"Три чвертi" рiзко пригальмував бiля брами, i я спросоння ледь не розквасив носа об скло.
- Приїхали... - буркнув Бренан, зiстрибуючи на землю.
Протерши очi, я вiдчинив дверцята, i слiдом за ним пiдiйшов до потемнiлих вiд часу ворiт. Бренан став гамселити по них кулаком.
- Там нiхто не живе... - роздратовано подав ззаду голос професор Фiнеган, протираючи окуляри.
- Проста ввiчливiсть. - прокоментував командо. - Замкнено, одначе.
- Нам краще було б залишитись в Гiлфордi. - професор знову взявся за своє.
- Я не хочу, щоб хтось ненароком зазирнув у багажник. - холодно вiдказав Бренан. - До того ж до мiсця недалеко.
Вiн повернувся до машини i став у нiй копирсатися. Ми з професором мовчки оглядали масивну вежу.
- Отут вони й жили. Поколiння за поколiнням. Брамники...
Тремтячою рукою вiн провiв по iржавих смугах, що стягували дубовi дошки, по старому висячому замку. Я ж iз сумом згадував свою теплу лондонську квартиру, тремтячи вiд пронизливого вiтру.
- Дозвольте. - буркнув Бренан, вiдсторонюючи нас убiк.
Поки ми намагалися зрозумiти, що вiн збирається робити, здоровань встромив у дужку замка короткий ломик, i з трiском зiрвав його одним рiзким рухом.
- Що ви в бiса робите?! - обурився професор, здiйнявши вгору руки. - Це ж приватна власнiсть!
- Я не збираюсь ночувати просто неба. - вiдрiзав Бренан, нависаючи над нами. - От-от задощить, а намет ставити нiде. Тож проходьте, панове, гадаю, колишнi господарi не були би проти.
Фiнеган просичав щось образливе про солдафонськi манери колишнього командо, але Бренан вкотре зробив вигляд, що не почув.
Прочинивши ворота, ми увiйшли в просторий дворик, викладений кам"яними плитами, крiзь стики мiж якими пробивався височеннi засохлi бур"яни. Слiдом в"їхав "додж". Заглушивши двигун, Бренан роздав нам лiхтарики, i ми вирушили на розвiдку.
Всерединi донжону пахло цвiллю й гнилим деревом. Настил загрозливо заскрипiв пiд ногами, тож нам довелось триматися ближче до стiн. Кiмнати вздовж коридору виявились порожнiми, лише подекуди ми застали поламанi частини меблiв та напiвзотлiлi чи то штори, чи то залишки драпування стiн. Замок нагадував порожню мушлю.
Невдовзi ми потрапили до головної зали. На засланiй павутинням камiннiй полицi стояла безголова статуетка, масивну кришку довгого стола хтось просто спер на стiну, не маючи, вочевидь, змоги винести. Бренан, схилившись до камiну, якусь хвилину прислухався до чогось, а потiм сказав:
- Тяга є. Тут i розмiстимось.
Обстеживши лише перший поверх, ми вирiшили не витрачати час на огляд усiєї споруди - стан пiдлоги та сходiв залишав бажати кращого. Перенiсши запаси до зали, запалили камiн i пiдвiсили над вогнем казанок. Невдовзi був готовий чай i суп з тушонки й концентратiв.
- Оце i є замок ваших так званих Брамникiв? - в"їдливо спитав Бренан, вмощуючись зручнiше. - Кому вiн тепер належить? Перед ким доведеться вiдповiдати за проникнення зi зломом?
- Є кiлька непрямих спадкоємцiв. - холодно вiдказав Фiнеган.
- Сумнiвної вартостi спадок. - продовжував дiставати професора командо. - Руїна серед кам"янистого пустища.
- Ми сюди приїхали не майновi справи обговорювати. - проскрипiв професор. - Ви не забули, мiстере Бренан, для чого вас найняли?
- Не забув. Буду готовий. Просто менi абсолютно не вiриться, що такi подiї могли залишатись в таємницi цiлими столiттями. Якби це була правда, хтось би обов"язково пробовкався. Знаєте, людям це властиво. Чимало державних i вiйськових секретiв було вибовкано в коханки в лiжку чи на п"яну голову.
Зiтхнувши, професор дiстав люльку.
- Уся справа, наскiльки я розумiю, в нечастiй перiодичностi цих подiй. Один раз на сорок рокiв - погодьтеся, досить рiдко. Бiльше, нiж одне поколiння. А людська пам"ять вельми нетривка.
- I вони робили це самi? Могли ж попросити допомоги...
Фiнеган розвiв руками.
- Не знаю. Справа честi, прокляття роду... Нам важко зрозумiти людей минулого.
- Гм... - на обвiтреному обличчi Бренана застигла саркастична усмiшка. - А менi здається - це ще одна легенда аристократичного роду. У когось є привид у замку, в когось предок у фаворитах в королеви значився, а хтось перiодично рятує свiт.
- Якщо ви намагаєтесь вивести мене з рiвноваги, вам це не вдасться, пане вiйськовий. Я згiдний, це звучить надто фантастично, проте ви ж самi бачили щоденник лорда Гелвiна i його речi. Вас це не переконало?
- Дорогий професоре, в часи вiйни нашi командос i не таке вигадували. Одного разу ми з Мартi Флетчером зобразили цiлий повiтряний десант в Нормандiї з допомогою ящика петард...
- Хочете - вiрте, хочете - нi. Я втомився вас переконувати. За два днi, якщо нiчого не станеться, будете насмiхатися над старим дурнем i рахувати легко заробленi грошi. А поки що, заради Бога, утримайтесь вiд дошкульних коментарiв!
Бренан, усмiхаючись у вуса, вийшов, i професор виплеснув на мене все своє роздратування.
- А ви, Кроулi? Ви теж так думаєте? Думаєте, старий геть клепки погубив?
- Нi, що ви...
- Ви, молодь, вiрите в що завгодно - в марсiан, в лiтаючi блюдця, а задокументованi свiдчення викликають у вас глузування i недовiру! О, так! Це ж вигадати таке - раз на сорок рокiв поблизу замку Гвенхолл вiдчиняються дверi в потойбiччя, i звiдти виходить звiр, якого треба зупинити за будь-яку цiну! Маячня! Нонсенс!
- Професоре, заспокойтеся, прошу вас! - примирливо промовив я. - Погодьтеся, що це дiйсно нагадує маячню...
- Лорд Гелвiн був освiченою людиною, бiльше того - атеїстом! Проте, зустрiвшись вiч-на-вiч зi звiром, назавжди змiнив свою думку вiдносно потойбiчних сил! Ви ж читали його щоденник, як ви могли не вiдчути цього?
Цього разу я промовчав. Неприязнь мiж героєм вiйни та лiтнiм професором досягла вищої точки, краще, що я мiг зробити - не дати жодному з них перетягти мене на свiй бiк.
- Давайте спати, сер. Я втомився.
Професору не зоставалось нiчого, крiм як дати менi спокiй.
Невдовзi полум"я згасло, залишивши по собi тiльки гiрку вишнево-червоного жару. Зала потонула в пiтьмi, наповненiй стогонами протягiв. Сон не йшов, тож я став уявляти собi, як замок виглядав до смертi єдиного спадкоємця таємничого ордену брамникiв.
Багатством, мабуть, iнтер"єр нiколи не вирiзнявся, надто бiдними були навколишнi землi. Сам Джордж Гелвiн служив у вiйську, рiдко з"являючись в родинному гнiздi, якщо так можна назвати цю купу старого камiння (тут Бренан має рацiю). В останнi роки вiн взагалi не з"являвся - воював у Францiї, де його й забрала "iспанка". Однак, в 1912 роцi, вiн зустрiв звiра бiля порогу Брами, про що залишив детальний звiт. Згiдно заповiту, пiсля смертi лорда Гелвiна усi матерiали потрапили до унiверситету. Там їх в архiвi цiлком випадково знайшов професор Фiнеган. А потiм прийшла друга вiйна, що примусила вiдкласти усе ще на шiсть рокiв. Лише тепер, коли мирне життя трохи налагодилось, Фiнеган змiг здiйснити давнiй задум.
Я в цiй авантюрi взяв участь лише на правах улюбленого студента старого Фiннi, поласившись на обiцяну дисертацiю, а Бренан, наш герой-командо, просто жив по сусiдству, киснучи вiд нудьги. Анi я, анi старенький професор, нiяк не могли бути новими брамниками. Нам потрiбен був досвiдчений вояк, i здоровань-ветеран, котрий не раз дивився в обличчя смертi, як нiхто iнший пiдходив для нашого задуму.
Я не розповiдав Фiннi, як довго смiявся Бренан, вислухавши мою пропозицiю, i як довго я вмовляв його не висловлювати свого зневажливого ставлення до цiєї авантюри при професоровi. Проте, нiде правди дiти, пiдготувався ветеран як годиться. Я не вдавався в подробицi, але тi два армiйських ящики, якi ми вантажили вночi в якомусь селищi пiд Лондоном, виглядали дуже навiть поважно.
I ось ми тут, в розграбованому невiдомими волоцюгами замку Брамникiв, лицарського ордену, що пильнував таємничий портал в iнший, пекельний свiт. Згiдно записiв сера Джорджа, Брама вiдчиниться завтра, за годину до заходу сонця. I ми зустрiнемо Звiра...
* * *
Вирiшальний день я зустрiв розбитим i невиспаним. Напруження давалось взнаки, до того ж до чортикiв набридло мерзнути, тушонка почала викликати вiдразу, кисла фiзiономiя Фiннi не вiщувала нiяких перспектив моїй науковiй кар"єрi. Уся затiя втратила будь-який сенс, хотiлося одного - дочекатися вечора, а завтра повернутися назад до Лондона.
Бренан прокинувся, як нам здалося, серед ночi, розпалив вогонь в камiнi, анiтрохи не зважаючи на цих нiкчемних цивiльних, став готувати снiданок. Вiн перестав дiставати професора, дiловито склав речi в рюкзаки, запалив люльку й заглибився в роздуми, спостерiгаючи за танком вогню.
Професор демонстративно не пiдiймався, вiдвернувшись до стiни, я ж навпомацки вийшов надвiр, де вже достатньо розвиднiлося.
Тепер можна було роздивитися замок.
Дивно, але вiн досить непогано зберiгся практично в первинному станi. Все ще стояла галерея поверх муру, не робилося жодних спроб усучаснити фасади. Сiрий, грубо оброблений камiнь вкривав бурий мох, подекуди - виткий плющ. На горiшнiх поверхах веж вузькi вiконця наглухо зачиненi вiконницями. Замок не був житлом, вiн був укрiпленою базою, форпостом, тимчасовим прихистком для Брамникiв.
Повернувшись до зали, я застав своїх компаньйонiв за снiданком.
- Як там погода? - поцiкавився Бренан.
- Хмарно, туман.
- Дощу нема?
- Нi.
- Добре, за годину виходимо...
* * *
"Додж" виїхав на пагорб, спинився. Бренан заглушив двигун, вийшов, роззирнувся.
- Це тут?
Професор, спираючись на цiпок, пiшов геть. Бренан провiв його насмiшкуватим поглядом, i неквапом рушив у протилежний бiк. Я залишився в машинi, гортаючи сторiнки щоденника.
"Брама нiчим не була позначена на мiсцевостi, тож я орiєнтувався лише за сторонами свiту. Попереднi створiння з"являлися зi схiдного боку, i я поставив кулемети на захiдному краю верхiвки гори. Я про всяк випадок зробив чималий запас дистанцiї. З моїх попереднiх тренувань з"ясувалось, що слiдкувати за швидкою цiллю такою масивною зброєю, як "максим", майже неможливо. Тодi я вирiшив поставити два кулемети пiд кутом, кожен з яких мав би окремий сектор обстрiлу. По-перше, якщо вiн раптово поверне вбiк, кут, на який доведеться повернути ствол одному iз стрiльцiв, буде достатньо малим, щоб вчасно зреагувати. По-друге, якщо монстр зумiє проскочити переднiй сектор, другий кулеметник встигне накрити його своїм вогнем..."
Вiдiрвавшись вiд читання, я помiтив, що Бренан спинився серед поля, щось колупаючи носком чобота. Я приєднався до нього. Iз землi стирчав напiвзотлiлий кiлок, в напрямку на схiд - другий, а з захiдного боку - третiй. Бренан спантеличено покусував губу. Повернувши на захiд, вiн неквапом рушив далi, видивляючись щось у густому вересi. Врештi, минувши крайнiй кiлочок, вiн майже за сто п"ятдесят футiв вiд нього нарештi щось надибав. Розгорнувши руками верес, вiн пошарудiв у густих заростях, i раптом видобув з них зелену, майже безформну гiльзу вiд гвинтiвки.
- Припустимо, з кулемета тут дiйсно стрiляли... - пробурмотiв ветеран. - А тi два кiлочки видiляли сектори обстрiлу. Як там наш лорд-брамник описує того звiра?
- "Я бачив перегони в Ескотi, коли Бiллi Бойд зробив свiй найкращий забiг на Тотемi. Так от, звiр мчав ще швидше." - процитував я.
- I що потiм?
- "Я не мiг передбачити, що звiр кинеться на одного з нас. Це полегшило менi завдання. Поки вiн бiг на мене, я не знiмав пальцiв з гашетки, а з флангу його розстрiлював Джон."
- Якби воно помчало вперед, то вони б просто не встигли нiчого зробити. А потiм їх би атакували ззаду. Але нiчого не скажеш, хороший був задум...
Видобувши з-пiд поли свою коротку люльку, вiн повернувся до машини, витяг з неї кiлька наперед заготовлених кiлочкiв, потiм неквапом рушив на схiд, увiткнувши їх у землю майже в тих самих мiсцях, що й лорд Гелвiн. Останнiй кiлок вiн, наскiльки я зрозумiв, залишив у точцi, де мала б вiдчинитися Брама. Лише потiм, в машинi, набив люльку тютюном, i випустив хмарку солодкого мiцного диму.
"Вiн був дванадцять футiв завдовжки i близько трьох заввишки, чимось нагадував ведмедя. Крiзь темно-буре жорстке хутро пробивались довгi лезоподiбнi шипи. На головi трикутної форми стрiмiли двi пари рогiв. З вузької, як у каймана, пащi стирчали гачкуватi чорнi iкла. Не зважаючи на зовнi вайлуватий вигляд, звiр з мiсця розвинув швидкiсть кур"єрського потяга. Коли я вiдкрив вогонь, кулi почали виривати з тiла цiлi клаптi плотi, однак у нього вистачило живучостi не добiгти всього лишень двадцяти футiв до мене до того, як спустити дух..."
Ми стали знiмати з "доджа" тент, потiм демонтували заднi сидiння. Бренан прикрiпив до днища з допомогою болтiв трубу з привареним до неї товстим металевими кругом. В довгому ящику лежав крупнокалiберний зенiтний "вiкерс" - я бачив такий в часи вiйни. Удвох ми встановили його на шкворень, припасували короб зi стрiчкою. Узявшись за рукiв"я, Бренан крутнувся сюди-туди, перевiряючи сектор обстрiлу.
- Мiстере Фiннеган, вам краще сховатись за машиною. - глузливо порадив Бренан. - Гiльзи летiтимуть у ваш бiк.
Люто зблиснувши скельцями окулярiв, професор вiдiйшов назад. Допаливши, Бренан нарочито недбало вибив люльку, з гучним лящанням пересмикнув затвор. Я пiдвiвся, вдивляючись в бiлу риску дальньої мiтки, яка вiдмiчала точку виходу. Серце шалено закалатало, мене кинуло в пiт. Час нiби зупинився.
Вiдчуття накотилося раптово. Враз нiби розвиднилось, нiби потоншала сiра пелена хмар, свiт набув незвичної рiзкостi, всi предмети стало видно з усiх бокiв одразу. Це тривало всього лише якусь коротку мить, а тодi на тому кiнцi пустища з"явилась темна цятка.
Бренан миттю нацiлив кулемет, тримаючи пальця на гашетцi. Я кiлька секунд намагався роздивитися об"єкт у бiнокль, а коли навiв рiзкiсть, просто занiмiв.
- Що за?.. - Бренану бiнокль не знадобився. - Що за дiдько?
- Стрiляйте! - ляснув у вуха iстеричний фальцет Фiннi. - Чого ви чекаєте? Стрiляйте ж!
- Дай старому оптику, нехай гляне! - буркнув Бренан.
Я простяг бiнокля Фiнегану.
- Професоре, вам треба глянути...
- Стрiляйте! Стрiляйте, заради Бога!
- Та нема там нiякого звiра, дурню ти старий! Там жiнка якась, з мiсцевих!
- Це звiр! - не тямився Фiннi. - Звiр набуває будь-якого вигляду! Не давайте себе обдурити! Стрiляйте!
- Та пiшов ти!
Фiнеган пiдбiг до машини, схопив вояка за штанку.
- Вам заплачено! Ви мусите!..
- Iди до бiса! - Бренан хвицнув його, вiд чого старий простягся на землi. - Нема нiякого звiра, нiякої брами! Хай йому чорт, як я мiг у це встряти?!
Вiн понишпорив пiд сидiнням, видобув звiдти пляшку з джином, вiдкоркував i став жадiбно пити. В цей самий момент i пролунав пострiл.
Бренан вiд несподiванки випустив пляшку - професор тримав у руках старенький "браунiнг". Командо висмикнув з кишенi пiстолет, та другий пострiл зiгнув його навпiл. З його шиї вдарила ясно-червона цiвка, та вiн таки зробив пострiл у вiдповiдь - голова професора луснула, мов кавун. Все це сталося за якiсь лiченi секунди, тож я навiть не встиг зреагувати. Лише коли у ветерана став туманитись погляд, мене прорвало. Дiставши носовичка, я приклав його до шиї Бренана. Тканина миттю просочилась кров"ю, яка, не спиняючись, продовжувала, пульсуючи, витiкати з простреленої артерiї. У мене нiчого не виходило!
- Допоможiть! - заволав я врештi, зовсiм не тямлячись вiд жаху. - Допоможiть! Хто-небудь!
Бренан вмирав у мене на руках. Ранiше я не зустрiчався зi смертю так близько, нiколи не бачив так багато кровi, то була найстрашнiша мить в моєму життi. Певно, я був за крок вiд непритомностi, коли моїх плечей торкнулись чиїсь руки.
Спалах свiтла заслiпив, гаряча хвиля прокотилась тiлом, невидимими струменями вирвавшись з пальцiв, долонi затрусилися, в такт затiпалось тiло Бренана. Коли ж бiль вiд шаленого потоку енергiї став нестерпним, усе враз скiнчилося. Я сповз на землю, в головi гуло, сiре захмарене небо нахилилось, тиснучи на потилицю, мене знудило. Потiм, лiгши навзнак, я вчепився пальцями в м"який верес, намагаючись спинити запаморочення.
Незнайомка поралась коло Бренана, тiсно перев"язуючи шию шматком сiрої тканини. Смертельно зблiдлий вояк кволо ворушився, безладно водячи навколо посоловiлими очима. Здається, небезпека минула. Коли ж ветеран врештi знепритомнiв, вона схилилась надi мною.
Їй було рокiв двадцять, не бiльше, на смаглявому обвiтреному личку свiтились смарагдами великi гарнi очi. Коли вона торкнулась мого чола, я знову вiдчув гарячу хвилю, проте цього разу енергiя не рвалась потужним струмом, а розтiкалась по тiлу, повертаючи спокiй та бадьорiсть. Так-сяк пiдвiвшись, я вклонився.
- Дякую.
Вона всмiхнулась, знизала плечима.
- Треба вiдвезти його до лiкаря. - вказав я на Бренана. - Ви покажете менi дорогу?
Вона нiчого не вiдповiла, продовжуючи привiтно всмiхатися. Тiльки тепер, коли в головi прояснилося, я придивився до неї уважнiше.
На нiй була довга вовняна сукня з вiзерунчастою вишивкою, пiдперезана шкiряним паском, вовняний довгий плащ iз срiбною застiбкою на шиї. На грудях я помiтив якийсь амулет з молочно-бiлим каменем, на ногах у незнайомки виявилось якесь дивне взуття без пiдошов, схоже на iндiанськi мокасини. Лише тодi до мене дiйшло, що вона досить дивно вбрана, як на мешканку Англiї середини ХХ столiття.
"Брама! - сяйнув здогад. - Невже вона прийшла... з Брами?"
Мимоволi я позадкував.
- Хто... ви?
Вона теж напружилась, в смарагдових очах з"явилась тривога.
- Хто ви? - перепитав я, намацуючи очима пiстолет Фiнегана, що лежав бiля його тiла. - Звiдки ви прийшли?
Вона прослiдкувала за моїм поглядом. Обличчя спотворив страх. Схопивши лiвою рукою амулет, вона мiцно стисла його. Мене знову обдало теплою хвилею, серце затрiпотiло, а в головi пролунав шепiт:
"Я прийшла з миром! Присягаюсь, я прийшла з миром! Я прийшла говорити!"
Ми говорили подумки, правда свiтилась у наших поглядах. Це нагадувало церемонiальний танок, неквапний i строгий, рух за рухом, крок за кроком.
Ми розповiдали про нашi свiти, про нашi звичаї, про нашу iсторiю, про нас самих.
Вони давно знали про Браму.
У них були певнi вiдомостi про наш свiт, зрiдка навiть хтось насмiлювався на перехiд, хоч це й був квиток в один кiнець - в дикий край, де вони мусили чекати сорок рокiв наступного вiдкриття, щоб повернутися. Той, хто спромiгся вижити, приносив моторошнi розповiдi про землю без радостi.
А потiм через Браму пройшли воїни в залiзних шоломах, грабуючи, вбиваючи, спалюючи все на своєму шляху. Тодi мирний народ, що вiками не знав воєн, став до борнi, зупинивши загарбникiв. Щоб запобiгти нашестям, створили бiля Брами варту, дружину Брамникiв. Згодом стали завдавати випереджувальних ударiв, впускаючи у Браму лютих звiрiв. Врештi-решт це перетворилось на ритуал, поки На"Тар не визвалась ризикнути, вiдновити вивчення iншого свiту, знайти порозумiння з мешканцями Землi, припинити безглузде протистояння.
Я слухав її, гортав щоденник лорда Гелвiна, розмiрковуючи над тим, чи готовi обидва нашi народи зруйнувати вiковiчну стiну, яку зводили кожен зi свого боку. Уявляв, як вжахнулась На"Тар, ставши свiдком того, як дикi тубiльцi завзято вбивають один одного. Що менi розповiсти про Землю, щоб змiнити думку про нас, як про кровожерних варварiв? Щойно закiнчилась страхiтлива вiйна, масштаби якої ми ще навiть не встигли до кiнця оцiнити. Вiйна, що болем i страхом надовго оселилась в пам"ятi нашiй та прийдешнiх поколiнь. Усi народи врочисто присягають справi миру, та вже будуються новi стiни з обох сторiн. Як скоро замулиться рiка пам"ятi? Як скоро страшнi спогади перетворяться на сухi рядки в пiдручниках iсторiї?
До наступного вiдкриття Брами у нас є сорок рокiв. Досить часу, щоб змiнитись.