Аммон мчав по темнiй дорозi на шаленiй швидкостi. Тiльки свiтло фар його машини розрiзало чорну матерiю простору, даючи можливiсть побачити дорогу, а точнiше її подобу. Дерева стояли настiльки щiльно однi до одного i були такi високi, що навiть свiтло повного мiсяця на безхмарному небi немало змогли прорватися крiзь їх мiцнi i масивнi стовбури. Аммон не боявся, не був схвильований i нiкуди особливо не поспiшав. Причина того, що стрiлка на його спiдометрi стрiмко росла вгору полягала тiльки в тому, що вiн вiдчував надзвичайну легкiсть, здiйснивши акт помсти, про який вiн так довго мрiяв. Мисливська рушниця нервово тряслася на задньому сидiннi його класичного чорного "Доджа Челлiнджера", який вiн власними руками збирав бiльше п"яти рокiв. Вiн не переживав за те, що хтось може побачити зброю, так як був впевнений, що тут йому не зустрiнеться жодна жива душа, точнiше, жодної живої душi на найближчi кiлометри в усi можливi сторони. Без зайвих емоцiй думав Аммон про мертвого чоловiка, який лежав зараз у калюжi власної кровi в холодному дерев"яному лiсовому будинку. Людина, яка була причетна до багатьох його страждань, тепер отримала те, чого заслуговувала вже занадто давно.
Насiння грiха, що впало в ґрунт, нi чим не гiрше за будь-яке iнше насiння. Воно має такi ж рiвнi шанси на зростання. Воно збагачує ґрунт виразками, проклинаючи її, а потiм приносить плоди в самих рiзних формах. Батько посiяв грiх, пiсля чого плоди розплатилися з ним смертоносним дробом випущеним з мисливської рушницi.
Аммон б нiколи не здригнувся вiд вбивства власного батька бiльше, нiж вiд розумiння того, ким є його мати. У дитинствi йому було легше думати про те, що народився вiн за допомогою клiтинного подiлу, нiж про те, як це було насправдi. Дитинi на початку життi незрозумiлi витоки свiтобудови, незрозумiло як небо утримується нагорi, а земля при цьому не злiтає у повiтря. Тим бiльше дитинi незрозумiло, як мати може припадати батьковi дочкою. I нехай цей вчинок був бiля витокiв, але не вiн привiв до того, що батько лежав мертвим у лiсовому будинку, де завивання вiтру проникали стогонами крiзь грубо збитi дошки. Аммон нiколи не потурав батьковi за власне походження. Привело його до смертi всi наступнi вчинки. Вiн нiколи не приховував свого презирство до власного сина. Точнiше, вiн нiколи не вважав його сином, i так його нiколи не називав. Не можна визнати для себе чимось рiдним побiчний ефект життєдiяльностi. Поївши, ми не насолоджуємося власними вiдходами, навпаки - вiдчуваємо в бiльшостi випадкiв вiдразу при одному тiльки поглядi на результати роботи нашого шлунка. Це ставлення до себе Аммон збирав довгий час, утворюючи гнiйник в серцi, а коли той нарештi прорвався, вiн нiс за собою бурю гнiву, змiтаючи на своєму шляху всi перепони.
Аммон впевнено гнав свiй "додж" вперед, не маючи певного мiсця призначення. Вiн вирiшив, що зупиниться тодi, коли йому захочеться, але такої потреби вiн поки не вiдчував, i сумнiвався, що незабаром таке дiйсно трапиться, тим бiльше, що бензобак був наповнений по вiнця. Дерева по обидвi сторони дороги ставали все вище, i було вiдчуття, що вони схиляються над дорогою пiд власною вагою, спостерiгаючи за єдиним мандрiвником, який мчить в те мiсце, якого не iснує. Вони знали, що вiн зробив, але не поспiшали засуджувати, залишивши це комусь бiльш компетентному.
Єдине, чого не змiг би передбачити Аммон, так це те, що на дорогу вибiжить великих розмiрiв лисиця, чиє хутро свiтилося як яскраве полум"я у свiтлi фар його машини. Її поведiнка була не типовою для звичайної тварини. Вона не кинулася навтьоки, рятуючи власне життя, а цiлком усвiдомлено стояла на мiсцi, смиренно приймаючи смерть. Аммон мiг i не зупинятися, адже на такiй швидкостi удар б вiдчувався не сильнiше за дрiбну тряску. Але раптове вiдчуття жаху, причину виникнення якого вiн не мiг назвати, змусило його вдарити по гальмах. Машину рiзко занесло в сторону, не в змозi впоратись з керуванням, нiс "доджу" вдарився в давнє i мiцне дерево. А далi було лише забуття.
***
Прокинувшись, перше, що побачив Аммон, була сiтка трiснутого лобового скла. Трохи попереду виднiлися гiрки понiвеченого металу, що були ранiше капотом машини. З його нутрощiв йшов темний пар. Аммон обмацав себе з нiг до голови, намагаючись виявити мiсця пошкодження, але як виявилося, на ньому не було навiть найменшої подряпини, неймовiрне везiння. Вiн схопився за ключi i провернув їх у замку - стартер жалiбно заскреготав i заглух. Аммон повторив так ще кiлька разiв, але швидко зрозумiв, що це марно. Вiн озирнувся назад i побачив, що рушниця впала додолу. Хто знав, що ще мiг таїти в собi цей лiс, тому Аммон взяв рушницю за холодне металеве дуло, вiдкрив бардачок, дiстав коробку з патронами i переклав їх собi в кишеню. Потiм вiдкрив дверi i вибрався назовнi, де його зустрiло холодне вечiрнє повiтря. Озирнувшись по сторонах, Аммон спочатку прийняв рiшення слiдувати далi по дорозi, але його погляд зачепився за вузьку стежку, що веде вглиб лiсу.
- "Лiсова сторожка?" - подумав вiн, i думки перенесли його в мiсце, де кiлька годин тому вiдбулося вбивство за допомогою рушницi, яку вiн знову тримав у руках.
Припустивши, що це краще, нiж iти далi по довгiй дорозi, Аммон вирiшив рушити вглиб лiсу. Вiн не вiдчував нi лютi, нi страху, вiн навiть не особливо бажав бути кимось знайденим або врятованим. Насправдi, всерединi себе вiн хотiв саме чогось такого - зникнути на якийсь час серед буйства глухої дикої природи, забутий усiма, вiдновлюючи крок за кроком душевну рiвновагу, наповнюючись щiльнiстю тишi, з якою звуки вiтру i шумливою листя не тiльки не конфлiктували, але i доповнювали один одного, перетворюючись в один живий i самодостатнiй органiзм. Аммон рушив вперед, поклявшись самому собi, що якщо знову зустрiне цю чортову лисицю, то обов"язково її застрелить.
- "Цiкаво," - розмiрковував Аммон, спостерiгаючи за власним парою, що з"являлась при кожному видиху - "чи є в цьому лiсi вовки? А якщо є, то наскiльки вони голоднi? Як вони вираховують жертву, з якою здатнi справитись? Знай вони що я зробив, наважилися б напасти? Тому як варто боятися того, хто не боїться смертi нi своєї, нi чужої ".
Чим глибше вiн ступав в лiс, тим бiльше дивних речей помiчав. Спочатку навколо став утворюватися туман, неначе зараз був свiтанок або недавно пройшов дощ. Туман був не сильно густим, але його вистачало для того, щоб серед крон дерев Аммон бачив речi, яких насправдi не iснує. Знайомi фiгури людей то з"являлися, то зникали знову, прожитi сцени з життя вiдроджувалися у формi блакитного серпанку, але також швидко танули. Аммон не здогадувався скiльки примар прийняв у свої обiйми цей лiс, i не поспiшав припускати, у нього не було настрою для спiлкування з заблудлими душами. Також у глибинi йому зустрiчалися вже зовсiм голi дерева, хоча до зими було надто далеко. I чим далi просувалась ця людина вперед, тим бiльше було таких рослин. Незабаром туман додав у своїй напористостi, пiдступаючи з усiх бокiв все ближче i ближче, до тих пiр, поки Аммон нарештi зрозумiв, що не бачить далi двох крокiв. Потiм трапилася наступна дивина - опустивши голову вниз вiн виявив, що стежки бiльше немає. Тепер залишився тiльки лiс i туман, який бiлим покривалом огорнув увесь простiр навколо. Аммон озирнувся по сторонах i вирiшив не обманювати себе, прийнявши одну просту iстину - вiн заблукав. Прийняття цього факту не вiддавалось в його серцi особливою тривогою, чогось такого i слiд було очiкувати. Вiн просто не думав, що це вiдбудеться так швидко. Хоча, звiдки йому знати, як довго вiн тут блукає? Скiльки часу пройшло? Якими взагалi законами обчислюється час у цьому мiсцi? Чи iснує час як факт для цього лiсу? Вiдповiдей вiн не знав i не намагався їх шукати. Все що вiн робив - це вiддавав себе у владу течiї.
Коли вiн вже почав думати про те, що пустить корiння саме на цьому мiсцi, стаючи одним з незлiченних дерев цього лiсу, як попереду себе крiзь гiлки побачив щось, що нагадує товстий шнур, який прорiзає небо. Використовуючи його як орiєнтир, Аммон знову пiшов вперед. Йти довелося недовго, оскiльки предмет прийняв бiльш чiткi обриси i виявився не просто шнуром, а лiнiєю електропередач, що простягнулася по обидвi сторони, зникаючи в гущi туманна. Пiд ногами Аммона розташувалися рейки. Йому чомусь здавалось, що вони були мокрими, як пiсля дощу. Периферiйним зором праворуч вiд себе вiн помiтив легке свiтiння. Повернувшись вiн побачив вiддалене свiтло лiхтаря. В серпанку туманна свiтло розсiювалося i здавалося блiдою i розмитою подобою мiсяця, яке впало на Землю. Аммон зрозумiв де знаходиться наступний пункт його призначення. Йдучи по рейках вiн зазначив, що тут, по обидвi сторони дороги, дерева були непросто голими, а скрученими у дивнi й неприроднi пози, стаючи схожими на древнiх гiгантiв, поступаючись йому дорогою, вимощеною смертним грiхом. Аммон розумiв це занадто чiтко. Вiн уже давно здогадувався про те, що йде на поводу, але тепер це вiдчуття ставало все чiткiшим. З самого дитинства вiн перестав вiрити в збiги. Все своє життя Аммон простягав лiнiї вiд дiї до наслiдку, перетворюючи її, життя, в суцiльну павутину. Вiн не бiльше нiж лялька в ляльковому театрi, починаючи з лисицi на дорозi.
Свiтло попереду, як виявилося, випромiнював лiхтар будки охоронця, але всерединi самої будки було темно. Аммон попрямував до неї, розсудливо перевiривши рушницю. Дерев"янi дверi вiдчинилися з моторошним скрипом, який в цiй тишi здавався приголомшуючим. Всерединi пахло вогкiстю, це мiсце давно потрiбно було провiтрити. Аммон став нишпорити рукою по старiй цеглянiй стiнi в пошуках вимикачiв. Незабаром йому трапився невеличкий пластмасовий перемикач, пiсля глухого клацання кiмнату залило свiтлом. Оздоблення не вражало - бiля правої стiни стояв дерев"яний облуплений стiл, а поруч з ним такий же стiлець. Бiля протилежної вiд входу стiни спочивав високий сталевий шафа, також старий та поржавiлий. Аммон вважав це мiсце давно покинутим, але наявнiсть свiтла змусило в цьому сумнiватись. Крiм того, тут були й iншi слiди нещодавньої присутностi. На пiдлозi були залишки землi, цi слiди були схожi на тi, коли ти збиваєш об пiдлогу бруд зi своїх черевикiв. Також на столi лежав папiр формату А4, а поруч пачка дитячих рiзнокольорових олiвцiв, ними малювали на паперi. Аммон довго мiркував, що це йому нагадує, вдивляючись в листок, на якому були зображений кривi рiзнокольоровi лiнiї, що з"єднуються мiж собою в химернi форми. Потiм у його свiдомостi сплив образ карти, але вiн не став би ручатися за правоту власних домислiв. Дивнi вiдчуття викликало в ньому це мiсце, в голову постiйно лiз образ батька. Вiн вирiшив не затримуватись. Лише перевiрив вмiст шафки - там виявилося порожньо. Аммон вирушив далi по залiзнiй дорозi. Вiн розмiрковував про те, скiльки минуло часу i скiльки всiляких образiв i марень встиг показати йому лiс, поки попереду з туману не вигулькнув рухомий склад поїзда. Вагони стояли нерухомо. Причому, судячи з їх загальному стану, стояли занадто довго, щоб хоч ще раз коли-небудь вiдправитись в подорож. Аммон проходив мимо, заглядаючи в бруднi вiкна купе, звiдки на нього дивилися їх вiчнi пасажири. Як давно вони пробули тут, Аммон не знав. Раптово попереду вiн почув присутнiсть живої iстоти, а точнiше - почув i побачив. Трохи далi у вiкнi швидко спалахнув i погас вогник, якому пiддакував глухий неголосний вибух. Хтось стрiляв. Аммон зручнiше схопив рушницю i швидкими кроками пригинаючись попрямував уздовж вагона до найближчого входу. Всерединi було темно, пахло гниллю i, що найважливiше, порохом. Аммон напружував очi, вдивляючись в довгий коридор купе, i коли його очi звикли до в"їдливої темряви, побачив попереду ледве помiтний рух. Вiн приклав рушницю до плеча ц цiлячись, повiльно рушив вперед.
- Там хтось є? - запитав вiн, усвiдомлюючи дурiсть власних слiв. Вiдповiдi не було, але обережне шарудiння його замiнило, а тому Аммон продовжив - Враховуй, що у мене є рушниця i деякий досвiд стрiльби, так що не роби дурниць.
- Не переживай, по тобi стрiляти не буду - почув вiн чоловiчий голос вдалинi - На мене вовк напав, ось я його i вклав. Менi здалося, що тут дитина плаче. Iдiот, знову повiвся. Вони граються, а я введусь.
- Про що ти говориш?
- А то ти не знаєш - вiдповiв чоловiчий голос. Аммон не мiг бути в цьому впевнений остаточно, але йому здалося, що при цих словах чоловiк посмiхнувся.
- Якщо чесно, то нi.
- Привиди, приятелю. Привиди навколо нас, блукають тут по лiсу, туману наганяють i збивають з пантелику. Стiй ... - чоловiк раптово замовк, немов зовсiм зник, на секунду Аммону здалося, що так воно i було, але чоловiк заговорив знову - Ти що, справдi нiчого не знаєш? Не розумiєш, що вiдбувається?
- Знаю тiльки те, що останнi пару годин все в моєму життi неправильно, ось i все - вiдповiв Аммон, не опускаючи рушницi, не дивлячись на втомленi руки.
- Кiлька годин значить ... - промовив чоловiк i знову замовк. Було так тихо, що Аммон був готовий заприсягтися, що чує, як шарудять звивини в головi чоловiка вiд важкого розумового процесу. Потiм дар мови знову повернувся до його новому знайомому - Слухай, якщо даси менi вийти звiдси, то я тобi все розповiм. Про все, що вiдбувається з тобою цi самi останнi двi години. I чесно кажучи, не мене тобi потрiбно боятися в цих лiсах, тому що умови виживання у нас однаковi.
- Гаразд - погодився Аммон - тiльки я за тобою слiдкую, приятелю, просто пам"ятай про це.
Потiм Аммон почув нове шарудiння - це чоловiк пiднiмався на ноги, пiсля чого незнайомець видав хрипке кряхтiння, наче звалював на себе щось важке. Пiдлога купе жалiбно стогнала пiд його важкою ходою. Чоловiк зупинився за кiлька крокiв вiд Аммона, i останнiй мав можливiсть уважно його оглянути, опускаючи при цьому рушницю - чоловiковi було на вигляд близько п"ятдесяти рокiв, що гарно читалось в його зморшкуватих очах, лисiй головi i густiй майже повнiстю сивiй бородi. На ньому були бруднi джинси, такi ж бруднi черевики i зелена мисливська куртка з капюшоном. На плечi висiла двоствольна мисливська рушниця, але судячи з зовнiшнього вигляду, вона поступалась за потужнiстю зброї Аммона. Хрипке кряхтiння чоловiка було виправдано тим, що вiн нiс на своїх плечах ще свiжу тушу великого сiрого вовка.
- Ти по ньому стрiляв? - запитав Аммон.
- Саме так. Вони заманили мене сюди. Проходячи повз вагон, почув плач дитини, заглянув, а ця сволота залетiла прямо за мною. Ось так - потiм чоловiк оглянув рушницю Аммона i промовив - Цiкава рушниця, нiколи такої не бачив.
- Мисливська MP-155 - вiдповiв Аммон - А ось таку як у Вас не пригадую, хiба що в музеях колись бачив.
- Ти що, це ж "Льєжська мануфактура", брат - вiдповiв чоловiк з гордiстю - А ось про твою нiчого не знаю.
- 2001-го першого року випуску.
- Якого? - перепитав чоловiк, наче недочув, хоч Аммон був певен, що з слухом в чоловiка все в порядку.
- 2001-го - повторив Аммон.
- А який зараз рiк?
- Ти знущаєшся?
- Нi в якому разi. Я так давно не зустрiчав подорожнiх в цих краях, це i не дивно. Здешнi землi безкраї.
- Зараз 2013-ий рiк.
- Зрозумiло, багато часу минуло. Справа в тому, що я був убитий в 1939-му.
- У мене настрiй не для жартiв - вiдповiв Аммон, вiдчуваючи, як притискає рушницю якомога мiцнiше до себе, готовий закинути її на плече в будь-який момент.
- А тут нi в кого немає настрою для жартiв. Мiсце таке, нервове. Та ти не бiйся, можеш залишити рушницю в спокої. Йдемо зi мною, i я тобi все розповiм як i обiцяв. Я живу в будиночку тут недалеко.
***
Вони повернулися в ту саму будку охоронця, звiдки не так давно вийшов Аммон. Чоловiк безцеремонно скинув тушу вовка, яка з противним звуком впала на пiдлогу.
- Не ображайся, але я тут був - сказав Аммон - Знайшов це мiсце коли вийшов на залiзницю. Нiчого не вкрав, не хвилюйся, та тут i нема чого красти, без образ.
- Я розумiю, ти просто намагаєшся вижити. В твоєму положеннi це не має значення, точнiше має, але не таке вагоме, як би ти сам того хотiв.
- Про що ти взагалi говориш? - запитав Аммон, згадуючи слова чоловiка про власну смерть.
- Ми так i не познайомились - сказав чоловiк, iгноруючи питання Аммона, i простягнув йому руку - Я Петро.
- Яке цiкаве iм"я - сказав Петро, i на його обличчi з"явилась сумiш подиву i забобонного страху.
- У мого батька було кепське почуття гумору - вiдповiв Аммон, вiдчуваючи, як кiнчики його губ поповзли вгору, але не для посмiшки, а для гримаси огиди - I так, що ти плiв про власну смерть?
- Краще сядь - сказав Петро i вказав на дерев"яний стiлець. Аммон сiв. Чоловiк вмостився просто на пiдлогу бiля протилежної стiни, тодi продовжив говорити - Що ти вiдчув, коли потрапив в цей лiс? Як примари, блукаючi по ньому, вiдгукнулися в твоєму серцi? Якi з мар, побачених тобою по шляху, по-справжньому зачепили тебе?
- Мене абсолютно нiчого не хвилювало - вiдповiв Аммон, прислухаючись до власного тiла i вiдчуття. Нутрощi мовчали.
- I найголовнiше. Чи можливо, що ти зробив щось настiльки жахливе, що важко вкласти в рамки поведiнки пристойної людини?
- Про що ти? - запитав Аммон, дивлячись на чоловiка але не помiчаючи, тому що перед його поглядом спливало закривавлене тiло батька в дерев"яному лiсовому будиночку.
- Я думаю, що ти розумiєш, просто не до кiнця готовий собi в цьому зiзнатись. Просто це чи не єдина причина, по якiй ти мiг тут опинитись.
- Де "тут"? - почав закипати Аммон - Я просто заблукав у чортовому лiсi! Це просто випадковiсть, яка нiяк не пов"язана з тим, що я зробив.
- Значить, все-таки, щось було - не запитав, а ствердно сказав Петро, i по його обличчю поповзла втомлена посмiшка - Сильно не переживай, я не той, хто має право тебе засуджувати. Адже я сам, як бачиш, живу тут вже бiльше столiття - потiм, задумавшись, Петро сказав як є, бажаючи, судячи по всьому, прискорити розмову - Справа в тому, Аммон, що ти опинився в пеклi. Ти помер, брате.
- Що? - запитав Аммон i в голосi пробiг нервовий смiшок - Ти говориш нiсенiтницю! Я потрапив в аварiю, але залишився цiлий, вийшов з машини i вирушив до лiсу у пошуках допомоги.
- Пробач, брате,- похитав головою Петро - але боюся, що ти її не пережив. Можливо, ти й зараз лежиш там бiля дороги.
- Маячня! Повна нiсенiтниця! - закричав Аммон, рiзко пiднiмаючись зi стiльця - Йдемо! Я покажу тобi свою машину, ти все побачиш сам. Мудак ти пришелепкуватий.
- Ми туди не дiйдемо - вiдповiв спокiйно Петро, нiби й не чув гнiвної промови Аммона - Коли тебе заволiк туман, тодi все - виходу назад вже не буде. Пробач, але це правда.
- Прийде ранок! Чуєш?! Прийде ранок i ти пiдеш зi мною, i побачиш все на власнi очi! - продовжував кричати Аммон, для чогось при цьому тикаючи пальцем в абсолютно спокiйного Петра.
- I тут ти помилився - знову похитав головою Петро - Ранок не прийде. Повiр менi, я вже бiльше столiття чекаю.
Аммона не сильно дивували всi останнi слова свого нового знайомого. Вiн дивився на його стомлене обличчя i намагався зрозумiти, чи оволодiло божевiлля цiєю людиною, чи вiн дiйсно говорив правду. Та окрiм того, хiба Аммон не припускав, що пiсля свого вчинку скорiш за все опинитися в схожому мiсцi? Можливо божевiльний НЕ Петро, а вiн сам. Або можливо кара наздогнала його аж занадто швидко. Вiн раптово вiдчув втому вiд якої втiкав весь цей час, а тодi i вiдчай. Його груди, яки до цього люто здiймались i опускались знову, тепер повернулась до звичного ритм, навiть до бiльш повiльного. Рука, яка гнiвно тикала пальцем в Петра, обережно, нiби боячись потривожити свого господаря, опустилась. Аммон не сiв, а просто впустив своє тiло назад на стiлець. Запанувала гнiтюча тиша i нiхто з чоловiкiв не намагався її порушити. Вхiднi дверi залишилася вiдкритими, i там, в туманi, крiзь свiтло лiхтаря, Аммон побачив нових примар, обриси яких малював цей серпанок. Вони дивилися на нього i хлопець вiдчув їх жаль. Жаль за те, що йому довелося почути таку гiрку правду.
- Не звертай на них уваги, - нарештi заговорив Петро втомленим голосом - вони тут часто ходять. Я тому i включаю лiхтар на вулицi, не переношу коли вони пiдходять ближче. Правда, коли туман бiльш-менш розсiюється, вони зникають, тодi менi стає легше.
- Тут все не так, як я собi уявляв.
- Ага - мляво погодився Петро.
- Розкажи менi, як тут все працює - заговорив Аммон. Вiн вiдчув, що перший шок пройшов, i до нього знову повертається здоровий глузд - Я хочу знати все, що тiльки зможу взнати.
- Iз задоволенням, але тiльки коли розкажеш менi свою iсторiю.
Аммон повернувся до нього, глянув на нього одним з своїх самих холодних i злiсних поглядiв i сказав:
- Тiльки тобi це зовсiм не сподобається.
- Звичайно не сподобається, якщо ти опинився тут.
***
Аммон одягнув теплий светр, випив теплої кави. Сонце вiдсвiчувалось вiд жовтого мокрого листя на асфальтi, через що та сама листва здавалась злитком золота. Хлопець потягнувся, наче тiльки прокинувся. Вiн вiдкрив сейф, дiстав рушницю i коробку з набоями про всяк випадок. Ще раз переглянув карту, вийшов з квартири i вiдправився вниз по сходах до своєї машини.
Вiн не знав, чому батько вирiшив сховатися в старому затишному будинку. Можливо через вiдчуття сорому, або ж просто заради порятунку власної шкури. Насправдi, обидва варiанти цiлком вiдповiдали його характеру. Вiн ненавидiв як сина, так i свою дочку. Аммон же ненавидiв їх обох. Батька люто i вiдкрито, а мати стиха, постiйно ковтаючи свою зневагу. Мати була для нього не бiльше нiж щеня, якого постiйно доводилося захищати. Не по любовi, а з жалю. Захищати в основному вiд батька. Свої побої вiн звик переносити мужньо з самого дитинства, вiн нiколи не кричав i не плакав. Мати ж не була настiльки сильною як вiн. Аммону просто доводилось її захищати. Вирiшальним став останнiй день життя його батька - Аммон прийшов провiдати матiр, знайшов її скрученою на пiдлозi, домашнє плаття на стрункiй фiгурi було розiдране. Аммон почув кроки i побачив озвiрiле обличчя батька, вiн тримав у руках довгий кухонний нiж. Нiколи до цього Аммон не захищався, а тiльки терпiв, але тепер все змiнилося назавжди. Хлопець схопив дерев"яний стiлець, що стояв поруч, i обрушив його на голову батька. Меблi видали жалiбний трiск, батько повалився на пiдлогу. Аммон вiдштовхнув нiж i той закотився пiд диван. Чоловiк пiднявся i хитаючись вийшов, залишаючи за собою кривавий слiд. Почувся звук як вiдкриваються i закриваються дверi.
- Синку, - почув вiн голос матерi - кинь це.
Аммон нiчого не вiдповiв i вийшов слiдом. Вiн спiзнився, тому як вiд машини батька залишився тiльки слiд шин на асфальтi. Куди вiн вирушив, здогадатися було нескладно. Iснувало лише одне мiсце, де батько боровся з власними демонами, коли вони брали над ним гору. Цей будинок батько побудував кiлька рокiв тому. Там не було нiяких зручностей, крiм старого лiжка. В тому мiсцi вiн займався тiльки тим, що гуляв лiсом та спав. Аммон був там всього лише раз колись у дитинствi, тому не мiг сказати напевно, де це мiсце знаходиться. Довелося довiритись картi i власнiй iнтуїцiї. Аммон гнав свiй "Додж" з повною впевненiстю в тому, що пора припиняти безглузде iснування батька, яке не несе нiчого крiм страждання оточуючим. Напевно саме тодi Аммон перестав вiдчувати хоч щось, думаючи про свого батька як про настирливу муху. Порочне коло його жорсткостей повинно було перерватись саме зараз, тому що наступного разу вiн прикiнчить матiр. Пора порвати ланцюг порочностi.
Аммон зрозумiв, що не помилився, бо пiд"їжджаючи до будинку побачив стару машину батька. Чоловiк тiльки мовчав, коли його син матерiалiзувався на порозi, а обличчя не виражало особливої стурбованостi. Вiн здавався лише втомленою людиною, яка з готовнiстю прийме будь-яку долю, яку йому припас син. Аммон не став довго чекати, щоб не дати сумнiвам продертися до серця. Хлопець скинув рушницю i вразив тiло батька смертоносним дробом, залишаючи його на поживу диким звiрам, поки старi дошки вбирали в себе кров. Так i закiнчується життя бiльшостi негiдникiв. Коли ти годуєшся грiхом, будь готовий до того, що рано чи пiзно вiн поласує i тобою. А далi Аммон мчав по темнiй дорозi на шаленiй швидкостi.
- Ти хочеш втекти з пекла? - очi Петра стали ще ширше. Вiн дивився на Аммона як на божевiльного - Брате, звiдси немає виходу. Ти помер, крапка. Ми з тобою проведемо тут найближчу вiчнiсть, розумiєш? Далi бiгти нiкуди, тепер сам собi допомагай.
- Нiсенiтницi, завжди є вихiд.
- Як часто ти повторюєш цi слова при виглядi мерця? Коли ти бачиш як розкладається труп, ти теж кажеш, що для нього ще не все втрачено? Не дури себе, зараз ти точно такий же труп.
Аммон стояв бiля дверей, оточений свiтлом лiхтаря, спостерiгаючи за примарами, якi так i стояли стовпом. Здавалось, що дай їм волю i вони заберуть його у безодню власних жахiв.
- Значить виходу немає.
- Немає - пiдтвердив Петро - Невже ти розраховував на щось iнше? Згадай хоча б свiй останнiй вчинок. Вiн заслуговував небес? Ми чудово знаємо вiдповiдь на це питання. Бiльше того, згадай, хто твоя мати. Само твоє iснування - один великий грiх. Це мiсце готувалося прийняти тебе з першого дня твого життя. Але найсмiшнiше полягає навiть не в цьому. Найсмiшнiше те, що твоїм батькам вистачило нахабства назвати тебе iм"ям бiблiйного персонажа.
- Досить вже про мене. Що трапилось з тобою?
- Я був солдатом. Воював на полях Великої вiйни, пройшов її всю. Але потiм був списаний з рахункiв за... - Петро запнувся, але потiм закiнчив - зайву жорстокiсть. Безглуздо загинув на полюваннi, як я i говорив. Я не бачив вбивцi. Пам"ятаю тiльки пострiл, а потiм я прокинувся в лiсi. От i все.
- Як твоя зброя ще не згнила? - запитав Аммон.
- А тут нiчого не гниє бiльше, нiж воно вже згнило. Навiть не знаю, як точнiше пояснити - знизав плечима Петро.
- I не треба, не хочу нiчого знати. Краще скажи, що потрiбно робити далi.
- Тут, по сутi, можеш нiчим i не займатись. Можеш просто лягти i страждати, але це не самий цiкавий спосiб провести нескiнченнiсть, чесно тобi кажу. Так що, давай поїмо, почекаємо поки туман трохи розвiється i ми сходимо в одне мiсце. Тiльки не забувай, що тут повно вовкiв.
- А яка рiзниця? Ми все одно померли.
- Тут не все так просто. Це ж пекло, ти приречений вiчно страждати. Тут ти спокiйно можеш пережити ще одну смерть сповнену мук, це точно. Зустрiчав я таких бiдолах.
- Прекрасно, наче одного разу недостатньо. I куди вони потрапляють?
- Достеменно невiдомо, але в мене є здогадка. Точнiше, у мене було цiле столiття блукань, щоб все обдумати, тому я майже впевнений куди вони вiдправляються. Легендарне дев"яте коло, про нього ти знаєш. Оповитий крижаною рiчкою, в якiй купається Люцифер i пожирає грiшникiв. Думаю тi хто гинуть "тут", стають його обiдом "там".
Аммон нiчого не вiдповiв, а тiльки скривив гримасу. Петро пiднявся, потягнувся, i зробив це так, що було чути, як хрустять суглоби, пiдiйшов до столу i сказав:
- А поки я хочу тобi дещо показати. Пiдiйти.
- Що тут?
- Я тут щось на зразок карти. Це тiльки те, що я сам дослiдив. На скiльки далеко пролягають тутешнi простори не маю найменшого поняття. Карта дуже приблизна, тому вибач. Ми знаходимося тут - Петро вказав пальцем в цент зеленої кривої лiнiї - Трохи далi є кладовище, - вiн перевiв палець в центр чорної кривої - згубне мiсце, вкрай не раджу туди сунутись, тiльки якщо вже сильно закортить - Ось там є погорiле село - Петро просунувся верх до червоної кривої - миле мiсце, я iнодi там воду набираю. Смердить та вода моторошно, але вибору особливо ми не маємо. Тут в лiсi є рiчка, але вона непридатна, на днi занадто багато утопленикiв. Також недалеко стоїть покинутий завод. Один тiльки Бог знає, для чого вiн був потрiбен. Якщо це iм"я тут взагалi доречне. Там за заводом непроглядна степ i постiйно хтось кричить, туди я так i не спромiгся пройтись. А ще в тiм степу гори виднiються, але що за ними, я знати не хочу. Якщо будеш продовжувати йти по рейках вперед, то прийдеш до станцiї, а за станцiєю буде мiсто. Мiстечко прямо з твоїх кошмарiв, навiть не сумнiвайся. Там повно тих, кому не пощастило також як i нам. Але якщо ти думаєш, що хтось з тих людей вiдвiдує почуття каяття, то ти сильно помиляєшся, бо вiдправитись дослiджувати новi безоднi незвiданого, через пiдлий нiж в спинi, легше простого. Крiм того, не всi там вiрять у те, що вони справдi тут. Так що, твоя рушниця там буде в нагодi.
- Але ж часи колись закiнчаться - заговори Аммон, сiдаючи на стiлець. Тепер вiн розумiв справжнє значення слова "безвихiдь", i розумiв, як марнотратно їм розпоряджаються люди - Часи кiнчатися i все припиниться.
- Все можливо, але це не те, на що тобi потрiбно розраховувати. Єдине про що тобi зараз потрiбно думати - це де взяти пожерти, й як не здохнути. А про iнше поки забудь.
- Невже немає нiякого виходу?
- Звичайно нi. Хоча, - Петро задумався, а потiм продовжив - якщо раптом, якимось невiдомим чином, у тебе вийде зробити щось таке, що буде сильно вiдрiзнятися вiд усього того, що тут вiдбувається, тодi можливо у тебе буде шанс пiти.
- Тобто, як пiти? - Аммон пiдняв на нього погляд.
- Особисто я не знаю - вiдповiв Петро i знизав плечима - Один старий з того мiста розповiдав менi, що знав хлопця, який пiдiбрав поранене вовченя десь тут. Вiд хлопця всi вiдмовилися, тому що їсти i пити i так нiчого, а тут ще й поранена шавка, яка навряд чи протягне ще кiлька годин. Але вона простягнула, хлопець раз вiддав їй свою їжу, потiм другий, потiм третiй, а потiм i помер.
- I що ж?
- А те, що вiн вознiсся.
- Тобто як?
- Дуже просто. Через три днi бачили, як вiн пiднiмається в небо. Красиве, напевно, видовище. Серед усiх цих кам"яних руїн. Ось тобi i все.
- Цiкаво - промовив Аммон, потираючи лоба.
- Але ти навiть не думай про таке.
- Чого б це? - здивувався Аммон
- Тому що хлопець врятував вовченя, так як любов до нього перевершила любов до самого себе. Вiн це без користi зробив. А ти просто про власну шкуру пiклуєшся, от i вся математика. Хлопець дiйсно заслужив прощення. Жити грiшником серед грiшникiв легко, а от праведником серед грiшникiв - це ноша непосильна.
- I чорт з тобою, в такому випадку. Я зробив тiльки те, що повинен був зробити - скривився Аммон - А тепер просто хочу жерти.
- Ну, це ми швидко влаштуємо.
***
Петро вийшов на вулицю на свiтло лiхтаря i став обробляти тушу вовка. Його кров стiкала кудись у темряву, де нею харчувалась пекельна земля. Потiм Петро сам зник у темрявi, Аммон чув його кроки за будинком. Його не було досить довго, щоб почати хвилюватись, але чоловiк знову з"явився в дверях i сказав:
- Ходiмо, там багаття.
- Ти впевнений, що це безпечно?
- Не переживай, нашi друзi вiдступили. Тим бiльше, вони не дуже люблять турбувати людей, коли вони їдять.
За будиночком охорони їх чекало багаття, а над ним на вертелi смажилося м"ясо вовка. Вертель тримали двi грубо збитi i вiдточенi палицi. Судячи з усього, Петро змайстрував все це сам.
- Непогано влаштувався - сказав Аммон, сiдаючи бiля теплого вогнища. Тiльки зараз вiн зрозумiв, як йому не вистачало теплого мiсця, де б можна було перекусити.
- Пробудиш тут з моє, всякому навчишся - вiдповiв Петро, сiдаючи поруч. Вiн дiстав великий армiйський нiж i став нарiзати тушу, кидаючи шматки у велику металеву тарiлку.
- Нiж у тебе не старий - зауважив Аммон.
- Так - погодився Петро, не вiдволiкаючись вiд роботи - Я його знайшов у мiстi, якомусь бiдоласi не пощастило.
- Мародерство?
- Мародерство найменше, що тебе чекатиме в пеклi, тому розслабся i залиш своє моралiзаторство для святих.
- Гаразд.
- Ось бери - сказав Петро i поставив тарiлку мiж ними - Їсти доведеться руками, тут нiчого не поробиш. Вибачайте .
- Якось переживу - вiдповiв Аммон i взяв шматок побiльше. М"ясо було жорстким i жирним, але потрiбно було чого-небудь з"їсти. Тим бiльше невiдомо, коли вдасться набити шлунок наступного разу.
Поки вони їли, Аммон зауважив, що примари пiдiйшли ближче. Петра, здавалося, це не краплини не хвилювало. Вони стали для нього нiчим iншим, як просто надокучливими комарами.
- Все - сказав Петро, вiдкладаючи тарiлку - тепер нас чекає невеликий похiд. Буде для тебе екскурсiя. Вiдправимося за водою в село. Я тобi про нього говорив. Тiльки слухай все, що я кажу, витрiщайся по сторонах, особливо не вiр всьому, що побачиш. Також нiчого не слухай i не йди туди, куди не слiд. Це залiзний принцип. Я послухався тих голосiв i опинився один на один з вовком у вагонi, як ти пам"ятаєш. Тут нiхто не захоче тобi допомогти, це не курорт i не санаторiй.
- Менi не п"ять рокiв - вiдповiв Аммон пiднiмаючись, i з побоюванням поглядаючи на привидiв - Впораюся.
***
Вони йшли по рейках, прислухаючись до власних крокiв. Навколо було аномально тихо. Аммон вiдчув легкi поколювання вiд хвилювання. Важко було сказати напевно скiльки минуло часу, перед тим, як по праву сторону вiд рейок з"явилася вузька дорiжка, що йде вглиб лiсу.
- Звертаємо - сказав Петро. Аммон не заперечував.
За той час що вони йшли, туман розсiявся, а на небi не залишилось жодної хмари. Дорогу їм висвiтлював повний мiсяць холодним потойбiчним свiтлом. Тиша, яка панував навколо, не давала повiрити в те, де знаходився Аммон. Нiхто не мiг би в це повiрити. Пекло - це не мiсце повне котлiв, в яких смажаться грiшники. Це всього лише до болю гiперболiзований прототип земного життя. Мiсце, де на сотнi кiлометрiв в рiзнi боки, тебе чекають лише вiчнi поневiряння. Аммон чув, як у лiсi щось постiйно трiскає i сичить, i вiн раз у раз нервово пiдiймав рушницю.
- Заспокойся - заговорив Петро, який йшов попереду. Здавалось, що вiн був абсолютно спокiйний, i нiчому не вдасться вивести його з рiвноваги - Я ж казав тобi, щоб ти не вiрив тому, що бачиш i чуєш. Нiщо з того, що шарить там, нiяким чином тобi не допоможе.
- А якщо щось з цього вийде сюди?
- Просто iгноруй. Це єдине, чого вони насправдi боятися. Байдужостi. Зло живе там, де є страх. Той, хто не боїться, тим зло не похарчується. Просто не звертай уваги. Я знаю, що це складно, але ти звикнеш.
Непомiтно за розмовами через лiси почав проступати голий степ, де не було нiчого крiм отруєної землi пiд ногами. Аммон прийняв це як благо - принаймнi, їх покинуть невiдомi звуки.
- Скоро ми будемо на мiсцi, - вiдгукнувся Петро - будь напоготовi, але сильно не нервуй.
- Спробую.
Аммон намагався не думати, що можуть приховувати далекi горизонти, але величезний простiр степу малював в його головi страшнi картини, якi навiть не вiдвiдують голову най божевiльнiшої людини, яка живе виключно власними кошмарами. Жах тiльки посилився коли по дорозi перед ними матерiалiзувалися розбитi дахи згорiлих одноповерхових будинкiв. Аммон не розумiв причини своїх внутрiшнiх страхiв, але знав, що не можна їм пiддаватись.
Погорiле село застигло в зловiсному мовчаннi. Мертвецьке мiсячне сяйво лише посилювало пригнiчуючий ефект. Мiсяць вихоплював нутрощi напiврозвалених будинкiв, якi Аммон бажав би не помiчати. Тiнi перетворювались на страшнi фiгури, виростаючи в фантомiв, якi шепочуть про минуле.
- Що сталося з цим мiсцем? - запитав Аммон.
- Не знаю, згорiло i все - вiдповiв Петро - Тiльки в будинки не заходь, бо я не знаю, що там. Я зараз наберу воду i ми пiдемо, поки цiлi.
Аммон помiтив бiля одного з будинкiв стару iржаву колонку. Петро дiстав металеву флягу з похiдного рюкзака i став тиснути на важiль, колонка жалiбно скрипiла, бо нiколи не знала мастила. Аммон озирався на всi боки, мiцнiше стискаючи рушницю. Злiва вiд себе, на порозi похиленого будинку, хлопець побачив бiлу яскрава пляма. Рiзко повернувшись i нацiливши рушницю, в прицiл вiн побачив перелякане обличчя матерi, яка стояла перед ним у своїй бiлiй нiчнiй сорочцi. Вона пронизливо скрикнула i зникла в темрявi будинку.
- Мамо! - закричав Аммон i кинувся за нею.
Всерединi його зустрiла непроглядна темрява i задуха. Єдиним освiтленням тут був маленький трикутник мiсячного сяйва на порозi, далi нього розгледiти хоч щось було неможливо. Аммон завмер охоплений мороком i неприступною тишею. Коли очi почали звикати до темряви, в протилежному кутку вiн побачив обриси людини. Хтось уважно виглядав його як мисливець жертву, готовий напасти в будь-який момент. Аммон зрозумiв, що в цiй тварi не було нiчого, навiть вiддаленої риси його матерi. Вiн зрозумiв, що з власної дуростi потрапив у пастку, про яку попереджав його Петро. Думаючи все це, вiн вiдчув, як сильна сталева рука схопила його за комiр светра i, що було сил, потягнула на себе. Аммон перечепився i впав на залиту свiтлом затвердiлу землю. Вiн почув, як у будинку пролунав пострiл i рознiсся дикий крик, який нагадував крик пораненої рисi i збожеволiлої жiнки одночасно. Потiм вiн побачив, як з будинку поспiшно вийшов Петро, продовжуючи цiлитись зi своєї "Льєжської мануфактури" в похмурий прохiд. Аммон пiднявся на ноги, струшуючи з себе пил i пiдiбрав власну зброю.
- Цiлий? - запитав Петро, обернувшись до Аммону.
- Цiлий. Все гаразд.
- Придурок чортiв - процiдив крiзь зуби Петро - Що я тобi говорив про це? Захотiлося ще раз померти?
- Пробач.
Несподiвано цi слова подiяли, з обличчя Петра зникло напруження, а його плечi осунулись. Вiн абсолютно спокiйно i довiрливо запитав:
- I що ти там побачив?
- Мати. Як же я злякався.
- Розумiю, самому iнодi як начудиться, жах просто - спокiйно промовив Петро, опустив очi, обдумуючи якусь скороминущу думку, потiм знову пiдняв i заговорив - Гаразд, добре хоч води встиг набрати. Йдемо назад, i постарайся бiльше не потрапляти в халепу.
***
Вони знову сидiли бiля вогнища, доїдаючи те, що залишилось вiд вовка. Тихе потрiскування багаття створювало затишну атмосферу, i байдуже, що вiдчуття затишку було iлюзорним. Аммон заговорив першим:
- Навiщо ти мене врятував?
- Не знаю - вiдповiв Петро, стомлено посмiхаючись - Може, хочу власну шкуру врятувати, хтозна. А насправдi, причина досить проста. Я врятував тебе тому ж, чому ти не застрелив мене тодi у вагонi.
- I що це за причина?
- Звiдки ж менi знати? Це ти мене не пристрелив тодi, а я просто вiдплатив тiєю самою монетою. Так що думай сам. Гаразд, я пiду спати, раджу i тобi прилягти. Важкий день видався. Спочатку буде незвично в постiйнiй темрявi, але звикнеш. Правда, в цьому i перевага є. У темрявi починаєш бачити як сова! Все, я пiшов.
Аммон ще трохи посидiв бiля багаття, але досить швидко зрозумiв, що йому слiд вiдпочити. Невiдомо було, що чекає попереду на безкрайнiх просторах вiчного незмивного грiха.
***
Аммон спав нервово. Вiн постiйно провалювався в дрiмоту, де бачив сонну маячню, i знову прокидався. Остаточно прокинутись його змусив скрип дверей. Це був короткий i дуже тихий звук, але в мiсцi переповненим смертю, де ця сама смерть не є остаточною, iгнорувати таке було неприпустимим. Аммон пiдвiвся, спираючись лiктями на старезну пiдлогу будиночка охорони. Петро лежав неподалiк бiля столу, поклавши руки пiд голову i сховавшись пiд своєю курткою. Спав мiцно. Аммон же спав бiля дверей, якi вони точно закривали на нiч, а тепер вони прочиненi. Вiн схопив рушницю, яка весь цей час мирно лежала бiля його нiг, пiднявся i обережно глянув у щiлину мiж стiною i дверми. Хлопець нiкого не побачив, але почув, як зашумiли каменi залiзничного насипу вiд швидких i переляканих крокiв. Це "щось", наскiльки мiг судити Аммон, забiгло на протилежну сторону будиночка.
Аммон обережно, намагаючись не шумiти, боком вийшов на вулицю. Через темряву, яка нi на грам не розсiялась за час сну, не було можливостi зрозумiти скiльки минуло часу, i це бiльше за iнше збивало з пантелику. Вiн повiльно рушив уздовж дерев"яної стiни, намагаючись ступати якомога м"якше. Аммон пiдiйшов до краю стiни, пообiцяв собi, що вистрiлить не замислюючись, якщо це виявиться щось схоже на те, що зустрiло його в спаленому селi. Але повернувши за рiг, Аммон не побачив нiчого, що могло б потривожити його сон хвилиною ранiше. Крiм залишкiв їх багаття там нiчого не було. Вiн оглянув все навколо, i був готовий повернутися назад, але дивне вiдчуття присутностi нiяк не давало спокою. Коли Аммон розвертався, готовий придушити це почуття силою i просто пiти, почув кроки за спиною. Вони були обережними i переляканими, не схожими на кроки вбивцi. I виходили вони з лiсової гущi, де тихо потрiскувала суха трава та опале листя. Аммон знову повернувся обличчям до лiсу i голосно промовив:
- Виходь звiдти, швидко! Я озброєний, так що навiть не думай тiкати.
Тепер кроки стали бiльш впевненi, немов покiрнi долi. Той, хто вийшов на зустрiч Аммону, вразив його бiльше, нiж вразила б будь-яка тварина, що мешкає в цих краях - це була дiвчинка не бiльше десяти рокiв. Завдячуючи свiтлому забрудненому волоссю i втомленим переляканим очам, вона нагадували жебрачку, яка просить милостиню бiля вокзалу. Аммон очiкував побачити все що завгодно в такому мiсцi, але тiльки не малу дитину. Чому вона? Що могла зробити дитина настiльки жахливого, щоб заслужити страждань в пеклi?
- Ти хто? - запитав Аммон, опускаючись на колiно.
Дiвчинка не вiдповiла, вона продовжувала мовчки дивитись, все ще чекаючи раптового удару. Жертва, яка не знає, як позбутись мисливця.
- "Не вiр їй" - наполегливо пульсувала думка в головi Аммона - "Ти пам"ятаєш, що сталося в селi, не вiр їй. Це пастка".
Тiльки спроби здорового глузду були марними, тому що якийсь древнiй первiсний iнстинкт говорив йому, що це цiлком звичайна маленька дiвчинка, яка не представляє загрози.
- Як ти тут опинилась? - знову запитав Аммон, i знову жодної вiдповiдi. Тому вiн продовжив говорити - Тобi абсолютно нiчого боятись, все буде добре.
- Або нi - почув ледве чутний шепiт, який з зусиллям вирвався з глибин її легень. Аммон не знав, що його вразило найбiльше - той факт, що вона заговорила, або ЩО САМЕ вона сказала.
- Що з тобою трапилось? - запитав Аммон, бажаючи проiгнорувати її вiдповiдь.
- Я втонула, - вiдповiла вона тепер вже бiльш впевнено, i додала - у ваннiй.
- У ваннi? - здивувався Аммон.
- Так, мене втопили - вiдповiла вона, i у хлопця по спинi пробiгли мурашки, наскiльки безбарвним був її голос. Мабуть дiвчинка перебувала в пеклi досить довго, щоб переварити це i прийняти як належне.
- Хто тебе втопив?
- Прийомний батько.
- "Значить, не тiльки у мене був турботливий татусь" - подумав Аммон, а потiм поставив чергове питання - Але чому ти потрапила сюди? Ти ж всього лише дитина!
- Це все тому що я нехрещена. Так менi сказали.
- Хто тобi так сказав? - питав Аммон i вiдчув, як по його спинi пробiгли мурашки вiд власних розпитувань.
- Вiн - лише прозвучало з її вуст, але цього було достатньо, щоб Аммон важко ковтнув слину. Розпитувати конкретнiше йому не хотiлось - I як же давно ти тут? - на це дiвчинка знизала плечима. Аммон зрозумiв з цього жесту, що тут вона досить давно, щоб збитися з рахунку днiв.
- Менi потрiбно повернутися додому - знову заговорила вона, i навiть ближче пiдiйшла до Аммона, зрозумiвши, що його не варто боятись.
- Куди? - Аммон не вiдразу зрозумiв, про який будинок вона говорить.
- Менi потрiбно в мiсто - сказала дiвчинка i вказала пальцем у бiк, де iмовiрно знаходилось мiсто.
- Ти там з кимось живеш?
- Нi, сама. Мене там нiхто не чiпає, там немає злих людей, є тiльки нещаснi. Лише нещастя провокує їх на поганi вчинки, тiльки i всього. Справжнi злi люди не тут, вони там, нижче, з ним - при цих словах, дiвчинка вказала пальцем на холодну землю, вiд цього серце Аммона в черговий раз пiдкотило до горла - Та й сам вiн не такий вже й поганий. Просто знає, що немає злих i добрих, i розумiє пороки людей.
- Будь-ласка, не говори про ... нього - вiдповiв Аммон, вiдчуваючи, як його нудить - Ти казала тобi потрiбно додому - i при цих словах хлопець вiдчув внутрiшнього хробака, який говорив йому не втручатися в цю iсторiю, i що його це нiяк не стосується. Промовляючи у себе в головi найстрашнiшу лайку, на якому вiн був спроможнiй, Аммон промовив у голос - Менi слiд тебе провести, не можна, щоб ти йшла сама.
Дiвчинка нiчого не вiдповiла, а просто пiдiйшла i взяла його за руку. Аммон одночасно вiдчув i нiжнiсть i огиду. Цей її дотик був найстрашнiшим, тепер дороги назад немає.
***
Дiвчинка вела його по залiзницi в ту саму сторону, куди до цього вiв його Петро. Коли вони проходили повз поворот, де стояло погорiле село, Аммон почув шурхiт в лiсовiй гущавинi, що змусило хлопця пригадати образ матерi, i зрозумiти, скiльки насправдi пасток ще його може чекати там, в глибинi цього мiсця, в якому кожен прийдешнiй залишає свою надiю. Аммон не знав скiльки часу вони вже йдуть вперед по стародавнiм рейкам. Вiн думав про те, як скоро прокинеться Петро, i що вiн зробить, якщо Аммон не повернеться назад вчасно. Але цi думки швидко розвiялися, коли Аммон побачив попереду стару бетонну станцiю. Її лiхтарнi стовпи давно не знали свiтла, як i всi це мiсце, а на лавки було страшно дивитись, не кажучи вже про те, щоб на них сiдати. Тiльки, як видно, не всi подiляли його точку зору, тому що пiднявшись по облуплених бетонних сходах наверх, далеко попереду Аммон побачив темну постать, що лежала на однiй з них. Дiвчинка смикнула його за рукав, щоб вони йшли далi у напрямку, де вже було видно верхiвки житлових будiвель, i Аммон пiшов за нею, але почув хрипкий голос за своєю спиною:
- Чую, що гряде недобре, подорожнiй. Чи не ти принесеш бурю? - фiгура з видимим зусиллям сiла, Аммон навiть чув тихе кряхтiння.
- Я не розумiю про що ти. Тим паче, що це "недобре" звалилося на цi землi дуже давно, ще до мого приходу.
Чоловiк коротко реготнув, а потiм вимовив:
- Пiдiйди ближче, подорожнiй, не можу тебе розгледiти.
- Нi - прошепотiла дiвчинка, стискаючи в своїх маленьких пальцях його руку.
- Не переживай, - вiдповiв Аммон - почекай мене тут.
Вiн повiльно покрокував до фiгури на лавi, перевiряючи заряд своєї рушницi. Опинившись поруч, Аммон побачив старого в поношеному чорному пальто i з рiдкої сивою бородою. По його бiлим зiницям хлопець зрозумiв, що той абсолютно слiпий. Потiм старий промовив:
- Досить бряцати зброєю , воно тобi не потрiбно. Подивись на мене, що я тобi можу зробити?
Тим не менш, Аммон був зведений наче пружина, бо пам"ятав про те, що трапилося в силi. Гидкий присмак тiєї обставини потворним слимаком висiв на серцi. Старий продовжив:
- Я ранiше тебе не бачив. Але бачу, що ти забрiв до нас з певною метою. Я б навiть сказав, з благородною. Ось, вiзьми це - старий засунув руку в кишеню пiджака i виловив звiдти довгий бiлий ключ - буде в нагодi.
Аммон стояв як укопаний, розмiрковуючи над тим, щоб це могло означати. Старий вловив його сумнiви, а тому сказав:
- Бери, тобi ж самому цiкаво вiд чого вiн. Тим бiльше, з цим ключем твоя подорож, скажiмо так, буде набагато продуктивнiшою.
- Що вiн вiдкриває? - запитав Аммон, покрутивши ключ в руках.
- Не знаю. Ти сам зрозумiєш, коли прийде час. Сприймай це як подарунок i можливiсть перевiрити себе. Прекрасна можливiсть дiзнатися, по праву ти потрапив у це мiсце, або можливо є ще шанс. Хто знає.
Вiд останнiх слiв старого у Аммона серце забилося ще швидше. Вiн вiдчув зародження надiї всерединi себе, але не мiг зрозумiти, з чим вона пов"язана. Вiн ще раз подивився в склянi очi старого i був сповнений подяки всерединi себе, втiм, не наважився її висловити. Та цього i не потребувалось, старий все розумiв без слiв. Аммон сховав ключ в задню кишеню джинсiв, пiдiйшов до дiвчинки (вона полегшено зiтхнула), взяв її за руку i рушив далi по дорозi, тривожно поглядаючи на темнi вiкна будинкiв.
- Я впiзнала його - сказала тихо дiвчинка.
- I хто це?
- Вiн - вiдповiла дiвчинка, тепер зовсiм пошепки.
Всю iншу дорогу до мiста вони мовчали.
***
Околицi мiста зустрiли їх непривiтно. Площа поруч з вокзалом була не такою вже й великою, але на тлi потворного запустiння i повної вiдсутностi людей, вона пробуджувала забобонний страх. Навколо нiчого не можна було почути крiм їхнiх крокiв. Вони йшли повз покинутi магазини, трамвайнi зупинки, парковi майданчики, майстернi i лiкарнi. Вiтер жалiбно стогнав крiзь щiлини i вибитi вiкна, в смiттєвих баках i темних задвiрках щось невпинно шарудiло. Коли вони дiсталися до житлових кварталiв, з двох сторiн їх обступили сiрi високi будинки. В основнiй своїй масi вони були темними, але час вiд часу у вiкнах з"являлось свiтло вiд свiчок або людськi фiгури, якi тут же зникали, коли Аммон пiднiмав голову подивитись.
- Ти, до речi, не сказала, як тебе звати - почав розмову Аммон, в першу чергу для того, щоб вiдволiктись вiд споглядання гнiтючих образiв.
- Софiя - вiдповiла дiвчинка. Здавалось, що вона заспокоїлась, принаймнi, вiн бiльше не вiдчував її мiцних пальцiв на своїй руцi.
- Гарне iм"я.
Вони йшли далi, поки Софiя не зупинила його бiля арки, яка вела до провулку. В утробi арки було так само темно, як i скрiзь. Насправдi останнє, що хотiлося Аммону, так це йти туди.
- Ти що, там живеш?
- Так.
- I не страшно тобi? - на це питання дiвчинка озирнулася навколо, як би кажучи: "дивися по сторонам, тут є щось нестрашне?". Аммон погодився з її невисловленою думкою i покрокував прямо в темряву арки, сказавши Софiї триматися за спиною.
Все виявилося не таким жахливим, коли вони опинилися у внутрiшнiй частинi двору. Тут знаходилось кiлька пiд"їздiв, якi давно втратили свої дверi, хто знає, на якi потреби їх забрали.
- Менi туди - сказала Софiя i вказала пальцем на пiд"їзд по праве плече Аммона.
- Як скажеш - вiдповiв Аммон.
Вони зайшли в задушливе запорошене примiщення, попереду чекали сходи нагору. Через два прольоти Аммон випадково зачепився за жiнку, яка сидiла посеред коридору, її було не так просто розгледiти через чорну хламиду на її плечах, враховуючи похмурiсть примiщення. Жiнка нiчого не сказала, лише ледве помiтно помахала головою на знак несхвалення i ще сильнiше пiдiгнула ноги. Судячи з усього, вона нерiдко ставала перешкодою для вiзитерiв цього будинку. На третьому поверсi Софiя зупинилась бiля однiєї з дерев"яних дверей i сказала:
- От i все - вона штовхнула дверi i та зi скрипом вiдчинились. Аммон нiчого не бачив окрiм невеликого шматка коридору. Його вже почала дiставати тутешня темрява, до якої неможливо було звикнути остаточно. Вона була в"язкою як сироп. Глибоко всерединi примiщення вiн почув кашель i як трiскаються мостини пiд слабкими кроками. Чи це тiльки iлюзiя, породжена його свiдомiстю?
- Ти точно будеш в порядку?
- Так - вiдповiла Софiя, i на її обличчi заграла посмiшка. По-дитячому щира посмiшка. Вона увiйшла у всередину i зачинила за собою дверi. Аммон стояв, тупо вдивляючись в пошарпане нескiнченним часом дерево. В головi i на душi було так само темно, як i ззовнi.
Несправедливiсть - головне слово, яке застигло в думках Аммона. Тупа, зла, важка до скрипу в зубах несправедливiсть. Жахливе вiдчуття, коли переживаєш злiсть i гарячу образу за ближнього, в той момент коли вiн сам не розумiє, яка несправедливiсть з ним вiдбувається. Це такi муки, для яких i пекла непотрiбно. Робити тут було нiчого, Аммон повiльно пiшов по сходах вниз, жiнки на другому поверсi бiльше не було. Вiн збирався пiти, з огидою уявляючи, який зворотний шлях його чекає. Тiльки буря, яку вiщував старий, прийшла.
***
Аммон вже готовий був опинитися на вулицi, але почув вiдчайдушнi крики i шум, схожий на звуки боротьби. Звуки були приглушеними, тому не вдавалося швидко розпiзнати джерело. Аммон скинув рушницю i став вслухатись. Шкiрою прокотився неприємний холодок, коли вiн почув глухий вигук: "Допоможiть".
- "Починається" - подумав Аммон. Вiн стояв тихо, намагаючись з"ясувати, звiдки доносяться звуки. Переляканi крики в тишi було достатньо просто почути, особливо якщо трохи зосередитись. Вони йшли вiд сходiв, що ведуть у пiдвал.
I знову Аммон казав собi не лiзти куди не просять, але його ноги жили своїм життям, легко ступаючи на старi сходи, що ведуть у невiдомiсть. Крики i схлипування притихли, немов той, хто знаходився там внизу, зрозумiв, що його почули. Було так темно, що Аммону довелося виставити вперед руку i триматися за стiнку, щоб приблизно орiєнтуватись в просторi. Потiм гладкий запорошений бетон раптово перерiс в пошарпане дерево. Аммон вiдсмикнув руку вiд несподiванки, але досить швидко зрозумiв, що це були дверi. За ними знову почулися схлипування i прискорене дихання. Вiн прийняв зручну позицiю, щоб у разi чого можна було швидко пiдняти рушницю i вистрiлити, i рiзко смикнув за ручку дверей. Вона була закрита, а по той бiк хтось скрикнув вiд несподiванки. Аммон думав вибити дверi, але його розум вчасно засяяв розумiнням, серце забилося частiше, навiть мiсцева специфiчна темрява, здавалось, трохи розсiялась. Аммон витягнув з кишенi холодний металевий ключ i ледве знайшов замкову щiлину, поскрiбши ключем об дерево. Коли ж довгий металевий предмет знайшов вхiд, то провернувся всерединi з очiкуваною легкiстю. По той бiк його зустрiла маленька задушлива кiмната, яку освiтлювала лампа, що звисала зi стелi i трималась виключно на потворних проводах. Але найбiльший iнтерес представляв чоловiк, який скрутився посеред кiмнати в нападi панiки. Вiн обхопив напiвсиву голову жилавими худими руками, пiдгинаючи босi ноги до живота.
- У тебе все гаразд? - запитав Аммон, розумiючи дурiсть власного питання.
Чоловiк рiзко пiдняв голову, наче тiльки зараз усвiдомив, що вiн не один у цiй кiмнатi. Його розширенi зiницi були переповненi жахом, який межує з безумством.
- Як я сюди потрапив? - слабко промимрив чоловiк.
- Не знаю. Що сталося перед тим, як ти потрапив сюди?
Його дихання стало рiвнiшим, вiн сiв i притулився до стiни, первинний жах i шоковий стан минули. Вiн судорожно перебирав спогади у власнiй головi, це було видно по тому, як вiн щоразу вiдкривав i закривав рот, нiби намагаючись щось сказати, але потiм тут же припиняв спробу. Потiм рот зупинився як по командi у вiдкритому положеннi, очi знову наповнились божевiллям, i чоловiк промовив:
- Я намагався покiнчити з собою. Менi здавалося, що вийшло, я канув у темряву, але прокинувся тут. Щось пiшло не так...
- Не хочу тебе засмучувати, - почав обережно Аммон - але все пiшло саме так, як ти i планував. Ти не намагався, ти покiнчив iз собою.
Чоловiк подивився на Аммона як на божевiльного, а потiм i сказав:
- Менi зараз не до жартiв.
- Тут нiкому немає часу на жарти. Подумай сам.
Аммон розповiв йому все, що встиг дiзнатися сам, i що йому встиг розповiсти Петро. Чоловiк слухав уважно, намагаючись не подавати вигляду, але Аммон бачив, що жах помалу знову починає брати вгору. Потiм, раптово для хлопця, чоловiк опустив голову i гiрко заплакав. Аммон стояв над ним, не знаючи, що робити, i лише спостерiгав за тим, як тремтить чоловiча спина в такт схлипуванням. Хлопцевi здавалось, що пройшло занадто багато часу, як для такої незручної ситуацiї, але чоловiк позбавив його вiд потреби щось говорити, коли сам виголосив наступне, ледве стримуючи тремтiння в голосi:
- Я знаю, чому потрапив сюди. Я не за себе розплачуюсь, а за свою дочку.
- Що не так з твоєю дочкою? - запитав Аммон, розумiючи, що приблизно знав вiдповiдь на це питання, але не мiг зiзнатися собi в цьому, iнакше його голова просто б розкололась на частини вiд напруги.