- Рекомендую Вам, все-таки, з'їздити додому - продовжував говорити лiкар, покусуючи дужку окулярiв i уважно поглядаючи на мене своїми сiрими очима - Я майже на сто вiдсоткiв упевнений в тому, що це допоможе. Своєрiдна душевна терапiя. Вб'єте всiх своїх демонiв одним ударом.
Я не дивився на нього, я зациклений крутив у руках кулькову ручку, яку ранiше пiдняв зi столу. Я взагалi останнiм часом намагався нiкуди i нi на кого не дивитися.
- Скiльки Ви знаходитесь в нашому диспансерi? - запитав лiкар.
- Пару тижнiв, певно - вiдповiв я - Плюс-мiнус кiлька днiв, не знаю. А що?
- I Ви не хочете перевiрити, що Вам дали цi пару тижнiв?
- Нi, якщо чесно. Думаю, що зiрвуся, - я поклав ручку на стiл i наважився подивитися на нього, пiсля чого додав - а потiм здохну.
- Пам'ятайте, що Ви менi говорили?
- Тобто?
- Коли Ви почали приймати наркотики?
Моє серце немов стиснула чиясь липка рука, та так сильно, що воно розболiлося. У горлянцi розростався ком, менi хотiлося пити, їсти, нiгтями роздряпати обличчя i кинутися у вiкно за спиною у лiкаря. Але, я знайшов в собi сили вiдповiсти:
- Коли покинув будинок.
- Там щось сталося, правда?
Так, вiн був правий. Менi хотiлося дати йому по пицi, тому що вiн був правий.
- Нiчого особливого. Приємнi спогади уперемiш з неприємними. Думаєте, я через це пiдсiв на метамфетамiни?
- Я просто пропоную перевiрити.
- Тобто, поїхати додому?
- Вас це лякає?
- Та не те щоб - вiдповiв я. Вiдчувалося, що монстр всерединi потроху вiдпускає моє серце - Я не те щоб вiдчуваю страх, швидше сум'яття. Навiть не знаю, що там залишилося. Воно все розвалюється вiд старостi.
- Думаю, що це неважливо. Важливо тiльки те, що Ви отримаєте можливiсть приборкати свої тривожнi думки. Тим бiльше, скiльки можна сидiти в цих стiнах? Два тижнi пройшло. Хоч свiжим повiтрям подихати вийдiть.
- У нас i тут єде гуляти.
- Не порiвнюйте - доктор встав i пiдiйшов до вiкна - Може, нехай за Вами заїде друг?
Ага, я знаю, про кого вiн говорив. Iкар - мiй старий добрий друг. Я уявив, що це вiн стоїть зараз замiсть лiкаря бiля вiкна. Я встаю, пiдходжу i чимдуж штовхаю його в спину. Вiн падає, скло драматично розлiтається по кутках. Кiнець фiльму.
Незрозумiло тiльки, звiдки лiкар знав про Iкара, я, здається, нiколи про нього не говорив, хоча деколи кортiло.
- Так, можливо вiн допоможе менi. Я попрошу. Тiльки повернiть менi телефон.
- Звичайно.
***
Коли я вийшов на вулицю свiт не впав, як менi здавалося ранiше. Стоїть собi i все. На вулицi був кiнець листопада. Падав перший снiг. Деякий час я просто стояв, намагаючись ловити снiжинки ротом, чудернацьке вiдчуття, давно так не робив. Я запустив руки до карманiв куртки, яку давно не одягав, i в правiй кишенi намацав напiвпорожню пачку сигарет. Я з сумнiвом її оглянув, потiм повернувся поглянути на широкi ворота диспансеру. Трохи завагавшись, я зiм'яв пачку i кинув до урни. Думав, що зiрвуся якщо закурю, ну їх до дiдькової хати!
Я просто стояв i чекав, поки почую схлипування iржавої залiзяки Iкара. Але я нiчого не чув, ставало холодно, а снiжинки ловити бiльше не хотiлося. Кортiло пiдняти пачку i викурити мiнiмум двi за один присiд, щоб не кортiло. I я вже насправдi зробив перший крок до урни, як почув рятiвний рев i постукування. До головних воротах з-за рогу викотив Iкар, залишаючи за собою шлейф темного диму.
- Лот! - Вигукнув вiн i розпростер руки, готуючись до обiймiв. I так, мене звати Лот.
- Так, це я - вiдповiв я, обiймаючи Iкара.
- Все ж таки пустили тебе погуляти, чортяко! - Пiсля цих слiв вiн за звичкою ляснув мене по плечу. Ранiше я не звертав на це увагу, але зараз така фамiльярнiсть мене дратувала. Можливо, на це впливала прийдешня зима.
- Я сам пiшов, нiхто не тримав - вiдповiв я.
- I куди тебе потрiбно вiдвезти? - запитав Iкар, забиваючи свою люльку тютюном. Тютюн у нього завжди був пахучий, приємний.
- Ось це найцiкавiше - вiдповiв я - Менi потрiбно, щоб ти вiдвiз мене додому.
- Ну ... гаразд, як скажеш - вiдповiв Iкар. Стало ясно, що до нього не дiйшло.
- Ти не розумiєш, менi потрiбно в Нiкс.
Вiн уважно подивився на мене, на якийсь час забувши про свою люльку. Напевно йому здалося, що вiн не дочув. Не можу його звинувачувати - коли я згадував про Нiкс, Iкар ставав одразу зеленим.
- Так-так! Ти все правильно почув - знову заговорив я, обiгнув машину i сiв на мiсце пасажира. Напевно, боявся, що вiн швидко все зважить i звалить без мене. Вiн сiв на мiсце водiя, але заговорив знову я - Менi це допоможе - не сильно в це вiрилося, але щось ж треба було йому сказати - Можеш вiдвезти i залишити, я не буду просити бiльшого.
З хвилину вiн сидiв, поглинутий думками, попихкуючи ароматним тютюном, потiм також мовчки, завiв машину (у тiєї щось вистрiлила в трубi) i ми повiльно покотили по дорозi, прорiзаючи i без того тонке снiжне полотно.
***
Нiкс колись був невеликим провiнцiйним мiстечком. Нiчого особливого, але наскiльки я мiг пам'ятати, вiн був украй затишним. Компактнi скверики, парки, кафе i невеличке озерце з качками. Вiдмiнне, загалом, мiсце. Моя сiм'я жила там кiлькома поколiннями. Я б також перейняв би цю традицiю, якби не бiда, яка трапилась рокiв двадцять тому.
Люди називали це карою з небес - в один момент корiння дерев почало рости немов на дрiжджах. З початку з ними намагалися боротися, але вони стрiмко спотворювали ландшафт. Це було схоже на те, як пухлина розростається по землi. Потiм вирiшили зрубати дерева, чиє корiння ще не встигло вирости, щоб вони просто згнило. Правда сенсу вiд цьому не було жодного, бо корiння продовжувало зростати, руйнуючи ландшафт i фундамент всiх будiвель навколо. Немов 'серце' цих дерев знаходиться не на поверхнi, а десь значно глибше.
Деякий час по тому було прийнято рiшення евакуювати все населення Нiксу. Це здавалося куди бiльш простим i дешевим рiшенням, нiж намагатися протистояти агресивнiй природнiй стихiї. Хоча, деякий час там працювали вченi i навiть вiйськовi, мовляв, ми розберемося, а потiм ви всi повернетесь по домiвкам. Правда цього так i не сталося - в один момент вченi мужi розвели руками i просто пiшли. Багато суперечок було з цього приводу. Якийсь дивак навiть висунув iдею, що це у природi трапився рiзкий i непередбачений еволюцiйний стрибок. Що незабаром абсолютно все перейде на зовсiм новий щабель розвитку. Правда, це був дилетант, який мав доволi спiрне вiдношення до науки, тому нiхто i слухати не став.
Насправдi, менi доволi складно пригадати це мiсто в усiх деталях. Я був зовсiм малий коли довелося його залишити. Хоча пам'ятаю, що перший час часто вiн менi снився. Та й потiм, у майбутньому, iнодi сни цi поверталися. Деякi люди досi боятися Нiксу, навiть хоч найменшої згадки про нього. Он, зовсiм як Iкар.
Я як мiг продер очi i побачив, що ми стоїмо посеред траси, а попереду стоїть стара поржавiли вивiска яка говорила до нас: 'Нiкс'. Iкар вказував на неї пальцем.
- Бачу - вiдповiв я - Добре, що розбудив. Ну що, поїхали?
Iкар не вiдповiв, i не завiв машину. Вiн, дивлячись кудись собi пiд ноги, повiльно заговорив:
- Цей...менi шкода, що так вийшло. Я не думав, що це пов'язано i що щiльно пiдсядеш на це лайно.
Так - Iкар за сумiсництвом ще був i моїм баригою. Звинувачувати його я, звичайно, не мiг. Сам вляпався. Теж саме я сказав i йому:
- Я сам в це вляпався. Ти ж не пхав менi його пiд нiс. Якщо не хочеш їхати далi - без проблем. Просто висади мене i розвертайся, все буде нормально.
- Ага! А як ти назад поїдеш, дурень? Сиди вже! - Вiн завiв свою старезну колимагу - Як взявся, значить довезу.
Ми поїхали вперед. Iкар як слiд, натиснув на педаль. Не знаю, з чим було пов'язано його завзяття. Можливо вiн хотiв якомога швидше розправитися з кошмаром, який так несподiвано звалився на його плечi.
Перший час ми нiчого не бачили, просто заснiжена траса i бiльш нiчого. Але потiм 'вiзитiвка' Нiксу дала про себе знати. По обидвi сторони дороги почали пробиватися товстезнi коренi, проривати асфальт, залишаючи навколо себе жахливi трiщини. Спочатку таких дiлянок було не багато, i зустрiчалися вони, в основному, тiльки на узбiччях. Але чим далi, тим таких дiлянок ставало бiльше i узбiччями вони не обмежувалися - корiння все частiше виривалися прямо посеред дороги, переплiтаючись мiж собою вже на поверхнi, створюючи химернi, а часом i моторошнi статуї. Їхати ставало вкрай важко.
Згодом запас нашого везiння закiнчився. Тому що казна-звiдки перед нами з'явилася цiла арка з переплетених мiж собою коренiв, яка створювала деяку подобу тунелю. Вона була не нижче двоповерхового будинку, це точно. Усерединi природної арки були такi мiсця сплетiння, де б не змогла проїхати навiть найменша машина. Було зрозумiло - або кидати цю бляшанку i спробувати пройти пiшки, або розвертатися i їхати назад. Першу хвилину я дiйсно був готовий розвернутися i їхати в протилежному напрямку, але потiм згадав про те, що на зворотному шляху мене чекають тiльки палаючi кристалики, так що довелося вiд такої перспективи вiдмовитись.
- Доведеться йти пiшки, нiчого не поробиш - сказав я Iкару - Кинь машину прямо тут, нiхто, її не вкраде.
- Я боявся, що ти це скажеш - промовив Iкар, закочуючи очi, але все-таки заглушив мотор i витягнув ключ iз гнiзда запалювання. Мабуть розсудив, що нехай його зжере те iлюзорне, чого вiн боїться в Нiксi, нiж власна совiсть за те, що вiн зробив зi мною.
- Iдемо, холодно просто стояти - я вiдкрив дверi i вийшов на свiже морозне повiтря, автоматично полiз у кишеню куртки за сигаретами, але з розчаруванням згадав, що я 'зав'язав' з усiм з чим тiльки мiг. Я зi злостi вгатив по невеличкому коренi.
- Ти чого? - зауважив Iкар.
- Нiчого - вiдповiв я. Це було, само собою, не правда. Все було далеко не 'нiчого' вже досить тривалий час - Ходiмо, нiчого тут стирчати.
Пролiзти крiзь арку було не складно. Там було повно щiлин, якi iдеально пiдходять для дорослої людини. Та i в довжину вона була не такою довгою - не бiльш десяти метрiв. Коли ми опинилися на тiй сторонi, попереду замаячили будинки. Як похмурi i важкi примари зустрiчали вони нас, особливо добре це вiдчував Iкар.
Попереду весь асфальт теж був перелопачено матiнкою природою, але рухатися було трохи простiше. Тому ми пiшли на зустрiч домiвкам.
- Я знаєш що чув? - заговорив Iкар, намагаючись розкурити люльку - Баба менi колись розповiдала, що тут, як усiх вивезли, оселилися Мешканцi дерев. Вони типу як люди, але з дерева зробленi, вони начебто покровителi природи, або щось в тому дусi. I людей звiдси вони спецiально виселили. Ось так.
- I ти в це вiриш? - запитав я. Хоча це хвилювало мене найменше. Я спостерiгав як вiн пускає дим i думав про те, що менi хочеться так само.
- Цього вже не знаю - вiдповiв Iкар - Швидше нi, нiж так, але все-одно трохи лячно. Правда? Тобто, було ж причина, чого цi коренi сказилися...
Я перестав його слухати коли ми пiдiйшли до невеликої алеї. Навколо нас зiмкнулися старi облiзлi будинки. Частина з них була зруйнована наче пiсля бомбардування, вулицi були посипанi горами смiття - цеглою, щебенем, домашнiм господарством, абсолютно непридатним до експлуатацiї типу столiв, стiльцiв, каструль, подушок, дитячих iграшок i всього iншого. А посеред феєрiї хаосу стояв зруйнований фонтан, з якого проросли всюдисущi коренi. Тут скрiзь було це чортове корiння, воно проростало i крiзь будинки, обвиваючи їх немов величезнi змiї. Варто було визнати, що таке видовище заворожувало i лякало одночасно.
- Ти десь тут жив? - з надiєю в голосi запитав Iкар, з побоюванням вдивляючись в вцiлiлi вiкна.
- Нi, нам доведеться трохи пройтися.
- Як ти можеш це пам'ятати?
- А я й не пам'ятаю. Просто знаю i все.
***
Нам довелося пройти ще кiлька пустельних вулиць, якi навiки застрягли в своєму особистому часовому вiдрiзку i просторi. Здається, що пройти пару вилиць - це дурниця, але в тому станi, в якому вони перебували, навiть пару метрiв перетворювалися на випробування. У пiдсумку, вибившись iз сил, ми присiли на невеличку лаву на узбiччi. Те що вона вцiлiла здавалося дивом. Ми сiли i полегшено зiтхнули. Навпроти нас стояв старий кiоск весь оповитий неймовiрними корiнням. Неподалiк бiля вхiдних дверей лежала спустошена каса. Можливо, нею поживилися мародери. Я озирнувся навколо i тiльки зараз зрозумiв, що нiколи в життi не чув такої тишi. Хоча, можливо, моя уява просто гралося зi мною, тому як час вiд часу крик випадково заблукалих воронiв руйнував все цю мовчазну чарiвнiсть.
- I що буде, коли ми нарештi доберемося? - запитав раптом Iкар.
Я знизав плечима. Я дiйсно не знав, що буде далi, i як менi повинно перехотiти довбати метамфетамiн пiсля споглядання старих руїн. Тому що довбати менi хотiлося, i хотiлося прямо в цю секунду. У ротi все пересохло, i скiльки б я не пив, це не могло допомогти, серце шалено калатало. Не можна виключати i того, що доктор просто хотiв вiд мене позбутися, хоча я не бачу логiчних причин для подiбного вчинку. Я не особливо докучливий хлопець. Нарештi я заговорив:
- Ось прийдемо i побачимо - на пiдтвердження своїх слiв я встав, готовий рухатися далi. Я запитально подивився на свого горе-баригу, вiн без ентузiазму наслiдував мiй приклад.
***
Коли ми пiдiйшли до будинку де я провiв нетривалий перiод дитинства, всерединi мене усе почало обертатись - половини житлового будинку як i не було, немов хтось просто взяв i вiдрiзав шматок. Вулицею валялися цiлi гори смiття, якi ранiше були цеглою i бетоном, а у величезнiй зяючою дiрi будинку без особливих зусиль можна було розрiзнити сходовий пролiт, i якщо гарно придивитись, частково деякi квартири. Я вирiшив, що мого пiд'їзду бiльше не iснує. Я рiзко побiг вперед, Iкар щось крикнув менi навздогiн, але я не розчув, що саме.
Я пам'ятав, що ми жили в третьому пiд'їздi, i коли я пiдбiг достатньо близько, заспокоївся - в будинку були зруйнованi пiд'їзди з десятого по п'ятий, якщо дивитися з того боку, звiдки ми прийшли. Ми жили в третьому, а це означає, що все було в порядку, наша квартира була цiла (цiла настiльки, наскiльки це слово взагалi можна було вiднести до подiбного мiсця). Правда, як такого полегшення я не вiдчув. Недавно пережите хвилювання посилило в менi бажання палити, причому, неважливо що саме. Я почув, як ззаду пiдiйшов Iкар.
- Серйозно ти чкурнув - зазначив вiн i знову запалив свою пахучу люльку. Тiльки цього зараз i не вистачало.
- А ти не сильно поспiшав - вiдповiв я.
Поруч з нами був старий дитячий майданчик. Iкар пiдiйшов до iржавої гойдалки i легенько її штовхнув, та почала крутитись з таким моторошним скрипом, що мої нутрощi мимоволi скрутило. Iкар зупинив їх легким дотиком до брудного металу.
- Це просто жах, Лот - промовив вiн повiльно.
- У дитинствi, наскiльки я пам'ятаю, вони теж скрипiли - заговорив я - але не так сильно як зараз. Будучи малим, вони мене теж лякали, не знаю чому. Мене хвилює те, що знаходиться там - я вказав пальцем на балкон на шостому поверсi - пiшли.
- Може вiдпочинемо?
- Вiдпочинемо всерединi. Швидше зайдемо, швидше вийдемо, а тодi поїдемо звiдси.
***
Я штовхнув старi вхiднi дверi, вони заскрипiли вiдчиняючись. Усерединi був той самий хаос, як i скрiзь в цьому мiстi. Всi шафи i шафки були розкритi навстiж. Навколо лежав вiковий шар пилу i штукатурки, мiсцями по стелi бiгли жахливих розмiрiв трiщини. Всi вiкна були вибитi i снiг не соромився залiтати всередину, тихо лягаючи на те, що було моїм дитинством i, мабуть, одним з кращих шматкiв життя, нехай i пам'ятав я його слабо.
- Шикарний притулок для бомжiв - прокоментував Iкар, потiм пiдiйшов i зняв зi стiни навiсне радiо, яке дивом залишилося на своєму колишньому мiсцi. Вiн задумливо крутив його в руках, i його страх, що слiдував за нами всю дорогу в Нiкс, кудись несподiвано зник. Лице Iкара прийняло якийсь спокiйний, навiть блаженний вираз, нiби пiсля важкого робочого дня йому нарештi вдалося присiсти. Дивно, але в той момент менi здавалося, що вiн гармонiйно зливається з тутешнiм оточенням. Старе вицвiле пальто тiлесного кольору, така ж, давно не праний капелюх, затоптанi-перетоптанi туфлi i чорнi шкiрянi рукавички без пальцiв. Не знаю, вiн спецiально так одягався або так виходило випадково, але змарнiлий зовнiшнiй вигляд мого друга був гармонiйним мазком до загального пейзажу. Iкар немов був частиною мертвого мiста, просто черговою маною. Я на секунду подумав, що просто вигадав його - Не працює - сказав Iкар на рахунок радiо, вiдриваючи мене вiд роздумiв, i повiсив його назад.
- А ти на щось розраховував? - запитав я i зайшов до кухнi. Iкар за мною не пiшов, i зник десь у глибинi квартири.
Старий дiдовий годинник стояв на поржавiлiм холодильнику. Я раптом згадав себе малюком, коли намагався пiдстрибнути i схопити його. З якоїсь одному Богу вiдомої причини мене тягнуло до годинника, чомусь здавалося, що вiн дуже приємний на дотик. Я взяв годинник, повiльно провiв пальцем по запиленому склу, за яким ховався циферблат з навiки застиглими стрiлками на 9:20. Вже не пам'ятаю - це тi вiдчуття, що я хотiв випробувати в дитинствi, чи нi. В кiнцi-кiнцiв це було не так вже й важливо, бо вiдчуття все-одно приємнi.
З годинником в руках я пiдiйшов до вiкна i глянув униз на дитячий майданчик. Моє серце стислося вiд страху, бо менi привидiлася дiвчинка в бiлiй сукнi, яка сидить на тiй самiй гойдалки i дивиться на мене, пiднявши маленьку голову. На щастя, я досить швидко усвiдомив, що це була лише гра снiгу, свiтла i поржавiлого металу. Менi знову захотiлося курити.
Я хотiв взяти годинник з собою, але потiм поставив його знову на холодильник. Повiльно попрямувавши до коридору я обернувся щоб ще раз оглянути кухню. Не знаю, що хотiв побачити. Нiчого не змiнилося - старий холодильник з дiдовим годинником, бабусина плита, дерев'яний стiл бiля стiни i снiг навколо. До горла пiдiбралася гiркота. Якщо тут живе привид, то нехай бродить тут навiки, менi так буде легше.
У коридорi скрипнули мостини, я виглянув, але там нiкого не було. Мостини скрипiли самi по собi. Нiчого дивного - так бувало i в моєму дитинствi, правда, тодi я вiдчував страх. Зараз же, це було вiдчуття полегшення. Я повiльно йшов по коридору, вiдчуваючи як тi самi мостини небезпечно просiдають пiд моєю вагою.
Я зайшов у кiмнату, яка перебувала трохи далi кухнi. Це була вiтальня. Дверi, якi вели на балкон, були вiдкритi навстiж. Звiдти до просторої кiмнати залiтав снiг, осiдаючи по кутах маленькими грудочками не встигаючи танути. Я чiтко пам'ятав цю вiтальню. Тут нерiдко збиралися великi застiлля. Знаючи свою сiм'ю, застiлля нерiдко переростали в танцi з пiснями, наростаючи глобальними значеннями. Навiть мiй дiд, великий любитель годинникiв, забував про вiк i пускався горланити пiснi пританцьовуючи при цьому так, немов намагався скинути з себе не менше нiж рокiв з двадцять. Я застиг на порозi, марно намагаючись розчути тi звуки акордеону, що зазвичай звучали з глибини кiмнати. Вiдчути запах в один i той же час простих i неймовiрних страв, з якими пiвдня поралася бабуся. Почути, як вилiтають кiрки з пляшок з вином, якi так енергiйно вiдкриває мiй батько.
Тепер, стоячи в цьому загубленому в часi примiщеннi, я вiдчував себе немов свiдком падiння цiлої епохи. Менi здавалось, що зруйнованi i вицвiлi меблi так сумували за втраченим часом. Дай їм голос, i вони б кричали.
Я вийшов на балкон, вдихаючи на повнi груди холодне повiтря. Сусiднi будинки дивились на мене немов нiколи не бачили нiчого подiбного. Парадоксально - все здавалося таким живим, хоча довгий час залишалося мертвим. Правда, коли я опустив очi вниз, то зрозумiв, що iз затвердженням про 'мертве' трохи поспiшив. Внизу, не далеко вiд того мiсця де висiли моторошно скрипучi гойдалки, на скоцюрблених знесилених ногах шкутильгала темна стареча постать, на плечi якої був закинутий мiшок. Я настiльки сторопiв, що не знайшов нiчого кращого, як майже на автоматi крикнути йому:
- Гей! Гей, дiдусю!
Фiгура зупинилася i повiльно пiдняла голову. Виявилося, що ця людина була не такою вже i старою, просто достатньо виснаженою життям i важким вантажем на плечах. Вiн нiчого не вiдповiв, чекав продовження.
- Ти звiдки? Куди йдеш?
- У сенсi 'звiдки'? - почувся його голос. Я зрозумiв, що зовнiшнiсть його була вкрай оманлива, тому як голос його звучав голосно i потужно, немов я говорив з титаном - Я тут все життя живу. I йду тепер на вокзал.
- Слухай, тут нiхто рокiв так двадцять не живе. Та й вокзал, швидше за все, зруйнований.
- Кожен йде туди, куди йому заманеться - вiдповiв своїм гучним голосом чоловiчок знизуючи плечима, пiсля чого закинув мiшок назад на спину i пошкандибав.
- Ти чого кричиш, йолопе? - почув я тихий i вкрадливий голос за моєю спиною.
Я обернувся i побачив переляканого на смерть Iкара, який раптом матерiалiзувався казна-звiдки. В руках вiн тримав розбитий настiнний годинник. Я схопив його за руку i протягнув всередину балкона.
- Он! З мужиком говорив! - вiдповiв я.
- Ти iдiот? - лише поцiкавився Iкар - Тут уже вiчнiсть нiхто не ходив. Якщо ти хотiв пожартувати, то у тебе не вийшло.
- Значить, вiн встиг пiти - вiдповiв я розгублено.
- Тьху! - вiдповiв мiй друг i, покрутивши на прощання пальцем бiля скронi, знову зник у глибинi квартири.
Я ще раз, на всяк випадок, обнишпорив двiр очима, але не виявив нiчого цiкаво, а тому рушив далi.
Я опинився в кiнцi коридору, повернуться налiво менi, з якоїсь неясної причини, було моторошно. Невимовно тоскно вiд думки, що такий рух доведеться зробити. Тому я швидко, i не озираючись, повернув праворуч.
Тодi менi довелося потрапити в опочивальню моїх старих. Зверху на лiжко впала бетонна кладка i переламала його надвоє. Все побiлiло вiд осипаної штукатурки, наче й так було мало смiття навколо. На протилежнiй сторонi спальнi стояли дверi, що вели на лоджiю. Там в чомусь дуже старанно копався Iкар. Через брак свiтла мiй друг втрачав чiткi обриси, i ставав схожим на величезну невiдому комаху, яка випадково залетiла через вiкно. Хоча, в цiй кiмнатi було темно i до того як природа вигнала звiдси людей. Якщо ще й закрити дверi лоджiї, тодi в додаток до цього ще настає i абсолютна тиша. Тут бувало так тихо, що починало дзвенiти у вухах. Ось так закупоришся в цiй спальнi в напiвтемрявi i абсолютнiй тишi, i починається здаватись, що цiєю кiмнатою i обмежується весь навколишнiй свiт. Немов ти вже досяг краю Землi i тепер сидиш на вершинi свiтобудови. Я зараз, напевно, все б вiддав за подiбну кiмнату. Вiдтепер тут вiчно бушує вiтер.
Я зайшов на лоджiю. Спина Iкара заговорила:
- Багато всяких прикольних дурниць назбирали твої старi.
- Значить, мародерствуй на здоров'я.
Я пiдiйшов до напiввiдкритих каламутних вiкон i легенько штовхнув, боячись того, що вони розсиплються вiд мого дотику. Тут перед моїм зором предстало старе озеро. Навiть звiдси було видно, що воно неабияк позеленiло. Там уже давним-давно нiхто не плавав. Старий парк навколо озера був повнiстю окупований корiнням дерев.
- Слухай, мужик - до мене пiдiйшов Iкар, оперся на карниз i закурив ароматний тютюн - навiщо вам треба було стiльки годинникiв? Висять на кожнiй стiнi i стоять на кожнiй шафi.
- Це мого дiда годинники. Вiн був схиблений на них. Йому здавалося, що таким чином вiн може контролювати час. Дiдовi було не комфортно, коли вiн не знав котра година, або коли прокидався пiзнiше звичайного. Нарiкав на те, що вечiр швидко настав, а вiн так i не встиг нiчого зробити. Дiд боявся не контрольованостi часу, тому вирiшив його хоч якось приборкати. Ясна рiч, що тепер це не має нiякого значення. Тепер всi годинники зламанi i стоять на мiсцi.
- Тепер ми можемо йти?
- Нi, ще не час.
- Ну, дивись сам. Скоро стемнiє. А менi не дуже хочеться лазити по цьому мiсту в темрявi.
Я повернувся i вийшов. Вернувся в коридор. Вибору у мене бiльше не було. Я переборов дивне почуття вiдчаю i зайшов у кiмнату, якою трохи ранiше знехтував. Це була моя кiмната, саме тут я провiв перших кiлька рокiв свого життя. Захаращена вона була не гiрше нiж всi iншi. По кутах павуки сплели жахливих розмiрiв павутину. У моїй кiмнатi їх i ранiше вистачало, але тепер вони вiдчули себе повноцiнними господарями. Мiй комод з iграшками в кiнцi кiмнати здавався недоторканим. Я пiдiйшов до нього i акуратно прочинив кришку, побоюючись того, що звiдти на мене вискочить наляканий дикий звiр. Але окрiм моїх старих iграшок там нiчого було. Я дiстав старий гумовий м'яч, стукнув кiлька разiв об пiдлогу i сховав назад, не торкаючись бiльше до жодної iграшки. Не тому що не хотiв - я просто боявся, що мої дотики розсiюють частинку туману, який скриває пiд собою дитячi розпливчастi спогади.
Я подумав про те, що можна i йти собi, але чомусь в один момент вирiшив, що мене за порогом квартири нiчого не чекає. I куди я поїду? Знову в диспансер? Поїду з Iкаром, щоб гарненько навалитись? Нiчого з цього мене не збуджувало. Я прилiг на своє старе дитяче лiжко, не боячись, що воно розвалиться i скрутився калачиком. Ще б трохи i я заснув, але почув голос свого друга.
- Лот! Лот! - Я не вiдповiдав, менi було лiнь. Правда, вiн все одно мене дуже швидко знайшов, i промовив коли побачив моє перекручене тiло - Чого ти тут лежиш? Ми вже можемо йти?
- Нi. Слухай, я хочу залишитися тут ще трохи.
- Наскiльки це на 'трохи'? - запитав Iкар, закочуючи очi.
- Не маю жодної уяви. Знаєш, буває так, що ти загнав скалку в палець, а витягувати не хочеш, тому що боїшся, або просто лiнь. Ти ж знаєш, що тiло її само виштовхне через день або два.
- Ну?
- Це i все. Я пiду тодi, коли мене вже нiчого не буде тримати, а не тодi, коли менi просто цього захочеться. Розумiєш?
- Розумiю. Це називається ломка.
- Та йди до дiдька!
- Ми вже у нього вдома, ти не помiтив? Так що ти менi накажеш робити?
- Ти можеш їхати додому. Тобi-то що тут ловити?
Iкар опустив голову в задумi. Менi здалося, що не дарма в його руцi легенько побрязкують ключi вiд машини. Так вiн стояв надi мною деякий час, немов нещасна людина над помираючим родичем. Але мої очiкування не пiдтвердилися, тому що мiй друг-барига поклав ключi назад у кишеню пальто. Потiм пройшов i сiв на мiй комод з iграшками, розпалюючи люльку. Зробив пару затяжок i мовчки витягнув руку, пропонуючи i менi затягтись.
- Нi, - вiдповiв я - боюся, що зiрвусь.
Ми сидiли в повнiй тишi. Було так тихо, що я чув як потрiскуючи згорає тютюн в люльцi. Час вiд часу за вiкном зойкали ворони, нарiкаючи на життя в цьому мiстi. Все це дiяло як своєрiдна колискова. Я прикрив очi i несподiвано для самого себе заснув.
***
Коли я вiдкрив очi, побачив, що мене обступила темрява. Я рiзко пiдвiвся на лiктi i вдивлявся по сторонах, силячись розiбрати хоч що-небудь. Коли зiр трохи звик до темряви, я побачив Iкара, який мирно спав, згорнувшись калачиком бiля комода. У коридорi мимоволi скрипiли мостини.
Я сiв на лiжко i завмер, коли почув звук потяга вдалинi. Це був звичайний гул типу 'ту-ту-ту'. Я намагався не ворушитися, напружуючи слух на стiльки, наскiльки це взагалi можливо. Потiм я почав розрiзняти новi звуки з того мiсця, де я почув бурчання машини. Було ледве-ледве чутно, як склад рушив з перону. Як великi вагони вагою в кiлька тонн почали рух, розганяючи своє масивне сталеве тiло. Я дiйсно готовий був заприсягтися, що десь далеко їде поїзд в ще бiльш далеку далечiнь. У Нiкса дiйсно був вокзал, але потяги не прибували туди вже два десятки рокiв.
- 'Сподiваюся, що цей чоловiк встиг' - подумав я, повiльно встаючи з лiжка, боячись порушити мiсцеву тишу.
Я пiдiйшов до вiкна i побачив, що там внизу у дворi стоїть статний чоловiк. Вiн розганяв свiтло факелом, який вiн тримав високо над головою у правiй руцi. Його бородате обличчя було звернене до мене, спокiйнi й добрi очi дивилися точно в мої. У лiвiй руцi вiн тримав досить важкий том якоїсь книжки в твердiй палiтурцi. Обкладинка у книги була темно-червоного, а на нiй золотими лiтерами вибито назву, яку я не мiг розгледiти. Потiм здалеку знову пролунав дзвiн новоприбулого поїзда. Чоловiк повернувся в бiк, звiдки було чутно шум, i повiльно, не поспiшаючи, попрямував.
***
Отямився я вранцi, знову лежачи на лiжку. Немов нiкуди вночi i не вставав. Я присiв на край i побачив Iкара, який курив у вiкно. Вiн почув метушню за своєю спиною i повернувся до мене, простягнув люльку i запитав:
- Будеш?
- А давай - вiдповiв я, пiдiйшов до вiкна, зробив затяжку i повернув люльку назад.