Пересичанский Юрий Михайлович. Наодинцi з життям

Пересичанский Юрий Михайлович : другие произведения.

Наодинцi з життям

Самиздат: [Регистрация] [Найти] [Рейтинги] [Обсуждения] [Новинки] [Обзоры] [Помощь|Техвопросы]

Ссылки:

Школа кожевенного мастерства: сумки, ремни своими руками

Комментарии: 1, последний от 09/09/2017. © Copyright Пересичанский Юрий Михайлович (perec1964@gmail.com) Размещен: 28/04/2017, изменен: 28/04/2017. 170k. Статистика. Сборник стихов: Поэзия Скачать FB2		Ваша оценка:
Аннотация: Букви складаються в слова, слова складаються в текст, iз тексту, душi поета й дозволу Бога народжується вiрш. Кожен читач, знайомлячись iз вiршем, прочитує його по-своєму, по-новому, народжуючи таким чином практично новий текст. Так безперервно народжується живий всесвiт поезiї, який об'єднує епохи й народи. Хоча особисто для автора найчастiше поезiя - це освiдчення поета в коханнi (майже завжди нероздiленому) до життя, аби якнайдалi самозречено втекти вiд ревнивицi-смертi, яка переслiдує крок за кроком i завжди готова розiмкнути обiйми. Для самого ж вiрша головне, щоб найскладнiша, найглибша, найнезвичайнiша метафоричнiсть була водночас природною, прозорою i зрозумiлою, такою, що легко читається, щоб змiст природно породжував форму, через яку цей змiст мiг би бути легко впiзнаним. Адже, поезiя не в словах i не в рядках, а помiж слiв i помiж рядкiв.

ЮРIЙ ПЕРЕСIЧАНСЬКИЙ

НАОДИНЦI З

ЖИТТЯМ

ПОЕЗIЯ

Букви складаються в слова, слова складаються в текст, iз тексту, душi поета й дозволу Бога народжується вiрш. Кожен читач, знайомлячись iз вiршем, прочитує його по-своєму, по-новому, народжуючи таким чином практично новий текст. Так безперервно народжується живий всесвiт поезiї, який об'єднує епохи й народи.

Хоча особисто для автора найчастiше поезiя - це освiдчення поета в коханнi (майже завжди нероздiленому) до життя, аби якнайдалi самозречено втекти вiд ревнивицi-смертi, яка переслiдує крок за кроком i завжди готова розiмкнути обiйми.

Для самого ж вiрша головне, щоб найскладнiша, найглибша, найнезвичайнiша метафоричнiсть була водночас природною, прозорою i зрозумiлою, такою, що легко читається, щоб змiст природно породжував форму, через яку цей змiст мiг би бути легко впiзнаним. Адже, поезiя не в словах i не в рядках, а помiж слiв i помiж рядкiв.

ПАМ"ЯТI ВАСИЛЯ СТУСА

1. Велике вигнання.

Гойдається доля, мов зламана вiть,

на розхристi всiх заполярних хурделиць,

i нiч заґратована раптом розстелить

козацького степу мосянжний сувiй

отут, серед цих простопадних осмут

сибiрських безмеж, погорбатiлих з лютi.

Полярного сяйва кремлiвськi салюти -

тут навiть катам неможливо заснуть!

О, ця казематна полярная нiч:

червонi боки тут у снiв не вiд яблук,

вiд кирзи - пiд здухи, об стiну - на карби,

i знову - по ребрах! О, зламана вiть

епохи, що тичеться в невiдь облуд...

Не хмiль солов"їних пiсень тут вирує,

тортурного зойку вiдлуння мордує -

тут навiть катам неможливо заснуть.

I спогад, не так, як велична сосна,

що в душу впливає, мов щогла вiтрильна, -

як паля тортурна, що вмить прохромила,

як гак, що пiд Байдинi ребра загнав

науку султанських i царських велiнь:

услiд за Тарасом у зеки й солдати

уся Україна - встигай лиш ховати

за кирзу халявну вiдвертiсть молiнь.

2. України син.

Так тяжко пiд серцем Сибiру болить

оця захалявна хохлацька Вкраїна,

оця трьохсотлiтня безвинна Руїна -

на розхристi вiчностi докору мить.

Гойдається, наче розпачлива тiнь

невтiшної матерi, доля Вкраїни:

розiп"ято знов її вiрного сина -

поглинув їх стiльки московський вже плин...

Коли чорторий вже оцей промине:

в Сибiр - у теплушцi , назад - в домовинi, -

одвiчна дорога синiв України...

О, пам"ять пекельна, забудь ти мене!..

Лягла ваготою на серце земля,

скорботна, посмертна земля Батькiвщини

на серце, що в грудях народу не спинить

його навiть наглая смерть Василя.

ДОЩI ДОШКУЛЬНI

Пухлина всесвiту набрякла

Смертельної образи сном.

У саванi густої мряки

Жалобний трауру огром.

Кругом нi просвiту, нi згуку.

Над ладом лагiдних угiдь

Навис зловмисним помсти круком

Небесний розкрил потойбiч.

Неначе вщухло - i не чутно

В глибинах омертвiлих злив

Погроз - нi краплi, та пiдступно

Завмер у штилi зливи млин:

Iз затишку ти тiльки спробуй,

Хоч носа висунь ти надвiр -

I небо вмить скляне проломить

Свинцевим кулаком тьми вир.

Ти лиш з порога до порога -

Тут засiдка ворожа - гульк! -

Як з кулемета iз-за рогу

Прозора черга мокрих куль!

I розверзаються утроби

Небесних щедрих водних жнив -

Комори урожай наповнить

Зi срiбного зерна краплин.

СПОГАД

Знов двадцять п"ятою годиною добу

переобтяжує незгiдливе безсоння -

в безодню пiвночi безсило я пливу,

вiдтятий маятником мiсяця уповнi

вiд берега принад письмового стола

в посвятi чарувань вiдкритої сторiнки,

чия оголена, цнотлива бiлизна

жаданням слова так довiрливо сповита.

0 витвiр суперечки темряви й свiчi,

слiпучий спалах щиросердностi паперу,

о вибач - твiй непогамовний бiль

роз'ятрюю я спогадом вогненноперим:

в мiжкоролiв'ї пам'ятi i забуття

коротке царювання таємницi митi,

яку в життi лиш раз iз уст в уста

цiлунку одкровенням можна перелити.

Ця мить глибиннiш, незворотнiш за життя,

даремно страчене, у серце увiгналась -

для неї ночi глиб, як пiхви для ножа,

чию сталеву мiць зламала немiч рани.

Два кроки до вiкна, неначе два крила,

пiдбитих влiт, недавно ще мiцних, сановних

всевладдям лету, наче вивершення два

в згасаннi маятника мiсяця уповнi.

БЕРЕЗНЕВА ЕЛЕГIЯ

Найпершi невдалi ще кроки весни, ви так схожi

З останнiми кроками, котрими зiграна осiнь

Ступала на стежку зими - мов крiзь дзеркало льоду

Минулих морозних осмут упiзнав свою вроду

Розгублений березень в привидах снiв листопаду.

У саванi плiсняви згукiв минулих опалих

Земля ще окута тим сном, видається що вiчним.

Та в надрах обмерзлої сповiдi серце вже лiчить

Останнi слова каяття - чи ще довго їм тлiти:

Вже гасло надiї - горiти, горiти, горiти! -

Проносить пiднесена лагiдь пiвденного вiтру

Крiзь плетене чорним мереживом вiття.

Бо вже, щоб у мандрах безмежних струмкiв розчинитись,

Дiйшла досконала вiдталої краплi сферичнiсть

До спаду в прощання з пiддашшям висот батькiвщини

Своєї бурульки (розлука знов матерi й сина).

Отак би пiрнути у затишнi сни потойбiччя -

I хай тiльки зблиском заграви цей вечiр засвiдчить,

Що й ти колись був тут, i в сутiнi млiв у стражданнi.

О, мачухо зла, батькiвщино надiї нездарна,

Це ж ти нас пiдкинула свiту цьому до порога

Вклякати в пiднiжжях оглухлих богiв невiдомих

В благаннi якогось незнаного щастя й любовi -

На волю лети ж самоти нескiнченної сповiдь...

СПОВIДЬ ПЕТЛЮРIВЦЯ

Забудемо, брате, i нас хай забудуть,

Хiба затонулiй землi пам'ятать

Про тих, хто покласти не змiг у запруду

Потоку ворожому власнi тiла -

Ми тiл своїх, брате, в бою не щадили,

Та Бог не схотiв нас на небо забрать:

Вигнанцями стали, стежками чужими

Нам пил iноземного рясту топтать.

Дороги мiських закордонних комфортiв

Утрати вогнями нам п'яти печуть -

Босонiж як ми, школярi безтурботнi,

Топтали козацького степу траву.

О степ України - пiсенне безмежжя

З невпинним священним потоком Днiпра -

Яка невблаганна i беззастережна

За вами тепер вже довiчна жура.

Наївнi й зрадливi мої гречкосiї,

Безплатним буває у пастцi лиш сир,

Ковтнули спокусу оман всiх месiї -

Й над вами став паном пiдступний сусiд.

Ви волю i землю свою промiняли

На землю i їжу казкову якусь -

Обiцяну блудними бiльшовиками

Оманно небесну ясу дармову.

I бiла Росiя червоною стала

Вiд кровi, що ми за Вкраїну лили,

I землю у нас прадiдiвську забрали

Й хохлам свинопасам, як дар, вiддали.

Забудемо, брате, - i нас хай забудуть?

Нехай забувають - та нам не забуть,

Бо майже щоночi в Європах нас будить

Святої Софiї подзвiнна могуть.

РОЗРАДИ ТАНАТОСА.

ВIЧНIЙ ПАМ'ЯТI МАТЕРI

Так зараз стало зрозумiло, що печаль -

Насправдi радiсть, адже знаю, не назавжди

Розлука з тим, хто вiдiйшов з цього життя:

I в тiм поблажливiсть вiдразливого "завтра".

Нi, не назавжди мерзлої землi об гроб

Заупокiйне гомiнке вiдлуння смертi -

Пекельний свiту поцейбiчного галоп,

Що гупає зсередини у груди замiсть серця.

Нi, не назавжди,

бо побачимось,

зустрiнемося,

знаю...

Хоч знаю й те, що смерть,

вона насправдi не для того,

хто вже пiшов,

а лиш для того, хто залишився

Ждати,

страждати - горе...

Коли вже не до логiк у хмiльних висотах

Отерплих з болю i безсоння стратосфер,

Мов на безводдi риба, крик хапаєш ротом -

Нiмий (о - ката насолода!) крик завмер -

Забракло кисню слiв i слiз в аортах

Органного ридання!

Всесвiт

вмер?...

Пора, я знаю, вже пора додому,

Грудневий вечiр швидко так летить.

I якось тут на цвинтарi бездонно

Пiдземний подзвiн жалю стугонить.

Горбочок мерзлої землi скрутився,

Благально пригорнув до себе хрест.

Пора iти, бо й справдi забарився,

До лави цвинтарної мов примерз.

I ноги затекли, немов колоди,

Й судоми вже розчахують немов.

Так холодно, неначе захололи

Думки - нi слова з жодної iз мов

Нiяк не можу зараз пригадати.

I руки - як примерзли до колiн,

А треба ж хоч одну iз них пiдняти,

Утерти щоб струмки пекучi слiз,

а втiм...

А втiм, нехай собi,

бо вже попримерзали

до щiк, i до повiк,

до вiк, довiк, навiк...

...Навiк...

Галерний наче раб, навiк прикутий

До веслування в океанi слiз -

Бажання з головою вглиб пiрнути,

На саме дно! Доплив...

Доповз...

Долiз...

Солодкий бiль - тонути i тонути

Всiм спiвчуттям,

жалям

наперерiз!...

А знаєте, мамо, щоранку вони прилiтали,

До нашої хати, горобчики вашi, що ви

Голодних їх зерням i хлiбцем щодня годували -

Пташинi бенкети буяли у нас щозими.

Ви знаєте, мамо, я їм в годiвничку пiдсипав

I зерня, i крихiт - та їсти не стали вони:

Сидiли, сидiли тихенько у нас на березi -

I гайда, знялись, покружляли й гайнули кудись...

Я потiм їх бачив у вас тут на цвинтарi, мамо:

У вас над могилкою там нависає гiлля

Калини - на нiй тих горобчикiв зграйка, впiзнали

Ви, мабуть, їх, мамо?..

З моєї руки вони не їдять.

Ви, мамо, скажiть їм,

не скривджу я їх...

Пора додому вже, пора. Бо вiтер

Замерзлими сльозами закружляв.

Дерев благально здiйнялися вiти,

Але не втримають вони навал:

Нависла пагуба погроз нiчної

Задушної надгробної плити.

О, всесвiту безжалiсний надгробок,

Гробниця, усипальня... Знов завив

(Чи з того, може, свiту?) пес бездомний -

Простяг своє кудлате спiвчуття -

Так, брате, ниє безпритульна доля

Пiд серцем у твого й мого життя.

I повз якi б я не пройшов пишноти -

Завжди, завжди проходитиму повз

Могилоньки зiщулений клубочок

З пригорнутим до серденька хрестом...

Пора, пора вже йти додому.

Хоча нiхто мене й не жде.

Та, може, вдасться хоч пiд ранок

Заснути...

ПЛАЧ ЯРОСЛАВНИ

Безлуння чавунного гуду

Залатаних в лати сердець,

Облуди кайданної будень,

Заюшений стогоном герць -

Кому б вiн, на кiнчику куни

Завислий цей заздростi зблиск,

Кому б вiн, цей мотлох марудний,

Придався й на нiгтя обрiз,

Якби не чекан опiвнiчний

Вкарбованих в мури чекань,

Якби не довiчностi в вiчi

Путивля розплетений плач

З долоней благальних княгинi ?

Кому б вiн, якби не Боян ?

З грудей, мов з могили, що - гине ! -

Зигзицею з неба в бур'ян,

Заломлене зойком, зiзнання,

Що нинi, як завжди,життя

Без Лада, як труп бездиханний,

Холодне, як безлад биття

Об лiд зачерствiлої схими

Без ладану губ, без плеча

В паломництвi лiт - ну, куди ми ? -

Опiвночi згасла свiча...

ЖУРАВЛИНА ПIСНЯ

Там, де сонце, заплутане в вiльхи,

Вiддавало останнє тепло,

Нарiкання вiтрiв запiзнiлих

Нагадали про все, що було.

Про розсипаний в травах пожовклих

Зорепад вересневих пiсень,

Що дiвочий в них радостi оклик

Передзвоном будив сонний день.

Як волосся твоє вигравало

У багаттях вечiрнiх заграв -

У кохання ярiннi палало

I в обiймiв шалених вогнях.

Як у повiнь п'янких поцiлункiв

З головою кидалися ми

I не чули, в далеких вiдлуннях

Як гуркочуть погрози зими.

Iз криницi завзятої юнi

Ми кохання без мiри пили -

I за те, мабуть, осенi струни

Обiрвались так боляче вмить.

З того часу - утрати й утрати:

Сторiнки палахких споминань

Так щемливо i гiрко гортати

В нуртi сповiдей, втеч i вигнань.

З того часу - з обiймiв в обiйми,

З того часу - вiд губ i до губ

Я шукав твоїх слiв вiдгомiння,

Та навiки їх, мабуть, забув.

Там, де сонце, заплутане в вiльхи,

Вiддавало останнє тепло,

Нарiкання вiтрiв запiзнiлих

Нагадали про все, що було.

ПОЕТ

Нагальна, нагла злободенню данина

завжди одним кiнцем метафори стояти

в болотi клопотання плотi - мiлина

в фарватерi метафоричного фрегата.

Буденна твань цiни насущного шматка,

як щупальця дошкульних примх твоїх порвати

орлиним зрушенням натхненного кидка

в захмарну круговерть височини метафор.

У стовпиську роздутих черев гострота

наївних лiктiв - знаю, знаю, дозолила! -

самому вже несила: завжди ж лиш моя

на збитих лiктях кров - самому вже несила.

Куди ж з пронизливою гостротою слiв

менi у надувному, гумовому свiтi

навиворiт затабуйованих облич,

у свiтi мильних бульбашок куди ж подiтись?

Щонайдрiбнiшою пiщинкою "чому?"

в лавинi наростаючого вiдгомiнням "годi!"

крамоли недоречну множити луну

у передвладдi кулуарних коридорiв:

куди як смiшно - нехтувати монолiт

всевладного олiмпу летом павутинки...

Вам смiшно?! - Смiйтесь! - Та на кутнi цей ваш смiх! -

Смiх боком вам в зневазi сина й внука вийде!..

ВЕСНА

Скороспiла весна у намистi проталин,

У циганському маєвi вiльх:

"О, невже ми надовго вiд лiта вiдстали?" -

Стигнуть бiдкання стиглих вiтрiв.

Про смертельну поразку беззбройних морозiв

Видноколом беззубих ротiв

На крутому iз лютого в березень розi

Тьми жорстокий герольд сповiстив.

Але вже набубнявiв Геракл стобарв'я -

Брунькування квiтневих свiтiв

Накладе вiн на гiдру пiтьми незабаром,

На безсмертя зимових голiв.

Вже бо вирiю мрiя вагiтна прильотом

Всепташиного вибуху барв.

Чорно-бiле вiдлуння посмертного фото

Хто б минулому подарував?

ПРОСТО ВIРШ

Ще наче й сивина не вкрила скронi,

I яструбиний не пiдводить зiр,

Ще наче й плечi, й руки мiцi повнi,

I шляху далеч не страшна для нiг.

Та все частiше щось пiд вечiр втома

Снодiйно спокушає: "вiдпочинь".

Усе тьмянiший молодостi спогад -

Яка зваблива солов'ями нiч.

Все впертiшi буденностi турботи

У намаганi марнотою днiв

У дрiб'язковостей коловоротi

Вiдгородить мене вiд зваб весни.

У квiтування день, у день весняний

Забрiв я якось у святковий лiс

Й гукнув навперейми iз солов'ями -

Та вiдгомону вiтер не принiс.

Я вже й не знаю, чи гукнув насправдi,

Чи лиш гукнути в далину хотiв,

Та певно знаю, скiльки не гукав би,

Нiхто б усе одно не вiдповiв.

I все настiйнiший приходить сумнiв,

Чи це насправдi, чи й насправдi я,

Той вiдчайдух, що смiло i бездумно

Кидався в бiйку з молохом життя.

СТРИБОГ

Я навiть вже й не мрiяв досягти всiєї величi

тiєї гiдностi,

З якою височiнь тополi

нiмому всемогуттю неба

Вклоняється з велiння вiтру,

Який впритул до скрадливого шелесту

нажаханого листя

Проносить усевладний подих iз глибин землi

Аж до височини схиляння тополиного.

Я навiть вже й не думав пiднестись до розумiння

Сутi неуловимостi й прозоростi тiєї сили,

З якою незмiрний безлад простору поволi набрякає

Гнiтючим клубочiнням хмар,

Де в загадковiй послiдовностi появи й зникнення

Скороминущих ликiв якогось

утаємниченого

небом

божества

Ти тiльки i встигаєш упiймати усепроникне вiдчутя,

Що єдиносталим у цiм свiтi може бути

лише постiйний плин -

Я вже i вiдчуття цього хотiв якнайскорiш позбутися,

Аж поривання вiтрового вибух пiдхопив

мої розхристанi думки

I через карколомнiсть загибелi

всiх однозначних iстин

у буруваннi хмар

Понiс за обрiй у падiння

на глибину взаємопоглинання

землi i неба в горизонтi -

I вже нiкуди я не мiг подiтися,

притиснутий до розумiння,

Що довiчно небокрай триматиме мене

на вiддалi мого збентеженого погляду,

Втiкаючи вiд мене зi швидкiстю, з якою

Не встигаєш озирнутися назад, щоб уподiбнитись

Тому, хто знов i знов так владно пiдштовхує тебе у спину

Вiддавати крок за кроком свою самозакоханiсть

Покiрному трави схилянню, де iєроглiфами

Загадкових тiней переплутанi усi стежини сповiдей

Про найкоротшу вiддаль

мiж народженням i смертю -

про життя...

ЧИЄ?

Я так i не наваживсь вiдчинити

Останнi дверi? Хай за мене хтось

Загляне в очi знахабнiлiй, ситiй

Гальорцi: знов бо небом нареклось

Пiдґрунтя ненаситних апетитiв:

Вiдкопаний оленячим копитом

З-пiд снiгу ситний життєдайний мох -

Це наше все, не дiлиться на двох

Воно, бо найсвятiше...

ЗИМОВА ПIДСТУПНIСТЬ

Знов пiдкрадається пiд саме серце,

Немов найпоаємнiша з провин,

Змiй вiхоли безжально i вiдверто

Пiд саме серце - знов прихiд зими.

Твердiшає все м'якiть слiз осiннiх -

Плоди кристалiв незворотних втрат

Нiмi й прозорi в забуттi снiжинок

Долонi талим болем холодять.

Молитися. Хурделиць завивання

Пiдспiвують бажанню молитов

Не наших, не тутешнiх - не благанню,

А виклику. Це вiчний бiй немов.

Вже стiльки полягло нi в чiм не винних

Надiй, i мрiй, i молодих посвят.

Покiрно i безмовно, безнадiйно

В наметах долi вiдчаї лежать.

Невже поразка? I невже навiки?

Невже не жаль? Як дивно - нi, не жаль...

Пiдступно i несхибно в серця свiточ

Все глибше вiхол вихори бiжать.

ТЕХНОЛОГIЇ ЖИТТЯ

Iз життям розминатись щодня i щоночi назавжди

У стрiмкому потоцi розлук, перехрестями снiв...

У блуканнях пустельних спекот мiражiв напiвправди

Вже благати вiдвертостi в зливи хоча б i брехнi.

Пiд ходу трiумфального маршу наживи i хiтi

Запобiгливо стелиться килим краси i цноти -

В макiяжнiй красi бодiбiлдiнгу, успiхом ситi,

Споглядають iз хмар бiзнес-янголи брендiв святих.

Що менi до прекрасного тлiння всесвiтньої плотi

З ароматами трупних мелодiй в чеснотах попси,

Якщо взята в заклад за майбутнє купюра пiдлоти

Номiналом до вiчностi має вже ось дорости.

В бiороботах мiст електричними руслами вулиць

З негативу грiха електронного натовпу струм

Переносить розряд суєслiв'я рекламного гулу

В позитив розпiарених iмiджiв фейкових сум -

Та вiд блискавки щирого погляду наглої смертi

Заземлити хто встигне у небо свої молитви,

Той зумiє iз вiчної пам'ятi Господа стерти

Вiдпрацьованi файли безглуздих потуг лжемети.

ТЕПЛИЙ СIЧЕНЬ

Ще вчора грiзнi вензелi морозу

тримали вiкна владою зими

в покорi срiбнiй слiпотi, i ми

в чотиристiнну пообiдню прозу

поезiю свiтiв позавiконних

впускали крiзь святковий карнавал

феєрiй, скло вiконне на кришталь

перечакловуючи вiхол гоном.

Вiдлига зранку ж розвiнчала гонор

пергаментiв iмперських у вiкнi:

гiлля каракулi - чорновики

веснянки самозваної, вiдозви

повсталої посеред заметiлей,

нарозхрист вплетеної в далей плин,

з-пiд сiчня визволеної весни

прозрiлi раптом вiкна нам вiдкрили.

Чотири вiтри тепло б"ють у груди,

кайдани впали, руки - для обiйм,

та мерзне пролiсок на самотi -

пройшов бо грудень, та ще ж лютий буде

ГОПАК

Гоп - направо злiва - сiни лiта навстiж,

Ех, дiвкам даруйте ранки на вiнки.

Сутiнi не треба - всi марноти навпiл,

Геть вiд сумування з гуком навстрибки.

Щебетання - в серце, душу всю - назовнi,

Очi - в очi, руки - в тебе на плечах.

Свято i недiля - очi сонця повнi,

Ех, запам'ятаюсь я полян очам!

Пил, пiдбори - закрут, в боки - уклонився:

З пилом я музики з вiтром пiдiбрав.

Ех, цимбали й скрипка, бубон i сопiлка -

Хоровод хмаринок з небом закружляв.

До заграви - радiсть, далi - щастя й щастя,

Далi вже не буду вiку дiвувать.

До цiлункiв - жарти, далi - гру на застiб,

Далi вже господарем буду гарувать.

На Купала скоки з ватри i до зiрки -

Поведе так Мiсяць Нiчку до вiнця -

Попiл суму, кпинiв i образ прогiрклих

Полум'я розвiє -

гоп-ца -

гоп-ца-ца!..

Гоп - налiво справа - сiни лiта навстiж,

Ех, дiвкам даруйте ранки на вiнки:

А дiвкам би - танцi, а дiвкам би - замiж,

Голови крутили щоби парубки.

Оце так!

Оце так

гопак!

ДОТОРКИ

I ось, нарештi,

твої руки в моїх руках:

на кiнчиках пальцiв твоїх

десять трепетiв

десяти

священних заповiдей острахом

лягають на моїх пальцiв

десять спокус

у десяти вогнях

грiхiв смертельних.

Вiдмов своїм пересторогам

у довiрi -

i десять наших доторкiв

в долонi нашi зiллються

цнотливим сяйвом

недоторканностi всiх

заповiдей десяти.

ЗIРКА ПОЗАМЕЖЖЯ

Не те щоб нiкуди iти вже зовсiм,

Але якби й було куди - так нi -

Безмежна нехiть. Без мети. Наослiп.

За вiтром. Наче у щасливiм снi.

Я крила вже давно вiддав мовчанню

Захмарних незрiвнянних нот i рим

В чуттi, що я почую їх вiнчання

У реквiємi згаслої зорi -

В загравi тогосвiтньої надiї:

Так жаль - мiж нами потойбiч межа,

Яку здолать хiба що зблиску мрiї,

Та й то, коли вже згасне плотi жар.

Надiї... Вже забув я, як це, жити -

Все якось зовсiм, зовсiм повз життя.

Один. Один. Самотнiстю сповитий.

Стояти, бiгти, йти - мета одна:

Хiба не все одно, мети цiєї

Як скоро наближається межа?

В наближеннi висот зорi моєї

Так швидко забувається життя.

Все вище й вище - i вже ось, здається!

Здається, лише руку простягти!

Стрiмкiше все з-пiд нiг углиб несеться

Вчорашня недосяжнiсть висоти.

КОЗАЦЬКА БАЛАДА

Менi б тiльки лист передать воєводi.

Коня у галопi я ледь не загнав.

Хто ж знав, що у замку при самому входi

Зустрiнусь я з нею. О Боже, хто ж знав?

Я степом летiв, щоб устигнуть до ночi,

Допоки в палацi горiли вогнi,

Та вдома господаря я не заскочив -

Пан граф воєвода вертався з вiйни,

Чекали повернення пана пiд ранок,

Мене ж зустрiчала дружина його,

Дiвча молоде, мов пташатко пiдранок,

Чекала на ранок мов лиха свого.

В очах тих сумних, немов небо пiд вечiр,

Життя її я, як в листi, прочитав:

За нелюба видали, мрiї про втечу,

Огида, коли старигань пригортав.

Задовгих зiзнань ми не потребували,

На двох нам достало лиш декiлькох слiв:

"Кохаю навiки", "кохана", "коханий" -

О нiч неймовiрного здiйснення снiв!

Прихiд воєводи пiд ранок сурмили,

Iз панi покоїв я вислизнув ледь.

Вже вдень я на Сiч знов летiв, образ милий

У серцi лелiяв - навiки цей лет.

Зустрiли заздравно мене побратими,

Пiднесення пiнного келих кружляв:

Брати запорожцi, я в тому не винен,

Що серед бенкету хмiль смутку пройняв.

О, панi графине, з тих пiр я у битву,

Як в шлюбну ту нiч, наречена де - смерть,

Кидавсь - та не те, щоб у битвi не згинув -

Подряпини жодної... Хто ж береже

Вiд куль, ятаганiв мене серед бою?

Я знаю, графине, твоїх молитов

Це захист - побрались ми наче з тобою,

I не розiрвати по смерть наших доль.

То що ж, коли доля вже так наказала -

Вiд неї нiкуди, нехай буде так,

Раз не оминути - пiднiмем забрала:

Чи пан, чи пропав - така доля, козак!

I поряд зi мною мої побратими -

Ми викрадемо iз недолi гнiзда,

Тебе, моя суджена панi графине,

I буде душа в нас на двох лиш одна.

Я серед пишноти козацького степу

На березi слави й могутi Днiпра

Збудую наш дiм - нехай носить лелека

У затишок наш хлопчакiв i дiвчат.

Не бiйся, графине, нiхто не образить,

Бо в нас тут нi хлопа, нi пана нема -

Ставав кожен рiвним i вiльним вiдразу,

Хто тiльки на землю козацьку ступав!

I все буде так, як нам заповiдала

Та нiч, як в обiймах намрiялось нам.

Побачиш, пишнот не зрiвняти заграви

Iз блиском оман, що судились панам.

Менi б тiльки лист передать воєводi.

Коня у галопi я ледь не загнав.

Хто ж знав, що у замку при самому входi

Я з нею зустрiнусь. О Боже, хто ж знав?

МЕТРО

Снiг лапатий, пiдмоклий,

як пiдошви мої,

Чвакiт шин,

чвакiт крокiв

у повiтрi висить;

Напiвморок i дим -

мiй слiпий поводир,

Через площу

крiзь натовп

мене проведи,

До метро

ти мене доведи...

Мiсто надра свої

вiдкриває менi -

Вхiд в метро - букву "М"

(аж вiд подиву зведенi брови!) я

розшифровую:

"Всяк, хто ввiйде,

облиште надiю свою.

Iм'ярек

Алiг'єрович

Данте,

Рад вiтати!"

Ескалатор,

безногий Вергiлiю мiй,

Ти крiзь натовп,

крiзь землю

мене проведи

Усiма дев'ятьма

усе глибше

i глибше

В пiдземелля мiське -

з пiдсвiдомiстю Харкова хай з'єднаюсь я,

хай згадаю я...

Натовп суне назустрiч,

щохвилини вихоплюю

Iз потоку облич, рук i нiг

нову постать я:

Ближче, ближче,

вже ось, уже поряд ти,

Незнайомцю, на мить

ми з тобою вiч-на-вiч -

Не буваю з собою я ближче

у дзеркалi навiть,

Навiть з власною тiнню

я ближче навряд чи буваю,

Та на мить це,

на мить це,

на мить...

Зблиск очей, губ загадка -

й потилицю, спину,

Незнайомцю, твою

я гублю назавжди;

Без кiнця, без кiнця,

без упину.

Невблаганного натовпу

ми протилежнi потоки,

Нас розносять врiзнобiч,

Ескалатори нас i вагони,

Невпiзнанних, забутих,

пiдхоплюють

I розносять,

розносять

врiзнобiч,

врiзнобiч...

Так точнiсiнько

пам"ятi плин

невблаганний вихоплює

Iз минулого посмiшку, губи, обличчя на мить -

I спиною повернутi знову,

невпiзнанi знову

Iз минулого тiнi гублю я -

вже не докричишся:

Ескалатори днiв i

вагони рокiв

Нас розносять,

розносять

врiзнобiч,

врiзнобiч...

Але ж ось воно, ось, пам'ятаєш:

Вiдкривають метро -

оркестри, промови лунають,

Стрiчка падає - диво! -

Мiсто надра свої,

мiсто душу свою вiдкриває!..

Ох, яка молода i щаслива

У святковому гаморi натовпу

мати -

У руки її затишку,

як у гнiздечку, тримати

Полохливе пташатко

свого рученяти -

0 дитинства далекого

свято,

Вiра в казку, у те, що

достатньо

нам неба для всiх

одного -

Не докричатися,

не докричатись...

Мiй вагон пiдiйшов.

Цей останнiй,

прощальний вагон,

Що давно в небуття вiдiйшов,

Але знову

i знову приходить,

Щоб мене

вiдвезти на роботу,

Щоб мене

привезти iз роботи,

На роботу - з роботи,

На роботу - з роботи...

Цей розмiрений стукiт колiс,

нескiнченний тунель...

Ескалатор, безногий Вергiлiй,

Проведи з пiдземелля до неба мене -

Десь там небо було,

I на всiх одного

вистачало

нам неба цього,

А тепер там

для кожного телеекран -

Не подiлять нiяк

мiж собою програм.

Нескiнченний тунель,

незлiченнi турботи:

На роботу - з роботи,

На роботу - з роботи...

IЗ ШЕВЧЕНКА

Як, зопалу, Мазепи виклик

Полтавi на поталу, так

В лабетах України звик я

Дiлити з небом кровi смак.

Син Катерини в снах Тараса:

Однаковiсiнько менi,

Якого москаля окраса,

Прокинулася - знов в огнi...

На день разiв зо сто ошпарить

Отак брукiвка байстрюкiв

Плювками, наче нагаями -

Ох, не однаково менi...

На день отак разiв зо двiстi -

Затисне: мамо, краще спiть -

На цьому навiженiм свiтi

Нам прокидатися не слiд...

ЧОРНО-БIЛЕ ФОТО

Зима - бiлий кiстяк зiтлiлого лiта

З чорними очницями туги.

Зима - на пiвсловi обiрвана розповiдь ранку

Про свою нiжнiсть рожеву.

Зима - бiлий мармур безкровного

Забальзамованого морозом дня,

Коли менi на долоню

Повiльно падає й тане

Холодна бiла снiжинка,

Як на долоню Бога

Повiльно падає й тане

Душа новопреставленого праведника,

А в амфiтеатрi простору

Широкими сходами видноколу

Холодне сяйво повiльно пiдiймається

На золотий престол сонця,

Але день такий швидкоплинний -

I ось вже у вузькому горлi сутiнок

Стоїть давучкий клубок призахiдного сонця -

Його пекучу сльозисто-червону гiркоту

Так болiсно ковтає горизонт

З рiзким прощальним жестом заграви,

Тодi - короткий присмерк,

Немов вирваний з рук жебрака

Останнiй шматок хлiба;

А потiм - довгий, довгий, довгий

Погляд ночi,

В якому те, що залишається

В очах людей

Вiд споглядання за стратою невинних,

I дрижаки зiрок проймають небо,

I так до ранку аж...

0 цiй порi

На перехрестях темряви i самоти

Буває зустрiчаються слова

Й складаються у вiршi,

Буває я їх записую,

Але ж - зима:

чорно-бiле фото осенi,

негатив лiта,

рентгенографiя весни...

Й холодне чорно-бiле завивання хурделицi

Вивiтрює в душi тепло багатобарв'я

З мелодiї строкатих спогадiв про лiто i кохання,

Ти можеш це назвати забуттям

I навiть зрадою -

Не треба, не перебiльшуй,

Це лише:

чорно-бiле фото нашого кохання,

негатив твоєї нiжностi,

рентгенографiя моїх освiдчень.

сосни

Наполовину з скаргами

Поламаних хребтiв

Благальну спину ладану

Сосновий скрип хотiв

З-пiд крука наспiх випростать,

Зловiсний розмах крил

Затьмарюючи виростом

Хитань, схилянь...Згори

Якого скрику вiдчаю

Смола тортурних слiз

Розрiзує, розвiнчує

Кори крамолу, iз

Розпечених напучувань

Непогамовних сонць

Виточуючи покручi

Бурштинових корон.

БАЙДА

Хапатися за меч для оборони

обiруч би вам,

Як ви хапаєтесь,

мов за останню соломину,

за славу Рюриковичiв.

Всi чорториєм Речi Посполитої

закрученi ви,

З якого дива називаєтесь ви

русичами.

Шляхетського позиченого гонору

заручники ви,

Пихи Великопольської позиченої

великомученики -

Костьолами вiд вiри руської

вiдлученi ви,

Спокуси єзуїтської

мазунчики ви,

Зефiрними, амурними

мазурками

З полянської долонi Києва

навiки здутi ви,

З порепаної мозолястої

долонi руської

Буйвiтром гонору козацького

навiки здутi ви,

навiки здутi ви!..

Ви - сiль землi?

Якої сiль землi ви?

Яка ви сiль?

Та сiль, що потом

Вiд бально -

горiлчано -

еросних зусиль

Виходить боком вам,

Виходить на похмiлля

боком вам?

Ви сiль?

Ви - сiль,

Ви - зради сiль,

Якою ятрить рани Києва,

Як попелом вiд орд Батиєвих.

Землi цiєї сiллю

Рукiв"я плуга i меча

зросило

Мозолистих долонь бо плем'я

I з ними я,

i ось- мої долонi,

i ось - моє iм"я:

Дмитро,

князь Вишневецький,

нащадок Гедимiна -

Я глибше Рюриковичiв

урiс у Русь,

у Київ,

в Україну.

Днiпром життя моє

вiднинi лине:

На Хортицi я Святослава чубом

освятив чоло,

Рамена освятив

налiво справа -

Хай волосинка вже

життя й мого

Вплiтається у чуб

козацькiй справi,

козацькiй славi!..

О ви, що звикли

церемонiали

i бальнi зали

Паркетним почовгом

i полонезним па

перемiряти,

Чи знати вам,

як серце мiряє галопом

смертельний лет атаки...

Козак i кiнь - єдине тiло,

Рука i шабля - плоть єдина,

Галоп, галоп, ворожий залп-

Товариш пiд копита впав.

Вже ось букетами гармати,

Рушницi квiтами - стрiчати

Нас так лиш звикнув Сулейман,

Ця зустрiч до вподоби нам.

Грудьми iз куль дозрiлих грон ми

Вичавлюєм сп'янiння кровi.

Вже ось, впритул, нарозхрист, в лоб -

Багатотисячне чоло

Вмивається кривавим потом -

Ось сутих русичiв робота,

Ось де вона, Вкраїни сiль,

Покосами холодних тiл

Поля укрила...

Козак i кiнь - єдине тiло,

Рука i шабля - плоть єдина,

Галоп, галоп, ворожий залп -

Товариш пiд копита впав...

Вподовж i впоперек,

проклята яничарами,

Полями i роками

гуляє

слава моя,

Пiснями кобзарiв

розсурмлена,

Вподовж i впоперек

на сто дорiг

розструнена бандурами.

На гак султанський кинула

кобзарська дума мене -

Ну що ж, такою смертю згинути

не проти я,

Султана вашого

у душу в бороду!

Я чув, Адама за ребро

як зачепив Бог Євою,

як гаком.

О Сулейман, ти ще не Бог,

щоб гаком сватiвства

За Байдине ребро

так легко зачепитись:

Для Єви я ребро, їй бо,

i Богу б не вiддав -

Я обираю гак залiзний,

Бо горобець я битий!..

КВIТКА ПОГЛЯДУ

Подаруй менi квiтку на пам'ять,

Все одно, будь-яку подаруй -

Хай мене твої пальчики ваблять,

Що тримали цю дивну красу.

Хай мене тої квiточки очi

Приголублять, розрадять нехай,

Коли посеред глупої ночi

Я прокинусь, а поряд - печаль.

Я прокинусь в обiймах печалi,

Я прокинусь, бо снились менi

Твої руки, що квiтку тримали,

Твої очi, що рвуть мої сни.

Якщо ж навiть i квiточки шкода,

Подаруй менi погляд один -

Спiвчуття щоб не стигло у ньому,

А щоб щастям цей погляд свiтив.

Тодi, може, обiйми послабить

Знавiснiла, безжальна печаль.

Може, очi твої так незграбно

Не болiтимуть вже в моїх снах.

I нехай, те я знаю напевне,

Не з моєї долонi сповна

Твого щастя нап'ються джерела -

Тiльки б погляду квiтка цвiла.

Подаруй менi квiтку на пам'ять,

Все одно, будь-яку подаруй.

ВИГРАШКА

"Два пiвники, два пiвники

Горох молотили..."

(Пiсенька )

Свiтленький пiвник-ранок,

темненький пiвник-вечiр

невпинно молотили

тугенький часу снiп.

Свiтленький пiвник-ранок

пiдiйме свiй свiтанок,

немов блискучий цiп

i вдарить ним,i вдарить -

посиплеться,посиплеться

зерно турботних днiв...

Темненький пiвник-вечiр

пiдiйме присмерк зречено

i вдарить ним,i вдарить -

посиплеться, посиплеться

зерно сумних ночей...

МИТI СПОГАДУ

З чиїм дитинством на однiй нозi то

У млистiм листi з вiтром навстрибцi,

В криницi з сонцем навперейми лiто

Вигойдує канiкул манiвцi.

Синцями сутiнки, подряпинами зорi

Вливають схлип солоний болю в набряк скронь:

Чия ж то посмiшка - солодкий владний порух -

Торує памороки в сум'яттi безсонь.

ДАЖДЬБОГ

Подiбно до, здибленого табуна

Копитами вкинутого в дрижаки,

остовпiлого степу,

Травинки де кожної трепет

корiнням вчепився

У круп цiй рiвнинi, що вслiд бурелому

галопом зiрвалась;

Подiбно останньому сплеску

панiчних цих струн,

Обiрваних гуркотом дальнiм

вiдлуння грози -

Це Вiн наближається,

крокiв Його наростає це гул...

Як наче у простора грудях, якi

захлинулись вiд власного крику,

Все бiльшим i бiльшим

iз кожним розливом грози,

Все бiльшим i бiльшим стає воно,

серце тривоги -

I в ритмi його коливань

Покiрнiшi все i покiрнiшi

пiд батогами вiтрiв

Поклони дерев наполоханих.

I ниви лягають, безвiльнiшi все i безвiльнiшi,

Пiд стопи, пригнiчують що

далину горизонту.

Звернути куди ж всiх росточкiв

безпомiчний лепет

Його перед виявом сил

усевладних -

Хiба що у затишок лона

Землi материнського,

В укохану лагiдь Її

чорноземних глибин,

Якi забажали любовi i всотують

жах бурелому,

який наростає.

Покiрна принада Землi,

Яка дику мiць всезростаючих сил,

Неприборкане Неба завзяття

Бажанням батькiвства приборкує

в чорних

бездонних глибинах,

Розбурханих хмар клубочiнню

Красу атлетичної гри надає.

Покiрна принада Землi -

I Неба буремнiї норови.

Дрiмучими надрами ярi самця

Захмарного мороку мiць

Покiрну принаду Землi покриває.

Покiрна принада Землi -

I Неба бушуючi норови!..

Дощу, о даждь,

дощу, о даждь,

дощу, о даждь!

Ось ринув Вiн - нема небесним надрам

Нi мiри, нi припону, анi дна.

Розверзтi надра буйного бажання

В сплетiннi пiннiм Неба i Землi -

Обiйми, наче бурнi хвилi шторму

Морiв надземних, вкрили солод їх.

Розлогу пахолiть Землi вiн повнить,

Батькiвства запал, що iз Неба впав.

Нi просвiтку! - Це таємниця зливи:

В буремностi стихiй хмiльних єднань

Порушення всiх меж - зачать пориви.

Священнонепроглядним буде хай, -

(цнотливо приховалось сонця око) -

В утробi що народжується шлях,

Що творить непорочним сiм'я роду.

Вiдринула творiння хвиля.

Покiрно прийняла зерна священну смерть

в заставу плодовитостi колосся

Й зiмкнулась борозна зачаття.

Нема блаженнiшого лона,

Прозрiнням плоду що надiю понесло

в безсмертя роду.

Такий медоточивий вiн,

цей аромат безсмертя

В туманних випарах вiд злив,

що схлинули,

У пахощах суцвiття кожного,

яке вiдкрилось сонцю.

Дзижчаню бджiл,

бурчанню самки

над маленьким дитинчам

i немовляти лепету

Подiбний гуркiт умиротворiння пiслягроззя.

I вся, що раптом погляду вiдкрилася,

безмежнiсть

Подiбна до безмежної дитячої колиски,

I бiльш нема як поєднати нитi всесвiту,

Як горiлиць упавши

в забуття пахучих трав,

Й вiд нескiнченностi й до нескiнченностi

розкинувши безвiлля рук,

Вiддатись заколисуванню материнському Землi

Й заступництву батькiвства Неба.

ВIДЛУННЯ САМОТИ

Самотнiсть. Вiд скелi вiдiрвана брила -

Падiння тривожний нав'язливий згук;

I вiчне вiдлуння, як пам'ять про схилу

До низу тяжiння - обличчям об брук...

Як присуд - довiчне падiння в провалля,

Як милiсть - благання довiчного дна.

Для всiх є небес десь яса пекторальна,

Для мене - падiння без дна. Глибина...

Я все намагався вертатись додому,

Та дому нi разу не змiг упiзнать:

Завжди так буває - вертатись додому

Однаково в ким занехаяний сад.

Назвав хтось падiння без спротиву вiльним:

Всього то i волi - вiд даху до дна.

Я волi цiєї шаленим похмiльним

Ковтком поминальним упився сповна.

Гонитви за спокоєм замкнене коло -

Самотнiсть - розiп'ята вiчнiстю мить...

Оманлива радiсть високого болю

Осiнньою пiснею в серцi ще-мить...

ЛАДО

В переддень сонця

На крутосхилах осяянь посвяти

Побiля витокiв весняних хороводiв,

Коли, натхненнi жаром незайманих тiл,

Тремтливi руки дiвочої цнотливостi

Вплiтають квiти першого кохання

В вiнки звитяги

На голови юначих поривань,

Я в трепетi пробудження землi

Раптово вибухну

Нестримним летом брунькування

В просторах новонароджень

I буду на дiвочої сором'язливостi крилi

I на крилi завзяття парубочого

Злiтати в небеса палких обiймiв i освiдчень.

Я буду перлини дiвочих посмiшок

Навперемiж з перлинами пташиних заспiвiв

Нанизувать на нитку досвiтку квiтневого

В намисто пристрасних бажань

На лебединiй шиї тендiтного кохання -

I всi побачать, як наче iз вiдкритих ран

Лiсiв, гаїв, полiв i пагорбiв,

Уражених лезом бажання народжувать,

Невтримно заструмує зелена кров весни,

Пульсуючи у ритмах солов'їних тьохкань

Шаленством циганської кровi травневих марень

У жилах волохатої ведмедицi-ночi,

Що пухкою i теплою лапою вiтру

Незграбно шарудить у кронах розлогих дерев,

Немов у вуликах весняних таємниць,

Шукаючи солодкий мед кохання

У серцевинi травня.

А я в танок змагання молодечого пущуся

В такт калатання серця весняного

У пошуках лагодi леготу нiжного

Й медвяними босими нiжками

Запахiв дивних

Вiдбитки слiдiв своїх втоптувать буду

Вiзерунками квiтiв пахучих

В зеленi килими степiв,

Аж доки щирiсть поцiлункiв не розквiтне

З такою ж чистотою i вiдвертiстю,

З якою перший яблуневий цвiт буяє.

Напередоднi сонця

На крутосхилах

Переможних осяянь кохання

Я буду закликати Сонце -

I Сонце таки таки настане!

ГАСТРОНОМIЧНА ФIЛОСОФIЯ

Iронiчно-позитивiстська iмпровiзацiя

(майже за Фрейдом)

Яка химерна забаганка слова

оплачувать хорея й ямба лет

покорою насущному шматковi

(ну непогано б ще iкра й паштет).

Невiдання незайманої глини

пощо було розпещувать хмiльним

бiлкiв iз вуглеводами бродiнням

"плюс" жир, щоб з пастки глини дух звiльнив

(лiнгвiсти їх колись назвуть словами)

Адамової плотi солов'їв.

Витьохкуючи райським кущам славу,

не знав Адам, якi грiхи свої

витьохкує ним перворiдна глина.

Дотьохкався сердега, iз ребра

допоки виспiвав собi пухлину

злоякiсного кривотлумача:

швиденько Єва неборацi пояснила,

що "їсти" означає його "тьох" -

i яблуком гортань пiсень забила,

наїдок дiлячи з тих пiр на двох.

Вiки народами здiймають зворохоби

гри в пiжмурки: "знайду - то з'їм" -

запаленням хронiчних вiйн хвороби

утроба виявляє героїзм.

З"їв якось за вечерею пiвсвiту

вождь грекiв, Македонський Олександр,

(хоч сам i думав, що весь свiт iз"їв вiн)

ще й пальцi Гiмалаїв облизав.

Асклепiя пораду злегковажив,

вечерею надмiру вiн зловжив,

й вiд наполегливого переоб'їдання

приставивсь Олександр наш молодим.

Сподвижники не надто вже тужили -

спровадили вождя к усiм богам,

та й ну неперетравлене дiлити,

а далi й один одного з'їдать.

Таке велике чревопанування

натхнення муз, вдоволених сповна,

байдужим не залишило, звичайно ж:

ще б пак, бо ж Муза - Євина сестра!

Часи летять - тi ж в музи забаганки:

надумав ти хорею хоровод

примхливiй Музi запропонувати -

подай жирок, бiлок та вуглевод.

Звичайно, я не Македонський,

щоб увiбгати в пельку цiлий свiт,

але п'ятнадцять Ойкумени соток

картопляним нашестям пiдкорив.

Знов за своє сестричка Єви, Муза:

"П'ятнадцять соток? Пхе - хiба ж це шмат?

Картопля - чистi вуглеводи! Мужем

будь доблесним - дай жиру i бiлка!"

Натщесерце слова в сонет не в'яжуть

уста, що знають лише слово "хлiб" -

голодна плоть не зродить чудо ямба,

порожнiй шлунок не породить слiв.

Висновує в землi лопата тропи,

сплiтає сапка вiзерунки рим -

римую я мозолi, болi й зорi,

о Муза, то коли ж тобi служить.

Чим повсякчас ти вимагаєш їдла,

вже б краще залишалась ти комком

святої доадамової глини,

о ненажерлива, бездарна плоть.

Кого Бог покарав фатальним даром

зi слiв сонетами вiнки плести,

для того їжа не дається даром -

рятує плоть, йому не до краси.

Кого ж не мучить голод зранку,

хто плоть iз лишком вдовольнив,

тому усi слова "по барабану",

крiм тих, що означають їжу, слiв.

Ну просто суперечка з дiаматом

про єднiсть суперечних устремлiнь:

є суперечнiсть - єдностi немає...

Алаверди, май френд акин!

Гуд бай, гуляй, май дiа Муза-чичка,

гуляй, бо нiде лiру прихилить -

мистецтва храм прикрасила табличка:

"Зачинено. Перерва на обiд".

Злiтає на Парнас фiле з Пегаса

на крилах ДНК та РНК,

щоб в небi ковбаси кiльце не згасло,

яке поет звик сонцем називать.

Дурний поет, дурна його морока...

Та годi вже - свiтання на порi:

неполену метафору городу

йду сапкою шукати в бур'янi.

МАЛЬВИ

Неначе у сповiдь запеклого грiшника, в степ

Вступаєш - спиває сповна остовпiння натщесерце спеку...

Аж, раптом, з-за рогу курганних нiмот, аж отерп

Iз подиву млин, наче спiв, наче дзвiн, як той клекiт лелеки -

Ось-ось ще далеко - i, зразу, - у груди, у вир

Стобарвного вирiю, в скронi ударом цимбальним - це ж мальви!

З-пiд споду пудових чумацьких чвалань, набакир

Пiдбитих солоними, жарт мiражу наче, далей

Верстаннями спраглими, миттю з-пiд споду,

Плеканнями поту налитого, "ох-х-х..."

Зринає й захоплює нурт хороводу, -

Налитого литок мельканнями,"ах!"

В спiдничному маєвi сповiдь солодка.

То сорому вибух - "кохаю!" - i, враз,

Багрянець свiтання запалює щоки

Освiдчень дiвочих, то синню алмаз,

Упертих у небо з-пiд лоба, очей парубочих:

Морокам пiд боки у граї музик

Шаленство танку - i дзвенить, i дзюркоче,

Захоплене спалахом плахт, "дожени!..".

ПОПЕЛЮШКА

З весни до осенi лиш сапки сарабанда,

До пари - менует лопати навiсний.

I стигне клавесин в устах пустого жбана.

Рубiни мозолiв рубцюють рванi сни.

Лукавства луком вигнулось каре карети:

Гора цих гарбузiв - гарби лиш горб гнучкий.

З подушки фею слiз не вичаклують злети -

Нiч без'язиким дзвоном бовтає думки.

В долонях самоти холодний попiл звичок -

Як гаряче горiли юностi вогнi...

Розбитий долi кришталевий черевичок?

Де ж забарився принц на бiлому конi?..

ОСIННI БДУКАННЯ

I хто б уже зараз повiрив у те,

що вiн був,

Той серпень, на повнi що груди я дихав

його чаруванням,

Той серпень, цiлющий, духмяний той серпень,

що тонучи в снах,

Його я ще й зараз, мов зiлля цiлюще,

До ран намагаюсь прикладувать -

До передчуттiв, що зiяють

бездоннями згуби...

О серпень i губи!

О серпень - плодючостi келих земної,

Що я пригубив його

в чарi солодкiм цiлунку -

До висохлих вуст,

мов води порятунок,

вуста -

О солод вина буйства плотi,

О серпень i губи, яким нема рiвних.

I той поцiлунок, останнiй, прощальний,

Що в серцi застиг завмиранням

вiд слiв льодяних -

" ВСЕ ЗАБУДЬ НАЗАВЖДИ"...

О, терпкiсть вина буйства плотi

у пердчуттi

Похмiлля холодних жовтневих незгод,

коли з лiта свiчi,

що згасає,

Останнiї лагiднi днi,

немов краплi

пекучого воску стiкають,

Як сльози з очей,

котрi з ночi прощання,

нiяк не вдається зiмкнути -

Цi сльози, що їх навiть бабине лiто

i не намагалось втiшати, втирати

Долонями теплих...

Долонi?..

О, так! Пам'ятаю я їх,

Долонi оман вересневих -

обман вересневої нiжностi,

наче полуда на очi -

I я серед власного серця ударiв,

Як серед вiдлуння того поцiлунку, що

вводить вiдгомоном

зрад i утрат

В безплiднi минулого надра

Й вогнями даремних надiй

Заманює в хащi безплiдного "завтра"...

Блукання...

Отак, серед власного серця -

розпуття дорiг,

що нiде не почавшись,

нiкуди не йдуть...

Блукання...

Були то тi днi, школярiв коли зграйки строкатi

Подiбно до листя строкатих феєрiй,

що вiтер здiйняв їх,

Кружляють святковими вулиць салютами,

I гомiн їх тане повiльно

в густому пiд вечiр повiтрi,

Як їх про минулi канiкули жалощi

Покинути їх не спiшать у дзвоника

гострiм вiдлуннi,

Який закликає до парти, -

Отак от i я не спiшив розлучатись

з умиротворiнням

Потоку повiльного пам'ятi

в вихорi спогадiв,

з лiтом прощань,

iз минулого тiнями,

котрi пiд вечiр

густiшають все,

i густiшають...

Блукання...

А днi все коротшi.

Тi днi, що подiбнi до сходiв,

Що губляться у перспективах

захмарної далi -

Зими ешафот там бiлiв - цими сходами

також i я пiдiймався

iз лiтом, вiд жаху нiмим,

I я разом з лiтом нiмiв i вмлiвав

В холодному потi досвiтнiх туманiв.

В гартованiм, схожiм iз леза падiнням,

Загравному блиску зорi

Читав я всевладної вирок зими:

Яке ж жалюгiдне, безпомiчне це намагання

Останнього лiтепла м'язи напружить

В дзвiнких ланцюгах,

у кайданах досвiтнiх морозiв.

Яка ж безнадiя навкруг.

Хiба що ось клен

смолоскипом червоного листя

Пiдпал намагався вчинити,

I гнiв розпалити,

пiдняти повстання

У станi пониклих

пiд гнiтом приходу зими

Безмовних лiсiв, i гаїв, i полiв -

та даремно ж:

Покiрно впускали дерева i трави

останнiї шати свої

В долонi баскаськi безжальних вiтрiв -

I я разом з ними покiрно

останню надiю кохання втрачав.

Блукання...

I все ж неочiкуваним був прихiд холодiв.

Накинувся люто, iз несамовитiстю жовтень

Розправу вершити з останками лiта,

Продимлених днiв дощовими гнилими зубами

В безсилу вгризаючись осенi плоть,

Немов у хрустку недозрiлiсть

зеленого кислого яблука -

Оскома така рiзонула,

печаль рiзонула така,

Оголенiсть простору наскрiзь пройнявши,

Що зразу вiдчув я безвихiдь,

З якою в вiдкритому всiм

усесвiтнiм образам,

Небесному оцi блищить

Сльоза швидкоплинного сонця;

Почув я, як в чорному плетивi лiсу,

Неначе у грудях, сухотами вражених,

В пробiльних зiяннях,

полинно-гiрких i жагучих,

Надсадного вiтру розхвореним кашлем

Утробу осiннiх незгод розриває

той вiдчаю крик, що

Ось-ось iз, прикритих хустинкою

хмари кривавою, уст

Блiдих небокраю готовий прорватись

Розгонистим криком

останнього грому зловiщого.

Скорбота -

Закличний скорботи цiєї полiт

в гостротi журавлиного клину

Вiдточений -

З цiєї скорботи висот

так виразно видно,

Як всякий, до кого сльоти

Осiнньої губи дiткнулись,

Притишивши крок, опускає униз свої очi,

Так наче до чогось дослухатись хоче:

А спробуй, дослухайся й ти -

крiзь суцiльний

оцей унiсон

розворушених бурею

нетрiв сирiтських -

Прислухався? Чуєш? - Угiдь всiх,

Ланiв чорнота всiх розораних,

чорнеє клавiш неначе,

А глянець бiленьких хмаринок,

мов бiлеє клавiш

Мелькання - це фортепiано:

Холодними пальцями ранкiв блiдих

Невтiшная осiнь-вдова

Натхненно з кружляння,

iз вихору листя опалого

видобуває, виспiвує

Мелодiю вальсу,

у котрiй мелькання:

Наївнiсть дитинства

iз рук матеинських,

I перший твiй крок,

i найпершеє слово твоє,

I гамiр перерви,

який поглинає

вiдлуння дзвiнка,

котрий кличе за парту -

О, роки шкiльнi i, о диво! -

О найнеймовiрнiше диво! -

Веснянковий образ кохання

твого синьоокого -

Волошки очей цих

на вилиць веснянковiм полi -

I бал випускний,

I вальсу шкiльного кружляння

В невiданi, що переддень це

життєвих трагедiй...

О юнiсть, - зигзаг -

безкорисливiсть навпiл! -

хрест-на- хрест! -

Судоми кохання

у кiгтях масних розрахункiв

Ведуть пiдрахунки цiлункам,

неначе купюрам,

Цi слинявi губи жирiючих вигiд -

Не вiрилось в це

у вальса шкiльного кружляннях...

Дивись:

- раз - два - три -

... ... ...

А що, як i справдi, життя - лише рокiв

купюрне мелькання

У тлустої плотi тугiм гаманцi? -

(... Та невже ж?...)

Таж рокiв, купюр як, в запас накопичення

зовсiм безглузде

В час напередоднi пробудження,

що неминуче,

Де смерть порiвняє нас всiх

перед тою Любов'ю,

Якiй вiн чужий,

накопичених сум розрахунок.

То хай уже краще невтiшная осiнь ввергає мене

Кружлянням опалого листя у вир-хоровод

Дитячих тих iграшок, котрi я, той

карапуз нетямущий,

Роздарював друзям, щоб заздростi блиск

загасити у їхнiх очах,

Тих вигiд, що кинув пiд ноги

Безумству кохання, що знехтувало

смiхотворну цю жертву -

О, казка про рай в курiнi!

Блукання...

Уже вечорiє? - Уже...

Приховують мiсяць, налитi плодами печалi,

цi хмари -

Ось-ось, i з їх грон виноградини

смутку дозрiлого,

Що вiтер, за жменею жменя, дощем їх кидає

В вiкно самоти,

Розмiрено так, так настирливо

Застукають, забарабанять, що...

Блукання...

Пора вже додому менi... Вечорiє...

В мельканнi тьмянiючих вiкон

(Все рiдше i рiдше проносяться автомобiлiв

Увiмкненi фари)

Розмиває, все дужче i дужче

згасаюча сонця заграва

Усе розмиває, розпливчатi й так,

Облич невiдомих якихось

задавненi обриси -

I пам'ять про лiто вже

майже не грiє мене.

Пора вже додому менi,

В затишшя, в куток завiконний,

Бо ж ось вiн, мiй дiм - i у ньому,

Заграви вогонь вiдбиваючи,

в темрявi вiкна горять:

Неначе всерединi є хтось

i жде мене,

Неначе, в очiкуваннi на прихiд мiй,

там свiчi запалено -

Прихiд мiй для них - нiби свято!..

Але ж бо...

...Пустий вiн... Мiй дiм...

I замкнено ззовнi його,

А ключ ось у мене в кишенi

дзвенить об брелок -

Для мене цей дзвiн,

як над цвинтарем дзвiн,

Що звiстку розносить сумную

про лiт неповернення...

Пора вже додому менi,

у пусту глушину за вiкном:

Пiд шум i пiд марень

прибiй дощових

Упасти мерщiй на подушку,

неначе на вiрної подруги груди -

На спогадiв груди...

Про серпень...

ПАМ'ЯТЬ ПАМ'ЯТНИКА

Тут якось неподалiк з новопосталого

пам'ятника вночi обдерли мiдь, щоб здати на металобрухт

(мiдь - кольоровий метал, який при здачi в металобрухт

коштує набагато дорожче, нiж метал чорний)...

1. Вище неба.

Тут декiлька десяткiв тiл солдатських...

Солдатських? - Батько й син, онук i дiд -

Живого кожного тут плоть десятком

Полеглих тiл розщеплена - корiнь

Десятком так розщеплюється крони

Нестримна дяка до землi, що рiст

Всiх в небо розмикає животворень:

Вклонись, хто гордо голову пiднiс! Вклонись!

Вогненний шал свинцевої навали

Загатою кiлькох десяткiв тiл

Тримали - майже голiруч тримали,

Тримали, як могли, а не могли -

Тодi тримали ще запеклiш. Кожнi

З розпластанних незламнiстю грудей,

Ввiбравши в свiй останнiй спраглий подих

Сталеву мiць зупинених "Пантер",

Вростали в землю тут на переїздi -

Майбутнього якого урожай

Захований в останнiх дум насiннi,

Заколосити благодаттю б мав

Уславленi батьками днi нащадкiв...

Сталевих тiл незламна мiць,

Священна незабутнiсть їх останкiв

Гранiтним обелiском з-пiд землi,

Як iз глибин довiчностi сакральних,

Постала, проросла у нашi днi

Меморiальним станом п'єдестала,

Дбайливо вгорнена синами в мiдь...

2. Нижче пекла.

Спокуса кольорового металу,

О, мiдь! - Чия рука, о, обелiск,

Тебе до половини обдрала?

Як наче з-пiд землi смертельний рик

"Пантери" спопелив бiйцю пiв-стану,

Пiв-пам'ятi менi, пiв-серця спопелив,

Менi, й тому, кому у вiчi гляну,

Кому вiдiтне пiв-душi, як i менi,

Коли скажу... О нi, онi, нiкому,

Нiкому не скажу, не покажу -

Оголений бiйця солдатський сором

Долонею рядка, що ось пишу,

Прикрию... - Знаю, знаю, брате, нiчим

Прикрити святотатну срамоту:

В руцi граната, в другiй - Батькiвщина...

Гранiтна гордiсть мрiє на виду...

Ховайся, брате, та скорiш - загорнем

У п'ятистопну мiдь мого рядка

Беззахисну твою гранiтну гордiсть:

Сховаю, спеленаю, як дитя...

Прийшли, побачили - негарно якось...

Пiдфарбували - надто свiтло... Втiм,

Не пролита ж це кров, що запеклася

В похмуру, i понуру навiть, мiдь -

Це ж сорому багряного яскравiсть...

Пiдходить. Пiдiйшло. Так i стоїть

Пiвсорому-пiвгордостi строкатiсть -

Iз напiвфарби-напiвмiдi сфiнкс...

3. ... ... ... .

Похмура мiдi доблесна кривавiсть

Ким перелита на похмiлля в хiть,

В фальшивi позолочену жовтавiсть:

Не пахнуть грошi, кажете, - о нi -

Не пахнуть справдi, нi - вони смердять...

Означує початок наших днiв

Не свiжостi ранкової заграва -

Багрянцем сором млiє. О, простiть,

Пробачте. Як запекло ви тримали

Навалу - як могли, а не могли -

Тримали ще запеклiш далi й далi...

Заждiть, то дайте стати i менi,

Ще важче бо тримати напад зараз -

У спину, то ж посуньтеся, брати,

Пустiть - свої...

4. P. S.

"Чорне" i "сором" - якось таки наче й римуються,

але римувати чомусь зовсiм не хочеться...

БЕРЕЗНЕВИМ РАНКОМ.

ГАЛАТЕЯ

Питомим доторком Пiгмалiона

плекає досвiток гiллям хмiльним

морозну мряки брилу мармурову

в прожилках нiжностi берiз - бринить

в заграви серцi лагiдь Галатеї,

вливаючи в туманiв клубочiнь

принад дiвочих обриси рожевi:

"Прокинься, Весно, будь, кохай, живи!"

Прокинутися - все одно, що глибше

заснуть: ошурки кам'янi зими

забуть вiд дива, як грудьми колише,

оживлюючись, статуя Весни.

БЕЗМЕЖЖЯ ПРОГРЕСУ

Тисячолiття

//Ш/3/третє.

Столiття

//ХХI/21/двадцять перше.

Рiк

/2001/двi тисячi перший.

Третя спроба?..

Серiя двадцять перша?..

- Дубль двi тисячi перший:

Увага!

"Розп'яття Христа!"

- Тихше, там, у масовцi,

Надто гучно хрустять

В мiкрофони

цукерок обгортки...

- Виплюнь льодяник,

вiд сцени вiдсунься,

Нероне...

- Тихше, тихше в масовцi,

Знов в Пiлата болить голова,

А йому ж iще мити

пiд кров

загримованi руки...

- Гей, там, дверi,

дверi прикрийте

- Вiчностi протяг -

Застудиться дух бодiбiлдингу,

Нюх маркетингу збавиться

нежиттю некондицiйних пророцтв.

- Та прикрийте,

прикрийте ж дверi ви!

- Прикрили?

- Вiкна,

вiкна завiсьте! -

Iстини свiтло

Надто вiдверто

Позитив сексуального злету

Оголює негативом грiха.

Докторе Фрейде,

вiкна завiсьте,

Вiкна завiсьте,

Докторе Зiгмунде,

Як там у вас:

Останнi хвилини освiтить

Вбивства оргазм,

Коїтус смертi

На хрестi розiп'ятого

теслi

Мiзансцену освiтить

(для вас чи для нас?) -

- Що, не так?

- А-а-а! Так,

та не зовсiм:

Ззаду в нього не хрест,

А витвiр прихованих збочень,

Не небо вгорi, а - секс,

Не Батько, а - секс,

Не Сонце, а - секс,

Не Всесвiт, а один

величезний

вакуум сексу?!.

- Тихше, тихше, масовка,

Кого там вже знудило -

Лише слова це допоки,

Ще не дiйшли ми до сутi...

- Докторе Дарвiне,

не репетуйте,

Чуємо,

Чуємо -

Ззаду у нього не хрест,

а атавiзм

величезний розрiсся -

мавпячий хвiст?

Добре, докторе Дарвiне, добре,

заспокойтесь,

Вiримо, вiримо...

- Що ви говорите, докторе Марксе:

Не хвiст,

не хрест,

не атавiзм?!.

А-а-а! Не хвiст, а хрест - це атавiзм!

Минуле геть? -

На пролетарських плечах теслi

Не хрест,

а кулемет?

А мi-но-мет?!. -

i в ньому майбутнє?!.

Ну це вже занадто, докторе Марксе,

занадто:

наївний цей злочин дитячої гри з

вогнем революцiй занадто

тримати

дошкульно - занадто пекучий

сценарiй досягнення

щастя

єдино можливого,

єдино можливої

справедливостi...

- Та й взагалi, чого вам свариться,

Докторе Дарвiне,

докторе Марксе,

докторе Фрейде,

Ви ж - першотворення антистрофа,

Ви ж - наша трiйця анти свята,

надiя остання

антихриста!

- То ж не сварiться, мирiться,

мирiться,

В тлi анти iконному позитивiзму

Ликами виставте

(хай Бог помилує!) лиця -

Докторам не малописьменному ж

теслi молиться:

В iм'я Дарвiна-батька,

Маркса-сина

i Фрейда секс-духа

Амiнь, тобто Привiт

(хай Бог помилує!) -

Докторам не малописьменному ж

теслi молиться...

- Втiм же, увага,

Це ж перехiд iз двадцятого в

двадцять перше столiття,

вiдволiклись ми...

- Дубль двi тисячi перший:

Увага!

"Розп'яття Христа"!

Спершу реклама:

що там - оцет?

Де там iз губкою легiонер?

Тут, ну то добре -

- мотор -

- свiтло -

- текст -:

"Подих останнiй

повинен буть свiжим,

А освiжить його

чим же?

Запам'ятайте -

дезодоранту

Всякого краще

"оцтова губка"!

Дух передайте

Батьковi в руки

Чистим,

яким його

й брали ви,

I головне -

нi однiєї

калорiї

зайвої..."...

М А В К А

Б"ються в путах стоустих туманiв

Срiбноструннi вiдлуння жаги солов"я,

Як в полонi сопiлки колотиться й в"яне,

Зламом гiлки обрушена в сповiдь верба:

"Розриває кайдани кори вiн,

Серцевину вiн цноти виймає з гiлля -

Полетiла б за ним, та в корiннi

Розкрил вiття судомою глина звела".

Упившись голосом сопiлки,

Шукала душу Лукаша -

Печаль вiдчахнутої гiлки

За рiдним деревом знайшла.

ОДА НЕЗАЛЕЖНОСТI

Вiкторовi ("царю в законє")

присвячується ("в натурє").

Вiд ситостi давно звiльнились ми,

Все незалежнiшi стають вiд правди,

Все незалежнiшi вiд новизни

Зi шпальт i гучномовцiв дифiрамби.

Вкраїнська з кожним днем стає земля

Вiльнiшою вiд власного народу:

Все рiдше тут побачиш немовля -

На пiвмiльйона менше нас щороку.

Вже кожного четвертого iз нас

Земля носить не хоче рiдна наша -

Втекли, розвiялися по свiтах...

Хiба не переповнилася чаша

Терпiння? Знаєш, мабуть, - нi!

Хохла терпiння - безкiнечна штука:

Вже тешуть хрест на головi -

Копає яму й терпить муку!

Дiтей падлючать секс i бойовик -

Смiття всесвiтнє, гидь з телеекранiв,

До хiтi й смороду щоб кожен звик,

Нам сiють в душi з рання i до рання.

Вiд цноти зовсiм незалежнi вже

Думки, телеекрани, душi, шпальта -

Як дешево дiвчат ми продаєм

В борделi iноземцям на поталу!

Найбiльше ж незалежнi владарi

Вiд совiстi, вiд честi, вiд народу:

Що їм електорат, цi злидарi -

Посади продають гуртом i вроздрiб.

О Боже, таїну нам поясни,

Неiмовiрнiсть див чудесних:

Зарплата у чинушi - копiйки,

А кожен має дачу й "Мерседеса"?!

Кому позичить очi у Сiрка?

О часу викрутаси й прецеденти, -

Сiрковi позичати вже пора

Посоловiлi очi в президента.

За незалежнiсть, українцю, ти,

Коли у груднi йшов голосувати,

Такою, брате, уявляв собi

Ти Батькiвщину, Україну-Матiр?

С Н И

Коли сьогоднi вранцi

ти прокинулась,

я спив з твоїх очей

журливi сни

всiх ненароджених

дiтей твоїх -

i слово "осiнь"

накотилось

на уста мої,

а я сказав "кохаю",

не в змозi

вимовить "прости",

i присвятив тобi

усi свої майбутнi сни,

в яких

ти нашим ранкам

даєш дитячi iмена,

спиваючи з моїх очей

моє дитинство...

ОСIННЄ ПОБАЧЕННЯ

На вичахлому небi хмари блякнуть,

лiс вицвiв, i пташиний спiв злиняв

Дощi зiтерли небокраю пам'ять

Про полум'янi вибухи заграв -

Лиш згадка, як листи коханих палять,

В тлi поминальної зорi,- заграв

Лиш на однiй струнi слiпець завзятий,

Натхненник тiнi, вечiр-вiртуоз.

Даремно я збирався вибачатись

За онiмiлих рук i губ мороз -

Ти не прийшла - чого iще нам ждати -

Все i без нас давно вже вiдбулось.

ПЛИН ЛИПНЯ

Полудень липня до гуду бджоли

Липне медвяним цвiтiнням.

Липи на похватi вiтру - лягли

Липам у ноги сполоханi тiнi.

До пiднебiння обiднiх турбот,

Наче нав'язлива муха,

Липнуть марноти: город, намолот...

Видно, набридло - не слухай...

Тишком iз шелесту, нишком з трави

Правду про спеку, про спрагу

Сонця Горинич, як дiву зловив...

Мабуть, марудно - не згадуй...

ВИРОК

День - нiч,

нiч - день,

день - нiч:

У переливах

сонцесяйностi благословень

i темряви прокльонiв

Замкнулось видноколо

байдужих змигiв Ока-Неба, що,

Як i за часiв прощання з Авелем,

Все незворушно споглядає, як

По обличчях сполотнiлих

вiкiв

Кривавою

гримасою

сарказму пробiгає

судома, просякнутої димом

жертвоприношень,

стежки,

Мета якої, вiд вiкiв, - Голгофа...

Залiзний поступ плотi,

зґвалтованої замахом на слово,

Залiзний крок,

гартований на сходах клятвопереступiв -

I плутається пiд ногами

зужитий, непотрiбний свiт

(а ти ж хотiв його на себе зодягти,

неначе чисту сорочку передсмертну) -

Стежка...

Ти можеш розпочать свiй шлях

Вiд брунькування березневої наснаги,

Мета якої - листопад;

Ти можеш розпочать свiй шлях

Вiд зерня першого цiлунку,

Мета якого - тлiння;

Ти, навiть, можеш розпочати шлях свiй

Вiд подзвону розiрваних кайданiв,

Мета якого - безвихiдь помсти:

Нiяк не оминути тобi стежки,

Уплетеної струмком кривавим

У вiнок тернових лiт,

Мета яких - Голгофа...

Якщо ж твоя молитва

глибиною в твоє життя,

Тодi i смерть твоя - лиш вiчностi цiлунок,

Який спрозорить твоє тiло

до невидимостi нетлiнних слiв:

Вростайте ж, здiйнятi до Бога руки,

Корiнням молитов вростайте в небо -

Плоди нетлiнних слiв хай пожинає вiчнiсть...

ФАЛЬШ БАБИНОГО ЛIТА

В уярмленого сонця променях

Пролито хмарам на оброк

Мiж жадiбних калюж долонями

Пiдробне злото - теж тепло...

За тiло лiта цинком викупу

Фальш осоки ставкам збирать.

Iз павутиння зрад не виплутать

Мереживо гiрких утрат.

Не з срiбла, з гiпсу мiсяць вилiпить -

Спить Каїн (вповнi сни горять) -

Довiчний оповiдi виплавок,

Як знову брата скривдив брат.

МАРУСЯ ЧУРАЙ

I над шляхом вiдходу Полтавського полку,

Просякнута щемливим материнським лементом,

Ще нависала курява прощальних слiв,

Забиваючи подих надривами схлипiв,

Й останнiй помах корогов усе ще

намагався дотягнутися

З-за обрiю до материнського обличчя

i втерти сльози,

А здаленiлий тупiт козацької звитяги,

Неначе птах у клiтцi,

Вже бився в грудях, розпросторюючи крила

нової пiснi -

Куди ж, у бiк якого злету спрямувати погляд,

Що потрапив в облогу небокраю i губить,

губить силу,

Ламаючи крила в безвиходi хмар...

Бо ж пiсня - це не оманливих втiшань

картате вишивання

На чистiй сорочцi прощального дня,

Й не мимохiдна милостиня спiвчуття

в простягнуту долоню розпачу,

Щоб освiтити миттєвим зблиском

солодкої сльози

Гiрку пiтьму утрати:

Безжально розiмкнiть обiйми ваших доньок

На скутих раменах козацької мiцi,

I вирвiть жало материнської любовi

Iз пломенiючого тiла битви -

А я тихенько вимовлю iм'я священної купiлi,

Щоб омити вашi втрати

безсмертям слави України.

Очистiть русла вашої вiдваги -

I кров невинних жертв

Нехай стумує у жилах пмсти,

Я ж кров гвалтiвника

На лезi справедливої вiдплати

Омию у джерелах забуття.

I лише там, в степу бiля самотньої могили,

Де вiтер слави сушить вашi сльози,

Вiдчуєте ви всi, що то воно -

козацька пiсня!..

А цей солодкий напiй кохання

iз трутизною зради:

Ох, якби ж його -

та мимо уст...

Кохання й зрада - життя i смерть:

Яких пiсень ви сподiваєтеся з уст,

Ужалених цiлунком зради...

Ось вже i вiдлучає осiнь вiд тепла нас - чи

Вже й назавжди ? - адже дорога до весни

Здається вже нездоланною...

Скоцюрбленими пальцями оголеного вiття

Вп'ялися кiстяки кущiв з дитячим переляком

У материнську пелену туману, як у

туманну пелену'

Моїх пiсень сирiтських вплелися згадки

Очима - чи, Грицю, не твоїми? -

Що згасють невблаганно, як згасають

Все швидкоплиннiшими поглядями днi

Пiд вiями все довшими ночей -

Згасають недоспiваних моїх печелей вогники

В згасаннi вiтру пiд даленiючим кроками

сумного падолисту:

Тужлива пiсня згасання життя мого

Усе гучнiше вiдлунює в холодних сивих

скронях зимової погрози...

В Е Ч I Р

Спускало небо хмар вiтрила,

Розбите сонце йшло на дно,

На груди вечоровi крила,

Мов на могилу дня вiнок,

Покiрно клав безсилий вiтер,

Так, наче знав,- давно, давно

Менi вже нiкуди летiти,

А сонце все на дно iшло...

Хiба надiй останнiх пiсню

Розбити сонцю навздогiн -

В заграви променях укiсних

Сердець розбитих кровi гiн -

Моєму й там немає мiсця,

Грудей лиш поминальний дзвiн

Моєму серцю навздогiн.

ПЛАЧ

Зграя вороняча, чорна

зграя утрат,

Не обсiдай, не ламай

спогадiв древо плакуче.

Не загинай поодинцi

пальцi в кулак,

Пам"ятi кат, пожалiй -

насмерть бий, рук не викручуй:

Щастя не вернеш, провин

суглоби не муч

Дибою диму i дум

в згарищi рiдного дому -

Комин ще теплий, ще свiй,

та пустка навкруг,

Пасткою небо

з iмкнулося

навколо

сонця...

ВОНА

Жадоба лживої божби,

У нетрях пристрiту дозрiла, -

Осмута шалу ворожби

У порухах зрадливих тiла.

Мигдаль знеболених печалей,

Отрута знепритомнiлих ночей -

Безжально лезом згуби жалить

Окрута чорторию цих очей.

ГЕТЬМАН

По-рiзному на серце Батькiвщина

лягає незворотнiстю могил -

менi ж лягла на плечi Україна

зубовним скреготом благань снаги

Русi обезголовленої тiло

пiдняти, як Днiпровськi береги

ревiнням Ненаситця, невситимим

козацьким "Слава!", щоб сповна борги

за каторги галернi ланцюги

османським чорноморським хвилям

вiддать з днiпровської гортанi гирла

лунким, незламним "Слава!" сiчовим.

НАСТАНОВИ РОЗЧАРОВАНОГО

Горе - це мов головою об лiд,

Берегу й слiду не видно, i - море,i - море...

Вiриш, колись випадало й менi

Встигнуть бажання згадати услiд метеору...

Вже на лiтах, немов на пелюстках,

Не устигаєш гадати, вже знаєш - "не любить".

Знаєш, а мабуть, нiколи весна

Вже не збере солов'їв i кохання докупи...

Чуєш, всi славлять купальськi вогнi -

Завтра вже осiнь пiснi їх священнi зурочить:

Завтра вже стануть коротшими днi,

Завтра вже стануть тривалiшi, впертiшi ночi...

ВIВАЛЬДI . ПОРИ РОКУ.

ЗИМА

Чи це,

немов надiй останнiх трем,-

струмочок,

немов нездiйснених надiй

останнiй щем,-

дзюркоче

у руслi зледенiлого камiння -

журливiсть журавлиного осiння

так б'є крильми

несправджених надiй

в сухотнi груди тлiння...

Дзвiночок

давно забутих мрiй

лоскоче

зболiле тiло сутiнок,

пророчить

освистаного вiтром

хмаровиння рiй,

пророчить

червiнню змучений

хвостатий змiй

заграви -

чого ти хочеш,

серце знуджене моє,

чого ти хочеш?..

Аж ось,

у широко розчахнутi

ворота зимового свiтання

вривається, як стiй,

високочолих королiських полюваннь

шалений гiн,

шалений гiн...

I в тупотi

завзяттям кованих копит

биття сердець

збадьорених морозом

пiдземно стугонить -

i конi й вершники злились у летi -

шалений гiн,

шалений гiн..

I гордовитi вершники розгонистих вiтрiв

пiднесенням гучним

сурмлять у роги

самозречених столiть -

шалений гiн,

шалений гiн...

I гордовитi вершники

iз сагайдака-сонця

вихоплюють миттєво

пробiйних променiв

разючi стрiли

i в золотому зблиску

iз лукiв неутримного змагання все б'ють,

i б'ють,

i б'ють - шалений гiн,

шалений гiн,

шалений гiн...

I гавкiт наглої погонi

слiд у слiд,

i передсмертний хрип нескореного вепра

в кипiннi кровi

борiння невiдступного,

i загнанiсть

оленячої втечi,

i зблиск очей

смiливого прощання

iз життям

у снiговiйнiм вихорi розхристаного ранку -

шалений гiн,

ша-ле-ний гiн,

ша-ле-ний г-i-н...

КОРИДА СУТIНКIВ

Йду краєм дня, як краєм вiршування:

оступишся - метафора зiтхань

розверстим болем сутiнок затягне

на бистрину пiвнiчних споминань.

За обрiй западаючого сонця

розлитий небокраєм жар,

мов зiмкненими щелепами, простiр

змикає круг моїх поневiрянь.

Вечiрньої зорi вогненним колом

оточена, як Гоголя бурсак,

арена молитов моїх безмовних -

в двобої я з минулим сам на сам.

Арена споминань, утрат фiєста -

i тiнь моя росте, як мадригал

смiливостi тореро передсмертнiй

з пера, що вiн у власну кров вмочав.

В розверстiй пащi всесвiту бездоннiй

хижацьким вiдблиском зiрок росте,

мов блиск очей захопленої донни,

азарт, пiтьмою здиблених, небес.

Нарощує нiч в м"язах тьми пiдспудний

бика у втечу сонячну кидок,

як iз минулого твоя пiдступнiсть

в моє майбутнє кидає зарок.

Росте бик темряви - здiйняв заграви

червоний плащ сумний тореадор:

в зневiрi вiн не здiйме шпагу - славить

хай смерть вiдкритiстю грудей його

всесилля обеззброєної вiри.

Вперед, копитами пiдлот топчи,

здiймай на роги зрад, захоплюй виром

облуд, оман - все рiвно пройде нiч,

воскресне в сонця переможнiм святi

тореро. Лише я на самотi

залишусь, навiть не з хреста як знятий,

а як всiма забутий на хрестi.

РАНКОВА ЕЛЕКТРИЧКА

На застебнутих наглухо

обличчях

спрокволу

ґудзики очей

виблискують

миттєвих зацiкавлень

спалахами;

iз застебнутих наглухо

душ

спрокволу

iз розривiв

миттєвих зацiкавлень

висипається горох

пустопорожнiх слiв...

Аж ось

на наглухо застебнутому

небi

з'являється

блискучий ґудзик сонця -

i розстiбає темряву,

i розстiбає обличчя,

i розстiбає душi...

Й летять

вiдкритi душi

у широко вiдкритi

груди ранку

до серця-досвiтку...

ОСIННЄ ВОЛХВУВАННЯ

В твоїх очах погроза неба,

Що впало бурею на лiс -

Крайнеба iдолу на требу

Жертовний золотистий лист

Волхвом покiрним вiтер нiс.

Сапфiри хмар i злото листу,

Роси перлини, срiбний дощ -

На груди осенi намисто

В офiрi блискавок i гроз -

Все в поглядi твоїм злилось.

У вирi жертв оцих даремних

Ти бачиш лиш вiдхiд життя,

Мене ж цей дивограй буремний

Багатозвонно перейняв

Приходу вiчностi чуттям.

Побожно ти не тисни груди

Осмутою питань, чому ж

Цю пишну, осяйну отруту

Улесливо до тих несуть,

Що не туманять люстра уст...

Якщо тебе, мов жах, бентежить

Незрушнiсть погляду мого,

Поглянь на небо - сяйво стежей,

Що й на долонях пролягло,

Вiддасть тобi моє тепло.

ДЗЕРКАЛО ЧАСУ

Чи до снаги нам передбачити нагальну неминучiсть того часу,

Коли подивишся у дзеркало й нiяк не зможеш пригадати,

Де бачив ти уже такi знайомi цi очi, кольору зiв'ялого кохання

I цей печальий вигин уст, до болю рiдний.

А доки ти гадаєш, твоє житя, захоплене стрiмким коловоротом

Навиворiт упiзнаного часу, летить до своїх витокiв,

Так, наче, ти почав рости назад в дитинство

Й нiяк не можеш дорости до усвiдомлення своїх найперших слiв:

- тих слiв, якi були корiнням сонця,

- тих слiв, якi були плодами материнських рук.

I за можливiсть поновити значення цих слiв

Готовий ти уже вiддати можлитвiсть упiзнать таки

Цi очi кольору зiв'ялого кохання.

Але ж, чи можна зараз вже повiрити у те, що

Усi слова, якi iще не вiдцуралися вiд тебе

Й буває iнколи iще навiдують твоє спустiле серце, -

Чи можна зараз вже повiрити, що всi слова

Могли б колись таки закiнчитися чимось iншим,

Окрiм ворожостi нiмого дзеркала, що завжди вiдбиває

Погляд чужих очей i вигин уст чужих, до болю рiдних.

Адже мiж свiтло уперше вимовленого тобою "мамо"

I темрявою востаннє вимовленого тобою "самотнiсть"

Пролягли такi густi i непроникнi сутiнки, -

I кожен опiвнiчний шерхiт використовує

Найменший привiд спогаду, щоб знов явитися тобi

Незграбним доторком до ледь затягнутої рани

Твоїх безсилих намагань пробачити всi зради, -

Й нiяк не можуть заплющитись повiк болю

На перстпективах втрат, вiдкритих в обшир розпачу,

Де на околицях минулого кохання

Усе ще ницо жебрають печалi,

Випрохуючи хоч би крихту нiжностi

Такими жалiсливими словами i голосами,

Що навiть смерть могли би уласкавить,

Лиш тiльки не її, лиш тiльки не її -

Поступ її зрадливих крокiв як завжди твердий i невблаганний...

Нiч, темрява, жорстокiсть вiдбитого у дзеркалi невороття

Страшного часу, коли немає вiдгуку на всi благання:

I зайвими стають всi нагромадження питань

Для однiєї єдино правильної вiдповiдi,

Якою буде мить, коли таки зласкавиться смерть над тобою

I прийме з рук твоїх скалiченою до невпiзнанностi

Ту душу, яку колись довiрила тобi такою чистою,

Немов дитя в очiкуваннi дива...

СОЛЬВЕЙГ

В лапатих пестощах соснових

гойдає вiтер далину -

малятко так менi нiколи

гойданням не обтяжить рук.

Гойдне, махне як в соснах небо,

як на прощання ти махнув,

вiдчуєш може десь - гойдне бо

десь море палубу твою.

Птахiв, на зиму вiдлетiлих,

твiй пестять недосяжний слух

пiснi, долають заметiлi

мiй голос - як самотньо тут.

Поглине нiч навiки голос

в утробу далей льодяну -

вiн колисковою нiколи

не помилує спраглих уст.

Нiхто й нiколи не почує

мiй голос. Лiс гойднувсь, завмер -

Обсипаного снiгу шурхiт

улiгся. Тиша. Що ж тепер,

Сольвейг?..

М Е Т Е Л И К

Метелик погляду мого безсило

На полум'ї очей її трiпоче,

Метелик посмiшки червонокрило

Трiпоче на устах її дiвочих -

Лети ж на полум'я мого цiлунку! -

Пообiцяє?..Передумає?.. - Не хоче!.. -

I ляпас погляду її - так лунко! -

У мене на щоках лопоче

Метеликом вогненнокрилим...

IМПЕРАТИВ

Хай менi дорiкне, хто не знає грiха

душу горем чужим розбити:

шкаралуща стiни лицемiрства крiпка,

лоб мiй - ось вiн, дивись! - крiпкiший!

Стiну цих зазивних крокодилячих плачiв

примiряв я горбом спiвчуття -

як свої п'ять, облуплених долею, пальцiв,

знаю стiну, стiною облуплений, я!..

ЧОРНА СМУГА

А втiм, перетерплю, перетерплю...

З ударом кожним в грудях менше серця.

Шле осiнь шлях у вирiй журавлю.

Льодинкою самотностi завмерти.

Перетерплю...

Свинцевою припухлiстю безсонь

Пiд зловорожими ночей очима,

Утупившись в байдужий блиск зiрок,

Сирiтськими сльозами нiчиїми

Перетерплю...

У жорнах вiтрякiв облудних днiв

Кiсток Кiхота смiхотворним хрустом

Життя цi декiлька десятилiть,

Iзгой позакнижковий, вiршик усний,

Перетерплю...

Розрядом болю збитий електрон

(я народився - "плюс", умру я - "мiнус")

Гальванiзую сон мiж словом i пером

I ляжу в землю сонцю на орбiту.

Перетерплю, а втiм...

А втiм, перетерплю...

ВЕРЕСЕНЬ

1. Напередоднi

Тужавiють,як жили каторжан,

Оголеного видноколу межi;

Стернею пiдостроженi, бiжать,

Як сльози зморшками, полями стежi.

2. Прихiд вересня. Ластiвки

Зi звитого летом снувань ластiв'ячих

Гнiзда охололого висхлого вирiю

Безплiдного сонця яйцю вислизати

Так легко за край, холодами вiдмiряний.

Падiння, i - злет, i знову - падiння...

Дивiться, як лiта знекровленi вилицi

Червоними й чорними смугами тiней

Пiдводяться сутiнню осенi. Мiниться

В лицi Фiломелина вiдданiсть згубi.

Пiснi, як пiдкошенi вереснем, валяться

У луг долiлиць, а пiд ними вiдлуння

Ламаються, як пiд калiками милицi.

Нам вiрнiсть на смерть промiнять - не звикати.

На покутi полудня пiдступи сутiнок.

На пiвдень!На пiвдень! - Подалi вiд зради

Нашiптувань пiвночi, вiтром пiдслуханих.

3. Прощання з вереснем. Горобцi

Воздвиження в гаддi дрiмучих огид

Закублилось, мов головою Горгони,

Огудами: ще на Семена чорти,

Мовляв, горобцями гуртують загони

Розроїних Iродiв, що в головi

Iвана Хрестителя, Головосiки,

Гудуть, мов тимпани танку - заповiт,

Затоптаний п'ятами Iродiади навiки.

На пiвдень? - Не бiйтесь! - Оце, мабуть, цi

Нашiптувань пiвночi чари й погрози,

Чиїми переступами горобцi,

Як поступом непереможних, стриножать

Морозiв розбурхане пекло в пiтьмi,

На днi вже померлого року, ослiплого грудня.

Облудами здиблена зим заметiль:

"Для кого то?"- вiтер гогоче на кутнi.

НЕДОСЯЖНIСТЬ РАНКУ

Зраджене свiтлом, зраджене днем,

Заскочене на гарячому розпачi сонце,

Налляте червiнню сорому i гнiву,

Стiкає сльозиною терпкою з небесної щоки

Тобi у вiчi й холоне в грудях,

Коли ти бачиш, як розгублений вечiр,

Ковзнувшись на кривавiй плямi заграви,

Повiльно падає в глибини сутiнок.

Але ти краще слухай,

Як заримований березовим шелестом, вiтер

Виводить на струнах забутої нiжностi

Журливу мелодiю задуми

У стилi густого смеркання:

Тодi ти i не стямишся, як скрадливi долонi мороку

На плечi тобi владно ляжуть, притиснувши

Мрiї твої до безвиходi ночi,

Й тодi вже залишається лиш спiвчутливо споглядати,

Як беззахиснi зiрки покiрно одягають на себе

ярма сузiр'їв

I тягнуть за собою важкi плуги

зодiакальних знакiв,

Переорюючи неосягненну цiлину

глибин мiжгалактичних

В рiллю осягнень неминучостi пророцтв -

I холод здивування проймає вiд усвiдомлення того,

Як ти ранiш не мiг збагнути, що

Можна лише обпектися, коли ти

У вогнi ранкової зорi

Як завше скочиш у палаючi стремена часу,

I навiть коли ти станеш

На повен зрiст опiвнiчного всесвiту,

То зможеш лише знову зазирнути

В слiпi зiницi темряви.

TERRA COSACCORUM

I Кия меч, I Ярослава дзвiн

Iз гiр великокняжих у Днiпро,

Де скону глиб i забуття де рiнь,

Кривавим вихором орди змело -

Мiць сталi, мiдi гуд роз'їла ржа,

Та слави рiнь i вiри глиб сталив,

Де Святослав i де Перун лежать,

Порогiв пам'яттю Днiпро старий.

Тут слава й вiра породили Сiч,

Козацька запорiзька Сiч звелась

Зi смертю вiч-на-вiч - ганьби опрiч.

З усiх, вiдомих королям прикрас

Не окрутила жодна козака

Стрiмкiш за Ненаситця чорторий,

Чий нурт хмiльнiш за вихор гопака

Братає волi й степу лет п'янкий

Iз мiццю й вiрнiстю сiчовика,

Коли роса освятить гiн копит,

I птаха пiснi враз, дзвiнка й метка,

З долонi ранку в небо полетить.

У баговиннi збурених заплав,

Де Байда зi шляхетного плеча

Шовки та хутра в ноги славi слав,

Тонули всi iмперiї, i мчав

Їм навздогiн Сiчi солоний жарт -

Ох, Катерино-суко, - смiх i грiх -

На шароварах дiрки вiн не варт,

Блиск золотий срамних твоїх утiх.

МИКОЛI ХВИЛЬОВОМУ

Невинно пролитої кровi

буденну непоправну прозу,

що розпирає праву скроню,

так легко-легко долучити

до вiчних iстин поетичних

розрядом стиснених в наганi

нещадних пролетарських ямбiв,

мiльйонностопним ураганом

революцiйної атаки

змiтаючи з позицiй вiчних

залогу поетичних iстин...?...

Так легко?..

Тринадцятого мiсяця

нажаль немає в роцi.

Родиться щоб в сорочцi,

дванадцятого мiсяця

тринадцятий засвiтиться

з тринадцятих усiх

щонайкоротший з днiв -

найвужчою з шпарин

передрiздвяним вiдблиском

нове життя протиснеться

з примарливої вiчностi

в цей свiт -

хто ти?

Тринадцятий апостол,

чи перший комiсар?

Скажи, скажи, Миколо,

скажи, скажи-но сам!

Дванадцять дожовтневих

учнiв

Поставила до стiнки

революцiя,

Хоч одкровеннями

їх Вчителя

Здавалося б наснажена

Комуна...

Так Україна,

Чи Мала Росiя?

Так справедливiсть вiчна,

чи революцiйна?

Так Фiтiльов,

чи Хвильовий -

Так хвилювався,

чи горiв?

Напевне лиш одне:

Те, що Микола Хвильовий

любив

Число "тринадцять"

Засвiдчив нам

тринадцятий

день травня -

траур...

Чи,може, все ж таки

Тринадцяте число саме

вiдзначило

Миколу Хвильового?..

ПIСЕНЬКА

ЧЕРВОНИХ ЛIХТАРIВ

(пiд шарманку)

Пiд неоновим нiмбом реклам

Не шукай Магдалини спокуту -

В ламп гонитвi устигнути б нам

Пiд опiку розпусти пiрнути.

Розливається натовп плювком,

Мне судомина мiста обличчя,

Як калiки безмовне чоло -

Рук немає,то й витертись нiчим.

I з якої ноги не вставай -

Все одно, все одно - iз-пiд кого!

Наливай! Наливай! Наливай!.. -

I на встяж долiлиць об пiдлогу!

Ех, обiцяний паном жупан

Грiє, наче опiвночi сонце,

Я посунусь, поближче лягай -

Тут Рябко спав,тут тепло - чи сон це...

Пiд неоновим нiмбом реклам

Не шукай Магдалини покуту -

В ламп гонитвi устигнути б нам

Пiд спiдницю розпусти пiрнути

НА СМЕРТЬ IНФАНТИ

В трепетi стягiв

траурний трунок

крепом полоще безодню труни,

рук трубадура

слiзний рятунок

у нiмуваннi печальнiм струни.

Тихо стiкає

вiск поминальний

слiз королiвських бурштинним вогнем -

свiчi очей тво-

їх догоряють,

сивий володарю зим i ночей.

Злет королiвства

храмами зводив

в небо чекання вiнчання твого -

нагло пошлюбив

принц невiдомий

душу незайману вiчностi сном.

БЕЗПЛАТНIСТЬ СИРУ

Безплатним сир буває тiльки в пастцi.

(Народна мудрiсть)

Але миша оплачує цей сир

щонайвищою цiною - власним життям.

(Вiдповiдь народної мудростi

народнiй мудростi)

Так кожного ранку зривати завiсу примарливу сну,

Щоб в стiну все тих же незрушних марнот знов упертися

лобом...

З тiєї ж все перестороги про пастку i сир знов почну,

Немов не з тiєї ноги, цей виснажливий бiг з тiнню

в ногу:

Я знаю, безплатнiсть свою виправдовує пасткою сир,

Оцю ж безкорисливiсть власного болю

чим виправдать змiг би

Жебрак на узбiччi (щоранку отут вiн, на розi, сидить) -

Вiд помсти очей цих тiкать, все одно, що вiд власної тiнi.

На вулицi, як на долонi торговiй прилавка, прикрить

Нагу спiвчуття безпораднiсть не вдасться - почнуть

примiряти

На вирiст вiтрини твою наготу, як приховану хiть,

В дзеркальному множеннi всiх безсоромних твоїх вiдображень.

Тiкати? Куди? Облямований вiрою дороговказ

Ще вчора тримав перехрестя часiв в широтi перспективи -

Сьогоднi ж слiпучий розвихрений розпач жебрачих проказ

Обрушує крок бездорiжжям часiв на узбiччя, в безвихiдь.

Для чого пишу? - Щоб на мить хоч набридлi вериги нужди

На зболенi плечi вiршiв з наших струджених спин

перекласти.

Безплатно! Безплатно! Не бiйтесь! - Бояться. Тiкають.

Ех ти ж! -

У кожного в серцi та ж пересторога про сир i про пастку...

Поети безплатнi! Не бiйтесь! - Бояться! Не вiрять в безплатнiсть...

ОСIНЬ

Даремно не мине для мене осiнь:

Як в коси уплiтають роки сивину,

Так руки листопаду в зимнi роси

Колосся дум покосами кладуть.

Я йду туди, куди йде й дощ, поему

Розбитих слiз шепочучи шибкам, -

I хто ж повiрить в те, що не даремно

В святковiм вальсi вересень кружляв.

Зiв"ялi в"язи крутить вiтер в"язам,

Завивши зойк їх трауром гiлля,

Так реквiємом в"яже грати в"язень,

Зав"язши в даль, що долею була.

Посеред жовтого потопу сосни

Голосять:"С О С"! Рятуйте зелень душ! -

Задушно. Досить. Золота вже досить.

Пiд товщею печалi не дихнуть...

Нi, не мине мене даремно осiнь...

НЕВОРОТТЯ

Буває нiч, коли прозорий кришталевий келих душi

Переповниться гiрким настоєм бажання щастя

Вже неможливого, i через край тече безсоння

Дзвiнким струмочком туги, що вiдлунює у скронях споминiв

Рiзкою гостротою жорстоких слiв, таких як

"Це вже було давно...", "цього вже не повернеш...",

А ти стоїш i слухаєш, як стук гдинника

В пустiй кiмнатi вiдлунює в твоїх спустiлих грудях

Стуком якогось не твого, чужого серця - так

Наче у покинутiй оселi вiконниця пiд вiтром

Поволi хльоцає об стiну...

В цей час ти пiзнаєш науку не озиратися назад,

Коли тобi у спину так гарячково дихає

Безповоротнiсть твоїх утрат, i ходять назирцi розчарування

По п'ятах минулого кохання слiд у слiд, коли

Босонiж ходиш ти кiмнатою з кутка в куток...

В цей час навiть твоя самотнiсть, та самотнiсть, яка щоночi

Спить поряд iз тобою, навiть самотнiсть ця цiєї ночi

Вiд тебе вiдцуралася й сидить зiщулившись ображено

В кутку примарою гливкої тiнi, очима темряви

Зловтiшно споглядаючи, як ти пiдходиш до вiкна

I притуляєшся щокою до скла холодного -

"Дощiв осiннiх сльози, нiколи вам не литися

Холодними щоками вiкон цих з такою гiркотою,

З якою по моїх щоках текли б мої гарячi сльози,

Якi надсилу втримую я в грудях...".

А за вiкном, засiянi в рiллю захмареного неба,

Насiнини зiрок невидимих пускають паростки

Притлумленого сяйва, в якому, наче в попелi

Вiд спалених мостiв, покiрно тлiють усi твої

Майбутнi сни про те, що не буває назад дороги...

БАЗАРНА

БУВАЛЬЩИНА

Реалiстична мiнi-поемка з натури.

О нi, я не заради вигоди надбань

зiйшов у цю згорьовану юдоль базарну -

у пекло сповiдi так сходять i ятрять

провину непоправну докорами марно.

Прищулом срiбним не виблискував тут хист,

тут жиром не вилискував достаток тлустий -

вiд голоду знеможенi сюди тяглись

незграбнi у служiннi долару бабусi:

волаючу до неба сивину заслуг

сором'язливо пiд дiрявими платками

ховали, нiби ран Христових глибину,

ковтали бiль i в зморшках зраду слiз ховали.

Петрушки прикра безцiнь, злиднi часнику

з тремтливим сухожиллям рук переплiтались, благання порятунку й хлiба - не цiну

знеможенi уста безсило промовляли.

Аж тут, неоковирним почовгом дiдусь

невправно вплiв свiй недолугий, лячний розпач

у розмаїття розпачiв, з кишень добув

десяток цибулин - сяйнуло враз врiзнобiч,

десяток золотих неначе сонць зiйшло

над сiрим мороком цементного прилавка.

На мить розвиднилось нужди похмуре тло

i згасло - в груди вдарив протяг зляку,

знесилив жеврiючi полум'я очей,

облич погiднi плеса хвилюванням збурив,

загрози хмарою завис над дiдусем...

Я озирнувсь - похмурої статури муром

нависнув над торгами податей збирач,

слуга тугих кишень, гроза кишень дiрявих,

всевладдям унiформи, наче падишах

шовковим злетом паланкiна, над отари

впокорених пiдданцiв звiвся i поплив

язичницьким бовваном, iдолом наживи

на ношах страху схилом згнiчених голiв,

уступом ший, плечей, пiдiм'ятих ранжиром

базарної субординацiї. Свiй плин

спинив вiн перед сторопiлим нашим дiдом,

обурений свавiльним вчинком цибулин,

якi безмитно перетнули володiння

беззаперечного "що ти менi - те й я тобi!".

Ревнитель панових кишень зiбрав лушпиння

разiв зо сто за день зужитих слiв

й обличчя дiду залiпив цим харкотинням-

мовляв: "зi мною, дiду, миле рандеву

тобi обiйдеться нi бiльш, нi менш, а в гривню!

Чи, може, думав, я задаром тут стою

й втiшаю очi даром унiформи дивом?".

О, був би дiдовим безцiнний гривнi скарб,

то був би дiд володарем буханки хлiба,

не брав би дiд на сивини своєї карб

грiха небесне злото цибулин залiзом

продажних п'ятакiв перемiрять, о нi,

на подiум брутальних апетитiв вiн би

сяйну незайману красу городини

не виставляв на глум шлунковий хiтi.

Мозолисту трагедiю безсилих рук

дiд за кулiсами байдужого прилавка

так довго виминав з пустих кишень - та мук

сумлiння й голоду не сила вгамувати.

Порепанiстю рук, порепанiстю щiк

не вгамувать, набряклий кулаком при боцi,

чиновно-чорний унiформний гнiв: цей дiд! -

непослуху бiльмо в наживи чорнiм оцi.

Боксерсько-вивiрений блискавка-удар -

i, наче з дiдових беззубих ясен зуби,

з прилавка сиплеться цибуля - урожай

надiй останнiх падає до нiг, цiлує

в гаремнiм ражi чобiт яничарський, гнiв

розпалюючи тiльки, хансько-хамська кирза

злiтає й топче, й топче десять цибулин,

як десять заповiдей Божих, топче, рiже

в очах чи то розчавлена цибулi кров,

не всотана iще асфальту смертним ложем,

чи то ядучий унiформний мат, чи то,

безвихiддю розчавленого, дiда сльози.

Як довго, й солодко, й старанно вiн топтав,

десятка цибулин маркiз де Сад базарний -

вiнця терновий бiль в чоло втопав десь там,

на iншому кiнцi старечих слiз все далi,

й далi,

й далi...

0 нi, я не заради вигода надбань

зiйшов у цю згорьовану юдоль базарну -

у пекло сповiдi так сходять i ятрять

провину непоправну докорами марно...

З Н Е М О Г А

У свiтлий сон травневої знемоги,

В повiнчаний iз яблунями гай

Забрiв я, мов тривожний, зимний здогад,

Що схожi вiхола i квiту май.

На свiтлий морiжок, важка, зiв'яла,

Упала зламаної гiлки тiнь,

Та жодної травинки не зiм'яла,

Чужа їй буйноцвiту заметiль.

Лукавими, зеленими очима

В гущавину вдивляється весна,

Мене ж не бачить, - лише сни вiдчинять

Слiпучi брами, що зима звела.

Оце б, наввипередки з солов'ями,

Подати голос свiй на повен зрiст,

Та вiдлетiла пiсня з журавлями,

Та голос каменем у груди врiс...

П Е Р Е Д Г Р О З З Я

Ефiрний плин смолистої густої мряки

Заводить за повiки летаргiчних снiв

Набряклi кров'ю гiпнотичнi очi макiв.

Троянд свiчки дрiмотний подув загасив.

В руїнах вавилонських решток башти спеки

Багатомовнi племена повсталих злив

Шукають есперанто грому. Вагнер степу

Стакато ластiвок й мiнор трави сталив.

Бунт бур - стривожений табун у стiйлах небокраю,

Крук хмар з грози краплину кровi вже добув.

Мов гiльйотинний посмiх Робесп'єра, крає

Свавiлля блискавок землi i неба боротьбу

Крильми обрушених в безодню горизонтiв.

Столiть пиху, як зi щита барона герб,

З гiлля дубiв зриває бунту вiтер зльоту

Й сiче, й сiче невиннi голови дерев.

Не до елегiй млосних схлипувань легеням

Фатальної здогадки - забиває дух

Набiгла хвиля замогильної легенди,

Зринає Атлантиди днiв останнiх рух.

Ще мить, i гонор хвилi в гвалтi валу згине,

Ще мить i макiвка останнього ковтка

З долонi сподiвання порятунку схлине -

Остання соломино, ти така тонка!

Еллади степової лад на волосинi

Прокльону Тори позахмарної висить -

Ще мить, й молитви допотопної квинiння

Пiд серцем Ноїва ковчега защемить.

Дрiмати драмам Авраама днiв останнiх

Ще мить у просторi Старого, наче свiт,

Жахного Заповiту грому - мить настала! -

Згортає видноколу аркушi в сувiй

Суворого натхнення перших днiв творiння

Безмежне П'ятикнижжя ночi грозове -

Якому ж iз ровiнчаних богiв вiн рiвний,

Цей нурт, що темряву на шмаття жахiв рве.

КОЛОВОРОТ

До витокiв наглої пагуби болю

На заклик зорi я iшов навпростець

Крiзь паморозь мрiй про кохання i волю,

Крiзь гул калатання лютневих сердець.

Я був твоїм вiрним послушником, квiтню,

Нi кроку без дозволу хмар не ступав

У простiр небесний розiмкнення вiття

Весняних гаїв у вiнчаннi заграв.

Не ставив на карб я зрадливому серпню

Облуду останнiх цiлункiв тепла -

За що ж тодi осiнь так гордо i зверхньо

Пожухлостi холодом вiдповiла.

Я йшов навпростець вiд зiзнання до втрати,

А осiнь вiд зради до зради вела...

Кому б iще залишки серця вiддати?

Я б даром вiддав... Ось зима вже прийшла.

СЬОГОДЕННЯ

Не те, що вмiст молитви - жбан

Добутих пiдлiстю надбань.

(Прийшов, побачив, перемiг?

Лиш видобутись би з-пiд нiг!)

Не те, що замiсть неба твань

Святих шлункових поривань.

(Побачив, виканючив, з"їв?

Не змiг украсти - то купив!)

Не те, що серця коливань

Процес - лиш плин кардiограм.

(I замiсть серця хiтi хiть?

Розпуста - солодко болить!)

Хотiв кохання - а забрiв

На подiум продажних тiл.

Кричи, мовчи, бiжи чи стiй -

Все винен iстинi простiй:

Як не ступи - усе одно

Не зможеш не вступить в лайно.

I все, i крапка - десь там мить

Крихкої вiчностi бринить,

Про космос мрiє дитинча,

I вже герой свiй крок почав,

Десь там, а тут - усе одно

Не зможеш не вступить в лайно.

ДОЩI. ПЕРШI ВЕСНЯНI

Спокуслива злагода перших утiх,

Вiйнуло дощем, бiлоснiжжя розтоплено:

Вода i - вода, i рамена землi

В обiйми води, як у вiхолу схоплено.

Таж бiлий пишнiший, хiба ж хто просив!

Це ж савана колiр на чорний замiнено?

Минулого року це килим краси

З осiнньої скринi, вiдiпраний зливами.

Тягуча, як дьоготь, пахуча, як мед,

Гнилизна пишнот листопаду минулого -

В нiй знову вiдродиться Лiс-Ганiмед,

Вiнчань квiтуваннями сповниться гул його.

Нарозхрист усiяна щедрiсть дощiв

В рушник сватiвства i чекання весiльного -

Свiтилок i дружок, бояр i дружкiв

Вже в сiнях Весни-Нареченої зiбрано.

ЖУРБА

Я пiд вечiр додому прийду,

В домi свiтло не стану вмикати.

Запалю я ту саму свiчу,

Що стоїть з того самого часу.

Два бокали вина я наллю,

Та не стану вина того пити.

Сяду в крiсло тихенько в кутку,

Вволю серцю дозволю журитись.

Хай вихоплює вогник свiчi

З напiвтемряви привид обличчя,

Котре поглядом щирим твоїм

Про всесвiтню невиннiсть засвiдчить.

Бо нiхто, анi ти, анi я,

I нi в чому, нi в чому не винен!

Так чому ж тодi пам'ять-свiча

Так безжально пече до загину?

А у тiм, що напроти, кутку

Тiнь стає все густiша й густiша -

Вiдблиск чорної сукнi майнув -

В нiй востаннє пiд ранок ти вийшла.

Ось вже тiней сумний чорторий

У танку починає кружляти -

Бо у запалi вальсу це ж ти,

Ти назвала ту нiч нашу святом...

Я пiд вечiр додому прийду,

В домi свiтло не стану вмикати.

Запалю я ту саму свiчу,

Що стоїть з того самого "свята".

БРАТ СВIТ

Що, брате свiте, будемо свiтити?

Ти - сонцем, я - душею i пером?

Бо, кажуть, заважає - нi, не вiтер,

Не буря - протяг. Кажуть, замело -

Нi, не лавина - декiлька пiр'їнок:

Куди там - не пiдняти голови.

Бiда - бо з панських заздростi обжинок

Зерна не вистачить для нас для всiх -

Мене прошу я виключить зi списку!

Цi протяги чуток, пiдлот, обмов

Якої тiльки вiри не гасили зблиску.

Ось вiри вогник замаячив знов -

Не переймайся, протяги загасять.

I пiдеш ти покiрно пiзнавать

Науку переконливо вдавати,

Що недоусвiдомив, не дiбрав

Всевладного пiдморгування натяк:

Мовляв, не треба прямо так - не в лоб,

А через чорний, розумiєш, брате,

Не вхiд, а так би як пiдхiд, заходь.

Але ж ти знаєш - всi все розумiють?..

I пiдморгне наступний кабiнет

Недремним оком - всi юнацькi мрiї,

Ти ж розумiєш (ми ж дорослi) - геть:

"Звичайно, добре, можна i в конвертi,

Та можна i в кишеню, тiльки так,

Щоб не подать, а так як нiби втерти,

Як нiби й не менi... Це ж бо - не я?"

Мерзенна лженаука виживання -

Смертельно небезпечна з небом гра:

В календарi душi ж не днiв мелькання -

Листiв надiї - їх все менше, брат.

А битви пiдкилимних Демосфенiв -

Роти набитi в них камiнням слiв -

Для них всi в свiтi мови iноземнi,

Крiм мови достеменної брехнi.

Воно й не дивно, бо бридке камiння

Цих невiдомих слiв не для промов,

А для плювкiв (це - кулуарне вмiння) -

Та бажано ще в спину, в спину щоб!

Народ? А що народ? Народ, як завжди:

На часу непорушний п'єдестал

Здiймають день новий, який ще зранку

Для них мов недосяжний iдеал.

Надвечiр день вже цей для них як iдол

Ворожих, смертоносних, диких вiр:

В безодню ночi валять усiм свiтом

Цей день, i цiпенiють до зорi...

То, брате свiте, будемо свiтити,

Ти - сонцем, я - душею i пером!

Та вогник наш нiхто i не помiтить -

Вмить згасить протяг заздростi й обмов...

КВIТЕНЬ

Я йшов назирцi за квiтневими днями,

За нами наопаш розхристанi сни

Здiймали зруйнованi маревом брами

Ясних заклинань чарiвної весни.

Принишклi ще пращури буйної мiцi

Все крiпнуть у схронах стрiмких колотнеч,

Сполоханi покликом роду криницi

Виплескують чари купальських предтеч.

Я руки здiйняв - i дiткнувся до неба,

Протнувши наослiп вiдроджень свiти -

За мною на службi таємної треби

Безмежжя кохань починали цвiсти.

Цi днi, мов бездонних надiй океани,

Глибинами мрiй що вимiрють нас,

На хвилях прозрiнь, як на крилах осяянь,

На вiчностi плин перетворюють час.

ЖОВТНЕВА ЕЛЕГIЯ

Зусiбiч облягає, як повiнь нестримна, цей жовтень -

Вже навряд чи я випiрну. Зорi скорботою повнi.

Як безжально надiю в корiннi пiдточує холод.

Опiвнiчної треби жадає вже мороку молох.

Нi, не жаль тих даремних скарбiв, що розтринькало лiто,

Того запалу в щедрiм кохання паланнi всесвiтнiм,

Нi, не жаль. Тiльки дивно, як сам я пiддався спокусi

З головою пiрнути в п'янку цю серпневу цикуту

Самозречених плотi ярiнь у хмiльному бенкетi

Квiтування кохань - у вакхiчної тризни букетi,

Що його, упокорений вереснем, знов покладав я

До сумних п'єдесталiв зловiсних захмарених далей,

До пiднiжжя всеспалення жовтня розмаю

В переддень заполярного трауру, знов бо вмирає

(Чи тепер вже й назавжди?) усесвiту цвiт незабутнiй.

Знову я упаду горiлиць в рiзнотрав'я жовтненве,

Рiзнобарв'ям уп'юсь i спитаю про долю у неба...

Ось вiн, ось полетiв листопаду найперший провiсник -

Вiд берези вiдчахнутий лист - вiн, пiдхоплений вiтром,

Усе вище, i вище безтямно до сонця несеться,

Наче це й не листочок, а жовте знекровлене серце,

Що трiпоче у грудях небесних. Наївний листочок -

Бранець вiтру свавiльного, думаєш сам ти доскочиш

Власних крил усевладдям до сонця, мов десь там у висях

Для опалого листя притулок. Якої лиш мiцi

Заповзятцi цю вись штурмували ранiше за тебе,

Легковiрний дурненький листочку, - набридло уже бо

Забавлятися вiтру з тобою: як всi упадеш ти

I пiд снiгом зiтлiєш, як всi, - i крiзь тебе проб'ється

Навеснi знову зелень життя... Навеснi? - Та чи буде

Та весна? Хто це знає наразi, коли звiдусюди,

Зусiбiч облягає, як повiнь нестримна, знов жовтень -

I навряд чи хто випiрне, й зорi скорботою повнi...

ПОРИНУТИ

Бувало ранки, як шампанськi корки

З бродiння захмiлiлого ночей,

На честь нестримного у серцi шторму

Салютами стрiчали сонця день.

Бувало... Хто тепер у те повiрить,

Що нiч - не лише затишок осмут,

Тримають що в утрат болючiм вирi

Пусту даремнiсть намагань заснуть.

Заснути - ця химерна звичка плотi

Пiрнати час вiд часу в небуття:

Назвать як жах пiрнути незворотньо -

(Пiрнеш бо врештi!) смертю чи життям.

Заснуть - душi химерна забаганка

Покинуть часом плотi небуття

Заради тимчасового свiтанку

Наближення до вiчного життя.

Пiрнай-зринай, амфiбiє-людино,

Примарний вiчний мешканцю свiтiв

Усiх можливих (часом - неможливих) -

Живеш лиш там, де б жити не хотiв.

ВЕСНЯНА ШВИДКОПЛИННIСТЬ.

КУЛЬБАБА

З вершини холоду в тепла долину

Весни захоплює стрiмглавний лет,

Лиш обертом йде голова щоднини

Вiд шалу все нових життя прикмет.

Недавно видавався нам довiчним

Всесвiтнiй сон пiд саваном снiгiв -

А вже розплющенi проталин вiчi

Зустрiли неба очi глубi.

В поблажливостi намiрiв пiвденних

Не впевнилися й щупальця бруньок -

А перед батька в пекло злив буремних

Вже листя вiдчайдушного кидок.

Ще мить - й смарагдова трави лавина

(Пiдземний вибухнув вулкан корiнь!)

Весь овид килимом кохання вкрила

У таємницях марення плодiв.

Аж ось - кульбаба зацвiла зненацька,

Мов на зелених вилицях весни

Розквiтли жовтих сонечок веснянки -

На вухо шепче вiтер: "Усмiхнись"...

Але ти не встигаєш i всмiхнутись,

Як раптом жовтi сонечка кульбаб

На вiяла пухнастих куль перевернулись,

Мов сивi голови дiдiв i баб, -

Немов трава раптово постарiла,

Покрившись сивим мохом забуття -

Аж нi! - парашутисти-насiнини

Вирощують стрибок в нове життя:

Ось вибух вiтру - i десантування

Казкового дитинства дивомрiй

З землi на небо - з хмарами вiнчання,

Пухнастих пелюсток бджолиний рiй.

Весна в зенiтi, та кульбаб стеблинам,

Розвiнчаним вiтрами донага,

Самотностi безплiддя сиротливе

Прозоро й тонко в небо простягать.

ОСIННI ДОРОГИ

Вiдбилось вiд рук i гуляє свавiльне вiдлуння

Циганського запалу у вересневих пiснях,

Що табором жовтня знялися пiд лад семиструнний -

I гайда за обрiй: веди, листопадовий шлях.

Приборкувать нiчого вже в обездолених далях,

Пiд сутiнi поступ покiрно влягаються днi.

То, мабуть, за межi сумних листопадових марев

У морок грудневих вигнань вже дорога й менi.

Скупе роздорiжжя утiх у нiмому блуканнi

Стежками минулого щастя в даремностi мрiй.

Таке всеохопне, таке невблаганне смеркання -

I тiльки кружляння галактик загрозливий рiй.

Ти мiг би смiливо ступити на стежку спокути,

Спинити щоб вiльне падiння у храм самоти,

Та надто тонкий лiд надiї - i в ньому закута

Занадто стрiмка течiя... Та i нiкуди йти.

Комментарии: 1, последний от 09/09/2017.
Размещен: 28/04/2017, изменен: 28/04/2017. 170k. Статистика.
Сборник стихов: Поэзия

Связаться с программистом сайта.
Новые книги авторов СИ, вышедшие из печати:
О.Болдырева "Крадуш. Чужие души" М.Николаев "Вторжение на Землю"
Как попасть в этoт список

Кожевенное мастерство | Сайт "Художники" | Доска об'явлений "Книги"