Пересичанский Юрий Михайлович: другие произведения.

Наодинці з життям

Журнал "Самиздат": [Регистрация] [Найти] [Рейтинги] [Обсуждения] [Новинки] [Обзоры] [Помощь]
Peклaмa:
Конкурс 'Мир боевых искусств.Wuxia' Переводы на Amazon
Конкурсы романов на Author.Today

Конкурс фантрассказа Блэк-Джек-20
Peклaмa
 Ваша оценка:
  • Аннотация:
    Букви складаються в слова, слова складаються в текст, із тексту, душі поета й дозволу Бога народжується вірш. Кожен читач, знайомлячись із віршем, прочитує його по-своєму, по-новому, народжуючи таким чином практично новий текст. Так безперервно народжується живий всесвіт поезії, який об'єднує епохи й народи. Хоча особисто для автора найчастіше поезія - це освідчення поета в коханні (майже завжди нерозділеному) до життя, аби якнайдалі самозречено втекти від ревнивиці-смерті, яка переслідує крок за кроком і завжди готова розімкнути обійми. Для самого ж вірша головне, щоб найскладніша, найглибша, найнезвичайніша метафоричність була водночас природною, прозорою і зрозумілою, такою, що легко читається, щоб зміст природно породжував форму, через яку цей зміст міг би бути легко впізнаним. Адже, поезія не в словах і не в рядках, а поміж слів і поміж рядків.

  
  
   ЮРІЙ ПЕРЕСІЧАНСЬКИЙ
  
  
  
  
   НАОДИНЦІ З
  
   ЖИТТЯМ
  
  
  
   ПОЕЗІЯ
  
  
   *
   Букви складаються в слова, слова складаються в текст, із тексту, душі поета й дозволу Бога народжується вірш. Кожен читач, знайомлячись із віршем, прочитує його по-своєму, по-новому, народжуючи таким чином практично новий текст. Так безперервно народжується живий всесвіт поезії, який об'єднує епохи й народи.
   Хоча особисто для автора найчастіше поезія - це освідчення поета в коханні (майже завжди нерозділеному) до життя, аби якнайдалі самозречено втекти від ревнивиці-смерті, яка переслідує крок за кроком і завжди готова розімкнути обійми.
   Для самого ж вірша головне, щоб найскладніша, найглибша, найнезвичайніша метафоричність була водночас природною, прозорою і зрозумілою, такою, що легко читається, щоб зміст природно породжував форму, через яку цей зміст міг би бути легко впізнаним. Адже, поезія не в словах і не в рядках, а поміж слів і поміж рядків.
   *
  
  
   ПАМ"ЯТІ ВАСИЛЯ СТУСА
  
  1. Велике вигнання.
  
  Гойдається доля, мов зламана віть,
  на розхристі всіх заполярних хурделиць,
  і ніч заґратована раптом розстелить
  козацького степу мосянжний сувій
  
  отут, серед цих простопадних осмут
  сибірських безмеж, погорбатілих з люті.
  Полярного сяйва кремлівські салюти -
  тут навіть катам неможливо заснуть!
  
  О, ця казематна полярная ніч:
  червоні боки тут у снів не від яблук,
  від кирзи - під здухи, об стіну - на карби,
  і знову - по ребрах! О, зламана віть
  
  епохи, що тичеться в невідь облуд...
  Не хміль солов"їних пісень тут вирує,
  тортурного зойку відлуння мордує -
  тут навіть катам неможливо заснуть.
  
  І спогад, не так, як велична сосна,
  що в душу впливає, мов щогла вітрильна, -
  як паля тортурна, що вмить прохромила,
  як гак, що під Байдині ребра загнав
  
  науку султанських і царських велінь:
  услід за Тарасом у зеки й солдати
  уся Україна - встигай лиш ховати
  за кирзу халявну відвертість молінь.
  
  
  2. України син.
  
  Так тяжко під серцем Сибіру болить
  оця захалявна хохлацька Вкраїна,
  оця трьохсотлітня безвинна Руїна -
  на розхристі вічності докору мить.
  
  Гойдається, наче розпачлива тінь
  невтішної матері, доля Вкраїни:
  розіп"ято знов її вірного сина -
  поглинув їх стільки московський вже плин...
  
  Коли чорторий вже оцей промине:
  в Сибір - у теплушці , назад - в домовині, -
  одвічна дорога синів України...
  О, пам"ять пекельна, забудь ти мене!..
  
  Лягла ваготою на серце земля,
  скорботна, посмертна земля Батьківщини
  на серце, що в грудях народу не спинить
  його навіть наглая смерть Василя.
  
  
  
  
  
  
  
   ДОЩІ ДОШКУЛЬНІ
  
  Пухлина всесвіту набрякла
  Смертельної образи сном.
  У савані густої мряки
  Жалобний трауру огром.
  
  Кругом ні просвіту, ні згуку.
  Над ладом лагідних угідь
  Навис зловмисним помсти круком
  Небесний розкрил потойбіч.
  
  Неначе вщухло - і не чутно
  В глибинах омертвілих злив
  Погроз - ні краплі, та підступно
  Завмер у штилі зливи млин:
  
  Із затишку ти тільки спробуй,
  Хоч носа висунь ти надвір -
  І небо вмить скляне проломить
  Свинцевим кулаком тьми вир.
  
  Ти лиш з порога до порога -
  Тут засідка ворожа - гульк! -
  Як з кулемета із-за рогу
  Прозора черга мокрих куль!
  
  І розверзаються утроби
  Небесних щедрих водних жнив -
  Комори урожай наповнить
  Зі срібного зерна краплин.
  
  
  
  
  
  
  
  
   СПОГАД
  
  Знов двадцять п"ятою годиною добу
  переобтяжує незгідливе безсоння -
  в безодню півночі безсило я пливу,
  відтятий маятником місяця уповні
  
  від берега принад письмового стола
  в посвяті чарувань відкритої сторінки,
  чия оголена, цнотлива білизна
  жаданням слова так довірливо сповита.
  
  0 витвір суперечки темряви й свічі,
  сліпучий спалах щиросердності паперу,
  о вибач - твій непогамовний біль
  роз'ятрюю я спогадом вогненноперим:
  
  в міжкоролів'ї пам'яті і забуття
  коротке царювання таємниці миті,
  яку в житті лиш раз із уст в уста
  цілунку одкровенням можна перелити.
  
  Ця мить глибинніш, незворотніш за життя,
  даремно страчене, у серце увігналась -
  для неї ночі глиб, як піхви для ножа,
  чию сталеву міць зламала неміч рани.
  
  Два кроки до вікна, неначе два крила,
  підбитих вліт, недавно ще міцних, сановних
  всевладдям лету, наче вивершення два
  в згасанні маятника місяця уповні.
  
  
  
  
  
  
  
   БЕРЕЗНЕВА ЕЛЕГІЯ
  
  Найперші невдалі ще кроки весни, ви так схожі
  З останніми кроками, котрими зіграна осінь
  Ступала на стежку зими - мов крізь дзеркало льоду
  Минулих морозних осмут упізнав свою вроду
  Розгублений березень в привидах снів листопаду.
  У савані плісняви згуків минулих опалих
  Земля ще окута тим сном, видається що вічним.
  Та в надрах обмерзлої сповіді серце вже лічить
  Останні слова каяття - чи ще довго їм тліти:
  Вже гасло надії - горіти, горіти, горіти! -
  Проносить піднесена лагідь південного вітру
  Крізь плетене чорним мереживом віття.
  Бо вже, щоб у мандрах безмежних струмків розчинитись,
  Дійшла досконала відталої краплі сферичність
  До спаду в прощання з піддашшям висот батьківщини
  Своєї бурульки (розлука знов матері й сина).
  Отак би пірнути у затишні сни потойбіччя -
  І хай тільки зблиском заграви цей вечір засвідчить,
  Що й ти колись був тут, і в сутіні млів у стражданні.
  О, мачухо зла, батьківщино надії нездарна,
  Це ж ти нас підкинула світу цьому до порога
  Вклякати в підніжжях оглухлих богів невідомих
  В благанні якогось незнаного щастя й любові -
  На волю лети ж самоти нескінченної сповідь...
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
   СПОВІДЬ ПЕТЛЮРІВЦЯ
  
  Забудемо, брате, і нас хай забудуть,
  Хіба затонулій землі пам'ятать
  Про тих, хто покласти не зміг у запруду
  Потоку ворожому власні тіла -
  
  Ми тіл своїх, брате, в бою не щадили,
  Та Бог не схотів нас на небо забрать:
  Вигнанцями стали, стежками чужими
  Нам пил іноземного рясту топтать.
  
  Дороги міських закордонних комфортів
  Утрати вогнями нам п'яти печуть -
  Босоніж як ми, школярі безтурботні,
  Топтали козацького степу траву.
  
  О степ України - пісенне безмежжя
  З невпинним священним потоком Дніпра -
  Яка невблаганна і беззастережна
  За вами тепер вже довічна жура.
  
  Наївні й зрадливі мої гречкосії,
  Безплатним буває у пастці лиш сир,
  Ковтнули спокусу оман всіх месії -
  Й над вами став паном підступний сусід.
  
  Ви волю і землю свою проміняли
  На землю і їжу казкову якусь -
  Обіцяну блудними більшовиками
  Оманно небесну ясу дармову.
  
  І біла Росія червоною стала
  Від крові, що ми за Вкраїну лили,
  І землю у нас прадідівську забрали
  Й хохлам свинопасам, як дар, віддали.
  
  Забудемо, брате, - і нас хай забудуть?
  Нехай забувають - та нам не забуть,
  Бо майже щоночі в Європах нас будить
  Святої Софії подзвінна могуть.
  
  
  
  
  РОЗРАДИ ТАНАТОСА.
  ВІЧНІЙ ПАМ'ЯТІ МАТЕРІ
  
  Так зараз стало зрозуміло, що печаль -
  Насправді радість, адже знаю, не назавжди
  Розлука з тим, хто відійшов з цього життя:
  І в тім поблажливість відразливого "завтра".
  
  Ні, не назавжди мерзлої землі об гроб
  Заупокійне гомінке відлуння смерті -
  Пекельний світу поцейбічного галоп,
  Що гупає зсередини у груди замість серця.
  
  Ні, не назавжди,
   бо побачимось,
   зустрінемося,
   знаю...
  Хоч знаю й те, що смерть,
   вона насправді не для того,
   хто вже пішов,
   а лиш для того, хто залишився
  Ждати,
   страждати - горе...
  
  Коли вже не до логік у хмільних висотах
  Отерплих з болю і безсоння стратосфер,
  Мов на безводді риба, крик хапаєш ротом -
  Німий (о - ката насолода!) крик завмер -
  Забракло кисню слів і сліз в аортах
  Органного ридання!
   Всесвіт
   вмер?...
  
  Пора, я знаю, вже пора додому,
  Грудневий вечір швидко так летить.
  І якось тут на цвинтарі бездонно
  Підземний подзвін жалю стугонить.
  Горбочок мерзлої землі скрутився,
  Благально пригорнув до себе хрест.
  Пора іти, бо й справді забарився,
  До лави цвинтарної мов примерз.
  І ноги затекли, немов колоди,
  Й судоми вже розчахують немов.
  Так холодно, неначе захололи
  Думки - ні слова з жодної із мов
  Ніяк не можу зараз пригадати.
  І руки - як примерзли до колін,
  А треба ж хоч одну із них підняти,
  Утерти щоб струмки пекучі сліз,
   а втім...
  А втім, нехай собі,
   бо вже попримерзали
   до щік, і до повік,
   до вік, довік, навік...
   ...Навік...
  
  Галерний наче раб, навік прикутий
  До веслування в океані сліз -
  Бажання з головою вглиб пірнути,
  На саме дно! Доплив...
   Доповз...
   Доліз...
  Солодкий біль - тонути і тонути
  Всім співчуттям,
   жалям
   напереріз!...
  
  А знаєте, мамо, щоранку вони прилітали,
  До нашої хати, горобчики ваші, що ви
  Голодних їх зерням і хлібцем щодня годували -
  Пташині бенкети буяли у нас щозими.
  Ви знаєте, мамо, я їм в годівничку підсипав
  І зерня, і крихіт - та їсти не стали вони:
  Сиділи, сиділи тихенько у нас на березі -
  І гайда, знялись, покружляли й гайнули кудись...
  Я потім їх бачив у вас тут на цвинтарі, мамо:
  У вас над могилкою там нависає гілля
  Калини - на ній тих горобчиків зграйка, впізнали
  Ви, мабуть, їх, мамо?..
   З моєї руки вони не їдять.
  Ви, мамо, скажіть їм,
   не скривджу я їх...
  
  Пора додому вже, пора. Бо вітер
  Замерзлими сльозами закружляв.
  Дерев благально здійнялися віти,
  Але не втримають вони навал:
  Нависла пагуба погроз нічної
  Задушної надгробної плити.
  О, всесвіту безжалісний надгробок,
  Гробниця, усипальня... Знов завив
  (Чи з того, може, світу?) пес бездомний -
  Простяг своє кудлате співчуття -
  Так, брате, ниє безпритульна доля
  Під серцем у твого й мого життя.
  І повз які б я не пройшов пишноти -
  Завжди, завжди проходитиму повз
  Могилоньки зіщулений клубочок
  З пригорнутим до серденька хрестом...
  Пора, пора вже йти додому.
  Хоча ніхто мене й не жде.
  Та, може, вдасться хоч під ранок
  Заснути...
  
  
  
  
  
   ПЛАЧ ЯРОСЛАВНИ
  
  Безлуння чавунного гуду
  Залатаних в лати сердець,
  Облуди кайданної будень,
  Заюшений стогоном герць -
  Кому б він, на кінчику куни
  Завислий цей заздрості зблиск,
  Кому б він, цей мотлох марудний,
  Придався й на нігтя обріз,
  Якби не чекан опівнічний
  Вкарбованих в мури чекань,
  Якби не довічності в вічі
  Путивля розплетений плач
  З долоней благальних княгині ?
  Кому б він, якби не Боян ?
  З грудей, мов з могили, що - гине ! -
  Зигзицею з неба в бур'ян,
  Заломлене зойком, зізнання,
  Що нині, як завжди,життя
  Без Лада, як труп бездиханний,
  Холодне, як безлад биття
  Об лід зачерствілої схими
  Без ладану губ, без плеча
  В паломництві літ - ну, куди ми ? -
  Опівночі згасла свіча...
  
  
  
  
  
  
  
   ЖУРАВЛИНА ПІСНЯ
  
  Там, де сонце, заплутане в вільхи,
  Віддавало останнє тепло,
  Нарікання вітрів запізнілих
  Нагадали про все, що було.
  
  Про розсипаний в травах пожовклих
  Зорепад вересневих пісень,
  Що дівочий в них радості оклик
  Передзвоном будив сонний день.
  
  Як волосся твоє вигравало
  У багаттях вечірніх заграв -
  У кохання ярінні палало
  І в обіймів шалених вогнях.
  
  Як у повінь п'янких поцілунків
  З головою кидалися ми
  І не чули, в далеких відлуннях
  Як гуркочуть погрози зими.
  
  Із криниці завзятої юні
  Ми кохання без міри пили -
  І за те, мабуть, осені струни
  Обірвались так боляче вмить.
  
  З того часу - утрати й утрати:
  Сторінки палахких споминань
  Так щемливо і гірко гортати
  В нурті сповідей, втеч і вигнань.
  
  З того часу - з обіймів в обійми,
  З того часу - від губ і до губ
  Я шукав твоїх слів відгоміння,
  Та навіки їх, мабуть, забув.
  
  Там, де сонце, заплутане в вільхи,
  Віддавало останнє тепло,
  Нарікання вітрів запізнілих
  Нагадали про все, що було.
  
  
  
   ПОЕТ
  
  Нагальна, нагла злободенню данина
  завжди одним кінцем метафори стояти
  в болоті клопотання плоті - мілина
  в фарватері метафоричного фрегата.
  
  Буденна твань ціни насущного шматка,
  як щупальця дошкульних примх твоїх порвати
  орлиним зрушенням натхненного кидка
  в захмарну круговерть височини метафор.
  
  У стовпиську роздутих черев гострота
  наївних ліктів - знаю, знаю, дозолила! -
  самому вже несила: завжди ж лиш моя
  на збитих ліктях кров - самому вже несила.
  
  Куди ж з пронизливою гостротою слів
  мені у надувному, гумовому світі
  навиворіт затабуйованих облич,
  у світі мильних бульбашок куди ж подітись?
  
  Щонайдрібнішою піщинкою "чому?"
  в лавині наростаючого відгомінням "годі!"
  крамоли недоречну множити луну
  у передвладді кулуарних коридорів:
  
  куди як смішно - нехтувати моноліт
  всевладного олімпу летом павутинки...
  Вам смішно?! - Смійтесь! - Та на кутні цей ваш сміх! -
  Сміх боком вам в зневазі сина й внука вийде!..
  
  
  
  
  
  
  
  
  
   ВЕСНА
  
  Скороспіла весна у намисті проталин,
  У циганському маєві вільх:
  "О, невже ми надовго від літа відстали?" -
  Стигнуть бідкання стиглих вітрів.
  
  Про смертельну поразку беззбройних морозів
  Видноколом беззубих ротів
  На крутому із лютого в березень розі
  Тьми жорстокий герольд сповістив.
  
  Але вже набубнявів Геракл стобарв'я -
  Брунькування квітневих світів
  Накладе він на гідру пітьми незабаром,
  На безсмертя зимових голів.
  
  Вже бо вирію мрія вагітна прильотом
  Всепташиного вибуху барв.
  Чорно-біле відлуння посмертного фото
  Хто б минулому подарував?
  
  
  
  
  
  
  
  
  
   ПРОСТО ВІРШ
  
  Ще наче й сивина не вкрила скроні,
  І яструбиний не підводить зір,
  Ще наче й плечі, й руки міці повні,
  І шляху далеч не страшна для ніг.
  
  Та все частіше щось під вечір втома
  Снодійно спокушає: "відпочинь".
  Усе тьмяніший молодості спогад -
  Яка зваблива солов'ями ніч.
  
  Все впертіші буденності турботи
  У намагані марнотою днів
  У дріб'язковостей коловороті
  Відгородить мене від зваб весни.
  
  У квітування день, у день весняний
  Забрів я якось у святковий ліс
  Й гукнув навперейми із солов'ями -
  Та відгомону вітер не приніс.
  
  Я вже й не знаю, чи гукнув насправді,
  Чи лиш гукнути в далину хотів,
  Та певно знаю, скільки не гукав би,
  Ніхто б усе одно не відповів.
  
  І все настійніший приходить сумнів,
  Чи це насправді, чи й насправді я,
  Той відчайдух, що сміло і бездумно
  Кидався в бійку з молохом життя.
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
   СТРИБОГ
  
  Я навіть вже й не мріяв досягти всієї величі
   тієї гідності,
  З якою височінь тополі
   німому всемогуттю неба
  Вклоняється з веління вітру,
  Який впритул до скрадливого шелесту
   нажаханого листя
  Проносить усевладний подих із глибин землі
  Аж до височини схиляння тополиного.
  Я навіть вже й не думав піднестись до розуміння
  Суті неуловимості й прозорості тієї сили,
  З якою незмірний безлад простору поволі набрякає
  Гнітючим клубочінням хмар,
  Де в загадковій послідовності появи й зникнення
  Скороминущих ликів якогось
   утаємниченого
   небом
   божества
  Ти тільки і встигаєш упіймати усепроникне відчутя,
  Що єдиносталим у цім світі може бути
   лише постійний плин -
  Я вже і відчуття цього хотів якнайскоріш позбутися,
  Аж поривання вітрового вибух підхопив
   мої розхристані думки
  І через карколомність загибелі
   всіх однозначних істин
   у буруванні хмар
  Поніс за обрій у падіння
   на глибину взаємопоглинання
   землі і неба в горизонті -
  І вже нікуди я не міг подітися,
   притиснутий до розуміння,
  Що довічно небокрай триматиме мене
   на віддалі мого збентеженого погляду,
  Втікаючи від мене зі швидкістю, з якою
  Не встигаєш озирнутися назад, щоб уподібнитись
  Тому, хто знов і знов так владно підштовхує тебе у спину
  Віддавати крок за кроком свою самозакоханість
  Покірному трави схилянню, де ієрогліфами
  Загадкових тіней переплутані усі стежини сповідей
  Про найкоротшу віддаль
   між народженням і смертю -
   про життя...
  
  
  
  
   ЧИЄ?
  
  Я так і не наваживсь відчинити
  Останні двері? Хай за мене хтось
  Загляне в очі знахабнілій, ситій
  Гальорці: знов бо небом нареклось
  Підґрунтя ненаситних апетитів:
  Відкопаний оленячим копитом
  З-під снігу ситний життєдайний мох -
  Це наше все, не ділиться на двох
  Воно, бо найсвятіше...
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
   ЗИМОВА ПІДСТУПНІСТЬ
  
  Знов підкрадається під саме серце,
  Немов найпоаємніша з провин,
  Змій віхоли безжально і відверто
  Під саме серце - знов прихід зими.
  
  Твердішає все м'якіть сліз осінніх -
  Плоди кристалів незворотних втрат
  Німі й прозорі в забутті сніжинок
  Долоні талим болем холодять.
  
  Молитися. Хурделиць завивання
  Підспівують бажанню молитов
  Не наших, не тутешніх - не благанню,
  А виклику. Це вічний бій немов.
  
  Вже стільки полягло ні в чім не винних
  Надій, і мрій, і молодих посвят.
  Покірно і безмовно, безнадійно
  В наметах долі відчаї лежать.
  
  Невже поразка? І невже навіки?
  Невже не жаль? Як дивно - ні, не жаль...
  Підступно і несхибно в серця світоч
  Все глибше віхол вихори біжать.
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
   ТЕХНОЛОГІЇ ЖИТТЯ
  
  Із життям розминатись щодня і щоночі назавжди
  У стрімкому потоці розлук, перехрестями снів...
  У блуканнях пустельних спекот міражів напівправди
  Вже благати відвертості в зливи хоча б і брехні.
  Під ходу тріумфального маршу наживи і хіті
  Запобігливо стелиться килим краси і цноти -
  В макіяжній красі бодібілдінгу, успіхом ситі,
  Споглядають із хмар бізнес-янголи брендів святих.
  Що мені до прекрасного тління всесвітньої плоті
  З ароматами трупних мелодій в чеснотах попси,
  Якщо взята в заклад за майбутнє купюра підлоти
  Номіналом до вічності має вже ось дорости.
  В біороботах міст електричними руслами вулиць
  З негативу гріха електронного натовпу струм
  Переносить розряд суєслів'я рекламного гулу
  В позитив розпіарених іміджів фейкових сум -
  Та від блискавки щирого погляду наглої смерті
  Заземлити хто встигне у небо свої молитви,
  Той зуміє із вічної пам'яті Господа стерти
  Відпрацьовані файли безглуздих потуг лжемети.
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  ТЕПЛИЙ СІЧЕНЬ
  
  Ще вчора грізні вензелі морозу
  тримали вікна владою зими
  в покорі срібній сліпоті, і ми
  в чотиристінну пообідню прозу
  
  поезію світів позавіконних
  впускали крізь святковий карнавал
  феєрій, скло віконне на кришталь
  перечакловуючи віхол гоном.
  
  Відлига зранку ж розвінчала гонор
  пергаментів імперських у вікні:
  гілля каракулі - чорновики
  веснянки самозваної, відозви
  
  повсталої посеред заметілей,
  нарозхрист вплетеної в далей плин,
  з-під січня визволеної весни
  прозрілі раптом вікна нам відкрили.
  
  Чотири вітри тепло б"ють у груди,
  кайдани впали, руки - для обійм,
  та мерзне пролісок на самоті -
  пройшов бо грудень, та ще ж лютий буде
  
  
  
  
  
  
   ГОПАК
  
  Гоп - направо зліва - сіни літа навстіж,
  Ех, дівкам даруйте ранки на вінки.
  Сутіні не треба - всі марноти навпіл,
  Геть від сумування з гуком навстрибки.
  
  Щебетання - в серце, душу всю - назовні,
  Очі - в очі, руки - в тебе на плечах.
  Свято і неділя - очі сонця повні,
  Ех, запам'ятаюсь я полян очам!
  
  Пил, підбори - закрут, в боки - уклонився:
  З пилом я музики з вітром підібрав.
  Ех, цимбали й скрипка, бубон і сопілка -
  Хоровод хмаринок з небом закружляв.
  
  До заграви - радість, далі - щастя й щастя,
  Далі вже не буду віку дівувать.
  До цілунків - жарти, далі - гру на застіб,
  Далі вже господарем буду гарувать.
  
  На Купала скоки з ватри і до зірки -
  Поведе так Місяць Нічку до вінця -
  Попіл суму, кпинів і образ прогірклих
  Полум'я розвіє -
   гоп-ца -
   гоп-ца-ца!..
  
  Гоп - наліво справа - сіни літа навстіж,
  Ех, дівкам даруйте ранки на вінки:
  А дівкам би - танці, а дівкам би - заміж,
  Голови крутили щоби парубки.
  
  Оце так!
   Оце так!
   Оце так
   гопак!
  
  
  
  
  
  
  
  
   ДОТОРКИ
  
  І ось, нарешті,
  твої руки в моїх руках:
  на кінчиках пальців твоїх
  десять трепетів
  десяти
  священних заповідей острахом
  лягають на моїх пальців
  десять спокус
  у десяти вогнях
  гріхів смертельних.
  Відмов своїм пересторогам
  у довірі -
  і десять наших доторків
  в долоні наші зіллються
  цнотливим сяйвом
  недоторканності всіх
  заповідей десяти.
  
  
  
  
  
  
  
  
  
   ЗІРКА ПОЗАМЕЖЖЯ
  
  Не те щоб нікуди іти вже зовсім,
  Але якби й було куди - так ні -
  Безмежна нехіть. Без мети. Наосліп.
  За вітром. Наче у щасливім сні.
  
  Я крила вже давно віддав мовчанню
  Захмарних незрівнянних нот і рим
  В чутті, що я почую їх вінчання
  У реквіємі згаслої зорі -
  
  В заграві тогосвітньої надії:
  Так жаль - між нами потойбіч межа,
  Яку здолать хіба що зблиску мрії,
  Та й то, коли вже згасне плоті жар.
  
  Надії... Вже забув я, як це, жити -
  Все якось зовсім, зовсім повз життя.
  Один. Один. Самотністю сповитий.
  Стояти, бігти, йти - мета одна:
  
  Хіба не все одно, мети цієї
  Як скоро наближається межа?
  В наближенні висот зорі моєї
  Так швидко забувається життя.
  
  Все вище й вище - і вже ось, здається!
  Здається, лише руку простягти!
  Стрімкіше все з-під ніг углиб несеться
  Вчорашня недосяжність висоти.
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
   КОЗАЦЬКА БАЛАДА
  
  Мені б тільки лист передать воєводі.
  Коня у галопі я ледь не загнав.
  Хто ж знав, що у замку при самому вході
  Зустрінусь я з нею. О Боже, хто ж знав?
  
  Я степом летів, щоб устигнуть до ночі,
  Допоки в палаці горіли вогні,
  Та вдома господаря я не заскочив -
  Пан граф воєвода вертався з війни,
  
  Чекали повернення пана під ранок,
  Мене ж зустрічала дружина його,
  Дівча молоде, мов пташатко підранок,
  Чекала на ранок мов лиха свого.
  
  В очах тих сумних, немов небо під вечір,
  Життя її я, як в листі, прочитав:
  За нелюба видали, мрії про втечу,
  Огида, коли старигань пригортав.
  
  Задовгих зізнань ми не потребували,
  На двох нам достало лиш декількох слів:
  "Кохаю навіки", "кохана", "коханий" -
  О ніч неймовірного здійснення снів!
  
  Прихід воєводи під ранок сурмили,
  Із пані покоїв я вислизнув ледь.
  Вже вдень я на Січ знов летів, образ милий
  У серці леліяв - навіки цей лет.
  
  Зустріли заздравно мене побратими,
  Піднесення пінного келих кружляв:
  Брати запорожці, я в тому не винен,
  Що серед бенкету хміль смутку пройняв.
  
  О, пані графине, з тих пір я у битву,
  Як в шлюбну ту ніч, наречена де - смерть,
  Кидавсь - та не те, щоб у битві не згинув -
  Подряпини жодної... Хто ж береже
  
  Від куль, ятаганів мене серед бою?
  Я знаю, графине, твоїх молитов
  Це захист - побрались ми наче з тобою,
  І не розірвати по смерть наших доль.
  
  То що ж, коли доля вже так наказала -
  Від неї нікуди, нехай буде так,
  Раз не оминути - піднімем забрала:
  Чи пан, чи пропав - така доля, козак!
  
  І поряд зі мною мої побратими -
  Ми викрадемо із недолі гнізда,
  Тебе, моя суджена пані графине,
  І буде душа в нас на двох лиш одна.
  
  Я серед пишноти козацького степу
  На березі слави й могуті Дніпра
  Збудую наш дім - нехай носить лелека
  У затишок наш хлопчаків і дівчат.
  
  Не бійся, графине, ніхто не образить,
  Бо в нас тут ні хлопа, ні пана нема -
  Ставав кожен рівним і вільним відразу,
  Хто тільки на землю козацьку ступав!
  
  І все буде так, як нам заповідала
  Та ніч, як в обіймах намріялось нам.
  Побачиш, пишнот не зрівняти заграви
  Із блиском оман, що судились панам.
  
  Мені б тільки лист передать воєводі.
  Коня у галопі я ледь не загнав.
  Хто ж знав, що у замку при самому вході
  Я з нею зустрінусь. О Боже, хто ж знав?
  
  
  
  
  
  
  
  
   МЕТРО
  
  Сніг лапатий, підмоклий,
  як підошви мої,
  Чвакіт шин,
  чвакіт кроків
  у повітрі висить;
  Напівморок і дим -
  мій сліпий поводир,
  Через площу
  крізь натовп
  мене проведи,
  До метро
  ти мене доведи...
  Місто надра свої
  відкриває мені -
  Вхід в метро - букву "М"
  (аж від подиву зведені брови!) я
  розшифровую:
  "Всяк, хто ввійде,
  облиште надію свою.
  Ім'ярек
  Аліг'єрович
   Данте,
  Рад вітати!"
  Ескалатор,
  безногий Вергілію мій,
  Ти крізь натовп,
  крізь землю
  мене проведи
  Усіма дев'ятьма
  усе глибше
  і глибше
  В підземелля міське -
  з підсвідомістю Харкова хай з'єднаюсь я,
  хай згадаю я...
  Натовп суне назустріч,
  щохвилини вихоплюю
  Із потоку облич, рук і ніг
  нову постать я:
  Ближче, ближче,
  вже ось, уже поряд ти,
  Незнайомцю, на мить
  ми з тобою віч-на-віч -
  Не буваю з собою я ближче
  у дзеркалі навіть,
  Навіть з власною тінню
  я ближче навряд чи буваю,
  Та на мить це,
  на мить це,
  на мить...
  Зблиск очей, губ загадка -
  й потилицю, спину,
  Незнайомцю, твою
  я гублю назавжди;
  Без кінця, без кінця,
  без упину.
  Невблаганного натовпу
  ми протилежні потоки,
  Нас розносять врізнобіч,
  Ескалатори нас і вагони,
  Невпізнанних, забутих,
  підхоплюють
  І розносять,
  розносять
  врізнобіч,
  врізнобіч...
  Так точнісінько
  пам"яті плин
  невблаганний вихоплює
  Із минулого посмішку, губи, обличчя на мить -
  І спиною повернуті знову,
  невпізнані знову
  Із минулого тіні гублю я -
  вже не докричишся:
  Ескалатори днів і
  вагони років
  Нас розносять,
  розносять
  врізнобіч,
  врізнобіч...
  Але ж ось воно, ось, пам'ятаєш:
  Відкривають метро -
  оркестри, промови лунають,
  Стрічка падає - диво! -
  Місто надра свої,
  місто душу свою відкриває!..
  Ох, яка молода і щаслива
  У святковому гаморі натовпу
  мати -
  У руки її затишку,
  як у гніздечку, тримати
  Полохливе пташатко
  свого рученяти -
  0 дитинства далекого
  свято,
  Віра в казку, у те, що
  достатньо
  нам неба для всіх
   одного -
  Не докричатися,
  не докричатись...
  Мій вагон підійшов.
  Цей останній,
  прощальний вагон,
  Що давно в небуття відійшов,
  Але знову
  і знову приходить,
  Щоб мене
  відвезти на роботу,
  Щоб мене
  привезти із роботи,
  На роботу - з роботи,
  На роботу - з роботи...
  Цей розмірений стукіт коліс,
  нескінченний тунель...
  Ескалатор, безногий Вергілій,
  Проведи з підземелля до неба мене -
  Десь там небо було,
  І на всіх одного
  вистачало
  нам неба цього,
  А тепер там
  для кожного телеекран -
  Не поділять ніяк
  між собою програм.
  Нескінченний тунель,
  незліченні турботи:
  На роботу - з роботи,
  На роботу - з роботи,
   На роботу - з роботи...
  
  
  
  
  
  
   ІЗ ШЕВЧЕНКА
  
  Як, зопалу, Мазепи виклик
  Полтаві на поталу, так
  В лабетах України звик я
  Ділити з небом крові смак.
  
  Син Катерини в снах Тараса:
  Однаковісінько мені,
  Якого москаля окраса,
  Прокинулася - знов в огні...
  
  На день разів зо сто ошпарить
  Отак бруківка байстрюків
  Плювками, наче нагаями -
  Ох, не однаково мені...
  
  На день отак разів зо двісті -
  Затисне: мамо, краще спіть -
  На цьому навіженім світі
  Нам прокидатися не слід...
  
  
  
  
  
  
  
   ЧОРНО-БІЛЕ ФОТО
  Зима - білий кістяк зітлілого літа
  З чорними очницями туги.
  Зима - на півслові обірвана розповідь ранку
  Про свою ніжність рожеву.
  Зима - білий мармур безкровного
  Забальзамованого морозом дня,
  Коли мені на долоню
  Повільно падає й тане
  Холодна біла сніжинка,
  Як на долоню Бога
  Повільно падає й тане
  Душа новопреставленого праведника,
  А в амфітеатрі простору
  Широкими сходами видноколу
  Холодне сяйво повільно підіймається
  На золотий престол сонця,
  Але день такий швидкоплинний -
  І ось вже у вузькому горлі сутінок
  Стоїть давучкий клубок призахідного сонця -
  Його пекучу сльозисто-червону гіркоту
  Так болісно ковтає горизонт
  З різким прощальним жестом заграви,
  Тоді - короткий присмерк,
  Немов вирваний з рук жебрака
  Останній шматок хліба;
  А потім - довгий, довгий, довгий
  Погляд ночі,
  В якому те, що залишається
  В очах людей
  Від споглядання за стратою невинних,
  І дрижаки зірок проймають небо,
  І так до ранку аж...
  0 цій порі
  На перехрестях темряви і самоти
  Буває зустрічаються слова
  Й складаються у вірші,
  Буває я їх записую,
  Але ж - зима:
  чорно-біле фото осені,
  негатив літа,
  рентгенографія весни...
  Й холодне чорно-біле завивання хурделиці
  Вивітрює в душі тепло багатобарв'я
  З мелодії строкатих спогадів про літо і кохання,
  Ти можеш це назвати забуттям
  І навіть зрадою -
  Не треба, не перебільшуй,
  Це лише:
  чорно-біле фото нашого кохання,
  негатив твоєї ніжності,
  рентгенографія моїх освідчень.
  
  
  
  
  
  
  
  
  сосни
  
  Наполовину з скаргами
  Поламаних хребтів
  Благальну спину ладану
  Сосновий скрип хотів
  
  З-під крука наспіх випростать,
  Зловісний розмах крил
  Затьмарюючи виростом
  Хитань, схилянь...Згори
  
  Якого скрику відчаю
  Смола тортурних сліз
  Розрізує, розвінчує
  Кори крамолу, із
  
  Розпечених напучувань
  Непогамовних сонць
  Виточуючи покручі
  Бурштинових корон.
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
   БАЙДА
  
  Хапатися за меч для оборони
  обіруч би вам,
   Як ви хапаєтесь,
  мов за останню соломину,
  за славу Рюриковичів.
  Всі чорториєм Речі Посполитої
  закручені ви,
  З якого дива називаєтесь ви
  русичами.
  Шляхетського позиченого гонору
  заручники ви,
  Пихи Великопольської позиченої
  великомученики -
  Костьолами від віри руської
  відлучені ви,
  Спокуси єзуїтської
  мазунчики ви,
  Зефірними, амурними
  мазурками
  З полянської долоні Києва
  навіки здуті ви,
  З порепаної мозолястої
  долоні руської
  Буйвітром гонору козацького
  навіки здуті ви,
  навіки здуті ви!..
  Ви - сіль землі?
  Якої сіль землі ви?
  Яка ви сіль?
  Та сіль, що потом
  Від бально -
  горілчано -
  еросних зусиль
  Виходить боком вам,
  Виходить на похмілля
  боком вам?
  Ви сіль?
  Ви - сіль,
  Ви - зради сіль,
  Якою ятрить рани Києва,
  Як попелом від орд Батиєвих.
  Землі цієї сіллю
  Руків"я плуга і меча
  зросило
  Мозолистих долонь бо плем'я
  І з ними я,
  і ось- мої долоні,
  і ось - моє ім"я:
  Дмитро,
  князь Вишневецький,
  нащадок Гедиміна -
  Я глибше Рюриковичів
  уріс у Русь,
  у Київ,
  в Україну.
  Дніпром життя моє
  віднині лине:
  На Хортиці я Святослава чубом
  освятив чоло,
  Рамена освятив
  наліво справа -
  Хай волосинка вже
  життя й мого
  Вплітається у чуб
  козацькій справі,
  козацькій славі!..
  О ви, що звикли
  церемоніали
  і бальні зали
  Паркетним почовгом
  і полонезним па
  переміряти,
  Чи знати вам,
  як серце міряє галопом
  смертельний лет атаки...
  
  Козак і кінь - єдине тіло,
  Рука і шабля - плоть єдина,
  Галоп, галоп, ворожий залп-
  Товариш під копита впав.
  Вже ось букетами гармати,
  Рушниці квітами - стрічати
  Нас так лиш звикнув Сулейман,
  Ця зустріч до вподоби нам.
  Грудьми із куль дозрілих грон ми
  Вичавлюєм сп'яніння крові.
  Вже ось, впритул, нарозхрист, в лоб -
  Багатотисячне чоло
  Вмивається кривавим потом -
  Ось сутих русичів робота,
  Ось де вона, Вкраїни сіль,
  Покосами холодних тіл
  Поля укрила...
  Козак і кінь - єдине тіло,
  Рука і шабля - плоть єдина,
  Галоп, галоп, ворожий залп -
  Товариш під копита впав...
  
  Вподовж і впоперек,
  проклята яничарами,
  Полями і роками
  гуляє
  слава моя,
  Піснями кобзарів
  розсурмлена,
  Вподовж і впоперек
  на сто доріг
  розструнена бандурами.
  На гак султанський кинула
  кобзарська дума мене -
  Ну що ж, такою смертю згинути
  не проти я,
  Султана вашого
  у душу в бороду!
  Я чув, Адама за ребро
  як зачепив Бог Євою,
  як гаком.
  О Сулейман, ти ще не Бог,
  щоб гаком сватівства
  За Байдине ребро
  так легко зачепитись:
  Для Єви я ребро, їй бо,
  і Богу б не віддав -
  Я обираю гак залізний,
  Бо горобець я битий!..
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
   КВІТКА ПОГЛЯДУ
  
  Подаруй мені квітку на пам'ять,
  Все одно, будь-яку подаруй -
  Хай мене твої пальчики ваблять,
  Що тримали цю дивну красу.
  
  Хай мене тої квіточки очі
  Приголублять, розрадять нехай,
  Коли посеред глупої ночі
  Я прокинусь, а поряд - печаль.
  
  Я прокинусь в обіймах печалі,
  Я прокинусь, бо снились мені
  Твої руки, що квітку тримали,
  Твої очі, що рвуть мої сни.
  
  Якщо ж навіть і квіточки шкода,
  Подаруй мені погляд один -
  Співчуття щоб не стигло у ньому,
  А щоб щастям цей погляд світив.
  
  Тоді, може, обійми послабить
  Знавісніла, безжальна печаль.
  Може, очі твої так незграбно
  Не болітимуть вже в моїх снах.
  
  І нехай, те я знаю напевне,
  Не з моєї долоні сповна
  Твого щастя нап'ються джерела -
  Тільки б погляду квітка цвіла.
  
  Подаруй мені квітку на пам'ять,
  Все одно, будь-яку подаруй.
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
   ВИГРАШКА
  
  "Два півники, два півники
  Горох молотили..."
  (Пісенька )
  Світленький півник-ранок,
  темненький півник-вечір
   невпинно молотили
  тугенький часу сніп.
  Світленький півник-ранок
  підійме свій світанок,
   немов блискучий ціп
   і вдарить ним,і вдарить -
   посиплеться,посиплеться
  зерно турботних днів...
  Темненький півник-вечір
   підійме присмерк зречено
   і вдарить ним,і вдарить -
  посиплеться, посиплеться
   зерно сумних ночей...
  
  
  
  
  
  
  
  МИТІ СПОГАДУ
  
  І.
  З чиїм дитинством на одній нозі то
  У млистім листі з вітром навстрибці,
  В криниці з сонцем навперейми літо
  Вигойдує канікул манівці.
  
  2.
  Синцями сутінки, подряпинами зорі
  Вливають схлип солоний болю в набряк скронь:
  Чия ж то посмішка - солодкий владний порух -
  Торує памороки в сум'ятті безсонь.
  
  
  
  
  
  
  
   ДАЖДЬБОГ
  
  Подібно до, здибленого табуна
  Копитами вкинутого в дрижаки,
   остовпілого степу,
  Травинки де кожної трепет
   корінням вчепився
  У круп цій рівнині, що вслід бурелому
   галопом зірвалась;
  Подібно останньому сплеску
   панічних цих струн,
  Обірваних гуркотом дальнім
   відлуння грози -
  Це Він наближається,
   кроків Його наростає це гул...
  Як наче у простора грудях, які
   захлинулись від власного крику,
  Все більшим і більшим
   із кожним розливом грози,
  Все більшим і більшим стає воно,
   серце тривоги -
  І в ритмі його коливань
  Покірніші все і покірніші
   під батогами вітрів
  Поклони дерев наполоханих.
  І ниви лягають, безвільніші все і безвільніші,
  Під стопи, пригнічують що
   далину горизонту.
  Звернути куди ж всіх росточків
   безпомічний лепет
  Його перед виявом сил
   усевладних -
  Хіба що у затишок лона
   Землі материнського,
  В укохану лагідь Її
   чорноземних глибин,
  Які забажали любові і всотують
   жах бурелому,
   який наростає.
  Покірна принада Землі,
  Яка дику міць всезростаючих сил,
  Неприборкане Неба завзяття
  Бажанням батьківства приборкує
   в чорних
   бездонних глибинах,
  Розбурханих хмар клубочінню
  Красу атлетичної гри надає.
  Покірна принада Землі -
  І Неба буремнії норови.
  Дрімучими надрами ярі самця
  Захмарного мороку міць
  Покірну принаду Землі покриває.
  Покірна принада Землі -
  І Неба бушуючі норови!..
  
  Дощу, о даждь,
   дощу, о даждь,
   дощу, о даждь!
  Ось ринув Він - нема небесним надрам
  Ні міри, ні припону, ані дна.
  Розверзті надра буйного бажання
  В сплетінні піннім Неба і Землі -
  Обійми, наче бурні хвилі шторму
  Морів надземних, вкрили солод їх.
  Розлогу пахоліть Землі він повнить,
  Батьківства запал, що із Неба впав.
  Ні просвітку! - Це таємниця зливи:
  В буремності стихій хмільних єднань
  Порушення всіх меж - зачать пориви.
  Священнонепроглядним буде хай, -
  (цнотливо приховалось сонця око) -
  В утробі що народжується шлях,
  Що творить непорочним сім'я роду.
  
  Відринула творіння хвиля.
  Покірно прийняла зерна священну смерть
   в заставу плодовитості колосся
  Й зімкнулась борозна зачаття.
  Нема блаженнішого лона,
  Прозрінням плоду що надію понесло
   в безсмертя роду.
  Такий медоточивий він,
   цей аромат безсмертя
  В туманних випарах від злив,
   що схлинули,
  У пахощах суцвіття кожного,
   яке відкрилось сонцю.
  Дзижчаню бджіл,
   бурчанню самки
   над маленьким дитинчам
   і немовляти лепету
  Подібний гуркіт умиротворіння післягроззя.
  І вся, що раптом погляду відкрилася,
   безмежність
  Подібна до безмежної дитячої колиски,
  І більш нема як поєднати ниті всесвіту,
  Як горілиць упавши
   в забуття пахучих трав,
  Й від нескінченності й до нескінченності
   розкинувши безвілля рук,
  Віддатись заколисуванню материнському Землі
  Й заступництву батьківства Неба.
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
   ВІДЛУННЯ САМОТИ
  
  Самотність. Від скелі відірвана брила -
  Падіння тривожний нав'язливий згук;
  І вічне відлуння, як пам'ять про схилу
  До низу тяжіння - обличчям об брук...
  
  Як присуд - довічне падіння в провалля,
  Як милість - благання довічного дна.
  Для всіх є небес десь яса пекторальна,
  Для мене - падіння без дна. Глибина...
  
  Я все намагався вертатись додому,
  Та дому ні разу не зміг упізнать:
  Завжди так буває - вертатись додому
  Однаково в ким занехаяний сад.
  
  Назвав хтось падіння без спротиву вільним:
  Всього то і волі - від даху до дна.
  Я волі цієї шаленим похмільним
  Ковтком поминальним упився сповна.
  
  Гонитви за спокоєм замкнене коло -
  Самотність - розіп'ята вічністю мить...
  Оманлива радість високого болю
  Осінньою піснею в серці ще-мить...
  
  
  
  
  
  
  
  
   ЛАДО
  
  В переддень сонця
  На крутосхилах осяянь посвяти
  Побіля витоків весняних хороводів,
  Коли, натхненні жаром незайманих тіл,
  Тремтливі руки дівочої цнотливості
  Вплітають квіти першого кохання
  В вінки звитяги
  На голови юначих поривань,
  Я в трепеті пробудження землі
  Раптово вибухну
  Нестримним летом брунькування
  В просторах новонароджень
  І буду на дівочої сором'язливості крилі
  І на крилі завзяття парубочого
  Злітати в небеса палких обіймів і освідчень.
  Я буду перлини дівочих посмішок
  Навпереміж з перлинами пташиних заспівів
  Нанизувать на нитку досвітку квітневого
  В намисто пристрасних бажань
  На лебединій шиї тендітного кохання -
  І всі побачать, як наче із відкритих ран
  Лісів, гаїв, полів і пагорбів,
  Уражених лезом бажання народжувать,
  Невтримно заструмує зелена кров весни,
  Пульсуючи у ритмах солов'їних тьохкань
  Шаленством циганської крові травневих марень
  У жилах волохатої ведмедиці-ночі,
  Що пухкою і теплою лапою вітру
  Незграбно шарудить у кронах розлогих дерев,
  Немов у вуликах весняних таємниць,
  Шукаючи солодкий мед кохання
  У серцевині травня.
  А я в танок змагання молодечого пущуся
  В такт калатання серця весняного
  У пошуках лагоді леготу ніжного
  Й медвяними босими ніжками
  Запахів дивних
  Відбитки слідів своїх втоптувать буду
  Візерунками квітів пахучих
  В зелені килими степів,
  Аж доки щирість поцілунків не розквітне
  З такою ж чистотою і відвертістю,
  З якою перший яблуневий цвіт буяє.
  Напередодні сонця
  На крутосхилах
  Переможних осяянь кохання
  Я буду закликати Сонце -
  І Сонце таки таки настане!
  
  
  
  
  
  
  
  
   ГАСТРОНОМІЧНА ФІЛОСОФІЯ
  
  Іронічно-позитивістська імпровізація
  (майже за Фрейдом)
  
  Яка химерна забаганка слова
  оплачувать хорея й ямба лет
  покорою насущному шматкові
  (ну непогано б ще ікра й паштет).
  
  Невідання незайманої глини
  пощо було розпещувать хмільним
  білків із вуглеводами бродінням
  "плюс" жир, щоб з пастки глини дух звільнив
  
  (лінгвісти їх колись назвуть словами)
  Адамової плоті солов'їв.
  Витьохкуючи райським кущам славу,
  не знав Адам, які гріхи свої
  
  витьохкує ним перворідна глина.
  Дотьохкався сердега, із ребра
  допоки виспівав собі пухлину
  злоякісного кривотлумача:
  
  швиденько Єва небораці пояснила,
  що "їсти" означає його "тьох" -
  і яблуком гортань пісень забила,
  наїдок ділячи з тих пір на двох.
  
  Віки народами здіймають зворохоби
  гри в піжмурки: "знайду - то з'їм" -
  запаленням хронічних війн хвороби
  утроба виявляє героїзм.
  
  З"їв якось за вечерею півсвіту
  вождь греків, Македонський Олександр,
  (хоч сам і думав, що весь світ із"їв він)
  ще й пальці Гімалаїв облизав.
  
  Асклепія пораду злегковажив,
  вечерею надміру він зловжив,
  й від наполегливого переоб'їдання
  приставивсь Олександр наш молодим.
  
  Сподвижники не надто вже тужили -
  спровадили вождя к усім богам,
  та й ну неперетравлене ділити,
  а далі й один одного з'їдать.
  
  Таке велике чревопанування
  натхнення муз, вдоволених сповна,
  байдужим не залишило, звичайно ж:
  ще б пак, бо ж Муза - Євина сестра!
  
  Часи летять - ті ж в музи забаганки:
  надумав ти хорею хоровод
  примхливій Музі запропонувати -
  подай жирок, білок та вуглевод.
  
  Звичайно, я не Македонський,
  щоб увібгати в пельку цілий світ,
  але п'ятнадцять Ойкумени соток
  картопляним нашестям підкорив.
  
  Знов за своє сестричка Єви, Муза:
  "П'ятнадцять соток? Пхе - хіба ж це шмат?
  Картопля - чисті вуглеводи! Мужем
  будь доблесним - дай жиру і білка!"
  
  Натщесерце слова в сонет не в'яжуть
  уста, що знають лише слово "хліб" -
  голодна плоть не зродить чудо ямба,
  порожній шлунок не породить слів.
  
  Висновує в землі лопата тропи,
  сплітає сапка візерунки рим -
  римую я мозолі, болі й зорі,
  о Муза, то коли ж тобі служить.
  
  Чим повсякчас ти вимагаєш їдла,
  вже б краще залишалась ти комком
  святої доадамової глини,
  о ненажерлива, бездарна плоть.
  
  Кого Бог покарав фатальним даром
  зі слів сонетами вінки плести,
  для того їжа не дається даром -
  рятує плоть, йому не до краси.
  
  Кого ж не мучить голод зранку,
  хто плоть із лишком вдовольнив,
  тому усі слова "по барабану",
  крім тих, що означають їжу, слів.
  
  Ну просто суперечка з діаматом
  про єдність суперечних устремлінь:
  є суперечність - єдності немає...
  Алаверди, май френд акин!
  
  Гуд бай, гуляй, май діа Муза-чичка,
  гуляй, бо ніде ліру прихилить -
  мистецтва храм прикрасила табличка:
  "Зачинено. Перерва на обід".
  
  Злітає на Парнас філе з Пегаса
  на крилах ДНК та РНК,
  щоб в небі ковбаси кільце не згасло,
  яке поет звик сонцем називать.
  
  Дурний поет, дурна його морока...
  Та годі вже - світання на порі:
  неполену метафору городу
  йду сапкою шукати в бур'яні.
  
  
  
  
  
  
  
  
  
   МАЛЬВИ
  Неначе у сповідь запеклого грішника, в степ
  Вступаєш - спиває сповна остовпіння натщесерце спеку...
  Аж, раптом, з-за рогу курганних німот, аж отерп
  Із подиву млин, наче спів, наче дзвін, як той клекіт лелеки -
  Ось-ось ще далеко - і, зразу, - у груди, у вир
  Стобарвного вирію, в скроні ударом цимбальним - це ж мальви!
  З-під споду пудових чумацьких чвалань, набакир
  Підбитих солоними, жарт міражу наче, далей
  Верстаннями спраглими, миттю з-під споду,
  Плеканнями поту налитого, "ох-х-х..."
  Зринає й захоплює нурт хороводу, -
  Налитого литок мельканнями,"ах!"
  В спідничному маєві сповідь солодка.
  То сорому вибух - "кохаю!" - і, враз,
  Багрянець світання запалює щоки
  Освідчень дівочих, то синню алмаз,
  Упертих у небо з-під лоба, очей парубочих:
  Морокам під боки у граї музик
  Шаленство танку - і дзвенить, і дзюркоче,
  Захоплене спалахом плахт, "дожени!..".
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
   ПОПЕЛЮШКА
  З весни до осені лиш сапки сарабанда,
  До пари - менует лопати навісний.
  І стигне клавесин в устах пустого жбана.
  Рубіни мозолів рубцюють рвані сни.
  
  Лукавства луком вигнулось каре карети:
  Гора цих гарбузів - гарби лиш горб гнучкий.
  З подушки фею сліз не вичаклують злети -
  Ніч без'язиким дзвоном бовтає думки.
  
  В долонях самоти холодний попіл звичок -
  Як гаряче горіли юності вогні...
  Розбитий долі кришталевий черевичок?
  Де ж забарився принц на білому коні?..
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
   ОСІННІ БДУКАННЯ
  
  І хто б уже зараз повірив у те,
   що він був,
  Той серпень, на повні що груди я дихав
   його чаруванням,
  Той серпень, цілющий, духмяний той серпень,
   що тонучи в снах,
  Його я ще й зараз, мов зілля цілюще,
  До ран намагаюсь прикладувать -
  До передчуттів, що зіяють
   бездоннями згуби...
  О серпень і губи!
  О серпень - плодючості келих земної,
  Що я пригубив його
   в чарі солодкім цілунку -
  До висохлих вуст,
   мов води порятунок,
   вуста -
  О солод вина буйства плоті,
  О серпень і губи, яким нема рівних.
  І той поцілунок, останній, прощальний,
  Що в серці застиг завмиранням
   від слів льодяних -
   " ВСЕ ЗАБУДЬ НАЗАВЖДИ"...
  О, терпкість вина буйства плоті
   у пердчутті
  Похмілля холодних жовтневих незгод,
   коли з літа свічі,
   що згасає,
  Останнії лагідні дні,
   немов краплі
   пекучого воску стікають,
  Як сльози з очей,
   котрі з ночі прощання,
   ніяк не вдається зімкнути -
  Ці сльози, що їх навіть бабине літо
   і не намагалось втішати, втирати
  Долонями теплих...
  Долоні?..
  О, так! Пам'ятаю я їх,
  Долоні оман вересневих -
   обман вересневої ніжності,
   наче полуда на очі -
  І я серед власного серця ударів,
  Як серед відлуння того поцілунку, що
   вводить відгомоном
   зрад і утрат
  В безплідні минулого надра
  Й вогнями даремних надій
  Заманює в хащі безплідного "завтра"...
  Блукання...
  Отак, серед власного серця -
   розпуття доріг,
   що ніде не почавшись,
   нікуди не йдуть...
  Блукання...
   Блукання...
  Були то ті дні, школярів коли зграйки строкаті
  Подібно до листя строкатих феєрій,
   що вітер здійняв їх,
  Кружляють святковими вулиць салютами,
  І гомін їх тане повільно
   в густому під вечір повітрі,
  Як їх про минулі канікули жалощі
  Покинути їх не спішать у дзвоника
   гострім відлунні,
  Який закликає до парти, -
  Отак от і я не спішив розлучатись
   з умиротворінням
  Потоку повільного пам'яті
   в вихорі спогадів,
   з літом прощань,
   із минулого тінями,
   котрі під вечір
   густішають все,
   і густішають...
  Блукання...
  А дні все коротші.
  Ті дні, що подібні до сходів,
  Що губляться у перспективах
   захмарної далі -
  Зими ешафот там білів - цими сходами
   також і я підіймався
   із літом, від жаху німим,
  І я разом з літом німів і вмлівав
  В холодному поті досвітніх туманів.
  В гартованім, схожім із леза падінням,
  Загравному блиску зорі
  Читав я всевладної вирок зими:
  Яке ж жалюгідне, безпомічне це намагання
  Останнього літепла м'язи напружить
  В дзвінких ланцюгах,
   у кайданах досвітніх морозів.
  Яка ж безнадія навкруг.
  Хіба що ось клен
   смолоскипом червоного листя
  Підпал намагався вчинити,
  І гнів розпалити,
   підняти повстання
  У стані пониклих
   під гнітом приходу зими
  Безмовних лісів, і гаїв, і полів -
   та даремно ж:
  Покірно впускали дерева і трави
   останнії шати свої
  В долоні баскаські безжальних вітрів -
  І я разом з ними покірно
   останню надію кохання втрачав.
  Блукання...
  І все ж неочікуваним був прихід холодів.
  Накинувся люто, із несамовитістю жовтень
  Розправу вершити з останками літа,
  Продимлених днів дощовими гнилими зубами
  В безсилу вгризаючись осені плоть,
  Немов у хрустку недозрілість
   зеленого кислого яблука -
  Оскома така різонула,
   печаль різонула така,
  Оголеність простору наскрізь пройнявши,
  Що зразу відчув я безвихідь,
  З якою в відкритому всім
   усесвітнім образам,
  Небесному оці блищить
  Сльоза швидкоплинного сонця;
  Почув я, як в чорному плетиві лісу,
  Неначе у грудях, сухотами вражених,
  В пробільних зіяннях,
   полинно-гірких і жагучих,
  Надсадного вітру розхвореним кашлем
  Утробу осінніх незгод розриває
   той відчаю крик, що
  Ось-ось із, прикритих хустинкою
   хмари кривавою, уст
  Блідих небокраю готовий прорватись
  Розгонистим криком
   останнього грому зловіщого.
  Скорбота -
  Закличний скорботи цієї політ
   в гостроті журавлиного клину
  Відточений -
  З цієї скорботи висот
   так виразно видно,
  Як всякий, до кого сльоти
  Осінньої губи діткнулись,
  Притишивши крок, опускає униз свої очі,
  Так наче до чогось дослухатись хоче:
  А спробуй, дослухайся й ти -
   крізь суцільний
   оцей унісон
   розворушених бурею
   нетрів сирітських -
  Прислухався? Чуєш? - Угідь всіх,
  Ланів чорнота всіх розораних,
   чорнеє клавіш неначе,
  А глянець біленьких хмаринок,
   мов білеє клавіш
  Мелькання - це фортепіано:
  Холодними пальцями ранків блідих
  Невтішная осінь-вдова
  Натхненно з кружляння,
   із вихору листя опалого
   видобуває, виспівує
  Мелодію вальсу,
   у котрій мелькання:
  Наївність дитинства
   із рук матеинських,
  І перший твій крок,
   і найпершеє слово твоє,
  І гамір перерви,
   який поглинає
   відлуння дзвінка,
   котрий кличе за парту -
  О, роки шкільні і, о диво! -
  О найнеймовірніше диво! -
  Веснянковий образ кохання
   твого синьоокого -
  Волошки очей цих
   на вилиць веснянковім полі -
  І бал випускний,
  І вальсу шкільного кружляння
  В невідані, що переддень це
   життєвих трагедій...
  О юність, - зигзаг -
   безкорисливість навпіл! -
   хрест-на- хрест! -
  Судоми кохання
   у кігтях масних розрахунків
  Ведуть підрахунки цілункам,
   неначе купюрам,
  Ці слиняві губи жиріючих вигід -
  Не вірилось в це
   у вальса шкільного кружляннях...
  Дивись:
   - раз - два - три -
   - раз - два - три -
   - раз - два - три -
   ... ... ...
  А що, як і справді, життя - лише років
   купюрне мелькання
  У тлустої плоті тугім гаманці? -
   (... Та невже ж?...)
  Таж років, купюр як, в запас накопичення
   зовсім безглузде
  В час напередодні пробудження,
   що неминуче,
  Де смерть порівняє нас всіх
   перед тою Любов'ю,
  Якій він чужий,
   накопичених сум розрахунок.
  То хай уже краще невтішная осінь ввергає мене
  Кружлянням опалого листя у вир-хоровод
  Дитячих тих іграшок, котрі я, той
   карапуз нетямущий,
  Роздарював друзям, щоб заздрості блиск
   загасити у їхніх очах,
  Тих вигід, що кинув під ноги
  Безумству кохання, що знехтувало
   сміхотворну цю жертву -
  О, казка про рай в куріні!
  Блукання...
  Уже вечоріє? - Уже...
  Приховують місяць, налиті плодами печалі,
   ці хмари -
  Ось-ось, і з їх грон виноградини
   смутку дозрілого,
  Що вітер, за жменею жменя, дощем їх кидає
  В вікно самоти,
  Розмірено так, так настирливо
  Застукають, забарабанять, що...
  Блукання...
  Пора вже додому мені... Вечоріє...
  В мельканні тьмяніючих вікон
  (Все рідше і рідше проносяться автомобілів
   Увімкнені фари)
  Розмиває, все дужче і дужче
   згасаюча сонця заграва
  Усе розмиває, розпливчаті й так,
  Облич невідомих якихось
   задавнені обриси -
  І пам'ять про літо вже
   майже не гріє мене.
  Пора вже додому мені,
  В затишшя, в куток завіконний,
  Бо ж ось він, мій дім - і у ньому,
  Заграви вогонь відбиваючи,
   в темряві вікна горять:
  Неначе всередині є хтось
   і жде мене,
  Неначе, в очікуванні на прихід мій,
   там свічі запалено -
  Прихід мій для них - ніби свято!..
   Але ж бо...
  ...Пустий він... Мій дім...
  І замкнено ззовні його,
  А ключ ось у мене в кишені
   дзвенить об брелок -
  Для мене цей дзвін,
   як над цвинтарем дзвін,
  Що звістку розносить сумную
   про літ неповернення...
  Пора вже додому мені,
   у пусту глушину за вікном:
  Під шум і під марень
   прибій дощових
  Упасти мерщій на подушку,
   неначе на вірної подруги груди -
  На спогадів груди...
   Про серпень...
  
  
  
   ПАМ'ЯТЬ ПАМ'ЯТНИКА
  
   Тут якось неподалік з новопосталого
   пам'ятника вночі обдерли мідь, щоб здати на металобрухт
   (мідь - кольоровий метал, який при здачі в металобрухт
   коштує набагато дорожче, ніж метал чорний)...
  
  1. Вище неба.
  
  Тут декілька десятків тіл солдатських...
  Солдатських? - Батько й син, онук і дід -
  Живого кожного тут плоть десятком
  Полеглих тіл розщеплена - корінь
  
  Десятком так розщеплюється крони
  Нестримна дяка до землі, що ріст
  Всіх в небо розмикає животворень:
  Вклонись, хто гордо голову підніс! Вклонись!
  
  Вогненний шал свинцевої навали
  Загатою кількох десятків тіл
  Тримали - майже голіруч тримали,
  Тримали, як могли, а не могли -
  
  Тоді тримали ще запекліш. Кожні
  З розпластанних незламністю грудей,
  Ввібравши в свій останній спраглий подих
  Сталеву міць зупинених "Пантер",
  
  Вростали в землю тут на переїзді -
  Майбутнього якого урожай
  Захований в останніх дум насінні,
  Заколосити благодаттю б мав
  
  Уславлені батьками дні нащадків...
  Сталевих тіл незламна міць,
  Священна незабутність їх останків
  Гранітним обеліском з-під землі,
  
  Як із глибин довічності сакральних,
  Постала, проросла у наші дні
  Меморіальним станом п'єдестала,
  Дбайливо вгорнена синами в мідь...
  
  2. Нижче пекла.
  
  Спокуса кольорового металу,
  О, мідь! - Чия рука, о, обеліск,
  Тебе до половини обдрала?
  Як наче з-під землі смертельний рик
  
  "Пантери" спопелив бійцю пів-стану,
  Пів-пам'яті мені, пів-серця спопелив,
  Мені, й тому, кому у вічі гляну,
  Кому відітне пів-душі, як і мені,
  
  Коли скажу... О ні, оні, нікому,
  Нікому не скажу, не покажу -
  Оголений бійця солдатський сором
  Долонею рядка, що ось пишу,
  
  Прикрию... - Знаю, знаю, брате, нічим
  Прикрити святотатну срамоту:
  В руці граната, в другій - Батьківщина...
  Гранітна гордість мріє на виду...
  
  Ховайся, брате, та скоріш - загорнем
  У п'ятистопну мідь мого рядка
  Беззахисну твою гранітну гордість:
  Сховаю, спеленаю, як дитя...
  
  Прийшли, побачили - негарно якось...
  Підфарбували - надто світло... Втім,
  Не пролита ж це кров, що запеклася
  В похмуру, і понуру навіть, мідь -
  
  Це ж сорому багряного яскравість...
  Підходить. Підійшло. Так і стоїть
  Півсорому-півгордості строкатість -
  Із напівфарби-напівміді сфінкс...
  
  3. ... ... ... .
  
  Похмура міді доблесна кривавість
  Ким перелита на похмілля в хіть,
  В фальшиві позолочену жовтавість:
  Не пахнуть гроші, кажете, - о ні -
  Не пахнуть справді, ні - вони смердять...
  Означує початок наших днів
  Не свіжості ранкової заграва -
  Багрянцем сором мліє. О, простіть,
  Пробачте. Як запекло ви тримали
  Навалу - як могли, а не могли -
  Тримали ще запекліш далі й далі...
  Заждіть, то дайте стати і мені,
  Ще важче бо тримати напад зараз -
  У спину, то ж посуньтеся, брати,
  Пустіть - свої...
  
  4. P. S.
  
  "Чорне" і "сором" - якось таки наче й римуються,
  але римувати чомусь зовсім не хочеться...
  
  
  
  
  
  
  
  
   БЕРЕЗНЕВИМ РАНКОМ.
   ГАЛАТЕЯ
  
  Питомим доторком Пігмаліона
  плекає досвіток гіллям хмільним
  морозну мряки брилу мармурову
  в прожилках ніжності беріз - бринить
  
  в заграви серці лагідь Галатеї,
  вливаючи в туманів клубочінь
  принад дівочих обриси рожеві:
  "Прокинься, Весно, будь, кохай, живи!"
  
  Прокинутися - все одно, що глибше
  заснуть: ошурки кам'яні зими
  забуть від дива, як грудьми колише,
  оживлюючись, статуя Весни.
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
   БЕЗМЕЖЖЯ ПРОГРЕСУ
  
  Тисячоліття
  //Ш/3/третє.
  Століття
  //ХХІ/21/двадцять перше.
  Рік
  /2001/дві тисячі перший.
  Третя спроба?..
  Серія двадцять перша?..
  - Дубль дві тисячі перший:
  Увага!
  "Розп'яття Христа!"
  - Тихше, там, у масовці,
  Надто гучно хрустять
  В мікрофони
  цукерок обгортки...
  - Виплюнь льодяник,
  від сцени відсунься,
  Нероне...
  - Тихше, тихше в масовці,
  Знов в Пілата болить голова,
  А йому ж іще мити
  під кров
  загримовані руки...
  - Гей, там, двері,
  двері прикрийте
  - Вічності протяг -
  Застудиться дух бодібілдингу,
  Нюх маркетингу збавиться
  нежиттю некондиційних пророцтв.
  - Та прикрийте,
  прикрийте ж двері ви!
  - Прикрили?
  - Вікна,
  вікна завісьте! -
  Істини світло
  Надто відверто
  Позитив сексуального злету
  Оголює негативом гріха.
  Докторе Фрейде,
  вікна завісьте,
  Вікна завісьте,
  Докторе Зігмунде,
  Як там у вас:
  Останні хвилини освітить
  Вбивства оргазм,
  Коїтус смерті
  На хресті розіп'ятого
  теслі
  Мізансцену освітить
  (для вас чи для нас?) -
  - Що, не так?
  - А-а-а! Так,
  та не зовсім:
  Ззаду в нього не хрест,
  А витвір прихованих збочень,
  Не небо вгорі, а - секс,
  Не Батько, а - секс,
  Не Сонце, а - секс,
  Не Всесвіт, а один
  величезний
  вакуум сексу?!.
  - Тихше, тихше, масовка,
  Кого там вже знудило -
  Лише слова це допоки,
  Ще не дійшли ми до суті...
  - Докторе Дарвіне,
  не репетуйте,
  Чуємо,
   Чуємо -
  Ззаду у нього не хрест,
  а атавізм
  величезний розрісся -
  мавпячий хвіст?
  Добре, докторе Дарвіне, добре,
  заспокойтесь,
  Віримо, віримо...
  - Що ви говорите, докторе Марксе:
  Не хвіст,
  не хрест,
  не атавізм?!.
  А-а-а! Не хвіст, а хрест - це атавізм!
  Минуле геть? -
  На пролетарських плечах теслі
  Не хрест,
  а кулемет?
  А мі-но-мет?!. -
  і в ньому майбутнє?!.
  Ну це вже занадто, докторе Марксе,
  занадто:
  наївний цей злочин дитячої гри з
  вогнем революцій занадто
  тримати
  дошкульно - занадто пекучий
  сценарій досягнення
  щастя
  єдино можливого,
  єдино можливої
  справедливості...
  - Та й взагалі, чого вам свариться,
  Докторе Дарвіне,
  докторе Марксе,
  докторе Фрейде,
  Ви ж - першотворення антистрофа,
  Ви ж - наша трійця анти свята,
   надія остання
  антихриста!
  - То ж не сваріться, миріться,
  миріться,
  В тлі анти іконному позитивізму
  Ликами виставте
  (хай Бог помилує!) лиця -
  Докторам не малописьменному ж
  теслі молиться:
  В ім'я Дарвіна-батька,
  Маркса-сина
  і Фрейда секс-духа
  Амінь, тобто Привіт
  (хай Бог помилує!) -
  Докторам не малописьменному ж
  теслі молиться...
  - Втім же, увага,
  Це ж перехід із двадцятого в
  двадцять перше століття,
  відволіклись ми...
  - Дубль дві тисячі перший:
  Увага!
  "Розп'яття Христа"!
  Спершу реклама:
  що там - оцет?
  Де там із губкою легіонер?
  Тут, ну то добре -
  - мотор -
  - світло -
  - текст -:
  "Подих останній
  повинен буть свіжим,
  А освіжить його
  чим же?
  Запам'ятайте -
  дезодоранту
  Всякого краще
  "оцтова губка"!
  Дух передайте
  Батькові в руки
  Чистим,
  яким його
  й брали ви,
  І головне -
  ні однієї
  калорії
  зайвої..."...
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  М А В К А
  
  1.
  Б"ються в путах стоустих туманів
  Срібнострунні відлуння жаги солов"я,
  Як в полоні сопілки колотиться й в"яне,
  Зламом гілки обрушена в сповідь верба:
  
  "Розриває кайдани кори він,
  Серцевину він цноти виймає з гілля -
  Полетіла б за ним, та в корінні
  Розкрил віття судомою глина звела".
  
  2.
  Упившись голосом сопілки,
  Шукала душу Лукаша -
  Печаль відчахнутої гілки
  За рідним деревом знайшла.
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
   ОДА НЕЗАЛЕЖНОСТІ
  
  Вікторові ("царю в законє")
  присвячується ("в натурє").
  
  Від ситості давно звільнились ми,
  Все незалежніші стають від правди,
  Все незалежніші від новизни
  Зі шпальт і гучномовців дифірамби.
  
  Вкраїнська з кожним днем стає земля
  Вільнішою від власного народу:
  Все рідше тут побачиш немовля -
  На півмільйона менше нас щороку.
  
  Вже кожного четвертого із нас
  Земля носить не хоче рідна наша -
  Втекли, розвіялися по світах...
  Хіба не переповнилася чаша
  
  Терпіння? Знаєш, мабуть, - ні!
  Хохла терпіння - безкінечна штука:
  Вже тешуть хрест на голові -
  Копає яму й терпить муку!
  
  Дітей падлючать секс і бойовик -
  Сміття всесвітнє, гидь з телеекранів,
  До хіті й смороду щоб кожен звик,
  Нам сіють в душі з рання і до рання.
  
  Від цноти зовсім незалежні вже
  Думки, телеекрани, душі, шпальта -
  Як дешево дівчат ми продаєм
  В борделі іноземцям на поталу!
  
  Найбільше ж незалежні владарі
  Від совісті, від честі, від народу:
  Що їм електорат, ці злидарі -
  Посади продають гуртом і вроздріб.
  
  О Боже, таїну нам поясни,
  Неімовірність див чудесних:
  Зарплата у чинуші - копійки,
  А кожен має дачу й "Мерседеса"?!
  
  Кому позичить очі у Сірка?
  О часу викрутаси й прецеденти, -
  Сіркові позичати вже пора
  Посоловілі очі в президента.
  
  За незалежність, українцю, ти,
  Коли у грудні йшов голосувати,
  Такою, брате, уявляв собі
  Ти Батьківщину, Україну-Матір?
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
   С Н И
  
  Коли сьогодні вранці
  ти прокинулась,
  я спив з твоїх очей
  журливі сни
  всіх ненароджених
  дітей твоїх -
  і слово "осінь"
  накотилось
  на уста мої,
  а я сказав "кохаю",
  не в змозі
  вимовить "прости",
  і присвятив тобі
  усі свої майбутні сни,
  в яких
  ти нашим ранкам
  даєш дитячі імена,
  спиваючи з моїх очей
  моє дитинство...
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
   ОСІННЄ ПОБАЧЕННЯ
  
  На вичахлому небі хмари блякнуть,
  ліс вицвів, і пташиний спів злиняв
  Дощі зітерли небокраю пам'ять
  Про полум'яні вибухи заграв -
  Лиш згадка, як листи коханих палять,
  В тлі поминальної зорі,- заграв
  Лиш на одній струні сліпець завзятий,
  Натхненник тіні, вечір-віртуоз.
  Даремно я збирався вибачатись
  За онімілих рук і губ мороз -
  Ти не прийшла - чого іще нам ждати -
  Все і без нас давно вже відбулось.
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
   ПЛИН ЛИПНЯ
  
  Полудень липня до гуду бджоли
  Липне медвяним цвітінням.
  Липи на похваті вітру - лягли
  Липам у ноги сполохані тіні.
  
  До піднебіння обідніх турбот,
  Наче нав'язлива муха,
  Липнуть марноти: город, намолот...
  Видно, набридло - не слухай...
  
  Тишком із шелесту, нишком з трави
  Правду про спеку, про спрагу
  Сонця Горинич, як діву зловив...
  Мабуть, марудно - не згадуй...
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  ВИРОК
  
  День - ніч,
  ніч - день,
  день - ніч:
  У переливах
  сонцесяйності благословень
  і темряви прокльонів
  Замкнулось видноколо
  байдужих змигів Ока-Неба, що,
  Як і за часів прощання з Авелем,
  Все незворушно споглядає, як
  По обличчях сполотнілих
  віків
  Кривавою
  гримасою
  сарказму пробігає
  судома, просякнутої димом
  жертвоприношень,
  стежки,
  Мета якої, від віків, - Голгофа...
  Залізний поступ плоті,
  зґвалтованої замахом на слово,
  Залізний крок,
  гартований на сходах клятвопереступів -
  І плутається під ногами
  зужитий, непотрібний світ
  (а ти ж хотів його на себе зодягти,
  неначе чисту сорочку передсмертну) -
  Стежка...
  Стежка...
  Стежка...
  Ти можеш розпочать свій шлях
  Від брунькування березневої наснаги,
  Мета якої - листопад;
  Ти можеш розпочать свій шлях
  Від зерня першого цілунку,
  Мета якого - тління;
  Ти, навіть, можеш розпочати шлях свій
  Від подзвону розірваних кайданів,
  Мета якого - безвихідь помсти:
  Ніяк не оминути тобі стежки,
  Уплетеної струмком кривавим
  У вінок тернових літ,
  Мета яких - Голгофа...
  Якщо ж твоя молитва
  глибиною в твоє життя,
  Тоді і смерть твоя - лиш вічності цілунок,
  Який спрозорить твоє тіло
  до невидимості нетлінних слів:
  Вростайте ж, здійняті до Бога руки,
  Корінням молитов вростайте в небо -
  Плоди нетлінних слів хай пожинає вічність...
  
  
  
  
  
  
  
  
  ФАЛЬШ БАБИНОГО ЛІТА
  
  В уярмленого сонця променях
  Пролито хмарам на оброк
  Між жадібних калюж долонями
  Підробне злото - теж тепло...
  
  За тіло літа цинком викупу
  Фальш осоки ставкам збирать.
  Із павутиння зрад не виплутать
  Мереживо гірких утрат.
  
  Не з срібла, з гіпсу місяць виліпить -
  Спить Каїн (вповні сни горять) -
  Довічний оповіді виплавок,
  Як знову брата скривдив брат.
  
  
  
  
  
  
  
  
   МАРУСЯ ЧУРАЙ
  
  І над шляхом відходу Полтавського полку,
  Просякнута щемливим материнським лементом,
  Ще нависала курява прощальних слів,
  Забиваючи подих надривами схлипів,
  Й останній помах корогов усе ще
   намагався дотягнутися
  З-за обрію до материнського обличчя
   і втерти сльози,
  А здаленілий тупіт козацької звитяги,
  Неначе птах у клітці,
  Вже бився в грудях, розпросторюючи крила
   нової пісні -
  Куди ж, у бік якого злету спрямувати погляд,
  Що потрапив в облогу небокраю і губить,
   губить силу,
  Ламаючи крила в безвиході хмар...
  Бо ж пісня - це не оманливих втішань
   картате вишивання
  На чистій сорочці прощального дня,
  Й не мимохідна милостиня співчуття
   в простягнуту долоню розпачу,
  Щоб освітити миттєвим зблиском
   солодкої сльози
  Гірку пітьму утрати:
  Безжально розімкніть обійми ваших доньок
  На скутих раменах козацької міці,
  І вирвіть жало материнської любові
  Із пломеніючого тіла битви -
  А я тихенько вимовлю ім'я священної купілі,
  Щоб омити ваші втрати
   безсмертям слави України.
  Очистіть русла вашої відваги -
  І кров невинних жертв
  Нехай стумує у жилах пмсти,
  Я ж кров гвалтівника
  На лезі справедливої відплати
  Омию у джерелах забуття.
  І лише там, в степу біля самотньої могили,
  Де вітер слави сушить ваші сльози,
  Відчуєте ви всі, що то воно -
   козацька пісня!..
  
  А цей солодкий напій кохання
   із трутизною зради:
  Ох, якби ж його -
   та мимо уст...
  Кохання й зрада - життя і смерть:
  Яких пісень ви сподіваєтеся з уст,
  Ужалених цілунком зради...
  Ось вже і відлучає осінь від тепла нас - чи
  Вже й назавжди ? - адже дорога до весни
  Здається вже нездоланною...
  Скоцюрбленими пальцями оголеного віття
  Вп'ялися кістяки кущів з дитячим переляком
  У материнську пелену туману, як у
   туманну пелену'
  Моїх пісень сирітських вплелися згадки
  Очима - чи, Грицю, не твоїми? -
  Що згасють невблаганно, як згасають
  Все швидкоплиннішими поглядями дні
  Під віями все довшими ночей -
  Згасають недоспіваних моїх печелей вогники
  В згасанні вітру під даленіючим кроками
   сумного падолисту:
  Тужлива пісня згасання життя мого
  Усе гучніше відлунює в холодних сивих
   скронях зимової погрози...
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  В Е Ч І Р
  
  Спускало небо хмар вітрила,
  Розбите сонце йшло на дно,
  На груди вечорові крила,
  Мов на могилу дня вінок,
  Покірно клав безсилий вітер,
  Так, наче знав,- давно, давно
  Мені вже нікуди летіти,
  А сонце все на дно ішло...
  
  Хіба надій останніх пісню
  Розбити сонцю навздогін -
  В заграви променях укісних
  Сердець розбитих крові гін -
  Моєму й там немає місця,
  Грудей лиш поминальний дзвін
  Моєму серцю навздогін.
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  ПЛАЧ
  
  Зграя вороняча, чорна
  зграя утрат,
  Не обсідай, не ламай
  спогадів древо плакуче.
  Не загинай поодинці
  пальці в кулак,
  Пам"яті кат, пожалій -
  насмерть бий, рук не викручуй:
  Щастя не вернеш, провин
  суглоби не муч
  Дибою диму і дум
  в згарищі рідного дому -
  Комин ще теплий, ще свій,
  та пустка навкруг,
  Пасткою небо
  з імкнулося
  навколо
  сонця...
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
   ВОНА
  
  
  1.
  Жадоба лживої божби,
  У нетрях пристріту дозріла, -
  Осмута шалу ворожби
  У порухах зрадливих тіла.
  
  2.
  Мигдаль знеболених печалей,
  Отрута знепритомнілих ночей -
  Безжально лезом згуби жалить
  Окрута чорторию цих очей.
  
  
  
  
  
  
  
  
  
   ГЕТЬМАН
  
  По-різному на серце Батьківщина
  лягає незворотністю могил -
  мені ж лягла на плечі Україна
  зубовним скреготом благань снаги
  Русі обезголовленої тіло
  підняти, як Дніпровські береги
  ревінням Ненаситця, невситимим
  козацьким "Слава!", щоб сповна борги
  за каторги галерні ланцюги
  османським чорноморським хвилям
  віддать з дніпровської гортані гирла
  лунким, незламним "Слава!" січовим.
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  НАСТАНОВИ РОЗЧАРОВАНОГО
  
  Горе - це мов головою об лід,
  Берегу й сліду не видно, і - море,і - море...
  Віриш, колись випадало й мені
  Встигнуть бажання згадати услід метеору...
  
  Вже на літах, немов на пелюстках,
  Не устигаєш гадати, вже знаєш - "не любить".
  Знаєш, а мабуть, ніколи весна
  Вже не збере солов'їв і кохання докупи...
  
  Чуєш, всі славлять купальські вогні -
  Завтра вже осінь пісні їх священні зурочить:
  Завтра вже стануть коротшими дні,
  Завтра вже стануть триваліші, впертіші ночі...
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  ВІВАЛЬДІ . ПОРИ РОКУ.
  ЗИМА
  
  Чи це,
  немов надій останніх трем,-
  струмочок,
  немов нездійснених надій
  останній щем,-
  дзюркоче
  у руслі зледенілого каміння -
  журливість журавлиного осіння
  так б'є крильми
  несправджених надій
  в сухотні груди тління...
  Дзвіночок
  давно забутих мрій
  лоскоче
  зболіле тіло сутінок,
  пророчить
  освистаного вітром
  хмаровиння рій,
  пророчить
  червінню змучений
  хвостатий змій
  заграви -
  чого ти хочеш,
  серце знуджене моє,
  чого ти хочеш?..
  Аж ось,
  у широко розчахнуті
  ворота зимового світання
  вривається, як стій,
  високочолих короліських полюваннь
  шалений гін,
  шалений гін,
  шалений гін...
  І в тупоті
  завзяттям кованих копит
  биття сердець
  збадьорених морозом
  підземно стугонить -
  і коні й вершники злились у леті -
  шалений гін,
  шалений гін,
  шалений гін..
  І гордовиті вершники розгонистих вітрів
  піднесенням гучним
  сурмлять у роги
  самозречених століть -
  шалений гін,
  шалений гін,
   шалений гін...
  І гордовиті вершники
  із сагайдака-сонця
  вихоплюють миттєво
  пробійних променів
  разючі стріли
  і в золотому зблиску
  із луків неутримного змагання все б'ють,
  і б'ють,
  і б'ють - шалений гін,
  шалений гін,
  шалений гін...
  І гавкіт наглої погоні
  слід у слід,
  і передсмертний хрип нескореного вепра
  в кипінні крові
  боріння невідступного,
  і загнаність
  оленячої втечі,
  і зблиск очей
  сміливого прощання
  із життям
  у сніговійнім вихорі розхристаного ранку -
  шалений гін,
  ша-ле-ний гін,
   ша-ле-ний г-і-н...
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  КОРИДА СУТІНКІВ
  
  Йду краєм дня, як краєм віршування:
  оступишся - метафора зітхань
  розверстим болем сутінок затягне
  на бистрину північних споминань.
  
  За обрій западаючого сонця
  розлитий небокраєм жар,
  мов зімкненими щелепами, простір
  змикає круг моїх поневірянь.
  
  Вечірньої зорі вогненним колом
  оточена, як Гоголя бурсак,
  арена молитов моїх безмовних -
  в двобої я з минулим сам на сам.
  
  Арена споминань, утрат фієста -
  і тінь моя росте, як мадригал
  сміливості тореро передсмертній
  з пера, що він у власну кров вмочав.
  
  В розверстій пащі всесвіту бездонній
  хижацьким відблиском зірок росте,
  мов блиск очей захопленої донни,
  азарт, пітьмою здиблених, небес.
  
  Нарощує ніч в м"язах тьми підспудний
  бика у втечу сонячну кидок,
  як із минулого твоя підступність
  в моє майбутнє кидає зарок.
  
  Росте бик темряви - здійняв заграви
  червоний плащ сумний тореадор:
  в зневірі він не здійме шпагу - славить
  хай смерть відкритістю грудей його
  
  всесилля обеззброєної віри.
  Вперед, копитами підлот топчи,
  здіймай на роги зрад, захоплюй виром
  облуд, оман - все рівно пройде ніч,
  
  воскресне в сонця переможнім святі
  тореро. Лише я на самоті
  залишусь, навіть не з хреста як знятий,
  а як всіма забутий на хресті.
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  РАНКОВА ЕЛЕКТРИЧКА
  
  На застебнутих наглухо
  обличчях
  спрокволу
  ґудзики очей
  виблискують
  миттєвих зацікавлень
  спалахами;
  із застебнутих наглухо
  душ
  спрокволу
  із розривів
  миттєвих зацікавлень
  висипається горох
  пустопорожніх слів...
  Аж ось
  на наглухо застебнутому
  небі
  з'являється
  блискучий ґудзик сонця -
  і розстібає темряву,
  і розстібає обличчя,
  і розстібає душі...
  Й летять
  відкриті душі
  у широко відкриті
  груди ранку
   до серця-досвітку...
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  ОСІННЄ ВОЛХВУВАННЯ
  
  В твоїх очах погроза неба,
  Що впало бурею на ліс -
  Крайнеба ідолу на требу
  Жертовний золотистий лист
  Волхвом покірним вітер ніс.
  
  Сапфіри хмар і злото листу,
  Роси перлини, срібний дощ -
  На груди осені намисто
  В офірі блискавок і гроз -
  Все в погляді твоїм злилось.
  
  У вирі жертв оцих даремних
  Ти бачиш лиш відхід життя,
  Мене ж цей дивограй буремний
  Багатозвонно перейняв
  Приходу вічності чуттям.
  
  Побожно ти не тисни груди
  Осмутою питань, чому ж
  Цю пишну, осяйну отруту
  Улесливо до тих несуть,
  Що не туманять люстра уст...
  
  Якщо тебе, мов жах, бентежить
  Незрушність погляду мого,
  Поглянь на небо - сяйво стежей,
  Що й на долонях пролягло,
  Віддасть тобі моє тепло.
  
  
  
  
   ДЗЕРКАЛО ЧАСУ
  
  Чи до снаги нам передбачити нагальну неминучість того часу,
  Коли подивишся у дзеркало й ніяк не зможеш пригадати,
  Де бачив ти уже такі знайомі ці очі, кольору зів'ялого кохання
  І цей печальий вигин уст, до болю рідний.
  А доки ти гадаєш, твоє житя, захоплене стрімким коловоротом
  Навиворіт упізнаного часу, летить до своїх витоків,
  Так, наче, ти почав рости назад в дитинство
  Й ніяк не можеш дорости до усвідомлення своїх найперших слів:
   - тих слів, які були корінням сонця,
   - тих слів, які були плодами материнських рук.
  І за можливість поновити значення цих слів
  Готовий ти уже віддати можлитвість упізнать таки
  Ці очі кольору зів'ялого кохання.
  Але ж, чи можна зараз вже повірити у те, що
  Усі слова, які іще не відцуралися від тебе
  Й буває інколи іще навідують твоє спустіле серце, -
  Чи можна зараз вже повірити, що всі слова
  Могли б колись таки закінчитися чимось іншим,
  Окрім ворожості німого дзеркала, що завжди відбиває
  Погляд чужих очей і вигин уст чужих, до болю рідних.
  Адже між світло уперше вимовленого тобою "мамо"
  І темрявою востаннє вимовленого тобою "самотність"
  Пролягли такі густі і непроникні сутінки, -
  І кожен опівнічний шерхіт використовує
  Найменший привід спогаду, щоб знов явитися тобі
  Незграбним доторком до ледь затягнутої рани
  Твоїх безсилих намагань пробачити всі зради, -
  Й ніяк не можуть заплющитись повік болю
  На перстпективах втрат, відкритих в обшир розпачу,
  Де на околицях минулого кохання
  Усе ще ницо жебрають печалі,
  Випрохуючи хоч би крихту ніжності
  Такими жалісливими словами і голосами,
  Що навіть смерть могли би уласкавить,
  Лиш тільки не її, лиш тільки не її -
  Поступ її зрадливих кроків як завжди твердий і невблаганний...
  Ніч, темрява, жорстокість відбитого у дзеркалі невороття
  Страшного часу, коли немає відгуку на всі благання:
  І зайвими стають всі нагромадження питань
  Для однієї єдино правильної відповіді,
  Якою буде мить, коли таки зласкавиться смерть над тобою
  І прийме з рук твоїх скаліченою до невпізнанності
  Ту душу, яку колись довірила тобі такою чистою,
  Немов дитя в очікуванні дива...
  
  
  
  
  
  
  
  
  
   СОЛЬВЕЙГ
  
  В лапатих пестощах соснових
  гойдає вітер далину -
  малятко так мені ніколи
  гойданням не обтяжить рук.
  
  Гойдне, махне як в соснах небо,
  як на прощання ти махнув,
  відчуєш може десь - гойдне бо
  десь море палубу твою.
  
  Птахів, на зиму відлетілих,
  твій пестять недосяжний слух
  пісні, долають заметілі
  мій голос - як самотньо тут.
  
  Поглине ніч навіки голос
  в утробу далей льодяну -
  він колисковою ніколи
  не помилує спраглих уст.
  
  Ніхто й ніколи не почує
  мій голос. Ліс гойднувсь, завмер -
  Обсипаного снігу шурхіт
  улігся. Тиша. Що ж тепер,
   Сольвейг?..
  
  
  
  
  
  
  
  
  
   М Е Т Е Л И К
  
  Метелик погляду мого безсило
  На полум'ї очей її тріпоче,
  Метелик посмішки червонокрило
  Тріпоче на устах її дівочих -
  Лети ж на полум'я мого цілунку! -
  Пообіцяє?..Передумає?.. - Не хоче!.. -
  І ляпас погляду її - так лунко! -
  У мене на щоках лопоче
  Метеликом вогненнокрилим...
  
  
  
  
  
  
  
  
   ІМПЕРАТИВ
  
  Хай мені дорікне, хто не знає гріха
  душу горем чужим розбити:
  шкаралуща стіни лицемірства кріпка,
  лоб мій - ось він, дивись! - кріпкіший!
  
  Стіну цих зазивних крокодилячих плачів
  приміряв я горбом співчуття -
  як свої п'ять, облуплених долею, пальців,
  знаю стіну, стіною облуплений, я!..
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
   ЧОРНА СМУГА
  
  А втім, перетерплю, перетерплю...
  З ударом кожним в грудях менше серця.
  Шле осінь шлях у вирій журавлю.
  Льодинкою самотності завмерти.
  Перетерплю...
  
  Свинцевою припухлістю безсонь
  Під зловорожими ночей очима,
  Утупившись в байдужий блиск зірок,
  Сирітськими сльозами нічиїми
  Перетерплю...
  
  У жорнах вітряків облудних днів
  Кісток Кіхота сміхотворним хрустом
  Життя ці декілька десятиліть,
  Ізгой позакнижковий, віршик усний,
  Перетерплю...
  
  Розрядом болю збитий електрон
  (я народився - "плюс", умру я - "мінус")
  Гальванізую сон між словом і пером
  І ляжу в землю сонцю на орбіту.
  Перетерплю, а втім...
  А втім, перетерплю...
  
  
  
  
  
  
  
  
  ВЕРЕСЕНЬ
  
  1. Напередодні
  
  Тужавіють,як жили каторжан,
  Оголеного видноколу межі;
  Стернею підострожені, біжать,
  Як сльози зморшками, полями стежі.
  
  2. Прихід вересня. Ластівки
  
  Зі звитого летом снувань ластів'ячих
  Гнізда охололого висхлого вирію
  Безплідного сонця яйцю вислизати
  Так легко за край, холодами відміряний.
  
  Падіння, і - злет, і знову - падіння...
  Дивіться, як літа знекровлені вилиці
  Червоними й чорними смугами тіней
  Підводяться сутінню осені. Міниться
  
  В лиці Філомелина відданість згубі.
  Пісні, як підкошені вереснем, валяться
  У луг долілиць, а під ними відлуння
  Ламаються, як під каліками милиці.
  
  Нам вірність на смерть промінять - не звикати.
  На покуті полудня підступи сутінок.
  На південь!На південь! - Подалі від зради
  Нашіптувань півночі, вітром підслуханих.
  
  3. Прощання з вереснем. Горобці
  
  Воздвиження в гадді дрімучих огид
  Закублилось, мов головою Горгони,
  Огудами: ще на Семена чорти,
  Мовляв, горобцями гуртують загони
  
  Розроїних Іродів, що в голові
  Івана Хрестителя, Головосіки,
  Гудуть, мов тимпани танку - заповіт,
  Затоптаний п'ятами Іродіади навіки.
  
  На південь? - Не бійтесь! - Оце, мабуть, ці
  Нашіптувань півночі чари й погрози,
  Чиїми переступами горобці,
  Як поступом непереможних, стриножать
  
  Морозів розбурхане пекло в пітьмі,
  На дні вже померлого року, осліплого грудня.
  Облудами здиблена зим заметіль:
  "Для кого то?"- вітер гогоче на кутні.
  
  
  
  
  
  
  
  НЕДОСЯЖНІСТЬ РАНКУ
  
  Зраджене світлом, зраджене днем,
  Заскочене на гарячому розпачі сонце,
  Налляте червінню сорому і гніву,
  Стікає сльозиною терпкою з небесної щоки
  Тобі у вічі й холоне в грудях,
  Коли ти бачиш, як розгублений вечір,
  Ковзнувшись на кривавій плямі заграви,
  Повільно падає в глибини сутінок.
  Але ти краще слухай,
  Як заримований березовим шелестом, вітер
  Виводить на струнах забутої ніжності
  Журливу мелодію задуми
  У стилі густого смеркання:
  Тоді ти і не стямишся, як скрадливі долоні мороку
  На плечі тобі владно ляжуть, притиснувши
  Мрії твої до безвиході ночі,
  Й тоді вже залишається лиш співчутливо споглядати,
  Як беззахисні зірки покірно одягають на себе
   ярма сузір'їв
  І тягнуть за собою важкі плуги
   зодіакальних знаків,
  Переорюючи неосягненну цілину
   глибин міжгалактичних
  В ріллю осягнень неминучості пророцтв -
  І холод здивування проймає від усвідомлення того,
  Як ти раніш не міг збагнути, що
  Можна лише обпектися, коли ти
  У вогні ранкової зорі
  Як завше скочиш у палаючі стремена часу,
  І навіть коли ти станеш
  На повен зріст опівнічного всесвіту,
  То зможеш лише знову зазирнути
  В сліпі зіниці темряви.
  
  
  
  
  
  
  
  
   TERRA COSACCORUM
  
  І Кия меч, І Ярослава дзвін
  Із гір великокняжих у Дніпро,
  Де скону глиб і забуття де рінь,
  Кривавим вихором орди змело -
  
  Міць сталі, міді гуд роз'їла ржа,
  Та слави рінь і віри глиб сталив,
  Де Святослав і де Перун лежать,
  Порогів пам'яттю Дніпро старий.
  
  Тут слава й віра породили Січ,
  Козацька запорізька Січ звелась
  Зі смертю віч-на-віч - ганьби опріч.
  З усіх, відомих королям прикрас
  
  Не окрутила жодна козака
  Стрімкіш за Ненаситця чорторий,
  Чий нурт хмільніш за вихор гопака
  Братає волі й степу лет п'янкий
  
  Із міццю й вірністю січовика,
  Коли роса освятить гін копит,
  І птаха пісні враз, дзвінка й метка,
  З долоні ранку в небо полетить.
  
  У баговинні збурених заплав,
  Де Байда зі шляхетного плеча
  Шовки та хутра в ноги славі слав,
  Тонули всі імперії, і мчав
  
  Їм навздогін Січі солоний жарт -
  Ох, Катерино-суко, - сміх і гріх -
  На шароварах дірки він не варт,
  Блиск золотий срамних твоїх утіх.
  
  
  
  
  
  
  
  
  
   МИКОЛІ ХВИЛЬОВОМУ
  
  Невинно пролитої крові
  буденну непоправну прозу,
  що розпирає праву скроню,
  так легко-легко долучити
  до вічних істин поетичних
  розрядом стиснених в нагані
  нещадних пролетарських ямбів,
  мільйонностопним ураганом
  революційної атаки
  змітаючи з позицій вічних
  залогу поетичних істин...?...
  Так легко?..
  Тринадцятого місяця
  нажаль немає в році.
  Родиться щоб в сорочці,
  дванадцятого місяця
  тринадцятий засвітиться
  з тринадцятих усіх
  щонайкоротший з днів -
  найвужчою з шпарин
  передріздвяним відблиском
  нове життя протиснеться
  з примарливої вічності
  в цей світ -
  хто ти?
  Тринадцятий апостол,
  чи перший комісар?
  Скажи, скажи, Миколо,
  скажи, скажи-но сам!
  Дванадцять дожовтневих
  учнів
  Поставила до стінки
  революція,
  Хоч одкровеннями
  їх Вчителя
  Здавалося б наснажена
  Комуна...
  Так Україна,
  Чи Мала Росія?
  Так справедливість вічна,
  чи революційна?
  Так Фітільов,
  чи Хвильовий -
  Так хвилювався,
  чи горів?
  Напевне лиш одне:
  Те, що Микола Хвильовий
  любив
  Число "тринадцять"
  Засвідчив нам
  тринадцятий
  день травня -
  траур...
  Чи,може, все ж таки
  Тринадцяте число саме
  відзначило
   Миколу Хвильового?..
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  ПІСЕНЬКА
  ЧЕРВОНИХ ЛІХТАРІВ
  
  (під шарманку)
  
  Під неоновим німбом реклам
  Не шукай Магдалини спокуту -
  В ламп гонитві устигнути б нам
  Під опіку розпусти пірнути.
  
  Розливається натовп плювком,
  Мне судомина міста обличчя,
  Як каліки безмовне чоло -
  Рук немає,то й витертись нічим.
  
  І з якої ноги не вставай -
  Все одно, все одно - із-під кого!
  Наливай! Наливай! Наливай!.. -
  І на встяж долілиць об підлогу!
  
  Ех, обіцяний паном жупан
  Гріє, наче опівночі сонце,
  Я посунусь, поближче лягай -
  Тут Рябко спав,тут тепло - чи сон це...
  
  Під неоновим німбом реклам
  Не шукай Магдалини покуту -
  В ламп гонитві устигнути б нам
  Під спідницю розпусти пірнути
  
  
  
  
  
  
  
  НА СМЕРТЬ ІНФАНТИ
  
  В трепеті стягів
   траурний трунок
  крепом полоще безодню труни,
  рук трубадура
   слізний рятунок
  у німуванні печальнім струни.
  
  Тихо стікає
   віск поминальний
   сліз королівських бурштинним вогнем -
   свічі очей тво-
   їх догоряють,
   сивий володарю зим і ночей.
  
   Злет королівства
   храмами зводив
   в небо чекання вінчання твого -
   нагло пошлюбив
   принц невідомий
   душу незайману вічності сном.
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  БЕЗПЛАТНІСТЬ СИРУ
  
  Безплатним сир буває тільки в пастці.
  (Народна мудрість)
   Але миша оплачує цей сир
   щонайвищою ціною - власним життям.
   (Відповідь народної мудрості
   народній мудрості)
  
  Так кожного ранку зривати завісу примарливу сну,
  Щоб в стіну все тих же незрушних марнот знов упертися
  лобом...
  З тієї ж все перестороги про пастку і сир знов почну,
  Немов не з тієї ноги, цей виснажливий біг з тінню
  в ногу:
  Я знаю, безплатність свою виправдовує пасткою сир,
  Оцю ж безкорисливість власного болю
  чим виправдать зміг би
  Жебрак на узбіччі (щоранку отут він, на розі, сидить) -
  Від помсти очей цих тікать, все одно, що від власної тіні.
  На вулиці, як на долоні торговій прилавка, прикрить
  Нагу співчуття безпорадність не вдасться - почнуть
  приміряти
  На виріст вітрини твою наготу, як приховану хіть,
  В дзеркальному множенні всіх безсоромних твоїх відображень.
  Тікати? Куди? Облямований вірою дороговказ
  Ще вчора тримав перехрестя часів в широті перспективи -
  Сьогодні ж сліпучий розвихрений розпач жебрачих проказ
  Обрушує крок бездоріжжям часів на узбіччя, в безвихідь.
  
  Для чого пишу? - Щоб на мить хоч набридлі вериги нужди
  На зболені плечі віршів з наших струджених спин
  перекласти.
  Безплатно! Безплатно! Не бійтесь! - Бояться. Тікають.
  Ех ти ж! -
  У кожного в серці та ж пересторога про сир і про пастку...
  Поети безплатні! Не бійтесь! - Бояться! Не вірять в безплатність...
  
  
  
  
  
  
  
  
   ОСІНЬ
  
  Даремно не мине для мене осінь:
  Як в коси уплітають роки сивину,
  Так руки листопаду в зимні роси
  Колосся дум покосами кладуть.
  
  Я йду туди, куди йде й дощ, поему
  Розбитих сліз шепочучи шибкам, -
  І хто ж повірить в те, що не даремно
  В святковім вальсі вересень кружляв.
  
  Зів"ялі в"язи крутить вітер в"язам,
  Завивши зойк їх трауром гілля,
  Так реквіємом в"яже грати в"язень,
  Зав"язши в даль, що долею була.
  
  Посеред жовтого потопу сосни
  Голосять:"С О С"! Рятуйте зелень душ! -
  Задушно. Досить. Золота вже досить.
  Під товщею печалі не дихнуть...
  
  Ні, не мине мене даремно осінь...
  
  
  
  
  
  
  
  
  
   НЕВОРОТТЯ
  
  Буває ніч, коли прозорий кришталевий келих душі
  Переповниться гірким настоєм бажання щастя
  Вже неможливого, і через край тече безсоння
  Дзвінким струмочком туги, що відлунює у скронях споминів
  Різкою гостротою жорстоких слів, таких як
  "Це вже було давно...", "цього вже не повернеш...",
  А ти стоїш і слухаєш, як стук гдинника
  В пустій кімнаті відлунює в твоїх спустілих грудях
  Стуком якогось не твого, чужого серця - так
  Наче у покинутій оселі віконниця під вітром
  Поволі хльоцає об стіну...
  В цей час ти пізнаєш науку не озиратися назад,
  Коли тобі у спину так гарячково дихає
  Безповоротність твоїх утрат, і ходять назирці розчарування
  По п'ятах минулого кохання слід у слід, коли
  Босоніж ходиш ти кімнатою з кутка в куток...
  В цей час навіть твоя самотність, та самотність, яка щоночі
  Спить поряд із тобою, навіть самотність ця цієї ночі
  Від тебе відцуралася й сидить зіщулившись ображено
  В кутку примарою гливкої тіні, очима темряви
  Зловтішно споглядаючи, як ти підходиш до вікна
  І притуляєшся щокою до скла холодного -
  "Дощів осінніх сльози, ніколи вам не литися
  Холодними щоками вікон цих з такою гіркотою,
  З якою по моїх щоках текли б мої гарячі сльози,
  Які надсилу втримую я в грудях...".
  А за вікном, засіяні в ріллю захмареного неба,
  Насінини зірок невидимих пускають паростки
  Притлумленого сяйва, в якому, наче в попелі
  Від спалених мостів, покірно тліють усі твої
  Майбутні сни про те, що не буває назад дороги...
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
   БАЗАРНА
   БУВАЛЬЩИНА
  
  Реалістична міні-поемка з натури.
  
  О ні, я не заради вигоди надбань
  зійшов у цю згорьовану юдоль базарну -
  у пекло сповіді так сходять і ятрять
  провину непоправну докорами марно.
  
  Прищулом срібним не виблискував тут хист,
  тут жиром не вилискував достаток тлустий -
  від голоду знеможені сюди тяглись
  незграбні у служінні долару бабусі:
  
  волаючу до неба сивину заслуг
  сором'язливо під дірявими платками
  ховали, ніби ран Христових глибину,
  ковтали біль і в зморшках зраду сліз ховали.
  
  Петрушки прикра безцінь, злидні часнику
  з тремтливим сухожиллям рук переплітались, благання порятунку й хліба - не ціну
  знеможені уста безсило промовляли.
  
  Аж тут, неоковирним почовгом дідусь
  невправно вплів свій недолугий, лячний розпач
  у розмаїття розпачів, з кишень добув
  десяток цибулин - сяйнуло враз врізнобіч,
  
  десяток золотих неначе сонць зійшло
  над сірим мороком цементного прилавка.
  На мить розвиднилось нужди похмуре тло
  і згасло - в груди вдарив протяг зляку,
  
  знесилив жевріючі полум'я очей,
  облич погідні плеса хвилюванням збурив,
  загрози хмарою завис над дідусем...
  Я озирнувсь - похмурої статури муром
  
  нависнув над торгами податей збирач,
  слуга тугих кишень, гроза кишень дірявих,
  всевладдям уніформи, наче падишах
  шовковим злетом паланкіна, над отари
  
  впокорених підданців звівся і поплив
  язичницьким бовваном, ідолом наживи
  на ношах страху схилом згнічених голів,
  уступом ший, плечей, підім'ятих ранжиром
  
  базарної субординації. Свій плин
  спинив він перед сторопілим нашим дідом,
  обурений свавільним вчинком цибулин,
  які безмитно перетнули володіння
  
  беззаперечного "що ти мені - те й я тобі!".
  Ревнитель панових кишень зібрав лушпиння
  разів зо сто за день зужитих слів
  й обличчя діду заліпив цим харкотинням-
  
  мовляв: "зі мною, діду, миле рандеву
  тобі обійдеться ні більш, ні менш, а в гривню!
  Чи, може, думав, я задаром тут стою
  й втішаю очі даром уніформи дивом?".
  
  О, був би дідовим безцінний гривні скарб,
  то був би дід володарем буханки хліба,
  не брав би дід на сивини своєї карб
  гріха небесне злото цибулин залізом
  
  продажних п'ятаків перемірять, о ні,
  на подіум брутальних апетитів він би
  сяйну незайману красу городини
  не виставляв на глум шлунковий хіті.
  
  Мозолисту трагедію безсилих рук
  дід за кулісами байдужого прилавка
  так довго виминав з пустих кишень - та мук
  сумління й голоду не сила вгамувати.
  
  Порепаністю рук, порепаністю щік
  не вгамувать, набряклий кулаком при боці,
  чиновно-чорний уніформний гнів: цей дід! -
  непослуху більмо в наживи чорнім оці.
  
  Боксерсько-вивірений блискавка-удар -
  і, наче з дідових беззубих ясен зуби,
  з прилавка сиплеться цибуля - урожай
  надій останніх падає до ніг, цілує
  
  в гаремнім ражі чобіт яничарський, гнів
  розпалюючи тільки, хансько-хамська кирза
  злітає й топче, й топче десять цибулин,
  як десять заповідей Божих, топче, ріже
  
  в очах чи то розчавлена цибулі кров,
  не всотана іще асфальту смертним ложем,
  чи то ядучий уніформний мат, чи то,
  безвихіддю розчавленого, діда сльози.
  
  Як довго, й солодко, й старанно він топтав,
  десятка цибулин маркіз де Сад базарний -
  вінця терновий біль в чоло втопав десь там,
  на іншому кінці старечих сліз все далі,
   й далі,
   й далі...
  
  0 ні, я не заради вигода надбань
  зійшов у цю згорьовану юдоль базарну -
  у пекло сповіді так сходять і ятрять
  провину непоправну докорами марно...
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
   З Н Е М О Г А
  
  У світлий сон травневої знемоги,
  В повінчаний із яблунями гай
  Забрів я, мов тривожний, зимний здогад,
  Що схожі віхола і квіту май.
  
  На світлий моріжок, важка, зів'яла,
  Упала зламаної гілки тінь,
  Та жодної травинки не зім'яла,
  Чужа їй буйноцвіту заметіль.
  
  Лукавими, зеленими очима
  В гущавину вдивляється весна,
  Мене ж не бачить, - лише сни відчинять
  Сліпучі брами, що зима звела.
  
  Оце б, наввипередки з солов'ями,
  Подати голос свій на повен зріст,
  Та відлетіла пісня з журавлями,
  Та голос каменем у груди вріс...
  
  
  
  
  
  
  
  
  
   П Е Р Е Д Г Р О З З Я
  
  Ефірний плин смолистої густої мряки
  Заводить за повіки летаргічних снів
  Набряклі кров'ю гіпнотичні очі маків.
  Троянд свічки дрімотний подув загасив.
  
  В руїнах вавилонських решток башти спеки
  Багатомовні племена повсталих злив
  Шукають есперанто грому. Вагнер степу
  Стакато ластівок й мінор трави сталив.
  
  Бунт бур - стривожений табун у стійлах небокраю,
  Крук хмар з грози краплину крові вже добув.
  Мов гільйотинний посміх Робесп'єра, крає
  Свавілля блискавок землі і неба боротьбу
  
  Крильми обрушених в безодню горизонтів.
  Століть пиху, як зі щита барона герб,
  З гілля дубів зриває бунту вітер зльоту
  Й січе, й січе невинні голови дерев.
  
  Не до елегій млосних схлипувань легеням
  Фатальної здогадки - забиває дух
  Набігла хвиля замогильної легенди,
  Зринає Атлантиди днів останніх рух.
  
  Ще мить, і гонор хвилі в гвалті валу згине,
  Ще мить і маківка останнього ковтка
  З долоні сподівання порятунку схлине -
  Остання соломино, ти така тонка!
  
  Еллади степової лад на волосині
  Прокльону Тори позахмарної висить -
  Ще мить, й молитви допотопної квиніння
  Під серцем Ноїва ковчега защемить.
  
  Дрімати драмам Авраама днів останніх
  Ще мить у просторі Старого, наче світ,
  Жахного Заповіту грому - мить настала! -
  Згортає видноколу аркуші в сувій
  
  Суворого натхнення перших днів творіння
  Безмежне П'ятикнижжя ночі грозове -
  Якому ж із ровінчаних богів він рівний,
  Цей нурт, що темряву на шмаття жахів рве.
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
   КОЛОВОРОТ
  
  До витоків наглої пагуби болю
  На заклик зорі я ішов навпростець
  Крізь паморозь мрій про кохання і волю,
  Крізь гул калатання лютневих сердець.
  
  Я був твоїм вірним послушником, квітню,
  Ні кроку без дозволу хмар не ступав
  У простір небесний розімкнення віття
  Весняних гаїв у вінчанні заграв.
  
  Не ставив на карб я зрадливому серпню
  Облуду останніх цілунків тепла -
  За що ж тоді осінь так гордо і зверхньо
  Пожухлості холодом відповіла.
  
  Я йшов навпростець від зізнання до втрати,
  А осінь від зради до зради вела...
  Кому б іще залишки серця віддати?
  Я б даром віддав... Ось зима вже прийшла.
  
  
  
  
  
  
  
  
  
   СЬОГОДЕННЯ
  
  Не те, що вміст молитви - жбан
  Добутих підлістю надбань.
  (Прийшов, побачив, переміг?
  Лиш видобутись би з-під ніг!)
  Не те, що замість неба твань
  Святих шлункових поривань.
  (Побачив, виканючив, з"їв?
  Не зміг украсти - то купив!)
  Не те, що серця коливань
  Процес - лиш плин кардіограм.
  (І замість серця хіті хіть?
  Розпуста - солодко болить!)
  Хотів кохання - а забрів
  На подіум продажних тіл.
  Кричи, мовчи, біжи чи стій -
  Все винен істині простій:
  Як не ступи - усе одно
  Не зможеш не вступить в лайно.
  І все, і крапка - десь там мить
  Крихкої вічності бринить,
  Про космос мріє дитинча,
  І вже герой свій крок почав,
  Десь там, а тут - усе одно
  Не зможеш не вступить в лайно.
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
   ДОЩІ. ПЕРШІ ВЕСНЯНІ
  
  Спокуслива злагода перших утіх,
  Війнуло дощем, білосніжжя розтоплено:
  Вода і - вода, і рамена землі
  В обійми води, як у віхолу схоплено.
  
  Таж білий пишніший, хіба ж хто просив!
  Це ж савана колір на чорний замінено?
  Минулого року це килим краси
  З осінньої скрині, відіпраний зливами.
  
  Тягуча, як дьоготь, пахуча, як мед,
  Гнилизна пишнот листопаду минулого -
  В ній знову відродиться Ліс-Ганімед,
  Вінчань квітуваннями сповниться гул його.
  
  Нарозхрист усіяна щедрість дощів
  В рушник сватівства і чекання весільного -
  Світилок і дружок, бояр і дружків
  Вже в сінях Весни-Нареченої зібрано.
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
   ЖУРБА
  
  Я під вечір додому прийду,
  В домі світло не стану вмикати.
  Запалю я ту саму свічу,
  Що стоїть з того самого часу.
  
  Два бокали вина я наллю,
  Та не стану вина того пити.
  Сяду в крісло тихенько в кутку,
  Вволю серцю дозволю журитись.
  
  Хай вихоплює вогник свічі
  З напівтемряви привид обличчя,
  Котре поглядом щирим твоїм
  Про всесвітню невинність засвідчить.
  
  Бо ніхто, ані ти, ані я,
  І ні в чому, ні в чому не винен!
  Так чому ж тоді пам'ять-свіча
  Так безжально пече до загину?
  
  А у тім, що напроти, кутку
  Тінь стає все густіша й густіша -
  Відблиск чорної сукні майнув -
  В ній востаннє під ранок ти вийшла.
  
  Ось вже тіней сумний чорторий
  У танку починає кружляти -
  Бо у запалі вальсу це ж ти,
  Ти назвала ту ніч нашу святом...
  
  Я під вечір додому прийду,
  В домі світло не стану вмикати.
  Запалю я ту саму свічу,
  Що стоїть з того самого "свята".
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
   БРАТ СВІТ
  
  Що, брате світе, будемо світити?
  Ти - сонцем, я - душею і пером?
  Бо, кажуть, заважає - ні, не вітер,
  Не буря - протяг. Кажуть, замело -
  
  Ні, не лавина - декілька пір'їнок:
  Куди там - не підняти голови.
  Біда - бо з панських заздрості обжинок
  Зерна не вистачить для нас для всіх -
  
  Мене прошу я виключить зі списку!
  Ці протяги чуток, підлот, обмов
  Якої тільки віри не гасили зблиску.
  Ось віри вогник замаячив знов -
  
  Не переймайся, протяги загасять.
  І підеш ти покірно пізнавать
  Науку переконливо вдавати,
  Що недоусвідомив, не дібрав
  
  Всевладного підморгування натяк:
  Мовляв, не треба прямо так - не в лоб,
  А через чорний, розумієш, брате,
  Не вхід, а так би як підхід, заходь.
  
  Але ж ти знаєш - всі все розуміють?..
  І підморгне наступний кабінет
  Недремним оком - всі юнацькі мрії,
  Ти ж розумієш (ми ж дорослі) - геть:
  
  "Звичайно, добре, можна і в конверті,
  Та можна і в кишеню, тільки так,
  Щоб не подать, а так як ніби втерти,
  Як ніби й не мені... Це ж бо - не я?"
  
  Мерзенна лженаука виживання -
  Смертельно небезпечна з небом гра:
  В календарі душі ж не днів мелькання -
  Листів надії - їх все менше, брат.
  
  А битви підкилимних Демосфенів -
  Роти набиті в них камінням слів -
  Для них всі в світі мови іноземні,
  Крім мови достеменної брехні.
  
  Воно й не дивно, бо бридке каміння
  Цих невідомих слів не для промов,
  А для плювків (це - кулуарне вміння) -
  Та бажано ще в спину, в спину щоб!
  
  Народ? А що народ? Народ, як завжди:
  На часу непорушний п'єдестал
  Здіймають день новий, який ще зранку
  Для них мов недосяжний ідеал.
  
  Надвечір день вже цей для них як ідол
  Ворожих, смертоносних, диких вір:
  В безодню ночі валять усім світом
  Цей день, і ціпеніють до зорі...
  
  То, брате світе, будемо світити,
  Ти - сонцем, я - душею і пером!
  Та вогник наш ніхто і не помітить -
  Вмить згасить протяг заздрості й обмов...
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
   КВІТЕНЬ
  
  Я йшов назирці за квітневими днями,
  За нами наопаш розхристані сни
  Здіймали зруйновані маревом брами
  Ясних заклинань чарівної весни.
  
  Принишклі ще пращури буйної міці
  Все кріпнуть у схронах стрімких колотнеч,
  Сполохані покликом роду криниці
  Виплескують чари купальських предтеч.
  
  Я руки здійняв - і діткнувся до неба,
  Протнувши наосліп відроджень світи -
  За мною на службі таємної треби
  Безмежжя кохань починали цвісти.
  
  Ці дні, мов бездонних надій океани,
  Глибинами мрій що вимірють нас,
  На хвилях прозрінь, як на крилах осяянь,
  На вічності плин перетворюють час.
  
  
  
  
  
  
  
  
  
   ЖОВТНЕВА ЕЛЕГІЯ
  
  Зусібіч облягає, як повінь нестримна, цей жовтень -
  Вже навряд чи я випірну. Зорі скорботою повні.
  Як безжально надію в корінні підточує холод.
  Опівнічної треби жадає вже мороку молох.
  Ні, не жаль тих даремних скарбів, що розтринькало літо,
  Того запалу в щедрім кохання паланні всесвітнім,
  Ні, не жаль. Тільки дивно, як сам я піддався спокусі
  З головою пірнути в п'янку цю серпневу цикуту
  Самозречених плоті ярінь у хмільному бенкеті
  Квітування кохань - у вакхічної тризни букеті,
  Що його, упокорений вереснем, знов покладав я
  До сумних п'єдесталів зловісних захмарених далей,
  До підніжжя всеспалення жовтня розмаю
  В переддень заполярного трауру, знов бо вмирає
  (Чи тепер вже й назавжди?) усесвіту цвіт незабутній.
  Знову я упаду горілиць в різнотрав'я жовтненве,
  Різнобарв'ям уп'юсь і спитаю про долю у неба...
  Ось він, ось полетів листопаду найперший провісник -
  Від берези відчахнутий лист - він, підхоплений вітром,
  Усе вище, і вище безтямно до сонця несеться,
  Наче це й не листочок, а жовте знекровлене серце,
  Що тріпоче у грудях небесних. Наївний листочок -
  Бранець вітру свавільного, думаєш сам ти доскочиш
  Власних крил усевладдям до сонця, мов десь там у висях
  Для опалого листя притулок. Якої лиш міці
  Заповзятці цю вись штурмували раніше за тебе,
  Легковірний дурненький листочку, - набридло уже бо
  Забавлятися вітру з тобою: як всі упадеш ти
  І під снігом зітлієш, як всі, - і крізь тебе проб'ється
  Навесні знову зелень життя... Навесні? - Та чи буде
  Та весна? Хто це знає наразі, коли звідусюди,
  Зусібіч облягає, як повінь нестримна, знов жовтень -
  І навряд чи хто випірне, й зорі скорботою повні...
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
   ПОРИНУТИ
  
  Бувало ранки, як шампанські корки
  З бродіння захмілілого ночей,
  На честь нестримного у серці шторму
  Салютами стрічали сонця день.
  
  Бувало... Хто тепер у те повірить,
  Що ніч - не лише затишок осмут,
  Тримають що в утрат болючім вирі
  Пусту даремність намагань заснуть.
  
  Заснути - ця химерна звичка плоті
  Пірнати час від часу в небуття:
  Назвать як жах пірнути незворотньо -
  (Пірнеш бо врешті!) смертю чи життям.
  
  Заснуть - душі химерна забаганка
  Покинуть часом плоті небуття
  Заради тимчасового світанку
  Наближення до вічного життя.
  
  Пірнай-зринай, амфібіє-людино,
  Примарний вічний мешканцю світів
  Усіх можливих (часом - неможливих) -
  Живеш лиш там, де б жити не хотів.
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
   ВЕСНЯНА ШВИДКОПЛИННІСТЬ.
   КУЛЬБАБА
  
  З вершини холоду в тепла долину
  Весни захоплює стрімглавний лет,
  Лиш обертом йде голова щоднини
  Від шалу все нових життя прикмет.
  
  Недавно видавався нам довічним
  Всесвітній сон під саваном снігів -
  А вже розплющені проталин вічі
  Зустріли неба очі глубі.
  
  В поблажливості намірів південних
  Не впевнилися й щупальця бруньок -
  А перед батька в пекло злив буремних
  Вже листя відчайдушного кидок.
  
  Ще мить - й смарагдова трави лавина
  (Підземний вибухнув вулкан корінь!)
  Весь овид килимом кохання вкрила
  У таємницях марення плодів.
  
  Аж ось - кульбаба зацвіла зненацька,
  Мов на зелених вилицях весни
  Розквітли жовтих сонечок веснянки -
  На вухо шепче вітер: "Усміхнись"...
  
  Але ти не встигаєш і всміхнутись,
  Як раптом жовті сонечка кульбаб
  На віяла пухнастих куль перевернулись,
  Мов сиві голови дідів і баб, -
  
  Немов трава раптово постаріла,
  Покрившись сивим мохом забуття -
  Аж ні! - парашутисти-насінини
  Вирощують стрибок в нове життя:
  
  Ось вибух вітру - і десантування
  Казкового дитинства дивомрій
  З землі на небо - з хмарами вінчання,
  Пухнастих пелюсток бджолиний рій.
  
  Весна в зеніті, та кульбаб стеблинам,
  Розвінчаним вітрами донага,
  Самотності безпліддя сиротливе
  Прозоро й тонко в небо простягать.
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
   ОСІННІ ДОРОГИ
  
  Відбилось від рук і гуляє свавільне відлуння
  Циганського запалу у вересневих піснях,
  Що табором жовтня знялися під лад семиструнний -
  І гайда за обрій: веди, листопадовий шлях.
  
  Приборкувать нічого вже в обездолених далях,
  Під сутіні поступ покірно влягаються дні.
  То, мабуть, за межі сумних листопадових марев
  У морок грудневих вигнань вже дорога й мені.
  
  Скупе роздоріжжя утіх у німому блуканні
  Стежками минулого щастя в даремності мрій.
  Таке всеохопне, таке невблаганне смеркання -
  І тільки кружляння галактик загрозливий рій.
  
  Ти міг би сміливо ступити на стежку спокути,
  Спинити щоб вільне падіння у храм самоти,
  Та надто тонкий лід надії - і в ньому закута
  Занадто стрімка течія... Та і нікуди йти.
  
 Ваша оценка:

Популярное на LitNet.com М.Юрий "Небесный Трон 5"(Уся (Wuxia)) Н.Любимка "Алая печать"(Боевое фэнтези) М.Юрий "Небесный Трон 4"(Уся (Wuxia)) С.Панченко "Warm. Генезис"(Постапокалипсис) А.Верт "Пекло 2"(Боевая фантастика) А.Ефремов "История Бессмертного-3 Свобода или смерть"(ЛитРПГ) К.Федоров "Имперское наследство. Вольный стрелок"(Боевая фантастика) Д.Сугралинов "Дисгардиум 5. Священная война"(Боевое фэнтези) И.Иванова "Большие ожидания"(Научная фантастика) М.Юрий "Небесный Трон 2"(Уся (Wuxia))
Связаться с программистом сайта.

Новые книги авторов СИ, вышедшие из печати:
Э.Бланк "Институт фавориток" Д.Смекалин "Счастливчик" И.Шевченко "Остров невиновных" С.Бакшеев "Отчаянный шаг"

Как попасть в этoт список
Сайт - "Художники" .. || .. Доска об'явлений "Книги"