Пересичанский Юрий Михайлович: другие произведения.

Вигнання в рай

Журнал "Самиздат": [Регистрация] [Найти] [Рейтинги] [Обсуждения] [Новинки] [Обзоры] [Помощь]
Peклaмa:
Литературные конкурсы на Litnet. Переходи и читай!
Конкурсы романов на Author.Today

Конкурс фантрассказа Блэк-Джек-21
Поиск утраченного смысла. Загадка Лукоморья
Peклaмa
 Ваша оценка:
  • Аннотация:
    Згідно з відомою настановою китайської мудрості народжуватись у часи змін - річ не вельми вдячна. Але головний герой роману художник Сергій Богданенко не лише народився, але й ставав людиною якраз у часи змін, та ще й змін щонайсуттєвіших, змін як в особистому житті Сергія, так і в житті його Батьківщини - України, яка перестала бути частиною Радянського Союзу і стала незалежною державою. Земне коханя до жінки й небесна любов до Бога й Батьківщини - чи можна їх поєднати? В яких стосунках існують Бог і створений ним народ, і чому церква українського народу має бути саме Українською Церквою? Як його досягти, цього омріяного щастя в звичайному земному житті - і щоб це не супречило життю вічному? Ці, та багато інших, не менш суттєвих питань визначають життя Сергія Богданенка. Відповіді на ці питання нам і доведеться шукати разом із Сергієм.

  
  
   ЮРІЙ
   ПЕРЕСІЧАНСЬКИЙ
  
  
  
  
   ВИГНАННЯ
   В РАЙ
  
  
  
  
   РОМАН
  
  
  
   *
  
  Згідно з відомою настановою китайської мудрості народжу- ватись у часи змін - річ не вельми вдячна. Але головний герой роману художник Сергій Богданенко не лише народився, але й ставав людиною якраз у часи змін, та ще й змін щонайсуттєвіших, змін як в особистому житті Сергія, так і в житті його Батьківщини - України, яка перестала бути частиною Радянського Союзу і стала незалежною державою.
  Земне коханя до жінки й небесна любов до Бога й Батьківщини - чи можна їх поєднати? В яких стосунках існують Бог і створений ним народ, і чому церква українського народу має бути саме Українською Церквою? Як його досягти, цього омріяного щастя в звичайному земному житті - і щоб це не супречило життю вічному? Ці, та багато інших, не менш суттєвих питань визначають життя Сергія Богданенка. Відповіді на ці питання нам і доведеться шукати разом із Сергієм.
  
   *
  
  
  
  
   ЧАСТИНА ПЕРША
  
  
  
   1.
  
  
  "Отче наш, що єси на небесах, нехай святиться ім"я твоє...", - цю, одну з найкоротших, але водночас і одну з найпроникливіших молитов, першонавчителем котрої був сам Ісус Христос, Сергій мимовільно почав промовляти, зупинившись перед новозбудованим храмом Божим, вірніше молитва сама почала промовлятися в душі Сергія, коли перед його очима постала ця новостворена краса. Не занадто велика за розміром, будівля храму була, втім, цілком помірною для стилю козацького бароко, в якому цей храм якраз і був створений - вочевидь, будівничі цього храму прагнули створити не просто прихисток для прихильників якогось абстрактного християнства, а отчий дім для нашого рідного українського православ"я, отчий дім для всіх, хто визнавав своїм батьком Господа Бога, а своєю матір"ю - Україну. І це їм дійсно таки вдалося. Щедро яскріючи в променях травневого ранкового сонця святковістю свіжовифарбуваного тиньку, так вдало поєднаного з урочистою строгістю кладки червоної облицювальної цегли в тих неповторних обрисах краси, що зродилися в час боротьби за волю, і були названі українським козаґцьким бароко, храм неначе сам собою виріс на цьому пагорбі, народжений плодючою українською землею.
  Поставивши долі дві валізи зі своїм нехитрим реманентом та одягом, Сергій довго стояв, вдихаючи на повні груди цілющу лагідь травневого повітря і насолоджуючись казковим видивом собору під акомпанемент веселого птаства. Сергій був досить міцної статури, хоча й доволі струнким молодим чоловіком вище середнього зросту з коротко стриженим густим чорним волоссям і карими очима на чисто виголеному смуглявому обличчі з твердими мужніми рисами, може навіть занадто твердими й занадто мужніми , якщо зважити на професійний статус Сергія, адже був він художником, та ще й не просто художником, а художником, що працював у релігійній царині: Сергій займався реставрацією та розписом храмів, писав ікони. І це була не якась там творча забаганка примхливого художника - отримавши професійну художню освіту, Сергій потім продовжив свої мистецькі пошуки, захопившись осягненням вершин релігійного духу. Він вивчав релігійні тексти, особливості релігійного малярства, жив у монастирях, вивчаючи таємниці іконопису, доки, врешті-решт, не отримав офіційного благословення найвищих церковних властей для розпису храмів та писання ікон. Поринувши з головою в омріяну ним працю, Сергій за досить короткий час став одним з найвідоміших і найдосвідченіших майстрів у цій царині, а на думку декого навіть найкращим майстром церковного малярства.
  От і зараз Сергій приїхав до цього центрально-українського села з характерною назвою Веселе якраз для того, щоб виконати розпис цього саме, посталого перед ним храму. Православна громада села Веселого на чолі з місцевим отцем Михайлом запросила Сергія виконати розпис новозбудованого собору, і він охоче погодився. Приїхав Сергій із Києва, де він мешкав разом зі своєю мамою, до села Веселого приміською електричкою, адже автомобіля свого поки що не мав, оскільки, незважаючи на те, що мав славу одного з найкращих, якщо не найкращого майстра своєї справи, і замовлень у нього було настільки багато, що він мав можливість вибору між пропозиціями, Сергій брав в оплату за виконану роботу рівно стільки грошей, скільки йому необхідно було для більш-менш нормального існування, в усякому разі не більше, ніж в середньому отримував за свою роботу пересічний громадянин його рідної, поки що на загал не багатої України. Сергій вірив, що, подарувавши йому щастя насолоджуватися своєю майстерністю і можливість дарувати це щастя іншим, Господь Бог міг і забрати в нього це щастя, вірніше це щастя само покинуло б Сергія, якби він проміняв високу насолоду чистим духовним мистецтвом на ті насолоди, які купуються за гроші, адже десять Христових заповідей були для Сергія не простими словами, а десятьма засадничими основами його життя і його мистецтва - це був підмурівок, на якому він будував свій власний храм, храм спілкування з Богом і з божим народом.
  Солодке передчуття нової праці опановувало душу. Передчуття нових осягнень, нових наближень до таємниць буття солодко забриніло в серці Сергія. Нова праця: "... хліб наш насущний дай нам сьогодні і прости нам провини наші, як і ми прощаємо винуватцям нашим...", - знову й знову із самих потаємних глибин його єства виринала молитва, адже молитва і праця злилися для нього воєдино, праця і була для нього молитвою.
  Це була одна з тих митей, які так любив переживати Сергій, митей, що єднали його з буттям, коли він наче опинявся раптом сам на сам із небом і відчував, що небо починається отут, в його очах, відчував, що це небо - його небо, як воно було його небом, коли він ще боявся вивільнити свою маленьку дитячу ручку з надійної материної руки, як воно буде його небом, коли його плоть відійде в небуття. А зараз, коли в безладі прочитаних книг і написаних картин вже губиться обрис межі, за якою, добираючись до дна невичерпних істин, починаєш відчувати світло незнищенності, вже все одно, з якого боку розпочинати відлік років, котрі все одно завжди ведуть у вічність. Найважче ж і найнагальніше - віднайти те слово, той колір, ту гармонію, якими можна було б означити, виразити мить, з якої небо починає вже бути твоїм.
  - Подобається? - вихопило Сергія із солодкої задуми питання, промовлене ласкавим жіночим голосом.
  Сергій озирнувся і помітив поряд із собою невисоку худеньку сивоволосу бабусю з ласкавою співчутливою посмішкою, що наче розлилася зморшками по всьому обличчю.
  - Ще б пак, хіба ж це може не подобатися, - в такому ж доброзичливому тоні відповів Сергій.
  - Три роки ми його будували всією громадою, - значуще похитала головою бабуся, - а найбільша дяка отцеві Михайлу, це все він, це його заслуга, якби не він, то, мабуть, нічого б і не було... Та, слава Господові, все тепер позаду, ось який красень на славу Божу тепер у нас стоїть, - бабуся перехрестилася на храм і схилила на мить голову. - Тепер от чекаємо, - повела вона далі, наче довіряючи якусь таємницю, - на одну велику людину аж із самої столиці, - підняла вона трохи скоцюрблений старечий вказівний палець. - Це теж отець Михайло, це він домовлявся, він клопотав, і таки добився свого, таки вмовив цю столичну знаменитість. Так що розпис нашого храму буде робити найкращий художник аж із самого Києва! Он як! І тепер ми оце ждемо, ось-ось цей самий художник має вже приїхати до нас і розпочати вже роботу.
  - І як же ви собі гадаєте, - з насмішкуватою зацікавленістю спитав Сергій, - це ваше велике столичне цабе приїде до вас, мабуть, якимось дуже дорогим автомобілем, чи як?
   - А як же ти хотів, - здивовано глипнула на нього із-під сивих брів бабуся, - це ж тобі аж із самого Києва самий найзнаменитіший майстер! Тут до нас нещодавно , коли храм уже закінчували будувати, один районний начальник приїздив, не найголовніший начальник, а там він чи будівництвом керує, чи культурою, точно вже не знаю, а так приїжджав по закінченні спорудження церкви нашої, щоб якось там і собі приписати заслугу цього спорудження, сфотографував тут його ще один журналіст, що з ним таки й приїхав. Стаття тоді ще була в нашій районній газеті з тією самою фотографією того самого начальника про те, як наше районне начальство турбується про духовність, будує храми і все таке. А до чого, ти мені скажи, тут те районне начальство? Все тільки отець Михайло, все тільки він сам! Думаєш, не ходив отець наш по тих начальницьких кабінетах, і в районі, і в області? Ще й як попоходив! Та ніде ніхто й копієчки не дав. Нема грошей казали. Нема, та й годі. І пішов тоді отець Михайло до добрих людей, і давали добрі люди, дай Бог їм здоров"я, - бабуся знову перехрестилася на церкву, - давали хто скільки міг на побудову храму. І збудували ми цей храм на ті гроші. А як вже збудували, тоді вже приїздить начальство, фотографується тут, ось, мовляв, як ми тут турбуємося... А про що я, власне? - похопилася раптом бабуся і на мить задумалася. Було зрозуміло, що це була улюблена бабусина тема, і цю легенду про заслуги отця Михайла в побудові храму вона готова була розповідати повсякчас до речі й не до речі, частіше, мабуть, таки не до речі. - А-а-а... - радісно махнула рукою бабуся. - Це ж я про того самого районного начальника, як приїжджав він до нас, то приїжджав на такій величезній чорній іноземній машині, так це ж тільки якийсь маленький районний начальничок, а ти питаєш, чи приїде до нас той великий столичний художник якимось дорогим автомобілем. Звісна річ, що автомобілем приїде, звісна річ, що не дешевим, мабуть, що не гіршим автомобілем, ніж той, яким приїздив наш начальник. А може, й не одним автомобілем він до нас приїде, навряд чи він сам до нас приїде, напевне, що його будуть супроводжувати якісь начальники, та не такі начальники, як той наш миршавенький районний, а якісь обласні, а може й навіть аж столичні, адже ж художник той, він один такий на весь світ, а начальства того он скільки, видимо-невидимо.
  - Так-так, - задумливо посміхнувся Сергій, - як то кажуть, вустами немовлят говорить істина, а ще кажуть, що старе, що мале... Видно правду кажуть...
  - Ти це про що, - насторожливо глипнула на Сергія його співрозмовниця.
  - Як говорив колись Вольтер одному своєму знайомому імператору, що, мовляв, вас, імператорів, на світі он скільки, хоч греблю гати, а Вольтер на світі тільки один.
  - Що, що? - ще більше здивування опанувало стареньку.
  - Та це я так, про своє. А як же ви тут собі думаєте зустрічати цю видатну людину, - знову повернувся до жартівливого тону Сергій. - Я маю на увазі квіти там, веселий натовп, оркестр, привітальні промови і
  все таке інше...
  - От-от,- поквапливо підхопила думку Сергія бабця, - ото ж і я кажу, я і отцеві Михайлові говорила і голові сільради нашої, Андрію Івановичу, що треба ж якось по-людськи зустріти цього художника, все-таки он яка знаменита людина їде до нас у далеке село аж із столиці, треба ж якось і нам не осоромитись перед ним...
  - А вони ж вам що відповідають? - не став Сергій ждати, поки вона закінчить свою розповідь.
  - Та голова сільради наче й розуміє все, але все-таки тільки відмахується, мовляв, іди стара, бо й без тебе від усіляких клопотів аж в голові макітриться, а отець Михайло, - якось розгублено знизала плечима бабуся, - отець Михайло тільки посміхається у відповідь, та ще посміхається якось дивно так...
  - Правильно і робить, що посміхається.
  - Чому?
  - Бо отець Михайло, як ніхто, добре знає, - відповів уже серйозно Сергій, - що я не люблю всієї цієї бучної й голосної офіційності, як, зрештою, всього цього не любить взагалі мистецтво, якщо це мистецтво справжнє. Та й приїхав я, як самі бачите, електричкою, то ж уявіть собі, як би це виглядало: стоїть тут всіляке велике начальство, дорогі авто поряд, оркестр грає туш, а тут раптом виходить з електрички такий собі звичайний молодик з валізами - здрастуйте, мовляв, ось і я... - Сергій посміхнувся і подивився на збиту з пантелику його словами бабцю. - А мені, знаєте, взагалі, більше подобається подорожувати електричкою, або ж автобусом, якось воно й дешевше, і з людьми цікавими можна іноді познайомитися, от і сьогодні...
  - Зажди, зажди, - не втрималася старенька , - а до чого це ти тут про себе розводишся, я щось ніяк не втямлю?
  - Та до того, що це я ж і є той самий художник із Києва, якого ви ждали, і я й буду робити розпис цього самого вашого храму.
  - Що, що, ти... - бабусині доброзичливі очі спочатку недовірливо звузилися, а потім, раптом, широко розплющилися від веселого здогаду. - А-а-а!.. Дуриш стару бабу, - погрозила вона пальцем, - не добре це, насміхатися над старою.
  - А я і не думав над вами, бабуню, насміхатися, це насправді я, тобто це я і є той самий художник.
  - Ти той самий художник?.. Той самий знаменитий?.. Із Києва?.. - здивування, сумнів і якийсь, наче переляк перемішалися на бабусиному обличчі: Сергієві було вже за тридцять, але, не зважаючи на мужню твердість рис його обличчя, виглядав він все ж значно молодшим за свій вік, та ще цей його потертий джинсовий костюм, футболка й кросівки. - Оце ти і є той самий, який ...
  - Так, так, оце я і є той самий художник, - старався Сергій переконати бабцю. - Ви на кого чекаєте, я маю на увазі, прізвище того художника, що має до вас приїхати, ви пам"ятаєте?
  - Прізвище? - розгублено промовила бабуся.
  - Так, так, прізвище того художника Богданенко? - підказав Сергій розгубленій бабуні.
  - Так, так, здається... Здається Богданенко. Звичайно Богданенко! - вже впевненіше ствердила вона.
  - А звати його Сергій Михайлович?
  - Так, так, Сергій Михайлович, саме Сергій Михайлович, Сергій Михайлович Богданенко, саме так!
  - Так от я і є Сергій Михайлович Богданенко. От зараз я вам свій паспорт покажу, - Сергій потягнувся рукою до нагрудної кишені, - щоб вас нарешті переконати, - але, побачивши якийсь заперечливий порух бабусі, затримав руку й запитально подивився.
  - Перехрестись! - рішуче майже викрикнула бабця, вказавши рукою на храм. - Перехрестись на храм Божий! - вирішила вона звернутися до доказу більш значущого, ніж якийсь там паспорт.
  - Будь ласка, - Сергій цілком серйозно поставився до бабусиної
  вимоги і повільно й поважно поклав на себе православний хрест і схилив голову.
  - Господи, - сплеснула в долоні бабця, - та невже ж це й справді ти... Тобто... - затнулася вона. - Невже це й справді ви той самий оце, якого ми оце...
  - Та той самий, той самий, - заспокійливо промовив Сергій. - І чого це вас так дивує? По-перше, вік і одяг - це ніяк не свідчення таланту чи розуму людини, чи не так?
  - Авжеж, так.
  - А по-друге... Вас, до речі, як звати?
  - Горпиною мене називають.
  - А по-батькові?
  - Степанівна. Горпина Степанівна Стеценко.
  - А скільки ж вам років, Горпино Степанівно?
  - Та, слава Богу, вже вісімдесят дев"ять, скоро вже й на десятий десяток перейде.
  - От бачите, Бог вас віком не образив, та й виглядаєте ви нівроку, як на свій вік, мабуть, і по господарству ще поратися встигаєте, і взагалі так...
  - Та, дякувати Богу, і город ще тримаю, і худобину яку-не-яку ще пораю. Та ще й тут, у церкві допомагаю, - поступово до бабусі Горпини поверталася звична доброзичливість.
  - А вже, мабуть, набачилися на своєму віку нівроку? - Сергій відчув, що його розмова доконала свого, й бабуся знову почала розмовляти з ним довірливо й спокійно.
  - Та що вже набачилася, то набачилася, одне тільки сказати - я ж бо голодомор пережила... - і її погляд раптом затуманився темною сльозистою паволокою, наче вона в цю мить провалилася знову в ту страхітливу безодню тридцять третього року, і перед її очима знову промайнули всі ті незбагненні безмежні жахи, які ніхто й ніколи не зможе ні осягнути, ні зрозуміти, ні пояснити. - Хай Бог простить тих пекельних людожерів, які сотворили це жахіття...
  - Та ще ж і війну пережили?
  - Так, і війну теж пережила, - сумовито похитала головою баба Горпина. - Пережила й війну, але хіба ж можна порівняти війну з голодомором? У війну ми ж хоч якось, а таки харчувалися. У війну німці ж не відбирали у нас останній шмат хліба, німці не оточували потім військом голодні села, нікого не випускаючи, прирікаючи стариків, жінок і немовлят на неймовірні муки голодної смерті, муки, у порівнянні з якими розстріл видався б милосердям... - вона аж схлипнула, наче захлинувшись страхітливими спогадами. - Німці ж не примушували збожеволілих від голоду матерів їсти своїх померлих діточок. Та й людей в нашому селі у війну загинуло набагато менше, ніж від голодомору...
  - Так, так, звичайно, - Сергій співчутливо погладив рукою худеньке старече плече бабусі.
  - А після війни? А сорок сьомий рік? А колгосп? Трудодні? - вона підняла свої старечі худі, скоцюрблені руки і повернула їх догори долонями, задубілими від мозолів. - Ех, та що там уже й казати, - рішуче махнула вона рукою, наче відмітаючи свої страшні спогади, - що там уже згадувати.
  - І, мабуть, Горпино Степанівно, маєте ви за всі свої неймовірні страждання і труди таку пенсію, що можете на неї не лише достойно жити, але ще й, наприклад, можете придбати автомобіль, поїхати в туристичну подорож кудись, скажімо, в Індію, або...
  - Та ти не художник, ти, прямо, Штепсель і Тарапунька, - весело сплеснула в долоні бабуся. - На мою пенсію - автомобіль, і - в Індію! Ха-ха-ха!.. - тихо, але щиро розсміялася вона.
  - От бачите, а я ще знаю великих письменників і поетів, що ледь животіють на свою мізерну пенсію, великих художників і скульпторів, що живуть упроголодь, великих артистів, які помирають від хвороб, бо не мають грошей на ліки... От ви в Бога вірите? - раптом ошелешив Сергій бабуню питанням.
  - А як же, - здивовано знизала вона плечима.
  - То уявіть собі, в такому разі, як би оце я, беручи до уваги все, про що ми щойно говорили, взяв би оце та й здер із вас в оплату за розпис вашого храму таку суму грошей, на яку я, принаймні, зміг би купити собі якийсь дорогий іноземний автомобіль? Як би це виглядало? Що б ви про мене, в такому разі, сказали? А я ж бо теж вірю в Бога.
  - То так, так, твоя правда, - вона довгим довірливим поглядом подивилася Сергієві в очі. - Ваша правда, Сергію Михайловичу, ви пробачте вже стару дурну бабу. Ісус Христос теж бо пішки ходив. Пробачте мене, Сергію Михайловичу.
  - Та годі вам вибачатися, Горпино Степанівно. І чого це ви раптом почали розмовляти зі мною на "ви"? Ви ж бо почали розмову зі мною на "ти", а потім чомусь перейшли на "ви". Взагалі то, зазвичай, все відбувається навпаки - спочатку, познайомившись, люди звертаються один до одного на "ви", а вже потім, з часом, переходять на "ти". А оскільки ви з самого початку нашої розмови почали звертатися до мене на "ти", як і належить звертатися людині вашого віку до людини мого віку, то я не бачу ніякого сенсу в тому, щоб ви зараз почали...
  - Добре, добре, згодна, - бабуся лагідно поклала на знак згоди свою руку на руку Сергія. - Молодий, та розумний. То коли вже так вийшло, то ти зараз трохи зачекай тут на мене. Я зараз швиденько тут коло церкви приберу, я ж бо тут коло церкви щось на зразок наглядача - і приберу тут завжди, і отцеві Михайлу при нагоді допоможу, та й за охоронця я тут, бо й живу ж я тут таки, ось моя й хата, - показала вона на невелику хатинку, що стояла неподалік від церкви. - Раніше моя хата була останньою на нашій вулиці, а тепер остання на нашій вулиці церква, а моя хата передостання, так що я тепер ще й, так би мовити, охоронець нашого храму. Хоча такої старої баби навряд чи злодії перелякаються, та мені дали, про всяк випадок, ось що, - бабця витягла з кишені старенький мобільний телефон. - Так то я не дуже розбираюсь, що воно в цій техніці до чого, а, втім, знаю, що, коли тільки натисну на кнопку "три", то мені завжди відповідає отець Михайло. А сплю я вночі абияк, старечі немочі, турботи та спогади перевертають мене з боку на бік цілими ночами, так що й непоганий із мене нічний сторож, а як, не дай Бог, яка пригода трапиться, то я відразу натисну на "три", - показала вона вказівним пальцем на телефон, - повідомлю відразу отця Михайла, а він вже далі все влаштує. Ось так ось воно. А зараз я швиденько тут біля церкви приберу, попідмітаю, а потім підемо до мене, я тебе з дороги нагодую, відпочинеш...
  - Добре, добре, - кинув Сергій навздогін бабусі, яка швиденько подріботіла до церкви, розхитуючи на ходу, мов старенька качечка, своє худеньке сухе тіло й розвіюючи на вітрі сиве до білизни волосся, що вибивалося з-під білої хустки: "Наче кульбабка, - подумалося Сергієві. - І для чого ти оце влаштував тут цю, наче з дешевої оперетки, сцену - велика людина з Києва, як будете зустрічати, - дорікнув він собі подумки. - Для кого ти оце розіграв цю комічну п"єсу одного актора - для одного глядача, для цієї невинної, наївної бабці? І справді, прямо таки Штепсель і Тарапунька, а не художник, який зібрався розписувати храм Божий... Прости мені, Господи, цей невинний жарт."
  - А може вам допомогти? - крикнув Сергій, коли побачив, як баба Горпина, діставши з відімкнутої нею підсобки нехитре причандалля для прибирання, почала підмітати красиво викладений тротуарною плиткою при-церковний майданчик, до якого вела, викладена такою ж красивою плиткою доріжка від самого центру села. Ні церква, ні майданчик не були огороджені, навпаки, навколо церкви, під деревами, що росли поряд, стояли красиві лави, на яких завжди всякий міг би посидіти й відпочити, милуючись храмом і думаючи про Бога. І хоча смітити біля святого місця навряд чи хто наважився б, та все ж ознаки щоденної присутності тут людей були помітні, й баба Горпина щодня знову й знову приводила тут все до ладу: "наводила красу Божу", - як вона сама говорила.
  - Нащо ж ти мені ще допомагати будеш, - говорила Горпина Степанівна до Сергія, одночасно підмітаючи навколо церкви, - я сама ж бо допомагаю Господу, і це для мене не тяжка робота, а велика радість і щастя, за це Господь, може, й дає мені віку й здоров"я. А ти, допоможу, допоможу...
  
  
  
   2.
  
  
  - Ось і мої хороми, - обвела поглядом баба Горпина своє обійстя, коли, закінчивши прибирання церкви, підвела Сергія до своєї хати, обнесеної шиферною загородою. - Та заходь, не бійся, - махнула вона рукою на маленького цуцика, який вискочив через відчинену бабцею хвіртку і кинувся з гавкотом до Сергія, від чого той мимовільно сахнувся, - Кузько у мене добрий песик, він нікого не кусає, він у нас тільки гавкає, чи не так, Кузько? - Кузько у відповідь перестав гавкати і закивав хвостиком.
  - Кузько, Кузько, гарний песик,- Сергій нахилився і погладив руді кучері песика, що підбіг і зацікавлено обнюхував незнайомця, киваючи хвостом.
  - Собаки відразу гарну людину чують, - задоволено промовила Горпина Степанівна. - А Кузько мені ще й церкву охороняти допомагає, він, як і я, для грабіжників не надто страшний, але голосочок у нього нівроку, як ти сам Сергію, щойно переконався. Кузько як загавкає, так на все село чути.
  - Так, так, голосочок у цієї малечі нічого собі, - погодився Сергій погладжуючи песика, - я , щойно тільки почув його гавкіт у дворі, як ми підійшли, а хвіртка була ще зачинена, то подумав, що ви, Горпино Степанівно, тримаєте у себе для безпеки якогось солідного собацюгу, а тоді дивлюся, вибігає з двору ця дрібнота.
  - От , от, так і всі думають, коли ще не бачили Кузька, а тільки чули його голосочок. Так, звичайно, подумають і злодії, якщо, не дай Боже, вони з"являться біля церкви вночі. Це мене, мабуть, Бог нагородив таким песиком - їсть небагато, а гавкає як здоровенна собацюга, - посміхнулася бабця, дивлячись на свого улюбленця.
  Обійстя у баби Горпини було, хоч і не надто вже розбудоване, але охайне й доладне: сарай на декілька відділень, де рохкала льоха й цокотіли кури, льох, невелика, але показна хатина, обкладена цеглою. Подвір"я було чисто виметене, між будівлями були прокладені доріжки з бетонних плит. Далі за хатою виднівся добре доглянутий город.
  - А у вас , Горпино Степанівно, обійстя нічого собі, охайненьке, - сказав Сергій, озираючись навколо посеред подвір"я. - Та й хатинка нічого, хоч і невелика, зате доладна.
  - Це все чоловік мій покійний, Йосип Миколайович, царство йому небесне, - перехрестилася Горпина Степанівна, - зовсім недавно його поховала, хай йому земля пухом. Добрий був господар, все це своїми руками зробив. Все сам. Хоч як тяжко нам спершу було. Все пережили і обійстя налагодили і дітей в люди вивели, - вона витерла кінчиком хустки набіглу на очі сльозу.
  - Щиро співчуваю вам, Горпино Степанівно, - лагідно промовив Сергій. - І як же ви оце тепер самі справляєтеся з усім оцим господарством? І подвір"я у вас прибране, і льоху, бачу, вигодовуєте, і кури у вас цокотять, і город видно, що доглянутий, та ще, як не помиляюсь, город ще ж до того й немаленький.
  - Та кажу ж, що Господь поки що дає мені здоров"ячко і за церквою доглянути, і з господарством упоратися. Це, мабуть, мій Йосип Миколайович покійний там на небі за мене турбується, та Господа просить, щоб я свої останні дні не провела в злиднях та хворобах, а провела залишок свого життя в радісних клопотах, та так спокійно й полишила цей світ у визначений мені час, та й пішла вже навіки до свого рідного Йосипа Миколайовича туди, де нас вже ніхто й ніколи не розлучить, - бабуся довірливо поглянула вгору. - А ще ж, - похопилася вона, - у мене й діти, онуки й правнуки є. Розлетілися з рідного гніздечка хто куди: і в Києві є, і в інших містах. Задля них оце ж і тримаю господарство, сам же знаєш, як воно зараз у містах живеться, не всім вдалося так вже добре влаштуватися в теперішньому житті. Так що я ще й дітям та внукам допомагаю. І вони ж таки й приїздять до мене та допомагають мені поратися з господарством. А дітей же в мене дев"ятеро! А внуків та правнуків!.. - аж сплеснула вона радісно в долоні. - Та що це я, все про себе , та про себе? Зовсім, дурна баба, забула про тебе! Ти ж щойно з дороги, голодний втомлений, а я все про свої клопоти. То ходімо ж мерщій до хати, поїси, відпочинеш. Ходімо ж мерщій, ходімо, - клопоталася вона, відчиняючи двері, - Ходімо, ходімо...
  Сергій покірно взяв свої валізи і пішов услід за бабцею до хати, супроводжуваний до порогу радісним Кузьком.
  - Ось так я і живу, - промовила Горпина Степанівна, коли вони з Сергієм, проминувши сіни, зайшли до господи, яка поділялася на три кімнати. - Оце, так би мовити, моя головна кімната, тут я проводжу найбільше часу, - обвела вона поглядом кімнату, в якій вони з гостем зараз стояли, - це мій і передпокій, і кухня моя, - вона підійшла до газової плитки і лагідно, неначе якесь живе створіння, погладила її. - А це ось, як бачиш, газ нам нещодавно підвели. Теж, до речі, заслуга отця Михайла. Так що ми тепер із благами, включив собі взимку газ - і тепло, і не треба ні дрова пиляти та рубати, ні вугілля тягати та пересівати, та й на газовій плитці тепер їсти варити набагато дешевше, аніж раніше, коли ми купували до неї газові балони, - вона знову із вдячністю поглянула на свою газову плитку, неначе це була її найкраща подруга. - А оце ось спальна кімната, - показала вона на прочинені в іншу кімнату двері, - отут ми з моїм Йосипом Миколайовичем і жили, а тепер тут я сама проводжу свої одинокі ночі, - сумовито подивилася Горпина Степанівна на прочинені двері. - А оце, - відкинувши свій миттєвий сум, вже жвавіше показала вона на інші прочинені двері в другу кімнату, - це моя, так би мовити, зала. Проходь, проходь, - запросила вона Сергія до зали, - тут у мене і телевізор є...
  Вони зайшли в досить простору кімнату гарно освітлену трьома вікнами і непогано вмебльовану: там був диван, комод, дві шафи, крісло, декілька стільців і на підставці стояв телевізор, щоправда, старенький, але кольоровий, на підлозі лежав килим, теж не вельми новий, зважаючи на потертість.
  - Оце і є моя зала, - гордовито обвела поглядом кімнату бабуся. - Оце й диван тут є, можеш тут поки що відпочити. Та ти не соромся, як кажуть, будь як вдома, - звернулася вона до Сергія, побачивши, що той дещо знічено зреагував на її пропозицію. - Давай, розташовуйся тут, не переймайся. Ось диван, сідай, лягай, будь ласка, відпочивай, а я тобі телевізор увімкну, - вона увімкнула телевізор. - Ось тут зараз якраз концерт іде, по цьому каналу часто гарні концерти показують, хоча, якщо ти хочеш, можеш пошукати щось на інших каналах...
  - Та ні, ні, все добре, нехай буде концерт, - заспокоїв Сергій бабусю, що не на жарт розметушилася, - мені, взагалі то, все одно, я таки дійсно дещо втомився сьогодні. З самого ранку на ногах. Транспорт, вокзал, електричка... Так що я справді таки наважуся скористатися вашою пропозицією і трохи таки відпочину, - він взяв свої валізи, поставив їх у куток, а сам сів на диван.
  - От і добре, от і добре, - зраділа бабуня. - То ти поки що тут відпочивай, а я тим часом щось приготую попоїсти. Відпочивай, - вона вийшла з кімнати і обережно зачинила за собою двері, але потім знову трохи прочинила їх і радісно кивнула Сергієві головою. - Відпочивай, відпочивай, - і знову зачинила двері.
  "Оце тобі й пригода, не думав не гадав, що моя тут поява почнеться таким цікавим чином, - подумалося Сергієві, коли він, зручно вмощуючись, ліг на диван. - От так бабуня. Баба Горпина. Горпина Степанівна. А втім, не погана, власне пригода, і бабуня теж нічого собі, так що скаржитися тобі, великий столичний художнику, немає на що", - розмірковував він собі, засинаючи і спостерігаючи, як круговерть запального народного танку, який в цей час показували по телевізору, поступово розпливалася в його дрімотній свідомості у вир багатобарвної казкової строкатості сьогоднішнього дня, де були і вранішня метушня столичного вокзалу, і за-віконне мелькання пейзажів в електричці, перемішане з розмовами пасажирів, і казкова багатобарвність новозбудованого храму, і дбайлива метушня Горпини Степанівни...
  - Прокидайся, прокидайся, - долинув до Сергієвої свідомості ласкавий голос Горпини Степанівни, - обід вже на столі, пора вже прокидатися, - лагідно розбуркувала вона сонного гостя, який поступово виринав із глибокого, але короткого сну, - пора вже тобі й попоїсти, сьогодні ж, мабуть із самого ранку макової росинки в роті не було, а в мене вже все на столі...
  - Так, так, - остаточно прокинувшись, відповів Сергій, сів на дивані і потер долонями обличчя, остаточно розвіюючи залишки сну, - я тут, здається заснув...
  - Поспав, поспав годинку з дороги. Але пора вже прокидатись, а то, якщо вдень виспишся, то вночі не захочеться спати, та й обід вже на столі, голодний же, мабуть.
  - Та зранку випив кави.
  - Кави він випив, - саркастично подивилась бабуся, - пішли вже скоріше за стіл.
  - Добре, добре, дякую, зараз іду. Просто якось спросоння ще апетит про себе не дуже нагадує. Мені б умитися.
  - Так, так, звичайно. Зараз я тобі й рушника дістану, - пішла вона до шафи, відчинила її і почала там порпатись.
  А Сергій тим часом озирнувся уважніше. В хаті було охайно, прибрано, все стояло на своїх місцях, кругом ні пилиночки. В належному їй куті - ікона Божої Матері, на стінах - світлини рідних і близьких. Взагалі, все було так, як і належить бути в звичайній селянській хаті, де живе старенька бабуся : цей стародавній образ Божої Матері, ці пожовклі світлини на стінах, ці візерунчаті занавісочки на вікнах, ці гаптовані скатерки на меблях - все дихало такою знайомою, такою рідною стародавньою доброзвичайністю, викликаючи щемливі дитячі спогади, адже все це так нагадувало оселю його, Сергієвої, рідної бабусі, давно вже померлої баби Килини, Килини Андріївни, яка жила під Києвом, і в якої Сергій проводив досить багато часу, особливо на канікулах, оскільки виростав безбатченком з одною лише матір"ю, яка бідкалася, працюючи на декількох роботах, аби прогодувати себе і сина. Та й бабуся Горпина так була схожа на бабусю Килину - цей метушливий почовг при ходьбі з характерним розгойдуванням худенького тіла, так як чимчикує качечка, ця самозречена турботливість про інших, ця прониклива доброта, що виливається з очей щедрим сонячним потоком...
  - Ось, тримай, - подала Горпина Степанівна Сергієві чистий вишитий рушник, якого видобула щойно із надр шафи, - це я ще дівкою вишивала, на віно собі, - розлила вона щедроту своєї доброти у щирій посмішці.
  - Дякую, - як приймають хліб-сіль, Сергій прийняв цей рушник, що дихав щирістю селянської наївної невинності. Потім він підвівся й пішов услід за бабусею надвір до умивальника, де з насолодою умився чистою водою з колодязя, що був тут же , на подвір"ї, витерся чистим духмяним рушником і з почуттям радісної свіжості пішов услід за бабусею знову в хату до обіднього столу.
  - Ось пригощайся, будь ласка, не соромся, - припрошувала бабця Сергія, насипаючи йому в миску борщ, крім якого на столі ще стояла смажена картопля, печеня, коржики, молоко, - їж, їж, - накладала вона побільше сметани в борщ, - як кажуть, хто як їсть, той так і працює, так що не соромся.
  - Та я не соромлюся, - взяв Сергій ложку і шматок хліба, - просто ви тут, бабуню, понаприготували стільки, що вистачило б не лише на одного художника, а на цілу бригаду робітників. Після такого обіду гріх було б працювати абияк, - він підсунув миску духмяного борщу ближче і почав з апетитом їсти. - А ви ж, бабуню, чого не їсте? - відірвався він на мить від миски.
  - Та я сьогодні й поснідала нівроку, та й поки готувала обід ще під"їла, та й взагалі, скільки там мені, старій бабі, треба. Ти не переймайся й не відволікайся, їж.
  Як кажуть, апетит приходить під час їди - Сергій під час обіду ще раз підтвердив цю істину.
  - Оце так наївся, - відхилився він на спинку стільця, допиваючи вже молоко, - давно вже так не наїдався. А до речі, звідки це у вас молоко таке смачне, свіже та духмяне, я, наче, корови у вас не помітив?
  - Так, корови у мене дійсно немає, стара я вже та немічна, щоб корову тримати, хоча колись із Йосипом Миколайовичем і корівку теж тримали, а як приставився мій господар, то я корівку і продала, зате у сусідів корів поки що, слава Богу, вистачає. Ось це, - показала бабуся на глечик з молоком, з якого її гість наливав собі ще один кухоль, - я взяла у своєї таки сусідки, Мотрі Микитівни, що поряд зі мною й живе. Тобі подобається це молоко?..
  - Подобається, ой подобається, - задоволено прицмокнув Сергій, допиваючи другий кухоль молока, - духмяне та смачне, аж солодке, мабуть, свіже.
  - А як же, звичайно свіже, іншого в нас не буває. Та й трава ж свіжа пішла на пасовищах, так що молоко зараз дійсно таки гарне. Отже, якщо тобі й справді подобається молоко Мотиної корови, то можна тепер буде брати в неї молоко для тебе, поки ти будеш тут працювати. Тим більше, що, - Горпина Степанівна з якоюсь доброзичливою хитринкою глянула на Сергія, - коли я вже хотіла Мотрі заплатити за молоко, то вона з мене грошей таки не взяла...
  - Чому це? - здивувався Сергій.
  - Та коли я їй розповіла, - доброзичлива селянська хитринка знову з"явилася в посмішці бабусі, - що це для тебе, тобто для того самого художника, що оце вже й приїхав і буде вже розписувати наш храм, і що зараз ти оце якраз у мене... Та ще коли розповіла, який ти на справді, що приїхав ти електричкою, і за розпис храму грошей не заломив стільки, що, ого-го!.. Та й взагалі...
  - Горпино Степанівно, Горпино Степанівно...- докірливо похитав головою Сергій. - То це ви вже, значить, бабі Мотрі, баба Мотря бабі Парасці, і так далі. То, мабуть, вже все село знає про мене?
  - А що тут такого, - трохи навіть ображено відповіла бабця, - ти що хотів тут жити, працювати й щоб ніхто ніколи не дізнався про твою тут присутність?
  - Та ні, ви пробачте, якщо я вас образив. Просто, як самі розумієте, я взагалі то не надто тішуся зайвими про себе розмовами. А крім того ви мені ще нагадали, що я вже тут у вас давно в селі, а до отця Михайла все ще не завітав, і буде воно якось, мабуть, не зовсім зрозуміло, якщо все село вже буде знати, що я давно приїхав, а отець Михайло про це й не знатиме, а дізнається теж із чуток від своїх сусідів. Якось це, на мою думку, буде не по-людськи.
  - Он ти про що. Не переймайся. Нічого страшного немає в тому, що ти не відразу по приїзді прийшов до отця Михайла. Адже ж річ в тім, що отець ще до обіду поїхав до одного з наших прихожан, який живе далеченько звідси - дружині його дуже зле. Так що, все одно панотця вдома не було. А втім, він вже невдовзі має й приїхати.
  - То коли він поїхав автобусом чи електричкою, так ми й точно можемо знати, о котрій годині він має приїхати - розклад руху вам же, напевне, відомий.
  - Та ні, отець Михайло поїхав власним автомобілем. До Семена Бондаря так просто не доберешся, до їхнього села ні електричка, ні автобус не ходять.
  Сергій, невідомо чому, був якось трохи прикро вражений звісткою про те, що отець Михайло, виявляється, має власне авто. Якось це не зовсім в"язалося з його власними переконаннями й уявленнями про те, яким повинен бути духовний наставник, і як він повинен себе поводити в такий скрутний для народу час, як зараз. Та й якось не схоже було це на того побожного чоловіка, отця Михайла, який особисто приїздив до Києва умовляти Сергія зайнятися розписом їхнього храму. Отець Михайло тоді дійсно таки справив таке враження на Сергія, що той негайно вирішив тут таки їхати в село Веселе, відклавши всі свої справи. А втім, отцеві Михайлові, зважаючи на розпорошеність його пастви по далеких селах, і справді таки просто необхідний був автомобіль, вирішив Сергій. "Та й взагалі, - думав він собі, - автомобіль в наш час - це ж не розкіш, а засіб пересування, і мати автомобіль в наш час - це, взагалі то, те ж саме, що мати , наприклад, холодильник, чи телевізор, це просто необхідна в домі річ", - старався Сергій сам себе переконати й погамувати неприємне почуття, що він нібито у чомусь незаслужено звинуватив достойну людину, але тут же подумки розсміявся над своїми переконуваннями самого себе, згадавши, що це якраз його мама такими самими словами переконувала самого Сергія, умовляючи придбати хоч якийсь автомобіль, а він у відповідь на це незворушно доводив, що в час, коли весь народ, можна сказати, бідує, мати всілякі розкоші, в тому числі й автомобіль, просто непристойно. Мабуть мама таки була права, називаючи Сергія занадто вже вимогливим до людської природи, і доводячи, що такий його юнацький максималізм просто таки не личить такому дорослому, можна сказати, вже в літах, чоловікові.
  - ... То ти чуєш, що я тобі кажу, - вивів Сергія з його легкої задуми голос Горпини Степанівни, - чи про що ти зараз оце думаєш?
  - Так, так, вибачте, Горпино Степанівно, задумався трохи, це зі мною буває іноді. Але нам, художникам, таке треба вибачати, самі розумієте. Так що ви мені хотіли сказати?
  - Та я кажу, що залишайся в мене жити, поки будеш у нас. Місця в мене в хаті вистачає, їсти-пити є що, та й молочко, що тобі так сподобалося поряд, і храм тут таки під боком, та ще й тут таки поряд, - бабуся показала рукою, - просто перейдеш доріжкою через мій город - і Дніпро, купайся скільки завгодно.
  - Так, так умови просто чудові, що там і казати, - завагався якось Сергій. - Я б, звичайно, не проти.
  - То в чому ж річ? - бабця помітила його нерішучість.
  - Просто, розумієте, я взагалі то думав зупинитися в отця Михайла. Наскільки я зрозумів з нашої з ним розмови, він теж такої думки, він же одинак, живе самотою, як я зрозумів? Це по-перше. А по-друге, ви ж самі, Горпино Степанівно, говорили, що до вас приїжджають ваші рідні, щоб допомогти вам по господарству - чи не заважатиму я в такому разі їм і вам?
  - Он ти про що. То щодо отця Михайла, він дійсно таки одинак, як померла його дружина, Ольга Петрівна, то з тих пір Михайло Архипович, отця Михайла нашого, якщо не знаєш, звати так, Михайло Архипович Князенко.
  - Так, так, звичайно, знаю.
  - Так от, він, виходить так що й справді одинак. Але ж покійна його дружина залишила Михайлові Архиповичу донечку, Оксану.
  - Але ж, як мені відомо, вона черниця?
  - Так, так, правда твоя, Оксаночка у нас в Христових наречених ходить, прикликав її Господь до служіння. Але ж монастир - не в"язниця, і Оксана частенько відвідує батька, а іноді й довгенько таки живе тут у нього, коли треба допомогти по господарству. А зараз - вам, міським жителям, це, мабуть, невідомо - саме час поратися на городі - травень - і огірочки треба посадити, і помідорчики, пополивати все, поки прийметься добре, та й картопельку прополоти та обгорнути саме час, і все таке інше. Одне слово, тут вона якраз зараз, Оксана, у батька живе й порається по господарству. А щодо моїх рідних, то вони дійсно приїжджають до мене на поміч, але приїжджають вони не надовго, зазвичай на вихідні, і місця, хоч і хата моя видається невеликою, вистачає всім, і в хаті на долівці стелемось, і ще й прибудівля за хатою є, раніше, коли я тримала корову, там сіно було, і всі так любили виспатись на сіні, а тепер там стоять ліжка, і влітку теж дуже гарно там спати на свіжому повітрі. Так що, як наїдуть мої, то місця всім вистачає, і тобі вистачить - одним менше, одним більше, ніхто й не помітить.
  - Що ж, переконали, - Сергій розвів руками, - я з великим задоволенням залишуся у вас, якщо отець Михайло не буде проти цього, якщо він не образиться на те, що я зупинюся не в нього.
  - А чого б йому бути проти, чого б йому ображатися? Та й Оксаночка ж зараз якраз тут живе.
  - Та й вам же, Горпино Степанівно, зайва копійчина не завадить, пенсія ж у вас не дуже...
  - Яка пенсія, яка зайва копійчина, я щось не второпаю про що ти це говориш.
  - Та за квартиру ж я вам заплачу. Що ж я тут даром житиму, турбуватиму вас. Обіди мені ще ж треба готувати...
  - Ти що образити мене хочеш? Заплатить він мені! - обурено, наче їй запропонували щось непристойне, вигукнула бабця. - Та як у тебе язик повернувся! Ти он яку справу приїхав до нас робити, до нас як поставився, а я буду з тебе гроші брати?
  - Вибачте, вибачте, - примирливо підняв руки догори Сергій, - я не хотів вас образити.
  - Та чи ви тут сваритеся вже, такими вже рідними стали, що вже й сварка між вами, - і Сергій, і Горпина Степанівна одночасно повернули голови в напрямку вхідних дверей, де на порозі з"явилася опасиста кругловида жінка років шестидесяти в строкатому платті.
  - А-а-а, ось і Мотя прийшла, - кивнула в бік жінки Горпина Степанівна. - Це ж сусідка моя, Мотря Микитівна, це ж вона, Сергію, пригощала тебе молочком.
  - Так, так, - радісно закивала у відповідь сусідка, - оце забігла на хвильку поцікавитися, чи сподобалося вам моє молочко.
  Сергій з Горпиною Степанівною порозуміло перезирнулися, даючи одне одному знати, що вони обидва добре втямили причину Мотиного приходу: було цілком ясно, що Мотря Микитівна після приходу Горпини Степанівни, коли дізналася про Сергія, відразу ж подалася по селу розповсюджувати сенсаційну звістку про приїзд знаменитого художника, який буде розписувати їхній храм, - ще б пак, розповісти односельчанам першою про таке! Але розповідаючи про Сергія, Мотря Микитівна, мабуть, не змогла таки втриматися від того, щоб хоч декілька разів не сказати таку спокусливу сакраментальну фразу "сама його бачила", хоча й говорила вона це, очевидно, як добросовісна оповісниця, не без докору сумління. І ось, щоб заспокоїти своє, трохи постраждале сумління, Мотря Микитівна й прийшла зараз до сусідки, щоб і насправді таки на власні очі побачити Сергія.
  - Та ти заходь, заходь, Мотю, проходь, сідай, - запрошувала баба Горпина сусідку, яку втім можна було й не запрошувати, вона й так пройшла до столу, відсунула стілець і присіла біля столу. - А ми оце з Серьожею, - посміхнулася Горпина Степанівна в бік Сергія, підкреслюючи перед сусідкою таким звертанням до знаменитого художника дружні з ним відносини, - трохи дійсно таки не порозумілися, трохи справді не посварилися. Ти тільки уяви собі, Мотю, говорить, що заплатить мені за квартиру, якщо житиме тут у мене, поки розписуватиме наш храм! Уявляєш собі таке?
  - Оце так. Оце ви, справді таки, придумали, - широко розплющеними від здивування очима подивилася Мотя на Сергія, як на якогось незрозумілого дивака. - Та що ж ми тут бузувіри якісь, чи що. Будемо ще й гроші з вас дерти? Оце так!
  - Та годі, годі вже вам, - примирливо подивився на обох сусідок Сергій, - будемо вважати це непорозуміння вичерпаним. Як то кажуть, хотілося як краще, а вийшло як завжди. Будемо вважати, що нічого я вам не пропонував.
  - Ти бачиш, який розумний, - звернулась задоволено баба Горпина до Моті, - я ж тобі казала, який він розумний, - і обидві сусідки значуще похитали головами на знак згоди, хоча Сергій так і не зрозумів, в чому так вже виявилася його великорозумність, а тим часом все одно бути розумним було таки краще, аніж навпаки. - А до речі, - похопилася Горпина Степанівна, - ти не знаєш, чи отець Михайло повернувся вже додому?
  - Так. Я оце якраз поверталася додому, - довірливо проказала Мотря Микитівна, мимовільно видаючи свою місію оповісниці односельчан щодо приїзду Сергія, - а була я в центрі, у Галі Стронихи, то бачила, що отець Михайло якраз їхав додому.
  - От і добре. А ми оце збиралися якраз із Сергієм до панотця, бо ж Сергій вже давненько в селі, а до отця Михайла все ще не завітав, - повільно і якнайдохідливіше проказала вона Моті, яка щойно тільки підсунула свого стільця поближче до столу, і зручно на ньому вмощуючись, очевидно, готувалася вже до насолоди тривалою, довірливою, докладною, цікавою розмовою. - Так що вибачай, Мотю, нам зараз доведеться піти з дому. Іншим разом поговоримо.
  - Ну от, - скрушно сплеснула в долоні Мотя, - тільки я зайшла, як вам вже йти треба. То скажіть же, будь ласка, молочко моє вам хоч сподобалося? - вирішала вона хоча б таким чином, хоча б на мить продовжити таку бажану розмову.
  - Не те слово, ще б не сподобалося ваше молочко, - вирішив Сергій похвалою якось винагородити свою нову сусідку за її нездійснену мрію про довгу довірливу розмову. - Такого молочка я зроду ще не пив. Хоча, може, в дитинстві й пив щось подібне, коли жив у своєї рідної бабусі, Килини Андріївни, на селі. Сама вона корову не тримала, бо була вдовою, як і Горпина Степанівна зараз, а брала моя бабуся молоко теж у своїх сусідів, теж гарне було молоко, але ваше молоко, Мотре Микитівно, просто таки незрівнянне, смачне, духмяне, солодке, не молоко, а нектар. Дуже гарне.
  - От і добре, от і добре, - аж зашарілася від задоволення Мотря, - пийте ж мого молочка скільки вам заманеться. Пийте до схочу. І не здумайте мені навіть натякати про гроші, - жартівливо пригрозила вона Сергієві пальцем, - за гроші я вам не дам ніякого молока, навіть і не думайте.
  
  
  
   3.
  
  
  Сонце над селом Веселим вже давно перемайнуло полудневу вершину і почало вже своє поступове сходження вниз до західного пругу, передвіщаючи прекрасний весняний вечір. Хоча Сергій і намагався переконати Горпину Степанівну, щоб вона лише розповіла йому, як дійти до оселі отця Михайла, а вже він, Сергій, сам дістанеться до панотця, відбуде там належну гостину й обов"язково повернеться, рішуче налаштована бабуся не здалася ні на які умовляння і наполягла таки на тому, щоб особисто супроводжувати Сергія. Загалом тихе й спокійне, село в цей передвечірній час все ж дещо пожвавішало: верталися додому з роботи люди, малеча після школи й виконання домашніх завдань висипала на вулиці побавитися дитячими веселощами, а старші парубки й дівчата гуртувалися помалу до знадливих травневих вечірніх гулянок. Баба Горпина, супроводжуючи Сергія, безугавно розповідала про все, чим живе село, особливо ж задоволено вона віталася з людьми, які виходили зі своїх дворів назустріч, очевидно, оповіщені про приїзд художника Мотрею Микитівною. Горпина Степанівна, кожного разу, привітавшись, належним чином відрекомендовувала Сергія односельчанам і навзаєм кожному односельчанину представляла Сергія, потім ще трохи підтримувала поважну розмову, додержуючи неписаного селянського дипломатичного протоколу, і вони знову вирушали далі, потроху наближаючись до мети свого походу - оселі отця Михайла.
  - А ось і вона, оселя Михайла Архиповича, - коли вони з Сергієм, дійшовши вже до центру села головною вулицею, звернули в бічну вуличку, кивнула Горпина Степанівна в бік ошатно огородженого красивим тином охайного цегляного будинку. - Оце тут він і мешкає, панотець наш Михайло, ось і машина його біля двору стоїть - значить він точно вдома, - додала вона, звернувши Сергієву увагу на старенькі "Жигулі" першої моделі синього кольору, що стояли за кущем бузку, який ріс біля панотцевого двору, і тому Сергій не відразу помітив автомобіль.
  І щойно вони з бабусею наблизилися до воріт, як із відчиненої хвіртки назустріч їм вийшов і сам отець Михайло - високий широкоплечий чоловік з довгим русим волоссям і охайно підстриженими вусами з борідкою, одягнутий у просту сіру куртку і потерті джинси.
  - А, Сергію, - радо простягнув він руки назустріч гостям. - Нарешті, нарешті ви до нас завітали. Дуже, дуже радий вам. Нарешті, - очі, все його обличчя сяяли щирою привітністю, яка свідчила, що Михайло Архипович дійсно був радий.
  - Я теж, дуже, дуже радий, - вітально потискаючи руку панотцеві, теж зі щирою радістю відповів Сергій. - Тим більше радий, що вже познайомився з деякими вашими прихожанами, - показав він на бабу Горпину.
  - Горпино Степанівно, то ви вже встигли познайомитися з нашим гостем? - перевів погляд на стареньку панотець.
  - Ми не лише познайомились, а вже стали добрячими друзями, - відповів за бабцю Сергій. - Просто я приїхав до вашого села ще зранку, і встиг уже дещо познайомитися з вашим селом і з вашими односельцями, храм, до речі, вже оглянув.
  - Так, так, а я, як на те, - з вибачливим виразом на доброму обличчі промовив отець Михайло, - сьогодні цілий день не був удома. У Семена Бондаря дружина Клава заслабла не на жарт, а живуть вони далеченько від усіх благ цивілізації на хуторці в півтора десятка будинків, так що довелося зранку взяти нашого лікаря з місцевої дільничної лікарні, поїхати до Бондарів, на "швидку допомогу" у нас, знаєте, бензину не вистачає. Марія Дмитрівна, терапевт наш, оглянула Клаву, а в неї і тиск дуже високий, і з серцем щось негаразд, так що довелося відвозити Клаву до районної лікарні. А там доки все оформили, доки лікарі зробили перші призначення, доки вирішили питання з ліками, ліки ж бо в лікарні теж відсутні... Одне слово, так цілий день і довелося проїздити, а ви тут доки, виявляється, вже чекаєте на мене.
  - Та я і не думав нудьгувати без вас, - заспокоїв його Сергій. - Я ж вам кажу, що мені, на щастя, якраз нагодилася Горпина Степанівна. Вона мені і про церкву розповіла, і в гості запросила, і нагодувала, і відпочив я в неї. Так що, нарікати мені не доводиться.
  - В такому разі, я дуже радий, запрошую вас до господи, - гостинним жестом показав на свій будинок отець Михайло. - Ось тільки загоню в гараж свого "кадилака", - показав він на "Жигулі", і підійшовши до автомобіля, лагідно поклав руку на кабіну і додав: - поставлю на ніч на відпочинок свою стареньку "копієчку", вона бо сьогодні нівроку собі попрацювала.
  - Старенька то вона, може, й старенька, - оцінюючим поглядом ковзнув по автомобілю Сергій, - а виглядає досить таки непогано, як на свій вік. Дуже добре виглядає. Як новенька.
  - Ще б пак, - гордовито відповів панотець, - це ж помічниця для всього нашого села, - він ніжно погладив кабіну авто, наче це була жива істота, - а тому й доглядаємо ми її усім селом - хто чим може, і хто на що здатен: хто грішми, хто яку деталь дістане, хто підварить, хто підфарбує... А нещодавно Славко Здоренко свою власну авто-майстерню відкрив і взяв нашу стареньку "копієчку", як він сказав, на довічне безкоштовне обслуговування. Отже, тепер наша машина в надійних руках. Ми то й придбали це авто всім селом, коли почалися всі ці негаразди: жінці народжувати - а на "швидкій допомозі" бензину немає, комусь треба терміново в район, а автобус зламався, і все таке... Так що склалися всім селом і придбали оце авто. А так взагалі-то я ніколи й не думав, що колись буду водити машину. Та, бач, довелося. А як згадаю свої потуги щодо оволодіння водійськими правами, - весело посміхнувся він. - І сміх, і гріх. Та нічого, все ж домігся свого. Як кажуть, не боги горшки ліплять. Справляюся зі своєю "копієчкою" не згірше за всякого завзятого водія. Але досить вже ліричних відступів. Зараз поставлю машину в гараж - і прошу до господи.
  І доки отець Михайло відмикав гараж, що виходив воротами на вулицю, розвертав і заганяв у гараж авто, Сергій ніяк не міг спекатися відчуття сорому при згадці про свої недавні роздуми щодо розкошування священників, які дозволяють собі роз"їжджати на автомобілях, в той час як прості люди не можуть дозволити собі витратити зайву копійчину на шмат хліба насущного. Автомобіль отця Михайла дійсно був не розкішшю, а засобом пересування.
  Перша жива істота, яку гості зустріли у дворі отця Михайла, був величезний собацюга, породу якого Сергій, що мав дуже приблизне уявлення щодо собачого світу, визначив як кавказького сторожового. Собака був на цепу, при чому причеплений таким чином, що ніяк не зміг би дістати до людей, які проходили в будинок, але Сергій про це не знав і тому зупинився в нерішучості, втупивши розгублений погляд у величезну коричнево-білу кудлату гору м"язів, і прикриваючи інстинктивно собою бабу Горпину.
  - Не бійся, Сергію, не бійся, - бадьоро підштовхнула його Горпина Степанівна, - по-перше, Кудлай сюди не дістає, та й не стане він кидатися ось так ось, ні сіло ні впало на людей.
  - Так, так, - підтвердив слова бабці отець Михайло, що якраз зачиняв двері гаража, котрі виходили в двір, - Кудлай у нас душа добра, чи не так, Кудлаю, - кивнув він псові, на що той лише на мить перевів свій погляд на господаря, а потім знову флегматично втупив свої величезні чорні добрі очі в Сергія, очевидно вивчаючи нового відвідувача.
  - Кудлай - собака розумний, - похвалила пса Горпина Степанівна і собі, - можливо розумніший за деяких двоногих, що тільки, прости Господи, гавкати і вміють.
  - Та це, власне, і є єдина жива істота із тварин у моєму господарстві, - Михайло Архипович обвів рукою подвір"я. - Немає в мене ні курки, ні свинки, тільки город - і все, - кивнув він. - Живу одинаком, паства велика. Немає коли господарством займатись.
  Сергій окинув оком подвір"я. Все було чисто, впорядковано, подвір"я викладене плиткою, колодязь, красивий цегляний будинок під черепицею, більший, звичайно, за будинок баби Горпини, але не на стільки, щоб можна було з цієї різниці зробити висновок про велику відмінність у соціальному становищі господарів. А от із господарських будівель - лише льох та помірний сарай, що колись, видно, слугував за прихисток домашній худобі, а тепер був перероблений на гараж.
  - Добрий день, - раптом привернув увагу Сергія мелодійний дівочий голос. - А я чую, наче якісь голоси у дворі, думаю, чи гості якісь у нас.
  Сергій повернув голову на цей голос. Із-за будинку виходила дівчина в синьо-зеленому спортивному костюмі, який, облягаючи її молоде тіло, підкреслював надзвичайну красу її доладної, наче виточеної фігури. Була це дівчина досить високого зросту, не набагато нижча від Сергія, з русим волоссям, заплетеним у косу, скручену на потилиці. Особливо ж Сергія вразила та невимушена природна гідність її постави, з якою вона, привітавшись, спокійно наближалась до гостей. Навіть ні, мабуть, гідність - це, можливо, й не зовсім те слово, адже воно передбачає якусь гордість, можливо, навіть гординю, а в дівчині не було навіть натяку на щось подібне до гордині, як не було й натяку на щось подібне до запобігання перед гостями. Вона просто була сама собою. Вона просто й невимушено наближалась до Сергія ходою, якій позаздрила б якого завгодно рангу модель, вимуштрувана довголітньою подіумною наукою.
  - Добрий день, - відповів Сергій на привітання. - Хоча, день вже, можна сказати, закінчується, і вже можна б сказати "добрий вечір", - і він придивився поближче до дівчини.
  Та вона була справжньою красунею, придивившись, вирішив Сергій. Але відзначалась дівчина не тією показною агресивною красою строкато розмальованих облич на рекламних світлинах - її краса не відразу кидалася в очі, на перший погляд ніби то нічого особливого, звичайне, хоча й привабливе обличчя: гарний, трохи видовжений овал цього обличчя відзначався незвичним для жінки вольовим підборіддям, яке втім, нітрохи не псувало загального враження, адже в усьому іншому її обличчя було сама жіночність - красиво окреслений, хоча й дещо кирпатенький ніс, пухкенькі губи, красивий вигин чорних брів, і головне - очі, прекрасні великі сині очі. Великі сині й глибокі, дуже глибокі очі. Такі глибокі, що той, хто наважився б пірнути в них у спробі дошукатися їх дна, навряд чи зміг би випірнути - оце відчуття чогось незбагненного, а значить і небезпечного, опанувало Сергія при погляді на її очі, так що він навіть поспішив відвести свій погляд, але відразу ж знову повернувся поглядом до її очей, не в змозі опиратися якійсь чарівній непереборній силі. Адже саме очі, випромінюючи глибинну силу якоїсь потойбічної сутності, й надавали цьому дівочому обличчю, здавалося б звичайному, незвичайної довершеної гармонійності.
  - А це моя донечка, Оксана, - лагідно взяв дівчину за руку, а потім, обійнявши її, ніжно пригорнув до себе отець Михайло. - А оце, Оксано, той самий художник, хоча ти й кажеш, що правильно - не художник, а маляр, що приїхав до нас із Києва розписувати наш новозбудований храм. Сергій Михайлович Богданенко.
  - Дуже приємно познайомитися, - простягнув руку для знайомства Сергій.
  - Вибачте будь ласка, але потиснути вашу руку я зараз не наважуся, адже я щойно з городу, - вона показала свої забруднені руки, одночасно намагаючись обтерти присохлу до пальців землю, ні трохи при цьому не знітившись.
  - Так, так, Оксанка допомагає мені впоратися з городом, доки я мотаюсь у справах пастви, - лагідно поглянув Михайло Архипович на свою доню.
  - То проходьте до господи, будь ласка, - запросила гостей Оксана, - проходьте, а я затим помию руки та пригощу вас чаєм. Проходьте, проходьте.
  
  
  
   4.
  
  
  Всі зайшли через крильце і сіни, які були одночасно кухнею, в передпокій, де Михайло Архипович запропонував гостям сісти за невеликий стіл, і сам сів поряд з ними. Оксана ж залишилася в кухні готувати чай.
  Сергій тим часом окинув поглядом господу панотця. Ті ж самі ікони, ті ж самі світлини рідних і близьких, як і в хаті баби Горпини, але все тут було опоряджено набагато старанніше і вишуканіше - це можна було назвати євроремонтом: красиві шпалери на стінах, підвісна стеля, красиві люстри, євро вимикачі, ікони й світлини красиво по-сучасному оправлені, на вікнах жалюзі, через відчинені двері в залу Сергій побачив великий сучасний телевізор, комп"ютер, але найголовнішою ознакою оселі панотця Михайла були все ж книги, книги стояли в красивій книжній шафі, стояли на підвісних полицях, які були розміщені в кожному придатному для цього місці, книги лежали на столах, на стільцях, відкриті на потрібній сторінці, і закриті, в яких виднілися закладки... Одне слово, Сергій зрозумів, що книги були пристрастю отця Михайла, і хоча пристрасті не повинні бути притаманними служителям Бога, книги - пристрасть, котру все ж таки можна пробачити навіть священникові, вирішив він.
  - Непогано тут у вас, панотче, - порушив Сергій мовчанку, - все опоряджено зі смаком. Гарно у вас.
  - Та це все, знову ж таки наша громада, - пояснив Михайло Архипович. - Громада у нас чималенька, от і кажуть, що ми , мовляв, хіба не зможемо утримувати нашого заступника перед Богом, це мої прихожани, вибачаюсь, про мене так говорять, - трохи соромливий вираз з"явився на його обличчі. - Так от і говорять мої прихожани, що, мовляв, нам перед Богом буде соромно, якщо житло нашого священика не буде гідно опоряджено, та й взагалі, якщо його побут не буде налагоджено належним чином. І скільки я не пояснював їм, що Богу, взагалі то, байдуже до того, які шпалери в моїх кімнатах, Бога цікавлять зовсім інші речі - все одно вони таки зробили по-своєму. Та, врешті, якщо громаді так вже приємно бачити домівку свого священика саме такою, то нехай вже буде так, великого гріха я в цьому не бачу. Та й домівкою цією, зрештою, користується кожен із наших односельців не менше, ніж я сам, тут ми збираємося, вирішуємо наші питання, моя оселя завжди відкрита для кожного односельця, от хоча б комп"ютер, - панотець показав у бік розташованого в залі приладу, який Сергій вже примітив раніше, - став у пригоді вже не раз не одному із сельчан. А було це так - приходжу якось я вже ввечері додому, заходжу в хату, а там стоїть оце чудо цивілізації. Що робити? Довелося опановувати всі премудрості володіння цим чудом, як доводилося перед цим оволодівати автомобілем. Хоча я й нині не такий вже великий спеціаліст щодо комп"ютера, тут більше тямить моя Оксана, але і я теж дещо можу, а взагалі, як я казав, все село користується цим дивом техніки. Отак, власне вся оця благодать у моїй оселі й з"явилася: приходжу додому ввечері, дивлюся - нові шпалери на стінах, приходжу іншим разом - люстри красиві висять, а оце нещодавно прийшов, дивлюся - новий холодильник стоїть на кухні.
  - Вибачте, отче, - не втримався Сергій від питання, - а як це, ви говорите, що приходите додому, а тут вже стоїть холодильник, чи комп"ютер, чи ще щось зроблено, ви що свій дім не замикаєте?
  - Та була б моя воля, - усміхнувся він, - я б нізащо не замикав, на все, як кажуть, Божа воля, та й єдине, що мені й справді було б жаль втратити - це мої книги, а книги - то навряд чи велика принада для злодіїв. Та замок мені все ж врізали все ті ж мої благодійники, і хату я замикаю, коли йду з дому, але про те, де знаходиться ключ, знають майже всі на селі, адже завжди може виникнути потреба скористатися тим же комп"ютером, чи, наприклад телефоном, який стоїть у мене, хоча останнім часом все більше користуються мобільними телефонами, все ж і мій домашній телефон стає в пригоді. Одне слово, зайти до моєї оселі - не проблема майже ні для кого з нашого села, це може бути проблемою лише для якогось заїжджого незнайомця.
  - Такого, як оце, наприклад, я, - сказав Сергій, просто зачудований розповіддю отця Михайла. Дійсно, все тут було таким незвичайним, таким дивним, причому приємно дивним, приємно незвичайним. І ця майже столітня, невтомна в своїх благих трудах баба Горпина; і цей незрівнянний отець Михайло, що наче зійшов у наш гріховний світ прямо зі сторінок якогось стародавнього "Житія" і так просто й природно розповідає про своє невтомне, безнастанне, жертовне служіння людям, в якому так просто й природно виявляється вся премудрість божа, закладена в задумі творця стосовно його творіння - людини; і ця, наче виникла з якоїсь казкової невіді, незбагненна, дивовижна дівчина... Оксана... Як же це він! Як же це може бути? Хіба це можливо? Сергій раптом згадав про те, що донька отця Михайла - черниця. Якось це здалося настільки неймовірним: оця русоволоса синьоока красуня - черниця! Неможливо. Чи, може, це йому просто так дуже хотілося, щоб це було неможливо. А може, в отця Михайла була ще одна донька, подумалось йому. Та ні, він же прекрасно знає, що отець Михайло - вдівець і має одну доньку. Як же це? Чому? Нуртовиння бентежних думок захопило Сергієве єство і невідпорно потягло його в глиб якогось дивного почуття, неначе він оце йшов собі спокійно берегом моря, йшов собі йшов, задивившись у небо, аж непомітно для самого себе перетнув межу берегової тверді й пішов собі спокійнісінько по воді... Аж глядь собі під ноги - а там замість берегової тверді морське плесо. І як це йому вдалося йти по воді? І що тепер йому робити: йти далі, повертати назад, стояти на місці й ждати, чи доля й надалі втримуватиме його над безоднею, чи потягне на глибину?..
  - Чи ви чуєте мене? - отець Михайло вкотре вже звертався до впалого в задум Сергія.
  - Вибачте мені, - врешті отямився Сергій. - Я дещо задумався, це в мене частенько буває.
  - Нічого, нічого, це природна річ для художника, як і взагалі для людини розумової праці, зі мною це теж, до речі, частенько буває, - заспокійливо промовив панотець. - Я ось кажу нашому гостеві, - звернувся він вже до своєї доньки, що якраз зайшла до кімнати, - що ми йому обов"язково скажемо, де ми кладемо ключа, коли замикаємо будинок, щоб шановний Сергій не відчував себе тут чужинцем і незнайомцем. Чи не так?
  - Звичайно, - з доброзичливим спокоєм відповіла Оксана і почала розставляти на столі чашки з духмяним гарячим чаєм, печиво, варення.
  Її плавні неспішні рухи, спокійна грація, з якою вона готувала стіл, просто зачаровували. На мить озирнувшись, Сергій помітив, що таке ж враження зачарування Оксана справляла й на інших: і Горпина Степанівна, і отець Михайло зі щирим замилуванням спостерігали за дивовижним волхвуванням чарівної дівчини. Хоча волхвування - і не зовсім те, що личило б доньці християнського священика й черниці, але саме це слово прийшло на розум Сергієві при спогляданні цього дійства, і він нарешті зрозумів ту красу, якою зачаровувала Оксана, красу, що не кидалася відразу в очі безсоромністю сучасних загальноприйнятих космополітичних канонів стандартних рекламних облич, а привертала до себе якраз своєю незвичайністю, глибинністю, потаємністю. Це була глибинна і потаємна досконалість споконвічної української породи, виплеканої в недовідомому мороці незглибимих тисячоліть, досконалість, згідно з якою були створені шедеври Трипілля й Скіфії, досконалість, яка визначила злет Київської Русі, дозволивши невідомим майстрам створити своєрідну довершеність храмів цієї доби, незрівнянну довершеність Київської Софії, незвичну, відразу не зрозумілу красу її Пантократора й Оранти, грізну непоступливу красу, що дає себе пізнати, як і цнотлива українська дівчина, тільки після того, як упевниться в чистоті й щирості твоїх намірів. Своєрідність цієї краси, як і своєрідність нашої незрівнянної мови, вдосконалюючись і довершуючись, пронизувала буття нашого народу починаючи від перших божественних зачудувань якогось первісного мисливця, що виливав переповненість почуттів у наскальних малюнках і ритуальних співах, аж до останніх осягнень духу, нанизуючи на нитку часу перлини тисячоліть в намисто українського народу, настільки могутнього і незнищенного, що це дозволяло йому протягом його незглибимо довгої історії завжди відроджуватися в часи, коли, здавалося б, він вже зовсім зникав з історичного обрію. Звичайно, Сергій все це прекрасно знав зі своїх студій української історії, культури, філософії, релігії, але ж знав він все це, як щойно виявилося, досить абстрактно, теоретично, і лише зараз, споглядаючи це ідеальне творіння українського роду в образі Оксани, він дійсно відчув це все: всі його знання, всі осяяння і духовні набутки в одну мить промайнули перед його душевним зором і ніби осяяли зсередини новим теплим рідним світлом його єство, все те, що він, вивчаючи, бачив наче збоку, тепер стало його рідною невід"ємною часткою, він наче провалився в бездонну глиб України, відчувши себе рідною частинкою її вічного єства. Це, врешті, й було відчуття божественного.
  Сергій озирнувся - очевидно, й Горпина Степанівна, й отець Михайло переживали, усвідомлюючи це чи ні, щось подібне до його, Сергієвих почуттів, очевидно, що й Оксана розуміла, яке враження вона справляє на цих мовчазних захоплених людей, але це ані трохи не викликало в ній ні зайвої дівочої соромливості, ні гордощів - вона породжувала добро і радість в душах людей, як сонце породжує тепло, вона це усвідомлювала і їй це подобалося, їй подобалася та чиста радість, яка виникала навколо неї, от і все.
  - Пийте, будь ласка, чай, а я піду переодягнуся, - порушила нарешті мовчанку Оксана і пішла в сусідню кімнату, зачинивши за собою двері.
  Але мовчанка після цього все ж не порушилася. Всі взяли по чашці чаю і почали потроху пити, не порушуючи ідилії мовчання, адже це була не та незручність ніякового мовчання, коли не знаєш із чого почати розмову, щоб вона була цікавою для всіх, це було красномовне мовчання людей, які переживають разом прекрасні почуття, знають, що ці почуття спільні, і їм для цього не потрібні ніякі слова, бо слова лише б збіднили єднаючу силу чистої радості, що так красномовно світилася в кожному обличчі.
  - А ось і я, - зайшла в кімнату Оксана в довгій, нижче колін, закритій темно коричневій сукні з красивим світло коричневим, кольору пожухлого листя, вишиванням на грудях, що ще яскравіше відтінило русоволосу красу її білявого обличчя.
  Вона повільно сіла біля свого батька, покірливо схиливши голову на його плече.
  - То як там правильно, - обійнявши доню й побожно поцілувавши її в русяву голову, з лукавим усміхом спитав Михайло Архипович, - художник, чи маляр? Маляр-бакаляр, - зовсім уже весело додав він.
  - А й так, і так правильно, але все ж маляр - більш питомо для нашої мови, - глянула вона на батька з-під лоба й перевела погляд на Сергія, наче передаючи йому слово.
  - Звичайно, - з радістю погодився Сергій, - маляр, баня, світлина - це більш наші рідні слова, ніж художник, купол, фотографія, але й інтернаціоналізмами не варто нехтувати, для всього, як кажуть, місце й час. Більш важливо, з якою майстерністю ти написав картину чи зробив фото, як би ти при цьому не називався.
  Розмова небавом захопила їх, розширюючи своє русло, розпросторюючи течію роздумів. Сергій зрозумів, що величезна купа книг в оселі отця Михайла - це не просто велика кількість, це кількість, що згідно з канонами діалектики перейшла в якість. Здавалося, не було такої галузі гуманітарних знань, в якій Михайло Архипович не був би обізнаний. Та й Оксана не пасла задніх - спокійно й переконливо вона могла висловити свою думку, зовсім не поверхову, на яку завгодно тему, яка, здавалось би, й зовсім не мала ніякого стосунку до релігії. Менше за все цей священик та його донька були схожі на вузьколобих клерикалів, що фанатично прославляють якусь одну ідею, проклинаючи все інше. Вони щиро були відкриті для обговорення яких завгодно питань, готові були довірливо й співчутливо вислухати яку завгодно, навіть ворожу думку, більше того, йшлося на те, що якраз ворожу думку, вони й готові були вислухати з найбільшою любов"ю й співчуттям, щоб глибше зрозуміти її й переконати в її хибності. Мабуть, це й була та сама любов, яку проповідував Ісус Христос, та сама любов, яка і є - Бог, подумалося Сергієві. І коли він бачив отак батька з донькою поряд, коли її голівка лежала на батьковому плечі, Сергій все більше й більше переконувався в тому, наскільки вони таки схожі - батько й донька, адже на перший погляд, не зважаючи на деякі поверхові спільні риси, вони все ж досить таки відрізнялись: батько - з видовженим обличчям, якому ще більшої продовгуватості надавало довге русе волосся й підстрижена борідка з відчутними вкрапленнями сивини; з тонкими рисами, які наче спрозорювали обличчя, створюючи враження, що це обличчя належить людині, дух якої переміг її плоть, так що плоть ставала вже обтяжливою для цього духу; і донька - з більш округлим, хоча теж дещо видовженим обличчям, але риси якого, будучи теж досить правильними й тонкими, все ж свідчили про ідеальну гармонію духу й тіла, які доповнюючи одне одного, буяли довершеною досконалістю. Але коли вони отак сиділи поруч, схилившись одне до одного, вислуховували чужі думки, висловлювали свої, вони взагалі здавались одним цілим - лагідна доброзичливість, неупередженість ні до чого й ні до кого, щире співчуття, що звучали в кожному слові, так що навіть їхні голоси, хоча й були один дівочим, а інший чоловічим, здавалися схожими, і головне - очі, ці чисті, ясні, глибокі очі, що випромінювали всепереможну силу їх внутрішнього світла, очі, котрими, як Сергієві іноді здавалося, на нього дивився сам Ісус Христос, так що Сергієві, як іконописцю, видалася заманливою думка, запам"ятати ці обличчя для прикладу при написанні ликів святих, хоча, можливо, така думка й межувала з деяким святотатством.
  Неочікуваною була й поведінка Горпини Степанівни - взагалі не відзначаючись, як Сергій устиг помітити, мовчазністю, під час гостини в отця Михайла, вона майже не проронила жодного слова, вона мовчки сиділа, поглинаючи блаженним, захопленим поглядом своїх незрівнянних улюблених панотця і його доньку, вона всім своїм єством всотувала кожне їхнє слово, можливо, іноді й не розуміючи його смислу, але свято вірячи в єдино можливу правильність слів, які виходили з цих уст.
  Допивши чай, Сергій підвівся й підійшов до книжної шафи. Оглядаючи корінці фоліантів, він ще раз переконався в різнобічності й широті панотцевих зацікавлень. Особливо ж його вразила широта тих філософських набутків людства, якими цікавився Михайло Архипович: античні мудреці, середньовічна апологетика й патристика, хоча авторами й були не лише православні, але й католики, та, врешті, й матеріалісти вкупі з марксистами - все це ще якось можна було зрозуміти, але - Ніцше? А тим більше - Фрейд?!. Це якось зовсім уже не вкладалося в голові, не трималося купи.
  - Вибачте, отче, - не зміг утриматися від питання Сергій, - мені просто дуже цікаво, якщо це вас, звісна річ, не образить, чому - Ніцше? Чому - Фрейд? Невже це справді вас цікавить? Чим?
  - Так, так, звісна річ, - з розуміючою посмішкою похитав головою Михайло Архипович, - чому б це мало мене ображати, мені нічого приховувати, та й цікавить це не лише вас, як ви можете здогадатись, це зацікавлювало й декого з єпархіального управління. Та нічого крамольного тут немає й близько. Щоб простіше й дохідливіше пояснити, я можу сказати, що для того щоб воювати успішно, ворога треба знати дуже добре. Та це так, образно. Бо насправді війна - це не є ремесло священика, та й ворогом я нікого не вважаю, є просто заблудлі душі, і для того, щоб їх вивести зі стану заблудження, чи блуду, треба дуже добре знати ті потаємні, темні стежки-доріжки дрімучої людської природи, якими якраз і можна заблукати в ті непрохідні хащі гріха, де навіть невеликий проблиск благодатного божественного світла видається вже чимось неймовірним, поза природним, зайвим. От ви говорите, Ніцше, а що Ніцше? Ніцше сам себе покарав своєю гординею, так жахливо завершивши свій земний шлях, загнавши себе в безвихідь своєю нерозкаяністю, але його приклад на жаль нікого й нічому не навчив, і хибність настанов його філософії довело двадцяте століття, коли вже провідна верства діяльного людства взяла за керівництво до дії догмати ніцшеанства, а по суті сатанізму, особливо ж наглядний тут приклад фашизму й комунізму, які в цьому плані є одним і тим самим. А взагалі то, я б не став тут виділяти Ніцше, він лише один із проявів того величезного заблудження, в яке втрапило людство декілька останніх століть своєї, загалом недовгої історії, тут можна було б згадати дуже багатьох, і того ж Дарвіна, і того ж Фрейда, й багатьох, багатьох інших. Загалом це заблудження умовно можна було б назвати, використавши філософську термінологію, матеріалізмом, коли за наріжний камінь світобудови було взято матерію, тобто спочатку самовільно з"являється матерія, яка згодом породжує зі своїх свавільних надр дух. А де, коли, як і для чого з"явилася ця сама матерія, що безпорадно зависла в вакуумі холодної безкінечності і безладно дриґає ручками й ніжками своїх, безсилих дати щастя, матеріальних закономірностей, для чого цій матерії знадобився дух, який, врешті, теж визначається тими ж самими матеріальними закономірностями? Якесь зачароване коло. На перший погляд, зрозуміло кожному, що це нісенітниця, - отець Михайло якось дивно, навіть трохи безпорадно, здвигнув плечима. - Але ж в цю, вивернуту навиворіт, перевернуту вниз головою й догори ногами істину вірять найпроникливіші уми й пишуть її на прапорах прогресу ось вже останні декілька століть, плоди чого пожинаємо зараз і ми. Якщо ж глибше розглянути всю цю історію з самозванством матерії, то можна сказати, що створене проголосило себе господарем свого творця, створене проголосило себе творцем свого творця. І ця самопроголошена твар б"ється в судомах безсилої люті в даремних намаганнях силою, ґвалтом викресати з матеріально-закономірного процесу плотських утіх хоч якусь іскорку чистої радості й щастя... Та я, мабуть, дещо захопився, - раптом окинув він оком присутніх, - мабуть, уже втомив усіх своєю балаканиною?
  - Та що ви отче, - поспішив переконати його в протилежному Сергій, - ви так цікаво говорите, так просто й зрозуміло показуєте такі, здавалось би, складні речі. Я, наприклад, багато що побачив у новому світлі, багато чого зрозумів такого, до чого не міг сам ніяк дійти, хоча й думав над цим досить довго.
  - А все тому, - з тим же захопленням і просвітленим поглядом продовжив Михайло Архипович, - що не треба все занадто ускладнювати, навпаки, всі, якими б вони не здавалися складними, думки, теорії, цілі системи думок і теорій треба зводити до чогось простішого, до найпростішого, до тої зернини, з якої вони виплекані. Це й буде та божественна простота, яку й проповідував Ісус Христос. От, наприклад, - він показав рукою в бік Сергія, що так і стояв, захоплений словами панотця, біля книжної шафи, - ви кажете, Фрейд! Так, Фрейд. А що Фрейд? Велика, глибока система, переворот в науці, філософія. Так, звичайно, не можна ніяк заперечити заслуг доктора Фрейда в психоаналізі, в медицині, бо ж як лікар Фрейд дійсно таки прислужився людству і зміг знайти шляхи до полегшення страждань нещасних хворих людей. Велика йому за це дяка і уклін. Спасибі. Але ж до чого тут філософія? Для чого всі ці медичні терміни й процедури, всі ці фізіологічні процеси переносити в храм філософії, і з їх допомогою описувати найвищі поривання людського духу? Це все одно що, вибачаюсь за мою грубу селянську термінологію, копати граблями, або скородити лопатою. А все, знову ж таки, дуже просто. Все це з того ж самого зерна. Існування духу обумовити існуванням матерії. Дух породжений матерією, твердить ця філософія і на доказ своєї правоти наводить всі ці свої медико-фізіологічні осяяння. Вся ця знаменита сексуальність. Існує, мовляв, між чоловіком і жінкою статевий потяг. Аякже, звичайно ж існує, адже Господь на те їх і створив двома різними статями, щоб між ними існував потяг і від цього продовжувався рід людський. Та виявляється, існують ще всілякі збоченці, яких цей звичайний, природний, визначений Богом, потяг не задовольняє, і неможливість задовольнити цю свою неприродну сексуальну потребу вони, бачте, компенсують всілякими химерними фантазіями на зразок всяких там літератур, релігій, малярств і тому подібних сублімацій. Ось звідки він взявся, цей загадковий дух, його просто породила неправильна, збочена плоть. В такий же спосіб який-небудь видатний гастроентеролог скоро розвине й поглибить вчення свого колеги сексопатолога Фрейда і пояснить злети людського духу ще більш глибинним, ще більш фундаментальним, ще більш тваринним потягом людської плоті - потягом до їжі й питва. Адже, врешті решт, їсти й пити хочуть всі й завжди, причому по декілька разів на день, від самого народження й до смерті, на відміну від, вибачаюсь, бажання зайнятися сексом, яке виникає не в усіх і не завжди, а якщо і виникає, то значно рідше, аніж бажання добряче попоїсти. І уявіть собі, що знаходяться такі збочені індивіди, яким закортить погамувати свою природну потребу в їжі й питві у якийсь неприродний спосіб, ну хоч би, наприклад, зайнятися канібалізмом, або погризти каменюку, хоча це в принципі теоретично й можна спробувати, а що як йому ще захочеться напитися сонця, або проковтнути всесвіт? Єдиний вихід із такого становища - сублімація. І все, будь ласка - світові шедеври посипалися зорепадом, адже проковтнути всесвіт мало кому до снаги. Ні, звичайно, я розумію, що я все дуже спрощую, але, як на мене, на все це й треба дивитися значно простіше, все це не варте такого ускладнення, якого йому надали всі ці горе філософи. Бо й насправді, весь цей фрейдизм зводиться до того, що ось, бачте, раптом заманулося якомусь небораці задовольнити свою природну потребу в неприродний спосіб - що робити? Нема на те ради, пішов він собі, написав "Війну і мир", або намалював "Джоконду" - і все, вільний до наступного дикого бажання. А для чого йому "Війна і мир"? Чи не простіше було б йому піти й розвантажити вагон вугілля, чи скопати декілька соток землі? І всі бажання, як неприродні так і природні, як рукою зніме. То хіба це не дурня? Дурня! Комплекси. Комплекси - це, бачте, хвороба. А що таке людина без жодного комплексу? Тварина. Тобто, цілком духовно здорова людина - це тварина. Або ж машина з кісток і м"яса. І нічого нового в цьому немає, все це вже говорено-переговорено матеріалістами всіх мастей тисячі разів на тисячі ладів. Дурня. Але ж весь світ десятиліттями живе цим, захищаються дисертації, розвиваються теорії. А в основі що? В основі - ніщо. Ох ти, Господи, - раптом похопився Михайло Архипович, - оце я так розійшовся, оце так монолог я утнув. Бідні ваші вуха. Просто накипіло все це.
  - Та що ви, отче, - Сергій нарешті зрушив з місця й підійшов до столу, - що стосується мене, то я б вас слухав і слухав. Говорите ви дуже цікаво, захопливо. Я просто заздрю вашим прихожанам, які мають можливість слухати вас.
  - Звичайно, - отець Михайло теж встав із-за столу, - про Фрейда й Ніцше я їм не розповідаю, але все ж стараюсь донести до них суть Божих заповідей в міру моїх сил та можливостей.
  - Дуже, дуже гарно говорить отець Михайло, - знайшла врешті можливість долучитися до розмови й Горпина Степанівна. - Просто Златоуст. Його тут так поміж себе люди й прозивають Михайлом Златоустом. Вибачте, отче, але це ж, мабуть, і для вас не такий вже секрет. Не ображайтесь на стару бабу.
  - Та чого ж мені ображатися, коли ви мене майже святим нарікаєте. От тільки простих смертних священиків проголошувати святими? Я не думаю, що це правильно.
  - А ви не пробували писати, отче? - спитав Сергій.
  - Ото ще мені не вистачало, і так вільної хвилинки немає, - відмахнувся Михайло Архипович. - Ось, будь ласка, - показав він на вікна, - вже добряче посутеніло, добалакалися до самого краю. Адже темніє в травні вже досить пізно, а прокидатися нам тут на селі треба досить таки рано, як кажуть, встаємо разом із сонечком, бо справ у нас кожного дня - робити не переробити.
  - Так, я ще не сказала, - встала з-за столу й Оксана, підійшла до вимикача й увімкнула світло. - Сьогодні, коли тебе не було вдома, до нас Оля Бабенко заходила, просила, щоб ви, тату, завтра зайшли до них після закінчення шкільних занять, бо щось там з її Миколкою в школі знову негаразд.
  - Так, так, добре, зайду, обов"язково зайду, розумієте, - звернувся отець Михайло до Сергія, - Оля - мати одиначка, а синок її Миколка - взагалі то добра дитина, але ж безбатченко, і все таке інше. Одне слово, все в нього негаразди якісь трапляються, от і доводиться кожного разу розбиратися й налагоджувати справу. Та нічого, з кожним разом всі ці недоречності з Миколкою стаються все рідше і стають все менш прикрими, я думаю, що з ним, нарешті, все буде гаразд.
  - А ще, - Оксана пройшла кімнатою до вікон, щоб закрити жалюзі, і Сергій не зміг відірвати очей від неймовірної гармонійності її стрункої фігури, так вдало підкресленої сукнею, - заходив Іван Скиба, щось там у нього з приватизацією його земельної ділянки не ладнається, в районі щось усе тягнуть.
  - Знаю я, що вони там тягнуть, - на обличчі отця Михайла з"явився, доки ще не бачений Сергієм, вираз якоїсь суворої завзятості. - Доведеться завтра з самого ранку в район їхати. Розумієте, - він знову звернувся до Сергія, - як тільки комусь із моїх прихожан треба вирішити якусь нагальну справу, а начальство, як зараз водиться, починає крутити, самі розумієте з якою метою, то прихожани звертаються до мене, і тоді вже мені доводиться спілкуватися з цим начальством, бо начальство це, принаймні в нашому районі, не наважується вимагати в мене хабарів - все ж таки в кожному кабінеті, яка не яка, а іконка таки стоїть.
  Сергієві раптом стало так світло на душі, так світло стало раптом у кімнаті, наче це не електричне освітлення увімкнули, а просто стало світло від цих світлих душ, від цих світлих думок і намірів, від цих світлих справ. Його погляд зупинився на досить великих розмірів світлині, з якої на нього дивилася русоволоса красуня, дуже схожа на Оксану, але старша віком - Сергій відразу зрозумів, що це Оксанина мати, і це чомусь відразу якимось недовідомим чином зріднило його з цим домом і з цими людьми, так наче жінка на світлині подивилася на Сергія, схвально схиливши голову й довірливо посміхнувшись.
  - А ви знаєте, отче, я дуже радий, що я приїхав до вас, - з раптовою відвертістю випалив Сергій, на що всі лише радісно посміхнулися. - Ні, правда, я навіть не уявляю, яка б це була прикрість , якби я не прийняв вашої пропозиції...
  Його слова зненацька перервав несмілий стук і всі повернули голови до дверей.
  - Дозвольте, - нерішуче прочинивши двері, середнього віку жінка зі схиленою головою і зі страдницьким виразом обличчя переступила однією ногою поріг, але, побачивши в хаті гостей, відсмикнула цю ногу назад за поріг, - Отче Михайле, можна вас на хвилинку, - відступила вона назад в тінь сіней.
  - Галино Петрівно, - впізнав жінку панотець, - зараз, зараз... Вибачте, - звернувся він до присутніх у хаті і вийшов у сіни, прикривши за собою двері.
  - Галя Мірошниченко, - пояснила Горпина Степанівна, - мабуть, знову її чоловік Василь напився й бузувірить. Що вже йому тільки не робили, і лікували, і кодували. Не відпускає його ніяк ця бісівська горілка, і все тут. Оце недавно наче лікувався, і, мабуть, таки знову напився. А в такому стані Василь лише отця Михайла слухає, лише панотець може з Василем справитися, от і доводиться...
  - Вибачте, - перебив Горпину Степанівну отець Михайло, відчинивши двері в хату й переступивши поріг, - на превеликий жаль мені доведеться вас зараз покинути. Хотів би вас, Сергію, іще до Горпини Степанівни провести, якщо ви вже вирішили в неї зупинитися, та йти мені доводиться негайно і в зовсім інший бік.
  - Що, знову з Василем біда? - спитала Горпина Степанівна, на що отець Михайло лише розпачливо розвів руками, повернувся й рішуче вийшов із хати.
  - То будемо, в такому разі, на сьогодні прощатися, - встала Горпина Степанівна. - На добраніч, Оксаночко, - вона підійшла й ласкаво погладила руку дівчини.
  - Заходьте ж до нас обов"язково, - подивилася приязно Оксана на Горпину Степанівну й на Сергія. - Заходьте.
  - Аякже, - усміхнувся їй у відповідь Сергій, - ми ще вам набриднемо. Не знаю, як Горпина Степанівна, а я так точно набридну.
  - Не набриднете, - посміхнулася кутиками вуст і Оксана.
  Вийшовши з хати, Сергій з бабусею пройшли подвір"ям повз Кудлая, який лежав і незворушно, наче якийсь тисячолітній сфінкс, споглядав за ними.
  - Як справи, Кудлай? - кинув Сергій псові. - Все лежиш? Він, мабуть, зовсім таки не злий собака, ніяк на людей не реагує.
  - Добрий то він добрий, - відповіла Горпина Степанівна, - адже ж люди всі тут добрі, й злих людей Кудлаєві давно вже не траплялося. А якби нагодилася яка зла людина, то їй би дуже не повелося з Кудлаєм. Були колись випадки, якось розповім при нагоді. З добрими наш Кудлай добрий, а зі злими - не дуже.
  Проходячи ж через хвіртку, Сергій на мить озирнувся через плече, побачив стрункий силует Оксани на фоні світла, що лилося з відкритих хатніх дверей, запам"ятав цю чарівну мить, зачинив за собою хвіртку і зробив рішучий крок у густу травневу ніч.
  Чисте ще вдень небо, на ніч затяглося хмаровинням, крізь яке ледь-ледь прозирало підсліпувате місячне сяйво, створюючи враження таємничості в зачудованому теплому запашному мороці, який де-не-де розривали ліхтарі, що освітлювали нічні сільські вулиці, морок цей пронизували солов"їні співи, та ще легенький вітерець намагався розвіяти його незрушність. Сергій на мить зупинився, на повні груди вдихнув насичену, солодку пахкість весняної лагоді й відчув, неначе це в його власних жилах заструмувала та сама зелена кров весни, що, пульсуючи у ритмах солов"їних тьохкань шаленством циганської крові травневих марень, струмувала у жилах волохатої ведмедиці-ночі, яка пухкою і теплою лапою вітерцю незграбно шарудить у кронах розлогих дерев, немов у вуликах весняних таємниць, шукаючи солодкий мед кохання у серцевині травня.
  
  
  
   5.
  
  
   Поряд з такою особливістю, як здатність раптово посеред розмови задуматися, або ж щось переплутати чи забути, Сергієві, як втім і майже кожній творчій особистості, притаманна була й така, можна сказати, класична властивість художника, поета чи актора, як схильність до безсоння. І розкинувшись на тому самому, на якому він відпочивав удень, але вже розкладеному, дивані, схиливши голову на м"яку пухову подушку, Сергій, власне й очікував такого знайомого й звичного нападу безсоння, адже хіба міг він мати надію так просто заснути після такого неймовірного дня, що розкуйовдив почуття, переповнивши прозорий келих душі п"янким запашним весняним напоєм бажання якогось нового невідомого щастя. Ці прості, що видалися Сергієві майже святими, люди, які б дуже здивувалися, що їх такими вважають, які просто жили своїм звичним, майже святим життям, так вразили його...
   Ні, звичайно, Сергій зустрічався й зі священиками, і священиками непоганими, котрі гідно виконували свій обов"язок, але в тім то й справа, що - обов"язок! Жив Сергій і в монастирях, де монахи відзначались неабияким, навіть, натхненним пориванням у служінні Господу. Але ж село Веселе - це не монастир, і отець Михайло - не виконував свій обов"язок, ні, - він був тільки вдячний долі за можливість прислужитися людям. А ще ця чарівна, неймовірна дівчина, яка миттєво, якимсь недовідомим чином, зробила те, що Сергій наполегливо до самозабуття намагався здійснити за допомогою книги, пензля і молитви - ця дівчина зріднила його до єдинокровності з усім найсвятішим, до чого він прагнув, з Богом і Україною, вірніше, з Божественною Україною, бо Україна і Бог були для Сергія однією нероздільною святістю. І це новонароджене почуття єднання з усім найомріянішим, з усім найсвятішим, почуття нової повноти буття було таким ясним, таким виразним і захопливим, що, на думку Сергія, йому навряд чи дало б заснути цієї ночі переживання потрясаючої бентеги цього неочікуваного подарунку долі, коли йому так неждано відкрився неоціненний духовний скарб.
   Але, як на диво, сон прийшов до Сергія надзвичайно швидко і легко, хоча перед тим, як цей сон прийшов, Сергієві довелося пережити ще один спогад, який, очевидно, був викликаний із потаємних глибин пам"яті саме сьогоднішніми переживаннями, глибиною, піднесеністю, яскравістю сьогоднішніх переживань. Річ в тім, що Сергій не був від самого дитинства прилученим до християнського світла, він був народжений у нетрях прогнилого до самих своїх засадничих основ Радянського Союзу, у безпросвітності того духовного мороку, коли освячене владою безбожжя виплодило врешті всезагальну зневіру в усіх взагалі цінностях, в тому числі й зневіру в побудові того світлого майбутнього, заради якого були принесені незчисленні людські жертви, заради якого був розстріляний сам Бог, і приписи морального кодексу будівника комунізму стали для радянської людини таким же непотребом, як і Божі заповіді. Це вже потім, у вже досить зрілому віці, коли він повністю став відповідальним за свої думки і вчинки, коли вже гіркота від розчарувань і втрат переповнила всі можливі межі... Тоді до Сергія прийшов Христос. Якраз оцей саме доленосний переворот його духовного життєпису, коли він став із поганина християнином, зараз якраз і випірнув у Сергієвій душі. Як це було?..
  ... Ні, це не були спомини про ті повсякденні подробиці його буденного існування, в яких відбувалося його духовне переродження, це була якась фантасмагорична алегорія почуттів, думок, осяянь, в яких і відродився тоді в його гріховному єстві Бог, в яких зараз все це зринуло миттєвим спалахом спомину про те, яким мізерним і жалюгідним видалося тоді Сергієві те існування, яке до того часу видавалося йому не лише природним і достойним, а взагалі єдино можливим існуванням - існування завдяки утримуванню душі у межах осягнення вічних марнот... Але ж знову і знову на вулицях безликий натовп розчахує нас навпіл - і по межі розіп"ятої істини межа терпіння волає розтином між пеклом навколишнього життя і раєм душ, які діткнулися колінами свої страждань до заповітної землі божественної благодаті. І боляче стискається серце у намаганні запобігти язичницькій спокусі назвати факірською ту мелодію милосердя, яка отруйні зміїні звиви шляхів незвідності наших доль приборкує впокорюючою гармонією Його Ім"я: адже у цьому імені й тепло долоні батька на провинній дитячій голівці гріховності людської і щирість материнської сльози у кришталево чистім оці справедливої відплати - і скільки б нас не переконувала дійсність у тому, що під крильцем милосердя так затишно злочинцю, і що на протягах обмови скніє праведник, - усе ж крізь світло Його Імені ніхто не може не побачити, як іскри від святкових феєрверків плотських утіх незмінно згасають у падінні по траєкторії гріха у морок забуття... Так, це було саме так...
  ... Цей спогад вибухнув почуттями й осяяннями такої сили й величі, які можна було зрівняти лише з безмежністю, але в часі все це промайнуло майже миттєво - всемогутня мить, під час якої коріння спомину, благодатно відживлене в ґрунті сьогоднішніх вражень, піднеслося всесильною кроною і розпросторилось розлогим гіллям, обтяженим плодами нової віри. Ця безмежна мить і була ангелом, на крилах якого на Сергія зійшов сон.
  Сон був легкий і світлий, а водночас глибокий і проникливий. Сергій відчув уві сні, що йому зараз явиться сам Господь, який водночас буде його рідним батьком, так, саме тим рідним батьком, якого Сергій ніколи не знав. І коли, нарешті, вималювався жаданий образ Отця, Сергій упізнав у ньому отця Михайла :"Іди прямо, не звертай, не схиб", - сказав поважно Отець. Потім Сергієві явився образ його рідної матері, риси якої дивно переплелися з рисами жінки на фотографії в хаті отця Михайла - Оксаниної матері, що потім виявилося образом Оранти із Софії Київської:"Не зверни, не схиб", - співчутливо сказала Мати, і Сергій зрозумів, що це слова самої Богородиці, після чого він побачив Богородицю в тому образі, який вразив його ще в далекій юності - це була Божа Матір на картині Сурбарана, де вона зображена ще зовсім дівчинкою, чистою й невинною, але вже в ореолі фатального прозріння невідворотності своєї трагічної святості, дівчинкою, в котрій Сергій, як це не дивно, упізнав Оксану, хоч Оксана й була вже зовсім дорослою дівчиною, та й зовсім не була схожа на Богоматір-отроковицю Сурбарана. І все це на тлі незглибимого небесного сяйва, що в райдужних переливах якоїсь потойбічної палітри всепереможним виром захоплювало душу Сергія і несло її все глибше й глибше, все вище й вище...
  Прокинувся Сергій легко й дуже рано зі всеперемагаючим почуттям радості, бадьоро зіскочив із постелі, глянув у вікно, де лише починав займатися в напівмороці лагідний весняний ранок, і сам собі подивувався, адже він звик під час свого міського життя лягати пізно, і вставати теж пізно. Сергій згадав слова Горпини Степанівни про те, що Дніпро тече прямо тут поряд, в неї за городом, і одягнувши спортивний костюм, гайнув через город, пробігся протоптаною понад берегом стежкою - пробіжка була для нього вже звичкою - і, роздягнувшись, шубовснув у Дніпро - досить прохолодна цієї пори вода не лякала Сергія, бо він вже давно й наполегливо займався загартовуванням. Чистота й прозорість річкової води обпекла його вибухом неймовірної свіжості. Вийшовши на берег, Сергій на повні груди вдихнув настояну на пахощах весняного квітування травневу лагідь, подивився на чисту прозорінь сходу, де займалася життєдайна ранкова заграва, що своєю непереборною ніжністю розсіювала напівморок, і згадав Оксану - вона була такою ж світлою, чистою й прозорою, як ця весняна зоря.
  І тут він не те щоб згадав, адже ні на мить про це не зміг би забути, а якось у зовсім новому світлі усвідомив мету свого сюди приїзду - розпис новозбудованого храму. Взагалі, цей новий розпис був у Сергія на серці ось вже декілька тижнів, з тих пір, як отець Михайло переконав його, покинувши все, зайнятися цією саме справою. Отець Михайло привіз навіть із собою світлини, на яких новозбудований храм був зображений доволі вправною рукою фотомайстра, - за словами отця Михайла одного з фотокореспондентів місцевої газети, - світлини, котрі зрештою теж вплинули на творчу уяву Сергія, переконавши його прийняти запрошення громади села Веселого. І вже тоді, вивчаючи все докладніше й докладніше залишені Михайлом Архиповичем світлини, він вже почав замислюватися над підвалинами майбутньої роботи, створюючи в уяві можливі композиційно-колористичні підходи до розпису.
  Але ж, світлини - це лише світлини, й побачивши храм на власні очі, Сергій з новою силою відчув свою мету, зовсім в іншому світлі усвідомивши вже намічені шляхи втілення свого задуму. Але ж знов, все це не могло бути ніяк співставним, - ні світлини, ні сам посталий перед Сергієм храм, ніяк не могли бути порівняними з тим впливом, який справили на нього враження від вчорашнього спілкування, яке знов таки наснажило Сергіїв задум зовсім новими перспективами, наче прорвавши якусь пелену, відкривши йому нові простори, нові ракурси, зовсім нові можливості. Це було неначе вибухом першотворення, тим саме початком втілення божественного задуму світобудови, який, втім, був одночасно і його досконалим завершенням - але це було втілення світобудови саме таке, яке було дане Богом кожному народу своїм, для Сергія це, звичайно, було втілення українське: від першопочатків трипільських розписів та орнаментів через античні скіфо-сарматські набутки, що стали органічним підґрунтям для розвитку величності Києво-Руської доби, яка сприйнявши вплив Візантійського християнства, переплавила його в глибинах праукраїнської своєрідності, породивши рідну, ні з чим не зрівнянну, модерну українську націю, в культурі якої, як у завершенні втілення божественного світотворення, так відчутно проглядали її першопочатки - так у модерністських потягах Архипенка відчутно проглядають трипільські витоки. Як повно, як сильно, як довершено відчув Сергій зараз красу майбутнього розпису храму.
  Так, це буде втілення його давньої і єдиної мрії - залишити після себе такий витвір, який став би справді віхою в історії мистецтва, який унаочнив би всі найпотаємніші осягнення художника, що його створив. Подивившись на цей твір, кожен мав би усвідомити, що немає нікого на небі, окрім Бога, і Україна - один із неповторних ликів Його. Як сталлю наливаються м"язи сміливця перед кидком у бій, так все Сергієве єство переповнилося упевненістю, що зараз він нарешті здатен здійснити цю свою величну мрію. Всі його дотеперішні духовні осяяння налилися, наче плоттю віри, міццю й силою упевненості.
  Так, він нарешті здійснить свою мрію. Адже ж його мрія була такою світлою, чистою й прозорою, як оця травнева ранкова заграва, його мрія була такою світлою й чистою, як Оксана. Бог не дозволить, щоб ця його мрія залишилась нездійсненою, адже стільки прекрасних мрій і задумів українських провісників залишилось нездійсненими, коли всі ще юні й багатообіцяючі українські мрії разом з молодими плодовитими українськими геніями, що виношували ці мрії, було так по-варварськи безжально поглинуто пекельною кривавою імперією, з-під задушливих уламків якої Україна щойно ледь-ледь виборсується, титанічними зусиллями залишків своєї недобитої вічної душі намагаючись вичавити смердючі мертвотні останки сатанинських злодіянь, головний творець яких все ще стояв втіленим у мармурі й бронзі ідолом в серці кожного українського міста, вказуючи простягнутою вдалину рукою шлях до світлого пекельного майбутнього - слуга тьми, прах якого й по сьогодні залишався непохованим, неупокоєним в землі, так наче його рідна земля не хоче прийняти його останки, жахаючись того, що сама ж і виплодила цього пекельного виродка, так наче над ним здійснюється відоме прокляття: "Щоб тебе й земля не прийняла" - і на кожному його п"єдесталі золотими літерами було вибито, неначе випечено, партійний псевдонім Сатани "ЛЕНІН". І скільки ще заблудлих душ безвільно борсається в сітях цього жахливого минулого, заглянути в яке - все одно що занурити душу в морок безнадії. Так, Сергій зможе, нарешті, втілити свою мрію - як щиро, відверто й переконливо покаже він всім, особливо ж цим заблудлим душам перевагу світу Божого над царством тьми, покаже, що жити любов"ю й примиренням спокійніше, легше, приємніше, ба навіть, якщо вже наш час вимагає саме такого ужиткового визначення, вигідніше й корисніше, аніж жити ненавистю й ворожнечею.
  
  
   6.
  
  
  Наснажений вибуховим натхненням до негайного початку роботи над розписом храму, Сергій метнувся до хати Горпини Степанівни, гарячково намагаючись на ходу притишити розбурхану повінь цієї бентежної наснаги, щоб вона не передалася рухам тіла, бо він боявся в таке рання розбудити Горпину Степанівну, коли забиратиме свою валізу з інструментами. Але зайшовши в двір, він побачив господиню вже за роботою - вона порала курей.
  - О, - здивовано вигукнула Горпина Степанівна, побачивши Сергія, - а я думала, що ти ще спиш, та так тихо пройшла повз твою кімнату навшпиньки, та ще й двері причинила, щоб тебе не розбудити. А ти ось, на тобі, мабуть, уже в Дніпрі скупався, волосся он мокре. А чи не рано ще купатися в травні, ранки ж іще прохолодні, не застудився б.
  - Та ні, бабуню, - заспокоїв її Сергій, - я не застуджуся, я взагалі то й зимою в ополонці купаюсь, і нічого.
  - А-а-а, це ти, значить той, як його, - замислилася бабуся, - кит?
  - Морж, - поправив її, посміхнувшись Сергій.
  - Так, так, морж. Авжеж морж. От стара дурепа, - вилаяла себе бабуся. - А ти молодець. І морж, і встаєш рано. А хто рано встає, тому й Бог дає.
  - Та морж, то я морж, а щодо вставання, то чесно кажучи, раніше все ж любив довгенько поніжитися в постелі, поспати подовш, адже ж і лягав я зазвичай досить пізно. Це вже я тут, у вас разом із сонцем встав. Аж самому дивно. Та ще встав так легко і з задоволенням. Пробігся, скупався. Зараз така наснага в крові вирує, що аж "ух"! - він розвівши руки, знов дихнув на повні груди. - І задум у мене щодо вашої церкви виник, що "ого-го". Бачите, я тут у вас навіть спілкуватися почав якось вигуками - "ух", "ого-го" - як соловей. Все, вибачте, побіжу. Немає вже терпіння. Візьму свої пензлі - і в храм. Задум грандіозний! Як добре, що храм тут зовсім поруч, - повернувся він і пірнув у хату.
  А Горпина Степанівна, провівши його залюбленим поглядом, повільно й старанно тричі перехрестила двері, за якими щойно зник Сергій, і ще довго радісно дивилась йому вслід.
  Вже за хвилину Сергій, одягнутий у свій улюблений сірого кольору льняний просторий робочий костюм і зручні кросівки, наближався до храму, знову й знову з насолодою всотуючи всією душею його неповторну красу - будівничі таки справді постаралися на славу. Аж раптом - спершу Сергієві здалося, що це просто примарилося - він побачив, що наче б то двері храму прочинено. Якась неясна тривога замлоїла під серцем. Він підійшов поближче - так, двері дійсно було прочинено. Сергій думав уже сповістити про це отця Михайла, але вирішив все ж спершу розглянутися тут сам, адже, кінець-кінцем, був він і не останнім бійцем, і як дійде до діла, то з двома-трьома злодюжками впоратися зуміє. Поставивши валізу, потихеньку, за всіма правилами, засвоєними під час служби в Армії, він підібрався до прочинених дверей, принишк, прихилившись спиною до стіни, наче пробуючи в неї втиснутись, водночас намагаючись почути найменший шурхіт, що міг би долинути із середини, і побачити крізь щілину хоч найменші ознаки чиєїсь присутності...
  Тиша. Пустота. Дивно. Тоді він рвучким рухом розчинив, наче розчахнув, двері, миттєво опинившись у дверній проймі, намагаючись якнайповніше використати цю вирішальну мить, щоб оцінити обставини і, в залежності від небезпеки, чи то кинутися в бік, прихистившись за стіною, і вже потім приймати рішення, чи то кинутися вперед і, як це їх навчали в ДШБ, перекинувшись через голову вперед, перекинутись вправо чи вліво - а там вже логіка двобою підкаже подальші дії. Але тут Сергій раптом завмер, ноги неначе прикипіли до землі. Посеред храму на колінах, притиснувши складені руки до грудей, перед запаленою свічкою молитовно стояла Оксана в довгій сукні темного кольору, мабуть, сірого - Сергій відразу в напівтемряві не міг розпізнати колір. Запалена свічка вихоплювала із внутрішньої сутіні храму Оксанину голівку в темній же хустині, дівчина стояла боком до Сергія, і було зрозуміло, що не могла його не бачити хоча б боковим зором, але якщо й бачила, то зовсім ніяк цього не виявила, тим паче що на неї хлинув потік вранішнього світла з розчинених Сергієм дверей - жодного поруху, жоден м"яз не здригнувся на її обличчі. Чи вона бачила Сергія, та не видавала цього, а чи й насправді була заглиблена в молитву настільки, що не помічала нічого навкруги? Сергієві раптом знову примарилася Богоматір-отроковиця Сурбарана.
  Деякий час він стояв, не в змозі відірвати очей від цього неочікуваного видива, але врешті оговтавшись, тихенько причинив двері храму, взяв залишену ним неподалік валізу й пішов до затишно розташованої неподалік під кущем бузку лави, і зручно всівшись на цій лаві, прикипів замріяним поглядом до храму, який зараз видавався йому якоюсь казковою мушлею, що ховає в собі чарівну перлину - аж ось зараз мушля розкриється й подарує світові неймовірну красу цієї перлини. Сергій розташувався на лаві так, що храм опинився якраз між ним і сонцем, яке вже повністю вийшло з-за обрію, але було зовсім закрите від Сергія храмом, навколо якого, мов дивовижний німб, і сяяло світло від схованого за храмом сонця, так що складалося враження, наче це сам храм сяє на тлі ніжної прозоріні травневого неба. Сергієві ж видалося, що це сяйво ллється з середини храму, не від запаленої Оксаною свічі, а від того молитовного полум"я, що горіло, мов свіча, у зверненій до Бога душі Оксани.
  Через деякий час двері храму прочинились, Оксана повільно вийшла, тихенько зачинила двері, стала обличчям до храму, тричі розмірено перехрестилась і схилила голову, потім повернулася й своєю повільною граційною ходою пішла, неначе попливла до Сергія. Так, вона дійсно була в темно-сірій сукні й такого ж кольору хустині. Сукня була набагато довшою, аніж вчорашня коричнева, але так , як і вчорашня надзвичайно личила дівчині й була якогось своєрідного незвичного покрою, принаймні в магазинах, тим паче в наших, таку сукню відшукати навряд чи вийде так просто, Сергій як художник вже дещо в цьому тямив. При її наближенні він мимовільно встав з лави, навіть не встав, а просто таки підскочив, і подумав, що вийшло це в нього якось не зовсім...
   - Доброго ранку, - підійшовши ближче, промовила Оксана зі своєю чарівливою напівпосмішкою-напівзадумою, і зрозумівши його невільне замішання, присіла на лаву.
  - Доброго ранку, - відчув себе вже вільніше і теж сів поряд і собі Сергій. - Я, чесно кажучи, ніяк не сподівався побачити тебе тут, тобто,- затнувся він, відчувши, що допустився, мабуть, образливої для Оксани помилки, - тобто, вибачаюсь, вас, вас Оксано побачити тут у храмі так рано.
  - Та що ти, Сергію, не переймайся, не треба такої вже прикрої офіційності, - вона так вдало знову розрядила не зовсім зручну для Сергія ситуацію, так просто, без зайвих реверансів перейшовши на "ти", неначе поплескавши його по-дружньому по плечі, і в цьому не було й натяку на якусь фамільярність, зверхність чи розв"язність, це було так доречно, так природно й ненав"язливо, і Сергій разом з великою вдячністю відчув надзвичайну полегкість у спілкуванні, так наче вони знайомі з самого дитинства. - Я ж бо теж ніяк не сподівалася тебе побачити тут так рано, адже передбачала щодо тебе міську звичку вставати досить пізно. А я звикла, як природна селянка, вставати рано з самого дитинства, а зараз в монастирі тим паче встаємо рано для вранішньої молитви. Й до цього храму я приходжу щодня вранці попросити в Бога не обійти милосердям цього нового прихистку для люблячих його, та й взагалі храм не повинен бути без молитви, храм без молитви - це все одно, що день без сонця. Храм не може порожніти без молитви.
  - Я прекрасно тебе розумію, - Сергій дійсно розумів її. - А щодо мене, то ти знову ж таки права, я таки звик, живучи в місті вставати пізно. А тут, я навіть сам собі дивуюся, скочив сьогодні разом із сонцем, навіть не подумавши, що можна ще поніжитися в постелі, бадьорий, радісний, пробігся берегом Дніпра, скупався - і гайда в храм працювати, працювати й ще раз працювати...
  - Так, так, а тут я на заваді.
  - Та що ти, Оксано! Як це на заваді? Та я...
  - Добре, добре, це я так , жартую, - поблажливо промовила Оксана. - Просто я так зрозуміла, що ти вирішив, що в храмі злодії, судячи з того, як рвучко ти розчахнув двері в готовності кинутися в бій.
  - А ти помітила? - знову трохи знітився Сергій. - Я думав, що ти була настільки зосереджена на молитві, що навіть не помітила мене. А ти навіть здогадалась про мої наміри.
  - Як же тут не здогадатися, якби ти тільки бачив у цей час своє обличчя, - вона знову поблажливо посміхнулася, - як тут не здогадатися. Звичайно ж бачила, але це нітрохи не завадило моїй молитві. Жаль, звичайно, що моя присутність не дала тобі здійснити героїчний вчинок, - цей невинний жарт зовсім не прозвучав уїдливо в устах Оксани, і Сергієві захотілось відверто все пояснити.
  - Розумієш, - почав він, - я служив в Армії в так званому ДШБ, десантно-штурмовому батальйоні, ні, я не хизуюся цим, чи ще щось таке, - похопився Сергій, подумавши, що дівчина може сприйняти його слова, як якесь вихваляння.
  - Я розумію, - просто відказала вона, і Сергієві відразу стало ясно, що вона дійсно все розуміє.
  - Так от, служив я в ДШБ, та ще в такому місці, що... - Сергій трохи замислився. - В Афганістані я служив, - кинув він мимовільний погляд на Оксану й побачив, як її просвітлене радістю обличчя раптом посумніло, а її великі прекрасні очі, мов сльозами, переповнилися співчуттям. - Так, звичайно, - продовжив він, - набачився я там всякого, але не про це зараз мова, справи минулі, а я це до того, що нас там дуже добре навчили при найменшій небезпеці діяти так, щоб відвернути цю небезпеку не тільки від себе, а й від інших, діяти у строго визначеному порядку, рішуче й швидко, але без сум"ятливого поспіху, тверезо й усвідомлено. А побачивши, що двері храму відчинено, я, звичайно, відчув небезпеку. А що ще я мав би відчути, адже на власні очі бачив, як Горпина Степанівна вчора власноручно замикала ці двері, а сьогодні вранці, коли я ось зібрався йти до храму працювати, дала мені ключі від дверей храму, щоб я їх власноруч відімкнув, - Сергій дістав з кишені ключі й, тримаючи їх на відкритій долоні, наче зважуючи, додав: - що б я мав думати?
  - Я розумію тебе.
  - Так от, і думаю, що ж робити? Побігти повідомити когось? Доки бігатиму, злодії втечуть. От і вирішив спробувати своїми силами розібратися в ситуації. Зрештою, я не так вже й ризикував, адже якийсь злодюжка, навіть якби їх було декілька, навряд чи стали б для мене такою вже нездоланною загрозою, враховуючи моє героїчне минуле, - спробував і він трохи пожартувати, щоб розвіяти невільно завдану ним причину для Оксаниного сумовитого співчуття. Але побачивши, що його трохи солдатське кепкування над собою не дуже розвіяло настрій дівчини, додав: - Тебе, я бачу, якось вразило таки моє героїчне минуле?
  - Зізнатися, це й справді так, - погодилася вона. - Адже, сам подумай, якось воно незвично - художник, та не просто художник, розписує храми, пише ікони, а до того раптом - Армія, ДШБ, Афганістан... До того ще ж, як уявила, що тобі там довелося пережити. Якось це все відразу й не складеш до купи. Дивно.
  - Це не було б таким дивним, якби ти знала, що саме Афганістан, як це вже й справді не дивно, навернув мене до Бога, саме це випробування на межі людських можливостей поставило мене перед невідворотністю вибору, перед невідворотністю прийняти Христа. Та це довга розмова, нехай якось випаде хвилинка, поговоримо й про це, адже ти не відмовиш мені в цій розмові? - Сергій побачив, що обличчя Оксани знову проясніло.
  - Аякже, - вже веселіше відповіла вона, - я з великою радістю поговорю з тобою про це, - просто, відверто й щиро, як завжди відповіла вона.
  - Ні, звичайно, я задумувався над стосунками з Богом і раніше, читав книги, і все таке інше, але щоб отак глибоко й відверто відчути себе частиною Божого задуму, це відбулося все ж після Афганістану, і як це не звучить дивно, завдяки Афганістану. А взагалі, в моєму житті було декілька таких, можна сказати, поворотних моментів, які рішуче змінювали, вірніше поглиблювали світорозуміння, розширюючи водночас життєві видноколи і показуючи нові життєві шляхи. Це, по-перше, - Сергій невільно замислився, - як я вже казав, Афганістан, який зробив мене християнином, потім проголошення України незалежною державою, яке зробило мене відвертим українцем, тоді проголошення Київського Патріархату, яке зробило мене християнином українським, і нарешті, сумнозвісне і водночас велично-незабутнє поховання Патріарха Володимира, яке зробило мене православним українцем незворотно, кінцево, на віки віків. Звичайно, тобі може здатися, що я якось пасивно, безвільно слідував за всіма цими подіями, спонукуваний ззовні до внутрішніх переворотів. Втім, не відкидаючи зовнішніх спонук, я все ж з відповідальністю й без сумніву можу сказати, що все це відбувалося так, ніби мої внутрішні, найглибші мрії й надії виливалися назовні і втілювалися в життя в цих вікопомних подіях, так, наче Бог чув мої сподівання і виконував їх, а може це я просто відчував божественну нагальність цих перетворень. Як би там не було, але в тому, що всі ці події були кроками невідворотного поступу втілення Божого задуму щодо України не може бути жодного сумніву. Як би там не було, - додав він рішуче.
  - Так, звичайно, - її очі засяяли глибоким внутрішнім натхненням, - я тебе прекрасно розумію. Адже подібні до описаних тобою почуття переживали щодо відзначених тобою подій, хоча, - вона трохи знічено задумалась, - хоча, зрозуміло, щодо Афганістану я не можу сказати, а щодо всього іншого, названого тобою, то просто впевнена, що подібні до твоїх почуття, мрії та надії переживала переважна більшість українського народу, в тому числі, звичайно, і ми з татом як і все наше село, район і так далі. Просто, можливо, наприклад, ми з татом були трохи більше приготовані до саме такого перебігу подій, дещо сильніше бажали саме такого перебігу подій, бо відома нам історія нашого священицького роду сягає дуже далекого минулого, принаймні нам точно відомо, що наші далекі пращури, Князенки, православні священики, боролися з польськими утисками ще за часів Речі Посполитої, наснажені полум"яним словом Івана Вишенського, потім брали безпосередню участь у Хмельниччині; далі боролися з можливою передачею Київської Митрополії під владу Московського Патріархату, коли ж ця згубна для Українського православ"я передача все ж відбулася всупереч канонам Церкви і бажанню прихожан, Князенки робили все можливе, щоб і в тих умовах зберегти своєрідність українського православ"я, за що й були переслідувані імперським режимом і Священним Синодом; під час же проголошення Української Народної Республіки священики з роду Князенків були першими серед ініціаторів проголошення Автокефалії, через що першими ж після радянської окупації отримували в потилицю чекістські, енкаведистські та кадебістські кулі, оскільки, як і за часів Хмельниччини, не лише словом, а й ділом боролися за віру й Україну, хоробро відстоюючи право свого народу на існування ще й в лавах як Армії УНР, так і Української Повстанської Армії. Так що, й Українська Незалежність, і Київський Патріархат були для нас вже не стільки нежданими подарунками долі, як довгоочікуваним справдженням наших віковічних мрій і боротьби.
  - Тепер мені зрозуміло, - промовив Сергій, захоплений високою натхненністю Оксаниного обличчя, - чому твій батько, Михайло Архипович Князенко, приїхавши до Києва умовляти мене зайнятися розписом вашого храму, перш за все повідомив, що ваша парафія належить до Київського Патріархату - і треба було бачити при цьому його горде й натхненне обличчя.
  - Звичайно, адже в нашому роду про це мріяли з діда-прадіда, а втілити цю велику мрію випало нам. То як же тут не радіти. Тут мимоволі будеш гордим і натхненним, - вона сиділа на лаві гордо виструнчившись, неначе підносячи свої слова якнайвище, на суд самого Бога. Й при цьому декілька локонів її русявого волосся, що вибилося з-під хустки, хвилююче тріпотіло на легенькому вітерці, що надавало дівчині якогось зворушливого і водночас романтично-піднесеного вигляду.
  - Я вас теж прекрасно розумію, - щиросердно відгукнувся Сергій, - адже я, як тобі вже, мабуть, стало ясно, теж прихильник Київського Патріархату, і сприйняв його проголошення з великою радістю, хоча й ішов до цього не з діда-прадіда, а відчув у собі цю патріотичну жилу зовсім недавно, уже в свідомому віці, видобувшись із радянського й російського імперського мороку. Як би це тобі пояснити... - йому так хотілося донести до її свідомості свої справжні найпотаємніші почуття. - Спершу я прийшов до Бога, а вже згодом, через усвідомлення божественних одкровень щодо окремих людей, їх гуртування в спільноти, і взагалі щодо людства, зрозумів усю несправедливість, неприродність становища мого рідного народу, відчув себе невід"ємною часткою мого несправедливо скривдженого народу, відчув божественний задум щодо України. Україна і Бог - ці два поняття злилися для мене в одне ціле, адже Бог міг явитися українцям лише в образі України, як для євреїв Бог явився в образі Ізраїлю, а для росіян в - образі Росії. Не існує бо ніякого абстрактного просто Бога, як не існує якоїсь абстрактної просто матері, а існує насправді лише одна єдина, поступово старіюча, рідна тобі мати - все більше й більше похилого віку жінка з неповторними й незрівнянними очима, посмішкою, зморшками, які одного дня відійдуть в небуття, але для тебе залишаться незабутніми й живими на віки віків. Адже, просто Бог і просто мати - це лише слова, просто слова, мертві букви, а живі лише та свята жінка, яка породила тебе в муках, жива лише та свята Батьківщина, яка породила в муках твій рідний народ, живий лише той Бог, що втілений в одному зі свої ликів-народів. Нам Бог явився в образі України, і щоб уповні відчути себе синами Божими, ми повинні відчути себе українцями; лише повністю ставши самими собою, ми зможемо зрозуміти інших.
  - Як гарно ти говориш, - прекрасні очі Оксани прикипіли до Сергієвого обличчя. - Ти казав учора, що тобі дуже подобається, як говорить мій тато, а сам ти говориш не гірше.
  - Та просто тема така, що слова самі собою говоряться.
  - От, от, так говорить і тато. А ще ти питав у мого тата, чи він бува не пише, тепер і я хотіла б спитати і тебе, чи бува ти сам не пишеш не тільки пензлем, а ще й пером?
  - Та чесно кажучи, - ніяково промовив Сергій, - є такий гріх, буває виливаю свої почуття й думки не лише пензлем на полотно, а й пером на папір. А як ти вгадала?
  - Можу сказати лише одне - я, взагалі то, за освітою філолог.
  - Ти філолог? - здивовано спитав Сергій.
  - Так, філолог. А чому це тебе так дивує?
  - Просто якось, не знаю, - він хотів було згадати про її чернецтво, але чомусь не захотів зараз торкатися цієї теми. - Можливо, я просто поки що не думав про твою професію взагалі.
  - Я закінчила філологічний факультет Київського університету, до речі, з відзнакою. Так що з твоїх, вельми в літературному сенсі прикметних, промов можна зробити висновок про те, що ти або просто дуже начитана людини, або дуже начитана та ще й талановита людина, яка й сама здатна творити на літературній ниві. В якій же іпостасі література має щастя приймати твої послуги - проза, поезія?
  - Звичайно, поезія, - зізнався Сергій, - в якій же ще іпостасі в літературі найзручніше виявити себе художнику. Проза - занадто, вибачаюсь, як це у вас філологів називається, тавтологію, занадто прозаїчно для художника.
  - Даремно ти так гадаєш, проза іноді буває справжньою поезією, навіть більше поезією, аніж деякі вірші, принаймні мені це часто зустрічалось, - Оксана заохотливо подивилась. - А чи можна було б почути твою поезію?
  - Звичайно ж можна, але, - Сергій подивився на небо, де сонце вже стояло досить високо, - коли ми починали з тобою розмову, сонце було якраз над горизонтом і ховалося за храмом, а зараз, дивись, вже досить високо - так можна і до вечора проговорити. А я, взагалі то, прийшов сюди працювати.
  - Працювати - значить малювати, а поезія значить так - розвага? Впізнаю нинішню зверхність до поезії.
  - Та ні, ти мене не зрозуміла...
  - Та це я знову пожартувала, на сьогодні вже аж забагато жартів. А час дійсно пролетів непомітно, мені, до речі вже теж пора. А поезію твою я все ж таки сподіваюсь почути.
  - Обов"язково! При першій-ліпшій нагоді. Мені ось треба б до твого тата навідатись, вирішити питання щодо матеріалів для тинькування перед розписом. Для початку в мене є запас, але невеликий, а надалі треба буде ще багато. Та й познайомитися б треба докладніше з вашим веселим селом Веселим, сподіваюсь, ти не відмовишся стати для мене гідом і показати мені село, розказати...
  - Із задоволенням, при першій-ліпшій нагоді. А зараз дійсно вже час і мені повертатися додому. Справи, - вона потихеньку встала з лави і пішла, кивнувши на прощання головою, і більше не повертаючись.
  А Сергій, теж вставши з лави, ще довго стояв і дивився їй услід, аж доки вона, ні разу не озирнувшись, повільно зникла за рогом. І він раптом подумав, що, розповівши Оксані про ті вікопомні події останнього часу, які справили на його життя вирішальний вплив, він забув розповісти ще про одну величну, такої ж ваги вікопомну, принаймні поки що для нього особисто, подію - його приїзд до села Веселого, знайомство з отцем Михайлом, з Оксаною, Горпиною Степанівною та й взагалі з цим селом, з цим храмом. Так, поки що ця подія була настільки значущою тільки для одного Сергія, але цілком імовірно, що ця подія стане такою ж значущою і для всієї України, якщо йому вдасться втілити в життя свій задум щодо розпису храму - адже ж, виник цей задум завдяки саме цій події, завдяки знайомству з Михайлом Архиповичем і Оксаною Михайлівною Князенками. Як дивно! Сергій раптом подумав, що він же, врешті-решт, теж Михайлович, як і Оксана! Його батька теж звали Михайлом - і це все , що він знав про свого батька. Жодної світлини, жодного слова з уст матері, незважаючи на прохання Сергія розповісти хоч щось про свого батька, тільки запис у "Свідоцтві про народження" - "Михайлович". І все. А тепер - Михайлович і Михайлівна. Дивно.
  Та, врешті, Сергій увірвав свої роздуми, одночасно відірвавши погляд від того місця в кінці вулиці, де за рогом щойно зникла Оксана - треба вже починати втілювати задум розпису, який став би подією в житті України. Він зможе.
  Ще раз окинувши поглядом храм, наче увібравши зором його красу, Сергій повільно рушив до дверей, налаштовуючись на роботу, відчинив двері, зайшов до середини, став посеред храму. Було прохолодніше, ніж надворі, де, піднявшись досить високо, пригрівало вже доволі відчутно сонце, чиє світло дещо розвіювало прохолодну внутрішньо-храмову сутінь, яка, поволі огортаючи думки й почуття Сергія, занурювала його все глибше й глибше в роздуми про втілення його задуму. Втілення задуму? А в чому ж полягає, врешті решт, його задум? Конкретно. Поки що він відчував лише загальний настрій, всеохоплююче відчуття якогось прозріння, немов перед ним раптом розчахнулась завіса, але світло, що нахлинуло з-за завіси, поки що лише засліплювало, породжуючи натхнення, але ніяких виразних обрисів якихось конкретних образів у цьому всеохопному засліпленні бажанням творити поки що не було. Якийсь чи то гул, чи то шум - Сергій називав це музикою натхнення.
  А ще, оце таке знайоме, що завжди на тебе чигає, немов хижак у засідці, напередодні втілення нового твору, що завжди йде пліч-о-пліч з натхненням, наростаюче відчуття якоїсь нехоті, яка, мов сутінь, що посилюється перед самим сходом сонця, потім переходить немов у переляк, і нарешті вибухає майже панічним жахом перед грандіозністю задуму - панічний жах простого смертного, який наважився, який повинен стати надлюдиною, богом, панічний жах перед межею між смертністю та безсмертям, між сьогоденням та вічністю, коли твар повинна стати творцем, миттєво й неймовірно перерісши, перевищивши самого себе. Це почуття було і принизливим, як почуття простого смертного, який в тобі відмирає, для гордості безсмертного, який в тобі народжується, але водночас і велично піднесеним почуттям, як почуття запаморочливого жаху, коли ти стоїш перед безоднею і точно знаєш, що тобі доконечно доведеться кинутися в цю безодню. Але які неповторні почуття охоплюють тебе, коли ти врешті безоглядно кидаєшся в цю безодню, яка виявляється безоднею радості і щастя, коли твоє серце безпосередньо єднається з істиною, добром і красою, без міри черпаючи натхнення з безміру творіння. Але ж для того, щоб пробитися до цього щастя, треба ще перейти межу цього жаху, наважитися, примусити себе стрибнути в безодню.
  Бувало, що Сергій тимчасово й відступав назад від цієї фатальної межі перед навалою нехоті і жаху, тікав у заспокійливу буденність повсякденних справ, стараючись забути свої високі наміри, але ж все одно доводилося таки долати потім межу вже більш ослабленим. Зараз же Сергій не мав наміру відступати, він відчував у собі силу здолати цей жах, відчував рішучість кинутися в безодню натхнення. І, знаючи, що це його переродження із смертної людини в творця неможливе без Божої допомоги, Сергій, як завжди в таких випадках вирішив звернутися безпосередньо до Творця - ставши на коліна на тому самому місці, де щойно перед цим з Богом спілкувалась Оксана, він поринув у молитву.
  Йому відкрилося. Він зрозумів. Він знав. Він відчув, побачив внутрішнім зором. Він побачив той шлях, вірніше ту стежку, вузесеньку стежку, якою людство йшло до Голгофи, до Воскресіння. А чому, власне йшло? Хіба людство й зараз не блукає поганськими завулками, мета яких - Голгофа? Хоча зараз воно блукає з Христом у серці і з почуттям вини, а були часи... Сергій побачив весь дохристиянський безмір часу, всі ці тисячі, десятки, сотні тисяч років, мільйони днів і ночей, коли кожен день - ніби відкрите боже око, що закривається на ніч, щоб наступного дня знову відкритися й побачити все ту ж стежку, якою людство прямує до Голгофи...
  ...День - ніч, ніч - день, день - ніч: у переливах сонцесяйності благословень і темряви прокльонів замкнулось видноколо, здавалося байдужих, змигів Ока-Неба, що, як і за часів прощання з Авелем, все незворушно споглядає, як по обличчях сполотнілих віків кривавою гримасою відчаю, страху й ненависті пробігає судома, просякнутої димом жертвоприношень, стежки, мета якої від віків - Голгофа. Залізний поступ плоті, зґвалтованої замахом на слово, залізний крок, гартований на сходах клятвопереступів - і плутається під ногами зужитий, непотрібний світ, який кожен із безсмертних приміряв на себе, неначе чисту передсмертну сорочку - стежка... Дехто із всемогутніх повелівав розпочинати безсмертя від брунькування березневої наснаги, метою якої, врешті, виявлявся - листопад; дехто із слуг Великої Матері проповідував початок шляху від зерня першого цілунку, метою якого, врешті виявлялось - тління; і кожен з провісників справедливості проголошував початком шляху подзвін розірваних кайданів, метою якого, врешті, виявлялась - безвихідь помсти: ніколи і нікому не оминути стежки, уплетеної кривавим струмком у вінок тернових літ, мета яких - Голгофа... Якщо ж твоя молитва глибиною в твоє життя, тоді і смерть твоя - лише цілунок вічності, який спрозорить твоє тіло до невидимості нетлінних слів: вростайте ж, здійняті до Бога, руки, корінням молитов вростайте в небо - плоди нетлінних слів хай пожинає вічність...
  Розплющивши очі й підвівшись із колін, Сергій вже розумів загальну композиційно-колористичну побудову майбутнього розпису. Центральне, головне місце, місце, найбільш вигідне щодо можливості його спостереження з любої точки храмового простору, найвигідніше місце щодо освітленості буде займати смерть і воскресіння Господнє, Голгофа - ця центральна точка в історії людства, від якої бере початок не лише нове літочислення, а й цілком нове світобачення, основа якого полягає в перевазі божественного над тваринним в людині.
  В колористичному плані це центральне місце розпису буде також виділене найбільш світлою, чистою, прозорою, осяйною гаммою - кольорів сонцесяйної ранкової травневої заграви. Чим нижче ж опускатиметься погляд глядача від цього центрального фокусу розпису, який відразу ж буде приковувати увагу, тим похмуріші, темніші, зловісніші тони будуть розповідати про ту язичницьку криваву стежку людства до Голгофи - в композиційному плані це будуть, в основному, сцени із Старого Заповіту від початку світотворення й гріхопадіння людини аж до появи Христа, що символізуватиме вселюдське сходження від панування тваринних інстинктів до розуміння Божих заповідей; вище ж у світлосяйніших тонах будуть зображені сцени з Нового Заповіту, діяння апостолів, євхаристія, й тут же будуть сцени з давньоукраїнської історії християнізації - діяння княгині Ольги, хрещення України-Русі Володимиром...
  І так буде кожного разу: як тільки відвідувач буде входити до храму, його увагу мимовільно буде приковувати Воскресіння Господнє; далі погляд буде поволі спускатися, неначе в пекло, в сутеніючі нетрі дохристиянського гріховного шляху; а потім знову, вже бажаючи розрадити й розвіяти похмурі відчуття, погляд буде повертатися до найсвітлішого Воскресіння, вже на новому рівні, з новим відчуттям радості від нового усвідомлення величі Благої Вісті...
  Звичайно, це буде дещо незвичне, може навіть трохи не канонічне виконання розпису, але ж головне - не рабське дотримання формальних норм, а духовний вплив на свідомість людини, й отець Михайло, як ніхто, повинен розуміти це, не повинне це викликати нерозуміння й з боку ново-відродженої, неначе воскреслої з історичного небуття Української Церкви - Київського Патріархату, Церкви, для якої вже не повинно бути наріжним каменем достеменне дотримання формальних застиглих канонів великодержавного імперського залізобетонного духу, одним з головних завдань якого було зацементування різноплемінності загарбаних народів в одну вірнопіддану масу, перетворення людини на слухняний гвинтик в імперському великодержавному механізмі для зручності світських властей, яким і слугувала імперська церква, перетворившись в один із інститутів тієї ж самої світської влади.
  Для Української ж Церкви завдання зовнішнього насильницького згуртування людей в одну спільноту за допомогою незрушних залізобетонних норм канону не має вже жодного значення, адже вільний український народ в своїй власній незалежній державі не потребує жодних зовнішніх спонук для об"єднання, бо ж він уже й так само-згуртований внутрішньою глибинною єдністю українського духу, дарованого нам самим Богом, тобто божественною єдністю, яка вже сама й породжує, як вияв цієї божественної єдності, незалежну Українську Церкву, для якої головне - духовний розквіт кожної людини, як умова загального духовного розквіту всього народу. Саме цьому й слугуватиме розпис храму, задуманий Сергієм: це буде жива, нагальна, дохідлива розповідь про важкий шлях людства від гріхопадіння до воскресіння, захопливий, проникливий заклик до кожного позбутися гріхів, покаятися і - воскреснути разом з Ісусом Христом!
  
  
  
   7.
  
  
  Взагалі то, Сергієві була притаманна звичка, поринувши з головою в захопливу працю, забувати про їжу й сон. Але зараз, як на диво, не зважаючи на те, що захоплений роботою він був як ніколи, пропрацювавши після зустрічі з Оксаною буквально пару годин, Сергій вирішив підкріпити свої сили - погамована ще зранку кухлем молока з куснем хліба плоть нагадала про свої потреби в їжі досить відчутно. Але захоплений творчістю Сергій все ж таки відтягував вимушену перерву на сніданок як тільки міг - аж поки, з категоричною вимогою йти снідати, до храму не зайшла баба Горпина, її невідпорному натиску він не в змозі був довго опиратися, та й чесно кажучи, їсти хотілося по-звірячому. То ж не примусивши довго себе вмовляти, Сергій пішов до Горпини Степанівни і віддав належне стравам, що вже чекали на столі.
  - Просто неймовірно, - відхилившись на спинку стільця й допиваючи на завершення сніданку другий кухоль молока, промовив Сергій, - моя природа тут у вас наче налаштовується відповідно до загальної природи живих істот: раніше я міг, забувши про сон вночі, заснути під самий ранок і прокинутися майже ввечері, міг, захопившись роботою, по декілька діб майже не спати й не їсти, а тепер ліг спати вчора майже з настанням темряви, встав сьогодні з постелі разом з сонцем, наїдаюсь по саме нікуди, хоча робота захоплює мене і дається мені як ніколи - робота підганяє мене як ніколи, а я, бачите, витрачаю час на те, щоб смачно попоїсти та солодко поспати.
  - Нічого, нічого, - заспокійливо відповіла Горпина Степанівна, прибираючи посуд зі столу, - хто як їсть, той так і працює, знаєш таку приказку. А для такої роботи, яку ти виконуєш для нас, нам потрібен добрий працівник. Їж і відпочивай стільки, скільки визначено Богом, виснажувати себе голодом і втомою - йти проти Бога. А прийде час посту - я й сама тобі нагадаю, і пісного приготую. Все добре в свій час і в свою міру, як і заповідано Господом. А те, що ти саме зараз і саме тут, як ти кажеш, почав жити й працювати правильно, то це значить, що на вірному шляху ти, що Боже схвалення тобі в допомогу.
  - Добре, добре, - якось задумано промовив Сергій, так наче, слухаючи Горпину Степанівну, думав про щось своє. - Бабуню, - раптом випалив, мов на щось врешті зважившись, - а скажіть мені, Оксана, дочка отця Михайла, оця саме, оце вона - черниця?
  - Оксана? - трохи здивовано перепитала Горпина Степанівна й поставила на стіл горщик із залишками молока, який взяла була, щоб прибрати. - Та ти ж, наче й сам прекрасно знаєш, що вона черниця, ти ж сам про це вчора мені казав.
  - Та знаю, то я дійсно знаю, але як би вам це пояснити, - затнувся він, підбираючи слова. - Так якось це чернецтво, як би це сказати, не підходить їй, чи що. Якась вона така природна, така красива, така жіночна, так залюбки й відверто спілкується з людьми й отримує задоволення від можливості комусь допомогти, як і її батько. Така вона освічена й розумна, вищу освіту має. Та й взагалі вона наче створена для життя серед людей, щоб нести людям радість.
  - Що правда, то правда, - лукаво-наївна селянська хитринка заграла на обличчі бабусі, коли вона звернула на Сергія довгий допитливий погляд. - Я б теж бажала Оксаночці іншої долі, хоча це, може, й позбавило б Господа однієї з найкращих, найщиріших із його служниць. Але я думаю, що сам Господь би побажав Оксані щастя й долі в миру, в служінні людям.
  - Так в чому ж справа, чому вона пішла в монастир?
  - Чому вона пішла в монастир? - бабця трохи сумовито задумалася. - Коли Оксані було дванадцять рочків, померла її мама, Ольга Петрівна, і залишились вони вдвох з отцем Михайлом, так що Оксана з самого дитинства стала господинею в домі, допомагала батькові в усьому, по господарству все встигала впорати, і в школі добре навчалась. Всі її любили, всі їй щастя й долі бажали. І хлопці в неї закохувались, багато хто з хлопців хотів би мати її за наречену.
  - Звісна річ, - згідливо похитав головою Сергій, - ще б пак.
  - Та найдужче її покохав Микола Бут. Старший він від Оксани. Коли Микола пішов служити до Армії, то Оксана ще в школі навчалась - просив її чекати на нього з Армії. Вона, щоправда, й чекала таки чесно, ніде ні з ким ніякого зайвого слова не скаже було, не те щоб. А втім, скоріше за все виходило на те, що Оксані просто в радість було вважатися нареченою Миколи, аби ніхто більше до неї клинці не підбивав. Адже Микола, що вже красень то красень - високий, ставний, широкоплечий, могутній як дуб, а що вже на лице красень, то вже й за сто верст такого красеня не знайдеш. Одне слово, найкращий хлопець у нас був Микола Бут на той час, та й зараз ніхто йому не суперник. Ніхто б не став до Оксани женихатись, доки вона ждала з Армії Миколу. А їй тільки того й треба. Адже ж вся річ у тім, що сама Оксана нікого й не кохала, і їй було дуже затишно вважатися Миколиною нареченою, щоб ніхто до неї не залицявся даремно.
  - А як же Микола?
  - Та й Миколу вона теж не кохала.
  - Ніколи б не подумав, що Оксана така гордовита, черства, ба навіть бездушна, - з довірливою розгубленістю звернувся Сергій, наче хотів, щоб його переконали в зворотному, - що навіть покохати нікого не здатна.
  - Та ні, - відмахнулась Горпина Степанівна, - зовсім вона не гордовита й не черства. Зовсім навпаки. Ніякої такої гордості в неї ніколи не було, та й лагідна, любляча в неї душа, а до того ще й чиста та чесна. Думаєш, вона не страждала від того, що Бог не давав їй кохання? Ще й як страждала. І молилась, щоб дане було їй кохання. Так то вона всіх людей любила, божою любов"ю, а от кохання до чоловіка не було, та й не було ніяк.
  - А як же Микола?
  - Коли Микола прийшов з Армії, то Оксана вже навчалась у Києві, в університеті, то й вирішили вони, щоб почекати з жениханням, відкласти все до того часу, коли Оксана закінчить навчання - вона все ж надіялась, що тим часом таки зможе покохати Миколу. Сам же Микола, щоб не втрачати часу даремно та й щоб не відставати від Оксани, теж пішов навчатися - міліціонером він вирішив стати, та не так, щоб просто міліціонером, а щоб офіцером. Вивчився він, став офіцером, зараз у нас дільничним працює.
  - А Оксана ж?
  - Оксана теж вивчилась. Вищу освіту отримала. Та кохання їй Бог так і не дав. А вийти заміж без кохання вона вважала за великий гріх, вийти заміж без кохання - це все одно, що стати розтлінною перелюбницею, вважала вона. Так все й сказала Миколі. Дуже переживала, що так і не змогла покохати, перепрошувала Миколу, просила його вибачити їй, просила, щоб забув її, щоб одружився з більш гідною його дівчиною, яка б його полюбила.
  - І що ж Микола?
  - А Микола й не думав ображатись на Оксану, бо любив її всім серцем, може найбільше й любив її за оцю її чистоту, чесність, щирість та відвертість. І на всі її прохання забути він відповідав лише тим, що ніколи цього зробити не зможе, а буде любити її все життя, й чекатиме на неї все життя, й ніколи не перестане надіятися, що колись Оксана все ж його полюбить, хай навіть їм тоді буде вже багато-багато років.
  - Ніколи б не подумав, що в наш час можливі такі почуття, - Сергій встав із-за столу, підсунув стілець, підійшов до вікна і задумано зупинився перед травневою за-віконною красою, що так дисонувала з розповіддю Горпини Степанівни. - Ніколи б не подумав.
  - От і вирішила Оксана, - продовжила бабуня, - щоб допомогти Миколі все ж зважитися на рішучий вибір, поставити його перед неминучістю підкоритися долі, вирішила піти в монастир і таким чином позбавити Миколу даремних надій, показати йому що її рішення вже ніяк і ніколи змінити не вдасться, - бабця непомітно, відвернувшись, витерла кінцем хустини очі. - Оксана вважала, що поставши таким чином перед неминучістю, Микола таки знайде собі іншу дівчину і стане таки щасливим. Та й взагалі, вона вирішила, що як вже Бог не дав їй можливості покохати земною любов"ю, то це означає, що її доля - наречений небесний. От і пішла в монастир.
  - А як же отець Михайло відреагував на таке рішення своєї доньки? - Сергій рвучко повернувся від вікна й побачив, як Горпина Степанівна, ховаючись, знову витирає очі хустиною.
  - Та як тобі сказати, сам подумай. Звичайно, як служитель божий, отець Михайло повинен був би тільки радіти, як і всі ми повинні були б тільки радіти з того, що у Господа нашого з"явилася така щира й віддана служителька, як Оксана. Але всі ми до того ж іще й люди, прості грішні люди. Сам подумай, як воно батькові віддати свою єдину дитину в монастир, коли знаєш, що вже ніколи в тебе не буде ні іншої дружини, ні іншої дитини, коли розумієш, що вже ніколи не будеш няньчити своїх онуків, - і Горпина Степанівна, вже не криючись, витерла очі, що знову й знову мокріли від щирих свавільних сліз. - Звичайно, Михайло Архипович не те щоб коли словом, навіть виглядом своїм ніколи не дав зрозуміти, якого болю завдало йому рішення Оксани усамітнитися. Але ж усі все прекрасно розуміли, бо всі ж, кожен із нашого села бажали б бачити Оксану щодня тут, разом з нами, бажали б бачити її щасливою дружиною й матір"ю і радіти з цього. Ясна річ, може це й гріх бажати відібрати в Бога віддану йому служницю, але... - вона довго й щиро дивилась на ікону вологими очима, перехрестилась і додала: - Отак і живе вже другий рік Оксана в монастирі святої Ольги, це недалеко від села Колодязного, що на півдороги до Києва буде. Це недавно посталий монастир, монастир Київського Патріархату. Монастир святої Ольги, маму Оксани теж, до речі Ольгою називали, Ольгою Петрівною.
  - Так, не дуже весела історія, - Сергій теж подивився на ікону Спасителя, наче вибачаючись за такий свій висновок.
  - Що ж, життя не завжди обов"язково веселе. Хоча Оксана, як сам бачив, наче й не журиться, призвичаїлась, все говорить, що дуже їй добре живеться серед щирих своїх подруг, ігуменю Параскеву дуже хвалить. Та й отець Михайло наче не дуже журиться, хоча всім зрозуміло, який тягар йому доводиться нести, адже в кожного під серцем цей тягар все ж таки пече, як би всі не старалися показати, що щиро радіють, коли бачать Оксану, як вона приїздить додому допомогти батькові по господарству.
  - А як щодо Миколи, як його доля склалася?
  - Та тут справа таки дійсно веселіша, - обличчя Горпини Степанівни розквітло щирою радістю, - одружився таки наш Микола нещодавно, дав Бог таки йому побратися, всім селом гуляли в нього на весіллі, всі раділи за Миколу та його вірну дружину. Адже ж Ганнуся, теперішня Миколина дружина, давно вже й щиро кохала Миколу, про це й Оксана знала, й Микола знав. Оксана теж дуже-дуже рада за них. Що вже там у нього, в Миколи, глибоко в серці, - замислилась вона на мить, - це лише Бог один знає, а втім живуть вони з Ганнусею наче непогано, добре живуть, от і на дитинку вже чекають, дай Бог їм щастя й долі, всякого добра та діток побільше.
  - Так, так, оце так історія,- Сергій не міг не чудуватися з того нового, що він щодня тут дізнавався. Кожен день ставав для нього наче новим щаблем на шляху відкриття чогось нового, незвичного, навіть неймовірного, але навдивовижу захопливого й благородно високого.
  Ні, звичайно, Сергій не був уже таким викінченим безнадійним циніком, щоб зовсім відкинути можливість існування таких людей, таких почуттів, таких вчинків, взагалі такого життя... Але ж тільки можливість. Зрозуміло, що Сергій цілком припускав таку можливість, що десь колись існували, існують чи будуть існувати такі люди, такі почуття, такі стосунки- але досі він таке лише припускав, все це поки що могло існувати в його уяві лише як теоретична можливість, як ідеал, до якого треба намагатись дорівнятися, як сюжет для художнього твору, врешті-решт. Але щоб отак ось стикнутися з цим в житті віч-на-віч, опинитися в самій гущині такого життя...
  - Я, мабуть, піду трохи відпочину після обіду, - звернувся Сергій до Горпини Степанівни, яка вже закінчувала прибирати зі столу, після довгої мовчанки, під час якої він все глибше й глибше занурювався в хвилі цих нових для нього обставин, нових і неочікуваних.
  - Звичайно, звичайно, будь, як в себе вдома, - Горпина Степанівна зайшла до зали, підпушила подушку на дивані. - Заходь, відпочивай, ти ж сьогодні встав разом з сонцем.
  - Дякую, бабуню, - Сергій зайшов до зали, почекав, поки бабця вийшла й обережно зачинила за собою двері, і рвучко ліг на диван, закинувши руки за голову.
  
  
  
   8.
  
  
  Ні, Сергій зовсім не знемагав від утоми, і очі його зовсім не склеплював непереборний сон. Зовсім навіть навпаки, в душі його розбурхано калатали нові почуття, нові, незвичні осягнення, надії, нові життєві виміри й видноколи. Зовсім не післяобіднього відпочинку потребувало тіло Сергія, а його душа вимагала самотності, спокійної, затишної самотності, щоб спробувати осягнути все нове й незвичне, погамувати розбурханість думок і почуттів.
  Деякий час лежав він отак навзнак, втупивши невидющі очі в стелю, не в змозі віднайти в круговерті вражень якоїсь сув"язі, не в змозі віднайти ту рятівну нитку Аріадни, яка вивела б його з лабіринту недовіри до цього нового божественно-благородного, чистого і величного, з лабіринту недовіри, в надрах якого все ще чулося відлуння його минулого життя, неначе відлуння рику Мінотавра, з яким Сергієві ще належить поборотися, Мінотавра, який, виявляється, все ще існував, все ще не до кінця був зборений, раз існувала ще в душі оця недовіра до реальності такого чистого й праведного буття, яке зараз ось тут, навколо дійсно, насправді реально жило, діяло, здраствувало . Страховище минулого життя - взагалі то, воно все менше й менше турбувало Сергія останніми часами, але, виявляється, все ще давало про себе знати. Так, йому справді було з чим боротися в своєму минулому.
  І тут Сергій дуже виразно зрозумів, у чому та головна відмінність, та головна різниця між ним і Оксаною, різниця, яку він, хоч невиразно й не усвідомлено, все ж відчував від самої першої їх зустрічі: Оксані, на відміну від нього, ніколи не треба було змінюватися, ставати іншою, перелаштовувати себе згідно з новими відкритими духовними цінностями, боротися з собою, з своїми помилками, з своїми гріхами, з своїм минулим. Оксана просто була, є і буде собою - і все! Закорінена своїм родом глибоко в Україну, в Божий промисел, вона наче б ніколи не народжувалась і ніколи не вмре - вона просто виявила своєю появою в цьому грішному світі цей Божий промисел, як виявила його своїм недовідомим виникненням Україна. Оксана, як і Україна була вічна й незнищенна.
  І не має ніякого значення, що плоть цієї земної дівчини колись з"явилася на мить свого земного існування і так само колись зникне - десь там, на вищих щаблях існування вічно житиме її щирість, чистота, вірність; як, не зважаючи на те, що колись з"являлися й зникали на Україні міста й села, князі й гетьмани, радість перемог і гіркота поразок, - завжди були, є й будуть наша мова, наша воля, наша правда й наша пісня.
  Так, Оксані не треба було боротися з собою, їй просто треба було завжди бути собою - і все. На відміну від Сергія, якому дійсно було з чим боротися в собі, як тим першим печерським монахам, які ставали на двобій із самим сатаною віч-на-віч. І Сергій боровся. Він перемагав. Йому здавалося, що його перемоги такі значні, що... Але зараз, коли перед його очима постали отець Михайло з Оксаною, йому стало зрозуміло, що боротьба ще не закінчена, й щоб дорівнятися до цієї невимушеної, звичайної, земної, навіть, буденної праведності, що раптом постала перед ним в образі Оксани та її батька, ще треба поборотися. І він готовий до цього. Адже йому не звикати до боротьби. Звичайно, були й поразки, але поразки завжди були для нього лише спонуками для нової боротьби - вставав він рівно на один раз більше, ніж падав.
  І тут перед духовним зором Сергія постав спогад про його життя до того, як він став християнином. Так, він рухався наче по спіралі - все глибше й глибше занурюючись у глиб свого минулого. Ще вчора перед ним постав так чітко і ясно спогад про його навернення в християнство, а ось зараз він так виразно згадав себе до того, як Христос став його єдиним повірником і наставником.
  Тоді Сергій ставав якраз юнаком. До того було дитинство. Звичайне радянське щасливе дитинство з ортодоксальною незмінністю догматичної радянської школи, з її ленінськими уроками й святковими лінійками, з тремтливим очікуванням торжественного переходу від рангу простого школяра до жовтеняти, піонера, а потім до комсомольця - сакраментальне відчуття дорослішання.
  Ні, ніякої зневаги, тим паче презирства до свого дитинства у Сергія не було - його дитинство можна було дійсно назвати щасливим: він непогано навчався в школі, рано почав захоплюватися малюванням - відвідував художню школу, одночасно захоплюючись спортом - відвідував секцію самбо в сусідній спорт-школі, і як не дивно, на все в нього вистачало часу й енергії, благо всі школи, гуртки й секції були поряд і майже безкоштовно. А влітку - незабутні канікули то на селі у бабусі Килини, то у вільному від шкільних занять місті. Але всі ці душевні поривання, захоплення й пошуки, щасливі й нещасливі дні були лише невиразними натяками на майбутню цілісність особистості, це були лише якісь чуттєво-духовні щупальця, які намацували в прекрасній невідомості твердь шляху в майбуття. Це був переддень життя. Рік же початку справжнього життя Сергій прекрасно пам"ятав. Зараз він згадував цей рік дуже виразно. Рік. Тобто цілий рік. Рік прощання з дитинством і зустрічі з юністю. Рік - літо, осінь, зима й весна...
  Літо. Хіба можна колись забути це літо. Літо кохання. Спекотне літо кохання. Літо й справді таки було дуже, дуже спекотним. Страшенно спекотним. Ще багато, багато років по тому літові Сергій ніяк не міг збагнути, де б, у якому з закутків далеких пам"яті приборкати це здичавіле літо й розпечених шалених пристрастей жорстокий тупіт, що гупає переливанням серця: з грудей - у череп, з черепа - у груди... Та й здавалося б, що можна було збагнути у тому задушливому мареві, коли ти мав би думати лиш спекою, і всі твої бажання поряд із тінями в скверах мали б розпластано лежати, зіщулившись в очікуванні миті, коли вже лусне струна спекоти, напнута в, примруженому поглядом зацькованої жертви, безвихідному просторі. Сергій же тоді відчував, як у його, охопленій прибуваючою закоханістю, душі розпалювалося, немов спротив всевладдю духоти, наростаюче бажання стати весняним вітерцем і на обличчі зачаклованого літа розвіяти вуаль задухи, й розтринькуючи весь накопичений у серці квітень, цілунками прильоту перших ластівок, неначе приязню грайливих посмішок, наповнити стиснуті жорсткою жаротою тонкі спраглі уста посухи. Й хоча час все прямовисніше падав з неба, і, все зловісніше повисаючи над головами знеможених натовпів, загрожував скаламутити прозорі джерела пам"яті ваготою прибуваючого полудня спеки, а дерева долонями безсило обвислого гілля даремно намагалися прикрити й зберегти останню згадку прохолоди свого втікаючого затінку, - Сергій, наче вітрильник, підхоплений вітром кохання, переможно краяв наростаючі хвилі спеки й нестримно нісся до змужніння.
  Літо кохання. Ні, ні в кого особисто з дівчат він в те літо не закохався, а водночас закохався в усіх разом. Він закохувався миттєво й навічно (аж до наступного захоплення), закохувався в дівчат-одноліток, в старших дівчат, в молодих жінок, заміжніх і незаміжніх. Він закохався тоді в однокласницю Юльку, кирпатеньку блакитнооку активістку; потім закохався в Марину Олександрівну, вчительку англійської мови, двадцятидволітню випускницю педінституту, яка виглядала набагато молодшою навіть у своїх окулярах; потім він закохався в біляву старшокласницю Олю, фото якої носив із собою і розглядав кожної вільної хвилини; потім закохувався ще, ще й ще... Він млів від загадкового вигину усміхнених жіночих уст, нетямився від чародійної краси дівочих фігур, хмелів від звабливого подуву парфум. Він закохувався на відстані, боячись наблизитися до жінки своєї мрії і лише здалеку насолоджуючись її красою; бувало, він проводжав свою кохану зі школи додому, підносячи по-джентльменськи її портфель; бувало, він запрошував свою незрівнянну подругу на танок десь на шкільному вечорі, або на дискотеці, а потім проводжав її додому; бувало призначав побачення - і вони довго гуляли темними міськими вулицями; декілька разів він навіть невміло торкався своїми настирливими губами сполоханих губ дівчини. Крім всього цього Сергій ще закохувався в королеву Марго й Констанцію з романів Дюма, в Анжеліку зі знаменитого французького кіно-серіалу, як і в багатьох інших героїнь книжок і кінофільмів.
  Але всі ці його закоханості ніколи не переходили межу того платонічного побожного захоплення піднесеною красою жіночності, яке, врешті, було почуттям естетичним - в Сергієві прокидався справжній художник. Відчули це, до речі, і вчителі в художній школі, особливо ж Сидір Маркович, один з найдосвідченіших на той час художніх наставників не лише в Києві, а й в Україні, що до того ж був ще й видатним художником, картини якого виставлялися як в тодішньому Радянському Союзі, так і за кордоном. Сидір Маркович того літа був просто в захваті від Сергієвих успіхів. А захопився тоді Сергій саме міфологією, вірніше особливостями міфологічного мислення й можливостями втілення з його допомогою як фольклорних мотивів, так і сучасних модерністських віянь у художній творчості. Відчув тим літом життєстверджуючу силу міфу Сергій на диво глибоко й виразно. І хоча це його захоплення міфологією не вельми схвально було сприйняте педагогічним колективом художньої школи, який виконував роль ідеологічного Цербера в надрах радянського Тартару, головне все ж було - схвалення Сидора Марковича, який своїм авторитетним словом припинив усі ідеологічно-політичні "наїзди" на свого юного колегу.
  Спочатку це була звична вже для всіх греко-римська класика, досить докладно розроблена в Європейській художній традиції. Потім же прийшла слов"янська міфологія, точніше зараз би Сергій назвав це міфологією українською, але в той час він ще досить туманно розумів різницю між українцями, росіянами й білорусами, поняття про однорідність яких з самого дитинства радянським людям вбивалося, вдовбувалося залізними цвяхами радянської пропаганди, і тому він вважав богами загально східнослов"янськими усіх небожителів давньоукраїнського язичницького пантеону, який був запроваджений в перед-християнську добу в Києві Володимиром для консолідації тодішнього величезного конгломерату народів в єдину державу навколо давньоукраїнських земель. Та як би там не було, а відчував він цих богів як своїх рідних - це були ніби м"язи патріархального духу, якими приводилися в рух крила народної свідомості в намаганні зрозуміти й присвоїти собі в прийнятних формах всесвіт, крила, на яких тепер злітала в небеса художньої уяви і його, Сергієва творча фантазія. Всі ці Даждьбоги, Велеси, Перуни стали для нього звичними й зрозумілими способами усвідомлення світу, з яких складався дух його древнього народу, як звичними й зрозумілими були сім кольорів райдуги, з яких складався білий колір. Так що в світ справжньої художньої майстерності юний талановитий маляр Сергій Богданенко входив через язичницький світ своїх предків - ставав художником він, стаючи язичником.
  Хоча й зараз, ставши християнином, він аж ніяк не збирався відмовлятися в своєму творчому мисленні від такої могутньої духовної сили, як міфологія його рідного народу - адже ж ці могутні дохристиянські корені зовсім не щезли після того, як Україна прийняла православ"я від Константинопольського Патріархату, Україна сприйняла Візантійське православ"я так, як завжди сприймала весь навколишній світ - в тих же самих, вироблених тисячоліттями, ідеологічних формах, міфологічних формах язичництва. Українська міфологія - це була ніби ідеологічна мова, на яку перекладалося все іноземне, як і взагалі все нове й ще незрозуміле, на цю ідеологічну українську мову була перекладена й блага вість християнства з ідеологічної мови Візантійського православ"я, блага вість християнства, яка, до речі до того була вже перекладена з семітсько-сирійського оригіналу на ідеологічну мову давньогрецького міфологічно-філософського мислення, теж, до речі, язичницького. Звичайно, не дарма український народ сприйняв саме грецьку форму християнства, як найближчу й найзрозумілішу для себе, але засвоїв її все ж згідно зі своїм власним розумінням у формі свого власного українського православ"я на підвалинах власного українського язичництва.
  А ніяк інакше й бути не могло, адже рослинний світ, наприклад, ставши наступною сходинкою в еволюції не пориває з своєю попередньою формою існування - ґрунтом, а зовсім навпаки, живе лише завдяки його сокам; як і наступники рослин - тварини виникли та існують завдяки своїм попередникам. І так завжди і всюди - можна собі уявити предків без нащадків, але нащадків без предків не буває. Так і візантійське православ"я, прийнявшись на ґрунті українського язичництва, стало українським православ"ям, і виборовши право залишатися таким в страшних кривавих історичних колотнечах і утисках з боку інших форм християнства, відродилося зараз могуттю Київського Патріархату.
  Але розуміння всього цього прийшло до Сергія вже значно пізніше, в те ж далеке літо, коли він ставав одночасно юнаком, художником і язичником, найближчими й найзрозумілішими йому були такі міфологічні істоти, як Ярило, Лада й Ладо, Лель, Купайло. Звичайно, тим літом розуміння цих язичницьких богів було ще досить туманним, їх глибинне розуміння прийшло трохи пізніше, з приходом справжнього кохання, тим же літом всі ці язичницькі уособлення любові між чоловіком і жінкою були для Сергія лише відгомінням його всезагальної закоханості в жіночність, у красу, закоханості в саме кохання, закоханості в літо. Але ж літо, хоча й здавалося в ту пору його життя ще дуже довгим, все ж не було вічним - літо, обпаливши пристрастю червня, перейшовши через полудень липневої благодаті, увійшло в прощальну наснагу серпневої плодоносності, за якою - осінь.
  Осінь. Скільки Сергій себе пам"ятав, він завжди любив осінь, її примарну, прощальну красу, але та осінь була все ж особлива. Та осінь була єдина й неповторна. Та осінь переінакшила, перевернула його світовідчуття. З тих пір осінь стала - Осінню! З тих пір осінь стала найулюбленішою й найбільш плідною порою року для Сергія.
  Осінь. Зараз перед ним постала та незабутня осінь. Вже в кінці літа, на переломі між серпнем і вереснем під серцем замлоїло смутне передчуття осіннього холоду - жорстоке усвідомлення безповоротності минулого літа постало перед Сергієм вже тоді, коли в захмарності всеплодоносного піднесення всевладне світло ще тримало гордовите чоло сонця в зеніті слави, з височини екстазу жнив не помічаючи, як прямо перед ситими очима урожаю зрадливі вітри вже плетуть осінню змову, слідами перших ластів"ячих перельотів звиваючи у небі гнізда холодних заграв, з яких приплід печалей розлетиться на всі чотири сторони осені. Вже тоді. Перші холодні заграви - прощальні прозоро-рожеві цілунки останніх теплих днів у бліде чоло новопреставленого літа. Вже тоді...
  Тепер Сергій пригадував: коли ще дихав він на повні груди духмяним серпнем, коли ще він цілющий серпень цей, немов цілюще зілля, прикладав до ран душі, і пив із цього серпня, неначе з келиха плодючості земної, терпке вино буяння пристрастей, - уже тоді передчуття холодного жовтневого похмілля народжувалось від безсилої покори, з якою із згасаючої поминальної свічки літа краплинами розтопленого воску спливали останні серпневі дні, як із очей, що їм ніколи не дає заплющитись занурення у тугу, течуть свавільні сльози, які ніхто й не намагається втирати. Але він, переповнений художніми образами й запалом кохання, тоді якраз забув, що перетнувши межу вересневих володінь і відчувши на очах полуду оманливих долоней вересневого тепла, треба бути дуже обережним, щоб раптом не опинитися прямо посеред свого серця на роздоріжжі тих шляхів, які ніколи і нікуди не виводять. Він, все ще живучи минулими пристрастями, і далі сміло йшов пліч-о-пліч з літом, яке по вересневих днях, немов по щаблях смерті, повільно сходило на білий ешафот зими і з кожним кроком все безнадійніше благало свого безтрепетного ката: "Помилуй, осене, помилуй...", - він, щасливий коханець краси, не відчув гіркоту цих благань в захмарності своїх піднесень. І лише заколотник-клен смолоскипом червонолисту запалював вогонь непокори серед приборканих гаїв, коли в останнім пориванні до життя закуте тіло літа напружувало зів"ялі м"язи літепла в сталевих путах перших приморозків, аж виднокіл проймало з жаху холодним потом ранкового туману в лихоманках хворобливих заграв.
  Сергій же насолоджувався спогляданням трагічної краси цього величного відходу в небуття - йому помстився жовтень, коли зненацька накинувся на нього й прокуреними гірким, ядучим димом, гнилими жовтими зубами дощових днів почав вгризатися в стражденну плоть його беззахисних надій, неначе в хрусткий недоїдок яблука, - і яблучно-кислий болючий осад споминів так гостро шпигонув оскомою жалю і ностальгії, що він, усвідомлюючи, що літо, його літо відійшло вже назавжди в небуття, відчув, з якою гіркотою у широко відкритому печально-голубому оці неба зблиснула сльозинка сонця й почув, як у сухотних легенях лісу заструмував нестримним кашлем рвучкого вітру крик відчаю, готовий вирватися із блідих вуст небокраю, прикритих білою хустинкою хмарини. Жовтень. Саме тоді Сергій, наче безжальною коханкою, покинутий своїми літніми пристрастями, відчув даремність коловороту всіх цих свої захоплень і закоханостей, які своєю безмежною одноманітністю лише ковзали по поверхні душі, всередині ж, у глибині - лише глухе безгоміння порожнечі. Жовтень. Саме тоді він почав писати вірші, намагаючись виповнити порожнечу...
  І з висоти скорботи, на якій схиленого над рядками новонароджених віршів молодого поета тримало кружляння журавлиного відльоту, він роздивлявся, як усі, до кого доторкнулись губи жовтневої сльоти, притишують ходу і опускають очі, неначе до чогось дослухаючись - і зрозумів, що, мабуть, чує не лише він, як неутішна осінь-удова прозорими блідими пальцями холодних ранків журливо виграє на чорних клавішах розораних ланів і білих клавішах лискучих хмар - фортепіано суму звучить сонатою прощання: вслухатися у цю мелодію - найбезневинніший привід довірливо схилити голову на співчутливе плече серпневих спогадів в очікуванні неминучого гіркого часу, коли вже листопад хапливими руками вітру із хмар - грон меланхолії - почне зривати виноградини печалі й жбурляти їх жменями холодного дощу в вікно самотності. Він відчув себе тоді на високій-високій скелі самотності посеред океану осені, в який Сергій, зневірений відлюдник і самітник, стрімголов пірнув, намагаючись дістатися до самого дна безнадійної туги - а випірнув уже посеред зими...
  Зима. Тієї зими Сергій опинився на самому дні чорно-білої самотності. З такою ясною й зрозумілою чорно-білою чіткістю перед ним постало усвідомлення істини, що кохати всіх - це не кохати нікого, що кохати когось - це кохати когось одного, кохати ту єдину й неповторну, її і тільки її. Але ж, де вона? Ніколи до того Сергія ще не засмоктувала з такою силою чорна безодня самотності, огорнута холодним білим саваном зимових хурделиць...
  Зима - білий кістяк померлого літа з чорними очницями туги. Зима - на півслові обірвана розповідь ранку про свою рожеву ніжність. Зима - білий мармур безкровного забальзамованого морозом дня, коли тобі на долоню повільно падає й тане холодна біла сніжинка, як на долоню Бога повільно падає й тане душа новопреставленого праведника. А в амфітеатрі простору широкими сходами видноколу холодне сяйво повільно підіймається на золотий престол сонця, але день такий швидкоплинний - і ось вже у вузькому горлі сутінок стоїть давучкий клубок призахідного сонця - його пекучу сльозисто-червону гіркоту так болісно ковтає горизонт з різким прощальним жестом заграви; тоді - короткий присмерк, немов вирваний з рук жебрака останній шматок хліба; а потім - довгий, довгий, довгий погляд ночі, в якому те, що залишається в очах від споглядання за стратою невинних, і дрижаки зірок проймають небо, і так до ранку аж... О цій порі на перехрестях темряви і самоти бувало зустрічалися слова й складалися у вірші, бувало Сергій їх записував, але всі вірші виходили чорно-білими голосіннями безнадії, всі слова були словами самотності, адже - зима: чорно-біле фото осені, негатив літа, рентгенографія весни... Й холодне чорно-біле завивання хурделиці вивітрює в душі тепло багатобарв"я з мелодії строкатих спогадів про літо і кохання. Це можна назвати забуттям і навіть зрадою - але це буде перебільшенням: це лише чорно-біле фото кохання, негатив ніжності, рентгенографія освідчень...
  Під кінець тієї зими Сергій зовсім знемігся від виснажливої неможливості кохати. Але саме ж під кінець тієї зими до нього прийшло справжнє кохання. Перше кохання. Перше справжнє кохання.
  Як це не дивно, але Сергій досить часто бачив її в школі, адже навчалась вона в паралельному класі, отже була майже його однокласницею. Більше того, він у своїй гонитві за красою, так би мовити, боковим зором всезакоханості навіть відмічав її досить своєрідну незвичну вроду, і навіть відчував її до нього симпатію - ні, Сергій зовсім не вважав себе якимось невідпорним донжуанистим самцем, якому варто лише махнути рукою, щоб незліченні натовпи закоханих прихильниць миттю збіглися віддати йому на пожертву свої серця разом із тілами, оскільки зовсім не був таким вже дуже вродливим юнаком, як, наприклад, його однокласник, високий широкоплечий красень Ігор Глушко, але все ж таки мало було таких дівчат, які відмовлялись від пропозиції побачення з Сергієм, отже щось жіноча стать таки знаходила в ньому. Що в ньому знаходила жіноча стать, Сергієві було цікаво й самому, але це так і залишилося для нього таємницею, як таємницею була, є і назавжди залишиться вічна таємниця Жінки.
  Симпатію Сергій відчував і від неї, він навіть бувало перекидався з нею декількома словами, але не більше. Чому? Хто знає, можливо сама доля приберігала їх ближче знайомство до того саме визначеного часу. Хто знає?
  Це сталося в кінці зими під час одного зі шкільних вечорів, які тоді часто влаштовувалися в них для старшокласників. Той саме вечір був влаштований, здається, з приводу, як тоді казали, чоловічого дня, тобто двадцять третього лютого, дня Радянської Армії, саме так, з великої літери, оскільки в наскрізь мілітаризованій радянській ідеології, кожна чоловіча одиниця розглядалася перш за все, як декілька зайвих десятків кілограмів гарматного м"яса. Та як би там не було, а Сергій, як і всі його друзі залюбки відвідував ці вечори - юність, як завжди брала своє, не зважаючи на часи та ідеології. Того саме вечора все, власне, було як завжди: після належного в таких випадках офіціозу з запопадливими промовами вчителів та активістів, коли промовці запобігливо намагалися переконати всіх у своєму вірнопідданому патріотизмі, так наче хтось ставив під сумнів цей їхній безмежний патріотизм, був улаштований силами шкільної самодіяльності короткий концерт, у якому вже засобами мистецтва, доступними для самодіяльності, намагалися довести безмежність того ж таки вірнопідданого патріотизму, після чого, нарешті таки була влаштована дискотека, заради якої, власне, й приходили всі на такі вечори. Деякі ж, найбільш сміливі, пропускали всі офіціозні заходи й приходили прямо на дискотеку. Одним із таких сміливців був і Сергій - він того вечора теж прийшов, як і декілька його приятелів, вже під самий кінець концерту, на дискотеку, хоча й знав, що йому, як і його товаришам перепаде на горіхи за таку явну зневагу до палких патріотичних почуттів, у яких, можна сказати , спалювала себе найсвідоміша частина найвірніших синів та доньок Радянської Вітчизни.
  Це була одна з перших дискотек, на яку Сергій прийшов по деякій зимовій перерві, адже вибитий з коловороту своїх безкінечних закохувань зимовим розчаруванням, став трохи відлюдькуватим і тієї зими віддавав перевагу самотньому сидінню вдома за мольбертом чи над зошитом з віршами. Але під кінець зими кольори ставали все більше похмурими, а слова все більше жалісливими й безнадійними, так що йому, власне не залишалось нічого іншого, як вирватися знову в звичну святково-дискотечну круговерть. Хоча й декілька дискотек, на яких він встиг "відтягнутися", не дали очікуваного вибуху відродження гостроти відчуття існування.
  От і на тій дискотеці Сергій з самого початку здебільше бродив задуманою примарою поміж купками знайомих і малознайомих веселих хлопців та дівчат. Бродив, аж поки раптом його не пронизало струмом - ні, він не зачепив голою рукою оголений електричний кабель, він, проходячи повз одну з веселих компаній почув знайомий голос, а повернувшись на цей голос, побачив знайому фігуру дівчини, яка повернулась і глянула на нього знайомими блакитними очима...
  Це була вона, Олена, Олена Задорожна з паралельного класу. Давно знайома Оленка, зі знайомою фігурою, обличчям, очима. Але все це, таке знайоме, чомусь стало для Сергія настільки неочікувано вражаючим, що його й справді неначе пронизало струмом, та ще струмом такої сили, що пришпилило до підлоги, і він ще довгий час стовбичив ні в сих ні в тих, витріщившись на неї до непристойності довго і відверто - його штовхали всі, кому він заважав проходити й танцювати, вона вже декілька разів озиралася на нього, а він все стояв і дивився на дівчину. Що це було, що примусило його прикипіти? Постать? Обличчя? Очі? Можливо. Погляд? Так погляд - і в ньому співчуття і розуміння, яких він так довго чекав? Можливо. А втім, нікому ще не вдалось до цього часу, та й навряд чи колись вдасться розгадати таємницю кохання, таємницю першого погляду, таємницю першого дотику.
  Потім з динаміка залунала мелодія повільного танку й Сергій, наче сомнамбула, підійшов і запросив її - вона погодилась. Намагаючись якнайцнотливіше обійняти її задерев"янілими руками, пересуваючи в такт музики ватяні, наче чужі ноги, він хотів ще й щось промимрити належне в таких випадках, але неслухняний онімілий язик не погоджувався йому служити, очевидно, в цьому випадку не бажаючи знову повторювати ті банальності, що завжди безвідмовно служили при знайомствах.
  - Як це ти сьогодні таки вибрався на люди, - чи то вгадавши його стан, чи то просто побачивши розгубленість на його обличчі, промовила Оленка до нього першою. - А то ти останнім часом став зовсім відлюдником, останнім часом в тобі зовсім не можна було вгадати того життєрадісного хлопця, яким тебе всі звикли бачити.
  - А як ти помітила? Тобі це було чомусь цікаво? - Сергій відчув, як від цих її слів його відпустило заціпеніння, і він уже почав вести її в танку вільніше, впевненіше.
  Вона ж на ці його слова лише, якось загадково посміхаючись, подивилась глибоким, ніжним поглядом і опустила очі, після чого Сергієві стало якось зовсім легко на серці, так легко, як не було вже дуже давно, легко й окрилено.
  Потім вони ще й ще розмовляли. Оленка була трохи нижчою за Сергія - десь йому до підборіддя, й кожного разу, щоб відповісти на його питання, або щоб запитати, вона підіймала голову й зводила на нього свої щиро блакитні, глибокі очі - від того погляду його кидало в жар, аж він починав часто й глибоко дихати в намаганні вгамувати вибух почуттів. Потім вона замріяно опускала очі й голову, наче схиляючись довірливо йому на груди - і він знову дивився зачудовано на її природно-біляве волосся, що вільно падало їй на плечі і вдихав на повні груди чи то аромат якихось невідомих парфумів, чи то аромат її чистої щирої душі, що нагадував йому аромат минулорічного серпня.
  Потім вони танцювали ще й ще: то вони весело танцювали швидкий танок, під час якого Сергій раптом відчував у собі досі не відомий для нього самого талант танцівника, то вони знову кружляли в танку повільному - і він, знову вдихаючи той незрівнянний аромат і спалахуючи під її поглядами, відчував під своєю рукою шовковистий чарівний вигин її талії. Вони й незчулися, як дискотека закінчилась.
  Потім Сергій провів її додому. Вони постояли біля під"їзду її будинку, посиділи на лаві, потім пройшлись вулицею в один бік, потім в інший, потім постояли біля під"їзду - і все це незважаючи на досить відчутну в той час холоднечу. Їм було про що поговорити.
  Виявилося, що Оленка, як і Сергій, захоплювалась поезією, і навіть сама писала вірші, також вона любила взагалі літературу та інші гуманітарні дисципліни, не чуже було для неї й образотворче мистецтво, а по закінченні школи вона збиралася вступати до одного з ВУЗів на гуманітарний факультет. В особі Олени Сергій знайшов надзвичайно зацікавленого слухача, коли утаємничив її в своє глибоке захоплення міфологією. Це все, звичайно, сприяло їхньому зближенню, але, ясна річ, не було причиною того вибуху кохання, що кинув їхні юні серця й тіла в обійми.
  Вже після того першого вечора, коли він її провів додому, Сергій не зміг заснути вночі. Її природно біляве волосся, яке вона звичайно носила в школі заплетеним в косу, а того вечора було розпущеним, всю ніч, щойно він заплющував очі, майоріло перед Сергієм полярним сяйвом фантастичних мрій та сподівань. Її великі блакитні глибокі очі, що так довірливо, з такою щемливою соромливістю мружились, і при цьому в кутиках очей з"являлись малесенькі зморщечки, коли вона говорила про якусь свою заповітну думку чи переконання, неначе вона невільно вибачалась за те, що їй доводилось цю небесну інтимну музику своєї душі втілювати у грубу плоть звичайних заяложених слів. Бездоганний овал обличчя, правильний, наче виточений носик, ніздрі якого, немов прозорі кришталеві крильця метелика, тріпотіли, коли вона вдихала на повні груди морозне лютневе повітря, злегка припухлі губки, які зазвичай поети називають кораловими... А ці ямочки на щоках, коли вона посміхалася! А цей духмяний медвяно-солодкий аромат минулого серпня посеред зими, що огортав її! Хіба можна було після всього цього заснути?
  Це був справді вибух. Вибух кохання. Вибух в стонадцять мегатон щастя. Ромео з Джульєттою відпочивали. Він був її першим чоловіком. Вона була його першою жінкою. Вони були юними Адамом і Євою. Вони пізнавали одне одного не поступово раз по раз, не частинками, а відразу ставши однією душею та одним тілом, кинувшись стрімголов у вир єднання. Він взяв її повністю всю собі й віддав себе всього їй, як і вона віддала йому себе без вагань. Вони зустрічались на квартирі в Сергія, тікаючи з уроків, поки Сергієва мама була на роботі, зустрічались на квартирах своїх друзів, вдома в Олени, коли її батьки їздили на дачу, цілувались в кінотеатрах, в скверах і парках - їм все було мало обіймів і цілунків, вони мріяли про вічне щастя разом...
  Тоді була якраз весна, точніше починалась весна, закінчувалась зима. Весна була рання й тепла, швидко танули сніги, скресала на Дніпрі крига. Вже в березні всі ходили простоволосими. Ніколи, ніколи в житті він не зміг би забути цю весну. Весну кохання, справжнього кохання. На цьому різкому, майже миттєвому переході від зимового чорно-білого холоду до веселкового весняного тепла Сергій , переповнений жаром кохання після довгої чорно-білої самотності, так виразно й повно відчув міць і всемогутність Ярила, цього прадавнього свавільного й невблаганного бога дикого весняного пробудження. Бо лише пристрасть першого кохання знає, яка то міць потрібна, щоб раз і назавжди насмерть заперечити всевладдя холоду, але ще більша міць потрібна, щоб під час, коли із попелу морозів і снігів знов воскресає фенікс сонця, раз і назавжди приборкати розгнузданого жару дикість, коли, відчувши під серцем холоду тепло невідворотного кінця невиліковної хвороби весняного пробудження, вмираюча зима з останньої своєї люті у муках сплоджує свою погибель власну - новонароджене чудовисько тепла, що наче роз"ярілий бик в могутньому пориві зародження нового життя нещадно б"є гартованими жароти рогами у льодяні ворота холоду і трощить кригу заборола зими: і хрустко розривається стражденна плоть зими, прохромлена рогами теплоти - зринає на річках ламкого льоду хід. І танучи, сніги, - померлої зими холодний білий череп, - всихаючи щомиті, безнадійно пустими чорними очницями таловин, неначе чорними очима смерті, вдивляються в грайливу глибочінь небес. Схарапуджені ж передсмертним хрипом зими, оскаженілі березневі ночі, мов очманілі кобилиці, мчать з піною весняного шаленства на розжеврілих грудях ранків, - яка потрібна міць, щоб дикість їх приборкати лиш розпач першої утрати знає, - Кохання має міць таку, і Кохання приборкує: прикривши долонями пухких хмарок вуглинку зорі, роздмухує подувом теплого вітру її тихе жевріння в полум"я сходу весняного сонця, і обережно кінчиком притлумленого березня стирає із змарнілого чола землі холодні сльози останніх снігів у зморшках вибалків, і наостанок запускає м"якеньку розчепірену відлигою розлогу п"ятірню тепла в холодні кучері дерев, - куйовдячи їх, лагідно втішає, - адже плодючу зав"язь може дати лише суцвіття перемоги над безсиллям неприборканої ще сили.
  Вони кохались до нестями і мріяли прожити в коханні разом все життя й померти в один день. Та не так сталося, як гадалося. Адже вони мали вже ось-ось закінчити навчання в школі, а далі...
  Крім того, що Сергій мав продовжити свою художню освіту, а Олена збиралася поступати в університет на гуманітарний факультет, вони, захоплені любовним шалом і мріями про вічне кохання, нічого не знали й не хотіли знати. За них про їхнє майбутнє думали їхні батьки, точніше батьки Олени, бо на відміну від Сергія, що мав тільки маму, яка працювала на рядовій роботі і жила на зарплату, рахуючи копійки, в Олени були як батько так і мати, причому батько її займав не останнє місце в радянській ієрархії - був одним із секретарів міськкому компартії, а це було не абищо, та й мати Олени була прилаштована незгірше, і була в них Оленка - донька-одиначка. Так що думали вони про майбутню долю своєї єдиної доньки, звісна річ, докладно й прискіпливо.
  Ні, ні батько, ні мати Олени не були вже такими собі зарозумілими вискочнями снобами, що вважали себе вже "блакитною кров"ю" і ставилися зверхньо до "низів", вважаючи свою доньку гідною лише для шлюбу з принцом, зовсім ні. Батько Олени й сам був вихований матір"ю-одиначкою й добився всього в житті сам, і він зовсім не бажав зламати долю своїй доньці, присилувавши її покинути свого коханого й вийти заміж за "достойну кандидатуру".
  Олена, як годиться, познайомила Сергія зі своїми батьками на їх прохання, Сергій був непогано прийнятий в їх домі, батько Олени декілька разів мав із Сергієм довірливі чоловічі розмови, з яких зробив для себе висновок про неперспективність занадто романтичного молодика, що мріяв усе життя займатись малюванням і всерйоз захоплювався казочками про якихось там Перуна, Велеса й Ярила. Художник! Яка доля чекала на Олену з цим мрійником? Батько Олени, звісна річ, мав можливість у величезному державному механізмі прилаштувати Сергія "гвинтиком" досить крупного калібру, який би купався все життя в номенклатурному маслі, але ж Сергій не міг себе уявити припнутим на все життя до номенклатурного корита й заради можливості хлебтати з цього корита все життя копирсатися в нікому не потрібних паперах, принижувати нижчих по службовій драбині й самому принижуватись перед вищими, все життя бовтатися в цій гидотні замість того, щоб літати на крилах живопису в небесах краси - хіба це не все одно, що вмерти? Ні, не все одно - це гірше, ніж вмерти.
  Так що, всі намагання Олениного батька навернути Сергія в благонаміреного чинушу закінчились нічим. А от спільні виховні "наїзди" як батька, так і матері на саму Оленку виявилися не такими марними - Олена врешті теж почала умовляти Сергія зректися своїх юнацьких романтичних мрій і стати нормальною дорослою людиною. Сергій навіть намагався всерйоз уявити себе такою нормальною людиною, обмеженою турботами про придбання все більшого і більшого шматка хліба насущного, але це було настільки огидно для його натури, настільки неприйнятно, так все це тхнуло, що Сергій просто замикався в собі, коли Олена знову й знову починала з ним розмову про їхнє правильне майбутнє.
  Потім він намагався переконувати її в зворотному. Марно. Одне слово, кришталева чаша кохання була віддана на поталу вільного падіння і стрімко зближалася з кам"яною підлогою реального життя. Сергій відчував, як Олена поступово віддаляється від нього. Відчував, як це важко було для неї. Відчував, як це важко було для нього. Ніколи до того він не міг зрозуміти сенс і могутність фатуму, який так часто виступає майже дійовою особою в давньогрецькій трагедії - тоді зрозумів. Врешті решт, незважаючи навіть на те, що до закінчення школи їм залишалося вже зовсім небагато часу, батьки перевели Олену до іншої школи.
  Звичайно, відчай, спустошення, самотність - почуття, що супроводжували їх розлуку, були вже відомі Сергієві, але він вже не був тим неспроможним, беззахисним хлопчаком, що лише хилився від ударів долі, він вже пізнав кохання у всій його земній величі й нікчемності. Не даремно ж його порадником, господарем, його богом став Ярило - це прадавнє божество весняного пробудження й кохання, але кохання дикого, несамовитого, не скутого ще умовностями цивілізації, кохання, що більше нагадувало шалений вибух інстинктів, а не найвищий вияв милосердя й співчуття.
  Ярило був богом жорстоким, як і справжнє не прикрашене земне життя. Ярило, як справжній язичницький бог вимагав жертв, і Сергій, чи то з помсти за зраджене кохання, чи просто заради угамування невситимості розбурханих юначих жадань, почав приносити ці жертви своєму богові, зваблюючи направо і наліво дівчат та жінок. Хоча й звабленням це назвати можна було дуже й дуже умовно, адже були це в більшості розкуті, як то кажуть, без комплексів дівчата та жінки, які хотіли бути звабленими не менше, а може й більше, аніж Сергій хотів їх звабити, так що Казановою його назвати навряд чи випадало.
  Не відомо, чи якимось чином всі ці життєві перипетії вплинули на духовне життя Сергія, мабуть, так воно й було, адже успіхів у малярстві він досяг в цей період просто неймовірних - все йому вдавалось дуже просто й легко, якісь підсвідомі, інтуїтивні осяяння висвітлювали перед ним такі рішення, що раніше він про це навіть уявлення не мав: такі колористичні співвідношення, такі композиційні ракурси, таке глибоке вирішення міфологічних тем вдавалося Сергієві, що всі були в захваті, а його наставник Сидір Маркович так просто за голову брався від захоплення.
  Але Сергієвому злетові ось-ось мав підрізати крила найближчий військовий призов, бо служба в Радянській Армії була хоча й почесним, але ж обов"язком кожного юнака, що досяг призовного віку, а художній ВУЗ, де навчався Сергій, не належав до тих закладів, що надавали право на відстрочку або звільнення від армійської служби. Як вже йому це вдалося, одному Богу відомо, але Сидір Маркович всіма правдами й неправдами, використавши всі доступні йому можливості, добився таки звільнення Сергія від призову. Сергій навіть деякий час завдяки цьому ще насолоджувався цивільним життям, поринаючи з головою в насолоду малярством і вириваючись із полону живопису на деякий час заради чергової любовної інтриги. Можливо, він так би й прожив свій призовний вік, пройшовши школу життя, як офіційно називали Армію, заочно, якби сам Сергій не вирішив таки пройти цю школу по-справжньому.
  Що його подвигло на такий крок? Найменш за все це був, звичайно, той липовий офіційний радянський патріотизм, від якого вже на той час не залишилося й духу. Просто Сергій хотів не уникати того жорстокого випробування, яке повинен був пройти кожен юнак, щоб стати чоловіком, та й це життя з безкінечною чергою любовних пригод, що втішали лише плоть і не торкалися душі, просто втомлювало, що вже позначалося навіть на його малярських пошуках - полотна ставали все більше одноманітними, рішення все більш поверховими й пласкими. Це був справді якийсь тупик, безвихідь. І щоб розрубати цей Гордіїв вузол, Сергій вирішив таким радикальним чином змінити своє одноманітне життя.
  Та ще й служити він вирішив не де-небудь, а в самій найгарячішій точці, яку тільки можна було на той час знайти, в Афганістані, де точилася справжня війна, а не просто якась там гра - виживу, вирішив він, то, мабуть, таки зрозумію в цьому житті щось таке, що дасть мені наснагу жити і творити й надалі, а загину, то - загину, бо жити таким життям, як зараз - не велике щастя.
  Матері Сергій, звичайно, не сказав про Афганістан, хоча матері йому й справді було жаль, можливо, матері тільки й було жаль, хоча він ішов на війну насправді ж не для того, щоб загинути, а щоб перемогти - врешті-решт, він був не серед останніх: скільки він себе не пам"ятав, він завжди займався спортом, осягав майстерність самбо під керівництвом прекрасних майстрів, які поряд з офіційним самбо навчали Сергія та його товаришів по спортивній секції боротьби тонкощам східних єдиноборств, так би мовити, підпільно, адже такі ворожі буржуазні вигадки, як карате й тому подібні штучки, були в Радянському Союзі офіційно заборонені для широкого загалу.
  Афганістан зробив Сергія християнином, християнство зробило його православним, православ"я відкрило йому шлях духовного живопису, що все разом нарешті привело його сюди, в село Веселе, де він зустрів отця Михайла та Оксану. Що ж, заради цього варто було пройти Афганістан. Заради такої зустрічі варто було віддати що завгодно. Але була й інша сторона медалі - ця зустріч виявила, що Сергій занадто оптимістично ставився до своїх моральних досягнень останнього часу: на тлі отця Михайла й Оксани його власний духовний образ занадто вже тьмянів, занадто вже непривабливо виглядало його минуле. Минуле?
  На превеликий жаль, його любовні зальоти, як це не прикро було для самого Сергія, продовжувались аж до останнього часу. І як він не побивався над цією, самому йому неприйнятною й неприємною вадою, як не каявся, але... Він все прекрасно розумів, розумів до самих глибин гріховність цієї своєї вади, і все ж. Звісна річ, це не було те сатанинське сп"яніння від коловороту плотських втіх, що захопило було його в юності після такого печального кінця його першого кохання, що не стало, на жаль, коханням на все життя, як вони з Оленою мріяли, сп"яніння, під час якого Сергій під орудою свого бога Ярила віддавав своє тіло й душу на поталу шаленим пристрастям.
  Зараз це було зовсім інше. Зараз це були все ж, можна сказати, нормальні людські стосунки, без яких нормальне життя якось навіть не уявлялось, адже ж бути самотнім одинаком не зовсім природно молодому здоровому чоловікові, навіть якщо він художник та ще й займається розписом храмів. Це були не просто любовні інтрижки, як колись, - це були цілком здорові відносини між чоловіком і жінкою з цілком здоровими намірами одруження й створення нормальної здорової сім"ї, бо ж сам Бог велів людям плодитися: як сам Сергій це напівжартома визначив для себе згідно з міфологічними уявленнями - треба було змінити Ярила на Ладу й Рід. Та й мама Сергія теж була не в захваті від його неприкаяної самотності й наполягала на його одруженні, мріяла няньчити внуків. І він старався знайти собі пару, старався щиро й відверто, але...
  Якось все не виходило. Все завжди розпочиналось так романтично - як правило, раптова зустріч, блискавка симпатії, квіти, шампанське, шалена пристрасть, мрії про майбутнє, спроба жити разом - от на цій самій спробі все зазвичай і закінчувалось. Два, три місяці, найбільше півроку - і всі романтичні стосунки відступали перед натиском реального життя: гроші, їй все більше й більше потрібно було грошей, як еквіваленту добробуту, життя, майбутнього, щастя, еквіваленту кохання. Все впиралося в гроші. Де й дівалося те романтичне почуття, що зовсім недавно кидало їх в обійми безоглядної пристрасті. Вона вимагала грошей - і чим далі, тим більше. Сергій ставав для неї приладом для добування грошей, не більше. Вона вимагала грошей - адже він може, варто йому лише захотіти, запросити нормальну оплату своєї праці, нормальну ціну взяти , а не ті копійки, що він бере за свої унікальні роботи: його робота варта нормальної ціни, а вони не обідніють, ці церкви багаті, знає вона, бачила, тобто вона поки що нічого ще не знає про цей його Київський Патріархат, а те, в яких автомобілях їздять великі начальники з Московського Патріархату, в якому золоті, в яких діамантах вони ходять, які швейцарські годинники (по декілька десятків або й сотень тисяч доларів!) вони носять, це вона прекрасно знає - так що нічого, не збідніють його святенники, якщо заплатять нормальну ціну. Хай платять!
  Хоча при знайомстві всі ці жінки здавались такими безкорисливими, такими захопленими його творчістю, такими зацікавленими в розвої українського православ"я. Й чим далі, тим глибше закрадалась йому в душу підозра про їхню лицемірну гру з самого початку знайомства - як в їхніх примітивних корисливих душах з самого того часу, коли вони дізнавались про його професію, виникав задум про можливість заробляння великих грошей, варто лише по-доброму переконати його, виліпити з нього нормальну людину в майбутньому. Вся їхня безкорисливість і захоплення мистецтвом при знайомстві були лише лицемірною грою, щоб якнайміцніше зачепитися за нього, як за джерело великих грошей у майбутньому.
  Ось і цей останній випадок, зовсім недавня його остання спроба стати сімейною людиною. Чого варті лише ті її відверті вибухи неприхованого гніву у відповідь на його мовчання, коли він намагався просто пропустити мимо вух її чергові "хитромудрі" розумування щодо можливості з його професією та репутацією жити набагато краще - це ж просто смішно, маючи можливість жити "як люди", просто таки відмовляти собі майже в усьому. Грошей! І чим скоріше, тим більше! Звичайно, вони розлучились - і це навіть не так вже вразило його, як бувало спершу, все вже було настільки звично й схоже, настільки по-буденному, наче все так і повинно бути. Він навіть вже подумувати, що ці всі невдачі в пошуках сімейного щастя - це покара за його гріховні любовні походеньки, за його легковажне ставлення до стосунків з жіноцтвом у минулому, за його вірне служіння жорстокому Ярилу. Ярило не відпускав його, Лада ним, вочевидь, гребувала.
  Одне тільки добре - Сергій встиг висповідатись ще в Києві щодо цього останнього випадку, він просто не уявляв собі, як би він ось тепер пішов з усім цим до отця Михайла. Хоча , сповідь - є сповідь, але тим не менше.
  Поступово виходячи з глибокої задуми і повертаючись зі світу своїх споминів у хату баби Горпини, Сергій відчув, що його тіло прямо отерпло від довгого лежання в одній позі - він навіть незчувся, як промайнув досить довгий проміжок часу. Він встав, розім"яв затерплу шию, підійшов до вікна, що кидало на підлогу яскравий квадрат веселого травневого світла - сонце вже перевалило через зеніт.
  Дивно, пройшло так мало часу від його появи в цьому селі, а яке величезне зрушення в житті, в душі. Що це? Він навіть не уявляв собі, як би все це можна назвати. Переворот? Переродження? Відродження? Ціле життя, все його життя промайнуло перед ним. Все своє життя Сергій ніби заново прожив. І не просто прожив, а пережив. Він наче новим, справді християнським, поглядом окинув своє життя, в новому світлі побачив усе пережите, всі основні віхи життєвого шляху постали перед ним.
  І він простив, вибачив сам собі врешті-решт свої власні гріхи, так наче це вибачив йому хтось інший, той хто мав право прощати всім і прощати все. Дивне, легке й захопливе відчуття оволоділо Сергієм: він нарешті зміг простити собі своє минуле, з важкого переобтяження сумління, що тягло в гріховне болото замкненого кола зваб і докорів, його минуле раптом перетворилося на просто повчальний приклад хибної нерозумної поведінки, так наче цей приклад для настанови показував йому хтось інший, хто мав право повчати всіх - і тепер Сергій напевне знав, як жити правильно. Всепроникаюче всевладне світло істини, добра й краси, джерелом якого було нове осягнення минулого, осяяло як теперішнє життя, так і перспективи майбутнього. Настрій всепрощення й безмежної любові до всього світу, навіяний образом Оксани, опанував його - так, це був образ Оксани, через який Сергій, неначе через чарівний кристал, побачив себе, своє минуле й майбутнє, побачив весь світ, побачив Бога - і став новою людиною.
  Сонце спускалося вже з зеніту, весняного життєдайного зеніту. Вийшовши з хати Горпини Степанівни під враженням своїх дивовижних роздумів і осяянь, Сергій пройшов стежиною через город, вийшов до Дніпра і пішов понад рікою, як кажуть, куди несли ноги. Сонце по-весняному пестило неозорі простори лагідним весняним теплом, яке розносив вусібіч юний вітерець, змішуючи солодкий аромат весняного цвітіння з терпкуватим духом новонародженої зелені й обдуваючи обличчя Сергія, який на повні груди вдихаючи цей могутній весняний дух, неначе настій безсмертя, все йшов і йшов уперед, немов хотів дійти до того втікаючого виднокола, де зелений океан землі зливався з синім океаном неба. Аж ось, попереду забовванів курган, один з тих вічних вартових українських просторів, насипаний чи то рукою природи, чи то руками предків. Дійшовши до кургану, Сергій зупинився перед ним , мов перед нерукотворним храмом, храмом природи, храмом весни. Навколо кургану росло декілька тополь. Вийшовши на самий верх пагорба, Сергій зупинився, заплющив очі. Ось воно. Нарешті. Лада. Ярило відступав. Надходила Лада. Лада перемагала...
  В переддень сонця на крутосхилах осяянь посвяти побіля витоків весняних хороводів, коли, натхненні жаром незайманих тіл, тремтливі руки дівочої цнотливості вплітають квіти першого кохання в вінки звитяги на голови юначих поривань, Кохання в трепеті пробудження землі раптово вибухне нестримним летом брунькування в просторах новонароджень і буде на крилі дівочої сором"язливості і на крилі парубочого завзяття злітати в небеса палких обіймів і освідчень. Кохання буде перлини дівочих посмішок упереміж з перлинами пташиних заспівів нанизувати на нитку травневого досвітку в намисто пристрасних бажань на лебединій шиї першого злиття - і всі відчують, як із відкритих ран лісів, гаїв, полів і пагорбів, уражених лезом бажання народжувати, невтримно заструмує зелена кров весни, пульсуючи і в твоїх власних жилах. Кохання ж пуститься в танок змагання молодечого в такт калатання весняного серця в пошуках лагоді ніжного леготу й медвяними босими ніжками дивних запахів відбитки слідів своїх буде втоптувати візерунками пахучих квітів в зелені килими степів, аж доки щирість поцілунків не розквітне з такою ж чистотою, з якою перший яблуневий цвіт буяє. Напередодні сонця на крутосхилах переможних осяянь Кохання закликайте сонце - і сонце таки настане!..
  Так, Ярило нарешті відступив. Лада нарешті перемогла. Сергій відчув це усім своїм єством, всією повнотою осягнення буття - Лада запанувала над ним уповні й беззаперечно. Нарешті. Було таке відчуття, неначе в нього виросли крила. Куди ж летіти? Куди ж іще, як не до неї...
  
  
  
   9.
  
  
  В хаті отця Михайла було гамірно, як це бувало досить частенько, а якщо сказати точніше, то гамірно в хаті отця Михайла було набагато частіше, аніж не гамірно. Всі присутні були захоплені розмовою, яка більше нагадувала суперечку, хоча й суперечку доброзичливу, коли в двері хтось постукав, як всім здалося, трохи несміливо. Потім цей чемний стук знову повторився.
  - Цікаво, хто б це міг бути? - Михайло Архипович встав із-за великого столу, за яким сиділа вся компанія, підійшов до дверей і відчинив їх.
  - А-а-а, ось і він, наш художник, - привітно вигукнув він, побачивши на порозі Сергія, який, зійшовши з кургану і трохи побродивши прилеглими до села перелісками, таки наважився зайти в гості до панотця. - А я думаю, хто б це міг бути, хто це так делікатно стукає в двері й ніяк не наважується зайти, якби хтось із наших, то просто б зайшов - і все, без ніякого стуку.
  - А я підійшов до хвіртки - ніякого дзвінка, постукав, - трохи ніяковіючи, наче виправдовуючись, промовив Сергій, переступаючи трохи несміло поріг, - ніякого відгуку, прочинив хвіртку - Кудлай ваш дивиться на мене по-дружньому і навіть натяку на бажання гавкнути не виявляє. Я підійшов до хати - знову ж таки ніякого дзвінка не виявив, так що довелося аж до самої господи оце зайти.
  - Це я винен, - отець Михайло взяв гостя за лікоть, підводячи його до столу, - не попередив вас ще вчора, що заходити до мене треба, як до себе додому, з тією тільки різницею, що вдома ще буває доводиться двері відмикати, а в мене - вже відімкнуто. Так що завжди сміливо ідіть прямо в хату - і майже завжди знайдете тут якусь живу душу. А дуже часто навіть не одну живу душу, а як от, наприклад, зараз, одразу декілька живих душ, - показав він на присутніх гостей, що сиділи за столом, - душ, які, втім, коли збираються ось так гуртом, складають, так би мовити, ніби одну єдину душу, бо об"єднані спільною метою і вірою. Отже, знайомтеся, - підвів він Сергія до великого овального столу, за яким сиділо четверо - троє зовсім ще молодих людей років двадцяти п"яти, одна з яких дівчина і двоє хлопців, та ще один вже досить зрілий чоловік років десь до сорока. - Оце він і є, той самий Богданенко Сергій Михайлович, художник, чи хоч, маляр, - виправився він глянувши на Оксану, яка щойно зайшла до кімнати з тацею, на якій стояли філіжанки з кавою, - який буде розписувати наш новозбудований храм...
  - Богданенко? Той самий Богданенко? - не давши навіть завершити мову отця Михайла, підскочив один з молодих хлопців, білявий з досить довгим волоссям, - той самий?..
  - Той самий, той самий, - заспокійливо відповів йому панотець. - А це, - звернувся він вже до Сергія, показуючи на свого нетерплячого гостя, - Олег Пилипович Яневський, педагог, викладає в нашій школі історію.
  - Сергій, - представився Сергій, подаючи руку хлопцеві через стіл, - дуже приємно познайомитися.
  - Дуже, дуже приємно, Олег, - схопив Сергієву руку обома руками Олег, і довго не відпускав, аж доки вже отець Михайло почав представляти інших.
  - А оце Іринка, Іринка Миколаївна Остапчук, - показав панотець на молоденьку чорняву дуже гарненьку дівчину, що сиділа поміж хлопців, - теж педагог, викладач української мови та літератури.
  - Ірина, - подала дівчина руку Сергієві, вставши, теж дивлячись на нього з захопленням, але намагаючись приховати свої почуття й виглядати більш поміркованою за свого товариша.
  - В"ячеслав Борисович Наливайко, - продовжував представляти гостей Михайло Архипович, показуючи на другого хлопця, смуглявого, зі стрижкою йоржиком, вищого й кремезнішого за Олега, - учитель фізкультури.
  - Славко, - назвав сам себе хлопець повільно вставши та відчутно потиснувши Сергієві руку.
  - А це Юрій Іванович Павлюк, - представив панотець останнього гостя, зрілого огрядного чоловіка з красивою русявою шевелюрою й плеканими вусами, - на відміну від наших молодих педагогів, за освітою журналіст, дописує в нашу районну газету, активіст місцевої "Просвіти", і взагалі займається багато чим на благо України та її культури разом зі своєю дружиною, Клавдією Семенівною, яка завідує нашою сільською бібліотекою.
  - Дуже, дуже приємно, - з великою повагою потиснув руку Сергія Юрій Іванович, - давно слідкую за вашою творчістю, великий ваш шанувальник, як, впевнений, і кожен з тут присутніх.
  - Мою Оксанку ви вже знаєте, - напівжартома сказав панотець, посміхнувшись своїй доньці, що якраз розставила на столі каву, - ще вчора, маю надію, ви досить добре познайомились.
  - Чому ж вчора, - відповів Сергій, - ми з Оксаною встигли вже поговорити й сьогодні вранці біля церкви.
  - Так, - в тон йому сказала й Оксана, - Сергій, виявляється, хоч і міський житель, але дуже рання пташка, і сьогодні прийшов до храму, щоб розпочати роботу дуже рано.
  - То що, роботу з розпису храму можна вже вважати розпочатою? - запитав зацікавлено отець Михайло.
  - Так, так, вважайте, що робота вже розпочалася, - запевнив Сергій.
  - І як же робота, - не втримався від питання панотець, - поки що на стадії творчих терзань, чи вже є якісь відчутні, реальні рішення й наміри?
  - Робота вже на стадії реального втілення, - не забарився з відповіддю Сергій, - ось тут і тут, - приклав він руку долонею до грудей, а потім до голови, - все вже готове. Залишилося лише все це перенести на стіни храму, а от для цього вже мені знадобиться й ваша допомога, - звернувся він до панотця.
  - Все, що в моїх силах, я готовий зробити, як самі, Сергію, розумієте, але навіть не уявляю собі, чим би я міг вам допомогти в справі, до якої я, чесно кажучи, маю стосунок лише як глядач вже готового твору, тобто як споживач. Чим би ж я міг вам допомогти в створенні?
  - Я сьогодні вранці вже говорив Оксані, - відповів Сергій, - що для початку роботи в мене вже є деяка кількість матеріалів для попереднього вологого тинькування стін для фрески, але матеріалів цих, звісно, замало, і мені знадобиться ваша допомога для, так би мовити, здобування в подальшому цих самих матеріалів. А це, взагалі то, дуже специфічна суміш для тиньку, - додав він, - рецепт якої я сам розробляв протягом багатьох років, вивчаючи досвід, як вітчизняних, так і закордонних моїх колег, як сучасників так і попередників, вивчав досвід, як кажуть, всіх часів і народів, аж поки не зупинився на оптимальній, як на мене, суміші, інгредієнтами якої є багато матеріалів, що якісь із них можуть видатися дивними, деякі з них, до речі, можна назвати продуктами сільського господарства, так що, я думаю, дістати їх можна буде легше тут, на селі, а деякі мені було легше дістати в Києві. Одне слово, маю надію на вашу допомогу в цьому питанні, панотче.
  - Нема питань, - радо погодився Михайло Архипович, - в цьому ви можете покластися на мене повністю. Не можу обіцяти щось із інших планет, а все, що є на планеті Земля, я думаю, ми в змозі для вас дістати.
  - Дуже дякую, - задоволено промовив Сергій, - в такому разі, я можу приступати до роботи негайно без ніякої турботи про матеріальний бік. Адже, надійний тил - запорука успіху.
  - Я вибачаюсь, - пригладивши свої плекані довгі вуса, звернувся до Сергія Юрій Іванович Павлюк, - мене вже давно цікавить одна особливість вашої творчої манери, Сергію Михайловичу. Якщо дозволите, то я б хотів вас про це запитати...
  - Будь ласка, питайте. Якщо зможу, я вам поясню все, що вас цікавить.
  - Але перш, ніж ви почнете слухати запитання Юрія, - втрутився в розмову отець Михайло, - я все ж би запропонував вам, Сергію сісти. В ногах правди нема, та й спілкуватися нам так буде зручніше й вільніше. Тож сідайте, будь ласка.
  Сергій озирнувся й зрозумів, що дійсно не помітив, що зайшовши до господи, так і стояв біля столу, в той час, як всі інші гості сиділи, що виглядало досить кумедно.
  - Дійсно, - посміхнувся Сергій, - стою тут, неначе викладач перед учнями, хоча викладачі тут зовсім інші, - кивнув він у бік гостей. - Треба й правда присісти, але тільки після вас, отче, - глянув він у бік Михайла Архиповича, який теж стояв поруч, - і після Оксани, - додав, подивившись на дівчину, що теж, роздавши каву, стояла біля столу й слухала розмову.
  Всі разом розсілися за столом.
  - Спостерігаючи за вашими роботами, - продовжив мову Юрій Іванович, ставлячи своє запитання Сергієві, - я помітив, чи може, мені здалося, що я помітив одну незвичайність ваших ікон та розписів храмів - ви, на відміну від своїх колег, використовуєте в своїх роботах досягнення, методи й прийоми всіх останніх напрямків та течій в образотворчому мистецтві: імпресіонізму, експресіонізму, як і всіляких відомих дотепер модерністських напрямків - всі ці абстракціонізми. Що, на загал, погодьтесь, не зовсім звичайно для такої традиційної, навіть ортодоксальної галузі мистецтва, я церковне малярство. То я правильно підмітив, чи мені це здалося?
  - Ні, Юрію Івановичу, це вам не примарилося, - почав відповідь Сергій, - я дійсно таки використовую в своїх роботах досягнення сучасних шкіл малярства, хоча, - він замислився на деякий час. - Хоча я хотів би щодо цього зробити деяке уточнення. Я, взагалі то, не вважаю весь цей модернізм і пост-пост-пост-модернізм чимось таким вже новим, тобто сучасним винаходом.
  - Цікаво, - не втримався від вигуку Юрій Іванович, - цікаво. Тобто, що ви маєте на увазі?
  - Я маю на увазі хоча б, наприклад, ще ті ж самі доісторичні наскальні малюнки, де вслід за реалістичними зображеннями тварин дещо пізніше приходять малюнки, які ми зараз назвали б модерністськими, в яких первісний художник, використовуючи засоби символізму, вже намагається показати нам не сам об"єкт зображення, а свої враження від цього об"єкту, чи свої ж таки щодо цього об"єкту наміри. Що ж до середньовічного символізму, який прийшов на зміну реалізму античному, то тут взагалі все видно неозброєним оком - середньовічний християнський символізм, я думаю, нічим не поступиться сучасному модернізму в глибині й яскравості зображення не зовнішньої схожості, а внутрішніх духовних пошуків. Більше того, - відчувалося, що ця тема була для Сергія й справді дуже цікавою, - я, як людина, що присвятила вивченню цього питання дуже багато часу й уваги, думаю, що маю право сказати про те, що, як на мене, символісти християнські середньовічні просунулися в осягненні духовних основ буття та у вияві їх засобами малярства значно глибше, аніж їхні сучасні наступники - адже, середньовічні творці були перейняті непохитною вірою в примат духовного над матеріальним, й тому їхні роботи такі чисті, чесні, відверті, щирі й переконливі, в них немає нічого, так би мовити "за пазухою", на відміну від сучасних модерністів, які втілюють у своїх роботах фантасмагоричні копії хворобливих марень спонукуваної брудними тваринними пристрастями плоті, намагаючись видати ці марення за вияв духовності. Але ж тваринні інстинкти й людська духовність - речі дещо різні, а тому, мабуть, сучасному абстракціонізму навряд чи коли вдасться досягти тих духовних вершин, які підкорили середньовічні містики. А звернення до реалістичного фотографічного зображення в малярстві, що прийшло на зміну середньовічного символізму в нові часи, я розглядаю знову ж таки, як закономірність: на зміну первісного реалізму прийшов первісний символізм, який потім був замінений реалізмом античним, в свою чергу заміненим символізмом середньовічним, на зміну якому прийшов реалізм новітній, в свою чергу замінений сучасним абстракціонізмом - все, так би мовити, підтверджує філософські висновки про спіралеподібність руху людського духу, з тією тільки заувагою, що виникають сумніви у вищому щаблі наступного витка спіралі щодо попереднього, адже піку середньовічних духовних осягнень, як на мене, поки що ще не вдалося досягти сучасним майстрам, не кажучи вже про те, щоб перевершити попередників. З іншого ж боку все це - підтвердження незнищенних слів Екклезіаста про те, що немає нічого нового під сонцем.
  - А ще, - оглянув отець Михайло всіх присутніх, - все щойно нами тут почуте підтверджує достовірність того, що вас, Сергію, вважають найпершим майстром церковного малярства сучасності. А ще ваші сьогоднішні думки можна вважати продовженням наших з вами вчорашніх роздумів щодо Фрейда, Ніцше й стосунків матерії з духом - виявляється, що мені мало чого нового є вам розповісти в царині філософії.
  - Зовсім ні, отче, - заперечив Сергій, - я якраз так не думаю. Якраз у філософії, зважаючи на нашу вчорашню розмову, мені є багато чого у вас навчатись. Я ж бо торкався завжди філософських проблем лише в тій мірі, в якій це стосувалося розуміння тих чи інших сторін мистецтва, і далі я ще не йшов, а от після нашої вчорашньої розмови я побачив інші можливості, ширші видноколи - вічність, виявляється, набагато триваліша, а безмежність набагато безкінечніша, аніж я раніше думав, - самокритично пожартував він.
  - А про які це такі вчорашні ваші таємниці ви тут натякаєте? - спитав Юрій Іванович. - Нам би, знаєте, теж хотілося бути в курсі справ, а не намагатись лише здогадуватися, про що ви власне тут ведете поміж собою мову.
  - Та ми вчора з Сергієм трохи подискутували, - отець Михайло знову повільно оглянув усіх присутніх, неначе запрошуючи кожного з них до спільної розмови, - щодо філософських проблем взаємостосунків матерії та духу, що є підґрунтям для розуміння взаємостосунків матеріального та духовного в житті як цілих суспільств, так і окремо взятих людей. Може це звучить занадто складно й здається далеким від життя, але, я думаю, не для тих хто зараз тут зібрався. Я думаю, що для тих, хто зараз тут зібрався така розмова буде дуже цікавою.
  - Не лише цікавою, а й просто нагальною, нам цього просто не оминути, якщо ми хочемо з відкритими очима озирнутися навколо себе, - залучилась нарешті до розмови й одна з трьох молодих присутніх педагогів, Ірина Остапчук, надзвичайно красива чорнява зовсім ще молоденька дівчина в строкатій сукні, - бо що ж може бути нагальнішим для нашого часу, як не це всезагальне панування матеріального, яке неначе катком прокочуючись по сучасності давить всякий тендітний росточок духу, що де-не-де іноді пробивається крізь загальну залізобетонну могутність матеріальних інтересів, - її матово-смагляве дуже красиве з витонченими обрисами обличчя аж пашіло від внутрішнього вогню, великі трохи видовжені чорні очі палахкотіли натхненними блискавками. - І тут Сергій Михайлович дуже доречно зауважив, що середньовічний християнський символізм в образотворчому мистецтві був набагато вищим досягненням, аніж сучасний модерністський символізм. А я б хотіла розширити це його твердження взагалі на царину всієї духовної культури, бо й справді, - вона зробила запрошуючий жест руками, наче втягуючи всіх до розмови, - в порівнянні з вищими досягненнями християнської культури з її приматом десяти священних заповідей, які вивищили людство над язичницькими цінностями, сучасна культура все глибше й глибше занурюється в те саме, переможене свого часу християнством, язичництво, все нижче й нижче сучасна культура падає в порівнянні з висотами християнських досягнень. От, наприклад, - обвела вона поглядом заворожених її гарячою промовою присутніх, - оця сучасна сексуальна революція, всі ці найрогнузданіші сексуальності з еротизмами - хіба в цьому є щось нове? Зовсім ні, абсолютно нічого нового - все це звичайнісіньке тобі язичництво з його розгнузданими культами земної плодючості, всі ці Діонісії з їх похітливими вакханаліями, всі ці знамениті своєю нестримною розпустою античні святотатні свята, бенкети - нічого нового в цьому немає, все це - звичайнісіньке повернення людства до стану здичавіння, - Ірина обвела поглядом всіх, заглянувши кожному в очі, й побачивши в кожних очах схвалення, продовжила: - А сучасна торгівля людьми, оця сучасна работоргівля! Чим вона відрізняється від подоланої свого часу християнством работоргівлі язичницької? Мене до глибини душі обурює ця огидна неприкрита реклама работоргівлі, коли, нітрохи не соромлячись, відкрито в усіх засобах масової інформації повідомляється, що, наприклад, футболіста такого-то продано такому-то футбольному клубу за такою-то ціною! Продано! Розумієте! Про-да-но! - повторила вона повільно по складах, мов саму себе переконуючи в реальності такої неймовірності. - Як це взагалі можливо після Ісуса Христа, після Руссо й Вольтера, після Толстого й Достоєвського, після всіх революцій з їх "свободою, рівністю й братерством", після всіх незчислимих жертв, принесених на олтарі загальнолюдських цінностей, в умовах сучасної цивілізації? Продано! Звичайно, футболіста продано за мільйони, але яка різниця, продано тебе за копійку, чи за мільярд копійок - важлива не сума, за яку тебе продали, а те, що тебе продали! Продали! Саме неймовірне тут, що загал сприймає це як належне, не вбачаючи тут нічого такого, що б протистояло всім цим пропагандованим загальнолюдським цінностям сучасного глобалізованого світу - мислителі, письменники, філософи, професори з академіками, всі ці захисники сучасного гуманізму як в рот води набрали з цього приводу! - вона аж здвигнула плечима, дивуючись сама своїм словам. - Пригадуєте героїню роману Достоєвського "Ідіот" Настасію Пилипівну, - продовжила Ірина вже трохи менш пафосно, більш довірливо, - як вона була в духовному сенсі смертельно вражена усвідомленням свого безмежного морального падіння, перебуваючи в статусі утриманки старшого за неї багатого чоловіка? Пригадуєте? - зробила Ірина паузу, щоб переконатися в тому, що цілковито заволоділа увагою присутніх. - А погляньте тепер на сучасність! Наприклад, на сучасний шоу-бізнес. Ні, вже навіть не старший чоловік, що бере чи то на постійне утримання, чи то на одноразове використання молоде дівчатко, яке таким чином пробиває собі дорогу до популярності на сцені, ні, все вже набагато огидніше - стара баба, яка вже має внуків та правнуків, але при цьому має й великі гроші й великі можливості в шоу-бізнесі бере собі на утримання для угамування своєї мерзенної старечої хіті молоденьких хлоп"ят, які таким чином стають зірками сцени. Я з цього приводу завжди пригадую оповідання Пушкіна "Пікова дама" - пам"ятаєте, як там головний герой Герман мимовільно стає свідком того огидного нічного туалету старої графині, коли її роздягають перед сном, а Герман зі свого сховку вимушений був спостерігати за її оголеними "принадами": як вдало Пушкін зумів передати всю відразність цього видовища - і завжди, коли я чую, читаю, чи бачу по телевізору про чергове "велике кохання" між якоюсь старою багатою покровителькою і молоденьким хлоп"ям, яке годиться в онуки цій бабусі і якого ця бабуся просовує в зірки шоу-бізнесу, я тоді завжди пригадую цей уривок із "Пікової дами" і мимовільно уявляю собі, як цим молоденьким хлоп"ятам доводиться не тільки любуватися брезклістю оголених принад своїх покровительок-бабусь, але й, вибачаюсь... - завмерла вона з виразом невимовного жалю й співчуття, очевидно, не в змозі вимовити слів, якими називається те, про що вона говорила. - Хіба це не огидно? Хіба це не верх цинізму, підлості, дикості, гріховності, врешті-решт! І саме найнеймовірніше те, що загалом все це знову ж таки сприймається "на ура", публіка просто в захваті від чергових смердючих такого штибу чуток, що спершу видаються просто злими вигадками непорядних заздрісників, але врешті виявляються неприглядною гіркою правдою - і тут "піпли" вже просто шаленіють від захвату, упиваючись пікантною непристойністю цієї правди. Який же обтяжливий обов"язок у наш час - називати речі своїми іменами, - вже зовсім стишено, ніби сама до себе, промовила Ірина й замовкла, задумавшись.
  - Ваше прізвище часом не Савонарола? - порушив навислу над столом тишу Сергій.
  - Її прізвище Савонароленко, - підтримав веселий Сергіїв тон Павлюк, втім, не зважаючи на веселий тон, гордо погладжуючи свої вуса і схвально поглядаючи на дівчину.
  - Ні, - підхопився на ноги історик Олег Яневський і, відкинувши порухом голови своє довге волосся, вперив побожний погляд в Ірину, - без жартів, ти, Іро, молодець, тобто я хотів сказати, ти так ясно й виразно висловила саму суть сучасності, так просто і водночас так глибоко показала все це, що!.. - не знайшовся він на слові і стало зрозуміло, його почуття були набагато попереду слів, і взагалі, почуттів у нього щодо Ірини було набагато більше, аніж слів, які були б у змозі описати ці його почуття.
  - Так, я теж хотів би сказати, що ти, Іро, просто чудо... - підхопився в якомусь ревнивому пориві молодий фізкультурник Славко Наливайко, й обдавши Яневського визивним поглядом, трохи знітився й додав. - Тобто, я хотів сказати, ти, Іро, просто чудово все так сказала... Дуже добре, - мабуть у нього було ще менше слів, зважаючи на потенційний словарний запас фізкультурника в порівнянні з словарним запасом історика, але силою почуттів щодо Ірини він вочевидь що міг помірятися з Олегом, - просто прекрасно.
  Сергій оглянув трохи прискіпливіше цю трійцю - двох йоржистих хлопців, схожих зараз на задерикуватих півнів, і прекрасну в своїй гордовитій гідності дівчину, що сиділа поміж ними й яка, глянувши на обох ледь докірливо, примусила їх замовкнути - і здогадався про, м"яко кажучи, небайдужість обох хлопців щодо дівчини і про їхні постійні змагання за прихильність з її боку.
  - Савонароленко - це, звичайно, прекрасно, - розрядив ситуацію отець Михайло, поблажливо й співчутливо оглянувши запальну трійцю, після чого хлопці спокійно сіли на свої місця. - Святе обурення - на перший погляд, велична й прекрасна річ, але ж, Іро, зваж на те, що, як відомо, крайнощі сходяться, й обурення, чи воно святе, чи не дуже, все ж таки - обурення, а обурення - почуття досить далеке від тих десяти християнських заповідей, щодо зневаги до яких ти й обурюєшся. Та це так, до речі. А взагалі, я б хотів дещо приземлити нашу розмову. Мені здається, ми розглядаємо проблему занадто глобально й абстрактно, неначе вирішили порятувати відразу весь світ, а нам би поки що впоратися з нашою рідною Україною, і навіть ще вужче - впоратися з нашим рідним селом Веселим.
  - Та щодо нашого рідного села Веселого, - відповіла на закид Ірина, - я думаю, ми не так мало робимо на духовній ниві, й нам не соромно перед Богом звітувати. Хоча б одним тим, що наша парафія належить до Київського Патріархату, ми, я думаю, заслужили перед Богом прощення багатьох гріхів.
  - Так, так, - підхопив її думку Юрій Павлюк і знову поважно пригладив свої вуса, - те, що наша парафія, неначе духовна цеглинка входить до храму нашої незалежної національної церкви - це дуже велика справа, це стократ підсилює всі наші справи на благо України, адже ми тепер, як і кожна православна нація, маємо свою власну церкву, тобто тепер наш рідний народ має свою власну, нікому не підпорядковану, душу і може прямо, без будь-яких посередників, спілкуватися з Богом. Ні, - додав він, приклавши руку до грудей, - ми зовсім не заперечуємо право інших народів, інших націй мати свої власні церкви, в тому числі й на території нашої країни - будь ласка! Незалежна православна церква Греції - будь ласка, нехай греки на Україні мають цю свою церкву! Самостійна церква Болгарська чи Румунська - заради Бога, нехай наші православні болгарські й румунські брати мають свої церкви в нашій країні. Будь ласка.
  - От, от, - перебив спокійну мову Павлюка запальний Олег Яневський, - те ж саме й щодо наших братів росіян - будь ласка, є у вас ваша церква російська, на здоров"я - нехай будуть ваші церкви в Україні, ніхто ж не заперечує!
  - І тут ти, Олегу, як кажуть, втрапив у саму серцевину, - дуже поважно, відкинувши всяку поблажливість до молодості свого співрозмовника, сказав отець Михайло, - і ти, Юрку, теж, звичайно, правий, - звернувся він до Павлюка. - Тут найфундаментальніша засада, найпринциповіша основа - на цьому, так би мовити, стоїмо, і звідси нам зрушити ніяк не можна. І справді ж бо, церква всякого народу - це душа цього народу: російська церква - душа російського народу, українська церква - душа українського народу. Чому ж душа одного народу повинна підпорядковуватися іншому народові? Нам кажуть, що, мовляв, от у католиків є підпорядкування церков вищій інстанції. Але ж у католиків теж кожна церква - душа свого народу, просто всі церкви в злагоді й любові домовилися поміж собою про рівноправне їх підпорядкування одному зверхнику - папі Римському, і це урівнює всі церкви в їх правах бути незалежними одна від одної, дійсно національними церквами, так само, наприклад, підпорядкування всіх громадян одному зверхнику, хай це монарх чи президент, - це ж зовсім не те саме, якби один сусід прийшов до іншого сусіда і заявив йому, що буде віднині керувати ним, як старший брат молодшим. Та й немає ж у православних свого папи Римського. Якщо вам так хочеться, то будь ласка, давайте домовимося поміж православними церквами і підпорядкуємось одному єдиному зверхникові - але ж, вибачте, в такому разі, цей зверхник буде зовсім не в Москві, а, як і належить, у Константинополі, і матиме право, як зверхник всіх православних, надавати, чи не надавати, наприклад, автокефалію, а не так, як зараз, коли, бути чи не бути церкві одного народу незалежною, визначає церква іншого народу, хай навіть сусіднього і братнього. Та й сама ж Московська митрополія проголосила себе патріархатом в абсолютно неканонічний спосіб, і не будучи ніким визнана як окремий Патріархат, жила, таким чином, в якості церкви незаконної, неканонічної сто п"ятдесят років, аж поки всіма правдами й неправдами, більше неправдами домоглася свого визнання. Після чого, знову ж таки не канонічно, не законно новоспечений Московський Патріархат підпорядковує Київську митрополію, знову ж таки, всіма правдами й неправдами, більше неправдами - так що нинішня українська церква, що є в підпорядкуванні Московському Патріархатові, теж згідно з буквою церковних законів - неканонічна. Таким чином весь цей заплутаний тяжкими історичними колізіями Гордіїв вузол українських церковних справ, який, здається, так важко розплутати, дуже легко розрубати одним махом - кожен православний народ, як це вже історично й склалося в православному світі, має право на свою власну, незалежну, автокефальну церкву! І все! Все дуже легко й просто.
  - Дуже, дуже згоден з тобою, Михайле Архиповичу, - нахилився на стіл всім своїм огрядним тілом Юрій Павлюк, - і мені щодо зараз тобою сказаного хотілось би розглянути проблему більш широко, в, так би мовити, загально моральному, загальнолюдському плані. Як казав Тарас Григорович, "в своїй хаті своя й правда, і сила, і воля": своє - воно і є своє, погане воно, чи гарне, але воно своє, наше. Якщо воно погане, то це означає, що ми самі не дуже гарні, це означає, що нам самим треба ставати кращими - станемо кращими ми самі, то покращиться й все нам належне, все наше стане кращим. Своє ми завжди і в праві, і в змозі покращити. А чуже - завжди чуже. Чуже не буває ні хорошим, ні поганим - воно чуже, незрозуміле! Воно накинуте нам зверху насильно, воно давить нас, тисне, зв"язує по руках і ногах, диктуючи нам правила і караючи за їх невиконання, а ми, в свою чергу, ніяк на зміст цих правил вплинути не можемо. Чуже - завжди чуже, а тому завжди погане. От ми, наприклад, Українська Православна Церква, Київський Патріархат, служимо нашому рідному народові, який споконвіків, протягом багатьох тисячоліть живе отут у себе вдома, на цій території, має свою культуру, історію, свої традиції, свою мову, на зверхність ні над ким не зазіхаємо, але й своїх прав не віддамо, наш Патріарх живе й служить Богу й Україні тут, з нами, й те, що ми називаємось церквою Українською - саме по собі зрозуміло, ми чисті перед Богом, у нас нема зерна неправди за собою, нам нічого приховувати ні перед людьми, ні перед Богом. Для чого ж називатися українською церквою організації, яка підпорядковується іншій церкві, зверхник якої живе в столиці іншого народу, організації, яка сповідує історію, традиції, духовні цінності, мову, врешті решт, цього іншого сусіднього народу, для чого називати себе українською церквою організації, яка проклинає наших героїв і благословляє душителів нашої свободи, кривавих катів нашого народу? Для чого? Для чого це лукавство, цей обман? Хто ж вас примушує називатися цим невластивим для вас іменем "українська" - називайтесь, будь ласка, тим, чим ви насправді й є, називайтеся Російською Православною Церквою, сповідуйте свої рідні російські цінності, сійте серед своїх російських чад, що живуть зараз в Україні, добре й вічне згідно з вашим російським розумінням - і будьте чисті перед Богом і народом.
  - Так, правильно, Юрку, - згідливо похитавши головою, мовив отець Михайло, - ти дуже правий, обман Бога і свого народу - це найбільший і найгірший обман, який тільки може бути. Але нам тут нема чого боятися, ми якраз перед Богом і перед українським народом чисті як ніхто інший.
  - А чи не здається вам, - вступила в розмову нарешті й Оксана, яка до цього лише слухала інших, - що наша розмова якась теоретична й абстрактна, якась занадто захмарна й холодна, так що наш гість, - вона посміхнулася в бік Сергія, - може подумати, що зненацька потрапив на засідання якогось наукового товариства, а не на зустріч близьких друзів і однодумців.
  - А й дійсно, - підтримав Оксану Павлюк, - Сергій Михайлович може подумати, що в нас тут засідання якоїсь академії навколо філософських наук, і нас тут не цікавить нічого, окрім абстрактного теоретизування щодо загальних тем.
  - А з цього приводу, - загадково всміхнулася Оксана, - мені хотілося б розкрити одну таємницю Сергія, - вона знову довірливо поглянула на Богданенка, що сидів напроти, - таємницю, за розкриття якої, я впевнена, Сергій не буде на мене ображатися. А таємниця полягає в тому, що Сергій Михайлович Богданенко не лише пише пензлем на полотні картини, але ще й пише пером на папері вірші, тобто Сергій не тільки маляр, а ще й поет.
  - Та невже, - підвівся зі свого місця Павлюк, - невже? Якщо це так, то я просто дуже, дуже радий! - його щире здивування було сповнене радісним захопленням. - Розумієте, просто я теж, грішним ділом, трохи бавлюся в поезію, - скромно додав він.
  - Та де там він бавиться, - зауважив Михайло Архипович. - Юрко Павлюк у нас непоганий таки поет. Друкується, до речі.
  - Та не треба мене розхвалювати, - махнув рукою Павлюк, - я ціну собі знаю, віршувальник і заримовувач я таки дійсно непоганий, і не більше. Але трагедії я для себе в цьому не вбачаю, адже я щиро і чесно працюю на благо нашої нації і культури, пропагуючи в міру своїх сил римованим словом національну ідею. І мої здібності віршувальника анітрохи не засліплюють мене - я здатен без жодних заздрощів відрізнити, впізнати й захопитися справжньою великою поезією, і дуже щасливий, коли мені таки вдається натрапити на такі поетичні перлини, хоча це й трапляється не так вже й часто, справжня, глибока поезія - дуже рідкісна річ.
  - Я теж дуже люблю поезію, - мовила й Іринка Остапчук, - адже при моєму фахові філолога це зовсім таки не дивно. Любити поезію, як і взагалі літературу мені сам Бог велів. Хоча не можу не зізнатися в тому, що як, мабуть, більшість юнаків та дівчат таки пробувала в свій час свої сили в віршуванні. Чесно кажучи, спроби ці назвати геніальними навряд чи можна, і з тих пір спілкуюся з поезією тільки як читач.
  - А я, хоч за фахом і не філолог, а історик, - кинувши довірливий погляд у бік Ірини, додав і собі Яневський, - теж люблю поезію. Особливо мені подобається французька поезія, може це й не зовсім патріотично, хоча на своє виправдання я можу додати, що дуже люблю Василя Стуса, Шевченка просто обожнюю.
  - Ти говориш, що любити іноземну поезію - непатріотично? - звернулась до Олега Яневського Ірина. - Вибач, Олегу, але тут я з тобою аж ніяк не можу погодитись. Поезія всіх народів світу - це одна єдина країна краси, громадянами і патріотами якої є всі небайдужі до краси й поезії, до якої б нації вони не належали. І тут не стане на заваді навіть незнання мов, адже гарний переклад, виконаний майстром, - нічим не гірший за оригінал. Я ж от, наприклад, не вважаю себе не патріоткою через те, що просто закохана в Пастернака, люблю тих же французьких символістів, хоча в той же час обожнюю Шевченка й Стуса.
  - От бачите, як Ірина Миколаївна дуже поетично висловлює свої думки про поезію, - задоволено промовив Павлюк.
  - Я теж, - трохи було не грюкнув кулаком по столу Славко Наливайко, - я теж, тобто мені теж подобаються вірші. Та-а-ак, - пробасив він у відповідь на саркастичний погляд Яневського, - подобаються мені вірші. А ви як думали, якщо я фізкультурник, то вже мені до поезії зась? Подобаються мені вірші!
  - Хто б сумнівався, - іронічно зауважив Яневський, - як казав один боксер, йому голова потрібна не лише для того, щоб носити капелюха, адже він туди ще і їжу їсть.
  - Що-о-о? - обличчя Наливайка почало вже буряковіти від обурення. - Знову ти...
  - Добре, добре, - примирливо промовив отець Михайло, - поезія для того й поезія, щоб подобатися всім без винятку, в кого ще не зачерствіла душа, адже поезія - вона як любов, і їй повинні підкорятися всі, не зважаючи на вік і професію.
  - Зрозумів? - переможно кинув Наливайко Яневському.
  - Зрозумів, зрозумів, я давно вже зрозумів.
  - Давайте не будемо переводити нашу розмову про поезію в суперечку на теми далекі від самої поезії, - поблажливо окинула всіх присутніх Оксана. - А розмову цю я, власне, розпочала з метою вмовити таки нашого шановного художника і водночас поета почитати нам щось зі свого поетичного набутку. І зараз звертаюсь до всіх присутніх - давайте всі разом попросимо Сергія Михайловича почитати нам хоч декілька своїх віршів.
  - Так, дійсно, це було б прекрасно! - вигукнув Павлюк із захопленням аматора.
  - Просимо, просимо, - залунало зусібіч.
  - Добре, добре, - здійняв Сергій руки в удавано благальному жесті, - не буду, як то кажуть, набивати собі ціну й видавати себе за занадто скромного генія. Прочитаю вам декілька своїх витворів. Але не раджу вам налаштовувати себе на щось неймовірне, щоб потім не розчаруватись, адже перед вами просто звичайнісінький дилетант у галузі філології, просто аматор, що писав це все, як то кажуть, для себе, а не для публіки.
  - Всі поети пишуть для себе, - не втримався від зауваження Павлюк, - і це якраз і є найцікавішим для публіки.
  - Що ж, тоді слухайте, - не став і надалі інтригувати слухачів Сергій. - А розпочну я в такому разі, як і належить, спочатку. Тобто з тих віршів, що належать до часів, котрі шановна Ірина Миколаївна визначила як юність, коли майже кожен юнак чи кожна дівчина не можуть утриматися, щоб не спробувати себе в царині віршування. Не оминув цього й ваш покірний слуга. Одне слово вірш, який я зараз вам прочитаю належить до часів моєї глибокої юності. Межа між дитинством і дорослістю. Перші відкриття нових обширів життя, нових емоцій. Перше кохання, що здається найсвітлішим у вічному житті, і найчорніше розчарування після втрати цього кохання, після чого життя взагалі здається неможливим... Та що там говорити, всі це проходили й прекрасно розуміють про що я. Отже, - і Сергій у довірливій, навіть дещо інтимній манері почав декламувати тихим теплим голосом. -
  А втім, перетерплю, перетерплю...
  З ударом кожним в грудях менше серця.
  Шле осінь шлях у вирій журавлю.
  Льодинкою самотності завмерти...
  Перетерплю...
  
  Свинцевою припухлістю безсонь
  Під зловорожими ночей очима,
  Утупившись в байдужий блиск зірок,
  Сирітськими сльозами нічиїми
  Перетерплю...
  
  У жорнах вітряків облудних днів
  Кісток Кіхота сміхотворним хрустом
  Життя ці декілька десятиліть,
  Ізгой позакнижковий, віршик усний,
  Перетерплю...
  
  Розрядом болю збитий електрон,
  (Я народився - "плюс", умру я - "мінус")
  Гальванізую слово і перо,
  І ляжу в землю сонцю на орбіту.
  Перетерплю. А втім...
  А втім, пе-ре-тер-плю... - повільно промовив він по складах останні слова рефрену і оглянув задумані обличчя слухачів.
  - Нічого собі аматор, - першим порушив навислу було мовчанку Юрій Іванович Павлюк. - Оце так! Оце воно, нічого собі! - було зрозуміло, що захоплення віршем Сергія було таким сильним, що залишило йому для вислову своїх почуттів лише вигуки. - А ще попереджав, щоб не очікували нічого особливого. А що ж може бути ще більш особливого, щоб здивувати? Як на мене, просто прекрасний вірш. Та ще коли знаєш, що це вірш юного початківця, що лише щойно стає на поетичну стежку, пробуючи свої сили. Просто неймовірно! - на завершення додав він і глянув на своїх сусідів за столом.
  - Це справді таки прекрасно, - просто і щиро зауважила Оксана. - Звичайно, є декілька стилістичних і просто технічних прогріхів, але коли взяти до уваги, що це твір юного початківця, то ці недоладності можна пробачити й не брати взагалі до уваги.
  - Так, - згодився з нею й сам Сергій, - я й сам, ставши вже більш досвідченим в поетичній царині, побачив ці свої початкові недоліки, але не став уже їх виправляти, вирішивши зберегти ці, відбиті в словах, свої юні почуття в недоторканності й достеменності. Це, наприклад, і та ж, як на мене теперішнього, трохи недолуга метафора про збитий болем з орбіти електрон з його "плюсами" й "мінусами", та й багато ще дечого не зовсім... Хоча.
  - Я згоден, - долучився до них і Павлюк, - є деякі нюанси. Наприклад, хоча б і ці явні порушення хрестоматійних правил віршування про гармонію співзвуччя, я маю на увазі, якщо я правильно запам"ятав, такі ось словосполучення, як "Утупившись в байдужий блиск зірок", де йдуть суцільні приголосні між словами, чи "кісток Кіхота". Звичайно, це можна назвати недоліками, але цілком пробачливими недоліками для юного початківця.
  - А мені так дуже сподобалось! - з сяючими захватом очима, так наче їй хтось заперечував, майже викрикнула, наче відрубала, Ірина Остапчук. - Просто сподобалось. Сподобалось - і все! А щодо всіх цих прискіпувань щодо всіляких хрестоматійних прогріхів, то, як на мене, в даному випадку всі ці стандартні правила для такого польоту поезії не мають ніякого значення. Це поезія, яка стоїть вище всіляких правил і норм, це поезія, яка сама встановлює правила й норми. І ця ваша "електронна" метафора для нашого електронного часу зовсім не така вже недоречна, - кинула вона в бік Сергія. - А ці, що їх навіть важко вимовити, співзвуччя приголосних я, наприклад, розумію як вияв важкого внутрішнього стану автора і як спосіб додатково фонетичними засобами виявити тяжкість і біль переживань, засобів, якими автор користується, можливо, навіть не усвідомлюючи цього, так би мовити, підсвідомо, - додала вона, ще раз глянувши проникливо на Сергія. - Ця приголосна стислість емоційно надзвичайно насичена.
  - Так, - долучився до обговорення й Олег Яневський, - цей принцип насиченості стислостей задіяний в різних варіантах протягом всього тексту. Взяти, наприклад, перші рядки вірша - це декілька коротких, стислих речень, кожне з яких, як от речення "З ударом кожним в грудях менше серця.", є саме по собі глибоко насиченою емоційною й семантичною стислістю, і всі разом ці короткі речення, між якими , на перший погляд, не має жодного логічного зв"язку утворюють строфу, як мегастислість, строфу, між стислими строками-реченнями якої - безмежжя смислів. А цей рефрен "перетерплю, перетерплю, перетерплю...", що прошиває наскрізь весь вірш, неначе стискуючи його, і в кінці "перетерплю, а втім..." - неначе сумнів-запитання, а далі - "...а втім, перетерплю", неначе остаточна найглибша крапка, яка не могла б бути такою глибокою без цього попереднього, такого глибокого завдяки своїй стислості сумніву. Й таким чином весь вірш взагалі виглядає як величезна гіперстислість, між рядків якої затиснена неймовірна безмежність смислів, як у стислості уранового ядра затиснена безмежна сила ядерного вибуху - тут, якраз, до речі можна виявити органічність вашої, Сергію, "електронної" метафори. І головне - все це надзвичайно просто, щиро , зрозуміло, як і належить бути в справжній поезії. Ваша поезія - дійсно таки глибока, невичерпна, справжня поезія, поезія з великої букви, - закінчив він свою промову, якою всі заслухались, і вдячно подивився Сергієві в очі своїми чистими, щирими очима.
  - З такою критикою я дійсно таки скоро стану великим поетом, - якось трохи навіть ніяково промовив Сергій, що явно не очікував на аж таке вже схвалення.
  - Поетами не стають, поетами народжуються, - додав своє слово й отець Михайло. - І ви, Сергію, народилися поетом, хоч в руках у вас пензлі, хоч перо. А нам би просто хотілося почути ще дещо з вашого доробку, якщо можна. Чи не так? - звернувся він до своїх гостей.
  - Так. Так. Ще хоч один вірш, - залунало зусібіч.
  - Згода, - не став примушувати себе вмовляти Сергій. - Тоді я вам прочитаю вірш схожої тематики - самотність, втрачене кохання, туга за незворотнім - але вже написане в більш зрілому віці, рукою вже більш досвідченого чоловіка і поета, щоб можна було відчути таким чином відмінність. А називається вірш "Ніч-спогад", через дефіс, тобто два слова, а поняття ніби одне, - він трохи зосередився й почав читати вірш. -
  Знов двадцять п"ятою годиною добу
  Переобтяжує незгідливе безсоння -
  В безодню півночі безсило я пливу,
  Відтятий маятником місяця уповні
  
  Від берега принад письмового стола
  В посвяті чарувань відкритої сторінки,
  Чия оголена, цнотлива білизна
  Жаданням слова так довірливо сповита.
  
  О витвір суперечки темряви й свічі,
  Сліпучий спалах щиросердності паперу,
  О вибач - твій непогамовний біль
  Роз"ятрюю я спогадом вогненноперим:
  
  В міжкоролів'ї пам"яті і забуття
  Коротке царювання таємниці миті,
  Яку в житті лиш раз із уст в уста
  Цілунку одкровенням можна перелити.
  
  Ця мить глибинніш, незворотніш за життя,
  Даремно страчене, у серце увігналась -
  Для неї ночі глиб, як піхви для ножа,
  Чию сталеву міць зламала неміч рани.
  
  Два кроки до вікна, неначе два крила,
  Підбитих вліт, недавно ще міцних, сановних
  Всевладдям лету, наче вивершення два
  В згасанні маятника місяця уповні, - Сергій закінчив читати і деякий час іще мовчки сидів, опанований спогадами.
  - Що ж, - вирішив першим висловитись отець Михайло, оскільки всі, як і Сергій, теж сиділи в навіяній віршем задумі, - ось бачите, Сергію, я був правий, що поетами народжуються. Цей ваш вірш - просто сама досконалість. Точніше, ні не досконалість, це більше, ніж досконалість, це просто... Неперевершено. Геніально. Я навіть не знаю, що сказати. Навіть і не мріяв про те, що колись у своєму житті почую таку поезію. Нашу рідну, українську поезію, таку поезію. Ні, це просто неймовірно. Невже я й справді щойно чув це своїми власними вухами?
  - І що, це ще ніде не друкувалось? - з подивом, пройнятим недовірою, спитав Павлюк.
  - Звичайно ні, - просто відповів Сергій. - Я ж кажу, що пишу для себе.
  - А я повторюю, - майже викрикнув Павлюк, - що всі поети пишуть для себе. Але ж, вибачте, хіба ж можна приховувати від людей таку красу? Це просто злочин!
  - От бачите, - сумно всміхнувся Сергій, - то я вже готовий великий поет, а то вже й злочинець. А взагалі то, насправді злочин - це та ситуація в нашій сучасній країні, що всяка друкарня надрукує тобі все що завгодно, хоч твої власні медичні аналізи, аби ти тільки заплатив, от і друкують зараз безкінечні аналізи, причому з цими надрукованими аналізами можна перемогти на якому-небудь літературному конкурсі і навіть отримати якусь літературну премію, якщо, звісно, поділитися цією премією з ким треба, я думаю, всі розуміють, про що я. А в цей час молоді талановиті автори, які не мають ні грошей, ні блату, поневіряються зі своїми талановитими творами, які нікому не потрібні, а серед цих творів, напевно, що є багато таких, що незгірші за ті, які я щойно прочитав.
  - Ви пробували друкуватись, - хоч і співчутливо, але ж ствердно, а не запитально промовив Павлюк.
  - Я не хочу про це говорити, - тихо, але наполегливо сказав Сергій.- Хоча, - він ніби передумав. - Хоча, я, звичайно ж, думав про те, що коли вже Бог дав мені змогу написати вірші так, як крім мене ніхто не напише, вірші, подібних до яких ще досі не було в нашій літературі і подібні до яких взагалі навряд чи будуть створені в найближчому майбутньому, і я тут зовсім не вихваляю сам себе, просто констатую факт, якщо вже Бог дав мені ці вірші, то приховувати їх від людей - це великий гріх. Так, справді, я прекрасно усвідомлюю, що це великий гріх. Але я також прекрасно усвідомлюю й те, що це не мій гріх, адже поки що в наш час поділитися з читачами своїми віршами практично немає жодної змоги, принаймні, якщо, не використовувати не дуже праведні, зовсім некрасиві, непоетичні шляхи, які я використовувати не хочу. А тому цей гріх не мій. Цей гріх лежить не на мені. Я просто знаю напевне, що рано чи пізно, а ці вірші займуть своє, належне їм місце в нашій культурі, адже невблаганний і неупереджений час врешті-решт розставить все на свої місця: все шумовиння, яке повинно осіти на дно - осяде на дно, а все, чому судилося залишитися нагорі - залишиться нагорі. І не має жодного значення, коли це буде, при нашому житті, чи після нього, бо ніхто ж поки що не відміняв, і, слава Богу, ніколи не зможе відмінити й заперечити останню надію поета - визнання і вдячність нащадків.
  - Так, на жаль, ви, Сергію, праві, - погодився Павлюк. - На жаль, поки що в нашій незалежній Україні не сформовано культурного середовища, яке виштовхувало б нагору все найкраще і відправляло на дно все найгірше, поки що, на жаль, все відбувається, як кажуть, з точністю до навпаки, поки що тут діють зовсім інші чинники, аніж справжня мистецька цінність. Але ж це стосується не тільки культури й мистецтва, а і всіх інших галузей життя нашої молодої, ще не дуже досконалої країни. На жаль, зараз поки що так, і наша задача - змінити це в майбутньому. Але думати про посмертне визнання вам, Сергію, дай вам Бог сто років життя, і дай вам Бог створити ще мільйон віршів, думати взагалі зараз про посмертне визнання - це, вибачаюсь, просто якась нісенітниця. Нісенітниця і дурня. І я все ж таки прямо зараз буду наполягати на тому, що ваша поезія повинна побачити світ прямо зараз, - вів своєї Павлюк. - І я все ж таки буду вас просити дозволити мені потурбуватись про надрукування ваших віршів. Я член спілки журналістів, з багатьма членами спілки письменників знайомий особисто, та і в деякі потрібні владні кабінети вхожий. Можете вважати це блатом, як вам заманеться, але ж ваші вірші повинні побачити світ, що б там не було. Будь ласка, Сергію. Я вас благаю.
  - Та заради Бога, - не став Сергій анітрохи заперечувати, - якщо це вам справді цікаво, я готовий вам доручити долю моїх віршів на всі сто відсотків.
  - Дякую, Сергію Михайловичу, справді дуже дякую, - розчуленості Павлюка не було меж. - Справді, я дуже, дуже радий.
  - От бачите, Сергію, вже й долю ваших віршів влаштували, - звернувся до нього з батьківською теплотою отець Михайло. - А нам таки, доки ще ваші вірші побачать світ в друкованому вигляді, хотілось би почути у вашому власному виконанні ще хоча б один вірш. Будь ласка.
  - Будь ласка, будь ласка, просимо, - знову залунала підтримка від усіх присутніх.
  - Добре, - згодився Сергій, - тільки давайте домовимося так, я вам зараз прочитаю не один, а навіть два моїх вірші, а ви за те більше не будете наполягати, щоб я ще читав. Згода.
  - Згода, згода, - була йому відповідь із уст його слухачів.
  - Згода, так згода. Тоді, значить, так, - Сергій трохи задумався. - Як я почув з ваших власних слів, а інакше й бути не може, всі ви тут дуже любите як Шевченка, так і Стуса?
  - Звичайно, - не забарився з відповіддю Павлюк.
  - Обожнюємо! - додала Ірина Остапчук.
  - Дуже добре, - продовжив Сергій. - Тоді я вам і прочитаю один вірш, присвячений Шевченку, а один - Стусу.
  - Прекрасно! - вигукнув Павлюк за всіх.
  - Отже, будемо читати за хронологією. Шевченко. Вірш називається "Із Шевченка", - Сергій відхилився на спинку стільця й почав, -
  Як, зопалу, Мазепи виклик
  Полтаві на поталу, так
  В лещатах України звик я
  Ділити з небом крові смак.
  
  Син Катерини в снах Тараса:
  "Однаковісінько мені,
  Якого москаля окраса
  Прокинулася - знов в огні..."
  
  На день разів зо сто ошпарить
  Отак бруківка байстрюків
  Плювками, наче нагаями -
  "Ох, не однаково мені...".
  
  Разів на день отак зо двісті
  Затисне: "Мамо, краще спіть -
  На цьому навіженім світі
  Нам прокидатися не слід...", - він трохи посидів мовчки по закінченні вірша й продовжив. - А тепер не будемо робити перерви на з"ясування вражень, і я відразу перейду до наступного вірша. Як і обіцяв, вірш присвячений Василеві Стусу. Називається вірш дуже просто "Василеві Стусу", але сам твір більш розлогий, аніж попередній і складається з двох частин. Отже, частина перша називається "Велике вигнання", - і він відразу без будь якої перерви почав читати вірш. -
  Гойдається доля, мов зламана віть,
  На розхристі всіх заполярних хурделиць,
  І ніч заґратована раптом розстелить
  Козацького степу мосянжний сувій
  
  Отут, серед цих простопадних осмут
  Сибірських безмеж, погорбатілих з люті.
  Полярного сяйва кремлівські салюти -
  Тут навіть катам неможливо заснуть!
  
  О, ця казематна полярная ніч:
  Червоні боки тут у снів не від яблук,
  Від кирзи - під здухи,об стіну - на карби,
  І знову - по ребрах! О, зламана віть
  
  Епохи, що тичеться в невідь облуд...
  Не хміль солов"їних пісень тут вирує,
  Тортурного зойку відлуння мордує -
  Тут навіть катам неможливо заснуть.
  
  І спогад не так, як велична сосна,
  Що в душу впливає, мов щогла вітрильна, -
  Як паля тортурна, що вмить прохромила,
  Як гак, що під Байдині ребра загнав
  
  Науку султанських і царських велінь.
  Услід за Тарасом у зеки й солдати
  Уся Україна - встигай лиш ховати
  За кирзу халявну відвертість молінь, - Сергій замовкнув, зробив невелику паузу і продовжив. - А тепер частина друга, яка називається "України син", - і відразу почав декламувати вірш далі, -
  Так тяжко під серцем Сибіру болить
  Оця захалявна хохлацька Вкраїна,
  Оця трьохсотлітня безвинна Руїна -
  На розхристі вічності докору мить.
  
  Гойдається, наче розпачлива тінь
  Невтішної матері, доля Вкраїни:
  Розіп"ято знов її вірного сина -
  Поглинув їх стільки кремлівський вже плин.
  
  Коли ж чорторий вже оцей промине:
  В Сибір - у теплушці, назад - в домовині,
  Одвічна дорога синів України...
  О, пам"ять пекельна, забудь ти мене!..
  
  Лягла ваготою на серце земля,
  Скорботна, посмертна земля Батьківщини
  На серце, що в грудях народу не спинить
  Його навіть наглая смерть Василя, - тихим, навіть дещо занадто тихим голосом закінчив Сергій, але слова його було чутно дуже добре в мертвій тиші, що запанувала в кімнаті.
  Деякий час всі незрушно сиділи, затамувавши подих, зачаровані силою незрівнянної поезії.
  - Що ж, - замислено промовив отець Михайло, - я думаю тут слова зайві.
  - Так, - лише й міг промовити Павлюк.
  - В такому разі, - отець Михайло підвівся, - будемо тримати слово й не наполягати на подальшому читанні Сергієм поезії, коли вже йому пообіцяли, хоч, звичайно, й не відмовилися б ще й ще слухати такі прекрасні речі. Та й засиділись ми вже нівроку, - показав він на стінний годинник. - Звичайно, я б особисто не відмовився слухати вашу, Сергію, поезію й до самого ранку, але самі розумієте - в усіх завтра робочий день, всім рано вставати. Тож, на превеликий жаль, будемо прощатися, - він скрушно знизав плечима.
  Всі почали вставати й виходити з-за столу.
  - Тож я хочу вам нагадати про вашу обіцянку доручити ваші вірші мені, - підійшов до Сергія Павлюк.
  - Я своїх слів ніколи не зрікаюсь, - потискуючи на прощання руку Юрія Івановича, до якого він пройнявся щирою приязню, відповів Сергій, - все, що тільки знайду, віддам вам без всяких передумов, робіть із цим скарбом все, що вам заманеться.
  - Що значить, все, що знайду, - стурбувався Павлюк, ви що, можете щось і не знайти?
  - Знайду, знайду, - заспокоїв його Сергій, - не турбуйтесь, все знайду.
  І Павлюк задоволено відійшов.
  - Просто не знаю, що й сказати, - говорила Сергієві вже Ірина Остапчук, що підійшла після Павлюка до Сергія і, заволодівши його рукою, тримала цю рук в своїй маленькій, але сильній руці, дивлячись захопленим поглядом Сергієві в очі. - Це просто незрівнянно. Яка глибока, точна, багатогранна метафоричність, а водночас так легко, прозоро і зрозуміло. Нічим не гірше за того ж Пастернака, чи Стуса.
  - Дякую, дуже радий, що вам сподобалось, - Сергій лагідно почав вивільняти свою руку з Ірининої руки, яку вона вибачливо сама відсмикнула, очевидно, забувши під час розмови, що тримала Сергія міцним потиском.
  - Що тут і казати, - лише розвів руками Олег Яневський і, підійшовши до Сергія міцно потиснув йому руку. - Дуже радий і гордий за Україну, що вона має такого поета.
  - І я теж, - підійшов услід за Яневським до Сергія Наливайко з якимось зніченням, що так контрастувало з його могутньою фігурою, і, лівою рукою пригладжуючи характерним жестом свою зачіску йоржиком, правою рукою потиснув Сергієві руку, намагаючись затиснути її не занадто сильно. - Тобто мені теж дуже сподобалось. Спасибі вам. Дуже гарні вірші.
  - А може ми вас, Сергію трохи проведемо, - якось наче аж благально, що так не було на неї схоже, запропонувала Ірина.
  - Дякую, але я б зараз все ж хотів залишитись на самоті. Трохи хочу пройтись сам тихими нічними вулицями вашого села, може ще й до Дніпра зайду. Треба, знаєте, трохи обдумати на самоті мою роботу з розпису храму. Вибачте, - відповів Сергій, хоча на справді йому хотілось хоч на мить залишитись на одинці з Оксаною перед тим, як він піде від отця Михайла.
  - То будемо, нарешті прощатися й з вами, - звернувся Сергій до Оксани й отця Михайла, коли всі гості вже пішли. - Але перед тим, як я піду, я хотів би, щоб ти, Оксано, все ж підтвердила свою згоду стати для мене гідом і показати ваше село Веселе, розповісти про його історію. Чи не забула ти, що обіцяла мені таку послугу?
  - Ні, не забула, зазвичай я завжди виконую все, що обіцяла. Сьогодні у нас середа? - вона трохи задумалась.
  - Скоро вже четвер, - промовив Сергій, подивившись на настінний годинник.
  - Отже, до неділі залишилось зовсім недовго. Тоді так і вирішимо, як Бог дасть, у неділю після служби ми з тобою, Сергію, й організуємо цю своєрідну екскурсію нашим селом. Згода?
  - Згода.
  - Тоді, на добраніч.
  - На добраніч, Сергію, - додав і собі отець Михайло, що до цього лише слухав їхній діалог.
  
  
  
   10.
  
  
  Час до так очікуваної неділі, коли мала відбутись обіцяна Оксаною ознайомча прогулянка селом Веселим, то тягнувся все повільніше й повільніше і, раптом, наче зупинявся, коли Сергій починав рахувати дні, години й хвилини, що залишились до цієї події, а то час цей, раптом, пролітав зовсім непомітно, як одна мить, коли він замислювався про Оксану і поринав у свою роботу. Адже, робота його, врешті решт, надихалася саме Оксаною, саме завдяки знайомству з отцем Михайлом і з Оксаною, особливо - Оксаною, у Сергія й виник якраз цей задум, саме вплив образу цієї дивовижної дівчини дозволив Сергієві проникнути в такі глибини, про які він раніше міг тільки мріяти, йому відкрилися такі таємниці буття, про які він навіть і мріяти ніколи не міг. Оксана стала для Сергія втіленням всього найкращого, найвищого, найдуховнішого в людині.
  Можна було б сказати, що вона стала для Сергія втіленням ідеалу, але ж під ідеалом, взагалі то, треба було б розуміти щось захмарне , досягненню чого треба було б присвятити величезні зусилля, заради чого треба було б пожертвувати чимось. А Оксана - її образ якось зовсім не в"язався з ідеалом, як плодом аскетичного самозречення. Навпаки, її довершеність була такою земною, такою людяною, такою простою й відкритою; не треба було ніяких зусиль, щоб відкрити в її душі втаємничені поклади духовності - її щира, чиста й самовіддана доброта, самозречене бажання допомогти ближньому були на поверхні, відкриті всім у кожному її русі, в кожному погляді, в кожному слові. Оксана зовсім не відчувала, що ці її риси - то якась її заслуга, це було її нормальним природним станом, це був спосіб її звичайного життя, бо її життя не поділялося на життя земне й неземне, на життя тимчасове й вічне, на життя поцейбічне й потойбічне: звичайним і єдино можливим життям для Оксани якраз і було життя вічне, і ніякого іншого життя, окрім вічного для неї взагалі не існувало.
  Оце відчуття природності, звичайності неймовірного й чудесного не полишало Сергія відколи він приїхав сюди. Якими звичайними й природними видавались тепер йому біблійні розповіді про те, як Ісус приборкував бурі, ходив по воді як по суші, воскрешав мертвих, адже Ісус був звичайним, природним Сином Божим.
  І зовсім уже дивно для Сергія було думати про те, що його знайомству з Оксаною виповнилося буквально декілька днів, а в його душі, в його житті, взагалі в його розумінні світобудови відбувся такий переворот, якого навряд чи вдалося б досягти й десятиліттями напружених духовних пошуків і молитов.
  А якщо вже зовсім чесно, то Сергій все ясніше розумів, що всі ці означення - духовний переворот, нове розуміння світобудови після знайомства з Оксаною - все це було тільки способом своєрідного маскування, це були, так би мовити, духовні палімпсести, з-під яких все настійніше й відчутніше проступало свавільне слово "кохання", вірніше не кохання, а любов, бо поняття кохання було настільки вже спаплюжене сучасним його розумінням, вираженим словосполученням "займатися коханням", яке означає лише тваринний фізіологічний акт, що Сергій просто не наважувався забруднити своє до Оксани почуття таким словом, але й більш гідне слово "любов" він теж намагався з усієї сили відігнати, бо все ще не міг сприймати Оксану як просто дівчину, в яку можна закохатись, надто вже високо вона підносилася в його уяві.
  А зрештою, як би не назвав те почуття, яке опанувало Сергія, - це було найпрекрасніше, що він відчував протягом усього свого, хай не такого й довгого, але насиченого життя. І як би це почуття не називати, хоч більш плотським коханням, хоч більш духовною любов"ю, - все одно це було всеохоплююче проникнення неймовірної радості, вибух щастя, який підносив плоть до незвіданих висот духовності й освячував усе, що було в людині плотського, найвищою чистотою.
  І все ж, чи то духовний переворот, чи то кохання, чи то любов - це відбулося за декілька днів! Хіба це не диво? Втім, по довших роздумах, це диво Сергієві вже не видавалось таким неймовірним, адже його спілкування, його відносини з Оксаною відбувались не в звичайному земному часі, а у вічності, в часі Божому, а в Бога, як відомо, один рік - як тисяча років, і тисяча років - як один рік.
  Звичайно, Сергій знав багатьох дівчат, багато разів закохувався. Але всі дівчата й жінки, і всі закоханості, хоч дещо й відрізнялись одне від одного, все ж укладалися в певні стандарти. Сергій якось навіть сам для себе нарахував шість основних видів жіночої статі, від простакуватої хитруні через удавано-романтичну акторку до звичайної відвертої хижачки, та близько дев"яти видів кохання, від простого флірту до виснажливого удавано-самозреченого упадання. І все ж, хоч дещо й відрізняючись одна від одної, всі жінки, врешті-решт, бачили в чоловікові лише спосіб задоволення хіті, широку спину, за якою можна сховатись, і гаманець, з якого можна черпати матеріальні блага; а всі види кохання, врешті-решт, зводились до способу досягнення задоволення статевої потреби, легшого чи важчого, в залежності від типу жінки, подолання шляху до тої миті, коли вже можна буде конкретно "зайнятися коханням", тобто зайнятися сексом. "Зайнятися коханням" - цим все сказано, до цього вже нічого не додаси.
  А Оксана! Оксана зовсім не була схожа ні на одну з раніше знайомих Сергієві жінок. Вона не вкладалася ні в які рамки, ні в які стандарти, ні в які стереотипи. Оксана взагалі була більш схожа на якесь небесне створіння, на янгола, аніж на звичайну земну людину. Сергій весь час згадував, як вона того вечора слухала його, коли він читав вірші: вона весь час, майже не змигнувши, дивилась прямо йому в очі, щиро, довірливо, відверто дивилась прямо йому в очі, і в Сергія виникло відчуття, що між ними налагодився такий зв"язок, що Оксана прекрасно зрозуміла б усі його почуття й думки, виражені в віршах, навіть без слів, більше за те, він був упевнений, що таке їхнє з Оксаною можливе порозуміння без слів було б набагато глибшим, відвертішим, відчутнішим, що слова для спілкування з нею йому просто зайві.
  А неділя все наближалась. Цими днями Сергій неодноразово зустрічався з Оксаною - найчастіше зранку, коли він приходив до церкви працювати, А Оксана все ще там молилась. Потім вона виходила з храму, вони деякий час сиділи вдвох на лаві під запахущим бузком, розмовляючи про всяку всячину і розуміючи й відчуваючи під цією всякою всячиною набагато більше. Звичайно ж, Сергій намагався прийти до храму якомога раніше, щоб застати там Оксану, й вона це прекрасно розуміла і навряд чи пішла б додому не діждавшись його й не поспілкувавшись із ним, якби він запізнився, і він теж це знав, але про це вони мовчали - це була їхня невеличка удавана таємниця, що ще тісніше поєднувала їх, надаючи їхнім ранковим зустрічам якоїсь додаткової наївно-дитячої чистоти: вони зустрічались неначе б то цілком випадково, хоча прекрасно знали, що зустрінуться, хотіли цієї зустрічі, прекрасно знали, що не могли не зустрітися, знали, що без цієї зустрічі їм було б дуже важко прожити наступний день. Зустрічався Сергій з Оксаною і в неї вдома, коли заходив до отця Михайла в справах, хоча обом було зрозуміло, що прийшов він більше для того, щоб побачити її, аніж у справах.
  Так що не можна було сказати, щоб Сергій всі ці дні, що залишилися до неділі сумував за Оксаною від неможливості її бачити, і все ж довгоочікувана неділя чомусь стала для нього якоюсь міфічною межею, що відділяла його від щастя, й тому наближення цієї неділі сприймалося як наближення справдження найзаповітніших мрій.
  І неділя ця, як їй і належить за законами земного часу, таки настала. Схопившись із постелі разом зі сходом сонця, Сергій пробігся берегом Дніпра, скупався, і вирішив провести цей ранок, як і належить справжньому православному християнину, навідавшись до храму й відбувши службу Божу. Поки Сергій розписував новозбудований храм, служба відбувалась у старій, як її називали місцеві прихожани, церкві. Розташована ця стара церква була в центрі села, і була це, власне кажучи, проста середнього розміру цегляна будова, та, власне, можна сказати, просто простора хата, хоча й з позолоченою банею над шиферним дахом. Та не зважаючи на все, це був таки справжній храм Божий, оскільки наближеність до Бога визначається все ж не пишнотою, а зовсім іншими якостями, яких цій будові якраз і надавала вірність місцевої православної громади Божим заповідям. До цієї саме церкви Сергій, поголившись, одягнувшись належним чином, якраз і збирався завітати тієї неділі.
  Про початок служби Божої з самого ранку сповіщали церковні дзвони. Піднесена міднозвонна мелодія заклику до молитви розносилась селом і околицями, пронизуючи кожну клітинку кришталевої ранкової тиші спонукою до думки про Всевишнього. Як і багато з селян, Сергій вирушив на цей щиросердний заклик дзвонів: заради сьогоднішнього святкового дня він зодягнув свою улюблену вишиванку, яку придбав ще на зорі свого християнського й національного пробудження і яку завжди зодягав у найзнаменніші моменти свого життя. От і цього ранку улюблена вишиванка, коли він ішов селом, зігрівала його серце відчуттям кревної єдності з тими безкінечними поколіннями його народу, які виплекали цей незрівнянний ні з чим український дух, закодований загадковим червоно-чорним плетивом, вишитим на сорочці. Сергій ніс це загадкове плетиво на своїх грудях і відчував під ним животворний хрест - поєднання їх було таким природним, таким переможним, це було єднання всіх незліченних попередніх поколінь, що проходило через Сергієвих сучасників до всіх майбутніх поколінь українського народу, відкритого до Бога і до всіх інших народів.
  Все цього ранку було таким святковим: сонце було неначе головним дзвоном, від якого й розходилась та божественна мелодія, яка ніби тільки відбивалась від церковної дзвіниці, рухаючи руками дзвонаря в такт усесвітньої радості; зелень трави й дерев була насичена такою невичерпною життєдайністю, різнобарв"я квітів буяло такою незглибимістю щастя, що здавалось достатньо одного глибокого подиху, щоб стати безсмертним; а вранішній вітерець все змішував це святкове буяння природи з невпинним плином церковного дзвону, підносячи душу все вище й вище - до неба, до сонця, й вище неба, й вище сонця.
  Ці почуття чистої радості всепрощення й милосердя, які опанували його душу, Сергій безпомилково впізнавав і на обличчях всіх мешканців села Веселого, яких він жартома сам собі називав "веселиками", які разом з ним рухалися до церкви на заклик дзвонів. Здебільшого "веселики", як і Сергій, були зодягнуті в вишиванки, що створювало враження ще більш тісного єднання всіх, від старого до малого, що були вже й так поєднані щирістю й відвертістю віри, чистотою весняного ранку, глибиною проникливості церковних дзвонів.
  Серед прихожан в церкві Сергій відразу ж упізнав своїх недавніх знайомців, молоду педагогічну трійцю - Іринку Остапчук, Олега Яневського й Славка Наливайка. Привітно кивнувши їм головою, Сергій, ставши неподалік Оксани, приготувався до недільної молитви. Церква була переповнена, але почуття тісноти, як це не дивно, не виникало - навпаки, було лише усвідомлення згуртованості, відчуття єдиної родини.
  Природно, що поява отця Михайла була появою батька, справжнього духовного батька цієї великої духовної родини, з"єднаної любов"ю Ісуса Христа, який так відчутно був присутнім під час молитви. Звернені до Бога слова панотця, неначе виходили з серця кожного із зібраних в церкві і верталися в кожне серце натхненням непереможної віри - ще б пак, адже слова промовлюваної отцем Михайлом молитви були щонайріднішими українськими! Сергій, звичайно, розумів і раніше значення рідної мови в житті народу і його церкви, але зараз, коли до нього із уст панотця, наче прямо з його душі, линули невідпорно проникливі слова молитви, як ще ніколи до того відчув він всепереможну силу розмови з Богом рідною мовою: адже, запліднивши душу народу його рідною мовою, Бог тим самим підніс цей народ до самоусвідомлення себе Народом Богообраним, народом, який носить в собі Бога, розмовляючи даною Богом мовою; тому щонайприродніше було й розмовляти з Богом тією мовою, яку дав народові сам Бог, бо й для самого Бога ця мова, звичайно ж, була рідною у спілкуванні з ним самим же створеним народом.
  Розтікання церквою ладану створювало враження небесної піднесеності: серед сизо-райдужного ладанного хмаровиння захоплені молитвою обличчя віруючих здавалися все більше й більше неземними. Особливо ж обличчя Оксани, яка стояла поряд із Сергієм: її обличчя все більше й більше спрозорювалось, набираючи янгольської подоби - та й взагалі вся вона, в білій вишитій хустині, в білій же вишиванці більше нагадувала янгола небесного, аніж земну дівчину, Сергієві навіть здалося, що якби оце він зараз спробував доторкнутися до неї, то його рука, не відчувши ніякого опору, пройшла б крізь цю дивовижну дівчину, як крізь якесь безтілесне марево.
  Сергій ніяк не міг відірвати очей від Оксани, і це аж ніяк не заважало його молитовному настрою, зовсім навпаки, кожної миті все глибшим і глибшим ставало розуміння, раніше сприйнятого лише поверхово, Біблійного твердження, що Бог - є любов. Ця непереможна, безмежна, вічна любов розпросторювала свою непереборну силу все владніше й владніше, захоплюючи всю церкву, все село Веселе, всі його околиці, всю Україну, весь світ, увесь Всесвіт і ставала, врешті, - Богом! Так, ось він, Бог - дивиться іноді на Сергія лагідними проникливими очима Оксани, жевріє рум"янцем її щік, оживає в хресному знаменні її руки, лунає словами молитви отця Михайла. Рідними українськими словами. І оживають усі лики на іконах, і всі святі стають поряд на молитву. Так, Бог тут, у серці кожного. Сергій відчув себе частиною всього, і все відчув частиною себе самого. Це і є безсмертя. Це і є вічність . Це і є Бог. Це відчуття не можна було порівняти ні з чим, навіть з натхненням.
  Вийшовши з церкви, Сергій ще довго не міг оговтатися: він наче став безтілесним згустком віри й любові, в нього наче виросли крила і він безтурботно ширяв у безтілесному просторі недавно відчутої вічності, з батьківською вибачливістю спостерігаючи за земними турботливими клопотаннями, які ще донедавна так докучливо, так надсадно знесилювали його душу. Сергій бачив - те ж саме відчуття панувало й в душах усіх "веселиків".
  - То як, не передумав здійснити ознайомчу прогулянку селом Веселим? - голос Оксани, що підійшла до Сергія, пролунав як ніколи мелодійно.
  - Чого б це я мав передумати? Останнім часом - це одна з моїх найзаповітніших мрій.
  - То вперед, - жартівливо махнула рукою запрошуючим жестом Оксана.
  - Вперед! - радісно вигукнув Сергій.
  - Куди то ви оце зібралися "вперед"? В наступ на нечисту силу? - підійшов до них отець Михайло, лагідно взявши обох за руки. - Дивіться, адже боротьба з нечистим - справа не з легких.
  - Нечистого ми не боїмося, - в тому ж життєрадісному дусі відповів Сергій, - і готові стати з ним на прю хоч зараз, особливо зараз, після такої надихаючої молитви. Але зараз нам саме й не до Сатани з усіма його прісними, зараз ми зібралися зайнятись справою більш приємною - Оксана пообіцяла мені показати село Веселе докладніше, глибше познайомити мене з цим дивовижним поселенням, яке стало для мене справжнім Єрусалимом.
  - То з Богом, - обійнявши їх обох за плечі, отець Михайло жартома підштовхнув їх вперед.
  Сергій з Оксаною вдячно посміхнулись до панотця й пішли неспішно сільською стежиною, супроводжувані лагідним, сповненим віри й надії поглядом Михайла Архиповича.
  
  
  
   11.
  
  
  - А де це наша нерозлучна молода педагогічна трійця? - запитав Сергій в Оксани, як вони вже відійшли на деяку віддаль від церкви. - На молитві я їх бачив, а як ми вийшли з храму, то навіть не можу збагнути, де вони поділися.
  - От, нарешті, - здійняла догори вказівний палець Оксана. - Нарешті я зрозуміла з чого почати наше з тобою ознайомлення з селом Веселим. Розпочнемо нашу подорож з відвідин згаданої тобою молодої педагогічної трійці, адже Іринка, Олег та Славко відразу після вранішньої молитви негайно й нестримно подалися, так би мовити, виконувати свій громадський обов"язок. Тому ти їх, власне, вже й не побачив, вийшовши з церкви.
  - І що ж це за громадський обов"язок такий, якщо, звісно, це не секрет?
  - Звісно, не секрет. Зовсім навіть навпаки, бо ж їхня справа заслуговує на якнайширший розголос.
  - Цікаво, цікаво, - це були не просто слова, Сергієві дійсно було таки цікаво.
  - Так от, - в голосі Оксани пролунала нотка інтригуючого втаємничення, - Олег, Славко та Іринка розгорнули у нас дійсно таки грандіозну діяльність. Філологія, історія та фізична культура й спорт - три шкільних предмети, викладачами яких є Ірина, Славко та Олег. Ці саме три предмети, які вони викладають в школі, якраз і стали трьома наріжними каменями позашкільної діяльності нашої славної молодої педагогічної трійці. Ми всі разом вирішили, що саме на цих трьох дисциплінах можна виховати наше підростаюче покоління, що входить зараз в життя в умовах вільної незалежної України, а часу для викладання цих предметів у школі, як на наш погляд, відведено замало. От і вирішили ми створити таку собі позашкільну програму, яка, поєднуючи в собі всі ці три дисципліни, була б подана в такій формі й такими методами й способами, щоб якнайдохідливіше і якомога невимушено вплинути на нинішніх учнів нашої школи, а отже й на наше безпосереднє майбутнє, яким власне і є саме оці нинішні учні нашої школи. - І Оксана пильно придивилася до Сергія, неначе питаючи його: "Цікаво?".
  - Навіть так! - вигукнув Сергій таким тоном, який не залишав ніякого сумніву в тому, що розповідь дівчини його надзвичайно зацікавила. - Цікаво, цікаво. Що ж це таке? Де це? Як це?
  - Де це відбувається, ти дізнаєшся вже за декілька хвилин. Це тут неподалік, - показала вона рукою, - за селом. А що це і як це, ти побачиш на власні очі теж уже за декілька хвилин.
  - Ось це і є наша маленька Запорізька Січ села Веселого, - показала Оксана, коли вони удвох із Сергієм, вибравшись із села, зійшли на пагорб, за яким перед ними відкрилась видолина, скраю якої біля підніжжя пагорба було збудовано щось на зразок мініатюрної фортеці, огородженої частоколом, а далі простяглося розлоге поле, яке вирувало рухом десятків хлопців та дівчат, зодягнутих в спортивно-військові однострої, які хоча й не були пошиті у виклично шароварному стилі, втім давали з першого ж погляду недвозначно зрозуміти, що під цим одягом дихають саме українські груди, б"ються українські серця, поломеніють українські душі - Сергію відразу ж спало на думку, як незвичайно одягається Оксана, якого в неї незвичайного оригінального крою сукні, які ніде й ніколи ні за які гроші не придбаєш в жодному магазині.
  - Цікаво, - сказав Сергій, - хто це придумав такі оригінальні однострої для цих хлопців та дівчат? Цей одяг - справжній витвір мистецтва, повір мені, як не останній людині в цій царині.
  На ці його слова дівчина тільки загадково глянула й мимовільно зашарілася.
  - То пішли вже знайомитися з нашим табором майбутнього, - сказала Оксана вже підбадьорливим упевненим голосом. І вони почали повільно сходити пагорбом до вируючої молодечим завзяттям долини.
  - Аго-о-ов! - гукнула Оксана своїм мелодійним голосом, коли вони вже підходили до імпровізованої фортеці, й помахала рукою.
  - Аго-о-ов!.. Аго-о-ов!.. - залунали у відповідь Оксані десятки молодих дзвінких вигуків, і десятки рук здійнялися в привітальних радісних помахах.
  - Слава Україні! - вигукнула Оксана, коли вони з Сергієм вже наблизилися до молоді.
  - Героям слава! - вигукнув у відповідь молодечий дзвінкоголосий хор.
  Але ніхто з молоді не покинув своєї справи й не кинувся назустріч новоприбулим - всі й надалі продовжували старанно вправлятися, виконуючи дані їм завдання. До Оксани ж із Сергієм вирушили тільки троє молодих педагогів, які тут верховодили - Олег Яневський, Славко Наливайко та Ірина Остапчук.
  - Привіт, - радісно випалив безпосередній фізкультурник Славко, підбігши першим до Оксани й Сергія. - Привіт, привіт, - повторив він, потискаючи Сергієві руку.
  - Дуже раді вас тут бачити, - і собі тиснучи Сергієву руку, вже більш стримано промовив Олег.
  - Ні, справді ми дуже раді вас тут бачили, - додала Ірина, - це не просто слова ввічливості.
  - А як вже я радий тут бути, - щиро відповів Сергій. - І що це у вас тут діється? - окинув він поглядом вируючу молоддю долину. - Просто краса і велич.
  - Зараз наші козаки й козачки фізично вправляються, адже їм скоро доведеться здавати іспити, - окинув і собі вдоволеним поглядом завзяту молодь Славко. - А нормативи у нас "о-го-го": тільки на перекладині треба підтягнутися хлопцям двадцять, а дівчатам п"ятнадцять разів! - в його словах вчувалась непідробна гордість. - А біг - і крос і спринт, стрільба з лука і пневматичної зброї, рукопашний бій... - гордість в його словах все наростала, здавалось, що свій перелік він ладен продовжувати до нескінченності.
  - І все ж спорт - хоч і важлива частина виховання наших підопічних, але ж тільки частина, - спокійно перервав свого друга Олег. - А зранку у нас був уже урок історії, під час якого я як міг переконливо намагався донести до наших молодих громадян нашої молодої нововідродженої держави розуміння того, якою, наприклад, могла б бути Україна, якби битва під Полтавою не стала для України катастрофою, а принесла б перемогу Карлові Дванадцятому та Мазепі - Україна стала б тоді звичайною європейською демократією і була б зараз такою, як, приміром, Франція, чи Бельгія, чи Німеччина. Або ж, наприклад, чи могли б ми собі уявити можливість голодомору в тридцять третьому, якби Українська Народна Республіка встояла в двадцятих роках, а не впала під натиском московських більшовицьких орд із мовчазної згоди європейських демократій та Америки.
  - А також і з мовчазної згоди наших рідних гречкосіїв, - додала й собі Ірина, - які піддалися на спокуси солодкої брехні комуністичних пропагандистів. І хоча це й звучить, можливо, надто жорстоко, але я навіть думаю, що голодомор - то була Божа кара нашому народу за те, що він у сімнадцятому році не втримав даної нам Богом незалежності, а пішов у підданство до людожерської московської імперії, де владу захопили найвідданіші слуги Сатани.
  - Так, рація в твоїх словах є, - задумливо згодився з нею Олег. - Звичайно, голодомор - це надзвичайно страхітлива покара, щоб назвати цю кару Божою, але ж і гріх зради даної Богом Незалежності - це теж страхітлива, жахлива провина, а отже, зрадивши самих себе, ми самі себе, власне й покарали, піддавшись сатанинській комуністичній спокусі, як би це жорстоко не звучало. От поляки змогли ж відбитися від Москви, ті ж прибалти, фіни, які навіть змогли відбитись вдруге в тридцять дев"ятому від здавалось уже непереможного радянського монстра - і тому ніхто навіть теоретично не зміг би припустити можливість такого жахіття як голодомор у цих звільнених з-під російського варварства країнах. І якби Україні вдалося утримати свою незалежність на початку двадцятого століття, то ні про який голодомор, звісна річ, і мови не могло б бути, і зараз ми були б європейською стомільйонною процвітаючою нацією. Якби Україні вдалося втримати свою незалежність на початку двадцятого століття, то й взагалі історія як європейська, так і світова була, напевно б, зовсім іншою: наприклад, другої світової війни найвірогідніше у такому разі не було б, з усіма наслідками, що з цього витікають, а наслідком у такому разі міг би бути більш людяний, більш наближений до Бога сучасний світ, аніж він зараз є після того, як став жертвою сталінсько-гітлерівської чуми, від якої не оговтався й по сьогодні. Адже ж, засудивши гітлерівську Німеччину, ми все ще якось ніяково опускаємо очі, коли йдеться про сталінський Радянський Союз - мовляв, це ж переможці, вони ж врятували світ від фашистської чуми. То й що ж з того, що Сталін переміг Гітлера: один з двох людожерів, які розв"язали найжахливішу в історії людства бійню, переміг іншого, тобто один з двох людожерів виявився сильнішим за іншого - то хіба це повинно означати, що сильніший людожер кращий за слабкішого? Я думаю, що зовсім навпаки, сильніший людожер завжди гірший за слабкішого, як воно насправді й виявилось, бо сталінський режим, коли розглянути справу безсторонньо, виявився найжахливішим людиноненависницьким режимом в історії людства - чого тільки вартий той же голодомор, коли за один лише рік було замордовано найлютішою з усіх можливих смертей, голодною смертю, мільйони й мільйони безневинних людей, а комуністичні концтабори з їхніми страхітливими катівнями, і ці нескінченні розстріли тридцятих років - загалом десятки й десятки мільйонів жертв, причому своїх же, як це не звучить моторошно, своїх же, так би мовити, співвітчизників! Оце так вітчизна! Та тут ніякий голокост, ніякі фашистські концтабори з газовими камерами ні в яке порівняння не йдуть. Гітлер взагалі в порівнянні зі Сталіним - філантроп і людинолюбець. І не дивлячись на очевидність всього цього, сучасний світовий офіціоз все так же ніяково опускає очі, коли ставиться руба питання про офіційне недвозначне засудження найжахливішого в історії людства явища - сталінізму. А це свідчить тільки про одне - світ і досі глибоко аморальний, світ ще не видужав від сталінсько-гітлерівської чуми. Чого тільки варте таке, наприклад, виправдання сталінізму, що, мовляв, Сталін врятував світ від Гітлера. А чи не багато краще було б, якби Сталін врятував світ від самого себе? Напевно, краще! Адже Гітлер - це лише наслідок, а причина Гітлера - Сталін і Ленін. Не даремно ж Сталін і Гітлер були найкращими друзями перед тим, як стати найзапеклішими ворогами. Та й до влади, як загально відомо, Гітлер прийшов тільки за допомогою Сталіна, за допомогою того ж хліба, без якого вимирала Україна під час голодомору. Не було б Леніна - не було б Сталіна, не було б Сталіна - не було б Гітлера, не було б і другої світової війни. Все в історії взаємопов"язане, і не буває наслідків без причин. І народ, який привів до влади Леніна й Сталіна повинен не прославляти це своє діяння, а принаймні покаятися, принаймні, як кається той народ, який привів до влади Гітлера. Звичайно, історія не повинна займатись припущеннями, історія повинна вивчати лише доконані факти. І все ж припущення дають нам можливість унаочнити ті уроки, які нам надаються доконаними фактами історії. А урок для нас, українців, з усього цього лише єдино можливий: найсвятіше для кожного народу - це його воля й незалежність! Незалежність - це і є Бог для кожної окремої нації! Тільки ставши незалежним народ може стати народом Божим! Підданство іншому народові - це перш за все зрада самого себе, зрада Бога, а отже, найстрашніший гріх, за який і кара найстрашніша. Кому ще краще, як не нам, хто стільки вже проходив в іноземних ярмах, про це знати?
  - Так, так, - задоволено промовив Сергій, - бачу, що молодь, яка має таких вчителів, як ви, навряд чи візьме собі за ідеал такого "кадра", як, наприклад, Павлик Морозов. І якби в усіх молодих людей нашої Вітчизни були такі вчителі, то за наше майбутнє взагалі не було б чого побоюватися.
  - Звичайно, це все добре, - підхопив розмову Славко Наливайко, побачивши, яке враження справила промова Олега на гостей, а найбільше на Ірину. - Вся ця теорія, ідеологія, наука - без цього, звичайно ж, не обійтися. Але ж незалежність, після того, як вона здобута й велемовно обґрунтована, повинна бути якнайнадійніше захищена. Це нам прекрасно доводить та ж історія з Українською Народною Республікою, коли у вирішальний момент на її захист стало три сотні не вишколених хлоп"ят, які напевне що дуже добре знали теорію, вивчили історію, були дуже добре ідеологічно підковані, але рушницю в руках ніколи не тримали, а дуже високочолі високоосвічені дядьки, в ідеологічному сенсі просто таки віртуози, в цей час сиділи в своїх теплих кріслах і спостерігали, як за Україну гинуть відважні діти. І в результаті перемога була за дикими, п"яними, неосвіченими червоними матросами Муравйова, які, можливо навіть читати не вміли, але дуже вправно могли поводитися з гвинтівкою. А тому, ще невідомо, що необхідніше для збереження незалежності держави - ґрунтовне знання теорії, чи вправне поводження зі зброєю і добряче натреновані м"язи.
  - Будемо вважати, - примирливо глянула на Славка й на Олега Ірина, - що і м"язи й знання необхідні й потрібні однаковою мірою, як однаковою мірою птиці для польоту необхідні обидва крила. А тепер, - поглянула вона вже в бік Сергія, - дозвольте вас, Сергію, запросити до нашої, так би мовити, цитаделі, - показала вона рукою на імпровізовану фортецю, огороджену частоколом з грубо обтесаних колод.
  - Так, так, ця споруда дуже мене зацікавила, - підійшов Сергій до частоколу і погладив рукою одну з колод. - Просто таки середньовічна фортеця. Краса і велич. А запросити себе до середини цього чуда я дозволю вам тільки за однієї умови.
  - Будь ласка, - відповіла йому Ірина, яка прикипіла до нього зачарованим відданим поглядом, - які завгодно умови. Ми згодні на будь які умови, чи не так? - подивилась вона на своїх товаришів.
  - Так, звичайно, - погодився з нею Олег, а Славко, лише енергійно закивав головою на знак згоди.
  - У мене буде до вас усіх дуже велике прохання, - поглянув Сергій на всіх трьох. - Перестаньте, будь ласка мені "викати". Для мене це, зізнаюсь, дуже не зручно - відчуваю себе або якимось старим дідом, до якого треба вже виявляти повагу звертанням на "ви", або ж сторонньою, чужою для вас усіх людиною.
  - Це ваше, тобто твоє прохання, - виправився, відповідаючи за всіх, Олег, - ми виконаємо з великим задоволенням.
  - Тоді вперед, - Сергій рушив у напрямку до воріт фортеці. - Який тут у вас сьогодні пароль? Я думаю нас пропустять вартові?
  - Сьогодні у нас день відкритих дверей, - жартом на жарт відповів Славко. - Та й взагалі, нам тут поки що нікого боятися, ніхто поки що нам не загрожує.
  - Оце ось і є наша цитадель, - продовжив Славко, коли вони всі вп"ятьох зайшли до середини. ґ- Як бачиш, - звернувся він до Сергія, - хоч ми зараз і не сподіваємось на напад ворогів, все ж наша кріпосна стіна обладнана для оборони, - він показав на помости, що стояли на міцних дерев"яних підпорах під самим верхом частоколу, на які можна було зайти по драбинах. - Так що заборола нашої фортеці надійно захищені. А зробили ми це для того, щоб інколи влаштовувати дуже корисну для військово-спортивного розвитку нашої молоді, а водночас і цікаву гру - штурм і захист фортеці. Дуже всім подобається. Навчаємо, так би мовити, розважаючи. Може, як коли видасться вільна хвилинка, то й ти, Сергію, прийдеш подивитися, а може і взяти участь у цій нашій цікавій і повчальній розвазі.
  - Обов"язково прийду, - пообіцяв Сергій. - Але як вже прийду, то звісно, що не лише подивитися.
  - А оце наша, так би мовити, офіційна ставка, - взяв роль гіда на себе Олег. - Забули тобі сказати, що ми поміж себе називаємо цю нашу фортецю "Січчю". Не знаю, наскільки ця споруда достеменно схожа на справжню Січ, але загальні риси ми постарались втілити. Так що, оця споруда, яку я представив, як офіційну ставку, - Показав він на зроблену з дерева досить великого розміру будівлю, - називається у нас військовою канцелярією. Як відомо, військова канцелярія була завжди на Січі. Але в нашій канцелярії, хоч і працюють, як і в давній козацькій, органи управління від Гетьмана до писаря, відбуваються ще й інші заходи, такі як збори виборних курінних представників, теоретичні навчання. Ось і сьогодні перед тим, як розпочати фізичні заняття, які продовжуються й по цей час, ми вже провели саме тут, у нашій канцелярії, урок історії, про тему якого я вже розповідав, а після фізичних вправ тут знову відбудеться урок, який проведе вже Ірина, урок, ясна річ, української мови. Хоча Ірина значно ширше розуміє принципи викладу української мови, ніж це прийнято офіційно.
  - Так, - взяла ініціативу в розмові нарешті Ірина, - я зовсім, наприклад, не розрізняю предметів мови та літератури. Я не розділяю навпіл такий найсуттєвіший вияв народної душі, як мовлення, причому не має значення, усне це мовлення чи писемне. Взагалі мова - це найпосутніший вияв культури, це концентрат культури, мова - це душа народу, дана йому Богом, мова - це виявлений через народну душу Бог. Як сказано, Слово - було Бог. І я зовсім не можу зрозуміти, як, наприклад, священики, які хочуть називатися українськими, можуть не знати нашої мови, тобто людина яка хоче присвятити себе духовному служінню народу, не вважає за потрібне знати мову, тобто, власне, душу цього саме народу. Та й взагалі, нам наші опоненти часто закидають, що ми, мовляв, примусово намагаємося українізувати українців... Ні, ви тільки вдумайтеся в саму абсурдність самого словосполучення "українізувати українців", - вона зробила паузу, щоб дати насправді всім вдуматися. - Як вам це подобається, насильно українізувати українців, це все одно, що насильно зробити біле білим, а чорне чорним. Звичайно, як можна примусити когось насильно любити свою рідну мову, свою Батьківщину, примусити любити свою рідну матір? Як? Ніяк! Це право кожної людини любити, або ж не любити свою рідну матір. Ненавидіти свою рідну матір - це, звісно, не кримінальний злочин, і ніхто нікого за це до буцегарні не запроторить. Але ж, яке моральне право ви маєте, ненавидячи свою рідну матір, називатись людиною, причому звинувачуючи інших в любові до своєї матері, неначе це кримінальний злочин, вимагаючи від інших ненавидіти свою рідну матір в ім"я якихось космополітичних загальнолюдських демократичних цінностей! Дуже цікаві такі цінності, які вимагають ненавидіти свою матір. А найцікавіше, що прихильниками таких цінностей виступають служителі церкви, яка знову ж таки, невідомо з яких причин, хоче називатися саме українською церквою, а не якоюсь там космополітичною, чи іноземною. Дуже цікаво!
  - Бачу, вашим учням пощастило не тільки з викладачем історії, а й з викладачем української мови, чи як ти сама для себе там називаєш свій предмет, - звернувся до Ірини Сергій. - Дуже пощастило. Я б і сам не відмовився якось побувати на ваших уроках, якщо дозволите. Дуже вже надихає ваш ентузіазм.
  - Дуже б, дуже були б раді бачити тебе, Сергію на наших уроках, - відповів йому Олег, - але не тільки в якості цікавого слухача, але в якості такого ж як ми викладача.
  - Тобто? - здивувався Сергій.
  - Тобто, - продовжив Олег, - я думаю, що тобі є що розповісти нашим молодим людям з історії й теорії мистецтва, а їм буде дуже цікаво й корисно дізнатися від тебе про все, що ти сам знаєш. Так що, як знайдеш час, ми всі будемо дуже раді бачити й тебе в наших лавах в ролі наставника й навчителя.
  - Що ж, - замислився на мить Сергій. - А це цікава пропозиція. Випробувати себе ще й в такій якості - це надзвичайно заманливо. Обов"язково прийду й спробую себе ще й в такій якості, можливо, в мені спить видатний педагог.
  - Тим паче, що в нас уже є один такий, так би мовити, вільний викладач, - сказала Ірина, - який приходить по можливості, коли є вільний час і викладає все, що тільки вважає за потрібне й що знає сам, тобто сама, - поправилась вона й багатозначно поглянула в сторону Оксани.
  - Тобто, цей вільний викладач - ти, Оксано? - не зміг приховати здивування Сергій.
  - А що ж тут такого особливого й незвичайного? - питанням на питання відповіла Оксана.
  - Так, так, звичайно, - вибачливим тоном промовив Сергій. - Ти ж, між іншим, за фахом педагог, та ще до того ж, як і Ірина, філолог. Чи не заважає це вам, як конкурентам?
  - Зовсім ні! - запально відповіла за свою подругу Ірина. - Зовсім навпаки. Оксана й навчалась набагато успішніше за мене в університеті, а тому завжди в мене є подруга, до якої я можу звернутися по допомогу, якщо мені щось не до кінця зрозуміло в царині філології. Але сама Оксана, взагалі то, якщо приходить до нашої позашкільної, вибачаюсь, школи, то проводить уроки зовсім не з філології, а здебільшого розповідає учням про священну історію, викладає основи філософії й, до речі, культурології. Так що наші викладацькі стежки зовсім не перетинаються. Взагалі то, сама я спочатку думала, - зізналася Ірина, - що Оксана не хоче викладати в нас свій рідний предмет, філологію, через те, що не хоче загнати мене в тінь своїми блискучими знаннями.
  - Іро, скільки вже разів можна про це говорити, - лагідним голосом промовила Оксана, - ти прекрасно знаєш свій предмет, і викладач ти - від Бога. А зразу два викладачі філології для однієї школи - забагато. Та й викладати ж тут постійно, як це треба щодо мови, я, звісна річ, не зможу, ти ж сама це розумієш.
  - Так, звичайно, вибач, - вже веселіше сказала Ірина. - А Оксана, між іншим, і в мистецтві розуміється непогано - майже ваша колега, Сергію. Які вона сукні шиє - просто витвір мистецтва. І форму для наших учнів теж Оксана придумала й сама шила.
  - Я так і зрозумів, - подивився Сергій на Оксану.
  - Іро, - зашарівшись, докірливо мовила до подруги Оксана, - перестань.
  - А хіба це не правда? - звернулась Ірина поглядом за допомогою до всіх присутніх. - Хіба в цьому є щось погане? Хоча є й такі, що докоряють, мовляв, сукні, пошив одягу, а там далі й мода, подіуми - все це марнота марнот, все це не для християнина.
  - Я зовсім так не думаю, - сказав Сергій ніби для всіх, але слова його перш за все були звернені до Оксани. - Звичайно, Бог створив людей нагими, але ж це не означає, що ми повинні зараз ходити оголеними, адже з тих пір, як Бог сотворив людей, минуло чимало часу й дещо змінилося, і ми зараз повинні одягатися. А якщо вже треба одягатись, то одягатись треба достойно й красиво, бо ж гідність і краса - одні з самих значущіших ознак божественності людини. Звичайно, я не маю на увазі всілякі там подіуми з бомондом, куди часто грошовиті череваті татусі приїздять, щоб вибрати собі одноразову молоду коханку для чергової подорожі на Канари. Мистецтво красиво одягати людей нічим не гірше за всі інші мистецтва, хоча, звичайно ж, як і всі інші мистецтва, може бути використане з недостойною метою й профановане, але ж...
  - Та досить вже, досить, - лагідно, як вона це уміла, - перервала Сергієву промову Оксана, яка зрозуміла, що ця промова була звернена перш за все до неї. - Переконав, переконав.
  - Отже, будемо з тобою, Оксано, ділити місцеву кафедру мистецтвознавства навпіл? - все Сергієве єство було охоплене якоюсь радісною ейфорією.
  - Для чого нам з тобою щось ділити? - з незмінною лагідністю, але вже якось задумливо відповіла йому Оксана. - Роботи вистачить для всіх. Але ж чи вистачить нас для роботи?
  - Що ти маєш на увазі? - не зрозумів Сергій.
  - Перш за все, чи вистачить у нас хисту і знань, - відповіла Оксана.
  - За це не варто й говорити, - зі звичним своїм запалом за всіх відповіла Ірина, - це кожен тут тобі підтвердить, що кращих за вас навряд чи можна взагалі знайти.
  - Можливо, можливо, - з усе поглиблюваною задумою, яка так контрастувала з Іриним запалом, промовила Оксана. - Але ж чи вистачить нам часу для викладу всіх наших, так тобою, Іро, розхвалених знань?
  - Та це вже занадто філософськи, - не зрозумів її натяку Сергій. - Всі ми не вічні. Чи вистачить нам часу? Мабуть що нікому з земних створінь не вистачить на всі земні справи часу, і ніколи б не вистачило. Занадто філософськи.
  - Зовсім ні, - заперечила йому Оксана, - це ти, Сергію, все тлумачиш на філософський лад. А я мала на увазі дещо інше. Я мала на увазі, по-перше, те що я сама не буду ж гостювати в нашому селі весь час, а щодо тебе, то час твого перебування у Веселому взагалі обмежений часом розпису нашого храму. Так що, мої думки значно приземленіші, аніж ти собі уявив.
  - Он ти про що, - вся Сергієва радість раптом згасла від Оксаниних слів, які поставили його перед неспростовною реальністю, яка останнім часом зовсім залишилась поза Сергієвою уявою, котра ширяла в захмарних висотах любові й надії. - Так, звичайно... - пробурмотів він, - дивлячись кудись вдалечінь згаслими очима, які почав оповивати сум. - Звичайно...
  - Та киньте ви говорити про сумне й загадувати наперед, - розвіяв раптом навислий було сум своїм непереборним оптимізмом Славко. - Майбутнє залишимо тому, кому й належить опікуватись майбутнім, залишимо майбутнє Богу, нехай Бог вирішує такі питання, а ми будемо лише молитися, щоб він вирішив усе якнайліпше. Та й взагалі, - махнув він навідліг рукою, так наче вдарив шапкою об землю, - нехай буде, що буде, і ніколи ще не було такого, щоб нічого не було, а що буде побачимо. Чи не так?
  - Так, а як же. Дуже глибокодумна промова, - хотів було, як завжди, взяти на кпини свого товариша Олег, але побачивши, що його іронія цього разу навряд чи досягне мети, оскільки всім прийшовся до вподоби оптимізм Славка, він не став продовжувати насміхатись. - Втім, ти правий Славку. Залишимо проблеми долі вирішувати самій же долі, а зараз повернемось до підвладного нам теперішнього. Зараз підемо до наших молодих завзятих учнів, які займаються своїм фізичним удосконаленням на чолі з іще одним нашим видатним колегою, котрий до, речі, виконує обов"язки Гетьмана нашої місцевої козацької республіки - може, й ми переймемося тим невичерпним запалом юначого завзяття, з яким ця молодь підкорює вершини фізичного й духовного гарту. Як кажуть, в здоровому тілі - здоровий дух! А потім проведемо для них ще всі разом теоретичний урок на вільну тему, хоча право на цей урок належить Ірині, але я думаю, вона поступиться цим своїм правом для того, щоб наші учні могли познайомитися з таким цікавим нашим гостем, як Сергій Богданенко, послухати його, задати йому питання. Я думаю, ти не проти, Іро, поступитися?
  - З превеликою радістю, - було видно, що ідея Олега припала Ірині до душі. - Поступаюсь.
  - Добре, добре, - Сергій перейнявся духом радісного завзяття, який почав опановувати весь їхній гурт. - Підемо зараз до вируючої молодечим завзяттям долини. А хто це там у нас зараз опікується в нашу відсутність молоддю? Олег сказав, що це саме ваш Гетьман. Хоча, як на мене, роль, чи пак, вибачаюсь, посада Гетьмана якнайкраще личила б, наприклад, Славкові, адже крім всіх інших достоїнств, які давали б право займати йому цю посаду, в Славка ж іще й прізвище - Наливайко! Звучить! Так хто ж у нас таки Гетьман? - оглянув Сергій своїх товаришів, але реакція на його слова виявилась не зовсім тією, на яку він розраховував: всі з якоюсь незрозумілою ніяковістю намагались уникнути Сергієвого погляду, наче поступаючись таким чином правом відповіді на це питання комусь іншому. - Я, може, щось не те сказав?
  - Зовсім ні, - відважився нарешті на відповідь Славко, очевидно, доводячи своє право на гетьманську посаду. - Гетьман у нас людина дуже достойна, і прізвище у нього теж характерне, нічим не гірше від Наливайка, прізвище його Бут, Микола Бут, він у нас дільничним працює, дуже достойна людина.
  - А-а-а!... - вихопилося самохіть у Сергія, коли він раптом зрозумів, що це саме той Микола Бут, про історію нещасливого кохання якого з Оксаною розповідала йому баба Горпина. І Сергій мало не продовжив свої слова питанням, чи це не той самий Микола, але вчасно зупинився, коли побачив, що всі звернули свої погляди на Оксану, на яку саме подивився й він сам, а Оксана в цей час потупила очі й трохи аж спаленіла з ніяковості. - Що ж, дійсно теж дуже характерне, прекрасне прізвище - Бут! - розрядив Сергій своїми словами ситуацію, яка загрожувала розвіяти стан загальної радісної піднесеності, що наразі запанував у їхньому товаристві. - Гетьман Бут! Дуже радий буду познайомитися з людиною, яка носить таке прекрасне прізвище й, очевидно, що носить це прізвище цілком заслужено.
  - В цьому не може бути ніякого сумніву, - запевнив його Олег і продовжив: - а зараз, перед тим, як ми покинемо нашу цитадель, я хотів би представити тобі ще інші будівлі окрім канцелярії. Ось, - показав він на три споруди, що стояли півколом навколо канцелярії ближче до частоколу, - це, як і належить на Січі, курені, тут, власне, й мешкають наші козаки й козачки, хоча, мешкають то вони, звісна річ, вдома, але під час навчань живуть тут. Назвали ми спочатку ці курені, як і належить за козацьким звичаєм, за географічною ознакою Смаглівським, Кривківським та Скринянським куренями за старовинною назвою трьох, так би мовити, районів нашого, досить таки великого села Веселого, але мешкати в цих куренях стали потім окремо дівчата й окремо хлопці, так що один з куренів став дівчачим, а два хлоп"ячими, але назви залишилися все старими. Отже, Скринянським куренем у нас володіють зараз дівчата, а Смаглівським та Кривківським - хлопці. Можна ще зайти до середини куренів і канцелярії, щоб поближче познайомитися з побутом сучасних козаків, але, мабуть ми зробимо це потім, а зараз все ж відвідаємо нашу молодь, оскільки їхні фізичні заняття вже скоро завершаться.
  - Так, звичайно, - погодився Сергій, - рушаймо.
  Вони всі вп"ятьох вийшли на галявину перед фортецею. Добряче витоптана галявина, аж на ній не було жодної травинки (з чого Сергій зробив висновок про інтенсивність занять), була обладнана всілякими спортивними снарядами - від перекладин та боксерських груш до бігових доріжок та ям для стрибків. Вдалині Сергій побачив, як деякі з хлопців та дівчат метають списи та стріляють з лука.
  - Що ж, вражає, - нарешті промовив Сергій по деякім часі, з великим задоволенням оглядаючи заняття молоді. - Просто прекрасно. В наше далеке радянське минуле теж були спортивні гуртки, в яких я теж займався, але навіть тоді про таке, як оце я бачу тут, навіть і мріяти не доводилось.
  - Може хочеш поближче познайомитися з окремими методиками й видами спорту? - запропонував свої послуги Сергієві Славко, зробивши рукою запрошуючий жест.
  - Із задоволенням, - погодився Сергій і рушив у напрямку гурту хлопців та дівчат, що очевидно займались рукопашним боєм, оскільки там стояло декілька боксерських груш, біля яких молодь відпрацьовувала удари, а поряд був майданчик, на якому під керівництвом дорослого чоловіка учні відпрацьовували прийоми рукопашного протистояння. - Це мені з фізичних вправ найближче.
  - А це що за комісія? - підійшов до новоприбулих на чолі з Сергієм п"ятьох своїх колег молодий чоловік, який щойно займався з молоддю, роз"яснюючи секрети рукопашної боротьби.
  - Це зовсім не комісія, а просто дружній ознайомчий візит, - відповів йому Славко. - Ось познайомся, Миколо, це наш новий великий друг, який, можливо буде деякий час навіть викладати у нашій позашкільній школі, той самий художник, що розписує наш новозбудований храм, Сергій Богданенко, познайомся.
  Молодий чоловік високого зросту, десь під два метри, широкий в плечах, могутньої атлетичної статури, чисто виголений з коротко стриженим русим волоссям був просто таки надзвичайно красивим - баба Горпина, описуючи Сергієві Миколу мала рацію, колишній наречений Оксани був дійсно таки чоловіком надзвичайної вроди. Сергій своїм професійним поглядом відразу ж відмітив його надзвичайну схожість із всесвітньовідомим "Давидом" роботи Мікеланджело Буонарроті. Так, якби з цього молодика зняти одяг та додати йому кучері, подумав Сергій, то й справді перед нами постала б знаменита статуя роботи Мікеланджело. А ще подумалося Сергієві, що непогано було б мати такого натурника, але, звісно, пропозицію таку він навряд чи наважився б зробити з цілком зрозумілих причин, адже хотів ще трохи пожити. А молодик тим часом підійшов до Сергія поближче і теж став його уважно розглядувати.
  - Сергій, - простягнув Сергій руку для знайомства першим, оскільки так і не дочекався цього з боку свого нового знайомця.
  - Микола, - по деякій паузі, не відразу, подав нарешті руку молодик Сергієві у відповідь і відразу стиснув руку так, що в Сергія аж хруснула кисть і потемніло в очах: в повільності, з якою Микола подав руку, в тоні його голосу, в цьому стисканні Сергій відразу ж відчув якусь ворожіть із боку Миколи й інстинктивно стиснув у відповідь своєю рукою кисть Миколи так, що на обличчі Миколи з"явився вираз здивування, на чому "дружнє" рукостискання завершилося. - Я бачу, ти підійшов відразу до нас неспроста, мабуть, тебе цікавить така модна й захоплююча річ, як рукопашний бій? - в тому ж, як Сергій відчував, агресивному дусі продовжив Микола, та ще й оце, як здавалось, відверто зневажливе "ти". - То, може, й сам, грішним ділом, спробуєш покивати ручками й ніжками, - його зневажливий тон переходив уже в відверту грубість, помітну всім іншим. - То як? Давай, виходь, давай поборемось, - з глузливою посмішкою показав він на майданчик, який обступили учні, що перестали вправлятися й дивились, як їхній тренер в досить незвичайний спосіб знайомиться з тим самим знаменитим художником, який розписує їхній храм. - Давай, давай, - все наполегливіше пропонував він, і Сергій, спочатку сприйнявши пропозицію Миколи, як жарт, тепер зрозумів, що той і справді хоче позмагатися з ним.
  - Миколо, перестань, - втрутилась Оксана, - ми щойно з храму, Сергій, як бачиш, одягнутий зовсім не для занять спортом. Та й взагалі, хіба так знайомляться з поважними гостями.
  - Та ні, чому ж, - перепинив її Сергій, - я не проти трохи розім"ятися. А одяг, - він оглянув себе й миттєво скинув свою сорочку-вишиванку. - Це для мене майже святиня, потримай, будь ласка, - передав він вишиванку Оксані, - а брюк мені не жаль, тим паче, що вони навряд чи дуже постраждають, чи не так, Миколо, ти ж не збираєшся порвати мене разом зі штанями на шмаття?
  - Солдат дитину не образить, - зверхньо кинув Микола і теж зняв із себе футболку й кинув її на землю, залишившись в спортивних брюках, - щоб уже зовсім на рівних.
  Вони обидва вийшли на майданчик, стали один проти одного. Досить таки пристойно м"язисте, жилаве тіло Сергія виглядало все ж не надто вражаюче в порівнянні з просто велетенською могуттю Миколи. Чесно кажучи, Сергій на фоні Миколи виглядав майже так, як виглядає худорлявий підліток на фоні здорового дорослого дядька.
  Микола розпочав атаку першим, трохи навіть несподівано для Сергія, але все ж не занадто зненацька. Микола провів декілька ударів руками в різні частини тіла противника і двічі намагався вразити свого партнера ногою. Сергій, в свою чергу, для початку не став форсувати події й просто захищався, декілька ударів блокувавши й декількох просто уникнувши, давши собі завдання в перші хвилини сутички якомога краще вивчити манеру й можливості свого супротивника - і для цього йому декількох хвилин таки й вистачило.
  Фізично Микола був і справді надзвичайно сильним (якби таким ковадлом, як його кулак хоч раз зачепило Сергія, то мало б не було), але технічно Микола все ж не був аж таким вже досконалим бійцем. Ні, Микола, звичайно, був непогано вишколений як на колишнього десантника й випускника школи міліції, але в порівнянні з досвідом Сергія, який займався мистецтвом єдиноборств із самого дитинства, його противник був все ж досить примітивним, і якби це було на справжніх змаганнях, то їх у спаринг не поставили б, як представників зовсім різного ступеню професійної кваліфікації. Сергій це відразу відчув і вирішив не занадто затягувати бій.
  Під час наступної ж атаки Миколи, коли той намагався провести удар прямою правою в голову, Сергій просто захопив його руку й здійснив звичайнісінький кидок через плече, як це робиться у всіх майже видах боротьби, від класичної до самбо і дзюдо, перекинувши через себе велетенське тіло свого противника, наче це був якийсь лантух з картоплею. Микола добряче таки гепнувся об землю, але виглядом своїм цього жодним чином не виявив, та і впав він досить таки професійно.
  Сергій вже думав запропонувати Миколі мирову - побавились трохи, та й досить - але Микола, повільно підіймаючись, досить несподівано спробував нанести удар в голову, так що Сергієві довелось докласти зусиль, щоб уникнути цього дуже небезпечного удару, який, досягни він мети, був би, мабуть переможним. Сергій зрозумів, що Микола зовсім не жартує й ставиться до цього двобою серйозно, може навіть занадто серйозно, навіть, як здалося Сергієві, Микола атакував його з якоюсь незрозумілою для Сергія агресивністю й завзяттям.
  А після одного з ударів ногою в груди , який Микола намагався провести з розвороту і якого Сергій ледь-ледь уникнув, і якби цей удар був успішним, то плакали б ребра супротивника, Сергій вирішив все ж припинити наскоки свого занадто роз"ярілого супротивника і, захопивши цю його, праву, ногу під коліно свої лівим ліктьовим згином, Сергій зробив крок назустріч супернику лівою ж ногою, а правою, занісши її за тулуб Миколи, ззаду підбив його опорну ліву ногу, після чого Микола безвільно гепнувся на спину, хоча й майстерно замортизувавши своє падіння ударом обох рук об землю. Сергій же, не втрачаючи часу, аби не дати супернику отямитися, перейшов відразу ж до больового прийому, майстерно затиснувши Миколину ногу в міцні лещата. Затискуючи ногу все дужче й дужче, Сергій відчував, що подальші його зусилля можуть вже призвести до фатальних наслідків і перестав далі стискати суглоб суперника, а Микола все ще терпів і не здавався. Видно було, що він всіма силами намагався не здаватись. Сергієві, знову ж таки, видалась незрозумілою така його затятість. І все ж Миколі довелося таки ляснути з усієї сили долонею об землю - і Сергій врешті відпустив його ногу, після чого Микола встав і довгенько ще розтирав свій постраждалий суглоб.
  - Що ж, не погано, як на художника, - Миколі все ж довелося, хоч в такий спосіб, визнати переваги свого супротивника й потиснути йому ввічливо руку. - Де служив?
  - Та служив то я в ДШБ, в Афганістані, - на ці Сергієві слова обличчя Миколи видовжилось від здивування, - але річ навіть не в цьому, просто я займаюсь мистецтвом єдиноборств із самого дитинства. Так що...- Сергій розвів руками.
  - Прекрасно! - підскочив до них Славко, покинувши лави глядачів, які спостерігали за двобоєм і про яких супротивники зовсім забули. - Прекрасно! Виявляється, окрім викладача мистецтвознавства наша школа може отримати ще й інструктора з мистецтва єдиноборств, причому в одній особі. Я сам, наприклад, хоч і є дипломованим викладачем олімпійських, так би мовити, видів спорту, але єдиноборства знаю не настільки добре, щоб сперечатися, наприклад, з Миколою в цьому питанні. А ти, Сергію... - Славко, в свою чергу розвів руками, але вже зовсім з іншим підтекстом, аніж це зробив щойно Сергій. - Прекрасно.
  - Та що ти, Славко, - поспішив заперечити йому Сергій, оскільки побачив, м"яко кажучи, не надто схвальну Миколину реакцію на таку пропозицію, - може я дещо і вмію в рукопашному бою, але викладач єдиноборств із мене ніякий, це вже точно, повір мені. Та й Микола, можу тебе запевнити, дуже, дуже вправний боєць, і мені повелося в цьому бою дуже, дуже сутужно. Навіть мого досить вагомого досвіду тільки-тільки вистачило, щоб встояти перед таким бійцем, а декілька разів я був просто таки на волосину від поразки, - Сергій, звичайно дещо прикрасив ситуацію, але, вирішив він, це перебільшення можна вибачити, оскільки йшлося про авторитет вчителя перед учнями. - А щодо здатності Миколи передати свої знання іншим, то тут, я впевнений, що він набагато краще за мене може це зробити, бо я взагалі цього поки що зовсім не вмію, - завершив він і, оглянувши присутніх, зрозумів, що вчинив абсолютно правильно.
  Потім Сергій підійшов до Оксани, взяв з її рук свою вишиванку, одягнувся і жартівливим поклоном надав себе в подальше розпорядження своїх друзів, що обступили його і не зводили з нього захопленого погляду. Один лише Микола не виказував до Сергія почуттів, що на думку Сергія було виявом все тієї ж, зовсім не зрозумілої для Сергія, ворожнечі: хоча, зовні це й не було помітно - Микола просто взявся до виконання своїх прямих обов"язків тренера і відновив заняття.
  - Пропоную до закінчення спортивних занять, - запропонував Сергієві та всім іншим Славко, - пройтися ще нашим полігоном і спробувати себе ще в деяких цікавих видах - постріляти з пневматичної зброї, з лука, пофехтувати врешті решт.
  Всі пристали на Славкову пропозицію і рушили, аж раптом пролунала хвиля оплесків, які влаштували, проводжаючи Сергія, Миколині учні, що на мить облишили свої заняття, сам же Микола на це лише саркастично скривив губи.
  - От зараз ще проведемо одне спільне теоретичне заняття, - заволодів увагою друзів вже Олег, коли вже після закінчення спортивних вправ всі рушили до "січової канцелярії", - на якому ти, Сергію, теж спробуєш таки себе в ролі викладача. А потім наші січові кухарі будуть вже готові пригостити нас козацьким кулішем. Хочеш козацького кулішу? - поклав він по-дружньому руку на плече Сергія.
  - Дуже хочу, - зізнався Сергій і, жартуючи додав: - то, може, й урок наш відкладемо, а відразу до куліша?
  - Та ні, на жаль куліш ще не готовий, - посміхнувся у відповідь Олег. - Та й заслужити ж іще куліш треба, - теж пожартував він, - так що попрацюй, друже, попрацюй.
  - Що ж, то й попрацюємо, - потираючи руки погодився Сергій, - попрацюємо.
  Роль викладача Сергієві дуже сподобалась. З самого початку уроку, коли він тільки почав свої перші викладацькі спроби, Сергієві на допомогу приходили й Оксана з Іриною й Олег із Славком, але це тривало зовсім недовго, і вже за декілька хвилин Сергій знайшов повне порозуміння зі своїми новими учнями, хоча, можливо, що порозуміння вдалося віднайти так швидко завдяки тому, що учнями Сергія все ж були ті ж самі хлопці й дівчата, які щойно тільки спостерігали за його поєдинком з Миколою. Та що б там не було, а порозуміння учителя з учнями було налагоджено, а потім ще й розвинуто під час спільного обіду за величезним столом, що стояв прямо посеред двору під брезентовим навісом, веселе лопотіння якого від вітру зливалося з веселим гамором за столом, коли, обідаючи, всі перекидалися доброзичливими дотепами. Козацький куліш був просто таки смачнючий - Сергій просив добавки двічі!
  Після обіду козачата почали прибирати зі столу, мити посуд, наводити лад у своїй Січі, а гурт їх наставників зібрався, щоб провести вже Сергія з Оксаною. Зібралися всі, окрім звичайно Миколи, ворожа налаштованість якого була для Сергія настільки ж очевидною, наскільки не зрозумілою.
  - Дебют художника в ролі викладача відбувся успішно, - констатував, останнім потискуючи руку Сергія, Олег. - До зустрічі. Передаємо тебе в руки Оксани для подальшого, як вона сказала, ознайомлення з нашим видатним селом.
  - Так, збираюсь зараз познайомити гостя з історіє нашого рідного Веселого, - повідомила своїх друзів Оксана. - Слава Богу історія нашого села надзвичайно багата, так що розповісти є про що.
  - Це правда, - погодився з нею Олег, - і Оксана знає цю історію просто таки досконально, мушу визнати це, як професійний історик. Історія села Веселого дуже, дуже багата. Ознаки людського життя, які тут можна знайти, сягають кам"яного віку... До речі, - похопився він, - ми тут ще займаємось археологічними дослідженнями разом з нашими учнями. Зібрали, до речі, дуже багату колекцію експонатів трипільської культури, скіфського періоду, а що вже стосовно Київської Русі, - багатозначно розвів він руками, - то тут просто скарб на скарбові - все це, до речі, можна побачити в нашому місцевому музеї. Та не буду, так би мовити, відбирати хліб в Оксани, вона тобі все розповість і покаже краще за мене. Можу лише ще сказати, якщо вже зайшла мова про Київську Русь, що я, наприклад, ніколи в своїй викладацькій практиці не послуговуюсь отим заяложеним, незрозумілим і нелогічним словосполученням "Давньоруська держава". Адже ж "Давньоруська" держава Київська Русь означає, що є "Новоруська" Київська Русь, а яка ж це "Новоруська" Київська Русь? Та це ж - Україна? Так - це Україна! Отже, держава, яка колись називалась Київською Руссю, тепер називається Україною, а тому Київська Русь - це Давньоукраїнська держава, і все, і ніяких непорозумінь. Давньоукраїнська держава Київська Русь - і все зрозуміло, все логічно, все на своїх місцях. Давньою могла б бути, наприклад, Русь Аскольда й Діра по відношенню до Русі Володимира Мономаха, але від Аскольда до Мономаха й далі - це одна єдина Київська Русь, яка тепер називається Україною, історія Київської Русі - це давній період історії однієї єдиної держави, і держава ця - Україна, і народ цієї держави - українці, яких колись ще називали русами, русичами, русинами... Але я вибачаюсь, - раптом перервав він свої історичні досліди, - не буду забирати час в Оксани, бо до вечора вже залишилось не так і багато часу, хоча нинішні дні й довгі, а розповісти Оксані треба для тебе багато, і давньоукраїнський або ж києворуський період багатющої історії села Веселого якнайпереконливіше доводить істинність моїх попередніх розмірковувань. Отже, вперед, - махнув Олег рукою.
  - Дякую всім вам за прекрасний день, прекрасні відчуття, за можливість відчути себе викладачем, - звернувся Сергій до всіх, - маю надію ще не раз побувати тут, в Січі. А поки що на все добре, - попрощався він з друзями.
  - Почекай хвилиночку на мене, - звернулась Оксана до Сергія, - я забула сказати дещо Ірині, - і вона відійшла на мить до своєї подруги, взявши її під руку.
  - Я теж хотів би відволікти тебе на хвилинку, щоб сказати тобі декілька слів, - почув Сергій раптом над самим своїм вухом баритон Миколи, який наче з-під землі виріс поряд, коли всі відійшли від Сергія, і вони з Миколою залишились таким чином наодинці. - Всього декілька слів, - повторив він і поклав на Сергієве плече свою могутню руку, - якщо ти не проти.
  - Будь ласка, - не став відмовлятися Сергій.
  - Ми з тобою дорослі люди, - продовжив Микола розмову, відійшовши з Сергієм ще на декілька кроків, - тому обійдемося без передмов. Я думаю, ти прекрасно знаєш про наші колишні взаємини з Оксаною? - зробив він запитальну паузу.
  - Так, звичайно, знаю, - не заперечував Сергій, - хоча сама Оксана мені про це нічого не казала.
  - Мене, ясна річ, зовсім не цікавить, звідки ти знаєш про нас з Оксаною.
  - А я зовсім цього й не приховую.
  - Я ж сказав, що мене це не цікавить, - вже настійливіше повторив Микола, - зовсім не цікавить. А от висновок із цього зробити таки можна. А висновок такий, що у нас тут не Київ, у нас тут усі усе про всіх знають, хоча ніхто нікому нічого ні про кого не говорив.
  - І що далі.
  - А далі те, що я знову повторюю, що в нас тут не Київ, і заводити всілякі там інтрижки з першою ліпшою, яка потрапила під руку, дівчиною у нас не прийнято, як це прийнято там у вас серед ваших міських жевжиків, почекай, - підняв заперечливо руку Микола, щоб перепинити готового було вставити слово співрозмовника. - Почекай. Я бачу, ти, взагалі то, нормальний хлопець, тому й розмовляю з тобою нормально. Отже, - він прискіпливо подивився Сергієві прямо в очі, підбираючи слова. - Одне слово, навіть в думці собі не покладай задурювати голову Оксані всілякими там вашими міськими штучками. І якщо, не дай Бог, ти чимось образиш Оксану... - він знову зробив вагому паузу. - То навіть не надійся на те, що ти тут мене переміг у цій нашій хлопчачій бійці - яким чином тобі віддячити я придумаю, покарати я тебе зумію, в цьому ти, я думаю, не сумніваєшся?
  - Зовсім не сумніваюсь, - спокійно відповів Сергій. - Просто, виходячи з того принципу, про який ти щойно згадав, що тут всі все знають, але ніхто нічого не говорив, я знаю також про те, що у вас з Оксаною все вже давно в минулому, ти взагалі вже одружився, й одружився доволі щасливо, чекаєш на дитину...
  - Це не має значення, - не дав йому розвинути думку Микола, - Оксана мені, як сестра, вона тут всім, всьому селу, як сестра, - переконував він Сергія, хоча в його очах все ще палахкотів вогник, який видавав правду про те, що принаймні для самого Миколи Оксана все ще й зараз була - дещо більше, аніж просто сестра. - Так що май на увазі, що тут тобі кожен за Оксану... - зробив він жест, який не залишав жодної надії тому, хто б наважився образити Оксану.
  - Я все прекрасно розумію, - спокійно відповів Сергій, - але вся справа полягає в тому, що я зовсім не проти такого стану справ, який ти тут, Миколо намалював. Я зовсім не ворог ні тобі, ні кому завгодно з твоїх односельців. Тим паче я не ворог Оксані. Можу сказати лише одне, - подивився й собі пильно в очі своєму співрозмовнику Сергій, - я сам відірву голову кожному, хто наважиться сказати погане слово про Оксану, чи про її односельців.
  - Добре, - тепер уже спокійно сказав і Микола і, трохи подумавши, повільно подав свою могутню руку Сергієві, і вони потисли один одному руки тепер вже спокійно й мирно. - Добре, - повторив Микола на закінчення, повернувся й тихо пішов собі.
  Ось воно, виявляється як! Нарешті Сергієві стала зрозумілою та ворожість, і навіть агресивність, із якою Микола зустрів його. Виявляється, знаменита сільська чутка вже встигла якимось побитом пов"язати Сергія з Оксаною. І доля правди в словах Миколи таки була - Сергій, вихований в дусі сучасної міської фривольності щодо взаємин статей, навіть і припустити не міг, що й те, що відбувалось поміж ним та Оксаною можна кваліфікувати, як "взаємини"! Оце так! Виявляється, місцева спільнота бачить таки все наскрізь, село, як кажуть, дивиться в корінь. Виявляється, місцеві бабусі якимось там шостим чи десятим почуттям вже відчули у взаєминах Сергія з Оксано те, що навіть самі вони, Сергій з Оксаною, ще не відчували. А може вже й відчували, лише не зізнавались, не хотіли зізнаватись самі собі. І легенда про їхні взаємини вже ширилась селом, жила, раз Микола вже так нервував.
  - Ти вже й з Миколою встиг побалакати, як я бачу, - підійшла до Сергія Оксана, - маю надію, розмова ваша не стала продовженням вашого рукопашного поєдинку.
  - Та що ти, Микола, взагалі то, дуже виважена людина. Ми цілком порозумілись і, думаю, будемо з ним прекрасними друзями. Принаймні, це випливає з нашої останньої розмови.
  - Буду дуже рада, якщо все станеться саме так, - щиро зізналась Оксана. - А тепер, думаю, мабуть, нам вже нічого не заважає здійснити нашу омріяну подорож селом Веселим. Прошу.
  Вони рушили в напрямку величного пагорба. Зійшли на цей пагорб, який панував над всією місциною. Було прекрасно видно звідси й імпровізований козацький табір, який вони щойно покинули. З іншого ж боку перед ними прослалось величезне село Веселе, яке одним своїм боком прилягало до Дніпра, що розкинувся в усій своїй величі аж до самого обрію.
  - "І лани широкополі, і Дніпро, і кручі було видно, було чути, як реве ревучий", - продекламував Сергій знамениті Шевченкові слова, розкинувши врізнобіч руки й підставляючи обличчя під подуви вітру, що тут, на белебні, був рвучкий та сильний.
  - Так, так.. "Поховайте, та вставайте", - додала й собі Оксана, - оце, мабуть, найсуттєвіший заповіт Кобзаря, який сам показав приклад, як це, повстати на повен зріст посеред пустелі пануючого рабства і сваволі. Глас волаючого в пустелі, - задумливо промовила вона. - Але ж і один в полі - воїн, якщо він - Шевченко.
  - Авжеж, - погодився Сергій, - і завдяки йому те, що оце розкинулось перед нами - вже не пустеля, не зважаючи навіть на все, що сталося з Україною після того, як Шевченко відійшов у вічність, залишившись водночас з нами назавжди.
  - А як його шельмували при житті, - в голосі Оксани відчутні стали нотки щирого співчуття, - всі ці сторожові пси імперії, охоронці єдиної й неподільної.
  - І нам зараз дуже легко уявити, як тоді вся та лайка, всі прокльони тоді лунали в адресу Шевченка, адже вони нікуди не щезли всі оті сторожові пси імперії й охоронці єдиної й неподільної, просто зараз вони шельмують тих же Бандеру з Шухевичем, бо шельмувати Шевченка зараз, після столітньої традиції його культу, вже якось не з руки, а так би вони з превеликим задоволенням накинулись і на нього, як вони зараз осатаніло кидаються на Степана Бандеру. В душі вони й зараз, як і століття до того, люто ненавидять Великого Кобзаря, що, до речі, прекрасно можна побачити з того, як навіть і зараз у найогидніших виродків з їхньої когорти все ж таки підіймається рука й на самого Тараса Григоровича. О, з яким би задоволенням вони змішали б з багном всіх цих Мазеп з Шевченками, Бандер з Петлюрами, з яким би задоволенням вони зрівняли б із землею всю цю Україну, щоб від неї й назви не залишилося, - Сергій на мить задумався. - Але, хай їм грець, - вдихнув він на повні груди. - Як сказав інший поет, "та нехай собі як знають, божеволіють, конають - нам своє робить". А наша з тобою, Оксано, справа зараз - поглиблення моїх знань щодо села Веселого. Отже?
  - Отже, - оглянула Оксана велично прекрасний виднокіл, що відкривався з пагорба. - Отже, не будемо зараз заглиблюватися в занадто глибоку історію Трипілля й Скіфії, до яких історія Веселого теж дотична, а почнемо з назви села Веселого, а легенда щодо назви села Веселого сягає часів постання Київської держави русичів, навіть часів, які безпосередньо передували цьому постанню, адже, як говорить легенда, що підтверджується історичними даними, поселення на місці сучасного села Веселого існувало десь із третього-п"ятого століття, тобто ще з часів, коли нас греки називали антами, і коли ми в спілці з гунами підкоряли тодішню Європу. І засновником Веселого був князь Весел, причому ім"я цього князя звучить з наголосом не на другому, як би можна було подумати, а на першому складі, Ве-е-есел, - промовила Оксана, демонструючи правильну вимову імені князя, - а можливо й Весл. Й гіпотез щодо етимології князевого ймення існує багато, поряд з першою, яка сама приходить в голову, про те, що князь той був веселим хлопцем, а тому його так і назвали, більш переконливими й обґрунтованими все ж є версії про походження, наприклад, цього ймення від слова веслувати, адже князь цей, очевидно після вдалого походу разом з Аттилою, прийшов у наші краї з півдня, вірніше не прийшов, а приплив, і приплив, до речі, вверх Дніпром, отже "веслуючи", а тому цього князя, який до них "привеслував", місцеві мешканці, над якими запанував новоприбулий сильний князь, підкоривши, мабуть, місцеву знать, і назвали "Веслом", або ж "Веселом". Інша ж версія виводить ім"я Весел від слов"янського бога Велеса, нащадком якого вважався засновник Веселого. Є й ще версії, але, мабуть і цих досить, щоб зрозуміти, що Весел - це тобі не просто веселий козак, що на зразок Енея з поеми Котляревського "кружляв сивуху й оселедцем заїдав". Все набагато складніше й цікавіше. Та як би там не було, в часи, коли князь Кий зі своїми братами Щеком та Хоривом і сестрою Либідь почали підносити поселення, над яким вони, вочевидь, таким же чином, як і Весел над своїм поселенням, запанували й назвали на честь свого старшого брата Києвом, поселення Веселе вже було настільки могутнім, що стало суперником Києва. Адже, коли Києвичі стали підносити своє поселення до рівня столиці великого князівства, яке б об"єднало полян, яких ще називали русичами, поселення Веселе стало їм конкурентом у цьому, бо Веселе розташуванням було нічим не гірше від Києва, а могутністю й культурою, може, й вище, і рід Веселовичів був підтримуваний полянами не менше, ніж рід Києвичів, але ж рід Києвичів виявився більш спритним, більш хитрим і заручився, до того ж, підтримкою Візантії, що на той час було дуже вагомим. А так, наше рідне Веселе могло б стати столицею України, уявляєш собі, - з виразом обличчя, гордого за своє село, окинула вона розкинуте під горою Веселе.
  - Уявляю, - Сергій і собі не відмовив у задоволенні полюбуватися розлогою красою Веселого. - Якби ще й Андрій Первозванний , - додав він, - освятив своєю присутністю ось ці саме місця, а не Київські гори, то тоді, звичайно...
  - А можливо так саме й було, - мрійливо промовила Оксана. - Можливо, Андрій Первозванний під час своєї подорожі Дніпром, виходив на берег і тут, щоб відпочити, помолитись і благословити місцевих жителів, які вже тоді мешкали тут.
  - Цілком можливо, - погодився й собі мрійливо Сергій. - Можливо навіть, що соратник Ісуса Христа молився десь поряд з місцем, на якому зараз побудовано новий храм.
  - Можливо, - Оксана подивилась на нього якимсь особливо теплим, проникливим поглядом. - На цьому місці зараз відчувається така легкість, така наближеність до вічності...
  - Так, історія села Веселого мене таки по-справжньому вразила. Видатна історія.
  - Але це ще не все, це тільки початок, - в голосі Оксани не зникав тон гордості. - Про історію Веселого можна розповідати годинами, днями й місяцями.
  - Думаю, що ти ще розповіси мені дещо?
  - Обов"язково розповім, але не все відразу. Потроху. Якщо коротко, для початку, - Оксана трохи подумала. - Поселення Веселе після того, як поступилося Києву місцем столиці полян і майбутньої столиці всієї Руси-України, все ж залишилося надзвичайно впливовим і було своєрідною столицею місцевого міжродового полянського об"єднання, щось на зразок сучасного обласного центру, - посміхнулась вона, - а рід Веселовичів користувався великим авторитетом серед місцевої знаті й був завжди серед найвпливовіших бояр Великого Князівства Київського, Веселовичі завжди були боярами першої руки у Великого Князя Київського вже тоді, коли в Києві запанували Рюриковичі, Веселовичі завжди очолювали зорганізоване місцевою знаттю військо в походах, до яких закликав Князь Київський. Коли ж Київська Русь стала жертвою татаро-монгольського нашестя, то Веселовичі були серед тих, хто виступив проти Київського князя Федора, котрий визнавав зверхність татар, і Веселовичі були серед тих українських рицарів, які під зверхністю нового сюзерена, Великого Князя Ольгерда, й під проводом його сина Київського князя Володимира у спілці з литовськими рицарями розбили татарське військо на Синіх Водах в тисяча триста шістдесят третьому році й назавжди визволили Київську Русь, тобто землі сучасної України з-під татаро-монгольського ярма. Були Веселовичі й серед впливових бояр Русько-Литовської держави й серед впливової шляхти Речі Посполитої. Коли ж в Україні постала Хмельниччина, то шляхтичі з роду Веселовичів примкнули до всенародної справи й були серед видатних наближених до Гетьмана старшин козацької республіки. В той саме час з"являються історично достовірні згадки про перетинання шляхів шляхтичів з роду Веселовичів та священиків з роду Князенків, бо вони були спільниками в справі визволення України. Це так, коротенько. Для початку.
  - Так, коротенько... - з проникливою ніжністю подивився в Оксанині очі Сергій і побачив ніжність у відповідь. - Для початку, - повторив він слова дівчини, але вклав у них стільки теплоти й відвертості, що їх значення вже зовсім змінилося. Потім він знову звернув свій погляд в далину, і в цей час якраз притихлий було вітер з особливою силою почав вирувати в піднебессі, кошлаючи хмари, гуляти околицями, пригинаючи порослі під пагорбом тополі, які своїм верховіттям сягали вершини пагорба й навіть перевершували його, могутньо бурхати у пагорб і бити прямо в обличчя Сергієві й Оксані. - Ось! - раптом вигукнув Сергій. - Відчуваєш? Це ж Стрибог! - Сергій енергійно розкинув руки врізнобіч, наче в намаганні злетіти в небо разом з непереможним поривом вітру. Відчуваєш? - він поглянув в обличчя Оксани й переконався, що й вона відчуває всі ті переживання, які дали Сергієві повне відчуття з"яви Стрибога, цього предковічного слов"янського божества - так, саме так, очевидно, відчували й розуміли Стрибога давні волхви, коли, отак же, як зараз вони з Оксаною, виходили на пагорб і, вслухаючись у могутній натиск вітру, чули мову божества, передавали його веління одноплемінникам і зверталися з уклінними проханнями до цього могутнього, свавільного бога...
  Сергій раптом відчув, як його душа досягла всієї величі тієї гідності, з якою височінь тополі вклоняється німій всемогутності неба з веління вітру, який впритул до скрадливого шелесту нажаханого листя проносить усевладний подих із глибин землі аж до височини схиляння тополиного. Сергій зненацька якимись недовідомими шляхами осягнення прозрінь тисяч поколінь предків і нащадків миттєво піднісся до розуміння суті невловимості й прозорості тієї міці, з якою незмірний безлад простору поволі набрякає гнітючим клубовинням хмар, де в загадковій послідовності появи й зникнення скороминущих ликів якогось утаємниченого небом божества ти тільки і встигаєш упіймати усепроникне відчуття, що єдиносталим у цім світі може бути лише постійний плин - якийсь священний жах перед незглибимістю відкритої йому безодні сакральних знань вже почав підштовхувати Сергія якось позбутися цих його відчуттів, аж вибух вітрового поривання підхопив його розхристані думки і через карколомність загибелі всіх однозначних істин у буруванні хмар поніс за обрій у падіння на глибину взаємопоглинання землі і неба в горизонті - і він вже нікуди не міг подітися, притиснутий до розуміння, що довічно небокрай триматиме його на віддалі його збентеженого погляду, втікаючи від нього зі швидкістю, з якою не встигаєш озирнутися назад, щоб уподібнитись тому, хто знов і знов так владно підштовхує тебе у спину віддавати крок за кроком свою самозакоханість покірному схилянню трави, де ієрогліфами загадкових тіней переплутані усі стежини оповідей про найкоротшу віддаль між народження і смертю - про життя...
  Насправді, за земними мірками, це була лише мить. Але це була мить дотику до вічності.
  Сергій відірвав свій погляд від розбурханого небокраю і подивився в обличчя Оксани, яка теж тієї ж миті озирнулась до нього, й побачив, що Оксана відчула цієї миті все те, що відчував Сергій. Вони обоє зрозуміли, що прожили цю мить одночасно одним почуттям, одним проникненням у таємницю життя й любові, пережили одне одночасне осягнення, яке ще глибше поєднало їх.
  Сергій взяв Оксану за руку, яку вона покірно вклала в його руку, й вони повільно почали сходити з пагорба.
  
  
  
   12.
  
  
  Село Веселе було все ж досить таки великим населеним пунктом і скоріше нагадувало маленьке містечко, аніж якесь забите глухе поселення, з яким здебільше звикли пов"язувати назву "село". Щодо розташування, то Веселе розтяглося вздовж шосейної траси і залізничної магістралі, які йшли паралельно, на декілька кілометрів, так що на території села розташовано було зразу аж дві залізничні зупинки, одна з яких була навіть залізничною станцією.
  Було у Веселому й декілька багатоповерхівок, де раніше давали квартири медикам, педагогам, працівникам колись величезного радгоспу, а останнім часом, після приватизації квартир, в них стали жити всі, в кого є гроші. Була у Веселому сучасна школа, поліклініка, великий будинок культури, пекарня, великий торговий центр, який за звичкою називали ринком, і багато маленьких яток та кіосків...
  Одне слово, село Веселе більше нагадувало маленьке містечко, аніж село. І все ж, щодо пануючих тут переконань і норм стосовно людських взаємин, то Веселе було таки стовідсотковим селом, у порівнянні, наприклад, з Києвом. В подальшому Сергій ще й ще раз переконувався в правомірності Миколиних слів про панування в місцевому житті всевладної чутки, яка все бачила, все знала, все розуміла. Навіть не припускаючи раніше можливості трактування його взаємин з Оксаною, як "стосунків", Сергій зовсім не звертав уваги на можливість виникнення "чутки" щодо цих взаємин. Але після розмови з Миколою став приглядатися до, так би мовити, нюансів ставлення сельчан до нього з Оксаною. Виявилося, що Микола таки був правий - чутка таки жила вже своїм власним, свавільним життям.
  Але все ж чутка ця, як виявилося, була зовсім не злою. Судячи з того, як на них дивились селяни, коли вони вдвох з Оксаною проходили селом, як дивились на них у церкві, як бажали їм "доброго дня" й "доброго вечора" при зустрічі, весь сенс життя цієї чутки полягав зовсім не у відточуванні злорадних кпинів, а у всезагальному бажанні добра і щастя Оксані - так вже всім хотілось, щоб Оксана й насправді знайшла своє щастя. Хотілось цього й Сергієві. І з боку Оксани він відчував взаємну симпатію.
  Та й взагалі їхні стосунки розвивались, просто таки розквітали, єднаючи їх все відчутнішим почуттям неможливості жити одне без одного. Ніколи в житті ще Сергій не відчував такого. Це було так, ніби він прожив усе життя з однією рукою і дуже добре при цьому почувався, навіть не підозрюючи, що можна жити й з двома руками, але от раптом з"явилася в нього й друга рука і виявляється, що життя може бути набагато кращим.
  А якщо ще взяти до уваги, що в нього з"явилась не просто друга рука, а з"явилась ціла друга половина його самого, в якій він побачив себе зовсім іншою людиною, справжньою людиною, то ясна річ, перспектива повертатись до попереднього стану йому зовсім не посміхалась. Бачив він, що й Оксана вже почала сприймати його, як свою невід"ємну половинку. І все це без єдиного слова, промовленого між ними про їхні взаємини, без жодних з"ясувань стосунків. Вони зустрічались, розмовляли про все на світі, окрім їх стосунків, або ж просто проводили разом час мовчки, займаючись навіть своїми власними справами, які вдавались набагато краще, коли вони просто відчували присутність одне одного, але завжди чули ту безсловесну мову їхніх душ, яка й виникала тільки затим, щоб розповідати їм самим про їхні взаємини, поєднуючи їх все глибшою й глибшою сув"яззю. Сув"яззю любові? Так, звичайно. І все ж...
  І все ж було ще щось, що таки ще тримало їх на якійсь віддалі, не даючи врешті решт з"єднатися в одне ціле, була ще якась межа між ними, їхні взаємини не досягли ще кінцевої, остаточної вершини, було таке відчуття, що цим взаєминам є ще куди розвиватися, є ще якась порожнина, якийсь вакуум, який треба ще заповнити, зігріти.
  І от цей день настав. День, коли остання перепона у взаєминах Сергія й Оксани щезла, і їхні душі вповні стали одним єдиним, одним цілим. На зміну весні давно вже прийшло літо. Був уже липень. Сергієва робота з розпису храму просувалася напрочуд швидко й успішно, він насилу встигав за своїми власними думками й руками, які, наче самі собою, незалежно від Сергієвої волі, наносили й наносили розпис, залишаючи на стінах храму справді таки шедевр - Сергій без найменшого докору самому собі в самовихвалянні міг з повним правом назвати цей розпис таки шедевром, адже він в цьому, врешті решт дещо таки розумів.
  Сергій працював до самозабуття й деколи доходив до справжнього самовиснаження. А тому інколи таки кидав роботу й вони з Оксаною йшли на прогулянку за село, на природу. Так було й того самого дня. Попрацювавши зранку, Сергій відчув надзвичайну втому, адже напередодні трудився над розписом до середини ночі. Він вирішив, пообідавши, зайти за Оксаною й прогулятись околицями Веселого.
  Так і вчинив. По обіді він зайшов до отця Михайла, запропонував Оксані прогулянку, на що вона радо погодилась, і вони вирушили у звичну вже для них подорож довкола села. Отже, була середина липня. Спекота стояла неймовірна. Не звернувши увагу на спеку, як вони взагалі мало на що звертали увагу, коли були вдвох, Сергій з Оксаною, вийшовши за околицю села й перейшовши через узлісся, що завершувало ліс, який починався на березі Дніпра, заглибилися в степове безлісся й простували вже доволі довго степовою стежиною, де, піднята на гострий посвист сінокосу, трава пахучим духом висихання розповідала про швидкоплинність свого зеленого життя. А на гарячому камінні розпечених думок остання крапля бажання прохолоди поволі випаровувалась, породжуючи марево густого лісового затінку у неозорій степовій задусі, де невблаганністю язичницького ідола бовваніла пекельна спека. І з глибин вселенської спраги було видно, як бліде й хтиве небо, розлігшись прямо посеред літа, губами збляклих хмаринок жадібно п"є жагучу насолоду з розпечених долонь сонця, а сп"яніла земля обімліла в обіймах дрімотного полудня й накрила зів"ялими крилами вітру розпашіле своє чоло. Впинаючись же у зніжену плоть стрункої й незрушної тиші, напружене дзижчання настирливих бджіл гострими жалами якихось запізнілих жалів і розкаянь допікало в гіркоті відчуття якоїсь фатальної незворотності й невиправності... Незворотності чого?
  - От так спечище, - витер Сергій долонею спітніле чоло. - Як це ми забрели з тобою в це степове пекло.
  - Так, справді, - погодилася з ним Оксана, - ми тут з тобою опинилися раптом, неначе в якомусь зачарованому царстві палаючого відчаю. Це й справді схоже на фольклорне пекло. Таке враження, наче тебе просто тисне якийсь розжарений неправедний прокльон, намагаючись розчавити.
  - Мабуть, Даждьбог чогось розгнівався, тікаймо ж у володіння Велеса, - кивнув Сергій у напрямку найближчого узлісся, що переходило в густий, дрімучий ліс.
  І вони чимдуж попрямували до рятівного лісу.
  - Привіт тобі, володарю лісового царства, могутній Велесе! - гукнув на повні груди Сергій, - коли вони з Оксаною увійшли до рятівного лісового затінку. - Велика тобі подяка за спасенну прохолоду. Може, ще й струмок нам подаруєш? - озирнувся він навколо.
  - Струмок я тобі подарую сама, - посміхнулась до нього Оксана. - Он там, неподалік, - показала вона, - є один прекрасний струмок, - і пішла вперед, запрошуючи за собою Сергія.
  - Оце так вода, - втершись рукою після того, як напився кришталевої струмкової води з імпровізованого келиха, згорнутого з лопуха, промовив Сергій і озирнувся навколо. - Смачнюча яка вода. А ти тут, як бачу, дуже добре все знаєш, хоча ми й далеченько начеб то від села, - звернувся він до Оксани.
  - Це тобі так лише здається, що ми так вже далеко, а насправді не так вже й далеко. І якщо навпростець, то до села тут рукою подати. А знаю я тут і справді все з самого дитинства. Тут мені знайоме, можна сказати, кожне деревце.
   - А оцей красень тобі знайомий? - показав Сергій на неймовірних розмірів велетенський дуб, що стояв неподалік струмка, затінюючи своєю кроною величезну поляну.
  - Аякже, ще б пак, - підійшла Оксана до величезного дерева, - це ж наша місцева знаменитість, - погладила вона долонею по зашкарублій, подекуди порослій зеленим моховинням, корі старого велетня. - Ти наче в воду дивився, коли звернувся до Велеса - цей дуб і справді називається Велесовим дубом. Кажуть, що цьому дубові більше тисячоліття і під ним провадили свої язичницькі богослужіння ще слов"янські волхви, служителі Велеса, - вона трохи помовчала, наче даючи змогу Сергієві перейнятися всією величчю легенди. - Хоча насправді навряд чи цьому дубу дійсно таки тисячу років, але ж молода парость цього дуба й справді таки могла ще застати часи Київської Русі.
  - Так, так, - підійшов і собі до дуба Сергій. - Істина легенди існує й справді не в строгій відповідності до так званих реальних подій і офіційного літочислення, а у відповідності до найглибших інтуїтивних осягнень народного духу, - він і собі приклав руку до сповненої недосяжної гідності крони, наче намагаючись відчути тисячолітню силу міфу. - Так, тут, на цій галявині, серед різноманіття цієї молодої парослі, неначе серед розгублених племен рослинності, цей тисячолітній дуб вивершує своє всевідання могуттю крони, тисячократною спіраллю першотворень вростаючи в осягнення тієї сили, яка штовхає по замкненому колу новонароджену весняну зелень пагонів безтямно летіти через літнє буяння до осінньої пожухлості й зимового скону. І лише для справдешнього волхва, Велесового сина, відкрита мова шелесту, якою дуб цей розповідає, як коловорот небесних світил народжує шляхи богів, запліднюючи дух народу. Цю мову волхви пізнавали, коли вслухались у гоготіння священного вогню, в мелодію священних співів, у мову жертовного каменю, коли той говорив плюскотом живої крові, розповідаючи про те, як між народженням і смертю встигає прорости вічність, і як між темрявою й світлом розквітає безмежність різнобарв"я, - найбеззахиснішим поглядом, що відкривав його душу до самих найпотаємніших глибин, Сергій звернувся до Оксани, немов з безмовним проханням зрозуміти його.
  - Так, - Оксана немов перехопила нитку Сергієвого натхнення, - адже на опертих на незрушну рівновагу рівнодення терезах прозрінь волхва завжди невблаганно тяжіли шальки сподівань непогамовних племен, коли волхви клали на них посуху й повінь, війну і мир, хворобу і здоров"я, - в такому ж, як і Сергій, поетичному дусі розвивала вона мову, дивлячись на тисячолітню велич дуба. - Всі ж, хто приходив за поміччю до волхва, жадали лише одного - щоб якнайпроникливішими були ті слова, якими всі, хто вірить, моляться про те, щоб не здригнулася рука волхва, коли у неозорості небесних одкровень він врівноважує обидва кінці безмежності, підносячи людську неміч до величі Даждьбога.
  Сергій повільно підійшов до Оксани, обійняв її, й вона довірливо прихилилась до його грудей. Все було щиро й відверто, без жодного слова. Слова були зовсім зайві. Слова могли б навіть все зіпсувати. Потім вони злилися в поцілунку і ще довго стояли обійнявшись, відчуваючи неймовірно могутнє, величне відчуття, що вони стали одним єдиним єством, єдиним тілом, єдиною душею. І це єдине єство, що складалося з раніше двох окремих самотностей, не просто поєднало дві особистості в одну, подвоївши їхні якості, це єдине тепер єство до безмежності розвинуло все найкраще, найдуховніше, найокриленіше, що було в кожного, і до безмежності ж розвіяло, применшило всі ті людські слабкості, які зазвичай ототожнюють зі слабостями плоті, і яких, ясна річ, в Сергія було набагато більше, ніж в Оксани, якщо такі слабкості й взагалі були в неї.
  Сергій буквально фізично відчував, як кожен поцілунок, наче помах доброї чарівниці, поглинав якусь частку з того найтемнішого, чого він хотів би позбутися, але не знав як. Вони відчували, як це захопливе почуття єдиного єства, що зродилося з обіймів і поцілунків, подібно до цього тисячолітнього дуба, поряд з яким вони стояли, вростало своїм корінням в рідну землю, підіймалося над землею могуттю крони, розпросторювалось гіллям у небо, вростаючи плодами найчистішої любові у вічність, єднаючи поєднані любов"ю душі з Богом.
  Додому вони поверталися вже навпростець. Оксана вивела Сергія лісовою стежиною на проїжджу дорогу, якою вони напрямки попростували до села. Вони йшли, обійнявшись, узбіччям дороги, не звертаючи жодної уваги на автомобілі, які проїжджали повз них. Сонце вже починало скочуватися до вечірнього пругу, й полуденна спека поволі почала розбавлятися приємною прохолодою.
  - Розумієш, - промовив Сергій, побачивши в своїй, освітленій спалахом любові, душі ті темні закапелки, які все ще заважали йому відчувати себе повністю відвертим. - Розумієш, я довго думав, що ж мене у спілкуванні з тобою все гнітить, не дозволяючи бути з тобою повністю розкутим. Зараз, мені так здається, що я розумію це. Як би це тобі сказати...
  - Скажи, як є, - просто промовила Оксана, - скажи перше, що навертається на язик.
  - Жінки. Мої стосунки з жінками, - випалив він перше, що спало на думку, - Розумієш... Як би це тобі пояснити. Я не виправдовуюсь, зовсім ні. Але все це все одно виглядає, як щось недостойне, гріховне, чи що. Хоча.. Все починалося з великого кохання, першого, чистого, щирого кохання, яке потім виявилося нещасливим. А потім, - він якось ніяково подивився на Оксану, - навіть не знаю, як би це правдиво й відверто пояснити...
  - А нічого пояснювати й не треба, - своїм глибоким світлим поглядом подивилась у відповідь Оксана. - Я бачу, відчуваю тебе зараз таким, яким ти зараз є. І той стан, з якого ти став тим, чим ти зараз є, не важливий для мене зараз, хоча я насправді, повір вже мені на слово, прекрасно знаю й розумію все, що з тобою було в попередньому твоєму житті, не зважаючи на свою позірну наче б то недосвідченість затворниці в таких світських пристрастях, в яких ти, зрештою, просто неминуче перебував. Я ж бо теж, зрештою, жила й навчалася в Києві, перебувала, так би мовити, в самій гущі так званої цивілізації й прекрасно знаю, що являє собою сучасне суспільство і його мораль. І ще я хочу тобі сказати... - глибоко й проникливо, наче наскрізь пронизавши Сергія, подивилась вона прямо йому в очі. - Наразі в тебе таке відчуття, неначе ти вже повністю покінчив з цим своїм минулим, наче ти вже повністю розірвав цю, так би мовити, пуповину, що єднає тебе з тим, що породило твої найтемніші вчинки, за які тобі найбільше соромно зараз. Але на жаль, - вона знову пронизала його гостро й безжально правдивим, а водночас теплим і співчутливим поглядом, - на жаль це поки що ще не зовсім так. Як кажуть, ти виграв битву, одну з битв, можливо одну з найвирішальніших битв, але все ж попереду ще залишилось перемогти ще в декількох битвах, щоб перемогти у всій війні взагалі. І я допоможу тобі. Ми разом переможемо.
  - Що ж, з таким полководцем, як ти, не виграти війну - просто сором. Ми обов"язково переможемо.
  - Не з полководцем, а з порадником і другом.
  - В такому разі, - Сергій замислився на мить. - Хотілося б звіритися другові ще в деяких своїх сумнівних якостях. Можливо разом ми більш повноцінно розберемось.
  - Що ж, давай свої проблеми. Розберемось.
  - Доведеться знову починати з роздуму, як би це тобі пояснити, - Сергій знову замислився, пройшовши декілька кроків у розмірковуваннях. - Розумієш, я стараюсь жити так, як би це було правильно щодо тих ідеалів добра, краси й справедливості, які мені останнім часом були відкриті Святи Письмом, заповідями Божими в тому вигляді, в якому доносить їх до нас українське православ"я. І все ж, - він знову замовк на декілька кроків. - І все ж, як на мене, мені не завжди це вдається. Що цьому виною, чи моє невірне розуміння цих самих ідеалів, чи моя неправильна поведінка, чи й те й інше разом...
  - Загалом, це нормально, - спокійно дивлячись вдалечінь, наче аж трохи замріяно, мовила Оксана. - Це нормально, коли ти все ж вважаєш свою поведінку не цілком ідеальною. Було б гірше, якби ти, навпаки, вважав самого себе абсолютно довершеною людиною. І все ж, хотілося б знати конкретніше, що саме тебе не влаштовує.
  - Конкретніше? - подивився на неї Сергій. - От, наприклад, я дуже часто потрапляю в ситуації, коли переді мною, може й постає вибір, але вибирати я маю все ж одну єдину дію, яка б відповідала тим ідеалам, про які я тобі вже говорив. Але здійснивши вже певну дію, яка наче б то є абсолютно вірною з усіх точок зору, я врешті потрапляю в якусь непевну, можна сказати, подвійну ситуацію, коли з одного боку, все наче вірно й сам Ісус Христос напевне схвалив би саме таку мою дію, а з іншого боку все виглядає так, ніби цей мій вчинок - просте, звичайне марнославство, звичайне людське бажання слави світу цього.
  - Наприклад.
  - Наприклад? Наприклад, пам"ятаєш той мій майже героїчний вчинок... Врешті, - посміхнувся Сергій, - намагання вчинку, який я хотів здійснити, але так і не здійснив. Це було того самого першого ранку мого перебування у вашому селі, коли я прийшов до храму з наміром зайнятися його розписом і застав двері храму відчиненим, подумав про можливість пограбування й...
  - Так, так, - посміхнулась тепло й Оксана, - дуже добре пам"ятаю, як ти тоді рвучко розчахнув двері, очевидно, з наміром кинутися на зловмисників.
  - Так, наміри в мене були дійсно рішучі, але здійснитись їм не судилося, оскільки в церкві того ранку я застав тебе, коли ти молитовно зверталась до Бога. І, зрештою, замість героїчного вчинку ми отримали комедійну сцену, щось на зразок німої сцени з "Ревізора" Гоголя. Отут, до речі, трапився цей третій варіант: можна було, або покинути все на розсуд Бога й звернутися до людей за поміччю, хоча це й могло дозволити злочинцям втекти, або ж здійснити героїчний вчинок, який потім виглядав би, можливо, як земне марнославство, але врешті трапився третій варіант - комедійний пшик.
  - Зовсім ні, - заперечила йому Оксана. - Можливо це виглядало на перший погляд і комедійно, навіть кумедно, але це зовсім не так, зовсім. З цього приводу можна пригадати тільки одного з найкомедійніших героїв в історії світової літератури Дон Кіхота з Ламанчі, кумедні, навіть смішні, на перший погляд, вчинки якого були зрештою вчинками, які в найбільшій мірі відповідали найвищим ідеалам добра, краси й справедливості.
  - Що ж, донкіхотство, я думаю, не найгірший із гріхів. Але бувають, причому набагато частіше, все ж випадки більш однозначні. От хоча б та наша хлопчача витівка з Миколою, коли ми з ним влаштували гладіаторський поєдинок на очах у вас усіх, включно з його учнями, - іронічний вираз з"явився на обличчі Сергія. - Пам"ятаєш цю битву?
  - Звичайно пам"ятаю. Нормальне спортивне змагання, - хотіла Оксана згладити Сергієву іронію. - Звичайний спортивний, так би мовити, виступ.
  - Я вдячний тобі за спробу пом"якшити мою дурнувату вихватку з цією бійкою, але ж, але... Але ж, я знову таки, вчинив, наче б то, так, як тільки й можна було вчинити в тій ситуації. А збоку виглядає все ж воно якось, ніби хлопчача марнославна задерикуватість. І перемога моя, врешті теж не надто красиво виглядає з цього самого другого боку. Адже ж, хоч і не на всі сто, але ж на дев"яносто відсотків то я мав бути переконаним, що таки переможу Миколу, зважаючи на мою кваліфікацію. Одне слово... - вираз якоїсь розгубленості позначився в погляді Сергія.
  - Одне слово, це все схоже на занадто прискіпливе інтелігентське самокопання. Малопродуктивне, до речі. Адже, чим глибше й ширше ти копаєш, тим неозоріші горизонти для нових нерозв"язних питань відкриваються.
  - Можливо, можливо... - не дуже рішуче погодився Сергій. - Але ж тут ще одна річ. Ще один, так би мовити нюанс. Адже ж, Ісус навчав всі добрі діла, принаймні всі справи, які ти вважаєш достойними хвали, робити таємно, принаймні не для всезагального огляду та обговорення. А в мене, як на те, все виходить, наче я, навпаки, все роблю на позір натовпу з розрахунком на людську похвалу. Звичайно, все виходить якось само собою, спеціально я ні про що не задумуюсь, коли підходить до діла, а вже потім...
  Як і всі незвичайні події, це сталося, як завжди, несподівано. Сергій з Оксаною вже були на околиці села і проходили якраз повз місцеве футбольне поле, яке, звичайно ж, не можна було порівняти з полями найкращих стадіонів, але ворота й розмітку мало все ж пристойну, і хоча збита й стоптана ногами місцевих форвардів трава не встигала відростати, щоб покрити лисніючі поляни голої землі, ніхто з тутешніх завзятих футболістів на це уваги не звертав, поринаючи в захопливу круговерть боротьби за м"яч.
  І тоді, як Сергій та Оксана проходили біля футбольного поля, на цьому ристалищі якраз відбувався один з тих запеклих поєдинків, що вирішував долю великого чемпіонату села Веселого, чемпіонату, який клав підмурівок для п"єдесталу слави багатьох з місцевих Пеле й Марадон, розповіді про неперевершені удари яких будуть живити хлопчачу уяву місцевого юнацтва аж до наступного чемпіонату.
  Аж тут якраз одним з таких неперевершених ударів місцевого форварда м"яч був спрямований у ворота, але був відбитий таким же неперевершеним воротарем, після чого цей м"яч полетів через голови глядачів за межі поля аж на проїжджу дорогу, яка проходила поряд. Один з хлопчаків, вік та професіоналізм якого поки що не давали йому права брати участь у чемпіонатах, але не забороняли стати в нагоді хоча б повернувши м"яч на поле, миттєво кинувся за свавільним м"ячем, не звернувши уваги на автомобіль, який якраз проїжджав дорогою, швидко наближаючись до місця, куди якраз падав м"яч. Автомобіль, м"яч і хлоп"я, яке бігло за цим м"ячем, мали опинитися в одному й тому ж саме місці в один і той же час - Сергій, що якраз знаходився зовсім поряд з цим саме місцем, миттєво зрозумів та оцінив ситуацію і з виробленою ще в армійські часи спритністю й майже автоматизмом кинувся під колеса авто, щоб вихопити з-під цих колес хлоп"я, яке, розгублене, було б неминуче збите автомобілем, водій якого, звичайно, натиснув на гальма, але це вже ніяк не змогло б урятувати дитину...
  Ухопивши в обійми сторопілого хлопця буквально за метр перед бампером машини, Сергій, притиснувши його, перекинувся через голову і встиг таки вислизнути з-під коліс, але трохи таки не встиг вчасно підібрати ліву ногу, яку ударило краєм бамперу.
  Все відбулося миттєво. Ніхто з футболістів та глядачів не встиг ще нічого зрозуміти. Оксана теж тільки почала усвідомлювати подію. Навіть сам Сергій ще мало що свідомо розумів і ще вповні не відчув болю в забитій нозі, коли за декілька метрів мертво зупинився автомобіль.
  Аж ось ця довга німа мить закінчилась. З автомобіля вискочив зблідлий від переляку водій. Кинулися до місця події і гравці з глядачами. Оксана миттєво підбігла до Сергія, який, стискаючи хлопця, почав уже відчувати дуже гострий біль в гомілці, настільки гострий, що йому почало паморочитися в голові, і все навколо здавалось як в уповільненому кіно, а голоси оточуючих все більше й більше даленіли.
  Зціпивши зуби від болю, Сергій розімкнув руки, щоб випустити зі своїх обіймів хлопця, якого, оторопілого, підхопили інші хлопці, поставили на ноги й почали приводити його до тями. Сергія ж, який скорчився від болю, підхопили на руки водій нещасливого автомобіля з хлопцями і вкинули його на заднє сидіння легковика, після чого на переднє сидіння сіла Оксана і авто рвонуло до лікарні.
  В поліклініці Сергієві зробили рентгенівський знімок, виявивши тріщину, і наклали на травмовану ногу гіпс. Потім його відвезли за наполяганням Оксани додому до отця Михайла, де б Оксані було зручніше доглядати за поки що безпорадним художником.
  
  
  
   13.
  
  
  Більш-менш Сергій прийшов до тями вже наступного дня, прокинувшись вже в оселі отця Михайла. Було вже близько десятої години ранку, коли він насилу відірвав від подушки важку голову, загальмовану від нашпигованих в його тіло знеболювальних та заспокійливих ліків. Нога під гіпсом хоча ще й нила, але біль вже трохи вгамувався і був доволі стерпним. Та й взагалі, виринаючи з пітьми вчорашнього больового шоку й нервового стресу, Сергій на контрасті дуже різко відчув приплив бадьорості і сил, що вибухнули в ньому. Та й за вікном буяв прекрасний, сонячний літній ранок. За вікном оселі отця Михайла та Оксани, оселі, в якій Сергій, хоч і не був ще господарем, але ж не був уже й гостем!
  - Доброго ранку! - почув Сергій голос Оксани, яка нечутно увійшла в кімнату. - Як себе почуваєш?
  - Коли я тебе бачу, то завжди почуваю себе чудово, - поглянув він на Оксану й зрозумів, що цієї ночі вона навряд чи спала дуже добре, але не хотіла, щоб Сергій про це здогадався.
  - Але, зважаючи на твою ногу, я маю право не зовсім повірити твоїм словам.
  - А я, зважаючи на свою ногу, маю право на прохання, щоб ти підійшла до мене ближче, аби я мав можливість тебе поцілувати. Інакше я сам змушений буду стати на свою хвору ногу, щоб підійти до тебе.
  - Ти мене шантажуєш? - Оксана присіла на ліжко поряд з Сергієм і ніжно його поцілувала.
  - Так, такі оце вони, морально нестійкі міські художники з темним минулим.
  - Нічого, нічого. Ми швиденько просвітлимо ваше минуле, аби майбутнє було щонайсвітлішим.
  - Що ж, з тобою поряд, я думаю, я швидко стану на ноги в прямому й переносному сенсі слова. Хоча, - Сергій взяв обома руками руку дівчини, - пам"ятаєш нашу з тобою вчорашню розмову.
  - Я то пам"ятаю. Але головне, щоб ти сам все пам"ятав після вчорашнього, - ласкаво пригладила вона його свавільне розкуйовджене волосся.
  - Не хочу, знову ж таки, виглядати хвальком, що підкреслює свій героїзм, але те, що зі мною сталося вчора, й справді таки не найстрашніше, що зі мною бувало в житті, і вже точно не саме найстрашніше, що може статися зі мною - значно гірше було б для мене, якби ти була до мене байдужою. Але зараз мова не про це, - Сергій пильно вдивився в співчутливі Оксанині очі. - Пам"ятаєш, що я вчора тобі говорив, як мої, здавалося, нормальні вчинки згодом, після того, як на ці вчинки вже можна, так би мовити, поглянути здалеку й збоку, виглядають, наче звичайна марнославна гонитва за земною славою, славою, яка в очах Бога не варта ламаної копійки, адже Бог устами Христа заповідав нам робити добрі вчинки якомога таємно, уникаючи цього славословного поголосу, такого жаданого саме для марнославців. От і цей вчорашній випадок зі мною. Що я мав робити? Я навіть подумати ні про що не встиг. Все сталося саме собою, майже не свідомо з мого боку, так би мовити, на автопілоті, як ми це називали з друзями в Армії. А втім, я зробив саме те, що я тільки й міг і повинен був зробити. Мій вчорашній вчинок, як не крути - єдино можливий з усіх можливих і неможливих вчинків у тій ситуації. Вчини я по-іншому, і я навряд чи міг би зараз дивитися тобі прямо в очі, та й в дзеркало навряд чи зміг би подивитися зранку. І все ж, як би то не було, здалеку й збоку це можна тлумачити, як жадобу слави в очах людей, слави, якої так зараз жадають, наприклад, політики, а політтехнологи називають ще цю славу "піаром".
  - А знаєш, я після нашої з тобою вчорашньої розмови на цю тему якраз багато думала саме про ці твої застороги, - замислилася Оксана на мить. - І от що я про це думаю. Все, що ти робиш, ти робиш правильно, можна навіть сказати, єдино правильно і згідно з найвищими вимогами якої завгодно моралі. А всі оці твої сумніви щодо можливої оцінки твоєї поведінки з іншого боку походять від того, що ти просто знаєш про існування цього другого боку, більше за те, ти навіть був там, на тому іншому боці, і тому й знаєш про ці можливі оцінки як ніхто інший. Праведникам легше - вони ніколи не були на іншому боці. На жаль, ти поки що не праведник, як і я сама, зрештою. Але з часом ти все ж приб"єшся безповоротно до одного берега, і будеш оцінювати як самого себе, так і всіх інших з одного єдиного, істинного боку. Це, зрештою, майже те ж саме, що я говорила тобі і вчора, коли зазначила, що ти ще не зовсім позбавився вантажу твого минулого, який все ще тягне тебе до низу, не дозволяючи тобі вільно літати в повітрі істинного життя.
  - Як ти це добре сказала, - Сергій обійняв її за плечі, й вона лагідно прихилилася до його грудей. - Але я тут з тобою трохи маю посперечатися. Ти сказала, що я ще не праведник - тут я з тобою згоден на всі сто. Це факт, який не потребує доведення. Але ж ти ще сказала це саме й про себе, мовляв, ти, як і я, теж не праведник, тобто, вибачаюсь, - посміхнувся він, - не праведниця. А тут я можу вже з тобою й посперечатися. Мені, наприклад, здається, що ти все ж таки якраз і є праведницею. Саме так. Як би це тобі не здавалося дивним. Ти звичайна земна праведниця.
  - Звичайно, - вона відірвалася від Сергієвих грудей, й підійнявшись, лагідно посміхнулася, - ти маєш право вважати все що завгодно, але проголошувати звичайних людей праведниками - як на мене, все ж таки гріх. І взагалі проголосити когось праведником має право лише сам Бог і лише наступні покоління. Принаймні, я так вважаю.
  - Добре, добре, - примирливо погладив її руку Сергій. - Не будемо сперечатися. Але для мене особисто ти завжди будеш праведницею. І до речі, - наче щось згадавши, похопився він, трохи аж стиснувши її руку, - вибач, але... Тобто я хотів сказати, - ніяковіючи, затнувся він. - Я звичайно, ще не робив тобі формальної пропозиції, так би мовити, як це належить, але ж і так, я думаю, зрозуміло, чим наші з тобою стосунки мають закінчитися, тобто я маю на увазі... - він навіть трохи зашарівся, як якийсь хлопчисько.
  - Я все розумію, не треба зайвих слів.
  - Так от стосовно цього. Я маю на увазі. Тобто, - він все ніяк не міг наважитися сформулювати своє питання. - Тобто, я маю на увазі те, що ти монахиня. От що, - він аж видихнув з полегшенням.
  - Ось ти про що, - зі своєю звичайною спокійною лагідною посмішкою відповіла Оксана, розвіюючи побоювання Сергія, що це питання поставить її в якесь незручне становище. - Тут якраз ніяких складностей і немає. По-перше, я поки що не монахиня.
  - Як це? - здивувався Сергій.
  - Дуже просто. Може чув, що перед тим, як стати монахом чи монахинею, людина зазвичай буває ще послушником.
  - Звичайно. Тобто, ти хочеш сказати, що?..
  - Так, я поки що послушниця.
  - Але ж ти, здається, вже досить таки довго... Вибач, звичайно, я не хотів сказати, що...
  - Так, я тебе знову ж таки, прекрасно розумію. Так, я вже досить довго знаходжусь у монастирі святої Ольги. І причина того, що я досі послушниця, зовсім не в тому, що я все ще не наважилась до цього часу рішуче й безповоротно перетнути межу, яка відділяє мене назавжди від мирського життя. І справа тут теж не в тому, що мої монастирські подруги ще не впевнені в моїй готовності віддано служити Господу. Тут річ зовсім в іншому, - обличчя Оксани якось посерйознішало, навіть стало якимось суворішим. - Просто ігуменя нашої обителі ще з самого першого дня, коли я тільки прийшла до монастиря, сказала мені під час нашої з нею першої розмови, що вона бачить, що в моєму майбутньому Бог мені ще надасть можливість обирати між двома можливостями служіння йому: я або залишусь у монастирі й буду разом зі своїми сестрами служити Господу як його наречена, або ж стану ще дружиною звичайного смертного й буду разом з ним служити Богу в миру, допомагаючи людям і виховуючи дітей, - вона зашарілась. - І який з цих шляхів угодніший Господу, поки що не відомо. Звичайно, тоді я ніяк не могла повірити таким передбаченням і заперечувала як могла можливість мого заміжжя коли б то не було, але матінка ігуменя все ж домоглася того, щоб я залишалась таки послушницею до того часу, аж поки вона сама не скаже мені, що час настав і я готова вже стати нареченою Господа, вона наполягла щоб до того часу я навіть не згадувала про можливість стати монахинею. Я погодилася з нею. Але насправді навіть не припускала можливості вибору між монастирем і заміжжям. Не припускала до самого останнього часу навіть думок про це. Я про цю розмову вже майже забула. Але...
  - Але останнім часом все, я маю надію, що все змінилося, - Сергій стиснув її руку.
  - Можливо, - вона довірливо подивилася в очі Сергія, на що він відповів таким же відвертим і довірливим поглядом.
  - Не можливо, а обов"язково. Передбачення вашої ігумені справдились. Крапка. До речі, так би хотілось побачитися з цією вашою матінкою ігуменею. Я бачу, що це зовсім не проста людина, ваша матінка ігуменя. Як її, до речі?
  - Параскева. Матінка Параскева.
  - Матінка Параскева, - задумливо повторив Сергій. - Спасибі матінці Параскеві за те, що ти діждалась мене послушницею. Але я тебе й монахинею б, маю надію, випросив у Бога собі в наречені.
  
  
  
   14.
  
  
  Пробайдикувавши декілька днів на догоду своїй травмованій нозі, Сергій з допомогою палиці, подарованої селянами, й автомобіля отця Михайла таки дістався до храму й продовжив свою роботу. Проте його змушене байдикування не надто вже дошкульно дозолило Сергієві неможливістю приступити до роботи, адже перебування в оселі отця Михайла під дбайливою опікою Оксани було для нього скоріше щасливим подарунком долі, аніж приводом для докорів цій долі.
  Спокійна, рівна, але від цього не менш незглибима ніжність Оксани, вже повноправна після оприлюднення стосунків Сергія з Оксаною батьківська любов отця Михайла наповнювали оселю, а разом з тим і душу Сергія, чудесним чином загоюючи його травму, якій він власне був таки вдячний за це неймовірне щастя перебування серед щиро люблячих, чистих і незрадливих сердець.
  Намагаючись на позір не виставляти свого душевного стану, отець Михайло все ж ніяким чином не міг приховати того внутрішнього сяйва, яким світилося його обличчя з тих пір, як він дізнався про рішучу й незворотну зміну в долі його доньки, а втім, переміни і в його власній долі, що відбулася завдяки цьому приїжджому незнайомцю, художнику, який з"явився в їхньому селі лише заради розпису храму, а виявився врешті винуватцем перемін в житті родини Михайла Архиповича, перемін, на які той, власне, сподівався вже чимдалі все менше й менше, намагаючись, як би це не було для нього тяжко, призвичаїтись до наявного стану речей і змиритися з долею.
  І ось раптом таке неочікуване щастя! Михайло Архипович вже починав відчувати лагідь і затишок повноцінного сімейного вогнища, почуваючи себе повноцінним головою родини. Він вже майже фізично відчував на своїх руках ваготу свого майбутнього довгоочікуваного первістка-онука, втім водночас таки побоюючись такими своїми передчуттями зурочити таке жадане майбутнє щастя, хоча всі ці його душевні поривання, звичайно, й не відповідали суворим вимогам ортодоксального християнського вчення, в чому Михайло Архипович віддавав собі повний звіт, але вдіяти таки нічого з собою не міг, покладаючись на боже милосердя.
  І якщо вже бути до кінця відвертим, то отець Михайло давно вже помітив натяки на можливість виникнення особливих стосунків між його донькою й молодим художником. Але, побоюючись сполохати свою тендітну надію, аби в разі, якщо його передбачення не справдиться, не занадто розчаруватися, він старався якомога відганяти від себе всі надміру вже райдужні передчуття.
  І ось, на тобі! Така найочікуваніша й така найбажаніша новина застала, як завжди зненацька. Сергій і Оксана вирішили одружитися! Як грім серед ясного неба, чи то пак, як сонце серед ночі - сонце, яке тепер цілодобово світило в душі Михайла Архиповича, випромінюючи через його очі світло справдження найзаповітніших мрій і надій.
  Сергій же, в свою чергу, відчуваючи душевний стан отця Михайла, дозволив і собі повністю віддатися чарівливому духу затишного сімейного вогнища, яке сам таки й запалив. Коли ж він, не зважаючи на все ще хвору ногу, все ж таки покинув свій затишний сховок, щоб продовжити свою улюблену роботу над розписом храму, то в повній мірі відчув зміну в, так би мовити, суспільній свідомості місцевого соціуму. Село - є село, й вражаюча новина про майбутнє поєднання доль Оксани й Сергія розповсюдилась якось самохіть, стиха й непомітно ще до того, як про це було вперше мовлено самою Оксаною в розмові зі своєю подругою.
  Село - є село. Безмежна радість з приводу щасливого повороту в житті загальної улюблениці Оксани просто таки переповнювала шумливий казан сільського життя. Кожна сім"я села Веселого просто таки перетворилася на достеменну копію обожнюваної сім"ї отця Михайла, переживаючи загальне щастя. Тим паче, що найщиріше бажання щастя улюбленій Оксанці поєднувалося тепер ще й з таким же щирим бажанням щастя і для Сергія, котрий після того, як, ризикуючи власним життям, вихопив хлоп"я з-під коліс автомобіля, став для "веселиків" нітрохи не менш улюбленим, аніж сама Оксана.
  А що вже казати про бабу Горпину, для якої Оксана й Сергій стали не менше, якщо навіть не більше, дорогими, ніж її власні діти й онуки! Ця, мало не столітня, бабуня переповнена радістю за своїх улюбленців, переживала трохи не другу молодість.
  Одне слово, весілля вирішено було відгуляти на Покрову. До того часу Сергій мав уже закінчити розпис храму. Власне розпис він мав би вже закінчити раніше, під кінець літа. Але тут ще трапилась одна нагода зробити відкриття новозбудованого й розписаного храму ще більше значущим.
  Отець Михайло давно вже слідкував за долею розграбованих свого часу радянськими комуністичними вандалами церковних цінностей. І ось, як на диво, нещодавно натрапив на слід однієї зі святинь, яка була викрадена комуністами в тридцятих роках під час руйнування Божого храму саме в селі Веселому, храму, що на той час належав Українській Автокефальній Православній Церкві. І була це ікона саме Покрови Пресвятої Богородиці! Ікона, написана свого часу саме для церкви села Веселого в Київській Печерській Лаврі одним з видатних майстрів українського середньовічного церковного малярства, який на той час був монахом Києво-Печерського монастиря.
  Ікона ця була створена на замовлення одного з українських князів в чотирнадцятому столітті, в часи, коли Україна ще називалась Руссю й була однією з частин Великого Князівства Литовсько-Руського, при чому частиною, яка власне й визначала не лише панівну релігію цієї держави, але і її мову й культуру. Оця саме ікона, яка з доброї волі українського князя-мецената з чотирнадцятого століття перебувала в місцевому храмі села Веселого, була викрадена більшовицькими варварами і зникла, очевидно, продана якимось із компартійних бонз.
  І ось ця неоціненна святиня випірнула в одному з закордонних каталогів ікон, які мали бути продані на одному з аукціонів. На цю новину й натрапив отець Михайло. Ціна, звичайно ж, була не підйомна. А як би це було доречно й велично, як би це було угодно Богові й Пресвятій Богородиці, якби ця святиня повернулася тепер на свою Батьківщину, в Україну, та ще й саме в село Веселе! Але ж - ціна...
  Отець Михайло спершу не став турбувати Сергія ще й цією проблемою, вважаючи, що тому й без цього вистачає проблем. Панотець спробував самотужки справитися з цим, кинувшись за допомогою до місцевих скоробагатьків за пожертвами, щоб назбирати необхідну для викупу ікони суму. Звичайно, сучасні меценати були вже не такими безоглядними жертводавцями, якими в свій час були давні Українські князі, на замовлення одного з яких і була власне створена ця ікона, але все ж певні суми таки на викуп ікони поступово надходили. Але все ж занадто поступово...
  Був липень, аукціон був призначений на вересень, а сума пожертв була ще занадто мізерною, щоб встигнути назбирати достатньо грошей до призначеного терміну. І ось якось, розпитуваний Сергієм з Оксаною, перейнятими якоюсь надзвичайною стурбованістю панотця, Михайло Архипович поділився своїми не надто веселими думами з приводу можливого повернення безцінної ікони до себе додому, в село Веселе. І як не дивно проблема ця була тут же вирішена. І вирішив цю проблему Сергій.
  Справа в тому, що замовлень у Сергія було, як завжди, досить багато, і він мав можливість обирати, яке із замовлень виконувати зараз, яке - потім, а яке, можливо, і взагалі не виконувати. Зараз, наприклад, Сергій, виконував розпис храму у Веселому, за який узявся відразу ж після того, як отець Михайло запропонував йому цей розпис, хоча й до пропозиції отця Михайла у нього вже було декілька пропозицій, які були відкладені.
  Однією з таких відкладених пропозицій було замовлення на реставрацію храмового розпису в одному зі східноукраїнських храмів. І замовлення це зробив Сергієві один з новоявлених нуворишів, який, будучи родом саме з того східноукраїнського містечка, храм якого й потребував цієї реставрації, розбагатів на торгівлі нафтопродуктами, й тепер хотів віддячити містечкові, в якому народився, очевидно, за факт свого неоціненного народження реставрацією храму, яку б здійснив, як йому сказали, один з найкращих майстрів сучасної України.
  Попередня розмова Сергія з цим багатим замовником відбулася поки що по телефону, замовник чемно прохав Сергія прийняти його пропозицію, обіцяючи зі свого боку фінансове забезпечення цього заходу в необмежених кількостях, тобто запевнив, що заплатить яку завгодно суму, яку б не назвав Сергій, який, в свою чергу, пообіцяв подумати над пропозицією, але скорого рішення не обіцяв, посилаючись на велику кількість замовлень і свою зайнятість, що врешті було таки й правдою. Тимчасом, взявшись за розпис храму в Веселому, поринувши в роботу, а одночасно ще й поринувши в життя села й стосунки з Оксаною, Сергій про інші замовлення поки що не згадував.
  Але після розмови з отцем Михайлом про можливість викупу для храму у Веселому знаменитої ікони і про не підйомну вартість такої можливості, Сергій якраз і згадав про цю пропозицію нафтового магната, особливо в тій її частині, де йшла мова про фінансовий бік цієї пропозиції. Коротше кажучи, Сергій потелефонував цьому своєму багатому замовнику й запропонував тому замість оплати за реставрацію храму, яку Сергій виконає, викупити знамениту ікону Покрови на аукціоні й передати потім цю ікону в храм села Веселого, на що замовник радо погодився.
   От таким чином, власне, й була вирішена проблема. Можна навіть не наголошувати, наскільки після цього свого рішення Сергій виріс, якщо це могло бути після його й так майже обожнювання, в очах громади Веселого. Хоча для самого Сергія, як він жартував з Оксаною, всяке його добре діло було перш за все лише черговим приводом для боротьби з гординею.
  Отже, до кінця літа розпис храму в Веселому мав бути вже закінчений, і Сергій негайно мав приступити до реставрації іншого храму, передоплату за що мав би десь вже на той час отримати отець Михайло і вся громада села Веселого у вигляді викупленої саме для місцевого храму ікони.
  Наскільки Сергій зрозумів із попередньої розмови з замовником і з присланих ним фотографій, роботи над реставрацією в нього було б не надто вже й багато, так що до Покрови, якщо постаратися й робота піде вдало, можна було б цілком і встигнути: до Покрови - тобто до свого власного весілля.
  Але якщо б він навіть не встиг із закінченням реставрації до Покрови, думав собі Сергій, то можна буде закінчити її вже й після Покрови, тобто після весілля вже в ранзі не холостого художника-перекотиполя, а статечного сімейного майстра. Чомусь ця перспектива перетворення його на повноправного сім"янина надзвичайно тішила Сергія, особливо ж коли він уявляв що його другою половинкою буде саме Оксана.
  А поки що справи йшли своєю чергою. Робота над розписом храму просувалася напрочуд швидко і вдало. Під Сергієвим пензлем справді таки народжувалася річ надзвичайна, й хоча хвалити самого себе - справа невдячна, йому іноді все ж хотілося вигукнути щось на кшталт похвали своїй власній роботі: так вже доладно була вирішена загальна композиційна побудова, в яку, наче потічки у велике річище, так природно вливалися окремі епізоди, так вже напрочуд довершено вигравала колористична палітра, з першого погляду вбираючи очі...
  Поки що, до завершення роботи, Сергій найсуворішим чином забороняв кому б то не було дивитися на свою роботу, хоча інколи виникала майже непереборна спокуса показати бодай Оксані це диво, що немов саме собою народжувалось - так наче рукою Сергія поза його волею водила якась всемогутня потойбічна сила. Він, звичайно, перемагав цю спокусу, втішаючи себе передбаченням про те, як він покаже вже повністю готовий розпис. Покаже вперше - першою, хто побачить його роботу буде Оксана.
  Таким чином, навдивовижу успішне просування роботи, тепло сімейного вогнища, біля якого він щодня зігрівав свою душу, наснажуючись на продовження розпису, неймовірне передчуття майбутнього щастя загоїли Сергієву травму так швидко й непомітно, що він навіть не міг потім точно згадати, коли ж саме забув удома свій ціпок і пішов зранку до храму обома своїми власними здоровими ногами.
  А крім роботи Сергієві довелося займатися в цей час ще й влаштуванням своїх власних справ. По-перше, ясна річ, треба було познайомити Оксану з Сергієвою мамою. Важко навіть уявити, наскільки радісною була для Лідії Антонівни новина про те, що Сергій знайшов таки нарешті свою половинку, і наскільки ця радість стала більшою, коли вона познайомилася з Оксаною, адже побути хоч трохи поряд з цією дивовижною дівчиною й не стати хоч трохи благороднішим і щасливішим було просто неможливо.
  А ще в цей час Сергій їздив з Оксаною в її монастир. Оксані треба було попрощатися зі своїми сестрами, побачити востаннє настоятельницю, адже матінка Параскева була для Оксани майже другою матір"ю. Та й крім всього іншого, Сергієві таки дуже хотілося познайомитися з цією незвичайною жінкою, яка передрекла його коханій Оксані щасливе заміжжя й, так би мовити, подарувала їм кохання.
  Прибули вони з Оксаною до монастиря погожого літнього ранку. Зустріч була надзвичайно теплою. Всі щиросердно бажали закоханим щастя. Бажала щастя їм, звичайно ж, і сама матінка Параскева. Хоча... Хоча Сергієві чомусь здалося, що в глибині її очей проглядав таки ніби якийсь смуток. А може це йому тільки здалося. Втім, він вирішив, що якби в глибині душі ігумені й зачаївся непроханий сум, то нічого дивного в цьому таки й не було б - попрощатися з такою дівчиною, як Оксана, було подією не з веселих. Хоча й розмова Сергія з настоятельницею монастиря видалася йому теж не зовсім зрозумілою. Була це розмова справді таки дивна, надзвичайна, але...
  Матінка Параскева була справді дуже щасливою з того, що Оксані трапився такий наречений, як Сергій. Ні, вона таки вважала його гідним бути поряд з її підопічною. Але... Розмова стала згодом насправді дивною. Матінка Параскева, раптом прискіпливим довгим поглядом зазирнувши Сергієві в очі, спитала його, чи він пригадує свій сон, який йому наснився в першу ніч його перебування у Веселому! Ошелешений Сергій не стільки намагався пригадати, який саме сон насправді наснився йому тієї самої першої ночі його перебування в Веселому, скільки хотів збагнути саму можливість того, що ця добросерда сива жінка й дійсно таки може знати про те, що йому таки наснився тоді сон...
  Але матінка Параскева своїми напутніми словами наштовхнула Сергія на згадку про справдешній сон тієї ночі. Так, після її спершу туманних натяків, а потім все прозорішого змалювання його сну, Сергій таки досить чітко згадав той свій сон, який справив на нього на той час велике враження, але згодом забувся, як забуваються власне всі сни. І от зараз якимось недовідомим чином матінка Параскева видобула цей сон з його пам"яті. Сергій згадав, що в цьому сні йому являлися й сам Господь в образі отця Михайла, який, власне, сприймався Сергієм як образ його власного, ніколи йому не відомого, батька; була там і сама Богоматір-Оранта, яка теж дивним чином зливалася то з образом Оксани, то з образом її матері й матері самого Сергія... Але головне, що Сергій пригадав зараз саму суть того сну, вірніше, можливо, навіть не пригадав, а тільки зараз з допомогою матінки Параскеви справді зрозумів глибинний смисл того сну - і полягав той смисл у спонуканні Сергія вищими силами до правильного вибору. Так, і Отець Небесний і Матір Божа спонукали Сергія не схибити, наставляли зробити правильний вибір... Правильний, вірний вибір - саме на цьому наголосила й матінка ігуменя, чи то нагадуючи, чи то розтлумачуючи Сергіїв сон.
  Збитий з пантелику, ошелешений враженням від зіткнення зі справді чимось дивовижним в образі матінки Параскеви, Сергій, розмірковуючи, ще довго блукав затишними, впорядкованими доріжками монастиря, доки Оксана, попрощавшись зі своїми подругами, теж розмовляла зі своєю улюбленою матінкою Параскевою. Коли ж Оксана підійшла до Сергія, то він побачив і на її обличчі враження досить далеке від беззастережно безхмарної радості. Хоча, яка така беззастережна радість може бути після прощання з подругами і головне з такою наставницею, як матінка Параскева. І все ж. І все ж, тоді якраз Сергій ще пригадав, що матінка Параскева не погоджувалась на зміну статусу Оксани, як послушниці, на стан монахині через те, що тій ще належить зробити вибір. Вибір? Вибір! Вибір... Але ж, власне, вибір вже зроблено - як Оксана, так і Сергій вирішили остаточно свою долю, долю, що відтепер буде їх спільною долею, яка вестиме їх єдино можливим шляхом у вічність.
  Одне слово, хоча як Сергій, так і Оксана за якоїсь спільної мовчазної згоди уникали розмови про своє спілкування з матінкою Параскевою, кожен з них розумів, що це спілкування було в той час головним для них обох. Мовчазні й задумливі - такими вони покидали монастир. Безхмарна радість не стала тоді домінуючою в їхньому настрої. А власне, чому б це радісна безжурність повинна була супроводжувати відвідини Божої обителі, де перед твоїми очима постає, взагалі то, не навіяна оманливою дійсністю легкість і безтурботність безвідповідального життя, а постає єдино існуюча істина.
  Та як би там не було, а коли Сергій з Оксаною повернулися в Веселе, то гору взяло, хоч і не таке вже безжурно безтурботне, але все ж досить таки радісне й щасливе життя. Розпис храму просувався надзвичайно стрімко й вдало - враження Сергія, що його рукою з пензлем водить якась вища всевладна сила, ставало все відчутнішим.
  Почуття ж Оксани з Сергієм все міцнішали. Не те, щоб їхня взаємна пристрасть щодень розгорялася все сильніше, розпікаючи їхні душі бажанням вкинути врешті свою власну розбурхану жаданнями плоть в розшаліле багаття цієї пристрасті, зовсім ні. Просто їхні душі ставали все більше й більше однією душею.
  Звичайно, те що їхні тіла теж врешті стануть однією плоттю, теж ніхто не намагався заперечувати, чи якось сором"язливо замовчати, це було саме собою й так зрозуміло. Після весілля вони стануть також і однією плоттю, це було природно й беззаперечно, але все ж було другорядним, підпорядкованим духовному єднанню моментом, а тому й згадувати про чисто плотське, як щось окреме, було не те що незручно чи соромно - це було просто не доречно, просто не мало ніякого ні змісту, ні смислу. Просто єдиний дух, єдина душа стане єдиною плоттю, й це не стане чимось новим, оскільки душі вже стали єдиною душею.
  Взагалі то, для Сергія це було таким окрилюючим, таким незвичним, таким новим відчуттям, адже це чи не вперше в його житті зовсім знімало з його відносин з жіноцтвом те сороміцьке почуття провини й гріховності, яке гнітило його просто таки неймовірно, все глибше й глибше вкидаючи його в темну глибину розуміння того, що взаємини статей - то лише фізіологічний тваринний процес. І от, на тобі, ось воно врешті, негадане й непрошене, найсправжнісіньке, оспіване віками кохання. Любов. Виявляється, таке й справді можливо.
  І це було справдешньою радістю не тільки для самих закоханих, а й радістю й щастям для всіх оточуючих, все село Веселе було й справді веселим, не тямлячись від щастя кохання цієї улюбленою всім селом пари. Та здавалося, що вся природа навкруг захоплено раділа цим коханням, буяючи неймовірно життєрадісним літом - всім і справді здавалося, що такого прекрасного літа на їхній пам"яті ще ніколи не бувало.
  Нарешті це прекрасне літо добігло до свого прекрасного закінчення, віщуючи не менш прекрасну осінь. Робота над розписом храму була завершена. Сергій не те щоб був задоволений зі своєї роботи - він не знав яку дяку скласти Богу за те, що вдалося таки відтворити в цьому розписі справжню Божу красу.
  Це був не просто розпис - це було втілення найвищих істин, це була передана кольорами дієва проповідь, що переконувала в неможливості іншого щастя, окрім щастя єднання з істиною, добром і красою, відкритих нам благою вістю Божественного одкровення.
  Може були підстави трактувати це, як якусь примху художника, але ніхто не поставив цього Сергієві на карб, всі поставилися з розумінням до його бажання поки що не оприлюднювати для широкого загалу зроблений ним розпис до офіційного освячення храму, яке було заплановане на середину жовтня, на свято Покрови Пресвятої Богородиці - тоді, власне мало відбутися й довгоочікуване всіма весілля Сергія й Оксани. А до того щасливого для всіх часу Сергій мав ще поїхати відреставрувати ще один храм Божий в одному зі східноукраїнських містечок, відпрацьовуючи таким чином повернення до храму села Веселого тієї самої знаменитої ікони Богородиці чотирнадцятого століття, адже ікону цю мав уже ось-ось викупити й передати отцю Михайлу меценат, який і замовляв Сергієві реставрацію - це, власне, й була, так би мовити, передоплата за реставрацію. Сергій мав надію закінчити цю роботу якнайшвидше й повернутися вже назавжди до своєї сімейної гавані.
  
  
  
   15.
  
  
  Наступного ранку Сергій мав уже покидати Веселе і їхати виконувати нове замовлення. Робота з реставрації храму була не така вже й забарна, часу на це повинно було б піти не так вже багато, так що Сергій мав надію вже невдовзі повернутися. Але покидати це, вже майже рідне, село Веселе й вже зовсім рідних отця Михайла та Оксану не хотілося. На душі було тоскно, пригнічували якісь недобрі передчуття.
  Під вечір Сергій вирішив пройтись селом і околицями, щоб попрощатися з улюбленими місцями. Не те, щоб він мав щось проти присутності Оксани під час цього його прощання з Веселим, але чомусь таки хотілося в цей час побути зовсім одному, та він не знав, як про це сказати своїй коханій. Але ж, побачивши стан, в якому знаходився її наречений, відчувши якимось невідомим, знаним лише щиро закоханим і чистим серцям, почуттям найглибші душевні потреби Сергія, Оксана сама запропонувала Сергієві пройтися й попрощатися з селом на самоті. Вдячний дівчині за розуміння, він взяв свою куртку й пішов.
  Пройшовши повільно селом, статечно прощаючись із селянами, адже всі вже знали про його завтрашній від"їзд, Сергій вийшов за село й довго ще йшов околицею, йшов, аж поки не зайшов досить таки далеко в степ. Широкий, неозорий український степ на початку вересня, на початку осені.
  Був уже вечір. Сутеніло. Це був один з тих перших прохолодних вересневих вечорів після теплого дня, котрі були наче першими натяками на майбутні осінні холоди, хоча до тих холодів справдешньої осені й було ще досить далеко. Але ж цей миттєвий перехід від денного тепла до вечірньої прохолоди навіював відчутні осінні прозріння, перші непереборні усвідомлення того, що літо й справді вже минуло, що попереду - осінь, зима... На душі було млосно, тоскно. Холодний сум огортав думки й почуття.
  Сергій вийшов на високий пагорб, оглянув розкинутий перед ним розлогий предковічний степ, неозорість якого огорталася вечірнім присмерком: пронизало гостре відчуття єднання з долею цього степу, долею цього краю, з долею України - він неначе провалився в минуле, з глибини якого тільки й можна було побачити сучасне й майбутнє таким, яким його визначив сам Господь.
  Здолу вже почав сивіти туман, небо затяглося хмарами. У груди, в спину, в боки вдаряв вітер, вдаряли вітри. Сліпота захмареного осіннього неба ніби являла лик сліпого кобзаря - він холодними пальцями вітрів обмацував Сергієве лице, шукаючи подобу Наливайка, Павлюка, Сірка і Кривоноса, він холодними пальцями вітрів обмацував безмежність цього степу, шукаючи подобу безмежності козацької звитяги; на неозорій кобзі цього степу він холодними пальцями вітрів, вдаряючи у струни перемог і втрат, печально вигравав мрійливу думу про те, що вже минулого не повернути; йому у суголосся Сергієве серце, немов невтомний довбиш, в литаври пам"яті билося, й билося, й билося, наснажуючи безсилля споминів всесиллям віри в те, що цей степ іще повстане могуттю січового товариства...
  О, ці уявні розмірені речитативи кобзаревих дум, вони накочувались гомоном розгонистих осінніх вітрів і вдаряли Сергієві в груди, неначе у Дніпровські береги вдаряють хвилі, які ще пам"ятають сліди козацьких чайок, хвилі, які викочуючись в море, у буйній нездоланності козацької потуги вдаряють у береги імперій, змиваючи на охололому піску минулих часів сліди всесилля султанів, царів, королів...
  Ці розмірені речитативи кобзаревих дум, у ритмі їхнього розгонистого ладу крізь хащі неприборканих століть могуттю непереможної ходи козацьких полків крокувала велич Хмельницького й Виговського, Нечая й Дорошенка, Мазепи й Сагайдачного, підносячи оцей вечірній присмерк до величі осягнень вічності - і Сергій, немов тримаючи у себе на долонях криваву шаблю вечірньої заграви, все намагався збагнути, чи віддаль поміж ним і небокраєм більш суттєва, аніж віддаль поміж ним і гіркотою Берестечка: і він гадав, чи це вечірнє небо на цій кривавій шаблі заграви присягає на вічну вірність своїй прозорості і зраджує її відразу ж із темрявою ночі, чи це гетьманське владолюбство на кривавій шаблі перемог присягає на вічну вірність небесам козацьких вольностей і зраджує їх з темрявою підступності царів, султанів, королів...
  І Сергій гадав, чому ж колись безмежжя цього степу розкидалося, немов готові до обіймів руки дівчини, що зустрічала із переможного походу козака свого, - чому ж тепер безмежжя цього степу розкинулось розпачливо заломленими матері руками над мертвим сином. Сергій гадав, чому колись улітку степове різнотрав"я буяло різнобарв"ям руху незламно-життєдайної ходи запорізьких січових кошів - чому тепер ці трави степові так хиляться безсило, немов чуби тих козаків, що повростали своїми кістяками в цю землю, не в змозі більше дивитися на те, як москалі її мордують. І він гадав, чому колись узимку цей степ лежав, мов чистий білий лист паперу, на якому міць козацького дотепу іще напише дошкульну відповідь писі турецького султана - чому ж тепер безмежжя засніженого цього степу так легко сплутати з безмежжям снігів сибірських, коли, в яку годину чорну безмежжя волі цього степу переросло в безмежжя сибірської проклятої неволі...
  І доки він так собі гадав, вже ніч упала на цей степ, немов зловісний чорний ворон на труп козацький, викльовуючи очі світла, а вже прямо під ногами Сергія поплив холодний нічний туман із присмаком січової руїни, і, насмерть приторочений до сідел дикості московської орди, потік козацьких душ поплив супроти течії Дніпрової на північ в рабство. І так хотілось вірити, що через темряву задушливої ночі, крізь хащі стогонів мільйонів невинно убієнних безсмертних душ колись таки протиснеться легкою світлою ходою наш ранок й рожевим поцілунком досвітку розбудить сплячу красуню Україну, і вона повстане з постелі вічного козацького степу й відкриє ясні безмежні очі волі...
  Чи будемо ще й ми тоді, щоб подивитись їй у вічі?
  
  
  
   ЧАСТИНА ДРУГА
  
  
   1.
  
  
  Отець Михайло настійно пропонував Сергієві відвезти його до місця його нової роботи на автомобілі, але Сергій навідріз відмовився від такої послуги - Михайло Архипович набагато потрібніший був разом зі своїм автомобілем тут, у Веселому, та й звик уже Сергій мандрувати Україною потягами, автобусами й попутками, аж йому вже такий саме спосіб мандрів став близьким до серця: можна було познайомитися з новими цікавими людьми, ближче, безпосередніше відчути суть сучасної миті в подиху швидкоплинного часу, піймати, так би мовити, пульс життя.
  А почалась дорога все ж деякою прикрістю - Сергій все плутав назву місця кінцевого призначення своєї подорожі: він ніяк не міг точно запам"ятати чи це було Комсомольське Першотравневого району, чи навпаки - Першотравневе Комсомольського району. Ох вже цей безкінечний лабіринт першотравневих, комсомольських, червоноармійських східноукраїнських вулиць, селищ, міст, від яких просто таки голова йде обертом.
   Та ще, оскільки Сергій попередньо вже знав, що храм, який йому доведеться реставрувати, розташований був десь в самому центрі цього містечка, то напевне був уже переконаний, що стоїть цей храм саме на вулиці Леніна - яка ж іще вулиця може бути в центрі Першотравневого, чи Комсомольського? Хіба що Берії, або Кагановича! А ще, напевне, саме поряд з храмом стоїть ще й пам"ятник цьому Леніну - Сергієві навіть стало цікаво перевірити ці свої передбачення щодо містечка, як же його, врешті... Першотравневе! Чи, може, таки Комсомольське?
  Все ж таки це насправді було містечко Першотравневе Комсомольського району. Сергій навіть взяв невеличкий папірець і написав на ньому великими літерами: "ПЕРШОТРАВНЕВЕ КОМСОМОЛЬСЬКОГО Р-НУ" - і згодом в дорозі завжди, коли йому треба було спитати у когось поради щодо уточнення свого маршруту, чи купити квиток, то він діставав з кишені цей свій рятівний папірець і дивився, як правильно називається місце призначення його подорожі.
  Потрапив Сергій до Першотравневого десь по обіді. Й хоча йому ще зранку потелефонував на мобільник Федорчук Семен Павлович, той самий меценат, замовник реставрації, й дізнавшись яким саме автобусом Сергій приїде, запропонував зустріти його автомобілем, сказавши при цьому навіть, що має Сергієве фото, але той відмовився, надавши перевагу прогулянці новим містом, уточнивши тільки адресу, за якою він мав прийти врешті до замовника.
  Храм, виявилося, був зовсім поряд з автостанцією, оскільки вони були в центрі містечка, як і всі інші найголовніші споруди, і був цей храм справді таки, як і передбачав Сергій, на вулиці Леніна, мало того, ще й на площі Леніна, яка в свою чергу, теж знаходилась на вулиці Леніна. І стояв цей храм, як теж передбачав Сергій, поряд з пам"ятником Леніну, щоправда трохи втішало що, свідомо чи несвідомо, але Ленін все ж стояв задом до храму, тобто до символу тієї віри, найпалкішим ворогом якої і був Ленін, як вірний слуга сатани.
  Сергій обійшов храм зусібіч. Будівля храму була досить таки новою, але вже й досить пошарпаною: тиньк у багатьох місцях пообсипався, понівечивши нанесений на ньому розпис, повідвалювалися цілі шматки облицювальної цегли. Видно було, що будувалася церква хоча вже й дещо після офіційної смерті радянської системи, але ж цілком згідно з авральними традиціями цієї таки вже мертвої радянської системи, й основною метою цього будівництва було якнайшвидше відмити "бабло" і, як тоді казали, "застовпити" місце за цілком визначеною релігійною конфесією, яка була органічною частиною цієї ж самої радянської комуністичної системи. "От і застовпили", - подумав Сергій, оцінивши не вельми привабливий вигляд храму ззовні і тільки передбачаючи не надто кращий стан храму всередині, оскільки до середини йому попасти не вдалося, адже храм був зачинений.
  Людей в цей час в центрі було не багато. Небагато було машин. Та й сам центр містечка був невеликий, як і саме містечко, яке, взагалі то, було, мабуть, дещо навіть менше від села Веселого, та й зовні більше нагадувало велике село, аніж місто, чи навіть містечко. Сергій відразу ж охопило відчуття якоїсь безпросвітної провінційної забитості Першотравневого: ці, наче скам"янілі в безнадійному очікуванні покупця, обличчя продавців у кіосках, розтиканих на кожному кроці безлюдних вулиць; ці облуплені стіни, сміття на кожному кроці і сморід, що ніби виплоджував то тут, то там п"яниць і безхатченків, декотрі з яких ще плентались попід стінами на неслухняних ногах, а декотрі вже спали на узбіччях під кущами. Так немов у цьому забутому Богом місті застигло саме оце гнітюче осіннє повітря, символізуючи застиглу трьохсотлітню імперську кам"яну глибу часу, яку ніхто навіть і не намагається зрушити. Місто. Сергієві пригадалися незабутні гоголівські й чеховські описи забитої російської глибинки - безвихідь, сум, безнадія...
  Аж раптом навколишня незрушність і тиша були миттєво порушені. Неочікуваність такого повороту подій була настільки незвичайною, що Сергія від несподіванки немов прошило струмом, вихопивши зі стану розслабленої задуманості. Вже протягом деякого часу прямо перед Сергієм ішла молода дівчина, на яку він не те, щоб звернув увагу, а просто несвідомо, думаючи про своє, помітив її, та й складно було посеред цього царства занехаяності не помітити її бездоганну статуру, пружну вишукану ходу, стильний одяг.
  Й хоча Сергій, як кажуть, краєм ока відмітив ці її достоїнства, він все ж був поглинутий власними думками, і незнайомка хоч і йшла деякий час перед Сергієм, але знаходилась поза його свідомістю. Аж доки раптом не сталася ця сама несподіванка. Обігнавши на великій швидкості Сергія, прямо перед дівчиною гальмонув автомобіль, та так сильно й різко, що Сергієві аж стало жаль новеньких коліс цієї новенької дорогої іномарки. З машини вискочив водій, підскочив до дівчини, вхопив її за руку, смиконувши так, що напевне залишив синці на її тендітній ручці.
  - Ану в машину! - крикнув атлетичного вигляду в спортивному костюмі нападник хрипкуватим неприємним голосом, намагаючись затягти дівчину в кабіну авто.
  - Та пішов ти, - намагалася та відбитися від здорованя, на фоні якого сама виглядала зовсім крихітною дівчинкою, - пішов ти! - махнула вона навідліг сумочкою, що була в її руці. Але здоровань упіймав нальоту сумочку і, вирвавши її з рук дівчини, з новою силою потягнув незнайомку до автомобіля.
  Як завжди в таких випадках, все сталося якось саме собою, автоматично. Сергій навіть не встиг якось обдумати ситуацію, а його тіло вже кинулося вперед. Внутрішня пружина, яку Сергій жартома називав автопілотом, миттєво стиснувшись, вже почала поступово розпросторюватися. І ось Сергій вже зовсім поряд з нападником...
  - Шановний, - не зважаючи на внутрішнє стиснення, обурення й повну бойову готовність, Сергій спокійно й поважно, підійшовши збоку й трохи ззаду, поплескав рукою по могутніх плечах кривдника, приблизно на пару голів вищого й на півметра ширшого в плечах від Сергія, - я хотів би вас попросити бути дещо ввічливішим з дівчиною. - якомога спокійніше проказав він і продовжив: - Та й взагалі то, не завадило б вам перепросити дівчину. Адже це зовсім не личить...
  - Що-о-о?!. - ревонув той, неначе дикий бик, не давши Сергієві закінчити його ввічливе звернення. - Що-о-о?.. Що-о-о?..
  - "Що" - це, мабуть, єдине відоме вам слово? - іронічно подивився Сергій в налиті кривавою люттю очі нападника.
  - Ти хто такий? Та ти...
  - По-перше, не "ти", а "ви", - не дав закінчити мову своєму візаві тепер уже Сергій. - А по-друге, мушу з радістю відзначити, що ви все ж знаєте ще деякі слова, окрім слова "що", то, може, знаєте ще й такі, наприклад, слова, як "вибачте будь ласка"? Якщо знаєте, то зараз саме час застосувати ці знання на практиці.
  Дещо збитий з пантелику новоспечений "приятель" Сергія котрийсь час перебував у стані інтелектуального й фізичного ступору від несподіваного нахабства цього, що невідомо звідки взявся, непоказного інтелігента, до розплутування словесної тиради якого ця гора м"язів доклала таки певних зусиль, що зовні виявилося у відвислій нижній щелепі. Але все ж, переконавшись у повній безперспективності своїх інтелектуальних намагань, здоровань врешті вирішив завершити це непорозуміння у звичний для нього спосіб - він вирішив поставити крапку у незрозумілій суперечці одним влучним ударом. Зовсім вже забувши про дівчину, він несподівано рвучко махонув правицею, намагаючись влучити кулаком у щелепу Сергія.
  Власне, несподіваним цей удар міг би здатися тільки якомусь невідомому спостерігачеві. Сергій же з самого початку розмови уважно спостерігав за можливими найімовірнішими діями свого співрозмовника, і цю його рішучу дію з наміром припинити розмову, що вилилася в удар правицею, він розпізнав у самому зародку, спостерігаючи за розвитком цього удару з самого його початку. Звичайно, якби удар цієї кувалди, яку так нагадував кулак незнайомця, дістався місця призначення, тобто голови Сергія, то... То майбутнє для Сергія виявилося б дуже туманним. Але ж удар цей хоч і був надзвичайно потужним, був у той же час, як на Сергія, просто таки надзвичайно повільним, і ухилитися від цього удару було надзвичайно просто.
  Сергій легко ухилився, піймав нальоту руку нападника, і просто допоміг тому перелетіти через себе, провівши звичайний борцівський кидок через спину. Але, оскільки нападник явно не був готовим до саме такого перебігу подій, то гепнувся він, як кажуть, на всі сто, аж хекнув, після чого відключився і обм"як. Сергій же нарешті отримав можливість звернути увагу на, так би мовити, винуватицю всього цього дійства - нажахана дівчина стояла з притиснутими до грудей руками й переляканими очима, спостерігаючи за поєдинком, завершення якого навряд чи було таким вже очікуваним.
  - Ось, власне, і все, - заспокійливо промовив до неї Сергій. - Тобто, майже все, - виправився він, помітивши намагання свого супротивника підвестися, на що Сергій відреагував миттєвим ударом ребром долоні в скроню здорованя (щоб уже напевне). - От тепер вже точно все, тепер у нас є хвилин двадцять-тридцять, доки наш приятель не прочуняє, - підійшов він до дівчини. - Може, вас провести?
  - Дякую, але хай іншим разом, зараз я після всього цього, зовсім не налаштована на спілкування, - промовила вона, затинаючись, поправляючи на собі вишуканий стильний брючний костюм, що дуже вдало підкреслював її не високу, але надзвичайно доладну, можна сказати, просто таки досконалу фігуру.
  Коли ж Сергій врешті зміг розгледіти її обличчя, то переконався, що її лице було ніби остаточним і найдовершенішим виявом загальної пропорційності й краси всього її тіла - мінімально підкреслені косметикою, риси її трохи продовгуватого обличчя були настільки витонченими й досконалими, що здавалися просто таки прозоро осяйними, ніби виточеними з якогось невідомого живого мармуру.
  - Та я, власне, не заради спілкування пропоную вам своє товариство, а заради безпеки, - Сергій підійняв із тротуару вирвану здорованем з рук незнайомки й кинуту на асфальт сумочку.
  - От заради безпеки я зараз негайно піймаю таксі й поїду додому, - вона повільно взяла запропоновану Сергієм сумочку. - Дякую вам, не ображайтесь, що я ніби таки втікаю від вас, але маю надію, що ми ще побачимося якось, якщо ви ще затримаєтесь в нашому закутку на деякий час. Наскільки я розумію, ви зовсім недавно потрапили в наші краї? Чи не так?
  - Власне, сьогодні й потрапив, - відповів Сергій. - А ви що, всіх тут знаєте?
  - Можна й так сказати. Щодо вас, то вас я вже точно не змогла б забути, вас дуже важко не помітити, а тут в нашому закапелку майже кожен знає кожного.
  - Не такий вже це, мабуть, і закапелок, - заперечив їй Сергій, - якщо ви збираєтесь піймати таксі.
  - Який закапелок, таке й таксі, - вона махнула рукою перед старенькими "Жигулями" першої моделі, що проїжджали саме повз них. - Все, що тільки рухається, то у нас, як бачите, й таксі. До побачення, - вона помахала на прощання рукою й повільно пішла до "Жигулів", що зупинилися неподалік.
  - Як же хоч ваше ім"я? - спитав її навздогін Сергій.
  - Ірина, - кинула вона через плече.
  - А я Сергій, - не зовсім зрозуміло, чи до дівчини, чи до самого себе промовив він, задумливим поглядом проводжаючи незнайомку. - Отже, прописку на новому місці я вже отримав, - продовжив він, звертаючись вже точно лише сам до себе, коли порятована ним красуня сіла в "таксі" і від"їхала, а сам Сергій, провівши "Жигулі" поглядом, повернувся до свого поверженого ворога, спробував на його шиї пульс, у відповідь на що непритомний здоровань щось промугикав. - Жити буде, - констатував Сергій і додав: - Одне слово, моє перебування в Першотравневому розпочалося вже звичним способом, тобто не без пригод. Без пригод нам ніяк не можна.
  
  
  
   2.
  
  
  Першотравневе й справді було скоріше великим селом, аніж дійсним містом. Власне все, що хоч трохи нагадувало місто, було розташоване в центрі цього населеного пункту: адміністративні будівлі, школа, лікарня, магазини, декілька багатоповерхівок - все це нагадувало місто й було скупчене в його центрі. Зовсім же недалеко від центру це поселення було звичайнісіньким селом, забудованим хоча й цегляними, але все ж звичайнісінькими будинками, якими були забудовані всі звичайні Українські села.
  А ще через Першотравневе протікала річечка без найменшого натяку на окультурення її течії якимись ознаками її приналежності до річечок міських, як от, наприклад, щось на кшталт бетонних берегів - береги в неї були звичайнісінькі зелені трав"яні, де більш, де менш заболочені і в комишах.
  Де ближче, де далі до цих берегів підходила й забудова Першотравневого. Однією з таких забудов прямо на березі ріки і було помешкання того самого мецената, який замовив Сергієві реставрацію храму. Знаходилося це помешкання досить таки далеко від центру Першотравневого, оскільки метою мешканців цієї оселі було не стільки наближення до центру Першотравневого, скільки близькість до центру України.
  І, поблукавши Першотравневим, потрапив Сергій до цієї самої оселі олігарха-мецената вже майже під вечір. Будівля, де мешкав цей самий Семен Павлович Федорчук, місцевий меценат і замовник реставрації храму, був схожий скоріше на шикарну віллу якогось дореволюційного аристократа, аніж на звичайне помешкання, тим більше ця розкіш кидалася в очі на фоні місцевої суцільної злиденності.
  З усього цього Сергій зробив висновок, що Федорчук побудував цю свою віллу на березі місцевої річечки не для того, щоб постійно тут мешкати, а щоб лише подеколи наїжджати сюди відпочити й насолодитися враженням цієї своєї розкоші на своїх земляків, адже Сергій знав, що родом Федорчук звідси, з Першотравневого.
  Так, статки Федорчука були явно статками не місцевого, а всеукраїнського масштабу. Зроблена Сергієм здалеку оцінка садиби Федорчука дозволила йому не дивуватися, коли при наближенні до неї він зіткнувся з усіма прикметами, властивими середньовічній фортеці, обладнаної найсучаснішими засобами охорони й спостереження: від колючого дроту до камер спостереження - напевне, Федорчуку було чого боятися. А боятися, власне, треба лише самого себе, подумалося Сергієві при огляді цієї твердині.
  В такому, майже філософському, настрої Сергій підійшов до самих воріт садиби, в яких виднілася хвіртка, а над якими - відеокамера. Сонце, що цього вересневого часу опустилось досить низько до обрію, зайшло вже за триповерховий будинок, і Сергій опинився в тіні перед воротами, і тому, натискаючи на кнопку дзвінка, подумав, що його, мабуть, не дуже добре буде видно через відеокамеру. Через деякий час за мурами почулися ознаки життя, якесь шарудіння, хтось визирнув у віконечко в воротах, і все це супроводжувалось собачим гавкотом, причому собак було явно декілька.
  - Хто такий? - через прочинену, але взяту на ланцюг, хвіртку спитав охоронець у чорному форменому одязі.
  - Богданенко Сергій Михайлович, художник. Прибув до Першотравневого для реставрації місцевого храму на запрошення Федорчука Семена Павловича, - відрекомендувався Сергій по повній формі, адже ж обставини спонукали саме до цього.
  Охоронець спочатку дещо відхилив хвіртку, уважно оглянув простір довкола Сергія, прискіпливо оглянув самого Сергія з ніг до голови, а потім різко зачинився, взявши хвіртку на засув. Сергій же так і залишився поза межами садиби ні в сих ні в тих, роздумуючи протягом деякого, втім досить довгого, часу, що йому далі робити - він обдумав навіть такий кумедний випадок, що постоявши отак деякий час, йому доведеться шукати місце для ночівлі. Втім, до такої опереткової кумедності, звичайно ж, не дійшло.
  Через деякий час рух за ворітьми відновився, хвіртка знову прочинилася, а потім врешті таки відчинилася повністю, охоронець, втім не виходячи за межі садиби, відійшов убік, звільняючи таким чином дорогу Сергієві.
  - Заходь, - кинув охоронець і на підтвердження цього скупого запрошення кивнув головою.
  - Та у вас тут все справді по-дорослому, - зайшовши у двір, звернувся Сергій до охоронця, який саме зачиняв хвіртку на всі запори. - Що, невже все так серйозно?
  - Ти навіть не уявляєш, наскільки серйозно, - спроквола відповів охоронець, молодий, високий хлопець в уніформі, з-під якої випиналися досить пристойні м"язи.
  - То, може, ти мене ще й обшукаєш? - не без уїдливої іронії запитав Сергій.
  - Як на мене, то не завадило б і обшукати, хоча ми й маємо твоє фото, і Семен Павлович наказав тебе пропустити, і все таке інше, - цілком серйозно відповів охоронець. - Нам туди, - показав він рукою в бік будинку.
  Величезний триповерховий будинок у світлі призахідного сонця виблискував усіма можливими архітектурними вишуканостями найрізноманітніших стилів - було зрозуміло, що завдання будівничих цього палацу полягало не стільки в створенні затишного житла, скільки в намірі вразити уяву відвідувача пишнотою, вишуканістю, а значить і сумою витрачених на будову коштів.
  І це завдання зодчі таки, треба зізнатись, виконали, хоча, на думку Сергія весь цей еклектичний набір всього найпишнішого, найвитонченішого, всього, що зовні найбільше вражає з першого погляду, насправді був досить холодним, беззмістовним - очі глядача, може, й були вражені, але серце залишалось байдужим. Весь цей коктейль рис, характерних для всіх можливих архітектурних стилів, від ренесансних і барокових аж до найсучасніших модерних, був, звичайно, хмільний, але Сергієву, міцну естетично, душу залишив байдужою. Цей величезний, оповитий найпишнішими тонкощами прикрас, будинок справляв враження великого красивого німого, який намагаючись щось вимовити киває вусібіч руками, головою, може й красиво махає, видає якісь гортанні звуки, може навіть красиві звуки, але ж зрозуміти нічого не можна - німий, він і є німий.
  Вимощеним вичищеною, наче на парад, тротуарною плиткою двором вони пройшли до сходів, що вели на ганок, де їх зустрів уже інший охоронець, який був схожий скоріше на якогось мажордома, ніж на охоронця, оскільки одягнений був уже не просто в чорну уніформу, а в стильний чорний костюм та ще й при краватці.
  - Семен Павлович на вас чекає, - звернувся охоронець-мажордом до Сергія, приймаючи його від охоронця-охоронця, наче естафетну паличку, - проходьте будь ласка.
  Сергій зійшов на ганок і слідом за мажордомом через вхідні двері пройшов до величезного пишного вестибюлю, витриманого в основному в модерному стилі з усіма притаманними цьому принадами, починаючи від величезного акваріума з запаморочливою фауною й флорою, що казково вигравала у феєричній різнокольоровій підсвітці, аж до величезної металево-пластикової конструкції, що, на думку Сергія, була скульптурою в стилі поп-арт.
  - Дуже, дуже радий вас вітати у себе в домі, - почув Сергій голос, що пролунав із надр, мабуть, зі стилістичних намірів, затемненого величезного вестибюлю. - Справді дуже, дуже радий вас бачити, Сергію Михайловичу, - вже в полі зору з"явився середнього зросту, в доволі непоганому фізичному стані, впевнений в собі чоловік років під п"ятдесят з чисто виголеним, відкритим, з доволі правильними рисами обличчям. І хоча він мав уже досить помітні залисини, це анітрохи не псувало загального враження від образу напористої чисто чоловічої краси, яке справляла ця енергійна людина.
  - Я теж дуже радий нарешті після своєї подорожі потиснути вам руку, - Сергій щиро потиснув руку Семена Павловича. - І теж справді, справді радий.
  - От, тільки-но приїхав додому, навіть не встиг переодягнутися, - показав Семен Павлович на свій дорогий стильний темно-сірий костюм, - наче спеціально підгадав під ваш приїзд.
  - Виходить я саме вчасно прибув до вас після прогулянки вашим містечком. Будемо вважати це промислом Божим.
  - Не будемо згадувати всує ім"я Господа, хоча ви дійсно таки прибули вчасно, дуже вчасно, ось-ось вже буде готова вечеря. А поки що я запропонував би вам, Сергію Михайловичу, дещо, так би мовити, обжитися в цьому помешканні, в якому вам доведеться прожити ще деякий час. Зараз я попрошу свою донечку, - Семен Павлович озирнувся, намагаючись щось розгледіти в затемнених нутрощах великої, що здавалась майже нескінченною, кімнати. - Іро-о-о! Іринко! - покликав він когось із темряви. - Я її називаю своєю донечкою, - продовжив він, звертаючись уже до Сергія, коли почув відлуння каблучків, що наближались із дальнього закутку вестибюлю, - хоча насправді вона не моя рідна донька, а моя рідна небога, тобто рідна донька мого рідного брата, що на мою думку дає мені право називати її й своєю донькою, а оскільки мого брата вже немає серед живих і своїх власних дітей у мене немає, то це моє право має ще більше підстав.
  Доки Семен Павлович таким чином розмірковував щодо правомірності правильного означення своїх родинних зв"язків з молодою дівчиною, сама ця дівчина все наближалася до співрозмовників, означуючи своє наближення наближенням цокотіння своїх каблучків. Сергій спершу, лише на мить відірвавши погляд від Семена Павловича, машинально кинув швидкий погляд на дівчину і знову звернув свою увагу на співрозмовника, який пояснював свої з цією дівчиною стосунки, одночасно таким чином представляючи її Сергієві. Але кинутий на мить погляд на дівчину чимось стурбував Сергія, і він через деякий час знову звернувся поглядом до дівчини, що наближалась і в її ході, статурі, в рисах її обличчя, які все наочніше увиразнювалися в міру того, як вона, наближаючись, одночасно входила в найбільш освітлену частину вестибюлю, Сергій почав відзначати для себе щось знайоме...
  - Оце ось і моя Іринка, - Семен Павлович ласкаво погладив долонею плече дівчини, що підійшла до нього. І Сергій упізнав врешті у цій дівчині незнайомку, яку він зустрів сьогодні вдень, яку він захистив сьогодні від несподіваного нападу здорованя, і з якою він попрощався, не встигнувши як слід познайомитися - так, її звали саме Іриною. Сергій, звісно, неабияк здивувався й на обличчі дівчини теж прочитав неабияке здивування. - А це, Іро, той самий знаменитий, не побоюсь цього слова, видатний, що можна вже зараз стверджувати, хоч він ще зовсім молодий художник, той самий Богданенко Сергій Михайлович, - продовжував Федорчук представляти їх одне одному, й коли він повернувся до Сергія, Ірина, впізнавши свого рятівника й скориставшись тим, що її дядько відвернувся, якомога непомітніше для Семена Павловича й для будь-кого, хто міг би це побачити, приклала вказівного пальця до губ, переконливо спонукаючи таким чином Сергія зберігати в таємниці їхнє сьогоднішнє знайомство - і Сергій, теж непомітно для Федорчука, кинув дівчині у відповідь красномовний погляд, на знак того, що він все зрозумів.
  - Дуже радий познайомитися, - взявши руку дівчини в свою руку, дуже переконливо вдаючи, що він вперше її бачить, промовив Сергій. - Але не радив би вам все ж надто покладатися на ті перебільшення щодо мого статусу, які собі дозволив, думаю із ввічливості, Семен Павлович.
  Так, це була вона, саме та незнайомка, яка стала причиною сьогоднішньої пригоди Сергія. Не зважаючи на те, що брючний костюм, в якому її вдень бачив Сергій, був зараз замінений на темно синю відкриту вечірню сукню, а зібране в закручену на потилиці косу, біляве волосся було зараз розпущене й, вільно спадаючи, покривало красиві оголені плечі, її не можна було не впізнати - стрімкий обрис її невисокої, але навдивовижу доладної фігури, що нагадувала фігуру якоїсь давньогрецької богині, бездоганні риси її неповторно прекрасного зовсім юного обличчя не залишали жодної можливості сплутати їх з якимись іншими.
  - Не маю ніяких підстав не довіряти словам мого дядька, якого я все ж звикла називати татом, оскільки він дійсно замінив мені батька, - з якимось, як Сергієві здалося, затаєним переляком, що правдивість її слів буде піддана сумніву, відповіла Ірина.
  - Змушений перервати вашу суперечку, - втрутився в розмову Федорчук, - і таки наполягти на тому, щоб Іринка показала вам, Сергію, вашу кімнату, доки вже нас запросять повечеряти. Іро, проведи нашого гостя до його кімнати.
  - Будь ласка, Сергію, - показала рукою напрямок Ірина, - я покажу тобі, тобто, - запнулась вона й кинула трохи провинний погляд на Сергія й на дядька, - ви, Сергію, не матимете нічого проти, якщо я буду з вами на "ти"? А то якось навіть незручно - ви такий молодий, тобто, - зашарілася вона й затнулася.
  - Я не те, що буду не проти, а буду дуже вдячний вам, Ірино, якщо ви будете звертатися до мене на "ти", - поспішив відповісти їй Сергій. - І буду ще дуже вдячний вам, якщо ви навзаєм дозволите мені теж звертатися до вас на "ти".
  - А я навіть і не уявляю наше з тобою, Сергію, спілкування інакше, як на "ти", - доброзичливо усміхнулась Ірина. - Прошу тебе йти за мною, я покажу тобі твою кімнату, - й вона повільно пішла в напівтемряву вестибюлю.
  Сергій покірно пішов за дівчиною.
  - Власне, далеко нам таки й не доведеться йти, - продовжила Ірина, коли вони з Сергієм, вийшовши з вестибюлю в добре освітлений коридор, підійшли до дверей однієї з кімнат. - Твоя кімната, Сергію, знаходиться на першому поверсі, ось вона, - повернула вона ключ, що стримів у дверях, відчинила двері й увімкнула світло, бо вже зовсім споночіло.
  - Я хотів би тільки з"ясувати, - звернувся Сергій до Ірини в довірливому тоні, намагаючись хоч трохи прояснити причини, з яких Ірина спонукала Сергія втаємничити справжні обставини їхнього сьогоднішнього знайомства.
  - Прошу до твоєї кімнати, - не дала завершити вона думку Сергію, зробивши при цьому наскільки можливо непомітні, настільки ж промовисті для співрозмовника жести руками й головою, з яких Сергій зробив попередній висновок, який відразу ж, при першому прискіпливому огляді підтвердився - все навколо було просто нашпиговане апаратурою спостереження, одна з відеокамер, розмістившись прямо над дверима кімнати, нахабно, з відстані декількох десятків сантиметрів, дивилась Сергієві прямо в очі.
  - Перший поверх - це дуже добре, - зайшов Сергій до кімнати, припинивши намагання прояснити такі цікаві, що ставали з часом тільки цікавішими, обставини його знайомства з Іриною.
  - Через десять хвилин, - якимось казенним тоном, з якого Сергій зробив висновок про намагання Ірини приспати пильність апаратури спостереження, - вечеря буде готова і я зайду за тобою, щоб провести тебе до столової, - вона прикрила за собою двері, і Сергій залишився наодинці з собою в кімнаті, яка мала стати його пристановищем на час роботи над реставрацією.
  Кімната була наскільки простора, настільки ж і стильна: килим на підлозі, в якому ноги просто потопали, притлумлене різнокольорове світло люстри, килими й картини на стінах, серед яких виокремлювалась велика чорна дошка телевізійного екрану, що нагадував чорний квадрат Малевича, і вікна... Сергій підійшов до вікон - вікна виходили прямо в довколишній сад, посеред якого на віддалі декількох метрів від вікон стояла надзвичайно красива, з вирізьбленого дерева, альтанка, де так хотілося посидіти в цей прекрасний осінній вечір.
  
  
  
   3.
  
  
  Вечеря пройшла загалом невимушено, якщо, звичайно, не зважати на ті пекучі питання, які вже встигли виникнути впродовж їхнього короткого знайомства як у Сергія, так і в Ірини стосовно одне одного, питання, які не могли бути поки що поставлені одне одному в присутності Семена Павловича, питання, які нестримно нуртували в їхніх думках, чіпляючись за ті належні до обставин вечері слова, які їм доводилось вимовляти, аби підтримувати нормальну розмову. Хоча сторонньому спостерігачеві загальна атмосфера вечері навряд чи здалась би якоюсь незвичною, нарочитою, чи вимушеною. За столом було цього вечора навіть весело - сприяло цьому все: і прекрасно сервірований стіл, і неперевершено приготовані наїдки, і найвишуканіше вино, і легка негучна музика, і бажання Сергія, Ірини й Семена Павловича, що зібралися за столом, підтримувати добрий настрій одне одного.
  Але яким би сприятливим не був настрій, з яким Сергій полишив столову після цієї невимушеної радісної вечері, внутрішня гризота щодо питань, на які не було відповіді, залишалась основним лейтмотивом його роздумів після того, як він знову залишився у своїй кімнаті сам на сам із цими нерозв"язаними питаннями, відповіді на які йому хотілося отримати все сильніше й сильніше.
  Сергій хотів було вже роздягнутися, прийняти душ - ванна була тут же, в його кімнаті - і з насолодою розпростати своє, стомлене цілоденними мандрами й пригодами, тіло. Але, не зважаючи на відчутну втому, він все ж ніяк не міг заспокоїтися: незвично романтичні обставини знайомства з молодою прекрасною дівчиною, раптова неочікувана зустріч із цією ж таки дівчиною в зовсім дивних обставинах, її загадкове повеління тримати факт їхнього знайомства в таємниці, їхнє намагання уникнути свідчень всевидячого ока відеокамер - все це так нагадувало мотиви якогось детективного, шпигунського жанру; й хоча з цим жанром в царині культури загалом пов"язується поняття легковажної розважальності, Сергієві зараз було не до жартів, тим паче не до розважальності.
  Він пройшовся в задумі з кутка в куток кімнати, підійшов до вікна і, обіпершись руками на підвіконня, завмер у спогляданні величної, сумовитої й водночас грізної краси осінньої ночі. Небо над деревами прибудинкового парку було ледь-ледь завішене легенькими прозорими хмаринками, крізь барвисту прозорінь яких розсіювалось загадкове, немов якесь потойбічне, світло місяця.
  Згадалася Оксана. Сергій уявив, вірніше відчув, як би оце вони зараз удвох стояли поряд і милувалися цією грізною й сумною осінньою красою. Його раптом пойняло усвідомлення того, що вже не дотягнутися ніяким співчуттям до бідування осіннього листя, що, вириваючись із жовтих пазурів пожухлості, усе ще простягає довірливі долоні блідості вслід даленіючому святу літнього буяння. І тут чарівниця-ніч, таємничою красою якої він щойно милувався, так неочікувано розкинувши задушливе зілля свого обважнілого тіла темнотою непроглядного мороку, перекинулася вмить на якусь жахливу однооку потвору, яка своїм єдиним самотнім оком жовтого місяця увіп"ялася в Сергієві груди, стиснуті відчуттям, що небо читає в його серці ту ж саму оповідь, яку завжди можна прочитати на кожному, зібганому рукою смерті, пергаменті старечих щік, де втаємниченими ієрогліфами зморшок життя складає свій заповіт на розсуд Бога.
  Якесь тривожне зловісне передчуття пойняло його. Мимоволі опустившись поглядом від споглядання високої піднесеності небес, Сергій прикипів поглядом до таємничої магії завмираючого життя осінніх дерев і кущів, що росли в парку прямо напроти його вікна, й хоча сваволя дикого буяння цих древ і кущів була обмежена й дещо приборкана стараннями садівників, які спрямували сваволю природного буяння рослин в окультурене русло створення комфортного домашнього затишку, природа все ж брала своє - дикий лісовий дух осінньої приреченості загадково блукав таємничими тінями в переливах потойбічного місячного сяйва.
  Погляд Сергія зупинився на дерев"яній альтанці, розміщеній в саду зовсім поряд з його вікном: різьблене вже мертве дерево, з якого була створена альтанка, якнайприродніше впліталося в загальний настрій ще живих, але теж уже вмираючих дерев осіннього саду, пустота якого так гармоніювала з пустотою альтанки... Пустотою?
  Сергій прискіпливіше придивився і впевнився, що це йому не привиділось - альтанка якраз і не була зараз пустою, в альтанці хтось намагався на самоті перебороти якусь душевну муку. Чому Сергій з першого погляду вирішив, що ця невідома жива душа б"ється над якоюсь непереборною гризотою? Просто все було настільки красномовно, що помилитися було неможливо: склавши руки на столі, якась молода жінка схилилась на руки, зрідка підіймаючи голову, мабуть, в намаганні вдихнути на повні, стомлені мукою, груди, потім на мить розпачливо обхоплювала руками голову і знову надовго падала на складені на столі руки, падала в незглибимість гіркоти своїх переживань.
  Те, що це була саме молода жінка, з самого початку навіть не привернуло увагу Сергія, з самого початку він був уповні захоплений співчуттям до яскравої красномовності людського розпачу. Але згодом він все більше став перейматися усвідомленням того, що це красномовне втілення розпачу - молода жінка.
  Вона сиділа в альтанці так, що Сергій бачив її в основному ззаду, але іноді все ж помічав збоку її обличчя. І зараз його знову пойняло відчуття впізнавання: це розпущене біляве волосся, що вільно падало на красиві плечі, загальна гармонійність тіла, що виливалася в гармонійність рухів навіть тоді, коли ці рухи породжувались болем і розпачем, прекрасні обриси обличчя, які не стільки виднілися, скільки вгадувались в темряві - Ірина? Ірина! Так, це була вона, та сама Ірина, молода небога, чи навіть донька Федорчука, з якою він сьогодні, врятувавши її, познайомився, яку потім зустрів у домі Федорчука в якості його доньки, з якою щойно весело вечеряв, через таємничу загадковість якої він тепер проводив безсонну ніч після дуже втомливого дня.
  І нуртування загадковості нерозв"язних питань завирувало з новою силою. Питання, на які Сергій даремно намагався знайти відповіді в безсонні, породжували лише нові, ще загадковіші питання. Чому, наприклад, з якого дива той здоровань, що сьогодні вдень напав на Ірину, дозволив собі це зробити? Навряд чи він не знав, хто така Ірина, тобто чия вона племінниця - тут навіть менш примітні, ніж Федорчук і його небога, прекрасно знають одне одного, а вже Федорчука з його прийомною донькою, напевне, знає кожна місцева собака.
  Враження зальотного гастролера здоровань теж не справляв, навпаки, складалося враження, що він дуже добре знав жертву свого нападу - і сам нападник поводився зі своєю жертвою без особливої жорстокості, а старався приборкати її скоріше з якоюсь поблажливістю сильного покровителя, аніж безжалісного напасника, та й сама Ірина не виглядала надто переляканою, вона відбивалася від нього скоріше з якимось обуренням від його настирливості, ніж з почуттям нестримного переляку загнаної в тупик жертви.
  Звичайно, нападник теж не виглядав такою собі нікчемою : вся його доглянута статура самовпевненого накачаного в елітних клубах атлета, одягнутого не без смаку, його новенька досить дорога іномарка - все досить промовисто доводило, що цей молодик не був останньою людиною серед місцевих мешканців, але ж не настільки крутим, врешті решт, щоб так поводитися з донькою самого Федорчука.
  А оцей раптовий перепад в настрої Ірини, що ось зараз відбувся прямо на очах у Сергія: тільки-но вони разом вечеряли в тісній дружній компанії, всі були задоволеними й веселими, особливо ж веселою була сама Ірина, щоправда зараз Сергій міг би стверджувати, що ця її веселість була все ж дещо неприродно перебільшеною, але, можливо, зараз це йому тільки здавалось під впливом оцього свіжого враження від споглядання за таким відвертим, неприхованим виявом нестримного болю й розпачу, який так неймовірно миттєво прийшов після, здавалося, безхмарної радості.
  Все нові й нові питання, що виринали в розвихрених Сергієвих думках, питання, на які не було жодної відповіді, питання, що породжували лише нові питання - він одягнувся й пішов до дверей з наміром спробувати знайти відповіді хоч на деякі з питань у самої винуватиці виникнення цих питань. Тим паче, що саме споглядання за цим непідробним виявом горя, яке являла собою дівчина в альтанці, не залишало йому, власне, ніякого виходу, як тільки вийти до неї й спробувати хоч якось втишити й утішити її біль, адже врешті решт такої сили мука могла штовхнути дівчину й на занадто неймовірні, непередбачувані, навіть непоправні вчинки.
  Сергій спершу хотів був вийти з кімнати і в звичайний спосіб пройти на ганок а потім і в сад, але раптом згадав цей величезний напівосвітлений вестибюль, через який йому доведеться йти, вестибюль, в якому до того ще й сидить отой, більше схожий на мажордома, охоронець у стильному чорному костюмі - довелось би проходити повз нього. Сергій підійшов до вікна, оглянув пластикову раму склопакету, повернув ручки засувів і легко відчинив досить велике вікно, велике настільки, що через нього не лише можна було легко вистрибнути на вулицю, а ще й навіть, наприклад, занести меблі, особливо ж все це полегшувала та обставина, що кімната знаходилась на першому поверсі. Сергій легко виплигнув з кімнати через вікно на покриту декоративною травичкою землю саду й повільно попростував до альтанки.
  Ні звуки відкривання Сергієм вікна, ні його стрибок надвір, ні кроки його наближення нітрохи не стурбували Ірину, її занурення у страждання було настільки глибоким, що зовнішнього світу для неї не існувало - сидячи на лаві, вона безвільно опустила голову на складені на столі руки і важко, навіть надсадно, з легким стогоном, дихала, іноді переходячи на схлипування. Сергій довго стояв біля альтанки, переймаючись щирістю якогось непідробного й непереборного горя. Якогось? Але якого? Взагалі то, Ірине становище доньки олігарха на перший погляд повинне було б давати привід скоріше для заздрощів щодо її щастя, а не для співчуття її непереборному горю.
  - Іро, - якомога співчутливіше й тихше, щоб не сполохати, промовив Сергій, але, побачивши, що дівчина ніяк не зреагувала, повторив уже дещо гучніше, - Іро...
  - Ох! - похопилась вона, миттєво звівши голову і утупивши в Сергія невидющий погляд червоних заплаканих очей на мокрому від сліз обличчі.
  - Не лякайся, Іро, - поспішив заспокоїти її Сергій, - це я, Сергій, той самий художник, що приїхав до вас реставрувати храм, ми сьогодні познайомилися з тобою на вулиці.
  - Сергій, - полегшено відітхнула Ірина, але потім знову дещо насторожилась. - А ти як тут опинився?
  - Нічого дивного в цьому немає, - постарався якнайспокійніше відповісти Сергій. - Ти повинна була б взяти до уваги, що альтанка знаходиться прямо перед моїми вікнами, - показав він на вікно своєї кімнати, що виходило в сад.
  - Так, справді, - з якимось полегшенням, але трохи безвільно погодилась вона й відвернулася, щоб витерти на обличчі сльози, хоча це вже, власне, було запізно. - Але ж, - вираз тривожної недовіри знову повернувся на її обличчя, - ти вже повинен би давно спати, мабуть, за сьогодні стомився?
  - Так, звичайно, я сьогодні дуже втомися, - погодився він, - але заснути все ж ніяк би не зміг, і винна в цьому ти, Іро.
  - Я? - здивовано озирнулась вона навкруг, наче шукаючи причину, з якої вона могла б не дати заснути комусь.
  - Мене розбудили твої ридання, - наважився Сергій дещо пожартувати, щоб спробувати хоч трохи розважити дівчину, хоча й усвідомлював, що жарти в такій ситуації не дуже доречні.
  - Мої ридання? - з якимось провинним виразом на обличчі, з якого Сергій зробив висновок, що його легкий жарт не вдався, бо Іра його не зрозуміла, і виходило, що їй таки й справді було не до жартів.
  - Та ні, вибач, - поспішив він виправити свою помилку,- це я так невдало спробував пожартувати, хотів тебе хоч трохи розважити. Але, мабуть, таки й правда, що благими намірами вистелена дорога в пекло. Бачу, що тобі зараз зовсім не до жартів. А втім, - Сергій зайшов і собі до альтанки й сів напроти Ірини. - Втім, причиною мого безсоння й справді таки стала саме ти, Іро. Так, так, - лагідно промовив він, вдивляючись у її здивовано заокруглені очі, - мені не дали б заснути ті таємниці й питання, що оповили мою душу десь від середини сьогоднішнього дня з миті мого з тобою знайомства через дивність обставин нашого з тобою знайомства, через ще більшу дивність нашої нової зустрічі цього ж дня, через ту незрозумілу загадковість і втаємниченість, яких ти забагла надати нашому з тобою знайомству - все це й ще багато іншого, що з цього виходило якраз і не дало мені сьогодні заснути. А тут я ще бачу серед ночі перед вікном моєї кімнати, як молода, здорова, красива, а до того ще й дуже заможна дівчина побивається в якомусь незрозумілому горі замість того, щоб радіти й насолоджуватися щастям. Погодься, що це не може залишити байдужою жодну людину. Мені не залишалося нічого іншого, як вийти зараз до тебе, щоб, якщо не вдасться повністю втамувати свою цікавість стосовно всіх своїх питань, то принаймні спробувати, якщо ти дозволиш, якось допомогти тобі перебороти депресію, адже депресія має здатність завершуватись дуже несподіваними, навіть фатальними вчинками, а мені, знову ж як і всякій людині, цього дуже б не хотілось. Що ти з цього приводу думаєш?
  - По-перше, я думаю, що ти, Сергію, не зважаючи на свій вік, адже ти старший від мене, зберіг у набагато більше недоторканому стані, ніж я, свій оптимізм щодо характерних рис людської природи, - її мова була водночас і розчаровано гіркою й співчутливою. - Кожного разу, коли ти, ніби "виправдовуючи" свої найкращі вчинки й душевні порухи, говориш, що так би вчинила кожна людина. А от я зі свого, може й не занадто за часом довгого, але дуже переконливого досвіду, можу авторитетно стверджувати, що так би вчинила не кожна, далеко не кожна людина. А те, що, як ти сказав, я людина заможна, то, по-перше, я тільки ніби заможна, а по-друге, моя ніби заможність тільки додає мені доказів у моїй переконаності в далеко не романтичній оцінці справжньої людської природи. А депресія? - вона гірко посміхнулася. - Депресія може спричинити фатальні наслідки? А якщо це саме фатальні наслідки спричинили депресію? Чи може бути ще щось більш фатальне? - останні слова вона вже вимовляла настільки задумливо, що складалося враження, ніби вона вже забула про існування співрозмовника і розмовляє сама з собою.
  - Знову загадки? - звернувся Сергій до дівчини, але Іра була повністю поглинута своїм думками й аж ніяк не зреагувала на його запитання.
  Так вони просиділи деякий час у глибокій тиші. Було чути лише далекі звуки нічного життя містечка Первомайського. Надовго розтяглося натужне завивання нічної електрички, що відправлялася від залізничної станції. Ірина ніби закам"яніла, зачарована якимись, мабуть, занадто болючими, спогадами, думками, переживаннями. Сергій і сам почав уже перейматися цим, таким неймовірно живим болем, що для його опису зовсім зайвими були слова.
  - Іро, - тихенько покликав Сергій, але вона знову ніяк не зреагувала. - Іро, - вже гучніше промовив він і злегка доторкнувся рукою до її плеча.
  - Що! - здригнулась вона, миттєво й несподівано повернувшись із далечі своїх гірких переживань. - А-а-а, - чи то простогнала, чи то з полегшенням, упізнавши Сергія, протягнула вона, і її погляд надовго зупинився на його очах, так ніби вона хотіла поринути в найглибші, найпотаємніші надра його душі, щоб побачити його найпосутніші думки й переконання.
  - Я приїхав сюди реставрувати храм, - з раптовим піднесенням майже вигукнув Сергій. - Я бачу, що ти, Іро, ще не пробувала звертатися до такого повірника й сповідника, як Бог і його вірна служителька Церква. Зі свого досвіду можу цілком щиро засвідчити, що це дуже, дуже велика сила. Дуже, дуже раджу тобі звернутися до Бога. Хочеш, завтра зранку вдвох прямо й підемо до храму.
  - Та кинь ти дурню говорити, - знесилено відмахнулась вона. - Чи то я не знаю цих попів. Раніше вірою й правдою служили атеїстичній комуністичній владі, майже в кожного попа під рясою був наган і погони від КДБ, якому ці попи доповідали про настрої серед пастви, порушуючи таємницю сповіді, - з непереборним відчаєм промовила Іра, причому слово "попи" навмисне з притиском вимовляючи з наголосом на першому складі, - а тепер вони служать тим же самим комуністам і кадебешникам, що й раніше, але тепер вже за "бабло" надають підтримку на виборах. Такий же й цей наш місцевий батюшка Олександр. Олександр! А як його всі тут називають, просто Санько. А як його ще називати, якщо він раніше тут працював в одному з місцевих колгоспів трактористом і відзначився в часи своєї буремної молодості вельми своєрідною поведінкою на ґрунті глибокого запійного алкоголізму і всіх можливих тваринних пристрастей. Коли ж він раптом прозрів після чергового примусового лікування в ЛТП, то раптом цілком несподівано побачив у дзеркалі докінченого нікчему без копійки за душею з перспективою закінчити дні свої за гратами, оскільки похопився він якраз в той час, коли завдяки Горбачовській перебудові один великий комуністичний СРСР перетворився на багато маленьких дико-капіталістичних "есересериків", і не те що якомусь задрипаному алкоголіку-трактористу, а навіть найкращим фахівцям своєї справи, найсвітлішим умам не знайшлося місця у цьому дикому коловороті розгнузданого розкрадання всього накопиченого нелюдським трудом цілих поколінь покірних безсловесних рабів кривавої радянської імперії. І Санько наш, не будь дурень, зметикував своїм пронирливим селянським розумком, де його особистий просвіток у безпросвітній пітьмі безкінечного тунелю сучасності, тобто - де пахне сальцем. Декілька років духовної семінарії - і ось вам друге пришестя майже святого Санька, якнайкраще підкованого для справляння чину сучасного попа, адже він переборов уже всі свої пристрасті, чи, може, став просто вже не спроможним до своїх донедавніх пристрастей, на заміну яким прийшла одна єдина, зате сама найпотрібніша в сучасній церкві пристрасть - безмірна жадоба грошей. Бабла, бабла й ще раз бабла - ось девіз Санька і його найулюбленішої церкви. Санько! Тобто Олександр - батюшка Олександр, завдяки наполяганням якого місцевий відбудований храм став тепер називатися храмом Олександра! Так, так, Першотравневий храм Олександра, щоправда, не самого Санька, а його тезки Олександра Невського. Так наче Санько ні сном, ні духом не знав і не відав, що насправді не було ніякої епохальної Невської битви, завдяки якій цей вигаданий князь Олександр став називатися Невським, як не було й того, вигаданого далеко пізніше святого Олександра Невського, а справжній князь Олександр Ярославович був якнайвдячнішим вихованцем Золотоординського ханського двору, пасинком Великого Хана й кровним побратимом одного з монгольських принців, тобто достеменним Чингізидом, справжній Олександр був найвірнопідданішим слугою Великого Хана Золотої Орди, справжній Олександр був якнайлютішим, найкривавішим баскаком, який рвав ніздрі й відрізав вуха нещасним підданим Володимиро-Суздальського Улусу Золотої Орди, щоб ті не наважились утаїти бодай копійку від всевидячого ока Великої Монгольської імперії, яка згодом стала називатися Великою імперією Російською, і Московська православна церква, до речі, щонайвірнопідданіше служила як Ординським ханам, так і їх наступникам Московським царям, - було видно, як ця емоційна промова, повністю захопивши її помисли, ніби вихопила Ірину з провалля відчаю й болю, в якому вона тільки-но знаходилась, вона ніби забула про своє горе в пориві цієї своєї іронічної тиради, яка переходила в безжальний сарказм. - Фальш, облуда і брехня, і більше нічого. І все лише заради грошей і влади. Це для них і є царство небесне на землі. А Санько тут вже обжився дуже добре. Крім того, що він отримує по вивішеному при вході до храму прейскуранту за свої послуги попа, як у кожному справжньому комерційному підприємстві, Санько ще й розвів тут ціле, так би мовити, при-храмове сільгосп-промислове господарство, й рубає бабло, аж щепки летять, віддає належну частку своїм церковним паханам, які, в свою чергу, діляться з паханами від влади, і всі, як мовиться, в шоколаді. Фальш, облуда і брехня. І більше нічого, - закінчила вона вже тихим голосом, її саркастичний запал, очевидно, вичахав, і вона знову поверталася в неприглядний світ свого горя й болю.
  - Не знаю, що тебе примушує саме так судити про Церкву, - з відчутними нотками співчуття звернувся Сергій до Іри, - не знаю.
  - Завтра познайомишся з Саньком і, можливо, з його найвірнішою паствою, яка складається з двох десятків наближених, до рук яких теж прилипає непогана дещиця з дарованої приходу Божої благодаті, і все зрозумієш, - вимовила Іра з рештками гнівливої зневаги в голосі, скрививши в іронічній посмішці губи.
  - Не знаю, не знаю, - задумливо подивився Сергій на дівчину, яка в цей час являла ніби уособлення відчаю. - Можливо, ти й маєш якусь рацію щодо вашого місцевого приходу, але ж, якщо це дійсно так, то треба просто боротися з цим. Адже, повір мені, багато більша, я думаю, дуже набагато більша частка церковних громад живуть зовсім з іншими, справжніми, заповіданими Христом, цінностями. Як приклад, я міг би тобі навести хоча б от того ж отця Михайла з села Веселого під Києвом, де я ціле літо розписував храм. І таких, я думаю, дуже багато. Повір мені, Іро. Я в цьому впевнений.
  - Я справді вірю тобі в тому, що ти дійсно впевнений, але не більше. І це лише доводить мої попередні припущення про те, що ти, Сергію, зберіг свої переконання у більш ідеалістичному вигляді, аніж я, хоча й прожив на світі дещо довше. Втім, досить вже про це, - махнула вона рукою зі звичним вже для неї відчуттям зневіри, потупивши очі долу. - А втім, - вона раптом скинула на Сергія очі, в яких неждано зажевріло щось схоже не те, щоб на надію, а на глибоко прихований душевний порух, який міг би вилитися натяком на можливість надії, - втім, чого тільки не буває на світі. Тим паче, що втрачати мені й справді таки нічого.
  Вона раптом описала правою рукою коло над головою, потім вказівним пальцем цієї ж руки показавши на своє вухо, підтвердила ці свої жести красномовним виразом обличчя, з чого Сергій врешті таки зрозумів її натяк на те, що їхня розмова в альтанці можливо прослуховується - на що він ствердно кивнув головою дівчині у відповідь.
  Вона ж, у свою чергу, тихенько встала, вийшла з альтанки й, поманивши рукою Сергія йти слідом, пішла сама якомога обережніше в глиб саду. Пройшовши так доглянутими стежками саду декілька десятків метрів, вони зупинились, Іра підійшла до одного з дерев і обперлась об нього спиною, повернувшись обличчям до Сергія, який підійшов і став перед нею. Її постать, загорнута в теплий халат, поцяткований строкатими химерними візерунками, ніби злилася з казковою грою світла і тіні, а її обличчя, вирізьблене місячним сяйвом і боротьбою надії з відчаєм, було ніби породженням краси осінньої ночі, величної краси відходу в небуття.
  - Ні, я прекрасно розумію дику наївність моєї миттєвої слабкості, - в її очах знову замлоїла гірка іронія глузування вже над самою собою, - я прекрасно розумію, що ти цілком імовірно, як і більшість звичайних людей, можеш просто інстинктивно вдавати з себе праведника, аби лиш виглядати так, як цього вимагають примарні ідеали моралі. А є й така можливість, що ти, будучи людиною мого дядька, який і запросив тебе, цілком свідомо вдаєш із себе зразкового християнина, щоб тим певніше втертися до мене в довіру. Можливо...
  - Іро, - перебив її Сергій, який з усього цього зрозумів лише те, що в серці цієї молодої красивої дівчини відбувається якась пекельна боротьба між надією і відчаєм, - чесно кажучи, я зараз із твоїх слів мало що зрозумів, а зрозумів більше через твої очі, що тобі дійсно зараз дуже, дуже не легко. І я готовий всім, всім, чим тільки я в змозі, допомогти тобі, тільки б знати чим я можу допомогти.
  - Добре, добре, - якось машинально, ніби тим часом зважуючись на щось, промовила Іра. - Я повністю даю собі звіт у тому, що все це може бути лише оманою. Більше за те, мій життєвий досвід просто примушує мене думати, що все це тільки й може бути оманою. Але... Але розумієш, - вона знову довгим прискіпливим поглядом подивилася Сергієві в очі. - Я давно вже, не пам"ятаю вже з яких пір, можливо навіть ще ніколи не бачила таких очей, як у тебе, Сергію. Таких прозорих, чистих, чесних, таких глибоких і проникливих очей. Хоча, можливо, винне в цьому лише місячне сяйво, в якому я бачу твої очі, - все ж не втрималась вона від жарту. - От бачиш, я й тут знову з"їхала на іронію. Такий от у мене життєвий досвід. Я в усьому звикла бачити подвійне дно, завжди звикла шукати підтекст, виявляти обман. Я звикла до цього, адже таке в мене завжди було й оточення: очі з подвійним дном, слова з підтекстом, оманливий голос - такими були завжди оточуючі мене люди. А от ти, ти - це щось зовсім інше, твої очі, твої слова, твій голос - це щось нове, невідоме, щось зовсім інше. Тобі хочеться вірити. Тобі хочеться відкрити душу. Не знаю, може це тільки ефект першого знайомства, через який ми готові відкрити свою душу першому-ліпшому випадковому тимчасовому супутнику. Ні, - рішуче заперечила вона, ніби намагаючись переконати себе саму, - ти - це зовсім інше. А втім. Втім, хай там що, а мені й справді таки нічого втрачати, та й поділитися своїм болем мені все одно більше ні з ким, - подивилась вона Сергієві в очі. - Та й часу в мене залишилось зовсім обмаль. Можна сказати, часу в мене зовсім не залишилось. Так що ти - це, можливо, моя остання надія залишити на цьому світі хоч якусь вісточку, хоч якесь пояснення того, що зі мною невдовзі станеться...
  - Ти говориш загадками, Іро. Причому, загадками якимись не дуже веселими. Відверто кажучи, моторошними загадками говориш.
  - Що ж, геть всі загадки. Нехай не буде місця жодній загадці на цьому світі, - тоном людини, що спалила за собою всі мости, промовила Ірина. - Ти цікавився моїм теперішнім станом. Що ж, на все є своя причина. Дивися в корінь, як казав один розумник. А корінь всіх моїх турбот полягає в тому, що два тижні - це максимум, це межа, це ліміт мого існування на цьому світі. Ні, два тижні - це, звичайно, крайня, ідеальна межа, насправді ж, мені, ясна річ, ніхто не дозволить досягти цієї межі, піду я звідси, ясна річ, раніше. Можливо, навіть завтра. А може, й сьогодні, після нашої веселої вечері, за якою я, цілком можливо, з"їла, або ж випила якусь гидоту, яка вже відправляє мене на той світ. Що, мабуть, думаєш, маєш справу з хворою на параною? - звернулася вона до Сергія, в погляді якого побачила здивовано недовірливий вираз. - На жаль, це не так. На жаль, це не хвора уява шизофреника, а справжня гірка дійсність. Річ у тім, що рівно через два тижні я стаю повнолітньою, тобто я стаю зовсім повносправною спадкоємицею всього, всього нажитого моїм батьком, але не цим, так званим, чи то батьком, чи то дядьком, а моїм справжнім батьком... Добре, - підняла вона руку, побачивши на обличчі Сергія вираз нерозуміння, - добре. Бачу, що треба почати з початку. З самого початку, щоб для тебе все стало зрозумілим. Річ у тім, що все те, чим зараз володіє мій дядько, Семен Павлович, насправді свого часу нажите й зароблене його рідним братом Іваном Павловичем, от цей самий брат Семена Павловича Іван Павлович якраз і є моїм справжнім батьком. Точніше не є, а був, оскільки мого батька вже немає в живих. Він помер. Тобто, помер - це не зовсім правильно сказано, - вона прискіпливо, ніби перевіряючи щось, подивилась Сергієві в обличчя. - Його вбили. Його вбив його єдиний брат. Так, так, той самий, тобто цей самий Семен Павлович, мій дядько, який зараз називає себе моїм батьком, і в його батьківські почуття до мене всі вірять, адже своїх дітей у нього немає, як немає й дружини, і він так піклується про мене, так гладить мене по голівці, такі подарунки мені купує, з таким пієтетом береже пам"ять про свого старшого брата, а мого батька, Івана - ще б пак, адже після смерті брата він став моїм опікуном і, відповідно, фактичним власником всього того величезного багатства, яке було нажите тяжкою працею мого батька. Але ж термін його опікунства має скінчитися в момент досягнення мною повноліття. А повнолітньою я стану рівно через два тижні. А розлучатися з тими величезними статками, які повинні стати невдовзі моєю власністю, мій дядечко, звісна річ, не хоче. І не хоче настільки, що вже приготувався розлучитися зі мною, причому розлучитися назавжди. Він уб"є й мене, як убив свого часу мого батька. І станеться це, звісна річ, до того моменту, як я досягну юридичного повноліття, аби не спокушати долю можливістю того, що я, ставши юридично спроможною, викину якийсь коник і позбавлю назавжди мого рідного дядечка можливості втішатися тими, майже казковими, можливостями, якими він втішається зараз завдяки величезним статкам. Я думаю, що я зараз все пояснила досить дохідливо? - з деяким сумнівом спитала вона.
  - А твоя мати? - питанням на питання відповів Сергій, який після того, що почув, ще не зовсім був готовий повірити в почуте, адже все це було таким незвичним, таким неймовірним для нього.
  - Серце, - повільно і тихо відповіла дівчина. - В матері були дуже погані справи з серцем, і вона померла від хвороби десь за два роки до того, як не стало батька. Сирота, - з домішкою гіркого кепкування над самою собою додала вона. - Але сирота, як сам розумієш, не така вже й бідна. Хоча, в моєму випадку краще було б бути сиротою бідною. В усякому разі, так було б безпечніше, - останні слова Іра промовляла вже з долею тієї безрадісної задуми, яка знову повертала її до гіркої реальності її життя.
  Її останні слова, ніби важкий камінь потягли розмову в глибину важкої тужної мовчанки, під час якої Сергій все сильніше й сильніше переймався моторошністю безвиході й болю, серед якого опинилося це молоде, прекрасне, таке тендітне, таке плекане й пещене створіння.
  - В мене є син, - зненацька, ніби розпанахавши незрушне тло тиші раптовим помахом незримого сталевого клинка неймовірної правди, різко, майже окриком, промовила Ірина і поринула допитливим незрушним поглядом у здивовані очі свого повірника.
  - Тобто... - тільки й зміг вичавити з себе ошелешений її неочікуваними словами Сергій.
  - Тобто, все було майже за Шекспіром, щоправда я була дещо старшою за Джульєтту, а він був дещо старшим від Ромео. Наше кохання було безмежним, ми мріяли бути все життя разом. Я мріяла народити від Славка дитину. Славко - це мій Ромео. Колишній, - додала вона гірко і її обличчя пересмикнуло пориванням до плачу, з яким вона все ж таки упоралася. - Коли ж мій дядько, він же мій опікун, дізнався, що я вагітна, він запропонував мені вбити мою дитину - він хотів, щоб я зробила аборт, - її обличчя знову пересмикнуло, на цей раз вже конвульсією гніву. - Я на відріз відмовилася. На що мій названий таточко відповів, що немає проблем, що йому не потрібна моя згода, він запросто зробить це зі мною й без моєї згоди, насильно. Але потім він передумав. Я думаю, він вирішив, що зовсім не завадило б мати при собі про всяк випадок ще й онука, який би міг стати в руках мого дядечка своєрідним заручником, який гарантував би мою правильну поведінку допоки я жива, а в разі моєї загибелі став би моїм спадкоємцем, над яким дядечко міг би знову взяти опікунство. В усякому разі, я впевнена, що якраз такі резони зупинили мого нового татуся в його намірі насильно позбавити мене моєї дитини, хоча, звісна річ, мені він пояснив своє рішення зовсім іншими своїми намірами - він, бачите, якнайблагороднішим чином не хоче мене так сильно засмучувати й позбавляти можливості стати матір"ю і т. д. і т. п. - манірно, з іронічним виразом на обличчі, змахнула вона рукою.
  - А чому ти так вирішила, що він сказав тобі неправду, - вже трохи оговтавшись від такого вражаюче несподіваного зізнання Ірини про її дитину, як міг спокійніше спитав Сергій, - може й насправді в його душі затріпотіла свята любов до свого майбутнього онука? Може...
  - Може, може! - не давши йому закінчити вигукнула гнівливо, намагаючись пародіювати Сергія. - "Затріпотіла", "свята любов"! Ти хоч чуєш, що ти говориш? Про кого ти говориш? "Свята любов"! Свята ти простота. Та мій дядечко без розрахунку отримати якусь матеріальну, грошову вигоду ніколи в житті й кроку не ступить. Та якби й справді в нього був намір ощасливити мене народженням сина, а себе народженням онука, - вже спокійніше продовжила вона, - то для чого б він тоді розлучав мене з сином, а себе з онуком?
  - Як це?
  - Щойно я народила сина, мій дядечко відразу ж спровадив свого новонародженого онука кудись подалі, повідомивши мене лише, що мій син виховується доброю, надійною годувальницею.
  - А чим же він пояснив тобі такі свої дії?
  - Сказав щось на кшталт того, що так, мовляв, буде краще, що я ще дуже юна, сама ще майже дитина, мені ще треба вчитися і все таке інше. Хоча насправді, я впевнена, він мав свої, цілком визначені наміри, свою користь. Для чого б він, - знову, без будь якого переходу, перейшла Іра зі спокійного тону розмови на різкий майже викрик, - для чого б він, якби хотів зробити мене щасливою, для чого б він убив мого коханого Славка? Для чого?
  - Не зрозумів, - трохи аж розгубився Сергій, - хто кого вбив? Чи мені щось не те почулося?
  - Мій дядечко убив мого коханого Славка, батька моєї дитини. Звичайно, все було зроблено так, ніби це був нещасний випадок. Всі й досі переконані, що це був нещасний випадок. Але я абсолютно точно знаю, що його вбили, його вбив мій дядечко. Ясна річ, він сам особисто цього не робив, він тільки віддав наказ.
  - А ти не помиляєшся?
  У відповідь на Сергієве запитання Ірина лише кинула на нього такий погляд, із якого той цілком певно зрозумів усю наївність своїх сумнівів в її словах.
  - А тепер настала моя черга, - коротко додала вона і вмовкла.
  На довший час знову запанувала тиша. Сергій лише чув, в якому тяжкому, надсадному віддихові здіймалися й опускались зболені дівочі груди, так наче вона щойно пробігла стаєрську дистанцію.
  - А тепер настала й моя черга, - повторила вона, порушивши тишу. - Нам двом з моїм дядечком мало місця на цій землі, в цьому житті, і я повинна поступитися своїм місцем.
  - Та невже це й справді так невиправно, - Сергій все ще не міг до кінця повірити в усе, що він щойно почув. - Невже й справді нічого не можна вдіяти. Не можу повірити в те, що якісь там статки можуть бути причиною для того, щоб творити такі злочини, щоб так чинити з рідними, найріднішими людьми... - він подивився в обличчя Ірини і знову зітнувся очима з тим поглядом дівчини, який знову безапеляційно вказав лише на всю безнадійність Сергієвої наївності.
  Вони знову деякий час мовчали, намагаючись не дивитися одне одному в очі.
  - А може тобі просто треба кудись втекти, - спробував уже більш приземлено підійти до справи Сергій
  - Пам"ятаєш таку радянську організацію, як КДБ? - поблажливо посміхнувшись, відповіла Ірина. - Хіба можна було десь сховатися від їхнього всевидячого ока? Так от КДБ у порівнянні з можливостями мого дядечка - квіточки. Все найкраще, що було в КДБ, тепер на службі у таких, як мій дядечко, і куди б я не втекла, сховатися я все одно ніде б не змогла. Та вже й зараз мій дядько не спускає з мене очей, особливо ж відчутно це стало останнім часом, мабуть, у зв"язку з моїм скорим повноліттям. Та ти й сам сьогодні був свідком такої настирної суперопіки з боку мого опікуна, коли заступився за мене перед Гринею.
  - А мене якраз дуже збентежила й зацікавила така дивна поведінка цього, як ти його назвала Грині, я просто не наважувався тебе спитати про мотиви й причини саме такої його поведінки.
  - А тут нічого незвичайного якраз і немає. Гриня, тобто Григорій, працює в службі безпеки мого дядечка. Великих зірок з неба не хапає, але все ж вважається особою, досить наближеною до мого так званого татка, який тому й доручає саме Грині такі делікатні справи, як наглядати за мною, хапати мене на вулицях, щоб повернути додому, аби я десь раптом не зникла, чи не втрапила в якусь халепу.
  - Що ж, тоді все зрозуміло, тоді все стає на свої місця, - задумано промовив Сергій.
  - Особливо ж на своє місце стаю я. Моє місце цілком визначене. Моє місце вже не тут, моє місце вже там. Я раніше якось дуже легковажно сприймала вираз "однією ногою в могилі" - тепер я дуже добре знаю, що це таке, тепер я цим дихаю, тепер я цим живу, - вона промовляла кожне слово дуже повільно й осмислено, утупивши погляд в землю. Відчувалося, що вона вже повністю прийняла немилосердний вирок, і всі думки про спротив уже зів"яли як пожухле листя, що нерухомо лежало під ногами.
  Ірина стояла під деревом, безсило опустивши голову. Так підітнута під корінь квітка опускає своє зів"яле суцвіття долу, позбавлена живильних соків землі, позбавлена надії хоч колись, хоч ще раз побачити небо й сонце.
  Це сталося зовсім несвідомо. Підкорившись інстинктивному бажанню применшити чужий біль, розділивши цей біль, взявши частину цього болю на себе, Сергій наблизився до Іри, взяв її за плечі й прихилив до своїх грудей, прихиливши таким чином до своїх грудей її безмежну самотність, її відчай, її беззахисність. Дівчина покірно притулилась до нього, обійнявши його обома руками й поклавши голову йому на груди, наче сховавшись своєю, ще майже дитячою голівкою на його грудях від усіх жахів, від безмежної безжальності цього світу, як ховаються діти на грудях матері, якої Іра майже не знала, чи на грудях батька, якого їй зараз заміняв цей пекельний монстр, від якого якраз і треба було рятуватися.
  Сергій відчув, як її тендітне, майже дитяче тіло почало здригатися в свавільних риданнях. Але ці ридання вже не були тими риданнями відчаю й зневіри, на самому зльоті яких Сергій і помітив в альтанці Ірину - це були сльози вдячності, сльози довіри до запропонованого Сергієм співчуття. Ця вдячність, ця довіра від дівчини, вихованої долею в ненастанному чатуванні на постійні підступи, були для Сергія настільки дорогими, що він буквально фізично відчував, як між їхніми душами і між їхніми тілами зникають усі перепони, як ця скривджена беззахисна дівчина, майже дівчинка, стає для нього рідною. Сергій відчув, як його серце буквально тане від знетямлюючого бажання злитися з нею воєдино, щоб всотати всі її болі в себе і влити в неї своє співчуття, свою наснагу, свою віру в людей і в Бога. Захоплений виром безмежно екзальтованого жалю, співчуття й милосердя, які бурхали через край, Сергій підхопив на руки легеньке тіло Іри й поніс до відчиненого вікна своєї кімнати.
  Навряд чи вже він чи вона здавали собі звіт в тому яким чином вони опинилися в Сергієвій кімнаті в його постелі, як їхні тіла аж до самого ранку зливалися в конвульсіях жалю й співчуття, болю й радості, горя й щастя, бажань і піднесень тілесних і духовних, любові земної й небесної.
  
  
  
   4.
  
  
  Все те , що вночі здавалося виявом трохи не святої любові, на ранок постало перед Сергієм в усій відразі гріха. Прокинувшись досить рано, він ніяк не міг спекатися відчуття, що йому снилося щось важливе, але ж ніяк не міг пригадати те величне видиво, коли йому сьогодні уві сні знову явилася Богоматір в образі Оксани все з тими ж самими пересторогами щодо непомильного вибору, - коли він прокинувся, сновидіння ніби було зітерте з його пам"яті чиєюсь зловорожою рукою. Прокинувшись, Сергій вже не побачив поряд себе Ірину, але присутність її молодого тіла все ж відчувалася майже фізично, і разом з цим майже фізично відчувалася присутність важкої, майже смертельної провини - він згадав про Оксану...
  Так, давно вже минулися ті часи, коли Сергій міг спокійнісінько відмахнутися від подібної проблеми за допомогою однієї єдиної фрази :"Це був лише секс, і нічого більше". Тепер це був гріх, великий гріх перелюбства, гріх, який належить до переліку гріхів смертельних. Але ж цей гріх був наслідком не невситимого втамування хіті, а вислідом жалю й милосердя, причиною цього гріха не було плотське бажання, а була небесна любов, та сама любов, яка повеліває нехтувати своїм власним тілом і навіть душею заради ближнього свого. Так, він пішов на гріх заради Іри. І тепер залишився з цим гріхом сам на сам. І як тепер він подивиться в очі Оксані.
  Не в змозі й далі краяти свою душу зачарованим колом цих нерозв"язних питань, Сергій зістрибнув з постелі, одягнувся й вийшов з кімнати з наміром зайнятися своїми справами, заради яких він сюди приїхав, а все інше вирішиться якось само собою - йому зараз якраз пригадався вислів Наполеона про те, що головне ув"язатися в битву, а все інше вирішить доля. І все ж, як би там не було, а почута вчора Ірина історія про її теперішнє становище, про те, що вона живе останні дні на цій землі, як би це не звучало неймовірно, все ж краяли Сергієве серце немилосердно, і відмахнутися від того, що він все це знав, вже було неможливо, і відмахнутися від того, що він мав щось вчинити, щоб урятувати це юне невинне створіння, теж було вже неможливо.
  А що він, власне, міг зробити. Зараз Сергієві пригадувалися слова, які вночі Іринка промовляла найчастіше: "Нам двом одночасно з моїм таточком жити вже абсолютно немає ніякої можливості, один з нас повинен померти, причому померти негайно". Вночі, в полум"ї пристрасті він не надав великого значення цим її словам, але зараз вони постали в зовсім новому, незвичному значенні - це вже не було безапеляційне визнання Іриною єдино можливою свою власну загибель, це вже було припущення альтернативи: або вона, або її названий таточко. Тобто, чи не зародилася в її дівочій голівці думка про можливий порятунок шляхом удару у відповідь - смерть її дядечка була б порятунком для неї самої, причому єдино можливим порятунком. Але ж в такому разі вона виходила на прю сама проти свого всемогутнього опікуна з його безмежними можливостями і владою - навряд чи в неї були б якісь шанси. Сама проти... А чи ж сама? Адже ж тепер вона, власне, вже не сама. Не міг же Сергій тепер залишити її саму, тепер вони вже вдвох. Але ж в такому разі?..
  - Ірина ще не виходила? - відсік всі ці болючі думки він питанням до охоронця в шикарному костюмі, що сидів у вестибюлі, куди Сергій вже вийшов. - Хотів з нею пройтися до храму, - не знати для чого додав він пояснення.
  - Так, вона вже побігла на свою вранішню пробіжку, - відповів той з поблажливою посмішкою.
  - Зрозуміло, - Сергій пригадав, що йому, власне, теж не треба б нехтувати своєю звичкою до вранішньої пробіжки, тим більше, що можна було б пробігтися разом з Ірою. Але вже пора б познайомитися з фронтом робіт у храмі. Та й Ірина навряд чи так вже зайнята зараз турботою про своє здоров"я - просто, мабуть, намагається якось втекти з цієї своєї фешенебельної в"язниці, в якій її чекає лише одне... Але втекти їй навряд чи далеко вдасться.
  Сергій збіг сходами на подвір"я розкішного маєтку Федорчука і вдихнув на повні груди прохолодну свіжість погожого осіннього ранку. От чого він не очікував, так це зустрічі з тим самим хлопцем, з тим здорованем, який вчора причепився до Ірини, і якому Сергій трохи вломив: як його там, Гриня, здається? Так, Гриня - Григорій.
  - Григорій, - замість привітання промовив вчорашній Сергіїв знайомець кремезної статури, що виріс раптом перед ним і простягнув руку для привітання, що вже було зовсім таки неочікуваним.
  - Сергій, - відповів на привітання Сергій і не зміг не потиснути у відповідь руку своєму візаві, оскільки його звертання було досить таки добродушним і чемним.
  - А добряче ти мені вчора врізав, - зі щиросердною відвертістю давнього друзяки зізнався Гриня.
  - Вибач, але... - хотів було Сергій продовжити розмову у тому ж ввічливому дусі, який запропонував співрозмовник.
  - Та які там вибачення, - відмахнувся той рукою, - все правильно. Правильно, що ти мені врізав. Та і врізав таки правильно, добряче врізав, - знову щиро всміхнувся він. - Молодець. Не буду навіть питати, де так навчився. Молодець. А от як щодо цього? - він змовницьки підморгнув і витяг з-під костюма досить таки масивний пістолет, який втім в могутній руці Грині виглядав не таким уже й крупним.
  - Тобто, - не зрозумів Сергій.
  - Тобто, врукопаш ти вправляєшся досить добре, а як щодо "містера кольта", який, як відомо, зрівняв тих, хто добре й тих, хто не дуже добре вправляється врукопаш? - і Гриня знову продемонстрував, підійнявши його дулом до гори, свій пістолет явно закордонного виробництва. - Чи не хочеш продемонструвати своє вміння вправлятися з цією ось іграшкою?
  - Та я залюбки, але яким чином це можна було б влаштувати тут? - Сергій обвів поглядом подвір"я.
  - То ходімо зі мною, - кивнув запрошувально Гриня головою й пішов за будинок, несучи пістолет в руці.
  "Що це, - подумалося на мить Сергієві, - пастка задля спроби якось помститися? Але як помститись?". Втім, це був лише миттєвий сумнів. Як би там не було, навряд чи Гриня став би так вже ризикувати, намагаючись серйозно помститися через вчорашній дріб"язковий інцидент такому потрібному для Федорчука гостеві, як Сергій. Та й врешті, щоб там не було, а Сергій в своєму житті перебував уже в усяких пригодах і дасть собі раду в якій завгодно ситуації, тим паче ж те, що станеться, не буде для нього несподіванкою - і він упевнено рушив услід за Гринею, намагаючись його наздогнати.
  Гриня ж, обійшовши будинок, підійшов до однієї з будівель, що знаходилися за багатоповерховим маєтком Федорчука. Гриня відчинив масивні двері й, махнувши, запрошуючи рукою, увійшов досередини. Сергій, наслідуючи його, теж увійшов до середини будівлі й став услід Грині спускатися сходами вниз. Це виявилося чимось на зразок величезного льоху. Вони, спустившись, пройшли ще трохи освітленим коридором цього величезного підземелля й підійшли до великих броньованих дверей. Гриня набрав код і відчинив ці двері. Вони опинилися у величезному стрілецькому тирі, де вже вправлялися в стрільбі декілька чоловік. Сергій же зі своїм супровідником підійшли до однієї з ніш для стрільби, й Гриня, не довго думаючи, без ніякої підготовки вийняв свій пістолет і вистрілив по мішені.
  - Що ж, не погано, - промовив Гриня, коли після пострілу подивився на мішень через спеціальний оптичний пристрій, а потім надав можливість подивитися на мішень і Сергієві.
  Сергій же, й собі поглянувши через оптичний пристрій на мішень, ствердно похитав головою, засвідчуючи тим самим, що постріл і справді був непоганим: Гриня вразив мішень майже в "десятку" - майже, тому що отвір від кулі був все ж не в самому центрі мішені, а трохи справа, майже на межі між "дев"яткою" й "десяткою".
  Потім Гриня запропонував Сергієві свій пістолет. Сергій узяв зброю й теж без всякої підготовки, а просто повернувшись лицем до мішені і взявши пістолет обома руками, оскільки той був досить масивним, вистрілив по мішені декілька разів - зброя була й справді дуже потужною, про що можна було судити з сильної віддачі. Сергій віддав зброю в руки її власника й навіть не став дивитися на результат своїх пострілів сам, а лише кивнув головою своєму візаві, надаючи йому право перевірки цих результатів. Гриня ж, поблажливо посміхнувшись на таке, схилився до оптичного приладу, й поблажлива посмішка раптом зійшла з його обличчя - всі отвори від Сергієвих пострілів були розташовані правильним колом, в самісінькому центрі якого був отвір від пострілу, зробленого Гринею.
  - Що ж, - розвів руками Гриня, - нічого не скажеш, майстер - є майстер, це відразу видно. Де служив, якщо не секрет?
  - Не секрет, Афганістан, ДШБ.
  - Тоді все зрозуміло, от тільки не зрозуміло, - Гриня здивовано пересмикнув плечима, - чому художник?
  - Така доля. Так карта лягла, - пояснив він, щоб Грині було зрозуміліше.
  - Карту завжди можна переграти. А от, наприклад, - Гриня зміряв Сергія поглядом з ніг до голови, - в якійсь охоронній структурі, та хоч би і в нашого Федорчука в службі безпеки, ти виглядав би набагато краще й був би, як кажуть, завжди в шоколаді - це тобі не те, що якийсь там непевний шматок художнього хліба. Ні, я не жартую, хочеш я й справді поговорю про тебе з Федорчуком. Будеш, як сир в маслі. Та й Федорчук не пошкодує - такі профі, як ти, на дорозі не валяються. Давай, не вагайся, - все з більшим ентузіазмом наполягав він.
  - Та ні, вибач. Доля - є доля, й перегравати карту - це доля здебільшого шулерська. А бути в шоколаді - це й взагалі не доля, а зовсім навпаки.
  - Що ж, все зрозуміло, - невесело підсумував Гриня, - а жаль. І все ж, не забувай, май на увазі, моя пропозиція завжди в силі, хто його знає, як ще повернеться доля. А поки що на, володій, - вже з веселішим виразом на обличчі простягнув він свій пістолет, який тримав за ствол руків"ям до Сергія. - Бери, бери, - підбадьорив він Сергія, побачивши його розгубленість.
  - Тобто, я не зовсім тебе розумію. Ти що, хочеш подарувати мені свій пістолет.
  - Звичайно, а що тут розуміти.
  - Припустимо, я зрозумію, але як це зрозуміють, наприклад, правоохоронні органи?
  - Зрозуміють як треба. Бери, тобі кажу, - майже втиснув Гриня пістолет в руку Сергієві, який таки взяв, роздивляючись, зброю. - А правоохоронні органи зрозуміють все правильно. Як накажемо їм, так і зрозуміють. Ти не переживай, отримаєш дозвіл на ствол, як належить, по всій формі. Сьогодні ж отримаєш. Ти що, до цього часу ще не зрозумів, з ким ти маєш справу? І носити цю іграшку можеш вже й зараз, правоохоронні органи не будуть мати до тебе жодних претензій - за це я повністю відповідаю. А даю я тобі ствол не просто так, як презент, у нас тут тобі - не те, що десь там у вас, у нас тут - Чикаго тридцятих відпочиває. І те, що тобі вчора зустрівся тільки я, це тобі дуже поталанило. Можливо, вже сьогодні ти в цьому переконаєшся, цілком можливо, що навиків рукопашного бою тобі буде замало, так що стріляй не роздумуючи, бажано, звичайно по кінцівках, але можеш і мочити наповал. Своє життя все ж дорожче, а з правоохоронними органами ми розберемось, не переживай, навіть, якщо завалиш десятка півтора-два місцевих урок - ніхто тобі й слова кривого не скаже, якщо дізнаються, що ти маєш справу з нами. Я особисто багатенько вже їх завалив, і як бачиш, все нормально, - підморгнув він.
  - Та ти прямо застрахав мене, хоч за поріг не виходь, - зважив у руці, оцінюючи подарунок, Сергій.
  - Тебе застрахаєш, - поплескав Гриня долонею Сергія по плечу, - жаль, жаль, звичайно, що не хочеш приєднатися до нашого згуртованого колективу. Та досить вже жалітися, може колись таки й надумаєш, як шмат черствого художнього хліба занадто вже буде дерти горло. А поки пішли вже нагору, - кивнув він головою на стелю підземелля й, повернувшись, рушив до виходу.
  - Так, так, - рушив йому вслід Сергій, - мені давно вже пора заробляти свій черствий шматок художнього хліба.
  - Бувай, - кинув на прощання Гриня, коли вже вони удвох із Сергієм вийшли з підземелля на світ божий. - Раптом там що, звертайся, не соромся, завжди допоможемо працівникам художнього ремесла.
  - Бувай, - махнув рукою своєму новому знайомцеві й Сергій, направляючись до виходу з двору.
  
  
  
   5.
  
  
  Але, вийшовши з двору, Сергій зупинився, задумавшись, куди ж, власне, він зараз піде. Взагалі то, його задача - розпис місцевого храму. З чого ж починати? Яким повинен бути перший крок? Поговорити ще раз з Федорчуком - та тут, власне, вже все й так зрозуміло: всі фінансові проблеми вирішені, а проблеми художні покладені цілком на розсуд самого Сергія. Звичайно, треба просто зараз іти й роздивитися храм із середини. Але хотілося б, ясна річ, побачитися й з місцевим настоятелем, адже не завадило б знати і його думку щодо реставрації храму. До того ж, після вчорашньої розмови з Іриною, коли вона розповідала про місцевого священика Олександра, досить іронічно, навіть саркастично розповідала, побачитися з ним хотілося ще більше. Та й чи буде храм зараз відчинений? Ключі ж від храму теж у настоятеля. Так що випадало таки, мабуть, іти спершу до отця Олександра. А куди ж це? Сергій же не знав, де живе місцевий настоятель. Але всі ці дрібні непорозуміння розв"язалися вмить самі собою - Сергій раптом згадав, що сьогодні неділя, і з самого ранку в храмі повинна відбуватися служба, так що й храм буде відчинений, і настоятель храму буде на місці разом з прихожанами, та й сам Сергій зможе помолитися цього недільного ранку разом з усім місцевим приходом. Де ж знаходиться храм, Сергій знав прекрасно вже з учорашнього дня і впевнено попрямував до храму.
  Але вже наближаючись до своєї мети, Сергій був дещо спантеличений спокоєм і тишею, які панували на підходах і навколо храму. Може, храм вже зачинено до самого закінчення реставрації? Але ж ні, підійшовши ближче, він побачив, що двері храму відчинені, він пройшов до середини й побачив при вході за невеликим столиком бабусю, яка, очевидно, продавала свічки та інші церковні приналежності.
  - Оці - по гривні, оці - по п"ять, а оці ось - по десять гривень, - не встиг ще Сергій звернутися до цієї бабусі, як вона почала йому пропонувати свічки, причому відразу взяла одну з тих свічок, які по десять гривень, і простягла Сергієві.
  - Вибачте, а у вас що, сьогодні не служиться? - запитав у відповідь у бабусі Сергій, проглядаючи в простору сутінь храму, де ще декілька бабусь клопоталися, наводячи лад.
  - Та вже, вже відслужив батюшка, - заспокійливо кивнула рукою Сергієва співрозмовниця, - ти не переживай, бери свічку й став, а службу вже відслужили. Став, став свічку.
  - Добре, добре, поставлю, - Сергій був трохи таки спантеличений такими настійними пропозиціями бабусі, - але я б хотів, розумієте, мені треба...
  - Ось дивись, тут все написано, тут все, що тобі треба, тут все, що треба, - бабуня тицьнула пальцем на великий, схожий на грамоту, або на диплом, папір під склом, оправлений у дерев"яну поліровану рамку, що висів тут же при вході в храм.
  Придивившись до цього паперу, Сергій побачив, що там красивими, якими були написані ще давні слов"янські книги, буквами російською мовою було написано ціну кожного з церковних обрядів, які проводилися в церкві. Пробігши поглядом цей довгий список назв обрядів, напроти кожного з яких через риску стояла цифра, ціна, Сергій чомусь запам"ятав вартість найдорожчого з обрядів - вінчання, яке коштувало вісімсот гривень. Йому пригадалися вчорашні слова Іри про прейскурант у їхній церкві - так, це й справді було схоже на прейскурант у якомусь ресторані чи барі.
  - Що, може думаєш, що дорого? - голосом рекламного агента продовжила бабця. - Звичайно, може воно щось там якось і дорогенько, але ж сам повинен розуміти, церква он яка у нас велика, на все треба кошти, а тут ще задумали робити ремонт нашої церкви, не просто так ремонт, а великий ремонт, рострубацію...
  - Реставрацію, - підказав Сергій.
  - От, от, оце ж її, реставрацію, - закивала головою вона. - А знаєш, скільки це коштує? Знаєш, хто буде робити цю реставрацію? Найкращий, самий найкращий майстер - знаєш скільки це коштує? Дорого, дуже дорого!
  Це прозвучало так, ніби сам майстер, сам цей найкращий майстер, який робитиме цю реставрацію, тобто саме він, Сергій, коштував дуже дорого, тобто брав великі гроші за свою роботу, крім усіх інших великих затрат на ремонт, котрі, як виглядало зі слів бабусі повністю лягали на плечі місцевої громади на чолі з батюшкою, виглядало, що й ті гроші, які були намальовані в "прейскуранті" теж мали б іти на ремонт храму. Але ж Сергій краще за кого б то не було знав, що собі він, власне не брав ні копійки, окрім тих коштів, які Федорчук надав для викупу ікони для храму села Веселого, та й сама реставрація проводилася повністю на кошти Федорчука, який взяв на себе абсолютно всі витрати. Сергієві стало невідомо чому якось соромно за те що він все це знав, і зізнатися тепер в тому, хто він є насправді було вже якось не зручно, та просто було неможливо зізнатися.
  - Якщо хочеш щось замовити, - вела далі своєї бабуся, - то треба домовлятися з батюшкою, причому треба б все замовити зарані, а то в нас тут черги на все. Наш батюшка дуже великим попитом користується, просто нарозхват іде, - задоволено додала вона.
  - А де б же я міг побачити цього вашого "батюшку нарозхват"? - запитав Сергій, намагаючись не дивитися бабуні в очі від почуття незручності й сорому, хоча прекрасно й усвідомлював, що соромитися йому було зовсім нічого, соромитися в цій ситуації, мав би, власне хтось зовсім інший - він навіть точно знав хто. Та й взагалі все це виглядало так, ніби він потрапив до якогось комерційного підприємства. Пригадалося, як Ісус Христос виганяв торговців з храму.
  - А тут поряд, зовсім недалеко, прямо поряд з церквою наш батюшка й живе, - голосом, радісним, очевидно, від того, що загітувала ще одного "покупця", відповіла бабуся. - От як тільки вийдеш із церкви... Та давай я зараз вийду й покажу тобі сама, - запропонувала бабуня й почала виходити із-за свого столика, що був більше схожий на прилавок, - зараз, зараз ось...
  - Та ні, ні, що ви, не треба, - запротестував Сергій, відмахуючись навіть руками, - не турбуйтесь, я сам знайду. Дякую, не турбуйтесь, - і вискочив чимдуж з храму, аби скоріше спекатися цього нав"язливого опікунства над ним, як потенційним покупцем.
  Вискочивши ж з храму, Сергій поспішив ще трохи відійти подалі, аби його не побачив якийсь доброзичливець із храму й знову не взяв під свою опіку. Відійшовши трохи подалі, він озирнувся навколо й не побачив поблизу жодної будівлі, яка нагадувала б нормальне людське житло. Оскільки церква стояла в самому центрі містечка, то й оточена була все більше звичайними приміщеннями всіляких контор і магазинів, серед сірої буденності ще радянської архітектури яких, все ж виділявся своєю яскравістю й строкатістю, очевидно, зовсім недавно збудований, чи, скоріше, перебудований дім, обкладений свіжою облицювальною цеглою, обнесений такої ж цегли огорожею, схожою на мур з свіжопофарбованими металічними воротами. Взагалі то, ця будівля була схожа на якийсь маленький середньовічний замок, який нагадував хороми Федорчука в мініатюрі - Сергій ще подумав, що це, мабуть, приміщення якогось освітнього чи культурного центру. Він трохи розпачливо озирнувся навкруги в даремному намаганні все ж визначити хоч приблизно в якому напрямку шукати оселю батюшки Санька, як його вчора називала Ірина.
  - Вибачте, - не в змозі впоратися зі своєю задачею, звернувся Сергій до першого-ліпшого перехожого, вже літнього дядька, середнього зросту, середньої статури, що проходив якраз поряд, - допоможіть, будь ласка, мені.
  - Допомогти? - засмагле, трохи вже зморшкувате обличчя пересічного простакувато-наївного сільського дядька видовжилося в намаганні зрозуміти, в яку це він халепу раптом втрапив.
  - Не підкажете, де живе священик, настоятель оцього ось місцевого храму?
  - А-а-а! - аж зрадів дядько. - Піп, піп Санько? Та ось же він живе. Ось, прямо перед вами, - він показав у напрямку того самого новозбудованого яскраво-строкатого будинку-замку, розглядаючи який, Сергій вирішив, що то якийсь освітній чи культурний центр.
  - В оцьому ось будинку й мешкає священик? - не повірив відразу Сергій. - А це що, хіба житловий будинок? І в одній із квартир цього будинку живе ваш отець Олександр?
  - Мій отець? Та який він мені отець? - примружено-хитрувата посмішка виказала, що дядько побачив тепер уже Сергієву розгубленість від несподіванки, й дядько не проти був тепер трохи покепкувати й поводити за носа свого співрозмовника. - Я вже досить дорослий хлопець для синівства, він сам мені в сини годиться.
  - Та я маю на увазі вашого місцевого...
  - Попа? А піп наш і справді живе ось оце тут, - поблажлива посмішка не сходила з добродушно хитруватого обличчя дядька, коли він знову показував на той самий розкішний будинок. - Ось оце в цих самих хоромах наш піп Санько й живе. Тільки живе він тут не в якійсь квартирі, а в усі оцій домині.
  - Тобто, ви хочете сказати, що весь оцей будинок прямо в центрі міста належить одній єдиній людині, вашому священику, тобто попу? - все ніяк Сергієві не вірилось.
  - Саме так, увесь оцей будинок належить йому, йому одному.
  - А я спочатку думав, що це якийсь культурний чи освітній центр, у якому навчаються місцеві діти, - Сергій якось мимовільно продовжив розмову з дядьком.
  - Та колись воно й було щось таке. Може знаєш, раніше було таке, називалося будинок дитячої та юнацької творчості?
  - Ще б пак, я б та не знав, що це таке. Не тільки знаю, я ще й навчався свого часу в такому будинку творчості - займався малюванням, ходив на спортивні секції.
  - От, от, - дядько якось замріяно подивився у бік будинку. - Оце й тут був такий будинок для наших дітей, ще мій син ходив сюди. А коли все рухнуло, вчителів порозганяли, будинок без догляду й ремонту почав розвалюватися, отут якраз Санько наш і вигулькнув. Будинок цей викупив разом із земельною ділянкою, перебудував тут усе, і ось вам, будь ласка - цар Санько! - з непідробним сарказмом зробив дядько невеликий уклін у бік будинку Санька.
  - А як же це, він же священик?
  - Свяще-е-ник, - промовив дядько, потираючи три пальці правої руки в характерному жесті, що красномовно свідчив про грошовий підтекст слова. - Та що там цей будинок, він он найкраще місце біля річки захопив, там раніше всі любили відпочивати, тепер там не те, що рибку половити, тепер там навіть діти скупатися не можуть. А ліс він он як захопив, так тепер ні грибів, ні ягід не підеш зібрати. А полів скільки під ним, всі найкращі чорноземи привласнив - там і пшениці, й баштани, й соняшники з кукурудзами, - махнув він рукою. - Знаєш, як ото був мультфільм про кота в чоботях, як там їдуть і все питають чиї це угіддя, а їм у відповідь всі в один голос повторюють, що все це належить маркізу Карабасу. Отак оце і в нас - все належить Санькові. А ще в нього свиноферма, а ще фабрика, де він робить свічки з воску із своїх пасік. А було ж воно що? Звичайнісінький п"яничка-тракторист. І от тобі на. Із грязі в князі, - видно було, що, як, мабуть, і більшості місцевих жителів, все це допекло й дядькові, який радий був поділитися своїми переживаннями з першим-ліпшим перехожим, поділитися з яким було все одно, що поділитися з самим собою, тобто поділитися з самим Богом. - Та що там казати, слуга Божий! - махнув на останок рукою дядько, повернувся й пішов своєю дорогою далі.
  Сергієві ж не залишалося нічого іншого, як іти в напрямі новоствореного феодального замку посеред пролетарського містечка Першотравневого. Величезні металеві, пофарбовані в чорний колір, ворота цього міні-замку при нагоді могли б, здається, витримати запеклий ворожий штурм. А оскільки Сергій не мав наміру штурмувати ворота, він оглянувся навколо з метою віднайти більш цивілізований спосіб потрапити всередину. Окрім відеокамер, колючого дроту та іншого причандалля, призначеного для оборони від чужого вторгнення, побіля хвіртки була ще й кнопка дзвінка, натиснувши на яку, Сергій побачив, як із віконечка у хвіртці, наче зозуля з годинника, вигулькнуло обличчя охоронця, котрий замість "ку-ку" промовив: "Чого тобі?" - не вельми ввічливо, але все ж зрозуміліше за "ку-ку".
  - Мені потрібен отець Олександр, настоятель місцевого храму. Батюшка Олександр, - розтлумачив як міг дохідливіше Сергій, аби якнайскоріше донести значення своїх слів до розуму охоронця, обличчя якого не виявляло надто великих інтелектуальних здібностей.
  - Батюшка? - прорік охоронець, обличчя якого все ж ніяк не хотіло показати, що це слово стало зрозумілим для нього. - Мабуть, хочеш зробити замовлення? - запитав він.
  - Та можна сказати й так, - погодився Сергій, аби не вводити й надалі охоронця в стан задуми, хоча, власне, замовлення навпаки мали б зробити йому.
  - Добре, підожди, - наче аж посміхнувся Сергіїв співрозмовник, й зачинивши віконечко, швидко пішов доповідати, аби не зірвати господареві вигідне замовлення.
  Через деякий час хвіртка відчинилася й Сергій зайшов до середини. Перед ним розкинувся викладений плиткою досить просторий двір, посеред якого виблискував всіма принадами закордонної довершеності новий-новісінький "Лексус". Назустріч же Сергієві, збігши зі сходів будинку, прямував, одягнений в чорний строгий костюм, середнього віку, невисокий, але вже досить огрядненький чоловік з солідною бородою, але коротко стрижений.
  - Радий бачити вас у себе в домі, чим можу вам служити? - якось занадто солодкаво промовив незнайомець.
  - Я Сергій Богданенко, - відповів Сергій і взяв руку, яку його новий знайомий подав, як здавалося для поцілунку, але Сергій її тільки потиснув, - А ви, як я розумію, отець Олександр, настоятель місцевого храму містечка Першотравневого?
  - Так, - тільки й промовив той, схиливши голову.
  - Я Сергій Богданенко, - повторив Сергій, - художник, маляр. Приїхав щойно вчора до вашого містечка на запрошення Федорчука Семена Павловича реставрувати ваш храм Олександра Невського.
  - А-а-а! Он воно як, - обличчя отця Олександра з виразу зверхньої поблажливості вмить набуло виразу дружньої прихильності. - Он воно як. Грицьку! - кинув він охоронцю, який щойно впустив Сергія до двору й зараз стояв поряд з господарем у благоговійній позі. - Оце запам"ятай його, впускай завжди й зразу, як тільки він прийде. Це великий художник, знайомець самого Семена Павловича. Він буде розписувати наш храм. Зрозумів?
  - Так точно! - по-військовому вигукнув Грицько, але замість того, щоб при цьому виструнчитись, шанобливо схилив голову, - все зрозумів.
  - То коли збираєтеся приступати до, так би мовити, праці? - звернувся отець Олександр до Сергія.
  - Та, власне, я вже готовий, - відповів, не задумуючись Сергій, - тільки хотілось би трохи ще вивчити стан храму. Озирнутися, як кажуть, на місці. Ба навіть пройтися околицями вашого містечка, щоб відчути місцевий колорит, місцевий дух. Це дуже корисно перед початком роботи на новому місці. Я думаю, що мені вистачить для цього попереднього приготування одного дня - сьогодні, сподіваюсь, я з цим упораюсь, а завтра вже конкретно приступлю до роботи. Власне, храм я вже трохи навіть оглянув, тільки ось був там, та й до вас оце йду прямо таки з храму. Сьогодні ж неділя. Йшов до храму, думав потраплю прямісінько на службу, але, хоча й прийшов наче раненько, а вже нікого майже не застав у храмі. Та й закличних дзвонів до заутрені не чув.
  - Дзвонів? - перепитав батюшка, видно, аби зібратися з думками, оскільки було ясно, що він не сподівався на подібне запитання, - Та що ж дзвони, - дивлячись якось повз Сергія, розвів він руками. - Трохи таки дзвонили. Дзвони у нас не такі вже якісні, треба буде нові справити, та й дзвонарі не такі вже професіонали. Та й неділя ж сьогодні, вихідний, ранок - всі мешканці хочуть відпочити, поспати довше після робочого тижня, хай собі відпочинуть, нащо їх турбувати дзвонами. А заутреню ми відслужили, аякже, обов"язково відслужили. Раненько. Як кажуть, хто рано встає, тому й Бог дає. Раненько відслужили, адже в мене сьогодні ще ціла купа справ. Ще стільки на сьогодні замовлень. Два автомобілі треба сьогодні освятити, новий торговий центр, а ще новий офіс самого Федорчука сьогодні освячуємо, - пожвавішав батюшка. - А ще на сьогодні ж вінчання замовили. А ще ж лад треба навести в усьому господарствечку: у нас же тут і фермочка зі свиночками, і такий собі заводик, де свічечки Богові ми робимо, а ще всяка там пашниця й городина, - та всього, всього вдосталь, всім нас, дякувати Йому, Господь поблагословив, а всьому цьому треба ж і лад таки дати, - перейшовши з простої мови майже на спів, вже аж сяяв він від радості, що переповнювала його при переліку цього всього, що дав йому Бог, і хоча отець Санько й говорив, що не йому дав все це Бог, а "нам", було цілком зрозуміло, що під словом "нам" він мав на увазі тільки себе, улюбленого й незамінного слугу Божого. - Так що, гарненьке у нас господарствечко, гарненьке, бо ж діло це таки богоугодне, адже в усьому повинне бути економічне, так би мовити, підґрунтя, так би мовити, базис, без якого, як відомо, не буває й надбудови. А щодо того, що треба тобі, вибач, якось забув, як тебе звати, - навіть не задумавшись ні на мить, звернувся він до Сергія на "ти", адже ж художник, хоч яким він би був видатним, та ще й такий молодий, навряд чи мав таке ж "господарствечко", як у самого Санька, не кажучи вже про щось подібне до господарства, наприклад, Федорчука - а тому, власне, не було й ніякої необхідності "викати" цьому заїжджому найманцю-художнику.
  - Сергій, - просто відповів той, хоча й зрозумів причини такого панібратства з боку Санька.
  - Так, от, Сергію, щодо того, що треба тобі, як ти сам казав, тут навколо озирнутися, оглянути, так би мовити, околиці, - Санько навіть описав рукою коло, - так це ти правильно придумав. Це й справді треба. Пройдись, оглянься, у нас тут все таке цікаве, таке історичне. Через наші місця проходив ще цар Петро Перший після великої перемоги під Полтавою, потім нашими місцями проїжджала цариця Катерина Велика, коли оглядала південні околиці своєї великої імперії - її тут у нас дуже, дуже врочисто зустрічали, а ще нашими місцями якось проїздив цар Микола, що їхав у кареті, й карета з царем отут зовсім недалеко звідси перекинулась і впала в рівчак, але цар, як на диво, залишився живий, тоді царя пересадили на коня, а цар і з коня теж упав, але зовсім не ушкодився - так ото й відбулося тоді чудодєйственноє спасеніє, - піднявши праву руку догори, промовив тоном старозавітного біблійного пророка Санько.
  - А може, то була кобила? - споглядаючи цю сцену, не втримався від жарту Сергій.
  - Яка кобила?
  - Я маю на увазі, що, можливо, царя тоді пересадили не на коня, а на кобилу, то в такому разі виходить, що й упав тоді він не з коня, а з кобили, - в тому ж жартівливому дусі розтлумачив Сергій.
  - Можливо, можливо й так, - цілком серйозно, навіть аж задумавшись над словами Сергія, відповів Санько, зовсім не відчувши жартівливого підтексту, оскільки, мабуть, не уявляв собі навіть можливості кепкування з таких священних подій як, наприклад, падіння російського царя з кобили. - Але ж факт у тому, що Бог урятував свого помазанця. Я навіть пропоную на цьому місці поставити пам"ятник, можливо навіть капличку, а поряд викопати криницю з чудодійною водою, адже ж вода на місці дивовижного порятунку самого царя не може бути не чудодійною. Потім до нашого святого чудодійного джерела потягнуться паломники, щоб навідати ці освячені Божим провидінням місця й оздоровитися чудесною водою. Звичайно, як би нам цього хотілося, чи не хотілося, але для підтримання всього цього комплексу в належному стані нам доведеться таки брати якусь дещицю з паломників, але я думаю, ми не будемо брати такі вже великі гроші, я думаю, - примружив Санько ліве око, підраховуючи майбутні прибутки, - гривеньок по п"ятдесят нормально буде. Ясна річ, що тоді й із-за кордону потягнуться до нас люди - тоді й валютою можна буде брати... - туманом солодких надій заволокло замріяний погляд Санька.
  - Я розумію, що, можливо, тут колись з"являлися й російські царі, - повернув Сергій батюшку Санька із захмарності його солодких мрій до реальності, - але ж, що б там не було, а живемо ми таки в Україні. І якби, наприклад, я сам обирав місця, які я хотів би відвідати, то перш за все я хотів би відвідати ті місця, які пов"язані з історією самої таки України, а таких місць, мабуть, тут не мало. Адже Україна цікава саме тими подіями, які символізують Україну, а не подіями, що пов"язані з історією держав, околицями яких колись була Україна - чи це Росія, чи Польща: нехай Росія й Польща прославляють свою історію, ми ж повинні прославляти свою. А прославляти нам такі події, як перемога Росії в Полтавській битві, в результаті якої Україна остаточно впала в нещадиме рабство - це просто святотатство. Адже ж про народ України в складі Російської імперії, як і про всякий інший народ в складі всякої іншої імперії, вже все було якнайдокладніше викладено ще в Біблії, в Старому Заповіті, в розповіді про долю єврейського народу в складі Єгипетської імперії - там все й описано, бо, як сказано в тій же Біблії в Екклезіаста, немає нічого нового в цьому світі.
  - Як це? - від розгублення вираз обличчя Санька став нагадувати вираз обличчя його охоронця Грицька. - Росіяни, українці й білоруси - це ж триєдиний народ.
  - Я б у такому разі надав перевагу двохсот"єдиному народу планети Земля, - чи то жартома, чи то всерйоз сказав Сергій. - А поки такого немає, то кожен народ єдиний і неповторний у сім"ї народів. Україна ж, в решті решт, незалежна держава.
  - Так, але... - Санько явно не очікував на такий поворот розмови. - Але ж ми слов"яни..
  - І поляки, й чехи, й болгари теж слов"яни.
  - Ти що, западенець? - звернувся Санько до останнього й остаточного аргументу, який, на його думку, ставив усі крапки над "і", і в його очах почали проявлятися проблиски підозри й ворожості.
  - Тобто, як це - западенець, що це означає? - не зрозумів Сергій. - Западенець - мабуть, від слова "западати", але я, наче, нікуди поки що не западав.
  - А-а-а! Жартуєш! Знущаєшся? Все ти прекрасно розумієш! Западенець - західник, - рівновага підозри й ворожості в очах Санька все більше порушувалась на користь ворожості. - Ти що, бандерівець?!
  - На превеликий жаль, мене свого часу не було ні серед мельниківців, ні серед бандерівців, як і серед героїв Української Повстанської Армії мене теж не було, оскільки мене тоді взагалі ще не було на світі, а щодо того, чи я є прихильником Степана Бандери, то так, справді, я поважаю Степана Бандеру, як послідовного й непохитного борця за незалежну Україну, в якій ми, власне, зараз і живемо, здійснюючи таким чином ідеали того ж таки Степана Бандери, як і багатьох інших борців за незалежність України.
  - Бандерівець! - очі Санька горіли ворожістю, яка поступово наливалася кров"ю ненависті. - Кого вони сюди прислали! Западенець! Бандерівець! - в батюшці Санькові явно прокинувся колишній алкоголік-тракторист Санько, який і викрикував ці назвиська так, як свого часу викрикував смачні трьохповерхові російські матюки. - Може, ти ще й католик до всього?
  - Не бачу нічого поганого в католицькій вірі, хоча сам особисто є православним, - спокійно дивлячись в очі Санька, відповів Сергій, - належу до Української Православної Церкви Київського Патріархату, чим надзвичайно й пишаюсь.
  - Що-о-о?! Київського Патріархату? - широко розплющені очі Санька від раптової розгубленості на мить прибрали вираз викінченої порожнини, яка врешті поволі стала наповнюватися вируючою сумішшю містичного жаху, ненависті, огиди й цілого сонму страхів. - Київського Патріархату?! Оце так. Оце воно. Кого оце вони прислали? Та краще б ти був католиком! Краще б ти був підарасом! Київського Патріархату!Мандатина! - раптом вигукнув він з піднятою в пророчому жесті рукою, але тут же дещо присмирнів, задумавшись, бо до нього, мабуть, дійшов смисл, точніше відсутність смислу в тому слові, яке він щойно з таким апломбом вигукнув. - Ахантина! - вже спокійніше, пригадуючи потрібне слово, вигукнув він, але це було знову не те. - Ахнатина? - вже запитально дивлячись на Сергія, додав він, вочевидь, зовсім утративши надію самостійно пригадати це невловиме слово, що вертілося на язиці, але ніяк не могло з язика злетіти.
  - Може, анафема? - спокійно підказав йому Сергій, перейнявшись безплідними намаганнями бідолахи.
  - О! - радісно вигукнув Санько, піднявши вказівного пальця. - Анафема! Анафема! Анафема! - викрикнув тричі Санько, тричі перехрестившись. - Єдина Русь, єдина церква Московського Патріархату, єдиний триєдиний народ руський; самодержавіє, православіє і народність - ось! - підняв він до гори руки. - Анафема! Ти оце заходив до нашої церкви? Ти, розкольник, поганець, опоганений розкольницьким Патріархом, опоганив стіни нашого святого храму, освяченого покровительством єдино законного священного Московського Патріарха? Ти заходив до нашого храму - треба буде наново освятити тепер наш святий храм. Як ти смів? А тепер що?... - якась жахлива думка вразила Санька й він застиг на мить з виразом переляку на й так перестрашеному обличчі. - Тепер що, ти знову збираєшся заходити до нашого храму? А як же ще, ти ж збираєшся розписувати наш храм. Навіть не уявляю, що це таке. Можливо, тебе можна ще наново перехрестити? Кого вони оце прислали? Ні, я не знаю навіть, що можна вдіяти. Геть, геть звідси, геть від святих храмів, геть єретиків і розкольників. Геть! Що у нас мало всяких там художників, богомазів всяких, які не були б святотатцями й розкольниками? Знайдемо когось іншого. Геть, геть звідси! - кивав він руками майже під самим носом Сергія. - Щоб і духу твого тут зараз же не було. Зрозумів? Щоб і духу твого поганого не було. Зараз, ось зараз я розберуся з тобою. Федорчук його, бачте, запросив. Звичайно, Семен Павлович - це ого-го! Семен Павлович - це Семен Павлович. Але ж Семен Павлович, мабуть, просто не знав, кого він запрошує. Якби він знав кого він оце запросив, яку оце він змію на грудях пригрів. Нічого, нічого, зараз я з тобою розберуся, зараз я відкрию Семену Павловичу очі, я всім відкрию очі, - Санько вихопив з кишені піджака мобільний телефон і, вказівним пальцем викликаючи якогось абонента, почав ходити вздовж і впоперек двору, продовжуючи свою безкінечну безцільну ходьбу й після того, як приклавши телефон до вуха через деякий час почав щось говорити, а потім уважно слухати.
  Сергій же весь цей час просто стояв і спокійно споглядав за божевільним біснуванням Санька, вбачаючи за ним всю історію російського православ"я з його беззастережним служінням то монгольським ханам, то московським царям, то московським же комуністичним генсекам. Згадалися знаменні події цієї "священної історії" з їхніми Авакумом і Никоном, з тими дикими розкольниками, старообрядцями і юродивими, котрі спалювали, вбивали й ґвалтували самі себе й своїх ворогів через незгоду про кількість пальців, якими вони хрестили свої вперті, навіжені лоби - дяка Богу, що всього цього ніколи не було й не могло бути в Україні, ні тоді, коли вона ще називалась Київською Руссю, ні тоді, коли вже стала називатись власне Україною.
  Зараз все це промайнуло перед внутрішнім зором Сергія, коли він споглядав за тим, як Санько, аби засвідчити свою беззастережну вірнопідданість, вже не за допомогою гусячого пера чи авторучки, як це робилося за царських чи радянських часів, а за допомогою сучасного мобільного телефону робив донос - анічогісінько за триста років не змінилося. Кому телефонував Санько: Федорчуку, начальству світському, чи церковному? Федорчуку він то телефонував напевне, можливо, й ще комусь потім, але вже Федорчуку телефонував точно, як, згідно свого майнового статусу, найголовнішому авторитету для Санька з його ієрархією цінностей. А втім, яка різниця. Нащо йому цей біснуватий зажерливий піп - Сергій вже хотів був повернутися й піти звідси, й або, спокійно зробивши свою роботу, поїхати звідси й забути це все як кошмарний сон, або й взагалі взяти прямо зараз та й гайнути звідси до коханої Оксани й рідного села Веселого. Але Санько якраз закінчив свої важливі телефонні переговори, сховав мобілку до кишені й підійшов до Сергія, здивувавши його, - замість недавнього вирування найзапекліших пристрастей на обличчі Санька цвіло найблагодушніше благолєпіє і безхмарна радість.
  - Вибачте, будь ласка, Сергію, - розливши по своєму масному обличчю запобігливу посмішку, Санько навшпиньки і якось, здавалося, наче підтюпцем, схиливши шанобливо голову, як недавно перед ним схиляв голову його охоронець Грицько, наблизився до Сергія, - вибачте, але на превеликий жаль, забув, просто вилетіло з голови, як вас по-батькові, Сергію?
  - Сергій Михайлович.
  - Шановний Сергію Михайловичу, дуже, дуже раді, що ви будете працювати над реставрацією нашого храму, - наблизившись до Сергія, батюшка Санько склав руки на своє огрядне черевце, схилився в запопадливому поклоні, і знизу вгору з-під лоба поглядав на Сергія солодкими очима. - Дуже, дуже раді. А те, хто там якої національності чи конфесії - так у нас вільна, демократична країна. Вільна, демократична, незалежна, самостійна Україна. Працюйте, працюйте на радість собі, і нам на славу. Чим тільки зможемо вам будемо допомагати. Обіцяйте тільки звертатися до мене за допомогою. Обіцяйте, благаю вас. Без такої обіцянки не відпущу вас. Обіцяєте?
  - Добре, добре, обіцяю, - відповів Сергій, подумки посміхнувшись від здогаду, що, очевидно, він таки вгадав, що Санько щойно й справді говорив по телефону саме з Федорчуком, і під час цієї телефонної розмови Федорчук Санькові таки добряче накрутив хвоста, від чого й змінився так радикально настрій батюшки, - обов"язково буду звертатися.
  - Прекрасно, прекрасно, - старався вичавити ще більш радісну посмішку Санько, - дуже, дуже радий. А зараз хотів би вас запросити до столу, поснідати чим Бог послав. Заходьте, будь ласка, Сергію Михайловичу, до господи, поснідаємо, чим Бог послав, - запрошуючим жестом простягнувши руку, схилився він майже в пояс. - Мабуть, сьогодні ще ж нічого не їли?
  - Дуже дякую за запрошення, - Сергій і правда сьогодні ще нічого не їв, але йому все ж дуже не хотілося не тільки іти до Санька в гості, а взагалі бачити цю фальшиву запопадливу посмішку перед собою, - але мені їсти щось не хочеться поки що. Та й справ ще дуже багато. Піду. Дякую за запрошення. До побачення.
  - Жаль, жаль, що не відвідаєте моєї гостини. Та що поробиш. Нехай якось іншим разом. До побачення, - Санько простягнув руку для прощання, але Сергій зробив вигляд, що не помітив цю простягнуту руку, й повернувшись спиною до батюшки, чимдуж поспішив з двору.
  Вже досить далеко відійшовши швидким кроком від Санькової садиби, Сергій зупинився на мить і, озирнувшись, побачив, як повернутий задом до храму, темно-червоний, наче облитий пролитою через нього кров"ю мільйонів невинно убієнних, гранітний Ленін своєю упевнено простягнутою рукою вказував на шикарне помешкання батюшки Санька. Палац батюшки Санька, гранітний Ленін і храм Божий - Бермудський трикутник, в якому безслідно зникали найкращі поривання душі, поглинуті святотатством намагання служити одночасно і Богові і Мамоні. Деякий час, споглядаючи цю символічну композицію, Сергій стояв, вирішуючи, куди ж власне піти і чим зайнятися.
  Якось вся оця ранкова пригода трохи вибила його з колії, і він вирішив, аби трохи прийти до тями, зібратися з думками, та й взагалі подумати над усім, що з ним сталося за ці два, насичені подіями дні, піти й справді трохи побродити околицями Першотравневого, заодно й перейнятися, так би мовити, місцевим духом, можливо навіть він побачить те саме, про яке йому розповідав Санько, історичне місце, де наче б то якийсь російський монарх упав з кобили.
  
  
  
   6.
  
  
  Околиці містечка Першотравневого були не дуже вже й далеко від його центру. Прямуючи досить таки порожніми вулицями в напрямі виїзду з міста, Сергій пригадав про вранішню пересторогу Грині щодо можливих небезпек з боку першотравневої босоти й помацав за спиною заткнутий за пояс брюк подарований Гринею пістолет, посміхнувшись над самим собою - невже він і справді, якщо вже доведеться, не зможе впоратися врукопаш з цими босяками. Краще б, звичайно, не довелося.
  Сергій поминув межі міста й заглибився в перелісок. Чарівний цього осіннього досить теплого дня, ліс гостинно прийняв його й досить швидко умиротворив, налаштувавши на спокійні роздуми. Сонце сяяло в чистому яскраво синьому небі. Бабине літо розпустило веретено свого павутиння. Стояла неймовірна, запаморочлива, якась немов потойбічна тиша - повільно переставляючи ноги, Сергій чув кожен найменший шурхіт опалого листя під своїми ногами. Що ж, вчорашня розповідь Ірини про місцевого священика, іронічна, навіть саркастична розповідь, в яку Сергій відразу відмовився повірити, вважаючи цей сарказм наслідком гнітючого настрою дівчини, - розповідь ця виявилася таки правдивою. А значить і все інше, про що вночі розповіла йому Іра було правдою.
  Що ж з усім цим робити? Як він повинен вчинити, аби й надалі вважати себе принаймні не останнім негідником? Забути про все, що вчора сталося, забути про все, зробити вигляд, наче він нічого не чув, нічого не знає, і спокійно збоку споглядати, як надалі будуть розгортатися події, тобто просто умити руки - це, власне, те, що найменш підходило в цій ситуації, це те, після чого Сергій навряд чи не те, що вважав би себе чесною людиною, після такого він навряд чи взагалі зміг би колись подивитися на себе в дзеркало, аби не побачити там цього... Що ж робити в такому разі?
   Стати поряд з Ірою й - перемогти або вмерти? Один на один зі всемогутнім Федорчуком, з його всюдисущою службою безпеки - шанс на перемогу, якщо і є, то невеликий. Та навряд чи й взагалі є якийсь шанс, якщо діяти, як кажуть, з відкритим забралом, тобто, щоб і вівці були цілі, й вовки ситі: тобто, міліція там, прокуратура, як і всі інші подібні правоохоронні органи, які могли б забезпечити легальне вирішення цього питання абсолютно відпадають, оскільки Федорчук з його статками й можливостями, та ще в нашій "правовій" державі, нейтралізує моментально всі правоохоронні органи. Щоб усі залишилися живими, здоровими й задоволеними - це навряд чи можливо. Та, власне, зовсім неможливо. Так, напевне, думає й Іра. Що ж тоді?
  Як там вчора говорила Іра- найближчим часом Федорчук і вона сама живими одночасно бути ніяк не зможуть, тобто один з них обов"язково повинен найближчим часом загинути: або Федорчук залишиться живим, або ж Іра - третього не дано. І те, що на зміну повній апатії й готовності без будь-якого спротиву загинути від рук свого дядечка, в Ірину голову прийшли вночі такі думки про те, що все ж можливий і інший варіант, при якому вона все ж може залишитися в живих, свідчило, що Іра, мабуть, зважилася таки на спробу боротьби, в якій загинув би її дядечко. Отже вона, в свою чергу, як і її дядечко, теж зважилась на вбивство? Так чим же вона тоді краща за нього?
  А таки краща: вона ж бо зважилася на таке від безвиході, вона поставлена в роль жертви, вона просто повинна захищатися від нападу свого названого татка, власне з її боку - це самозахист! Так - це звичайнісінький самозахист. Вона має право на захист свого життя від смертельної небезпеки. І те, що таке рішення далося Ірі дуже, дуже непросто, Сергій бачив на власні очі, чув на власні вуха - власне, ті страждання, які вона пережила, які він бачив вчора, давали їй право на таке рішення, давали їй право на самозахист.
  Так, право то вона мала, а от як щодо можливості здійснити це своє право? Що вона конкретно може вдіяти? Найняти когось - навряд чи: по-перше, в неї немає ніяких зв"язків, чи навіть відомостей в цій царині; по-друге, всякий її намір найняти когось для ліквідації Федорчука буде миттєво викритий службою його безпеки. Що ще? Хіба що, сама Ірина візьметься особисто за процес ліквідації. Що ж вона може вчинити в такому разі - підлити отруту, застрелити, ударити ножем у груди, чи ударити якимось тупим важким предметом, наприклад, по голові? Любий з цих варіантів було просто смішно собі уявити стосовно цієї тендітної, зніженої, пещеної, худенької, навіть крихкої дівчини, майже дівчинки, яка не тільки ніякого досвіду в таких справах не має, а яка про такі справи взагалі, мабуть, і по телевізору дивитися боїться.
  То що ж їй залишається, якщо взяти до уваги, що вона самотня, абсолютно самотня в цьому двобої. А чому ж це вона така вже самотня? А як же він сам, Сергій, якому Іра вчора розповіла все про своє горе, до якого вона звернулася з своїми, можна навіть сказати, передсмертними словами, бажаючи знайти бодай яку можливість, нехай не порятунку, а хоч би можливість чийогось співчуття. І він зараз просто відмахнеться від усього, буде собі спокійнісінько розмальовувати місцевий храм, а в перервах між роботою буде цікавитися, чи жива ще Ірина Федорчук, чи бува не знайшли її десь отруєною чи загиблою в результаті нещасного випадку. "Що, не підходить тобі такий варіант?" - сам себе питав Сергій і з усією очевидністю бачив, що такий варіант явно не підходить. А який же варіант ще можливий, зважаючи на те, що всі легальні виходи з ситуації, пов"язані з правоохоронними органами і тому подібне, відпадають повністю? Що, хіба він сам особисто має ліквідувати Федорчука? Стоп!
   "Стоп! Стоп!", - знову сам до себе подумки вигукнув Сергій. А як же Оксана, як же отець Михайло, як же село Веселе, як же, врешті решт, його мати Лідія Антонівна? Як його мрії про подальші пошуки в його роботі? Та й взагалі, як його подальше життя?
  А який інший варіант - знову ж таки, спокійно споглядати збоку, як гине це невинне створіння, що звернулося до нього за підтримкою. І як в такому разі, знову ж таки, бути з Оксаною: приїхати після всього цього до села Веселого й розповісти Оксані, як до нього за допомогою звернулася самотня, безсила, беззахисна дівчинка, а він у відповідь лише відвернувся від неї і спокійнісінько споглядав, як її замочив її власний дядечко. Або ж приїхати й одружитися з Оксаною, жодним словом ні перед ким не прохопившись про те, як до нього звернулося за допомогою це нещасне беззахисне створіння, а він, як останній боягуз і негідник, просто зробив вигляд, що нічого не знає і спокійно споглядав, як ця нещасна жертва загинула - як же він тоді зможе жити з Оксаною, кожного дня, кожної миті караючись від розуміння того, за якого негідника вийшла заміж Оксана, не здогадуючись про це; як він дивитиметься в очі отцеві Михайлові, як він дивитиметься в очі своїй матері?
  То що ж тоді робити? Який вихід? А вихід, власне, один. Вихід єдино можливий - він має втрутитися. Він має стати на захист цієї беззахисної дівчинки. Але ж це означає власноруч розрахуватися з Федорчуком, і не треба тут вживати оце соромливе "розрахуватися" - він, власне, має просто вбити Федорчука. Так, так, саме просто таки власноруч убити людину! Він має стати вбивцею! Але ж - це кінець! Кінець усьому, кінець життю. Втім, як це, кінець життю - адже життя не має кінця, бо душа безсмертна. Чим же воно, це вічне життя, має стати для вбивці?
   Але ж він стане тепер убивцею і так, і так: якщо він умиє руки й просто споглядатиме збоку, як уб"ють Ірину, то він, звичайно, буде чистим перед "Кримінальним кодексом", але разом з Федорчуком стане справжнім убивцею перед самим собою, перед своєю совістю, перед Богом і вічним життям, врешті решт. Коли ж він стане на захист Іри і уб"є Федорчука, то стане вбивцею перед земними, придуманими людьми, законами, але не буде вбивцею перед самим собою, й отримає надію на вічне життя, яке зможе вимолити у Бога, як це сталося з убивцею, який висів на хресті поряд з Ісусом.
  Але ж це, власне, й не буде просто звичайне вбивство. Одне те, що Федорчук не людина, а справжнісінький монстр, хоча це й не дає саме по собі права на самосуд і його вбивство, якби не ситуація з Ірою. Це не буде звичайне вбивство, це буде акт смертельного поєдинку, в якому Сергій буде на боці ображеного й приниженого, на боці того, кому загрожує смертельна небезпека, й він відверне цю небезпеку найімовірніше ціною власного життя, адже навряд чи йому вдасться вийти з цього поєдинку живим-здоровим - навіть, якщо йому вдасться уникнути миттєвої смерті прямо під час акції, коли Федорчук буде вже мертвим, то все одно не вдасться уникнути розплати за це, рано чи пізно розплата таки прийде.
   Вбити людину, ясна річ, не просто - ця проблема не вперше поставала перед Сергієм, який свого часу пройшов Афганістан, де йому доводилося не раз вбивати, й де ці вбивства виправдовувалися, здавалося, самі собою, як невід"ємний органічний акт війни. Але й там, в Афганістані, на війні, під час бою, коли, якщо не вб"єш ти, то вб"ють тебе - навіть там Сергія надзвичайно гнітило це питання, і перше, що він зробив, як тільки отримав таку можливість, при зустрічі з одним зі священиків звірився цьому Божому слузі в своїх сумнівах щодо правомірності вбивства, навіть якщо це вбивство чиниться на війні: чи пробачить Бог вбивство, якщо воно вчинене навіть на війні.
  У відповідь тоді йому священик сказав, що на війні воїн іде в бій не для того, щоб когось вбити, а для того, щоб захистити й самого себе й тих мирних людей, які стоять за його спиною й не здатні самі себе захистити, а в бою ж невідомо хто кого вб"є: ти когось, чи хтось тебе - так що, йдучи в бій на війні, воїн, власне, йде віддати життя своє за ближнього свого, а про це навіть в Біблії написано, що блаженний, хто віддає життя своє за ближнього свого. Сергій на все життя запам"ятав ці святі для нього слова - а зараз теж була, власне, така ж сама ситуація, зараз він теж, як і тоді, на війні, йде в бій, щоб захистити того, хто не в змозі сам захистити себе, зараз він теж іде, аби віддати життя своє за ближнього свого.
  Сергій не любив гучних слів, але хто б там що не говорив - це буде двобій добра зі злом, в якому він, Сергій, буде на боці добра. І все. Крапка! Він прийняв рішення. Та й ніякого іншого рішення, ніякого іншого виходу в Сергія в цій ситуації й не було - це єдино можливе рішення для того, хто хотів би вийти з честю з цієї ситуації й залишити за собою право молити Бога про милосердя.
  А як же Оксана, отець Михайло? Що ж, Оксана все зрозуміє. Він напише Оксані листа, в якому про все докладно розповість. Оксана все зрозуміє. Оксані взагалі нічого не загрожує на шляху спасіння, адже її земне життя - це лише частка, й то незначна, мізерна частка її життя вічного. А що б Сергій міг дати їй, якби обрав інший вихід з цієї ситуації й, умивши руки, став фактичним співучасником убивства невинної беззахисної дівчинки, - він просто став би для Оксани обтяжуючими веригами, кайданами в її простуванні шляхом спасіння, каменем, який щомиті міг би потягти її у глиб сумнівів в істинності Божих заповідей, коли б вона, відчуваючи щомиті митарства розтерзаної душі Сергія, розривалася між співчуттям до свого коханого і усвідомленням справедливості відмови йому у спасінні його душі. Ні, він все правильно вирішив. Оксана його прекрасно зрозуміє, вона зрозуміє, що шлях, яким пішов Сергій - єдино можливий для його спасіння шлях. Оксана його зрозуміє й буде молитися за спасіння його душі. Отець Михайло теж зрозуміє Сергія й буде за нього молитися.
  "Господи!", - подумки вигукнув Сергій, якого раптом блискавкою прошила згадка про те, що він же цієї ночі зрадив Оксану! І скільки б він не намагався виправдати сам себе тим, що це не була власне зрада, адже було це не тамуванням хіті, а наслідком безмежного жалю й милосердя до Іри - всі ці недолугі виправдання не були варті й ломаного гроша, всі ці виправдання, як і сама зрада, були вигадками Сатани, аби затуманити, розмити, спотворити чіткість істинного стану речей, який полягав у тому, що зрада - є зрада, якими б її благими намірами хто не намагався виправдати. Він переспав з іншою!
  І це після того, як його другою половинкою - другою половинкою його тіла, другою половинкою його душі погодилася стати така дівчина, як Оксана: єдина в світі дівчина, з якою вони, об"єднавшись, могли б стати одним цілим - зцілитися! І він все це зрадив! А тепер зайнявся всілякими розумуваннями на морально-етичні й релігійні теми, аналізуючи різні варіанти: що буде, коли він поведеться так, чи інакше, що буде, коли він повернеться, чи не повернеться до Оксани - ні, не повернеться, ніколи, своєю підлою зрадою, він раз і назавжди відтяв собі можливість повернення до Оксани. Так, так саме навіть всяке припущення можливості повернення треба раз і назавжди вирвати з серця. Забути й більше ніколи не повертатися до цієї думки. Все. Крапка.
  Права значить була Оксана, коли говорила йому про те, що він ще тільки виграв деякі битви на шляху до істинного просвітлення, а перемога у його війні за спасіння ще дуже далеко. Ось Сергій і спробує своїм заступництвом за Іру виграти, можливо й не війну, а дати рішучий бій у війні за порятунок своєї душі, та й Оксані він дасть цим можливість спокійно й щасливо пройти свій власний шлях до спасіння й можливість щиро молитися за Боже милосердя до нього - а таке заступництво навряд чи дасть його душі загинути. Отже, права була ігуменя Параскева, слова якої підтверджувалися самою Богородицею в сновидіннях Сергія, слова попередження про вибір, який невдовзі чекає на Сергія, і про важливість не помилитися у цьому виборі. Отже, нарешті цей вибір перед Сергієм постав. Власне, вибір вже зроблено. Як кажуть , назад дороги немає! Крапка!
  Як завжди після того, як кінцеве рішення вже прийнято, напруга пристрасної боротьби в душі спадає, ти виходиш зі стану болючої невизначеності, на серце сходить умиротворення. Так, Сергій і справді відчув на душі умиротворення після остаточного й безповоротного рішення, після остаточного й безповоротного вибору, хоча сам цей вибір був зовсім не на користь найбезпечнішого існування, як це існування розуміє абсолютна більшість звичайних обивателів. І все ж на душі полегшало. Тепер залишилося лише обдумати й знайти спосіб конкретного втілення в життя цього вибору, цього остаточного рішення - а це вже набагато легше, аніж зробити сам вибір.
  Сергій підійшов до одного з дерев, це був дуб, схожий на той самий майже тисячолітній дуб, під яким вони з Оксаною, остаточно довірившись одне одному, вперше поцілувались. Ні, звичайно це не був з таким же товстелезним стовбуром, такий же височенний, з такою величезною кроною, такий же крислатий дубище, який ріс в лісі біля села Веселого і вважався священним дубом давніх волхвів, ровесником Київської Русі, цей дуб був дещо скромніших розмірів, а отже, й скромнішого віку, але все ж ці дуби були дуже схожі своєю могуттю, хоча осінь вже дещо ослабила цю могуть, збіднивши колишню розкіш літньої зелені. Сергій підійшов до дуба з сонячного боку, приклав долоню до кори - нагріта сонцем, вона була теплою. Сергій сів поряд з дубом на сухе опале листя, прихилився спиною до нагрітої сонцем дубової кори, відчуваючи, що живлюща сила дуба ніби всотується в нього, і лише тепер помітив, що сонце вже почало свій шлях до заходу, отже Сергій проґавив, не помітивши цього, не лише сніданок, а вже й обід.
  Взагалі то, хронічна забудькуватість щодо регулярності й достатності їжі та сну, пов"язана з нездоланними нападами глибокого натхнення, була притаманна Сергієві, як істинному й невиправному художнику з усіма вадами й перевагами, які вирізняють це відгалуження роду людського, так що недоїдання й недосипання були для нього досить звичною річчю, й пара днів, проведених без їжі та сну, не були для нього чимось екстреним. Так що усвідомлення того, що збіг вже досить довгий проміжок часу без їжі, означало лише те, що він загубив уже багато часу на досить абстрактні розумування з приводу морально-релігійних цінностей, а жодного конкретного рішення, окрім рішення приступити до конкретних рішень, поки що немає. І Сергій вирішив невідкладно ж приступити до вирішення конкретних завдань - і навіть натяку на думку про те, що негайно пора вже перекусити, не виникло в нього.
  То що ж, раз вибір зроблено, й пора приступати до вирішення конкретних питань - тоді вперед. Що робити і як робити? Припустімо те, що робити, вже більш-менш зрозуміло. А от як це робити - про це пора подумати. І тут Сергій знову відчув у себе за спиною вагу подарованого Гринею пістолета - оце, власне, і є відповідь на питання, як втілити прийняте рішення, як кажуть, в життя, хоча в даному випадку правильніше буде сказати втілити в смерть. Подарунок Грині був як ніколи до речі. Постріл із пістолета - це й надійно, благо Сергій вміє користуватися цим знаряддям досить непогано; це й, якщо можна так сказати, солідно в порівнянні, хоча б, наприклад, з таким, на погляд Сергія, ганебним способом, як отруєння, чи ще щось, що більше підходить для боягузів. Пістолет - у випадку з Федорчуком, це майже дуель, адже Федорчук - це ще й могутня, якщо не сказати всемогутня, служба безпеки, пильність якої навряд чи вдасться приспати. Федорчук - це перш за все першокласні професійні тілоохоронці. Отже - пістолет, це вже вирішено остаточно, це вже добре.
  Далі - служба безпеки, тілоохоронці. Хоча Сергія вони навряд чи будуть підозрювати, чи стежити за ним - от, наприклад, вчора при його першій появі в домі Федорчука його навіть не обшукали, хоча своє бажання зробити це й висловлював охоронець, який впускав Сергія в двір. Отже, Сергія вони досить добре перевірили заздалегідь до його появи в домі Федорчука, та й сам Федорчук, мабуть, дав указівку, якщо й наглядати за Сергієм, то здалеку. Та воно й правильно - якщо поглянути на все це збоку, то яка підозра може бути щодо захопленого церковним малярством, одного з найкращих в цій царині, художника, який за свою роботу бере лише невелику дещицю від справжньої вартості його роботи: ніякої підозри й бути не може. Отже, ефект несподіванки забезпечено.
  Поки що все було на боці Сергія. Звичайно ж, найкраще місце для акції - будинок самого Федорчука: де ще загальна пильність охорони може бути найменшою, де ще Сергій з Семеном Павловичем зможе зустрітися в невимушених обставинах, де ще він взагалі, зможе знайти місце для підготовки й здійснення свого задуму, якщо не дома у Федорчука - ніде. Отже, місце акції теж є.
  Таким чином, засіб і місце акції вже знайдено. Залишається лише довершити задум, додумати дрібниці, довести план до всієї можливої викінченості, а для цього треба буде, так би мовити, зорієнтуватися на місцевості - оглянути докладно будинок, вивчити розміщення охорони, камер спостереження, звички й найбільш імовірні напрямки пересування Федорчука в будинку, і все таке інше. На це знадобиться декілька днів.
  Але час не жде, час в даному разі як ніколи дорогий, час зараз на вагу життя - Іриного життя, яке кожної миті стає все більше загроженим, кожної миті її життя зависає на все тоншій волосинці. Тому зволікати ніяк не можна. Але не можна й легковажити безпекою, надійністю, продуманістю, довершеністю плану - один єдиний невірний, навіть просто невпевнений крок, одна єдина похибка - і все, тоді вже ні йому самому, ні Ірині, ніхто й ніщо не допоможе, їх обох просто не стане на світі, і все. Отже, думати, думати, й ще раз думати. І починати думати відразу, ось прямо тут і зараз...
  Але перейти до обдумування конкретного плану вже ось тут і зараз Сергієві все ж не судилося. До нього раптом долинули чиїсь голоси: не досить виразні, щоб джерело голосів було занадто вже близько, але й не такі вже невловимі, щоб бути занадто далекими. Сергій, захоплений своїми роздумами не відразу звернув увагу на появу сусідів, але згадавши про попередження Грині про нагальну небезпеку з боку місцевого дрібного криміналітету, все ж вирішив дослухатися до долинаючих до нього голосів. Невже це й справді була та сама місцева босота, така небезпечна зі слів Грині, що задля відбиття їхнього нападу Гриня й подарував Сергієві зброю, якою наполегливо й радив скористатися в разі дійсної небезпеки, реальність якої Гриня вважав настільки безперечною, що в порівнянні зі своїм Першотравневим вважав "Чикаго тридцятих" просто таки дитячим садком?
  Та зараз вже й Сергій пригадав, як у розмовах у поїзді і в автобусі, коли він вже під"їжджав до Першотравневого, він чув розповіді про жахливі місцеві кримінальні розборки, про сотні, якщо не тисячі трупів, "закатаних" в асфальт і бетон, закопаних в перелісках і вибалках, про те, що з настанням темряви в тутешніх містах мало хто вже наважиться вийти на вулицю. А вже таки починало потихеньку сутеніти - осінь є осінь. Ні, не те, щоб Сергій дуже стурбувався обставинами свого самотнього перебування у відлюдному місці з перспективою опинитися наодинці зі знаменитими місцевими хуліганами, - просто треба було виявляти обачність, особливо тепер, коли він прийняв рішення, для втілення якого в життя йому треба бути живим, неушкодженим і по можливості якнайменше вплутуватися в будь-які непевні ситуації, аби не привертати до себе зайвої уваги. А тому нікуди не подінешся - доведеться таки перевірити реальність небезпеки.
  Сергій потихеньку підвівся, ще раз перевірив зручність розташування заткнутого за пояс брюк пістолета, й намагаючись ступати якомога безгучніше, повільно пішов у напрямку долинаючих до нього голосів, час від часу зупиняючись, щоб перевірити, чи правильно він цей напрямок визначив, що не було занадто важко, оскільки збоку долинаючих голосів якраз віяв вітер, що додатково ще й надавало Сергієві можливість нечутно підійти до джерела можливої небезпеки. Під вечір ставало все прохолодніше, голоси долинали досить чіткі - все чіткіші й чіткіші...
  Що це? Сергія знову пройняло почуття впізнавання чогось знайомого - чоловічий голос, яким хтось то глухувато щось розповідав, то стримано сміявся, когось нагадував. Зовсім недавно Сергій десь чув такий приблизно голос. Батюшка Санько? Незнайомий дядько, що про Санька розповідав? Гриня? Гриня! Гриня?.. Сергія почало опановувати розуміння реальності зовсім неочікуваного - чим ближче він підходив, тим впевненіше переконувався, що чоловічий голос належав Грині: промайнула навіть грайлива думка про те, чи думав Гриня, даруючи йому сьогодні зброю, що з цією зброєю хтось сьогодні підкрадатиметься до самого ж Грині. Сергій навіть вирішив пожартувати зараз, і вже почав розмірковувати над тим, як саме він зараз пожартує, але невдовзі йому навідріз відбило охоту жартувати - йому стало не до жартів від наступної хвилі впізнавання: разом з чоловічим голосом, що належав, і це вже точно, Грині, лунав ще й голос жіночій, навіть не жіночий - дівочий...
  Та ні, цього не може бути! Хвиля впізнавання почала раптом перетворюватися на дев"ятий вал, що загрожував не лише затопити бажання Сергія пожартувати, а й змити, перевернути, знищити все, все... Та ні, цього ні в якому разі не може бути. Якщо б Сергій і припустив можливість почути ці два голоси разом, то тільки не в такій близькій, дружній, жартівливій, навіть веселій розмові. І все ж - він ще не зовсім глухий. Але цього бути не може! І все ж, чим далі Сергій наближався до веселої пари, а те, що їх було лише двоє, вже не викликало ніякого сумніву, чим ближче він підходив, тим впевненішим ставало його переконання, що дівочий голос - це голос Іри, тієї самої Іри, з якою він познайомився, коли вона була також в компанії Грині, але їй тоді було не до жартів; Іри, яка вчора була в стані такого глибокого відчаю, що Сергій навіть уявити собі не міг би веселу посмішку на її устах; Іри, через безмежне співчуття до якої, Сергій зрадив Оксану. Та ні, це, мабуть, просто розбуяла Сергієва фантазія, помножена на його пустий шлунок і надзвичайні пригоди, намагається навіяти йому марево, галюцинацію - Ірин голос, який він плутає з голосом якоїсь подружки Грині.
  Повільно, якомога не чутніше Сергій наблизився до веселої пари, яка була зайнята жартівливим щебетанням після сексу, адже те, чим щойно займалися ці двоє молодих людей протилежної статі, не викликало ніякого сумніву - Гриня повільно й самовдоволено застібав ширінку, а його подруга, піднявши спідницю до самого поясу, одягала панчохи: вже досить відчутно сутеніло, але коли Сергій, вже достатньо наблизившись, визирнув із-за стовбура дерева, за яким ховався, то побачив усю цю картину все ж достатньо чітко, аби в нього не виникло жодних сумнівів у тому, чим вони щойно були зайняті, а ще в тому, що це були саме Гриня разом з Ірою. Так, це була вона, та сама Іра, небога Федорчука. Сергій, побачивши цю картину, вмить інстинктивно відвернувся, підкоряючись підсвідомому бажанню уникнути ганебного підглядання інтимної сцени, невільним свідком якої він став, але цієї миті споглядання було цілком достатньо, аби він все зрозумів і в нього не залишилось жодних сумнівів. Так, це були Гриня й Іра, які щойно займалися коханням, а тепер весело щебетали, радісні і вдоволені. Побачене ніби блискавкою прошило наскрізь Сергія, наче паралізувавши його: все тіло обезсиліло, якісь ватяні, ніби чужі, ноги почали підгинатися - він, притулившись спиною до дерева, повільно сповз до низу й сів під деревом, підібгавши ноги й утупивши невидющі очі в сіріючий морок осінніх сутінок.
  - Щось ти сьогодні дуже швидко вдовольнилася, - вбравши сорочку й застібнувши брюки, жартівливо кинув Гриня. - А може продовжимо ще? Хоч пару разів, - він підійшов до Іри, яка в цей час, піднявши спідницю й одягнувши трусики, одягала панчохи на свої красиві ноги, й озирнувшись, весело посміхнулася. - То як, може все ж іще трохи побавимося, га? - наполягав Гриня, підійшовши до Іри впритул, потім погладив її оголені ягідниці й повільно просунув руку поміж її ноги. - Давай ще трохи...
  - Та ні, на сьогодні вже досить, - м"яко відвівши його руку вбік, відповіла Іра й опустила спідницю, прикривши ноги. - В цей відповідальний час нам взагалі треба було б не тільки обмежити наші зустрічі, а й зовсім перестати зустрічатися. Це було б краще з усіх боків. Та вже нехай. Що зроблено, те зроблено. Та на сьогодні вже досить. Треба бути обачнішими. А то заради задоволення миттєвої слабкості ми так можемо зруйнувати всю справу. І так все висить , можна сказати, на волосинці, найменший промах з нашого боку, найменша помилка - і все, вся справа котові під хвіст. А ми сьогодні вже зробили таку помилку. Так що все, досить. Принаймні на сьогодні. Ще ось трохи подихаємо свіжим осіннім повітрям і гайда додому.
  - Слухаю і підкоряюсь, - вигукнув Гриня.
  Сергій в цей час знаходився досить близько й дуже добре все чув, і хоча сидів спиною до Грині з Ірою, ще й за деревом, та все, що відбувалося, наче бачив на власні очі.
  - Слухаю та підкоряюсь, - повторив Гриня, жартома приклавши руку до скроні, ніби віддаючи по-військовому честь, - ваше висо-о-окоблагородіє.
  - Жартуй, жартуй, - поправила Іра кофтинку. - Так точно ти жартував, коли я тільки задумувала всю цю оборудку з цим Богданенком, з цим нашим художником-каратистом - ти ж і тоді тільки сміявся з мене, називав фантазеркою, Шахерезадою.
   - Жартувати то я жартував, але ж врешті решт справа зрушила з місця лише завдяки мені, - вже серйозніше промовив Гриня, - це ж я врешті решт зібрав досьє на цього Богданенка, вияснивши, розшукавши, розвідавши все, що тільки можливо, і навіть те, що неможливо про нього, аж до його дитячих звичок - власне, все, як ти сама хотіла. Чи, може, я щось плутаю?
  Почувши, що в розмові згадується його прізвище, Сергій зосередився, стараючись якомога скоріше відкинути всі особисті переживання, пов"язані з цією ситуацією, які заважали йому реально оцінювати обставини й реагувати на них.
  - Так, звичайно, це правда, ти молодець, - Іра підійшла до Грині й поплескала його по плечі. - Тут нема про що говорити, ти все виконав на "відмінно". Але погодься й ти, що сама ідея всієї афери, а потім і вся детальна розробка плану, та, власне, як і саме втілення в життя цього детально розробленого плану - все це зробила я, все це завдяки мені, все лягло на мої крихкі дівочі плечі. А якби ти знав, що стало поштовхом для розробки саме такого плану дій, ти б тоді мав ще більше право називати мене Шахерезадою, ти б тоді ще запекліше жартував наді мною, а вже сміявся б...
  - Ану, ану, - Гриня взяв свій піджак, постелив його на капот свого автомобіля, на якому вони сюди приїхали, й підхопивши Іру за талію, посадив її на капот, - ану розкажи мені ще одну казочку, шановна Шахерезада Іванівна.
  - Знаєш про такий собі роман Дюма "Три мушкетери"? - запитала Іра, всідаючись на капоті.
  - Ти що, зовсім уже за останнього невігласа мене маєш - не тільки знаю, я ще й читав його в дитинстві, як і більшість юнаків, а ще я читав із Дюма... - замислився на мить Гриня.
  - О-о-о, та ти ще й читати вмієш? - іронічно посміхнулася Іра. - Та ти прямо інтелектуал.
  - Ти знову починаєш? - дещо ображено нахмурився Гриня. - Інтелектуал, не інтелектуал, але...
  - Добре, добре, - не дала знову закінчити йому думку Іра, - вірю, вірю: що, що, а "Три мушкетери", як і більшість юнаків, ти й справді таки міг би прочитати, і, мабуть, головним героєм для тебе, як і для більшості юнаків, був Д"Артаньян?
  - А хто ж іще?
  - А от для мене головним героєм, точніше героїнею, була леді Вінтер.
  - А, це та сама, що їй потім відрубали голову?
  - От, от, як тільки з"являється якась жінка, яка може стати врівень з чоловіками, тим паче перевершити їх - то такій відразу треба відрубати голову. Це вже невиліковні особливості щодо гендерних упереджень і самого Олександра Дюма, як представника чоловічої статі, так і всієї ідеології його часу. Та залишимо це на совісті Дюма, - трохи перевела подих Іра. - Так от з самого дитинства в "Трьох мушкетерах" для мене стала головною героїнею леді Вінтер з її залізною волею, проникливим розумом, акторськими здібностями - ти ж знаєш, що я теж завжди мріяла стати акторкою.
  - Так, знаю, пам"ятаю, розумію - але до чого ти це все розповідаєш, поки що ніяк не зрозумів.
  - Зараз зрозумієш. І особливо захопилась я леді Вінтер, коли подивилася отой радянський фільм про трьох мушкетерів з Боярським в ролі Д"Артаньяна, пам"ятаєш?
  - Пам"ятаю. Але ж, наскільки я знаю, твоїм ідеалом завжди була не якась там леді Вінтер, а російська імператриця Катерина Друга, Катерина Велика.
  - Так, але Катерина Велика прийшла вже пізніше, а моїм першим захопленням була все ж леді Вінтер. Але повернемось до того радянського фільму про трьох мушкетерів, як прекрасно там поставлена й зіграна роль леді Вінтер - я просто закохалася в неї з першого погляду. Особливо ж мене в цьому фільмі вразила сцена, коли леді Вінтер вербує одного молодого релігійного фанатика для вбивства лорда Бекінгема, пам"ятаєш?
  - Так, пам"ятаю.
  - Ця сцена так мене вразила, вона просто перевернула все моє життя: я побачила, як легко, не витративши жодної копійки, а тільки досконально знаючи особливості людської природи з притаманними їй пристрастями, проста слабка жінка, використовуючи ці знання й свою слабкість, може запросто перемагати найсильніших із сильних світу цього. Пам"ятаєш, як там віртуозно леді Вінтер, використовуючи його переконання, примусила того молодого релігійного фанатика вбити лорда Бекінгема, не витративши при цьому жодної копійки. І лорд Бекінгем таки загинув. А ще одне відкриття, яке я зробила з цього - це те, що релігійні переконання людини дають найбільші можливості маніпулювати нею, і чим глибші ці переконання, тим ширші можливості вони дають для маніпулювання. Це у нас, звичайних смертних, у тих, хто віддає весь запал душі на гамування своїх плотських потреб, в кого всі, так би мовити, духовні сили поглинаються щоденними пошуками хліба насущного - це таких людей дуже важко підловити на якомусь душевному поруху, який би допоміг отримати над ними хоча б тимчасову зверхність і владу, щоб використати людину, примусити її чинити не її власну, а твою волю. Адже в звичайних людей, як кажуть, сім п"ятниць на тижні, і якщо в них коли-не-коли й виникають хоч якісь душевні порухи, то ці порухи такі непевні, такі примхливі, такі скороминущі, і знову ж таки поглинуті плотськими потребами, егоїзмом і підозріливістю, що такими людьми дуже, дуже важко керувати. Зовсім же інша справа з людиною віруючої, тим паче глибоко віруючою, як от, наприклад, цей наш вчорашній гість Богданенко - з такими, навпаки, дуже, дуже легко впоратися, бо в них завжди тільки одна єдина душевна магістраль, єдине, так би мовити, духовне річище, яким охоплене все їхнє єство на всі часи. І варто такого єдиновірного релігійного фанатика тільки вдало обробити, торкнувши й зворушивши при цьому його найвищі цінності, вдало спрямувати й підштовхнути його - і все, він цілком у твоїх руках, він виконає найважчі, найнеймовірніші твої забаганки, аби лише залишитись вірним оцим своїм найвищим цінностям, аби лише не зрадити самого себе і своє божество. Все тут залежить від правильності напрямку, в якому ти підштовхнеш такого, як наш Богданенко.
  - Зрозуміло, я завжди знав, що ти дуже розумна, навіть занадто розумна, знаю, що ти дуже майстерно, просто віртуозно володієш мистецтвом словесної еквілібристики, але яким боком все це стосується нашої теперішньої справи?
  - А таким боком, що, коли я прочитала те досьє, яке ти зібрав про нашого художника Богданенка, особливо ж дізнавшись про його глибоку релігійність, я відразу ж згадала про леді Вінтер і завербованого нею для вбивства молодого релігійного фанатика - ці ситуації були настільки схожими, і ця схожість була настільки разючою й переконливою, що я відразу ж зрозуміла, яким чином мені таки вдасться примусити цього глибоко віруючого художника Богданенка прибрати з нашої дороги мого дорогого дядечка. Більше того, крім глибокої релігійної віри й мистецького фаху, Богданенко ще до того й не останній знавець бойових мистецтв, він до того ж іще й справжній боєць, воював в Афганістані, вбивав людей - а це все така вибухова суміш, що варто лише вдало підібрати детонатор і спритно його застосувати, і вибух буде такої сили, що... - очі Іри горіли захопленням. - Що зруйнувати можна все на світі. Я відразу тоді побачила план наших дій, хоча лише в загальних рисах, але довести все це до досконалості було лише справою часу, головне - побачити загальний принцип дії. Хоча, звичайно ж, і детальна розробка операції важить дуже багато, з чим я до речі теж справилася непогано, я думаю цього ти не будеш заперечувати, - вона хитро примружилася, подивившись Грині в очі, на що той тільки посміхнувся. - А втілення в життя? Втілення в життя, нехай і дуже добре розробленого плану, дуже непроста справа, я б сказала, жива й дуже складна справа - тут потрібна й мужність, і вигадка, й артистизм, особливо ж здатність адекватно реагувати на непередбачувані ситуації.
  - І це все, зову ж таки, ти, ти й тільки ти, єдина, незамінна й неперевершена? - Гриня розвів руки й іронічно посміхнувся. - Завжди тільки ти одна.
  - А хіба це не так? Хіба це не правда?
  - А як же я? - запитав Гриня. - Хіба я погано вчора втілив у життя, хоча, не стану заперечувати, й справді розроблену тобою, сценку нашого знайомства з Богданенком, коли я, поганий хлопець, налетів, наче коршак, на тебе, маленьку беззахисну дівчину, примусивши благородного художника-лицаря Богданенка захищати бідну дівчину, а потім з нею познайомитися для того, щоб пізніше зустріти її в домі Федорчука, й потім бути заінтригованим всіма цими обставинами, і так далі, і так далі... Я правильно викладаю втілений з моєю допомогою твій план?
  - Правильно. Правильно.
  - Так от, крім того, що я так вдало втілив цей твій задум у життя, я ще й, вибачаюсь, отримав при цьому від Богданенка добрячого прочухана, ще й зараз ребра болять, треба віддати йому належне - художник наш таки не останній боєць і добряче нам"яв мені боки. Так що я ще й постраждав при виконанні.
  - Та молодець, молодець, - похвалила його Іра, погладивши жартома по голові. - Але ж заманила його в цю,так би мовити, пастку для знайомства таки я.
  - А як я спритно, можна сказати віртуозно, просто таки неперевершено озброїв нашого героя, - не вгавав Гриня, - як природно, невимушено я вручив йому пістолет, надавши в його розпорядження знаряддя майбутнього вбивства твого дядечка-татуся - все це виглядало, як звичайний щиросердний подарунок від усієї душі, так що ні до чого не підкопаєшся. Та ще при цьому я привів його в тир, де й переконався в тому, що наш художник до всього ще й просто таки віртуозний стрілець, принаймні, я таких зустрічав дуже мало в своєму житті, та можна сказати, що майже нікого зі стрільців такого класу я ще й не зустрічав. Просто Робін Гуд, та й годі.
  Сергій же при цих словах знову, вже вкотре сьогодні, відчув у себе за поясом брюк ваготу подарованого Гринею пістолета.
  - Та молодець, молодець, - поблажливо промовила Іра. - Все це дуже добре: і те, що ти зумів, як я тобі й доручала, не викликаючи підозри озброїти нашого майбутнього месника й героя, і те, що переконався в його стрілецькій спроможності. Молодець. Але все це просто меркне на тлі тієї величної й проникливої трагедії, яку я розіграла сьогодні вночі перед моїм єдиним глядачем Богданенком. О, це було щось! - із сяючим обличчям, вона підняла до гори руки з розчепіреними пальцями, символізуючи цим жестом свій тріумф. - Оце була дійсно віртуозна гра! Як я страждала, як побивалася, падаючи на співчутливе плече мого захисника й героя! Дуже жаль, що нас при цьому було тільки двоє. Як би я хотіла, щоб у цієї сцени були глядачі. Як би я хотіла, щоб наші з Богданенком нічні сцени були принаймні зняті на кіноплівку і їх можна було б час від часу переглядати - ти б тоді переконався в тому, що я не даремно з дитинства мрію стати акторкою. Щоправда, - Іра хитро примружилась, зблиснувши з-під лоба на Гриню лукавим поглядом, - до останньої сцени цієї трагедії ти особисто міг би поставитися не зовсім байдуже, адже це була, власне, сцена в постелі. Але ж ми з тобою про це домовилися й ти обіцяв при цьому мене не ревнувати, тим паче, що гра, як то кажуть, варта цього, на кону стоять мільярди доларів Федорчука. Та маю зізнатися, хоча раніше й підсипала сама нашому художнику за вечерею дещо, що б не дало йому вночі заснути й підсилило його чоловічі здатності, як жінка не маю права жалітися на свого нічного партнера - в постелі він просто бог, так що до обдарувань художника й воїна він цілком заслужено може додати звання Казанови, видно в свій час, коли, як я читала в його досьє, він ще не був глибоко віруючим християнином і відверто віддавався, як от і ми з тобою, всім принадам світу цього, він був справжнім героєм-коханцем, і жінкам стосовно нього не було на що скаржитися. Та ти не переймайся, - поклала вона руку на плече Грині, побачивши, що той все ж не може притлумити ревнощі, не зважаючи на свої попередні обіцянки не ревнувати Іру, якщо тій доведеться заради справи переспати з новоприбулим художником, - адже Богданенко розплатиться за те, що зі мною переспав не тільки тим, що стане, власне кажучи, найманим убивцею і порішить мого любого дядечка, зробивши мене цим самим єдиною законною спадкоємицею дядькових мільярдів. Наш герой до всього цього ще й іншим чином розплатиться тут же за все: на дев"яносто дев"ять відсотків його вб"ють охоронці тут же на місці, а отой один відсоток, при якому наш терорист-месник міг би залишитися в живих, як ми й домовлялися, вже візьмеш на себе ти, Гриню. Так що жодних шансів у вбивці мого дорогого дядечка залишитися не має. Все, як у найпіднесеніших трагедіях: герой повинен розплатитися життям за те, що переспить з царицею - життя за ніч із Клеопатрою!
  - Все це дуже добре, - Гриня через силу намагався погамувати самовільні непереборні ревнощі й виглядати зовсім спокійним, - але ж чи всі оці наші мрії й розмови не є лише казковими замками, побудованими на піску. Ти впевнена, що цей розхвалений тобою, герой, обдарований всіма талантами на світі, чи ти впевнена, що він таки виконає покладену тобою на нього місію?
  - От бачиш, правильно я жалкувала за тим, що ні ти, ні хтось інший не бачив моєї з Богданенком нічної сцени, правильно я жалкувала, що ця сцена не була зафільмована - якби ти побачив цю сцену на власні очі, то не задавав би таких запитань. Якби ти це все побачив на власні очі, то ти побачив би яку я придумала життєву трагічну історію, який я вражаюче художньо довершений сценарій придумала на основі цієї історії, як я мистецьки переконливо втілила цей свій сценарій в постановку цієї трагедії - навіть леді Вінтер позаздрила б. Ти переконався б у тому, що я заслуговую на звання генія, виступивши у втіленні нічного спектаклю одночасно в ролі письменника, сценариста, режисера й актора. Отоді б у тебе ніколи не виникло ні сумнівів, ні бажання задавати такі питання. Навіть не сумнівайся, замочить Богданенко мого названого татка, обов"язково замочить, і знамениті мільярди Федорчука стануть моїми, а значить і твоїми, - вираз Іриного обличчя виражав таку впевнену переконаність, що в її співрозмовника вже не могли не розвіятися будь-які сумніви - все мало бути лише так, як задумала Іра, і ніяк інакше.
  - Що ж, не повірити тобі просто неможливо, але хотів би тільки нагадати про мою пропозицію продовжити наші любовні утіхи й ще пару разів трахнутись. От скільки вже часу ми змарнували даремно на розмови - за цей час я міг би тебе задовольнити декілька разів. Та, може, й зараз ще не пізно, - Гриня обійняв свою подругу.
  - Припини, - Іра ніжно відхилила його руку. - От якраз сьогодні наші розмови й не були даремними на відміну від любовних утіх - перепихнутися ми завжди встигнемо, а зараз нам, як ніколи, треба тримати руку на пульсі подій, знати все, що відбувається навколо й якомога частіше одне одного повідомляти про події. Особливо ж ретельно треба слідкувати за нашим месником Богданенком: от скажи, будь ласка, чи знаєш ти, де зараз цей наш Рафаель, чим зайнятий - як пам"ятаєш, ти ж брав на себе справу нагляду за ним, то що ти з цього приводу можеш повідомити?
  - Та я ж тобі вже казав, - трохи знітившись, відповів Гриня, - що зранку я його водив у тир перевірити його стрілецькі здібності і озброїти, потім він пішов до церкви, потім зайшов до Санька...
  - І що далі? Давай скоріше, - нетерпеливилася Іра, побачивши, що Гриня зам"явся і застряг на слові.
  - Та, розумієш, коли він зайшов до Санька, то я думав, що він там пробуде досить довго - ну там доки вони поговорять про справи та ще пообідають, Богданенко ж з ранку нічого не їв, а потім я думав, що він піде в церкву, бо куди ж йому ще йти. От. А я тим часом вирішив упоратися з деякими нагальними справами. От... - Гриня почесав потилицю, відвернувши погляд вбік.
  - Що от? Кажи вже, - все більше настирливо підганяла його Іра, - та скоріше.
  - Та що ж, кинувся вже після обіду, а його ніде нема, - розвів Гриня руками, - ні в Санька, ні в церкві... Грець його знає, де він подівся - я його по всьому місту шукав. Нема, та й нема.
  - Прекрасно! - з невимовним сарказмом подивилася Іра на Гриню, який утупив погляд в землю. - Прекрасно! І з такими кадрами доводиться працювати. Грець його знає, де він, - розвела вона й собі руками, перекривляючи свого друга. - І оце, загубивши його слід, ти сів собі спокійнісінько в машину й поїхав взяти мене й повезти в лісочок потрахатись? Прекрасно!
  - Та куди він подінеться, цей твій Мікеланджело? - якось нехотя виправдовувався Гриня.
  - Куди подінеться? Куди подінеться? Ти що, зовсім забув, з ким ми, врешті решт, маємо справу? Ти зовсім забув, що крім того, що він Мікеланджело, він ще й Рембо? А може він сам вирішив все перевірити й прослідкувати, наприклад, за мною, за тобою, чи ще щось в такому дусі? Про це ти не думав? - Іра, дещо втишивши мову, легенько луснула долонею Гриню по лобі. - А може оце якраз зараз наш художник-шпигун сидить десь тут неподалік під кущем і любісінько слухає оцю нашу з тобою розмову? Про таке ти не думав собі? - вона, жартома взявши свого коханого за чуба, трохи підвела його опущене долу чоло й прискіпливо подивилася йому в очі.
  Сергієві ж, який в цей час, сидячи хоч і не за кущем, а за деревом, все ж таки й справді все чув дуже добре, залишалося тільки гірко посміхнутися. Хоча й гірка ця посмішка все ж промайнула якось чисто інстинктивно, машинально, не зворушивши глибин його душі, а лише поверхово торкнувшись його розпачливо болючих думок. У глибині ж його душі нуртували буревії таких почуттів і пристрастей, які годі було якось визначити, тим більше годі було виокремити якусь одну з них - цей зміїний клубок просто і відверто жалив його нутрощі непереборною отрутою зради, цинізму, брехні, облуди...
  - Та ти що? - Гриня, якось наче аж перелякавшись через Ірине припущення, почав озиратися навколо, ніби й справді намагаючись побачити, чи не сидить тут десь неподалік хтось і не підслуховує їхню розмову.
  - Та не переймайся, - поблажливо посміхнулася Іра, - я жартую. Хоча тебе й треба було налякати хоч трохи, аби провчити за таку недопустиму безпечність. Та нехай вже по всьому, тільки ж дивись мені, щоб надалі тримав мені все під контролем і не спускав ні на мить з ока цього Рафаеля, Дон Кіхота й Рембо в одній особі.
  - Та досить вже мене тикати носом. Ніде він від нас не подінеться. Сидить, мабуть, десь зараз обдумує свої оці святі картинки, ці його комікси про Господа Бога, які він буде малювати на стінах нашої церкви, щоб розважити наших місцевих релігійних фанатів на чолі з нашим дорогим незамінним Саньком.
  - Щодо того, що наш Дон Кіхот зараз роздумує, то тут ти таки, мабуть, маєш рацію, - задумалася Іра. - Він і справді зараз в роздумах, але роздумує він зовсім не з приводу, як ти сказав, релігійних коміксів, а роздумує він, скоріш за все, щодо того, чи можна вбити людину, не порушивши при цьому Божих заповідей, а також, чи можна в такій, як я йому змалювала, ситуації, не вбити людину, не порушивши тих же заповідей. І вирішить він цю проблему, я впевнена, на користь убивства, я б сказала, на користь богоугодного вбивства. Вірніше, він вже, мабуть, виріши, що не замочити мого дядечка - буде великим гріхом, і зараз наш святенник вже напевно що якраз вирішує, як саме здійснити це богоугодне вбивство. Уявляєш собі, як буде здивований мій любий дядечко, отримавши кулю в лоба? Ха-ха-ха!.. - зайшлася вона щирим сміхом, аж Гриня теж не втримався й собі засміявся. - Ну все, досить, - миттєво посерйознішала вона, так що й натяку на веселість не залишилося, - як кажуть, по конях - і вперед! - вона зіскочила з капоту автомобіля, на якому сиділа, сіла в машину, кивнула Грині головою й захлопнула за собою дверцята авта.
  - Вперед, то і вперед, - Гриня взяв свій піджак, що його стелив на капот для Іри, обійшов спереду автомобіль, сів за кермо - й машина повільно рушила вперед.
  
  
  
   7.
  
  
  Деякий час після від"їзду Грині з Ірою Сергій ще незрушно сидів. Хоча такі поняття, як "час" для Сергія були зовсім несуттєвими. Та й взагалі, він тоді навряд чи міг би зрозуміти чи відрізнити, що для нього є суттєвим, а що менш суттєвим, чи взагалі несуттєвим. Зміїний клубок болючого розчарування, розпачу, огиди від оцього відвертого хизування підлістю, зрадою й цинізмом, яке він щойно зустрів, усвідомлення якогось повного краху, цілковитого руйнування всього, чим він до цього часу жив, чим дорожив, що складало для нього фундаментальні, здавалося незнищенні основи буття - все це вирувало, нуртувало, жалило отрутою докорів, розривало зсередини нерозв"язністю пекучих питань, притискало до землі неймовірною ваготою невідомості так, що не те що встати, Сергій навіть не міг підвести схилену долу голову з утупленими в землю очима.
  Нарешті він, опираючись рукою на стовбур дерева, потихеньку підвівся. Якась неймовірна втома, яку він навряд чи колись відчував навіть після військового марш-кидка в повному обладунку, оповила його тіло. Трохи постоявши під деревом, поки дещо відійшли задерев"янілі під час сидіння ноги, Сергій поволі рушив у першому-ліпшому напрямку - куди йти, йому було байдуже, як, взагалі то, було байдуже, чи йти кудись, чи не йти. Але йти виявилось якось легше, аніж просто сидіти й терзати самого себе пекучістю нерозв"язних питань. Він ішов навмання.
  Сонце вже впало майже до самого небокраю, готове ось-ось почати свій щоденний захід за небесний пруг, та було все ще досить видно, щоб вийти на лісову стежину й попрямувати до міста, але Сергій зовсім не збирався виходити на цю стежину - йому на очі ніби впала якась непроглядна пелена невичерпної гіркоти. Він ішов навмання. Гілля дерев боляче хльоскало його по обличчю, й він зовсім не збирався ухилятися - він просто цього не помічав, адже усвідомлення безповоротної утрати чогось самого головного хльоскало його зсередини батогами страждань набагато болючіше.
  Пройшовши так деякий час, Сергій чомусь, невідомо чому, зупинився. Озирнувшись навколо, він помітив, що стоїть на пагорбі, який чимось нагадував йому той курган під селом Веселим, на який він свого часу так любив ходити мріяти як сам, так і разом з Оксаною. Звичайно, цей "Першотравневий пагорб" не йшов ні в яке порівняння з тим курганом, оскільки був набагато меншим, і все ж подоба між ними була, і саме ця подоба якимось недовідомим чином притягла Сергія до себе, ноги самі собою привели його на цю вершину пагорба й самі зупинились, аби поставити його перед невідпорним фактом того, що він все ще знаходиться на цьому, такому на загал жорстокому й несправедливому, світі, але в якому все ж разом з оцим пагорбом існує одночасно ще й курган під селом Веселим, а разом з Ірою Федорчук десь існує ще й Оксана. Цей новий неочікуваний поворот думок і почувань якось струсонув всевладдя пануючого над Сергієвою душею чорторию страждань, які наполегливо затягували всі почуття в глибини відчаю. Сергій озирнувся навколо: він стояв не так вже й високо, але все ж над лісом, з правого боку десь кілометрів за два розкинулося Першотравневе.
  Якесь неймовірно червоне, сонце в цей час якраз почало заходити за вечірній пруг, розливаючи небокраєм полум"я призахідної заграви. Дивні почуття опанували Сергієм, так ніби оце настав саме той, якийсь особливий, міфічний час, точніше це була мить зупинки часу, що поєднувала його з вічністю, це був ніби час здійснення якихось відвічних пророцтв, настанню яких не в змозі запобігти ніякі перестороги, ніякі намагання, ніякі благання... Пригадалися раптом всі людські й Божі перестороги, явлені йому і в яві і в сновидіннях, про нагальність і невідворотність того вибору, в якому не можна помилитися.
  Що ж, мабуть, він цей вибір зробив - він широко відкритими очима поглянув на призахідне сонце: зраджене світлом, зраджене днем, заскочене на гарячому розпачі, налляте червінню сорому і гніву, сонце терпкою сльозиною стікало з небесної щоки прямо Сергієві у вічі й холонуло в його грудях, а він бачив, як розгублений вечір, ковзнувшись на кривавій плямі заграви, повільно падає в глибини сутінок. Мимовільно прислухавшись до того, як заримований березовим шелестом вітер виводить на струнах недосяжної ніжності журливу мелодію задуми у стилі густого смеркання, Сергій навіть не стямився, як скрадливі долоні мороку владно лягли йому на плечі, притиснувши його гіркі думи до безвиході ночі - і тоді вже йому залишилося лише співчутливо споглядати, як беззахисні зірки покірно одягають на себе ярма сузір"їв і тягнуть за собою важкі плуги зодіакальних значень, переорюючи неосягненну цілину міжгалактичних глибин на ріллю осягнень неминучості пророцтва. Сергія до самих глибин єства пройняв холод усвідомлення того, що він тепер зможе лише обпектися, коли завтра у вогні ранкової заграви як завше скочить у палаючі стремена часу, і навіть коли він ось прямо зараз стане на повен зріст опівнічного всесвіту, то зможе лише знову зазирнути в сліпі зіниці темряви.
  
  
  
   8.
  
  
  Вже була справжня ніч. Восени взагалі темніє рано, й коли Сергій не те що отямився, а просто помітив, що вже пройшов деякий час, то навколо панувала вже справжня ніч. Власне кажучи, настання ночі не справило на Сергія ніякого враження - день був, чи ніч, для нього було байдуже, він просто відмітив для себе якимось зовнішнім, ніби зовсім від нього незалежним розумом, що настала ніч. І він знову рушив. Куди? Вперед? Мабуть, що і вперед. Знову навмання? Не зовсім - його вело зараз уперед якесь шосте почуття, можливо теж незалежне від його власної волі, але владне й наполегливе, якийсь внутрішній компас показував йому напрямок. Куди? Куди ж іще може вести християнина його внутрішній компас, як не до храму? Так, Сергій, сам того не усвідомлюючи, простував до храму Першотравневого. Звичайно, все, що було пов"язане з місцевим храмом, поки що було не дуже до вподоби Сергієві: ні відверте насадження користолюбства місцевим священиком, ні сам цей користолюбний священик, батюшка Санько, з його заяложеною імперською чорносотенною ідеологією про єдину-триєдину неподільну Росію, де Україні була визначена роль безсловесної й бездушної рабині під батогом старшого брата - все це ніяким чином не могло б припасти Сергієві до серця. Але храм Божий - є храм Божий. Перш за все всякий храм - це оселя Господа, і ти повинен іти до цієї оселі зі своєю власною свічею віри в душі, навіть якщо ця свіча віри буде єдиною в цьому храмі, іти й молити Господа про те, щоб від твоєї свічі запала така ж сама свіча в кожному серці.
  Повільно йшов він чи швидко, Сергій не знав, як до кінця не усвідомлював і напрямку свого руху. Більш-менш повне опритомнення настало вже аж коли він опинився власне неподалік від храму, того самого храму, в якому він був ще сьогодні вранці з невдалим наміром відстояти вранішню молитву. І тут сталося знову таки, диво - не диво, але щось таки дуже схоже на те: підійшовши до храму, Сергій побачив на майданчику перед входом у церкву - бабу Горпину! Так, так, саме ту стареньку Горпину Степанівну, яку він зустрів колись, щойно тільки приїхавши до села Веселого... Спершу Сергій просто незрушно застиг, прикипівши до землі від цієї несподіваної зустрічі, потім вирішив, що це просто мара, просто галюцинація, виплід його пригніченої свідомості, що з"явився, як захист від нападу непереборних, невідпорних душевних страждань, завданих йому життям так несподівано, так підступно, так сильно...
  Потім він став приглядатися прискіпливіше: звичайно ж, це не була та сама Горпина Степанівна з села Веселого, але ця бабуся біля храму містечка Першотравневе була настільки разюче схожою на ту Горпину Степанівну, що це саме по собі було дивом! Ще б пак! Отут і зараз, в час найглибшого болю від найпідлішої зради зустріти раптом майже Горпину Степанівну! Адже ця невідома, худенька сивоволоса, старенька бабуся не тільки зовні була дуже схожою на Горпину Степанівну - вона, як і Горпина Степанівна, пересуваючись таким же перевальцем, точнісінько так трохи метушливо, дбайливо прибирала майданчик навколо тутешнього храму, вправно орудуючи мітлою, віником, совком та іншим причандаллям, після чого довкілля цього храму ставало таким же привабливим, як і довкілля храму села Веселого, з яким у Сергія було пов"язано так багато найкращих в його житті переживань - хіба це не диво!
  Деякий час простоявши так під чаром спогадів, Сергій підійшов ближче й сів на лавку, що стояла неподалік від храму. Бабуня ж і далі турботливо продовжувала прибирання із запалом і вправністю молодої жінки, незважаючи на свій досить похилий вік - і це теж уподібнювало її до тієї ж майже дев"яностолітньої Горпини Степанівни, яка справлялася і зі справами церковними й громадськими, і господарство своє порала справно, і ні трохи при цьому не жалілася на старечі немочі. Сергієві навіть трохи аж відлягло від серця.
  - Бабуню, досить вже вам вдосконалювати й так досконалу чистоту, яку ви навели тут, - звернувся Сергій до старенької, коли та, вже впоравшись із прибиранням, роздивлялася на результат своїх зусиль - чи немає бува ще якої недоробки.
  - Та я й сама бачу, що, мабуть, вже досить, - ще раз окинула вона оком прицерковний майданчик, склала свій нехитрий реманент до невеличкої комірки при церкві, замкнула її, сховала ключі до кишені й, підійшовши до Сергія, запитала: - А ви просто відпочити сюди прийшли, чи, може, хочете зайти до церкви? Якщо хочете - то будь ласка, у мене й ключ від церкви є, можу відімкнути.
  - Та ні, дякую, не треба, я взагалі то сьогодні в цій церкві вже був уранці, - знову окинув Сергій оком храм, - але не в цьому річ. Звичайно, вивчити внутрішню будову храму - це просто необхідність для мене, але... Але, знову ж таки, не в цьому, власне, річ, - він відчув, що якось плутається в своїх думках, не може зосередитись і зрозуміти свої власні наміри й думки. - А річ у тім... - промовив він, аби просто щось промовити, доки щось вартісне не прийде йому на думку й, подивившись на бабцю, зрозумів, що ще трохи, і старенька буде вважати його просто не сповна розуму. - Річ у тім, - нарешті в його голові виникла якась здорова логіка розмови, - що я знаєте хто? Я Сергій Богданенко.
  - Еге ж, - тільки й спромоглась у відповідь промовити бабуся, непорозуміння на обличчі якої все ще було досить промовистим. - А я Галина Іванівна Рябченко. Всі мене ще кличуть бабою Галею. От, - розвела вона руками і знову якось запитально подивилася на Сергія, наче намагаючись відгадати щось.
  - Дуже приємно, - посміхнувся привітно у відповідь Сергій, в голові якого нарешті виникла тема розмови. - Але я мав на увазі, що я саме той художник Сергій Богданенко, якого запросили до вашого містечка для того, щоб я зайнявся реставрацією вашого храму. Тобто, - вирішив він пояснити ще раз, оскільки на обличчі бабусі все ще читалася якась недовіра, - саме я буду робити реставрацію саме оцього вашого ось храму, - показав він рукою на церкву.
  - А-а-а, - радісно вигукнула бабця, - то оце ви і є той самий знаменитий столичний художник, якого умовляв до нас приїхати сам Федорчук?
  - Так, так, саме так. Оце я і є той самий художник. Оце я до вас приїхав, - ствердно закивав головою у відповідь Сергій.
  - Нарешті! Слава тобі, Господи, нарешті ви приїхали! - здавалося радості баби Галі не було меж.
  - Так, оце я й приїхав, приїхав іще вчора, і приїхав саме на запрошення Семена Павловича Федорчука, та й жити залишився теж таки в Семена Павловича.
  - Та Семен Павлович достойна, дуже достойна людина. Дуже багато він зробив для нашого міста, - підхопила бабця тему. - Оце й церкву нашу збудовано за його допомогою, коли він ще був тут у нас в далекі часи районним начальством. А потім, коли настали вже інші, оці капіталістичні часи, й Семен Павлович дуже розбагатів, то й тоді він нас не залишав: то грошиків на ремонт школи підкине, то на ремонт дитячого садка, а оце нещодавно розкошелився на те, щоб повністю відремонтувати нашу церкву, та ще щоб робив це найкращий серед усіх майстрів аж із самої столиці. Оце, виявляється, ви, Сергію. Слава Господу вже й приїхали. Нарешті ми вас і дочекалися.
  - А Семен Павлович, - подивився Сергій на бабцю прискіпливіше, щоб розгледіти, чи бува не ввела його в оману зовнішня подібність баби Галини й Горпини Степанівни, чи не така ж сама баба Галина корислива прихрамова служка, як і бабця, що зранку торгувала тут свічками і як сам місцевий піп Санько - дуже вже вона вихваляє цього місцевого багатія, про якого, принаймні зі слів його племінниці, навряд чи можна було думати, як про дуже порядну людину, хоча Ірині тепер теж, власне, навряд чи можна було довіряти. Та й в іншому розповідь баби Галі суперечила тому, що про Федорчука знав Сергій, хоча й знав він це, знову ж таки, зі слів тієї ж Іри, - я маю на увазі, Семен Павлович, ви сказали сам розбагатів? - адже він пам"ятав, що Іра розповідала йому, що всі багатства, якими зараз володів Семен Павлович, насправді зароблені були його братом, батьком Іри, Іваном Павловичем, якого Семен Павлович, на додачу до всього, ще й убив.
  - Та звичайно ж сам, а хто ж би йому дав ці багатства? - якось аж здивувалася бабця. - Ми ж бо всі з тих часів, коли багатіїв серед нас зовсім не було, і батьки Семена Павловича теж були звичайними радянськими людьми, а не якимись там князями чи мільйонерами, то де б він ще взяв ці гроші, якби не сам їх роздобув?
  - Та ні, я не про батьків, - пояснив Сергій свою думку, - я про брата Семена Павловича, адже у нього був брат Іван, Іван Павлович, чи не так?
  - Так, так, звичайно так, звичайно, був у Семена Павловича брат Іван. Був. Але до чого він цей Іван, яким він боком до того, що Семен Павлович заробив?
  - Так от це я якраз і хотів саме у вас, Галино Іванівно, запитати, чи Іван Павлович бува не брав ніякої участі в зароблянні цих самих знаменитих мільярдів його брата Семена Федорчука?
  - Іван брав участь у зароблянні грошей? - так, наче їй повідомили про те, що небо раптом упало на землю, перепитала бабуся, очевидно, не повіривши власним вухам. - Іван брав участь у зароблянні грошей! Ха-ха-ха!... - щиро розсміялася вона. - Та Іван, царство йому небесне, хоч і кажуть , що про покійників поганого не можна говорити, але Іван, прости Господи, у своєму житті, мабуть, і копійки зроду не заробив. Він тільки витрачати вмів. Заробляти гроші - це справа Семена Павловича, це він заробляв.
  - А чим же Іван займався?
  - Та на шиї у Семена ж сидів, чим же він ще займався. Забулдига Іван був першостатейний, забулдига й гуляка. З самого дитинства зладу з ним не було ніякого: то в город чийсь залізе й не скільки тієї городини вирве, скільки перетовче, то вікно комусь виб"є, то ще в яку халепу влізе, а батькам віддувайся - ох і натерпілися вони з ним. А як в школу пішов, то ще гірше - класу з п"ятого чи шостого вже курити й випивати потроху почав, бідні вчителі з ним натерпілися, насилу якось вже школу закінчив. Декілька разів навіть намагався ще й до роботи стати, то там, то там десь поступить, але більше місяця ніде не втримувався: тільки п"є, роботу прогулює, та тягне все, що погано лежить - кому ж це сподобається. Так все своє життя й пропив та прогуляв. Вірніше, брешу, було трохи і в його життя більш-менш людського. Закохався якось наш Іван не на жарт, у Настю Петриченко, Кирила Петриченка дочку з нашого ж містечка. Закохався, як кажуть, на смерть, і вже і так, і сяк до неї, а вона ж що, вона, наче б і сама теж покохала Івана, але вийти заміж за такого гультяя - це просто життя своє загубити, та й годі. Та й батьки ж її дуже були проти такого, зрозуміло. Та Йван, як на диво, побожився, що кине пити й гуляти, і таки довший час і справді не пив, та довгенько таки не пив - і в рот тієї гидоти не брав. Всі просто очам своїм не вірили, але факт, як кажуть, є факт, ні грама Іван не п"є, сумирний став, на роботу щодня ходить. Івана на той час на дуже гарну роботу улаштував його брат Семен, який на той час уже у нас в районному начальстві ходив. Що ж, дивляться всі, що Іван вже зовсім не той, і за розум узявся й господар добрячий, непитущий - як кажуть, нічим крити, та й Настя його таки й справді кохала, одне слово одружились вони з великого свого кохання. Невдовзі й донечка в них народилася, Ірочкою назвали, і жили наче ж добре, не бідували, щасливі такі всі були. Та не так вже це щастя довго тривало. Там десь, чи років зо три вони отак у щасті й прожили. А потім Іван потроху таки знов за своє взявся: спершу, криючись, потроху почав підпивати, а далі більше й більше, і все почалося знову. П"є та гуляє наш Іван, та ще й дружину свою з донечкою почав ображати, та навіть руки розпускати - лихо й біда, та й годі, що ще ждати від тієї проклятої горілки. Не витримала такої наруги Настуня, дружина Іванова, на серце дуже вона, дуже заслабла, та невдовзі й приставилася сердешна, земля їй пухом. А Іван після цього з горя так почав пити, що не дай Бог, на серці то в нього який камінь важезний - він же розумів, що смерть коханої на його совісті, розумів. Та отак він не набагато й пережив свою дружину, від горілки почалися в нього всілякі хвороби: і печінка там, і шлунок, і серце - одне слово все в нього захворіло від горілки. А лікуватися він ні за які гроші не хотів. Воно, може б, і змогли лікарі йому чимось зарадити, брат Семен бо ж не пошкодував би на лікування ніяких грошей, та який толк з того лікування, як Іван, не встигне зранку прокинутись, а вже напився. Та й сам він, Іван говорив, що, мовляв, свою дружину я вбив, то й мені теж не можна жити на цьому світі. Справедливо, мовляв, так буде. Так от невдовзі й пішов услід за дружиною, царство йому небесне. Отака от історія.
  - А що ж Семен Павлович? - запитав Сергій, який давно вже зрозумів, що історія, яку йому розповіла Іра - це просто вигадка, але йому все ж хотілося розібратися в усьому більш глибоко, та й просто зараз в його стані хотілося, щоб хоч хтось побув поряд і просто й відверто поговорив з ним.
  - А що ж Семен Павлович? Семен Павлович всім серцем хотів би зарадити горю, та не в його це було владі, - задумалася баба Галя. - Семен і взагалі то був повна протилежність свого рідного брата Івана. З самого дитинства Семен був слухняною, роботящою дитиною. І батькам в усьому допомагав, і школу з золотою медаллю закінчив, і в інститут відразу ж після школи поступив, і ще поки в інституті навчався, то вже тоді й гроші непогані почав заробляти. А як тільки інститут закінчив, то відразу ж і в нас тут у районі, хоч і невеликим якимось, а все ж начальником улаштувався в райкомі партії, у нас тоді ще райкоми партії були. А допоміг йому один великий обласний начальник з обкому партії, з донькою цього обласного начальника Семен ще з інституту зустрічався, а тоді з нею ж і одружився. Так що Семен відразу на ноги кріпко в житті став. Так і пішов відразу вгору: якийсь там час в районі пробув - та й в область невдовзі на нове місце, на підвищення пішов, він би й далі пішов би та й пішов, і мабуть би скоро аж до самої Москви по партійній лінії дійшов, так не стало раптом ні партійної лінії, ні самої партії, ні Радянського Союзу, і Москва вже нам - не указ. Та нічого, немає Москви, зате тепер Київ є - Семен відразу за Київ зачепився, як і всі партійні начальники, вони ж навіть і з крісел своїх не попересідали, тільки таблички на кабінетах поміняли, та все народне добро собі по кишенях розгребли. То й Семен, не останній же дурень, і собі, що тільки зміг прихопив з народного добра - і фабрики у нього, й заводи і оті, як їх, банки, що ото гроші там крутять, одне слово став наш Семен Павлович пан на всю губу. Щоправда, допомагає таки він непогано всім, хто до нього за допомогою звернеться, не шкодує ні на що грошей, та й людина він, не буду брати гріха на душу, непогана, гарна він людина, добра, щира, носа ні перед ким не задирає, завжди й привітається з кожним, і вислухає, й допоможе - гарна він людина, гріх жалітися.
  - А от ви, бабуню, сказали, що Семен Павлович, одружений був, здається з дочкою якого начальника?
   - А так, так, аякже, одружився Семен тоді, а батько його дружини був тоді великим обласним начальником і помагав своєму зятеві дуже сильно: і в райкомі партії Семен на ноги міцно став завдяки своєму тестеві, а потім і в область перебрався теж з його допомогою. Тоді ж бо всі так просувались: там син, кум, сват, брат - всі одне одного тягли, сунули, підпихали, як кажуть, рука руку миє, от і Семена ж сват просував, бо без цього тоді ніяк не можна було в люди пробитися, та воно й зараз те ж саме, хоча тепер ще можна за гроші купити яке завгодно тепленьке прибуткове місце.
  - А дружина Семена Павловича як? Я щось не бачив її вчора в домі Федорчука. Вони що, окремо живуть, чи може вона просто не захотіла сюди їхати?
  - Дружина? - бабуся трохи задумалась. - Людмилою її звали. Розлучилися вони.
  - Давно розлучились? І чому ж?
  - Та хто ж його знає чому. Чужа душа - суцільна темрява. А виглядає так, що одружувався з нею Семен, звичайно що, не без кохання, звичайно, подобались вони одне одному. Ясна річ. Але, - бабуня скрушно похитала головою. - Кохання коханням, але, як би то не було, Семен таки син простих батьків, що батько в нього, що мати звичайнісінькі роботяги з порепаними мозолястими руками, а Людмила - донька великого обласного начальника, саме завдяки якому, а значить і завдяки Людмилі, Семен і просувався по службі. Так от Людмила й відчувала себе пупом землі, главою сім"ї, командувала Семеном, вимагала від нього, щоб він забезпечував її всім найкращим, виконував всі її забаганки, комизитися почала, а потім підпивати, а потім, врешті, почала й зраджувати Семена з ким не попадя. Отак от.
  - А Семен Павлович же що?
  - А що Семен Павлович? Семен Павлович все терпів, а що йому ще залишалося робити, адже ж він знав, що все його просування по службі залежить від Людмилиного батька, і якщо тільки Семен посвариться з Людмилою, тим паче, якщо вони, не дай Бог, розлучаться, то все - кінець його кар"єрі. То ж він і терпів. Але терпів Семен лише доки був Радянський Союз, а при Союзі всемогутня партія, а при партії всемогутній Семенів тесть, а коли не стало ні Союзу, ні партії, і тесть став ніким, а Семен Федорчук, навпаки, став всемогутнім, бо всемогутніми стали гроші, й грошей у Семена стало дуже багато, отоді вже Семен і сказав своїй любій дружиноньці, що все, до побачення, моя мила, іди відтепер своєю дорогою - і розлучились вони. Ні, Семен не став своїй дружині жорстоко мститися за всі її підлості, він міг би, звичайно, вигнати її з дому ні з чим і пустити по світу голою й босою, і ніхто б йому кривого слова не сказав - хто б тоді посмів щось сказати проти самого Федорчука? Але ж ні, Семене Павлович не такий, він повністю забезпечив свою дружину на все життя, я ж кажу, що Семен Павлович - не погана людина, я б сказала, гарна людина, інший би на його місці давно вже задер носа так, що й людей би під ногами не помічав, а цей ні, цей людиною залишився. Нічого не скажеш, добра людина.
  - А діти в них були?
  - Ні, ні, дітей, не було. Не було в них дітей - може, оце із-за цього й Людмила почала пускатися в гульки, і Семен до неї збайдужів врешті решт. Що ж, немає дітей - немає сім"ї.
  - І що ж, Семен Павлович після розлучення з цією Людмилою більше так ніколи ні з ким і не одружувався? - запитав Сергій.
  - Ні, так і не одружувався, - співчутливо промовила Галина Іванівна. - Так неодруженим і залишився. Не довіряю, каже, я тепер після Людмили жінкам, можливо, каже, і є серед них достойні й чесні, але боюсь помилитися. Та й в літах, каже, я вже, хоча, які там його літа? Міцний, ще ж молодий, здоровий чоловік. Але... - ще співчутливіше похитала вона головою. - Видно, така вже доля його бути одиноким. Батьків своїх Семен поховав, з дружиною своєю розлучився, Семенів брат Іван разом зі своєю дружиною померли, якби ще не брата Івана донька Іра, то й зовсім би був один однісінький, як перст, на білому світі, наш Семен Павлович. А так хоч ця його племінниця Іра при ньому залишилася, її Семен Павлович, взагалі то, за власну доньку вважає.
  - Іра, - промовив і собі Сергій це ім"я й відчув, як знову завирувало в його душі. - А що ж ця Іра? Це виходить єдина, так би мовити, рідна людина залишилася в Семена Павловича?
  - Так, звичайно, - погодилась бабуся, - одна єдина оця небога в нього й залишилася з рідних на всьому світі.
  - І що ж вона, Іра, являє собою?
  - Та що ж? - трохи наче нехотя почала старенька. - Я так скажу, мати цієї Іри, Іванова дружина Настя, дуже гарною жінкою була: щира, добра, чесна, лагідна, поганого слова від неї ніколи не почуєш, голосу було ніколи ні на кого не підніме, навіть на Івана свого, коли той почав знову пити й руки розпускати, навіть тоді жодного поганого слова від неї ніхто не чув, все мовчки терпіла, тільки бувало відмахнеться, коли мова зайде - і все. А на що вже красива була Настя, то й словами не опишеш - красуня була просто неймовірна, і краса її - це, мабуть, єдине, що від неї дісталося її доньці Ірі, в усьому іншому ця Іра - вилитий її батько Іван, та навіть і його вона, мабуть, перевершила.
  - Що ви маєте на увазі?
  - Що я маю на увазі? Та те й маю на увазі, що на всі бешкети й витребеньки з самого дитинства пускалася ця Іра, то там у шкоду влізе, то там, точнісінько, як її батько в дитинстві. Так Іван, він, може, коли було й залізе в чий сад чи город, так це, може, йому не вистачало там чогось по бідності, а в Іри цієї - чого тільки забажає, то все є й так. А то ще курити та випивати вже ж почала ще в школі, класі в шостому чи сьомому, матюкатися навчилась, як мугиряка, і це ж - дівчинка! А з хлопцями, вибачаюсь, по-справжньому жити почала, як в неї ці сісічки, прости Господи, тільки но як пиптики на сухоребрих її дівчачих грудях повипиналися. Тьху! - перехрестилась вона скоренько. - Господи, прости гріхи наші. Отака от ця Іра вродилася.
  - А Семен Павлович же що з цього приводу?
  - Семен Павлович тільки й знає, що носиться з цією Ірою, та донечкою своєю взиває. Каже, що, мовляв, не дав мені Бог рідних дітей, так тепер для мене Іра рідніша за рідну дитину, й усі її забаганки, не встигне Ірочка що придумати, як Семен вже виконав: і наїдки, які тільки забажає, і наряди з самого Парижу - все тут і зараз для неї на готові. Отака сліпа любов. Отак Семен і розбестив свою небогу, хоча й сама вона, як кажуть, від природи - відірви, та викинь. У мене внучка, Надійка, так вона з цією Ірочкою не те, що дружить - дружити з Іркою я онучці суворо заборонила - а так вони спілкуються між собою, однолітки ж. Так Надійка якось розповідала, ще як вони до школи ходили, що Ірочка ця Федорчукова, все хвалилася, що, мовляв, для неї найбільшим прикладом серед усіх жінок, найбільшим, як же це вона сказала, - задумалась вона, - іден... якось?...
  - Може, ідеалом? - підказав Сергій.
  - Так, так, точно, ідеалом! Найбільшим ідеалом, казала наша Ірочка, для неї була російська імператриця Катерина Друга, або, як її ще називали Катерина Велика.
  - А чому ж так, вона не пояснювала?
  - Так отож, отож, в тому то й річ, - підняла вказівний палець бабуся. - Каже, що, мовляв, ота сама Катерина була простою якоюсь третьосортною, задрипаною, нікчемною німецькою принцескою, якій наче б то в житті нічого особливого й не світило, але якій вдалося вийти заміж аж за імператора Росії й завести при цьому собі ще при живому чоловікові коханців. Потім, каже, ця Катерина намовила своїх коханців, які до того були ще й братами, вбити свого чоловіка-імператора. Коли ж її коханці вбили таки її чоловіка, то Катерина сама стала російською імператрицею Катериною Другою і тоді вже пустилася на всі заставки: не було, казала Ірочка, такої найзлочиннішої примхи, найпідлішої забаганки, не було такої найнеприроднішої пристрасті, не було такої найзбоченішої вигадки для погамування тваринної плотської хіті, не було, одне слово, такої бридкої гидоти, якої б не вчинила ця імператриця Катерина. А далі Ірочка ще розповідала про всі ті огидні способи, якими Катерина Друга совокуплялася як з людьми, так і з тваринами, тьху, тьху, тьху, прости, Господи, - перехрестилась бабця. - А тоді наша Ірочка й каже таке, що от, бачите, ця імператриця була по суті своїй гірше за всяку проститутку й злочинницю, а в Росії її вважають найдостойнішою з достойних жінок, ставлять їй пам"ятники, називають Катериною Великою. Більше того, Ірочка наша ще й додавала, що в Росії тих часів імператори були до того ж ще й офіційними очільниками церкви, так що Катерина Велика була до всього ще й главою Російської Православної церкви, а отже тим самим імператриця Катерина була майже офіційною святою. І похвалялась тоді Іра, що й собі буде в житті наслідувати в усьому оцю саму російську імператрицю Катерину Другу, тобто не буде такого, з огляду на закони держави й людську пристойність, найжахливішого злочину й найогиднішого гріха, на який би Іра, як і імператриця Катерина, не зважилась би заради угамування своїх бажань, і при цьому Іра, бачите, буде вважати себе, такою ж Великою і святою, як і Катерина Друга! От так от! Отака от Ірочка, - розвела вона руками.
  - Так, дійсно, - задумано похитав головою Сергій, - ціла філософія. Небезпечна, дуже небезпечна філософія. Ціла суміш, тут тобі й Ніцше, і Фрейд, і Афродіта в обнімку з Нероном, і ницість імперської величі, і все, що хочеш... Дуже небезпечна філософія.
  - От, от, і я ж казала своїй внучці Надійці, що ця Ірочка дуже погана, дуже небезпечна людина, казала, щоб трималась Надійка якнайдалі від Ірки Федорчук. Та де там, всі ще в школі за нею табуном ходили: що дівчата дивились на неї, як загіпнотизовані й кожне її слово ловили, що хлопці за нею, як зачаровані бігали готові заради її посмішки на все. А вона ж, Ірочка наша, тих хлопців міняла, як ті рукавички, а то й з двома і з трьома одночасно зустрічалась, та ще як зустрічалась - абортів тих вже стільки переробила, що не дай Бог! А останній аборт, коли лікарі сказали, що вже якщо зробити й за цим разом аборт, то навряд чи після цього Іра наша колись зможе стати матір"ю, так Семен Павлович уже тоді всіма правдами й неправдами наполіг, домігся, примусив Іру не робити цього аборту. І як вона вже народила хлопчика, то радості Семена не було меж - забрав він новонародженого від Іри, бо їй байдуже було до тієї дитини, і віддав цього хлопчика одній годувальниці, що теж тоді якраз народила - гарній жінці віддав, щоб та ходила за немовлям, годувала його своїм молоком, благо молока в неї вдосталь було і для свого хлопчика і для маленького Федорчука. Дуже, дуже радий був Семен з народження свого онучка, Богданчиком його назвали, зараз підростає він десь у дуже дорогому пансіоні. А Ірочці нашій - як з гуся вода, вона, мабуть, вже й забула про свого синочка і гуляє собі наліво й направо, як і завжди.
  - Так, справді, - з гіркотою в голосі промовив Сергій, - небезпечна, дуже небезпечна людина ця Ірочка. Навіть набагато небезпечніша, аніж я собі міг уявити. Виглядає так, що й справді наша Ірочка є гідною наступницею й послідовницею російської імператриці Катерини Великої: вони дійсно варті одне одного - кумир і її прихильниця.
  - Оце такі, бач, доводиться розмови вести біля храму Божого. Та ще, якось воно, - трохи аж розгублено, звертаючись не стільки до Сергія, а наче до якогось відсутнього свідка їхньої розмови, продовжила бабуся, - як би це сказати, дівчинка ж, наша Іра, хоч би вже хлопець був, то воно ще якось би, а так...
  - Ну то й що, - з ноткою філософської печалі відповів Сергій, - була б наша Іра хлопцем, то в цього хлопця замість російської імператриці Катерини Другої кумиром і ідеалом був би російський імператор Петро Перший. А Петро Перший, на додачу до всіх достоїнств своєї колеги Катерини Другої, був ще й жахливим богоненависником, страшенно не любив священиків і ченців, зате дуже любив сам особисто власноруч катувати людей, до речі й свого рідного сина закатував до смерті, зокрема й за те, що той, на відміну від свого батька, був людиною глибоко віруючою. А ставлять пам"ятники, шанують і поклоняються в Росії Петру Першому не менше, а навіть більше ніж Катерині Другій - на Петра Першого там просто моляться. Та й, будучи російським імператором, Петро Перший також очолював Російську Православну Церкву. Такі от, як бачите, вони - кумири й ідеали. От тільки, - він ненадовго задумався. - От тільки жаль Гриню - Гриню наша Ірочка теж використає й викине на смітник, як останню ганчірку...
  - Що, що? - не зрозуміла бабуся останніх слів Сергія. - Який Гриня? Про що це ти?
  - Та це я так, про своє. Не зважайте, бабуню.
  - Господи Боже, прости нам гріхи наші, - тільки й спромоглася промовити, перехрестившись, старенька.
  
  
  
   9.
  
  
  Попрощавшись і перехрестившись на храм, десь, мабуть, опівночі Галина Іванівна пішла собі й залишила Сергія під церквою на самоті. Болючі роздуми ще на якийсь час тримали його на лаві біля храму, але не довго - все ж таки ходити було дещо легше, аніж просто пасивно сидіти, перемелюючи в собі болючі думки й почуття, простий фізичний рух все ж якось, хоч і не зовсім, але ж хоч трохи розвіював страждання.
  Сергій підвівся й пішов. Куди? Кудись. Чи довго він ходив? Хто ж його знає. Сергій довго блукав якимись околицями, перелісками, його знову хльоскало по обличчю гілками, чого він знову не помічав. Ще б пак, ще вчора він твердо стояв на ногах, і враз із-під нього вибили опору. Вибили миттєво й безжально. Ні, позбувшись опори, він зовсім не відчув, що він падає вниз, адже для цього принаймні треба було б знати, де він, цей низ, який повинен би бути напроти верху, але Сергій уже не знав, не відчував, де низ, де верх, де бік... Він ніби нерухомо завис у вакуумі. Звичайно, можливо Сергій і падав униз, можливо він летів уверх, або ж рухався вперед чи назад, можливо, - але ж у тому безповітряному, безжиттєвому, знеречевленому вакуумі відчаю, в якому він раптом опинився, стан руху був абсолютно тотожний стану спокою: він ніби завис, точніше наче розчинився у цьому мертвотному безмежному вакуумі болю й страждання.
  Дорога назад була остаточно й безповоротно відрізана - Сергій дуже добре розумів: після всього, що сталося, особливо ж після його ганебної зради, коли він, як хлопчисько потрапив на гачок Іри, про Оксану, про отця Михайла, про село Веселе можна тепер буде лише згадувати, причому згадувати лише як про гірку безповоротну утрату. Ні, це не була просто миттєва слабкість, про яку можна просто забути й повернутися до попереднього існування - все його життя, яке було до зустрічі з Оксаною повстало вчора проти того життя, яке могло б бути після цієї зустрічі. І Сергій спасував перед спокусами світу цього, став знову тим ненаситним до гріховних насолод молодим Сергієм, який повністю віддавався земним пристрастям, причому потурання гріховній природі здійснювалося з найблагороднішими, здавалося, намірами. Господи, як же все заплуталося. Як все складно. А здавалося таким простим, таким високим, таким достойним. Видно, далеко ще йому до того, щоб стати гідним такої дівчини, як Оксана. Він сам себе рішуче й безповоротно відтяв від можливого омріяного щастя, і зараз просто віддаляється - з кожною миттю він все далі й далі від щирої посмішки Оксани, від натхненного слова отця Михайла, від вечірньої прогулянки затишними вулицями села Веселого.
  Сергій, блукаючи приміськими перелісками, якось натрапив на берег місцевої річечки. Трохи постоявши на березі, вдихаючи настояну на річковій течії прохолоду, він дістав із-за поясу пістолет і швиргонув його далеко в річку.
  Потім Сергій ще десь блукав. Потім сидів. Потім знову блукав. Потім кудись їхав. Автобусом?... Поїздом?.. Попуткою?..
  Звичайно, відсутність Сергія помітили в домі Федорчука вже з самого вечора, але великого значення цьому факту не надали - новоприбулий художник, та ще молодий до того ж - чи мало всіляких причин, які могли б стати йому на заваді, щоб спокійно переночувати в теплій постелі: від натхненного обдумування майбутньої роботи з реставрації після ознайомлення з храмом до несподіваної любовної пригоди. Так що нікого відсутність гостя не схвилювала, тобто майже нікого - Іру з Гринею ця відсутність все ж дещо насторожила, але й вони врешті все ж вирішили почекати до ранку.
  Коли ж вранці, не дочекавшись Сергія, Гриня метнувся можливими місцями перебування Сергія - від храму й оселі батюшки Санька до злачних місць Першотравневого - й ніде гостя не знайшов, отоді вже відсутність новоприбулого художника стурбувала всіх. Тоді вже сам Федорчук задіяв усі свої можливості для якнайскорішого пошуку свого гостя: були підняті на ноги всі можливі установи від міліції й пожежних до добровольців з мисливських і спортивних організацій. Міліцією були задіяні службові собаки: Іру з Гринею дещо стурбувало, коли взятий собакою Сергіїв слід привів до місця їхнього вчорашнього романтичного побачення. Але службові собаки виявили ще й сліди Сергія, які вели до храму й до батюшки Санька, сліди, які петляли приміськими перелісками, виводили до річки, і врешті привели до залізничного полотна й автостради... Особливо, звичайно ж, примусили задуматися сліди, які виводили до залізниці й автостради, а також ті сліди, що вели на берег річки: шукали можливу причину зникнення сліду в цих пунктах - задіяли навіть водолазів, які обшукали дно річки... Але ніяких результатів пошуки не дали.
  
  
   ЧАСТИНА ТРЕТЯ
  
  
   1.
  
  
  "Зник безвісти", - ясна річ, що така новина щодо Сергія Богданенка, який поїхав не надовго для реставрації храму й мав незабаром повернутися на власне весілля, навряд чи залишила байдужим хоч когось у селі Веселому. Ця новина збентежила й засмутила всіх. Звичайно ж, засмутилися Горпина Степанівна, отець Михайло, засумувала Оксана за своїм коханим. Але Оксанина печаль була далекою від розпачу, це була світла, висока печаль - Оксана ні на жодну мить не повірила в те, що Сергія вже не було серед живих, хоча, якби навіть вона точно знала, що його фізична плоть вже перестала існувати, то й тоді відчай та розпука не змогли б опанувати Оксанину душу: адже ні найменший сумнів ніколи б не збентежив її переконання в тому, що після швидкоплинного земного існування їхні з Сергієм душі зіллються у житті вічному.
  Безцінну ікону, яка мала б слугувати оплатою за реставрацію Першотравневого храму, Семен Павлович Федорчук, таки викупив на аукціоні й подарував для храму села Веселого, незважаючи на те, що реставрацію в містечку Першотравневому Сергій не лише не виконав, а навіть не розпочинав. Федорчук навіть сам приїхав до Веселого для передачі ікони місцевій громаді в день офіційного відкриття новозбудованого місцевого храму, розпис якого був здійснений Сергієм ще влітку, але оскільки храм до дня офіційного відкриття був зачинений, то розпис цей був для широкого загалу таємницею.
  Торжество ж відкриття нового храму села Веселого відбулося в день Покрови Пресвятої Богородиці. Окрім місцевої громади, Федорчука з безцінною іконою та багатьох місцевих гостей, на освячення храму прибуло дуже багато гостей і з столиці, і з усієї України: чутки про наміри одного з найкращих майстрів церковного малярства, напруживши всі свої сили й можливості, зробити цей розпис надзвичайним, а також обставини, за яких цей розпис став останнім у житті художника, який так трагічно зник безвісти прямо напередодні свого весілля - все це притягло до такої, здавалось би, не надто значної події, як освячення одного з невеликих провінційних храмів, загальнонаціональну увагу.
  Величезний натовп заінтригованих гостей, що прибули на торжество, буквально заполонив людським морем півсела. Коли ж після врочистих промов, освячення нового храму й поверненої святині-ікони, храм нарешті відкрився для всезагального доступу, то гості, що зібралися навколо храму, змогли заходити в цей храм тільки по черзі невеликими групами. Останні відвідувачі, простоявши з самого ранку, змогли зайти до храму вже аж надвечір - і хоча в цей осінній день було вже досить прохолодно, ніхто з них ні на мить не пожалкував, що чекав своєї черги цілий день. Кожен з тих, хто заходив цього дня до храму й милувався розписом, від професійних митців, критиків і журналістів, що писали на мистецькі теми, до простих селян і паломників - кожен був просто вражений красою, силою, щирою відвертістю й водночас простотою, з якою виконавець цього розпису доносив до глядача здавалось би надзвичайно складні й високі, майже недосяжні істини добра, любові, справедливості й милосердя. Кожен, хто заходив у храм і зустрічався з цим розписом, той виходив з храму вже зовсім іншою людиною - чистішою, добрішою, милостивішою...
  З тих пір невеликий храм села Веселого став одним з найвизначніших місць паломництва як віруючих, так і просто аматорів, що хотіли помилуватися вже славетним розписом, який ставав дедалі все славетнішим і славетнішим: все частіше й частіше лунали твердження про те, що з часів Мікеланджело не було ще такої сили, такої оригінальності й новизни, такої епохальної величі - що, ясна річ, загалом сприймалося поки що дуже скептично, як неминучі в таких випадках перебільшення, але непересічна мистецька значущість розпису Богданенка все ж не викликала вже жодних заперечень навіть в академічних мистецьких колах.
  Хоча для самих мешканців села Веселого знаменитий вже на весь світ розпис їхнього храму був приводом не лише для гордості, але й для сумних роздумів про несповідимість шляхів Господніх, адже нагадував про нездійснене, і скоріш за все вже нездійсненне щастя їхньої улюблениці Оксани - можливе щастя Оксани з Сергієм було б щастям для кожного в селі, але...
  Сама ж Оксана, після освячення храму ще деякий час побувши вдома з батьком, повернулася до свого рідного монастиря святої Ольги, до своїх сестер-монахинь, наречених Господа. Про що вони вдвох говорили з настоятельницею монастиря матінкою Параскевою ніхто не знав, але коли Оксана вийшла з келії настоятельниці, то в неї не було навіть натяку на печаль чи відчай, обличчя Оксани світилося піднесеною радістю надії на вічне щастя - Оксана вже точно знала, що Сергій живий, але доля розпорядилась так, що разом вони на цьому світі бути більше не можуть, і все ж, не зважаючи на такі обставини, вони таки будуть разом. Розлука лише поглибить їхні почуття, і те, що їхні тіла не зможуть злитися в одне тіло, зробить їхнє кохання лише чистішим, піднесенішим, бо душі їхні від цього лише міцніше зіллються в одну душу, душу, яка буде жити вічно.
  Невдовзі Оксана прийняла постриг і перейшла зі стану послушниці в стан монахині, що її лише наблизило як до Господа, так і до Сергія, але не стало й на заваді для відвідин і свого батька, і матері зниклого Сергія Лідії Антонівни, яка стала тепер для Оксани другою матір"ю. І її зовсім не здивувало, коли одного разу, відвідуючи в Києві тепер вже їхню з Сергієм спільну матір, Оксана дізналася, що Лідія Антонівна періодично отримує від когось грошові перекази - Оксана відразу здогадалася, що це Сергій...
  Ніколи, ніколи в житті їм більше не судилося побачитися на цій землі, але й ніколи, ніколи - ні в житті земному, ні в житті вічному ґ- їм не судилося розлучитися.
  
  
  
   2.
  
  
  Не дуже далеко від жіночого монастиря святої Ольги, де Господу служила Оксана, був під Києвом ще й чоловічий монастир святого Миколи, заснований, як і монастир святої Ольги в ті ж буремні часи становлення Української помісної православної церкви прихильниками Київського Патріархату - багато молодих завзятих неофітів, захоплених покликом служіння Богу й Україні, присвятили свої серця Господу в цьому монастирі.
  Саме до цього монастиря одного дня якраз невдовзі після відкриття храму в селі Веселому завітав незнайомець. Це був ще молодий чоловік, довгий час не голений, з очима, які, здавалося, дивилися здебільшого лише в свою власну душу і бачили там тільки тугу, яка волала про Боже милосердя. Одягнений цей молодик був у стоптані кросівки, давно непрасовані брюки, зім"яту куртку і в"язану вовняну шапку - тобто загалом на перший погляд нагадував одного з досить широкого в той час прошарку людей, викинутих долею за борт, яких називали безхатченками, якби не його погляд, здавалося, постійно заглиблений у власну душу, погляд, який наче бачив минуле, сучасне й майбутнє одночасно, тобто бачив вічність. Оцей незвичайний погляд якраз і привернув увагу монастирської братії, не дозволивши з порогу зарахувати цього відвідувача до когорти безхатченків.
  Але не тільки незвичайний погляд і вираз обличчя їхнього гостя привернув увагу служителів чоловічого монастиря святого Миколи - його поведінка в монастирі теж була досить незвичайною. Ні, його поведінка не була неправильною, якраз зовсім навпаки, всі дії прибульця були якнайвідповіднішими до ситуації, він поводився так, ніби тільки недавно покинувши стіни монастиря, знову сюди повернувся: щойно перетнувши вхід до обителі, він упевненою ходою попрямував до монастирської церкви, де здійснив усі ритуальні дії згідно до церковного канону, так наче він і справді був тут не гостем, а господарем. Потім же гість монастиря звернувся до першого ж монаха з досить таки дивним проханням - він попросив надати йому можливість написати ікону...
  Звичайно ж, збентежений молодий монах не зміг в цій ситуації придумати нічого іншого, як піти з цією справою до настоятеля монастиря отця Костянтина. Середнього віку, з окладистою бородою, дещо виснажений аскезою тілесно, але з палаючим вірою проникливим поглядом, наче щойно зійшов зі старовинної візантійської ікони, отець Костянтин, вислухавши молодого монаха, відразу ж пішов зустрітися з незвичайним паломником. Підійшовши до гостя, отець Костянтин довго вдивлявся в його обличчя, доки той і собі просто й відверто дивився в обличчя настоятеля - погляд новоприбулого в цей час був звернений, здавалося, не просто всередину свого власного серця, а набагато глибше, вглиб найсуттєвіших основ буття. По деякім часі отець Костянтин повернувся до монаха, який його супроводжував, наказав йому надати в розпорядження новоприбулого гостя келію і все необхідне для писання ікон, і надалі надавати в його розпорядження все, що тому знадобиться.
  Пройшло небагато часу, і перша ікона вже зайняла своє належне місце в монастирській церкві. На іконі було зображення Богоматері. Це була не просто ікона, це було ніби віконечко в той, інший, наповнений небесною материнською любов"ю світ, з якого сюди, в наш світ через написані Майстром очі Богоматері безперестанку переливається ця безмежна любов - це було справжнє диво! З того часу одним з найулюбленіших чинів монахів обителі святого Миколи стала молитва перед новоствореною іконою Богоматері - після спілкування з цією іконою кожен відчував реальне наближення до найсуттєвіших Божих істин.
  Отець Костянтин, у свою чергу, завітав у келію до невідомого іконописця й запитав, чи бува тому чого не потрібно, на що гість відповів, що в нього всього вдосталь, що він і надалі буде писати ікони й надавати їх в розпорядження монастирській братії, якій і надає повне право визначати подальшу долю цих ікон. Сам же автор ікон просив лише про те, щоб авторство цих ікон було збережене в суворій таємниці, та ще сказав, що йому часом необхідна буде певна сума грошей, адже в нього залишилася в миру самотня мати, яка потребує допомоги. Отець Костянтин погодився задовольнити ці прохання гостя, поблагословив його й побажав успіхів у його богоугодній справі.
  Таким чином новоприбулий незнайомець-іконописець став з часом одним із ченців чоловічого монастиря святого Миколи. Ніхто й ніколи не дізнався від самого незнайомця його справжнього імені, а в обителі йому дали ім"я Михайло. Так у монастирі з"явився, влившись у лави місцевої братії, іконописець отець Михайло, із-під пензля якого виходили неймовірної краси і сили ікони, які були окрасою вже не тільки його рідної обителі, але й інших монастирів та церков - настоятель отець Костянтин з дозволу самого автора щедро дарував дивовижні ікони всім бажаючим, а бажаючих було набагато більше, аніж ікон. Звичайна річ, що всі дуже хотіли дізнатися, хто ж автор цих чудесних, справді таки чудесних витворів, адже це були не просто твори мистецтва, це були витвори справжньої віри, віри дійсно глибокої, дійсно непохитної і вічної. Ясна річ, що отець Костянтин, дотримуючись даної автору ікон обіцянки, ніколи й нікому не розповідав про того, хто саме написав ці ікони, і завжди, коли він дарував комусь чергову ікону, отець Костянтин лише поблажливо й благодушно посміхався у відповідь на настирливі намагання таки дізнатися про автора, принаймні хоч одним оком глянути на нього - але у відповідь усім була лише мовчанка.
  Не намагався ніхто і з самих ченців монастиря дізнатися в свого брата отця-іконописця Михайла про те, хто він є насправді, тобто ким він був у миру, завжди обходячи це питання не тільки в розмові з самим отцем Михайлом, але і в розмові поміж собою, адже сам іконописець волів, щоб було саме так. Але все ж здогади про те, ким отець Михайло був у миру, все ж мимохіть виникали, й хоча про це між собою теж ніхто нічого не говорив, навіть ніхто нічого не натякав, але, щоб там не було, здогади виникали...
  Справа в тому, що не дуже далеко від монастиря святого Миколи було таке собі село Веселе, знамените тим, що в цьому селі був збудований новий храм, і храм цей розписав один ще молодий, але надзвичайно талановитий майстер, який взагалі вважався одним з найкращих, якщо не найкращим майстром церковного малярства, і звали цього художника Сергій Михайлович Богданенко. Після офіційного відкриття й освячення храму розпис, здійснений Богданенком, був нарешті відкритий для широкого загалу і настільки вразив своєю довершеністю усіх, хто мав щастя його бачити, що невдовзі став предметом поклоніння, зробивши храм села Веселого місцем масового паломництва не лише людей віруючих чи знавців мистецтва, але й усіх, хто хотів прилучитися до цього художнього чуда, явленого Богом через посередництво душі й рук непересічного молодого майстра. На додачу до всього храм села Веселого з його розписом приваблював до себе паломників ще й романтичною таїною трагічного ореолу долі самого молодого автора розпису, Сергія Богданенка, який після виконання цього розпису відлучився на деякий час для виконання ще якоїсь роботи, щоб знову повернутися в село Веселе й одружитися з донькою місцевого священика, яка заради цього покинула монастир. Але назад цей молодий художник не повернувся. Тобто взагалі не повернувся: поїхавши кудись ненадовго, щоб виконати не дуже значну роботу й повернутися на своє власне весілля, Сергій Богданенко зник, як у воду канув, пропав безвісти.
  Звичайна річ, що все це було дуже добре відомо всім ченцям чоловічого монастиря святого Миколи, звичайна річ, що кожен з них час від часу відправлявся в невелику мандрівку до недалекого села Веселого, аби знову й знову прилучитися до цього дива: помолитися Богу посеред божественної краси й величі розпису храму. Звичайно ж, монахи обителі святого Миколи не раз розповідали своєму новоприбулому брату-іконописцю Михайлу про місцевий знаменитий на весь світ храм недалекого села Веселого з його дивовижним розписом, що на загальну думку ченців не могло не зацікавити такого надзвичайного майстра малярського мистецтва, як чернець-іконописець Михайло - звичайно ж, йому не раз пропонували відвідати храм села Веселого, на що Михайло лише поблажливо-сумно і якось ніби провинно посміхався, й нічого не відповівши, йшов своєю дорогою.
  Отже, Сергій Богданенко розписує храм села Веселого, після чого кудись тимчасово їде, але вже не повертається, потім невдовзі в монастирі святого Миколи з"являється незнайомець, який починає писати дивовижні ікони й просить зберігати авторство цих ікон в глибокій таємниці, причому ікони ці такого ґатунку, що їх за рівнем можна порівняти хіба що з розписом храму села Веселого - можливо, в автора розпису Богданенка був якийсь гідний його генія за рівнем таланту колега художник, який би міг теж створити щось подібне, але такого художника поки що не було, принаймні про такого до цього часу ще ніхто не чув, та й стиль, у якому був виконаний розпис храму і стиль, у якому Михайло писав свої ікони, дуже вже були подібні. Висновки, як кажуть, напрошувалися самі собою.
  А ще на шальки доводів такого кшталту додала ваги одна історія, що трапилась невдовзі після того, як незнайомець-іконописець став отцем Михайлом. Написавши вже декілька ікон, іконописець Михайло якось попросив отця-настоятеля Костянтина, щоб наступна ікона, над якою Михайло тоді саме працював, була передана в жіночий монастир святої Ольги, розташований неподалік. Отець Костянтин, звичайно ж, задовольнив прохання свого нового інока - новостворена Михайлом ікона відразу ж була передана одному з молодих ченців, який вирушив з цим даром до жіночого монастиря святої Ольги. Коли ж цей молодий монах прибув до жіночої обителі з дарунком, то його запросили для передачі ікони до самої настоятельниці, яка особисто вирішила прийняти дар. Настоятельниця жіночого монастиря святої Ольги матінка Параскева, прийнявши до рук принесену ікону, довго милувалася цією святинею, не в змозі відірвати очей від її неземної краси - це був ніби кольоровий молитовний піснеспів, що унаочнював божественну гармонію всесвіту.
  - Що ж, - коли нарешті відірвала очі від ікони, звернулася матінка Параскева до монаха, який цю ікону приніс, - це дійсно витвір справжньої натхненної Господом віри. Передавай Сергієві подяку, передавай йому велику подяку.
  - Якому Сергієві? - здивовано заблимав на неї очима збентежений монах.
  - Як це якому? - ще раз лагідно подивилася на ікону настоятельниця. - Автору цієї ікони, кому ж іще.
   - Але ж цю ікону написав... - молодий монах мало не промовився "отець Михайло", але вчасно похопився, згадавши наказ отця Костянтина зберігати ім"я автора ікон в суворій таємниці. - Тобто, я хотів сказати, - тільки й міг він зніяковіло пробурмотіти, знічено поглядаючи на матінку Параскеву.
  - Ти хотів сказати, що ікону написав інкогніто, чи не так? - поблажливо посміхнулася матінка Параскева. - Добре, нехай буде так. Передавай, в такому разі, велику подяку цьому вашому інкогнітові. Тільки ж обов"язково передавай, зрозумів?
  - Так, так, зрозумів, - закивав головою монах, - аякже, передам обов"язково передам. Аякже.
  Таким чином для всіх ченців монастирської братії обителі святого Миколи інкогніто їхнього брата іконописця Михайла було розкрите повністю: те, що знаменитий художник Сергій Богданенко й інок Михайло - це одна й та ж особа, вже не викликало ні в кого жодних сумнівів. Але усвідомлювали це ченці незалежно один від одного, кожен сам особисто прийшов до цього висновку, жодного слова між ними не було мовлено на цю тему, тим паче ніхто ніколи й словом не натякнув про це самому брату Михайлу.
  Якщо вже суєтний, марнотний світ втратив такого свого громадянина, як Сергій Богданенко за його ж власною, вочевидь, доконечною потребою, то ясно, що відбулось це з необхідності, в якій вбачалась не лише воля самого Богданенка, але й воля сильніша й вища, воля, без якої, як відомо, й волосина з людської голови не впаде. Отже, для суєти й марнот світу цього раз і назавжди зник Сергій Богданенко, а для служіння Богу навічно народився брат у Христі Михайло - і намагатися піддати це сумніву, чи копирсатися в цьому заради угамування суєтної цікавості, було б просто великим гріхом. Іконописець Михайло міг спокійно почуватися безповоротно прийнятим до братства, тих, хто безоглядно присвятив себе відданому служінню Господу, ніхто й ніколи жодним натяком більше не порушить його впевненого спокою у служінні Богу, ніхто й ніколи не посіє в його душі жодного сумніву, аби не дати йому жодного приводу для озирання назад в минуле, вочевидь, дуже болюче для Михайла. Художник Богданенко назавжди помер для цього тимчасового суєтного світу, але для вічного життя народився брат Михайло, якому вже не треба більше помирати.
  Так, чернець-іконописець Михайло був і справді тим самим малярем Сергієм Богданенком, який зник безвісти тієї злощасної ночі в містечку Першотравневому після прикрої пригоди з Ірою Федорчук, яка влаштувала тоді Сергієві хитромудру пастку, цілком гідну Іриного кумиру, російської імператриці Катерини Другої, пастку, в яку Сергій таки втрапив, хоча все ж йому і вдалося в останню мить, можливо лише завдяки Божому провидінню, вислизнути з цієї пастки, не ставши таким чином смертельним знаряддям в руках цієї підступної розбещеної дівчини, майже дівчинки, Іри Федорчук. Іра Федорчук, Гриня, містечко Першотравневе, вечір, ніч...
  Після того, як він того страшного вечора, ставши випадковим, чи може й невипадковим з огляду на вищі сили, свідком розмови Грині з Ірою щодо самого себе, Сергій, вражений до глибини душі, ще довго блукав околицями Першотравневого, все глибше й глибше упевнюючись у неможливості свого повернення до омріяного життя разом з Оксаною - після всього, що з ним сталося, це стало просто неможливим. А хіба можливим було б для нього життя без Оксани? Ця нерозв"язна суперечність безперестану тягла Сергія в чорну діру чорторию відторгнення можливості подальшого життя - ні, він цілком усвідомлював страшенну гріховність навіть самої думки про самогубство, але ця диявольська спокуса одним махом позбавитися всіх нерозв"язних, пекучих питань, позбавитися оцього тотального, нелюдського, нестерпного болю, що пожежею захоплював все єство, весь навколишній світ... Одним махом! Сергій навіть, зібравши в кулак всю силу волі, підійшов тоді до річки, витяг із-за поясу подарований Гринею пістолет і закинув його якнайдалі в ріку, аби позбавити себе цієї спокуси, що ставала все привабливішою й привабливішою.
   Потім Сергія захопило панічне непереборне бажання тікати, тікати звідти якнайскоріше, тікати якнайдалі від Іри з її сатанинськими імперськими ідеалами, від доброго мільярдера Федорчука, мільярди якого й породжують таких, як його небога Іра й батюшка Санько, тікати від цього батюшки Санька з його облудою, тікати якнайскоріше і якнайдалі. Якнайскоріше і якнайдалі! Тікати! Тікати! Тікати!...
  Спочатку Сергій тікав пішки, минаючи то переліски, то дороги, то залізничну колію. Потім він їхав... Поїздом?... Автобусом?... Попуткою?... Він мало що пам"ятав з того сумбуру втечі. Опам"ятався й трохи ніби прийшов до тями Сергій якось одного вечора, опинившись, точніше просто усвідомивши, що він опинився в якомусь невеликому селі. Безтямне, підсвідоме панічне бажання втечі трохи притлумилось, з"явилось відчуття втоми, смертельної втоми. Пройшовши вулицею села, Сергій побачив в одному з сільських дворів стареньку бабусю, яка на диво, вже вкотре за останній час, здалась йому також схожою на його знайому Горпину Степанівну з села Веселого - Сергієві навіть спало на думку, що це добра вістка, і що взагалі образ Горпини Степанівни супроводжує його, немов якась рятівна сила, виручаючи в найскрутніші хвилини, а це в свою чергу наводило на думку, що все з Сергієм відбувається не просто так, все відбувається згідно з найвищим провидінням.
  - Бабуню! - обпершись на слабенький тин її обійстя, окликнув Сергій бабцю мало не з останніх сил. - Пустіть, будь ласка, переночувати. Я вам за це гроші заплачу, - він опустив руку до кишені й упевнився, що в нього й справді ще є гроші. Він витяг ці гроші з кишені, подивився на них сам і показав їх бабусі.
  - Добривечір, - покинувши своє порання біля невеличкої хатинки і наблизившись до Сергія, привіталась худенька, невисока, одягнена в поношені речі бабуся.
  - Добрий вечір, - відповів їй Сергій. - Я кажу, пустіть мене бабуню, будь ласка, переночувати. Я вам за це гроші дам, - повторив він своє прохання, знову показуючи затиснені в руці гроші.
  - Переночувати, кажеш? - бабця довго й прискіпливо з ніг до голови оглядала Сергія. - Що ж, бачу людина ти не лиха, навряд чи вночі задушиш стару бабу. А якщо й задушиш, то невелика біда, я своє вже віджила, прости Господи, - перехрестилася вона. - Можна й переночувати. Можливо мені навіть не так моторошно буде сьогодні самій вночі. Що ж, заходь, переночуєш. А гроші забери, вони тобі ще згодяться. Тут тобі не розкішний готель. Заходь. Просто цікаво, що тебе примусило опинитися отут у нашому забитому кутку о такі порі? - запитала вона так, ніби це питання було звернене не до Сергія, а до неї ж самої й відповіді вона на це питання не чекала жодної миті. - То ходімо ж до хати, - кивнула вона Сергієві рукою, повернулася й сама пішла до хати.
  - А, може, хочеш трохи підвечеряти? - запитала господарка будинку, коли вони зайшли до хати й бабуся увімкнула світло, адже надворі, хоч і вечоріло, було ще видно, але в бабусиній хатині вже зовсім стемніло.
  - Та ні, дякую, можливо я й голодний, але так стомився, що голоду геть не відчуваю, - відповів Сергій, озираючись в оселі, в якій крім сіней, які вони щойно пройшли, була ще оця кімната зі столом, стільцями, плитою, умивальником і широким диваном, де вони зараз знаходились, та ще одна кімната, вочевидь, щось на кшталт зали, двері куди були прочинені, але де було темно. Все це нагадувало не так оселю Горпини Степанівни, як хату Сергієвої рідної бабусі, Килини Андріївни. - А тому, - звернувся він до бабусі, - я прямо зараз хотів би впасти й поспати, хоч декілька годин.
  - Що ж, будь ласка, проходь, - двері в темну залу були тільки ледь прочинені, й бабуся їх зовсім відчинила, пройшла туди сама, увімкнула світло й ще раз запросила Сергія. - Проходь.
  Сергій зайшов до кімнати, озирнувся - маленькі вікна, старенькі килими на стінах, жовті світлини, післявоєнна шафа, старенький телевізор - і ще раз згадав хатину своєї рідної бабусі Килини.
  - Ось, можеш лягати, - показала бабуся на велике стародавнє ліжко з масивними, неоковирними металевими бильцями, застелене зверху якимось стародавнім грубим рядном. - Розстеляй, постіль застелена всім чистим, тут ніхто не спить, я сама сплю отам у тій кімнаті на дивані. А тут, як не стало мого діда, ніхто не спить. Так що, знімай зверху ковдру, розстеляй постіль, роздягайся і лягай собі відпочивай - господарюй, одне слово, почувайся, як в себе вдома. Відпочивай, - додала вона на завершення, вийшла з кімнати й зачинила за собою двері, залишивши Сергія самого.
  Сергій же навіть і не думав розстеляти постіль, а так, як був, одягнути, скинувши тільки з ніг черевики, адже ноги неначе аж стугоніли від утоми, упав як підтятий на грубе рядно, яким була зверху застелена постіль, і вмить заснув мертвим сном з наміром проспати якщо й не декілька діб підряд, то принаймні не прокидатися до ранку точно. Але це йому не вдалося. Проспавши декілька годин, Сергій прокинувся вже десь опівночі й більше не зміг заснути. Після ледь не божевільного сумбуру його панічної втечі, втечі невідомо звідки й невідомо куди, до Сергія прийшло деяке опритомнення, а разом з ним повернулись розпач і біль.
  Сергій добре пам"ятав цю ніч. Він прокинувся десь опівночі. За вікном ішов дощ, надсадно стукочучи у вікно. Спросоння Сергієві здалося, що ще ніколи в житті він не чув такого тужливого стукоту осіннього дощу у вікно. Він устав з ліжка, розстелив постіль, роздягнувся, ліг. Але сон не йшов. Він знову встав, пройшовся босоніж кімнатою, підійшов до вікна, притулився щокою до холодного скла, по якому журливо жебоніла вода від сумного осіннього дощу. Він знову ліг у постіль. Знову встав, пройшовся кімнатою. Він добре пам"ятав цю ніч.
  В цю ніч прозорий кришталевий келих його стражденної душі переповнився бажанням уже неможливого щастя, і через край потекло безсоння дзвінким струмочком туги, яка відлунювала у скронях споминів різкою гостротою жорстоких слів: "все це відходить далі й далі у минуле...", "цього вже ніколи, ніколи не повернеш...". А Сергій стояв і слухав, як стук годинника в пустій кімнаті відлунює в його спустілих грудях стуком якогось не його, якогось чужого серця - так наче у покинутій оселі віконниця під вітром поволі хльоцає об стіну. В той час Сергій достеменно пізнав науку не озиратися назад, коли йому у спину так гарячково дихала безповоротність його утрат, і назирці ходили докори по п"ятах минулого кохання слід у слід, коли він ходив босоніж кімнатою з кутка в куток, з кутка в куток... В цей час навіть його самотність, та самотність, яка віднині буде щоночі спати поряд з ним, навіть самотність ця тієї ночі від нього відцуралася й сиділа ображено в кутку, зіщулившись примарою глевкої тіні, очима темряви зловтішно споглядаючи, як підходить до вікна і притуляється щокою до холодного скла Сергій - ніколи, ніколи сльозам осінніх дощів не литися холодними щоками вікон з такою гіркотою, з якого по його щоках текли його гарячі сльози. А за вікном, засіяні в ріллю захмареного неба, насінини невидимих зірок пускали паростки притлумленого потойбічного сяйва, що виблискувало в краплях дощу, в якому, наче в попелі від спалених мостів покірно тліли усі майбутні сни про те, що не буває назад дороги...
  Сергій добре, навіть занадто добре пам"ятав ту ніч. Ще затемна він одягнувся, застелив постіль, пройшов у другу кімнату, де ще глибоко спала господарка хати. Потихеньку, аби не розбудити бабусю, Сергій витяг з кишені гроші й, не розбираючи в темряві скільки саме це було грошей, поклав декілька купюр на стіл, тоді тихо навшпиньки вийшов з хати й пішов своєю дорогою, хоча яка саме з доріг була його дорогою, він навряд чи міг би тоді сказати.
  Але доля знала сама краще за Сергія його шлях - вона вела його впевненою рукою. Деякий час він, тамуючи своє бажання від чогось тікати й залишатися, хоч і серед людей, але на самоті, десь блукав, щось робив. Все це, може, й нагадувало спосіб життя безхатченка, але лише зовні і лише дуже наближено. Сергій все ж десь наймався на всяку роботу, десь підробляв і як професіонал малярством, не ночував будь де, тим паче на вулиці, але знімав яке-не-яке житло на нічліг.
  Але всі ці зовнішні обставини зовсім його не обходили. Головне те, що відбувалося в його зболеній душі. Головне те, що щоразу, намагаючись якнайдужче виснажити себе щоденною тяжкою роботою, зморений надвечір Сергій лягав у надії забутися принаймні до ранку в глибокому непробудному сні, але десь опівночі просипався, й до ранку його перевертало з боку на бік безсоння.
  Щоразу, прокидаючись в задушливих обіймах ночі, Сергій відчував, що знову його душа шукає втрачену опору кохання, як недосвідчений каліка спросоння шукає втрачену опору відтятої ноги - і прокидався під серцем біль, з яким лещатами самотніх ночей були затиснені його беззахисні окроплені сльозами сни. А ранок?... Ранок завжди був таким далеким, він здавався просто відгомінням жалобного стогону подоланої ночі. Навіть вже не вірилося, що колись ранкова заграва розсіювала темряву ночі свіжою трояндою краси, що так нагадувала красу Оксани. Тепер ранкова заграва ніби виповзала з-за обрію величезним рожевотілим черв"яком, який підточував коріння темряви, від чого порохнява поточеного мороку у сутінках світанку поволі осипалася їдкою сіллю пробудження на кривавий обрубок душі - невиплаканих сліз невимовлений біль знов проростав у грудях нехіттю долати шлях від півночі до ранку, пробуджуючи втому, з якою Сергієві доводилося над силу долати вбрід потужний, стрімкий потік пустопорожніх днів.
  І так щоночі кожна мить безсоння виростала в століття страждань. А годинник неначе зупинявся, і все ще була північ - нескінченна, нездоланна, всемогутня північ... Сергій навіть не здогадувався, що це в глибинах його єства йшла боротьба за його душу, боротьба, яка назовні виривалась отим стражданням, що врешті завжди є стражданням рятівним. І невдовзі вона таки настала, інша ніч, інша північ... Рятівна північ, коли Сергій таки зміг тихенько відійти на самий краєчок душі, туди, де скелястий берег розуму терпляче омивається рікою тієї віри, у котру не увійдеш двічі - це було саме місце для зведення з нічної чорно-мармурової утаємниченості храму примирення й спокути, і це був саме час, поставивши під сумнів нездоланність болю, ввійти до цього храму для причастя: цієї ночі чорний хліб безсоння Сергій спожив неначе Його плоть, і пив терпке вино самотності, неначе Його кров...
  А під ранок тоді Сергій заснув, і до нього прийшов сон. Він пізніше не зміг би пояснити, яким чином з калейдоскопічної феєрії образів, які прийшли йому уві сні, він все зрозумів, але Сергій все ж зрозумів, що йому приснився всесвіт, тобто увесь, точніше два світи, а ще точніше один єдиний світ, але який складався з двох світів - земного і небесного, і ці два світи були розділені нездоланною межею... Аж раптом, на цій непереборній межі між двома світами виник прохід, прохід у вигляді звичайнісіньких дверей, навстіж розчинених дверей... І в ці двері , поволі підіймаючись невидимими сходами, зі світу земного у світ небесний увійшов батько Оксани, Михайло Архипович, слідом за ним через ці двері у світ небесний пройшла й сама Оксана, кивнувши головою і самому Сергієві, який теж готувався піднятися цими сходами зі світу земного вслід за Оксаною... Але двері в світ небесний раптом зачинилися, вірніше не зачинилися, а просто безмежний простір небесного світу за дверима став тлом, на якому засіяв образ Богоматері - Сергій придивився до цих дверей на межі двох світів і побачив, що це зовсім не двері, а ікона! Величезна, прекрасна ікона Богоматері...
  Сергій прокинувся того ранку як ніколи відпочилим, повним енергії, наснажений наміром написати ікону, цю величну ікону Богоматері, яка явилася йому уві сні, й ще іншу ікону, іще багато, багато ікон, стільки ікон, скільки дозволить йому написати Господь.
  
  
  
   3.
  
  
  Чи до снаги нам передбачити нагальну неминучість того часу, коли подивишся у дзеркало й ніяк не зможеш пригадати, де бачив ти уже такі знайомі ці очі кольору зів"ялого кохання і цей печальний вигин уст, до болю рідний. А доки ти гадаєш, твоє життя, захоплене стрімким коловоротом навиворіт упізнаного часу, летить до своїх витоків, так наче ти почав рости назад, в дитинство й ніяк не можеш дорости до усвідомлення свої найперших слів: тих слів, які були корінням сонця, тих слів, які були плодами материнських рук, - і за можливість поновити значення цих слів готовий ти уже віддати можливість упізнать таки ці очі кольору зів"ялого кохання. Але ж чи можна зараз вже повірити у те, що всі слова, які іще не відцуралися від тебе й буває інколи іще навідують твоє спустіле серце, чи можна зараз вже повірити, що всі слова могли б закінчитися чимось іншим, окрім ворожості німого дзеркала, що завжди відбиває погляд чужих очей і вигин уст чужих, до болю рідних, адже між світлом уперше вимовленого тобою "мамо" і темрявою востаннє вимовленого тобою "самотність" пролягли такі густі і непроникні сутінки - і кожен опівнічний шерхіт використовує найменший привід спогаду, щоб знов явитися тобі незграбним доторком до ледь затягнутої рани твоїх безсилих намагань пробачити всі зради. Й ніяк не можуть заплющитись повіки болю на перспективах втрат, відкритих в обшир розпачу, де на околицях минулого кохання усе ще ницо жебрають печалі, випрохуючи хоч би крихту ніжності такими жалісливими словами і голосами, що навіть смерть могли би уласкавить, лиш тільки не Її, лиш тільки не Її - поступ Її зрадливих кроків як завжди твердий і невблаганний. Ніч, темрява, жорстокість відбитого у дзеркалі невороття, страшного часу, коли без відповіді залишаються усі прохання: і зайвими стають всі нагромадження питань для однієї єдино правильної відповіді, якою буде мить, коли таки зласкавиться вже над тобою смерть і прийме з рук твоїх скаліченою до невпізнанності, але знов тією ж самою ту душу, яку колись довірила тобі такою чистою, немов дитя в очікуванні дива...
  З того часу, як братія чоловічого монастиря святого Миколи прийняла до своїх лав нового ченця, давши йому, немов новонародженому для Бога, ім"я Михайло, пройшло вже багато, дуже багато років, і за всі ці роки Михайло жодного разу не подивився в дзеркало - він не те, щоб боявся, просто чернець-іконописець Михайло не хотів, не мав бажання впізнавати в дзеркалі художника Сергія Богданенка. А справжнім дзеркалом для Михайла стали заготовки для ікон, вдивляючись у які перед написання ікони, він бачив не чиїсь зовнішні обриси, а свою власну душу, в якій народжувались натхненні самим Господом образи, готові вилитися в нове творіння.
  Була зима, як і тоді, коли не так чернець Михайло, як художник Сергій Богданенко став, так би мовити, повним сиротою: вже до тієї зими пішли з життя земного Горпина Степанівна й Сергієва мати Лідія Антонівна, тієї ж зими не стало Оксаниного батька Михайла Архиповича, а потім і самої Оксани. Михайло Архипович дожив до досить таки пристойного віку, коли тієї зими, трошки похворівши, якось неначе миттєво знесилів і тихо й мирно відійшов у інший світ з блаженною посмішкою на устах. Звичайно, за Михайлом Архиповичем сумувало все село Веселе, але печаль ця була світлою й високою - всі знали й відчували, що їхньому священику Михайлу, вірніше його безсмертній душі, на тому світі уготована доля, якої можна побажати кожному.
  Ховали Михайла Архиповича всім селом, але ховали не на кладовищі села Веселого, а на кладовищі, яке було поруч з жіночим монастирем святої Ольги, де черницею служила Господу Оксана - так захотіла сама Оксана, щоб, за її словами, мати батькову могилку ближче до себе, аби кожної миті можна було прийти до нього просто посидіти та й упорядкувати місце вічного прихистку Михайла Архиповича. Але через те, що за бажанням самої ж Оксани, поряд з могилою батька відразу ж огородили місце для ще одного поховання, де невдовзі поховали й саму Оксану, вже після смерті Оксани всі зрозуміли, що свою скору смерть Оксана відчувала й передбачала вже тоді, ховаючи батька.
  Так, Оксани не стало дуже скоро, буквально через декілька тижнів після смерті її батька. Хоча такі слова й поняття, як смерть чи небуття аж ніяк не відповідали завершенню земного шляху Михайла Архиповича й Оксани - тут більш відповідними були б такі слова, такі означення, як народження, народження для вічного життя, або відхід у істинне, вічне буття. Особливо ж достеменно це можна було стверджувати щодо Оксани.
  Одне те, що вона вже, ховаючи батька, попросила відвести поряд з Михайлом Архиповичем місце на кладовищі, де її невдовзі й поховали. Але й померла Оксана досить ще молодою, ніколи перед цим не хворівши. Просто одного вечора Оксана з сяючими якимось неземним потойбічним сяйвом очима з благою посмішкою на устах обійшла келії всіх своїх сестер-черниць, в кожної з них попрохавши вибачення за все, чим би вона могла колись вільно чи невільно когось образити.
  Особливо ж зворушливим було прощання з матінкою Параскевою, яка на ту пору була вже досить літньою жінкою, і прекрасно розуміючи все, що відбувалось, звичайно ж, дуже жалкувала щодо невблаганності долі до такої ще молодої сестри, як Оксана. Втім, жодного слова таки мовлено не було - все було зрозумілим без слів.
  Оксана того вечора лягла спати досить рано. Заснула. І більше ніколи не прокинулась. І все. Просто заснула й не прокинулась. На ранок її знайшли вже без ознак життя, її бездиханне тіло було все таким же прекрасним, як і за життя, її красиве обличчя ніби випромінювало якийсь потойбічний спокій, умиротворення - так ніби безсмертна душа Оксани розповідала про вічне блаженство. Все було так, ніби душа Оксани, мов стиглий плід, дозрілий до злету у вічність, просто покинула це ще молоде й здорове, але вже не потрібне для вдосконалення душі, тіло, що лише обтяжувало душу й відволікало її від призначеного їй стану вічного блаженства.
  З тих пір біля могилок Михайла Архиповича й Оксани часто бачили літнього вже чоловіка з довгим сивим волоссям і виплеканою роками довгою бородою. Всі в околиці знали, що це один з монахів розташованого не так вже й далеко звідти чоловічого монастиря святого Миколи. Всі знали, що цього монаха щось пов"язує з батьком і донькою Князенками, похованими на цьому кладовищі, монахині ж і послушниці обителі святої Ольги знали, що це той самий чернець, який написав для їхнього монастиря ту саму найпрекраснішу, найвеличнішу ікону, до якої так любили всі молитися. Про те ж, ким саме доводиться цей інок Оксані сестри-черниці, звичайно ж, здогадувались кожна на свій лад, і здогади їхні були однаковими, хоча поміж собою цими здогадами ніхто й ніколи не ділився. І лише настоятельниця монастиря святої Ольги матінка Параскева знала все достеменно про земну й небесну долю всіх героїв цієї непересічної драми, й тому матінка Параскева жодного разу не виявила бажання порушити спокій сивого самотнього паломника, схиленого над могилками Михайла Архиповича й Оксани.
  Самого ж Сергія Богданенка, тобто ченця-іконописця Михайла, закінчення земного буття його коханої дівчини зовсім не віддалило від неї, а навпаки тільки зблизило - тепер він вже точно знав, що ніщо, ніякі випадковості, перипетії, чи закрути непередбачуваного земного життя ніколи вже не зможуть жодним чином завадити їхньому з Оксаною поєднанню у житі вічному: багаторічне бездоганне служіння Господу Сергія під іменем Михайла в якості ченця-іконописця подарувало йому нарешті впевненість у тому, що він таки досяг тієї духовної досконалості, яка беззастережно дає йому право бути гідним Оксани. І те, що їхні безсмертні душі в житті вічному зіллються в єдиному блаженстві не викликало вже жодного сумніву. А скільки часу провели вони разом впродовж їхнього тимчасового перебування на цій грішній землі - день, місяць, рік чи сто років - не мало аніякісінького значення, адже всяка міра часу, як і час взагалі - це лише мить, це ніщо у порівнянні з вічністю...
  Осінь завжди була для Сергія найулюбленішою порою року, але після того, як Михайло Архипович з Оксаною відійшли у вічність зимою, зима теж стала його улюбленою порою року. І в цьому не було жодної суперечності, адже зима стала для Сергія ніби продовженням осені - осінь для нього тепер вже не закінчувалася з першим снігом і настанням морозів, осінь продовжувалась, просто вона ставала все глибшою і глибшою, занурюючись у заціпеніння поцейбічних, земних, плотських сил, яке для Сергія вибухало розквітом сил потойбічних, духовних: ніколи йому не давалось писання ікон так легко, ніколи йому не працювалося з такою духовною насолодою, як упродовж цієї його нової улюбленої пори року, яка поглинала в себе, як осінь, так і зиму - це була для нього ніби одна єдина улюблена пора року зимоосінь.
  Була якраз зима. Сергій-Михайло любив, покинувши свою келію, з раннього ранку вийти за межі монастиря ще затемна й зустріти схід сонця. Зараз була саме ця пора. Сергій вийшов надвір ще затемна, вдихнув на повні груди січневе морозне повітря, аж обпікаючи його сталевою гостротою легені. Сиві вуса й борода побіліли від паморозі. Сергій рушив назустріч сходу сонця, яке вже ледь-ледь означувало свій прихід вузеньким просвітком на далекому небокраї. Сергій, ніби виринаючи із-під плаща пітьми на плесо досвітку й зіткнувшись віч-на-віч із червоним сльозистим сонцем, іще гостріше відчував разючу однозначність вироку у чорно-білій безвиході смертельної хвороби зимового світання: і вже тоді була одна дорога - безвільно слідувати за кульгавою підсліпуватою загравою й дивитись, як вона, просовуючи крізь імлу пітьми прозорі пальці променів блідого сяйва, обмацує лякливо холодне тіло січня, що мертвим білим лебедем снігів упав у безкрайність степів, від небокраю і до небокраю розкинувши свої заціпенілі крила, які затиснули в чіпкі обійми прохромлену морозом і затверділу з жаху землю, що її зойки передсмертні стрімко вихоплювалися із-під снігів до неба ламкими чорними мереживами гілля сумних дерев, уплетених, неначе траурні стрічки, у чисту глибочінь небесної безодні...
  А потім - день, хмари, вітер: вся невмолимість спраги за коханням і життям у безнадійнім розпачі, з яким голодне ненаситне черево спустошеного видноколу все напихає й напихає вітер холодним шматтям хмар, неначе об"їдками з небесного різдвяного бенкету. І тільки натяк на слово "смерть" вчувається в німій затятості, з якою вітер забиває чуткі нашорошені вуха лісу глухою ватою снігів - і лише, коли й твої вуха раптово обпече жагуча туга віхоли, відчуєш, як зашпори зими колючими голками вітру заходять в обмерзле тіло всесвіту, в той час, як у твою обмерзлу душу колючими голками спогадів заходять зашпори твоїх утрат. І тебе знову потягне до затишного домашнього вогнища знайти спокій на плечі дружньої розради, безоглядно забутися в обіймах надії...
  Якщо надія вмирає останньою, то це означає лише те, що надія взагалі ніколи не вмирає.
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
 Ваша оценка:

Популярное на LitNet.com Н.Любимка "Долг феникса. Академия Хилт"(Любовное фэнтези) В.Чернованова "Попала, или Жена для тирана - 2"(Любовное фэнтези) А.Завадская "Рейд на Селену"(Киберпанк) М.Атаманов "Искажающие реальность-2"(ЛитРПГ) И.Головань "Десять тысяч стилей. Книга третья"(Уся (Wuxia)) Л.Лэй "Над Синим Небом"(Научная фантастика) В.Кретов "Легенда 5, Война богов"(ЛитРПГ) А.Кутищев "Мультикласс "Турнир""(ЛитРПГ) Т.Май "Светлая для тёмного"(Любовное фэнтези) С.Эл "Телохранитель для убийцы"(Боевик)
Связаться с программистом сайта.

Новые книги авторов СИ, вышедшие из печати:
И.Мартин "Твой последний шазам" С.Лыжина "Последние дни Константинополя.Ромеи и турки" С.Бакшеев "Предвидящая"

Как попасть в этoт список
Сайт - "Художники" .. || .. Доска об'явлений "Книги"