Пересичанский Юрий Михайлович: другие произведения.

Вибрики Золотого Теляти (Сатиричний роман. Частина друга)

"Самиздат": [Регистрация] [Найти] [Рейтинги] [Обсуждения] [Новинки] [Обзоры] [Помощь|Техвопросы]
Ссылки:
Конкурсы романов на Author.Today
Творчество как воздух: VK, Telegram
 Ваша оценка:

  ЮРІЙ
  ПЕРЕСІЧАНСЬКИЙ
  
  
  
  ВИБРИКИ
  ЗОЛОТОГО ТЕЛЯТИ
  
  
  
  САТИРИЧНИЙ РОМАН
  
  
  
  
  
   ЧАСТИНА ДРУГА.
  
  
   1.
  
  
   Хоча й не отримавши "золотої медалі" за свою успішність, отримати яку Славко Пузик мав би неодмінно, бо якось воно вийшло, що цю медаль отримала, не маючи для цього підстав, донька одного з обласних освітніх начальників, а в нашого Пузика відкопали десь якусь "четвірку", Слако все ж отримав відмінний атестат про середню освіту з однією тільки "четвіркою", а головне, отримав найґрунтовніші знання з тих предметів, котрі були йому потрібні для вступу до медичного інституту. І впевненість у твердості й надійності цих знань була, так би мовити, замість крил, на яких Славко летів до своєї мрії.
   А летів Славко не куди-небудь, а відразу до столиці незалежної Української держави міста Києва, бо вирішив, що коли вже розпочинати доросле життя, то розпочинати відразу з найвищої можливої точки. І на думку Славка, це йому неодмінно повинно було вдатися, адже ж знання у нього просто таки блискучі у порівнянні хоч би й з тим же Володькою Васильченком, котрий навіть в обласному інституті, мабуть, зрізався на екзаменах, так що його батькові довелося везти цілу купу американських грошей, аби його синочка таки зарахували до інституту. Ні, Славко - це зовсім інша справа!
   Вже по дорозі до столиці, їдучи в плацкартному вагоні пасажирського потягу, Славко уявляв собі, як він вразить, та просто таки приголомшить всіх тих, хто буде приймати в нього вступні іспити в столичний медінститут! Щоправда, тоді ж по дорозі до столиці, в тому ж таки потязі Славко дізнався й багато чого нового, про багато всіляких нових назв ще почув. Але найголовнішим серед цілого сонму нових назв, Славкові видалося все ж те, що іспити, або ж екзамени тепер називаються зовсім по іншому.
   Славко так зрозумів, що в результаті якоїсь чергової перетурбації чи реформи в царині освіти з якоюсь, поки що ще не зрозумілою метою, іспити, або ж екзамени були перейменовані, і на означення екзаменів тепер використовували зовсім нове, іноземне слово, хоча сам Славко не до кінця пройнявся розумінням мети такого перейменування, адже ж, наприклад, "екзамени" - теж, зрештою, слово іноземне. А втім, їм там, на горі, видніше, подумав Славко.
   Адже всіляких дивних, незрозумілих, іноді навіть настільки чудернацьких, що, як кажуть, ні в тин, ні в ворота, назв, абревіатур, термінів та означень виникло стільки, що все це взнати, осмислити і зрозуміти було просто неможливо. От, наприклад, був у районі, де мешкали Пузики, в райцентрі такий собі перший секретар міського комітету компартії Здирук, котрий тепер став називатися "мером", майже все колишнє радянське партійне начальство, а також колишні спекулянти-фарцовщики, шахраї й середньої руки злодії стали тепер називатися "бізнесменами". Злодії ж покрупніші, котрі були, як казали, "в законі", а також колишні високопоставлені комуністи стали називатися "олігархами".
   Один з таких "олігархів", до речі, став тоді господарем колгоспу, в якому все своє життя пропрацював батько Славка Гервасій Пузик, адже одного дня колгоспники їхнього села дізналися, що колгоспу вже немає, бо всі колгоспні землі, вся техніка, реманент, вся колгоспна живність, і все, все, все, що колись належало колгоспу тепер належало одному достойнику, або ж по-теперішньому "олігарху". Все, що було відомо про цього олігарха, так це те, що він більшу частину свого життя провів у місцях позбавлення волі: постраждав від комуністичного режиму в боротьбі за свободу, правду і віру - і це істинно так, це була щирісінька правда. Щодо свободи, то це саме собою зрозуміло - де ж іще й боротися за свободу, як не у в'язниці. Але й щодо страждань цього олігарха за правду і віру, то тут теж ніяких заперечень бути не може - що вже правда, то правда. Коли наш олігарх ще не був олігархом, а був ще маленьким хлопчиком-школяриком Ванею, або ж Іванком, як його називала мама, то всупереч шаленій комуністично-атеїстичій пропаганді і реальному кримінальному переслідуванню віруючих людей, наш маленький безстрашний Іванко все ж щиро перейнявся вірою, всотуючи як губка християнські цінності. І те, як глибоко Іванко був перейнятий християнською вірою і повсякчас думав про божественне, міг відразу ж зрозуміти кожен, хто з ним спілкувався, адже, про що б не говорив Іванко, в цій мові, засвідчуючи його ненастанну внутрішню молитовність, повсякчас звучали слова про "Господа Бога душу і його мать".
   Особливо ж глибоко нашого Іванка вразила біблейська істина, що легше верблюдові пройти у вушко голки, аніж багатому пройти у царство небесне. І хоча багатих у Радянському Союзі було не так вже й багато, адже вони, ясна річ, не афішували свої багатства, оскільки багатих взагалі теоретично не повинно було б бути у пролетарській державі СРСР, правдами й неправдами (в основному неправдами) багаті все ж були. Й Іванко щиро перейнявся співчуттям до цих самих багатих, котрим, згідно з християнським вченням, ніяк не світило царство небесне, до цих нещасних багатих, котрі до того ще й нажили свої багатства неправедним злочинним шляхом, бо нажити їх якимось іншим шляхом взагалі де-небудь, тим паче в СРСР, просто неможливо було, до цих стражденних багатих, котрі, на жаль, ніяк не могли, відповідно до іншої біблійської настанови, позбутися своїх багатств самостійно, роздавши свої багатства бідним - наш Іванко перейнявся щирим співчуттям до цих нещасних багатих настільки глибоко, що, наслідуючи ще одну християнську настанову про те, що блаженний кожен, хто покладе життя своє за ближніх своїх, вирішив таки покласти своє життя за багатих своїх ближніх, позбавляючи цих багатих їхніх награбованих багатств, що, до речі, не суперечило навіть комуністичній доктрині.
   І тільки но у нашого Іванка пробилися перші тендітні вусики, як він, перейнятий фундаментальним висновком, що багатство - це зло, і співчуттям до власників цього зла, багатих, поспішив позбавляти цього зла багатих людей, з усім запалом юнацького максималізму кинувшись на допомогу стражденним і, разом з багатствами врятованих ним колишніх багатих людей, приймаючи на себе і Божий гнів, який загрожував цим людям за їх неправидно нажиті статки. Причому, Бог милував Іванка, не допустивши жодного разу прикрого випадку, коли б когось довелося позбавити життя, хоча й таке Іванко припускав у своїй щирій вірі, що попередньо позбавлена ним своїх статків людина, позбувшись життя, все ж потрапить до царства небесного - як не крути, а окрім щирого й чистого милосердя й любові до ближнього свого у помислах Іванка ніхто й ніколи нічого б не віднайшов: як кажуть, блаженні праведні...
   Облагодіявши таким чином вже декількох нещасних власників зайвого майна, під час одного зі своїх благодійних вчинків Іванко був спійманий, як то кажуть, "на гарячому" і, "притиснутий до стінки", розповів усю правду, в усьому зізнався щиро й відверто і за свою щирість і відвертість постраждав і був покараний, поповнивши ряди невинно постраждалих за правду і підтвердивши своєю долею ту гірку істину, згідно з якою не буває такого доброго вчинку, за який тобі не відплатили б злом.
   Далі Іванко був немилосердно засуджений неправедним судом і відправлений в місця, в яких збирали усіх подібних до Іванка гнаних владою і суспільством поборників справедливості, серед яких були навіть найвидатніші адепти цього свободоправдовірозахисного руху, про котрих говорили, що вони "в законі" і відбули вже не одну "ходку", серед яких Іванко, загартований спілкуванням зі своїми однодумцями, ще сильніше перейнявся благою справою спасіння ближніх своїх від зла, не зважаючи на суспільну жорстокість, з якою він був безжально переслідуваний подібно до всіх подвижників і страстотерпців з давніх давен і до наших днів.
   Особливо ж вражала та невдячність і хула, яку воздвигали на Іванка облагодіяні ним ближні, яких він позбавив зла їхніх зайвих багатств, приймаючи їхні провини (акі агнець небесний) на самого себе, зробивши таким чином для цих грішників майже реальним шанс потрапити не прямо в пекло, а принаймні в чистилище, що зробило б цілком вірогідною можливість їх наступного потрапляння в рай - чого вони повністю позбавили сами себе своєю святотатною невдячною хулою на самозречені подвиги Іванка. Що ж, залишається тільки повторити - така доля всіх подвижників. Амінь.
   Звичайно, хтось може кинути Іванкові пред'яву, докоряючи йому, що він помилково надав занадто багато уваги лише одному з аспектів гріховності, а саме злочинним багатствам, залишивши поза увагою решту неозорої царини безмежного океану людської гріховності. Можливо це й справедливо. Можливо, Іванко відчував покликання до подвижництва саме в цій галузі гріховності. Можливо, він просто помилявся. Але ж, не помиляється лише той, хто нічого не робить. А Іванко ж робив, і робив таки не мало, і свідків його діяльності теж не мало. Амінь.
   Наша ж розповідь про Пузиків перетинається з історією борця з багатством Іванка, коли він був уже зовсім не Іванком, а став уже справжнісіньким Іваном, навіть Іванищем і коли його переслідувач Радянський Союз упокоївся в Бозі, а виникла на руїнах імперії незалежна демократична і гуманна Україна, визволивши його із комуністичних застінок, віддала належне самовідданій боротьбі Івана як із матеріального боку, надавши йому можливість досягти статусу олігарха, так і з морального боку, визнавши заслуги Івана в його нерівній боротьбі за свободу, віру і правду: "постраждав у боротьбі з комуністичним режимом", як писали про олігарха Івана газети і говорили в телевізорі - газети й телеканали, викуплені тими ж олігархами, якраз тоді проводили кампанію по пропаганді економічної свободи, тобто свободи тирити і цупити все, що погано лежить, як, власне, і те, що лежить непогано. Сам же олігарх Іван, котрий викупив рідний колгосп Пузиків, на думку колгоспників, був, видно, настільки видатним борцем за цю саму свободу, що навіть будучи засудженим і перебуваючи в місцях позбавлення волі, був тим не менше "в законі"! І хоча оце саме поєднання одночасного перебування когось в статусі як засудженого так і "в законі" було тоді зовсім незрозумілим для спантеличеного всілякими нововведенями Славка, він все ж змирився і з цим: як кажуть - була б людина хороша.
   А ще підтвердженням непересічної гідності й значимості особи нового господаря рідного колгоспу Пузиків була, очевидно, теж обумовлена якимось нововведенням, ще одна відмінність цього олігарха Івана від інших - його дуже рідко називали по "П.І.Б."(прізвище, ім'я та по-батькові - Іван Іванович Кабанов), адже, мабуть, за якісь особливі заслуги в бортьбі за свободу, цьому видатному олігарху було присвоєно почесне "поганяло", або ж "клікуху" - "Кабан"! Спочатку на селі всі подумали, що його відзначили саме "поганялом" Кабан через прізвище Кабанов, але справжню причину присвоєння Кабанову почесного "поганяла" Кабан мешканці Славкового села могли зрозуміти, коли Кабан одного разу вперше, як власне і востаннє, приїздив навідати свою нову власність - колишній колгосп "Шлях Леніна".
   Приїхав Кабан до тепер свого власного "Шляху Леніна" саме тієї весни, коли Славко Пузик готувався до здачі випускних іспитів у своїй рідній середній школі і мріяв уже про власний тріумф на майбутній здачі іспитів вступних в столичному медінституті, куди збирався їхати відразу ж після отримання атестату про середню освіту. Отже, була весна і всі думали, що новий господар колгоспу збирається навідати свої угіддя, аби на місці з'ясувати обставини перед весняними роботами.
   Нарешті довгоочікуваний візит нового господаря настав. Перед обідом селом промчав цілий кортеж дивних величезних чорних закордонних автомобілів. Ці автомобілі й справді дуже здивували місцевих селян, бо ж вони звикли, що найшикарнішим авто, на якому могло їздити тільки високе патрійне начальство була радянська "Волга", звичайно, не враховуючи якогось особливого лімузина, виготовленого спеціально для генсека - але це десь тільки там, в столицях. А тут, на тобі, несуться селом якісь величезні, чорні, блискучі халабуди завбільшки з невелику хату!
   Промчашви вулицями села, цей дивовижний автокортеж нового господаря колгоспу зупинився на подвір'ї колгоспоної ферми. Колгоспники ж, дружно повискакувавши на вулиці, кинулися й собі на ферму, де новий господар вже встиг зайти в одну з будівель місцевої свиноферми.
   - Фу, смердючище яке, - з огидою промовив олігарх Кабан, вийшовши з дверей свиноферми. - Камерна параша так просто якесь благоуханіє в порівнянні з усім оцим лайном. І як вони тут все своє життя винюхують цю гидоту? А, ось і вони зібрались, - побачив він селян, які прийшли на ферму, щоб побачити нового власника колгоспу. - Що, прийшли привітати мене? Похвально, похвально. Молодці.
   Селяни ж, які зібралися на фермі, в свою чергу тепер вже точно довідалися про істинну причину присвоєння цьому олігарху Кабанову почесного "поганяла" Кабан. Адже був цей чоловік не просто там опасистий, чи тлустий, чи там огрядний - це була просто таки якась неймовірна гора із м'яса, сала й жиру з невеличкими цяточками очей і натяками на рот, ніс і вуха у верхній лисій частині цієї гори, яка відрізнялася від нижньої частини лише відсутністю черевиків. І тут природна притаманність і повна відповідність "поганяла" Кабан стала абсолютно очевидною і зрозумілою: "оце так кабанище", "ну й вепряка", "от так хрячище", "кнуряка неприторенна", "оце так наїв свинячу мармизу в тюрязі на казенних харчах", - такі й подібні до них епітети, порівняння й метафори посипалися з уст селян, вражених неймовірною огрядністю свого нового господаря. І після цієї зустрічі ні в кого на селі не залишилось жодних сумнівів у тому, що прізвище олігарха Кабанова не було основною причиною присвоєння йому почесної "клікухи" Кабан.
   - Ну що, селяни, пролітарії? - звернувся Кабан до селян, вражених його статурою. - Пролітарії тому що протітаєте? Ха-ха-ха!.. - вирвався з надр цієї гори сала зовсім не відповідний до неї фальцет сміху. - Ха-ха-ха!... Пролітарії на те й пролітарії, щоб пролітати, чи не так? - звернувся він до своїх супровідників, котрі хоч і не таких неймовірних розмірів, як Кабан, все ж також мали дуже значні, навіть видатні й переконливі мармизи, животи й зади.
   - Ха-ха-ха!.. - Вибухнув дружнім сміхом гурт супровідників Кабана. - Ха-ха-ха!.. Пролітарії, щоб пролітати! Ха-ха-ха!.. Пролітарії пролітають нафіг! Ха-ха-ха!.. Ну й Кабан! Кабан завжди щось як відмочить, так вже відмочить! Ха-ха-ха!.. Пролітарії пролітають! Ха-ха-ха!.. Пролітарії в прольоті!..Ха-ха-ха!...
   Загальне веселе пожвавлення перекинулося й на селян, які врешті після приголомшливого враження від габаритів Кабана трохи відійшли на користь загального добродушного настрою, який виник від веселого повторення гостями слів нового господаря колгоспу про якісь "прольоти", "польоти", "літання", чи "лет", або ж "злет", що було сприйнято селянами як обіцянки нового начальства про підняття, або ж "зліт" колгоспу на нову, небачену досі, висоту. Проте повністю стурбованість селян щодо видатної тлустості Кабана все ж таки не зійшла нанівець, бо всі вони були перейняті вирішенням питання, як оця величезна туша олігарха пролізе в дверцята автомобіля і вміститься в кабіні - і чи це взагалі можливо. Звичайно, розміри закордонного позашляховика, на якому приїхав Кабан, були величезні, але імовірність втиснути навіть у таку велику машину тушу Кабана видавалась мізерною.
   - Ну шо, товарищі селянє, товарищі пролітающі пролітарії? - вирішив Кабан ще продовжити свою промову, адже вона так сподобалась його супровідникам. - Пролітаєте? Пролітайте, пролітайте й далі. Бо доля у вас така. Лохи, вони і є лохи. Як кажуть, без лоха і жизнь плоха! - підморгнув він своїм супровідникам, котрі хоч вже й не так гучно, але все ж дружно вибухнули знову сміхом у відповідь. - Лохи ви, лохи непритворенні, товарищі пролітарії. Лошари, ох і лошари, в натурє лошари!
   Селяни ж з останніх слів Кабана зробили той висновок, що їх новий господар конкретизував свій обіцяний план щодо нового "злету" колгоспу уточненням, що "злет" цей буде забезпечений зокрема й таким заходом, як придбання для колгоспу "лошат", тобто розвитком конярства, що, звісно, не могло не порадувати колгоспників.
   Врешті, Кабан, смачно харконувши на молоду весняну траву, поліз у салон авто, і на здивування селян, протиснувся таки крізь дверцята і розвалився на задньому сидінні: "Ти диви, таки вліз!" - не змогли втриматися від здивованого вигуку деякі із селян. Кабан дійсно таки вліз в авто, щоправда величезний позашляховик після цього осів так, що днищем майже став черкати об землю. Потім дверцята за Кабаном зачинив його охоронець, який сів на переднє сидіння, після чого по машинах розсілися всі супровідники Кабана, і кавалькада чорних позашляховиків нарешті рвонула геть із села.
   Щоправда, перед цим Кабан ще раз звернувся до селян зі своїм останнім, так би мовити, "на посошок", прощальним привітанням, яке втім було мовчазним, адже було висловлене жестом: у відчинене вікно автомобіля Кабан просунув руку і показав селянам свій величезний, жирнющий, кріпко стиснутий кулак із випростаним і спрямованим угору середнім пальцем. Селяни вирішили, що це, мабуть, був якийсь новоприйнятий серед новітньої "еліти" жест привітання, жест особливої приязні й благовоління, щось на кшталт піонерського салюту, але для дорослих - а тому у відповідь на благовоління його середнього пальця Кабанові услід селяни радісно почали махати руками, кивати головами і навіть хрестити православним хрестом і благословляти кавалькаду чорних автомобілів, які в куряві зникали із села.
   Потім цей візит і промови Кабана ще довго слугували предметом напівміфічних обговорень серед селян: "Злетить, каже, ваш колгосп під моїм керівництвом, як ото ракета злітає", - говорили одні; "Так, так, і я теж чув, казав "літатиме" все тут, тобто як в авіації все буде чотко, як годинник усе працюватиме", - відповідали їм інші; "А ще лошат, лошат, казав, завезе. А це тобі не що-небудь. Мабуть, породистих лошат буде завозити, рисаків там всіляких, а вони тисячі доларів коштують! Ото заживемо!", - піддавали ще інші й собі хмизу в палаючий вогонь захвату колгоспників майбутнім процвітанням їхнього рідного колгоспу під орудою Кабана. "Це тобі не те, що комуняки, які занехаяли наш колгосп так, що доводилося за харчами в райцентр їздити. Це натуральний капіталістичецький буржуїзм, це тобі не що-небудь! Це справжній тобі господар, зразу видно. Солідний", - робив урешті висновок якийсь дядько і всі схвально кивали у відповідь головами.
   А щодо ж прощального жесту Кабана, тобто щодо його стиснутого кулака з випростаним середнім пальцем, то, наприклад, Степан Степанович, місцевий учитель історії, зробив навіть науково-теоретичне обґрунтування цього новоприйнятого молодою національною елітою вітального жесту. Степан Степанович стверджував, що випростаний середній палець - це ніби знак оклику, який таким чином стверджує міць, силу і надійність стиснутого кулака, тобто міць, силу і надійність самого господаря цього кулака, або ж надійність слова й обіцянок цього самого господаря: одне слово, згідно тверджень Степан Степановича, у справдженні всього обіцяного Кабаном не може бути жодних сумнівів.
   Степан Степанович навіть вирішив упровадити цей новітній жестикуляційний модерн у практику навчального процесу, і коли якийсь учень цілком задовільно відповідав на всі заптання, то Степан Степанович до поставленої в журнал "п'ятірки" додатково ще й показував учневі стиснутий кулак з виструнченим середнім пальцем, на що сам учень теж показував у відповідь учителеві середнього пальця. Ба більше, Степан Степанович навіть вигадав вербальний супровід до цієї модернової жестикуляційної мови: "Ось так!" - говорив хтось перший комусь другому, показуючи середній палець, а цей другий хтось, теж показуючи середній палець цьому першому хтосю, відповідав: "Саме так!".
   Одне слово, ейфорія очікування результатів приїзду Кабана і його полум'яної промови з обіцянками майбутнього процвітання вирувала в селі з наростаючою силою. Але не дуже довго. Адже впровадження своїх реформ у сільськогосподарське виробництво Кабан розпочав уже досить скоро. Та виявилось, що ці реформи не зовсім відповідали уявленням про них селян, а результати цих реформ були зовсім таки протилежними селянським очікуванням.
   Сільськогосподарські реформи Кабана полягали в тому, що вся колгоспна живність, від найбільшого бика до найменшої курки, була вирізана на м'ясо; вся техніка, реманент, все металеве обладнання було вирізане на металобрухт; всі колгоспні будівлі були розібрані на будматеріали - і все це було миттєво розпродане. Щоправда колишнім колгоспникам було великодушно дозволено досхочу покопирсатися в залишках від цього реформування, аби в такий спосіб селяни змогли б якоюсь знахідкою компенсувати собі багатомісячну невиплату заробітної плати.
   Стосовно ж колгоспних земель, то на їхню долю випало цілковите забуття, занехаяння і набуття первісного стану в результаті повного, цілковитого й остаточного заростання бур'янами. Незламний селянський оптимізм колишніх колгоспників, навіть після повного розгрому колгоспу, все ж надихнув їх на позитивні припущення стосовно задумів Кабана щодо колгоспних земель - селяни переконували один одного в тому, що новий господар колгоспу хоче дати землі таким чином перепочити від постійної експлуатації, аби виснажена земля знову набралась своєї колишньої первісної чорноземної плодовитості і змогла давати нові небачені досі врожаї.
   Насправді ж у Кабана щодо колгоспних земель був лише один, простий і зрозумілий намір - він хотів просто тільки мати цю землю, і більше нічого, він тільки хотів, щоб ця земля була його землею - і все. Що тут незрозумілого? Колись у дитинстві Кабан бачив радянський мультфільм "Кіт у чоботях", в якому, проїжджаючи землями якогось казкового королівства, герої цього мультфільму питали у місцевих жителів, чиї це землі, а ті відповідали: "Маркіза Карабаса", "Маркіза Карабаса", "Маркіза Карабаса" ... І от ця сцена з цього мультфільму тепер частенько прокручувалась у щасливій голові Кабана, щоправда з невеликою різницею - місцеві "селяни-пролітарії", "лохи" і "лошари" на питання, чиї це землі, замість "Маркіза Карабаса" відповідали: "Пана-господіна Кабанова!".
   І це прекрасне усвідомлення того, що ця земля належить йому, саме йому, тільки йому і нікому більше, робило Кабана з кожним днем усе щасливішим і щасливішим від відчуття своєї сили й могутності, своєї обраності самим Господом Богом. Так, так, адже його успіхи можна було пояснити тільки тим, що його обрав серед усіх інших сам Бог, був переконаний Кабан, котрий не дарма ж тепер був з цим самим Богом на короткій нозі, користуючись шаленою популярністю серед православних попів Московського Патріархату. Адже не даремно Кабан не лише робив постійно щедрі внески до попівських кас, але навіть побудував за власний кошт цілий новий Московсько-православний храм! Не дивно ж, що попи у відповідь просто таки нестямились у славослів'ї щодо істинно православних чеснот Кабана, котрий за словами московських попів був істинним стовпом православ'я, підтримуючи не якісь там збочені Західні "цінності", а істинно православні духовні "скрєпи" святомосковської Русі.
   Кабан навіть задумав побудувати православний храм у рідному селі Славка Пузика, адже селяни, ці "лошари-пролітарії", які жили тепер на землі Кабана, сприймались Кабаном, як власне додаток до цієї самої його землі, тобто, як і сама земля, селяни разом із землею сприймались Кабаном своєю власністю, за яку він, як і за всяку іншу свою власність ніс тепер відповідальність перед самим Богом, котрий якраз і надав у власність Кабана все, чим той володів. Звісна річ, у подяку Богу Кабан тепер побудує в цьому селі храм Божий, поставить туди надійного попа, а піп той уже пояснить найпереконливіше селянському "лошарству", хто кому насправді Бог, і куди треба вставляти свічку.
   Вже в чому, в чому, а в мистецтві пояснити, чому це "двічі по два" насправді буде "сімнадцять", а не "чотири", попи були справжніми майстрами. Наскільки вже Кабан сам був мастаком "лохотрона", але навіть його дивувала попівська здатність "розвести" яку завгодно найдосвідченішу публіку. От взяти, наприклад, Сталіна, цього виплодка самого пекла: здавалося в жодної нормальної людини не може бути жодного сумніву в тому, що Сталін - це щонайдосконаліше втілення самого Сатани. А от московським попам вдалося ж переконати свою паству в тому, що зі Сталіна не тільки можна, а й треба малювати ікони - і малюють же!
   Так що Кабан тепер отримав у московському попівстві найнадійнішу опору. Не дарма ж ці попи були одним з основниж важелів, дія котрих повинна була привести невдовзі Кабана до отримання мандата народного депутата, тобто парламентаря-законодавця у найвищому законодавчому органі держави Верховній Раді України. І в тому, що йому на блюдечку піднесуть мандат члена Українського Парламенту, Кабан не мав жодного сумніву. Адже він "відстебнув"(тобто віддав) на це стільки "бабла"(тобто грошей), що вистачить на підкуп, (тобто на заохочення) і попів, і газет із телевізором, і всіх до одного виборчкомів, і самих виборців врешті-решт! Так що не може бути жодних сумніві у тому, що Кабан отримає місце в найвищій владі в державі, що в свою чергу надасть йому ще більше можливостей отримувати ще більше грошей, які підуть на отримання ще більшої влади - і так далі, все більше й більше, все вище й вище, аж до самого неба!
   Ясна річ, Кабан цілком усвідомлював, що всі його досягнення були виключно наслідком наявності в нього такої майже необмеженої кількості грошей - гроші, гроші, ще раз гроші, і тільки гроші! І Кабан прекрасно розумів, що якби такою кількістю грошей володів хтось інший, то цей інший, а не він, Кабан, зміг би досягти таких же успіхів. Але ж володарем цієї купи грошей став саме він, Кабан, а не хтось там інший - і в цьому Кабан бачив найвищий промисел, перст Божий! Так, так, Бог обрав саме його, саме він, Кабан став обранцем Бога, який у свідомості самого Кабана певним чином еволюціонував: спочатку з якоїсь незрозумілої найвищої сили Бог перетворився на цілком зрозумілого "конкретного в законі небесного Пахана", потім поступово Бог став для Кабана "корефаном" і "братаном" з тенденцією перетворитися просто на якусь "шістку" - з такою бо запопадливістю Бог "прогинався" перед Кабаном, виконуючи всі його забаганки. А з часом Кабана все частіше й частіше навідувала думка, що, може, оце саме він, Кабан, насправді то і є той самий Бог, хоча б трішечки...
   От і в царині перейменувань Кабан відзначився, залишивши й у цьому свій слід навіть і в рідному селі Славка Пузика. Окрім введених у вжиток Кабаном жесту середнього пальця і неологізмів на зразок "пролітарії", "лохи", "лошари" і таке інше, було ним, тобто його підручними застосовано ще купу всіляких більш офіційних термінів під час привласнення колгоспу. Але серед того, що селянам, як і Славкові Пузику, найбільше запам'яталося, був, наприклад, транспарант із назвою колгоспу: "колгосп "ШЛЯХ ЛЕНІНА" - було написано до появи Кабана на цьому транспаранті, а після візиту Кабана напис став інший - "ЗАТ "ВЄК ВОЛІ НЄ ВІДАТЬ (в натурє)".
   Так що Славко Пузик на предмет перейменувань був уже досить підготовлений, аби аж занадто здивуватись тому, що замість старого слова "екзамени" на означення процесу іспитів з'явився новий термін.
   - А я оце їду в Київ поступати в медінститут, - коли пасажирський потяг рушив, і весела компанія в купе плацкартного вагону розговорилась, вступив і собі в цю розмову Славко Пузик. - Екзамени здам - і вперед, підкоряти вершини науки!
   - Що, що? - з відчутним іронічним відтінком перепитав Славка огрядний сивоволосий чоловік, що сидів напроти і якого всі називали дядьком Макаром. - Що, що ти, хлопче, будеш здавати? Екзамени?
   - Ну так, екзамени, - трохи зніяковівши, відповів Славко. - Екзамени буду здавати.
   - Ха-ха-ха!.. - щиро зареготав у відповідь дядько Макар. - Цей юнак зібрався здавати езамени. Ви чули? - звернувся він до інших співрозмовників, котрі у відповідь теж засміялися і собі. - Ти, юначе, мабуть, із села? - вже з ноткою співчутливого розуміння промовив дядько Макар до Славка. - Так от, запам'ятай, зарубай це собі на носі, хлопче, немає вже зараз ніяких екзаменів. Ніхто тепер не здає екзаменів, тепер здають бакси! Запам'ятай.
   Отак Славко Пузик вперше дізнався про те, що замість терміну "екзамени" на означення іспитів тепер вживається термін "бакси". Звичано, Славко, хоч і був сільським хлопцем, проте таки знав, що слово "бакси" вживалося тоді також на означення доларів, тобто валюти Сполучених Штатів Америки. Але не дарма ж Славко Пузик був відмінником у навчані: визначення "омонімів" у нього просто таки відскакувало від зубів, і чому, наприклад, слово "кома" означало і знак пунктуації, і діагноз, і фізичний термін, Славко прекрасно знав, а тому й не дуже здивувався, що слово "бакси" може вживатися як на означення іспитів, так і на означення американської валюти, адже ж і ті самі долари як тільки не називали - і "баксами", і "зеленню", і "грінами", і "зеленими"...Так що, з науково-теоретичної, так би мовити, точки зору в усьому цьому не було нічого незвичайного. Суспільно-культурні ж обставини стану загальних перейменувань налаштовували на сприйняття яких завгодно нових найменувань як належне, якими на перший погляд ці найменування не видавалися б неймовірними.
   Та Славко Пузик, хоч і будучи простим селянським хлопцем, все ж і тут не піддався так вже запросто на цілковите й беззастережне сприйняття цієї нової назви іспитів. Звичайно, він не хотів виказати перед іншими свою селянську необізнаність у царині новітніх перейменувань, спитавши когось напряму про свої сумніви щодо омонімічного ряду "долари - бакси - екзамени", але розвідку з цього питання все ж провів обхідними шляхами. Вже при першій же розповіді дядька Макара про недавнє перейменування "екзаменів" на "бакси", Славко Пузик звернув увагу на реакцію всіх інших присутніх при цій розмові - при цих словах дядька Макара всі інші співрозмовники тільки згідливо й серйозно кивали головами, стверджуючи таким чином істинність цього повідомлення.
   Надалі ж упродовж усієї своєї подорожі до Києва Славко при першій же ліпшій нагоді намагався знову й знову з різними своїми попутниками завести розмову про мету своєї поїздки в столицю, наштовхуючи таким чином своїх співрозмовників на те, щоб вони зову й знову сказали, як тепер по-новому називаються іспити: "Та які ж тепер "екзамени"? Тепер тільки "бакси", здав нормально "бакси" - і все, вважай себе зарахованим", - казали одні, "Забудь про "екзамен", тепер все вирішують "бакси", - говорили інші. А одного разу Славко, наприклад, просто підсів до двох бабусь, які розмовляли про навчальні справи своїх онуків, і одна бабуся сказала, що її онук вже нарешті здав "бакси" за другий семестр.
   Так що на момент свого приїзду в Київ у Славка Пузика вже не залишалося жодного сумніву в тому, що іспити іменуються тепер не "екзамнами", а "баксами".
  
  
  
   2.
  
  
   Київ зустрів Славка Пузика прекрасною літньою погодою, наснажуючи його й так рішучий, бойовий настрій додатковою порцією позитиву. Жодної зайвої миті не згаяв Славко, аби хоч якось не затягти свою вимріяну появу перед приймальною комісією столичного медичного інституту. І нічого дивного не було в тому, що з'явившись у приміщенні приймальної комісїї медінституту й поставши перед однією зі співробітниць, котрі приймали документи в абітурієнтів, Славко був на підненсенні, та що там казати, його посто таки розривало бажання якнайскоріше постати вже не перед приймальною, а перед екзаменаційною комісією і вразити всіх глибиною своїх знань.
   - Ви знаєте, я ніяк не можу дочекатися того часу, коли вже можна буде здати бакси. Та я готовий хоч прямо тут і прямо зараз здати всі, всі бакси, - не зміг Славко втриматися, аби не похвалитися як своєю готовністю до здачі іспитів, так і своїм знанням нового терміну на означення цих іспитів, перед співробітницею, дівчиною, яка прийняла в нього документи й займалася якраз їх оформленням. Та його слова справили на цю молоду дівчину якесь дивне враження: вона звела на Славка здивовані очі й наче закам'яніла, а з рук у неї випала авторучка. Славко подумав, що це її, мабуть, так вразила його рішуча готовність показати непересічну глибину своїх знань. - Так, так, саме так, я готовий буквально хоч прямо тут і зараз здати всі бакси, скільки б їх не треба було здавати, причому я готовий здати прямо одночасно всі бакси кому б то не було, хай це будуть які завгодно професори, чи там академіки, - на цей Славків пасаж дівчина відповіла поглядом, який можна було б порівняти з поглядом Марії Магдалини перед самим каяттям, неначе вона вирішувала, чи вже саме варто каятися, чи можна ще трохи побалуватися. Славко ж подумав, що це, мабуть, дівчина не дочула його слів, адже у великій кімнаті було досить шумно, бо було там багато людей - за багатьма столами сиділи й інші співробітники, котрі приймали документи в інших абітурієнтів, а говорив Славко досить тихо.- Я розумію, вам у це важко повірити, - підвищив Славко голос майже до крику, - але я й справді готовий хоч прямо тут і зараз без всякої підготовки здати всі бакси кому завгодно! - після цих слів дівчина швидко озирнулася навколо, а її обличчям миттєво пробіг увесь кольоровий спектр, адже шум у кімнаті раптом стих, і погляди всіх присутніх раптом звернулися на Славка Пузика, який вирішив, що ця його гучна в усіх сенсах заява вразила всіх присутніх його упевненістю в своїх фундаментальних знаннях в усіх галузях науки.
   - Тихше, тихше, - зашепотіла раптом у загальній тиші дівчина перед Славком. Потім вона схилилася над столом, взяза авторучку, яка випала в неї з рук, написала щось на клаптику паперу й передала його Славкові, який хотів було відразу ж прочитати, що там написано, але дівчина прошепотіла: - Потім, потім, - і поклала свою гарнентку ручку на Славкові руки, готові було вже розгорнути записку, від чого Славковим тілом пробіг захопливий розряд якогось солодкого струму, адже багатообіцяючий вираз обличчя дівчини в цей момент нагадував вираз обличчя Марії Магдалини, котра вирішила, що каятися, власне, ще зарано і можна ще трохи побалуватися.
   Вже після оформлення документів, вийшовши на подвір'я, під яскравим світлом Київського сонця, Славко розгорнув даний дівчиною папірець і прочитав: "Головний корпус, другий поверх, кімната ?211, 15год. 00хв.,Іван Іванович."
   Рівно о п'ятнадцятій годині нуль-нуль хвилин Славко Пузик був у призначеному місці в очікуванні Івана Івановича. Іван Іванович запізнювався, і Славко розглядав пусту аудиторію, уявляючи як він, уже будучи студентом, буде в цій аудиторії слухати лекції, а заодно пригадував ту дівчину з приймальної комісії, яка дала йому папірець, який і привів його сюди. Славко пригадував той доторк дівочої руки, котрий прошив його солодким струмом, пригадував ласкавий багатообіцяючий погляд дівчини, аромат її парфумів - і бажання прямо зараз вразити всіх своїми знаннями вже не знаходило меж: так, він просто вразить всіх своїми знаннями, обов'язково вступить до ВУЗу, а потім, вже ставши студентом, знайде цю дівчину...
   Славко вже навіть почав вигадувати ім'я для цієї дівчини: і це виявилось досить цікавим - перебирати подумки грайливі дівочі імена, намагаючись відгадати, яке з цих імен найбільше б пасувало до цих її, прекрасної незнайомки, очей, вій, посмішки... І от якраз коли за лагідним і дуже вірогідним ім'ям Марійка в Славковій уяві раптом, ні сіло, ні впало з якихось далеких нетрів предковічної Пузиківської колективної підсвідомості вигулькнуло якесь неоковирне Непиндора і вкинуло Славка своєю нахабною невідповідністю в стан тимчасового ступору, - в цей час двері аудиторії скрипнули, прочинилися, і всередину кімнати просунувся писочок невідомого чоловічка. Точніше, спочатку в прочинену щілину просунувся довгий і тонкий ніс, за ним тихенько потяглися підборіддя, лоб, вилиці та інші частини голови, головне ж очі - спочатку вони були глибоко заховані в щилинах примружених повік, але коли голова разом із шиєю вже досить просунулася в кімнату, то повіки раптово розширилися і ці очі миттєво застрибали-завертілися, обмацуючи поглядом кожен закуток.
   - Іван Іванович! - обірвавши свої роздуми щодо дівочих імен, коли зненацька наткнувся на просунуте в двері обличчя, вигукнув Славко в здогаді, що це, мабуть, і є той самий чоловік, заради зустрічі з яким, а не заради роздумів про дівочі імена, він тут і перебував.
   - Так-так, так-так... - задріботів притишеним голосом невідомий, миттю вскочивши до кімнати й прихиливши за собою двері, неначе злякавшись, що цей занадто сильний Славків вигук почує хтось зайвий за межами цієї кімнати.
   - То ви, мабуть, той самий Іван Іванович, з котрим мені порадили зустрітися саме в цій аудиторії, порадила дівчина з приймальної комісії? - уточнював Славко.
   - Так-так, так-так... - продовжував своєї незнайомець, підійшовши кроків на п'ять-шість до Славка і все так же обмацуючи очима тепер вже не тільки кожен закуток, а й самого Славка.
   - Ви, мабуть, той самий Іван Іванович, котрий може прийняти в мене бакси?
   - Так-так, так-так... - вів своєї чоловічок, ствердливо закивавши головою, але тепер на додачу до гри очей в нього заграло ще й обличчя, переливаючись всіма можливими барвами й виразами - від блідого непорозуміння до рожевого задоволення.
   - То, значить, я можу саме Вам і прямо тут, і прямо зараз здати бакси?
   - Так-так, так-так... - тепер в Івана Івановича на додачу до гри очей та обличчя додалися ще й руки - він почав їх посилено терти одна об одну, так наче намилюючи перед тим як помити.
   - Тобто, Іване Івановичу, я можу прямо тут прямо зараз здати Вам усі зразу бакси? - не вгавав Славко, дивуючись, як це одна людина може бути настільки досвідченим спеціалістом зразу в багатьох галузях науки, що може дозволити собі приймати одноосібно екзамени-бакси зразу з декількох предметів.
   - Так-так, так-так... - продовжував Іван Іванович, тепер вже повільніше, ніби якось навіть запитально, і на додачу до обличчя й рук в нього заградо все тіло, так наче йому стало якось незручно саме в цьому тілі, наче Іван Іванович раптом засумнівався, чи це й насправді саме він, Іван Іванови, знаходиться саме тут, саме зараз і саме в цьому тілі.
   - Тобто, я звичайно вибачаюсь, що ніби ставлю під сумнів Вашу, Іване Івановичу, наукову кваліфікацію, - Славко все ніяк не міг на всі сто впевнитися в видатних знаннях цього, так би мовити, поліглота усіх наук, що стояв перед ним і був готовий приймати іспити-бакси з усіх предметів разом, - але прошу мене вибачити, я все ж здивований. Тобто, Ви, сам один будете приймати в мене бакси з усіх предметів, тобто прийматимете бакси замість усіх викладачів з усіх інших предметів?
   - Не турбуйтесь, не турбуйтесь, - склавши перед собою лагідно руки, нарешті вимовив Іван Іванович щось, окрім "так-так", в той час, як його очі стали вже не просто обмацувати Славка, а стали обмацувати так пристрасно, ніби це робив обшук якийсь досвідчений полісмен із американських фільмів, що тоді саме почали входити в моду, - не турбуйтесь, ніхто не залишиться ображеним, всі будуть задоволені, все буде нормально, не турбуйтесь...
   - Та я, власне, й не турбуюсь, просто... - Славко ще трішки подумав і, врешті, вирішив відкинути сумніви в полінаукових здатностях свого екзаменувальника, адже ж ось, наприклад, хоч би й він сам, Славко, може прямо зараз без всякої підготовки здати зразу всі екзамени з усіх предметів, то чому ж він відмовлятиме комусь іншому в здатності прийняти ці екзамени. - То добре, нехай так. Та, власне, з чого ж тоді почати, я маю на увазі, з якого спершу предмета?.. - почав він розмірковувати вслух, дивлячись на небагатослівного співрозмовника, очі котрого в цей час заграли так, ніби в них пробігли назви всіх елементів періодичної системи Менделєєва, а обличчя переливалося всіма можливими й неможливими виразами-барвами мікрохвильового спектру, та й уся постава цього екзаменувальника раптом заграла так, ніби вступила в якусь невідому хімічну реакцію, метою якої був раптовий перехід худенького тіла Івана Івановича із стану твердої речовини в невидимий газоподібний стан, минаючи стан рідини - одне слово, споглядання за Іваном Івановичем підсвідомо підказало Славкові, що починати екзамени треба з хімії. Тим паче, що хімія, поряд з біологією - не найостанніший для медицини предмет. - Добре, почнемо з хімії, як то кажуть, хімічити, так хімічити! - рубонув повітря рукою Славко, у відповідь на що Іван Іванович розплився в такій люб'язній посмішці, наче впізнав раптом рідного сина. Нарешті покінчивши з сумнівами, Славко вирішив показати всю непересічність своїх спроможностей в галузі хімії, і під дією раптового натхнення йому на думку спало взятися за одну з найскладніших хімічних задач, що входили до програми вступних іспитів, але вирішити цю задачу цілком новим, неочікуваним способом, довівши таким чином свої непересічні наукові здатності - Славко вже навіть подумки бачив основні шляхи такого рішення і, з ентузіазмом схопивши шмат крейди, почав втілювати свій задум, вкриваючи аудиторну дошку хімічними символами і формулами.
   Славко з таким захватом і в такому піднесенні кинувся в цю захопливу наукову мандрівку, що його рука просто таки не встигала за шматком крейди, який ніби то сам собою малював ці неймовірні намиста формул, аж з-під цього шматка крейди врізнобіч летіли ошурки, а язик Славка не встигав озвучувати роботу руки, пояснюючи такі неймовірні каскади рішень. Хвилин через п'ятнадцять-двадцять, звівши вже докази до спільного знаменника, так що залишалося лише звести їх докупи й зробити висновок, Славко все ж вирішив озирнутися й подивитись перед вирішальним ударом, яке враження цей феєрверк хімічної досконалості справив на екзаменувальника. Але, різко повернувшись в надії побачити вражене неймовірною ерудованістю абітурієнта обличчя Івана Івановича, Славко не побачив нікого! Тобто, взагалі нікого... Славко обмацав поглядом кожен закуток аудиторії, але ніде не знайшов не те що Івана Івановича, а взагалі ніякого натяку на якусь живу істоту?..
   Можна було б припустити, що це загадкова хімічна реакція таки спрацювала й Іван Іванович таки благополучно анігілювався. Але Славко, як істинний представник наукового світогляду, вирішив вдатися до більш реалістичного пояснення. Славко вирішив, що це, мабуть, Іван Іванович, вражений неймовірною науковою підкутістю одного з абітурієнтів, побіг поділитися своїми враженнями зі своїми колегами, іншими викладачами, і можливо запропонувати їм таки теж по можливості завітати до аудиторії ?211, щоб на власні очі переконатися в цілковитій достовірності повідомлення Івана Івановича про цього абітурієнта-вундеркінда і особисто насолодитися всією красою того нукового рішення, що виблискувало на дошці діамантами наукової думки.
   І це Славкове припущення невдовзі таки й підтвердилося. Двері аудиторії скрипнули, прочинилися й на порозі з'явилася якась жінка, вочевидь, перша ластівка з викладацького напливу, що ось-ось мав наповнити аудиторію, подумав Славко. Жінка була в робочому халаті, з чого Славко зробив висновок, що вона прибігла сюди прямо від робочого столу, вочевидь, відірвана прямо від якогось наукового експерименту, аби подивитись на диво-абітурієнта, хоча подумки Славко вже і вважав себе, цілком заслужено, студентом ще б пак, після такого! Побачивши таке на дошці, думалося Славкові, навряд чи хтось із викладачів інституту заперечить щодо зарахування до цього інституту такого цінного абітурієнта.
   Подальша ж поведінка незнайомої жінки тільки підтвердила Славкові думки. Незнайомка зробила ще один несміливий крок до аудитрії, зупинилась нерішуче, зупинила здивований погляд на Славкові, перевела погляд на дошку, потім знову на Слака, і так декілька разів - і з кожним разом погляд незнайомки ставав усе здивованішим і здивованішим. Славко хотів було дочекатися всіх інших викладачів, що мали ось-ось нахлинути сюди і вже потім розпочати пояснення свого видатного рішення такої складної хімічної проблеми, але у відповідь на щире здивування незнайомки, все ж не втримався і почав пояснювати своє непересічне рішення прямо зразу, подеколи кидаючи цікавий погляд позад себе на жінку, аби перевірити, яке враження справляли на неї його пояснення. І самолюбство Славка могло вважати себе цілком задоволеним - незнайомка і справді вочевидь була вражена Славковою неймовірною ерудованістю, цього не можна було заперечити. Хоча її враженість цією ерудованістю з кожним новим на неї поглядом видавалася Славкові якоюсь усе дивнішою і дивнішою, аж він урешті таки вирішив трохи зупинитися і придивитися до своєї візаві.
   - Що дивишся? - по деякім часі у відповідь на Славкове пильне до неї приглядання раптом сказала невідома жінка. - Смішно? - додала вона, кинувши на Славка зневажливий погляд. - Думаєш, посміявся над бідолашною затурканою, забитою, нетямущою прибиральницею? А я, може, й справді мало що тямлю у всіх цих ваших формулах, але що таке іронія, сарказм, комедія і фарс я прекрасно знаю. Я, між іншим, захистила кандидатську дисертацію, хоча й у галузі не точних, а гуманітарних наук, я мистецтвознавець, якщо тебе, звісно, це цікавить, юний насмішнику. Хоча зараз і справді змушена працювати прибиральницею. Такий от зараз час. А хоч би перед тобою й стояла тут просто звичайна собі прибиральниця з неповною середньою освітою, яке ти маєш право, шмаркачу, так знущатися, кепкуючи з людини, яка тяжкою чесною працею заробляє копійки, аби хоч якось вижити в наш непростий час. Адже, сам ти, думаю, навряд чи заробив у своєму житті хоча б копійку? Мабуть, сидиш на шиї батьків? Теж мені вундеркінд, юний геній! - і зневага на обличчі жінки почала переходити в презирство. - Одне слово, все, до побачення. Будеш у себе вдома так зі своєї мами насміхатися, то може, батько тобі добрячого прочухана дасть. А мені зараз ніколи з тобою теревені розводити, вже он скоро четверта година, а в мене ще пів-поверху не прибрано. Все, забирайся звідси зі своїми жартиками, та не забудь ще й дошку після себе витерти. Бо я не збираюсь за тобою витирати всю цю твою писанину! - рішуче кивнула в бік дошки незнайомка, після чого широко розчинила двері, внесла в аудиторію відро з водою і швабру з ганчіркою й почала старанно мити підлогу.
   "Ти ба, кандидат-мистецтвознавець, а лається як звичайнісінька неписьменна торговка на базарі", - якось самохіть майнула думка в Славковій голові, коли він знехотя почав таки стирати з дошки свої формули. Дуже вже йому не хотілось витирати дошку: і справа була зовсім не в лінощах - просто дуже жаль було самому ж знищувати такий прекрасний приклад досконалості теоретико-доказового мистецтва.
  
  
  
   3.
  
  
   Забігаючи наперед, аби не витрачати даремно час на опис перипетій Славкової спроби вступу до медінституту, скажемо просто - Славко в інститут не вступив. І крапка. Ясна річ, адже вступні бакси, котрі Славко повинен був здати, аби таки стати студентом, мали би бути не якимись там абстрактно-теоретичними науковими, а справжніми реально-матеріальними, цупкими на дотик, такими, що гріють руки, баксами, бажано в стодоларових купюрах. Згодом Славко, звичайно ж, зрозумів свою фатальну помилку, зрозумів, що твої знання при вступі в будь-який навчальний заклад коштують рівно стільки, скільки вони коштують, і ні копійкою менше - і на цьому стоїть і стояти буде незрушна міць баксів.
   Вже згодом зрозумів Славко також і причину вступу до медиінституту одного свого приятеля Сергія Балабана. Ну як приятеля? Познайомились вони якось одного літнього ранку, коли вже Славко, зазнавши поразки при спробі похизуватися своїми непересічними знаннями, здавши без ніякої підготовки відразу всі екзамени-бакси Івану Івановичу, пішов стандартним шляхом звичайного абітурієнта і вирішив вразити всіх своїх екзаменаторів, кожного окремо на кожному окремому звичайному вступному іспиті, тобто, вибачте, на вступному "баксі". Екзамени-бакси мали початися, як їм і годилося, за своїм розкладом, і хоча Славко на "всі сто" був упевнений у твердості своїх знань, котрі нізащо не могли його підвести, він все ж витрачав свій вільний час не на гульки, а на те, щоб зайвий раз ще й ще повторити шкільний матеріал, логічно вирішивши, що зайвим це не буде.
   От одного такого разу, коли Славко прекрасним літнім ранком сидів собі з книжкою на лавці перед головним корпусом інституту, повторюючи і закріплюючи свої знання, до нього й підійшов Сергій Балабан - Серьога, як той відрекомендувався потім сам.
   - Привіт, - почув тоді чиєсь привітання Славко й, підвівши голову побачив перед собою симпатичного всміхненого середнього зросту хлопця, зодягненого за останнім словом тодішньої моди, - ти що, просто тут у своїх справах, чи, може, вступаєш до оцього ось, - кивнув він у бік головного корпусу медінституту.
   - Звичайно ж вступаю, - відповів не вагаючись Славко.
   - Ну і як воно?
   - Та оце хотів було здати без усякої підготовки відразу всі бакси, та якось не склалося, хоча я прямо ось тут і зараз готовий здати всі бакси до останнього, - не зміг втриматися Славко, щоб не поділитися з кимось своїми турботами, одночасно похвалившись своїми непересічними науковими спроможностями. - А тепер ось доведеться у звичайний спосіб, як і всі, здавати бакси з кожного окремого предмета кожному окремо викладачеві.
   - Та невже? То це за кожен окремо предмет кожному окремо викладачеві треба?.. - здивувався хлопець, глянувши недовірливо спершу на Славка, а потім на споруду інституту. - Дивно. А я, взагалі то, теж думав, що бакси можна здати зразу всі.
   - От і я теж так думав. Але... - розвів руками Славко, дивлячись вже на свого співбесідника, як на рівного собі за знаннями вундеркінда. - На жаль...
   - Та й грець із ним, - махнув рукою хлопець, - мені то яка, врешті, різниця, чи всі разом, чи кожному окремо, бакси все одно за мене буде здавати батько.
   - Як це? - здивувася Славко. - Батько за тебе?..
   - Та звичайно ж. Це йому, нашому шановному папіку, треба, щоб я мав вищу освіту, то хай сам і розбирається і з баксами і з викладачами. А мені воно і на хрін не впало.
   - І що твій батько може отак запросто здати за тебе всі бакси? - не міг ніяк вийти з подиву Славко.
   - Ого-го, ще й як може. Він так може дати баксів, що я не тільки студентом, я завтра академіком стану!
   - То твій батько, мабуть, якийсь великий вчений?
   - Вчений? Ще б пак! Ще й який він у мене вчений. Адже починав він простим, звичайним кухарем у радянській забігайлівці, а зараз он у нього вже декілька ресторанів по всьому Києву - і це тільки початок, в нього ще такі плани, ого-го! Ще й який вчений!
   - Тобто, як це, кухарем, і при чому тут ресторани? - раптом загубився Славко в здогадах щодо розуміння слів спірозмовника, котрий втім не дав Славкові часу зациклитися на цих словах.
   - Серьога, - раптом простягнув незнайомий хлопець руку до Славка, аби нарешті таки вже познайомитися.
   - Славко, - потиснув простягнуту йому руку Славко. - радий знайомству.
   - А що це в тебе? - зненацька поцікавився Серьога, показуючи вказівним пальцем на книжку, котра лежала в Славка на колінах.
   - Хімія, - просто відповів Славко.
   - Хімія? - Серьога здивовано звів брови і скептично скривив губи. - Хімія це херово. Хоча сам я цим і не булуюся, я все більше горілочку, пивце-винце, але точно знаю, що хімія - це дуже херово. І якщо вже так приспічило, то саме найкраще - це просто травичка. Кажуть, що травичка, взагалі, навіть безпечніша за горілку.
   - Травичка? - знову не зміг "в'їхати" в суть Серьогиних слів Славко. - Яка травичка?
   - Ну травичка, мшаль, драп, план, конопля, маріхуана... Травичка. А всі оті твої, - Серьога кивнув на Славкову книжку, - "крокодили", "креки", "елесде" і всяка така хренатэнь - це просто декілька років, і все, гаплик, до побачення. Так що, це взагалі не требе починати, а якщо вже втрапив у халепу, то зав'язувати треба з цим як можко скоріше, а то все, кирдик, - він провів ребром долоні по горлу.
   - Крокодили, які ще крокодили? - все ніяк не міг втрапити в суть Серьогиних слів Славко, подумавши, що це, мабуть, його співрозмовник перескочив із хімії на біологію, але не став розвивати тему свого нерозуміння, припустивши, що Серьога міг заторкнути якийсь, іще не відомий Славкові, розділ хімії, можливо зі сфери наукових зацікавлень Серьогиного батька-академіка. - А ти, Сергію, вже остаточно вирішив вступати саме сюди? Якщо так, то чому саме сюди? - перевів на інше тему розмови Славко, аби відкинути непорозуміння й відновити нормальний хід розмови.
   - Та, мабуть, таки все ж саме сюди, - звернувши погляд у бік будівлі медінституту і трохи задумавшись, відповів Серьога. - Класно тут. Хата така солідна у них. Зразу видно, що серйозна контора. Все чики-чики. Так все чистенько, підметено, підфарбовано. Я й усередині вже був, там теж все чики-пики, ремонт солідний, аудиторії такі моднячі всі, так все прямо блищить, так що, взагалі, приємно буде там і походити й посидіти. А головне, саме головне, найголовніше, тут тьолки! Ох і тьолочки ж тут, ох і тьолочки! - він приставив до губ середній, вказівний і великий пальці й смачно їх поцілував. - Це тобі не якісь там петеушні Гапки, тут всі такі пещені, такі ух, прямо суцільний гламур, просто вишеньки-черешеньки, грудики-попки-ніжки, прямо тобі тістечка ходячі, так би й з'їв... - він раптом прикипів поглядом до пари молоденьких дівчат, що саме проходили повз, підморгнув їм, а ті, в свою чергу, посміхнулися у відповідь, та так посміхнулися, що навіть і в Славка затьохкало і засвербіло в одному місці. - Бачив, бачив? У-у-ух!
   - А, взагалі, ким би ти бажав стати? - хотів Славко звести занадто абстрактні мотиви Серьоги до чогось конкретнішого. - Я от, наприклад, вступаю на хірургію, а ти ким би хотів стати?
   - Я? Ким стати? - Серьога задумався трохи. - Ну як то ким? Звісно меном, крутим таким меном, бізнесменом, або що.
   - Навіть не знаю, - Славко знизав плечима. - я, взагалі то, так собі думаю, що задля професії бізнесмена, найкраще підходила б освіта, наприклад, в якомусь економічному, чи юридичному навчальному закладі.
   - В економічному, в юридичному? - якось невизначено стиснув губи Серьога. - А це ж що таке, це який? - кивнув він у бік інститутських будівель.
   - Це медичний, - відповів Славко.
   - Медичний? - пересмикнув плечима Серьога. - А от ти, ти сам, - звернувся він до Славка, - ти сам чого сюди вступаєш, заради якої такої мети? Мабуть, хочеш потім поскоріше й побільше нарубати бабла, а іще, щоб під рукою завжди було побільше молоденьких приступних тьолочок, яких завжди можна помацати, і не тільки помацати? Так же, чи я помиляюсь?
   - Та як тобі сказати?.. - навіть не знайшовся на слові, аби відразу відповісти, Славко. - Воно, взагалі то... Як тобі сказати? Це не тільки й не зовсім... Це ще й...
   - Та не парся ти, старий, - посміхнувся Серьога, - бачу, що я вгадав. І що тут такого, для чого нам всі ці вигадки про якісь там високі матерії? Всі ми однакові, всі ми люди. А заради чого ж іще витрачати років п'ять-шість на навчання, як не заради того, щоб потім поскоріше нарубати побільше бабла і завжди мати під рукою побільше приступних молодих тьолочок, яких завжди можна помацати, і не тільки помацати? Це ж мрія кожного справжнього, крутого мена. Так що все, кидаю якір, вирішив остаточно - вступаю в оце ось, як ти там назвав його, медичний, правильно?
   - Правильно, - відповів Славко.
   - Ну то й зашибісь. Медичний так медичний. Хай буде медичний. Значить вступаю в медичний, і крапка. Зараз ось піду порадую свого батю, скажу йому, що я вже визначився, де буду навчатися, нехай готує вже за мене бакси. Ну все, бай-бай, старий, будь здоров, - простягнув Серьога на прощання руку, - бувай, ще побачимось, перетнемось.
   - Бувай, - потиснув його руку Славко.
   - А з хімією, дивись, будь обережніший, - вже одійшовши на декілька кроків, але зупинившись і повернувши голову до Славка, кинув наостанок Серьога.
   І Славко з Серьогою й справді ще не раз зустрічались, або ж, як казав Серьога, "перетинались" - вони "перетинались" майже кожного разу, як Серьога навідувався до інституту, як він сам казав "зняти пару тьолочок" для чергового походу в якийсь нічний клуб, або ж задля якогось святкування в ресторані або десь за містом. Звісна річ, Серьога, як хлібосольний господар становища, майже завжди запрошував і Славка на ці гульки, запевняючи, що це Славкові, як гостеві, не коштуватиме ні копійки. Але Славко завжди відмовлявся від цих спокус, будучи непохитним у своїй відданості підготоці до екзаменів і віддаючи весь свій час постійному зубрінню. Але це йому не допомогло: якими тільки каскадами неочікуваних рішень екзаменаційних задач, якими тільки оригінальними доказами теорем, якою тільки ерудицією у відповідь на каверзні питання не розсипався перед екзаменаційною комісією Славко, це все не справило на екзаменаторів аж ніякісінького враження - результатом кожного разу була "четвірка", а на останньому іспиті (тобто баксі) Славкові навіть вліпили "трійку", хоча це якраз була хімія, і Славко так блискуче відповів на всі питання білета і на додаткові каверзні питання екзаменаторів, що навіть сам був вражений глибиною своїх знань.
   Ясна річ, як вже й було зазначено, Славко до інституту не вступив, адже до прохідного балу він, звісно ж, не дотягнув - куди ж йому, небораці, з такими оцінками. А от, на превелике здивування Славка, його "приятеля" Серьогу Балабана до інчтитуту прийняли, Серьога став таки студентом. Хоча протягом часу їх знайомства щодо ґрунтовності Серьогиних знань у Славка й виникали все більші й більші сумніви.
   Адже, якщо взяти хоча б і ту ж математику, то тут у Серьоги виникали великі труднощі навіть при спробі виконати якісь найпростіші операції на зразок додавання-віднімання чи ділення-множення, що сам Серьога пояснював тим, що для цього, взагалі то, є калькулятор, і самому Серьозі це і "нахрін не впало", адже він сам, коли десь розраховується, то дає завжди більшу, ніж треба суму, а здачі ніколи не бере. Тим паче, що, як розповідав Серьога, в розрахунках його батька результатом таких операцій завжди мала бути сума не якась там стала й назавжди наперед визначена, а така, як треба - така, як треба в даний час і така, як треба тому, кому треба. Звичайно ж, таке непересічне математичне твердження дуже й дуже зацікавило Славка, який вирішив, що це, мабуть, Серьогин батько-академік проводить якісь теоретичні дослідження, вивчаючи засобами математики принципи релятивізму, або, наприклад, теорію відносності Ейнштейна.
   Але й в інших галузях науки Серьога теж мав досить, так би мовити, приблизні уявлення. От, наприклад, коли якось у розмові принагідно й випадково Славко сказав, що колись взагалі вважали, що це Сонце крутиться навколо Землі, а не Земля крутиться навколо Сонця, то Серьога подивився на Славка здивовано-іронічним поглядом, потім перевів погляд собі під ноги і декілька разів підстрибнув, упевнившись у незрушності Землі, потім знову перевів іронічний погляд на Славка і сказав: "Земля крутиться? Ха! Ти, старий, я бачу, не зважаючи на мої попередження, все ж балуєшся із хімією", - з чого Славко зробив втішний висновок, що Серьога, принаймні, знає, що таке Земля, а це вже досить непогано.
   Але, зрештою, яке значення мала глибина знань самого Серьоги, якщо за нього іспити-бакси мав здавати його батько-академік, хоча в сенсі такої саме процедури здачі теж були великі сумніви - і, наприклад, Славко, взагалі, не міг ніяк віднайти в цьому жодного сенсу. Хоча, чисто теоретично можна було б припустити, що таким чином екзаменатори мали б переконатися в перспективній щодо науквих здібостей спадковості Серьоги, хоча саме так цю спадковість навряд чи можна було б визначити, наявність такої спадковості, взагалі то, можна було б визначити лише в один-єдиний спосіб - а саме, перевіривши знання самого Серьоги, але ж... Такі й схожі з такими нерозв'язні думки вирували тоді в голові Славка.
   І особливої гостроти нерозв'язна суперечність цих думок набрала в той момент, коли Славко вже точно знав, що сам він так і не став студентом, на відміну від свого "друга" Серьоги. І цей факт ніяк не викликав у Славка якоїсь там заздрості, а викликав лише величезне, просто таки безмежне здивування, вимагаючи хоч якогось пояснення. От саме лихоманними пошуками таких пояснень і був деякий час зайнятий розум Славка Пузика. І яких тільки чудернацьких варіантів таких пояснень не підсовував йому його винахідливий, спритний розум. Та хоча б, наприклад, чому саме до інституту взяли саме Серьогу, а не Славка можна було б пояснити навіть саме тим, що Славко знав усе (ну майже усе), а Серьога не знав нічого (ну майже нічого), так, так саме так - Серьогу, як це не дивно, могли взяти на навчання саме тому, що він, на відміну від Славка, майже нічого не знав: адже, задля чого, власне, беруть людину кудись на навчання - задля того, щоб його там чомусь навчити, от Серьогу і взяли, відповідно, щоб хоч чомусь його навчити, раз він нічого не знав; а задля чого ж, у такому разі, брати на навчання Славка, який і так майже все знав, і якого майже нічому було вже вчити, та Славко й сам, без допомоги педагогів міг би все вивчити й опанувати, отже, Славка й не взяли. Все ніби логічно. Але для чого, в такому разі, первіряти знання Серьогиного батька? Та і для чого тоді існує середня освіта? Крім того, брали великі сумніви в тому, що Серьога буде мати бажання чомусь колись навчатися. Та і взагалі. Взагалі...
  
  
   4.
  
   Звичайно, пошук причин Серьогиного успіху, і відповідно, свого неуспіху у вступі до медінституту спершопочатку усвідомлення краху мрій захопив Славка Пузика суцільно, буремно, нестримно й жагуче. Але, врешті, продовжувався цей пошук причин невдачі не надто довго, бо Славко все ж був людиною досить практичною й тверезомислячою, і з двох фундаментальних питань "хто винен?" і "що робити?" питання "що робити?" нарешті вийшло на перший план. Адже, яка користь може бути від копирсання в причинах прикрого становища - становище від цього копирсання ніяк не зміниться.
   А становище й справді було прикрим (м'яко кажучи) - це становище повною мірою можна було б порівняти з класичним сидіням старої біля розбитоого корита. Але ж Славко Пузик не був старою бабою, а був молодим, енергійним, метикуватим і здібним хлопцем. Ясна річ, Славко трохи тепер жалкував за тим, що не погодився в свій час на пропозицію дядька Івана і його сина Романа піти на службу в дорожну автоінспекцію, де можна було прилаштуватися дуже й дуже непогано. Але жалощі з цього приводу були не дуже глибокими і не дуже довгими, адже сенсу в жалощах за минулими втратами було ще менше, аніж в копирсаннях у причинах невдач, та й, зрештою, саме завдяки відмові від спокусливої долі даішника Славко опинився в Києві, а це саме по собі було тепер великою вдачею.
   Так, так, саме потрапляння в столицю було тепер для Славка, не зважаючи на невдачу зі вступом у ВУЗ, великим щастям. Широкі, багатоавтомобільні, багатолюдні зелені проспекти й вулиці! Урядові будівлі, де концентрувалась сакральна принада влади, такої колись казково бажаної і, здавалось, недосяжної влади, всемогутньої влади, котра тепер опинилась прямо ось поряд, перед тобою, приваблюючи реальною можливістю здійснення всіх найзаповітніших ще дитячих мрій потрапляння в цю владу, що, в свою чергу, відкривало б перед тобою всі можливі й неможливі дороги насолоди життям! Стародавні храми й монастирі, обителі старозаповітної укоріненості цієї сакральної влади в цьому саме місті - ця надійна незрушність вічної священної влади, котра виконує всі бажання щасливчика, який зумів до цієї влади долучитися! Господи, поможи! Хто, хто, а Славко вже не втратить жодної можливості долучитися до цієї, такої тут, у столиці, близької влади!
   А ці магазини, ресторани, шикарні автомобілі, цей наймодніший одяг від найпопулярніших світових брендів, ці зірки телебачення й сцени, котрих ти міг зустріти просто поряд на вулиці! Від цього просто йшла обертом голова! Хіба все це можна було порівняти з долею якогось там провінційного даішника? І вже зовсім невдовзі, в найближчому майбутньому, Славко, будучи, як вже зазначалось, здібним метикуватим хлопцем, більш-менш розібрався майже в усіх подробицях, в усіх "чорних ходах" і хитросплетіннях досягнення успіху, включно з розумінням дійсного, справжнього сенсу "здачі баксів" у ВУЗах та в інших навчальних і ненавчальних, державних і недержавних закладах і незакладах...
   І це усвідомлення реальної можливості досягнення реального успіху вже зовсім скоро, в найближчому майбутньому, призвело до того, що Славкові Пузику вже навіть втрачена можлива доля студента медінституту здалася досить сіренькою - його вабили вже ширші горизонти, вищі сфери, привабливіші перспективи. Але це в найближчому майбутньому, а в сам момент невдачі зі вступом в інститут, в цей тоді фатальний час вигнання з омріяної обітованної медичної палестини Славкові було не до мрій. Тоді взагалі постало, наприклад, питання про повернення з негостинного Києва до рідного села, що, звісно ж, Славко відразу ж рішуче відкинув. Відкинути то він відкинув, а що далі?
   Питання залишитись в Києві чи повертатись в рідне село стало тоді для Славка питанням життя і смерті: причому, життя в Києві видавалось для Славка єдино можливим життям, а повернення в село - ні, не смертю, а гіршим за смерть. Але легко вирішити залишитись в Києві, а як це здійснити? Своїм рідним на селі Славко вирішив сповістити, що він таки вступив до інституту і залишається в столиці - з цим проблем не було. Але ж залишившись тут, треба було якось існувати: десь жити, щось їсти-пити...
   Славко Пузик не став дуже оригінальним, витративши деякий час на пошуки засобів існування в великому місті, як то житло, робота і так далі, він все ж зупинився на класичному варіанті виходу з такого роду складних ситуацій, відомому всім непроханим гостям великих міст ще з часів Радянського Союзу - Славко влаштувався в одному з Київських ЖЕКів двірником. Як відомо, дуже непрестижна з невеликою зарплатою робота двірника ніколи не приваблювала мешканців великих міст, і тому влаштуватися двірником, отримавши при цьому які-неякі помешкання й зарплату, завжди мали можливість новоприбулі, котрі бажали хоч якимось чином зачепитися за столичне життя надовше, аби не повертатися до своїх провінційних витоків.
   От і Славка Пузика не оминула доля двірника - але двірника столичного! І цим все сказано. Таким чином, Слако отримав помешкання в підвальному приміщенні будинку, так звану двірницьку кімнату, а також і зарплату, хоча й не велику, все ж реальну, тим паче, що завжди можна було б приторговувати на нескінченних Київських базарах і базарчиках, ринках і риночках, ятках і магазинчиках, і всяких таких інших місцях і закладах.
   Взагалі, торгівля, або ж перепродаж товарів, набрала тоді на теренах колишнього Радянського Союзу, включно з Україною, масштабів всезагальної пошесті. Здавалося, що притлумлена кірзовим чоботом радянської ідеології торгово-підприємницька жилка комуністичної людини, таврована радянським правом, як "спекуляція" ( або ж по-народному "фарцовка"), нарешті випірнула з-під гніту, вирвавшись на широкі простори ринкової економіки, надавши всім, навіть тим, що займали найнижчі соціальні щаблі, можливість скористатися всіма благами лібералізму і свободи підприємництва, аби кожен міг би самостійно поліпшувати свій власний добробут коли захоче, як захоче і наскільки захоче.
   Але насправді все було дещо по-іншому. Зруйнована падінням Радянського Союзу радянська економіка, вибила економічний ґрунт із-під ніг майже всіх верств тодішнього населення, тотально позбавивши будь-якої можливості матеріального існування весь колишній радянський народ, розбитий тоді на нерівні шматки новими кордонами нових національних держав, які виникли на теренах почилої в Бозі радянської імперії. Єдині, хто тоді від цієї всезагальної катастрофи не тільки не втратив нічого, але й придбав, була колишня радянська номенклатура, особливо її найвищі верстви, котрі як правили колишньою радянською економікою, так і продовжували після розпаду Радянського Союзу правити національними частинами цієї економіки, але правити вже не від імені народу, а вже від свого власного імені, в одну мить привласнивши колись всенародні (тобто створені всім народом) заводи, газети, пароходи... Це саме ця радянська номенклатура, котра ще вчора насмерть боролася з капіталістами, а вже сьогодні сама стала капіталістами, в одну мить перетворившись таким чином на своїх смертельних ворогів і разом із криміналітетом утворивши нову "еліту" нових держав. Це саме ця радянська номенклатура, до якої так хотів доєднатися Славко Пузик знайомими радянськими методами, а тепер намагався приєднатись до цієї номенклатури в її новітній іпостасі "еліти" новими, ще невідомими і самому Славкові методами.
   Що ж до так званого простого народу, то його сув'язь із колишньою номенклатурою також зникла зі зникненням СРСР, бо ж зник і основний принцип, на якому трималася ця сув'язь - можливість для кожного з членів радянського суспільства в межах, згідних з його становищем у соціальній ієрархії, потроху красти ("підкрадати") з усенародних набутків те, що не можна було придбати на зарплату: радянська номенклатура в момент розпаду СРСР вкрала відразу все і зразу, включно з усіма вкладами радянських громадян в радянських ощадкасах, привласнивши ці вклади всі до останньої копієчки, не залишивши своїм "вільним співгромадяман" ні єдиної крихітки для звичних крадіжок ("підкрадань").
   І навіть складалося таке враження, що на додачу до цього, колишня номенклатура, а теперішня "еліта" мала намір ще й на колишній радянський народ, теперішніх вільних громадян, "повісити" який-небудь борг, хоча б, приміром, по декілька тисяч доларів на кожного під якихось там двадцять-тридцять процентів річних, які були б таким собі святковим бонусом до всього, вже вкраденого, але тверезо прикинувши всі "за" і "проти" такої перспективи, все ж вирішила відмовитися від цього. Адже, що можна було б узяти на проценти з голого-босого-голодного громадянина, окрім його натури, тобто його голого-босого-голодного фізичного тіла? А взявши за проценти це тіло, його спершу треба було б, принаймні, одягти-взути-нагодувати - а це вже збитки. А що ж з цим тілом робити надалі? Якось використовувати, чи торгувати цими тілами у внутрішньодержавних кордонах поміж своєю "елітою" не мало жодного сенсу, адже всі ці голі-босі-голодні піддані тіла і так були готові "пахать за жратву", перебуваючи в повній економічній залежності від всевладної "еліти". А торгувати цими тілами в міжнародних масштабах теж не випадало: по-перше, одночасно викинувши на міжнародний ринок багатомільйону громаду голобосоголодних тіл, неодмінно можна було збити їх ціну до мінімально можливої, навіть якщо в пропозиціях цього швидкопсованого товару, наприклад, замість назви "тіло" вжити щось більш романтичне на кшталт "душа" або що; по-друге ж, відірвавши свій турботливий погляд від насущності побудови своїх нових національних демократичних держав і окинувши поглядом вигулькнулий із-за зруйнованої "залізної завіси" весь вільний світ, стара номенклатура, вона ж нова "еліта", раптом відкрила для себе неочікувану істину, що в усьому іншому, окрім колишнього СРСР, світі, навіть в Африці, не тільки рабовласництво, а навіть і феодалізм (прогресивний для колишніх республік СРСР) видавався не лише відсталим, а навіть дикунським, і раптом розгорнути работоргівлю в сучасному світі було б якось "не дуже камільфо", адже старономенклатура СРСР, ставши новоелітою молодих держав, мала на меті окрім усього іншого якось утверджуватися й на міжнародній арені, а починати свої міжнародно-дипломатичні потуги з пропозиції продажу пари-трійки сотень тисяч живих людських тіл (навіть, якщо назвати їх душами) - ні, не камільфо, зовсім, зовсім не камільфо.
   Одне слово, "елітою" старонових радянських республік було вирішено вчинити зі своїм новопридбаним народом більш гуманно, аніж пускати цей народ в торгівельний оборот - було вирішено задля їх спроможності якось вижити в нових умовах прищепити вільним громадянам нових демократичних держав звичку торгувати (або ж "підторговувати") замість колишньої радянської звички красти (або ж "підкрадати"), адже все колишнє радянське загальнонародне майно стало тепер законною приватною власністю нової "еліти", а свою законну приватну власність ніхто не хотів дозволяти комусь красти ( і навіть "підкрадати"). І пішло й поїхало. Завирував, закипів вселенський торгівельний казан. Спонукувані повальним безробіттям, позбавлені будь-яких засобів до існувння, громадяни з головою окунулися в чорторий торгівлі.
   В кого не було ні копійки на те, щоб придбати щось подешевше, що можна було б перепродати потім подорожче, той ніс на базарі й базарчики своє, ще радянське, майно - такою була, наприклад, уся колишня радянська інтелігенція, котра хоч і мала в СРСР означення "гнила інтелігенція", все ж якось там існувала, а от при нових ринково-економічних умовах нових вільних держав цій "гнилій інтелігенції" в праві на існування було відмовлено відверто й рішуче: і от, капітально залишившись за бортом життя , всі ці доктори-професори-академіки, письменники-актори-художники і всякий такий інший науково-гуманітарний непотріб подріботів по своїх закутках шукати все, що тільки можна продати - і поніс все, від дорогоцінних фамільних прикрас до стоптаних дідових капців, поніс на базари, щоб там продати і якось таким чином прохарчуватись.
   В кого все ж якось залишилась була якась копійка, або ж в кого виявилося досить кебети й спроможності аби віднайти, тобто позичити цю копійку, ті з "кравчучками" й "кучмовозами" кинулися по всіх усюдах, по всіх близьких і далеких зарубіжжях і закордоннях, аби придбати там щось подешевше, щоб потім в себе дома на базарі продати все це якомога подорожче. Так от і виникла новітня Ураїнська незалежна держава з абсолютною меншістю можновладців, які заволоділи майже всім національним багатством і диктували свою волю абсолютній більшості громадян, дозволивши все ж цим громадянам скаржитися на долю і на можновладців в засобах масової інформації, котрі були також приватною власністю тих же можновладців.
   Та як би там не складалося, а найбільша концентрація можновладців і грошей була, ясна річ, в столиці, а відповідно, й простолюду, до якого належав і Славко Пузик, найбільше крихіт з барського столу перепадало в столиці. Так що, як не крути, а з усіх сторін вибір Славка на користь життя в столиці незалежної Української держави місті-герої Києві був не лише виправданим, а і єдино вірним, особливо ж з огляду на його плани продертися таки до лав господарів життя. Звичайно, двірницька кімнатка у підвалі - не найкращий трамплін для стрибка в найвищі владні кабінети, але незламна упевненість Славка в своїй спромозі й удачі, його метикуватість і здібність до навчання дозволяли не сумніватися в життєвих перемогах.
   Щоправда, як саме він буде пробиватися до найвищих щаблів влади і добробуту, Славко поки що конкретно не знав, але мав на меті конкретизувати ці свої наміри вже в найближчому майбутньому. І для цих його планів, як виявилося, іпостась двірника виявилася, як не дивно, не найгіршою. По-перше, амплуа двірника надавало Славкові можливість перебування з усіма місцевими мешканцями у стані такого собі знайомства, яке дозволяло завжди перекинутися парою слів і дістати найостаннішу і найрізноманітнішу інформацію з найперших уст, адже, мешканці сучасних міст можуть роками не знати своїх сусідів по сходинковому майданчику, але завжди готові перекинутися парою слів з двірником - це, мабуть, щось на кшталт стосунків із тимчасово знайомим незнайомцем у купе потягу, коли ти готовий поділитися навіть тими своїми таємницями, котрими не поділився б і з найближчими друзями.
   А крім того, перебування в підвалі будинку надавало можливості перебувати на рівних , так би мовити, з "підвалом міста", тобто з усією братією найнижчих верстсв міста, від безхатченків і всякої іншої шпани до дрібних злодюжок, котрі, перебуваючи в стані непримиренної ворожнечі з представниками респектабельної частитни міста, тим не менше знали про всі таємниці міського істеблішменту більше, ніж могло б розкопати найприскіпливіше розслідування якогось детективного агентства - і це було невичерпне джерело інформації, потрібної Славкові для розробки планів просування з підвалу міста до його найвищих поверхів.
  
  
   5.
  
  
  
   Всі вигоди й переваги свого двірницького становища Славко Пузик зміг оцінити вже зовсім скоро після набуття ролі такого собі повірника і сповідника всіх місцевих. От, наприклад, тільки но впевнившись у своїй повній невдачі стати студентом медінституту, Славко зопалу відразу визначив собі план ще краще підготуватись до вступу наступного року: можливо, навіть, залишившись у Києві, піти працювати, одночасно вступивши на якісь підготовчі курси, чи, можливо, віднайти й використати ще якісь подібні законні й надійні способи й методи підвищення рівня своїх знань, аби наступного року таки переможно штурмувати неприступну цьогоріч фортецю вищої медичної освіти.
   Але вже навіть декількох тижнів довірливого спілкування з прихильно налаштованими до невдахи-абітурієнта двірника Славка місцевими представниками всіх соціальних прошарків Славко зробив висновок про неприпустиму наївність і помилковість своїх уявлень як взагалі про значення знань, так і про конкретне значення цих самих знань при вступі до вищого учбового закладу. Адже виявилося, що знання, які й так у Славка були на пристойному рівні, при вступі до ВУЗу не відіграють ніякої ролі й не мають жодного значення, а мають значення виключно тільки "бакси", справжні, реальні "бакси", котрі в свою чергу не мають жодного лінгвістично-семантичного стосунку до "екзаменів", але мають до "екзаменів" цілком безпосередній стосунок, точніше кажучи, "бакси" мають прямий кількісно-якісний стосунок до оцінок на "екзаменах".
   А відтак, у Славкових планах на майбутнє, точніше в його уявленнях про шляхи досягнення успіху в майбутньому житті, під впливом його двірницьких прозрінь відбулася ціла революція, щось на кшталт революції, що відбулася в астрономії під впливом прозрінь Коперника, а в філософії - Канта, або що. Славко зробив сам для себе епохальне відкриття: він відкрив фундаментальну субстанцію існування цивілізованого світу, або ж непереможну силу виконання бажань, яку створював увесь цивілізований людський загал, аби нею могли скористатися деякі щасливці - ця непереможна сила була невидимою, але матеріалізувалася в цифрах, рахунках і власне в реальних грошових купюрах, накопичення котрих було прямопропорційне появі нових можливостей у виконанні найзаповітніших бажань.
   Гроші, гроші, гроші!.. І ще раз гроші! Ось він, той філософський камінь, що виконував усі бажання й відкривав усі двері, обдаровуючи щасливого власника достатньої кількості цих чарівних грошей неймовірними надприродними можливостями! І ніякі знання не мали жодного значення, якщо ці знання не приводили до придбання грошей. А от гроші надавали можливість придбання яких завгодно дипломів, звань, посад, регалій і тому подібних зовнішніх ознак життєвого успіху, в той час як єдиною внутрішньою причиною таких успіхів могли бути лише гроші, вірніше достатня кількість цих грошей. Отже, гроші, гроші й ще раз гроші - ось що насправді було потрібне Славкові, як і кожному іншому, для досягнення успіху. Гроші, гроші й ще раз гроші, а все інше прикладеться саме по собі - зовсім скоро Славко повністю перейнявся цією істиною в приватновласницькому вільноринковому столичному середовищі. І вже невдовзі, на відміну від великого комбінатора Остапа Бендера, котрий знав чотириста способів відносно чесного відбирання грошей, великий дослідник Славко Пузик відкрив декілька десятків способів відносно чесного наближення до державної влади, що робило можливість відбирання державних коштів безмежною і не тільки відносно, але й абсолютно чесною, тобто законною.
   Але щоб приступити хоча б до одного, навіть самого найдешевшого, способу наближення до державної влади, а конкретніше - до якоїсь державної посади, щоб отримати доступ до законних крадіжок грошей, треба було вже мати хоч якусь, причому досить пристойну, суму цих самих грошей, але де ж їх взяти, якщо ти ще не маєш жодного стосунку до влади?.. Таке от собі зачароване коло. Саме розірванням цього зачарованого кола й був заклопотаний головний герой нашої оповіді Славко Пузик на своєму найпершому, так би мовити, "підвальному" щаблі свого сходження до вищих щаблів соціального становища. І як вже було зазначно, амплуа двірника дуже прислужилося Славкові в цей його "підвальний період": можна сказати, неоціненні, дороговказні поради й настанови Славко отримував у щоденних спілкуваннях як з благопристойними місцевими мешканцями, так особливо й з не дуже пристойними представниками місцевої так званої шпани, чиї поради й настанови мали найбільшу цінність, адже місцева шпана найсуттєвішим чином була "в курсах" справ столичного істеблішменту.
   От якось Славко й познайомився, а згодом і потоваришував з одним з таких представників шпани, котрий наразі не був таким собі простим босяком, а був, якщо так можна сказати, представником місцевої босяцької аристократії. Звали його Степаном, але всі знайомі називали його Стьопиком. Стьопик не був безхатченком, мав свою власну однокімнатну квартиру в "хрущовці", котру отримав після розлучення з дружиною і розподілу спільного майна. Віку був Стьопик не дуже визначеного, а саме зовні виглядав десь років на двадцять п'ять-тридцяти, хоча всі говорили, що насправді він старший, але точного його віку ніхто не знав, адже сам Стьопик ніколи не називав свого віку і ніколи не відзначав свого дня народження, бо вважав святкування щорічного свого наближення до смерті абсолютним нонсенсом - зважаючи ж на такі його розумування й знання таких словечок Стьопика ще часто називали "філософом", маючи на увазі крім того й імовірну не зовсі середню його освіту (ходили чутки про те, що він закінчив два-три курсти якогось гуманітарного факультету столичного університету).
   А поза всім іншим Стьопик ще складав інколи такі собі непогані вірші й співав їх досить непогано під гітару, скромно називаючи себе самого за це поетом. Ще ж Стьопик називав себе жартома представником "гнилої інтелігенції", а свою освіту називав "неповною", віджартовуочись від подальшого уточнення яка саме в нього неповна, середня чи вища, освіта твердженням про те, що всяка освіта завжди неповна, адже навчатися треба все життя, і все одно помреш неосвіченим дурнем, як правило закінчуючи ці й подібні до них філософські твердження своєю найбільшуживаною сентенцією: "і взагалі, пішло воно все на х*й".
   З таким от собі представником соціального, так би мовити, дна і звела доля Славка Пузика, який за цей подарунок був дуже вдячний своїй долі, і не даремно. Адже важко було віднайти когось більш досвідченого за Стьопика в галузі пошуків способів виживання в яких завгодно умовах, а потім і використання цих віднайдених способів на практиці - а одним з найпосутніших аспектів цієї життєдосліджувальної і життєстверджуючої діяльності Стьопика була його просто таки феноменальна здатність завжди віднайти на невидимому тіньовоиу боці життя якісь потаємні важелі, задіявши які, він завжди отримував успішне розв'язання проблем на цьому, так би мовити, світлому боці життя.
   Та що там говорити, ким тільки Стьопик не був, як тільки не заробляв на життя, як тільки не використовував це життя, аби витиснути з нього найбільше користі, в яких тільки житейських морях не бовваніло примхливе вітрило його мінливої планиди. Але одним з найбільших недоліків Стьопика була саме оця примхливість і мінливість його натури - як легко й швидко він загорявся, так легко й швидко згоряв і байдужів до всього. Будучи допитливим і здібним, Стьопик не міг ніяк віднайти якусь певну точку, до якої міг би надовго прикласти ці свої здібності: щойно захопившись якоюсь справою, він досить швидко оволодівав тонкощами цієї справи, доходячи часто до найпосутніших глибинних таїн, але все це йому скоро набридало - його бентежна душа прагнула чогось нового.
   Так Стьопик почав свій дорослий післяшкільний шлях, вспупивши на один з гуманітарних факультетів столичного університету, очевидно ж маючи намір досягти в цій галузі успіхів, і це йому вдалося - адже не даремно в подальшому його називали, жартома й не дуже жартома, поетом і філософом. Та провчившись декілька років в університеті, Стьопик раптом збайдужів до своїх гуманітарних устремлінь і раптом захопився новітньою й перспективною на той час галуззю приватного підприємництва, почавши одночасно з навчанням в університеті підторговувати на столичних ринках. Потім він взагалі покинув навчання, почавши вже не підторговувати, а серйозно торгувати, цілком заслужено називаючи свою тодішню діяльність бізнесом. І в бізнесі він теж досяг неабияких успіхів, але знову ж таки скоро розчарувався в цій своїй діяльності, процвиндрив зароблене і знову кинувся в буремні хвилі захоплення новою діяльністю.
   Ким він тільки не був. Одного разу Стьопик був найближчим підручним у одного з крутих бандитів, котрий невдовзі став депутатом міської ради, зробивши при цьому Стьопика своїм помічником. Та невдовзі цього бандитодепутата "підставили" інші, більш спритні, бандитодепутати, залишивши Стьопикового покровителя без копійки і з перспективою найближчими роками загоряти не на Канарах, а на нарах. І Стьопику не залишилось нічого іншого, як знову змінити галузь своєї бурхливої діяльності, тим паче що йому на той час вже досить сильно набридли депутатські будні.
   Що ж до стосунків із жіночою статтю, то вони не були винятком - Стьопик дуже легко закохувався, і так же легко розкохувався, тобто розчаровувся, і в свої досить молоді роки був уже не один раз одруженим і, звісна річ, розлученим (яким і був на момент знайомства зі Славком). Так от і проходило веселе життя Стьопика: то він захоплювався якоюсь справою, досягав у цій справі неабияких успіхів, заробляючи при цьому непогані гроші, закохувався, одружувався, готуючись вже от нарешті таки стати на якийсь достойний життєвий щабель; то раптом йому це все набридало - і він покидав усі справи, розкохувався, розлучався, починав усе пропивати-прогулювати, знову опускаючись на таке знайоме, зручне і затишне життєве дно.
   Одне слово, Стьопик був, як такий собі рухливий шматок життєвої ртуті: безнастанно і невтомно тикаючись в усі життєві закутки, він дізнавався про таємні привідні пружини в усіх можливих царинах сучасного йому життя і відкладав ці знання в бездонних кладових життєвого досвіду. Як Стьопик мав дуже багато всіляких занять, зацікавлень, коханих жінок, так він багато мав і знайомих, приятелів і друзів, але одного разу зазнайомившись із Славком Пузиком, Стьопик відразу виокремив цього свого нового друга посеред усього іншого загалу друзів. І це відбулося, мабуть, завдяки цій самій ртутній рухливості Стьопиної натури, вірніше, завдяки контрастній протилежності цієї рухливості до зразу ж відчутої Стьопиком твердості і впертості натури Славка Пузика - не дарма ж Стьопик іноді жартома називав Славка Наполеоном.
   Так от Стьопик зі Славком і зійшлися, як два полюси, як дві протилежності: Стьопика привабила в Славкові твердість його характеру, яка мала привести до такої ж твердості досягнень, а Славкові сподобались наслідки нестримності Стьопикової натури, тобто той безмежний і безцінний життєвий досвід, який був наслідком і який тільки й можна було добути завдяки такій життєвій непогамовності, яка вирізняла Стьопика. І в той час, як для Стьопика захоплення незрушною твердістю свого нового друга було скоріше, якщо можна так сказати, чисто естетичною насолодою, то багатий життєвий досвід непогамовного Стьопика став для Славка не раз у реальній нагоді.
   Вже зовсім невдовзі після їхнього знайомства безмежними покладами життєвого досвіду Стьопика Славко скористався повною мірою. Як вже зазначалось, Славко Пузик на той час був заклопотаний пошуком хоч якогось більш-менш пристойного, але все ж достатнього, так би мовити, початкового капіталу, який би дав йому можливість приступити до найголовнішої справи його життя - якнайтіснішого зближення з державною владою, аж до повного з нею злиття, що тільки й зробило б безмежною і безкарною можливість цупити улюблене Славком добро. Саме такий шлях досягнення життєвого успіху був обраний Славком рішуче і безповоротно після прискіпливого вивчення стану сучасних йому суспільних обставин.
   Звичайно, для вивчення цих обставин, як і для початкового пошуку шляхів користання цими обставинами перебування в стані двірника було для Славка дуже корисним, але вже на стадії реальної реалізації життєвих планів статусу і можливостей двірницького стану виявилося замало. Зовсім замало. Та що там казати, не було в статусі двірника у Славка жодної можливості набути в життєвому просуванні хоч якоїсь ваги, тобто набути хоч якоїсь, більш-менш пристойної суми грошей: адже, тільки наявність хоч якоїсь, більш-менш пристойної, суми грошей могла надати комусь хоч якоїсь ваги в сучасних для Славка обставинах.
   "Без папірця ти - какашка, а з папірцем - людина", - проголошувала знаменита ще радянська сентенція, мудрість якої залишилась нагальною і для новітніх післярадянських часів, з тією тільки відмінністю, що тепер цей папірець мав бути не якоюсь там довідкою, чи дипломом, а обов'язково і виключно тільки грошовою купюрою, а вже за допомогою такого папірця-купюри ти міг мати які завгодно і довідки, і дипломи, і майно, і статуси, і так далі - міг мати все, що хотів. Цей секрет існування в нових післярадянських умовах Славко Пузик засвоїв чітко, і нагальність отримання вищої освіти відійшла для нього на дуже задній план, адже маючи гроші, ти матимеш можливість отримати будь-який диплом без будь-якого напруження, та, власне, й наявність якогось диплома, тобто освіти, мала якийсь сенс тільки якщо це приводило до отримання грошей, а коли в тебе вже були гроші - то на якого біса тобі всі ці дипломи й освіта?
   Отже, гроші, гроші й ще раз гроші! І спершопочатку, щоб здобути свої перші гроші, Славко Пузик, не довго думаючи, вирішив піти звичайним, банальним для того часу шляхом - почати й собі підторговувати на столичних базарах, як це тоді робили тисячі й тисячі обездолених співгромадян. Але на щастя на той час у Славка Пузика вже був неоціненний друг Стьопик, котрий і відговорив свого друга-двірника від такого вибору, вказавши всі його недоліки. Стьопик бо ж сам починав свій бізнесовий шлях на Київських базарах і завжди тримав руку на пульсі базарного українського бізнесу. По-перше, на всенародному базарному ринку склалася на той час величезна конкуренція, оскільки тотально безробітний народ всією масою кинувся підторговувати на базарі; по-друге, внаслідок цього всенародного посполитого базарного рушення пропозиція всіляких товарів явно перевищила можливості попиту, адже грошей на покупку всього цього пропоновного краму все одно ні в кого не було.
   А крім того, залізобетонний радянський державний апарат, вірніше частина цього апарату, яка стала державним апаратом незалежної України, після деякого періоду такої собі посттравматичної розгубленості після розвалу СРСР, отямився нарешті і знову різко набув своїх звичних рис радянської залізобетонності, щедро приправленої новими демократично-ліберальними рисами вседозволеності й безкарності. А тому звичайні природні ризики базарно-підторговувального бізнесу були вже на той час доповнені й більш зловіщим і руйнівним ризиком попасти під гарячу руку якогось із новостворених державних контролюючих органів, котрі народжувалися тоді, як гриби після дощу: прийде отак до тебе якийсь державний дядько, назве якусь суму, котрою ти зміг би відкупитися від нього, а в тебе, наприклад, зараз такої суми немає - і все, до побачення, весь твій бізнес котові під хвіст.
   А ще ж податки! Невпинна радянська, тобто, вибачаюсь, українсько-демократична, законодавча турбота щодо процвітання малого й середнього бізнесу розродилася такою неймовірною кількістю законів про податки, що зібрати всі ці закони до купи не було ніякої можливості, але якщо ти навіть сплатив би не всі, а тільки найосновніші з податків, то це набагато перевершило б усі твої прибутки. Тобто, якби ти, наприклад, захотів чесно сплатити усі податки, то для цього треба було б віддати всі до копієчки прибутки - а після чого ти залишився б ще у дуже великому боргу перед державою?!. А який же вихід - тільки іти й "домовлятися" з одним із новостворених податкових державних органів, кількості яких на той час теж уже не можна було перерахувати. А до того ще ж і братки- рекетири, серйозну конкуренцію котрим в "наїздах" на бізнес на той час складали ще й міліція, прокуратура та інші бригади "правоохоронних" органів...
   Одне слово, базарно-підторговувальний, тобто бізнесовий шлях для найбільшого накопичення грошових знаків в найкоротший термін був на той час вже суцільно непридатний, що дохідливо, переконливо і відверто й довів Стьопик своєму новому другу Славкові, за що Славко був дуже вдячний. Стьопик же напоумив Славка й на правильний напрямок пошуку імовірного шляху успішного заволодіння в найкоротший термін достатньою кількістю грошей. Достатньою кількістю грошей для чого - звісно ж, достатньою для того, аби грошей вистачило занести в усі потрібні владні кабінети, щоб і самому врешті залишитись в одному з таких владних кабінетів, посівши одну з державних посад: зовсім просто кажучи, грошей повинно було б вистачити, аби купити прибуткову державну посаду - і після цього вже цілком певно констатувати, що життя вдалося!
   До речі, визначену, як головна в житті, стратегічну лінію Славка на якомога щільніше наближення до державної влади аж до повного з нею злиття цілком схвалював і Стьопик, стверджуючи що це не тільки найкращий, а, можливо, наразі і єдиний спосіб здійснити всі свої найзаповітніші мрії щодо бажання всілякого добра. Стьопик зізнався Славкові, що й сам би обрав такий самий шлях досягнення надійного добробуту, якби був упевнений у надійності самого себе, адже як могла б нестійка й непогамовна натура Стьопика дати змогу упевнити когось у своїй відданості, якщо сам себе Стьопик не міг упевнити у відданості самому собі, бо часто діяв таки всупереч своїм власним інтересам. Тверда ж і вперта вдача Славка, на думку Стьопика, обов'язково повинна привести до найвищих державних посад.
  
  
   Далі буде...
  
  
  
  
  
  
  
 Ваша оценка:

Связаться с программистом сайта.

Новые книги авторов СИ, вышедшие из печати:
Э.Бланк "Пленница чужого мира" О.Копылова "Невеста звездного принца" А.Позин "Меч Тамерлана.Крестьянский сын,дворянская дочь"

Как попасть в этoт список
Сайт - "Художники" .. || .. Доска об'явлений "Книги"