Аннотация: "Від відповіді на стратегічне питання: "Які національні цінності треба захищати?" залежить і те, якою саме має бути система національно§ безпеки в Укра§ні та якою мірою можна визначити рівень §§ достатності" В. Горбулін, А. Качинський
Розділ 1. Теоретичні витоки та обґрунтування напрямків і методики дослідження основ правового регулювання забезпечення національно§ безпеки Укра§ни ..........................................................................12
1.1. Формування загально§ теорі§ безпеки: теоретичні витоки, джерельна база та основні методи дослідження проблем національно§ безпеки Укра§ни.......................................................................................12
1.2. Поняття та загальна методика аналізу і правово§ рефлексі§ національно§ безпеки Укра§ни ..............................................................35
1.3. Поняття та системно-функціональний (діяльнісний) підхід до забезпечення національно§ безпеки ...................................................62
Висновки до розділу .........................................................81
Розділ 2. Об"єкти національно§ безпеки Укра§ни .............................. 88
2.1. Життєво важливі цінності укра§нського народу як об"єкти національно§ безпеки Укра§ни.......................................................... 88
2.2. Демографічно-правові проблеми захисту населення Укра§ни .... 107
2.3. Територія держави як об"єкт національно§ безпеки Укра§ни ...... 137
2.4. Економіко-правові проблеми захисту та примноження національного багатства Укра§ни ....................................................163
2.5. Національна самосвідомість укра§нського народу як об"єкт національно§ безпеки ................................................................... 192
Висновки до розділу .........................................................225
Розділ 3. Основи систематизаці§ законодавства у сфері забезпечення національно§ безпеки Укра§ни ......................................................233
3.1. Наукові засади систематизаці§ законодавства у сфері забезпечення національно§ безпеки ....................................................................233
Висновки до розділу ..........................................................288
Розділ 4. Основи нормотворчості у сфері забезпечення національно§ безпеки .....................................................................................294
4.1. Основні принципи нормативно-правового регулювання забезпечення національно§ безпеки ...................................................................294
4.2. Принципи нормотворчо§ діяльності у сфері забезпечення національно§ безпеки Укра§ни .........................................................316
4.3. Організаційно-правові засади нормотворчості у сфері забезпечення національно§ безпеки: досвід США та ФРН........................................ 329
4.4. Організаційні, правові та змістовні засади формування Стратегі§ забезпечення національно§ безпеки Укра§ни ...................................... 351
4.5. Основні підходи до забезпечення національно§ безпеки Укра§ни в сучасних умовах ........................................................................ 369
Висновки до розділу ..............................................................383
"Від відповіді на стратегічне питання: "Які національні цінності треба захищати?" залежить і те, якою саме має бути система національно§ безпеки в Укра§ні та якою мірою можна визначити рівень §§ достатності"
В. Горбулін, А. Качинський
Однією з важливих рис трансформацій у сучасному світі є переосмислення ролі держави у суспільному житті. Ця роль має тенденцію до зменшення. Водночас зростає роль громадянського суспільства, яке намагається обмежити гіпертрофовані в минулому функці§ держави та встановити дієвий контроль за §хньою реалізацією.
Разом з тим сфера безпеки суспільства продовжує залишатися цариною держави. І це певною мірою виправдано, адже держава передусім є механізмом забезпечення безпечного існування соціуму. В цьому природа й основне призначення держави. Саме безпека соціуму є основним пунктом "угоди", яка укладається між суспільством і найманим ним державним апаратом.
Однак історія людства й укра§нського народу зокрема свідчить, що держава має схильність як до зловживання функцією безпеки, так і до неналежно§ §§ реалізаці§.
Це стосується і мононаціональних держав, де репресі§ проти власного народу здійснюються не за ознаками національності. Ідеологічне оформлення може бути будь-яким. Починаючи від релігійних переконань, класових розшарувань, закінчуючи забезпеченням громадсько§ безпеки, національними інтересами, а потім і "вищими інтересами наці§". Як наслідок - військові хунти, концтабори, диктатори, нічим не обмежена одноосібна влада, яка перетворюється на свавілля. Саме такою є частина історі§ людства, а подекуди і його сьогодення.
Війни, громадянські конфлікти, зубожіння значних верств населення, корупція, організована злочинність, тероризм, голод, репресі§, епідемі§, насильницька асиміляція - все це стало частиною історі§ багатьох народів колишнього СРСР. Виявилося, що залежно від волі керівно§ верхівки механізм державно§ влади може використовуватися для реалізаці§ завдання прямо протилежного самій природі держави - для нищення власного народу.
Наша історична пам"ять спонукає до змін по сьогодні. Безпечне існування і майбутнє народу Укра§ни не повинні залишатися заручниками будь-чиє§ суб"єктивно§ політично§ волі. Наці§ потрібен механізм контролю та корегування діяльності держави у сфері безпеки. Важливо, що для існування такого механізму в Укра§ні є головна об"єктивна передумова - небайдуже до долі наці§ громадянське суспільство, яке нині активно формується.
Однак яким чином громадянське суспільство може задати державі визначені параметри функціонування, зокрема у сфері безпеки? На сьогодні існує лише один спосіб - через правове регулювання сфери забезпечення національно§ безпеки. Отже, встановлення контролю за безпековою функцією держави потребує докорінних змін, у першу чергу організаційних основ правого регулювання забезпечення національно§ безпеки Укра§ни, оскільки існуючі підходи розроблені, як правило, в рамках парадигми - безпека є захистом від загроз, що є одним із проявів теорі§ "насильства" в розумінні природи держави та §§ функцій. Відповідно до цього підходу створюються системи і засоби забезпечення безпеки.
Автор пропонує суттєво скорегувати згадану парадигму і розглядати забезпечення національно§ безпеки не тільки як характеристику захисту від загроз, а і як урегульовані правом суспільні відносини, що відображають стан об"єктів національно§ безпеки. У цьому випадку, за умови правильного розуміння об"єктів національно§ безпеки та належно§ організаці§ правового регулювання §х захисту, вирішальними складовими процесу забезпечення національно§ безпеки стануть аналіз, прогнозування та контроль громадянським суспільством стану об"єктів національно§ безпеки. За такого підходу вся діяльність держави може бути врегульована та оцінена через призму національно§ безпеки шляхом поступового створення відповідно§ галузі права в системі права Укра§ни. Це, у свою чергу, має стати першим кроком на шляху до розбудови договірно§ (безпеково§) моделі держави в Укра§ні.
Слід відзначити, що наукове опрацювання проблем безпеки в цілому і національно§ безпеки зокрема має багату історію і залишається в центрі уваги сучасно§ науки.
Значний внесок у рефлексію проблем національно§ безпеки як соціального явища внесли такі відомі історичні постаті як Платон, Геракліт, Цицерон, Макіавеллі, Гроцій, Сен-Сімон. У §хньому розумінні головною інституцією безпеки є держава, яка захищає власні інтереси.
Особливе місце в осмисленні проблем безпеки в тісному поєднанні з проблемами держави і права, а також у формуванні теоретико-правово§ позиці§ автора належить творчій спадщині Т.Гоббса, І.Канта, Ж.-Ж. Руссо. Система гуманістичних поглядів згаданих мислителів щодо договірно§ (безпеково§) теорі§ походження та природи держави покладена в основу ціє§ роботи. Саме §хні вчення дозволили автору відмовитися від досі вельми поширеного розуміння природи держави, яке багато в чому ґрунтується на модернізованій класиками марксизму-ленінізму людиноненависницькій теорі§ "насильства" і запропонувати укра§нському соціуму інше бачення ролі та місця Укра§нсько§ держави в житті нашого народу.
Іде§ згаданих класиків гуманізму розвивались у роботах відомих вітчизняних учених XIX - початку ХХ століття І. Тарасова, М. Рейснера, П. Лодія, І. Франка, М. Драгоманова, М. Грушевського, Т. Зінківського, В. Липинського. Заслуга укра§нських мислителів кінця ХІХ - першо§ чверті ХХ століть полягає в тому, що внаслідок тривалих пошуків вони поставили в центр історичного розвитку колективний суб"єкт - націю, а також визначили основні умови §§ відтворення та існування.
Проблему безпеки укра§нського суспільства останніми роками досліджували І. Бінько, В. Білоус, О. Бєлов, О. Бодрук, В. Ваганов, О. Власюк, В. Горбулін, О. Гончаренко, А. Качинський, В. Картавцев, Г. Костенко, В. Крутов, Е. Лісіцин, В. Ліпкан, Н. Нижник, С. Пирожков, В. Пилипчук, Г. Перепелиця, Г. Почепцов, М. Панов, В. Паламарчук, Г. Ситник, В. Сідак, М. Стрельбицький, В. Тихий, О. Хомра та ін. У більшості наукових робіт проблему безпеки розглянуто в політологічному, історичному, економічному, військовому та інформаційному, частково правовому аспектах. Соціально-філософські аспекти безпеки досліджувалися В. Анань§ним, О. Дзьобанем, В. Лутаєм, О. Ліснічуком, М. Ожеваном, А. Щуровським, В. Ященком. Вони присвятили сво§ роботи різним проблемам і виходили з різних історичних, соціальних і філософських контекстів, концентруючись при цьому на описі бажаних моделей суспільних відносин.
Між тим проблеми нормативно-правового регулювання забезпечення національно§ безпеки автори торкаються здебільшого частково, лише у зв"язку з аналізом конкретних аспектів забезпечення національно§ безпеки та діяльності відповідних державних інституцій. Багато дослідників намагалися сформулювати універсальні поняття "національна безпека" та "забезпечення національно§ безпеки", однак у відриві від конкретних галузей наук, де ці поняття передбачалося застосувати. Як наслідок до сьогодні відсутнє чітке розуміння національно§ безпеки як правово§ категорі§, що, у свою чергу, не дозволило ґрунтовно розглянути процес забезпечення національно§ безпеки та сформулювати його поняття з позиці§ державно-правового регулювання визначених суспільних відносин, представлених у вигляді системи. Суперечливими залишаються точки зору на об"єкти національно§ безпеки, а також §хнє місце в правовому регулюванні забезпечення національно§ безпеки. Відсутні конкретні підходи до формування системи законодавства та основ нормотворчості у згаданій сфері. Разом з тим завданням науки, на думку автора, поряд з описом бажаних моделей суспільних відносин, має бути також пошук шляхів §х досягнення.
Зазначене дає підстави констатувати, що досі теоретико-організаційні основи правового регулювання забезпечення національно§ безпеки Укра§ни ще не були предметом спеціального наукового дослідження, самостійною науковою проблемою. Здійснення ж такого дослідження дозволить, на думку автора, закласти підвалини формування права національно§ безпеки Укра§ни як теоретично§ та практично§ основи переходу до "договірно§" моделі держави в Укра§ні. Це припущення виконує роль гіпотези запропонованого дослідження.
Таким чином, актуальність обраного напряму дослідження, його фактична нерозробленість і нагальна необхідність у цьому, а також теоретична та практична значущість дано§ проблеми визначили вибір теми, об"єкта і предмета дослідження.
Вибір теми зумовлений також положеннями Стратегі§ національно§ безпеки Укра§ни щодо необхідності вдосконалення правових та організаційних механізмів управління процесом забезпечення національно§ безпеки.
Основною метою монографічного дослідження є створення теоретико-організаційних основ правового регулювання забезпечення національно§ безпеки Укра§ни як бази для майбутнього формування права національно§ безпеки Укра§ни.
Реалізація поставлено§ мети зумовила необхідність послідовного вирішення таких наукових завдань:
- здійснити ретроспективний аналіз теоретичних витоків та джерельно§ бази дослідження проблем національно§ безпеки Укра§ни;
- сформувати логіку та методологію дослідження, засновану на визначенні поняття національно§ безпеки Укра§ни як правово§ категорі§ та поняття забезпечення національно§ безпеки як сукупності суспільних відносин, представлених у вигляді системи;
- визначити об"єкти національно§ безпеки Укра§ни;
- з"ясувати можливість використання характеристик запропонованих об"єктів національно§ безпеки Укра§ни як критері§в оцінки діяльності держави у вказаній сфері;
- виявити закономірності та закласти основи систематизаці§ законодавства у сфері забезпечення національно§ безпеки Укра§ни;
- сформулювати основні принципи нормативно-правового регулювання забезпечення національно§ безпеки та нормотворчо§ діяльності у згаданій сфері;
- на основі вивчення закордонного та вітчизняного досвіду уточнити організаційні, правові та змістовні засади формування Стратегі§ забезпечення національно§ безпеки Укра§ни;
- поглибити уявлення про забезпечення національно§ безпеки Укра§ни в сучасних умовах.
В результаті автором розроблені наукові положення та отримані нові науково-обґрунтовані результати, які в сукупності вирішують важливу наукову проблему - обґрунтування теоретико-організаційних основ правового регулювання суспільних відносин у сфері забезпечення національно§ безпеки Укра§ни.
Дослідивши феномен національно§ безпеки Укра§ни з позиці§ юридично§ науки, автор довів, що національна безпека у правовому розумінні - це сукупність об"єктивно зумовлених, формально визначених, легітимних суспільних відносин, які спрямовані на захист життєво важливих цінностей укра§нського народу, встановлюють допустимі межі характеристик вказаних цінностей і оцінюють соціальну поведінку на відповідність зазначеним характеристикам.
У монографі§ вперше також визначено поняття забезпечення національно§ безпеки в функціонально-діяльнісному плані та з позиці§ системного підходу, що розкриває сутність і зміст процесу забезпечення національно§ безпеки. Це цілеспрямоване формування умов існування та розвитку життєво важливих цінностей укра§нського народу. Розуміння зазначених понять визначило подальшу авторську логіку та методику дослідження, яка застосовується вперше.
Вперше висловлено позицію та обґрунтовано доведено, що об"єктами національно§ безпеки Укра§ни необхідно вважати життєво важливі цінності укра§нського народу, до яких автор відносить: територію Укра§ни, населення, національне багатство та національну самосвідомість укра§нського народу. У монографі§ шляхом аналізу змісту й стану запропонованих об"єктів національно§ безпеки Укра§ни вперше доведено, що §хні конкретні характеристики можуть бути використані як критері§ оцінки громадянським суспільством діяльності держави у вказаній сфері. Вперше також зроблено висновок про системоутворююче значення об"єктів національно§ безпеки для правового регулювання сфери забезпечення національно§ безпеки.
Автором виявлено закономірності та закладено основи видово§ систематизаці§ законодавства у сфері забезпечення національно§ безпеки Укра§ни. Зокрема, доведено існування в системі законодавства Укра§ни міжгалузевого комплексу законодавства у сфері забезпечення національно§ безпеки. Встановлено, що вказане законодавство складається з таких видів як: системоутворююче, правосуб"єктне, спеціальне та функціональне. Вперше дано визначення і здійснено порівняльну характеристику зазначених видів законодавства у сфері забезпечення національно§ безпеки Укра§ни.
Особливу увагу приділено системоутворюючому законодавству. Виокремлено та проаналізовано його рівні: доктринальний, концептуальний, стратегічний, програмний, плановий. Встановлено, які види норм права застосовуються на кожному з названих рівнів, предмет §хнього правового регулювання та необхідний рівень закріплення в законодавчій вертикалі.
В роботі сформульовані та дістали подальшого розвитку основні принципи нормативно-правового регулювання забезпечення національно§ безпеки, до яких автор відніс: принцип єдності та цілісності системи забезпечення національно§ безпеки, принцип законності, принцип професіоналізму і принцип демократизму. Детально розкрито арсенал правових засобів захисту національно§ безпеки, які мають умовну назву "обороноздатна демократія", що вперше розглядається як реалізація принципу демократизму в організаці§ та функціонуванні системи забезпечення національно§ безпеки Укра§ни.
Сформульовані також принципи нормотворчо§ діяльності у сфері забезпечення національно§ безпеки: принцип адекватного відображення у нормативно-правових актах правово§ природи суспільних відносин у сфері національно§ безпеки; принцип правово§ обґрунтованості нормотворчих ініціатив; принцип нерозривності правового регулювання та правового впливу; принцип науковості - ефективного використання досягнень юридично§ та інших наук. Доведено, що правове регулювання сфери забезпечення національно§ безпеки обмежується деякими об"єктивними та суб"єктивними факторами, головними з яких є: визначеність предмета, способів правового регулювання суспільних відносин у сфері забезпечення національно§ безпеки; ступінь урегульованості правом визначених суспільних відносин; стійкість та стабільність відносин у сфері забезпечення національно§ безпеки, які планується врегулювати правом; рівень економічного, матеріально-фінансового забезпечення зазначених відносин. Вказані фактори автор пропонує вважати алгоритмом правотворчо§ діяльності у сфері забезпечення національно§ безпеки.
На основі вивчення закордонного та вітчизняного досвіду зроблено висновок про необхідність формування Стратегі§ забезпечення національно§ безпеки Укра§ни, основу яко§ повинна складати §§ функціональна частина. Функціональній частині має передувати змістовна як сукупність цілей та завдань у сфері забезпечення національно§ безпеки, під які і має формуватися функціональна частина. Остання визначатиме спрямованість діяльності суб"єктів забезпечення національно§ безпеки, цілі, завдання окремих суб"єктів, предмет §хньо§ діяльності, форми та засоби досягнення поставлено§ мети, організацію і порядок взаємоді§ за чотирма основними напрямками, які, за великим рахунком, являють собою основу забезпечення національно§ безпеки: захист населення; захист територі§; захист і примноження національного багатства; захист національно§ самосвідомості укра§нського народу.
Дістали подальшого розвитку організаційні та правові засади формування Стратегі§ забезпечення національно§ безпеки Укра§ни.
Крім цього, дослідження теоретико-правових основ забезпечення національно§ безпеки було б не повним без розширення уявлення про забезпечення національно§ безпеки Укра§ни в сучасних умовах. У монографі§ дістали подальшого обґрунтування та розвитку гуманістичні іде§ щодо посилення несилово§ складово§ захисту національно§ безпеки, оскільки в сучасних умовах забезпечення національно§ безпеки залежить не тільки від стану збройних сил чи спецслужб, а й від низки таких факторів, як економіка кра§ни та §§ конкурентноздатність, добробут населення і його ставлення до влади. Все це є передумовою змін у структурі засобів забезпечення національно§ безпеки. Зі зменшенням ролі силових засобів поступово збільшується роль несилових, що має враховуватись у процесі нормотворчості.
Розділ 1.
Теоретичні витоки та обгрунтування напрямків і методики дослідження основ правового регулювання забезпечення національно§ безпеки Укра§ни
1.1. Формування загально§ теорі§ безпеки: теоретичні витоки, джерельна база та основні методи дослідження проблем національно§ безпеки Укра§ни
Аналіз наукових праць із проблем національно§ безпеки свідчить, що окремі §хні теоретичні витоки мають багатовікову історію. Інші були започатковані у XVIII-XIX століттях. Найзначніший доробок у дослідженнях проблем національно§ безпеки належить ученим ХХ століття.
Перші теоретичні осмислення проблем національно§ безпеки (в сучасному розумінні) стосувалися безпеки в цілому і не виходили за межі повсякденного життя людини, зводилися до розуміння безпеки як відсутності для не§ загроз або зла. У такому значенні термін "безпека" застосовувався, наприклад, давньогрецьким філософом Платоном .
У середні віки поняття "безпека" розширюється до розуміння безпеки як спокійного стану духу людей, які вважають себе захищеними від будь-яких загроз. Середньовічне християнське світоглядне розуміння безпеки поєднувалось із засудженням будь-якого насильства, вбачаючи найвищий гріх у позбавленні людини життя (Августин Блаженний, Фома Аквінський). Мир і безпека є вищим благом. Від Августина Блаженного бере початок ідея "Миру Божого" - мирного порядку, безпеки й злагоди в межах християнських держав. В епоху Відродження й Нового часу така точка зору трансформувалась у проблему безпечних взаємостосунків між державами й пошуку шляхів §х нормалізаці§ (Е. Роттердамський, Г. Гроцій). Наукове обґрунтування дано§ проблеми в сучасному розумінні й певні напрями §§ вирішення містяться у творчій спадщині Т. Гоббса та І. Канта, точки зору яких на сутність безпеки є найхарактернішими в даному контексті .
Завдяки філософським концепціям Т. Гоббса, Д. Локка, Ж.-Ж. Руссо, Б. Спінози й інших мислителів XVII-XVIII ст. у західноєвропейських наукових школах поняття "безпека" починає інтенсивно наближатись до поняття "держава". Починаючи з часів Т. Гоббса, безпека завжди вважалась основою державності, базовим інструментом колективного захисту людини і наці§. Прагнення людей до безпеки стало розглядатися причиною виникнення держави.
У цей період завершується формування "договірно§" теорі§ походження та природи держави як системи поглядів, згідно з якими держава виникає у результаті договору між людьми внаслідок усвідомлення ними сво§х нагальних потреб та інтересів. Згідно з поглядами давньогрецького філософа Епікура держава і право виникають тоді, коли люди укладають між собою угоду з метою забезпечити спільну користь - взаємну безпеку . Ці іде§ підтримував відомий укра§нський філософ і правознавець, прихильник просвітницьких ідей П.Д. Лодій. Він вважав, що метою об"єднання людських спільнот у державу є досягнення безпеки. Державу вчений визначав як нерівне суспільство вільних людей, які об"єднались під однією верховною владою, для досягнення спільно§ безпеки і добробуту .
Підтримуючи саме таку, за змістом "безпекову", теорію походження держави, автор міг би навести власні аргументи на користь згаданого вчення. Однак, погоджуючись з Е.С. Годінером, який визнає, що походження і природа держави - проблема із категорі§ "вічних", і як така вона одночасно невичерпна і тривіальна , автор вважає, що головне питання не стільки у з"ясуванні істини щодо походження держави, скільки в нашому розумінні §§ призначення, сприйнятті нами держави як механізму забезпечення безпечного існування всіх і кожного, а не механізму забезпечення диктату найбільш могутньо§ в економічному сенсі меншості над більшістю. "Договірна" теорія походження держави розглядає державу як витвір волі людини, яка за своєю ініціативою створила форму існування людсько§ спільноти. Якщо ж держава є творінням людсько§ волі, то від ціє§ волі залежить §§ перетворення і виправлення всіх помилок, допущених тими, хто здійснює державну владу. У такому розумінні "договірна" теорія походження держави, на думку автора, слугує найкращим, найнадійнішим фундаментом для перетворень, спрямованих на встановлення пріоритету суспільства та людини над державою та реалізаці§ принципу - "держава для суспільства, а не суспільство для держави". Характерною рисою тако§ держави, як вважав Ж.-Ж. Руссо, є те, що народ перетворюється на суверена і люди, делегуючи державі частину сво§х прав, вступають з нею в партнерські стосунки, а не залишаються невіддільною складовою держави .
На думку автора, настав час переосмислити окремі базові положення щодо природи держави, відносин між населенням і державою за якими продовжує існувати Укра§на. На жаль, з історичною спадщиною нам дісталося розуміння природи держави, засноване на модернізованій класиками марксизму-ленінізму теорі§ "насильства". Свідомо чи несвідомо ми продовжуємо виходити з думки Ф. Енгельса про існування держави як визнання того факту, що суспільство заплуталось у нерозв"язаній суперечності із самим собою, розкололося на непримиренні протилежності, позбутися яких воно безсиле. Щоб ці протилежності, класи з різними економічними інтересами, не знищували один одного в боротьбі, для цього необхідна сила, яка б не допускала зіткнень. Ця сила породжена самим суспільством, проте вона сто§ть над ним і дедалі більше від нього віддаляється. Це, на думку Ф. Енгельса, і є держава . Такою за багатьма параметрами є і наша держава. Тому автор погоджується з М.А. Рейснером, який вважав, що у К. Маркса і Ф. Енгельса самостійна державна влада має незалежність лише для того, щоб відректися від великих суспільних завдань і стати знаряддям для того, для відвернення чого вона існувала: для поглинання одним класом усього суспільства, для його розпаду і руйнаці§ .
Насильство у такому контексті розглядається сьогодні як дія, що не має суспільно-корисно§ мети і пов"язана з неоптимальною моделлю організаці§ використання ресурсів суспільства. У політичній площині насильство є засобом маскування безсилля і неспроможності правлячо§ еліти до конструктивного розв"язання актуальних суспільних проблем, імітацією сили з метою приховати втрати ресурсів, справжню мету правлячо§ верхівки, яка не збігається з суспільно-корисними цілями і, врешті-решт, збереження панування в суспільстві .
Важливо також, що "договірна" теорія походження та природи держави позбавляє державу божественного характеру і дозволяє людині й суспільству критично сприймати наслідки реалізаці§ державно§ влади та вимагати від §§ суб"єктів виконання всіх вимог угоди, за яко§ суспільство наймає державний апарат для захисту сво§х життєво важливих цінностей.
"Договірна" теорія походження держави дозволяє також переосмислити походження права. В континентальній Європі, так само як і в Англі§, право розглядається як природне доповнення до моралі і як одна з основ суспільного життя. Радянські ж юристи розділяли і розвивали ідею, відповідно до яко§ держава в особі законодавця є вищою справедливістю, в той час як західні юристи заперечували таку позицію і з метою відродження традиційно§ іде§ про тісний зв"язок між правом і справедливістю вважали за необхідне звільнитись від усталеного в ХІХ столітті теоретичного зв"язку між державою і правом .
Отже, в даному дослідженні автор виходитиме з "договірно§" теорі§ походження та природи держави.
Між тим, як зазначалося вище, завдання наукового пізнання суспільно§ дійсності не може обмежуватися лише описом бажано§ моделі суспільних відносин. Важливим є пошук §хніх об"єктивних закономірностей, при певній модернізаці§ та використанні яких стане можливим поступовий незворотній перехід до бажано§ моделі суспільних відносин. Щодо договірно§ моделі держави такою об"єктивною закономірністю більшості суспільних відносин є §х "безпекова" спрямованість. Саме тому, на думку автора, існує об"єктивна необхідність у розбудові ново§ галузі права Укра§ни - права національно§ безпеки як основи переходу до договірно§ моделі держави в Укра§ні. Першим же необхідним кроком у цьому напрямку має стати ґрунтовне переосмислення теоретико-організаційних основ правового регулювання забезпечення національно§ безпеки Укра§ни. Переосмисленню підлягають передусім об"єкти національно§ безпеки. Неможливо також вирішити поставлене завдання без формування системи законодавства у сфері забезпечення національно§ безпеки та основ нормотворчості у згаданій сфері. Адже саме турботу про безпеку І. Бентам не без підстав назвав головним предметом законів. Безпека, зазначав І. Бентам, є основою життя, існування, щастя . Безпека народу - те, чим має займатися держава, вважав Т.Гоббс .
Повертаючись до історі§ наукового опрацювання проблеми, необхідно відзначити, що в період XVII-XVIII ст. розпочалися перші спроби теоретично§ розробки поняття "безпека". Так, Зонненфельс уперше розділив поняття "безпека" на безпеку людини та безпеку суспільства. Він вважав, що для конкретно§ людини стан безпеки означає приватну, особисту безпеку, а для держави - стан, при якому відсутні загрози суспільству в цілому . Найбільш характерним для розуміння у згаданому періоді поняття "безпека" є вислів кардинала Франці§ Ришельє: безпека - це категорія набагато вища ніж велич . Безпека власна є найвищий закон у політиці... , - писав Карамзін. При такому теоретичному підході в умовах постійно§ присутності загроз безпека постає як цільова установка, що визначає зміст діяльності держави.
В цілому ж аналіз міфологічних та релігійних джерел, соціально-філософсько§ спадщини минулого дозволив В.В. Горлинському зробити висновок, що людство завжди прагнуло до безпеки як такого стану суспільства, для якого характерні стабільність і гарантія захищеності. Прагнення досягти стану безпеки особою, сім"єю, нацією, людством, оцінка безпеки як соціального блага, усвідомлення суспільством потреб у ній дають підставу характеризувати цей феномен як цінність найвищого рівня - соціально-політичний ідеал .
Поряд із цим розвиток понятійного апарату досліджень проблем безпеки у вказаному періоді свідчить про початок формування загально§ теорі§ безпеки, вдосконалення змісту наук, що досліджують проблеми забезпечення безпеки як людини, так і суспільства.
У російській науковій літературі перші ґрунтовні наукові дослідження проблем безпеки в контексті функцій держави з"явились лише в XIX столітті. Так, І. Тарасов започаткував дослідження проблем забезпечення безпеки через аналіз загроз. Їх систематизація дозволила І. Тарасову розділити загрози на загальні і приватні . У цей період вперше у вітчизняних дослідженнях окреслюються "контури" поняття "державна безпека". Починають застосовуватись і теоретично обґрунтовуватись такі поняття, як "безпека Російсько§ імпері§", "безпека царсько§ Росі§", "безпека держави" та ін.
В часи СРСР термін "державна безпека" був введений у офіційне використання у 1934 р. при утворенні в складі НКВС СРСР Головного управління державно§ безпеки, якому при ліквідаці§ ОДПУ були передані функці§ останнього. При цьому слід відзначити, що термін "державна безпека" значною мірою відображав офіційну точку зору партійного керівництва кра§ни про пріоритет інтересів держави диктатури пролетаріату перед інтересами суспільства в цілому та інтересами особи зокрема - "суспільство для держави".
В 1936 р. термін "державна безпека" був введений до тексту Конституці§ СРСР (пункт "і" статті 14 глави 2) і почав вживатися в нормативно-правових актах, науково-правовій літературі. При цьому протягом тривалого часу вказаний термін застосовувався без будь-яких роз"яснень щодо його значення. І тільки в 50-і роки в юридичній і спеціальній літературі були здійснені перші спроби аналізу зазначеного питання .
Якщо простежити історію розкриття змісту поняття "державна безпека" в наукових виданнях і нормативно-правових актах за період з початку 50-х до кінця 80-х рр., то можна зробити висновок про існування в СРСР низки підходів до визначення цього поняття.
Частина авторів розглядала державну безпеку як стан непорушності суспільного устрою, територіально§ цілісності держави й незалежності у визначенні зовнішньо§ і внутрішньо§ політики .
Окремі автори розглядали державну безпеку як стан захищеності від "підривно§ діяльності" супротивника. При цьому державна безпека СРСР, у §хньому розумінні, полягала у захищеності основ суспільного і державного устрою радянсько§ держави від посягань з боку ворожих соціалізму сил, які здійснювали підривну діяльність .
Можна відзначити науковців, які розкривали поняття "державна безпека" через систему суспільних відносин, які забезпечують захист державного і суспільного устрою .
Крім того, виділяється група авторів, які наполягають на тому, що державна безпека - це не що інше, як здатність радянсько§ держави протистояти ворожим силам і захищати інтереси народу. Безпека радянсько§ держави, на §хню думку, є стан, що характеризується здатністю держави протистояти ворожим силам, які посягають на не§, і захищати інтереси трудящих або всього суспільства (в умовах загальнонародно§ держави) .
У Великій радянській енциклопеді§ термін "державна безпека" трактується як сукупність заходів, які здійснюються для захисту існуючого державного та суспільного устрою, територіально§ недоторканності й незалежності держави від підривно§ діяльності розвідувальних і інших спеціальних служб ворожих держав, а також від противників існуючого устрою усередині кра§ни . У юридичному словнику зазначається, що державна безпека - у СРСР система заходів, спрямованих на охорону політичних і економічних основ радянсько§ соціалістично§ держави та §§ державних кордонів .
В цілому ж слід відзначити, що в СРСР термін "державна безпека" розумівся набагато ширше, ніж "безпека суспільства", що було зумовлене особливостями історичного розвитку суспільства та влади. Сфера безпеки завжди була монополією держави і не тільки в практичному сенсі, а й у теоретичному. Самому ж уявленню про безпеку був притаманний досить обмежений характер. Головним об"єктом нормативно-правового регулювання питань безпеки виступала державна безпека, під якою на практиці розумілася безпека політичного режиму й панівного положення вищо§ партійно-радянсько§ та госпноменклатури. Не випадково в суспільній свідомості склалося відношення до державно§ безпеки як до чогось такого, що протисто§ть суспільству, людині, особистості й від чого необхідно відмовитися, якщо йдеться про демократичний розвиток кра§ни. Вказане чітко проявилося в роки "перебудови", коли в кра§ні розгорнулася критика органів державно§ безпеки, що супроводжувалася §хньою дискредитацією та постійними хвилями реформувань, які продовжуються й досі.
Однак при цьому почав розвиватися й інший процес - переосмислення само§ природи безпеки і практично§ політики в цій сфері. Цей процес, природно, розвивався в самому державному апараті, в тому числі в органах, відповідальних за забезпечення безпеки . Особливо важливо, що зазначений процес почав виходити за межі функціонування державного механізму. Про це засвідчило виникнення низки громадських організацій і незалежних науково-дослідних центрів, які спеціалізувалися на дослідженнях проблем безпеки. Лави вказаних центрів поповнювалися звільненими співробітниками спецслужб, правоохоронних органів, військовими, фахівцями з проблем військового будівництва, міжнародних відносин, кримінологі§. Таким чином, у межах громадянського суспільства почало формуватися коло неурядових організацій, які розробляли проблеми безпеки незалежно від державних органів.
Необхідно також відзначити, що в дослідженнях західних політолого-філософських шкіл поняття "державна безпека" і "національна безпека", як правило, вживаються як синоніми. Це обумовлено особливостями західно§ системи цінностей, де інтереси індивіда мають пріоритет над інтересами держави. Остання покликана слугувати інтересам громадянського суспільства, а не суспільство - інтересам держави. Таке розуміння державно§ безпеки дозволяє погодитися з позицією В.Г. Пилипчука, який визнає державну безпеку лише як форму забезпечення національно§ безпеки у всіх §§ сферах .
Зазначені положення в кінця 80-х років минулого століття остаточно закріпилися у західних політологічних дослідженнях, де обґрунтовувалося значення "людського виміру" в проблемах національно§ безпеки та §§ співвідношення з державною безпекою. Початок було закладено статтею американського професора Річарда Ульмана "Заново визначаючи поняття безпеки", де він дійшов висновку, що вузьке розуміння безпеки, коли акцент робиться тільки на §§ військові аспекти, відволікає від невоєнних загроз, між тим деякі з найбільш небезпечних загроз національній безпеці можуть провокуватися самою державою . У тому ж році було опубліковано роботу англійського вченого Беррі Бузана під назвою "Народ, держава і страх". У цій роботі основою поняття "безпека" визначається саме особистість. Бузан робить висновок, що в деяких випадках сама держава може бути основним джерелом загроз для окремо§ людини, а інтереси безпеки особистості і держави можуть не тільки не збігатися, але іноді навіть вступати в протиріччя .
Ці іде§ стали основою нового підходу до вивчення проблем безпеки, що отримав назву "безпека людини". Вказаний термін було офіційно визнано та застосовано у "Звіті про розвиток людства" , підготовленому в 1994 р. в межах "Програми розвитку ООН", а також у "Харті§ європейсько§ безпеки", прийнятій на саміті ОБСЄ в Стамбулі 19 листопада 1999 р. Разом з тим в офіційних документах ОБСЄ активно застосовується і поняття "людський вимір", яке за змістом відповідає поняттю "безпека людини".
Згодом вказані положення, що значно зблизили поняття державна та національна безпека, були закріплені в основних концептуальних документах з питань національно§ безпеки у багатьох кра§нах, у першу чергу - у посткомуністичних державах Східно§ Європи і колишнього СРСР.
Між тим, на думку автора, поняття "державна безпека" і "національна безпека" необхідно розрізняти. Вони співвідносяться як частина і ціле. Узагальнення визначень феномену "державна безпека", що зустрічаються у вітчизняних і зарубіжних наукових дослідженнях, дає підстави сформулювати розуміння державно§ безпеки як стану захищеності основних інститутів державного апарату.
Теоретичні витоки сучасних вітчизняних уявлень про національну безпеку багато в чому ґрунтуються також на напрацюваннях радянських учених з питань міжнародно§ безпеки. В усякому разі залишити ці дослідження без належно§ уваги в процесі осмислення сучасних проблем забезпечення національно§ безпеки було б невиправданим, адже саме проблеми міжнародно§ безпеки стали, так-би мовити, єдиним "політично виправданим" приводом звернення радянських учених до досліджень західних наукових шкіл та §х часткового врахування при відпрацюванні власних наукових позицій. Щоправда, зазначене врахування здійснювалося досить своєрідним способом: радянські автори, роблячи вигляд, що вони критикують ті чи інші буржуазні теорі§, по суті переймали у сво§х західних колег методологічні підходи, понятійний апарат, аргументацію тощо.
У радянський період, на думку автора, можна виділити три етапи розвитку досліджень проблем міжнародно§ безпеки - ортодоксальний, модернізований і етап так званого нового політичного мислення.
У період панування ортодоксального марксизму-ленінізму (до середини 1970-х рр.) теорія міжнародно§ безпеки, так само як і теорія міжнародних відносин та політологія в сучасному розумінні цих понять, були відсутні. Проблематика, пов"язана з міжнародною безпекою, була розпорошена по розділах таких марксистських дисциплін, як науковий комунізм і історичний матеріалізм (наприклад, у них був розділ "Проблеми війни і миру"). Питання міжнародно§ безпеки в основному фігурували в рамках теорі§ соціалістично§ революці§ .
На другому етапі - модернізованого марксизму (середина 1970-х - середина 1980-х рр.) - у роботах радянських учених з"явилися деякі західні теорі§ та методологічні підходи. Особливо впливовими, хоча й у марксистській інтерпретаці§, стали системний підхід і пов"язаний з ним структурно-функціональний аналіз . У роботах деяких міжнародників з"являється аналіз таких відомих тоді західних теорій, як теорія міжнародних режимів, взаємозалежності, балансу сил, геополітики та ін. .
На вказаному етапі складається радянська теорія міжнародних відносин з наступним залученням до ціє§ дисципліни проблем безпеки . У цей же час тематика "роззброєння" здобуває особливу популярність і розвивається як самостійний напрямок наукових досліджень . Пригадаймо, як тема "роззброєння" пронизувала предмети "Історі§ міжнародних відносин і зовнішньо§ політики СРСР" та "Міжнародного права". Цікаво відзначити, що на радянських учених, які працювали над цією проблемою, помітно вплинули західні ліберальні і глобалістські школи, особливо з досліджень проблем миру - peace research school. Вказане стало наслідком того, що західні вчені, з якими "допускалося" ведення наукових діалогів і дискусій, в основному належали саме до цих парадигм.
Третій етап - нового політичного мислення - приніс істотні новаці§ в дослідження проблем міжнародно§ безпеки. Ідеологи нового політичного мислення практично не приховували того, що вони запозичали на Заході багато ліберальних, соціал-демократичних і глобалістських теорій (економічна, політична і культурна взаємозалежність світу, безглуздість подальшо§ гонки озброєнь, необхідність припинення конфронтаці§ між двома суспільно-політичними системами, а також роззброєння і конверсі§, пріоритетність загальнолюдських інтересів та нагальна потреба співробітництва у вирішенні глобальних проблем та ін.) . Фактично це був перший крок до відмови від класового підходу в питаннях безпеки, його істотна ревізія.
Оцінюючи наукові напрацювання радянського періоду, слід зазначити, що сучасна теорія міжнародних відносин успадкувала від нього досить багату історіографію з питань міжнародно§ безпеки. З методологічно§ ж точки зору цікавим є те, що вказані дослідження розвивалися у жорстких рамках марксистсько§ ідеологі§, яка, за великим рахунком, є частиною глобалістсько§ парадигми.
Радянські вчені не тільки детально вивчали природу міжнародно§ безпеки, а й разом з іншими передовими науковими школами світу дійшли висновку про необхідність багатомірного підходу до трактування цього поняття за рахунок включення в нього як традиційного (військового), так і нових компонентів (економічна, суспільна, екологічна безпека тощо) .
Прагнення побудувати систему глобально§ безпеки, засновану на "загальнопланетарній свідомості", "загальнолюдських цінностях" і спрямовану на вирішення глобальних проблем людства (роззброєння, екологія, демографія, освоєння космічного простору й ін.) було характерне для горбачовського "нового політичного мислення" .
Радянські вчені також детально вивчили такі конкретні аспекти міжнародно§ безпеки, як контроль над озброєннями і роззброєння, конверсія оборонно§ промисловості, регіональні і глобальні режими безпеки, роль міжнародних організацій і права в забезпеченні міжнародно§ безпеки, міжнародний тероризм, механізм формування політики західних кра§н у сфері безпеки, зовнішньополітична думка окремих кра§н та ін .
Разом з тим радянська спадщина є лише обмежено придатною для використання в посткомуністичній дійсності. По-перше, це - ідеологізований (класовий) підхід до аналізу міжнародно§ безпеки (за винятком періоду нового політичного мислення).
По-друге, радянська наука фактично ігнорувала категорію "національна безпека", зосереджуючи свою увагу в основному на проблемах міжнародно§ та державно§ безпеки. Поняття "національні цінності", "національна безпека" були для радянських учених "буржуазними вигадками", винайденими "апологетами холодно§ війни" для обґрунтування агресивно§ імперіалістично§ політики Заходу . Коли ж мова йшла про СРСР або інші кра§ни соціалістичного табору, радянські міжнародники використовували терміни - "безпека СРСР", "державна безпека", залишаючи осторонь такі важливі, у загальноприйнятому розумінні, компоненти національно§ безпеки, як безпека суспільства й особистості. Навіть період нового політичного мислення, який претендував на вихід за рамки класового підходу, не зміг перебороти цей недолік традиційного марксизму. Тому сучасним ученим і політикам довелося освоювати категорію "національна безпека" фактично "з нуля" і в гострих дискусіях вирішувати, яким конкретним змістом наповнити це поняття. Питання лишається відкритим по сьогодні.
По-третє, радянські концепці§ міжнародно§ безпеки були не просто ідеологізованими, вони були вибудовані для періоду конфронтаці§ між двома суспільними системами, епохи "холодно§ війни". У нових умовах, коли змінилося саме поняття міжнародно§ безпеки, геополітична ситуація у світі, старі концепці§ просто перестали відповідати сучасним реаліям.
Що ж до наукових досліджень проблем нормативно-правового регулювання забезпечення безпеки у різних сферах суспільного життя, то необхідно відзначити, що вказані дослідження проводилися виключно в ізольованих один від одного напрямах нормативно-правового регулювання діяльності збройних сил (оборона держави), органів державно§ безпеки (забезпечення державно§ безпеки), органів внутрішніх справ (забезпечення суспільно§ безпеки), а також безпеки праці в промисловості, сільському господарстві, на транспорті, техногенна, екологічна, протипожежна і т.п. безпеки. Ці питання досліджувалися також у рамках багатьох технічних і технологічних наук. Питання ж про створення єдино§ системи та вихідних засад нормативно-правового регулювання забезпечення безпеки особи, суспільства, держави в наукових дослідженнях того періоду не ставилось. Тому загрози, обумовлені специфікою соціального буття, особливостями суспільних відносин, досліджувалися різними суспільними науками без належного залучення юриспруденці§. Ними ж вироблялись і відповідні рекомендаці§ із забезпечення безпеки.
У пострадянський період, коли вітчизняна наука почала активну співпрацю з зовнішнім світом, можна виділити три типи інтелектуальних джерел сучасних досліджень проблем національно§ безпеки. Насамперед - це західні теорі§, які спираються на традиційні парадигми реалізму, лібералізму і глобалізму, а також §хній антипод - постпозитивізм. З огляду на характер проблем, які стояли перед Укра§ною, найбільшою популярністю користувалися реалізм і геополітика. Друге джерело - це російські немарксистські теорі§ (євразійство, іде§ Н.Данилевського, слов"янофільство, погляди російсько§ релігійно§ філософсько§ школи кінця XIX - початку XX століття й ін.). Третє - це реформований марксизм, близький до сучасно§ європейсько§ соціал-демократі§.
Наведене, а також аналіз деяких сучасних вітчизняних наукових напрацювань дозволяє констатувати, що частина економічних, юридичних, математичних наук, політологія, теорія міжнародних відносин, конфліктологія, військові науки, спеціальні оперативні дисципліни з різних сторін звернені саме до проблем безпеки і фактично виступають як спеціальні напрями загально§ теорі§ безпеки - системи знань про захищеність людини від загроз, джерелами яких є соціальне, природне та техногенне середовища.
Про це ж свідчать результати перших досліджень проблем загально§ теорі§ безпеки. Склалося досить чітке усвідомлення того, що завдання забезпечення безпеки людини є досить складною соціальною, економічною, політичною, технічною і науковою проблемою, що потребує §§ вивчення як деякого стану динамічно§ системи, що функціонує під впливом загроз §§ існуванню, і складає предмет міждисциплінарних досліджень .
Загальна теорія безпеки, незважаючи на те, що вона лише формується, в подальшому здійснюватиме вирішальний теоретико-методологічний вплив на процеси формування спеціальних теорій безпеки, основною з яких є теорія національно§ безпеки.
Тут виникає запитання: яке місце загальна теорія безпеки займає в існуючій системі наукових знань і, зокрема, стосовно спеціальних розробок із питань національно§ безпеки, які завдання вона вирішує?
Очевидно, що поки що варто відмовитися від розуміння загально§ теорі§ безпеки як об"єднано§ універсально§ теорі§, що розглядає всі види безпек і виробляє єдині принципи забезпечення безпеки в будь-якій сфері суспільного життя. Ці сфери настільки численні й різнопланові, що спроби об"єднати знання про них на сьогодні можуть призвести лише до утворення "штучного конгломерату", а не системи знань про безпечне існування людини. Неможливо простим додаванням об"єднати знання з медицини і економічних наук, політологі§ і екологі§, юридичних, військових, спеціальних наук, безпеки праці й ін.
Загальна теорія безпеки на сьогодні, на думку автора, може слугувати лише вступом до спеціальних теорій безпеки, причому вступом, у якому розглядаються і розробляються філософсько-світоглядні й методологічні питання безпеки. Оскільки ж особливий інтерес викликають питання безпеки і загроз, породжених самим суспільством, соціальними відносинами, загальна теорія безпеки окреслює ці питання, виділяючи в них передусім філософський, соціологічний і політологічний аспекти. Розгляд указаних аспектів у найзагальнішому виді стимулює подальші, більш спеціальні, поглиблені дослідження. Саме в §хніх інтересах і розробляються названі вище світоглядні й методологічні проблеми загально§ теорі§ безпеки.
Це означає, що нині до основних завдань, які вирішує загальна теорі§ безпеки, можна віднести:
- огляд наукових знань, звернених до проблем безпеки, §хня класифікація, встановлення світоглядно§ основи, рівня розвитку, особливостей різних теорій безпеки, у тому числі обґрунтування необхідності й можливості існування загально§ теорі§ безпеки та розв"язуваних нею завдань;
- вирішення методологічних проблем спеціальних теорій безпеки (у тому числі національно§ безпеки), зокрема, підбір і оцінка дослідницьких підходів, прийомів, методик, що дозволяють більш ефективно розробляти й аналізувати проблеми безпеки;
- аналіз і визначення найбільш фундаментальних понять, якими оперують спеціальні теорі§ безпеки, а відповідно і загальна характеристика відображених цими поняттями явищ;
- філолофсько-соціологічна і політологічна характеристика природи і сутності загроз, які породжуються соціальними силами і факторами;
- розробка загальних і соціально-політичних концептуальних ідей, порівняльний аналіз систем безпеки різних держав і методів §х забезпечення.
За сво§м теоретичним статусом загальна теорія безпеки виступає як особливий напрям досліджень, націлених на вирішення комплексно§, метанауково§ проблеми, і в цьому плані вона нагадує інші аналогічні теоретичні течі§ - метаматематику, системологію, конфліктологію, кібернетику і т.п.). Тому автор не може погодитися з висловлюваною інколи думкою про те, що метанаукою, яка поєднує в собі прикладні аспекти соціальних, воєнних, гуманітарних, технічних, психологічних, біологічних та інших наук з метою дослідження сутності, змісту, методів, форм і засобів забезпечення безпеки особистості і соціальних спільнот різного рівня, на сьогодні виступає теорія національно§ безпеки .
Особливо необхідно відзначити зв"язок загально§ теорі§ безпеки з загальною теорією соціальних систем, оскільки §§ об"єктом виступають ті ж системи, але вона вирішує проблеми §хньо§ стабільності, збереженості, захищеності, безпеки в умовах впливу на них дестабілізуючих сил. Загальна теорія безпеки пов"язана з конфліктологією, оскільки деструктивні впливи, якщо мати на увазі соціальну сферу, так чи інакше поєднані з конфліктними ситуаціями. Загальна теорія безпеки має зв"язок з теорією управління, тому що запобігання і розв"язання конфліктів, недопущення катастрофічних змін системи неможливі без певних інформаційно-управлінських впливів. Отже, загальна теорія систем, конфліктологія, теорія управління, теорія катастроф (можливо й інші аналогічні дисципліни) озброюють загальну теорію безпеки важливими поняттями, закономірностями, принципами, методами пізнання, тобто виконують стосовно не§ специфічні методологічні функці§.
Таким чином, можна зробити висновок, що світоглядну і методологічну базу загально§ теорі§ безпеки складають прогресивні, реалістичні напрямки філософі§, соціологі§, фундаментальні положення низки інших природничих і суспільних наук. У більш спеціальному плані методологічні функці§ стосовно загально§ теорі§ безпеки виконують загальна теорія систем, конфліктологія, теорія управління, теорія катастроф і деякі інші. У свою чергу, сама загальна теорія безпеки виступає як вихідний пункт і методологічна основа для розробки спеціальних теорій безпеки, у тому числі національно§, або, щонайменше, для організаці§ відповідних досліджень у різних сферах суспільно§ дійсності.
Варто підкреслити також, що загальна теорія безпеки не може не спиратися на теорію держави і права. В системі юридичних наук теорія держави та права займає особливе місце, виконуючи як академічну, методологічну, так і прагматичну, практичну функці§. В проблематиці теорі§ держави та права традиційно важливе місце займають питання забезпечення безпеки людини та суспільства. Незважаючи на те, що сьогодні відбуваються процеси переоцінки деяких державно-правових поглядів щодо безпеки, а також корегування уявлень про державу, все ж важко переоцінити значення держави і права, законності, правотворчості та правореалізаці§ як основи механізму забезпечення безпеки окремо§ особи. Для розвитку загально§ теорі§ безпеки в умовах сучасно§ Укра§ни важливе значення має Конституція Укра§ни, Закон Укра§ни "Про основи національно§ безпеки", інші державні нормативно-правові акти.
Відповідно до свого предмета, завдань і місця в системі наукових знань загальна теорія безпеки використовує визначену сукупність дослідницьких методів. При цьому §й немає необхідності розробляти якісь особливі, специфічні методи. Вона використовує підходи, прийоми, методики тих сфер знань, на які спирається і з якими взаємодіє, вирішуючи вказані методологічні проблеми.
Базову, філософську основу застосовуваних методів складають, як уже відзначалося, іде§ й установки реалізму, прагматизму, діалектики. У §х числі можна назвати принципи: реалістичності; об"єктивності; всебічності; конкретності оцінок; системності; єдності історичного і логічного, конкретного і абстрактного, форми і змісту, аналізу і синтезу; зв"язку теорі§ і практики при одночасній опорі на практику та визнання §§ вирішально§ ролі при розгляді питань безпеки; переходу кількісних змін у якісні; розгляду об"єкта в його динаміці і розвитку; виявлення реальних протиріч і стадій §хнього розвитку.
Особливе значення для загально§ теорі§ безпеки мають іде§ й установки системного підходу. Він необхідний при вирішенні згаданих методологічних завдань - з"ясування суті, місця, ролі загально§ теорі§ безпеки в системі наукових знань, визначення змісту і співвідношення вихідних понять. Ще більшою мірою він потрібний для аналізу факторів загроз і співставлення систем (теоретичних моделей) забезпечення безпеки.
На базі ідей і вимог системного підходу використовуються в різних сполученнях й інші наукові методи: емпіричні - спостереження, експеримент, опитування, обстеження; теоретичні - аналіз, синтез, абстрагування, порівняння, узагальнення, формалізація, різного роду математичні прийоми. Варто згадати і так звані евристичні методи індивідуального і колективного характеру, особливо коли вирішуються прогностичні або конструктивні завдання, здійснюється пошук нових ідей, підходів, рішень у сфері забезпечення безпеки.
Таким чином, спираючись на визначені світоглядні положення і названий арсенал методологічних засобів, загальна теорія безпеки досліджує все коло проблем, що відносяться до §§ компетенці§. Найважливішою серед них є з"ясування сутності і змісту вихідних, фундаментальних для всіх спеціальних теорій безпеки понять.
Підсумовуючи викладене, необхідно відзначити, що результатом багатовікових досліджень проблем безпеки стало формування загально§ теорі§ безпеки як системи знань про захищеність людини від загроз, джерелами яких є соціальне, природне та техногенне середовища. Вказаний процес є далеко не завершеним, що, поряд з особливостями історичного розвитку укра§нського суспільства, створює суттєві складнощі для сучасних наукових досліджень та реалізаці§ практичних заходів із забезпечення національно§ безпеки Укра§ни .
1.2. Поняття та загальна методика аналізу і правово§ рефлексі§ національно§ безпеки Укра§ни
Різноманіття сфер людського існування, в яких виникають загрози, істотні розходження як у причинах, які §х породжують, так і в самому характері прояву загроз викликають необхідність проведення різних за галузями, напрямами, змістом та об"єктом наукових досліджень, що дозволяє виробляти відповідні заходи забезпечення національно§ безпеки. Останнє є явищем об"єктивним і пов"язане з тим, що питання національно§ безпеки пронизують фактично всі сфери суспільних відносин і, відповідно, можуть досліджуватись у досить широкому спектрі гуманітарних і технічних наук.
Між тим, у тій чи іншій конкретній сфері наукового пізнання зазначена багатоаспектність неминуче призводить до суттєвих перешкод на шляху до формування однозначного понятійно-категоріального апарату досліджень. Юридична наука тут не є виключенням, а закономірним явищем.
Однозначність термінів, §х тлумачення та сприйняття - найважливіша умова розвитку та використання наукового знання. Наукові та практичні працівники повинні чітко розуміти, про що йде мова, що обговорюється, як сприймаються і тлумачаться поняття й терміни. Можливо, ніде ця проблема не сто§ть так гостро, як у юридичних дослідженнях проблем національно§ безпеки. Наша наука користується звичайною мовою, і тому ні про що істотне неможливо домовитись, якщо немає єдино§ термінологі§ та розуміння значень, які надаються термінам, що застосовуються.
Не буде перебільшенням сказати, що значна частина наукових та організаційно-управлінських суперечок довкола проблем національно§ безпеки виникає у зв"язку з тим, що деякі правові категорі§ мають різні назви та по-різному розуміються. В цьому не було б значно§ шкоди, якби витримувалося правило логіки: перш ніж дискутувати про певний предмет, необхідно точно визначити терміни, якими необхідно користуватись.
Йдеться не про ту багатозначність, яка існує в науці взагалі. Якщо в ній в цілому немає чіткого розуміння якогось терміна чи взагалі використовуються різні терміни при визначенні тих чи інших явищ суспільного життя, це не обов"язково недолік. Справа може бути в тому, що процес розвитку концептуального знання, формування теорі§ ще не закінчився. Багатоваріантність термінів та §х тлумачень у науці може вважатися показником §§ розвитку, формування. Уникнути цього навряд чи можливо. З таких позицій, очевидно, і слід розглядати існуючу нині багатоваріантність визначень змісту термінів та §х тлумачень у різних дослідженнях проблем національно§ безпеки.
Інша справа - невизначеність в окремо взятій роботі, що претендує на науковість. Допускати §§ не слід, оскільки вона може повністю зруйнувати будівлю, що зводиться автором на фундаменті юридично§ теорі§. В науці в цілому неоднозначність можна допустити лише в тому разі, якщо вона не поєднана з неоднозначністю в окремому дослідженні. Поєднання зазначених видів неоднозначності може призвести до повно§ втрати методологічних орієнтирів, що сьогодні має місце в окремих дослідженнях проблем національно§ безпеки.
Тому автор не може погодитися, наприклад, з Г.П. Ситником, який вважає, що досліджувати явища (процеси, об"єкти) у сфері національно§ безпеки сьогодні стало практично неможливо із-за відсутності єдності серед практиків і науковців у методологічному осмисленні термінів (понять), які дають змогу осягнути й дослідити ту чи іншу проблему, а тим більше приймати ті чи інші державно-управлінські рішення у вказаній сфері, які б відрізнялися чіткістю, лаконічністю й однозначністю .
Може скластися враження, що причина багатоваріантності юридичних термінів у дослідженнях проблем національно§ безпеки криється в мовній недбалості авторів. Але якщо дотримуватися ціє§ точки зору, то ми ризикуємо замість глибокого та всебічного аналізу методологічних недоліків понятійно-термінологічного апарату тіє§ чи іншо§ роботи обмежитись констатацією науково§ сумлінності чи несумлінності авторів.
Наявність концепці§ в будь-якій науковій праці - обов"язкова ознака науковості. Недотримання однозначності термінів не дозволяє віднести ту чи іншу юридичну роботу з проблем національно§ безпеки до наукового жанру. Для науки одного здорового глузду замало. Вона потребує не тільки спостережень, а й побудови на §х основі системи понять, розробки теорі§. Паралельно з проникненням у сутність предмета, що вивчається, відбувається процес термінологічного оформлення поняття про цей предмет, триває процес встановлення взаємооднозначно§ відповідності між знаком (терміном) та його значенням. Тільки-но порушується однозначність термінологі§, розвалюється і концептуальне знання, спотворюється авторський задум.
Недотримання вимог одноваріантності та однозначності термінів призводить до необґрунтованості, самонаявності висновків та рекомендацій і тим самим залишає юридичну практику без теоретично§ бази.
Однозначність та одноваріантність термінів у юридичному дослідженні проблем національно§ безпеки, на думку автора, можна забезпечити дотриманням таких методологічних умов:
- розглядом конкретного поняття й терміну в контексті цілісного уявлення про безпеку;
- урахуванням родово-видово§ ієрархі§ понять і термінів на основі системного підходу до забезпечення безпеки;
- переходом від емпіричного до теоретичного рівня осмислення суспільно§ дійсності.
Практична реалізація цих умов при створенні будь-яко§ юридично§ концепці§ національно§ безпеки чи забезпечення національно§ безпеки неможлива без науково§ рефлексі§ - критики та аналізу наукового знання, що проводиться на основі усвідомлення та застосування тих методів і прийомів, які характерні для ціє§ галузі наукових досліджень.
У цьому основа вдосконалення не тільки мови юридичних досліджень проблем національно§ безпеки, й опосередковано через теорію правотворчо§ та правозастосовчо§ діяльності, тобто того, заради чого й існує юридична наука.
Тут слід відзначити, що в сучасній науковій літературі поки що не склалося єдиного розуміння навіть найважливіших категорій та понять національно§ безпеки . На практиці §х відсутність призводить до неадекватності розуміння змісту тих або інших положень, висновків і рекомендацій, які стосуються сфери забезпечення національно§ безпеки Укра§ни та мають для не§ прикладне значення.
На жаль, і серед учених-юристів досі нема єдиного та зрозумілого, схваленого більшістю науковців підходу до визначення ключових понять у сфері національно§ безпеки. Вказана проблема найбільш гучно заявила про себе в процесі підготовки Стратегі§ національно§ безпеки Укра§ни, коли виявилося, що серед провідних фахівців з питань національно§ безпеки Укра§ни відсутні єдині підходи до розуміння найбільш важливих категорій та понять національно§ безпеки. Зазначене фактично поставило під загрозу підготовку одного з найбільш важливих нормативно-правових актів у системі нормативно-правового регулювання національно§ безпеки.
Виявилося, що залежно від того, який зміст вкладається в поняття "безпека", "національна безпека", "державна безпека", "забезпечення національно§ безпеки", не кажучи вже про десятки інших видів безпек та словосполучень з терміном "безпека", що зустрічаються в сучасних нормативно-правових актах і наукових дослідженнях, можуть по різному плануватися і вирішуватися багато практичних питань. Саме тому, перш ніж розглядати проблеми прикладно§ науки, що стосуються національно§ безпеки, необхідно визначитися з понятійною основою.
В свою чергу понятійна основа має визначатися залежно від тих конкретних завдань, які вирішуються в науковому дослідженні та відповідно до предмета й методу тіє§ науки, в межах яко§ воно проводиться.
Так, якщо юридична наука, досліджуючи питання національно§ безпеки, слугує для вирішень проблем нормативно-правового регулювання суспільних відносин у сфері забезпечення національно§ безпеки, то і визначення поняття "національна безпека" має містити ті його характеристики, які важливі саме для нормативно-правового регулювання суспільних відносин. Тобто тут важливо з"ясувати, що являє собою національна безпека з позиці§ суспільних відносин та §х нормативно-правового регулювання, а не, скажімо, з позиці§ розуміння національно§ безпеки як потреби чи інтересу, цінності, хоча й ці питання є важливими для права.
Неврахування цих основних положень, поряд із невизначеністю мети, завдань, сфери наукового пізнання в якій окремі автори досліджують проблеми національно§ безпеки, §х методологічних засад, призводить до неможливості практичного застосування та використання в подальших наукових дослідженнях зазначених напрацювань.
Так, В.А. Ліпкан у монографі§ "Теоретичні основи та елементи національно§ безпеки Укра§ни", аналізуючи об"єкт власного дослідження (національну безпеку), приходить до дещо парадоксального висновку: "Національна безпека як динамічний процес являє собою складний процес, в якому виникнення, зміна і знищення безпеки перебувають у діалектичній взаємозалежності. Через це будь-які намагання дати визначення поняттю "національна безпека" хибуватимуть на неповноту. З урахуванням сказаного, ми зробили спробу окреслити лише деякі, найбільш суттєві, на наш погляд, ознаки, сторони, підходи до можливого розуміння національно§ безпеки".
Зазначений висновок, на думку автора, є не зовсім вірним. Проблема не в тому, що національна безпека є динамічним процесом. Проблема в тому, що національна безпека може досліджуватися з позицій досить широкого спектра гуманітарних і технічних наук. Кожна з цих наук, досліджуючи конкретну складову національно§ безпеки, може сформулювати власне визначення поняття "національна безпека" і, відповідно, оперувати ним. Намагання ж сформулювати згадане визначення в настільки загальному вигляді, щоб задовольнити всі можливі в сучасній науці підходи, є, з одного боку, безперспективними, а з іншого - абсолютно не потрібними, оскільки подібне визначення не можна застосувати в конкретних галузях і сферах науки.
Нез"ясованим поняття "національна безпека" в розрізі організаційно-правових засад забезпечення національно§ безпеки залишили також автори однойменного навчального посібника .
У цьому контексті пригадується відома дискусія довкола поняття "організована злочинність". Не торкаючись численних визначень цього поняття, автори яких здебільшого намагаються одночасно дати визначення явища й охарактеризувати його, слід виділити три основні групи зазначених визначень, які, залежно від того, що покладено в основу визначення, можна поділити на такі групи: суто кримінологічні, в основу яких покладено поняття "злочинності". Це, наприклад, визначення, що міститься в Законі Укра§ни "Про організаційно-правові основи боротьби з організованою злочинністю" , де організована злочинність визначається як сукупність злочинів, що вчинюються у зв`язку зі створенням та діяльністю організованих злочинних угруповань. Інша група складається з визначень, які розглядають організовану злочинність як сукупність організованих злочинних угруповань та §х учасників , тобто в основі знаходиться суб`єкт організовано§ злочинно§ діяльності. І, нарешті, до третьо§ групи належать визначення, де в основу покладено кримінально-правове поняття злочину як ді§ чи бездіяльності - це створення злочинних угруповань та §х злочинна діяльність . Всі зазначені підходи мають "право на існування", оскільки вирішують завдання, що ставляться сьогодні перед науками, в надрах яких вони сформувались.
Це ж стосується і численних визначень поняття "національна безпека". Перш ніж використати або критикувати той чи інший варіант згаданого визначення необхідно чітко з"ясувати - в надрах яко§ науки воно сформовано і, відповідно, для чого може бути використане. Критика також має бути предметною, тобто критикувати політологічне поняття можна виключно з позицій політологі§, а не, скажімо, з позицій соціологі§ чи права.
Позитивний приклад. Качинський А.Б. у роботі "Безпека загрози і ризики: наукові концепці§ та математичні методи" також наводить політологічне визначення поняття "національна безпека", однак далі він уточнює його відповідно до об"єкта свого дослідження та застосованих ним методів і робить висновок, що в його праці національна безпека - це складна багаторівнева функціональна система, в якій здійснюється постійна взаємодія й протиборство з загрозами, як внутрішніми, так і зовнішніми .
Відзначимо також, що при опрацюванні поняття "національна безпека" як категорі§ юридично§ можна обійтись без філософських, політологічних, соціологічних та інших підходів до його вивчення. Навпаки, §х залучення до юридичного дослідження дозволяє глибше проникнути в сутність згаданого явища, вивчити всі найбільш важливі сторони суспільних відносин у сфері національно§ безпеки, які планується врегулювати нормами права або ж уточнити зміст уже існуючих норм.
Як зазначалось вище, проблеми безпеки укра§нського суспільства в наукових працях останніх років розглянуто переважно в соціально-філософському, історичному, політологічному, економічному та інформаційному аспектах.
Як і в західних дослідженнях, у вітчизняній науці чітко намітилася тенденція відходу від концепці§ "державно§ безпеки" і перенесення центру ваги на більш глобальний рівень вирішення проблеми - національну безпеку. Хоча і там, і в нашій кра§ні існує проблема з невизначеністю поняття "безпека". Термін "безпека" в науковій літературі застосовується досить багатозначно. Іноді безпека розглядається як мета, в інших випадках - як концепція, у третіх - як навчальна дисципліна.
Як зазначалося вище, на стаді§ формування перебуває загальна теорія безпеки, без залучення яко§ неможливо погодити між собою поняття "національна безпека", "безпека особи", "міжнародна безпека", "суспільна безпека", "державна безпека".
У принципових питаннях при визначенні поняття "безпека", як і раніше, йдеться або про здатність (іноді властивості, якості) визначено§ системи протистояти посяганням, або про стан об"єкта, що характеризується захищеністю від загроз, або відсутністю само§ можливості руйнівного впливу.
Між тим, відбулося істотне розширення уявлень про безпеку як щодо об"єктів посягань, так і стосовно джерел загроз. Розширення змістовного поля поняття "безпека" не могло не привести до нових інтерпретацій цього терміна. Зокрема, російські вчені поставили запитання - наскільки вірним є визначення безпеки в суто насторожуючому плані ? У багатьох традиційних політологічних парадигмах безпека визначається як відсутність загроз або здатність системи ефективно зустріти і попередити потенційні загрози. Але подібне визначення не містить позитивного бачення безпеки: що ж відбувається після того, як виклики і загрози нейтралізовані?
Низка російських учених спробували вирішити цю проблему, ввівши диференціацію понять "стабільність" і "безпека" . На §хню думку, стабільність - це ритм життєдіяльності систем, §хня пульсація, конфлікт позитивних і негативних факторів розвитку суспільних відносин без переходу за межі допустимого, за граничні рамки комунікаці§ в конфліктній ситуаці§. Наприклад, що важливо для нас, за рамки права. Безпека - це одночасно і межі допустимого, і можливість повернути систему до стану стабільного, стійкого розвитку після впливу зовнішніх або внутрішніх факторів .
Інша група російських учених, посилаючись на скандинавську школу досліджень проблем захисту миру, вважає, що безпеку потрібно визначати як суспільний порядок, який забезпечує не тільки захищеність соціуму, а й сприятливі умови, які дозволяють найбільш повно розкрити творчий потенціал індивіда, соціальних груп, етносів і націй .
Потрібно відзначити, що подібні підходи до визначення безпеки як у російській, так і в укра§нській науці поки складають очевидну меншість. Реалізм і геополітика, будучи домінуючими парадигмами радянсько§ та пострадянсько§ теорі§ міжнародних відносин, не сприяють закріпленню цих поглядів і зберігають традиційне (тобто насторожуюче) визначення поняття "безпека".
При цьому на майбутнє слід урахувати, що більшість російських шкіл теорі§ міжнародних відносин поступово відходить від розуміння міжнародно§ безпеки як феномену, який належить винятково до військово-політично§ сфери. Замість цього застарілого, вузького підходу застосовується багатомірне, комплексне розуміння міжнародно§ безпеки, яке включає не тільки військові, а й інші фактори - економічні, соціальні, демографічні, екологічні, культурні, інформаційні тощо . Вказане, на думку автора, є свідченням розширення змісту безпеки і в теорі§ міжнародних відносин, що, безумовно, поставить питання про відмову від реалізму і геополітики як домінуючих парадигм теорі§ міжнародних відносин. Крім того, як справедливо відзначає О.В. Литвиненко, однією з основних характеристик сучасно§ системи міжнаќродних відносин, сучасного світу взагалі є задекларована міжќнародним співтовариством відмова від принципу державних інтересів. Цей принцип визначав міжнародні відносини з поќчатку Нового часу. Проаналізувавши нормативно-правові акти ООН, ОБСЄ та інших міжнаќродних організацій, О.В.Литвиненко обґрунтовано стверджує, що суверенітет держави вже не є абсолютною цінністю, пріоритетного значення набуває пробќлема гарантування прав людини .
Отже, безпека - складне, в першу чергу суспільне, явище, багатопланове і багатогранне у сво§х структурних складових і проявах, які відображають суперечливі інтереси у відносинах різних соціальних суб"єктів. Нерідко одні з них прагнуть забезпечити свою безпеку за рахунок інших або не зважають на інтереси безпеки інших людей, груп, народів.
Оскільки ж основним регулятором суспільних відносин виступає право, то, у методологічному плані, важливо отримати цілісне, максимально наближене до об"єктивного стану речей уявлення про безпеку як суспільне явище. При цьому, оскільки при дослідженні проблем національно§ безпеки у перехідних умовах часто виникають проблеми інтерпретаці§ суперечливих фактів, гносеологічні труднощі співвідношення дискретного й безперервного, для отримання нового знання доцільно керуватися принципом доповнюваності .
Насамперед необхідно відзначити, що життя людей за всіх часів було небезпечним. З моменту народження людину підстерігають численні небезпеки: голод, хвороби, природні стихі§, техногенні катастрофи. Але юридична наука і практика в основному мають справу із загрозами у сфері діяльності людей, тому тут причиною загроз завжди виступають саме певна діяльність, поведінка людей . При цьому, як правило, людям властиво дбати в основному про власну безпеку, досягати §§ за рахунок інтересів інших людей. Тому право, на думку автора, крім регулювання суспільних відносин, має й інше покликання - обмежувати его§стичні й ворожі устремління, підтримувати правила мирного співіснування.
Це ж стосується і міжнародного, міждержавного рівня. В умовах наростаючо§ глобалізаці§, взаємозалежності держав і народів, наявності значних арсеналів збро§ масового ураження безпека в системі суспільних відносин стає неподільною. Отже, з посиленням ролі права у сфері забезпечення національно§ безпеки можна говорити про формування нового завдання права - забезпечення рівності безпеки для всіх членів суспільства і світового співтовариства.
І все ж, буквально дослівно безпека означає відсутність загрози. Таке визначення називають безпекою у вузькому значенні цього терміна. Для нормативно-правого регулювання суспільних відносин таке визначення має досить умовний характер, оскільки в реальному житті ситуаці§ з повною відсутністю загроз зустрічаються досить рідко.
Більш важливим для права є широке значення безпеки, яке полягає у взаємоді§ індивідів і соціальних суб"єктів із численними обставинами і факторами, що здійснюють на них негативний вплив. Запобігання, ослаблення, нейтралізація цих впливів, які завдають збитку нормальному існуванню людей, соціальних об"єктів, а також підтримка §хньо§ життєдіяльності на рівні не нижче гранично допустимих (критичних) значень дає уявлення про безпеку в ширшому розумінні, ніж про суспільні відносини, які можуть бути врегульовані правом.
Разом з тим існують ще кілька значень безпеки як суспільного явища.
Так, вона може розглядатись як потреба. Люди відчувають потребу в таких умовах існування, коли §хньому життю, власності, благополуччю не загрожують будь-які негативні фактори. Цій потребі притаманний об"єктивний характер, оскільки всі люди вразливі, незалежно від §хніх фізичних даних, ступеня багатства й належно§ §м влади. Потреба в безпеці реалізується як на індивідуальному, так і на колективному (груповому), суспільному рівнях. Варто наголосити, що на відміну від багатьох інших потреб, потребу в безпеці, враховуючи постійну наявність загроз, неможливо повністю задовольнити. Вона присутня завжди і вимагає постійно§ уваги. Цікаво, що одне з давньогрецьких значень терміна "безпека" перекладається як володіння ситуацією .
У свою чергу суб"єктивне усвідомлення потреби знаходить вираження у формі блага чи інтересу, який стимулює і спрямовує діяльність людей і захищається правом. Блага, інтереси є багатогранними явищами й відображають різні потреби, в тому числі потребу в безпеці, яка відноситься до базисних, першочергових потреб людей і соціальних спільнот, тому захищається правом першочергово.
Крім безпосередніх благ, інтересів безпеки особистості й суспільства, пов"язаних із наявністю різних загроз існуванню визначених суб"єктів, існують життєво важливі цінності індивідів, соціальних спільнот, народів, на які посягають протидіючі §м суб"єкти (індивіди, соціальні спільноти, народи) і які також потребують відповідного захисту. Їх захищеність забезпечує необхідні умови для повноцінного існування й успішного розвитку індивідів і соціальних суб"єктів, що, крім іншого, відповідає потребам безпеки.
В особливу групу виділяються блага, інтереси власне забезпечення безпеки. Це стосується діяльності спеціальних органів і сил, які захищають безпеку, а також сил і засобів, які ними застосовуються.
Що стосується життєво важливих інтересів, посилання на які присутні у багатьох визначеннях національно§ (і не тільки національно§) безпеки , то, на думку автора, у даному контексті використання цього терміна потребує уточнення. Точніше було б говорити про захист життєво важливих цінностей, а не інтересів, оскільки інтерес - це причина дій індивідів, соціальних суб"єктів, яка визначає §хню поведінку і породжується безпосередньо мотивами, помислами, ідеями індивідів . В одному з рішень Конституційного Суду Укра§ни, зокрема, зазначається, що "у загальносоціологічному значенні категорія "інтерес" розуміється як об"єктивно існуюча і суб"єктивно усвідомлена соціальна потреба, як мотив, стимул, збудник, спонукання до ді§; у психологі§ - як ставлення особистості до предмета, як до чогось для не§ цінного, такого, що притягує. В юридичних актах термін "інтерес", враховуючи його як етимологічне, так і загальносоціологічне, психологічне значення, вживається у широкому чи вузькому значенні як самостійний об"єкт правовідносин, реалізація якого задовольняється чи блокується нормативними засобами" .
Тому захищеність спонукальних до дій факторів як основа національно§ безпеки, на думку автора, звучить, м"яко кажучи, не логічно. Інтереси, як вірно відзначив Конституційний Суд Укра§ни, можуть задовольнятися або не задовольнятися, але не захищатися.
Наведене положення стосується і потреб які являють собою вихідні внутрішні детермінанти, що визначають предметність і спрямованість діяльності будь-якого суб"єкта. На відміну від потреби, інтереси суб"єктів спрямовуються не стільки на предмет задоволення, скільки на ті соціальні інститути, установи, норми, взаємини у суспільстві, від яких залежить розподіл цінностей, що забезпечують задоволення потреб .
Інша справа, якщо йдеться про інтереси національно§ безпеки як про причини, що зумовлюють необхідність захисту національних цінностей. Необхідно відзначити, що, скоріше за все, ототожнення національно§ безпеки із захистом національних інтересів відбулося через некоректне використання напрацювань західних, насамперед американських політологів. У західній політологі§ відзначається тісний зв"язок національно§ безпеки і національних інтересів. Але там ідеться про інтереси національно§ безпеки або про інтереси збереження фундаментальних цінностей демократі§.
Все це не означає, що при аналізі поняття "національна безпека" необхідно відмовитися від поняття "національні інтереси". Йдеться лише про уточнення §хнього співвідношення. Не національну безпеку потрібно виводити із національних інтересів, а, навпаки, в основі національних інтересів знаходиться національна безпека. Національні інтереси - це суб"єктивне усвідомлення основних, життєво важливих потреб кра§ни. Безпека є саме такою потребою. Тому точніше говорити, що основний національний інтерес Укра§ни - забезпечення §§ безпеки.
Разом з тим необхідно визнати, що в нормативно-правових актах Укра§ни та науковій літературі є цілком стійке словосполучення "захищеність інтересів". Зрозуміло, що тут мається на увазі не захищеність потреб. Це словосполучення, на думку автора, можна розуміти в двох значеннях:
- як захищеність права суб"єкта на ті або інші особисті й суспільні блага або цінності (для прикладу, ст. ст. 44, 127 Конституці§ Укра§ни). Тут реалізується принцип - захищати сво§ інтереси означає захищати сво§ можливості ;
- як захищеність самих життєвих благ і цінностей, тобто матеріальних і духовних явищ, §х властивостей і якостей, які мають певну значимість для суб"єкта.
З ціє§ позиці§ стає зрозумілим, чому в Законі Укра§ни "Про основи національно§ безпеки Укра§ни" поняття "національна безпека" визначається через "захищеність життєво важливих інтересів людини і громадянина, суспільства і держави", а "національні інтереси" через "життєво важливі матеріальні, інтелектуальні і духовні цінності Укра§нського народу". Тому, виходячи з даного тексту, "захищеність життєво важливих інтересів" можна тлумачити як захищеність життєво важливих цінностей.
Безпека як соціальне явище та цінність знаходить своє відображення також у відчуттях індивідів. Аналізуючи поняття "суспільна безпека" В. Тихий та М. Панов зазначають, що суспільна безпека як об"єктивно існуюча реальність, відбивається у суспільній свідомості, створює певний суспільний настрій і формує масові та індивідуальні стереотипи, що характеризуються відчуттям захищеності інтересів, охоронюваних правом, наявністю почуття безпеки щодо різного роду загроз, у тому числі злочинних посягань, а також відсутністю страху перед ними .
Безпека у цьому плані має значення суб"єктивного уявлення індивідів про відсутність (наявність) загроз своєму існуванню. Вказане допомагає індивідам корегувати лінію поведінки й уникати загроз. Зміни ставлення до речей, які тебе турбують, - зазначав з цього приводу римський імператор Марк Аврелій, - і ти будеш від них у безпеці . Між тим, відчуття безпеки (загрози) може бути оманливим і не відображати реально§ ситуаці§. Справа в тому, що не всі загрози можуть сприйматись органами чуття людини. Це особливо стосується загроз, що походять від інших людей.
Можливість жити, не піддаючи себе різним загрозам, високо цінується в суспільстві й охороняється правом. Це означає, що безпека, крім іншого, має форму внутрішньо§ цінності й реалізує себе в індивідуальній і суспільній свідомості, а потім і в правосвідомості. Характерно, що цій цінності притаманний універсальний характер і вона визнається в якості фундаментально§ всіма цивілізаціями і народами. Хоча, зрозуміло, існує певна відмінність в оцінках, яка відображає ціннісні орієнтири різних соціальних суб"єктів.
Як правило, згадана відмінність в оцінках формується під впливом тіє§ або іншо§ конкретно§ ситуаці§. В умовах миру, у розміреному і спокійному житті цінність безпеки відходить на другий план і не актуалізується. Соціальні потрясіння, війни, терористичні акти загострюють §§ значення, виводять у число найбільш пріоритетних цінностей. Наприклад, поді§ 11 вересня 2001 р. буквально перевернули суспільну свідомість у США та в деяких, як у нас говорять, найбільш демократичних кра§нах Європи. Для американців та британців цінність безпеки (особисто§ і національно§) виявилася вищою за цінності особистих прав і свобод людини, які мали найвищий статус. Вказане було негайно відображене в законодавстві цих кра§н і почало використовуватись у правозастосовній практиці.
Так, лише два дні поспіль після теракту 11 вересня Сенат США схвалив "Акт по боротьбі з тероризмом" (Combating Terrorism Act of 2001), який розширив можливості поліці§ та спецслужб по прослуховуванню приватних переговорів і моніторингу мережі Інтернет. Тепер для організаці§ стеження за користувачами всесвітньо§ мережі ФБР не потрібно одержувати дозвіл суду, будь-який прокурор США може санкціонувати встановлення системи спостереження Carnivore, яка знаходиться на озброєнні ФБР. До прийняття зазначеного нормативно-правового акту використання ціє§ системи жорстко регулювалось і контролювалося судовими органами США. Тепер прокурор може дозволити спостереження за особою на 48 годин без санкці§ суду.
ФБР отримало можливість проводити таємні операці§ в кра§ні з мінімальними, за правовими стандартами США, формальностями. Для цього достатньо наявності у ФБР "вагомих підстав" вважати, що підозрювані є членами терористично§ групи або агентами іноземно§ держави.
При Пентагоні створене нове бюро "Оперативно-інформаційного реагування". Завдання - побудувати на основі останніх технологій своєрідну пошукову систему, яка з метою виявлення підозрілих осіб чи груп зможе мати доступ практично до всіх існуючих баз даних. Контрольованою стане і суто особиста інформація: електронна пошта, дані анкет, кредитні та телефонні рахунки і т.д.
У Великій Британі§ після терактів 11 вересня основним законодавчим актом, який суттєво обмежив права і свободи громадян, став закон "Про боротьбу з тероризмом, злочинністю і безпеку" від 14 грудня 2001 р. Уряд Велико§ Британі§ визнав, що норми цього закону в частині взяття й утримання під вартою без рішення суду порушують норми Європейсько§ Конвенці§ "Про захист прав людини і основних свобод" , але мотивує це терористичною загрозою. Закон передбачає можливість безстрокового тюремного ув"язнення іноземців, які підозрюються у причетності до терористично§ діяльності, без пред"явлення обвинувачення. Щоправда, будь-хто з них може звільнитися за умови негайного ви§зду з територі§ Велико§ Британі§. Ці та інші положення закону явно обмежують права і свободи людини. Самі ж громадяни, виходячи з аналізу суспільно-політично§ ситуаці§ у вказаних кра§нах, проти жорстких антитерористичних заходів не заперечують.
Вказане дає підстави для висновку, що безпека як суб"єктивне уявлення індивідів про відсутність (наявність) загроз своєму існуванню відіграє неабияку роль у нормативно-правовому регулюванні суспільних відносин у сфері забезпечення національно§ безпеки. За певних обставин зазначене суб"єктивне уявлення може створювати достатні умови для докорінно§ зміни законодавства.
Звідси виникає інша проблема - можливість маніпулювання суб"єктивними уявленнями громадян про власну безпеку заради досягнення певних цілей.
У цьому контексті необхідно пам"ятати, що в Укра§ні, вся історія яко§ була нескінченною низкою воєн та інших важких випробувань, цінність безпеки завжди відносилася до визначальних. Зберігає своє значення вона й сьогодні. Саме суб"єктивне сприйняття народом Укра§ни власно§ та національно§ безпеки, на думку автора, дозволило зберегти Укра§ну від розколу під час президентських виборів 2004 року.
Досить розповсюдженим є розуміння безпеки як певних суспільних відносин (відносини безпеки), які характеризуються взаємною довірою, відсутністю у сторін агресивних намірів. У діях людей, які прагнуть добра, відзначав Марк Тулій Цицерон, якнайповніше відображаються відносини, що характеризують безпеку в людському суспільстві .
З метою закріплення відносин безпеки, гарантування себе від §хніх порушень між людьми, народами, державами встановлюються й нормативно закріплюються норми і принципи безпечного існування, укладаються договори про мир, ненапад, колективну безпеку.
Відносинам безпеки може бути притаманний і суб"єкт-об"єктний характер, тобто вони можуть виражати вимоги людей до матеріальних об"єктів, використання яких вимагає вжиття підвищених заходів безпеки.
З точки зору суспільного явища поширеним є також розуміння безпеки як стану захищеності життєво важливих цінностей. За такого підходу безпека сприймається як певний процес і визначений результат. На думку автора, суттєво, що яким би важливим не був результат, він є лише "вінцем" складного процесу забезпечення безпеки, пов"язаного з підтриманням оптимальних параметрів життєдіяльності об"єкта, прогнозуванням і протидією різним загрозам. У межах функціонально-діяльнісного підходу до безпеки виділяються мінливі умови, алгоритми і стаді§ (етапи) реалізаці§ заходів безпеки. Основним у розумінні цього процесу є те, що забезпечення безпеки - це завдання, яке реалізується безперервно, завжди, за будь-яких умов і обставин.
Зазначена "процесуальна" властивість безпеки має враховуватись у процесі нормативно-правового регулювання забезпечення національно§ безпеки. Система права і система законодавства у сфері забезпечення національно§ безпеки мають стати дійсно системами, у повному розумінні цього поняття, адже в єдине ціле потрібно поєднати й нормативно врегулювати складний процес - від розробки і прийняття доктринальних засад, концептуальних ідей, стратегічних замислів до §хньо§ реалізаці§ через конкретні заходи забезпечення національно§ безпеки.
У суспільному зрізі безпека може розглядатись у якості функці§. Функці§ безпеки проявляються в основному як відповідні функці§ держави, як повноваження певних державних органів щодо спеціальних дій і заходів, спрямованих на захист людей, власності, природних і соціальних об"єктів від різних загроз.
У сучасних умовах основним суб"єктом забезпечення безпеки є держава, яка здійснює функці§ в цій сфері через органи державно§ влади.
Людська історія виявила низку закономірностей, що характеризують функцію безпеки:
- суспільний прогрес не усуває і не скасовує загрози;
- зростання могутності людей над природою супроводжується і збільшенням масштабу загроз людству;
- у міру диференціаці§ суспільства та ускладнення його організаці§ розширюється і спектр загроз;
- загрози не є незмінними й модифікуються разом із розвитком суспільства;
- системи безпеки є невід"ємним атрибутом складних соціальних систем і організацій;
- недооцінка або ігнорування проблем безпеки на всіх рівнях соціально§ організаці§ не тільки призводять до тих або інших утрат, а й врешті-решт неминуче ведуть до падіння життєздатності (конкурентноздатності) і навіть загибелі відповідних §§ елементів (суб"єктів).
Таким чином, безпека - складне суспільне явище, яке проявляється в суспільному житті в різних якостях: як потреба, інтерес, відчуття, мета і результат спеціально§ діяльності, цінність, суспільні відносини, процес, соціальна функція.
В цілому ж необхідно відзначити, що в контексті суспільних відносин безпека має неабияке значення. Безпека створює необхідні умови й передумови для творчо§ діяльності людей, поліпшення §хнього добробуту. Не випадково Ш. Монтеск"є у фундаментальній роботі "Про дух законів" дійшов висновку, що безпека - це перша форма свободи . Право ж, за визначенням Г.В.Ф. Гегеля, є царством реалізовано§ свободи , тією §§ сферою, в межах яко§ соціальний суб"єкт, спроможний приймати адекватні суспільним закономірностям рішення, є вільним у виборі варіанту діяння і безперешкодного його здійснення.
Звідси висновок, який претендує на концептуальну новизну, - сутність права може бути розглянута через категорію "безпека", а не тільки через категорію "свобода". Сфера безпеки є сутнісною рисою права. Вона виступає найголовнішим і фундаментальним принципом побудови правово§ системи, галузей права та §х інститутів з точки зору забезпечення безпечного функціонування і розвитку суспільних відносин .
Існуюча сфера безпеки соціального суб"єкта як сутність права виявляє себе в різних правових явищах - нормах права, суб"єктивних правах і обов"язках, правових принципах, правовідносинах тощо, кожне з яких у властивій йому формі відображає сферу безпеки того чи іншого суб"єкта (суспільства, наці§, держави, людини).
Сфера безпеки є єдністю протилежностей - безпеки як варіантів діянь, що §й відповідають, і загрози як обмеження кількості цих варіантів, але й остання за своєю сутністю є безпекою.
Загрозу як об"єктивно обумовлене обмеження свободи вибору, на думку автора, слід відрізняти від абсолютно§ безпеки, яка може існувати виключно у формі суб"єктивного уявлення соціального суб"єкта про власну безпеку. Саме абсолютна безпека є протилежністю реально§ безпеки, шляхом до свавілля, загроз. Тому якщо безпека є проявом необхідності, то загроза є результатом випадковості, хаосу.
Разом з тим різні соціальні суб"єкти мають неоднакові можливості пізнавати об"єктивні умови свого життя, діяти на цій основі. Тому в суспільстві створюються різноманітні механізми, що притаманними §м засобами сприяють забезпеченню безпеки чи протидіють проявам загроз (звича§, мораль, релігія, право, політичні норми тощо). Отже, не тільки право, а й деякі інші суспільні явища відображають сферу безпеки соціального суб"єкта. Наприклад, наука, політика. Проте кожному з них властиві як власна сфера безпечного суспільного життя, так і засоби §§ досягнення та забезпечення.
Право ж як сфера безпеки характеризується тим, що воно є проявом:
- взаємоді§ соціальних суб"єктів;
- у першу чергу діянь, що знаходять своє зовнішнє вираження у вигляді дій чи бездіяльності;
- поєднання безпеки суспільства і його членів;
- визначення меж безпеки суспільством, а не окремою людиною;