Ми сидимо в тебе вдома на балконi десятого поверху. У кiмнатi грає музика, що я її понамiшувала у плей-листi. А ще в нас є пачка цигарок, запальничка й пляшка "Швепсу". Ти щось розповiдаєш про свої пригоди, тобi подобається демонструвати менi свої шрами. У вiдповiдь на це я лише посмiхаюся, i далi дивлюся на небо, де намотують вже n-не коло ластiвки . Хтось менi казав, що це тупо - лiтати однiєю й тiєю самою траєкторiєю. Нi. Це не так. Бо лiтають вони за їжею. А сенс їхнього життя - пожрати, поспати й посрати. Загалом - недалеко ми вiд них й пiшли. Хоча я нiколи не хотiла бути птахом.
Ти вже вдруге за вечiр намагаєшся розвести мене на щось бiльше, нiж просто розмови. Твої пальцi пробiгають по моїй руцi, i я ще раз переконуюсь у тому - що пальцi музиканта вмiють зваблювати юних, довiрливих дiвчат. Але! Я не з таких. Я й сама музикант, тiки ще крутiша - бо граю на клавiшних. Проте в мене не має жодного бажання полювати на тебе. Менi абсолютно пофiг на твої залицяння. Рука - окремо, я - окремо. Так i дивлюся у одну точку, викликаючи в тебе подив й розчарування.
Чорнi хмари збиралися докупи, доки зовсiм не затягнули небо. I пiшов дощ. Такий собi, "середньої паршивостi". Нi, взагалi я люблю дощ. I можу сказати, що зараз вiн дуже в тему. Тобi вiн настрiй споганив, а менi навпаки - пiдняв. Я не навмисно. Я просто... Менi просто пофiг. Дощ скiнчився через хвилин десять, i баланс настроїв знов врiвноважується.
Я йду у кiмнату й ставлю грати другий альбом "А Perfect Circle", бо пiд нього можна розслабитися й далi дивитися у небо й на птахiв. Ти палиш. А я палити не буду - потiм вiд цигарок у ротi неприємний присмак гнилого м `яса. А ще нудить й голову кружить... Нi, це точно, що палiння - це зло. Хiба що колiр вогника цигарки повнiстю збiгається iз кольором вiкон, що ловлять промiння кроваво-червоного сонця, що тихесенько собi заходить за горизонт десь за нашим домом. Я ось краще буду пити свiй "Швепс".
Ось ти допалив i знову намагаєшся притягнути мене до себе. Я ухиляюся, а потiм питаю, чого ти вiд мене хочеш. Тебе шокує це питання. Ти кажеш - взаємностi. Я знову лише посмiхаюся. Дiйсно, ти ж звик, що дiвчата самi пливуть до тебе. А менi-то що? Менi ж не чотирнадцять рокiв. Я нiчого до тебе не вiдчуваю. Я тобi не вiрю. I ще. Я люблю, коли вiд людини пахне чистотою. =)
Ну добре, добре. Я не буду гратися в мовчанку. Розповiм щось про себе - куди не йшло, спiвбесiдник ти цiкавий, говориш багато i майже не вихваляєшся. I ось ми вже щось говоримо, сперечаємося до тих пiр, доки останнє вiкно протилежної багатоповерхiвки не втратить свою багряну яскравiсть.
А потiм я знову дивлюся кудись вдалечiнь... I раптово розумiю, що за декiлька кiлометрiв звiдси живе людина, за якою я дуже й дуже сумую... Що це не птахи i не небо, i навiть не кривавий вiдблиск вiкон... I так завжди. Люди, до яких я прив'язана, без яких вже не можу уявити своє життя.... Їх можна порахувати на пальцях однiєї руки. Я думаю про них, навiть коли не думаю про них. А всi iншi.... Всi iншi приходять i уходять. Просто граються в вiдносини... Харе розпускати нюнi.
Скоро. Вже скоро. Ти проводиш мене додому.
А завтра я знову буду лiтати по замкненому колу й намагатися з нього вирватися...