|
|
||
ЕТЮД ДО ЖИТТЯ
Того дня увечерi вона сидiла на пiдвiконнi i дивилася у нiчне небо. Безхмарне й всiяне зiрками. Дивилася довго, до того самого часу, поки все не почало розповзатися перед її очима. Згодом зiрки яскравими вогняними згустками почали падати на землю, залишаючи чорне, безпросвiтно темне, небо. Чи то все так трапилося у її уявi, чи було насправдi - нiхто не вiдав, навiть вона сама.
А потiм вона заплющила очi i все повернулося на свої мiсця - i зiрки, i небо, i чiткi лiнiї нiчного пейзажу за вiкном.
Їй потрiбно було вбити. Не тому, що вона була навiженою, чи професiйним вбивцею. Тому, що якщо не вб'є вона - вб'ють її. А чи здiбна вона позбавити людину життя? Чи здiбна?
Раптом вона схопилася за серце, i повiльно пiднявшись з пiдвiконня, таки змогла дiйти до столу, на якому лежали її лiки. Двi пiгулки, обезсилений стан - вона лежала на пiдлозi й важко дихала.
Так, у неї було хворе серце i вона про це знала. Вiйна, палiння й численнi стреси пiдiрвали її здоров'я. I кожного разу, коли їй траплялося робити вибiр - серце її болiло, кожного разу вона сподiвалася, що то було в останнє...
А зранку було червоне небо. Коли вона прокинулася на пiдлозi з батькiвським револьвером у руцi. Там, вдалинi, була битва. Все горiло й полихало. I вона знала, що скоро вони прийдуть сюди, i увiйдуть у її дiм. Вона буде єдиною мешканкою у ньому. Батько i коханий були там... I серце, вiрне й хоробре серце, пiдказувало, що вони вже давно...
А червоне небо все насувалося. Вони прийдуть i увiйдуть у її дiм. Знову питання - чи зможе вбити? чи здiйметься рука? а мешканцi мiста? чи зможуть вони захиститися? я вiдчуваю, що ми не втримаємо цей фронт... чи зможу жити? чи зможу вбити?..
***
Наступного ранку вони увiйшли у її дiм, i знайшли лише мертве тiло молодої дiвчини iз прострiленою скронею.
Вона змогла вбити себе...
Немає сенсу...
Немає сенсу...
Немає сенсу жити...
|