Пигулевская Урсула. Вовкулачка

Урсула Пігулевська

Вовкулачка

Оповідала мені бабуся, було то колись давним-давно на Волині. Стояло собі село Раків Ліс, а неподалік від нього на хуторочку жив молодий бортник на ім'я Петро, а на прізвисько Вовкулака. Прозвали його так люди не за те, що був він відлюдник - мав він вдачу щиру й добру, а тому, що жив один, відколи його батьки померли, лишивши йому хатку й господарство, а ще тому, що очі в нього були холодні й сірі, як криця. Так от, жив він собі сам-саменький, по лісі мед збирав, по господарству порався, а ще час від часу приходили до нього молодички та удовиці - бо був дуже вже лагідний та ніжний, та кохався так, що ноги потім не тримали. Особливо вчащала до нього шинкарка, руда удовиця Килина. Мо', думала, що одружиться з нею Вовкулака, чи як.

А Петро про те навіть і не помишляв. Не було йому у селі дівки до душі, не тремтіло серце, не виривалося з грудей назустріч милій. Було йому вже двадцять, і по селу нарід поміж себе теревенів, що час вже хлопця окрутити, бо дівок повно, а він сам, бо ж недобре те - дівок без чоловіка лишати. Та не так сталося, як гадалося.

Якось зимою, якраз на повний місяць у лютому, була така завірюха, що всі три дні просидів Петро в хатинці своїй - вийти лячно було: адже вийдеш так і не повернешся, бо ж руки своєї не видко, не те що куди йти. Так просидів він три дні і три ночі, і забракло в нього чим грубку топити. І не встигла заметіль вщухнути, як зібрався Вовкулака до лісу - по хмиз.

Назбирав він вже чималенький оберемок, ан чує - хтось тихесенько так скавучить, жалібно-жалібно. Пішов він на те скавучання - і бачить: лежить попід гіллякою вовчиця, невеличка з себе, і хутро таке сріблясте. А найбільше здивувався Петро, бо мала вона очі блакитні, як травневе небо. А знав він - бо ж не перший рік на сьому світі жив, та й у лісі не новачок - що у вовків та собак блакитні очі мають тільки цуценята, та ще й такі, що й року не прожили, а в дорослих очі жовті чи жовтаво-темні. Так він собі дивується і думку гадає - гілляка їй, напевне, вже хребта переламала, навіть якщо звільнити, не виживе. То й вирішив їй горлянку перерізати - аби не страждало боже створіння. А там, диви, і хутро на шапку буде - хоч і не дуже пишне, бо вже лютий. Дістав вже навіть ножа з-за халяви, і бачить: у вовчиці з очей сльози точаться - тихо-тихо, наче перли, вниз по срібній морді. І стало йому шкода вбивати вовчицю. Кинув Петро свій хмиз, насилу тую гілляку підняв, в сторону відкинув, і бачить - не видно на срібному хутрі крові, мо', ще й не сильно бідолашну перевалило. Підійшов він до вовчиці, а та голову широколобу похилила, очі закрила, і навіть не щіриться - мовляв, роби, чоловіче, що хочеш - мені вже все одно. Підняв він її на руки та поніс додому. Приніс до хати, поклав на лаву попід грубку, в миску молока налив та поруч поставив, овчиною старою накрив, та й побіг хутенько до лісу - до темна хмизу назбирати.

Весь день він так мотався - хмиз збирав, по господі порався, корову-курей годував, а надвечір заходить до хати, а вовчиця йому назустріч голову піднімає та передні ікла щірить. Він був подумав, що то вона так погрожує - не підходь. Ан придивився - й побачив, що то вона так до нього посміхається. Налив він їй юшки учорашньої, й засів за різьблення. Мав він до того хист - всілякі тонкі узори по деревині різьбити, до того ж, робив він це не на продаж, а для себе, для душі. Дивиться - а вовчиця миску до себе лапами підсунула, нахилила й п'є. Ну, думає, все, щось мені поробилося - марю, і забув про те.

Отак вона в нього до початку весни під грубкою пролежала. Він її годував - то юшкою, то кашкою, вона йому по-своєму, по-вовчому, посміхалася. Прозвав він свою вовчицю за блакитні, мов лід, очі Бурулькою.

І жили вони собі удвох, аж якось принесло тут до їхнього хутора Килину, біс йо' зна, що вона там забула, чи мо', за Петровими пестощами скучила, але приперлася до самої Петрової хати. Петро десь якраз вийшов - чи по воду, чи до вітру, а вона шасть до хати! І дивиться - диво дивне: попід пічкою лежить вовчиця-хутро срібне. І почала тут Килина волати, мов навіжена. Влітає Петро до хати, і бачить: Килина пащеку рве, а Бурулька вишкірена під пічку рачкує. Накинувся він на Килину: "Чого кричиш, мов тобі поробилося?!" Та й белькоче, мовляв, вовки у тебе в хаті! Не знайшовся Петро, що їй відповісти, та просто випхав геть.

Проминуло так місяців з півтора. А весна тоді була рання, та ще й така, що зійшов вже геть весь сніг, та тепло було вже - хоч на вулиці спи.

Прокидається Вовкулака вночі, а щось у хаті не так. Якраз місяць був повний, і через бичачий пузир у хатинці сяйво тьмяне, місячне. Нахиляється він з грубки униз - а нема на лаві Бурульки. Кинувся він прожогом надвір, а і там не видно срібного хутра. Аж відчуває - хтось на нього пильно дивиться. Підніма очі - а за перелазом стоїть дівка. Гола-голісінька, тільки довгим срібним волоссям і прикрита. Тоненька, мов та гілочка, але така вже гарна, що не можна й очі відвести. І дивиться поглядом блакитним, мов небо, таким знайомим-знайомим... І зрозумів тоді Петро, що то й є його Бурулька, не проста собі вовчиця, а перевертень-вовкулачка. І промовляє тут до нього дівка:

"Не бійся, Петре, не зроблю я тобі шкоди ніякої. Бо був ти до мене добрий, пожалів - не вбив мене безпорадну , виходив-викохав хворую. Бо ми, вовкулаки, як хворі чи поранені, не маємо сили перекидатись. Якби ти мене тоді з лісу не забрав, не жити мені на сьому світі. А так твоєю ласкою я одужала і знову на людину перекинулася. Через те хочу я тобі віддячити - проси в мене чого хочеш".

І тут Петрові щось у грудях тьохнуло. Підійшов він до дівки, за руку білу ніжну взяв та й каже:

"Не треба мені іншої нагороди, як з тобою бути, нема мені іншої відради, як тебе бачить, нема іншого щастя, ніж ти, моє сонце".

Подивилася на нього Бурулька із подивом:

"Що це ти, парубче, показився? Чи з глузду з'їхав? Ти людина, я перевертень, як нам разом бути?"

Відповідає їй Петро із посмішкою:

"Чи дарма мене люди Вовкулакою прозвали? Вовкулаці і дружина-вовкулачка потрібна!"

Всміхнулася дівка йому у відповідь:

"Ну, як скажеш. Якщо не боїшся вовкулаку за дружину брать - чи вистачить тобі сміливості про це самого Лісного Царя просить?"

Петро й каже:

"І в Лісного Царя, і в господа бога, та в кого скажеш - аби ти зі мною була!"

І повела його дівка-вовкулачка отак, як був - босого, в одній сорочці та споднях - до темного лісу, і вела такими стежками, що він, який в тому лісі виріс, і не бачив ніколи. Через болота, через луговини, а місяць як над головою висів, так і висить, як прибитий. Скільки часу минуло, не зважив Петро, аж бачить - вийшли вони на галявину, а на ній все сяє - місячний світ, світлячки, легкий туман понад молодим зіллям стрічками в'ється, і дуб старезний - весь у минулорічному листі, і не зрозуміти одразу - чи він у місячному світлі такий, чи дійсно срібний... І запах від зілля йде - у голові паморочиться, такий духмяний та терпкий. Петро по сторонах роздивляється, головою туди-сюди крутить, і помічає, що з-поміж дерев всілякі лісові створіння виглядають - і звірі, і птахи, і духи лісовії різні - і мавки, і навки, і лісовики, і водяники, і хто ще тільки. І тут чує він голос - низький, оксамитовий, глибокий, як нічне небо:

"Ти хто такий, і чого тут забув?"

Повертається Петро і бачить - попід дубом, мов з того дуба вирізьблений - весь у зморшках, сива борода по коліна, старенний - сидить дідуган. Але дарма, що старий - сили в ньому неміряно, аж страшно стає. А на сивій голові - вінець срібний, зоряний. Зрозумів тут Петро, що це й є Лісовий Цар. Не показав Петро, що страшно йому. Відпустив Бурульчину руку, і каже відважно:

"Я - людина хрещена, звати мене Петро, на прізвисько Вовкулака."

Тут втрутилася Бурулька:

"Батечку мій добрий, батечку мій справедливий, послухай вперед мене".

Той кивнув, говори, мовляв.

Бурулька далі веде:

"На вовчий повний місяць втрапила я в завірюху, та впало на мене старе дерево. Не могла я звільнитися, і на людину перекинутись не могла. Цей чоловік знайшов мене, але не вбив, а забрав до себе, виходив-викохав. Як і належить лісовому народу, я ласку пам'ятаю. Коли одужала, то дочекалася повного місяця, перекинулася людиною, то й сказала йому, що на віддяку виконаю будь-яке його бажання, а він захотів мене за дружину взяти. Він добрий, щирий, чесний, й мені не байдужий. Нас, вовкулак, сам знаєш, майже не лишилося в цих краях - бо не було людей, згодних з нами дітей заводити. То як я його собі за дружину візьму, буде і мені добре, і йому добре, і вовкулакам добре. Дай нам свою згоду і батьківське благословення".

Похитав головою старий цар:

"Не приймуть тебе, дитинко, люди. Вони люті і нещирі, заздрісні і жорстокі. Навіщо тобі той клопіт? Але як ти так хочеш - то твоя воля і твоя доля. Даю тобі своє благословення і свою згоду на сей союз. Ну, а ти, Петре-Вовкулаче? Що ти скажеш?"

Пом'явся Петро, і каже:

"Хочу просити в тебе, царю лісовий, аби був я своїй коханій рівнею, перетвори ти і мене на вовкулаку - щоб і на повний місяць були ми разом".

І спохмурнів тут цар лісний:

"Не можу я тебе перетворити на вовкулаку, бо маєш ти душу безсмертну, і не маю я над нею влади. От якби тебе хтось прокляв чи наврочив - то перекинувся б ти вовкулакою, але не мав би ти над собою влади і на людину обертався, тільки як той, хто тебе прокляв, того забажає. Скажи мені - чи згоден ти бути вірним другом моїй дочці, лісовій вовкулачці?"

"Так, батьку, згоден" вимовив Петро, і тої ж миті здійнявся цар на рівнії ноги та простяг свої руки - кремезні, великі, мов гілляки дубові, та пророкотав:

"Віднині переді мною, перед лісом і травою, перед місяцем з землею, перед птахом і змією, в цьому лісі і в цім світі ви одне одному дружина, вірная половина." Махнув він рукою, і з'явились на їхніх лівих зап'ястках срібні кульчики-обереги. "Бережіть їх, то мій вам весільний подарунок. Як кому з вас лихо трапиться - потьмяніють вони, блиск втратять, а як почорніють - то знатимете, що одне з вас життя втратило. А тепер поцілуйтеся , і будемо святкувати!"

На тих його словах на галявині десь взялися музики - і не звичайні, а чарівні - лісовики із дудками, водяники із бандурами, мавки ліснії зі скрипочками, а в одної русалки молодої - срібнії цимбали! І заграли вони музику дивну, таку, що і схочеш, та не встоїш, підеш ноги в танку бити! І підхопив щасливий Вовкулака свою молоду дружину на руки, поцілував її у вуста бліді сріблясті, та й пішов і собі танцювати! А поряд із ними - і звірі, і птахи, і інші створіння лісні, і всі рядочком танцюють, і ніхто нікому шкоди не робить. Музики собі знай вигравають, а танцюристи наче втоми не знають, і Вовкулака з Вовкулачкою із ними танцюють...

І запаморочилася хлопцеві голова, приходить він до тями, а вже лежить в себе вдома, і наче нічого не сталося, але поряд із ним лежить собі, сопе тихесенько дівчина, і не дівчина, а так, дівча - тоненьке, кісточки неначе пташині, і волосся срібне, довге. Пригадав тут Петро, що йому привиділося, хап себе за ліву руку - а там, точнісінько як у тому видиві - срібний кульчик! І зрозумів Петро, що не наснилося йому, що він тепер - одружений, і не проста в нього дружина, а вовкулачка лісная, і сам Цар Лісний їхній шлюб благословив. Притулив він срібноволосу голову до грудей, та й приголубив.

І стали вони собі жити - зранку вдвох по господарству, бо звідки дівці лісній людське господарювання знати, вдень до лісу - по мед, знову вдвох, бо ж мала нюх звірячий, а ввечері сідали рядочком на приступочці, на ясні зорі дивитись і розмови вести. Ну, а що вони робили вночі, то не мені вам розповідать.

І тут знову біс до них Килину приніс. Але цього разу вона до хати не дерлася, а просто попід тином стояла. І побачила вона молоду гарну господиню, з білим личком, з довгим срібним волоссям, та блакитними, як небо, очима. І зрозуміла тоді Килина, що більше не бачити їй Петра, як власних вух, бо не її взяв він собі за дружину. І намислила за це йому помститись страшно. Пішла вона плітки по селу пускати, що Петро Вовкулака з нелюддю одружився, знайшов собі нечисту вовкулаку.

Спочатку переживав Петро, що люди з ним говорити не будуть, а потому не було їм вже коли про те думати. Бо від того, що двоє роблять уночі, відомо, що буває. Так і тут - понесла Бурулька. І так те щастя невелике, а їй і того гірше - бо на повний місяць потрібно їй вовчицею обертатись, а вона не може - бо ж як вона вовчицею обернеться, так їхня дитинка і помре, не народившись. Було б те дитя п'яте чи шосте - то не шкода, а первістка втратити яка мати погодиться! І на перший після того повний місяць стало їй так зле, що вила Бурулька вголос. То її судомить, то лихоманить, то ікла лізуть, то пазурі пальці рвуть... Зле їй, а перекинутись не можна. А Петрові поряд із нею - і того гірше! Адже допомогти-зарадити нічим не може, і на те, як їй погано, дивитись - серце на шматки крається. А їй ще й від того боляче, що йому на неї дивитись болить! День він біля неї просидів, по голові гладив, по плечах пестив, а надвечір вона йому й каже:

"Йди, коханий, залиш мене саму. Мені від твоїх страждань ще гіршає. Дай мені біль перетерпіти."

І пішов він у шинок. Там його зустріла Килина, пива налляла, та вщялася розпитувати про молоду дружину, а Петро тільки відбріхується, бо йому серце не на місці, як там його Бурулька. По третьому кухлю пива розплатився він та додому побіг. І так всі три дні - вдень сам по господарству, ввечері до шинка - до людей, а на ніч повертався, аби поряд із коханою бути, собою гріти, за руки тримати, щоб вона собі уві сні шкоди не поробила. А Килина на ту відданість, на те кохання дивилася, а їй аж вилазило від ненависті та заздрощів. І замислила вона недобре діло...

Отак пережили вони перший повний місяць, і другий, і ще один, і ще, а тоді вирішив Петро на базар поїхати, мед продати, що вже назбирав. Позичив у друга свого, коваля, бричку і коника Гнідка, поскладав туди діжки із медом, поцілував вже кругленьку Бурульку, та й поїхав на базар. Добре він того дня побазарував, все розпродав, набрав подарунків для своєї коханої - плахту вовняну картату, камізельку теплу гаптовану, сорочок вишиваних - і небілених, і білих, і навіть одну шовкову! А ще - довго вибирав, та вибрав - довгу нитку коралів, червоних, як кров, щоб всі побачили, що ні в кого в світі нема личка білішого, ніж в його Бурульки. І поїхав додому. А дорогою їхав повз шинок, а з шинка Килина визирає та й запрошує чемненько зайти пива випити з дороги. І погодився Петро. Зайшов до шинка і попросив Килину подивитись, чи гарні коралі він узяв. Як побачила Килина ті коралі, така її злоба взяла, що навіть слова промовити не може. Аж схаменулася і каже:

"Ой, і гарні коралі! Кожна молодиця такому подарунку була б рада!"

А сама, змія підступна, йому у кухля блекоти наливає. І випив Петро того пива, і поїхав додому. Доїхав до свого хутора, і відчуває - щось йому робиться. Під'їхав до хати, і стало йому геть зле. Насилу до хати вповз. Привітався до дружини, надів їй на шию подарунка коштовного, відійшов води попити, та й впав, як сніп.

Кинулася до нього Бурулька, і бачить - блідий він весь, мов полотно, зіниці на все око розкриті, ледве дихає. Перелякалася вона, бо не знала, що й робити. Був би він вовком, вона б знала, чим його лікувати, а так! Молода, безпорадна, та ще й важка. Побігла вона до села - людей про поміч просить. Прибігла на площу, простоволоса, животика сорочечка обтягує - і сама ще дитина... А люди на неї дивляться, мов на дурнувату. Вона у шинок, до Килини:

"Там Петро помирає, поможіть йому, я вас благаю!" і в ноги їй падає. А Килина її за волосся, і на вулицю з криком:

"Подивіться на це бісівське створіння! Сама Петра звабила, на собі окрутила, до смерті довела, а тепер і до нас приперлася! Подивіться - ще й коралі на себе нап'яла!"

На той лемент почали з хат молодиці, удовиці та дівки вискакувати. У кого в руках скалка, в кого ухват, а в кого просто дрючок. І побачити вони Бурульку простоволосу і з животом, та й собі почали волати:

"Нелюдь! Бісова дівка!"

А Килина знай вогню додає:

"Не місце їй серед людей, не місце! Вбити її, тварюку лісную!" і давай вовкулачку по голові палею гамселити. Тут і решта жіноцтва понабігала, і забили вони Бурульку на смерть, та так і полишили посеред майдану.

А тим часом Петро насилу отямився, проблювався далі, ніж бачив, зіп'явся на рівні, й дивиться - нема Бурульки в хаті. Виповз він надвір, а її і там нема. І щось йому наче нашептало - подивився він на свій кульчик, а він вже геть чорний. І скрутило йому серце крижаною рукою, і порвало на дрібнії шматки, і полетіли ті шматки за вітром, а він за ними. І приповз він до села, і побачив тіло своєї дружини - в білій сорочці, в кривавих плямах... і навколо - не розбереш, чи то коралі, чи то кров її. Підійшов він до мертвої Бурульки, взяв її на руки, та й стоїть. Сльози з очей точаться, а сказати нічого не може. Притис він її ніжно до грудей і промовив:

"Правду казав Цар Лісний - нема в світі звіря лютішого за людину. Нема мені серед вас місця, бо маю серце людське, а ви - нелюди!"

І пішов до лісу. І не повернувся. І відтоді ніколи його ніхто більше не бачив. Мабуть, помер з горя над тілом молодої дружини, а, мо', як подейкували, відніс він її до Царя Лісного і вмовив старого, аби той забрав його безсмертну душу, а навзамін повернув життя Бурульці та дитинці їхній ненародженій. Бо інакше звідки у тих краях в людей ще іноді трапляються очі дивного кольору - подивишся, і наче вони холодні крижані сірі, а як посміхнуться - спалахує в них небесна блакить...

Комментарии: 2, последний от 18/12/2010. © Copyright Пигулевская Урсула (ursula@ukr.net) Размещен: 21/10/2003, изменен: 17/02/2009. 18k. Статистика. Рассказ: Фэнтези		Оценка: *9.776** Ваша оценка:
Аннотация: история в духе классического украинского романтизма.

Пигулевская Урсула: другие произведения.

Вовкулачка