Похиленко Наталья Владимировна : другие произведения.

Маленька Лесина подружка

Самиздат: [Регистрация] [Найти] [Рейтинги] [Обсуждения] [Новинки] [Обзоры] [Помощь|Техвопросы]
Ссылки:
Школа кожевенного мастерства: сумки, ремни своими руками
 Ваша оценка:
  • Аннотация:
    Некоторое время назад я уже выкладывала одну главу из этой сказки - под названием "Носки для медвежонка". А теперь публикую всю сказку - на языке оригинала, то бишь на украинском...

  Маленькiй Лесi, без якої не було б цiєї казки.
  Мама.
  
  Iсторiя перша,
  про те, як Леся познайомилася з домовичком Стрибушкою
  Про те, що в її кiмнатi живе домовичок, Леся довiдалася зовсiм випадково.
  В той день її вперше залишили вдома саму. Сталося так, що, заколисавши Лесю, мама вирiшила збiгати в крамницю. Але маленька прокинулася через декiлька хвилин пiсля того, як за мамою зачинилися дверi.
  Леся розплющила очi.
  - Мамо!..
  Тиша. Мала здивувалася - мама нiколи не залишала без уваги цей вигук. Помовчала i покликала знову:
  - Мамо! - i знову прислухалася. - Мама, мама. Мама!.. - повторювала Леся, а з оченят вже починали котитися прозорi намистинки.
  I раптом з-пiд лiжечка почувся невдоволений голос:
  - I чого б ото я репетувала...
  Вiд несподiванки Леся замовкла. Потiм несмiливо запитала:
  - А ти... хто?
  - Хто-хто, - обiзвався хтось. - Домовичок, звiсно.
  - А... де ти?
  - Пiд твоїм лiжком.
  Леся нахилилася i зазирнула пiд лiжечко. Але там крiм коробки зi старими iграшками не було нiчого. I Леся розчаровано зiтхнула:
  - Та... я не бачу тебе...
  - Звiсно, не бачиш - тобi цей мотлох очi заступив. Ану, швиденько вилiзай та допоможи менi.
  Дiвчинка злiзла на пiдлогу, нахилилася i потягла на себе коробку з iграшками. Дивна рiч, цього разу важка коробка легко пiддалася її маленьким ручкам, i Леся вже майже витягла коробку, як раптом вiд несподiванки сiла на пiдлогу.
  З iншого боку за коробку трималась якась дивна iстота. Маленька дiвчинка, з розкуйовдженим рудим волоссям, кирпата та вся в ластовиннi, зростом була ледве-ледве Лесi до колiн. Одягнута манюня була у товстий плетений светр синього кольору, коротку зелену спiдничку, а на ногах мала великi червонi вовнянi шкарпетки. На Лесю глянули веселi зеленi очка.
  - Привiт! - мовила iстотка. - Мене звуть Стрибушка!
  - Привiт... Ти - домовичок? А я - Леся...
  - Чула. Ти iнколи так верещиш...
  - Я не верещу. Я просто голосно кричу.
  - I чого? От чого ти зараз кричала?
  - Я прокинулася, а мами нема... - з Лесиних оченят знову посипалися слiзки.
  - От яка ти, - невдоволено зiтхнула Стрибушка. - Ну i що ж такого, що мама до крамницi пiшла? Ти ж спати зараз повинна. Ану, швиденько в лiжечко, бо мама прийде, а ти сидиш тут на пiдлозi. Що вона скаже?
  - Я боюся сама засинати... Очка заплющую, а в них темрява лiзе.
  - А ти не сама. Я ж завжди пiд лiжечком твоїм сиджу. Ну, лягай i лежи тихенько. А я тобi пiсеньку заспiваю.
  Леся залiзла в лiжечко. Стрибунка поправила дiвчинцi ковдрочку, сiла скраєчку - зовсiм як мама - i тихесенько замугикала пiсеньку без слiв. I чи вiд цiєї пiсеньки, чи, може, тому, що Стрибушка-домовичок навiвала якiсь легесенькi чари, оченята у дiвчинки заплющилися самi по собi, i Лесюня поринула у сон - спокiйний та солодкий. А Стрибушка ковзнула пiд лiжечко, i звiдти ще деякий час чулася тихенька пiсенька- присипляночка.
  Тут i мама додому повернулася. Зайшла в кiмнату, подивилася на доцю... "Спить..." - подумала мама i зачинила дверi.
  А Стрибушка пiд лiжечком хитренько посмiхнулася.
  
  Iсторiя друга,
  про те, як Леся посварилася iз Стрибушкою i що з цього вийшло
  Леся сидiла в своїй кiмнатi i задумливо перебирала iграшки. Нуднувато їй було... Тато ще з роботи не прийшов, мама на кухнi вечерю готує... Хотiла було їй Леся допомогти, але мама вiдiслала доню в кiмнату. I ось дiвчинка, трошки ображена, висипала на пiдлогу iграшки та намагалася побудувати пiрамiдку з кубикiв. Вона простягла ручку по великий червоний кубик i в цей час почула за спиною тоненький голосочок:
  - Нi-нi, не цей, не цей!
  Леся повернулася i побачила руденьку iстотку.
  - Стрибушка! - зрадiла дiвчинка. - Як добре, що ти прийшла! А то я тут сиджу i сумую.
  - Ти що? - здивувалася Стрибушка . - Хiба ж можна сумувати, коли маєш стiльки iграшок?
  - Ще й як можна, - зiтхнула Леся. - Ти ж i сама знаєш...
  - Нi, не знаю... В мене ж немає iграшок.
  - Як, зовсiм?
  - Зовсiм... Можна, я з тобою пограюся?
  - Так-так, звичайно! Давай гратися разом!
  Деякий час подружки гралися кубиками. При цьому домовенятко жваво крутило головою на всi боки, роздивляючись Лесинi "скарби". Та ось Стрибушка помiтила серед iграшок щось яскраве i взяла в ручки маленького гумового песика.
  - Який гарнесенький! - захоплено прошепотiла вона.
  I тут Леся раптом закричала:
  - Нi! Поклади! Це моя iграшка! I лялька моя, i кубики мої!.. I взагалi, це моя кiмната!..
  Стрибушка слухняно поклала песика на пiдлогу, зиркнула на Лесю з-пiд лоба...
  - Ех, Лесю, - зiтхнула вона, - я думала, ми з тобою друзi... А ти просто жадiбне вередливе дiвчисько, - i Стрибушка зникла в своєму кутку пiд Лесиним лiжечком.
  Дiвчинка зробила вигляд, що не помiтила цього. Її образили слова Стрибушки. "Як так, то я й сама чудово пограюся.." - промурмотiла Леся. Але iграшки почали поводити себе якось дивно: лялька не хотiла розплющувати очка, машинка їхала зовсiм не туди, куди хотiла дiвчинка, а кубики весь час розсипалися i розкочувалися по кiмнатi... I Леся чомусь згадала, як слухалися iграшки Стрибушку, як весело було гратися з маленьким домовичком... Трохи подумавши, дiвчинка рiшуче встала, попрямувала до лiжечка i зазирнула вiд нього.
  - Стрибушко, виходь... Ну будь ласка...
  З-пiд лiжечка визирнуло ображене личко. Зеленi оченята дивилися зовсiм не весело, а на щiчках блищали вологi дорiжки слiзок. Леся зовсiм знiтилася.
  - Стрибушко, миленька, пробач мене, ну будь ласочка... - скоромовкою прошепотiла вона. - Менi так соромно, так соромно... Я зовсiм не хотiла тебе образити... Ну вибач будь ласка, а то я зараз сама заплачу-у-у!..
  Стрибушка пiдiйшла до дiвчинки i простягла їй ручку:
  - Ну все, мир. Тiльки бiльше не будь такою. Умова?
  - Умова! - зрадiла Леся. I додала: - Якщо хочеш, бери собi того песика... Я тобi подарую його, добре?
  Домовенятко, несмiливо позираючи на свою подружку, простягло ручку до гумового песика, який їй так сподобався.
  - Я справдi можу взяти його собi?
  Леся кивнула.
  - Ой, спасибi! А... тобi не шкода? - спитала Стрибушка, обома ручками притискаючи до грудей подарунок.
  - Шкода, - зiтхнула Леся. - але ти ж будеш давати менi погратися ним? Хоч iнколи?..
  
  Iсторiя третя,
  про те, як було приборкано велетня.
  У недiлю Леся прокинулася, як завжди, дуже рано. Глянула у вiконце - i просто очам своїм не повiрила. Двiр, ще вчора нудний та сiрий, був вкритий бiлою пухнастою ковдрою.
  - Стрибушко, дивись, снiг випав! - закричала Леся i застрибала по кiмнатi на однiй нiжцi. - Ура! Будемо сьогоднi на санчатах кататися!
  - На санчатах? - блиснули з-пiд лiжка цiкавi зеленi оченята. - I я теж хочу!..
  - Ой, Стрибушечко, правда, давай разом пiдемо! А то все сидиш у кiмнатi. Нудно ж тобi, мабуть?
  - Нудно, - зiтхнула Стрибушка. - Але... Як же я буду по снiгу бiгати? Вiн же такий глибокий, а я - маленька...
  - А я тебе у хустку закутаю i на руках носити буду - як ляльку! Згода?
  ... А на заснiженiй вулицi вже вирувало життя. Дiтлашня з навколишнiх будинкiв з веселим вереском мчала з гiрки на санчатах, грала в снiжки, робила снiгову бабу... Не вiдставала вiд друзiв i Леся, яка обережно притискала до себе закутану в теплу хустку руду симпатичну ляльку. Коли була впевнена, що її нiхто не чує, мала нахилялася до Стрибушки i питала:
  - Ну як, весело?
  I Стрибушка радiсно посмiхалася у вiдповiдь.
  Раптом пролунав крик:
  - Тiкайте! Акбар з ланцюга зiрвався!
  Дiти перелякано кинулися врозтiч. Усi вони добре знали лютого сусiдського пса, який сердито гавкав i гарчав на кожного, хто проходив повз двiр його господаря. I ось тепер ця тварюка мчала вулицею з палаючими вiд лютi очима, i всi квапилися забратися геть з його дороги.
  Кинулася навтьоки i Леся. Але раптом її санчата за щось зачепилися, i дiвчинка впала личком у снiг. А коли пiдняла голову, то побачила, що перед здорованем Акбаром вiдважно стоїть маленька Стрибушка. Вона тiльки слово йому сказала, i пес сiв на снiг, знiяковiло помахуючи хвостом.
  А коли дiти насмiлилися повернутися на гiрку i глянути, куди ж подiвся злий пес, то їх здивуванню не було меж. Той самий лютий Акбар, якого всi так боялися, возив по двору санчата, на яких сидiла i радiсно смiялася маленька дiвчинка з рудою лялькою на колiнках. Леся озирнулася на друзiв i махнула рукою:
  - Не бiйтеся! Iдiть, вiн i вас покатає!
  Аж до самого смерку катав Акбар веселу дiтлашню, поки не прибiг його господар. Вiн повернувся додому i помiтив, що собаки немає у дворi. Нажаханий, кинувся шукати. I несподiвано знайшов серед галасливої малечi, яка гралася з лютою вiвчаркою, наче з пуделем або болонкою.
  - Ну i дива... - прошепотiв хазяїн Акбара, витираючи спiтнiле чоло. - Якби я сам цього не бачив, нiколи б у свiтi не повiрив...
  
  Iсторiя четверта,
  про те, як у Лесиному будинку з"явився новий мешканець
  Леся i Стрибушка гортали книжечку "Кошеня на iм"я Гав", i Леся розповiдала домовичку про веселi пригоди котика.
  - Якби менi хотiлося мати кошенятко... - зiтхнула Леся.
  - А ти попроси маму, - сказала Стрибушка.
  - Просила... вона каже, що їй бiльше до вподоби цуценята. А цуцика зараз заводити не можна: вони з татком працюють, а я ще занадто мала, щоб самiй його доглядати... От якби... - i Леся мрiйливо замовкла.
  - Що "якби"?
  - Якби кошенятко саме прийшло до нас!.. Зараз же зима, надворi холодно. Мама добра, не вижене ж вона малого на вулицю. Правда?
  - Правда, - посмiхнулася Стрибушка. - А що ж, може, так i станеться. Знаєш, як воно буває в життi: якщо чогось дуже-дуже захочеш, то твоє бажання може i справдитися.
  - От гарно було б!
  Минуло декiлька днiв. Леся вже майже й забула про цю розмову.
  Якось гуляла Леся на вулицi. Бачить, а бiля заснiженого пеньочка сидить маленька сiренька грудочка. Придивилася дiвчинка гарненько, а то - кошенятко! Лапочки пiднiмає, щоб зiгрiти, i на неї дивиться, немов просить про щось. Леся кинулася до кошенятка, схопила його на руки i мерщiй побiгла додому.
  - Мама! Тато! Дивiться, кого я знайшла!
  Мама аж руками сплеснула:
  - Бiдолашне, та воно ж геть змерзло! А ну, закутуйте його в щось тепле, а я йому молочка зiгрiю.
  Всi заходилися довкола кошенятка. I Стрибушка зi свого куточка визирнула, дивиться на метушню i посмiхається.
  А кошенятко зiгрiлося, напилося тепленького молочка, згорнулося калачиком i солодко заснуло.
  - Мамо, - несмiливо запитала Леся, - можна, воно в нас залишиться? - i бачачи, що мати вагається, швиденько-швиденько додала: - Я сама його доглядатиму, матусечко, правда-правда, ось побачиш!
  - Подивимося, - сказала мама. - Не виносити ж такого малого знову на снiг та на холод.
  На тому i вирiшили. Тато принiс з комiрчини великий кошик, мама з м"якеньких ганчiрок в кошику гнiздечко обладнала. Туди й поклали пухнасту Лесину знахiдку. I дiвчинка понесла кошичок з кошеням, яке так i не прокинулося, до своєї кiмнати. Поставила кошеняткове лiжечко бiля свого власного i сiла поруч.
  - Ось бачиш, - пiдiйшла до неї Стрибушка. - Як ти хотiла, так усе i сталося.
  - Угу, - промурмотiла Леся. - А як його звати?
  - Не знаю, ось прокинеться - запитаємо.
  - А ти вмiєш з кошенятами розмовляти? - здивувалася Леся.
  - Авжеж, - вiдповiла Стрибушка. - Яким би я домовиком iнакше була?..
  Через годину Леся з кошенятком на руках вийшла до батькiв:
  - Мамуся, татусь! Кошенятко сказало, що його звуть Лапуня!
  А коли прийшла нiч i Леся вклалася у лiжечко, Лапуня лежала поруч з нею у своєму кошичку i задоволено муркотiла. I засинаючiй Лесi раптом здалося, що Стрибушка з свого куточка тихенько пiдспiвує кошенятковi.
  
  
  Iсторiя п"ята,
  про те, як Леся святкувала день народження
  Леся вбiгла у кiмнату i ще з порога закричала:
  - Стрибушко! Стрибушко! Дивись, яке у мене платтячко! I новенька книжечка! I красива лялька!
  Стрибушка захоплено роздивлялася Лесинi обнови:
  - Так багато всього? Де це ти взяла?
  - Це менi мама подарувала! А це - тато! А це - бабуся!
  - Як цiкаво! I всi - в один день?
  - Ще б пак! Адже у мене сьогоднi - день народження!
  - День народження? А що це таке?
  - Ти не знаєш?! - вражено вигукнула Леся. - Це ж такий чудовий день! Усi дарують подарунки i нiхто не сварить, хоч би як я не пустувала!
  - I я хочу, щоб у мене... цей... як його... день народження!..
  - То ж у чому рiч? Ти тiльки скажи, коли, а ми вiдсвяткуємо!..
  - Та я не знаю... - зiтхнула Стрибушка. - У домовикiв якось не заведено святкувати днi народження... А менi так хочеться подарункiв... I щоб мене не сварили.
  - Знаєш що... - Леся у задумi наморщила чоло. - Зачекай, зачекай хвилинку, Стрибушечко!..
  З цими словами дiвчинка вибiгла з кiмнати, та так стрiмко, що домовенятко тiльки здивовано заклiпало зеленими оченятами.
  А Леся пiдбiгла до мами i попросила:
  - Мамуню, а можна, я зараз у своїй кiмнатi з однiєю подружкою трохи посвяткую?
  - З якою подружкою? - здивовано звела брови мама.
  - Ну, там, у моїй кiмнатi, маленька така...
  Мама, мабуть, подумала, що Леся лялькам хоче свято зробити. Тому сказала:
  - Але ж у тебе є iграшковий посуд i меблi ляльковi.
  Дiвчинка заперечила:
  - Так, але ж день народження у мене справжнiй! А який же день народження з iграшковими тiстечками?
  - Ну ще б пак, - посмiхнулася мама. I дозволила Лесi взяти до кiмнати i тiстечка, i печиво, i навiть два шматочки торта вiдрiзала. А потiм налили чаю у чашечки i допомогла донести все до кiмнати.
  А Леся взяла на своїй поличцi книжечку про рукавичку, маленьку гумову кицьку та яскраву стрiчку. I зазирнула пiд лiжко, куди без неї сховалася сторожка Стрибушка.
  - Стрибушко, виходь скорiше!
  Домовичка визирнула iз своєї схованки. Леся схопила малу на руки i закружляла з нею по кiмнатi:
  - Вiтаю тебе з днем народження!
  - Але ж це у тебе день народження, - заперечила Стрибушка.
  - Ну то й що, будемо святкувати нашi днi народження разом. Ти згодна? - i Леся простягла подружцi свiй дарунок.
  - Так... - домовичка розпливлася у посмiшцi. - Ти так добре це придумала!..
  А потiм вони пили чай з усякою смакотою. Леся сидiла на своєму стiльчику, а Стрибушка розташувалася просто на столi. I хоча мама поклала на тацю не так вже й багато ласощiв, та скiльки ж там треба маленькiй дiвчинцi i маленькому домовичку?
  
  
  Iсторiя шоста,
  про те, як Леся i Стрибушка гралися в кубики
  Якось увечерi Леся сидiла в своїй кiмнатi i будувала щось iз кубикiв. Кубики були новенькi, яскравi, з кольоровими малюнками. Їх Лесюнi нещодавно бабуся подарувала. А крiм малюнкiв, на кожному кубику були намальованi великi червонi лiтери - вся абетка. Звiсно, з них можна було б складати склади й навiть цiлi слова та речення. Але дiвчинцi бiльше подобалося будувати з кубикiв башточки та хатинки. Це ж бо було так цiкаво!
  Леся так захопилася грою, що не помiтила, як зi свого куточка вибралася Стрибушка й тихесенько, навшпиньках пiдбiгла до дiвчинки. Деякий час вона спостерiгала за грою подружки, а потiм тицьнула тоненьким пальчиком у Лесину спинку i голосно сказала: "Гав!" Леся зойкнула, а за мить вже радiсно розсмiялася, бо рада була знову побачити маленького домовичка.
  - Привiт, Стрибушко! - сказала Леся. - Давай разом гратися. Бачиш, якi у мене гарнi кубики? Це менi бабуся купила.
  - I справдi гарнi, - почала роздивлятися iграшки Стрибушка. - Скiльки на них всього намальовано! I кицька, i собачка, i навiть яблучка! Ой, Лесю, а що це ще таке там намальовано - таке червоненьке?
  - Де? А, це лiтери.
  - Лiтери? - звела вгору брiвки Стрибушка. - А чого вони тут намальованi?
  - Ну, щоб видно було, хто на яку лiтеру починається, - пояснила Леся.
  - А як це?
  - Ну, кицька - на "К", собачка - на "С"...
  - А чого бiля собачки i бiля столика однаковi лiтери намальованi? Вони ж зовсiм не схожi. Хiба що ноги чотири! - захихотiла Стрибушка.
  Посмiхнулася i Леся:
  - I справдi! А лiтера одна, тому що вони обидва на одну лiтеру i починаються: с-собачка, с-столик. Зрозумiла?
  - Та... мабуть. А чого тут так багато кубикiв?
  - Бо лiтер теж багато. I "А", i "О", i "М". А найкращi - це "Ц", бо так цукерки починаються, i "Л" - бо це моя лiтера.
  - А моя?!
  - А твоя - "С", бо ти ж Стрибушка. Ось вона, бiля собачки намальована.
  - А чого це бiля собачки? - образилася домовичка. - Я їй що, родичка?..
  - Та нi, - заспокоїла її Леся, - просто що ж поробиш, якщо вас на одну лiтеру назвали!
  - Ну добре, вмовила, - Стрибушка зiтхнула. - Але скажи менi, будь ласка, для чого вони потрiбнi - оцi лiтери?
  Леся задумливо насупила брiвки:
  - Ну... Для чого... Щоб можна було рiзнi слова та iмена складати... Ось викладеш з лiтер своє iм"я - i всi будуть знати, що звати тебе Стрибушкою.
  - Ой, як цiкаво! - Стрибушка аж у долоньки заплескала. - Лесечка, ну будь ласочка, давай моє iм"я складемо!.. - смикала домовичка дiвчинку за рукавчик.
  - Та... я не вмiю... - похнюпилась Леся. - Бачиш, бабуся менi i букварик подарувала, i цi кубики купила, все думала, що я читати буду вчитися. А я, бачиш, бiльше гратися люблю... I малюнки роздивлятися.
  - Шкода, - зiтхнуло домовенятко. - а може, спробуємо?
  - Ну... давай... - насмiлилася Леся. - Я ж лiтери знаю. Спробуємо... Тiльки якесь маленьке слово, добре?
  I подружки знову заходилися перебирати кольоровi кубики. Тiльки тепер вони не гралися, а працювали: до кубика з зображенням метелика додавали кубик з апельсином, а потiм - мишкою i ще - з абрикосами... Час спливав непомiтно, i ось уже Лесю погукали вечеряти.
  
  Коли ввечерi до кiмнати зайшла Лесина мама, вона побачила на пiдлозi кубики. Вони лежали рядочками i складалися в слова: "М-А-М-А", "Т-А-Т-О", "Л-Е-С-Я". А трохи вiддалiк i трошки нерiвно лежали ще чотири кубики - "С-Т-Р-И"... - так, наче дiвчинка хотiла скласти ще чиєсь iм"я, та щось їй завадило.
  "I яке ж це слово хотiла скласти моя донечка?" - подумала мама.
  I не бачила вона, як пiд дитячим лiжечком задоволено посмiхається маленьке руденьке створiння у червоних шкарпетках.
  
  
  Iсторiя сьома,
  про те, як Стрибушка гралася в хованки
  Леся вбiгла до кiмнати, пiдхопила на руки Стрибушку i закружляла з нею:
  - Стрибушко! Стрибушко! До нас Данилко прийшов!
  - А хто це? - допитливо блиснули зеленi очка.
  Леся поставила домовичку на пiдлогу i сама сiла поруч.
  - Це братик мiй двоюрiдний, - пояснила вона. - Вiн уже дорослий, до школи ходить - до першого класу. Я тебе з ним познайомлю, хочеш?
  - А вiн за волосся смикати не буде? - спитала обережна Стрибушка.
  - Та ти що, вiн гарний!
  - Тiльки, Лесю, я краще спершу посиджу собi тихесенько, на вас подивлюся... А потiм вийду... Мабуть, - i домовичка сховалася у своєму куточку.
  А до кiмнати вже заходив русявий хлопчик. Трiшечки вищий за Лесечку на зрiст, але такий же кирпатенький та сiроокий. Подивишся - наче й на дуже схожа мiж собою малеча, але все одно видно, що родичi.
  Дiвчинка радiсно кинулася показувати гостю свої скарби.
  - Дивися, якi у мене кубики! Кольоровi, та ще й з лiтерами!
  - Ну то й що! - вiдповiв поважно першокласник Данилко. - А у мене зате буквар є!
  - I у мене є букварик! Для дошкiльнят! Красивий...
  - А у мене ще й iншi пiдручники є. I теж не гiршi! - вiдповiв хлопчик.
  У своєму куточку тихенько нявкнула Лапуня. Леся аж пiдстрибнула:
  - Ось! У мене кошенятко живе. Справжнє, не iграшкове.
  - Подумаєш! - пирхнув Данилко. - У мене теж кошеня є. А ще - великий кiт, його тато!
  - А у мене... А у мене... А у мене є подружка - домовичок! Ось!
  - А домовикiв не буває! - впевнено заявив хлопчик з висоти своїх семи рокiв. - Ось!
  - Як це - "не буває"?! - i з-пiд лiжка клубочком викотилася розлючена Стрибушка. - От iще - "не буває"!.. А я тодi хто?..
  Данилко так i сiв на пiдлогу. Стрибушка сердито тупотiла нiжками, а хлопчик дивився на неї широко розплющеними очима i навiть рота вiдкрив вiд несподiванки. А Леся задоволено посмiхнулася:
  - Ну, що я тобi казала? Можеш тепер познайомитися: Стрибушка, моя подружка - до-мо-ви-чок. Справжнiй. Живий.
  - Здорово... - видихнув Данилко, все ще не вiрячи власним очам.- Ти i справдi домовичок?
  - Нi, - пирхнула Стрибушка, - я дядечко Федiр з Простоквашина.
  - Що? - здивувався хлопчик. - Ти теж про нього чула?
  - А що ж, думаєш, як домовичок, так зовсiм дика i мультикiв не дивлюся?
  - Та нi, пробач, я не хотiв тебе образити. Менi ж просто цiкаво...
  - Ще б пак, - хмикнула Стрибушка.
  - А знаєш, Стрибушка вмiє з Лапунею розмовляти, - промовила Леся. - I великого собаку заспокоїти може. I взагалi, з нею так весело!
  Руденьке домовенятко уважно подивилося на своїх маленьких друзiв i сказало:
  - А давайте пограємося у хованки! Я буду ховатися, а ви - мене шукати. А ну, заплющуйте очi i рахуйте до трьох!
  Дiти затулили долоньками оченята, в один голос вимовили: "Один... Два... Три!" - i озирнулися навколо. Стрибушки поруч уже не було!
  - О! Де ж це вона подiлася? - запитав Данилко.
  - Не знаю!.. - вiдповiла Леся. - Вона ж маленька. Могла де завгодно сховатися. Та так ще цiкавiше, правда?
  I дiти заходилися шукати Стрибушку. Данилко вiдразу плюхнувся на пiдлогу i зазирнув пiд Лесине лiжечко Дiвчинка вмостилася бiля братика.
  - Ти думаєш, вона тут? - спитала тихенько.
  - Ще не знаю... - вiдповiв Данилко. - Але пiд лiжком завжди цiкаво шукати. О, дивися, бiля самої стiнки щось лежить.
  - Та це ж моя книжечка! Я її вчора в лiжечку гортала, а потiм заснула та загубила її. А ти i знайшов.
  - Так, - сказав хлопчик i пiднявся на ноги. - Ну, в шафi шукати не будемо, там дверi риплять, i ми б почули, якби Стрибушка там заховалася...
  - Так... - зiтхнула Леся. - От якби нам такого собаку, який усiх шукати вмiє. Ой, а може, нам Лапуня допоможе?
  - Та вона ж кицька, - заперечив хлопчик. - О, а що то вона робить?
  А Лапуня тим часом намагалася щось видряпати iз свого кошичка i невдоволено нявчала. Леся пiдскочила до кошика, зазирнула в нього i за хвилинку вже тримала на руках свою руденьку подружку.
  - Нi, - сказала Стрибушка. - В хованки з вами гратися нецiкаво. Ви занадто швидко мене знайшли. От якби ви мене до ранку шукали!..
  Дiти розсмiялися.
  - А ми ще будемо гратися в хованки? - спитала Леся.
  - Авжеж, - вiдповiла домовичка. - Тiльки пiсля обiду.
  - I не в кiмнатi, а на вулицi, - пiдхопив Данилко, - бо Стрибушка тут кожний куточок знає. А поки що давайте я вам книжечку почитаю. Про дядечка Федора з Простоквашина. Згода?
  
  
  Iсторiя восьма,
  про те, як Лесю лiкували
  Сонечко зазирнуло в Лесину кiмнату. В його лагiдних промiнчиках нiжилася Лапуня. Стрибушка вибралася з свого куточка i озирнулася, шукаючи Лесю.
  А дiвчинка лежала в своєму лiжечку. Не спала. Просто лежала. Це здивувало Стрибушку: вона знала, як не любить Леся зайвi хвилини проводити без дiла.
  Але сьогоднi дiвчинка тихенько лежала пiд ковдрою. На вiтання Стрибушки вона лише кволо посмiхнулася.
  - Ти чого? - запитала домовичка. - Вставай, гратися будемо!
  - Не можу я, Стрибушечко, - прошепотiла Леся. - Захворiла я...
  - О! Що сталося?
  - Горло болить. Все менi то холодно, то жарко. Мама каже, це вiд температури. А лiкар сказав, що у мене ан-гi-на.
  - Гм... Ось бачиш, я ж казала тобi, що не треба було так швидко морозиво їсти. Тепер маєш, - насварилася пальчиком Стрибушка.
  Леся тiльки зiтхнула. Що скажеш, якщо сама винна.
  - Добре-добре, - змилостивилася Стрибушка. - Не буду тебе сварити. Ти вже й так покарана.
  Домовичка сiла бiля Лесi на лiжечку i поклала дiвчинцi на чоло прохолодну маленьку долоньку.
  - Ну, i чим тебе лiкують? - дiловито спитала Стрибушка.
  - Лiками... - зiтхнула у вiдповiдь дiвчинка.
  - Як? Невже мама не дає тобi нi чайку з липового цвiту, нi варення з малини?
  - Дає... - знову зiтхнула Леся.
  - Ну от. А це ж найкращi лiки, коли горло болить. До того ж ще й смачнi. То чого ж ти тодi зiтхаєш?
  - Ага, я ще одну чашку допити не встигаю, а мама вже iншу приносить... - Озирнулася Леся на дверi i додала пошепки: - А я через той чай вже стомилася до туалету бiгати...
  - Нiчого, - заспокоїла її домовичка. - То з тебе хвороба виходить.
  - Правда?
  Стрибушка не встигла вiдповiсти: за дверима почулися кроки, i домовеня прудко ковзнуло пiд лiжечко.
  До кiмнати зайшла мама. На тацi в її руках парувала чашечка зi свiжим липовим чаєм.
  - Ось, - сказала мама, ставлячи тацю та тумбочку бiля лiжечка. - Пий чайок, я туди i малинки поклала.
  - Ма, а ти менi просто малинки у мисочку покладеш?
  - Добре, Лесечко, зараз принесу. Пий чайок, тiльки обережнiше - вiн ще гаряченький.
  Мама погладила доню по голiвцi, поцiлувала спiтнiле чоло...
  Коли за мамою зачинилися дверi, Стрибушка знову видряпалася до Лесi, продибала до тумбочки i понюхала запашний чай. Слiдом за домовичкою на лiжечко залiзла Лапуня. Чмихнула на Стрибушку, а потiм, муркочучи, вмостилася у Лесi пiд бочком. А мале домовеня повернулося до подружки i сказало:
  - Знаєш що, моя дорогесенька! Я теж хочу так хворiти! Ти ж пригостиш мене малиновим варенням?
  
  
  Iсторiя дев"ята,
  в якiй йдеться про Велике Прибирання
  Леся лежала на пiдлозi у своїй кiмнатi i читала книжку. Волохатий килим приємно лоскотав голi колiна, через Лесине плече зазирав цiкавий сонячний промiнчик. Якщо примружити очi, можна було роздивитись, як у ньому витанцьовують, кружляючи, маленькi пилинки.
   Стрибушка вибiгла зi свого куточка пiд Лесиним лiжком. Сьогоднi у домовички був дуже радiсний настрiй. Вона вистрибом побiгла до Лесi, перескочила через кубик, який лежав на пiдлозi, та натрапила нiжкою просто на розсипанi кольоровi олiвцi, не втрималася i впала на пiдлогу. А Леся, захоплена читанням, навiть не звернула уваги на незвичнi звуки, вона просто змахнула ногою та перевернула сторiнку.
  Цього вже Стрибушка стерпiти не могла. Вона пiдскочила до дiвчинки i боляче смикнула її за кiску.
  - О, Стрибушко, привiт! - Леся нарештi побачила подружку. - А чого ти така наїжачена? В тебе що, настрiй поганий?
  - Спасибочки, - тупнула нiжкою домовичка. - В мене був чудовий настрiй, доки я через оцей мотлох не перечепилася!
  Леся здивовано глянула довкола:
  - Нема тут нiякого мотлоху! Це ж мої iграшки. I олiвцi. I книжечки. Ти що, не бачиш?
  - Бачу. Але чого все оце просто так валяється на пiдлозi? От що це? - Стрибушка копнула ногою ляльку.
  - Барбi! Ми ж з тобою вчора нею гралися.
  - Гралися. Але вчора. Розумiєш? Учора! А на пiдлозi вона лежить сьогоднi. Чому?
   -Я подумала, - вiдповiла Леся, - що ти й сьогоднi захочеш нею погратися.
  - А кубики? - вела далi домовичка. - Ми ж, здається, з кубикiв учора нiчого не будували!
  - Вчора - нi. Але будували позавчора, - спокiйно вiдповiла Леся.
  - А олiвцi? Я ж малювати не вмiю!
  - Зате я вмiю. I вчора перед сном малювала. I книжки читала.
  - А чому вони досi на пiдлозi?!! - не вгавала Стрибушка.
  - Як це - чого? А раптом менi знову захочеться помалювати, погратися або почитати?
  - А раптом НЕ захочеться? - Стрибушка вже мало не кричала. - А навiть якщо i захочеться, тобi що, важко з поличок взяти, погратися i знову на мiсце покласти?
  - Ну, Стрибушко, - набурмосилася Леся. - Ти зараз кажеш точнiсiнько, як моя мама. Я так на тебе чекала, думала, знову гратися будемо, а ти...
  - Чекала?! - вигукнула Стрибушка. - Оце менi чекання! Так чекала, що навiть не помiтила, як я через твої iграшки гепнулася, аж мало голову не розбила! Так ось що я тобi скажу, моя дорогенька: поки не поприбираєш, гратися я з тобою не буду. Ось! - i розлючена домовичка повернулася до Лесi спиною.
  Дiвчинцi стало соромно. Вона ще раз обвела поглядом кiмнату. Дiйсно, та виглядала не найкраще. Всюди по пiдлозi були розсипанi олiвцi i кубики, розкиданi ляльки, ведмедики, книжечки, альбомчики... Чи мало скарбiв у п"ятирiчної дiвчинки?
  Подивилася Леся навкруги, зiтхнула i заходилася прибирати. Книжки - на поличку, iграшки - до скриньки, олiвцi - у скляночку. Раптом дiвчинка почула за спиною якесь сопiння, глянула - а то Стрибушка тягне за вуха по пiдлозi великого ведмедика.
  - Ось, - каже, - вирiшила допомогти, а то ти сама й до ночi не впораєшся. А коли ж гратися?
  Удвох подружки впоралися швидко. Так захопилися прибиранням, що навiть не помiтили, як Лесина мама до кiмнати увiйшла. Стрибушка ледве встигла заховатися.
  - О! - здивовано вигукнула мама. - Ти вже все прибрала? А я думала, знову доведеться тебе за безлад насварити. Ростеш, донечко. Скоро тато з роботи прийде, вечеряти будемо.
  Мама поцiлувала донечку i пiшла у своїх справах. А Леся спитала у подружки:
  - Ну, Стрибушко, чим будемо гратися?
  - Кубиками, - посмiхнулася домовичка.
  За грою час спливав непомiтно.
  - Лесько! - пролунав раптом голос татка. - Мама кличе вечеряти! Не барися, бо я голодний, як вовк!
  - Бiжу! - схопилася було Леся, та побачила, як докiрливо дивиться на неї Стрибушка, i додала: - Ось тiльки iграшки позбираю!..
  
  
  Iсторiя десята,
  в якiй з"ясовується, що й iграшковим ведмедикам бувають потрiбнi шкарпетки
  Стрибушка сидiла на пiдлозi i з сумом роздивлялась свої червонi шкарпетки. Справдi, радiти не було з чого: на обох шкарпетках зяяли великi дiрки, з яких визирали не досить чистi Стрибушчинi пальчики. Крiм того, вовна на п"ятах вже протерлася настiльки, що Стрибушка вже безпомилково могла сказати, на олiвець чи фломастер ступили її маленькi нiжки.
  Поруч iз домовичкою сидiла Леся i зосереджено про щось думала.
  - Що ж, - зрештою сказала дiвчинка, - тепер ти можеш вiльно ворушити пальцями...
  - Ага, - похмуро озвалася Стрибушка , - ти ще скажи, що скоро я зможу вимити ноги, не скидаючи шкарпеток.
  - I це теж... - зiтхнула Леся. - Шкода, що я ще не вмiю дiрки зашивати.
  - Та їх вже, мабуть, i не зашиєш, - теж зiтхнула домовичка. - Ех, гарнi були шкарпеточки...
  - Що ж ти тепер робитимеш? - спитала Леся.
  - Не знаю. Доведеться, мабуть, зовсiм босонiж ходити.
  - Тепер? - здивувалася дiвчинка. - Вже ж осiнь, а там i зима скоро... Слухай, а може, я тобi свої капцi вiддам? Отi, синi. Вони менi вже малi. А тобi навiть завеликi будуть. Та й до светра твого пасуватимуть.
  - Пхи, - озвалося домовеня, - не люблю капцiв. У шкарпетках куди зручнiше.
  - Розумiю, - зiтхнула Леся, якiй частенько перепадало вiд тата за те, що вона бiгає без капцiв.
  У кiмнатi запала тиша.
  - Стрибушко, - за хвилинку озвалася дiвчинка, - а звiдки у тебе цi шкарпетки?
  - Їх менi одна дiвчинка подарувала, вона тепер вже велика... - I Стрибушка знову втупилася у свої великi пальцi на нiжках...
  - Слу-ухай!.. - Леся аж пiдхопилася. - Моя мама теж вмiє плести. Хочеш, я її попрошу - i вона тобi новi шкарпетки сплете!
  - I що ти їй скажеш? Що у твоєї знайомої домовички шкарпетки продерлися? Та вона ж тобi просто не повiрить.
  - А я попрошу маму сплести шкарпетки для... - Леся озирнулася довкола, - для... для цього ведмедика! - дiвчинка показала на велику м"яку iграшку. - Звiсно, обманювати негарно, але як ми iнакше тобi шкарпетки знайдемо?
  I Леся вистрибом побiгла до дверей.
  У вiтальнi на канапi сидiла мама i задумливо гортала сторiнки журналу. Дiвчинка сiла поруч з нею, пригорнулася. Мама погладила її по голiвцi.
  - Що, манюня?
  - Мамо, ти ж вмiєш плести?
  - Що саме?
  - Ну там, шарфики, шапочки, шкарпетки...
  - Вмiю. А що, ти теж хочеш навчитися?
  - Так! Але... Поки я навчуся, так, мабуть, вже й лiто почнеться... А менi швидше треба... Мамусю... - Леся обняла маму мiцно-мiцно. - А не могла б ти шкарпетки сплести?
  - Так я ж тобi нещодавно виплела - i шкарпетки, i навiть рукавички! - здивувалась мама.
  - Та це не менi, а однiй моїй подружцi... Ти мою ведмедицю Умку знаєш? У неї лапки так мерзнуть, так мерзнуть... - хитрувала дiвчинка.
  - Ну що ж, - посмiхнулася мама, - якщо ви з Умкою так хочете, то будуть вам новi шкарпетки.
  - Дякую, матусю! - Леся у захватi поцiлувала маму i побiгла до своєї кiмнати - понесла подружцi гарну звiстку.
  Пройшло декiлька днiв, i Леся, повернувшись iз садочка, побачила на лапках iграшкового ведмедика новi шкарпетки - червонi, теплi, м"якенькi. А бiля Умки сидiла Стрибушка i не зводила з шкарпеток погляду своїх зелених оченят. Вона обережно торкала шкарпетки пальчиками i посмiхалася.
  - Це - менi? - спитала вона у Лесi, забувши навiть привiтатися.
  - Так! - посмiхнулася дiвчинка.
  - Дякую! I твоїй мамi спасибi...
  Леся допомогла Стрибушцi зняти шкарпетки з ведмедикових лапок, i домовичка швиденько натягла обновку - просто на старi, подертi шкарпетки.
  - Щоб теплiше було!.. - пiдморгнула Лесi...
  
  Того вечора Стрибушка бiльше не з"явилася в Лесинiй кiмнатi. За вiкном давно вже сутенiло, але мама щось не квапилася вкладати доню в лiжечко. I тодi Леся пiшла до мами сама.
  В маминiй кiмнатi затишно свiтила настiльна лампа. Мама сидiла у крiслi. А у неї на колiнах зручно влаштувалася... Стрибушка. Мама пригортала домовичку до себе, зовсiм як Лесю. I Стрибушка її зовсiм не лякалася. Леся аж рота розкрила вiд подиву:
  - Ма... так ви що, знайомi?
  - Так, - спокiйно посмiхнулася мама.
  А Стрибушка додала:
  - Коли твоя мама була маленькою дiвчинкою, вона теж жила в цьому будинку. Ми з нею часто гралися. I вона, коли трохи пiдросла i навчилася, сплела менi шкарпетки.
  - Ну й ну, - тiльки i змогла сказати Леся.
  А мама i Стрибушка подивилися одна на одну i хитренько посмiхнулися.
  
  
  Iсторiя остання,
  про те, як Стрибушка змiнила своє помешкання
  Ось уже декiлька тижнiв дорослi вели себе дуже дивно. Вони заклопотано бiгали по хатi, виймали якiсь речi, знову ховали їх, перекладали на iнше мiсце. Мама по п"ять разiв на день заходила до Лесиної кiмнати, розкривала шафу, перебирала доньчин одяг, потiм її кликав тато, i вона кидала все i бiгла в iншу кiмнату. Через пару годин мама поверталася, i все повторювалося знову i знову.
   Леся теж в останнi днi час вiд часу витягала свої iграшки, роздивляла їх задумливо, знову складала i вибiгала з кiмнати. Чути було, як вона про щось сперечається з татом i мамою. Потiм поверталася до кiмнати i деякий час сидiла набурмосена. Знову бралася до iграшок, i все повторювалося спочатку.
  Пiсля чергової наради з батьками Леся не витримала, жбурнула на пiдлогу коробку з iграшками i закричала:
  - Як це - "вибирай найкраще"?! Вони всi найкращi! Усi мої iграшки! Я їх усiх люблю!
  - Чого кричиш? - висунула Стрибушка допитливе личко. - Що "вибирай"?
  - Що-що... Iграшки. Мовляв, усi нiхто забирати не буде. Кажуть, щоб вибирала тi, що кращi, якi найбiльше менi подобаються. А я усiх їх люблю!
  - Чула, - Стрибушка по-господарськи пройшлася мiж розсипаних iграшок. Нахилилась, пiдняла з купи стареньку ляльку - за одну ногу (другої у ляльки не було). - I оцей мотлох теж любиш?
  - Це не мотлох! - образилася Леся. - Це Барбi. Моя найперша. А що ноги нема - так у неї все дно сукенка довга i нiчого не видно.
  - Ну як знаєш. Тiльки поясни менi, будь ласка, чого ви всi так розбiгалися? Навiть кицька твоя якась знервована. Що у вас вiдбувається, хотiла б я знати?
  - Ой, Стрибушечко, - зiтхнула дiвчинка, - у нас тут таке робиться!.. Тато нам нову квартиру купив. Велику. До неї майже через усе мiсто їхати треба. Кажуть, там поруч школа якась незвичайна є, i я там вчитися буду. I тепер ми речi збираємо, бо переїздимо скоро. А цей будинок, здається, у нас хтось купує. Ось.
  - Ви переїздите? - Стрибушка аж на виду змiнилася. - Як це? А я? Як же зi мною буде?
  - Не знаю... - розгубилася Леся. - Я про це не думала...
  - Не думала... Ех, а ще подруга... - i домовенятко, похнюпившись, мовчки зникло у своєму куточку.
  Леся розплакалася. Сильно, вголос. Але Стрибушка не вийшла, як це вона робила завжди, заспокоювати подружку. Їй було зараз не до Лесиних слiз. Сама ледве стримувалася, щоб не розревтися - дуетом...
  Мама у великiй кiмнатi пакувала речi, коли до неї вибiгла заплакана Леся.
  - Доню, що трапилося? - запитала мама стурбовано.
  - Мамо, давай нiкуди не поїдемо! - кинулася дiвчинка на шию матерi. - Давай залишимося! Хiба нам тут погано? Глянь, який будинок - затишний, теплий!.. Та й Стрибушка ж тут! Вона що - сама залишиться? Мамо, її ж не можна кидати! Я її люблю.
  - Лесечко маленька, заспокойся. Все буде добре. Ти ж бачила, яка квартира у нас гарна. I кiмнату свою бачила. Там мiсця стiльки, що хоч у м"яча грай!
  - А Стрибушка?
  - Зрозумiй, мала, вона не зможе з нами поїхати. Та й не захоче. Вона ж - домовичок. А домовики до оселi звикають, до будинку, в якому живуть. А цей будинок ще мiй дiдусь збудував. I ми весь час тут жили. Ось Стрибушка тут i оселилася, i звикла за стiльки рокiв.
  - Мамо, в тi люди, що тут пiсля нас житимуть... Може, в них теж дитинка є? Тодi вона з Стрибушкою подружиться, i їй не буде так сумно?
  Мама погладила доню по голiвцi.
  - Лесю, тут будуватимуть нову крамницю. Велику. Будинок наш... Його не буде. Зовсiм.
  - А як же Стрибушка?!.
  Мама промовчала.
  - А якщо вона захоче з нами поїхати, ти дозволиш її забрати?
  - Звичайно. Якщо захоче - поїде. Але... Я не певна. Ну, йди, збирай свої речi, мала. Часу все менше залишається, а нам ще стiльки всього зробити треба.
  Леся повернулася до кiмнати. Там було тихо-тихо. I дiвчинцi стало моторошно вiд думки, що, може, Стрибушка кудись зникла i вона її бiльше не побачить. Леся стала навколiшки i зазирнула пiд лiжечко.
  - Стрибушко... Стрибушечко... Ти хочеш поїхати з нами?
  - Куди? - по хвильцi долинуло з найдальшого кутка. - Нову квартиру дивитися?
  - Нi... - здивувалася Леся. - Не дивитися... Жити там - разом з нами...
  - Хто мене вiзьме, - гiрко зiтхнуло домовеня. Лесi було видно, як воно згорнулося клубочком i вiд цього здавалося ще меншим, нiж було насправдi.
  - Як ще - "хто вiзьме"? Ми. I я, i мама.
  - Вона не дозволить, - буркнуло у вiдповiдь домовеня.
  - А ось i дозволить! Уже дозволила! Звiсно, якщо ти захочеш...
  - Це правда? - Стрибушка враз опинилася бiля дiвчинки. - Ти не брешеш?
  - Нi!
  - Ви дiйсно берете мене iз собою?
  - Так!
  I тодi Стрибушка розплакалася. Леся розгубилася. Вперше за весь час їхнього знайомства вона побачила, як плаче домовичка. Дiвчинка взяла на руки свою маленьку подружку i колисала, поки та не задрiмала...
  
  Пройшло декiлька днiв. Лесина родина перебралася у нову квартиру. Лапуня, яка вже стала великою красивою кiшкою, першою поважно переступила порiг нового помешкання. Вантажники допомагали заносити речi. I нiхто не знав, що у скринi з Лесиними iграшками, мiж бiлим ведмедиком i пухнастим песиком, сидить маленька руда iстота. Сидить i радiсно посмiхається.
  Кажуть, що домовики звикають до мiсця, де живуть. Може й так. Не будемо сперечатися. Але Стрибушка вибрала людей.
  Мине ще багато рокiв, перш нiж виросте Леся. I весь цей час вони будуть разом - маленька дiвчинка i маленька домовичка. Тому що вони - справжнi друзi. А дружба - це така рiч, яка залишається назавжди. Якщо вона справжня.
  
  
  
  
  
 Ваша оценка:

Связаться с программистом сайта.

Новые книги авторов СИ, вышедшие из печати:
О.Болдырева "Крадуш. Чужие души" М.Николаев "Вторжение на Землю"

Как попасть в этoт список

Кожевенное мастерство | Сайт "Художники" | Доска об'явлений "Книги"