'Невже думкам i долi нашiй довiку поглумленими бути?' - бентежило важке питання, не давало спокою селянам, цькованим з усiх сил польськими визискувачами. Аж тут грiзною блискавицею чутка пронеслася селами волинськими: 'Хмельницький зо всiма потугами, силою великою йде вiд Бугу, щоб пiд Берестечком дати бiй вiйську королiвському'.
Вiрили й не вiрили тому. З надiєю щоранку жадiбно вдивлялися в обрiй.
А вiйсько й справдi йшло. I попереду нього несли вiстi про визвольну вiйну козаки-бандуристи.
Одного дня, десь пiд лiто 1651 року, двоє їх з'явилося в селi Добриводi. Над притихлою у надвечiр'ї, неквапливою рiчкою Пляшiвкою, неподалiк вiд мiсця, де, з трьох криниць зачата, вливається у неї притока Iз, зiбралися пiсля важкої, виснажливої працi хлопцi, дiвчата; прийшли скрадаючись, щоб не привернути уваги панiв, i люди старшого вiку. I враз хвилююче забринiли струни бандури й полилися слова про Збаразьку битву, про гетьмана Богдана Хмельницького, про козацьку звитягу. До пiзньої ночi не розходилися селяни, слухали думи й пiснi, згадували Iвана Пiдкову, Северина Наливайка, Тараса Трясила - славних борцiв за волю народну. I зблискували надiєю й гнiвом десятки очей.
А вже далеко за пiвнiч, прийнявши вiд слухачiв скромнi подарунки - хлiб i до хлiба, розпрощалися бандуристи i неквапливо рушили далi, до iнших сiл. Не думали, не гадали селяни, що варта, вивiдавши про спiвцiв-бунтарiв, улаштувала на них засаду. Наступного дня - звiстка: у заплавi рiчки знайденi понiвеченi тiла. I хоч гнiв закипав у серцях простих людей, змушенi були вони своїх спiвцiв хоронити потай вiд лихого ока. Коло рiчки, на острiвцi серед болотистої мiсцини, недалеко звiдти, де слухали пiсень про волю, викопали надвечiр глибоку могилу. Разом iз посiченими тiлами повстанцiв опустили в неї i бандури, пов'язанi чорними стрiчками.
Збiгло кiлька днiв. Поблизу села проходили загони вiйська Хмельницького. Чимало жителiв Добриводи влилися в них, щоб мстити шляхтi за свої поневiряння, за пiдле вбивство козакiв-пiснярiв. Пам'ять про їхнi думи, про загибель за справедливе дiло не зiтерлася у вiках. I сьогоднi в селi вам розкажуть бувальщину про бандуристiв. Чи про бандуриста i його проводиря. А щоб у слухача не закралося сумнiву в її правдивостi, покажуть старий, поточений дощами й вiтрами, тесаний з каменя присадкуватий широкораменний хрест у болотистiй заплавi Пляшiвки.
Рiчка з iсторiї
Селянин їхав кiньми неквапливо, тому запитальний погляд подорожнього не просковзнув повз увагу.
-Далеко за Кременець зiбралися? - по-українськи запитав акуратно вдягнутий панич рокiв тридцяти. На плечi в нього висiла якась плоска скринька, пiд пахвою тримав чи то загорнутi папери, чи величеньке дзеркало.
Зустрiти показну особу, яка б говорила не по-польськи i не по-росiйськи, було в дивину. Припинивши коней i зацiкавлено окинувши поглядом незнайомця, вiзник уточнив:
-А вам, якщо зволите, куди дорога стелиться?
-Узагалi-то я звик на поштових... Та вранцi поки дiстався з Почаєва, припiзнився до вiдправки. Ото й думаю: де пiшки, а де, може, пiдвезуть. Усе ж таки Кременець - мiсто повiтове. Менi б до Верби, на поштову станцiю.
-Е, я тiльки на пiвдороги, але хочете - пiдвезу. А там поряд шлях iз Радивилова, хтось трапиться.
Примостившись на возi, Тарас Шевченко роздивлявся вкритi осiнньою позолотою чудовi краєвиди, згадував теплi зустрiчi в Почаєвi з дотепним настоятелем лаври Григорiєм, обмiрковував, наскiльки вдалося за кiлька днiв передати на чотирьох малюнках вигляд тiєї незрiвнянної святинi. Цiкавий край - Волинь. Це ж звiдти, з Почаївської гори, вiд Успенської церкви, вiн уперше змiг зазирнути аж через австрiйський кордон i хоч вiддалеки побачити й замалювати далекий монастир на пагорбi, здається, Пiдкамiнський.
-А ви чому з Почаєва завернули аж на Кременець? До Верби краще було б навпрошки, - порушив мовчання селянин.
-Хотiв ще раз поглянути на замок Бони, на храми, на будiвництво палат для лiцею. Та й шлях тут гомiнкий. Я i в Почаїв через Кременець їхав недавно.
-Значить, мандруєте?
-Можна й так сказати. Хоча я по службi: маю завдання замалювати давнi пам'ятки, церкви.
-Для виставок? Значить, у пакунку не дзеркало?
-Не дзеркало, малюнки тут. А оце, у скриньцi, фарби, пензлi, - усмiхнувся Тарас, i його бакенбарди, що переходили в обрамляючу борiдку, надали обличчю якогось безпосереднього, довiрливого вигляду. - Але картини не для виставок. Друкую на продаж. Цей край уже пiвстолiття як вiд Польщi перебраний Росiєю, а хто в нiй знає Волинь? Та й уся Україна наша мало вивчена.
Селянин згiдливо кивнув. I знову запала мовчанка. Якби ж то все так просто було! Не було б, Тарасе, в тебе добрих помiчникiв Будкова, Стороженка, Михайла Грабовського, князя Цертелєва - чи змiг би втiлювати в життя свої задуми про 'Мальовничу Україну'?
...Заговорили про тутешнiй побут, про податки, настрої людей.
-Такi, як я, iз вiльних людей, ще скрегочемо зубами, але терпимо, - зважував слова вiзник. - А крiпакам голод i холод, їй-богу, вижити не дають. Ось кажете: в Росiї ми; так, у Росiї, а польськi помiщики як панували тут понад двiстi лiт, так i панують. Народ бунтується, не хоче коритися ляхам. Може, чули: до кордону, в Радивилiв, на всяк випадок стягнуто додаткове вiйсько?
Пiдвода пiдстрибнула на вибоїнi i з'їхала зi шляху до перелiска.
-Я вас посеред дороги не лишу. Отам моє село Пустi Iвани, чи Пустоiванне. Заїду на хвильку додому, а вiдтак пiдвезу до шляху на Вербу.
За перелiском вiдкрилися поля, рiчка з iще не пожухлою пiд кiнець жовтня буйною травою. Вона оздоблювала високi береги, встеляла широкi заплави.
-Пляшiвка, або Пляшева на неї кажуть, - пояснив селянин.
-То це та сама рiчка, вiдома загибеллю козацького вiйська в 1651 роцi? - зацiкавився Тарас. Згадалася розповiдь Миколи Костомарова, котрий мандрував десь тут два роки перед цим.
-Рiчка та сама, тiльки до Берестечка звiдси верст iз десять буде, не менше.
-Ну, ви їдьте, а я ось пройдуся, роздивлюся, помилуюся, згадаю наших лицарiв-козакiв.
-Чекайте ген там, за селом, я швидко...
Як це вiн село назвав? Пустi Iвани? Справдi, пусто й голо живеться тутешнiм Iванам. Та й де їм по-людському живеться по всiй згорьованiй Українi? От би братiв Микиту i Йосипа викупити з крiпацтва, та катма грошей. Сестра Марiя, iз трьох лiт слiпа, десь знемагає, хворобами обсаджена, може, поки вiн ото їздить, її Бог до себе забрав...
А природа на Волинi гарна всюди. Рiчка мов розчиняється в навколишнiх луках, не пiдступитися. А ставки - наче все небо в них замилувалося. Край села, бiльше схожого на хутiр, побачив криничовину. Джерело било пружно й життєрадiсно, виказуючи свою незнищенну силу. 'Наче народ наш' , - змайнула думка. I ще спало на гадку: воно - нiби уособлення героїв-козакiв, чий волелюбний дух пробивається крiзь товщу лiт i донинi напуває спраглi душi, не даючи їм затягтися намулом волячої покори.
Вiдклавши картини й скриньку, присiв, зачерпнув повнi пригорщi дзвiнкої води i пив її так, буцiм з нею передавалася йому сила козацької вольницi.
Над'їхав селянин.
-Добра в нас вода. Кажуть, отут її пив сам Iван Богун, коли з полком iшов вiд Вишнiвця на бiй до Берестечка.
-Попив i я - i мовби зачарувала вона мене потребою поглянути на берестецькi поля, - зiзнався Тарас, - Як туди дiстатися?
-Якщо так, готовий вас пiдвезти до мiстечка Козина. Це недалечко. Там i замок Тарнавських попутно побачите. Хоча, далебi, дивитися особливо нема й чого: Богуновi козаки добрий 'бенкет' там улаштували, коли з-пiд Берестечка вiдходили. Однi згарища залишилися, замок до пуття i не вiдбудували. А вiд Козина, не сумнiваюся, авжеж далi чимось пiд'їдете.
Видно, сама доля пiдказувала: треба їхати, все довкола так живо говорило про козацьку минувшину; треба не проминути нагоди й побачити те трагiчне поле, спробувати осмислити ту славу й неславу, помолитися за полеглих; тужливо уклякнувши над їх кiстками, промовити: 'Мир вашим душам, нашi святi праведники'.
...Згодом Шевченко, пишучи повiсть 'Варнак' i згадуючи, мабуть, iз поїздки 1846-го i Пустоiванне, вкладе у свiтосприйняття свого героя таке: '...Милуюсь на прозорий невеликий ставок, увiнчаний зеленим очеретом i греблею, обсадженою в два ряди старими вербами, що пустили свої вiти в прозору воду. А нижче старий, як i її господар, млин при одному колесi, з лотками, що солодко шепочуться. На поверхнi ставу плавають гуси й качки... На березi, коло греблi, маленький човник, перекинутий догори дном, а пiд навiсом старого млина розвiшана рибальська сiть. А кругом хутора - дубовий лiс непрохiдний, тiльки в одному мiсцi нiби просiка, як наче навмисне для повноти пейзажу. I в цю просiку далеко на горизонтi синiють, як величезнi бастiони, вiдрости Карпатських гiр...
Час вiд часу навiдував мене Прохiр Кичатий... вiн мало було не потрапив у руки полiцiї в Кременцi...
...Я думав, як би тiльки зiбратися з силами i пуститися просто в Почаїв помолитися святiй заступницi почаївськiй...'
I заснували село Хотин ...
Покотилася мiстом Хотином страшна чутка: знову йде турецький султан iз своїм невситимим воїнством. Добре знали, що чекає кожного, хто зазiвається, утративши пильнiсть. Не раз уже кримськi мурзи, безрiднi яничари давали тут волю своєму кровопивчому шаленству.. Як отруйнi тарантули, обсiдали дужих чоловiкiв. Викручували руки, в'язали ноги - в невiльницькi степи їх везли, до морiв, де каторга турецьких галер, де рабство безборонне, де жалюгiдне умирання... Жiнок завертали в гурти, мов худобу, i гнали свiт за очi - через чужинно-дальнi мiста, через кпини, i глум, i наругу...
Пiсля таких набiгiв пустiли обiйстя, жахаючи людське око попелищами; хирiли, заростали усiляким лабузом двори i сади, звироднiли, - не обласканi, не доглянутi, дичавiли поволi. Краса, не зайнята, не зметена пожарищами, жухнула, на довгi седмицi й мiсяцi вiднаджуючи людей сумними ознаками запустiння...
I знову стихiя нищення?
Як бути? Оборонятися?
Та що вдiєш тими кiлькома сотнями рушниць, та шабель, та лукiв, що висять, до ладу не освоєнi, на покуттi побiля iкон? Юрмилися схвильованi кмети - у них, хлiборобiв, i зброї путньої не водилося.
-Та скiльки вже тим бусурманам умивати руки в кровi нашiй по лiкоть? I плюндрувати все-чисто вогнем i мечем?
-Вiд ремствувань легше не стане. Треба щось дiяти.
-Утiкати треба! У лiси, в хащi забитися!
-А потiм що ж, вкотре на руїни вертатися?
Мiшались голоси тривожнi, розсудливi.
- Нi, таки, видно, треба кидати рiднi мiсця. Не життя тут. Нема вже з-мiж нас такого, хто б не ридав отут над своїми убитими, хто б не побивався за гiркою долею у неволю забраних.
-Найкраще - на Середнє Днiпро, у козаки своєвiльнi. Там нi панiв, нi туркiв.
- Це хто ж сказав, що нi панiв? А забули втiкачiв iз Черкаського староства? Ледве ноги винесли. Доброго сала за шкуру їм залили. I все вона, старшина, тiльки й того, що в козацькi строї виряджена. Така там зчинилася рiзня - куди твої турки.
- Тепер, кажуть, на Сiчi не так. Кiш за порогами багатьох манить.
- А може, давайте аж на Волинь, у правiчнi лiси гайнемо? Щоб цiлковито самим собi за господарiв бути?
До такої знадливої думки пристали багато хто. Сказано - зроблено. Уже загоготiли поза мiстом високi чуги - далеко було видно їх: попереджувальнi стовпи, обмотанi соломою й облитi смолою, палахкотiли до самiсiньких хмар. А метушня на вулицях не стихала...
Люди вигортали зi скринь хто що мав: убоге шуплаття, прикупленi в торговцiв шовки, чоловiчi ряси й шаровари, хустки, кучми бiлчаного й заячого хутра, кацавейки, постоли, дитячi ганчiр'янi iграшки. Скидали огребом на вози, брали зерно, вiск, переправляли яликами на лiвий берег Днiстра.
Чимала валка пiстрявих, мовби циганських пiдвiд вирушила вздовж рiчки Жванчик, далi - уздовж Збруча на пiвнiч. Розрух улiгся; здається, всi вже прибрали спокiйного вигляду, хоч в очах багатьох бринiли затамованi сльози: назавжди покидалися рiднi мiсця. Та затримуватися далi не було як - напасники напевно вже гуляли вулицями мiста, грабували, палили, вбивали...
Поскрипував пiд колесами у заплавах пружнистий рогiз, торохтiли вози на затужавiлих розорах, уперед i вперед - напропале. Тiльки де-не-де огинали рiчковi затоки - саги. I знову пряма путь. I жодного зроненого слова. Усе було сказано, вирiшено. Про минуле зоставалися самi думки. Уночi тримали дорогу по зорях. Спинялись ненадовго - боялись погонi, бо хоч i небагато їх знялося назовсiм, та на сiльце, як-не-як, жителiв набереться.
Стали розпитувати дорогу. I врештi довгождане:
-Та ви вже i є на Волинi.
- А як тут iз турецькими обидчиками? Про Османську Порту чули?
-Бували турки, бували, хай їм... Нема на них розправи. Оце недавно були вдерлися, таке вже робилося, у деяких селах мало хто з наших i лишився: побили, порiзали, забрали. I ще лiт п'ятнадцять перед тим комонники - турецька чата завертала...
-Ну, п'ятнадцять - це не те що в нас: по кiлька разiв на рiк наскакують.
Вирiшили пошукати мiсце пiд поселення. Облюбували лiсову галявинку вдалинi вiд уторованих трактiв. Неподалiк виявили тихе озерце, оточене гiллястими сосняками й верболозами. Закинули сiть: водиться риба. Неподалiк рiчка яка не яка - щоправда, навiть iз Жванчиком не зрiвняти. Але так у свiдомiсть iз дитинства вкорiнилося: повиннi бути рiчка, i хлипкi розлогi луки, вмаєнi квiтом, i джеркiт задурманених польовими ароматами цикад.
Назвали поселення - Хотин, нехай буде пам'ять про те, чим жили. Хотин - то жаданий, хотимий. Так i є. Мiсце всiм припало до душi. I поклали тут початок новим поколiнням бондарi й ковалi, колодiї й мельники, кравцi й шаповали... А вже 1570 року село Хотин було згадане в письмовому документi. Воно iснувало. Воно жило, не знаючи страху.
Легенду про його перших поселенцiв-бiженцiв можна почути в Хотинi й тепер.
Слонiвка
Як для кого, а менi милий серцю незрiвнянно-чудесний, потаємно-нiжний куточок землi, що зовсiм не поступається мiсцям вселюдського милування i паломництва, - то мальовничi, зворушливо-сумовитi заплави нашої маленької рiчечки з такою незвичною, аж нiби насмiшкуватою назвою Слонiвка. 'Теж менi пейзажi!' - уявляю собi, як дехто не зможе стримати iронiї. А що, спокiйний, мiнорно-вколисуючий плин потiчка, обрамленого лугами буйних барв, здатен заполонити красою, якщо, звiсно, до неї чутливий, якщо внутрiшньо налаштований вiддаватися її чарам, спивати щемкий аромат конюшини й ромашок, вбирати жовтогаряче промiння кульбаб i жовтцю, ловити тремкi перегуки птаства на незаймано-свiжих галявах, де хiба що довгоногий лелека протолочить високу траву чи заблуклий заєць скуйовдить її, залиту лiтнiм вистояним маревом. Хороше...
На узгiрку бiля води снують одвiчну павiть своїх стежинок заклопотанi муравлики. Сонце, налите жаром, наче спрагнувши вiд чистого-пречистого неба, скрапує у рiчку тендiтними, трепетом наповненими лелiтками, що озиваються у душi неповторною, якоюсь веселковою мелодiєю, руйнуючи застояну меланхолiю. Я люблю цю маленьку рiчку Слонiвку, яка через iншi, теж не дуже великi рiчки, несе свою лагiдну воду у дальнiї далi, невiдь-куди, аж у Днiпро, у Чорне море. Кожна людина так само, як ота малюсiнька, з висоти пташиного польоту вже навряд чи й розрiзнима рiченька, в своїй осiбностi, неоднаковостi чимось i цiкава, i приваблива, i повчальна.
Як часто, розмiрковуючи про сутнiсть буття, ширяючи думкою до вершин осмислення людського призначення, я несамохiть пив снагу з тої джерельно-пружної, невгомонної рiчки, рiчки, iз якої, можливо, й починається для багатьох усвiдомлення Батькiвщини.
А чому ж Слонiвка? Звiсно, слони тут нiколи не водилися. Ймовiрно, первiсною була назва 'Зланiвка' - тобто рiчка, повноводнiсть якої залежала вiд струмкiв iз ланiв. Неспроста в одному з документiв зазначено: 'При рiчцi Лоновцi'. За часiв Росiї назву, перекладаючи, записували як 'Слановка', проте для писарiв зрозумiлiшою виявилася форма 'Слоновка'. Iнодi в документах ХIХ ст. зустрiчається i 'Словня'.