Пузырь Ольга : другие произведения.

Вiдьмацькi очi

Самиздат: [Регистрация] [Найти] [Рейтинги] [Обсуждения] [Новинки] [Обзоры] [Помощь|Техвопросы]
Ссылки:
 Ваша оценка:
  • Аннотация:
    Долю Софiї колись розказали суденицi, i Богуслава-мати її чула... Намагаючись врятувати свою доньку, вона приховала все вiд дiвчинки. Вiд долi не втечеш, чи не так? А що робити, коли в тебе двi долi? Якщо одна вже вiдома, чи можливо змiнити ще невiдому? Колись Софiї доведеться це дiзнатись, але тодi вона вже буде не сама... UPD 05.07.2009! Продовжую дописувати :)Оскiльки файл був пошкоджений ще з минулого разу, то, можливо, текст буде неадекватно вiдтворюватися :)

   Вiдьмацькi очi
   Пролог
      Кажуть, на третiй день пiсля народження дитини, в домi з'являються суденицi. Три сестри, духи, що нарiкають долю. I як вони скажуть, так воно i станеться. Нiкому не пiд силу змiнити пророчих слiв. Та нiколи вони не з'являлися перед очi людей. Завжди невидимими споглядачами стояли поряд з колискою, тримаючи в руках по свiчцi, i тихо нашiптували долю дитини.
      Та цього разу все було iнакше. Заходячи до кiмнати новонародженої доньки, Богуслава побачила трьох дуже схожих одна на одну жiнок. Вони байдуже глянули на молоду мати, що стояла нерухомо в дверях кiмнати. Нiщо не могло заважати суденицям наректи долю маленькiй дiвчинцi. А можливо й дати iм'я новонародженiй.
      Першою до колиски пiдiйшла та, що стояла найближче до вiкна. Тримаючи якомога ближче до себе свiчку, вона склонилася над дитиною i прошепотiла:
      - Пiдеш до мене, дитинко?
      Вогник свiчки розiгнав тiнi на обличчi маленької. Дiвчинка посмiхнулася суденицi, не знаючи, яка доля може її спiткати, якщо вона протягне до жiнки свої рученята. Але цього не сталося. Жiнка лише байдуже скривила кутики вуст. Вона склонилася ще нижче над дитиною i прошепотiла їй майже на вушко:
      - Народжена вiдьмацької ночi, ти проживеш недовге людське життя.... щоб потiм вiдродитися. I тодi я знову прийду до тебе i запитаю, чи згодна ти прийняти вiд мене смерть. Але в цьому життi - це наша остання з тобою зустрiч.
      Жiнка вiдiйшла вiд дiвчинки i знову стала бiля сестер, затушивши свiчку. Богуслава нарештi зрозумiла, хто навiдався до її невеликої хатинки, i з якимось жахливим подивом очiкувала рiшення судениць.
      Тепер до дитини пiдiйшла друга сестра-дух. Ця судениця пропонувала дитинi хвороби. Матерi найстрашнiше було очiкувати її рiшення. Богуслава нiяк не могла зрозумiти, чому? Чому вони явилися перед нею? Вони дають її доньцi долю, i вона має вислухати їхнi слова? Чому? Чому вона не може поворухнути навiть пальцем, не те, щоб пiти i не бачити цього таїнства?
      Друга судениця склонилася над колискою i уважно глянула на дитину своїми сивими, як i в сестер, очима. Здавалось, що зараз вона просто роздивляється душу маленької людини.
      - Ти будеш здоровою, дiвчинко, хоча й не раз буде близька до тебе смерть. Тебе рятуватиме те, що подарувала тобi мати, - судениця глянула в очi Богуслави i промовила, - справжня мати. Хоча, що це - Дар чи Прокляття? Тобi доведеться самiй вирiшити.
      Жiнка мовчки вiдiйшла вiд вже сплячої дитини. Як i перша сестра-дух, вона дмухнула на свiчку. Маленький вогник, що тримався на нитцi, боязливо затрiпотiв i зник. Третя судениця довго не пiдходила i дивилась кудись позад Богуслави. Молода матiр навiть через невидиму силу озирнулася, очiкуючи побачити там ще когось. Але лише тiнi танцювали свiй дивний танок на стiнах.... i скорiш за все, саме до їх безмовного танку прислухалася судениця-сестра. Що ж. Хто може знати? Не їй, Богуславi, розумiти цих дивних духiв. Кажуть, що з ними можуть спiлкуватися лише вiдьми. Такi, як... Нi, цього маленькiй дiвчинцi краще не знати. Можливо, судениця дасть їй краще життя i позбавить вiд цього прокляття.
   Судениця похмуро посмiхнулася Богуславi i пiдiйшла до колиски. Дивлячись своїми сивими, як у сестер очима, вона почала тихо нашiптувати сплячiй немовлятi, немов хотiла заспокоїти:
      - Путь твiй я бачу, як i твою матiр зараз. Дiвчинко, жити тобi в цьому свiтi лише двадцять п'ять рокiв. Багато зла ляже на твою долю. Багато ненавистi вiд оточуючих. Нiколи не бачити тобi вiнця, але все ж будеш кохана тим, кого боялась. Коли наповниться твоя душа ненавистю по самi вiнця, ти пiдеш до тих, кого звикнеш боятися i проклинати. Вони дадуть тобi те, що потрiбно i навчать тому, що знадобиться. Та й пiсля того не знатимеш спокою в життi. Нове життя затягне тебе. Заздрiсть незнайомки погубить тебе. Але той, кого зрештою ти покохаєш, не дасть твоїй душi вiдлетiти. На багато рокiв засне вона, як i ти зараз спиш. I коли настане час - вiдродиться. I тодi я знову прийду до тебе з сестрами.
      Судениця домовила останнi слова i пiдiйшла до сестер. Обернувшись до Богуслави, вона прошепотiла, та той шум луною вiдбився вiд стiн:
     -- Iм'я твоїй дочцi - Софiя. Мудра. Нехай її iм'я стане в пригодi.
      З цими словами вона дмухнула на свою свiчку. Останнiй вогник злякано потух. В домi одразу стало темно. Невидимий тягар спав з матерi - вона знову могла рухатися. Наче й не було в цю годину трьох сестер...
      Богуслава навпомацки пiдiйшла до колиски i лагiдно глянула на свою доньку. Та чи свою? Свою! Вона її любить i нiхто не зможе її забрати.
      - Софiя? Що ж. Це твоє iм'я. Так звали твою... Сподiваюсь, що хоч тобi воно не принесе таку долю. Можливо, судениця права - тобi воно стане в пригодi? Спи, моя доню. Спи...
     
     
      Глава 1
     
      Зоряна гордо стояла на берегах рiчки Дануї вже багато рокiв. Ще за часiв останньої вiйни мiж князями. Зоряна була одним з небагатьох мiст, що вiдстояли свою незалежнiсть в тiй боротьбi. Багато парубкiв загинуло - батькiв своїх дiтей, женихiв молодих наречених, братiв... Всi вони в тяжкий час вибороли життя дорогих людей.
      Мiсто росло i квiтло у всiх на очах. Чи це було через те, що земля родюча, рiчка повноводна, люди працьовитi. Чи може це через князя Мартина, що мудро правив останнi роки, бояр в строгостi тримав, свавiлля не допускав. А може й все одразу. Але Зоряну-град знали в усiх сусiднiх землях. Багато князiв ладнi були б зазiхнути на мiсто, та боялись аби гiрше не стало. Мартин окрiм своєї мудростi ще мстивiстю прославився. Нiкого з ворогiв не шкодував.
      В Зорянi-градi, як i в iнших мiстах жили люди багатi, що в домах селились ближчих до центру, де ярмарки постiйнi були, й до княжого терему. Були й простi селяни, руки яких вирощували найкращi врожаї. Були й звичайнi жебраки. Та не про них зараз мова пiде. А про двох селянок: мати й дочку. Мати, що Богуславою звалася на все село ще замолоду вiдома була своєю вродою. Темно-русяве пишне волосся, очi сiрi. Багато парубочих сердець покорила своїм гонором легким, пiснею душевною. В родинi була єдиною дитиною. Хоча й ходили чутки, що в Богуслави сестра рiдна була, та нiхто не знав, що з нею, бо не бачили. А згодом й зовсiм про чутки забули. А що це як не чутка? Позаздрив хтось щастю родинному, та й все. Хто ж в свiтлому розумi повiрить, що в сiм'ї Святозаровичiв друга донька є, а її нiхто не знає? Батьки нахвалитися не могли на доньку. Працьовитою завжди Богуслава була. I в домi допомогти, i рушники вишити, i земля її рукам близька була. Та й розважатися з подругами завжди час знаходила. Бажаною гостею завжди була на вечорницях.
      Й замiж вийшла за першого хлопця на селi. Гарна пара, кажуть, була. Кажуть... бо мало людей пам'ятає їх разом. Заздрiсть вона силу має. А такiй ладнiй парi заздрили багато. Скорiш за все, на селi ще й вiдьма була чи дiвка якась звернулася до нечистих, бо ж як без вiдьом таке могло трапитися. А трапилося так, що чоловiк Богуслави помер. Не встигли вони й мiсяця разом прожити, як захворiв парубок. Нi сльози нещасної нареченої, не молитви зверненi до Триєдиної, нi напої знахарськi - нiщо не допомогло. Просто одного дня не стало його. Вбита горем Богуслава перестала з'являтися перед людьми. Батьки не знали, що й робити. Дiвчина в'яла у всiх на очах, її душа рвалася до коханого. Мабуть. Лише одна Триєдина знає, що тодi сталося, але Богуслава змiнилася. Перестала плакати по ночам, з людьми спiлкуватися знову почала. Та вже нiхто не бачив її усмiхненою. А ще через тиждень вона пiшла з села. "До хрещеної. Провiдати потрiбно, бо зовсiм захворiла", - вiдповiдали батьки на запитання, куди зникла їх донька.
      До хрещеної, так до хрещеної. Новi люди, новi мiсця. Може й краще їй там стане. Так думала бiльшiсть. I тому з часом заспокоїлися. Незвично було перший час без Богуслави, бо на все село була вiдома, з усiма в гарних стосунках. Чи майже з усiма.
      Та довго вона не поверталася. Вже й батьки хвилюватись почали. Пiвроку дочки нема! Та й по селу чутки негарнi пiшли. Казали, що може руки на себе наклала сердешна. Чи вбили її по дорозi. Хоча кому ж вона потрiбна? Тiльки чаклуну. Добре якщо хоч сонячному - тi тiльки енергiю забирають i вiдпускають, а як далi з жертвою буде їх не цiкавить. А як мiсяцевому чаклуну - то й згадувати вже даремно про неї. Тi нiкого не вiдпускають. В обрядах своїх не просто кров'ю користуються, а й вбивають.
      Чаклуни iснували завжди, ще з сивої давнини. Й ставали чаклунами тiльки чоловiки, бо лише їм дарував свiй дар Дерес. Старi чаклуни знали, де народжується новонароджений с таким даром, i вiдсилали за ними своїх ученикiв. Кажуть, що увi снi приходив до них сам Дерес i показував таку дитину. Але дiзнатись, кому належить молодий чаклун - Мiсяцю чи Сонцю - було неможливо до дванадцяти рокiв. Лише тодi вони могли принести покровителям свою кров i дiзнатись, хто все життя буде за ними приглядати i сили дарувати. В день, коли день рiвнявся iз нiччю, молодi чаклуни мали намалювати власною кров'ю символи Сонця i Мiсяця на схiдцях до храму Дереса, в стiнах якого весь цей час навчалися у наставникiв-чаклунiв. Якщо покровителем ставало Сонце, то зникав символ Мiсяця i навпаки. Нiколи не було такого, щоб зникли чи залишились одразу обидва символи. Дерес завжди знав кому якого покровителя дати. На те вiн i був богом таїнств. Хоча до магiї вiдьом не мав нiякого вiдношення. Але це зовсiм iнше.
      Сонячнi чаклуни завжди жили в мiстах, бо люди поважали їх, хоча й побоювалися. А як тут не боятись, коли людина може вбити одним поглядом. Та на те вони i були сонячними, що помисли їхнi були свiтлими, та й Сонце нiколи не давало енергiї, якою можна було знищити живу силу людини, вбити її душу. Та знаходились такi чаклуни, якi злу служили, й вiд Сонця вiдреклися. Та вбивали вони все одно не своїми силами незвичайними а руками чи зброєю, бо в крiм всього в храмах робили молодикiв ще й воїнами.
      Мiсяцевi чаклуни сили свої проявляли найбiльше вночi, коли блiдолиций мiсяць, сонця брат, в свої сили входив. Але за покровительство своє завжди кровi вимагав. Своєї - на середнi закляття, чужої - на дуже сильнi. Лише за слабкi вони могли нi чим не жертвувати.
      Отож Зорянцi не дарма боялися за Богуславу. Але на її долю, яку також на третiй день вiд народження в темнiй кiмнатi опiвночi пророкували суденицi, не мало випасти зустрiчi з чаклуном. Нi сонячним., нi мiсяцевим. А ось її доньцi...
      Дiвчина ж i справдi була в тiтки своєї, допомагала, з людьми спiлкувалася. Як i жителi Зоряни, всi, або ж бiльшiсть, ставилися до неї з приязню. Та вдома нiхто не знав, чому затрималася Богуслава, та й в тiтки на селi нiхто не знав, що замiсть того, щоб пiти додому пiсля майже трьох мiсяцевого життя в тiтки, вона вiдправилася не додому. Та й нiхто окрiм неї, та тої, до кого вона йшла, не знав куди.
      Та повернулась до Зоряни вона не сама. З маленькою донечкою на руках. З дитиною в дiм повернулися й радiсть, й смiх. I нiхто, окрiм молодої матерi не знав, хто насправдi з'явився в домi. Та Богуслава знала, що тiльки в неї новонароджена знатиме щастя, бо це - її донька, бо лише вона її буде любити, я к матiр. В ту ж нiч в дiм i прийшли суденицi, що напророчили маленькiй Софiї долю.
      В селi здивування поява дитини не викликала. Все ж хоча й мало, але Богуслава була зi своїм коханим, i тепер поряд iз нею буде жити його частиночка, його кров. Тому до маленької Софiї всi швидко призвичаїлися. Обряд благословення Триєдиної, як i водиться, провели, коли дiвчинцi був рiк. Обряд цей був давнiй, як самi згадки про Триєдину. За допомогою нього вiд дитини вiдганяли злих духiв, якi радi були б поласувати молодою невинною людською душею, але також не могли в неї проникнути, доки не справиться рiк вiд її народження. До того моменту, душа дитина закрита вiд усiх, i вже тодi вона сама обирає шлях по якому йти, запам'ятовує шлях, який їй напророкували суденицi.
      Влiтку, а саме в iп'юлi в кiнцi першої тижелi народилася Софiя, мав вiдбутися Обряд благословення Триєдиної. Всi жiнки, а тiльки жiнки мали право спостерiгати за обрядом, були вдягненi в найкращi одежини - яскравi вишитi власноруч сукнi. Всi йшли до рiчки Дануї, де мав здiйснитися обряд.
      - Нехай природа, до якої ми всi зараз вийшли прийме твою, Богуслава, дитину почує нас. Нехай подарує їй своє благословення Триєдина - сестра наша, матiр наша, покровителька наша, - низьким чаруючим голосом промовила, звертаючись скорiш до всiх жiнко, анiж до згаданих двох, жiнка. Рокiв їй на вигляд була трохи за сорок. Темне волосся, яке розбавляли, неначе стрiчки у волоссi, сивi тонкi косички. Сiрi мудрi очi, здавались були набагато старшими, нiж вважали селяни. Це була мiсцева жриця Триєдиної. Головна жриця. Лише вона могла проводити такий обряд. I тому завжди приходила зi свого храму, де вони возносили молитви богинi-покровительцi. Звали жрицю Велена.
      Зi словами жiнки на берег рiчки винесли великий вiнок, сплетений з самого ранку молодшими жрицями храму iз польових квiтiв. Не всiх, звичайно. Вони гарно вмiли пiдбирати квiти до кожної дитини, хоча нiколи не бачили кому плетуть. Їм пiдказувала Триєдина. Сам вiнок до речi був розмiром як раз, щоб туди помiстилася однорiчна дитина.
      - Нехай вiчна Дануя красою своєю одарує новонароджену. Нехай старий лiс свої мудростi прошепоче, - з цими словами, як i багато раз до цього матiр мала покласти свою дитину на пiсок берегу в середину вiнка. Будь то зима холодна, чи осiнь вiтряна - обряд не змiнювався. Благословення дитина мали прийняти в природi, а сплетенi особливим чином вiнки жриць, як раз i були таким символом природи. Будь якої пори року, як тiльки дитину клали в середину вiнка, пiсок пiд новонародженим оживав. Точнiше просиналось життя, заховане глибоко в пiску. В колi переплетених квiтiв миттю виростала трава i розквiтали квiти, не даючи дитинi замерзнути. Благословить дитину Триєдина чи нi, але смертi маленької людини вона допустити не могла.
      Як тiльки маленька дитина опинилася в серединi вiнка, пiсок пд. Нею одразу перетворився на справжнiсiньку чорну землю, з якою щодня зустрiчалися селяни на своїх полях. А на цiй землi швидко, неначе тiльки цього й чекали, виростали рiзнотрав'я та квiти. Софiя лежала на ковдрi з волошок. Немовлята спала, поки мати йшла до цього мiсця, однак з початком обряду прокинулася i з цiкавiстю за всiм спостерiгала.
      - Благослови цю дитину, Триєдина! - промовила Велена. Всi почали чекати. Це був найважливiший момент. Хвилини повiльно тягнулися одна за одною. Коли вже нiхто й не сподiвався, а Богуслава й того бiльше - ладна була зовсiм розплакатися й побiгти до дитини, бiля вiнка почала з'являтися якась свiтла фiгура. Здавалося, вона просто появилася з повiтря звичайним туманом i зараз набирала свою тiлесну оболонку. За хвилину вiд фiгура перестала свiтитися i всi змогли побачити, що бiля Софiї стояла Триєдина. Як i малювали її на iконах, вона була дуже гарна - незвичайнi блакитно-сiрi очi, якi, здавалось, постiйно змiнюють свiй вiдтiнок, довге русяве волосся, яке зараз було розпущене, i тепла посмiшка. Триєдина склонила голову перед всiма жiнками, якi прийшли на обряд i стояли зараз на березi. Тi у вiдповiдь поклонилися. Покровителька опустилася на колiна перед дитиною i взяла її на руки. Пiднявшись, вона поцiлувала Софiю i уважно подивилася на жiнок. Розгледiвши серед них Мати дитини, вона посмiхнулася i пiдiйшла до Богуслави.
      - Дитина не винна i нiколи не буде вiдповiдати за вчинки своєї матерi, - тихо, лише для Богуслави мовила Триєдина. Iншi не могли почути слiв покровительки, бо її м'який голос лунав зараз лише для однiєї людини. - Бережи її. Й, можливо, тобi вдасться її врятувати. Я теж буду спостерiгати за твоєю Софiєю.
      Богиня вiддала дитину Богуславi й вiдiйшла знову до вiнка. Триєдина встала в його середину, там, де ранiше лежала маленька Софiйка. Жiнка пiдняла руки до Сонця.
      - Дiти мої, бережiть себе. Бережiть Зоряну. Я завжди поряд. Я зажди спостерiгаю. Вогнем, що грiє мою душу. Водою, що бiжить в менi. Вiтром, що розмовляє з моєю вiчною душею. Землею, що дарувала менi свою мудрiсть. Природою, що оточує нас я благословляю Софiю.
      Промовивши це, Триєдина звела погляд до сонця i... почала зникати. Танути туманом.
      Навiть жiнки, звиклi до цього обряду, щоразу затримували подих, коли з'являлася покровителька. Всi зорянцi знали, що чародiйство iснує поряд з ними, не раз стикалися. Вони бачили, що може зробити справжня магiя - рятувати життя або знищувати цiлi селища. Однак, одне дiло - знати, що десь таке може й є, i зовсiм iнше - бачити це перед очима. Особливо, якщо це явленню справжнiсiнької богинi, в яку вони вiрять, моляться на неї.
      Софiя отримала своє благословення - тепер вона стала iстинною зорянкою. Та будучи лише однорiчною дитиною, вона й знати не могла, що спускатиме її далi. Та й Богуслава-мати намагалася якомога менше згадувати про пророчi слова судениць, про нелегку життєву путь доньки.
      Дiвчинка росла тихою. Тихою як зимова нiч. Спокiйною. I здавалось, навiть трохи вiдлюдькуватою. Через те й дiти боялися з нею спiлкуватися. Зорянцi завжди дивувалися як могла в такої веселої, життєрадiсної матерi i завжди усмiхненого, радiсного батька народитися така дитина. Та все це списували якраз на вiдсутнiсть згаданого вище батька. Тяжко мабуть виховувати самiй дитину. Без пiдтримки коханої людини. От i виросла така тихоня. Та нiчого, може пiдросте i буде як матiр.
      Бачить Триєдина, втрата коханого - була не єдиною перепоною в життi Богуславi. Не встигло Софiйцi виповнитися й трьох рокiв, як вiд тяжкої хвороби помер батько. В великiй хатi залишилися самi жiнки. Жити стало тяжче, та заради маленької Софiйки й Богуслава, й її матiр були лажнi на все. Ще через рiк захворiла й вона. Довго хворiла. Нiякi лiки не допомагали. Схоже це було на те, як хворiв Богуславин чоловiк, та вбита горем, вона не могла цього помiтити. Останнi грошi вона вiддала знахаркам за лiки, й кожного дня ходила до храму Триєдиної вимолювати життя для матерi. Та чи Триєдина не почула тих молитов, чи просто жiнка мало молилася - мати померла. Просто одного дня смертельна блiдiсть наче зникла з її обличчя i вона вже могла ходити, та наступного дня душе вже покидала холодне тiло, отруєне магiєю невiдомої вiдьми.
      Та хто ж тодi мiг припустити таке. Вiдьма! До того ж темна! Та ще й в Зорянi! А як iнакше пояснити такi жахливi подiї. От i почали жителi хвилюватися за свої життя, уважно стежити за гостями мiста чи новим жителям, що не прожили тут й десятка рокiв, на вiдмiну вiд тих, хто поколiннями не покидав чудового мiста.
      Нещасна Богуслава не знала що й робити. Всi, кого вона любила померли. Невже й Софiю теж таке спiткає? Але ж суденицi казали, що вона проживе двадцять п'ять рокiв. Можливо тодi її, Богуслави, вже й серед живих не буде. I тодi не побачить вона бiльше смертi своєї доньки... Єдиної в свiтi людини, кого вона любила.
      Вирiшила вбита горем молода мати, що це її любов життя забирає. Та й що ж ще можна було в такому випадку подумати. Про те, що говорили селяни, взагалi краще не згадувати. Весела Богуслава стала зовсiм не схожою на себе. Бiльше нiхто не бачив, як вона посмiхалася. Вона бiльше не приходила на вечорницi, де збиралися старшi жiнки. Пiшли чутки, що й сама вона продала свою душу нечистому. А можливо й вiдьмою стала. Почали побоюватися її, бо ж думали, що ставши вiдьмою, Богуслава може почати мститися зорянцям, тим, кого знала ще з дитинства.
      Казали, що з горя жiнка й дитину свою перестала впiзнавати. Любити свою Софiю так точно. Бо ж смертi почалися з того моменту як в дому Свiтозаровичiв з'явилося донька. А чому ж тодi чоловiк помер? Так, вже тодi Богуслава могла носити дитину пiд серцем. Тож ще ненародженою Софiя встигла вбити, по словам жителiв мiста. А отже, дитина ця вiд нечистого Торха, а мати її скорiш за все вiдьма, що з ним спуталася, та й погубила душi рiдних, за прокляття.
      Одного дня прийшла Богуслава на могилу до коханого й батькiв. Стала на колiна на землю чорну. Помолитися хотiла, та тiльки нi слова вимовити не могла. Серце вiд болю стиснулося, а на очi сльози набiгли
      - Чому? Чому я всiх втратила? За що ти мене так караєш, Триєдина? Невже я мало тобi молилася, хвалу возносила? Невже жила, не так я тобою було сказано? Чому я їх втратила? Чи може це ти недогледiла? - страшним нелюдським смiхом роздалася жiнка. - Так, богине, це ти в усьому винна! Ти ж наша покровителька. Ти ж i моя покровителька... була! Може менi i справдi, як люди кажуть, душу Торху нечистому вiддати? Нiкому бiльше не потрiбна моя пропечена болем душа! А йому й такої буде досить!
      Богуслава розплакалася i подивилася очима своїми сiрими очима в небо.
      - Та невже ж я це заслужила? Скажи менi, Триєдина! За що ти мене так покарала! Невже й Софiї доведеться померти?!
      Злякалася своїх слiв жiнка й знов ще сильнiше розплакалась.
      - Нi, Богуславо, - мовив з-за спини приємний жiночий голос, як тодi, пiд час обряду благословення. Обернувшись жiнка побачила, що то була Триєдина, як i тодi в свiтлих одежах, тiльки зараз волосся довге її було заплетене в косу, а за руку вона тримала чотирьохрiчну Софiйку, - Я над долями вашими людськими влади не маю. Такої влади нам, Вiсей не дав. Лише суденицям вiдомi вашi долi. Та й впливати вони також не можуть, лише наректи. Колись ти все дiзнаєшся, Богуславо. Та зараз я прошу тебе, забудь цi страшнi слова, що ти тут казала. Твоя душа потрiбна тобi, а ти - своїй доньцi. Я знаю, що ти вдавала, що вже не кохаєш свою дитину. Та долi це не змiнить, якою б вона не була. А Софiйцi ти потрiбна, бо вона така ж самотня, як i ти.
      З цими словами покровителька вiдпустила маленьку долоньку дiвчинки. Та одразу ж пiдбiгла до матерi.
      - Не покидай мене, матiнко, - заплакала дочка. - Не покидай, благаю.
      Богуслава провела тремтячою рукою по волоссю Софiї:
      - Не покину, доню. Вже не покину. Нiколи. I нiкому не вiддам.
      Триєдина посмiхнулася на прощання. Й розтанула в повiтрi залишивши пiсля себе запах польових квiтiв.
      Ще довго пiсля цiєї зустрiчi й донька, й мати будуть згадувати покровительку Зоряни. Її слова на все життя залишаться в серцi матерi.
      Богуслава йшла зi своєю донею з кладовища i знала, що тепер їй потрiбно жити для своєї Софiї, що щоб не трапилося, а донька для неї найголовнiше.
      Згадуватимуть пiзнiше зорянцi, що з того дня - третього дня другої тижелi мiсяця серпуста до мiста немов знов повернулась та колишня Богуслава - весела, радiсна, привiтлива. Та з того часу вона жила лише заради однiєї людини на свiтi. Заради дiвчинки, що народилась вiдьмачої ночi й долю якої вона почула вiд судениць на третiй день пiсля народження.
     
      Глава 2
     
      Та скiльки б жителi Зоряни не радiли поверненню звичної Богуслави, до дочки ставилися з пiдозрою. Хоч вiдкрито нiхто нiчого не казав, проте погляди та мовчання, що оточувало Софiю з боку зорянцiв, казало набагато бiльше, анiж простi слова та фальшивi посмiшки. Дiти доньку Богуслави боялись, як i батьки. Страх невiдомого змушує людей робити необдуманi вчинки. А тим паче, коли це дiти, якi ще тiльки починають свiй шлях по дорозi життя, коли досвiд ще не затьмарює дитячої наївностi.
      Так i росла дiвчинка в оточеннi злоби. Обливалось кров'ю серце Триєдиної, яка спостерiгала за тим, як рiдне мiсто i його жителi сповнюють серця темними почуттями, якi душу пожирають, що й Торх не вiзьме.
      Софiя хоч i була маленькою, але вiдчувала таку неприязнь зi сторони зорянцiв. Хоч i страждала вiд того, зробити нiчого не могла. Лише серце пiдказувало їй не вiдповiдати на образу образою, на бiль бiллю. "Не покажу слiз своїх", - промовляла вночi дiвчина, ковтаючи гiркi сльози. - "Не покажу! Вистачить в мене сил! Бо ж благословила мене Триєдина!" А й справдi, не могла ж покровителька її благословити, якби була вона злою людиною, якби не хотiла, щоб жила Софiя в Зорянi? То й що, що дитиною маленькою була вона, Триєдина її душу бачила й не знайшла там зла.
      Не один зорянець i не одна зорянка питали себе. Можливо й розумiли, що чутки - не завжди правда, а злi язики про кожного що завгодно намовлять, та серце й страх не давали простити дитину, що вбила, ще не народившись.
      Богуслава страждала не менше за доньку. Хоча до неї ставилися як i ранiше, вона не могла пробачити знайомим того. Жiнка не розповiдала доньцi про те, що всi смертi почались пiсля її народження, i з жахом розумiла, що коли Софiя про це дiзнається, може зробити щось з собою. Та рано чи пiзно про це доньцi доведеться дiзнатись. I добре, якщо це розповiсть мати, а не якась з селянок, яка кожним словом, як стрiлою, хоче влучити в серце i зробити якомога неприємнiше.
   Але ж як таке сказати дитинi?
   Та все ж не вберегла, не змогла захистити вiд правли. Тiєї правди, що ближча односельчанам.
   Здавалося теплий лiтнiй вечiр не передвiщав нiчого поганого. Дiвчата вийшли на вулицi пiсля робiт у полi, весело щебетали, наче пташки спозаранку. Дзвiнкий дiвочий смiх розносився понад селом, заходив до кожної хатини, пробуджував спогади вже давно немолодих жiнок, нагадуючи, як вони самi ходили гуляти, веселитися, розмовляти про усiлякi дурницi, та красуватися одна перед одною.
   Софiя сидiла на сидiла на подвiр'ї, тримаючи в руках ромашку i роздивляючись вечiрнє небо, i з якимось тихим сумом прислухаючись до веселого гомону.
   Мати пiшла до знахарки, бо останнiм часом дуже болiла спина. Хитро при щурячись, дiвчинка вiдкинула квiтку вiд себе. Ромашка зависла у повiтрi, наче хто її пiдтримував невидимою рукою. Здивований метелик сiв на квiтку, вусиками повернувшись до молодої дiвчини.
   - Що ти на мене так дивишся? Знаєш, мабуть, про мене бiльше нiж я.
   Вона протягнула руку, наче запрошуючи, i веселий метелик з радiстю пересiв на долоню.
   Софiя давно так бавилася, поки мати не бачила. Вона не наважувалася питати, що з нею, чимось в душi передбачаючи вiдповiдь.
   Прикрашенi чарiвним малюнком крильця комахи трiпотiли. Вогняний малюнок на них приковував погляд дiвчини. Здавалося, нiби й справдi горить яскраве полум'я, наче кличе за собою.
   Метелик весело злетiв з її долонi i попрямував в сторону лiсу, кружляючи i ведучи за собою. I тiльки хотiла молода дiвчина пiти, як за огорожею почулися голоси.
   - Моя мама каже, що вона вiдьма. Справжнiсiнька вiдьма.
   - Але ж Богуслава...
   - А що Богуслава? Менi розповiдали, що вона надовго щезала з села, а потiм повернулася з дитиною. Думаєш, нечистi не змогли б їй голову задурити?
   - Катеринко, що ти таке кажеш! - втрутився третiй голос. Такий же дiвчачий, але бiльш серйозний.
   - Що знаю, те й кажу! - розiзлилася Катя. - Ти, Велерино, сама вiд неї, наче вiд Торха вiдскакуєш, коли вона поруч, а ще смiєш менi щось казати.
   - Вона просто хвора. Ти ж бачила який в неї кволий вигляд.
   - Смiєшся ти чи що? - здивувався голос дiвчини, яка спочатку не повiрила першiй плiткарцi.
   - Вiдьма, я вам кажу!
   До дiвчат приєдналися iншi голоси, проте Софiя вже не прислухалася. I якби хтось подивився б на неї зараз - то побачив би, як загорiлися вiдьмацьким чарiвним вогнем зеленi очi молодої вiдьми. I як вiд того погляду спалахнула квiтка, що висiла в повiтрi.
   "Ну що ж, вiдьма? Хочете, щоб я була вiдьмою, то я нею стану" - всмiхнулася Софiя i пiшла до хати.
   Повернувшись, Богуслава не помiтила змiн. Не могла б навiть передбачити, що скоро доведеться рятувати доньку вiд того, що прокинулося в нiй.
     
     
     
     
     
     
     
     
     
     
     
     
     
     
     
     
     
     
     
     
     
     
  
   Суденицi -- духи долi у слов'ян, iстоти жiночої статi, якi визначають долю людини при її народженнi. Три сестри, завжди разом, безсмертнi, приходять опiвночi на третiй день пiсля народження дитини i нарiкають їй долю. Як наречуть -- так i буде, нiхто прогноз змiнити не може. Одна з сестер пропонує смерть, iнша -- фiзичнi недолiки, а третя говорить, скiльки жити, коли до вiнця йти, з чим в життi зiткнутися доведеться. Її прогноз зазвичай виконується.
  
   Триєдина - богиня-краса, по давнiм легендам покровителька Зоряни. На вiйнi парубкам зорянським допомагала, в миру - князевi поради давала, дрiбнi проблеми вирiшувала тих, хто в тяжкий час звернувся. Кажуть, ходить вона помiж людей в образi гарної дiвчини русявої з косою довгою.
  
   Дерес - бог таїнств, покровитель всiх чаклунiв. Силою їхньою керує. А в помiчниках маю Сонце i Мiсяця, що дар Дереса мiж собою роздiляють, тому я силою рiзною надiляють. Сам Дерес силу чаклунам нiколи не дарує, бо ж не може витримати нi один чаклун такого, вмирають, ще пiд серцем в матерi.
   Торх - ( в народi - Нечистий) - бог-покровитель мертвих. Кажуть був колись вiн братом Дереса, та посварилися брати, й Торху наказали за мертвими приглядати. Та що робити, як нечистому бiльше душi людей подобаються, а не їх оболонки, ось i знаходить вiн людей, що за бажання чи краплину сили ладнi не тiльки свою душу продати, а й рiдних вбити.
   Вiсей - найстарший й наймудрiший бог. Над всiма iншими головує.
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
 Ваша оценка:
Связаться с программистом сайта.

Новые книги авторов СИ, вышедшие из печати:
О.Болдырева "Крадуш. Чужие души" М.Николаев "Вторжение на Землю"

Как попасть в этoт список
Сайт - "Художники" .. || .. Доска об'явлений "Книги"