Аннотация: Долю Софiї колись розказали суденицi, i Богуслава-мати її чула... Намагаючись врятувати свою доньку, вона приховала все вiд дiвчинки. Вiд долi не втечеш, чи не так? А що робити, коли в тебе двi долi? Якщо одна вже вiдома, чи можливо змiнити ще невiдому? Колись Софiї доведеться це дiзнатись, але тодi вона вже буде не сама... UPD 05.07.2009! Продовжую дописувати :)Оскільки файл був пошкоджений ще з минулого разу, то, можливо, текст буде неадекватно відтворюватися :)
Відьмацькі очі
Пролог
Кажуть, на третій день після народження дитини, в домі з'являються судениці. Три сестри, духи, що нарікають долю. І як вони скажуть, так воно і станеться. Нікому не під силу змінити пророчих слів. Та ніколи вони не з'являлися перед очі людей. Завжди невидимими споглядачами стояли поряд з колискою, тримаючи в руках по свічці, і тихо нашіптували долю дитини.
Та цього разу все було інакше. Заходячи до кімнати новонародженої доньки, Богуслава побачила трьох дуже схожих одна на одну жінок. Вони байдуже глянули на молоду мати, що стояла нерухомо в дверях кімнати. Ніщо не могло заважати суденицям наректи долю маленькій дівчинці. А можливо й дати ім'я новонародженій.
Першою до колиски підійшла та, що стояла найближче до вікна. Тримаючи якомога ближче до себе свічку, вона склонилася над дитиною і прошепотіла:
- Підеш до мене, дитинко?
Вогник свічки розігнав тіні на обличчі маленької. Дівчинка посміхнулася судениці, не знаючи, яка доля може її спіткати, якщо вона протягне до жінки свої рученята. Але цього не сталося. Жінка лише байдуже скривила кутики вуст. Вона склонилася ще нижче над дитиною і прошепотіла їй майже на вушко:
- Народжена відьмацької ночі, ти проживеш недовге людське життя.... щоб потім відродитися. І тоді я знову прийду до тебе і запитаю, чи згодна ти прийняти від мене смерть. Але в цьому житті - це наша остання з тобою зустріч.
Жінка відійшла від дівчинки і знову стала біля сестер, затушивши свічку. Богуслава нарешті зрозуміла, хто навідався до її невеликої хатинки, і з якимось жахливим подивом очікувала рішення судениць.
Тепер до дитини підійшла друга сестра-дух. Ця судениця пропонувала дитині хвороби. Матері найстрашніше було очікувати її рішення. Богуслава ніяк не могла зрозуміти, чому? Чому вони явилися перед нею? Вони дають її доньці долю, і вона має вислухати їхні слова? Чому? Чому вона не може поворухнути навіть пальцем, не те, щоб піти і не бачити цього таїнства?
Друга судениця склонилася над колискою і уважно глянула на дитину своїми сивими, як і в сестер, очима. Здавалось, що зараз вона просто роздивляється душу маленької людини.
- Ти будеш здоровою, дівчинко, хоча й не раз буде близька до тебе смерть. Тебе рятуватиме те, що подарувала тобі мати, - судениця глянула в очі Богуслави і промовила, - справжня мати. Хоча, що це - Дар чи Прокляття? Тобі доведеться самій вирішити.
Жінка мовчки відійшла від вже сплячої дитини. Як і перша сестра-дух, вона дмухнула на свічку. Маленький вогник, що тримався на нитці, боязливо затріпотів і зник. Третя судениця довго не підходила і дивилась кудись позад Богуслави. Молода матір навіть через невидиму силу озирнулася, очікуючи побачити там ще когось. Але лише тіні танцювали свій дивний танок на стінах.... і скоріш за все, саме до їх безмовного танку прислухалася судениця-сестра. Що ж. Хто може знати? Не їй, Богуславі, розуміти цих дивних духів. Кажуть, що з ними можуть спілкуватися лише відьми. Такі, як... Ні, цього маленькій дівчинці краще не знати. Можливо, судениця дасть їй краще життя і позбавить від цього прокляття.
Судениця похмуро посміхнулася Богуславі і підійшла до колиски. Дивлячись своїми сивими, як у сестер очима, вона почала тихо нашіптувати сплячій немовляті, немов хотіла заспокоїти:
- Путь твій я бачу, як і твою матір зараз. Дівчинко, жити тобі в цьому світі лише двадцять п'ять років. Багато зла ляже на твою долю. Багато ненависті від оточуючих. Ніколи не бачити тобі вінця, але все ж будеш кохана тим, кого боялась. Коли наповниться твоя душа ненавистю по самі вінця, ти підеш до тих, кого звикнеш боятися і проклинати. Вони дадуть тобі те, що потрібно і навчать тому, що знадобиться. Та й після того не знатимеш спокою в житті. Нове життя затягне тебе. Заздрість незнайомки погубить тебе. Але той, кого зрештою ти покохаєш, не дасть твоїй душі відлетіти. На багато років засне вона, як і ти зараз спиш. І коли настане час - відродиться. І тоді я знову прийду до тебе з сестрами.
Судениця домовила останні слова і підійшла до сестер. Обернувшись до Богуслави, вона прошепотіла, та той шум луною відбився від стін:
-- Ім'я твоїй дочці - Софія. Мудра. Нехай її ім'я стане в пригоді.
З цими словами вона дмухнула на свою свічку. Останній вогник злякано потух. В домі одразу стало темно. Невидимий тягар спав з матері - вона знову могла рухатися. Наче й не було в цю годину трьох сестер...
Богуслава навпомацки підійшла до колиски і лагідно глянула на свою доньку. Та чи свою? Свою! Вона її любить і ніхто не зможе її забрати.
- Софія? Що ж. Це твоє ім'я. Так звали твою... Сподіваюсь, що хоч тобі воно не принесе таку долю. Можливо, судениця права - тобі воно стане в пригоді? Спи, моя доню. Спи...
Глава 1
Зоряна гордо стояла на берегах річки Дануї вже багато років. Ще за часів останньої війни між князями. Зоряна була одним з небагатьох міст, що відстояли свою незалежність в тій боротьбі. Багато парубків загинуло - батьків своїх дітей, женихів молодих наречених, братів... Всі вони в тяжкий час вибороли життя дорогих людей.
Місто росло і квітло у всіх на очах. Чи це було через те, що земля родюча, річка повноводна, люди працьовиті. Чи може це через князя Мартина, що мудро правив останні роки, бояр в строгості тримав, свавілля не допускав. А може й все одразу. Але Зоряну-град знали в усіх сусідніх землях. Багато князів ладні були б зазіхнути на місто, та боялись аби гірше не стало. Мартин окрім своєї мудрості ще мстивістю прославився. Нікого з ворогів не шкодував.
В Зоряні-граді, як і в інших містах жили люди багаті, що в домах селились ближчих до центру, де ярмарки постійні були, й до княжого терему. Були й прості селяни, руки яких вирощували найкращі врожаї. Були й звичайні жебраки. Та не про них зараз мова піде. А про двох селянок: мати й дочку. Мати, що Богуславою звалася на все село ще замолоду відома була своєю вродою. Темно-русяве пишне волосся, очі сірі. Багато парубочих сердець покорила своїм гонором легким, піснею душевною. В родині була єдиною дитиною. Хоча й ходили чутки, що в Богуслави сестра рідна була, та ніхто не знав, що з нею, бо не бачили. А згодом й зовсім про чутки забули. А що це як не чутка? Позаздрив хтось щастю родинному, та й все. Хто ж в світлому розумі повірить, що в сім'ї Святозаровичів друга донька є, а її ніхто не знає? Батьки нахвалитися не могли на доньку. Працьовитою завжди Богуслава була. І в домі допомогти, і рушники вишити, і земля її рукам близька була. Та й розважатися з подругами завжди час знаходила. Бажаною гостею завжди була на вечорницях.
Й заміж вийшла за першого хлопця на селі. Гарна пара, кажуть, була. Кажуть... бо мало людей пам'ятає їх разом. Заздрість вона силу має. А такій ладній парі заздрили багато. Скоріш за все, на селі ще й відьма була чи дівка якась звернулася до нечистих, бо ж як без відьом таке могло трапитися. А трапилося так, що чоловік Богуслави помер. Не встигли вони й місяця разом прожити, як захворів парубок. Ні сльози нещасної нареченої, не молитви звернені до Триєдиної, ні напої знахарські - ніщо не допомогло. Просто одного дня не стало його. Вбита горем Богуслава перестала з'являтися перед людьми. Батьки не знали, що й робити. Дівчина в'яла у всіх на очах, її душа рвалася до коханого. Мабуть. Лише одна Триєдина знає, що тоді сталося, але Богуслава змінилася. Перестала плакати по ночам, з людьми спілкуватися знову почала. Та вже ніхто не бачив її усміхненою. А ще через тиждень вона пішла з села. "До хрещеної. Провідати потрібно, бо зовсім захворіла", - відповідали батьки на запитання, куди зникла їх донька.
До хрещеної, так до хрещеної. Нові люди, нові місця. Може й краще їй там стане. Так думала більшість. І тому з часом заспокоїлися. Незвично було перший час без Богуслави, бо на все село була відома, з усіма в гарних стосунках. Чи майже з усіма.
Та довго вона не поверталася. Вже й батьки хвилюватись почали. Півроку дочки нема! Та й по селу чутки негарні пішли. Казали, що може руки на себе наклала сердешна. Чи вбили її по дорозі. Хоча кому ж вона потрібна? Тільки чаклуну. Добре якщо хоч сонячному - ті тільки енергію забирають і відпускають, а як далі з жертвою буде їх не цікавить. А як місяцевому чаклуну - то й згадувати вже даремно про неї. Ті нікого не відпускають. В обрядах своїх не просто кров'ю користуються, а й вбивають.
Чаклуни існували завжди, ще з сивої давнини. Й ставали чаклунами тільки чоловіки, бо лише їм дарував свій дар Дерес. Старі чаклуни знали, де народжується новонароджений с таким даром, і відсилали за ними своїх учеників. Кажуть, що уві сні приходив до них сам Дерес і показував таку дитину. Але дізнатись, кому належить молодий чаклун - Місяцю чи Сонцю - було неможливо до дванадцяти років. Лише тоді вони могли принести покровителям свою кров і дізнатись, хто все життя буде за ними приглядати і сили дарувати. В день, коли день рівнявся із ніччю, молоді чаклуни мали намалювати власною кров'ю символи Сонця і Місяця на східцях до храму Дереса, в стінах якого весь цей час навчалися у наставників-чаклунів. Якщо покровителем ставало Сонце, то зникав символ Місяця і навпаки. Ніколи не було такого, щоб зникли чи залишились одразу обидва символи. Дерес завжди знав кому якого покровителя дати. На те він і був богом таїнств. Хоча до магії відьом не мав ніякого відношення. Але це зовсім інше.
Сонячні чаклуни завжди жили в містах, бо люди поважали їх, хоча й побоювалися. А як тут не боятись, коли людина може вбити одним поглядом. Та на те вони і були сонячними, що помисли їхні були світлими, та й Сонце ніколи не давало енергії, якою можна було знищити живу силу людини, вбити її душу. Та знаходились такі чаклуни, які злу служили, й від Сонця відреклися. Та вбивали вони все одно не своїми силами незвичайними а руками чи зброєю, бо в крім всього в храмах робили молодиків ще й воїнами.
Місяцеві чаклуни сили свої проявляли найбільше вночі, коли блідолиций місяць, сонця брат, в свої сили входив. Але за покровительство своє завжди крові вимагав. Своєї - на середні закляття, чужої - на дуже сильні. Лише за слабкі вони могли ні чим не жертвувати.
Отож Зорянці не дарма боялися за Богуславу. Але на її долю, яку також на третій день від народження в темній кімнаті опівночі пророкували судениці, не мало випасти зустрічі з чаклуном. Ні сонячним., ні місяцевим. А ось її доньці...
Дівчина ж і справді була в тітки своєї, допомагала, з людьми спілкувалася. Як і жителі Зоряни, всі, або ж більшість, ставилися до неї з приязню. Та вдома ніхто не знав, чому затрималася Богуслава, та й в тітки на селі ніхто не знав, що замість того, щоб піти додому після майже трьох місяцевого життя в тітки, вона відправилася не додому. Та й ніхто окрім неї, та тої, до кого вона йшла, не знав куди.
Та повернулась до Зоряни вона не сама. З маленькою донечкою на руках. З дитиною в дім повернулися й радість, й сміх. І ніхто, окрім молодої матері не знав, хто насправді з'явився в домі. Та Богуслава знала, що тільки в неї новонароджена знатиме щастя, бо це - її донька, бо лише вона її буде любити, я к матір. В ту ж ніч в дім і прийшли судениці, що напророчили маленькій Софії долю.
В селі здивування поява дитини не викликала. Все ж хоча й мало, але Богуслава була зі своїм коханим, і тепер поряд із нею буде жити його частиночка, його кров. Тому до маленької Софії всі швидко призвичаїлися. Обряд благословення Триєдиної, як і водиться, провели, коли дівчинці був рік. Обряд цей був давній, як самі згадки про Триєдину. За допомогою нього від дитини відганяли злих духів, які раді були б поласувати молодою невинною людською душею, але також не могли в неї проникнути, доки не справиться рік від її народження. До того моменту, душа дитина закрита від усіх, і вже тоді вона сама обирає шлях по якому йти, запам'ятовує шлях, який їй напророкували судениці.
Влітку, а саме в іп'юлі в кінці першої тижелі народилася Софія, мав відбутися Обряд благословення Триєдиної. Всі жінки, а тільки жінки мали право спостерігати за обрядом, були вдягнені в найкращі одежини - яскраві вишиті власноруч сукні. Всі йшли до річки Дануї, де мав здійснитися обряд.
- Нехай природа, до якої ми всі зараз вийшли прийме твою, Богуслава, дитину почує нас. Нехай подарує їй своє благословення Триєдина - сестра наша, матір наша, покровителька наша, - низьким чаруючим голосом промовила, звертаючись скоріш до всіх жінко, аніж до згаданих двох, жінка. Років їй на вигляд була трохи за сорок. Темне волосся, яке розбавляли, неначе стрічки у волоссі, сиві тонкі косички. Сірі мудрі очі, здавались були набагато старшими, ніж вважали селяни. Це була місцева жриця Триєдиної. Головна жриця. Лише вона могла проводити такий обряд. І тому завжди приходила зі свого храму, де вони возносили молитви богині-покровительці. Звали жрицю Велена.
Зі словами жінки на берег річки винесли великий вінок, сплетений з самого ранку молодшими жрицями храму із польових квітів. Не всіх, звичайно. Вони гарно вміли підбирати квіти до кожної дитини, хоча ніколи не бачили кому плетуть. Їм підказувала Триєдина. Сам вінок до речі був розміром як раз, щоб туди помістилася однорічна дитина.
- Нехай вічна Дануя красою своєю одарує новонароджену. Нехай старий ліс свої мудрості прошепоче, - з цими словами, як і багато раз до цього матір мала покласти свою дитину на пісок берегу в середину вінка. Будь то зима холодна, чи осінь вітряна - обряд не змінювався. Благословення дитина мали прийняти в природі, а сплетені особливим чином вінки жриць, як раз і були таким символом природи. Будь якої пори року, як тільки дитину клали в середину вінка, пісок під новонародженим оживав. Точніше просиналось життя, заховане глибоко в піску. В колі переплетених квітів миттю виростала трава і розквітали квіти, не даючи дитині замерзнути. Благословить дитину Триєдина чи ні, але смерті маленької людини вона допустити не могла.
Як тільки маленька дитина опинилася в середині вінка, пісок пд. Нею одразу перетворився на справжнісіньку чорну землю, з якою щодня зустрічалися селяни на своїх полях. А на цій землі швидко, неначе тільки цього й чекали, виростали різнотрав'я та квіти. Софія лежала на ковдрі з волошок. Немовлята спала, поки мати йшла до цього місця, однак з початком обряду прокинулася і з цікавістю за всім спостерігала.
- Благослови цю дитину, Триєдина! - промовила Велена. Всі почали чекати. Це був найважливіший момент. Хвилини повільно тягнулися одна за одною. Коли вже ніхто й не сподівався, а Богуслава й того більше - ладна була зовсім розплакатися й побігти до дитини, біля вінка почала з'являтися якась світла фігура. Здавалося, вона просто появилася з повітря звичайним туманом і зараз набирала свою тілесну оболонку. За хвилину від фігура перестала світитися і всі змогли побачити, що біля Софії стояла Триєдина. Як і малювали її на іконах, вона була дуже гарна - незвичайні блакитно-сірі очі, які, здавалось, постійно змінюють свій відтінок, довге русяве волосся, яке зараз було розпущене, і тепла посмішка. Триєдина склонила голову перед всіма жінками, які прийшли на обряд і стояли зараз на березі. Ті у відповідь поклонилися. Покровителька опустилася на коліна перед дитиною і взяла її на руки. Піднявшись, вона поцілувала Софію і уважно подивилася на жінок. Розгледівши серед них Мати дитини, вона посміхнулася і підійшла до Богуслави.
- Дитина не винна і ніколи не буде відповідати за вчинки своєї матері, - тихо, лише для Богуслави мовила Триєдина. Інші не могли почути слів покровительки, бо її м'який голос лунав зараз лише для однієї людини. - Бережи її. Й, можливо, тобі вдасться її врятувати. Я теж буду спостерігати за твоєю Софією.
Богиня віддала дитину Богуславі й відійшла знову до вінка. Триєдина встала в його середину, там, де раніше лежала маленька Софійка. Жінка підняла руки до Сонця.
- Діти мої, бережіть себе. Бережіть Зоряну. Я завжди поряд. Я зажди спостерігаю. Вогнем, що гріє мою душу. Водою, що біжить в мені. Вітром, що розмовляє з моєю вічною душею. Землею, що дарувала мені свою мудрість. Природою, що оточує нас я благословляю Софію.
Промовивши це, Триєдина звела погляд до сонця і... почала зникати. Танути туманом.
Навіть жінки, звиклі до цього обряду, щоразу затримували подих, коли з'являлася покровителька. Всі зорянці знали, що чародійство існує поряд з ними, не раз стикалися. Вони бачили, що може зробити справжня магія - рятувати життя або знищувати цілі селища. Однак, одне діло - знати, що десь таке може й є, і зовсім інше - бачити це перед очима. Особливо, якщо це явленню справжнісінької богині, в яку вони вірять, моляться на неї.
Софія отримала своє благословення - тепер вона стала істинною зорянкою. Та будучи лише однорічною дитиною, вона й знати не могла, що спускатиме її далі. Та й Богуслава-мати намагалася якомога менше згадувати про пророчі слова судениць, про нелегку життєву путь доньки.
Дівчинка росла тихою. Тихою як зимова ніч. Спокійною. І здавалось, навіть трохи відлюдькуватою. Через те й діти боялися з нею спілкуватися. Зорянці завжди дивувалися як могла в такої веселої, життєрадісної матері і завжди усміхненого, радісного батька народитися така дитина. Та все це списували якраз на відсутність згаданого вище батька. Тяжко мабуть виховувати самій дитину. Без підтримки коханої людини. От і виросла така тихоня. Та нічого, може підросте і буде як матір.
Бачить Триєдина, втрата коханого - була не єдиною перепоною в житті Богуславі. Не встигло Софійці виповнитися й трьох років, як від тяжкої хвороби помер батько. В великій хаті залишилися самі жінки. Жити стало тяжче, та заради маленької Софійки й Богуслава, й її матір були лажні на все. Ще через рік захворіла й вона. Довго хворіла. Ніякі ліки не допомагали. Схоже це було на те, як хворів Богуславин чоловік, та вбита горем, вона не могла цього помітити. Останні гроші вона віддала знахаркам за ліки, й кожного дня ходила до храму Триєдиної вимолювати життя для матері. Та чи Триєдина не почула тих молитов, чи просто жінка мало молилася - мати померла. Просто одного дня смертельна блідість наче зникла з її обличчя і вона вже могла ходити, та наступного дня душе вже покидала холодне тіло, отруєне магією невідомої відьми.
Та хто ж тоді міг припустити таке. Відьма! До того ж темна! Та ще й в Зоряні! А як інакше пояснити такі жахливі події. От і почали жителі хвилюватися за свої життя, уважно стежити за гостями міста чи новим жителям, що не прожили тут й десятка років, на відміну від тих, хто поколіннями не покидав чудового міста.
Нещасна Богуслава не знала що й робити. Всі, кого вона любила померли. Невже й Софію теж таке спіткає? Але ж судениці казали, що вона проживе двадцять п'ять років. Можливо тоді її, Богуслави, вже й серед живих не буде. І тоді не побачить вона більше смерті своєї доньки... Єдиної в світі людини, кого вона любила.
Вирішила вбита горем молода мати, що це її любов життя забирає. Та й що ж ще можна було в такому випадку подумати. Про те, що говорили селяни, взагалі краще не згадувати. Весела Богуслава стала зовсім не схожою на себе. Більше ніхто не бачив, як вона посміхалася. Вона більше не приходила на вечорниці, де збиралися старші жінки. Пішли чутки, що й сама вона продала свою душу нечистому. А можливо й відьмою стала. Почали побоюватися її, бо ж думали, що ставши відьмою, Богуслава може почати мститися зорянцям, тим, кого знала ще з дитинства.
Казали, що з горя жінка й дитину свою перестала впізнавати. Любити свою Софію так точно. Бо ж смерті почалися з того моменту як в дому Світозаровичів з'явилося донька. А чому ж тоді чоловік помер? Так, вже тоді Богуслава могла носити дитину під серцем. Тож ще ненародженою Софія встигла вбити, по словам жителів міста. А отже, дитина ця від нечистого Торха, а мати її скоріш за все відьма, що з ним спуталася, та й погубила душі рідних, за прокляття.
Одного дня прийшла Богуслава на могилу до коханого й батьків. Стала на коліна на землю чорну. Помолитися хотіла, та тільки ні слова вимовити не могла. Серце від болю стиснулося, а на очі сльози набігли
- Чому? Чому я всіх втратила? За що ти мене так караєш, Триєдина? Невже я мало тобі молилася, хвалу возносила? Невже жила, не так я тобою було сказано? Чому я їх втратила? Чи може це ти недогледіла? - страшним нелюдським сміхом роздалася жінка. - Так, богине, це ти в усьому винна! Ти ж наша покровителька. Ти ж і моя покровителька... була! Може мені і справді, як люди кажуть, душу Торху нечистому віддати? Нікому більше не потрібна моя пропечена болем душа! А йому й такої буде досить!
Богуслава розплакалася і подивилася очима своїми сірими очима в небо.
- Та невже ж я це заслужила? Скажи мені, Триєдина! За що ти мене так покарала! Невже й Софії доведеться померти?!
Злякалася своїх слів жінка й знов ще сильніше розплакалась.
- Ні, Богуславо, - мовив з-за спини приємний жіночий голос, як тоді, під час обряду благословення. Обернувшись жінка побачила, що то була Триєдина, як і тоді в світлих одежах, тільки зараз волосся довге її було заплетене в косу, а за руку вона тримала чотирьохрічну Софійку, - Я над долями вашими людськими влади не маю. Такої влади нам, Вісей не дав. Лише суденицям відомі ваші долі. Та й впливати вони також не можуть, лише наректи. Колись ти все дізнаєшся, Богуславо. Та зараз я прошу тебе, забудь ці страшні слова, що ти тут казала. Твоя душа потрібна тобі, а ти - своїй доньці. Я знаю, що ти вдавала, що вже не кохаєш свою дитину. Та долі це не змінить, якою б вона не була. А Софійці ти потрібна, бо вона така ж самотня, як і ти.
З цими словами покровителька відпустила маленьку долоньку дівчинки. Та одразу ж підбігла до матері.
- Не покидай мене, матінко, - заплакала дочка. - Не покидай, благаю.
Богуслава провела тремтячою рукою по волоссю Софії:
- Не покину, доню. Вже не покину. Ніколи. І нікому не віддам.
Триєдина посміхнулася на прощання. Й розтанула в повітрі залишивши після себе запах польових квітів.
Ще довго після цієї зустрічі й донька, й мати будуть згадувати покровительку Зоряни. Її слова на все життя залишаться в серці матері.
Богуслава йшла зі своєю донею з кладовища і знала, що тепер їй потрібно жити для своєї Софії, що щоб не трапилося, а донька для неї найголовніше.
Згадуватимуть пізніше зорянці, що з того дня - третього дня другої тижелі місяця серпуста до міста немов знов повернулась та колишня Богуслава - весела, радісна, привітлива. Та з того часу вона жила лише заради однієї людини на світі. Заради дівчинки, що народилась відьмачої ночі й долю якої вона почула від судениць на третій день після народження.
Глава 2
Та скільки б жителі Зоряни не раділи поверненню звичної Богуслави, до дочки ставилися з підозрою. Хоч відкрито ніхто нічого не казав, проте погляди та мовчання, що оточувало Софію з боку зорянців, казало набагато більше, аніж прості слова та фальшиві посмішки. Діти доньку Богуслави боялись, як і батьки. Страх невідомого змушує людей робити необдумані вчинки. А тим паче, коли це діти, які ще тільки починають свій шлях по дорозі життя, коли досвід ще не затьмарює дитячої наївності.
Так і росла дівчинка в оточенні злоби. Обливалось кров'ю серце Триєдиної, яка спостерігала за тим, як рідне місто і його жителі сповнюють серця темними почуттями, які душу пожирають, що й Торх не візьме.
Софія хоч і була маленькою, але відчувала таку неприязнь зі сторони зорянців. Хоч і страждала від того, зробити нічого не могла. Лише серце підказувало їй не відповідати на образу образою, на біль біллю. "Не покажу сліз своїх", - промовляла вночі дівчина, ковтаючи гіркі сльози. - "Не покажу! Вистачить в мене сил! Бо ж благословила мене Триєдина!" А й справді, не могла ж покровителька її благословити, якби була вона злою людиною, якби не хотіла, щоб жила Софія в Зоряні? То й що, що дитиною маленькою була вона, Триєдина її душу бачила й не знайшла там зла.
Не один зорянець і не одна зорянка питали себе. Можливо й розуміли, що чутки - не завжди правда, а злі язики про кожного що завгодно намовлять, та серце й страх не давали простити дитину, що вбила, ще не народившись.
Богуслава страждала не менше за доньку. Хоча до неї ставилися як і раніше, вона не могла пробачити знайомим того. Жінка не розповідала доньці про те, що всі смерті почались після її народження, і з жахом розуміла, що коли Софія про це дізнається, може зробити щось з собою. Та рано чи пізно про це доньці доведеться дізнатись. І добре, якщо це розповість мати, а не якась з селянок, яка кожним словом, як стрілою, хоче влучити в серце і зробити якомога неприємніше.
Але ж як таке сказати дитині?
Та все ж не вберегла, не змогла захистити від правли. Тієї правди, що ближча односельчанам.
Здавалося теплий літній вечір не передвіщав нічого поганого. Дівчата вийшли на вулиці після робіт у полі, весело щебетали, наче пташки спозаранку. Дзвінкий дівочий сміх розносився понад селом, заходив до кожної хатини, пробуджував спогади вже давно немолодих жінок, нагадуючи, як вони самі ходили гуляти, веселитися, розмовляти про усілякі дурниці, та красуватися одна перед одною.
Софія сиділа на сиділа на подвір'ї, тримаючи в руках ромашку і роздивляючись вечірнє небо, і з якимось тихим сумом прислухаючись до веселого гомону.
Мати пішла до знахарки, бо останнім часом дуже боліла спина. Хитро при щурячись, дівчинка відкинула квітку від себе. Ромашка зависла у повітрі, наче хто її підтримував невидимою рукою. Здивований метелик сів на квітку, вусиками повернувшись до молодої дівчини.
- Що ти на мене так дивишся? Знаєш, мабуть, про мене більше ніж я.
Вона протягнула руку, наче запрошуючи, і веселий метелик з радістю пересів на долоню.
Софія давно так бавилася, поки мати не бачила. Вона не наважувалася питати, що з нею, чимось в душі передбачаючи відповідь.
Прикрашені чарівним малюнком крильця комахи тріпотіли. Вогняний малюнок на них приковував погляд дівчини. Здавалося, ніби й справді горить яскраве полум'я, наче кличе за собою.
Метелик весело злетів з її долоні і попрямував в сторону лісу, кружляючи і ведучи за собою. І тільки хотіла молода дівчина піти, як за огорожею почулися голоси.
- Моя мама каже, що вона відьма. Справжнісінька відьма.
- Але ж Богуслава...
- А що Богуслава? Мені розповідали, що вона надовго щезала з села, а потім повернулася з дитиною. Думаєш, нечисті не змогли б їй голову задурити?
- Катеринко, що ти таке кажеш! - втрутився третій голос. Такий же дівчачий, але більш серйозний.
- Що знаю, те й кажу! - розізлилася Катя. - Ти, Велерино, сама від неї, наче від Торха відскакуєш, коли вона поруч, а ще смієш мені щось казати.
- Вона просто хвора. Ти ж бачила який в неї кволий вигляд.
- Смієшся ти чи що? - здивувався голос дівчини, яка спочатку не повірила першій пліткарці.
- Відьма, я вам кажу!
До дівчат приєдналися інші голоси, проте Софія вже не прислухалася. І якби хтось подивився б на неї зараз - то побачив би, як загорілися відьмацьким чарівним вогнем зелені очі молодої відьми. І як від того погляду спалахнула квітка, що висіла в повітрі.
"Ну що ж, відьма? Хочете, щоб я була відьмою, то я нею стану" - всміхнулася Софія і пішла до хати.
Повернувшись, Богуслава не помітила змін. Не могла б навіть передбачити, що скоро доведеться рятувати доньку від того, що прокинулося в ній.
Судениці -- духи долі у слов'ян, істоти жіночої статі, які визначають долю людини при її народженні. Три сестри, завжди разом, безсмертні, приходять опівночі на третій день після народження дитини і нарікають їй долю. Як наречуть -- так і буде, ніхто прогноз змінити не може. Одна з сестер пропонує смерть, інша -- фізичні недоліки, а третя говорить, скільки жити, коли до вінця йти, з чим в житті зіткнутися доведеться. Її прогноз зазвичай виконується.
Триєдина- богиня-краса, по давнім легендам покровителька Зоряни. На війні парубкам зорянським допомагала, в миру - князеві поради давала, дрібні проблеми вирішувала тих, хто в тяжкий час звернувся. Кажуть, ходить вона поміж людей в образі гарної дівчини русявої з косою довгою.
Дерес- бог таїнств, покровитель всіх чаклунів. Силою їхньою керує. А в помічниках маю Сонце і Місяця, що дар Дереса між собою розділяють, тому я силою різною наділяють. Сам Дерес силу чаклунам ніколи не дарує, бо ж не може витримати ні один чаклун такого, вмирають, ще під серцем в матері.
Торх- ( в народі - Нечистий) - бог-покровитель мертвих. Кажуть був колись він братом Дереса, та посварилися брати, й Торху наказали за мертвими приглядати. Та що робити, як нечистому більше душі людей подобаються, а не їх оболонки, ось і знаходить він людей, що за бажання чи краплину сили ладні не тільки свою душу продати, а й рідних вбити.
Вісей- найстарший й наймудріший бог. Над всіма іншими головує.