Радутний Радій: другие произведения.

Cусіди

Журнал "Самиздат": [Регистрация] [Найти] [Рейтинги] [Обсуждения] [Новинки] [Обзоры] [Помощь]
Peклaмa:
Литературные конкурсы на Litnet. Переходи и читай!
Конкурсы романов на Author.Today

Конкурс фантрассказа Блэк-Джек-21
Поиск утраченного смысла. Загадка Лукоморья
Peклaмa
 Ваша оценка:
  • Аннотация:
    Шпигунський детектив

Радій Радутний

Сусіди

Роман (журнальний варіант)

Надруковано у журналі "Вітчизна", ?? 5-8, 2008 р.

Усі факти, події, прізвища, назви озброєння, згадані у романі, є вигаданими. Всяка схожість їх з реальними випадкова. Потужність та наслідки атомних вибухів перебільшені. Автор не поділяє деяких політичних поглядів головного героя.

Я повернувся з роботи.

Кіт негайно почав тертись об ноги, а дружина - так само настирливо викладати новини. Те і те вважалося обов`язковою вечірньою культпрограмою, й, між нами кажучи, кіт був приємнішою її частиною.

Отже, доведеться терпіти.

- Ой, ця Рандючка зовсім головою поїхала, - торочила кохана дружинонька. - Сьогодні стояла посеред вулиці з Валею, ляси точила, то ляпнула ніби ти - уявляєш, ти! - приїхав сюди навмисне, аби з нею зустрічатися. Так, щоб ніхто не запідозрив. Й хату для цього купив. Уявляєш?

Уявляю, а чого ж. Рандючка, схожа на колгоспну корову, лишень без хвоста, всім хвалиться, який у неї коханець. Цебто я. Теж уявляє. Бідолашна моя репутація. Але треба щось сказати, аби моя не подумала.

- Ги-ги, - посміхнувся. - А як вона зі мною познайомилась, не розповідала?

- Та ні. А що?

Ляпнув я щось не те. Дурницю ляпнув. Хай яка неймовірна з Рандючки коханка для мене - однак дружина насторожилася - "а може й справді!".

Щоб мені ще таке ляпнути. Бажано розумніше. Щоб точно до скандалу дійшло. А що ви хочете, ввечері, після роботи, голова не дуже гарно працює.

- Це ще, - кажу. - Нічого. Тут у березні пригода була. Валина кицька - ота, трикольорова... Чіта, здається. Було, в мене якось заночувала. Зайшла в хату, а надворі холодно... не виганяти ж. Ну й лишилася. То що ти думаєш? Прибігає Валя й каже: Чіта у тебе ночувала? Було, кажу. Ну то забирай своє кошеня! Так, кажу, - один же разочок всього! А нічого, - Валя каже. - Їй і одного разочку вистачило!

И з гордістю так:

- Ми тут усі такі! Нам, - каже. - Хай лише крапелька попаде - і вже дитина!

Знайшла чим пишатися.

Дружина сміялася, я теж, але коли всі ті діти - результати однієї краплі - ввечері виповзали на вуличку, то ми ховалися або в хату, або у садок. Дуже вже гамірно. М`ячі гупають, хлопці горлають, дівчата вищать. Добре ще, хоч музикальних сусідів нема... Один, щоправда, якось увімкнув чиєсь-то там гидке радіо, але я натякнув, що також маю могутні колонки й люблю Rammstein. Він спитав - а що це таке? Я дав послухати. Подіяло.

- А ще ми з Ірою, - дружина затнулася. - В церкві були.

- Тю.

Переїхавши ближче до Києва, я, звичайно, влаштував коханій кілька екскурсій. По Лаврі, по Софії, по Свято-Михайлівському монастирю (назвав його "нашим Шао-Лінем"; дружина сміялася, а потім трохи замислилась).

- Ой, що ж ви туди ходили! - бідкалася того разу Іра. - Він же розкольницький. Не... як же він сказав... Неістинний, о! Нам батюшка говорив...

Їм батюшка багато чого говорив - і що за Баняковича треба голосувати, і щоб кожного року всі обстеження проходили на предмет "накопичування гріхів", й щоб за благодаттю до нього підходили не рідше, аніж двічі на тиждень, і щоб до сусіднього попа не ходили, бо він за ту саму благодать вдвічі більше бере, такий безбожник! Водночас наш батюшка також відзначався певною ліберальністю, й за геть невеликі гроші дозволяв відзначати дев`ять днів у день поминок, а за гроші трохи більші - також сорок днів, або навіть рік. Аби продукти не пропали. Молодець той батюшка, коротше кажучи.

А от місцева церква була хоч і старовинною, років за двісті, але для піти подивитися - геть нецікава. Проста кам`яна зала, пустка, й лише луна гуляє.

- Гей!

- Гей... Гей... Гей...

Кажуть, до перебудови у ній був колгоспний склад. Вірю.

- Так там батю...

- Кахи-кахи.

- ... тобто священик тутешній...

Священик - це компроміс. Між термінами "піп" (це моїм) та "батюшкою" (це місцевим).

- ...так от, він Ірі довго розповідав, що їй наврочено, але він знає хорошого екстрасенса, і хай вона до нього сходить, і навроку зніме.

Чесно кажучи, я мало ложку не упустив. Бач, як. А кажуть, Церква - консервативна організація. Брешуть. Недооцінюють. Он як батюшка реагує на зміну ринкових настроїв. А ще наша церква - благородна справа кооперації та розподілу праці. Батюшка екстрасенсу - клієнта, а той йому - гроші. Комісійні, так би мовити.

Цікаво, а якщо той екстрасенс пошле пацієнта до ще одного - то батюшка з нього отримає? Тоді це вже мережевий маркетинг. Еч, молодці! Нам би такі кадри - та в уряд.

- ...вона пішла, той щось поробив-поробив, а потім і каже: я тут нічого не зроблю, тут пороблено не на вас, а на ваше дворище. Ви ж, питає, у приватному секторі мешкаєте? Так от. Сходіть до такої-то і такої-то, скажіть, щоб від мене, то вона вас без черги прийме.

Фраза "без черги", мабуть, діє на жінок якимось магічним способом. И не хочеш - а підеш. То, мабуть, й пішла?

- Пішла, аякже. Правда, у мене півсотні позичила, бо ж треба й тому й тому заплатити...

Ага. Таки маркетинг.

- Приходить - а там бабуся така, страшненька трохи, з поглядом чорним, говорить якось різко, крізь зуби. Яйця катала, нитку якусь крізь голку просовувала, пір`я нею обмотувала, робила-робила - а потім каже...

Тут моя кохана дружинонька зробила театральну паузу (вийшло, між нами кажучи, не дуже... Станіславський би лишився незадоволеним), й видала:

- У вас, каже, у дворі дитину закопано, а на горищі - чоловік повісився! Вам треба або всю цю поробу знімати, а це тисячі три, або продавати хату, а в мене, до речі, є покупець. Ну, ясна річ, ціну доведеться трохи зменшити, бо ж в хаті пороблено...

Ого! Це вже називалося не маркетинг. А скоріш чорний піар та гра на зниження, ще з використанням інсайдерської інформації. Молодці люди, вміють же працювати!

Й обирати клієнтів теж. Я посміхнувся - "обирати" здалося терміном дуже вдалим. Водночас і "вибирати", і - "обдирати". Розумій, як захочеш. Якби, наприклад, хтось сказав, що мені "пороблено" - то й досі чиргикав би пішим еротичним маршрутом. Далеееееееееким-далеким.

Тому що колись, ще за радянських часів одна моя родичка працювала на кондитерській фабриці.

Ну, ви, мабуть, пам`ятаєте радянські часи. У кишені - дуля, у магазині - друга. Сиру нема, цукор - за талонами, а молоко - з десяти до одинадцяти. Чергу займати о сьомій. Все інше - екзотика, і у вільному продажі не трапляється.

Кондитерська фабрика в цьому плані була схожа на спецрозподільник. Розподілялося все.

Родичка спеціалізувалася на яйцях. Статури вона була немаленької, тому ховала їх скрізь, а особливо - поміж груди та просто у ліфчик. В результаті коли йшла з роботи, чоловіки озиралися, а жінки шипіли. Заздрісно. Й одного разу трішечки вона перебрала.

- Їду, каже, в тролейбусі, а воно трусить та трусить, й чую - викочується яйце. Ось-ось викотиться. А якраз переді мною бабця сидить. Із кошиком. А в кошику - якесь клоччя, ганчірка... Ляп! - і вистрибнуло яйце просто на ту ганчірку. Ну я боком, боком, та відсуваюсь потроху... коли бабця до кошику свого зазирає... та як вересне! Ой, людоньки, - репетує. - Ой, людоньки, що ж мені за лихо! Ой, людоньки! ТА МЕНІ Ж ПОРОБЛЕНО!

Каже родичка, що тікала з того тролейбусу, бо якби почала сміятись, то пороблено було б усім пасажирам. Яєць би вистачило.

Це було кількадесят років тому, аж бач - пережило. И вже не бабця репетує, а молода жінка. З вигляду навіть нормальна.

- І що? - запитав я, аби підтримати розмову. В принципі, на мене чекав ще недобудований другий поверх, але якщо "угукнути" й піти працювати, то дехто вважатиме, що я неуважний. Й не звертаю увага на її турботи, проблеми, враження. А може навіть і на неї саму. Й взагалі - я ще перевірю, кого ти там в березні ночувати пускав, поки мене не було - чи то кішку, а чи її господарку!

Дешевше буде дослухати результати. Принаймні часу втратиться менше.

- А, ще не знаю, - дружина знизала плечима. - Сказала - думатиме. Але що ти про неї та про неї, а на мене зовсім уваги не звертаєш. Сказав би краще, чи тобі салат сподобався!

Ясна річ, що відповісти вимагалося негайно та ствердно. Я так і зробив. Щоправда, згадати - з чого ж він був, той салат? - не зміг би навіть під загрозою негайного і гучного скандалу.

На старій моїй роботі було простіше. Сидів години до восьмої, двадцять хвилин на дорогу, п'ятнадцять - душ, годину на те, се, поїсти, в телевізор одним оком заглянути, та й у ліжко. Часу на скандали менше лишалося.

А на новій у такому режимі не попрацюєш.

Новим тут було усе, рахуючи назву вулиці. Ага, Нова. І навіть будинок один більш-менш новий, роках у вісімдесятих збудований. А то все - хатки, хатки, червона цегла, шлакоблоки шифер та стара черепиця.

А у мене - найкраща. Дерево, глина й руберойд. Аби ще стріху - то було достоту як у Тараса Шевченка.

Натомість якщо я скажу, за скільки я взяв цю хатинку з ділянкою - ви не повірити!

Бо все це господарство знаходиться за десять кілометрів від КПП на Пущу-Водицю. Й вже через місяць після того, як оформили продаж, ціна підскочила вдвічі! А на осінь зросла ще в стільки ж! Й тенденції до спаду не виявляла.

Дядько, що продав мені хатку, якось прийшов, привітався, окинув дворик тоскним таким поглядом - й лише зітхнув.

Я пішов працювати. Лише на хвилинку затримався, поправив жоржини - щоб росли правильно й один одному світло не затуляли. Ну й видер пару бур`янин, що вмостилися серед чорнобривців. До одинадцятої вигнав ще рядок стінових блоків, потім до дванадцятої мив бетономішалку й закидав нагору ще блоків - десятки зо два. На завтра, якщо раптом не затримаюсь на роботі. До вересня ще лишалося майже півліта, та й у вересні так-сяк будувати ще можна. Може, й устигну у цьому році.

Може, звичайно, й ні. Тоді хтось із сусідських котів знову буде прибиватися до мене ночувати. Або Чіта, або Мох.

Мохом його обізвала дружинонька й довго гладила. Втішне звірятко, нічого не скажеш, тільки дуже вже занедбане. Великий, пухнастий, мишей ловить. Не кіт, а прикраса для будь-якого будинку.

Аж бач - ні.

- Він шкодний страшенно! - заявив мені сусідський хлопець. - На вулицю не проситься! То під ліжком наробить, то під котлом. То ми його на ніч взагалі випускаємо.

Ця зима була тепла, градусів п`ятнадцять, не більше, а минула сягала за четвертака. І що, теж випускали?

- Випускали, аякже. Він, правда, опинався, ховався, але ми все одно випускали.

Наприкінці цієї зими Мох приходив до мене, й спочатку просто просився в хату, потім обережно-обережно, так щоб мене навіть вусом не зачепити, спробував залізти на ліжко. Вмостився в ногах. Засиналося під його муркотіння просто чудово.

До речі, на питання, як кота звати, сусідський хлопчик довго чухав потилицю, аж поки згадав:

- Котофєй, ось як!

Не знаю, як в них, а в мене він на "котофєя" ніяк не реагував.

Вже весною трапилася пригода, після якої Мох став мене трохи остерігатись.

Повертаючись з роботи, я виявив, що хвіртка на городі відчинена. "На городі" - то була назва умовна. Звісно, ніякого городу в мене не було навіть близько. І не тому, що не вистачало часу, а принципово. Не буду бабратися з картоплею - й грець. За той час, що я посаджу, прополю й виберу сотню кілограм тієї мороки, можна заробити на тонну. Економічно невигідно.

А от пару рядочків квітів - посіяв, каюсь. Подобаються вони мені. Хоча теж економічно невигідні. Натомість естетично привабливі.

От би ще хтось козлика будівельного пересунув подалі, бо стоїть на дорозі й вигляд псує. Бо в самого вже тиждень руки ніяк не дійдуть.

Так от, про хвіртку. Хвіртка теж мала вигляд умовної, але все-таки роль певного індикатора грала. Хтось побував.

Я вилаявся, й на ніч почепив на клямку висячий замок - так, ніби двері зачинені.

Біс його зна, на біса я це зробив.

Й прокинувся від того, що прокинувся Мох.

Щось брязнуло.

В принципі, що саме брязнуло, можна було й не гадати. Ще тільки купивши цю ділянку з старою хаткою, я поганяв з сараю сусідських дітей (одне набралось нахабства й виставило претензію. Там, каже, серпик лежить, я вже давно хотів забрати. То віддайте. Ми тут завжди лазили!)

Сусід ліворуч колись поганяв наркоманів, що хотіли зрізали сітку, а сусід праворуч свою сітку й взагалі не встеріг.

Що робить, боже мій, що робиться. Людина за ті двадцять копійок головою ризикує.

Як цей дядько, що ліз в мою хату.

Дядьку виявився не лише нахабним, але й дурним. Коли клямка не подалась, він почав присвічувати - і не ліхтариком, а запальничкою. Схилився, носа свого довгого втупив - і роздивлявся.

Ну й отримав дверими якраз по носі!

Я гадав, цього вистачить, коли ні - кинувсь тікати. Понад парканом, понад новою хатою, спробував завалити на мене козлика - та я відбив, спробував різко повернути...

Я може й проскочив би мимо, але короткий мій улюблений ломик не проскочив.

Ну, далі, чесно кажучи - захопився. Та ще дядько дурний, ні аби лягти долілиць й кричати "Здаюсь!" - спробував опинатись. По руці - він іншою, по іншій - він ногою, по ногах, підніжку, по спині зверху - виривається. Довелося по голові. Двічі.

Допомогло. Лежав та скімлив.

А я згадував Муркока та інші твори, де описано було мечі, що жадібні до крові, й розумів - справа не у мечі. Справа у тому, хто залізяку тримає. У мені, якщо в даному випадку.

Дуже, дуже важко було зупинитись!

Вирвав я йому ременя із штанів, руки скрутив, притяг знов до старою хати, й почав експрес-допит. З третього удару дядько почав колотись й виклав геть-все... але в кишенях я знайшов лише геть зім`яту пачку цигарок та жодного документу. Як його перевіриш?

Довелося комбінувати:

- Як прізвище? - Кудрявцев... Ой, больно, больно!

- Аякже, так і має бути. Де живеш?

- Леніна! три бе! квартира тринадцять!

- Брешеш. Як звати?

- Кудрявцев! Ніколай Пєтрович! Ай, не бий, я правду кажу!

- Брешеш. Де живеш?

- На Рекунова, чотири

- Брешеш. Як звати?..

Але хвилин через п`ять відповіді стали практично однакові, а голова в дядька - вогкою. Я намагався не дуже шуміти, але все-таки, мабуть, щось на вулицю проривалось, бо ще за кілька хвилин у хвіртку закалатали.

У полоненого цілком могли бути спільники. Я приготувався миттю дядька вимкнути із реальності й зайнятися спільником - але роздивився, що постать за хвірткою більше нагадує жіночу.

Ага. Хтось з сусідів.

- Викличте, будь-ласка, міліцію!

Це я гукнув, а не вона, не подумайте.

- Міліція уже тут!

Голос був незнайомим, але фраза видалася цікавою. Самовпевнена, мабуть, тутешня міліція, якщо має жіночу стать й ходить поодинці серед ночі.

Відчинив хвіртку, й тримаючись поодаль, загадав показати ксиву. Ясна річ, ксиви не виявилось.

- Дома залишила! А що це ви тут робите з цим чоловіком? Та я вас зараз...

Все ясно. Я схопив жінку за барки, приклав трохи об стіну (обережно, щоб раптом стіну не завалити), розсунув ноги й облапав. Досить ретельно. Але, звісно, аж ніяк не з сексуальною метою, а скоріш навпаки.

- Що... що це ви робите! Та як ви смієте!..

Зброї, й взагалі залізяк не було. Ну тоді лягай поруч з першим клієнтом. Та не на клумбу, дурепо! Якщо ти мені папороть потовчеш, то я тобі - пику.

Жінка помилку зрозуміла, й більше грозитись не намагалась, а спробувала умовити.

- Ну нічого, подумаєш, непорозуміння трапилося... зараз ми вип`ємо, разом, посидимо добре... он я там пляшку поставила.

- Принеси!

Жіночка миттю мотнулась назад до хвіртки, схилилася... що вона там бачить? темно ж, як у негра в роті! а ні, бач, щось знайшла. Нюхом вона ту горілку чує, чи що?

Виявилось, що таки нюхом. За мить і я почув, а ще за мить - і укладений на пісок дядько. Заворушився, гад.

Більш смердючої гидоти я не нюхав навіть в радянській армії.

- Ось, вам, звісно, першому! - жінка вже видобула десь і склянку, й щедро набулькала майже до краю.

- Сама випий!

Навіть якби там й справді було щось путнє, та навіть аби в мене було непереборне бажання випити - все одно хай спершу сама скуштує. Це вже у мене на рівні рефлексу.

Жінка хильнула, скривилася, манірно, як кіношна інтелігентка, помахала долонею перед носом.

- Тепер давайте я йому наллю.

Бач, яке віддане. Я мало не матюкнувся. Чомусь усі пролетарки тримаються свої хлопців, як наче у них там медом намащено. Його б`єш - а жінка лізе, себе підставляє, ноги розводить, якщо вони того варті, кричить.

Інтелігентки, бач, розумніші. У аналогічній ситуації лише одна мені крикнула - "ти, каже, подзвони, як усе скінчиться".

Дулю з маком я їй більше дзвонив.

Почати й собі пролетарками цікавитись, чи що? Але ж нудно з ними.

Жінка тим часом підняла свого коханця за плечі, натикнулася долонею на потилицю, ахнула:

- Та у нього ж уся голова в крові!

Ну, в крові, а у чому ж. Не в багні ж, бо дощу вже тижні зо два не було. І не у мозковій речовині. В зв`язку з повною її відсутністю.

- Та як ви могли! Та хіба так можна!

Ясна річ, що не можна. От красти - це так, це можна. Й козлика на мене валити теж можна, дарма що на нього кілька блоків стоїть, по двадцять кілограм кожен.

- Йому ж негайна допомога потрібна!

Ну то допомагай.

Я виніс з хати відро води, хотів хлюпнути, потім згадав, що вночі все-таки не дуже спекотно, й поставив поруч.

- Ганчірка у тебе є? Носовичок, абощо?

Ясна річ, не було. Але жіночка, ані на мить не задумавшись, задерла светра й відірвала від чогось-там чималу смугу.

М-да. Интелігентка, мабуть, замислилася б. И не дай боже, під светром, чи що б вона там начепила на вечір, трапилася якась ексклюзивна французька білизна. Спливав би потерпілий кров`ю, як підбитий з пневматички щур.

Про щура - то сестра моя колись відзначилася. Приїхала до батьків, і я теж якраз нагодився. Заходжу - сидить. Столик під яблунею, книжка, з одного боку - тарілка із виноградом, з іншого - гвинтівка.

- Що, - кажу. На війну знов зібралася?

- Ага, - каже. Тільки на маленьку. Приватну, так би мовити. Ось, подивись.

Того року десь взялася сила-силенна пацюків та мишей. Шкода, що перші не їдять інших. Або навпаки. Хтось із вчених писав, що вони мають усі шанси вижити, коли людство загине, й створити власну цивілізацію. Яка, мабуть, вийде підлою, злодійською та підступною.

Брехня! До людей їм ще рости і рости.

Сестричка бере гвинтівку і - бах!

- Ііііііі! Іііііі! Ііііііі!

Я й не знав, що пацюки вміють так верещати.

Жінка тим часом протерла дядькові голову, промила - з мого відра. От падло, доведеться тепер відро мити. Втім, я й так пару раз використовував його, як помийницю, так що біс з ним. Хай миє. Можна навіть на клумбу. На крові квіти краще ростуть. Сам бачив.

Дядькові налили. Він хильнув гранчак одним духом - мабуть, мав у цій справі чималу практику. Налили ще - хильнув знову, й почав скаржитися, що я йому цигарки роздушив.

Я порадив заткнути пельку, бо інакше роздушу ще й мошонку.

Але у присутності подруги хіба в чоловіка голова запрацює! Треба ж показати, що він тут найкращий, найсильніший та найнахабніший. А що на землі лежить - то це випадковість!

- Фашист! - загорлав він на мене. - Жалості в тєбє - ні копєйкі! Тєбє в гєстапо работать!

Не знаю, як би мені працювалося у гестапо, але те що контора за скандал не подякую - то це точно. Я повторив пропозицію.

Не допомогло.

- Давай так, - я теж присів поруч, одночасно пильнуючи жінку. - Як ти ще раз пащу роззявиш - вдарю. Але не тебе, а подругу.

Жіночка ойкнула, й аж відсахнулась. Дядько рота роззявив... я заніс над головою той самий ломик... дядько зітхнув і притих.

До цього моменту ще можна було обійтись без скандалу, але тут рипнули двері й надвір вийшов сусід. Теж із якимось дубцем.

- Що тут, - каже таке?

- Та от, - кажу. - Злодюжку піймав!

Сусід, до речі, той самий, що в нього сітку мало не зрізали, то ясно, як він зреагував.

Дядько бідолашний на піску аж зіщулився, а жінка аж поточилась - мабуть, уявила, що зараз буде.

Але не було. Я не дав.

Стало ясно, що скандалу вже не минути.

Жіночка, затямивши що варіант "вип`ємо, посидимо трохи!" тут не пройде, зголосилася побігти викликати міліцію та швидку. Я відпустив - але попросив сусіда теж викликати. Лише міліцію, звісно. Швидка допомога не така актуальна. У дядька максимум ключиця поламана й мозкотрус першого ступеню. Для швидкої він не клієнт.

Але примчала швидка миттю, й ще здалеку вискочила з неї фельшериця з криком:

- Де хворий? Негайно на операцію!

Який хворий, яка операція. Виявилося, однак, що та шльондра - дурна-дурна, а коли припре, то бач як на голову діє! - сказала, що дядько при смерті, і в нього шлункова кровотеча.

Дав я фельдшериця п`ятірку, пояснив ситуацію, наклала вона дядькові шину, бо я, здається, й справді по ключиці занадто врізав... коли друга лікарка, що встигла із жінкою пошушукатись, каже:

- Ну все, забираємо хворого й поїхали, бо ще два виклики є.

Отут я, чесно кажучи, й отетерів.

Відпустити?

Не можна. Підлатають дядька, він знахабніє, й потім на мене ще й заяву напише - так, мовляв, і так, зайшов випадково у чужий двір, з ким не буває... коли налетів невідомий чоловік, брутально вилаяв й не менш брутально побив мене, розгубленого та беззахисного, ломиком. В зв`язку з чим прошу притягти його до кримінальної відповідальності.

Ото в конторі сміятимуться.

А дядько вже зірвався на рівні - де й сили взялися, тільки-но лежав і квилів - ой, больно! ой, паашевеліцца не магу! - й рушив до швидкої. Якраз через клумбу.

- Ану ляж!

Дядько прискорив ходу. Довелося вживати заходів. Після заходів на обличчях обох медичок з`явилася легка відраза, на шоферському - глибокий професійний інтерес, а та його подруга мало на мене не кинулася - але зупинилася, молодець. Бо дісталося б й їй.

- Та що ж ви робите! Людоньки, та подивіться на цього звіра, що ж він робить!

А що я роблю? Нічого особливого. Від підніжки та удару по нирках ще ніхто не вмирав. Цебто, може хто і вмирав, але мені про те невідомо.

- Лежати!

Дядько заліг, як новобранець під обстрілом.

Медички почали мене умовляти. Аргументували багато чим - і допомога йому негайно потрібна, бо помре. И в міліцію вони самі повідомлять. И що їм ще на дви виклики треба їхати.

Особливо старалася та, що з нею подруга бранця встигла пошепотітися. Натомість шофер сидів, закинувши руки аж на потилицю й відверто сміявся.

Нехай собі.

Дядько знову почав нахабніти, щось прокричав - на кшалт "ти іще нє знаєш, с кєм ти связался! да тєбя завтра здесь в порошок сотрут!". Довелось його трохи копнути, а медичкам пояснити - он бачте, мовляв, яка ситуація. Я його відпущу - він мені завтра хату підпалить. Воно мені треба? Їдьте на свої виклики, а ми тут якось уже самі...

"Самим" не вийшло, бо нагодивсь-таки міліцейський бобик, вийшли сержант з лейтенантом, а шофер навіть висовуватись не схотів.

Я пояснив ситуацію. На морді у лейтенанта було написано, що йому все набридло. Що нікого він хапати, крутити, одягати наручники й тягти до машини не буде. Що він взагалі має великі сумніви, що дядько ліз до хати - бо що у цій хатці може бути? вона ж старенька, скоро сама розвалиться.

Але по дворищу походив, і на нову недобудову поглянув. З повагою:

- Самі будуєте?

Хоч не хоч, а довелося його відкликати вбік й ксиву таки засвітити. Поведінка змінилася. Миттю, як наче хтось йому ззаду вимикач повернув. Режим "погана робота" - "хороша робота". Або - "простий громадянин" - "непростий громадянин".

Тьху!

Ненавиджу лакуз.

Колись, замолоду ще, їхав потягом. Був сильно втомлений, навіть білизну брати не став, а одразу заліг. Лише провідника попередив - дивіться, ж розбудіть.

- Обійдешся, - каже. - Я тих, хто білизну не братиму, й будити не стану. А буде бажання скаргу подати - то май на увазі, у нас одному скаржнику вже бошку проломили, щоб не гавкав, на кого не треба.

Я скандалити не став, прокинувся сам - за кілька хвилин перед станцією. Вийшов у тамбур. Провідник вийшов. Поглянув на мене...

От чесно, аби він промовчав, то я б йому теж не сказав ані слова. Але ж, дурний його піп хрестив, - не промовчав.

- Ну то ти не забув? У нас скаржникам голови пробивають.

Я зітхнув. Витяг з кишені цяцьку, впер йому у підборіддя. Другою рукою взяв дядька за барки й пару разів добряче приклав потилицею об стіну - аж загуло. Дядько висів, як мішок з лайном, й лише очі косили на ту штуку, що йому в щелепу підпирала. А був же, гад, за габаритами майже такий, як я. А висів.

Бити я його не став, гидко стало. Відкинув лише у протилежний кінець тамбуру, відчинив двері, стрибнув... Станція маленька, перон крихітний, вагон у голові потягу... Снігу - майже по пояс. Пішов. Чи то, скоріш, побрів, як рибалка в болоті. Ну, думаю... зараз дядько встане й почне. В спину. Всіх родичів, мабуть, згадає, а може навіть шматок вугілля кине й двері хутко зачинить.

Коли - ні.

- Та ви вже мені пробачте! - заголосив він. - Та то я пожартував! Та щоб я колись когось та не розбудив - та не було такого ні разу! Та я! Та то я так! И про скаржників теж! И взагалі то не я! А ви, як наступного разу їхати будете! То беріть квиток в мій вагон! А я! Та я вам і чаю безкоштовно! Й до чаю! И взагалі квиток не беріть, просто так підходьте, я хорошу людину і так довезу!

Тьху!

И потяг вже рушив, а провідник мало не навколішки стояв у тамбурі. Гидко.

От і тут.

Записали хлопці дядька, записали ту його дівку, розділилися - один поїхав в лікарню, другий до господарства. На другий день прийшов інший, старлей й довго ходив кругами, намагаючись взнати - а як би я хотів вирішити цю справу?

- Якомога тихіше, - нарешті ощасливив я лейтенанта, й він аж розцвів, як жоржина. - Здеріть з дядька побільше, налякайте, й прізвище запишіть, щоб був на підозрі, й мститися не схотів.

На слові "здеріть" старлей розцвів взагалі як троянда, й зник, поки я не передумав.

Жоржини у мене цього року виросло аж чотири, а троянда все ще вередувала й вагалася - чи проростати тут, чи не треба... Бо хазяїн сьогодні є, а завтра кудись повіявся, а за мною догляд потрібен... води кожен день хоча б піввідра...

Ех, знав би той старлей, що в мене й вибору не було.

Через день я вже був приблизно за три тисячі кілометрів, й квіти там не росли - ні жоржини, ані троянди. Не ростуть на камінні квіти.

Траплялися лишень білі, цупкі бур`янини з голівками-грамофончиками. Про всяк випадок я знайшов парочку стиглих й насіння зсипав в пакетик. Крадькома, щоб ніхто не сміявся. Один все-таки помітив й негайно тицьнув пальцем, бо з ввічливістю у хлопців не дуже:

- What is it?

- Flowers. Big white flowers.

У дядька дещо збільшились очі, і я пояснив:

- For my wife.

Колега розмовляв англійської краще, ніж я, але стріляв гірше. Натомість мав феноменальний слух, й вертоліт чув з такого далеку, що вистачало часу не лише сховатись, але й приготуватись до зустрічі. З фанфарами.

Фанфари називались "Ігла-2" і я навіть здогадувався, звідки вони тут взялися. Здається, цим займався сусідній відділ.

А от хто примудрився зламати програму у приладі "свій-чужий" - не знав. Й мав певне бажання вияснити. За одним рипом, бо спеціально для цього їхати у відрядження було би занадто.

Супутних завдань мені надавали безліч - там подивитися, там пофотографувати, там людей порозпитувати... хотіли ще дати з собою пару контейнерів, щоб я їх там і залишив - один тут, а другий - оооон там, але тут уже я збунтувався, й навіть шеф, незважаючи на чимале економію коштів, мене підтримав.

Бо якщо мене візьмуть з цими контейнерами, то основне завдання теж лясне.

- Тебе візьмеш, аякже... - пробурмотів дядько, що хотів навісити мені ті контейнери. Мені, звісно, стало приємно, але репутація - репутацією, а міру слід знати.

Так от, вертольоти, якщо такі раптом нагодяться, хлопці збиралися зустрічати "Іглою". Більш того - з підслуханого я зрозумів, що хлопцям було б краще, якби зустіч та трапилася. Сумнівалися, бач. Остерігалися, що ми їм підсунули неякісний або застарілий товар.

Ну хіба можна так ставитись до союзників?

Що ж до мене, то зустрів будь-з-ким, не лише з вертольотами, видавалася геть недоречною. Ті штуки, що я пер на горбі, треба було встановити, настроїти, перевірити, а потім ще й старанно замаскувати.

Ви будете сміятись, але це не була вибухівка.

В контору я, звісно, прийшов не з вулиці. Але народ у конторі недовірливість вже має в крові, й певний час до мене лише придивлялися. Або давали доручення на кшталт: "піди туди принеси те".

Носив, що поробиш.

Гірше було б, якби дали щось таке... таке... таке... на зразок вбивства журналіста або банкіра. Мовляв, пошукай сліди. Знаю, що не твій профіль, і взагалі не наш профіль, але президент вимагає, розумієш? Ну, спробуй для початку перевірити який-небудь закордонний слід.

Звісно, під таку постановку питання можна на дурняк куди-небудь зганяти - в Ізраїль, наприклад, або у Париж, або знайти ще якогось колишнього олігарха в Буенос-Айресі - й злітати туди цілою делегацією. Принаймні колеги дякували б. І полковника під цю справу можна було би отримати. Й навіть генерала, якби в делегацію включити пару кадровиків. Але, але, але...

Не моє.

Не вмію я так працювати. Олігарха знайду десь у Москві, звідки його все одно не видадуть; у склад делегації включу не тих, кого треба; привезу не те що треба, а на місці ще галас якийсь учиню, і добре ще, якщо без стрілянини.

Кому таке треба? От гади! Ні - щоб і справді ховатися в Буенос-Айресі. Ні, вони собі, негідники, знайшли помийницю ближчу й надійнішу. А нам що робити?

І мені урочисто всучили афтершоки.

Не плутайте з артишоками.

Афтершок - це із зовсім іншої опери. Не можна сказати, що дуже вже небезпечне - але страшнувате.

Афтершоки - це землетруси. Лише маленькі. Й стаються вони після підземних атомних вибухів.

Отримавши теку в руки, я дещо отетерів, й навіть не спробував відбиватись. Але вже в кабінеті довго чухав потилицю й робив висновки. На жаль, жоден з них втішним не був.

Це було навіть гірше за вбивство журналіста або банкіра. Це був капець. Повний. Це означало, що на думку високого керівництва я мав досидіти до пенсії, розгрібаючи паперові архіви шестидесятирічної давнини, порівнюючи таблиці, й шукати залежності поміж вибухом у сорок кілотон у скелястому грунті та шістдесят - у глинястому. Або навпаки. Або в іншій якійсь комбінації, один чорт.

Досидіти, піти на пенсію підполковником або навіть майором, попрацювати ще трохи інспектором з техніки безпеки на виробництві - це, якщо хтось не знає, посада навмисне для пенсіонерів. Як тільки хтось з пролетарів пальця собі відрубає або вип`є те, що не треба, то інспектор - блись! і в лікарні, а з неї - на пенсію. Бо інакше сидітиме.

Потім ще років десять рибалити і тішити внуків, переживаючи, що в дітей квартира мала.

Весела перспективка, нічого не скажеш! Гидко й думати.

Хай їм чорт, тим скороченням! Чи може й не чорт, а було б не триматись держави, а здриснути десь заступником директора по безпеці, й лизати йому геніталії... отримуючи, щоправда, втричі більше, аніж в конторі.

Чорти б її мордували.

Але поки що чорти мордували мене. Морально. Ваганнями, самодоскіпуванням й роздумами про завдання на кшталт аналізу афтершоків.

Оскільки у найближчі три роки атомних вибухів не планувалося, я пішов додому, по дорозі зустрів товариша - от він якраз й вибрав варіант із заступником по безпеці, й пляшка коньяку під розмови пішла.

Приятель казав, наче дочірній банк якраз формує службу безпеки, й нахвалявся посприяти, якщо дехто з нас врешті-решт вирішиться. Й назвав приблизний розмір платні.

Ясна річ, дома я нічого з цього приводу не сказав. Не варто. Особливо згадувати платню.

Серед ночі якийсь дурень підірвав десь у лісі петарду, і я прокинувся.

Атомний вибух - це вам не петарда якась. І не граната. Й не бомба. І навіть порівнювати його зі штабелем толу розміром як п`ятиповерховий будинок, теж некоректно.

Це - геть інакше.

Ніяка вибухівка не створює температури у сто тисяч градусів.

Бомба звичайна більше ламає, аніж плавить й підпалює, більше трощить, аніж перетворює на пару. Атомна - ні.

Якшо заряд запхати під землю, куля, що складається з розжареної до зоряних температур плазми, роздувається до діаметру двадцяти метрів. Або тридцяти. Або пятдесяти... а якщо заряд дуже вже потужний, більший за мегатонну, то кулі не вийде. Так чи сяк, а вогонь вискочить на поверхню.

Але то крайнощі. Вже давно ніхто не підриває мегатонних зарядів. Дорого й непотрібно.

Отже, візьмемо типовий, якщо можна так висловитись, вибух потужність двадцять-тридцять кілотон. У шахті. Закупореній, звісно. Глибиною щонайменше у сотню метрів.

Що буде?

Перше. Буде електромагнітний імпульс. Уся незахищена апаратура в радіусі кількох кілометрів здохне. Всі приймачі в радіусі кількох десятків кілометрів будуть робити "хррррррр". Або взагалі позатикаються... що, взагалі, не так вже й погано. Хіба що - новин не послухаєш.

Якщо те саме підірвати на висоті сорока кілометрів, то новин не буде години зо дві.

Друге. Плазма вигризе собі дірку. Таку собі кулясту підземну порожнину. Яка називається камуфлет. Поплавить їй стіни, підлогу, стелю. Перетворить скелю на лаву. Лава стікатиме. В результаті підлога стане товстезною й рівною, наче після церезіту. Натомість стеля нагадуватиме ринву наприкінці зими - самі бурульки. Бачив я фотографії таких витворень. Гарно, хай йому чорт. Але заходити не рекомендується, тому що:

Третє. Гази. Гази триматимуться у порожнині довго, можливо навіть до кількох років - якщо, звісно ніяка випадковість не зробить у поплавленій тій корі тріщину. Зазвичай тріщину, точніше більш-менш акуратний отвір робить дослідницька група. Останні метри вони бурять на малій потужності, а як тільки голівка провалюється - глушать мотор та тікають. Газів не так вже й багато, й вже через кілька годин після вибуху вони холодні, покалічити або обпекти нікого не зможуть, але:

Четверте. Вони радіоактивні. Радон, криптон, ксенон... навіть гелій. Вони хоча й благородні, але вже радіоактивні. Вдихати не рекомендується. А що вириваються вони попід тиском, то несуть із собою пісок, пилюку - ну, приблизно як пилосос, якщо його запустити на реверс. Ясна річ, пилюка теж змушує лічильники тріскотіти. Але якщо газ - це газ, його вдихнув, видихнув, та й по тому, то частина пилюки, хоч не хоч, залишається у легенях. Й світиться там. Або довго й потроху. Або швидко, й для більшості клітин руйнувально. Альфа випромінювання, а що ж ви хочете. Коли летить частка розміром з атом гелію, то коневі ясно, що зав`язне у будь-якій перепоні. Але перепоні при цьому - грець.

Все?

Ні, не все.

Купол над камуфлетом може триматись роками. По ньому можна ходити, їздити, бурити його, довбати, брати зразки й навіть будувати якісь тимчасові споруди. Чому тимчасові? А тому що одного чудового ранку - біс його зна, чому це майже завжди стається вранці. Може, перепади температур? З холодної ночі, та в теплий день.

Так от, одного чудового ранку купол тріщить й осідає на кілька метрів. Або й зовсім провалюється. І якщо до цього часу всередині залишалась якась радіоактивна гидота, то, як правило, вона вилітає назовні й вільно мандрує степом, лісом та горами. Й лише з цього моменту можна пробивати до новоутвореної печери хід й влаштовувати екскурсії. Чого смієтесь, американці так і зробили. Щоправда, не до печери, а лише до вирви - але все одно бажаючих море.

Вибух називався "Седан", влаштували його у 1962 році в рамках програми вивчення можливостей мирного використання атомних вибухів. Обізвали програму "Плаушер" - цебто, плуг. Але трохи не той, на який коваль Вучетича намагався перетворити списаний меч.

Планувалося швидко й максимально дешево прокопати через Ізраїль аналог Суецького каналу. Трохи довший, щоправда, майже півтисячі кілометрів - натомість через дружню територію.

Кажуть, що рахували й альтернативний варіант - бліцкріг з Єгиптом, але це виявилось значно дорожче.

Планували ще багато чого - аналогічно акцію на Панамському перешийку, будівництво нової бухти біля Томпсона на Алясці, дробити руду та сланці, стимулювати витік нафти та газу... Кажуть, ніби були також плани по напрацюванню збройного урану - але офіційно це не підтверджено.

Взяли вони, значить, стандартну свою голівку W-56...

"Потужність 104 кт, діаметр 44 см, довжина 97 см, вага 212 кг..." - сплило в пам'яті.

Тьху, причепилося!

...й торохнули. Вийшла дірка діаметром близько чотирьох кілометрів, глибиною під кілометр. Була б навіть більша, але більшість підкинутого грунту акуратно лягла назад у вирву. Для будівництва каналу, абощо, це, звісно, мінус, але якби не цей мінус, то по всій Неваді розійшлося б не 880 000 кюрі, а в десятки разів більше.

До речі, магнітуда того підкидону сягнула майже пять балів по шкалі Ріхтера - досить помітний землетрус.

Зараз там дірка, й майданчик на самому її краєчку.

Якщо раптом якась туристична компанія мені заплатить, то й напишу, як туди краще проїхати. Кажуть, огляд з майданчик - неймовірний.

Далеко? Дорого? Не страшно, ще одна така сама гидота розташована зовсім неподалік. В Єнакієві. Щоправда, туди не пускають.

Хто бреше, я?

Не пускають туди зовсім не для зберігання таємності, а виключно з технічних причин. Просто бетонна плита з написом

Тут було проведено експеримент "Кліваж"

знаходиться на глибині 802 метри. Й побачити її мають сумнівне щастя лише шахтарі, що працюють у одній із найстаріших шахт України. Називається вона "Юнком". Ви будете сміятись, але це не якесь там нове безглузде словосполучення, а - "Юний комунар".

"Кліваж" мав на меті зменшення газових викидів, й у перші півроку після експерименту їхня кількість і справді зменшилася. На жаль, ненадовго.

Камуфлет залили водою, й забили виходи бетоном та рідким склом. Але, кажуть, лічильник потріскує. Пласт теж - бо якась розумна голівка запланувала штрек в тридцяти метрах від камуфлету. Коли-небудь вони зустрінуться.

Не бажаєте лізти у шахту? Або їхати у Донеччину? Будь ласка. Є ближче. Харківська область, Красноградський район, село Хрестище. Хрестищинське газове родовище, якщо вже боротись за точність. У 1972 році загорілася свердловина, й розумні люди спробували загасити її атомним вибухом з символічною назвою "Факел".

Ну хто ж смолоскипом пожежу гасить?

Звісно, не вийшло.

Натомість довелося руйнувати хати, відселяти мешканців й давати усім квартири.

М-да.

Піду-но я краще цигарку у когось стрельну.

Дядько з курилки звався Сергій Миколайовичем й працював у сусідньому відділі. В теорії не мав знати й цього, не кажучи вже про те, чим той відділ займається. Але то в теорії. Коли людина швендяє з відділу в відділ, то коневі ясно, що зберегти таємність не вдасться. А якщо вже з контори в контору, як дехто з нас...

- Так, Сергію Миколайовичу... Звісно, звісно. Чим зможу, допоможу. Кажіть, у чому там справа...

Виявилось, що шановний Сергій Миколайович на штучних супутниках не розбирається. Натомість він розбирався на посадах, й посада провідного наукового спеціаліста за два роки до пенсії для нього досить приваблива. Гм... для мене, мабуть, теж. Тим більше, що на супутниках я розбираюсь.

- Ось подивіться. Якщо ракета-носій стартує з екватора, то до її швидкості додається триста метрів на секунду... це та швидкість, з якою біжить на екваторі поверхня Землі. Натомість при цьому зменшується нахил орбіти, й супутник проходить не над усією поверхнею планети, а лише над вузькою приекваторіальною смугою. Ось так...

За поверхню я використав аркушик паперу, а траєкторію малював олівцем.

-...звідси мораль. Якщо супутник цікавиться космосом - то з нього досить невеликого нахилу орбіти. В ідеалі - нуль, але на практиці - градусів до двадцяти-тридцяти... ну, якщо з російських космодромів, до шестидесяти. А от якщо він цікавиться чимось на поверхні, особливо у приполярних широтах...

Зигзаг на аркушику прийняв звичної синусоїдальної форми. Цебто, для мене звичної. Або для тих, хто любить дивитися репортажі з російського ЦУПу. У них там на стіні висить розкішний екран, де все це намальоване. Або для тих, хто хоч раз у житті заходив на space.org

Але, мабуть, не для провідних наукових спеціалістів.

Було б непогано показати цей сайт і йому, але для цього вже треба піднімати зади із стільців й пертися в інтернет-клас. Тому що внутрішня мережа зв`язку з інетом немає. Звісно, розумно... але якщо офіцерові платять менше, ніж адміністратору в інтернет-клубі, то він те, що треба й дискетою винесе.

- Ось подивіться. Це крутиться МКС. Як бачите, нахил орбіти у неї середній. Ось... ну, наприклад, Лакрос-2. Це американський шпигун. Нахил орбіти у нього - під вісімдесят. Цебто раз на кілька днів він проходить практично над кожною точкою Землі. А це... ну хай буде "Фотон". Російський науковий супутник. Мікрогравітацію там всяку вивчає... фотосинтез у невагомості... його нахил відповідає широті запуску, тобто градусів шістдесят...

Хто плутає, я плутаю?

Ну як, скажіть, реагувати на такі заяви? Приходить дядько, темний як погріб, від мене взнає про нахил орбіти - і я плутаю? Послати? Та незручно якось, все таки вдвічі старший за мене. Але натякнути варто. Ну, наприклад, що зараз декому буде соромно.

Мені? Ха.

Я зарився в папери, й з великою прикрістю переконався, що соромно буде таки мені. "Фотон-М", задекларований як виключно науковий супутник, мав нахил орбіти 89.9. Цебто, полярну.

А що в нього на борту?

На борту була якась пічка, зразки каменюк (якраз вони були "на борту" буквально - закріплені на зовнішній обшивці, й зображували собою метеорити. Погодьтесь - дотепно. Вміють же, як захочуть...), якісь ванночки з рослинами... Ні фотокамер, ні радарів начебто не було. Радіорозвідка? Пеленгатори? Але кого вони хочуть почути над полюсом?

Сергій Миколайович раптом завовтузився, заметушився, подякував й сказав, що далі він уже якось сам. І пішов.

Я знизав плечима... й лише через півгодини допер, що зараз провідний науковий спеціаліст пише рапорт, у якому обов`язково буде згадано супутник-шпигун, замаскований під науковий супутник... і навряд чи буде згадано товариша, який випадково звернув увагу на дивний нахил орбіти. І справді. Товариш же це зробив випадково, а для шановного Сергія Миколайовича це прямий обов`язок. Йому за це гроші платять. Тепер, мабуть, платитимуть й більше.

На душі було гидко, як наче випадково лайном пригостили. Або кавою з тарганом. Було колись... дівчина наливала, ніби не дивлячись, а потім спостерігала за реакцією. Не знаю, що вона хотіла цим перевірити.

Ха, тарган в каві. Теж мені горе. Мене колись печеними гусеницями пригостили. Досить смачно, до речі.

А от ту дівчину знудило.

Я посміхнувся, поглянув на годинник, запхав всі матеріали по мирним вибухам в сейф й рушив додому.

До маршрутки вишикувалась черга. На щастя, більшість людей бажали їхати виключно сидячи, й тому, якщо підійти якраз коли займуть останнє місце, можна впертись без черги.

От лише від молодички років за пятдесят страшенно смерділо якоюсь косметикою й горлало на всі заставки "Русское радио". То що там було написано про електромагнітний імпульс?

Того вечора я попрацював на будівництві до одинадцятої години, так-сяк помився, й заліг стомлений, як вантажник. Кіт негайно вмостився у мене на грудях та засопів.

Мені наснилося, ніби росіяни на Байконурі понапивалися й запустили супутник з нахилом орбіти півтори сотні градусів. Але того їм здалося замало й перигей хлопці загадали всього сім з половиною кілометрів. Крізь сон відчував, що дурниця, що так не буває - але ж сон! Що ти йому зробиш.

Відповідно, щогодини супутник проходив над моєю недобудованою хатинкою й зловісно шипів сонячними батареями. Атмосфера його гальмувала, висота все меншала й меншала, аж доки не стало ясно, що під час наступного оберту він, гад, мою свіжу кладку зачепить й щонайменше чотири ряди блоків знесе.

Я аж підскочив на ліжку. Прислухався.

Таки шелестіло!

Після важкого дня, та ще й о третій годині ночі голова не працювала геть, й знадобилося не менше хвилини для того, щоб втямити. Це - дощ. Всьго лише дощ. Не злодій, не сусідська кішка, й не російський супутник.

Лише дощ.

Я встав, і як був, голий, подався накривати свіжу кладку. Дощ тільки-но почався й розчин змити з блоків не встиг.

Ну й слава богу.

А ранок в конторі почався скандалом.

Скандали в конторі проходять тихо. Просто ходить людина на роботу, ранком вітається, аж поки лясь! - і нема людини. Пішов на пенсію. Або за власним бажанням. І зустрічаєш тоді дядька випадково десь у шинку, або просто на вулиці. Глянеш - і не впізнаєш. Пролетар на пенсії. Або взагалі п`яниця, й дивитися гидко. А всього лише рік або два пройшло.

Або - у ліпшому випадку - сидить людина на майорській посаді, сидить... рік сидить... два сидить... десять сидить... от, як наприклад тепер, мабуть, сидітиму я.

Виявилось, що вчорашня моя наука не пішла до бука, а була оформлена у вигляді рапорту й подана керівництву на стіл. Керівництво мудро вирішило виявити хоч якусь імітації роботи контори, й доповіло кому слід, а "хто слід" здуру наказало створити робочу групу, й вивчити, чи не буде колись той клятий "Фотон" проходити над якимось з наших стратегічних об`єктів, та ще й якраз коли там працюватиме... ну, скажімо, комісія з приватизації.

Через півгодини роботи група виявила, що супутник таки проходить над кількома об`єктами, але нахил орбіти становить лише шістдесят три градуси. Що типово для російських наукових супутників. Почали шукати винуватця. У більшості випадків винуватець і крайній - особа одна і та ж, але у даному - винуватець сказав:

- А я про орбіту взнав он від нього!

й потицяв пальцем у бік мого кабінету.

Його папірець з параметрами орбіти, ясна річ, зник безслідно. Натомість мій, з орбітами Лакроса, МКС та паскудного того Фотона... але ж люди добрі! Я-то взяв дані про нахил орбіти з його папірця!

Дядько примудрився поплутати нахил орбіти з часом обертання, а той якраз і був 89.9 хвилин. От чорт. Ну не могли запусти на десяток кілометрів вище, чи що. Було б 90 з чимось, і я б зразу побачив помилку. Кляті москалі!

Дядько отримав усну й матюкову гарантію, що піде на пенсію з посади старшого лейтенанта, але то нічого не значило. Спробуй, посунь його тепер з того місця. Ще в суд подасть, або стане посеред майдану, як той дурень з Вінниці й вимагатиме його на посаді відновити.

Бачив я того дурня. Нормальний з першого погляду дядько, а виніс плакат - я, мовляв, колишній працівник вінницького управління СБУ, звільнений незаконно, ось моя особиста справа, усі бажаючі можуть ознайомитися. Бажаючих було досить багато, й дехто з них говорив з нахабним маасковским аакцентом. Розпитували в основному не про обставини звільнення, а про роботу.

Дожилися.

До мене конкретних оргвисновків не було, але й шанси, що я колись стану генералом змінилися приблизно з однією тисячної відсотка до двох, але вже десятитисячних.

Заслужив, а чого ж.

Ясна річ, що Сергій Миколайович більше зі мною вітатись не буде.

День до вечора я, звісно досидів, але годині о п`ятій стало настільки гидко, що рівно о шостій я з контори вилетів, як канарка з клітки. Точніше, спробував вилетіти. Бо в коридорі застряг у щільній масі дівчат, колишніх дівчат та колишніх жінок. Пхалися вузьком проходом, як у березні крига Дніпром. Ти ба. Я й не знав, що у них таке розвинене відчуття часу. До секунд. Це ж треба.

Бо, наприклад, якщо папірця в канцелярію заносиш десь так за годину до кінця дня, то кажуть:

- Так вже ж кінець дня! Занесіть завтра!

Й продовжують фарбуватися.

Он чому коридор вечорами косметикою смердить, як автомобільний тунель - вихлопними газами. Причина та сама.

Здимів, я, значить, з роботи о шостій, й рівно о пів на шосту зустрів у пивному наметі старого товариша. Цебто, товариша зі старої роботи.

Скорочення та реформи відкинули його в інший бік - у міліцію. Погладшав товариш, трохи постарів, а в очах якийсь дивний вираз з'явився - чи то нудьга, чи то безнадія.

- Ну як?

- Та ніяк. Відповідальності, правда, менше. Але й получка менша, а буде ще менша, право проїзду забрали й пільги по комунальним платежам теж.

- І що?

- Та нічого. Залишилось два роки до пенсії.

- Аргумент.

- А то!

Злив йому інформацію про попа, що бізнес облаштував. Приятель посміявся, але навіть не спитав, де та церква. Раніше з ним такого не траплялося. Раніше він чіплявся, бувало, за такі дрібничини, що й під мікроскопом побачити важко, й розкручував. Ого-го, як розкручував! Що ж таке?

- Ти що! - він аж кухоль з пивом поставив. - Попа чіпати? Та ні в якому разі! Це гірше за депутата, й майже так само погано, як журналіст! Он у Херсоні один зачепив - піп йому в морду заїхав, а той його скрутив та притяг до контори. То що було! Самого вигнали, начальника райвідділу, здається, теж, а догани навішали всім, аж до начальника області! Піп - це страшне...

Він ковтнув пива.

- Щоправда, список, кого не можна чіпати, більшає й більшає...

- Як це - не можна чіпати?

- Отак.

В голосі товариша з`явилась нова інтонація. Колись, бувало, натикаючись на "не можна", він заходив кружним шляхом, хай у десять разів довшим, але ж заходив. А зараз - ні. Не можна - значить, не можна.

- А хто ще у списку?

- О, багато хто. Депутати з помічниками, судді, прокурори, взагалі прокуратурські працівники, журналісти, попи, сектанти, актори, ректори, контролери в метро, інваліди та жінки з явними ознаками вагітності...

Він замислився. Я думав - пригадує, кого ще, але приятель раптом видав несподіване резюме:

- А також всіх, хто не за того голосував. Бо одразу гавкіт здіймається - репресії, репресії, політичні переслідування!

Ми замовили ще по пиву.

- Ну, про жінок - воно ніби й логічно...

- Ага, - приятель кивнув. - Не атакував тебе натовп вагітних циганок. Коли, наприклад, хочуть свого барона відбити. Або хоча б наркоту в нього непомітно забрати.

Й аж сплюнув. Мабуть, його вже атакували.

- Циганів, до речі, теж скоро не можна буде.

- Отакої!

- Ага. Бо завелась якась ромська правозахисна група, й тільки кого руш - а воно сморід здіймає на всю Європу. "Етнічні переслідування!" - кричать. Тьху!

- Тьху!

Соромно казати, але від таких новин у мене на серці трохи полегшало. Бо як не крути, а коли комусь важче, аніж тобі - то тобі таки легше.

Того вечора, тільки-но я замісив розчин, з неба зірвалася злива. Довелося маневрувати, прикривати щойно покладений блок руберойдом, але розчин все одно вимивало брудними патьоками й розливало по стінах. Натомість з сусідського даху лився могутній потік і я з превеликим задоволенням прийняв душ. Тому що душу або ванни в господарстві ще нема, й купатися доводилося на роботі, у душовій від спортзалу.

Щоправда, дощова вода була холоднюща. Але прийшов кіт, розлігся на грудях, притиснувся, замуркотів й стало тепліше. Хоча б навіть морально - й те добре.

Вранці голова тріщала, а з носа текло. Мабуть, той душ виявився все-таки захолодним. Але кого це хвилює? Сказано сиди й працюй, значить сиди - й працюй.

Відкрив матеріали про той самий "Кліваж", перечитав ще раз...

Ну й кому це цікаво?

Справа давно минулих днів, і навіть років. Хоча біс його зна... в принципі, люди, що те зробили ще живі. Не всі, ясна річ. Бо смертність у тих, хто стикався з такими експериментами, перевищує середню, і значно; але все-таки.

Взагалі це явище мене завжди вражало - історія окремо, люди окремо. Недалеко від недобудованої моєї хатинки є бункер. Старий, у тридцятих роках будований. Із зірочкою та написом "СССР". І СРСР вже нема, й війна двічі прокотилася через ту споруду, й насрано, вибачте, там уже так, що скоро крізь амбразури почне виливатись - і тут раптом виявляється, що один дядько з тих, хто його будував - живий. Інтерв`ю дає. Отут, каже, точно пам`ятаю, ми трохи зхалтурили, арматуру не поварили, а дротами поскручували - але ж, бачите, витримало!

Аякже. Витримало, й ще стільки ж витримає, а якщо не чіпатимуть, то ще й кількасот років стоятиме пам`ятником. Щоправда, дерева його геть листям засиплять, листя згниє, й років через тисячу якийсь дядько тицьне лопатою - а там бетон. Зірочка. Й напис "СССР".

Цікаво, чи згадає він взагалі, що це таке.

Й серед всякої іншої старовини, повз яку час від часу проходиш й не помічаєш, раптом трапляється щось таке, дрібничка якась, каменюка або деревина... аж раптом подумаєш - а її ж тут тисячу років тому поклали!

Як, наприклад, дерев`яні затички у стінах Софійського собору. Дерево - та й усе, а придивишся - а воно залишки риштувань. Отак тоді будували - жердину закладали разом з камінням в стіну, й на ній стояли. Потім риштовки зрізали. Але по дереву й зараз можна пальцем постукати.

Мені такий метод будови, на жаль, не підходить. Стіна з керамзитобетонних блоків. Тонка. Якщо ще й деревину у неї загородити - виламає к бісу разом зі мною. Летітиму... Я й так пару разів літав. Ввечері, втомлений, координація вже ні в дугу, й в очах мерехтить... Геп!

Боляче.

Й блока розбив, що на нього сідницею приземлився.

До верху лишилося ще сім рядків, а вечори холодніші та холодніші. Скоро почнуться дощі - і що тоді? Ще раз зимувати у старій хатинці, топити дровами, а всіх розваг - сісти ввечері біля пічки, з котом на колінах, й слухати, як він муркотить.

Шкода, що за допомогою вибухів будувати не можна, а лише руйнувати. Вкрав би з контори якусь з іграшок, торохнув - і хата готова.

А ще, пригадую, в інституті в одній з аудиторій лозунг бачив. "Штамповка вибухом технологія майбутнього". Напис ішов по колу, оточуючи якийсь абстрактний малюнок - мабуть, також створений за допомогою вибуху. Чим хороший круглий напис - тим, що його можна читати з будь-якого місця. Або навхрест:

"Штамповка технології - вибух майбутнього".

Або:

"Технологія вибухом - штамповка майбутнього".

Вибухи - це я люблю. Особливо якраз ті, що пов`язані з будинками та штамповкою майбутнього. Торохнеш, бувало, один будинок - й майбутнє відштамповане років на десять вперед. У сусідів. Й поки вони воюють, можна з них потихеньку смоктати - то кров, то нафту. То взагалі гроші.

Щоправда, потім, буває, серед ночі прокидаєшся. Наче від вибуху. Й заснути не можеш.

Ну та нічого, може добудую свого будиночка - то полегшає.

А за тим інститутським корпусом, до речі, в дворі, валялося багато поштампованих заготовок - з криці, дюралю, якихось сплавів. Цікаво, чи й зараз валяється? Навряд чи.

У Харкові на монументі загиблим на війні з бронзових гілок листя пообривали. А колись проїжджав мимо смітника, то бачив дядька - вирив нору, й щось в ній вишукував. Крихітне. Мабуть, якась контора років десять тому вивалила радіодеталі або брухт алюмінію.

Теж хліб.

Смердить, правда, від смітника за півкілометра - та що поробиш.

Й від ситуації в конторі теж смердить, не так широко - але так само сильно. Вчора підходив один знайомий. Каже - а на біса ти Миколайовичу неправильно нахил орбіти сказав? Підсижуєш? То даремно, він на своєму місці ще років десять сидітиме, як гиря в багні, а місце його не таке вже й хороше. Он, якщо хочеш, я скоро тікатиму, то спробуй на може просунутися. Получка на півсотні більше, а відповідальності жодної, сиди собі папери з місця на місце перекладай. Щоправда, полковника на тій посаді отримати важко й підполковника теж...

Сказав, що подумаю.

Але думалося про інше. Це ж якщо один до мене прийшов та чуткою поділився - то скільки не поділилося? А Сергій Миколайович - ветеран, усіх знає, з більшістю чарку пив, і скільком з них він тепер каже, що я кар`єрист, та ще й підлий, он якими методами дію?

Називається - попав.

І з хатою - теж. Бо на восьмому рядку раптом дотямив, що було б непогано передбачити й вікна... й тепер доведеться щонайменше у двох місцях довбати.

Й буду довбати, а що зробиш.

Втім, контори це також стосується. Там також - довбатись й довбатись.

А знаєте, як атомним вибухом продовбати сховище для відходів? Дуже просто!

Вибираємо дислокацію. Це має місцина з добряче виробленими нафтовими пластами. У звичайному стані їхній обсяг обмежений, але після "обробки" вибухом - значно збільшується. Бажано, щоб поблизу крутилося не дуже багато населення. А ті, що все-таки крутяться - щоб були, по можливості, нетитульною нацією. Бо своїх все-таки шкода. Буримо дірку. Спускаємо виріб. Ховаємось.

Бабах!

Радянські вчені вибрали за місце Башкирію, й навряд чи вони питали згоди в башкирів.

В створену у 1976 році порожнину "Кама-2" до 1996 закачали більше 28 мільйонів кубів промислових стоків. Агов, нащадки! Приймайте.

. Правда, просто? Але досить дорого. В цінах дев'яностих років вартість одного вибуху становить від трьох до шести мільйонів доларів. Сюди не входять витрати на розробку проекту та ліквідацію наслідків вибуху. З ними ціна сильно варіюється, й верхнього ліміту нема.

А ще можна закачувати всяке лайно не в горизонт, а під купол. Пробували. Експерименти серії "Вега" на Астраханському газоконденсаті. Або "Ліра" на Карачаганському. Одна з "Вег" начебто й досі працює, а "Лірам" не пощастило. Одну залило водою одразу після вибуху, друга при спробі проникнути в неї буром той бур обірвала.

Добре? Не зовсім.

Справа в тому, що купол, як я вже казав, триматися купи не хоче, й через деякий час обвалюється. Й вся ця гидота, що її закачали через свердловини у камуфлет, рветься на волю.

Спробуйте взяти великий камінь й кинути його у дірку сільського туалету типу "сортир". Втішне видовище... якщо, звісно, сортир сусідський. Будете експериментувати - відбігайте подалі, бо видовище може перетворитися у хлюповище, забрудновище, лайковище й матюковище.

Отак і з куполом. Після того, як все це господарство обвалиться, свердловини починаються плюватися тою гидотою, що в них закачали. А якщо їх заткнути - то плюватися починають тріщини.

Як, наприклад, у порожнинах серії "Сапфір" на Астраханському газоконденсатному родовищі. Вони вже потроху плюються. А кругом люди ходять... корови пасуться... хтось труби вкрав з колишнього газопроводу. Радіоактивні. Хороший, мабуть, буде врожай.

Все закачане порожнина, звісно, не виплюне. Більш того, дослід з сортиром показує, що вихлюпнеться менше відсотка... Але якщо заливати гидоту хоч і агресивну, але хімічно, то вихлюпнеться вона ж, але до того ще й трішечки так радіоактивна. От тоді одягай ОЗК, бери лопату, збирай її в бочки із металевими кришками й транспортуй до сховища радіоактивних відходів.

А також пиши інструкцію, де сказано, що воно, яке воно, скільки воно. Скільки - це про розпад, і заздалегідь можна сказати, що довго.

До речі, американці, кажуть, пишуть таку інструкцію на папірусі. Спочатку хотіли на компакт-диску, але хтось розумний приніс на нараду диск, випущений на початку вісімдесятих й запропонував всім бажаючим його прочитати. "Пхе!.. Хвилинна справа!" - сказали бажаючі, й почали діставати хто ноутбук, хто лептоп.

Ага.

А за хвилину почали чухати потилиці.

Бо з тих часів, коли диск записали, формати помінялися разів сім. Один час НАСА навіть купляла старі дисководи на 120 к, та стримери на 1 мегабайт. На аукціоні. Бо переписати усі програми водночас виявилось дорожче.

Ну й успіхів їм. Бо коли на одному з шаттлів все обладнання семидесятих поміняли на нове, заощадивши таким чином аж триста кілограмів, човник сказав "ой, а щось у мене голова крутиться..."

Й ляснув. Розсипався на шматочки. Історичний факт.

А папірус має шанси пролежати років так з кілька тисяч... коротше кажучи, довго.

Росіяни пішли іншим шляхом.

Ще за Союзу, коли Чорнобиль торохнув, зібрав тодішній директор СРСР видатних науковців й сказав:

- Як це - півтори тисячі років? Та ви що! Та на вас Радянський Союз витрачає шалені гроші, а ви кажете - півтори тисячі? Пишіть...

"Пишіть" - це вже не до вчених, а до секретарки.

- ...постановити: знайти спосіб прискорення радіоактивного розпаду в чотирнадцять разів.

Кажуть, науковці розходились, й лише головами хитали. Сміялись пізніше, а ще трохи згодом усім стало вже не до сміху.

Коли - ррраз!

Така собі збірочка авторефератів, той дисер пише, той просто статтю, кілька тисяч писалок таких на рік, яким дивом воно до мене потрапило, яким чудом я назву ту не прогавив...

"Прискорення ядерного розпаду за допомогою лазерного випромінювання".

Як серпом по голові!

І шифр стоїть. Не секретна, але лише для службового користування.

Під цю справу я вибив собі відрядження, зустрівся на якійсь виставці з дядьком, три дні з ним пиячили, і ще два він з дівки не злазив, яку я йому підклав.

Злив мені дядько про нові ТВЕЛи для водо-водяних реакторів (дякую, знадобиться!); про новий сплав для рідкометалевих реакторів (теж, звісно, дякую... але ми одну дизельну субмарину в море не випхаємо ніяк, що вже казати про атомні); про радіаційну сепарацію урану-235 від 238 (і за це дякую, користі з того ніякої, але може хтось дисертацію зробить).

Але коли я мимоходом запитав про прискорення розпаду... ой, що було! Ніколи не бачив, як людина тверезішає на очах. І як в тих очах загоряється розуміння - ой, що ж я роблю! Ой, людоньки, ой КДБ з ФСБ, рятуйте, й міліцію прихопіть - шпигуни державні таємниці випитують!

Як дівка, їй-богу. Вночі - давай і так і сяк, а на ранок - ой, соромно як! Та як я могла, і взагалі то була не я.

От гад!

Самі не гам, і сусідам треба в сортир каменюку закинути. Браття-слов`яни, чорти їх усіх мордували.

Зайшов з іншого боку, й до іншого дядька; цей був практичніший й й натякнув, що ясна річ, можна і навіть треба ділитися, але ж зовсім не безкоштовно. Й загадав. Не так вже й багато, але поки контора чухалася, інша контора, територіально розташована за океаном, надала грант.

Мене негайно відкликали.

- Ти що! - сказав шеф. - Він же тепер на американців працює. А тут ми. Образяться! Нехай його вже... може, колись вони й з нами поділяться.

Ага. Дочекаємося. Як у Ірак - так союзники. А як ділитися - то хто ви такі й де ви знаходитеся? Десь у Азії, чи ще далі?

А спробуй-но, заберися з Іраку - так одразу згадають, хто де знаходиться, й де буде знаходитися після того, як забереться. А спробуй не заберися - то власне населення, все як один, проголосує за вивід війська. Бо рядовий там сімсот доларів на місяць отримує, а пролетар тут - сімсот гривень. Як тут не проголосувати.

А про те, що на заводі воювати не дуже навчишся, у пролетаря голова не болить. А вчитися треба.

Як сказав один наш націоналістреволюціонерпоетдепутаткандидатвпрезиденти:

- Нам треба вчитися воювати. Будемо вчитися добре - коли-небудь зможемо навішати й вчителям.

У цьому він, звісно, має рацію. Краще на іракцях вчитися, аніж на власних студентах та на майдані. Але сказали й про нього:

Вічний опозиціонер,

Що підлітків рве до бою,

За анархію й сваволю...

А далі - таке, що Каменяр, мабуть, в труні червоніє.

Знаєте, а з приводу "самі не гам" - це я загнув. Росіянам та цікава розробка теж може згодитися, та ще й як! Є у них одне озерце...

Вони у шестидесятих поставили на березі невеличкий заводик, й відходи, щоб не морочитись, скидали просто у річку. Річка, звичайно, трохи залишала собі, але більшість скинутого чесно несла до озера. Відтоді там не те що плавати - підходити близько страшно. Але, як не дивно, риба не видохла, а лише посліпла.

Я там не був, але фотографії бачив. Висить на кукані здоровенний такий карась, жирний, аж світиться - й без очей.

Втім, може він не тому світиться, що жирний, а тому що в нього біля самої пики лічильник лежить типу "Юпітер" й стрілка відхилена далеко-далеко...

А місцеві жителі, кажуть, ту рибу їдять. А щоб радіація не брала, горілку п`ють. Кожен день по пляшці, а хто і по дві. Дієта така. Кажуть, є там навіть один такий дядько, що крім горілки взагалі нічого не їсть, але це вже, мабуть, брехня.

А от горілку з хлібом - їдять, сам бачив. Правда, не там, а у Комі АРСР, не знаю як вона зараз там називається. Накришать пролетарі хліба у миску, дві пляшки горілки виллють - й їдять. Довго так, старанно. А робота хай зачекає. Втім, яка там робота, нехай весь світ зачекає! Разом з "Даніссімо".

А що там на вихідних робиться - то це щось страшне. Власне, починається ще у п`ятницю ввечері, або навіть після обід. А в суботу вранці вже можна йти збирати п`яниць по обочинах, а якщо хтось кохання захоче - то прошу! не треба й з дороги сходити. Лежать. На вибір, молоді та старі, гарні й страшненькі, біляві й чорняві...

Втім, чорнявих залишилось мало, бо комяки майже всі вже повимирали, самі росіяни живуть. Їх вже нічим не виведеш. Ані комарі, ані горілка, ані радіація не допомагають.

Комарів там, до речі... от кого б радіацією! Бо хочеш вдихнути - а дихаєш комарами, морду від поту витерти - а витирає сіро-червону масу, носа, пробачте, прочистити - а сякаєшся також масою, але вже сіро-зеленою.

Як там люди живуть? А головне - на біса?

А земля? Копнеш ямку сантиметрів двадцять - вода виступає. Для дороги - насип не менше метра, а пообіч - кювети глибиною метри по три. Бачив пару машин, що на вихідних випадково в кювети заїхали - то самі лишень багажники і стирчали. Хоча ні - з другої машини стирчала також нога в здоровенному чоботі.

Натомість грибів там - сила-силенна... Ех...

Побіля Києва також бували гриби, особливо ближче до Ірпеня, Боярки та Гостомеля, але раз прихопивши з роботи такий самий побутовий "Юпітер" та потицявши ним у кошик, я ті гриби вирішив не вживати. А корінні жителі - нічого, їдять. Й горілкою теж запивають. Й плодяться, як ті пацюки. А тепер, коли їм за це ще й платять, то таке почалося!..

Країні не вистачає інвалідів дитинства! Кохаймося!

А недалеко від мене блоки лежали. Бетонні. Ну оскільки вже йшов із "Юпітером" у руках, то й поміряв.

100 мр.

Я навіть очам своїм не повірив. Переміряв. Тричі. Виходило коли трохи менше, коли трохи більше, але ненабагато.

Взнав, чиї вони, попередив. Дядько почухав потилицю. Через тиждень дивлюсь - під`їхав кран, вантажівка, хлопець якийсь молодий стрибає то в кузов, а то на землю, забирає ті блоки, а пика задоволена-задоволена - еч, які будматеріали майже на шару встрелив! Оце пощастило!

Ага, ти ще, хлопче, сам не знаєш, як тобі пощастило. А що робити? Попередити й хлопця? Сусід на мене зло зачаїть, й буде те саме, що на роботі.

А на роботі...

Сам вібродатчик - штука проста. Проста надзвичайно, аж до неоковирності. Така собі трубка із звичайної сталі номер три, у трубці різьба, а у різьбу вкручується пробка із власне приладдям. Трубку забивають у землю, вкручують пробку й маскують. Пробка має чутливий елемент - таку собі гармоніку з бронзових платівок, як на музичній скриньці. Гепнеш чимось поруч - платівки бринять. По різному, бо мають, ясна річ, різну довжину. Яка забринить найдужче - та, значить, увійшла в резонанс. Простенький підсилювач передає те у такий самий простенький передавач, а той - у ефір. Лише додає трохи від себе - я, каже, датчик номер такий-то. І все, засинає знову із спокійною совістю - я, мовляв, свою справу зробив.

Так і є.

Ми в себе, сигнал той отримавши, знаємо, що поруч з датчиком таким-то гепнули з такою-то силою. Або не гепнули, а щось підірвали. І не поруч. А де?

Тут нам допомагають інші датчики. Коли один каже - я, датчик такий-то, чув удар такої-то сили; другий - а я, датчик такий-то чув удар сили такої-то... і так далі, то вже на приблизно десятому стає ясно - удар стався там-то і там-то, і еквівалент мав приблизно шість кілограмів. Враховуючи, що грунт там скелястий, маємо - наші товариші знову заклали фугас, а наші браття-слов`яни знову на той фугас чимось наїхали.

А якщо поставити кілька датчиків біля дороги, та кожен з них відрапортує:

- Я датчик такий-то й біля мене тільки-но проїхало щось гусеничне, вагою приблизно 40 тон та зі швидкістю 40 км на годину!

то стане ясно - дехто дуже не хоче з Кавказу йти... так не хоче, що аж пищить. Танків туди наганяє. Бронетранспортерів. БМП. Просто вантажівок... може, звісно, й цивільний у них вантаж - продукти, абощо, але коли півсотні вантажівок одразу - то це явно не комерційний рейс.

Й по три ешелони на день. Питається, а на біса?

А датчик каже - а я знаю? Моя справа - відрапортувати, а далі ти вже якось сам.

Датчик, в принципі, може багато чого сказати. Ясна річ, штампу "Зроблено в Україні" на ньому нема. Деталі всі імпортні, сталюка російська, бронза німецька. Більш того - при спробі його спитати... ну, наприклад, якщо занадто розумний сапер вирішить перевірити не саму лише дорогу, але й обочину на три метри ліворуч, та знайде підозрілий предмет... Так от, при спробі цей предмет витягнути, датчик скаже:

- Гину, але не здаюсь! Бабах!

І таки ж гине геройською смертю, а сапер, якщо робив це руками, залишиться без рук, а як пощастить, то може навіть без голови. А якщо сапер розумний й зробить це мотузкою або роботом, то залишиться без мотузки. Й без робота. Й без відповіді на запитання - а що ж це, власне кажучи, було?

Але спробуй-но все це спочатку постав. Бо - сам.

Грошей в контори нема, півконтори розбіглося. Сам собі відрядження виписуєш, сам їдеш і ставиш теж сам, бо якщо доручити нашим бородатим друзям - то або трубку заб`ють різьбою донизу, або вистрелять нею із чогось. Випробують, так би мовити - а раптом це якась нова совершенно секретная зброя?

Зброя, аякже. Нею можна по голові торохнути. Або взнати - якого все-таки біса росіяни так регулярно підривають чи то субатомні, чи просто великі звичайні заряди, та ще й розташовані майже рівною дугою від Кавказу до самого Сиктивкару? Чого ж ви думаєте, мене в Комі занесло.

Взагалі-то це дурість. Командир... або менеджер, або координатор, або аналітик - називай роботу як хочеш, має сидіти й перебирати папери. В Києві. У кабінеті. В безпеці.

А виконавець, що датчики забиває, й знати не повинен, що то воно за мотлох, й чому його слід забивати саме тут. Хоча тут поруч якраз блок-пост, й хлопці на ньому вже двічі стріляли на звук. З автоматів. А що буде якщо з чогось серйознішого пальнуть? Але все одну забивати слід тут, а не на сотню метрів лівіше.

А якщо його візьмуть - товариш з чистою совістю скаже: біс його зна, що то воно таке. Мабуть, міни. А зараз дайте мені, будь ласка консула, адвоката, чашку кави, гарячу ванну та охорону, бо ті нелюди-вахабіти мене викрали й під загрозою негайного розстрілу послали мінувати вашу дорогу.

А якщо візьмуть товариша, який сам же й планував розташування - то цей фокус не пройде. Вколять шприця - й розповідатимеш все підряд, починаючи з того, як у дитячому садочку за павільйоном з одногрупницею один одному піськи показували. І про конструкцію та призначення датчика, ясна річ, теж. Вислухати той потік до кінця в будь-якого професіонала нервів не вистачить, але магнітофон впорається.

Датчиків влазить до рюкзака рівно чотирнадцять штук. І то - це якщо нічого більше не брати. Щоправда, дорогою рюкзак легшає, і на душі теж.

Все це, звичайно, добре, але батарейка у датчика крихітна, й вистачає її у ліпшому випадку лише на три місяці. Й передавач крихітний, а його вистачає лише кілометрів на сорок-півсотні, залежно від рельєфу місцевості. Й чхати вони хотіли на те, що місцевість ворожа, й людина, що приходить ту батарейку міняти, відчуває себе не дуже комфортно.

А щоб допомогти передавачеві, ставиться ретранслятор. Цей товариш важчий та розумніший, носять його окремо, а якщо є можливість, то навіть по двоє. Заряд самоліквідатора він має потужніший, і акумулятори теж. В принципі, можна було б встановити й ще більше, або навіть якийсь радіоізотопний генератор, як на старих автоматичних маяках, але на біса? Все одно кожні три місяці ходити й міняти.

Крім того, ретранслятор має тарілку, й скеровує її дуже розумно, у точку неба з координатою нуль градусів широти... й не скажу, скільки градусів довготи. І чий саме супутник там теліпається, теж не скажу. Бо не знаю. Дуже пікантно, якщо російський. А що, цілком може бути. Їх ще трохи залишилось, й канал на них коштує дешевше, а контора економить на всьому.

Але ж три місяці, хай йому чорт, цілих три місяці!

Хату я недобудував, накрив де поліетиленом, де шифером, дружину відправив до старої квартири, всі будматеріали сховав у старенькій хатці - місця залишалося якраз щоб пройти до двох стратегічних об`єкти - до ліжка та до печі. Яку треба буде топити. Дровами.

Бо виходило, що повернусь я якраз наприкінці грудня, й побачу по коліна снігу, мороз й сліди металістів, що придивляються, де б його ще алюмінієвого дроту скрутити, бо випити хочеться, аж їсти нема чого.

А я їхав у краї, де металістів немає зовсім.

Як це? А отак.

Широченне поле, геть вкрите нафтовими вежами - де із насосами, а де й так; більшість все-таки із насосами, й відповідно, електромоторами, а кожен електромотор - це приблизно шістдесят гривень мідного дроту.

Й ніякої охорони.

- Що ти! - місцевий товариш аж руками махає. - Тут не те що мотор, тут у нас гвинтика вкрасти не можна! У нас тут усі чесні люди! Дурять лише на базарі, та й то - просто звичай такий.

- А насправді?

- А насправді більшість свердловин тут належать, - місцевий товариш зробив паузу й задер пальця вгору. - Дуже, дуже поважним людям.

Ага. Цебто: вкрадеш уб`ють, а якщо не знайдуть, то уб`ють батька й матір. Або дітей. Або інших заручників.

- Ну, в принципі, так... - Натік якусь мить думає, потім таки каже. - Але ж ти розумієш, більшість свердловин належать не нашим, а тим бороданям, до яких ти в гості зібрався.

Гм... це ж треба. Не знав. Але ті й справді - вб`ють. Вони це вміють та люблять.

Три місяці я спочатку вирішив провести в готелі. Непоганим здався мені "Апшерон" - місце зручне, вікна на тутешній революційний майдан, та на море, а кімнати - від сорока доларів на добу. Але вже через тиждень де не взялася жаба й почала ночами мене душити: мовляв, що гроші зайві? Що, будматеріали вже на дорозі валяються, а те, що не валяється, на зарплату куплятимеш, по десятку блоків на місяць, й по арматурині?

А тут іще зустріч в барі.

Бар - навіть не бар, а барчик, просто стійка у холі, навпроти адміністрації, й кілька диванів. А що робити? Чашка кави коштує дві тисячі манатів, два мамеди тобто, бо на тисячі зображений лисий дядько на ім`я Мамед, а прізвище та чим він відомий я так і не знаю. Чашка чаю - мамед, крихітне тістечко - пів-мамеда, тобто, як висловився продавець у сусідньому магазинчику - "нізамчик". Бо на ньому Нізамі намальований. Але коли я сказав "нізамчик" у іншому місці - не зрозуміли. Мабуть, не прижилося.

І зустріч була не зустріч, а так... Я сидів на самоті, цідив потихеньку каву й фліртував з гарненькою барменшою. Звали дівчину Шафіга, й компліменти вона сприймала охоче, а от щодо чогось більшого - зась. Сюди вона дременула із Дагестану, а на досить нахабне питання - а як там у вас до дівчат залицяються? - охоче видала інструкцію:

Пункт 1. Познайомитися з мамою.

Пункт 2. ...

Другий пункт я вже пустив мимо вух, бо на біса мені тут теща? Крім того, вуха знадобились для іншого.

На сусідньому диванчику вмостилося двоє чоловіків - середнього віку, не дуже такі примітні на перший погляд, але м`язисті, жилаві, звичні, мабуть, до важкої фізичної праці. Або до довгих переходів з вантажем на спині. З підслуханої розмови виявилось, що правильне припущення - друге.

Спочатку вони говорили про дудки й бандури, але вигляд цієї парочки аж ніяк не асоціювався із музикою. Потім перейшли до інших інструментів й згадали фаготи. Мова йшла про кількість й ціну. Судячи з ціни, якби ці фаготи справді були інструментами, то виготовляти їх мали з чистого золота.

З фаготами все було ясно, а що таке "дудка" й "бандура" стало ясно менше, аніж за хвилину, коли трохи більший дядько сказав:

-...із дудки просто йому у ВЛД, і вся бандура як об стіну торохнула!

ВЛД розшифровувалася як верхня лобова деталь, й з усіх відомих мені бандур носити її могла лише одна. Велика така. Важка, тон від тридцяти до шестидесяти. Металева. З дулом у лобі.

Отже, дудкою був скоріш за все, якийсь з варіантів ручного протитанкового гранатомету, а фагот і перекладати не треба, і так всі знають. Комплекс протитанкового керованого реактивного снаряду 9К111. Керування по дроту, калібр ракети сто двадцять міліметрів, швидкість польоту двісті сорок метрів на секунду, пробивна здатність до чотириста шестидесяти міліметрів, дальність сягає двох з половиною кілометрів, залежно від модифікації...

Та що це я? Сказано ж, усі знають.

Хлопці поговорили ще трохи, згадали якогось Металіста, посміялися, що він задивляється на "Краснополь", й дні рахує до дві тисячі дванадцятого року.

Розмова була цікава, але значно цікавішою була мова, на якій дядьки говорили. Один з характерним польтавським "ль", а другий зовсім по-западенськи катав у роті літеру "р".

Наступного дня той, із западенським акцентом, десь зник, натомість з`явився інший, говорили російською, й говорили про те, Дізфайндер геть знахабнів, скоро свої вантажі через центр міста возитиме, а платить замало, а йому ж, гадові, за кожну операцію ого-го як башляють!

Прізвисько було відоме, й за інших обставин я попросив би автографа. Але не за нинішніх. Бо якщо дядько так нахабно вештається містом, то хто зна, що за блохи сидять в нього на хвості? Й чи не перескочать вони й до мене?

Крім того, платити по сорок доларів на добу за місце, де можна було переночувати, хотілося все менше та менше.

А пити каву у холі можна й просто так заходити час від часу. Бо розмови ставали все цікавішими й цікавішими.

Я купив місцеву газету - статті були, ясна річ, майже незрозумілою мовою, але оголошення - російською, як у старі добрі часи. Ага. Мабуть, не все так гаразд у них з дерусифікацією, як здається на перший погляд. Хоча... навіть до такого результату нам ще рости та рости.

Оголошень було багато, але ціни були лише трохи менші за київські. Втім, невідомо ще, як там на батьківщині - може, за оцей місяць там теж почали брати по сорок доларів на добу. Й матеріали, відповідно, підскочили теж. І що тоді? Будувати із земляних блоків, як радив у статті один їхній ентузіаст - дешево! дуже дешево! матеріал лежить просто у вас під ногами.

Був я колись у такій хаті - із земляних блоків. Що тут сказати... Як у печері.

Краще вже на російську технологію перейти - з дерева. Цебто, із круглих колод.

Бував я в таких. О, тут сказати можна значно більше. Перші два, три, а може й п`ять років у такій хатці, звісно, приємно - дерево пахне... свіже... сухо та затишно. А потім починається. Гниття починається, а не що-небудь. У хаті віком років під десять - дитячій вік для будови, хіба ні? - смердить досить відчутно; а у будинку півсторічного віку не лише смердить, а й сиплеться із стелі та стін. Труха, штукатурка, таргани, мурахи та миші. Й осідає хата нерівномірно, й починаєш дома ходити з постійним креном у десять градусів, бо підлога крива, а потім виходиш надвір - а крен залишається.

Може, того вони й п`ють? Горілка нахиляє у інший бік й рівновага так-сяк відновлюється.

А може, з каменю? Як, наприклад, люблять отут. Тесаний камінь, рівні такі, акуратні будиночки у східному стилі, рівні та акуратні паркани зростом метри за два, або й три, внутрішні дворики з садочками та водограями. Красота!

От лише тут щоб камінь взяти до рук, треба лише нахилитись, а в нас - заплатити вісімсот гривень за один самоскид. А може, вже навіть не вісімсот...

А чи не попросити мені політичного тут притулку? З руками одірвуть.

Жарти жартами, але датчики працювали, й справно передавали, що у квадраті такому-то нічого, у такому-то нічого, й у такому-то нічого, а от у такому й такому - крутилася якась важка техніки, гусеницями торохтіла, а потім сталося гучне "бах!" й торохтіння урвалося.

Про всяк випадок я зазирнув на ленту.ру та kavkazcentr.org . Перша скупо повідомляло, що фугас таки підірвали, втрат нема, а танк отримав незначні механічні пошкодження. kavkazcentr, ясна річ, був з цим сильно не згоден, й казав, що насправді повністю знищено два танки, та ще й з екіпажами. Обидва джерела були схильні до перебільшення, але в умовах війни це нормально.

Бач, а я отримав інформацію першим! Приємно, звісно, але це "бах!" було не таке гучне, на яке ставилась пастка.

Ввечері я цмулив свою звичну каву, говорив компліменти буфетниці, бо для повій було ранувато, вони годині о восьмій починали з`являтися, й слухав.

Повернувся дядько із западенським акцентом й почав розказувати про те, як бахнув з дудки бандурі в бік, але чи вдало, чи ні, з першого погляду і не скажеш: вибуху не було, пожежі теж, але танцюристів явно вивів із ладу, бо бандура завмерла. Й лише голову командир якраз повертав, то, мабуть, так і упав на джойстику, а двигун працює, й голова крутиться, крутиться, крутиться...

- А що ти хочеш - повний оберт за двадцять секунд! Й дрина стирчить метри на три, підходити страшно. Ще заїде по макітрі! Стали осторонь, тупцюють, а підійти - зась. Поки один хтось допетрав пригнутися, до борту підлізти, а далі я вже не дивився.

- А до того все сидів і дивився? - недовірливо перепитав другий.

- Ага... але критикувати не поспішай, мене вже Металіст за той випадок шпретив не менше години. Ти ж його теорію знаєш? Про те, що на війні гинуть лише ідіоти. Строго за Дарвіном...

Обидва коротко реготнули, а мені аж познайомитись закортіло із тим Металістом. Бо де в чому я з ним погоджувався.

- А що то за дядько кожного разу в нас за спиною сидить? - раптом поцікавився другий - той, що з полтавським або черкаським акцентом. - Вуха виростив - як локатори, скоро голову перевісять.

- А біс його зна, - западенець стенув плечима. - Мабуть, шпигун якийсь. Їх тут зараз знаєш скільки? Плюнь, і в шпигуна попадеш, а якщо чхнути - то обов`язково резидента забризкаєш...

Мабуть, я почервонів.

А наступного ранку знайшов першого-ліпшого квартирного агента, непогану однокімнатну хатку неподалік й до вечора все своє манаття перетягнув.

Ноутбук, що інтегрував показники датчиків, зміни розташування не помітив, й наступного дня повідомив: там-то й там-то рухалася колона техніки, танк, два бронетранспортери й шість вантажівок, потім стався вибух потужністю десять кілограмів, й вісім пострілів з танкової гармати. БТРи, мабуть, теж не залишились осторонь, але сигнатури їхніх великокаліберок мій старенький комп ще не мав.

Все одно - непогано. Якщо у дві тисячі дванадцятому справді почнеться, то мережа датчиків стане нам у пригоді. Щоправда, виникнуть труднощі з їхнім розміщенням... але ви гадаєте, даремно корпус зроблений у вигляді масивної залізної трубки? Ха. Це не для того, що легше було саперам, а для того, щоб у разі потреби вкрутити сталевий же гостряк з одного боку й хвіст з іншого, й сіяти їх з висоти десяти тисяч метрів. Пробка з начинням на той час також має багато шансів удосконалитись.

Все продумано!

Я був також певен, що продумані й політичні перспективи. Союз ГУАМ, що так-сяк підтримується на плаву зусиллями президентів У та Г, одразу ж захопить собі такий собі коридорчик понад Чорним й Азовським морями. Через Кубань, Ставрополь, а може навіть Ростов. На півночі є перспектива загарбати Курськ - там ще досі збереглися села, де на одній вулиці півні співають, а на іншій - пєтухі поют. Отак.

Красноярський губернатор спить та бачить, як би йому з області зробити хоча б автономію, а якщо отримає шанс зробити не автономію, а країну - о! Мабуть, буде Сибірська республіка. Можливо, утвориться також Уральска, або Північна, із столицею у Архангельску. З Далеким Сходом, правда, ясно далеко не все, але то вже не наша турбота.

Хоча... наших там також багато. Може, вистачить пороху і на Далекосхідну Україну, га?

Ясна річ, слід також ударити пропагандою - мовляв, Росія смертельно хвора, й для того, щоб зберегти хоча б її шмат, треба вжити хірургічної методи. Й нехай краще це зробимо ми, браття-слов`яни, й сусіди до того ж, аніж якісь там американці.

Ми ж брати! Ми ж повинні прийти на допомогу.

Більш того - на знак нашої поваги до великої російської культури ми можемо навіть ввести російську другою державною мовою!

Лише на новоприєднаних територіях, ясна річ, й тимчасово.

Ну а Москва... Москва, на жаль є центром ракової пухлини, що роз`їдає братню Росію, й вилікувати її можна лише радикальною хімічною терапією. Або радіологічною... якщо погода дозволить, й хмара не розповзеться за територію МКАДу.

Нехай. Аби почалося.

Чомусь згадалося, як під час наших виборів, коли maidan.org захлинався від гарячкових повідомлень, про те, що там-то і там-то помічено колону автобусів з донецькими номерами, наші російські товариші запустили жарт:

- На окружній дорозі помічено колону танків з донецькими номерами!

Я не я буду, якщо на тих танках, що попруть МКАДом, якийсь розумник не почепить табличку з донецьким номером. Й правильно. Наша черга сміятись!

Аби почалося.

Але поки що до дві тисячі дванадцятого ще як до гори рачки (до тієї самої, на якій рак свистить), нам би наступні парламентські вибори пережити. Як би не було такого самого, що й на президентських. Наче й не повинно, сепаратистів та провокаторів ніби усіх задушили, але Донецьк є Донецьк. Півтора мільйони пролетарів - це страшне. Їм же не поясниш, що й до чого, й історичної перспективи вони не бачать. Їм аби зарплатню давала й радіо "Шансон" грало. Російською мовою.

Але й мільйон западенців, до речі, не краще. Їм також не поясниш, що одне і те саме можна зробити за десять років, і мирно, а можна спробувати силою - і й не зробити не лише за рік, як вони думають, а взагалі.

От і маневруй, як той ліберал з карикатури сторічної давності - на канаті поміж двома повітряними кульками. Лише тоді на кульках було написано "так" і "ні", а зараз що? "Схід" та "Захід"? Та ні, все набагато гірше й складніше.

Ну та гаразд. Хай про те президент думає. У нього цілий кабмін під рукою.

А мені поки що вистачає датчиків.

На жаль, крім окремих "бабах!" на десять-п`ятнадцять кілограмів, вони нічого не кажуть.

Той "бабах!", що я на нього очікую, буде набагато гучніший. Й потужніший. Кілограмів так не менше за кілька тон.

Знаєте, що таке сотня тон?

Ста тон, наприклад, досить, щоб добряче поруйнувати цілий район. Всі бажаючі можуть зайти на http://www.1723.ru/photo/sortirovka.htm й помилуватися. Або http://explosive.ru/20/131.html. Коли торохнуло - люди думало, що атомна бомба. Але навіть сотня тон - це все ще дрібниця. Багато було таких випадків, багато...

А ви знаєте, як вибухає тисяча тон? О, ви не знаєте, як вибухає тисяча тон! Тих, хто знає, вже не залишилось.

Було колись таке мирне німецьке містечко Оплау. Не місто - а просто тобі ілюстрація до братів Грим. І був у ньому невеличкий заводик з не менш мирною та корисною у народному господарстві продукцією. Причому слова "у народному господарстві" слід розуміти буквально.

Виробляв завод мінеральні добрива на основі селітри.

Багато чим добра селітра, однак є в неї й погані якості. Дуже вже вона гігроскопічна. Всмоктує з повітря вологу, сиріє, й за лічені тижні перетворюється на кам'янисту суцільну масу. А це ж добрива! Їх же восени треба вносити, а завод працював круглий рік.

Що в результаті? В результаті селітру складували на складі, а восени починав відвантажувати продукцію. Дробити таку масу кувалдами та відбійними молотками було б морокою надто великою, тому вирішили скористатися малими зарядами. Пробні вибухи виявились настільки вдалими, що новий спосіб швидко витіснив кирку та лом.

21 вересня 1921 року склади вибухнули, й на місці заводу утворилося озеро глибиною двадцять та близько ста шестидесяти метрів у діаметрі.

Місто було зруйновано, а три потяги, що якраз стояли на станції, порвало на клоччя.

Кажуть, трохи пізніше виявилось, що завод був не таким уже й мирним, й під шапкою добрив ховав ще й заборонену Версальською угодою вибухівку. Може бути. На жаль, усі кінці сховано в воду - знову ж таки, буквально.

Це якщо на поверхні. На глибині картина менш ефектна, але не менш цікава.

Якщо глибина закладення вибухівки не дуже велика - в повітря здіймається гори. Більша частина піднятого лягає назад, але й того, що розсіюється, досить, щоб цей метод використовувати. У 1934 році залізниці до Сучанського вугільного родовища заважав хребет побіля Бархатного перевалу. Дві з половиною сотні тон вибухівки - і в скелях утворився прохід на чверть кілометра.

Якщо ж глибина свердловини або іншого каналу, яким вибухівка потрапили під землю, достатня - то утворюється так званий камуфлет. Дірка. Порожнеча. Приблизно так само, як і при атомному заряді, але значно, значно менша.

Інша відмінність - краї її не поплавлені. Температури вибуху недосить, щоб варити або випаровувати породу, й вона лише деформується. Камінь перетворюється на щебінь, щебінь - в пісок, а пісок спресовується знову у камінь, на зрізок піщаника, але неміцний. Буває, тицьнеш таку каменюку пальцем - а воно розсипається.

Буває, що гази від вибуху проривається назовні. Була колись в німців така гармата, звалася "Дора". Стріляла на сорок кілометрів, а снаряд важив сім з копійками тон. На жаль, вибухівки у тім снаряді було менше трьохсот кілограмів, й тому потрапивши у звичайний грунт, снаряд зникав у ньому, як камінь в болоті. А вибухнувши, народжував лише гучний непристойний звук. Ні осколків, ні ударної хвилі.

Здавалось би, на біса така гармата? От товариш Суворов взяв й обізвав цю гармату технічною нісенітницею.

А даремно. Справа в тому, що її снаряду не було особливої різниці - влучати в багнюку або у бетон. В тому і в тому він проходив дистанцію майже однакову. Що й довів, проникнувши на двадцять сім метрів у бетоновану товщу складу боєприпасів, завдяки якому Севастополь у минулу війну залишився без снарядів. Й відповідно, без захисників.

Ех, Суворов, Суворов... Вам би, дядечку, таку от загадку: на біса росіяни вже другий рік проводять субатомні вибуху одномоментно? При цьому один (той, що на півночі) маскується під звільнення річища від криги, другий (на Уралі) - під дроблення рудного тіла, а третій, тут, недалеко від мене - під знищення складу боєприпасів незаконних озброєних бандформувань (от придумали, й не вимовиш).

Мабуть, сказали б, що це фальсифікатори радянської історії знищують архіви та техніку, яка однозначно свідчить про намір СРСР напасти на гітлерівську Німеччину п`ятого липня тисячу дев`ятсот сорок першого року.

А я б тоді, відповідно, спитав: а як пов`язаний з тими підривами вибух у Ренчхоні, що у Північній Кореї. Га? Мовчите? От і я не знаю. Не знаю навіть, чи пов`язаний взагалі, чи це випадковий збіг.

А торохнуло, кажуть, добряче. Три тисячі постраждалих, й вісім тисяч будинків пошкоджено, і це лише за офіційними даними. От і думай - вписується це в мою тему, чи ні.

Ввечері я засидівся з ноутбуком, й снилися мені спочатку миготливі сигнали датчиків (всі показували рух великої маси, вагою тон десь під сто, але чомусь не на гусеницях, а ногами: туп-туп, туп-туп); а під ранок - нібито я жаба, й сиджу у болоті, а зверху ось-ось ляпне велика червона цеглина й поверхнею підуть квадратні кола.

Прокинувся мокрий від поту, злий та невиспаний. Голова тріщала, наче вчора випив щонайменше глечик горілки й запив відром пива.

Мабуть, стан здоров`я того, хто працює з технікою, якимось загадковим чином техніці тій і передається.

Того дня здох перший датчик.

Датчики сигналізують про своє здоров`я одним коротким імпульсом, раз на добу:

- Я датчик такий-то - ОК!

І так - лише раз на добу. А щоб розумний ворожий радист їх не запеленгував, імпульс передається таки раз на двадцять чотири години, але випадковим чином. Може вранці, а може об одинадцятій вечора. Може навіть о третій ночі, але - містика якась! - більшість сигналів все-таки дивним чином групувалися вдень. Ну й слава богу, мені так навіть мороки менше.

Частота теж стрибає, і теж випадковим чином.

Таким чином, розумному ворожому радистові треба налагодити цілодобове радіочергування, та ще й широкому діапазоні, та все заради коротесеньких пакованих імпульсів - а вони, хоч і паковані, але все-такі закороткі для того, щоб нести якусь розвідувальну інформацію... та ну його к бісу! Дорожче обійдеться.

Це потенційний супротивник так думає. Тобто має так думати. Тобто ми сподіваємось, що він має так думати. Ну а якщо раптом ми помилились, то датчики раз-по-раз пеленгуватимуть, і... того.

З нашого боку це матиме вигляд, ніби вони дохнуть один за одним.

Але ж можуть дохнути й просто так! Батарейка, абощо. Це лише теоретично її вистачить на три місяці, а насправді воно багато від чого залежить. Від частоти рапортів, наприклад. А їх виходило набагато більше, аніж планувалося. Хто ж знав, що вибухи тут гримлять не раз на тиждень, як повідомляє lenta.ru, а по кілька разів на добу?

Отож, коли датчик номер дванадцять не відрапортував о десятій, я навіть не почухав потилицю. І об одинадцятій теж. І навіть о пів на дванадцяту... хоча ні, о пів на дванадцяту я вже почав чухатись.

Але сигналу не надійшло навіть о пів на першу.

Датчик здох.

Було б непогано, якби при самоліквідації датчик також видавав якийсь рапорт - скажімо, "я, датчик такий-то, гину!".

Але що тоді? А ось що тоді. Тоді за сапером слідом буде пхатися дядько із пеленгатором, й в момент вибуху дядько скаже: "так, це воно!", й тоді потенційний супротивник знатиме, що загадкові радіоімпульси видають короткі такі металеві трубки, забиті у землю. Або запише імпульс якийсь й почне видавати такі самі. Випадковим, скажімо, чином. І буду я отримувати по десять абсолютно однакових рапортів на добу:

- Я датчик такий-то, біля мене танк!

- Та ні, це я датчик такий-то й танк біля мене!

- Брешете ви усі, датчик такий-то - це я, й танк насправді осьдечки!

Оце буде подарунок друзям! Якраз до дві тисячі дванадцятого. М-да...

А якщо розшифрують - то взагалі грець.

- Я датчик такий-то, стою біля Красноярську, й біля мене ціла танкова армія. Їде у східному напрямку, мабуть в Китай.

- А я датчик такий-то, стою на КПП Шепетівка, й біля мене тихо-тихесенько... а той рев, що ви чуєте, то не танкові двигуни, то у мене, вибачте, частота трохи попливла...

У пам`ять про загиблий на бойовому посту датчик я знову попхався до "Апшерону", вицідив склянку віскі. Потім довго думав, кого взяти на ніч - Стеллу, Яну, чи Міру.

Яна мала приємні форми, але насправді називалася "Аня", спеціалізувалася на оральних видах розваг, й, кажуть, досягла справжніх висот! Натомість мала підкреслено європейський вигляд. Таке я й дома собі знайду.

Стеллі було тридцять сім, й відзначалася тим, що крім гарного личка мала ще й гарну голову. Цебто, розумну. Якщо хтось скаже, що це нічого не значить, я сперечатись не буду. Але й не погоджусь. У кожного свої вподобання.

Міра мала вигляд найекзотичніший вигляд, великі груди, й, кажуть, полум'яний темперамент.

Поки я думав, нагодилася компанія якихось німців, й дівок розібрали. Залишилась лише одна істота, досить непоказна не лише на вигляд, але, як виявилося, й у роботі.

Чи може, я просто перебрав віскі? Бо на ранок у голові знову гуло.

А дівка забула у мене браслетку - от чорт, доведеться повертати... це ж знову йти до того бару... знову пиячити... знову тягти якусь дівку до себе...

Тяжка вона, шпигунська доля!

Додому йдеш, як дядько з поля!

Дядько мається на увазі сільськогосподарський. Ну там хлібороб... або бурякороб... або картоплероб... які вони там ще бувають?

Ну та біс з ним.

Всі ці веселі відрядження, віскі, коктейлі й дівок з бару доведеться ще відробляти. Скоріш за все, у дві тисячі чотирнадцятому. Як ведмедя не души, а все-таки коли настане час лізти в барліг, то буде страшно. А декому, мабуть, ще й боляче.

Може, все-таки вдасться завершити процес мирно?

Навіть якщо боєздатних стратегічних ракет на той час у росіян справді не буде, то танки будуть. Й тактичні ракети теж. Й "Смерчів" з "Буратінами" ми за Союзу наробили стільки, що й нащадкам залишиться. Й коли почнеться, то зопалу можуть торохнути й по нам... як колись Саддам по Ізраїлю. Просто так. Від безвиході. Воно, правда, не дуже тому Хусейнові допомогло - але хіба євреям від того легше?

Втім, остерігатися слід і тих, і тих. Он, коли Мілошевича топтали, в Болгарію влучили. Кажуть, правда, що й там росіяни винні - професор Кашинов порадив сербам, як "томагавки" дурити, вони й подуріли. "Томагавки", цебто. А коли почався Ірак, то вже використовували не мікрохвильові пічки, а дешеві автономні пристрої, й бідні ракети куди тільки не залітали...

Якщо з приводу професора Кашинова я ще мав якісь сумніви, то щодо Іраку знав точно. Знаєте чому?

Ха!

Тому що особисто їх бачив, й не лише бачив.

Кажуть, добре спланована операція обходиться без жодного пострілу. Неправда. Все залежить від шефа. Від керівника тобто. Одне й те саме можна зробити й справді без пострілу, але дорожче, або ж дешевше, але вже не без стрілянини. Й ніхто не каже, що при тому слід попадати.

Так уже сталося, що колишній наш шеф любив постріляти.

- Гальо, - почув я із слухавки. - Ти у нас спікаєш чи шпрехаєш?

- І парляю теж, - у тон шефу відповів я. - А ще трохи конусмакаю.

- Ого. А це по якому?

- По турецьки або азербайджанськи. Воно майже однакове.

- Ну молодець, що сказати. А арабської, значить, не знаєш?

Чесно кажучи, я трохи зніяковів.

- Ні...

- Ну й зовсім добре! - чомусь зрадів шеф. - Значить, готуйсь у відрядження!

- Завжди готовий!

Отакі були в нас часи. Бувало, й не хочеш, а сказано - їдь! - і за годину ти вже в аеропорту. З синім паспортом. На бозна яке прізвище.

Але тоді ми летіли взагалі без всяких там паспортів.

Літак був старенький та невеличкий, Ан-28, й пересуватися вантажним салоном усім доводилось напівзігнувшись. Біля рампи з кожного боку теліпалося по два парашути. З цього можна було зробити висновок, що літунам час від часу доводилось викидати дещо з повітря.

Ясна річ, ніхто не спитав - що саме. Ясна річ, йому б не відповіли.

Командир був невисокий, літній вже та на диво жилавий дядько. Рухався він, однак, плавно, й показуючи, як буде маневрувати літак, несамохіть допомагав собі жестами: руки від себе - якщо планувалось пікірувати; й праву ногу від себе - коли намірявся вийти з зони спостереження віражем.

Ага. Як зібрались сідати - він нам не показав, але чомусь вірилося - цей сяде. Де завгодно, хоч на мосту біля Красної площі.

Стрибати довелось з двохсот метрів, на примусовому, і знаєте, що я вам скажу? Немає в тому ніякого задоволення. Один страх. І смикає. Спочатку витяжка, потім основний, а потім, майже одразу - землею об п`яти. Добре, хоч пісок, а не каміння якесь.

А інформацію про колону виявилось отримати дуже легко. Бачив я того дядька. Типовий такий западенець, ще й з вусами. Хоч картину малюй.

Бачив, звісно, на фотографії, й кожен бачив, й роздивлялися кілька хвилин - щоб не дай боже, в нього не влучити, якщо він буде в колоні.

Так от, дядько той просто припхався в останній момент до посольства й сказав:

- Мужики, рятуйте! Я тут від колони відстав! Що робити! Я тут у відрядженні, на .... працюю, вони поїхали, а я от залишився!

- Хохол? - спитав його третій секретар посольства.

- Ну а хто ж!

- Ну, в принципі можемо взяти...

"Принцип" обійшовся дядькові у чотириста доларів. Хоча, насправді, я гадаю, що в двісті - а ще дві сотні дядько накинув собі сам. За ризик.

Я його розумію. Але мого нахабства мабуть, вистачило б лише на сотню. Може, тому я й досі майор?

- Приходь через два дні, - сказав йому головний російський шпигун в Іраці. - О восьмій. Спізнишся - поїдемо без тебе.

Ясна річ, дядько припхався о пів на сьому, й стовбичив під дверима з таким жалісним виглядом, що йому мало гроші не повернули.

Далі я точно не знаю, але так собі думаю, що в дорозі він повеселішав. Розвів теревені. Дістав з валізи літрову пляшку перцівки, а може навіть і сало. Хильнув з хлопцями, й завдав кілька невинних з першого погляду запитань, а потім тричі натиснув якусь клавішу на мобілі й з жалем викинув її на дорозі.

Таки з жалем. Теж доларів під чотириста коштує така штука.

Чому тричі, виникає питання, чи не так? Звідки я знаю?

Тому що одразу по тому, за півгодини до початку командир оголосив - зупиняємо третю машину! Всі чули! Третю! Стріляти лише по скатах і по моторі! Не дай боже, хтось влучить у кузов! Піде звідси пішки, і раком!

Всі посміхнулись. З приводу "раком Іраком" каламбурили усі, кому не ліньки було. Але посміхались даремно - бо пісок тут одразу набивався в роти, й гидотно рипів на зубах.

Камуфляж був французький. Не знаю, де його вкрали. Машини - два місцевих уази. Від оригінальних вони відрізнялися тим, що кріплень для тенту й дверей не було взагалі. Зброя - всяко потроху, від АКМ до австрійської АУГ, та невідомого мені кулемету. Залізяка нагадувала М-60, але мала інакшу сошку й ієрогліфи на лівому боці.

А великокаліберної зброї в нас не було, хай не брешуть!

Ясна річ, я тягнув на собі російський же "Вінторєз" й персональну сумку з набоями. Чому персональну? А тому, що звичайні патрони до "Вінторєза" не йдуть. Він у нас товариш витончений, сидить на дієті. Патрони йому подавай особливі, з важкою кулею та дозвуковою швидкістю. Інших не їсть. Натомість і не гримить пострілом, як Ілля-пророк з неба, а робить свою справу тихо та делікатно.

Питається, а на біса мені здалася безшумна гвинтівка, якщо поруч будуть гриміти з цілої купи small arms Тут - ручної зброї., рахуючи кулемет, хоча зазвичай його до small arms не відносять?

Відповідь - а ось для чого.

Операція планувалася зі стріляниною - але безкровна.

І в цьому, на мою скромну думку, був особливий шик!

Колону помітну було здалеку. Точніше, спочатку над пустелею виріс піщаний султан - як суховій на Херсонщині, і навіть кольором схожий. А вже потім показалася перша машина.

Я проковтнув чортову пігулку, й припав до прицілу.

Й досі певен, що пігулок мені не треба, я й так спокійний. Але командиром сказано - їж! - значить, їж. Навіть якщо перед тобою лайно.

На смак ті пігулки, до речі, на нього схожі.

Світ став тріііііішечки так оранжевим.

Натомість геть зникло будь-яке хвилювання. Стрілятимуть? - ну та й біс з ним. Зачепити може? - ну то й що? Вб`ють - а, нехай собі.

Головне - влучити.

Небо зробилося тьмяного-оранжевим, сонце - яскравою помаранчею на його тлі, руки - теж наче три дні цитрусовими харчувався і морди товаришів теж. Як через у бінокль світлофільтр дивишся.

А чому у бінокль - тому що все стало різкішим, рельєфнішим та помітним.

Й лише позначки на прицілі були такі самі, як завжди.

Колона наблизилась.

Вони рухалися не дуже швидко, кілометрів шістдесят на годину, не більше. Амери навіть на "Страйкерах" ганяють під вісімдесят, а на "Хам-ві" то й взагалі добряче за сотню. Гадаєте, з шику? Чорта з два.

Просто влучити у машину на швидкості сто двадцять - це зовсім не те, що на швидкості в шістдесят. Це я вам точно кажу. Особисто перевіряв.

Шістдесят, ясна річ, має свої переваги. Аварійність, наприклад, менша. Ходова менше зношується, та й двигун теж. Якби накреслити дві криві - одна втрати особового складу на шестидесяти (від аварій) й друга - на ста двадцяти (від обстрілів), до десь вони перетнуться. Приблизно на дев`яноста. Ми, до речі, саме так й їздимо.

Швидкість "шістдесят" має також ще одну перевагу, з першого погляду непомітну. Справа в тому, що всіх нормальних людей зараз привчають до більшої швидкості. Крім навідників протитанкових гармат, ясна річ. Ті, мабуть, навіки застрягли на сорока! Так от, багато стрільців, звичний до вісімдесяти-ста-ста двадцяти... Ви не повірите! Мажуть! Тому що беруть випередження як для великої швидкості.

Але це справа досвіду.

Кажуть, на початку другої світової німецькі зенітники добряче мазали по великим, повільним бомбардувальникам ТБ-3. А чому? А саме з цієї причини.

Бо тренувалися на "Юнкерсах", й у навідників в голові не вкладалося, що літак може рухатись на швидкості сотні півтори кілометрів на годину.

Вони, бідолашні, не знали, що у під мудрим проводом комуністичної партії навіть сінус може перевищувати одиницю, а у військовий час сягати до двох або навіть трьох.

Мабуть, тому й програли. Багато мазали.

А от наш кулеметник влучив з першої черги!

Кулі збили пилюку якраз перед носом першого автомобілю. Той аж сахнувся ліворуч. Але одразу ж такий виправився. Молодець, шофер! Ану налякаємо тебе трохи дужче...

Я старанно прицілився й пальнув. Результату, ясна річ, не побачив, але був певен на сто відсотків - над салону у тій же машині дзенькнув й жалісно загудів.

І точно! - бо машина знову сахнулася.

Й почалось.

Кулі поміж машинами мало канави не рили. Вантажівку кулеметник ризикнув обстріляти ближче - й знову попав. З лівого крила бризнули навсібіч уламки скла. Командир оглянувся - й показав стрільцю кулака.

Він мав рацію. Кулемет не є інструментом для точних робіт.

Двоє автоматників спокійно, як в тирі, попрострелювали колеса третій машині. Автомобіль завихляв, як провінційна манекенниця задом, й зупинився. Одразу троє чоловіків вистрибнули з кабіни й кинулися до скатів.

Я з превеликим задоволенням пальнув двічі - так, щоб просвистіло над вухом. У кожного. Подіяло!

Обидва кинулися до наступної машини, замахали руками. Я пальнув ще раз - в капот. Попригиналися.

Але машина таки зупинилась, дверцята відчинилися й втікачі шаснули, як миша у дірку.

От що мені в росіянах подобається: коли припече - то вони кладуть дещо на всі устави, настанови, заборони та принципи, й роблять те, що треба робити. У нас не так. У нас одразу кладуть.

А вони - вони миттю збільшили швидкість - до ста шестидесяти, не менше! - і за мить були вже на обрії, а ще за мить - і за ним.

Ну й слава богу.

У вантажі годі було розібратись, тому ми закинули в уазики всього по парі, сподіваючись, що однакові ящики мають однаковий вантаж. Як виявилось пізніше - не помилились. Але то пізніше. Бо зараз треба було драпати на стареньких машинах так, як російська колона, бо ще засіче з повітря якийсь занадто ретельний американський АВАКС й покаже пальцем:

- Дивіться, хлопці, он там два автомобіля з озброєними людьми! Ану, розберіться!

А хто саме вже прилетить розбиратися - несуттєво. Нам вистачить.

Прилетів той самий Ан-28, із тим самим екіпажем, лише вже з іншим номером на борту. Ну та то їхня справа.

Командир не сказав ані слова. Лише оглянув нас пильним оком, ніби порахував. Зійшлося! Скільки привіз, стільки й вивіз. Й на якусь невловиму мить на обличчі ніби посмішка блиснула. Але, мабуть, то мені лише здалося.

Натомість бортінженер почав метушитися й покрикувати - сюди вантажте, сюди! Ближче до переду! Щоб рівновагу не дуже мені порушувало!

Завантажили уперед, хіба нам не однаково.

Долетіли.

Офіційно, ясна річ, ніхто нічого не оголошував, але судячи з премій та брязкалець привезли ми якраз те, що треба. Кажуть, навіть у двох екземплярах. Ще казали, ніби один й досі вивчають на заводі "Маяк", а інший подівся невідомо де. Цілком можливо, що поїхав у Лівермор. За гроші, напевне. І, мабуть, досить великі.

Отакі можна робити справи, якщо керує конторою шеф, а не медуза в сиропі!

Але прокрався наш шеф.

Кажуть, ніби й вкрав небагато, у межах пристойності, але чи то не поділився з ким слід, чи то вже стало останньою краплею, але його таки скинули, а контору - реформували. От і подалися колишні специ хто куди - хто в міліцію, хто в банк, хто в безпеку - чи то державну, а чи приватну. А бравий кулеметник, кажуть, сплив аж...

Не скажу.

Натякну лише, що там спекотно, але платять сдельно.

А замість шефа тепер - та сама медуза в сиропі. Сироп, правда, виявився липким, але не солодким - і не наїсися, й вивільнитися - зась.

Біс його зна, може саме на цьому хитрому приладі, який "томагавки" з курсу збиває, шеф й погорів. На тому екземплярі, що зник невідомо куди. Ясно, куди. Не так уже й багато на планеті країн, що кревно зацікавлені у тому, щоб томагавки не мазали.

Хоча ні. Збрехав. Зацікавлено досить багато. Ми, наприклад. Бо коли почнеться, то хай краще падатимуть куди треба, а не по нас. Нам такого щастя не треба.

Здавалося б, котові ясно - а ні. Хтось в уряді вирішив інакше й шеф погорів.

Та й взагалі... на біса нам всім та війна? Певен же, певен на сто відсотків, хоч зад підставляй - існують мирні варіанти. Повинні існувати. Досі спрацьовували - то чому б ще раз не спрацювати. Бо у разі війни амери ризикують значно більшим, аніж росіяни. Або ми. Або усі інші, разом узяті.

Та ще й росіяни... чорт їх розбере. То все розікрали, ракети падають одна за одною, підводні човни тонуть, кораблі на учбових мінах підриваються просто на параді... а потім - рррраз!

І верховний головнокомандувач, він же президент, він же гарант, і прочая, і прочая, і прочая вилазить на високу трибуну й з неї розповідає, що є у нас страшна штука, проти якої системи ПРО не працюють. Бо головка при цьому йде на гіперзвуковій швидкості й маневрує курсом, який принципово не передбачається.

Може, звичайно, й бреше. А може й ні.

В принципі, зробити маневрену боєголовки особливої проблеми нема. Багато хто з цим експериментував - й у Союзі, й в Америці. Ще у шестидесятих. Проблема не в маневрі. Проблема у тому, щоб після маневру головка таки вийшла на курс, який веде до цілі, а не до болота або океану. А це вже важче, бо оскільки маневру передбаченню не піддається, то й координати після маневру - теж. Летить таке чудо навмання - не збити, але й не дуже загрозливе.

Амери тоді для підвищення точності зробили "автобус". Платформу таку для голівок, що після кожного відокремлення стабілізується, цілиться, й випускає наступну. Наші пішли іншим шляхом, більш традиційним для СРСР: "А недолік влучності ми компенсуємо калібром!"

І компенсували.

"Поларіс" тягав одну голову - моноблок на 600 кілотон, а сам важив, якщо не помиляюсь, лише дванадцять. У СРСР робили-робили Р-15, вагою близько півсотні, та так і не доробили.

На початку семидесятих створили Р-31 вагою 28 тон - майже "Посейдон", але той гад тягнув десять частин по 50 кт, а "тридцять перша" - лише одну "п'ятисотку".

Далі - те саме.

РСМ-52 - 90 т, 10 блоків по 150кт.

Трайдент-2 - 57,5т., 14 блоків по 100 кт або 8 по 475 кт.

І що? І нічого, бо місту однаково грець, що від двадцяти К, що від половини М, але у другому випадку накрито буде місто лише одне, а у першому - десять. Ну, дев`ять або вісім, якщо ПРО хоч якось спрацює.

Ох уже ця мені централізація... Кажуть, наприкінці союзу Москвою проект гуляв. Централізованого туалету. Один великий та розкішний, у центрі, а всі маленькі знести, щоб ані духу, ні розсадників антисанітарії не стало.

Може бути. Добре хоч не встигли.

Це тоді, а зараз що? Великий технологічний прорив у системах орієнтації? Та навряд чи. Он, "Союзи" досі "Курсом" наводять. Як у сімдесятих. А виводять взагалі "сімкою", в якої ноги з трофейних німецьких "Фау" ростуть.

Що можна придумати? Хіба що вставити приймач GPS, та після кожного маневру визначати нові координати. Й рахувати траєкторію вже від них.

На перший погляд - чудово, але, але, але...

Приймачі в тій війні працювати не будуть!

Це я вам точно кажу. Як фахівець у питанні.

Чи знаєте ви, що таке електромагнітний імпульс? О, ви не знаєте, що таке електромагнітний імпульс!

Якщо торохнути ЯВ на землі - нічого не буде. Ну, майже нічого. Під землею - тим більше. А от якщо підняти кілометрів на двадцять-сорок...

Утворене під час вибуху гамма-випромінювання, стикаючись з молекулами атмосферних газів, народжує електрони. Ті, в свою чергу, захоплюються магнітним полем Землі й крутяться вздовж силових ліній. Магнітне поле при цьому грає роль фазованої решітки, й потужність імпульсу різко збільшується - цікаво, що найбільше у напрямках "північ-південь".

А що таке потужний магнітний імпульс плюс провідник? Це струм.

У лініях електропостачання він може сягнути дванадцяти тисяч ампер.

Що це означає? Що в радіусі сот кілометрів все електроживлення здохне. Заводи, машини, потяги й літаки - то само собою. Але буде ще й гірше.

Вимкнеться світло. Повністю. Як, наприклад у Якутії в дві тисячі другом. В грудні. О цій порі там мороз градусів мінус 30-40. На вулицях туман, густий, як пара в сауні. Дере горло не згірше наждачки. Вдень небо на дві-три години світлішає, а потім знову - пітьма.

Якутська ГРЕС постачає енергію на теплоцентраль, а та живить теплом будинки.

Коли згасло світло - всі чекали, коли ж його, кінець кінцем знову ввімкнуть. Коли батареї стали холодні - заметушилися. Телефонний зв'язок також зник, й мобіли, звичайно, теж. І телевізори, звісно.

Уявляєте? Й чутки, чутки покотилися: і в тому районі світла нема... і в тому... що ж воно сталося? може, звісно, аварія, а може й ні.

На вулицях - вир, світлофори не працюють, вуличне освітлення теж, на кожному перехресті - аварії. В цей час повертаються з школи діти з першою зміни, і йдуть діти на зміну другу. Уявіть собі думки батьків, що не знають, де їхні діти. Одразу чомусь згадуються випадки, коли хлопчик заблудився в тумані й замерз.

Коли світло, нарешті, дали, багато будинків порозморожувались. Що таке розморожений дім? Це коли вода замерзає в трубах, й житло стає непридатним до подальшого мешкання до теплих часів, а також повної заміни комунікацій.

Загинуть майже усі супутники. З тих, що виживуть, ті, що мають на борту радари - осліпнуть. З тих, що слідкують за стартами ворожих ракет у оптичному діапазоні, виживуть лише ті, фотоелементи яких базуються на кадмій-ртуть-телуріді. Наскільки мені відомо, їх поки що лише три. Можливо, залишаться працювати пасивні інфрачервоні детектори з великим дзеркалом. Наскільки мені відомо, таких ще нема. Тобто, країна опиниться без очей.

Так що не буде приймачів. Й голівки, якщо вони на цьому принципі побудовані, маневрувати не будуть. Або будуть, але тоді вже не попадуть.

І все одно - краще б мирно скінчилось. Пропагандою там усякою... даванням у борг... дефолтами. Створенням Уральскої республіки, Сибірської монархії та Далекосхідної народної джамахірії.

Хай навіть повільніше. Але мирно.

Хоча, ні, повільніше теж погано. Для нас. Бо лев, хоч і напівдохлий, але ще огризається, й всяку малечу, що тільки-но народилася, пробує задавити. Левенят, вовченят, слоненят... шакаляточок маленьких. Аякже, є і такі. Не скажу, хто, але є.

Точнісінько, як сусідський Мох - моє котеня.

Котеня моя кохана дружини привезла аж з Харкова. Рідкісної для наших країв сірої димчастої масті. Лагідне - хоч ти його на плече садови.

Так і робив. І до магазину із ним ходив, й просто лісом двічі гуляв, як траплялась годинка вільного часу.

Аж тут нагодився Мох.

Котеня шасть до нього! - ура! котик, рідна душа! зараз пограємось! Ну а Мох - професіонал, теж шасть...

Кошеняті на спину, й душити. Мало карк не перекусив, поки я нахилявся та підбирав уламок цеглини.

- Лягай!

І влучив! Це ж треба - з двадцяти метрів, то точнісінько в копчика, щоб не дай боже, заруч... тьху, в`ївся професійний жаргон! - нашого сіренького не зачепити.

А поки Мох підскакував та озирався кругом, підскочив і я, взяв звіра за шкірку та делікатно й майже не боляче пояснив. Що кошенят ображати не слід. Може, не всіх, але це - точно не можна.

Мох з першого разу не зрозумів, точніше зрозумів, але вирішив все-таки ризикнути. Наступного дня прийшов, начебто в гості, як зажди, випив своє блюдечко молока, розлігся на сонечку, блохи поганяв...

Тільки-но я відвернувся - шасть!

Отримав.

Переконався - не варто. Вибачився. По-котячому, ясна річ. Й зараз живуть - душа в душу, навіть молоком один з одним діляться.

От би зажди таке спрацьовувало!

Але ні. Нема порядку на землі. Нема, мабуть, порядку й вище.

Отже, будемо наводити його своїми силами.

Коли здохло ще чотири датчики, стало ясно, що доведеться йти ще раз. В принципі, щось таке й планувалося.

- Ну вистачить же тобі півроку, - сказав шеф, ріжучи відрядження вдвічі. - Три місяці поблизу посидиш, зміниш живлення. Потім ще три місяці тут. Вистачить?

А я знаю? Хто ж їх розбере, тих сусідів, що їм у голові замандюриться. Може, завтра підірвуть наступну серію, а може, за результатами минулих випробувань прийняли рішення про безперспективність напрямку, й тему закрили? А може гроші скінчилися, й з наслідком таким самим?

Іншалла. Цебто - якщо буде на те воля божа.

Це я вже тут привчився. Наприкінці другого місяця вже цілком міг порозумітися в магазині. Або освідчитись дівчині у коханні. Або послати кого-небудь подалі, й оголосити, що він gotveran Не варто це перекладати, їй-богу, не варто (прим.авт)!. Правда, досі нагоди не трапилося. Дуже вже привітні люди й гостинні. Геть не схожі на тих, що окупували наші та московські базари.

Хай йому чорт, а наші ж за базарними зразками судять про весь народ! От і будуй після цього ГУАМи-муами.

Щоправда, пояснення "а це такий самий союз, колись був, лише без Росії" спрацьовує майже завжди. Особливо у старшого покоління.

Це у нас. А тут і агітувати не треба. Тут ми свої.

"Українець? О, ми вам завжди раді, і завжди вдячні! Ви нам так допомогли! Ви нам авіацію на ноги поставили, й з танками допомогли, й з іншою зброєю, воювали на нашому боці! А ще, знаєш..."

Як правило, на цьому місці співбесідник притишував голос й довірливо прихилявся ближче.

"Бачив, біля нашого шановного президента - здоровий такий дядько стоїть? О, то легенда, а не чоловік. Саша. Теж українець!"

Може бути.

А ви ніколи не чули, як людина розмовляє майже чистою українською з тюркським акцентом? О, то ви майже нічого не чули!

А ще, вивчаючи знічев`я мову, я з сильним подивом виявив безліч однакових слів. Це ж треба! Мабуть, ноги у цього явища ростуть із Туреччини й яничарства, але все одно. Майдан, лелека, тютюн... та безліч! Навіть карагач, що так на Херсонщині старі сухі деревини звуть, родом ізвідси. Й означає всього-на-всього "чорне дерево", якщо напряму перекласти.

Родичі, бач. Хоча й не сусіди.

Але, Іншалла, колись будемо!

На жаль Аллах не стане особисто міняти датчики, й вирушати в похід доведется мені.

Одна справа - бачити масове пересування техніки на віртуальній ноутбуковій мапі, й зовсім інша - впритул. З того місця, куди вся ця техніка пре.

Бачив колись фільм - старий ще, радянський, про другу світову. Кілька солдатів чи то у оточення опинилися, чи то в розвідку йшли. А вдень засіли поблизу дороги. А вся дорога - забита вщент. Машини, мотоцикли, гармати, танки... І все ревма реве, бензином смердить, й суне, суне, суне на схід.

Оце просто як зараз. Лише смердить уже не бензином, а соляркою, й суне не просто на схід, а скоріше на південний схід. Й форма інакша, але то вже деталі. От не сидиться людям!

Натомість нам тепер не лежиться. Ситуація - достоту як у тому старому фільмі. Вночі йшли-йшли, ревло то тут, то там, мінне поле обходили, блок пост теж далеко минали - й кінець кінцем, світанок застав групу якраз побіля дороги. А дорога, як на те, робила тут чималий петлеподібний вигин, й ревло звідусіль.

Навіть з неба.

Щонайменше тричі над нами, хіба трохи південніше, проходила група з чотирьох літаків. Так-сяк здалеку вдалось розрізнити, що то не винищувачі якісь, а Су-25, але від того легше не стало. Навіть гірше трішечки. Бо ці "шпаки" створені для роботи по наземним цілям, й роботу свою вони люблять.

Розрізнити номери не вдалось, то я так ніколи й не взнав, чи то просто нарізала кола одна і таж група, а чи переганяли кудись авіаполк.

Натомість натерпівся багато страху.

Знаєте, що найстрашніше у авіаційній атаці? О, ви не знаєте, що у ній найстрашніше!

А я колись побував.

Так от. Коли просто бомблять й обстрілюють всю позицію - то не страшно. Ну, трішечки неспокійно, ясна річ, але не страшно. Коли все гримить, й все в диму, й земля під ногами гопки стрибає - воно не сприймається, як полювання персонально на тебе, а скоріш як стихійне лихо. Землетрус, абощо. Хочеться просто залягти й перечекати.

Але коли бомблять та обстрілюють НУРСами трохи неподалік!.. А потім все різом виходять з атаки і на малій висоті звідти йдуть!.. І один з літаків відокремлюється від групи, розвертається носом до тебе, й швидко-швидко, протягом буквально двох-трьох секунд опиняється майже на головою!.. Й закладає пологе, нешвидкісне, але дуже зручне для прицілювання піке!..

Біс його зна, що йому тоді знадобилось від мене. Може, боєприпаси скінчились, а пілот не помітив. Або гармату заклинило, а НУРСа на таку малу ціль дядько пошкодував. Або просто хотів налякати. Але так чи сяк, а я ледь стримався, аби не накласти в штани.

Й з того часу на авіаційні усякі шоу не ходив. Воно мені треба? Я й так бачив машину в польоті ближче, аніж хотілося б.

На щастя, цього разу ніхто ні на кого пікірувати не збирався, строю не порушував, й взагалі уваги ні на які наземні цілі не звертав. Мабуть, і справді когось кудись переганяли.

Ой, щось тут велике планується! Вшитися б звідси до того, як починати зберуться, та вшитися далеченько.

На відміну від декого, обом моїм супутникам-охоронцям-провідникам вшиватися було нікуди. Вони тут жили. Якщо, звісно, можна назвати такий процес життям.

Старшого звали Доку, а молодшого - Джохар. І якщо перший був зі мною минулого разу, то Джохара я раніше не бачив, й чого від нього чекати не знав. Оце ще мені проблема на шию. А де Шаміль?

- Загинув Шаміль, - зітхнув Доку. - По геройськи загинув, як справжній шехід. Пізнали на вулиці, він встиг заскочити у будинок й щоб його звідти викурити, руси змушені були підтягти танк.

Мабуть, уявлення про героїчну загибель у нас відрізнялися. Якщо миша залізла у мишоловку, то їй однаково, чим її добивали - черевиком, чи віником. Або котом. Або навіть молотком. От якби вона когось наостанок вкусила, та заразила чумою, абощо - тоді справді, загибель таки героїчна.

Але б тоді Доку розповів про десять загиблих русів, а так - ні. Отже, Шаміля просто добили віником.

Час тягнувся повільно-повільно. Я спробував-був поспати, але то сонце світило в очі, то техніка ревіла над вухом, то, годині вже о дванадцятій, почало припікати й довелося скинути рюкзака та "ліфчик" з боєприпасами.

Потім взагалі щось почало шарудіти в кущах, кроків за десять, й ми аж голови до землі попритискали. Шаруділо кілька хвилин, а ми не ворушилися потім з годину, та так і не взнали, що то воно було. Може, миша. Може, кішка. Може, ще якесь дике звірятко.

А може руси виставили секрет й то якийсь Іван з нього відійшов справити нагальну потребу.

Цікаво було б перевірити, й замолоду й навряди чи втримався би. Але буквально одна-дві операції швидко відучують від надмірної цікавості.

Ввечері стало холодно, а від майже повної нерухомості ноги позводило так, що ворухнутися було важко. А коли вставали - кістки хрустіли так голосно, що Доку аж оглядатись почав.

Та ні. Наче ніде нічого. Не помітили. Ну й дякувати Аллаху, рушаймо далі.

Перший датчик мене порадував. Маскування порушено не було, слідів поблизу теж, контрольні ниточки цілі-цілісіньки... Й нічого дивного, бо розташовано все господарство було дуже вдало. Пагорб, лісок, огляду ніякого ні туди, ні сюди, доріг поблизу нема. Ні тобі засідку влаштувати, ані криївку.

Усі б так. Ага. Дочекаєшся.

Найбільше мороки я чекав від того датчику, що встромлений неподалік блок-посту. Поморочитися довелося... знов обстріляли, гади, на шерех, але, як виявилось - то ще були, так би мовити, іграшки.

Біля четвертого датчика розташувався пост чи то радіо- чи то метео-розвідки, понаставляв у небо антен (я здалеку розпізнав характерно вигнуту "Посмішку - мабуть, таки метео). Літати збираються. У, гади, знайшли місце. Не могло на півкілометра збочити!

Я бурчав (подумки), але визнавав що місце таки зручне, й сам би розташував підрозділ якраз-таки тут.

Четвертий датчик можна було вважати втраченим.

П`ятий, шостий та сьомий вдалося поміняти без особливих проблем, хіба лише на останній, мабуть, вода затікала, й пробку роздуло. Ледь викрутив. Треба буде рекламацій написати.

Восьмого не було. І майданчику у горах, де я його забивав два з половиною місяці тому, теж не було. Була вирва, була вирвана з тіла гори скеля, що нависла над урвищем, була рвана рана у скелі, як від снаряду. І все.

Хтось із кимось тут добряче повоював. Й позбавив мене ще одного датчика.

Ніколи не думав, що спітнуся я на дев`ятому.

Дев`ятка - взагалі для мене щасливе число. Ще з дитинства. Звик я до нього, звик до того, що навіть цукерок брав рівно дев`ять, як була така можливість. Й коли катався на крихітній своїй яхточці, то волів, щоб під кілем було не шість футів, а дев`ять, тобто три метри. Так, щоб і попірнати з корми можна було безпечно. І майора отримав на дев`ятому році служби.

А тут бач - підвела мене та дев`ятка.

Але почалося все здалеку, так що може цифра і ні до чого.

Шлях наш лежав повз село. Звичайне чечено-дагське село, із будинками-гніздами, що їх все життя будують, по кімнаті на рік, із кам`яними парканами, бо каменю тут багато, із курної дороги, вкритої побитим іще за радянських часім асфальтом.

Я не зразу дотямив, що майже всі хатки світять чорними побитими вікнами - як щербинами поміж зубами. Й у багатьох - двері прочинені. Й тихо - тихо, аж чути, як мухи гудуть.

Ліворуч від мене рипнув зубами Джофар. Шаміль теж поглянув - запитально.

- Ні! - відрізав я. - Наше завдання важливіше. Вперед.

Крім усього іншого, руси цілком могли залишити міни. Вони це люблять.

Чи знаєте ви, що таке міна-сюрприз? Ну, скажімо, старенька радянська МС-4. О, як не знаєте, то не кажіть, що розумієтесь на сюрпризах!

Після того того, як її увімкнули, зняти її неможливо. Міна вибухає від спроби відчинити кришку. Від спроби її нахилити. Від спроби її пересунути. Від легенького струку. Від того, щоб поруч проїде машина.

І навіть якщо викличити абсолютно усі ці фактори, то міна вибухне по команді таймеру.

Але це екзотика. Принаймні особисто я з такою заразою не стикався.

А от МС-3 - бачив. Простіша сволота, але значно дешевша. Кладеться під основну міну - наприклад, протитанкову. Або під якусь залізяку. Або під цеглину. Або просто під камінюку.

Й при спробі той предмет зсунути або трііііішечки так підняти - вибухає.

Датчик був за протилежною околицею села, ближче до смітника, й земля тут смерділа не лише нафтою, але й усякою гниллю.

Щось ворухнулось попереду.

Був у радянській ще армії такий норматив - "Дії при атомному вибусі". По команді "Спалах ліворуч" або праворуч, або ще десь треба було гепнутися на землю, ногами до нього, п`яти притиснути до землі, морду теж, й сховати долоні. Якщо справа була в холодний період, то вимагалося ще відкотити комір шинелі й прикрити шию.

Все це требу було зробити за дві секунди, якщо на п`ятірку.

Хай йому чорт, я ніколи не був відмінником.

Але зараз ми всі той норматив перевищили. Одночасно. Гепнули на землю, як рубероїд з дев`ятого поверху, й за мить вже настовбурчили автомати.

Ми вам не миші! Ну-мо, підходьте, хоч з молотками, хоч з танками!

Тінь попереду схлипнула й виявилось, що в неї дві голови. Одна велика, і як годиться, поміж плечей, ще й прикрита хустиною. А друга менша, біля грудей, і якби мати не прикривала б їй рота, то тихесенько б собі скиглила.

Шкода, що я дав дав собі праці вивчити чеченської ще бодай трохи, окрім "вогонь!", "лягай!" та десятка аналогічних термінів. Розумів би хоч трохи, про що пішла мова, бо зараз Доку наговорить, ой, наговорить...

Так і сталося.

Він розвернувся до мене й розвів руками:

- Вона каже, що у їхнє село увірвалися руси. Сказали, ніби хтось обстріляв їх неподалік. Вимагали вийти на майдан усім чоловікам від дванадцяти років до шестидесяти п`яти. Вони зажди так, а потім їх забирають, і все. Люди поховались. Руси почали їздити по хатах, кидати у вікна гранати й розстрілювати усіх. Вона гуляла з дитиною, й тепер боїться сама повертатися, а дитину погодувати треба.

Він помовчав, й додав, вже явно від себе:

- І мати, напевне, теж.

Доку ще трохи помовчав й додав ще, вже інакшим тоном. Винувато-агресивним, якщо можна так висловитись:

- Я сказав їй, що не варто туди йти, й ми візьмемо її з собою.

Це було мудре рішення, нічого не скажеш.

Справа в тому, що датчики розташовано двома кластерами - по шість штук, двома трикутниками, й запасний у кожному кластері. Кластер від кластеру віддалені, у нашому випадку, на сорок два кілометри. Або пішки - ночами, а вдень відлежуючись у криївках; або транпортом - якщо трапиться на дорозі ловитель гав, й ми виявимося останніми гавами у його житті.

Потім машину доведеться кинути, або заховати, точніше - поховати, так щоб ніхто не знайшов років так двісті. Або хоча б зо три місяці.

А що тепер? Що, ця мадам із дитиною витримає вісім годин зі швидкістю досвідченого ходуна?

Або, при другому варіанті - за першої-ліпшої нагоди пошле когось: "он там, у яру, машину заховано, то піди, зніми з неї стартер, продамо й будемо тиждень їсти".

Або взагалі. Її спитають - а звідки? а вона скаже - а звідти. Спитають - а як сюди потрапила? а вона скаже - а отак і отак. Добрі люди підвезли. Машиною такою-то, номер такий-то, а на сидінні плями крові були.

- Гаразд, - я знизав плечима. - Хай іде.

Через годину вона почала спотикатись, й Джофар забрав у неї дитину.

Щоб якось її підбадьорити та відвернути увагу, Доку почав щось розпитувати. Якраз вчасно. Хай ще дихалку зіб`є. Але може у чомусь він й має рацію. Хай краще хекає, але йде, аніж впаде, рівно дихаючи.

Дівчина хекала, але відповідала.

- Що вона каже? - знічев`я запитав я.

- Що ніхто з їхнього села не обстрілював русів, - похмуро кинув Доку. - У них уже чоловіків не залишилося - обстрілювати.

Може, й правда. Може й взагалі ніхто нікого не обстрілював, а просто декому захотілось пограбувати.

А може... Слід пам`ятати, що Хатинь, наприклад, теж почалася з того, що підстрелили такого собі Ганса Вельке - олімпійського чемпіона, улюбленця всієї Німеччини. Й кинулися ховатись серед мешканців. Й відстрілювались, ясна річ. А тепер, до речі, на тому місці ресторан стоїть, "Партизанський бір". Й амуніцію, кажуть, швейцар має відповідну.

Тьху!

Й Сонгмі теж виникла не на пустому місці. Сонгмі, чи, якщо вже прискіпуватись до всяких дрібниць, то Мей Лай, сталася тому, що звідти регулярно пострілювали в'єтконгівські снайпери. Й не просто пострілювали, а влучали. Після кількох таких влучань лейтенант Келлі підняв роту по тривозі, обидва села знищив. Повністю. Його, звісно, посадили, але за три роки випустили.

Й хто винен? Ворожі снайпери? Чи лейтенант Келлі? Чи особисто канцлер Адольф Алоїзич Шикльгрубер або президент Річард Френсісович-Антонович Ніксон?

Біс його зна. Війна це така хитра справа... Хоч як слідкуй за солдатами, але рано чи пізно якийсь лейтенант або полковник все одно зірветься й влаштує свою Хіросиму. Або, у найліпшому випадку, власноручно придушить ворожого снайпера й запхне йому куди-небудь саперну лопатку.

Ще за годину дівка була бліда, як смерть, хапала ротом повітря й болісно кривилась на кожному кроці.

Ще за півгодини - стала.

- Покажи ноги! - я говорив навмисне грубо, аби ні в кого не виникало ілюзій. Ніяких.

Але деякі, мабуть, виникли.

Хлопці якось одночасно напружились, а дівчина боязко посміхнулась й потягла вгору спідницю.

- Тьху, дурна! - я справді сплюнув. Слина була густа та липуча. - Ступні, ступні показуй! Взуття!

Довелось навіть поплескати себе по берцях, аби вона зрозуміла.

Хлопці миттю розслабились.

Ну ясна річ. Хто ж таких туфельках блукає горами. Підошва розбита вщент, й вогка від суміші поту та крові.

То що я там казав про варіант два?

Найближа дорога була за два кілометри. Північніше. Тобто вбік від нашого шляху. Добре, хоч не позаду.

Позаду, біля знищеного села, теж була - але я мав підозру, що нею деякий час не будуть користуватися. Або будуть - але не ті люди, що ловлять гав за кермом.

Це у мене, мабуть, в крові - два варіанти. У будь-якій ситуації чомусь завжди знаходиться два виходи. Ще зі школи, а може навіть і з дитсадочку, але там я не пам`ятаю. А скільки думав, куди документи здавати після десятого? А скільки думав, на який факультет? А потім! Та з кожного приводу!

Дружина сміялася. Ставило, бувало, дві тарілки на стіл, й спостерігала, як я поміж ними смикаюсь. Дівки знайомі, дві штуки, теж колись злісно пожартували. Кажуть - ми тут порадились... коротше кажучи, можеш одну із нас трахнути. Але лише одну. Вибирай!

Ага. Й досі облизуюсь, бо не вибрав.

І з вибухами оцими, хай йому чорт!

Кажуть, у кожного амерканця є така собі програму успіху. Там пунктів багато - завести свою справу, свій будинок, свого собаку... І один пункт - переспати з своїм психоаналітиком.

Ну то можна вважати, що де в чому я тих американців наздогнав. Модна та професія докотилась й до нас, й одна моя знайома... ну, ви зрозуміли.

Окрім приємності, отримав й корисність, бо жіночка порадила з двох варіантів вибирати третій. Несуттєво, що він може бути гіршим, абощо. Головне - швидко й безболісно.

- А потім ти третього варіанту зробиш найкращий! - сміялась вона. - Я тебе знаю, ти зробиш.

Здається, вона теж отримала з мене більше, аніж планувала. Кажуть, зараз дисертацію пише.

Третій варіант наздогнав мене сам.

Цього разу він набрав вигляду вертольоту. Мі-8, якщо буди точним. Точної модифікації я не знаю, але не простий, а той, що з підвісками по боках.

Всередині такої пташки я колись був.

Мі-24, звісно, гелікоптер більш бойовий. Натомість огляд у "вісімки", я вам скажу... Та ще у варіанті коригувальника перископ є, та не простий, а з якимось збільшенням. Та кулемет.

Одна погано - щоб дістатися кулемету, треба або табуретку з собою возити, або раком ставати, й з цього приводу з бортінженера, який кулеметом завідує, насміхаються. Від цього він стає злий, і як собака, що все життя на ланцюгу провисів, кидається на всіх підряд.

Тілько-но щось ворухнеться - тататататататата!

До "татата!" на поточний момент ще не дійшло, але з вертольоту нас, мабуть, помітили.

Хтось із демографів обізвав моє покоління втраченим. Я з ним згоден. Ми - це ті, що народилися й виросли ще за союзу, й звички та психологію отримали тої чи іншої орієнтації - але радянську. У мене й досі в голові не вкладається, як це можна - зробити свою власну фірму. Або взяти кредит у банку, вкласти у свою справу й повернути з відсотками... а ще краще не повертати, а фірму зробити на чийсь загублений паспорт й збанкрутити. І так десять разів підряд.

А ще хтось назвав поколінням вимушених мігрантів. Ну, з приводу вимушених - це він даремно. Ніхто нікого за вуха не тягнув й під пістолетом у квиткову касу не направляв. Кожен свій вибір робив самотужки. Так і опинились хто де.

Більшість євреїв, ясна річ, дременули в Ізраїль.

Двоє з викладачів - в Америку, й витягли ще з десяток своїх колишніх студентів.

Один знайомих поїхав чомусь у Японію. Тепер він з одного боку щасливий по самі вуха, а з іншого ні. Бо, по-перше, знайшов на найближчому смітнику музикальний центр й телевізор, а за машину йому доплату зробили - аби лиш забрав. Але по-друге! Хай йому чорт, написав колись, у нас на фірмі нарешті дозволили ходити з послабленою краваткою! А знаєш чому? Бо хтось порахував, що за рахунок цього можна заощадити скількись-там кіловат, бо кондиціонери тепер будуть охолоджувати не до двадцяти восьми градусів Цельсія, а до двадцяти дев`яти.

Я серйозно!

Колишній аматор читання, що ми з ним весь час книжками мінялися, став мало не комерційним директором заводу імені Малишева... потім злетів, й зараз, кажуть, ховаєтся. Біс його зна, що там таке трапилось.

Дівчина, яку я кохав, вийшла заміж за шведа. Не знаю, як у них справи.

Хлопець, який з першого погляду розпізнавав, як краще взяти хитрющого інтеграла, викладає екологію в авіаційному інституті. Кажуть, колись був у дипломній комісії, й на захисті проекту ракети з шістнадцяттю боєголовками запитав:

- А як у вашого виробу з екологічною безпекою?

- Та взагалі-то погано, - відверто зізнався дипломник. - Самі розумієте - шістнадцять голівок, й кожна приблизно по двадцять-тридцять кілотон...

Сміялися. І до комісії більше не призначали. Про його зарплатню взагалі згадувати не варто.

Більше третини однолітків поспивались.

А то зустрів раз товариша. Ледь пізнав. Бородою заріс, як водяник куширями. Хоч шию обмотуй.

Привіталися, обнялися. Питаю, де ти, що ти.

І мало з стільця не гепнув опісля відповіді.

- Я, каже, на Камчатці працюю. У вулканологів. У нас там сейсмографи по всьому півострові стоять... цікаві такі конструкції! На базі компа-четвірки, з акумулятором та гвинтом. Але гвинти маленькі, й доводиться раз на тиждень усі обходити й записувати показаники на дискети. А знаєш, у чому найбільша проблема?

Я посміхнувся. Мабуть, у російських прикордонниках?

Тьху, чорт, він же на Росію працює. От звички конторські!

- У ведмедях! Щось їх розвелося - страшенно, пройти неможливо! Зазвичай вони полохливі, але сейсмографи люблять. Цікаво їм, бачте, що там всередині! Так ми що вигадали - беремо здорові балони з перцевої настійкою, й на прилади бризкаємо. Обходять.

- А на людей як? Не нападають?

- Нападають, аякже! Он, минулого року нашого кухаря з`їли - лише по чоботях і впізнали.

- А зброю якусь для захисту видають?

- Та я ж кажу - балони з перцем. Цівкають метри на три. Кажуть, якщо ведмедеві у морду влучиш, він нападати не стане. Але біс його зна, може воно йому навпаки - замість приправи буде... Ну та це дурня, натомість робота ж яка цікава! Уявляєш - десь у Америці щось торохне, а ми в себе все бачимо! Де, скільки, на якій глибині! Правда, наші, буває останнім часом заважають - відривають великі заряди одночасно. У Кількох точках. Десь на Уралі, чи що, я точно не пам`ятаю...

А ще два товариші опинилися у Австралії. Ну, з ними ясно - обидва програмісти, та молоді, понабирали за двісті балів по їхній шкалі, й одразу ж і роботу отримали - ледь доїхати встигли. Обидва також аматори комп`ютерних іграшок з літаками, й час від часу розмову заводять про те, щоб купити "Сессну" б\в, та розважатися над пустелею. А що, вони можуть. Зарплатня дозволяє.

Один з них видав якось історію. Брехав ще, ніби абсолютно правдиву. Каже, розробляли колись комп`ютерну анімацію на австралійські теми. Для Пентагону. Щоб пілотів ганяти на тренажері. Ну й загадав генерал додати усякої австралійської екзотики - пустелі там... скелю, що пупом Землі називають... кенгуру, тощо.

От на кенгуру вони й лопухнулись. Щоб менше роботи було, взяли типовий об`єкт - а наближчий виявився солдат австралійської армії. Перемалювали зовнішні характеристики. Автомат відібрали, рюкзак перевісили наперед, причепили хвоста та й випустили.

Ну й помножили на кілька мільйонів - а що нам, шкода! Хай живе ріна природа!

Генералу сподобалося.

Натомість пілота, кажуть, ледве з кабіни витягли. Ледь живого. Від сміху.

- Я, каже... лечу. Бачу - табун. Кенгуру з кенгурятами. Та багато! Ну - взяв та спікірував. А вони...

Тут, кажуть, він урвався, та попросив склянку води, аби заспокоїтись.

- А вони - розосередились, витягли "Стінгери", й на другому заході... ой, хлопці, не можу, ха-ха-ха... ВОНИ МЕНЕ ЗАВАЛИЛИ!

На жаль, зараз у нас не було ані сумок попереду, ані "стінгерів" у тих сумках.

Не можеш швидко бігати - вчись швидко ховатись!

Цей закон, родом з тваринного світу, годиться й для людей. Лише вимоги вищі - не просто сховатись, а так, щоб не помітили ані з неба, ані з землі, ані біноклем, ні перископом, а бажано навіть і тепловізором. Остання тварь, правда, дуже окаста, сховатися важко.

Але сховалися.

Добре все-таки, що я взяв із собою провідників. А була ж думка трохи заощадити кошти, була... Щоправда, тоді б може не довелося перти з собою дівчину, й з вертольоту могли мене не помітити.

Як я, наприклад, не помітив оцю печерку. А провідники, бач, помітили.

Впритул. Ось стоїш за два кроки - й не видно. А виявляється, за цією брилою, якщо зняти рюкзак та видихнути...

Прохід. Чи, скоріше - пролаз. Або, ще точніше - прослиз.

Обидва хлопці перед тим, як залізти, зробили руками якийсь знак - наче мух відганяючи. Дитину передавали конвеєром, а мати проскочила легше за нас усіх - дивина. Мабуть, жінки із кішками таки чимось родичі. Бо сусідська кішка, та сама Чита, що зі мною спала, якось пробралася в хату у щілину, в яку я віника не міг просунути. А потім заскочила мені на груди, трохи полікувала-помасажувала лапками-подушечками, згорнулась калачиком й замуркотіла.

Грім вертольоту був схожим, але значно, значно гучнішим - і це крізь камінь! Що він, над нами завис, чи що?

Мабуть, таки завис. Я кивнув хлопцям, показав наготувати автомати до бою. На обличчі Доку нічого не відобразилося, натомість Джохар скривився у посмішці. Злостивій та кровожерній. Мабуть, вкрав з якогось американського бойовика.

Гриміло.

Почала тремтіти земля, й чорна тінь закрила на мить вхід до печерки. Зі стелі посипався пісок, дрібні камінчики та якась гидота з лапками та хвостом - але гидота сховалась так швидко, що я так і не розгледів, що то воно було.

Пусте. Хай скорпіон, хай гадюка - аби не російський десантник з гранатою. Бо правило в них просте: "в оселі заходити по двоє - спочатку граната, потім ти!".

Гриміння потроху стихло, потім урвалося, натомість почулися кроки та важке хекання.

Пес?

Якщо так, то справа ще гірша, аніж я думав.

Знадвору голосно гавкнуло й захекало дужче.

- Нєт никого, - почулося. - Но Джес беспокоится!

На мигах я зобразив, ніби припалюю цигарку й запитально подивився на хлопців. Джохар лише очі вирячив, натомість старший кивнув й тихо-тихо поліз до кишені.

Цигарки виявились американські - "Лакі Страйк", ще польовий варіант, у пачці кольору хакі. Де тільки взяв?

Обережно, намагаючись не шелеснути, я розірвав обгортки, висипав тютюн на долоні й почав терти.

Знадвору щось брязнуло - ніби прикладом об камінь.

- Трєщіна здесь, таарищ капітан!

- Большая?

- Да нє, мєлкая. Может, змєя сідіт, ілі кролік какой.

Ага. Кролик. Три кролики. І змія з змієням. Тільки пхни свого носа!

А краще - собачого. Бо він чутливіший.

Хекання почулося поруч, я вирішив що розім`явся тютюн, чи ні, розберемося потім, а зараз треба дмухнути. Й дмухнув. Обережно. Ледь-ледь. Аби не почули.

Негайно защипало в очах.

Легесенький протяг потягнув хмарку до виходу, але щось понесло й углибину. Очі щипало, але біс з ними, а от що в носі свербіти почало - то це гірше.

Я тер, массажував, смикав себе за носа, й краєм ока вловив, що хлопці займається тим же самим.

А жінка?

Жінка затиснула рота дитині, й неймовірно вигнувши шию, терлася носом об комір.

Знадвору хтось чхнув. Судячи з звуку - пес.

- Гранату кінь! - суворо звелів командир.

- Да как би обратно нє викатілась!

- Ну пальні!

Дівчина на мить відірвала руку від немовляти й затиснула носа. Дитина негайно розкрила ріт... я ледь встиг перехопити її й заткнути.

Гримнула черга. Чи то куля, чи то уламки каміння бризнули біля входу. Здійнялася хмарка пилюки.

Доку затулив обличчя краєм свого камуфляжу, Джохар подивився й зробив те саме. Дівчина відкотила хустину й скористалася нею. Тепер з під чорною тканини лише благально світилися очі. Як з-під паранджі.

Ну просто тобі Іран! Тьху!

Дитина спочатку ворушилась незадоволено, потім почала відверто вже вириватись.

- Нічего, таарищ капітан! С...лісь!

- Да нєкуда ім с...я! Спряталісь, гади...

Знов почулися кроки, гримнув стартер, залопотів гвинт. Я чекав ще десять хвилин й лише потім відпустив руку.

Дитина не ворухнулась. Навіть у напівтьмі було видно, що обличчя набуло блідо-синюшного кольору. Шкіра здавалась прохолоднішою, аніж моя. Може, здалося?

Мати вихопила маля в мене з рук, придивилась, гаряково розворушила пелюшки, чи в що воно там було замотане. З ганчірря випала й безсило обвисла дитяча ручка. Також не рожева, а синя, темніша навіть за обличчя. На лобика сіла муха - де тільки й взялася? - й неспішно поповзла вниз.

Дівчина розвернулась до мене й розкрила рота.

Ну а що я мав робити у тій ситуації? Ті, знадвору цілком могли залишити засідку. Один-двоє солдатів, може з собакою, а більшого і не треба. Тільки-но висунь носа - отримаєш кулю, а ті, що слідом повзуть або йдуть - гранату. І все.

І якби заволала та дівчина, зарепетувала - теж все.

Колись, ще в дитинства я, бавлячись на березі річки, побачив жабеня. Крихітне - з тодішнього п`ятака розміром. Свіжо-зелене.

Взяв - і присипав його піском.

Не знаю, на біса я це зробив. Мале - дурне.

- Ну навіщо? - спитав мене батько. - Хіба воно тобі щось погане зробило?

Я погодився, що таки нічого, й жабеня розкопав. Пройшло секунд п`ять, може десять - але воно вже не ворушилося. Я кинув його у воду, й заплакав.

З того часу, затямивши, яка хистка штука життя та невідворотне явище смерть, я зробився чималим пацифістом. Й коли побачив у "Світ тварин", як орел атакує якусь тваринку - чи то зайця, чи антилопку - то аж вилаяв того птаха.

Ну, ви розумієте, як лається дитина в три роки.

- Поганий орел! Злий!

І тоді батько дав мені другий урок.

- Ну чому ж поганий та злий. Йому ж теж їсти треба.

І тоді я все зрозумів. Вбивати - можна. І треба. Але тоді й лише тоді, якщо без цього не обійтись. Якщо можна обійтись - краще обійтись. Он, як тоді в Іраку, наприклад.

Сподіваюсь, та дівчина нічого не встигла відчути. Бо якщо інакше - то доведеться визнати, що в нашій фізичній підготовці щось негаразд.

- Ти звір, - сказав мені Джофар. - Такий самий, як руси. Навіть гірший.

Першої миті обидва взагалі схопились за автомати... але оговтались. Можливо, тому, що гроші я мав заплатити лише у кінці рейду. Можливо, тому, що дотямили - іншого виходу таки не було. Можливо тому, що зрозуміли - якби не потягли дівку з собою, а полишили на місці - шанс вижити в неї був.

Мабуть, вона ще довго їм снитиметься.

Але з того моменту я постеріг, що хлопці стараються не розвертатись до мене спиною.

То що я казав про кількість людей, яка здатна зіпсувати репутацію усього народу? Кілька тисяч?

Я помилявся. Цілком вистачить й одного. Такого, як я, наприклад. Або як один наш співучий педик. Ага, а що ви думаєте? Росіяни та інші сусіди, хто його чув, твердо переконані, що співає воно українською. Й, на те опудало дивлячись, роблять висновки про нас усіх.

Тьху!

Датчик номер чотирнадцять був, ясна річ, останнім. Буквально. Для усіх трьох.

Біс його зна, що там за стратегічний об`єкт росіяни влаштували побіля датчику; нічого важкого там не пересувалось. Але підхід виявився замінованим.

Я ледь встиг в останній момент помітити тонесеньку темно-зелену волосінь й так і завмер з напівопущеною ногою. Щеб мить - і став.

Хлопці, мабуть, також мали певний досвід у цій галузі, бо позастигали, як статуї. Джохар завмер у незручній позі, теж на середині кроку - але стояв. Стояв і лише сопів.

Обережно, по сантиметру, я відсунув ногу назад. Волосінь тягнулась з-під каменюки, через стежку, до іншого каменю, а далі губилася. Не знаю, де. І знати не хочу.

Вивернувши шию, як кіт, коли намагається спину вилизати, я поглянув на ліву ногу. Ні, наче нічого. І поруч нічого. Поставив праву назад, постаравшись влучити на те саме місце, звідки крок починався.

Не вибухнуло.

Хлопці за мною також озиралися, але не рухалися.

- Що?

- Міна, - зітхнув Доку. - Якраз під Джохаром.

Ну, це він перебільшив. Міна була не під провідником, а під каменем. Але поруч. А Джохар стояв якраз посередині натягнутої волосіні, й колір його обличчя все більш та більш наближався середньоєвропейського.

Хоча біс його зна... останнім часом в Європі стільки мігрантів. Скоро всі мулатами будемо.

Був я колись в конторі, що роздає візи. Є така в Києві, на бульварі Шевченка. У гарному старовинному будинку з високими стелями.

Це щось страшне!

Як у документальних фільмах про расові бунти шестидесятих.

Повна зала різнокольорової (і білої також) наволочі, гвалт, лемент, сморід, та всі нахабні, "де моя віза?!" кричать й мало через стійку не скачуть.

А спробуй, не дай. Скандал буде на загальноєвропейському рівні.

Міна, скоріш за все була, якась з серії ОЗМ. Це означало, що детонатор у неї хтось з серії МУВ. І що волосінь можна цілком безпечно розрізати.

Але розумні сапери теж могли так подумати. Й поставити щось розумне, на зразок ПОМД-1. А це, в свою чергу, означає, що різати волосінь не можна.

Знову два варіанти.

Та хай йому чорт, що ж це за карма така.

Я так само повільно, ставлячи ноги на ті, або майже ті місця, де й раніше, підступив назад, зігнувся, й чотирма пальцями притис волосінь до поверхні.

Джохарового обличчя, ясна річ, при тому не було видно, але нога ледь помітно тремтіла.

- Обережно. Підніми. Ногу.

Нога ворухнулась - повільно-повільно, як потопельник річці, й пішла догори. Зупинилась.

Волосінь не прилипла. Лежала, як і раніше, на камені. Зелена. На сірому тлі. Як можна було її не помітити? У-у-у, чайники. Ще вчитись, вчитись, та вчитись, як заповів великий Ленін. Щоправда, кажуть, потім спливли сенсаційне повідомлення, що то він ручку розписував.

Я згадав, що й сам пройшов повз цей камінь, інстинктивно переступив, але ніякої волосні не помітив. Отже, родина чайників тут була досить велика.

- Обережно. Відступай. Назад.

Нога здригнулася й вийшла з мого поля зору.

Дурень я, дурень. Що б було перед тим, як займатися волосінню, зняти рюкзака й автомата! А тепер цей вантаж добряче пригинає до грунту. Мабуть, щоб починав вже звикати.

Хоча й грунту тут як такого нема. Суцільне каміння. Незручно буде в такому лежати, ой, незручно. Та й хто ховатиме? Оці? Дулю! Тікатимуть, як комісари з Баку, бо на вибух може за кілька хвилин з`явитись патруль. І лежати мені у холодильнику кілька років, як тому таращанському тілу.

Якраз під таку похмуру думку автоматові заманулося посунутись й зависнути на плечі. Ледь встиг підборіддям притиснути ремінь. А то так би й гепнув поруч, якраз поруч з міною. А її тільки зачепи...

Дуже обережно, щоб не дай боже, волосінь не прилипла до пальців, я підняв ліву руку. Потім правицю. Вибуху не було.

Розпрямився.

Не було.

Поправив автомат.

Тиша.

Переступив волосінь й м`яко, наче кішка, коли на стіл залізе, покрокував стежкою.

Вибуху не було, але ноги чомусь підгиналися.

Джохар й досі був блідо-сірий, як будівельний розчин, коли підсохне. І коли на нього водою побризкають, так, щоб краплі висіли.

Я мав підозру, що й сам на вигляд такий самісінький, й посміхнувся. Вийшло погано, але таки вийшло.

Значить, ще поживемо.

Цікаво, скільки людей потрібно, аби відновити репутацію усього народу?

Біля ретранслятора смерділо якоюсь дохлятиною, але мін та слідів не було. Натомість заіржавіли гайки-баранці, я з дурної сили одну зламав, й довго мучився, відкручуючи уламок ножем. Підійшов Джохар й простягнув свого - я спочатку відмахнувся, потім дотямив, що ніж у нього не просто ніж, а штик від Калашникова. З піхвами. З якими, якщо вставити виступ у це гніздо, він утворює ножиці.

Взагалі-то вони призначені для різання колючого дроту. Але колись, ще у Харкові за радянських часів, я сам бачив, як курсанти військового училища підстригали ними газон. Виходило погано, але, видно, пацани мали час та натхнення, як той дядько з відомого анекдоту, що крім цього, ще мав лобзик та москаля.

Ага... лобзик тут не допоможе. Занадто вже їх багато. Так просто не подолати. Хіба що всім разом.

Так от, ножицями, виявляється, можна й гайки відкручувати. Навіть зламані.

Вибуху не було. Датчики чесно показували пересування важкої техніки, але вибуху не було.

Я просидів на квартирі ще тиждень. Попрощався з господаркою. Русія-ханум запрошувала приїжджати ще, й казала, що тепер братиме на квартиру виключно українців - бо вони такі культурні, чемні, порядні, охайні, й так далі, далі, далі. А той чечен, що жив тут переді мною, табуретку поламав. На біса? А, розізлився й поламав.

А ще минулі пожильці залишали тут свої "домашнікі". А що це? А ось же вони! А, капці. А навіщо? А, щоб лишити тут свої нещастя.

Тю.

До речі, газова колонка тут зветься "п`ятихвилинкою", під`їзд - "парадне", а туалет - "блок". Не знаю, чому так.

Востаннє проводжаючи додому дівчину, наскочив на міліцейський патруль, й хлопці, для годиться трохи полякавши, натякнули, що п`ять ширванів проблему вирішать. Я посміявся й назвав відоме у вузьких колах прізвище. Хлопці перезирнулися й побажали "якши йол!".

Погода була тепла й суха, і як зажди, трішечки пахло нафтою. Своєрідний такий запах. Приємний. Мабуть, буде згадуватись, й чогось у житті не вистачатиме.

Море і горе.

Своєрідне сполучення. Особливо при вигляді зверху. Синє й чорне. Пейзажі геть не сприймалися, жодного орієнтиру, й годі було визначити висоту. Лише по годині польоту з`явилася якась стежка, а по ній щось рухалося.

Я не зразу дотямив, що стежка - то стратегічна траса "Москва-Баку".

Згадалося, як один тутешній начальник скаржився, що у Дагестані робиться "бєспрєдєл" й він завжди, як по тій трасі їде, дзвонить "колегам" й просить народ на дорозі хоч трохи попередити. Буває, спрацьовує.

Я почитав газету, вихилив склянку вина, попоїв. У коробочці з м`ясом трапилась смішна штука - папірець з намальованим веселим задерикуватим поросям, перекресленим навхрест. Спочатку подумав, що це ввічливе прохання бути охайним, потім допер, що насправді це лише попереджають - не свинина! Можна їсти.

Дивні люди. Свинину так й так їдять. Лише називають чомусь кабанятиною. Натомість (також чомусь) не їдять сомів, а національний делікатес - баранячі яйця - звуть "білим м`ясом".

Подиву варті діла твої, господи.

- Наша висота - десять тисяч метрів, температура за бортом - мінус сорок чотири, до прибуття залишилась година п`ятнадцять хвилин... - теревенив динамік голосом стюардеси. - ...під нами - Україна!

Гріх було б не визирнути.

Гір не було, натомість всю землю було розмічено на квадратики, трикутники, прямокутники... лише кіл та еліпсів не було.

Над Росією чомусь не так. Там поле переходить у степ, а город у болото якось інакше. Плавно, чи що. Біс його зна, чому так.

У літаку також було тепло, аж жарко, натомість Київ зустрів мене дванадцятиградусним морозом, гидотним шансоном з боку автостоянки й похмурим сірим небом. Як з лазні у сніг. Смерділо бензином та вихлопами.

Таксист загадав дві сотні, але зійшлися на семидесяти п`яти, й під кінець торгівлі дядько дивився на мене з повагою. Ага. То я просто змерз, а то збив би мабуть, і до півсотні. Навчився!

За звичкою я перевір гривні в манати, щось не зійшлося, я перехував в доларах й лише тоді схаменувся.

Все. Більше не треба нічого нікуди конвертувати.

Я повернувся з роботи.

Я - вдома.

До моєї старої хатки можна вийти двома шляхами. Як всі нормальні люди - з вулиці. Вуличка складається з двох десятків будинків, й більшість з них поділені навпіл, а один - навіть на три частини. Сусідка з того будинку скаржилася, що ранками люди "з-за стінки" дуже голосно вмикають чи то радіо, чи то телевізор. Сусід "з-за стінки" бурчав, що від трьох її дітей ввечері такий галас стоїть та тупіт, що стеля здригається, й неможливо заснути.

Каналізація в обох загальновживана в цих місцях - в яму. Які, до речі, робити ніхто не вміє. Багатіші - роблять з бетонних кілець, й заливають бетоном дно. Потім раз на два, три або максимум шість місяців викликають асенізаційну машину. Простіші - просто копають у піску виямок, а як переповнюється, то вичерпують відром на город. Потім на цьому ж городі саджають картоплю, й дивуються, що вона не росте. Про септики, освітлення стоків, фільтраційні траншеї ніхто не чув.

Ночами по дворах вештають наркомани, крадуть метал й здають. Ще одній сусідці, коли вона висунулась на шерех, по пиці дали. Й пса повісили - щоб не гавкав.

Ясна річ, є у тутешніх місць й переваги.

Перша - повітря. Чисте, прозоре, й глицею пахне. Як приїжджаєш із міста, дихнеш - і п`яний.

Завод поблизу один, та й то не завод - а заводик, й видихає хіба що соду. Озер поблизу кілька штук, та десяток ставків, а також дві річки, одна з яких з водоспадом.

Якось, коли води було мало, я наважився до нього залізти. Мало не знесло! Але постоявши під товстезним водяним струменем кілька хвилин, я потім весь день бігав, як на пружинах. Краще за всякий масаж! І зовсім на шару.

А ще - тиша. Не мертва, як у якомусь бункері, а жива, із заспокійливим шелестом трави, вітерцю, височезних сосон та з пташками. Як, вони, бувало, цвірінькали!

Ну а люди у спарених хатках, таким чином, поєднують усі недоліки міського життя (я про "застінку") й сільського (про каналізацію та нічні страхи).

А можна підійти з лісу.

Вийти трохи раніше, й стежкою, стежкою, поміж соснами, потім праворуч - і вид на нову, недобудовану ще хатинку. Вона в мене планується двоповерхова, з колонами у давньогрецькому стилі, з терасою на першому поверсі, мансардою на другому та зимовим садом невідомо ще де. Головний архітектор усе ще думає, з тещею радиться, та з подружками. На старій квартирі. З котом та телевізором, аби не нудно було.

Нова хатинка збудована з керамзитобетонних блоків. Сірих. Не дуже гарних - все одно під сайдінгом заховаються.

Закутана зверху поліетиленом. Аби вода з осінніх дощів не поналивала зверху калюжі, не просочилася у шпаринки та зимою не порозривала будову вщент.

Вітер порозривав краї тої плівки й тепер ворушить ними, як травою в степу.

Сумне видовище.

Сніг.

Снігу багато - й туфлі, цілком придатні для пересування сухими та чистими тротуарами, миттю набираються білого холоду.

Сліди. Слідів теж багато - в основному собачих, але є й людські. Вже якесь падло в гостях побувало. Видивлялося, мабуть, що можна вкрасти.

Але замок цілий.

Біс його зна, навіщо я так рвався у стару хатку. Зігрітися в ній не вдасться. Температура надворі й усередині майже однакова. Майже - бо надворі трохи визирнуло з-за хмар сонце й пригріло. Всередині - темно й дрижаки починають бити від самого погляду.

Темно - бо залишки блоків я восени стяг у хатку й розклав понад вікнами. Щоб не залізли.

Може, той й не залізли.

Але тепер, якщо зачини двері, що світло пробивається крізь маленьку щілину з того вікна, що дивиться в двір. І все.

Я зітхнув. Переодягнувся. Перевзувся у зимові черевики (бррр... холодні... наче у сніг ноги пхнув). Намацав у заметі, що створився біля стіни, лопату, й почав пробивати стежку до хвіртки. Й трохи - за хвірткою. Аби лишень видно було.

Що я повернувся з роботи.

Я - вдома.

На роботі я першим ділом рипнувся-був до шефа, але його не було. Заступник радісно зустрів мене мало не в коридорі, рапорт, не читаючи, пожбурив на башту інших паперів, й запитав:

- Ну що? Наршараб привіз?

Не привіз. Не додумався. Коньяк привіз, але три пляшки, бо митниця дає добро лише на дві. Одну батькові, другу шефові, третю собі.

Ну ладно, я обійдуся.

- Тааак... Добре, відпочив - і до справи. Ти там телевізор дивився? Знов шахтери бунтують. На ось, матеріали, напиши аналітичну довідку. Аркуші на три. Таку... для чайників. Бо я тебе знаю, почнеш розписувати деталі процесу...

Я вийшов з кабінету, наче обпльований. Попросив у дівчат цигарку, вийшов надвір й смоктав її довго й невміло. Допомогло.

День тягнувся довго-предовго, достоту як тоді, коли лежали в криївці.

Але виявилось, що вечір та ніч набагато довші.

У хаті було холодно. Ясна річ! Аби ж її хтось вдень топив. А хто? А чим? Діс поруч, але хмиз весь під снігом. Восени заготувати - й ніколи, й страшно. Купа хмизу під хатою так і просить, щоб до неї хтось бичка кинув. Інстинкт, мабуть, такий.

А під кайфом людина керується в основному інстинктами.

- Слухай, - трохи пом`явшись сказала сусідка. - Тут до мене хлопці підходили... просили, щоб я в себе в городі покурити дозволила. То я їх до тебе відправили, отам за сараєм вони курили.

Ага. Я бачив. Якраз там, де зручно було б хмиз укладати - купа бичків. Самокрутних. Ясно, що вони тут палили.

- Ага, - відповів. - Добре. Ну, скажи, хай палити кидають.

Принаймні, у мене в дворі.

Холодно.

Годину двадцять їхати з роботи. Півгодини розтоплювати пічку, ще годину вона так-сяк піднімає температуру в хаті з мінусів до нуля. Цебто десь о десятій можна скинути куртку та черевики. Батьки пригостили горіхами - цілий картонний ящик з під рушничних набоїв. Чудова розвага. А шкаралупки - у вогонь. Теж дрова.

З дровами важко. По дорозі з роботи трапляються більш-менш вільні від снігу деревини - беру. Якщо стежкою хтось зустрічається - дивиться, як на дурня. Ще б пак - здоровий дядько, і з сумкою непоганою, і вдягнутий не як бомж - а пре дровиняку. На біса? Мабуть, обколотий. Або обдовбаний.

Й зходять зі стежки.

Коли відчиняються двері, клямка грюкає. На цей звук прибігає Мох - й нявчить ще здалеку, з вулиці - "біжу! біжу! не зачиняй!"

Мабуть, його знов "випускають" на ніч.

Кіт просить їсти, потім також сідає біля вогню й муркотить. А вогонь гуготить. Більше ніяких звуків в природі нема.

І природи також.

Глючити мене почало не так уже й скоро, десь наприкінці січня. Натомість конкретно.

Звуків нема. Немає людей на вулиці. Немає й вулиці - все одно за кущами не видно. Нема й кущів, бо вікно затулене блоками. Й вікна немає, бо не видно. Й дверей.

Хоча ні, двері є. Але за ними нічого нема.

Анічогісінько.

Пустка.

Вийдеш - і зникнеш.

Доводилося прикладати чималих зусиль, щоб просто підійти й доторкнутися. А вийти...

Одного разу я мучив себе хвилин десять, поки вирішився трішечки їх прочинити. Надворі було темно, тихо та пусто, я смикнув ручку на себе й завів нічний горщик з пластикової пляшки з-під "Монастирського".

Вранці крізь щілину у блоках так-сяк пробивався промінчик, вийти було набагато легше.

Вранці! До ранку ще дожити треба було!

Взагалі-то усі нормальні люди ввечері дають прогоріти дровам або вугіллю, й зачиняють засувку. Пічка нагріти, вогонь не горить. Тепло й безпечно.

Це, звісно, якщо перед тим її весь день топити.

А якщо топити почав о дев`ятій? Га?

О дванадцятій, коли температурі піднімалась настільки, щоб можна було швидко скинути светра з сорочкою та одягти теплого смугастого тільника, грубка ставала ледь теплою.

Перед тим, як заскочити під три ковдри, я набивав пічку дровами так, щоб лише не стирчало, й полум`я з годину ревло, потім починало згасати. Приблизно стільки ж ноги з льодяників перетворювались на добряче охолоджені шматки м`яса.

Якщо поруч муркотів кіт, засиналося легше.

Але о п`ятій температура знов починала спадати. Я ніколи не думав, що вмію скручуватись клубочком так, що займатиму лише чверть ліжка. У довжину.

Цікаво, чи на цьому ліжку помер минулий господар хатки?

Кажуть, дядьком він був питущим, й або дратівливим, або трохи несповна розуму. Сідав біля паркану й шпетив сусідів. Просто так. А потім взяв і помер. Кажуть, ще й сидів.

Таки сидів. Перебираючи газети й папери у старій шафці, знайшов довідку про звільнення у вісімдесят якомусь там році. З тюряги звільнення, не з роботи якоїсь. От і все, що лишилося від людини. Довідка.

Як від того козака Заворуя, що лишив слід у літописі, вкравши гуску. Й тепер Логінов скрізь його тиче. Нате вам прізвище й мого неголовного героя - Щур.

А перед цим, кажуть, жила бабуся, охайна та чепурненька. Й квіти, що вперто пробиваються крізь бур`ян, то її заслуга. Але як її звали - ніхто вже не пам`ятав.

Відносно нова вуличка, нові люди. Багато тих, що тікали з Чорнобиля. Он, ціла п`ятиповерхівка таких трохи далі. Була також з виглядом на ліс, а тепер - на гаражі із бетонних блоків. Ще одне падло на зеленому "Москвичі" хотіло й біля мого двору гаража приліпити. Ледь відвернув таку напасть. А воно - інвалід якоїсь там групи. Не бити ж.

Добре бути інвалідом.

Ще коли лише збирався переїжджати, дядько, що хотів мені дачу продати під житло, вихвалявся:

- Я, - каже. - Пенсіонер ! Й інвалід другої групи! Я взагалі можу ногами двері до установ відчиняти!

Дачка була непоганою, й місце чудове. Може, навіть краще за це. Дніпро поруч.

Але форму номер три на дачу не видавали, а кадровики вперлись рогами - не можна без форми три! Не положено.

А жити в норі, як батько висловився, - положено?

Бути пенсіонером також непогано. Особливо зараз. Коли пенсії всі стали однакові. Цигани й п`яниці тепер колишнім робітникам в очі сміються. Он, кажуть, ти працював? А я гуляв! І що маємо?

Однаково!

Ідеалісти були Крилов з Глібовим, їй-бо, ідеалісти або просто дурні. Як мураха з їхньої байки.

Мені до пенсії ще цілих чотири роки, й хотілося б піти хоча б підполковником. А краще, звісно, полковником.

Киньте, гади, полковника!

А якби генералом стати - то можна й не йти.

Як добре бути генералом,

Як добре бути генералом,

Буду я точно генералом,

Лише капрала, лише капрала переживу...

Була колись така пісенька. Я ще малий тоді був, як вона десь поділась. Але чомусь запам`яталося. Мабуть, вже тоді думав про генеральство.

Яке вже тут генеральство, підполковника б вчасно отримати.

А знаєте ви, як побудована шахта? О, ви не знаєте, як побудована шахта!

І я не знав. Потрусив знайомих, знайшов у одного старий, радянський іще підручник й почав розбиратися.

Вертикальна дірка в землі - це, ясна річ, ствол. Глибиною він може бути до чотирьох кілометрів. Але це у відсталій Африці, де негрів експлуатують, а у нас менше - кілометр з копійками метрів максимум. Копають у нас в основному вугілля. В Африці теж - лишень у кристалічній формі, й коштує воно від того дорожче. Значно дорожче! У них - принаймні півсотні доларів за карат. У нас - півсотні, але за тону.

Від стволу у різні боки відходять штреки. Це щось на зразок коридорів. Але вузеньких. Метр-півтора. Дивно. А я десь читав, що вугільний комбайн бере за один раз по кілька метрів пласту...

Ах, он воно що!

Штрек закінчується забоєм. От забій справді широкий - чотири-пять метрів. Й комбайн, якщо є, живе і працює у ньому. Але одразу за комбайном ідуть мулярі, й виводять підпорні стінки - пообіч коридору. Залишивши лише вузькі тунелі для вагонеток. А поміж стінки? А поміж стінки зсипають породу. Або обвалюють стелю.

Хитро!

Товщина пласту у нас від півметра аж до двох з половиною, але товсті вже майже вибрано. А тепер порівняйте Кузбаський шар товщиною в три метри з типовим нашим. Отже, наші шахти працють на грані. На межі, так би мовити, рентабельності. На практиці це має означати, що одна шахта (в якої метр) ще так-сяк вигідна, а друга, в якої лише півметра - збиткова.

Отака виходить порівняльна фалометрия.

До біса рентабельність, поки що розберемся з технічними термінами.

Що таке, в біса, зумпф? У прямому перекладі з німецької - болото. Яке у шахті болото?

Ага. Це, виявляється, нижній кінець стволу, де штреків нема. Й зливають туди усяке лайно. Тому, мабуть, й болото. І, мабуть, добряче смердить.

Мабуть - це тому, що у шахті я ніколи не був. Й не рвусь, чесно кажучи. Хай там Путін буває.

Вугільний комбайн марки, вагонетки, гідравлічні підпорки. Так, з технікою більщ-менш зрозуміло.

Комбайни працюють на товщині пласту до метру . Якщо менше - працюють шахтарі. Раніше - обушком, зараз - відбійним молотком. Робота важка й небезпечна.

Так, з умовами праці теж усе ясно. Переходимо до економіки.

Взагалі, на мою скромну думку, економіці до науки ще плентатись й плентатись. Вся вона базується на емпіричний якихось коефіцієнтах, а ті - на здоровому глузді. От рахуєш, наприклад, зарплатню слюсареві - й виходить п`ятсот шістдесят одна гривня. А чому? А тому що коефіцієнти підібрані так, щоб вийшло стільки. А чому вони так підібрані? А тому, що середня зарплатня слюсаря - п`ятсот-шістсот гривень.

Кажуть, в одному місті раніше звіряли годинник на ратуші по дзигареві на церкві. А дзиґар, відповідно, по ратуші. Й усе було гаразд, але через деякий час полудень добряче пересунувся ближче до вечора.

Це я просто так, не подумайте. Хай вивчають. Хай розвивають свою науку. Хай фінансування так всяке, гранти отримують. За рахунок тих самих шахтарів, що бунтують.

Ох шахтарі, шахтарі, чого ж вам спокійно не працюється? Зарплатня у вас не п`ятсот-шістсот гривень.

Ось дійшли й до рентабельності.

Шахта ? 4. Розташована вдало. Місцевість рівнинна, дорога асфальтована, мін та дротових загороджень нема... тьху! Я не про те.

Добуває вугілля на двадцять мільйонів гривень на рік. Отримує дотацію сімнадцять мільйонів гривень на рік. Получка затримана на п'ять місяців.

Отакої.

Ану, в чому тут справа?

Ага, ось у чому.

"...порушено кримінальну справу".

Логічно. Чий це документик? Ага, міліцейський.

А далі починається нелогічно.

"На шахті ? 4 несанкціонований мітинг. Виставлено вимоги заплатити получку... а також припинити податковий тиск на керівництво шахти".

Отак. Директор краде в робітників, а вони його захищають. Ну, це нам знайоме. Зганяти людей на мітинги зараз усі вміють. Хоча ні, не зганяти. Це в радянські часи пришлють з якогось райкому рознарядку - виставити стільки-то чоловік - й директор, рипучи зубами, як сільский парубок черевиками, розподіляє - цех такий-то - десять, такий-то п`ятнадцять, а без слюсарів ремонтників та сантехніків завод один день переживе - то їх можна всіх, їм все одно де мітингувати, чи в курильці, чи на вулиці Леніна.

Бувало, що переживав. Бувало й ні.

Кажуть, в Росії й досі так. Після терактів мітинги та демонстрації трудящих. Проти терактів. Стихійні. Тисяч на сто учасників.

У нас не так. У нас і наливають, і гроші платять, й агітують:

- От знімуть директора, або й посадять, поставлять якогось западенця, що в шахті взагалі ніколи не був, і підемо усі на панель!

І поміркуй тут, як того злодіяку прищучити, коли попід вікнами три тисячі шахтарів касками тарабанять.

А чий це меморандум? Ага, есбеушний.

А це чиє?

"...така кореляція показує наявність зв`язків поміж злочинним угрупуванням Цигана з керівництвом шахт номер 4 та 5, яке має на меті, з одного боку...

Що воно за розумник?

Ага, нема вже цього розумника. Дописався. Оце і я допишусь, якщо кинуся в воду головою вперед. Господи, як би цю аналітику з себе зіпхнути? Й на кого?

А ось з міністерства економіки довідка. Рентабельність... збитковість... дотації... Боже, яка нудота. А Латиніна на цьому матеріалі худліт пише. Та такий, що читаєш - і не відірвешся.

Натомість там, де про зброю чи іншу техніку вона таааааке меле... Ця думка мене трохи втішила, і я посміхнувся.

Хоч би торохнуло щось у Росії, нарешті. Може, згадають за мої датчики.

Зима видалася сніжною, й скоро стежка побіля моєї хатки перетворилася на коридор зі стінами майже по пояс. Йдеш - й полами куртки чиргикаєш. Звук такий, ніби метал по землі тягнуть. Та й куртці невперепливки. Й холодно.

Холодно, хай йому чорт!

Та краплина хмизу, що я натягав восени, частково вже спалилася, частково опинилась під снігом - не відкопаєш. Деревини з лісу теж сирі - кинеш таку у вогонь, а вона півгодини шипить та парує, й лише потім починає горіти. Над хатою стовбур пари - наче з лазні.

Зустрівся з сусідкою, покликала чаю попити - трохи зігрівся. Але коли повернувся - вогонь у печі згас. Довелось починати з початку.

А гірше за все - коли раптом лягає на землю відлига, й з неба сіється щось середнє поміж снігом та дрібним-дрібнющим дощем. Холодно й мокро. Коти ходять з бурульками попід черевом. Навіть дим не бажає вискакувати з труби, а пробує сховатись назад, хату.

Причому геть несподівано. Ось тільки-но горіло, горіло... коли раз! Наче димаря хтось заткнув. Й з печі як чудовисько виповзає. Й доводиться зриватися з ліжка, відчиняти настіж двері й махати курткою. Але все одно вранці весь одяг й волосся димом смердять. Аж на роботі хтось запитав;

- Ти що, партизаниш десь? А вакансії є?

Нібито й жартома, але і з натяком - "якщо там платять, то може й мені місце знайдеться?"

Де там. Тут у самого маршрут відточений - від пічки до ліжка. Й не платять. Сам би заплатив, аби газ провели. Але ж серед зими його чомусь не проводять.

Розгрібаючи всякий будівельний мотлох у хаті, натикнувся на відро яблук. Згадав, як збирав їх восени, на самому початку. Згадав, як вони гепали уночі, а я хапав ломика та біг роздивлятись - хто там шурує? що краде?

Цієї осені я й яблук наївся, й цитрусових, й гранатів з хурмою - але чомусь ці зеленуваті ранети видалися мені найсмачнішими. Шкода, що мало.

Минув лютий, трохи потепліло, потім знов гепнув на землю двадцятиградусний холод й усе взялося товстим шаром криги. Я, мабуть, теж.

Кажуть, справжній спец - у будь-якій галузі - з часом виробляє в собі якесь шосте відчуття. Професіональне, так би мовити. Токар починає ловити мікрони без усяких мікрометрів; хірург - апендицит визначає, лише поглянувши на пацієнта; будівельник точно знає, за яку цеглину слід смикнути, щоб будинок увесь завалився. Ще, кажуть, досвідчений слюсар-електрик може на око визначити, чи під струмом дріт, а чи ні, але буває, що помиляється.

Може бути. Вірю.

Бо й той день, точніше, в ту ніч, я прокинувся з відчуттям, ніби щось сталося. Щось - по моїй спеціальності.

Години до п`ятої крутився у ліжку, мерз, потім не витримав, зіскочив, цокотячи зубами, понатягав одяг й помівся на роботу. Першим прийшов. Навіть раніше за прибиральниць.

Й що ви собі думаєте? Вгадав.

Бо воно таки гримнуло!

Все-таки дикі вони якісь люди, ті росіяни. Вибухи потужні, не заховаєш. Отже маскувати їх треба під щось інше. Під знищення складу боєприпасів. Під якусь катастрофу. Під дробління рудного тіла, абощо.

Чорта з два.

Торохнуло о третій годині ранку, і я уявляю, що подумали жителі тих наспунктів, що мали нещастя поблизу розташуватися. Особливо на півдні. На Кавказі, якщо точніше.

І що?

Я поставив на компа якісь старі дельфі, кинув мапу. Нової під руками не опинилося, запхав стару. Ще радянську. Дивно було бачити написи "Українська СРСР". "Азербайджанська...", "Грузинська...", "Свердловськ". Що за Свердловськ? А, Єкатеринбург! Тьху. Не вслідкуєш.

Вибухи, як і раніше, скоїлися по величезній прямій. Від Білого моря до Азербайджану. Шість штук. Координати...

А, чорт, збрехав. Не прямій. Вийшла дуга, й дуга на диво рівненька - наче циркулем провели. Випадковість? Може, може бути.

Ану, перевіримо.

Я вже забув, як буде на дельфійському діалекті "намалювати дугу", довелось лізти в help, розбиратися... розбиратися було ліньки, й замість дуги я намалював коло. Натомість коло вийшло - рівнесеньке... як намальоване. Тьху, чорт. Намальоване й є. Лише більша частина лінії опинилась поза екраном. Ну й біс з нею. Ану, де ж опинився центр кола?

Тю.

На Камчатці.

- Бавишся? - спитав мене шеф. - Розважаєшся? Що, вже написав усю аналітику? Ні. Бачу, що ні! Я тут, розумієте, сиджу та чекаю, а він розважається. Кола на екрані малює. Квадратуру вишукує, хоче математичну якусь премія урвати, не інакше! Буде тобі премія. З тридцяти відсотків - десять. А не візьмешся за розум - і взагалі ніякої премії не буде! Ти чуєш, що я кажу? Вимикай к бісу свої малюнки, займись ділом! Шахтарі на тебе чекають!

Кляті дельфі! Якого біса вимикаєтеся так повільно?!

Кляті шахтарі! А щоб вас усіх позасипало там в ваших шахтах!

По дорозі додому я побачив, як в підземному переході двоє п`яненьких хлопців викрутили руки миршавій бабусі й трусять якесь клоччя у її кошику.

- Ой, людоньки! - плакала вона. - Та за віщо? Та допоможіть!

Людоньки йшли суцільним потоком й на сценку поглядали... ну, можливо, з цікавістю.

Вчора я би, мабуть, так само пройшов. То їхня приватна справа. Не моя.

Сьогодні я був тим дурникам вельми вдячний, бо інакше міг відірватися на котові, і добре якщо сусідський Абрек першим трапиться, бо він давно напросився, а якщо свій? Він-бо не винен.

Хлопці, можливо, теж були не зовсім винні. Може й справді та бабця щось у когось украла, а вони бачили. Принаймні другий встиг кілька разів це викрикнути. Та й стара занадто швидко й моторно десь зникла.

Ну що ж - нехай їм стане від того легше. Може, від почуття правого діла швидше заростають зламані руки. Може, навіть, вибиті зуби регенерують, але то вже навряд чи.

Погано, коли шеф занадто освічений. Коли знає не лише "ліворуч!", "праворуч!" та "кроком руш!", але й про квадратуру кола. Шеф повинен бути дурним - й брати на себе лише загальне керівництво. Повинен вміти розвести бюрократію - журнальчики там усякі, приходу-відходу на роботу, виносу та заносу техніки, підписів під інструкціями про техніку протипожежної чи ще якоїсь безпеки. Оце воно. Оце шеф. Тоді співробітник знає, чого від шефа чекати, подумки обзиває його придурком й працює далі. А так - прийдеш додому, лежиш, мерзнеш, заснути не можеш й думаєш - а чи не накласти на себе руки? Тоді шефові оголосять догану.

Еч, який. Квадратуру кола згадав.

Відчутно повіяло холодом, і я не одразу здогадався, що то відчуття навіяне. Холодом повіяло не з дверей, і навіть не з погаслої пічки. Холодом повіяло з голови.

- Візьмемо, наприклад, скляну кулю, - каже викладач геометрії. - Цебто, куля не обовязково повинна бути з скла. Втім, можна навіть обійтися й без кулі.

Візьміть Дельфі. Покладіть на десктоп якийсь малюнок. Наприклад, мапу колишнього Радянського Союзу. Втім, можна обійтися й без мапи. Поставте шість крапок. Розташованих по дузі. Навкруг кожної крапки понамалювуйте кола - як на мішені, але густіше, густіше! Не шкодуйте операторів циклу, вони нематеріальні, й екрану нічого не буде.

Що побачите на моніторі?

Дівки називають таку тканину муаровою, й шиють спідниці. Мабуть, вважають, що коли ноги не так щоб зовсім не видно, й не так щоб виставлено відверто, то це привабливо.

Фотографи й розробники Adobe Phoptoshopу називають це ефектом "муар".

Моряки, коли стикаються з таким явищем на перетині двох тайфунів, лаються, й кажуть що мертвий зиб небезпечніший за самий шторм.

Ну а фізики люди приземлені, вони обізвали ефект інтерференцією й використовують.

Хвиля на хвилю, коло на коло. Там, де вершечок хвилі потрапив на низ іншої - там спокій. А там, де вершечок накотився на інший - там хвиля стала удвічі вища.

Ось чому тканина переливається у неяскравому світлі, й ноги то видно, то доводиться включати уяву.

Ось чому тьмяна й геть нецікава стара фотокартка раптом вкривається геометрично рівним орнаментом, ледь помітним - а пейзаж на ній рельєфнішає, наче дивишся в стереотрубу.

Ось чому небезпечний той мертвий зиб.

Ось чому амплітуда підземної ударної хвилі біля епіцентру тягне на один, максимум два бали, а склавшись з іншою хвилькою, стає третім, дев`ятим, або двадцять сьомим валом. І не треба сюди всяку сінергетику приплітати, звичайна інтерференція. Сьомий клас радянської школи.

А на Камчатці ходять бородаті хлопці з п`ятилітровими перцовими балончиками на пасках, знімають дані з своїх сейсмографів й плечима поводять - що воно, мовляв, за дивина? не було, не було, не було - а тут бабах! З епіцентром, скажімо, в болоті. Де ніколи не було й ніколи не буде стику двох континентальних плит, джерела магми, природного атомного котла або ще якоїсь мороки. Й чухають потилиці - так, так... далеко ще сейсмології до науки! Учитись, учитись, учитись, як заповідав хоч вже й не великий, але все-таки розумний дядько Ленін.

Щоправда, кажуть, ніби то він ручку розписував.

Але на біса їм та Камчатка?

Я покрутився ще трохи, але настрій покращав, й кіт пересунувся ближче, замуркотів, затремтів, як дизельок аварійного електропостачання й вдалося заснути.

Як на те, ранок видався лагідним, сонячним й теплим, навіть пташка якась вмостилася на вишні якраз під вікном й о шостій почала так цвірінькати, що й всталося легко.

Весна має як переваги, так і недоліки. Переваги-то ясно, які - по-перше, теплішає, й по-друге теплішає, й по-третє - теплішає. Пташки цвірінчать. Квіти вже деякі можна з роботи забрати й вдень надвір виносити - на прогулянку. Будматеріали можна з хатки теж витягати, й тягти до недобудови - щоправда, доведеться ще й від дощу накривати. Але то вже дрібниці.

Що ж до недоліків, то сніг раптом почав перетворюватись на кашу, а каша - на воду, але вже в черевиці. Неприємно. Була в лісі стежка як стежка, а стало болото. Дійдеш до роботи, а з черевиків - пара й відповідні пахощі.

Ну та біс з ним.

Дописав я ту аналітику. Вийшло ніяк. "З одного боку слід остерігатися... з іншого боку слід вжити заходів... бу-бу-бу-бла-бла-бла". Кому воно в біса потрібне? Шеф, мабуть, тицьнув у сейф, не читаючи, та й забув.

Ага, чорта з два. Такий нічого не забуває. Як ті росіяни.

Але на біса їм та Камчатка?

Винесення блоків із хатки теж виявилось подією недвозначною. З одного боку - стало світліше. Значно! Ще тільки перший ряд зверху виніс, а вже ранком можна було ліхтаря не вмикати. А коли витягнув ще чотири ряди - то аж розчулився. Виявляється, можна в вікно дивитися й милуватися краєвидом. Виглядом на іржаву сітку (бо пофарбувати восени, ясна річ, не встиг), на напівзагорнуту канаву для водогону (сказати кому - так не повірять, водогін є, а воду доводиться позичати в сусідів, бо в хату завести не встиг, й довелося консервувати на зиму), і навіть на шматок вулиці (видно ноги, як хтось проходить. А верху не видно, бо вишні поміж собою переплелись, як ліани у джунглях, а підрізати теж рук не вистачило).

Весна, хай йому чорт!

Скучивши за нормальним виглядом із вікна, я позирав у нього першим ділом, коли прокидався. Лише тому капость й помітив.

Щось промайнуло. Навскоси - наче з вулиці уламок цеглини кинули. Чорно-білий.

Надворі було ще холодно, але я вилетів з хати в самих трусах й холоду не відчув.

Посеред стежки якраз спиналось на ноги кошеня. Крихітне. Перелякане. Чорно-біле.

Мабуть, воно перелякалось ще більше, коли я підхопив його, й кинувся далі, до хвіртки.

Вулицею йшли двоє - і оглядалися.

- Ану обидва - до мене!

От з командирським голосом у мене ладу нема. Не бувати мені генералом, не приймати параду на Червоній площі. Слабкуватий у мене голос навіть для дивізії. Хоч тренуй, хоч не тренуй... все одно одержиш... максимум, полковника.

- Чого ради? - один хлопець гукнув це у відповідь, а другий просто знизав плечима. Мовляв - хто ти такий, щоб мною командувати?

Зараз покажу, хто.

З кошеням у руках я кинувся слідом. Перший - гавкучий, виявився й прудкішим. Зупинився аж метрів за двісті. Натомість другого я акуратно так взяв за шию.

Ну, що з цього приводу казали мої вчителі?

"Ситуація - ворог має кількісну перевагу. Загальна рекомендація - розділити сили ворога. Конкретні рекомендації - вивести з ладу частину сил ворога... Переваги... Недоліки..."

Не годиться. Вивести-то легко... й кавкнути, гад, не встигне.

"Взяти заручника. Переваги - сили ворога розпорошуються, а ви отримуєте додатковий захист. Недоліки - вкрай незадоволена реакція оточення, мирного населення, військового трибуналу тощо.".

Воно. Бач, а я ще бурчав, ніби курс геть непотрібний, й викладає його старпер.

- Гей, ти! Бігун! Ану сюди, бо зараз я твоєму товаришеві голову розвалю!

Й замахнувся для вірогідності.

- Ой!!! - вереснув кандидат у заручники. - Ой, Сергію, біжи скоріше сюди, бо він й справді! Ой, скоріш!

Оце помічник! З першої секунди, це ж треба. А то пишуть - Стокгольмський синдром виникає через три доби... через дві добу... Дулю. Одразу виникає, якщо правильно поставити запитання.

Сергій наближався, ясна річ, не так швидко, як перед цим віддалявся. Але наблизився. Метри на три.

Дурень. Врятують його ті три метри.

- Хто кошеня кинув?

- Це не я...

- Це не я...

Майже одночасно. Синхронно, можна сказати. Й погляди один на одного "глип-глип".

- Чия ідея була?

Е, ні, це вже помилка з мого боку. Оговтались.

- Та та не ми! - це Сергій. - Ми й не бачили нічого й не чули, ішли собі, а тут ви!..

- Якщо хочете, ми їх кудись занесемо, але то не ми! - це заручник.

Гоп. А це помилка з його боку.

- Їх - це кого?

- Та кошенят же...

- А скільки їх?

- Та дв...

Дійшло. Замовк, мало язиком не вдавився.

- А звідки ти знаєш, скільки їх, якщо ви їх не бачили?

Сльози. Тьху.

- Ой, та то не ми! Ми не бачили... і не чули... ішли собі... тут якийсь дядько бородатий перед нами ішов, то мабуть він...

О, а от і бородатий дядько з`явився. Це у нас персонаж відомий та популярний. "Хто, - горлає сусід на дітей. - Двері у погріб вивалив? Каталися, га?". "Та то не ми! - горлають у відповідь діти. - Ми зі школи прийшли - там дядько якийсь бородатий лежить, й двері вивалені!"

- Хто мені яму обвалив? - питаю я. Цілий виводок, що я його тільки-но відігнав від майбутнього чи то басейну, чи то ставку, дружно репетує у відповідь:

- То не ми! То якийсь дядько бородатий ішов, ми його бачили, заліз й обвалив!

Тьху. Ну й що кажуть мої вчителі з цього приводу?

"Заручник після закінчення акції обов`язково повинен бути страченим. В інакшому випадку його обовязково будуть допитувати, й витягнуть все - про вашу зброю, спорядження, про інше, навіть про те, як сильно ви можете тиснути правицею, а як - лівицею. Ця інформація потрапить до ворогів. Крім того, слід враховувати можливість того, що заручник покладе все своє життя, щоб помститись".

Ні, не підходить.

- Ідіть геть, брехуни. Вас би отак пожбурити через хвіртку.

Навіть не можна пожбурити. Все-таки на ворожій території жити простіше.

Кошенят й справді виявилося двоє. Друге - сіро-смугасте - підійшло до мене й мазнуло лапкою. Давай, мовляв, їсти.

Ну що я тобі, бідолашному дам? Каву питимеш? Чорний хліб їстимеш? Якби вчора - отримало би сардельку, але вчора я її вже й проковтнув.

Ех, бідолашні...

У сумці кошеняти мовчала, як наче заціпило. Я навіть затурбувався - чи не позадихалися. Відкрив. Обидва писки зацікавлено підвелися вгору. Не задихнулися. Просто скорилися долі. Ну почекайте вже до Святошина, хвилин десять ще їхати.

Доля у вигляді жвавої бабці зідрала з мене десятку - "на молочко", й пообіцяла віддати "хорошим людям".

- Я їх, - сказала. - Одразу розпізнаю. От ви, бачу - хороший!

Боже, рятуй створіння свої, якщо попадуть до такого хорошого. Я зітхнув, й постарався якомога швидше про ті кошенята забути. Совість спробувала щось кавкнути, але не дуже. Бо все що міг - я зробив.

От би й з вибухами так! Але для цього треба хоча б розібратись - що ж-бо їм треба від тої Камчатки?

Сейсморозвідки? Ага. З вибухами за тисячі кілометрів від дослідної зони. Й на біса її маскувати під знищення боєприпасів?

А може, вони на японців націлилися?

Я трохи покрутив мапу, спробував посовати епіцентри вибухів трохи ліворуч-праворуч. Відповідно рухалася й лінія, де муарові візерунки інтерференції були найгустіші. Загнав її на Хокайдо, потім допетрав поглянути знову на епіцентри. Північна точка заїхала у Льодовитий океан, південна, ясна річ, опинилась в Ірані.

Ні, навряд чи вони на це підуть.

А якщо посовати внутрішні вибухи?

Лінія найпотужнішої ударної хвилі ворушилась, але не так легко. Максимум, куди вдалося її відхилити - то це на трохи на північ. Якраз на спірні з японцями території. Ну й на біса? Що їм дасть землетрус силою в один-два-максимум три бали на тому острові? Та островики його й не помітять. Їх там, кажуть, весь час трусить.

Одного разу я теж потрапив під землетрус. Власне кажучи, два - але перший був у дитинстві, коли докотилася хвиля з Румунії. Я був малим й найцікавіше ганебно проспав. А однокласники в школі потім вихвалялися один з поперед одного:

- А у нас люстра хиталася!

- А у нам... у нас з телевізора газета впала! З програмою!

- А у нас... а у нас... а я прокинувся й закричав, от!

Мені похвалитися були нічим, й лише потім виявилось, що у діда в селі стара хатка, обкладена цеглою, дала тріщину. Оце був би фурор! Але дорогі вершки до кави, а каву вже давно випили.

Кажуть, тоді було до чотирьох балів.

Під друге, потужніше, я потрапив уже в зрілому віці... та що там таїти - зовсім недавно. Балів сім. Будинки потріскалися, а павільйончик у горах (мабуть, колись то була зупинка автобуса) роз`їхався опорами в різні боки, як корова на кризі.

Страшно чомусь не було. Абсолютно. Може тому, що відбулося все під відкритим небом, а перед цим ми добряче вмазали по кизиловій.

Міцна, зарррраза! Й похмілля після неї нема.

А місцеві люди до землетрусів звикли ще змалечку. Кажуть, у Шемасі навіть столиця колись була, і хтось колись царював - але якраз землетруси й змусили її переїхати. А шкода, гарні місця.

Один аматор старовини навіть музей влаштував. Посуд, старезні лахи, якісь інструменти. Навіть меч старовинний є - але треба дуже напружувати увагу, щоб у кривій бронзовій смужці впізнати зброю.

Вельми повчальне видовище. Добре, що ми не маємо звичаю ховати людей з автоматами. Хоча... Кажуть, у середині дев`яностих, коли мобіла коштувала як автомобіль, циганських баронів ховали з мобілами. Свіжозарядженими.

Нехай. Їхня справа. Цікаво, чи хоч один звідти хоч раз подзвонив?

- Все кола малюєш? Все граєшся? Ні, хлопче, ти вже догрався. До неповного службового. Зайдеш через годину до кадровика, розпишешся... Архімед!

Отак.

Я не одразу зрозумів, до чого тут Архімед, потім зітхнув, прикинув, як буду викручуватись без премії, й, оскільки день все одно вже зіпсовано, почав мучити кола далі.

Мабуть, коли шеф зайшов і я смикнувся, то ненавмисне переключив щось у властивостях мапи, бо вона перекинулася. Тепер Владивосток був зліва, а Київ - праворуч. Приблизно на місці Біробіджану. Смішно. Не було б неповного службового - було б ще смішніше.

А от кола не перекинулись. А чого б їм перекидатись, це ж зовсім інший об`єкт, і його я не зачепив.

Смужка муару тяглася повз цяточку з написом "афУ", повз "арамаС", повз "нишымаК".

Й кінчалася десь біля крапки з позначкою "еьжоропаЗ".

В голові стало порожньо, як у стволі після пострілу. Й так само джмелі гули. Й так само клубочився чи то туман, а чи дим, й десь далеко-далеко попередо світилося.

Колись у комплект MS Word'a входив набір малюночків. Ну, ви бачили мабуть - смішні чоловічки, всяка оргтехніка, природа, тварини. Динозавр точно був.

І була лампочка з промінчиками пообіч. Називалась - "ідея".

Дурні вони, ті художники з майкрософту. Хіба то ідея. Ідея - це коли скрізь темно, а казна-де попереду щось таки світиться.

От як зараз.

Я перекинув мапу назад й посунув епіцентри внутрішніх вибухів праворуч. Добряче посунув, аж за Урал. Муарова смужка зправа розійшлась, розфокусувалась... натомість західна, на яку я й уваги тоді не звернув, згустилася...

І лягла якраз посеред України.

Я ще трохи посовав кола. Смужка слухняно ковзала вгору, вниз, фокусувалася хоч на Львові, хоч на Луганську - це у меридіональному напрямку; й так само легко стрибала від Одеси аж до Чорнобиля.

Отак. Не варто тікати від снайпера. Користі жодної, лише помреш сильно втомленим.

Особливо коли снайпер має можливість заіграшки накривати все територію для маневру.

А відстань? Відстань же тут коротша, може до нас докотиться й не два бали, а усі вісім?

А чи знаєте ви, що таке вісім балів? О, ви не знаєте, що таке вісім балів!

Це приблизно як атомна бомба над центром міста, тільки ще гірше.

Всі споруди вище трьох поверхів - впадуть. Багато залишилось в Києві двоповерхових будинків?

Всі споруди на бутовому або цегляному фундаменті теж впадуть. Навіть ті, які двоповерхові. А який дурень будував двоповерхові будинки на моноліті?

Всі новомодні свічки, оті, що складаються з бетонного скелету, а поміж ребрами замощені цеглою - теж впадуть. І хай архітектори не брешуть, не витримають вони вісім балів. Максимум - чотири, п`ять... ну, може шість. І то, лише якщо коливання будуть вертикальні, а не повздовжні.

Там, де метро викладене чавунними тюбінгами, може нічого й не станеться. Точніше, не сталося б. Якби над тунелями не було кількох річок, дбайливо присипаних піском або забраних у бетон. Гадаєте, річку так просто знищити? Ага.

Всі бажаючі можуть вийти на зупинці "Кловська" й трохи пройтись, а потім поглянути на те місце, де підземна річка Клов впадає у майже підземну річку Либідь.

Так от. У місці впадання бетон побито й потріскано. Тому що час від часу річка бунтує й весь мотлох, що невідомим чином опиняється в ній, починає випльовувати.

Ви ніколи не бачили, як летить у повітрі здоровенна колода? О, верхи на скаженій ріці вона летить іще краще!

Серед мотлоху багато цегли, каміння, уламків бетону, сміття, кісток. Інколи трапляються трупи. Інколи - свіжі. Щойно утоплені.

Отже, в метро ми отримаємо водогін. Із таким самим вмістом.

Дніпро вискочить з берегів. Правий берег ще так-сяк, а лівому буде грець. Приблизно аж до Харківського мікрорайону.

А снайпери трохи промажуть, і вдарять північніше, та винесуть Київську греблю - то й до Борисполя. На дахах врятуватись не вийде - див. вище.

Ну вище - біс з ним, а от нижче починається ще цікавіше. Черкаське море дрібне, та й скільки там тих Черкас, а от Кременчуцьке море - то таки море. Глибина до ...., ширина - ...., загальний обсяг...

Я поліз у довідник.

Ого! Майже - дев'ять кубокілометрів води.

Якщо в греблі утвориться тріщина, то за кілька хвилин вона перетвориться на рану, з якої хлистатиме... ні, не кров, але тим, хто живуть нижче за течією, буде однаково.

Наприклад, до хорошого міста Кременчука хвиля дійде за тридцять сім хвилин, а висотою вона буде приблизно вісім метрів. Тиснутиме вона з силою півкіло на квадратний сантиметр. Для порівняння: при величині ударної хвилі 0,3кг/см.кв. (при будь-яких вибухах) - це зона так званого суцільного руйнування. Отже, вода змете всі будинки, розташовані неподалік від річища Дніпра, заллє 70 населених пунктів та територію загальною площею 1200 км.кв. або 13510 гектарів. Вода буде скаламучена, засмічена та брудна, й стоятиме біля двох тижнів.

Місто буде знищене протягом кількох хвилин.

Вода підніметься на шість метрів, й стоятиме, поступово спадаючи, не менше двох тижнів.

Мосту, який стирчить там з сорок дев`ятого року, не стане. Не виключено, що знайдуть його десь аж у Запоріжжі.

Про кількість загиблих я не скажу, бо довідник ще й досі вважається ДСК, але зазначу, що цифра занижена. Бо довідник радянський, а в Союзі були й амфібії, й солдати, яких можна одягти в ОЗК й змусити складати трупи у ями й заливати вапном.

А в нас...

Я не певен, що знайдеться навіть вапно.

Отже, епідемії не уникнути.

До речі, якщо знесе Київську греблю, то Кременчуцька зітхне, але напір витримає. Якщо зірве Кременчуцьку - то зітхнуть усі греблі, аж до Каховської. Й ляжуть.

Хто там казав про Чорнобиль? Який ще Чорнобиль? А, це там де загинуло двоє й кілька тисяч потім хворіло? А, й землі клапоть виведено з оберту?

Не смішіть!

Коли пів-країни опиниться під водою, то якийсь там Чорнобиль згадуватиметься, як подряпина на мізинці.

Ось що таке вісім балів.

Я гарячково заторохтів по клавіатурі... й зітхнув. Полегшено. Восьми балів не буде. І навіть шести не буде. Буде один, може, два, максимум два з половиною. Ну біс з ним, хай навіть три. Майже те саме, що й на Камчатці. Тріііііішечки більше.

Ну й на біса їм це?

До речі, в ви знаєте, що таке два бали? О, ви знаєте. Це я вам точно кажу.

Це коли поруч з будинком проїхав трамвай або тяжка вантажівка, й у буфеті дзенькнуло скло, ледь помітно гойднулася люстра, а якщо у когось зберігся радянський телевізор на радянських же павучачих ніжках - то можливо, він трішечки так підстрибнув.

Любили вони стрибати. Може, тому їх вже й не залишилось.

Ні, людині ще далеко до того, щоб називатися "царем природи". Максимум - сміттярем або прибиральником. Ну, може ще слюсарем-сантехніком.

Але й на біса їм це?

З цією похмурою думкою я рушив додому, дорогою купив пляшку джин-тоніку, та, як висловлюється з цього приводу люба дружинонька - знову напився, як кнур.

Хто мені скаже - хіба кнури напиваються?

Неждано, несподівано, й непотрібно ляснуло два дні дощів, й робота моя зупинилась. Класти блоки було неможливо - дощ вимивав розчин швидше, ніж я встигав накривати шви. Весь заміс довелось використати на побудову цегляних стовпчиків для підлоги, та й то довелось маневрувати - ставити тимчасові дашки з фанери та руберойду. Спробував копати рівчак для підземного кабелю - виявилось, що під дощем земля осипається також швидше, аніж я її з рівчака викидаю.

Тьху!

У таких випадках мудрі предки сиділи вдома, й били байдики. Класі у третьому я був сильно здивований, взнавши, що "байдики" - це не жаргонне позначення лінощів, а цілком реальні дерев`яні деталі. Бильця з них роблять, та всякі дерев`яні підпорки. Балясини наприклад.

Дружині теж забажалося зробити на другому поверсі балкончик з балясинами, але, звісно, не дерев`яними. Тож довелось бити байдики у переносному сенсі.

Накриваючи свіжий шов, я впустив з даху цеглину, й вона ляснула просто в багнюку. Добризнуло на півтори поверхи вгору - якраз по морді. Багнюка була холодна й смерділа котячим лайном.

Дощ припинився так само несподівано, як і почався, й на ранок земля вже була майже суха.

Багнюка, що в неї гепнулась цегла, застигла химерними візерунками. Над загальним рівнем землі вони здіймалися сантиметрів на десять.

Може вони в море надумали скерувати ударну хвилю? Цунамі викликати?

Ледь привітавшись з колегами, я напросився в гості до знайомого підполковника. Кава у нього була така собі, натомість всю стіну займала велика мапа. Ідеологічно правильна. Замість масштабу було виписано "Мірило", а шматки землі до Курска і трохи далі було заштриховано: "Етнічно українські території".

Правильна мапа!

Крім усього іншого й тим, що показувала й сусідні держави.

Довго шукати не довелось.

Перше, що впало у очі - це довгий трикутник Азовського моря. Як лійка. Або як дозвукове сопло. Не "лаваль", як в ракети, а як в літака - щоб звужувалось. Тоді потік газів, якому нікуди дітись, збільшує швидкість. У камері згоряння - нуль, а на вихоті - двісті, а мо, навіть і триста на секунду.

Але ж-бо, хвилинку. Азовське море - калюжа, та ще й внутрішня. Не так-то просто затягти туди бомбу.

А що у нас перед Керченським проливом?

Ще одна вирва, ось що.

Тобто, якщо підірвати бомбочку кілометрів на десять південніше Керчі, вийде щось на кшталт тандемного кумулятивного заряду. До Ростова добіжить, й Новочеркаську дістанеться...

Ану, ану...

При десяти кілотонах - два метри.

При двадцяти - два з половиною.

При мегатоні...

При мегатоні та більше Ростов буде знищено повністю. Хвилю не зупинить не те що якийсь мол, а навіть невеличкий гірський хребет. Знесе к бісовій мамі!

Але цікаво, що на самому початку хвилька буде маленька, й навіть зовсім незначна дамба її зруйнує.

Ви знаєте, як буває, коли вирішуєш довгу й складну задачу, і раптом натикаєшся на підказку? Якщо й не знали, то тепер знаєте.

Що, й досі не здогадались?

Ану, згадайте, що таке велике, скандальне й не дуже на перший погляд потрібне розпочали будувати наші російські друзі восени 2003 року? Га?

Тієї осені я також був у відрядженні, й новини отримував рідко. Тож і про Тузлу взнав лише тоді, коли кляту дамбу вже наполовину підвели до нашого острівця й весь світ уже ставки робив: ану, втруться наші, чи почнуть все-таки якось скандалить?

Не втерлись. Уже непогано.

Запам`ятався з тої пори патетичний такий репортаж по російському телебаченню. Журналіст з нахабною та брехливою пикою довго правив за біди, які чекають на жителів узбережжя, якщо дамби не буде. Довго й зворушливо розповідав про ініціативи місцевих жителів, що самі зібрались на мітинг під лозунгом "Дайош дамбу!". Видушував сльозу, показуючи школярів, які випустили над будівлею голубів - на знак мирних намірів й сподівань. А завершив репортаж ефектною фразою:

- И словно в ответ на взлет наших голубей, начал работу украинский земснаряд, разрушающий дамбу. Очень символично!

Ще б пак. Цікаво, а де діточки голубів взяли? Теж з собою приперли, чи їх централізовано роздавали?

Поки кацапенят зганяли на мітинги, а наших - навпаки, розганяли, серйозні люди (теж, звісно, наші) літрами цмулили каву й ламали голови. На біса? - питали вони один в одного. - Якого чорта вони це затіяли? Що воно - провокація, перевірка нашої реакції, казус беллі?

А воно - он що! Захист, на випадок, якщо я не один такий розумний.

Які вони все-таки молодці! Це я про росіян. Отак, по команді - знялися з місця, й поперли виконувати дурну, незрозумілу, важку й дорогущу роботу! Лише тому, що зверху команда прийшла!

Молодці.

Саме тим вони й небезпечні.

Попутні відкриття, звісно, радують й навіть бадьорості додають, але до основної мети майже не наближають. Так, я знаю тепер, що росіяни вивчили геологію Азовського моря й напевне вжили заходів для того, щоб відбити охоту вивчати її ще комусь. І навіть спробували вжити заходів на випадок, якщо хтось усе-таки аналогічним чином вже мислить. Це я про Тузлу.

Ну то й що?

До моєї проблеми це так само напевне не має відношення. Ніякого.

Що у нас далі?

Далі сталась нарада, на якій мене було вздрючено, порівняно з німцями, які начебто поза інструкцією кроку не ступлять, змішано з лайном, позбавлено премії (хай він, гад, собі в дупу засуне ту премію! не так збитку, як образи!) й посаджено за ще одну аналітичну записку.

Знову ж таки по шахтарям.

А повиздихали б вони!

Я сам собі заткнув рота й вкотре пожалкував, що моя знайома психоаналітичка зараз в Криму. Цікаво, що воно значить, коли замість конкретного винуватця образи, я починаю лаяти когось іншого, того, хто заздалегідь не зможе відповісти, а може навіть про мою лайку не взнає.

Чи це вже хвороба, чи все ще легке відхилення?

Якийсь розумник на дошці оголошень, що висить біля входу, почепив гарного папірця з гарним текстом.

"Швидка психологічна допомога!

Відомча полікліника відкриває кабінет...

бла-бла-бла... Запрошуємо усих, кому... бла-бла-бла."

Питання. Яка нормальна людина, знаючи, чи від висновку "психа" під час диспансеризації залежить, працюватиме вона далі, чи ні, піде й скаже:

- Так, мені було б непогано отримати швидку психологічну допомогу!

Хіба що такий самий псих, лише без лапок.

Паскуди. Так само, як із своєю флюоро... тьху!.. графією. Самі собі роботу створюють, щоб не розігнали, а ми ліземо під рентген.

Воно нам треба?

Шахтарів он перевіряйте, позасипало б їх...

Мабуть, на моєму обличчя щось різко змінилося, бо шеф аж затнувся й дуже пильно на мене поглянув. Довго дивився, з хвилину.

- Ладно, - сказав по тривалій паузі. - Не помиляється той, хто нічого не робить. А ти в нас людина роботяща... а якщо щось неясно буде - заходь, і питай. Ну, вперед, до роботи.

Я знаю, чому це він так різко змінив тональність.

Тому що у одній моїй знайомій області після такої самої наради, такий самий дядько як я схопився за серце й врізав дуба. Просто в конторі. Й тамтешнього шефа тоді зняли.

А з півроку тому у одного з наших кров горлом пішла. Скінчилося добре, але деякий час по тому панове начальники (чорти б більшість із них мордували!), посміхалися, як продавці гербалайфу з усіх сил намагалися здаватися ввічливими. Виходило, правда, не дуже.

Я ледь дочекався кінця наради й кинувся до кабінету.

- О, побіг! - прокоментував хтось. - Загорілись гімна...

Іншого разу я б, щонайменше, віддячив би чимось.

Але не зараз.

Так... Мапи, мапи, мапи...

Донець. Є. Луганськ. Є. Шахти. Ось. Старі - жовті. Нові. Червоні. Глибини. А, чортів олівець! До біса олівці, де моя ручка?

На ручці ще виднівся напис - "terorismculug ve narkotiklar...".

Ага, бували колись і такі наради...

До біса терористів та наркодилерів, разом узятих! Якщо раптом я правильно зрозумів наміри одного великого терориста, то певний час нам буде не до дилетантів, а наркотики самим знадобляться. Особливо всякі амфетаміни.

А що буде, коли землетрус... крихітний такий землетрус... у три, або навіть два бали, вдарить по шахті?

Порода у штреках перебуває під тиском. Один великий шахтолог, чи як воно правильно називається, вивів формулу так званого "склепіння природної рівноваги". За його висновками, склепіння треба робити такої певної висоти, для кожної породи своєї, й тоді воно не осиплеться.

Ех, вчені, вчені! Борсаєтесь кожен у своєму павутинні, а вам би досвід сусіда! ....ову, наприклад, опірмат було б непогано повчити.

Ну та біс з ним. Суті проблеми це не міняє.

Якщо по склепінню торохнути, то несуттєво, чи розраховане воно за формулою природної рівноваги, а чи за епюром розподіленого навантаження. Результат буде однаковий.

Обвалиться.

Три сотні шахт. У кожній одночасно... ні, так не порахуєш. Зайдемо з іншого боку - за один раз на славнозвісній нашій шахті імені Засядьмо гине від десяти до півсотні шахтарів. Отже, на, скажімо, поточний момент під загрозою - тисячі три-пять шахтарів.

Ні, не шахтарів.

Потенційних трупів.

Ну й на біса їм це?

Як це - на біса!

По-перше, трупами вони стануть не одразу, й не всі. Статистика показує, що приблизно у дев`яноста відсотках завалених шахтарів викопують. Приблизно у тридцяти відсотках - живими.

Це, звісно, якщо копати починають одразу, та з кількох напрямків, та великими силами, та непоганою технікою.

Як наприклад, тоді, коли в Криму обвалилися береги й позасипало туристів. Відважні російські морські піхотинці перші прибули на місце події й почали рятувальні роботи.

Населення реагувало позитивно та вдячно.

У нашому випадку замість морської піхоти прибуде, мабуть, кілька дивізій піхоти звичайної. Й Донеччина, а також Луганщина, а також Одещина, а також Миколаєвщина, а також, можливо, Запоріжжя, а також, можливо, Кіровоградщина, а також, можливо, навіть Полтавщина, а також, цілком можливо, що й Сумщина, а також, може бути, ще й Київщина, а може навіть Вінничина будуть за це лише вдячні. Ну а кляті западенці з Львівської та Івано-Франківської областей залишаться у меншості.

Що це мені нагадує?

Вибори, ось що.

Лише лінія проросійської орієнтації сильно посунеться на захід.

А якщо раптом не посунеться?

А якщо не посунеться, то кілька російських дивізій, хоч і прибудуть з гуманітарною міссією, але захоплять з собою кількасот танків (які ж рятувальні роботи без важкою техніки?), бронетранспортерів (а на чому ж їхати, не на вантажівках же?), вертольотів (ну... згодяться для чогось, наприклад, для перевезення поранених в госпіталі) й автоматів (не залишати ж!).

І тоді пани губернатори вилізуть на трибуну й скажуть:

- Ми тут подумали... Ідея федеративного устрою України не нова... Її навіть колись Чорновіл-старший висловлював, а молодший то однозначно підтримає... Й оскільки політичних репресій вже можна не остерігатись... то чи не припинити нам усі платежі в бюджет, га?

А якщо хтось при тому одразу ж припинить дотації з того самого бюджету, то вилізе ще одне падло, й скаже:

- Враховуючи ворожі дії центральної влади... політичний тиск... та репресії... та примусову українізацію... та економічну блокаду... та обіцянки нашої братньої, по справжньому братньої країни...

Й гасла на вулицях з`являться. Миттю. На кшалт:

"С нами Бог и Россия!"

А що. Досвід у них уже є.

Від такої перспективи я і собі відчув, що інфаркту не дотягує зовсім трохи.

Але чесно написав рапорт, зареєстрував в канцелярії, поставив у чергу на розгляд у шефа й подався додому.

А мобілу зарядити забув, й заряджалку також забув, й навіть дорогою кілька разів набирав 7722 й слухав, як роботеска приємним голосом агітує на якісь легкі тарифи...

От на тарифах моя старенька мобіла й здохла.

Біля самої домівки я розвернувся, й несподівано для самого себе рушив до сусідки.

Шукайте тепер!

Успіхів вам у нелегкій, але важливій для всієї країни справі!

Почали, звісно, з кави.

Кава була поганенька, з пакетику. Чи то підроблена нескафе, чи то непідроблена галка. Цукру я завжди беру одну ложечку, а жінка щедро сипонуло аж три. Дістала з холодильника масло, а воно взялося кригою, як слина на морозі, й не те що мазатись не хотіло - а мало ніж не зламало. При спробі не відрізати шматочок - а хоча б настругати.

Старші діти то билися - й тоді бігали до нас клепати один на одного; то мирилася - й вже разом, один з поперед одного сповіщали нас про цю радісну новину; старша донька крутилася поруч й раз-по-раз або розливала чай, або починала топити у чашці печиво; молодша то пхинькала, то верещала на повен голос.

Час від часу Іра починала горлати на всіх - але діти мали явно потужніші гучномовці.

Чоловік подався в відрядження - чи то в Харків, чи то в Одесу. Третій раз вже не тиждень. Іра негайно його розкритикувала. Я погодився - але подумки сказав сам собі, що я його розумію, й взагалі на його місці забіг би десь, як собака від лихого господаря.

Тому що я не люблю галасу, гармидеру та дітей.

Діти - вони як миші. Вони скрізь нишпорять, тупотять, пищать, неприємно пахнуть, лишають слід з посліду та зіпсованих або геть перемазаних чимось речей.

Й не лише тому.

Тому що, коли в людини народжується мале, світ для неї перекидається.

Діти - вони як наркотик. Нормальну людина вони позбавляють розуму й будь-яких мрій. Двоє моїх знайомих дівчат, з якими замолоду можна було поговорити про літературу, мистецтво, природу та почуття - зараз торочать лише про те, які у них діти хороші.

"Ох ти ж моя солоденька!" - якось видала одна з них, цілуючи свою дочку в гузно.

Мій хороший знайомий... колись він був розумнішим за мене, малював чудові пейзажі, писав програми такі, що викладачка за голову хапалась й ставила п`ятірки одразу, як тільки він залікову книжку виймав - зараз страшенно пишається шестирічним сином й з будь-якої теми з`їжджає на нього:

- Ага, до речі про комп`ютери! Мій синок вчора сам пароль встановив!

Одна моя знайома повія ("ха, не було такого збочення, якого б я вже не спробувала!"), тепер пише: "Ні, я б може й рада згадати молодість, але, розумієш, моєму старшому вже чотирнадцять, скоро до інституту вступати, і мені зараз не до веселощів. І не до мемуарів."

Моя мати, зустрівшись з колишньою однокласницею, хвалиться мною (хоча чим тут хвалитись?..), а однокласниця, шипучи від заздрості, відповідає:

- Ну звісно, треба своїх дітей правильно подавати!..

Тобто мене - подавати. Вихвалятися мною. А може, мене ще за гроші показувати? Кажуть, у Київському зоопарку клітка звільнилася.

Дяченки в "Армагеддомі" теж розписалися на цю тему. Там у них мати влазить в корупцію та гидотні, підлі та незаконні афери, чхає на величезну, цікаву й дуже небезпечну для всього людства проблему - заради того, щоб дати синові шанс цією проблеми уникнути.

Хотіли, мабуть, написати оду батьківським інстинктам - а вийшов памфлет.

- ...ти чуєш, що я кажу?

- Так, звичайно!

Довелось негайно відмотувати розмову назад. Ага, це знову про батюшків, про екстрасенсів, про забитого чоловіка в дворі та його негативний вплив на всіх, хто до цього дворища має відношення.

- Так-так, і що?

- Ну от, вона також підтвердила, й каже, що поки його не буде викопано та поховано по-православному, то не буде спокою ні мені, ні дітям моїм, ну мені то ще ладно, а дітям же, діточкам як бути, то я гадаю, що мабуть доведеться таки продавати...

- А викопати?

- Що?

Я вже й сам не радий був, що перебив, але раз вже почав...

- А викопати, кажу? Й поховати по-православному?

- Так хіба ж усе дворище перекопаєш...

Й хто мене за язик тягне сьогодні?

- А навіщо все дворище. Треба з рамкою та штирем походити, і якщо воно справді є, то рамка покаже, а штир остаточно переконає - воно, не воно.

- А як це?

- А от дай дві алюмінієві дротинки...

За право принести дріт старші знову вчинили бійку. В результаті дротини довелося рівняти руками, на вису, й вийшло не дуже рівно. Ну та нехай.

Вийшло щось на зразок літер "Г", тільки кривих, як наче першокласник писав. Довга перекладина - з півметра. Це індикатор. Коротка - з долоню. Це щоб тримати.

- Ось дивись. Беремо у руки. Ставимо паралельно. Підходимо до металу - сходяться. Підходимо до води - розходяться. Це реакції стандартні, їх можна використовувати для калібровки. А от на людину, на труп, на вибухівку, на порожнечу в землі - тут у кожного індивідуально. Я, правда, свої знаю...

Але ж ви не чекаєте, що я зараз почну оповідати, де та за яких обставин я калібрувався на трупи та вибухівку?

Дворику порівняно з тими місцями було зовсім нічого. За п`ять хвилин я знайшов під землею металеву трубу...

- Каналізація! - загорлали обидва хлопці, потім один другому дав по пиці, щоб не перебивав, а другий не встиг, й побіг мститися - розкидати по підлозі братові речі.

За десять хвилин виявив порожнечу.

- Ага, - сказала сусідка. - Це тут був старий погріб, але чоловік його два роки тому завалив. Мабуть, погано, завалив.

За п`ятнадцять - водяну жилу... тільки якусь неправильну. Ага!

- Так, то з Оксаниного двору з літнього душу тече. Я все чоловікові кажу - піди, скажи, щоб прибрала, а він все не йде та не йде, а як піде, то через годину приходжу - а вони разом горілку п`ють!

За двадцять хвилин я вже приблизно знав, де у землі валяється штук десять консервних бляшанок.

Й, нарешті, за півгодини вже руками гнув шестиміліметровий пруток - гака робив.

Тому що якраз під парканом, подалі від вулиці, від сусідського двору, від стороннього ока лівий стержень у мене залишавсь нерухомим, а правий відхилявся ліворуч, на тридцять градусів.

Що відповідало глибині приблизно вісімдесят сантиметрів.

- Навряд чи там труп, - я й сам не знав, кого з нас цим заспокоював. - Хто на такій глибині труп ховатиме? Може собаку закопали, абощо.

Собака тут був. І перед ним був. Попередній хазяїн продав його разом із хатою, й той два дні на нових господарів гавкав, а ще два тижні - гарчав. Але їжу при тому брав.

На будці й досі красувалося його ім`я - "Топік". Назву нового собаки - "Рекс" - діти намалювали, але фарба обсипалася.

- Ну, якщо й собаку, то мабуть, не Топіка... - міркувала вголос сусідка. - Того чоловік десь у лісі покинув. Може, перед Топіком ще хтось був...

Може. Все може бути. Й штир, наприклад, може натикнутись на камінь, коріння, дошку, пластмасу. Як, зараз, наприклад. Кажуть, чорні археологи використовують спеціальні гаки - й тоді, зачепивши й витягнувши, наприклад, цебто - можна зробити висновок, чи варто копати.

Але тут, мабуть, потрібна чимала практика. А тут спробуй, по стуку розберись - об дерево воно гупає, чи об кістку? Поруч не гупає. За десять сантиметрів лівіше - гупає. Далі - не гупає, гупає, не гупає, гупає...

У будь-якому випадку, вісімдесят сантиметрів - це не глибина.

Це - тьху!

Одне погано - місяць весь час у хмарах, зорі не світять, а з вікна лампочка б`є просто у вічі, й заважає більше, аніж може допомогти.

Ну й чорт з ним. Вісімдесят сантиметрів можна й навпомацки.

- В мене ось свічка є, - затупотіла по краю ями сусідка. - Вона свячена, хотіла в церкві поставити, ну та вже ладно.

Тепер смерділо не лише вогким грунтом, а ще й ладаном. Серед ночі. В глухому куті. Майже без світла. У ямі. Із свяченою свічкою.

Ну хоч фільм про вампірів знімай!

Земля була мішана - отже, колись тут і справді копали. А потім зсипали грунт просто так, вперемішку. Хоча чорнозему тут мало, сантиметрів із двадцять, і я, наприклад, коли рив траншеї під воду та газ, намагався сипати пісок до піску. А чорне - до чорного.

Або поспішали, або той, хто копав, господарем був нікчемним.

На шестидесяти сантиметрах я попросив щось схоже на саперну лопатку. За мить поруч валялося дві дитячих набори для бабрання у піску, кельма й залізний совок для сміття.

Совок підійшов. Магнітної міни тут можна було не остерігатись.

Археологи справжні далі працюють щіточками. Археологи чорні обкопують тіло з боків, щоб земля осипалась. Сапери - хто як. Один розумник здував пісок із підривача, а здалеку видавалось, що він ту міну цілує. А з фугасами, казали на нього - трахається.

Кажуть, дотрахався.

Я попросив якусь щітку - й негайно отримав віника.

Чудово. Ще вчора був аналітиком, й торохтів по клавіатурі. Сьогодні вже бабраюсь з віником та совком, а завтра...

А завтра дуже сильно залежить від того, хто першим відкриє мій сьогоднішній рапорт. Може статися й так, що віник з совком - це ще буде вельми, вельми сприятливим варіантом.

Свічка вихоплювала з землі рівні смужки. Закруглені.

Наче колосник із печі - але з дуже тоненькими стерженьками.

Тіні від них коливалися, й самі здавалися чимось матеріальним, ще й ворухливим.

Я мимохіть завважив, як молодший з братів сховався за старшого, а старший нібито випадково притиснувся до матусі.

Віник змів одразу велику грудку землі. Грудка була півкруглої форми.

Іра схопила дітей й притисла до себе. За інших обставин, я певен, обидва б протестували. Особливо менший. У нього вже тричі був струс мозку, та ще й при родах чи то щипцями маківку придавили, чи що... навіть доторкатися до голови не дає.

Кажуть, у немовлят череп ще не сформований, не твердий. Нібито з хрящиків. Щоб можна було просунутись крізь вузький вихід. Нібито кісточок там спочатку нема, а потім вони ростуть та твердішають.

Ще трохи попрацювавши віником, я остаточно звільнив знахідку від піску.

Скелетик.

Крихітний.

Півметра, не більше.

Від голівки лишилися самі щелепи - ясна річ, що беззубі.

Значить, про ті хрящі - правда.

Хребет... не хребет, а хребетик. Ніби від великого коропа.

Так самі, схожі на риб`ячі, тонюсінькі ребра.

На диво добре збереглися чомусь кісточки рук та ніг.

Зовсім, як людські.

Лише маленькі.

Першим заверещав, заплакав чомусь не молодший брат, а більш старший - але молодший його негайно підтримав.

Яка все-таки страшна штука - отой батьківський інстинкт. Цей кістячок ніколи не був моєю дитиною, я ніколи не знав ту дівку, що його народила... та що там казати! Я трупи сотнями бачив, а скелети - десятками!

Але чомусь саме цей нікчемний, не потрібний нікому крихітний скелетик збурив у мені такий вихор люті, що якби трапилась зараз під руки та шльондра, що колись народила його, придушила та закопала - то я б її розірвав!

Ось чому я не люблю дітей.

Суботу з неділею я провів пречудово - з`їздив до коханки, до батьків, влаштував собі прогулянку на човні дніпровськими плавнями... коротше кажучи, додому не потикався.

Трохи втомився, натомість надихався свіжим повітрям.

Й, мабуть, тому в понеділок уранці мав вигляд квітучий, а настрій - чудовий. Привітався з постовим на вході - той аж здивувався. Зіткнувся в коридорі з Сергієм Миколайовичем. Він хотів-був за звичкою відвернути пику, але зупинився, простягнув руку й поцікавився справами. Той, мабуть, він сильного подиву, руку потис, але про справи розповідати не став.

Сказав комплімент Олені з сусіднього кабінету. Пригадую, що бовкнув щось з приводу пікантного розрізу на сукні - дуже личить.

Дівчина була приємно, але сильно, сильно здивована.

Привітався з Тамарою Іванівною й похвалив її колекцію фіалок. Сказав, що хочу крадькома стебелець відщипнути, на що вона замахала руками й сказала, що сьогодні ж сама вибере найкращого.

Вже на вході у кабінет зіткнувся ніс-в-ніс з Ларисою-секретаркою, і вже рота відкрив, щоб похвалити новий колір волосся - але вона мене випередила.

- Чуєш, тебе шеф дуже сильно шукає!

- Угу.

Я кивнув.

- Це з приводу того рапорту.

- Угу.

Я кивнув ще раз.

- Щось ти там не те написав...

Наскільки я міг зрозуміти, Лариса мені симпатизувала - звісно, в межах пристойності. Й, мабуть, "щось не те" - це був делікатний натяк. Бо зазвичай дулю з маком хтось би когось про щось попередив.

Контора така.

- Угу.

Я кивнув втретє, й виявилось, що востаннє.

Втім, Лариса примудрилася ще й демонстративно зітхнути.

Молодець.

Формально вона ні про що мене не попередила.

Я розвернувся, й, мабуть, геть несподівано для неї підморгнув.

Дівчина сонячно посміхнулась та зникла. Мабуть, заспокоїв.

Хто б оце і мене так...

- Прийшов? - телефон задзижчав, ще коли я знімав чохол із комп`ютера. А цікавився, чи прийшов, звісно шеф. Ясна річ. А хто ж ще.

- Прийшов, - бадьоро відповів я.

- Ну заходь.

- Іду.

Я ввімкнув компа - хай поки що завантажується, а сам подався на другий поверх. Йшов і думав. Серед усього іншого промайнуло й таке:

"А даремно, я мабуть, компа вмикав..."

Може й даремно.

Може й справді не доведеться вже повертатися до кабінету.

Може й взагалі більше ніколи нікуди не доведеться вже повертатися.

Я постукав. Зайшов в кабінет. Сів.

Шеф дивився на мене, як чапля на жабу, й мовчав. Я, звісно, теж не розтуляв рота.

- Написав?

- Так точно.

- Зареєстрував?

- Аякже.

- Номер поставив?

- Звичайно.

Він знову замовк.

Взагалі-то мовчки роздивлятись підлеглого - не його стиль. То, між нами кажучи, взагалі не стиль. Перші десять секунд підлеглий й справді нервується, згадує, що він зробив не так, потім заспокоюється й приходить до висновку - "вздрючать".

А коли все заздалегідь відомо - воно спокійніше, чи не так?

У моєму випадку було взагалі не так.

Я із самого початку зробив все не так.

Знаєте, чому? Бо ненавиджу бюрократів.

Кажуть, в Америці та Канаді, феміністки вважають нормальним подавати на чоловіків в суд за те що вони на них а) дивляться - бо цим вони показують, що сприймають жінок як об'єкт сексуального інтересу, б) не дивляться - бо цим показують, що не сприймають жінок як об'єкт сексуального інтересу. Весь світ сміється, а наш коханий президент мавпує їхню судову систему... це я так, не звертайте уваги... я про феміністок.

Так от. Чоловіки теж почали подавати на них у суд!

Наприклад, "така-то й така-то не звертає уваги на сексуальний інтерес, чим завдає моральної шкоди моїй самооцінці. Прошу високий суд стягти з неї десять мільйонів доларів тридцять сім центів, рахуючи судові витрати, як компенсацію за нанесену мені моральну шкоду".

Кажуть, хтось навіть такий позов виграв.

Це я до того, що бити ворога варто його ж зброєю. Це не завжди найефективніший спосіб, натомість завжди найприємніший.

А це я, у свою чергу, до того, що боротися з бюрократами найприємніше їхніми ж методами.

Якщо рапорт, наприклад, зареєструвати, поставити на ньому вихідний номер, та пустити стандартним бюрократичним маршрутом - то після цього ніяка сила той рапорт не знищить.

Хіба, може, пряме втручання панів Б-га або Пр-та.

Так і вийшло.

- Радієш? - запитав шеф, і тут я вперше з ним не погодився.

- Ні. Щиро засмучений.

- Ага...

Інтонація - ну точно як у того вовка з мультфільму. Пам'ятаєте, мабуть? Той самий, де старого пса виперли з дому, він пішов у ліс вішатись, й зустрів вовка. Засоромився. Сховав мотузку за спину.

- А я тут... - каже. - Ішов... гуляв... свіжим повітрям дихав...

А вовк на нього:

- Ага...

Але їсти не став.

А от мене зараз точно з'їдять.

- Ти хоч розумієш, що ти накопав?

Ні, все-таки актор із шефі ніякий. Не вдалося йому напустити в голос жаль до дурнуватого співробітника, що сам собі вирив яму. Прекрасно він розуміє, що співробітник не дурний, а просто...

Просто трішечки так фанатик.

- Ти розумієш, що там...

Шеф тицьнув пальцем у стелю.

- ...зараз зібралися дві команди. Одна американська - і їй твої відриття до одного місця. Їй будь-який удар по країні навіть на користь. Вони його використають.

Палець опустився, але легше від того не стало.

- І російська. А ці, ясна річ, рапорт твій поховають. Разом з тобою. А заразом також мною, і всією конторою водночас. Ти це розумієш?

Щось таке я й передбачав - але не знав, що все настільки погано.

- А президент?

- А що президент? - мало не підстрибнув в кріслі шеф. - Що тобі президент? Він зараз висить на тонюсінькій нитці, й намагається хоч якось ту нитку не обірвати. А дві команди тягнуть ту нитку кожна на себе. Ти це розумієш?

Я стенув плечима.

- То що - не варто було писати?

- Ех...

Шеф махнув рукою, й відкинувся в кріслі.

- Варто, не варто... Може й варто. Може, й не варто. Один чорт. Так - вони нас підірвуть, і мені яйця відкрутять, за те, що не попередив. А так - мені яйця відкрутять, що вліз не туди, куди треба, а потім вони нас підірвуть. Хоч пнем об сову, хоч совою об пень.

Я сів зручніше, і зрозумів, що настає мій зоряний час.

- Ну чому ж однаково...

Мені навіть вистачило нахабства посміхнутись, а шеф знову втупився мені в вічі.

Те тривало з хвилину.

- Ну?

Не так уже часто буває нагода подражнити безпосереднього керівника. Але тут важливо не перебрати. Я зітхнув, й розколовся:

- Оскільки вибух керований, його можна трішечки розвернути...

Пояснити на пальцях не вийшло. Довелось тягти шефа у свій кабінет, запускати ту саморобну мапу (побачивши старезні дельфі, шеф лише гмукнув, але не прокоментував), й показувати, як стрибає вгору та вниз віяло інтерференції.

Варто лише прибрати з мапи один або два центри кола.

Тобто - зробити так, щоб у момент "ікс" одна або дві міни не вибухнули.

На моделі це було дуже легко зробити.

- Ну молодець, молодець, - пробурмотів шеф, коли я все пояснив.

Як господар - розумному собаці, що подав лапу. Це було трохи образливо. У нашому випадку різниця між розумами, якщо й є, то не така велика.

- Ану прибери-но оцей вибух!

Тут мені стало ще образливіше, бо для того ж висновку мені знадобилося півгодини. Виходить, різниця все ж досить значна.

"Промінь" ворухнувся й пересунувся трохи вгору. Найбільша густина його накрила червону крапку з написом "Курск".

- Ну от і добре, - задоволено сказав шеф. - Якраз те, що треба. Бував?

Не бував. Точніше, колись проїжджав крізь, але крім вокзалу нічого не бачив. Ну й, звісно, пролітав через - але крізь хмари теж годі було щось розрізнити.

- Ну та нічого, - шеф піднявся з крісла й навіщось поплескав руками, ніби сам собі аплодуючи. - Глянь по інету, що то за місто, прикинь наслідки... та не здумай раптом писати ще один рапорт!

- А що писати? - бовкнув я, не подумавши.

- Роман напиши, - негайно відгукнувся шеф. - На випадок, якщо мене пристрелять раніше, аніж я доїду. Й випусти якнайбільшим тиражем. Тільки, як будеш мене лайном поливати, то не захоплюйся.

Я ввічливо реготнув.

Біля дверей шеф зупинився, ще раз поглянув на мене, несподівано посміхнувся та вийшов.

www.ya.ru

+Курськ

Результат поиска: страниц - 3 034, сайтов - не менее 425

З них майже всі - про відомий підводний човен.

М-да. Спробуємо інакше:

www.ya.ru

+Курск +областной +центр

Результат поиска: страниц - 29 914, сайтов - не менее 1 502

Інша річ. Що далі?

Областной центр туризма | От Киевской Руси до Российского государства

Современный Курск - областной центр с населением около 450 тысяч человек.

Императрица Екатерина II назвала Курск "Русской Венецией".

www.kursknet.ru/~travel/Isto/kiev.sht (16 КБ)

Цікава назва. Багато моїх знайомих з такою постановкою питання не погодились би. Я не про "російську Венецію", ясна річ, це їхня приватна справа, а про " От Киевской Руси до Российского государства". Ну та нехай. Якщо там ще й щось корисне написано - то й взагалі добре.

На жаль - ні. Про слов'ян, про "Слово о полку Ігоревім", про драмтеатр. Не те. Хіба що ось:

Современный Курск - областной центр с населением около 450 тысяч человек. У нас ведется большое жилищное строительство и бережно сохраняются памятники истории и архитектуры. Среди них Знаменский собор, один из крупнейших в России.

Ага... Собор, звісно, шкода. Якщо він справді старий, то трьох-чотирьох балів може й не витримати.

Що ще?

Курск - областной центр Российской Федерации.

В настоящее время Курск является достаточно крупным промышленным центром Российской Федерации.

www.graset.ru/46/?1 (23 КБ)

КУРСК

Курск - областной центр Российской Федерации. Население города на 1 января 2001 года составляет почти 441,6 тыс. человек. Площадь - около 18,5 тыс. гектаров. Город разделен на три административных округа: Сеймский, Центральный и Железнодорожный.

О! Оце те, що треба. А то все про театри та про собори. Що далі?

В настоящее время Курск является достаточно крупным промышленным центром Российской Федерации. В городе более 90 крупных и средних промышленных предприятий. Основные отрасли - металлообрабатывающая и машиностроительная, значительную долю занимают приборостроение, химическая и легкая промышленность.

Ага. Тобто будуть також викиди аміаку, хлору, і ще багато чого. Можна б копнути, але на біса? Бозна-коли це вже докладно описав письменник Толстой у "Гіперболоїді". Рекомендую. Саме після прочитання роману я подумав, що хімікові достатньо для створення світу шматочка вугілля... а письменникові - й того не треба. Це тоді. А зараз - ще легше. ya.ru - і copy-paste, copy-paste, copy-paste.

А для знищення? Гаріну знадився цілий гіперболоїд, а мені вистачить і гвинтівки з оптичним прицілом. Вицілюєш здалеку дядька, який взявся-був до ручки підривної машинки... Хоча ні, синхронізація в них - до секунд, підривна машинка не тягне. Мабуть, радіоімпульс з якогось центру. У цьому випадку навіть гвинтівка не дуже потрібна - просто внести якусь корективу у циклограму... Навіть не в центрі, а на місцевому пості.

У Курську.

Що там ще поламається?

www.ya.ru

+Курск +аварийное +состояние

Результат поиска: страниц - 1 141, сайтов - не менее 120

Ану, ану...

В областном центре в аварийном состоянии находится почти вся канализационная ...

Как заявил еще в начале лета заместитель мэра города Юрий Иванов, "в Курске есть масса проблем в системе ЖКХ, на решение которых последние десять лет ...

Кроме того, в аварийном состоянии находится и главный городской канализационный коллектор, замены которому на сегодняшний день опять же нет и все из ...

radio.kurskcity.ru/article.html?id=308876&nav=1 (11 КБ) - нестрогое соответствие

"Акрополь" - В областном центре в аварийном состоянии находится почти вся ...

Кроме того, в аварийном состоянии находится и главный городской канализационный коллектор, замены которому на сегодняшний день опять же нет и все из ...

46.rosfirm.ru/companies_news?news_id=42011 (64 КБ) ? 30.10.2005 - нестрогое соответствие

Ха-ха-ха. Аварійна каналізація точно не витримає трьох балів. Ох і смердітиме! Помстимося, так би мовити, за харківську Диканівку дев'яносто восьмого року!

Що ще?

Только половина школ и детских садов находится в типовых зданиях.

Члены областного правительства рассмотрели и одобрили проект областной целевой программы "Пожарная безопасность образовательных учреждений Курской ...

46info.ru/media/rusr/print.php?uid=5&pid=2467 (10 КБ) - нестрогое соответствие

Официальный сервер Администрации Курской области

К тому же только половина школ и детских садов находится в типовых зданиях.

Было отмечено, в частности, что в настоящее время 19 учреждений образования имеют акты аварийного состояния, 9 процентов зданий эксплуатируются 80 и ...

region.kursk.ru/index.php?c_tb=2&sel_c=1&dn=2004-08-30&tn=14:26:00&a .. (29 КБ) - нестрогое соответствие

Отут-то мене й накрило.

Вам коли-небудь снився поганий сон? О, я певен, що снився. Усім час від часу сниться якась гидота. То смерть близької людини, то ще якесь горе. Найпаскудніша властивість таких сновидінь в тому, що спиш - і знаєш, що сон, і знаєш, що зараз щось станеться... й не можеш нічого зробити. Хай навіть убивають не якусь близьку істоту, а когось геть стороннього. Все одно боляче.

Отак і тут. Раптом перед очима спливли крихітні кісточки. Хребець. Реберця, як у риби. Залишки щелепи. Ну й ручки з ніжками, ясна річ.

Це точно якийсь інстинкт!

І ще я зрозумів раптом, що в разі удачі того, що ми задумали, таких скелетиків буде закопано в землю десятки. Можливо, сотні. А в дальній перспективі, якщо росіяни захочуть помститися - то справа може дійти й до мільйонів.

Я позакривав файли, вийшов у коридор й немало здивував Сергія Миколайовича, стрельнувши у нього цигарку.

Кожного разу, зустрічаючи у книжці рефлексію, я посміхався. Справді - ну як це можна давати емоціям стати на перепоні. Треба робити - роби! Треба стріляти - стріляй! Треба, щоб загинули десятки дітей...

Але чомусь цю думку не вдалося додумати.

"А що, - тут-таки вліз внутрішній голос. - Якщо вони підірвуть свої заряди синхронно, й афтершок вдарить по Донецьку з Луганськом - жертв буде менше?"

Не знаю. Може, менше. Може, більше. Навряд чи наші каналізації та школи сильно відрізняються від "їхніх". Особливо донецькі й луганські.

Дайте нам років двадцять! Тоді відрізнятимуться.

А зараз...

Я злісно потушив цигарку об стіну, жбурнув до жерстяної баночки, що замінювала попільничку, й попхався назад.

Виходу не було. Як табличка не дверях метро: "Виходу нема".

Кажуть, на гуманному заході встановили, що такого характеру текст може підштовхувати людину до самогубства. Кажуть, таблички тепер пишуть інакше: "Вихід знаходиться не тут".

А де? Де його, в чорта, шукати, той вихід?

Треба вбивати - вбивай. Треба, вбити кілька десятки дітей... Хай їй чорт, такій необхідності!

Але якщо можна обійтись без убивства - обійдись.

Досі батьківська мудрість спрацьовувала.

В голові аж гуло, гупало в скронях, і я не одразу почув метушню в коридорі.

І знаєте, що я скажу? Краще б я її взагалі не почув.

В шефа стріляли тричі.

Шеф був людиною обережною та розумною, й носив не лише пістолет, але й куленепробивного светра. Ну, ви, мабуть, такі бачили. Дуже люблять у нас президенти показуватись на людях начебто без охорони. Або з охороною, але символічною. Або з не такою вже й символічною, але без демонстрування останньою моделі НДІ сталі.

А так - светрик. Простий собі светрик, під саме горло. І президент - хороший, компанійський, геть неформальний такий собі дядько, навіть краватки не любить.

А що того светрика на всякий пістолет пробиває - то це вже нюанси.

Отак і шеф. Але є такі пістолети, що пробивають.

Більш того - є й люди такі, що, побачивши светра, стріляють у голову.

З трьох пострілів - два смертельні, й один контрольний. Абсолютно зайвий, як на мою думку.

Охорона також встигла пальнути, але не в голову, й крові на місці, де стояв кіллер, не залишилось. Коневі ясно, що воно значить.

Все це я вже потім взнав. В основному з газет. Ну, може ще трохи по телевізору промайнуло - легенько так, півторахвилинний сюжетець.

"Вбито одного з працівників адміністрації Президента. Встановлюються... підозрюються... будуть вжиті..."

Хто там встановлюється... Хто там підозрюється... Які, в чорта, заходи...

А знаєте, чому я все це взнавав із газет? Нізащо не вгадаєте. А все дуже просто.

Не більш, як за дві годину опісля тих пострілах мене викликав кадровик й урочисто привітав з нагоди присвоєння високого звання "полковник".

У відставці.

Особисті речі довелось забирати з кабінету під невсипним контролем. До компа й доторкнутися не дали.

- Кінець кінцем, - сказав кадровик. - Ви ще молода енергійна людина. Пенсія непогана, ще й роботу собі знайдете десь у банку. Та я вам заздрю! Мене б оце хтось отак вигнати наказав...

На останній фразі він ледь помітно смикнув головою до стелі. Навіть якби в кабінеті було змонтовано телекамеру, а не мікрофон, дулю з маком би хтось здогадався, що воно значить.

Що ж, спасибі й за це.

Я повернувся додому.

В хаті було холодно, брудно й безрадісно. Два коти обступили мене з боків й почали на два голоси вимагати пожерти. Сірі морди з блискучими зеленими очима чомусь асоціювалися із чортенятами.

Геть!

Пістолет залишився в конторі, але людині з моїм досвідом пістолет не потрібен. Принаймні для того, щоб. Хвилинна справа.

Телефон.

- Добрий вечір, - сказала трубка. Чомусь з помітним баварським акцентом. Давно я його не чув... - Я співробітник фонду Фрідріха Беберта. Чи не могли б ми зустрітись?

Могли б. Чому б не зустрітись? Все одно втрачати вже нічого.

З Фондом Беберта у нас давні та добрі сусідські стосунки. Ми їх тихо ненавидимо, а вони нам тихо капості роблять. Знаєте, чому? О, це всі знають!

І справді. Якщо вже всі знають - то на біса соромливо прикривати нахабну маскою неурядової некомерційної організації? Що значить "політична та суспільна освіта"? Що значить "залучення до демократичних позицій"? Що значить "сприяння вирішенню конфліктів в державі й суспільстві без використання насильства"?

Дуже просто.

Це означає, що той, хто робить кроки у правильний бік, буде запрошений на, скажімо, симпозіум. Наприклад, по боротьбі з тероризмом. Приміром, у Бонн. З оплатою всіх витрат, ясна річ, й невеличкою стипендією - цілком достатньою, щоб потім з'їздити ще в Бодрум. Або й на Канари.

Той, хто робить правильні кроки сам й направляє у правильний бік контору - несуттєву, яку! - отримає не лише запрошення, але й невеликий грант. Тисяч так на триста зелених. На розвиток інфраструктури, наприклад.

Для тих же, хто любить крокувати у бік протилежний, існує й дубець. Ясна річ, не фізичний. Фонд же ж "сприяє вирішенню конфліктів без використання насильства"!

А вигнати з роботи - це як? Насильство чи випадковий збіг?

Ще три години тому я б цього співробітника ввічливо вітфутболив.

Хоча ні. Будьмо реалістами, як казав один з Льончиків. Три години тому німець би мені не подзвонив.

- ...але зараз я представляю невеличкий літературний фонд... Фондик, можна сказати... Bonishes Literaturishes colloquim. Й мова на нашій зустрічі йтиме виключно про літературу...

Ще три години тому я бігом би помчав доповідати шефу про спробу контакту.

А зараз? Зараз що маю робити?

Кафе мало ту перевагу, що знаходилось неподалік від Хрещатику. Оце й усе. Інші фактори - на кшалт доброго огляду підходів, можливості підслуховування - мене вже не цікавили.

Навіщо? Такі полковники, як я - не живуть довго.

Натомість пиво було "Старопрамен".

- Ви є дуже цікава людина, - німець одразу взяв бика за рога - У вас дуже... е-е-е... як це по-вашому... досвідчена біографія, так?

- Може бути, - я знизав плечима. - Тільки кажуть не "досвідчена", а, наприклад, багата. Або цікава.

- Ага... дякую. Українська мова - легка та приємна, але я лише вчусь.

- У вас непогано виходить...

Отак розмовляють дипломати. Кілька фраз - а тягнуть на непогану шифровку. З них ясно, що Фонд Беберта а) має інтерес в Україні настільки, що вчить співробітників нашої мови, б) віднедавна в) коли ж ти вже, падло перейдеш до справи?

- Але до справи. Наш фонд - звичайно, я кажу виключно про літературний фонд! - стурбований станом української літератури в вашій країні. Ми бажаємо та маємо можливість допомогти...

Боже! Куди я потрапив?

- ...форма допомоги авторам-початківцям у нас проста. Автор, який має матеріал на хороший роман, може отримати грант розміром до тридцяти тисяч. Наші експерти вважають, що найбільшим успіхом буде користуватись жанр політичного детективу. Або антиутопії. Знову ж таки політичної. Можна з елементами фантастики. Ми вважаємо, що опублікування сценарію якоїсь майбутньої катастрофи зменшить шанси цієї катастрофи... як це по-вашому... створитись?

- Ні, "статися".

- Ага, дякую. На час написання ми готові надати автору комфортабельне житло... ну, скажімо, у Альпах...

І, трохи схилившись до мене, довірливо пробурмотів:

- Заходи безпеки там, я вам скажу...

- Терміни?

- Півроку.

Я зустрівся з ним поглядом.

- Ми вважаємо, що раніше, аніж через півроку катастрофи не станеться.

Тон німця був такий самий спокійний, ніби ми й досі розмовляли виключно про літературу.

- Після чого за фонд сприятиме якнайширшому розповсюдженню вашої книги. Ми вважаємо, що чим більший розголос сценарію майбутньої катастрофи буде, тим менше шансів, що катастрофа... ну, ви мене зрозуміли.

Ну й що після цього я мав робити?

- Мабуть, доведеться написати дізклеймер? - посміхнувсь я. - Ну, там, автор не несе відповідальності за будь-який збіг описаних фактів з реальними?

- Так, звичайно.

Що ж, я давно знаю, що з гумором у німців не дуже.

- ...я б також порадив дописати щось на кшалт: "автор також не поділяє політичних поглядів головного героя". Бо деякі з них, я б сказав, - він посміхнувся. - Занадто різкі.

- Я напишу - "не всі", - ввічливо посміхнувся я в відповідь.

Редактор журналу налив мені кави, й довго розпитував про творчі плани. Але слухав не дуже уважно. Потім, нарешті, спитав:

- Слухайте. Ну тепер, коли все вже узгоджено... Признайтеся - щось є в книжці вигадане?

- Все вигадане, - я теж зробив ковток й посміхнувся. - Абсолютно усе. Там же написано у дізклеймері - усе вигадка! А будь-який збіг - випадковий...

- Угу... - редактор ще раз кивнув..

Й інтонація у нього була точнісінько як у того вовка з мультфільму.

- Точно-точно, - я знову потягнувся до чашки. - От побачите - вибори пройдуть, й нічого не станеться.

- А наступні?

Я посміхнувся. Наступні вибори Намічалися на дві тисячи десятий. Два роки до дві тисячі дванадцятого.

- Біс його зна... Можливо, за рік перед ними доведеться перевидати це ще раз? Книжкою?

Ми посміхнулися - одночасно.

- ...але про всяк випадок краще бути готовим.

Сміх урвався.

- Будьмо! - сказав редактор.

"...готові!" - подумки закінчив я.

03.07.05 - 15.11.05


 Ваша оценка:

Популярное на LitNet.com Н.Любимка "Долг феникса. Академия Хилт"(Любовное фэнтези) В.Чернованова "Попала, или Жена для тирана - 2"(Любовное фэнтези) А.Завадская "Рейд на Селену"(Киберпанк) М.Атаманов "Искажающие реальность-2"(ЛитРПГ) И.Головань "Десять тысяч стилей. Книга третья"(Уся (Wuxia)) Л.Лэй "Над Синим Небом"(Научная фантастика) В.Кретов "Легенда 5, Война богов"(ЛитРПГ) А.Кутищев "Мультикласс "Турнир""(ЛитРПГ) Т.Май "Светлая для тёмного"(Любовное фэнтези) С.Эл "Телохранитель для убийцы"(Боевик)
Связаться с программистом сайта.

Новые книги авторов СИ, вышедшие из печати:
И.Мартин "Твой последний шазам" С.Лыжина "Последние дни Константинополя.Ромеи и турки" С.Бакшеев "Предвидящая"

Как попасть в этoт список
Сайт - "Художники" .. || .. Доска об'явлений "Книги"