Евандер Хiдеакi. 31 рiк. Не одружений. Генiальний фiзик та математик. Професор-викладач фiзики та математики в унiверситетi Оксфорда. Нiколи не цiкавився змiною свого постiйного мiсця проживання.
Важко це... Жити в суспiльствi, де кожен має величезну перевагу над тобою... Де все тобi невiдомо, i будь яка дрiбничка викликає подив. Де кожна твоя дiя може викликати рiзко негативнi наслiдки, i треба ретельно продумувати майже кожен свiй крок. Навiть ходьба... скiльки часу в мене зайняло навчитись ходити тут? Я вже i не згадаю, так давно це було. Iншi закони фiзики, iнша гравiтацiя, навiть моє тiло контролюється по iншому. Я видiляюся серед усiх Них як ворон серед лебедiв... Все в менi не так, все в Них не так...
Як я привик.
Навiть цей дивного виду прилад, що я тримаю в руках, мiсцевий аналог звичайної ложки... як його там... Якесь смiшне слово, дай Бог згадати. I жiнка що сидить напроти мене. Жiнка? Так я для себе охарактеризував Її по характеру. Невисока, з тонкою шиєю, i майже людською головою, розбавленою гострими вушками, чисто котячим носиком, з чорним кiнчиком i розкосими очима. Чимось нагадує котячу мордочку. Тонке грацiйне тiло, яке дуже сильно нагадує людське по формах. Жiноче. I чому це я вирiшив, що вушка i нiс були котячi? В дитинствi я любив домашнiх тварин. У мене був кiт, який часто сидiв напроти мене, коли я снiдав, i вiрно заглядав менi в очi, випрошуючи смачного.
Ось i зараз Вона сидiла напроти мене, i заглядала менi в очi. Набридло менi це. Хочу додому.
I як це тiльки мене сюди...
- Жар, милий. - Мене вiдволiк її м'який високий голос. - Ми потратили 5 сонць щоб потрапити сюди, ти точно впевнений у своїй iнформацiї?
Жар. Взагалi-то моє iм'я - Евандер. I причепилося ж оце прiзвисько, що було назвою одної з мiсцевих хвороб.
-Я абсолютно впевнений, i не називай мене так, будь ласка. Я вже не раз просив.
- Вибач, але твоє iм'я занадто складне для нашої мови, а 'Жар' тобi дуже пасує.
- Дуже вдячний за комплiмент....
- Ти нiколи не жалiвся на цей рахунок, а тут раптом згадав, що тебе дратує це.
Вiн промовчав. I чекав. Чекав того, що мало статися за всiма прогнозами.... Занадто довго...
Вiдбулося все у нiч з 15 на 16 лютого, 2003 року. Еван все ще сидiв у своєму невеликому кабiнетi i перебирав робочi документи. Годинник на робочому столi його комп'ютера показував 00:00. Сьогоднi вiн пообiцяв собi, що пiде спати о 1 ночi, незалежно вiд того, закiнчить роботу, чи нi. Знову глянув на годинник: вiн показував 00:01. 'Дивно, менi здалося, що пройшло бiльше нiж 1 хвилина, я встиг прочитати двi студентськi доповiдi'. Еван поклацав мишкою, i перезагрузив комп'ютер, вирiшивши, що це незначна помилка.
Як же вiн помилявся цiєї ночi... поки вiн переглядав документи, коли його комп'ютер увiмкнувся. I раптово погас, видавивши з динамiкiв половину загрузочного звуку. Свiтло пропало, i в кiмнатi стало темно.
- А щоб тебе! - Еван поставив документ на стiл, i навпомацки пiшов до дверей, збираючись вийти в коридор i увiмкнути автомат, який можливо вибило через сильний перепад живлення. Пiдiйшов до дверей, i замiтив слабке блакитне свiтло, що пробивалося у вузьку щiлинку пiд ними. 'I я ж це так?'.
Вiн повернув дверну ручку, вiдкрив дверi, i побачив... Нiчого. Його заслiпило сяйво свiтло-блакитного сонця, що мало форму овалу, i висiло низько над горизонтом. В нiс вдарив рiзкий запах озону, його голова закрутилася, i вiн почав втрачати свiдомiсть. Останнiм що вiн побачив, були двi тонкi тiнi, якi вiддалено нагадували якогось неймовiрного робота з тонкими руками i широчезними плечима. Його щока торкнулася холодної землi, i темнота забрала його розум.
Раптово повернулася здатнiсть вiдчувати. Спочатку чоловiк вiдчув холод по всьому тiлу. Спроба порухати лiвою рукою зазнала невдачi. Вiн взагалi не вiдчував своїх рук, так, нiби їх нiколи i не було. Єдиним вiдчуттям, що давав сигнали в мозок, був холод, та непереборний, великий страх. Вiн так i лежав, не здатний поворухнутися, аж поки темрява знову не накрила його з головою.
Наступне пробудження було бiльш приємним: Еван лежав на чомусь м'якому, i здається був в повному порядку: вiн з легкiстю порухав тiєю ж лiвою рукою, i повторив процедуру з правою. Порухав ногами i покрутив головою. В мiсцi його перебування було темно i безшумно. Було на стiльки тихо, що можна було почути шум кровi по судинах. Йому це не сподобалося, i по спинi поповз противний холодок. Раптово з'явилося вiдчуття, що за ним спостерiгають. Цей погляд був нав'язливий, сковуючий. Пiд його тиском хотiлося лежати i не рухатися, прикинутись мертвим, лише щоб бiльше не вiдчувати цього. Тим не менш Еван спробував встати з свого м'якого ложа. Здiйснюючи цю нехитру процедуру, вiн умудрився стукнутися головою об стелю, яка насправдi була пiдлогою. Вiн спробував знову - i знову бiль у лiвiй частинi голови. 'Блядь!' хотiв було сповiстити свiту постраждалий, але не почув свого голосу.
- Крон ахте ван море Жар, ноу фонта квестi, коууа. - Металiчний голос прорiзав тишу.
Еван притих вiд несподiванки, але зразу ж спробував взяти себе в руки, i промовив 'Я вас не розумiю', хоть i знову не почув свого голосу.
Повисла тиша. Деякий час вiн намарно намагався вглядiтися в темноту, щоб зрозумiти, чий це був голос, що лунав справа i трохи спереду вiд нього.
- Ансе ронтфо кахлi? Тенх маарт?
Еван мовчки спостерiгав темноту. Вiн не мiг визначити, кому належав цей неприємний голос. Зате точно знав, що нiчого подiбного вiн нiколи не чув.
- Нi хае, Жар оронорра... - Голос промовив цю милозвучну фразу, i на Евана накотила така потужна хвиля втоми, що вiн одразу пiдкорився їй. Вмостившись на м'якому лiжку(так вiн собi охрестив то, на чому вiн лежав), вiн вже майже заснув, коли крiзь сон пробилися обривки дивного голосу:
-...са... ота... квехтi халар... а..вос...
Вiн заснув.
Третє пробудження стало для Евана повним шоком. Вiн був ретельно прив'язаний до чогось твердого. Кругом все було залито жовтуватим свiтлом, i цього разу вiн розпливчасто побачив фiгури, що метушилися навколо. Йому болiла голова, i сильно чесалося позаду обох вух. Вiн вiдкрив рота, щоб видати глухий стогiн, i на цей раз вдалося витиснути з горлянки трiскучий звук 'иииииии-ии'. Фiгури завмерли. Кругом почали танцювати насичено оранжевi i фiолетовi вогники i свiтловi полоси. В очах стало прояснятися, i, здається, вiн побачив 4 фiгури, що ззовнi були дуже схожими на людей. Вiдмiннiсть була лише одна: цi створiння були широчезнi в плечах, i мали чiтко видiленi подовгастi гострi вуха. Проте про решту зовнiшнiх деталей судити не приходилося: на них були бiло-синi скафандри з шоломами. На згинах рук, у лiктях, були приблизно пiвметровi гостроконечнi виступи, що продовжували передплiччя, i мали вигляд якоїсь дивної зброї. Голова плавно переходила в плечi, якi в свою чергу опуклими дугами обрамлювали потужну грудну клiтку (мабуть). Вiд грудей тiло досить стрiмко звужувалося до поясницi, що була майже в 2 рази вужча нiж плечi, а нижнi кiнцiвки мали 2 згини. Вiд поясницi до першого 'колiна' була пряма мускулиста кiнцiвка, що переходила у вигнуте назад, не менш мускулисте продовження, до другого 'колiна'. Там воно переходило у широку 'вовчу' лапу.
Еван спробував повернути руку в кистi, i його очi скосилися набiк. В його головi виникло щось на подобi '??????'. Повторна спроба не покращила результатiв, i вiн знову видавив з себе незамисловате 'ииииии'.
- Покличте Головного Знахаря, наш клiєнт здається уже подав ознаки життя.
Евана здивувала така манера виражатися, та ще й у виконаннi того ж горепамятного металiчного голосу, що ,виявляється, належав отому чудовиську. Одному з чотирьох.
-Так, сер.- Одна з фiгур зникла з його поля зору, i через деякий час вiн вiдчув той самий нав'язливий погляд. Ще через секунду вiн побачив двi фiгури у правiй частинi периферiйного зору: один повернувся з iншим, таким же широкоплечим, але у зеленому скафандрi.
- кажете, подав ознаки життя? I що ж вiн вам розповiв?- Голос явно належав новоприбульцю, i був бiльш серйозним i грубим, проте все ще металiчним.
-Хехе, сер, взагалi-то вiн змiг видавити лише якесь 'ииии', iто лише двiчi. Хоть це вже не перше опудало на нашiй пам'ятi, але вiн явно особливий.
-О так, особливий це точно. Надiюся тепер вiн нас розумiє, нашi вживлення вже повиннi би працювати на повну катушку. Гей, Жар, ти нас розумiєш?! - Цього разу вiн явно звертався до Евана. Проте той мiг лише крутити очима в рiзнi сторони, що його немало забавляло, адже вiн хотiв рухати рукою, а рухав очима, натомiсть.
- Датчики показують, що його мозкова активнiсть сильно виросла, тому я впевнений, що вiн нас розумiє. - Металiчний голос одного з 'помiчникiв', задавалося, хоче протерти дiрку в його барабанних перетинках.
- Це вже радує. А чому вiн лише очима крутить...
- О все дуже просто: всi аналiзатори показують, що в нього сильнi розлади в нервовiй системi, тому вiн деякий час буде повнiстю нерухомий.
- Нерухомий... гаразд краще вiдв'яжiть його, думаю вiн не покалiчить себе,у нього такий великий мозок. А це ж чоловiк?
- Вашому досвiду можна лише позаздрити, так за всiма фiзiологiчними ознаками - воно чоловiк.
Евана зацiкавило таке ставлення: воно. 'I куди ж це я попав... не пам'ятаю жодних згадок про аномалiї, що переносять когось мiж свiтами. Чи це я на iншiй планетi? Чи взагалi галюцинацiя?'
- Це не галюцинацiя, i зовсiм не iнша планета, мiй милий. Це земля. 21 тисяча триста дев'ятий рiк 'нашої ери'. Згодом я тобi все поясню. Ти у нас розумний малий, тому ти зрозумiєш. А поки що вiдпочивай. Ти ще не готовий до життя на Нашiй Землi.
З цими словами начальник в зеленому костюмi зник з його поля зору, залишивши по собi величезний камiнь на серцi Евана. I камiнь цей ставав все важчим, по мiрi роздумiв над словами Головного Знахаря. 'I все-таки у мене галюцинацiї', зробив вiн висновок. Чотири помiчники мовчки дивилися на нього крiзь темно-фiолетовi склянi окуляри, вмонтованi в шоломи.