Ройко Александр: другие произведения.

Шляхи, які ми обираємо. Частина І "Путівка в життя"

"Самиздат": [Регистрация] [Найти] [Рейтинги] [Обсуждения] [Новинки] [Обзоры] [Помощь|Техвопросы]
Ссылки:
Конкурсы романов на Author.Today
Творчество как воздух: VK, Telegram
 Ваша оценка:
  • Аннотация:
       Твір на прикладі кількох поколінь однієї з багатодітних родин подає більш ніж вікову історію нашої країни, наводячи при цьому досить цікаві й часом не дуже відомі пересічному читачу факти.
      Початок 20-го століття. Простий рахівник суконної фабрики невеличкого містечка із Західної України, що майже межує з Королівством Польським, намагається хоча б одній своїй дитині дати пристойну освіту. І згодом його наймолодший син Мишко у віці 10 років відправляється на навчання спочатку у реальне училище, що знаходиться у промисловому місті губернії, а потім взагалі за сотні кілометрів від рідної домівки - в інститут. І хоча сумарна щомісячна сплата на час перебування іногороднього студента у ВНЗ (навчання, проживання, харчування тощо) складає практично розмір середньої заробітної плати робітника у Росії, ані батька, ані сина це не зупиняє.
      Вивчившись на інженера, Михайло повертається у рідні краї і розпочинає свій трудовий шліх. Згодом одружившись і мешкаючи у невеликому селі, тепер вже він замислюється над долею своїх нащадків. А часи настають дуже вже непрості - на обрії 30-40 роки. А далі... Війна, що закінчилася, не залишила, на жаль, осторонь, як і багатьох інших, родину Михайла. Та ще й повоєнна розруха, для багатьох людей убогість, а то й голод, додають населенню країни нових проблем. І як-то тепер складеться доля дітей Михайла, яким пощастило вижити у горнилі страшної війни?


  
  

Олександр Ройко

Шляхи, які ми обираємо

  
  

Частина І

Путівка у життя

                                                                                                                     Виховуючи дітей, нинішні батьки
                                                                                                                     виховують майбутню історію нашої
                                                                                                                     країни, а значить - і історію світу.
                                                                                                                                                      А. С. Макаренко

                                                                                                   Тим, хто дбає про майбутнє, присвячується

РОЗДІЛ 1

Тривожне передчуття

   Початок першої осінньої неділі видався напрочуд гарним -- тепло, сухо, безхмарно. Та й сам ранок був чудовим. Сонце лише нещодавно піднялося над обрієм. Звичайно з подвір'я родини Золотаренко самого обрію видно не було, але й огляду того, як підіймається сонце майже нічого не заважало -- не було поблизу великих будівель, дерев чи взагалі лісу. Так, були трохи поодаль і низенькі хатки, і дерева, але Михайло Лаврентійович, так би мовити голова численної родини Золотаренків вже звик визначати ранковий час по сонцю, як звик мимохідь майже щодня (за винятком певного періоду взимку) спостерігати підйом сонця. А що ж заважало тому ж таки Михайлові взимку вести такі спостереження, адже сонце взимку значно пізніше починає над Землею своє вранішнє пробудження? Ото ж бо воно і є, що значно пізніше, а тому за роботою вже було не до таких оглядин.
   Щоправда, відрізнити цей осінній день від літнього було практично неможливо. Його можна було відрізнити від днів не так давно минулих хіба що за тим, що позавчора багато дітей з їх села (а деякі й з родини Золотаренко) після літніх канікул знову (або вперше) пішли до школи. Якщо липень у цьому році видався хоча й теплим, але досить дощовим, то ось серпень був як і завжди спекотним і сухим, навіть занадто вже сухим. Як пізніше відзначать радянські синоптики саме в останньому місяці літа кількість опадів стала рекордно низькою -- в окремих місцях вона впала до позначки лише в 1 мм. Таким вже сухим і теплим видався й початок осені. І цього дня, як відзначив для себе Михайло Лаврентійович, опадів чекати марно. Та воно й на краще -- ще далеко не весь врожай зібраний. То вже пізніше, як засіють озимину, не зайвим буде й дощик. А день обіцяв бути чудовим. Сонце піднялося над обрієм на висоту рівну лише приблизно свого видимого діаметру (можливо трохи більше -- обрій все ж таки звідси не проглядається), тобто від часу його сходу минуло лише хвилин 15. Отже, зазначив із свого багаторічного досвіду Золотаренко, незабаром, десь хвилин за 10 вже буде шоста година ранку. Як міг Михайло Лаврентійович так точно, без годинника, визначити час? Та це було не так вже й складно, адже йому було відомо, що для тих географічних довгот, де мешкала його родина, схід сонця у цю пору року повинен відбутися приблизно о пів на шосту годину ранку. Помешканням родини Золотаренко була Кам'янець-Подільська область, а для неї у самому обласному центрі 3-го вересня сонце вставало о 5:34. А село, у якому мешкала родина, лежало приблизно на тій же довготі, що й сам Кам'янець-Подільський, хіба що дещо північніше. Золотаренко, хоча й проживав у сільській місцевості, був досить освіченою людиною (та ще й, крім того, дуже любив читати), а тому знав, що протяжність сходу Сонця (проміжок часу, починаючи з миті, коли верхня точка земного світила ледь торкнулася обрію і доки від нього "відірветься" нижня його точка) для їх регіону становить 4,277 хвилин, тобто ≈ 4 хвилини 17 секунд. Ще трохи більше часу йому знадобиться, щоб піднятися над обрієм на відстань, яка рівна його видимому діаметру. Тому Михайло й визначив так точно час свого виходу сьогодні на подвір'я. А от у випадку залежності сходу та заходу Сонця від географічної широти, то характерним у цьому випадку є те, що, наприклад, на екваторі сутінків практично немає, спекотний яскравий день різко змінюється чорнотою ночі, тобто Сонце швидко підіймається і опускається. На земних же полюсах навпаки - це відбувається відносно повільно.
   Що ж стосується сьогоднішнього ранку, то він був просто чудовим. Так, це диво - схід Сонця - відбувається щодня. Та ти завжди чекаєш цього дива з трепетом. Хоча вже практично зовсім розсвітало, вже видно заграву, але саме сонце поки що не впадає на очі глядачеві. Та серце колотиться у тривозі - саме головне попереду. Очі вдивляються у потрібну точку обрію, щоб не пропустити жаданого моменту. Чекання нібито повисає у повітрі. Ще трохи, ось-ось, вже зовсім крапельку... З кожною миттю колір неба змінюється, з'являються все нові переливи фарб, що надають небу якоїсь ніжності. Під час сходу Сонця відбувається певний оптичний ефект, коли сонячні промені освітлюють земну поверхню й небосхил, неначе фарбуючи їх в різнокольорові тони, які надають їм більш ніжних відтінків ніж тоді, коли захід Сонця покриває планету насиченими темнішими променями - червоного, бордового, жовтого та оранжевого кольорів. І ось він, нарешті, довгоочікуваний момент - поступово, повільно величезне, як то здається, яскраво-червоне сонце величаво підіймається над обрієм. Проходить ще невеликий проміжок часу й над Землею, що нібито прокинулася, піднімається величезна палаюча куля. Вона так і сяє радісним світлом й здається посміхається. Дуже гарне видовище! Крім того, це був один з небагатьох моментів, коли Сонцем певний час можна було любуватися не захищеними темними окулярами очима. Адже ще з давніх часів прямий погляд на сонце практикувався лише тоді, коли воно знаходиться поблизу обрію: на світанку або на заході. Маленьким дітям сонце здавалося невеличкою палаючою кулькою, адже його можна прикрити навіть самою малою монеткою, тримаючи ту на певній відстані від очей. І лише пізніше, в школі вони дізнавалися яка ж то величезна ця куля, попервах навіть уяви не хватало - просто до Сонця неймовірно велика відстань.
   Ніч повільно відступила, за нею одразу відступила й гнітюча тиша, яку в той же час змінили спів і трелі птахів, що вже задовго до того прокинулися і теж нібито чекали цього дива сходу Сонця, а зараз вони вже наповнювали Землю дзвінким життям. Михайло Лаврентійович окинув зором свою садибу й чималий огород. Що йому при ньому впало в очі, так це те, що назустріч сонцю повільно повертали свої яскраво-жовті голівки соняшники, які вночі понуро схилилися донизу і з нетерпінням чекали прийдешнього ранку. Та й все довкола вже було осяяне сонячним світлом, світ почав неначе вигравати всіма барвами веселки. Сонце безкорисливо дарувало всім свою радість і тепло, і не лише їм - небесне світило дарувало життя всьому живому.
   Такий же самий радісний, сонячний настрій був і у Золотаренко. По-перше, сьогодні вільний від роботи день, хоча в сільській хаті й дворі завжди знайдеться (і знаходилася) робота. Та ранок все ж надихав на радість. А по-друге, три тижні тому, у середині серпня в родині Михайла Лаврентійовича народилася чергова дитина. Малюк, а це був хлопчик, вже впізнавав свою неньку, її голос та запах, фіксував свій погляд на нерухомому предметі або плавно проводив його за предметом (особливо яскравим), що на відстані проносили над його личком. Він також вже починав реагувати на різкі голосні звуки - здригався. У нього встановлювався хватальний рефлекс - міцно стискував вкладений у його маленьку долоньку кінчик пальця, а коли його клали на животик, то він намагався піднімати й утримувати свою голівку. Та все це батьку малюка, не говорячи вже про маму, давно вже було знайоме, адже той був дев'ятою дитиною у родині. Так, родина Михайла Лаврентійовича була чимала. Щоправда, неподалік від домівки Золотаренків проживали й батьки дружини Михайла - Ващенко Карпо Васильович та Ганна Миколаївна, які з радістю допомагали ростити своїх онуків. Та тесть з тещею були вже похилого віку, а тому все господарство практично трималося на плечах їх зятя, він зараз і був, так би мовити, дійсним хазяїном родини. І якщо бабуся з дідусем няньчилися з онуками, то Михайло з дружиною у свою чергу піклувалися про добробут стареньких.
   Та все ж радіти було чому. Чергова дитина означала те, що життя продовжується, і продовжується воно начебто цілком щасливо. Канули вже в літа голодні роки, а вони були не просто голодні, а страшні, для багатьох просто смертельні. І цей спогад заставив похмурніти обличчя Золотаренко. Але той спогад швидко минув, а ось якась незрозуміла тривога на душі чомусь залишалася. Це дивувало Михайла, але за своє 43-річне життя він вже звик довіряти своїм відчуттям. А він відчував, що ці такі світлі радісні дні скоро зміняться на лихі, подібні не таким вже давно минулим. І ці роки можуть бути лихими не лише для родини Золотаренко, а й для інших людей, а можливо й усього народу. І от саме це відчуття дуже пригнітило Михайла.
   -- Що ж таке може відбутися? -- розмірковував він. -- Адже в країні начебто все гаразд, життя простого народу постійно покращується, керівництво держави і партія турбуються про нього. Не обійшлося на жаль і без того, що минулі 3-5 років теж були для декого лихими, але ж то для ворогів, такими вони для тих й повинні були бути. А зараз в країні лад, повним ходом йде індустріалізація, згадати лише про відому всім Дніпровську ГЕС, будівництво якої було розпочато ще в далекому 1927-му році. А цього року вже стали до ладу всі 9 гідроагрегатів цієї електростанції загальною потужністю 560.000 кВт.
   Так, цими днями був початок осені саме 1939-го року. І тривожні передчуття Михайла Лаврентійовича були зовсім не даремними. Він ще не знав того, що відбулося у Європі позавчора і що ще має відбутися сьогодні. Звичайно, в газетах вже написано про події минулої п'ятниці. Але до звичайного українського села, не такого вже й великого, ці аркуші віддрукованого паперу потрапляли не одразу наступного дня після їх тиражування, і тим паче не в той же день, що в столиці або в великих городах безкрайнього Радянського Союзу. А радіо в сільських домівках ще не було. В селі на площі перед сільською радою звичайно був встановлений гучномовець, та передачі по ньому транслювали не так вже й часто, та й то здебільшого дуже вже важливі новини, або на свята бравурну музику та улюблені народом пісні. А тому невдогад було Золотаренко, що позавчора фактично розпочалася друга світова війна.
   Та й не висвітлювали радянські газети таких подробиць, що саме 1-го вересня о 4-й годині 45 хвилин застарілий німецький броненосець "Шлезвіг-Гольштейн", який прибув у польське місто Данциг з дружнім візитом, несподівано відкрив вогонь по польським укріпленням на Вестерплатте. А ще трохи раніше німецькі наземні війська без оголошення війни почали наступ на лінії фронту протяжністю біля 1600 км - по всьому німецько-польскому кордону, в результаті чого вторглися на територію Польщі. У той же день в Рейхстазі у воєнному мундирі виступив Адольф Гітлер, який виправдовував дії німецької армії прикордонним інцидентом в Глейвіце. Та це був, як пізніше з'ясувалося, не інцидент, а пряма провокація Німеччини. За наказом того ж таки Гітлера вечором 31-го серпня група співробітників нацистської служби безпеки СД імітувала захват поляками німецької радіостанції у невеличкому німецькому містечку Глейвіц, поблизу польського кордону. При цьому фюрер намагався уникати терміну "війна", побоюючись втручання у конфлікт Англії та Франції, адже ті давали Польщі відповідні гарантії безпеки. Але при цьому він очікував реакції цих країн. Адже саме вчора 31 серпня 1939-го року Гітлер підписав секретну директиву N 1 "Стосовно ведення війни", у якій сповіщалось наступне: "На Заході важливо, щоб відповідальність за початок військових дій лягала повністю на Францію та Англію...". Отож Гітлер своїми виправдовуваннями просто, як то кажуть, стрясав повітря - війна фактично вже розпочалася. І про це, як і очікував німецький фюрер, таки відкрито заявлять ті ж самі Англія та Франція, які у відповідь на початок німецької агресії саме сьогодні 3-го вересня оголосять війну Німеччині. Та все ж датою початку другої світової війни прийнято вважати 1 вересня 1939-го року - день вторгнення німців у Польщу.
   Ввечері Золотаренко зустрівся на межі земельних ділянок зі своїм сусідом Григорієм Матвійовичем Клименко. Вони перекурили і трохи поговорили на життєві теми. І під час цієї короткої бесіди Григорій і сповістив Михайлу (також дуже коротко - лише сам факт) про напад Німеччини на Польщу. Та подробиць він і сам не знав, просто хтось учора в сільській раді повідомив про це по телефону, та й то так - просто до слова прийшлося. А ось більш детально про цю подію Золотаренко дізнався назавтра вже на роботі. Працював Михайло на залізниці. Ні, та не проходила через їх село, але пролягала неподалік.
   Село Зеле́нче, у якому проживала родина Золотаренко, було розташоване у верхів'ях річки Му́кша, трохи менше, ніж за 10 км від районного центру Дунаївці (на південний схід, мимо с. Степок та через селище Заставля - передмістя райцентру). Річка Мукша, витоки якої знаходилися на північний захід від села, була довжиною лише 56 км і глибиною всього 1,2-1,5 м була лівою притокою Дністра (басейн Чорного моря). За 7 км від села знаходилася залізнична станція Балин (на південь - селище Петрівське) на лінії Кам'янець-Подільський - Гречани. А Гречани це вже передмістя такого чималого населеного пункту як Проскурів. Щоправда, й село, у якому проживала родина Золотаренко, було не таке вже й маленьке, воно складалося з 3-х частин: Порошівка, Білетчина і Циганівський Косилів, а його населення становило близько 1800 чоловік. Селу, мабуть, сама доля дала поетичну назву Зеленче, бо воно потопало у зелені та квітах. Село було розташоване на пагорбах, між зеленими терасами якого вився яр, обсаджений столітніми вербами. В глибокому яру у свою чергу немовби вився оксамитовий зелений пояс, на котрому блищали ніби вправлені в зелену оправу прикраси з срібла невеликі ставки.
   Подільська губернія з середини ХІХ-го століття стала одним із важливих центрів економічного ринку Росії, вона посідала друге місце серед 50 губерній (після Московської губернії) за кількістю населення. Найбільшими економічними і культурними містами стають Кам'янець-Подільський, Проскурів, Летичів, Нова Ушиця, Шепетівка, Теофіполь. На кінець ХІХ-го століття Подільська губернія займала площу 36921 квадратну версту, нараховувала 17 міст, 120 містечок, більше 7 тисяч населених пунктів, у ній проживало 3.18.299 чоловік. Перша згадка про Дунаївці відноситься до 1404-го року в реєстрі димів (дим-дворище, що об'єднувало певну групу димів-родин), як про село, що складалось з трьох частин і мало 72 дими. Селяни, що мешкали на державній землі, вносили в державну казну подимне (від диму, тобто від житла) і ланове, сплачували десятину на користь церкви і податок (стацію) на утримання польського війська. Спершу Дунаївці належало Великому князівству Литовському, а згодом Речі Посполитій (Польщі). Та й взагалі до 1793-го року переважна більшість населенних пунктів теперішньої Хмельниччини входила до складу Речі Посполитої. У 1557-му році Дунаївці перейшли у власність Єлизавети Лянцкоронської з роду подільських магнатів Гербуртів, жінки галицького каштеляна Станіслава Лянцкоронського (з роду Лянцкоронських, той помер у 1592-му році). Того ж року за проханням Єлизавети Король Сигізмунд III-й Ваза надав Дунаївцям статус міста та магдебурзьке право і назвав його Дунайгородом - місто над ставами (дунаями). А Дунаївці й справді були багаті на ставки та ще й поряд протікала річка.
   Отож Зеленче входило до складу Дунаєвецького району, а ось назва й території області до недавнього часу змінювалася. І тут слід відзначити, що на протязі півтора століть і приналежність цих населених пунктів кілька разів мінялася. До 1793-го року вони входили до складу Речі Посполитої (Польщі), потім, уже в складі Росії - до складу Подільської губернії. А ця губернія була ой яка велика - ще не так давно, до 1923-го року це були переважно території (стануть такими років через 15-20) Хмельницької та Вінницької областей, частково території Молдавської соціалістичної республіки у складі СРСР, Одеської і навіть частково Миколаївської областей. До речі, з грудня 1917-го року й до січня 1919-го року Дунаївці (а отже й Зеленче) входили ще й до складу Української Народної Республіки, яка очолювалася Центральною Радою на чолі з Михайлом Грушевським.
   Від 1923-го року місто Дунаївці стало райцентром Кам'янецького округу. 3 1932-го року воно вже належало Вінницький області, та через 5 років знову змінило свою прописку. Та майже два роки тому, 22 вересня 1937-го року була нарешті утворена самостійна (в адміністративному плані) Кам'янець-Подільська область. Її було відокремлено зі складу Вінницької. До складу новоутвореної адміністративної одиниці увійшло 36 районів, у їх числі були Антонінський, Базалійський, Берездівський, Вовковинецький, Волочиський, Городоцький, Грицівський, Деражнянський, Дунаєвецький... Остаточно область сформується лише на початку 1940-го року, коли приступлять до виконання обов'язків новообрані органи влади. В одному з тих районів, а саме Дунаєвецькому й розташувалося село Зеленче. До речі, колись воно називалося Зло́чинчі, а дехто, насміхаючись, промовляв назву села як Злочи́нці. Подейкували про якусь там давню легенду, яка нібито стверджувала, що саме сюди польський уряд відсилав злочинців, хоча залишків якихось там тюрем, казематів чи таборів у селі виявлено не було. Та все ж, мабуть, було вирішено - і давненько вже - змінити таку неблагозвучну назву. Коли це відбулося не пам'ятали навіть сиві, майже сторічні діди - ні слова не чули вони про це від таких же своїх сивих дідів. Та й не мало зараз це вже ніякого значення - село як село, та ще й дуже гарне.
   А ось працював Михайло Лаврентійович не на раніше згаданій залізничній станції Балин, а дещо північніше - на залізничній станції Нестерівці, до якої від їх села навпростець було трохи більше 4-х кілометрів. Але навпростець не завжди-то й виходило. Наразі від північної частини села Зеленче до центра селища Нестерівці (що на заході примикало до залізничної станції) було приблизно 3 км, а від центру до станції (на північний захід) ще 2 км. Саме селище Нестерівці розташовувалося на північний схід від Зеленче. У результаті навіть не по прямій шляху до роботи Золотаренко набігало лише 5 км, а це за часом складало 1 годину (середня швидкість пішим ходом людини якраз 5 км). Влітку і в хорошу пору весни та осені ходили, звичайно, навпростець, зменшуючи час в дорозі. Або ж безпосередньо до залізничної колії (≈ 2 км), а там вже уздовж неї й до самої станції. Взимку, та й у сльоту вже більше через Нестерівці - час в дорозі практично той же самий (натренувалися). До того ж не виключалася можливість, що з ближніх до Зеленче окраїн Нестерівців (або ж із самого Зеленче) до станції їхатимуть які-небудь сани. Час, щоправда, особливо не скоротиш (що таке якісь пару кілометрів, та зате зручніше, й не потрібно ноги бити.
   Отож і звик Михайло Лаврентійович підніматися щодня рано: о шостій або о пів на шосту - навіть у вихідні. Так вже у селах повелося - вставати з курми і лягати майже з ними. Радіо, а до нещодавно й електрики, по хатах ще не було, а що робити при світлі гасової лампи? Так, можна трохи щось і почитати, але в таких умовах очі швидко втомлюються. А ось вранці... - робота, особливо у світлу пору дня, завжди знайдеться. Так, у неділю Михайло дозволяв собі з годину, відпочиваючи після нелегкого трудового тижня, не поспішаючи, поблукати по садку, подихати свіжим повітрям або просто помилуватися природою. У робочі ж дні - підйом у 5:30-5:45, ще хвилин 40 на щоденне власне домашнє упорядкування та сніданок і не пізніше 6:30 у дорогу (з невеличким запасом часу). Адже на битому шляху можуть трапитись якісь несподіванки, а йому хвилин за 15 до початку роботи потрібно бути на службі. Необхідно хоча б одним оком оглянути своє господарство - хто знає, що за минулий вечір та й ніч могло відбутись, іноді всяке траплялось.
   І у понеділок 4-го вересня Золотаренко за 20 хвилин до восьмої години так само був вже на роботі. Вже дев'ятий рік Михайло Лаврентійович працював заступником начальника залізничної станції. О восьмій він був присутній на нараді у шляховій частині - керівники лінійних ділянок доповідали своєму начальнику про стан підлеглих їм господарств. Ніяких надзвичайних ситуацій за вихідний день та 2 ночі не сталося, всі роботи йшли по плану. Після наради Михайло Лаврентійович трохи більше поспілкувався з робочих питань з керівником 3-ї лінійної ділянки Іваном Васильовичем Головко, зачепивши в кінці й життєві питання.
   -- Ваню, -- співрозмовники були приблизно одного віку і в позаробочий час якби приятелями, а тому спілкувалися на "ти", -- ти що-небудь чув про агресію Німеччини стосовно Польщі? Учора поштарка газету нам не приносила. А радіо на роботі у суботу я не вмикав - щоб воно не заважало, справ перед вихідним днем було багато.
   -- Стосовно радіо зрозуміло. А газети і мені теж вчора не було. Так ото пошта у вихідні працює - і у вас, і у нас, -- Головко мешкав у Нестерівцях у комунальній квартирі. -- Хоча, я розумію - і поштарки мають право на відпочинок. Та я не про це мав сказати - із розмов у дворі я теж чув, що німецькі війська перетнули-таки польський кордон. Ведуться бої.
   -- Це що, війна?
   -- Та біс його знає! Ніхто нічого до ладу не знає. Деякі кажуть, що це місцевий конфлікт, що Польща чимось насолила німцям. Але який же він місцевий, якщо германці, як подейкують, перейшли польський кордон практично по всій його довжині?
   -- Ото ж бо й воно! Не дуже-то це схоже на місцевий конфлікт. Щось там негаразд, як би це заворушення не переросло у справжню війну.
   -- І це можливо. Німці останнім часом таки здорово наростили свою військову міць. Раніше про це писали у газетах, та останнім часом щось подібного мені читати не доводилось.
   -- Ну, так. Перестали повідомляти після підписання з німцями угоди про ненапад. "Правда" нещодавно про це писала.
   Михайло мав на увазі договір про ненапад між Німеччиною і Радянським Союзом, відомий також як пакт Молотова-Ріббентропа. Це була міжурядова угода, підписана 23 серпня 1939-го року главами відомств у закордонних справах Німеччини та Радянського Союзу.
   -- Точно, -- погодився із Золотаренко Головко. -- І не лише писала, а ще й фото наводила. Я, як побачив на першій сторінці газети цього виплодка пекла - німецького Ріббентропа - поряд з нашим В'ячеславом Михайловичем Молотовим і усміхненим Йосипом Віссаріоновичем, то очам своїм не повірив.
   -- Ти не дуже-то ярлики навішуй - виплодок пекла, -- призупинив його Золотаренко. -- Собі лише нашкодиш. Така вже політика. Та й угода про ненапад непоганий офіційний папірець.
   -- Та я це все розумію. Вирвалось у мене від злості. Так й говорю я про таке щиро лише з тобою.
   -- Добре, зрозуміло.
   -- Михайло Лаврентійович, я практично весь день на лінії знаходжусь, а ти часто у кабінеті сидиш. Отож тобі сьогодні потрібно вже включити радіо та прислухатися до новин. Можливо будуть якісь подробиці, роз'яснення стосовно німців і поляків.
   -- Я й сам так гадав. Звичайно ж, включу й послухаю. Добре, будемо розбігатися. Ти до себе, а мені потрібно ще на 1-шу ділянку навідатись.
   Та те, що почув по радіо Золотаренко, повернувшись у свій кабінет години через півтори, зовсім приголомшило його. І він у обід сам розшукав Головка. Відвівши того трохи в сторону, він одразу зірвався з місця в кар'єр:
   -- Я таки мав рацію, Ваню!
   -- Ти про що?
   -- Війна, Ваню!
   -- Та ти що?! Німці порушили угоду з нами?
   -- Ні-ні. Поки що цього не сталося, і сподіваюся, що й не станеться, принаймні найближчим часом. А там хто знає.
   -- Отже просто війна між Німеччиною і Польщею?
   -- І це не так! -- махнув з пересердя рукою Михайло. -- Я хотів повідомити тобі, що вчора Англія і Франція оголосили війну Німеччині. Адже вони останнім часом давали Польщі гарантії її безпеки. А воно он як вийшло. Чихати німці хотіли на якісь там гарантії, тим паче чужі. І тому їхні майбутні супротивники й оголосили війну Німеччині. А це вже означає європейську війну.
   -- Ох і швидкі ж ці Англія з Францією, -- невдоволено покачав головою Іван. -- Навіть у неділю їм не спиться. Їм то що, вони прямого прикордонного контакту з Німеччиною не мають. Між Німеччиною і Францією розташовані, по-моєму, Швейцарія та Бельгія, й ще хтось, здається. Англію ж взагалі від континенту відділяє море.
   -- Ну, не море, а усього лише протока, -- уточнив Михайло.
   -- Нехай і так, -- погодився Іван. -- Але ж сухопутного кордону немає. А от якщо Німеччина захватить Польщу, то саме ми будемо з німцями мати прямий контакт. І ось тоді я вже не повірю ні в яку нашу уходу з ними.
   -- І я тієї ж думки. А від нас до кордону з Польщею, до Збруча, -- річка, ліва притока Дністра, по якій частково проходив кордон СРСР з Польщею, -- усього кілометрів 30-35, мабуть. Ми тоді будемо як на передовій. А до румунського кордону й того менше - взагалі рукою подати. Скільки, наприклад, від Кам'янець-Подільска до Хотина? Кілометрів двадцять, мабуть?
   -- Та щось таке.
   -- Ото ж! А Німеччина давно на Румунію своє око поклала. І все це через нафтові родовища. Воно й зрозуміло - як у війну без нафти, без бензину? Але тоді нас взагалі затиснуть з двох сторін.
   Згадане Золотаренко місто Хотин входило до складу Бессарабії (історична область між річками Прут, Дністер і гирлом Дунаю та Чорним морем), яку ще у грудні 1917-го року окупувала Румунія. Щоправда, наприкінці березня наступного року Рада молдавського краю проголосувала за добровільне приєднання до Румунії. Так само вчинила дещо пізніше, у жовтні того ж таки 1918-го року й Буковина.
   -- І таке може бути, -- сумно погодився зі своїм начальником Головко. -- Дійсно, невесела картина вимальовується.
   -- Ото ж бо, -- так же сумно відізвався і Золотаренко, одночасно розмірковуючи про те, що недаремно у нього ще вчора зранку неспокійно було на душі.
   Більше говорити на дану тему було, мабуть, нічого. Колеги-приятелі начебто досягли згоди у цьому питанні, тобто не стільки згоди, як прийшли до однієї тієї ж думки. Тому, мовчки, розійшлися по своїх робочим місцям. Але подумки Золотаренко ще, мабуть, більше години будував прогнози стосовно розвитку подій у відношеннях Англії, Франції, Німеччини, Польщі та СРСР. Заспокоївся він лише під кінець робочого дня, заклопотаний нагальними справами. Та все ж і у наступні пару днів він час від часу згадував свою бесіду з Іваном Головко та свої прогнози, а також вчитувався у кожне слово з цієї теми у газетах. Та він мало що там вичитав. Не дуже-то радянські кореспонденти поспішали висвітлювати цю нагальну тему, й тим більше коментувати події.
   Та все прояснилося через два тижні, щоправда, дещо несподівано. Так, саме рівно через два тижні після оголошення війни, теж у неділю 17-го вересня на світанку Радянський Союз, розпочав, як писали газети, свою визвольну кампанію стосовно відтятих раніше у нього територій й країн - визвольний похід Червоної армії. Радянські війська перетнули польській кордон, і перетнули вони його зовсім не з дозволу гостинних хазяїв. Лише значно пізніше з'ясується, що 23-го серпня одночасно з офіційним Договором про ненапад був підписаний ще й додатковий секретний протокол (а подібне у політиці відбувалося майже завжди), який передбачав розподіл сфер інтересів Німеччини та СРСР у Східній Європі, включаючи Польщу та прибалтійські країни. Але ж сім років тому 25.07.1932 р. Радянський Союз підписав ще один договір про ненапад, у якому СРСР гарантував Польщі цілісність її території. Та цей юридично зобов'язуючий документ виявився для Сталіна, як і для Гітлера, нічого не значущим папірцем.
   Таких подробиць, на жаль, не знало просте населення Радянського Союзу (та й взагалі на цей час про це знали лише одинаки із самих верхів керівництва держави), а тому у людей панував подібний до святкового настрій, і особливо це стосувалося мешканців Західних частин Радянських соціалістичних республік України та Білорусії. Та воно й зрозуміло - по-перше, поверталися одвічно свої, раніше загарбані землі, а по-друге - значно віддалявся кордон з агресивною Німеччиною. Адже після світової і громадянської воєн, коли більша частина Волинської губернії відійшла до Польщі, територія їх краю з трьох сторін виявилася оточена державним кордоном. І ось тепер територія, на якій проживала родина Золотаренків, з прикордонної області перетворилася на внутрішню - на півдні вузька полоса Чернівецької області відділяла її від Молдови та Румунії, а на заході кордон СРСР було пересунуто від Дністра більш, ніж на 200 км. Тепер вже дещо заспокоївся й Михайло Лаврентійович Золотаренко - війна начебто віддалялася від рідної домівки. Отже можна було спокійно займатися справою, якій він присвятив майже все своє минуле свідоме життя.
  
  

РОЗДІЛ 2

Початок життєвого шляху

   Яким же було життя Михайла Лаврентійовича, починаючи з дитинства і до 1939-го року? Народився він ще наприкінці минулого століття, у 1896-му році у містечку Дунаївці (адміністративний центр однойменної волості - теперішній район - Ушицького уїзду). Родину його батьків, які споконвіку проживали у Дунаївцях, мабуть, слід було відносити до середніх за достатком службовців. До речі в давнину місто називалося красивим ім'ям Дунаймісто - місто над ставами (дунаями). А Дунаївці й справді були багаті на ставки та ще й поряд протікала річка. Батько Михайла - Лаврентій Іванович - працював рахівником (заповнював різні форми й баланси, вів бухгалтерський облік у спеціальній книзі) на одній із суконних фабрик - їх у містечку було понад 2 десятки. Мама ж працювала санітаркою у лікарні (їх у Дунаївцях було дві). На початку 1910-х років у місті, крім суконних фабрик, працювали 72 підприємства, у тому числі два чавуноливарні (один з них Г. Лельбаха) та два механічні заводи, 4 макаронні фабрики, а також 44 ремісничі майстерні. На цих підприємствах, де все ще переважала ручна праця, було зайнято 822 робітники. У 1911-му році в Дунаївцях налічувалося понад 13 тисяч жителів. Вони мешкали в 553 будинках, серед яких переважали дерев'яні, криті гонтою або смолою. Гонт - це штучний покрівельний матеріал, кожну дощечку якого виготовляли майже вручну за спеціальною технологією (10 технологічних операцій) з дотриманням всіх норм. Перед процесом виробництва проводили ретельний відбір деревини, підбір зрілого матеріалу з великою щільністю річних кілець і наявністю мінімальної кількості сучків та інших дефектів. Площі та центральні вулиці освітлювалися гасовими ліхтарями. Водопроводу й каналізації не було. Містечко мало поштово-телеграфну контору, 6 постоялих дворів, 5 шинків, 10 пивних і винниць.
   Малий Михайлик та інші діти були в основному під наглядом бабусі та дідуся. І більше під наглядом саме бабусі Катерини Петрівни - та зараз виконувала функції домогосподарки, хоча раніше довгий час теж працювала на одній із суконних фабрик. Та зараз забезпечував свою мінімально малу родину з 2-х чоловік дідусь Михайлика. Два молодші брати Лаврентія Золотаренко (батька Михайла) у молодості кочували по різним містам Росії, шукаючи собі роботу, за яку гарно платять, і в кінці кінців, одружившись, осіли у досить великих промислових містах: Петро (1867 р. н.) - на заході від рідної домівки, у Ризі, працюючи на вагонному заводі, а Михайло (1870 р. н.) - у протилежному східному напрямку, у Нижньому Новгороді (Сормовський суднобудівельний завод). Добре й так, що ті пару разів навідувалися до батьків, а останнього разу на прохання стареньких приїжджали навіть із своїми дітьми - щоб ті познайомилися зі своїми дідусем та бабусею (а, скоріше, ті з ними).
   Зараз поряд (хоча б у межах області) залишилася у Лаврентія Івановича лише сестра Олена (1872 р. н.), яка вже була заміжня і проживала з чоловіком у Проскурові - у 65 км на північ від Дунаївців. Ця обставина стала причиною того, що на старості свій вік батьки Лаврентія будуть доживати у родині молодшої сестри Михайла Дарини, яка зі своїм чоловіком Петром Грищенко проживала у рідному містечку. Петро був вродливим чоловіком, та мав невелику фізичну ваду - у нього була вроджена дисплазія (підвивих) тазостегнового суглоба. У грудному віці за рекомендацією лікаря йому проводили спеціальне сповивання. Так, малюка трохи підлікували, але залишкова дисплазія все ж мала місце. Було рекомендовано санаторно-курортне лікування, але хто у той час - на стику XIX-XX-х віків - у маленькому містечку міг собі це дозволити? Ось і залишилася у Петра з дитинства нестійка хода і кульгавість. Але це не заважало йому працювати на механічному заводі і непогано заробляти. Та й людиною він був хорошою, що нерідко трапляється з подібними "ущербними" людьми, а тому Дарину це не збентежило і вона без всяких сумнівів виходила заміж за Грищенко. Отже, було на старість стареньким батькам до кого прихилити свої сиві голови, не їхати ж було їм до своєї старшої доньки Софії (а точніше до зятя, які проживали у Новій Ушиці - 35 км на схід від рідного міста) чи мандрувати, як двоє їх синів, Бог знає куди (як висловлювались старенькі). Та воно так вже якось і повелося, що за старими піклуються саме наймолодші діти. І, мабуть, правильно - саме у них, як у наймолодших, ще міцних на здоров'я на все повинно вистачати сил.
   Поряд зі східною околицею Дунаївців протікала невелика, але гарна річка Тернава, ліва притока Дністра. Так, річка була не така вже й велика - довжиною лише 62 км, та з них 50 км річка протікала по території саме Дунаєвецького району. І хоча її глибина не перевищувала 2-х метрів, за часів радянської влади на ній були побудовані навіть невеликі ГЕС. Батько Михайлика з синами влітку нерідко рибалив на цій річечці, і риболовля була гарна, так само як навколишня природа. Влада сіл, які розташовувалися на цій річці, турбувалася і розвивала рибництво, споруджуючи для цього на чистій річки ще й ставки. Та такі розваги були у дітей лише у вихідні дні, в основному ж інший час вони проводили разом у своїх дитячих іграх. А було у родині п'ятеро дітей: старший за Мишка аж на 6 років його брат Федір, ще один брат Василь (1895 р. н.) та дві його сестри: старша (1893 р. н.) Софія та молодша (ровесниці тисячоліття) Дарина. Федір планував (дитячі мрії) працювати на тютюновій фабриці, як його дідусь Іван Маркович. А Федьку ще з малих дитячих років дуже сподобався запах свіжого тютюну, а також подобалося те, як палив сусід Золотаренко за помешканням Сидір Панасович. Той палив не звичайні цигарки, як батько Федька чи дід (той взагалі палив рідко), а люльку, як запорізькі козаки. Він набивав свою люльку запашним тютюном, довго розпалював її, а потім неспішно затягувався, щоб згодом випусти з рота гарні кільця диму. І старшому брату Мишка той запах свіжого тютюну так запав у душу, що він років у 12 навіть пробував вже й сам палити. Та після того, як батько, дізнавшись про це, добряче відшмагав його, забув про цю згубну звичку. Але мрія працювати на тютюновій фабриці поряд з дідусем у нього все ж таки залишилися. Та батько й не мав заперечень стосовно таких планів сина. В селах дітей взагалі змалку привчали до праці, турбуючись про те, щоб не збувся відомий східний вислів: "Коли батьки трудяться, а діти насолоджуються життям, онуки будуть прохати милостиню".
   Все це було вірно, але ту тягу малого Федора до тютюну, звичайно ж, примітили сусіди і почали жартома кепкувати, але не з нього, а з його тата:
   -- Слухай, Лаврентію, а у тебе старший син, мабуть, видатним знавцем тютюну буде? -- посміхаючись, запитували вони його.
   -- А що, це теж потрібна робота.
   -- Теж мені робота... Яка ж це робота? Баловство, та й годі.
   -- Не скажіть. Комусь же потрібно визначати якість тютюну - гарний він чи так собі, посередній. Як ото є фахівці, що визначають якість вина.
   -- Ого! Ну, ти й загнув. І твій Федько саме таким буде?
   -- Скоріше за все, навряд чи. Я це й сам розумію. Хоча, хто зна...
   -- Ото ж бо! І хто тоді з нього вийде?
   -- Хороша людина вийде і гарний працівник.
   -- Як це ти можеш наперед визначити?
   -- А дуже просто. Я його покарав за передчасне паління, і він все зрозумів. Більше таких випадків у нього не було. Але він не озлобився на мене, не почав робити щось наперекір, а це у його віці буває типовим. Отже людина з нього буде добра, яка все розуміє і уміє робити висновки.
   -- Добре, нехай так, а що він стане гарним робітником? Це ти як визначив?
   -- А це ще простіше. Чи багато дітей у його віці мріють кимось стати і постійно прагнуть цього, не змінюючи при цьому свої бажання? А він і після покарання не змінив свого прагнення працювати на тютюновій фабриці. І нічого у цьому поганого немає. Он мій батько, його дід майже все своє життя там працював, та хіба він не заслуговує на повагу? Якщо є прагнення, і постійне, працювати, то робітник з Федька буде гарний.
   -- Ти дивись, як ти все розклав по поличкам. Та, мабуть, ти маєш рацію. Потрібно і своїх дітей на щось подібне націлювати. От що означає таке визначне прізвище як Золотаренко. Людина з таким прізвищем і розумна, і не пропаде - їй завжди щастити буде.
   Стосовно прізвища Лаврентія та його родичів і справді людський поголос розносив такі собі байки, що його прапрадідам кимось верховним у світі даровано дуже красиве і таке, що допомагає у житті прізвище. І самі люди з ним дуже хороші, і легко буде їм, їхній родині та й усім їхнім нащадкам йти по життю, їх завжди супроводжуватиме провідна зірка, яка буде охороняти і допомагати їм. Золотаренко, злотий, злато, золото... - такі асоціації навіювало прізвище родини Лаврентія Івановича. Та воно й не дивно, адже навіть наші далекі предки знали про чудодійну силу золота, яке могло заспокоїти людину, надати йому сил, розслабити і направити його дух в мирне русло. Для тих людей, чиї душі не поневолені жадібністю і прагненням до невпинного збагачення, золото приносить гармонію з Землею. І таким людям властивий добрий характер, як кажуть, золотий характер. А це означає, що й родині з таким прізвищем ніякі хворі не страшні, і навіть іншим людям поряд з ними краще живеться. Всім відома цілюща сила "срібної води", але наші далекі предки настоювали й "золоту воду". Для цього бралися або посуд із щирого золота, або в посудину з водою опускали обручку або золотий хрестик, і така вода настоювалась 2-3 доби, після чого її можна було пити. Така "золота вода" сприяла підвищенню працездатності людини, вона підвищувала настрій, допомагала легше перенести будь-яке захворювання. Воду потрібно було обов'язково випити протягом тижня, а потім приготувати нову воду. А в цілому золото має виражений бактерицидний ефект, підвищує тиск, активізує обмінні процеси, покращує циркуляцію крові, управляє роботою серцево-судинної системи людського організму. Від різних бід і напастей в усі часи оберігав людину натільний золотий хрестик, а з його носінням були пов'язано багато прикмет. Отакі були поголоси, пов'язані з прізвищем родини Михайла. А можливо, то були не такі вже й поголоси...
   -- Лаврентій Іванович, -- звернувся інший співрозмовник, -- а ось у мене в родині лише дівки. І на що мені націлювати моїх доньок. Ти своїх на що націлюєш?
   -- А ні на що, -- посміхнувся Золотаренко. -- То не моя головна біль.
   -- Як-то так?!
   -- А ось так. Нехай ідуть у школу, можливо, й у гімназію, щоб уміти читати, писати, рахувати, та й про світ загальну уяву будуть мати - якусь освіту, хоча б і початкову й жінки повинні мати. А далі у мене й у їх матері буде інший клопіт: як підготувати їм гарний посаг та як у майбутньому більш вдало видати їх заміж.
   -- А що по-твоєму означає вдало видати заміж?
   -- Ну як. Щоб чоловік був роботящий, непитущий і щоб на дружину руку не підіймав.
   -- І все? А якщо той буде бідняком, злидарем? Хіба зможе його дружина з дітьми жити за таким чоловіком?
   -- Ти мене, Гнате, неуважно слухав. Перше, що я відзначив, так це те, щоб чоловік був роботящий. Друге - не питущий. Якщо буде гарно працювати і не пропиватиме свій розум, то ніколи він не буде бідняком чи злидарем.
   -- Ти дивись, і справді, воно, мабуть, так. А ким при таких чоловіках будуть твої доньки? Ким вони зможуть працювати?
   -- А я цим не переймаюсь, це вже, повторюю, не мій клопіт.
   -- Як то так? У тебе що, не болітиме душа за рідну кров?
   -- Болітиме, звичайно. Але, якщо доньки вдало вийдуть заміж, то такий клопіт у мене відпаде і все буде у них нормально. А ким їм працювати чи не працювати, то нехай у їхніх майбутніх чоловіків голова болить. Якщо ті зможуть самі забезпечити родину, то нехай їх жінки і не працюють. Гарна господиня і турботлива мати дорогого стоять. Та так на Русі здебільшого і було - добрий ґазда повинен сам забезпечувати свою родину.
   Практично так воно було і у родині Золотаренко - дочки подібними їхньому старшому братові Федору мріями собі голови не забивали, та й батько з мамою згодом (по мірі того як доньки підростали) більше розмірковували (як це відзначив сам Лаврентій) лише над тим, як у майбутньому вдало видати доньок заміж. Такими вже були жіноча доля і реалії часу.
   Але у того ж таки Федора, крім сестер, був ще й молодший братик Мишко. А ким же мріяв у майбутньому стати він? І про це також в одній з розмов запитали розсудливого Лаврентія Івановича.
   -- А от з Михайлом все складніше, -- сумно покачав головою Золотаренко.
   -- Чому?! -- здивувався співрозмовник. -- У тебе ж Мишко, хоча й малий ще, але, як на мене, розумна дитина. Мабуть, навіть розумніша за свого старшого брата Федька.
   -- Ото ж бо воно і є, що розумніший. Це я й сам давно вже помітив. А тому і не можу собі уявити ким він у майбутньому зможе стати. А він, як на мене, навряд чи, ставши дорослим, погодиться працювати звичайним робітником. Так, можливо, з простого робітника він і почне свою трудову кар'єру, але потім він здатен на більше. І я це добре розумію. Саме тому за Мишка найбільше й болить у мене голова. Яку освіту я йому зможу дати, щоб він достойно йшов по життю? Хто я такий і які у мене можливості? Наша родина з діда, прадіда ніколи не була високого роду і ніяких титулів не мала. Так, усі в нашій родині гарно працювали і непогано жили, але ніхто високих посад не займав, а якихось керівних - тим паче. А ось Мишко, нехай не на таку вже й високу, але хоча б на середню керівну посаду, як мені здається, буде заслуговувати.
   -- Ти дивись, які у тебе мудрі міркування, -- поважно покачав головою співрозмовник.
   -- Та міркування не такі вже й мудрі, вони просто життєві.
   -- І що ти збираєшся робити?
   -- А що я можу зараз зробити? Мишко ще занадто малий, -- на час бесіди (в саму середину осені) тому виповнилося лише 7,5 років, -- потрібно почекати і уважно за ним слідкувати. А там саме життя покаже, чи підкаже.

* * *

   Наступного 1904-го року наприкінці літа Лаврентію Івановичу знову довелося задуматися над долею свого молодшого сина. Та над цим питанням він не особливо напружувався, все ж таки ще зарано було. На початок осені Михайлику вже виповниться 8 років і 4,5 місяці (народився в середині квітня), а тому слід було поміркувати над початком освіти сина. Власне кажучи, особливих міркувань і не було, тому що варіантів було усього два: віддати Михайла в однокласну земську школу (середня загальноосвітня школа, яка була заснована у 1836-му році) чи в євангельсько-лютеранське 2-класне училище. Інших навчальних закладів у Дунаївцях не було. Здавалося, ну яка там освіта - що таке один чи два класи? Та все було не так просто. Зе́мські школи були самим поширеним типом початкового навчального закладу Російської імперії. Вони з'явилися ще у 1864-му році і являли собою навчальні заклади з 3-річним курсом, де діти всіх трьох років навчання (розділені на 3 відділення) одночасно займалися в одній класній кімнаті (ось воно однокласна школа) з єдиним учителем. Навчались у земських школах зазвичай діти у віці від 8 до 12 років, і навчання було безкоштовним. Це було плюсом для земської школи, тому що кошти, як міркував Лаврентій Іванович, могли ще знадобиться на подальше навчання Мишка.
   Міські ж училища поділялися на одно-, двох-, трьох- і чотирикласні, але в особливих випадках і за особливим клопотанням могли бути затверджені п'яти- і шестикласні. Проте у всіх них, не дивлячись на різне число класів, курс навчання продовжувався саме шість років - поділ залежав не стільки від обсягу курсу, скільки від числа вчителів (тобто, скоріше, за обсягом навчальних предметів). А тих визначали за кількістю грошових коштів, що відпускаються міськими думами на утримання училищ. До того ж навчання у міських училищах було платним - розмір складав від 8 до 18 карбованців на рік.
   Отакі-то були справи. І Лаврентій Іванович добре розумів, що і перший, і другий варіант особливої освіти маленькому Мишкові, який - це вже було добре видно - тягнувся до знань, мало що дадуть. Але ж із чогось слід було починати. І гарно поміркувавши, батько Михайлика вирішив для початку віддати сина в однокласну земську школу. Нехай призвичаїться до занять, до колективу, а там видно буде. Якщо щось не так, то із цієї школи сина зручніше забрати і перевести до якогось іншого навчального закладу. От тільки до якого? Та над цим він буде розмірковувати вже пізніше - нехай Михайло проучиться у школі рік-другий. А там побачимо. Можливо, щось розумне прийде в голову його батьку.
   Так воно й сталося. Провчився у земській школі Михайло два роки. І вчитель, що вів у нього заняття, повідомив Лаврентію Івановичу, що учиться його син добре, а головне прагне навчатися. І він сам порекомендував Золотаренко перевести дитину до більш серйозного навчального закладу. Але куди? Про це й запитав Лаврентій Іванович учителя. Той спочатку лише руками розвів - не було у волості кращих шкіл, ніж у її адміністративному центрі. Але потім, поміркувавши, промовив:
   -- Вам би краще переїхати у Кам'янець-Подільській чи Проскурів, або самого Михайла туди відправити. Там є нормальні гімназії чи реальні училища, закінчивши які, він зможе поліпшити свою освіту у більш серйозних закладах - середніх чи вищих навчальних.
   -- Переїхати ми, як ви, мабуть, розумієте, аж ніяк не можемо. А одну 10-річну дитину відправляти у чуже місто... Хіба так годиться, він же там неодмінно пропаде.
   -- Ну, чому так вже й неодмінно пропаде? Можна попросити когось, звичайно не безкоштовно, приглядати за ним. А у вас у тих містах ніякої рідні немає?
   -- Є, -- спантеличено відповів Золотаренко. -- Сестра мешкає у Проскурові зі своїм чоловіком.
   -- То що ж може бути кращого?! -- радісно вигукнув вчитель. -- Хіба ваша рідна сестра не в змозі доглянути за власним племінником? Чи він так вже об'їсть її родину - мале дитя? Та й ви будете їх навіщати, адже до Проскурова від Дунаївців якихось 65 кілометрів. Хіба це відстань. Я чув, що ваші брати мешкають значно дальше, і то навіщають вас. Крім того, ви зможете зі свого городу їм восени продукти привозити, так що ваш Михайлик не буде у родині вашої сестри таким вже нахлібником.
   У середніх за розміром Дунаївцях (населення складало близько 15.000 чоловік) майже всі і майже все один про одного знали. Та Лаврентій Іванович зараз думав не про це. Він подумки дивувався, чому йому самому така гарна думка не прийшла в голову раніше. Так, йому й самому розуму не бракувало, та все ж що то значить вчитель - не лише сам освічений, але й інших може навчити. Лаврентієва сестра Олена мешкала у Проскурові вже 12-й рік, з тих пір, як вийшла заміж за місцевого інженера Анатолія Гавриша. Працювала сестра на цукровому заводі. У 1895-му році вона народила сина Дмитра, якого подружжя так назвало на честь батька Олениного чоловіка. У 1899-му році у подружжя з'явилася ще й донечка Марічка. І на цьому подружжя Гавришів, скоріше за все, зупинилося - у більш-менш розвинених промислових містах родини вже ставали не такими багатодітними. Слід відзначити, що Проскурів і був зараз уже саме чималим містом (близько 36.000 мешканців) і до того ж досить промислово розвиненим, та назвати його таким вже гарним містом якось язик не повертався. Хоча там на початок ХХ-го століття було десь із 30 фабрик і заводів, але як місто воно справляло досить гнітюче враження - це було скоріше просто брудне єврейське містечко, до того ж лише з однією мощеною головною вулицею, що йшла від вокзалу, але і та буда вся у вибоїнах. Хоча Проскурів існував ще з XV-го століття, вважаючись при цьому однією з королівських волостей. Та спочатку місто називалося Плоскуровим, і що те означало ніхто толком пояснити не міг.
   Щоправда, слід признати, що, все ж таки, розвивався Проскурів останнім часом досить бурхливими темпами. Він почав інтенсивно розвиватися після прокладання у 1870-му році залізниці. На межі XIX-ХХ-го століть стали до ладу великі промислові підприємства (тютюнова фабрика, цукрозавод, чавуноливарний, цегельний, пивоварний заводи), були споруджені житлові будинки, магазини, торгові лавки, відкрилися нові учбові заклади - реальне училище, жіноча гімназія та комерційне училище, театр, бібліотека, у 1909-му році прокладуть телефонну мережу, а ще через 2 роки з'явиться електрика. Та такому розвитку міста сприяло не лише прокладання залізниці, а й розташування в Проскурові військових частин та створення великого військового гарнізону - це було обумовлено вигідним стратегічним розташуванням міста поблизу державного кордону. У місті перебував 35-й драгунський Бєлгородський полк, 12-а артилерійська бригада, штаб 12-ї піхотної дивізії. І ось саме після цього населення Проскурова стало розмовляти переважно на російській мові.
   Отже, питання подальшого навчання Михайлика було вже майже вирішено. Майже, тому що слід було його обговорити з дружиною Лаврентія Антоніною Михайлівною. Але, думав Золотаренко, це питання він утрясе. Звичайно, Тоня пустить сльозу, - так от раптового і надовго розлучатися з сином, - але ж вона не ворог своєму дитяті, зрозуміє, що так буде краще для того. А тому поступово змириться і погодиться - часу вдосталь. Крім того, за цей час йому самому слід з'їздити до сестри і викласти їй своє прохання. Та він не сумнівався, що вона погодиться - її Дмитрик лише на рік старший від Михайлика, а тому вони швидко потоваришують. А де двоє дітей, там і третього прокормити не складно. До того ж сам Лаврентій Іванович та й Антоніна Михайлівна, звичайно ж, будуть допомагати родині Гавришів.
   І сталося так, як це й замислювалося - осінь 1906-року Михайло Лаврентійович Золотаренко розпочав вже у місті Проскурові у реальному училищі. Реальні училища займали як би середнє місце між профтехучилищами і технікумами подальшої епохи СРСР. У Проскурові реальне училище було відкрито не так вже й давно - у 1904-му році. Названо воно було Олексіївським - на честь спадкоємця престолу царевича Олексія. В Росії випускники реальних класів (з 1839 р.), потім реальних гімназій (1864 р.) і нарешті реальних училищ (з 1872 р.) спочатку мали право вступу до технічних, промислових і торгових вищих навчальних закладів, проте в університет не приймалися. Та у 1888-му році реальні училища були перетворені в загальноосвітні навчальні заклади, які вже давали право вступати до університету на фізико-математичний і медичний факультети. В Статуті реальних училищ було записано, що "училища мають за мету загальну освіту, пристосовану до практичних потреб й до придбання технічних знань". Реальні училища були з 7-річним терміном навчання, у тому числі шість основних класів і сьомий додатковий клас, що вважався класом підготовки до вступу у вищі технічні і сільськогосподарські навчальні заклади. Учні, які успішно закінчили повний курс - вже з атестатом - допускалися до іспиту зі вступу у вищі спеціальні учбові. Цікаво те, що до іспитів в реальних училищах могли допускатися й діти, які не навчалися в них. Домовилися, що Михайло Золотаренко буде навчатися в училищі шість років - йому без перевірки зарахували рік навчання у земській школі. Могли б, мабуть, ще рік навчання Михайлу, так би мовити, скостити, та батько на цьому не наполягав - адже син і так закінчить училище у 16 років, а у більш ранньому віці до інституту все одно не поступиш.
   Під час свого навчання прожив Мишко у родині Гавришів досить нормально, ніяких сварок ніколи не було. Мирно жили і кузени і сестричка Дмитрика Марійка. А останні 2-3 роки Михайло у всьому намагався допомагати родині, що гостинно прийняла його. Разів 2-3 на рік приїздив до своєї сестри Лаврентій, привозячи гостинці, іноді провідувала сина і мама. А ось літні канікули уже родина Золотаренко приймала усю трійню дітей - відпочинок у Дунаївцях був куди кращий, ніж у Проскурові. Так начебто й непомітно сплило шість років, і у 1912-му році Михайло Золотаренко закінчив проскурівське реальне училище. Настав час подумати про свій подальший життєвий шлях. І його вибору передувала довга і серйозна бесіда юнака, який здорово подорослішав - і фізично і розумово - з чоловіком своєї тітки.
   -- Ну, що, куди будеш поступати? -- запитав Михайла, який через пару днів планував поїхати додому, Анатолій Дмитрович.
   -- Дядя Толю, -- так в основному звертався до голови сімейства Гавришів Михайло, -- я б хотів рік-другий попрацювати, придивитися до різних спеціальностей, а вже потім кудись поступати. Вибрати собі майбутню професію. От, наприклад, мене дуже цікавлять зараз професії на залізничному транспорті. Їх немало, але всі вони такі важливі. Адже так?
   -- У цьому ти маєш радію. На залізниці професії і цікаві, і важливі. Але вони також і нелегкі.
   -- То нічого. Я не із слабаків. Чим складніше і важче, тим цікавіше. А скоро, як я чув, нове депо буде відкриватися - скільки там з'явиться нових робочих місць! Адже ви там вже й зараз працюєте.
   І у цьому Михайло Золотаренко мав рацію. Саме у наступному 1913-му році у селі Гречани, що було розташоване за 8 км від Проскурова, буде збудовано станцію, паровозне депо та залізничні майстерні, а трохи пізніше буде відкритий і рух поїздів за маршрутами Проскурів - Шепетівка, значно пізніше й Проскурів - Кам'янець-Подільський, після чого станція Гречани стане чималим вантажним залізничним вузлом. І Гавриш дійсно працював зараз у новозбудованому депо. Його туди перевели зі старої залізничної станції у Проскурові для освоєння, допомозі у будівництві і подальшому налагоджуванні роботи.
   -- Все це так. Але про роботу в депо забудь.
   -- Чому?
   -- Якщо хочеш чогось досягти серйозного у житті, то поступати в інститут чи університет тобі потрібно саме зараз. А депо від тебе нікуди не втече.
   -- А чому б перед навчанням в інституті і не попрацювати?
   -- Попрацювати, звичайно можна. І працювати у тому ж таки депо ти будеш навіть старшим, -- посміхнувся Анатолій Дмитрович.
   -- Я старшим, яким ще старшим? -- здивувався Золотаренко.
   -- А отаким, -- посмішка Гавриша стала ще ширшою. -- Старшим, куди пошлють - ось як буде називатися твоя посада. Ти що, маєш якусь робітничу професію? - ні. Маєш досвід роботи? - теж ні. То що ти будеш робити у депо? Пристроїти тебе туди, звичайно, можна. На новому, необжитому місці робочі руки завжди потрібні. Але ти будеш виконувати лише роботи, які будуть пов'язані з такими, так би мовити, діями як "принеси" та "подай". І платити тобі будуть копійки. Ні, з голоду ти, звичайно, не пропадеш, але нічому і не навчишся. Так що твої рік-два пропадуть задарма. Розумієш?
   -- Розумію, -- понуро опустив голову Михайло.
   -- Окрім того, ти за рік-два роботи забудеш все те, чому навчився в училищі. Так що однозначно - поступати потрібно саме зараз, у цьому році. Он мій Дмитро і не заїкався про роботу після гімназії, одразу у минулому році подався поступати в університет, -- у цьому році Дмитро Гавриш вже закінчив 1-й курс Києво-Могилянської академії, планував вивчати там якісь правові науки.
   -- І куди ж мені поступати? Якщо я, наприклад, хочу бути залізничником.
   -- Схвалюю твої плани. Ось тільки з подібними спеціальностями у нас проблема. Тобто я хочу сказати, що на українській частині Росії навчальних закладів за таким напрямком, на жаль, не існує. Вони є лише у Москві та Санкт-Петербурзі. Та й взагалі на західній частині нашої України фактично немає жодного вищого навчального закладу. Так, вони є зараз у Львові та Чернівцях. Та то вже не наші землі, а Австро-Угорщини, -- на заході їхній регіон межував саме із цією Австро-Угорською республікою.
   -- Ні, це мені не підходить. Я не хочу навчатись в Москві чи Санкт-Петербурзі. Та й у Львові чи Чернівцях.
   -- Я й сам розумію, що не підходить. Там навчання ведеться на російській мові. А у Львові, наскільки я чув, викладання ведеться на польській мові, а у Чернівцях - на німецькій.
   -- Не в тому справа, дядя Толю. Російську мову я якраз трохи знаю. В училищі навчання проводилося і на російській мові. Та й офіцери і їх діти спілкуються якраз на російській мові. Я навіть єврейську мову трохи знаю - у Проскурові, як це не дивно, багатенько євреїв, -- посміхнувся Михайло.
   -- Їх не просто багатенько, -- розсміявся Гавриш. -- Євреїв у нашому місті практично дві третини від загальної кількості населення. Так, -- махнув він рукою, -- годі про це. Повертаємось до серйозної теми. То чому ж ти не хочеш їхати у Москву чи Санкт-Петербург? Не будемо розглядати варіантів, пов'язаних із Чернівцями чи Львовом.
   -- Я не хочу так далеко виїжджати, та ще й у такі великі російські міста. Де я там пристроюсь на житло? Та й там постійно будуть наді мною лише насміхатися, називати затурканим селюком.
   -- Так, це я розумію. І розумію також, що ти не збираєшся наслідувати приклад Дмитра, тобі потрібен технічний навчальний заклад. Адже так?
   -- Так.
   -- Тоді варіантів зовсім небагато. Ними можуть бути Київ, Харків, Юзівка, Катеринослав, Олександрівськ, Одеса. Оце, мабуть, і все.
   -- Теж неблизько. І, крім того, там може не бути залізничних інститутів.
   -- А це нічого. Я також не закінчував залізничного інституту, чи як їх зараз називають інститутів шляхів сполучень. Я закінчив у 1890-му році Харківський практичний технологічний інститут. Його відкрили у 1885-му році - мені тоді просто здорово пощастило - і саме у той рік я до нього поступив, він тоді вважався другим після Санкт-Петербурзького. Але, як ти бачиш, працюю я, тим не менш, на залізниці.
   -- А що, на українській частині Росії й дійсно немає залізничних інститутів?
   -- Наскільки мені відомо, немає. Є в Олександрівську, це на Дніпрі, начебто якийсь подібний технікум, та й то він, здається, все ж не чисто залізничного спрямування. А от інститутів поки що немає.
   І у цьому питання Анатолій Дмитрович мав рацію. Перший у країні навчальний факультет експлуатації шляхів сполучення - "Управління процесами перевезень" - буде створено лише у 1918-му році у Київському інституті народного господарства. А в червні 1930-го року у Харкові відкриється Харківський експлуатаційно-тяговий інститут інженерів залізничного транспорту. Через 2 роки він змінить свою назву на Харківський експлуатаційно-механічний інститут інженерів залізничного транспорту, а восени наступного року стане Харківським інститутом інженерів залізничного транспорту (ХІТ).
   -- Отже мені теж потрібно буде їхати до Харкова, у той інститут, що закінчували ви? Далеченько.
   -- Ні. Тобі, я так вважаю, краще їхати до Києва. Це саме близьке місто - до нього від нас десь усього якихось там 300 верст, -- 1 верста = 1,06 км. -- До інших міст значно дальше.
   -- А там який є інститут?
   -- Київський політехнічний інститут. Він відкрився у 1898-му році. І там є 4 відділення: механічне, інженерне, сільськогосподарське та хімічне. Я цікавився, думав, що мій Дмитро захоче у технічний заклад поступати. Та він не захотів. Я б міг його, звичайно, примусити, він же матеріально залежний від мене, але не хотів власному сину на горло наступати. І от тепер цей інститут стане у нагоді саме тобі. Вибереш механічне або інженерне відділення, на місці ти сам краще розберешся, яке тобі підходитиме. І те, і те добре. Будеш знати практичну механіку, отже знатимеш і вузли, агрегати різноманітних машин. Зможеш працювати і на заводах, і на залізниці - в депо чи на лінії. Ну, а інженерне відділення, ти й сам розумієш, воно випускає інженерів, і, я так думаю, непоганих інженерів.
   Гавриш сповістив своєму племіннику не дуже точну інформацію стосовно Київського політехнічного інституту. Та то була не його провина, тому що сам він у Києві на той час не перебував, а тому не все знав. Так, офіційною датою відкриття КПІ вважається саме 1998-й рік. Та її точніше потрібно трактувати як дату закладання політехнічного інституту, а не датою його відкриття. За будівництво перших шести корпусів узявся Санкт-Петербурзький архітектор академік архітектури Ієронім Севастянович Кітнер. Будівництво Політехнічного інституту (саме його приміщень) почалося 1 червня 1898-го року на Брест-Литовському шосе на ділянці в 36 десятин (приблизно 39 гектарів). І почалося воно із закладки фундаментів хімічного павільйону. Спорудження хімічного корпусу довжиною 153 метра зайняло в плані 4093,7 м2. Спочатку в ньому розміщувалися всі 4 відділення інституту і бібліотека. І лише у 1901-му році всі підрозділи, крім хімічного відділення були переведені в новозбудований головний навчальний корпус - заповнилися коридори 3-х корпусів одного з найважливіших на той час вищих навчальних закладів Російської імперії.
   Будівництво стін основного обсягу і 2-х веж головного корпусу КПІ було завершено ще наприкінці 1899-го року. Після складання І. Кітнером повноважень керівника робіт 2 червня 1900-го було зафіксовано, що в головній будівлі закінчені всі цегляні зовнішні роботи (за винятком балконів навколо веж), зведені склепіння, встановлено даху; незавершеними залишилися оздоблювальні роботи в приміщеннях, сходи, обладнання водопостачання та опалення. А вже восени цього року робітники берлінської фірми "Давид Гров" спорудили парове опалення і вентиляцію, при цьому пара з котельної подавалася по цегляному тунелю.
   Що ж стосується 1898-го року, то набір студентів Політехнікуму відбувся, проте навчання проводилося (з 15 серпня 1898-го року) ще не у районі відомої Шулявки - через який пролягало Брест-Литовському шосе - а у приміщенні Першого Київського комерційного училища. І до закінчення будівництва студенти-політехніки ділили приміщення зі студентами Київського комерційного училища. До речі, на цей час Шулявка ще й не вважалася територією міста. Спочатку будівлі КПІ включали головний корпус, хімічний павільйон, механічну майстерню, кам'яні службові будівлі, не рахуючи ряду дерев'яних, а також станції  другого дослідного поля для випробувань сільськогосподарських пристроїв і машин. У роботі інституту брали участь корифеї російської науки Д. І. Менделєєв, Н. Е. Жуковський, К. А. Тімірязєв та інші вчені.
   Ось такою була історія спорудження Київського політехнічного інституту. Та Михайла Золотаренка подібні історичні дані не цікавили. Як виявилося, крім інженерної професії його цікавило й дещо інше. І, після повідомлення Анатолія Дмитровича про відділення КПІ, він запитав:
   -- А машиністом паровозу я можу стати?
   -- То не інженерна спеціальність, Мишко, а робоча. Хоча й на машиніста потрібно вчитись.
   -- Зрозуміло. Але вчитись на інженера - це знову на п'ять років бути відірваним від домівки, від батьків, брата, сестер, -- сумно тягнув Михайло.
   -- Звикай до цього. Ви вже всі повиростали. У кожного своє життя починається. Твої брати вже працюють, а твої сестри незабаром заміж вискочать. Так що однаково часто бачитись ви не зможете.
   -- Так воно і є. Батьки, я чув, планують вже восени організувати весілля моєї старшої сестри Софії. А щодо відірваності від рідні, то я розумію, що до самостійного життя потрібно звикати. Але все ж на душі моторошно.
   -- Я тебе чудово розумію. У мене ж була така сама ситуація. Також на 5 років я з рідних країв виїхав, і подалі, ніж передбачається тобі. До речі, ти не на п'ять років будеш відірваний від домівки а на чотири.
   -- Як так? Хіба і інститутах і в університетах навчаються не п'ять років?
   -- Здебільшого п'ять років. Хоча з гуманітарних спеціальностей можна навчитися і лише чотири роки. А з технічних дійсно п'ять. Та в київському політехнічному інституті одразу було заплановано, що скорочення часу навчання на один рік не зашкодить якості проходження курсу, воно досягатиметься шляхом підвищення інтенсивності викладання, скорочення канікул і екзаменаційного періоду. При цьому, вважалось, що промисловість швидше матиме фахівців, а молоді люди на рік раніше вступатимуть у самостійне життя. Хоча, не знаю, можливо, за ці 14 років відбулися зміни у термінах навчання. Та навряд чи - у цій частині Росії технічних вищих навчальних закладів обмаль.
   -- А той же Харків? Ви ж навчались у ньому п'ять років.
   -- Е-е... -- махнув рукою Анатолій Дмитрович, -- на Харків великий вплив має Москва. Нехай від Харкова до неї відстань у півтора рази більше, ніж до Києва, та харківчани завжди прагнули дивилися на Північ, а не на Захід. А Київ завжди стояв особняком. Добре, завершуємо розмову. Отже, так. Ти їдь до батьків, але не для того, щоб там загорати на сонечку або рибалити. Відпочинь, звичайно, трохи, але потім сідай готуватись до вступу в інститут.
   І ця плідна розмова Михайла Золотаренко зі своїм дядьком (а офіційно він юнаку таким і був), бесіда з батьками, а також настирність і хороші знання самого хлопця дали свої позитивні результати: він таки поступив до вищого навчального закладу, і тому вересень вже 1912-го року розпочав на інститутській лаві Київського політехнічного інституту.
  
  

РОЗДІЛ 3

Твердо стати на ноги

   Коли Михайло поступав у Київський політехнічний інститут (КПІ), то він дуже боявся провалитися на іспитах. Батьки перед поїздкою до Києва справили йому нову одежу, але він однак думав, що кожен не лише викладач, що приймав екзамени, а й такі самі хлопці (дівчат взагалі було одиниці, а на їх відділення - жодної), які мали намір отримати у майбутньому вищу освіту, будуть бачити у ньому затурканого селянина. Та підготувався він до іспитів (та й учився в училищі) добре, а тому іспити склав, і був зарахований на механічне відділення. І ось після цього, нарешті, Михайло зітхнув з полегшенням. Далі, як йому здавалося, все буде простіше й легше. Та не тут було! Він даремно на це сподівався. Програма була дуже насичена, адже її намагалися утиснути у чотири роки замість п'яти - а це не мало, не багато на 20 % більший щорічний (а отже і денний) обсяг. Самі заняття теж були незвичними (і теоретичні, і практичні), самі викладачі (чи їх вимоги) багатьом здавалися занадто прискіпливими. Як потім показала щорічна практика, велика кількість студентів були не в змозі пройти курс навчання протягом затвердженого терміну - за 4 роки.
   Та й це ще була не основна головна біль для багатьох, особливо студентів з глибинки. Справа в тому, що шлях до освіти, двері вищої школи були відкриті переважно для заможних громадян. Плата за навчання була досить висока - 100 карбованців на рік, а студентських гуртожитків не було і стипендій бракувало. А тому багатьом студентам потрібно було ще й оплачувати квартиру, харчування, купувати навчальну літературу і потрібне приладдя. Та і Михайло, і його батько Лаврентій Іванович знали на що йшли. Та все ж тепер ця головна біль стосувалася вже не скільки Михайла, скільки його батьків. Коли Лаврентій Іванович повідомив дружині яку суму потрібно платити за навчання сина, то Антоніна Михайлівна злякано сплеснула у долоні:
   -- Ой, лишенько! Та це ж усі ті гроші, що ти заробляєш. На що ж ми самі житимемо і дівчат кормити будемо?
   -- Заспокойся, Тоню, -- посміхнувся чоловік. -- Потрібно платити 100 карбованців у рік, а не у місяць.
   -- О, то інша справа. Але все одно багато - 100 карбованців, це ж такі гроші! А Мишку ще й харчуватися потрібно.
   -- Нічого, прохарчується. І на харчування гроші знайдемо.
   Саме харчування сина у далекому місті не дуже турбувало старшого Золотаренко - прохарчується син. Ціни на продути були помірними. Так, наприклад, в середньому 1 пуд м'яса коштував 8,38 крб. (0,57 крб. за 1 кг), а 1 фунт житнього хліба коштував 3 копійки (7,3 коп. за 1 кг). Фабрика, на якій працював Лаврентій Іванович, бувало що відряджала кого-небудь у інші міста, та й до них іноді приїздили, так що із розмов Золотаренко знав, що місячні витрати на харчування нежонатого робочого-чоловіка складали приблизно 16-17 крб. Так то ж витрати на харчування працюючого здорового мужика. А Михайло був ще майже дитиною (ну що таке 16 років) і фізичною працею займатися не буде, а тому батько націлював його на менші місячні витрати на харчування - 13-14 карбованців. Одинокий робітник витрачав на харчування в середньому у день: на сніданок - 12-13 коп., на обід - 22 коп., на вечерю - 10 коп. (0,12 + 0,22 + 0,10 = 0,44 коп. × 30 днів = 13,2 крб.). Ось вам і 13 з гаком карбованців на місяць - що-що, а рахувати Лаврентій Іванович умів. Так що з цього боку також неприємностей начебто очікувати не доводилося.
   Але плата за навчання! Від неї нікуди не втечеш, і ніяким чином її не зріжеш. Середньорічна зарплатня Лаврентія Івановича на суконній фабриці була непогана і становила трохи менше, ніж 1200 крб. (100 крб./на місяць). І це ще добре, що він робив саме на суконній фабриці. - для порівняння: на бавовняних та льняних фабриках ця цифра для його категорії службовців була у 1,5 рази менша (750-860 крб./рік - 62-72 крб. у місяць. Середня ж зарплатня звичайного робочого по Росії становила 37,5 крб./місяць і лише висококваліфіковані робітники отримували навіть більше окремих службовців - до 80 крб./на місяць, а токарі, слюсарі, фрезерувальники, електротехніки (на великих металургійних і металообробних заводах в Санкт-Петербурзі) взагалі до 120 руб - більше навіть, ніж Лаврентій Золотаренко. Таким чином, як це не дивно, зарплата висококваліфікованого робітника могла не лише перевищувати середню по промисловості, але і бути більше окладу, наприклад, обер-офіцерів (поручик разом з квартирними та караульними грошима отримував у сумі 90 крб.) чи земської інтелігенції. Звичайно, були й такі категорії службовців, що отримували зарплатню в рази вищу за Золотаренко. Так, наприклад, полковник отримував 325 крб., депутат державної Думи - 350 крб., а таємний радник (чиновник вищого класу) - 500 крб.
   -- Цікаво, куди ті високі посадовці такі шалені гроші дівають? -- запитала Антоніна, коли чоловік розповів їй про те, скільки отримують депутати, військові та чиновники у верхах.
   -- Квартири купляють розкішні, по ресторанам ходять, на роботу щодня з візниками їздять, на морі щорічно бувають, кофе та какао постійно п'ють.
   -- Ага! Та ще, мені подруги розповідали про подібні гульки цих розпусників, вони з дівками чужими гуляють, блудують.
   -- Ти, мабуть, в останньому слові хотіла першу букву "у" замінити на "я", -- посміхнувшись, пожартував Лаврентій.
   -- Тьфу тобі, таке балакаєш, такі слова. А можливо, ти й маєш рацію. Так воно і є.
   -- Можливо, що й є все те, про що ти говориш. Та я цього не знаю. Сам зі свічкою, як то кажуть, не стояв.
   -- Так, так воно все. А взагалі просто ці чиновники прогулюють гроші даремно. Не потрібно їм такі гроші платити, за що їм такі гроші платять? Ну, нехай охвіцери, вони нас, Батьківщину захищають. А навіщо чиновникам такі гроші?
   -- А вони їм здаються малими, їм більших хочеться. Ти ж знаєш, Тоню, кажуть, що чим більше грошей у тебе є, тим більше тобі їх жадається.
   Самій родині Золотаренко цілком хватало жалування Лаврентія Івановича, зарплатня його дружини Антоніни Михайлівни - санітарки - взагалі по-серйозному не сприймалась. То, як казав глава родини, витрати на сірники, голки та нитки. А як же податки? - може хтось запитати. Адже посадовий оклад - це одна справа, а скільки робочий чи службовець отримував на руки грошей? Відповідь проста й чітка - практично стільки ж. Річ у тім, що в Росії не було прибуткового податку. Розмови про нього йшли, але війна завадила його остаточному введенню. Так що податки сплачували лише ті, хто мав суттєву приватну власність (нерухомість, землекористування) - платили аж! 1 % від прибутку. Підводячи підсумки, можна сказати, що фактично за рік навчання сина в інституті батько платив лише одну свою місячну зарплатню. Так що на сімейний бюджет це не так вже й сильно впливало.
   А як же квартирна плата, яку буде змушений також оплачувати батько за сина, адже його не поселять у студентський гуртожиток. Ті витрати, на думку Золотаренко-старшого, цілком могли рівнятися зі сплатою за навчання. Адже він знав, що оренда житла нежонатому робочому обходилася в середньому 5,5 крб./місяць. Щоправда, він спочатку не врахував того, що робітник зазвичай знімав цілу кімнату, а Михайлу доведеться знімати, як то кажуть, лише "куток". А тому нічого такого вже страшного в оренді житла, як виявилося, не було. Як з'ясувалося, оренда житла в Києві коштувала 20 копійок за квадратний аршин (0,5058 м2) у місяць. За куток площею у 8 квадратних аршинів (≈ 4 м2 - ліжко, стіл та стілець для занять) набігало 1,6 крб., ну, нехай навіть і 2 карбованця за трохи більшу площу у 4 м2 - і те мало.
   Та все ж, якщо підбити, так би мовити, сальдо, то за місяць навчання Михайла у Києві набігала, як не крути чимала сума: плата за навчання - 8,33 крб. (100 : 12), харчування 14 крб., житло - 1,6 крб., навчальна література і приладдя (за прикидками обох Золотаренко) - 5-6 крб. В цілому приблизна цифра була у 30 крб. Але це сума лише на саме необхідне, та хіба можливо молодому хлопцю понад 10 місяців просидіти у чотирьох стінах (та ще й у Києві), нікуди не піти (хоча б у то й же синематограф), нічого зайвого не з'їсти (хоча б морозиво чи якийсь солодкий млинець)? Потрібно врахувати ще витрати на гігієну - а Михайло вже й голитися почав, на зміну білизни, та й взагалі на якусь потрібну одежину. Крім того, поїздки до Києва й назад (2 рази на рік) і таке інше. Лаврентій Іванович був хорошим рахівником, а тому у нього після всіх підрахунків вийшло так, що сину для нормального перебування на навчанні потрібна сума у 37-38 карбованців на місяць. Але ж це середній по Росії заробіток робітника! А Мишко-то нічого заробляти не буде, а буде, навпаки, тринькати, б'ючи байдики. Щоправда, батько одразу ж забрав свої слова, навіть уявлені йому подумки, назад - Михайло в Київ їде точно не байдики бити, та й рахувати він уміє кожну копійку. У цьому Лаврентій Іванович переконався ще за часів навчання сина у Проскурові. А плата за навчання і в реальному училищі була не дуже-то по карману простому люду - вона складала від 70 до 25 карбованців, щоправда, за рік.
   Коли Золотаренко у розмові із сусідами, приятелями повідомив, що його Мишко збирається поступати в інститут у Києві (а говір і так вже йшов), то це сприйнялося на перший погляд цілком нормально. Всі знали, що Михайло закінчив у Проскурові реальне училище, а тому розуміли, що він напевне захоче вчитися й далі. Вони бачили, що у Лаврентія молодший син росте розумним хлопчиною. Але коли дізналися, що Золотаренко-старший за місяць буде витрачати на сина середню зарплату робітника, то за голови схопилися.
   -- Лаврентій, ти що, здурів?! Це ж ти на Михайла будеш витрачати, мабуть, з пів тисячі на рік.
   -- Трохи менше - 450 карбованців.
   -- Ого! Нічогенько собі. Та за такі гроші хату можна поставити.
   -- Поганеньку можна. А на добру більше грошей потрібно.
   -- Та ні, не поганеньку, а таку собі середню, але нівроку ладну.
   -- Досить вам сперечатися, -- перебив їх інший співрозмовник. -- Теж мені, завели мову про якусь там хату. Нехай краще Лаврентій розповість на кого Мишко вчитися буде.
   -- То він вже сам вирішить, казав, що хоче працювати на залізниці, -- відповів Золотаренко.
   -- О, то у нього гарна думка. На залізниці цікаво працювати, та й гроші там добрі платять.
   -- Лаврентій за таку Мишкову примху теж добрі гроші заплатить, -- вставив своє слово інший співрозмовник.
   -- Щоб щось отримати, спочатку потрібно щось вкласти. І ти це знаєш, Миколо. Ти зможеш отримати врожай пшениці чи картоплі, якщо не будеш сіяти, садити? От і я вкладаю кошти у майбутній врожай. І дуже сподіваюсь, що цей врожай буде гарним, -- такою була відповідь Золотаренка.
   -- То буде вже не твій врожай, а Мишка.
   -- А Мишко що, чужий мені? А ти, Миколо, щось у землю вкладаєш, щоб лише самому восени користуватися плодами врожаю? Чи ділишся з родиною? От і Михайло буде в змозі ділитися своїм врожаєм.
   -- З тобою чи зі своїми майбутніми дітьми?
   -- А це буде і моє майбутнє. У людини крила виростають, коли вона знає, що у його дітей, онуків все гаразд. А там дивись, можливо, хтось з моїх дітей чи онуків і більшу вершину подолає. Адже у нього буде приклад його батька. А щось здобуте завжди хочеться перевершити. Ото й будуть мої онуки намагатися перевершити досягнення свого батька.
   Розмова, так би мовити на задану тему, практично була завершена, але ще довго, розіходячись по домівкам, знайомі Золотаренко обговорювали не стільки плани Лаврентія й Мишка, скільки самого Лаврентія, оцінюючи його гарний розум і наміри. І восени Михайло сів на студентську лаву КПІ. Проректором інституту зараз був професор Іван Діомидович Жуков.
   Як виявилося трохи пізніше (вже по приїзду молодшого Золотаренко на навчання) витрати старшого Золотаренко дещо скоротилися: Михайло разом з двома подібними йому провінційними студентами поселилися разом у кімнаті на квартирі знайомого батька одного з хлопців. Це, звичайно, ненабагато скоротило витрати, та все ж було великим плюсом - завжди краще жити гуртом, ніж одному. Справа у тому, що на цей час гуртожитків у нещодавно створеному інституті ще не було. Лише у кінці 30-х років будуть побудовані 2 перших студентських гуртожитки та здійсниться будівництво нового крила хімічного корпусу. Пізніше буде відбудований ще один гуртожиток та стадіон.
   У декого в подальшому - і особливо у попередні роки - витрати на навчання бувало, що скорочувалися й більш відчутно. Справа у тому, що у Статут інституту (пропозицію вніс член комісії з питань вищих технічних закладів Д. І. Менделєєв), був внесений пункт про право Ради інституту звільняти від оплати за навчання близько половини студентів. Крім того, для поліпшення становища ще навесні 1903-го року було створено "Товариство допомоги бідним студентам КПІ", фонд якого становили внески і пожертвування членів суспільства, надходження за підписними листами, доходи від благодійних вистав і вечорів, торгівлі навчальним приладдям тощо. У 1907-му році за проектом архітектора Обремського були побудовані будівля їдальні та амбулаторія КПІ. Їдальня була розрахована на 200 місць. За тим, щоб меню було повноцінним, а ціни доступними стежив комітет Товариства допомоги нужденним студентам. Це також впливало на певне скорочення витрат провінційних студентів. Що стосується амбулаторії, то вона надавала медичну допомогу як викладачам, так і студентам. Також істотну матеріальну допомогу студентам надавали прогресивно налаштовані професора інституту, які брали участь в благодійних заходах, виступали з публічними лекціями, кошти від яких ішли в фонд допомоги студентам.
   Вже навчаючись у КПІ, Михайло трохи ознайомився з історією його створення. А вона була досить цікавою. Існувала легенда, що стосувалася появи самого навчального закладу. Вона стверджувала, що його будівництву начебто посприяв Микола Терещенко - один з найбагатших підприємців того часу. Домовившись з царським урядом про припинення контролю над цінами на цукор, він зобов'язався створити навчальний заклад, де студенти з південно-західних територій могли б вивчати технічні дисципліни. Після цього цукрозаводчики Південно-Західного краю наприкінці ІХ-го століття, бажаючи відзначити 25-річчя перебування Олександра II-го на престолі, й зібрали гроші на будівництво політехнічного інституту імені імператора Олександра II-го. І його було урочисто закладено в 1898-му році.
   Вчитися Мишку та проживати у такому великому й не дуже-то дешевому місті, було, хоча й не так вже легко, та все ж досить спокійно, а головне цікаво. День пробігав за днем, місяць за місяцем. Але все це тривало не так вже й довго - світова війна, яка почалася через 2 роки, внесла свої відчутні корективи, і в першу чергу у благодійність - знайшлися більш нагальні статті для її застосування. Імперіалістична війна 1914-1918-го років важко відбилася на діяльності КПІ. Поповнення лабораторій устаткуванням практично не проводилося, тому стихла науково-дослідна робота, дещо скоротилися й лабораторні заняття. Та урізалися не лише кошти, але й навчальні приміщення. Під час війни головний корпус КПІ став використовуватися для потреб оборони: із серпня 1914-го року у його приміщенні був розміщений продовольчо-перев'язувальний пункт евакуаційного госпіталю - він займав середню частину будівлі, за винятком приміщення бібліотеки. Щоправда, 20-го жовтня в актовій залі, обладнаному на 140 ліжок, сталася пожежа, в результаті чого обгоріли підлога й стіни, частково навіть завалилося перекриття. Госпіталь закрили у вересні 1915-го року, але потім в приміщеннях будівлі знаходилися ополченці. Майстерня і хімічна лабораторія корпусу були передані Військово-промисловому комітету і працювали на оборону. Були також організовані ракетна майстерня і фармацевтична лабораторія. З 1-го вересня 1915-го року у головному корпусі були організовані ще й авіаційні майстерні, в яких налагодили випуск пропелерів, деталей літальних апаратів, почали виробництво аеропланів типу "Альбатрос" і таке інше. У 1916-му році частина будинку використовувалася для розширення авіаційно-автомобільного відділу механічних майстерень. А вже протягом 1917-го року тут перебували піротехнічні майстерні, штаб 1-го Польського стрілецького полку, канцелярія 5-го авіаційного парку.
   Авіаційна тема для КПІ - це взагалі особлива розмова. В інституті активно працював гурток повітроплавання, створений ще в листопаді 1908-го року професором М. Б. Делоне. А через рік він вже об'єднував близько 200 студентів і викладачів. Після Петербурзького аероклубу це була друга в країні авіаційна лабораторія. Члени гуртка своїми силами створили авіамайстерні, де спочатку виготовляли планери, а дещо пізніше - з 1910-го року - і літаки. Першим на літаку власної конструкції в повітря піднявся професор А. С. Кудашев. У 1916-му році Євген Іванович Кас'яненко, спільно з братами Іваном і Андрієм - всі троє студенти Київського політехнічного інституту - спроектував і побудував (в майстернях КПІ) досить оригінальний літак, що отримав найменування "Кас'яненко N 5". То мав бути винищувач, з розміщенням одного кулемета перед льотчиком. У правому крилі головного корпусу у 1915-му році також влаштували авіамайстерні, в яких ремонтували літаки і будували нові, конструювали і виробляли авіапропелери. Пізніше авіагурток став основою для створення в інституті кафедри з авіаспеціальностей, а незабаром - окремого інституту інженерів цивільної авіації.
   У КПІ у ті ж роки навчався (з перервами; поступив у 1907-му році, диплом отримав - у 1914-му) також Ігор Іванович Сікорський. Він спроектував і побудував кілька літаків-біпланів і один вертоліт. У 1913-му році Сікорський створив перший в світі багатомоторний літак "Гранд" ("Русский"), а його літаки С-10 і С-11 перемогли в конкурсі військових аеропланів. А що вже казати про його літак "Ілля Муромець", який шокував увесь світ - такого велетня на той час не мала жодна держава. На цьому літаку Сікорський зробив ряд рекордних польотів, а також переліт Петербург-Київ-Петербург. Та й взагалі Ігор Сікорський до 1917-го року створив в Росії 25 основних типів літаків, ряд їх модифікацій, а також 2 вертольоти.

* * *

   Та все колись починається й так само все колись і закінчується. Пройшло 4 роки, і ось вже підійшло до завершення навчання Михайла Золотаренко у Київському політехнічному інституті. Взагалі-то, Золотаренко, як й його сокурсникам в певній мірі повезло. І це везіння (не залежне від студентів) було неначе деякою противагою тим обставинам, що світова війна проявила свій негативний вплив на матеріальне забезпечення інституту, завдяки чому у такий час виживали, як то кажуть, лише найсильніші. Багатьох своїх сокурсників і навіть деяких приятелів Михайло втратив. І їх забрала не війна, а її наслідки, дуже все сутужно стало жити окремим хлопцям з глибинки. Вони залишали інститут, але з надією, що все ж закінчать його, коли настануть кращі часи. Михайло ж за допомогою батька вистояв. А везінням було те, що їх випуску все ж таки вдалося встигнути захистити дипломи і отримати інженерну спеціальність. Адже в умовах украй хиткої політичної й економічної обстановки в Росії й Україні, у період 1917-1920-го років діяльність КПІ була практично призупинена. І наслідком цього стало те, що перший набір студентів КПІ після революції 1917-го року, вже за часів радянської влади відбувся лише навесні 1921-го року. Загальна кількість студентів, прийнятих на факультети, становили 870 осіб. Взимку 1922-го року була проведена перша перереєстрація студентства, яка визначила їх кількість - 2080 чоловік. При КПІ у 1923-му році будуть діяти вже 8 науково-дослідних кафедр: будівельного мистецтва, механічної технології, фізики, гідрології, електромеханіки, хімії, хімічної технології та технології сільськогосподарських виробництв.
   На механічному відділенні КПІ (та й на інших), на якому закінчував своє навчання Золотаренко, поділу за спеціальностями не було. Студенти навчалися за єдиним навчальним планом. Спеціальність майбутнього інженера визначалася темою його дипломного проекту. Після цього студентам, які успішно складали випускні іспити, надавали (так само як і на хімічному відділенні) звання інженера-технолога. Це звання давало право завідувати підприємствами, управляти спорудами фабричних, заводських і житлових будинків, займатися будівельними роботами, створювати проекти будівель. Перед вступом до КПІ Михайло спочатку хотів навчатися на інженерному відділенні (приваблювала сама магічна назва "інженер"). Але після короткого ознайомлення (детального опису все ж не було) із статусом спеціалістів він зрозумів, що інженерне відділення більше розраховувалось все ж на підготовку інженерів-будівельників, які у майбутньому мали безпосередньо займатися будівельними роботами або створювати проекти будівель. І це відбило у нього бажання йти на інженерний факультет - не про це він мріяв. Михайло зрозумів, що статус інженера-технолога дає більш широкі повноваження. Якщо ти маєш право завідувати якимось підприємством чи управляти заводською спорудою, то, напевно, можна управляти якимись ділянками і на залізниці - чи у самому депо, чи на залізничній лінії. У цьому його дядько Анатолій Дмитрович мав цілковиту рацію, і зараз Золотаренко з вдячністю згадував того. У Михайла тема дипломного проекту не була пов'язана з роботою на залізниці - подібні теми не були передбачені у тому ж навчальному плані. Але Золотаренко вибрав тему, що стосувалася конструкцій парових машин, вони розглядалися на заняттях (відомі ще з 1769-го року). А парові машини - це також і той же паровоз, а отже і його обслуговування, ремонт та експлуатація.
   І, отримавши довгожданий диплом інженера-технолога, Золотаренко в першу чергу поїхав у Проскурів і навідався до родини Гавришів. Та іншого шляху у нього й не було - адже не існувало залізничного сполучення між Києвом та Дунаївцями (а лише через Проскурів, та й то з пересадкою). Він не просто сказав "Дякую" дядьку Толі, а за старим українським звичаєм низько вклонився йому, і лише після цього подякував тому за те, що саме Гавриш наставив його уму-розуму, і своїми обґрунтованими порадами направив Михайла на вірний шлях. А далі вже Гавриш похвалив Золотаренко, що той встояв під час знегод, закінчив інститут і став інженером. Потім він почав тормошити парубка, як той Тарас Бульба своїх синів, що приїхали до нього: "А повернись-но, синку! Цур тобі, який ти чудний!". Щоправда, остання фраза з вуст Анатолія Дмитровича не прозвучала. Він навпаки, уважно оглянувши Михайла, промовив:
   -- Гарним же ти парубком став за ці роки, Михайло. Як же ти виріс, а головне, змужнів.
   -- Ну, чотири роки все ж таки пройшло. А що, ваш Дмитро не виріс, не змужнів?
   -- Та теж виріс. А от чи змужнів, то це краще зі сторони видно. Я ж його набагато частіше бачив, ніж тебе. Але одне мені й так зрозуміло - ти серйозніший за нього.
   -- І як у нього справи? Адже й він у цьому році повинен був закінчити академію. Він вже вдома?
   -- Ні, поки що не приїхав. Академію-то він закінчив, але йому начебто пропонують якусь роботу в академії. Написав листа. Ось він там зараз і домовляється, чи з'ясовує що то за робота.
   -- О, то це ж добре! Він, мабуть, якимось науковцем стане. А ви кажете, що я серйозніший за нього. Це не так.
   -- Все так, -- махнув рукою Гавриш. -- Можливо, він колись і насправді стане якимось науковцем, я не заперечую. Можливо, до наук у нього розум і пристосований, а от до справ життєвих - не дуже.
   -- Як-то так?
   -- А так. Ти знаєш, які він коники викидав два роки тому?
   -- Які?
   -- Наприкінці серпня 14-го року не хотів їхати в Київ на навчання.
   -- Чому це?
   -- А він заявив, що піде добровольцем на фронт. А то там без нього не обійдуться. Бачите, який військовий спец об'явився. Насилу ми з матір'ю, та з моїм другом Петром відмовили його від цієї дурі.
   -- Ну, чому дурі, дядю Толя? Це ж означає, що він патріот своєї країни.
   Золотаренко пригадав випадки такого патріотизму й у КПІ. На фронт з німцями студентів намагалися не брати, розуміючи, що інженерні кадри, особливо на заході України (а в КПІ багато було студентів саме з правобережної частини) ой як потрібні. Але, якщо ти сам виявив бажання ризикувати своїм молодим життям, то чому б і не задовольнити твоє прохання - в окопах зайвих штиків не буває. А от про подальшу долю таких патріотів-добровольців нічого не було чути.
   -- Це я розумію, як і розумію такі патріотичні пориви. Але всякому овочу свій час. Отаких "патріотів" на фронті, як мені розповідали, у першу чергу й вбивали. Адже вони зовсім не навчені військовим діям. Так що правильно кажуть: "Не ліз поперед батька в пекло". Не зупини ми його тоді, то, скоріше за все, не було б у майбутньому ще одного вченого, як ти кажеш. Та годі про це. Ти краще розповідай, що ти плануєш далі робити, які твої плани. Де працювати збираєшся?
   -- Працювати я збираюсь, як і мріяв, на залізниці. А ось де... І сам не знаю. Хотів би порадитись з вами. Звичайно, краще було б, якби я працював в Проскурові чи в Гречанах. Поблизу Дунаївців залізниці ж немає. Я не прагну обов'язково працювати в депо, я можу і на лінійній ділянці шляху працювати. От тільки не знаю, чи вийде у мене там. Нас по залізницям в інституті практично не навчали.
   -- Я тобі колись говорив, щоб ти забув про депо. Але саме тепер цей час настав. Велику посаду я тобі, звичайно, не обіцяю, але на пристойну роботу, думаю, що зможу влаштувати. А починати тобі потрібно саме з депо. На шляховій ділянці ти дійсно нічого не знаєш, а відповідальність там велика. А в депо тобі товариші завжди допоможуть, підкажуть. Та й приглядяться до тебе: хто ти, якими знаннями володієш, що тобі можна доручити, з якою роботою ти краще справишся. То вже згодом, трохи набувши практичних навичок, ти сам зрозумієш де тобі краще працювати. І тоді вже вибір буде переважно за тобою.
   -- Ну, я так приблизно й сам міркував.
   -- І молодець. Тут є ще одна причина працювати саме зараз у місті, а не на дільниці.
   -- І яка ж вона?
   -- Дуже непевні часи настали. А у такі часи краще таки бути згуртованим у місті, ніж одинаком на хуторі. Я чому й не наполягав, щоб Дмитро додому повертався - що він тут буде робити? Нехай вже сидить у своєму Києві.
   -- Це я все також розумію.
   -- Ото й добре. Так що, провідай батьків, відпочинь трохи, а потім повертайся і приступай до роботи у депо. А я тим часом домовлюся про роботу тобі.
   Далі Гавриш і Золотаренко ще трохи порозмовляли про інші нагальні проблеми сьогодення, про стан у країні та й просто на життєві теми. Та головне питання вже було вирішене - домовилися, що Михайло відпочине пару тижнів у батьків, а потім повернеться до Проскурова і вийде вже на роботу. За цей час Гавриш, домовившись з керівництвом депо, підбере йому роботу, на якій він зможе поступово освоювати нову для себе спеціальність залізничника.
   Та коли ти відпочиваєш час летить швидко. І ось вже настала пора знову від'їжджати Михайлу з рідної домівки. На цей раз подорож була недалекою, та й до батьків, брата й молодшої сестри (старша, як раніше сповістив Гавриша Михайло, вже 3 роки як була заміжня) він буде тепер частіше навідуватися. Починалося вже дійсно самостійне життя Михайла - інженером у 20 років.
   А наступні роки, і насправді, видалися досить бурхливими. І в середині наступного, вже 1917-го року у Михайла відбулася доволі цікава розмова з приводу подій в Росії, та й в самій України, колишній Малоросії. Почалася вона з обговорення поточних справ у депо і участі у них самого Михайла. Після цього, як то частенько буває, перейшли до останній подій у країні. І ось тут Анатолій Дмитрович повільно протягнув:
   -- Так, я мав того року рацію, що часи настануть складні. Ти й сам бачиш, що зараз в країні коїться. Царя скинули, а належних порядків не навели. Скільки з'явилося різних партій, організацій, і кожна тягне рядно на себе. І це у той час, коли ще війна з німцями ще не завершена.
   -- Але ж тепер Україна начебто не залежна від Росії, автономна. Ми самі вирішуємо свою долю.
   Виголошуючи такі сподівання, Михайло мав на увазі ось що. Повалення на початку року самодержавства спричинило потужний український національний рух. За ініціативою "Товариство українських поступовців" на початку березня 1917-го року було засновано загальноукраїнську суспільно-політичну організацію - Центральна рада (ЦР), в яку з часом влилися представники численних українських політичних партій, різних гуртків, суспільств тощо. Головою ЦР був заочно обраний український історик, громадський та політичний діяч Михайло Сергійович Грушевський. Лютнева революція застала відомого українського вченого і політика у Москві, де він від-бу-вав заслання. Після обрання його головою ЦР до нього почали надходити телеграми з закликом виї-хати в Україну. І Грушевський 11-го березня відбув до Києва. А нещодавно, 10 (23) червня 1917-го року ЦР видала свій I-й Універсал, який фактично проголошував самовільне втілення в життя автономії України. Автором I-го Універсалу, текст якого він сам зачитав на ІІ-му Всеукраїнському Військовому з'їзді, став український політичний діяч, прозаїк, драматург та художник Володимир Кирилович Винниченко, котрий очолив Генеральний секретаріат ЦР і став генеральним секретарем внутрішніх справ. В Універсалі були й такі слова: "...не розриваючи з державою російською, хай народ український на своїй землі має право сам порядкувати своїм життям", а також наголошувалось, що Центральна Рада буде "творити новий лад вільної автономної України".
   -- Ти правильно сказав, начебто, -- так відреагував на слова Михайла Анатолій Дмитрович. -- Ще невідомо, що з цього вийде. Ти віриш у те, що Москва, Росія так легко дасть Україні самостійність, чи хоча б ту ж автономію?
   -- Не знаю, -- невпевнено протягнув Михайло.
   -- Ото ж бо воно і є. Я цього теж не знаю. Але відчуваю, що у цьому питанні без крові аж ніяк не обійдеться.
   -- Та ви що! І до такого може дійти?
   -- Я читав книжки, та й ти, мабуть, теж, про боротьбу різних народів за свою незалежність. І не пам'ятаю такого випадку, щоб та ж сама незалежність дісталася кому-небудь безболісно, без кровопролиття.
   -- Але ж Москва не чинить нам перешкод.
   -- Та хто його знає. Ми ж усього не знаємо. Росії, звичайно, зараз трохи не до нас, у себе б в усьому розібратися. Але, як тільки вони розберуться, то, я впевнений, одразу за нас візьмуться.
   І, як це не дивно, Гавриш мав рацію. Тиск на ЦР з боку Москви уже йшов шалений. Про це Михайло дізнався всього через кілька днів у Дунаївцях, де гостював у батьків. Цей тиск Москви призвів до того, що ЦР після переговорів з урядовою делегацією Росії фактично відступила від свого наміру негайно здійснити автономію, про що й сповістила у своєму ІІ-му Універсалі 3-го (16) липня. Крім того, Тимчасовий уряд визнавав юрисдикцію Генерального секретаріату лише в межах Київської, Волинської, Подільської, Чернігівської і Полтавської губерній, тобто центральної частини України. І це стало початком розчарування народних мас Центральною радою - від неї чекали більш рішучіших кроків у здійсненні автономії й інших питаннях.
   І періодично, час від часу подібні розмови між дядьком та племінником виникали і надалі. Політичні події у країні вони обговорювали досить спокійно, при цьому намагалися не торкатися питань власного відношення до стану справ, як то: полюбляють чи мають неприязнь, наприклад, до тієї чи іншої партії - часи були дуже непевні, а у такому випадку краще тримати рота на замку. А далі роки полетіли, так само, як почали мінятися й місця помешкання Михайла Лаврентійовича Золотаренко - Проскурів, Гречани, Нестерівці, Зеленче.
  
  

РОЗДІЛ 4

Стежки минулого вже заросли ковилою

   Як же швидко пролітали роки, а були вони і добрими, і лихими. З того часу, як Михайло почав свій трудовий шлях, пройшло вже майже 25 років. У нього самого давно вже була родина, і доволі чимала, невпинними темпами підростало вже нове покоління Золотаренків. Влітку цього року старший син Михайла Іванко мав би вже закінчувати середню школу - фактично доросла вже людина. Щоправда, 18 років йому виповниться лише наприкінці вересня - пішов до школи на 3 тижні раніше початкового шкільного віку. У початкову школу діти йшли з 8-и років. За рік до того, як Іванко мав йти до школи 14 серпня 1930-го року Центральним Виконавчим Комітетом і Радою Народних Комісарів Союзу РСР було прийнято постанову "Про загальне обов'язкове початкове навчання". Статті цього закону свідчили: "Ввести з 1930-1931го року повсюдно в Союзі РСР загальне обов'язкове навчання дітей (хлопчиків і дівчаток) у віці 8, 9 і 10 років в обсязі не менше чотирирічного курсу початкової школи. Відповідно до цього прийняти восени 1930-го року в трудову школу всіх дітей цих вікових груп, які до теперішнього часу не навчаються в школі".
   Отже середню школу Іван повинен був закінчити у 1941-му році. Так, повинен був, та міг і не закінчити (це стало відомо ще минулого року), тобто він міг не отримати атестат про закінчення середньої школи, а отримати лише довідку про чи то закінчену чи то незакінчену середню освіту. Виникало якесь замкнуте коло - начебто є і середня школа, і середня освіта, але атестату немає, а довідка (навіть з печаткою) це ж напівофіційний документ. І це могло статися зовсім не тому, що Іванко погано вчився - вчився він якраз добре - а з дуже цікавої, незвичної причині. Та все по порядку... Спочатку в Зеленче просто не було середньої школи. До революції у їх селі (точніше в селі дружини Михайла Лаврентійовича Наталії Карпівни) діяла лише церковноприходська трьохкласна школа, яка знаходилась неподалік від церкви. А ось у 1917-му році в селі було вже 2 школи: трьохкласна церковноприходська (навчалося 37 учнів), яка розташовувалася у так званому райончику села Циганівка, і чотирьохкласна школа, яку побудувала поміщиця Катерина Володимирівна Мартсон на честь брата, який загинув під час російсько-японської війни у 1904-му році під Ляояном (в ній навчалося 60 учнів). У 20-х роках радянська влада приміщення початкової школи на Циганівці віддала під магазин, після чого початкову школу перенесли до панського будинку Гумелінського. Семирічну ж школу у 1930-му році відкрили у конфіскованому будинку Мартсонів. А ще через шість років для школи побудували нове приміщення, при цьому камінь для будівництва звозили із зруйнованих церков, костьолів та капличок. І це вже була саме середня школа, директором якої призначили вчителя М. М. Щадило. Ось у цю школу й ходили діти родини Золотаренко - Іванко пішов у 1-й клас наступного року після відкриття школи ще у будинку Мартсонів, а продовжував навчання, як і планував його успішно закінчити - вже у новому приміщенні. Перший випуск школи-десятирічки мав відбутися ще у минулому 1939-1940-му навчальному році, при цьому через рік мав би отримати середню освіту й Іван Золотаренко, та без вручення атестату. А причина, хоча й була незвичною, та все ж на цей час банальною - у школі просто не набралося потрібної кількості учнів для офіційного випуску (взагалі у старших класах - причому по низхідній - навчалося лише 24 чоловіки), батьки неохоче віддавали майже дорослих дітей у старші класи. Початкова освіта у них вже є, а робочі руки в господарстві завжди потрібні. Такі вже були часи, а раніше (у молодості самого Михайла) лише одиниці дітей простого люду мріяли й про неповну середню освіту - навіть 7 класів були тоді для них як би межею дитячих мріянь. І діти тоді, йдучи у свої 14-15 років на яку-небудь роботу (навіть просто як помічники по праці батькам) швидко ставали дорослими. У сусідніх Нестерівцях була, як Золотаренка трохи раніше проінформували, лише середня неповна (7 класів) школа. Такі ж неповні середні школи були й у багатьох інших сусідніх повітових селах, а то й тих у 20-х роках не було - діти ходили у школи сусідніх шкіл.
   А тому Михайло Лаврентійович терміново, ще у минулому році за сприянням Іванового діда перевів свого старшого сина у Дунаєвецьку середню школу, яка давала право на документ про середню повну освіту. Лаврентія Івановича у місті непогано знали й цінували, а тому з цим питанням особливих проблем не виникло. Виникла невеличка проблема у самому Зеленче з випискою малолітнього громадянина, та й ту успішно вирішили. У районному центрі була середня школа та 3 неповні середні школи, де в цілому навчалося понад 1800 дітей та працювало близько 70 вчителів. Ось саме у школу з повним середнім навчанням і влаштували Лаврентій та Михайло свого внука-сина. Жив Іван звичайно ж у дідуся з бабусею, чим ті були дуже задоволені. Мешкали вони неподалік від центру Дунаївців, поряд була й школа. Майже у самому центрі міста були розташовані районний військкомат, органи НКВС, суконна фабрика та інші організації. Неподалік знаходилось й двоповерхова будівля гуртожитку робітників фабрики, вона була примітною, тому що подібних будівель у місті було небагато. Хоча зараз Дунаївці були вже досить розвиненим містом, у ньому працювало 2 електростанції, телефон і телеграф, було електрифіковано та радіофіковані понад 2,5 сотні будинків. І от тепер у Михайла вже була упевненість, що у наступному році, а зараз вже поточному Іван Золотаренко отримає атестат про середню освіту. Як складеться навчання інших його дітей, поки що було не зрозуміло, та до випускного класу їм ще далеко - можливо, через кілька років класи будуть вже більш повні.
   А можливо, діти й після семи класів вже виберуть свій шлях. Час покаже. Адже, навчання у старших класах середньої школи мало одну особливість, - важливу й непросту, - яка, можливо, й була додатковою причиною того, що селяни не дуже охоче віддавали дітей до старших класів, і тому не набиралися у сільських школах повноцінні старші класи. Рік тому навчання в Радянському Союзі стало платним. У 1940-му році вийшла постанова РНК СРСР "Про встановлення платності навчання в старших класах середніх шкіл і у вищих навчальних закладах СРСР і про зміну порядку призначень стипендій". Згідно з цією постановою, з 1 вересня 1940-го року вводилося платне навчання у 8-10 класах середніх шкіл, технікумах, педагогічних училищах, сільськогосподарських та інших спеціальних середніх закладів, а також вищих навчальних закладах. Для учнів 8-10-го класів середніх шкіл, технікумів, педагогічних училищ, сільськогосподарських та інших спеціальних середніх закладів плата становила від 150 до 200 карбованців на рік (в школах Москви та Ленінграда, а також столичних міст союзних республік - 200 карбованців на рік, у всіх інших містах, а також селах - 150 карбованців на рік). А ось навчання у вищих навчальних закладах коштувало вже від 300 до 500 карбованців на рік.
   Плата за навчання у 1940-му році становила в середньому приблизно 10 % від сімейного бюджету (на одного працюючого). А у Золотаренків цей відсоток буде значно більшим, адже якраз минулого 1940-го року закінчили 7 класів Лаврик та Сашко. І близнюки забажали навчатися далі. А вже 450 карбованців на рік (37,5 крб. на місяць) значна сума навіть для заможних родин. Та Михайло добре пам'ятав про те, що і його батькові доводилося витрачати дуже вже немалі кошти на його навчання у Київському політехнічному інституті. Й що цікаво, саме стільки коштів Лаврентій Іванович Золотаренко витрачав на навчання свого сина Мишка під час його навчання у Києві (хоча, можливо не дуже-то й коректно порівнювати зарплати службовців у різні часи). Та все ж Михайло Лаврентійович навіть слова не сказав синам про те, що відтепер навчання у старших класах недешеве задоволення. Скільки потрібно буде витрачати коштів на дітей, стільки він і буде витрачати. Діти - це майбутнє їх родини, майбутнє й усієї країни.

* * *

   Сьогодні Михайло, до полудня упоравшись зі своєю нехитрою запланованою недільною роботою по дому, присів на лавочку відпочити і задумався. На порозі вже очікувався травень місяць, і батько замислився про те, яким чином вони у цьому році відзначать день народження (07.05) донечки Тоні. В середині березня, а йшов вже 1941-й рік, у родини Золотаренко народилася вже 10-а дитина, це був хлопчик, якого назвали Васильком. І ось серед цієї хлопчачої ватаги була лише одна дівчинка Тонічка, їй у цьому році виповнювалось вже 11 років. Спочатку у Золотаренко народилося четверо хлопців, а потім нарешті дівчинка, а потім знову - одні хлопці. Батьки дуже сподівалися, що саме цього разу у них знову з'явиться дівчинка, немов би за таким доволі жорстким графіком: 4 хлопця - дівчинка, потім знову 4 хлопця і знову - дівчинка. Розподіл дітей по статі, звичайно, не дуже-то пропорційний, та нехай хоча б так. Але Господь розсудив по-своєму, і народився саме Василько. Крім того, одна лише Тоня до того часу (як і її батько) народилася весною, а хлопці - хто влітку, в хто восени, а ось взимку днів народження в родині взагалі не було. Та зараз у цьому показнику їй компанію вже склав маленький Василько. Василько народився у березня, його батько - у квітні, а Тоня - у травні. Та зате Антоніна народилася не в перші холодні весняні місяці, а саме у травні, який так прикрашає природу, ось так і Тонічка прикрашала чоловічу родину Золотаренко: на 12 душ (не враховуючи дідуся й бабусю) лише 2 особи жіночої статі - мама й донька. Отож батько й замислився над тим, чим же йому порадувати єдину доньку на її день народження. Він згадав травень 1930-го року, коли в родині з'явилася довгоочікувана донечка. Потім його згадки плавно перенеслися й до років попередніх.
   Так, за думками він одразу й не помітив, що повернулися з риболовлі двоє його старших (після Івана, який перебував у Дунаївцях) синів. Наступні після Івана сини Михайла близнюки Лаврик і Сашко теж вже вигналися нівроку, на цей час їм було трохи менше, ніж по 16 років (народилися у саму середину літа - 14-го липня). Брати сьогодні піднялися вдосвіта і побігли на річку, точніше річечку. Південніше села Зеленче протікали майже паралельно дві безіменні річечки (хоча мешканці часом називали їх на свій лад, як хто хотів), які потім зливалися і утворювали природний ставок у формі перевернутої літери "Т". Одна з них - ліва по течії - навіть протікала селом, утворюючи власний невеликий ставок, який перетинала головна вулиця населеного пункту. Річки-невеличкі, та риба в них все ж таки водилася, і були ці річечки, так би мовити, головною розвагою для дітей та підлітків. От і сьогодні улов у братів був не такий вже й великий, але все одно надалі у полудневий час вже нічого не спіймаєш. Та все ж на обід (а можливо на вечерю - то вже як мама вирішить) посмакувати свіжою рибкою хватить усім - якраз, мабуть, на один як-то кажуть присід. Та зараз брати підсіли до батька і почалася розмова, - спочатку про риболовлю, потім - про справи життєві. А потім розпочалася вже й серйозна бесіда, і розпочалася вона досить несподівано - її до того не планували ні батько, ні сини. І почалася вона з невинного, турботливого звернення Лавра до батька:
   -- Тату, щось трапилось? Ти начебто до нашого приходу якийсь зажурений сидів.
   -- Ні, ні, нічого не трапилось. Все добре. Та й не зажурений я був, прости згадав про те, як моє життя складалося. Я маю на увазі вже тоді, як почав працювати після закінчення інституту.
   -- О, тату! А ти можеш нам розповити про це. Ти раніше лише уривками щось про своє життя розповідав. А нам цікаво почути, як твоє життя протікало. Адже ти стільки визначних подій застав!
   -- Хм, цікаво кажете? Так, ви вже підросли, а тому, мабуть, вам буде дійсно цікаво послухати мої оповіді. Та й корисно навіть буде. І що вас цікавить?
   -- А все. Починаючи з твого першого дня роботи.
   -- Ну, на все у нас часу не вистачить. Не будемо ж ми пів дня байдики бити. Але з годину-дві поговорити можемо - доки мамка до столу не покличе. Однесіть на кухню рибу, і поговоримо. Та одразу хочу сказати - за браком часу дуже детально я вам усього розповідати не зможу. Буду згадувати події як би по записам з короткого нотатника. А що вам буде більш цікаве, питайте.
   І через кілька хвилин, після повернення одного із синів з домівки, розпочалася бесіда, точніше розповідь батька і запитання, уточнювання синів. Та саме ці запитання й уточнювання синів зараз немовби допомагали батьку краще розбиратися у подіях днів давно минулих. Дещо пізніше прибіг до лавки, на якій зараз розмістилися батько з Лавром, 13-річний Дмитрик, решта малечі бавилася своїми дитячими розвагами - поки що слухати вони любили хіба що казки. І зараз двоє його синів Олександр та Дмитро просто сиділи перед татом з Лавриком на горбочку, кинувши на його свіжу травичку, що ледь пробилася, складену удвоє ряднину, яку брали з собою на риболовлю - хоча кінець квітня й видався теплим, та земля була ще не досить прогріта. Але зараз зазвичай досить галасливий Дмитро, побачивши, що старші брати уважно слухають батька, і собі притих, потіснив на ряднині брата і почав прислухатися до бесіди.
   Звичайно Михайлу Лаврентійовичу першим припав на згадку рік 1916-й, коли він закінчив КПІ і навідався у Проскурів до родини Гавришів. Тоді Анатолій Дмитрович та й сам Михайло Золотаренко чудово розуміли, що часи настали досить важкі. І якби ж то просто важкі, - до важкого поступово звикаєш, - а зовсім непередбачені. Важко було спрогнозувати не лише, що може відбутися через місяць чи через пару тижнів, а навіть через пару днів. Золотаренко чув від інших як вирував знайомий йому Київ після Лютневої буржуазно-демократичної революції - проходили маніфестації, мітинги, створювались ради робітничих, солдатсь-ких та селянських депутатів. Та все ж, на погляд Михайла, там було, мабуть, спокійніше, ніж на периферії, тим більш на периферії західній. У Києві не так відчувалося те, що одночасно з поваленням самодержавства все ще продовжувалася війна з німцями. Щоправда, активних дій не велося, але й миру не було. А от Подільська губернія стала тереном бойових дій, останніми ж роками вона взагалі була прифронтовою зоною. Господарство і населення Поділля зазнали значних втрат, становище робітників і селян, і так не таке вже гарне, ще більш погіршало. Крім прямої мобілізації на фронт, селяни ще залучалися до військових перевезень та риття окопів. Зростали антивоєнні виступи, викликані незадоволенням війною. Поділля за числом антивоєнних виступів посідало на той час перше місце серед губерній України.
   Відбувалися також аграрні виступи селян, при цьому досить активними вони були в тому ж таки Проскурівському повіті. У самому Проскурові перша рада робітничих і солдатських депутатів виникла ще 10 березня, через 2 дні - у Кам'янець-Подільському, а до кінця місяця - в Дунаївцях та інших повітових містах і центрах. Аграрні виступи селян досягли свого піку у вересні цього року, ще за місяць до Петербурзького жовтневого повстання, а у самому жовтні цей рух переріс вже в аграрну революцію - з масовою конфіскацією поміщицьких маєтків, землі, худоби.
   Про ці події, що відбулися після буржуазно-демократичної, а потім і соціалістичної революції, батько коротко й розповів синам.
   -- А що було далі? -- запитав Сашко.
   -- А далі... Як-то кажуть, що далі в ліс, тим більше дров. Громадянська війна принесла Подільській губернії ще більші біди, адже лише у 1919-му році у нас тут вели бойові дії шість різних армій, які воювали за різні політичні цілі - українська, більшовицька, білогвардійська, польська, Антанти, анархістів. Про що можна казати, якщо у самому Проскурові за 1919-1920-й роки влада змінювалась 17 разів.
   Батько не перебільшував. Формально ще у січні 1918-го року на всій території східного Поділля була встановлена Радянська влада, та пізніше ці території потрапляли під контроль Денікіна або влада переходила до петлюрівської Директорії. Навіть у 1920-му році позиції радянської влади на Поділлі були ще надзвичайно слабкими. Поділля було останньою територією України, де залишалися війська УНР. Та нарешті, лише наприкінці 1920-го року на східній частині Поділля було остаточно встановлено радянську владу. Це сталося після того, як 21 листопада 1920-го року рештки українського війська УНР переправились через Збруч у районі Волочиська - цими подіями фактично закінчилася історія Української революції.
   Дуже коротка і неповна була розповідь батька. Та що ще міг сказати, чи точніше мав право сказати своїм ще неповнолітнім синам Михайло? Не розповів Михайло Золотаренко дітям того, що ще 22 квітня 1920-го року між Главою відродженої Польської держави Юзефом Пілсудським та керівником (головним отаманом війська й флоту) Української Народної Республіки Симоном Петлюрою був укладений так званий Варшавський договір про співпрацю й військову допомогу між цими країнами. Пілсудський як політик зосереджувався на просуванні Польщі в Європу, він хотів збудувати у Європі "новий лад". Проте, перешкодою на цьому шляху була великодержавна Росія - Росія більшовицька, котра замінила Росію царську. На знак цієї угоди, через півроку, після поразки радянських військ під Варшавою у вересні 1920-го року розпочався спільний польсько-український контрнаступ на позиції червоних, який спочатку йшов вдало. Та коли Червона армія стабілізувала фронт, Польща пішла на переговори з нею. А це фактично означало кінець УНР.
   -- І на цьому війна нарешті тоді закінчилася? -- уточнив Лаврик.
   -- Не одразу. На західних землях Поділля ще до початку 1921-го року відбувалися різні військові сутички, у тому числі й армії Української народної республіки (УНР) разом з Українською Галицькою армією (УГА) проти своїх ворогів. І лише Ризький мирний договір (18.03.1921 р.) між РСФРР (абревіатура республік з часом змінювалася - мінялися місцями літери - та смисл залишався той же) та Польщею (за участі УСРР) поклав край віцськовим діям. За умовами цього договору до Польщі відійшли західноукраїнські землі: частина Західного Поділля, Холмщина, Підляшшя, Надсяння й Лемківщина, а також Західна Волинь, Галичина і частина Полісся. Польща ж офіційно визнала Радянську Україну з кордоном по річці Збруч і зобов'язалася заборонити перебування на своїй території всіх антибільшовицьких організацій, в тому числі уряду УНР.
   -- А ти теж воював? -- поцікавився наймолодший із синів.
   -- Ні. Я тоді працював у Проскурові, точніше у Гречанах. Залізничники кожній владі були потрібні, а тому нас не чіпали, не мобілізували. Хоча декого радянська влада й мобілізувала, переводячи до центру - будувати бронепоїзди або навіть воювати на них.
   -- А ти бачив ті бронепоїзди? -- розширилися очі у того ж Дмитрика.
   -- Ні, не бачив, -- посміхнувся батько. -- Вони застосовувалися у районі Волги або Дону, це далеко від нас. На правій стороні Дніпра їх одиниці були. Але уяву про них я, звичайно, маю.
   -- Та-а, уява. Уяву я теж маю, на малюнках бачив. От якби насправді бронепоїзд побачити!
   -- Ой, Дмитро, -- скрутно покачав головою Михайло, -- краще тобі, та й вам усім не бачити цих військових машин взагалі - ані бронепоїздів, ні броньовиків, ні гармат чи танків. То все знаряддя вбивства.
   -- О! А танк ти бачив?
   -- А ось танк я бачив
   -- Розкажи про нього.
   -- Іншим разом. Так, мені продовжувати свої оповіді про події громадянської війни чи розповідати про танки та гармати? -- звернувся він до всього гурту.
   -- Продовжуй, мабуть, розповідати за події війни, чи після війни, -- відповів за всіх розважливий Лаврентій, хоча відчувалося, що й він би охоче послухав оповіді про гармати та танки. -- І краще про події у нашому районі чи області.
   Батько на кілька хвилин замислився, мабуть, подумки прокручуючи ті події. Розповісти він міг багато дечого. Та чи зрозуміють його ще не зовсім дорослі сини? Та й чи потрібно їм знати всі ті деталі подій, які ніколи не описувалися у газетах та підручниках?
   І батько розповів синам, що в подальшому за територіальною основою частина земель Східного і Західного Поділля увійшла до складу УРСР. Дещо пізніше Подільська губернія поділилася на шість територіально-адміністративних округ, у тому числі були створені Кам'янецька округа, (17 районів), Проскурівська (16 районів) та Шепетівська (14 районів). Щоправда, він повідомив дітям про те, що все ж навіть на східному Поділлі до середини 1921-го року діяли лише тимчасові надзвичайні органи влади в особі губернських міських, повітових, волосних і сільських ревкомів. Тут поки що не скликалися з'їзди Рад і не були створені постійні органи радянської влади. Формування радянської системи органів влади у краї фактично почалося після виборів до Рад у червні 1921-го року. У 1923-му році радянська влада перейменувала повіти і волості в округи і райони, а у 1925-му р. були ліквідовані губернії. Склалася триланкова система територіального поділу і управління - центр, окру́га, район. І зокрема Проскурівська окру́га.
   А далі сини почали цікавитись про події безпосередньо у адміністративному центрі їхньої області. Батько наголосив на тому, що у самому Кам'янець-Подільському під час Громадянської війни багаторазово змінювалася влада: українські націоналістичні, більшовицькі, германо-австрійські війська змінювали один одного. А потім він, хитро примруживши очі, звернувся до дітей:
   -- Всі ви знаєте, що столицею української радянської соціалістичної республіки зараз є місто Київ. А чи завжди він був столицею України?
   Лаврик і Дмитрик, поглянувши один на одного, лише розгублено знизили плечима. А от Сашко, подумавши, відповів:
   -- Здається, певний час столицею України був Харків.
   -- Вірно, молодець! Харків був столицею України з 1919-го по 1934-й рік. А ось наш Петько - 7-а дитина родини Золотаренко (народився у 1935-му році) - застав уже знову Київ як столицю України.
   От тільки батько свідомо не уточнив дітям чому у 19-му році Харків став столицею України. А зроблено це було на противагу Києву, який тоді був столицею Української народної республіки (УНР). Та все ж Михайло Лаврентійович продовжив своє попереднє питання, адже він хотів, щоб його діти, які виростають на подільській землі, цей факт знали:
   -- А окрім Києва та Харкова інших столиць України або у 20-і роки Української народної республіки ви не знаєте?
   -- Ні, -- покачав головою той же Сашко після тривалого запитального кивання головою то на одного, то іншого брата.
   -- Так ось знайте. Певний час, з лютого 1919-го року по листопад 1920-го року столицею України (УНР) був проголошений Кам'янець-Подільський. Сталося це після того, як Директорія і уряд УНР капітулювали з Києва. На той час у наше місто перемістилися численні урядові установи і цілі міністерства.
   -- Наш Кам'янець-Подільський?! -- здивувався Лаврентій. -- Не може бути.
   -- Може. Так воно, синку, й було.
   -- От здорово! -- прокоментував цю радісну для дітей новину Дмитро.
   Та батько й у цьому випадку не все розповів дітям. Просто не мав він права розповідати, бо радянською владою подібні відомості здебільшого були заборонені. А у Кам'янець-Подільському тоді, вже через тривалий час після проголошення його столицею УНР, 14 жовтня 1919-го року відбулася урочиста присяга Директорії - уряду і війська на вірність Українській Народній Республіці, в якій брав участь Головний отаман Симон Петлюра. Головою уряду став Іван Огієнко - засновник і перший ректор Кам'янець-Подільського Всеукраїнського університету, який був відкритий (незважаючи на скрутний час) 22 жовтня 1918-го року. У листопаді 1921-го року Огієнко змушений був назавжди полишити Україну, і після зміни кількох міст він нарешті осів у Варшаві. Та під час 2-ї світової війни він покине Польщу, якийсь час буде жити й працювати у Лозанні, та врешті перебирається за океан - у Канаду. Пізніше (у 1947-му році) Огієнко стане митрополитом Іларіоном української автокефальної православної церкви - "митрополитом Вінніпегу і всієї Канади".
   Та Михайло Лаврентійович вірив у те, що пройдуть часи, і колись молоде покоління, мабуть, з подивом дізнається, що у ті буремні роки короткочасно столицею України було ще й таке місто як Вінниця (тричі у період 1918-1920-го рр.) та навіть районне містечко Коростень Житомирської області (14-15 та 24-26 лютого 1918-го р.). А ще набагато раніше, за часів козацтва так званими Гетьманськими столицями України були й такі невеликі містечка як Чигирин (1648-1660 рр.), Гадяч (1663-1668 рр. - Гетьман Війська Запорозького Іван Брюховецький), Батурин (1669-1707,1750-1761 рр.), Умань (1669-1674 рр.), Немирів (1678-1681 рр.) та Глухів (1708-1722, 1727-1734 рр.).
   Діти знали, що адміністративний центр Кам'янець-Подільської губернії був розташований за 102 км на південний захід від Проскурова, а від рідних батькові Дунаївців до нього (у тому ж напрямі) було взагалі усього лише 35 км. Приблизно така ж відстань (38 кілометрів) була до Кам'янець-Подільського і від їх села. Та, незважаючи на таку мізерну відстань, вони ніколи не були в ньому. І вони попрохали батька розповісти про "столицю" вже їхньої області. Михайло лише одного разу побував у справах по роботі у цій "столиці", однак він багато чув про це чудове, гарне, просто дивовижне місто. І звичайно ж, чув і читав він також про його знамениту Кам'янець-Подільську фортецю, яка була збудована ще у другій половині 14-го століття - перша в історії згадка про неї датована 7 (15) січням 1374-го року. А от сам Кам'янець-Подільський був, мабуть, чи не єдиним містом в Україні, що не мав навіть приблизної дати свого заснування - історики називають лише приблизну ймовірну дату - 2-е століття. Та то було, скоріш за все, лише невеличке поселення, а тому все ж таки не зрозуміло, що ж будувалося раніше - місто, а потім фортеця чи спочатку фортеця (як міні-містечко), а потім навколо неї вже розросталося й саме місто. Після громадянської війни радянська влада у місті була встановлена лише за кілька днів до переходу армії УНР через р. Збруч - коли 16 листопада 1920-го року до Кам'янець-Подільського увійшли частини Червоної армії.
   Батько все це розповів дітям, а далі розповів і про те, що сам Кам'янець-Подільський замок складається з двох частин: Старого замку (район міста, оточений річкою) з мурами та баштами і Нового замку з земляними валами та ровами. Оскільки фортеця була збудована до часів появи вогнепальної зброї, то башти замку та міста були повністю кам'яними та мали кам'яні кронштейни і верхи. Завдяки неприступності, створеної спільним зусиллями людини і природи, за Кам'янець-Подільської фортецею з середньовіччя закріпилася репутація "побудованої рукою Бога". Природа подарувала фортеці високі прямовисні береги, стрімкі схили, що сягають висоти понад 50 м і відносно широке русло річки Смотрич, а людина спорудила високі стіни з амбразурами і обладнала їх потужними знаряддями. Про Кам'янець-Подільський багато говорилося на заняттях у реальному училищі, наводилися історичні відомості про те, що фортеця, як і саме місто, неодноразово переходила з рук в руки. Стосовно самого міста, то його назва, а починаючи з ХІ-го століття воно було відоме як просто Кам'янець, походила від слова камінь, що було пов'язано зі скальним характером ґрунту місцевості.
   Діти раніше бачили листівки з видами самого Кам'янець-Подільського, а також фортеці, а тепер, після розповіді про неї батька вони дивувався з того, як можна було захопити таку надійну споруду як ця фортеця.
   -- Тату, а як можна було захопити таку міцну фортецю, тим більше у далекі часи? Адже тоді не було такої могутньої зброї, як сучасні гармати, -- запитав Олександр.
   -- Ти знаєш, -- повільно почав відповідати на запитання сина Михайло, -- свого часу і мене це дивувало. І я навіть одного разу запитав у свого батька, вашого дідуся, про це. І ось що він мені, трохи поміркувавши, відповів: "Наскільки я знаю, Мишко, за всю історію свого існування Кам'янець-Подільської фортеці здобути її у бою не вдавалося жодній армії - вона була неприступною. А тому влада в ній та й у самому місті змінювалася лише за допомогою банального обману, зради чи військових диверсій".
   Ця пізнавальна для дітей бесіда з батьком, мабуть, продовжувалася б довго. Лаврентій, за відсутності Івана, як самий поміркований серед інших братів, після нетривалої паузи навіть докорив батькові:
   -- Тату, ти багато розповів про події часів громадянської війни. Але про себе ти все ж таки мало розповідав. Та й про часи більш пізніші - до сьогодення.
   Батько скрутно покачав головою, міркуючи, мабуть, як йому викрутитися з цієї ситуації, адже старший син мав цілковиту рацію. Та його несподівано виручила дружина, яка вийшла на крильце й проголосила:
   -- Так, чоловіча стать, досить теревені розводити. Звіть малечу, мийте руки і до столу - пора обіду настала.
   -- О, мамка має рацію, -- полегшено видихнув Михайло Лаврентійович, -- досить балакати. Я ж вам казав, що про все неможливо розповісти так одразу, та ще й за такий короткий час. Але я вам обов'язково продовжу свою розповідь. Але вже не сьогодні, у інший день.

* * *

   Михайло знав, що сини добре запам'ятають його обіцянку стосовно подальшої розповіді про свій життєвий шлях та події 20-30-х років. Минула бесіда із синами відбулася спонтанно, а ось до її продовження, він це добре розумів, потрібно підготуватися краще. Необхідно заздалегідь намітити те, про що він буде розповідати дітлахам (нехай ті вже й підросли), а що ні. Тим паче що кінець 20-х та 30-і роки були дуже вже непростими - колективізація, опір куркулів та різні шкідництва з їх боку, а далі голодні 32-33-й, репресії (які у пресі називалися виявленням та знешкодженням ворогів народу). Звичайно, ситуацію, однак потрібно якимось чином змальовувати, але не такими вже чорними фарбами, тобто розповідати так, щоб своїми словами не нашкодити ні собі, ні дітям. А тому в подальші дні Михайло почав зосереджено згадувати події пройдених років і ретельно планувати свою наступну розповідь дітям.
   Проробив він у Гречанах в депо до травня 1919-го року, йому на той час виповнилося 23 з невеличким гаком роки. У депо за 3 роки Михайла Золотаренко до нього вже гарно пригледілися і добре знали чого він вартий. Претензій до молодого інженера не було - працював він нормально і швидкими темпами освоював професію залізничника. Та Михайло розумів, що весь свій вік він працювати "під дахом" не буде, доведеться продовжувати свою діяльність і "на свіжому повітрі" - і в спеку, і в негоду. А робота в депо й на залізничній лінії - це різні речі. А тому він сам попрохав, щоб його або періодично направляли на роботу на тому ж таки "свіжому повітрі", або просто перевели на лінію. Його зрозуміли, пішли назустріч і в червні перевели бригадиром на лінійну дільницю. Та на цій посаді він проробив лише півроку. Керівництво, зрозумівши, що молода людина здатна на більше, у листопаді призначила Золотаренко дорожнім майстром лінійної ділянки у Гречанах. А далі, приблизно через рік у Михайла з'явилися нові плани.
   Громадянська війна до того часу вже фактично й офіційно закінчилася, а тому можна було тепер перебиратися поближче до батьків та до брата - той вже був жонатий на землячці, яка також працювала на тютюновій фабриці і проживав разом з батьками. Молодша сестра Михайла Дарина на початку осені цього року теж вже вийшла заміж - Михайло був на її весіллі та весіллі брата. Дівчата в ту пору рано вискакували заміж, а до революції вийти дівчині заміж і у 16 років не вважалося зарано. Поки що у брата й сестри, крім старшої Софії, дітей не було. То чому йому бути відірваним від своїх найближчих родичів? Проте переведення на іншу роботу в інше місто було непростою справою. Щоб звільнитися з місця роботи необхідна була серйозна причина. Крім того, на новому місці новачку не так вже легко було улаштуватися, потрібне було направлення. Та Золотаренко виручило те, що по закінченню громадянської війни необхідно було відновлювати народне господарство, зокрема на тій же залізниці. Знання і робочі руки потрібні були на багатьох ділянках залізничного господарства Кам'янець-Подільської області. На роботу "під дахом" завжди було багато бажаючих, а ось "на свіжому повітрі", та ще й на периферії охочих було дуже мало. А тут вже досить досвідчений інженер сам проситься на ту ж периферію. І тому це питання узгодили. Оскільки Михайло намагався працювати поближче до рідні, то таких варіантів було зовсім небагато. Йому запропонували працювати на залізничній станції в Балині або в Нестерівцях. І він вибрав Нестерівці.
   До обох цих населених пунктів від рідних йому Дунаївців була приблизно однакова відстань - напряму́ ≈ 15 км, по дорозі - трохи більше. Щоправда до Балина дорога була значно кращою, бо це був досить гарний шлях для возів, саней та автівок (яких щомісяця ставало все більше - в основному іноземних) по трасі Гуків - Дунаївці - Могилів-Подільський. А ось до Нестерівців була поганенька ґрунтова дорога. То чому ж Михайло вибрав саме Нестерівці? Справа у тому, що в самому Балині ніякої залізничної станції не було, хоча на картах залізничних доріг вона позначалася саме так. Та сама залізнична станція Балин знаходилася поблизу села Петрівське Волочиського району, яке будо розташоване від самого Балина (теж село) на відстані ≈ 5,5 км (навпростець менше). Та й це було не головним. Справа в тому, що саме Петрівське було не стільки селом (хоча називалося саме так), скільки, скоріше за все, якимось хутором - у ньому проживало не більше 20-30 чоловік. Отже, Золотаренко, мабуть, доведеться жити все ж таки в Балині, і щодня добиратися пішки на роботу в Петрівське. А це не так вже й зручно, особливо у непогоду. Що ж стосується залізничної станції Нестерівці, то до неї примикало однойменне село - до роботи рукою подати. Обидві станції - і Нестерівці, і Балин (Петрівське) - знаходились на шляху сполучення (прямого зв'язку не було) Кам'янець-Подільський - Проскурів (Гречани). Це була відносно молода залізнична лінія, її будівництво розпочалось у недалекому 1908-му році.
   І через півроку, у квітні 1921-го року Михайло Золотаренко почав свою трудову діяльність на станції Нестерівці з посади (також як останнім часом і у Гречанах) дорожнього майстра лінійної ділянки. Не така вже й велика посада, та в Гречанах 2 роки тому на подібній лінійній ділянці він починав свою діяльність на посади бригадира з поточного утримання й ремонту колій та штучних споруд. Та вона навіть не потребувала вищої освіти - неповна вища освіта або взагалі середня технічна професійна, щоправда із спеціальною підготовкою в галузі управління. Бригадир залізничної колії відповідав за організацію виконання робіт з поточного утримання та ремонту колії. В його обов'язки входило керівництво шляховими монтерами, обхідниками, черговими по переїздах. Бригадир ніс відповідальність за огляд дільниці, виявлення несправностей колії, забезпечення заходів безпеки під час виконання бригадою робіт. А ось майстер повинен був мати професійну освіту не нижче середньої технічної, та ще й за фахом "будівництво залізниць, шлях і шляхове господарство", а крім того стаж роботи у цьому господарстві не менше 3-х років. Та після імперіалістичної та громадянської війн було не до жиру - кваліфікованих кадрів було не так вже й багато. То вже через пів року, побачивши що Золотаренко, який мав чималий досвід роботи у депо (спочатку звичайний складач поїздів, потім розпорядник робіт, спеціаліст вагонного господарства і нарешті майстер цеху), цілком справляється з керівництвом бригади, його перевели на посаду майстра. З неї він почав і у Нестерівцях. Там же у селі йому надали житло - невеличка хатинка, хазяїв якої було вбито під час громадянської війни.
  
  

РОЗДІЛ 5

Приємні спогади

   Взагалі-то весна 1921-го року у політичному плані видалася в країні досить складною. Недаремно ж вождь трудового пролетаріату В. І. Ленін події цієї весни оцінив як "сама велика внутрішня політична криза Радянської влади". У березні почалося повстання 4000 моряків та робітників у Кронштадті, які під лозунгом "За Ради без комуністів" вимагали повернути громадянські свободи, визнати політичні партії та провести нові вибори у Ради. Повстання було жорстоко подавлене більшовиками. У цей же час 8-16-го березня відбувся X-й з'їзд РКП (б), на якому було прийняте рішення про перехід до Нової економічної політики (НЕП). Метою НЕП було завоювання довіри селянства, дозволивши йому вільно торгувати на ринку, і полегшити підйом промисловості, відновивши товарообіг між містом і селом. Допускалися навіть деякі форми приватного підприємництва і залучення іноземних фахівців. А ще 18-го березня в Ризі був підписаний мирний договір між РРФСР і УРСР, з одного боку, і Польщею з іншого боку. До Польщі відійшло чимало земель (і населення) Західної України і Західної Білорусії. Та то були, так би мовити, глобальні події, які лише посередньо (навіть поки що й НЕП) торкалися окремого населеного пункту у глибинці неосяжної радянської Росії, яка ще навіть не стала СРСР. Поки простий народ жив своїм життям із своїми, відомими лише окремому індивідууму думами.
   Отож Михайло Лаврентійович в один з наступних днів повернувся до спогадів та дум про перші часи свого перебування у Нестерівцях, де він працював і жив, поступово звикаючи до нового місця роботи та до людей. Все було нормально. Трохи незвично лише було хазяйнувати одному в будиночку - готувати собі їжу, прати тощо. У Проскурові до переводу на лінійну ділянку Михайло довго проживав на квартирі Гавришів. Сам він цього не планував, на цьому настояли його родичі - кімната їх сина Дмитра однак пустувала. Звичайно Михайло і харчувався разом з тіткою Оленою та дядьком Анатолієм, виплачуючи їм (не зважаючи на протести хазяїв) частку своїх грошей. Сестра Дмитра Марія у 1920-му році вийшла заміж і мешкала окремо з чоловіком. Щоправда, у тому ж році, отримавши посаду на ділянці шляху, з'їхав з квартири Гавришів і сам Золотаренко - пора було призвичаюватися до повністю самостійного життя. Такий досвід у нього тепер з'явився - майже 10 місяців у Гречанах, працюючи вже "на свіжому повітрі", та перші місяці на тому ж повітрі у Нестерівцях. Він і надалі набував досвіду самостійного управління хатнім господарством. Та після наступної згадки Михайло надовго відключився від теми про роботу, напевно, пригадавши щось дуже приємне йому, тому що щаслива посмішка довго не полишала його уста. Він згадав, що у неділю 19 червня 1921-го року (Золотаренко добре запам'ятав цю дату), всього лише через 2 місяці з початку його перебування у Нестерівцях відбулася подія, яка в подальшому суттєво змінила його одноманітне життя.
   В той день по обіду він заскочив у справах на станцію, а вже збираючись йти додому, вирішив зайти у придорожній магазинчик, щоб трохи поповнити свої їстівні припаси. І, вже виходячи з нього з торбинкою, він мало не зіштовхнувся у дверях із симпатичною молодою (років 18-20) дівчиною, яка мала намір зайти до магазинчика. Михайло ввічливо пропустив дівчину, яка, зашарівшись, ніяково йому посміхнулася. Після цього сам Золотаренко вийшов надвір, та тепер йти додому він чомусь вже не поспішав. Він бачив дівчину лише кілька секунд, але та йому сподобалась, його до глибини душі вразили її проникливі сині очі, не якісь там голубі, а саме насичено сині. І Михайлу одразу спали на думку слова відомої української народної пісні:
        Очі синії-сині дала мати дівчині,
        А навіщо давала, та й не знала сама.
        А тепер цій дівчині через очі ті сині
        Ані вдень, ані вночі та й спокою нема.
   Та Михайло не лише згадав слова першого куплету пісні, йому асоціативно пригадався і наступний куплет. І ось чому. У нього самого були звичайні, як він думав і усім казав, карі очі - він чомусь вважав, що карі очі має більшість людей. А у другому куплеті цієї пісні ось що говорилось про карі очі:
        А нащо було, мати, очі сині давати? -
        Очі сині самотні, мабуть, будуть навік.
        Очі сині та карі не підходять до пари,
        А від цього серденько тільки в'яне й болить.
   От і у нього зараз стиснулося серденько - невже й справді очі сині та карі не підходять до пари? А йому так схотілося, щоб очі цієї дівчини і його підійшли до пари. У Гречанах деякі молоді дівчата часом задивлялися на стрункого і привабливого молодика, та ще й інженера. Деякі дівчата і йому самому подобалися, але ні одна з них вже майже за 5 років роботи до серця так і не припала. Не було у нього тоді навіть швидкоплинних захоплень. Він був зосереджений на роботі, на тій спеціальності, яку йому належало опанувати. А ось ця дівчина одразу прийшлася йому до душі. А тому він вирішив дочекатися доки дівчина вийде з магазинчика і познайомитися з нею, хоча й не уявляв, як це зробити - з чого розпочати розмову. Та ось у дверях з'явилася синьоока. Михайло притримав двері і простягнув дівчині руку, щоб допомогти їй зійти зі сходинки (хоча та сходинка й була лише єдиною). Дівчина знову зашарілася, але об чоловічу руку не обіперлася, зійшла, практично зіскочила зі сходинки на землю сама.
   Та Михайло, сам себе не пізнаючи, проявив певну настирливість. Він зробив пару кроків поряд з дівчиною і сказав:
   -- Давайте я допоможу вам піднести вашу купівлю. Адже у вас немає торбинки, -- в руках у синьоокої були два невеличких завернутих кульки.
   -- Дякую, -- було перше слово дівчини, та потім вона додала. -- Я сама в змозі донести.
   -- А вам далеко йти? У яку сторону?
   -- Далеченько. Та нічого, я вже звикла, дійду.
   -- Далеченько...? А ви що, не в цьому містечку мешкаєте?
   -- Ні, -- покачала головою дівчина.
   -- А де? -- Михайло радів, що знайшлася тема для розмови.
   -- У селі Зеленче.
   -- Ого! Дійсно далеченько. Це ж кілометрів за 4-5 звідси. А як же ви ходите одна? І на станцію, й назад.
   -- Ну, на станцію я з подругою прийшла. Вона у Кам'янець мала їхати. От і попрохала мене провести її. -- Мешканці Поділля часто називали Кам'янець-Подільський скорочено й любовно просто Кам'янцем. Хоча в Білоруській РСР у 40 км від Бреста знаходилось містечко із співзвучною назвою - Каменець.
   -- Ото ж бо! А додому вам одній йти. Ой, вибачте. Я вам не представився. Мене звуть Михайло Лаврентійович, тобто просто Михайло.
   -- Наталія Карпівна, -- назвалася дівчина, після чого, хитро примружившись, простягла, -- тобто просто Наталка.
   -- Гарне ім'я, одвічно українське.
   -- У вас теж непогане ім'я.
   -- А можна мені супроводити вас додому, у ваше Зеленче. Все ж таки далеко, а скоро вечоріти почне. Не добре дівчині одній в темряві йти.
   -- Ну, до темряви ще далеко - адже літо, -- знову посміхнувшись, виправила його Наталка, а потім запитала. -- А ви теж у Зеленче мешкаєте?
   -- Ні, у Нестерівцях. Я тут недавно працюю, майстром на залізниці, -- Михайло навмисно добавив слова про свою роботу - у неділю одягався не у робочу одежу - хоча дівчина про те його й не питала. Але, як він подумав, їй не так лячно буде, знатиме, що він не якийсь там волоцюга.
   -- Але ж тоді вам самому вертатися додому.
   -- Нічого, я вже звик і вночі вертатися додому. Я раніше працював у Проскурові, тобто у Гречанах, а там по-різному справи складалися - доводилося і пізно ввечері працювати. Крім того, я ж чоловік, раду собі дам, та й постояти за себе зможу. І за дівчину також, -- додав Золотаренко.
   -- Ой, мені незручно, що ви будете із-за мене далеко йти, а потім аж під вечір вертатись. Навіщо такі складнощі.
   -- А для мене це не складнощі, а скоріше задоволення - пройтись поруч з такою гарною дівчиною.
   Наталка, добре зрозумівши парубка, утретє зашарілася, але нічого не сказала. І вони, спочатку мовчки, а потім вже і з розмовою направилися до центру Нестерівців, щоб потім звернути на шлях до Зеленче. По дорозі Михайло таки вмовив Наталію покласти кульки з купівлею до його торбинки, яку він потім акуратно ніс.
   -- А у вас в селі магазини поганенькі, що ви тут вирішили зробити покупки? -- запитав він дівчину, яка обережно вкладала кульки з продуктами до торбинки.
   -- Ні, магазини у нас нормальні, -- суворо відповіла дівчина, вочевидь образившись за таке нечемне визначення чого б то не було у її рідному селі. -- Мабуть, такі самі, як і тут. Ось лише сюди залізницею, мабуть, трохи більше продуктів підвозять, -- уже більш спокійно промовила вона.
   -- Напевно, це так. Та ще й, мабуть, частіше. Отже й самі продукти більш свіжі.
   -- Ото ж. Це у мене купівля не для всієї моєї родини. Просто я купила гостинців братику та сестричкам. Побачила, що тут гарні, та ще й свіжі, м'які пряники продаються. І цукерок, яких у нашому магазині не бачила. Буде малечі радість.
   -- А у вас їх багато? -- спитав Михайло. Тепер вже поступово теми для розмови знаходилися.
   -- Четверо. Два братика та двоє сестричок. Самому молодшому братику Петрику восени виповняється десять років. А я сама найстарша у батьків. На мене й лягають в основному всі клопоти по догляду за малечею. Щоправда, зараз мені вже допомагає старша сестра, їй нещодавно виповнилося 15. А старший брат вже взагалі дорослий, йому вже вісімнадцять.
   -- Отже Наталці більше, ніж 18, -- подумки визначив Михайло. -- Та все ж не більше ніж 20-21 рік.
   Звичайно, напрямок подорожі задавала Наталка. Михайло ніколи не був у Зеленче, хоча й чув про нього, на залізниці працювали й мешканці цього села. Та, як визначив для себе Золотаренко, за інших умов він подолав би відстань від станції до рідного села Наталки щонайбільше за годину. Та зараз молода пара йшла до помешкання Наталії майже дві години. І Михайло аж ніяк не підганяв дівчину, навпаки, намагався, так би мовити, тягнути час. Та й Наталя не поспішала. Вона вже спокійно розмовляла із Золотаренком, як з давнім знайомим. Зараз у неї були вільні руки, і тому вона, не поспішаючи, зривала по дорозі квіти, видивляючись ті, що їй подобаються, і часом відходячи за ними у бік від дороги. Бачачи, які квітки подобаються дівчині, допомагав їй в цьому і сам Михайло. У дівчини не було в руках ніякого гаманця, та й кишень на легенькій сукні теж не було видно. Та Золотаренко знав, що ніяких гаманців у сільських дівчат зроду немає, вони носять гроші завернутими у зав'язану потім хустинку, ховаючи ту у саме надійне місце - за пазуху. Та й у місті прості дівчата гаманці зазвичай не носять, хіба що інтелігентні панянки.
   До свого помешкання Наталія разом із супроводжуючим її парубком підійшла з досить великим букетом польових квітів. При цьому ні про яку темряву й мови не могло бути, хіба що лише почало сутеніти (сонце опуститься десь на початку дев'ятої години вечора) - дійсно, зараз стоять найдовші дні року. А тому здивованих поглядів корінних мешканців, які траплялися уже в самому селі, було досить. Наталя віталася з деякими з односельчан, віталися і з нею, та, хвала Господу, запитаннями їй ніхто не дошкуляв. Хатина, у якій проживала родина Наталії, була на вид не така вже й маленька, та от лише старенька - вочевидь побудована була дуже давно. І жила родина, мабуть, не так вже й заможно. Про це Михайло здогадався ще на початку подорожі, відзначивши про себе старенькі, стоптані туфельки своєї попутниці, та простеньку, теж не нову, але гарно випрану й ретельно відпрасовану сукню Наталії. Та хіба справа у тому, як живе родина Наталі і вона сама, якщо хлопцеві так до серця припала сама володарка стареньких сукні та туфельок. Михайлу дуже не хотілося розлучатися з дівчиною, а тому він нерішуче запитав:
   -- Наталя, я визнаю свою неправоту. До темряви ще далеко. А тому, може ви мені покажете якісь цікаві місця у вашому селі?
   І знову Наталія добре зрозуміла парубка. Та на цей раз вона вже не шарілася. Вона лише на мить опустила додолу свої чарівні сині очі, та потім підняла їх, подивилася в карі очі її супутника й тихо сказала:
   -- Добре. Я лише занесу в хату гостинці малечі.
   Зрадівши, Михайло сам обережно вийняв кульки і подав Наталці, яка попрямувала з ними до хати. Не було її хвилин з десять. Та коли вона вийшла з хати, то Золотаренко побачив і її молодшу сестричку, яка з цікавістю дивилася на нього із-за напівпрочинених дверей. Він не звернув увагу на те (складно було угледіти), що ще одні жіночі очі пильно спостерігають за ним з Наталією - очі іншої її сестри, яких було майже непомітно за віконною завіскою. Ну та що тут поробиш - жінки вони завжди жінки, будь їм і 15 років чи навіть 10. Як можна не поцікавитися, хто ж то з'явився у твоєї рідної сестрички, і одночасно не похвилюватися за рідну кровинку.
   Прогулювалися Михайло й Наталя довгенько, вже й справді стемніло. Добре, що погода стояла справна, хмар майже не було, а тому все навколо освічував Місяць (та ще й повний), який давно вже знаходився у зеніті - зійшов ще годин у вісім вечора. Оскільки дівчина погодилася на прогулянку з Михайлом ще й у селі, то той сподівався, що вона не проти буде і надалі бачитися з ним. Він не міг знати (просто відганяв від себе подібні думки), що і він Наталі сподобався. А дівчині цей доволі симпатичний, скромний, ненав'язливий (хоча на початку знайомства вона думала трохи по-іншому) молодик дійсно сподобався. Їй було приємно прогулюватися з ним і вести бесіди, причому прості бесіди - хлопець не хизувався своєю грамотністю і не говорив зарозумілими словами. Про те, як Михайлу подобалась ця прогулянка, можна і не говорити. Ось тільки останнім часом він став помічати, що Наталя стала якоюсь напруженою, стурбованою і все частіше стала озиратися навколо.
   -- Невже вона боїться мене, чи вона страхається, що я вчиню щось погане? -- міркував він. -- Чи вона боїться, що нас хтось помітить? А що поганого у нашій прогулянці?
   Та запитати дівчину про це він не наважувався. У дечому Михайло мав рацію, хоча стурбованість дівчини була викликана зовсім іншими обставинами. Просто Михайло давно вже не жив у селі, а тому погано пам'ятав сільські звичаї. Це він уяснив дещо пізніше, вже наприкінці їхньої прогулянки, а точніше вже навіть після неї. Коли Золотаренко повторно провів дівчину до її домівки, то вона звернулася до нього:
   -- Михайло, зачекайте мене, -- поки що вони були на "ви". -- Я на кілька хвилин заскочу до хати, а потім знову вийду. Ось тоді ми вже дійсно розпрощаємось, -- вона трохи запнулася, а потім тихо додала, -- на сьогодні.
   -- А я тільки хотів вас запитати, а чи можемо ми зустрітися у вихідний?
   -- Ну, якщо дуже забажаєте, то можемо, -- зашарілася Наталія.
   -- Звичайно забажаю, я вже цього бажаю. Тоді давайте у наступну неділю годині о 3-й по обіду я підійду до вашої домівки. Я розумію, що зранку в селі завжди робота знайдеться, навіть у вихідний день, а після обіду вже всі будуть відпочивати.
   -- Добре, зустрінемося о третій. Тільки не біля моєї домівки, а на виході із села, тобто на вході - з боку Нестерівців.
   -- Добре, домовилися, -- так зрадів Михайло, що забув запитати Наталю, навіщо їй йти у дім, а потім знову вертатись.
   Дівчини не було досить довго, та й повернулася вона не сама. Наталія йшла попереду, а на крок позаду неї височіла кремезна чоловіча фігура.
   -- Господи! -- промайнула у Золотаренко думка. -- Навіщо вона батька покликала?
   Та то, як виявилося, був не Наталіїн батько.
   -- Познайомтеся, -- промовила дівчина. -- Це мій брат Микола. А це Михайло Лаврентійович, або просто Михайло. Так, Михайло, -- повернулася у його сторону Наталя, -- тепер ми з вами вже дійсно на сьогодні розпрощаємось. До побачення! Щасти вам у дорозі. А Микола допоможе вам вийти із села.
   -- Та мені не потрібен супроводжувач. Я добре запам'ятав дорогу.
   -- Ні. Супроводжувач вам потрібен. І не сперечайтесь, -- додала дівчина, побачивши, що парубок намагається знову щось сказати. -- Микола вас лише виведе за село. Так потрібно. А далі ви вже самі.
   -- Ну, добре. До побачення, Наталя! І до нової зустрічі.
   -- Ще раз до побачення, Михайло!
   Наталя пішла до хати, а парубки закрокували по дорозі. Спочатку йшли мовчки, та коли вже минули 3-4 хати, Михайло запитав брата Наталії:
   -- Вибачте, Миколо, але навіщо такі кренделя? Навіщо вам мене супроводжувати? Та ще й сестра, мабуть, розбудила вас. Ви вже ж, напевно, спали?
   -- То не має значення. А йду я з вами, щоб і насправді не сталися які-небудь кренделя. О! А зараз ви й упевнитесь у моїх словах. Погляньте, -- він кивнув головою вперед дороги.
   Метрів через 50 з хвіртки якоїсь садиби вийшли і перегородили дорогу троє парубків. Самі вони після цього не зрушили з місця, чекаючи зустрічну пару.
   -- Оце тобі так! -- промовив один з них. -- Так це ж Микола. А що це ти з чужаком по селу розгулюєш? -- звернувся він до хлопця.
   -- Розгулюю я не з чужаком, а із знайомим Наталії. І розгулюю, щоб з ним нічого лихого не трапилось. Тобі, Роман, зрозуміло?
   -- Щось ти дуже добренький став?
   -- Я ним не став, а завжди був. Тобто намагався бути справедливим. Ви цього чоловіка не знаєте, а тому немає чого до нього чіплятися.
   -- Ото ж бо й воно, що не знаємо. Ото ж і вийшли познайомитись.
   -- Знаю я ваші нічні знайомства. Всьому свій час - познайомитесь ще.
   -- А то ти сам раніше мозок не вправляв тим, хто до наших дівчат чіплявся?
   -- Було таке. Та то було саме справедливо, бо дехто з них просто хотів з нашими дівчатами погуляти собі на втіху. Та й все.
   -- А зараз не так?
   -- Не так.
   -- І звідки ти знаєш?
   -- Сестра сказала.
   -- Тхе, сестра! Та мало що їй наплів цей міський мазурик. У городян язик добре підвішений, брехати вони вміють.
   -- По-перше, він не міський. Він з Нестерівців, на залізниці працює. А по-друге, Наталя вміє розбиратися у людях. Це вона попросила мене провести гостя. А я своїй сестрі вірю. Так що, хлопці, розіходьтесь по домівкам. Не раджу вам мати зі мною справу. І передайте іншим - Михайла не чіпати, його звуть Михайло, -- кивнув у бік Золотаренко Микола. -- А тобі, Грицю, -- повернувся він до одного з хлопців, -- раджу забути про Наталю. Я так розумію, що саме ти хлопців позвав.
   -- А якщо я не хочу її забувати? -- огризнувся той.
   -- Тоді я тобі допоможу у цьому, -- суворо промовив Михайло. -- Не хоче Наталя з тобою ходити. Ось і увесь сказ. Так, все всім зрозуміло?
   -- Зрозуміло, -- буркнув Роман. -- Так, -- коротко відповів інший парубок, що досі у розмову не вступав, і лише Грицько промовчав.
   -- Гриць, я щось тебе не дочуваю, -- звернувся до нього Микола. -- Тобі все ясно?
   -- Ясно, -- неохоче, і насправді ледь чутно, промовив той, після чого презирливо сплюнув у бік Золотаренко.
   -- Ото й добре. Якщо щось буде негаразд, то я сам розберуся у всьому. І обіцяю вам - своїх сестер я нікому не дозволю скривдити.
   І Михайло ні на мить не засумнівався, що це дійсно так. Він недаремно спершу подумав про Миколу, що це Наталіїн батько. Кремезна фігура парубка заслуговувала на повагу - зріст під метр дев'яносто, міцна шия, коса сажень у плечах, рельєфний торс і накачані руки (сорочка без рукавів дозволяла це бачити). Тепер Золотаренко усе зрозумів - без Миколи неушкодженому йому вийти з села так просто точно не дали б. Він, звичайно, теж не слабак, але що б він вдіяв проти гурту. Це тут його зустріли троє, а далі могло бути й більше. Тепер він із свого дитинства у Дунаївцях пригадав, що чув про подібні нічні "розваги" хлопців, які потім навіть хизувалися своїми подвигами - мовляв, провчили не угодного їм, нехай не чіпає наших дівчат. Убивати б Михайла, звісно, не стали, але після зустрічі з агресивно налаштованими сільськими парубками йому у Нестерівці довелося б, скоріш за все, не йти, а повзти. Та це вже мало переймало його, він навіть радів таким обставинам. Радів, розуміючи, що якщо сестра попрохала брата заступитись за нього, то він їй вже не байдужий. Він зрозумів також ще одне - тепер він зможе ходити на побачення з милою йому Наталією абсолютно спокійно - ніхто із сільських парубків не захоче мати справу з братом Наталії. Такий велетень упорається не лише з трьома, а, мабуть, і з десятьма. До виходу з села відбулося ще дві подібні зустрічі з місцевими хлопцями. Та вони, ще здалеку розпізнавши Миколу, мовчки пропускали того разом з Михайлом. Мовчав і сам Микола. А навіщо йому знову вступати у полеміку, адже однак назавтра всі про все будуть знати - перша трійця все розповість, а новини у селі поширювалися зі швидкістю телеграфу. Тепер Михайло зрозумів, чому під кінець їх прогулянки була так переполохана Наталка. Вона не про себе турбувалася. Зірке дівоче око угледіло, що її прогулянка по селу з невідомим чоловіком була помічена іншими сільськими хлопцями - а дехто з них мав свої плани щодо неї самої. А тому висновки не важко було зробити.
   -- Так, все, далі ви вже самі йдіть, -- промовив Микола, коли вони минули останні хати і вийшли на дорогу до Нестерівців. -- Видно як вдень, так що не заблукаєте.
   -- Не заблукаю. Дякую вам, Микола.
   -- Нема за що. Та й не "викайте" ви мені. Не доріс я ще до цього.
   -- А з погляду на вашу статуру, то якраз доросли.
   -- То у мене дідусь такий був. Точніше, він і зараз є, дай йому Господь здоров'я, просто на старість трохи як би поменшав у зрості, та ще й зігнувся.
   -- Добре, буду звертатись на "ти", але тоді взаємно.
   -- Е, ні! До цього я тим паче не доріс. І не лише я. Не звикли ми, прості люди "тикати" освіченій розумній людині.
   -- А я буду сподіватись, що ми таки будемо колись з тобою на "ти".
   -- О! Я зрозумів, -- було видно, що хлопець навіть посміхнувся. -- Серйозна заява. Та я в принципі й не проти. Людина, як я бачу, ви гарна. Ось тільки це не залежить від вас, а від мене й поготів.
   -- Я розумію це. Але буду намагатися, щоб все було саме так. Мені дуже до вподоби Наталія. А ти не хочеш більше дізнатися про мене? Та й ти б про свою родину трохи б розповів мені.
   -- Звичайно, хочу. Але ж не опівночі вести теревені. Вам ще з годину додому добиратися, а вранці на роботу. Та й мені теж. Я гадаю, що ми з вами ще знайдемо час, щоб поговорити. Я ж так зрозумів, що ми тепер іноді будемо зустрічатися.
   -- Обов'язково. О, тоді у мене є пропозиція. Ми домовилися з Наталією зустрітися у неділю на цьому місці о третій годині. Давай я підійду на другу годину. І ти підходь. Ото ж і поговоримо.
   -- А що! Слушна думка. Так і вчинимо. Я підійду. Ну, тепер вже точно все. До побачення. І щасливої дороги вам.
   -- До побачення! Ще раз дякую тобі.
   Після цього чоловіки покрокували кожен у своєму (протилежному) напрямку. Хто зна, що думав, йдучи додому Микола, а ось Михайло, маршируючи зі своєю торбинкою по дорозі до Нестерівців, дуже жалкував, що побачиться він з Наталією не так вже й скоро - адже сьогодні, як на зло, лише неділя, отже до наступної зустрічі з дівчиною повинно пройти цілих шість діб.

* * *

   У неділю молоді люди зустрілися на окраїні села, як і домовлялися. Коли Золотаренко підійшов до місця зустрічі (не запізнюючись), то Микола вже чекав його, присівши на горбочку й жуючи якусь травинку. Коли Золотаренко наблизився, хлопець встав і першим привітався. Михайло для привітання простягнув руку. Видно було, що Наталіїн брат здивувався, але руку потиснув, і рукостискання було дуже міцним - Миколу дійсно Бог силою не обділив. А потім почалася розмова. Першим про себе розповів Михайло. Микола уважно слухав інженера, до того він з подібними людьми один на один не спілкувався. Михайло пропустив у своїй оповіді про дитинство, почавши з того, що він навчався у Київському політехнічному інституті, а потім працював у депо в Гречанах. Коли ж Золотаренко сказав, що перевівся в Нестерівці, щоб бути поближче до рідні, то Микола здорово здивувався.
   -- А звідки ви родом?! -- запитав він.
   -- З Дунаївців. З тих, що на півдні, волосних.
   -- Та ви що! Оце здорово! То ви наш, подільський. А я гадав, що ви родом здалеку, та ще й з великого міста. А ви наш, -- повторив він. -- Адже Дунаївці зовсім поряд - ну, що таке якісь там 8 чи 10 кілометрів. Це добре.
   Вони ще трохи поговорили про Золотаренко, і той бачив, що тепер бесіда велася вже дійсно на дружніх тонах, та й як могло бути інакше - тепер вже розмовляли земляки. Потім Микола розповів про свою родину. Михайла це менше цікавило, бо в першу зустріч у понеділок Наталя дещо розповіла йому про своїх старших родичів, а про братів і сестер - ще в Нестерівцях. А ось про себе вона говорила мало, а Золотаренко тактовно не наполягав. Тому він зараз плавно перевів розмову на потрібну йому тему.
   -- Микола, Наталі зараз, мабуть років двадцять?
   -- Ви точно визначили, саме двадцять. Що, стара вже для вас? -- посміхнувся він.
   -- Та ну що ти таке кажеш. Я просто подумав про своїх сестер. Вони якраз приблизно у такому віці заміж повиходили. А багато дівчат і раніше виходять.
   -- Ну, так. То й що?
   -- А Наталія не думала про заміжжя? У неї був хлопець, чи ні? Ти ж розумієш, саму Наталку я не міг про це запитувати.
   -- А-а, он ви про що. Так, це дуже болісна для неї тема. Звичайно, у Наталії був хлопець, з яким вона товаришувала років, мабуть, з п'ятнадцяти. А пізніше вони планували побратися. Та Юрка, так його звали, два роки тому було вбито на війні, його незадовго до того мобілізували. У нас багатьох хлопців мобілізували, мене ця участь оминула, бо тоді ще 16 не виповнилося. Так от, з тієї пори на сестру жалісно було дивитись. Вона так тужила, весь час плакала. Поступово відійшла, одтоді ще, мабуть, і року ще не пройшло. Та все ж ожила, стала нібито колишньою Наталкою. І ось тоді до неї почали підбивати клинці наші сільські хлопці, зокрема той же Гриць, ви його бачили. А вона після свого горя ще не готова була до відносин з хлопцями. Коли вона сказала мені, щоб я допоміг вам вийти з села, то я і здивувався, і зрадів одночасно. Це ж означало, що сестра нарешті дійсно повністю ожила. Так що, ви вибачте, я тоді не стільки вам допомагав, скільки Наталці. Адже вас я зовсім не знав. Та я розумів, що якщо сестра про це попрохала, то справа серйозна. І я аж ніяк не міг їй відмовити. Добре, що ми сьогодні гарно поговорили, що ви своя людина. І я вірю, що сестру ви не зобидите. Якщо у вас з Наталією все складеться, то я буду дуже радий. Сестра має право на своє власне щастя.
   -- Дякую тобі за таку відвертість. А де ти працюєш?
   -- Та де я можу працювати? Звичайно ж, у комуні. А зараз більше ніде працювати.
   Сільськогосподарські комуни як форма сільськогосподарського виробничого кооперативу почали створювалися ще з кінця 1917-го року, головним чином на колишніх поміщицьких землях. Та в Кам'янець-Подільській області в силу обставин перші радянські господарства виникли значно пізніше, фактично лише у 1919-1920-му роках. Так, на початку травня 1919-го року в Летичівському, Проскурівському, Ушицькому повітах діяло по два радгоспи. При цьому Раднарком РРФСР та місцеві органи влади намагалися надавали артілям і комунам кошти, господарські будівлі (здебільшого колишні поміщицькі маєтки), інвентар, худобу. Щоправда, це стосувалося лише тих артілей і комун, які були створені під егідою більшовицької влади. Самостійні ж сільськогосподарські кооперативи розглядалися як куркульські. При цьому комітети бідноти, які були створені ще у 1918-му році, активно втручалися в справи таких кооперативів, доходило навіть до розгону правлінь, захоплення кооперативного майна.
   Сільськогосподарська комуна була як би певним унітарним підприємством, у якій об'єднувалися всі засоби виробництва (будівлі, дрібний інвентар, худоба) і землекористування. Споживання і побутове обслуговування членів комуни повністю базувалися на громадському господарстві. При цьому розподіл був зрівняльний: не за працею, а за їдоками. Члени комуни не мали свого особистого підсобного господарства. Комуни організовувалися головним чином на колишніх поміщицьких і монастирських землях. Та недоліком і офіційних, радянських господарств було те, що вони виникли в умовах слаборозвиненої техніки і недостатнього виробництва продуктів харчування, а також і предметів споживання. А тому ці кооперативи практикували дрібнобуржуазну зрівнялівку і мало зважали на особисті побутові інтереси своїх членів. В подальшому комуни не отримали широкого поширення, а в кінці 20-х - на початку 30-х років сільськогосподарські комуни стануть перетворюватись у колгоспи.
   -- І чим ти там займаєшся - мішки тягаєш? -- поцікавився Золотаренко.
   -- І таке буває. Та більше біля техніки вовтужусь, допомагаю ремонтувати, налагоджувати. Техніка, знаряддя старі, часто ламаються, а запчастин практично немає. З однієї машини щось знімаєш та ставиш на іншу. Ще й часом переробляти щось потрібно - знаряддя-то різне.
   -- Зрозуміло. І це з такими руками, з такою твоєю силою...
   -- А що поробиш. Хоч якийсь, та хліб. Один батько всю родину не прокормить, крім мене й Наталки інші діти вже теж майже дорослі. Наталка також працює, та що вона там заробляє, якщо і мої внески у родинну касу малі. Я ще дещо підробляю з хлопцями у кого-небудь з односельчан. Щоправда, гроші рідко платять, більше натурою - зерно, хліб, картопля і таке інше.
   -- І це я розумію. Але, як на мій погляд, не для тебе така робота. А на залізниці ти не хотів би попрацювати?
   -- Та я б із задоволенням туди пішов. Але хто мене туди візьме, що я вмію?
   -- У неумілого руки не болять. Так-то кажуть. Не всі одразу вмілими стають. Лопату чи кирку, кувалду тримати вмієш?
   -- Звичайно. Не в місті ж, а у селі я зростав.
   -- Отож. Так що й тобі робота у нас знайдеться, навіть, як ти кажеш, невмілому. А на залізниці за роботу платять грошима, і непогані гроші дають.
   -- Ох, це було б добре! Я буду гарно працювати.
   -- Я й не сумніваюсь. Добре, я буду міркувати над цим питанням.
   -- Дякую вам. Так, мабуть, настав час нам закруглятися, побіг я. Ось-ось Наталка вже має підійти. Не буду вам заважати, та й не хочу, щоб вона, борони Боже, подумала, що я відмовляю вас зустрічатися з нею чи просто погано до вас ставлюся. Отже, всього вам найкращого.
   -- І тобі теж.
   На цьому чоловіки й розсталися. Микола трохи пройшов знайомою вже й Михайлу стежкою до села, та потім різко звернув у бік чагарнику з ліщини та інших кущів - мабуть, щоб ненароком не зустрітися з сестрою. А Золотаренко зі щемінням у серці залишився чекати синьооку Наталку.
  
  

РОЗДІЛ 6

Родинне гніздо

   Продовження бесіди Михайла Лаврентійовича зі своїми дітьми трохи затягувалося. Наступний вихідний день, у який він пообіцяв дітям, не подумавши, продовжити свою розповідь, припав на 27 квітня. Йшли вже передсвяткові дні, а тому Михайло затримувався на роботі, та й у саму неділю, неспішно поснідавши, все ж таки направився на станцію - потрібно було проконтролювати хід підготовки до свят. На залізниці, так само як і на флоті (та мабуть і в інших галузях народного господарства) контроль за господарськими роботами покладався на заступника начальника, а не на самого начальника. А на флоті - на першого помічника капітана корабля. Ну, а потім самі травневі свята, дітям у подібні дні абсолютно не цікаво було слухати чиїсь балачки - у них були свої розваги. За два дні свят діти просто забули про бажане продовження розмови з батьком. Ці дні й так були дуже цікавими - адже 1-го травня у великих містах СРСР проводилися демонстрації трудящих і військові паради, а 2-го травня - проходили "маївки", тобто масові святкування на природі. Хоча в селах все це майже й не проводилося, та святкова музика, що долинала з гучномовця перед сільрадою нагадувала про свята і надихала на активний відпочинок. А 7-го травня хлопчаки всі гуртом ще й святкували День народження своєї єдиної сестрички Тонічки, якій вже виповнилося 11 років.
   У державі ж у ці дні відбулася лише одна варта уваги подія: напередодні Дня народження Антоніни 6-го травня Й. В. Сталін став Головою Ради Народних Комісарів СРСР. Якщо раніше він був лише Генеральним секретарем ЦК ВКП(б), то тепер вже почав зосереджувати у своїх руках всю владу. Та не ця подія повинна була б привернути увагу громадськості, а скоріше за все та, що сталася днем раніше - 5-го травня. Та про цю подію знало дуже обмежене коло людей, а той же Михайло Лаврентійович Золотаренко про неї не дізнався й на старості років - текст промови надовго осів у секретних архівах. Отже, 5.05.1941-го року Сталін виступив з промовою перед випускниками військових академій Червоної Армії. І в цій промові вождя прозвучали слова про необхідність приготуватися до "безумовного розгрому німецького фашизму". При цьому його промова містила неодноразові натяки на намір радянського уряду перехопити ініціативу і нанести ворогу перший удар. Та й подальші проекти директив та робочі матеріали Управління агітації та пропаганди ЦК ВКП(б) і Головного управління політичної пропаганди Червоної Армії неодноразово підкреслювали, що при необхідності СРСР візьме на себе ініціативу першого удару, почне наступальну війну з метою подальшого розширення кордонів соціалізму, а також висувалася можливість і необхідність нанесення червоною Армією попереджувального удару. Верхи держави готувалися до війни, і явно не до оборонної, хоча громадян країни заспокоювали, що ніякої війни взагалі не буде.
   Що ж стосується бесіди Михайла Лаврентійовича з дітьми, то вона відбулася лише у неділю 11-го травня, та цього разу не перед обідом, - роботи накопичилося чимало, - а вже ближче до вечірньої пори. Та й склад слухачів дещо збільшився, до братів приєдналася недавня іменинниця - 11-річна сестричка Тоня - вочевидь, брати сповістили їй, що тато розповідає цікаву історію про своє життя. Ось тепер поза розмовної аудиторії лишилася дійсно сама малеча та самий старший їхній брат. Щоправда батько подумки сумнівався, що й Антоніні буде цікава його розповідь, все ж таки мала вона ще для серйозних розмов. Хоча він і намагатиметься розповідати якнайпростіше, та все ж... І хто його знає, забігаючи наперед, чи й справді маленька Тоня все зрозуміла, але слухала вона оповідь батька уважно. Та дівчинку цікавило й те, на що навіть майже дорослі хлопці уваги не звертали. І вона навіть більше за них дошкуляла батькові своїми запитаннями. Коли той почав розповідати про свою подальшу роботу в Нестерівцях, то Антоніна одразу ж запитала:
   -- Тато, а ти й тоді в Нестерівці з нашого села на роботу ходив?
   -- Не одразу, бо я спочатку й жив у Нестерівцях.
   -- А коли ти став жити у нашому селі? -- не вгавала Антоніна.
   -- Коли вже одружився з вашою мамою, навіть дещо пізніше.
   -- А що, мама до того теж жила у Нестерівцях?
   -- Ні. Ваша мама після заміжжя у Нестерівцях лише десь з пів року прожила. А до того вона весь час жила у Зеленче, разом з вашими дідусем і бабусею та вашими дядечками і тітоньками.
   -- О! А як же ти з нею познайомився, якщо ви жили у різних селах?
   -- Ото тобі так! -- подумав і покачав головою Михайло, не сподівався він таких запитань.
   Та що тут поробиш - дівчинка завжди є дівчинкою, її завжди цікавлять саме подібні нюанси. Заздалегідь плануючи цю бесіду, Михайло не збирався розповідати дітям про знайомство з їхньою мамою - ну, хіба що у двох словах. Він думав, що навіть 16-річним братам-близнюкам це буде не дуже цікаво. Але він також і не сподівався, що до бесіди, чи до його розповіді приєднається Тоня, такий собі специфічний слухач. Але не відповісти на запитання єдиної серед його нащадків представниці слабкої і прекрасної статі він аж ніяк не мав права. Тому довелося йому коротко розповісти дітям про те, що йому днями пригадалося, і навіть більше, бо донечка не відчепилася від тата, доки той не завершив розповідь про своє знайомство з Наталією епізодами вже їх весілля.
   Михайло з його чарівною Наталкою побралися у суботу 8-го жовтня того ж року (весілля тривало два дні) - осінь завжди була порою весіль. Справдилися-таки сподівання Золотаренко на шлюб з милою йому дівчиною, а також пророчими стали й слова останнього куплету пісні про очі сині та карі. Адже цей куплет співали так:
        Не журися, дівчино, не журися, рибчино,
        Прийде в серце утіха, прийде радісний час, -
        Поєднаються в парі очі сині та карі
        І засвітить веселка у дівочих очах.
   Щоправда, в оригіналі народної пісні останні два рядки звучали наступним чином: "Поєднається серце з юним другом навіки і заграє веселка у дівочих очах". Звичайно, суть пісні від тих чи інших наведених слів не змінювалася, та Михайлу подобалися саме перероблені сучасними співаками слова, бо вони нагадували про колір очей коханих.
   Після одруження Михайло спочатку планував, що Наталка буде постійно жити у його хатині в Нестерівцях, та потім, серйозно поміркувавши, передумав. Це був не найкращий варіант. По-перше, хатина, яку виділили Золотаренко, була досить таки убога (одному жити в ній ще куди не йшло), а по-друге, Наталка працювала в Зеленче у тій же комуні. І що, вона буде щодня бігати з Нестерівців у Зеленче та назад? Ні, молодій жінці це аж ніяк не годиться. Та й не дуже хотілося Михайлу щоб його дружина працювала у тій комуні. Праця нелегка, а в результаті на свої трудодні буде вона отримувати якісь копійки. І він вирішив трохи схитрувати, а точніше скористатися, так би мовити, шлюбним правом. Так, Наталія поживе з ним якийсь час у цій хатині у Нестерівцях. Він при цьому влаштує її на якусь роботу на станції, краще б за все касиркою. А що - гарна робота, завжди у теплі, ось тільки це непросто буде зробити, оскільки місце касирки давно вже зайняте. Та знайде він Наталії на залізниці іншу нормальну роботу. До цього у її комуні віднесуться з розумінням - жінка переїхала жити й працювати до чоловіка. А тому ніякого спротиву чинити не будуть. Справа в тому, що вже тоді міграція селян (а відбувалася вона переважно у міста - у селах доброї роботи майже не було) вважалася недоречною, а пізніше вона стала практично неможливою. Отже, вони поки що перезимують у Нестерівцях, а далі видно буде. Плюсом стане хоча б те, що на той час Наталя вже буде працювати на залізниці.
   Та ось лише Наталя не дуже-то палала бажанням перебиратися до Нестерівців, вона хотіла бути поближче до батьків - хоча б трохи допомагати їм підіймати молодших сестричок та братика. А тому навесні наступного року подружжя Золотаренків перебралося-таки в її село. Та Михайло в принципі й сам був не проти проживання у Зеленче. На перший час, поки вони з Наталкою не обзаведуться дітьми, хата родини Ващенків - прізвище батька Наталі (Ващенко Карпо Васильович, мама - Ганна Миколаївна) та її самої - це дозволяла. А година ходу до станції здоровому мужику не завада. Так, вони поки що остаточно не визначилися, де будуть у майбутньому будувати свою власну оселю, а її потрібно буде будувати. І, можливо-таки, саме у Зеленче - завжди краще жити гуртом, хоча й роздільно, та все ж один одному допомагаючи. Та й під час будівництва домівки у Зеленче їм точно буде надана велика допомога з боку родичів Наталіїї та їх друзів. А хто допомагатиме їм у Нестерівцях?.. Дорога з того ж Зеленче туди й назад забирає 2 години ходу, а після важкої роботи на будівництві додому будеш вже ледве чвалати. Родичі ж самого Михайла живуть далеченько - пішки йти довгенько, автівок по селам ще не було, та й гужовим транспортом не дуже наїздишся допомагати будувати дім. Та час є, а тому вони з Наталією над цим питанням вдвох ще гарно поміркують. Так вони тоді на тому й порішили.
   Михайло Лаврентійович таких деталей стосовно його й Наталки міркувань і роздумів звісно дітям не розповідав, та все ж він дещо заморився від цього несподіваного оповідання, а тому навіть зробив перекур - і дійсно закурив цигарку. А діти тим часом шепотілися поміж собою, обговорюючи почуте. І Михайло несподівано для себе зрозумів, що дітям і такі моменти його життя цікаві. Так, батьки звикли вважати їх дітьми, та вони не такі вже й діти - швидко зростають і все розуміють.
   Батько розповів дітям, що він влітку 1922-го року, перебуваючи у той час на посаді майстра, він був призначений заступником начальника шляхової частини. А ще через 3 роки Михайло Лаврентійович став вже начальником цієї частини. Шляхова частина (або дистанція колії) була структурним підрозділом, який відповідав за поточне утримання колії, земляного полотна, штучних та інших споруд і пристроїв колійного господарства в робочому стані для забезпечення безпечного і безперебійного руху поїздів. До складу дистанції колії входили кілька лінійних ділянок, якими керували дорожні майстри. В їх підпорядкуванні було кілька бригад (відділень) на чолі з дорожнім бригадиром - якраз той шлях, що раніше вже пройшов Золотаренко.
   І у тому ж таки 1922-му році Михайло Лаврентійович Золотаренко почав будувати свій будинок, точніше почав заготовляти будівельний матеріал. Це сталося наприкінці квітня, за 1,5 місяці до нового призначення. Пройшов лише рік, як Золотаренко почав працювати на залізничній станції Нестерівці, і півроку після одруження. Кінець осені, зиму і частину весни подружжя прожили у хатині, що була виділена Михайлу. Наталка швидко призвичаїлася до самостійного домашнього господарювання. Щоправда, її чоловік відчував, що дружині ця оселя не подобається, та за півроку мешкання у ній вона жодним словом про це навіть не натякнула. Вона як би дотримувалася правила, що з милим рай й у курені. Та Золотаренко хотів, щоб його дружина не терпіла, а жила радісним життям, а тому, як тільки потеплішало, навесні 1922-го року вони перебралися у хату її батьків у Зеленче. І ось почавши там жити, вони вирішили будувати власне помешкання. І будувати його саме у цьому селі.
   Михайло трохи розповів дітям про період будівництва хати, у якій вони зараз мешкали. Та назвати це помешкання хатою язик якось не повертався - це був добротний і не такий вже малий дім. Він зараз був, мабуть, найкращим у селі, та це й зрозуміло - більшість хат будувалися ще до імперіалістичної війни, а то й ще раніше. Матеріал Золотаренко почав заготовлювати ще з минулого року. Трохи його знайшлося й у Зеленче, але в основному він завозив його з Нестерівців. І ось стосовно перевезення матеріалів у батька відбулася з дітьми ще одна цікава бесіда.
   -- Тато, а чим ти возив з Нестерівців цеглу й дерево на дім? Кіньми? -- запитав Сашко.
   -- Ні, не кіньми. Так, у твого дідуся, тата твоєї мами раніше було двоє коней. Та під час громадянської війни їх реквізували. Ви ж знаєте, що коні тоді вирішували у битвах дуже багато, та це ще й була добра тяглова сила - наприклад, таскати гармати. Вози у селі залишилися, та їх не так вже й складно було зробити, - є у селах такі майстри, - а ось коней не було.
   -- І що, ви вози самі тягали, чи корови їх тягли?
   -- Ні, корів, звичайно, ніхто у вози не впрягав. Та й їх не так багато після війни залишилось. Хоча у вашого дідуся корівка збереглася.
   -- То чим же ви матеріал возили?
   -- А крім коней є в українського народу ще одна тяглова сила.
   -- Яка?
   -- А ви поміркуйте. Чим чумаки з Криму сіль возили?
   -- О! Я знаю, -- закричав 13-річний Дмитрик, за шкільною звичкою ще й піднявши руку. -- Це воли.
   -- Вірно. Саме воли. Вони й зараз подекуди залишилися, та все ж мало. А на початку 20-х років це була добра допомога.
   -- Але ж це так довго, -- скривився один з близнят - Сашко. -- Воли ж чвалають, мабуть ще повільніше, ніж людина. Дуже на них навозиш щось.
   -- А з Криму сіль було ближче везти, ніж у Зеленче з Нестерівців матеріали?
   -- З Криму чумаки, мабуть, півроку чвалали.
   -- Можливо, та воли, хоча й не швидкісний транспорт, та дуже надійний. Але волами ми возили матеріал не завжди. Здебільшого возили на автівках.
   -- На яких? -- здивувався Сашко. -- Хіба тоді були вантажні машини? Я з малюнків пам'ятаю лише легкові машини, та й то такі примітивні. Там же навіть багажника не було.
   -- А вантажних машин з тих же малюнків ти не пам'ятаєш?
   -- Ні. Різні там броньовики чи танки я бачив. Але ж то не вантажівки.
   -- А не траплявся тобі такий малюнок: робочі і солдати з гвинтівками їдуть кудись саме у кузові вантажного автомобіля під час жовтневої революції.
   -- А, точно! Був такий малюнок. А хіба ми робили тоді вантажні автівки?
   -- Взагалі-то починали їх робити. Але невеликі й малої потужності. А ось подібні до того малюнку вантажні машини Червоній армії дісталися в якості трофеїв. Такі автівки поставляли Білій армії різні країни, та ще й перепало їй чимало автомобілів різних марок, що залишилися від царської армії - вони теж були іноземними.
   -- А вони були на бензині? -- вставив своє запитання й інший близнюк Лаврентій.
   -- Ні. Пальним для тих автомашин, я маю на увазі, що поставлялися ще при царі, зазвичай служили гас або спирт з ментолом. А ось більшість машин, що поставлялися у громадянську війну, були вже на бензині.
   -- А яких марок були ці машини? -- знову запитав батька Олександр. -- Яка у них була швидкість?
   -- Сашко, ти думаєш, що я їх пам'ятаю - всі марки автомобілів? Білій армії багато країн поставляли зброю, боєприпаси та ті ж самі автомобілі. Я пам'ятаю, наприклад, англійські автомобілі марок "Лейланд" та "FWD".
   -- І ти на подібній машині возив матеріали?
   -- Ні. До станції у Нестерівцях була приписана вантажівка "Уайт" ("White") американського виробництва. Це теж була армійська машина, але її використовували й у побутових справах. На роки світової війни якраз припав пік створення цих вантажівок, їх у великих кількостях експортували в союзні країни Європи. У нас на залізниці тоді була машина вантажопідйомністю у 3 тонни моделі "TAD". Гарна машина. Подібні машини ремонтували і переоснащували на Московському автозаводі "АМО". Ці машини так і називалися "Уайт-АМО". Там збирали й бронеавтомобілі, навіть перероблюючи їх на напівгусеничний хід.
   -- У вас теж була така вантажівка, на гусеничному ходу? -- зацікавився 13-річний Дмитрик.
   -- Ні, у нас була звичайна колісна вантажівка. Відповідаю на друге запитання Сашка - швидкість подібних автомобілів була 30-40 км на годину. А тепер, -- посміхнувся батько, -- задачка для учнів молодших класів, такі у нас є. Так ось, умова задачі така: вантажівка рухається з швидкістю 30 км на годину; запитання: за який час вона подолає відстань у 5 км - від Нестерівців до Зеленче? Насправді відстань трохи менша, та ми її округлимо. Ну, що?
   Антоніна пошепотілася з Дмитриком, а потім впевнено сказала:
   -- За десять хвилин, -- а потім ще й додала. -- Ой, як швидко.
   -- Це тобі не волами везти, -- посміхнувся Дмитро.
   Слід зазначити, що крім різної цегли - нової та старої (у Нестерівцях було немало зруйнованих війнами будівель) один з будівельних матеріалів для домівки родини Золотаренко був дещо специфічним. Це були дерев'яні залізничні шпали - легкі у виготовленні й обробці (що для Золотаренко не мало ніякого значення). Головне, що це був досить гарний і довговічний будівельний матеріал. Шпали були не такими вже й важкими (до 80 кг), володіли пружністю й стійкістю до перепадів температурних режимів. На залізниці дерев'яні шпали могли слугувати до 40 років. Та це на відкритому повітрі, у різних кліматичних умовах, які провокують гниття й розпушення деревини. А у якості стін будівлі ці шпали (оштукатурені) простоять, мабуть, і 100 років. Крім того, щоб продовжити строк експлуатації дерев'яних шпал, запобігти гниттю й зменшити зношування, їх під час виготовлення піддавали спеціальній обробці - просочували антисептиками й кам'яновугільними маслами з наступною просушкою деревини. Деревина для виготовлення шпал була досить різноманітною - використовувалися тверді хвойні й листяні породи дерев. У Західній Україні шпали найчастіше виготовлювали із сосни, ялини і ялиці, рідше з берези, бука, вільхи, осики й модрини.
   І саме з цих шпал Михайло й зводив стіни своєї майбутньої оселі, і будівництво йшло досить швидко. Адже матеріал для стін не потрібно було оброблювати, підганяти - лише клади шпали одна на одну і скріплюй їх. Це були шматки обкорованого дерев'яного кругляка довжиною 2,5-2,8 м, діаметром 25-28 см. При цьому вони були обпиляні з двох сторін до висоти у 15-18 см (верхня площина шпали була дещо меншої ширини за опорну із залізничним полотном нижньою стороною). І ці своєрідні лиски-фаски раніше круглого брусу були зручними для з'єднання шпал при зведенні стін будинку - їх скріплювали за допомогою скоб, виготовлених з великих за довжиною гвіздків. Штукатурка - як зовні, так і всередині оселі - у селах була теж досить своєрідною: глина, замішена з кінським кізяком, іноді ще добавляли й солому. І термін експлуатації такої штукатурки, помазаної у кілька шарів розведеним вапном, був досить великий - глина на відміну від піску не так осипалася, та й вапно ту глину "цементувало".
   Дехто міг здивуватися - невже так легко можна було придбати залізничні шпали? Ні, не так вже й легко, але залізничникам, та ще й з рангу керівного складу, такий привілей надавався. На залізничному полотні щомісячно проводилися планові роботи по заміни старих шпал на нові. Цілі стоси нових шпал - багато з яких ще довоєнні - зберігалися (й охоронялися) під спеціальними навісами. Та можна було використовувати й старі шпали, вирізавши у них ту частину, що була непридатна для подальшого використання. Це було набагато дешевше, бо такі шпали продавилися за ціну меншу, ніж поганенькі дрова. Попит на них був невеликий, бо в якості палива вони нещадно чадили й смерділи із-за свого просочування кам'яновугільними маслами. Та у Золотаренко для будівництва домівки все ж була більша кількість саме нових шпал.
   Впродовж багатьох століть кожний народ виробляв власний вид житла, яке відповідало природним умовам, способу життя і національному характеру. Домівками простих українців завжди була хата, яка брала свої корені від будівельників-трипільців. Хоча хати будувались невеликими, проте були теплими, чепурними, та ще й прикрашались розкішними квітниками. Селяни любили свою хату, а тому на-зивали її різними словами: госпо́да, оселя. Будувати житло завжди допомагали усі рідні, близькі, сусіди. Хата мала просту внутрішню будову: темні сіни, з яких двері з одного боку вели у простору світлицю, а з іншого - у невелику комору. Світлиця прикрашалась багатою вишивкою та розписом і мала певні меблі. Гордістю кожної української господині була піч, яку завжди тримали в чистоті й порядку. Адже піч і обігріє, і нагодує, і обсушить. А ще вона важлива тому, що хліб пече.
   Що стосується самого будівництва, то слід зазначити, що того часу у селах прості селянські хати зазвичай будувалися без фундаментів, то ж вздовж зовнішніх стін споруди по її периметру викладали призьбу (шириною із стілець і висотою з 0,5 м), яка слугувала захистом від промерзання будівлі взимку і для захисту від опадів. У бідних хатах призьба могла бути виконана як простий земляний насип, в поліпшеному варіанті теж з кізяка із соломою та глиною. При цьому її обмазували, якщо могли дістати, найчервонішою (найміцнішою) глиною. Та Золотаренко все ж побудував свою хату на невеликому фундаменті, у якості матеріалу слугував камінь та цегла. Цей невеликий фундамент потім плавно переходив у ту ж таки призьбу, щоправда, менших, ніж зазвичай розмірів.
   Стелю у будинку робили наступним чином: зверху на сволоки не дуже густо (із щілинами) набивали дрючки (завтовшки у руку), які потім зверху, з горища валькували, тобто пропихали глиняні вальки у щілини між дрючками, щоб глина трохи звисала поміж дрючків. Коли ж вона підсихала, її штукатурили - замазували знизу до потрібної товщини. Підлога у будинку Золотаренко була двох типів: у вітальні, спальні та на кухні дощата, а у малих кімнатах, сінях та коморі - глиняна, з кінським кізяком, яка потім згладжувалася глиною вже з овечим кізяком - щоб міцніше трималася. Коли така підлога гарно просохла, Михайло ще й покрив її двома шарами коричневої олійної фарби. І така долівка слугувала сімейству досить значний час, а про її вигляд годі було й казати - напрочуд гарна і без різних там щілин, як то часто було з дощатою підлогою.
   Планування будівлі було досить просте та раціональне. Всього у будинку було 4 кімнати та кухня. На одну сторону будинку виходили простора кухня, сіни та комора для поточного зберігання палива (по один бік) та різних запасів на зиму (типу варення, сушки тощо) - по інший бік. Через коридор (що фактично поділяв будинок навпіл) на іншу, сонячну сторону виходили саме кімнати. На кухні знайомий родині Ващенків пічник із Зеленче за 3-4 дні звів піч з лежаком (на якому потім полюбляли лежати діти, а на старість і сам Михайло Лаврентійович), до якої збоку примикала невеличка плитка з духовкою. У будинку було ще 2 груби, одна з яких опалювала вітальню та спальню, а інша - дві суміжні кімнати.
   На горищі із сирцевої цегли, яку потім теж обмазали глиною з кінським кізяком, були викладені невеликі за розміром поперечного перерізу лежаки вже для відводу продуктів горіння (піч, плитка, груби), а також сам димар, що маячив над стріхою будинку на добрих 1,5 метри - тяга у печі, грубах та плитці була гарна. Цегла - матеріал важкуватий, та досвідчений пічник так розрахував розташування димаря, щоб той опирався на перехрестя простінків дому, а тому на саму стелю навантаження було незначне. Що стосується покрівлі будинку, то в селах у бідних хатах нерідко покрівля була із соломи, яку поливали рідкою глиною - так звані "глинобитки". У селах, розташованих біля широких, але тихохідних річок чи боліт, покрівля могла бути з очерету, що мав червонуватий колір з тонкими й довгими стеблами. А ось у тих селян, які були більш заможними, дахи були вже із заліза або з черепиці. Та Золотаренко використав для покрівлі не залізо і не черепицю, до того ж покрівельне залізо було дефіцитом і не таким вже й дешевим матеріалом. Для даху свого будинку Михайло використав плескаті азбестоцементні покрівельні плитки квадратної форми. У цих плиток було пару переваг перед іншими видами покрівельного матеріалу. Наприклад, плитка була набагато легша за черепицю - набір азбестоцементних плиток (розміром ≈ 35 × 35 см) для 1 м2 покрівлі важив менше, ніж 15 кг. Ще однією з переваг цього матеріалу була легкість його монтажу (без спеціальних інструментів) на дахах навіть складної конфігурації - плитки кріпилися до дощок цвяхами або шурупами.
   Подвір'я української садиби - а під двором українське селянство розуміло загороджене на садибі місце, зайняте будівлями - було центром господарського і побутового життя селянства. Основна увага при будівництві садиби приділялася розміщенню житлового будинку, причому бік його з найбільшою кількістю віконних прорізів повинен був орієнтуватися на південний схід та південний захід, що забезпечувало хату сонячним освітленням. На Поділлі, Поліссі, в Карпатах та поселеннях, розташованих у басейнах рік, річок, враховувався такий важливий фактор, як рівень води під час паводків. В Україні всі двори, а також садиби були огороджені. Спеціально перед хатою виділяли місце - невеликий клаптик землі - для квітів, що теж огороджували. Найстаріші форми огорож - частоколи - збереглися на Поліссі до кінця ХІХ-го століття.
   На подвір'ї української садиби повинен бути також колодязь або криниця. Хоча часто криниця була одна на цілу вулицю або околицю - сюди сходилися всі стежки, тут люди спілкувалися, отримували всю інформацію про життя села. Саме слово криниця з давніх часів означало "джерело", ко-лодязь же на думку деяких мовознавців означає сам зруб із дерев'яних колод або похідне від "холод". Якщо господар мав на подвір'ї власну криницю, то в спеку господиня зберігала в ній молоко й масло, опустивши посудину на мотузці. Криниці присвячено безліч народних казок, повір'їв, легенд. Кринична вода, взята до схід сонця (непочата), мала лікувальні властивості: її брали на омивання породіллі, на коровай брали воду з семи криниць, дівчата вмивалися криничною водою на красу. Деякі з криниць мали воістину "живу воду", якою виліковували навіть безнадійно хворих людей. Отож, Михайло за згодою Наталії вирішив побудувати криницю й на своєму подвір'ї.
   Стосовно ж криниці-журавля існує легенда, в якій розповідається про малого хлопчика, який загубився в лісі. Блукаючи, він дуже захотів пити. І враз, хлопчик натрапив на глибоку криницю. Але він зовсім знесилів і не зміг дістати з криниці води. Та де не візьмись, у небі з'явився журавель. Він опустився біля криниці і, нагнувши свою довгу шию, дістав води з неї. Хлопчик напився і подякував журавлеві. У дитини прибуло сили, і вона знайшла стежку додому. Після цього випадку в пам'ять про доброго птаха люди почали лаштувати біля криниць пристрої, схожі на журавля, за допомогою яких дістають воду. І назвали таку криницю - криниця-журавель. Журавель над криницею - це символ дитинства та безтурботності. Саме так називалася в стародавні часи криниця майже в кожному українському селі. А ще криниця - це символ сили, здоров'я, чистоти, родючості, краси, вірності та безсмертя народного духу. Українці дуже шанували криниці, адже вважали, що вода в них магічна.
   Криниця - це народний символ України. Історія виникнення криниці, колодязів надзвичайно цікава і сягає глибокої давнини, коли життя було суцільною боротьбою за існування. В давнину, щоб вірно вибрати місце для криниці, а в кожному селі були чоловіки-колодязники, які вміли досліджувати, в якому місці сильне джерельце. Брали гілку верболозу і казали, що це "паличка-гадалочка" всевидюща. Прихиляли її до землі, і де листочки ворушились, ніби їх невидимий магніт притягував до землі - там копали криницю. Копали як правило, іноді всім селом. Коли докопували до джерела, то викладали всередині гладеньким камінням, яке возили з річки. Ця частина називалась - цямриння. Верхню частину криниці та журавель (звід) робили з дуба, щоб був міцним. В народі говорили, що коли викопали криницю, то на небі спалахне ще одна зірка, бо скільки криниць на землі, стільки зірок на небозводі. А якщо ж вам доводилося бачити як падає небесниця-зірка, знайте, то десь замулилось джерело.
   Михайло Лаврентійович почав будувати своє родинне гніздо, як вже згадувалося, наприкінці квітня 1922-го року (заготівля матеріалів), а повністю завершив будівництво (з меблюванням кімнат) на початку вересня 1923-го року. Для будинку немалої площі начебто не так вже й багато часу пішло на його будівництво, хоча у селах гуртом (так звана толока - тимчасова гуртова доброчинна допомога односельцям при виконанні нагальних і трудомістких робіт) подібні будівлі могли зводитися й набагато швидше. Так, швидше, але лише у тому випадку, коли був заздалегідь заготовлений будівельний матеріал. Отож і у Золотаренко більшість зазначеного часу пішла саме на завезення матеріалу з Нестерівців у Зеленче. Звичайно ж, щодня волами будь що возити не було змоги, а домовлятися за вантажну машину теж було непростою справою - їй хватало роботи і на станції. Тому за 1922-й рік, за доброї пори року Михайло лише завіз більшу частину матеріалу та зробив фундамент будівлі. А далі зима, весна наступного року із сльотою та багнюкою. Так що безпосередньо будівництвом він зайнявся фактично лише майже через рік після завезення першої частини будівельного матеріалу. А ось далі для нього настала гаряча пора - у прямому й переносному сенсі. Та ще й він дуже поспішав, щоб до середини вересня можна було вже жити у новій оселі. Чому саме до середини вересня? Та тому, що за прогнозами його дружини Наталки саме у цей час у них повинен був народитися їх первісток. Так воно й сталося - 21 вересня 1923-го року на світ Божий з'явився Іванко.
   -- А хто нам будував хату? -- запитав Дмитрик, коли його батько трохи зупинився, перепочиваючи у своїй не досить широкій розповіді дітям про будівництво будинку у рідному для них селі.
   -- Усі разом будували.
   -- Як це?
   -- А так. Було пару майстрів із села, які гарно знають будівельну справу, а допомагали їм ми, всім гуртом. Я маю на увазі родину вашої мами. І мама теж допомагала, і її брат, ваш дядечко Микола.
   -- А тітоньки Марія та Катерина теж допомагали? -- поцікавилася Тоня.
   -- Аякже. І не лише вони, а навіть і ваш дядечко Петро, йому на той час виповнилося лише 13 років. І не тільки родина вашої матусі допомагала, трохи допомагали навіть мої рідні. З Дунаївців у вільний для них час кілька разів приїздили допомагати мій батько, ваш дідусь Лаврентій Іванович та мій брат, ваш дядечко Федір.
   -- Але ж дідусь Лаврентій старий, -- здивувався Сашко. -- Що він міг робити на будівництві?
   -- Ну, на той час він не такий ще й старий був, -- відповів батько. -- Скільки ж йому тоді було? -- замислився він. -- Ага, 59 років, він ще міцним мужиком був.
   Михайло навіть не здогадувався про те, як цей дідусь його дітей був гордий за свого сина - він не помилився, коли свого часу у бесіді з приятелями говорив, що Мишко зростає розумною і талановитою людиною. Так само як і не помилився він, не пошкодувавши витрачати частку родинних фінансів на навчання сина в інституті. І ніхто навіть не підозрював, що старий Лаврентій Іванович зараз мріє про те, щоб його онуки перевершили досягнення свого батька - ну, нехай і не всі, але хоча б хтось один з них обов'язково має це зробити. От тільки тепер вже 76-річний Лаврентій Іванович (і справді міцний мужик, бо мало хто з його родичів чи знайомих доживав до такого віку) жалкував за тим, що йому не доведеться дізнатися, хто ж це буде. Але це однозначно буде! - вірив він і подумки благав, щоб його віра передалася онукам. Дивись, хтось з них з часом може стати й відомою людиною. А чом би й ні! Хто, наприклад, знав у його юні роки такого сільського підлітка як Михайло Ломоносов? Та згодом про нього довідалась не лише Росія, але й інші країни. То ж нехай прославить свій рід і хтось із Золотаренків.
   -- Мабуть, найбільше допомагав будувати нашу хату дядечко Микола? -- промовив нібито сам до себе Лаврик після слів батька про міцність їх діда. -- Він такий здоровий, і насправді міцний. Він, мабуть, працюючи на залізниці, таким сильним став.
   -- Ні, Лаврик, -- посміхнувся батько. -- Дядечко Микола завжди таким був, він удався у свого дідуся, саме той був таким здоровим і міцним. Ви його не пам'ятаєте, бо він вже помер. А ваш дядько Микола на залізниці у той час ще мало часу пропрацював.
   Микола на той час вже дійсно працював на залізниці. І не лише він, але й його найкращий друг Василь. Та потрапив він на роботу залізничником лише восени 1922-го року, практично лише через рік після одруження своєї старшої сестри. Михайло пам'ятав про свою розмову з братом Наталії, так само як і пам'ятав про обіцянку влаштувати того на роботу на залізничній станції у Нестерівцях. Та до того часу такої нагоди не було. Якщо немає місць, то не будеш же виганяти досвідченого працюючого робітника, щоб замінити його новим, та ще й недосвідченим. І от про те, що одна із шляхових ремонтних бригад буде розширюватися він довідався на початку літа того року. Та ще йому сказали, що один з працівників цієї бригади приблизно у той же час планує піти на пенсію або перевестися на менш важку роботу - досвід великий, та сили у старого вже не ті. Золотаренко, який тоді ще працював майстром лінійної ділянки (вже через якийсь місяць його призначать заступником начальника дистанції колії залізничного шляху), при нагоді звернувся до свого колеги Юрченко - саме у його підпорядкуванні знаходилася бригада, яку планували реформувати:
   -- Олексій Степанович, у мене до тебе є серйозна розмова, -- колеги були на "ти", хоча й зверталися один до одного поважно за ім'ям та по батькові.
   -- Слухаю, Михайло Лаврентійович.
   -- У тебе буде змінюватися склад однієї з бригад, розширюватися. Я хотів попрохати тебе, щоб ти взяв на роботу мого родича - брата моєї дружини. І навіть двох чоловік, ще й його ліпшого друга, -- про свого друга заздалегідь у одній з розмов попрохав свого новоспеченого зятя сам Микола.
   -- Хм, -- покачав головою колега Михайла, -- це можливо, звичайно, хоча й не так просто. Ти ж знаєш скільки бажаючих працювати на залізниці є в самих Нестерівцях. А брати сільського хлопця без досвіду... - хто мене зрозуміє? Потрібно ж мати хоча б якісь навики.
   -- Навики у нього є, він у комуні працює на ремонті техніки, руки у нього з потрібного місця виросли, та й голова варить нормально.
   -- Ну, не знаю.
   -- Олексій Степанович, давай зробимо так - я його на днях, як тільки він зможе вирватись зі своєї роботи, приведу на станцію і познайомлю його з тобою. А ви поспілкуєтесь. Та я впевнений, що ти лише побачивши його, без розмов і навіть без роздумів візьмеш хлопця у бригаду.
   -- Навіть так? -- посміхнувся здивований колега.
   -- Так, так. Ти тоді точно візьмеш і його, і його товариша. Ти будеш приємно здивований. Працювати вони будуть, я тебе запевняю, дуже добре. Ти сам знаєш, що таке справжня чоловіча дружба і взаємодопомога.
   -- Домовились, -- вже й зовсім розсміявся Олексій Степанович. -- Якщо вони мене дійсно приємно здивують, то візьму у бригаду обох.
   Ось так приблизно через 2,5 місяці по тому Микола Ващенко став зі своїм другом працювати на залізниці у реформованій бригаді, підпорядкованій Олексію Степановичу. Та Михайло у цьому й не сумнівався - кому б не сподобався такий фізично розвинений велетень.
   А вже в середині січня наступного року, у сурову пору року до Золотаренко звернувся й сам Олексій Степанович:
   -- Я дуже вдячний тобі, Михайло Лаврентійовичу, за твоїх протеже, особливо за твого шурина. Працює він дуже добре, і не те що за двох, а, мабуть, і за трьох. Нехай трохи набереться досвіду, я його точно поставлю бригадиром, авторитет у нього є, і бригада тоді буде взагалі передовою. От тільки б йому десь підучитися потрібно, з нього гарний залізничник може бути.
   -- Я вже якось думав про це. Та то справа складна... -- сумно простягнув він.
   -- Я зрозумів. Немає освіти?
   -- Та освіта-то у нього є, але не та, що потрібно. Точніше, замала його освіта. Я про інститут і не кажу вже, але й у технікум він не зможе попасти. У нього освіта так класів на 4-5 - до революції, а точніше ще до імперіалістичної війни ходив він у церковноприходську трьохкласну школу. Провчився він десь до 15-го року, доки фронт не наблизився. Йому тоді було 12 років. А далі вже все... У 20-му році йому було вже 17, але, як він казав, такому здорованю соромно було вчитися з дітлахами, які йому й до плечей не сягали. Та й не до того йому вже було, потрібно було допомагати родині на хліб заробляти. Отакі-то справи. А для технікуму потрібно мати хоча б 7 класів. Потрібен атестат про отримання неповної середньої освіти, та де він його візьме?
   -- Зрозуміло. Та зараз це не така вже й велика проблема. По всій країні відбувається ліквідація безграмотності, діють тисячі пунктів ліквідації неписьменності і навіть різні товариства "Геть неписьменність!".
   Олексій Степанович у цьому питанні мав рацію. Ще 26 грудня 1919-го року Рада народних комісарів прийняла декрет "Про ліквідацію безграмотності серед населення РРФСР". Згідно з ним все населення Радянської Росії у віці від 8 до 50 років, що не вміли читати або писати, було зобов'язане вчитися грамоті рідною або російською мовою (за бажанням). Народному комісаріату освіти надавалося право залучати всіх грамотних осіб до навчання неписьменних на основі трудової повинності. Декрет передбачав також створення шкіл для переростків та шкіл для малограмотних. А от загальне початкове навчання буде введене в СРСР лише у 1930-му році, це стане початком етапу вже малограмотності.
   -- Це не зовсім те, що потрібно Миколі, -- покачав головою Золотаренко. -- Адже мій шурин добре вміє писати й читати. Йому просто потрібно розширити свої знання.
   -- А школа у вас в селі до якого класу готовить учнів?
   -- Я цим питанням поки що не цікавився, -- посміхнувся Михайло Лаврентійович. -- Своїх дітей поки що не маю. Але мені здається, що то лише початкова школа - до 4-х класів.
   -- З'ясуй це питання і домовся з директором чи з кимось із вчителів, щоб вони підтягли твого шурина.
   -- Нічого з цього не вийде.
   -- Чому?
   -- По перше, я для селян у Зеленче поки що ще чужинець. Я з дружиною лише навесні цього року перебрався туди. Та й то живу поки що в приймах - у батьків Наталії, хоча наступного року планую збудувати вже власну домівку. А по друге, і це головне, якщо школа чотирьохкласна, то вона не має права видавати атестат за 7 класів. Так, підтягти Миколу у знаннях вони зможуть, а видати атестат - ні.
   -- Так, твоя правда. Добре, я теж трохи пометикую. У нас в Нестерівцях після 1917-го року панський палац перебудовано на сільську школу, і вона дає вже не початкові знання. А школа у нас гарна, до її створення приклав руку й протоієрей Матвій Федорович Коцюбинський - дід відомого нам письменника. -- Однією з найбільш важливих справ Коцюбинського якраз і стала організація в селі повітового училища. Воно з'явилося після того, як у 1808-му році в Подільську духовну консисторію надійшов указ Його Імператорської Величності про необхідність заснування в казенних селах губернії початкових повітових училищ для простого люду. І Ушицьке духовне правління саме Нестерівці визнало тим селом, де заснування повітового училища було найбільш доцільним. Серед усіх казенних маєтків Ушицького повіту тут проживало найбільше людей - 405 осіб чоловічої статі - мова тоді йшла лише про православних прихожан, ті становили переважну більшість населення села. -- Я дізнаюсь чи можна там скласти іспити за сім класів екстерном. А тобі у рідному селі Миколи потрібно його підтягти з наук - чи вчителі, чи ти сам його підтягуй.
   -- Я вже сам деякі предмети підзабув. Що я йому зможу розповісти, наприклад, з ботаніки?
   -- Сільського хлопця якраз з ботаніки нема чому навчати. Він з цієї дисципліни навіть деяким вчителям може фору дати. Так що не забивай собі голову різними дурницями. Ти його підтягуй з основних предметів, технічного спрямування.
   -- Так, а ось тут вже ти маєш рацію. Добре, будемо з моїм шурином удвох розмірковувати над цим питанням.
   -- Давай, давай. Нехай Микола вчиться. Він толковий хлопець.
   -- Я теж так думаю. А ти його відпустиш на навчання? -- хитро примружився Михайло.
   -- Е, ні, що ні, то ні! І розмови бути не може! Що, я сам собі ворог? - віддавати комусь на кілька років такого працівника. Нехай навчається заочно, чи екстерном, зараз і таке можливе. Якщо буде навчатись заочно, то на сесії, звичайно, буде їздити. Та це ще й не скоро буде, нехай спочатку підучиться та отримає атестат.
   У радянській Росії система заочного навчання почала створюватися ще у 1919-му році, коли з'їзд Компартії прийняв рішення про надання всебічної допомоги в самоосвіті робітників і селян на державному рівні. З цією метою у 1920-х роках здійснювався випуск літератури для самоосвіти. Далі стали відкриватися заочні курси (в основному при ВНЗ) - радянського будівництва, профруху і зв'язку, іноземних мов і т. п. Щоправда, вони були спрямовані скоріше на підвищення кваліфікації або допомогу в підготовці до здачі іспитів в порядку екстернату. І лише у 1929-му році Народний комісаріат освіти РРФСР затвердив принципові засади організації вищої та середньої заочної освіти.
   -- Добре, -- розсміявся, почувши таку заяву свого колеги, Золотаренко. -- Домовились. -- На цьому їх бесіда була завершена, та Михайлу і особливо його шурину було в подальшому над чим поміркувати.
   Все це Золотаренко пригадав під час короткої відповіді на запитання свого сина Лаврентія. А завершив він свою відповідь наступним:
   -- Звичайно, дядечко Микола був на будівництві нашої домівки одним з найкращих робітників - хто з ним міг посперечатися у силі. Якщо одну шпалу зазвичай несли два чоловіки, то Микола легко брав її на плече й ніс сам. Він був незамінним працівником. Але й вся інша його родина дуже добре працювала. Навіть, як я вже казав, дядечко Петро - і йому посильна для нього робота знаходилась. Ось так разом ми й побудували нашу з вами домівку.
   -- А що було далі? -- тепер вже знову настала черга для запитань батькові Антоніни.
   -- А далі народився твій самий старший братик, -- посміхнувся батько.
   -- А потім?
   -- А потім народилися Лаврик із Сашком, Дмитрик. І, нарешті, ти.
   -- Ні, я не про це питаю, -- невдоволено скривилася донька. -- Це я й сама знаю. Як ви чи всі ми разом жили далі, які відбувалися події?
   -- Які події? -- Михайло Лаврентійович замислився.
   Що стосується того ж щойно згадуваного Миколи Ващенко, то у нього подій було чимало. Микола у червні 1924-го року склав екстерном іспити за 7 класів і отримав атестат. Щоправда цьому передували більше як два роки підготовки. Допомагав своєму шурину, звичайно ж, і Михайло Лаврентійович. Одночасно була й гаряча пора з будівництвом дому для Золотаренків. Дещо пізніше, з 1 березня 1925-го року Микола Карпович Ващенко був призначений дорожнім бригадиром на залізниці - Олексій Степанович дотримав свого слова: і у питанні підготовки Миколи до складання іспитів та отримання атестату, і у питанні призначення молодого чоловіка бригадиром. А тому було лише 22 роки, хоча він вже розмірковував про одруження - дівчина у нього була. Ще б пак, щоб у такого легеня та не було дівчини. Незабаром і сам Михайло Золотаренко (з 1-го червня) був призначений начальником шляхової частини.
   Ващенко ж з 1-го вересня 1925-го року почав навчатися на заочних курсах при Запорізькому технікумі, який раніше називався Олександрівський індустріальний технікум. У 1921-му році Олександрівськ був перейменований у Запоріжжя, а у 1923-му році місто стало центром створеного Запорізького округу. Технікум вів свій родовід з 1900-го року, коли у місті було створено середнє семикласне механіко-технічне училище - перший на Україні середній учбовий заклад, який готував техніків-механіків для промислових підприємств. Воно вважалося кращим в Російській імперії і в Європі, було при цьому учасником багатьох Всесвітніх виставок, на яких нагороджувалося різними дипломами і медалями. Училище навіть одного часу називали залізничною академією. Ставши з 1920-го року індустріальним технікумом (з правами вищого навчального закладу), заклад став готувати інженерів-механіків для сільгоспмашинобудування та інженерів машинобудування. І чимало його випускників стали відомими фахівцями промисловості і державними діячами. Інженери-механіки для машинобудування... Не дуже-то цей фах пов'язується із залізничним транспортом. Але ж і у Гавриша, і у самого Золотаренко початковий фах теж був не залізничного спрямування. Так, на цей час вже були, як з'ясував Золотаренко, саме технікуми залізничного транспорту у Дніпропетровську, Одесі, Миколаєві, та й у тому ж Києві. Були. Та ось з'ясувати чи надають вони послуги із заочного навчання встановити не вдалося. Мандрувати ж самому по Україні, щоб особисто з'ясувати це питання, можливостей не було. А Миколі десь потрібно було починати своє навчання, та ще й саме заочно. Ото ж і вирішено було не шукати собі пригод, а задовольнятися тим, що є, точніше, тим, про що ти знаєш.
   Потім був сам вступ Миколи до Запорізького технікуму (на заочне відділення), навчання і отримання диплому - короткий рядочок лише з кількох слів, а скільки часу й нелегкої праці пішло на те, щоб цей рядок мав право на існування. Що ж стосується, наприклад, часу, то весь той навчальний період (з початку роботи на залізниці) зайняв у Миколи майже 10 років. А далі, після закінчення технікуму дипломований спеціаліст Ващенко, одночасно вже й голова невеличкої родини (дружина Лідія та донька Ганна - на честь бабусі) на початку 30-х років став працювати лінійним майстром, яким працює й донині.
   Далі свої невеличкі спогади, після того як виклав здебільшого родинні новини Ващенків, Михайло Лаврентійович оформив у слова (хоча й не такі вже багаточисленні), які довів до ушей своїх різновікових слухачів.
   -- Що ж стосується новин на той час безпосередньо у нашій родини, то ніяких визначних подій я пригадати щось не можу, -- продовжив свою оповідь Михайло. -- Це не рахуючи того, що у 20-і роки народилися Іван, Лаврентій, Сашко та Дмитро, -- посміхнувся він. -- Та це Тоні не цікаво. Ну, що сказати? - жили ми просто звичайним життям, але дуже дружньо. Після будівництва вашої рідної домівки, ми ще трохи підремонтували й будинок вашого дідуся з бабусею, ваших тіточок та дядьків - матеріал залишався, а робочі руки, бажання та й потреби на те були. Якщо ж казати про події у нашій країні, то їх теж, мабуть, було не так вже й багато. Як ви знаєте, в школі проходили, з 1922-го року наша держава - РРФСР - стала називатися Союзом Радянських Соціалістичних Республік (СРСР). У січні 1924-го року помер дідусь Ленін. У грудні 1927-го року на XV-му з'їзді ВКП (б) було взято курс на індустріалізацію промисловості. З'їзд затвердив директиви першого п'ятирічного плану розвитку народного господарства на 1928/29-1932/33-й роки. На тому ж XV-му з'їзді партії одночасно було взято й курс на колективізацію сільського господарства, почали створюватися колгоспи, розпочалася боротьба з куркульством. Та все це ви не гірше мене знаєте - проходили у школі. Взагалі, можна сказати, що кінець 20-х ровів і початок 30-х був для країни хоча й нелегким, та все ж доволі успішним.
   Звичайно ж, Михайло Лаврентійович не став розповідати дітям деяких деталей про події у тих роках, які були вже точно не для дитячих ушей. По-перше, на тому ж таки XV-му з'їзді КПРС, який приймав непросте рішення про колективізацію, 71 % його депутатів були робочі. І, звичайно ж, більшістю голосів робочих рішення стосовно долі селян було прийняте. Та при цьому було немало й противників колективізації: Бухарін, Риков, Томський, Угланов та інші. Дещо пізніше, у 1929-1930-му роках вони були зняті з керівних постів. Проти колективізації була й Надія Крупська. По-друге, дітям абсолютно ні до чого було знати про те, яким насильницьким шляхом відбувалося заганяння селян у колгоспи або який опір чинили заможні селяни (названі потім куркулями) і як з ними жорстоко розправлялись.
   -- А далі? -- перший раз за весь час сьогоднішньої бесіди задав подібне до Антонінового запитання один з найстарших синів - Лаврентій. Він-то якраз, як і Сашко, вже трохи пам'ятав початок та середину 30-х років, а також краще від своїх молодших братів і сестрички розумів складність прожитого, хоча й здебільшого іншими односельчанами. Що не кажи, а 30-і роки для їх родини виявилися не такими лихими, як для декого з інших. Хоча й родині Золотаренко дісталося чимало. Батько прекрасно зрозумів свого сина, а тому, зітхнувши, промовив:
   -- Ну, середину, а тим паче кінець 30-х років ви вже й самі бачили, бо жили у той час, і деякі з вас були вже й не такими малими. Так що ви самі вже все пам'ятаєте. А дитяча пам'ять краща за старечу. Та й у школі вам багато чого розповідали.
   -- Не зараховуй себе, тато, до старих, -- посміхнуся Лавр і, вочевидь, у свою чергу також зрозумівши небажання батька говорити (що не кажи, а розумний хлопець зростав) на тему 30-х років, продовжив. -- Так, ми й дійсно дещо із цих років вже пам'ятаємо. Ти розкажи тоді про свою роботу у ці роки на залізниці. Коли ти, наприклад, став заступником начальника станції?
   -- От що я вам скажу, ми з вами поговоримо на цю тему якось увечері - для цього так вже й багато часу не потрібно. А на сьогодні будемо закруглятися. Я й так розповів вам багатенько. Все, розходимося і відпочиваємо.
  
  

РОЗДІЛ 7

По купинам та вибоїнам

   Звичайно ж, Михайло не забував про свою обіцянку дітям, а тому одного вечора у середині травня Михайло розповів їм про свій трудовий шлях у 30-х роках. Золотаренко мав рацію стосовно того, що довгих розмов про ті події не повинно бути. Ну, що там розповідати: через 2 роки після народження свого первістка Івана, у 1925-му році його було призначено начальником дистанції шляху (чи дистанції колії) - на той час йому виповнилося 29 років. Та він про це вже згадував у своїй першій бесіді з дітьми на цю тему. А далі, починаючи з 1931-го року й по сьогодення він працював вже заступником начальника станції. Але про що детально у таких випадках можна розповідати? - призначили його начальником дистанції шляху чи заступником начальника станції то й призначили. Сам він на ці посади не набивався і прохань не подавав. Та це й не прийнято було у Радянському Союзі - того, хто попрохав би начальство призначити його на більш високу посаду, вважали б, мабуть, ідіотом. А ось у цьому випадку, вочевидь, начальство оцінило рівень роботи Золотаренко, старанність, а головне, його організаторські здібності. А останньому компоненту багато уваги приділялося ще в інституті - там майбутніх спеціалістів якраз і вчили в першу чергу бути вмілими організаторами робіт, а решта прийде з досвідом. Оскільки батько такими уточнюючими даними перед своїми дітьми не хизувався, то розмова дійсно видалася короткою.
   Значно довшими були роздуми Михайла про минуле десятиліття. А воно було ой яким непростим. Слід зазначити, що 1930-й рік був урожайним, але вже у 1931-му році урожай виявився нижчим за середній, а плани по хлібопостачанню зросли. Хліб вилучали, не залишаючи селянам навіть мінімуму для посіву на власних ділянках. Те ж саме повторилося й у 1932-му році. Селяни, навчені гірким досвідом, почали ховати зерно, і хлібопостачі були зірвані. І тоді у районах, які не виконали план хлібопостач, держава відбирала вже не лише зерно, а й все продовольство, прирікаючи селян на голодну смерть. У ті роки на Україні загинуло за не уточненими даними понад 7 мільйонів селян. При цьому слід зазначити, що якщо села вимирали, то в містах голод не дуже-то й відчувався, бо саме на забезпечення продовольством міст, а також на збільшення експорту зерна і була спрямована ця акція. Вона була розроблена саме у тому врожайному 1930-му році - Сталіну вкрай потрібна була в першу чергу індустріалізація країни, а решта нагальних питань була для нього другорядною. А на індустріалізацію потрібне було іноземне устаткування та іноземні спеціалісти. І щоб краще розв'язати це питання 24 серпня 1930-го року Й. В. Сталін писав В. М. Молотову: "Потрібно б підняти (тепер же) норму щорічного вивозу до 3-4 млн пудів мінімум. Інакше ризикуємо залишитися без наших нових металургійних і машинобудівних (Автозавод, Челябзавод та ін.) заводів". І постачання зерна у Європу підняли, та ще й як, практично удвічі від пропозицій Сталіна: у 1930-му році відправили 4,76 млн. тонн, а у 1931-му році - 5,06 млн. тонн. Побачивши наслідки такого вивозу зерна з країни, наприкінці 1932-го року постачання зерна з СРСР було різко зменшено (лише 1,73 млн. тонн). Та все ж всього у 1930-х роках з СРСР було експортовано 19,5 млн. тонн зерна. І наслідками таких дій став голодомор в Україні а також у районах Поволжя.
   Та ніде у світі не було такого голоду як саме на Україні, і на землях найродючіших частин планети Земля. У пошуках зерна до людських будинків вривались бійці продовольчих загонів й забирали все - не залишали ані крихти, ані зернинки. А тому селяни у різний спосіб намагалися врятувати своє життя: вони закопували зерно та картоплю в землю, ховали по коминах, робили різні схрони, та у більшості випадків схованки знаходили і забирали з них все. У найманців продовольчих загонів були довгі гострі металеві шпиці, якими вони проколювали землю, щоб знайти щось. Так і обходили всі подвір'я зі своїми шпицями. Обшукували також горищі, деколи навіть зривали в хатах підлогу. Представники влади ходили в усі будинки і забирали все, що знаходили з продуктів харчування. Навколо села стояли спеціальні пости, які стежили, щоб жителі не йшли в інші села, щоб щось обміняти на продукти харчування. Проводилися подвiрнi обшуки з конфiскацiєю, крім хліба забирали ще й будь-які запаси їжі: сухарі, картоплю, буряки, сало, соління, фруктову сушку тощо, а також різні заготівлі селян до нового врожаю. Конфiскацiя подавалася як кара за "куркульський саботаж" хлібозаготiвель. Фактично це була дія, свідомо спрямована на повільне фізичне винищення селянських родин. Під виглядом хлiбозаготiвлi на величезний території України було розгорнуто небачений терор голодом, щоб навчити тих, хто виживе, "уму-розуму", тобто сумлiннiй праці на державу в громадському господарстві колгоспів. Та при цьому причини голоду полягали не лише у підвищеному експорті хліба. Як стверджують політологи, головною причиною голодомору в Україні було намагання керівництва держави здійснити соціалістичні перетворення воєнно-комуністичними методами, іншими словами - продрозкладка й примусова колективізація. Головна проблема була не лише в тому, що сталінське мислення щодо колгоспів виключало економічну зацікавленість. Справа була також і в іншому - до колгоспів підходили, як до політичних організацій. Пізніше втрати українського населення у СРСР від голодомору оцінювались в діапазоні від 5 до 10 мільйонів чоловік. Наприкінці 20-го століття відомий російський демограф Євген Михайлович Андреєв, аналізуючи демографічну історію Російської Федерації сповістить, що кількість росіян з 1926-го року до 1937-го року збільшилася з 74.072 тисяч до 85.361 тисяч, тобто на 15%. У той же час кількість українців відповідно зменшилася з 7.873 тисяч до 3.085 тисяч, тобто на 61 %.
   Особливо довго на той час тяглася для селян зима. З голоду у багатьох людей опухали ноги, набрякало обличчя, у дітей роздулись животи, повсихали ручки й ніжки. Люди вмирали як ті мухи. По селу їздила підвода-гарба, на яку скидали людей, часом і живих - тих, що вже доходили, що вже майже не ворушилися (це щоб не їхати ще й завтра по них) і звозили в одну велику могилу-яму на цвинтарі. Хоронили ж дуже просто - закидали землею без домовини, без панахиди, без священика, без хреста, а бувало і без рідних, бо нікого з тих вже не зосталося. Поховань було багато, іноді й цілими родинами. Траплялося й так, що навіть закопувати було вже нікому - візник же цим не займався. Померлих хоронили у мілких ямах, через що у повітрі стояв нестерпний сморід. На місцях таких поховань навіть трава довго не хотіла рости.
   Люди чекали тепла, весни, сподівалися, що, може, тоді виживуть. А коли весна прийшла, то скубли все, що почало зеленіти: кропиву, пшінку, лободу тощо... Діти шукали равликів. Тоді був дуже грибний рік. Люди збирали гриби і їли їх, часом навіть не дуже проварюючи, а то й взагалі сирими. І скільки людей від цих сирих грибів дуріло. В одній з родин помер хлопчик, бо наївся сирих мухоморів. Коли на деревах, здебільшого на липі з'явились бруньки, їх рвали, сушили і пекли млинці, пізніше вживали вишневий цвіт. Люди їли все, хто що бачив, що було під руками: і листя дерев, і кору. "Святковими" стравами на той час вважалися юшка з висівок та картопляного лушпиння, маторжаники з тих же висівок і картопляного лушпиння, узвар із шипшини, м'яти та цвіту липи. А ще навесні селяни ходили у поле, розшукували гнилу картопля, та їли її. Або ж давили її на крохмаль й пекли млинці. Вони так смерділи, але, щоб не померти, доводилося їх їсти. Люди поїли також собак, котів та голубів. Доходила справа й до щурів, та тих майже не було, бо й тим не було чим харчуватися. У ставках не чути було жаб - виловили майже всіх.
   Та й взагалі по селах стояла мертва тиша. Те, що не до веселощів було - зрозуміло. Але завмерло все навкруги. Не подавали голосу ані худоба, ані птиця на селянських подвір'ях: все ще раніше було забрано до колгоспу. Не чути було навіть співу пташок, бо люди, змучені голодом, полювали на них, а бідні діти, в пошуках яєць, розорювали гнізда. Замовкло все. Не було чути ні веснянок, ні гаївок. Молодь не збиралась на досвітки й вечорниці.
   Так, молодіжних зібрань не було, як не було й пісень чи танців. Але народний фольклор розвивався навіть у лихі часи, і мабуть, навіть більше, ніж будь коли. Навіть у цей страшний, трагічний час на-род не загубив притаманні йому гумор, іронію, сарказм і сміявся над Сталіним та його посіпаками. Народний сміх крізь криваві сльози, як це часто траплялося в історії, був єдиною зброєю українців, нащадків тих козаків, що вміли сміятися над своїми ворогами навіть будучи посадженими на палю чи зачепленими гаком під ребро. Не дарма ж в Україні завжди були невідомі широкому колу письменники, які складали народні пісні. А зараз складалися й передавалися з хати в хату народні частівки. І їх було багатенько, як то:
        Свині нині не кричать,
        Не реве худоба -
        Викинь зуби на полицю
        Та лягай до гроба.
             Сидить баба в бур'яні
             Та рахує трудодні.
             Врахувала триста день:
             "Дайте хліба хоч на день".
        Встань, Тарасе, з домовини,
        Глянь на горе України -
        Пухнуть люди, мруть-конають,
        Через ТСОЗи погибають.
             Чом село так лементує?
             То "буксир" в нім хазяйнує:
             У людей хліб забирає -
             Хай село все вимирає.
        Чечевицю і горох,
        І картоплю, й буряки -
        Все беруть буксирники́,
        Хай здихають мужики.
             Голод, холод в нашій хаті,
             Ніщо їсти, ніде спати,
             Наш сусід уже здурів
             І дітей своїх поїв.
   Буксирниками називали "банд-формування" (теж народний вислів) з розкуркулення або, як то зараз, реквізицією зерна та інших продуктів селян. Ці формування здебільшого були з активістів сільрад (хоча бувало, що до них приєднувалися й призначені райкомом люди), які часом складалися з декласованих елементів: ледарів, п'яниць, крадіїв тощо. Що ж стосується ТСОЗів, то так скорочено (абревіатура) називалися товариства спільного обробітку землі.
   Народний фольклор завжди все точно, хоча й іронічно, описував, а зараз так взагалі з нестерпним болем у серці. Ото ж і остання частівка, на жаль, нічого не перебільшувала, доходило іноді й до канібалізму. Від голоду люди втрачали розум, і були такі страшні випадки, що батьки убивали й поїдали своїх власних дітей - людське життя перетворилось на пекло.
   Одного вихідного дня навесні 1933-го року Михайло мав розмову із своїм сусідом Олександром Петровичем, при цьому, звичайно ж, була зачеплена й тема сьогодення. Сусід був активістом, одним з перших вступив у колгосп, а зараз працював там вже бригадиром.
   -- Ти знаєш, Михайле Лаврентійовичу, я днями їздив у справах з одним з керівників колгоспу у сусідню щойно створену Вінницьку область, у Шаргородський район, -- область була створена зовсім недавно, 27 лютого. -- І там я таких жахів наслухався. Тільки прошу - це лише для твої ушей, я знаю, що ти не базіка. Так от, розповіли мені, що в одному із сіл цього району чоловік з жінкою задушили вночі свою 5-річну дитину, розчленили її, а потім варили та їли. Добре що у нас до такого не дійшло.
   -- І що? Винуватці понесли покарання?
   -- Понесли, та ще й яке. Коли сусіди дізналися про це, то односельчани здійснили самосуд над тими людожерами.
   -- Ну, це також не дуже добре. Я маю на увазі, як до цього поставилися власті?
   -- А що власті... Вони розцінили цей канібалізм, як наслідок "куркульської провокації", таку дали йому політичну оцінку. А чи знайшли вони ініціаторів самосуду, я не питав. Та й що там запізно кулаками махати. А взагалі, це я теж лише тобі говорю, я так зрозумів, що висока влада до нас, простих селян із Западу не дуже гарно ставиться. Ми для них немов би якісь, як вони кажуть, нащадки "петлюрівців", "куркулів" та "бандитів".
   -- Так, я такі висловлювання на адресу мешканців західних областей теж чув.
   Далі сусіди розмову на подібну тему вирішили не продовжувати. Так, у їх районі про подібні випадки не було чутно, та це зовсім не означало, що їх теоретично, а можливо й практично, не могло бути у значній за площею Кам'янець-Подільсткій області. Щоправда, сусіду, як і родині Золотаренків виживати у ці страшні часи було трохи легше, так само як і тим, хто працював у колгоспі. Для колгоспників іноді варили поганеньку юшку, пекли такий-сякий хліб, але й цього не вистачало. Хто погодився на працю в колгоспі, той якось та виживав. Але ж саме у прикордонних з Королівством Польським районах багато було й не згодних з політикою партії та уряду, навіть з числа тих же бідняків - поряд був приклад зовсім іншого життя. А на території області було чимало сімей, у кого хтось з родичів жив по іншу сторону Збручу. Так що вся ця конфіскація зерна, хліба, будь-яких запасів їжi - сухарiв, картоплі, буряків та іншої городини була ще й каральною мірою для таких незгодних. Та навіть тим, хто у ці роки, щоб не помирати з голоду, вирішив податися у колгосп, ставлення керівництва було вже не дуже добре.
   Минулого року, наприкінці літа після подібних спогадів дорослих про те, як сутужно було селянам виживати на початку 30-х років, Дмитрик, якому у 1940-му році виповнилося 12 років (у 1932-му році було лише 4 роки), запитав батька:
   -- Тату, а багато у нас в селі людей тоді померло?
   -- Так, чимало, Дмитрику, наших односельчан померло. Ти їх не можеш знати - малий ще тоді був.
   -- А як же ви тоді вижили? Та й всі ми й інші сільські люди? Не всі ж повмирали.
   -- Не всі, звичайно. Але й тим, що вижили, дісталося добре. Розумієш, Дмитре, наші односельчани жили в основному на трудодні та на свій зібраний з городу врожай. Але майже всю городину тоді забирали, продати селянам було нічого, отже й грошей не було, щоб щось купити - навіть хліба.
   -- Але ж ми вижили. То як саме вижили?
   -- Справа в тому, що хліб, зерно, городину забирали, та худобу - корів, кіз - не чіпали. Отже, було молоко й інші продукти, які можна зробити з молока. Ось на цих продуктах заможні люди й виживали. Та це у тих, хто не був у колгоспі, адже в колгоспі худоба була спільна. А у кого худобини не було, дуже багато померло.
   -- А у нас і тоді Манька була? -- таким ім'ям називали корову у родині Золотаренків.
   -- Була. Адже ми з мамою певний час разом працювали на залізниці, у нас худобу не мали права відбирати.
   -- Он воно що. Молодець Манька, що нас врятувала.
   Михайло Лаврентійович не волів розповідати своєму малолітньому сину про те, що навіть з худобою селянам важко було вижити. Ніякої городини не було, тож корівці доводилося їсти взимку залишки прілого сіна та солому, молока у неї було мало. Та по селах тих корівок на пальцях однієї руки можна було перерахувати. Адже при вступі (насильницькому) у колгосп вся власна худоба забиралася (як то дещо м'якше сказав про це синові батько) й передавалася у колгоспну общину. В усіх, у кого був реманент для обробки землі, коні, худоба - все насильницьким шляхом забиралося. Так, у Золотаренків була корівка, та залишилася вона лише тому, що її власники працювали не в колгоспі, а на залізниці, принаймні чоловік. Не селянський, "робочий", так би мовити люд, представники влади намагалися обходити стороною, не зобижати.
   А Наталія Золотаренко дійсно один час, з весни 1922-го року також працювала на залізничній станції в Нестерівцях разом з чоловіком. Взагалі-то залізничні спеціальності були досить важкими, а тому жіноча праця там була не дуже бажаною. Залізниця з самого моменту свого існування була суто чоловічою сферою діяльності. За легендою, Микола I-й велів "і на гарматний постріл баб до чавунки не підпущати". Та все ж, спочатку неофіційно, а потім і офіційно жінки поступово нарівні з чоловіками стали працювати на залізниці. Єдина посада, на яку приймали жінок практично з самого початку експлуатації залізниць, це черговий по переїзду. Пізніше Департамент залізниць постановив, що жінки на залізницях можуть притягуватися до праці в якості телеграфістів, та їх число не повинне перевищувати 15-відсоткової загальної норми.
   Нарешті на залізничні курси, що були відкриті в 1903-му році у Санкт-Петербурзі при Імператорському російському технічному суспільстві, стали прийматися вже й жінки. Та знову-таки, циркуляр Міністерства шляхів сполучення ввів обмеження. Згідно його директиві "кількість жінок, що приймаються в контори Управління доріг... не повинна перевищувати 10 % від загального числа службовців в цій конторі". Та, починаючи з 1916-го року, на залізницях жіноча праця застосовувалася в службі шляху вже майже на всіх роботах, за винятком найбільш відповідальних і пов'язаним з великим фізичним навантаженням. Причому на таких роботах, як очищення від сміття, обкопування трави й насипання баласту, тобто на роботах, що не вимагають великої фізичної сили, жінки працювали з таким же успіхом, як і чоловіки. Але на важчих роботах як, наприклад, навіска шляху, заміна шпал і особливо заміна рейок, продуктивність жіночої праці була менше чоловічою на 25-50 %. Та то на самій дільниці, а Михайло не дуже-то й волів, щоб його дружина там працювала. Інша справа праця у приміщеннях самого вокзалу. Але там були лише одинокі спеціальності для жінок: хіба що касир, телеграфіст та прибиральниця. Щоправда, у 30-і роки жінок поступово стали приймати ще й на посаду диспетчера. Але, по-перше, ця посада потребувала середньої спеціальної (а пізніше й вищої) освіти, а по-друге, це була дуже нелегка праця. Ні, не фізично - адже це, так би мовити кабінетна робота - а розумово. Тому що головним обов'язком диспетчера було швидко, точно й упевнено керувати пересуванням потягів. Диспетчер мав контролювати роботу станції, стежити за тим як виконується навантаження, вивантаження, приймання, формування і відправлення потягів. Він повинен був орієнтуватися у любих обставинах і вміти швидко знаходити варіанти для запобігання будь-яких аварійних ситуацій.
   Та посада касирки на станції Нестерівці, як вже зазначалося, була зайнята, і перспектив у цьому плані не було - за таку нескладну й зручну роботу жінки тримаються руками й ногами. Посада телеграфіста теж була зайнята (і працював на ній чоловік), та вона поступово замінювалася простою розмовою по телефону - той все ширше набував своїх прав у різних галузях народного господарства. А тому залишалася робота лише прибиральницею приміщення вокзалу. Михайло не дуже бажав своїй дружині такої не престижної роботи, та існуючі реалії він змінити не міг. Але коли він наприкінці лютого нерішуче повідомив Наталії, що зможе пристроїти її на станцію прибиральницею, то на його подив дружина зраділа цій звістці.
   -- Ой, як добре! Не дуже подобається мені працювати у нашій комуні. Цілими днями там працюєш, а пайки невеликі.
   Члени комуни отримували продукти рівними частками, пайками. Грошової оплати праці в перші роки існування комун не було. Щоправда, непрацездатні члени комуни забезпечувалися на рівних підставах з працюючими. Часом діти комунарів отримували повний пайок харчування навіть тоді, коли комуна відчувала труднощі з продовольством і була змушена встановлювати обмежені норми. Лише у 1927-му році комуна перейшла на грошову оплату праці, при цьому розрахунок проводився в кінці року пропорційно кількісної долі праці комунарів.
   -- Я це знаю, -- спокійно відзначив Михайло. -- Саме тому й хочу, щоб ти працювала на станції. Та ось сама робота...
   -- А що робота? Робота як робота. Кожна жінка щодня вдома прибирає. Так що така робота звична. А де прибирати - у приміщеннях чи й надворі? І нужники прибирати потрібно?
   -- Ні, ні. Лише у приміщеннях. Надворі прибирає двірник, він раз на день змиває й туалети. Прибирати надворі то не жіноча робота, та ще й взимку - стільки снігу навколо станції потрібно відкидати. На такій роботі й здоровий мужик за день зморюється.
   -- То це взагалі добре! Подумаєш, провести кілька разів на день сухе й вологе прибирання. Для сільської жінки це зовсім не складно.
   -- Ти будеш, мабуть, не цілий день працювати. З весни, якщо ми переберемося у Зеленче.
   -- Як це так?
   -- Ти будеш здійснювати прибирання лише 2 рази на день: 1-е прибирання - з 8-ї до 10-ї години ранку, а 2-е прибирання - з 19:00-ї до 21:00-ї години. Це буде праця як би на пів ставки, з відповідною й заробітною платою. Та гроші нам не так важливі, аби ти з колгоспу пішла.
   Залізнична станція у Нестерівцях була невеликою, пасажирських потягів через неї проходило мало, а тому й пасажирів було не так вже й багато. Тобто щогодинного прибирання приміщення станції не потребували. Дворазового прибирання було цілком досить. Якби Наталія Карпівна працювала прибиральницею повний робочий день, то зарплата тієї ж прибиральниці була однак вища, ніж пайковий заробіток у комуні в Зеленче.
   -- То це ж взагалі прекрасно, -- зраділа Наталія. -- Вранці і вечором робота на станції, а весь день я буду вдома - всю роботу можна встигнути переробити. Зручно.
   -- Так то воно так, але не зовсім. Якби ми продовжували жити в Нестерівцях, то було б зручно. А з Зеленче дуже багато часу буде витрачатися на шлях до роботи й назад до домівки.
   -- Нічого, звикну. Та я ще й не стара баба, ходжу швидко.
   -- На роботу ми будемо вдвох ходити, вранці, я маю на увазі. А ось на твоє вечірнє чергування... Та я буду тебе проводжати й зустрічати з роботи.
   -- Ще чого! Я й сама в змозі ходити.
   -- Так, а ось у цьому питанні я ніяких заперечень чути не хочу. Негоже молодій жінці поночі самій ходити. Якщо мені вдасться пристроїти ще й Миколу працювати на залізниці, то тоді тебе зможе супроводжувати чи зустрічати і твій брат, коли у мене щось там не вийде. Йому, як і мені однаково з Нестерівців тоді потрібно буде додому вертатися.
   Після невеликої суперечки утрясли вони й це питання. І почала дружина Михайла Золотаренко працювати на станції. Спочатку (місяця два) на повну ставку, а пізніше, як подружжя Золотаренків почало вже жити у Зеленче - на пів ставки. І це Наталію Карпівну на перших порах цілком влаштовувало. Так, нехай це була не така вже й престижна спеціальність, але спокійна і у любу пору року під дахом. Та була ще одна вигода у роботі прибиральниці, як це й відзначила дружини Михайла, яка з часом стала багатодітною матір'ю - це робота за графіком дворазового прибирання на день. Незважаючи на те, що багато часу забирав шлях на станцію та назад, вона все ж встигала приглядати за дітьми і навіть займатися домашніми справами. Звичайно, дещо незручним було те, що ввечері (й особливо узимку - вже взагалі поночі) доводилося повертатися додому. Та Михайло домовився з керівництвом станції, щоб дещо змінити графік роботи для Наталії у вечірні часи - вона стала працювати трохи раніше: з 17:00-ї до 19:00-ї години. Оскільки після 18-ї години пасажирські потяги через Нестерівці не проходили, то це можливо було зробити - пасажирів однак немає, то навіщо пізніше прибирати, якщо вже немає кому насмічувати.
   Вранці чоловік та дружина ходили на роботу разом, а вечором бувало Михайло дещо затримувався на роботі, або ж виходив уже із села зустрічати Наталію. Через пів року, коли у Нестерівцях став працювати й Микола Ващенко, Наталія іноді дійсно поверталася з роботи з братом. Поступово всі вони пристосувалися до такого графіку роботи Наталії. Щоправда, пропрацювала Наталія Карпівна у Нестерівцях лише до кінця травня 1925-го року, вона припинила там свою роботу за два місяці до народження близнюків Лаврика та Сашка. Воно й так Наталії не дуже-то зручно стало бігати то на станцію, то у село коли народився Іванко. Спочатку вона знаходилася у декретній відпустці, а пізніше потрібно було дещо змінювати свій графік роботи із-за годування сина. Увечері, поки мама Іванка була на роботі, прикормлювала малюка то мама Наталії, то її старша сестра Наталії Марія, якій на час народження Іванка виповнилося 17 років. Але вона вже також працювала у комуні, а тому і їй це було не дуже зручно. Та й прикормлювання - це не материнське годування. А тому перед народженням двійні експерименти з роботою Наталії на станції вирішено було припинити. І надалі Наталія Карпівна у перервах поміж народженням дітей стала працювати у комуні, а пізніше у колгоспі (що на стику 20-х та 30-х років замінив комуну). Михайло, який якраз був призначений з 1-го червня начальником шляхової частини, спроможний був і сам забезпечувати свою родину. Хоча й до того він на це був здатен, та в СРСР не дуже-то прихильно ставилися до тих, хто взагалі не працював, називаючи таких людей ледарями, нахлібниками й дармоїдами (або російським словом тунеядец). І як тільки можна обзивати ледарем матірів, у яких було понад троє дітей, та навіть і менше? А тому, щоб не загостряти це питання, Наталії після Нестерівців довелося працювати вже в селі, щоправда на посильній роботі й не повний світовий день - у селах все ж таки уміли цінувати багатодітних матерів. А те, що трудоднів буде менше, то не лихо - разом із зарплатнею чоловіка вони зможуть забезпечувати свою родину досить-таки комфортно. Та ще й непогано допомагав їм свій город та домашнє господарство, хоча б та ж сама корівка - молоко, сир, масло...
   Не сказав Михайло своєму сину Дмитру й того, що у прикордонній зоні України подвiрнi обшуки з конфіскацією проходили не так часто, як це було на інших територіях, в інших областях. До кордону близько, а радянська влада не хотіла, щоб чутки про голод в Україні поширювалися у інші країни. Та все було не так вже й просто. Враховуючи прикордонний статус Кам'янеччини, населення, особливо з сіл, які знаходилися неподалік річки Збруч, намагалося вирушити у західні області, що знаходилися на території Польщі. Там подоляни міняли свої речі на хліб та зерно. Часом на різних берегах цієї річки жили люди з одних родин, але були розділені кордоном. Тому під час голодомору жителі польської території намагалися підтримувати своїх родичів на радянській стороні берега. Коли спілкування заборонили, по руслу річки вони сплавляли на малих плотиках пакунки з продуктами (зерно, хліб, муку тощо). Плоти течією відносило до радянського берега, де їх могли підбирати голодні люди. Або ж ті плотики голодуючі перехоплювали посеред річки. Крім того, були випадки, коли люди наймалися на роботу за можливість харчуватися або працювали за хліб. Проте це вдавалось рідко кому зробити, так само як і отримати "річкову" допомогу: вздовж кордону з Польщею та кордону з Румунією у багатьох місцях були влаштовані так звані загороджувальні лінії - варта радянських каральних органів. Прикордонні застави були ще й підсилені підрозділами Червоної армії, які цілодобово несли патрульну службу вздовж берега. Вони не допускали змучених від голоду людей до річки, а тих хто робив спробу це зробити - не рідко розстрілювали з рушниць. При цьому винятком не були ні жінки, ні діти.
   Та це не означає, що мешканці Кам'янець-Подільської області під час голодомору жили набагато краще за інших - лише трохи краще, та й то тільки у самій прикордонній зоні. Крім того, слід зазначити, що від голоду помирали не лише селяни, хоча у переважній більшості це було саме так. Часом скрутною ситуація була й у містах, так у самому Кам'янці у 1932-1933-му роках від голоду померло 585 людей.
   Однак гинули селяни не лише з голоду. У самий розпал голоду в Україні та на Поволжі гасу в огонь підлив ще й сам вождь країни. За ініціативи Й. В. Сталіна 7 серпня 1932-го року був прийнятий закон "Про охорону майна державних підприємств, радгоспів й кооперації та зміцнення суспільної (соціалістичної) власності", відомий в народі як "закон про п'ять колосків" (або "указ про п'ять колосків"). За цим законом будь-яке, навіть дрібне розкрадання державного або колгоспного майна каралося розстрілом або 10 роками ув'язнення. При цьому жертвами указу в основному стали жінки і підлітки. Вони, рятуючись від голодної смерті, зрізали колосся на колгоспних полях, або ж просто збирали колоски, що залишилися на полі після збирання врожаю. За 1932-1939-й роки за цим законом було засуджено 183.000 осіб. А ще 1932-1933-й роки в СРСР запам'яталися введенням паспортного режиму, який фактично заборонив селянам виїзд з місць свого проживання. Це сталося тому, що паспорта видавались лише городянам. У Радянському Союзі внутрішні паспорти почали вводити з 1927-го року. Їх видавали органи НКВС на окремий строк на основі трудової книжки або свідоцтва про народження і тільки міським жителям, а також працівникам державних установ та робітникам радгоспів у селах. Селянам-колгоспникам паспорти не видавали. Селяни були позбавлені права вільного переміщення по країні і прикріплялися до колгоспів. Таким чином, у СРСР на початку 30-х років було встановлено дивовижний режим, який поєднував у собі справжній рабовласницький (у концтаборах), кріпацький (у селах) і капіталістичний (у містах) устрій. Безпаспортним селянам шлях до міст було закрито. В разі потреби (наприклад, для навчання) паспорти селянам видавали райвідділи НКВС за довідками від голів колгоспу і сільради. Збираючись поїхати з рідного села кудись далі райцентру, кожен колгоспник був зобов'язаний обзавестися подібною довідкою, яка мала засвідчувати його особу, і яка діяла не більше 30 днів. Давали її виключно з дозволу голови колгоспу, щоб селянин, довічно записаний до його колективу, не надумав залишити колективне господарство за власним бажанням. Таким чином під вивіскою соціалізму було фактично відроджено друге кріпацтво. Селяни гірко жартували, так і розшифровуючи абревіатуру "ВКП (б)" як "друге [второе, рос.] кріпосне право більшовиків".
   Та нарешті цей страхітливий час, пов'язаний з голодомором, завершився, наступні 3-4 роки були більш-менш спокійними, а тому були сподівання, що подібного лиха вже не станеться. Так думав Михайло Золотаренко, так думала й абсолютна більшість населення Радянського Союзу. Ніхто не міг очікувати, що з'явиться нова напасть. Та тепер вона чекала вже не стільки селян, скільки переважно міських жителів, хоча й у селах серед господарників траплялися випадки цієї пошесті.
   В один із червневих днів 1938-го року у робочу перерву до Золотаренко, коли той вийшов надвір перекурити, підійшов начальник шляхової частини Микола Семенович Голобородько й тихо, майже пошепки промовив:
   -- Михайло, Лаврентійович, вчора вночі забрали Степана Морозюка.
   -- Та ти що! Ой, яке лихо! Така гарна людина.
   Михайлу не потрібно було довго розмірковувати над тим (або запитувати колегу), що означає слово "забрали", а також хто й куди забрав того ж Морозюка. У ці часи людей міг забирати, тобто арештовувати лише НКВС. Куди забирав теж зрозуміло, як практично зрозуміла була й сама подальша доля заарештованого. Зараз був самий пік "боротьби з ворогами народу" та "показових судових процесів", а точніше репресій проти дуже багатьох людей - переважно абсолютно невинних. Вперше вираз "вороги народу" в СРСР ще 28 листопада 1917-го року офіційно застосував Ленін, який на засіданні Ради Народних Комісарів так назвав кадетів і заявив, що ті підлягають арешту і віддання до суду революційного трибуналу. Щоправда, ще до того "ворогом народу" був оголошений Верховний Головнокомандуючий Російської армії Духонін за відмову виконати розпорядження Леніна негайно почати перемовини про перемир'я з Німеччиною на східному фронті. Та й з самого початку правління більшовиків ті особи, які хотіли б повернути свою власність, що, наприклад, була "експропрійована" під час збройного більшовицького Жовтневого перевороту чи "реквізована" у колгосп, або ж ті, хто намагався відділитися від "колективної власності" на засоби виробництва, щоб хазяйнувати самостійно - автоматично ставав "ворогом народу" з усіма відповідними наслідками.
   Далі було розкуркулення - боротьба з заможними селянами, потім боротьба з релігією і церквою - за опір ворогам у рясі належав розстріл. І всі ці люди, які були не згодні з політикою властей, автоматично ставали ворогами народу. Пізніше, наприкінці 20-х - на початку 30-х років репресії спрямовувались в основному проти непманів, "куркулів", старої інтелігенції, далі, у 1935-1936-му роках - проти учасників колишньої опозиції, ухилів, не більшовицьких партій. А ось починаючи з 1937-го року репресії переросли вже просто в масові, захопивши широкий загал партійних, радянських працівників, командний склад армії, господарників.
   У Нестерівцях на залізничній станції за минулий до цього часу рік НКВС вже заарештував кількох чоловік. І ось настала черга Степана Мефодійовича Морозюка, який працював дорожнім майстром, і працював на цій посаді вже довго й сумлінно. Та ще він дійсно, як відзначив Золотаренко, був просто хорошою людиною.
   -- Отож, -- все так же тихо відповів Голобородбко на не такий вже й тихий вигук Михайла, -- людина й справді гарна. Та саме таких зараз і забирають.
   -- І що ж йому навішують? -- вже теж тихо не запитав Михайло, а як би розмірковував.
   -- Та хто ж те знає. Навіть його дружині цього не повідомили. Вночі приїхав "чорний воронок", взяли, так би мовити, під руки Степана і - в машину. Знайдуть що навішати, пришити. Приїхали, скоріш за все, з району, а можливо, із самого Кам'янця.
   На ту пору "чорними воронками" в СРСР називали службові автомобілі НКВС марки ГАЗ-М1 ("Эмка"). Це позначення розшифровувалося як "Молотовський-перший", на честь глави уряду СРСР (голови Раднаркому) - В'ячеслава Михайловича Молотова, ім'я якого у ті роки носив Горьківський автозавод. Ці автомобілі були чотирьохдверні, п'ятимісні, якраз для таких випадків - на передньому сидінні водій та старший наряду, а на задньому - посередині заарештований, зажатий з боків двома співробітниками НКВС. З 1940-го року автомобіль вже мав модифікацію ГАЗ-11-73. Усі модифікації випускалися лише чорного кольору, кольору смерті - інший для них і не підходив.
   -- Ти маєш рацію. На залізниці завжди можна знайти причину для арешту. Ремонтні дорожні бригади або безпосередньо обхідники існують якраз для того, щоб виявляти якісь огріхи на залізничний ділянці й вчасно їх ліквідувати. Та можна сказати, що ці огріхи, недоліки ти сам спричинив, або несвоєчасно виявив. Пришити шкідництво або злочинний недогляд. Зараз це легко й так переформулювати.
   -- Ото ж бо! І є ж якась паскуда у бригадах Степана. Це ж саме вона наклепала, написала листа до НКВС. І, скоріш за все, лист анонімний, автор, мабуть, підписався як доброзичливець. Отакі, Михайло Лаврентійовичу, є у нашому колективі "доброзичливці".
   -- То ти вірно кажеш. А Степан Мефодійович якраз людина чесна і принципова. Він своїм підлеглим спуску не давав, заставляв гарно працювати. Отож комусь це й не сподобалось. Ось і накатав донос, а точніше наклеп. Не може Морозюк бути у чомусь винним.
   -- Я це добре розумію. Та вдіяти вже ніхто і нічого не зможе. Якщо написати листа й заступитися за Степана, то завтра сам поряд з ним на лаву сядеш.
   -- Та це я й сам розумію. Шкода людину, -- сумно простягнув він.
   -- Так, шкода. Але такі вже часи настали.
   А часи були такими, що загальна політична ситуація в країні накладала свій відбиток на різні сфери людської діяльності, і навіть на шкільне навчання. Школа зараз користувалася програмами початку 30-х років, згідно з нею друкувалися й підручники. Та зараз ці підручники були досить цікавими. Одного разу Михайло, контролюючи виконання домашнього завдання старших синів (молодших контролювали допомагали самі ж старші), звернув увагу на один з підручників близнят - Олександра та Лаврентія, після чого сердито звернувся до них:
   -- Е-е, друзі мої. Що це ви з підручником зробили?! Навіщо ви його порізали? Що, якісь малюнки вирізали? У вас розум є?! Так нівечити навчальну книгу?
   -- Та ні, тато, ми нічого не вирізали, -- виправдовувався Сашко. -- Нам такі підручники видали.
   -- Що ти мені за нісенітниці розповідаєш! -- ще більше розсердився батько. -- Ти хочеш сказати, що ваші підручники вчителі порізали?!
   -- Тату, -- підтримав брата Лаврик, -- ми не знаємо, хто порізав підручники, але ми й насправді отримали такі підручники. У нас в класі у всіх учнів вони такі.
   Оскільки діти Михайла ніколи батьку відверто не брехали (як-небудь викручувалися бувало, але не брехали), то Золотаренко повірив синам і вже ближче зацікавився підручником дітей. Він узяв його у руки й почав гортати сторінки. Чимало сторінок були акуратно порізані, не було навіть цілих окремих сторінок, на інших сторінках чорним чорнилом щось було замазано. Батько ще трохи повивчав цей підручник, а потім здогадався - це дійсно робили не його сини, у підручниках видалялися всі посилання на сучасних "ворогів народу". Він мовчки поклав підручник на стіл й вийшов з кімнати. За пару днів він поговорив на цю тему зі своїми друзями, і ті підтвердили йому його здогадку. А справа була такою. Як тільки до сільської крамниці завозили нові "Букварі" чи інші підручники, їх практично одразу вилучила районна спецслужба, оскільки там могла йти мова про "ворогів народу", а виховувати дітей на їх прикладі вважалося злочином. На початку вересня 1936-го року, поспіхом, надрукували вже новий "Буквар" - найбільше портретів визначних людей держави було саме у ньому, тому що з дитячих років дітей починали привчати знати, поважати й любити керівників партії та уряду. Ця нова книга була, звичайно, вже з відповідними змінами, утім і там фігурували деякі відомі діячі, на яких останнім часом наклали табу - ну, не встигали укладачі книг та поліграфія за державними темпами викриття "ворогів народу". Але не будеш же ліквідувати всі ці щойно видані підручники і знову друкувати нові - і витрати великі, та й де гарантія, що через пів року-рік і ті книги теж не "застаріють" - отож і поступила вказівка вирізати портрети "ворогів народу" та замазувати посилання на них. І лише у такому вигляді книги потім видавали дітям чи реалізували їх. Отакі-то настали часи.
   І що ще цікаво. У той проміжок часу, коли вимирало українське село й напередодні піку сталінських масових репресій, радянська влада заявляла про розквіт соціалістичного будівництва. Україна ще не оговталася від голодомору, а 17 листопада 1935-го року у виступі на Першій всесоюзній нараді робітників і робітниць - стахановців - Сталін проголосив знамените своїм лицемірством гасло: "Жити стало краще, жити стало веселіше!". Ох і "весело" ж стало жити!
   Та все ж закінчилося у Михайла, його родини, як і у більшості українського населення це непросте 10-річне ходіння по купинам та вибоїнам. А от що їх всіх чекає попереду? Ніхто на це запитання дати відповіді не міг. Хоча, якщо гарно поміркувати, то можна було б про це трохи здогадатися, особливо мешканцям саме Кам'янець-Подільської області. Відповідь на подібне запитання прозорливими людьми читалася поміж рядків постанови ЦК ВКП(б) і Ради народних комісарів СРСР від 14 березня 1941-го року, яка сповіщала, що обласний центр переноситься з Кам'янець-Подільського до Проскурова - (читай подалі від кордонів). Щоправда, подібних документів було декілька. Дещо пізніше, 31-го березня з'явилася ще й місцева постанова N 26 облвиконкому та бюро обкому КП(б)У "Про затвердження плану переїзду і розташування обласних організацій у Проскурові", яку підписали голова облвиконкому Андрій Ковбасюк і перший секретар обкому КП(б)У Олександр Власов. Після цього сплило понад місяць, центр нарешті успішно переїхав - і лише тоді, у травні, з'явився, вже як остаточний документ Указ Президії Верховної Ради Української РСР "Про перенесення обласного центра з міста Кам'янця-Подільського до міста Проскурова", підписаний головою Президії Верховної Ради УРСР Михайлом Гречухою. Центр-то перенесли, а ось область так і не перейменували. Вона ще довго залишалася Кам'янець-Подільською, майже 13 років - до перейменування самого Проскурова.
  
  

РОЗДІЛ 8

А день був такий чудовий...

   Початок найдовшого дня року розпочався для Михайла Лаврентійовича досить несподівано. Під ранок його розбудив якийсь дивний гул та гавкання собак. Гуло не в хаті, ледь чутний гул доносився знадвору. Село завжди відрізнялося від міста саме тим, що вночі у ньому стоїть майже мертва тиша. Ну, хіба що саме собаки можуть потривожити сон хазяїв, але для цього потрібні якісь вагомі підстави. Про злодіїв у Зеленче давно вже не чутно було, а тому незрозуміло було, що ж так стривожило собак. Михайло, не вдягаючись, у одних підштаниках - тепло, та й сторонніх очей у цей час не повинно бути - вийшов надвір. Ніч, та ще й передранішня - через 1,5-2 години вже сонце підніметься - була ясною, хмар практично не було, та й місяць ще теж не встиг сховатися. А тому Золотаренко одразу, зорієнтувавшись по гулу, помітив високо у небі немовби велику зграю птахів. Та то були не птахи, а літаки, які шли рівними рядами - он звідки був той гул, що розтривожив навіть собак. Розібрати приналежність літаків із-за немалої висоти, та ще й вони вже майже минули село, змоги не було. Але ці рукотворні птахи летіли із Заходу! Маневри наших повітряних сил? Таке могло, звичайно, бути, на заході військові аеродроми існували. Та щось не давало спокою Михайлові. Хоча він не помітив голови тієї літакової зграї, та їх, як він зрозумів, була ціла армада. Куди ж то вони летять, на який аеродром, навіщо? Крім того, останнім часом військові маневри в СРСР намагалися не проводити, щоб не давати Німеччині приводів для звинувачення рідної країни у недотриманні військових пактів. Щоб не було звинувачень у нібито провокаціях з боку Радянського Союзу, хоча, як чув Золотаренко, саме німці такими діями грішили останнім часом.
   Поки Михайло розмірковував, гул поступово зник, почали потроху заспокоюватися й собаки. Стривожений і збентежений голова родини повернувся в хату. Та як він не намагався ще трохи поспати, сон вже не йшов. Він ще з годину повалявся у постелі, намагаючись не розбудити Наталію - вона незадовго до того й так просипалася - кормила тримісячного Василька. Цей час пішов у нього на роздуми про щойно побачене та на уявні прогнози майбутнього своєї родини. Не приведи Господь, це починається війна. Газети запевняли, що ніякої війни не буде, та серед людей ходили зовсім протилежні чутки. А міркувати Михайлові було над чим. Адже Василько став десятою дитиною у їх родині, і як-то складеться їх доля у випадку ймовірної війни.
   У родині Івана Марковича Золотаренко - діда Михайла - було п'ятеро дітей, у Лаврентія Івановича Золотаренко - батька Михайла - так само п'ятеро, та й у родині Ващенко - теж п'ятеро. А ось Михайло з Наталією перевершили "досягнення" своїх родичів удвічі. Це здавалося на перший погляд дещо нелогічним - багатодітні родини, яких у селах завжди було багато, поступового ставали менш чисельними. Та Михайло і його дружина, народивши трьох дітей - Іванка, а потім двійню Сашка та Лаврика - одразу ж домовилися, що будуть народжувати стільки дітей, скільки їм Бог пошле. Наталя по тому заявила:
   -- Я своїх майбутніх дітей вбивати не збираюся. По-перше, це великий гріх, -- Наталія була більш набожна, ніж її чоловік, -- а по-друге, діти - це наше щастя, наше майбутнє.
   І, хоча РРФСР стала першою державою світу, яка у 1920-му році узаконила переривання вагітності, дружина промовила ці фрази досить рішуче і твердо, але при цьому ще й трохи схвильовано та боязливо, бо вона все ж таки не до кінця була впевнена в очікуваній реакції свого чоловіка на таку її заяву. Та Михайло одразу заспокоїв дружину, коротко відповівши:
   -- Я згоден.
   Він і справді згоден був виховувати і ставити на ноги стільки дітей, скільки їх у родині буде, адже вони з дружиною обоє дуже любили дітлахів. До того ж він був впевнений, що зможе забезпечити свою родину, якою б великою та не була. І ось у середині весни 1941-го року у них з'явилася так би мовити ювілейна дитина. Та саме зараз Михайло подумав, що на цій позначці, мабуть, потрібно вже ставити крапку. У їх селі було лише дві подібні родини, у одній з них було аж одинадцятеро дітлахів, а у іншій - дев'ятеро. Крім того, у цьому році невдовзі очікувався ще один ювілей - 6-го липня, напередодні дня Івана Купала (Різдво Івана Предтечі) - Наталії вже виповниться 40 років. Три дні тому теж був ювілей - 20 років минуло з дня знайомства Михайла та Наталії. Цікаво, що й сьогоднішній день (чи 2 наступні) певним чином були взаємопов'язані з Днем народження Наталії. Адже раніше, за юліанським календарем Івана Купала відзначали 24-го червня, то зараз вже 7-го липня. Повертаючись до віку Наталії, то, що не кажи, а дітородний вік дружини Михайла все ж таки поступово наближається вже до своєї критичної межі. А якщо попереду їх всіх чекає війна, то про яких майбутніх дітей у родині взагалі можна вести мову?
   Вікова розбіжність дітей родини складала майже 18 років - саме стільки у цьому році виповниться найстаршому Іванові. А далі Лаврентій, Олександр, Дмитро, Антоніна, Павло, Петро, Микола, Ілля, Василь. На Наталіїне розчарування (та й її чоловіка) у них була лише одна донька. І ось зараз, під час саме цього факту Михайлових споминів про дітей, у нього болісно стиснулося серце, а у мозку блискавкою промайнула впевнена думка: "Це точно війна! Німці напали на Радянський Союз!". Чому була така впевненість? Та тому, що Михайло зараз остаточно зрозумів, що пропорція хлопців і дівчат у його родині, то не випадковість. Він зараз згадав, що ще з давнини було помічено, що велика кількість хлопчаків у родині - то на війну. Так, ніхто з його хлопців ще не досяг призовного віку, й на війну вони не попадуть - їм ще не виповнилося 18 років, та то не завада для подібної прикмети. Адже на любій війні гинуть у першу чергу чоловіки. А після війни потрібні будуть і плідники, так би мовити, для наступного покоління, й робоча сила для відбудови господарств. Та й хто знає скільки може тривати війна, а тому Іван, Лаврентій та Олександр можуть на неї все ж потрапити). Крім того, ще й невідомо, скільки дітей доживуть до тієї відбудови господарства у випадку військового лихоліття - на війні й діти гинуть. Нехай навіть не у прямій сутичці з ворогом, але ж бомбардування та далекобійні гармати свою справу роблять.
   А у Михайла була дуже заповітна мрія - дати своїм дітям, хоча б кільком з них добру освіту, щоб вони могли стати й відомими людьми. Та чи станеться це за умови війни? А якщо станеться, то хто зможе стати такою відомою людиною - Ванько, Сашко, Лаврик, Дмитрик, Тоня... Чи хтось з менших? Зараз батьку найрозумнішим здавався Іван, та то й не було дивним - адже він найстарший. Та для загального великого розуму це далеко не критерій. Просто молодь ще не встигла себе проявити.
   Цікава була історія з іменами дітей Наталії та Михайла, особливо перших. Так вже повелося у більшості сільських (а можливо, й не тільки) родин, що первістків називали на честь дідуся чи бабусі. А бувало що називали й на честь прадідів, яких малеча вже не знала, та це була як би пам'ять про тих. Михайло якраз і був названий на честь свого прадіда, а от Наталія на честь своєї бабусі Наталії Федорівни. Не хотіли змінювати цю традицію й Михайло з дружиною. Вони вирішили, що першого свого сина назвуть Лаврентієм, а першу доньку - Антоніною. Та коли народився їх первісток і Михайло сповістив своєму батьку (навідавшись заради новини про народження першого онука до Дунаївців), що назве свою першу дитину на його честь, той, звичайно ж, дуже зрадів звістці про свого першого онука. Він не забув поздоровити сина з такою визначною подією, але потім, зітхнувши, промовив:
   -- Не потрібно називати мого першого онука моїм ім'ям. Не дуже воно благозвучне, та й не наше воно, не слов'янське це ім'я. Як мені казали, воно походить з латині, здається воно італійське - був якийсь там Лаврентій Римський. Я не знаю, чому мене мої батьки так нарекли, можливо, й у нас були подібні святі, що походять з тих же італійців.
   -- Отакої тобі, батьку! А ми вже з Наталією так вирішили.
   -- Нічого, вирішене наперед легко змінити, -- суворо глянув на сина Лаврентій Іванович. -- Воно ще не відбулося.
   -- І як же тоді нам назвати свого первістка?
   -- Як на мене, то назвіть його Іванком, на честь вже мого батька, а твого діда - Івана Марковича. Просте, але гарне ім'я, до того ж воно чисто слов'янське. Ото й буде пам'ять і мені, і тобі про нашу близьку, рідну людину.
   Порадившись, всі родини Золотаренків і Ващенків так тоді на тому й вирішили. Ось так і з'явився Іван Михайлович Золотаренко - найстарший син Наталії та Михайла. Та ось другу свою дитину, Михайло, нічого заздалегідь не сповіщаючи своєму батьку, назвав таки Лаврентієм - той народися на кілька хвилин раніше за Сашка. Михайло дуже поважав свого батька - адже завдяки саме Лаврентію Івановичу сам Михайло досяг небачених до того у сільських родинах Золотаренків висот - а тому вирішив, навіть трохи наперекір татові, увіковічити це ім'я. Батько був здивований, звичайно, але ні слова сину не сказав, а той бачив, що дідусю маленького Лаврика це, незважаючи ні на що, було приємно. Отож, тепер у невеликій поки що родині є Михайло Лаврентійович, а є вже й Лаврентій Михайлович. А ось далі імена дітей вибиралися за узгодженням лише їхніх мами й тата. Було зроблено лише одне зрозуміле й раніше обговорене всіма виключення - перша і єдина їх донечка стала повною тезкою своєї бабусі Антоніни Михайлівни.
   Повалявшись після всіх цих роздумів ще з півгодини, Михайло став одягатися. Вже світало. Ніч і справді була короткою, адже це були дні літнього сонцестояння. День літнього сонцестояння в північній півкулі Землі, тобто річний пік сили сонця, час самого довгого дня і найкоротшої ночі (у багатьох районах ніч під час сонцестояння триває менше семи годин) - це свято рівноваги. Цікавим було ще й те, що називалося це свято Літа. Тобто, слово було дуже співзвучне з тією порою року, на яку припадало це свято. А з англосаксонського наріччя Літа перекладалося саме як найдовший день у році. У кельтів з цим днем ??пов'язано багато повір'їв про особливо могутню у цей час нечисту силу. Магічне значення в цей період - період повного розквіту всієї природи - мала папороть: опівночі вона за легендами нібито розквітала на коротку мить. Сміливці відправлялися опівночі в ліс, щоб побачити квітку папороті і зібрати її насіння. Такі походи вважалися дуже небезпечними, оскільки цю рослину пильно охороняли феї й різна нечиста сила. А у вікканских традиціях (західна неоязичницька релігія, що заснована на шануванні природи) Літа - це день офіційного одруження Богині і Бога. Бог на це свято змінює свою іпостась: юнак поступається місцем зрілому чоловікові. До речі, для багатьох віккан символом їх релігійної приналежності була пентаграма - п'ятикутна зірка - вписана у коло. Отакі бувають збіги - вікканські символи й радянські!
   Золотаренко знову вийшов у двір. День, як і у дворічну осінню давнину був чудовий. Михайлу не вірилося, що у такий чудовий день, коли природа надихає людину на гарні, теж чудові справи може розпочатися війна. Але ж 2 роки тому у подібний чудовий день війна таки розпочалася. І вона продовжується й нині. Вона велася фактично з боку багатьох країн, у тому числі ув'язався у неї й Радянський Союз, хоча газети трактували це зовсім по іншому. Та що є, те є... Німеччина підім'яла під себе Данію, Норвегію, Бельгію, Голландію, Францію, Грецію, Югославію, а Радянський Союз захопив Литву, Латвію, Естонію, напав на Фінляндію. І до чого ж брехливою, навіть цинічною виявилася сталінська пропаганда! Коли Європа дізналася про те, що СРСР напав на Фінляндію і бомбардуванню піддаються фінські міста, то В'ячеслав Молотов у відповідь на протести європейських дипломатів заявив, що радянські літаки скидали на Гельсінкі хліб для голодуючого населення, після чого радянські бомби стали називати в Фінляндії "молотовськими хлібними корзинами". А радянські солдати тим часом вивчали нову стройову пісню "Принимай нас, Суоми-красавица", написану саме для цієї події (музика братів Покрасс, слова Анатолія Френкеля - за псевдонімом Д'Актіль). Пісня розпочиналася досить гарними словами:
             Сосняком по откосам кудрявится
             Пограничный скупой кругозор.
             Принимай нас, Суоми-красавица,
             В ожерелье прозрачных озёр!
   Але відразу за цим куплетом йшов відвертий і дуже красномовний інший куплет:
             Ломят танки широкие просеки,
             Самолеты кружат в облаках,
             Невысокое солнышко осени
             Зажигает огни на штыках.
   Ось таких неочікуваних "гостей" повинна була приймати Суомі-красуня. І вона їх зустріла належним чином. Якщо попередні вояжі Червоної Армії до інших країн виявлялися легкою прогулянкою, опору їм ніхто не чинив, то в останньому випадку все було зовсім по-іншому - Фінляндія дала СРСР гідну, сильну відповідь. І цей збройний конфлікт тягся майже 3,5 місяці (30.11.1939-13.03.1940 рр.). А про силу опору Радянському Союзу можна судити із сухих статистичних даних про втрати Червоної армії: 126.875 загиблих чи зниклих безвісті, 264.908 поранених та 3.100 полонених!
   А ще до тих подій Гітлер і Сталін фактично разом окупували і поділили Польщу. Далі - після агресії стосовно Фінляндії - під загрозою опинився й суверенітет Румунії, і він міг бути порушений не з боку Німеччини. Саме СРСР сконцентрував поблизу її кордонів чимале ударне військове угруповання. Коли до початку вторгнення залишалося кілька годин, король Румунії прийняв ультиматум радянської сторони. Після цього 28 червня 1940-го радянські війська під командуванням Георгія Жукова зайняли частину залишеної румунами території (Бессарабію і Північну Буковину).
   А зараз Михайло подумав, що, мабуть, за багатовікову історію чимало військових нападів здійснювалися подібними погожими чудовими днями. Через довгих 30 років, у 1971-му році відомий російський поет Костянтин Сімонов згадає цей чудовий, але такий трагічний для радянського народу день 22 червня 1941-го року такими словами:
             Тот самый длинный день в году
             С его безоблачной погодой
             Нам выдал общую беду
             На всех, на все четыре года.
   Золотаренко перекурив, а потім неспішно почав займатися у дворі різною всячиною: десь щось виправити, щось прибрати на своє місце тощо. Він поміняв воду біля будки собаки на ім'я Трезор (франц. Tresor - "скарб") і трохи поговорив з ним, приласкав його, за що той вдячно облизав хазяїна. Вік Трезора вже добігав до свого завершення, скоро йому вже буде 20 років, а це вже досить старечий собачий вік. Та поки що собака несла свою службу справно. Потім Михайло випустив з сараю курей, нехай гуляють, шукають собі корм, доки хазяйка не винесе їм зерна чи чогось іншого. Поки він вовтузився з цими різними дрібницями у двір вийшла вже й Наталя.
   -- Що це ти так рано сьогодні піднявся? -- запитала вона чоловіка. -- На станцію у вихідний день зібрався проскочити?
   -- Ні, -- покачав головою Михайло. -- Просто не спалося сьогодні.
   Він не хотів говорити Наталії про нічні літаки та про свої міркування стосовно можливої війни. Навіщо її завчасно засмучувати, та може все й обійдеться. Дещо дивним було те, що назад літаки не летіли - Михайло вже не спав, а тому їх гул почув би. "То, можливо, це й насправді якісь маневри, і літаки приземлилися на іншому аеродромі?" -- подумав він, та згодом зрозумів, що назад літаки могли летіти й якимось іншим маршрутом. А тому його гра в мовчанку продовжилась. І так тривало майже до одинадцятої години. Саме тоді - Наталя вже давно займалася домашнім господарством у хаті - до нього у двір зайшов сусід Олександр Петрович Панасюк, той самий колгоспний бригадир, який у 1933-му році розповідав Золотаренку про свою поїздку до Вінниччини у Шаргородський район і про випадок канібалізму в одному з його сел.
   -- Доброго здоров'я, Михайле Лаврентійовичу! -- привітався він.
   -- І тобі не хворіти, Олександре Петровичу! У якихось справах до мене?
   -- Та ні. Я нещодавно проскочив у сільраду і там мені повідомили, що о 12-й годині буде транслюватися якесь важливе урядове повідомлення.
   -- Хай тобі грець! -- Михайло спересердя вдарив кулаком по забору, та так, що кісточки пальців занили - добряче відчули силу свого удару. -- Вибач, Олександр Петрович, це не до тебе. Отже, це точно війна! Яке ще може бути сьогодні урядове повідомлення!
   -- Та хто зна, -- похнюпився й сердито огризнувся сусід.
   Що цей колгоспний активіст мав казати людям, коли всі газети й радіо твердили, що ніякої війни не буде, та й сам він, вірячи у сказане партією та керівництвом країни, повторював це на кожному кроці і запевняв односельчан що далі вони будуть жити лише все краще й краще.
   -- Ти вночі літаки бачив? -- запитав Золотаренко.
   -- Ні, але чув.
   -- А ось я їх ще й бачив. І летіли вони із заходу, їх була сила-силенна. Ти розумієш, Олександре Петровичу, що це означає?
   -- Розумію, -- не піднімаючи голови тихо відповів він. Та потім підвів очі і вже голосніше промовив. -- Не один ти так міркуєш. Поки я бігав у сільраду й назад мені з кількома односельчанами довелося поспілкуватися. Всі перелякані. І майже всі вони такої ж думки, як і ти. Тобто вони, звичайно, не впевнені, але схиляються до того, що таке може статися.
   -- А сам ти як міркуєш?
   -- Та схоже на те, що ти маєш рацію, -- вже якось жалібно, сумно простягнув він. Та це було зрозуміло. Скоріш за все цей сум, жалібність і навіть більш гострі негативні почуття з сьогоднішнього дня увійдуть у кожен двір.
   -- Лади. Я так зрозумів, що ти бігаєш і оповіщаєш людей, щоб на той час всі збиралися біля сільради, тобто біля гучномовця?
   -- Саме так.
   -- Дякую, що сповістив. Я, звичайно ж, буду. Обов'язково потрібно послухати це важливе повідомлення, знати до чого нам усім готуватися.
   Олександр Петрович, не прощаючись, розвернувся до виходу з двору, а Михайло - до вхідних дверей свого будинку.
   -- Чого сусід приходив? -- запитала Наталія чоловіка. Мабуть, побачила того у вікно. -- Щось прохати приходив?
   -- Як би ж то, -- тепер вже тихо промовив і Михайло.
   -- Не зрозуміла тебе. Що означає як би ж то?
   -- Та я на його прохання зараз ладен був би йому й корову віддати, аби не було гіршого, -- сердито випалив Михайло, хоча його дружина ні в чому не була винна. Та то були просто його накипілі емоції.
   -- Таке скажеш! Ще чого не хватало - віддати у колгосп нашу Маньку.
   -- Не в цьому справа. Я сказав, що ладен був би...
   -- Ой! Зачекай, -- перебила його Наталія. -- Ти ще сказав аби не було гіршого. А що може статися? -- вже злякано спитала вона.
   -- Я не хочу тебе лякати, та, скоріш за все, розпочинається, чи вже розпочалася війна.
   -- Та ти що таке говориш! Схаменися!
   -- А ось те й говорю. О 12-й годині все стане зрозуміло. Дітям поки що нічого не говори.
   І Золотаренко розповів своїй дружині всі події й його роздуми цього чудового літнього дня, починаючи ще з ночі й до приходу Олександра Петровича. Після його розповіді на дружину, матір 10-х ще неповнолітніх дітей страшно було дивитись. А ось самим дітям вже нічого казати й не потрібно було. Вони, бігаючи по селу й спілкуючись зі своїми однолітками чули розмови дорослих і вже самі почали розпитувати тих. Та що дорослі могли сказати, якщо і самі нічого не знали, були лише здогадки та припущення. Та на площі перед сільрадою біля гучномовця у призначений час зібралося мало не все село, як то кажуть і старі, і малі. Діти дорослі й середнього віку вели себе не очікувано тихо й спокійно, передбачаючи лихі новини. Хіба що малеча вела себе як завжди, бавилися один з одним, та й тих батьки намагалися приструнити. Була на площі й майже вся родина Золотаренків, навіть чотирьохрічний Миколка. Дома залишилися лише дворічний Ілько та немовля Василько. Наталка попрохала побути з малими їх бабусю, а от батько Наталії теж пошкандибав до сільради.
   З гучномовця лилася музика. Ні, не пісні чи бравурні марші, а просто не дуже голосна спокійна, навіть можна сказати лагідна, як би миротворча музика, яка зовсім не гармонувала з теперішнім настроєм мешканців Зеленче. Та ось вже 12-а година, а музика все лунає. І лише хвилин через 10 вона припинилася. А о 12-й годині 15 хвилин з гучномовця пролунав голос В'ячеслава Михайловича Молотова:
   -- Громадяни та громадянки Радянського Союзу! Радянський уряд і його глава товариш Сталін доручили мені зробити наступну заяву: "Сьогодні, о 4-й годині ранку, без пред'явлення будь-яких претензій до Радянського Союзу, без оголошення війни, німецькі війська напали на нашу країну, атакували наші кордони у багатьох місцях і піддали бомбардуванню зі своїх літаків наші міста - Житомир, Київ, Севастополь, Каунас і деякі інші...".
   Далі вже мало хто дослухався до того, що говорив Голова Ради народних комісарів СРСР, головне вже було проголошено. Зараз багатьох людей дивувало чому промову не виголосив сам великий батько народів товариш Сталін - цей образ по відношенню до вождя застосовувався радянською публіцистикою ще з 1936-го року. Вже що-що, а з такого приводу повинен був би відбутися виступ безпосередньо керівника країни.
   Тоді ще ніхто не знав, що з моменту нападу Німеччини Сталін закрився у себе в кабінеті, нікого не приймав і нікого не хотів бачити, не брав ніякої участі у вирішенні державних справ. Він перебував в прострації, так би мовити, ступорі - не міг повірити, що Гітлер його перехитрив, випередив. Адже зі сторінок багатьох газет лунало, що воювати ми будемо на чужій території. У 1939-му році ЦК ВКП (б) прийняв наступальну військову доктрину. Суть її полягала в наступному постулаті: "воювати малою кров'ю на чужій землі", а основний його зміст визначався у новому Польовому статуті того ж таки 1939-го року наступним чином: "Якщо ворог нав'яже нам війну, Робітничо-Селянська Червона Армія буде самою нападаючою з усіх нападників армією".
   Розходилися мешканці Зеленче у гнітючому настрої. А навздогін їм з гучномовця лунала вже не лагідна музика, а бойова пісня, яка була написана лише два роки тому братами Покрассами та Василем Лєбєдєвим-Кумачом:
             Если завтра война, если враг нападёт,
             Если тёмная сила нагрянет -
             Как один человек, весь советский народ
             За свободную Родину встанет.
   Отож, у своїй промові В. М. Молотов заявив, що мовляв "...Німеччина віроломно, без оголошення війни напала на Радянський Союз...". Але чи так це насправді? Ніхто (за виключенням окремих осіб) ні тоді, ні десятиріччями по тому не знав, що в дійсності ж міністр закордонних справ Німеччини Ріббентроп 22-го червня о 4-й годині ранку прийняв в Берліні в міністерстві закордонних справ надзвичайного і повноважного представника СРСР в Німеччині (одночасно і заступника наркома закордонних справ) Володимира Деканозова і вручив йому копію меморандуму. Текст оригіналу меморандуму в цей час посол Німеччини в СРСР Фрідріх-Вернер Шуленбург зачитував в Москві міністру закордонних справ СССР В'ячеславу Молотову, повідомляючи, що в даний момент німецькі війська проводять "військові контрзаходи" на радянському кордоні. У меморандумі зокрема вказувалося, що "...Усі збройні сили [СРСР] на німецькому кордоні були зосереджені і розгорнуті в готовності до нападу" і робився висновок: "...Таким чином, радянський уряд зрадив і порушив договори і угоди з Німеччиною. Ненависть більшовицької Москви до націонал-соціаліщму виявилася сильнішою політичного розуму".
   Далі в меморандумі говорилося: "...Уряд Німеччини не може байдуже ставиться до серйозної загрози на східному кордоні. Тому фюрер віддав наказ збройним силам усіма силами і засобами відвести загрозу".
   І в чому ж важливість цього факту? Та в тому, що Радянському Союзу офіційно оголосили війну, та ще й в чомусь і звинуватили його. І вручили офіційний папір із звинуваченнями. Уряд Німеччини, оголошуючи війну Радянському Союзу, на десятках прикладів пояснював свої дії, як єдино можливі в ситуації, що склалася. Звичайно, кожна держава, що нападає на іншу країну, завжди правдами й не правдами виправдовує свої дії. Та все ж німецький меморандум не був таким вже й голослівним, бо Радянський Союз і справді (як на те вказувалося у документі) розгорнув на кордоні з Німеччиною 160 наступальних дивізій (особливо багато було моторизованих і танкових з'єднань). А згадувані резолюції Головного управління політичної пропаганди Червоної Армії говорили, що при необхідності СРСР візьме на себе ініціативу першого удару, почне наступальну війну з метою подальшого розширення кордонів соціалізму, а також висувалася можливість і необхідність нанесення червоною Армією попереджувального удару. А тому багатостраждальний слав'янський народ, який втратить у цій страхітливій війні десятки мільйонів своїх синів і доньок, мав право знати, в чому ж його (а точніше, уряд) звинувачували, з якої причини на нього напали. Але на звинувачення німецького уряду, викладені в меморандумі, Сталіну та іншим кремлівським діячам заперечити було нічого ні рано вранці 22-го червня, ні 10 років по тому, ні 20, ні навіть через півстоліття...
   А те, що саме Радянський Союз планував у липні 1941-го року розв'язати війну проти Німеччини у 90-і роки документально доведе Віктор Суворов (В. Б. Різун) - колишній співробітник Головного розвідувального управління Генерального штабу Збройних сил Радянського Союзу.Реалії були такими, що просто влітку 1941-го року агресор Гітлер на 2 тижні випередив у своїх злочинних намірах агресора Сталіна.

* * *

   Отже, мирна праця радянських людей була перервана віроломним нападом на рідну країну німецько-фашистських загарбників. Звістка про це викликала гнів і обурення трудящих. У містах на багатолюдних мітингах і зборах робітники, колгоспники, інтелігенція заявляли про свою готовність стати на захист любимої Радянської Батьківщини. Почався масовий добровільний вступ патріотів до лав діючої Червоної Армії. Бувало, що разом з чоловіками йшли й жінки.
   Страшна звістка не викликала серед молоді, що було прогнозовано, ні розгубленості, ні страху, вона викликала лише відчуття відповідальності за долю Батьківщини. Подекуди навіть панували шапкозакидальні настрої, суть яких зводилася до того, що "ми цих бісових фашистів розіб'ємо за якийсь там тиждень". Та основна маса молоді була все ж налаштована більш серйозно. Наступного дня листоноші й мабуть спеціальні працівники військкоматів почали розвозити, розносити по селам повістки тим особам, яким виповнилося 18 років. Та й без них на місцях був масовий патріотичний порив - всі ринулися до військкоматів, проситися добровольцями на фронт. Так зараз була вихована молодь - найдорожчим для них була їх Вітчизна. І не за Сталіна, не за партію (як потім сповіщалося у ЗМІ) йшли до військкоматів молоді хлопці. Вони мали наміри воювати за ту землю, на якій вони народилися та зросли, за свою малу батьківщину, за батька, за матір, за сестер та братів... Вони мріяли бути героями фільмів "Броненосець Потьомкін", "Чапаєв", "Путівка у життя", "Щорс", "Семеро сміливих". Вони зачитувалися такими творами як "Піднята цілина" Шолохова, "Як гартувалася сталь" Островського, "Залізний потік" Серафімовича, віршами Маяковського, Багрицького, а молодше покоління - оповіданнями Аркадія Гайдара. Молодь пишалася найсправедливішим, як їй здавалося, у світі суспільним ладом. Вона щоденно бачила і відчувала на собі те, про що співалося у пісні: "Молодым везде у нас дорога, старикам везде у нас почёт".
   Військові збірні пункти району почали свою роботу о 9-й годині ранку наступного дня, апарат пунктів був укомплектований повністю і ніяких перебоїв при цьому не виникало. Явка на пункти людей була організована задовільно і випадків ухилення від явки не було. А вже на самому збірному пункті було налагоджено обслуговування мобілізованих кіосками, у яких в достатній кількості були продукти, тютюн, сірники, безалкогольні напої тощо. В цілому мобілізація знаменувалася високою активністю. У військкомати, партійні та комсомольські комітети ринув потік заяв добровольців з проханням направити в діючу армію. Заяви несли люди різного віку, в тому числі і та молодь, що не підлягла призову.
   Першого ж дня війни обком партії прийняв постанову "Про завдання парторганізацій на час мобілізації", в якій говорилося про те, що в цей відповідальний час найпочеснішим обов'язком кожного громадянина країни повинна бути боротьба за виконання завдань, поставлених Радянським урядом, а також були накреслені конкретні заходи до проведення мобілізації людей, транспорту, розгортання будівництва оборонних споруд, переведення на воєнний лад підприємств, МТС, радгоспів і колгоспів. З усіх районів і міст області надходили повідомлення про трудовий героїзм робітників, колгоспників, інтелігенції. В перші ж дні сотні жінок замінили чоловіків на підприємствах, ще багато з них стали трактористами і комбайнерами.
   Та цей масовий патріотизм зіграв злий жарт з родиною Золотаренків. Коли Михайло повернувся у четвер 26-го червня з роботи, то застав у будинку Наталію, яка не просто плакала, а ридала. По кутках кімнати сиділи притихлі і якісь дуже вже серйозні старші діти-школярі: Лаврентій, Олександр, Дмитро, 8-річний Павло та теж заплакана Антоніна.
   -- Що сталося? -- стурбовано запитав голова родини.
   Наталія нічого не відповіла, лише ще більше заголосила. Бачачи, що з дружини зараз ніякого пуття не буде, Михайло, мовчки, переводив свій погляд з однієї дитину на іншу. Ті спочатку мовчали, а потім Сашко, вочевидь зрозумівши, що батько звертається до них з мовчазним запитанням, кивнув головою у бік стола:
   -- Он, тату.
   Михайло перевів погляд на стіл, там лежав розірваний конверт листа і якийсь папірець - мабуть сам лист. Золотаренко взяв папірець у руки і пригледівся до нього. А на тому папірці каліграфічним почерком його старшого сина (хоча відчувалося, що написано поспіхом) хімічним олівцем було написано: "Добрий день, любі мамо й тато, братики та сестричка! Я закінчив школу й отримав атестат. У мене все гаразд, я дуже люблю всіх вас. Пробачте мені, та я не можу сидіти вдома, коли ворог напав на нашу країну. Я йду на фронт, щоб бити проклятого ворога, я йду захищати вас. І ми переможемо! Я буду вам писати. До побачення! Ваш Ванько, а відтепер Іван Михайлович".
   Батько так і впав на стілець, що стояв поряд із столом.
   -- Господи, Іванку! -- тільки й спромігся він вимовити. -- Ось тобі вже й Іван Михайлович, -- промайнуло у нього в голові.
   Його звертання до Господа, звичайно ж, було на перший погляд машинальним, адже так часто говорять і найзапекліші переконані атеїсти з партійним квитком у кишені, причому на самому високому рівні. Просто віками відпрацювалася у людей така звичка. Та все було не так просто. Так, Михайло був набагато більш, так би мовити, атеїстичним, - про що вже згадувалося - ніж його дружина. Він ніколи не хрестився, не звертався до Господа з проханнями чи покаяннями. У них у будинку не було жодної ікони, це зараз було просто неприпустимо. А ось Наталія частенько бігала до матері, у якої одна ікона залишилася - влада мало звертала увагу на стариків, розуміючи, що їх вже не перевиховаєш, вона займалася атеїстичним, ідеологічним вихованням молоді, не забуваючи при цьому і людей середнього віку. А то які ж з них будуть будівники процвітаючого комунізму, світлого майбутнього. Наталія у матері перед іконою і хрестилася й просила Бога заступництва за своїх рідних, особливо у тяжкі роки початку 30-х. Вона не каялась перед Господом, не було у неї гріхів, вона жила праведним життям.
   Та зараз і її чоловік подумки звертався саме до Господа, прохаючи того: "Спаси і збережи, Господи!". Таку фразу промовляли і його батько з мамою, а до них - дідусь з бабусею. Щоправда, останні вже померли - Царство їм небесне! А до кого він мав би ще звертатися у цьому випадку? Що, прохати: "Товаришу Сталін, врятуйте мого сина!"? І що? Виконалось би таке його прохання? Питання явно риторичне, відповідь на нього заздалегідь відома. Ото ж тому зараз Золотаренко у душі й звертався не до матеріальних сил, а до вищих духовних сил. Він не був комуністом, а тому міг собі це дозволити, тим паче не в голос. Він прекрасно розумів, що й на ці сили сподівання мізерні, та що він мав робити - адже мова йшла про долю його улюбленого первістка, на якого він покладав такі надії...
   Побачивши, що чоловік переживає за сина не менше за неї, тільки без сліз, почала потроху заспокоюватися й Наталія. Цікаві істоти жінки. Здавалося б, що дружина зараз ще більш мала б голосити, так ні ж, бачачи щирі переживання Михайла, вона навпаки почала стримувати себе. Дещо заспокоївшись, вона підійшла до чоловіка, обійняла його й неголосно спитала:
   -- Мишко, може ти з'їздиш у військкомат? Адже це у твоїх рідних Дунаївцях.
   -- Це марна справа.
   -- Чому? Адже це наш син!
   -- А то я цього не розумію чи не знаю. По-перше, у такий час військкомати вже не працюють. Та якщо й працюють, однак марно. Там нашого Іванка вже немає, він уже десь у дорозі чи навіть на місці призначення, зараз все швидко робиться - ворог на порозі нашої домівки стоїть, немає часу тяганину розводити. Та й взагалі... - листа Іванко, напевно, написав вже перед дорогою, коли знав точно, що йде битися з ворогом. А лист до нас день-другий доходив. Так що Іванко зараз вже дуже далеко.
   -- Як твій батько, дід Іванка міг його відпустити на цю прокляту війну? -- знову почала заливатися сльозами Наталія, одразу перевівши стрілки на інший шлях. -- Теж мені дід.
   -- Якби мій батько знав про намірі свого онука, то він би його точно нікуди не відпустив. Та я впевнений, що батько нічого не знав. Хіба молодь зараз з кимось радиться? Вони вважають себе вже самостійними й самі приймають всі рішення.
   -- Нехай так. Але тоді яке мав право військкомат мобілізувати нашого Іванка?! Адже йому ще 18-и не виповнилось, 18 років лише у вересні буде.
   -- Мобілізувати за наказом вони не могли, а ось за власним бажанням того, хто з'явився у військкомат, як доброволець - могли. Добровольців зараз іноді беруть і у 17 років, я вже чув про такі випадки. І чого я, йолоп, не подумав про те, що й Іванко може так вчинити. А слід було б подумати, бо саме на Іванка це дуже схоже. Він завжди був таким, у перших рядах - і в піонерах, і в комсомолі.
   -- Ото ж, Мишко, ну як ми не подумали?! Яке лихо!
   -- Цить! -- гримнув Михайло. Він ніколи не підвищував на дружину голосу, а тут таки не стримався. -- Не у нас одних лихо, у багатьох родинах зараз лихо, у всієї країни лихо. У нас десятеро дітей й ті ще малі, -- тепер самими старшими ставали Лаврентій та Олександр, яким у середині липня виповниться 16 років. -- А в багатьох родинах матері зараз втрачають своїх єдиних дітей, яким виповнилося 18 років. Крім того, ти ж сама розумієш, що армії Івану було не уникнути. Не пішов би він зараз, то пішов би до неї через 3 місяці, і також потрапив би на фронт.
   -- А можливо, війна уже скінчилася б до того часу.
   -- Ага! У Європі вона тягнеться вже майже два роки, а тут за три дні скінчиться? І у німців, і у нас сила-силенна озброєння. До того ж, Німеччина вже майже пів Європи окупувала. То що, так раптово гармати замовкнуть? Ти хоча б це зрозумій.
   -- Я розумію. Але ж Іванку ще не виповнилося вісімнадцяти!
   -- Ми вже про це тільки-но мову вели, немає чого повторюватися. Є зараз такі випадки.
   І Михайло мав рацію - в 17 років у 1941-му році на фронт добровільно потрапляло немало хлопців. Працівники військкоматів намагалися відшивати таких, дуже багатьом відмовляли у бажанні піти воювати, та настирність таких патріотів-добровольців часто перемагала. Крім того, в СРСР було планове господарство, а тому, можливо, доводився й план по мобілізації. Хто зна, як воно було. А несумлінних, черствих людей скрізь хватало. Так що, не виключено, що й у військкоматах такі були. А їм була поставлена задача поставляти на фронт захисників Вітчизни, от вони й старалися, а бувало що й занадто старалися. А ось, починаючи з 1943-го року військкомати вже масово стануть призивати в армію 17-літніх. Щоправда, у ті роки ситуація буде вже дещо інша. У 1941-му році під кулі кидали практично зовсім не підготовлених бійців, бо часу на їх підготовку просто не було - ворог досить швидкими темпами захоплював нашу територію. За 2 роки війни Червона Армія понесла колосальні втрати, а тому на цей час 18-літніх парубків, готових захищати Батьківщину, залишалося дуже мало. Та й з них на підприємствах часто-густо знімали броню і мобілізували, а на їх місце за верстати ставали 12-14-річні підлітки. Та й 18-річних бувших слюсарів, токарів, фрезерувальників тощо для фронту теж не хватало. І тоді почнуть брати 17-річних. Та за 2 роки вже трохи навчаться берегти кадри, а тому ні один із цих молодих мобілізованих на фронт одразу не потрапляв. Тепер таких призовників вчили, причому вчили навіть у військових училищах на офіцерів. Та навіть ті, хто проходив курс так би мовити молодого бійця, на фронт потрапляв лише через кілька місяців, а то було що проходило й півроку.
   -- І навіщо ми переводили його у школу в Дунаївцях, -- схлипувала Наталія. -- Нехай би краще дома був. Хай йому грець тому атестату, і без нього прожив би. Я прожила без нього, та й все у мене нормально. А з цим атестатом лише сина втратила. Я ж його тепер не побачу. І минулого разу на нього не надивилася, все якось поспіхом було. Думала за тиждень вже повернеться назовсім додому, от і намилуюся ним.
   Позаминулої неділі Іванко приїздив до батьків, братів та сестрички. Він з радістю сповістив їм, що наступної п'ятниці 20-го червня увечері в школі відбудеться урочисте вручення атестатів про закінчення середньої школи. А потім вони всі випускним класом будуть до самого ранку гуляти чудовими місцями Дунаївців, співати, танцювати, веселитися, милуватися краєвидами та зустрічати схід сонця. Ось тобі й повеселилися - юнаки та дівчата розходилися по домівкам на світанку суботнього дня допевне сповнені таких радісних надій, адже вони вступають у доросле життя. І що їм замість надій приніс наступний день - неділя?!
   -- Жив би Ваня з родиною у Зеленче, то ми б його не пустили до військкомату, -- продовжувала свої причитання мати майбутнього бійця. -- А так моя рідна дитина пропаде на тій війні.
   -- Так вже й не пустили б! Ти що, як того ж Трезора, посадила б Івана на ланцюг? У нього вже свій розум є. Ти читала, якими словами він закінчив свого листа - відтепер Іван Михайлович. Він вже не дитина, він особистість.
   -- Особистість... у 17,5 років... -- плакала мати.
   -- Так, особистість. Іван розумна дитина, тобто розумний вже громадянин своєї країни..
   -- І що ж цей громадянин накоїв... Пішов на свою погибель.
   -- Наталя, не каркай!
   -- Невже Іванка одразу пошлють на фронт? -- не переставала бідкатися Наталія. -- Він же ще дитя, він нічого не вміє у тій армії робити. А їх там будуть навчати?
   -- Можливо, що й будуть, -- намагався заспокоїти дружину Михайло, хоча чудово розумів, що навряд чи це станеться - немає на те часу. -- Все, заспокойся. Досить тужити за Іванком, однак ми нічим йому не допоможемо. Тобі зараз он про кого потрібно думати, -- кивнув він у бік дітей, які уважно слухали діалог батьків. А потім він трохи тихіше додав. -- Тобі не можна зараз хвилюватися, молоко пропаде, а хто буде Василька годувати.
   -- Добре, я зрозуміла, -- Наталія хустинкою протерла очі, та потім все ж додала. -- О, Господи! Допоможи нашому сину. Зроби так, щоб з ним нічого лихого не відбулося. Я однак буду переживати, -- вже зовсім тихо промовила вона.
   -- Будемо сподіватися, що нічого з Іванком не станеться. Будемо молитися за нього.
   -- І ти теж будеш молитися?! -- витріщила заплакані очі дружина.
   -- І я теж. Тільки на відміну від тебе - подумки, -- серйозно відповів Михайло.
   На цій заяві Михайла Лаврентійовича розмова була завершена. Вже трохи заспокоїлася, а точніше, мабуть, просто змирилася з обставинами, що склалися, і його дружина. Засмучена, зараз вже мовчазна родина почала, неспішно, розходитись у своїх справах.
  
  

РОЗДІЛ 9

Ось тобі й дочекалися!

   Та ось вже настав черговий місяць літа. Незважаючи на героїчний опір, радянські війська під тиском переважаючих сил ворога змушені були відступати. Фронт все наближався й наближався, і досить швидкими темпами. Через два дні через село пройшла колона радянських військ, та рухалась вона не в сторону фронту, а із заходу на схід. Це планово відводились наші війська на нові позиції вглиб країни. Виходячи з обставин, що склалися на фронті, ставка Головного командування 30-го червня вирішила відвести до 9-го липня війська Південно-Західного фронту на рубіж Білокоровичі - Новгород-Волинський - Шепетівка - Проскурів - Кам'янець-Подільський. По цій лінії передбачалося зайняти укріплені райони вздовж колишнього державного кордону з Польщею і організувати міцну оборону. Мешканці Зеленче, як і інших сіл, з сумом дивилися на відступаючих воїнів, які були доволі виснажені. Дехто з жіночої частини мешканців вкладав їм у руки різноманітні харчі, інші втирали кінчиком хустин очі й запитували: "На кого ж ви нас залишаєте?". Відповіді на свої риторичні запитання вони й не чекали, та й що могли відповісти їм солдати і навіть їх командири. "Ось тобі й війна на чужій території", -- сердито, якщо навіть не зі злобою, думав Михайло, та мабуть і не він один. Так, передбачалось вести війну "малою кров'ю і на території ворога". Та ці безшабашні плани керівництва держави мали тепер дуже негативні наслідки. Безпідставні надії щодо наступальної ходи Червоної Армії призвели до того, що склади боєприпасів та іншого воєнного майна були розташовані занадто близько до кордону, а тому вже в перші дні опинились у руках ворога. Оборонні споруди на новому кордоні - так звана "Лінія Молотова" - до початку бойових дій ще не були добудовані. До того ж вони були не дуже-то вдало розташовані (як для оборони), але ж ніхто й не збирався оборонятися. Ще гірший стан був і на старому кордоні - там оборонні споруди були практично роззброєні. Усугубляла оборонні дії армії ще й та обставина, що масові репресії 1937-1938-го років в армії призвели до винищення переважної кількості кращих командних кадрів Червоної Армії. Було знищено понад 37.000 чоловік командного складу всіх рівнів (репресіям був підданий фактично весь командний склад). Нові ж командири не мали достатнього бойового і життєвого досвіду. Війська не були вчасно приведені у бойову готовність (за окремими виключеннями), щоб дати належну відсіч ворогові.
   Мешканців Поділля дивувала та обставина, що занадто мало було видно у повітрі нашої авіації. Так, поодинокі групи літаків в бік фронту пролітали, але лише дійсно поодинокі. У липні вже добре стало зрозуміло, навіть просто видно, що у повітрі зараз панує ворожа авіація. Вглибині країни ударні групи авіації звичайно ж були, та ось на заході... Там авіація була скупчена на основних аеродромах, а не розосереджена по польових, що призвело до величезних втрат на початку війни - у перші години війни на 66-и аеродромах було знищено сотні літаків, які так і не встигли піднятися у повітря. Не пересувалася в бік фронту й наземна техніка. Людям і це було не зрозуміло - а де ж наші танки, артилерія? Та, вочевидь, вище керівництво Червоної Армії вважало, що південна частина Поділля не належить до напряму головного удару ворога, а тому укріплювала пріоритетні напрями. Воно, мабуть, було й вірно, та кинутим напризволяще мешканцям інших районів було від цього аж ніяк не легше. Ні, не можна було сказати, що ці мешканці були кинуті напризволяще, з наближенням ворога почалася евакуація населення й виробництв. Та все ж у першу чергу саме виробництв. До мешканців Зеленче й інших навколишніх сіл доходили слухи, що евакуюються окремі промислові підприємства Кам'янця та Проскурова, дещо з цього приводу робилося й у Дунаївцях, Старій Ушиці та інших районних центрах. Частково евакуйовувалося й населення цих міст, та все ж більше з тих, хто й працював на евакуйованих підприємствах. Лише не було жодної чутки, щоб евакуювали населення сел. Та й не було такої можливості, це розуміли й самі селяни - все покладалося на них самих. А тому за пару днів до приходу у ті ж села німців на схід країни потяглися піші (а подекуди й з возами) колони мешканців сіл, що от-от будуть захоплені німцями. Куди вони направляються, виразно пояснити мало хто міг.
   З цього питання відбулася жвава дискусія й у родині Золотаренків, навіть із залученням до цього старшого покоління. Та старі в один голос рішуче заявили, що нікуди вони йти не збираються, що буде, те й буде - вони тут народилися, тут і помирати будуть. А от Михайлу настійно рекомендували евакуювати сім'ю. Та це було легко сказати, але зовсім непросто зробити. По-перше, з Зеленче чи з тих же Нестерівців на схід ніяких транспортних магістралей не було. Їхати неорганізовано такою оравою (2 дорослих, та 9 дітей, з них ще й одне грудне) до Кам'янця чи Проскурова, і там самим пробиватися на якийсь потяг з біженцями справа дуже й дуже сумнівна. По-друге, стосовно самого Михайла це могло розцінюватися і як дезертирство - залізничники залишалися на своїх місцях буквально до останньої миті - транспорт повинен був працювати. Нехай напрямок Кам'янець-Подільський - Ярмолинці (південь - північ) і не був зараз пріоритетним, та й по ньому здійснювався рух з військовими вантажами. З Нестерівців не було поки що прямого зв'язку з Проскуровим. На цей час це була лінія, що зв'язувала Ярмолинці (≈ 27 км від Проскурова) з містечком Ларга у Бричанському районі Молдавії (≈ 40 км на південний схід від Кам'янець-Подільського). Поміж Ярмолинцями й Нестерівцями на залізничній трасі перебували ще 3 населені пункти - Дунаївці, Лошкивці та Савинці. Так, так, саме Дунаївці, але не районний центр у місті, а звичайнісіньке село з населенням близько 2000 мешканців. Відстань поміж цими однойменними населеними пунктами становила лише 22 км.
   А от з Наталією у цьому плані проблем начебто і не було. Колгоспникам дозволялося евакуйовуватися. Та що одна жінка буде в дорозі робити з ватагою дітей? Звичайно, старші діти вже могли допомагати матері, та то була б лише часткова допомога, тому що вся організація переїзду чи то переходу лягала на плечі однієї тендітної жінки з немовлям на руках. Крім того, Наталія Карпівна жахливо боялася загубити у дорозі когось з дітей, Тоді була висунута пропозиція йти у Дунаївці, а там їм допоможуть батьки Михайла. Можливо, попервах ті й здатні були допомогти, та от пізніше, вже у самій дорозі... Все те ж саме. Отож дискусія, хоча й була досить жвавою, та за часом не такою вже й довгою - зважаючи на обставини, що склалися, вирішено було залишитися у рідному селі - а Зеленче стало рідним вже й для Михайла. Вони практично повторили слова Наталіїних батьків - що буде, те й буде, якщо їм судилося помирати, то нехай вже разом. Проте всі дуже сподівалися, що окупація триватиме недовго. Ніхто навіть уявити собі не міг, що вона розтягнеться на довжелезні та лихі 2 роки й 9 місяців.
   А далі... А що далі. Не виправдалися сподівання Верховного військового командування щодо організації міцної оборони на укріпленому старому рубежі (та й не був він належним чином укріпленим) вздовж колишнього державного кордону. Ворогу вдалося вже 8-10 липня прорвати і цей рубіж у районі Новоград-Волинський - Шепетівка. Радянські війська змушені були з боями відходити на нові рубежі. Тепер вже мешканці міст та сіл виразно чули жахливе "гавкання" німецьких гармат та рев танків, у голубому небі - виття німецьких літаків та скинутих з них бомб. Бомбардування, руїни, параліч усіх механізмів радянської держави, величезні жертви. Одне за одним міста та села переходили під контроль фашистів. І першим, як це не дивно, у їх області ворог захопив Проскурів - одразу ж 8-го липня. 10-го липня германські війська окупували Ка'менець-Подільський, 11-го - Зеленче та Дунаївці, 12-го - Нову Ушицю. До 18 липня 1941-го року вже вся Ка'менець-Подільська область була окупована фашистськими загарбниками.
   Німецький терор відбувався повсюдно. Наприклад, під час окупації німці знищили у Проскурові понад 16 тисяч його мешканців, а в таборі для військовополонених у Раково замучили 65 тисяч чоловік, тисячі проскурівців були примусово вивезені на роботу до фашистського рейху. На вулицях Кам'янець-Подільского почались показові каральні процеси над радянськими партійними й адміністративними співробітниками. Німці руйнували підприємства, знищували або вивозили обладнання, машини тощо. Їх районний центр Дунаївці ворог захопив раніше, ніж була завершена евакуація населення та цінностей. У місті нацисти створили табір для військовополонених і гетто, куди зігнали єврейське населення міста та з інших населених пунктів. Було закатовано близько 12 тисяч осіб, а вивезено з району до Німеччини - півтори тисячі жителів. Дещо спокійніше пройшла окупація Нової Ушиці. Коли у містечку з'явилися окупанти, населений пункт неначе вимер, люди ховалися у підвалах, на горищах, хто де міг. Проте жителів німці не чіпали, зате безцеремонно забирали домашню птицю: курей, гусей, качок. Німці поселилися в покинутих школах, садках, житлових будинках. Незабаром "добрі" німці пішли, а ті, що залишилися стали встановлювати свою місцеву владу. З цього моменту життя населення велося під наглядом шуцманів, які згодом стали гірше собак. А далі почалося планове винищення євреїв - загалом було розстріляно 3109 євреїв.
   Цікаво, що мародерство німців було сплановане ще до початку військових дій. Однією з ланок нацистської програми економічного закабалення захоплених територій був дозвіл на пограбування поневолених народів. При цьому фашисти забирали у населення не лише продовольство, худобу, овочі, одежу, а також деякі їх домашні речі, у тому числі настінні та наручні годинники, швейні машинки, велосипеди тощо. А бувало що й каструлі чи відра - варити у них покрадену домашню птицю. Для узаконення мародерських дій вермахту фашистське командування навіть заздалегідь підготувало наказ про виховання у офіцерського та рядового складу військ почуття особистої матеріальної зацікавленості у війні. Наказ дозволяв військовим забирати силою, грабувати у цивільного населення все, що їм приглянеться. Таким чином пограбування з часом набули систематичного характеру і тривали аж до визволення радянської території від ворога.
   У селах ліквідували колгоспи, а замість них проголошували так звані общинні господарства, в яких верховодили фашистські прихвосні з числа українських буржуазних націоналістів та колишніх куркулів. Селян примушували працювати від зорі до зорі, окупанти обкладали селян також численними грошовими і натуральними податками, зобов'язували здавати велику кількість молока, м'яса, яєць, відбувати велику кількість різних повинностей. Гітлерівці закрили майже всі неповні середні, середні й вищі школи, медичні та культурно-освітні заклади, а якщо у якомусь містечку діяла лікарня, то за медичну допомогу встановлювалась дуже велика плата.
   Більш-менш спокійно відбулася й окупація Зеленче, німці її практично просто "пробігли", залишивши у селі лише жменю людей окупаційної влади для створення в подальшому місцевого самоврядування (староста, поліція тощо). У Михайла на роботі деякі працівники встигли евакуюватися (деякі навіть тишком-нишком ще раніше), та таких було не так вже й багато. Адже ніхто не міг очікувати, що німці так швидко зламають нашу оборону на старому кордоні, а тому часу на організацію нормальної евакуації просто не вистачило. Та й не міг би Золотаренко тікати кудись без своєї родини. Пару днів Михайло просидів вдома - окупація села припала на п'ятницю - та вже в понеділок німці почали збирати на станції у Нестерівцях (під загрозою розстрілу сімей) тих, хто до того працював на залізниці. Хвала Господу, як одразу подумав Золотаренко, що не встиг евакуюватися начальник станції. Звичайно, він таким зараз вже не був - німці поставили свого керівника, що було зрозуміло - та ось колишній начальник станції був зараз першою проміжною ланкою між німецькою окупаційною владою та колишніми радянськими робочими. А саме цієї участі дуже не бажав для себе Михайло - якщо вже й працювати (примусово) на окупантів, то краще у якомога нижчому ранзі. Щоправда, тепер чимало працівників Нестерівської залізничної станції як би понизилися на сходинку-другу у своїх колишніх посадах, за виключенням, звичайно, простих робітників. До того ж чисельність залізничного персоналу станції зменшилася майже вдвічі - мобілізація та самовільна евакуація зробили свою справу. Та й не потрібні зараз були подібні штати, чимало робіт довелося робити як би за сумісництвом, доповнивши частково свою професійну діяльність. Та й кому зараз потрібні були такі спеціальності як обхідник (його обов'язки переклали на плечі працівників ремонтних бригад) або черговий на переїзді. Під мобілізацію потрапили й Микола Ващенко та його друг. Микола працював майстром і, можливо, на більш великій станції отримав би броню. А так тепер йому доведеться бути вже майстром своєї справи у зовсім іншій сфері діяльності. А те, що він буде майстром і на фронті, сумнівів ні у кого не було. Так, зараз працівники станції у своїх рангах дещо понизилися, але працювати вимушені були - німцям залізниці, зрозуміло, теж потрібні були. А за відмову працювати загрожував табір, а то й розстріл. Крім того, стосовно того ж таки Золотаренко, то йому потрібно було якось годувати родину з одинадцяти чоловік, на врожаї (та й то майбутньому) лише зі свого городу довго не протягнеш.
   Німці досить швидко призначили у селі старосту й набрали охочих служити в поліції, видавши тим німецькі гвинтівки "Маузер" K98-a (K - kurz, короткий), яка була основним озброєнням німецької піхоти. У тих селах, де селян примусово заганяли у колгоспи, це було зробити не так вже й важко - охочі були. І були вони тому, що мали злість на радянську владу, яка відібрала їх майно й урівняла заможних селян з відвертими ледарями. Приблизно півтора роки місцеві поліцейські ходили по селу у своєму звичайному одязі, уніфікованого обмундирування для поліцаїв до того часу не передбачалося - у поліцаїв був здебільшого цивільний одяг. Хоча могли вони й носити радянську військову форму зі знятими знаками відмінності. Як правило, поліцаї на лівому рукаві носили пов'язки з написом "Polizei", або ж просто з латинською літерою "Р". Та починаючи вже з 1943-го року (у деяких регіонах і раніше) окупаційні власті почали одягати своїх найманців в чорну уніформу німецького зразка, дещо подібної (не за кольором) до форми польової поліції. Щоправда, поліцейські з числа місцевих мешканців мали право носити зброю і нарукавну пов'язку лише під час виконання службових обов'язків. Та хто на те вважав, що-що, а гвинтівка завжди була у них під рукою. І не обов'язково як знаряддя так би мовити наступу, часом і як знаряддя оборони - багато хто з мешканців не любив, а то й просто ненавидів поліцаюг. А ті отримували від німецьких комендатур також посвідчення, які підлягали щомісячному відновленню. Населенню ж належало беззаперечно виконувати всі вимоги й накази поліцейських. Формально ця поліція підпорядковувалася сільському старості або бургомістру, а в містах - міській управі. Але фактично допоміжна поліція з числа колишніх радянських громадян працювала за завданнями і під контролем німецьких комендатур, гестапо тощо.
   Цікавим було те, що головним, старшим поліцаєм у селі став колишній приятель колгоспного активіста Олександра Петровича Панасюка - Степан Балабуха. Вони в молодості, ще з дореволюційних часів трохи товаришували. Батько Степана належав до когорти заможних селян, а от Олександр був з бідної родини. Та на гульках це особливого значення не мало, а тому вони до пори до часу й були приятелями. Та під час колективізації їх шляхи дещо розійшлися. У Степана був недурний батько, а тому, щоб не загриміти до Сибіру, він зрештою погодився, як і його син працювати у колгоспі. Та обидва вони затаїли злобу на тих, хто свого часу спустошив їх приватне домашнє господарство. Тоді Олександр ще не належав до керівних ланок колгоспного активу, та коли описували майно батька його товариша він був присутнім, хоча намагався й не виділятися. Та Степан Балабуха, вочевидь, добре запам'ятав як його з батьком розкуркулював його колишній приятель. І тепер він затаїв вже особисту злобу саме на Олександра. І, коли Степан був призначений старшим серед поліцаїв він почав з усі сил намагатися насолити Панасюку. І згодом у нього дещо у цьому плані стало набувати реальних ознак. Тепер вже Олександр став опасатися Степана - як все несподівано змінилося.
   А от сільським старостою було призначено старшого сина (зараз він був приблизно одного віку з Михайлом Золотаренком) ще одного заможного селянина села Зеленче - Василя Йосиповича Остапчука. Його батька тоді упекли-таки у Сибір, мав би з ним туди потрапити і його старший син (меншій напередодні кудись безслідно зник, напевно за домовленістю з батьком). Їхня сестра була замужньою, а тому прямого відношення до колишньої родини вже не мала. А ось Василь мав-таки розділити долю свого батька, та, мабуть, за тим же наущенням батька в останню мить теж погодився працювати у колгоспі. Про долю свого старого він до сих пір нічого не знав, та вираз, що син має помститися за батька відомий здавен. Ні, зараз Василь Йосипович поки що особливо не лютував, приглядаючись до пори до часу, та все ж таки з кількома кривдниками старшого Остапчука вже встиг трохи поквитатися.
   Ще до створення місцевого самоврядування німецька адміністрація пройшлася як би з перевіркою селом, заходячи при цьому і в окремі домівки. Звичайно ж, не обминули вони й дім Золотаренків, який виділявся у селі в кращу сторону. Підтягнутий обер-лейтенант з солдатом (той був не з гвинтівкою, а з автоматом і чомусь у касці) з цікавістю оглянули кімнати оселі багатодітної родини - дітей (крім Василька, звичайно) господиня дому вигнала з хати від гріха подалі. У вітальні увагу німців привернула світлина на стіні, на якій був зображений Михайло у залізничній формі. Це була зовсім нова світлина, зроблена у середині квітня, коли її володарю виповнилося 45 років. Він тоді їздив у Дунаївці до батьків і на прохання Наталії там же й сфотографувався - Наталі подобалася парадна форма залізничників. Світлина, звичайно ж, була чорно-білою (поки що населення Радянського Союзу не мало уявлення про кольорові світлини), а тому розрізнити колір форми - темно-синій залізничників чи темно-зеленій армійський - було дуже складно. За своїм чином середнього командного залізничного складу Золотаренко мав посадові знаки відмінності, що мали відповідати званню інженера-капітана (звання залізничникам не присвоювалися, це були саме знаки відмінності за посадами). Та відрізнити на петлицях по 3 шестигранника залізничника (капітан) від кубиків армійців на невеликій за розміром світлині (18 × 24 см чи може трохи більшого) було непросто. Так само складно було розрізнити й емблему приналежності її власника до роботи на залізниці, - схрещені французький ключ та молот, - яка з'явилася на петлицях залізничників лише з 1932-го року. До того часу таку емблему носили на головних уборах лише інженери-механіки та техніки. Скоріш за все, ця емблема й з'явилася у залізничників в ознаменування їх "технічної" суті.
   Отож, солдат побачивши цю світлину, одразу міцно ухопився за свій автомат, який направив у бік Наталії Золотаренко. Михайло був на роботі, а тому супроводжувала непроханих гостей в оглядинах по домівці саме вона.
   -- Offizier?! -- кивнув він головою на світлину.
   Господиня не знала німецького язика, та вона легко за співзвучністю здогадалася про що йдеться мова.
   -- Ні, ні! -- злякано затрясла вона головою. -- Робітник на залізниці. -- Та вона здогадалася, що німець її не зрозуміє, а тому намагалася жестами й голосом пояснити це недовірливому солдату. Вона стиснутими кулачками, які рухала взад-вперед імітуючи потяг, та ще й промовляла, -- чши!-чши!-чши! -- чи щось подібне. А під кінець вона ще й "загуділа", імітуючи паровоз, -- у-у-у-у!
   Чи зрозумів її пантоміму солдат - невідомо, та її добре зрозумів обер-лейтенант. Він розсміявся й пояснив своєму підлеглому:
   -- Eisenbahner [залізничник], -- після цього він повернувся у бік Наталі й запитав, трохи коряво промовляючи російські слова, -- жалезный дорога?
   -- Так, так, -- зраділо відповіла йому Наталія, ще й кілька разів ствердно кивнувши головою.
   -- Sehr gut! Отшень хорош, -- задоволено промовив офіцер, після чого ще й переуточнив у господині, -- Несторовец?
   І Наталія також знову підтвердила скалічену німцем назву залізничної станції подібним до попереднього методом німецькому офіцеру його здогадку. Той скомандував солдату: "Come on!" [Пішли!], двома пальцями недбало козирнув хазяйці дому, розвернувся й направився до дверей. Солдат затупотів слідом за ним.
   Отаким було перше знайомство Наталії Карпівни з окупаційними властями.

* * *

   Йшов час і все напруженими ставали обставини. З перших днів окупації гітлерівці встановили режим кривавого терору. Мешканці Кам'янецької області, вже зрозумівши, що війна швидко не завершиться - ворог вже не так швидко, та все ж просувався углиб країни - почали в тилу ворога (фронт відкотився далеко) своїми методами боротися з окупантами. Ні, не в Зеленче, там боротися було практично ні з ким - з поліцаями неефективно, а ніякої промисловості у селі не було. Та й самі німці практично не звертали увагу на такі невеликі села. А от у Нестерівцях почастішали поломки на залізниці, які окупаційна влада вже почала називати шкідництвом - в те, що це природний процес старіння ніхто вже не вірив. Шкоди такі поломки завдавали мало, та й ті швидко лагодилися під наглядом німців. На рух потягів це мало впливало, а про те, щоб ті сходили з рейок і мови не було. Тобто, скоріш за все, хтось з працівників ремонтної бригади нишком завдавав шкоду, яку потім всій бригаді доводилося ліквідовувати. В області діяли окремі організовані групи опору, та зв'язку з ними не було, крім того вони знаходились поблизу великих міст чи в них самих. А що таке Нестерівці у порівнянні з Проскуровим, Кам'янцем та навіть Шепетівкою? - мілкота якась, на яку ніхто не звертав увагу. Та був і серйозний супротив ворогу. Наприклад, в Проскурові ще у перші дні окупації сформувалися і розгорнули боротьбу з ворогом підпільні групи Г. М. Мацьківа (на цукровому заводі), Л. А. Пірковського (на залізничній станції Гречани), В. І. Ручковської (на проскурівській залізниці). А вже на початку вересня в Проскурові діяло 9 підпільних груп і організацій. Крім того, був опір ворогу не лише з боку груп, організованих партійними керівниками, військовими чи просто радянськими активістами. Діяли в області і групи ОУН-УПА. Центрами такого руху були на півночі (Славутський, Білогірський, Шепетівський райони) і на півдні (Кам'янець-Подільський, Чеміровецький райони). Так, наприклад, в Славутському районі українське націоналістичне підпілля почало існувати ще з перших місяців війни. Організатором підпільної групи "За Україну" у селі Крупець був місцевий житель - вчитель математики Іван Олійник. Місцеві підпільники тримали зв'язок з оунівцями сусідніх районів Рівненської області. Спочатку вони проводили агітаційну роботу серед селян, в ході якої впроваджували у життя ідеї незалежності України - як без німців, так і без більшовиків; спонукали розбирати колгоспну землю, реманент і худобу. Потім їх методи стали більш активними: вони спасали євреїв від розстрілів, молодь - від робіт в Німеччині, повідомляли селян округи про німецькі облави (деякі з них служили в німецькій управі і завжди мали найбільш достовірну інформацію щодо задумів німецької влади). Маючи своїх людей на залізниці підпільники псували німецькі поїзди, збирали для майбутньої боротьби зброю. Та все ж рух опору ОУН-УПА не набув такого широкого розмаху як партизанський рух, організований більшовицьким підпіллям.
   Так, підпільні групи були, а от саме партизанських загонів у центральній та південній частинах області не було. І зовсім не тому, що було пасивне населення. Ні, населення-то було активне, та не було умов для розміщення партизанських загонів, не було, наприклад, значних лісових масивів. Справа у тому, що найбільша частка лісів була на півночі Кам'янецької області, там і був їх головний масив, який знаходився приблизно у 100 км (по шосе) на північ від Проскурова. Він починався практично на межі з Вінницькою областю (у районі с. Понінка, Полонського району) і пересікав всю Кам'янецьку область зі сходу на захід (з півдня на північ він був шириною ≈ 20 км) поміж містами Радошівка та Славута. Ще на початку 18-го століття лише у володіннях князя Павла Сангушка з княгинею Марією Любомирською (що включали й Славуту) ліси займали 33.600 га. Це було місто в області, яке одним з перших захопили німці - ще 4-го липня. Славута знаходилася в Мало-Поліській зоні змішаних лісів і під час Вітчизняної війни її справедливо називали партизанським краєм. Тут діяли партизанський загін вчителя Одухи, підпільники, очолювані доктором Михайловим. Вони боролися проти фашистських катів та їхніх українських холуїв, які чинили страшні звірства проти населення, особливо єврейського. Під Славутою був розташований табір "Ґрослазарет", у якому були знищені тисячі радянських військовополонених. Про це згадувалося навіть на Нюрнберзькому процесі. А от решта ж лісів області не займали численних площ, вони групувалися окремими ділянками. Та й взагалі ліси в області займали лише близько 13 % всієї площі, у їх складі переважали листяні (56,4 %) та хвойні (32,6 %), на півночі - в основному соснові, на півдні - невеликі масиви з дуба, граба, клена. Без урахування Мало-Поліського масиву, решта лісів була розкидана по області на невеликих ділянках, до того ж близько половини з них були штучного лісо-насадження. Були вони, наприклад у Старокостянтинівському, та Кам'янецькому районах, в останньому виділявся Врублівецький ліс (на межі з Чернівецькою областю), що був розташований на північний схід від села Врублівці (18 км на південний схід від Кам'янця-Подільського). Та всі ці ліси великих площ не займали. Був навіть свій невеликий лісок і на ділянці поміж Нестерівцями та Зеленче. Та у тому лісі, як то кажуть і двом чоловікам важко було розминутися. Саме тому опір окупантам у центральній частині області був не такий вже активний.

* * *

   Наприкінці 1941-го року до мешканців Нестерівців та Зеленче дійшли слухи про відсіч, яку Червона Армія дала німцям під Москвою, - а такі новини долітали навіть на окуповані території. У битві під Москвою 5-6 грудня 1941-го року почався контрнаступ радянських військ на фронті довжиною у 1000 км, а вже 9-го грудня Червона Армія зайняла міста Рогачево, Венев та Єлець. 11-го грудня радянські війська звільнили Сталіногорськ, 12-го грудня - Сонцегорськ, 13-го грудня - Єфремов, 15-го грудня - Клин, 16-го грудня - Калінін. В один з таких днів до Михайла звернувся Олексій Юрченко. Золотаренко саме тоді обходив з ним одну із ділянок, снігу нещодавно намело чимало, а тому Михайло хотів сам оцінити обстановку.
   -- Михайло Лаврентійович, -- почав Юрченко, -- я випадково дізнався, що у нас на станції хочуть влаштувати чималу диверсію. Не буду казати звідки я дізнався.
   -- І не кажи. Я розумію. А що за диверсія?
   -- Потяг хочуть під укіс пустити.
   -- Та це ж несерйозно!
   -- Ото ж бо й воно, що несерйозно. Лише самим собі лиха завдадуть.
   -- Це точно. Так, Олексій Степанович, я не питав тебе звідки ти про це дізнався. Та щоб попередити цю можливу подію, щоб у декого дур з голови вибити, мені ж потрібно з кимось балакати.
   -- Потрібно, звичайно. Поговоріть з Василем Мартиненко. Він в одній з моїх бригад працює. Хлопець молодий, та розбитний. Його не мобілізували, бо він з дитинства кульгавий. Та працювати це йому не заважає. До того ж він не дурний, і язик за зубами тримати вміє.
   -- А, знаю я такого. Добре, поговорю з ним.
   Вже наступного дня Золотаренко прийшов перед обідом у бригаду, де працював Мартиненко. Він спочатку поцікавився у працюючих роботою, а потім - здоров'ям, життям їх родин тощо. Перед самим початком роботи він звернуся до бригадира Волощенко:
   -- Володимир Никонович, я у тебе хвилин на 20 заберу ось цього молодика, -- кивнув він у бік Мартиненка. -- Є у мене питання щодо його стану здоров'я. Я його надовго не затримаю, ще встигне свою пайку хліба пожувати.
   -- Та беріть. Роботи особливої однак немає, сніг розчистили, а так, начебто, все в нормі.
   -- Пішли, Василю, пройдемося, -- звернувся Михайло Лаврентійович до Мартиненка. -- А то, якщо будемо стояти, то закоцюбнемо - морозець сьогодні гарний.
   Вони відійшли від бригади метрів на тридцять і лише тоді Михайло неголосно звернувся до парубка:
   -- Слухай, Василю, до мене дійшли слухи, що серед наших працівників є окремі особи, які планують організувати серйозну диверсію на залізниці.
   -- Що за вигадки! Хто вам таке наплів?
   -- Ти не фиркай. Розмова у нас з тобою має бути знеособленою. У такі часи це дуже важливо.
   Василь здивовано подивився на співрозмовника, та потім обережно запитав:
   -- І що ви хотіли мені сказати?
   -- Тобі? Нічого.
   -- Як так?! -- ще більше здивувався парубок.
   -- А так. Це будуть як би мої роздуми на життєві теми, а точніше на теми сьогодення.
   -- Хм, цікаво.
   -- Можливо, буде цікаво, а можливо, й не дуже. Та однак корисно. Розумієш, зараз різний люд по-різному ставиться до окупаційного режиму. Хтось іде у поліції, а хтось намагається шкодити німцям.
   -- І до якої ж категорії належите ви самі? -- з відчутним єхидством запитав Мартиненко.
   -- Я ж попереджав, що у нас розмова знеособлена. Та, так і бути, скажу тобі, що поліцаї мені дуже не подобаються.
   -- І чому ж?
   -- Бо це зрадники. Я розумію, що у декого з них є злість на радянську владу, яка, як вони вважають, здорово їм насолила. Але якщо ти взяв у ворога рушницю, щоб направляти її на своїх односельчан, то це і є зрада, і ніщо інше, як зрада.
   -- А працювати на ворога, то не зрада?
   -- Так, це теж не дуже-то гарно, але це просто засіб виживання у такій ситуації, і не лише конкретного одинака, а цілих родин. Крім того, з нашого оточення, наскільки мені відомо, ніхто добровільно працювати на окупаційні власті не побіг, більшість з нас працюють примусово. І я сподіваюсь, що ти це розумієш.
   -- Розумію, -- незадоволено буркнув Василь. -- Та це однак негарно. От якщо б працювати на ворога, а тим часом... -- і він раптово зупинився, прикусивши язика.
   -- ...тим часом шкодити йому? -- посміхнувся Михайло, закінчивши ймовірне продовження Мартиненка.
   -- А хоч би й так? -- вже з викликом запитав юнак.
   -- Це все дитячі забави.
   -- Як це, дитячі забави?! -- обурився хлопець.
   -- Та отак. Це подібно тому, як підліток розбив камінцем вікно сусіду за те, що той не дав йому нарвати яблук у своєму садку. Несерйозно це.
   -- А можна й по-серйозному. Наприклад, спалити хату сусіда.
   -- Можна. Та не вийде.
   -- Чому? -- повторив свої попереднє запитання парубок.
   -- Так, досить говорити алегоріями. Давай тоді по-серйозному. Ось, наприклад, хтось би захотів у нас на станції пустити німецький потяг під укіс. Це при бажанні можна зробити. Та це буде ефект розбитого вікна.
   -- Чому?
   -- Та тому, що лише завдасть додаткової роботи ремонтним бригадам, а якщо конкретно, то й нам з тобою. А користі не принесе.
   -- А користі чому не принесе?
   -- А які важливі потяги проходять через нашу станцію? Ти ж знаєш, що немає ніяких ешелонів з технікою, живою силою. І це цілком зрозуміло. Для німців пріоритетний напрям зараз - це захід-схід. Так, є ще й стратегічний напрям на південь. Та не у нас в регіоні, а далеко далі на сході. У нас південь - це Чернівецька область, і Молдавія. А далі вже взагалі союзник німців Румунія. То навіщо німцям за цим напрямом ганяти ешелони з військовою технікою?
   -- Все ще може змінитися.
   -- О, це вже розумна фраза. Так, може колись змінитися, ось тоді й потрібно буде діяти.
   -- Ага! Ми дізнаємось про такі ешелони, як вони вже проскочать повз нашу станцію.
   -- Не обов'язково. Є люди, які будуть знати про такі ешелони, бо потрібна підготовка.
   -- Хм, -- знову хмикнув Василь, -- я вас зрозумів. Та не кожен захоче ділитися такими відомостями.
   -- Вірно, не кожен. Але знайдуться й такі.
   -- Наприклад?
   -- Давай обійдемось без прикладів. Я тебе запевняю, такі люди будуть.
   -- Із самих Нестерівців?
   -- Васю, не став дурних запитань, навіщо така конкретика.
   -- А ось ви самі, як я чув, не з Нестерівців і навіть не із Зеленче. То звідки ж ви родом, якщо це не секрет? Мабуть, з великого міста?
   -- Так, я родом з міста. І називається це місто Дунаївці.
   -- Які ще Дунаївці? -- витріщив очі парубок.
   -- Як це які. Я, наприклад, знаю лише одне місто Дунаївці, та ще однойменне йому село.
   -- Ви з наших Дунаївців?! -- не повірив Василь.
   -- Саме так, саме з наших, Васю, Дунаївців. У мене там й досі батьки живуть.
   -- То ми земляки, ну, у тому сенсі, що з одного району?
   -- Ми не лише земляки, Василю, ми з тих, хто прожив у цих краях все своє життя. А це багато чого означає.
   -- Так, я зрозумів, -- вже зраділо випалив Мартиненко, у нього вже навіть з'явилася посмішка на устах.
   -- Так, давай краще повернемося до нашої розмови. Я от про що хотів сказати: навіть якщо через нашу станцію підуть військові ешелони завдати їм шкоди буде дуже нелегко.
   -- Чому?
   -- Ти залізничник, і мав би сам розуміти такі речі. На нашій залізничній ділянці немає мостів, немає тунелів, та немає навіть високих укосів. Якщо, наприклад, якийсь танк упаде під укіс з висоти 1,5-2 метра, навіть з 3-х метрів, то це йому майже ніякої шкоди не завдасть. Та йому навіть не обов'язково падати, тому що, якщо навіть видалити ділянку рейки, то, як ти здогадуєшся, не обов'язково, що паровоз чи вагони попадають і перевернуться. Якщо потяг буде йти не швидко, а ешелон з танками важкий, то паровоз лише зіскочить з рейок і вріжеться у насип. Таких прикладів є чимало. І яку шкоду отримає ешелон? Та майже ніяку. Лише буде згаяний час. Це теж дуже важливо, не спорю, та це, як ти теж розумієш, не головне. Головне це те, що техніка, яку везтиме потяг, залишиться неушкодженою. І вона тоді, нехай трохи пізніше, Червоній Армії великого лиха завдасть. От чому такі дитячі забави користі не принесуть. А лиха завдадуть лише нам самим.
   -- А може, й не завдадуть. Німці подумають, що партизани пустили під укіс потяг.
   -- Е, ні, Васю, не потрібно робити з німців дурнів, це серйозна нація. А тому німці подумають саме на нас. Партизани у такі іграшки не граються. Вони не рейки розводять, вони підривають потяги. У них є вибухівка, якої немає ні у кого з наших людей. Так що німці почнуть ретельне розслідування саме на нашій станції. І тоді цим займеться вже СС чи гестапо, і вони знайдуть винних, або ж зроблять винних із безневинних. А якщо випадково загине хоч один німецький солдат, то тоді лиха мешканцям Нестерівців, та мабуть, і Зеленче, -- зітхнув Золотаренко, -- буде дуже багато.
   -- Чому?
   -- Та тому, що німці візьмуть заручників, і якщо не об'явиться винний, вони розстріляють кожного десятого. А вони можуть брати, наприклад, для більшого залякування родини залізничників. Можуть чи не можуть, Василю?
   -- Можуть, -- похмуро відповів той. -- З них станеться.
   Дещо пізніше німці на окремих важливих для них ділянках ще й ввели смертну кару через повішення лише за перебування в забороненій зоні залізниці.
   -- Ото ж бо воно і є. То ти все зрозумів? -- запитав Золотаренко.
   -- Зрозумів. І що ж робити?
   -- Вихід лише один - шукати зв'язки з партизанами, лише у них є можливості для подібних дій. І то, шукати ці зв'язки не зараз, а коли настане потрібний час. Хоча це справа дуже не легка. Та слухами Земля повниться. Потрібно прислухатися й усе брати на замітку. Ти знаєш, наприклад, що німцям дали жару під Москвою?
   -- Знаю.
   -- А хто тобі цю новину сповістив? Адже не німецьке радіо. Але ж така новина до нас дійшла! Повторюю, потрібно лише до всього прислухатися.
   -- Так, ви маєте рацію, -- тихо й незадоволено простягнув Василь. -- А як би добре все могло бути.
   -- Я тобі вже пояснив, що зараз нічого доброго бути не може. І сподіваюсь, що ти це твердо засвоїв. Й навіть зможеш правильно розтлумачити це різним гарячим головам.
   -- Зможу. Дякую за бесіду.
   -- За мої міркування, як я казав, -- посміхнувся Михайло. -- У бригаді однак знають про нашу бесіду, а хто-небудь її міг ще й бачити зі сторони, а тому для всіх дуже вже допитливих Варвар ми просто говорили на життєві теми, на теми сьогодення: хто звідки родом, яка у кого родина, як їй живеться, як кому з нас працюється тощо. А зокрема про те, як тобі вдалося уникнути призову в армію. У мене з цього питання, скажеш, власна зацікавленість.
   -- Ну, про тему нашої розмови я й сам все розумію.
   -- От і добре. Все, по робочим місцям! Досить відпочивати, а тобі ще пожувати щось потрібно. Попрацюємо на благо Німеччини, -- підморгнув Золотаренко Василю.
   -- Попрацюємо, -- посміхнувся Мартиненко. -- Ох, колись і попрацюємо!
  
  

РОЗДІЛ 10

Тяжкі випробування

  
   Та ось вже минуло майже 10 місяців з часу злого поневолення радянських громадян Поділля на своїй рідній землі, розпочинався вже другий місяць весни 1942-го року. У неділю 5-го квітня повинна була святкуватися Пасха - цього року співпадали православна й католицька Пасха. У Радянському Союзі церковні свята не відзначалися, хіба що святкували їх старі люди. В окупації навіть у тих не було ні особливого настрою для цього, ні особливих коштів. А от німці це свято відзначали. Звичайно, на фронті це навряд чи було можливо зробити. А ось у відносно спокійних обставинах у важку пору війни доблесних солдат окупаційної зони одного дня можна трохи й побалувати. Хоча, наприклад, у тому ж селі Зеленче німецьких солдатів практично не було. Та районна німецька адміністрація вирішила зробити широкий жест - заохотити старост та поліцаїв тих окупованих населених пунктів району, де до цього часу тим вдавалося підтримувати належний порядок.
   Під час окупації в Зеленче не було ніяких крамниць. Та й взагалі, на весь район тоді нараховувалося лише 4 чи 5 продуктових лавок, 2 з яких були у Дунаївцях. Всі вони знаходилися у віданні районної управи. Асортимент товарів у них був досить мізерним, що відображало як виробничі потужності того періоду, так і матеріальний рівень населення. При цьому джерелом надходження товарів було місцеве населення, яке здавало у продовольчі торгівельні точки продукти харчування за різко заниженими цінами. Наприклад, жито приймалася від населення за ціною 30 копійок за кілограм, а продавалася місцевим покупцям вже по 2 карбованця за кілограм та по 1-му карбованцю за кілограм - німецькій комендатурі. Місцеві жителі здавали в магазин в основному зерно, іноді ще вершкове масло, і дуже вже у рідкісних випадках - свиняче сало.
   А тому окупаційні власті напередодні свята, у суботу завезли в село певну кількість різних продуктових товарів, включаючи навіть деякі консерви (щоправда, не м'ясні), а також печиво, галети та деякі солодощі. Для села це був перший подібний випадок, але взагалі-то подекуди, очевидно, з метою стимуляції грошової торгівлі, районна управа брала на себе забезпечення ринкових торговців дефіцитними товарами. І тоді німці як би для заохочення працюючих на них робітників іноді завозили (в основному у міста та районні центри) певну кількість товарів першої необхідності: сіль, тютюн, мило. Решту продтоварів для цивільного населення з Німеччини не завозилися (до якої категорії відносилися старости та поліцаї важко сказати, та, мабуть, все ж не до цивільного населення). Якщо у якомусь містечку існувала ще й якась галантерейна лавка, то й вона торгувала дрібницями - здебільшого голками, шпильками, брошками, гребінцями, гончарними та кустарними виробами. Хоча бувало, що подекуди торгували ще й радянськими товарами, які не встигли вивезти чи не були знищені під час відступу Червоної армії. Що ж стосується продуктових товарів, то гостра потреба населення була не на них, а на супутні товари, такі як сірники, мило, тютюн та гас.
   Отож у суботу ті ж самі ж поліцаї зняли з вантажної машини ці несподівані подарунки, а після від'їду автівки почали зносити їх до сараю старости. Звичайно, не обійшлися ці дії без зацікавлених незвичною подією сільської малечі. Вони крутилися поблизу згруженого товару, та поліцаї їх ганяли. Носили німецькі дарунки звичайні поліцаї, а от старший поліцай Степан Балабуха із звичною йому гвинтівкою на плечі контролював порядок, саме від нього найбільше й діставалося дітлахам. Малеча навіть намагалися поцупити що-небудь із солодощів, та отримавши від поліцаїв стусанів, трималися подалі. Та далеко не всіх налякали поліцаї, і найбільш активним серед тієї малечі був Дмитрик Золотаренко. Спочатку його зацікавили банки з консервами. На банках був напис Kaspe, а нижче намальоване якесь листя з рельєфними прожилками. Ще нижче новий напис у 2 рядки: Junger Spinat (dick eingekosht). Сіє означало: молодий шпинат (варений товстий). Консерви випускала фабрика Пауля Каспера Брауншвейга.
   Та потім увага Дмитра переключилася на якісь плитки, подібні до шоколаду. А то й був шоколад, лише дещо незвичний. На темно-коричневому фоні білими літерами було написано: Panzerschokolade [танковий шоколад]. Напис був трохи незрозумілий - чому саме танковий шоколад, він що, призначався лише для німецьких танкістів? А справа була ось у чому - це був шоколад з первітином та іншими стимуляторами. Цей препарат первітин був стимулятором нервової енергії наркотичної дії, він з'явився у 1938-му році, виробляла його берлінська компанія "Теммлер". Подібні препарати повинні були допомагати льотчикам і танкістам впоратися з важкими навантаженнями. Первітин - це препарат з класу амфетамінів, які виявляють ту ж саму дію, що й адреналін, який виробляється у людському організмі. Амфетаміни - це фактично допінг, який розганяє сон, збільшує почуття впевненості у власних силах, здатність до концентрації і готовність ризикувати. Одночасно амфетаміни зменшують чутливість до болю, притупляють відчуття голоду та спраги. Так, це був шоколад з первітином, а взагалі-то солдатам вермахту протягом всієї Другої світової війни давали первітин у таблетках, який допомагав їм витримувати тривалі марш-кидки і битися в найважчих умовах. Його вживав навіть сам Гітлер, у кінці війни він отримував до десяти таблеток первітину на добу. США та Великобританія також постачали своїх військовослужбовців подібними препаратами - амфетаміном (фенаміном).
   І от, користуючись тим, що Балабуха дещо відволікся від процесу переносу німецьких дарунків, про щось заговоривши зі своїм підлеглим, Дмитрик підбіг до того товару і вихопив майже з під рук іншого поліцая невелику упаковку коричневих плиток. А далі він дав дьору. Та, він відбіг лише метрів на двадцять, зупинився й став хизуватися своєю "відвагою", піднявши над головою пакунок і дратуючи поліцаїв.
   -- А ну, йди-но сюди! -- крикнув Балабуха.
   Та Дмитро й вухом не повів. Тоді Степан сам рішуче направився до малого, той відбіг ще на десяток метрів. Він ніколи не був крадієм, йому не стільки потрібен був той шоколад, як йому хотілося похизуватися перед своїми друзями та подратувати поліцаїв.
   -- Стій!! -- загорлав Степан.
   Однак Дмитрик не зважив на його окрик, він навпаки, тримаючи у в одній руці пакуночок, все ж зміг двома руками зобразити поліцаю "довгий ніс" (приставивши до свого носа великий палець однієї руки, зачепивши за мізинець цієї руки великий палець іншої і розчепіривши решту пальців). А далі він повернувся і, не поспішаючи (лише озираючись через плече) пішов подалі від місця подій. І той "довгий ніс" вже зовсім розлютив Балабуху, він зі злості скинув з плеча рушницю, пересмикнув її затвор і, майже не прицілюючись, можливо для залякування, вистрілив у бік бешкетника. Та відстань для пострілу була невеликою, і зла куля ужалила Дмитрика під ліву лопатку. Впала дитина на землю вже мертвою. Коли тіло з часом підняли, то у правій ручці загиблого хлопчини все так же була зажата вже наполовину розчавлена упаковка того проклятого "танкового шоколаду".
   Так, Дмитро був самим бешкетливим з усіх дітей Золотаренків, і батькам не зрозуміло було у кого він таким уродився. Та таке трапляється у багатьох родинах - усі діти як діти, а ось один - як з ланцюга зірвався. Хоча Дмитрик ніколи не був поганим хлопчиськом, просто часом таким собі (у своєму віці) малолітнім розбишакою, скоріше навіть просто пустуном, шалапутом. Та деякі його витівки часом могли бути не такими вже й безневинними. І остання така витівка коштувала йому життя. Та ні одна розумна, врівноважена людина навіть не подумала б стріляти у бешкетника. Адже це просто дитина, яка підсвідомо, щоб показати свою значимість і подражнити дорослих трохи "викидає коники". Та то розумна людина, а не така як Степан Балабуха. Звичайно, ніхто ніяких розслідувань не проводив, але всі в селі жалкували за малим, стиха проклинали недолюдка та співчували родині Золотаренко. Поховали Дмитрика, зрошеного маминими сльозами, на третій день. Але життя продовжувалося, досить було й інших не дуже приємних новин, а тому згодом ця подія почала в селі забуватися. Забуватися односельцями Наталії та Михайла, але не ними самими.
   Приблизно через місяць після цієї події селом поповзла чутка, що нібито вбито поліція Степана Балабуху. І, як виявилося, це була не чутка - той дійсно був вбитий. Знайшла мертвого Степана його дружина, яка глухої ночі визирнула на вулицю - Балабуха був на чергуванні, та ось додому щось не поспішав. Дружина наткнулася на тіло буквально біля їхньої садиби.
   Коли про це стало відомо Наталії Золотаренко, то вона одразу тихенько спитала чоловіка:
   -- Це ти його порішив? -- і не чекаючи відповіді Михайла, одразу добавила. -- І правильно, як то кажуть катюзі по заслузі.
   -- Ні, це не я.
   -- А мені здається, що саме ти.
   -- Наталя, коли здається, то хреститися потрібно. Так теж кажуть.
   -- А, може, все ж, ти? -- з якоюсь дивною надією перепитала дружина.
   -- Ні, -- твердо відповів Михайло.
   Як не дивно, але Наталія такою відповіддю чоловіка була не лише здивована, але й засмучена. Хоча її смуток був зрозумілий - їй би стало набагато легше, якби вона знала, що саме чоловік поквитався із вбивцею їх дитини. Та вона, все ж, знайшла в собі сили змовчати, і подальші запитання від неї так і не настали. Таким чином, тоді ця тема була закрита. Поміж дружиною та чоловіком так, але підозру стосовно Михайла мала не одна Наталя. Десь через тиждень увечері до Золотаренків навідався Олександр Петрович Панасюк. Сусід, присівши з господарем на лавку, трохи поговорив з Михайлом про важкі часи, що настали. Далі вони перекурили, і після однієї із затяжок Олександр Петрович майже пошепки запитав:
   -- Михайло Лаврентійович, а скажи-но, то ти поквитався з Балабухою?
   -- Ні, не я.
   -- Точно? Та ти не бійся, адже ж знаєш - я нікому ні гу-гу.
   -- Точно, точно.
   -- Дивно... А у тебе якраз був привід поквитатися з тим гадом.
   -- А у тебе він також був.
   -- Хм, теж вірно. Та то не я. Але я дуже радий, що знайшовся сміливець, що порішив Степана. Адже я відчував, що він намагається запроторити мене у який-небуть табір, а то й взагалі пристрелити. Звичайно, без причини він стріляти б не став, хоча хто зна - у малечу ж вистрілив. А ось у табір він мене б точно засадив, і досить, як я відчуваю, швидко. От же паразит був!
   -- Ну, поквитатися з Балабухою у селі охочих, мабуть, чимало набереться.
   -- Так-то воно так. Та одна справа бажання, й зовсім інша - можливість. Точніше сміливість, рішучість. Я можу зізнатися, хоча це й не на мою користь, що у мене таких рис замало. А от якийсь сміливець у нас в селі знайшовся. Молодець!
   -- Ти знаєш, Олександр Петрович, я теж зізнаюсь тобі - і я задоволений, що це сталося. Балабуха дійсно був гадом і паразитом. Так що у цьому питанні ми з тобою одностайні.
   Видно було, що такою кінцівкою розмови сусід задоволений. Він навіть посміхнувся, пожав на прощання Михайлові руку й почвалав потихеньку до дому.

* * *

   А далі дуже вже повільно й невтішно спливали місяці та роки. Та ось нарешті й довгоочікуваний початок квітня 1944-го року, день визволення села, а потім і всієї області від фашистських загарбників. Не передати словами, яка це була радість. Та через деякий час ця радість почала поступово замінюватися певним острахом. Після відновлення у області роботи партійних і майже одночасно інших контролюючих (а також каральних) органів, почалися з'ясування хто і чим займався під час окупації. Працював? на німців працював? як посмів? - і т. д. і т. п. Де, коли, за яких обставин почав працювати на окупаційні власті? Підозрювали всіх, добре, що хоча б не арештовували, та перевірки проводили ретельні. І почався збір довідок у відновлених виконкомах сільських, селищних, міських Радах народних депутатів та довідок органів Служби безпеки, які мали свідчити про те, що громадянин не скоїв злочину проти Батьківщини.
   Із самого початку свого існування РРФСР, а потім СРСР були дуже жорстокою (саме жорстокою, а не жорсткою) державою, мабуть, найжорстокішою у світі. От і у часи другої світової війни Радянський Союз став таким собі безвідповідальним батьком, який у лиху годину залишив своїх дітей напризволяще, кинув їх у лапи ворогу. А після того, як ті якимось дивом вижили, ще й намагався покарати їх. Аякже, адже ті працювали на ворога. А як їм було виживати? Потрібно ж було годувати родини, крім того, праця на окупованій території була обов'язковою. Усі безробітні підлягали реєстрації на біржах праці, які були створені в районних центрах. Покаранням за невиконання була в'язниця, грошові штрафи або примусовий робочий табір. Мабуть, держава сподівалась, що всі вони покінчать життя самогубством. До вбитих ворогом додадуться нові мільйонні жертви. Та хіба це щось означало для Сталіна та його соратників. Недарма ж маршал Г. К. Жуков, який не дуже переймався життям простих солдатів, казав: "...Нічого. Російські баби ще народять". Той же Жуков напередодні форсування Дніпра для штурму Києва у 1943-му році казав: "Навіщо ми, друзі, тут голови морочимо? Нахрена обмундировувати й озброювати цих хохлів? Всі вони - зрадники! Чим більше у Дніпрі потопимо, тим менше доведеться у Сибір після війни висилати". Той же Жуков увів також своєрідну практику розмінування мінних полів піхотою, відверто нехтуючи сотнями життів простих солдат. Про таке ефективне "розмінування" він навіть сам заявляв Президенту США Ейзенхауеру на Потсдамській конференції у 1945-му році, чим визвав у того жахливе ураженння такою нелюдською жорстокістю радянського маршала. Ейзенхауер не знав, що Жукова поза очі солдати називали маршалом-м'ясником.
   Зрозуміло, що держава просто не в змозі була евакуювати все населення захоплених пізніше німцями територій. Все це так. Але навіщо ж тоді цькувати цих людей? А за підозрою у співпраці з німцями багатьох людей приговорювали до 15-20 рокам позбавлення волі й позбавленню всіх нагород. Щоправда, це стосувалося лише тих, хто добровільно працював на німців: старостів, поліцаїв тощо. Але й на тих, хто працював примусово (щоб вижити, та ще й з дітьми) дивилися скоса. Такі ставали людьми як би другого сорту. Адже недарма після війни в анкетах й особових листках обліку кадрів у спеціальній графі слід було зазначати про перебування того чи іншого громадянина в полоні чи на окупованій території. То навіщо ж ввели цю графу? А от навіщо - перебування на такому обліку було підставою для заборони виїзду громадян за кордон, влаштування на роботу у деякі установи, на підприємства, допуску до секретних відомостей тощо.
   Та про що можна було говорити, коли бійцям Червоної Армії, які перебували у німецькому полоні, практично автоматично присуджували 20 років таборів. І це тим, кому дивом вдалося вижити у німецьких "фабриках смерті", немовби вони у той час перебували на якихось курортах. Такого не робила жодна країна світу, до такого додумалися лише Сталін та його підручні, які проголошували СРСР "самою справедливою державою в світі". Та зрештою все утряслося й Михайло Золотаренко та більшість його колег знову продовжили свою працю на благо Вітчизні.
   На травневі свята Михайло вирвався провідати свою стареньку маму - 1-е та 2-е травня припадали на перші дні тижня, а перед тим ще й була неділя. Антоніні Михайлівні у цьому році виповнялося вже 77 років, вона зараз доживала свій вік у родині молодшої сестри Михайла Дарини. А ось батько Михайла помер ще на початку війни, пізньої осені 1941-го року. Чи не витримав він незваний прихід у своє рідне місто німецьких поганців, чи просто здав вже його раніше міцний організм - як для чоловіка роки були вже досить солідні. Мама дуже зраділа появі свого сина. Ввечері вони посиділи за столом і багато про що поговорили. Звичайно, головна подія для всіх була радісна - в хвіст і в гриву женуть наші війська проклятих фашистів. Мама дуже цікавилася своїми онуками, вона вже давно знала про загибель Дмитрика. Пом'янули його, а також згадали про самого старшого онука Івана, стосовно долі якого й до цього часу не було жодної звістки. І ось тут мама схопилася й сумно простягла:
   -- Мишко, наливай ще по одній чарці. Як же я, стара роззява, одразу не сказала - потрібно також пом'янути й Іванка.
   -- Мамо, ти що! А чи не зарано ти його ховаєш?
   -- Ні, Михайло, не зарано, -- і вона гірко заплакала.
   Син хотів заспокоїти її, та Петро знаком попередив свого шурина, щоб той не робив цього. Коли мама згодом заспокоїлася, вона сама сказала, все ще витираючи сльози:
   -- Немає вже нашого Іванка, згинув він на цій проклятій війні.
   -- Звідки ти це знаєш, мамо?
   -- Його товариш по службі тижнів зо два тому приходив до нас. І він розповів, що наш Іван загинув.
   -- Коли, де?!
   -- Ще в 41-му, а де - я назву селища не пам'ятаю. Може Петько пам'ятає? -- вона повернулася до зятя.
   -- Та начебто запам'ятав, Антоніна Михайлівна. Я постараюся все Михайлові розповісти. Не потрібно вам постійно тужити.
   І хвилин за 40 відбулася, хоча й недовга, та сумна чоловіча розмова. Петро з його фізичною вадою на фронт не потрапив, не встиг він і евакуюватися, весь цей час так і мешкаючи з Дариною та дітьми у Дунаївцях. Дивом уник він і вивезенню до Німеччини, хоча здебільшого вивозили молодь.
   -- До нас дійсно приходив товариш Івана, -- розпочав свою розповідь Грищенко. -- Він та твій син не лише були товаришами по службі, вони призивалися разом у Дунаївцях, а тому й справді потоваришували, хоча Леонід, так звуть друга Івана, й був на 1,5 роки старший за нього. Та у їх віці це була не така вже й велика різниця. От вони й потоваришували, при цьому Льоня був для Іванка як старший брат чи наставник.
   -- І коли, як це сталося - коли і як загинув мій син?
   -- Я тобі можу коротко розповісти, що пам'ятаю. Та тобі варто, мабуть, самому поговорити з Леонідом, він краще й детальніше все розповість.
   -- Так, ти маєш рацію. Він живе у самих Дунаївцях?
   -- Так, кварталів за 4-5 звідси, його адреса у мене є.
   -- А коли він повернувся з фронту і, головне, яким чином це йому вдалося?
   -- Він повернувся без руки, по лікоть йому ліву руку відірвало. А коли саме він повернувся, ми його не запитували, мабуть, одразу після звільнення Дунаївців. Раніше, як ти розумієш, він повернутися не міг.
   -- Отже, зовсім недавно, ймовірно, на початку квітня, -- Дунаївці були звільнені Робітничо-Селянською Червоною Армією від фашистів 31 березня 1944-го року. З лютого 1946-го року вона вже стане називатися Радянською Армією.
   -- Мабуть, що так.
   -- І майже одразу пішов сповістити про свого друга. Молодець Леонід. Завтра зранку обов'язково зустрінуся з ним. Я планував переночувати у вас, а зранку повертатися у Зеленче. Та тепер дещо затримуюсь. Повернусь до обіду, а можливо, й після обіду. Нічого, Наталка зрозуміє.
   Наступного ранку Петро повідомив Михайлу адресу Леоніда Подоляка. Золотаренко попрощався з мамою та родиною Грищенків - після відвідування друга Іванка він планував одразу повертатися додому. Невдовзі він вже підійшов до будинку, у якому мешкав Подоляк. Хвіртка була відчинена, Михайло злегка постукав у вхідні двері. Через хвилину двері прочинилися і на порозі з'явився молодий чоловік.
   -- Доброго дня! З святом вас! -- привітався Золотаренко. Те, що це був саме Леонід, сумнівів не було - як не було у того й половини руки. -- Я хотів би поговорити з вами, Леонід... Вибачте, як вас по батькові я не знаю.
   -- Добрий день! І вас взаємно зі святом! А що стосується імені та по батькові, то яке там по батькові, я набагато молодший за вас. А з якого питання ви до мене? Адже ми не знайомі.
   -- Мене звати Михайло Лаврентійович, я батько Івана Золотаренко.
   -- Он воно що! О, тоді проходьте, звичайно, в дім. Чи на лавочці у дворі посидимо?
   -- Давайте на лавочці - погода чудова.
   -- Так, погода чудова, -- сумно простяг Леонід. -- Та, на жаль, не для всіх. Скільки наших людей полягло за ці роки.
   А далі розмова, та й тема теж, продовжилися вже, сидячи на лавочці.
   -- От гади, фашисти, що ж вони наробили! -- злісно качав головою Подоляк. -- Скільки молодих життів забрали! Мені вдалося вижити, а от вашому Івану, моєму товаришеві, ні. Я вам все-все розповім. Нелегкі тоді були перші два місяця війни.
   -- Я розумію. Вас одразу після мобілізації направили на фронт?
   -- Та майже зразу. Пару днів, звичайно помуштрували, уже на місці, у полку. Навчили як поводитись зі зброєю тощо. А потім в окопи - часу не було на навчання. Та й коли було проводити навчання, адже з того часу, як ми потрапили у полк своєї "приписки", то лише кілька днів ми провели на старому місці. А потім полк, як і сама дивізія, одразу почали рухатись і, на жаль, не на захід, а на схід - ми відступали. Мені з вашим сином довелося служити у 12-й армії, 8-му стрілецькому корпусі. Та тоді ми ще цього навіть не знали. А от ви запам'ятайте: 12-а армія, 8-й стрілецький корпус, 146-а стрілецька дивізія. Ви все повинні знати про військовий шлях вашого сина, хоча він і не був довгим. Та так вже склалося.
   Сформована у 1939-му році, 12-а армія спочатку включала в себе танковий корпус, 2 окремі танкові бригади, 2 кавалерійських корпуси та 3 стрілецькі дивізії. У такому складі армія брала участь у польському поході. Командувачем армії був командарм І. В. Тюленєв. Після завершення Польського походу армія була істотно трансформована: видалена кавалерія і додані танки. Крім того, було вдвічі збільшена кількість стрілецьких дивізій, в кожній з яких подвоїлася й кількість артилерії. Армія також отримала в свій склад артилерійську бригаду, 4 окремі артилерійські полки і окремий інженерний полк. Армія також брала участь в приєднанні Північної Буковини до СРСР в червні-липні 1940-го року у складі Південного фронту. За планом штабу Київського Особливого військового округу (КОВО) у складі двох стрілецьких і одного (16-го) механізованого корпусу 12-а армія повинна була прикривати Станіславський та Чернівецький напрямки.
   На початок Великої Вітчизняної війни дивізія підпорядковувалася КОВО і знаходилася у селищі Немирівка Житомирської області. Увечері 22-го червня вона почала висунення до фронту, а 27-го червня 146-а дивізія, відбивши спільно з 14-ю кавалерійською дивізією атаку німецьких танків і піхоти, займала рубіж Студзянка - Кременець.
   -- А воювали ми з ним у 512-му стрілецькому полку, -- продовжував Леонід. -- І вже 6-го липня наша дивізія вийшла на рубіж Крапивна - Влашанівка. Дещо пізніше наша дивізія була передана до складу 26-ої армії і з 22-го липня ми якийсь час знаходилися в армійському резерві на рубежі Юшки - Кузьминці - Балика. Та вже 28-го липня дивізію знову кинули в бій - ми обороняли переправи і рубежі у районі Ржищева, а 3-го серпня вели бої в районі Гребені - Юшки. Ці населені пункти протягом доби кілька разів переходили з рук в руки. Наша дивізія 9-го серпня навіть трохи розширила плацдарм у районі Ржищева. Та все ж наш полк був зупинений вогнем фашистів, а 15-го серпня німці силою до двох піхотних дивізій почали наступ на Ржищев. І через якихось кілька днів наш полк воював вже на лівій стороні Дніпра, а з 25-го серпня ми у складі Остерської групи вели бої з фашистами, які проривалися в самий Остер. Потім, 5 вересня згідно рішенню командуючого армією дивізія переправилася вже на східний берег Десни, 12-го вересня наш полк разом з 27-м моторизованим полком займали рубіж Пальчики - Кошани. Ось у районі саме Кошан - це село в Козелецькому районі Чернігівської області - й відбувся наш з Іванком останній бій.
   -- Якого числа, 12-го вересня? -- перепитав Золотаренко.
   -- Так, саме 12-го вересня. Десь ополудні від осколків ворожого снаряду загинув ваш син, а години через дві зрешетило мою руку. Мене відтягли подалі з окопу, а пізніше, після того, як німці прорвали-таки фронт, рештки нашого полку знову двинулися на схід. А ось Іван, як і багато інших залишився покоїтися у землі поблизу села Кошани, -- сумно зітхнув Подоляк.
   -- 12-го вересня... -- тужливо покачав головою Михайло. -- Так і не дожив Іван до свого 18-го дня народження, 10 днів йому для цього не хватило.
   -- І коли у нього мав бути день народження? -- сумно спитав Леонід.
   -- Іванко народився 21 вересня 1923-го року.
   -- Так, я знав, звичайно, що Івану немає 18 років, що він добровільно пішов у армію. Такі у нашому призові були. Він молодо виглядав, але й таких було багато. Що таке 18 років, хіба це вік, дуже багато юнаків було. Але він справжній герой. Він гарно воював, він не був боягузом. А були такі, навіть старші за нього, та що там, у нас в полку, а точніше в роті, мабуть, всі були старші за нього... Так от, були такі, які під час обстрілу кидалися на дно окопу й закривали уші. Їх неможливо було підняти в атаку. А от Іванко таким не був, він був хоробрим, навіть відчайдушним. Він дуже швидко засвоював військову науку і міг бути гарним воякою, та не судилося...
   -- Так, Іван був саме таким - відчайдушним. І ця відчайдушність згубила його.
   -- Михайле Лаврентійовичу, то, мабуть, потрібно пом'янути вашого сина?
   -- Дякую, Льоню. Я вчора ввечері вже пом'янув Іванка разом з мамою, сестрою та її чоловіком Петром. Саме він і розповів мені про тебе. А вже сьогодні ввечері я пом'яну Іванка ще зі своєю родиною. Ти ж розумієш, що там буде коїтися, коли я сповіщу таку страшну для них новину.
   -- Розумію, -- тихо промовив Подоляк.
   -- Добре, Льоню, будемо прощатися. Дякую тобі, що ти мені все розповів. Я запам'ятав всі реквізити військових з'єднань, що стосуються мого сина. А тебе я запрошую цього року саме на 12-го вересня до мене у Зеленче, тут недалеко. Ось тоді ми всі разом пом'янемо Іванка, Івана Михайловича Золотаренка.
   -- Я обов'язково буду. До побачення!

* * *

   Як була сприйнята родиною Золотаренків лиха звістка про загибель Івана не важко собі уявити. Звичайно, були і сльози Наталії і горювання братів Іванка та його сестрички. Після того, як Іван подався, скоріше втік на фронт від нього надійшов лише один лист - вже не в конверті, а солдатський трикутник - на початку липня. У ньому Іванко сповіщав, що у нього все гаразд, він живий, здоровий, воює з фашистами. Лист був сухуватий і короткий, та такою була вдача Івана Золотаренко - не полюбляв він вдаватися у деталі, та й які могли бути на фронті деталі. А потім листи перестали надходити - село вже окупували німці. Не було на Івана й за квітень місяць після звільнення Кам'янеччини ніяких офіційних листів, мабуть, ще не встигли розіслати похоронки на нещодавно звільнені території. Та й хто зна, чи буде це саме похоронка, можливо буде звістка, що "...ваш син Золотаренко Іван Михайлович зник безвісті". Про те, що Іван точно загинув, знав Леонід Подоляк та ще, можливо, десяток-другий побратимів Івана. А от чи знало про це командування - під великим питанням.
   Так, горювання родини по невинно убієнному мало місце, та навіть сльози матері зараз були вже не такими, як у 41-му році після записки-листа сина з військкомату. Після несподіваного вбивства Дмитра Наталя вже навчилася, як то кажуть, тримати удар. Крім того, вона вже добре усвідомила, що не одна вона така, мільйони матерів Радянського Союзу не дочекалися своїх синів, а багато з них навіть кількох. Вона розуміла, що на фронті щодня гинули й гинуть донині не одиниці, не десятки і навіть не сотні, а тисячі бійців Червоної Армії. Щодня тисячі матерів і батьків отримують на своїх синів похоронки. Лихі майже три роки загартували вже її серце та душу. Це не означало, що вони стали черствими, просто Наталія навчилася стримувати свої емоції. І от за цю стриманість вона й була, напевне, дещо пізніше винагороджена - один з травневих вечорів приблизно через тиждень після свят приніс їй несподіваний, але такий приємний сюрприз.
   Того дня Михайло, повернувшись з роботи, у хату не поспішав заходити. Він сьогодні майже весь робочий день просидів у своєму кабінеті, а тому хотілося відпочити на свіжому повітря, і не під час п'ятикілометрової "пробіжки" з Нестерівців, а спокійно у своєму дворі. Він пройшовся по двору, дружина возилася біля сараю з курми. Вони перекинулися з нею парою фраз, а потім він закурив цигарку. Спочатку Михайло хотів присісти на лавочку, та потім передумав - ще насидиться в хаті. Він, неспішно, пройшовся двором і зупинився біля огорожі, любуючись весняною природою села. Далі він кинув погляд на дорогу і побачив, що вдалині у бік їхніх будівель наближається якійсь чоловік. Трохи дивним для Михайла було те, що чоловік рухався якось не дуже впевнено, та не впізнати статуру цього чоловіка було просто не можливо. Золотаренко не повірив своїм очам. Потім він обернувся до двору й крикнув:
   -- Наталю, ходи-но сюди. Мерщій!
   Дружина, трохи невдоволено залишила свою роботу й підійшла до чоловіка:
   -- Що ще сталося? Чого кликав?
   -- Поглянь-но на дорогу, -- кивнув він головою у потрібний бік.
   Наталія піднялася навшпиньки - паркан був заввишки з плечима Михайла - й визирнула у той бік, що їй вказав чоловік. Вона на мить заклякла, розширивши очі, та потім скрикнула: "О, Боже!", опустилася на повні ступні й почала шарпати клямку хвіртки. Михайло допоміг відчинити їй хвіртку. Наталія буквально вискочила на дорогу й бігом поспішила назустріч чоловіку, який навіть шкутильгаючи, вже значно наблизився. Той, побачивши жінку, й собі прискорив ходу, хоча це йому не дуже-то вдавалося. Та ось Наталія вже підбігла до чоловіка й з ходу кинулася тому на шию. Вони довгенько обіймалися та тихенько про щось розмовляли. Нарешті вони попрямували у бік Михайла. Той за цей час і собі вже вийшов на дорогу та просто стояв і чекав їх, як то водиться господарю садиби.
   -- Добрий день, Михайло! -- привітався чоловік.
   -- Добрий день, Миколо! -- відізвався Золотаренко, після чого вони міцно обійнялися.
   Наталя, хоча й трохи заплакана, та зараз вже радісна й усміхнена стояла поруч з братом, намагаючись не заважати чоловічим обіймам.
   -- Який же ти молодець, що живим повернувся, -- нарешті припинивши обійми, промовив Михайло. -- А от у нашій родині не обійшлося без втрат.
   -- Я знаю. Мені батьки вже все розповіли. Я в село потрапив ще до обіду. То вони вже багато чого мені розповіли. Та й нашу родину, -- кивнув він у бік сестри, -- також лихо не обминуло.
   І це була правда. Молодшого брата Наталії Петра мобілізували у перші ж дні війні, а усього за 3 дні до окупації села на нього вже прийшла похоронка. Петро, якому на той час виповнилося 30 років, провоював ще менше, ніж його племінник Іван.
   Трійця нарешті увійшла у двір, присіла на лавочку й розговорилася.
   -- Що у тебе з ногою? -- запитала сестра брата, поглянувши на його праву ногу. -- Поранив?
   -- Немає її.
   -- Як немає?! -- жахнулася Наталія.
   -- Отак. Її відрізано нижче коліна. І добре, що саме так, а не вище.
   -- Але ж на вигляд нога ціла.
   -- То не нога, -- Микола підтяг штанину. І сестра з її чоловіком побачили частину якоїсь металевої труби жовтого кольору, на яку внизу був прилаштований черевик.
   -- Отакої тобі, -- здивувалася сестра. -- І що це таке?
   -- Саморобний протез. Зроблений він з німецької латунної 100 мм гільзи від далекобійної гармати. Висота цієї гільзи раніше була 44 см. Зараз вона трохи вкорочена, зверху розпиляна й розширена для культі. А внизу пристосована для штучної ступні.
   -- Це ти сам зробив?
   -- Ні. Мене було поранено 14 лютого 1943-го року під час звільнення Ворошиловграда, -- таку назву 8 років тому отримало місто Луганськ, а у 1958-му році йому знову повернуть історичну назву. -- І визволяли ми місто вже у погонах, -- посміхнувся Микола. -- які були введені 6-го січня. Так ось, після шпиталю я ходив, звичайно ж з милицею. І один народний умілець зробив мені цей протез. Він сказав, що негоже такому здорованю ходити з милицею. І протез він зробив чудовий, навіть ступня згибається. Вона на шарнірі з пружинами та каучуком. Той майстер зробив її під розмір мого черевика, отож зовні нічого й не помітно. Ходити зручно. Я спочатку ходив з паличкою, та пізніше звик пересуватися вже й без неї. Хода в принципі еластична, безшумна и майже не стомлююча. Трохи шкутильгаю, звичайно, та то пусте.
   -- А чому ти не у військовій формі? -- продовжувала свій "допит" сестра. -- Зараз всі поранені повертаються додому саме в ній. А тобі військова форма, мабуть, личить.
   -- Поранені... Ти що, думаєш, що я більше року у шпиталі валявся? Я після нього вже працював у місті. То чому я повинен на роботу ходити обов'язково у військовій формі?
   -- І де ти працював? -- нарешті запитав шурина й Михайло.
   -- На залізниці. Ремонтувати було що. Спочатку не хотіли брати на роботу інваліда. Та на безриб'ї, як то кажуть, і рак риба. Тим паче, коли дізналися, що у мене великий стаж у цій галузі. Спочатку поставили бригадиром, та пізніше вже й майстром. Так, годі! -- розсердився Микола. -- Що ми все про мене та про мене. Як бачите, живий, а це головне. Розкажіть краще, як ви всі ці роки жили.
   -- Та як було жити при німцях... Звичайно ж, важко, -- і Золотаренко трохи розповів Ващенку про складні два з половиною роки життя у поневоленні. А потім ще й трохи додав про те, як він довідався про загибель Іванка.
   -- Так, я уявляю собі як і за що загинув Іванко, -- сумно простягнув Микола. -- Так само, як і мій брат Петро. А от як загинув Дмитрик, який був ще хлопчиною? Скільки йому тоді виповнилося?
   -- Чотирнадцяти ще не виповнилося. І він не загинув, а був підло вбитий, -- і Михайло розповів шурину обставини загибелі свого 4-го за віковим показником сина.
   -- От сволота, той ваш поліцай Степан. Я його трохи пам'ятаю. І що, ти простив йому вбивство свого сина?
   -- Ні, не простив. Він отримав по заслузі.
   -- То це все ж таки ти...?! -- здивовано, але разом з тим і радісно вигукнула Наталія.
   -- Я, Наталю. Тепер вже можна про це розповісти. Я цього гада і зараз знову убив би.
   -- Але ж ти тоді заперечував.
   -- А навіщо мені був зайвий клопіт.
   -- Та мені ж ти міг сказати!
   -- Ні. Ти завжди була дуже емоційною, десь би та й проговорилась. А так ти все одно про це довідалась.
   -- Можливо, ти й маєш рацію, -- повільно простягла дружина. -- А як це відбулося?
   -- Вони тобі потрібні, ці деталі? -- та побачивши наполегливий погляд Наталії, здався - махнув рукою і промовив, -- добре, зараз розповім.
   А сталося це - вже понад два роки тому - наступним чином. Значний час, що минув поміж вбивством Дмитрика й помстою, потрібен був Золотаренко з двох причин. Перша - щоб не пов'язували його помсту з убивством сина, за цей час на Балабуху багато хто міг "мати зуб". А друга - потрібна була підготовка, пов'язана із з'ясуванням вечірніх маршрутів Степана та вибором знаряддя помсти. Михайло довго стежив за Степаном, і в решті-решт зрозумів, що на самому маршруті чергування Балабуха недосяжний. У Михайла не було вогнепальної зброї, та й постріл з неї рознісся б на все село. Ножем Золотаренко для такої мети теж вправно користуватися не вмів. Та й взагалі, за все своє життя він не вбив жодної живої істоти, не рахуючи мух, комарів та різних городніх шкідників. Ну, хіба що курей різав для потреб родини. До того ж Балабуха на вечірні чергуванні ходив завжди у парі. А тому згодом Михайло зрозумів, що єдине місце, де Балабуха може бути уразливим, це підхід до свого будинку. Адже поліцаї не стануть безліч разів проводжати один одного - до свого дому кожен йтиме окремо. А їх будинки були розташовані не так вже й далеко один від одного. Отже, час у Михайла обмежений. Це питання було вирішено. Але знаряддя помсти? І Золотаренко вчасно згадав прислів'я, що від лому немає прийому. Отож, таким знаряддям була вибрана товстостінна (важка) труба. Ну, а далі потрібно було лише вибрати час помсти та схованку для самого месника. І у питанні схованки Михайлові пощастило - за кілька кроків від хвіртки у садибу Степана ріс віковий дуб, за яким вночі легко було сховатися. Стосовно часу, то він вибрав його таким, коли сам був на вечірньому чергуванні на залізниці. Так воно й було, а хто стане перевіряти коли саме Золотаренко потрапив до своєї садиби, міг і затриматись у дорозі.
   Ну, а далі була вже справа техніки. Хоча, яка там техніка, йому лише добряче довелося чекати поки поліцай став повертатися з чергування додому. Але, як тільки Балабуха торкнувся своєї хвіртки - руки у нього стали зайняті - Михайло безшумно зробив пару кроків із-за дерева і навідмаш ударив Степана трубою по голові. Золотаренко був і так не слабкою людиною, а ненависть до ворога ще й подвоїла його сили - удар вийшов такої сили, що важка металева труба одразу проломила голову Балабусі. Хоч у цьому тому пощастило - смерть була миттєвою. Далі Михайло пройшов ще з десяток хат в напрямку подалі від свого дому й зупинився поблизу хатини, в якій жив іншій поліцай. Там він на всяк випадок витер кінець труби, до якого торкалися його руки, хустиною й жбурнув трубу у город поліцая. Якщо хтось надумає проводити розслідування, то однією з версій стане можлива сварка поміж поліцаями. Та Золотаренко був упевнений, що ніхто з німців ніякого розслідування проводити не стане - кого з них зацікавить якийсь там поліцай. Це ж не представник арійської нації. А русіш поліцей... - сьогодні вбитий один з них, та завтра на його місце інші знайдуться. Так воно тоді все й сталося. Додому ж Золотаренко повертався іншою дорогою, обійшовши місце своєї помсти за дві вулички.
   Після розповіді Михайла трійця погомоніла ще трохи про новини обох сторін. Не залишилося в стороні й питання про Василя, ліпшого друга Миколи, з яким він працював, а потім вони разом призивалися в армію.
   -- Миколо, -- звернувся до шурина Золотаренко, -- а яка доля ще одного нашого односельчанина, твого друга Василя? Ви разом воювали?
   -- Воювали разом, тобто в одному батальйоні. Спочатку взагалі воювали разом, а згодом, як отримали личаки, тобто спочатку сержантські трикутнички на петлицях, а з 1943-го року - вже й нашивки на погонах - воювали вже в різних ротах.
   -- З ним все гаразд?
   -- До мого поранення був живий і здоровий. А от далі я не знаю. Сподіваюсь, що йому пощастить більше, ніж мені.
   Та, як з'ясувалося пізніше, Василеві взагалі не пощастило - наприкінці серпня його батьки отримають на сина похоронку.
   А далі поміж родичами пішла вже розмова про своє майбутнє та майбутнє країни. Були великі сподівання, що війна незабаром успішно закінчиться. Адже ще в середині квітня завершилася Проскурівсько-Чернівецька операція, радянські війська просунулися на 250-450 км на захід і звільнили найважливіші економічні райони країни з населенням в декілька мільйонів жителів. Далі відбувся вже вступ Червоної Армії у Румунію та вихід до кордонів Польщі і Чехословаччини. А саме у ці дні, 9-го травня, як сповістить радіо, війська 4-го Українського фронту Червоної Армії зайняли військово-морську базу і місто Севастополь. Фашистів тепер били і гнали з радянської землі повсюдно. Щоправда, одна непересічна подія відбулася й у німців, та про неї цілими десятиліттями радянському народу нічого не було відомо - 1-го травня відбувся перший політ реактивного літака "Мессершмітт Me-262". Та на хід війни ця подія аж ніяк не вплинула. І ніхто у світі зараз ще не здогадувався, що до великої Перемоги над німецьким фашизмом залишився рівно рік.
  
  

РОЗДІЛ 11

Несподівані турботи

   А далі у родині Золотаренко знову настав час турбот, хвилювань, а також сліз. Для підготовки молодих бійців з минулого року, як вже відзначалося, юнаків мобілізували навіть з 17-ти років, а Лаврентію та Олександру 14-го липня вже виповниться дев'ятнадцять. Те, що армії їм не уникнути, добре розуміли всі, навіть Наталія з цим давно змирилася. Та одна справа змиритися з такою думкою й інша справа побачити у майбутньому як рідні тобі кровиночки покидають отчий дім, і ніхто не може сказати, чи переступлять вони знову поріг рідної хати. Те, що дорослі діти можуть жити вдалині від батьків справа зрозуміла, але чи вдасться старіючим батькам ще хоча б раз побачити їх? А війна ніяких гарантій у цьому плані дати не могла. І Лавр, і Сашко вже вигналися зростом у батька й були міцними, стрункими парубками - таким би не солдатами, а командирами бути. Та про це, на жаль, не могло бути й мови. Так, зараз таких видних легенів нерідко направляли у військові училища, турбуючись про майбутнє Червоної Армії. Але лише тих, хто мав атестат зрілості, середню освіту. А хто в умовах окупації міг дати школярам атестат?
   Щоправда, цікавим було те, що у роки війни у селі нібито й працювала школа, та лише Мартсонська початкова, навчання у середніх та старших класах не проводилися. Хоча в школі працювали й деякі вчителі старших класів. І якраз вони намагалися допомагати тим старшокласникам, які прагнули отримати знання за програмою середньої школи. Так, допомагали - неофіційно і як би таємно. Хоча про це знав навіть і староста села Василь Остапчук, та, як це не дивно, не заважав таким неофіційним заняттям. Та, мабуть, нічого дивного у цьому й не було - він розумів, що нехай краще підлітки й майже дорослі вже школярі будуть при справі, менше у них буде різних неспокійних поглядів, йому ж самому спокійніше. Він лише, теж неофіційно, попередив вчителів, щоб якомога менше давали знань з історії та географії - ніякої навіть згадки про минулі часи, нехай вчать своїх учнів математиці, фізиці, хімії тощо. А ще краще ботаніці - нехай розповідають своїм учням про різні там маточки та тичинки. А тому Остапчук і не ділився своїм таким знанням з окупаційною владою, тим паче, що село в цілому для тих було спокійне, і районна окупаційна влада на нього особливої уваги не звертала. Частково допомагав своїм синам і батько, хоча для цього йому доводилося дуже вже напружувати свою пам'ять - коли-то він навчався, навіть у інституті. Отож, можливо, Сашко та Лаврик і мали відповідні знання за програмою середньої школи, адже у 1941-му році вони закінчили вже 8 класів, та підтвердити ці знання зараз можливості не було. Після звільнення села ні в Зеленче, ні в Нестерівцях школи поки що такими повноваженнями не володіли. І хто знає, яка ситуація була зараз у Дунаївцях - державі поки що було не до подібних питань. Так, з початком нового навчального року це питання напевно утрясуть, та на той час "потяг вже буде далеко" - старші сини будуть вже на фронті. І як то у них складеться доля? Не приведи, Господь, повторити їм долю свого старшого брата Іванка. Крім того, як до окремих односельчан вже дійшли слухи, чоловікам, які були мобілізовані з колишніх окупованих територій, доволі часто доводилося воювати гірше, ніж навіть штрафникам. Їх нерідко кидали в бій без обмундирування та зброї, щоб вони здобували собі зброю у бою, як би "кров'ю спокутуючи ганьбу окупації". А тому навіть наприкінці війни шанси вижити у близнюків були не ой які великі.
   Зараз вже йшов весняний призив у ряди Червоної Армії. А 16-го травня була видана навіть секретна постанова Державного Комітету оборони стосовно призову в армію 25.000 жінок-добровольців (щоправда на заміщення допоміжних посад). І для кожного з військових обласних округів (включаючи й частину звільнених від окупації) була навіть встановлена рознарядка (від 150 до 1000 чоловік). Це був передостанній воєнний призов, останнім же стане осінній призов (Постанова від 25-го жовтня) стосовно набору на військову службу призовників 1927-го року народження. З подібного приводу Ганною Ахматовою були вже написані (ще в серпні 1942-го року - стосовно ленінградців) наступні рядки:
             А вы, друзья последнего призыва!
             Чтоб вас оплакивать, мне жизнь сохранена,
             Над вашей памятью не стыть плакучей ивой,
             А крикнуть на весь мир все ваши имена.
   Та останній для держави фронтовий призов відбудеться лише через 5 місяців, а поки що родина Золотаренків з острахом чекала повісток з військкомату для Лаврентія та Олександра. Травень закінчився спокійно, йшли вже перші дні літа, а повісток все не було. Це було і надією для батьків і тривогою, адже вони розуміли, що армії синам не минути. Просто військкоматам у звільнених районах Радянського Союзу не так вже легко було налагодити роботу, тим паче що перед окупацією багато архівів було знищено. І в понеділок 5-го червня очікувані повістки прийшли-таки. Олександру та Лаврентію Золотаренкам належало до четверга з'явитися у Дунаївський військкомат. Знову сльози матері. Та, що б там не було - сльозами горю не допоможеш - а синів потрібно було готувати у дальню дорогу. Та що було готувати? - лише харчі та гроші на перші дні дороги. Речові мішки у них були, тимчасова цивільна одежа буде на них, а потім синам однак видадуть військову форму. Була лише надія, що їх одразу не пошлють на фронт, а виділять хоча б певний час (пару місяців, півроку?) на навчання. А там, можливо, й війні вже буде кінець. Та навіть Наталія Карпівна розуміла, що надія на це примарна - за лічені дні чи навіть тижні війна все ж не закінчиться. А ось належним чином провести синів потрібно. Тому Наталія рішуче заявила, що й вона піде з синами у Дунаївці. Вона не сумнівалася, що батько теж буде проводжати синів, досить того, що не вдалося нікому провести Іванка.
   І ось у цьому питанні виникла несподівана проблема. Так само рішуче, як мати, заявила про своє бажання провести братів і її донька. Вона, звичайно, мала на це право, але хто ж тоді залишиться з меншими братами?
   -- Тоню, ти попрощаєшся з Сашком і Лавриком вдома, -- спокійно зупинив її батько. -- Подорож у Дунаївці та назад займе майже весь день. А тобі у цей час потрібно буде слідкувати за братами, а головне, нагодувати їх в обід. Ти зараз залишаєшся найстаршою. Мама з вечора, звичайно, щось наготує, а тобі доведеться лише розігріти їжу.
   -- Ні, я піду з вами, -- уперлася Антоніна. -- Брати якось і самі розігріють їжу.
   І скільки не дискутували, а підключилася й мама, донька стояла на своєму. Батьки навіть не знали, що робити. Вони не хотіли у приказному порядку заставляти Антоніну залишатися вдома. Але вони покладали на доньку великі надії у догляді за малечою, та й у хатній роботі. Адже 14-річна сільська дівчина це вже майже повноцінна маленька господиня. Це не хлопець, у якого у такі роки ще вітер в голові. Саме стільки років було свого часу Дмитрику, і яка у нього була серйозність, чим скінчилися його пустощі? Звичайно, й Тоня часом могла з братами веселитися, жартувати та пустувати, та як тільки доходило до справи, вона одразу становилася серйозною. І тут у суперечку несподівано встряв Павлик, який був на 3 роки молодший за сестричку (народився у останній голодний рік початку 30-х):
   -- Мамо, нехай Тоня йде з вами. Я пригляну за братиками. Та й то лише за Ільком та Васильком. А навіщо приглядати за Петьком чи Миколкою? - вони вже не малі, -- тим на цей час відповідно виповнилося 9 та 7 років.
   Наталія розгублено переглянулася з Михайлом. Ініціатива Павлика у підтримці і допомозі сестричці була схвальною, та от чи впорається він. Але й відмова сину у його щирому бажанні була б поганою ознакою - не можна показувати дитині, що батьки їй не довіряють. Та й за роки війни, особливо після загибелі Дмитрика, діти стали набагато серйознішими, і навіть здавалися більш дорослими. А тому мовчазні роздуми його батьків підбила мама, яка промовила:
   -- Добре, Павлику. Ми згодні з твоїм рішенням. Тоня піде з нами. Приглядіти за братами ти в змозі, лише не забудь накормити братів, особливо Василька та Іллю. Можливо, Василька, -- тому було лише 3 роки, -- потрібно буде й заставити, бо їдок з нього такий собі. Йому б лише солодощів чи суниць наїстися, а борщ чи кашу він не дуже поважає. Так що до обіду ніяких суниць, сам будеш за цим слідкувати. І не їжте їх не митими.
   -- Мамо, я все виконаю.
   -- Павлику, -- зраділа Антоніна, -- дякую тобі, -- і вона чмокнула братика в щічку. Та той невдоволено витер щоку, не звик він ще до таких дівчачих, або, як на селі малеча казала, телячих ніжностей. -- Я тобі всі свої гостинці віддам, що батьки нам куплять, -- в те, що навіть сумні після проводів майбутніх воїнів батьки повернуться з гостинцями, ніхто не сумнівався.
   Вирішено було йти у військкомат у середу. Не потрібно залишати все на останній день, а завтра батьку ще потрібно попередити на своїй роботі про те, що його наступного дня не буде на станції. Та ось вже цей сумний для батьків день настав. Близнюки зайшли у приміщення військкомату, а батьки й Тоня залишилися надворі, присівши на одну з лавочок.
   Призовників було не так вже й багато, як на те сподівалися хлопці, хоча воно й зрозуміло. Адже військкомат проводив роботу з призову вже не перший день, а тому, можливо, основна хвиля мобілізації вже стихла. Медична комісія для братів стала пустою формальністю - на здоров'я вони ніколи не скаржилися та й статурою їх Господь не зобидив. І ось їх документи вже лежали на столі перед якимось майором - Головою комісії. Зазвичай йому на очі потрапляли призовники поодинці, але брати стали перед ним удвох.
   -- Та-а-к, -- простягнув, посміхнувшись, він, -- як я розумію, близнюки?
   -- Так точно, товаришу майор! -- в один голос випалили брати.
   -- Ого! Оце я розумію військова підготовка. Та й на вигляд ви бійці хоч куди. Вісімнадцять років вже є чи ще немає? -- він почав заглядати у справу одного з них.
   -- Через місяць виповниться вже дев'ятнадцять, товаришу майор, -- випередив його Олександр.
   -- Добре. Хм, -- він почав про щось розмірковувати, та через деякий час промовив. -- Школу ви, звичайно ж, не встигли закінчити? З якого ви села?
   -- Із Зеленче, -- перехопив ініціативу у молодшого брата Лаврентій. -- Школу ми не закінчили, але шкільну програму засвоїли.
   -- Як то так?! Самостійно?
   -- Не зовсім, товаришу майор. Нас навчали, негласно, звичайно, вчителі, що залишилися у селі. А також вечорами наш батько.
   -- А він теж вчитель?
   -- Ні. Він інженер-залізничник.
   -- І хто він за посадою?
   -- Начальник станції.
   Так, зовсім недавно, на початку червня Михайла Лаврентійовича Золотаренко призначили начальником станції. А куди ж подівся старий начальник станції? Як це не дивно, але цього ніхто не знав. Всім відомо було, що його зняли з роботи, а от куди він подівався... Чи його перевели на якусь нову посаду на іншу станцію, чи відбулося дещо гірше. Саме тому Золотаренко й остерігався у 1941-му році посади начальника станції за окупаційного режиму - всяке могло бути. Та й зараз цю посаду він отримав не одразу після звільнення села, пройшло довгих 2 місяці. Йшли чутки, що пришлють нового начальника станції, та в решті-решт призначили на цю посаду Золотаренко. Вочевидь компетентні органи ніякого криміналу за ним не виявили, а тому вирішили, що нехай очолює роботу на станції той, хто вже понад 20 років на ній працює.
   -- Ого! -- повторив майор свій вигук (що прозвучав ще на початку розмови), після повідомлення Лаврентія про посаду батька. -- І де, у Балині?
   -- Ні. У Нестерівцях.
   -- Так, все цікавіше й цікавіше. І під час окупації ваш батько працював на німців.
   -- Він працював не на німців, він працював у німців, -- ображено вставив своє слово Олександр. -- І то примусово.
   -- Ти ба! Які ви обидва грамотні, вмієте навіть такі точні формулювання робити.
   -- А то. Батько б добровільно на ворога не працював. Він не такий. Він навіть у нас в селі головного поліцая вбив.
   -- Якого ще головного поліцая?
   -- Ну, я не знаю, як там називалася його посада, та він керував всіма поліцаями у нашому селі.
   -- І чому ваш батько його вбив?
   -- Бо той поліцай убив безневинну дитину, нашого брата, а йому було лише 14 років.
   -- Так, цікаво було б поговорити з вашим батьком.
   -- А ви можете з ним поговорити, він з мамою та нашою сестрою прийшли нас проводжати.
   -- То добре, -- майор поміркував і промовив. -- Та, скоріше за все, вони зарано прийшли.
   -- Чому?
   -- Та тому, що сьогодні вас ще нікуди не відправлять, повернетесь ви сьогодні додому. Так, є у мене до вас серйозна розмова. Та мені потрібно поспілкуватись з іншими призовниками - це моя робота. А з вами розмова може бути не такою вже й короткою. Тому ви зачекайте надворі, потім вас знову запросять до мене. Це займе, мабуть, з годину часу. Та вам же поспішати нікуди.
   -- Добре, ми почекаємо, -- відповів Лаврентій.
   Як тільки близнюки покинули стіни військкомату, до них тут же підбігла Тонічка, а потім підійшли й батьки.
   -- Так, -- запитально промовив батько, -- і куди вас сьогодні повезуть?
   -- Не повезуть, -- усміхнувся Сашко, -- ми своїми ногами підемо.
   -- Пішки? -- злякалася мама. -- І куди ж ви пішки помаршируєте?
   -- Додому.
   -- Що це за недоречні жарти у тебе? -- невдоволено скривився Михайло.
   -- А це не жарти, тато, -- доповнив брата Лавр. -- Так нам сказав майор, він головує у комісії. І він це сказав абсолютно серйозно. Він попрохав нас зачекати з годину, а потім він ще з нами поговорить.
   -- Попрохав чи наказав?
   -- Та ні, начебто не наказував, саме попрохав?
   -- І про що він хоче говорити?
   -- Ми не знаємо.
   -- Хм, цікаво...
   -- От і майор кілька разів казав "цікаво"...
   -- І що ж його цікавило?
   -- Та так... То одне, то інше. Потрібно подумки відновити у пам'яті всю розмову. Пізніше згадаємо, зараз все переплуталося від хвилювання.
   -- Добре, будемо чекати.
   У батьків, особливо у матері близнюків з'явилася якась надія. Вони не розуміли, що може відбутися, адже від армії синів навряд чи звільнять, та ця надія - про що? - всупереч усьому починала жевріти у них в душі. Так пройшло дійсно з годину, під час якої чисельно значно зменшена родина встигла ще й трохи перекусити припасеними харчами. Та ось братів знову запросили у стіни військкомату, і знову вони стояли перед майором. Крім них у кімнаті були лічені одиниці призовників.
   -- Так, бійці, -- почав майор, -- з вас таки гарні військові повинні вийти, як на мене. І не рядові. Можна вас, звичайно, за кілька місяців підучити на посади молодшого командного складу. Це не складно. Та у мене є інша думка. Не так багато з нашого регіону, та що там небагато, мало 18-річних хлопців, які пройшли курс середньої школи. Ви ж розумієте, що в окупації таких одиниці були. А вам вже не те що 18, а дев'ятнадцять незабаром виповниться. А ви точно шкільний курс пройшли? -- суворо запитав він.
   -- Так нам казали вчителі, -- нерішуче промовив Лаврентій.
   -- Добре, нехай так. А от іспити за десятий клас ви могли б скласти?
   -- Я думаю, що могли б. Зможемо! -- вже більше упевнено завірив він майора. -- Та хто їх у нас приймати буде?
   -- Це питання можна вирішити. Справа навіть не в цьому. Я ось чим цікавлюсь - а як би хто-небуть з вас поставився до того, якби йому запропонували піти навчатись у військове училище?
   -- Без атестату?
   -- Так, без атестату. Зараз такі часи, що в окремих випадках у військові училища приймають навіть з неповною середньою освітою. Щоправда, це стосується здебільшого тих, хто вже побував у горнилі війни. А от з довідкою, що ви пройшли курс середньої школи, це цілком реально.
   Брати недовірливо переглянулися поміж собою. Та як це не дивно, але майор мав рацію. Ще 17 жовтня 1942-го року було видано Наказ N 0832 про укомплектування училищ (зокрема танкових) Червоної Армії. У ньому зазначалося, що "з метою забезпечення танкових військ фізично міцними, сміливими, рішучими, що мають бойовий досвід командними кадрами, наказую:
   1. З 1 листопада 1942-го року курсантський складу танкових училищ комплектувати рядовим і молодшим начскладу діючої армії з числа тих, хто показав у боях сміливість, мужність і відвагу.
   2. Для кандидатів у танкові училища загальноосвітній рівень встановити не нижче 7 класів середньої школи, допускаючи лише виняток для молодшого командного складу, нагородженого за бойові відзнаки орденами і медалями Радянського Союзу".
   Такі були зараз часи, командирами Червоної Армії часом ставали й безвусі юнаки. І не лише командирами танкових підрозділів. Ото ж ... не нижче 7 класів середньої школи, а Лаврентій та Олександр ще у червні 1941-го року закінчили вже 8 класів, крім того яке не яке, а було ще й навчання під час окупації. Хоча слова з цього Наказу ... діючої армії теж були не пустопорожнім звуком. Та майору з військкомату краще знати.
   -- Ну, то що? -- запитав той, трохи перечекавши мовчанку та запитальні погляди братів.
   -- Та я б із задоволенням погодився! -- рішуче промовив Олександр.
   -- І ким би ти хотів бути? Мабуть, льотчиком?
   -- Ні, танкістом.
   -- Теж добре. Ну, що ж, якщо принесеш довідку, що склав іспити за 10 класів, то я дам тобі направлення у військове училище.
   -- А братові?
   -- А братові не вийде. Я не можу послати одразу двох чоловік з невеликого села у одне й те саме училище.
   -- Е, ні! Тоді і я піду з братом на фронт.
   -- Молодець! Брат за брата горою. Так, я розумію, що розділяти близнюків не годиться, але такі реалії.
   -- А чому в одне училище? -- подав нарешті голос і Лаврентій. -- Я, наприклад, ніколи не мріяв ставати танкістом чи вступати до танкового училища.
   -- Цікаво. А у яке ж ти училище хотів би поступити?
   -- У піхотне.
   -- У піхотне?! -- здивувався майор. -- Дивно. Хоча й кажуть, що піхота - цариця полів, але ж воно начебто не дуже-то престижне. Місити багнюку... А може, все ж таки, у льотне, чи хоча б у артилерійське?
   -- Ні. Саме у піхотне.
   -- А чому саме у піхотне училище?
   -- У нас брат на самому початку війни добровільно пішов на фронт, а йому ще не виповнилося тоді 18-и років. І він загинув 12-го вересня у Чернігівській області під час оборони Остеру - тобто десь поблизу нього, назву населеного пункту я зараз пригадати не можу. Так от, він воював саме у піхоті. І тому в пам'ять про брата я теж хочу воювати у піхоті.
   -- О! Дуже поважна заява. А ваш брат теж з нашого військкомату призивався?
   -- Так, саме з Дунаївців. Він навіть не попрощався з родиною, лише листа написав, що пішов воювати. Ви можете, мабуть, знайти на нього документи - Іван Михайлович Золотаренко.
   -- Це зовсім інша справа. Брат за брата... Так, у два різні училища я зможу дати направлення. Але ж тоді ви не будете разом.
   -- Нічого, все життя разом ми однак не будемо. Головне, що ми подумки завжди будемо разом.
   -- Добре. Ви лише майте на увазі, що училища звідси дуже далеко. Ті, що були поблизу, евакуювалися, й лише зараз мають намір повертатися. І то не всі, бо їх матеріальна база за час окупації була зруйнована. Навіть у нас в області в Проскурові на початку 40-го року було сформовано 2 піхотні училища. Вони зараз теж далеко, та й назва у них була інша, - одне з них Білоцерківське стрілецько-кулеметне училище. Та й, крім того, у колишнє Проскурівське училище у мене направлень немає. Так що, доведеться тобі, -- він поглянув на Лаврентія, -- навчатися в іншому училищі. А військові училища, ще раз повторюю, від наших країв далеко. Вас задовольнить, наприклад, Сибір, Середня Азія чи Північ? І міста, у яких ви будете навчатися, скоріше за все, будуть далеко один від одного, дуже далеко.
   -- Яка різниця. Скрізь люди живуть. А якщо ми станемо офіцерами, то однак будемо служити там, де нам накажуть.
   -- Вірні слова. Я недарма казав, що ви можете стати добрими вояками. І ви ними станете, і не просто вояками, бійцями чи командирами обслуги, ви станете гарними офіцерами. Адже ви тямущі хлопці. Так, підведемо риску. Отже, ваші імена? Хто у танкове училище, а хто у піхотне?
   -- Олександр - у танкове, Лаврентій - у піхотне.
   Майор почав робити якісь позначки у їх особових справах. На перший погляд його пропозиція братам була дещо дивною - сільські хлопці, які не закінчили школу й не матимуть атестату. А з іншого боку... Якщо обласним військовим округам була доведена рознарядка на жінок-добровольців, то могла бути подібна рознарядка й на військові училища. А її теж потрібно виконувати. Крім того, хлопцям вже майже 19 років, вони гарно фізично розвинені та й з доброю клепкою в голові, як встановив для себе з розмови з близнюками майор. Якщо буде довідка за 10 класів, то все в нормі. А навчання в училищі перекриє всі ті довідки. Адже була ще одна досить цікава Постанова, у якій відзначалося, що по відношенню до школярів прийнято наступне рішення: учням 10-х класів 1925-го року народження, покликаним в 1942-1944-му роках до лав Червоної армії, видати атестати про закінчення середньої школи без випробувань, керуючись оцінками за перше півріччя 1942/43-го навчального року, а з арифметики, конституції, географії, природознавства і малювання - за відповідні класи. А близнюки були саме 1925-го року народження. Отже, за цією постановою, можливо, їм навіть не потрібно складати іспитів?
   -- Так, -- майор закінчив розбиратися із справами Золотаренків і знову звернувся безпосередньо до них, -- домовляйтеся у Дунаївцях про складання іспитів за 10-й клас, а потім з довідкою до мене. А за цей час ми підготуємо на вас документи. Мене у цій кімнаті може й не бути, то ви розшукаєте мене. Моє прізвище Кошовий. Запам'ятаєте?
   -- Вже запам'ятали, -- відповів Лаврентій.
   -- От і добре. Отже, зараз ви вільні - направляєтесь по домівках готуватися до складання іспитів. А до мене нехай підійде ваш батько.
   -- Добре. Дуже дякуємо вам. До побачення, товаришу майор!
   -- До побачення! Щасти вам!
   Брати удруге вийшли на свіже повітря, батьки чекали їх майже поблизу вхідних дверей у військкомат. Вони, звичайно, нервували і на лавочці їм вже не сиділося.
   -- Ну, що?! -- одразу запитав батько. -- Про що була розмова?
   -- Зараз майор тобі сам все розповість, -- заспокоїв його Лаврентій. -- Він попрохав, щоб ти підійшов до нього. Велика кімната на першому поверсі, його прізвище Кошовий.
   -- А якщо коротко, то про що ви говорили?
   -- Тату, він чекати не буде.
   -- Добре, добре, йду, -- батько повернувся і попрямував у бік вхідних дверей військкомату.
   -- Лавруша, -- обережно звернулася до сина Наталія, -- а мені з Тонею ти можеш розповісти? Про що майор з вами балакав?
   -- Він запропонував нам навчатися у військових училищах.
   -- Ти не жартуєш? -- не повірила мати.
   -- Ні, мамо, не жартую. Для нас це також була несподіванка, але це правда.
   -- Але ж у вас немає середньої освіти.
   -- Немає. Ото ж і була розмова, щоб ми у Дунаївцях склали іспити за 10-й клас. Мабуть, тому майор і вирішив поговорити з татом.
   -- То на фронт вас не відправлять?
   -- Якщо складемо іспити, отримаємо направлення в училища, то не направлять. А після закінчення училищ видно буде - можливо, до того часу й війна закінчиться.
   -- Та, звичайно ж, закінчиться. Адже ви в училищі довго будете навчатися, років зо три.
   -- Е, ні, мамо. То було до війни, а зараз навчання в училищах прискорене. Я не знаю, який конкретно термін, але точно не три роки.
   Так, Лаврентій, та й його брат не володіли інформацією з цього питання, вони лише будували припущення. А ситуація з термінами навчання курсантів у вищих військових училищах була такою. Згідно з Постановою N 4286сс Державного Комітету оборони від 08.10.1943-го року встановлювалися такі терміни навчання у вищих військових училища: у піхотних училищах на окружних курсах молодших лейтенантів - 6 місяців; у бронетанкових та артилерійських училищах - 1,5 роки; в училищах зв'язку - 2 роки. А взагалі-то, прискорений період підготовки був, як правило, 6-8 місяців, максимум - 1 рік. Такі училища (навіть у 1943-му році) готували сержантів - командирів відділень за шестимісячною програмою, або ж офіцерів (молодших лейтенантів) - за 10-12-місячною програмою.
   -- Ну, нехай і не три. То може два чи півтора. Однак війна так довго вже тягтися не буде. Наші війська вже за 200 чи за 250 км від нас у бік заходу. Скоро вже й до самої Німеччини доберуться. Отже ви живі будете!
   Потрібно було бачити яким радісним блиском наповнилися волошкові очі Наталії Карпівни. Адже вона зараз вже повірила, що її синам у близькому майбутньому нічого не загрожує.
   А тим часом у самому військкоматі проходила бесіда майора Кошового з Михайлом Лаврентійовичем Золотаренком. Почалася вона з того, що майор, після взаємних привітань, запитав Михайла Лаврентійовича:
   -- Ким ви працювали при німцях?
   -- Та я навіть не знаю, як назвати ту посаду, що я займав при німцях. До окупації я працював заступником начальника станції. Та під час окупації таким став колишній начальник станції, - головним німці поставили свою людину. То ж начальник станції став як би заступником у німця, а я, виходить, був у нього заступником. Тобто, -- незважаючи на серйозність ситуації, посміхнувся Золотаренко, -- був якимось зам. зама.
   -- Зрозуміло. І після роботи у німців ви навіть підросли у посаді. Коли це сталося, одразу з поверненням наших органів?
   -- Ні, далеко не одразу. Зовсім недавно, з 1-го червня, ще й тижня не минуло.
   -- Хм, -- здивовано хмикнув Кошовий та більш нічого не сказав. Можливо, й скоріш за все, майор подумав про те, що, якщо Золотаренка підвищили на посаді, то за 2 місяці до цього його ретельно перевірили й довіряють йому. А далі він перевів бесіду в інше русло. -- Ваші сини сказали мені, що ви у себе в селі вбили поліція. Це так?
   -- Так.
   -- А якісь докази цьому є?
   -- Немає, звичайно ж. Я тоді якраз намагався робити все так, щоб не було жодних доказів. Хіба що в чужій садибі, можливо, валяється труба, якою я розніс голову тому гаду. Оце й усе.
   -- Добре, розберемось. Сини сказали, навіщо я вас викликав чи про що з ними розмову вів?
   -- Не встигли. Наказали терміново до вас йти.
   -- Сини наказали батьку?! -- розсміявся Кошовий. -- Оце так-так! Та це лише підтверджує мої припущення, що з них великі люди вийдуть. Я в них не помилився. Отже так, я запропонував їм вступати до вищих військових училищ. І вони погодилися.
   -- До військових училищ?! Вони-то, напевно, й погодилися, але як вони туди вступатимуть без атестату за 10 класів?
   -- Складуть іспити й отримають довідку, цього буде досить. І от саме для цього я й вирішив поговорити з вами. Самі вони домовитися з керівництвом школи у Дунаївцях не зможуть, це доведеться робити вам.
   -- Мені, у Дунаївцях? Так, я родом з Дунаївців, тут живуть мої мама, сестра з чоловіком, племінники. Але вони прості люди. Вони не мають виходів на керівництво шкіл. Мене ж у Дунаївцях ніхто не знає. Я виїхав з міста у десятирічному віці.
   -- Якщо ви з'явитесь у школу чи в районний відділ освіти у такому вигляді, як зараз, то вам підуть назустріч, -- посміхнувся майор. Золотаренко на проводи синів в армію прийшов, як то кажуть при повному параді - у ретельно випрасуваній Наталією парадній формі залізничника.
   -- Та хто зна, -- й собі посміхнувся Михайло. -- Товаришу майор, а може, синам скласти іспиті і отримати довідку саме у Зеленче. Школа знову нормально готується працювати, вчителі, які вчили моїх синів, на місці.
   -- Сільська школа? Не знаю... Я не знаю, чи вона має такі повноваження, інша справа районна школа. Та це як на мене, -- задумливо тягнув він. -- А от для військових училищ, можливо, це ніякого значення й не матиме - аби була довідка про складання іспитів за програмою середньої школи. Не знаю, -- ще раз повторив він, -- розбирайтеся з цим самі, та довідки повинні лежати у мене на столі десь не пізніше 25-го червня. Я, чесно говорячи, можу дати вашим синам направлення в училища навіть без довідки про складання екзаменів. Їм 19 років, офіційні навіть не 7, а 8 класів середньої школи пройдені, та й вірю я, що вони знають і подальший програмний матеріал. Зараз це цілком можливо, навіть якщо направляється молодь не з фронту. Та все ж я хочу підстрахуватися. Якщо в училищі у якогось бюрократа виникне якась заковика, то вашим синам звідти пряма дорога у діючу армію. А мені, дивлячись на них, цього б дуже не хотілося.
   -- Добре. Дякую вам за таку турботу про моїх синів.
   -- Я не за ваших синів турбуюсь, я, в першу чергу, турбуюсь за майбутнє нашої з вами Армії. Так що можете не дякувати. Це вам держава буде вдячна, якщо, звичайно, все вдало складеться, що ви хороших людей виховали. Добре, ми з вами порозумілися. Всього вам доброго! Про довідки не забувайте.
   -- Не забуду. До побачення, товаришу майор.
   У бесідах Кошового з близнюками та їх батьком був один цікавий аспект. Майор наприкінці розмови з братами Золотаренко сказав, що за час отримання ними довідок про складання іспитів військкомат підготує на них документи. Та він не все сказав Олександру й Лаврентію, не згадав він про це й у розмові з їх батьком. А справа була ось у чому. Коли почалася реевакуація, коли у колишні окуповані зони почали повертатися промисловість, державні установи та навчальні заклади, то місцевих мешканців чекала ретельна перевірка на предмет того, чи не співпрацювали вони з німцями. Це відчув на собі й Михайло Золотаренко. З'ясуванням цього займалися і так звані мандатні комісії, які нерідко ставали непростою перешкодою для будь-кого. От і у випадках вступу у вищі військові училища недовіра до юнаків, які прагнули присвятити себе службі Батьківщині, виявлялася у різному, завдаючи при цьому молоді серйозних моральних травм. А в те, що військкомату потрібно проштудіювати особисті справи братів Золотаренків, сумнівів не було. Та так воно вже повелося: вищі військові училища, як потім і командний склад Червоної Армії завжди були під пильним наглядом держави - "очищення" Армії у 1937-38-му роках яскравий тому приклад.
   -- Ну, що? -- одразу запитала чоловіка Наталія, як той вийшов на свіже повітря.
   -- Та нічого, нормально поговорили. А Лавр і Сашко, напевно, тобі вже все розповіли.
   -- То це правда, що вони підуть у військові училища?
   -- Ай-яй-яй? -- розсміявся Михайло. -- Як негарно.
   -- Що негарно? -- не зрозуміла його здивована дружина.
   -- А те негарно, що ти не віриш своїм рідним синам. Ти можеш мені не вірити, а синам мусиш вірити, інакше кого ж ми з тобою виховали. Правда все, Наталія, правда. А з майором у мене була розмова про те, щоб домовитися у якійсь із шкіл за складання Лаврентієм та Олександром іспитів, за довідки домовитись. Ось такі справи. Так, годі тут стояти, пів світлового дня вже простояли. Ну що, додому?
   -- Додому, -- видихнула вкрай зраділа дружина.
   -- А купити гостинці малечі? -- захвилювався Сашко.
   -- Тоня вже купила, поки ви з тим майором розмовляли. Тут поблизу хороша гамазея є.
   Антоніна дійсно купила малечі (та й собі гостинці), та ще й які - карамельки! Теж мені "велике диво" - може хтось сказати. Та це дійсно було диво. За роки війни діти відвикли від ласощів - кондитерські фабрики у центральній частині СРСР з початком війни повсюдно закривалися та евакуювалися. Та й ті фабрики, що знаходилися на сході країни, за Волгою приймали на свої площі евакуйовані заводи, що випускали переважно продукцію для фронту. А ті кондитерські фабрики, що працювали, стали випускати здебільшого шоколад для бійців, або ж, рідше шоколадні цукерки. Лише поодинокі фабрики навіть у 1944-му році займалися - у невеликій кількості - випуском карамельних цукерок. Так що Тоні дійсно пощастило! - якимось дивом подібні цукерки потрапили на далекий захід країни, і якимись дивом на них натрапила Антоніна.
   В дорозі розмови вже йшли про різне, й велися вони у спокійних, навіть радісних тонах. Щоправда тепер за братів "взялася" сестричка, вона про все ретельно розпитувала їх, після чого радісно резюмувала:
   -- Отже, ви станете офіцерами? Ой, як же це добре! З вас такі гарні офіцери будуть.
   -- Гарні, це у якому сенсі? -- посміхнувся Сашко. -- За військовим фахом чи за вродою?
   -- І за тим, і за тим, -- щебетала Антоніна. -- На вас в селі вже зараз деякі дівчата задивляються. А що буде, як ви станете офіцерами! А ви й за фахом будете, я вірю, гарними військовими. Такими, як наш таточко у своїй справі.
   -- Тоню, не загадуй наперед, -- зупинив її Лавр. -- У нас попереду велика й серйозна робота, яку вкрай необхідно виконати. Так що, сплюнь.
   Як же був здивований Павлик та його менші брати, коли під вечір разом з батьками й сестричкою з'явилися ще й повнолітні брати, яких вони вже не очікувала бачити у недалекому майбутньому. До речі, зі своїми незвичними обов'язками доглядача за дітьми Павло успішно впорався. А от здивування та радість були такими, що крім Ілька та Василька на принесені гостинці решта їх братів навіть особливої уваги не звернула.
   А ось на дорослих братів та їх батька насувалися чималі турботи. І хто міг сказати у кого вони були складніші - у Сашка та Лаврика стосовно іспитів чи у батька, якому до того часу потрібно було про все домовитись? За довгу дорогу у рідне село спілкувалися поміж собою більше брати з сестрою, до яких іноді ще й приєднувалася мама. А от батько був задумливий і не говіркий. Він був десь далеко - у своїх роздумах про школи, іспити синів та довідки. У своєму селі Михайло Лаврентійович допевне міг би домовитися про довідку навіть без самих іспитів. І, хоча він сам висунув майорові Кошовому пропозицію про сільську школу, та щось заважало йому прийняти остаточно саме таке рішення. Він нічого не говорив дружині та синам про таку можливість, а ось на тему іспитів з синами поговорив:
   -- Ви впевнені, що успішно складете всі іспити за 10 класів? -- запитав він їх того ж вечора.
   -- Ну, 100-відсоткової гарантії бути не може, -- повільно протяг розсудливий Лаврентій, -- та я вважаю, що складемо успішно. До того ж для довідки, як я розумію, не потрібні оцінки, а тому яка різниця, якщо якийсь іспит ми складемо не на "п'ятірку", а, наприклад, на "трійку".
   -- Ох, і жук ти.
   -- Але ж це так, тато.
   -- Я розумію, що так. Та я й сам думаю, що з іспитами ви впораєтесь. Добре, завтра я виходжу на роботу, а от у п'ятницю знову поїду у Дунаївці домовлятися за ваші іспити. А вам назавтра завдання - дуйте в школу й вибивайте собі якісь там довідки, що ви під час окупації навчалися. Крім того, візьміть завірену печаткою виписку з переліком іспитів та вашими оцінками з них за 8-й клас.
   -- Але ж у нас десь табелі є за 8-й клас.
   -- Ага, я й забув про них. Це ще краще. Тоді шукайте табелі, наготуйте мені їх на п'ятницю. А от довідки постарайтеся вибити. Та я думаю, що вам і не відмовлять. Справа лише у печатці. І ще одне - у п'ятницю і ви зі мною поїдете у Дунаївці. Я розпоряджусь, щоб нас підкинули машиною, вона за годину упорається з'їздити за маршрутом Нестерівці - Зеленче - Дунаївці, а потім назад.
   -- А навіщо нам їхати? У той же день іспитів точно не буде.
   -- А для того, що жити й готуватися до іспитів ви будете у бабусі Тоні, місця у неї в домівці досить. Не будете ж ви пізніше бігати із Зеленче - понад 10 км - у Дунаївці туди та назад - то на іспити, то додому. Так що готуйте на післязавтра свої речі і, головне, підручники.
   -- А що, це вірно. Так дійсно буде краще. От тільки мама сумувати буде.
   -- Нічого, пересумує. Однак щонайменше з початку липня ми з вами вже надовго розпрощаємося. Так що нехай мама звикає. Так, начебто, все. Готуйтеся!
   Отже, вочевидь, Михайло Лаврентійович вирішив зробити все по правилам, офіційно, хоча й мав можливість значно спростити справу. Та він подумав, що таке навантаження на синів лише допоможе їм зібратися перед вступом в училище та пригадати той матеріал, який вони проходили. А це позитивно вплине й на сам процес навчання в училищі. Він, як і Кошовий, вирішив перестрахуватися. Батько бажав своїм синам хорошої долі, а тому вирішив, то нехай вони зараз трохи попотіють, зате потім легше буде. Саме за військовим принципом: "Важко в навчанні, легко у бою". А для них незабаром таким боєм стане навчання в училищі - отакі-то словесні метаморфози. А в те, що таке випробування синам до снаги, він і справді був упевнений. Ось тільки б йому самому за все успішно домовитись.
  
  

РОЗДІЛ 12

До побачення, рідне село!

  
   А далі наступив час самих випробувань. Лаврентій та Олександр були серйозними хлопцями, а тому так же серйозно взялися вони до справи, яка передувала складанню іспитів, як то кажуть не волинили, залишившись без батьківського контролю. Навіть Сашко, який був з деякою хитринкою, розумів, що справа дуже серйозна й відповідальна, - на карту поставлено їх майбутнє, - а тому без розкачки обклався підручниками й взявся за навчання. Близнюкам на пару було дуже зручно готуватися до іспитів. Вони приступили до справи вже наступного дня після приїзду у Дунаївці. Михайлу Лаврентійовичу без особливих проблем вдалося домовитися, щоб в одній з відновлених шкіл міста (до речі, у певній мірі знайомій йому - де колись у 10-му класі навчався Іванко) до складання іспитів місцевої молоді долучилися ще й двоє сільських парубків. Та й не було у цьому нічого протизаконного, у цей важкий час такі випадки були не поодинокими. Тим паче, що починаючи саме із 1944-45-го навчального року у середніх школах стануть проводитися випускні іспити на атестат зрілості, при цьому кращі випускники нагороджуватимуться срібними та золотими медалями. Крім того, керівництво школи було знайоме з майором Кошовим і прекрасно розуміло, що це не чиясь там примха, а серйозна справа.
   Складали іспити брати Золотаренко нормально. На усному іспиті - з фізики - один із членів екзаменаційної комісії запитав свого колегу:
   -- Мені звідкись знайоме прізвище Золотаренко, десь я його вже чув. Але нашого учня з таким прізвищем я не пам'ятаю. А ви, шановний, не пам'ятаєте?
   -- Та щось дійсно знайоме є. Але я також не пам'ятаю, -- і він звернувся до Олександра, який зараз складав іспит, -- скажіть, будьте ласкаві, з ваших родичів хто-небудь навчався у нашій школі?
   -- Так. У 1940-1941-му навчальному році у вашій школі навчався наш старший брат - Іван Михайлович Золотаренко. Він навчався лише один рік, щоб отримати атестат, тому що у нас в селі йому його б не видали - не було потрібної кількості учнів для повноцінного класу.
   -- О, точно! Тепер і я згадав. Гарний хлопець. І де він зараз, десь продовжив своє навчання? Чи потрапив на фронт, йому на той час вже виповнилося 18 років?
   -- Він не дожив до своїх вісімнадцяти років. Він по закінченню школи майже одразу добровільно пішов в армію і загинув у вересні 41-го.
   -- Ой, яке лихо, шкода такого хлопця. Ми вам співчуваємо, та таких родин, на жаль, зараз дуже багато.
   -- Ми це добре розуміємо.
   -- І ви йдете у військові училища, щоб помститися за брата, чи продовжити його справу?
   -- Саме так. Не знаю, чи вдасться нам помститися за нього, а от його справу ми обов'язково продовжимо.
   -- Зрозуміло. Так, колеги, у когось є ще питання до Олександра та й до його брата? Немає. Чудово. Поздоровляю вас з успішним складанням іспиту, -- звернувся він до Сашка. І Лаврентію, який мав наступним складати іспит, цього вже робити не довелося.
   Та й взагалі ставлення до близнюків Золотаренків було у комісії добрим. Воно не було поблажливим, воно було поважним, співчутливим й розуміючим. Якщо у більшості інших учнів доля після складання іспитів була ще не відомою, то з цими двома хлопцями все було зрозуміло - вони невдовзі стануть захисниками Вітчизни, а отже й кожного з присутніх на іспитах.
   Коли іспити успішно завершилися, директор школи визвав братів до себе в кабінет й промовив:
   -- Довідки про складання вами іспитів ми сьогодні чи завтра оформимо. Загалом, завтра кожному з вас довідка з печаткою буде готова. Так що завтра й заберете їх. Але я ось про що хотів вас запитати - вам потрібна від школи якась характеристика?
   -- Ми не знаємо, про характеристику майор Кошовий нічого нам не казав. Та й як ви можете написати на нас характеристику, якщо ми не навчались у вашій школі?
   -- Можемо написати за результатами іспитів. Добре, я сам з'ясую це питання у Кошового. Все, тоді ви вільні. Завтра заберете довідки.
   Хлопці вийшли зі школи. Лаврентій був якийсь задумливий, через якийсь час він ошелешив брата несподіваним запитанням:
   -- У тебе сірники є?
   -- Звідки? Адже я не палю, так само як і ти.
   -- Добре вирішимо питання по-іншому.
   Він підійшов до найближчого дерева й зломив тоненьку гіллячку. Потім він розломив її приблизно навпіл - одна частина довша, інша коротша - і затиснув їх в кулаці, залишивши виглядати лише невеличкі їх частини.
   -- Тягни, -- звернувся він до брата. -- Хто витягне коротшу, тому бігти у Зеленче.
   -- І з якого це дива? -- здивувався Олександр.
   -- Директор школи напоумив нас про те, про що ні ми, ні батько, ні той же Кошовий не подумали. Нам потрібні характеристики із школи, нашої рідної школи, де нас добре знають. А тому комусь з нас потрібно терміново зустрітися з нашими вчителями й попрохати так же терміново написати нам характеристики.
   -- Точно, ти маєш рацію, -- і Сашко витяг з кулака брата одну з паличок.
   Брат розжав кулак, коротка випала саме йому.
   -- Так, все, я побіг, -- без будь-якої тіні невдоволення промовив Лавр. -- Якщо я завтра трохи спізнюся, то забереш і мою довідку. Але я точно повинен повернутися з характеристиками. Адже під час прийому до вищих навчальних закладів завжди потрібно мати характеристику.
   -- Я розумію. Якщо ти спізнишся, то я, звичайно, довідки заберу.
   Через пару днів брати прямо зранку занесли у військкомат і довідки, і характеристики. І характеристики навіть з двох шкіл.
   -- Ну, ви й молодці! -- задоволено простяг Кошовий. -- Іспити успішно склали, є довідки щодо цього. А також маєте відмінні характеристики. Я тоді якось випустив з під контролю це питання. Та ви й самі успішно впоралися. Аж по дві характеристики - оце-то так! Мені два дні тому зателефонував директор школи, у якій ви складали іспити, й запитав чи потрібні на вас характеристики. І я йому відповів, що не буде зайвим любий папірець з печаткою. А ви ще й додумалися взяти характеристики із своєї школи. Ну, просто молодці! -- повторив він. -- Я у вас дійсно не помилився. Так, направлення на вас практично готові, сьогодні по обіду завершимо їх оформлення, і я вам їх видам. А також ще деякі документи.
   -- А які ще документи? -- здивувався Олександр.
   -- Які документи, питаєш? Ну, наприклад, ВПД.
   -- А що це таке?
   -- Так скорочено називають військові проїзні документи, або просто проїзний припис. Саме за цим документом ви будете добиратися до місця призначення. Квитки на потяги ви будете брати саме за цими ВПД, проїзд у вас, як і у військових, буде безкоштовний, за направленням.
   -- О, це добре!
   -- Звичайно, що добре. Та таких проїзних документи у вас буде чимало. Як ви розумієте, прямих потягів з ваших Нестерівців чи Балина немає. Їх немає і з Кам'янця чи Проскурова теж. А тому у вас буде кілька пересадок. А на один ВПД можна придбати лише один квиток. Так що раджу вам розібратися з цими ВПД. У мене немає часу все вам пояснювати. У вас батько залізничник, він вам все розтолкує. Так, з якої станції почнете свій маршрут, від якої станції виписувати на вас ВПД?
   -- Та, мабуть, що з Нестерівців.
   -- А потім на Проскурів і на Київ? Ну, що ж, логічно, можна й так. З Кам'янця довше буде. Отже, всі документи, як я вже сказав, заберете по обіду. І в дорогу. У вас буде лише кілька днів, щоб попрощатися з родиною. Але не затягуйте це прощання, дорога далека. Ви повинні бути у своїх училищах ще до 1-го липня. І не 1-го липня, а саме раніше цієї дати, хоча б на день-другий. Все зрозуміло?
   -- Так точно, товаришу майор! -- знову, як під час першої зустрічі з Кошовим, у один голос відповіли брати.
   Коли Лаврентій та Олександр, отримали направлення й прочитали назви училищ, у яких їм доведеться навчатися, то вони були здорово здивовані. А вдома до їх здивувань приєдналися ще й батьки. Справа у тому, що на початку першої зустрічі близнюків з майором Кошовим той казав їм, що у даний час більшість військових училищ знаходяться у Сибіру, Середній Азії чи на Півночі. Так воно й було. Взагалі-то на початок 1944-го року військові кадри готувалися в 30 вищих і 220 середніх військово-навчальних закладах, а також більш, ніж на 20 різних курсах. Переважна більшість слухачів і курсантів становили особи, які мали бойовий досвід. Поповнення офіцерських кадрів йшло також за рахунок висунення молодших командирів, а іноді і солдатів, які відзначилися в боях.
   Але ж і не всі ці училища знаходилися саме у віддалених районах. Тоді, мабуть, майор трохи залякував хлопців або ж, скоріше за все, просто випробував їх - як то вони до цього поставляться. А насправді виявилося, що доля рукою майора Кошового виявилася більш лояльною до братів Золотаренко. Обидва міста, у яких знаходилися майбутні училища братів, розташовувалися на берегах ріки Волга - найбільшої ріки європейської частини СРСР і самої довгої в Європі. Отже, Олександру належало прибути у танкове училище міста Ульяновська (до 1924-го року Симбірськ), а Лаврентію - у Ярославське піхотне училище.
   Що стосується училища, у якому перебуватиме Олександр Золотаренко, то слід зазначити, що у червні минулого року в ознаменування 25-ї річниці Ульяновського танкового училища, за видатні успіхи в справі підготовки командних кадрів для танкових військ і бойові заслуги перед Батьківщиною наказом Народного комісара оборони Союзу РСР N 252 училище було перетворено у Гвардійське і Указом Президії Верховної Ради СРСР від 8 липня 1943-го року було нагороджено орденом Червоної Зірки. А на цей час, на завершальному етапі війни Ульяновському Червонопрапорного танковому училищі, як одному з кращих, було доручено підготовку командирів важких танків ІС-2 для укомплектування гвардійських танкових частин. В цілому за час Великої Вітчизняної війни училище зробило 45 випусків (вдумайтесь - лише за 4 роки!), підготувавши для фронту 8924 офіцера-танкіста. Зараз начальником Ульяновського танкового училища був Герой Радянського Союзу, генерал-лейтенант танкових військ Володимир Несторович Кашуба. Коли ж Олександр Золотаренко та його сокурсники будуть закінчувати військовий заклад, керувати танковим училищем буде вже генерал-лейтенант танкових військ Максим Денисович Синенко.
   А от доля Ярославського піхотного училища, у якому доведеться навчатися Лаврентію, як трохи пізніше виявилося, була дещо складнішою. Воно лише певний час мало назву Ярославське. До 1941-го року училище перебувало у Новоград-Волинському (місто обласного значення в західній частині Житомирської області на берегах річки Случ) й мало назву Новоград-Волинське військово-піхотне училище (в/ч N 74372). У травні 1941-го року училище вибуло в село Нові Білокоровичі (входило до Олевського району на північному заході цієї ж області), у Ярославль же воно прибуло в листопаді 1941-го року і було розміщене на житлово-казарменому і навчальному фонді Ярославського військово-інтендантського (військово-господарського) училища РККА. Одного часу воно готувало командирів ДОТів. Через 2 роки на підставі Наказу НКО СРСР N 227 відбулося перейменування Новоград-Волинського училища в Ярославське військове піхотного училища з присвоєнням йому імені генерал-лейтенанта Ф. М. Харитонова. Так воно й стало іменуватися - Ярославське військове піхотне училище імені генерал-лейтенанта Ф. М. Харитонова. Так, спочатку найменування евакуйованих училищ були змінені. Як правило, вони стали називатися за назвою міст нових місць призначення. Однак, вже 3 вересня 1941-го року Наказом НКО СРСР N 0337 були відмінені нові найменування всіх училищ, які вони отримали після їх передислокації, їм були повернуті їх колишні (історичні) найменування. За цим Наказом і Ярославському піхотному училищі було повернуто його колишнє найменування - Новоград-Волинське піхотне училище.
   Цікавим був той факт, що училище почало свою передислокацію в глиб країни буквально напередодні війни. Це говорило про те, що не дивлячись на безмежну довіру "вождя всіх часів і народів" запевненням німців про ненапад, були ще в армійських штабах розумні й проникливі голови. Був також інший цікавий факт, який говорив про те, що далеко не всі командарми Червоної Армії мали вищу освіту. Той же генерал-лейтенант Федір Михайлович Харитонов свого часу закінчив чотирьохкласне училище у рідному селі поблизу Рибінська, в РСЧА він знаходився з 1919-го року, навесні 1941-го року вже став командиром 2-го повітрянодесантного корпусу. З червня 1941-го року він став заступником начальника штабу Південного фронту, з вересня 1941-го року командувач 9-ю армією Південного фронту, а з липня 1942-го року командувач 6-ю армією Воронезького, пізніше Південно-Західного фронту. При цьому даних про його перебування у вищих навчальних або ж навіть середніх закладах немає. Та й той же маршал Жуков мав лише два класи освіти. А це наводило на думку - чи так вже потрібні були братам довідки про складання іспитів з курсу середньої школи?
   Отож, братам потрібно було їхати фактично у центральну частину Радянського Союзу. Й почалися збори у дорогу. Знову постало питання про проводи синів. Та тут Михайло Лаврентійович виявив свою категоричність:
   -- Ніяких проводів, ніяких поїздок. Всі ви попрощаєтесь з синами, братами вдома. З ними поїду лише я. Спочатку потрібно дістатися до Проскурова. Я місто добре знаю, а ось ви ні. Крім того, як ви знаєте, прямого зв'язку з Проскуровим у нас немає. Потягом ми доїдемо лише до Ярмолинців, а там вже, як то кажуть - на перекладних. Так що не потрібні нікому з вас ці незручності. До того ж гроші не будуть витрачатися. У мене, як у залізничника, проїзд безкоштовний, а у синів на руках вже є проїзні документи, які дають право на безкоштовне придбання квитків.
   -- Добре, -- не дуже-то вдоволено промовила Наталія. -- А з Проскурова куди їм далі їхати?
   -- Далі? Далі Київ, а потім Москва.
   -- О! Навіть Москва.
   -- Синам зараз не буде часу на її оглядини. Саме у Москві вони й розстануться один з одним, прямуючи вже кожен у своєму напрямі. Колись встигнуть ще Москву роздивитись.
   -- А ти з ними аж до Москви поїдеш?
   -- Ще чого бракувало! Поїду з ними лише до Проскурова, а далі вони вже самі.
   -- Та ти що, Мишко! Вони ж не знають дороги.
   -- Наталя, годі, помовчи вже лишень. Я розумію, що ти за них щиро вболіваєш своєю материнською любов'ю. Але які ж то з них командири Червоної Армії вийдуть, якщо вони не в змозі будуть дістатися до міст свого призначення. Не малі ж діти, їм вже через 2 тижні 19 виповняється. Це я Тоню чи Павлика мав би ще кудись супроводжувати, а не майбутніх командирів Червоної Армії. А якщо й заблукають, то так їм і потрібно, самі ж винні будуть. Ти пам'ятаєш, як у середині 30-х років десь заблукав малий син Петра Дорошенка? - односельчанин Михайла, бідний селянин багатодітної родини, тієї самої з 9-и дітей. -- Що тоді Петро сказав, це ти пам'ятаєш? А він, хоча й сумно, та ствердно сказав: "На одного злидня менше буде", -- щоправда "зліднів" у родині Дорошенка тоді не поменшало, наступного дня знайшли виснажену й зголоднілу малолітню пропажу.
   -- Ти жорстокий, Михайло.
   -- Мамо, облиш, -- втрутився у розмову батьків Лаврентій. -- тато має рацію. Якщо заблукаємо, то які з нас командири, та й не заблукаємо ми. Все буде нормально, заспокойся. Як то кажуть, язик до Києва доведе, й до Москви теж.
   -- А скільки кілометрів від Проскурова до Москви? -- запитала чоловіка, трохи заспокоївшись, Наталія.
   -- Точно не пам'ятаю. Приблизно 1200 км, трохи менше, по-моєму.
   -- А до Ярославля, Ульяновська? Від Москви, звичайно.
   -- Наталко, я тобі що, довідкове бюро. Ти ж знаєш, що я, крім Києва, ніде більше не був. Мабуть, кілометрів 300-400. Та це я просто згадав їх приблизне розташування на мапі. А точної відстані я не знаю.
   Насправді ж, від Москви до Ярославля було 270 км, а до Ульяновська трохи більше 400 (з невеликим лишком) кілометрів. А от поміж містами навчання близнюків відстань (через м. Іваново) складала 360 кілометрів.
   -- Далеченько від нас. За півтори тисячі кілометрів набирається.
   -- А до Сибіру було б ближче? -- посміхнувся Михайло. -- Так, досить теревені розводити. Потрібно збирати Сашка та Лавра у дорогу. Наготуй їм їжі доби на 3-4, але не більше. І то краще, так би мовити сухим пайком. Всяке варене їство влітку швидко зіпсується. Так, речові мішки у них є, купили ж їх ще до військкомату. Ну, і грошей на дорогу, звичайно ж, ми їм дамо. Але лише на перший час, нічого їх розпещувати. Нехай привчаються до солдатської чи то курсантської служби. В училищі кишенькові гроші їм будуть платити, як тим же солдатам платять. А так вони там будуть на повному державному утриманні.
   Через дві доби ще задовго до обіду Михайло Лаврентійович із своїми старшими синами були вже у Проскурові. Кам'янецька область й дійсно знаходилася на периферії транспортних потоків національного рівня, у зв'язку з чим сполучення з багатьма іншими регіонами України було доволі проблемним, що в свою чергу ускладнювало безперервне перевезення пасажирів. А тому навіть проїзд до Києва викликав певні проблеми. Та все ж за військовими проїзними документами сини придбали квитки до Жмеринки-Подільської (яка носила назву Подільський Пост), а потім на Вінницю, Казатин і далі вже на Київ. Жмеринка була вузловою залізничною станцією, яка у Кам'янець-Подільській області фактично поєднувала всі напрями залізничних сполучень. На захід це був, звісно, напрям на Проскурів, а далі Тернопіль та Львів, на північ - Житомир та Новоград-Волинській, на схід - Київ, Харків, на південь - Чернівці й Могилів-Подільський, на південний схід - Одеса та Херсон. Оскільки часу до відбуття залишалося не так вже й багато, то одразу по обіду Лаврентій та Олександр розпрощалися з батьком і поїхали - поки що разом, а от з Москви вже будуть їхати нарізно.
   А Михайло не поспішав повертатися додому, до вечора ще встигне дісталися до села. І він почав свою імпровізовану екскурсію Проскуровим, адже зараз він знаходився у місті своєї юності й молодості. Він вирішив не заходити до родини Гавришів, тітка Олена та дядько Анатолій так швидко його не відпустять, а тому до ночі йому не вдасться потрапити до своєї домівки. А завтра вранці Золотаренко повинен вже бути на роботі. Михайло, не поспішаючи, проходжувався знайомими йому вуличками. За двадцять років, що минули з того часу, як він покинув тепер вже "столицю" Кам'янець-Подільської області, він усього разів три чи чотири був у цьому місті. Та він кожен раз приїздив сюди з виробничих питань,- вранці у Проскурів, по обіду додому, - а тому на оглядини знайомих йому місць часу не вистачало. Та й, я здавалося тоді Михайлу, місто не так вже й швидко змінювало свій лик. А от зараз він побачив, що місто здорово змінилося, і ці зміни створили не мешканці Проскурова, а проклята війна, яка понівечила місто. Щоправда, навіть лише за три місяці, що пройшли з дня його визволення військами 1-го Українського фронту - 25 березня 1944-го року - багато чого вже було зроблено. Велись роботи з розбирання завалів, були розчищені окремі майданчики для нового будівництва, вивезено будівельне сміття. Проводилася навіть очистка та асфальтування вулиць, а окремими місцями здійснено ще й їх озеленення, а також дворів, що до них примикали.
   На одній з вулиць у її немов би заглибленні був розташований невеликий базарчик - стояло декілька вкопаних у землю столів та лавок. Михайло вирішив заглянути туди - і ради цікавості, та й, можливо, надибає на якийсь дефіцит. А таким дефіцитом могла бути, наприклад, звичайнісінька сіль. Під час окупації знецінення радянських грошей і непопулярність німецької окупаційної марки породили натуральний товарообмін, який став можливий лише за базарної торгівлі. Базари діяли, як правило, у недільні дні, і не повсюдно, а в райцентрах і великих містах. Торгувати на базарі здебільшого можна було лише з дозволу. Для цього сільські старости отримували в районній управі перепустки та довідки для поїздки на базар селян своїх населених пунктів. У довідці, крім того, вказувався перелік продуктів, що вивозилися для продажу. Робилося це, очевидно, з метою недопущення розкрадання та збуту продукції "общинного господарства". Базарною торгівлею користувалося як місцеве населення, так і німецькі військовослужбовці, які в умовах дефіциту теж виносили на базар товари першої необхідності, обмінюючи їх на сільгосппродукти. Мала своє місце на таких базарах і та ж сама сіль, хоча продавали її не пачками, і навіть не склянками, а здебільшого ложками, часто навіть чайними. У німців була гарна дрібна сіль (в СРСР такої поки що не було), яка іноді перепадала й Золотаренку - окупанти все ж таки іноді заохочували людей, які у них нормально працювали, ділячись з ними якимось товаром. Та навіть Михайлові солі тоді перепадало мало, а родина нею перед війною, на жаль, не запаслася.
   Звичайно, після визволення області від окупантів справи з постачанням продуктів населенню (крамницям) дещо наладилося. З хлібом та з основними продуктами харчування район практично не мав якихось проблем. А ось дефіцит тієї ж таки солі мав місце вже й після повернення радянського правління. Доходило до того, що влітку цього року пачку солі у деяких селах можна було іноді виміняти ледь чи не на віз огірків. Не набагато краще була справа із сірниками чи милом. У звільненій області дефіцит кухонної солі спочатку заповнювали інтенданти, які вели так звані децентралізовані заготівлі продовольства. Далі, слідом за фронтовими інтендантами прийшла організація з більш значною назвою - Головвоєнторг, яка вже в більших масштабах проводила натуральні обмінні операції. А ось цивільний народний комісаріат торгівлі не встигав ліквідовувати дефіцити на прилавках. Завідувач районного оргінструкторського відділу РК КП(б) лише слав в обласний центр доповідні записки про нестачу товарів першої необхідності. Та, оскільки це була проблема не лише районного чи обласного масштабу, то й реакція на подібні доповідні мала значну затримку у часі.
   Ото ж Михайло й вирішив заглянути на цей базарчик - раптом пощастить. Та яка там сіль чи якісь інші товари першої необхідності... Як він зрозумів, основна торгівля відбувалася, мабуть, зранку, а зараз там було лише кілька продавців - три-чотири підстаркуваті мужики й одна справді старенька бабуся. На столі перед мужиками був розложений їх крам, тобто якісь не продуктові предмети торгівлі фабричного чи кустарного виробництва. Самі ж вони затягувалися якоюсь ядучою махоркою (склянка самосаду, до речі, коштувала 10 карбованців) і неголосно розмовляли. А от бабуся торгувала (тобто намагалася торгувати, бо покупців щось не видно було) продуктами. На старенькій вицвілій хустині у неї було розкладено десятка з два чи три яєць, всі вони були світло-коричнюватого кольору. Колір курячих яєць, як колись розповідала чоловікові Наталя, залежить від їх породи, а тих чимало. Але, якщо придивитися на вушну мочку вуха у курки, то можна побачити невеличку або білу (значить, курка несе білі яйця), або червону плямку. Якщо плямка червоного чи коричневого кольору, то яйця курка нестиме саме коричневого кольору). Такі кури з породи м'ясо-яєчних. Білі ж курячі яйця в основному від курей з птахофабрик, а ось коричневі - від домашніх курочок. Колір шкаралупи курячого яйця в якійсь мірі залежить також і від корму, причому інтенсивність коричневого забарвлення може трохи змінюватися саме від харчування курей.
   Ця старенька бабуся трохи нагадувала Михайлу його маму, якою та була років п'ять тому, і Золотаренку стало так шкода стареньку. Він підійшов поближче й запитав:
   -- Почім ви продаєте яйця?
   -- Сімдесят п'ять карбованців за десяток.
   Михайло не так часто щось купував на базарі, та ціни він все ж знав. Бабуся просила за свій товар не так вже й дорого. Так, саме недорого, бо під час війни ціни на товари, особливо на продуктові піднялися ледь не на рівень гори Еверест - зараз на базарі яйця продавали й по 120 карбованців за десяток. Але й у магазинах їх так просто було не купити.
   Справа в тому, що Наказом Наркомторга СРСР N 275 вже з липня 1941-го року були введені картки на продовольчі й промислові товари. Видача їх строго диференціювалася за групами населення, по галузях господарства і регіонах. Продовольчі картки отримували тільки жителі міст і робітничих селищ. Сільська інтелігенція, евакуйовані та інваліди, які не зайняті в сільському господарстві, хліб та інші продукти харчування отримували по талонах і за списками. Продовольчі картки самі по собі не були засобом платежу, вони лише давали право на придбання продуктів харчування за фіксованими (державним) цінами. Безперечно, ціни ці були доступними навіть для малозабезпечених. Щоправда, отоварити їх часом було складно (потрібно простояти 2-6 годин в черзі), а іноді просто неможливо (м'ясо, риба, жири, кондитерські товари). Отоварювання продовольчих карток відбувалося вчасно, але продукти в основі своїй замінялися нерівноцінними продуктами. М'ясо здебільшого замінювалося солоною рибою, консервами (м'ясо з горохом або пшоняної кашею), яйця - яєчним порошком. Одними з найпоширеніших видів карток були картки "Додаткове харчування" (ДП) і "Посилене додаткове харчування" (рос. "Усиленное дополнительное питание" - УДП). Їх отримували робітники, інваліди Великої Вітчизняної війни та, за висновком лікаря, ослаблені студенти. У народі картки ПДХ (УДП) російські люди з гіркотою розшифровували як "Умрёшь Днём Позже".
   Норми видачі продуктів коливалися. Хліба на 1-у картку видавали від 300 до 800 г у день, інших продуктів харчування - в середньому по 130 г на людину в день. Селяни ж отримували від колгоспу менше ніж 200 г зерна і близько 100 г картоплі у день. М'ясо, масло, молоко їм давало своє приватне господарство. А ось цукор, ковбаса, кондитерські вироби, які не так вже часто з'являлися й перед війною, зовсім зникли із сільського будинку. У магазині в 1941-му році 1 кг білого хліба в середньому коштував від 90 копійок, борошно житнє (1 кг) - 50 крб., картопля - 20 крб., молоко (1 л) - 30 крб., 1 десяток яєць - 35 крб. Але молоко і яйця під час війни були лише на ринку, і вже за ціною відповідно 60 крб. і 100 крб., а то й набагато вище. Ціни на хліб, наприклад, за час війни в Москві на ринку різко злетіли у піднебесся: до вересня 1941-го року хліб став коштувати 300 карбованців, а на початок 1943-го року - вище 500 крб. Картопля продавалася по 60 крб. за 1 кг. М'ясо в магазинах у цей час також практично не з'являлось, але воно було на ринку за ціною 300-500 крб. за кілограм. Вершкове масло за ціною 80 крб. за 1 кг (на ринку 250 крб.) із магазинів з початком війни зовсім зникло, рослинне масло (60 крб. за 1 кг) з'являлося лише кілька разів за війну. На ринку воно йшло за 800 і 600 крб. відповідно. Ціна 1-го кг домашнього сала на ринку доходила до 1000 крб. Також на ринках продавали овочі, фрукти, квашену капусту та інше.
   Усе пізнається у порівнянні, а ціни на продукти природно - у порівнянні із зарплатою. Так ось, у передвоєнний 1940-й рік зарплата некваліфікованого робітника була 200 карбованців, кваліфікованих робочих, шоферів, лікарів та інженерів - 300-400 крб. Бухгалтер, вчитель, службовець отримували 180 крб. Щоправда, за час війни зарплати підрослі приблизно на 20 %. А ось колгоспник грошима взагалі нічого не отримував. Відпрацьовані трудодні оплачувалися натурою після збирання врожаю з розрахунку 1 кг зерна за трудодень, а таких трудоднів на рік реально було 200-250. Продовольчих карток колгоспникам не давали. Та ще й подвір'я у колгоспників обкладалися податком, щоб ті не особливо шикували.
   Норми продовольчого постачання населення за групами і категоріями визначалися не лише в залежності від характеру виконуваної роботи, віку "й інших факторів, що впливають на фізіологічну потребу організму", а й з урахуванням значення цієї роботи для народного господарства, оборони і Радянської держави. Відповідно до цього було встановлено 4 групи населення: робітники і прирівняні до них; службовці та прирівняні до них; утриманці та прирівняні до них; діти до 12 років. Службовці у містах і робочих селищах, або працюючі у сільській місцевості на підприємствах, переведених на гарантовані норми постачання, забезпечувалися хлібом з початку карткової системи до 21 листопада 1943-го року за двома категоріями: по 1-й - 500 г в день і по 2 й - 400 г. Картки 1-ї категорії на хліб і цукор отримували лише особи, які працювали безпосередньо на фабриках, заводах, шахтах, рудниках, копальнях і будовах. Тоді як працівники підсобних і обслуговуючих підприємств цих же галузей отримували картки 2-ї категорії.
   Та це стосувалося тих міст СРСР, які не були на окупованій території, навіть у блокадному Ленінграді, хоча там ціни на подібні товари були в кілька разів вищі. А як то регламентувалися товари на щойно звільнених від окупації територіях? І подібно, і дещо відмінно. На цих територіях діяли лише 2 групи (замість 4-х) норм продовольчого постачання населення - 3-я та 4-а. У місцях, звільнених від противника, всі робітники та інженерно-технічний персонал (ІТП) провідних галузей промисловості (чорної металургії, вугільної промисловості тощо) забезпечувалися хлібом по загальносоюзним нормам, робітники і ІТП інших галузей народного господарства забезпечувалися в цих районах за однією нормою - 500 г на день. Віднесення до першої або другої категорії з постачання хлібом в районах, звільнених від противника, не застосовувалося.
   І як забезпечувалася державою ця старенька бабуся, віднесена до категорії утриманців та прирівняних до них? Звичайно, що їй, як то кажуть доводилося класти зуби на полицю. В переносному, звичайно смислі, тому що у прямому зуби у бабусі були здорові, вставних челюстів не відчувалося. Та й, не дивлячись на те, що історія зубних челюстів нараховує вже не одне століття, а то й рахунок йде вже на тисячі років, таке технічне диво однак було б старенькій не по зубам. Ось таке обігравання слова зуби. Отож, Золотаренко вирішив допомогти бідній бабусі.
   -- Я купую у вас весь ваш товар, -- звернувся він до старенької. -- Скільки його у вас є?
   -- Три десятки, синку. Це домашні яєчка, вони свіжі, я зберігала їх у сухому льоху в сухому деревинному попелі, -- існував такий народний метод довгого зберігання яєць. -- У мене є три курочки, от вони й нанесли. Так що, вони свіжі, синку.
   -- Навіщо ви мене умовляєте, -- посміхнувся Михайло, -- адже я й так забираю ваш товар.
   -- Добре, дякую. А куди вам їх скласти? Чи заберете з хустиною? -- бабуся стала поважніше звертатися до оптового покупця.
   -- Ні, хустина вам ще знадобиться. У мене є невеличкий пакуночок, та у нього яєчка помістяться.
   Михайло витяг з бокової кишені своєї повсякденної залізничної тужурки (не хотів він постійно мозолити людям очі у такий-то важкий час парадною) складений вчетверо середнього розміру пакунок, виготовлений з цупкого паперу. У цьому пакунку був так би мовити "сухий пайок", який Наталія приготувала на обід чоловікові та дітям. Вони цим пайком і пообідали перед самим відправленням потягу на Жмеринку. До того часу пакунок з їжею лежав у речовому мішку за плечима у Сашка, а коли він спорожнів, Михайло акуратно згорнув його й поклав собі у кишеню - може ще знадобиться, може трапляться у Проскурові цукерки малечі. Ось він і знадобився. Бабуся акуратно переклала яйця у пакунок. Михайло витяг з внутрішньої кишені гроші і простягнув бабусі три сотенні купюри.
   -- Ой, -- зажурилася старенька, -- у мене немає вам здачі. Такі великі у вас гроші!
   -- А мені й не потрібно ніякої здачі. Це все тепер ваші гроші.
   -- Як то?! Так не можна. Та тут же грошей на всі чотири десятка яєць, а у мене їх лише три.
   -- Можна, все можна. Як вас звуть?
   -- Галина Степанівна. А вас?
   -- Михайло.
   -- А по батькові?
   -- Я вам у сини годжуся. У мене мама не набагато старша від вас. Так що просто Михайло.
   -- Добре. Але однак так не можна, я завжди з людьми розраховувалася по-чесному.
   -- А це і є по-чесному, Галина Степанівна. Держава зараз старим людям мало платить, то їм потрібно допомагати. Ви одна живете?
   -- Ні, разом з донькою та унучкою. Троє жінок, а от чоловічої руки нам не вистачає. У мене мій суджений помер, а у Тамари, доньки моєї, чоловік на фронті. Та вже давно від нього ніяких звісток немає. А донька зараз санітаркою працює у лікарні.
   -- А внучці скільки виповнилося?
   -- Лише десять.
   -- У мене донька трохи старша. Добре, давайте я вас трохи проводжу, -- запропонував Михайло. Він побачив, що його розмова з бабусею про гроші зацікавили сусідніх мужиків. А тому як би нічого лихого не сталося з Галиною Степанівною.
   -- А ви місцевий? Адже ви залізничник?
   -- Так, залізничник. Але не місцевий, хоча колись і жив у Проскурові.
   Далі розмова відбувалася вже по дорозі додому старенької, яка й вказувала шлях.
   -- А де ви працюєте? -- допитувалася старенька.
   -- У Нестерівцях. Це не так вже й далеко, трохи південніше від Проскурова.
   -- А, я чула про Нестерівці. Ой, то вам же, Михайле, потрібно поспішати додому, а я вас затримую. Мені тут вже недалечко додому. То ви йдіть. Дякую, що супроводили мене, та найбільше дякую за таку вашу щедрість.
   -- Нема за що дякувати, люди повинні допомагати один одному. А додому я ще встигну. Ну, добре, будемо прощатися. Всього вам доброго, Галина Степанівна, і міцного здоров'я.
   -- Та яке там вже міцне здоров'я, -- зітхнула старенька.
   -- Ну, тоді хоча б довгих років життя вам! До побачення, Галина Степанівна!
   -- І вам всього найкращого, Михайле!
   Золотаренко розвернувся й попрямував знайомою вже йому вулицею. За мить він обернувся у бік бабусі, щоб впевнись, що й вона потихеньку йде додому. Та він побачив. що вона освящає його хресним знаменням. Він усміхнувся, коротко помахав старенький рукою і попрямував далі, вже не обертаючись. Зараз у нього був намір відшукати якийсь гостинець дітям. Та цукерок у магазинах він, як не дивно, не знайшов. Отож, мабуть Тоні у Дунаївцях на початку місяця здорово пощастило. Та без гостинців дітям додому повертатися було негоже. І тому Михайло, пройшовши ще кілька магазинів, купив нарешті свіжих пряників - у Зеленче їх також вже давненько не бачили, та що там давненько, останній раз бачили лише до війни. Не було в магазинах і солі.
   Потрапив він додому лише під вечір. Звичайно, в першу чергу дружина насіла на нього з розповіддю про синів, як вони - чи поїхали вже? Але не лише про те чи поїхали, але й про те чи поїли, як себе почували, чи знають вони де їм робити пересадки і про багато чого іншгого. Мати завжди є матір'ю, у неї болить серце за кожну свою дитину, навіть дорослу. Потім настав час гостинців. Цукерки у старий пакунок помістилися б, а от пряники - ні. Тому Михайлу в магазині довелося попросити завернути їх частинами у папір, а потім ці пакуночки він розсував по кишеням - і так пакунок з яйцями довелося весь час тримати у руках. Коли Наталія побачила, що у цьому пакунку, то вона здивувалася:
   -- А це ти навіщо купив? Що, у нас кури яєць не несуть?
   Так, господарство у родині Золотаренків було непогане, мабуть, найкраще у селі. Більшість односельчан працюють у колгоспі, а ось на інших роботах людей - як він чи Микола Ващенко - у селі небагато. А тому їм доводилося жити дише на трудодні та сподіватися на врожаї зі своїх городів. А потім частину отриманого у колгоспі чи з городу ще й продати, щоб мати гроші - наприклад, одежу дітям на городину чи трудодні не купиш. А ось у Золотаренків була й своя городина й непогані гроші, які отримував Михайло. А тому запас грошей завжди був. Тому Михайло й не шкодував тих грошей, що витратив на зовсім не обов'язкову купівлю.
   -- Так потрібно було, Наталя, - і він розповів дружині про обставини своєї купівлі.
   -- Ну, не знаю, можна було б і не купувати.
   -- Наталя, а ти уяви собі, що на тім базарчику продавала свій товар твоя матуся. Що вона може купити на свої карточки? І що б вона їла без нашої допомоги?
   -- Я все зрозуміла, -- після нетривалої мовчанки тихо простягла Наталія. -- Ти вірно вчинив, Мишко!

* * *

   Приблизно за два тижні після від'їзду синів на навчання нарешті прийшов перший лист, і був він Лаврентія - той завжди був більш організований, зібраний, ніж його брат. І ось тут батьків чекала несподіванка. І якою вона була - приємною чи ні - навіть важко сказати. Наталя, яка першою (наступного дня після свого 43-річчя) отримала від листоноші листа, прочитавши його, була одночасно і радісною, і засмученою. Хоча лист однозначно був приємною новиною. То що ж за несподіванка у ньому містилася? Справа ось у чому: батьки дуже опасалися, що саме Лаврентій через півроку може, все ж таки, опинитися на фронті, нехай навіть вже й офіцером. Адже (як встигли розвідати близнюки, ще перебуваючи у Дунаївцях) згідно з Постановою N 4286сс термін навчання курсантів у піхотних училищах був встановлений у 6 місяців. А війна до лютого наступного року хто знає чи закінчиться - на своїй території німці прогнозовано битимуться до останнього. І це дуже хвилювало в першу чергу маму, адже вона так сподівалась, що навчання у синів буде продовжуватися щонайменше рік. За Сашка вона вже була спокійна, а от Лаврик... Невже він попаде-таки на фронт? І от, коли мама прочитала листа сина, то вона спочатку не повірила своїм очам. Лаврентій писав, що навчатися в училищі йому доведеться 3 роки. Вона не вірила, бо як же так - то 6 місяців, то 3 роки. І хоча на початку червня Михайло казав їй, що потрібно вірити своїм синам, вона однаково звернулася до чоловіка. Коли він повернувся з роботи вона з радістю повідомила, що Лавр написав листа в одразу показала йому рядки листа, що викликали у неї сумнів:
   -- Мишко, таке може бути?
   -- Якщо син так написав, отже може бути, -- спокійно відповів Михайло, хоча й у нього ці рядки викликали певне здивування. Та він волів не показувати цього дружині.
   -- То добре, звичайно. Тепер він гарантовано не попаде на війну. Але ж ми його тепер аж три роки бачити не будемо, -- бідкалася вона.
   -- Ти невірно мислиш.
   -- Чому невірно?
   -- От якби він навчався півроку, то ми точно його б довго не бачили.
   -- Чому? -- все ще не розуміла Наталія.
   -- Ти коли останній раз була у відпустці?
   -- У якій відпустці? - на час війни відмінили ж всі відпустки.
   -- Ото ж бо. Тобто, провчившись шість місяців і отримавши офіцерське звання молодшого лейтенанта, Лаврентій одразу ж отримав би направлення, якщо й не на фронт, то у якусь частину служити. І ніякої відпустки у нього не було б.
   -- А зараз що, буде?
   -- Можливо, що й буде. Училище хоча й військове, та все ж навчальне. А студенти навчальних закладів мають канікули. Нехай і не такі довгі, як раніше, та все ж мають. Якщо йому випало навчатись 3 роки, то, скоріш за все, військові училища переводять у звичайний режим роботи. Отже сини повинні, не знаю як взимку, а наступного літа хоч ненадовго завітати додому.
   -- Це точно?!
   -- Не точно, звичайно, Наталя. Та такі мої припущення. І мені здається, що вони вірні.
   -- А як це точно з'ясувати?
   -- О, Господи! Наталка, встигнеш ти за рік все з'ясувати. Сини все з'ясують і напишуть.
   -- Та, коли це буде.
   -- А тобі що, горить? Так, досить товкти воду в ступі. Краще дай-но мені всього листа почитати. А то показала 2 рядки, і тримаєш його так, неначе хтось його у тебе відібрати хоче.
   Все прояснив наступний лист, який був на цей раз вже від Олександра - через 4 доби після листа брата. Виявляється, що керівництво держави, вже передбачаючи вдале завершення війни вирішило поступово переводити вищі військові училища на нормальний, трирічний курс навчання. Що означає поступово? Дуже просто - ті курсанти військових училищ, що вже навчалися в них, будуть доучуватися й випускатися за скороченими планами, а ось нові набори вже вестимуться за повною трирічною програмою. Олександр написав також, що на початку війни термін навчання в його (тепер вже його) Ульяновському училищі взагалі був скорочений до шести-дев'яти місяців і лише пізніше перейшли до навчання у 1,5 роки. А зараз вже повноцінні 3 роки. Про канікули Сашко нічого писав, та й кого на початку навчального року цікавило таке питання, це вже ближче до його завершення будуть з'ясовувати - світить курсантам відпочинок чи ні. Та, як виявилося пізніше, Михайло Лаврентійович мав рацію. Віроломний напад Німеччини на Радянський Союз призвів до корегування планів практично у всіх галузях народного господарства, торкнувся він і вищої школи. Більша частина викладачів, аспірантів ВУЗів була мобілізована, а навчальні заклади значно поповнилися викладачами жіночої статі.
   На початку війни щоб прискорити підготовку фахівців для різних галузей народного господарства, Комітет у справах вищої школи ввів в дію нові навчальні плани зі скороченим терміном навчання: 3,5 роки для ВНЗ з п'ятирічним терміном навчання і 3 роки для ВНЗ з чотирирічним терміном навчання. Однак здійснювалося це не за рахунок скорочення загальної кількості годин, передбачених довоєнними планами навчання, а шляхом зменшення літніх і зимових канікул, скорочення виробничої практики з одночасним збільшенням її в самих ВНЗ. Збільшилася і кількість навчальних занять в тиждень з 36-и до 42-х годин.
   Введення в ВНЗ навчання за скороченими програмами було тимчасовим явищем. Навчання і робота в екстремальних умовах в значній мірі вирішували проблеми фронту і тилу з фахівцями, але досвід все-таки показував, що стислі терміни вивчення основних теоретичних предметів не дають необхідного якості їх засвоєння студентами. Давалося взнаки і та обставина, що на час канікул студенти залучалися до сільськогосподарських робіт, тривалість яких часом навіть значно перевищувала термін місячних літніх канікул. Тому вже з 1942-1943-го навчального року введені на початку війни скорочені плани навчання були скасовані, і вища школа повернулася до нормальних навчальних планів.
   Цікаво, що у роки війни фінансування вищої школи не лише не скоротилася, але навпаки - значно збільшилося. Перед вченими вищої школи було поставлено завдання підпорядкувати вузівські наукові дослідження інтересам якнайшвидшого створення складного військового господарства, розробок нового, а також вдосконалення зброї, бойової техніки та інших засобів ведення сучасної війни, які перебували в той час на озброєнні армії та флоту.
   Отже, як з'ясувалося, і фінансування навчальних закладів підвищилося, й канікули у студентів чи курсантів мали місце. От тільки не відома була їх тривалість. Якщо студентів ВУЗів посилали влітку на сільськогосподарські роботи, то, мабуть, знаходилося й якесь суспільне навантаження для курсантів, та й до збирання врожаю вони також цілком могли бути причетні.
   Тепер батькам залишалося лише чекати приїзду синів додому. Так, це ще не скоро трапиться, але воно обов'язково відбудеться!
  
  

РОЗДІЛ 13

Неочікувані звістки

  
   В останній понеділок серпня 1944-го року Михайло повертався з роботи у Зеленче разом з Миколою Ващенко. Той уже третій місяць знову працював на залізничній станції у Нестерівцях. Вони поговорили на різні теми, а потім Микола, вочевидь щось згадавши, звернувся до Золотаренка:
   -- Слухай, Михайле, ти пам'ятаєш кого-небудь з родини Рогульських?
   -- Щось не пригадую. Хоча прізвище начебто мені й знайоме.
   -- Це було десь наприкінці 29-го чи на початку 30-го років. Ти на той час вже чимало прожив у Зеленче і мав би пам'ятати.
   -- Я не розумію про що ти ведеш мову, Миколо?
   -- А, так. Я зараз розповім тобі все детально, точніше по-порядку. Так от, я вчора ходив у Дунаївці провідати сестру.
   -- Катерину?
   -- Так, саме її, -- молодша сестра Михайла та Наталії у 1928-му році вийшла заміж (у 20 років) за робітника однієї з фабрик у Дунаївцях, після чого одразу переїхала жити до чоловіка. -- Сходив провідати її та своїх племінниць, старша вже 7-й клас закінчила, -- у самого ж Миколи та його дружини Лідії було троє дітей - Людмила, Мишко (названий на честь зятя) та Олена.
   -- Буде продовжувати навчання? -- уточнив Золотаренко про доньку Катерини.
   -- Ні, не хоче. Трохи відпочила влітку, а з осені йде працювати на фабрику, де батько працює. Не дуже-то дівчата бажають ще 3 роки сидіти у школі. Так, я ж не про свою рідню хотів поговорити. Не перебивай мене, а то ми до суті так і не дійдемо.
   -- Добре.
   -- Так от. Я там проглянув у них одну з місцевих газет, і мене зацікавив Указ Президії Верховної Ради СРСР. Він від 19-го серпня цього року, його, мабуть, передрукували із центральної преси, бо мова там торкалася району, точніше саме нашого села. Скоріш за все.
   -- І що за Указ?
   -- О! Оце ми вже й підійшли до суті. У газеті було написано от що: Указом Президії Верховної Ради СРСР від 19-го серпня 1944-го року за "зразкове виконання бойових завдань командування на фронті боротьби з німецькими загарбниками і проявлені при цьому відвагу і геройство" гвардії капітан Франц Рогульський був удостоєний високого звання Героя Радянського Союзу з врученням ордена Леніна і медалі "Золота зірка" за N 3992.
   -- Ну, то й що? Скільки за війну солдатів й офіцерів отримали звання Героя Радянського Союзу. Навіть номера орденів на це вказують.
   -- А то я цього не знаю, -- сердито буркнув Ващенко. -- Ти не звернув увагу на прізвище нагородженого. Я чому й запитав тебе, чи ти не пам'ятаєш родину Рогульських?
   -- То він з нашого села?! Ось це вже дійсно здорово! -- щиро зрадів Золотаренко.
   -- Так, він з нашого села. Та справа не в цьому.
   -- Не в цьому? А в чому ж?
   -- Як я вже казав, на стику 20-30-х років батька цього Рогульського розкуркулили, і всю їх родину вислали кудись на Північ.
   -- О, тепер я згадав, ось звідки мені пам'ятне це прізвище. Цей факт я пам'ятаю. А це точно він?
   -- Та хто ж іще! Ти не пам'ятаєш самого Франца Рогульського, бо він тоді ще малий був - у 30-му році йому було років 12-14 лише. А я цього Франца з самого його дитинства пам'ятаю, років з п'яти, мабуть. Бо вже його тоді обзивали Францем Йосипом, як імператора Австрійської імперії. Звідки у нашому селі таке ім'я як Франц?
   -- Так, можливо... Навіть, скоріш за все, що це саме він.
   -- Він, він.
   -- Ну, що ж, молодець цей наш Франц! Ознаменував наше село своєю геройською зіркою.
   -- Та це все так. Я й не заперечую. Молодець, звичайно. Але як йому вдалося вивчитися на льотчика, йому - висланому разом з батьками на Північ?
   -- О! А це дійсно цікаво.
   -- Ото ж бо. Я щось до цього часу не чув про подібні випадки. Щоб син осудженого куркуля став такою відомою людиною?
   -- Ну, висилання на Північ - це ж не тюрма і не табір. Дітям дозволялося вчитися. Отож він і вивчився. Крім того, ти ж знаєш, син за батька не відповідає.
   -- Можливо, що й так, а можливо, що й ні, -- не переставав сумніватися Микола.
   -- Може, може таке бути. Я ось про що подумав. Адже колективізація у ті роки проводилася з порушення принципів добровільного об'єднання на селі. Рішення про вступ до колгоспу селяни мали приймати на зборах. Проте місцеві партапаратчики й радянські активісти відкрито погрожували тим, хто відмовлявся вступати до колективних господарств. Партійні комітети й державні установи стали як би "змагатися" поміж собою за планові показники нових членів колгоспів. Селян силоміць заганяли в колгоспи, використовуючи для цього всі засоби адміністративного тиску. Чи не так, Миколо?
   -- Саме так. З цим я цілком згоден.
   -- Так ось. А що було далі?
   -- А що було далі? Нічого. Колгоспи як організували, так вони до сих пір й існують.
   -- Існують. Та я не про це мову веду. Якщо ти пам'ятаєш, у березні 1930-го року в газеті "Правда" з'явилася стаття Й. В. Сталіна "Запаморочення від успіхів", у якій він виступив проти "перегинів" у колгоспному русі, звинувачуючи в них партійні комітети та радянські організації на місцях. Про це гарно описав Шолохов у своєму романі "Піднята цілина".
   -- Ну, було щось таке. То й що?
   -- А то. Після цієї статті селянам стали дозволяли виходити з колгоспів.
   -- І так вже багато їх вийшло з колгоспів? -- насмішкувато запитав Ващенко.
   -- Ти не іронізуй, Микола. Адже не в цьому справа. Я ось про що хотів сказати - можливо, саме після цієї статті Сталіна почали переглядати й справи тих, кого вислали на Північ, і таким чином урівняли їх права з іншими громадянами СРСР. Адже це був погляд на такі речі самого Йосипа Віссаріоновича, до нього повинні були прислухатись. Ось таким чином і вдалося нашому місцевому "імператору" Францу вивчитися на льотчика, та ще й стати Героєм Радянського Союзу.
   -- Хм... А що, можливо, ти маєш рацію.
   -- Скоріш за все, маю. Та все ж цікаво, це точно наш Франц Рогульський чи не наш. Чи не може це бути простим збігом?
   -- Навряд чи. Про іншого Рогульського місцеві газети не передруковували б Указ.
   -- А назву газети ти запам'ятав?
   -- Навіщо воно мені було потрібно? Та й скільки там тих місцевих газет - одна, дві... Та й все. Ти що, у редакцію запит хочеш направити? А звідки вони мають інформацію про нашого Рогульського? Чи ти може хочеш у Москву звернутись? Так тобі звідти хтось і відповість. Починати, як на мене, потрібно саме з нашого села, а не з редакції. Його корні звідси, а тому є люди, які щось та знають.
   -- А ось тут вже ти маєш рацію.
   -- Можливо, у сільраді щось знають. Чи у правлінні колгоспу?
   -- Та хто там про щось знає? -- махнув рукою Михайло. -- у них всі помисли направлені зовсім на інше. Добре, я по свободі постараюся з'ясувати це питання. Щоб не було ніяких сумнівів.
   -- І яким же чином?
   -- Поки що не знаю. Та я щось надумаю.
   За цими балачками Микола Ващенко та Михайло Золотаренко не помітили, як вже увійшли у село. А тому й балачки припинилися самі по собі - друзі й одночасно родичі розійшлися по своїм домівкам.

* * *

   Розмірковуючи ж у вільний час над питанням життєвого шляху сільського Героя Радянського Союзу, Михайлу раптом спало на думку з якою особою йому слід поговорити про Рогульського. Навряд чи вона знає про долю героя-капітана, але те, що це питання точно зацікавить її, він не сумнівався. Ось ця людина й зможе з часом навести довідки про Франца Рогульського. Михайло періодично, до війни, звісно, бував у стінах сільської школи. Не так вже й часто, та бував. На батьківські збори частіше, звичайно, ходила Наталія, але коли мова йшла про бешкетників чоловічої статі, а таке теж траплялось, то прохали підійти саме батька. А тому Михайло був знайомий з директором, завучем та багатьма вчителями. Та й хто у селі не знає один одного. І ось 7-го вересня, у перший четвер місяця Золотаренко, вирвавшись одразу по обіду з роботи, зайшов у школу, яка нарешті після трирічних митарств за часів окупації почала нормально працювати. І звернувся він не до кого-небудь, а безпосередньо до директора школи, точніше директорші - Софії Данилівни Гаврилович, яка до війни викладала хімію, а зараз була призначена директором школи. Щоправда, дещо пізніше директором призначать Сініченка, а далі будуть й інші керівники школи, та Гаврилович ще протягом багатьох років буде працювати завучем школи.
   -- Добрий день, Софія Данилівна! -- привітався з директрисою Золотаренко, як тільки переступив поріг її кабінету.
   -- О, Михайло Лаврентійович! Добрий день! І яким ви чином до нас потрапили, тобто що вас привело у школу?
   -- Як там поживають мої малі бешкетники?
   -- Ви не повірите, Михайле Лаврентійовичу, але зараз практично немає бешкетників - ні ваших, ні інших. Після окупації всі діти набагато серйознішими стали. Я, звичайно, розумію, що це лише початок занять, усього кілька днів пройшло, що діти за школою вже трохи скучили. А далі поступово вони знову почнуть бешкетувати. Та поки що все нормально.
   -- То добре. А я до вас з досить цікавої справи. Ви знаєте, що у нашій, скоріше, саме у вашій школі навчався Герой Радянського Союзу?
   -- Та ви що! Ні, не знаю. І хто ж це?
   -- Франц Рогульський.
   -- О, Господи! Та цього ж не може бути. Син куркуля Герой Радянського Союзу?!
   -- Скоріш за все, що може. А якщо це так, то школою потрібно буде гордитися, й не просто гордитися, а якусь навіть табличку вішати, що у цій школі чи у цьому класі навчався такий-то. Адже я не думаю, що у нас в області, а точніше саме у нашому районі так вже багато Героїв Радянського Союзу, -- Михайло Лаврентійович цього не знав, але за час війни звання Героя Радянського Союзу було присвоєно семи десяткам громадян (військових) області, у тому числі й 14-річному партизану-розвіднику, зв'язківцю підпільної організації у м. Шепетівка Валентину Котику. А загалом у Кам'янець-Подільській області понад 200 учасників Великої Вітчизняної війни були нагороджені орденами і медалями СРСР.
   -- А як це з'ясувати? -- запитала директорша. -- Адже його батька розкуркулювали й кудись там заслали разом з родиною.
   -- Я це знаю. Але, скоріш за все, це все ж таки він, -- і Золотаренко виклав Софії Данилівні свої аргументи
   -- Так, можливо, ви й маєте рацію. Якщо ж це так, то це дуже добре, це буде дуже вагомий приклад для дітей, для підростаючого покоління. То ви маєте якусь пропозицію?
   -- Ні, скоріше, маю прохання. Наведіть, будь ласка, довідки з цього питання - у районо, облоно, а потім, можливо, й вище. Вам, як директорові школи, у якій навчався Герой, підуть назустріч. А ось мені це зробити значно складніше.
   -- Я розумію. Добре, я спробую. Дійсно потрібно мати повну інформацію. Адже дітям слід не просто наводити факт, що в школі навчався Герой Радянського Союзу, а й розповідати біографію Героя. Дякую вам за те, що сповістили мене про такий неординарний випадок.
   По тому минуло якихось лише кілька днів, як Антоніна в один з вечорів сповістила батька:
   -- Тату, Софія Данилівна, просила передати, щоб ти терміново навідався до неї. І якщо не зможеш у школу, то тоді до неї додому.
   -- Навіть так! І що трапилось?
   -- Я не знаю. Вона мені не сказала. Просто просила передати, щоб ти зустрівся з нею. Можливо, наші хлопці щось накоїли?
   -- Ні, не думаю. Тут справа зовсім у іншому.
   -- І у чому ж справа?
   -- Я маю лише деякі міркування. Так що, коли все з'ясується - розповім.
   А сам Михайло тим часом думав: "Цікаво, Невже директорша так швидко зуміла все з'ясувати? Щось не віриться. Але чому тоді такий поспіх - терміново зустрітися?". І він вирішив завтра заскочити до Гаврилович саме додому - незручно начальникові станції, який працює на цій посаді лише четвертий місяць дуже вже часто зникати зі свого робочого місця. І назавтра, годин у шість, поки ще не стемніло, він був уже у садибі Гаврилович. Оскільки це не школа, тобто не офіційне місце зустрічі, то Михайло з'явився на рандеву з невеличким букетом осінніх квітів.
   -- Добрий вечір, Софія Данилівна! Візьміть, будь ласка, -- простягнув він квіти. -- Невже ви так швидко все з'ясували по Рогульському? Чи щось трапилось з дітьми?
   -- Ні те, ні інше. Хоча... Дійсно, мабуть що, трапилось, але не з дітьми, звичайно. І навіть не трапилося, а, скоріше за все, має трапитись.
   -- Оце тобі так! Ви вмієте передбачати події - має трапитись?
   -- Вмію, -- посміхнулася господиня садиби. -- Ви мені нещодавно принесли несподівану новину. Але для вас у мене є ще більш несподівана новина.
   -- Цікаво. І яка ж?
   -- Незабаром ваша дружина буде нагороджена орденом.
   -- Та ви що! Моя Наталія буде нагороджена орденом?! Проста селянка-колгоспниця?
   -- Саме так.
   -- Та й за що ж вона буде нагороджена? Що вона такого героїчного вчинила? Та й як ви про це можете знати?
   -- Відповідаю на ваші перші запитання. Ваша Наталія Карпівна, та й ви приймали у цьому участь, -- посміхнулася вона, -- дуже велику справу зробила для держави.
   -- І яку ж це? Та ще й я у цьому приймав участь.
   -- Ваша дружина народила, подарувала державі десятьох громадян. А це дуже нелегка, та дуже важлива справа.
   -- А-а, он ви про що. Тепер зрозуміло. Та Наталія на орден не буде мати права, -- махнув рукою Золотаренко.
   -- І чому ж це?
   -- Я ще влітку щось почув про якийсь там орден "Мати-героїня". Мене ця інформація зацікавила. Та коли я поговорив зі своїми колегами, то з'ясував, що цей орден присвоюється матерям, які народили й виховали 10 та більше дітей. Так, у нас було десятеро дітей, та зараз їх вісім.
   -- Але ж і загиблі враховуються.
   -- Мені це теж повідомили. Так, Іван враховується, а ось Дмитрик - ні.
   -- Я вас зрозуміла. Я ретельно вивчила статут цього ордену. Ви маєте на увазі пункти про виконання обов'язків військової служби та інші?
   А статут ордену наголошував на тому, що під час присвоєння звання "Мати-героїня" враховуються також діти, загиблі або зниклі безвісти при захисті СРСР чи при виконанні інших обов'язків військової служби, або при виконанні обов'язку громадянина СРСР по рятуванню людського життя, по охороні соціалістичної власності і соціалістичного правопорядку, а також померлі внаслідок поранення, контузії, каліцтва або захворювання, одержаних при зазначених обставинах, або внаслідок трудового каліцтва або професійного захворювання.
   -- Абсолютно вірно. Дмитрик же не захищав Радянський Союз чи виконував інші обов'язки військової служби, він також не виконував і обов'язки громадянина СРСР по рятуванню людського життя і т. д. і т. п.
   -- Так, на жаль, ваша дружина дійсно не має права на отримання ордену "Мати-героїня". Та я мала на увазі зовсім інший орден, і ось на нього, не менш вагомий, вона матиме право.
   -- І що це за орден?
   -- Це орден "Материнська слава". Хоча й у його статуті теж є певні обмеження, подібні до ордену "Мати-героїня". До речі, обидва ці ордени, а також "Медаль материнства" були засновані одним і тим же Указом Президії Верховнної Ради СРСР ще 8-го липня. Стосовно ж ордену "Материнська слава", то він складається з трьох ступенів. Ним нагороджуються: матері, які народили і виховали сім дітей, - орденом III-го ступеня; матері, які народили і виховали восьмеро дітей, - орденом II-го ступеня; матері, які народили і виховали дев'ятеро дітей, - орденом I-го ступеня. Так що Наталія Карпівна отримає орден найвищого ступеню.
   -- Та звідки ви це знаєте? Ой, вибачте!
   -- Та нічого, я розумію ваш подив. А тепер відповідаю вам на питання звідки. Я з'ясувала це, коли почала шукати матеріал про нагородження Рогульського. Так, я знайшла Указ про його нагородження. Він від 19-го серпня. Але днем раніше був ще один цікавий Указ. Це Указ Президії Верховної Ради СРСР від 18 серпня 1944 роки за N 45 про затвердження статуту ордену "Материнська слава". І я цей статут теж добре проштудіювала.
   -- Але ви самі казали, що й там також є обмеження?
   -- Є. Практично ті ж самі обмеження, що й у статуті ордену "Мати-героїня"
   -- Ото ж бо!
   -- Михайло Лаврентійович, ви неуважно мене слухаєте. І це не дивно, виходячи з вашого здивування та хвилювання. У статуті ордену "Материнська слава" говориться максимально про дев'ятьох дітей. Так ваш Дмитрик випадає, але ж Іван - ні. Наталія Карпівна має повне право на цей орден.
   -- Це що, правда? -- лепетав чи то вражений чи то здивований Михайло Лаврентійович.
   -- Правда. Так що, я вже наперед вітаю вас з майбутньою орденоносецею.
   -- Так немає ж ніяких повідомлень?
   -- Це поки що немає. Не так швидко все робиться. Ви ж самі, напевно, розумієте скільки часу знадобиться, щоб по всій країні скласти списки багатодітних матерів, подати та затвердити їх. А часу після останнього Указу ще зовсім мало пройшло. Але це точно буде!
   І Гаврилович мала рацію. Навіть перше присвоєння почесного звання "Мати-героїня" було зроблено значно пізніше - Указом Президії Верховної Ради СРСР від 27 жовтня 1944-го року. Ордена вручили чотирнадцяти жінкам, удостоєним звання "Мати-героїня". Орден N 1 був вручений Ганні Савеліївні Алексахіній, мешканці селища Мамонтовка, Московської області. Вона народила і виховала дванадцятеро дітей. При цьому вісім її синів билися на фронтах Великої Вітчизняної Війни, четверо з них загинули. Цікавим був той факт, що спочатку керівництво держави передбачало вручити орден, природно, жінці-комуністці. Але таких серед багатодітних матерів, на жаль, не виявилося. Довелося вручати орден безпартійній Алексахіній.
   А що вже говорити про менш вагомий орден. Та все ж Михайлу Лаврентійовичу тепер залишалося чекати й цієї новини. Ось він тільки вирішив нічого поки що не казати про це дружині. Якщо він сам зараз дуже хвилюється, то що вже казати про те, як буде хвилюватися Наталія. Всьому, як то кажуть, свій час. Звичайно хвилюватися вона однак буде, якщо прийде відповідний папірець. Та то буде короткочасне хвилювання, а не розтягнене на тижні, а то й на місяці. Не розповів він, звісно, про таку новину й своїй доньці, - та точно вирішить завчасно порадувати, а точніше схвилювати маму, - просто сказав, що розмова була про одного військового, який колись навчався у їхній школі. А цього військового Тоня не знає, бо на той час ще й не народилася. І батько фактично нічого не збрехав Антоніні стосовно військового, він лише промовчав про можливе нагородження мами орденом. Але ж мовчанка - це не брехня.
   Та, хто очікує, той має право, і навіть повинен дочекатися. І ось нарешті дочекалася своєї нагороди й Наталія Золотаренко. Першим про це довідався знову-таки Михайло, побачивши у газеті повідомлення про перший Указ Президії Верховної Ради СРСР від 6 грудня 1944-го року щодо нагородження орденами "Материнська Слава". Згідно з Указом орден I-го ступеня отримала 21 жінка, орден II-го ступеня - 26 жінок і орден III-го ступеня - 27 жінок. І до нового 1945-го року Наталії ця нагорода була вручена, так само як іще одній багатодітним матері з їх села - Ганні Степченко, матері, що народила 11 дітей, в живих зашилось саме дев'ятеро). А ось Марія Дорошенко, яка народила 9-х дітей (двоє таки померли у голодні 30-і роки, а заблукавший "злидень" якраз вижив) отримає свою нагороду - орден III-го ступеня - значно пізніше.
   У Михайла, чоловіка новоявленої орденоносеці на цей час було дві відзнаки за його трудову діяльність на благо Батьківщини. Наприкінці літа 1935-го року Михайло був нагороджений відомчим знаком "Почесний залізничник" (перша відзнака Золотаренка), який ввівся у дію з 17-го травня минулого року. Наступного року Михайло Лаврентійович Золотаренко був нагороджений вже орденом "Знак пошани" у зв'язку з його 40-річчям та вже майже 20 років праці на залізниці (ще з 1916-го року), у тому числі й 19 років за часів Радянської влади. Орден "Знак Пошани" був заснований Постановою ЦВК СРСР лише рік тому - 25 листопада 1935-го року для нагородження за високі досягнення у виробництві, науково-дослідній, державній, соціально-культурній, спортивній та іншій суспільно корисній діяльності, а також за прояви громадянської доблесті. Орден "Знак Пошани" став фактично останньою великою нагородою з тих, що були засновані в Радянському Союзі у передвоєнний період. Потреба в цьому знаку виникла тому, що уряд прагнув знайти методи додаткового стимулювання трудящих Країни Рад, які були б не пов'язані з прямим економічним заохоченням.
   Дещо пізніше у Михайла з'явиться ще й нагрудний знак "Відмінний шляховик", який був нагородою для особливо видатних працівників колійного господарства залізничного транспорту. Цим знаком нагороджувалися особи начальницького й рядового складу служб колії залізничного транспорту, які систематично показували високі показники у роботі. Положення про Знак "Відмінний шляховик" - разом з 7-а іншими відомчими знаками ("Відмінний паровозник", "Відмінний зв'язківець", "Відмінний вагонник" тощо) - було затверджено 22 вересня 1943-го року. Цю нагороду Золотаренко отримає у 1946-му році. Михайлу немов би щастило, що положення про введення цих нагород з'являлися напередодні його трудових чи особистих ювілеїв. Та все ж дві з трьох нагород Михайла були всього лише відомчими відзнаками, а не орденами. Орден же був у нього, як зараз і у Наталії, лише один.
   Микола Ващенко, брат Наталії теж повернувся після інвалідного поранення додому з нагородами, та ще й військовими. Гвардії старший сержант Микола Карпович Ващенко був нагороджений двома орденами: "Червоної зірки" та "Орденом Слави" 3-го ступеня (Микола отримав його саме після визволення Ворошиловграда) та медаллю "За відвагу". І ці його бойові нагороди значно перевищували нагороди його зятя Михайла. З ними могла зрівнятися хіба що нагорода його сестри.

* * *

   Між тим Велика вітчизняна війна поступово наближалася до свого логічного завершення. Нарешті відкрився й так званий другий фронт - 6 червня 1944-го року під час наступу радянських військ на Східному фронті розпочалося висадження військ США і Великої Британії у Північній Франції та на півдні Франції, в районі Марселя.
   До середини осені 1944-го року кордон СРСР було відновлено майже по всій його довжині. Визволення території СРСР у ряді напрямів супроводжувалося виходом радянських військ на території суміжних держав - Польщі, Румунії, Угорщини, Чехословаччини. Відбулося й визволення Прибалтики від німецьких окупантів, яке розпочалось ще під час операцій у Білорусії, а завершилося завдяки розпочатому в середині вересня 1944-го року наступові трьох фронтів: Прибалтійського, Ленінградського та Балтійського.
   Трохи раніше Червона армія вступила до Болгарії - стан війни між нею та СРСР припинився. До влади у країні прийшов уряд Вітчизняного фронту, розпочалися спільні дії з вигнання німецьких військ з болгарської землі. Далі на черзі були Румунія та Югославія: 12 вересня 1944-го року Румунія підписала перемир'я з союзниками, підтвердивши передання СРСР територій Бессарабії та Північної Буковини. Внаслідок спільних дій радянсько-югославських частин 20 вересня 1944-го року було визволено столицю Югославії Белград.
   У жовтні 1944-го року в результаті Карпатсько-Ужгородської операції була повністю звільнена територія України. Завершення війни на території СРСР було також пов'язане з операціями радянських військ у Заполяр'ї, внаслідок яких від ворога було звільнено порти на Баренцовому морі та Мурманську область, а також північно-східні райони Норвегії. Після визволення території СРСР, військові дії перенеслися вже у Центральну та Східну Європу. Восени 1944-го року розпочався завершальний етап у визволенні Європи.
   Та успішно вирішувалися не лише масштабні питання, так же успішно розв'язувалися питання й на місцевому рівні. Ще до того часу, коли Наталія Карпівна Золотаренко отримала свою заслужену нагороду з'ясувалася й ситуація стосовно Франца Рогульського. Софії Данилівні Гаврилович досить швидко повідомили, що Герой Радянського Союзу Франц Миколайович Рогульський дійсно родом із с. Зеленче. А ось далі справа надовго застопорилася. Нарешті Софії Данилівні вдалося зібрати досить інформації про односельчанина. Та все ж певний період його життя залишився невідомим. І на цю тему знову відбулася бесіда між директором школи та Золотаренком, зміст якої той потім передав Миколі Ващенко та нарешті й увів у курс справи свою рідню.
   -- Ви знаєте, -- задумливо почала розмову із Золотаренком про Рогульського Софія Данилівна, -- інформація про Франца підтвердилася. Та деякі білі плями все ж залишилися.
   -- А саме?
   -- Як виявилося, він 1916-го року народження. А у 1933-му році Рогульський вже закінчив радіотехнікум в Ленінграді.
   -- Тобто це означає, що він вступив до нього практично одразу після того, як виїхав, та же й примусово, з села.
   -- Скоріш за все. Та це не головне. Ви підрахуйте роки. У 1933-му році йому було лише 17 років. А поступити у технікум він міг лише після 7-го класу, але ж тоді йому повинно було бути 15 років. Й що, він за два роки встиг закінчити технікум?
   -- А й справді, -- й собі здивувався Михайло Лаврентійович. -- Такого не могло бути.
   -- Можливо, наведена не зовсім точна інформація про рік його закінчення. Можливо, він закінчив його не у 33-му, а у 34-му році? Але тоді він і льотну школу повинен був закінчувати пізніше, -- Рогульський закінчив у 1936-му році льотну школу Цивільного повітряного флоту, після чого працював льотчиком-інструктором в Петрозаводськом аероклубі.
   -- А можливо він закінчив 7 класів у 14 років? Пішов, наприклад, у школу у сім років, а не у вісім.
   -- Так, це можливо. Я також думала про це, і навіть намагалася відшукати документи Франца Рогульського у школі. Але так нічого й не знайшла. Взагалі-то це не дуже-то й дивно, бо за часів окупації чимало документів зникло. У школі ж тоді працювали лише початкові класи, а от середні та старші - не працювали, а на рубежі 20-х-30-х років Рогульський навчався вже саме у середніх класах.
   -- Так, щонайменше одна біла пляма дійсно є. Та все ж факти підтверджують моє припущення про перегляд справи його батька.
   -- Чому ви так думаєте?
   -- Мене у цьому зараз переконали міста - Ленінград та Петрозаводськ. Адже це дійсно для наших країв Північ. Тобто родину Рогульських заслали десь у ті краї, скоріше за все у район Петрозаводська. А потім справу переглянули, і дали можливість Францу навчатися.
   -- Так, це слушна думка. Я теж думаю, що його родина десь у тих краях і жила під час заслання. Тому Франц і поступив саме у Ленінгадське училище, а не, наприклад, у Московське, Київське чи Одеське.
   -- Скоріше за все. І який же Франц Рогульський молодець. Незважаючи на певну репресію стосовно його родини він не озлобився на радянську владу, а навпаки довів, що він гідний син своєї Батьківщини. Та ще й геройський син, адже задарма таких нагород не присвоюють. Так, Софія Данилівна, а далі який у нього був шлях, я маю на увазі вже військовий?
   -- У 1939-му році Рогульський був покликаний на службу в Робітничо-селянську Червону Армію. Закінчив військове авіаційне училище льотчиків. З липня 1942-го року він вже воював на фронтах Великої Вітчизняної війни, служив в авіації дальньої дії.
   Гаврилович розповіла Михайлу Лаврентійовичу лише основні віхи біографії Рогульського, без деталей, які у пам'яті важко зберегти - міста боїв, дати, сухі цифри бойових вильотів тощо. А ці деталі були такими: на рахунку Рогульського були бойові вильоти на Берлін, Данцінг, Тільзіт, Кенігсберг. У 1944-му році він здійснив 647 бойових вильотів (з яких - 95 за завданням Ставки Верховного Головнокомандування). Крім Зірки Героя Радянського Союзу Франц Миколайович Вогульський був відзначений двома орденами Леніна, двома орденами Червоного Прапора, орденом Олександра Невського, двома орденами Вітчизняної Війни І-го ступеню, орденом Червоної Зірки та численними медалями. І такому бойовому шляху (а також нагородам) міг би позаздрити будь хто.
   Однак чимало віх на життєвому шляху Рогульського були невідомі ні Гаврилович, ні Золотаренко. Та невідомі вони були не через те, що ті їх не пам'ятали чи їм вищі інстанції не хотіли надавати подібні відомості, а тому, що це був вже майбутній час. А тому не могли поки що знати ні педагог, ні залізничник, що через 16 років після закінчення війни Герой Радянського Союзу, легендарний командир ескадрильї 19-го Гвардійського авіаполку, вже полковник Франц Миколайович Рогульський, починаючи з 1961-го року, стане одним з головних фахівців Одеського аеропорту і відповідатиме за безпеку вже цивільних польотів. А вже у новому тисячолітті, у серпні 2010-го року за ініціативи Одеської міської організації ветеранів та Одеської міської ради в приморському місті на вулиці Варненській, N 23 з'явилася меморіальна дошка, присвячена Герою Радянського Союзу Францу Рогульському.
   По всьому світу часом розкидані пам'ятники та меморіальні дошки видатним особам, які народилися зовсім в інших містах. А от у себе на малій батьківщині вони нерідко вшановані лише пам'яттю людей. Так вже улаштовано життя, й воно продовжується, не зважаючи ні на що. Проте пізніше все ж вулиця у селі Зеленче, на якій розташовувалася школа, стане носити ім'я Франца Рогульського.
  
  

РОЗДІЛ 14

І радість, і смуток

   Та ось вже закінчився цей рік, йшла середина травня переможного 1945-го року. Нещодавно завершилася війна з фашистами. Не передати словами, що то було за всенародне свято, коли 9-го травня майже о 10-й годині вечора по радіо люди із зведення радінформбюро почули текст Наказу про завершення війни, який озвучив радянський актор, диктор Юрій Левітан (за роки війни його голос став відомий кожному мешканцю СРСР), й головні слова цього Наказу: "... Велика Вітчизняна війна, яку вів радянський народ проти німецько-фашистських загарбників, переможно завершена, Німеччина повністю розгромлена... ".
   Одначе переможний, радісний, святковий травень теж швидко промайнув, і ось вже настало тепле сонячне літо, якому в першу чергу дуже раділи дітлахи - попереду майже 3 місяці літніх канікул. Раніше Михайло Лаврентійович ніколи не думав, що протягом 3-х років обставини зміняться таким чином, що Антоніна стане самою старшою дитиною у родині. А воно бач, як повернулося - двоє старших за неї братів загинули, а двоє інших, навчаючись у військових училищах, дуже вже далеко від домівки. А у вихованні молодшого покоління, коли їх батьки зайняти, велика частка припадає на старших братів та сестер. І краще, щоб у вихованні хлопців таким був старший брат, а не старша сестра. Тоня була серйозною, турботливою дівчиною і гарно доглядала за своїми братиками. Ті теж любили і навіть поважали сестру, та все ж дівчина, навіть старша, не могла бути авторитетом для хлопчаків. Їм у вільний час бракувало саме чоловічого початку.
   У цьому році Антоніна повинна була б закінчити сім класів, їй нещодавно виповнилося вже 15 років, та офіційно вона закінчила від сили шість класів. Чому від сили? Та тому, що офіційно Мартсонська початкова школа могла підтвердити лише 4 класи, ну, можливо, й ще за один рік, коли Тоня отримувала знання неофіційно від тих вчителів, які намагалися підтримати учнів середніх та старших класів. А тепер ще додасться один рік, який діти вже провчилися у неповній середній школі, ось Тоня зараз і навчалася у 6-му класі. Антоніна, як вона призналася матері, не збиралася закінчувати десятирічку, вона вважала, що їй досить буде й 7-и класів. Та в колгоспі працювати вона також не планувала, у неї зараз з'явилася мрія вивчитися на медичну сестру - по радіо багато розповідалося про подвиги медсестер та санітарок, та й газети про це писали. Якщо вона не планувала закінчувати середню школу, то вже у цьому році могла б вступати у середній спеціальний заклад. Могла б, якби ж то було свідоцтво про закінчення 7 класів. А воно навряд чи буде у зв'язку з тим, що після 4-го класу в окупаційній зоні подальші офіційні заняття, крім 1944-1945-го навчального року, не проводилися. Так, Антоніна, звичайно, знає набагато більше матеріалу, ніж за програмою початкової школи, та як це підтвердити? Вона не хлопець, не може вступати до військових училищ, а тому шлях (іспити) Лаврика та Сашка їй, як то кажуть не світить. Можна, звичайно, спробувати екстерном скласти іспити за програмою неповної середньої школи, таке практикувалося. Та для цього потрібно мати відповідні знання. Батьки націлювали на це Антоніну, точніше більше цікавилися, чи зможе вона упоратись з такою задачею. Михайло ще напередодні травневих свят, передбачаючи, що за місяць навчання в школах завершиться, запитав доньку:
   -- Тоню, а ти б упоралася з іспитами за 7-й клас?
   Дочка трохи подумала, а потім, тяжко зітхнувши, відповіла:
   -- Ні, тату. Якби я зараз навчалася у сьомому класі, то це інша справа. Та мене минулого року не змогли взяти у сьомий клас, добре, що прийняли хоча б у шостий. Так що, мабуть, нічого не вийде.
   Михайло і сам це чудово розумів. А допомогти доньці підготуватися до іспитів зараз нікому, адже вона сама старша з дітей. У її мами лише початкова освіта, а тато шкільну програму давно вже забув. Допомагаючи свого часу Лавру та Сашку, він підтягував їх з технічних предметів, які хоч трохи пам'ятав після скількох років по завершенню інституту. А шкільна програма... він її й сам зараз не потягне. Звичайно, якби йому довелося б її згадувати персонально для себе, то він би досить швидко опанував нею, а от бути з неї наставником... - ні, не вийде. Попросити вчителів, щоб допомогли Антоніні? Так, це можливо, але лише з якогось одного предмету, а не з кількох. А тому на родинній раді, було вирішено, що Тоня ще рік проведе у шкільних стінах, опановуючи програму саме сьомого класу. Погодилася з таким рішенням, а нічого іншого й не залишалося, і сама Антоніна. А в те, що донька успішно літом наступного року складе іспити, батьки не сумнівались. Дівчина вона не дурна, а вивчаючи рік систематично шкільні предмети й поставивши собі мету у житті, у неї все вийде.
   Крім того, навіть якби Антоніна якимось дивом і склала б у цьому році екстерном іспити за 7-й клас, був великий ризик, навіть дуже великий ризик, що вона однак зріжеться на іспитах у медичний заклад. Адже вона повністю не знає матеріалу з багатьох предметів за програмою 7-го класу. Іспит у школі - це свого роду лотерея, якщо попалося не складне запитання, то на нього можна відповісти. Так, іспит у більш серйозний навчальний заклад теж лотерея, але там шансів на легке запитання значно менше. Отож, буде поступати Тоня у медичне училище, а точніше у фельшерсько-медичну школу наступного року, коли їй виповниться вже 16 років. Вона не хлопець, в армію її не забиратимуть, а тому один пропущений рік для неї нічого не означає. Зараз у країні дуже багато дітей, які пропустили школу за 1-3 роки. Будуть поступово надолужувати прогаяне - до того ж прогаяне не з власної вини. Хоче Антоніна стати медиком, то нехай працює, нехай наполегливо йде до своєї мети. Як ото у передвоєнній пісні з кінофільму "Діти капітана Гранта" (1936-го року випуску) співалося: "Кто хочет, тот добьётся...".
   Більш пощастило у цьому плані молодшим братам Антоніни. Павлику 20-го червня минулого року (у той день, коли Лаврентій та Олександр) отримали довідки про складання іспитів та характеристики) виповнилося 11 років. Петрик був на 2 роки молодший. Перший з них вже на момент визволення села від окупації пройшов курс 3-х класів. Звичайно, складно було говорити, що він пройшов всю програму за 3 класи (на окупованій території), та все ж їх йому зарахували і восени минулого року він пішов у 4-й клас. У Петрика взагалі проблем не було, він минулого року закінчив лише 1-й клас, то як його можна було не зарахувати, якщо дитина вміла читати й писати, а решта - то вже дрібниця. Був лише один нюанс у навчанні Павла та Петра. Справа у тому, що Постановою РНК СРСР від 1 грудня 1943-го року з 1944-45-го навчального року було введено обов'язкове навчання дітей, починаючи з семирічного віку років (а не з 8 років як раніше). Зниження вікового рівня на рік давало можливість закінчити семирічну освіту в 14-річному віці, вступити до навчального закладу трудових резервів і отримати професію на рік раніше. Залучення в школу семирічних дітей дало також можливість взяти їх під педагогічне спостереження, а це було вкрай важливо в той час, коли спостереження за ними батьків значно ослабло, оскільки вони мають зайнятості на роботі або під час мобілізації. Тобто, у рік Перемоги Павлик та Петрик повинні були вже начебто закінчувати відповідно 5-й та 3-й класи, а вони закінчили класи на рік молодші. Та то була не їхня проблема, адже у Радянському Союзі подібних дітей було дуже багато, а отже зазначена постанова торкалася лише тих дітей, які будуть поступати у школу, у 1-й клас. Павло ж та Петро закінчать середню школу у 18 років - нормально (якщо ж не захочуть, то можуть задовольнитися, як і їх сестричка, лише 7-ма класами). Петро матиме навіть можливість (народився в кінці вересня) спробувати ще до армії поступити у ВНЗ, якщо, звичайно, матиме на те бажання. А от Павлу хто знає чи це вдасться - невідомо чи закінчиться вже на час його випуску зі школи весняний призов у армію. Та то дуже вже далекі плани, життя їх може дуже легко відкоригувати.
   Для Ілька та Василька мова про школу ще взагалі не йшла, хоча Ілля (1939-го року народження) й буде догулювати вже свій останній безтурботний рік. А от Миколці несподівано (не плановано для батьків - народився 9 липня 1937-го року) довелося вже у минулому році піти до школи. Михайло тоді лише влітку випадково дізнався про згадану Постанову про перехід на навчання у школах із семирічного віку - у 1943-му році на окуповані території Постанови уряду, природно, не доходили, чутки ж доносили лише відомості про перемоги Червоної Армії. Так що Миколка тапер буде навчатися у класі лише на рік меншому, ніж його братик Петрик, який старший за нього на 2 роки.
   Була ще одна цікава обставина, яка торкалася багатьох дітей (щоправда, не в с. Зеленче), які навчаються у школах - Постановою Ради Народних Комісарів СРСР у 1943-му році було введено роздільне навчання хлопчиків і дівчаток в школах столиць союзних і автономних республік, в крайових, обласних і великих промислових містах. Введення роздільного навчання було продиктовано необхідністю врахувати належним чином фізичний розвиток хлопчиків і дівчаток, підготовки тих та інших до праці й практичної діяльності і забезпечити необхідну дисципліну учнів. Народним комісаріатом освіти у зв'язку з цим була розроблена детальна інструкція, яка визначала найближчі заходи щодо проведення роздільного навчання в школах. У 1943-му році роздільне навчання хлопчиків і дівчаток було введено в 77 найбільших містах, у 1944-му році воно поширилось ще на 69 міст. А ось якби почали вводити роздільне навчання й у сільських школах, то тоді вже точно повноцінні навіть молодші класи було б дуже складно набрати.
   І керівництво держави це добре розуміло. А тому у тому ж таки 1943-му році у зв'язку з підготовкою шкіл до 1943/44-го навчального року вийшла Постанова Ради Народних Комісарів РРФСР, яка регламентувала відкриття однокомплектних шкіл у населених пунктах, які налічують не менше 15 дітей шкільного віку й знаходяться на відстані 3-5 км від найближчої школи. Ця Постанова мала велике принципове значення, тому що цією постановою школа була наближена до населення, до дітей. У військовий час це мало особливо важливе значення, оскільки підвезення дітей у віддалені школи було дуже ускладнене.
   Розмірковуючи про найближчу долю дітей, Михайло тримав у голові й більш далекоглядні плани стосовно майбутнього малолітніх членів родини. Він, як і до недавно його вже померлий батько, плекав надію на те, що хтось з онуків того ж таки Лаврентія Івановича значно перевищить досягнення діда й батька. У самого Михайла такі сподівання раніше були пов'язані з майбутнім свого первістка Івана. Та їм, як це не сумно, не суджено було звершитися. В те, що Олександр та Лаврентій набагато обійдуть свого батька, він тепер вже не сумнівався. Адже вони років через 10-125 точно стануть старшими офіцерами, а там, дивись, можливо, хтось з них стане й генералом. Та все ж лаври таких маршалів Радянського Союзу як Рокоссовський, Конєв, Малиновський чи Василевський їм навряд чи вдасться здобути. Після такої страхітливої війни були великі сподівання на те, що за життя того ж Михайла Золотаренко подібного побоїща вже не буде. А досягти великих військових висот у мирний час занадто вже складно, для цього потрібен вже дійсно надзвичайний розум чи протекція. Останньої складової у Лавра та Олександра точно не буде, а розум... Так, він у них є, й непоганий, але все ж таки не надзвичайний.
   Та ось ці майбутні офіцери з'явилися нарешті перед очима батьків. Першим завітав у рідне село Олександр, а через два дні з'явився і його брат-близнюк Лаврентій. Вони, звичайно ж, прибули у рідні місця одягнені у курсантську форму, яка, хоча й мало відрізнялася від солдатської, та все ж своїми погонами з накладними сріблястими металевими емблемами роду військ (які трохи відрізнялися від солдатських), вказувала на те, що невдовзі (через 2 роки) її власники вже самі будуть командувати тими ж солдатами. Та курсантські погони хоча й справді були схожі на звичайні солдатські, мали певну відмінність. Повсякденні погони курсантів військових училищ окантовувалися (обшивалися) по краях, крім нижнього, кольоровим сукняним кантом, а також мали поле з кольорового сукна по роду військ. Забарвлення кантів на повсякденних погонах було наступним: чорний - піхота, авіація, кавалерія, технічні війська і інтендантська служба; червоний - артилерія, медична і ветеринарна служба. То вже значно пізніше на них з'являться широкі золотисті канти, а поблизу нижнього краю погон розташується ще й літера "К" (курсант) теж золотистого кольору.
   Форма була парадною, та й самі хлопці були бравими, а тому поглядів молодої жіночої статі було чимало. На вечірніх гуляннях у Лавра та Сашка був великий вибір серед цієї статі: з ким погомоніти, поспівати, потанцювати чи просто приємно посидіти на якомусь сільському бугорочку. Звичайно, деякі дівчата мали свої далекосяжні сподівання - а війна дуже вже непропорційно змінила співвідношення хлопців та дівчат, і явно не на користь останніх. Та майбутні лейтенанти одразу заявили, що до закінчення училищ ніяких серйозних амурів заводити не будуть, і навіть більш поблажливий у цьому плані Олександр. Крім того, канікули у них були урізані, короткі, а тому за цей час сільських пасій у них не з'явилося. Вони нічого не говорили про те, як вони відпочивали у свій вільний час у місцях навчання, а звільнення у вихідні дні (окрім перших місяців) у них обов'язково були. Не ділилися вони зараз такими особистими подробицями з батьками. І навіть дуже вже цікавій до цього питання Антоніні так і не вдалося витягти з братів якусь корисну інформацію.
   Батьків це питання не дуже-то й переймало, навіть маму братів. Вона прекрасно розуміла, що зараз у її синів пріоритетним є питання успішного навчання в училищі й наближення часу присвоєння офіцерського звання. А як вони вже стануть офіцерами, то вибір у них буде значно ширший. Хоча вона також чудово розуміла, що справа зовсім не в широті вибору. Вибір, можливо, буде й широкий, та серце може прикипіти до якоїсь особи й за межами цього вибору, крім того й зовсім раптово - як це сталося і у батьків Сашка та Лавра. А зараз мама просто насолоджувалася спілкуванням з синами, намагалася в усьому їм угодити й готувала для них найкращі страви. Та канікули швидко закінчилися і старші сини знову роз'їхалися до своїх училищ.

* * *

   Війна з фашистською Німеччиною була завершена, та 2-га світова війна ще не скінчилася. Вперто, незважаючи ні на що, продовжувала воювати імперська Японія. Всі навіть дивувалися - як може цей карлик (територіально) супротивитись такій махині як США. Продовжували гинути японські, американські та радянські солдати. Останні навіть, не зважаючи на те, що до того не перебували у стані війни з Японією - вони виконували свій союзний обов'язок по відношенню до США. Та у середині серпня радянські люди прочитали, що Сполучені Штати Америки скинули на 2 японські міста Хіросіму та Нагасакі якісь особливі бомби, надзвичайно руйнівної сили.
   -- Михайло Лаврентійович, -- звернувся через пару днів після цього до Золотаренка один з лінійних майстрів, якого викликав до свого кабінету у справі начальник станції, -- а що то за бомбу американці скинули на Японію? Що то означає атомна? Який такий атом? Нас у школі вчили, що атом це така мізерна частинка, що її навіть у мікроскоп не побачиш. То як вона може таку шкоду завдавати?
   -- Я й сам точно всього не знаю, навіть в інституті нас такому не навчали. Та трохи пояснити я спробую. Розумієш, коли атом поділяється ще на менші частини, різні там протони, нейтрони, то вивільнюється колосальна енергія. Ось саме ця енергія і завдає шкоди, робить такі жахливі руйнування.
   -- І що, кожен атом таке може наробити? То це ж страхіття! А якщо всі атоми почнуть ділитися... Господи! То це ж кінець світу!
   -- Ну, я так розумію, що самі атоми не в змозі ділитися, їх потрібно змусити це робити. Та це дуже складно, на сучасному етапі розвитку людства просто неможливо. Зараз американці навчилися лише поділяти атоми чи то урану чи то плутонію. Та ці атоми крім того мають ще й якісь там радіаційні властивості.
   -- А це ще що таке?
   -- Навряд чи я зможу щось тобі пояснити стосовно цього. У мене невеликі знання у цій сфері фізики. Про це знає, мабуть, обмежена кількість людей, тих же фізиків-спеціалістів. Знаю лише, що ця радіація дуже шкідлива для людського організму, вона викликає різні хвороби.
   -- То навіщо ж американці таку бомбу підірвали? Щоб й інші люди хворіли та вмирали? То це ж злочин!
   -- Так, на мій погляд, саме злочин. Але хіба підривати звичайні бомби то не злочин? А хіба вбивати людей із звичайної рушниці чи пістоля то не злочин? Та хіба вояки всього світу, точніше ті їх бісові воєначальники звертають на це увагу? Світ постійно удосконалює смертоносну зброю. Ось у чому полягає головний злочин людства, усього людства!
   -- Так, у цьому ви маєте рацію, -- тихо погодився підлеглий, і несподівана, не виробнича розмова була завершена.
   Тижнів через два після цієї розмови з'явилося довгоочікуване повідомлення про те, що склала нарешті свою зброю і Японія. Офіційною і загальновизнаною датою завершення Другої світової війни стало 2 вересня 1945-го року. У цей день рівно у 9-й годині і 2 хвилини (за токійським часом) був підписаний формальний акт про беззастережну капітуляцію останнього активного союзника фашистської Німеччини - Японії. Це сталося на борту американського лінкора ББ-63 "Міссурі". Цьому передувало зроблене раніше офіційне повідомлення японської влади від 14-го серпня, в якому вони погодилися на умови капітуляції за формулою Потсдамської конференції без будь-яких поправок і застережень. Адже Японія була згодна на капітуляцію ще 10-го серпня, але за умови збереження структури імператорської влади в країні, але зараз вже ті її умови відпали. Тобто війна завершилася майже рівно через шість років після її початку.
   Та як це не дивно, окремі солдати армії Японії й по закінченню війни залишалися вірні присязі своєму імператору Хірохіто (уроджений Сьова) - його імператорське правління було найдовшим в історії країни. Такі солдати продовжували воювати на різних островах Океанії, які інформаційно (та й матеріально) були дещо відрізані від світової спільноти - проте таким солдатам було не звикати виживати у джунглях.
   І лише через багато років по закінченню 2-ї світової війни у пресі з'являться повідомлення, що нарешті склав свою зброю і здався філіппінській владі (лише у 1974-му році) останній самурай Другої світової війни Хіро Онода. Історія його "партизанщини" була досить цікавою. Ще 17 грудня 1944-го року на одному з клаптиків суші, острові Лубанг в Південно-Китайському морі, що належить Філіппінам, майор Танігуті наказав 22-річному молодшому лейтенанту Хіро Онода очолити партизанський загін. А далі він сказав: "Ми відступаємо, але це тимчасово. Ви підете в гори і будете робити вилазки - закладати міни, підривати склади. Я забороняю вам здійснювати самогубство і здаватися в полон. Може пройти три, чотири або п'ять років, але я за вами повернуся. Цей наказ можу скасувати тільки я і ніхто інший". Йшов рік за роком, а Онода і його підрозділ воювали в джунглях. В Японії за цей час виросли ряди хмарочосів, японська електроніка завоювала весь світ, бізнесмени з Токіо купували найбільші американські концерни, а Хіро все бився на Лубанзі на славу імператора, вірячи, що війна триває. Його солдати кип'ятили воду зі струмка на вогні, використовували у їжу різні фрукти та коріння. Ще вони харчувалися сушеним м'ясом диких буйволів, які були підстрелені ними, а також плодами пальм, переважно кокосів. Ночуючи під проливним тропічним дощем, Онода закривав гвинтівку своїм тілом. Раз на місяць японці влаштовували засідки на військові джипи, розстрілюючи водіїв. Зі своїми підлеглими Онода здійснив понад 100 нападів на американську радарну базу, філіппінських чиновників і поліцію. В ході цих операцій ним було вбито 30 і важко поранено більше 100 військових і цивільних осіб. Та всьому колись приходить кінець, прийшов кінець і війні Хіро Оноди.
   У лютому 1974-го року молодий японський мандрівник студент Норіо Судзукі випадково зіштовхнувся з Онодою у джунглях Лубанга. Судзукі намагався схилити Хіро до повернення на батьківщину, розповідаючи про кінець війни. Однак Онода відмовився, пояснюючи, що не може покинути місце служби, тому що не має дозволу на це від свого старшого офіцера. Судзукі повернувся до Японії один, але привіз фотографії японського розвідника, які викликали фурор в японських засобах масової інформації. І тоді японський уряд терміново зв'язався з Йосімі Танігуті, колишнім майором Імператорської армії Японії і безпосереднім командиром Онода, який після закінчення війни працював в книжковому магазині. Йосімі Танігуті 9 березня 1974-го року прилетів на Лубанг та вийшов на зв'язок з Онода. Будучи одягнений у військову форму він оголосив Онода наказ, у якому говорилося, що той ...звільняється від виконання всіх операцій. Та за філіппінським законодавством Онода загрожувала смертна кара за грабежі і вбивства, напади на поліцію і військових протягом 1945-1974-го років. І лише завдяки втручанню МЗС Японії він був помилуваний. На церемонії його капітуляції були присутні високопосадовці обох країн, у тому числі й тодішній президент Філіппін Фердинанд Маркос. Онода урочисто повернувся на батьківщину 12 березня 1974-го року фактично національним героєм.

* * *

   А час між тим спливав, непомітно наближався до свого завершення вже й повоєнній мирний 45-й рік. Середина весни нового календарного року ознаменувалася великим святом у родині Золотаренків. Адже квітень цього року став ювілейним для Михайла Золотаренка, у нього була дуже кругла дата - йому сповнилося 50 років. На жаль, ця його визначна дата припала у цьому році на понеділок - дуже вже незручний день тижня, щоб запрошувати гостей. Раніше відзначати день народження не годиться, а до наступного вихідного далеко - за цей час про свято люди вже можуть і забути. Та нічого не вдієш - вирішили відзначити 50-річчя глави родини лише у суботу по обіду. Щоправда, теж робочий день, та вирватись на таку подію односельчани зможуть. А на роботі Михайло відзначив з колегами цю дату саме у його день народження - 15 квітня. І йому піднесли сюрприз - крім очікуваного подарунка ще й вручили згадану раніше відзнаку - нагрудний знак "Відмінний шляховик". Це була заслужена відзнака, бо Михайло Лаврентійович Золотаренко й справді був відмінним шляховиком, працюючи на залізниці вже майже 30 років - теж своєрідний ювілей. У цей день його поздоровили телеграмами Лаврентій та Олександр. Антоніна відпросилася на цей день із занять (люди розуміли - така дата у її батька) і ще з вечора у п'ятницю почала допомагати мамі готувати святкові страви, а потім накривати стіл. Односельчан, крім родин Ващенків, за столом було не так вже й багато, та поздоровлень, починаючи ще з вівторка ювіляр наслухався чимало - Михайла Золотаренка поважали у селі. У неділю ж вся родина вже просто відпочивала, насолоджуючись першим справжнім весняним теплом - природа нібито теж намагалася угодити ювіляру.
   Одне було не дуже-то добре - роки йшли, а сил у ювіляра не прибавлялося. Бігати щодня вранці на роботу за 5 кілометрів та повертатися ввечері додому ставало з роками все складніше. Та Михайло знайшов вихід: ще у 1945-му році, вже після Перемоги (поки у всіх людей панує піднесений настрій), він виманив у колгоспі молодого водія до себе на станцію - домовився з головою за ексклюзивне право господарства придбання окремих матеріалів на станції. Через певний час він написав своєму окружному начальнику офіційного листа, у якому попросив дозволу тимчасово (а тимчасове майже завжди потім переходить у постійне) ставити машину не в залізничному гаражі у Нестерівцях, а у Зеленче у дворі водія. І начальство зглянулося на його прохання, враховуючи, що у начальника станції велика родина, а він і водій живуть далеченько від місця роботи. Тим паче, що за бензин на такі поїздки Золотаренко платив з власної кишені. Та скільки того бензину витратиться за якісь там поїздки туди та назад у 10 кілометрів... То для нього була суща дрібниця, тому що бензин зараз був дешевше газованої води з сиропом. Отак він з водієм вантажної машини щодня їздив у Нестерівці й повертався додому. І обоє були у вигоді. Щоправда, бувало, що машина була в роз'їзді або задіяна ввечері, тоді Михайло повертався додому вже пішачком. А водій, повернувшись з рейсу навіть вночі, однак під'їжджав додому машиною.
   А далі вже весна начебто ніяких сюрпризів родині Золотаренків не принесла, головна новина, на яку вони розраховували, повинна була відбуватися попереду. В кінці травня у вихідний день батько знову мав серйозну бесіду зі своєю донькою:
   -- Тоню, ну що, ти ще не передумала закінчувати у цьому році навчання?
   -- Тату, а я його не буду закінчувати, -- лукаво посміхнулася донька.
   -- Ох, і хитрою ж ти стала, -- розсміявся батько. -- Адже ти прекрасно зрозуміла про що я веду мову. Я запитую тебе про навчання у школі. Може, все ж, продовжиш навчання у 8-му класі.
   -- Ні, тато.
   -- І чому? Краще ж вивчитися не на медсестру, а на лікаря. А для цього потрібно закінчити ще три класи школи.
   -- Ой, тату. Якби ти знав, як мені вже набридло сидіти за шкільною партою, чинно склавши руки. Та й вчитися тоді доведеться ще довго - 3 роки в школі та 5 років в інституті. Цілих вісім років навчання! Я як поміркую про це, то взагалі бажання вчитися пропадає. Крім того, у медичний інститут не так-то легко, мабуть, вступити. Це досить престижний навчальний заклад.
   -- Так, не легко. А ти гарно підготуйся.
   -- Тату, у мене за три роки навчання в школі може взагалі пропасти бажання куди-небудь поступати. Мені буде вже 19 років! У такий час у дівчат вже зовсім інші плани з'являються.
   -- Дякую за відвертість, -- здивовано покачав головою батько. -- Про це я й не подумав. А ти маєш рацію. Дійсно, тоді вже у дівчат можуть бути основні помисли про заміжжя. Ти розумна дівчина, молодець, що так тверезо мислиш. Добре, тема навчання в школі з цього часу закрита остаточно. Тоді добре готуйся до екзаменів у медичну школу. А там видно буде. Якщо захочеш пізніше вчитися на лікаря, то це й тоді можна зробити. А взагалі-то, життя розсудить.
   Сьомий клас був успішно завершений, як було й завершене навчання Антоніни у школі. А далі постало питання вже про вибір середнього навчального медичного закладу. Такі, як з'ясував Михайло Лаврентійович (та й сама Тоня) були у Проскурові, Кам'янець-Подільському та Шепетівці. Шепетівка була далеко, та й до Проскурова добиратися не так вже й просто, а тому вибір пав на Кам'янець-Подільський. А тому через певний час Антоніна Золотаренко подала свої документи у Кам'янець-Подільську фельдшерсько-акушерську школу. Це було найкраще рішення - до цього міста від села (а точніше від залізничної станції Нестерівці) було усього приблизно 38 кілометрів, та й зв'язок був хороший - не буде донька так вже відірвана від родини, та й ті при нагоді зможуть її провідувати. Та після того, як Тоня відвезла документи до медичного закладу, коли на горизонті вже замаячили вступні іспити (днів за 10 до них) відбулася невелика (чисельно скорочена - батько, мати та донька) родинна нарада. Справа у тому, що до цього часу Антоніна практично не покидала межі села, виключенням була її дворічної давності подорож разом з батьками та старшими братами на їх гадані проводи у Дунаївці. Складати вступні документи Тоня їздила у Кам'янець разом з татом, та її перебування там зайняло якісь годину-півтори. А їхати надовго на іспити одній у зовсім незнайоме місто це вже справа серйозна.
   -- Так, -- "відкрив нараду" голова родини, -- Тоні незабаром їхати у Кам'янець-Подільський на складання іспитів. І хтось обов'язково повинен її супроводжувати. І не лише супроводжувати, а краще й бути з нею весь цей час. Так буде доцільніше.
   -- Я це чудово розумію, -- підтримала чоловіка дружина. -- Я вже давно думала про це, отож я й поїду з донею.
   -- По-перше, все не так просто, як ти гадаєш, а по-друге, вибір за Тонею. Звичайно, з нею поїде не хтось з братів, а саме ти або я.
   -- Мабуть, нехай зі мною їде мама, -- подала свій голос донька.
   -- Це, звичайно, зручніше. Та чи впораєтесь ви удвох у чужому місті?
   -- А чом би й ні? -- здивувалась Наталія Карпівна. -- Теж мені робота, я у селі і на роботі і вдома раду даю, а там лише приглядіти за донькою.
   -- Я чому казав, що не так все просто. Де ви жити будете?
   -- Тоня у гуртожитку, а я де-небудь пристроюсь.
   -- Навряд чи Тоня буде жити у гуртожитку. Вам обом доведеться знімати кімнату чи куток. Я також недаремно сказав, що це зручніше. Бо ви можете жити у одній кімнаті, а мені з дорослою дівицею, нехай це навіть і дочка, разом жити незручно. Тобто, тоді довелося б дві кімнати знімати.
   -- Ну, добре, це зрозуміло. А чому Тоню не поселять у гуртожиток? Адже там, я маю на увазі в училищі, є гуртожитки.
   -- Є, але не для всіх.
   -- А чому це не для всіх? Що, є якісь кращі студенти, а якісь гірші?
   -- Тоня ще не студентка, вона лише намагатиметься нею стати. Я тобі поясню зараз чому всіх неможливо поселити. Хоча, Наталя, ти й сама мала б до цього додуматись. Уяви собі, що училище має набрати у цьому році, наприклад, 20 чоловік. А приїдуть складати іспити 100 або й того більше. То де таку масу народу можна поселити?
   -- Ой! Дійсно. Але ж там будуть, мабуть, і місцеві мешканці - з тих, хто складатиме іспити.
   -- Будуть, звичайно. І ти можеш назвати мені їх кількість?
   -- Добре, я все зрозуміла. Отже, потрібно шукати квартиру.
   -- Ото ж бо. А ти цим ніколи не займалась.
   -- Нічого, справлюсь. Все в житті кожній людині доводиться колись робити вперше. А тим паче, що я не одна, мені донька теж допоможе - вона у нас розумна дівчина.
   -- Ну, дивіться. Якщо впевнені, що впораєтесь, то я не заперечую. Чи може, все ж таки, мені краще з Тонею поїхати?
   -- Тату, ми з мамою впораємося! -- впевнено заявила Антоніна.
   -- Добре, вірю... і сподіваюсь на те, -- додав, зітхнувши, Михайло Лаврентійович. -- Гроші у нас є, так що в Кам'янці не скупердяйничайте, не економте. Під час іспитів донька має бути всім забезпечена. І харчуйтесь нормально. Там тобі, Наталя, готувати ніде буде, харчуватися будете у їдальнях, то й там не економте. Все зрозуміло?
   -- Зрозуміло, -- відповіла мати за обох.
   -- Так, одне питання вирішили. Але є ще й інші. Перше з них - твоя відпустка на цей час чи просто домовленість у колгоспі. Пора зараз гаряча - жнива, збирання врожаю ранніх овочів тощо. Так що це немала проблема.
   -- Я домовлюся.
   -- Точно? Чи й мені підключатись?
   -- Домовлюся сама, -- рішуче відповіла Наталія. Та й не 30-і роки зараз. Людям йдуть назустріч. Колгосп - це все ж не каторга, відпустять мене.
   -- Ну, дивись. Сама то й сама. Залишилося останнє питання - хто залишається в родині за старшого? Поки я на роботі, звісно.
   -- Ну, хто, хто. Звичайно ж, Павлик. Він тепер за старшого, та таким він надалі й буде, як Тоня від нас поїде, -- з цими словами Наталія піднесла до очей кінчик хустини.
   -- Так, досить мокречу розводити. Серйозні питання вирішуємо. А тобі аби поплакати. Наталя, років через 8-10 всі наші діти роз'їдуться. Та так вже життя влаштоване. Продовжуємо. Я розумію, що Павлик зараз стає самим найстаршим. Та й невеликий досвід догляду за молодшими братами у нього є. З цим він, я впевнений, упорається, -- в червні хлопцю вже виповнилося 13 років. -- Та Павлик їсти малечі так довго готувати не в змозі. Один-два дні ще куди не йшло. Але ж не десять днів чи, можливо, навіть більше. Про мене можна не турбуватися, я на станції у буфеті пообідаю. А от малеча...
   -- Я це розумію, -- спокійно відповіла Наталія. -- Я вже про це міркувала, і навіть попередньо домовилася з Марією, -- 40-річна сестра Наталії на відміну від Катерини, давно вже вийшовши заміж, мешкала у Зеленче. А ось їхньої мами вже на було на білому світі. Вона померла минулого року, в червні, її ж чоловік віддав Богу душу раніше за дружину - навесні 1944-го року. Вони обоє помирали спокійними й утихомиреними, адже встигли навіть трохи порадіти перед смертю: батько Наталії визволенню області від фашистських загарбників, а мама - взагалі великій Перемозі. Того ж 1944-го року (коли помер батько Наталії) восени померла й мама Михайла. Тепер вже Михайло та Наталія стали старшим поколінням родів Золотаренків та Ващенків.
   А Наталія тим часом продовжувала свою розповідь про те, як вона попередньо готувалася до проводів своєї доньки у колишній обласний центр:
   -- Марія буде періодично навідуватися до нас і готувати обіди хоча б на пару днів. А розігріти Павлик в змозі. Сніданок і вечерю самі будуть готувати, це простіше - картоплі наварити навіть Миколка, мабуть, зможе. Або ще краще запекти її у печі - дітям завжди печена картопля була більш до смаку.
   -- Добре. Якщо Марія буде навідуватись, то питань немає. Хоча і їй на дві родини розриватися не дуже-то зручно.
   -- Я ще попрохаю Ліду, -- дружина Миколи, брата Наталії, -- що б вона на час моєї відсутності теж до нас забігала. Може навіть по черзі з Марією. Крім того, можливо, і я приїду у якийсь день.
   -- Звідки?! З Кам'янця? Ще чого не хватало! Це тобі не в Нестерівці бігати, чи навіть у Дунаївці. Та й літа вже не ті - мотатися взад-вперед.
   -- Які ще літа не ті?! -- образилася Наталія. -- Що ти з мене стару бабу робиш.
   -- Вибач, -- посміхнувся Михайло, -- я якось випустив з виду, що ти у нас ягідка знову, -- в липні Наталії якраз виповнилося 45 років.
   -- Ото ж бо, -- задоволено, теж з посмішкою, вже кокетувала дружина (посміхалася навіть, Антоніна, ледь стримуючись, щоб взагалі не розсміятися). -- Не забувай.
   -- Добре, добре, -- жартівливо підняв доверху руки глава родини, -- я все зрозумів. І не забуваю. Але їхати з Кам'янця у село і не думай. Це лише згаяний час, якій майже увесь піде на дорогу сюди та назад. Ми тут і самі упораємося.
   Звичайно, Михайло трохи переборщив (чи просто лукавив), кажучи, що у Наталії весь час піде на подорож з Кам'янець-Подільського у Зеленче та на зворотну дорогу. Ну що таке для потяга усього якихось там 38 кілометрів... Година їзди (та й то місцевим потягом, потяги далекого слідування йдуть швидше) та ще близько години пішим ходом від Нестерівців до Зеленче. Але оскільки такого вже сприятливого руху потягів (вранці та ввечері) не було, то, мабуть, він в основному мав рацію - вдома його дружина зможе побути лише кілька годин. То й справді, чи варто мотатися туди-сюди?
   -- Гаразд, не буду приїжджати, -- не дуже-то вдоволено простягла дружина.
   -- Ну, тоді взагалі все нормально. Добре, готуйтеся у дорогу. Тоні зараз всі речі не потрібно брати. Забере їх вже після іспитів, якщо вона поступить...
   -- А ти що, не віриш, що наша донька поступить? -- обурившись, перебила чоловіка Наталія. -- Вона у нас розумна дівчина. Чому вона має не поступити?
   -- Та вірю я, вірю, -- розсміявся батько. -- То я так сказав, щоб наперед не загадувати. Так отож, після складання іспитів у Тоні ще буде час побути вдома. Тоді вона сама собі все збере. І тоді ми вже удвох її проводимо. А зараз збирайте собі лише саме необхідне днів на десять чи на два тижні. Так, все, домашня нарада закінчена, -- рішуче промовив Михайло, побачивши, що Наталя після слова проводимо знову потяглася до хустини.

* * *

   Гарні наміри потребують і гарного їх здійснення. Так воно й сталося. Антоніна успішно склала іспити й була зарахована до фельдшерсько-акушерської школи.
   Кам'янець-Подільське медичне училище (яким воно стане у подальшому) було утворено наприкінці 1876-го року. Саме тоді Медичний Департамент Росії видав наказ, за яким "...у місті Кам'янець-Подільскому Подольської губернії відкрити медичний заклад - повивальну школу на 12 учениць, терміном навчання 2 роки". На заняття могли допускатися й вільні слухачі, але без права отримання від школи якого б то не було документа про проходження курсу. Училище було найстарішим на Поділлі медичним навчальним закладом. Спочатку це була школа, яка готувала сільських повитух. Перше заняття в повивальній школі відбулося 28 грудня 1876-го року за старим стилем (або 9 січня 1877-го року за новим стилем).
   Набагато пізніше, вже за радянських часів, у 1923-му році при Кам'янець-Подільській міській лікарні відкрилися медичні курси для підготовки помічників лікаря. Але ці курси через фінансові труднощі діяли нерегулярно. Та вже у 1930-му році в приміщенні міської лікарні був відкритий медичний технікум. Перший випуск студентів технікуму в кількості 50 чоловік відбувся у 1933-му році. З 1935-го року технікум був перетворений на фельдшерсько-акушерську школу, яка проіснувала до липня 1941-го року, коли місто зайняли німецько-фашистські війська. З початком війни велику кількість викладачів і випускників мобілізували до армії. Під час окупації лікарня і фельдшерсько-акушерська школа були зруйновані і пограбовані. 
   Після визволення Кам'янця-Подільського від німецько-фашистських загарбників восени 1944-го року відбувся перший післявоєнний набір студентів до фельдшерсько-акушерської школи. Була відновлена матеріально-технічна база школи. Першими студентами в основному були учасники війни. Відкрилися 4 відділення: фельдшерське, фельдшерсько-акушерське, лаборантське, медсестринське. Навчання і життя студентів в перші післявоєнні роки було надзвичайно важким, однак справа поступово налагоджувалась. Влітку 1954-го року (перший Наказ міністра охорони здоров'я був від 31-го травня) фельдшерсько-акушерської школи країни стали перейменовувати у медичні училища. Стане таким і Кам'янець-Подільська фельдшерсько-акушерська школа.
   Антоніна Золотаренко вибрала собі медсестринське направлення. Вона, як пояснювала, не бажала сидіти у лабораторії й возитися з різними пробірками, не особливо приваблювала її й фельдшерсько-акушерська спеціальність. Вона воліла надавати дієву допомогу хворим різного віку. Погодилися з таким вибором доньки та підтримали її також і батьки. За 4 дні до початку нового (а для Антоніни дійсно нового, невідомого) навчального року - починався 2-го вересня, перший понеділок - батько й мати супроводили доньку у Кам'янець-Подільський і допомогли їй розташуватися у гуртожитку. Іногороднім мешканцям воно однозначно надавалося. А далі Антоніну чекало невідоме й цікаве навчання. Отож, все у родині Золотаренків на цей час складалося успішно.
  
  

РОЗДІЛ 15

Шлях не усіяний пелюстками троянд

   Так, у Михайла, Наталії, а також у їхніх дітей на другу половину першого вже цілком і повністю мирного 1946-го року все було гаразд. Була й просто родинна радість, коли до них знову вже по закінченню 2-го курсу військового училища завітали на канікули вже точно майбутні офіцери Лавр та Сашко. Та це було ще задовго до від'їзду їх сестри на навчання у колишню "столицю" області. Однак, після того наступні місяці, які розтягнуться на довгі два роки покажуть, що в цілому у країні далеко не для всіх родин все складається так вже й добре.
   І не завжди це були наслідки знищення промисловості на раніше окупованих територіях чи розрухи. Окремі підприємства вже почали поступово повертатися на свої історичні місця, до того ж вони за час війни зміцніли, хоча й не завжди працювали за своїм профілем. Що ж стосується наслідків розрухи, то зараз повним ходом йшла відбудова країни. Одночасно з промисловістю ще два роки тому, після визволення області від окупації почалися відновлювальні роботи у багатьох сферах народного господарства, у тому числі і на залізниці. Та лише по закінченню війни вони набули плановості, дійсної ефективності та масштабності.
   Залізничні мережі Кам'янець-Подільської області входили до складу Південно-Західної залізниці, якій в останньому передвоєнному 1940-му році виповнилося 70 років. Так, саме у далекому 1870-му році було покладено початок її існування. До речі, тоді ж був ще й відкритий міст через Дніпро, випробувати який пощастило потягу, що складався з 6-ти паровозів. На той момент це був найдовший міст у Європі, його довжина становила понад 1-у версту. Це було красиве спорудження. Одночасно було збудовано й відкрито приміщення залізничного вокзалу. Що ж стосується днів зовсім недалеких, то потужна і високоорганізована Південно-Західна магістраль з честю вистояла у роки Великої Вітчизняної Війни, забезпечуючи обслуговування фронту і тилу. З перших днів Великої Вітчизняної війни дорога стала прифронтовою, і тому залізничники, проявляючи мужність і стійкість, забезпечували рух поїздів до фронту, вивезення матеріальних цінностей та евакуацію населення. У той час для успішного вирішення поставлених завдань довелося перебудувати на військовий лад весь складний залізничний комплекс. Початком цієї перебудови стало переведення руху поїздів на особливий військовий графік, який був введений наказом Народного комісаріату шляхів сполучення (НКШС) ще 22 червня 1941-го року. Цей наказ передбачав пересування по залізниці в першу чергу військових ешелонів і вантажів, пов'язаних з мобілізаційними перевезеннями. Та перебудова роботи залізниці серйозно ускладнювалася евакуацією. Разом з промисловим і сільськогосподарським обладнанням з прифронтової зони вивозилося транспортне господарство магістралей, заводів і підприємств НКШС. На цю частку залізничних магістралей в перший період війни випало воістину безпрецедентне навантаження з перебазування продуктивних сил країни з районів, яким загрожувала окупація, на Схід.
   Але за 3,5 роки війни залізничні шляхи Південно-Західного округу не лише витримали дуже серйозне навантаження, але й понесли величезні збитки. Ворог знищив близько 10.000 кілометрів залізничної колії. На Південно-3ападной дорозі були зруйновані і спалені всі вантажні платформи, пакгаузи, естакади та допоміжні споруди. Тому у повоєнні роки почалося і надалі планово проводилося відновлення зруйнованих ділянок, станцій, вокзалів. Крім того, реформувалася й сама система НКШС. Саме у травні 1946-го року був створений Південно-Західній округ (до того існував просто Південно-західний шлях), до складу якого увійшли Вінницька, Ковельська, Одеська, Кишинівська та власне й Південно-західна залізниці. Тоді ж у новоствореному Південно-Західному залізничному окрузі були започатковані й лінійні відділки: Київський, Коростенський, Жмеринсько-Проскурівський й Гайворонський, а на Вінницькій дорозі - Козятинський. Все це потребувало чималих людських ресурсів. Але ж з самого початку війни значна частина залізничників була мобілізована на фронт, вона брала участь у бойових діях, а отже відбулося кадрове оголення залізної дороги. Звичайно, на місця машиністів, кочегарів та інших фахівців залізничної справи прийшла молодь, підлітки. Однак старих досвідчених кадрів бракувало. Та ось у 1943-му році стався великий перелом, після якого вже певною мірою став зрозумілий результат війни. Ці визначні віхи у протистоянні СРСР та Німеччини назавжди увійдуть в історію: 2 лютого 1943-го року була повністю знищена танкова армія генерала Паулюса, решта дивізії Вермахту, а також 8-а італійська армія Гарібальді, 2-а угорська армія, 3-я й 4-а румунські армії та 369-й хорватський полк були розгромлені у Сталінградському котлі і розсіяні; 12 липня у рамках Курської операції відбулася битва під Прохорівкою в Білгородській області, в ході якої німці зробили спробу наступу, але зазнали невдачі. Підсумком Курської битви стала перемога радянських військ (5 серпня 1943-го року), подальше звільнення Києва і Лівобережної України, звільнення Бєлгорода і Орла. Курська битва й стала завершальним етапом переломного періоду Великої Вітчизняної війни. І саме після цього великого перелому вийшов наказ Сталіна про повернення всіх працівників залізниць на колишні місця роботи. Це сприяло зміцненню кадрового складу на залізницях, що, в свою чергу, підвищило якість перевезень вантажів.
   "Свіжої крові" потребувала й ділянка, якою керував Михайло Золотаренко, а також суміжні частини залізниці. Тим паче, що була поставлена задача не лише привести у нормальний стан все залізничне господарство, а й підготувати залізничну лінію Проскурів - Кам'янець-Подільський до пуску прямих потягів поміж цими містами - зв'язати напряму (без пересадок) сучасний та минулий центри області. Адже, як вже відзначалося, не було поки що прямого залізничного зв'язку Кам'янець-Подільського з Проскуровим. Та це таки сталося - з 1946-го року нарешті почали курсувати залізничні потяги за маршрутом Кам'янець-Подільський - Проскурів. Що цікаво. Від Ярмолинців до Гречан було 9 станцій. А поміж Нестерівцями та Кам'янець-Подільським було 5 станцій: Балин, Сахкамень, Негин, Гуменці та Цементник. Враховуючи станції поміж Ярмолинцями і Нестерівцями, та й самі Нестерівці, на шляху слідування пасажирських потягів між Проскуровим та Кам'янець-Подільським було з 2 десятки залізничних станцій (в основному невеличких, на яких навіть місцевий потяг зупинявся лише на 1-2 хвилина, а потяги дальніх маршрутів зупинялися взагалі лише у Гречанах, Ярмолинцях та Дунаївцях.
   Що ж стосується "свіжої крові", то нові кадри на цій магістралі з'явилися, у тому числі й на залізничній станції Нестерівці. Одним з них виявився Віталій Федорович Мостовий. Він на початку 1944-го року закінчив Харківський експлуатаційно-тяговий інститут інженерів залізничного транспорту. Студентів-залізничників з ВНЗ навіть у перші місяці війни намагалися не мобілізувати - професія була вкрай важлива. Звичайно, у далекому 1912-му році ні сам Михайло, ні його наставник дядько Анатолій Дмитрович в своїй розмові про ВНЗ на території Малоросії не могли передбачати того, що в майбутньому, майже через 20 років в червні 1930-го року відкриється Харківський експлуатаційно-тяговий інститут інженерів залізничного транспорту. Щоправда, восени 1941-го року інститут опинився в евакуації у м. Ташкенті, і там до 1943-го року викладачі та студенти поєднували навчання і з самовідданою працею на оборону. Пізніше для тих, хто проходив заплановану річну програму, додатково виділялося ще й 20 годин на продовження допризовної військової підготовки. Згідно з програмою у ВНЗ була організована робота, спрямована на вдосконалення у студентів знань і практичних навичок по військовому строю, стрільбі з дрібнокаліберної гвинтівки, на підготовку радисток, сандружинниць, телеграфісток для військових штабів. А ще, як вже згадувалося, були введені нові навчальні плани зі скороченим терміном навчання. Скорочення термінів навчання йшло за рахунок зменшення тривалості виробничої практики (з 22-24 тижнів до 9-10 тижнів) при одночасному збільшенні навчальної практики в самих ВНЗ, стиснення часу, яке відводилося на дипломне проектування з 21-го тижня до 13-18 тижнів, доведення тижневих навчальних годин до 42 замість довоєнних 36, а також за рахунок скасування зимових і скорочення літніх канікул до одного місяця.
   Сам Віталій Мостовий був родом з Чернігівщини. Там він і почав по закінченню інституту свій трудовий шлях. Почав він свою діяльність спочатку майстром лінійної дільниці, та все ж досить швидко став обіймати посаду заступника начальника дистанції колії залізничного шляху - людиною він був як то кажуть башковитою, та й посада майстра все ж не для чоловіка з вищою освітою, тим паче у такий напружений час. Хоча на даний час цій молодій людині було усього 24 роки - той же Михайло Золотаренко обійняв подібну посаду на 3 роки пізніше. І Мостовий був цілком задоволений таким призначенням. Так він і планував ще до вступу в інститут: працювати на своїй малій батьківщині - що ще може бути краще. Нехай навіть доведеться йому працювати і не у самому Чернігові, а де-небудь у районних містах, таких як Ніжин, Бахмач чи Прилуки. Але ж поряд буде вся його рідня, та й до столиці Української РСР рукою подати. Проте через 2 роки всі плани та радість Мостового пішли шкереберть. Для зміцнення західної частини залізничних мереж (східні навіть з того ж таки 44-го року були вже не особливо пріоритетними) його перевели у Кам'янець-Подільську область. І ось цим призначенням він вже був не задоволений, про що у відвертій бесіді, яка відбулася наприкінці 1946-го року, й зізнався Золотаренку. Той, вже непогано знаючи молодого спеціаліста, помітив, що Віталій, хоча й працює добре, та все ж без вогнику, немовби просто відбуває якусь трудову повинність.
   -- Віталію Федоровичу, що вас не влаштовує на новому місці роботи? Чи посада для вас замала, -- той перебував на тій же посаді, що й у рідній Чернігівщині, -- чи побутові умови вас не задовольняють?
   -- Та ні, все нормально.
   -- І все ж, як на мій погляд, не зовсім нормально. Працюєте ви без особливого ентузіазму. А знання, як я вже теж помітив, у вас добрі. Зі своєю роботою, керівництвом ви цілком справляєтесь. Та й ваше теперішнє керівництво це підтверджує. То що ж на новому для вас місці не так?
   -- Та все так. Але... -- Віталій замовк.
   -- І що але? Договорюйте.
   -- А можна відверто? -- зітхнув Мостовий.
   -- Звичайно! І не лише можна, а й потрібно. Ми не на офіційних засіданнях, розмова у нас приватна, а тому все залишиться поміж нами. То у чому ж, все ж таки, справа?
   -- Розумієте, Михайле Лаврентійовичу, я взагалі переводився сюди без особливого ентузіазму. Ну, не хотілося мені покидати рідні краї. Та не мені сперечатися про це з високим начальством, тим паче, що я з ним не знайомий. Просто надійшов наказ зверху про моє переведення у вашу область.
   -- Це мені зрозуміло. Але ж далеко не всі люди працюють поблизу рідних домівок. Де ви більш потрібні, там і мусите працювати. І тому ж начальству це видніше.
   -- Звичайно, все це так. Та все ж... Не можу я поки що звикнути.
   -- О, це гарні слова у вас вилетіли з вуст: поки що. Саме так, саме поки що. А поступово люди звикають. Не за один тиждень, звичайно, та все ж вам сподобається працювати й у наших краях. Та й чим наші краї не такі? Чи у нас природа гірша за вашу?
   -- Ось що ні, так ні. У вас дуже гарна природа, мені часом здається, що навіть краща за нашу. Чи то вже я поступово звикаю? -- посміхнувся Мостовий.
   -- Це добре. Тоді, можливо, справа в іншому. Ви, наскільки я знаю, не жонатий. Мабуть, у вас на Чернігівщині кохана дівчина залишилася? Ось і тужите ви за нею?
   -- Ви знаєте, такої дівчини, щоб до вінця вести, у мене поки що не було. Якось не склалося. Роки були складні, не до того було. Та й хотілося добре на ноги стати.
   -- Це непогано.
   -- А що ж тут доброго? -- не зрозумів Віталій.
   -- Ой, вибачте. Я, мабуть, дивлюсь на все зі своєї, як то кажуть, дзвіниці. Та я просто хотів сказати, що ви тепер у нас зможете знайти собі наречену. Ось тоді точно призвичаїтесь до нашого краю. Адже наші дівчата навряд чи гірші за ваших?
   -- Ні, не гірші, -- чомусь опустив голову співрозмовник Золотаренко. Та потім, після короткої паузи він її підняв і додав -- Вони скрізь в Україні гарні, та у ваших краях на диво гарні.
   -- О! Оце вже дійсно щиро. Тоді, вочевидь, хтось вже припав до вашого серця?
   -- Припав, -- з посмішкою визнав Мостовий. -- Я навіть сам такого не чекав.
   -- А такого й не чекають. Воно завжди відбувається зненацька. Як-то співає Леонід Утьосов: "Любовь нечаянно нагрянет, когда её совсем не ждёшь".
   -- "И каждый вечер сразу станет удивительно хорош, и ты поёшь!., -- доспівали разом співрозмовники.
   -- Ви маєте рацію, -- неголосно простягнув Віталій. -- Саме зненацька. Але, мабуть, на все життя.
   -- Ото ж бо! Так що я буду сподіватися, що вам у нас нарешті сподобається, -- задоволено відповів Золотаренко. -- Все до того йде. А у нас дійсно непогано люди живуть.
   -- А от у цьому ви маєте цілковиту рацію. У вас люди дійсно набагато краще живуть, ніж у нас. Я такого й не очікував.
   -- А що вас так здивувало?
   -- Розумієте, на сході, та й у центральній частині України панує думка, що західняки забиті, затуркані люди. Ну, як би це сказати... менш освічені, чи що. А менш освічені завжди живуть гірше.
   -- Ну, мені така думка добре знайома. Вона, хоча й досить поширена, та все ж хибна. І дуже добре, що ви самі впевнилися у її неправдивості.
   -- Так, впевнився. Та я ще щось хотів вам сказати, -- Віталій понизив голос. -- Ви зараз живете набагато краще, ніж живе багато людей у середній, південній чи східній частині Української РСР.
   -- Мені здається, що я розумію, про що ви натякаєте.
   -- А я не натякаю, -- сердито вже підвищив голос Мостовий, -- я кажу прямим текстом - у вас немає того голоду, який зараз панує на зазначених мною територіях України. Я його, на моє щастя, удома не застав, та мені рідні про нього пишуть. Крім того, і у газетах деякі відомості просочуються поза цензурою. А у мене вдома, крім батьків, ще й дві мої молодші сестрички залишилися. Ось за них у мене душа болить. Та я тепер розумію чому це відбувається. Просто до вас ще не дотяглася рука московського керівництва, ви розташовані далеченько від центру.
   -- Віталій, у нас приватна розмова, та все ж не забувайте, що й стіни мають уші.
   -- Я розумію. Буду тихіше говорити. Однак, скажу так, як воно є - у нас там почався черговий голодомор. Ви теж зараз не дуже-то жируєте, та все ж у вас трохи краще живеться.
   -- Ну, все це наслідки війни, розрухи, неврожаю.
   -- Михайле Лаврентійовичу, ви казали, що у нас щира, відверта розмова. То невже, на вашу думку, лише у цьому причини теперішнього голодомору?
   -- Ваша правда, -- зітхнув Золотаренко. -- Ви зі мною відверті, то і я маю бути з вами відвертим. Не все так просто. А тому, згадавши про вище керівництво країни, ви маєте певну рацію. Наскільки мені відомо, ми знову почали експортувати зерно у західні країни. То хіба так чинить розумне, вболіваюче за свій народ керівництво, коли бачить, що у підвладній їй країні люди мруть?
   -- Ото ж бо воно і є! Ви маєте рацію!
   Золотаренко прекрасно знав і розумів, що за часів радянської влади в СРСР нараховувалося вже 3 так звані голодомори: у 1921-1923-му роках, у 1932-33-му роках і ось тепер у 1946-1947-му роках - як це не дивно, та кожне нове десятиріччя чекала ця страшна пошесть. І на всіх цих етапах крім об'єктивних причин голоду, були й суб'єктивні й набагато вагоміші причини.
   Так, наприклад, масовий голод в Україні 1921-1923-го років був спричинений фактично державним узаконеним грабунком, названий російським науковим терміном "продрозвёрстка", який був розпочатий ще з 1917-го року. І з кожною новою інтервенцією Червоної Армії в Україну, тобто у 1918-му, 1919-му та 1920-му роках радянська система, постійно грабуючи, зазнавала відповідного удосконалення, тому вже в 1919-му році для "продрозвёрстки" Червоній армії було надано спеціальні підрозділи, які призначалися для вилучення хліба і сільгосппродуктів у населення після зайняття території. Природно, що ці дії викликали опір з боку українського селянства. Тож аби зламати опір селян, об'єднаних у повстанські загони, уряд і партія більшовиків взяли на озброєння у війні проти українського селянства стратегію голоду. Другим етапом стратегії голоду було заселення наполовину вимерлих спустілих сіл переселенцями із Совєтської Росії. На цьому політичному і насильницькому фоні державного тероризму і розвинувся голод. До того ж його поширенню сприяли також посуха та неврожай, що у 1921-му році охопили найважливіші зернові регіони РСФСР; Поволжя, північний Кавказ та південні степові райони України. А у той час Михайло, який тільки-но почав працювати у Нестерівцях, не дуже страждав від нестачі продуктів. Під час його першої зустрічі з Наталію, дівчина навіть пряники купувала.
   А от наступні голодні роки він запам'ятав на все свої життя. Про голодомор 1932-1933-го років Михайло Лаврентійович доволі детально згадував (більше подумки) ще навесні 1941-го року під час несподіваної розмови зі своїми дітьми. Та хто міг очікувати, що це лихо не останнє, що воно відбудеться навіть після такої страхітливої війни, покінчивши з якою люди повинні були вже полегшено зітхнути і направити свої зусилля на покращення свого життя. Простий народ так і чинив, та хто ж міг сподіватися, що йому будуть вставляти палки у колеса, і не хто-небудь, а керівництво держави.
   І ось "дочекалися" наступного лихоліття. Стан сільського господарства після закінчення Другої світової війни був дуже складний. Було пограбовано і зруйновано десятки тисяч колгоспів, радгоспів і МТС, тисячі сіл, з яких понад 250 розділили долю Хатині. Різко скоротилося поголів'я худоби. Значно постраждали тракторний і комбайновий парки. Розорене війною сільське господарство, яке потребувало допомоги, аби стати на ноги, ще більше було підірване засухою. Та це була лише одна складова бідування. Про це, звичайно, не писалося у газетах, не мовилося по радіо, та багато людей знало про те, що голодомор в Україні 1946-1947-го років  (третій голодомор), який влаштувала народам СРСР російсько-більшовицька (комуністична) партія, був спричинений не так повоєнним неврожаєм, як спланованою акцією сталінського Політбюро з метою забрати в селян залишки зерна і продати чи подарувати його братнім режимам у соціалістичному таборі - залучитися їх прихильністю У цьому ж 1946-му році з СРСР було вивезено 350.000 тонн зерна до Румунії, наступного року - 600.000 тонн зерна до Чехословаччини, за ці ж два роки Польща отримала з Радянського Союзу 900.000 тонн хліба. А тим часом в Молдавії, Бессарабії й південних областях України (на кордонах із зазначеними країнами) стрімко поширювався голод і лише за перше півріччя 1947-го року офіційно було зареєстровано 130 випадків людоїдства. Саме в той час, коли люди в Україні голодували і вмирали голодною смертю, за 1946-1947-й роки у країни Західної Європи: Румунію, Польщу, Чехословаччину, Болгарію, а також Німеччину та Францію з СРСР в цілому було експортовано 2.500.000 т зерна.
   Та все ж найбільше страждали саме центральні та південні райони України. Непосильний план хлібозаготівель на 1946-й рік - 340 мільйонів пудів хліба - виконати Україні було неможливо. Але замість зниження цей план в липні 1945-го року більшості областям України: Запорізькій, Сталінській, Дніпропетровській, Київській, Вінницькій, та іншим було підвищено. Плани не виконувалися, а весь "запланований" хліб забирали. То й як же могло не бути голоду у цих регіонах? Головне лихоліття вразило майже всю Україну за винятком ряду західних областей. Смертельних мук голоду зазнали хлібороби південних областей УРСР: Херсонської, Миколаївської, Запорізької, Дніпропетровської. Своїми страшними лещатами стискав голод населення Подніпров'я - Полтавської, Київської, Чернігівської, Кіровоградської областей, а також Ворошиловградської, Харківської, Сумської областей. Дещо менше терпіли від голоду жителі сіл та міст Житомирської, Вінницької та Кам'янець-Подільської областей. В західному регіоні, де селяни зібрали непоганий врожай, загони УПА, організовуючи опір вивезенню зерна, закликали населення допомагати голодуючим, які їхали туди по хліб.
   Тим часом розмова між Золотаренком та Мостовим продовжувалася.
   -- Я знаю про голодування людей у центральних, східних та південних регіонах України, -- зітхнувши, повідомив Михайло Лаврентійович. -- Та Західна Україна намагається допомагати голодуючим.
   -- А це я також знаю, -- відповів Віталій. -- і навіть не лише знаю, а й сам бачив. Наша залізнична ділянка поки що не є такою вже стратегічною, а тому саме по ній пробиваються люди з інших регіонів. І допомогу ви дійсно їм надаєте. Молодці!
   -- Не "ви", Віталій, а тепер вже для вас "ми". Ви вже також частково "західняк". Так, ми-то допомогу надаємо, а ось чи всім вдається скористатися нашою допомогою - не знаю.
   -- І це я розумію. Дійсно, невідомо чи їм вдасться щасливо дістатися назад. До нас з пустими руками - це одне, а от додому навантаженими - це зовсім інша справа. О! -- не зважаючи на серйозність моменту розсміявся Віталій, -- я вже почав казати у "нас". Звикаю-таки поступово.
   Все те, про що зараз розмовляли Михайло Ларіонович та Віталій Федорович й насправді мало місце. Так, західні райони України намагалися надати допомогу голодуючим. Та 21 серпня 1946-го року сільськогосподарський відділ ЦК КП(б)У повідомляв ЦК КП(б)У про заходи боротьби з перевезенням хліба із західних областей України. Відмічалося, що органи транспортної міліції УРСР у зв'язку з постановою Ради міністрів РРФСР від 31 липня 1946-го року про заборону продажу зерна на ринку колгоспами, колгоспниками й одноосібниками до виконання ними плану хлібозаготівлі з урожаю 1945-1946-му роках організували на великих залізничних станціях України оперативні загороджувальні загони, які боролися з продажем і купівлею зерна та муки на базарах. Та все ж, "західняки" намагалися рятували від голоду не лише своїх земляків - українців, а й росіян, білорусів, молдаван, які, оминаючи загороджувальні загони міліції, пробивалися з голодуючих областей РРФСР, Молдавії й Білорусі за порятунком, і завжди знаходили його.
   А голод між тим набирав все більших масштабів. Однак замість допомоги з боку держави населення України, найбільше сільське, зазнало жорстокого репресивного удару. Під приводом "економії у витрачанні хліба" за союзними та на їх виконання республіканськими партійно-державними постановами з 1 жовтня 1946-го року з централізованого постачання за хлібними картками було знято понад 3,5 мільйона людей, з них близько 2,9 мільйонів сільських жителів - селяни були залишені з лихом голоду наодинці. У містах пайкового хліба теж було позбавлено багато утриманців та дітей, і найбільше - у тих же Сталінській, Дніпропетровській, Харківській, Ворошиловградській, Одеській областях. А тим часом партійно-радянська еліта постачалася через систему закритих спецрозподільників.
   Найлютішим голод був узимку та навесні 1947-го року, перетворившись на голодомор. МДБ УРСР 6 лютого 1947-го року знову-таки повідомляло МДБ СРСР про випадки канібалізму та трупоїдства у Дніпропетровській та Ізмаїльській областях. Так 25-го лютого МДБ УРСР повідомило, що за два місяці 1947-го року зафіксовано 16 випадків вживання в їжу людських трупів, у тому числі: в Ізмаїльській області 13 випадків. А при цьому вибита з голодуючого українського села сільгосппродукція відправлялася в різні регіони імперії. Україна була головним постачальником зерна для міста Ленінград та ряду областей РРФСР, овочів - для Москви.
   Та все ж розмова начальника станції зі своїм підлеглим поступово наближалася до завершення. Перед тим, як покинути кабінет Золотаренко Віталій промовив:
   -- Михайле Лаврентійовичу, я все зрозумів. Бесіда дійсно була щира, ми добре порозумілися. А тому я гадаю, що порозуміюся я не лише з людьми, а й з самим вашим чудовим краєм. Я обіцяю вам працювати вже більш енергійно, з повною віддачею. А там дивись, можливо, й справді західняком стану, хоча й не корінним. Якщо діло дійде до одруження. Але тоді у мене буде прохання, щоб на весіллі ви були посаженим батьком. Адже тут у мене ніякої рідні немає, а чи зможу я організувати весілля на своїй батьківщині - непросте питання.
   На українських весіллях була така почесна місія. Іноді посажених (не плутати з посадженими) батьків за "функціями" порівнювали з хрещеними батьками. Однак посажені батьки брали на себе відповідальність дещо іншого плану: будучи присутніми на вінчанні у якості батьків, вони несли відповідальність за збереження шлюбу, за успішність цього шлюбу і за щастя молодих. Посажені батьки були присутні на вінчанні в храмі, в той час як батьки молодих могли готуватися вдома до прийому гостей. Крім того, саме у відповідальності посаджених батьків був хліб та сіль і образ, якими благословляють молодих. Якщо за хліб-сіль відповідала посажена мати, то за образ - вже посажений батько.
   -- Домовилися! -- посміхнувся Золотаренко. -- Вам я не в змозі відмовити. Та й чому б не допомогти хорошій людині.
   Наостанок начальник станції потиснув руку молодому талановитому спеціалісту, і той задоволений покинув кабінет. Наразі обоє були впевнені, що в подальшому у Валерія Федоровича Мостового все складеться добре - і у роботі, і на особистому фронті.

* * *

   А далі життя продовжувалося. У новому 1947-му році в першу чергу слід відзначити, що відкрився залізничний маршрут Кам'янець-Подільський - Проскурів - Київ (і, звичайно ж, у зворотному напрямку). А дещо пізніше відкриється ще один, дещо довший маршрут: Кишинів - Кам'янець-Подільський - Проскурів - Київ. Щоправда, у найближчих до Зеленче селищі Дунаївці такі потяги далекого слідування зупинялися вночі або ж пізно ввечері - прибували вони у Кам'янець близько опівночі, та й відправлялися з нього приблизно у такий же час.
   Так, це була визначна віха в історії області, але вона була далеко не головною для родини Золотаренків. Була й більш вагома причина для радощів - Антоніна Золотаренко завершила 1-й курс навчання у фельдшерсько-акушерській школі. Нехай дуже вже маленький, але також ювілей - донька, як і її старші брати, зробила свій перший крок до самостійного трудового життя. І ось Тоня вже розпочала вдома свої канікули. Задоволеними й радісними були і її батьки й вона сама. Тоня ніяк не могла намилуватися знайомими їй з дитинства сільськими краєвидами. А ще вона раділа спілкування зі своїми братами, які, як їй здавалось, значно підросли. А от батьки просто раділи тому, що знову бачать доньку, яка за рік стала ще серйознішою, та й розцвіла немовби троянда пізньої весни. Та саме це її "цвітіння" стало приводом розмови батьків про подальшу долю доньки. Одного вечора, коли донька зі своїми колишніми сільськими подругами побігла на гуляння, вони досить серйозно поговорили, чого вже давненько у них не було - та й не було на те поважних причин.
   -- Мишко, -- звернулася до чоловіка Наталія, -- ти бачиш, якою дорослою стала наша Тоня? Прямо дівка на виданні.
   -- Бачу. Та саме це мене й лякає.
   -- Отакої тобі! Чому воно має тебе лякати? Це ж добре.
   -- Добре то добре. Та я хвилююся, як би Антоніна не запустила у подальшому своє навчання. Якщо повіситься у когось на шиї, то не до навчання буде.
   -- Наша Тоня ніколи сама першою нікому на шию вішатись не стане. Теж мені батько - й досі не знаєш характеру доньки, -- суворо виговорювала дружина.
   -- Та знаю я її характер. Ти маєш, звичайно, рацію. Але ти мало знаєш міських парубків. Адже вони липнуть до дівок як банний лист.
   -- Це я якраз знаю, -- посміхнулася Наталка. -- Свого часу й до мене один подібний міський парубок прилип. Та я й не шкодую. Ось і донька навряд чи буде шкодувати.
   -- Ти розумієш, не все так просто. Одна справа, якщо Тоня спілкується зі своїми сокурсниками. Та це навряд чи. По-перше, на її відділенні таких один-два - специфіка фельдшерсько-акушерської школи, все ж не та, не для хлопців. Так, там є фельдшерське відділення, та однак там хлопців небагато. Ти й сама чудово розумієш, що це переважно жіночі спеціальності. Отже, спілкується вона й просто з місцевими хлопцями. А це контингент дуже вже різний, можуть серед них трапитись і не зовсім порядні особи.
   -- Це мені зрозуміло. Та Тоня, я сподіваюся, зуміє відрізнити біле від чорного. Але ти сказав, по-перше. Отже, є ще щось. І що?
   -- Хм, це питання цікаве, -- посміхнувся Михайло. -- Розумієш, навіть коли у групі є й чимало хлопців, то їх однак тягне до дівчат з інших груп, як то кажуть на сторону. Свої дівчата, яких ти бачиш щодня, вже не цікаві. Така вже специфіка чоловічого мислення.
   -- І тебе в інституті теж на сторону тягнуло? -- лукаво посміхнулася Наталія.
   -- Отакої тобі, -- теж посміхнувся й покачав головою Михайло. -- Знову переходимо на особистості? Та я, звичайно, відповім на твоє запитання. Але й у моїй відповіді також буде по-перше й по-друге. Отож справи такі. По-перше, на нашій спеціальності взагалі дівчат не було, та й на інших спеціальностях їх було не багато. Там була вже не жіноча, а саме чоловіча специфіка спеціальностей. А по-друге, я тоді ще дівчатами мало цікавився. І це правда, я не виправдовуюсь. Крім того, є ще, мабуть, і по-третє - кому з тих дівчат потрібні були такі селюки, як я, коли повно було столичних хлопців.
   -- Але ж ти не селюк. Ти ж народився саме у місті.
   -- Для тих дівчат я був саме селюком. Що таке Дунаївці, хто про них чув у Києві?
   -- Зрозуміло. Так от чого ти на мене так швидко клюнув. Дівчат у тебе до того було мало. Кинув оком на першу зустрічну дівку?
   -- Та ні, Наталю, ость у цьому ти не права. Це було зовсім не так. По-перше... -- він розсміявся, -- одні по-перше та по-друге. Так ото, по-перше, за мої роки праці у Гречанах дівчат навколо, як ти й сама розумієш, хватало. Та вони на мене не справляли особливого враження. А ось ти, це і є по-друге, мені одразу приглянулася. Мене просто полонили твої сині очі. А якщо серйозно, то у нас так чудово все склалося тому, що я вже мав серйозну спеціальність, а ти у ту пору ніде не навчалася. Тобі не потрібно було діяти, як Тоні, на два фронти.
   -- Ну, то й що. Тоня впорається з обома фронтами.
   -- Ой, не знаю, -- невдоволено покачав головою Михайло. -- Я так сподівався, що вона продовжить навчання, я маю на увазі в інституті, й стане відомою людиною. Адже вона серйозна дівчина. Та ці парубки можуть відбити у неї бажання далі вчитися.
   -- Досить їй буде й спеціальності медсестри. Дуже хороша спеціальність та й завжди потрібна. Я особисто навіть заздрю доньці, тому що сама навіть 7 класів не подужала.
   -- Часи тоді були зовсім інші, Наталя. Ти, так само як і твій брат Микола навчалися ще при царі. Так, Миколі потрібно було далі навчатись, щоб у колгоспі не крутити коровам хвости, а для тебе досить й того, що ти народила та виховала 10-х дітей. Ти ж у нас Мати-героїня.
   -- Це не так. Я лише нагороджена орденом...
   -- Та знаю я, -- перебив її Михайло. -- Це ж я образно сказав, ти розумієш про що мова йде. Гаразд, поїхали далі. Я просто хотів сказати, що немає чого заздрити доньці - у кожної людини своя доля. А от якраз своїй єдиній доньці я бажав би долі ще кращої. Та нічого не вийде.
   Михайло й дійсно міркував, мріяв над тим, щоб Антоніна продовжила навчання та стала поважною людиною. Він вважав, що серед інших дітей родини вона сама серйозна. Хіба що Павлик їй у цьому міг скласти компанію. Та Павлику зараз лише 14 років, а ось Антоніна вже майже доросла жінка. Що вийде з Павлика ще невідомо, а ось Тоню, направивши у потрібне русло, точно можна зробити великою людиною.
   -- А чого це ти так скептично ставишся до Антоніни? Чи бачили ви таке - нічого не вийде. А можливо, якраз і вийде, -- заступалася мама за дочку, хоча кілька хвилин тому говорила, що досить з Тоні й теперішнього навчання.
   -- Та тому що, вискочить вона передчасно заміж, і накриється все її навчання.
   -- Передчасно вона не вискочить, а виходити заміж однак потрібно буде. Всім дівкам така доля зготовлена, та не всі вийдуть. І особливо зараз, -- дещо сумно протягнула вона, -- дуже вже наречених за часи війни поменшало. -- А далі Наталія тихенько проспівала:
             За городом качки пливуть,
             Каченята крячуть...
             Вбогі дівки заміж йдуть,
             А багаті плачуть.
   -- О! А я й не чув такої пісні, -- здивувався Михайло. -- Цікава пісня. -- І після нетривалого мовчання чи якихось своїх роздумів, він несподівано продовжив. -- Та слова цієї, я так розумію, народної пісні навели мене на деякі роздуми.
   -- На які ще роздуми?
   -- А ось на які. У жінок, як на мене, існує дві долі: бути розумною, освіченою або ж бути неосвіченою та й не такою вже розумною...
   -- То це ж і так зрозуміло. У всіх воно так. І не лише у жінок.
   -- Зачекай, ти не дослухала. Так ось, нерідко розумні, освічені жінки заздрять нерозумним, неосвіченим.
   -- Як-то так?! Чому?
   -- Та тому, що розумні, освічені жінки не завжди щасливі в особистому житті. Як оті твої багаті. Я ж чудово розумію, чому багаті дівки плачуть. Бо вони у своїй більшості не можуть полюбовно вийти заміж. Про коханого бідного парубка за наказом батька навіть думати забудь. А більш-менш заможний наречений здебільшого просто зазіхає на багатство свого майбутнього тестя. То хіба буде його майбутня дружина щасливою у подібному шлюбі?
   -- Саме так, Михайло.
   -- Дійсно, все це так. Та це було переважно раніше. А от що стосується сучасних розумних чи освічених жінок... Ім теж складно вийти заміж, і не лише вдало, а й взагалі. Адже вони всі у науці, а кому такі дружини потрібні.
   -- Ти ба! А ти вірно говориш, так воно, мабуть, і є.
   -- Так, Наталю, так. Більшості чоловіків чомусь не дуже-то подобаються освічені, розумні дружини. Нехай краще вона буде не дуже вже й розумною, та зате вірною й слухняною. Та ще щоб добре господарювала й за дітьми доглядала. А вченим жінкам ніколи було вчитися борщі чи різні інші страви готувати. З ними, можливо, цікаво розмовляти, а от брати у жони...
   -- Твоя правда. Так завжди й було.
   -- Було. Та так не має бути зараз, а тим паче надалі. Розумні жінки - це державна скарбниця. Та, на жаль, за багато поколінь вже й самі жінки не дуже мріють бути вченими або навіть просто гарно освіченими. Їхні основні пріоритети - вдало вийти заміж.
   -- Ну, мабуть, так воно й має бути. Своя вдала сім'я, родина, діти - це теж великі цінності.
   -- Згоден з тобою. Хоча воно трохи й не правильно. Жінка, як і чоловік, повинна бути і розумною й хазяйновитою, освіченою й доброю матір'ю. І так далі.
   -- Ой, Мишко, це так складно.
   -- Складно. Але саме цього потрібно прагнути.
   -- Навряд чи у Тоні це вийде, -- сумно простягла Наталія.
   -- Саме це я й думав, про це хотів сказати. Так, я бажаю, щоб Антоніна була освіченою людиною. Але при цьому я ще більше бажаю, щоб вона була щасливою, щоб у неї була хороша родина. А такого може й не статися, якщо я наполягатиму на її подальшому навчанні.
   -- Звичайно ж, може таке трапитись. Та не доведи, Господь, до такого! Але ж ти не будеш наполягати, Мишко? -- благально запитала Наталія.
   -- З цієї хвилини не буду, Наталя. Я зараз для себе дещо усвідомив. Тому нехай свою долю Тоня вибирає сама. Споконвічні традиції, споконвічні людські інстинкти та міркування так швидко не переробиш. Тому я бажаю доньці лише одного - щасливої родини. А медсестрою, я не сумніваюсь, вона стане. І буде гарною, відповідальною й турботливою медсестрою.
   І на цій мажорній ноті серйозна бесіда Михайла з Наталією добігла свого кінця.
  
  

РОЗДІЛ 16

Перші паростки

   Та розмовляли батьки не лише самі поміж собою, їм було дуже цікаво знати, як-то йшли справи у доньки протягом року - чималому періоді у її короткому поки що житті. І хоча Тоня кілька разів навідувалася додому, та що можна було дізнатися за короткий час її перебування вдома - у суботу ввечері (а то й у неділю вранці) приїхала, а ввечері вже потрібно збиратися у зворотну дорогу. Так, на зимові канікули часу було значно більше, та все ж до якоїсь у певній мірі ґрунтовної бесіди, як то кажуть, руки не доходили. А ось влітку часу на все вистачало. І одного з вечорів, коли надворі була негода, всі вони (трійця - батьки та майже доросла вже донька) поговорили по душам. Тоня розповіла їм і про своє навчання, і про те, чим вона займається у вільний від занять час. Батьки з подивом дізналися, що навчання доньки й інших її сокурсників проходять не лише у стінах школи, а й у лабораторії, аптеці і навіть у лікарні (навіть на 1-му курсі майбутні медики вже пару разів навідувалися туди). Тоня також сповістила батькам, про те, що колись Кам'янець-Подільска повивальна школа мала термін навчання у 2 роки, та пізніше вона, вже як фельдшерсько-акушерська школа, була переведена на 3-річний термін навчання. Звичайно, трохи менш докладно донька розповідала про свій вільний від занять час, та батьки (в першу чергу мама) й це питання ненав'язливо з'ясували.
   З'ясували вони й те, що навчатися у фельдшерсько-акушерській школі Антоніні дуже подобається (хоча навантаження й великі), а також те (Тоня сама зачепила цей аспект бесіди), що на професії медсестри вона й має намір зупинитися, тобто провчиться ще 2 роки, а з осені 1949-го року почне працювати - їй виповниться вже 19 років, а тому потрібно буде починати розмірковувати над питанням створення своєї родини - саме час для дівчат. З цього факту батьки з мовчазною радістю встановили для себе, що за 2 майбутні роки Антоніна навчання не полишить і нікому на шию вішатись не збирається. Вони мали рацію, що їхня донька дуже розумна й розсудлива людина. А ось на 19-20-річну медсестру вже точно почне звертати увагу належна (й поважна - були сподівання) молода чоловіча стать, і у доньки навіть з'явиться вибір, хоча він після війни й став значно обмеженим. Батьки чудово розуміли, що справа не у виборі, справа у дівочому серці, та все ж...
   Тато, щоправда, був, як то кажуть, у своєму репертуарі, а тому обережно поцікавився у доньки, а які у неї можуть бути плани надалі - по закінченню навчання та створення своєї родини. При цьому Михайло не порушив свого слова, яке нещодавно дав своїй жінці стосовно того, що не буде наполягати (або навіть просто пропонувати) на подальшому навчанні Антоніни. Він ні на чому і не наполягав, він просто цікавився планами майбутньої медсестри.
   -- Ой, тату, -- розсміялася Тоня, -- та коли це ще буде. Так, я знаю, що через 2 роки завершу навчання й почну працювати. Але я не можу спланувати навіть того, що може трапитись чи бажано, щоб трапилося, через півроку, а то й через кілька місяців. Ти від мене дуже вже багато хочеш.
   -- Та ні, я бажаю лише одного, і мама теж - щоб у тебе вдало склалося твоє життя. Я ні на чому не наполягаю, я просто цікавлюся твоєю майбутньою долею.
   -- Ніхто своєї долі наперед не знає, -- зітхнула Тоня. -- Як вже складеться, так і складеться.
   -- Своєї долі людина дійсно не може знати, та вона може намагатися направити її у бажане для себе русло.
   -- А я її вже й направляю у бажане мені русло. Так, світовим світилом у медицині я точно не стану, але сподіваюся бути хоча б доброю - у всіх розуміннях цього слова - медсестрою. Та й не знаю я світових світил жіночої статі.
   -- Світових світил саме у медицині? -- з посмішкою поцікавився Михайло.
   -- У медицині зокрема, та й у світі, мабуть, теж. З відомих жінок я знаю хіба що про Софію Ковалевську. Нам про неї ще в школі розповідали, та й на новому місці навчання нещодавно якось згадали.
   -- А визначних жінок у світі, Тоню, було багато. Погано, звичайно, що ти про них не знаєш, та то не твоя вина - в школі про них практично не розповідають.
   -- Та я розумію, що це так, -- виправдовувалася донька, -- і про деяких я навіть чула. Але лише чула, а їх біографій не знаю.
   -- Ой, Мишко, -- встряла у розмову тата з донькою й Наталія. -- А мені теж цікаво послухати про відомих жінок. Я про них взагалі нічого не знаю. Розкажи нам про них, це ж цікаво.
   -- Ну, ти себе так вже теж не принижуй - нічого не знаю. Про деяких ти добре знаєш, просто отак одразу пригадати не можеш.
   -- Та й кого ж я знаю, чи, точніше, про кого я знаю? -- здивувалася дружина.
   -- Ну, наприклад, про Катерину Першу, Катерину Другу.
   -- Ой, і справді! Але ж то цариці, чи імператриці.
   -- Але ж відомі жінки?
   -- Відомі. Михайле, ти розкажи просто про освічених жінок, а не про якихось там цариць.
   -- Хм, дівчата. Це не так просто. Таких жінок багато, та я, мабуть, і сам не про всіх знаю.
   -- Тоді про тих, кого знаєш, якщо їх так вже багато.
   -- Ну, в Росію, наприклад, такою була княгиня Катерина Дашкова, вона народилася в середині XVIII-го століття. І з часом Дашкова очолила російську Академію наук. А це було небачено і нечувано не лише для Росії, але і для всієї Європи.
   -- О! Це дійсно цікаво. Так, далі, -- підганяла чоловіка Наталія.
   -- Далі? У Франції були, мабуть, дві дуже відомі жінки: маркіза де Помпадур, вона була офіційною фавориткою французького короля Людовика XV-го та Жозефіна де Богарне, уроджена Марі Роз Жозефа Таші де ла Пажеро - перша дружина Наполеона.
   -- Мишко, це ж знову цариці чи імператриці!
   -- Ні, такими вони не були. Дружина - це ще не імператриця, а маркіза де Помпадур і дружиною короля не була. Та вона протягом 20 років мала величезний вплив на державні справи, протегувала наукам і мистецтвам.
   -- Ну, добре, це я зрозуміла. Та все ж ти краще розкажи про відомих вчених жінок.
   -- Ну, Дашкова, хоча й не була такою вже відомою вченою, та очолювання нею Академії наук саме за себе говорить. Ну, та добре. Я зрозумів. Була ще одна дуже відома німкеня - Амалія Еммі Нетер, яка народилася наприкінці минулого століття. До речі, померла вона від раку не так вже й давно - у 1935-му році. Її називали генієм математики, і не хто-небудь, а сам великий Ейнштейн так відгукувався про Нетер: "...найбільш значний творчий математичний геній". Та її життя - це історія одночасно і великого успіху, і гнітючих поневірянь. Вона в часи навчання й роботи постійно зазнавала утисків через свою стать. Їй лише з другої спроби дозволили захистити науковий ступінь, але жодного разу не запрошували на штатну роботу до німецького університету. Взагалі-то, саме жінок-математиків, як і та ж Софія Ковалевська, було найбільше серед вчених жінок. Та заздрити їм не варто. Практично всі вони були нещасливі в особистому житті.
   -- Чому?! -- здивувалася вже Антоніна.
   -- Справа в тому, що масова безшлюбність серед жінок-математиків пояснюється тим, що вибір жінкою професії математика зустрічав несхвальне ставлення з боку суспільства, їх навіть не хотіли визнавати як вчених. А тому лише небагато чоловіків наважувалися запропонувати руку і серце жінкам з такою "сумнівною" репутацією.
   -- От бачиш, Михайле! -- вставила "шпильку" Наталія.
   -- Я тебе розумію, -- посміхнувся Михайло Лаврентійович, який і дійсно добре зрозумів до чого хилить його дружина. -- Тоді я зараз вам розповім історію про щасливу, але дуже коротку долю нашої з вами співвітчизниці - української дівчини, яка була дуже талановитою художницею.
   -- І хто ж вона така?
   -- Це Марія Костянтинівна Башкірцева. Вона народилася в середині минулого століття у селі Гавронці, це поблизу Диканьки, що на Полтавщині. Невблаганна доля відвела цій дівчині, жінці всього лише неповних 26 років життя, але ця талановита особа встигла залишити яскравий слід в історії світової культури. Її родина з часом переїхала до Франції. І саме там по-справжньому розквітнув талант Марії Башкірцевої. Ви вдумайтесь, лише в експозиції посмертної виставки її робіт 1885-му року було представлено понад 150 картин, малюнків, ескізів та скульптур. А ще вона була авторкою щоденника, який почала писати французькою мовою з п'ятнадцяти років. На його сторінках, які написані дуже відверто та щиро, розкрито як би паралельний світ всередині людини: діалоги між доброю і злою стороною, а також просто про любов. Це немовби розмова з собою людини, яка не бажає втрачати жодної хвилини життя - вона з 16 років знала про свою хворобу. Ім'я нашої славетної художниці носить одна з вулиць французького міста Ніцца. Крім того, починаючи з того ж таки 1885-го року, щорічно кращому молодому художнику Франції присуджується премія імені Марії Башкірцевої.
   -- І вона прожила усього 26 років?! -- вражено скрикнула Антоніна. -- А від чого ж вона померла, ти сказав, що вона знала про свою хворобу?
   -- Вона померла від туберкульозу.
   -- Як же шкода таку талановиту дівчину. Ой, тато, я б хотіла побачити її картини.
   -- Ну, це, мабуть, можливо. Ти пошукай книжки про неї, у районній бібліотеці Кам'янця вони повинні бути. А в книжках повинні бути й репродукції її картин.
   -- Так я й зроблю, тато. Дякую тобі! І головне, велике спасибі за розповідь про цю дівчину.
   На жаль не те що Антоніна, але навіть і сам Михайло Золотаренко не знав, що на початку цього століття видатна російська поетеса Марина Цвєтаєва присвятила Марії Башкірцевій, до якої заочно ставилася з великою повагою та любов'ю, цикл своїх віршів, серед яких були й такі рядки:
        Ей даровал Бог слишком много!
        И слишком мало - отпустил.
        О, звёздная её дорога!
        Лишь на холсты хватило сил...
             Я с этой девушкой знакома
             Увы, конечно, не была!
             Но, как она - сидела дома
             И золотой узор ткала.
        В привычной клетке одиночеств,
        Где и живёт одна - душа,
        Как много в дневниках пророчеств,
        Когда Любви тебя лишат!
             Ей даровал Господь так много!
             А Жизнь - крупинками считал.
             О, звёздная её дорога!
             И Смерть - признанья пьедестал!
   Марія Башкірцева була похована в самому центрі Парижу, на цвинтарі Пассі в окремому мавзолеї, у якому потім були поховані й інші члени їх родини. Після її смерті визначний французький письменник Гі де Мопассан, з яким Марія вела переписку, відвідав її могилу й сказав наступне: "Це була єдина троянда у моєму житті, чий шлях я усипав би трояндами, знаючи, що він буде таким яскравим і таким коротким!". Ім'я Марії Башкірцевої стало на той час єдиним російським ім'ям, яке потрапило в список "Безсмертя", який розміщений на однойменній скульптурі у Люксембургському музеї (Париж).
   Трохи дивним було в першу чергу для самого Михайла (а можливо й для жінок) те, як буденно розпочиналася розмова батьків з дочкою, і як же несподівано, яскраво, почуттєво вона була завершена. Такого не чекали не лише представниці чарівної статі, а навіть і сам Михайло Золотаренко. Але такою кінцівкою бесіди він був дуже задоволений - давно вже ні він сам, ні хтось інший не торкався поетичних, художніх струн його душі. Такі розмови дійсно виникають не так вже й часто в житті, та вони мають право й повинні вестися якомога частіше.

* * *

   Так, приїзд Антоніни на свої перші студентські канікули (а фельдшерсько-акушерські школи належали до середніх спеціальних закладів освіти - недарма ж через 7 років їм нададуть статус технікумів) дуже порадував всю родину Золотаренків - і батьків, і молодших братиків Тоні. Та все ж ще більша радість очікувала їх попереду. У середині липня в родинній садибі з'явилися Лаврентій та Олександр Золотаренки. І вперше за 3 роки навчання вони приїхали разом - мабуть, листуванням домовилися про це. Адже їм обом потрібно було їхати через Москву, ось вони напевно й зустрілися саме у столиці. Ні Михайло, ні Наталія не знали того (дехто їм про це пізніше розповість), що майже кожен мешканець двору, повз який проходили браві, стрункі, підтягнуті новоспечені лейтенанти, повисав на заборах, любуючись своїми колишніми односельцями. Так, саме колишніми, тому що всі чудово розуміли, що тепер у село Лавр та Сашко будуть навідуватись щонайчастіше один раз на рік, та й то ще хто зна - все залежатиме від того, де братам доведеться (порізно) служити. Зеленчани у 45-му році бачили багато своїх земляків, які поверталися з війни, але давно вже не бачили таких ошатно одягнених вояків. Щоправда, ті хто повертався з війни мав на свої грудях чимало військових нагород, які вони заслужили своєю кров'ю та відданістю Батьківщині. Багато мешканців Зеленче за час війни були нагороджені урядовими нагородами, у тому числі й вчителі Сашка та Лавра, які у роки війни захищали від фашистів Батьківщину: Г. С. Ковальський, Г. М. Павлюк, А. О. Войчишин, М. А. Задерновський та інші. У молодих лейтенантів ніяких нагород поки що не було, та ніхто не сумнівався у тому, що у Лаврентія та Олександра все це ще попереду - і навіть у мирний час.
   Батько й мати на час приходу синів були вдома. День був робочий, та обидва старші Золотаренки зараз перебували вже у черговій відпустці: Наталія домовилася про це через пару днів після приїзду на канікули доньки. І хоча літо для колгоспників було гарячою порою, відпустку їй все ж надали - віднеслися із зрозумінням. Михайло дещо пізніше теж завбачливо вибив собі відпустку (щоправда не на весь її термін) у такий час, передбачаючи приїзд синів. Зустріли військових також і їхні менші братики, які помітно підросли. Не було вдома лише Антоніни та Павлика, які пропадали з друзями та подругами на річці Мукша. Лавра та Сашка, звичайно ж, очікували і батьки, і брати й сестричка, та от тільки ніхто з них не знав точної дати приїзду лейтенантів. Та, можливо, це було й на краще - не всі одразу гуртом навішаються на прибулих. Ось тільки незрозуміло було - на канікулах зараз старші брати чи у відпустці? Які можуть бути канікули, коли ті в училищі вже не навчаються. Але й відпусткою назвати їх теперішній приїзд до родини теж язик не повертався - вони ще й дня не відслужили, то яка відпустка? Отож, вирішено було називати це все просто невеличким відпочинком перед серйозним стартом у велике життя. Та так воно, мабуть, і було.
   Звичайно першою на плечах синів повисла мама, яка ледь сягала лейтенантських погонів. Так що трохи дісталося від її щасливих сліз новеньким лейтенантським кітелям. Потім пострибали вже попарно на руки прибулих їх брати: Петько з Васильком та Миколка з Ільком. Всі родичі отримали від Лаврика та Сашка невеличкі гостинці - теж завбачливо приготували. Останніми привіталися лейтенанти з главою родини. Начебто повинні були, якщо він глава, якраз першими з ним вітатися - за армійським порядком. Та у родині свої порядки, які здебільшого значно відрізняються від армійських.
   -- Здорово, орли! -- привітав синів Михайло Лаврентійович.
   -- Добрий день, батьку! -- відповіли ті. Останнє слово у привітанні промовив Лаврентій.
   -- О, вже не тату, а батьку, -- посміхнувся глава родини.
   -- Та вже якось несолідно говорити тату, -- мовив на те Лавр. -- А звертання батьку було навіть у запорізьких козаків. Як ото Остап Бульба з диби за мить до смерті кричав: "Батьку! Де ти? Чи чуєш ти мене?".
   -- То вірно. Я вас і не корю за таке звернення. Все правильно, -- серйозно повторив він, та потім так же серйозно запитав. -- А до мами ви теж будете звертатися мати?
   -- Ні. Мама вона завжди залишиться мамою, вона нам життя подарувала, -- Наталія після цих слів знову розплакалася.
   -- Молодці! -- одним словом резюмував батько.
   На певний час запанувало мовчання. Та потім Михайло Лаврентійович чи то запитально чи то стверджуюче промовив:
   -- Ну, що ж. Ми з мамою від щирого серця поздоровляємо вас із закінченням військових училищ. Отже, тепер ви лейтенанти робітниче-селянської Червона армії...
   -- Не зовсім так, тату, -- відповів Олександр, забувши чи проігнорувавши пояснення свого брата про звертання до глави їхньої родини. -- Ми лейтенанти, але тепер вже Радянської армії.
   -- О! Ти маєш рацію. Я й забув, просто випустив цей момент зі своєї уваги, адже я вже чув, що ще взимку так стали йменувати нашу доблесну армію.
   -- Так, взимку, а точніше з лютого цього року.
   -- Добре. Так, лейтенанти, а відповідний папірець про присвоєння вам військових звань ви маєте? -- хитро посміхнувшись, запитав він.
   -- Звичайно, маємо, -- знову вступив у потрібно розмову Лаврентій. -- А хіба не досить лейтенантських погонів? -- розсміявся він.
   -- Ні, не досить, -- посміювався й собі Михайло Лаврентійович. -- Погони, як і форму купити можна. Та форму навіть купувати не потрібно, вона у вас і так була. Отож потрібно було б придбати лише самі погони. А ось офіційний папір, диплом чи атестат, не знаю як він у вас зветься, та ще й з печаткою на базарі не купиш.
   -- Атестат, батько, -- пояснив син. Хоча дещо пізніше будуть введені саме дипломи про закінчення вищих навчальних військових училищ.. -- Звичайно ж, атестати у нас є.
   -- Покажи-но, -- продовжував усміхатися глава родини.
   -- Та будь ласка, -- Лаврентій, все ще з посмішкою, зробив пару кроків до свого чемоданчика (приїхали брати додому вже не з речовими мішками, як то було перед вступом в училища), який поставив після роздачі гостинців трохи в стороні, відкрив його, покопирсався у його внутрішній боковій кишеньці, витяг складений удвоє цупкий папірець і простягнув його батькові.
   Той став його уважно вивчати. А на офіційному папері було написано (типографським шрифтом і від руки) наступне:
                 Атестат N...
   Виданий Золотаренко Лаврентію Михайловичу
   у тому, що він у 1944 р. вступив і у 1947 р.
   закінчив повний курс військового навчання
  у ............Новоград-Волинському
   військово-піхотному училищі.............
   За час навчання тов. Золотаренко Л,М.
   показав знання, які відповідають вимогам "Поло-
   ження про військові училища в Радянській Армії".
   На основі наказу Військового Міністра Союзу
   РСР N ... від .................. 1947 р.
   тов. ......Золотаренко Л. М. .... закінчив училище
   по .....першому.... розряду з присвоєнням йому
   військового звання ......... лейтенант...........
   НАЧАЛЬНИК УЧИЛИЩА
   генерал-майор
   ............. Немовлят С. І.
   .................. 1947 р.
   м. Ярославль
   Крім того, на атестаті у лівому нижньому кутку була наклеєна світлина випускника у військовій формі, її нижній правий край перекривалася відтиском печатки училища, яка завіряла атестат. Нижче був напис про те, що випускник показав знання, що відповідають вимогам "Положення про військові училища Червоної Армії". І нарешті унизу був напис, що на основі Наказу Військового Міністра Союзу РСР (N, дата) такому-то випускнику (П І П) присвоюється військове звання лейтенанта. Праворуч від світлини стояв підпис начальника училища генерал-майора Семена Івановича Немовлята, дата та місто, у якому на даний час дислокувалося училище.
   До речі, як розповів пізніше Лаврентій, за час його навчання у Ярославському (Новоград-Волинському) військовому піхотному училищі імені генерал-лейтенанта Ф. М. Харитонова керівництво військового закладу кілька разів змінювалося. Коли Лавр поступив в училище імені генерал-лейтенанта Ф. М. Харитонова, то до листопада 1944-го року ним керував полковник Матвій Васильович Виноградів. З другої половини листопада 1944-го й до початку листопада 1945-го року - вже генерал-майор Порфирій Григорович Бородкін. У листопаді 1945-го року посаду начальника училища тимчасово виконував полковник Нурулла Алієвич Бурнашев, а з кінця листопада 1945-го й по осінь 1947-го року (тобто, включаючи й отримання Лаврентієм лейтенантських зірочок) його очолював вже генерал-майор Семен Іванович Немовлят.
   -- Ось тепер все в нормі, -- задоволено вимовив Михайло Лаврентійович, закінчивши знайомитися з документом про закінчення сином військового училища.
   -- Мені теж показувати атестат? -- запитав Олександр.
   -- Та ні, ну що ти, синку. Хіба ти не бачиш, що я просто жартую. Це ж я так, для порядку, а більше просто із цікавості. Хіба я не розумію, що документи у вас у повному порядку. Сам я диплом отримував років з 30 тому. Навіть більше, вже 31 рік пройшов, -- зітхнув він. -- Ото й захотілося подивитися на ваші офіційні папери. На роботі я їх стільки вже бачив у підлеглих під час прийому на роботу. А ось у членів родини... Адже я не бачив, та й ви також, навіть шкільного атестату нашого загиблого Іванка, -- гірко скривився Михайло Лаврентійович.
   Знову настала мовчанка, на цей раз скорботна, після чого Золотаренко-старший скомандував, звертаючись до синів:
   -- Так, все. Йдіть у хату й перевдягайтеся. А тоді вже відпочивайте як вам заманеться - чи надворі чи в хаті.
   -- Ні, ні, стійте! -- одразу вигукнула Наталія. -- Ніяких перевдягань. Сашко й Лаврик можуть йти в хату або залишатися надворі, а ось перевдягатися їм не потрібно.
   -- Чому, мамо? -- запитав Сашко.
   -- Тому, що зараз прибіжать Тоня та Павлик. А вони повинні побачити вас у всій військовій красі, а не у домашніх засмальцьованих штанях.
   -- Наталю, та коли ще Тоня з Павликом повернуться... -- махнув рукою Михайло. -- Хіба що в обід. А надворі вже й зараз спекотно, а що то буде перед самим обідом... Хлопці запаряться.
   -- Нічого. Нехай скидають свої кашкети, розстібнуть трохи свої гімнастерки, чи як там? - кітелі. А діти незабаром прибіжать. То що, тоді Лавру й Сашку знову йти перевдягатися?
   -- З чого ти взяла, що вони так швидко прибіжать? Вони ж не знають про приїзд братів.
   -- Вони вже знають. І я гадаю, що вони вже повертаються. Адже Лавра й Сашка щонайменше пів села бачило, так що нашім дітям уже все доповіли. Це, можливо ти не знаєш, а я своє рідне село дуже добре знаю. Тут новини розносяться миттєво. Ще не встигло на одному кінці села щось сказатися, а на другому кінці - воно вже аукається.
   І як це не дивно, та Наталія мала рацію, вона дійсно дуже добре знала село, у якому народилася й зростала. Не пройшло й 15 хвилин, як захекані - вочевидь не просто поспішали, а дійсно бігли - Павлик з Тонею вже були у власній садибі. Тоня з розгону кинулася на шию Сашку, а Павлик - Лаврентію. Нарешті обійми закінчилися. Антоніна трохи відійшла назад, щоб краще, у повний зріст бачити братів й задоволено протягнула:
   -- Які ж ви обидва гарні... Не будь я вашою сестрою, то точно одразу б у когось із вас закохалася. Та в селі й без мене дівчат хватає. Так що готуйтеся... -- лукаво посміхнулася вона.
   -- Їм зараз не любощів, -- зупинила її емоційний запал мама. -- Їм невдовзі вже на службу їхати. Ой! До речі, а на який термін ви до рідної домівки завітали, скільки часу ви будете вдома відпочивати?
   -- Ми обоє 1-го серпня, а краще на день-другий раніше, повинні бути вже у своїх частинах. З початком серпня вже розпочинається наша військова служба.
   -- Хм, -- невдоволено буркнув Михайло. -- Не такий вже великий у вас відпочинок - лише тижнів зо два. А куди потім вам їхати, куди ви отримали призначення?
   -- Ой, далеко, батьку, -- покачав головою Лаврентій. -- У тому плані, що далеко від наших країв. А взагалі-то не на крайню Північ чи на Далекий схід. Жити можна. Я отримав направлення у Воронезький округ, а Сашко - у Середньоазіатський.
   -- Так, із Середньоазіатським округом більш-менш зрозуміло, хоча він напевно чималий. А ось Воронезький... Це що, служити тобі доведеться у самому Воронежі чи в області?
   -- Ні, -- скрутно покачав головою Лаврентій. -- У цей округ входять Воронезька, Курська, Орловська й Тамбовська області.
   -- І, судячи з твого "задоволеного" виразу обличчя тебе, скоріш за все, направили у Тамбовську область?
   -- Точно. Ти вгадав.
   -- Йому пощастило, -- розсміявся його брат, -- Тепер його друзями точно будуть тамбовські вовки.
   -- Ти б краще вже мовчав, -- огризнувся Лаврентій. -- не знаю як мені пощастило, а ось тобі дійсно дуже вже "пощастило". Я з тобою мінятися не схотів би. Так що, чия б корова мичала, а твоя мовчала.
   -- А чим це Середньоазіатський округ гірший за Тамбовську область? -- здивувався батько.
   -- Справа в тому, що до тих країв, маю на увазі Ярославль, за три роки навчання я вже призвичаївся. Там нормальний клімат: влітку тепло, та й взимку не люті морози. У нас морози можуть часом і більші бути. Так то ж Ярославль, а Тамбов знаходиться значно південніше, південніше навіть Москви. Від тієї ж Москви до Тамбова близько 450 кілометрів, щоправда не суто на південь, а на південний схід. Та все ж південніше. Тамбов лежить майже на тій самій географічній широті, що й Гомель, південніше навіть Мінська, і лише на 2R північної широти вище, північніше Києва. А хто б не хотів мешкати чи служити в Мінську чи Гомелі? Так що, у Тамбовській області можна служити досить комфортно.
   -- Логічно, згоден. А чим не комфортно служити у Середній Азії? Майже цілорічно тепло.
   -- Ото ж бо воно і є - цілорічно! Сашка заганяють дуже вже далеко на південь, і не до моря, а скоріше, у пустелі. А влітку там спека на сонці за 50 градусів сягає. Ні, я розумію, там теж можна нормально служити, але ж не в танку! -- виділив слово Лаврентій. -- Танк на такій жарі - це банка з консервами, залишена на сонці. Її зміст або звариться або протухне. Ось і Сашка це чекає, -- вже розсміявся його близнюк.
   -- А що, -- посміхнувся батько, -- теж логічно. Як не крути, а в словах Лавра є, мабуть, здоровий глузд. А, Сашко, як ти гадаєш?
   -- А я в танку не збираюся цілодобово сидіти, -- огризнувся вже той.
   -- Звичайно, -- єхидничав Лавр. -- Ти у ньому при такій спеці й 2-х годин не витримаєш, а не те що добу.
   -- Так, ну досить вам, -- втихомирював братів їх батько. -- Припинили свої суперечки! Будете ви нормально служити обоє. А служити, і при цьому гідно служити, як то належить радянському офіцеру, потрібно у любій частині Радянського Союзу. Та й не чув я, щоб хтось з офіцерів замерз на морозі чи запікся на сонці. Все у вас буде добре.
   А далі брати пішли-таки й переодягнулися, - надворі й справді ставало спекотно, - після чого знову вийшли надвір, і почалися вже спокійні родинні бесіди.

* * *

   Коли у людей все добре, то час летить дуже швидко. І от так само швидко пролетів відпочинок у рідному селі Лаврентія та Олександра Золотаренко. Вони роз'їхались у місця своєї майбутньої (ще зовсім трішечки й можна буде говорити дійсної) служби. Звичайно, у їх мами в день проводів знову на очах були сльози, та вона намагалася стримувати себе, чудово розуміючи, що й дійсно так вже влаштоване життя - не можуть дорослі чоловіки (а близнюкам вже йшов 23-й рік) постійно триматися за материнську юбку. Та тепер Наталія всю свою увагу перенесла на єдину доньку. У Антоніни ж попереду був ще майже місяць канікул.
   А от у Михайла відбулася розмова з Павликом, який цього року перейшов вже у 7-й клас. І почав цю розмову сам Павлик. Якось увечері він запитав батька:
   -- Тату, а ти що закінчував, щоб стати залізничником?
   -- Ну, я розповідав про це. Щоправда, не тобі, ти тоді ще дуже малий був. Я закінчував Київський політехнічний інститут.
   -- А дядько Микола?
   -- А дядько Микола - Запорізький індустріальний технікум.
   -- А це далеко?
   -- Запоріжжя? Ну, відстань від нас більша, ніж до Києва, та обидва ці міста розташовані на Дніпрі.
   -- Це я знаю.
   -- То навіщо мене питаєш.
   -- Та ні, я не про те. Я думав, що, наприклад, Запоріжжя ближче до нас.
   -- Не ближче, а далі, як я вже сказав. А навіщо тобі Запоріжжя?
   -- Справа у тому, що я хочу поступати в залізничний технікум. Я хочу стати залізничником - як ти чи дядько Микола. Мені подобається професія залізничника.
   -- О, це приємно чути, -- зрадів батько, та потім трохи похмурнів. -- А чому ти хочеш поступати у технікум, а не в інститут? Все ж таки, краще бути не майстром, а інженером.
   -- Ну, майстром, теж непогано бути. Он, дядько Михайло скільки вже працює майстром, і не скаржиться. Йому подобається. І мені сподобається. Та й гроші він непогані заробляє.
   -- Та-а-к, -- невдоволено протягнув Михайло, -- все зрозуміло. Просто не хочеш більше навчатись?
   -- Чому не хочу? Якраз хочу, але не в школі, а в технікумі. Це ж цікавіше.
   -- А в інституті ще цікавіше. Хіба не так, хіба ти цього не розумієш?
   -- Розумію, -- тихо відповів Павлик опустивши очі долу.
   -- То у чому ж тоді справа?
   -- Ну-у... -- повільно почав хлопець, та фразу так і не закінчив.
   -- Якщо поступати в інститут, то значно довше вчитись потрібно, так? Навіть у школі ще 3 класи відсидіти потрібно? Так? -- допитувався батько.
   Хлопець мовчав, не підводячи очі.
   -- Павлику, я ж тебе, як ти розумієш, за твої наміри карати не збираюсь. То відповідай відверто.
   -- Тату, -- підвів очі Павлик, -- але ж і справді вчитися довше.
   -- Ну, є такий вислів, що кожен далекий шлях починається с близького. А якщо хочеш стати великою людиною, то й потрібно довго вчитись.
   -- А я стану не великою, а середньою людиною.
   -- Оце тобі так! -- розсміявся батько. -- Я ще ніколи не чув такого - середньою людиною. Оце ти цікаве формулювання придумав.
   -- Ну, а яка людина дядько Микола? Він не такий великий начальник, як ти. Але ж він і не простий робітник. То як про нього можна сказати?
   -- Добре. Я тебе зрозумів. Можна про нього й так сказати.
   -- І Тоня такою ж буде.
   -- Отже, ти рівняєшся на сестру та на дядька. А чому, наприклад, ти не рівняєшся зі своїми старшими братами. Хтось з них, я впевнений, колись і генералом стане. А це вже дійсно Велика людина, з великої літери. Іванко, мабуть, теж міг би стати великою людиною. А ти чомусь рівняєшся на середніх. У житті потрібно високу мету собі ставити. Тоді середні як би самі до тебе прийдуть, і будуть вже навіть не дуже цікаві. Ось і ти намагайся рівнятися з великими людьми. Розумієш?
   -- Розумію. Але ж кажуть, що краще синиця в руках, ніж журавель у небі.
   -- Ну, ти й молодець! -- ще голосніше розсміявся батько. -- Хвалю. Розумний ти все-таки хлопець. Молодчина! -- повторив він. -- Добре, готуйся до вступу у технікум. Мені приємно, що ти вибрав спеціальність залізничника. Та й до вступу у технікум слід добре готуватись. Тепер сьомий клас ти повинен закінчувати без "трійок".
   -- Я буду добре готуватися, тато, -- полегшено видихнув Павлик. -- І в школі, і потім готуючись до іспитів у технікумі. А у який технікум мені поступати? Теж у Запорізькій, де навчався дядечко Микола?
   -- Хм, я навіть не знаю... -- задумливо протягнув батько. -- Можливо, що й не у Запорізький.
   -- А у який же тоді?
   -- Поки що не знаю. Запоріжжя не так вже й близько від нас. Може, є подібні технікуми й ближче.
   -- А як це з'ясувати? -- не вгавав Павлик.
   -- Так, то вже не твоя турбота. Я це сам з'ясую. До іспитів у технікум ще цілий рік попереду, часу досить. Так що, зараз твоя єдина турбота - навчання. Все! Якщо запитань більше немає, то розмову завершуємо.
   А сама розмова була корисною і для сина, і для батька. Те, що син отримав корисну інформацію і батьківські настанови, це зрозуміло. Стосовно ж батька, то він дізнався про наміри свого сина, а також йому імпонувала розважливість сина, його вміння аргументувати щось, нехай поки що навіть з певною дитячою незлагодженістю у висловлюваннях. Та він мав рацію і стосовно того, що Павлик зростав розумним хлопчиною. Недарма ж він справлявся навіть у свої дитячі роки з опікою над молодшими братами, а також з певним домашнім господарством. Отже й працівником на залізниці він буде добрим.
   Стосовно ж самого вибору сина, то Михайло дуже хотів дати своїм дітям якомога кращу освіту. Та ламати їх через коліно він не мав наміру. Так можна поламати і психіку дитини, і саму його долю. І тоді через десяток-другий років твій син буде не дякувати тобі, а проклинати тебе за те, що ти зруйнував його наміри. Зараз Михайло згадав свого старшого брата Федора, який з дитинства мріяв працювати на тютюновій фабриці, працювати з тютюном. І він став гарним працівником і поважною людиною. І хто може зараз дорікнути Федору Лаврентійовичу, що він маленька людина. Ні, він не маленька людина. Ніколи гарний фахівець у будь-якій галузі виробництва не буде вважатися маленькою людиною.
  
  

РОЗДІЛ 17

Зростає зміна

   Так, начебто непомітно, канув у минуле ще один рік. Та запам'ятався він в першу чергу тим (не враховуючи голодомор), що вперше за 6,5 років можна було купувати товари без усяких там продовольчих карток - в грудні було нарешті відмінено картковий розподіл, який був уведений в дію ще з липня 1941-го року. А також відбулося перше післявоєнне зниження цін - комерційні та пайкові ціни були скасовані і перетворені в єдині.
   Роки війни, звісно, тяглися довго, а ось післявоєнні роки пролітали для Михайла Золотаренка досить швидко. Це буремні 30-40-і тягнулися подібно тому, як висмоктувався через соломинку який-небудь молочний коктейль чи сік. А от "склянки" повоєнних років випивалися залпом. Та хоча проміжок між літом 1947-го й початком 1948-го року сплинув швидко, він був важливим для Михайла та його сина Павлика к тому плані, що їм обом потрібно було визначитись з вибором залізничного технікуму, у який мав поступати молодший Золотаренко. Якщо ВНЗ залізничного спрямування в Українській РСР і зараз можна було перелічити на пальцях однієї руки, то середніх спеціальних закладів, як чув Михайло, було вже чимало. Та оскільки це питання потрібно було вирішувати не в останню мить, то вирішальна розмова на цю тему батька та сина припала на середину травня вже прийдешнього 1948-го року.
   -- Ну, що, Павлик, ти не передумав вчитися на залізничника? -- запитав сина Михайло, хоча він чудово знав, що Павло своєї мрії не змінював, короткі розмови про його майбутню професію періодично, виникали.
   -- Ні, тато, не передумав.
   -- Це добре. Отже, влітку поступаєш у залізничний технікум?
   -- Так.
   -- Це точно?
   -- Точно. Я лише й досі не знаю у який технікум, тобто у якому місті.
   -- Ось про це у нас зараз і буде йти мова. Я навів довідки стосовно цих закладів, які розташовані в Українській республіці. Чи може ти хочеш навчатися у Російській федерації, чи в Білоруський республіці?
   -- А навіщо кудись далеко їхати? Це ж зайві витрати. Якщо є технікуми поблизу, то чому б не навчатися саме в них.
   -- Ти бач який ти раціональний! Та то вірно. Хоча так вже близько від нас залізничних технікумів немає. Вони розкидані по території всієї України.
   -- А де саме?
   -- Де саме, питаєш? У багатьох містах, наприклад, Київ, Дніпропетровськ, Одеса, Львів, Миколаїв, Артемівськ, Слов'янськ, Сімферополь, Кременчук тощо. Географія, як ти бачиш досить велика.
   -- Ого! А як же мені вибрати технікум? А який з них самий найближчий?
   -- Щось ти неважно в школі навчався, якщо поганенько знаєш географію.
   -- Та ні. Я знаю, що Сімферополь, Одеса, Миколаїв далеко на півдні, Львів на заході, а от Слов'янськ та Артемівськ на сході. Про Кременчук я, щоправда, не чув.
   -- Це місто Полтавської області на Дніпрі.
   -- Зрозуміло. Я просто відстані не знаю. Ну, те що на схід їхати далеко, це зрозуміло. Та й на південь, мабуть, також. А от Київ, Дніпропетровськ, Львів - я не уявляю собі, яке місто найближче до нас.
   -- З Дніпропетровськом у нас прямого зв'язку немає, я маю на увазі, наприклад, з Проскурова. До Дніпропетровська потрібно їхати через Київ або через Вінницю та Кіровоград. Відстань до нього, мабуть, удвічі більша, ніж до Києва.
   -- О, тоді й Дніпропетровськ відпадає. Залишаються Львів та Київ.
   -- Ось бачиш, як швидко ми методом виключення обмежили список міст.
   -- Так, -- усміхнувся Павлик, -- дійсно швидко. -- А потім від задумливо промовив, -- цікаво, одне місто на сході, інше - на заході. І до якого з них від нас, чи з Проскурова ближче?
   -- Від Проскурова до Києва трохи більше 300 кілометрів, до Львова - приблизно 240.
   -- Тоді що, залишається саме Львів? А я й не проти поїхати до Львова. Говорять, дуже красиве місто.
   -- А ти вибираєш навчання лише за відстанню від домівки? А якість навчання тебе не цікавить?
   -- А що, у Львові можуть навчати гірше, ніж у Києві?
   -- Цього я не знаю. Але скажи мені, до кого ти підеш, наприклад, стригтися - до того перукаря, що працює 3 дні чи до того, що працює 30 років?
   -- Ну, на це питання відповідь зрозуміла. Тобто, ти пропонуєш орієнтуватися за часом праці цих навчальних закладів?
   -- Ти вірно припускаєш. Саме так.
   -- Я який технікум молодший, а який старший? Тобто, коли вони відкрилися?
   -- Ну, вони обидва не одразу стали технікумами. Та львівський технікум значно молодший. Історія технікуму бере початок лише з 1940-го року, коли у Львові було відкрито залізничне училище. Щоправда, десь приблизно з 1908-го року там була технічна школа, яка готувала таких спеціалістів, як електромеханіків, електромонтерів, машиністів парових котлів, машиністів паровозів, радіотелефоністів, радіотелеграфістів та робітників-путійців. Базою для його створення школи служили механічний, електромеханічний і дорожній ліцеї польської технічної школи. А взагалі, навіть зараз основні спеціальності цього технікуму - це технічне обслуговування, ремонт та експлуатація тягового рухомого складу.
   Михайло не міг знати, що у 1950-х роках технікум буде реорганізовано в технічну школу машиністів локомотивів Львівської залізниці, і лише пізніше вона стане технікум залізничного транспорту.
   -- А у Києві? -- запитав син.
   -- Київський технікум залізничного транспорту був створений раніше навіть Львівської технічної школи - ще у 1876-му році, щоправда, також на базі технічної залізничної школи. Потім вона стала вже залізничним училищем. А з 1918-го року Київське технічне залізничне училище було реорганізовано в Київський механічний технікум, з 1921-го року - почав працювати ще й Київський електротехнікум залізничного транспорту.
   Слід відзначити, що у 1941-му році, коли виникла загроза здачі Києва, технікум був евакуйований у Свердловськ, у якому відразу був відновлений навчальний процес. Після звільнення Києва в 1944-му році технікум був реевакуйований до Києва, і за короткий термін знову був відновлений навчальний процес. На прилеглій технікуму території були розташовані корпуси навчальних майстерень та корпуси гуртожитків.
   -- О, це добре. Тобто, він вже давно працює саме як технікум?
   -- Саме так.
   -- Ну, то тоді вибору фактично немає - залишився один лише Київ. Це теж чудово - столиця Української соціалістичної республіки.
   -- Отож. Ти чув, що Львів дуже гарне місто. Але я запевняю тебе, що Київ не менш красиве місто.
   -- Це я й сам чудово розумію. Здорово, вчитися у самому Києві! Як і ти колись.
   -- Так, але я навчався в інституті.
   -- А можливо, і я колись захочу навчатися в інституті, якщо сподобається навчатися у технікумі.
   -- О, це вже цікаві помисли. Так тримати!
   -- Ні, тату, я цього твердо не обіцяю. Я ж сказав - можливо.
   -- Так і я ж не наполягаю, -- посміхнувся батько. -- Ти хоча б технікум закінч, а там видно буде. А ти у нього ще навіть не поступив. Це усього лише плани.
   -- Тату, я поступлю, -- запевнив батька Павлик. -- Принаймні, буду дуже старатися.
   -- Це вже добре. Як то кажуть, старанність та труд все перетруть.
   -- А технікум у самому Києві? Чи він десь поблизу, на залізниці?
   -- Ні, Павлику, навчальні заклади, навіть залізничні на залізниці чи навіть поблизу залізниці не будують. Вони знаходяться саме у містах. То вже працювати доведеться на залізниці. А вчитися ти будеш у самому Києві. І не просто у самому Києві, а майже у самому його центрі. Не на Хрещатику, звісно - це центральна вулиця столиці - але принаймні і не десь на її околиці. Технікум розташований поблизу центрального вокзалу, -- до того пішки було хвилин 12-15 ходу.
   -- О! То все ж, поблизу залізниці. -- зрадів Павлик. -- А ти ж казав, що...
   -- Ну ти й жук! -- перебив його, розсміявшись, батько. -- Точно як твої старші брати. Добре, нехай буде поблизу залізниці. Хоча це й не зовсім так.
   Київський електромеханічний технікум залізничного транспорту імені М. Островського (свого часу у ньому навчався Микола Островський) знаходився на Солом'янці - історичному районі Києва. Одного часу його ще називали Січнівка - на честь повстання у Києві у січні 1918-го року. І хоча з 1938-го року він став офіційно називатися Залізничним районом, та все ж був повноцінним нащадком історії та культури Солом'янки.
   -- Так, -- промовив батько, швидко закінчивши свої веселощі, -- питання вибору технікуму ми з тобою вирішили. Але головне питання саме за тобою. Так що, давай закінчуй свої 7 класів і серйозно готуйся до вступу у технікум. Саме серйозно, бо ти прекрасно і сам усвідомлюєш, що у столиці бажаючих вступити до цього навчального закладу буде чимало. У тій же Одесі чи Миколаєві, я впевнений, конкурси набагато менші. А от саме у Києві...
   -- Я розумію, тато.
   -- Якщо розумієш, то дій. Як то кажуть, стяг тобі у руки!

* * *

   А далі були екзамени за сьомий клас, поїздка з батьком у Київ для подачі документів у технікум, підготовка Павлика вдома до іспитів у технікум, саме складання у ньому іспитів тощо. На початку липня, після своєї медичної практики приїхала на канікули Тоня, наприкінці липня у свою першу відпустку приїхав Лаврентій, а у середині серпня - Олександр. Та разом вдома брати побули лише кілька днів - якщо у Сашка він лише розпочинався, то у Лавра він вже закінчувався. Та за їхніми розповідями служилося їм нормально. В цьому батьки й не сумнівалися, а тому маму більше зараз цікавило вже питання особистого життя старших синів, вона цікавилася тим, скільки їй доведеться очікувати знайомства зі своїми невістками.. Та обоє братів намагалися обійти цю тему, постійно переводячи подібні розмови у площину жартів. Та поступово офіцери й студентка стали залишати домівку, повертаючись на місця своєї теперішньої приписки.
   А тому почалася осінь з того, що в родині Золотаренків залишилося в межах їх садиби вже лише четверо дітей - Павлик поступив-таки у столичний технікум. Хлопчині було лише 15 років, а тому навіть батько не наважився відправляти сина у далеку дорогу самого, поїхав, взявши відпустку, і він сам. І йому там довелося переживати більше, мабуть, ніж самому юному абітурієнтові. Павлик закінчив 7 класів досить успішно, без "трійок". Та конкурс у Київський залізничний технікум і справді був не такий вже малий, та ще незвичність обстановки дуже хвилювала малого. Складав іспити він не зовсім так, як того бажалося йому та батькові, хоча знання у Павлика були хороші. Та все те ж надмірне хвилювання заважало йому належним чином зосереджуватися над екзаменаційними питаннями. У результаті ні одного іспиту він не провалив, та все ж у тому, чи пройде він за конкурсом, було не зрозуміло до самого кінця. Та хвала Господу все завершилося нормально, хоча, як з'ясувалося, Павлик набрав мінімальний прохідний бал. Тобто, можна сказати, що він ніби ходив по лезу ножа. Та все завершилося благополучно, і батько з сином від'їхали додому (у Павлика ще був час до початку занять) лише тоді, коли впевнилися у тому, що Павло Михайлович Золотаренко дійсно став студентом.
   Звичайно, та обставина, що 15-річний підліток залишився сам у дуже великому місті, дуже хвилювала батьків. Трохи заспокоювало їх те, що Павлик, як інші іногородні студенти, отримав місце в гуртожитку - отже, він буде не самотній. За невеликий проміжок часу він потоваришує з 2-3-ма однокурсниками, з якими він потім буде ходити на заняття, у бібліотеку чи у столову. Вони також, скоріше за все, разом будуть відвідувати й різні культурно-розважальні заходи. У свій час той же Михайло вперше почав проживати у Києві будучи лише на рік старшим за свого сина. Та й нічого - все у нього склалося нормально. Так що поступово всі хвилювання у родині Золотаренків вляглися. Остаточно заспокоїли їх наступні листи від Павлика, а також його перший приїзд додому на зимові канікули.

* * *

   Так непомітно сплинув ще рік. І знову літо, та тепер вже 1949-го року. І знову для родини Золотаренків визначний рік. Тепер такими рокпми будуть для них майже кожний, ну, принаймні - через один. Два роки тому був перший такий рік - отримали путівку у самостійне життя брати Лаврентій та Олександр, закінчивши військові училища. Виростали діти, відбувалася певна зміна поколінь, підростала зміна батькам. І ось у цьому році свою путівку у життя отримувала Антоніна Михайлівна Золотаренко, вона закінчувала Кам'янець-Подільську фельдшерсько-акушерську школу. Це був радісний момент і для неї самої, і для її батьків. Та закінчення навчального закладу одночасно приносило й певні турботи, хвилювання. Основне питання, яке дуже турбувало Михайла та Наталію - де по закінченню фельдшерсько-акушерської школи буде працювати Тоня. Вони, звичайно, бажали, щоб донька працювала у рідному селі, або ж поряд - у Нестерівцях чи Дунаївцях. А тому, коли донька повернулася додому з метою відпочити перед своїми першими трудовими днями, то після привітання з успішним закінченням занять й отриманням диплома медичної сестри, першим питанням, яке задала її мама, було таке:
   -- Ну що, Тонічка, ти отримала призначення на роботу?
   -- Отримала, -- посміхнулася випускниця.
   -- І куди ж?
   -- В одне із сіл Кам'янець-Подільського району.
   -- От, Господи! -- одразу спохмурніла мама. -- А чому саме у той район, а не до нас? Або хоча б у Дунаєвецький район.
   -- Мамо, це ж питання вирішувала не я.
   -- Та я розумію. І що, всі випускники отримували направлення саме у Кам'янець-Подільський район?
   -- Ні не всі, але дуже багато. Так, в основному направлення були на південь області - це той регіон, що, так би мовити, обслуговує Кам'янець-Подільська медична школа.
   -- Так воно, мабуть, і є, -- втрутився у розмову матері з донькою й Михайло. -- Кам'янець-Подільський, скоріш за все, постачає середні медичні кадри на південь та захід області, Шепетівка - на схід, а Проскурів відповідає за центр та північ. Але ж Дунаївський район однак повинен входити у сферу інтересів Кам'янець-Подільська? -- звернувся він вже до Антоніни.
   -- А він і входить, -- відповіла та. -- Були й у наш район направлення, щоправда лише одне чи два, точно не скажу. А то все у інші населені пункти. Я просилася у рідне село, та на моє прохання, мабуть, не дуже-то звернули увагу.
   -- Зрозуміло, -- промовив батько. -- Звикай, Тоню. Так надалі здебільшого й буде, доведеться тобі працювати не там, де ти сама хочеш, а там, де ти більш потрібна державі.
   -- Та я це розумію. Тому й спокійно сприйняла своє направлення. Хоча, звичайно ж, хотілося хоча б у рідному районі працювати, -- зітхнула Антоніна.
   -- Добре. І у який же конкретно населений пункт ти отримала направлення?
   -- Гуменці
   -- І що це таке - місто чи село, де воно знаходиться? -- запитала мама, тато чув про такий населений пункт, тому що він знаходився на місцевій залізничній трасі.
   -- Це село. Але воно за величиною та кількістю населення подібне до нашого. Там є і середня школа, і фельдшерсько-акушерськ пункт. Ось у ньому я й буду працювати. І я так зрозуміла, що Гуменці досить непогане село А то там поблизу є такі села як Нігин, Вербка, Привороття Друге, Колубаївці, Лисогірка - це я по карті району дивилася. То у деяких з них і пів тисячі мешканців не набереться.
   -- Отже, село, у яке тебе направили, не маленьке. Це вже добре. А де воно знаходиться?
   -- Воно розташоване за 9 кілометрів на північ від Кам'янець-Подільського.
   -- Усього за 9 кілометрів?! -- здивувався батько.
   -- Так.
   -- То це взагалі добре!
   -- І що там доброго? -- вже у свою чергу здивувалася Наталія. -- Чим ближче як їх..., ага Гуменці, до Кам'янець-Подільського, тим далі вони від нас, далі від нас і сама Тоня.
   -- Е, нічого ти, Наталя, не розумієш, -- пояснював жінці Михайло. -- Що таке 9 км для такого чималого міста, як Кам'янець-Подільський. А воно буде розростатися, а тому згодом ті ж Гуменці можуть стати його околицею. А там дивись, Антоніна зможе й у сам Кам'янець-Подільський перебратися. Наталя, ось ти скажи мені - де Тоні краще жити - у Зеленче або Дунаївцях, чи у самому Кам'янець-Подільському, який лише перед самою війною втратив статус обласного центру?
   -- Он воно що, -- повільно протягнула Наталія. -- Ти в цьому маєш рацію. Звичайно ж, краще у Кам'янець-Подільському. А те, що до нього близько, ще й з іншого боку добре. Там гідних Тоні кавалерів більше.
   -- О, почалося - тепер на перший план вже висуваються суто жіночі пріоритети. Хоча, ти у цьому теж маєш певну рацію. Добре, Тоню, -- Михайло повернувся до доньки, -- а де ти у тих своїх, тепер вже саме своїх Гуменцях жити будеш? Тобі якесь житло виділили?
   -- Звичайно, тату. Жити буду у гуртожитку. А далі видно буде, -- посміхнулася вона, мабуть, маючи на думці ті самі жіночі пріоритети.
   -- Ну, тоді взагалі все гаразд. Так, все, мати, годі печалитися. На початок своєї трудової діяльності у нашої доньки все складається досить-таки вдало.
   Тоня не сказала батькам ще одну річ, мабуть, просто випустила цей факт із виду. Це те, що Зеленче й Гуменці пов'язувала не лише рукотворна залізнична артерія, а навіть одна природна артерія. І була це річка Мукша. Та якщо у Зеленче вона протікала поблизу села, то Гуменці вона як би поділяла навпіл, проходячи саме центром села. Крім того (цього Антоніна, мабуть, і не знала), через село Гуменці пролягав ще й автомобільний шлях національного значення Житомир-Чернівці. Він проходив територією Кам'янець-Подільської області через такі населені пункти як Проскурів, Ярмолинці, Дунаївці, Гуменці та Кам'янець-Подільський. Саме ж село Гуменці й справді було досить великим - його населення становило понад 2000 осіб, а його сільській раді підпорядковувалися всі названі Антоніною села (крім Нігіна), та ще й село Слобідка-Гуменецька.
   Отже, по закінченню бесіди батьків з донькою всі залишилися задоволеними, мама з батьком заспокоїлися й перестали хвилюватися за початок трудової кар'єри доньки. Щоправда частина хвилювання, все ж, залишилася, особливо у мами - як то складеться особисте життя Антоніни. Та й це питання, як і сама кар'єра доньки, від них практично не залежали. А тому їм залишалося сподіватися лише на краще.

* * *

   В цілому батьки залишилися задоволеними повідомленням доньки. Вони повірили у те, що у Тоні все складеться добре, принаймні, у роботі та побуті. Була у них радість ще з одного приводу. Й цього року провідати батьків, братів та сестру приїздили Олександр та Лаврентій. І як вони розповідали, й у них все було "в нормі" - це саме їх слова. Так, із своїми рідними вони побачилися, а от зустрітися один з одним їм не судилося. Лаврентій приїздив у другу свою відпустку в середині травня, а Олександр - на початку вересня. Вочевидь, такою була доля молодих офіцерів - право відпочивати влітку в першу чергу отримували старші від них за званням офіцери. Та обидва брати не сумнівалися, що таке становище довго не протягнеться - прийде й на їх вулицю свято. Сподівалися на це й батьки.
   Щоб побачити Сашка, до Зеленче в один з вихідних завітала й Антоніна. При цьому, вона навіть встигла поділитися з мамою одним із своїх секретів, чи то навпаки, мама вивідала його у неї - і коли тільки встигли. Як розповіла потім дружина Михайлу, донька зустрічається з одним молодим чоловіком, і взаємини у них, начебто, досить серйозні. Виявилося, що донька зустрічалася з ним ще на третьому курсі свого навчання, хоча тоді про цей факт вона тоді воліла промовчати. Андрій, так звали молоду людину, родом із самого Кам'янець-Подільського, на три роки старший за неї, раніше закінчив механічний технікум і працює майстром на місцевому верстатобудівельному заводі. Зустрічаються вони зараз переважно у Гуменцях, хоча пару разів і Тоня на вихідний їздила у Кам'янець. Як у них складеться все далі, Антоніна загадувати не хотіла, та все ж сподівалася на краще.
   Ото ж, все, начебто, складалося у родині Золотаренків нормально. Та іноді і у бочку меду потрапляє ложка дьогтю, яка псує ароматний смак основного продукту. Не можна сказати, що так відбулося й у Золотаренків, та все ж певний гіркуватий присмак з'явився у Михайла Лаврентійовича наприкінці вересня. І пов'язано це було з навчанням дітей. Як вже згадувалося, Михайло дуже рідко ходив на шкільні збори, зазвичай їх відвідувала Наталія. Але село є село, нерідко зустрічаєшся з мешканцями навіть з іншого кутку Зеленче. А жила родина Золотаренків майже в центрі, та й школа (не бувша трьохкласна церковноприходська у районі села Циганівка) була недалеко, вчителі школи звичайно жили у різних кутках села, та й з ними Михайлу нерідко доводилося випадково зустрічатися. І ось один із вчителів під час такої несподіваної зустрічі повідомив Михайлу Лаврентійовичу, що Петрик Золотаренко знову не дуже-то добре розпочав своє навчання у сьомому класі. І Михайла добило саме те слово знову. Чому так?
   Справа у тому, що Петрик дійсно неважно навчався. Перші роки він ще так-сяк нормально навчався, а от далі йому, як то кажуть якась шлея під хвіст потрапила. Ну, не бажав він нормально вчитися, а можливо, й вчитися взагалі. У деякі класи він не переходив, а швидше переповзав. Якщо у всіх інших дітей родини Золотаренків поточна "двійка" з якого-небудь предмету була надзвичайним явищем, то Петрик отримував їх майже щотижня, добре ще, що не щодня. Якщо його убієнний брат Дмитрик був розбишакою, то Петрик був як би ледарем. У родині з 10 дітей це, мабуть, не було таким вже дивом - не можуть бути всі діти, наприклад, розумними чи дурними - у кожного свій характер і свої здібності. Та це й зрозуміло. Але чому саме Петрик був як би ледарем? Та тому, що у роботі він якраз ледарем не був, він будь-яку роботу виконував добре й без понукань. Він ладен був виконувати й саму неприглядну роботу аби не займатися шкільними домашніми завданнями. Тобто він був ледарем саме до навчання. Старші брати й сестра завжди намагалися допомогти йому, і він від допомоги не відмовлявся. Та його цікавило лише одне - щоб брати виконали замість нього домашнє завдання, а розбиратися у новому матеріалі йому зовсім не кортіло.
   Отакі-то були справи. І у Михайла Лаврентійовича після цієї розмови увірвався терпець. Прийшовши додому, він переодягнувся й одразу ж наказав Миколці, на 2 роки молодшому за Петрика, розшукати цього шкільного ледаря. Якщо той же Миколка зараз саме виконував шкільне домашнє завдання, то його старшого брата у полі зору не було. Хвилин через 15 перед очима Михайла з'явився-таки цей горе-семикласник. Він тихо привітався з батьком (той часто виходив на роботу, поки діти ще спали), опустивши додолу очі. Він чудово розумів, що якщо його покликав сам батько, то його, Петрика справи кепські.
   -- Ти де вештався? -- досить грубо запитав його батько. Він завжди намагався говорити з дітьми спокійно й без грубощів, та сьогодні його Петрик дуже вже "дістав".
   -- На городі був.
   -- І що ти там робив?
   -- Ну-у-у... -- тягнув хлопчина, вочевидь, гарячково міркуючи, що ж йому вигадати. -- ...дивився чи вся картопля зібрана, чи не залишилася у землі.
   -- Розумнішого не міг вигадати? Добре, Бог з ними, з твоїми вигадками. Уроки всі виконав?
   -- Ну-у, ще не всі. Я на город на хвильку вискочив.
   -- Показуй ті, що виконав.
   -- Розумієш, тато... -- а далі у хлопця слів не хватало. Тут вже було не так-то просто щось вигадати.
   -- Розумію, -- в тон йому відізвався батько. -- Отже, за домашні завдання ти ще й не сідав?
   Петрик мовчав, не підводячи на батька очі. Та й що він міг сказати, якщо батько все міг досить легко перевірити.
   -- Так... Петрику і в кого ти таким удався? Ні один твій брат, я вже не кажу за Тоню, так погано як ти, не навчався й не навчається. Мені соромно твоїм вчителям в очі дивитися. А ось тобі, я бачу, зовсім не соромно, кожен день ти їм у вічі дивишся й продовжуєш, без будь-яких переживань, отримувати свої "двійки".
   -- У мене їх поки що мало.
   -- Ото заспокоїв, -- Михайло, не дивлячись на серйозність ситуації, ледь стримався щоб не розсміятися. -- Отже, поки що, а далі їх все більше буде?
   -- Не буде, -- ледь белькотав Петрик.
   -- Я вже це чув більше, мабуть, ніж сто разів. Та все продовжується. Ти ось скажи мені, ким ти збираєшся стати? Що ти плануєш робити після сьомого класу, якщо ти його ще закінчиш. До речі, ти знаєш, що з цього року у Радянському Союзі уведено загальне обов'язкове семирічне навчання?
   -- Ні, не знаю.
   І Михайло мав у цьому рацію, це було саме так. Та була для країни у цьому році ще й не дуже приємна новина. У 1949-50-му навчальному році відбулося зменшення числа учнів, оскільки у школи надходили діти народжені в роки війни, коли народжуваність в умовах воєнного часу (особливо на окупованій ворогом території і в прифронтовій смузі) значно знизилася.
   -- Та ото тепер будеш знати, -- повчально відреагував Михайло Лаврентійович на слова сина про своє незнання. -- Так що не закінчивши сьомий клас, ти працювати не підеш. Ти будеш сидіти у цьому класі хоч два, три чи п'ять років, поки все ж таки не закінчиш нормально його. Тебе влаштовує перспектива сидіти у сьомому класі п'ять років?
   -- Ні, -- вже зовсім тихо відповів хлопчина.
   -- А я тебе заставлю закінчити сьомий клас навіть за п'ять років, держава тебе заставить. Добре, з цим все зрозуміло. Але, навіть, якщо ти через кілька років закінчиш сьомий клас, то що ти збираєшся робити після цього?
   -- Працювати.
   -- І де працювати, ким? У тебе що, є робітнича професія? Відповідай.
   -- Немає.
   -- Отож, немає. А тому, що ти можеш робити? Хіба що у колгоспі коровам хвости крутити.
   -- Я в колгосп не хочу.
   -- Ач, який пан! А твоя мама ледь не все своє життя у колгоспі працює.
   -- Мама лише чотири класи закінчила.
   -- Он як ти заговорив. Тобто, ти вважаєш себе розумнішим за маму? Посоромився б такі речи говорити. Мама, між іншим, "двійок" не отримувала. І вона просто не мала можливості вчитися далі. А ти маєш такі можливості, радянська влада тобі їх надала. Та ти чхати хотів на навчання. Ти точно будеш коровам хвости крутити.
   -- Не буду.
   -- А що ти будеш робити?
   -- Я хочу стати електриком.
   -- Електриком?! Та як ти можеш ним стати, якщо погано навчаєшся. А це дуже серйозна професія. Я згоден, що це гарна професія й дуже зараз потрібна. Але вона ще й небезпечна, бо фахівець має справу з електричним струмом. А той пощади не знає при необережному поводженні з ним. Хто тебе допустить до такої роботи? Та ще й з твоїми "двійками".
   -- У мене немає по фізиці "двійок". А електрику потрібні знання саме з фізики.
   -- Ти глянь! А ти не такий вже й дурень, хоча б це знаєш.
   Та батько дивувався не лише такому розуму сина, це дрібниці. Йому дивно було те, що в цілому Петрик говорив правду. У нього були двійки з різних дисциплінам, але не по фізиці. Щоправда, найбільше він не любив мови та літературу. Писати диктанти, перекази, твори було для нього сущою карою. Інші предмети, навіть подібну до фізики хімію він теж не дуже поважав, та ось письмові дисципліни були точно не для нього. Це, звичайно, було дивом, що по фізиці Петрик не мав "двійок", та це, все ж таки, було, мабуть закономірно - фізику він любив. Він слабенько знав і теорію фізики, та йому дуже подобалися фізичні досліди. Він навіть завжди сам визивався допомагати вчителю їх проводити. І той був, мабуть, єдиним з вчителів, хто був задоволений навчанням Петра Золотаренко.
   Після цих згадувань у Михайла навіть пройшла злість на сина. Він зараз зрозумів, що це, скоріш за все, єдина зачіпка, яку можна використати, щоб заставити дитину (а це ще й була дитина) вчитися й отримати нормальну професію. Він вже давно розумів, що з Петра не буде, ні інженера, ні навіть майстра - він не потягне ні інституту, ні технікуму. Дай-то Господь, щоб він хоча б сім класів закінчив. А от допомогти йому отримати хорошу робітничу професію й було завдання батьків. І Петрик сам підказав напрямок допомоги. Це була дуже гарна ідея - отримати сином спеціальність електрика. І дійсно дуже зараз потрібна - крім звичайного освітлення все більше ставало приладів та знарядь, пов'язаних з дією електрики. І Михайло Лаврентійович став набагато спокійніше розмовляти з сином.
   -- Добре, Петрик, давай поговоримо на цю тему. Задум у тебе гарний, але його не так просто втілити у життя. Як я вже казав, неосвічений "трієчник" нікому не потрібен, ти паче він не годиться для спеціальності електрика. На електрика теж потрібно вчитися.
   -- Я це знаю.
   -- Мало це знати, потрібно ще й гарно вчитися. А ти вчитися не бажаєш.
   -- Я не з усіх предметів не бажаю.
   -- Ох і дякую ж я тобі за це! -- ущипливо посміхнувся батько. -- А якщо ти не будеш знати хоча б одного предмету, то іспитів за сім класів ти точно не складеш. І забудь тоді про спеціальність електрика.
   -- Я буду старатися, -- знову тихо, й знову не підіймаючи очей, вимовив Петрик.
   -- Ти будеш старатися? Це щось новеньке. Та ти ніколи не старався навчатися.
   -- А зараз буду, -- вже голосніше і твердіше відповів син.
   -- Ти май на увазі, що навіть цього замало. Я маю на увазі школу. На електрика потрібно ще 2-3 роки вчитись.
   -- Де? В технікумі? -- кисло запитав син, добре розуміючи, що туди він точно не поступить.
   -- Ні, не в технікумі, а в ремісничому училищі.
   Ремісничі училища були організовані у 1940-му році зі шкіл фабрично-заводського учнівства відповідно до Указу Президії Верховної Ради СРСР "Про державні трудові резерви" від 2-го жовтня для підготовки кваліфікованих робітників. Навчалася в цих училищах молодь віком у 14-17 років, як правило, з 7-річною освітою. Навчання тривало в основному 2-3 роки. При цьому учні знаходилися на повному державному забезпеченні. В подальшому, у 1954-му році ремісничі училища будуть перетворені в професійно-технічні училища.
   -- О, я щось за них чув. Хлопці балакали. Але вони казали, що там більш проводяться практичні заняття.
   -- Мабуть що так.
   -- То це ж добре! Мені практика, експерименти подобаються, -- радів Петрик і навіть відкрито подивився батькові у очі.
   -- Не буде там ніяких експериментів, дай вам волю, то ви такого наекспериментуєте... Там будуть саме заняття, хоча й наближені до практики.
   -- Ну, все одно. Це краще, ніж постійно щось писати та зубрити. Практика - то добре.
   -- Зубрити там щось, можливо, не так вже й потрібно буде, а от вчити й розуміти, засвоювати новий матеріал однак доведеться.
   -- Тату, я буду старатися.
   -- Я вже це чув, як я тобі казав. Та нехай це й так. У ремісничому училищі ти, можливо, й будеш старатися. Ти маєш рацію у тому, що там навчатися цікавіше, ніж у школі. Але ж, не закінчивши школу, ти туди не потрапиш.
   -- Я й тут буду старатися.
   -- А ось цьому я не вірю. Дай тверде слово, що ти успішно, я підкреслюю успішно, закінчиш сьомий клас. А не будеш складати іспити по два чи три рази.
   -- Даю слово, -- знову тихо промовив Петрик.
   -- Не чую!
   -- Я даю слово, що успішно завершу сьомий клас.
   -- О! Це вже зовсім інша справа. Але, якщо дав слово, то виконуй його. Що ж то буде за чоловік, який не тримає свого слова. З ним ніхто спілкуватися не захоче. Будуть вважати його суцільним брехуном.
   -- Я дотримаю своє слово.
   -- Добре, повірю тобі. Але май на увазі, не складеш нормально іспити - підеш працювати у колгосп. Причому на коров'ячу ферму.
   -- А чому саме на коров'ячу ферму? Я доїти корів не вмію.
   -- А тобі не потрібно буде їх доїти. Ти будеш з під них цілими днями лайно прибирати. Оце буде твоя робота у колгоспі. І я так вчиню, якщо ти не додержиш свого слова. А я своє слово вмію тримати, ти мене знаєш. Віриш у те, що я зможу так поступити з власним сином, щоб навчити його уму-разуму?
   -- Вірю, -- тихо відповів хлопчик, бо характер свого батька дійсно знав.
   -- Все, більше я тебе залякувати не буду, і моралі читати теж. Але ти дав слово. Потрібна буде допомога у навчанні - я допоможу. Та й твої друзі у класі, я гадаю, теж не відмовлять тобі у цьому. На жаль, брати тобі не допоможуть, бо ти зараз самий старший з них. Але до старшого й вимоги вищі. Не показуй молодшим братам негативного прикладу. Так, все, а то виходить, що я тобі таки читаю моралі. Ми з тобою про все домовилися. Так?
   -- Так! -- твердо відповів син.
   -- Все, вільний! Але не гай часу.
   Несподівана для батька й сина, але важлива розмова була завершена. Невідомо як син, а от батько був нею задоволений, хоча й не чекав такого її розвитку. Він дуже сподівався, що Петрик і справді все зрозумів і додержить свого слова. Адже хлопець він не дурний, а лише трохи ледачий до навчання. Та робітник з нього, мабуть, вийде гарний, оскільки працювати він ніколи не лінувався, та й прагнення, а вони у нього начебто тверді, дорогого коштують. Михайлу знову пригадався його старший брат Федір. Дай-то Господь стати Петру робітником не гіршим за свого дядька!
  
  

РОЗДІЛ 18

На рубежі десятиліть

   Через пару днів в обідню перерву на роботі після короткого перекусу в буфеті Михайло Лаврентійович вийшов з приміщення станції подихати свіжим повітрям. Він, не поспішаючи, прогулювався територією станції Погода стояла погожа, було тепло - йшло бабине літо. Співрозмовників на його шляху не трапилось, а тому він поглинувся у свої думи. Він згадав недавню розмову з Петриком, після чого його думки плавно асоціативно перенеслися й на інших дітей. І ці асоціації його здорово засмутили. Адже порівняння молодших дітей із старшими було начебто зовсім не на користь молоді.
   -- Як же так, -- думав він, -- спочатку троє його синів (Іван, Лаврентій та Олександр) у різний спосіб закінчили 10 класів, потім двоє з них поступили у вищі навчальні заклади й закінчили їх. Якби не війна, то Іванко теж вступав би до інституту, це було його свідомим прагненням, для цього він і закінчував повну середню школу, навіть переїхавши у Дунаївці. Далі, пропускаючи вбитого Дмитрика, вже лише двоє дітей (Антоніна та Павлик) закінчили 7 класів і поступили у середні спеціальні навчальні заклади (а Тоня вже й закінчила його). А тепер що? У Петра не було особливого бажання закінчувати навіть 7 класів. Виходить, що поступово молодше покоління Золоторенків не підіймається вгору, а опускається донизу. Спочатку можливий інженер Іванко, потім офіцери Лавр та Олександр, далі - вже сходинкою нижче - медсестра та майбутній майстер. І нарешті, ще величезним щаблем нижче - взагалі простий робітник. Можливо у майбутньому робітник і кваліфікований (хоча ще невідомо, чи підкориться йому навіть ця не вершина, а якийсь пагорбок), та все ж звичайний робітник. А що ж далі?! Адже їх батько покладав такі надії, що хтось з дітей (а вибір-то чималий) виб'ється у великі люди. І що він, тобто вся родина, має? Що, уповати на те, що Лаврентій та Олександр стануть видатними воєначальниками? Хоча Михайло дуже любив і поважав своїх близнюків, та він чомусь не вірив у таку можливість. То що, сподіватися зараз на саму молодшу трійку - Миколку, Ілька та Василька? Вони поки що вчаться в школі непогано, та які у них плани на майбутнє? А раптом вони унаслідують приклад не старших братів, а саме Петра? Чому один за одним молодь немов би котиться по похилій площині?
   Відповідей на всі ці запитання Михайло не знаходив. Можливо, потрібен певний час. Та якщо зараз залишити ситуацію такою, як вона є, то невідомо, чи будуть зміни на краще. А тому потрібно невідкладно діяти. Та як діяти? Це ж поки що діти, і хоча часом у них проявляються розумні свідомі думки про своє майбутнє, та все ж вони більше просто романтичні. То спочатку хочу бути міліціонером, далі пожежником, артистом тощо. Та про щось же вони все ж мріють, хоча й не поспішають ділитися цим з батьками. А ось поміж собою, у своєму дитячому середовищі, вони безсумнівно щось стосовно свого майбутнього обговорюють - не може дитина зростати, не мріючи про щось. Отже, потрібно не нав'язливо, спокійно поговорити з ними й дізнатися про що вони мріють. А вже потім приймати рішення чи наставляти їх на вірний шлях.
   Повернувшись сьогодні з роботи додому (ні на хвилинку не затримуючись, чим навіть здивував свого нештатного "персонального" водія) Михайло переодягнувся і з часом зайшов до кімнати, де виконували свої домашні завдання школярі. Там були лише Петро, Ілля та Василько. Миколки у кімнаті не було. Трохи дивним було те, що навіть Петрик щось та писав у своєму зошиті, поклавши перед собою підручник. Отже, намагається тримати своє слово. Це вже була добра новина. Батько поцікавився у дітей тим, як у них справи в школі та чи не потрібна їм якась його допомога. Діти відповіли, що в школі у них все нормально, "двійок" ніхто не нахапав, вели себе добре, зауважень від вчителів практично не було. Саме практично, бо який вчитель не зробить хоча б самого маленького зауваження учням - це Михайло знав по собі (навіть усміхнувшись при цьому), не можуть вчителі обходитись без зауважень, вони завжди знайдуть їх, як то кажуть, знайдуть на самому рівному місці. Від допомоги тата діти відмовилися.
   -- А де Миколка? -- запитав батько.
   -- Він уже всі свої уроки виконав. Нещодавно кудись надвір вийшов, мабуть, що у сад, -- відповів Ілько.
   -- Зрозуміло. Добре, працюйте, -- і Михайло вийшов з кімнати.
   Миколу батько дійсно знайшов у саду, той ходив навколо дерев і приглядався яке б йому найспіліше яблуко зірвати. Одне, як мінімум, він вже з'їв, бо коли батько підходив, то помітив, що син щось дожовує.
   -- Привіт, Миколка! -- той теж привітався з батьком. -- Ну що, смачні яблука?
   -- Угу, -- кивнув головою син. -- Тобі теж зірвати, тату?
   -- Та можеш і зірвати, -- Михайло подумав, що за невимушеним їством серйозна розмова скоріше налагодиться.
   Миколка зірвав по парі яблук батькові й собі. Мити їх, як літні суниці, не потрібно було, тим більш що пару днів тому пройшов невеличкий ще по-літньому теплий дощик. Батько з сином пройшли у двір до лавочки, присіли на неї та почали смакувати дари природи. Жуючи, вони трохи поговорили про шкільні справи та про уроки. Зачепили вони при цьому й тему навчання старшого з братів.
   -- Тату, а Петько вже два дні як серйозно готує уроки. Навіть дивно, -- майже шепотом промовив син.
   -- Нічого дивного, -- з внутрішнім задоволенням відповів батько. -- Взявся нарешті хлопець за розум. Адже йому сьомий клас закінчувати, неповну середню освіту має отримати. Час швидко пролетить, а там вже й іспити. Так що потрібно готуватися, а у нього прогалин вистачає.
   -- Та то так. Але він якийсь хитрий став.
   -- Що означає хитрий?
   -- Ну, може, не хитрий, та якийсь такий загадковий. Весь час чомусь посміхається, а нам не розповідає про свої якісь уявні веселощі.
   -- Ну, у кожного, хто завершує якийсь етап навчання, з'являються свої мрії про майбутнє. Та не всі бажають наперед ділитися ними. Але вони є у кожного. От і у Петька вони є, вони є, мабуть, і у тебе. Є у тебе, наприклад, якась мрія стосовно свого майбутнього?
   -- Ну-у, не знаю. Мабуть, що є.
   -- А чому мабуть?
   -- Ну-у... -- знову невпевнено тягнув малий, а потім запитав. -- Тату, а ти не знаєш, про що мріяв наш Іванко? Ким він хотів стати? Я його майже не пам'ятаю, дуже малий ще тоді був.
   -- Ти знаєш, ми перед його закінченням школи серйозно на цю тему не встигли поговорити, -- зітхнув батько. -- Та, коли він навчався у 8-му, 9-му класі, то мріяв стати будівельником.
   -- Будівельником? От здорово!
   -- А чому ти так зрадів? Адже Іванкові не довелося, на жаль, стати будівельником.
   -- Тату, то я його заміню! Я теж хочу бути будівельником. Це така цікава професія - зводити великі будинки. Не такі, як наш, а дійсно великі, багатоповерхові. Я у кіно бачив, то навіть не вірилося, що таке можна побудувати.
   -- О! Гарна у тебе мрія. Ця професія дійсно цікава, а головне, вкрай потрібна. Особливо зараз, коли ще багато чого у країні відбудовувати потрібно. Та й далі будувати ваше світле майбутнє, а це не лише слова. А у якому ранзі ти мрієш зводити багатоповерхові будинки?
   -- А що означає у якому ранзі?
   -- Це означає, ким ти хочеш працювати, зводячи будинки - простим робітником, майстром чи інженером?
   -- Звичайно ж, інженером, тату, -- впевнено й нібито навіть дивуючись батьківській незрозумілості, відповів Миколка. -- Я хочу бути інженером, як ти.
   -- Це дуже добре! Та на інженера, синку, потрібно довго вчитися - зараз ще й у школі, а потім в інституті.
   -- Ну то й що, буду вчитись. Адже ти вивчився на інженера, навіть у царські часи, то чому я не зможу вивчитись зараз?
   -- Все вірно. Ти дуже правильно мислиш. Я тебе підтримую. І готовий надавати тобі всіляку допомогу аби твоя мрія здійснилася.
   -- От і добре. Дякую!
   -- А ти не знаєш, Ілько та Василько теж про щось мріють? Ні, не так. Вони, звичайно ж, мріють. Та це поки що дитячі мрії. Я хотів спитати - вони теж мають намір закінчувати 10 класів?
   -- Ілько так. Він сам мені про це говорив. А от стосовно Василька я не знаю, та він же ще малий.
   Василько був на 3 роки й 8 місяців молодшим за свого брата Миколу, якому у липні виповнилося 12 років. Та у дитячому віці це ціла прірва, навіть у відношеннях поміж рідними братами, адже на даний момент наймолодший брат родини Золотаренків навчався лише у 2-му класі..
   Михайло начебто з'ясував всі питання, які його цікавили. Та він навіть не чекав, що така собі проста бесіда з сином так підбадьорить його. Отже, два сина планують закінчувати середню школу - це дуже добре. Щоправда, Миколка закінчить її лише через 5 років, а Ілько взагалі - через 7 років. Він також розумів, що до того часу їхні плани можуть кардинально змінитися - діти надалі можуть і не захотіти закінчувати 10 класів, а піти по стопам, наприклад, Павлика. Та чутке батьківське серце підказувало йому, що не змінять ці зараз ще підлітки своїх намірів. І це не лише підбадьорювало його, а навіть радувало.
   Та трохи пізніше, у середині жовтня, радість змінилася смутком, чи скоріше розчаруванням. У той час у сьомому класі учні писали першу у цьому році контрольну роботу з української мови, пробну, так би мовити роботу. Вона дійсно була як би пробною, бо перед завершенням 1-ї чверті учні повинні будуть писати вже офіційну контрольну роботу, результати якої повинні вплинути й на загальний підсумок чверті з цієї дисципліни. І Петро Золотаренко отримав з цієї контрольної роботи тверду "двійку". Саме тверду "двійку", бо помилок було багато. Якщо так само Петрик напише роботу й перед завершенням чверті, то така ж сама оцінка може бути у нього й за саму чверть. Та не це головне. За результатами 1-ї чверті його, звичайно, на другий рік у сьомому класі не залишать, та де є гарантія, що він буде краще писати роботи з української мови та літератури й надалі. Якщо справи підуть так і в подальшому, то Петрик не лише не в змозі буде скласти письмовий іспит з цієї дисципліни, його просто не допустять до іспиту. Який може бути іспит, якщо річна оцінка ймовірно теж може виявитися "двійкою"? А тому з цим щось терміново потрібно було робити. Ось тільки що? Адже батько у розмові з Миколкою мав цілковиту рацію, коли говорив, що у його брата Петрика великі навчальні прогалини з окремих дисциплін. Так, більшість прогалин поступово затягувалися, так би мовити молодою травичкою, а от з мови та літератури (фактично саме з мови) аж ніяк.
   Михайло серйозно задумався над цією проблемою. Заставити Петрика вчити правопис, постійно контролюючи його? І хто буде контролювати? Мама той правопис знає на рівні перших класів, та ще й з різними там "ятями", вивчала мало чи не 50 років тому. Сам Михайло писав грамотно, та правил написання він і сам вже не пам'ятав. Так, він вкаже сину на його письмові помилки, але пояснити, чому слід писати саме так, а не інакше, мабуть, не зможе - ну, не пам'ятає він тих правил. Хто скажіть, у 50 з лишком років пам'ятає всі правила граматики, навіть якщо сам пише без єдиної помилки? Наймати репетитора синові? Петько може не захотіти з ним займатися, а дитина він уперта. Та й навряд чи він так швидко (навіть з допомогою репетитора) зможе запам'ятати правила правопису за минулі роки. У нього голова не дуже пристосована для запам'ятовування. Зрозуміти щось йому набагато легше, ніж зубрити правила. Зрозуміти син здатен, але хіба правила можна зрозуміти, тим паче різні виключення з правил? Їх можна лише запам'ятати, та й то поступово, а не одразу усім гамузом. То що ж робити?
   І раптом Михайлові прийшла в голову цікава ідея. Адже Петрик полюбляє не теорію, а практику. Ось цю карту й потрібно розіграти. Практика - то велика сила. Наступного вечора він зібрав всіх дітей разом, після чого звернувся до винуватця події:
   -- Петрику, як ти збираєшся виправляти свою двійку з української мови?
   -- Не знаю. Тату, та тих різних правил так багато. Хіба можна їх усі запам'ятати?
   -- А чому ти мене питаєш? Ти краще запитай своїх братів, вони ж ті правила запам'ятовують. Просто вони їх регулярно вчать, а ти не вчив. Та гаразд, це все зрозуміло. Так само як і зрозуміло, що за 2 дні ти правила дійсно не вивчиш. А писати грамотно потрібно. Інакше семи класів тобі не закінчити. Та й що то буде за робітник, який не в змозі буде написати навіть свою автобіографію? Його ж просто засміють. Ото ж, правил ти швидко не вивчиш, однак вихід завжди можна знайти.
   -- І який вихід? Як я виправлю ту "двійку"? Усною відповіддю? - вчителька не згодна буде.
   -- Ні, не усно, а саме письмово. Ти готовий писати диктанти, Петрику?
   -- Які ще диктанти?
   -- Звичайні диктанти. Хтось буде читати тобі уривок з якоїсь книжки, а ти будеш писати.
   -- А хто буде читати?
   -- Та будь хто - я, мама, навіть Миколка чи Ілля, адже читати вони вміють. Та не про це зараз мова. Я тебе запитую, чи ти готовий писати?
   -- Кожен день? -- скривився хлопчина.
   -- Ні, то забагато буде. Два-три рази на тиждень, протягом 20-30 хвилин.
   -- Ну, два рази на тиждень я згоден писати.
   -- Добре, нехай буде саме 2 рази на тиждень. Дні тижня вибереш сам. Будеш орієнтуватися на завантаженість тих, хто має тобі читати. Я та мама не так вже й часто вільні, а тому основне навантаження припаде на Миколку та Іллю. Василька залишимо у спокої - йому ще самому потрібно вчитися писати.
   -- Але ж читати і я теж можу, -- подав голос Василько, якому, мабуть, дуже кортіло бути як би вчителем свого старшого брата.
   -- То добре, що ти вмієш читати. Та всьому свій час.
   -- А я хочу читати.
   -- Будь ласка, бери книжку й читай її вголос. Але не Петьку, а собі.
   -- Та-а, так не цікаво.
   -- Добре, тоді будеш разом з Петриком писати.
   -- Е, ні, я так не хочу.
   -- А чому? І тобі, й Петрику буде дуже корисно - писати на пару, так же веселіше. Гуртом.
   -- Не хочу!
   -- Те ти хочеш, а те ти не хочеш. Ти бач, який ти вередливий. Отож сиди й мовчи, -- посміювався батько, а брати малого Василька вже просто заливалися сміхом.
   -- Так, годі, сміятися. Отже, питання до всіх - ви пристаєте на мою пропозицію?
   -- Так! -- в один голос відповіла трійця. Один лише Василько зобижено мовчав.
   І почалися тренування в написанні Петром диктантів. Пару разів диктував йому й сам батько, та в основному читали текст брату саме Миколка та Ілля. І Петро старанно писав, не намагаючись відвертітися. От що таке заповітна мрія! А от перевіряли написане сином батько та мама. Щоправда, мама перевіряла написане сином, звіряючись з оригіналом тексту, а це було довго й не ефективно. Тому мама перестала контролювати сина, цілком довірившись чоловікові та меншим дітям. Кілька разів звіряв з оригіналом написане ним і сам Петро. І це навело батька на думку про те, щоб облишити йому самому контролювати сина, перевіряючи текст. І, як це не дивно, таке рішення дало досить-таки позитивний ефект. Справа у тому, що Миколка та Ілько читаючи брату текст, дещо хитрували, з начебто благих намірів намагаючись своєю інтонацією підказати брату (щоб батько потім не докоряв сину за купу помилок). Вони ще погано розуміли, що це була "ведмежа послуга". Та коли батько перестав перевіряти написане сином, то вони й самі зрозуміли, що за їх підказками брат навряд чи навчиться вірно писати. А тому підказки швидко закінчилися. Хоча за допомогою інтонації, а вони вже цьому навчились, вони однак трохи підказували брату як вірно розставляти розділові знаки - але точно так же чинять і вчителі, ненав'язливо допомагаючи своїм учням.
   Коли батько перестав перевіряти написане, то це принесло позитив ще й з іншого боку. Петрик сам звіряючи написане з оригіналом тексту, наочно бачив, як потрібно правильно писати, він швидше вчився сам виправляти свої помилки. І все це принесло свої плоди. У першій чверті Петрик отримав з української мови слабеньку "трієчку". Так, слабеньку, але зовсім не натягнуту. А у другій чверті у нього була вже тверда "трійка", до того ж, як казала пізніше вчителька на межі з "четвіркою". За рік середній бал у Петра Золотаренко становив 3,5, та тут вже вчителі пожаліли його й виставили річну "четвірку". А можливо, навіть і без жалощів, а цілком справедливо, адже у двох завершальних чвертях у нього в табелі стояли саме "четвірки", тобто хлопець прогресував.
   Коли вже були складені й іспити за програмою неповної середньої школи (а Петрик їх склав, хоча й не блискуче, та нормально), то з Михайлом на одній з вулиць села випадково зіткнулася Петрикова вчителька з української мови. І після взаємних привітань вона одразу запитала Золотаренка:
   -- Михайле Лаврентійовичу, а як це ваш Петрик так швидко навчився писати майже без помилок? Якби я сама не контролювала процес написання диктанту, то подумала б, що хтось писав замість нього. Я вам відверто зізнаюся, на початку навчального року я була впевнена, що письмову роботу Петро завалить. І раптом такий сюрприз! Як він так швидко вивчив всі правила, яких не знав, мабуть, за 2-3 роки?
   -- Катерина Гнатівна, та він їх, мабуть, не знає й досі.
   -- Як це так?!
   -- А отак. Він слабо розбирається, так би мовити у теорії, та він підтягнув практику.
   -- А ну-ну. Розкажіть-но, будь ласка, як таке сталося. Можливо, доведеться мені, вчительці з 20-річним стажем, вчитися чомусь новому.
   -- У вас це не вийде.
   -- Оце тобі так! У вас вийшло, а у мене не вийде?!
   -- Саме так. Адже ви не можете проводити учням письмові роботи щодня чи через день. У вас є навчальний план, який ви повинні виконувати. А матеріалу, як я розумію, багато, так що писати диктанти ваші учні можуть хіба що раз на місяць.
   -- Ну, все це вірно. А ваш Петрик що, писав диктанти щодня?
   -- Не щодня, а два рази на тиждень, але регулярно. Повірте мені, не було жодного зриву таких занять.
   -- Оце-то так! І віриться, і не віриться. Ні, я розумію, що так воно й було. Але як у самого Петра на це терплячки хватило?
   -- Його заставляла це робити його мрія.
   -- І про що ж він мріяв?
   -- Він мріє про це й зараз. Та це поки що наш з ним маленький секрет.
   -- Добре. А хто ж йому диктував, ви самі?
   -- Було й таке, але пару разів лише. Диктували йому текст здебільшого його менші брати.
   -- Навіть так?!
   -- А що тут дивного, адже читати вони гарно вміють.
   -- Це зрозуміло, я не про те. Я хотіла сказати, що яка ж у вас дружня родина. Такого я ще не чула - щоб менші брати допомагали старшому... Навпаки - скільки завгодно, а ось саме так... І це при тому, що самі вони, меншенькі, як би крали свій вільний час, присвячуючи його своєму старшому брату. Які ж вони молодці!
   -- У цьому я з вами згоден.
   -- Так, молодці і Петрик, і його молодші брати. А ви потім перевіряли написане сином?
   -- Ви знаєте, теж лише на самому початку. А потім він сам перевіряв.
   -- Як це сам?! Сам себе перевіряв?
   -- А що тут дивного? Якщо раніше Петрик і писав безграмотно, то читав він абсолютно нормально. А звіряючи надрукований текст і написане ним, він наочно бачив свої помилки, запам'ятовував як правильно писати, і таким чином ще краще вчився не робити подібних помилок.
   -- Оце так-так! Ну, й хитра ж, чи просто цікава у вас методика вийшла, та, мабуть, вона й дійсно ефективна. А ви знаєте, ваш досвід, все ж таки, потрібно перейняти. Тепер і я буду наставляти батьків недбалих учнів, як їм покращити грамотність своїх дітей. Про це можна навіть наукову статтю написати. Ви дозволите таке зробити? Звичайно ж, з посиланням на ваш досвід.
   -- Та, будь ласка, пишіть статтю. Можливо, стаття й справді дещо підвищить грамотність молодого покоління. А посилатися на мене не потрібно. Я ж це робив, точніше ми всі з дітьми робили це зовсім не для статті. Ми просто допомагали учню покращити свою грамотність.
   -- Гаразд. Дуже дякую вам!

* * *

   Та новий 1950-рік приніс Михайлу Лаврентійовичу не лише радість з того, що Петрику вдалося успішно закінчити 7 класів. Перша половина року принесла йому зовсім несподівані турботи. Кінець минулого року (вільний його час) у нього був фактично присвячений налагодженню домашнього навчання Петра. Тоді у батька недолугого учня ще не було міркувань стосовно того, у якому ремісничому училищі буде навчатися його син - тому ще потрібно якось 7 класів завершити. Та й що це за питання - дрібниця. Це ж не ВНЗ і навіть не технікум. Хіба мало в країні тих ремісничих училищ.
   Звичайно, скільки їх, Золотаренку було невідомо, а їх і дійсно було багато. У 1940-му році було створено 621 ремісниче училище, в яких навчалося 308.000 учнів. Та ще й в роки Великої Вітчизняної війни відкрилися 27 спеціальних ремісничих училищ. інтернатського типу з 4-річним терміном навчання для дітей, батьки яких загинули на фронті або в партизанських загонах. Та Михайло Лаврентійович розраховував на те, що в Кам'янець-Подільській області нехай не 10-20, та все ж 5-7 ремісничих училищ існує. Так, мабуть, не в найближчих до села Дунаївцях, та у тому ж Кам'янець-Подільському чи Проскурові вони точно є. Та саме у цьому питанні Михайло глибоко помилявся. Він у своєму житті зробив мало помилок, та це була якраз одна з небагатьох його помилок. Однак, як відомо, помилки можуть робитися не лише в молодості, іноді вони трапляються і у передпенсійному віці. Так, окремі ремісничі училища, саме окремі, існували в їхній області. Але жодне з їх мізерної кількості не навчало підлітків спеціальності електрика.
   Досить легковажно приступаючи до вирішення питання з училищем для Петрика, Михайло Лаврентійович, звичайно, у першу чергу поцікавився чи є реміснице училище у Дунаївцях, а потім у Ярмолинцях. Таких в обох населених пунктах не було. Щоправда, через 2 роки у Дунаївцях буде створена школа механізації сільського господарства, а ще за рік її буде перетворено в ремісниче училище N 7. І хоча училище буде приписане до районного центру, знаходитись воно буде у Балині. Та до того, що училищ у цих містах не буде, Золотаренко був готовий. Після цього він попрохав Антоніну, яка періодично провідувала родину, попросити свого кавалера (а як казала чоловіку Наталія, у доньки справи вже йшли начебто до весілля) довідатись про ремісничі училища з ухилом електротехніки в Кам'янець-Подільському. Часу на це пішло чимало, бо Тоня приїздила у Зеленче не так вже й часто. Та вона ошелешила батька тим, що як сказав її майбутній чоловік Андрій, таких училищ у минулому обласному центрі не було. Батько їй, а точніше тому ж Андрію, не повірив, що було мабуть, ще однією з його помилок. Він подумав, що просто молода людина халатно поставилася до прохання свого майбутнього тестя. Він подумки вилаяв Андрія, а далі почав наводити довідки через своїх знайомих, які не так вже рідко бували у Кам'янець-Подільському. Та яким же був його подив, коли ті підтвердили інформацію Андрія.
   Та робити було нічого, довелося переключатися вже на теперішній обласний центр - місто було дещо далі за Кам'янець від Зеленче (чи Нестерівців), та все ж не набагато. У Проскурів він з'їздив сам, провідавши при цьому родину Гавришів, а точніше вже лише свою тітку Олену - Анатолій Дмитрович помер шість років тому. Та й Олені Іванівні було вже 72 роки. А далі він почав з'ясовувати потрібне йому питання. Справа ускладнювалася тим, що про ремісничі училища не було довідників. Якщо про вищі та середні спеціальні навчальні заклади ще можна було знайти інформацію, яка з'являлася напередодні закінчення учнями школи, то за ремісничі училища таку інформацію найти було складно. Можливо, вона й була, та у Проскурові Золотаренко її не знайшов. Він самотужки наводив довідки, які йому успіху не принесли.
   Так пройшло ще чимало часу, закінчувалася вже весна. Нарешті, новини з цього питання з'явилися, та вони були невтішними для Михайла - і у Проскурові ремісничих училищ електротехнічного спрямування не було. Ось тут Золотаренку довелося вже серйозно задуматись - як же це так? Така потрібна спеціальність "електрик", а робітників за нею чомусь не готовлять. Ні, звичайно, десь та й готовлять, але де?! І чому немає таких училищ у їхній області? Михайло Лаврентійович раніше ніколи не цікавився цими питаннями, а тому не знав, що ремісничі училища в основному були реорганізовані із шкіл фабрично-заводського учнівства (ФЗУ), потім ті стали школами фабрично-заводського навчання (ФЗО). А створені вони були ще у 1920-му році, тоді ж спеціальність "електрик " лише починала завойовувати собі право на широке існування. То вже у довоєнний та післявоєнний час, коли почалася масова електрифікація сіл та містечок, ця спеціальність набула поширення й стала навіть престижною. А до того часу ті ж самі ФЗУ, а потім й ремісничі училища, спеціалізувалися переважно за профілем легкої та харчової промисловості. Так, були й училища за профілем електротехніки чи машинобудування, та вони створювалися на базі великих підприємств саме такого профілю. А великих підприємств, державного значення, у Кам'янець-Подільській області поки що так і не було.
   А час спливав, і сину конче потрібно було підшукати місце навчання - Михайло вже був упевнений у тому, що Петрик 7 класів як-не як та завершить. Потрібно було вже поспішати. Ось що означає, коли берешся за справу не одразу, а відкладаєш її на пізніше. І Золотаренко почав гарячково наводити відомості стосовно інших міст - тієї ж Вінниці, Житомира, Тернополя, Львова чи Ужгорода. Він навіть попрохав своїх знайомих, які їхали у сусідні Молдавську або Білоруську РСР навести довідки стосовно училищ потрібного йому профілю там. А що, до того ж, наприклад, Кишинева від Кам'янець-Подільського, як і до Києва, приблизно 300 кілометрів. Та він своєчасно зупинився. Зупинило його порівняння відстаней між Кишиневом та Києвом, точніше саме згадування (подумки) Києва. Ось воно! - тут же вирішив для себе Михайло. Навіщо йому щось шукати, коли у Києві такі училища точно є. Та це ще й доцільно, оскільки у цьому місті зараз навчається брат Петрика Павло. Він ще цілий рік буде навчатися у своєму залізничному технікумі, а тому й проконтролює молодшого брата, й за рік ознайомить того із столицею України. І не доведеться Миколці, як 2 роки тому його старшому брату, самостійно ознайомлюватися з столицею України, а також пристосовуватися жити у ній. А це не така вже й проста наука у його ранньому підлітковому віці. Тепер вже Золотаренко карав себе за те, що одразу про це не подумав - скільки часу згаяно. Та добре, що хоча б взагалі така думка у його голову дійшла. Він того ж вечора написав Павлу листа, у якому попросив сина довідатися про все потрібне.
   Влітку батько з Петром відвезли (Павлик вже був у селі на канікулах і їхати знову до Києва не забажав) документи у потрібне їм київське ремісниче училище. У перші повоєнні роки партією ставилося завдання забезпечити зростання промисловості втричі у порівнянні з довоєнним рівнем, а також збільшити річний випуск робочих зі шкіл ФЗН, ремісничих і залізничних училищ до 1,2 мільйонів чоловік, всього ж планувалося підготувати за п'ятиріччя 4,5 мільйонів молодих робітників. При цьому ряд навчальних закладів був спеціалізований саме для електротехнічної та металургійної галузей. Від вступників-претендентів було потрібно свідоцтво про середню 7-річну освіту, в училище їх зараховували за середнім балом виписки оцінок атестату. Щоправда, при наявності великого конкурсу могли бути призначені й перевірочні випробування. Та великого конкурсу на потрібну Петру спеціальність не було, за середнім балом претенденти теж не блищали успіхом, а тому він був успішно зарахований до ремісничого училища. Ото ж наприкінці серпня брати удвох, вже без батька, відправилися на навчання - як же вчасно Михайлу Золотаренку спала на думку згадка про Київ.

* * *

   Та ось вже настав початок п'ятдесятих років ХХ-го століття. І саме цей 1951-й рік видався знаковим одразу для кількох членів родини Золотаренків. Так, наприклад, у квітні Михайлу Лаврентійовичу виповнилися ювілейні 55 років, а місяцем раніше наймолодшому з дітей Васильку - 10 років.
   Наприкінці червня сталася ще одна радісна подія, хоча за кілька місяців до її звершення начебто й виникла певна проблема. І виникла вона тому, що у зазначений час закінчував Київський залізничний технікум Павло, і одночасно з цим він мав бути працевлаштований. Держава забезпечувала молодих спеціалістів роботою, отож проблема була не в цьому. Студентами столичного навчального закладу були вихідці з різних регіонів країни, а тому по закінченню навчання їх здебільшого направляли по місцю їх колишнього проживання - робочі руки на залізниці потрібні були скрізь. Місцем колишнього проживання Павла Лаврентійовича Золотаренка було село Зеленче, поблизу якого так начебто дуже вдало розташовувалася залізнична станція. Та Михайло Лаврентійович заздалегідь попередив сина, що прийняти його на роботу на залізничну станцію у Нестерівцях він не зможе, чим визвав бурхливі протести з боку своєї дружини, коли та про це довідалась. Та глава родини стояв на своєму - сімейщини у підлеглому йому господарстві він розводити не збирається. Дружина доводила чоловікові, що її брат, тобто шурин начальника станції - близький родич - теж працює під його ж керівництвом, то чому б там не працювати ї його сину. Та Михайло відмів ці доводи, пояснивши дружині, що у Миколи зовсім інше прізвище, ніж у начальника станції. Та й родич той, хоча й близький, та не прямий. А тому батько порадив сину просити розподілити його на роботу у Ярмолинці, Балин або ж Дунаївці (залізничну станцію), а ще краще - у Кам'янець-Подільський чи Проскурів. Розумів це й сам Павло. А тому він випросив собі направлення у Кам'янець-Подільський, тим паче, що там вже майже рік проживала його сестра Антоніна.
   Чому Антоніна проживала зараз у Кам'янець-Подільському? Та тому, що Тоня ще минулого року (на початку серпня) вийшла заміж за Андрія Вікторовича Радкевича - тепер вже це прізвище носила й вона сама. Андрій був білорусом за національністю батьків, хоча ті вже понад 40 років мешкали саме у Кам'янці. Після весілля Тоня переїхала у знайоме їй місто до чоловіка, - мала на це право, - хоча навіть із жалем покидала привітні для неї Гуменці. Антоніні у травні минулого року виповнилося 20 років, саме жіночий вік для створення своєї родини. Зустрічалася вона з Андрієм вже понад 3 роки, могли б, мабуть, справити весілля й раніше. Та поспішати їм було нікуди - обидва були ще занадто молоді Та головне було навіть не в цьому - гостро стояло питання житла. Жити у батьків Андрія молода пара довго не могла, бо квартира тих була невелика. На початку 1951-го року Андрію пообіцяли виділити однокімнатну квартиру, якщо він вже буде сімейний. Ото ж він з Тонею й не поспішали створювати родину, а зробили це за півроку до обіцяного Андрієві терміну. Тягти далі тепер не було рації, тому що потрібно було заздалегідь надати у профком заводу вже спільні родинні документи. Керівництво заводу свою обіцянку виконало, і Андрій з Антоніною вже кілька місяців обживали свою власну домівку. Цікаво, що розписувалася молода пара у Кам'янець-Подільському, а ось весілля справляли саме у Зеленче, бо у Гуменцях та й у тому ж Кам'янці організувати його було складніше. Минулого року на весіллі сестри були присутні майже всі її брати, навіть Олександр. Не було на весіллі у Антоніни з Андрієм лише Лаврентія, якому не вдалося вибити собі відпустку на цей час.
   Повертаючись до молодого залізничника, слід сказати, що свій трудовий шлях Павлу Михайловичу Золотаренку доведеться починати у залізничному депо на посаді техніка з ремонту та технічного обслуговування рухомого складу - а новоспеченому техніку в червні виповнилося лише 18 років.
   Що ж стосується визначних родинних дат, то всі члени сім'ї добре пам'ятали, що восени цього року буде для них ще й сумна дата - відзначатимуться трагічні 10 років з дня загибелі Івана Золотаренка.
   Звичайно, все це були прогнозовані дати у житті родини Золотаренків. Та стався ще й ряд непередбачених подій, хоча й теж дещо прогнозованих. Дещо - тому, що вони мали колись відбутися, але саме колись, бо передбачити дату їх звершення не насмілювався ніхто, вочевидь, просто тому, щоб, як то говорять не накаркати. Та події все ж відбулися: наприкінці червня Лаврентій Золотаренко отримав звання старшого лейтенанта - перше своє військове підвищення. Зазвичай переважна більшість новин від синів-офіцерів доходила на Подільську землю - у пересічне село - у рядках трохи сухуватих та небагатослівних листів. Та цього разу все було не так, цю звістку Лаврентій повідомив батькам та молодшим братам особисто. Цього року він приїхав у відпустку саме літом, на початку липня. Хоча, як він казав і зараз молодшим офіцерам влітку неохоче надавали відпустку, та він собі її вибив саме на цей час. І тому була дуже поважна причина. Невдовзі, з розривом лише у 8 днів будуть відзначатися два дні народження: Наталії - 6-го липня та самого Лаврентія - 14-го липня. Та якщо сину виповнювалося (як і його брату Олександру) 26 років, то у мами буда дуже кругла дата - Наталії Карпівні Золотаренко виповнювалися ювілейні 50 років. І син вирішив особисто привітати маму з таким святом.
   На святкування зібралася майже вся родина Золотаренків та Ващенків. Відсутнім був лише Олександр - у цьому році з приїздом на родинні свята брати як би помінялися місцями. Сашку не вдалося вибити собі відпустку на цей час, а приїхати хоча б, наприклад, на добу-другу (взявши кілька днів за рахунок відпустки чи за свій рахунок) теж було не реально - далека дорога з'їсть ті дні раніше, ніж вони пройдуть. А дорога у Олександра й справді була дуже довга. Коли Лаврентій, вперше з братом приїхав додому у лейтенантських погонах, він сказав батькові, що Олександр отримав направлення у Середньоазіатський військовий округ. І, хоча його так майже всі по-старинці називали, та у 1945-му році Середньоазіатський військовий округ був розформований, а його територія і війська були включені в Туркестанский та Степовий військові округи. І ось Сашку тоді довелося служити саме у Червонопрапорному Туркестанському військовому окрузі (ТуркВО), і не просто у цьому окрузі, а зараз вже взагалі майже на кордоні з Іраном, та й до кордону з Афганістаном було рукою подати. Його 78-й танковий Невельський Червонопрапорний полк (під час війни дивізія), що входив до 15-ї танкової дивізії зараз дислокувався (до лютого 1947-го року входив до складу 12-ї механізованої дивізії) у місті Теджен Ахалського велаяту (області) з населенням у 70 тисяч мешканців). Місто було розташоване в Тедженському оазисі, на лівому березі річки Теджен, у 195-и км на південний схід від Ашхабада. Так що дорога додому Олександру й справді була дуже вже далекою. Та він поздоровив свою рідну матусю з такою визначною подією у її житті телеграмою, та ще й передав нагодою до відзначення її Дня народження дві здоровенні середньоазіатські дині, та такі, що від одного лише їх духмяного запаху у гостей слинки текли.
   День народження Наталії цього року припадав на п'ятницю, а тому було вирішено відсвяткувати його у суботу ввечері, щоб завтра гості добре могли відпочити, а донька Антоніна з чоловіком без поспіху готуватися до зворотної дороги у Кам'янець-Подільський. Лаврентій же відсвяткує вдома ще й свій День народження, і лише згодом почне збиратися у свій зворотній путь. А Павло поїде у незнайомий йому поки що Кам'янець ще пізніше - лише напередодні серпня. Допомагали іменинниці готуватися до свята Антоніна, її сестра Марія та дружина їх брата Лідія.
   Якщо у минулому році родина Золотаренків святкувала перше весілля своїх дітей, то, як виявилося, відбудеться весілля й цього року. Як повідомив через пару днів батькам Лаврентій, він планує восени - скоріше за все у вересні - також одружитися, і запрошував батьків на своє весілля. Точну дату він повідомить їм пізніше. Батьки подякували сину за запрошення, та сказали, що навряд чи їм восени вдасться вирватись, бо дорога, хоча й не така довга, як до Олександра, та все ж і не мала. Мама, звичайно, тут же почала розпитувати сина про свою майбутню невістку, на що син коротко відповів, що його майбутню дружину звати Валентиною, за професією вона вчителька. А більш детально батьки познайомляться з нею вже у наступному році, коли він вже з дружиною приїде на відпочинок у Зеленче.
   І на початку третьої декади серпня син написав у своєму листі, що його з Валентиною весілля відбудеться у суботу 19-го вересня. Так воно й сталося. Тепер батькам залишилося лише чекати очної зустрічі зі своєю невісткою. Та й це була ще не остання родинна новина. За кілька днів до одруження Лаврентія від його брата батькам надійшов лист, у якому Олександр сповіщав, що йому теж, дещо пізніше за Лаврентія, присвоєно чергове військове звання старший лейтенант. Ось таким щедрим на події виявився для Золотаренків 1951-й рік.
  
  

РОЗДІЛ 19

Печалі та радощі

  
   А далі рік неспішно добігав свого кінця. Здавалося, що кошик новин вже спорожнів. Приємних - можливо, що й так. Але ж у природі існують ще й інші новини - неприємні. І вони не забарилися. На початку листопада всіх мешканців Зеленче приголомшила несподівана й страшна новина - органами КДБ була заарештована селянка села Зеленче Павлюк, яка переховувала керівника Кам'янець-Подільського окружного проводу "Скобу". Це було трохи дивно, тому що, починаючи з 1947-го року гострота збройного протистояння бійців УПА та загонів Червоної Армії почала поступово спадати. На початку 1948-го року частина підрозділів Української повстанської армії (УПА) перейшла на територію Польщі, деякі через Чехословаччину прорвались у Західну Німеччину. А ще через рік, 5 березня 1950-го року у бою під Львовом (у селі Білогорща) загинув командир УПА Роман Шухевич (його знали під псевдонімом Тарас Чупринка). Практично з початку 50-х років за рішенням головного проводу ОУН активні бойові дії були згорнуті, деякі формування розпустилися, організаційна мережа перевелася у глибоке підпілля і основний напрям роботи зосередився на пропагандистко-інформаційній діяльності. З 1950-го року по 1954-й рік УПА очолював Василь Кук, котрий будучи пораненим в бою попав в полон. І на цій трагічній ноті активна боротьба УПА була припинена.
   Була ще інша причина для здивування - ні перед війною, ні під час війни діяльність УПА у центрі та півдні Кам'янець-Подільської області практично начебто й не відчувалась. А тут на тобі! Та звичайні мешканці Зеленче не знали, що саме Дунаєвецький надрайонний привід ОУН-УПА діяв майже впродовж усіх років окупації аж до жовтня 1951-го року, координуючи підпільну й бойову діяльність своїх загонів, груп, зв'язкових конспіративних квартир на території 5 районів - Дунаєвецького, Віньковецького, Миньковецького, Новоушицького, Солобковецького. У різний час його очолювали зеленчанин Петро Щербатий (учитель Нестерівецької школи), нестерівчанин Іван Глевич, студент Голозубинецького технікуму (обидва згодом загинули на Тернопільщині), а також Володимир Біланюк, Йосип Демчук, Хома Мартюк. Останній 30 вересня 1951-го року був взятий у Балині на конспіративній квартирі й розстріляний у Проскурові.
   Стосовно арешту мешканки їх села Павлюк, то далі історія взагалі набула трагічного забарвлення. Павлюк 2-го листопада органами КДБ була допитана, їй було запропоновано видати керівника підпілля, але вона відмовилася. Її піддавали різним тортурам. Потім Павлюк відпустили додому, сказавши: "Видаси Скобу, житимеш! Не видаси, ми тебе заарештуємо". Та вона й уся її родина наклали на себе руки, не бажаючи видавати підпільників ОУН, залишивши по собі ось таку унікальну записку:
   "Слава Україні! Українці! Не судіте мене, що я стратила своє життя. Я не хотіла іти на енкавідіські тортури якими вже 2-го листопада в 7 год вечора і цілу добу мучили мою сестру і швагра племінницю. Ми вмремо і гордимося своєю смертю. Героям слава! Від на вимагали від них щоб вони зрадили батьківщині і видали провідників. Но в нас присяга, яку ми додержали до кінця свого життя. Слава Україні. За тебе Україно не дрогне рука випити отруту і тобі не зрадити.
   Машлак Є. В. Павлюк А. В. Павлюк А. В. Павлюк Катя А.
   Може найдеться що наші імена будуть прозносити як буде вільна Україна"
   Ось такими подіями відзначився стик 40-х та 50-х років як у житті родини Золотаренків, так і у житті села, у якому вони мешкали.

* * *

   Наступний 1952-й рік був не менш щедрим на події. Події і світового масштабу, події у рідній країні і події родинні.
   Наприкінці першої декади лютого Михайло натрапив в одній з газет на коротке повідомлення, що 6-го лютого по смерті короля Георга VI 26-річна Єлизавета Віндзор стала королевою Сполученого Королівства Великої Британії та Північної Ірландії. Він показав це повідомлення Наталії (такі повідомлення цікавили її більше, ніж розширені політичні новини), що дало привід поговорити їм про різних принців та принцес, королів та королев. Дружину дуже дивувало - навіщо таким цивілізованим країнам як Великобританія королі та королеви, невже не можна обійтися без них? Адже в країні існує уряд та парламент, які вирішують всі життєві питання. То навіщо годувати різних королев - нехай йдуть працювати, як усі.
   Та значно більша дискусія поміж подружжям розгорнулася, коли Михайло тижнів через 3 прочитав у газетах повідомлення про те, що Прем'єр-міністр тієї ж Великобританії Уінстон Черчілль оголосив, що держава створила власну атомну бомбу. Забігаючи наперед, слід відзначити, що через півроку, 3-го жовтня в районі островів Монте-Белло біля північно-західного узбережжя Австралії Великобританія проведе перше випробування власної атомної бомби.
   Тут вже Наталія готова була примиритися з існуванням королів та королев, але навіщо різні країни створюють такі страшні бомби?! Про наслідки бомбардування американцями японських міст Хіросіма та Нагасакі вже давно всі знали. Знали також і те, що існують вже атомні бомби й у Радянському Союзі - СРСР ще 2 роки тому, 8 березня 1950-го року оголосив про створення власної атомної бомби. Але ніхто навіть не здогадувався, що успішне випробування - воно трималося в таємниці - першої радянської атомної бомби було проведено ще 29 серпня 1949-го року на збудованому полігоні у Семипалатинській області Казахстану. А 12-го серпня поточного року в СРСР буде випробувана вже й термоядерна бомба РДС-6, в якій буде використано дейтерид літію.
   -- Мишко, а розкажи-но про цю бомбу. Що ж воно таке, як вона влаштована. Вона ж, як я розумію, не така вже й велика. Ну, більша, мабуть, за звичайні бомби. Та все ж не гігантська, якщо такі бомби перевозять машинами чи літаками. То звідки у них така сила?
   -- Наталя, я не фізик. Я й сам детально цього не знаю. Я можу тобі пояснити хіба що у двох словах, -- чоловік Наталії після короткого пояснення ще у 45-му році про атомну бомбу своєму колезі знав про атомну бомбу трохи більше, але саме трохи. Ну, дійсно, важко не спеціалісту пояснити зрозуміло будь-кому про дію того чи іншого механізму, якщо ти й сам не дуже розумієш принцип його дії.
   -- Ну, то й розкажи коротко. Але так, щоб я зрозуміла.
   Михайло скрутно покачав головою, та все ж почав щось пояснювати дружині, він розумів, що вона не відчепиться.
   Будуть у цьому році й більш радісні події. Так, наприклад, у Фінляндії з 19-го липня по 3-є серпня пройдуть XV Літні Олімпійські ігри, їх відкриє Президент країни Юхо Паасіківі. Ця подія теж, мабуть, пройшла б поза увагою більшості радянських громадян, якби не одна обставина - в цих Іграх вперше взяли участь спортсмени Радянського Союзу. І виступили радянські спортсмени дуже гідно: команда СРСР зайняла друге місце в командному медальному заліку, а всього у змаганнях брали участь 69 країн - було розіграно 149 комплектів нагород у 17 видах спорту. Спортсмени СРСР завоювали 71 нагороду, з них вибороли 22 золоті медалі, 30 - срібних та 19 - бронзових.
   Та всі ці події та новини стосувалися їх країни чи інших країн в цілому. Про них, звичайно, цікаво дізнаватися, але радіти чи переживати навряд чи було варто. Ось якби були новини родинні... А були й такі, і були вони в основному приємними для Золотаренків. Хоча їх родина поступово передбачливо й зменшувалася - точніше вона зменшувалася лише у плані їх сумісного проживання у рідному селі. Та зате вона збільшувалася за рахунок нових членів сім'ї - зятів та невісток, а далі, як цілком вірно прогнозувалося, ще й збільшуватиметься за рахунок майбутніх онуків Наталії та Михайла. А ось малечі у домі й справді ставало все менше. Тепер у Зеленчанській середній школі продовжували своє навчання (та й проживали разом з батьками) лише 3 молодші Золотаренки: Миколка, Ілько та Василько.
   У самій школі ніяких змін не відбулося, школою, починаючи з 1947-го року керував Адольф Мартинович Кубецький (освічена, працьовита, енергійна, вольова людина), при якому вчилися також ще й Павло з Петром. Це вже у наступному, 1952-му році директором буде призначений майор запасу Іван Іванович Сохатюк. До речі, у 1952-1953-му навчальному році в школі буде 19 класів, у яких навчатимуться 588 учнів - понад 300 учнів в одному класі. При цьому у школі працюватимуть такі гуртки як літературний, фізико-математичний, юних мічурінців, історичний, фізкультурний, співочий, шахів і шашок, музичний, драматичний, шиття та рукоділля. Однак, у 1955-му році Сохатюка направлять головою колгоспу у село Маків. З цього року й по 1966-й рік директором школи стане знову Кубецький, завучем же буде призначений Степан Миколайович Богуцький. Учителями Зеленченської середньої школи у 1950-х роках працювали такі педагоги: О. О. Войчишин, С. Д. Габрілевич, С. Ю. Гільдман, Г. О. Длугопільська, В. А. Дрібна, М. Я. Заєць, 3. О. Ковальська, Г. С. Ковальський, Л. Б. Мороз, Г. У. Мудра, С. Ю. Новіцька, В. П. Орищенко, 3. І. Покотилова, В. Г. Прокопов, Г. У. Савельєва, В. С. Свистун, С. А. Слабка, Р. А. Уманська.
   Та школа школою, а були й інші домашні справи, а також і новини. Одного дня наприкінці квітня Михайло Лаврентійович, як звичайно приїхав додому машиною - рік тому нею стала вже не трофейна - як було до того, а вітчизняна повнопривідна вантажівка ГАЗ-63. Історія її створення почалася ще у 1938-му році, а перші екземпляри були випущені у 1939-1940-му роках. Під час війни на автозаводі ім. Горького на базі цього автомобіля розроблялася бойова колісна самохідна машина з гарматою калібром 76 мм. Поновився ж випуск звичайної вантажної машини ГАЗ-63 у 1948-му році. Машина мала непогані ходові параметри: витрата найдешевшого бензину А-66 складала від 25-и до 29-и літрів на 100 км; вантажопідйомність на шосе - 2,0 тонни, на ґрунтовій дорозі - 1,5 тонни. Щоправда, істотним недоліком цього автомобіля була нестійкість на швидкісних поворотах. Та де на ділянці Нестерівці - Зеленче могли бути швидкісні повороти?
   І ось одного квітневого дня, коли Михайло зайшов у хату, то він не впізнав своєї дружини - вона вся сяяла, немов би світилася. Наталія не підійшла, а майже підбігла до чоловіка й, розмахуючи якимось папірцем голосно вигукнула:
   -- Мишко, танцюй!
   -- З якої ще радості?
   -- О, радість у нас велика, Особливо у тебе.
   -- А конкретно?
   -- А конкретно ось, -- Наталія знову помахала папірцем.
   -- Що це? Ти можеш все нормально розповісти?
   -- Це телеграма, яку надіслав Андрій.
   -- О-о! Це інша справа, -- тепер вже й Михайло починав внутрішньо радіти, бо здогадався, що привід для радості дійсно має бути. -- І що в телеграмі?
   -- Тоня народила хлопчика! Мишко, у нас вже з'явився онук! І не просто онук, Тоня з Андрієм назвали його у твою честь Михайлом, Михайло Андрійович - гарно звучить. Так що свято в першу чергу саме у тебе.
   Про те, що навесні, а точніше в середині чи наприкінці квітня у молодій родині Радкевичів народиться дитина, Наталія з Михайлом знали. Про це мамі сповістила Антоніна ще минулого року, коли вона з чоловіком приїздила в гості до батьків на Жовтневі свята. Так що старше покоління Золотаренків було готове до такої новини, вони лише не знали, коли відбудеться ця подія та якої статі буде їх онук-первісток.
   -- Що ще написав у телеграмі Андрій, як почуваються Тоня та маля? Та що я тебе питаю - давай телеграму.
   Наталія простягла йому до сих пір затиснутий у пальцях папірець.
   -- Так, -- почав читати Михайло, -- "Поздоровляємо [з] народженням онука. Тоня народила хлопчика, вага - 3800 г, зріст - 52 см. Сина названо Михайлом. Тоня [й] Мишко почувають себе добре. Привіт від Антоніни. Андрій". Ось тепер все у нормі - стисло й зрозуміло.
   -- Ой, Мишко, як же я рада за Тоню. У нас сьогодні дійсно свято.
   -- А раз свято, Наталя, то готуйся накривати стіл.
   -- Та я вже давно готуюсь, а то без твоєї вказівки не здогадалася б. Ач який начальник...
   -- Добре, молодець. Отож страви будуть. А ось стосовно, так би мовити святкової рідини, то, як мені здається...
   -- Все буде, -- перебила Михайла дружина. -- Я посилала Петька чекати Миколину Ліду, і вона, прийшовши з роботи, одразу прибігла до нас. Я сповістила їй новину й послала у магазин - самій мені ніколи було, готувала все для такого свята.. Ліда вже має й бути, можливо, по дорозі ще забігла до Параски, -- відома у селі самогонниця, -- Миколі, як ти знаєш, народне зілля більш подобається. І вина вона теж купить. Микола теж має бути, адже він з тобою вже повернувся з роботи. Отож разом з ними ми й відсвяткуємо цю подію. Вони обоє теж зраділи новині, адже у них вже з'явився внучатий племінник. А ось у Миколки, Ілька та Василька - справжній племінник. Дивно навіть - самі ще малі, а вже дядьки. Аж смішно, дядьки... -- посміхнулася мама цих самих дядьків.
   -- Та що у цьому смішного, -- промовив Михайло, хоча й сам посміхався, -- так воно і є, таке життя. Як син Тоні з Андрієм трохи підросте, то вони вже повноправними дядьками стануть.
   -- Та я це й сама розумію. Так, досить теревенити, переодягайся, та будеш мені допомагати.
   Михайло переодягнувся й зайшов на кухню, де поралася дружина.
   -- Я готовий допомагати вам, товаришу командир! -- пожартував він.
   Невдовзі подружжя Золотаренків, так само, як і Микола з Лідією зібралися за накритим столом - відзначалася знаменна подія - з'явлення на світ першого онука й племінника.

* * *

   Травень теж приніс родині якщо і не сюрпризи чи знаменні події, то подію дійсно радісну.
   Після Дня Перемоги Наталія радісно повідомила чоловікові:
   -- Мишко, приблизно за 2 тижні Лавр приїде у відпустку.
   -- Чергового листа отримала?
   -- Ага. Та це ще не вся новина, ти не дав мені закінчити. Він приїде не один, а вже зі своєю дружиною Валентиною, -- ті одружилися восени минулого року.
   -- О, то добре! Із зятем Андрієм ми вже знайомі, а тепер настала пора познайомимося із своєю першою невісткою. А у нас надалі лише самі вони будуть. Готуватися потрібно.
   -- А то я без тебе не знаю. Звичайно ж, будемо готуватися, і у першу чергу саме я.
   Молода пара приїхала 21-го травня (це була середа). Та син повідомив батькам дату свого приїзду телеграмою за два дні до того, а тому Наталія була готова до такої радісної події й зустріла молодят. Михайло ж познайомився із своєю першою (як він казав) невісткою вже ввечері. Валентина була стрункою середнього зросту приємної зовнішності шатенкою з веселими голубими очима, які нібито й самі посміхалися разом з їх володаркою. Вона була лише на 2 роки молодшою за чоловіка, вже закінчила інститут, точніше музикальне училище, й до заміжжя вже працювала в школі викладачем музики та співів.
   Лаврентій з дружиною пробули у Зеленче 2 тижні, після чого поїхали на свою Тамбовщину, щоб ще трохи погостювати у тестів Лавра. Та перед розставанням Валентина повідомила по секрету свекрові, що приблизно на початку листопада у старших Золотаренків з'явиться чергова внучка чи онучок. І це повідомлення викликало у Наталії приплив нових радісних емоцій, після чого вона вже поділилася наодинці такою новиною з чоловіком.
   Та час йшов, і вже настало літо. А ось липень і справді ознаменувався черговим сюрпризом для старшого покоління Золотаренків. Наприкінці місяця батькам надійшов лист від Олександра, у якому той сповіщав, що в серпні приїде до них в гості - нарешті вибив собі відпустку влітку.
   Звичайно, лист обрадував Наталію та Михайла, але новина, що не кажіть, була все ж таки досить буденна. Та той лист одночасно примусив їх обох хвилюватися. Читали листа подружжя Золотаренків разом. Цього дня Наталія затрималася на роботі - гаряча пора, а у колгоспників такого вже точного регламенту робочого часу не існувало - та ще й замоталася з домашньою роботою. А тому листа із старого шкільного портфелю, який у їх родині слугував за поштову скриньку, витяг Михайло (що бувало досить рідко), йдучи з роботи. Читала листа Наталія, це вона завжди робила у подібних випадках, як і намагалася завжди першою дізнатися новини від дітей. І зараз вона майже кожен рядок листа намагалася коментувати. Прочитавши чергові пару рядків, Наталя зупинилася, й Михайло помітив як у неї здивовано розширилися зіниці - мабуть, мовчки, "забігла" очима на наступний рядок.
   -- Мишко, оце так новина! Тільки-но Лавр з Валентиною приїжджали, а тепер і Сашко слідує за братом.
   -- І що у цьому дивного?
   -- Та ні, я не про те. Він же пише, що до своєї відпустки вже одружиться. Зараз я тобі прочитаю, -- і вона нарешті ознайомила й чоловіка з оригіналом тексту.
   -- Ну, однак нічого дивного немає. Настав і його час. А чому він має відставати від свого брата-близнюка?
   -- Та то так, звичайно. Але трохи несподівано, що майже одночасно вони одружуються.
   -- Та де там одночасно. Лавр вже майже рік як жонатий.
   -- Ну, добре, читаємо далі.
   А далі Сашко сповіщав у листі, що приїде він до батьків вже разом з молодою дружиною, це буде їхня немов би весільна подорож - тепер став зрозумілим і літній термін відпустки сина, мабуть, у такому святковому випадку начальство вже не могло йому відмовити. Та й саме повідомлення було зрозумілим і здивувань не викликало - все логічно. Отож, це також був не привід для хвилювання - це ж теж радість. У травні познайомилися зі своєю першою невісткою Валею, а тепер на черзі вже друга невістка, тепер у них - Михайло мав рацію - взагалі будуть самі лише невістки, зять Андрій зостанеться одним на фоні такої жіночої статі.
   Викликало хвилювання у батьків зовсім інше - Олександр написав, що його дружина не українка, і не росіянка чи білоруска, а мешканка Середньої Азії. Та хитруватий Сашко чи то забув чи спеціально не написав, хто ж його майбутня дружина за національністю. А Середня Азія мала у своєму складі аж 5 радянських соціалістичних республік: Казахстан, Узбекистан, Киргизія, Туркменістан та Таджикистан. Ось і гадай тепер хто є друга невістка Золотаренків за національністю.
   -- О, Господи! -- почала причитати Наталія, одразу після слів сина про те, що його дівчина уродженка Середньої Азії. -- Мишко, він що, не міг вибрати собі іншу жінку? - він же у нас такий гарний.
   -- Так він і вибрав собі саме іншу, -- сміявся Михайло.
   -- Та йди ти! Я зовсім не те хотіла сказати. Чому він не вибрав іншу, тобто нашу, ну, як сказати... Не азіатку.
   -- Європейського типу жінку.
   -- Ось-ось, саме європейську, нашу - українку, білоруску чи молдаванку.
   -- А де він їх там, у Туркменістані знайде?
   -- Ну, тоді росіянку.
   -- А їх там багато?
   -- Та, мабуть, чимало. Адже й у Середній Азії живуть люди з наших країв, чи з Російської федерації.
   -- Живуть, звичайно. Але їх там не так вже й багато, як ти думаєш. А взагалі-то, я гадаю, що так воно й мало статися.
   -- Чому?! Ну, що ти таке говориш.
   -- Чому, питаєш? На те вказує багато факторів.
   -- Яких ще факторів?
   -- Зараз буду тобі їх перераховувати. По-перше, навіть у нашій молодості, у наших радянських людей якось було у порядку речей закохається в дівчину іншої національності. Це могло відбуватися в армії - як у того ж Сашка, на різних народних будівництвах - Дніпрогес, Біломорсько-Балтійський канал, різні заводи тощо, а також під час свого навчання у ВНЗ чи на якихось там екскурсіях чи виставках. А у нас 16 рівноправних соціалістичних республік, -- щоправда, 16-го липня 1956-го року Карело-Фінська Радянська Соціалістична Республіка  буде як би понижена у своєму статусі, знову увійшовши до складу РРФСР. При цьому з її назви буде видалено слово фінська (Карельська АРСР). -- І молодь різних національностей зустрічається, закохується один у одного, одружується. Ти ж дивилася фільм "Свинарка і пастух"?
   -- Та дивилася. Але ж там був грузин, а грузини такі красиві, -- повільно й поважно простягла Наталія.
   Цей фільм вийшов на екрани країни ще у 1941-му році, та дивилося його подружжя лише пару років тому, оскільки останні сцени фільму знімали вже під час боїв з фашистами. Та не це було головне. Наталія та, мабуть, і Михайло, не знали, що того "грузина" грав російський актор Володимир Зельдін.
   -- То ти дивишся на це з боку саме жінки, -- розсміявся її чоловік. -- А чоловікам якраз східні жінки подобаються.
   -- Так, не забивай мені баки. Продовжуй свої фактори. Закохуватися - це одне, а одразу одружуватися - зовсім інше.
   -- Отуди тобі! А звідки ти взяла, що Сашко одразу вирішив одружитися? Можливо вони вже 2-3 роки зустрічалися?
   -- То він би щось сказав.
   -- Хто, Сашко? Та чи ти не знаєш його? Він тобі багато про своє особисте життя розповідав? А той же Лавр? Ти коли дізналася, що він одружується? - як уже весілля було сплановане.
   -- Ой, вічно ти знаходиш якісь свої аргументи. Добре, давай далі.
   -- А що далі? Олександру вже 27 років, нормальний вік для чоловіка, щоб створювати сім'ю. Не одружись він зараз, то могло статися ще гірше.
   -- Як-то? Що ти таке балакаєш? Як-то гірше?
   -- Зараз поясню. Офіцери служать на одному місці зазвичай 5-6 років, а потім їх переводять в іншу місцевість.
   -- Це я й сама знаю.
   -- То й добре, що знаєш. Так ось, сини вже 4 роки відслужили, отже незабаром кудись їх переведуть - у наступному році, чи нехай навіть на початку 53-го. А тепер уяви собі, що Сашка пошлють на Крайню північ - на Крайньому півдні, так би мовити, він вже був.
   -- Ну то й що?
   -- А ось що. Там українців практично немає, та й росіян дуже й дуже мало. Там живуть здебільшого чукчі. То тобі невістка-чукча більше подобається?
   -- О, Боже! -- Наталя навіть перехрестилася. -- Ще цього мені не хватало. Михайло, перестань залякувати мене.
   -- Та я тебе не залякую, я тобі просто роз'яснюю, що вірогідність шлюбу сина з азіатською дівчиною була досить велика, адже там, де він служить, кількість людей європейського типу нехай і не так вже мала, та все ж, дуже обмежена. І не переживай ти так, азіатські жінки красиві.
   -- Та, де там вони красиві. Бачила я їх у кіно, ну, не у кіно, а у хрониці, -- зазвичай в кінотеатрах перед художніми фільмами показували 10-хвилинну хроніко-документальну заставку - Союзні та зарубіжні новини.
   -- Та що ти там бачила - мигцем, та й то різні робітничі обличчя. У кого, ось, наприклад, у твоєму колгоспі під час роботи такі вже гарні обличчя - вони заморені. На відпочинку чи на свята - це зовсім інша справа. а що стосується східних жінок, то вони якраз красиві. Крім того, азіатські жінки - гарні господарки, люблячі матері, вони відповідально піклуються про своїх дітей, вони хороші слухняні дружини для своїх шановних чоловіків.
   -- Господи, як ти мене умовляєш. Добре, нехай і так. Та й все одно, -- зітхнула Наталія. -- від нас вже нічого не залежить, Але ж міг Сашко написати хто його майбутня дружина за національністю. Або хоча б як її звати. Ми б тоді хоча б за ім'ям могли визначити національність.
   -- Та це хто зна. Там імена для нас не дуже звичні, до того ж вони подібні у тих народів, не так вже й легко визначити до якої національності вони відносяться. Адже вони можуть належати не лише одній національності. Як у нас. Ось Наталія - це ім'я якої національності - української, російської, білоруської, молдавської?.. Та кожної з них. Отак і у Середній Азії.
   -- Ну, нехай і так. Але ж міг Сашко, ну, що йому коштувало, написати як звуть його дружину.
   -- Вочевидь, вирішив зробити нам сюрприз, зберігає інтригу. Щоб ми все дізналися вже при очній зустрічі.
   -- Ох, вже мені ці сюрпризи! Тепер ночей не спи та все думай, кого нам Сашко привезе.
   -- А ти не переживай. Сашко у нас хлопець не дурний, а тому я вірю, що невістка тобі сподобається. Та й недаремно ці його таємниці у листі. Він точно готує тобі радість, а не смуток. Не може він вибрати собі у дружини не гарну дівчину. Це ж Сашко!
   -- Ну, нехай він лише приїде. Я йому улаштую... - за всі його сюрпризи та інтриги, -- за смислом фраза Наталії була суворою, та промовляла вона її вже спокійно, і навіть з якоюсь загадковою посмішкою.

* * *

   Молоде подружжя прибуло у Зеленче у вівторок 5-го серпня. Близнюки ніколи не приїздили додому, перебуваючи у відпустці, у військовій формі - вона їм за 5 років служби, мабуть, вже надокучила. Ось і зараз Олександр був одягнений у світло-сірі штани та голубу сорочку із закачаними рукавами, а його дружина - у красиву елегантну сукню з натурального ніжно-рожевого крепдешину з короткими рукавами. Сам матеріал, а точніше його оздоблення було дещо незвичним для селян, тому що мало досить яскравий візерунок. Сама ж власниця цього вбрання теж була дуже гарною: струнка висока - до пів голови Олександра (а той аж ніяк не був низькорослим) - брюнетка з розкішним волоссям, шовковистою шкірою, струнким та гнучким тілом, чорними блискучими очима, пекучими бровами та якимось казковим поглядом. Що можна сказати? - східний шарм, східна краса, справжня перлина сходу!
   Дату приїзду Олександр телеграмою повідомив батькам з Києва (а час прибуття вранішнього київського потяга у Нестерівці родина знала), а тому гостей зустрічала вся родина Золотаренків і Ващенків, що зараз мешкали у селі - батьки гостей. Микола з дружиною прибігли до родичів, почувши крики дітей: "Йдуть! Йдуть!" (вони вже з самого рання виглядали). Був робочий день, та Наталія на цей час перебувала у відпустці, Лідія відпросилася з роботи, а Михайло з Миколою (з дозволу першого) вирішили на пару годин спізнитися на роботу. Коли ж гості зайшли у садибу й почали вітатися з батьками, то дітлахи обох сімей стояли вже осторонь.
   -- Ох і гарна, -- тихо прошепотіла Лідія чоловікові, поки Олександр обіймався з батьками. Вона, без сумнівів, мала на увазі дружину Олександра, -- а яка незвичайна, але дуже красива у неї сукня! І хто ж вона така? - за національністю.
   -- Скоріш за все, узбечка, -- також пошепки відповів Микола, який під час війни, та після поранення трохи поїздив по країні і бачив мешканців різних національностей. -- Дійсно гарна.
   А далі настала вже їх черга вітатися з рідними й незнайомими гостями.
   -- Так, -- проголосив після цього командирським голосом Олександр, -- вітання відбулися, а тепер настав час особистих знайомств.
   Він в першу чергу представив сельчан своїй дружині, як-то мало бути за етикетом:
   -- Знайомся, -- звернувся він до дружини, -- це, як ти вже зрозуміла, мої мама й тато - Наталія Карпівна та Михайло Лаврентійович. Це, -- трохи повернув він голову в сторону Ващенків, -- мамин брат Микола Карпович та його дружина Лідія Гаврилівна. Ну, а далі мої менші брати та діти Миколи з Лідою. З ними ближче ти познайомишся дещо пізніше. А тепер увага, панове, -- повернувся він до мешканців Зеленче, -- представляю вам свою дружину - її звати Гульнара Алішерівна. Та вона віддає перевагу, щоб її звали просто Гульнара. Хоча у її народу, як і у нас, прийнято звертатися до людини по імені та по батькові, та у молоді це не дуже заведено. Та ще й ми зараз вже всі родичі - так що яке там по батькові... А діти будуть звертатися до моєї дружини: тітонька Гульнара або скорочено тітонька Гуля. До речі, ім'я Гульнара означає квітка гранату. А квіти гранату до того прекрасні, що, як мені розповідали, навіть італійці - такі звичні до примітної краси різноманітних квітучих рослин, зупиняються, щоб помилуватися їх червоними ліхтариками. Ось і у мене є тепер такий ліхтарик, -- Сашко ніжно обійняв дружину, -- тільки не червоний, а рожевий.
   -- Сашко, а з якої мови переклад імені твоєї дружини? -- обережно запитала Лідія.
   -- З персидської, -- хитро прижмурився Олександр.
   -- Не зрозуміла. То що, у тебе дружина... -- і замовкла, зрозумівши незручність запитання.
   -- А-а, зрозумів... -- розсміявся Олександр. -- Я так і гадав. Тітоньку Ліду, мабуть, не стільки цікавить мова перекладу, скільки національність Гульнари. Я й забув про це сказати, думав, що ви здогадаєтесь - вона родом із сонячного Узбекистану.
   -- Але ж ти служиш не в Узбекистані...
   -- Вірно, не в Узбекистані. Але про історію нашого знайомства - вас всіх, мабуть, це найбільш цікавить - я розповім, точніше ми вдвох з Гульнарою розповімо пізніше. А зараз нехай вже й малюки познайомляться зі своєю тітонькою, тим паче, що для них у нас наготовлені гостинці. Та й вам дарунки ми привезли.
   Олександр підійшов до речей, які до того поставив дещо в стороні й почав розкривати не таку вже й маленьку сумку. Що то означає жінка... Коли Олександр приїздив у відпустку сам, то при ньому був лише невеличкий чемоданчик, а з дружиною - вже й чемодан більшого розміру та ще й не така вже й мала сумка. І хоча раніше в узбечок було як би дві одежини (за сезоном) - для дому й на вихід, та часи змінилися, жінки є жінки, і ходити щодня в одному і тому ж вбранні вони вже не бажають навіть вдома. Отож, те та се - гостинці, дарунки - пройшло ще чимало часу доки дорослі нарешті зібралися за літнім столом під навісом, який Михайло ще 3 роки тому збудував, як і невелику цегляну плиту на дві конфорки у дворі - як би літня кухня. Щоправда, сам хазяїн та Микола побігли на роботу, а жінки залишилися - їм хотілося якомога раніше вислухати розповідь гостей про їх знайомство. І зібралися всі вони не за сніданком, хоча саме й був його час (та домовилися дещо відкласти), а для розмов. Адже не одну Лідію цікавила історія знайомства Олександра з його чарівною дружиною - а це всі подумки визнавали, хоча вголос і не промовляли. А далі Олександр та Гульнара почали розповідати про те, як вони познайомилися - українець, що служив у Туркменістані та корінна узбечка...
  
  

РОЗДІЛ 20

Ох, вже цей Олександр!

  
   Наприкінці липня минулого року танковий полк, у якому служив Олександр Золотаренко, приймав участь у військових навчаннях, метою яких було, як це буває завжди, придбання й закріплення бойових навичок, бойового улагодження частин і підрозділів для проведення бойових операцій в умовах, максимально наближених до бойових. І навчання проходили не на танковому полігоні, який розташовувався поблизу міста, а на виділеній місцевості велаяту. Батальйони, роти та взводи полку нормально (у різній мірі) виконали поставлені їм задачі. Після розбору результатів навчань керівництво полку та батальйону відзначило злагоджену роботу окремих рот та взводів. До складу танкової роти входили 3 взводи (по 3 танки в кожному) та 1 танк управління (6 осіб) - всього 10 танків та 33 військовослужбовця. Майор - командир батальйону - оголосив подяку за успішне виконання поставлених задач командиру 2-ї роти старшому лейтенанту Каліновському та командирам підпорядкованих йому взводів. Старший лейтенант - ротний - в свою чергу відзначив командирів взводів, після чого вже у приватній бесіді подякував командирам взводів за хорошу виучку та вмілі дії. А дещо пізніше командир 1-го взводу лейтенант Гершкович у присутності Золотаренка завів розмову з ротним. Він був майже земляком взводного - обидва родом з Білорусії (до речі, як і батьки чоловіка Антоніни Золотаренко), а тому більш вільно розмовляв з Каліновським поза службою. Він з хитруватою посмішкою звернувся до командира роти:
   -- Товаришу старший лейтенант, на цивільній службі існує така приказка: "Подяку в склянку не наллєш".
   -- Знаю я цю приказку. І що ти хочеш? - бойових 100 грамів вже давно не існує. Чи мені за вашу нормальну службу вам ще й пляшку виставляти?
   -- Та ні, -- розсміявся лейтенант, -- це ми якось і самі, як-то кажуть "зміркуємо" - справа нехитра. Я про інше. Ви теж, мабуть, знаєте і те, що на тій же "цивілці" існує ще й таке поняття як відгули, їх іноді надають підлеглим замість грошової винагороди - за хорошу або авральну роботу. А у нас ці навчання і були як би авральною роботою. Ось після них хотілося б відпочити з тиждень від нашої суворої армійської служби.
   -- Так, не підлещуйся. Ач, суворої... Ти знав, на що йшов, вступаючи до військового училища. Відпочинеш у відпустці.
   -- Це не те. У мене, наприклад, відпустка давно вже закінчилась, а у того ж Золотаренка до неї ще далеко - здається, в середині чи в кінці вересня. Так, Олександр? -- повернув він голову до свого приятеля, командира 3-го взводу, що стояв трохи осторонь.
   -- Так точно, -- відгукнувся той.
   -- Отож-бо. Крім того, товаришу старший лейтенант, у відпустку ми всі додому, у рідні краї поспішаємо. А у цих краях, де служимо, ми мало що знаємо. А за один вихідний день нікуди далеко не поїдеш і нічого не встигнеш угледіти. Ну, хіба що всі ми кілька разів в Ашхабад їздили, добре, що хоча б столицю республіки бачили. Та скільки туди можна навідуватися? - надокучило вже, та й дорога неблизька. А більше ж ми нічого не знаємо - сидимо у гарнізоні, як птах у клітці. Навіть соромно іноді стає - рідні часом прохають розповісти щось про Туркменістан а ми ні бе, ні ме, ні кукуріку, бо й самі майже нічого не бачили.
   -- Ну, щось у цьому є, -- зітхнув старлей. -- Тут ти маєш рацію, я теж у цих краях мало що бачив. То що ти, чи ви пропонуєте? -- глянув він на командира 3-го взводу, який, мовчки, очікував результатів діалогу свого товариша з командиром роти. -- Тиждень, якого ви просите, я вам аж ніяк дати не можу, та ви й самі це знаєте - не у моїй це власті. Хіба що можу виділити вам по одному вільному дні, ну, по два від сили.
   -- Хм, -- розсміявся лейтенант, покачавши головою, -- Як на "губу", -- гауптвахта, -- то можете "виділити" аж 5 діб, а як на відпочинок - то лише один-два? -- Гауптвахта (від нім. Hauptwache, - головний караул), спеціальне приміщення для утримання під арештом військовослужбовців.
   -- Саме так, -- і собі розсміявся ротний, -- а що поробиш - не я ж Статути розробляв. Я на такі дії, як позачергові увільнення підвладних мені військовослужбовців, формально ніякого права взагалі не маю. Можу хіба що оголосити вам подяку чи сповістити на вашу батьківщину про зразкове виконання вами військового обов'язку. Та ви не гірше мене все це знаєте.
   -- Та знаємо, -- скривився Гершкович. -- Добре. То нехай буде хоча б два дні, ми згодні - п'ятниця та субота.
   -- Ну, ти й жук, Віталій Борисович, -- розсміявся Каліновський. -- А чому, наприклад, не вівторок і середа?
   -- А навіщо посеред тижня? Самий розпал служби, а у кінці тижня не так і помітно, начальство живе вже подумками про вихідні. До того ж, Олексій Степанович, все законно - два дні однакові, що посеред тижня, що в кінці його. А неділя законний вихідний.
   -- Глядіть, підставите ви мене... Ну, та добре, домовилися - п'ятниця й субота на цьому тижні у вашому розпорядженні. Я гадаю, що після цих навчань одразу яку-небудь тривогу навряд чи об'являть, так що, можливо, вас командування і не хватиться. Тільки добре проінструктуйте своїх зам. ком. взводів, щоб не було ніяких НП. Ех, -- зітхнув він, -- якби ж і мені комбат пару днів на відпочинок виділив, та нічого з цього не вийде. Так що, користуйтеся моєю добротою, та поки що ловіть момент - чим менша посада, тим менші вимоги. А далі все складніше буде.
   Отож, наступні п'ятницю та суботу, та ще й законну, як казав Віталій, неділю він та Олександр провели поза межами гарнізону. Прочувши (яким чином? - хто зна) про таку поблажку командира роти, намагався вклинитися у компанію товаришів по службі й командир 2-го взводу. Та йому старший лейтенант навідріз відмовив, сказавши: "Я не можу повністю оголити роту. Що, я буду бігати сам у кожен взвод? Повинен хоча б хтось залишитись із взводних. Я розумію, що це несправедливо, а тому свої 2 вільні дні ти отримаєш в інший час Обіцяю. Все, розмову завершено".
   -- То куди поїдемо відпочивати? -- запитав Золотаренко приятеля одразу після розмови того з ротним.
   -- Ти знаєш, мабуть що, у Геок-тепе. Мені розповідали, що там можна гарно відпочити, та й подивитися є на що.
   -- Я чув про це селище, хоча й без подробиць. Добре, їдемо туди, тільки я також чув, що це досить далеченько - за Ашхабадом.
   -- Так, мені казали, що звідти близько 50 кілометрів до Ашхабаду, по ту сторону від нас. Та й до Ашхабада від нас близько 200 кілометрів. А по дорозі до столиці Туркменії які є визначні місця, що тут можна подивитись? Села Яшлик чи Каахка? Чи у тебе є якісь інші пропозиції?
   -- Та ні, немає. Нехай буде так, тим паче, що в Ашхабад ми ж їздили, а 50 кілометрів - невелика добавка. Та за військовими мірками і до Геок-тепе не так вже далеко - якісь 4 години їзди. Для трьох діб сущі дрібниці. Та й виїхати ми зможемо ще у четвер ввечері, після служби.
   Отож місце триденного відпочинку від служби приятелями було визначене.
   Геок-Тепе - через 40 років селище міського типу отримає назву Гекдепе - знаходилося в Ахал-Текінского оазисі, в передгір'ях Копетдагу і було адміністративним центром Гекдепінського етрапу Ахалського велаяту. Головною визначною пам'яткою селища були руїни великої фортеці Янгі-Шаар, побудованої текінцями для оборони оазису від вторгнення російських військ (1881 р.). Зараз же місцевість Геок-Тепе, розташована в оточенні дубових, соснових гаїв і річкових тугаїв, вважалася справжньою здравницею столиці. Крім того, селище було ще й центром виноградарства та виноробства. 
   У четвер, вже практично вночі Олександр та Віталій були у Геок-Тепе. Пощастило їм навіть влаштуватися у місцевий готель - населення селища ледь сягало цифри у 7000 мешканців, та, вочевидь, пік туризму вже спадав. Приятелі не брали з собою сумок чи офіцерських чемоданчиків, вони віддали перевагу речовим мішкам, адже вони планували побувати й десь на природі, а там прогулюватися з чемоданом "дуже вже зручно". А так перекинув речовий мішок за спину - і в дорогу, руки вільні. Та й мішки були легкі, бо речей у них було мало, лише саме необхідне: предмети особистої гігієни, спортивні костюми та різні інші дрібниці, наприклад, крем від різного гнусу - щоб намазати лице та руки. Та й що такого особливого потрібно військовослужбовцям на 3 дні. Тим паче, що вони не збиралися йти далеко від населеного пункту й ночувати на природі.
   Завтра вранці, без особливого поспіху піднявшись і поснідавши в буфеті, вони помандрували до розвалин фортеці, а вже там хтось, можливо, підкаже їм, що ще варто подивитися у цих краях. Та підказки, мабуть, потрібно було шукати у самому готелі, бо по розвалинам фортеці з годину бродили лише вони та ще якась літня пара. Ще трохи прогулявшись на природі, вони повернулись у саме селище й трохи огледіли його. А потім їх увагу привернув гурт молодих людей (осіб 12-15), які були одягнуті нібито для прогулянок у горах - спортивне вбрання, кеди чи черевики, досить об'ємні рюкзаки, такі ж самі об'ємні торбини із складеними наметами, а у однієї з осіб чоловічої статі ще й перекинуті через плече мотузки.
   -- О, Віталя, -- звернувся до приятеля Олександр, -- ось хто нам підкаже, де і що можна у цих краях подивитися. Вони це точно знають, бо вирушаючи у свою прогулянку, точно планували куди будуть йти й на що звертати увагу.
   -- Мабуть, що так. То, може, й нам до них приєднатися?
   -- Якщо по пересіченій місцевості, то ще можна, а до подорожі у горах ми аж ніяк не готові.
   -- Це вірно. Але вони все одно підкажуть нам, що й де можна подивитись.
   -- Тоді давай їх наздоганяти.
   -- Вперед!
   Через кілька хвилин вони наздогнавши групу. Вона складалася з молодих хлопців та дівчат азіатської та європейської (значно менше) зовнішності. І лише пару осіб чоловічої статі були більш літніми - мабуть, керівники. До одного з них, привітавшись й звернувся Віталій:
   -- Вибачте, що турбуємо вас. Ми не місцеві, приїхали ознайомитися з цими місцями, але що саме тут є цікавого, крім старої фортеці, ми не знаємо. Може ви нам підкажете? Ви, мабуть, збираєтесь у гори йти?
   -- Ні, -- посміхнувся чоловік, якому на вигляд було років 32-35, -- ми вже, так би мовити, спустилися з гір. Пару днів приділили знайомству з Копетдагом. А зараз плануємо продовжити свою екскурсію вже по більш рівній місцевості, можна сказати, трохи відпочити.
   Хребет Копетдаг був досить великою гірською системою в Туркменії та Ірані, частиною Туркмено-хорасанських гір. Його довжина сягала близько 650 кілометрів, а висота в окремих місцях перевищувала 3000 метрів. Та ці гори мали доволі високу сейсмічність, яка кілька років тому (ніч з 5 на 6 жовтня 1948-го року) проявилася під час найсильнішого землетрусу в Ашхабаді, під час якого загинуло майже дві третини усіх жителів міста. Приятелі про землетрус знали не із чуток, бо тоді вже служили у Теджені.
   -- О, це добре. Тоді, може, ми зможемо приєднатися до вас? Ви, мабуть десь із цих країв, а тому ви краще все тут знаєте.
   -- Та ні, ми не місцеві, ми здалеку. Ми з Узбекистану, а точніше з самого Ташкенту.
   -- Ого! І чого вас так далеко занесло? Вибачте. Але ж в Узбекистані й своїх гір досить.
   -- Так. Але ми з ними ознайомилися минулого літа. Були тоді на Койтендазі. А цього літа вирішили ознайомитися з іншими горами.
   Хребет Койтендаг був розташований на кордоні Туркменії й Узбекистану, він проходив по вододільному хребту. Найвищою його точкою була гора Айрибаба, яка сягала висоти 3139 метрів над рівнем моря. У перекладі Койтендаг означав "Гори глибоких каньйонів". Тут були найвищі в Туркменістані гори, найглибші озера, найпротяжніші й красиві печери, найчисленніші у світі сліди динозаврів. А взагалі Туркменістан межував з Узбекистаном, Казахстаном, Іраном та Афганістаном, причому кордон з Іраном та Афганістаном складав 1736 км, більше навіть, ніж з Узбекистаном (1621 км), з Казахстаном же - лише 379 км.
   -- Зрозуміло. То як стосовно того, щоб ми приєдналися до вас?
   -- Та будь ласка. Ми ж не у човні чи наметі - місця всім досить. До речі, стосовно наметів, якраз до слова прийшлося. Ми йдемо з ночівлею на природі. А у вас, мабуть, немає намету чи спальних мішків?
   -- Ви вгадали - немає ні того, ні іншого. Та це можна виправити - купимо. Не намет, звичайно, та щось подібне до спальника знайдемо у продажі. Ви одразу зараз йдете далі?
   -- Ні, трохи відпочинемо, та ще зайдемо у якусь столову пообідати - трохи набридли вже консерви чи щось розігріте на вогнищі.
   -- О, чудово. Тоді ми приєднаємося до вас у столовій, ми одну з таких бачили неподалік. А ми тим часом заскочимо у магазин спорттоварів, теж десь нам такий траплявся.
   І Гершкович розповів чоловікові, як пройти до столової, після чого махнув рукою Олександру й вони направилися до готелю - потрібно було перевдягнутися, забрати з собою речові мішки та йди у магазин за речами для ночівлі. Щоправда, спальників вони не планували купувати - навіщо вони їм на 1-2 ночі. Вони в іншому магазині купили два великих пледи, які можна постелити для сну на землю та ще й прикритися ними зверху - влітку, та ще й у Середній Азії і цього буде досить. А пледи надалі також можуть стати в нагоді їх власникам.
   Десь години через півтори - Віталій з Олександром теж ще встигли нашвидку пообідати у тій же столовій - об'єднана група рушила у дорогу. Поки Гершкович розмовляв з керівником групи туристів - альпіністами їх важко було назвати - Олександр у їх діалог не встрявав. Не було такої необхідності, та й він був занятий дещо іншою справою - у групі цих туристів йому приглянулася одна дівчина-узбечка. Вона була стрункою та високою. Майже в зріст з хлопцями. Він не міг дивитися на дівчину постійно, бо іноді й вона поглядала у його сторону. Та тільки-но дівчина відводила погляд, Золотаренко знову вивчав її. І з кожною хвилиною вона все більше йому подобалася.
   Десь через пів години, коли група вже покинула селище, Сашко постарався порівнятися з дівчиною й спробувати завести розмову. Олександр за своєю натурою був ще тим ловеласом, хоча особливих фліртів у нього й не було, хіба ще під час навчання в Ульяновську. А вже на службі у Туркменії він таких можливостей і не мав. Скільки там у військовому гарнізоні могло бути дівчат? Ну, хіба що з офіцерської столової, та й ті у переважній більшості були місцевими - туркменками. У самому ж Теджені дівчат європейської зовнішності теж практично не було, а туркменки Золотаренку не подобалися.
   -- Я вибачаюсь, -- звернувся до дівчини Олександр, до того часу пару хвилин, мовчки, йдучи поруч з нею, -- я чув, що ви з Ташкенту. Ви всі корінні мешканці столиці Узбекистану?
   -- Ні, лише, мабуть, пара осіб. Ми просто там навчаємося.
   -- В інституті, я так розумію?
   -- Ми з різних навчальних закладів. Нас просто поєднала жага мандрівок - у горах чи просто на природі.
   -- Ви належите до альпіністів?
   -- Ні, скоріше просто туристи. Ми у горах на скелі не деремося, але ходити по горам звикли. Нам подобається такий відпочинок.
   -- А звідки у вас така жага до гір, ви до інституту жили десь у горах?
   -- Ну, по-перше, особисто я не з інституту, а з університету, називається він "Перший Середньоазіатський державний університет", скорочено САДУ, -- ні дівчина, ні Олександр не знали, що через 9 років, з 1960-го року цей вищий навчальний заклад стане називатися вже "Ташкентським державним університетом" (ТашДУ). -- І проживала я не в горах, а у місті Чирчик, воно знаходиться у 32-х км на північний схід від центру Ташкента, розташоване у долині самої багатоводної річки Ташкентської області. Чирчик у перекладі означає "шумлива", "гучна". Саме від річки місто й отримало свою назву. Сама ж річка розташована між відрогами Каржантау і Чаткальского хребта. Так ось, стосовно гір - у мене дідусь по татові був пастухом у горах. Я у нього часто відпочивала, там такі гарні місця, ото ж він і привчив мене ходити у горах, мені й зараз це подобається.
   -- Зрозуміло. Отож ви студентка університету. Кажуть, що Ташкент, та й сам Узбекистан дуже красиві. Та й ви дуже гарна. У вас, мабуть, ім'я теж дуже гарне? Дозвольте поцікавитися як вас звуть? -- таке прохання Олександра було дещо не за етикетом, бо спочатку хлопець мав сам представитися дівчині. Та Сашко зробив це зумисне.
   -- Мене звуть Гульнара.
   -- Та ви що? Не може бути!
   -- Чому це не може бути?
   -- Та тому що у такої гарної дівчини повинне бути якесь божественне ім'я.
   -- А Гульнара вам не подобається? -- дівчина вперше за час розмови відкрито посміхнулася і зацікавлено подивилася на Золотаренка.
   -- Подобається. Але у вас повинне бути саме надзвичайне ім'я.
   -- Ну воно, нехай і не надзвичайне, але незвичне. Воно перекладається як квітка гранату.
   -- Хм, цікаво. Сам гранат я, звичайно, їв, а ось як квітує це дерево ніколи не бачив. І які ж у цього дерева квіти?
   -- Під час квітіння практично вся крона цієї рослини усипана яскравими дзвонової форми красивими оранжево-червоними квітками. Щоправда, спочатку бутон виглядає нібито недбало зім'ятим, але під час розпускання його пелюстки розправляються, і квітка стає дуже красивою. Такий собі червоний ліхтарик.
   -- О! Це інша справа, ви теж такий собі ліхтарик, який освічує все навколо себе. Поблизу такого ліхтарика неможливо пройти, не звернувши на нього уваги.
   -- Ну, ви й підлесник. Та ви аж ніяк не схожі на місцевого мешканця. Ви звідки?
   -- З Теджену.
   -- Це таке місто? А де воно знаходиться?
   -- За 250 кілометрів звідси на схід.
   -- Ого, далеченько.
   -- Ну, до Ташкенту набагато далі.
   -- Та й то так. О, до речі, ви самі мені досі не сказали свого імені.
   -- Для вас я просто Сашко.
   -- Отже Олександр? Теж непогане ім'я - захисник.
   -- Саме таким я і є.
   -- Тобто?
   -- Захисник Вітчизни, а отже і вас. А вас я готовий захищати усе життя.
   -- Ви не просто улесник, ви просто якась талалайка.
   -- Та ні, я цілком серйозно. Саме з вами я готовий йти по життю рука об руку.
   -- Знову жарти?
   -- Ні, не жарти. Ви мені сподобались з самого першого погляду.
   -- Так, -- Гульнара, напевне намагалася змінити тему, -- давайте повернемося до ваших попередніх слів. Ви сказали, що захисник Вітчизни. Ви що, військовий?
   -- Саме так.
   -- Солдат, офіцер?
   -- Офіцер, лейтенант.
   -- Точно?
   -- Одну хвилинку. -- Олександр, не припиняючи ходи, стягнув з плеча свій речовий мішок, розслабив його мотузку, трохи покопирсався у ньому, а потім простягнув Гульнарі своє офіцерське посвідчення. Та уважно роздивися його, посміхнулася й проказала:
   -- Якщо у мене непогане ім'я, то у вас просто чудове прізвище - Золотаренко, походить від слова золото.
   -- Саме таким я і є.
   -- О, Господи! -- досить голосно розсміялась дівчина, -- улесник, талалайка та ще й самозакоханий павич. І все це в одній особі.
   -- Ну, який вже є, -- розвів руками Олександр. -- Та я все ж задоволений, що мені вдалося підняти настрій такій на вигляд недоторкливій особі.
   -- Це не про мене. Я просто не знала вас, не знала хто ви такий. Хоча в одному ви маєте рацію - я намагаюся не заводити вуличних знайомств.
   -- Все правильно. Але ж ми з вами і йдемо не по вулиці.
   Гульнара знову розсміялася, та так, що на неї вже стали озиратися ті, що йшли попереду. Нарешті вона заспокоїлася і вже з посмішкою звернулася до Олександра.
   -- А звідки ж ви родом, такий дотепник? Ви служите в Туркменії, але навряд чи ви там народилися.
   -- Ви маєте рацію. Я з України, з Подільщини, є у нас така чимала територія на заході нашої республіки. Та я родом не з міста, як ви, а із звичайного села, сільський, так би мовити, парубок.
   -- Та то не має значення. Я багато доброго чула за вашу Україну, мені казали, що вона така ж гарна, як і наш Узбекистан.
   -- Мабуть, що так. Я, на жаль, не знайомий з вашими краями, та дуже сподіваюсь виправити цей недолік.
   Ось так відбулося знайомство Олександра з Гульнарою.
   -- Гульнара, -- звернувся через деякий час до дівчини Олександр,-- я з моїм приятелем приєднався до вас дещо несподівано. У нас триденний відпочинок, і ми хотіли полюбуватися красою цих місць. Але ми не спитали вашого керівника куди він нас поведе. То куди ми йдемо?.
   -- Я й сама не знаю, -- здвинувши плечима, посміхнулася дівчина. -- Він нам теж про це не повідомив, сказав лише, що ми гарно відпочинемо й отримаємо задоволення від краси цих місць. Спробую запитати у нього, -- вона прискорила ходу й почала наздоганяти парубка, що йшов попереду групи - того, з яким у місті розмовляв Віталій Гершкович. Невдовзі вона повернулася, точніше зачекала, поки до неї наблизиться Олександр й інші мандрівники.
   -- Рустам сказав, що хвилин через 15 буде привал, ось там він нам все розповість. Він, як його товариш Анатолій, не дивлячись на свій відносно молодий вік, вже досвідчені мандрівники. Анатолій вже раніше бував у цих краях, а Рустам ще й дуже начитана людина, а тому вони вдвох все нам розкажуть, як справжні гіди.
   Подорож туристів між тим продовжувалася. Та невдовзі, пройшло й справді хвилин 15, подорожні розташувалися на невисокому схилі в тіні якогось одинокого й не дуже густого дерева - в Туркменії взагалі значних лісистих ділянок не було, дерева там росли хіба що невеликими групами. На запитання одного з учасників цього походу про те, що це за дерево, Рустам відповів, що це карагач, його здебільшого називають дрібнолистим в'язом. А далі він (з доповненнями Анатолія) почав розповідати мандрівникам про мету їх короткочасної подорожі - не пізніше полудня неділі вирішено було повернутися у Геок-тепе, звідки вже почати свою зворотну дорогу в Узбекистан. Почав він з того, що зазначив:
   -- Ми з вами знаходимось на території Гекдепинского етрапа, -- району, -- Ахалського велаяту. Велика його частина лежить в межах Ахал-Текінського оазису. А сам оазис це вузька смуга (від 10 до 40 кілометрів шириною) землі, що розташована уздовж північного схилу Копет-Дагского гірського хребта, а з півдня його облямовує кордон великої піщаної пустелі Кара-кум. Його живлять маловоді річки, які стікають з півдня, з гір Копетдагу, а головним населеним пунктом оазису є саме селище Геок-тепе. Як і кожен оазис, Ахал-Текінський має дуже мальовничі місця, ось ними ми з вами трохи й полюбуємося.
   -- А які саме мальовничі місця? -- запитав хтось із студентів. -- Вони мають якісь назви?
   -- Назви? Хм... Складне питання. Є такі що й мають назви, взагалі-то, на території країни знаходиться ряд історичних пам'ятників ще часів правління парфян і великих сельджуків - Алтин-депе, Ніса, Сарахс. До цих пам'ятників існують туристичні маршрути, та вони далеченько звідси, пішки ми туди не дійдемо. Та й неможливо за 3-4 дні ознайомитись з усіма визначними пам'ятками цілої країни. У нас першочерговою задачею було хоча б поверхневе ознайомлення з Копетдагським хребтом. Цю задачу ми виконали, а тепер просто відпочиваємо, милуючись красою обмеженої території - тієї, на якій знаходимось. Тут таких вже визначних місць немає, за виключенням руїн фортеці. Та місця однак гарні, ви й самі це бачите. Звичайно, найбільші красоти поблизу річок.
   -- Яких? -- прозвучав вже жіночий голос.
   -- В Туркменії багато річок. Є серед них великі та середні (скоріше за протяжністю, ніж за об'ємами води): Амудар'я, Сумбар, Чандір, Теджен, Фірюзинка, а є взагалі маленькі. До речі, селище Геок-тепе, поблизу якого ми з вами знаходимось, розташоване на північний захід від Ашхабада. Та у цій же місцевості у Фірюзинскій ущелині у 35 км вже на південний захід від Ашхабаду саме на річці Фірюзинка розташоване селище Фірюза. Воно фактично є найбільшим кліматичним курортом Туркменістану з природним парком. Там також розташовується радянський військовий санаторій, на території якого зростає найбільший в Середній Азії овіяний легендами семистовбуровий чинар (платан), який туркмени здавна називають "Сім братів". Що ще? - ну, наприклад, біля селища Арчман існують джерела мінералізованих вод.
   Це все розповідав Рустам. Та він вже, мабуть, заморився напружувати свою пам'ять, а тому на хвильку замовк, відпочиваючи. Та естафету у нього одразу перехопив Анатолій.
   -- Кілька слів стосовно спом'янутих Рустамом малих рік. Так ось, особливою мальовничістю славиться долина річки Кельтечинар, де водиться понад півтора десятка видів риб, та й природа чудова - а більшість річок, що стікають з Копетдага дійсно малі й не глибокі. Але кожна гірська річка Копетдагу унікальна. Так, наприклад, у долині Секізяба чарівні незаймані величні ущелини. Поблизу Арваза є чудовий горіховий гай, цілющі сірководневі джерела, а також приголомшливий Нохурський водоспад - з висоти 30 метрів тут скидається водяний потік. І Рустам має рацію - ми аж ніяк не зможемо побувати у всіх мальовничих місцях Туркменії, так що задовольняйтеся тими краєвидами, які перед вами.
   Пролунало ще кілька запитань студентів, на які їх старші товариші відповіли, потім ще певний час всі відпочивали, мочки, а далі пролунала команда Рустама: "Підйом!", і група мандрівників закрокувала далі за поки що невідомим більшості учасників походу маршрутом.
   Тепер, познайомившись з дівчиною, Олександр намагався вже якомога більше часу знаходитися поруч з Гульнарою, хоча, на перший погляд, у чималій компанії це було не дуже-то й пристойно. Та якщо придивитись, то можна було помітити, що певний поділ на пари в групі існує, та й що було у тому дивного, адже більшості учасників походу було років 20-23 - коли ж бо й паруватися, як не у їхньому віці. Під вечір Олександр примітив, що і Віталій виявляє підвищену увагу до однієї з дівчат, щоправда, європейського типу обличчя - той завжди казав, що йому не подобаються азіатки. Золотаренко теж практично не приділяв ніякої уваги туркменкам - а інших азіатських дівчат він поки що й не знав, та представниця іншої східної національності дуже вже зачепила його.

* * *

   Для Золотаренко дні відпочинку пролетіли швидко. Об'єднана група (разом з Каліновським та Золотаренком) провела разом фактично дві доби - з обіду п'ятниці до обіду неділі, коли мандрівники повернулися у Геок-тепе. Настала пора роз'їжджатися до місць свого помешкання.
   -- Вас, я так розумію, довга дорога чекає? -- звернувся до Гульнари Олександр.
   Останнім часом він вже практично не відходив від дівчини. Його вже у ці дні мало цікавили навколишні красоти, його вабила зовсім інша краса. Та Гульнара тепер вже й не намагалася його сторонитися. Вочевидь, її теж зацікавила ця весела, балакуча та ще й досить симпатична молода людина - і простий начебто хлопець, та дзвінкий немовби пісня.
   -- Ой, дорога й справді далека, -- покачала головою узбечка. -- Ми сюди добиралися різним транспортом, з двома пересадками.
   -- А скільки звідси до Ташкента?
   -- Ну, від Ташкента до Ашхабада, як казав Рустам, 1300 кілометрів
   -- Так, неблизька путь, -- й собі покачав головою Золотаренко, подумки додавши до цієї цифри ще й 200 кілометрів від Ашхабада до Теджена. А ще він зрозумів, що складні намети слугували цій туристичній групі не лише у горах чи на рівнинній місцевості - вони ставали їм у нагоді ще й під час поїздок, адже за один світовий день таку дальню подорож не здійсниш. Та він вчасно перевів свої думки на своє конкретне бажання. -- А мені так хотілося б побачити Ташкент.
   -- Ну, то приїжджайте, й побачите, -- тихо промовила Гульнара, опустивши очі. Вона чудово розуміла що саме, чи кого саме хоче бачити Олександр.
   -- А ви будете моїм гідом?
   -- Ну, звичайно. Адже ви там нічого не знаєте.
   -- Добре, дякую. У мене відпустка з 17-го вересня, це понеділок -- промовив Золотаренко, вперше за всі роки радіючи тому, що йому не вдалося вибити відпустку влітку, -- та я виїду ще у неділю зранку. Думаю, що навіть з пересадками я за добу маю бути в Ташкенті.
   Як це не дивно, але прямого зв'язку між двома сусідніми країнами досі не існувало. Повітряний громадянський транспорт у цьому регіоні поки що був налагоджений слабко, хоча в Союзі він зараз розвивався досить швидкими темпами. Так, наприклад, у 1950-му році цивільна авіація СРСР перевезла в 3,5 рази більше пасажирів, ніж у довоєнному 1940-му році. На зміну застарілим літакам Лі-2 в цивільну авіацію поступили нові, досконаліші літаки Іл-12. Цей літак був суцільнометалевим монопланом з двома двигунами повітряного охолоджування потужністю по 1850 кінських сил і мав досить високі льотно-технічні дані. Та між Ашхабадом і Ташкентом він рейси, на жаль, не здійснював - можливо, заважали гори, а на великі висоти і Іл-12 не підіймався. Не було й дальніх автобусних рейсів. Та що саме дивне, це те, що не було й прямого залізничного зв'язку. Чому дивно? Та тому, що залізнична колія пов'язувала ці міста ще з далекого 1885-го року. На ній навіть з 1931-го року вперше в СРСР на низці ділянок, що проходили пустельними районами, паровозна тяга була замінена тепловозом. Ось таким невтішним був стан справ для Золотаренка з питання його "чергової екскурсії" у далеке місто.
   -- Але, на всяк випадок, -- продовжував Олександр, -- потрібно, мабуть, мати про запас ще одну добу - у дорозі за 1,5 тисячі кілометрів всяке може трапитись. Отже, у вівторок зранку, це буде 18 число, я, все ж таки, буду у Ташкенті, й зможу приступити до оглядин міста. Ось тільки де ми там з вами зустрінемося? - адже мені зовсім невідоме ваше місто. Біля вашого університету?
   -- Ні. Там дуже багато народу буде. Давайте зустрінемося о 10-й годині біля наших Ташкентських курантів, вони збудовані у 1947-му році, саме тоді, коли я поступила в університет. Хоча, ні... -- замислилась дівчина. -- Там перехрестя вулиць, досить людно, та й не дуже, мабуть, відоме всім місце. О, тоді давайте зустрінемося поблизу пам'ятника Сталіну. Він знаходиться в центрі Скверу Революції. Як туди дістатися вам кожен городянин скаже. Він встановлений вже й зовсім недавно - два роки тому, коли відзначали 70-річчя Йосипа Віссаріоновича.
   -- Добре, я згоден. Ось тільки 10-а година... Але ж у вас зранку заняття в університеті.
   -- Нічого, -- посміхнулася дівчина, -- навіть самі добросовісні студенти інколи пропускають заняття, якщо у них є конче необхідні справи. А на п'ятому курсі навчання навіть викладачі закривають очі на такі дрібні порушення.
   -- Добре, я все запам'ятав. Я буду там у назначений час. І ви запам'ятайте - 18-е вересня.
   -- Запам'ятаю, -- посміхнулася Гульнара. -- Буду чекати вас у Ташкенті.
   Та час між тим спливав. Сам Золотаренко не дуже-то поспішав - до вечора, так чи інакше, він з Віталієм точно будуть в Теджені, у своїй частині. Та цей самий час досить дорого коштував для мандрівників з Ташкенту - дорога дуже вже дальня. Настала пора прощань. Сашко й Гульнара взялися за руки, подивилися один одному в очі, потім Олександр ніжно притяг дівчину до себе й поцілував у щічку, та потім ще раз поглянувши їй у вічі, приторкнувся губами до червоних, хоча й не підфарбованих дівочих вуст. І Гульнара не відхилилася - поцілунок був не довгим, та все ж міцним, і він став першим їхнім поцілунком.
  
  

РОЗДІЛ 21

Вирішальна відпустка

  
   Золотаренко прибув у Ташкент у понеділок перед обідом. Міг би приїхати й раніше, та він не дуже поспішав - виїхав з Теджену лише після 10-ї години, розуміючи, що запас часу у нього є. У першу чергу він розпитав місцевих жителів - навіть корінні узбеки непогано розмовляли на російській мові - де знаходиться Середньоазіатський державний університет. Ні, він не мав наміру розшукувати Гульнару вже сьогодні, він просто хотів влаштуватися на проживанні у готелі, який знаходиться якомога ближче до цього навчального закладу - не їздитиме ж він зустрічати свою студентку через усе незнайоме йому місто. У готелі він помився, трохи відпочив, а потім відправився на прогулянку, вирішивши, що й пообідає у якійсь столовій чи кафе, ознайомившись з особливостями узбецької кухні. І ось тут Сашка чекав невеличкий сюрприз.
   Олександр не став заказувати собі в одному з кафе шашлик або плов. Чи не дивина - й далеко поза межами Середньої Азії, мабуть, кожна особа хоча б раз коштувала ці страви, а можливо, й готувала їх сама. Звикнувши в офіцерській столовій обідати, так би мовити по повній програмі - перша страва, друга, третя - він замовив собі лагман, дімламу (чув про неї, але не їв) та прохолодний компот. Дімлама, або як її ще називають інші національності домляма - це тушковане м'ясо з цибулею та іншими овочами. Ну, а лагман - перша обіденна страва - овочево-м'ясо-тістовий виріб середньоазіатської кухні. Хоча його й вважають узбецьким, та подібні страви є й у багатьох інших народностей. Звичайно, Олександр теж чув про нього, та коштувати його йому поки що не доводилось. І ось тут йому довелося добряче попотіти.
   Цей густий наваристий суп був дуже смачним і ситним, він сподобався Олександру. Лагман складається з ваджи (овочево-м'ясної частини) і довгої локшини, які з'єднують перед подачею на стіл. До речі, в Узбекистані кухарські здібності нареченої на четвертий день після весілля перевіряють готуванням саме лагману. До овочево-м'ясної частини входили такі продукти як баранина, картопля, капуста, помідори, морква, редиска, болгарський перець, баклажани, цибуля, часник. Окрім того у лагман наприкінці добавлялися ще прянощі й чимало зелені - джусай, кинза, петрушка тощо. При цьому лагман може бути різної консистенції: рідким або густим - приготовлявся на м'ясо-овочевому бульйоні. У Китаї, який вважають батьківщиною лагману, ця страва настільки густа, що їдять її паличками. А в кафе, де обідав Золотаренко, лагман був відносно рідким. І справа була саме у довгій локшині - як її їсти, тобто як витягувати з тарілки чи великої піали? Ложкою це робити було дуже вже незручно, а накручувати на виделку (яку сервірували до другої страви) - незручно. І, не дивлячись на смакоту цієї страви, більше він її ніколи собі не замовляв.
   Пізніше Гульнара, почувши від Олександра розповідь про його знайомство з лагманом, розсміялась і сказала, що угостить його подібним блюдом, яке йому і сподобається, і їсти його буде зручно. І таким блюдом виявився мампар - у певній мірі прообраз лагману. Майже всі продукти у цих страв були спільними, за виключенням тістового - у мампарі замість довгої локшини були шматочки (практично квадратики) пружного тіста, які наривали уручну. Цікавим було те, що у середньоазіатських народностей, не дивлячись на подібність технологій приготування мампару, були й свої національні особливості. Так, наприклад, у таджицькій кухні до нього додавали ще й шматочки омлетного млинчика. Та й без цієї добавки мампар сподобався Олександрові і надалі він із задоволенням його собі замовляв.
   Та приїхав у Ташкент Золотаренко зовсім не для того, щоб коштувати та оцінювати узбецькі страви - мета його подорожі була зовсім інша й набагато романтичніша. І назавтра вона почала здійснюватися. Він, як і домовлялися, зустрівся з Гульнарою на обумовленому місці і в обумовлений час. За два дні свого попереднього знайомства з дівчиною у Геок-тепе Олександр бачив Гульнару лише у туристичному вбранні. А біля пам'ятника Сталіну він побачив її нарешті у всій дівочій красі. Будь-яка дівчина чи жінка завжди мріє виглядати привабливою, незалежно від віку і погоди, але особливо яскраво це прагнення проявляється влітку, коли можна розлучитися з важким, що приховує фігуру, верхнім одягом і постати перед оточуючими в усій своїй красі. Ось і Гульнара прийшла на побачення з Олександром у легкій приталеній яскравій сукні без рукавів з кольорового шифону - у Ташкенті не за порою року продовжувало панувати літо. Матеріал сукні ідеально підходив до її витонченої, і як би виточеної (дуже вдале для неї римування) фігури - у такому туалеті просто неможливо було залишитися непоміченою. Як не дивно, але така красива тканина, як шифон ("chifon") в перекладі з французького означає "ганчірка". Проте, в усі часи з шифону шилися й шиються, передусім, елегантні повітряні сукні.
   Що ж стосується його кольору, точніше узору сукні Гульнари, то це було не досить густе сплетіння якихось голубих (найбільше), бежевих та білих не таких вже й малих кольорових розпусків, що райдужно переливалися - у стилі саме узбецьких мотивів. Узбецький жіночий національний костюм з давнини складається із строкатої сукні. Всі частини національного узбецького костюма завжди несли в собі таємницю різних епох, духу часів. Та вже саме у цей час стало нормою бачити дівчат у сучасних платтях, проте зшитих з національних матеріалів. Молодь, та й представники старшого покоління із задоволенням повертали яскраву національну тканину в повсякденний гардероб. Спереду сукня Гульнари трохи не сягала її колін, а позаду вона була довшою, і при ході дівчини її подол колихався привабливими хвилями. На ногах у дівчини були білі босоніжки на середньому каблуці з тоненькою шкіряною перетинкою. І хоча начебто нічого такого вже особливого в її одязі не було, Гульнара виглядала дуже ефектно, а її сукня лише підкреслювала рівномірний золотаво-бежевий південний загар дівчини.
   Раніше неодмінним доповненням до костюма узбецьких жінок різного віку завжди були прикраси із золота або срібла. Шию могли прикрашати в'язки намист з коралів або намиста з монет. Звичайно, зараз мало хто з узбецьких дівчат, та і їх батьків, міг дозволити собі таку розкіш. Та якщо тепер це була навіть і біжутерія, то й вона виконувалася у традиційному узбецькому стилі. Хоча були й прикраси з напівдорогоцінними чи відносно недорогими каменями. Ось і у Гульнари на шиї красувалося ажурне намисто з бірюзою, а в ушах - виконані у традиційному узбецькому стилі сережки з підвісками у вигляді куполків, яки під час ходи їх власниці тихенько подзвонювали. Раніше руки узбечок прикрашали різні досить широкі браслети, та на руках сучасної студентки їх не було. І це порадувало Олександра. Справа у тому, що він у Теджені купив з рук гарний жіночий широкий ажурний позолочений браслет (чийого виробництва не відомо) за 300 карбованців - не такі вже й малі гроші, якщо враховувати, що середня зарплата по країні у 51-му році складала 660 карбованців. Щоправда військовослужбовці отримували зарплати набагато вищі, так що Золотаренко міг собі це дозволити. Він міг купити дівчині й золотий, щоправда, вузенький браслет вітчизняного виробництва, та розумів, що такого дорогого дарунку дівчина не прийме. Та все ж Золотаренко приготував Гульнарі ще один подарунок, який вирішив приберегти на кінець свого перебування у Ташкенті.
   Зустріч була дуже теплою. Олександр подарував дівчині браслет, той їй дуже сподобався, та вона все допитувалася скільки він коштує, докоряючи, що Золотаренко, мабуть, багато грошей витратив. На що той відповів, що про ціну подарунків не прийнято запитувати - дарунки, так би мовити безцінні. А далі вони пішли прогулюватися чудовим містом. Та вже наступними днями Олександру у першій половині дня доводилося прогулюватися одному. Сьогоднішній день був виключенням у наступному режимі його зустрічей з Гульнарою - навчання є навчання, а тому в подальшому пропусків занять у дівчини не було. Вона наперед казала парубку коли вона завтра звільниться і той чекав її неподалік від університету. Це був своєрідний навчальний куточок, так би мовити академмістечко, що розташовувалося на вулиці, яка й називалася Університетською. У безпосередній близькості (по діагоналі) від навчального закладу Гульнари розташовувався й Середньоазіатський індустріальний інститут.
   Вже через пару днів по приїзду Золотаренка молоді люди нарешті перейшли на "ти" - мабуть, цьому посприяли і їх вечірні поцілунки. Найщасливішим днем тижня для Олександра стала неділя, тому що він цілий день провів разом з Гульнарою. І у цей же день Олександр признався дівчині у кохання, сказавши по тому:
   -- Гульнара, я прошу стати тебе моєю дружиною, виходь за мене заміж.
   -- Знову твої жарти?
   -- Та які ж жарти?! Я кохаю тебе. Я задля цього й приїхав сюди, що сказати тобі це.
   -- Ох, і швидкий же ти. Ми знайомі усього лише якійсь тиждень.
   -- А це у нас родинне, -- посміхнувся Золотаренко. -- Моя мама якось розповідала, що батько покохав її з першого ж погляду. Та й вона його теж. Так, мабуть, і повинно бути, якщо люди подобаються один одному. Чи я тобі не подобаюсь, ти нічого не відповіла на моє признання у коханні.
   -- Ти мені подобаєшся. А щодо кохання... Я поки що й сама собі не дала відповіді на це питання. Дуже вже швидко все відбувається. І куди ти поспішаєш? Буває, що люди по 2-3 роки зустрічаються, і лише після цього, гарно пізнавши один одного, реєструють шлюб.
   -- Гульнара, у мене немає часу. Добре, коли люди живуть в одному місті. Вони за ці 2-3 роки можуть провести кілька сотень зустрічей. А мені, щоб їх з тобою провести, потрібно буде років 20-30. Адже лише дорога сюди та назад займає більше двох діб. А скільки ж часу тоді залишається на саму зустріч? Навіть свята у цьому році для мене невдало складаються за календарем - жодне не примикає до неділі. Я, звичайно, все одно постараюсь ще вирватись до тебе, хоча це й складно.
   -- Ти що, хочеш за свою відпустку весілля зіграти? Нічого з цього не вийде.
   -- Я й сам знаю, що не вийде, -- зітхнув Золотаренко. -- Та хоча б домовитись про таку подію ми можемо?
   -- І що це дасть? Однак доведеться чекати твоєї чергової відпустки.
   -- Е, ні. На таку справу завжди дають позачергову відпустку, нехай навіть за власний рахунок. У цьому випадку командування частини завжди йде назустріч офіцерові. І відбувається це тому, що дуже в армії начальство не полюбляє холостих офіцерів, вони вважають, що це лише призводить до безладу, розбовтаності, розбалансованості. На їх думку офіцер лише тоді дійсно справно несе службу, коли у нього є сім'я, міцний тил так би мовити.
   -- Ну, мабуть, що це й вірно.
   -- Воно-то вірно, я згоден. Отож і потрібно мені змінювати свій статус холостяка. Та й у тебе, мабуть, самий вік.
   -- Все це так. Але у мене випускний рік, він буде такий напружений. Хоча...
   -- І що, хоча?
   -- Адже перед захистом диплому буде вже відомий розподіл, мене можуть кудись направити на роботу - і хто знає куди. Отже потрібно розписатися ще до того, щоб було направлення за місцем роботи чоловіка.
   -- О, це тебе нехай менше за все турбує.
   -- Чому?
   -- Та тому, що на дружин офіцерів це не поширюється. І так, наскільки я знаю, заміжнім жінкам у таких випадках дають вільний диплом. Та й що таке за місцем роботи чоловіка? Адже тебе там ніхто влаштовувати на роботу не буде. А вже дружину офіцера й тим паче.
   -- А чому це тим паче?
   -- Та тому, що дружини офіцерів можуть бути працевлаштовані лише тоді, коли на те місце, що вони претендують, немає вільнонайманих.
   -- Оце так! То я так взагалі можу не працювати?
   -- А так нерідко й буває. Щоправда, це все стосується лише військового гарнізону. А за його межами працюй собі скільки тобі завгодно, будь ласка, у любій організації чи на підприємстві.
   -- О! То це ж прекрасно. А то ти мене залякав, що я взагалі не зможу працювати.
   -- Я не казав, що не зможеш, але у самому військовому гарнізоні таке часто трапляється. А у місті працюй на здоров'я. Є лише одна маленька деталь.
   -- Яка ще деталь?
   -- Танкові частини ніколи не стоять у центрі міста, а десь далеко на його околиці. А тому тобі до роботи, можливо, з 2 години добиратися потрібно буде. Та стільки ж часу назад. Не знаю, чи довго тебе буде задовольняти така робота - особливо взимку чи у весняне бездоріжжя.
   -- То одним мене залякував, а тепер іншим.
   -- Та я тебе не залякую. Це просто такі армійські реалії. А чого ти так рвешся на роботу?
   -- Бо в чотирьох стінах нудно одній сидіти.
   -- Ну, це я розумію. А ким ти конкретно будеш за фахом по закінченню університету?
   -- Я ж тобі вже казала. Я буду біологом. Я закінчую біологічний факультет, моя спеціальність: біологія, біохімія, ботаніка, зоологія. Ну, ще можу працювати за напрямками фізіологія людини і тварин або мікробіологія. А взагалі-то кваліфікація - бі-о-лог. Якщо не буду працювати на виробництві, то можу в школі викладати біологію і хімію.
   -- Так, це спеціальність не така вже й поширена, а тому, скоріш за все, знайдеться тобі місце в гарнізонній школі. Хоча ці школи далеко не завжди розташовані у самому гарнізоні. У нас, наприклад, школа для дітей військовослужбовців знаходиться у самому Теджені. Тобто, наші діти вчаться разом з дітьми корінних мешканців, лише не вивчають туркменську мову.
   -- Ну, що ж, це вже непогано, якщо я зможу працювати в школі.
   -- Все це дійсно непогано, але до тих пір, поки у нас не з'являться діти. А тоді тобі вже й у чотирьох стінах нудно не буде.
   -- Це так, -- посміхнулася Гульнара. -- Та хоча б на перший час потрібно себе чимось зайняти. А там видно буде.
   -- О, саме так - там видно буде, як все складеться. Але залишився ще один маленький нюанс. Отакий, -- Олександр з посмішкою показав дівчині мізинець, більшу частину якого прикрив великим пальцем. -- Та ти поки що так і не дала відповідь на моє признання й пропозицію.
   -- Ну, -- зашарілася Гульнара, -- мені останнім часом все більше здається, що і я тебе кохаю. Та так воно, мабуть, і є. Але потрібен який час, щоб я це твердо усвідомила. Трохи незвично - дуже швидко все робиться.
   -- Гульнара, -- посміхнувся Олександр. -- Це ще не швидко. Ти уяви собі, що ти живеш не в цьому, а у минулому столітті. Ось тоді було б дійсно швидко. І не лише швидко - ти могла б навіть до самого весілля не знати імені свого чоловіка. На коли б твій батько призначив дату весілля і за кого б він повелів тобі виходити заміж - так би все і сталося.
   -- О-о-о, а ти у цьому маєш рацію. Дійсно, так раніше й було, я навіть про це не подумала. Як же дівчатам тоді несолодко було. Дата весілля це ще дрібниця, а ось виходити заміж за нелюбимого... Добре, я згодна вийти за тебе заміж. Тільки коли ти плануєш святкувати весілля?
   -- Не пізніше літа майбутнього року.
   -- О, це мене влаштовує, я спокійно закінчу університет. Але чому саме не пізніше літа?
   -- Літом у мене закінчуються 5 років служби, далі мене кудись переведуть. Та ось куди? А що, як ще подалі Туркменії, наприклад, на Крайню північ, чи в Прибалтику або на Далекій Схід. Ось із цих місць я у Ташкент точно вирватись не зможу, хіба що лише у відпустку.
   -- А куди тебе ще можуть послати?
   -- Та будь куди - в Україну, Білорусію, на Кавказ, у район Ленінграду або навіть в Узбекистан, та це навряд чи. Але скрізь можна нормально служити і жити. Навіть у Прибалтиці чи Приморському краю - цивілізовані, економічно розвинені міста, море чи океан. Нормально.
   -- А Сахалін, Курильські острови? -- лукаво посміхнулася Гульнара.
   -- Туди мене точно не пошлють.
   -- А це ще чому?
   -- Бо там танкам немає чого робити, немає стратегічного простору, та й навіщо там танки?
   -- А, я й забула про твій військовий фах. Добре. А ти ще упоминав крайню північ. А туди тебе можуть послати?
   -- А ось туди можуть, -- тяжко зітхнув Золотаренко. -- І це самий найгірший варіант.
   -- Чому?
   -- Та тому що, саме там майже немає цивілізації і промислових, розвинутих міст. А є лише безкрайня тундра, олені та чукчі. І що ти там будеш робити, та ти від нудьги завиєш.
   -- Ой, не потрібно мені такого.
   Цікаво, що слова Олександра стосовно крайнього півночі та чукчів у дечому перекликалися із словами його батька, які будуть промовлені вже влітку наступного року.
   -- Заспокойся, навряд чи мене туди пошлють. Так, там для танків простори підходящі, та ось воювати у тундрі ні з ким. Вірогідний супротивник звідти на нас наступати не буде.
   -- Знову почав із залякування, а тепер заспокоюєш, -- посміхнулася Гульнара. -- Ну й манера у тебе розмови вести...
   -- Та ні, я не залякував. То я просто розмірковував. Добре, основні питання ми обговорили, а деталі ще з'ясуємо, -- намагався підвести риску Олександр, задоволений тим, що Гульнара дала згоду на одруження з ним - аби не передумала.
   Але так швидко бесіду йому не вдалося завершити, бо дівчина тут же звернулася до нього:
   -- А де ти плануєш грати весілля - у своєму Теджені чи на батьківщині, в Україні? Чи може у нас, в Узбекистані? -- з надією спитала вона.
   -- Точно що не в Теджені, там мені самому складно буде все організувати, та й твоїм батькам і рідним добиратися туди не з руки. А моїм і тим паче. В Україні?.. Для мене це так привабливо. Добре було б, але, скоріш за все, і це не реально. Стільки часу даремно піде, та й не зможуть нас там так швидко розписати. А заяву в ЗАГС там доведеться подавати.
   -- І що тоді залишається? -- обережно спитала Гульнара, відчуваючи, як у неї почало частіше битися серденько.
   -- А що залишається - будемо справляти весілля у Ташкенті чи у твоєму Чирчику.
   -- Та ти що?! Справді?
   -- Справді. Якщо, звичайно, твої батьки будуть згодні.
   -- Вони будуть згодні, та ще й як. Адже їхня донька, та й вони самі не будуть їхати хто-зна куди. Вони тобі навіть вдячні будуть за таке рішення.
   -- Та яка там мені дяка, це мені доведеться їм дякувати, бо, я так розумію, що вся організація весілля ляже на їхні плечі - адже я особисто тут нічого організувати не зможу. Так що рішення провести весілля у Чирчику чи навіть у Ташкенті - це моя завчасна вдячність їм за майбутні турботи. Та воно, мабуть, буде й справедливо - я не узбек, а заберу у батьків саме узбецьку дівчину, а у вас до такого не дуже-то привітливо ставляться. Отже, повинен я чимось відкупитися. Тим більш, що якогось калиму за тебе я не даю, ну, такого, що прийнятий в Узбекистані. А це ж у Середній Азії теж має місце. Ну, хіба що зможу внести калим грошима, їх я за 4 роки служби назбирав.
   -- Ой, це все нісенітниці. Який у наші часи калим за наречену. Про це можуть зараз говорити хіба що 80-літні бабки. Так, калим іноді і є, та вважається, що це створення матеріальної бази для народження нової сім'ї. Отже, гроші у цій справі рівноцінні з дарованими баранами чи чимось іншим. Не бери в голову, я ж не веду мову про посаг, який личить мати нареченій - всі ці питання напередодні весілля утрясуться. Та й стосовно турбот ти помиляєшся, це для моїх батьків будуть такі радісні турботи! Все, тепер я на всі 100 % готова вийти за тебе заміж. І де ти тільки взявся на мою голову?! І понесло ж тебе Геок-Тепе саме у той час, коли наша група спустилася туди з гір, -- жартівливо проказала Гульнара й довірливо притиснулася до Олександра.
   А далі знову потекли щасливі часи їхніх пообіденних зустрічей. Та вже у наступну п'ятницю дівчина повідомила Олександру, що завтра вона ще до обіду планує з'їздити у Чирчик провідати батьків. Золотаренко, хоча й розумів, що це свята справа, та все ж одразу засмутився - як мінімум півтори доби йому доведеться нудьгувати. Та через хвилину він вже був не просто засмучений, а здорово збентежений і навіть трохи зляканий, тому що Гульнара додала:
   -- Мі їдемо удвох. Познайомлю тебе зі своїми батьками, чи їх з тобою, -- посміхнулась вона.
   -- Навіть так?!
   -- Саме так. Повинні ж вони поглянути на того, хто збирається сватати їхню дочку. Хоча, я ще не вирішила - чи говорити їм саме зараз про твою пропозицію, чи зробити це дещо пізніше. Адже час у нас є. А що це ти такий засмучений став? Не хочеш зі мною їхати?
   -- Та ні, справа не в цьому.
   -- А, -- посміхнулася дівчина, -- розумію. Ти просто злякався. А ще офіцер...
   -- До речі, з нещодавно вже старший лейтенант, -- чергове звання Золотаренко отримав за 10 днів до своєї відпустки - про це йому повідомили у п'ятницю 7-го вересня.
   -- О, поздоровляю! Тоді тим паче - чому це у тебе душа у п'яти збігла?
   -- Та я не страшусь, просто хвилююсь. А ти не хвилювалася б перед знайомством, наприклад, з моїми батьками?
   -- Я розумію, -- зітхнула дівчина. -- Вибач, це я просто жартувала. Та все буде добре, у мене хороші батьки, особливо мама.
   -- А ти знаєш, я, як не дивно, і хвилююся більше стосовно зустрічі саме з твоїм татом.
   -- А чому як не дивно? Так, мабуть, і повинно бути.
   -- Не завжди. Здебільшого саме матерям не дуже подобаються друзі їх дітей, батьки до цього спокійніше ставляться. Та у твоєму випадку все, мабуть, навпаки.
   -- Чому? Чому саме мій батько може проганяти чи нав'язувати мені друзів?
   -- Не саме твій батько, а узбецький батько. Я ж сам теж служу у Середній Азії, а тому знаю, що хоча за часів радянської влади багато чого змінилося у ваших традиціях, та суворий патріархат, все ж, залишається. Рішення саме батька - це слово останньої інстанції.
   -- Ось тепер я зрозуміла. Та все не зовсім так. Ти, хоча й живеш у Середній Азії, та все ж, мабуть, дуже мало спілкуєшся з корінним населення того ж таки Туркменістану. Звичайно, у середньоазіатській родині майже всі рішення дійсно приймає батько. Та на те він і чоловік, голова родини, саме він повинен турбуватися за благополуччя своєї сім'ї. Але зараз вже й слово жінки не є останнім. Сьогодні узбецькі чоловіки вже змирилися з тим, що сучасні узбецькі жінки - це далеко не лише домогосподарки, вони вже розділили лідируючу роль добувача і захисника сім'ї, оскільки узбецькі жінки розумні, активні й працьовиті. Узбецькі жінки зараз є повноправними членами суспільства і мають великі можливості для самореалізації. А отже і у ставленні до своїх дітей вони відіграють значну роль. Та у мене мама і взагалі інша - вона й татові спуску не дасть.
   -- Цікаво. А чому це твоя мама інша?
   -- Тому що вона наполовину росіянка. У мене дідусь саме за мамою росіянин, а бабуся - узбечка. А ось у мене вже лише чверть російської крові, та все ж я не така вже й чистокровна узбечка. А що стосується татових родичів, то всі вони чистокровні узбеки. Прізвище мого дідуся за мамою Савельєв, з простим російським ім'ям Іван. А моє прізвище, як я мого тата - Наркісова. Так що, батьки у мене, особливо мама, не такі вже й консервативні, як ти гадаєш.
   -- Он воно що... Саме тому, мабуть, ти така гарна - у тобі поєдналися кращі риси узбеків і росіян. Недарма ж кажуть, що змішані браки дають гарне потомство. Добре, тепер і мені трохи спокійніше стало, -- усміхнувся Олександр.
   Отож і це важливе питання було вирішено. І назавтра Гульнара з Олександром направилися у Чирчик. І по дорозі Гульнара тихенько продовжила свою розповідь про емансипацію узбецьких жінок, навіть про історію цього питання.
   -- Ми вчора говорили з тобою про те, -- почала розмову Гульнара, -- що, батьки молодих й досі вирішують за дітей з ким тим дружити, одружуватись чи виходити заміж. Точніше, це твої помисли стосовно цього питання. Я повинна зізнатися - це одночасно так і не так. Але ж і в інших національностях батьки турбуються за своїх дітей, особливо, коли ті проживають разом з ними. Та зараз в Узбекистані все більше юнаків і дівчат стають відірваними від дому - хтось, як я, навчається, а хтось працює там, де йому подобається. А тому і вплив батьків на дітей значно знизився. Що стосуються хлопців, то вони вже давно вийшли зі сфери впливу своїх батьків. Дівчатам складніше, і саме тим, як я казала, хто мешкає разом з батьками. Та й вони стають все більш незалежними. Так, здебільшого й зараз дівчата і юнаки, одружуються за згодою своїх батьків, та останні більш самостійні в ухваленні рішення. Батьки мають деякий вплив на вибір шлюбного партнера: і при цьому продовжують враховуватися національність, віросповідання, матеріальний та сімейний стан, місце проживання, а також особисті якості партнерів.
   -- Ну, це зрозуміло. Хоча часи дійсно дещо змінились. Добре, хай так. А обряди, калим і таке інше?
   -- У цьому ти теж маєш певну рацію. Ще й досі існують обряди, попередні одруження - сватання, змова і заручини - в ході яких сторони нареченого і нареченої домовляються про умови укладення шлюбу, організацію весільного торжества, розмірах калиму і приданого. Ну, а далі вже сама процедура укладення шлюбу, весільне торжество, весільна обрядовість. Та все це вже значно різниться від того, що було раніше. Я повторюю, це вже просто турбота за майбутню сім'ю, за її достаток. І особливо змінилося ставлення до жінки. Про це я тобі вже теж казала. Хоча, ти, можливо, й не повіриш, та ставлення до жінки в узбеків завжди було досить шанобливим.
   -- Справді?
   -- Саме так. Узбеки шанують жінок як матерів, оскільки існує хадис, це вислів пророка Мухаммада, що ворота раю біля ніг жінок. Узбецький народ завжди був відомий своєю величезною повагою до жінок. Існує навіть таке узбецька прислів'я: "Коли ви вчите вашого сина - ви вчите одну людину, коли ж ви вчите вашу дочку - ви вчите сім'ю!". І воно, мабуть, вірне, бо говорить про особливу роль узбецької жінки в родині, як її моральної і духовної основи.
   -- Хм, цікаво. І прислів'я досить цікаве.
   -- Тепер я ще одне питання зачеплю. Ми у неділю говорили про те, що жінка може не працювати, і тоді, як я казала, на неї нападе нудьга. Та насправді в узбечок не буває нудьги. Якщо узбецькі жінки не працюють, то вони ведуть домашнє господарство, поєднуючи з ним й заняття народними промислами - прядіння, вишивання, килимарство. Вироби їх рук - це завжди був і є неодмінний атрибут кожного будинку, який любовно прикрашається ними. Вони прекрасні кухарки, які зможуть приготувати неповторний узбецький плов, ароматну прозору шурпу або соковиті манти.
   -- Ти мене так умовляєш, нібито я казав, що узбецькі жінки безвладні й нероби, -- майже що розсміявся Олександр. -- Це не так. Я теж шаную ваших жінок, і вони подобаються мені. І тому є доказ - інакше я б не вибрав тебе собі у дружини.
   -- Добре, -- посміхнулася й Гульнара. -- Ми з тобою порозумілися.
   Далі вони порозмовляли трохи й на інші теми, та саме трохи, тому що багато часу поїздка з Ташкенту до Чирчика не зайняла. Прибули вони туди ще до обіду. Родина Наркісових мешкала у 3-кімнатній квартирі чотирьохповерхового будинку. В родині було троє дітей, крім Гульнари ще її брат Бахтіяр (навчався у 9-му класі) та 13-річна сестричка Зухра. Діти на цей час були у школі, а ось їх мама - вдома, хоча вона також ходила з ними до школи - була вчителькою і викладала російську мову та літературу.
   Мама Гульнари - Фатіма Іванівна - звичайно, трохи здивувалася візиту незнайомого їй гостя, та прийняла Золотаренка добре. Її чоловік, повернувшись увечері додому, застав вже святково накритий стіл, все зрозумів, а тому особливих питань задавати не став, особливо після того, як почув пояснення доньки. А Гульнара сказала батькам, що Олександр військовий і служить у Туркменії, вони з ним разом брали участь у короткочасному поході та відпочинку у селищі Геок-тепе. Коротко й зрозуміло, та ще й це була абсолютна правда. Так, правда, але без дрібниць, які часом розказане можуть перевернути майже догори дригом. Але навіщо батькам подробиці. В цілому вечір та ранок наступного дня родина Наркісових та Олександр Золотаренко провели абсолютно нормально. А вже вранці, поснідавши разом, Гульнара повела Олександра знайомитись з її рідним містом - її обов'язки гіда продовжувалися. Повернулися вони до помешкання лише перед самим обідом, знову усі разом пообідали, трохи поговорили на різні теми, не торкаючись особистих питань, а потім Гульнара з Олександром стали збиратися у зворотну путь - знову до Ташкенту.
   І ось вони були вже в дорозі. Гульнара спочатку поцікавилась у хлопця як йому її мама з татом, на що той відповів, що батьки у дівчини, на його думку, дуже хороші люди. Далі вони трохи погомоніли про сам Чирчик. Ще під час екскурсії містом Гульнара повідомила хлопцеві, що перший камінь у фундамент тоді ще просто робочого містечка був закладений 1 травня 1934-го року. І це дуже здивувало Олександра - не пройшло ще й 20 років, а зараз це було вже величеньке місто з населенням, мабуть що у 50000 мешканців. Як пізніше з'ясується, за даними Всесоюзного перепису населення на 15 січня 1959-го року в Чирчику проживатимуть 65520 чоловік. Але як місто могло зростати такими темпами? І Гульнара пояснила йому - це вже їй розповів тато - що у роки Великої Вітчизняної війни Чирчик став центром машинобудування; на базі устаткування евакуйованих підприємств. Після війни всі евакуйовані підприємства були залишені в Чирчику і повністю перемкнуті на виробництво мирної продукції для потреб народного господарства. І післявоєнний розвиток промисловості міста почався з розширення і реконструкції діючих та будівництва нових підприємств. Саме тому місто (і його населення) зростало не за днями, а як би за годинами.
   А далі хлопець з дівчиною посиділи трохи мовчки, вивчаючи у вікно навколишні краєвиди. А потім Олександр, без усякого зв'язку з темою попередньої розмови, раптом запитав Гульнару:
   -- А ким твій брат хоче стати, коли закінчить школу?
   -- Навіть не знаю, не цікавилась. Поцікавлюсь уже наступного року, коли він перейде у випускний десятий клас. А чому ти питаєш?
   -- Та згадав твою родину, з якою ми тільки-но розлучилися. І у мене якось виникло питання про спадковість. Ти, як і твоя мама, вчителька. Ось я й подумав, що, можливо, твій Бахтіяр хоче бути інженером, як ваш тато, -- глава родини Алішер Каримович Наркісов працював технологом на Чирчикському електрохімічному комбінаті, який почав давати продукцію ще у далекому довоєнному 1940-му році.
   -- Не знаю, можливо. А я дійсно пішла по маминим стопам, теж майбутня вчителька, хіба що освітні напрямки у нас різні.
   -- Та то якраз добре, що ти біолог, бо немає особливого значення, хто ці предмети викладає.
   -- Не зрозуміла тебе.
   -- Ну, розумієш, уяви собі, що наприклад, твоя мама викладала б російську мову та літературу десь у Росії чи Україні. То там точно знайшлися б деякі невігласи, які могли б сказати: "Що узбечка може знати про велику російську мову та національних письменників чи поетів? Чому вона може навчити наших дітей?". А про біолога такі сумніви й розмови просто недоречні.
   -- Цікава інтерпретація шкільних спеціальностей чи спеціалістів, -- розсміялася Гульнара. -- Та, можливо, ти й маєш рацію. Отож я тоді в школі навіть чукчам зможу викладати біологію. Це дійсно непогано.
   -- Непогано, -- усміхнувся Олександр. -- Так, добре. Це все справи майбутнього. А давай повернемося до справ минулих.
   -- Яких ще минулих справ? -- здивувалася його майбутня наречена.
   -- Вчорашніх чи сьогоднішніх. Ну що, ти розповіла батькам, чого я насправді приїхав у Ташкент?
   -- Ні, -- покачала головою дівчина. -- Встигну ще. Тато, у всякому разі, не знає, що ми вирішили побратися. Інакше у нього була б купа питань до тебе, та, мабуть, і до мене.
   -- Хм, цікаво. Тато не знає... А мама що, знає? Ти їй окремо від батька щось сказала?
   -- Не казала я й мамі нічого такого. Та мама є мама, вона хоча й не знає, та вона одразу здогадалася. Це ж мама, вона ж жінка! Їй не обов'язково щось знати, вона просто серцем відчуває.
   -- Отакої. І що ж вона тобі казала?
   -- Та нічого особливого. Але ти їй сподобався. Вона сказала, що ти гарний, а головне, серйозний, та ще й офіцер. Тобто, що ти будеш добрим не лише захисником Батьківщини, а й захисником родини. Ну, з цим я згодна. А от стосовно серйозності... Не знаю, що б мама сказала, якби я розповіла їй про перші хвилини знайомства з тобою, -- Гульнара розсміялася. -- Як я тебе у перший день у Геок-Тепе називала?
   -- Як? Зараз згадаю... Ага, ти мене назвала підлесником і талалайкою. А ще самозакоханим павичем.
   -- О, все вірно! -- знову розсміялася дівчина. -- Почула б це моя мама. Ото було б...
   -- А що було б? Чи ти дійсно вважаєш мене якимось пустодзвоном, несерйозною людиною?
   -- Ну, так я, звичайно, не вважаю...
   -- Але щось подібне до цього? -- усміхнувся Золотаренко. -- Невже ти можеш гадати, що радянський офіцер, захисник Батьківщини може бути несерйозною людиною у серйозних справах? -- Так, на дозвіллі можна й пожартувати. Але в цілому я досить серйозна людина, і твоя мама має рацію, тим паче, що, як ти казала, вона серцем відчуває.
   -- Сашко, та я...
   -- Зачекай, вибач, я договорю, -- не дав їй закінчити фразу Золотаренко. -- Я ж тоді у Геок-Тепе не знав як до тебе підступитися. Я ж бачив, які погляди кидали на тебе інші хлопці. Але якщо вони просто дивилися на тебе, як кіт на сметану, та навіть не намагалися фліртувати з тобою, а вони ж знали тебе не перший день, то це багато про що говорило. Це означало, що ти неприступна, ти дуже гарна, звідси й твоя неприступність, мовляв, я сама буду вирішувати з ким мені розмовляти, а з ким ні. А що вже про інше казати. То як до тебе міг достукатися зовсім не знайомий тобі хлопець? Ось тому я й вибрав таку напівжартівливу тактику, хоча вона й не була такою вже жартівливою - просто, мабуть, веселою.
   -- Ти маєш рацію. Мене якраз і зацікавила не знайома мені людина. Тих хлопців я вже добре вивчила - знала хто вони й на що здатні. А ось ти... Незнайоме завжди цікаве. Та, чесно кажучи, ти й не був таким вже надокучливим, ти дійсно був веселим. І твої жарти були якимись не стандартними, вони не були банальними чи вульгарними. Ти дійсно і весела, і серйозна людина, а це гарне поєднання. Так що, вибач мені, я не хотіла скривдити тебе.
   -- Та нічого, не потрібно вибачатися. Я все розумію, це з твого боку були теж просто певні жарти.
   Так, за розмовами Олександр і Гульнара навіть не помітили, що вони вже в'їжджали у столицю Узбекистану. А далі у них знову продовжились зустрічі у цьому чудовому місті, та вже, мабуть, на більш високому рівні - вже у статусі наречених. Ось тільки невблаганний календар робив свою справу - через 2 тижні Олександр довелося попрощатися з Гульнарою й направлятися знову у свою частину. Його відпустка у 30 діб пролетіла, як йому здавалося, немовби в одну мить. Але так у житті й буває - гарний для тебе час завжди пролітає швидко. Та наостанок Сашко подарував Гульнарі ще один подарунок, який приберігав до кінця свого перебування у столиці Узбекистану - гарне золоте колечко з рубіном. І Гульнара, хоча й здивувалася і трохи розгубилася, не знаючи спочатку що робити, та все ж із вдячністю прийняла його - тепер вже вона, як наречена, мала на це повне право.

* * *

   Всю цю історію, хіба що у значно скороченому варіанті, і почули уважні слухачі на подвір'ї Михайла Лаврентійовича та Наталії Карпівни від тепер вже молодят нової родини Олександра та Гульнари Золотаренків. Хазяї ще трохи уточнили чи весілля проходило-таки у Ташкенті, чи у Чирчику. Вони отримали підтвердження, що подія відбувалася 26-27 липня і саме в Чирчику - готували весілля саме батьки Гульнари. Та про сам його процес питань ніхто не задавав. Кожен із слухачів пройшов цей етап у своєму житті, та ще й неодноразово був присутнім на весіллях родичів чи друзів. Хоча це свято і могло трохи різнитися одне від одного, та все ж всі вони були подібними - що такого нового могли сповістити Олександр з Гульнарою... Ні батьки, ні подружжя Ващенків навіть не поцікавилися чи зустрічалися наречені до весілля ще хоч раз, адже до нього був ще майже рік. Можливо, це питання й було не таким вже важливим - дрібниці, можна сказати. Та ось у питанні самого весілля мешканці Зеленче були не праві - узбецьке весілля мало багато відмінностей від весілля українського. Сам Олександр не став проявляти ініціативу у цьому питанні - і до того він вже достатньо наговорився. А розповісти було про що. Навіть Олександр, вся увага якого на цьому весілля була прикута до нареченої, і той був здивований багатьма елементами цього свята, адже до того, він навіть не здогадувався, що у звичайного весілля може бути такий дивовижний сценарій. Хоча, можливо, колись нове подружжя Золотаренків і поділиться з оточуючими своїми приємними спогадами...
   А далі жінки - поки що без гості - почали накривати стіл для дещо запізнілого сніданку. Чоловіки ще до розмови нашвидкуруч вкинули собі щось у рот і, як вже вказувалося, поспішили на роботу, а решта учасників сьогоднішньої події вже просто відпочивали. Увечері, вже перед сном Наталія коротко розповіла чоловікові про знайомство їхнього сина з Гульнарою і наприкінці додала:
   -- А дійсно узбечки гарні. Дуже гарну дружину вибрав собі Сашко.
   -- Ну, я ж тобі казав, що він поганої не вибере.
   -- Так, ти мав рацію. Все нормальною. Мені сподобалась наша друга невістка. У Лавра Валентина також красива, але у Сашка... До того ж вона розумна, та ще й вчителькою буде. А я-то думала, що вона без освіти.
   -- Живеш старими часами, Наталія. Це тобі не період царизму чи перших радянських років. В Середній Азії давно вже немає баїв чи ханів, а тому молодь, навіть дівчата отримують вищу освіту. І я гадаю, що ті ж самі середньоазіатські жінки не лише вищі навчальні заклади закінчують, а йдуть і далі. Та так воно й повинно бути.
   -- Все, -- підвела риску Наталія, -- у мене немає ніяких претензій ні до Сашка, ні до Гульнари. Чудова пара!
   Ця чудова пара погостювала в Зеленче до початку третьої декади місяця, після чого направилася назад у Туркестан. Ось тільки чи довго вони там пробудуть? Справа у тому, що, як сповістив Олександр, восени його точно переведуть в іншу частину, в інше місце. Ось тільки коли точно й куди, він цього не знає.
  
  

РОЗДІЛ 22

Непередбачені події

  
   Так пройшло лише пару місяців - йшла середина жовтня - і Михайло, повернувшись з роботи знову побачив усміхнену й радісну дружину. І вона йому одразу повідомила:
   -- Прийшов лист від Сашка.
   -- Так, і що у ньому? Перевели його на нове місце служби?
   -- Перевели?
   -- І куди? Дивлячись на твоє радісне обличчя можна припустити, що в Кам'янець-Подільський чи в Дунаївці.
   -- Ні, -- розсміялася Наталія. -- Не так близько, але й не дуже далеко. Я навіть не сподівалася на це.
   -- Так, не тягни резину. То куди його перевели?
   -- У Білорусію. Мишко, це ж зовсім поруч.
   -- Нічого собі поруч! Наскільки я знаю від Проскурова до Мінська понад 500 кілометрів. Та це ж напряму, а по дорозі набагато більше.
   -- Ну то й що! Але ж і не кілька тисяч кілометрів, як до Туркестану. То взагалі вже край землі.
   -- Який ще край? -- розсміявся Михайло. -- Немає у Землі країв.
   -- Ну, це я образно висловилася. Край нашої країни, південний край. Але ж і справді дуже далеко, Мишко. А з Білорусією ми межуємо, так що Сашко з Гульнарою частіше зможуть у нас бувати. Та й взагалі, це ж практично рідна земля, а не пустелі чи гори різні.
   -- Та я з тобою в цілому згоден. Білорусія - це непогано, дійсно, не так вже й далеко. Не крайня північ і не далекий Схід - ті ж Сахалін чи Курили.
   Отож, подружжя порозумілося у цьому питанні, і задоволено заспокоїлося. А далі продовжувалися буденні, нічим не примітні дні. Та у листопаді ця буденність була перервана, коли брат-близнюк того ж Сашка телеграмою повідомив батьків, що у нього з Валентиною народився син, якого вони назвали Іваном, на честь геройські загиблого їх старшого брата. Лаврентій у цьому питанні був послідовним - сам він пішов служити у піхоту, й сина назвав ім'ям брата.

* * *

   Поточний рік неспішно добіг свого кінця. А ось 1953-й рік розпочався дещо несподівано. Газета "Правда" 13-го січня повідомила про розкриття змови "лікарів-шкідників". Були заарештовані спочатку дев'ятеро, а потім п'ятнадцять найкваліфікованіших лікарів Кремлівської лікарні. Їх звинуватили (на прикладі смерті О. О. Жданова в серпні 1948-го року) в "убиванні" керівників країни та радянських воєначальників, використовуючи при цьому неправильні методи лікування і отруту. Та люди такому повідомленню вже не дивувалися - за останні 15 років вони вже звикли до того, що НКВС та керівництво країни постійно "відшукує" ворогів народу. А тому сьогодні поговорили про цю подію, а назавтра - вже й забули.
   А ось про подію, яка трапилась менше, ніж через 2 місяці багато людей пам'ятатимуть і тужитимуть довго, деякі навіть до кінця свого життя. 6-го березня о 6-й годині ранку по радіо було оголошено про те, що вчора о 9-й годині 50 хвилин вечора після важкої хвороби помер Голова Ради Міністрів Союзу РСР і Секретар Центрального Комітету Комуністичної партії Радянського Союзу Йосип Віссаріонович Сталін. В той же день це повідомлення відтиражували газети.
   Після повідомлення про смерть Сталіна, Радянський Союз залився горючими сльозами, особливо голосно стогнали поети, які писали:
             Обливается сердце кровью,
             Наш родимый! Наш дорогой!
             Обхватив твоё изголовье,
             Плачет Родина над тобой...
   Так, народ плакав, та ці сльози були неоднозначні. Хтось і дійсно відверто тужив, з побоюванням гадаючи про безнадійну майбутню долю народу, який втратив дбайливого і мудрого батька. А хтось плакав від щастя у надії про зустріч зі своїми близькими, яких втратив у круговороті очищень від "ворогів народу". А далі натовпи народу стояли у величезних чергах перед Колонним залом, щоб побачити обличчя вождя. Та відчуття теж були настільки ж суперечливі, як і при звістці про смерть Сталіна. Хтось йшов попрощатися з недосяжним генієм, а хтось йшов переконатися, що чудовисько дійсне мертве. Протягом 6-9-го березня радянські люди прощалися зі Сталіним, по всій країні був оголошений траур. Труна з тілом покійного була встановлена в Будинку Союзів. Похорони ж відбулися 9-го березня.
   А далі, буквально наступного дня після смерті Сталіна почалася боротьба за владу. Спочатку на ключовий пост Голови в Раді Міністрів був призначений (15.03) Г. М. Маленков, одночасно Берія знову став міністром внутрішніх справ (у грудні 1945-го року був звільнений з посади міністра МВС). Та зараз Берія одночасно також ув'язався у боротьбу за владу, він зміг сконцентрувати у своїх руках найбільшу силу - головним чином апарат держбезпеки і внутрішніх справ. Крім того, для здобуття популярності Лаврентій Павлович провів ще й декілька політичних заходів. Він оголосив широкомасштабну амністію (27.03 було звільнено близько мільйона в'язнів), припинив "Справу лікарів" (03.04), зробив і кілька кроків у розвитку міжнародних відносин. Проте зліт Берії змусив насторожитися і об'єднатися решту керівників. Згодом Хрущов заручився підтримкою Маленкова та військових керівників у питанні усунення Берії. В результаті цього 26-го червня на засіданні Президії ЦК КПРС Берія був заарештований, звільнений з усіх посад і узятий під варту. Арешт здійснила група генералів під керівництвом маршала Жукова.
   Звичайно, всіх перепитій боротьби за владу радянський народ не знав - його життя було таким же, як і до смерті вождя. Хоча невдовзі стався привід для радощів і у простого народу - 1-го квітня газети написали, що відсьогодні в СРСР всі ціни понижені в середньому на 10 %. Деякі громадяни вбачали у цьому просто жарт, адже сьогодні День сміху. Та на їх подив ціни дійсно були знижені. Та у середині цього ж місяця довелося хвилюватися Наталії та Михайло Золотаренкам, вони отримали листа від Лаврентія, у якому він писав, що одержав направлення на Далекий Схід, у Приморський край. І це дало привід журитися його мамі.
   -- О, Господи! Як же вони будуть туди добиратися?! -- почала бідкатися Наталія. -- З немовлям у таку далеку дорогу, -- маленькому Іванку виповнилося лише 5 місяців. -- Та ще й весною, адже там зараз ще холодно.
   -- Так, дійсно невесело, -- качав головою й Михайло. -- Ну це ж потрібно таке. Я тобі казав - добре, що Сашка не загнали на Далекий Схід. І як накаркав - Олександра не загнали, так загнали туди його брата. Хоча... -- вголос міркував він, -- мабуть, це й справедливо.
   -- Чому це ще справедливо?! -- напустилася вже на чоловіка Наталія. -- І чим же це Лавр гірший за Сашка?
   -- Та нічим він не гірший. Справа зовсім у іншому. Сашко вже служив на краю світу, це твої слова. Ось його й перевели у центр, у європейську частину Радянського Союзу. А Лавр служив саме у центрі, то його й направили на околицю СРСР. Так воно й має бути - послужи у різних місцях: хороших і не дуже. Наступного разу його вже у такі місця не пошлють.
   -- Наступного разу... Так, я згодна з тобою, що так воно, мабуть, і має бути. Але, коли ж то буде той наступний раз?
   -- Ну, років через 5-6.
   -- Отож! А їх же ще прожити потрібно у цій глушині.
   -- Так, Наталя, тепер вже ти не каркай. Лавр не написав, куди конкретно його переводять, а Далекий Схід чи Приморський край великий, не обов'язково це глушина. Тим більш, що Приморський край дуже промислово розвинутий і міста там непогані, великі, цивілізовані, так би мовити. Та й на Сахаліні чи Камчатці умови для проживання сімей військовослужбовців нормальні, вони не в бараках живуть, як це було у 30-і роки, коли у тому ж Приморському краю було розвернуте широке будівництво. Так що все буде нормально.
   -- Ну, нехай і так. Але зараз як Валентина буде їхати туди з малям на руках? І прямих потягів туди точно немає. А пересадки... Господи! Що ж то буде?
   -- Так, я теж розумію, що це немала проблема. Та я гадаю, що наш син розв'яже її.
   І дійсно, Лаврентій цю проблему розв'язав, і досить успішно. Михайло стосовно Олександра минулого року казав, що так воно й мало статися - де служиш, там і одружуєшся, і в дружину вибираєш собі дівчину з тих країв. Так воно було й у випадку Лаврентія, хоча й значно простіше - йому не довелося їздити у іншу республіку, щоб познайомитись зі своєю майбутньою дружиною. Валентина була уродженкою Тамбовської області, хоча й не із самого обласного центру. Просто там вона навчалася у Тамбовському музичному училищі. Цей учбовий заклад був одним з найстаріших у Росії - створений ще у 1879-му році, він займався підготовкою фахівців середньої і вищої професійної освіти у сфері музичного мистецтва. У 1959-му році Постановою Ради Міністрів РРФСР Тамбовському музичному училищу буде привласнено ім'я С. В. Рахманінова, а наприкінці тисячоліття воно стане вже Тамбовським державним музично-педагогічним інститутом імені С. В. Рахманінова.
   Рідним же містом Валентини було обласного підпорядкування місто Рассказово, розташоване у 40 км. на схід від Тамбова. А тому за домовленістю з дружиною та її батьками - а для тих це стало великою радістю - Лаврентій відвіз Валентину з маленьким Іванком до її батьків. При цьому він домовився з дружиною, що спочатку він сам поїде до місця свого нового призначення - розвідати обстановку - упорядкує там місце їх майбутнього проживання, а пізніше забере туди й дружину з сином. Щоправда, він попередив Валентину, що це станеться не раніше літа - по теплу вже не так боязко буде везти у далекий край малюка. Валентина з цим погодилася, хіба що спочатку з цим були незгодні дідусь та бабуся Іванка, вони доводили, що нехай Лаврентій забирає сина з дружиною вже коли малому виповниться хоча б один рік, коли той вже почне ходити. Та його батько пояснив, що забирати малого в середині листопада ще гірше, ніж в середині квітня - зима на сході рання. Забігаючи наперед, слід сказати, що Лаврентій забрав малюка й дружину у свій військовий гарнізон на початку серпня. Про все батьки, звичайно, дізнавалися з часом з листів Лаврентія. Служити Золотаренко мав у 17-й Гвардійській стрілецькій дивізії, (колишня 70-а окрема гвардійська мотострілкова бригада), основним місце дислокації якої мало бути місто Уссурійськ.
   Літо цього року стало взагалі щедрим на новини для родини старших Золотаренків. В червні повернувся додому Петро, який закінчив Київське ремісниче училище. Звичайно ж, він став працювати, як раніше і мріяв, електриком у колгоспі. У будинку зараз були 2 напівпорожні кімнати, у яких колись розміщувалися десятеро дітей. Тому батьки запропонували підрісшому Петрику займати окремо одну з кімнат. Та той відмовився й влаштувався разом зі своїми братами - Миколкою, Ільком та Васильком. Іншу кімнату вирішено було використовувати як гостьову. Звичайно, батьки, а особливо Михайло, раділи, що Петро, який так сутужно навчався в школі, успішно закінчив хоча б професійний навчальний заклад та знайшов свій робітничий шлях. Задоволений був своєю роботою і Петро Михайлович Золотаренко.
   А ось інша новина була, мабуть, ще більш радісна для Наталії та Михайла - у липні їм надійшла телеграма від Сашка, у якій сповіщалося, що в родині Гульнари та Олександра з'явилася донька, яку назвали Ганною - на честь її бабусі, мами Наталії Карпівни. Це була для дідуся Михайла та бабусі Наталії перша внучка - після двох онуків Михайлика та Іванка.
   Наприкінці серпня надійшов лист від Лаврентія, у якому він нарешті досить докладно (у попередніх листах йому, мабуть, не до того було) описав, як його родина, вже разом з маленьким Іванком та його мамою влаштувалися у вкрай далекому Уссурійську. Звичайно, після цього листа була досить довга бесіда Наталії з чоловіком на тему місця служби їх сина.
   -- Мишко, а розкажи-но мені за цей Уссурійськ. Де він знаходиться. Я розумію, що на Далекому Сході, але де конкретно - у тайзі чи десь на березі моря?
   -- Ну, я й сам точно не можу цього сказати, пам'ятаю лише, що Уссурійськ знаходиться десь не так вже далеко від Владивостока. Давай я подивлюся карту, а тоді тобі розкажу.
   Михайло вийшов з вітальні, у якій він з дружиною розташувалися й направився у дитячу. Там були лише Миколка та Василько, які щось весело обговорювали.
   -- Домашні завдання виконали? -- спитав Михайло.
   -- Так, тату, -- відповів Миколка.
   -- Добре. У кого з вас є географічна карта Радянського Союзу?
   Діти переглянулися, пожали плечима, а потім той же Микола відповів:
   -- Немає у нас такої. Хіба що, у підручнику з географії.
   -- То я саме про таку й веду мову. Я й сам знаю, що окремої великої карти у нас немає. О, а вона нам, мабуть, надалі потрібна буде. Ваша сестра й старші брати, крім Петра, живуть вже не з нами, а у інших містах, а Сашко з Лавром взагалі постійно будуть мандрувати по країні. Ото ж потрібно буде знати, де знаходиться те чи інше місто чи місце. Як я до цього раніше не додумався? Так, Миколка, я дам тобі гроші, а ти попитай у магазині таку собі величеньку карту Радянського Союзу і купи її. Ми її повісимо на стіну у вашій кімнаті, вам же самим корисно буде. А також ми будемо робити на ній позначки - де знаходяться члени нашої родини.
   -- Добре, тату, я куплю. Дійсно, цікаво буде роздивлятися таку карту. А маленьку карту я зараз відшукаю у підручнику.
   Через невеликий проміжок часу розмова між подружжям у вітальні продовжилася.
   -- Ото ж, -- Михайло начав придивлятися до розгорнутої (усього на 2 сторінки) невеличкої маломасштабної карти Радянського Союзу. -- Уссурійськ, як я й казав розташований поряд з Владивостоком. Місто величеньке, якщо воно є на цій карті. На якій відстані воно знаходиться від Владивостоку, важко визначити, ну-у... судячи з масштабу, -- він подивився у правий нижній кут карти, -- кілометрів, мабуть, 100-150.
   Насправді ж, Уссурійськ - адміністративний центр Уссурійського району Приморського краю - розташовувався на Приханкайській рівнині у 112 км на північ від Владивостока, і був другим після нього за величиною містом краю.
   -- Та це не так вже й важливо, -- безтурботно вів далі розмову Михайло. -- якщо саме місто велике. Так, але ж воно зовсім недалеко... -- він раптом замовк і нібито закляк.
   -- Що там таке, звідки воно недалеко? -- захвилювалася Наталія.
   -- А, зараз, -- отямився її чоловік, -- воно недалеко... від моря, океану. Ось дивись, -- показав він карту Наталії, -- зовсім близько на південь море, яке ж то.. Ага, Японське. А на схід - вже й Тихий океан. Ось це і є вже справді кінець землі, тобто суші, твердині. А далі вода - океан, за яким знаходиться Америка. Так що, Олександр якраз служив не на кінці землі, а ось Лаврентій - саме на кінці, -- продовжував забивати баки дружині Михайло, після чого поспішно згорнув карту й закрив підручник.
   Якби Наталія була більш кмітливою та вміла на льоту схоплювати суть сказаного, то вона б мала здивуватися, чому те море чи океан так налякали чоловіка - адже Лаврентію на них плавати не доведеться. Та налякало Михайла не море, і не океан...
   Далі подружжя ще трохи поговорили на тему служби сина на далекій від них землі, обговорили у припустимих варіантах про те, як там живеться їх невістці з онуком, після чого бесіда плавно добігла кінця. Та з того часу у серці Михайла оселилася тривога. Він став частіше слухати радіо, коли передавали новини й більш уважно читати у газетах замітки на міжнародні теми. Він також почав досить уважно (чого раніше не робив) читати листи саме від Лаврентія. Іноді він їх взагалі не читав, задовольняючись їх переказом у Наталіїному виконанні. Вона завжди першою відкривала й читала листи, бо першою їх і діставала із старого шкільного портфелю, прибитого з внутрішнього боку паркану. Вона завжди першою поверталася з роботи, а у неділю листи не носили - поштарка була вихідна. І ось тепер листи саме від Лаврентія, а вони надходили від нього не так вже й часто, стали для нього предметом першочергової уваги. Він навіть нерідко запитував дружину чи немає листа від Лавра.
   Та ось вже скінчилося холодне літо, настала осінь, наприкінці якого радянський народ дізнався, що у країні з'явився новий керівник - 28 вересня 1953-го року Микита Сергійович Хрущов був обраний першим секретарем ЦК КПРС.
   Про цю подію Михайло з Наталією довідалися тільки-но повернувшись в село з дальньої дороги. Вони ще раніше спланували собі відпустку у цьому році на вересень, і днів з десять перебували за межами Зеленче - шлях був не такий вже й близький, а для Наталії це взагалі була перша серйозна подорож у житті. Та не здійснити її вона просто не могла - 21-го вересня цього року мало б виповнитися 30 років її старшому сину Іванку. І цей день батьки провели біля братської могилі, у якій був похований їх син, поблизу далекого від їх помешкання села Кошани на Чернігівщині. Могила й до приходу Золотаренків була усипана квітами (трохи раніше була річниця загибелі радянських воїнів), добавилися вони й з приходом батьків Івана. Адже 9 днів тому, 12-го вересня виповнилося 12 років з дня загибелі Іванка. Отож батьки заодно й відзначили обидві ці дати біля братської могили, яка у далекі роки війни стала останнім притулком для дійсно воїнів-братів. Наталія звісно наплакалась по дорозі в обидва боки шляху, та все ж повернулася в село заспокоєною - вона віддала шану своєму загиблому сину. Інакше бути й не могло, батьки, заздалегідь спланувавши таку поїздку, останні роки жили саме думками про таку "зустріч" з сином. На час їх поїздки за дітьми приглядала дружина Миколи Ващенко Ліда. Після повернення Золотаренків в село життя в їх рідній оселі потекло своїм звичним руслом.

* * *

   А вже наприкінці року з'явилося повідомлення, що справа Л. П. Берії 23-го грудня була розглянута Спеціальною судовою присутністю Верховного суду СРСР під головуванням маршала І. С. Конева. Берії винесли безглузді звинувачення у шпигунство на користь Великобританії, прагнення до ліквідації Радянського робітничо-селянського ладу, реставрації капіталізму й відновлення панування буржуазії. Він та його так би мовити поплічники були присуджені до смертної кари і у той же день розстріляні у бункері штабу Московського військового округу. Хоча, через багато років з'явиться версія, що Берія був розстріляний генералом-полковником П. Ф. Батицьким одразу після арешту. І де правда, хто знає, всі матеріали були закриті - таємниця вкрита мороком. Та ще значно раніше, наприкінці липня 1953-го року був виданий секретний циркуляр 2-го Головного управління МВС СРСР, у якому пропонувалося повсюдно вилучити будь-які художні зображення Л. П. Берії.
   У Михайла було двояке ставлення до Лаврентія Павловича. Він із чуток знав, що Берія дуже розумна і мудра людина, та знав він і те, скільки людей (винних чи невинних - хто візьметься це зараз визначати) були ним засуджені, заслані у табори або розстріляні. Та після звістки про смерть Берії він сказав дружині:
   -- Ну, тепер, сподіваюсь, нарешті припиняться у моїх колег кепкування наді мною.
   -- А як вони над тобою кепкували?
   -- Та все казали, що Золотаренко, мабуть, позашлюбний син Берії, теж Лаврентійович, а це ім'я у Радянському Союзі аж ніяк не поширене. Я розумію, що то все були жарти, та постійно вислуховувати це було неприємно.
   -- Та ти раніше повинен був пишатись таким спорідненням, -- посміхнулася Наталія.
   -- О, тепер вже ти кепкуєш наді мною, -- й собі усміхнувся Михайло. -- Так, добре, досить розвивати цю тему.

* * *

   Наступний 1954-й рік ніяких неприємностей начебто чинити не повинен був. Та ось його початок напряму торкався рідної області Наталії та Михайла. У цьому році країна готувалася відзначати 300-річчя воз'єднання України з Росією. Отож як би у передодень цієї дати керівництво країни вирішило змінити назву обласного центру Кам'янець-Подільської області. Указом Президії Верховної Ради УРСР від 16 січня 1954-го року) місто Проскурів було перейменовано у Хмельницький, а область з Кам'янець-Подільської - теж відповідно у Хмельницьку. Нова назва міста, як і самої області сподобалася його мешканцям. Богдан Хмельницький був визначною історичною постаттю, українцем, та ще й гетьманом козацьким. А на запитання, хто такий Проскурів, практично ніхто не міг дати виразну відповідь. Сподобалась нова назва й Золотаренкам. І вони очікували, що продовження року стане для них таким же, нехай і не щодня радісним, та все ж успішним. Тим паче, що у цьому році Миколка закінчував школу і його батько дуже сподівався, що син поступить в інститут - перший цивільний для дітей родини вищий навчальний заклад. Та не так сталося, як того бажалося.
   Біда прийшла задовго до закінчення Миколою 10-го класу, і зачепила вона не його, а молодшого брата Ілька. У перший день третьої декади лютого Ілько із сусідськими хлопцями пішов на сільський ставок - дітвора взимку там часто лаштувала ігрища - ганяли по рівній замерлій поверхні ставка яку-небудь консервну банку (нібито у футбол грали), просто ковзалися по розчищеному від снігу льоду або каталися на ковзанах - у кого вони були. У молодших дітей Золотаренків вони були, щоправда, одні на трьох. Ні у кого із сільських дітей ковзанярських черевиків не було. А тому вони кріпили ковзани просто до валянок за допомогою мотузок з паличками - ними вони стягували мотузки до потрібного стану, щоб ковзани не злітали з валянок. Конкуренції на ковзани у Золотаренків практично не було, тому що вже майже дорослого Миколу такі розваги не інтересували - йому вже цікавіше було прогулятися ввечері з місцевими дівчатами - а тому ковзанами по черзі володіли Ілько та Василько. І у той день черга на них була саме Ілька.
   Нагулялися на ставку діти добряче, вже починало смеркати, та й дні ще не особливо прибавили у часі. Деякі вже починали розбрідатися по домівках, та й надвечір став міцнішати морозець, хоча днів за три до того була вже і відлига - подих весни вже відчувався. І ось цей подих зіграв злий жарт з Ільком. Той вирішив ще зробити пару кіл на ковзанах по ставку, та й теж йти додому. І на першому ж колі він, розігнавшись, перестрибнув на ковзанах через якусь гілляку й... шубовснувся у воду. Лід за минулі дні вже місцями підтанув, та того видно не було. Поки хлопець просто катався на ковзанах, то ще було нічого. Так, навантаження на лід у будь-якій його точці було чимале, бо поверхня ковзанів була дуже малою, а вага 14-го річного хлопця - вже чималенька. Та лід ще такі навантаження витримував, а ось коли з розгону на нього стрибнув хлопчина, то передвесняний лід тріснув як скляна банка, на яку кинули каменюку - маса, помножена на квадрат швидкості далася взнаки. І Ілля влетів під лід з головою. Ні, місце було не таке вже й глибоке, просто хлопець інстинктивно трохи підібрав ноги та від удару об лід, зігнувся. Коли ж його ноги торкнулися дна ставка, а точніше мулу, він одразу випрямився і голова виринула з води - як виявилося, глибина ставка у цьому місці була приблизно йому під пахви.
   А далі Ілько почав вибиратися з води. Та те було непросто, тому що ковзани добряче застрягли у густому мулі, а валянки набрали води й стали значним тягарем. Та ще й, коли Ілля спирався на лід руками - по висоті якраз нібито зручно було - то підталий та зараз вже вкритий тріщинами лід починав кришитися. Спочатку його приятелі кинулись йому допомагати, та побачивши, що лід кришиться, відступили назад. Двоє найстарших й найдогадливіших кинулися шукати якогось довгого дрючка. Вони його знайшли, звичайно - верб та інших дерев кругом ставка хватало - та допомога Іллі підоспіла не одразу, тому що той дрючок чи добрячу гілляку потрібно було ще відламати у промерзлого дерева чи куща. Отож, Іллю таки витягли з тієї ополонки, однак він за цей час здорово промерз, та ще й залишив у ставку один валянок з ковзаном. Наступного дня хлопці, зробивши з міцної проволоки гак, витягли того валянка, та принесли до родини Золотаренків. Та те станеться вже лише завтра, та й воно не мало істотного значення у цій історії.
   І хоча ставок був не так вже й далеко від оселі Золотаренків (могло бути й гірше, якби хлопці пішли не на ставок, а на річку - та була значно дальше), Ілля дочвалав додому - у одному валянку і мокрій, хоча й віджатій шапці - таким замерзлим і змореним, що ледь піднявся на східці ганку. Добре ще, що хлопці його супроводжували допомогли дістатися хати.
   -- Ой, лишенько! -- заголосила його мама. -- Ілля, що з тобою трапилося?!
   Та хлопчина вже ледь язиком ворушив, а тому довелося тим же хлопцям-товаришам коротко розповісти батькам про те, що сталося. Наталія подякувала їм і тут же почала командувати:
   -- Миколка, допоможи Ільку роздягнутися! Мишко, подивись в коморі на полиці, там десь було з півпляшки самогону!
   А далі бідолаху роздягли, гарно обсушили рушником, натерли тіло самогоном, уклали у постіль й накрили двома одіялами - щоб краще зігрівався. Були сподівання, що все минеться. Ніч і ранок пройшли більш-менш спокійно. В школу у цей день, Ілля, звичайно, не пішов. Та вже вдень проявилися перші симптоми того, що малий захворів. Він почав жалітися на головний біль, біль у горлі та у м'язах, під вечір з'явилися кашель, нежить та закладення носу, незвична блідість шкіри. Заміряли температуру тіла - підвищена. Тепер на ноги була поставлена вже вся родина. Вранці наступного дня Петро, йдучи на роботу, заскочив до сільського фельдшера й попрохав того підійти до них додому, подивитися хворого й розповісти що потрібно робити. Наталія на роботу у цей день не пішла - Петро попередив її бригадира про те, що захворів його брат.
   Фельдшер з'явився у домі Золотаренків хвилин за 40. Спочатку він, звичайно, розпитав про те, що сталося. Потім він дістав стетоскоп, послухав Іллю й сказав, що у хлопця риніт, а по-простому простуда від того, що той позавчора здорово застудився. І є підозра, що починається бронхіт - гостре запалення слизової оболонки бронхів, яке також може бути зумовлене охолодженням.  Він призначив ліки й розповів коли і як їх приймати. До вечора стан Іллі залишився, скоріш за все без змін, а ось наступного ранку йому начебто полегшало. Та під вечір якось раптово стало гірше - у нього посилився й став якимось подразним непродуктивним кашель, підвищилася температура, з'явилося якесь часте й поверхневе дихання - спроба глибоко вдихнути  призводила до чергового нападу кашлю. Другого дня кашель трохи спав, як і температура, та з'явилася задишка. Було таке враження, що призначені ліки то допомагають, а то ні. Минув вже майже тиждень, відтоді як Ілля "скупався" у ставку. Черговий візит фельдшера вже вкрай стурбував батьків, бо той сказав:
   -- Це вже не бронхіт. У хлопця почалася пневмонія. Пневмонія - це запальний процес в тканині легенів, що виникає як самостійна хвороба або як прояв чи ускладнення якого-небудь захворювання. Вашого сина потрібно покласти у лікарню, бо вдома належного догляду й потрібних процедур у нього не буде.
   -- У яку лікарню, Євген Степанович? -- напустилася на фельдшера Наталія, яка зараз частіше була вдома, ніж на роботі. -- Де у нас у селі лікарня?
   -- Ну, я й не казав, що у нас у селі. Його потрібно покласти у лікарню у Дунаївцях. Направлення я випишу.
   -- І хто його там буде доглядати, я маю на увазі з рідних?
   -- Цього я не знаю, -- розвів руками Євген Степанович. -- та за ним доглядатимуть там медсестри та лікарі. Харчування там нормальне. Звичайно, не домашні страви, та з голоду він не помре. Тут ні ви, ні я його не вилікуємо. А ускладнення після пневмонії можуть призвести до більш серйозних захворювань. Я так підозрюю, що у вашого Ілька крупозне запалення легенів, викликане воно різкім зниження імунітету через переохолодження організму.
   -- І які можуть бути ускладнення?
   -- Різні. Навіть серцево-судинні ускладнення. А це вже, як ви розумієте, дуже серйозно, людина може потім все життя страждати від таких хвороб. Щоб не було ніяких загострень, лікування повинне проводитися в умовах стаціонару. Та у нас в аптеці, скоріше за все, навіть немає потрібних ліків. Крім того, ліки потрібні вже досить сильні. Можливо, навіть антибіотики.
   -- А це ще що таке?
   -- Ну, це такі сильнодіючі ліки, які допомагають при тяжких хворобах. Я не можу гарно вам пояснити, бо й сам не дуже багато про них знаю. Коли я вчився, то ще нічого подібного не було. А зараз вже є, хоча й у нас в Союзі їх поки що небагато, та все ж завозять з закордону.
   Антибіотики - це були органічні речовини, що синтезувалися мікроорганізмами в природі для захисту від інтервенції інших видів мікроорганізмів, та володіли здатністю пригнічувати розвиток, або вбивати ці мікроби. Як правило, антибіотики виділяли з живих бактерій або грибів. Та вони й дійсно з'явилися лише у сорокових роках. До 1945-го року було відкрито лише 32 антибіотика. Звичайно, майже за 10 років їх, мабуть, стало вже значно більше.
   -- І скільки Ілько у тій лікарні може пролежати?
   -- Не знаю. Тривалість такої хвороби як пневмонія залежить від стану імунної системи дитини, а також від його віку. Лікування пневмонії, якщо немає ніяких ускладнень і нетипового прояви хвороби, триває від 7 до 10 днів. А ось при тяжкій формі перебігу хвороби лікування може затягнутися на місяць. Лікування запалення легенів тривале і залежить від стадії захворювання.
   -- О, Господи! Та хто ж його там доглядати буде? -- знову повторила мама хворого. -- А школа?
   -- Та вам зараз не про школу потрібно думати, а про здоров'я вашої дитини. Неуком він не залишиться.
   -- Та то так. Я сьогодні пораджуся з чоловіком, а...
   -- Та вам не радитись потрібно, -- перебив її фельдшер, -- а приймати рішення, везти дитину у лікарню.
   -- І чим я її одвезу?! -- вже розізлилася Наталія. -- На санях, чи що - то де вони у мене? Чи у вас машина є? Ось Михайло повернеться з роботи, він і виділить машину, щоб одвезти дитину. Крім того, завтра неділя, хто зна, чи покладуть дитину у лікарню.
   -- Хвору дитину покладуть у лікарню й у неділю, приймальне відділення у лікарнях працює цілодобово. Ну, добре. Направлення я вам випишу, печатку поставлю в фельдшерському пункті, нехай хтось прийде її сьогодні забрати. Так, все, я побіг, бо роботи наприкінці зими мені хватає. Щасти вам, і нехай Ілля одужує.
   Назавтра батько з матір'ю відвезли (мама з сином у кабіні, а батько у кузові) Іллю у Дунаєвецьку лікарню. Михайло ще з вечора попередивши водія, щоб той вранці нікуди не відлучався з дому - потрібно буде з'їздити у Дунаївці, відвезти хвору дитину. Ось що значить машина під боком. Михайло ж поїхав у рідне йому містечко, щоб домовитися з ріднею про тимчасове перебування його дружини у когось з них. Наталія навідріз відмовилася залишати сина одного у місті, вирішивши, що буде щоденно його провідувати й приносити йому домашню їжу. Для цього вона ще вчора одразу по обіду домовилася з головою колгоспу, що той надасть їй відпуску за власний рахунок - її термін буде залежати від обставин. Голова колгоспу, крім співчуття жінці, так легко пішов на це ще й з тієї причини, що у цю пору жінкам у колгоспі майже ніякої роботи не було, хіба що на фермах вона була щоденною. Та Наталія працювала в огородній бригаді.
   Зупинилася вона на проживання у доньки Михайлового брата Федора, якому вже виповнилося 63 роки, та він продовжував працювати на тютюновій фабриці. Його донька Василина з чоловіком та дітьми проживала у тих же Дунаївцях, працюючи телефоністкою на місцевому телеграфі. Мама добре доглядала за сином, та, на жаль, на перебіг хвороби вона вплинути не могла, у цьому питанні все залежало від лікарів. А хвороба Ілька затяглася, лікарі казали, що був трохи згаяний час, хлопця потрібно було відвозити у лікарню раніше.
   Виписали хлопця з лікарні лише майже через 4 тижні, вже за кілька днів до закінчення й березня. Він навіть під час виписування ще трохи кашляв. Та його ведучий лікар сказав:
   -- То не страшне. Збереження кашлю після пневмонії - це нормальне явище, яке допомагає очистити бронхи від залишків інфекції. Поступово кашель припиниться, і хлопець повністю одужає. Тільки бережіть його від переохолодження, погода вогка. Щоб він не захворів знову.
   У селі Ілля один день - у суботу - пересидів ще вдома, а в понеділок пішов вже до школи. Тиждень пройшов нормально, практично припинився вже у хлопця й кашель. Та у наступну середу у Іллі знову заклало ніс, а наступного дня у нього розболілася голова й підвищилася температура. Три дні його лікували тими препаратами, що приписав фельдшер ще минулого разу. Та покращення не настало, хлопця почало ламати - біль у м'язах, ще більш підвищилася й температура. Довелося у понеділок знову викликати фельдшера.
   -- Так, він що, знову в ополонці скупався? -- запитав той, послухавши Іллю. -- Знову досить відчутні хрипи у легенях.
   -- Та ніде він не купався, -- відповіла його мама, -- все було нормально, ходив до школи.
   -- А після школи і у неділю - що він робив?
   -- Готував уроки, ну, трохи надворі гуляв.
   -- Трохи? У неділю, мабуть, десь гасав з приятелями? Було таке? -- повернувся він до Іллі.
   -- Ну-у, гуляли, -- несміливо відповів той.
   -- Ага, просто гуляли? Тихенько, пішачком чинно ходили? Так? Чи все ж бігали?
   Хлопець мовчав, опустивши очі.
   -- Вам що, лікар не казав, щоб він не переохолоджувався? -- Євген Степанович знову повернувся до Наталії.
   -- Так уже ж тепло, сьогодні 11 квітня.
   -- Та яке там у квітні тепло. Він набігався, спітнів, його продуло вітерцем - ось і все, ось і знову захворів. Цього разу ви самі винні у його хворобі. Йому після лікарні потрібно було хоча б тиждень дома посидіти, а потім ще пару тижнів ніяких побігеньок на вулиці. Так, добре, мої нотації вже справі однак не допоможуть. У нього рецидив, його знову потрібно класти у лікарню.
   -- А що це - рецидив? Якась нова хвороба?
   -- Не нова, а якраз стара. Рецидив - це повторні клінічні прояви будь-якого захворювання у випадках, коли причини хвороби під час лікування повністю не усунули. А причину захворювання хлопця - переохолодження - ви так і не усунули, дали йому знову захворіти. Ні, ну, це ж потрібно таке! Зазвичай здорова або навіть відносно здорова людина захворює пневмонією лише 1-2 рази за все життя. Так то доросла людина. А тут 14-річний хлопець двічі за 2 місяця захворів. Так, негайно у лікарню! Інакше ви загубите хлопця.
   Довелося Михайлу завтра вранці знову відвозити Іллю у лікарню. Та цього разу Наталію вже не відпустили з роботи: середина квітня - гаряча пора року для колгоспників. І Михайлу довелося домовлятися з свою племінницею Василиною, щоб вона провідувала свого кузена і періодично пригощала його домашніми стравами.
   Цього разу провів Ілля у лікарні понад місяць, виписали його лише 18-го травня. Виписуючи хлопця, лікар поговорив з Михайлом Лаврентійовичем, пояснивши причини рецидиву хвороби Іллі та проінструктувавши, що потрібно надалі робити:
   -- Причин, що призводять до рецидивуючої пневмонії, є декілька, та у вашому випадку це повторне переохолодження, ослаблення організму та імунодепресія, викликана хронічним бронхолегеневим захворюванням внутрішніх органів. Повторно - це вже хронічно. А тому потрібно позбавитись причин захворювання. Внутрішні органі ми підлікували На носі літо, так що перша причина теж сама відпаде, коли хлопець гарно прогріється протягом 3-х місяців на сонці. А ось імунітет доведеться підвищувати штучно. Можна, звичайно, його підвищити різними вітамінами, та у вас під рукою є натуральні вітаміни: фрукти, овочі, ягоди, фруктові або овочеві соки, і так далі. Крім того, показане регулярне вживання кисломолочних продуктів, а також відварів з трав: ромашки, календули, шипшини та м'яти. Є ще також натуральні, природні суміші, які слід вживати у ранкові години на голодний шлунок. До їх складу входять мед, волоські горіхи, родзинки, курага та лимон. Лимони, звичайно, у дефіциті, та думаю, що ви їх роздобудете. А решта є, навіть родзинки, -- і лікар розповів Золотаренку як готувати та приймати цю суміш.
   Михайло подякував лікареві за лікування сина та за поради, обидва попрощалися з ним й, без особливого поспіху, направились пішачком у село - Золотаренко попередив на роботі свого заступника, що з'явиться на роботі вже після обіду. Наступного дня Ілля пішов до школи. Та закінчити 8-й клас йому однак не вдалося, він не міг бути атестованим ні за 3-ю, ні за 4-у чверті - майже 3 місяці пропусків занять далися взнаки. Звичайно, і Михайло, і його дружина спочатку дуже переживали з цього приводу. Та потім вирішили, що нічого такого вже страшного не сталося. Вони згадали воєнні роки. Після війни багато дітей закінчували школу й на 2-3 роки пізніше - і то нічого. А у випадку Іллі втрачений лише один рік. Та і як можна казати, що він втрачений? - просто відклалося закінчення школи на один рік. А в те, що син її успішно закінчить, нехай і у 1957-му році, батьки не сумнівалися.
  
  

РОЗДІЛ 23

Справи родинні

  
   Літо, що настало, було для Золотаренків зі смаком гіркоти й радісним одночасно. Та й що дивного - кого може радувати те, що твій син залишився в школі на другий рік. І нехай він не із-за поганого навчання двічі просидить у одному класі, це не так вже й важливо, особливо для майбутнього. Те що Ілля хворів невдовзі забудеться, а ось те, що він другорічник на папері записано. Та ще й батьки відчували частку своєї провини у хворобі сина, саме вони із-за своєї халатності чи незнання не долічили, так би мовити його. Якби не було рецидиву хвороби, і він пішов після неї у школу на початку квітня, то прогаяне за місяць з невеликим гаком можна було б ще надолужити. А ось за 3 місяці, звичайно ж, ні. Отож, батьки хоча й переживали з цього приводу, та не корили сина, жодним словом не нагадували йому, що восени він знову піде у 8-й клас, та вже не із своїми однолітками та друзями. Вони навпаки намагалися його підтримати, бо Ілько переживав ще більше за них самих, і не в душі, а так би мовити в голос. Звичайно, літні канікули трохи загоїли його душевні рани, бо він був зі своїми приятелями, а за гарним відпочинком якось забувалось все погане.
   Та був у нього - а в першу чергу у його батьків - привід і для радощів, адже закінчив школу його брат Микола, і не просто закінчив, а закінчив її зі срібною медаллю. Миколка дуже старався, щоб його мрія стати будівельником і зводити великі будівлі збулася. А тому він і намагався закінчити школу якомога краще, отримати кращі знання, розуміючи, що від цього напряму́ буде залежати його успіх (чи не успіх) під час вступу в інститут. А наступного дня після отримання шкільного атестату й медалі вся родина, навіть робоча вже людина Петро, зібралися за столом і розглядали диковинку - медаль. Атестати всі вони бачили, та й що у них цікавого? - ну, хіба що зовнішнє оформлення. А так вони схожі на той же самий річний табель. А ось медаль!..
   -- Якась вона така маленька, -- скептично простягнув той же Петро, якому під час перебування у школі такі речі навіть не снилися, -- не більше п'ятака.
   -- А ти медалі у військових бачив, ну, хоча б у того ж дядечки Миколи? -- запитав його батько. -- І якого ж вони розміру?
   -- Ну, трохи більші. Та й то для військових медалей багато виготовляли, отож і матеріалу чимало б йшло, якби вони були значно більшими. О, тату, а у Миколки медаль і справді срібна?
   -- Звичайно, срібна, чисте срібло. Точніше, можливо, й не зовсім чисте, не 100-відсоткове, але якоїсь там високої проби - такої ж, як і ювелірні вироби, а можливо, й вищою.
   -- І золоті медалі теж із золота?
   -- Звичайно, із золота.
   У СРСР шкільні медалі були, як уже згадувалось, введені постановою СНК СРСР N 1247 від 30 травня 1945-го року. Золоті і срібні медалі виготовлялися із золота 583-ї проби та срібла 925-ї проби відповідно. Медалі були діаметром 32 мм і штампувалася у варіантах для кожної з союзних республік. Що ж стосується 5-и копійок, то Петро помилявся - їх діаметр становив лише 25 мм.
   -- Як і зірка Героя Радянського Союзу? -- азартно запитав Ілля?
   -- Саме так. Не можу, звичайно, сказати, що однієї і тієї ж проби, та золото точно подібне.
   -- І то стільки ж потрібно було державі золота витратити на ті зірки Героям!
   -- А на золоті медалі школярам його не менше пішло. Адже шкіл, не говорячи вже про класи, у Радянському Союзі тисячі. І якщо хоча б в одному класі щорічно видавати учням лише одну золоту медаль, то і медалей будуть тисячі. Та у великих школах і випускних класів не один, і медалі в них можуть отримати не по одному учню. Ось, наприклад, у нас в селі лише один Герой Радянського Союзу - Франц Рогульський. А золоті й срібні медалі учням щорічно видають, нехай і не кожен рік, та все ж.
   -- О! -- хіхікнув наймолодший член родини Василько. -- То у нас тепер Миколка як Герой Радянського Союзу. Ні, не так - не Герой, а його заступник, бо медаль у Миколки не золота, а срібна.
   Всі розсміялися.
   -- Ну, ти й придумав, -- покачав головою батько -- Сам ти заступник, ось тільки не зрозуміло кого.
   І знову сміх.
   -- Так, ну досить сміятися, -- обірвав його батько. -- справи серйозні. Давайте краще поцікавимось - що ваш брат далі збирається робити?
   -- В інститут буду поступати, -- рішуче відповів сьогоднішні як би іменинник.
   -- Точно? -- прищурився Михайло Лаврентійович.
   -- Точно, тату.
   -- Ну, що ж, все вірно. Я тебе у цьому питанні підтримую. Так тримати!
   -- Ось тільки у який інститут мені вступати?
   -- Як, у який? Ти ж казав, що хочеш бути будівельником.
   -- Саме так. Але я мав на увазі у якому місті.
   -- А, зрозуміло. Про це ми з тобою окремо поговоримо, варіантів не так вже й багато.
   Михайло вже знав у котрий будівельний ВНЗ, скоріш за все, має поступати Микола. Він в котрий раз подумав про те, що, мабуть, все ж недаремно до війни багато хто з людей вважали Західну Україну дещо відсталим краєм. Ні, звичайно, не в економічному плані - край був аграрним, і досить успішним у цьому плані, та й промисловість у передвоєнні роки розвивалась значними темпами. А ось освітянська галузь дещо відставала, не звертала радянська влада особливої уваги на западян, мабуть, вважала їх просто робочою силою. Ні, вищі навчальні заклади у регіоні були, але вони не могли похвалитися різноманітністю напрямів навчання - переважали у них підготовка фахівців з легкої промисловості, аграрної, культурної, деревообробної тощо. Якщо в їх області не було навіть ремісничих училищ за фахом електрика - чи не дефіцитна спеціальність - то про що може мова йти.
   Якраз згадка про те, як він майже в останню хвилину відшукував Петрику ремісниче училище, у якому той міг би навчатись, заставила Михайла Лаврентійовича досить серйозно підійти до пошуків навчального закладу на 2 ранги вищого - інституту. Так, будівельних ВНЗ у країні було багато, але знову-таки не в західному регіоні України. А Микола, як і інші діти не дуже-то хотів їхати на навчання кудись далеко від дому. Звичайно, були на віддаленій частині правобережної України інститути зі схожими за будівництвом напрямами, але саме схожими, а ось конкретно напрямів "Будівельна справа" чи "Архітектура" в них не було. Все це й розповів Миколі в особистій з ним розмові батько.
   -- Не дуже весело, -- трохи унило простягнув Миколка, дізнавшись про таку розкладку.
   -- Та нічого страшного у цьому немає. Ну, вчився б ти, приміром, у Вінниці чи Тернополі, то додому ти б однак приїздив не щодня. То яка різниця, що дорога додому буде на якісь там 2-3 години довша?
   -- Ну, то так. У цьому, тато, ти маєш рацію. То у якому ж місті мені доведеться вчитися?
   -- Я гадаю, що у Києві.
   -- У Києві?!
   -- Так. А що тебе дивує? Чи тобі не до вподоби столиця української соціалістичної республіки? До речі, до неї не так вже й далеко - від Проскурова, тобто зараз вже від Хмельницького залізницею лише 365 кілометрів, по шосе й того менше. Та тобі доведеться їздити саме потягом. Наприклад, до Ужгорода відстань значно більша. Але тобі навіть ці відстані й не потрібні, тобі краще орієнтуватися на час. Так ось, з того ж Хмельницького до Києва потяг йде не більше 6-и годин. То хіба це так вже й багато?
   -- Та ні, тато, мене не так вже хвилюють ці відстані. Ти маєш рацію - не так вже й багато за часом. Мене просто здивувало те, що мені доведеться навчатися, якщо ще доведеться, саме у Києві. Що не говори, а столиця.
   -- І не лише столиця, а й просто дуже чудове місто. Воно тобі сподобається.
   -- Я цьому вірю. А взагалі, класно! Ти навчався у Києві, і Павлик, і Петько. Так що все нормально. А тепер, можливо, і я буду там навчатися.
   -- Так, забудь слова "можливо" і "якщо доведеться". Ти поставив перед собою мету, то роби все, щоб вона здійснилася. Ну, нехай Петра прийняли у ремісниче училище без іспитів. Але і я, і Павло їх складали. І склали ж! То чому ти не подолаєш це випробування? І кому ж його не долати, як не тобі, що закінчив школу з медаллю. Так що викинь з голови дурниці, а просто гарно готуйся.
   -- Я зрозумів, тато. Я буду готуватись. А у Києві який будівельний інститут?
   -- Називається він Київський інженерно-будівельний інститут.
   Київський будівельний інститут був заснований у 1930-му році на базі відділення фабрично-заводського і комунального будівництва Київського політехнічного інституту і архітектурного факультету Київського художнього інституту. У 1939-му році інститут перейшов у підпорядкування народного Комісаріату по будівництву і отримав назву Київський інженерно-будівельний інститут (КІСІ). У серпні 1948-го року він був об'єднаний з Київським інститутом цивільних інженерів. Інститут розташовувався в будівлі, побудованій в стилі класицизму, за адресою: бульвар Шевченка, 10. Цікаво, що пізніше у цьому будинку розміститься Міністерство вищої і середньої спеціальної освіти УРСР, бо у 1963-му році інститут переїде у нову будівлю на Повітрофлотському проспекті.
   І Микола не підвів батька, а в першу чергу самого себе - він вступив до Київського інженерно-будівельного інституту. А у батька на сина були великі надії. Наприкінці серпня Микола відправився на навчання у Київ, а ще тижня через 3 його брат Петро теж покинув рідну домівку, і мабуть, маршрут його чекав більш довгий, хоча за терміном його виїзд з рідного села буде дещо меншим, ніж у його молодшого брата - лише 3 роки. Миколу призвали у армію. Йому й так дали рік провести вдома, як би для того, щоб він призвичаївся до отриманої ним професії, а далі армія - і нікуди не дінешся, бо так записано у Конституції. Завжди було, є і буде: захист Вітчизни - це почесний обов'язок кожного радянського чоловіка.
   Ще влітку Михайло Лаврентійович у центральній пресі наткнувся на цікаве повідомлення. Сповіщалося "Про введення спільного навчання в школах Москви, Ленінграда та інших міст" (Постанова Ради Міністрів СРСР від 1 липня 1954-го року). Це означало, що ліквідовувалося роздільне навчання хлопчиків і дівчаток, яке було введене в 1943-му році, і яке здивувало тоді багатьох громадян СРСР. Та з рештою справедливість восторжествувала - навіщо ділити дітей на різні категорії за статевим принципом.

* * *

   Вперше, мабуть, за 2 останні роки всі ці події на відміну від попереднього періоду часу були цілком прогнозовані. Так, наприклад, всі розраховували, що Миколка закінчить школу з медаллю, бо вчився він дуже добре - лише з кількох навчальних предметів у нього були "четвірки", а решта "п'ятірки". Так, недотягнув до золотої медалі, але й срібна - чудово. В те, що він поступить в інститут теж навряд чи були сумніви - хлопець вибрав собі життєву стезю, отже й не зійде з неї. Прогнозованою була й мобілізація Петра в армію. Він був цілком здоровою людиною, а тому подібної участі йому було не минути. Так, мама трохи побідкалася, що надовго розлучається з сином, але ніяких гірких сліз не було - ну, хіба що вже при самому розтаванні пару разів приклала хустинку до очей. Вона чудово розуміла, що це планова подія й зовсім не тривожна - так, син іде в армію, але ж не на війну. Повернеться додому живим і здоровим, як поверталися в селі з армії й раніше сотні хлопців, при цьому вони ставали і мужнішими й, чого гріха таїти, розумнішими.
   Та у Михайла постійно сиділа в голові думка про іншого сина-військовослужбовця, який не на 3 роки відірваний від дому, а на строк значно довший. Від Лаврентія регулярно, хоча й не так вже часто надходили листи. І розписував він у них, що живеться його родині, а йому ще й служиться не просто добре, а навіть чудово. Та навіть його мама, хоча й радувалася таким листам, все ж розуміла, що це, звичайно, перебільшення, просто син трохи заспокоює батьків, щоб вони менш переживали за нього, що він служить і справді чи не на краю землі. А саме за Лавра Михайло хвилювався більше, ніж його дружина, бо знав окремі факти трохи краще за неї. Наталія, хоча іноді й читала газети, то більш мигцем, при цьому її більш цікавили останні сторінки газет, котрі містили менш серйозну, розважальну інформацію. А ось Михайло дуже серйозно читав саме перші сторінки газет, де наводилася інформація про події у світі та в країні.
   Лаврентій перебував на Далекому Сході, у тому ж Уссурійську (ось тільки чи дійсно там?) вже більше року, та мову у своїх листах про відпустку він чомусь не вів. Точніше, ще минулого року він, після того як забрав до себе дружину з сином, ще згадував про це, а далі - як ножем відрізало. Михайло після оглядин у минулому році карти пару разів розглядав конверти листів сина. Що його там цікавило, Наталія не розуміла. Та вона ті конверти здебільшого одразу викидала - навіщо вони їй, хоча листи від сина зберігала. А Михайло цікавився на конвертах поштовим штемпелем з місця відправлення листа. Та після оглядин пари конвертів він це заняття раз і назавжди припинив. Так, сам він не служив в армії, а тому спочатку не знав деякої військової специфіки. Та він швидко зорієнтувався - ніякої інформації йому конверти не нададуть. На те в армії й придумані польові пошти, вони і є саме польові, тобто частина, що приписана до цієї польової пошти, як би перебуває десь у полі. А ось де саме - вдень з вогнем не знайдеш. Частина могла дислокуватися у різних місцях, а номер польової пошти завжди буде той самий. Так, листи військовослужбовців пересилалися звичайною цивільною поштою, але їх співробітники мали право ставити на листах (конвертах) лише штемпель місця доставки листа, а ось відправний штемпель ставили лише співробітники військового відомства.
   Та нарешті від Лаврентія прийшов лист, у якому він згадав-таки слово відпустка. Та це згадування лише засмутило батьків, бо син написав, що у свою відпустку він до них не приїде. Та навіть не так, написано було значно хитріше - Лаврентій взагалі не писав, чи буде йому й коли надана відпустка, він написав, що провідати їх у цьому році йому не вдасться. І все. А далі сам гадай чому - чи йому не надають відпустку, чи надають, та він їде в інше місце, наприклад, на море відпочивати. Чи йому нададуть відпустку у такий час, що не зручно везти малу дитину. Отож, як хочеш, так і розумій. І ця обставина ще більш посилила підозри Михайла, та вдіяти він нічого не міг. Не міг він, а точніше не хотів нічого говорити Наталії, бо вона почне хвилюватися.
   Отож він просто вирішив займатися поки що справами сугубо домашніми. Та які у нього домашні справи? Полагодити щось у дворі чи в домівці, вибрати урожай з городу та завезти на зиму дрова та вугілля. Ось, мабуть і все, тому що більшість домашньої роботи (посильної для жінки) робила його дружина. Та вона й мала на те більше часу. Раніше Михайло іноді перевіряв виконання шкільних домашніх завдань синами, та що вже зараз перевіряти, коли лише двоє синів учаться у школі, та й те вже у старших класах. Йому тепер залишалося лише піклуватися синами, а точніше піклуватися їх долею. Обидва - Ілько й Василько - мали намір закінчувати 10 класів. Це було добре, це радувало батька, тому що у його середніх за віком дітей, відбувся, як саме він гадав, певний збій у програмі - одразу троє дітей послідовно відмовилися закінчувати 10 класів. Та це його думки - просто кожен з дітей вибирав свій шлях у житті. Та й не всім же обов'язково бути саме із повною середньою чи вищою освітою. Що поганого у тому, що Антоніна працює медсестрою, а Павло залізничним техніком? Та й Петро знайшов свій шлях - це видно було й по тому, що він користувався повагою односельчан, та й його професія у селі була вкрай потрібною.
   І зараз Михайло більше уваги став приділяти своїм самим молодшим дітям. Ось вже зробив свій перший крок до омріяної професії будівельника Миколка. А ця мрія з'явилася у нього у 12 років (саме тоді він зізнався у цьому батьку), а можливо й раніше. Зараз навіть Васильку вже 13 з гаком, а Іллі взагалі 15 років. То про що ж мріють вони? З Ільком після всього того, що з ним трапилося, вести розмову на цю тему було якось не коректно - нехай вже пізніше, коли хлопець трохи відійде від своїх переживань, призвичаїться до нового класу, до нових приятелів. І батько вирішив при нагоді поговорити на тему майбутнього зі своїм наймолодшим сином. А той у наступному році вже закінчував 7-й клас, якраз пора дізнатися чи збирається він продовжувати навчання в школі чи піде стопами Антоніни та Павла. Миколка 5 років тому казав батькові, що всі вони (він сам, Ілля та Василь) збираються вчитеся далі. Та за цей час у Василька плани могли й змінитися. Яким він вбачає зараз своє майбутнє?
   І така нагода випала Михайлу Лаврентійовичу в середині листопада. Зайшовши в один з буденних днів після роботи у дитячу кімнату, він побачив, що домашні завдання готує лише один Василько. Та то й не було дивним, бо зараз Ілля дуже швидко виконував свої завдання, які для нього повторювалися. То вже навесні йому, як і іншим учням 8-го класу доведеться, мабуть, трохи попотіти, бо матеріал буде вже новий, з яким у минулому році Іллі знайомитись не довелося. Отож на даний час Ілько був десь на гульках. Батько поздоровався з сином - вранці бачитись не довелося - й запитав:
   -- Проблем з уроками немає?
   -- Ні, тато. Матеріал не складний.
   -- То по всім предметам він не складний?
   -- Ну-у, по-різному буває. Але мені в основному й по іншим предметам все зрозуміло.
   -- А для інших учнів у 7-му класі матеріал також не складний?
   -- Хм, -- посміхнувся син, -- я не знаю, та все ж "двійки" деякі учні отримують. Ну, не так вже й часто, але буває.
   -- Ти дивись, це означає, що він не складній саме для тебе? То добре. Отже, я надія, що ти успішно закінчиш сім класів і отримаєш неповну середню освіту.
   -- Та закінчу нормально.
   -- А далі що? Будеш продовжувати освіту у школі чи в технікумі?
   -- А ось цього я не знаю?
   -- Отакої тобі! -- щиро здивувався Михайло Лаврентійович. Це для нього була несподіванка. -- А хто ж за тебе це повинен знати?
   -- Та ні. Я знаю. Я буду продовжувати навчання, то я просто не знаю лише де - в школі чи у технікумі. А можливо, й в інституті.
   -- Нічого не розумію. То ти вже повинен був визначитись у цьому питанні.
   -- Ото є бо й ж, що не можу.
   -- Чому?
   -- Я не знаю де навчаються на ту спеціальність, що я хочу - в технікумі чи в інституті. Якщо в технікумі, то, звичайно, я буду поступати у технікум. А якщо в інституті, то доведеться продовжувати навчання в школі.
   -- Он воно що. Тепер я зрозумів. А ким ти хочеш стати, яку спеціальність ти для себе вибрав?
   -- Я хочу стати льотчиком.
   -- Льотчиком?! -- знову щиро здивувався батько майбутнього пілота.
   А подумки він метикував, що 3 військових в одній сім'ї, то вже, мабуть, занадто. Та й звідки у малого взялася така мрія, адже у родині з діда-прадіда ніколи не було військових? Мабуть, що приклад Лавра та Сашка на це його надихав. Та перед близнюками свого часу просто стояв вибір - або вступити до військового училища або потрапити у горнило війні на фронті. А тому вибір для більшості громадян - війна вже успішно добігала свого кінця - був, мабуть, не такий вже й складний. А ось Василько рветься у військові в абсолютно мирний час... Та, можливо, щось у цьому і є, оскільки дитина свідомо робить свій вибір. Чи це просто молодіжна романтика? Михайло згадав як, у середині 30-х років, судячи з прочитаних ним газет, юнаків тягло стати льотчиками. Щоправда, тоді сама країна кинула такий заклик: "Всі на літак!". А почалося це, як згадував Михайло Лаврентійович, з IX-го з'їзду ВЛКСМ, який відбувся у січні 1931-го року. Саме заклик з'їзду: "Комсомольці, на літак!" і дав поштовх для масового створення у багатьох областях СРСР аероклубів та авіаційних шкіл (аероклуби створювалися навіть на селі). У них тисячі хлопців і дівчат - посланців комсомолу - вивчали льотну справу, опановували мистецтво літаководіння. Все це відбувалося під егідою добровільних товариств сприяння армії, авіації і флоту (ДТСААФ). Можливо, це у Василька якийсь запізнілий відгук на минулі часи?
   Та все було не зовсім так, як то гадалося Михайлу Лаврентійовичу.
   -- Так, я хочу стати саме льотчиком, -- спокійно відповів на здивування батька Василько. -- Та я не знаю у якому закладі на них вчаться. А ось у тебе на залізниці машиністів паровозів де готують?
   -- У технікумах. Та ти не порівнюй паровоз з літаком. Керувати паровозом, що рухається по рейкам і літаком у небі - це дуже вже різні речі. Звичайно ж, льотчиків навчають у військових училищах. І тут відповідь однозначна. Я навіть не розумію, як ти можеш цього не знати. Так само як, наприклад, Сашко на танкіста навчався...
   -- Та ні, тато, -- перебив батька син, -- я не на такого льотчика хочу вчитися.
   -- Як це, не на такого? А на якого ж ще?
   -- Я не хочу бути військовим льотчиком. Мене це не приваблює. Ну, пошлють мене, як, наприклад, моїх братів то на Крайній Південь, то на Крайній Схід. І буду я там літати над пустелями чи тундрами. Ну, це ж зовсім нецікаво. Я хочу бути льотчиком на пасажирських літаках. Літати з одного міста в інше, знайомитись з тими новими містами. А що військові льотчики... - вони ж між містами не літають. Злетів з аеродрому у своїй частині, покружляв десь, виконуючи завдання, і знову сів на той же аеродром. Ну що в цьому цікавого?
   -- О! Так он воно що! А я навіть про це й не подумав. Це у тебе дуже цікава ідея. Отже, ти хочеш бути не військовим льотчиком, а цивільним?
   -- Ну, я не знаю як такий льотчик називається. Хіба ж він цивільний? - він же у формі.
   -- Все вірно, він у формі. Але й у мене, як ти знаєш, теж є форма з погонами. Але ж я не військовий. Існує, Василько, багато різних організацій, працівники яких носять форму, та все ж вони не військові. Ну, скажімо так - вони подібні до військових, але не військові. Вони просто подібні до військових своєю структурою, організованістю, підпорядкуванням один одному тощо. Ось і такі льотчики, яким ти хочеш стати, теж не військові. Вони працюють в організації, яка називається цивільний повітряний флот, скорочено ЦПФ. До неї приписані, тобто входять у неї, і льотчики і самі літаки.
   -- У-у, зрозумів. Так ото я й хочу стати саме таким льотчиком.
   -- Так, це у тебе дуже цікава мрія, та ще й така романтична.
   -- О, вірно. Мені й подобається романтика. Це ж буде у мене і робота, і мандрівки. Це ж так цікаво.
   -- Дійсно інтересно. Хоча ця робота дуже вже непроста. Крім того, вона ще й небезпечна.
   -- А хіба у військових льотчиків вона не небезпечна? У них вона ще більш небезпечна. Їх збити можуть, щоправда, під час військових дій. А пасажирські літаки й тоді збивати не стануть. Та вони, мабуть, і не літатимуть до районів бойових дій.
   -- То все вірно. Та все ж робота цивільного льотчика, і саме у мирний час, більш небезпечна, ніж військового.
   -- Чому це? -- щиро здивувався Василько.
   -- Тому що, якщо навіть на війні військовий літак і пошкодять вороги, то його льотчик, пілот, та й весь екіпаж, якщо це великий літак, наприклад, бомбардувальник, можуть врятуватися, скориставшись парашутами. А ось пілот цивільного, пасажирського літака парашутом скористатися не може.
   -- Чому? -- повторив запитання син.
   -- Тому що у екіпажу пасажирських літаків просто немає тих парашутів.
   -- Чому? -- теж саме питання Василя.
   -- Та тому що не мають права пілоти врятуватися самі, залишивши напризволяще пасажирів літака. А всім пасажирам парашути не можуть видати, та й більшість з них просто не зуміють ними скористатись. Для цього теж потрібно навчатись, та ще й мати хоча б якусь практику стрибків з парашутом.
   -- Та й то так... -- тихо простягнув малий.
   -- Ото ж бач, яка у тебе може бути небезпечна твоя майбутня робота.
   -- Ну то й що, -- вперто відповів Василько, -- я однак хочу стати льотчиком. А небезпечних спеціальностей багато. Навіть на твоїй залізниці потяги буває що зіштовхуються - я чув. А різні там автомобілі й тим паче - вони чи не щодня у аварії потрапляють. А якщо врахувати у всьому Радянському Союзі, то таких аварій, мабуть, дуже багато. А ось про аварії літаків я щось не чув.
   -- Ну, що ж, -- посміхнувся батько, -- то ти вірно міркуєш. А те, що тебе не лякає небезпека твоєї майбутньої професії, то це вже заслуговує на повагу. Як і те, що ти вперто мрієш стати льотчиком. Якщо ти так вперто мрієш ним стати, то обов'язково станеш. Я вірю у це. Молодець!
   -- Отже, мені доведеться вчитися в інституті. Та ще й майже 4 роки у школі, -- зітхнув Василько. -- Це ще мало не 10 років пройде до того, як я льотчиком стану. Ох, і довго ж...
   -- А швидко нічому гарному й не навчишся. Доброї спеціальності потрібно навчатися без зайвого поспіху.
   -- Я розумію. Та все ж... -- вдруге зітхнув малий. -- А у якому місті мені доведеться вчитися на льотчика?
   -- Не знаю, Василю, -- відповів батько. -- Ніколи таким питанням не цікавився. Хіба я міг навіть гадати, що хтось з моїх дітей захоче стати льотчиком, та ще й цивільної авіації. Але я вже точно знаю, що такі ВНЗ знаходяться не у нашому регіоні, -- прийшла черга зітхати вже й йому. -- Такі вищі навчальні заклади знаходяться точно лише у великих містах, навіть у дуже великих містах. Та до твого часу закінчення школи ми це 10 разів з'ясуємо. А можливо, я ще й з'їжджу розвідати про умови прийому до них. Та я знаю одне - там запевне велика увага приділяється міцному здоров'ю майбутніх студентів. А тому ти за ці твої, як ти сказав, неповні 4 роки навчання у школі маєш добре загартувати свій організм й гарно накачати свої м'язи. І не доведи Господь тобі захворіти, як той же Ілько. Ти маєш дбати про своє здоров'я, якщо вирішив стати льотчиком.
   -- Я буду загартовуватись, тато. І я стану льотчиком.
   -- Та я в цьому й не сумніваюсь. І підтримую тебе у твоєму прагненні. Отож, готуйся!
   На цьому така серйозна розмова, яка спочатку виникла лише завдяки звичайній зацікавленості батька, була завершена. Та вже у січні нового 1955-го року, на зимових канікулах подібна розмова у батька виникла з іншим сином-школярем, до того ж за ініціативи самого Іллі.
   -- Тато, -- якось несміливо звернувся до батька Ілько, коли вже у свою чергу Василько десь гасав у гарну погоду з друзями, -- я чув, що Василько зібрався стати льотчиком. Він навіть хвалився мені, що ти підтримав його мрію.
   -- Так, була така розмова. І я дійсно підтримай його прагнення. А що, дуже цікава мрія у Василька. А тобі вона не подобається?
   -- Та ні, я не про це. Мрія й дійсно, мабуть що, гарна. Я просто тепер думаю - а ким же стати мені? Як ти гадаєш?
   -- Отуди тобі! Я ще нікому із своїх дітей не нав'язував своєї думки про вибір ними спеціальності. Так, я бував часом, мабуть, необґрунтовано, так би мовити, занадто настирний у своїх прагненнях того, щоб мої діти становились якомога вищого рангу вченості. Та все ж палки я не перегинав. Навіть Петру не заперечував стати звичайним робітником. І тепер я навіть подумки хвалю себе за те, що нікому з дітей не заважав реалізувати свої мрії. А у тебе самого що, немає ніякої мрії? Ти ж старший за Василька. У нього мрія є, а у тебе - немає?..
   -- Та вона у мене була. Але не зовсім конкретна. Так, я завжди хотів стати інженером, як ти, наприклад. Але не залізничником. Ну, я мріяв стати просто інженером-механіком - будувати різні там машини, верстати, прилади чи щось таке подібне інше. А конкретно що, я раніше ще не вирішував, гадав що пізніше додумаю.
   -- Я тебе зрозумів. І ти вже до чогось додумавсь?
   -- Та не знаю... Льотчиком я не хочу бути, я відчуваю, що це не моє Але я зараз ось про що подумав: якщо Василько мріє стати льотчиком, то чому б мені не стати інженером, який будує літаки? Я буду будувати літаки, а Василько - на них літати. Як ти гадаєш, тато, нормально буде?
   -- О-о! Цілком нормально. Та ця спеціальність дуже серйозна. Так само як професія льотчика дуже серйозна, так же серйозна й спеціальність авіаконструктора чи практичного будівника літаків.
   -- Та я здогадуюсь про це. Але ж можна підготуватись до вступу саме у такий навчальний заклад.
   -- Звичайно, можна. Не святі горшки обпалюють, то чому б і тобі не вчитись у такому інституті. Все можливо. Ну що ж, ось, можна сказати, що й ти вже знайшов свій шлях у житті. І мене навіть не це радує, мене більше радує те, що ти не зневірився у своїх силах після невдалого для тебе минулого року. Та до початку твоєї мрії залишається менше, ніж 2,5 роки. У Василька, наприклад, часу більше. А тобі його гаяти вже не можна, тому потрібно закочувати рукава й серйозно готуватися. Та май на увазі, що вступ до такого вищого навчального закладу дуже серйозна справа, бо ця професія, скоріш за все, дуже престижна. Васильку, мабуть, легше буде стати льотчиком, ніж тобі будівником його літаків. Йому зараз слід більше нажимати на свій фізичний стан, а ось тобі на розумовий - саме на знання.
   -- Та я розумію, що вступити у такий інститут буде вкрай складно. Та я все ж спробую.
   -- Вірно. Пробуй. А перед цим все ж добре готуйся. Повторюю - часу на розкачку у тебе немає. Восьмий клас ти успішно закінчиш, це я прекрасно розумію. А далі вже 2 останні роки навчання, і вони запевне будуть самими складними. Так що, тримався. Гарно вчись далі. І не хворій більше. Досить таких негараздів.
   Тепер вже батько знав про наміри обох своїм молодших синів. І не просто знав про те, він схвалював ті наміри й радів за своїх найменшеньких - розумниками ростуть.
   І зима минулася для родини Золотаренків досить-таки спокійно. Цього року вже ніхто не хворів. Березень почався, як те й прогнозувалося, з підвищеної уваги Іллі до занять у школі й у виконання домашніх завдань - тепер вже пішов новий матеріал 8-го класу і для нього. А якщо він вирішив по закінченню школи вступати до такого серйозного навчального закладу, отож і готуватися йому потрібно було як слід ще зарання.
   А ось кінець того ж таки березня приніс Золотаренкам несподівану новину, щоправда, досить-таки приємну. Одного вечора, вже смеркалося, Михайло, як-то завжди, повернувся з роботи додому вантажною машиною, яка майже постійно "ночувала" у дворі водія, якій працював на ній у Нестерівцях на залізниці. Та Золотаренко ніколи не під'їжджав на ній до свого дому, а завжди сідав до неї або ж виходив з машини біля подвір'я водія - той жив трохи ближче до дороги на Нестерівці. Золотаренко не хотів, щоб у селі вважали, що його персонально возять - нехай краще вважають, що його просто підвозять у село як попутника водія. Це, звичайно, було певним самообманом, та все ж. А тому Михайло, не поспішаючи, вранці мандрував до вантажівки з дому чи ввечері повертався назад додому - це забирало у нього хвилин 10 часу - така собі розминка.
   Та цього вечора не встиг він вилізти з кабіни вантажівки, як побачив, що до машини поспішає листоноша - всі у селі знали, що Золотаренко їздить на роботу та з роботи саме цією машиною разом з її водієм.
   -- Добрий вечір, Михайло Лаврентійович, -- привіталася листоноша, привітався з нею й Золотаренко. А та повела розмову далі. -- Як добре, що я вас тут перехопила, не потрібно буде мені до вашого дому бігти. Вам телеграма, розпишіться. -- І коли той розписався у повідомленні про вручення телеграми при світлі відкритої кабіни машини, з посмішкою додала, -- але з вас могорич. Точніше, мабуть, з вашої Наталії Карпівни.
   -- Навіть так? І це чому ж?
   -- А ви прочитаєте телеграму, й самі зрозумієте, -- хитро посміхалася листоноша.
   Михайло тут же розгорнув бланк телеграми. Та прочитавши короткі рядки, він і сам засяяв посмішкою і звернувся до дівчини, точніше молодої жінки:
   -- Дякую, Машо! Буде тобі могорич, я обіцяю. Звістка дійсно того коштує.
   А в телеграмі було написано: "Валентина народила доньку. Вітаємо Вас [з] внучкою, яку назвали Наталкою. Мама [й] донька [в] нормі. Подробиці листом. Лаврентій".
   Тепер вже Михайло, як колись при звістці про народження у Антоніни сина Михайлика, тільки-но зайшовши до будинку й побачивши дружину, одразу звернувся до Наталії:
   -- А сьогодні вже ти танцюй, Наталко!
   -- З якої це радості?
   -- А ось з такої, -- Михайло витяг з кишені теплої тужурки телеграму й помахав нею у високо піднятій руці.
   -- Ой! -- зраділа Наталія. -- Це, мабуть, від Лавра й Валентини? -- ті ще раніше писали, що незабаром у них з'явиться друга дитина.
   -- Ти вгадала.
   -- Та ти що! А ну, давай телеграму.
   -- Е, ні. Ти спочатку станцюй.
   -- От чортяка старий! Давай телеграму.
   -- Танцюй, -- веселився Михайло. Мабуть він вже забув, що йому у подібному випадку танцювати так і не довелося - тоді свою вимогу Наталія так би мовити спустила на гальмах.
   -- Та й біс з тобою, і станцюю! Ти думаєш, що як мені вже за 50, то я танцювати розучилася. Не розучилася, не хвилюйся, -- з викликом вигукнула Наталія, після чого, приставивши руки до своєї тепер вже не такої й тонкої талії, гучно пристукуючи підборами домашніх черевичків (мабуть, на зло чи на заздрість чоловікові) зробила декілька па народного танцю. -- То що там у телеграмі? Хто у них з'явився? -- одразу ж після свого танцю запитала вона.
   -- Донька у них народилася. І не просто донька, а твоя тезка. Я так розумію, що її назвали саме на честь бабусі.
   -- Та ти що! А ну, давай телеграму, я сама прочитаю.
   Тепер вже Михайло, мовчки, віддав дружині телеграму. А та прочитавши її, прижала до своїх грудей й розплакалася. Та чоловік розумів, що то сльози радості, щастя, а тому й не заспокоював її. Сльози зараз минуть, а ось радість залишиться назавжди. Звичайно, сьогоднішній день став для сім'ї радісним святом, яке вони всі разом - з дітьми (у тих з'явилася нова племінниця) - й відзначили за розширеною вечерею.
  
  

РОЗДІЛ 24

Бесіди на політичні та побутові теми

  
   А далі 1955-й рік протікав для родини Золотаренків вже просто розмірено та досить буденно. Події, що відбувалися у країні, практично не впливали на перебіг життя якої-небуть окремої, конкретної сім'ї.
   У квітні в газетах з'явилося повідомлення, яке начебто не стосувалося новин країни, та воно все ж було політично досить вагомим і могло, можливо, навіть частково впливати на рішення, які приймав уряд СРСР. Отож повідомлялося, що за станом здоров'я 80-літній Уінстон Черчилль подав у відставку (5-го квітня) з поста прем'єр-міністра Великобританії. Ну, по-перше, громадянам СРСР було незвично читати, що керівник якоїсь там країни (а конкретно політично дуже впливової) міг сам добровільно зректися свого поста. А по-друге, став відсторонений від влади один з противників Радянського Союзу. Чому противник, адже Великобританія була союзником СРСР у війні, що скінчилася майже 10 років тому?
   Саме таке подібне запитання й поставила Наталія Золотаренко своєму чоловікові, коли той ввечері вголос прочитав з газети це повідомлення, а потім ще й досить своєрідно прокоментував його. Мовляв, можливо, нарешті скінчиться протистояння глав держав СРСР та Англії, а точніше раніше Сталіна та Черчилля. І несподівано поміж Михайлом та Наталією виник цікавий діалог на цю тему
   -- А що Сталін та Черчилль не поділили? -- здивовано запитала Наталія -- Вони ж начебто були союзниками у війні.
   -- Ой, Наталя, то все політика. А в політиці чого тільки не буває. Так, Радянський Союз та Англія, чи як називають там кілька об'єднаних країн - Великобританія, були союзниками у війні. Та, скоріше за все, вимушеними.
   -- А чому це вимушеними?
   -- Та тому що воювали проти одного ворога - Гітлера, який віроломно напав на нашу країну. А з Великобританією він вже й до цього воював. Отож і довелося поєднувати зусилля двом різним країнам.
   -- Так, країни дійсно різні: у нас соціалізм, а там - капіталізм.
   -- Отож. Саме тому Сталіна й Черчилля нічого не поєднувало. Як я чув, Сталін ще до війни недолюблював Черчилля.
   -- А чому саме?
   -- Ну, багато чого я не знаю, просто не можу знати таких подробиць. Адже їх ніде не публікують - це також політика. Та я знаю, що Черчилль завжди ставився до нашої країни недружелюбно. Адже одразу після закінчення Першої світової війни, ще в листопаді 1918-го року Черчилль запропонував свою нову політику, яка начебто називалася: "Убий червоних, цілуй фріців". У квітні 1919-го року він говорив про "недолюдські цілі" московських комуністів, особливо Троцького і про його "азіатські орди".
   -- Ого! Навіть так?
   -- Ну, так балакають. Та ось що я знаю напевно, так це те, що після вже цієї війни саме Черчилль став якби батьком холодної війни. Чула за таку?
   -- Звичайно, чула. А чому Черчилль став її батьком?
   Керівництво СРСР й справді вважало, що саме Уїнстон Черчилль незабаром після війни (5 березня 1946-го року) у своїй Фултонській промові у Вестмінстерському коледжі (Фултон, штат Міссурі, США) дав відмашку до початку холодної війни. Черчилль тоді відкрито назвав Радянський Союз причиною "міжнародних труднощів". У основному параграфі його промови прозвучало: "Від Штеттина на Балтиці до Трієсту на Адріатиці, через весь континент, була опущена "залізна завіса". Саме так Черчилль тоді охарактеризував інформаційний, політичний і пограничний бар'єр, який нібито (а так воно було й насправді) ізолює СРСР та інші соціалістичні країни від капіталістичних країн Заходу. Все це своїми словами й намагався пояснити Михайло дружині.
   Але й Михайлу було багато чого невідомо, наприклад, що Сталін ще до 2-ї світової війни, у 30-і роки вважав англійського прем'єра більш заклятим ворогом СРСР, ніж Гітлер. Начебто саме тому він погодився на пакт Молотова-Ріббентропа. Сталін розумів Черчилля краще, ніж багато його сучасників, і знав про його патологічний антикомунізм.
   Крім того, далеко не кожному, не лише пересічному громадянину СРСР, а навіть багатьом урядовцям було відомо, що холодна війна була лише вимушеною з точки зору Черчилля мірою. Він, як виявилося, вважав за краще вести справжню війну проти радянської Росії, його метою було "нав'язати Росії волю США і Британської імперії". Після 4-х тяжких років жахливої війни, ледве встигли союзники перемогти Гітлера, прем'єр-міністр Великобританії Уїнстон Черчилль підготував несподіваний напад на союзну Росію за участю 47 англійських і американських дивизий та навіть гітлерівського вермахту (10 полонених дивізій німецьких, які він не розпустив). Віроломне вторгнення було заплановане на 1-е липня 1945-го року.
   Отож, на Червону Армію хотіли напасти без оголошення війни - так само зрадницьки, як і Гітлер у 1941-му році. Черчиллю не терпілося розпочати нову війну. Всім було відомо, що США й Англія завжди перш за все були противниками комунізму. Фашистам серед їх ворогів відводилася другорядна роль. Та президент США Гарі Трумен (Рузвельт помер незабаром після Ялтинської конференції) відмовився підтримати Черчилля - війна з Японією була ще далека від завершення, атомна бомба ще не досконала, і Трумен поки що потребував допомоги росіян. Так, Трумена можна було вважати масовим вбивцею у Хіросімі, але він не був самовбивцею. А тому операція, яку назвали "Немислиме", була припинена, відкладена. І архівна тека з грифом "Цілком таємно" лягла на довгі роки на полку в державному архіві, поки не буде обнародувана аж у 1998-му році.
   Та це була лише одна сторона медалі такої визначної історичної постаті як Уїнстон Черчилль. Насправді ж Черчилль був однією з найвпливовіших і вольових особистостей ХХ-го сторіччя, можливо, навіть першою серед них. Його енергія і внутрішня сила духу, його воля і рішучість в діях, а також цілеспрямованість і наполегливість у досягненні поставленої мети (саме таких рис характеру бракувало багатьом політикам!) значно сприяли тому, що європейські демократії зуміли у Другій світовій війні здолати фашистську Німеччину. І тут доречна цитата з першої промови Черчилля у статусі прем'єр-міністра на засіданні Палати Общин, яке відбулося після капітуляції Франції перед Німеччиною. Черчилль дав чітко зрозуміти, що Великобританія не піде на компроміс: "Ви запитаєте, яка наша мета? Моя відповідь проста: Перемога. Перемога за будь-яку ціну, перемога над терором, перемога, якою тривалою і важкою б вона не була". Тобто, у Черчилля не було навіть думки про переговори з Гітлером. Принаймні, до того моменту, поки США не вступили у війну, Черчилль збирався воювати сам на сам з підступним ворогом! Основою його стратегії були бомбардування Німеччини, а також концентрація сил в Середземномор'ї і на Близькому Сході. І обидві ці позиції були підтримані Сполученими Штатами після японського бомбардування їх військової бази в Перл Харбор. Черчилль завжди говорив у таких випадках: "Ніколи не здавайтеся - ніколи, ніколи, ніколи, ніколи, ні у великому, ні в малому, ні у значному, ні в дрібному, ніколи не здавайтеся, якщо це не суперечить честі і здоровому глузду".
   Уїнстон Черчилль служив на благо Англії так, як має служити своїй країні кожен громадянин - з розумом і честю, з повагою і любов'ю до національної історії і, в той же час, з холодним розрахунком. При цьому одним з постійних життєвих принципів Черчилля була його вірність самому собі, свідоме небажання виходити за рамки власного егоцентризму та зраджувати собі за будь-яких обставин. Та його егоцентризм був однією з його визначальних характерних рис: він прагнув мати владу і досяг цього, при цьому послідовно посилюючи свій статус і вплив. Він ніколи не випрошував кабінетної посади, але завжди удостоювався її на своїх умовах. Він мріяв стати прем'єр-міністром і здійснив цю мрію, одночасно усвідомлюючи, що тільки йому до снаги домогтися конкретних цілей. У 1940-му році він не просто кинувся на штурм владних вершин, а попрямував на самий їх пік - заради спасіння країни, над якою нависла загроза національної деморалізації, задля того, щоб країна відчула твердий ґрунт під ногами, щоб врятувати її і святкувати її перемогу. Щоправда, він не завжди досягав поставленої цілі, проте вмів робити правильні висновки навіть із своїх невдач. Сер Уїнстон Черчилль був дуже гарним світовим політиком!
   -- Так, тоді й справді то добре, що цей англійський політик вже буде не при владі, -- тихо й повільно відреагувала на пояснення (дещо недолугі) свого чоловіка Наталія. -- А новий прем'єр буде кращим для нас, для нашої країни? -- запитала вона по тому.
   -- Та звідки ж я знаю, -- здвинув плечима Михайло. -- Та це ще, мабуть, і не скоро станеться - там повинні, скоріш за все, вибори пройти. Так просто в Англії керівників держави не призначають.
   -- А кого можуть вибрати?
   -- Поняття не маю, -- вже просто розсміявся Михайло. -- Наталя, звідки мені знати англійських політиків? Я ж не проживаю у тій країні.
   Так, ні Михайлу, ні Наталії поки що було не відомо, що наступним після Черчилля прем'єр-міністром Великобританії з 7-го квітня стане Ентоні Іден. Та його прем'єрство виявиться короткочасним й невдалим. Після Суецької кризи (1956 р.), що завершиться для Великої Британії катастрофічно, йому 10.01.1957-го року доведеться піти у відставку після масових виступів населення.
   Цікавим було те, що подібні бесіди поміж подружжям мали своє місце у 1-му півріччі цього року частіше, ніж будь коли. Раніше Михайло не помічав, щоб його дружина так цікавилася політикою, та ще й міжнародною. Щоправда, наступна, так би мовити "політична тема" напряму торкалася Радянського Союзу. Вся справа у тому, що, як повідомляли газети, у Варшаві 14-го травня почалась нарада представників 8-и європейських соціалістичних країн з питань забезпечення миру і безпеки у Європі, на котрій Албанія, Болгарія, НДР, Польща, Румунія, СРСР, Угорщина і Чехословаччина підписали договір про дружбу, співробітництво і взаємодопомогу. Варшавський договір (або Варшавський пакт) набув чинності 5-го червня і був угодою соціалістичних країн. Його повна офіційна назва: Варшавський договір про дружбу, співробітництво і взаємну допомогу. Про це, звичайно, та ще й на перших полосах газети також повідомили. І ось тоді Наталія запитала Михайла:
   -- Це що, ми будемо як би об'єднані із цими країнами?
   -- Та ні, звичайно.
   -- А навіщо тоді нам цей договір? Що він нам особисто дає:
   -- Особисто тобі чи мені нічого, -- усміхнувся її чоловік.
   -- Мишко, не кепкуй з мене. Ти чудово розумієш, що я мала на увазі не конкретно себе чи тебе, а нашу країну.
   -- Розумію. Та я й не кепкую, це просто така собі розрядка. Добре, спробую пояснити. Це просто зусилля, що направлені на колективну безпеку цих країн, включаючи й нашу. Соціалістичних країн поки що не так й багато, а ось різних там капіталістичних чи буржуазних - чимало. І якщо ми не будемо себе оберігати, то нас можуть просто задавити.
   -- Не приведи Господь! Гітлер вже намагався це зробити.
   -- Отож, саме так. Тому ми повинні бути об'єднаними, немовби в одній спілці. Фактично підписання варшавського договору є нашою відповіддю на посилення загрози з боку НАТО. Ти ж чула про такий буржуазний блок?
   -- Чула. Хоча не дуже-то розумію його суті. Це він збирається нападати на нашу країну?
   -- Ну, не знаю, чи збирається саме нападати, але він є протистоянням нашій Радянській армії. Хоча він, звичайно, й не суто військовий. Та все ж саме військові доктрини там, як пишуть наші газети, переважають.
   -- Хм, навіть так. Отже, можливо, зараз вони й не збираються на нас нападати, та думки такі мають. А розкажи мені трохи про це НАТО.
   -- Та я знаю про цей блок лише загальні відомості. Ну, що я можу розповісти... Створена організація Північноатлантичного договору, як ще називають НАТО, або ж Північноатлантичний альянс - це міжурядовий військово-політичний союз 29 держав Північної Америки і Європи. Це фактично й все, що я знаю про НАТО. Та ще раз повторюю, це все ж, швидше за все, саме військовий союз. Тільки-но створений Варшавський договір носить, як я розумію, оборонний характер, він не спрямований проти інших держав. Ми просто захищаємо себе. У разі збройного нападу на одного або кількох учасників Варшавського договору кожна із сторін зобов'язана надати стороні, що зазнала нападу, негайну допомогу - індивідуально чи спільно, включаючи, якщо вимагатиметься, й застосування збройної сили.
   Михайло дійсно навів Наталії лише короткі відомості про НАТО. Та більше про мету цієї організації він нічого сказати й не міг, тому що радянська преса в основному рясніла нападками на цей союз, а дійсних його намірів не наводила. Хоча й цей союз, як виявляється, не був суто агресивним. З радянських газет ще можна було почерпнути хіба що те, що договір про створення НАТО між країнами Північної Америки і Європи був підписаний у Вашингтоні ще 4 квітня 1949-го року. Та це істотного значення не мало.
   Асоціативно у Михайла сплила у голові ще одна подія початку цього року, пов'язана з НАТО. Президія Верховної ради СРСР 25-го січня оголосила про припинення стану війни з Німеччиною і висловила побажання нормалізувати стосунки з ФРН. Звичайно, ніякої війни між СРСР та Німеччиною зараз і не було, та відносини поміж Радянським Союзом і Західною Німеччиною (далі вона й стане офіційно ФРН) були досить прохолодними. Це начебто зрозуміло, але який же у цьому був зв'язок з НАТО? А справа була ось у чому: після ратифікації Паризьких угод минулого року Федеративна Республіка Німеччина 27-го лютого стала суверенною державою. При цьому Франція, Великобританія і США відмінили дію окупаційного режиму. І одночасно з набуттям суверенітету ФРН вже зовсім недавно, з 9-го травня стала членом НАТО.
   Михайлу, чесно кажучи, надокучили ці бесіди з дружиною на політичні теми. І не тому, що він не мав бажання їй все пояснювати - він якраз завжди намагався "просвітити" дружину у таких питаннях, та вона й мала право на підвищення свого рівня освіченості. Просто її чоловік вважав для себе, що його пояснення досить, мабуть, недолугі. Якщо для себе він і розумів у загальному масштабі окремі події, суть окремих організацій, союзів, знав окремі відомості (саме окремі) про політичних діячів, то ось зрозуміло, розбірливо пояснити все це комусь іншому було для нього справою непростою - він вважав, що немає у нього педагогічного таланту, чи талану оратора. Хто знає, чи це насправді було так, бо у справі свого підростаючого покоління він виявився вправним педагогом.
   Та він і дійсно зрадів, коли політичні теми розмов змінилися іншими. Наближалося літо, а це пора шкільних канікул, а головне - пора відпусток. Та не своїх відпусток так вже гаряче чекали Наталія з Михайлом, а відпусток своїх дорослих дітей. І їм дійсно на початку 3-ї декади останнього весняного місяця прийшла радісна звістка - Лаврентій повідомив, що на початку серпня він піде у відпустку й вирветься провідати батьків. Щоправда, ненадовго і один, без Валентини, тому що не може надовго залишити дружину з маленькою Наталочкою, та й Іванку ще не виповниться 3-х років.
   Після недовгих роздумів над листом Лавра, вже наступного вечора Михайло рішуче заявив дружині:
   -- Так, терміново пиши листа Олександру!
   -- Сашку?.. Ти, мабуть, хотів сказати Лавру? Адже він приїде у відпустку.
   -- Ні, саме Сашку. Ото ж бо воно і є, що приїде Лавр. То нехай і Сашко любим чином виб'є собі відпустку, нехай навіть за власний рахунок, у цю ж пору - на початок серпня. Часу домовитись зі своїм командуванням у нього досить - більше двох місяців. Що ж то за брати-близнюки, які лише раз бачилися один з одним вже протягом майже 8 років? Адже у них постійно були відпустки у різний час. Так що нехай врешті зустрінуться. Тим паче, що Сашко недалеко від нас.
   -- Ой, Мишко, який ти молодець! А й справді, скільки ж то вони можуть не бачитись. Так, за годинку я упораюсь з домашніми справами й сяду писати листа Сашку, -- іноді писав листи дітям і батько, та все ж частіше їх писала саме Наталія.
   -- Ти напиши, що нехай Сашко зв'яжеться, теж листом з братом і з'ясує точну дату приїзду Лавра у село. Нехай саме Сашко підстроюється під брата, бо тому їхати мало не через весь Радянський Союз, а сам Олександр служить, як ти колись казала, поряд з нами.
   -- Ти маєш рацію. Так я і вчиню. О, Господи, невже я невдовзі зможу їх одразу обох побачити?
   -- Я гадаю, що зможеш. Сашко точно приїде, він ще той жук - навіть якщо відпустка у нього не в цю пору, то він знайде як улагодити це питання.
   Листа Наталія написала того ж вечора, а назавтра відправила його. Тепер батькам залишалося лише чекати відповіді. Та вони недовго й чекали - на початку червня прийшов лист від Олександра, у якому він сповістив, що він точно приїде у село на початку серпня для зустрічі з братом, та й провідати батьків - якщо тільки на той час в країні або у нього в частині не відбудуться якісь надзвичайні події. Тепер залишалося лише сподіватись, що таких подій не буде.
   Середина червня принесла цікаве повідомлення (газетне) Васильку, який закінчував неповну середню школу (7-й клас), а можливо, і його брату Ільку - 17-го червня відбувся перший політ радянського пасажирського турбореактивного літака ТУ-104, який був створений на базі військового бомбардувальника Ту-16. Отож ТУ-104 з 50-ма пасажирами на борту долав відстань до 3500 км з максимальною швидкістю 950-1000 км за годину. Можливо, через десяток років на ньому зможе літати й майбутній пілот Василь Золотаренко. А можливо, дещо пізніше йому доведеться літати й на більш новітньому літаку, у розробці якого прийме участь і його брат Ілля Золотаренко.
   Проте це все були поки що мрії, а ось буквально через кілька днів родину старших Золотаренків чекала й більш реальна новина: у Антоніни та Андрія народилася друга дитина - донька Олена. І знову свято у Михайла з Наталією - їх рід стрімко зростає.
   Та ось вже настав і серпень. Звичайно, що і Наталія, і Михайло ретельно готувалися до приїзду старших синів, вони навіть узгодили зі своїм керівництвом і свої відпустки на цей строк - щоб мати можливість більше часу проводити з дітьми. Сашко з дружиною та дворічною Ганнусею приїхали у другій половині першого четверга місяця (4-е число), а Лаврентій - вранці наступного дня. І потрібно було бачити цю довгоочікувану зустріч близнюків через такий тривалий проміжок розлуки!
   Після тривалого (із розмовами) запізнілого сніданку, коли Наталія прибрала все зі столу, Михайло звернувся до Лаврентія:
   -- А тепер розкажи нам де ти служиш.
   -- А то ви не знаєте - скільки разів я вам про це писав. В Уссурійську, звичайно.
   -- В самому Уссурійську?
   -- Частина приписана до самого Уссурійська.
   -- Лавр, ти командир Радянської армії. То й відповідай, як належить командиру. Не виляй. Я тобі поставив конкретне запитання - ти служиш у самому Уссурійську? Те, що твоя частина приписана до Уссурійська, я й не сумніваюсь. Та місце приписки частини і місце служби у ній офіцера чи солдата часом не співпадають. То що?
   -- Я зараз і дійсно служу в Уссурійську.
   -- О, це вже більш правдиво. А раніше ти там не служив?
   -- Теж служив, на початку своїх служби. Ну, у 53-му році.
   -- А потім вже не там?
   -- Не там, -- зітхнув Лаврентій.
   -- Як, не там? -- здивувалася Наталія. -- А де ж? Тебе знову кудись перевели?- звернулася вона до сина.
   -- Та нікуди його не перевели, -- пояснив чоловік. -- Ти ж чула, що його частина приписана в Уссурійську. Так воно і є. Ось тільки частину іноді можуть направляти у різні місця.
   -- То де ж Лавр служив?
   -- Ну, я думаю, що тепер тобі можна це вже сказати, оскільки він твердо відповів, що зараз служить саме в Уссурійську. А до цього він служив у Китаї. Чи не так, Лаврентій? -- батько знову повернувся до сина.
   -- Так, батьку, -- з посмішкою відповів син. -- А як ти здогадався?
   -- У Китаї?! -- сплеснула руками його мама.
   -- Оце то так! -- вставив і своє слово й Олександр. -- А я про такі нюанси у службі Лавра й не подумав. А й справді, тато, звідки у тебе такі факти про його службу?
   -- Ну, ніяких фактів у мене не було. У мене ця здогадка виникла одразу, коли я на мапі побачив близькість Уссурійська до Китаю - там же рукою подати. А звідки могли до Китаю направляти наші військові частини, як не з найближчої місцевості. А те, що в Китаї наші частини стоять чи стояли, я знав. Та цього ніхто й не приховував.
   -- Так, батьку, ти вірно відзначив - саме стояли. У цьому році ми вже вивели наші частини з Китаю. Ото ж і я повернувся до основного місця приписки частини.
   -- Зрозуміло. Ну, й слава Богу. А то я лише мовчки переживав, мамі вашій нічого не хотів говорити. А то вона б переживала ще більше за мене.
   -- А чого було переживати? Все нормально, й службу ми несли абсолютно спокійно, й побутові умови були хороші.
   -- Та я не за це й переживав. Я переживав за те, щоб ви там знову не ув'язалися у якийсь військовий конфлікт - чи з Монголією, чи з Японією.
   -- А-а, он ти про що. Це ж давно було. Я тих подій не застав. Зараз там було все спокійно.
   А Михайло й справді мав на увазі прикордонний конфлікт між Монгольською народною і Китайською республіками за участю СРСР, що мав місце у 1947-1948-му роках. А історія військового з'єднання (а отже і окремої частини, у якій служив Лаврентій), була такою. Після закінчення війни в Європі 17-а гвардійська стрілецька дивізія була прикомандирована до 5-ої загальновійськової армії Далекосхідного військового округу. Потім вона була відправлена до Китаю, де брала участь у війні з Японією, а 4 вересня 1945-го року дивізія прибула в район Порт-Артура, де й зустріла закінчення війни. Згодом вона стала дислокуватися в районі міста Цзіньчжоу до виведення у травні 1955-го року 39-ої армії з території Китаю.
   -- Отож ти написав листа про свою відпустку одразу після виведення твоєї частини з Китаю?
   -- Так. Але, я повторюю, служив я в Китаї цілком нормально, без будь-яких ускладнень. Та я ж вам писав, що у мене все нормально.
   -- А ось саме твої листи і підтвердили мої здогадки стосовно дійсного місця твоєї служби, -- посміхнувся Михайло Лаврентійович.
   -- Як то?! -- здивувався головний герой бесіди. -- Я там і словом не обмовився за Китай.
   -- Не обмовився. А чому ти не обмовився, якщо все було нормально, спокійно?
   -- Ну-у, все ж таки, не хотів вас турбувати.
   -- О, оце вірно - не хотів турбувати. Саме тому я й здогадався, точніше отримав підтвердження своїм здогадкам.
   -- Я, все ж таки, не розумію - яким чином?
   -- Та дуже просто - листи від тебе минулого року почали частіше надходити, -- а це й насправді було так. Наталія цьому лише раділа, а ось її чоловіка цей факт заставив задуматись. -- А з якого це дива? -- продовжував батько. -- Часто писати ти не мастак, ніколи не було у тебе тяги до письма. Отже, якщо ти частіше став писати, то й справді, мабуть, для того, щоб нас заспокоїти. А від чого нас заспокоювати, якщо ти служиш у досить великому, промислово розвинутому місті? Це означало, що там ти вже не служиш. А де ж тоді? Враховуючи близькість з Китаєм, відповідь напрошувалася сама.
   -- Ну, батьку, -- скрутно покачав головою, посміхаючись, Лаврентій. -- Ніколи не думав, що у тебе такі задатки сищика. І що можна саме так інтерпретувати мої листи.
   -- Так, братуха, -- розсміявся Сашко, -- ну й начудив ти. Потрібно мені взяти до відому цей факт з листами, що б і самому коли-небудь так не вляпатись. Мене ж теж можуть кудись заслати. Так що, буду вам, мабуть, писати рідше.
   -- І не здумай! -- накинулась на сина мати. -- Ти й так рідко пишеш, куди ще рідше. І не слухай батька з цього приводу. Йому, -- хитро посміхнулася вона, -- можеш писати рідше, а мені - як завжди, а ще краще частіше. Ми й так живемо зараз лише новинами про вас та про наших онуків. Добре, що поки що з нами ще Ілько та Василько. Але й це не надовго. А потім що? - якщо ви листи перестанете писати. А приїжджаєте ви так рідко, ви ж самі один з одним з початку вашої служби лише один раз бачились. Так що, пишіть листи нормально, і знайте - ми їх дуже чекаємо.
   -- Добре, мамо, -- заспокоїв Наталію Карпівну Олександр.
   -- Лавр, -- звернулася та вже до іншого сина, -- а як же там Валентина управляється одна з двома дітьми, та ще й коли одне з них немовля?
   -- Їй допомагає подружка, ми товаришуємо з її чоловіком, та й взагалі часто спілкуємося сім'ями. Валя з нею добре подружилася ще з Китаю.
   -- А Валентина теж була з тобою в Китаї?! -- розширилися здивовані очі Наталії.
   -- Звісно. Спочатку офіцери там служили одні, а коли все наладилося, то вже перебували зі своїми родинами. Я ж казав вам, що умови там були нормальні. Отож, подруга й допомагає Валентині. Вона трохи старша за Валю, у неї у самої донька п'яти років. Вона не працює, та й більшість дружин офіцерів також, а тому зайнятись їй практично нічим. Ось вона більшість часу і проводить з моєю дружиною. Та я розумію, що так довго не може тягтися. Тому я й не буду довго у вас гостювати. Буду вже догулювати відпустку з дружиною, більше уваги буду їй приділяти.
   -- Правильно, -- резюмувала мама. -- Ми й не будемо тебе затримувати, не будемо наполягати, щоб ти більше часу побув з нами. Тобі більше часу потрібно проводити саме з своєю сім'єю, та ще допомагати Валі справлятися з малими дітьми. А ми побачились - ось і добре.
   На цьому бесіда поступово стала затухати. Всі її учасники, мабуть заморені такою напруженою розмовою, тепер вже налаштовувалися по-справжньому відпочивати. Пробув у рідному Зеленче Лаврентій усього тиждень. Та й цього було досить - з батьками, а головне, зі своїм братом-близнюком він за довгі останні роки таки побачився. А ось Олександр з Гульнарою і маленькою Ганничкою відбув у селі, у рідній домівці практично всю свою відпустку. Щоправда, наприкінці він попередив батьків, що наступного року вони, мабуть, їх не провідають - планують з'їздити до батьків Гульнари, тим теж потрібно побачити своїх доньку та унучку. А побувати за відпустку одразу у двох місцях навряд чи вдасться - дуже вже велика відстань між ними.
   Отож, вересень зеленчани Золотаренки зустрічали знову учетвером - батьки та два молодші сини. Але кінець першого осіннього місяця приніс їм нову радісну звістку - Лаврентій прислав листа, у якому сповістив, що він отримав чергове звання капітана. На цей час новоспеченому капітану виповнилося 30 років. І мабуть, непогано ніс службу цей офіцер, якщо так регулярно підвищував свій армійський статус. Можливо, що при цьому була врахована й його служба за кордоном, у братньому Китаї.
   Більше до кінця поточного року ніяких значущих подій у родині Золотаренків вже не було. Початок нового 1956-го року теж не віщував нічого зверх ординарного. Ну, хіба що в країні у лютому запланований був відбутися ХХ-й з'їзд КПРС. І він відбувся - з 10-го по 25-е лютого - та несподівано призвів до значних і довготривалих розмов у народі. Справа була у тому, що на з'їзді виступив Микита Сергійович Хрущов з промовою про культ особистості Сталіна.
   Культ особи, особистості, як всі довідалися - це безмірне звеличення особи, сліпе поклоніння, а іноді й обожнювання людини, яка займає найвище становище в політичній чи релігійній ієрархії, надмірне перебільшення заслуг, функцій і ролі лідера. Вираз культ особистості Сталіна отримав широке поширення після саме після доповіді М. С. Хрущова "Про культ особистості і його наслідки", а далі і у постанові ЦК КПРС "Про подолання культу особи і його наслідків". Порівнянним з культом Сталіна був лише культ Леніна (та й то в основному посмертний), який фактично тривав весь радянський період, трохи занижений в сталінську епоху, але знову і ще з більшою силою піднесений після смерті Сталіна. А Хрущов, розвінчуючи культ особистості у своїй знаменитій доповіді ще й стверджував, що Сталін всіляко заохочував такий стан речей. Хрущов заявив, що редагуючи підготовлену до друку власну біографію, Сталін вписував туди цілі сторінки, де називав себе вождем народів, великим полководцем, найвищим теоретиком марксизму, геніальним вченим тощо. Хто знає чи це насправді так (досить сумнівно), тому на людях Сталін завжди намагався вдаватися звичайною, абсолютно не амбіціозною людиною. Скоріш за все, це робили самі укладачі тієї біографії, розраховуючи отримати певні дивіденди від керівника країни або хоча б його подяку. Адже саме у той час російська багатовікова традиція обожнювання авторитету знайшла своє втілення у дрібнобуржуазному вождізмі, характерному для багатомільйонної селянської країни. Саме психологія вождизму, бюрократичне обожнювання авторитету і послужили сприятливим середовищем культу особи Сталіна. На початку 30-х років тоталітарний режим став суворою політичною реальністю. А ось вже після "викриття культу особистості" почала поширюватися популярна фраза, яку приписували здебільшого М. О. Шолохову (хоча також і іншим історичним персонажам): "Так, був культ ... Але була й особистість!".
   І на цю тему у Михайла знову відбулася тривала дискусія зі своєю дружиною. Це була саме дискусія, тому що відвертих пояснень від її чоловіка годі було й чекати - багато чого він і сам не розумів. Хоча він і здогадувався, що Микита Сергійович багато у чому мав рацію. Та попервах простому народу не так просто було повірити у всі ці несподівані викриття. Поступово, як то завжди й буває, всі розмови про культ особистості Сталіна затихли - народ продовжував жити своїм життям.
   Нічим не різнилася у цьому плані від інших пересічних громадян і родина Золотаренків - вони також намагалися більше зосереджуватися на справах сімейних. І вони були винагородженні за це - наприкінці травня прийшла звістка від Олександр про те, що й він слідом за Лаврентієм отримав чергове звання капітана. Щоправда, Сашку незабаром виповниться вже 31 рік, він знову відстав від брата-близнюка, і цього разу вже на 8 місяців.
   Тим часом настало літо, пора завершення чергового навчального року у школах - Ілля та Василько успішно закінчили відповідно 9-й та 8-й класи. Та ще й на початку першого літнього місяця у газетах було надруковано повідомлення, наслідки якого обіцяли дещо полегшити життя вже конкретно родини Золотаренків (та й багатьох інших невідомих їм радянських родин).
   6 червня цього року вийшла Постанова Ради Міністрів СРСР "Про скасування плати за навчання в старших класах середніх шкіл, в середніх спеціальних і вищих навчальних закладах СРСР". Для багатьох не дуже заможних сімей цей крок держави став немовби додатковим ковтком свіжого повітря, послабленням туго зав'язаної краватки на шиї голів родини (в основному). Звичайно, і для родини Золотаренків це було значним послабленням і приводом для перерозподілу їх сімейного бюджету - адже зараз їм доводилося сплачувати за навчання одразу 3-х дітей - Іллі та Василька у старших класах та Миколи у будівельному інституті. Взагалі-то Михайло після війни постійно, починаючи з 1946-го року - початок навчання Антоніни у фельдшерсько-акушерській школі - сплачував гроші за навчання своїх дітей у старших класах школи, у середніх спеціальних навчальних закладах або ж у ВНЗ (виключенням стало лише навчання Лаврентія та Олександра у військових училищах, а дещо пізніше навчання Петра у ремісничому училищі). З 1948-го року до Антоніни (щоправда, лише на 1 рік - коли довелося сплачувати навчання одразу за 2-х дітей) добавився Павлик, який почав навчатись у Київському залізничному технікумі. Далі (з 1951-го року), коли Павлик вже став працювати у залізничному депо міста Кам'янець-Подільський, Михайло почав сплачувати за навчання Миколки, потім Іллі та Василька у старших класах школи. Починаючи ж з 1953-го року це було немовби повторення передвоєнної ситуації (сплата щорічно одразу за 3-х дітей), коли у старших класах школи навчалися Іван, Лаврентій та Олександр. Та Михайло Лаврентійович ані дня, ні хвилини не шкодував, що йому доводиться витрачати гроші на дітей, тобто на їх навчання. Гроші, міркував він, так чи інакше, будуть витрачені на щось (можливо, не на таке вже й потрібне), а ось освіта дітей - це їх майбутнє, це, можна сказати, й майбутнє всієї їх багатодітної родини, тому що рід буде зростати (й зростає) з кожним роком.
   Закінчення року порадувало Наталію та Михайла ще двома новинами. Особливо вони зраділи першому повідомленню - у жовтні Павло Золотаренко був призначений на посаду помічника майстра у залізничному депо м. Кам'янець-Подільський. Нарешті і їх любимий Павлик почав своє професійне зростання. Та оскільки йому виповнилося лише 23 роки, то, вочевидь, трудився він не за страх, а на совість, саме тому, мабуть, його старання і були помічені.
   А у грудні подружжя отримало чергового листа від Олександра, у якому він сповіщав, що у його сім'ї народилася донька, якій він з Гульнарою дали ім'я Алія. Цього року вони, як і раніше домовилися, гостювали у рідному для Гульнари Чирчику. Ім'я ж Алія було заздалегідь у сім'ї узгоджене - спочатку слов'янське ім'я (Ганна), а потім - узбецьке, як данина усьому цьому середньоазіатському народу, і зокрема мамі маленької поки що дівчинки. А ще Сашко написав, що в переводі з арабської мови Алія означає "вища", "піднесена", "божественна", "велична". На цей час у Радянському Союзі, у тому ж Сибіру чи на Далекому Сході, мало хто звертав увагу на розшифрування (за тією чи іншою, здебільше іноземною версією) власних імен. Та Середня Азія на те й була Азією, що дуже запопадливо прислухалася до таких тонкощів і вікових традицій.
   І як це не дивно - адже спочатку Наталії Карпівні не подобалося багато чого азіатського - та ім'я нової своєї унучки - так як і Гульнара - сподобалось її бабусі.
   -- А що, -- відреагувала вона на лист Олександра, -- дуже гарне ім'я Алія. Воно подібне до нашого Алла, але звучить краще, м'якше. Дуже хороше ім'я. А-лі-я-я-я, -- наспів протягла вона, -- А ще можна й ласкаво: Аля, Алюша. Та й Алія Олександрівна до ладу - звучно й красиво!
   На цій пишномовній ноті невдовзі для Золотаренків рік 1956-й і завершився.
  
  

РОЗДІЛ 25

Звитяги й невдачі поточного року

  
   Новий календарний рік мав видатись, за помислами Михайла Лаврентійовича, багатообіцяючим. Адже нарешті, після пропуску із-за хворобі закінчить середню школу Ілля Золотаренко. І він її таки успішно закінчив. Ні, не з медаллю, як його старший брат Микола (а той вже закінчував 3-й курс київського інженерно-будівельного інституту), а просто на "четвірки" та "п'ятірки" - із співвідношенням, мабуть, що 60 / 40 %. Не таке вже й блискуче досягнення, та "трійок" у табелях у нього все ж таки не було. Слід зазначити, що із всіх дітей Золотаренків один лише Микола й закінчив школу з медаллю, самий молодший брат Василько вчився приблизно так само, як і Ілько.
   І ось тепер настав час повернутися до розмови про вибір майбутньої професії випускника школи. Чи залишилася у Іллі мрія стати авіабудівником? Чи навіть не його мрія, а просто помисел, бо такої вже сильної мрії про це у нього й не було - був такий собі дитячий прагматизм йти пліч-о-пліч з молодшим братом: я будую, він літає.
   -- Ну що, Ілько, що плануєш робити далі?
   -- Ну, як що? Те, що й планував - спробую поступити в інститут.
   Батько трохи скривився при слові сина "спробую" - якоюсь невпевненістю дихала ця фраза сина від такого слова. Його старші брати, в розмовах про плани продовжувати своє навчання у вищих чи середніх спеціальних навчальних закладах, такого слова не використовували, вони були більш категоричні, рішучі у своїх помислах.
   -- І у який же інститут? -- продовжував свій "допит" Михайло Лаврентійович.
   -- В авіаційний.
   -- На спеціальність...?
   -- ...літакобудування, -- завершив фразу Ілля.
   -- Ну, що ж, добре. І у який інститут ти вирішив подавати документи - у Київський чи Харківський?
   І батько й син вже давно знали, що в Українській соціалістичній республіці існують лише два подібних вищих навчальних закладала, і саме у зазначених містах. У тому ж Харкові, Києві та в деяких інших містах Української соціалістичної республіки були ВНЗ, у яких певною мірою навчання торкалося питань літакобудування, але лише саме певною мірою. Був ще й ряд військових училищ чи інститутів (наприклад, Житомирський військовий інститут), які також приділяли деяку увагу подібним питанням. Та це й були саме військові вищі навчальні заклади, а Ілля і навіть той же Василько (який мріяв стати льотчиком) бажання ставати військовими не мали. За межі України сини також виїжджати особливого бажання не мали. Отож, реально й залишалися для вступу конкретно Ілля лише саме ці 2 вищі навчальні заклади.
   -- Мабуть що, у Харківський, -- відповів Ілля на чергове запитання батька.
   -- Хм, а чому саме у Харківський? Він же значно дальше від нас. Чому не у київський, не в столицю України?
   -- Ну, те, що це столиця, для навчання ніякого значення не має. Та й Харків був колись столицею України.
   -- У цьому ти, звичайно, маєш рацію. Та все ж, чому не у Київ?
   -- Та тому, що там, мабуть, буде більший наплив бажаючих, а отже і значно вищий конкурс.
   І знову батька цього майбутнього абітурієнта вразив такий вже не дитячий, а юнацький прагматизм - Ілля був у цьому немовби послідовним. Розумом Михайло Лаврентійович розумів, що так воно й має бути - майбутні студенти серед однакових за профілем навчальних закладів завжди обирають той, де на їх думку (чи за підказками досвідчених осіб) буде менший конкурс. При цьому навіть якість навчання чи близькість закладу до місця проживання абітурієнта відходять на задній план. Так, Михайло це чудово розумів, та все ж у його душі знову-таки виникло певне невдоволення таким рішенням сина. Він його мимоволі подумки обзивав боягузом чи слабаком, який не хоче вірити у власні сили. Старший Золотаренко чомусь не бажав думати про те, що можливо, його син саме реально оцінює свої сили.Кому ж, як не йому краще знати свій рівень знань? А спеціальність, яку він собі обирав, була дуже серйозна, престижна, а тому й нелегка як для самого навчання, так і для складання вступних іспитів на неї. Звичайно, батьку хватило такту не виказувати свого невдоволення сину, а тому він спокійно продовжував:
   -- Документи будеш відвозити сам чи поїдемо разом? До Києва добиратися нескладно, прямі потяги. А ось до Харкова - складніше, адже ти й Києва не знаєш.
   -- Буду відвозити документи сам, -- рішуче відповів Ілля. -- Не будеш же ти мене постійно за ручку водити. Та й потім мені однак самому доведеться їздити.
   -- Добре, я й не заперечую.
   Хоча б у цьому питанні Михайлу Лаврентійовичу сподобалася така рішучість хлопця. Та й що у цьому дивного - йому вже 18 років. Якщо, не приведи Господи, не поступить в інститут, то йому пряма дорога в армію, а там вже точно ніхто його за ручку водити не стане, адже буде він вже захисником Вітчизни. Та й його старші брати Павло та Петро, почали самостійно мандрувати у місця навчання у значно молодшому віці.
   Отож, наприкінці червня Ілля відвіз свої документи у Харківський авіаційний інститут. Той був заснований у 1930-му році і спочатку мав у своєму складі два факультети - літакобудування та моторобудування. Зараз перелік його факультетів та спеціальностей, звичайно, вже розширився. Повернувшись додому, хлопець знову засів за підручники - потрібно було готуватися до вступних іспитів. Ох, і нелегко ж було йому заставляти себе корпіти над навчальними книжками, коли надворі така чудова погода, і коли багато хто з твоїх друзів відпочивають, купаючись у річці та загоряючи на сонці. Та хоча б один раз у своєму житті більшості юнаків (у яких був намір продовжувати своє навчання) довелося проходити через це. Всі вони, як зараз Ілля, розуміли, що без труда не вытащишь и рыбку их пруда.
   А тим часом у країні відбувалися дещо дивні події. Наприкінці першого місяця літа у Москві зібрався Пленум ЦК КПРС (почав свою роботу 22-го червня), який 29-го червня прийняв рішення про виведення зі складу Президії ЦК та з ЦК КПРС "антипартійної групи" Молотова, Маленкова, Кагановича і Шепілова, котрі трохи раніше намагались змістити з поста Першого секретаря Компартії Микиту Хрущова. Скориставшись візитом Хрущова в Фінляндію, цією групою було підготовлено і скликано Президію ЦК. На її засіданні 18-го червня члени цієї групи (за окремими винятками, були старими соратниками Сталіна) зажадали відставки Хрущова. Надалі учасники цієї групи були зняті з керівних державних постів.
   Щоправда, у ці дні сталася й дещо приємніша подія - 21-го червня у Радянському було проведено перший у світі успішний запуск міжконтинентальної балістичної ракети "Р-7" конструкції Сергія Корольова з двигуном Валентина Глушка (ось тільки прізвища цих конструкторів стали відомі радянському народу значно пізніше).
   А далі родині Золотаренків довелося хвилюватися вже не про події у державі, а про буденну (щорічну) подію, яка мала проходити у далекому Харкові, де почалися вступні іспити в авіаційний інститут. І однією з діючих осіб цієї події мав стати Ілля Михайлович Золотаренко.
   Звичайно ж, про перебіг подій, тобто складання чергового іспиту Ілько батькам не повідомляв. Ще якийсь час потрібен був йому - скоріше приймальній комісії - щоб з'ясувати хто з колишніх абітурієнтів мав право називати себе вже студентом. Отож, був відлучений Ілля від рідної домівки чимало часу. Та повернувся він додому якимось тихим і пониклим.
   -- Ну, що, -- одразу запитала його зраділа мама, -- ти вже студент? -- І не чекаючи відповіді, промовила далі, -- мий руки та сідай за стіл - нагодую тебе, адже ти скучив за домашньою їжею. Що-то за їжа у тих столових...
   -- Не заслужив я гарної їжі, -- тихо буркнув Ілько. -- Не студент я.
   -- Ну, поки що не студент, та скоро станеш ним.
   -- Не стану, мамо! Не прийняли мене в інститут.
   -- Щось у тебе жарти якісь недоречні, -- підключився до розмови батько, який до того лише поздоровався з сином, а далі ініціативу перехопила його дружина.
   -- Це не жарти. Я не вступив до інституту.
   -- Та-а-к, судячи з твого тону, а так прикидатись ти не здатен, то це, мабуть що, так. І який же предмет ти завалив?
   -- Та ніякий. Іспити я склав, та не досить добре. Я просто не пройшов за конкурсом. Мені не хватило усього якихось там пів бала чи 0,6. Та оскільки на іспитах оцінки кратні одиниці, то мені потрібно було на один бал краще скласти іспит з якогось предмета.
   -- Це зрозуміло. Ти склав іспити без "трійок"?
   -- По фізиці отримав трійку, а решту нормально - четвірки і навіть п'ятірки.
   -- З фізики отримав трійку?.. Та ти ж, немовби, фізику непогано знаєш.
   -- Ну, знаю... Та квиток мені поганий, точніше важкий попався. З оптики. Щось там про спектр електромагнітних хвиль, заломлення світла та корегентні джерела світла... А я цю тему не дуже гарно знав. Ну, я гадав - навіщо у будівництві літаків різні там лінзи та заломлення...
   -- Е-е, сину, інженеру все потрібно знати. Крім того, іспити у ВНЗ не прив'язують до майбутньої спеціальності, іспит з любого предмету просто складають за шкільними програмами. Отже, ти мав знати весь матеріал.
   -- Та це я зараз вже й сам розумію.
   -- Пізно ти це зрозумів. Та хай йому, чого вже тебе лаяти, махати кулаками після бійки. Тим паче, що ти й так щиро засмучений. Не спотикається лише той, хто лежить у постелі. І що далі? Наступного року знову будеш поступати в інститут?
   -- Мабуть, що ні.
   -- Як-то, чому?!
   -- Та тому, що скоріше за все, мені вже не дадуть поступати.
   -- Тьфу ти! Я зовсім випустив з виду, що тобі вже 18 років. І ти маєш рацію - мабуть, і наступного року інститут тобі не світить. А світить тобі армія.
   -- Отож.
   -- Та-а-ак, справи дійсно нікудишні, та такі вже реалії.
   -- І що, Мишко, -- знову вступила у розмову Наталія Карпівна, до того з гіркотою слухаючи бесіду батька з сином, -- Іллю наступного року заберуть в армію, ще до часу складання іспитів в інститути?
   -- Його заберуть, не наступного року, а скоріше за все, вже протягом наступних місяців - у осінній призив. Як того ж Петра забрали. Щоправда, Петру військкомат дав річну відстрочку, мабуть, для того, щоб він відчув смак тільки-но отриманої професії. А ось Іллі ніяка відстрочка не належить. Це ж потрібно таке - Петро саме у вересні вже має повернутися з армії, а Ілля туди у цей час попаде - відбудеться як би ротація Золотаренків в армії. Хоча б Петро повернувся раніше, ніж заберуть Ілька - розповість що там і як.
   -- Та що там розповідати, -- не погодився з батьком майбутній солдат, -- а то комусь не відомо, як служити у тій армії...
   -- Та й то так, -- махнув рукою Золотаренко старший. -- Там маминих борців чи пирогів вже не буде. Пересядеш ти, сину, в основному на каші, які не дуже-то тобі до смаку. Та й картопляного пюре зі сметанкою там ніхто готувати не буде, ну, хіба що просто буде відварена картопля, яку ти сам будеш на кухні у наряді чистити. А так у армії нічого - на усьому готовенькому, ні про що думати не потрібно, за тебе твої командири будуть думати. Не життя, а малина, -- вже почав шуткувати батько.
   -- Ага, "малина"... -- невдоволено буркнув Ілля.
   -- Ну, саме те, що ти заслужив, яку долю ти сам собі вибрав. Вчив би краще фізику, то не було б у тебе такої малини. Так, все, досить скиглити. Що є, то є. І не потрібно думати, що в армії все так вже й погано, у ній не лише бійців готують, справжніх чоловіків, але й справжніх людей - армія розуму добавляє. Так що, пролетять твої 3 роки швидко.
   -- А якщо не три?
   -- О-о, я й забув! Чи випустив з виду. Так, ти маєш рацію, можна й на 4 роки вскочити. Та й то добре, що не на 5, як то було раніше.
   -- Як-то так, Михайло, чому?! -- стривожилась мама.
   -- Та тому, що, якщо він потрапить у наземні, сухопутні війська, до дійсно лише на 3 роки. А ось якщо у військово-морський флот, то служитиме саме 4 роки.
   У сухопутних військах аж до самого початку Великої Вітчизняної війни термін служби в армії складав 2 роки. В авіації було по-різному: з 1925-го по 1928-й рік - 3 роки, з 1928-го по 1939-й рік - 2 роки, з 1939-го по 1941-й рік - знову 3 роки. Варіювався термін строкової служби також і на флоті. Так, з 1924-го по 1928-й роки служити потрібно було 4 роки, з 1928-го по 1939-й рік - 3 роки, а ось з 1939-го року - аж 5 років.
   Після Великої Вітчизняної війни чергова хвиля мобілізація була проведена за тим же законом, та вже через 4 роки, у 1949-му році був ухвалений новий закон про загальний військовий обов'язок. І ось відповідно до нього чоловіків закликали у сухопутні війська і в авіацію на 3 роки, а у флот - на 4 роки.
   -- А його можуть забрати у моряки? -- продовжувала бідкатись Наталія.
   -- А чом би й ні? Комусь же й на флоті потрібно служити.
   -- То він же того моря й у вічі не бачив.
   -- Ну, так побачить. Він і танків чи гармат теж не бачив, але на суші саме з ними йому доведеться мати справу. А з водою він добре знайомий, -- вже посміхався батько, -- пірнав з головою.
   -- Тобі б все хіхоньки! -- обурювалася Наталія. -- Кепкуєш з власної дитини. А йому у тій армії 3 чи 4 роки несолодко буде.
   -- Та нічого я не кепкую. Ну, так - пожартував трохи. Все, закінчуємо розмову на цю тему. І нічого наперед тривожитись де йому доведеться служити. Як призвуть у армію, то все й з'ясується. Та служити можна скрізь, і потрібно служити - без армії аж ніяк не можна. Чомусь ти, мати, не переживаєш про те, де служать чи служили Олександр з Лаврентієм. А їм теж несолодко попервах було.
   -- Те ж мені, порівняв - офіцерів і звичайного солдата.
   -- Так, все, все - завершуємо цю розмову!
   Розмова й дійсно була завершена, та важкий осадок від неї залишався. Михайлу й досі не вірилося, що син не поступив в інститут - такого ще у практиці родини Золотаренків не було, починаючи з нього самого. Так, діти могли вчитися у школі по-різному, навіть на межі двієчників, як той же Петро. Але вибравши собі надалі наступний навчальний заклад - інститут чи навіть ремісниче училище - вони потрапляли до нього так би мовити з першого заходу. І ось тобі маєш такий казус з Ільком. І все це, як гадав його батько, ланки одного ланцюга - невпевнений вибір ним професії, така ж сама невпевненість у собі (пошуки ВНЗ, у який легше вступити), недалекоглядність у вивченні фізики тощо. Батько під час бесіди з сином практично не лаяв того, та й що б це вже дало, але він з цього часу взагалі як би зневірився у ньому. Він вирішив, що нічого путнього з Іллі вже не буде. Невдовзі його заберуть в армію, а за 3 чи 4 роки він взагалі забуде все, чому його вчили у школі. Який вже після цього інститут?.. То ким же у майбутньому він стане - ось що зараз турбувало й мучило Михайла Лаврентійовича. І він почав покладати надії (хоча й раніше те було) на інших дітей, а точніше тепер вже лише на одного - на Миколу, який успішно навчався у будівельному інституті. Василько в майбутньому, можливо, й стане класним пілотом цивільних авіаліній, та що таке навіть класний пілот... Хто про нього знає, чи така вже він визначна людина?.. А тому всю увагу батько надалі переніс саме на Миколу, Миколу Михайловича.
   Цього дня більше вже ніяких розмов не було, а наступного дня за сумісною вечерею батько запитав сина:
   -- Так, Ілля, епопея з інститутом вже завершена. А чим ти збираєшся займатися далі?
   -- Та я й сам не знаю. Може чекати призиву в армію?
   -- То не так скоро буде, принаймні не у 2-3 дні. Ти ще навіть не відзначився у військкоматі, там поки що й не знають, що ти не в Харкові, куди ти їздив вступати до ВНЗ, а знову як би проживаєш у селі. Ти своє приписне свідоцтво ще не загубив?
   Приписне свідоцтво з військкомату (те саме, що і приписне посвідчення) - це було посвідчення громадянина, який підлягав призову на військову службу, воно видавалося військкоматом після попереднього медичного огляду призовника. Всі юнаки у той рік, коли їм виповнювалося 17 років, ставали на облік у військовому комісаріату за місцем проживання. Це було зазвичай в той час, коли молодь навчалася у 10-му класі шкіл або вже на одному із старших курсів технікумі. Так, наприклад ще навесні минулого року у Зеленчанській школі виділили спеціальний день, хлопців звільнили від занять, і всі вони у цей день (з підготовленим заздалегідь переліком документів) з'явилися у Дунаєвецький військкомат. Там вони пройшли медкомісію, заповнили анкети й за результатами медкомісії їм була виставлена та чи інша категорія придатності до військової служби. Для кожного з хлопців у військкоматі була заведена особиста справа - по суті це й була постановка на облік - і в цей же день кожному юнакові під розпис видали посвідчення громадянина, що підлягає заклику на військову службу, тобто приписне свідоцтво з військкомату. Одночасно була зроблена відмітка в паспорті на відповідній сторінці. Та приписне посвідчення було лише тимчасовим документом, який міг бути у юнака максимум до закінчення призовного віку, а потім він мав здати приписне свідоцтво і отримати вже постійний документ - військовий квиток.
   Для вступу в інститут Ілля повинен був зробити у приписному свідоцтві спеціальну відмітку про тимчасову відстрочку від призиву, яка давала право на подальший прийом документів у ВНЗ. Крім того, він пройшов на регіональному рівні медичний огляд, наступним же етапом став медичний огляд абітурієнта вже військово-лікарською комісією навчального закладу. Тепер у нього відстрочка від призиву втрачала свою дію, а тому Ілля повинен був одразу ж знову встати на військовий облік. Інакше його дії будуть розцінені як ухиляння від військової служби з усіма витікаючи ми з цього наслідками.
   -- Та чому б я його мав губити? -- образився Ілля на слова батька про можливу втрату приписного свідоцтва. -- Воно у мене разом з паспортом знаходиться.
   -- Добре. Я гадаю, що до твого призову в армію, якщо він ще буде восени, пройде щонайменше тижнів 2-3, а можливо, й більше. Якщо призвуть восени, то, скоріше за все, у кінці вересня або уже в жовтні. Адже осінній призив триває, якщо я не помиляюся, ще й у листопаді. А до того часу байдикувати дуже вже незручно - і тобі, і нам.
   -- Я розумію. То що, мені йти працювати у колгосп?
   -- Ні. Підеш працювати на залізницю. Я домовлюся з Миколою, підеш працювати у якусь з його бригад.
   -- О! На я це я згоден. Така робота мені подобається.
   -- Не поспішай так радіти. У колгоспі якраз тобі б легше було б працювати. А на залізниці робота важка, адже ти там не керувати будеш, а працювати звичайним робітником.
   -- Ну то й що, нормально.
   -- Ач який! -- вставила нарешті й своє слово мама, звертаючись до чоловіка, -- а Павлика ти не хотів взяти до себе на роботу. казав, що це сімейщина.
   -- Так воно й було. Ти зараз, мабуть, недочула, що я сказав - Ілля піде працювати звичайним робітником. І не під моїм керівництвом, а під керівництвом Миколи Ващенко. А він йому, хоча й рідня, та все ж непряма. Та й сам Микола завдання йому ставити не буде, там є бригадири. Крім того, відчуває моє серце, що недовго буде Ілько працювати на залізниці. Призвуть його напевно-таки в армію саме восени.
   -- Та добре, я й не проти, -- зітхнула Наталія. -- Дійсно, що йому в колгоспі робити. Я навіть не заперечую щоб Ілько й до наступного року працював на залізниці.
   -- А ось сіє від нас не залежить, -- зітхнув батько. -- Так, сьогодні у нас четвер, отже, ще 3 ти дні відпочинеш, тобто навіть не три дні, а два, бо завтра дуй у військкомат, ставай знову на військовий облік. Не чекай, щоб тебе, не приведи Господь, з міліцією розшукували. Отож, вихідними у тебе будуть лише субота та неділя. А з понеділка - на роботу, -- вже більш суворо звернувся він до сина. -- Я за ці пару днів дам Миколі таку вказівку. У понеділок поїдемо разом, -- Микола частенько (хоча й не завжди) теж під'їжджав у Нестерівці тією ж машиною (у кузові), що й його начальник. -- З собою у тебе повинні бути всі документи. Дядько Микола тобі все розповість - де і як оформлятися на роботу.
   -- А то ти сам не можеш оформити його на роботу, чи дати вказівку, щоб його оформили, -- невдоволено буркнула Наталія.
   -- Наталя, не вмішуйся. Займатися цим - не моя справа. Та й все повинно бути природно, за законом - оформлює робітника на роботу саме його безпосередній керівник. Все, на цьому закінчуємо розмову про роботу, а то мама ще довго буде зі мною торгуватися. Тобі все зрозуміло? -- звернувся Михайло Лаврентійович до сина.
   -- Зрозуміло. Що там незрозумілого.
   -- Тоді все. А тобі господиня,-- вже в бік дружини, -- дякуємо за смачну вечерю. Далі всі відпочиваємо.
   А далі час поступово спливав. Ілля вже призвичаївся до роботи на залізниці. Так, робота важкувата, та саме для чоловіків - непідсильного нічого немає, отож він лише краще м'язи накачає. Так непомітно пройшло вже й три тижні першого осіннього місяця. А його кінець приніс родині Золотаренків радісну новину - 25-го вересня повернувся з армії Петро. Звичайно, старший брат розповів меншому деякі армійські нюанси, особливо їх перших днів чи тижнів. Та нічого такого зверх неординарного у його розповіді не було - навіть ті, хто ще й не ніс строкової служби, добре знали із чуток армійські порядки.
   Сподівання Наталії Карпівни, що сину вдасться уникнути призову цього року, на жаль, не справдилися. В останній день вересня Іллі прийшла повістка з військкомату, ще пару днів у нього пішло на медкомісію, оформлення тощо, а 4-го жовтня Ілля Михайлович Золотаренко вже був у дорозі до своєї частини. Поки що нікому не було відомо, де саме йому доведеться служити, та вже знали точно, що у танкових військах. Взагалі-то, сільських хлопців, а точніше тих, хто працював у колгоспі, не так вже й рідко призивали саме у цей рід військ - вправний тракторист міг бути таким же вправним (як водій) танкістом. Та Ілля не був ні колгоспником, ні трактористом. Можливо, зіграла свою роль робота на залізниці - у танкових військах теж потрібні були хлопці з накачаними м'язами, заліза там доведеться багато тягати. А ось Петро відбував свою службу у військах зв'язку, вочевидь, тому була причиною його спеціальність електрика.
   За 2 дні до початку свого дальнього шляху Ілля та ще кілька хлопців призивного віку проходили медичний огляд у Дунаєвецькому військкоматі. І сталася там неочікувана для нього пригода. Коли медогляд вже був закінчений і комісія оформляла документи на призовників, ті, чекаючи результатів, відпочивали на подвір'ї цього військового закладу - погода видалася гарна. Потім їх групами почали викликати у приміщення - направлення були у різні військові частини. Всі ті, хто проходив комісію аж ніяк не потрапляли в одне й те саме місце. Як трохи пізніше виявилося, з Іллею в одну з ним частиною потрапляло всього двоє хлопців із їх села - з одним із них він був більш-менш знайомий, а з другим лише пару разів бачився у селі. Звично, викликаючи призовників, співробітник військкомату вигукував їх прізвища. Прозвучало цього разу й прізвище Іллі. Він, звичайно, разом з іншими викликаними парубками направився усередину приміщення, і не міг бачити, як літній підполковник, який під одним з дерев смоктав цигарку і розмовляв з цивільним співробітником військкомату, через короткий час зацікавлено подивився услід групі призовників, що вже заходили у двері будівлі. Ще, мабуть, через хвилину він загасив цигарку, перервав свою бесіду із співрозмовником і рішучим кроком направився теж у будівлю. Там він про щось почав розмовляти з одним із членів комісії, а потім навіть проглянув справу якогось призовника. Після цього його співрозмовник вигукнув:
   -- Призовник Золотаренко, підійдіть до мене!
   Ілля наблизився до його столу, поряд з яким стояв підполковник. І той, звертаючись до хлопця, промовив:
   -- Я хотів би з вами поговорити. Але тут гамірно, пройдемо до мого кабінету, або вийдемо на подвір'я. Де нам краще побалакати?
   -- Мені однаково, товаришу підполковник. Як скажете.
   -- Добре, тоді ходімо на вулицю, бесіда буда неофіційна, а тому приємніше побалакати на свіжому повітрі.
   Вони вийшли на подвір'я і відійшли трохи в сторону від галасливих призовників.
   -- Ви, як я зрозумів з вашої особистої справи, з села Зеленче? -- запитав Іллю підполковник.
   -- Так точно!
   Полковник посміхнувся, почувши таку відповідь, про щось кілька секунд подумав, а потім продовжив.
   -- Згадав я двох хлопців, теж призовників. І вони мені так же відповідали буквально з перших слів нашої розмови. Скажіть, у вас є старші брати-близнюки?
   -- Є, товаришу підполковник - Лаврентій і Олександр.
   -- Так, це саме вони. Тепер я згадав це ім'я - Лаврентій - воно не таке вже й поширене. Вони мали поступати у військові училища. Так, коли ж це було?.. Ага, тоді ще йшла війна, отож у 44-му або 45-му році. Мабуть, що у 44-му, бо це влітку було. У 45-му це вже був мирний час.
   -- Саме так, товаришу підполковник - у 44-му.
   -- Як тебе звуть? -- перейшов той вже на "ти".
   -- Ілля.
   -- Добре. Так ось, Ілля, у мене з тобою приватна бесіда, а тому не потрібно кожного разу звертатися до мене за званням - товаришу підполковник та товаришу підполковник. До речі, мене звуть Микола Леонідович. Твої брати, як мені пам'ятається, і не знали мого імені. Та ми з ними й розмовляли більш офіційно. Так ось, Ілля, у мене до тебе знову запитання? Закінчили вони училища, а якщо так, хоча навряд чи може бути по-іншому - хлопці браві були, то де вони зараз служать? І яке у них звання? Мабуть, вже капітани?
   -- Саме так, Миколо Леонідовичу, -- одразу перебудувався тямущий Ілля. -- Вони обоє вже капітани, нещодавно отримали це звання - Лаврентій трохи раніше, а Сашко - пізніше. Олександр служить в Білорусії, у Мінській області.
   І це було дійсно так. Олександр, який, мабуть що, вже закінчував свою службу в Білорусії, служив у 32-му танковому полку 29-ої танкової дивізії, який дислокувався у селищі Уріччя. Це селище міського типу Любанського району було розташоване у 135 кілометрах на південь від столиці Білоруської РСР. До самої Любані було лише 18 кілометрів, а у 100 кілометрах на схід знаходилося місто Бобруйськ. У самому ж Уріччі була ще й залізнична станція на лінії Солігорськ-Осіповічи. Свого часу мама Сашка мала рацію, коли казала, що її син служить поряд. Її чоловік казав, що від Мінська до Проскурова, а зараз вже Хмельницького щось із 500 кілометрів. Та якщо відняти від них 135 кілометрів, то дійсно виходить що поруч.
   -- Ти дивись, так близько, -- відреагував на таке повідомлення Іллі підполковник Кошовий - а це, зрозуміло, був саме він.
   -- Та це зараз. І то його скоро, мабуть, вже кудись переведуть. А раніше він служив у Туркменії, -- виправдовував брата Ілля, розуміючи куди хилить підполковник.
   -- Так воно, мабуть, і має бути, -- розмірковував Кошовий. -- Пройшло вже 10 років після закінчення твоїми братами училищ. Отже, скоро повинна бути чергова заміна. Отож, спочатку далека Туркменія, потім близька Білорусія - все закономірно. А Лаврентій де служить?
   -- Він спочатку служив у Тамбовській області, а зараз дуже далеко - саме на Далекому Сході, у Приморському краю.
   -- Теж закономірно.
   -- Він, перебуваючи там, навіть служив у Китаї.
   -- Он воно як! Тоді зрозуміло, чому він раніше звання капітана отримав. А взагалі, молодці твої брати. Та я у них і не сумнівався. Ось тільки чому ж вони за стільки часу не навідались у Дунаївці? -- з гіркотою зітхнув підполковник. -- Я за своє життя дав направлення у військові училища багатьом хлопцям. Але той рік був дуже пам'ятним - перший повоєнний рік для нашої області. Саме тому я його так запам'ятав, та й з близнюками мені у житті не так вже часто доводилося спілкуватися.
   -- Миколо Леонідовичу, вони не кожен рік і додому-то приїжджали, -- знову виправдовував своїх братів Ілля.
   Він дуже поважав Лавра та Сашка, але йому зараз стало трохи соромно за своїх братів. Коли вони з легкої руки цього підполковника, тоді ще майора, поступали у військові училища йому було усього 5 років - Ілля мало що пам'ятав з тих часів. Та зараз навіть він трохи осуджував своїх родичів, теперішніх капітанів. Ну як же так - адже Кошовий так багато зробив для братів; якби не він, то вони потрапили б у горнило війни. І хто знає, чи залишились би живими ці майбутні браві капітани. І він вирішив завтра ж написати листи братам - Кошовий заслуговував на повагу, і у свою чергову відпустку чи то Сашку чи то Лавру не складе великих труднощів витратти якихось там пів дня (з дорогою до Дунаївців) на спілкування з підполковником.
   -- Я розумію, шлях неблизький, -- так же сумно тягнув Кошовий. -- Та все ж... Добре, закрили цю тему. А ти не збираєшся присвятити своє життя армії? Адже йдеш на строкову службу. А після неї можна й продовжити військову кар'єру.
   -- Та я поки що не думав про це. Я ще тієї армії і не знаю - ні слухом, ні духом, як-то кажуть.
   -- Так, ти маєш у цьому рацію. Розумні ви хлопці, Золотаренки. Тоді передавай привіт своїм братам від підполковника Кошового. Сподіваюсь, що вони не забули мого прізвища. І нехай хоча б хтось з них, як буде приїжджати у відпустку, загляне у військкомат. Щоправда, я вже, мабуть, через рік-другий вийду у відставку. Та при бажанні вони розшукають мене. Цікаво мені з ними поговорити. Так, тоді все, на цьому будемо завершувати нашу бесіду. А тобі я бажаю гарної строкової служби і міцного солдатського здоров'я.
   На цьому підполковник і майбутній солдат розпрощалися. А далі вже почалися збори у дорогу та проводи Іллі. Особливих торжеств стосовно проводів в армію, як-то нерідко бувало (купа народу й гуляння чи на двоє діб) - у сім'ї не було. Ні Михайло, ні його дружина не були прибічниками таких гулянь. Теж мені, чи не свято, що сина на 3 чи 4 роки відлучають від родини... А проводжати рідну тобі кровинку так, нібито ти з ним більш не побачишся, теж не було мотивів. Адже не на війну проводжають, а у мирний час армія чимось таким вже страшним нікому не здавалася. Отож напередодні від'їзду Іллі ввечері просто посиділи по-сімейному за столом - разом з Петром та Васильком - та на тому й усе. А назавтра батьки спорядили сина у далеку дорогу, та ще й добре, що лише на 3 роки. Вони у той день і самі потопали з ним у Дунаївці.
   У цьому від'їзді Іллі у армію було цікаво те, що цей день, мабуть, запам'ятається йому на все життя, тому що саме 4-го жовтня у Радянському Союзі відбулася знаменна, історична подія, яку жоден пересічний громадянин навіть не очікував. Хоча червневий запуск міжконтинентальної балістичної ракети "Р-7" міг би декого й наштовхнути на подібну думку. Отож, цього дня о 10-й годині 29 хвилин за московським часом у Радянському Союзі був запущений перший у світі штучний супутник Землі, який за 92 дні, здійснив 1440 обертів, а його радіопередавачі працювали протягом двох тижнів після старту. А ще майже через місяць, 3-го листопада у Радянському Союзі було запущено вже другий супутник. Та він теж став свого роду першим дещо в іншому плані - на його борту знаходився вже й "перший космонавт" - жива тварина в особі собаки Лайки.

* * *

   Та й взагалі, цієї осені на Золотаренків "звалилося" чимало новин. У середині того ж таки листопада Олександр листом сповістив батьків, що він знову міняє місце своєї служби - отримав призначення в Уральський військовий округ. Після цього повідомлення батьки на певний час відволіклися від Іллі Михайловича й переключилися на Олександра Михайловича. Щоправда, у своєму першому листі з нового місця служби Сашко не написав у якому конкретно населеному пункті він має нести свою подальшу військову службу. А територія округу була досить значною - якщо Туркестанський військовий округ був великий за площиною, то і Уральський був також не малим - до його складу ще навіть у 40-х роках входили території Свердловської, Молотовської, Челябінської, Кустанайської, Тюменської областей та західна частина Омської області. У післявоєнні роки структура та територіальне підпорядкування округу неодноразово змінювалася, та меншим він від цього не ставав.
   Дещо з цього питання вони дізналися з наступних листів. А ось місцем проживання (знову-таки тимчасовим - років на 5-6) для родини Олександра Золотаренка стало місто Камишлов, Свердловської області з населенням близько 30000 жителів. Знаходилося воно на схід від Свердловська на лівому березі річки Пишми при впадінні в неї річки Камишловки. Це був вузол автомобільних доріг, а також залізнична станція Транссибірської магістралі - ділянка Свердловск-Тюмень. Відстань по залізниці від Свердловська складала 143 км, а до Тюмені було 183 км.
   Звичайно, Сашко не написав у якій саме частині він служить (мабуть, це була військова таємниця), а її історія якраз була досить-таки цікавою. Зараз Олександр служив у 44-й танковій Лисичанській Червонопрапорній дивізії. Але такою вона стала зовсім нещодавно - лише з 25 квітня 1957-го року. А до того часу її знали (такою вона закінчувала війну) як 279-у стрілецьку Лисичанську Червонопрапорну дивізію. Після війни директивою Верховного Головнокомандувача від 17 серпня 1945-го року 279-я стрілецька Лисичанська Червонопрапорна дивізія була направлена на постійну дислокацію в Єланські табори Уральського військового округу. У травні 1946-го року вона була переформована в 23-у окрему стрілецьку Лисичанську Червонопрапорну бригаду. Далі, 12 вересня 1953-го року була переформована у 61-у механізовану Лисичанську Червонопрапорну дивізію, і ось лише пів року тому вона стала нарешті танковою дивізією.
   Що ж стосується самого Уральського військового округу, то до березня 1953-го року ним командував Маршал Радянського Союзу Г. К. Жуков, а вже зараз, на початок служби Золотаренка, з січня минулого року - на чолі округу став двічі Герой Радянського Союзу генерал армії Микола Іванович Крилов. Пізніше командувачі округом будуть змінюватися досить часто: у період 1958-1960-го років ним стане генерал армії Дмитро Данилович Лелюшенко. А далі: у 1960-1961 рр. - генерал-полковник Яків Григорович Крейзер; у 1961-1965 рр. - генерал-полковник Іван Васильович Тутаринов.
   Коли Сашко повідомив своє точне місце служби, то його мама захотіла побачити хоча б на мапі, куди ж сина занесло цього разу. Вона ще раніше, дізнавшись, що Олександру доведеться служити в Уральському військовому окрузі, одразу ж поцікавилася у чоловіка:
   -- Мишко, то що, Олександр буде служити на Уралі?
   -- Ну, скажімо так, буде служити в районі Уралу. А де точно - хто його знає. Він може служити у європейській частині Радянського Союзу, тобто ще до Уралу, наприклад, де-небудь у Молотовській (незабаром, 2-го жовтня області повернуть її історичну назву - до 08.03.1940-го року - Пермська) чи Уфимській областях. Або може служити й за Уралом, вже у східній, азіатській частині, наприклад, у Тюменській області. Та я гадаю, що на самому Уралі Сашко точно служити не буде - не будуть танки по горам лазити.
   Наталія Карпівна після першого листа сина лише подивилася на карті можливі приблизні місця служби Олександра й відзначила, що Урал - це не так вже й далеко, принаймні не Далекий Схід, на якому повинен, мабуть, невдовзі теж закінчувати службу його брат-близнюк Лаврентій. Та зараз, знаючи вже назву міста-помешкання сім'ї Олександра, вона хотіла уточнити те місце, у якому Олександру, Гульнарі та двом їх маленьким діткам доведеться провести щонайменше 5 років. Проте мапа, куплена чотири роки тому Миколкою, хоча й була чималенька, та територія СРСР була дуже вже велика, і саме місто Камишлов на ній позначено не було. А тому Михайло просто скористався хімічним олівцем - хоча в Європі у цьому році справжню революцію створять вже перші кулькові ручки (в СРСР вони набудуть поширення лише восени 1965-го року), хімічний олівець ще й досі використовувався у СРСР. Це був олівець, з особливим графітом, який при змочуванні писав як чорнило - включав барвники, які розчинялися під впливом вологи. У сухому вигляді хімічний олівець писав сріблясто-сірим відтінком, як звичний простий олівець. Але варто намочити напис або сам олівець, як залишений їм слід набував характерного фіолетового кольору. А ще, крім паперу, зволожений хімічний олівець дозволяв залишати позначки й на таких поверхнях, де звичайний олівець не писав - на склі, кераміці, металі, вологій деревині тощо. Отож глава родини позначив цим олівцем жирну "крапку" приблизно поміж містами Свердловськ і Тюмень. Та бабусю маленьких Ганночки й Алії це цілком влаштувало. Тепер залишалося чекати у яку ж "крапку" на великій мапі Радянського Союзу направлять цього разу Лаврентія Золотаренка.
  
  

РОЗДІЛ 26

Перші кроки армійською службою

  
   Наближалися Жовтневі свята. Цього року вони мали стати для Іллі Золотаренко (та й для інших його нових друзів) трохи довшими, подарувавши ще один вихідний день. А цих свят-вихідних так вже заждалися як він сам, так і його товариші по службі. Та і яка там служба... - це поки що лише прелюдія до неї. І на Золотаренка нахлинули спогади, ні, не про далекі часи його дитинства, а про дні, що лише тільки-но минули. Та стільки ж подій ці дні у себе вмістили...
   Перед відправкою до місця служби на збірному пункті у Дунаївцях реальні приготування до поїздки почалися лише по обіду - переважна більшість сільських проводжаючих (крім місцевих) вже порозходилися чи пороз'їжджалися по домівках. Майбутні воїни вже встигли й перекусити перед дорогою - харчів батьки наготували всім доволі. Нарешті якийсь цивільний (а можливо й військовий, хоча й не був у формі) співробітник військкомату - супроводжувач групи - перерахував призовників так би мовити по головах і дав команду:
   -- Так, призовники, прощайтеся вже остаточно з рідними і всі в машину!
   Отож, після того, як майбутні бійці усілися у вантажній машині на розміщених у її кузові лавочках (прості дошки), старший команди сів у кабіну, і автівка почала свій шлях до Кам'янець-Подільського. Подальший шлях призовникам доведеться провести у потягах. Та спочатку у тому ж Кам'янці був пересильний пункт, де призовників мали забирати так звані "покупці" з військових частин. Оскільки, як вже згадувалося, майбутні вояки мали їхати у різні місця, то тепер вони почали гуртуватися за принципом напрямків поїздки - кому на захід, кому на північ, кому на схід. На південь, тобто у Молдавську РСР не було нікого. Точного місця призначення поки що ніхто не знав. Коли на пересильному пункті групували команди, то призовники чули з вуст командирів номера якихось військових частин, але де вони знаходяться, не промовлялося. А що сільському, та навіть і міському парубку може сказати п'ятизначний номер польової пошти частини чи той же її офіційний номер, наприклад, 181-й танковий полк - гадай, де він знаходиться (той, між іншим, знаходився у Яворові, Львівської області). У колишньому обласному центрі групу майбутніх танкістів, виділивши її із свого загального кагалу, співробітник Дунаєвецького військкомату передав вже якомусь старшині, і ця група (вже не дуже чисельна) влилась у значно більшу команду - зібрану, мабуть, з усього півдня області. Деякі з призовників цієї чисельної групи знаходилися на пересильному пункті вже другий день. Та сьогодні, дочекавшись поповнення, мали-таки вже вирушати у дорогу. Хоча часу було ще досить і у самому Кам'янці - потяги на Київ (а група, у якій знаходився Ілля, мала їхати у східному напрямі) відходили ввечері.
   Надалі всі почали чекати того ж таки вечора, безцільно вештаючись територією пересилки. Щоправда, у цей час були ще й певні приготування до далекої путі, яких Ілля навіть не очікував. У команді майбутніх танкістів були й такі парубки, яким на вигляд було років 20-23. Вони, мабуть, раніше мали відстрочки від армії, а зараз їх вже призвали. І вони, звичайно, мали більший життєвий досвід, ніж учорашні школярі - хтось закінчив школу минулого року, а хтось, як і Ілля (таких було небагато), цього року. І саме ці старші хлопці верховодили у команді. Та ще й дещо по-своєму. Вони з кожного призовника зібрали по "четвертаку" (25 карбованців) - на пляшку горілки. Дорога, мовляв, дальня, а у потязі зайнятися нічим. Це були для призовників не такі вже й великі витрати, бо грошима своїх чад батьки також наділили в достатній мірі. Та й ціни зараз були не такими вже й кусючими. Адже, починаючи з 1949-1953-го року, щорічно відбувалося зниження цін на продукти харчування (в 1948-го році його ще не було). Це було вже шосте зниження цін після війни. Попередні п'ять призвели до зниження цін на споживчі товари у 2 рази в порівнянні з 4-м кварталом 1947-го року. І шосте скорочення цін 4 роки тому було найбільшим. Воно мало пряму вигоду для населення у розмірі до 53 млрд. карбованців за рік. Так, наприклад, ціни на хліб пшеничний (за 1 кг) впали до 3-х карбованців. На ту ж таки горілку ціни зараз варіювалися від 21-го карбованця 20 копійок за звичайну горілку - названу у народі "сучок" - до 30 рублів 70 копійок за пляшку "Столичної". Звичайно, ніхто ту "Столичну" не купляв, задовольнилися й "сучком". До того ж, як виявилося пізніше, багато хто з майбутніх захисників Вітчизни запасся подібним товаром ще вдома. Для Іллі це було трохи дивним, бо він у свої 18 років до такої "гарячої" рідини не мав жаги, просто ще не призвичаївся.
   У останні пару років батько, з не дуже схвальної згоди своєї дружини, на свята наливав Іллі якихось там 50-100 г подібного продукту (але не більше), розуміючи при цьому, що краще дитину заздалегідь підготувати до вступу у самостійне життя. Адже чи в тому ж таки інституті, чи тим паче на роботі без цього аж ніяк не обійдеться, настирні "вчителі" у цьому питанні завжди знаходяться. А після їх "навчання" молодій людині, незвичній до такого пиття, ой як несолодко буде. Сам же Ілля ніколи не набивався на випивку навіть у компанії шкільних друзів - і на шкільному випускному вечорі всі пили здебільшого вино, хоча дехто з випускників хльоснув і оковитої "народної". Ото ж і було Іллі трохи дивно від спостерігання таких "припасів", що зараз заготовлювалися чи вже були заготовлені. І хоча Золотаренко не мав наміру брати участь у таких "розвагах", та він свій "четвертак" теж здав. Коли всі здають гроші, а ти ні, то це може бути сприйнято не дуже-то добре, адже зараз вони всі вже одна команда. І не просто команда, а військова команда. Так, саме військова, тому що все фактично починається з військкомату. Коли призовникові видається військовий квиток, йому як би автоматично присвоюється звання "рядовий". Це означає, що людина встала на нижню сходинку вже військової кар'єри.
   Та нарешті всі вже сиділи у плацкартному пульмані. І тут виявилося, що є й такі призовники, які ідуть лише до Хмельницького, а звідти мають направлятися кудись на північ - чи то у Білорусію, чи ще далі - на північ Російської федерації або ж на захід - у Прибалтику. Та це не завадило всім спілкуватися, хоча зараз вже групи намагалися гуртуватися за принципом свого майбутнього роду військ. Вагон не був заповненим одними призовниками (чоловік під 40), були у ньому й звичайні цивільні пасажири. Зрозумівши, хто їхні попутчики, почалися розмови. Жінки розмовляли з майбутніми бійцями як зі своїми дітьми, навіть намагаючись підкормити їх своїми запасами продуктів. А ось чоловіки підбадьорювали хлопців і ділилися з майбутніми захисниками Вітчизни своїм колишнім армійським життєвим досвідом. І для них ці спогади були приємними - для більшості з них 3 роки служби в армії, їх армійська юність були, мабуть, єдиною значущою подією у теперішніх сірих буднях. А основним заспокійливим напутнім словом, яке залишилося у пам'яті призовників став такий вираз одного з колишніх солдатів:
   -- "Цивілку ви будете згадувати лише 3 роки, а ось свою армійську службу - все життя, що у вас залишається".
   Наступного ранку у Києві призовників чекала пересадка на потяг до Харкова. Цей маршрут був вже добре знайомий Золотаренку - лише недавно він мандрував по ньому у зворотному напрямку. І знову, тепер вже у Києві відбулася заміна керівника їхньої групи - старшина передав свої повноваження якомусь старшому лейтенанту з танковими емблемами на погонах. У того були й свої призовники, до яких влилися й хмельничани. Більше поповнень групи вже не відбувалося. Крім того, старлей повідомив, що він буде супроводжувати групу вже до самого місця призначення.
   І ось тут почалися розпитування у старшого лейтенанта - а куди ж саме вони мають їхати. Спочатку той коротко відповів:
   -- У Російську Федерацію.
   -- Та вона ж така велика! -- звичайно не були задоволені такою відповіддю його підлеглі, -- це що, десь у Сибір чи на Далекий Схід?
   -- Ні, не так далеко. Служити ви будете у центральній зоні Російської Федерації, у Північнокавказькому військовому окрузі.
   -- На Кавказі? -- зраділи деякі. -- Ой, як цікаво! Клас!
   -- Ні, не на Кавказі. Я сказав у Північнокавказькому окрузі, -- виділив перші склади у назві округу старлей.
   -- То де ж це саме? Конкретно?
   -- А конкретно дізнаєтеся вже на місці. Їхати не так вже й далеко, місто, у якому ви будете служити, знаходиться на лівому березі річки Дон. Не на самому березі, але не так вже й далеко від нього. Та можу сказати, що краї там дуже гарні, а клімат досить-таки сприятливий - не холодно і не спекотно. Погода практично така ж сама, як і у ваших краях. А взимку навіть тепліше, ніж у вашій Хмельницькій області - температура рідко коли опускається нижче мінус 10 градусів.
   Нарешті запитання вщухли, знову настало чекання потягу. Та столиця України була великим містом, і контролювати кожного свого тимчасового підлеглого старший лейтенант був аж ніяк не в змозі, а тому він просто досить популярно, хоча й жорстко, пояснив, що втікати від армії не лише шкідливо для здоров'я, але ще й кримінально карається. Всі це зрозуміли, хоча й відреагували на таку проповідь скептичними, та все ж сумними посмішками. А далі їх знову чекала дорога.
   А ось у самій колишній столиці України тепер вже за написом на вагоні "Харків - Ростов-на-Дону" майбутні вояки вже дізналися про своє хоча б приблизне місце служби. Та у вагоні цього потягу, вже ввечері їх чекала певна несподіванка - старлей витрусив з їх сидорів у свій баул всі приховані пляшки з горілкою. Він був тертим жуком, мабуть, супроводжував вже не одну подібну групу, а тому цілком обґрунтовано вважав, що прибути до місця своєї майбутньої служби всі мають нехай навіть і трохи пом'ятими, та все ж у пристойному вигляді, без явного алкогольного запаху і міцно тримаючись на ногах. Натомість він роздав своїм підлеглим дещо із сухого пайку - домашні харчі вже закінчувалися. Пайок призначався не кожному призовнику особисто - старший лейтенант просто виклав на столи у потязі все те, що у нього було в баулі (крім пляшок, звичайно). Зрозуміло було, що у дальню дорогу він не міг тягти з собою мішки з їжею, та й того, що було у нього, виявилося цілком достатньо - призовники без зайвої напруги поділили харчі самі, звикаючи вже до армійському колективізму.
   -- А ми їдемо до самого Ростова? Чи наша кінцева зупинка буде десь раніше? -- знову почалися запитання.
   -- Та куди вже раніше, -- посміхнувся старлей, -- я ж вам казав, що служити ви будете у Російській Федерації. А Ростовська область межує з вашою Українською республікою. Так що раніше аж ніяк не буде.
   Й справді, відстань від українського Донецька до російського Ростова-на-Дону по прямій складала менше, ніж 400 кілометрів, а кордон між областями (й соціалістичними республіками) знаходився приблизно посередині від цих міст. Дійсно, які могли бути після його умовного перетину ще ближчі міста? Хмельничанам і так повезло, що вони не так вже й далеко віддалилися від своїх рідних місць - як казав старшина, служити їм випало принаймні не у Сибіру. Зазвичай призовники з України, Білорусії, Естонії чи Грузії, а також з інших союзних республік несли строкову службу не у своїй республіці. Так, українцям у деяких випадках, із-за немалої протяжності своєї республіки, могло трохи й пощастити - служити саме в Україні. Та яке то було щастя? - ті, хто жив на сході, служив у Західній Україні, а західники, навпаки - на східній частині республіки. Росіяни ж часто "тягнули" свою строкову у рідній Російській Федерації, але у ній було стільки різних куточків, щоб заслати призовника подалі від рідного краю...
   Потяг до Ростова-на-Дону добирався мало що не добу. Та коли (вже з радістю) призовники висипали з вагону - всі вже були зморені дорогою - то виявилося, що й це ще не кінець їхньої подорожі. І настрій миттєво погіршився. Щоправда, він трохи покращився, коли старший лейтенант підвів групу до вантажної машини, яка чекала їх поблизу вокзалу - та далеко везти їх навряд чи могла. Теж саме повідомив їм і старшина, сказавши, що менше, ніж за годину вони будуть вже на місці. І він нарешті повідомив майбутнім бійцям місце їх служби - місто Новочеркаськ, а до того від Ростова по шосейній дорозі у північно-східному напрямку було лише 42 кілометри. А від самого Новочеркаська до Азовського моря по прямій (у зворотному напрямі) було лише 70 кілометрів. Та за всю свою 3-річну службу ніхто із хмельничан того моря так і не побачив. Не ознайомилися вони на цей раз і з усім Новочеркаськом - побачили лише його в'їздну частину. Справа була у тому, що полк, у якому їм доведеться служити, розташовувався майже на околиці міста і саме з боку Ростова-на-Дону.
   Та ось вони вже були й на місці. А далі їх чекали організаційні питання. Після прибуття на військову службу призовник зобов'язаний був в першу чергу виконати 3 речі: здати все те, що брав з собою у дорогу, помитися в лазні і отримати те, що йому належіть в армії від Батьківщина. Отож, у прибулих строковиків вилучили все, що не відповідало вимогам Статуту Військових сил: продукти - якщо ті залишилися та "цивільні" речі. Після здачі цивільних речей відбулося миття та стрижка "під нуль" - ритуал остаточного прощання з цивільним життям. Стосовно третього пункту переліку, то належали їм поки що сірувато-зелене "х/б", кирзові чоботи, пілотка із зірочкою та сірий ремінь з міцної широкої брезентової стрічки, що практично не мала зносу. Щоправда, пізніше всі вони отримають ще й темно-коричневі шкіряні (чи із шкірозамінника) ремні. Та й армійська форма у них буде не одна, потім буде ще форма для польових занять та "парадка". Ще їм видали матрац з ковдрою, два простирадла, наволочку з худою подушкою і один невеликий рушник. Видали їм також і рушники для ніг. Та сержант наказав заправити їх у ногах ліжка і ніколи звідти не витягувати, оскільки, пояснив він, вони призначені для різних там перевіряючих. І сьогодні вони вже лише відпочивали, та й прибули вони у частину вже у другій половині дня.
   Молода зміна встигла ще повечеряти - вже у солдатській столовій - і розміститися на ночівлю у казармі. Казарма зустріла прибульців важкими стінами, запахами фарби, хлорки, тютюну (дивно навіть) і поту. Спочатку хлопців трохи давила незвичність обстановки і вони, озираючись по бокам, трохи проймалися дрижаками, та згодом заспокоїлися - це місце на 3 роки ставало для них рідною домівкою.
   А вже назавтра почалася служба вчорашніх призовників. Безпосередньою службою її, мабуть, важко було назвати, це скоріше була не служба, а поки що навчання, та все ж за повним, так би мовити солдатським розкладом. Наступного ранку старожили, гупаючи важкими чоботами, під поодинокі матюки чергового роти сержанта вибігли на зарядку. За ними туди ж вигнали і новобранців. Та це - а ще триразовий прийом їжі - мабуть, було й все, що поєднувало одних та інших. Після сніданку старожили займалися вже за своїм звичним їм розкладом, а новобранці - за своїм. У них почався КМБ. І що це було за диво?
   Це "диво" розшифровувалося як курс молодого бійця. Ілля знав про нього з розповідей односельчан, що відслужили строкову, а ще більше з розповіді старшого брата Петра. Курсом молодого бійця (КМБ) називався перший етап служби в армії (або ж у військових навчальних закладах). Для тих, хто мало що знав про армійські звичаї (були юнаки і з Богом забутих сіл чи хуторів) все пояснив молоденький лейтенант, який вишикував свій майбутній взвод після сніданку на плацу. Поряд з ним знаходився ще й якийсь бравий, та по вигляду надто вже самовпевнений сержант.
   -- Курс молодого бійця потрібен в першу чергу тому, що ви ще не готові повністю зануритися в армійську реальність, -- почав свої пояснення лейтенант. -- І деякі з вас, -- він критично оглянув молоде поповнення, -- не готові навіть фізично. А тому чимало часу вам доведеться проводити на плацу, займаючись стройовою підготовкою чи на спортивному майданчику, накачуючи м'язи. Не всі з вас можуть похвалитися богатирським здоров'ям, спортивною статурою чи фізичною готовністю до суворих армійських умов. Крім того, стройова підготовка дасть вам не лише відмінну поставу. Вона також сприяє вашому звиканню до дисципліни і підпорядкуванню наказам. У строю сформується й згуртованість вашого військового колективу. Саме з цієї причини сержанти будуть щодня проводити з вами заняття із загальної фізичної підготовки, в ході якої ви станете міцнішими, сильнішими та витривалішими. Багато хто з вас не готовий навіть до суворого армійського розпорядку дня. До того, що сніданок, обід і вечеря проходять у визначений розпорядком час, до цього ви ще, мабуть, більш-менш звикли і вдома. А ось чітко регламентований, і для декого ранній підйом, і такий же регламентований відбій - перехід до сну - засвоїти буде складніше. Та це вам належить зробити, і привчитись до цього досить швидко. І вас будуть цьому вчити самі ваші товариші, а їх наука може бути досить сувора.
   -- А чому це? -- запитав хтось з новобранців.
   Сержант при цьому запитанні злорадно оскалив зуби, а лейтенант просто з посмішкою, але суворо відповів:
   -- Запитання без дозволу командира в строю забороняються, так само як і якісь розмови поміж собою. А чому так вже суворо поставляться до якогось недисциплінованого солдата його товариші, ви могли б і самі здогадатися. Тому що понесе покарання не лише сам винуватець, а й весь взвод. За подібне вашому порушення сержант може ганяти взвод по плацу зайвих, наприклад, 20-30 хвилин без відпочинку. І як ви гадаєте, сподобається вашим товаришам така ваша особиста розхлябаність? До речі, я представляю вам заступника командира вашого взводу, -- перевів він погляд на сержанта. Той витягнуся в струнку, -- сержант Горобченко. Саме він буде готувати з вас справжніх бійців. Принаймні на початковій стадії, тобто під час проходження КМБ. Зі мною ви будете частіше зустрічатися вже перед прийняттям присяги. Питання ще є? Ось тепер можете задавати питання. Але теж за всіма армійськими правилами, тобто ви спочатку повинні представитись. Наприклад, зараз: "Боєць Іванов", а після присяги за вашим званням, а воно у вас у всіх буде ще досить довго однакове - рядовий. Тобто будете представлятися: "Рядовий Іванов, Рядовий Сидоров..." тощо. Отож, слухаю ваші запитання:
   -- Боєць Круглик, -- несміливо подав голос один з бійців, піднявши навіть при цьому за шкільною звичкою руку.
   -- Слухаю вас, боєць Круглик. Руку підіймати не потрібно, -- спокійно промовив лейтенант.
   -- Товаришу лейтенант, ви назвали прізвище сержанта, але не сказали як його ім'я, по батькові. Нам що, звертатися до нього завжди за прізвищем?
   -- В армії, в строю чи під час виконання завдань, не існують ні прізвища, ні тим паче ім'я та по батькові. Ви зараз звернулися до мене зі своїм запитанням цілком вірно, саме: "Товаришу лейтенант". Подібним чином всі ви буде звертатися й до сержанта Горобченка, лише: "Товаришу сержант!" До всіх інших - теж лише за військовим званням. Але у цих випадках можна ще добавляти до звання прізвище особи, про яку йдеться мова, тому що, наприклад, сержант у роті не один. Так само як і офіцерів з однаковим званням у полку теж багато. Тоді ви, говорячи про когось, висловлюєтесь наступним чином: "Лейтенант Ковальов наказав мені те то й те то". Ковальов - це моє прізвище, отож запам'ятовуйте. Поміж собою ви можете звертатись один до одного Вася, Петя, Володя... теж лише у вільний час. А під час несення служби, якщо зайде розмова про ваших товаришів, ви називаєте їх, наприклад, таким чином: "Рядовий Іванов у наряді на кухні", "Єфрейтор Петров на варті", "Рядового Сидорова сержант Горобченко послав на склад" і так далі. У цьому випадку ви добавляєте прізвище теж тому, що рядових у полку дуже багато. Все зрозуміло?
   -- Зрозуміло.
   -- Не "Зрозуміло", а "Так точно!" чи "Так точно, товаришу лейтенант, сержант!" тощо. Така повинна бути відповідь бійця. Ви всій цій науці й навчитесь під час курсу молодого бійця. Під керівництвом молодших командирів ви не лише навчитесь ходити строєм, доглядати за зброєю та обмундируванням, ви ще вивчите статутні вимоги і правила поведінки серед товаришів по службі. Все це прискорить ваш процес адаптації до майбутніх умов служби. Ще запитання є?
   -- Боєць Кучеренко, -- пролунало з іншого краю. -- Товаришу лейтенант, ви сказали про догляд за зброєю. Ви мали на увазі гвинтівки чи автомати? Але ж ми танкісти, хіба у танку є місце для такої зброї?
   -- Цікаве запитання, боєць Кучеренко, але слушне. Ви маєте рацію, гвинтівкам у танку не місце. Але стріляти з гвинтівки чи автомату повинні вміти всі військовослужбовці. Тому будуть у вас і заняття з вивчення будови того ж автомату - його розбирання та збирання - і стрільби. Крім того, не всі з вас будуть весь час, навіть під час військових навчань перебувати у танку. Обслуговувати військову техніку теж комусь потрібно, а не лише водити її чи стріляти з неї. Існують військово-облікові спеціальності, скорочено ВОС. Після вашого навчання запис про вашу військово-облікову спеціальність буде занесений й у ваш військовий білет. Всі ВОС поділяються на групи, саме ж позначення ВОС є багатозначне число (наприклад, ВОС-250400). Це зрозуміло?
   -- Так точно! -- наука, як виявляється, йшла досить швидко. -- Дозвольте тоді ще одне запитання, уточнююче?
   -- Дозволяю.
   -- А що це за військово-облікові спеціальності?
   -- Відповідно до названого вами танку - це командир танку, механік-водій, навідник гармати, радист-кулеметник. Є також поділ на військово-облікові спеціальності й у обслуговуючого персоналу. В армії, навіть у танкових військах існує дуже багато інших ВОС, які на перший погляд навіть не пов'язані з танками. Наприклад, як і в цілому в армії, це зв'язківець, телефоніст, оператор, хімік. Стосовно ж танкової техніки - заправник, акумуляторщик, механік електрообладнання тощо. А взагалі-то, перелік військово-облікових спеціальностей є секретною державною інформацією.
   Та, як виявляється, декого з молодого поповнення цікавило ще дещо. Лейтенант згадав про автомат і навіть про стрільби. А тому один з призовників зацікавлено запитав: чи будуть й дійсно будуть стріляти з автомату? На що лейтенант, подивившись в обличчя цих ще майже дітей - згадавши, мабуть їх, та й свої, забави з дитячими пістолетами та гвинтівками - із скептичною посмішкою відповів: "Звичайно ж, будете стріляти. Та не поспішайте. Вам ця зброя за три роки ще ой як осточортіє".
   І після такої "оптимістичної" відповіді лейтенанта більше запитань вже не було. Далі лейтенант передав вудила правління своєму заступнику сержанту Горобченко, й почалось... Звичайно, основна роль у навчанні новобранців відводилася сержантському складу. Досвідчені військовослужбовці ставали свого роду вчителями та наставниками, які терпляче пояснювали молодим бійцям всі тонкощі армійського буття. Новобранців ніхто із "стариків" даремно не ганяв. Саме у цей час свято дотримувалась як би презумпції невинуватості молодого поповнення. За час проходження курсу молодого бійця військовослужбовець потрапляв в особливі умови, які можна назвати щадними. Навіть в тих частинах, які не є такими вже визнаними стандартами військової дисципліни, командири всіх рангів виявляли терпіння, поблажливість і турботу про молодих воїнів. Колектив таким відношенням до молоді тим самим піклувався про людину. І проявляв він такі свої позитивні якості часом не сам по собі, а під жорстким тиском офіційної військової ієрархії. Командування частини буквально змушувало офіцерів стежити за сержантами, а тих - не перевищувати заходи статутних відносин. У більшій мірі така недоторканність молодих пояснювалася особливим ставленням до роботи з ними самих сержантів. Великодосвідчені старослуживі сержанти ставилися до молоді з поблажливістю, немов би розважаючись незвичайною для себе роллю саме таких собі поблажливих батьків-наставників, а також з посмішкою спостерігаючи наївну часом поведінку своїх підопічних. Але, щоб забезпечити саме таке ставлення до молоді з боку сержантів, до керівництва КМБ допускали далеко не всіх бажаючих, суворо відбираючи серед них найбільш адекватних. Отож, стосовно слова "почалось", малось на увазі те, що звичні для старослужбовців щоденні армійські навантаження попервах витримувати було важко навіть фізично розвинутим молодикам. А що вже казати про слабких... Ввечері у казарму майже всі поверталися зморені до краю, так би і впасти на застелене ліжко. Але куди там! Щодо до цього теж існували суворі армійські правила - валятися на ліжку у не заведений на те час заборонялось. Отож і доводилося сидіти на табуретках чи на якомусь підвіконні, і то на останньому лише тоді, коли цього не бачив сержант. Військова наука складна штука, особливо попервах.
   На армійському жаргоні курс молодого бійця також іменували "карантином". Мабуть, що у цьому слові було багато вірного - як у лікарнях при карантині піклуються про хворого, так і зараз в армії старші піклувалися за молодь. То вже далі деяким з них служба медом не буде здаватися. А зараз все було трохи по-іншому.
   Був ще один цікавий, але з дещо неприємним відтінком фактор "карантинного" періоду - нерідко траплялося так, що перший час молодь банально не наїдалася армійською їжею. І це при тому, що їх регулярно годували 3 рази на добу. А тому під час карантину майже всі молоді бійці постійно ходили голодними. Так, нехай їжа і не така вже різноманітна, та все ж вона була калорійною, і порції були не маленькими. Звичайно, армійська їжа відрізнялася від цивільної, та ще й домашньої - у ній найчастіше недостатньо було м'яса, жирів чи масла. Та не це було головним - просто позначалася велика кількість психологічного та фізичного навантаження, та ще й був як би стан стресу від нових умов буття. Крім того, звичні до домашніх страв, багато хто не з'їдав і половини солдатської пайки - а потім це давалося взнаки. Хтось швидше пристосовувався до такої ситуації і незабаром переставав відчувати патологічну тягу до їжі, але деякі і з приходом вже до підрозділу не могли себе перебороти. І до таких новачків ставлення бувалих солдатів було дещо презирливе, такі особи з молоді часом ставали предметом жорстоких насмішок. Але не всі могли так швидко пристосуватися до нових умов, які виливалися і в загальне ослаблення організму через зміну клімату, а часом на перших порах могли призвести й до захворювань. Та все ж більшість служивих з поняттям ставилися до молоді, навіть підкормлювали декого з них часткою своєї пайки. Якби не вони, то "не бойові" втрати в армії, мабуть, зросли б на порядок.
   У перші дні КМБ багато часу займали вправи-тренування у самій казармі - тренувалися як швидко потрібно вранці підніматися чи ввечері відходити до сну, а також застеляти свої ліжка під час команд чергового по роті. На тренуваннях ці команди подавав сержант: "Підйом!" та "Відбій!". Перед цим Горобченко заздалегідь оголосив:
   -- Всі ви маєте знати, що у вас є лише від 45 секунд до однієї хвилини для того, щоб заправити своє обмундирування на армійських табуретах й прийняти у ліжку горизонтальне положення. А на команду "Підйом!" ви взагалі маєте встигнути одягнутися, поки горить сірник.
   -- Так мало часу?! -- було здивування.
   -- Це не мало. Воно вже перевірено часом. І це конче необхідно, особливо коли подається команда "Тривога!" Тоді всі повинні миттю вибігти з казарми до місця шикування, та ще й у повній бойовій викладці. Всі так вранці одягаються, і ви до цього звикнете. Отож, зараз і почнемо тренування.
   Ось коли до призивної молоді дійшли слова лейтенанта у перші дні про те, що декого з їх контингенту вони будуть вчити самі, й досить суворо. Не за один раз, звичайно, та все ж за кілька заходів більшість бійців взводу почала вкладатися в оголошені сержантом нормативи. Та були й такі тюхтії, які за такий час навіть не встигали стягти з себе чоботи чи штани, вже не кажучи про те, щоб їх натягти, адже потрібно було швидко намотати онучі. Сільським хлопцям це була суща забава, але були й призовники із чималих міст, а вони ні чобіт, ні тим паче онуч зроду не носили. А коли такі тюхтії не вкладалися у нормативи, то повторювати тренування доводилося всьому взводу, а не окремій особі. Неважко собі уявити як поступово наростала злість на тих чи то ледарів, чи то невдах. І тоді ті, передбачаючи неминучу розправу, починали якомога швидше надягати чоботи, намотуючи онучі аби як. Та це була ще більша їх помилка - солдатам свої ноги потрібно було берегти. Адже бійців, як і вовка, можна сказати, ноги годують, тому що вони весь світовий день проводять на ногах. Ноги і призовний контингент, і старші військовослужбовці намагалися мити частіше, щоб не підхопити грибок, після того, як окремі недбалі бійці швидко позбивають ноги від свого бездарного намотування онуч.
   Команда "Відбій!" за встановленим у армії розпорядком щодня лунала о 22:00, а команда "Підйом!" - о 6:00. Щоправда, по неділям та у святкові дні чергові по роті викрикували її на годину пізніше, даючи додатковий час для сну - все ж таки вихідний день. Крім того, слід зазначити, що ввечері, о 21:00 у спальному приміщенні розпорядком дня було передбачене ще й обов'язкове прослуховування вечірньої інформаційної програми. Після неї іноді проводилася вечірня прогулянка з 21:15 до 21:30. І тоді на даному заході на стройовому плацу взводи вже у складі роти розучували й виконували стройові пісні. Зазвичай розучувалося по 1-2 пісні на роту. Після цього нерідко підрозділи вже йшли з виконанням стройової пісні навіть на прийоми їжі в їдальні. А ще після вечірньої перевірки сержанти могли оголошувати про будь-які зміни на наступний день, коротко підведити підсумки і у солдатів залишалося близько 15 хвилин на умивання і підготовку до сну.
   Так пройшло пару тижнів. Та ось одного з буденних днів до взводу зайшов хтось з начальства й наказав сержанту:
   -- Терміново готувати призовників до стрільб!
   -- Так точно! -- відповів той, але тут же додав. -- Але ж вони автоматів ще й у вічі не бачили.
   -- То нехай взводний розпорядиться видати їх. Для початку хоча б пару автоматів на всіх - нехай вчаться розбирати їх та складати. Адже до присяги не так вже й далеко, а до неї обов'язково потрібно провести бойові стрільби. Стосовно закріплення автоматів, то передайте лейтенанту моє розпорядження.
   -- Буде зроблено!
   Для навчання молодим бійцям наступного дня видали на всіх два автомати АК-47, і сержанти почали вчити хлопців стройовим прийомам зі зброєю. Спочатку ті автомати багатьом здавалися важкими й незвичними, як колода. Та все ж, призвичаїлися. Той же 7,62-мм автомат Калашникова (АК), раніше відомий як "Автоматичний карабін 47", був прийнятий на озброєння в СРСР у 1947-му році. Попри те, що автомат мав ряд недоробок, бійцям в армії він подобався. Його прицільна дальність стрільби була до 1000 м, маса полегшеного варіанту АК (інд. 56-А-212) складала 3,8 кг. У тієї ж зброї перемоги - пістолета-кулемета ППШ системи Шпагіна 1941-го року випуску ці показники були істотно нижчі: прицільна дальність - від 200 до 250 м, маса без магазину - 3,6 кг, із спорядженим - 5,3 кг.
   Щоправда, подейкували, що карабін АК-47 - це просто копія німецької штурмової рушниці G-44 "Штурмгевер". Але, як би там не було, зброя була непогана. Так, наприклад, відомий радянський конструктор, творець пістолета ТТ Федір Токарєв дав автомату АК наступну характеристику: "Цей зразок відрізняється надійністю в роботі, високою влучністю і точністю стрільби, відносно невеликою вагою".
   Ну, а далі все йшло за планом - назавтра після обіду на кожен взвод видали вже по кілька автоматів, і молодь стала їх по черзі розбирати і складати - аж до самої вечері. А вже після вечері кожен курсант особисто отримав автомат і гордо його розкладав, складав, а також чистив.
   Ще через дві доби цілий день були тактичні заняття. Призовникам, крім автоматів, видали ще лопати, каски, підсумки з порожніми поки що магазинами, і з таким спорядженням вони бігали по полю під крики сержантів. Потім молодь вчилася рити окопи - і добре ще, що не у повний зріст, а невеличкі - для стрільби лежачи. Здавалося б, навіщо це потрібно танкістам? Та загальні правила поведінки солдата у бою були однаковими для всіх - все може статися, а тому боєць любого роду військ повинен вміти оберігати своє життя в умовах бою на відкритій місцевості. Після обіду їх знову вигнали в поле, але вже без лопат, де до самої вечері курсанти відпрацьовували підготовку до стрільби: як підходити до вогневого рубежу, як з автоматом лягати та як вставати... Того ж вечора поміняли онучі і видали по пачці сигарет "Прима" на двох. Це були такі сигарети, що здавалися вони набитими якимось пліснявим тютюновим сміттям. Та до всього звикаєш. Золотаренко потроху ще вдома пробував палити, не афішуючи це батькам - що то за сільський парубок, який гордовито не розгулює із цигаркою у зубах. Та палив він дуже рідко, хоча поступово почав потроху палити в армії. Наступного дня новачків знову вигнали в поле. Та хоча б окопи вже не рили - спочатку тренувалися у виході на вогневий рубіж, а потім видали патрони, і далі вже пішла стрілянина...
   Золотаренку сподобалося стріляти з автомата. Ілля уперше побачив автомат АК-47 два роки тому у відомій радянській кінокомедії "Максим Перепелиця". Та він навіть не сподівався, що автомат може так купчасто, й досить прицільно стріляти, щоправда одиночними пострілами чи короткими чергами. Крім того, у Іллі, як виявляється, було зірке око - всі вправи зі стрільби він - один з небагатьох - виконав практично на відмінно. Його похвалив лейтенант і навіть ротний - до речі той старший лейтенант, що супроводжував їхню команду з Києва до Новочеркаська. А ще він добавив:
   -- Мабуть, бути бійцю Золотаренку навідником танкової гармати.
   За два дні до прийняття присяги вже сержант скомандував:
   -- Сьогоднішній день повністю присвячується підготовці до прийому присяги.
   На запитання, що це означає, Горобченко відповів:
   -- Спочатку всім привести у належний вигляд обмундирування, а потім на плац - будемо тренувати парадний хід.
   Пів дня призовники прали та сушили форму, обшивалися підкомірцями, шевронами і нашивками, драїли до дзеркального блиску чоботи. Тіла гарненько відмили в лазні, а щоб свято було незабутнім, їм поза терміном поміняли натільну білизну й онучі. З нагоди наближення урочистостей навіть сержанти намагалися зайвий раз не дорікати своїм підлеглим. Наступного дня до обіду шикувалися і перераховувалися на плацу, збігалися на поклик сержанта і розбігалися при його грізних командах. Далі, одразу по обіду, головних діючих осіб майбутнього свята зібрав у клубі замполіт частини і прочитав їм коротку лекцію про прийом присяги:
   -- Військова присяга, -- наголошував він, -- це один з перших важливих актів військової служби, з яким стикається людина, вступивши на шлях ратної справи. Тільки давши клятву служити Батьківщині, вчорашній новобранець стає військовослужбовцям. Військова присяга - церемоніальна урочиста клятва, що дається кожним громадянином під час вступу (заклику) на військову службу в збройні сили держави. Військова присяга існує з глибокої давнини в збройних силах більшості держав світу. У різних військах вона має свій специфічне зміст, традиції та обряди стосовно її прийняття в залежності від історично сформованих традицій і звичаїв того чи іншого народу, його війська і сутності ладу даної держави
   Він також повідомив молоді, що напередодні Великої вітчизняної війни, у 1939-му році ритуал складання військової присяги був дещо змінений. Саме з цього часу урочисту клятву військовослужбовці стали давати індивідуально, а не всі разом, як то було до того. Наступна ж зміна радянської присяги відбулася рівно 10 років тому - тоді було прийнято Положення, яким регламентувався порядок її прийняття. І з того ж часу день присяги встановлювався як святковий.
   Хто його знає, що молоде покоління запам'ятало із цієї проповіді замполіта, бо слухали його не дуже уважно. Вони краще пам'ятали таку собі байку про комісарів та замполітів, точніше про різницю поміж ними. Суть її була такою:
   Запитання: "Чим відрізняється комісар 20-х років від замполіта 50-х?". Відповідь: "У той час комісар казав: Роби, як я! Сьогодні ж замполіт каже: Роби, як я сказав!".
   Після цього колишні призовники знову тупотіли похідною колоною мало не до сутінок на плацу й навколо казарми, після чого втомлені попадали спати.
   А вже наступного дня відбувся прийом присяги. Урочистості були призначені на 6-е листопада, саме тому у частині будуть одразу 3 святкові дні підряд. Ніхто не забороняв проводити прийом присяги і 7-го чи 8-го листопада, можливо, що урочистості були б ще більші. Та командири частини не хотіли якимось чином нівелювати таке всенародне свято як День великої жовтневої революції. Та й святкових днів ставало б менше. Щоправда, якби днем присяги було призначити 9-е листопада (а це була субота), то святкових і вихідних днів стало б одразу чотири. Та все ж приймати присягу після жовтневих свят якось не годилося - яке вже свято після двох днів попереднього свята. Та й чотири дні, безцільного швендяння солдатів по території частини, нічого не роблячи, то не годиться. А за межами гарнізону ще щось можуть накоїти за ці дні під час увільнення у місті. Отож все це вже занадто, вирішило командування гарнізону. А крім того, пройшов практично якраз місяць з того часу, як розпочався курс молодого бійця, а він зазвичай і складає приблизно саме такий термін. І прийнято рішенння - бути святу саме 6-го листопада!
   І назавтра у Новочеркаську неозброєним оком було помітно якесь незвичайне пожвавлення. Виходячи з автобуса чи потяга люди і на вокзалі, і далі на зупинках громадського транспорту невпевнено тупцювали в пошуках описаних їм ріднею орієнтирів, запитували дорогу у перехожих, а потім дружно крокували в бік однієї і тієї ж військової частини: о 10 годині ранку там починалася церемонія прийняття присяги їхніми дітьми чи родичами. На присязі завжди могли бути присутніми рідні і друзі солдатів, їм потрібно було лише не пізніше, ніж за годину до початку заходу приїхати і пред'явити на контрольно-пропускному пункті документ, що засвідчував особу. Зазвичай у програмі солдатського свята були: шикування особового складу, урочистий мітинг і прийняття присяги, екскурсія для батьків по казарменим приміщенням, столовій, могла бути й бесіда батьків з командуванням частини. Ілля також заздалегідь повідомив батькам дату прийому присяги, хоча й розумів, що навряд чи вони приїдуть. Так воно й сталося - Наталія та Михайло просто не в змозі були вирватись з роботи на такий довгий час. Адже дорога лише в один бік забирає без малого три доби, тобто на всю подорож піде цілий тиждень. А у них відпустки були вже давно відгуляні. Отож вони просто потім поздоровили сина з подвійним святом.
   А у його переддень ті, що мали приймати військову присягу ввечері звичайно ж трохи хвилювалися, й з трепетом у серці очікували цього незвичного свята. А ось ті, хто її вже давно прийняв, були дещо іншої думки про наступаюче свято. Вони казали:
   -- Справа це досить довга, а тому нудна, та ще й чисто формальна, оскільки відповідно до законодавства радянський громадянин стає військовослужбовцем відразу ж - з моменту внесення його до списків частини з усіма наслідками, що випливають звідси, і аж ніяк не з присяги.
   Та вони були не праві. Справа була не у якихось там формальностях чи відповідностях діючого законодавства - молодий боєць перед лицем всієї частини, яка зараз немовби уособлювала собою обличчя держави, повинен був принести клятву на вірність своїй Батьківщині й засвідчити це своїм підписом.
   Отож ще, мабуть, за пів години до прийняття військової присяги молоде поповнення, що пройшло курс військової підготовки, вже стояло на плацу, поки що у стійці "Вільно!", а пізніше вже витягнувшись по струнці. А навпроти поступово збиралися схвильовані батьки і близькі майбутніх захисників Батьківщини. Та ось прозвучала команда: "Привести молоде поповнення до присяги!". І почався церемоніал. Командири рот та інших підрозділів по черзі викликали із строю військовослужбовців свого підрозділу, які мали приймати присягу. Кожен з них приймаючи військову присягу читав вголос перед строєм підрозділів текст військової присяги, після чого власноручно розписувався у спеціальному списку в графі навпроти свого прізвища, після чого ставав на своє місце в строю.
   І ось вже Ілля Золотаренко читає затверджений 10 червня 1947-го року Президією Верховної Ради СРСР текст військової присяги:
   -- "Я, громадянин Союзу Радянських Соціалістичних Республік, вступаючи до лав Збройних Сил, приймаю присягу і урочисто клянусь бути чесним, хоробрим, дисциплінованим, пильним воїном, стійко переносити всі тяготи й нестатки військової служби, суворо зберігати військову і державну таємницю, беззаперечно виконувати всі військові статути і накази командирів та начальників...".
   По закінченню прийняття присяги списки з особистими підписами бійців, які брали участь у прийнятті військової присяги, вручалися командирами підрозділів безпосередньо командиру військової частини або його заступнику. Після цього командир частини привітав молодих воїнів з прийняттям військової присяги, а всю частину - з новим повноправним поповненням, після чого військовий оркестр виконав Державний Гімн Радянського Союзу. Після виконання Державного гімну солдати військової частини, друкуючи кроки і міцно стискаючи в руках зброю, пройшли урочистим маршем під музику того ж оркестру. В подальшому у військовому квитку військовослужбовця начальником штабу частини зробиться відмітка: "прийняв військову присягу (число, місяць, рік)".
   Та навіть три дні свята, які йдуть підряд, не можуть бути вічними, і вони досить швидко пролетіли. А далі вже настали суворі армійські будні, які молодим бійцям, що тільки-но прийняли присягу, доводилося вже "тягти" без усяких поблажок з боку досвідчених військовослужбовців, особливо того ж таки молодшого командного - сержантського - складу.
  
  

РОЗДІЛ 27

Особливості армійської служби

  
   Ще до прийняття присяги, у розпал навчання Іллі Золотаренко та його колег на курсах молодого бійця в країні відбулася подія, на яку не особливо звернуло увагу цивільне населення СРСР, та яка безпосередньо торкалася Радянської армії. У Москві 28-29-го жовтня відбувся пленум ЦК КПРС. І на ньому розглядалося єдине питання: "Про поліпшення партійно-політичної роботи у Радянській Армії і Флоті", доповідь по якому робив М. А. Суслов. Та в історію цей пленум увійде як "справа Жукова". Такою ж фактично була резолюція і постанова пленуму: "Про Жукова Г. К". А той напередодні, 26 жовтня 1957-го року тільки-но повернувся з Албанії. На пленумі ж після доповіді саме й розпочалося обговорювалося питання стосовно "бонапартизму" Жукова і його виведення зі складу ЦК КПРС. Маршала звинуватили у проведенні лінії "на ліквідацію керівництва і контролю над армією і флотом з боку партії, ЦК і уряду", були й інші звинувачення. Фактично приводом до розгляду його справи послужило розпочате міністром, без відома Президії, формування частин спецназу для диверсійно-розвідувальної діяльності. Це було витлумачено Хрущовим як можлива підготовка до перевороту. Підсумок засіданні і підвів Хрущов, саме за його пропозицією Жуков був виведений зі складу Президії ЦК і з Центрального комітету, а також знятий з поста міністра оборони.
   Новим міністром оборони СРСР був призначений Родіон Якович Малиновський. Він був знайомий іншому Золотаренку - Лаврентію, тому що з 1947-го року був Головнокомандуючим військами Далекого Сходу, а з 1953-го року (коли там служив Лаврентій) став командувачем військами Далекосхідного військового округа. Через три роки, у березні 1956-го року Малиновський став заступником міністра оборони СРСР (того ж Жукова) і головнокомандувачем Сухопутними військами СРСР. З жовтня 1957-го року і до своєї смерті (березень 1967 р.) Малиновський залишався на посаді міністра оборони СРСР.
   Звичайно, Ілля Золотаренко по причині своєї молодості та слабкої політичної освіти також, як і більшість громадян пропустив цю новину повз свої уші. А як покажуть подальші події, Родіон Якович Малиновський внесе свій значний внесок у розвиток Радянської Армії. З одного боку, він стане здійснювати політику нарощування військової потужності, пріоритетного розвитку ракетно-ядерних сил стратегічного стримування, а з іншого - виконуючи директиву партійного керівництва, проводитиме масове скорочення Збройних Сил - а воно проходило й зараз. Та все ж Малиновський вніс великий внесок у посилення бойової могутності СРСР, в стратегічне переозброєння армії.
   Та зараз Іллю Золотаренка цікавили зовсім інші події, які повинні були відбутися не у житті всієї країни, а у його конкретному житті. Закінчився церемоніал прийняття присяги, закінчилися й свята, і почалися армійські будні. Та щоб вони почалися за розкладом, потрібно було визначити кожному новачку своє місце у частині й присвоїти кожному, як відзначав лейтенант Ковальов, його майбутню військово-облікову спеціальність. А як виявилося, цих спеціальностей в полку було ой як багато. Чимало вчорашніх призовників були зачаровані словом "танкіст", вони вже бачили себе за штурвалами танку, або нехай і армійця за іншою військово-обліковою спеціальністю, та все ж всередині танка. За місяць КМБ вони бачили вже ті танки й рвались до них у любій майбутній якості. А які вони тоді листи почнуть писати рідним!.. Та ще й можна буде сфотографуватись у відповідній формі з танкістським шоломом на голові - у декого були фотоапарати, і їх не забрали, хоча й попередили, що можна буде їх використовувати лише за дозволом командирів. Хоча були в армії й досить цікаві випадки. Розповідали, що в одну частину провідати свого сина приїхали його батьки, звідкілясь з Середньої Азії. На КПП вони запитали у чергового, мовляв, де тут у вас танкова частина, у них їх син танкістом служить. Черговий ввічливо відповідає, що поблизу ніякої танкової частини немає. Жінка (мати бійця) дивується - як же так, мовляв, немає, якщо син у них танкіст, і написав, що служить саме поблизу цього міста. Черговий повторює свою колишню відповідь, додаючи, що він служить вже другий рік і точно знає, що ніяких танкістів поблизу немає. Тоді жінка наводить свій останній аргумент, показує фото свого сина з армії. А на фото з гордовитою поставою був зображений цей "танкіст", який висунувся по пояс з каналізаційного люку і тримає його кришку перед собою.
   Та все було не так просто і в реальній танковій частині. Багато хто уявляв собі, що танковий полк - це одні лише танки. Але це далеко не так. Коли бійці дізналися про дійсну структуру полку, то навіть спочатку не повірили. Так, звичайно ж, танки у полку були, і немало - цілих 3 батальйони. А це 94 танки: 3 танкові батальйони по 31 танку і танк командира полку (3 танки - танковий взвод, 3 взводи, плюс танк командира роти, разом 10 танків - танкова рота. Три роти, плюс танк командира батальйону, разом 31 танк - танковий батальйон).
   Та крім танкових рот, як виявилося, у складі полку було й чимало інших підрозділів: рота управління, рота зв'язку, інженерно-саперна рота, рота матеріального забезпечення, розвідувальний взвод, автотранспортний взвод, господарський взвод, взвод ПТР, ремонтний взвод, пункт медичної допомоги тощо. І ось тоді багато нових рядових зажурилися, кому ж хочеться служити у роті матеріального забезпечення чи господарському взводі - які ж це танкісти... Ілля Золотаренко хоча трохи й хвилювався перед розподілом за спеціальностями, та все ж сподівався (навіть був майже упевнений), що він буде служити саме у танку. Це його так обнадіяли після вдалої стрільби з автомату слова старшого лейтенанта про те, що "...бути бійцю Золотаренку навідником танкової гармати" - Ілля як би підсвідомо викинув з речення старлея слово мабуть.
   І яке ж було розчарування хлопця, коли він дізнався, що не бачити йому танка. Ні, трохи не так - бачити танк йому доведеться майже щодня, можливо, навіть частіше, ніж його водію чи навіднику гармати. Іллі доведеться навіть чи не щодня лазити по тому танку, можливо бути й у ньому всередині, та ось їздити йому у танку точно не доведеться, ну хіба що за всю службу лише пару разів і на пару хвилин. Золотаренка не призначили у той же господарський взвод чи у роту матеріального забезпечення, не потрапив він і у роту зв'язку чи інженерно-саперну роту. Рота зв'язку йому точно й не світила, а ось у саперній роті, можливо, було б цікавіше служити, ніж у тому підрозділі, куди він потрапив. А служити йому доведеться у ремонтному взводі - і що цікавого буде у тому, що він щодня буде крутити якісь там гайки. Ілля був вкрай розчарований таким призначенням, а тому при першій же нагоді звернувся до лейтенанта Ковальова, щоправда, той вже не мав ніякого відношення до молодого рядового Золотаренка. Але крім нього Іллі не було до кого звертатись, ніякий сержант цього питання не вирішить. Не вирішить його й Ковальов, це Золотаренко теж добре розумів, але сподівався, що той підкаже йому до кого звернутись чи хоча б трохи роз'яснить ситуацію. Отож, представившись і спитавши дозволу на запитання, Ілля коротко змалював свою ситуацію й запитав:
   -- Товаришу лейтенанте, а не можна було мені служити в іншому підрозділі?
   -- Такі питання вирішував не я.
   -- Та я це розумію. Але ж ротний, пам'ятаєте, після стрільб казав, що я можу бути навідником танком.
   -- Ну-у, він такого не стверджував, а лише висловлював свою думку. А питання надання бійцю військової спеціальності вирішується комплексно. Тобто, зазвичай прибуле поповнення розподіляється по підрозділах після вивчення ділових якостей кожного військовослужбовця і з урахуванням стану його здоров'я, професії, спеціальності, отриманої до вступу на військову службу за призовом, характеристики і висновків про професійну придатність та багатьох інших деталей, які можуть бути видані навіть у військовому комісаріаті.
   -- Але ж я до вступу на військову службу не мав ніякої професії, на заводі я не працював.
   -- А де ти працював?
   -- На залізниці.
   -- Де саме на залізниці, у якому підрозділі? Ти що, потяги водив? -- посміхнувся Ковальов.
   -- Та ні, потяги я, звичайно, не водив. Працював у бригаді, що займалася ремонтом залізничних шляхів.
   -- О! У ремонтній бригаді. То що ж тобі ще потрібно? - у подібну структуру ти й потрапив.
   -- Та зовсім не у подібну, -- сердито буркнув Ілля. -- Ремонтувати шпали чи рейки і ремонтувати танки - що тут подібного?
   -- А то не так вже й важливо. Головне, що у тебе є навики ремонтника.
   -- Та які там навики. Я там працював лише місяць, ну, ледь більше.
   -- А деякі твої колеги - рядові - й такого терміну праці не мають. Вони або ж зі шкільної парти, або звичайні колгоспники, які лише клунки вміють тягати. А міські хлопці занадто вже розбалувані, у них руки не з того боку виросли. Їх навчити наводити на ціль гармату, мабуть, легше, ніж навчити щось ремонтувати. Їм гармата цікавіша, а тому вони будуть залюбки навчатись.
   -- Я б теж залюбки навчався.
   -- Я тебе розумію. Та вже нічого не вдієш. Наказ про закріплення озброєння і військової техніки за солдатами та їх армійську спеціальність віддає командир частини, а тому оскаржити його аж ніяк не вдасться - це, так би мовити, вирок в останній інстанції. А потім цей папірець за підписом командира разом з номером наказу, з прізвищами та спеціальностями осіб, за якими закріплюються озброєння і військова техніка, внесеться у спеціальний формуляр. І нічого ні я, ні тим паче ти вдіяти не мо-же-мо, -- по складах промовив лейтенант, як би наголошуючи на цьому остаточному варіанті. -- Так що все нормально, адже ти механік за спеціальністю, нехай навіть і небагато часу працював за цим фахом. А в армії ти цю спеціальність дуже добре освоїш. На цивілці ти звичайно танки ремонтувати не будеш, а ось трактори - залюбки.
   -- Я і в танку міг бути механіком, -- насупився Ілля.
   -- Ти вмієш водити танк, чи той же трактор?
   -- Ні.
   -- Тоді ти механіком у танку аж ніяк стати не міг би. Немає військової спеціальності механік танку. Є спеціальність водій-механік. Так само, як і радист-кулеметник. У танку 10 чоловік не розмістиш, якщо у кожного буде лише одна спеціальність, а тому деякі з них поєднують. А стосовно водія-механіка це дуже навіть раціонально. За готовність танку повинен відповідати саме той, хто його надалі буде вести. І водій-механік танку прекрасно розуміє, що нормальна робота танка - а у бою ще й виживання екіпажу - залежить саме від нього, а не від чужого дядька. Це ти усвідомлюєш?
   -- Так точно, усвідомлюю.
   -- Ось і чудово, -- посміхнувся Ковальов, після чого ще й додав. -- Це армія, і ти маєш служити там, куди тебе призначено. Ти ж не вибирав у яких військах будеш служити і у якому саме місці. Ось так само з військовою спеціальністю - куди направили, там і служи. І гідно неси свою службу! Вам все зрозуміло, рядовий Золотаренко? -- вже по-армійському, на "ви " запитав лейтенант.
   -- Так точно! -- як би за статутом відповів Ілля, хоча й далеко не бадьорим тоном.
   -- Ото й добре. Та ти не горюй, -- знову звернувся поблажливо Ковальов. -- Тобі ще заздрити будуть - робота спокійна, і завжди дах над головою. Не доведеться тобі у полі з танкових траків багнюку зчищати.
   -- А навіщо її зчищати? Це ж танк, йому багнюка не страшна.
   -- Еге, ти багато чого не знаєш. -- зітхнув лейтенант. -- буває, що й танк багнюки боїться.
   -- Як це?!
   -- А отак. Є таке поняття, як прохідність танку, і пов'язане з нею поняття заліплювання ходової частини. При граничному заліплюванні багнюкою ходової частини втрачається рухливість танку. І навіть деяким нашим вже сучасним танкам це властиво, мають і окремі з них характерну низьку прохідність в умовах весняно-осіннього бездоріжжя і по болоту. Отож, якщо танку доведеться довго місити ту багнюку, то танк із-за заліплювання траків ґрунтом і підклинювання опорних катків брудом може буксували або й взагалі застрявали. І ось тоді саме й доводиться екіпажу чистити ходову частину. Отакі-то справи, рядовий Золотаренко.
   -- Багнюку й ремонтникам доведеться місити, якщо танк обламається в польових умовах, -- буркнув Ілля..
   -- Ну, не без того, -- розвів руками Ковальов. -- Та це буває не так вже й часто. Так, все. Ти служи там, куди тебе призначили. Ще питання є?
   -- Ніяк ні!
   Розмова була завершена. Та Ілля добре зрозумів, що ніхто йому у цьому питанні не допоможе. Отож, і справді потрібно звикати до нового місця служби, на якому йому доведеться провести майже 1060 днів - з трьох років він встиг поки що відслужити лише місяць з невеликим гаком. Самої роботи ремонтника, нехай навіть танкового, Золотаренко якраз не боявся, він знав, що впорається з нею. Просто на цій роботі як би завершилася його танкова романтика. Та що поробиш... Що ж то був за підрозділ? На слух, мабуть, знайомий майже чи не кожному - кому у своєму житті не доводилося мати справу з ремонтом? - чи самому, чи за допомогою фахівця, навіть лагодячи любиму іграшку. Танк, звичайно, не іграшка, та загальні принципи його ремонту лежать у площині тієї ж механіки - спеціальності, яку прагнув мати для себе Золотаренко. Не вийшло розумом освоювати цю спеціальність, доведеться - руками. Отож, його батько мав рацію, посилаючи сина працювати не у колгосп, а на залізницю.
   До складу ремонтного взводу танкового полку входили ремонтна майстерня, укомплектована необхідною апаратурою, 2 важких артилерійських тягача АТ-Т, полковий комплект ЗІП, що при необхідності пересувався на причепі, стаціонарна акумуляторна, склади запчастин БТ і АТ техніки, навчальні класи з наочними посібниками і стендами з вивчення бронетехніки. Були ще різні причепи з устаткуванням і вантажний автомобіль. Ремонтний взвод мав також повний комплект так званої "летючки" для роботи польового ремонту бронетехніки, артилерійського і стрілецького озброєння, зарядки танкових і автомобільних АКБ. Ремонтний взвод мав достатню кількість сучасних приладів, верстатів і устаткувань. Сам же підрозділ налічував близько 30 чоловік штатних чоловік, та ще до нього періодично прикомандировувалися різні бригади, а тому іноді взвод розростався. Кожен з солдатів і сержантів щодня отримував завдання, або наряд на виконання ремонтних робіт. Ремонтний взвод підкорявся заступникові командира частини по озброєнню.
   У ремонтній майстерні здійснювали в основному середній ремонт, при якому проводилося часткове розбирання і складання самого танка, або ж повне розбирання і складання чи заміна одного або декількох його агрегатів. При цьому обов'язково проводилися детальні перевірки технічного стану, взаємовстановлення, регулювання і кріплення сталевих вузлів і агрегатів з усуненням виявлених несправностей, а при необхідності і заміна їх. Крім того, виконувалися необхідні зварювальні й інші роботи з їхнім технічним обслуговуванням у повному обсязі. Як правило, при середньому ремонті замінювався двигун. Для попереднього визначення технічного стану танка з метою встановлення необхідного виду ремонту використовувалися індивідуальні документи (формуляри на танк і його двигун), де наводився зведений облік роботи машини, і були вказані відпрацьовані танком і двигуном мотогодини.
   І почалася робота Золотаренка та його бойових побратимів у ремонтному взводі - разом з ним до складу цього підрозділу потрапило 4 чоловіка з молодого поповнення. Та практична робота велась далеко не весь день, спочатку було вдосталь часу для теоретичного занять й освоєння матеріалу. Та й взагалі, перша половина армійського дня була присвячена саме теоретичним заняттям. Розпорядок дня після підйому та ранкової зарядки будувався наступним чином: після ранкового огляду підрозділ строєм відправлявся на сніданок. А далі всіх чекало наймасштабніше шикування - ранковий розвід. Під час розводу командир військової частини або його заступник приймали доповіді про наявність особового складу та ставили завдання перед командирами. І ось вже після розводу зазвичай відбувалися заняття з бойової підготовки. Офіцери, сержанти і старшини роз'яснювали солдатам положення статуту, вчили застосовувати і обслуговувати озброєння і техніку. Були заняття й з інших теоретичних дисциплін (у тому числі й по вивченню марксистсько-ленінської теорії). Марксистсько-ленінська підготовка солдатського (та і офіцерського) складу була складовою частиною ідеологічної роботи у Збройних Силах СРСР, однією з найважливіших форм ідейного гарту військових кадрів. І таке, можна сказати теоретично-тактичне навчання тривало до обіду.
   Після обіду військові протягом години відпочивали, потім знову шикувалися на розвід. Це шикування частіше за все було вже локальним (по батальйонам і ротам). На розводі командири перевіряли, чи всі на місці, і ставили завдання на другу половину дня. І ось саме друга половина дня в армії була присвячена практичному обслуговуванню техніки. А вже потім чищенню зброї, спортивним заходам та самостійній підготовці. Після вечері солдатам надавалася година особистого часу. Це необхідно було для того, щоб привести в порядок обмундирування.
   Заняття з матеріальної частини танка проводили або командир ремонтного взводу лейтенант Севідов або ж (частіше) старшина Демичев чи старший сержант Ратушний. І учням-армійцям подобалися саме заняття, які проводив Іван Павлович - всі вже знали ім'я та по батькові старшини, хоча завжди зверталися до того лише за уставом: "Товаришу старшина!". Демичев був старшиною не за посадою, а за званням, він перебував в армії ще з 1940-го року - вже понад 17 років. І всі ці роки він займався ремонтом танків. Закінчивши війну у званні старшого сержанта, він залишився в армії на надстрокову службу, йому подобалося в армії, служба не була йому в тягар - звичайна робота, як на заводі, але на казенних харчах та й взагалі на усьому готовому. Він був родом із західної Білорусії і його рідні загинули у перші дні Вітчизняної війни. Сам він одружився вже після війни. Він займав посаду начальника ремонтної майстерні - вибили таку саме під нього одразу після війни, коли відбулося певне послаблення. А звання старшини він отримав у 50-му році - до 10-річчя своєї служби в армії. Була, звичайно, якась певна неоднозначність у посадовому розподілі обов'язків. Адже взводом, тобто саме людьми командували лейтенант Севідов та його заступник старший сержант Ратушний. Тобто, начебто той же Ратушний командував старшим за званням Демичевим. Та Іван Павлович стояв у цьому списку якби окремо, та й не було йому часу займатися організаційною чи військовою підготовкою бійців взводу - він займався безпосередньо організацією ремонтних робіт. Та й не завжди в армії все вирішує звання. Вирішує саме посада - дуже часто майори, а то й капітани з вищих штабних перевіряючих органів командують підполковниками та полковниками.
   Що ж стосується самих занять, то у лейтенанта вони були сухими - суто з теоретичним матеріалом, а ось у Демичева вони були побудовані у формі бесіди, солдати могли задавати йому безліч запитань, до того ж не звертаючись до нього постійно за статутом. Це були цікаві й дуже пізнавальні заняття, бо Іван Павлович багато чого побачив в армії за свої роки, й розповісти молодим хлопцям йому було що, часом навіть не за темою занять. Ось і чергове заняття зі старшиною виявилося дуже цікавим. Тема начебто була теоретичною - в цілому про характеристики радянських танків та їх прохідні (навіть поки що не бойові) можливості. Почалося все з того, що старшина запитав:
   -- Чи всі ви знаєте з якими танками вам доведеться мати справу?
   -- Т-54, -- одразу пролунала відповідь рядового Калюжного.
   -- Вірно, маємо такі танки в полку на озброєнні. І це все?
   -- А ще Т-44, -- додав Золотаренко. Знали молоді солдати про це з розмов старослужбовців.
   -- І це так, -- задоволено підтвердив Демичев.
   -- А чому ті танки у нас у полку разом з Т-54? -- продовжував допитуватися Ілля. -- Вони ж старі проти Т-54. Чому у нас не лише нові танки?
   -- Ну-у, якщо так підходити до справи, то танк Т-54 теж можна називати старим. Він був прийнятий на озброєння Радянської Армії ще у квітня 1946-го року.
   У Івана Павловича Демичева була одна так би мовити не армійська вада - він у своїх розмовах досить часто (і як би не до речі) вживав таку частину мови як вигук "ну" у різних варіаціях за її протяжністю: ну, ну-у, ну-у-у. Демичев у статутних розмовах його не використовував, вочевидь, за довгі роки служби відучили від цього. А ось у бесідах він у нього постійно повторювався, немов би вказуючи на те, що його виконавець чи то не дуже впевнений, чи то роздумує (більш схоже на правду). Всі вже поступово звикли до такої специфіки розмови старшини і не звертали на це увагу.
   -- Але ж він однак старіший. Хіба такі танки й досі випускаються?
   -- Ну-у, випускаються, хоча й небагато. Та з озброєння вони ще не зняті, -- у цьому старшина мав рацію, хоча напевно цього, мабуть, і не знав. Так що у цьому випадку його вигук "ну" був, мабуть, що доречним. Виробництво самого танка Т-44 було обмежене й тривало лише до 1947-го року. В ролі основного середнього танка він так і не замінив Т-34-85. Однак, модернізовані танки Т-44 будуть залишаться на озброєнні Радянської армії аж до 70-х років. -- Та й на всі військові частини нових танків аж ніяк не вистачить, -- привів він нарешті начебто вбивчий аргумент.
   Старшина трохи помовчав, а потім продовжив тему заняття:
   -- А ще у нас, ви цього, можливо, й не знаєте, є кілька важких танків Т-10А. І ось вони вже й зовсім нові - вони прийняті на озброєння лише у травні минулого року.
   Це дійсно був новий танк, хоча й була фактично модернізація відомого танка ІС-8 (рос. "Иосиф Сталин"), розпочата ще у 1948-му році. Танк був прийнятий на озброєння Радянської Армії вже саме з позначенням Т-10 - після того, як у березні 1953-го року помер Сталін, абревіатура "ІС" зникла. На його модернізованому варіанті була встановлена гармата Д-25ТС, обладнана двокамерним дульним гальмом і горизонтальним автоматичним клиновим затвором, а також ежекторним облаштуванням продування каналу ствола та стабілізатором у вертикальній площині. Ще танк був оснащений приладом нічного бачення механіка-водія ТВН-1, гіронапівкомпасом ГПК-48 та перископним прицілом ТПС-1.
   Далі трохи поговорили про цей танк, та всіх його бойових даних не знав поки що й сам Демичев. Потім повернулися до тих же танків Т-54 і почали розглядати його прохідні можливості. Старшина наголошував, що танкам не страшна навіть різко пересічена місцевість - вони пройдуть і через різні там приямки - й досить широкі окопи - чи лощини, а також і через значні бугри, підвищення. І ось тут рядовий Басаргін сказав:
   -- Це дивлячись які підвищення. У горах танки воювати не можуть. Вони туди не видряпаються.
   -- Ну-у, на гори й справді не видряпаються, -- зітхнув Демичев. -- Та їм нема чого на них дряпатись, бо й артилерію туди теж важко затягти.
   -- Чому важко? -- сперечався Микола Басаргін. -- Тими ж машинами чи тягачами по дорозі затягнуть.
   -- Ну-у, там, де машина проїде, танк завжди пройде. Танк в змозі піднятися на значно більший ухил, ніж машина.
   -- О, цікаво! А на який саме?
   -- Ну, у звичайних умовах руху найбільший кут підйому для танків складає десь приблизно 30-35R.
   -- Ого! 35R - це дійсно не мало.
   -- Отож бо. А при найкращому зчепленні гусениць танка з ґрунтом, можна долати підйоми, як я чув, і у 40-42R. Ось це вже точно багато, майже що 45R!
   -- Так, якщо уявити це собі, то навіть не віриться.
   -- Але це так. Я ж вам кажу, що танк - може практично скрізь пройти. Ну-у, хіба що на скелі не полізе та на стіни. Але стіни він своєю масою просто розбити може.
   -- А якщо перед танком постане якась нездоланна для нього перешкода? -- запитав останній з молодих солдатів Юрко Охрименко. -- Наприклад, широка й глибока річка. А мосту поблизу немає. Понтонну ж переправу зводити довго, та ще й понтонні війська десь там у хвості плентаються...
   -- Ну-у-у... це для танків давно вже не проблема. Зараз танки річки просто по дну переходять.
   -- Як? По дну!? Це... Це неможливо!
   -- Ще й як можливо. Екіпаж танку закриває, добре ізолюючи, кришки і різні там люки танку, екіпаж надягає спеціальні протигази, теж такі ізолюючі - схожі на акваланг - і водій-механік, можливо, помолившись комусь, або навпаки матюкнувшись, акуратненько тисне на важелі. І танк їде собі спокійно по дну...
   -- А я щось чув про це, -- вставив своє слово Анатолій Калюжний.
   -- Напевно чув. Бо досвід застосування танків при форсуванні водної перешкоди під водою по дну відомий ще з 1934-го року, коли військами Білоруського військового округу серійні танки Т-26 і БТ-5 були пристосовані і випробувані в русі під водою. І як мені здається, це був перший такий випадок у світовій практиці. Так ось, перед зануренням танка у воду жалюзі масляного радіатора і відсік повітряної кишені задраювалися спеціальними засувками. Основні роботи саме й зводилися до герметизації корпусу, башти танка і повітряноприточних жалюзів. Усі люки корпусу і башти танка герметизувалися за допомогою губчастої гуми або за допомогою гумового бандажу.
   -- А як же працює під водою двигун? -- знову вставив своє слово Охрименко.
   -- А що двигун? Він прекрасно працює й у воді. Тому, що то дизельний двигун. Йому начхати на воду, яка за межами його камери згорання.
   -- Але ж двигуну потрібне повітря. Та й екіпажу танка також.
   -- О! А це вже дуже слушне зауваження. Під час форсування танком річок по дну живлення повітрям екіпажа, двигуна і його охолодження відбувалося наступним чином: корпус танка за допомогою живлячої повітряної труби, виведеної за рівень води, сполучався з атмосферою - ця труба називається шнорхель. Цим забезпечувався постійний доступ повітря всередину корпусу танка у міру його витрати. Продукти згорання двигуна раніше просто викидалися через вихлопну систему безпосередньо у воду. Та зараз вже є шнорхелі й для вихлопу.
   -- А скільки ж зараз важить танк?
   -- Ну-у, тонн 50-60, десь так. Хоча є танки й меншої ваги.
   -- Ого! 50 тонн. А якщо він застрягне там, на дні?
   -- То екіпаж відкриє люки і спливе на поверхню.
   -- А яким чином він відкриє люки? -- встряв у розмову й Золотаренко. -- Вода давить на них із силою теж не в одну тонну.
   -- Теж гарне запитання. Ти маєш рацію. Не відкрити танкістам люк. Який би силач серед них не знайшовся - все одно не відкрити. Тому що на кришку люка зовні дійсно давить вода. І давить вона, ти маєш рацію, з величезною силою. Ось і виходить, що танкісти ніби замуровані у своєму танку.
   -- То я ж про це й кажу. І що тоді робити?
   -- А вихід завжди знайдеться. Я на самому початку казав, що екіпаж одягає ізолюючі від води протигази. А можливо, ще й про всяк випадок і рятівні жилети. А потім через люк водія-механіка, або просто через оглядові шпари танк затоплюється. Як тільки вода заповнить танк, тиск зсередини і зовні вирівняється, і тоді відкрити кришку люка не важче, ніж на суші. І екіпаж спокійно - у протигазах та рятівних жилетах - вибирається на поверхню.
   -- Цікаво... А ось ви казали, що двигун у танка дизельний. А чому не бензиновий?
   -- Ну-у... На бензині працювати не дуже-то добре, адже він різний: Ну... наприклад, А-66, А-72, А-76, АІ-93. Це як би сказати... марки бензину. Так само як пиво буває різним. Так само і з бензином. Але, якщо ти пиво можеш будь-яке пити, то двигун не може працювати на будь-якому бензині. Та не це головне. Дизельний двигун довговічніший, конструкція блоку циліндрів міцніша. Двигун має вищу потужність і обороти, його рівень ККД може досягати 50 %, тобто існує істотна економія палива.
   -- А у автомобільних двигунів який КПД?
   -- Ну-у-у, я точно не знаю... У двигунів з іскровим примусовим запаленням десь так відсотків 25-30. Крім того, дизельне паливо, а по-простому солярка - хороша штука. На відміну від бензину, якщо її підпалити, то вона ніколи не вибухає, а спокійно собі горить. За це її й люблять. Ось на ній і працюють танкові двигуни. Хоча у німців танки й на бензині працювали. Та воно невигідно - шукай той потрібний двигуну бензин...
   -- А якщо і її немає? Ну, немає солярки? Де її шукати. Тоді все...?
   -- Ну чому ж все? Дизель там... "багатопаливний". Тобто, якщо в нього залити бензин, гас, спирт... То він все одно заведеться... І поїде!
   -- Навіть спирт? Здорово. А чому ж тоді не роблять звичайні цивільні машини такими? Адже кажуть, що спирт дешевший за бензин. Мається на увазі його промислове виготовлення.
   -- М-м... не знаю... Ну, мабуть, тому, що якщо залити спирт, то... Для початку, швидше за все, частину його просто вип'ють...
   -- Е, ні... -- посміхнувся рядовий Басаргін. -- Спирт теж є різний, так само, як і бензин. Що, водії такі вже дурні, щоб пити який-небудь метиловий спирт?
   -- Ну... нехай і так. Розумні ви зараз стаєте... Та двигун на спирту, мабуть що, зламається швидко. На одну поїздку, на виконання якогось завдання його, мабуть, вистачить. Можливо ще й зворотну дорогу... А на більше, для іншого завдання... - навряд чи. Накриється він, тобто вийде з ладу. До речі, ви прекрасно розумієте, що кожен двигун, будь він автомобільний чи танковий, з часом виходять з ладу, і танкові не виняток. Та ще й вони виходять з ладу значно частіше, ніж автомобільні.
   -- А чому частіше? -- здивувався Микола.
   -- Та тому, що працюють у більш екстремальних умовах. Ось як ви гадаєте - запитання до всіх вас - який ресурс танкового двигуна? Ви хоча б знаєте, що таке ресурс?
   -- Ну-у, -- й собі почав "нукати" Калюжний, -- це скільки часу буде працювати двигун, доки не зламається.
   -- Ну-у, не зовсім точно, -- посміхнувся старшина. -- Хоча у більшості випадків вірно. Але двигун не одразу весь ламається. Та й що означає зламається? Може вийти з ладу чи просто почне як то кажуть "барахлити" сама мізерна деталь, і двигун вже не зможе нормально працювати. Він щонайменше вже не зможе видавати тієї потужності, на яку розрахований.
   -- Ну, це зрозуміло.
   -- Так ось, стосовно роботи двигуна, любого - танкового чи автомобільного - є такі поняття як ресурс і мотогодини. Ресурс - це тривалість функціонування конструкції двигуна, виражена в годинах до настання граничного стану, при якому подальша експлуатація двигуна припиняється за вимогами безпеки або ефективності експлуатації у зв'язку з можливим неприпустимим зниженням потужності. Ресурс двигуна - це украй важливий параметр, який вказує, наскільки довго він зможе пропрацювати. І ось ресурс двигуна вимірюється саме в мотогодинах. Мотогодина - це одиниця виміру тривалості роботи бойових і допоміжних гусеничних машин, -- старшина вже повністю перейшов на тему танків. -- У мотогодинах не лише обчислюється запас ходу бойових і допоміжних гусеничних машин, а також визначається періодичність технічного обслуговування гусеничних машин і міжремонтні терміни роботи. Ну-у, мабуть, досить теорії - повернемось до мого запитання про ресурс танкового двигуна. Який він був, наприклад, у знаменитого танка Т-34? Скільки часу він міг працювати без "перекурів", так би мовити - часів, днів чи місяців?
   -- Мабуть, з місяць, або й два, якщо до нього постійно паливо доливати, -- продовжував Калюжний, -- Ні, 2 місяця, мабуть, забагато, ну, нехай саме місяць.
   -- А чому два місяці багато? -- не погодився з ним Басаргін. -- Це ж танк, йому довго потрібно бойові задачі виконувати, довго воювати. Що то за танк, якщо він за місяць чи за 2 тижні з ладу вийде?
   До суперечки підключилися й Золотаренко з Охрименком - кожен доводив і навіть намагався обґрунтувати свою правоту. Ось що означає таке розкуте заняття у старшини Демичева - інші б такого безпорядку не допустили. А старшина лише посміхався. Та коли суперечки нарешті вщухли (зійшлися на тому, що, скоріш за все, це дійсно, мабуть, місяць), він промовив:
   -- Так ось, щоб ви знали. Двигуна танка Т-34 не завжди хватало й на 100 годин роботи.
   -- Як то так?! Та такого не може бути! -- майже в один голос заговорили, а скоріше закричали підшефні старшини. -- І скільки ж тоді танк міг проїхати за ці сто годин?
   -- Ну-у-у, скільки кілометрів при цьому танк міг пройти - це зовсім інше питання, і воно дуже не просте. Адже не можна порівнювати кілометр шосе і кілометр болота, погодьтеся, це трохи різні речі, звідси можуть бути й різні цифри тієї ж відстані.
   -- Ну, стосовно шосе й болота, це так, тут ви маєте рацію, -- зітхнув Золотаренко. -- Але 100 годин... - ну, це неможливо. Це ж якихось там усього 4 доби. І що, потім танк викидай? Ну, такого не може бути, -- виявляється хвороба з "нуканням" була заразною.
   -- Не викидати, а ставити новий двигун, або ремонтувати старий. А ще краще не допускати до такого малого ресурсу - постійно проводити регламентні роботи. А що до відстані, яку може пройти танк, то, як мені розповідали, армія ще перед війною замовляла танк з гарантійним пробігом у 3000 кілометрів, але на Т-34 він складав всього 1000 кілометрів. Двигун танка під час випробувань без поломок працював лише 150 годин. І це на стенді! У реальних бойових умовах танк міг пройти максимум 300-400 км, після чого вимагав ремонту! Але й у часи війни танки Т-34 однак перекривали гарантійні терміни експлуатації у 1,5-2 рази і мали практичний ресурс до 350-400 мотогодин - з невеликим поточним ремонтом, який екіпаж проводив сам. Щоправда, стосовно Т-34, то до 1944-го року ресурс його двигуна, все ж таки, був доведений до 250-300 годин.
   -- Хм, цікаво, -- протягнув Басаргін.
   -- Так, цікаво. Але, й повчально. А то ви замахнулись - місяць. Це ж понад 700 годин. Так, зараз у танків ресурс двигуна може доходити й до 1000 мотогодин, а то й більше. Але під час війни це було неможливо. Адже у зв'язку з передислокацією заводів, а також у певній мірі втратою родовищ марганцю і вольфраму, аж до самого 1943-го року силові агрегати наших танків випускалися дещо послабленими, вони не могли витримувати великих ресурсів.
   Запанувала мовчанка, рядові, мабуть, обмірковували все сказане старшиною. А той, витримавши невелику паузу, знову повернувся до теми заняття:
   -- Та я вам про ресурс двигуна та його мотогодини розповідав зовсім не для цього. До речі, свої мотогодини мають й інші вузли танка, а також його бойових агрегатів. Так ось, я це вам розповів для того, щоб ви зрозуміли, що танк без технічного обслуговування може виявитися просто купою металу. Робота у вас завжди буде, і часом її буде багато. В полку, як ви знаєте, близько 100 танків, і якщо кожним з них займатися лише один день, то навіть тоді роботи розтягнуться на три місяці. Звичайно, далеко не кожен з них потребує поточного чи середнього ремонту, а саме такими ми займаємося - капітальний ремонт танків проводять вже у спеціалізованих підрозділах, частинах. Але й нам роботи вистачає. Екіпажам танків набагато легше, ніж вам, бо вони займаються лише одним своїм танком. А ось нам доводиться тримати під контролем дуже багато танків.
   -- М-да, весело, -- простягнув Калюжний. -- Будемо тут "орати", як тато Карло.
   -- Та ви не сумуйте, -- розсміявся Демичев, -- це я трохи згустив фарби. Не все так страшно. Та й ви попервах будете задіяні лише на допоміжних роботах. То вже пізніше, як ви наберетеся досвіду, роботи у вас побільшає. Та однак, вас так, як інших солдат ніхто ганяти не буде. У нас звичайно не піхотний полк, а тому на плацу й так танкістів не дуже ганяють, хоча їх і ганятимуть більше за вас. Та солдат він і є солдат. Ви знаєте, що в арміє є два слова, які між собою нерозривно пов'язані? Це слово "боєць" і "бігом". Так ось, повторюю, вас так вже сильно ганяти не будуть.
   Ось такими цікавими, а головне пізнавальними були заняття, які проводив з молодими бійцями старшина Демичев. І Золотаренко почав поступово звикати до своєї військово-облікової спеціальності. А по закінченню останніх 1,5 місяців року вона вже стала йому подобатись, він як би відчув свою значимість. Ну що таке навідник танку, якщо він безпосередньою, практичною роботою може займатися хіба що пару разів на рік - на якихось маневрах та під час навчальних стрільб. І все... А просто наводити щодня чи навіть раз на тиждень гармату на якусь там мішень, хіба ж це цікаво? А ось у нього, в Іллі щодня практична робота, і така, що без нього, нехай поки що навіть і не без нього безпосередньо, а без праці його друзів-ровесників і старших товаришів, можливо, деякі танки навіть зі своїх боксів не повиїжджали б. А що навідник гармати буде робити на несправному танку? Ось вона значимість спеціальності! І новий 1958-й рік Ілля Золотаренко зустрічав вже у чудовому настрої.
  
  

РОЗДІЛ 28

Дійсне й майбутнє

  
   У перші ж дні нового року відбулася незапланована командуванням частини подія. Хоча вона й була плановою. Як так? Просто вона була запланована набагато вищим начальством, отож 7-го січня відбувся стройовий огляд. Дата, мабуть, була вибрана тим начальством свідомо - щоб не надумав хтось відзначати Різдво Христове, яке у Радянському Союзі не визнавалося. Стройовий огляд в принципі відбувався вранці майже щодня. Він планово проводився, як правило перед початком періоду навчання, перед польовими виходами або великими відрядженнями. Завданням стройового огляду було виявлення, чи готовий підрозділ до виконання тих чи інших завдань. У таку пору року його намагалися проводити якомога швидше - чого дарма людей на морозі тримати. А ось цей стройовий огляд був дещо незвичний - він був позаплановим і якраз затягнувся у часі, а січневі морози щось та означали... Всі на плацу подумки давно вже проклинали одну невідому їм особу. Здавалося, начебто, дивним - як можна проклинати незнайому тобі особу. Та дуже просто - це була провіряюча особа з вищих армійських штабів.
   До буденних стройових оглядів завчасно практично не готуються, а ось якщо він проводиться у зв'язку з приїздом старшого начальника, то до нього готуються заздалегідь, ось і до цього огляду в полку почали готуватися з перших днів року. А вже сьогодні всі підрозділи вишикувалися в штатному порядку на плацу в чеканні того перевіряючого. Але й до цього всі останні дні розмови велися в основному про цю перевірку. А перевіряти мали, як ходили слухи, в основному не саму боєздатність полку (хоча завжди саме таким було завдання перевіряючих), а ті підрозділи, які сприяють цьому - так би мовити тилові чи інженерні служби: господарські, автотранспортні підрозділи, саперів, зв'язківців і ремонтників.
   Звичайно, у молоді виникли запитання, чому зараз наголос робиться саме на ці підрозділи. Найбільш усвідомленим (мав вже велику практику) у ремонтному взводі був, звичайно ж старшина Демичев. Крім того, він був у підрозділі самим комунікабельним з армійських старослужбовців. Ось до нього в першу чергу й звернулися із запитаннями, причому навіть не бійці першого року служби, а ті, хто не один такий рік вже завершив. Та слухали розмову, яка відбувалася безпосередньо у майстерні, й молоді воїни.
   -- Товаришу старшина, -- звернувся до Демичева старший сержант, заступник командира взводу, -- я все-таки не можу зрозуміти, чому саме на нас лягає основний тягар всіх цих перевірок? Я вже до цього часу пережив дві чи три подібні перевірки, а воно одне й те саме. Безпосередньо танкістів не дуже-то чіпають, а копаються у таких підрозділів як наш. Хоча боєздатність полку в першу чергу забезпечують саме танкісти.
   -- А так і має бути.
   -- Як-то так?
   -- А так. Ну-у, розумієш, що вони, ті перевіряючі можуть виявити у танкістів, які вони у них можуть знайти недоліки?
   -- А що, у них зовсім немає недоліків?
   -- Є, звичайно. Але про них ці зарозумілі перевіряючі навіть не здогадуються, ті глибоко закопані. А на поверхні все нормально. Статут, посадові інструкції й різні інші настановні документи чітко прописують що і як має бути у танкістів. Яка, наприклад, має бути комплектація танка, що у ньому має бути всередині, який вигляд він повинен мати зовні тощо. Там все прописано однозначно, і не має прав на зміну чогось, немає неоднозначності - все, так би мовити за регламентом. І все це дійсно суворо дотримується, бо за недотримання уставних норм можуть і зірочки у декого полетіти.
   -- Я розумію, все це так. А в інших підрозділах хіба також все не прописане?
   -- Хм, у нас дещо не так, -- посміхнувся старшина. -- Василю Анатолійовичу, -- звернувся як би на правах старшого за віком та й за званням до зам. ком. взводу Ратушного Демичев, -- ось ти скажи мені, скільки танкових траків повинно лежати на одній полиці?
   -- Та звідки я знаю - скільки вміститься.
   -- Е-е, не так все просто. Полиця-то дерев'яна, якщо положити на неї більше норми траків, тобто більше того, що вона зможе витримати, то вона може й зламатися. А траки дуже важкі, можуть впасти на ногу одного з твоїх підлеглих і зламати її йому. А відповідати будеш саме ти. Бо ти наказав бійцю покласти на полицю N-ну кількість траків.
   -- Я зрозумів вас. Але хто може розрахувати - видержить полиця чи ні? Або де є щось написане про те скільки того чи іншого металу можна класти на полицю?
   -- О! Ось воно. А ти казав, що у нашому та подібних йому підрозділах все прописане. То лише у танкістів все прописане, а хто буде у документах такі дрібниці, про які ми ведемо мову, розписувати. Саме тому для перевіряючи подібні підрозділи і є справжнім клондайком. Ось де можна найти безліч недоліків, нібито недоліків, а потім написати масу зауважень. А задача перевіряючи саме найти недоліки. А якщо їх немає, це означає, що перевіряючий поставився до перевірки досить лояльно чи не досить ретельно, і отже вже він не виконав своїх обов'язків.
   -- То що він напише? Що у нас на полиці лежить один чи два зайвих трака? Та це ж дурниця! Він лише себе дурником виставить, та й хто такий запис серйозно сприйме?
   -- Все вірно. Ти маєш рацію. Та перевіряючи далеко не дурні. Це я тобі для більшої наочності такий приклад навів. А можуть бути значно простіші й одночасно значно складніші випадки. Он, дивись, -- старшина вказав у бік стелажів під однією із стін, -- на полиці лежать резинові втулки. І вони різного розміру, бо йдуть у комплектації з різними вузлами. Але чого вони лежать всі разом?
   -- Бо це полиця саме для резинових деталей.
   -- Це також вірно. Але де написано, що саме так має бути? А можна їх зберігати на кількох полицях саме за розмірами. Ось про це може й написати, виявивши немовби такий недолік, перевіряючий.
   -- Товаришу старшина, -- розсміявся Ратушний, -- та це ж ще більша дурниця буде, якщо такий "розумник"-перевіряючий напише про якісь там резинові втулки.
   -- Е ні! Ось тут ви, товаришу старший сержант, п