Ройко Александр : другие произведения.

Шляхи, якi ми обираємо. Частина I "Путiвка в життя"

Самиздат: [Регистрация] [Найти] [Рейтинги] [Обсуждения] [Новинки] [Обзоры] [Помощь|Техвопросы]
Ссылки:
 Ваша оценка:
  • Аннотация:
       Твiр на прикладi кiлькох поколiнь однiєї з багатодiтних родин подає бiльш нiж вiкову iсторiю нашої країни, наводячи при цьому досить цiкавi й часом не дуже вiдомi пересiчному читачу факти.
      Початок 20-го столiття. Простий рахiвник суконної фабрики невеличкого мiстечка iз Захiдної України, що майже межує з Королiвством Польським, намагається хоча б однiй своїй дитинi дати пристойну освiту. I згодом його наймолодший син Мишко у вiцi 10 рокiв вiдправляється на навчання спочатку у реальне училище, що знаходиться у промисловому мiстi губернiї, а потiм взагалi за сотнi кiлометрiв вiд рiдної домiвки - в iнститут. I хоча сумарна щомiсячна сплата на час перебування iногороднього студента у ВНЗ (навчання, проживання, харчування тощо) складає практично розмiр середньої заробiтної плати робiтника у Росiї, анi батька, анi сина це не зупиняє.
      Вивчившись на iнженера, Михайло повертається у рiднi краї i розпочинає свiй трудовий шлiх. Згодом одружившись i мешкаючи у невеликому селi, тепер вже вiн замислюється над долею своїх нащадкiв. А часи настають дуже вже непростi - на обрiї 30-40 роки. А далi... Вiйна, що закiнчилася, не залишила, на жаль, осторонь, як i багатьох iнших, родину Михайла. Та ще й повоєнна розруха, для багатьох людей убогiсть, а то й голод, додають населенню країни нових проблем. I як-то тепер складеться доля дiтей Михайла, яким пощастило вижити у горнилi страшної вiйни?

  
  

Олександр Ройко

Шляхи, якi ми обираємо

  
  

Частина I

Путiвка у життя

                                                                                                                     Виховуючи дiтей, нинiшнi батьки
                                                                                                                     виховують майбутню iсторiю нашої
                                                                                                                     країни, а значить - i iсторiю свiту.
                                                                                                                                                      А. С. Макаренко

                                                                                                   Тим, хто дбає про майбутнє, присвячується

РОЗДIЛ 1

Тривожне передчуття

   Початок першої осiнньої недiлi видався напрочуд гарним -- тепло, сухо, безхмарно. Та й сам ранок був чудовим. Сонце лише нещодавно пiднялося над обрiєм. Звичайно з подвiр'я родини Золотаренко самого обрiю видно не було, але й огляду того, як пiдiймається сонце майже нiчого не заважало -- не було поблизу великих будiвель, дерев чи взагалi лiсу. Так, були трохи поодаль i низенькi хатки, i дерева, але Михайло Лаврентiйович, так би мовити голова численної родини Золотаренкiв вже звик визначати ранковий час по сонцю, як звик мимохiдь майже щодня (за винятком певного перiоду взимку) спостерiгати пiдйом сонця. А що ж заважало тому ж таки Михайловi взимку вести такi спостереження, адже сонце взимку значно пiзнiше починає над Землею своє вранiшнє пробудження? Ото ж бо воно i є, що значно пiзнiше, а тому за роботою вже було не до таких оглядин.
   Щоправда, вiдрiзнити цей осiннiй день вiд лiтнього було практично неможливо. Його можна було вiдрiзнити вiд днiв не так давно минулих хiба що за тим, що позавчора багато дiтей з їх села (а деякi й з родини Золотаренко) пiсля лiтнiх канiкул знову (або вперше) пiшли до школи. Якщо липень у цьому роцi видався хоча й теплим, але досить дощовим, то ось серпень був як i завжди спекотним i сухим, навiть занадто вже сухим. Як пiзнiше вiдзначать радянськi синоптики саме в останньому мiсяцi лiта кiлькiсть опадiв стала рекордно низькою -- в окремих мiсцях вона впала до позначки лише в 1 мм. Таким вже сухим i теплим видався й початок осенi. I цього дня, як вiдзначив для себе Михайло Лаврентiйович, опадiв чекати марно. Та воно й на краще -- ще далеко не весь врожай зiбраний. То вже пiзнiше, як засiють озимину, не зайвим буде й дощик. А день обiцяв бути чудовим. Сонце пiднялося над обрiєм на висоту рiвну лише приблизно свого видимого дiаметру (можливо трохи бiльше -- обрiй все ж таки звiдси не проглядається), тобто вiд часу його сходу минуло лише хвилин 15. Отже, зазначив iз свого багаторiчного досвiду Золотаренко, незабаром, десь хвилин за 10 вже буде шоста година ранку. Як мiг Михайло Лаврентiйович так точно, без годинника, визначити час? Та це було не так вже й складно, адже йому було вiдомо, що для тих географiчних довгот, де мешкала його родина, схiд сонця у цю пору року повинен вiдбутися приблизно о пiв на шосту годину ранку. Помешканням родини Золотаренко була Кам'янець-Подiльська область, а для неї у самому обласному центрi 3-го вересня сонце вставало о 5:34. А село, у якому мешкала родина, лежало приблизно на тiй же довготi, що й сам Кам'янець-Подiльський, хiба що дещо пiвнiчнiше. Золотаренко, хоча й проживав у сiльськiй мiсцевостi, був досить освiченою людиною (та ще й, крiм того, дуже любив читати), а тому знав, що протяжнiсть сходу Сонця (промiжок часу, починаючи з митi, коли верхня точка земного свiтила ледь торкнулася обрiю i доки вiд нього "вiдiрветься" нижня його точка) для їх регiону становить 4,277 хвилин, тобто ≈ 4 хвилини 17 секунд. Ще трохи бiльше часу йому знадобиться, щоб пiднятися над обрiєм на вiдстань, яка рiвна його видимому дiаметру. Тому Михайло й визначив так точно час свого виходу сьогоднi на подвiр'я. А от у випадку залежностi сходу та заходу Сонця вiд географiчної широти, то характерним у цьому випадку є те, що, наприклад, на екваторi сутiнкiв практично немає, спекотний яскравий день рiзко змiнюється чорнотою ночi, тобто Сонце швидко пiдiймається i опускається. На земних же полюсах навпаки - це вiдбувається вiдносно повiльно.
   Що ж стосується сьогоднiшнього ранку, то вiн був просто чудовим. Так, це диво - схiд Сонця - вiдбувається щодня. Та ти завжди чекаєш цього дива з трепетом. Хоча вже практично зовсiм розсвiтало, вже видно заграву, але саме сонце поки що не впадає на очi глядачевi. Та серце колотиться у тривозi - саме головне попереду. Очi вдивляються у потрiбну точку обрiю, щоб не пропустити жаданого моменту. Чекання нiбито повисає у повiтрi. Ще трохи, ось-ось, вже зовсiм крапельку... З кожною миттю колiр неба змiнюється, з'являються все новi переливи фарб, що надають небу якоїсь нiжностi. Пiд час сходу Сонця вiдбувається певний оптичний ефект, коли сонячнi променi освiтлюють земну поверхню й небосхил, неначе фарбуючи їх в рiзнокольоровi тони, якi надають їм бiльш нiжних вiдтiнкiв нiж тодi, коли захiд Сонця покриває планету насиченими темнiшими променями - червоного, бордового, жовтого та оранжевого кольорiв. I ось вiн, нарештi, довгоочiкуваний момент - поступово, повiльно величезне, як то здається, яскраво-червоне сонце величаво пiдiймається над обрiєм. Проходить ще невеликий промiжок часу й над Землею, що нiбито прокинулася, пiднiмається величезна палаюча куля. Вона так i сяє радiсним свiтлом й здається посмiхається. Дуже гарне видовище! Крiм того, це був один з небагатьох моментiв, коли Сонцем певний час можна було любуватися не захищеними темними окулярами очима. Адже ще з давнiх часiв прямий погляд на сонце практикувався лише тодi, коли воно знаходиться поблизу обрiю: на свiтанку або на заходi. Маленьким дiтям сонце здавалося невеличкою палаючою кулькою, адже його можна прикрити навiть самою малою монеткою, тримаючи ту на певнiй вiдстанi вiд очей. I лише пiзнiше, в школi вони дiзнавалися яка ж то величезна ця куля, попервах навiть уяви не хватало - просто до Сонця неймовiрно велика вiдстань.
   Нiч повiльно вiдступила, за нею одразу вiдступила й гнiтюча тиша, яку в той же час змiнили спiв i трелi птахiв, що вже задовго до того прокинулися i теж нiбито чекали цього дива сходу Сонця, а зараз вони вже наповнювали Землю дзвiнким життям. Михайло Лаврентiйович окинув зором свою садибу й чималий огород. Що йому при ньому впало в очi, так це те, що назустрiч сонцю повiльно повертали свої яскраво-жовтi голiвки соняшники, якi вночi понуро схилилися донизу i з нетерпiнням чекали прийдешнього ранку. Та й все довкола вже було осяяне сонячним свiтлом, свiт почав неначе вигравати всiма барвами веселки. Сонце безкорисливо дарувало всiм свою радiсть i тепло, i не лише їм - небесне свiтило дарувало життя всьому живому.
   Такий же самий радiсний, сонячний настрiй був i у Золотаренко. По-перше, сьогоднi вiльний вiд роботи день, хоча в сiльськiй хатi й дворi завжди знайдеться (i знаходилася) робота. Та ранок все ж надихав на радiсть. А по-друге, три тижнi тому, у серединi серпня в родинi Михайла Лаврентiйовича народилася чергова дитина. Малюк, а це був хлопчик, вже впiзнавав свою неньку, її голос та запах, фiксував свiй погляд на нерухомому предметi або плавно проводив його за предметом (особливо яскравим), що на вiдстанi проносили над його личком. Вiн також вже починав реагувати на рiзкi голоснi звуки - здригався. У нього встановлювався хватальний рефлекс - мiцно стискував вкладений у його маленьку долоньку кiнчик пальця, а коли його клали на животик, то вiн намагався пiднiмати й утримувати свою голiвку. Та все це батьку малюка, не говорячи вже про маму, давно вже було знайоме, адже той був дев'ятою дитиною у родинi. Так, родина Михайла Лаврентiйовича була чимала. Щоправда, неподалiк вiд домiвки Золотаренкiв проживали й батьки дружини Михайла - Ващенко Карпо Васильович та Ганна Миколаївна, якi з радiстю допомагали ростити своїх онукiв. Та тесть з тещею були вже похилого вiку, а тому все господарство практично трималося на плечах їх зятя, вiн зараз i був, так би мовити, дiйсним хазяїном родини. I якщо бабуся з дiдусем няньчилися з онуками, то Михайло з дружиною у свою чергу пiклувалися про добробут стареньких.
   Та все ж радiти було чому. Чергова дитина означала те, що життя продовжується, i продовжується воно начебто цiлком щасливо. Канули вже в лiта голоднi роки, а вони були не просто голоднi, а страшнi, для багатьох просто смертельнi. I цей спогад заставив похмурнiти обличчя Золотаренко. Але той спогад швидко минув, а ось якась незрозумiла тривога на душi чомусь залишалася. Це дивувало Михайла, але за своє 43-рiчне життя вiн вже звик довiряти своїм вiдчуттям. А вiн вiдчував, що цi такi свiтлi радiснi днi скоро змiняться на лихi, подiбнi не таким вже давно минулим. I цi роки можуть бути лихими не лише для родини Золотаренко, а й для iнших людей, а можливо й усього народу. I от саме це вiдчуття дуже пригнiтило Михайла.
   -- Що ж таке може вiдбутися? -- розмiрковував вiн. -- Адже в країнi начебто все гаразд, життя простого народу постiйно покращується, керiвництво держави i партiя турбуються про нього. Не обiйшлося на жаль i без того, що минулi 3-5 рокiв теж були для декого лихими, але ж то для ворогiв, такими вони для тих й повиннi були бути. А зараз в країнi лад, повним ходом йде iндустрiалiзацiя, згадати лише про вiдому всiм Днiпровську ГЕС, будiвництво якої було розпочато ще в далекому 1927-му роцi. А цього року вже стали до ладу всi 9 гiдроагрегатiв цiєї електростанцiї загальною потужнiстю 560.000 кВт.
   Так, цими днями був початок осенi саме 1939-го року. I тривожнi передчуття Михайла Лаврентiйовича були зовсiм не даремними. Вiн ще не знав того, що вiдбулося у Європi позавчора i що ще має вiдбутися сьогоднi. Звичайно, в газетах вже написано про подiї минулої п'ятницi. Але до звичайного українського села, не такого вже й великого, цi аркушi вiддрукованого паперу потрапляли не одразу наступного дня пiсля їх тиражування, i тим паче не в той же день, що в столицi або в великих городах безкрайнього Радянського Союзу. А радiо в сiльських домiвках ще не було. В селi на площi перед сiльською радою звичайно був встановлений гучномовець, та передачi по ньому транслювали не так вже й часто, та й то здебiльшого дуже вже важливi новини, або на свята бравурну музику та улюбленi народом пiснi. А тому невдогад було Золотаренко, що позавчора фактично розпочалася друга свiтова вiйна.
   Та й не висвiтлювали радянськi газети таких подробиць, що саме 1-го вересня о 4-й годинi 45 хвилин застарiлий нiмецький броненосець "Шлезвiг-Гольштейн", який прибув у польське мiсто Данциг з дружнiм вiзитом, несподiвано вiдкрив вогонь по польським укрiпленням на Вестерплатте. А ще трохи ранiше нiмецькi наземнi вiйська без оголошення вiйни почали наступ на лiнiї фронту протяжнiстю бiля 1600 км - по всьому нiмецько-польскому кордону, в результатi чого вторглися на територiю Польщi. У той же день в Рейхстазi у воєнному мундирi виступив Адольф Гiтлер, який виправдовував дiї нiмецької армiї прикордонним iнцидентом в Глейвiце. Та це був, як пiзнiше з'ясувалося, не iнцидент, а пряма провокацiя Нiмеччини. За наказом того ж таки Гiтлера вечором 31-го серпня група спiвробiтникiв нацистської служби безпеки СД iмiтувала захват поляками нiмецької радiостанцiї у невеличкому нiмецькому мiстечку Глейвiц, поблизу польського кордону. При цьому фюрер намагався уникати термiну "вiйна", побоюючись втручання у конфлiкт Англiї та Францiї, адже тi давали Польщi вiдповiднi гарантiї безпеки. Але при цьому вiн очiкував реакцiї цих країн. Адже саме вчора 31 серпня 1939-го року Гiтлер пiдписав секретну директиву N 1 "Стосовно ведення вiйни", у якiй сповiщалось наступне: "На Заходi важливо, щоб вiдповiдальнiсть за початок вiйськових дiй лягала повнiстю на Францiю та Англiю...". Отож Гiтлер своїми виправдовуваннями просто, як то кажуть, стрясав повiтря - вiйна фактично вже розпочалася. I про це, як i очiкував нiмецький фюрер, таки вiдкрито заявлять тi ж самi Англiя та Францiя, якi у вiдповiдь на початок нiмецької агресiї саме сьогоднi 3-го вересня оголосять вiйну Нiмеччинi. Та все ж датою початку другої свiтової вiйни прийнято вважати 1 вересня 1939-го року - день вторгнення нiмцiв у Польщу.
   Ввечерi Золотаренко зустрiвся на межi земельних дiлянок зi своїм сусiдом Григорiєм Матвiйовичем Клименко. Вони перекурили i трохи поговорили на життєвi теми. I пiд час цiєї короткої бесiди Григорiй i сповiстив Михайлу (також дуже коротко - лише сам факт) про напад Нiмеччини на Польщу. Та подробиць вiн i сам не знав, просто хтось учора в сiльськiй радi повiдомив про це по телефону, та й то так - просто до слова прийшлося. А ось бiльш детально про цю подiю Золотаренко дiзнався назавтра вже на роботi. Працював Михайло на залiзницi. Нi, та не проходила через їх село, але пролягала неподалiк.
   Село Зеле́нче, у якому проживала родина Золотаренко, було розташоване у верхiв'ях рiчки Му́кша, трохи менше, нiж за 10 км вiд районного центру Дунаївцi (на пiвденний схiд, мимо с. Степок та через селище Заставля - передмiстя райцентру). Рiчка Мукша, витоки якої знаходилися на пiвнiчний захiд вiд села, була довжиною лише 56 км i глибиною всього 1,2-1,5 м була лiвою притокою Днiстра (басейн Чорного моря). За 7 км вiд села знаходилася залiзнична станцiя Балин (на пiвдень - селище Петрiвське) на лiнiї Кам'янець-Подiльський - Гречани. А Гречани це вже передмiстя такого чималого населеного пункту як Проскурiв. Щоправда, й село, у якому проживала родина Золотаренко, було не таке вже й маленьке, воно складалося з 3-х частин: Порошiвка, Бiлетчина i Циганiвський Косилiв, а його населення становило близько 1800 чоловiк. Селу, мабуть, сама доля дала поетичну назву Зеленче, бо воно потопало у зеленi та квiтах. Село було розташоване на пагорбах, мiж зеленими терасами якого вився яр, обсаджений столiтнiми вербами. В глибокому яру у свою чергу немовби вився оксамитовий зелений пояс, на котрому блищали нiби вправленi в зелену оправу прикраси з срiбла невеликi ставки.
   Подiльська губернiя з середини ХIХ-го столiття стала одним iз важливих центрiв економiчного ринку Росiї, вона посiдала друге мiсце серед 50 губернiй (пiсля Московської губернiї) за кiлькiстю населення. Найбiльшими економiчними i культурними мiстами стають Кам'янець-Подiльський, Проскурiв, Летичiв, Нова Ушиця, Шепетiвка, Теофiполь. На кiнець ХIХ-го столiття Подiльська губернiя займала площу 36921 квадратну версту, нараховувала 17 мiст, 120 мiстечок, бiльше 7 тисяч населених пунктiв, у нiй проживало 3.18.299 чоловiк. Перша згадка про Дунаївцi вiдноситься до 1404-го року в реєстрi димiв (дим-дворище, що об'єднувало певну групу димiв-родин), як про село, що складалось з трьох частин i мало 72 дими. Селяни, що мешкали на державнiй землi, вносили в державну казну подимне (вiд диму, тобто вiд житла) i ланове, сплачували десятину на користь церкви i податок (стацiю) на утримання польського вiйська. Спершу Дунаївцi належало Великому князiвству Литовському, а згодом Речi Посполитiй (Польщi). Та й взагалi до 1793-го року переважна бiльшiсть населенних пунктiв теперiшньої Хмельниччини входила до складу Речi Посполитої. У 1557-му роцi Дунаївцi перейшли у власнiсть Єлизавети Лянцкоронської з роду подiльських магнатiв Гербуртiв, жiнки галицького каштеляна Станiслава Лянцкоронського (з роду Лянцкоронських, той помер у 1592-му роцi). Того ж року за проханням Єлизавети Король Сигiзмунд III-й Ваза надав Дунаївцям статус мiста та магдебурзьке право i назвав його Дунайгородом - мiсто над ставами (дунаями). А Дунаївцi й справдi були багатi на ставки та ще й поряд протiкала рiчка.
   Отож Зеленче входило до складу Дунаєвецького району, а ось назва й територiї областi до недавнього часу змiнювалася. I тут слiд вiдзначити, що на протязi пiвтора столiть i приналежнiсть цих населених пунктiв кiлька разiв мiнялася. До 1793-го року вони входили до складу Речi Посполитої (Польщi), потiм, уже в складi Росiї - до складу Подiльської губернiї. А ця губернiя була ой яка велика - ще не так давно, до 1923-го року це були переважно територiї (стануть такими рокiв через 15-20) Хмельницької та Вiнницької областей, частково територiї Молдавської соцiалiстичної республiки у складi СРСР, Одеської i навiть частково Миколаївської областей. До речi, з грудня 1917-го року й до сiчня 1919-го року Дунаївцi (а отже й Зеленче) входили ще й до складу Української Народної Республiки, яка очолювалася Центральною Радою на чолi з Михайлом Грушевським.
   Вiд 1923-го року мiсто Дунаївцi стало райцентром Кам'янецького округу. 3 1932-го року воно вже належало Вiнницький областi, та через 5 рокiв знову змiнило свою прописку. Та майже два роки тому, 22 вересня 1937-го року була нарештi утворена самостiйна (в адмiнiстративному планi) Кам'янець-Подiльська область. Її було вiдокремлено зi складу Вiнницької. До складу новоутвореної адмiнiстративної одиницi увiйшло 36 районiв, у їх числi були Антонiнський, Базалiйський, Берездiвський, Вовковинецький, Волочиський, Городоцький, Грицiвський, Деражнянський, Дунаєвецький... Остаточно область сформується лише на початку 1940-го року, коли приступлять до виконання обов'язкiв новообранi органи влади. В одному з тих районiв, а саме Дунаєвецькому й розташувалося село Зеленче. До речi, колись воно називалося Зло́чинчi, а дехто, насмiхаючись, промовляв назву села як Злочи́нцi. Подейкували про якусь там давню легенду, яка нiбито стверджувала, що саме сюди польський уряд вiдсилав злочинцiв, хоча залишкiв якихось там тюрем, казематiв чи таборiв у селi виявлено не було. Та все ж, мабуть, було вирiшено - i давненько вже - змiнити таку неблагозвучну назву. Коли це вiдбулося не пам'ятали навiть сивi, майже сторiчнi дiди - нi слова не чули вони про це вiд таких же своїх сивих дiдiв. Та й не мало зараз це вже нiякого значення - село як село, та ще й дуже гарне.
   А ось працював Михайло Лаврентiйович не на ранiше згаданiй залiзничнiй станцiї Балин, а дещо пiвнiчнiше - на залiзничнiй станцiї Нестерiвцi, до якої вiд їх села навпростець було трохи бiльше 4-х кiлометрiв. Але навпростець не завжди-то й виходило. Наразi вiд пiвнiчної частини села Зеленче до центра селища Нестерiвцi (що на заходi примикало до залiзничної станцiї) було приблизно 3 км, а вiд центру до станцiї (на пiвнiчний захiд) ще 2 км. Саме селище Нестерiвцi розташовувалося на пiвнiчний схiд вiд Зеленче. У результатi навiть не по прямiй шляху до роботи Золотаренко набiгало лише 5 км, а це за часом складало 1 годину (середня швидкiсть пiшим ходом людини якраз 5 км). Влiтку i в хорошу пору весни та осенi ходили, звичайно, навпростець, зменшуючи час в дорозi. Або ж безпосередньо до залiзничної колiї (≈ 2 км), а там вже уздовж неї й до самої станцiї. Взимку, та й у сльоту вже бiльше через Нестерiвцi - час в дорозi практично той же самий (натренувалися). До того ж не виключалася можливiсть, що з ближнiх до Зеленче окраїн Нестерiвцiв (або ж iз самого Зеленче) до станцiї їхатимуть якi-небудь сани. Час, щоправда, особливо не скоротиш (що таке якiсь пару кiлометрiв, та зате зручнiше, й не потрiбно ноги бити.
   Отож i звик Михайло Лаврентiйович пiднiматися щодня рано: о шостiй або о пiв на шосту - навiть у вихiднi. Так вже у селах повелося - вставати з курми i лягати майже з ними. Радiо, а до нещодавно й електрики, по хатах ще не було, а що робити при свiтлi гасової лампи? Так, можна трохи щось i почитати, але в таких умовах очi швидко втомлюються. А ось вранцi... - робота, особливо у свiтлу пору дня, завжди знайдеться. Так, у недiлю Михайло дозволяв собi з годину, вiдпочиваючи пiсля нелегкого трудового тижня, не поспiшаючи, поблукати по садку, подихати свiжим повiтрям або просто помилуватися природою. У робочi ж днi - пiдйом у 5:30-5:45, ще хвилин 40 на щоденне власне домашнє упорядкування та снiданок i не пiзнiше 6:30 у дорогу (з невеличким запасом часу). Адже на битому шляху можуть трапитись якiсь несподiванки, а йому хвилин за 15 до початку роботи потрiбно бути на службi. Необхiдно хоча б одним оком оглянути своє господарство - хто знає, що за минулий вечiр та й нiч могло вiдбутись, iнодi всяке траплялось.
   I у понедiлок 4-го вересня Золотаренко за 20 хвилин до восьмої години так само був вже на роботi. Вже дев'ятий рiк Михайло Лаврентiйович працював заступником начальника залiзничної станцiї. О восьмiй вiн був присутнiй на нарадi у шляховiй частинi - керiвники лiнiйних дiлянок доповiдали своєму начальнику про стан пiдлеглих їм господарств. Нiяких надзвичайних ситуацiй за вихiдний день та 2 ночi не сталося, всi роботи йшли по плану. Пiсля наради Михайло Лаврентiйович трохи бiльше поспiлкувався з робочих питань з керiвником 3-ї лiнiйної дiлянки Iваном Васильовичем Головко, зачепивши в кiнцi й життєвi питання.
   -- Ваню, -- спiврозмовники були приблизно одного вiку i в позаробочий час якби приятелями, а тому спiлкувалися на "ти", -- ти що-небудь чув про агресiю Нiмеччини стосовно Польщi? Учора поштарка газету нам не приносила. А радiо на роботi у суботу я не вмикав - щоб воно не заважало, справ перед вихiдним днем було багато.
   -- Стосовно радiо зрозумiло. А газети i менi теж вчора не було. Так ото пошта у вихiднi працює - i у вас, i у нас, -- Головко мешкав у Нестерiвцях у комунальнiй квартирi. -- Хоча, я розумiю - i поштарки мають право на вiдпочинок. Та я не про це мав сказати - iз розмов у дворi я теж чув, що нiмецькi вiйська перетнули-таки польський кордон. Ведуться бої.
   -- Це що, вiйна?
   -- Та бiс його знає! Нiхто нiчого до ладу не знає. Деякi кажуть, що це мiсцевий конфлiкт, що Польща чимось насолила нiмцям. Але який же вiн мiсцевий, якщо германцi, як подейкують, перейшли польський кордон практично по всiй його довжинi?
   -- Ото ж бо й воно! Не дуже-то це схоже на мiсцевий конфлiкт. Щось там негаразд, як би це заворушення не переросло у справжню вiйну.
   -- I це можливо. Нiмцi останнiм часом таки здорово наростили свою вiйськову мiць. Ранiше про це писали у газетах, та останнiм часом щось подiбного менi читати не доводилось.
   -- Ну, так. Перестали повiдомляти пiсля пiдписання з нiмцями угоди про ненапад. "Правда" нещодавно про це писала.
   Михайло мав на увазi договiр про ненапад мiж Нiмеччиною i Радянським Союзом, вiдомий також як пакт Молотова-Рiббентропа. Це була мiжурядова угода, пiдписана 23 серпня 1939-го року главами вiдомств у закордонних справах Нiмеччини та Радянського Союзу.
   -- Точно, -- погодився iз Золотаренко Головко. -- I не лише писала, а ще й фото наводила. Я, як побачив на першiй сторiнцi газети цього виплодка пекла - нiмецького Рiббентропа - поряд з нашим В'ячеславом Михайловичем Молотовим i усмiхненим Йосипом Вiссарiоновичем, то очам своїм не повiрив.
   -- Ти не дуже-то ярлики навiшуй - виплодок пекла, -- призупинив його Золотаренко. -- Собi лише нашкодиш. Така вже полiтика. Та й угода про ненапад непоганий офiцiйний папiрець.
   -- Та я це все розумiю. Вирвалось у мене вiд злостi. Так й говорю я про таке щиро лише з тобою.
   -- Добре, зрозумiло.
   -- Михайло Лаврентiйович, я практично весь день на лiнiї знаходжусь, а ти часто у кабiнетi сидиш. Отож тобi сьогоднi потрiбно вже включити радiо та прислухатися до новин. Можливо будуть якiсь подробицi, роз'яснення стосовно нiмцiв i полякiв.
   -- Я й сам так гадав. Звичайно ж, включу й послухаю. Добре, будемо розбiгатися. Ти до себе, а менi потрiбно ще на 1-шу дiлянку навiдатись.
   Та те, що почув по радiо Золотаренко, повернувшись у свiй кабiнет години через пiвтори, зовсiм приголомшило його. I вiн у обiд сам розшукав Головка. Вiдвiвши того трохи в сторону, вiн одразу зiрвався з мiсця в кар'єр:
   -- Я таки мав рацiю, Ваню!
   -- Ти про що?
   -- Вiйна, Ваню!
   -- Та ти що?! Нiмцi порушили угоду з нами?
   -- Нi-нi. Поки що цього не сталося, i сподiваюся, що й не станеться, принаймнi найближчим часом. А там хто знає.
   -- Отже просто вiйна мiж Нiмеччиною i Польщею?
   -- I це не так! -- махнув з пересердя рукою Михайло. -- Я хотiв повiдомити тобi, що вчора Англiя i Францiя оголосили вiйну Нiмеччинi. Адже вони останнiм часом давали Польщi гарантiї її безпеки. А воно он як вийшло. Чихати нiмцi хотiли на якiсь там гарантiї, тим паче чужi. I тому їхнi майбутнi супротивники й оголосили вiйну Нiмеччинi. А це вже означає європейську вiйну.
   -- Ох i швидкi ж цi Англiя з Францiєю, -- невдоволено покачав головою Iван. -- Навiть у недiлю їм не спиться. Їм то що, вони прямого прикордонного контакту з Нiмеччиною не мають. Мiж Нiмеччиною i Францiєю розташованi, по-моєму, Швейцарiя та Бельгiя, й ще хтось, здається. Англiю ж взагалi вiд континенту вiддiляє море.
   -- Ну, не море, а усього лише протока, -- уточнив Михайло.
   -- Нехай i так, -- погодився Iван. -- Але ж сухопутного кордону немає. А от якщо Нiмеччина захватить Польщу, то саме ми будемо з нiмцями мати прямий контакт. I ось тодi я вже не повiрю нi в яку нашу уходу з ними.
   -- I я тiєї ж думки. А вiд нас до кордону з Польщею, до Збруча, -- рiчка, лiва притока Днiстра, по якiй частково проходив кордон СРСР з Польщею, -- усього кiлометрiв 30-35, мабуть. Ми тодi будемо як на передовiй. А до румунського кордону й того менше - взагалi рукою подати. Скiльки, наприклад, вiд Кам'янець-Подiльска до Хотина? Кiлометрiв двадцять, мабуть?
   -- Та щось таке.
   -- Ото ж! А Нiмеччина давно на Румунiю своє око поклала. I все це через нафтовi родовища. Воно й зрозумiло - як у вiйну без нафти, без бензину? Але тодi нас взагалi затиснуть з двох сторiн.
   Згадане Золотаренко мiсто Хотин входило до складу Бессарабiї (iсторична область мiж рiчками Прут, Днiстер i гирлом Дунаю та Чорним морем), яку ще у груднi 1917-го року окупувала Румунiя. Щоправда, наприкiнцi березня наступного року Рада молдавського краю проголосувала за добровiльне приєднання до Румунiї. Так само вчинила дещо пiзнiше, у жовтнi того ж таки 1918-го року й Буковина.
   -- I таке може бути, -- сумно погодився зi своїм начальником Головко. -- Дiйсно, невесела картина вимальовується.
   -- Ото ж бо, -- так же сумно вiдiзвався i Золотаренко, одночасно розмiрковуючи про те, що недаремно у нього ще вчора зранку неспокiйно було на душi.
   Бiльше говорити на дану тему було, мабуть, нiчого. Колеги-приятелi начебто досягли згоди у цьому питаннi, тобто не стiльки згоди, як прийшли до однiєї тiєї ж думки. Тому, мовчки, розiйшлися по своїх робочим мiсцям. Але подумки Золотаренко ще, мабуть, бiльше години будував прогнози стосовно розвитку подiй у вiдношеннях Англiї, Францiї, Нiмеччини, Польщi та СРСР. Заспокоївся вiн лише пiд кiнець робочого дня, заклопотаний нагальними справами. Та все ж i у наступнi пару днiв вiн час вiд часу згадував свою бесiду з Iваном Головко та свої прогнози, а також вчитувався у кожне слово з цiєї теми у газетах. Та вiн мало що там вичитав. Не дуже-то радянськi кореспонденти поспiшали висвiтлювати цю нагальну тему, й тим бiльше коментувати подiї.
   Та все прояснилося через два тижнi, щоправда, дещо несподiвано. Так, саме рiвно через два тижнi пiсля оголошення вiйни, теж у недiлю 17-го вересня на свiтанку Радянський Союз, розпочав, як писали газети, свою визвольну кампанiю стосовно вiдтятих ранiше у нього територiй й країн - визвольний похiд Червоної армiї. Радянськi вiйська перетнули польськiй кордон, i перетнули вони його зовсiм не з дозволу гостинних хазяїв. Лише значно пiзнiше з'ясується, що 23-го серпня одночасно з офiцiйним Договором про ненапад був пiдписаний ще й додатковий секретний протокол (а подiбне у полiтицi вiдбувалося майже завжди), який передбачав розподiл сфер iнтересiв Нiмеччини та СРСР у Схiднiй Європi, включаючи Польщу та прибалтiйськi країни. Але ж сiм рокiв тому 25.07.1932 р. Радянський Союз пiдписав ще один договiр про ненапад, у якому СРСР гарантував Польщi цiлiснiсть її територiї. Та цей юридично зобов'язуючий документ виявився для Сталiна, як i для Гiтлера, нiчого не значущим папiрцем.
   Таких подробиць, на жаль, не знало просте населення Радянського Союзу (та й взагалi на цей час про це знали лише одинаки iз самих верхiв керiвництва держави), а тому у людей панував подiбний до святкового настрiй, i особливо це стосувалося мешканцiв Захiдних частин Радянських соцiалiстичних республiк України та Бiлорусiї. Та воно й зрозумiло - по-перше, поверталися одвiчно свої, ранiше загарбанi землi, а по-друге - значно вiддалявся кордон з агресивною Нiмеччиною. Адже пiсля свiтової i громадянської воєн, коли бiльша частина Волинської губернiї вiдiйшла до Польщi, територiя їх краю з трьох сторiн виявилася оточена державним кордоном. I ось тепер територiя, на якiй проживала родина Золотаренкiв, з прикордонної областi перетворилася на внутрiшню - на пiвднi вузька полоса Чернiвецької областi вiддiляла її вiд Молдови та Румунiї, а на заходi кордон СРСР було пересунуто вiд Днiстра бiльш, нiж на 200 км. Тепер вже дещо заспокоївся й Михайло Лаврентiйович Золотаренко - вiйна начебто вiддалялася вiд рiдної домiвки. Отже можна було спокiйно займатися справою, якiй вiн присвятив майже все своє минуле свiдоме життя.
  
  

РОЗДIЛ 2

Початок життєвого шляху

   Яким же було життя Михайла Лаврентiйовича, починаючи з дитинства i до 1939-го року? Народився вiн ще наприкiнцi минулого столiття, у 1896-му роцi у мiстечку Дунаївцi (адмiнiстративний центр однойменної волостi - теперiшнiй район - Ушицького уїзду). Родину його батькiв, якi споконвiку проживали у Дунаївцях, мабуть, слiд було вiдносити до середнiх за достатком службовцiв. До речi в давнину мiсто називалося красивим iм'ям Дунаймiсто - мiсто над ставами (дунаями). А Дунаївцi й справдi були багатi на ставки та ще й поряд протiкала рiчка. Батько Михайла - Лаврентiй Iванович - працював рахiвником (заповнював рiзнi форми й баланси, вiв бухгалтерський облiк у спецiальнiй книзi) на однiй iз суконних фабрик - їх у мiстечку було понад 2 десятки. Мама ж працювала санiтаркою у лiкарнi (їх у Дунаївцях було двi). На початку 1910-х рокiв у мiстi, крiм суконних фабрик, працювали 72 пiдприємства, у тому числi два чавуноливарнi (один з них Г. Лельбаха) та два механiчнi заводи, 4 макароннi фабрики, а також 44 ремiсничi майстернi. На цих пiдприємствах, де все ще переважала ручна праця, було зайнято 822 робiтники. У 1911-му роцi в Дунаївцях налiчувалося понад 13 тисяч жителiв. Вони мешкали в 553 будинках, серед яких переважали дерев'янi, критi гонтою або смолою. Гонт - це штучний покрiвельний матерiал, кожну дощечку якого виготовляли майже вручну за спецiальною технологiєю (10 технологiчних операцiй) з дотриманням всiх норм. Перед процесом виробництва проводили ретельний вiдбiр деревини, пiдбiр зрiлого матерiалу з великою щiльнiстю рiчних кiлець i наявнiстю мiнiмальної кiлькостi сучкiв та iнших дефектiв. Площi та центральнi вулицi освiтлювалися гасовими лiхтарями. Водопроводу й каналiзацiї не було. Мiстечко мало поштово-телеграфну контору, 6 постоялих дворiв, 5 шинкiв, 10 пивних i винниць.
   Малий Михайлик та iншi дiти були в основному пiд наглядом бабусi та дiдуся. I бiльше пiд наглядом саме бабусi Катерини Петрiвни - та зараз виконувала функцiї домогосподарки, хоча ранiше довгий час теж працювала на однiй iз суконних фабрик. Та зараз забезпечував свою мiнiмально малу родину з 2-х чоловiк дiдусь Михайлика. Два молодшi брати Лаврентiя Золотаренко (батька Михайла) у молодостi кочували по рiзним мiстам Росiї, шукаючи собi роботу, за яку гарно платять, i в кiнцi кiнцiв, одружившись, осiли у досить великих промислових мiстах: Петро (1867 р. н.) - на заходi вiд рiдної домiвки, у Ризi, працюючи на вагонному заводi, а Михайло (1870 р. н.) - у протилежному схiдному напрямку, у Нижньому Новгородi (Сормовський суднобудiвельний завод). Добре й так, що тi пару разiв навiдувалися до батькiв, а останнього разу на прохання стареньких приїжджали навiть iз своїми дiтьми - щоб тi познайомилися зi своїми дiдусем та бабусею (а, скорiше, тi з ними).
   Зараз поряд (хоча б у межах областi) залишилася у Лаврентiя Iвановича лише сестра Олена (1872 р. н.), яка вже була замiжня i проживала з чоловiком у Проскуровi - у 65 км на пiвнiч вiд Дунаївцiв. Ця обставина стала причиною того, що на старостi свiй вiк батьки Лаврентiя будуть доживати у родинi молодшої сестри Михайла Дарини, яка зi своїм чоловiком Петром Грищенко проживала у рiдному мiстечку. Петро був вродливим чоловiком, та мав невелику фiзичну ваду - у нього була вроджена дисплазiя (пiдвивих) тазостегнового суглоба. У грудному вiцi за рекомендацiєю лiкаря йому проводили спецiальне сповивання. Так, малюка трохи пiдлiкували, але залишкова дисплазiя все ж мала мiсце. Було рекомендовано санаторно-курортне лiкування, але хто у той час - на стику XIX-XX-х вiкiв - у маленькому мiстечку мiг собi це дозволити? Ось i залишилася у Петра з дитинства нестiйка хода i кульгавiсть. Але це не заважало йому працювати на механiчному заводi i непогано заробляти. Та й людиною вiн був хорошою, що нерiдко трапляється з подiбними "ущербними" людьми, а тому Дарину це не збентежило i вона без всяких сумнiвiв виходила замiж за Грищенко. Отже, було на старiсть стареньким батькам до кого прихилити свої сивi голови, не їхати ж було їм до своєї старшої доньки Софiї (а точнiше до зятя, якi проживали у Новiй Ушицi - 35 км на схiд вiд рiдного мiста) чи мандрувати, як двоє їх синiв, Бог знає куди (як висловлювались старенькi). Та воно так вже якось i повелося, що за старими пiклуються саме наймолодшi дiти. I, мабуть, правильно - саме у них, як у наймолодших, ще мiцних на здоров'я на все повинно вистачати сил.
   Поряд зi схiдною околицею Дунаївцiв протiкала невелика, але гарна рiчка Тернава, лiва притока Днiстра. Так, рiчка була не така вже й велика - довжиною лише 62 км, та з них 50 км рiчка протiкала по територiї саме Дунаєвецького району. I хоча її глибина не перевищувала 2-х метрiв, за часiв радянської влади на нiй були побудованi навiть невеликi ГЕС. Батько Михайлика з синами влiтку нерiдко рибалив на цiй рiчечцi, i риболовля була гарна, так само як навколишня природа. Влада сiл, якi розташовувалися на цiй рiчцi, турбувалася i розвивала рибництво, споруджуючи для цього на чистiй рiчки ще й ставки. Та такi розваги були у дiтей лише у вихiднi днi, в основному ж iнший час вони проводили разом у своїх дитячих iграх. А було у родинi п'ятеро дiтей: старший за Мишка аж на 6 рокiв його брат Федiр, ще один брат Василь (1895 р. н.) та двi його сестри: старша (1893 р. н.) Софiя та молодша (ровесницi тисячолiття) Дарина. Федiр планував (дитячi мрiї) працювати на тютюновiй фабрицi, як його дiдусь Iван Маркович. А Федьку ще з малих дитячих рокiв дуже сподобався запах свiжого тютюну, а також подобалося те, як палив сусiд Золотаренко за помешканням Сидiр Панасович. Той палив не звичайнi цигарки, як батько Федька чи дiд (той взагалi палив рiдко), а люльку, як запорiзькi козаки. Вiн набивав свою люльку запашним тютюном, довго розпалював її, а потiм неспiшно затягувався, щоб згодом випусти з рота гарнi кiльця диму. I старшому брату Мишка той запах свiжого тютюну так запав у душу, що вiн рокiв у 12 навiть пробував вже й сам палити. Та пiсля того, як батько, дiзнавшись про це, добряче вiдшмагав його, забув про цю згубну звичку. Але мрiя працювати на тютюновiй фабрицi поряд з дiдусем у нього все ж таки залишилися. Та батько й не мав заперечень стосовно таких планiв сина. В селах дiтей взагалi змалку привчали до працi, турбуючись про те, щоб не збувся вiдомий схiдний вислiв: "Коли батьки трудяться, а дiти насолоджуються життям, онуки будуть прохати милостиню".
   Все це було вiрно, але ту тягу малого Федора до тютюну, звичайно ж, примiтили сусiди i почали жартома кепкувати, але не з нього, а з його тата:
   -- Слухай, Лаврентiю, а у тебе старший син, мабуть, видатним знавцем тютюну буде? -- посмiхаючись, запитували вони його.
   -- А що, це теж потрiбна робота.
   -- Теж менi робота... Яка ж це робота? Баловство, та й годi.
   -- Не скажiть. Комусь же потрiбно визначати якiсть тютюну - гарний вiн чи так собi, посереднiй. Як ото є фахiвцi, що визначають якiсть вина.
   -- Ого! Ну, ти й загнув. I твiй Федько саме таким буде?
   -- Скорiше за все, навряд чи. Я це й сам розумiю. Хоча, хто зна...
   -- Ото ж бо! I хто тодi з нього вийде?
   -- Хороша людина вийде i гарний працiвник.
   -- Як це ти можеш наперед визначити?
   -- А дуже просто. Я його покарав за передчасне палiння, i вiн все зрозумiв. Бiльше таких випадкiв у нього не було. Але вiн не озлобився на мене, не почав робити щось наперекiр, а це у його вiцi буває типовим. Отже людина з нього буде добра, яка все розумiє i умiє робити висновки.
   -- Добре, нехай так, а що вiн стане гарним робiтником? Це ти як визначив?
   -- А це ще простiше. Чи багато дiтей у його вiцi мрiють кимось стати i постiйно прагнуть цього, не змiнюючи при цьому свої бажання? А вiн i пiсля покарання не змiнив свого прагнення працювати на тютюновiй фабрицi. I нiчого у цьому поганого немає. Он мiй батько, його дiд майже все своє життя там працював, та хiба вiн не заслуговує на повагу? Якщо є прагнення, i постiйне, працювати, то робiтник з Федька буде гарний.
   -- Ти дивись, як ти все розклав по поличкам. Та, мабуть, ти маєш рацiю. Потрiбно i своїх дiтей на щось подiбне нацiлювати. От що означає таке визначне прiзвище як Золотаренко. Людина з таким прiзвищем i розумна, i не пропаде - їй завжди щастити буде.
   Стосовно прiзвища Лаврентiя та його родичiв i справдi людський поголос розносив такi собi байки, що його прапрадiдам кимось верховним у свiтi даровано дуже красиве i таке, що допомагає у життi прiзвище. I самi люди з ним дуже хорошi, i легко буде їм, їхнiй родинi та й усiм їхнiм нащадкам йти по життю, їх завжди супроводжуватиме провiдна зiрка, яка буде охороняти i допомагати їм. Золотаренко, злотий, злато, золото... - такi асоцiацiї навiювало прiзвище родини Лаврентiя Iвановича. Та воно й не дивно, адже навiть нашi далекi предки знали про чудодiйну силу золота, яке могло заспокоїти людину, надати йому сил, розслабити i направити його дух в мирне русло. Для тих людей, чиї душi не поневоленi жадiбнiстю i прагненням до невпинного збагачення, золото приносить гармонiю з Землею. I таким людям властивий добрий характер, як кажуть, золотий характер. А це означає, що й родинi з таким прiзвищем нiякi хворi не страшнi, i навiть iншим людям поряд з ними краще живеться. Всiм вiдома цiлюща сила "срiбної води", але нашi далекi предки настоювали й "золоту воду". Для цього бралися або посуд iз щирого золота, або в посудину з водою опускали обручку або золотий хрестик, i така вода настоювалась 2-3 доби, пiсля чого її можна було пити. Така "золота вода" сприяла пiдвищенню працездатностi людини, вона пiдвищувала настрiй, допомагала легше перенести будь-яке захворювання. Воду потрiбно було обов'язково випити протягом тижня, а потiм приготувати нову воду. А в цiлому золото має виражений бактерицидний ефект, пiдвищує тиск, активiзує обмiннi процеси, покращує циркуляцiю кровi, управляє роботою серцево-судинної системи людського органiзму. Вiд рiзних бiд i напастей в усi часи оберiгав людину натiльний золотий хрестик, а з його носiнням були пов'язано багато прикмет. Отакi були поголоси, пов'язанi з прiзвищем родини Михайла. А можливо, то були не такi вже й поголоси...
   -- Лаврентiй Iванович, -- звернувся iнший спiврозмовник, -- а ось у мене в родинi лише дiвки. I на що менi нацiлювати моїх доньок. Ти своїх на що нацiлюєш?
   -- А нi на що, -- посмiхнувся Золотаренко. -- То не моя головна бiль.
   -- Як-то так?!
   -- А ось так. Нехай iдуть у школу, можливо, й у гiмназiю, щоб умiти читати, писати, рахувати, та й про свiт загальну уяву будуть мати - якусь освiту, хоча б i початкову й жiнки повиннi мати. А далi у мене й у їх матерi буде iнший клопiт: як пiдготувати їм гарний посаг та як у майбутньому бiльш вдало видати їх замiж.
   -- А що по-твоєму означає вдало видати замiж?
   -- Ну як. Щоб чоловiк був роботящий, непитущий i щоб на дружину руку не пiдiймав.
   -- I все? А якщо той буде бiдняком, злидарем? Хiба зможе його дружина з дiтьми жити за таким чоловiком?
   -- Ти мене, Гнате, неуважно слухав. Перше, що я вiдзначив, так це те, щоб чоловiк був роботящий. Друге - не питущий. Якщо буде гарно працювати i не пропиватиме свiй розум, то нiколи вiн не буде бiдняком чи злидарем.
   -- Ти дивись, i справдi, воно, мабуть, так. А ким при таких чоловiках будуть твої доньки? Ким вони зможуть працювати?
   -- А я цим не переймаюсь, це вже, повторюю, не мiй клопiт.
   -- Як то так? У тебе що, не болiтиме душа за рiдну кров?
   -- Болiтиме, звичайно. Але, якщо доньки вдало вийдуть замiж, то такий клопiт у мене вiдпаде i все буде у них нормально. А ким їм працювати чи не працювати, то нехай у їхнiх майбутнiх чоловiкiв голова болить. Якщо тi зможуть самi забезпечити родину, то нехай їх жiнки i не працюють. Гарна господиня i турботлива мати дорогого стоять. Та так на Русi здебiльшого i було - добрий ґазда повинен сам забезпечувати свою родину.
   Практично так воно було i у родинi Золотаренко - дочки подiбними їхньому старшому братовi Федору мрiями собi голови не забивали, та й батько з мамою згодом (по мiрi того як доньки пiдростали) бiльше розмiрковували (як це вiдзначив сам Лаврентiй) лише над тим, як у майбутньому вдало видати доньок замiж. Такими вже були жiноча доля i реалiї часу.
   Але у того ж таки Федора, крiм сестер, був ще й молодший братик Мишко. А ким же мрiяв у майбутньому стати вiн? I про це також в однiй з розмов запитали розсудливого Лаврентiя Iвановича.
   -- А от з Михайлом все складнiше, -- сумно покачав головою Золотаренко.
   -- Чому?! -- здивувався спiврозмовник. -- У тебе ж Мишко, хоча й малий ще, але, як на мене, розумна дитина. Мабуть, навiть розумнiша за свого старшого брата Федька.
   -- Ото ж бо воно i є, що розумнiший. Це я й сам давно вже помiтив. А тому i не можу собi уявити ким вiн у майбутньому зможе стати. А вiн, як на мене, навряд чи, ставши дорослим, погодиться працювати звичайним робiтником. Так, можливо, з простого робiтника вiн i почне свою трудову кар'єру, але потiм вiн здатен на бiльше. I я це добре розумiю. Саме тому за Мишка найбiльше й болить у мене голова. Яку освiту я йому зможу дати, щоб вiн достойно йшов по життю? Хто я такий i якi у мене можливостi? Наша родина з дiда, прадiда нiколи не була високого роду i нiяких титулiв не мала. Так, усi в нашiй родинi гарно працювали i непогано жили, але нiхто високих посад не займав, а якихось керiвних - тим паче. А ось Мишко, нехай не на таку вже й високу, але хоча б на середню керiвну посаду, як менi здається, буде заслуговувати.
   -- Ти дивись, якi у тебе мудрi мiркування, -- поважно покачав головою спiврозмовник.
   -- Та мiркування не такi вже й мудрi, вони просто життєвi.
   -- I що ти збираєшся робити?
   -- А що я можу зараз зробити? Мишко ще занадто малий, -- на час бесiди (в саму середину осенi) тому виповнилося лише 7,5 рокiв, -- потрiбно почекати i уважно за ним слiдкувати. А там саме життя покаже, чи пiдкаже.

* * *

   Наступного 1904-го року наприкiнцi лiта Лаврентiю Iвановичу знову довелося задуматися над долею свого молодшого сина. Та над цим питанням вiн не особливо напружувався, все ж таки ще зарано було. На початок осенi Михайлику вже виповниться 8 рокiв i 4,5 мiсяцi (народився в серединi квiтня), а тому слiд було помiркувати над початком освiти сина. Власне кажучи, особливих мiркувань i не було, тому що варiантiв було усього два: вiддати Михайла в однокласну земську школу (середня загальноосвiтня школа, яка була заснована у 1836-му роцi) чи в євангельсько-лютеранське 2-класне училище. Iнших навчальних закладiв у Дунаївцях не було. Здавалося, ну яка там освiта - що таке один чи два класи? Та все було не так просто. Зе́мськi школи були самим поширеним типом початкового навчального закладу Росiйської iмперiї. Вони з'явилися ще у 1864-му роцi i являли собою навчальнi заклади з 3-рiчним курсом, де дiти всiх трьох рокiв навчання (роздiленi на 3 вiддiлення) одночасно займалися в однiй класнiй кiмнатi (ось воно однокласна школа) з єдиним учителем. Навчались у земських школах зазвичай дiти у вiцi вiд 8 до 12 рокiв, i навчання було безкоштовним. Це було плюсом для земської школи, тому що кошти, як мiркував Лаврентiй Iванович, могли ще знадобиться на подальше навчання Мишка.
   Мiськi ж училища подiлялися на одно-, двох-, трьох- i чотирикласнi, але в особливих випадках i за особливим клопотанням могли бути затвердженi п'яти- i шестикласнi. Проте у всiх них, не дивлячись на рiзне число класiв, курс навчання продовжувався саме шiсть рокiв - подiл залежав не стiльки вiд обсягу курсу, скiльки вiд числа вчителiв (тобто, скорiше, за обсягом навчальних предметiв). А тих визначали за кiлькiстю грошових коштiв, що вiдпускаються мiськими думами на утримання училищ. До того ж навчання у мiських училищах було платним - розмiр складав вiд 8 до 18 карбованцiв на рiк.
   Отакi-то були справи. I Лаврентiй Iванович добре розумiв, що i перший, i другий варiант особливої освiти маленькому Мишковi, який - це вже було добре видно - тягнувся до знань, мало що дадуть. Але ж iз чогось слiд було починати. I гарно помiркувавши, батько Михайлика вирiшив для початку вiддати сина в однокласну земську школу. Нехай призвичаїться до занять, до колективу, а там видно буде. Якщо щось не так, то iз цiєї школи сина зручнiше забрати i перевести до якогось iншого навчального закладу. От тiльки до якого? Та над цим вiн буде розмiрковувати вже пiзнiше - нехай Михайло проучиться у школi рiк-другий. А там побачимо. Можливо, щось розумне прийде в голову його батьку.
   Так воно й сталося. Провчився у земськiй школi Михайло два роки. I вчитель, що вiв у нього заняття, повiдомив Лаврентiю Iвановичу, що учиться його син добре, а головне прагне навчатися. I вiн сам порекомендував Золотаренко перевести дитину до бiльш серйозного навчального закладу. Але куди? Про це й запитав Лаврентiй Iванович учителя. Той спочатку лише руками розвiв - не було у волостi кращих шкiл, нiж у її адмiнiстративному центрi. Але потiм, помiркувавши, промовив:
   -- Вам би краще переїхати у Кам'янець-Подiльськiй чи Проскурiв, або самого Михайла туди вiдправити. Там є нормальнi гiмназiї чи реальнi училища, закiнчивши якi, вiн зможе полiпшити свою освiту у бiльш серйозних закладах - середнiх чи вищих навчальних.
   -- Переїхати ми, як ви, мабуть, розумiєте, аж нiяк не можемо. А одну 10-рiчну дитину вiдправляти у чуже мiсто... Хiба так годиться, вiн же там неодмiнно пропаде.
   -- Ну, чому так вже й неодмiнно пропаде? Можна попросити когось, звичайно не безкоштовно, приглядати за ним. А у вас у тих мiстах нiякої рiднi немає?
   -- Є, -- спантеличено вiдповiв Золотаренко. -- Сестра мешкає у Проскуровi зi своїм чоловiком.
   -- То що ж може бути кращого?! -- радiсно вигукнув вчитель. -- Хiба ваша рiдна сестра не в змозi доглянути за власним племiнником? Чи вiн так вже об'їсть її родину - мале дитя? Та й ви будете їх навiщати, адже до Проскурова вiд Дунаївцiв якихось 65 кiлометрiв. Хiба це вiдстань. Я чув, що вашi брати мешкають значно дальше, i то навiщають вас. Крiм того, ви зможете зi свого городу їм восени продукти привозити, так що ваш Михайлик не буде у родинi вашої сестри таким вже нахлiбником.
   У середнiх за розмiром Дунаївцях (населення складало близько 15.000 чоловiк) майже всi i майже все один про одного знали. Та Лаврентiй Iванович зараз думав не про це. Вiн подумки дивувався, чому йому самому така гарна думка не прийшла в голову ранiше. Так, йому й самому розуму не бракувало, та все ж що то значить вчитель - не лише сам освiчений, але й iнших може навчити. Лаврентiєва сестра Олена мешкала у Проскуровi вже 12-й рiк, з тих пiр, як вийшла замiж за мiсцевого iнженера Анатолiя Гавриша. Працювала сестра на цукровому заводi. У 1895-му роцi вона народила сина Дмитра, якого подружжя так назвало на честь батька Олениного чоловiка. У 1899-му роцi у подружжя з'явилася ще й донечка Марiчка. I на цьому подружжя Гавришiв, скорiше за все, зупинилося - у бiльш-менш розвинених промислових мiстах родини вже ставали не такими багатодiтними. Слiд вiдзначити, що Проскурiв i був зараз уже саме чималим мiстом (близько 36.000 мешканцiв) i до того ж досить промислово розвиненим, та назвати його таким вже гарним мiстом якось язик не повертався. Хоча там на початок ХХ-го столiття було десь iз 30 фабрик i заводiв, але як мiсто воно справляло досить гнiтюче враження - це було скорiше просто брудне єврейське мiстечко, до того ж лише з однiєю мощеною головною вулицею, що йшла вiд вокзалу, але i та буда вся у вибоїнах. Хоча Проскурiв iснував ще з XV-го столiття, вважаючись при цьому однiєю з королiвських волостей. Та спочатку мiсто називалося Плоскуровим, i що те означало нiхто толком пояснити не мiг.
   Щоправда, слiд признати, що, все ж таки, розвивався Проскурiв останнiм часом досить бурхливими темпами. Вiн почав iнтенсивно розвиватися пiсля прокладання у 1870-му роцi залiзницi. На межi XIX-ХХ-го столiть стали до ладу великi промисловi пiдприємства (тютюнова фабрика, цукрозавод, чавуноливарний, цегельний, пивоварний заводи), були спорудженi житловi будинки, магазини, торговi лавки, вiдкрилися новi учбовi заклади - реальне училище, жiноча гiмназiя та комерцiйне училище, театр, бiблiотека, у 1909-му роцi прокладуть телефонну мережу, а ще через 2 роки з'явиться електрика. Та такому розвитку мiста сприяло не лише прокладання залiзницi, а й розташування в Проскуровi вiйськових частин та створення великого вiйськового гарнiзону - це було обумовлено вигiдним стратегiчним розташуванням мiста поблизу державного кордону. У мiстi перебував 35-й драгунський Бєлгородський полк, 12-а артилерiйська бригада, штаб 12-ї пiхотної дивiзiї. I ось саме пiсля цього населення Проскурова стало розмовляти переважно на росiйськiй мовi.
   Отже, питання подальшого навчання Михайлика було вже майже вирiшено. Майже, тому що слiд було його обговорити з дружиною Лаврентiя Антонiною Михайлiвною. Але, думав Золотаренко, це питання вiн утрясе. Звичайно, Тоня пустить сльозу, - так от раптового i надовго розлучатися з сином, - але ж вона не ворог своєму дитятi, зрозумiє, що так буде краще для того. А тому поступово змириться i погодиться - часу вдосталь. Крiм того, за цей час йому самому слiд з'їздити до сестри i викласти їй своє прохання. Та вiн не сумнiвався, що вона погодиться - її Дмитрик лише на рiк старший вiд Михайлика, а тому вони швидко потоваришують. А де двоє дiтей, там i третього прокормити не складно. До того ж сам Лаврентiй Iванович та й Антонiна Михайлiвна, звичайно ж, будуть допомагати родинi Гавришiв.
   I сталося так, як це й замислювалося - осiнь 1906-року Михайло Лаврентiйович Золотаренко розпочав вже у мiстi Проскуровi у реальному училищi. Реальнi училища займали як би середнє мiсце мiж профтехучилищами i технiкумами подальшої епохи СРСР. У Проскуровi реальне училище було вiдкрито не так вже й давно - у 1904-му роцi. Названо воно було Олексiївським - на честь спадкоємця престолу царевича Олексiя. В Росiї випускники реальних класiв (з 1839 р.), потiм реальних гiмназiй (1864 р.) i нарештi реальних училищ (з 1872 р.) спочатку мали право вступу до технiчних, промислових i торгових вищих навчальних закладiв, проте в унiверситет не приймалися. Та у 1888-му роцi реальнi училища були перетворенi в загальноосвiтнi навчальнi заклади, якi вже давали право вступати до унiверситету на фiзико-математичний i медичний факультети. В Статутi реальних училищ було записано, що "училища мають за мету загальну освiту, пристосовану до практичних потреб й до придбання технiчних знань". Реальнi училища були з 7-рiчним термiном навчання, у тому числi шiсть основних класiв i сьомий додатковий клас, що вважався класом пiдготовки до вступу у вищi технiчнi i сiльськогосподарськi навчальнi заклади. Учнi, якi успiшно закiнчили повний курс - вже з атестатом - допускалися до iспиту зi вступу у вищi спецiальнi учбовi. Цiкаво те, що до iспитiв в реальних училищах могли допускатися й дiти, якi не навчалися в них. Домовилися, що Михайло Золотаренко буде навчатися в училищi шiсть рокiв - йому без перевiрки зарахували рiк навчання у земськiй школi. Могли б, мабуть, ще рiк навчання Михайлу, так би мовити, скостити, та батько на цьому не наполягав - адже син i так закiнчить училище у 16 рокiв, а у бiльш ранньому вiцi до iнституту все одно не поступиш.
   Пiд час свого навчання прожив Мишко у родинi Гавришiв досить нормально, нiяких сварок нiколи не було. Мирно жили i кузени i сестричка Дмитрика Марiйка. А останнi 2-3 роки Михайло у всьому намагався допомагати родинi, що гостинно прийняла його. Разiв 2-3 на рiк приїздив до своєї сестри Лаврентiй, привозячи гостинцi, iнодi провiдувала сина i мама. А ось лiтнi канiкули уже родина Золотаренко приймала усю трiйню дiтей - вiдпочинок у Дунаївцях був куди кращий, нiж у Проскуровi. Так начебто й непомiтно сплило шiсть рокiв, i у 1912-му роцi Михайло Золотаренко закiнчив проскурiвське реальне училище. Настав час подумати про свiй подальший життєвий шлях. I його вибору передувала довга i серйозна бесiда юнака, який здорово подорослiшав - i фiзично i розумово - з чоловiком своєї тiтки.
   -- Ну, що, куди будеш поступати? -- запитав Михайла, який через пару днiв планував поїхати додому, Анатолiй Дмитрович.
   -- Дядя Толю, -- так в основному звертався до голови сiмейства Гавришiв Михайло, -- я б хотiв рiк-другий попрацювати, придивитися до рiзних спецiальностей, а вже потiм кудись поступати. Вибрати собi майбутню професiю. От, наприклад, мене дуже цiкавлять зараз професiї на залiзничному транспортi. Їх немало, але всi вони такi важливi. Адже так?
   -- У цьому ти маєш радiю. На залiзницi професiї i цiкавi, i важливi. Але вони також i нелегкi.
   -- То нiчого. Я не iз слабакiв. Чим складнiше i важче, тим цiкавiше. А скоро, як я чув, нове депо буде вiдкриватися - скiльки там з'явиться нових робочих мiсць! Адже ви там вже й зараз працюєте.
   I у цьому Михайло Золотаренко мав рацiю. Саме у наступному 1913-му роцi у селi Гречани, що було розташоване за 8 км вiд Проскурова, буде збудовано станцiю, паровозне депо та залiзничнi майстернi, а трохи пiзнiше буде вiдкритий i рух поїздiв за маршрутами Проскурiв - Шепетiвка, значно пiзнiше й Проскурiв - Кам'янець-Подiльський, пiсля чого станцiя Гречани стане чималим вантажним залiзничним вузлом. I Гавриш дiйсно працював зараз у новозбудованому депо. Його туди перевели зi старої залiзничної станцiї у Проскуровi для освоєння, допомозi у будiвництвi i подальшому налагоджуваннi роботи.
   -- Все це так. Але про роботу в депо забудь.
   -- Чому?
   -- Якщо хочеш чогось досягти серйозного у життi, то поступати в iнститут чи унiверситет тобi потрiбно саме зараз. А депо вiд тебе нiкуди не втече.
   -- А чому б перед навчанням в iнститутi i не попрацювати?
   -- Попрацювати, звичайно можна. I працювати у тому ж таки депо ти будеш навiть старшим, -- посмiхнувся Анатолiй Дмитрович.
   -- Я старшим, яким ще старшим? -- здивувався Золотаренко.
   -- А отаким, -- посмiшка Гавриша стала ще ширшою. -- Старшим, куди пошлють - ось як буде називатися твоя посада. Ти що, маєш якусь робiтничу професiю? - нi. Маєш досвiд роботи? - теж нi. То що ти будеш робити у депо? Пристроїти тебе туди, звичайно, можна. На новому, необжитому мiсцi робочi руки завжди потрiбнi. Але ти будеш виконувати лише роботи, якi будуть пов'язанi з такими, так би мовити, дiями як "принеси" та "подай". I платити тобi будуть копiйки. Нi, з голоду ти, звичайно, не пропадеш, але нiчому i не навчишся. Так що твої рiк-два пропадуть задарма. Розумiєш?
   -- Розумiю, -- понуро опустив голову Михайло.
   -- Окрiм того, ти за рiк-два роботи забудеш все те, чому навчився в училищi. Так що однозначно - поступати потрiбно саме зараз, у цьому роцi. Он мiй Дмитро i не заїкався про роботу пiсля гiмназiї, одразу у минулому роцi подався поступати в унiверситет, -- у цьому роцi Дмитро Гавриш вже закiнчив 1-й курс Києво-Могилянської академiї, планував вивчати там якiсь правовi науки.
   -- I куди ж менi поступати? Якщо я, наприклад, хочу бути залiзничником.
   -- Схвалюю твої плани. Ось тiльки з подiбними спецiальностями у нас проблема. Тобто я хочу сказати, що на українськiй частинi Росiї навчальних закладiв за таким напрямком, на жаль, не iснує. Вони є лише у Москвi та Санкт-Петербурзi. Та й взагалi на захiднiй частинi нашої України фактично немає жодного вищого навчального закладу. Так, вони є зараз у Львовi та Чернiвцях. Та то вже не нашi землi, а Австро-Угорщини, -- на заходi їхнiй регiон межував саме iз цiєю Австро-Угорською республiкою.
   -- Нi, це менi не пiдходить. Я не хочу навчатись в Москвi чи Санкт-Петербурзi. Та й у Львовi чи Чернiвцях.
   -- Я й сам розумiю, що не пiдходить. Там навчання ведеться на росiйськiй мовi. А у Львовi, наскiльки я чув, викладання ведеться на польськiй мовi, а у Чернiвцях - на нiмецькiй.
   -- Не в тому справа, дядя Толю. Росiйську мову я якраз трохи знаю. В училищi навчання проводилося i на росiйськiй мовi. Та й офiцери i їх дiти спiлкуються якраз на росiйськiй мовi. Я навiть єврейську мову трохи знаю - у Проскуровi, як це не дивно, багатенько євреїв, -- посмiхнувся Михайло.
   -- Їх не просто багатенько, -- розсмiявся Гавриш. -- Євреїв у нашому мiстi практично двi третини вiд загальної кiлькостi населення. Так, -- махнув вiн рукою, -- годi про це. Повертаємось до серйозної теми. То чому ж ти не хочеш їхати у Москву чи Санкт-Петербург? Не будемо розглядати варiантiв, пов'язаних iз Чернiвцями чи Львовом.
   -- Я не хочу так далеко виїжджати, та ще й у такi великi росiйськi мiста. Де я там пристроюсь на житло? Та й там постiйно будуть надi мною лише насмiхатися, називати затурканим селюком.
   -- Так, це я розумiю. I розумiю також, що ти не збираєшся наслiдувати приклад Дмитра, тобi потрiбен технiчний навчальний заклад. Адже так?
   -- Так.
   -- Тодi варiантiв зовсiм небагато. Ними можуть бути Київ, Харкiв, Юзiвка, Катеринослав, Олександрiвськ, Одеса. Оце, мабуть, i все.
   -- Теж неблизько. I, крiм того, там може не бути залiзничних iнститутiв.
   -- А це нiчого. Я також не закiнчував залiзничного iнституту, чи як їх зараз називають iнститутiв шляхiв сполучень. Я закiнчив у 1890-му роцi Харкiвський практичний технологiчний iнститут. Його вiдкрили у 1885-му роцi - менi тодi просто здорово пощастило - i саме у той рiк я до нього поступив, вiн тодi вважався другим пiсля Санкт-Петербурзького. Але, як ти бачиш, працюю я, тим не менш, на залiзницi.
   -- А що, на українськiй частинi Росiї й дiйсно немає залiзничних iнститутiв?
   -- Наскiльки менi вiдомо, немає. Є в Олександрiвську, це на Днiпрi, начебто якийсь подiбний технiкум, та й то вiн, здається, все ж не чисто залiзничного спрямування. А от iнститутiв поки що немає.
   I у цьому питання Анатолiй Дмитрович мав рацiю. Перший у країнi навчальний факультет експлуатацiї шляхiв сполучення - "Управлiння процесами перевезень" - буде створено лише у 1918-му роцi у Київському iнститутi народного господарства. А в червнi 1930-го року у Харковi вiдкриється Харкiвський експлуатацiйно-тяговий iнститут iнженерiв залiзничного транспорту. Через 2 роки вiн змiнить свою назву на Харкiвський експлуатацiйно-механiчний iнститут iнженерiв залiзничного транспорту, а восени наступного року стане Харкiвським iнститутом iнженерiв залiзничного транспорту (ХIТ).
   -- Отже менi теж потрiбно буде їхати до Харкова, у той iнститут, що закiнчували ви? Далеченько.
   -- Нi. Тобi, я так вважаю, краще їхати до Києва. Це саме близьке мiсто - до нього вiд нас десь усього якихось там 300 верст, -- 1 верста = 1,06 км. -- До iнших мiст значно дальше.
   -- А там який є iнститут?
   -- Київський полiтехнiчний iнститут. Вiн вiдкрився у 1898-му роцi. I там є 4 вiддiлення: механiчне, iнженерне, сiльськогосподарське та хiмiчне. Я цiкавився, думав, що мiй Дмитро захоче у технiчний заклад поступати. Та вiн не захотiв. Я б мiг його, звичайно, примусити, вiн же матерiально залежний вiд мене, але не хотiв власному сину на горло наступати. I от тепер цей iнститут стане у нагодi саме тобi. Вибереш механiчне або iнженерне вiддiлення, на мiсцi ти сам краще розберешся, яке тобi пiдходитиме. I те, i те добре. Будеш знати практичну механiку, отже знатимеш i вузли, агрегати рiзноманiтних машин. Зможеш працювати i на заводах, i на залiзницi - в депо чи на лiнiї. Ну, а iнженерне вiддiлення, ти й сам розумiєш, воно випускає iнженерiв, i, я так думаю, непоганих iнженерiв.
   Гавриш сповiстив своєму племiннику не дуже точну iнформацiю стосовно Київського полiтехнiчного iнституту. Та то була не його провина, тому що сам вiн у Києвi на той час не перебував, а тому не все знав. Так, офiцiйною датою вiдкриття КПI вважається саме 1998-й рiк. Та її точнiше потрiбно трактувати як дату закладання полiтехнiчного iнституту, а не датою його вiдкриття. За будiвництво перших шести корпусiв узявся Санкт-Петербурзький архiтектор академiк архiтектури Iєронiм Севастянович Кiтнер. Будiвництво Полiтехнiчного iнституту (саме його примiщень) почалося 1 червня 1898-го року на Брест-Литовському шосе на дiлянцi в 36 десятин (приблизно 39 гектарiв). I почалося воно iз закладки фундаментiв хiмiчного павiльйону. Спорудження хiмiчного корпусу довжиною 153 метра зайняло в планi 4093,7 м2. Спочатку в ньому розмiщувалися всi 4 вiддiлення iнституту i бiблiотека. I лише у 1901-му роцi всi пiдроздiли, крiм хiмiчного вiддiлення були переведенi в новозбудований головний навчальний корпус - заповнилися коридори 3-х корпусiв одного з найважливiших на той час вищих навчальних закладiв Росiйської iмперiї.
   Будiвництво стiн основного обсягу i 2-х веж головного корпусу КПI було завершено ще наприкiнцi 1899-го року. Пiсля складання I. Кiтнером повноважень керiвника робiт 2 червня 1900-го було зафiксовано, що в головнiй будiвлi закiнченi всi цеглянi зовнiшнi роботи (за винятком балконiв навколо веж), зведенi склепiння, встановлено даху; незавершеними залишилися оздоблювальнi роботи в примiщеннях, сходи, обладнання водопостачання та опалення. А вже восени цього року робiтники берлiнської фiрми "Давид Гров" спорудили парове опалення i вентиляцiю, при цьому пара з котельної подавалася по цегляному тунелю.
   Що ж стосується 1898-го року, то набiр студентiв Полiтехнiкуму вiдбувся, проте навчання проводилося (з 15 серпня 1898-го року) ще не у районi вiдомої Шулявки - через який пролягало Брест-Литовському шосе - а у примiщеннi Першого Київського комерцiйного училища. I до закiнчення будiвництва студенти-полiтехнiки дiлили примiщення зi студентами Київського комерцiйного училища. До речi, на цей час Шулявка ще й не вважалася територiєю мiста. Спочатку будiвлi КПI включали головний корпус, хiмiчний павiльйон, механiчну майстерню, кам'янi службовi будiвлi, не рахуючи ряду дерев'яних, а також станцiї  другого дослiдного поля для випробувань сiльськогосподарських пристроїв i машин. У роботi iнституту брали участь корифеї росiйської науки Д. I. Менделєєв, Н. Е. Жуковський, К. А. Тiмiрязєв та iншi вченi.
   Ось такою була iсторiя спорудження Київського полiтехнiчного iнституту. Та Михайла Золотаренка подiбнi iсторичнi данi не цiкавили. Як виявилося, крiм iнженерної професiї його цiкавило й дещо iнше. I, пiсля повiдомлення Анатолiя Дмитровича про вiддiлення КПI, вiн запитав:
   -- А машинiстом паровозу я можу стати?
   -- То не iнженерна спецiальнiсть, Мишко, а робоча. Хоча й на машинiста потрiбно вчитись.
   -- Зрозумiло. Але вчитись на iнженера - це знову на п'ять рокiв бути вiдiрваним вiд домiвки, вiд батькiв, брата, сестер, -- сумно тягнув Михайло.
   -- Звикай до цього. Ви вже всi повиростали. У кожного своє життя починається. Твої брати вже працюють, а твої сестри незабаром замiж вискочать. Так що однаково часто бачитись ви не зможете.
   -- Так воно i є. Батьки, я чув, планують вже восени органiзувати весiлля моєї старшої сестри Софiї. А щодо вiдiрваностi вiд рiднi, то я розумiю, що до самостiйного життя потрiбно звикати. Але все ж на душi моторошно.
   -- Я тебе чудово розумiю. У мене ж була така сама ситуацiя. Також на 5 рокiв я з рiдних країв виїхав, i подалi, нiж передбачається тобi. До речi, ти не на п'ять рокiв будеш вiдiрваний вiд домiвки а на чотири.
   -- Як так? Хiба i iнститутах i в унiверситетах навчаються не п'ять рокiв?
   -- Здебiльшого п'ять рокiв. Хоча з гуманiтарних спецiальностей можна навчитися i лише чотири роки. А з технiчних дiйсно п'ять. Та в київському полiтехнiчному iнститутi одразу було заплановано, що скорочення часу навчання на один рiк не зашкодить якостi проходження курсу, воно досягатиметься шляхом пiдвищення iнтенсивностi викладання, скорочення канiкул i екзаменацiйного перiоду. При цьому, вважалось, що промисловiсть швидше матиме фахiвцiв, а молодi люди на рiк ранiше вступатимуть у самостiйне життя. Хоча, не знаю, можливо, за цi 14 рокiв вiдбулися змiни у термiнах навчання. Та навряд чи - у цiй частинi Росiї технiчних вищих навчальних закладiв обмаль.
   -- А той же Харкiв? Ви ж навчались у ньому п'ять рокiв.
   -- Е-е... -- махнув рукою Анатолiй Дмитрович, -- на Харкiв великий вплив має Москва. Нехай вiд Харкова до неї вiдстань у пiвтора рази бiльше, нiж до Києва, та харкiвчани завжди прагнули дивилися на Пiвнiч, а не на Захiд. А Київ завжди стояв особняком. Добре, завершуємо розмову. Отже, так. Ти їдь до батькiв, але не для того, щоб там загорати на сонечку або рибалити. Вiдпочинь, звичайно, трохи, але потiм сiдай готуватись до вступу в iнститут.
   I ця плiдна розмова Михайла Золотаренко зi своїм дядьком (а офiцiйно вiн юнаку таким i був), бесiда з батьками, а також настирнiсть i хорошi знання самого хлопця дали свої позитивнi результати: вiн таки поступив до вищого навчального закладу, i тому вересень вже 1912-го року розпочав на iнститутськiй лавi Київського полiтехнiчного iнституту.
  
  

РОЗДIЛ 3

Твердо стати на ноги

   Коли Михайло поступав у Київський полiтехнiчний iнститут (КПI), то вiн дуже боявся провалитися на iспитах. Батьки перед поїздкою до Києва справили йому нову одежу, але вiн однак думав, що кожен не лише викладач, що приймав екзамени, а й такi самi хлопцi (дiвчат взагалi було одиницi, а на їх вiддiлення - жодної), якi мали намiр отримати у майбутньому вищу освiту, будуть бачити у ньому затурканого селянина. Та пiдготувався вiн до iспитiв (та й учився в училищi) добре, а тому iспити склав, i був зарахований на механiчне вiддiлення. I ось пiсля цього, нарештi, Михайло зiтхнув з полегшенням. Далi, як йому здавалося, все буде простiше й легше. Та не тут було! Вiн даремно на це сподiвався. Програма була дуже насичена, адже її намагалися утиснути у чотири роки замiсть п'яти - а це не мало, не багато на 20 % бiльший щорiчний (а отже i денний) обсяг. Самi заняття теж були незвичними (i теоретичнi, i практичнi), самi викладачi (чи їх вимоги) багатьом здавалися занадто прискiпливими. Як потiм показала щорiчна практика, велика кiлькiсть студентiв були не в змозi пройти курс навчання протягом затвердженого термiну - за 4 роки.
   Та й це ще була не основна головна бiль для багатьох, особливо студентiв з глибинки. Справа в тому, що шлях до освiти, дверi вищої школи були вiдкритi переважно для заможних громадян. Плата за навчання була досить висока - 100 карбованцiв на рiк, а студентських гуртожиткiв не було i стипендiй бракувало. А тому багатьом студентам потрiбно було ще й оплачувати квартиру, харчування, купувати навчальну лiтературу i потрiбне приладдя. Та i Михайло, i його батько Лаврентiй Iванович знали на що йшли. Та все ж тепер ця головна бiль стосувалася вже не скiльки Михайла, скiльки його батькiв. Коли Лаврентiй Iванович повiдомив дружинi яку суму потрiбно платити за навчання сина, то Антонiна Михайлiвна злякано сплеснула у долонi:
   -- Ой, лишенько! Та це ж усi тi грошi, що ти заробляєш. На що ж ми самi житимемо i дiвчат кормити будемо?
   -- Заспокойся, Тоню, -- посмiхнувся чоловiк. -- Потрiбно платити 100 карбованцiв у рiк, а не у мiсяць.
   -- О, то iнша справа. Але все одно багато - 100 карбованцiв, це ж такi грошi! А Мишку ще й харчуватися потрiбно.
   -- Нiчого, прохарчується. I на харчування грошi знайдемо.
   Саме харчування сина у далекому мiстi не дуже турбувало старшого Золотаренко - прохарчується син. Цiни на продути були помiрними. Так, наприклад, в середньому 1 пуд м'яса коштував 8,38 крб. (0,57 крб. за 1 кг), а 1 фунт житнього хлiба коштував 3 копiйки (7,3 коп. за 1 кг). Фабрика, на якiй працював Лаврентiй Iванович, бувало що вiдряджала кого-небудь у iншi мiста, та й до них iнодi приїздили, так що iз розмов Золотаренко знав, що мiсячнi витрати на харчування нежонатого робочого-чоловiка складали приблизно 16-17 крб. Так то ж витрати на харчування працюючого здорового мужика. А Михайло був ще майже дитиною (ну що таке 16 рокiв) i фiзичною працею займатися не буде, а тому батько нацiлював його на меншi мiсячнi витрати на харчування - 13-14 карбованцiв. Одинокий робiтник витрачав на харчування в середньому у день: на снiданок - 12-13 коп., на обiд - 22 коп., на вечерю - 10 коп. (0,12 + 0,22 + 0,10 = 0,44 коп. × 30 днiв = 13,2 крб.). Ось вам i 13 з гаком карбованцiв на мiсяць - що-що, а рахувати Лаврентiй Iванович умiв. Так що з цього боку також неприємностей начебто очiкувати не доводилося.
   Але плата за навчання! Вiд неї нiкуди не втечеш, i нiяким чином її не зрiжеш. Середньорiчна зарплатня Лаврентiя Iвановича на суконнiй фабрицi була непогана i становила трохи менше, нiж 1200 крб. (100 крб./на мiсяць). I це ще добре, що вiн робив саме на суконнiй фабрицi. - для порiвняння: на бавовняних та льняних фабриках ця цифра для його категорiї службовцiв була у 1,5 рази менша (750-860 крб./рiк - 62-72 крб. у мiсяць. Середня ж зарплатня звичайного робочого по Росiї становила 37,5 крб./мiсяць i лише висококвалiфiкованi робiтники отримували навiть бiльше окремих службовцiв - до 80 крб./на мiсяць, а токарi, слюсарi, фрезерувальники, електротехнiки (на великих металургiйних i металообробних заводах в Санкт-Петербурзi) взагалi до 120 руб - бiльше навiть, нiж Лаврентiй Золотаренко. Таким чином, як це не дивно, зарплата висококвалiфiкованого робiтника могла не лише перевищувати середню по промисловостi, але i бути бiльше окладу, наприклад, обер-офiцерiв (поручик разом з квартирними та караульними грошима отримував у сумi 90 крб.) чи земської iнтелiгенцiї. Звичайно, були й такi категорiї службовцiв, що отримували зарплатню в рази вищу за Золотаренко. Так, наприклад, полковник отримував 325 крб., депутат державної Думи - 350 крб., а таємний радник (чиновник вищого класу) - 500 крб.
   -- Цiкаво, куди тi високi посадовцi такi шаленi грошi дiвають? -- запитала Антонiна, коли чоловiк розповiв їй про те, скiльки отримують депутати, вiйськовi та чиновники у верхах.
   -- Квартири купляють розкiшнi, по ресторанам ходять, на роботу щодня з вiзниками їздять, на морi щорiчно бувають, кофе та какао постiйно п'ють.
   -- Ага! Та ще, менi подруги розповiдали про подiбнi гульки цих розпусникiв, вони з дiвками чужими гуляють, блудують.
   -- Ти, мабуть, в останньому словi хотiла першу букву "у" замiнити на "я", -- посмiхнувшись, пожартував Лаврентiй.
   -- Тьфу тобi, таке балакаєш, такi слова. А можливо, ти й маєш рацiю. Так воно i є.
   -- Можливо, що й є все те, про що ти говориш. Та я цього не знаю. Сам зi свiчкою, як то кажуть, не стояв.
   -- Так, так воно все. А взагалi просто цi чиновники прогулюють грошi даремно. Не потрiбно їм такi грошi платити, за що їм такi грошi платять? Ну, нехай охвiцери, вони нас, Батькiвщину захищають. А навiщо чиновникам такi грошi?
   -- А вони їм здаються малими, їм бiльших хочеться. Ти ж знаєш, Тоню, кажуть, що чим бiльше грошей у тебе є, тим бiльше тобi їх жадається.
   Самiй родинi Золотаренко цiлком хватало жалування Лаврентiя Iвановича, зарплатня його дружини Антонiни Михайлiвни - санiтарки - взагалi по-серйозному не сприймалась. То, як казав глава родини, витрати на сiрники, голки та нитки. А як же податки? - може хтось запитати. Адже посадовий оклад - це одна справа, а скiльки робочий чи службовець отримував на руки грошей? Вiдповiдь проста й чiтка - практично стiльки ж. Рiч у тiм, що в Росiї не було прибуткового податку. Розмови про нього йшли, але вiйна завадила його остаточному введенню. Так що податки сплачували лише тi, хто мав суттєву приватну власнiсть (нерухомiсть, землекористування) - платили аж! 1 % вiд прибутку. Пiдводячи пiдсумки, можна сказати, що фактично за рiк навчання сина в iнститутi батько платив лише одну свою мiсячну зарплатню. Так що на сiмейний бюджет це не так вже й сильно впливало.
   А як же квартирна плата, яку буде змушений також оплачувати батько за сина, адже його не поселять у студентський гуртожиток. Тi витрати, на думку Золотаренко-старшого, цiлком могли рiвнятися зi сплатою за навчання. Адже вiн знав, що оренда житла нежонатому робочому обходилася в середньому 5,5 крб./мiсяць. Щоправда, вiн спочатку не врахував того, що робiтник зазвичай знiмав цiлу кiмнату, а Михайлу доведеться знiмати, як то кажуть, лише "куток". А тому нiчого такого вже страшного в орендi житла, як виявилося, не було. Як з'ясувалося, оренда житла в Києвi коштувала 20 копiйок за квадратний аршин (0,5058 м2) у мiсяць. За куток площею у 8 квадратних аршинiв (≈ 4 м2 - лiжко, стiл та стiлець для занять) набiгало 1,6 крб., ну, нехай навiть i 2 карбованця за трохи бiльшу площу у 4 м2 - i те мало.
   Та все ж, якщо пiдбити, так би мовити, сальдо, то за мiсяць навчання Михайла у Києвi набiгала, як не крути чимала сума: плата за навчання - 8,33 крб. (100 : 12), харчування 14 крб., житло - 1,6 крб., навчальна лiтература i приладдя (за прикидками обох Золотаренко) - 5-6 крб. В цiлому приблизна цифра була у 30 крб. Але це сума лише на саме необхiдне, та хiба можливо молодому хлопцю понад 10 мiсяцiв просидiти у чотирьох стiнах (та ще й у Києвi), нiкуди не пiти (хоча б у то й же синематограф), нiчого зайвого не з'їсти (хоча б морозиво чи якийсь солодкий млинець)? Потрiбно врахувати ще витрати на гiгiєну - а Михайло вже й голитися почав, на змiну бiлизни, та й взагалi на якусь потрiбну одежину. Крiм того, поїздки до Києва й назад (2 рази на рiк) i таке iнше. Лаврентiй Iванович був хорошим рахiвником, а тому у нього пiсля всiх пiдрахункiв вийшло так, що сину для нормального перебування на навчаннi потрiбна сума у 37-38 карбованцiв на мiсяць. Але ж це середнiй по Росiї заробiток робiтника! А Мишко-то нiчого заробляти не буде, а буде, навпаки, тринькати, б'ючи байдики. Щоправда, батько одразу ж забрав свої слова, навiть уявленi йому подумки, назад - Михайло в Київ їде точно не байдики бити, та й рахувати вiн умiє кожну копiйку. У цьому Лаврентiй Iванович переконався ще за часiв навчання сина у Проскуровi. А плата за навчання i в реальному училищi була не дуже-то по карману простому люду - вона складала вiд 70 до 25 карбованцiв, щоправда, за рiк.
   Коли Золотаренко у розмовi iз сусiдами, приятелями повiдомив, що його Мишко збирається поступати в iнститут у Києвi (а говiр i так вже йшов), то це сприйнялося на перший погляд цiлком нормально. Всi знали, що Михайло закiнчив у Проскуровi реальне училище, а тому розумiли, що вiн напевне захоче вчитися й далi. Вони бачили, що у Лаврентiя молодший син росте розумним хлопчиною. Але коли дiзналися, що Золотаренко-старший за мiсяць буде витрачати на сина середню зарплату робiтника, то за голови схопилися.
   -- Лаврентiй, ти що, здурiв?! Це ж ти на Михайла будеш витрачати, мабуть, з пiв тисячi на рiк.
   -- Трохи менше - 450 карбованцiв.
   -- Ого! Нiчогенько собi. Та за такi грошi хату можна поставити.
   -- Поганеньку можна. А на добру бiльше грошей потрiбно.
   -- Та нi, не поганеньку, а таку собi середню, але нiвроку ладну.
   -- Досить вам сперечатися, -- перебив їх iнший спiврозмовник. -- Теж менi, завели мову про якусь там хату. Нехай краще Лаврентiй розповiсть на кого Мишко вчитися буде.
   -- То вiн вже сам вирiшить, казав, що хоче працювати на залiзницi, -- вiдповiв Золотаренко.
   -- О, то у нього гарна думка. На залiзницi цiкаво працювати, та й грошi там добрi платять.
   -- Лаврентiй за таку Мишкову примху теж добрi грошi заплатить, -- вставив своє слово iнший спiврозмовник.
   -- Щоб щось отримати, спочатку потрiбно щось вкласти. I ти це знаєш, Миколо. Ти зможеш отримати врожай пшеницi чи картоплi, якщо не будеш сiяти, садити? От i я вкладаю кошти у майбутнiй врожай. I дуже сподiваюсь, що цей врожай буде гарним, -- такою була вiдповiдь Золотаренка.
   -- То буде вже не твiй врожай, а Мишка.
   -- А Мишко що, чужий менi? А ти, Миколо, щось у землю вкладаєш, щоб лише самому восени користуватися плодами врожаю? Чи дiлишся з родиною? От i Михайло буде в змозi дiлитися своїм врожаєм.
   -- З тобою чи зi своїми майбутнiми дiтьми?
   -- А це буде i моє майбутнє. У людини крила виростають, коли вона знає, що у його дiтей, онукiв все гаразд. А там дивись, можливо, хтось з моїх дiтей чи онукiв i бiльшу вершину подолає. Адже у нього буде приклад його батька. А щось здобуте завжди хочеться перевершити. Ото й будуть мої онуки намагатися перевершити досягнення свого батька.
   Розмова, так би мовити на задану тему, практично була завершена, але ще довго, розiходячись по домiвкам, знайомi Золотаренко обговорювали не стiльки плани Лаврентiя й Мишка, скiльки самого Лаврентiя, оцiнюючи його гарний розум i намiри. I восени Михайло сiв на студентську лаву КПI. Проректором iнституту зараз був професор Iван Дiомидович Жуков.
   Як виявилося трохи пiзнiше (вже по приїзду молодшого Золотаренко на навчання) витрати старшого Золотаренко дещо скоротилися: Михайло разом з двома подiбними йому провiнцiйними студентами поселилися разом у кiмнатi на квартирi знайомого батька одного з хлопцiв. Це, звичайно, ненабагато скоротило витрати, та все ж було великим плюсом - завжди краще жити гуртом, нiж одному. Справа у тому, що на цей час гуртожиткiв у нещодавно створеному iнститутi ще не було. Лише у кiнцi 30-х рокiв будуть побудованi 2 перших студентських гуртожитки та здiйсниться будiвництво нового крила хiмiчного корпусу. Пiзнiше буде вiдбудований ще один гуртожиток та стадiон.
   У декого в подальшому - i особливо у попереднi роки - витрати на навчання бувало, що скорочувалися й бiльш вiдчутно. Справа у тому, що у Статут iнституту (пропозицiю внiс член комiсiї з питань вищих технiчних закладiв Д. I. Менделєєв), був внесений пункт про право Ради iнституту звiльняти вiд оплати за навчання близько половини студентiв. Крiм того, для полiпшення становища ще навеснi 1903-го року було створено "Товариство допомоги бiдним студентам КПI", фонд якого становили внески i пожертвування членiв суспiльства, надходження за пiдписними листами, доходи вiд благодiйних вистав i вечорiв, торгiвлi навчальним приладдям тощо. У 1907-му роцi за проектом архiтектора Обремського були побудованi будiвля їдальнi та амбулаторiя КПI. Їдальня була розрахована на 200 мiсць. За тим, щоб меню було повноцiнним, а цiни доступними стежив комiтет Товариства допомоги нужденним студентам. Це також впливало на певне скорочення витрат провiнцiйних студентiв. Що стосується амбулаторiї, то вона надавала медичну допомогу як викладачам, так i студентам. Також iстотну матерiальну допомогу студентам надавали прогресивно налаштованi професора iнституту, якi брали участь в благодiйних заходах, виступали з публiчними лекцiями, кошти вiд яких iшли в фонд допомоги студентам.
   Вже навчаючись у КПI, Михайло трохи ознайомився з iсторiєю його створення. А вона була досить цiкавою. Iснувала легенда, що стосувалася появи самого навчального закладу. Вона стверджувала, що його будiвництву начебто посприяв Микола Терещенко - один з найбагатших пiдприємцiв того часу. Домовившись з царським урядом про припинення контролю над цiнами на цукор, вiн зобов'язався створити навчальний заклад, де студенти з пiвденно-захiдних територiй могли б вивчати технiчнi дисциплiни. Пiсля цього цукрозаводчики Пiвденно-Захiдного краю наприкiнцi IХ-го столiття, бажаючи вiдзначити 25-рiччя перебування Олександра II-го на престолi, й зiбрали грошi на будiвництво полiтехнiчного iнституту iменi iмператора Олександра II-го. I його було урочисто закладено в 1898-му роцi.
   Вчитися Мишку та проживати у такому великому й не дуже-то дешевому мiстi, було, хоча й не так вже легко, та все ж досить спокiйно, а головне цiкаво. День пробiгав за днем, мiсяць за мiсяцем. Але все це тривало не так вже й довго - свiтова вiйна, яка почалася через 2 роки, внесла свої вiдчутнi корективи, i в першу чергу у благодiйнiсть - знайшлися бiльш нагальнi статтi для її застосування. Iмперiалiстична вiйна 1914-1918-го рокiв важко вiдбилася на дiяльностi КПI. Поповнення лабораторiй устаткуванням практично не проводилося, тому стихла науково-дослiдна робота, дещо скоротилися й лабораторнi заняття. Та урiзалися не лише кошти, але й навчальнi примiщення. Пiд час вiйни головний корпус КПI став використовуватися для потреб оборони: iз серпня 1914-го року у його примiщеннi був розмiщений продовольчо-перев'язувальний пункт евакуацiйного госпiталю - вiн займав середню частину будiвлi, за винятком примiщення бiблiотеки. Щоправда, 20-го жовтня в актовiй залi, обладнаному на 140 лiжок, сталася пожежа, в результатi чого обгорiли пiдлога й стiни, частково навiть завалилося перекриття. Госпiталь закрили у вереснi 1915-го року, але потiм в примiщеннях будiвлi знаходилися ополченцi. Майстерня i хiмiчна лабораторiя корпусу були переданi Вiйськово-промисловому комiтету i працювали на оборону. Були також органiзованi ракетна майстерня i фармацевтична лабораторiя. З 1-го вересня 1915-го року у головному корпусi були органiзованi ще й авiацiйнi майстернi, в яких налагодили випуск пропелерiв, деталей лiтальних апаратiв, почали виробництво аеропланiв типу "Альбатрос" i таке iнше. У 1916-му роцi частина будинку використовувалася для розширення авiацiйно-автомобiльного вiддiлу механiчних майстерень. А вже протягом 1917-го року тут перебували пiротехнiчнi майстернi, штаб 1-го Польського стрiлецького полку, канцелярiя 5-го авiацiйного парку.
   Авiацiйна тема для КПI - це взагалi особлива розмова. В iнститутi активно працював гурток повiтроплавання, створений ще в листопадi 1908-го року професором М. Б. Делоне. А через рiк вiн вже об'єднував близько 200 студентiв i викладачiв. Пiсля Петербурзького аероклубу це була друга в країнi авiацiйна лабораторiя. Члени гуртка своїми силами створили авiамайстернi, де спочатку виготовляли планери, а дещо пiзнiше - з 1910-го року - i лiтаки. Першим на лiтаку власної конструкцiї в повiтря пiднявся професор А. С. Кудашев. У 1916-му роцi Євген Iванович Кас'яненко, спiльно з братами Iваном i Андрiєм - всi троє студенти Київського полiтехнiчного iнституту - спроектував i побудував (в майстернях КПI) досить оригiнальний лiтак, що отримав найменування "Кас'яненко N 5". То мав бути винищувач, з розмiщенням одного кулемета перед льотчиком. У правому крилi головного корпусу у 1915-му роцi також влаштували авiамайстернi, в яких ремонтували лiтаки i будували новi, конструювали i виробляли авiапропелери. Пiзнiше авiагурток став основою для створення в iнститутi кафедри з авiаспецiальностей, а незабаром - окремого iнституту iнженерiв цивiльної авiацiї.
   У КПI у тi ж роки навчався (з перервами; поступив у 1907-му роцi, диплом отримав - у 1914-му) також Iгор Iванович Сiкорський. Вiн спроектував i побудував кiлька лiтакiв-бiпланiв i один вертолiт. У 1913-му роцi Сiкорський створив перший в свiтi багатомоторний лiтак "Гранд" ("Русский"), а його лiтаки С-10 i С-11 перемогли в конкурсi вiйськових аеропланiв. А що вже казати про його лiтак "Iлля Муромець", який шокував увесь свiт - такого велетня на той час не мала жодна держава. На цьому лiтаку Сiкорський зробив ряд рекордних польотiв, а також перелiт Петербург-Київ-Петербург. Та й взагалi Iгор Сiкорський до 1917-го року створив в Росiї 25 основних типiв лiтакiв, ряд їх модифiкацiй, а також 2 вертольоти.

* * *

   Та все колись починається й так само все колись i закiнчується. Пройшло 4 роки, i ось вже пiдiйшло до завершення навчання Михайла Золотаренко у Київському полiтехнiчному iнститутi. Взагалi-то, Золотаренко, як й його сокурсникам в певнiй мiрi повезло. I це везiння (не залежне вiд студентiв) було неначе деякою противагою тим обставинам, що свiтова вiйна проявила свiй негативний вплив на матерiальне забезпечення iнституту, завдяки чому у такий час виживали, як то кажуть, лише найсильнiшi. Багатьох своїх сокурсникiв i навiть деяких приятелiв Михайло втратив. I їх забрала не вiйна, а її наслiдки, дуже все сутужно стало жити окремим хлопцям з глибинки. Вони залишали iнститут, але з надiєю, що все ж закiнчать його, коли настануть кращi часи. Михайло ж за допомогою батька вистояв. А везiнням було те, що їх випуску все ж таки вдалося встигнути захистити дипломи i отримати iнженерну спецiальнiсть. Адже в умовах украй хиткої полiтичної й економiчної обстановки в Росiї й Українi, у перiод 1917-1920-го рокiв дiяльнiсть КПI була практично призупинена. I наслiдком цього стало те, що перший набiр студентiв КПI пiсля революцiї 1917-го року, вже за часiв радянської влади вiдбувся лише навеснi 1921-го року. Загальна кiлькiсть студентiв, прийнятих на факультети, становили 870 осiб. Взимку 1922-го року була проведена перша перереєстрацiя студентства, яка визначила їх кiлькiсть - 2080 чоловiк. При КПI у 1923-му роцi будуть дiяти вже 8 науково-дослiдних кафедр: будiвельного мистецтва, механiчної технологiї, фiзики, гiдрологiї, електромеханiки, хiмiї, хiмiчної технологiї та технологiї сiльськогосподарських виробництв.
   На механiчному вiддiленнi КПI (та й на iнших), на якому закiнчував своє навчання Золотаренко, подiлу за спецiальностями не було. Студенти навчалися за єдиним навчальним планом. Спецiальнiсть майбутнього iнженера визначалася темою його дипломного проекту. Пiсля цього студентам, якi успiшно складали випускнi iспити, надавали (так само як i на хiмiчному вiддiленнi) звання iнженера-технолога. Це звання давало право завiдувати пiдприємствами, управляти спорудами фабричних, заводських i житлових будинкiв, займатися будiвельними роботами, створювати проекти будiвель. Перед вступом до КПI Михайло спочатку хотiв навчатися на iнженерному вiддiленнi (приваблювала сама магiчна назва "iнженер"). Але пiсля короткого ознайомлення (детального опису все ж не було) iз статусом спецiалiстiв вiн зрозумiв, що iнженерне вiддiлення бiльше розраховувалось все ж на пiдготовку iнженерiв-будiвельникiв, якi у майбутньому мали безпосередньо займатися будiвельними роботами або створювати проекти будiвель. I це вiдбило у нього бажання йти на iнженерний факультет - не про це вiн мрiяв. Михайло зрозумiв, що статус iнженера-технолога дає бiльш широкi повноваження. Якщо ти маєш право завiдувати якимось пiдприємством чи управляти заводською спорудою, то, напевно, можна управляти якимись дiлянками i на залiзницi - чи у самому депо, чи на залiзничнiй лiнiї. У цьому його дядько Анатолiй Дмитрович мав цiлковиту рацiю, i зараз Золотаренко з вдячнiстю згадував того. У Михайла тема дипломного проекту не була пов'язана з роботою на залiзницi - подiбнi теми не були передбаченi у тому ж навчальному планi. Але Золотаренко вибрав тему, що стосувалася конструкцiй парових машин, вони розглядалися на заняттях (вiдомi ще з 1769-го року). А паровi машини - це також i той же паровоз, а отже i його обслуговування, ремонт та експлуатацiя.
   I, отримавши довгожданий диплом iнженера-технолога, Золотаренко в першу чергу поїхав у Проскурiв i навiдався до родини Гавришiв. Та iншого шляху у нього й не було - адже не iснувало залiзничного сполучення мiж Києвом та Дунаївцями (а лише через Проскурiв, та й то з пересадкою). Вiн не просто сказав "Дякую" дядьку Толi, а за старим українським звичаєм низько вклонився йому, i лише пiсля цього подякував тому за те, що саме Гавриш наставив його уму-розуму, i своїми обґрунтованими порадами направив Михайла на вiрний шлях. А далi вже Гавриш похвалив Золотаренко, що той встояв пiд час знегод, закiнчив iнститут i став iнженером. Потiм вiн почав тормошити парубка, як той Тарас Бульба своїх синiв, що приїхали до нього: "А повернись-но, синку! Цур тобi, який ти чудний!". Щоправда, остання фраза з вуст Анатолiя Дмитровича не прозвучала. Вiн навпаки, уважно оглянувши Михайла, промовив:
   -- Гарним же ти парубком став за цi роки, Михайло. Як же ти вирiс, а головне, змужнiв.
   -- Ну, чотири роки все ж таки пройшло. А що, ваш Дмитро не вирiс, не змужнiв?
   -- Та теж вирiс. А от чи змужнiв, то це краще зi сторони видно. Я ж його набагато частiше бачив, нiж тебе. Але одне менi й так зрозумiло - ти серйознiший за нього.
   -- I як у нього справи? Адже й вiн у цьому роцi повинен був закiнчити академiю. Вiн вже вдома?
   -- Нi, поки що не приїхав. Академiю-то вiн закiнчив, але йому начебто пропонують якусь роботу в академiї. Написав листа. Ось вiн там зараз i домовляється, чи з'ясовує що то за робота.
   -- О, то це ж добре! Вiн, мабуть, якимось науковцем стане. А ви кажете, що я серйознiший за нього. Це не так.
   -- Все так, -- махнув рукою Гавриш. -- Можливо, вiн колись i насправдi стане якимось науковцем, я не заперечую. Можливо, до наук у нього розум i пристосований, а от до справ життєвих - не дуже.
   -- Як-то так?
   -- А так. Ти знаєш, якi вiн коники викидав два роки тому?
   -- Якi?
   -- Наприкiнцi серпня 14-го року не хотiв їхати в Київ на навчання.
   -- Чому це?
   -- А вiн заявив, що пiде добровольцем на фронт. А то там без нього не обiйдуться. Бачите, який вiйськовий спец об'явився. Насилу ми з матiр'ю, та з моїм другом Петром вiдмовили його вiд цiєї дурi.
   -- Ну, чому дурi, дядю Толя? Це ж означає, що вiн патрiот своєї країни.
   Золотаренко пригадав випадки такого патрiотизму й у КПI. На фронт з нiмцями студентiв намагалися не брати, розумiючи, що iнженернi кадри, особливо на заходi України (а в КПI багато було студентiв саме з правобережної частини) ой як потрiбнi. Але, якщо ти сам виявив бажання ризикувати своїм молодим життям, то чому б i не задовольнити твоє прохання - в окопах зайвих штикiв не буває. А от про подальшу долю таких патрiотiв-добровольцiв нiчого не було чути.
   -- Це я розумiю, як i розумiю такi патрiотичнi пориви. Але всякому овочу свiй час. Отаких "патрiотiв" на фронтi, як менi розповiдали, у першу чергу й вбивали. Адже вони зовсiм не навченi вiйськовим дiям. Так що правильно кажуть: "Не лiз поперед батька в пекло". Не зупини ми його тодi, то, скорiше за все, не було б у майбутньому ще одного вченого, як ти кажеш. Та годi про це. Ти краще розповiдай, що ти плануєш далi робити, якi твої плани. Де працювати збираєшся?
   -- Працювати я збираюсь, як i мрiяв, на залiзницi. А ось де... I сам не знаю. Хотiв би порадитись з вами. Звичайно, краще було б, якби я працював в Проскуровi чи в Гречанах. Поблизу Дунаївцiв залiзницi ж немає. Я не прагну обов'язково працювати в депо, я можу i на лiнiйнiй дiлянцi шляху працювати. От тiльки не знаю, чи вийде у мене там. Нас по залiзницям в iнститутi практично не навчали.
   -- Я тобi колись говорив, щоб ти забув про депо. Але саме тепер цей час настав. Велику посаду я тобi, звичайно, не обiцяю, але на пристойну роботу, думаю, що зможу влаштувати. А починати тобi потрiбно саме з депо. На шляховiй дiлянцi ти дiйсно нiчого не знаєш, а вiдповiдальнiсть там велика. А в депо тобi товаришi завжди допоможуть, пiдкажуть. Та й приглядяться до тебе: хто ти, якими знаннями володiєш, що тобi можна доручити, з якою роботою ти краще справишся. То вже згодом, трохи набувши практичних навичок, ти сам зрозумiєш де тобi краще працювати. I тодi вже вибiр буде переважно за тобою.
   -- Ну, я так приблизно й сам мiркував.
   -- I молодець. Тут є ще одна причина працювати саме зараз у мiстi, а не на дiльницi.
   -- I яка ж вона?
   -- Дуже непевнi часи настали. А у такi часи краще таки бути згуртованим у мiстi, нiж одинаком на хуторi. Я чому й не наполягав, щоб Дмитро додому повертався - що вiн тут буде робити? Нехай вже сидить у своєму Києвi.
   -- Це я все також розумiю.
   -- Ото й добре. Так що, провiдай батькiв, вiдпочинь трохи, а потiм повертайся i приступай до роботи у депо. А я тим часом домовлюся про роботу тобi.
   Далi Гавриш i Золотаренко ще трохи порозмовляли про iншi нагальнi проблеми сьогодення, про стан у країнi та й просто на життєвi теми. Та головне питання вже було вирiшене - домовилися, що Михайло вiдпочине пару тижнiв у батькiв, а потiм повернеться до Проскурова i вийде вже на роботу. За цей час Гавриш, домовившись з керiвництвом депо, пiдбере йому роботу, на якiй вiн зможе поступово освоювати нову для себе спецiальнiсть залiзничника.
   Та коли ти вiдпочиваєш час летить швидко. I ось вже настала пора знову вiд'їжджати Михайлу з рiдної домiвки. На цей раз подорож була недалекою, та й до батькiв, брата й молодшої сестри (старша, як ранiше сповiстив Гавриша Михайло, вже 3 роки як була замiжня) вiн буде тепер частiше навiдуватися. Починалося вже дiйсно самостiйне життя Михайла - iнженером у 20 рокiв.
   А наступнi роки, i насправдi, видалися досить бурхливими. I в серединi наступного, вже 1917-го року у Михайла вiдбулася доволi цiкава розмова з приводу подiй в Росiї, та й в самiй України, колишнiй Малоросiї. Почалася вона з обговорення поточних справ у депо i участi у них самого Михайла. Пiсля цього, як то частенько буває, перейшли до останнiй подiй у країнi. I ось тут Анатолiй Дмитрович повiльно протягнув:
   -- Так, я мав того року рацiю, що часи настануть складнi. Ти й сам бачиш, що зараз в країнi коїться. Царя скинули, а належних порядкiв не навели. Скiльки з'явилося рiзних партiй, органiзацiй, i кожна тягне рядно на себе. I це у той час, коли ще вiйна з нiмцями ще не завершена.
   -- Але ж тепер Україна начебто не залежна вiд Росiї, автономна. Ми самi вирiшуємо свою долю.
   Виголошуючи такi сподiвання, Михайло мав на увазi ось що. Повалення на початку року самодержавства спричинило потужний український нацiональний рух. За iнiцiативою "Товариство українських поступовцiв" на початку березня 1917-го року було засновано загальноукраїнську суспiльно-полiтичну органiзацiю - Центральна рада (ЦР), в яку з часом влилися представники численних українських полiтичних партiй, рiзних гурткiв, суспiльств тощо. Головою ЦР був заочно обраний український iсторик, громадський та полiтичний дiяч Михайло Сергiйович Грушевський. Лютнева революцiя застала вiдомого українського вченого i полiтика у Москвi, де вiн вiд-бу-вав заслання. Пiсля обрання його головою ЦР до нього почали надходити телеграми з закликом виї-хати в Україну. I Грушевський 11-го березня вiдбув до Києва. А нещодавно, 10 (23) червня 1917-го року ЦР видала свiй I-й Унiверсал, який фактично проголошував самовiльне втiлення в життя автономiї України. Автором I-го Унiверсалу, текст якого вiн сам зачитав на II-му Всеукраїнському Вiйськовому з'їздi, став український полiтичний дiяч, прозаїк, драматург та художник Володимир Кирилович Винниченко, котрий очолив Генеральний секретарiат ЦР i став генеральним секретарем внутрiшнiх справ. В Унiверсалi були й такi слова: "...не розриваючи з державою росiйською, хай народ український на своїй землi має право сам порядкувати своїм життям", а також наголошувалось, що Центральна Рада буде "творити новий лад вiльної автономної України".
   -- Ти правильно сказав, начебто, -- так вiдреагував на слова Михайла Анатолiй Дмитрович. -- Ще невiдомо, що з цього вийде. Ти вiриш у те, що Москва, Росiя так легко дасть Українi самостiйнiсть, чи хоча б ту ж автономiю?
   -- Не знаю, -- невпевнено протягнув Михайло.
   -- Ото ж бо воно i є. Я цього теж не знаю. Але вiдчуваю, що у цьому питаннi без кровi аж нiяк не обiйдеться.
   -- Та ви що! I до такого може дiйти?
   -- Я читав книжки, та й ти, мабуть, теж, про боротьбу рiзних народiв за свою незалежнiсть. I не пам'ятаю такого випадку, щоб та ж сама незалежнiсть дiсталася кому-небудь безболiсно, без кровопролиття.
   -- Але ж Москва не чинить нам перешкод.
   -- Та хто його знає. Ми ж усього не знаємо. Росiї, звичайно, зараз трохи не до нас, у себе б в усьому розiбратися. Але, як тiльки вони розберуться, то, я впевнений, одразу за нас вiзьмуться.
   I, як це не дивно, Гавриш мав рацiю. Тиск на ЦР з боку Москви уже йшов шалений. Про це Михайло дiзнався всього через кiлька днiв у Дунаївцях, де гостював у батькiв. Цей тиск Москви призвiв до того, що ЦР пiсля переговорiв з урядовою делегацiєю Росiї фактично вiдступила вiд свого намiру негайно здiйснити автономiю, про що й сповiстила у своєму II-му Унiверсалi 3-го (16) липня. Крiм того, Тимчасовий уряд визнавав юрисдикцiю Генерального секретарiату лише в межах Київської, Волинської, Подiльської, Чернiгiвської i Полтавської губернiй, тобто центральної частини України. I це стало початком розчарування народних мас Центральною радою - вiд неї чекали бiльш рiшучiших крокiв у здiйсненнi автономiї й iнших питаннях.
   I перiодично, час вiд часу подiбнi розмови мiж дядьком та племiнником виникали i надалi. Полiтичнi подiї у країнi вони обговорювали досить спокiйно, при цьому намагалися не торкатися питань власного вiдношення до стану справ, як то: полюбляють чи мають неприязнь, наприклад, до тiєї чи iншої партiї - часи були дуже непевнi, а у такому випадку краще тримати рота на замку. А далi роки полетiли, так само, як почали мiнятися й мiсця помешкання Михайла Лаврентiйовича Золотаренко - Проскурiв, Гречани, Нестерiвцi, Зеленче.
  
  

РОЗДIЛ 4

Стежки минулого вже заросли ковилою

   Як же швидко пролiтали роки, а були вони i добрими, i лихими. З того часу, як Михайло почав свiй трудовий шлях, пройшло вже майже 25 рокiв. У нього самого давно вже була родина, i доволi чимала, невпинними темпами пiдростало вже нове поколiння Золотаренкiв. Влiтку цього року старший син Михайла Iванко мав би вже закiнчувати середню школу - фактично доросла вже людина. Щоправда, 18 рокiв йому виповниться лише наприкiнцi вересня - пiшов до школи на 3 тижнi ранiше початкового шкiльного вiку. У початкову школу дiти йшли з 8-и рокiв. За рiк до того, як Iванко мав йти до школи 14 серпня 1930-го року Центральним Виконавчим Комiтетом i Радою Народних Комiсарiв Союзу РСР було прийнято постанову "Про загальне обов'язкове початкове навчання". Статтi цього закону свiдчили: "Ввести з 1930-1931го року повсюдно в Союзi РСР загальне обов'язкове навчання дiтей (хлопчикiв i дiвчаток) у вiцi 8, 9 i 10 рокiв в обсязi не менше чотирирiчного курсу початкової школи. Вiдповiдно до цього прийняти восени 1930-го року в трудову школу всiх дiтей цих вiкових груп, якi до теперiшнього часу не навчаються в школi".
   Отже середню школу Iван повинен був закiнчити у 1941-му роцi. Так, повинен був, та мiг i не закiнчити (це стало вiдомо ще минулого року), тобто вiн мiг не отримати атестат про закiнчення середньої школи, а отримати лише довiдку про чи то закiнчену чи то незакiнчену середню освiту. Виникало якесь замкнуте коло - начебто є i середня школа, i середня освiта, але атестату немає, а довiдка (навiть з печаткою) це ж напiвофiцiйний документ. I це могло статися зовсiм не тому, що Iванко погано вчився - вчився вiн якраз добре - а з дуже цiкавої, незвичної причинi. Та все по порядку... Спочатку в Зеленче просто не було середньої школи. До революцiї у їх селi (точнiше в селi дружини Михайла Лаврентiйовича Наталiї Карпiвни) дiяла лише церковноприходська трьохкласна школа, яка знаходилась неподалiк вiд церкви. А ось у 1917-му роцi в селi було вже 2 школи: трьохкласна церковноприходська (навчалося 37 учнiв), яка розташовувалася у так званому райончику села Циганiвка, i чотирьохкласна школа, яку побудувала помiщиця Катерина Володимирiвна Мартсон на честь брата, який загинув пiд час росiйсько-японської вiйни у 1904-му роцi пiд Ляояном (в нiй навчалося 60 учнiв). У 20-х роках радянська влада примiщення початкової школи на Циганiвцi вiддала пiд магазин, пiсля чого початкову школу перенесли до панського будинку Гумелiнського. Семирiчну ж школу у 1930-му роцi вiдкрили у конфiскованому будинку Мартсонiв. А ще через шiсть рокiв для школи побудували нове примiщення, при цьому камiнь для будiвництва звозили iз зруйнованих церков, костьолiв та капличок. I це вже була саме середня школа, директором якої призначили вчителя М. М. Щадило. Ось у цю школу й ходили дiти родини Золотаренко - Iванко пiшов у 1-й клас наступного року пiсля вiдкриття школи ще у будинку Мартсонiв, а продовжував навчання, як i планував його успiшно закiнчити - вже у новому примiщеннi. Перший випуск школи-десятирiчки мав вiдбутися ще у минулому 1939-1940-му навчальному роцi, при цьому через рiк мав би отримати середню освiту й Iван Золотаренко, та без вручення атестату. А причина, хоча й була незвичною, та все ж на цей час банальною - у школi просто не набралося потрiбної кiлькостi учнiв для офiцiйного випуску (взагалi у старших класах - причому по низхiднiй - навчалося лише 24 чоловiки), батьки неохоче вiддавали майже дорослих дiтей у старшi класи. Початкова освiта у них вже є, а робочi руки в господарствi завжди потрiбнi. Такi вже були часи, а ранiше (у молодостi самого Михайла) лише одиницi дiтей простого люду мрiяли й про неповну середню освiту - навiть 7 класiв були тодi для них як би межею дитячих мрiянь. I дiти тодi, йдучи у свої 14-15 рокiв на яку-небудь роботу (навiть просто як помiчники по працi батькам) швидко ставали дорослими. У сусiднiх Нестерiвцях була, як Золотаренка трохи ранiше проiнформували, лише середня неповна (7 класiв) школа. Такi ж неповнi середнi школи були й у багатьох iнших сусiднiх повiтових селах, а то й тих у 20-х роках не було - дiти ходили у школи сусiднiх шкiл.
   А тому Михайло Лаврентiйович термiново, ще у минулому роцi за сприянням Iванового дiда перевiв свого старшого сина у Дунаєвецьку середню школу, яка давала право на документ про середню повну освiту. Лаврентiя Iвановича у мiстi непогано знали й цiнували, а тому з цим питанням особливих проблем не виникло. Виникла невеличка проблема у самому Зеленче з випискою малолiтнього громадянина, та й ту успiшно вирiшили. У районному центрi була середня школа та 3 неповнi середнi школи, де в цiлому навчалося понад 1800 дiтей та працювало близько 70 вчителiв. Ось саме у школу з повним середнiм навчанням i влаштували Лаврентiй та Михайло свого внука-сина. Жив Iван звичайно ж у дiдуся з бабусею, чим тi були дуже задоволенi. Мешкали вони неподалiк вiд центру Дунаївцiв, поряд була й школа. Майже у самому центрi мiста були розташованi районний вiйськкомат, органи НКВС, суконна фабрика та iншi органiзацiї. Неподалiк знаходилось й двоповерхова будiвля гуртожитку робiтникiв фабрики, вона була примiтною, тому що подiбних будiвель у мiстi було небагато. Хоча зараз Дунаївцi були вже досить розвиненим мiстом, у ньому працювало 2 електростанцiї, телефон i телеграф, було електрифiковано та радiофiкованi понад 2,5 сотнi будинкiв. I от тепер у Михайла вже була упевненiсть, що у наступному роцi, а зараз вже поточному Iван Золотаренко отримає атестат про середню освiту. Як складеться навчання iнших його дiтей, поки що було не зрозумiло, та до випускного класу їм ще далеко - можливо, через кiлька рокiв класи будуть вже бiльш повнi.
   А можливо, дiти й пiсля семи класiв вже виберуть свiй шлях. Час покаже. Адже, навчання у старших класах середньої школи мало одну особливiсть, - важливу й непросту, - яка, можливо, й була додатковою причиною того, що селяни не дуже охоче вiддавали дiтей до старших класiв, i тому не набиралися у сiльських школах повноцiннi старшi класи. Рiк тому навчання в Радянському Союзi стало платним. У 1940-му роцi вийшла постанова РНК СРСР "Про встановлення платностi навчання в старших класах середнiх шкiл i у вищих навчальних закладах СРСР i про змiну порядку призначень стипендiй". Згiдно з цiєю постановою, з 1 вересня 1940-го року вводилося платне навчання у 8-10 класах середнiх шкiл, технiкумах, педагогiчних училищах, сiльськогосподарських та iнших спецiальних середнiх закладiв, а також вищих навчальних закладах. Для учнiв 8-10-го класiв середнiх шкiл, технiкумiв, педагогiчних училищ, сiльськогосподарських та iнших спецiальних середнiх закладiв плата становила вiд 150 до 200 карбованцiв на рiк (в школах Москви та Ленiнграда, а також столичних мiст союзних республiк - 200 карбованцiв на рiк, у всiх iнших мiстах, а також селах - 150 карбованцiв на рiк). А ось навчання у вищих навчальних закладах коштувало вже вiд 300 до 500 карбованцiв на рiк.
   Плата за навчання у 1940-му роцi становила в середньому приблизно 10 % вiд сiмейного бюджету (на одного працюючого). А у Золотаренкiв цей вiдсоток буде значно бiльшим, адже якраз минулого 1940-го року закiнчили 7 класiв Лаврик та Сашко. I близнюки забажали навчатися далi. А вже 450 карбованцiв на рiк (37,5 крб. на мiсяць) значна сума навiть для заможних родин. Та Михайло добре пам'ятав про те, що i його батьковi доводилося витрачати дуже вже немалi кошти на його навчання у Київському полiтехнiчному iнститутi. Й що цiкаво, саме стiльки коштiв Лаврентiй Iванович Золотаренко витрачав на навчання свого сина Мишка пiд час його навчання у Києвi (хоча, можливо не дуже-то й коректно порiвнювати зарплати службовцiв у рiзнi часи). Та все ж Михайло Лаврентiйович навiть слова не сказав синам про те, що вiдтепер навчання у старших класах недешеве задоволення. Скiльки потрiбно буде витрачати коштiв на дiтей, стiльки вiн i буде витрачати. Дiти - це майбутнє їх родини, майбутнє й усiєї країни.

* * *

   Сьогоднi Михайло, до полудня упоравшись зi своєю нехитрою запланованою недiльною роботою по дому, присiв на лавочку вiдпочити i задумався. На порозi вже очiкувався травень мiсяць, i батько замислився про те, яким чином вони у цьому роцi вiдзначать день народження (07.05) донечки Тонi. В серединi березня, а йшов вже 1941-й рiк, у родини Золотаренко народилася вже 10-а дитина, це був хлопчик, якого назвали Васильком. I ось серед цiєї хлопчачої ватаги була лише одна дiвчинка Тонiчка, їй у цьому роцi виповнювалось вже 11 рокiв. Спочатку у Золотаренко народилося четверо хлопцiв, а потiм нарештi дiвчинка, а потiм знову - однi хлопцi. Батьки дуже сподiвалися, що саме цього разу у них знову з'явиться дiвчинка, немов би за таким доволi жорстким графiком: 4 хлопця - дiвчинка, потiм знову 4 хлопця i знову - дiвчинка. Розподiл дiтей по статi, звичайно, не дуже-то пропорцiйний, та нехай хоча б так. Але Господь розсудив по-своєму, i народився саме Василько. Крiм того, одна лише Тоня до того часу (як i її батько) народилася весною, а хлопцi - хто влiтку, в хто восени, а ось взимку днiв народження в родинi взагалi не було. Та зараз у цьому показнику їй компанiю вже склав маленький Василько. Василько народився у березня, його батько - у квiтнi, а Тоня - у травнi. Та зате Антонiна народилася не в першi холоднi веснянi мiсяцi, а саме у травнi, який так прикрашає природу, ось так i Тонiчка прикрашала чоловiчу родину Золотаренко: на 12 душ (не враховуючи дiдуся й бабусю) лише 2 особи жiночої статi - мама й донька. Отож батько й замислився над тим, чим же йому порадувати єдину доньку на її день народження. Вiн згадав травень 1930-го року, коли в родинi з'явилася довгоочiкувана донечка. Потiм його згадки плавно перенеслися й до рокiв попереднiх.
   Так, за думками вiн одразу й не помiтив, що повернулися з риболовлi двоє його старших (пiсля Iвана, який перебував у Дунаївцях) синiв. Наступнi пiсля Iвана сини Михайла близнюки Лаврик i Сашко теж вже вигналися нiвроку, на цей час їм було трохи менше, нiж по 16 рокiв (народилися у саму середину лiта - 14-го липня). Брати сьогоднi пiднялися вдосвiта i побiгли на рiчку, точнiше рiчечку. Пiвденнiше села Зеленче протiкали майже паралельно двi безiменнi рiчечки (хоча мешканцi часом називали їх на свiй лад, як хто хотiв), якi потiм зливалися i утворювали природний ставок у формi перевернутої лiтери "Т". Одна з них - лiва по течiї - навiть протiкала селом, утворюючи власний невеликий ставок, який перетинала головна вулиця населеного пункту. Рiчки-невеличкi, та риба в них все ж таки водилася, i були цi рiчечки, так би мовити, головною розвагою для дiтей та пiдлiткiв. От i сьогоднi улов у братiв був не такий вже й великий, але все одно надалi у полудневий час вже нiчого не спiймаєш. Та все ж на обiд (а можливо на вечерю - то вже як мама вирiшить) посмакувати свiжою рибкою хватить усiм - якраз, мабуть, на один як-то кажуть присiд. Та зараз брати пiдсiли до батька i почалася розмова, - спочатку про риболовлю, потiм - про справи життєвi. А потiм розпочалася вже й серйозна бесiда, i розпочалася вона досить несподiвано - її до того не планували нi батько, нi сини. I почалася вона з невинного, турботливого звернення Лавра до батька:
   -- Тату, щось трапилось? Ти начебто до нашого приходу якийсь зажурений сидiв.
   -- Нi, нi, нiчого не трапилось. Все добре. Та й не зажурений я був, прости згадав про те, як моє життя складалося. Я маю на увазi вже тодi, як почав працювати пiсля закiнчення iнституту.
   -- О, тату! А ти можеш нам розповити про це. Ти ранiше лише уривками щось про своє життя розповiдав. А нам цiкаво почути, як твоє життя протiкало. Адже ти стiльки визначних подiй застав!
   -- Хм, цiкаво кажете? Так, ви вже пiдросли, а тому, мабуть, вам буде дiйсно цiкаво послухати мої оповiдi. Та й корисно навiть буде. I що вас цiкавить?
   -- А все. Починаючи з твого першого дня роботи.
   -- Ну, на все у нас часу не вистачить. Не будемо ж ми пiв дня байдики бити. Але з годину-двi поговорити можемо - доки мамка до столу не покличе. Однесiть на кухню рибу, i поговоримо. Та одразу хочу сказати - за браком часу дуже детально я вам усього розповiдати не зможу. Буду згадувати подiї як би по записам з короткого нотатника. А що вам буде бiльш цiкаве, питайте.
   I через кiлька хвилин, пiсля повернення одного iз синiв з домiвки, розпочалася бесiда, точнiше розповiдь батька i запитання, уточнювання синiв. Та саме цi запитання й уточнювання синiв зараз немовби допомагали батьку краще розбиратися у подiях днiв давно минулих. Дещо пiзнiше прибiг до лавки, на якiй зараз розмiстилися батько з Лавром, 13-рiчний Дмитрик, решта малечi бавилася своїми дитячими розвагами - поки що слухати вони любили хiба що казки. I зараз двоє його синiв Олександр та Дмитро просто сидiли перед татом з Лавриком на горбочку, кинувши на його свiжу травичку, що ледь пробилася, складену удвоє ряднину, яку брали з собою на риболовлю - хоча кiнець квiтня й видався теплим, та земля була ще не досить прогрiта. Але зараз зазвичай досить галасливий Дмитро, побачивши, що старшi брати уважно слухають батька, i собi притих, потiснив на ряднинi брата i почав прислухатися до бесiди.
   Звичайно Михайлу Лаврентiйовичу першим припав на згадку рiк 1916-й, коли вiн закiнчив КПI i навiдався у Проскурiв до родини Гавришiв. Тодi Анатолiй Дмитрович та й сам Михайло Золотаренко чудово розумiли, що часи настали досить важкi. I якби ж то просто важкi, - до важкого поступово звикаєш, - а зовсiм непередбаченi. Важко було спрогнозувати не лише, що може вiдбутися через мiсяць чи через пару тижнiв, а навiть через пару днiв. Золотаренко чув вiд iнших як вирував знайомий йому Київ пiсля Лютневої буржуазно-демократичної революцiї - проходили манiфестацiї, мiтинги, створювались ради робiтничих, солдатсь-ких та селянських депутатiв. Та все ж, на погляд Михайла, там було, мабуть, спокiйнiше, нiж на периферiї, тим бiльш на периферiї захiднiй. У Києвi не так вiдчувалося те, що одночасно з поваленням самодержавства все ще продовжувалася вiйна з нiмцями. Щоправда, активних дiй не велося, але й миру не було. А от Подiльська губернiя стала тереном бойових дiй, останнiми ж роками вона взагалi була прифронтовою зоною. Господарство i населення Подiлля зазнали значних втрат, становище робiтникiв i селян, i так не таке вже гарне, ще бiльш погiршало. Крiм прямої мобiлiзацiї на фронт, селяни ще залучалися до вiйськових перевезень та риття окопiв. Зростали антивоєннi виступи, викликанi незадоволенням вiйною. Подiлля за числом антивоєнних виступiв посiдало на той час перше мiсце серед губернiй України.
   Вiдбувалися також аграрнi виступи селян, при цьому досить активними вони були в тому ж таки Проскурiвському повiтi. У самому Проскуровi перша рада робiтничих i солдатських депутатiв виникла ще 10 березня, через 2 днi - у Кам'янець-Подiльському, а до кiнця мiсяця - в Дунаївцях та iнших повiтових мiстах i центрах. Аграрнi виступи селян досягли свого пiку у вереснi цього року, ще за мiсяць до Петербурзького жовтневого повстання, а у самому жовтнi цей рух перерiс вже в аграрну революцiю - з масовою конфiскацiєю помiщицьких маєткiв, землi, худоби.
   Про цi подiї, що вiдбулися пiсля буржуазно-демократичної, а потiм i соцiалiстичної революцiї, батько коротко й розповiв синам.
   -- А що було далi? -- запитав Сашко.
   -- А далi... Як-то кажуть, що далi в лiс, тим бiльше дров. Громадянська вiйна принесла Подiльськiй губернiї ще бiльшi бiди, адже лише у 1919-му роцi у нас тут вели бойовi дiї шiсть рiзних армiй, якi воювали за рiзнi полiтичнi цiлi - українська, бiльшовицька, бiлогвардiйська, польська, Антанти, анархiстiв. Про що можна казати, якщо у самому Проскуровi за 1919-1920-й роки влада змiнювалась 17 разiв.
   Батько не перебiльшував. Формально ще у сiчнi 1918-го року на всiй територiї схiдного Подiлля була встановлена Радянська влада, та пiзнiше цi територiї потрапляли пiд контроль Денiкiна або влада переходила до петлюрiвської Директорiї. Навiть у 1920-му роцi позицiї радянської влади на Подiллi були ще надзвичайно слабкими. Подiлля було останньою територiєю України, де залишалися вiйська УНР. Та нарештi, лише наприкiнцi 1920-го року на схiднiй частинi Подiлля було остаточно встановлено радянську владу. Це сталося пiсля того, як 21 листопада 1920-го року рештки українського вiйська УНР переправились через Збруч у районi Волочиська - цими подiями фактично закiнчилася iсторiя Української революцiї.
   Дуже коротка i неповна була розповiдь батька. Та що ще мiг сказати, чи точнiше мав право сказати своїм ще неповнолiтнiм синам Михайло? Не розповiв Михайло Золотаренко дiтям того, що ще 22 квiтня 1920-го року мiж Главою вiдродженої Польської держави Юзефом Пiлсудським та керiвником (головним отаманом вiйська й флоту) Української Народної Республiки Симоном Петлюрою був укладений так званий Варшавський договiр про спiвпрацю й вiйськову допомогу мiж цими країнами. Пiлсудський як полiтик зосереджувався на просуваннi Польщi в Європу, вiн хотiв збудувати у Європi "новий лад". Проте, перешкодою на цьому шляху була великодержавна Росiя - Росiя бiльшовицька, котра замiнила Росiю царську. На знак цiєї угоди, через пiвроку, пiсля поразки радянських вiйськ пiд Варшавою у вереснi 1920-го року розпочався спiльний польсько-український контрнаступ на позицiї червоних, який спочатку йшов вдало. Та коли Червона армiя стабiлiзувала фронт, Польща пiшла на переговори з нею. А це фактично означало кiнець УНР.
   -- I на цьому вiйна нарештi тодi закiнчилася? -- уточнив Лаврик.
   -- Не одразу. На захiдних землях Подiлля ще до початку 1921-го року вiдбувалися рiзнi вiйськовi сутички, у тому числi й армiї Української народної республiки (УНР) разом з Українською Галицькою армiєю (УГА) проти своїх ворогiв. I лише Ризький мирний договiр (18.03.1921 р.) мiж РСФРР (абревiатура республiк з часом змiнювалася - мiнялися мiсцями лiтери - та смисл залишався той же) та Польщею (за участi УСРР) поклав край вiцськовим дiям. За умовами цього договору до Польщi вiдiйшли захiдноукраїнськi землi: частина Захiдного Подiлля, Холмщина, Пiдляшшя, Надсяння й Лемкiвщина, а також Захiдна Волинь, Галичина i частина Полiсся. Польща ж офiцiйно визнала Радянську Україну з кордоном по рiчцi Збруч i зобов'язалася заборонити перебування на своїй територiї всiх антибiльшовицьких органiзацiй, в тому числi уряду УНР.
   -- А ти теж воював? -- поцiкавився наймолодший iз синiв.
   -- Нi. Я тодi працював у Проскуровi, точнiше у Гречанах. Залiзничники кожнiй владi були потрiбнi, а тому нас не чiпали, не мобiлiзували. Хоча декого радянська влада й мобiлiзувала, переводячи до центру - будувати бронепоїзди або навiть воювати на них.
   -- А ти бачив тi бронепоїзди? -- розширилися очi у того ж Дмитрика.
   -- Нi, не бачив, -- посмiхнувся батько. -- Вони застосовувалися у районi Волги або Дону, це далеко вiд нас. На правiй сторонi Днiпра їх одиницi були. Але уяву про них я, звичайно, маю.
   -- Та-а, уява. Уяву я теж маю, на малюнках бачив. От якби насправдi бронепоїзд побачити!
   -- Ой, Дмитро, -- скрутно покачав головою Михайло, -- краще тобi, та й вам усiм не бачити цих вiйськових машин взагалi - анi бронепоїздiв, нi броньовикiв, нi гармат чи танкiв. То все знаряддя вбивства.
   -- О! А танк ти бачив?
   -- А ось танк я бачив
   -- Розкажи про нього.
   -- Iншим разом. Так, менi продовжувати свої оповiдi про подiї громадянської вiйни чи розповiдати про танки та гармати? -- звернувся вiн до всього гурту.
   -- Продовжуй, мабуть, розповiдати за подiї вiйни, чи пiсля вiйни, -- вiдповiв за всiх розважливий Лаврентiй, хоча вiдчувалося, що й вiн би охоче послухав оповiдi про гармати та танки. -- I краще про подiї у нашому районi чи областi.
   Батько на кiлька хвилин замислився, мабуть, подумки прокручуючи тi подiї. Розповiсти вiн мiг багато дечого. Та чи зрозумiють його ще не зовсiм дорослi сини? Та й чи потрiбно їм знати всi тi деталi подiй, якi нiколи не описувалися у газетах та пiдручниках?
   I батько розповiв синам, що в подальшому за територiальною основою частина земель Схiдного i Захiдного Подiлля увiйшла до складу УРСР. Дещо пiзнiше Подiльська губернiя подiлилася на шiсть територiально-адмiнiстративних округ, у тому числi були створенi Кам'янецька округа, (17 районiв), Проскурiвська (16 районiв) та Шепетiвська (14 районiв). Щоправда, вiн повiдомив дiтям про те, що все ж навiть на схiдному Подiллi до середини 1921-го року дiяли лише тимчасовi надзвичайнi органи влади в особi губернських мiських, повiтових, волосних i сiльських ревкомiв. Тут поки що не скликалися з'їзди Рад i не були створенi постiйнi органи радянської влади. Формування радянської системи органiв влади у краї фактично почалося пiсля виборiв до Рад у червнi 1921-го року. У 1923-му роцi радянська влада перейменувала повiти i волостi в округи i райони, а у 1925-му р. були лiквiдованi губернiї. Склалася триланкова система територiального подiлу i управлiння - центр, окру́га, район. I зокрема Проскурiвська окру́га.
   А далi сини почали цiкавитись про подiї безпосередньо у адмiнiстративному центрi їхньої областi. Батько наголосив на тому, що у самому Кам'янець-Подiльському пiд час Громадянської вiйни багаторазово змiнювалася влада: українськi нацiоналiстичнi, бiльшовицькi, германо-австрiйськi вiйська змiнювали один одного. А потiм вiн, хитро примруживши очi, звернувся до дiтей:
   -- Всi ви знаєте, що столицею української радянської соцiалiстичної республiки зараз є мiсто Київ. А чи завжди вiн був столицею України?
   Лаврик i Дмитрик, поглянувши один на одного, лише розгублено знизили плечима. А от Сашко, подумавши, вiдповiв:
   -- Здається, певний час столицею України був Харкiв.
   -- Вiрно, молодець! Харкiв був столицею України з 1919-го по 1934-й рiк. А ось наш Петько - 7-а дитина родини Золотаренко (народився у 1935-му роцi) - застав уже знову Київ як столицю України.
   От тiльки батько свiдомо не уточнив дiтям чому у 19-му роцi Харкiв став столицею України. А зроблено це було на противагу Києву, який тодi був столицею Української народної республiки (УНР). Та все ж Михайло Лаврентiйович продовжив своє попереднє питання, адже вiн хотiв, щоб його дiти, якi виростають на подiльськiй землi, цей факт знали:
   -- А окрiм Києва та Харкова iнших столиць України або у 20-i роки Української народної республiки ви не знаєте?
   -- Нi, -- покачав головою той же Сашко пiсля тривалого запитального кивання головою то на одного, то iншого брата.
   -- Так ось знайте. Певний час, з лютого 1919-го року по листопад 1920-го року столицею України (УНР) був проголошений Кам'янець-Подiльський. Сталося це пiсля того, як Директорiя i уряд УНР капiтулювали з Києва. На той час у наше мiсто перемiстилися численнi урядовi установи i цiлi мiнiстерства.
   -- Наш Кам'янець-Подiльський?! -- здивувався Лаврентiй. -- Не може бути.
   -- Може. Так воно, синку, й було.
   -- От здорово! -- прокоментував цю радiсну для дiтей новину Дмитро.
   Та батько й у цьому випадку не все розповiв дiтям. Просто не мав вiн права розповiдати, бо радянською владою подiбнi вiдомостi здебiльшого були забороненi. А у Кам'янець-Подiльському тодi, вже через тривалий час пiсля проголошення його столицею УНР, 14 жовтня 1919-го року вiдбулася урочиста присяга Директорiї - уряду i вiйська на вiрнiсть Українськiй Народнiй Республiцi, в якiй брав участь Головний отаман Симон Петлюра. Головою уряду став Iван Огiєнко - засновник i перший ректор Кам'янець-Подiльського Всеукраїнського унiверситету, який був вiдкритий (незважаючи на скрутний час) 22 жовтня 1918-го року. У листопадi 1921-го року Огiєнко змушений був назавжди полишити Україну, i пiсля змiни кiлькох мiст вiн нарештi осiв у Варшавi. Та пiд час 2-ї свiтової вiйни вiн покине Польщу, якийсь час буде жити й працювати у Лозаннi, та врештi перебирається за океан - у Канаду. Пiзнiше (у 1947-му роцi) Огiєнко стане митрополитом Iларiоном української автокефальної православної церкви - "митрополитом Вiннiпегу i всiєї Канади".
   Та Михайло Лаврентiйович вiрив у те, що пройдуть часи, i колись молоде поколiння, мабуть, з подивом дiзнається, що у тi буремнi роки короткочасно столицею України було ще й таке мiсто як Вiнниця (тричi у перiод 1918-1920-го рр.) та навiть районне мiстечко Коростень Житомирської областi (14-15 та 24-26 лютого 1918-го р.). А ще набагато ранiше, за часiв козацтва так званими Гетьманськими столицями України були й такi невеликi мiстечка як Чигирин (1648-1660 рр.), Гадяч (1663-1668 рр. - Гетьман Вiйська Запорозького Iван Брюховецький), Батурин (1669-1707,1750-1761 рр.), Умань (1669-1674 рр.), Немирiв (1678-1681 рр.) та Глухiв (1708-1722, 1727-1734 рр.).
   Дiти знали, що адмiнiстративний центр Кам'янець-Подiльської губернiї був розташований за 102 км на пiвденний захiд вiд Проскурова, а вiд рiдних батьковi Дунаївцiв до нього (у тому ж напрямi) було взагалi усього лише 35 км. Приблизно така ж вiдстань (38 кiлометрiв) була до Кам'янець-Подiльського i вiд їх села. Та, незважаючи на таку мiзерну вiдстань, вони нiколи не були в ньому. I вони попрохали батька розповiсти про "столицю" вже їхньої областi. Михайло лише одного разу побував у справах по роботi у цiй "столицi", однак вiн багато чув про це чудове, гарне, просто дивовижне мiсто. I звичайно ж, чув i читав вiн також про його знамениту Кам'янець-Подiльську фортецю, яка була збудована ще у другiй половинi 14-го столiття - перша в iсторiї згадка про неї датована 7 (15) сiчням 1374-го року. А от сам Кам'янець-Подiльський був, мабуть, чи не єдиним мiстом в Українi, що не мав навiть приблизної дати свого заснування - iсторики називають лише приблизну ймовiрну дату - 2-е столiття. Та то було, скорiш за все, лише невеличке поселення, а тому все ж таки не зрозумiло, що ж будувалося ранiше - мiсто, а потiм фортеця чи спочатку фортеця (як мiнi-мiстечко), а потiм навколо неї вже розросталося й саме мiсто. Пiсля громадянської вiйни радянська влада у мiстi була встановлена лише за кiлька днiв до переходу армiї УНР через р. Збруч - коли 16 листопада 1920-го року до Кам'янець-Подiльського увiйшли частини Червоної армiї.
   Батько все це розповiв дiтям, а далi розповiв i про те, що сам Кам'янець-Подiльський замок складається з двох частин: Старого замку (район мiста, оточений рiчкою) з мурами та баштами i Нового замку з земляними валами та ровами. Оскiльки фортеця була збудована до часiв появи вогнепальної зброї, то башти замку та мiста були повнiстю кам'яними та мали кам'янi кронштейни i верхи. Завдяки неприступностi, створеної спiльним зусиллями людини i природи, за Кам'янець-Подiльської фортецею з середньовiччя закрiпилася репутацiя "побудованої рукою Бога". Природа подарувала фортецi високi прямовиснi береги, стрiмкi схили, що сягають висоти понад 50 м i вiдносно широке русло рiчки Смотрич, а людина спорудила високi стiни з амбразурами i обладнала їх потужними знаряддями. Про Кам'янець-Подiльський багато говорилося на заняттях у реальному училищi, наводилися iсторичнi вiдомостi про те, що фортеця, як i саме мiсто, неодноразово переходила з рук в руки. Стосовно самого мiста, то його назва, а починаючи з ХI-го столiття воно було вiдоме як просто Кам'янець, походила вiд слова камiнь, що було пов'язано зi скальним характером ґрунту мiсцевостi.
   Дiти ранiше бачили листiвки з видами самого Кам'янець-Подiльського, а також фортецi, а тепер, пiсля розповiдi про неї батька вони дивувався з того, як можна було захопити таку надiйну споруду як ця фортеця.
   -- Тату, а як можна було захопити таку мiцну фортецю, тим бiльше у далекi часи? Адже тодi не було такої могутньої зброї, як сучаснi гармати, -- запитав Олександр.
   -- Ти знаєш, -- повiльно почав вiдповiдати на запитання сина Михайло, -- свого часу i мене це дивувало. I я навiть одного разу запитав у свого батька, вашого дiдуся, про це. I ось що вiн менi, трохи помiркувавши, вiдповiв: "Наскiльки я знаю, Мишко, за всю iсторiю свого iснування Кам'янець-Подiльської фортецi здобути її у бою не вдавалося жоднiй армiї - вона була неприступною. А тому влада в нiй та й у самому мiстi змiнювалася лише за допомогою банального обману, зради чи вiйськових диверсiй".
   Ця пiзнавальна для дiтей бесiда з батьком, мабуть, продовжувалася б довго. Лаврентiй, за вiдсутностi Iвана, як самий помiркований серед iнших братiв, пiсля нетривалої паузи навiть докорив батьковi:
   -- Тату, ти багато розповiв про подiї часiв громадянської вiйни. Але про себе ти все ж таки мало розповiдав. Та й про часи бiльш пiзнiшi - до сьогодення.
   Батько скрутно покачав головою, мiркуючи, мабуть, як йому викрутитися з цiєї ситуацiї, адже старший син мав цiлковиту рацiю. Та його несподiвано виручила дружина, яка вийшла на крильце й проголосила:
   -- Так, чоловiча стать, досить теревенi розводити. Звiть малечу, мийте руки i до столу - пора обiду настала.
   -- О, мамка має рацiю, -- полегшено видихнув Михайло Лаврентiйович, -- досить балакати. Я ж вам казав, що про все неможливо розповiсти так одразу, та ще й за такий короткий час. Але я вам обов'язково продовжу свою розповiдь. Але вже не сьогоднi, у iнший день.

* * *

   Михайло знав, що сини добре запам'ятають його обiцянку стосовно подальшої розповiдi про свiй життєвий шлях та подiї 20-30-х рокiв. Минула бесiда iз синами вiдбулася спонтанно, а ось до її продовження, вiн це добре розумiв, потрiбно пiдготуватися краще. Необхiдно заздалегiдь намiтити те, про що вiн буде розповiдати дiтлахам (нехай тi вже й пiдросли), а що нi. Тим паче що кiнець 20-х та 30-i роки були дуже вже непростими - колективiзацiя, опiр куркулiв та рiзнi шкiдництва з їх боку, а далi голоднi 32-33-й, репресiї (якi у пресi називалися виявленням та знешкодженням ворогiв народу). Звичайно, ситуацiю, однак потрiбно якимось чином змальовувати, але не такими вже чорними фарбами, тобто розповiдати так, щоб своїми словами не нашкодити нi собi, нi дiтям. А тому в подальшi днi Михайло почав зосереджено згадувати подiї пройдених рокiв i ретельно планувати свою наступну розповiдь дiтям.
   Проробив вiн у Гречанах в депо до травня 1919-го року, йому на той час виповнилося 23 з невеличким гаком роки. У депо за 3 роки Михайла Золотаренко до нього вже гарно пригледiлися i добре знали чого вiн вартий. Претензiй до молодого iнженера не було - працював вiн нормально i швидкими темпами освоював професiю залiзничника. Та Михайло розумiв, що весь свiй вiк вiн працювати "пiд дахом" не буде, доведеться продовжувати свою дiяльнiсть i "на свiжому повiтрi" - i в спеку, i в негоду. А робота в депо й на залiзничнiй лiнiї - це рiзнi речi. А тому вiн сам попрохав, щоб його або перiодично направляли на роботу на тому ж таки "свiжому повiтрi", або просто перевели на лiнiю. Його зрозумiли, пiшли назустрiч i в червнi перевели бригадиром на лiнiйну дiльницю. Та на цiй посадi вiн проробив лише пiвроку. Керiвництво, зрозумiвши, що молода людина здатна на бiльше, у листопадi призначила Золотаренко дорожнiм майстром лiнiйної дiлянки у Гречанах. А далi, приблизно через рiк у Михайла з'явилися новi плани.
   Громадянська вiйна до того часу вже фактично й офiцiйно закiнчилася, а тому можна було тепер перебиратися поближче до батькiв та до брата - той вже був жонатий на землячцi, яка також працювала на тютюновiй фабрицi i проживав разом з батьками. Молодша сестра Михайла Дарина на початку осенi цього року теж вже вийшла замiж - Михайло був на її весiллi та весiллi брата. Дiвчата в ту пору рано вискакували замiж, а до революцiї вийти дiвчинi замiж i у 16 рокiв не вважалося зарано. Поки що у брата й сестри, крiм старшої Софiї, дiтей не було. То чому йому бути вiдiрваним вiд своїх найближчих родичiв? Проте переведення на iншу роботу в iнше мiсто було непростою справою. Щоб звiльнитися з мiсця роботи необхiдна була серйозна причина. Крiм того, на новому мiсцi новачку не так вже легко було улаштуватися, потрiбне було направлення. Та Золотаренко виручило те, що по закiнченню громадянської вiйни необхiдно було вiдновлювати народне господарство, зокрема на тiй же залiзницi. Знання i робочi руки потрiбнi були на багатьох дiлянках залiзничного господарства Кам'янець-Подiльської областi. На роботу "пiд дахом" завжди було багато бажаючих, а ось "на свiжому повiтрi", та ще й на периферiї охочих було дуже мало. А тут вже досить досвiдчений iнженер сам проситься на ту ж периферiю. I тому це питання узгодили. Оскiльки Михайло намагався працювати поближче до рiднi, то таких варiантiв було зовсiм небагато. Йому запропонували працювати на залiзничнiй станцiї в Балинi або в Нестерiвцях. I вiн вибрав Нестерiвцi.
   До обох цих населених пунктiв вiд рiдних йому Дунаївцiв була приблизно однакова вiдстань - напряму́ ≈ 15 км, по дорозi - трохи бiльше. Щоправда до Балина дорога була значно кращою, бо це був досить гарний шлях для возiв, саней та автiвок (яких щомiсяця ставало все бiльше - в основному iноземних) по трасi Гукiв - Дунаївцi - Могилiв-Подiльський. А ось до Нестерiвцiв була поганенька ґрунтова дорога. То чому ж Михайло вибрав саме Нестерiвцi? Справа у тому, що в самому Балинi нiякої залiзничної станцiї не було, хоча на картах залiзничних дорiг вона позначалася саме так. Та сама залiзнична станцiя Балин знаходилася поблизу села Петрiвське Волочиського району, яке будо розташоване вiд самого Балина (теж село) на вiдстанi ≈ 5,5 км (навпростець менше). Та й це було не головним. Справа в тому, що саме Петрiвське було не стiльки селом (хоча називалося саме так), скiльки, скорiше за все, якимось хутором - у ньому проживало не бiльше 20-30 чоловiк. Отже, Золотаренко, мабуть, доведеться жити все ж таки в Балинi, i щодня добиратися пiшки на роботу в Петрiвське. А це не так вже й зручно, особливо у непогоду. Що ж стосується залiзничної станцiї Нестерiвцi, то до неї примикало однойменне село - до роботи рукою подати. Обидвi станцiї - i Нестерiвцi, i Балин (Петрiвське) - знаходились на шляху сполучення (прямого зв'язку не було) Кам'янець-Подiльський - Проскурiв (Гречани). Це була вiдносно молода залiзнична лiнiя, її будiвництво розпочалось у недалекому 1908-му роцi.
   I через пiвроку, у квiтнi 1921-го року Михайло Золотаренко почав свою трудову дiяльнiсть на станцiї Нестерiвцi з посади (також як останнiм часом i у Гречанах) дорожнього майстра лiнiйної дiлянки. Не така вже й велика посада, та в Гречанах 2 роки тому на подiбнiй лiнiйнiй дiлянцi вiн починав свою дiяльнiсть на посади бригадира з поточного утримання й ремонту колiй та штучних споруд. Та вона навiть не потребувала вищої освiти - неповна вища освiта або взагалi середня технiчна професiйна, щоправда iз спецiальною пiдготовкою в галузi управлiння. Бригадир залiзничної колiї вiдповiдав за органiзацiю виконання робiт з поточного утримання та ремонту колiї. В його обов'язки входило керiвництво шляховими монтерами, обхiдниками, черговими по переїздах. Бригадир нiс вiдповiдальнiсть за огляд дiльницi, виявлення несправностей колiї, забезпечення заходiв безпеки пiд час виконання бригадою робiт. А ось майстер повинен був мати професiйну освiту не нижче середньої технiчної, та ще й за фахом "будiвництво залiзниць, шлях i шляхове господарство", а крiм того стаж роботи у цьому господарствi не менше 3-х рокiв. Та пiсля iмперiалiстичної та громадянської вiйн було не до жиру - квалiфiкованих кадрiв було не так вже й багато. То вже через пiв року, побачивши що Золотаренко, який мав чималий досвiд роботи у депо (спочатку звичайний складач поїздiв, потiм розпорядник робiт, спецiалiст вагонного господарства i нарештi майстер цеху), цiлком справляється з керiвництвом бригади, його перевели на посаду майстра. З неї вiн почав i у Нестерiвцях. Там же у селi йому надали житло - невеличка хатинка, хазяїв якої було вбито пiд час громадянської вiйни.
  
  

РОЗДIЛ 5

Приємнi спогади

   Взагалi-то весна 1921-го року у полiтичному планi видалася в країнi досить складною. Недаремно ж вождь трудового пролетарiату В. I. Ленiн подiї цiєї весни оцiнив як "сама велика внутрiшня полiтична криза Радянської влади". У березнi почалося повстання 4000 морякiв та робiтникiв у Кронштадтi, якi пiд лозунгом "За Ради без комунiстiв" вимагали повернути громадянськi свободи, визнати полiтичнi партiї та провести новi вибори у Ради. Повстання було жорстоко подавлене бiльшовиками. У цей же час 8-16-го березня вiдбувся X-й з'їзд РКП (б), на якому було прийняте рiшення про перехiд до Нової економiчної полiтики (НЕП). Метою НЕП було завоювання довiри селянства, дозволивши йому вiльно торгувати на ринку, i полегшити пiдйом промисловостi, вiдновивши товарообiг мiж мiстом i селом. Допускалися навiть деякi форми приватного пiдприємництва i залучення iноземних фахiвцiв. А ще 18-го березня в Ризi був пiдписаний мирний договiр мiж РРФСР i УРСР, з одного боку, i Польщею з iншого боку. До Польщi вiдiйшло чимало земель (i населення) Захiдної України i Захiдної Бiлорусiї. Та то були, так би мовити, глобальнi подiї, якi лише посередньо (навiть поки що й НЕП) торкалися окремого населеного пункту у глибинцi неосяжної радянської Росiї, яка ще навiть не стала СРСР. Поки простий народ жив своїм життям iз своїми, вiдомими лише окремому iндивiдууму думами.
   Отож Михайло Лаврентiйович в один з наступних днiв повернувся до спогадiв та дум про першi часи свого перебування у Нестерiвцях, де вiн працював i жив, поступово звикаючи до нового мiсця роботи та до людей. Все було нормально. Трохи незвично лише було хазяйнувати одному в будиночку - готувати собi їжу, прати тощо. У Проскуровi до переводу на лiнiйну дiлянку Михайло довго проживав на квартирi Гавришiв. Сам вiн цього не планував, на цьому настояли його родичi - кiмната їх сина Дмитра однак пустувала. Звичайно Михайло i харчувався разом з тiткою Оленою та дядьком Анатолiєм, виплачуючи їм (не зважаючи на протести хазяїв) частку своїх грошей. Сестра Дмитра Марiя у 1920-му роцi вийшла замiж i мешкала окремо з чоловiком. Щоправда, у тому ж роцi, отримавши посаду на дiлянцi шляху, з'їхав з квартири Гавришiв i сам Золотаренко - пора було призвичаюватися до повнiстю самостiйного життя. Такий досвiд у нього тепер з'явився - майже 10 мiсяцiв у Гречанах, працюючи вже "на свiжому повiтрi", та першi мiсяцi на тому ж повiтрi у Нестерiвцях. Вiн i надалi набував досвiду самостiйного управлiння хатнiм господарством. Та пiсля наступної згадки Михайло надовго вiдключився вiд теми про роботу, напевно, пригадавши щось дуже приємне йому, тому що щаслива посмiшка довго не полишала його уста. Вiн згадав, що у недiлю 19 червня 1921-го року (Золотаренко добре запам'ятав цю дату), всього лише через 2 мiсяцi з початку його перебування у Нестерiвцях вiдбулася подiя, яка в подальшому суттєво змiнила його одноманiтне життя.
   В той день по обiду вiн заскочив у справах на станцiю, а вже збираючись йти додому, вирiшив зайти у придорожнiй магазинчик, щоб трохи поповнити свої їстiвнi припаси. I, вже виходячи з нього з торбинкою, вiн мало не зiштовхнувся у дверях iз симпатичною молодою (рокiв 18-20) дiвчиною, яка мала намiр зайти до магазинчика. Михайло ввiчливо пропустив дiвчину, яка, зашарiвшись, нiяково йому посмiхнулася. Пiсля цього сам Золотаренко вийшов надвiр, та тепер йти додому вiн чомусь вже не поспiшав. Вiн бачив дiвчину лише кiлька секунд, але та йому сподобалась, його до глибини душi вразили її проникливi синi очi, не якiсь там голубi, а саме насичено синi. I Михайлу одразу спали на думку слова вiдомої української народної пiснi:
        Очi синiї-синi дала мати дiвчинi,
        А навiщо давала, та й не знала сама.
        А тепер цiй дiвчинi через очi тi синi
        Анi вдень, анi вночi та й спокою нема.
   Та Михайло не лише згадав слова першого куплету пiснi, йому асоцiативно пригадався i наступний куплет. I ось чому. У нього самого були звичайнi, як вiн думав i усiм казав, карi очi - вiн чомусь вважав, що карi очi має бiльшiсть людей. А у другому куплетi цiєї пiснi ось що говорилось про карi очi:
        А нащо було, мати, очi синi давати? -
        Очi синi самотнi, мабуть, будуть навiк.
        Очi синi та карi не пiдходять до пари,
        А вiд цього серденько тiльки в'яне й болить.
   От i у нього зараз стиснулося серденько - невже й справдi очi синi та карi не пiдходять до пари? А йому так схотiлося, щоб очi цiєї дiвчини i його пiдiйшли до пари. У Гречанах деякi молодi дiвчата часом задивлялися на стрункого i привабливого молодика, та ще й iнженера. Деякi дiвчата i йому самому подобалися, але нi одна з них вже майже за 5 рокiв роботи до серця так i не припала. Не було у нього тодi навiть швидкоплинних захоплень. Вiн був зосереджений на роботi, на тiй спецiальностi, яку йому належало опанувати. А ось ця дiвчина одразу прийшлася йому до душi. А тому вiн вирiшив дочекатися доки дiвчина вийде з магазинчика i познайомитися з нею, хоча й не уявляв, як це зробити - з чого розпочати розмову. Та ось у дверях з'явилася синьоока. Михайло притримав дверi i простягнув дiвчинi руку, щоб допомогти їй зiйти зi сходинки (хоча та сходинка й була лише єдиною). Дiвчина знову зашарiлася, але об чоловiчу руку не обiперлася, зiйшла, практично зiскочила зi сходинки на землю сама.
   Та Михайло, сам себе не пiзнаючи, проявив певну настирливiсть. Вiн зробив пару крокiв поряд з дiвчиною i сказав:
   -- Давайте я допоможу вам пiднести вашу купiвлю. Адже у вас немає торбинки, -- в руках у синьоокої були два невеличких завернутих кульки.
   -- Дякую, -- було перше слово дiвчини, та потiм вона додала. -- Я сама в змозi донести.
   -- А вам далеко йти? У яку сторону?
   -- Далеченько. Та нiчого, я вже звикла, дiйду.
   -- Далеченько...? А ви що, не в цьому мiстечку мешкаєте?
   -- Нi, -- покачала головою дiвчина.
   -- А де? -- Михайло радiв, що знайшлася тема для розмови.
   -- У селi Зеленче.
   -- Ого! Дiйсно далеченько. Це ж кiлометрiв за 4-5 звiдси. А як же ви ходите одна? I на станцiю, й назад.
   -- Ну, на станцiю я з подругою прийшла. Вона у Кам'янець мала їхати. От i попрохала мене провести її. -- Мешканцi Подiлля часто називали Кам'янець-Подiльський скорочено й любовно просто Кам'янцем. Хоча в Бiлоруськiй РСР у 40 км вiд Бреста знаходилось мiстечко iз спiвзвучною назвою - Каменець.
   -- Ото ж бо! А додому вам однiй йти. Ой, вибачте. Я вам не представився. Мене звуть Михайло Лаврентiйович, тобто просто Михайло.
   -- Наталiя Карпiвна, -- назвалася дiвчина, пiсля чого, хитро примружившись, простягла, -- тобто просто Наталка.
   -- Гарне iм'я, одвiчно українське.
   -- У вас теж непогане iм'я.
   -- А можна менi супроводити вас додому, у ваше Зеленче. Все ж таки далеко, а скоро вечорiти почне. Не добре дiвчинi однiй в темрявi йти.
   -- Ну, до темряви ще далеко - адже лiто, -- знову посмiхнувшись, виправила його Наталка, а потiм запитала. -- А ви теж у Зеленче мешкаєте?
   -- Нi, у Нестерiвцях. Я тут недавно працюю, майстром на залiзницi, -- Михайло навмисно добавив слова про свою роботу - у недiлю одягався не у робочу одежу - хоча дiвчина про те його й не питала. Але, як вiн подумав, їй не так лячно буде, знатиме, що вiн не якийсь там волоцюга.
   -- Але ж тодi вам самому вертатися додому.
   -- Нiчого, я вже звик i вночi вертатися додому. Я ранiше працював у Проскуровi, тобто у Гречанах, а там по-рiзному справи складалися - доводилося i пiзно ввечерi працювати. Крiм того, я ж чоловiк, раду собi дам, та й постояти за себе зможу. I за дiвчину також, -- додав Золотаренко.
   -- Ой, менi незручно, що ви будете iз-за мене далеко йти, а потiм аж пiд вечiр вертатись. Навiщо такi складнощi.
   -- А для мене це не складнощi, а скорiше задоволення - пройтись поруч з такою гарною дiвчиною.
   Наталка, добре зрозумiвши парубка, утретє зашарiлася, але нiчого не сказала. I вони, спочатку мовчки, а потiм вже i з розмовою направилися до центру Нестерiвцiв, щоб потiм звернути на шлях до Зеленче. По дорозi Михайло таки вмовив Наталiю покласти кульки з купiвлею до його торбинки, яку вiн потiм акуратно нiс.
   -- А у вас в селi магазини поганенькi, що ви тут вирiшили зробити покупки? -- запитав вiн дiвчину, яка обережно вкладала кульки з продуктами до торбинки.
   -- Нi, магазини у нас нормальнi, -- суворо вiдповiла дiвчина, вочевидь образившись за таке нечемне визначення чого б то не було у її рiдному селi. -- Мабуть, такi самi, як i тут. Ось лише сюди залiзницею, мабуть, трохи бiльше продуктiв пiдвозять, -- уже бiльш спокiйно промовила вона.
   -- Напевно, це так. Та ще й, мабуть, частiше. Отже й самi продукти бiльш свiжi.
   -- Ото ж. Це у мене купiвля не для всiєї моєї родини. Просто я купила гостинцiв братику та сестричкам. Побачила, що тут гарнi, та ще й свiжi, м'якi пряники продаються. I цукерок, яких у нашому магазинi не бачила. Буде малечi радiсть.
   -- А у вас їх багато? -- спитав Михайло. Тепер вже поступово теми для розмови знаходилися.
   -- Четверо. Два братика та двоє сестричок. Самому молодшому братику Петрику восени виповняється десять рокiв. А я сама найстарша у батькiв. На мене й лягають в основному всi клопоти по догляду за малечею. Щоправда, зараз менi вже допомагає старша сестра, їй нещодавно виповнилося 15. А старший брат вже взагалi дорослий, йому вже вiсiмнадцять.
   -- Отже Наталцi бiльше, нiж 18, -- подумки визначив Михайло. -- Та все ж не бiльше нiж 20-21 рiк.
   Звичайно, напрямок подорожi задавала Наталка. Михайло нiколи не був у Зеленче, хоча й чув про нього, на залiзницi працювали й мешканцi цього села. Та, як визначив для себе Золотаренко, за iнших умов вiн подолав би вiдстань вiд станцiї до рiдного села Наталки щонайбiльше за годину. Та зараз молода пара йшла до помешкання Наталiї майже двi години. I Михайло аж нiяк не пiдганяв дiвчину, навпаки, намагався, так би мовити, тягнути час. Та й Наталя не поспiшала. Вона вже спокiйно розмовляла iз Золотаренком, як з давнiм знайомим. Зараз у неї були вiльнi руки, i тому вона, не поспiшаючи, зривала по дорозi квiти, видивляючись тi, що їй подобаються, i часом вiдходячи за ними у бiк вiд дороги. Бачачи, якi квiтки подобаються дiвчинi, допомагав їй в цьому i сам Михайло. У дiвчини не було в руках нiякого гаманця, та й кишень на легенькiй сукнi теж не було видно. Та Золотаренко знав, що нiяких гаманцiв у сiльських дiвчат зроду немає, вони носять грошi завернутими у зав'язану потiм хустинку, ховаючи ту у саме надiйне мiсце - за пазуху. Та й у мiстi простi дiвчата гаманцi зазвичай не носять, хiба що iнтелiгентнi панянки.
   До свого помешкання Наталiя разом iз супроводжуючим її парубком пiдiйшла з досить великим букетом польових квiтiв. При цьому нi про яку темряву й мови не могло бути, хiба що лише почало сутенiти (сонце опуститься десь на початку дев'ятої години вечора) - дiйсно, зараз стоять найдовшi днi року. А тому здивованих поглядiв корiнних мешканцiв, якi траплялися уже в самому селi, було досить. Наталя вiталася з деякими з односельчан, вiталися i з нею, та, хвала Господу, запитаннями їй нiхто не дошкуляв. Хатина, у якiй проживала родина Наталiї, була на вид не така вже й маленька, та от лише старенька - вочевидь побудована була дуже давно. I жила родина, мабуть, не так вже й заможно. Про це Михайло здогадався ще на початку подорожi, вiдзначивши про себе старенькi, стоптанi туфельки своєї попутницi, та простеньку, теж не нову, але гарно випрану й ретельно вiдпрасовану сукню Наталiї. Та хiба справа у тому, як живе родина Наталi i вона сама, якщо хлопцевi так до серця припала сама володарка стареньких сукнi та туфельок. Михайлу дуже не хотiлося розлучатися з дiвчиною, а тому вiн нерiшуче запитав:
   -- Наталя, я визнаю свою неправоту. До темряви ще далеко. А тому, може ви менi покажете якiсь цiкавi мiсця у вашому селi?
   I знову Наталiя добре зрозумiла парубка. Та на цей раз вона вже не шарiлася. Вона лише на мить опустила додолу свої чарiвнi синi очi, та потiм пiдняла їх, подивилася в карi очi її супутника й тихо сказала:
   -- Добре. Я лише занесу в хату гостинцi малечi.
   Зрадiвши, Михайло сам обережно вийняв кульки i подав Наталцi, яка попрямувала з ними до хати. Не було її хвилин з десять. Та коли вона вийшла з хати, то Золотаренко побачив i її молодшу сестричку, яка з цiкавiстю дивилася на нього iз-за напiвпрочинених дверей. Вiн не звернув увагу на те (складно було угледiти), що ще однi жiночi очi пильно спостерiгають за ним з Наталiєю - очi iншої її сестри, яких було майже непомiтно за вiконною завiскою. Ну та що тут поробиш - жiнки вони завжди жiнки, будь їм i 15 рокiв чи навiть 10. Як можна не поцiкавитися, хто ж то з'явився у твоєї рiдної сестрички, i одночасно не похвилюватися за рiдну кровинку.
   Прогулювалися Михайло й Наталя довгенько, вже й справдi стемнiло. Добре, що погода стояла справна, хмар майже не було, а тому все навколо освiчував Мiсяць (та ще й повний), який давно вже знаходився у зенiтi - зiйшов ще годин у вiсiм вечора. Оскiльки дiвчина погодилася на прогулянку з Михайлом ще й у селi, то той сподiвався, що вона не проти буде i надалi бачитися з ним. Вiн не мiг знати (просто вiдганяв вiд себе подiбнi думки), що i вiн Наталi сподобався. А дiвчинi цей доволi симпатичний, скромний, ненав'язливий (хоча на початку знайомства вона думала трохи по-iншому) молодик дiйсно сподобався. Їй було приємно прогулюватися з ним i вести бесiди, причому простi бесiди - хлопець не хизувався своєю грамотнiстю i не говорив зарозумiлими словами. Про те, як Михайлу подобалась ця прогулянка, можна i не говорити. Ось тiльки останнiм часом вiн став помiчати, що Наталя стала якоюсь напруженою, стурбованою i все частiше стала озиратися навколо.
   -- Невже вона боїться мене, чи вона страхається, що я вчиню щось погане? -- мiркував вiн. -- Чи вона боїться, що нас хтось помiтить? А що поганого у нашiй прогулянцi?
   Та запитати дiвчину про це вiн не наважувався. У дечому Михайло мав рацiю, хоча стурбованiсть дiвчини була викликана зовсiм iншими обставинами. Просто Михайло давно вже не жив у селi, а тому погано пам'ятав сiльськi звичаї. Це вiн уяснив дещо пiзнiше, вже наприкiнцi їхньої прогулянки, а точнiше вже навiть пiсля неї. Коли Золотаренко повторно провiв дiвчину до її домiвки, то вона звернулася до нього:
   -- Михайло, зачекайте мене, -- поки що вони були на "ви". -- Я на кiлька хвилин заскочу до хати, а потiм знову вийду. Ось тодi ми вже дiйсно розпрощаємось, -- вона трохи запнулася, а потiм тихо додала, -- на сьогоднi.
   -- А я тiльки хотiв вас запитати, а чи можемо ми зустрiтися у вихiдний?
   -- Ну, якщо дуже забажаєте, то можемо, -- зашарiлася Наталiя.
   -- Звичайно забажаю, я вже цього бажаю. Тодi давайте у наступну недiлю годинi о 3-й по обiду я пiдiйду до вашої домiвки. Я розумiю, що зранку в селi завжди робота знайдеться, навiть у вихiдний день, а пiсля обiду вже всi будуть вiдпочивати.
   -- Добре, зустрiнемося о третiй. Тiльки не бiля моєї домiвки, а на виходi iз села, тобто на входi - з боку Нестерiвцiв.
   -- Добре, домовилися, -- так зрадiв Михайло, що забув запитати Наталю, навiщо їй йти у дiм, а потiм знову вертатись.
   Дiвчини не було досить довго, та й повернулася вона не сама. Наталiя йшла попереду, а на крок позаду неї височiла кремезна чоловiча фiгура.
   -- Господи! -- промайнула у Золотаренко думка. -- Навiщо вона батька покликала?
   Та то, як виявилося, був не Наталiїн батько.
   -- Познайомтеся, -- промовила дiвчина. -- Це мiй брат Микола. А це Михайло Лаврентiйович, або просто Михайло. Так, Михайло, -- повернулася у його сторону Наталя, -- тепер ми з вами вже дiйсно на сьогоднi розпрощаємось. До побачення! Щасти вам у дорозi. А Микола допоможе вам вийти iз села.
   -- Та менi не потрiбен супроводжувач. Я добре запам'ятав дорогу.
   -- Нi. Супроводжувач вам потрiбен. I не сперечайтесь, -- додала дiвчина, побачивши, що парубок намагається знову щось сказати. -- Микола вас лише виведе за село. Так потрiбно. А далi ви вже самi.
   -- Ну, добре. До побачення, Наталя! I до нової зустрiчi.
   -- Ще раз до побачення, Михайло!
   Наталя пiшла до хати, а парубки закрокували по дорозi. Спочатку йшли мовчки, та коли вже минули 3-4 хати, Михайло запитав брата Наталiї:
   -- Вибачте, Миколо, але навiщо такi кренделя? Навiщо вам мене супроводжувати? Та ще й сестра, мабуть, розбудила вас. Ви вже ж, напевно, спали?
   -- То не має значення. А йду я з вами, щоб i насправдi не сталися якi-небудь кренделя. О! А зараз ви й упевнитесь у моїх словах. Погляньте, -- вiн кивнув головою вперед дороги.
   Метрiв через 50 з хвiртки якоїсь садиби вийшли i перегородили дорогу троє парубкiв. Самi вони пiсля цього не зрушили з мiсця, чекаючи зустрiчну пару.
   -- Оце тобi так! -- промовив один з них. -- Так це ж Микола. А що це ти з чужаком по селу розгулюєш? -- звернувся вiн до хлопця.
   -- Розгулюю я не з чужаком, а iз знайомим Наталiї. I розгулюю, щоб з ним нiчого лихого не трапилось. Тобi, Роман, зрозумiло?
   -- Щось ти дуже добренький став?
   -- Я ним не став, а завжди був. Тобто намагався бути справедливим. Ви цього чоловiка не знаєте, а тому немає чого до нього чiплятися.
   -- Ото ж бо й воно, що не знаємо. Ото ж i вийшли познайомитись.
   -- Знаю я вашi нiчнi знайомства. Всьому свiй час - познайомитесь ще.
   -- А то ти сам ранiше мозок не вправляв тим, хто до наших дiвчат чiплявся?
   -- Було таке. Та то було саме справедливо, бо дехто з них просто хотiв з нашими дiвчатами погуляти собi на втiху. Та й все.
   -- А зараз не так?
   -- Не так.
   -- I звiдки ти знаєш?
   -- Сестра сказала.
   -- Тхе, сестра! Та мало що їй наплiв цей мiський мазурик. У городян язик добре пiдвiшений, брехати вони вмiють.
   -- По-перше, вiн не мiський. Вiн з Нестерiвцiв, на залiзницi працює. А по-друге, Наталя вмiє розбиратися у людях. Це вона попросила мене провести гостя. А я своїй сестрi вiрю. Так що, хлопцi, розiходьтесь по домiвкам. Не раджу вам мати зi мною справу. I передайте iншим - Михайла не чiпати, його звуть Михайло, -- кивнув у бiк Золотаренко Микола. -- А тобi, Грицю, -- повернувся вiн до одного з хлопцiв, -- раджу забути про Наталю. Я так розумiю, що саме ти хлопцiв позвав.
   -- А якщо я не хочу її забувати? -- огризнувся той.
   -- Тодi я тобi допоможу у цьому, -- суворо промовив Михайло. -- Не хоче Наталя з тобою ходити. Ось i увесь сказ. Так, все всiм зрозумiло?
   -- Зрозумiло, -- буркнув Роман. -- Так, -- коротко вiдповiв iнший парубок, що досi у розмову не вступав, i лише Грицько промовчав.
   -- Гриць, я щось тебе не дочуваю, -- звернувся до нього Микола. -- Тобi все ясно?
   -- Ясно, -- неохоче, i насправдi ледь чутно, промовив той, пiсля чого презирливо сплюнув у бiк Золотаренко.
   -- Ото й добре. Якщо щось буде негаразд, то я сам розберуся у всьому. I обiцяю вам - своїх сестер я нiкому не дозволю скривдити.
   I Михайло нi на мить не засумнiвався, що це дiйсно так. Вiн недаремно спершу подумав про Миколу, що це Наталiїн батько. Кремезна фiгура парубка заслуговувала на повагу - зрiст пiд метр дев'яносто, мiцна шия, коса сажень у плечах, рельєфний торс i накачанi руки (сорочка без рукавiв дозволяла це бачити). Тепер Золотаренко усе зрозумiв - без Миколи неушкодженому йому вийти з села так просто точно не дали б. Вiн, звичайно, теж не слабак, але що б вiн вдiяв проти гурту. Це тут його зустрiли троє, а далi могло бути й бiльше. Тепер вiн iз свого дитинства у Дунаївцях пригадав, що чув про подiбнi нiчнi "розваги" хлопцiв, якi потiм навiть хизувалися своїми подвигами - мовляв, провчили не угодного їм, нехай не чiпає наших дiвчат. Убивати б Михайла, звiсно, не стали, але пiсля зустрiчi з агресивно налаштованими сiльськими парубками йому у Нестерiвцi довелося б, скорiш за все, не йти, а повзти. Та це вже мало переймало його, вiн навiть радiв таким обставинам. Радiв, розумiючи, що якщо сестра попрохала брата заступитись за нього, то вiн їй вже не байдужий. Вiн зрозумiв також ще одне - тепер вiн зможе ходити на побачення з милою йому Наталiєю абсолютно спокiйно - нiхто iз сiльських парубкiв не захоче мати справу з братом Наталiї. Такий велетень упорається не лише з трьома, а, мабуть, i з десятьма. До виходу з села вiдбулося ще двi подiбнi зустрiчi з мiсцевими хлопцями. Та вони, ще здалеку розпiзнавши Миколу, мовчки пропускали того разом з Михайлом. Мовчав i сам Микола. А навiщо йому знову вступати у полемiку, адже однак назавтра всi про все будуть знати - перша трiйця все розповiсть, а новини у селi поширювалися зi швидкiстю телеграфу. Тепер Михайло зрозумiв, чому пiд кiнець їх прогулянки була так переполохана Наталка. Вона не про себе турбувалася. Зiрке дiвоче око угледiло, що її прогулянка по селу з невiдомим чоловiком була помiчена iншими сiльськими хлопцями - а дехто з них мав свої плани щодо неї самої. А тому висновки не важко було зробити.
   -- Так, все, далi ви вже самi йдiть, -- промовив Микола, коли вони минули останнi хати i вийшли на дорогу до Нестерiвцiв. -- Видно як вдень, так що не заблукаєте.
   -- Не заблукаю. Дякую вам, Микола.
   -- Нема за що. Та й не "викайте" ви менi. Не дорiс я ще до цього.
   -- А з погляду на вашу статуру, то якраз доросли.
   -- То у мене дiдусь такий був. Точнiше, вiн i зараз є, дай йому Господь здоров'я, просто на старiсть трохи як би поменшав у зростi, та ще й зiгнувся.
   -- Добре, буду звертатись на "ти", але тодi взаємно.
   -- Е, нi! До цього я тим паче не дорiс. I не лише я. Не звикли ми, простi люди "тикати" освiченiй розумнiй людинi.
   -- А я буду сподiватись, що ми таки будемо колись з тобою на "ти".
   -- О! Я зрозумiв, -- було видно, що хлопець навiть посмiхнувся. -- Серйозна заява. Та я в принципi й не проти. Людина, як я бачу, ви гарна. Ось тiльки це не залежить вiд вас, а вiд мене й поготiв.
   -- Я розумiю це. Але буду намагатися, щоб все було саме так. Менi дуже до вподоби Наталiя. А ти не хочеш бiльше дiзнатися про мене? Та й ти б про свою родину трохи б розповiв менi.
   -- Звичайно, хочу. Але ж не опiвночi вести теревенi. Вам ще з годину додому добиратися, а вранцi на роботу. Та й менi теж. Я гадаю, що ми з вами ще знайдемо час, щоб поговорити. Я ж так зрозумiв, що ми тепер iнодi будемо зустрiчатися.
   -- Обов'язково. О, тодi у мене є пропозицiя. Ми домовилися з Наталiєю зустрiтися у недiлю на цьому мiсцi о третiй годинi. Давай я пiдiйду на другу годину. I ти пiдходь. Ото ж i поговоримо.
   -- А що! Слушна думка. Так i вчинимо. Я пiдiйду. Ну, тепер вже точно все. До побачення. I щасливої дороги вам.
   -- До побачення! Ще раз дякую тобi.
   Пiсля цього чоловiки покрокували кожен у своєму (протилежному) напрямку. Хто зна, що думав, йдучи додому Микола, а ось Михайло, маршируючи зi своєю торбинкою по дорозi до Нестерiвцiв, дуже жалкував, що побачиться вiн з Наталiєю не так вже й скоро - адже сьогоднi, як на зло, лише недiля, отже до наступної зустрiчi з дiвчиною повинно пройти цiлих шiсть дiб.

* * *

   У недiлю молодi люди зустрiлися на окраїнi села, як i домовлялися. Коли Золотаренко пiдiйшов до мiсця зустрiчi (не запiзнюючись), то Микола вже чекав його, присiвши на горбочку й жуючи якусь травинку. Коли Золотаренко наблизився, хлопець встав i першим привiтався. Михайло для привiтання простягнув руку. Видно було, що Наталiїн брат здивувався, але руку потиснув, i рукостискання було дуже мiцним - Миколу дiйсно Бог силою не обдiлив. А потiм почалася розмова. Першим про себе розповiв Михайло. Микола уважно слухав iнженера, до того вiн з подiбними людьми один на один не спiлкувався. Михайло пропустив у своїй оповiдi про дитинство, почавши з того, що вiн навчався у Київському полiтехнiчному iнститутi, а потiм працював у депо в Гречанах. Коли ж Золотаренко сказав, що перевiвся в Нестерiвцi, щоб бути поближче до рiднi, то Микола здорово здивувався.
   -- А звiдки ви родом?! -- запитав вiн.
   -- З Дунаївцiв. З тих, що на пiвднi, волосних.
   -- Та ви що! Оце здорово! То ви наш, подiльський. А я гадав, що ви родом здалеку, та ще й з великого мiста. А ви наш, -- повторив вiн. -- Адже Дунаївцi зовсiм поряд - ну, що таке якiсь там 8 чи 10 кiлометрiв. Це добре.
   Вони ще трохи поговорили про Золотаренко, i той бачив, що тепер бесiда велася вже дiйсно на дружнiх тонах, та й як могло бути iнакше - тепер вже розмовляли земляки. Потiм Микола розповiв про свою родину. Михайла це менше цiкавило, бо в першу зустрiч у понедiлок Наталя дещо розповiла йому про своїх старших родичiв, а про братiв i сестер - ще в Нестерiвцях. А ось про себе вона говорила мало, а Золотаренко тактовно не наполягав. Тому вiн зараз плавно перевiв розмову на потрiбну йому тему.
   -- Микола, Наталi зараз, мабуть рокiв двадцять?
   -- Ви точно визначили, саме двадцять. Що, стара вже для вас? -- посмiхнувся вiн.
   -- Та ну що ти таке кажеш. Я просто подумав про своїх сестер. Вони якраз приблизно у такому вiцi замiж повиходили. А багато дiвчат i ранiше виходять.
   -- Ну, так. То й що?
   -- А Наталiя не думала про замiжжя? У неї був хлопець, чи нi? Ти ж розумiєш, саму Наталку я не мiг про це запитувати.
   -- А-а, он ви про що. Так, це дуже болiсна для неї тема. Звичайно, у Наталiї був хлопець, з яким вона товаришувала рокiв, мабуть, з п'ятнадцяти. А пiзнiше вони планували побратися. Та Юрка, так його звали, два роки тому було вбито на вiйнi, його незадовго до того мобiлiзували. У нас багатьох хлопцiв мобiлiзували, мене ця участь оминула, бо тодi ще 16 не виповнилося. Так от, з тiєї пори на сестру жалiсно було дивитись. Вона так тужила, весь час плакала. Поступово вiдiйшла, одтодi ще, мабуть, i року ще не пройшло. Та все ж ожила, стала нiбито колишньою Наталкою. I ось тодi до неї почали пiдбивати клинцi нашi сiльськi хлопцi, зокрема той же Гриць, ви його бачили. А вона пiсля свого горя ще не готова була до вiдносин з хлопцями. Коли вона сказала менi, щоб я допомiг вам вийти з села, то я i здивувався, i зрадiв одночасно. Це ж означало, що сестра нарештi дiйсно повнiстю ожила. Так що, ви вибачте, я тодi не стiльки вам допомагав, скiльки Наталцi. Адже вас я зовсiм не знав. Та я розумiв, що якщо сестра про це попрохала, то справа серйозна. I я аж нiяк не мiг їй вiдмовити. Добре, що ми сьогоднi гарно поговорили, що ви своя людина. I я вiрю, що сестру ви не зобидите. Якщо у вас з Наталiєю все складеться, то я буду дуже радий. Сестра має право на своє власне щастя.
   -- Дякую тобi за таку вiдвертiсть. А де ти працюєш?
   -- Та де я можу працювати? Звичайно ж, у комунi. А зараз бiльше нiде працювати.
   Сiльськогосподарськi комуни як форма сiльськогосподарського виробничого кооперативу почали створювалися ще з кiнця 1917-го року, головним чином на колишнiх помiщицьких землях. Та в Кам'янець-Подiльськiй областi в силу обставин першi радянськi господарства виникли значно пiзнiше, фактично лише у 1919-1920-му роках. Так, на початку травня 1919-го року в Летичiвському, Проскурiвському, Ушицькому повiтах дiяло по два радгоспи. При цьому Раднарком РРФСР та мiсцевi органи влади намагалися надавали артiлям i комунам кошти, господарськi будiвлi (здебiльшого колишнi помiщицькi маєтки), iнвентар, худобу. Щоправда, це стосувалося лише тих артiлей i комун, якi були створенi пiд егiдою бiльшовицької влади. Самостiйнi ж сiльськогосподарськi кооперативи розглядалися як куркульськi. При цьому комiтети бiдноти, якi були створенi ще у 1918-му роцi, активно втручалися в справи таких кооперативiв, доходило навiть до розгону правлiнь, захоплення кооперативного майна.
   Сiльськогосподарська комуна була як би певним унiтарним пiдприємством, у якiй об'єднувалися всi засоби виробництва (будiвлi, дрiбний iнвентар, худоба) i землекористування. Споживання i побутове обслуговування членiв комуни повнiстю базувалися на громадському господарствi. При цьому розподiл був зрiвняльний: не за працею, а за їдоками. Члени комуни не мали свого особистого пiдсобного господарства. Комуни органiзовувалися головним чином на колишнiх помiщицьких i монастирських землях. Та недолiком i офiцiйних, радянських господарств було те, що вони виникли в умовах слаборозвиненої технiки i недостатнього виробництва продуктiв харчування, а також i предметiв споживання. А тому цi кооперативи практикували дрiбнобуржуазну зрiвнялiвку i мало зважали на особистi побутовi iнтереси своїх членiв. В подальшому комуни не отримали широкого поширення, а в кiнцi 20-х - на початку 30-х рокiв сiльськогосподарськi комуни стануть перетворюватись у колгоспи.
   -- I чим ти там займаєшся - мiшки тягаєш? -- поцiкавився Золотаренко.
   -- I таке буває. Та бiльше бiля технiки вовтужусь, допомагаю ремонтувати, налагоджувати. Технiка, знаряддя старi, часто ламаються, а запчастин практично немає. З однiєї машини щось знiмаєш та ставиш на iншу. Ще й часом переробляти щось потрiбно - знаряддя-то рiзне.
   -- Зрозумiло. I це з такими руками, з такою твоєю силою...
   -- А що поробиш. Хоч якийсь, та хлiб. Один батько всю родину не прокормить, крiм мене й Наталки iншi дiти вже теж майже дорослi. Наталка також працює, та що вона там заробляє, якщо i мої внески у родинну касу малi. Я ще дещо пiдробляю з хлопцями у кого-небудь з односельчан. Щоправда, грошi рiдко платять, бiльше натурою - зерно, хлiб, картопля i таке iнше.
   -- I це я розумiю. Але, як на мiй погляд, не для тебе така робота. А на залiзницi ти не хотiв би попрацювати?
   -- Та я б iз задоволенням туди пiшов. Але хто мене туди вiзьме, що я вмiю?
   -- У неумiлого руки не болять. Так-то кажуть. Не всi одразу вмiлими стають. Лопату чи кирку, кувалду тримати вмiєш?
   -- Звичайно. Не в мiстi ж, а у селi я зростав.
   -- Отож. Так що й тобi робота у нас знайдеться, навiть, як ти кажеш, невмiлому. А на залiзницi за роботу платять грошима, i непоганi грошi дають.
   -- Ох, це було б добре! Я буду гарно працювати.
   -- Я й не сумнiваюсь. Добре, я буду мiркувати над цим питанням.
   -- Дякую вам. Так, мабуть, настав час нам закруглятися, побiг я. Ось-ось Наталка вже має пiдiйти. Не буду вам заважати, та й не хочу, щоб вона, борони Боже, подумала, що я вiдмовляю вас зустрiчатися з нею чи просто погано до вас ставлюся. Отже, всього вам найкращого.
   -- I тобi теж.
   На цьому чоловiки й розсталися. Микола трохи пройшов знайомою вже й Михайлу стежкою до села, та потiм рiзко звернув у бiк чагарнику з лiщини та iнших кущiв - мабуть, щоб ненароком не зустрiтися з сестрою. А Золотаренко зi щемiнням у серцi залишився чекати синьооку Наталку.
  
  

РОЗДIЛ 6

Родинне гнiздо

   Продовження бесiди Михайла Лаврентiйовича зi своїми дiтьми трохи затягувалося. Наступний вихiдний день, у який вiн пообiцяв дiтям, не подумавши, продовжити свою розповiдь, припав на 27 квiтня. Йшли вже передсвятковi днi, а тому Михайло затримувався на роботi, та й у саму недiлю, неспiшно поснiдавши, все ж таки направився на станцiю - потрiбно було проконтролювати хiд пiдготовки до свят. На залiзницi, так само як i на флотi (та мабуть i в iнших галузях народного господарства) контроль за господарськими роботами покладався на заступника начальника, а не на самого начальника. А на флотi - на першого помiчника капiтана корабля. Ну, а потiм самi травневi свята, дiтям у подiбнi днi абсолютно не цiкаво було слухати чиїсь балачки - у них були свої розваги. За два днi свят дiти просто забули про бажане продовження розмови з батьком. Цi днi й так були дуже цiкавими - адже 1-го травня у великих мiстах СРСР проводилися демонстрацiї трудящих i вiйськовi паради, а 2-го травня - проходили "маївки", тобто масовi святкування на природi. Хоча в селах все це майже й не проводилося, та святкова музика, що долинала з гучномовця перед сiльрадою нагадувала про свята i надихала на активний вiдпочинок. А 7-го травня хлопчаки всi гуртом ще й святкували День народження своєї єдиної сестрички Тонiчки, якiй вже виповнилося 11 рокiв.
   У державi ж у цi днi вiдбулася лише одна варта уваги подiя: напередоднi Дня народження Антонiни 6-го травня Й. В. Сталiн став Головою Ради Народних Комiсарiв СРСР. Якщо ранiше вiн був лише Генеральним секретарем ЦК ВКП(б), то тепер вже почав зосереджувати у своїх руках всю владу. Та не ця подiя повинна була б привернути увагу громадськостi, а скорiше за все та, що сталася днем ранiше - 5-го травня. Та про цю подiю знало дуже обмежене коло людей, а той же Михайло Лаврентiйович Золотаренко про неї не дiзнався й на старостi рокiв - текст промови надовго осiв у секретних архiвах. Отже, 5.05.1941-го року Сталiн виступив з промовою перед випускниками вiйськових академiй Червоної Армiї. I в цiй промовi вождя прозвучали слова про необхiднiсть приготуватися до "безумовного розгрому нiмецького фашизму". При цьому його промова мiстила неодноразовi натяки на намiр радянського уряду перехопити iнiцiативу i нанести ворогу перший удар. Та й подальшi проекти директив та робочi матерiали Управлiння агiтацiї та пропаганди ЦК ВКП(б) i Головного управлiння полiтичної пропаганди Червоної Армiї неодноразово пiдкреслювали, що при необхiдностi СРСР вiзьме на себе iнiцiативу першого удару, почне наступальну вiйну з метою подальшого розширення кордонiв соцiалiзму, а також висувалася можливiсть i необхiднiсть нанесення червоною Армiєю попереджувального удару. Верхи держави готувалися до вiйни, i явно не до оборонної, хоча громадян країни заспокоювали, що нiякої вiйни взагалi не буде.
   Що ж стосується бесiди Михайла Лаврентiйовича з дiтьми, то вона вiдбулася лише у недiлю 11-го травня, та цього разу не перед обiдом, - роботи накопичилося чимало, - а вже ближче до вечiрньої пори. Та й склад слухачiв дещо збiльшився, до братiв приєдналася недавня iменинниця - 11-рiчна сестричка Тоня - вочевидь, брати сповiстили їй, що тато розповiдає цiкаву iсторiю про своє життя. Ось тепер поза розмовної аудиторiї лишилася дiйсно сама малеча та самий старший їхнiй брат. Щоправда батько подумки сумнiвався, що й Антонiнi буде цiкава його розповiдь, все ж таки мала вона ще для серйозних розмов. Хоча вiн i намагатиметься розповiдати якнайпростiше, та все ж... I хто його знає, забiгаючи наперед, чи й справдi маленька Тоня все зрозумiла, але слухала вона оповiдь батька уважно. Та дiвчинку цiкавило й те, на що навiть майже дорослi хлопцi уваги не звертали. I вона навiть бiльше за них дошкуляла батьковi своїми запитаннями. Коли той почав розповiдати про свою подальшу роботу в Нестерiвцях, то Антонiна одразу ж запитала:
   -- Тато, а ти й тодi в Нестерiвцi з нашого села на роботу ходив?
   -- Не одразу, бо я спочатку й жив у Нестерiвцях.
   -- А коли ти став жити у нашому селi? -- не вгавала Антонiна.
   -- Коли вже одружився з вашою мамою, навiть дещо пiзнiше.
   -- А що, мама до того теж жила у Нестерiвцях?
   -- Нi. Ваша мама пiсля замiжжя у Нестерiвцях лише десь з пiв року прожила. А до того вона весь час жила у Зеленче, разом з вашими дiдусем i бабусею та вашими дядечками i тiтоньками.
   -- О! А як же ти з нею познайомився, якщо ви жили у рiзних селах?
   -- Ото тобi так! -- подумав i покачав головою Михайло, не сподiвався вiн таких запитань.
   Та що тут поробиш - дiвчинка завжди є дiвчинкою, її завжди цiкавлять саме подiбнi нюанси. Заздалегiдь плануючи цю бесiду, Михайло не збирався розповiдати дiтям про знайомство з їхньою мамою - ну, хiба що у двох словах. Вiн думав, що навiть 16-рiчним братам-близнюкам це буде не дуже цiкаво. Але вiн також i не сподiвався, що до бесiди, чи до його розповiдi приєднається Тоня, такий собi специфiчний слухач. Але не вiдповiсти на запитання єдиної серед його нащадкiв представницi слабкої i прекрасної статi вiн аж нiяк не мав права. Тому довелося йому коротко розповiсти дiтям про те, що йому днями пригадалося, i навiть бiльше, бо донечка не вiдчепилася вiд тата, доки той не завершив розповiдь про своє знайомство з Наталiєю епiзодами вже їх весiлля.
   Михайло з його чарiвною Наталкою побралися у суботу 8-го жовтня того ж року (весiлля тривало два днi) - осiнь завжди була порою весiль. Справдилися-таки сподiвання Золотаренко на шлюб з милою йому дiвчиною, а також пророчими стали й слова останнього куплету пiснi про очi синi та карi. Адже цей куплет спiвали так:
        Не журися, дiвчино, не журися, рибчино,
        Прийде в серце утiха, прийде радiсний час, -
        Поєднаються в парi очi синi та карi
        I засвiтить веселка у дiвочих очах.
   Щоправда, в оригiналi народної пiснi останнi два рядки звучали наступним чином: "Поєднається серце з юним другом навiки i заграє веселка у дiвочих очах". Звичайно, суть пiснi вiд тих чи iнших наведених слiв не змiнювалася, та Михайлу подобалися саме переробленi сучасними спiваками слова, бо вони нагадували про колiр очей коханих.
   Пiсля одруження Михайло спочатку планував, що Наталка буде постiйно жити у його хатинi в Нестерiвцях, та потiм, серйозно помiркувавши, передумав. Це був не найкращий варiант. По-перше, хатина, яку видiлили Золотаренко, була досить таки убога (одному жити в нiй ще куди не йшло), а по-друге, Наталка працювала в Зеленче у тiй же комунi. I що, вона буде щодня бiгати з Нестерiвцiв у Зеленче та назад? Нi, молодiй жiнцi це аж нiяк не годиться. Та й не дуже хотiлося Михайлу щоб його дружина працювала у тiй комунi. Праця нелегка, а в результатi на свої трудоднi буде вона отримувати якiсь копiйки. I вiн вирiшив трохи схитрувати, а точнiше скористатися, так би мовити, шлюбним правом. Так, Наталiя поживе з ним якийсь час у цiй хатинi у Нестерiвцях. Вiн при цьому влаштує її на якусь роботу на станцiї, краще б за все касиркою. А що - гарна робота, завжди у теплi, ось тiльки це непросто буде зробити, оскiльки мiсце касирки давно вже зайняте. Та знайде вiн Наталiї на залiзницi iншу нормальну роботу. До цього у її комунi вiднесуться з розумiнням - жiнка переїхала жити й працювати до чоловiка. А тому нiякого спротиву чинити не будуть. Справа в тому, що вже тодi мiграцiя селян (а вiдбувалася вона переважно у мiста - у селах доброї роботи майже не було) вважалася недоречною, а пiзнiше вона стала практично неможливою. Отже, вони поки що перезимують у Нестерiвцях, а далi видно буде. Плюсом стане хоча б те, що на той час Наталя вже буде працювати на залiзницi.
   Та ось лише Наталя не дуже-то палала бажанням перебиратися до Нестерiвцiв, вона хотiла бути поближче до батькiв - хоча б трохи допомагати їм пiдiймати молодших сестричок та братика. А тому навеснi наступного року подружжя Золотаренкiв перебралося-таки в її село. Та Михайло в принципi й сам був не проти проживання у Зеленче. На перший час, поки вони з Наталкою не обзаведуться дiтьми, хата родини Ващенкiв - прiзвище батька Наталi (Ващенко Карпо Васильович, мама - Ганна Миколаївна) та її самої - це дозволяла. А година ходу до станцiї здоровому мужику не завада. Так, вони поки що остаточно не визначилися, де будуть у майбутньому будувати свою власну оселю, а її потрiбно буде будувати. I, можливо-таки, саме у Зеленче - завжди краще жити гуртом, хоча й роздiльно, та все ж один одному допомагаючи. Та й пiд час будiвництва домiвки у Зеленче їм точно буде надана велика допомога з боку родичiв Наталiїї та їх друзiв. А хто допомагатиме їм у Нестерiвцях?.. Дорога з того ж Зеленче туди й назад забирає 2 години ходу, а пiсля важкої роботи на будiвництвi додому будеш вже ледве чвалати. Родичi ж самого Михайла живуть далеченько - пiшки йти довгенько, автiвок по селам ще не було, та й гужовим транспортом не дуже наїздишся допомагати будувати дiм. Та час є, а тому вони з Наталiєю над цим питанням вдвох ще гарно помiркують. Так вони тодi на тому й порiшили.
   Михайло Лаврентiйович таких деталей стосовно його й Наталки мiркувань i роздумiв звiсно дiтям не розповiдав, та все ж вiн дещо заморився вiд цього несподiваного оповiдання, а тому навiть зробив перекур - i дiйсно закурив цигарку. А дiти тим часом шепотiлися помiж собою, обговорюючи почуте. I Михайло несподiвано для себе зрозумiв, що дiтям i такi моменти його життя цiкавi. Так, батьки звикли вважати їх дiтьми, та вони не такi вже й дiти - швидко зростають i все розумiють.
   Батько розповiв дiтям, що вiн влiтку 1922-го року, перебуваючи у той час на посадi майстра, вiн був призначений заступником начальника шляхової частини. А ще через 3 роки Михайло Лаврентiйович став вже начальником цiєї частини. Шляхова частина (або дистанцiя колiї) була структурним пiдроздiлом, який вiдповiдав за поточне утримання колiї, земляного полотна, штучних та iнших споруд i пристроїв колiйного господарства в робочому станi для забезпечення безпечного i безперебiйного руху поїздiв. До складу дистанцiї колiї входили кiлька лiнiйних дiлянок, якими керували дорожнi майстри. В їх пiдпорядкуваннi було кiлька бригад (вiддiлень) на чолi з дорожнiм бригадиром - якраз той шлях, що ранiше вже пройшов Золотаренко.
   I у тому ж таки 1922-му роцi Михайло Лаврентiйович Золотаренко почав будувати свiй будинок, точнiше почав заготовляти будiвельний матерiал. Це сталося наприкiнцi квiтня, за 1,5 мiсяцi до нового призначення. Пройшов лише рiк, як Золотаренко почав працювати на залiзничнiй станцiї Нестерiвцi, i пiвроку пiсля одруження. Кiнець осенi, зиму i частину весни подружжя прожили у хатинi, що була видiлена Михайлу. Наталка швидко призвичаїлася до самостiйного домашнього господарювання. Щоправда, її чоловiк вiдчував, що дружинi ця оселя не подобається, та за пiвроку мешкання у нiй вона жодним словом про це навiть не натякнула. Вона як би дотримувалася правила, що з милим рай й у куренi. Та Золотаренко хотiв, щоб його дружина не терпiла, а жила радiсним життям, а тому, як тiльки потеплiшало, навеснi 1922-го року вони перебралися у хату її батькiв у Зеленче. I ось почавши там жити, вони вирiшили будувати власне помешкання. I будувати його саме у цьому селi.
   Михайло трохи розповiв дiтям про перiод будiвництва хати, у якiй вони зараз мешкали. Та назвати це помешкання хатою язик якось не повертався - це був добротний i не такий вже малий дiм. Вiн зараз був, мабуть, найкращим у селi, та це й зрозумiло - бiльшiсть хат будувалися ще до iмперiалiстичної вiйни, а то й ще ранiше. Матерiал Золотаренко почав заготовлювати ще з минулого року. Трохи його знайшлося й у Зеленче, але в основному вiн завозив його з Нестерiвцiв. I ось стосовно перевезення матерiалiв у батька вiдбулася з дiтьми ще одна цiкава бесiда.
   -- Тато, а чим ти возив з Нестерiвцiв цеглу й дерево на дiм? Кiньми? -- запитав Сашко.
   -- Нi, не кiньми. Так, у твого дiдуся, тата твоєї мами ранiше було двоє коней. Та пiд час громадянської вiйни їх реквiзували. Ви ж знаєте, що конi тодi вирiшували у битвах дуже багато, та це ще й була добра тяглова сила - наприклад, таскати гармати. Вози у селi залишилися, та їх не так вже й складно було зробити, - є у селах такi майстри, - а ось коней не було.
   -- I що, ви вози самi тягали, чи корови їх тягли?
   -- Нi, корiв, звичайно, нiхто у вози не впрягав. Та й їх не так багато пiсля вiйни залишилось. Хоча у вашого дiдуся корiвка збереглася.
   -- То чим же ви матерiал возили?
   -- А крiм коней є в українського народу ще одна тяглова сила.
   -- Яка?
   -- А ви помiркуйте. Чим чумаки з Криму сiль возили?
   -- О! Я знаю, -- закричав 13-рiчний Дмитрик, за шкiльною звичкою ще й пiднявши руку. -- Це воли.
   -- Вiрно. Саме воли. Вони й зараз подекуди залишилися, та все ж мало. А на початку 20-х рокiв це була добра допомога.
   -- Але ж це так довго, -- скривився один з близнят - Сашко. -- Воли ж чвалають, мабуть ще повiльнiше, нiж людина. Дуже на них навозиш щось.
   -- А з Криму сiль було ближче везти, нiж у Зеленче з Нестерiвцiв матерiали?
   -- З Криму чумаки, мабуть, пiвроку чвалали.
   -- Можливо, та воли, хоча й не швидкiсний транспорт, та дуже надiйний. Але волами ми возили матерiал не завжди. Здебiльшого возили на автiвках.
   -- На яких? -- здивувався Сашко. -- Хiба тодi були вантажнi машини? Я з малюнкiв пам'ятаю лише легковi машини, та й то такi примiтивнi. Там же навiть багажника не було.
   -- А вантажних машин з тих же малюнкiв ти не пам'ятаєш?
   -- Нi. Рiзнi там броньовики чи танки я бачив. Але ж то не вантажiвки.
   -- А не траплявся тобi такий малюнок: робочi i солдати з гвинтiвками їдуть кудись саме у кузовi вантажного автомобiля пiд час жовтневої революцiї.
   -- А, точно! Був такий малюнок. А хiба ми робили тодi вантажнi автiвки?
   -- Взагалi-то починали їх робити. Але невеликi й малої потужностi. А ось подiбнi до того малюнку вантажнi машини Червонiй армiї дiсталися в якостi трофеїв. Такi автiвки поставляли Бiлiй армiї рiзнi країни, та ще й перепало їй чимало автомобiлiв рiзних марок, що залишилися вiд царської армiї - вони теж були iноземними.
   -- А вони були на бензинi? -- вставив своє запитання й iнший близнюк Лаврентiй.
   -- Нi. Пальним для тих автомашин, я маю на увазi, що поставлялися ще при царi, зазвичай служили гас або спирт з ментолом. А ось бiльшiсть машин, що поставлялися у громадянську вiйну, були вже на бензинi.
   -- А яких марок були цi машини? -- знову запитав батька Олександр. -- Яка у них була швидкiсть?
   -- Сашко, ти думаєш, що я їх пам'ятаю - всi марки автомобiлiв? Бiлiй армiї багато країн поставляли зброю, боєприпаси та тi ж самi автомобiлi. Я пам'ятаю, наприклад, англiйськi автомобiлi марок "Лейланд" та "FWD".
   -- I ти на подiбнiй машинi возив матерiали?
   -- Нi. До станцiї у Нестерiвцях була приписана вантажiвка "Уайт" ("White") американського виробництва. Це теж була армiйська машина, але її використовували й у побутових справах. На роки свiтової вiйни якраз припав пiк створення цих вантажiвок, їх у великих кiлькостях експортували в союзнi країни Європи. У нас на залiзницi тодi була машина вантажопiдйомнiстю у 3 тонни моделi "TAD". Гарна машина. Подiбнi машини ремонтували i переоснащували на Московському автозаводi "АМО". Цi машини так i називалися "Уайт-АМО". Там збирали й бронеавтомобiлi, навiть перероблюючи їх на напiвгусеничний хiд.
   -- У вас теж була така вантажiвка, на гусеничному ходу? -- зацiкавився 13-рiчний Дмитрик.
   -- Нi, у нас була звичайна колiсна вантажiвка. Вiдповiдаю на друге запитання Сашка - швидкiсть подiбних автомобiлiв була 30-40 км на годину. А тепер, -- посмiхнувся батько, -- задачка для учнiв молодших класiв, такi у нас є. Так ось, умова задачi така: вантажiвка рухається з швидкiстю 30 км на годину; запитання: за який час вона подолає вiдстань у 5 км - вiд Нестерiвцiв до Зеленче? Насправдi вiдстань трохи менша, та ми її округлимо. Ну, що?
   Антонiна пошепотiлася з Дмитриком, а потiм впевнено сказала:
   -- За десять хвилин, -- а потiм ще й додала. -- Ой, як швидко.
   -- Це тобi не волами везти, -- посмiхнувся Дмитро.
   Слiд зазначити, що крiм рiзної цегли - нової та старої (у Нестерiвцях було немало зруйнованих вiйнами будiвель) один з будiвельних матерiалiв для домiвки родини Золотаренко був дещо специфiчним. Це були дерев'янi залiзничнi шпали - легкi у виготовленнi й обробцi (що для Золотаренко не мало нiякого значення). Головне, що це був досить гарний i довговiчний будiвельний матерiал. Шпали були не такими вже й важкими (до 80 кг), володiли пружнiстю й стiйкiстю до перепадiв температурних режимiв. На залiзницi дерев'янi шпали могли слугувати до 40 рокiв. Та це на вiдкритому повiтрi, у рiзних клiматичних умовах, якi провокують гниття й розпушення деревини. А у якостi стiн будiвлi цi шпали (оштукатуренi) простоять, мабуть, i 100 рокiв. Крiм того, щоб продовжити строк експлуатацiї дерев'яних шпал, запобiгти гниттю й зменшити зношування, їх пiд час виготовлення пiддавали спецiальнiй обробцi - просочували антисептиками й кам'яновугiльними маслами з наступною просушкою деревини. Деревина для виготовлення шпал була досить рiзноманiтною - використовувалися твердi хвойнi й листянi породи дерев. У Захiднiй Українi шпали найчастiше виготовлювали iз сосни, ялини i ялицi, рiдше з берези, бука, вiльхи, осики й модрини.
   I саме з цих шпал Михайло й зводив стiни своєї майбутньої оселi, i будiвництво йшло досить швидко. Адже матерiал для стiн не потрiбно було оброблювати, пiдганяти - лише клади шпали одна на одну i скрiплюй їх. Це були шматки обкорованого дерев'яного кругляка довжиною 2,5-2,8 м, дiаметром 25-28 см. При цьому вони були обпилянi з двох сторiн до висоти у 15-18 см (верхня площина шпали була дещо меншої ширини за опорну iз залiзничним полотном нижньою стороною). I цi своєрiднi лиски-фаски ранiше круглого брусу були зручними для з'єднання шпал при зведеннi стiн будинку - їх скрiплювали за допомогою скоб, виготовлених з великих за довжиною гвiздкiв. Штукатурка - як зовнi, так i всерединi оселi - у селах була теж досить своєрiдною: глина, замiшена з кiнським кiзяком, iнодi ще добавляли й солому. I термiн експлуатацiї такої штукатурки, помазаної у кiлька шарiв розведеним вапном, був досить великий - глина на вiдмiну вiд пiску не так осипалася, та й вапно ту глину "цементувало".
   Дехто мiг здивуватися - невже так легко можна було придбати залiзничнi шпали? Нi, не так вже й легко, але залiзничникам, та ще й з рангу керiвного складу, такий привiлей надавався. На залiзничному полотнi щомiсячно проводилися плановi роботи по замiни старих шпал на новi. Цiлi стоси нових шпал - багато з яких ще довоєннi - зберiгалися (й охоронялися) пiд спецiальними навiсами. Та можна було використовувати й старi шпали, вирiзавши у них ту частину, що була непридатна для подальшого використання. Це було набагато дешевше, бо такi шпали продавилися за цiну меншу, нiж поганенькi дрова. Попит на них був невеликий, бо в якостi палива вони нещадно чадили й смердiли iз-за свого просочування кам'яновугiльними маслами. Та у Золотаренко для будiвництва домiвки все ж була бiльша кiлькiсть саме нових шпал.
   Впродовж багатьох столiть кожний народ виробляв власний вид житла, яке вiдповiдало природним умовам, способу життя i нацiональному характеру. Домiвками простих українцiв завжди була хата, яка брала свої коренi вiд будiвельникiв-трипiльцiв. Хоча хати будувались невеликими, проте були теплими, чепурними, та ще й прикрашались розкiшними квiтниками. Селяни любили свою хату, а тому на-зивали її рiзними словами: госпо́да, оселя. Будувати житло завжди допомагали усi рiднi, близькi, сусiди. Хата мала просту внутрiшню будову: темнi сiни, з яких дверi з одного боку вели у простору свiтлицю, а з iншого - у невелику комору. Свiтлиця прикрашалась багатою вишивкою та розписом i мала певнi меблi. Гордiстю кожної української господинi була пiч, яку завжди тримали в чистотi й порядку. Адже пiч i обiгрiє, i нагодує, i обсушить. А ще вона важлива тому, що хлiб пече.
   Що стосується самого будiвництва, то слiд зазначити, що того часу у селах простi селянськi хати зазвичай будувалися без фундаментiв, то ж вздовж зовнiшнiх стiн споруди по її периметру викладали призьбу (шириною iз стiлець i висотою з 0,5 м), яка слугувала захистом вiд промерзання будiвлi взимку i для захисту вiд опадiв. У бiдних хатах призьба могла бути виконана як простий земляний насип, в полiпшеному варiантi теж з кiзяка iз соломою та глиною. При цьому її обмазували, якщо могли дiстати, найчервонiшою (наймiцнiшою) глиною. Та Золотаренко все ж побудував свою хату на невеликому фундаментi, у якостi матерiалу слугував камiнь та цегла. Цей невеликий фундамент потiм плавно переходив у ту ж таки призьбу, щоправда, менших, нiж зазвичай розмiрiв.
   Стелю у будинку робили наступним чином: зверху на сволоки не дуже густо (iз щiлинами) набивали дрючки (завтовшки у руку), якi потiм зверху, з горища валькували, тобто пропихали глинянi вальки у щiлини мiж дрючками, щоб глина трохи звисала помiж дрючкiв. Коли ж вона пiдсихала, її штукатурили - замазували знизу до потрiбної товщини. Пiдлога у будинку Золотаренко була двох типiв: у вiтальнi, спальнi та на кухнi дощата, а у малих кiмнатах, сiнях та коморi - глиняна, з кiнським кiзяком, яка потiм згладжувалася глиною вже з овечим кiзяком - щоб мiцнiше трималася. Коли така пiдлога гарно просохла, Михайло ще й покрив її двома шарами коричневої олiйної фарби. I така долiвка слугувала сiмейству досить значний час, а про її вигляд годi було й казати - напрочуд гарна i без рiзних там щiлин, як то часто було з дощатою пiдлогою.
   Планування будiвлi було досить просте та рацiональне. Всього у будинку було 4 кiмнати та кухня. На одну сторону будинку виходили простора кухня, сiни та комора для поточного зберiгання палива (по один бiк) та рiзних запасiв на зиму (типу варення, сушки тощо) - по iнший бiк. Через коридор (що фактично подiляв будинок навпiл) на iншу, сонячну сторону виходили саме кiмнати. На кухнi знайомий родинi Ващенкiв пiчник iз Зеленче за 3-4 днi звiв пiч з лежаком (на якому потiм полюбляли лежати дiти, а на старiсть i сам Михайло Лаврентiйович), до якої збоку примикала невеличка плитка з духовкою. У будинку було ще 2 груби, одна з яких опалювала вiтальню та спальню, а iнша - двi сумiжнi кiмнати.
   На горищi iз сирцевої цегли, яку потiм теж обмазали глиною з кiнським кiзяком, були викладенi невеликi за розмiром поперечного перерiзу лежаки вже для вiдводу продуктiв горiння (пiч, плитка, груби), а також сам димар, що маячив над стрiхою будинку на добрих 1,5 метри - тяга у печi, грубах та плитцi була гарна. Цегла - матерiал важкуватий, та досвiдчений пiчник так розрахував розташування димаря, щоб той опирався на перехрестя простiнкiв дому, а тому на саму стелю навантаження було незначне. Що стосується покрiвлi будинку, то в селах у бiдних хатах нерiдко покрiвля була iз соломи, яку поливали рiдкою глиною - так званi "глинобитки". У селах, розташованих бiля широких, але тихохiдних рiчок чи болiт, покрiвля могла бути з очерету, що мав червонуватий колiр з тонкими й довгими стеблами. А ось у тих селян, якi були бiльш заможними, дахи були вже iз залiза або з черепицi. Та Золотаренко використав для покрiвлi не залiзо i не черепицю, до того ж покрiвельне залiзо було дефiцитом i не таким вже й дешевим матерiалом. Для даху свого будинку Михайло використав плескатi азбестоцементнi покрiвельнi плитки квадратної форми. У цих плиток було пару переваг перед iншими видами покрiвельного матерiалу. Наприклад, плитка була набагато легша за черепицю - набiр азбестоцементних плиток (розмiром ≈ 35 × 35 см) для 1 м2 покрiвлi важив менше, нiж 15 кг. Ще однiєю з переваг цього матерiалу була легкiсть його монтажу (без спецiальних iнструментiв) на дахах навiть складної конфiгурацiї - плитки крiпилися до дощок цвяхами або шурупами.
   Подвiр'я української садиби - а пiд двором українське селянство розумiло загороджене на садибi мiсце, зайняте будiвлями - було центром господарського i побутового життя селянства. Основна увага при будiвництвi садиби придiлялася розмiщенню житлового будинку, причому бiк його з найбiльшою кiлькiстю вiконних прорiзiв повинен був орiєнтуватися на пiвденний схiд та пiвденний захiд, що забезпечувало хату сонячним освiтленням. На Подiллi, Полiссi, в Карпатах та поселеннях, розташованих у басейнах рiк, рiчок, враховувався такий важливий фактор, як рiвень води пiд час паводкiв. В Українi всi двори, а також садиби були огородженi. Спецiально перед хатою видiляли мiсце - невеликий клаптик землi - для квiтiв, що теж огороджували. Найстарiшi форми огорож - частоколи - збереглися на Полiссi до кiнця ХIХ-го столiття.
   На подвiр'ї української садиби повинен бути також колодязь або криниця. Хоча часто криниця була одна на цiлу вулицю або околицю - сюди сходилися всi стежки, тут люди спiлкувалися, отримували всю iнформацiю про життя села. Саме слово криниця з давнiх часiв означало "джерело", ко-лодязь же на думку деяких мовознавцiв означає сам зруб iз дерев'яних колод або похiдне вiд "холод". Якщо господар мав на подвiр'ї власну криницю, то в спеку господиня зберiгала в нiй молоко й масло, опустивши посудину на мотузцi. Криницi присвячено безлiч народних казок, повiр'їв, легенд. Кринична вода, взята до схiд сонця (непочата), мала лiкувальнi властивостi: її брали на омивання породiллi, на коровай брали воду з семи криниць, дiвчата вмивалися криничною водою на красу. Деякi з криниць мали воiстину "живу воду", якою вилiковували навiть безнадiйно хворих людей. Отож, Михайло за згодою Наталiї вирiшив побудувати криницю й на своєму подвiр'ї.
   Стосовно ж криницi-журавля iснує легенда, в якiй розповiдається про малого хлопчика, який загубився в лiсi. Блукаючи, вiн дуже захотiв пити. I враз, хлопчик натрапив на глибоку криницю. Але вiн зовсiм знесилiв i не змiг дiстати з криницi води. Та де не вiзьмись, у небi з'явився журавель. Вiн опустився бiля криницi i, нагнувши свою довгу шию, дiстав води з неї. Хлопчик напився i подякував журавлевi. У дитини прибуло сили, i вона знайшла стежку додому. Пiсля цього випадку в пам'ять про доброго птаха люди почали лаштувати бiля криниць пристрої, схожi на журавля, за допомогою яких дiстають воду. I назвали таку криницю - криниця-журавель. Журавель над криницею - це символ дитинства та безтурботностi. Саме так називалася в стародавнi часи криниця майже в кожному українському селi. А ще криниця - це символ сили, здоров'я, чистоти, родючостi, краси, вiрностi та безсмертя народного духу. Українцi дуже шанували криницi, адже вважали, що вода в них магiчна.
   Криниця - це народний символ України. Iсторiя виникнення криницi, колодязiв надзвичайно цiкава i сягає глибокої давнини, коли життя було суцiльною боротьбою за iснування. В давнину, щоб вiрно вибрати мiсце для криницi, а в кожному селi були чоловiки-колодязники, якi вмiли дослiджувати, в якому мiсцi сильне джерельце. Брали гiлку верболозу i казали, що це "паличка-гадалочка" всевидюща. Прихиляли її до землi, i де листочки ворушились, нiби їх невидимий магнiт притягував до землi - там копали криницю. Копали як правило, iнодi всiм селом. Коли докопували до джерела, то викладали всерединi гладеньким камiнням, яке возили з рiчки. Ця частина називалась - цямриння. Верхню частину криницi та журавель (звiд) робили з дуба, щоб був мiцним. В народi говорили, що коли викопали криницю, то на небi спалахне ще одна зiрка, бо скiльки криниць на землi, стiльки зiрок на небозводi. А якщо ж вам доводилося бачити як падає небесниця-зiрка, знайте, то десь замулилось джерело.
   Михайло Лаврентiйович почав будувати своє родинне гнiздо, як вже згадувалося, наприкiнцi квiтня 1922-го року (заготiвля матерiалiв), а повнiстю завершив будiвництво (з меблюванням кiмнат) на початку вересня 1923-го року. Для будинку немалої площi начебто не так вже й багато часу пiшло на його будiвництво, хоча у селах гуртом (так звана толока - тимчасова гуртова доброчинна допомога односельцям при виконаннi нагальних i трудомiстких робiт) подiбнi будiвлi могли зводитися й набагато швидше. Так, швидше, але лише у тому випадку, коли був заздалегiдь заготовлений будiвельний матерiал. Отож i у Золотаренко бiльшiсть зазначеного часу пiшла саме на завезення матерiалу з Нестерiвцiв у Зеленче. Звичайно ж, щодня волами будь що возити не було змоги, а домовлятися за вантажну машину теж було непростою справою - їй хватало роботи i на станцiї. Тому за 1922-й рiк, за доброї пори року Михайло лише завiз бiльшу частину матерiалу та зробив фундамент будiвлi. А далi зима, весна наступного року iз сльотою та багнюкою. Так що безпосередньо будiвництвом вiн зайнявся фактично лише майже через рiк пiсля завезення першої частини будiвельного матерiалу. А ось далi для нього настала гаряча пора - у прямому й переносному сенсi. Та ще й вiн дуже поспiшав, щоб до середини вересня можна було вже жити у новiй оселi. Чому саме до середини вересня? Та тому, що за прогнозами його дружини Наталки саме у цей час у них повинен був народитися їх первiсток. Так воно й сталося - 21 вересня 1923-го року на свiт Божий з'явився Iванко.
   -- А хто нам будував хату? -- запитав Дмитрик, коли його батько трохи зупинився, перепочиваючи у своїй не досить широкiй розповiдi дiтям про будiвництво будинку у рiдному для них селi.
   -- Усi разом будували.
   -- Як це?
   -- А так. Було пару майстрiв iз села, якi гарно знають будiвельну справу, а допомагали їм ми, всiм гуртом. Я маю на увазi родину вашої мами. I мама теж допомагала, i її брат, ваш дядечко Микола.
   -- А тiтоньки Марiя та Катерина теж допомагали? -- поцiкавилася Тоня.
   -- Аякже. I не лише вони, а навiть i ваш дядечко Петро, йому на той час виповнилося лише 13 рокiв. I не тiльки родина вашої матусi допомагала, трохи допомагали навiть мої рiднi. З Дунаївцiв у вiльний для них час кiлька разiв приїздили допомагати мiй батько, ваш дiдусь Лаврентiй Iванович та мiй брат, ваш дядечко Федiр.
   -- Але ж дiдусь Лаврентiй старий, -- здивувався Сашко. -- Що вiн мiг робити на будiвництвi?
   -- Ну, на той час вiн не такий ще й старий був, -- вiдповiв батько. -- Скiльки ж йому тодi було? -- замислився вiн. -- Ага, 59 рокiв, вiн ще мiцним мужиком був.
   Михайло навiть не здогадувався про те, як цей дiдусь його дiтей був гордий за свого сина - вiн не помилився, коли свого часу у бесiдi з приятелями говорив, що Мишко зростає розумною i талановитою людиною. Так само як i не помилився вiн, не пошкодувавши витрачати частку родинних фiнансiв на навчання сина в iнститутi. I нiхто навiть не пiдозрював, що старий Лаврентiй Iванович зараз мрiє про те, щоб його онуки перевершили досягнення свого батька - ну, нехай i не всi, але хоча б хтось один з них обов'язково має це зробити. От тiльки тепер вже 76-рiчний Лаврентiй Iванович (i справдi мiцний мужик, бо мало хто з його родичiв чи знайомих доживав до такого вiку) жалкував за тим, що йому не доведеться дiзнатися, хто ж це буде. Але це однозначно буде! - вiрив вiн i подумки благав, щоб його вiра передалася онукам. Дивись, хтось з них з часом може стати й вiдомою людиною. А чом би й нi! Хто, наприклад, знав у його юнi роки такого сiльського пiдлiтка як Михайло Ломоносов? Та згодом про нього довiдалась не лише Росiя, але й iншi країни. То ж нехай прославить свiй рiд i хтось iз Золотаренкiв.
   -- Мабуть, найбiльше допомагав будувати нашу хату дядечко Микола? -- промовив нiбито сам до себе Лаврик пiсля слiв батька про мiцнiсть їх дiда. -- Вiн такий здоровий, i насправдi мiцний. Вiн, мабуть, працюючи на залiзницi, таким сильним став.
   -- Нi, Лаврик, -- посмiхнувся батько. -- Дядечко Микола завжди таким був, вiн удався у свого дiдуся, саме той був таким здоровим i мiцним. Ви його не пам'ятаєте, бо вiн вже помер. А ваш дядько Микола на залiзницi у той час ще мало часу пропрацював.
   Микола на той час вже дiйсно працював на залiзницi. I не лише вiн, але й його найкращий друг Василь. Та потрапив вiн на роботу залiзничником лише восени 1922-го року, практично лише через рiк пiсля одруження своєї старшої сестри. Михайло пам'ятав про свою розмову з братом Наталiї, так само як i пам'ятав про обiцянку влаштувати того на роботу на залiзничнiй станцiї у Нестерiвцях. Та до того часу такої нагоди не було. Якщо немає мiсць, то не будеш же виганяти досвiдченого працюючого робiтника, щоб замiнити його новим, та ще й недосвiдченим. I от про те, що одна iз шляхових ремонтних бригад буде розширюватися вiн довiдався на початку лiта того року. Та ще йому сказали, що один з працiвникiв цiєї бригади приблизно у той же час планує пiти на пенсiю або перевестися на менш важку роботу - досвiд великий, та сили у старого вже не тi. Золотаренко, який тодi ще працював майстром лiнiйної дiлянки (вже через якийсь мiсяць його призначать заступником начальника дистанцiї колiї залiзничного шляху), при нагодi звернувся до свого колеги Юрченко - саме у його пiдпорядкуваннi знаходилася бригада, яку планували реформувати:
   -- Олексiй Степанович, у мене до тебе є серйозна розмова, -- колеги були на "ти", хоча й зверталися один до одного поважно за iм'ям та по батьковi.
   -- Слухаю, Михайло Лаврентiйович.
   -- У тебе буде змiнюватися склад однiєї з бригад, розширюватися. Я хотiв попрохати тебе, щоб ти взяв на роботу мого родича - брата моєї дружини. I навiть двох чоловiк, ще й його лiпшого друга, -- про свого друга заздалегiдь у однiй з розмов попрохав свого новоспеченого зятя сам Микола.
   -- Хм, -- покачав головою колега Михайла, -- це можливо, звичайно, хоча й не так просто. Ти ж знаєш скiльки бажаючих працювати на залiзницi є в самих Нестерiвцях. А брати сiльського хлопця без досвiду... - хто мене зрозумiє? Потрiбно ж мати хоча б якiсь навики.
   -- Навики у нього є, вiн у комунi працює на ремонтi технiки, руки у нього з потрiбного мiсця виросли, та й голова варить нормально.
   -- Ну, не знаю.
   -- Олексiй Степанович, давай зробимо так - я його на днях, як тiльки вiн зможе вирватись зi своєї роботи, приведу на станцiю i познайомлю його з тобою. А ви поспiлкуєтесь. Та я впевнений, що ти лише побачивши його, без розмов i навiть без роздумiв вiзьмеш хлопця у бригаду.
   -- Навiть так? -- посмiхнувся здивований колега.
   -- Так, так. Ти тодi точно вiзьмеш i його, i його товариша. Ти будеш приємно здивований. Працювати вони будуть, я тебе запевняю, дуже добре. Ти сам знаєш, що таке справжня чоловiча дружба i взаємодопомога.
   -- Домовились, -- вже й зовсiм розсмiявся Олексiй Степанович. -- Якщо вони мене дiйсно приємно здивують, то вiзьму у бригаду обох.
   Ось так приблизно через 2,5 мiсяцi по тому Микола Ващенко став зi своїм другом працювати на залiзницi у реформованiй бригадi, пiдпорядкованiй Олексiю Степановичу. Та Михайло у цьому й не сумнiвався - кому б не сподобався такий фiзично розвинений велетень.
   А вже в серединi сiчня наступного року, у сурову пору року до Золотаренко звернувся й сам Олексiй Степанович:
   -- Я дуже вдячний тобi, Михайло Лаврентiйовичу, за твоїх протеже, особливо за твого шурина. Працює вiн дуже добре, i не те що за двох, а, мабуть, i за трьох. Нехай трохи набереться досвiду, я його точно поставлю бригадиром, авторитет у нього є, i бригада тодi буде взагалi передовою. От тiльки б йому десь пiдучитися потрiбно, з нього гарний залiзничник може бути.
   -- Я вже якось думав про це. Та то справа складна... -- сумно простягнув вiн.
   -- Я зрозумiв. Немає освiти?
   -- Та освiта-то у нього є, але не та, що потрiбно. Точнiше, замала його освiта. Я про iнститут i не кажу вже, але й у технiкум вiн не зможе попасти. У нього освiта так класiв на 4-5 - до революцiї, а точнiше ще до iмперiалiстичної вiйни ходив вiн у церковноприходську трьохкласну школу. Провчився вiн десь до 15-го року, доки фронт не наблизився. Йому тодi було 12 рокiв. А далi вже все... У 20-му роцi йому було вже 17, але, як вiн казав, такому здорованю соромно було вчитися з дiтлахами, якi йому й до плечей не сягали. Та й не до того йому вже було, потрiбно було допомагати родинi на хлiб заробляти. Отакi-то справи. А для технiкуму потрiбно мати хоча б 7 класiв. Потрiбен атестат про отримання неповної середньої освiти, та де вiн його вiзьме?
   -- Зрозумiло. Та зараз це не така вже й велика проблема. По всiй країнi вiдбувається лiквiдацiя безграмотностi, дiють тисячi пунктiв лiквiдацiї неписьменностi i навiть рiзнi товариства "Геть неписьменнiсть!".
   Олексiй Степанович у цьому питаннi мав рацiю. Ще 26 грудня 1919-го року Рада народних комiсарiв прийняла декрет "Про лiквiдацiю безграмотностi серед населення РРФСР". Згiдно з ним все населення Радянської Росiї у вiцi вiд 8 до 50 рокiв, що не вмiли читати або писати, було зобов'язане вчитися грамотi рiдною або росiйською мовою (за бажанням). Народному комiсарiату освiти надавалося право залучати всiх грамотних осiб до навчання неписьменних на основi трудової повинностi. Декрет передбачав також створення шкiл для переросткiв та шкiл для малограмотних. А от загальне початкове навчання буде введене в СРСР лише у 1930-му роцi, це стане початком етапу вже малограмотностi.
   -- Це не зовсiм те, що потрiбно Миколi, -- покачав головою Золотаренко. -- Адже мiй шурин добре вмiє писати й читати. Йому просто потрiбно розширити свої знання.
   -- А школа у вас в селi до якого класу готовить учнiв?
   -- Я цим питанням поки що не цiкавився, -- посмiхнувся Михайло Лаврентiйович. -- Своїх дiтей поки що не маю. Але менi здається, що то лише початкова школа - до 4-х класiв.
   -- З'ясуй це питання i домовся з директором чи з кимось iз вчителiв, щоб вони пiдтягли твого шурина.
   -- Нiчого з цього не вийде.
   -- Чому?
   -- По перше, я для селян у Зеленче поки що ще чужинець. Я з дружиною лише навеснi цього року перебрався туди. Та й то живу поки що в приймах - у батькiв Наталiї, хоча наступного року планую збудувати вже власну домiвку. А по друге, i це головне, якщо школа чотирьохкласна, то вона не має права видавати атестат за 7 класiв. Так, пiдтягти Миколу у знаннях вони зможуть, а видати атестат - нi.
   -- Так, твоя правда. Добре, я теж трохи пометикую. У нас в Нестерiвцях пiсля 1917-го року панський палац перебудовано на сiльську школу, i вона дає вже не початковi знання. А школа у нас гарна, до її створення приклав руку й протоiєрей Матвiй Федорович Коцюбинський - дiд вiдомого нам письменника. -- Однiєю з найбiльш важливих справ Коцюбинського якраз i стала органiзацiя в селi повiтового училища. Воно з'явилося пiсля того, як у 1808-му роцi в Подiльську духовну консисторiю надiйшов указ Його Iмператорської Величностi про необхiднiсть заснування в казенних селах губернiї початкових повiтових училищ для простого люду. I Ушицьке духовне правлiння саме Нестерiвцi визнало тим селом, де заснування повiтового училища було найбiльш доцiльним. Серед усiх казенних маєткiв Ушицького повiту тут проживало найбiльше людей - 405 осiб чоловiчої статi - мова тодi йшла лише про православних прихожан, тi становили переважну бiльшiсть населення села. -- Я дiзнаюсь чи можна там скласти iспити за сiм класiв екстерном. А тобi у рiдному селi Миколи потрiбно його пiдтягти з наук - чи вчителi, чи ти сам його пiдтягуй.
   -- Я вже сам деякi предмети пiдзабув. Що я йому зможу розповiсти, наприклад, з ботанiки?
   -- Сiльського хлопця якраз з ботанiки нема чому навчати. Вiн з цiєї дисциплiни навiть деяким вчителям може фору дати. Так що не забивай собi голову рiзними дурницями. Ти його пiдтягуй з основних предметiв, технiчного спрямування.
   -- Так, а ось тут вже ти маєш рацiю. Добре, будемо з моїм шурином удвох розмiрковувати над цим питанням.
   -- Давай, давай. Нехай Микола вчиться. Вiн толковий хлопець.
   -- Я теж так думаю. А ти його вiдпустиш на навчання? -- хитро примружився Михайло.
   -- Е, нi, що нi, то нi! I розмови бути не може! Що, я сам собi ворог? - вiддавати комусь на кiлька рокiв такого працiвника. Нехай навчається заочно, чи екстерном, зараз i таке можливе. Якщо буде навчатись заочно, то на сесiї, звичайно, буде їздити. Та це ще й не скоро буде, нехай спочатку пiдучиться та отримає атестат.
   У радянськiй Росiї система заочного навчання почала створюватися ще у 1919-му роцi, коли з'їзд Компартiї прийняв рiшення про надання всебiчної допомоги в самоосвiтi робiтникiв i селян на державному рiвнi. З цiєю метою у 1920-х роках здiйснювався випуск лiтератури для самоосвiти. Далi стали вiдкриватися заочнi курси (в основному при ВНЗ) - радянського будiвництва, профруху i зв'язку, iноземних мов i т. п. Щоправда, вони були спрямованi скорiше на пiдвищення квалiфiкацiї або допомогу в пiдготовцi до здачi iспитiв в порядку екстернату. I лише у 1929-му роцi Народний комiсарiат освiти РРФСР затвердив принциповi засади органiзацiї вищої та середньої заочної освiти.
   -- Добре, -- розсмiявся, почувши таку заяву свого колеги, Золотаренко. -- Домовились. -- На цьому їх бесiда була завершена, та Михайлу i особливо його шурину було в подальшому над чим помiркувати.
   Все це Золотаренко пригадав пiд час короткої вiдповiдi на запитання свого сина Лаврентiя. А завершив вiн свою вiдповiдь наступним:
   -- Звичайно, дядечко Микола був на будiвництвi нашої домiвки одним з найкращих робiтникiв - хто з ним мiг посперечатися у силi. Якщо одну шпалу зазвичай несли два чоловiки, то Микола легко брав її на плече й нiс сам. Вiн був незамiнним працiвником. Але й вся iнша його родина дуже добре працювала. Навiть, як я вже казав, дядечко Петро - i йому посильна для нього робота знаходилась. Ось так разом ми й побудували нашу з вами домiвку.
   -- А що було далi? -- тепер вже знову настала черга для запитань батьковi Антонiни.
   -- А далi народився твiй самий старший братик, -- посмiхнувся батько.
   -- А потiм?
   -- А потiм народилися Лаврик iз Сашком, Дмитрик. I, нарештi, ти.
   -- Нi, я не про це питаю, -- невдоволено скривилася донька. -- Це я й сама знаю. Як ви чи всi ми разом жили далi, якi вiдбувалися подiї?
   -- Якi подiї? -- Михайло Лаврентiйович замислився.
   Що стосується того ж щойно згадуваного Миколи Ващенко, то у нього подiй було чимало. Микола у червнi 1924-го року склав екстерном iспити за 7 класiв i отримав атестат. Щоправда цьому передували бiльше як два роки пiдготовки. Допомагав своєму шурину, звичайно ж, i Михайло Лаврентiйович. Одночасно була й гаряча пора з будiвництвом дому для Золотаренкiв. Дещо пiзнiше, з 1 березня 1925-го року Микола Карпович Ващенко був призначений дорожнiм бригадиром на залiзницi - Олексiй Степанович дотримав свого слова: i у питаннi пiдготовки Миколи до складання iспитiв та отримання атестату, i у питаннi призначення молодого чоловiка бригадиром. А тому було лише 22 роки, хоча вiн вже розмiрковував про одруження - дiвчина у нього була. Ще б пак, щоб у такого легеня та не було дiвчини. Незабаром i сам Михайло Золотаренко (з 1-го червня) був призначений начальником шляхової частини.
   Ващенко ж з 1-го вересня 1925-го року почав навчатися на заочних курсах при Запорiзькому технiкумi, який ранiше називався Олександрiвський iндустрiальний технiкум. У 1921-му роцi Олександрiвськ був перейменований у Запорiжжя, а у 1923-му роцi мiсто стало центром створеного Запорiзького округу. Технiкум вiв свiй родовiд з 1900-го року, коли у мiстi було створено середнє семикласне механiко-технiчне училище - перший на Українi середнiй учбовий заклад, який готував технiкiв-механiкiв для промислових пiдприємств. Воно вважалося кращим в Росiйськiй iмперiї i в Європi, було при цьому учасником багатьох Всесвiтнiх виставок, на яких нагороджувалося рiзними дипломами i медалями. Училище навiть одного часу називали залiзничною академiєю. Ставши з 1920-го року iндустрiальним технiкумом (з правами вищого навчального закладу), заклад став готувати iнженерiв-механiкiв для сiльгоспмашинобудування та iнженерiв машинобудування. I чимало його випускникiв стали вiдомими фахiвцями промисловостi i державними дiячами. Iнженери-механiки для машинобудування... Не дуже-то цей фах пов'язується iз залiзничним транспортом. Але ж i у Гавриша, i у самого Золотаренко початковий фах теж був не залiзничного спрямування. Так, на цей час вже були, як з'ясував Золотаренко, саме технiкуми залiзничного транспорту у Днiпропетровську, Одесi, Миколаєвi, та й у тому ж Києвi. Були. Та ось з'ясувати чи надають вони послуги iз заочного навчання встановити не вдалося. Мандрувати ж самому по Українi, щоб особисто з'ясувати це питання, можливостей не було. А Миколi десь потрiбно було починати своє навчання, та ще й саме заочно. Ото ж i вирiшено було не шукати собi пригод, а задовольнятися тим, що є, точнiше, тим, про що ти знаєш.
   Потiм був сам вступ Миколи до Запорiзького технiкуму (на заочне вiддiлення), навчання i отримання диплому - короткий рядочок лише з кiлькох слiв, а скiльки часу й нелегкої працi пiшло на те, щоб цей рядок мав право на iснування. Що ж стосується, наприклад, часу, то весь той навчальний перiод (з початку роботи на залiзницi) зайняв у Миколи майже 10 рокiв. А далi, пiсля закiнчення технiкуму дипломований спецiалiст Ващенко, одночасно вже й голова невеличкої родини (дружина Лiдiя та донька Ганна - на честь бабусi) на початку 30-х рокiв став працювати лiнiйним майстром, яким працює й донинi.
   Далi свої невеличкi спогади, пiсля того як виклав здебiльшого родиннi новини Ващенкiв, Михайло Лаврентiйович оформив у слова (хоча й не такi вже багаточисленнi), якi довiв до ушей своїх рiзновiкових слухачiв.
   -- Що ж стосується новин на той час безпосередньо у нашiй родини, то нiяких визначних подiй я пригадати щось не можу, -- продовжив свою оповiдь Михайло. -- Це не рахуючи того, що у 20-i роки народилися Iван, Лаврентiй, Сашко та Дмитро, -- посмiхнувся вiн. -- Та це Тонi не цiкаво. Ну, що сказати? - жили ми просто звичайним життям, але дуже дружньо. Пiсля будiвництва вашої рiдної домiвки, ми ще трохи пiдремонтували й будинок вашого дiдуся з бабусею, ваших тiточок та дядькiв - матерiал залишався, а робочi руки, бажання та й потреби на те були. Якщо ж казати про подiї у нашiй країнi, то їх теж, мабуть, було не так вже й багато. Як ви знаєте, в школi проходили, з 1922-го року наша держава - РРФСР - стала називатися Союзом Радянських Соцiалiстичних Республiк (СРСР). У сiчнi 1924-го року помер дiдусь Ленiн. У груднi 1927-го року на XV-му з'їздi ВКП (б) було взято курс на iндустрiалiзацiю промисловостi. З'їзд затвердив директиви першого п'ятирiчного плану розвитку народного господарства на 1928/29-1932/33-й роки. На тому ж XV-му з'їздi партiї одночасно було взято й курс на колективiзацiю сiльського господарства, почали створюватися колгоспи, розпочалася боротьба з куркульством. Та все це ви не гiрше мене знаєте - проходили у школi. Взагалi, можна сказати, що кiнець 20-х ровiв i початок 30-х був для країни хоча й нелегким, та все ж доволi успiшним.
   Звичайно ж, Михайло Лаврентiйович не став розповiдати дiтям деяких деталей про подiї у тих роках, якi були вже точно не для дитячих ушей. По-перше, на тому ж таки XV-му з'їздi КПРС, який приймав непросте рiшення про колективiзацiю, 71 % його депутатiв були робочi. I, звичайно ж, бiльшiстю голосiв робочих рiшення стосовно долi селян було прийняте. Та при цьому було немало й противникiв колективiзацiї: Бухарiн, Риков, Томський, Угланов та iншi. Дещо пiзнiше, у 1929-1930-му роках вони були знятi з керiвних постiв. Проти колективiзацiї була й Надiя Крупська. По-друге, дiтям абсолютно нi до чого було знати про те, яким насильницьким шляхом вiдбувалося заганяння селян у колгоспи або який опiр чинили заможнi селяни (названi потiм куркулями) i як з ними жорстоко розправлялись.
   -- А далi? -- перший раз за весь час сьогоднiшньої бесiди задав подiбне до Антонiнового запитання один з найстарших синiв - Лаврентiй. Вiн-то якраз, як i Сашко, вже трохи пам'ятав початок та середину 30-х рокiв, а також краще вiд своїх молодших братiв i сестрички розумiв складнiсть прожитого, хоча й здебiльшого iншими односельчанами. Що не кажи, а 30-i роки для їх родини виявилися не такими лихими, як для декого з iнших. Хоча й родинi Золотаренко дiсталося чимало. Батько прекрасно зрозумiв свого сина, а тому, зiтхнувши, промовив:
   -- Ну, середину, а тим паче кiнець 30-х рокiв ви вже й самi бачили, бо жили у той час, i деякi з вас були вже й не такими малими. Так що ви самi вже все пам'ятаєте. А дитяча пам'ять краща за старечу. Та й у школi вам багато чого розповiдали.
   -- Не зараховуй себе, тато, до старих, -- посмiхнуся Лавр i, вочевидь, у свою чергу також зрозумiвши небажання батька говорити (що не кажи, а розумний хлопець зростав) на тему 30-х рокiв, продовжив. -- Так, ми й дiйсно дещо iз цих рокiв вже пам'ятаємо. Ти розкажи тодi про свою роботу у цi роки на залiзницi. Коли ти, наприклад, став заступником начальника станцiї?
   -- От що я вам скажу, ми з вами поговоримо на цю тему якось увечерi - для цього так вже й багато часу не потрiбно. А на сьогоднi будемо закруглятися. Я й так розповiв вам багатенько. Все, розходимося i вiдпочиваємо.
  
  

РОЗДIЛ 7

По купинам та вибоїнам

   Звичайно ж, Михайло не забував про свою обiцянку дiтям, а тому одного вечора у серединi травня Михайло розповiв їм про свiй трудовий шлях у 30-х роках. Золотаренко мав рацiю стосовно того, що довгих розмов про тi подiї не повинно бути. Ну, що там розповiдати: через 2 роки пiсля народження свого первiстка Iвана, у 1925-му роцi його було призначено начальником дистанцiї шляху (чи дистанцiї колiї) - на той час йому виповнилося 29 рокiв. Та вiн про це вже згадував у своїй першiй бесiдi з дiтьми на цю тему. А далi, починаючи з 1931-го року й по сьогодення вiн працював вже заступником начальника станцiї. Але про що детально у таких випадках можна розповiдати? - призначили його начальником дистанцiї шляху чи заступником начальника станцiї то й призначили. Сам вiн на цi посади не набивався i прохань не подавав. Та це й не прийнято було у Радянському Союзi - того, хто попрохав би начальство призначити його на бiльш високу посаду, вважали б, мабуть, iдiотом. А ось у цьому випадку, вочевидь, начальство оцiнило рiвень роботи Золотаренко, стараннiсть, а головне, його органiзаторськi здiбностi. А останньому компоненту багато уваги придiлялося ще в iнститутi - там майбутнiх спецiалiстiв якраз i вчили в першу чергу бути вмiлими органiзаторами робiт, а решта прийде з досвiдом. Оскiльки батько такими уточнюючими даними перед своїми дiтьми не хизувався, то розмова дiйсно видалася короткою.
   Значно довшими були роздуми Михайла про минуле десятилiття. А воно було ой яким непростим. Слiд зазначити, що 1930-й рiк був урожайним, але вже у 1931-му роцi урожай виявився нижчим за середнiй, а плани по хлiбопостачанню зросли. Хлiб вилучали, не залишаючи селянам навiть мiнiмуму для посiву на власних дiлянках. Те ж саме повторилося й у 1932-му роцi. Селяни, навченi гiрким досвiдом, почали ховати зерно, i хлiбопостачi були зiрванi. I тодi у районах, якi не виконали план хлiбопостач, держава вiдбирала вже не лише зерно, а й все продовольство, прирiкаючи селян на голодну смерть. У тi роки на Українi загинуло за не уточненими даними понад 7 мiльйонiв селян. При цьому слiд зазначити, що якщо села вимирали, то в мiстах голод не дуже-то й вiдчувався, бо саме на забезпечення продовольством мiст, а також на збiльшення експорту зерна i була спрямована ця акцiя. Вона була розроблена саме у тому врожайному 1930-му роцi - Сталiну вкрай потрiбна була в першу чергу iндустрiалiзацiя країни, а решта нагальних питань була для нього другорядною. А на iндустрiалiзацiю потрiбне було iноземне устаткування та iноземнi спецiалiсти. I щоб краще розв'язати це питання 24 серпня 1930-го року Й. В. Сталiн писав В. М. Молотову: "Потрiбно б пiдняти (тепер же) норму щорiчного вивозу до 3-4 млн пудiв мiнiмум. Iнакше ризикуємо залишитися без наших нових металургiйних i машинобудiвних (Автозавод, Челябзавод та iн.) заводiв". I постачання зерна у Європу пiдняли, та ще й як, практично удвiчi вiд пропозицiй Сталiна: у 1930-му роцi вiдправили 4,76 млн. тонн, а у 1931-му роцi - 5,06 млн. тонн. Побачивши наслiдки такого вивозу зерна з країни, наприкiнцi 1932-го року постачання зерна з СРСР було рiзко зменшено (лише 1,73 млн. тонн). Та все ж всього у 1930-х роках з СРСР було експортовано 19,5 млн. тонн зерна. I наслiдками таких дiй став голодомор в Українi а також у районах Поволжя.
   Та нiде у свiтi не було такого голоду як саме на Українi, i на землях найродючiших частин планети Земля. У пошуках зерна до людських будинкiв вривались бiйцi продовольчих загонiв й забирали все - не залишали анi крихти, анi зернинки. А тому селяни у рiзний спосiб намагалися врятувати своє життя: вони закопували зерно та картоплю в землю, ховали по коминах, робили рiзнi схрони, та у бiльшостi випадкiв схованки знаходили i забирали з них все. У найманцiв продовольчих загонiв були довгi гострi металевi шпицi, якими вони проколювали землю, щоб знайти щось. Так i обходили всi подвiр'я зi своїми шпицями. Обшукували також горищi, деколи навiть зривали в хатах пiдлогу. Представники влади ходили в усi будинки i забирали все, що знаходили з продуктiв харчування. Навколо села стояли спецiальнi пости, якi стежили, щоб жителi не йшли в iншi села, щоб щось обмiняти на продукти харчування. Проводилися подвiрнi обшуки з конфiскацiєю, крiм хлiба забирали ще й будь-якi запаси їжi: сухарi, картоплю, буряки, сало, солiння, фруктову сушку тощо, а також рiзнi заготiвлi селян до нового врожаю. Конфiскацiя подавалася як кара за "куркульський саботаж" хлiбозаготiвель. Фактично це була дiя, свiдомо спрямована на повiльне фiзичне винищення селянських родин. Пiд виглядом хлiбозаготiвлi на величезний територiї України було розгорнуто небачений терор голодом, щоб навчити тих, хто виживе, "уму-розуму", тобто сумлiннiй працi на державу в громадському господарствi колгоспiв. Та при цьому причини голоду полягали не лише у пiдвищеному експортi хлiба. Як стверджують полiтологи, головною причиною голодомору в Українi було намагання керiвництва держави здiйснити соцiалiстичнi перетворення воєнно-комунiстичними методами, iншими словами - продрозкладка й примусова колективiзацiя. Головна проблема була не лише в тому, що сталiнське мислення щодо колгоспiв виключало економiчну зацiкавленiсть. Справа була також i в iншому - до колгоспiв пiдходили, як до полiтичних органiзацiй. Пiзнiше втрати українського населення у СРСР вiд голодомору оцiнювались в дiапазонi вiд 5 до 10 мiльйонiв чоловiк. Наприкiнцi 20-го столiття вiдомий росiйський демограф Євген Михайлович Андреєв, аналiзуючи демографiчну iсторiю Росiйської Федерацiї сповiстить, що кiлькiсть росiян з 1926-го року до 1937-го року збiльшилася з 74.072 тисяч до 85.361 тисяч, тобто на 15%. У той же час кiлькiсть українцiв вiдповiдно зменшилася з 7.873 тисяч до 3.085 тисяч, тобто на 61 %.
   Особливо довго на той час тяглася для селян зима. З голоду у багатьох людей опухали ноги, набрякало обличчя, у дiтей роздулись животи, повсихали ручки й нiжки. Люди вмирали як тi мухи. По селу їздила пiдвода-гарба, на яку скидали людей, часом i живих - тих, що вже доходили, що вже майже не ворушилися (це щоб не їхати ще й завтра по них) i звозили в одну велику могилу-яму на цвинтарi. Хоронили ж дуже просто - закидали землею без домовини, без панахиди, без священика, без хреста, а бувало i без рiдних, бо нiкого з тих вже не зосталося. Поховань було багато, iнодi й цiлими родинами. Траплялося й так, що навiть закопувати було вже нiкому - вiзник же цим не займався. Померлих хоронили у мiлких ямах, через що у повiтрi стояв нестерпний сморiд. На мiсцях таких поховань навiть трава довго не хотiла рости.
   Люди чекали тепла, весни, сподiвалися, що, може, тодi виживуть. А коли весна прийшла, то скубли все, що почало зеленiти: кропиву, пшiнку, лободу тощо... Дiти шукали равликiв. Тодi був дуже грибний рiк. Люди збирали гриби i їли їх, часом навiть не дуже проварюючи, а то й взагалi сирими. I скiльки людей вiд цих сирих грибiв дурiло. В однiй з родин помер хлопчик, бо наївся сирих мухоморiв. Коли на деревах, здебiльшого на липi з'явились бруньки, їх рвали, сушили i пекли млинцi, пiзнiше вживали вишневий цвiт. Люди їли все, хто що бачив, що було пiд руками: i листя дерев, i кору. "Святковими" стравами на той час вважалися юшка з висiвок та картопляного лушпиння, маторжаники з тих же висiвок i картопляного лушпиння, узвар iз шипшини, м'яти та цвiту липи. А ще навеснi селяни ходили у поле, розшукували гнилу картопля, та їли її. Або ж давили її на крохмаль й пекли млинцi. Вони так смердiли, але, щоб не померти, доводилося їх їсти. Люди поїли також собак, котiв та голубiв. Доходила справа й до щурiв, та тих майже не було, бо й тим не було чим харчуватися. У ставках не чути було жаб - виловили майже всiх.
   Та й взагалi по селах стояла мертва тиша. Те, що не до веселощiв було - зрозумiло. Але завмерло все навкруги. Не подавали голосу анi худоба, анi птиця на селянських подвiр'ях: все ще ранiше було забрано до колгоспу. Не чути було навiть спiву пташок, бо люди, змученi голодом, полювали на них, а бiднi дiти, в пошуках яєць, розорювали гнiзда. Замовкло все. Не було чути нi веснянок, нi гаївок. Молодь не збиралась на досвiтки й вечорницi.
   Так, молодiжних зiбрань не було, як не було й пiсень чи танцiв. Але народний фольклор розвивався навiть у лихi часи, i мабуть, навiть бiльше, нiж будь коли. Навiть у цей страшний, трагiчний час на-род не загубив притаманнi йому гумор, iронiю, сарказм i смiявся над Сталiним та його посiпаками. Народний смiх крiзь кривавi сльози, як це часто траплялося в iсторiї, був єдиною зброєю українцiв, нащадкiв тих козакiв, що вмiли смiятися над своїми ворогами навiть будучи посадженими на палю чи зачепленими гаком пiд ребро. Не дарма ж в Українi завжди були невiдомi широкому колу письменники, якi складали народнi пiснi. А зараз складалися й передавалися з хати в хату народнi частiвки. I їх було багатенько, як то:
        Свинi нинi не кричать,
        Не реве худоба -
        Викинь зуби на полицю
        Та лягай до гроба.
             Сидить баба в бур'янi
             Та рахує трудоднi.
             Врахувала триста день:
             "Дайте хлiба хоч на день".
        Встань, Тарасе, з домовини,
        Глянь на горе України -
        Пухнуть люди, мруть-конають,
        Через ТСОЗи погибають.
             Чом село так лементує?
             То "буксир" в нiм хазяйнує:
             У людей хлiб забирає -
             Хай село все вимирає.
        Чечевицю i горох,
        I картоплю, й буряки -
        Все беруть буксирники́,
        Хай здихають мужики.
             Голод, холод в нашiй хатi,
             Нiщо їсти, нiде спати,
             Наш сусiд уже здурiв
             I дiтей своїх поїв.
   Буксирниками називали "банд-формування" (теж народний вислiв) з розкуркулення або, як то зараз, реквiзицiєю зерна та iнших продуктiв селян. Цi формування здебiльшого були з активiстiв сiльрад (хоча бувало, що до них приєднувалися й призначенi райкомом люди), якi часом складалися з декласованих елементiв: ледарiв, п'яниць, крадiїв тощо. Що ж стосується ТСОЗiв, то так скорочено (абревiатура) називалися товариства спiльного обробiтку землi.
   Народний фольклор завжди все точно, хоча й iронiчно, описував, а зараз так взагалi з нестерпним болем у серцi. Ото ж i остання частiвка, на жаль, нiчого не перебiльшувала, доходило iнодi й до канiбалiзму. Вiд голоду люди втрачали розум, i були такi страшнi випадки, що батьки убивали й поїдали своїх власних дiтей - людське життя перетворилось на пекло.
   Одного вихiдного дня навеснi 1933-го року Михайло мав розмову iз своїм сусiдом Олександром Петровичем, при цьому, звичайно ж, була зачеплена й тема сьогодення. Сусiд був активiстом, одним з перших вступив у колгосп, а зараз працював там вже бригадиром.
   -- Ти знаєш, Михайле Лаврентiйовичу, я днями їздив у справах з одним з керiвникiв колгоспу у сусiдню щойно створену Вiнницьку область, у Шаргородський район, -- область була створена зовсiм недавно, 27 лютого. -- I там я таких жахiв наслухався. Тiльки прошу - це лише для твої ушей, я знаю, що ти не базiка. Так от, розповiли менi, що в одному iз сiл цього району чоловiк з жiнкою задушили вночi свою 5-рiчну дитину, розчленили її, а потiм варили та їли. Добре що у нас до такого не дiйшло.
   -- I що? Винуватцi понесли покарання?
   -- Понесли, та ще й яке. Коли сусiди дiзналися про це, то односельчани здiйснили самосуд над тими людожерами.
   -- Ну, це також не дуже добре. Я маю на увазi, як до цього поставилися властi?
   -- А що властi... Вони розцiнили цей канiбалiзм, як наслiдок "куркульської провокацiї", таку дали йому полiтичну оцiнку. А чи знайшли вони iнiцiаторiв самосуду, я не питав. Та й що там запiзно кулаками махати. А взагалi, це я теж лише тобi говорю, я так зрозумiв, що висока влада до нас, простих селян iз Западу не дуже гарно ставиться. Ми для них немов би якiсь, як вони кажуть, нащадки "петлюрiвцiв", "куркулiв" та "бандитiв".
   -- Так, я такi висловлювання на адресу мешканцiв захiдних областей теж чув.
   Далi сусiди розмову на подiбну тему вирiшили не продовжувати. Так, у їх районi про подiбнi випадки не було чутно, та це зовсiм не означало, що їх теоретично, а можливо й практично, не могло бути у значнiй за площею Кам'янець-Подiльсткiй областi. Щоправда, сусiду, як i родинi Золотаренкiв виживати у цi страшнi часи було трохи легше, так само як i тим, хто працював у колгоспi. Для колгоспникiв iнодi варили поганеньку юшку, пекли такий-сякий хлiб, але й цього не вистачало. Хто погодився на працю в колгоспi, той якось та виживав. Але ж саме у прикордонних з Королiвством Польським районах багато було й не згодних з полiтикою партiї та уряду, навiть з числа тих же бiднякiв - поряд був приклад зовсiм iншого життя. А на територiї областi було чимало сiмей, у кого хтось з родичiв жив по iншу сторону Збручу. Так що вся ця конфiскацiя зерна, хлiба, будь-яких запасiв їжi - сухарiв, картоплi, бурякiв та iншої городини була ще й каральною мiрою для таких незгодних. Та навiть тим, хто у цi роки, щоб не помирати з голоду, вирiшив податися у колгосп, ставлення керiвництва було вже не дуже добре.
   Минулого року, наприкiнцi лiта пiсля подiбних спогадiв дорослих про те, як сутужно було селянам виживати на початку 30-х рокiв, Дмитрик, якому у 1940-му роцi виповнилося 12 рокiв (у 1932-му роцi було лише 4 роки), запитав батька:
   -- Тату, а багато у нас в селi людей тодi померло?
   -- Так, чимало, Дмитрику, наших односельчан померло. Ти їх не можеш знати - малий ще тодi був.
   -- А як же ви тодi вижили? Та й всi ми й iншi сiльськi люди? Не всi ж повмирали.
   -- Не всi, звичайно. Але й тим, що вижили, дiсталося добре. Розумiєш, Дмитре, нашi односельчани жили в основному на трудоднi та на свiй зiбраний з городу врожай. Але майже всю городину тодi забирали, продати селянам було нiчого, отже й грошей не було, щоб щось купити - навiть хлiба.
   -- Але ж ми вижили. То як саме вижили?
   -- Справа в тому, що хлiб, зерно, городину забирали, та худобу - корiв, кiз - не чiпали. Отже, було молоко й iншi продукти, якi можна зробити з молока. Ось на цих продуктах заможнi люди й виживали. Та це у тих, хто не був у колгоспi, адже в колгоспi худоба була спiльна. А у кого худобини не було, дуже багато померло.
   -- А у нас i тодi Манька була? -- таким iм'ям називали корову у родинi Золотаренкiв.
   -- Була. Адже ми з мамою певний час разом працювали на залiзницi, у нас худобу не мали права вiдбирати.
   -- Он воно що. Молодець Манька, що нас врятувала.
   Михайло Лаврентiйович не волiв розповiдати своєму малолiтньому сину про те, що навiть з худобою селянам важко було вижити. Нiякої городини не було, тож корiвцi доводилося їсти взимку залишки прiлого сiна та солому, молока у неї було мало. Та по селах тих корiвок на пальцях однiєї руки можна було перерахувати. Адже при вступi (насильницькому) у колгосп вся власна худоба забиралася (як то дещо м'якше сказав про це синовi батько) й передавалася у колгоспну общину. В усiх, у кого був реманент для обробки землi, конi, худоба - все насильницьким шляхом забиралося. Так, у Золотаренкiв була корiвка, та залишилася вона лише тому, що її власники працювали не в колгоспi, а на залiзницi, принаймнi чоловiк. Не селянський, "робочий", так би мовити люд, представники влади намагалися обходити стороною, не зобижати.
   А Наталiя Золотаренко дiйсно один час, з весни 1922-го року також працювала на залiзничнiй станцiї в Нестерiвцях разом з чоловiком. Взагалi-то залiзничнi спецiальностi були досить важкими, а тому жiноча праця там була не дуже бажаною. Залiзниця з самого моменту свого iснування була суто чоловiчою сферою дiяльностi. За легендою, Микола I-й велiв "i на гарматний пострiл баб до чавунки не пiдпущати". Та все ж, спочатку неофiцiйно, а потiм i офiцiйно жiнки поступово нарiвнi з чоловiками стали працювати на залiзницi. Єдина посада, на яку приймали жiнок практично з самого початку експлуатацiї залiзниць, це черговий по переїзду. Пiзнiше Департамент залiзниць постановив, що жiнки на залiзницях можуть притягуватися до працi в якостi телеграфiстiв, та їх число не повинне перевищувати 15-вiдсоткової загальної норми.
   Нарештi на залiзничнi курси, що були вiдкритi в 1903-му роцi у Санкт-Петербурзi при Iмператорському росiйському технiчному суспiльствi, стали прийматися вже й жiнки. Та знову-таки, циркуляр Мiнiстерства шляхiв сполучення ввiв обмеження. Згiдно його директивi "кiлькiсть жiнок, що приймаються в контори Управлiння дорiг... не повинна перевищувати 10 % вiд загального числа службовцiв в цiй конторi". Та, починаючи з 1916-го року, на залiзницях жiноча праця застосовувалася в службi шляху вже майже на всiх роботах, за винятком найбiльш вiдповiдальних i пов'язаним з великим фiзичним навантаженням. Причому на таких роботах, як очищення вiд смiття, обкопування трави й насипання баласту, тобто на роботах, що не вимагають великої фiзичної сили, жiнки працювали з таким же успiхом, як i чоловiки. Але на важчих роботах як, наприклад, навiска шляху, замiна шпал i особливо замiна рейок, продуктивнiсть жiночої працi була менше чоловiчою на 25-50 %. Та то на самiй дiльницi, а Михайло не дуже-то й волiв, щоб його дружина там працювала. Iнша справа праця у примiщеннях самого вокзалу. Але там були лише одинокi спецiальностi для жiнок: хiба що касир, телеграфiст та прибиральниця. Щоправда, у 30-i роки жiнок поступово стали приймати ще й на посаду диспетчера. Але, по-перше, ця посада потребувала середньої спецiальної (а пiзнiше й вищої) освiти, а по-друге, це була дуже нелегка праця. Нi, не фiзично - адже це, так би мовити кабiнетна робота - а розумово. Тому що головним обов'язком диспетчера було швидко, точно й упевнено керувати пересуванням потягiв. Диспетчер мав контролювати роботу станцiї, стежити за тим як виконується навантаження, вивантаження, приймання, формування i вiдправлення потягiв. Вiн повинен був орiєнтуватися у любих обставинах i вмiти швидко знаходити варiанти для запобiгання будь-яких аварiйних ситуацiй.
   Та посада касирки на станцiї Нестерiвцi, як вже зазначалося, була зайнята, i перспектив у цьому планi не було - за таку нескладну й зручну роботу жiнки тримаються руками й ногами. Посада телеграфiста теж була зайнята (i працював на нiй чоловiк), та вона поступово замiнювалася простою розмовою по телефону - той все ширше набував своїх прав у рiзних галузях народного господарства. А тому залишалася робота лише прибиральницею примiщення вокзалу. Михайло не дуже бажав своїй дружинi такої не престижної роботи, та iснуючi реалiї вiн змiнити не мiг. Але коли вiн наприкiнцi лютого нерiшуче повiдомив Наталiї, що зможе пристроїти її на станцiю прибиральницею, то на його подив дружина зрадiла цiй звiстцi.
   -- Ой, як добре! Не дуже подобається менi працювати у нашiй комунi. Цiлими днями там працюєш, а пайки невеликi.
   Члени комуни отримували продукти рiвними частками, пайками. Грошової оплати працi в першi роки iснування комун не було. Щоправда, непрацездатнi члени комуни забезпечувалися на рiвних пiдставах з працюючими. Часом дiти комунарiв отримували повний пайок харчування навiть тодi, коли комуна вiдчувала труднощi з продовольством i була змушена встановлювати обмеженi норми. Лише у 1927-му роцi комуна перейшла на грошову оплату працi, при цьому розрахунок проводився в кiнцi року пропорцiйно кiлькiсної долi працi комунарiв.
   -- Я це знаю, -- спокiйно вiдзначив Михайло. -- Саме тому й хочу, щоб ти працювала на станцiї. Та ось сама робота...
   -- А що робота? Робота як робота. Кожна жiнка щодня вдома прибирає. Так що така робота звична. А де прибирати - у примiщеннях чи й надворi? I нужники прибирати потрiбно?
   -- Нi, нi. Лише у примiщеннях. Надворi прибирає двiрник, вiн раз на день змиває й туалети. Прибирати надворi то не жiноча робота, та ще й взимку - стiльки снiгу навколо станцiї потрiбно вiдкидати. На такiй роботi й здоровий мужик за день зморюється.
   -- То це взагалi добре! Подумаєш, провести кiлька разiв на день сухе й вологе прибирання. Для сiльської жiнки це зовсiм не складно.
   -- Ти будеш, мабуть, не цiлий день працювати. З весни, якщо ми переберемося у Зеленче.
   -- Як це так?
   -- Ти будеш здiйснювати прибирання лише 2 рази на день: 1-е прибирання - з 8-ї до 10-ї години ранку, а 2-е прибирання - з 19:00-ї до 21:00-ї години. Це буде праця як би на пiв ставки, з вiдповiдною й заробiтною платою. Та грошi нам не так важливi, аби ти з колгоспу пiшла.
   Залiзнична станцiя у Нестерiвцях була невеликою, пасажирських потягiв через неї проходило мало, а тому й пасажирiв було не так вже й багато. Тобто щогодинного прибирання примiщення станцiї не потребували. Дворазового прибирання було цiлком досить. Якби Наталiя Карпiвна працювала прибиральницею повний робочий день, то зарплата тiєї ж прибиральницi була однак вища, нiж пайковий заробiток у комунi в Зеленче.
   -- То це ж взагалi прекрасно, -- зрадiла Наталiя. -- Вранцi i вечором робота на станцiї, а весь день я буду вдома - всю роботу можна встигнути переробити. Зручно.
   -- Так то воно так, але не зовсiм. Якби ми продовжували жити в Нестерiвцях, то було б зручно. А з Зеленче дуже багато часу буде витрачатися на шлях до роботи й назад до домiвки.
   -- Нiчого, звикну. Та я ще й не стара баба, ходжу швидко.
   -- На роботу ми будемо вдвох ходити, вранцi, я маю на увазi. А ось на твоє вечiрнє чергування... Та я буду тебе проводжати й зустрiчати з роботи.
   -- Ще чого! Я й сама в змозi ходити.
   -- Так, а ось у цьому питаннi я нiяких заперечень чути не хочу. Негоже молодiй жiнцi поночi самiй ходити. Якщо менi вдасться пристроїти ще й Миколу працювати на залiзницi, то тодi тебе зможе супроводжувати чи зустрiчати i твiй брат, коли у мене щось там не вийде. Йому, як i менi однаково з Нестерiвцiв тодi потрiбно буде додому вертатися.
   Пiсля невеликої суперечки утрясли вони й це питання. I почала дружина Михайла Золотаренко працювати на станцiї. Спочатку (мiсяця два) на повну ставку, а пiзнiше, як подружжя Золотаренкiв почало вже жити у Зеленче - на пiв ставки. I це Наталiю Карпiвну на перших порах цiлком влаштовувало. Так, нехай це була не така вже й престижна спецiальнiсть, але спокiйна i у любу пору року пiд дахом. Та була ще одна вигода у роботi прибиральницi, як це й вiдзначила дружини Михайла, яка з часом стала багатодiтною матiр'ю - це робота за графiком дворазового прибирання на день. Незважаючи на те, що багато часу забирав шлях на станцiю та назад, вона все ж встигала приглядати за дiтьми i навiть займатися домашнiми справами. Звичайно, дещо незручним було те, що ввечерi (й особливо узимку - вже взагалi поночi) доводилося повертатися додому. Та Михайло домовився з керiвництвом станцiї, щоб дещо змiнити графiк роботи для Наталiї у вечiрнi часи - вона стала працювати трохи ранiше: з 17:00-ї до 19:00-ї години. Оскiльки пiсля 18-ї години пасажирськi потяги через Нестерiвцi не проходили, то це можливо було зробити - пасажирiв однак немає, то навiщо пiзнiше прибирати, якщо вже немає кому насмiчувати.
   Вранцi чоловiк та дружина ходили на роботу разом, а вечором бувало Михайло дещо затримувався на роботi, або ж виходив уже iз села зустрiчати Наталiю. Через пiв року, коли у Нестерiвцях став працювати й Микола Ващенко, Наталiя iнодi дiйсно поверталася з роботи з братом. Поступово всi вони пристосувалися до такого графiку роботи Наталiї. Щоправда, пропрацювала Наталiя Карпiвна у Нестерiвцях лише до кiнця травня 1925-го року, вона припинила там свою роботу за два мiсяцi до народження близнюкiв Лаврика та Сашка. Воно й так Наталiї не дуже-то зручно стало бiгати то на станцiю, то у село коли народився Iванко. Спочатку вона знаходилася у декретнiй вiдпустцi, а пiзнiше потрiбно було дещо змiнювати свiй графiк роботи iз-за годування сина. Увечерi, поки мама Iванка була на роботi, прикормлювала малюка то мама Наталiї, то її старша сестра Наталiї Марiя, якiй на час народження Iванка виповнилося 17 рокiв. Але вона вже також працювала у комунi, а тому i їй це було не дуже зручно. Та й прикормлювання - це не материнське годування. А тому перед народженням двiйнi експерименти з роботою Наталiї на станцiї вирiшено було припинити. I надалi Наталiя Карпiвна у перервах помiж народженням дiтей стала працювати у комунi, а пiзнiше у колгоспi (що на стику 20-х та 30-х рокiв замiнив комуну). Михайло, який якраз був призначений з 1-го червня начальником шляхової частини, спроможний був i сам забезпечувати свою родину. Хоча й до того вiн на це був здатен, та в СРСР не дуже-то прихильно ставилися до тих, хто взагалi не працював, називаючи таких людей ледарями, нахлiбниками й дармоїдами (або росiйським словом тунеядец). I як тiльки можна обзивати ледарем матiрiв, у яких було понад троє дiтей, та навiть i менше? А тому, щоб не загостряти це питання, Наталiї пiсля Нестерiвцiв довелося працювати вже в селi, щоправда на посильнiй роботi й не повний свiтовий день - у селах все ж таки умiли цiнувати багатодiтних матерiв. А те, що трудоднiв буде менше, то не лихо - разом iз зарплатнею чоловiка вони зможуть забезпечувати свою родину досить-таки комфортно. Та ще й непогано допомагав їм свiй город та домашнє господарство, хоча б та ж сама корiвка - молоко, сир, масло...
   Не сказав Михайло своєму сину Дмитру й того, що у прикордоннiй зонi України подвiрнi обшуки з конфiскацiєю проходили не так часто, як це було на iнших територiях, в iнших областях. До кордону близько, а радянська влада не хотiла, щоб чутки про голод в Українi поширювалися у iншi країни. Та все було не так вже й просто. Враховуючи прикордонний статус Кам'янеччини, населення, особливо з сiл, якi знаходилися неподалiк рiчки Збруч, намагалося вирушити у захiднi областi, що знаходилися на територiї Польщi. Там подоляни мiняли свої речi на хлiб та зерно. Часом на рiзних берегах цiєї рiчки жили люди з одних родин, але були роздiленi кордоном. Тому пiд час голодомору жителi польської територiї намагалися пiдтримувати своїх родичiв на радянськiй сторонi берега. Коли спiлкування заборонили, по руслу рiчки вони сплавляли на малих плотиках пакунки з продуктами (зерно, хлiб, муку тощо). Плоти течiєю вiдносило до радянського берега, де їх могли пiдбирати голоднi люди. Або ж тi плотики голодуючi перехоплювали посеред рiчки. Крiм того, були випадки, коли люди наймалися на роботу за можливiсть харчуватися або працювали за хлiб. Проте це вдавалось рiдко кому зробити, так само як i отримати "рiчкову" допомогу: вздовж кордону з Польщею та кордону з Румунiєю у багатьох мiсцях були влаштованi так званi загороджувальнi лiнiї - варта радянських каральних органiв. Прикордоннi застави були ще й пiдсиленi пiдроздiлами Червоної армiї, якi цiлодобово несли патрульну службу вздовж берега. Вони не допускали змучених вiд голоду людей до рiчки, а тих хто робив спробу це зробити - не рiдко розстрiлювали з рушниць. При цьому винятком не були нi жiнки, нi дiти.
   Та це не означає, що мешканцi Кам'янець-Подiльської областi пiд час голодомору жили набагато краще за iнших - лише трохи краще, та й то тiльки у самiй прикордоннiй зонi. Крiм того, слiд зазначити, що вiд голоду помирали не лише селяни, хоча у переважнiй бiльшостi це було саме так. Часом скрутною ситуацiя була й у мiстах, так у самому Кам'янцi у 1932-1933-му роках вiд голоду померло 585 людей.
   Однак гинули селяни не лише з голоду. У самий розпал голоду в Українi та на Поволжi гасу в огонь пiдлив ще й сам вождь країни. За iнiцiативи Й. В. Сталiна 7 серпня 1932-го року був прийнятий закон "Про охорону майна державних пiдприємств, радгоспiв й кооперацiї та змiцнення суспiльної (соцiалiстичної) власностi", вiдомий в народi як "закон про п'ять колоскiв" (або "указ про п'ять колоскiв"). За цим законом будь-яке, навiть дрiбне розкрадання державного або колгоспного майна каралося розстрiлом або 10 роками ув'язнення. При цьому жертвами указу в основному стали жiнки i пiдлiтки. Вони, рятуючись вiд голодної смертi, зрiзали колосся на колгоспних полях, або ж просто збирали колоски, що залишилися на полi пiсля збирання врожаю. За 1932-1939-й роки за цим законом було засуджено 183.000 осiб. А ще 1932-1933-й роки в СРСР запам'яталися введенням паспортного режиму, який фактично заборонив селянам виїзд з мiсць свого проживання. Це сталося тому, що паспорта видавались лише городянам. У Радянському Союзi внутрiшнi паспорти почали вводити з 1927-го року. Їх видавали органи НКВС на окремий строк на основi трудової книжки або свiдоцтва про народження i тiльки мiським жителям, а також працiвникам державних установ та робiтникам радгоспiв у селах. Селянам-колгоспникам паспорти не видавали. Селяни були позбавленi права вiльного перемiщення по країнi i прикрiплялися до колгоспiв. Таким чином, у СРСР на початку 30-х рокiв було встановлено дивовижний режим, який поєднував у собi справжнiй рабовласницький (у концтаборах), крiпацький (у селах) i капiталiстичний (у мiстах) устрiй. Безпаспортним селянам шлях до мiст було закрито. В разi потреби (наприклад, для навчання) паспорти селянам видавали райвiддiли НКВС за довiдками вiд голiв колгоспу i сiльради. Збираючись поїхати з рiдного села кудись далi райцентру, кожен колгоспник був зобов'язаний обзавестися подiбною довiдкою, яка мала засвiдчувати його особу, i яка дiяла не бiльше 30 днiв. Давали її виключно з дозволу голови колгоспу, щоб селянин, довiчно записаний до його колективу, не надумав залишити колективне господарство за власним бажанням. Таким чином пiд вивiскою соцiалiзму було фактично вiдроджено друге крiпацтво. Селяни гiрко жартували, так i розшифровуючи абревiатуру "ВКП (б)" як "друге [второе, рос.] крiпосне право бiльшовикiв".
   Та нарештi цей страхiтливий час, пов'язаний з голодомором, завершився, наступнi 3-4 роки були бiльш-менш спокiйними, а тому були сподiвання, що подiбного лиха вже не станеться. Так думав Михайло Золотаренко, так думала й абсолютна бiльшiсть населення Радянського Союзу. Нiхто не мiг очiкувати, що з'явиться нова напасть. Та тепер вона чекала вже не стiльки селян, скiльки переважно мiських жителiв, хоча й у селах серед господарникiв траплялися випадки цiєї пошестi.
   В один iз червневих днiв 1938-го року у робочу перерву до Золотаренко, коли той вийшов надвiр перекурити, пiдiйшов начальник шляхової частини Микола Семенович Голобородько й тихо, майже пошепки промовив:
   -- Михайло, Лаврентiйович, вчора вночi забрали Степана Морозюка.
   -- Та ти що! Ой, яке лихо! Така гарна людина.
   Михайлу не потрiбно було довго розмiрковувати над тим (або запитувати колегу), що означає слово "забрали", а також хто й куди забрав того ж Морозюка. У цi часи людей мiг забирати, тобто арештовувати лише НКВС. Куди забирав теж зрозумiло, як практично зрозумiла була й сама подальша доля заарештованого. Зараз був самий пiк "боротьби з ворогами народу" та "показових судових процесiв", а точнiше репресiй проти дуже багатьох людей - переважно абсолютно невинних. Вперше вираз "вороги народу" в СРСР ще 28 листопада 1917-го року офiцiйно застосував Ленiн, який на засiданнi Ради Народних Комiсарiв так назвав кадетiв i заявив, що тi пiдлягають арешту i вiддання до суду революцiйного трибуналу. Щоправда, ще до того "ворогом народу" був оголошений Верховний Головнокомандуючий Росiйської армiї Духонiн за вiдмову виконати розпорядження Ленiна негайно почати перемовини про перемир'я з Нiмеччиною на схiдному фронтi. Та й з самого початку правлiння бiльшовикiв тi особи, якi хотiли б повернути свою власнiсть, що, наприклад, була "експропрiйована" пiд час збройного бiльшовицького Жовтневого перевороту чи "реквiзована" у колгосп, або ж тi, хто намагався вiддiлитися вiд "колективної власностi" на засоби виробництва, щоб хазяйнувати самостiйно - автоматично ставав "ворогом народу" з усiма вiдповiдними наслiдками.
   Далi було розкуркулення - боротьба з заможними селянами, потiм боротьба з релiгiєю i церквою - за опiр ворогам у рясi належав розстрiл. I всi цi люди, якi були не згоднi з полiтикою властей, автоматично ставали ворогами народу. Пiзнiше, наприкiнцi 20-х - на початку 30-х рокiв репресiї спрямовувались в основному проти непманiв, "куркулiв", старої iнтелiгенцiї, далi, у 1935-1936-му роках - проти учасникiв колишньої опозицiї, ухилiв, не бiльшовицьких партiй. А ось починаючи з 1937-го року репресiї переросли вже просто в масовi, захопивши широкий загал партiйних, радянських працiвникiв, командний склад армiї, господарникiв.
   У Нестерiвцях на залiзничнiй станцiї за минулий до цього часу рiк НКВС вже заарештував кiлькох чоловiк. I ось настала черга Степана Мефодiйовича Морозюка, який працював дорожнiм майстром, i працював на цiй посадi вже довго й сумлiнно. Та ще вiн дiйсно, як вiдзначив Золотаренко, був просто хорошою людиною.
   -- Отож, -- все так же тихо вiдповiв Голобородбко на не такий вже й тихий вигук Михайла, -- людина й справдi гарна. Та саме таких зараз i забирають.
   -- I що ж йому навiшують? -- вже теж тихо не запитав Михайло, а як би розмiрковував.
   -- Та хто ж те знає. Навiть його дружинi цього не повiдомили. Вночi приїхав "чорний воронок", взяли, так би мовити, пiд руки Степана i - в машину. Знайдуть що навiшати, пришити. Приїхали, скорiш за все, з району, а можливо, iз самого Кам'янця.
   На ту пору "чорними воронками" в СРСР називали службовi автомобiлi НКВС марки ГАЗ-М1 ("Эмка"). Це позначення розшифровувалося як "Молотовський-перший", на честь глави уряду СРСР (голови Раднаркому) - В'ячеслава Михайловича Молотова, iм'я якого у тi роки носив Горькiвський автозавод. Цi автомобiлi були чотирьохдвернi, п'ятимiснi, якраз для таких випадкiв - на передньому сидiннi водiй та старший наряду, а на задньому - посерединi заарештований, зажатий з бокiв двома спiвробiтниками НКВС. З 1940-го року автомобiль вже мав модифiкацiю ГАЗ-11-73. Усi модифiкацiї випускалися лише чорного кольору, кольору смертi - iнший для них i не пiдходив.
   -- Ти маєш рацiю. На залiзницi завжди можна знайти причину для арешту. Ремонтнi дорожнi бригади або безпосередньо обхiдники iснують якраз для того, щоб виявляти якiсь огрiхи на залiзничний дiлянцi й вчасно їх лiквiдувати. Та можна сказати, що цi огрiхи, недолiки ти сам спричинив, або несвоєчасно виявив. Пришити шкiдництво або злочинний недогляд. Зараз це легко й так переформулювати.
   -- Ото ж бо! I є ж якась паскуда у бригадах Степана. Це ж саме вона наклепала, написала листа до НКВС. I, скорiш за все, лист анонiмний, автор, мабуть, пiдписався як доброзичливець. Отакi, Михайло Лаврентiйовичу, є у нашому колективi "доброзичливцi".
   -- То ти вiрно кажеш. А Степан Мефодiйович якраз людина чесна i принципова. Вiн своїм пiдлеглим спуску не давав, заставляв гарно працювати. Отож комусь це й не сподобалось. Ось i накатав донос, а точнiше наклеп. Не може Морозюк бути у чомусь винним.
   -- Я це добре розумiю. Та вдiяти вже нiхто i нiчого не зможе. Якщо написати листа й заступитися за Степана, то завтра сам поряд з ним на лаву сядеш.
   -- Та це я й сам розумiю. Шкода людину, -- сумно простягнув вiн.
   -- Так, шкода. Але такi вже часи настали.
   А часи були такими, що загальна полiтична ситуацiя в країнi накладала свiй вiдбиток на рiзнi сфери людської дiяльностi, i навiть на шкiльне навчання. Школа зараз користувалася програмами початку 30-х рокiв, згiдно з нею друкувалися й пiдручники. Та зараз цi пiдручники були досить цiкавими. Одного разу Михайло, контролюючи виконання домашнього завдання старших синiв (молодших контролювали допомагали самi ж старшi), звернув увагу на один з пiдручникiв близнят - Олександра та Лаврентiя, пiсля чого сердито звернувся до них:
   -- Е-е, друзi мої. Що це ви з пiдручником зробили?! Навiщо ви його порiзали? Що, якiсь малюнки вирiзали? У вас розум є?! Так нiвечити навчальну книгу?
   -- Та нi, тато, ми нiчого не вирiзали, -- виправдовувався Сашко. -- Нам такi пiдручники видали.
   -- Що ти менi за нiсенiтницi розповiдаєш! -- ще бiльше розсердився батько. -- Ти хочеш сказати, що вашi пiдручники вчителi порiзали?!
   -- Тату, -- пiдтримав брата Лаврик, -- ми не знаємо, хто порiзав пiдручники, але ми й насправдi отримали такi пiдручники. У нас в класi у всiх учнiв вони такi.
   Оскiльки дiти Михайла нiколи батьку вiдверто не брехали (як-небудь викручувалися бувало, але не брехали), то Золотаренко повiрив синам i вже ближче зацiкавився пiдручником дiтей. Вiн узяв його у руки й почав гортати сторiнки. Чимало сторiнок були акуратно порiзанi, не було навiть цiлих окремих сторiнок, на iнших сторiнках чорним чорнилом щось було замазано. Батько ще трохи повивчав цей пiдручник, а потiм здогадався - це дiйсно робили не його сини, у пiдручниках видалялися всi посилання на сучасних "ворогiв народу". Вiн мовчки поклав пiдручник на стiл й вийшов з кiмнати. За пару днiв вiн поговорив на цю тему зi своїми друзями, i тi пiдтвердили йому його здогадку. А справа була такою. Як тiльки до сiльської крамницi завозили новi "Букварi" чи iншi пiдручники, їх практично одразу вилучила районна спецслужба, оскiльки там могла йти мова про "ворогiв народу", а виховувати дiтей на їх прикладi вважалося злочином. На початку вересня 1936-го року, поспiхом, надрукували вже новий "Буквар" - найбiльше портретiв визначних людей держави було саме у ньому, тому що з дитячих рокiв дiтей починали привчати знати, поважати й любити керiвникiв партiї та уряду. Ця нова книга була, звичайно, вже з вiдповiдними змiнами, утiм i там фiгурували деякi вiдомi дiячi, на яких останнiм часом наклали табу - ну, не встигали укладачi книг та полiграфiя за державними темпами викриття "ворогiв народу". Але не будеш же лiквiдувати всi цi щойно виданi пiдручники i знову друкувати новi - i витрати великi, та й де гарантiя, що через пiв року-рiк i тi книги теж не "застарiють" - отож i поступила вказiвка вирiзати портрети "ворогiв народу" та замазувати посилання на них. I лише у такому виглядi книги потiм видавали дiтям чи реалiзували їх. Отакi-то настали часи.
   I що ще цiкаво. У той промiжок часу, коли вимирало українське село й напередоднi пiку сталiнських масових репресiй, радянська влада заявляла про розквiт соцiалiстичного будiвництва. Україна ще не оговталася вiд голодомору, а 17 листопада 1935-го року у виступi на Першiй всесоюзнiй нарадi робiтникiв i робiтниць - стахановцiв - Сталiн проголосив знамените своїм лицемiрством гасло: "Жити стало краще, жити стало веселiше!". Ох i "весело" ж стало жити!
   Та все ж закiнчилося у Михайла, його родини, як i у бiльшостi українського населення це непросте 10-рiчне ходiння по купинам та вибоїнам. А от що їх всiх чекає попереду? Нiхто на це запитання дати вiдповiдi не мiг. Хоча, якщо гарно помiркувати, то можна було б про це трохи здогадатися, особливо мешканцям саме Кам'янець-Подiльської областi. Вiдповiдь на подiбне запитання прозорливими людьми читалася помiж рядкiв постанови ЦК ВКП(б) i Ради народних комiсарiв СРСР вiд 14 березня 1941-го року, яка сповiщала, що обласний центр переноситься з Кам'янець-Подiльського до Проскурова - (читай подалi вiд кордонiв). Щоправда, подiбних документiв було декiлька. Дещо пiзнiше, 31-го березня з'явилася ще й мiсцева постанова N 26 облвиконкому та бюро обкому КП(б)У "Про затвердження плану переїзду i розташування обласних органiзацiй у Проскуровi", яку пiдписали голова облвиконкому Андрiй Ковбасюк i перший секретар обкому КП(б)У Олександр Власов. Пiсля цього сплило понад мiсяць, центр нарештi успiшно переїхав - i лише тодi, у травнi, з'явився, вже як остаточний документ Указ Президiї Верховної Ради Української РСР "Про перенесення обласного центра з мiста Кам'янця-Подiльського до мiста Проскурова", пiдписаний головою Президiї Верховної Ради УРСР Михайлом Гречухою. Центр-то перенесли, а ось область так i не перейменували. Вона ще довго залишалася Кам'янець-Подiльською, майже 13 рокiв - до перейменування самого Проскурова.
  
  

РОЗДIЛ 8

А день був такий чудовий...

   Початок найдовшого дня року розпочався для Михайла Лаврентiйовича досить несподiвано. Пiд ранок його розбудив якийсь дивний гул та гавкання собак. Гуло не в хатi, ледь чутний гул доносився знадвору. Село завжди вiдрiзнялося вiд мiста саме тим, що вночi у ньому стоїть майже мертва тиша. Ну, хiба що саме собаки можуть потривожити сон хазяїв, але для цього потрiбнi якiсь вагомi пiдстави. Про злодiїв у Зеленче давно вже не чутно було, а тому незрозумiло було, що ж так стривожило собак. Михайло, не вдягаючись, у одних пiдштаниках - тепло, та й стороннiх очей у цей час не повинно бути - вийшов надвiр. Нiч, та ще й передранiшня - через 1,5-2 години вже сонце пiднiметься - була ясною, хмар практично не було, та й мiсяць ще теж не встиг сховатися. А тому Золотаренко одразу, зорiєнтувавшись по гулу, помiтив високо у небi немовби велику зграю птахiв. Та то були не птахи, а лiтаки, якi шли рiвними рядами - он звiдки був той гул, що розтривожив навiть собак. Розiбрати приналежнiсть лiтакiв iз-за немалої висоти, та ще й вони вже майже минули село, змоги не було. Але цi рукотворнi птахи летiли iз Заходу! Маневри наших повiтряних сил? Таке могло, звичайно, бути, на заходi вiйськовi аеродроми iснували. Та щось не давало спокою Михайловi. Хоча вiн не помiтив голови тiєї лiтакової зграї, та їх, як вiн зрозумiв, була цiла армада. Куди ж то вони летять, на який аеродром, навiщо? Крiм того, останнiм часом вiйськовi маневри в СРСР намагалися не проводити, щоб не давати Нiмеччинi приводiв для звинувачення рiдної країни у недотриманнi вiйськових пактiв. Щоб не було звинувачень у нiбито провокацiях з боку Радянського Союзу, хоча, як чув Золотаренко, саме нiмцi такими дiями грiшили останнiм часом.
   Поки Михайло розмiрковував, гул поступово зник, почали потроху заспокоюватися й собаки. Стривожений i збентежений голова родини повернувся в хату. Та як вiн не намагався ще трохи поспати, сон вже не йшов. Вiн ще з годину повалявся у постелi, намагаючись не розбудити Наталiю - вона незадовго до того й так просипалася - кормила тримiсячного Василька. Цей час пiшов у нього на роздуми про щойно побачене та на уявнi прогнози майбутнього своєї родини. Не приведи Господь, це починається вiйна. Газети запевняли, що нiякої вiйни не буде, та серед людей ходили зовсiм протилежнi чутки. А мiркувати Михайловi було над чим. Адже Василько став десятою дитиною у їх родинi, i як-то складеться їх доля у випадку ймовiрної вiйни.
   У родинi Iвана Марковича Золотаренко - дiда Михайла - було п'ятеро дiтей, у Лаврентiя Iвановича Золотаренко - батька Михайла - так само п'ятеро, та й у родинi Ващенко - теж п'ятеро. А ось Михайло з Наталiєю перевершили "досягнення" своїх родичiв удвiчi. Це здавалося на перший погляд дещо нелогiчним - багатодiтнi родини, яких у селах завжди було багато, поступового ставали менш чисельними. Та Михайло i його дружина, народивши трьох дiтей - Iванка, а потiм двiйню Сашка та Лаврика - одразу ж домовилися, що будуть народжувати стiльки дiтей, скiльки їм Бог пошле. Наталя по тому заявила:
   -- Я своїх майбутнiх дiтей вбивати не збираюся. По-перше, це великий грiх, -- Наталiя була бiльш набожна, нiж її чоловiк, -- а по-друге, дiти - це наше щастя, наше майбутнє.
   I, хоча РРФСР стала першою державою свiту, яка у 1920-му роцi узаконила переривання вагiтностi, дружина промовила цi фрази досить рiшуче i твердо, але при цьому ще й трохи схвильовано та боязливо, бо вона все ж таки не до кiнця була впевнена в очiкуванiй реакцiї свого чоловiка на таку її заяву. Та Михайло одразу заспокоїв дружину, коротко вiдповiвши:
   -- Я згоден.
   Вiн i справдi згоден був виховувати i ставити на ноги стiльки дiтей, скiльки їх у родинi буде, адже вони з дружиною обоє дуже любили дiтлахiв. До того ж вiн був впевнений, що зможе забезпечити свою родину, якою б великою та не була. I ось у серединi весни 1941-го року у них з'явилася так би мовити ювiлейна дитина. Та саме зараз Михайло подумав, що на цiй позначцi, мабуть, потрiбно вже ставити крапку. У їх селi було лише двi подiбнi родини, у однiй з них було аж одинадцятеро дiтлахiв, а у iншiй - дев'ятеро. Крiм того, у цьому роцi невдовзi очiкувався ще один ювiлей - 6-го липня, напередоднi дня Iвана Купала (Рiздво Iвана Предтечi) - Наталiї вже виповниться 40 рокiв. Три днi тому теж був ювiлей - 20 рокiв минуло з дня знайомства Михайла та Наталiї. Цiкаво, що й сьогоднiшнiй день (чи 2 наступнi) певним чином були взаємопов'язанi з Днем народження Наталiї. Адже ранiше, за юлiанським календарем Iвана Купала вiдзначали 24-го червня, то зараз вже 7-го липня. Повертаючись до вiку Наталiї, то, що не кажи, а дiтородний вiк дружини Михайла все ж таки поступово наближається вже до своєї критичної межi. А якщо попереду їх всiх чекає вiйна, то про яких майбутнiх дiтей у родинi взагалi можна вести мову?
   Вiкова розбiжнiсть дiтей родини складала майже 18 рокiв - саме стiльки у цьому роцi виповниться найстаршому Iвановi. А далi Лаврентiй, Олександр, Дмитро, Антонiна, Павло, Петро, Микола, Iлля, Василь. На Наталiїне розчарування (та й її чоловiка) у них була лише одна донька. I ось зараз, пiд час саме цього факту Михайлових споминiв про дiтей, у нього болiсно стиснулося серце, а у мозку блискавкою промайнула впевнена думка: "Це точно вiйна! Нiмцi напали на Радянський Союз!". Чому була така впевненiсть? Та тому, що Михайло зараз остаточно зрозумiв, що пропорцiя хлопцiв i дiвчат у його родинi, то не випадковiсть. Вiн зараз згадав, що ще з давнини було помiчено, що велика кiлькiсть хлопчакiв у родинi - то на вiйну. Так, нiхто з його хлопцiв ще не досяг призовного вiку, й на вiйну вони не попадуть - їм ще не виповнилося 18 рокiв, та то не завада для подiбної прикмети. Адже на любiй вiйнi гинуть у першу чергу чоловiки. А пiсля вiйни потрiбнi будуть i плiдники, так би мовити, для наступного поколiння, й робоча сила для вiдбудови господарств. Та й хто знає скiльки може тривати вiйна, а тому Iван, Лаврентiй та Олександр можуть на неї все ж потрапити). Крiм того, ще й невiдомо, скiльки дiтей доживуть до тiєї вiдбудови господарства у випадку вiйськового лихолiття - на вiйнi й дiти гинуть. Нехай навiть не у прямiй сутичцi з ворогом, але ж бомбардування та далекобiйнi гармати свою справу роблять.
   А у Михайла була дуже заповiтна мрiя - дати своїм дiтям, хоча б кiльком з них добру освiту, щоб вони могли стати й вiдомими людьми. Та чи станеться це за умови вiйни? А якщо станеться, то хто зможе стати такою вiдомою людиною - Ванько, Сашко, Лаврик, Дмитрик, Тоня... Чи хтось з менших? Зараз батьку найрозумнiшим здавався Iван, та то й не було дивним - адже вiн найстарший. Та для загального великого розуму це далеко не критерiй. Просто молодь ще не встигла себе проявити.
   Цiкава була iсторiя з iменами дiтей Наталiї та Михайла, особливо перших. Так вже повелося у бiльшостi сiльських (а можливо, й не тiльки) родин, що первiсткiв називали на честь дiдуся чи бабусi. А бувало що називали й на честь прадiдiв, яких малеча вже не знала, та це була як би пам'ять про тих. Михайло якраз i був названий на честь свого прадiда, а от Наталiя на честь своєї бабусi Наталiї Федорiвни. Не хотiли змiнювати цю традицiю й Михайло з дружиною. Вони вирiшили, що першого свого сина назвуть Лаврентiєм, а першу доньку - Антонiною. Та коли народився їх первiсток i Михайло сповiстив своєму батьку (навiдавшись заради новини про народження першого онука до Дунаївцiв), що назве свою першу дитину на його честь, той, звичайно ж, дуже зрадiв звiстцi про свого першого онука. Вiн не забув поздоровити сина з такою визначною подiєю, але потiм, зiтхнувши, промовив:
   -- Не потрiбно називати мого першого онука моїм iм'ям. Не дуже воно благозвучне, та й не наше воно, не слов'янське це iм'я. Як менi казали, воно походить з латинi, здається воно iталiйське - був якийсь там Лаврентiй Римський. Я не знаю, чому мене мої батьки так нарекли, можливо, й у нас були подiбнi святi, що походять з тих же iталiйцiв.
   -- Отакої тобi, батьку! А ми вже з Наталiєю так вирiшили.
   -- Нiчого, вирiшене наперед легко змiнити, -- суворо глянув на сина Лаврентiй Iванович. -- Воно ще не вiдбулося.
   -- I як же тодi нам назвати свого первiстка?
   -- Як на мене, то назвiть його Iванком, на честь вже мого батька, а твого дiда - Iвана Марковича. Просте, але гарне iм'я, до того ж воно чисто слов'янське. Ото й буде пам'ять i менi, i тобi про нашу близьку, рiдну людину.
   Порадившись, всi родини Золотаренкiв i Ващенкiв так тодi на тому й вирiшили. Ось так i з'явився Iван Михайлович Золотаренко - найстарший син Наталiї та Михайла. Та ось другу свою дитину, Михайло, нiчого заздалегiдь не сповiщаючи своєму батьку, назвав таки Лаврентiєм - той народися на кiлька хвилин ранiше за Сашка. Михайло дуже поважав свого батька - адже завдяки саме Лаврентiю Iвановичу сам Михайло досяг небачених до того у сiльських родинах Золотаренкiв висот - а тому вирiшив, навiть трохи наперекiр татовi, увiковiчити це iм'я. Батько був здивований, звичайно, але нi слова сину не сказав, а той бачив, що дiдусю маленького Лаврика це, незважаючи нi на що, було приємно. Отож, тепер у невеликiй поки що родинi є Михайло Лаврентiйович, а є вже й Лаврентiй Михайлович. А ось далi iмена дiтей вибиралися за узгодженням лише їхнiх мами й тата. Було зроблено лише одне зрозумiле й ранiше обговорене всiма виключення - перша i єдина їх донечка стала повною тезкою своєї бабусi Антонiни Михайлiвни.
   Повалявшись пiсля всiх цих роздумiв ще з пiвгодини, Михайло став одягатися. Вже свiтало. Нiч i справдi була короткою, адже це були днi лiтнього сонцестояння. День лiтнього сонцестояння в пiвнiчнiй пiвкулi Землi, тобто рiчний пiк сили сонця, час самого довгого дня i найкоротшої ночi (у багатьох районах нiч пiд час сонцестояння триває менше семи годин) - це свято рiвноваги. Цiкавим було ще й те, що називалося це свято Лiта. Тобто, слово було дуже спiвзвучне з тiєю порою року, на яку припадало це свято. А з англосаксонського нарiччя Лiта перекладалося саме як найдовший день у роцi. У кельтiв з цим днем ??пов'язано багато повiр'їв про особливо могутню у цей час нечисту силу. Магiчне значення в цей перiод - перiод повного розквiту всiєї природи - мала папороть: опiвночi вона за легендами нiбито розквiтала на коротку мить. Смiливцi вiдправлялися опiвночi в лiс, щоб побачити квiтку папоротi i зiбрати її насiння. Такi походи вважалися дуже небезпечними, оскiльки цю рослину пильно охороняли феї й рiзна нечиста сила. А у вiкканских традицiях (захiдна неоязичницька релiгiя, що заснована на шануваннi природи) Лiта - це день офiцiйного одруження Богинi i Бога. Бог на це свято змiнює свою iпостась: юнак поступається мiсцем зрiлому чоловiковi. До речi, для багатьох вiккан символом їх релiгiйної приналежностi була пентаграма - п'ятикутна зiрка - вписана у коло. Отакi бувають збiги - вiкканськi символи й радянськi!
   Золотаренко знову вийшов у двiр. День, як i у дворiчну осiнню давнину був чудовий. Михайлу не вiрилося, що у такий чудовий день, коли природа надихає людину на гарнi, теж чудовi справи може розпочатися вiйна. Але ж 2 роки тому у подiбний чудовий день вiйна таки розпочалася. I вона продовжується й нинi. Вона велася фактично з боку багатьох країн, у тому числi ув'язався у неї й Радянський Союз, хоча газети трактували це зовсiм по iншому. Та що є, те є... Нiмеччина пiдiм'яла пiд себе Данiю, Норвегiю, Бельгiю, Голландiю, Францiю, Грецiю, Югославiю, а Радянський Союз захопив Литву, Латвiю, Естонiю, напав на Фiнляндiю. I до чого ж брехливою, навiть цинiчною виявилася сталiнська пропаганда! Коли Європа дiзналася про те, що СРСР напав на Фiнляндiю i бомбардуванню пiддаються фiнськi мiста, то В'ячеслав Молотов у вiдповiдь на протести європейських дипломатiв заявив, що радянськi лiтаки скидали на Гельсiнкi хлiб для голодуючого населення, пiсля чого радянськi бомби стали називати в Фiнляндiї "молотовськими хлiбними корзинами". А радянськi солдати тим часом вивчали нову стройову пiсню "Принимай нас, Суоми-красавица", написану саме для цiєї подiї (музика братiв Покрасс, слова Анатолiя Френкеля - за псевдонiмом Д'Актiль). Пiсня розпочиналася досить гарними словами:
             Сосняком по откосам кудрявится
             Пограничный скупой кругозор.
             Принимай нас, Суоми-красавица,
             В ожерелье прозрачных озёр!
   Але вiдразу за цим куплетом йшов вiдвертий i дуже красномовний iнший куплет:
             Ломят танки широкие просеки,
             Самолеты кружат в облаках,
             Невысокое солнышко осени
             Зажигает огни на штыках.
   Ось таких неочiкуваних "гостей" повинна була приймати Суомi-красуня. I вона їх зустрiла належним чином. Якщо попереднi вояжi Червоної Армiї до iнших країн виявлялися легкою прогулянкою, опору їм нiхто не чинив, то в останньому випадку все було зовсiм по-iншому - Фiнляндiя дала СРСР гiдну, сильну вiдповiдь. I цей збройний конфлiкт тягся майже 3,5 мiсяцi (30.11.1939-13.03.1940 рр.). А про силу опору Радянському Союзу можна судити iз сухих статистичних даних про втрати Червоної армiї: 126.875 загиблих чи зниклих безвiстi, 264.908 поранених та 3.100 полонених!
   А ще до тих подiй Гiтлер i Сталiн фактично разом окупували i подiлили Польщу. Далi - пiсля агресiї стосовно Фiнляндiї - пiд загрозою опинився й суверенiтет Румунiї, i вiн мiг бути порушений не з боку Нiмеччини. Саме СРСР сконцентрував поблизу її кордонiв чимале ударне вiйськове угруповання. Коли до початку вторгнення залишалося кiлька годин, король Румунiї прийняв ультиматум радянської сторони. Пiсля цього 28 червня 1940-го радянськi вiйська пiд командуванням Георгiя Жукова зайняли частину залишеної румунами територiї (Бессарабiю i Пiвнiчну Буковину).
   А зараз Михайло подумав, що, мабуть, за багатовiкову iсторiю чимало вiйськових нападiв здiйснювалися подiбними погожими чудовими днями. Через довгих 30 рокiв, у 1971-му роцi вiдомий росiйський поет Костянтин Сiмонов згадає цей чудовий, але такий трагiчний для радянського народу день 22 червня 1941-го року такими словами:
             Тот самый длинный день в году
             С его безоблачной погодой
             Нам выдал общую беду
             На всех, на все четыре года.
   Золотаренко перекурив, а потiм неспiшно почав займатися у дворi рiзною всячиною: десь щось виправити, щось прибрати на своє мiсце тощо. Вiн помiняв воду бiля будки собаки на iм'я Трезор (франц. Tresor - "скарб") i трохи поговорив з ним, приласкав його, за що той вдячно облизав хазяїна. Вiк Трезора вже добiгав до свого завершення, скоро йому вже буде 20 рокiв, а це вже досить старечий собачий вiк. Та поки що собака несла свою службу справно. Потiм Михайло випустив з сараю курей, нехай гуляють, шукають собi корм, доки хазяйка не винесе їм зерна чи чогось iншого. Поки вiн вовтузився з цими рiзними дрiбницями у двiр вийшла вже й Наталя.
   -- Що це ти так рано сьогоднi пiднявся? -- запитала вона чоловiка. -- На станцiю у вихiдний день зiбрався проскочити?
   -- Нi, -- покачав головою Михайло. -- Просто не спалося сьогоднi.
   Вiн не хотiв говорити Наталiї про нiчнi лiтаки та про свої мiркування стосовно можливої вiйни. Навiщо її завчасно засмучувати, та може все й обiйдеться. Дещо дивним було те, що назад лiтаки не летiли - Михайло вже не спав, а тому їх гул почув би. "То, можливо, це й насправдi якiсь маневри, i лiтаки приземлилися на iншому аеродромi?" -- подумав вiн, та згодом зрозумiв, що назад лiтаки могли летiти й якимось iншим маршрутом. А тому його гра в мовчанку продовжилась. I так тривало майже до одинадцятої години. Саме тодi - Наталя вже давно займалася домашнiм господарством у хатi - до нього у двiр зайшов сусiд Олександр Петрович Панасюк, той самий колгоспний бригадир, який у 1933-му роцi розповiдав Золотаренку про свою поїздку до Вiнниччини у Шаргородський район i про випадок канiбалiзму в одному з його сел.
   -- Доброго здоров'я, Михайле Лаврентiйовичу! -- привiтався вiн.
   -- I тобi не хворiти, Олександре Петровичу! У якихось справах до мене?
   -- Та нi. Я нещодавно проскочив у сiльраду i там менi повiдомили, що о 12-й годинi буде транслюватися якесь важливе урядове повiдомлення.
   -- Хай тобi грець! -- Михайло спересердя вдарив кулаком по забору, та так, що кiсточки пальцiв занили - добряче вiдчули силу свого удару. -- Вибач, Олександр Петрович, це не до тебе. Отже, це точно вiйна! Яке ще може бути сьогоднi урядове повiдомлення!
   -- Та хто зна, -- похнюпився й сердито огризнувся сусiд.
   Що цей колгоспний активiст мав казати людям, коли всi газети й радiо твердили, що нiякої вiйни не буде, та й сам вiн, вiрячи у сказане партiєю та керiвництвом країни, повторював це на кожному кроцi i запевняв односельчан що далi вони будуть жити лише все краще й краще.
   -- Ти вночi лiтаки бачив? -- запитав Золотаренко.
   -- Нi, але чув.
   -- А ось я їх ще й бачив. I летiли вони iз заходу, їх була сила-силенна. Ти розумiєш, Олександре Петровичу, що це означає?
   -- Розумiю, -- не пiднiмаючи голови тихо вiдповiв вiн. Та потiм пiдвiв очi i вже голоснiше промовив. -- Не один ти так мiркуєш. Поки я бiгав у сiльраду й назад менi з кiлькома односельчанами довелося поспiлкуватися. Всi переляканi. I майже всi вони такої ж думки, як i ти. Тобто вони, звичайно, не впевненi, але схиляються до того, що таке може статися.
   -- А сам ти як мiркуєш?
   -- Та схоже на те, що ти маєш рацiю, -- вже якось жалiбно, сумно простягнув вiн. Та це було зрозумiло. Скорiш за все цей сум, жалiбнiсть i навiть бiльш гострi негативнi почуття з сьогоднiшнього дня увiйдуть у кожен двiр.
   -- Лади. Я так зрозумiв, що ти бiгаєш i оповiщаєш людей, щоб на той час всi збиралися бiля сiльради, тобто бiля гучномовця?
   -- Саме так.
   -- Дякую, що сповiстив. Я, звичайно ж, буду. Обов'язково потрiбно послухати це важливе повiдомлення, знати до чого нам усiм готуватися.
   Олександр Петрович, не прощаючись, розвернувся до виходу з двору, а Михайло - до вхiдних дверей свого будинку.
   -- Чого сусiд приходив? -- запитала Наталiя чоловiка. Мабуть, побачила того у вiкно. -- Щось прохати приходив?
   -- Як би ж то, -- тепер вже тихо промовив i Михайло.
   -- Не зрозумiла тебе. Що означає як би ж то?
   -- Та я на його прохання зараз ладен був би йому й корову вiддати, аби не було гiршого, -- сердито випалив Михайло, хоча його дружина нi в чому не була винна. Та то були просто його накипiлi емоцiї.
   -- Таке скажеш! Ще чого не хватало - вiддати у колгосп нашу Маньку.
   -- Не в цьому справа. Я сказав, що ладен був би...
   -- Ой! Зачекай, -- перебила його Наталiя. -- Ти ще сказав аби не було гiршого. А що може статися? -- вже злякано спитала вона.
   -- Я не хочу тебе лякати, та, скорiш за все, розпочинається, чи вже розпочалася вiйна.
   -- Та ти що таке говориш! Схаменися!
   -- А ось те й говорю. О 12-й годинi все стане зрозумiло. Дiтям поки що нiчого не говори.
   I Золотаренко розповiв своїй дружинi всi подiї й його роздуми цього чудового лiтнього дня, починаючи ще з ночi й до приходу Олександра Петровича. Пiсля його розповiдi на дружину, матiр 10-х ще неповнолiтнiх дiтей страшно було дивитись. А ось самим дiтям вже нiчого казати й не потрiбно було. Вони, бiгаючи по селу й спiлкуючись зi своїми однолiтками чули розмови дорослих i вже самi почали розпитувати тих. Та що дорослi могли сказати, якщо i самi нiчого не знали, були лише здогадки та припущення. Та на площi перед сiльрадою бiля гучномовця у призначений час зiбралося мало не все село, як то кажуть i старi, i малi. Дiти дорослi й середнього вiку вели себе не очiкувано тихо й спокiйно, передбачаючи лихi новини. Хiба що малеча вела себе як завжди, бавилися один з одним, та й тих батьки намагалися приструнити. Була на площi й майже вся родина Золотаренкiв, навiть чотирьохрiчний Миколка. Дома залишилися лише дворiчний Iлько та немовля Василько. Наталка попрохала побути з малими їх бабусю, а от батько Наталiї теж пошкандибав до сiльради.
   З гучномовця лилася музика. Нi, не пiснi чи бравурнi маршi, а просто не дуже голосна спокiйна, навiть можна сказати лагiдна, як би миротворча музика, яка зовсiм не гармонувала з теперiшнiм настроєм мешканцiв Зеленче. Та ось вже 12-а година, а музика все лунає. I лише хвилин через 10 вона припинилася. А о 12-й годинi 15 хвилин з гучномовця пролунав голос В'ячеслава Михайловича Молотова:
   -- Громадяни та громадянки Радянського Союзу! Радянський уряд i його глава товариш Сталiн доручили менi зробити наступну заяву: "Сьогоднi, о 4-й годинi ранку, без пред'явлення будь-яких претензiй до Радянського Союзу, без оголошення вiйни, нiмецькi вiйська напали на нашу країну, атакували нашi кордони у багатьох мiсцях i пiддали бомбардуванню зi своїх лiтакiв нашi мiста - Житомир, Київ, Севастополь, Каунас i деякi iншi...".
   Далi вже мало хто дослухався до того, що говорив Голова Ради народних комiсарiв СРСР, головне вже було проголошено. Зараз багатьох людей дивувало чому промову не виголосив сам великий батько народiв товариш Сталiн - цей образ по вiдношенню до вождя застосовувався радянською публiцистикою ще з 1936-го року. Вже що-що, а з такого приводу повинен був би вiдбутися виступ безпосередньо керiвника країни.
   Тодi ще нiхто не знав, що з моменту нападу Нiмеччини Сталiн закрився у себе в кабiнетi, нiкого не приймав i нiкого не хотiв бачити, не брав нiякої участi у вирiшеннi державних справ. Вiн перебував в прострацiї, так би мовити, ступорi - не мiг повiрити, що Гiтлер його перехитрив, випередив. Адже зi сторiнок багатьох газет лунало, що воювати ми будемо на чужiй територiї. У 1939-му роцi ЦК ВКП (б) прийняв наступальну вiйськову доктрину. Суть її полягала в наступному постулатi: "воювати малою кров'ю на чужiй землi", а основний його змiст визначався у новому Польовому статутi того ж таки 1939-го року наступним чином: "Якщо ворог нав'яже нам вiйну, Робiтничо-Селянська Червона Армiя буде самою нападаючою з усiх нападникiв армiєю".
   Розходилися мешканцi Зеленче у гнiтючому настрої. А навздогiн їм з гучномовця лунала вже не лагiдна музика, а бойова пiсня, яка була написана лише два роки тому братами Покрассами та Василем Лєбєдєвим-Кумачом:
             Если завтра война, если враг нападёт,
             Если тёмная сила нагрянет -
             Как один человек, весь советский народ
             За свободную Родину встанет.
   Отож, у своїй промовi В. М. Молотов заявив, що мовляв "...Нiмеччина вiроломно, без оголошення вiйни напала на Радянський Союз...". Але чи так це насправдi? Нiхто (за виключенням окремих осiб) нi тодi, нi десятирiччями по тому не знав, що в дiйсностi ж мiнiстр закордонних справ Нiмеччини Рiббентроп 22-го червня о 4-й годинi ранку прийняв в Берлiнi в мiнiстерствi закордонних справ надзвичайного i повноважного представника СРСР в Нiмеччинi (одночасно i заступника наркома закордонних справ) Володимира Деканозова i вручив йому копiю меморандуму. Текст оригiналу меморандуму в цей час посол Нiмеччини в СРСР Фрiдрiх-Вернер Шуленбург зачитував в Москвi мiнiстру закордонних справ СССР В'ячеславу Молотову, повiдомляючи, що в даний момент нiмецькi вiйська проводять "вiйськовi контрзаходи" на радянському кордонi. У меморандумi зокрема вказувалося, що "...Усi збройнi сили [СРСР] на нiмецькому кордонi були зосередженi i розгорнутi в готовностi до нападу" i робився висновок: "...Таким чином, радянський уряд зрадив i порушив договори i угоди з Нiмеччиною. Ненависть бiльшовицької Москви до нацiонал-соцiалiщму виявилася сильнiшою полiтичного розуму".
   Далi в меморандумi говорилося: "...Уряд Нiмеччини не може байдуже ставиться до серйозної загрози на схiдному кордонi. Тому фюрер вiддав наказ збройним силам усiма силами i засобами вiдвести загрозу".
   I в чому ж важливiсть цього факту? Та в тому, що Радянському Союзу офiцiйно оголосили вiйну, та ще й в чомусь i звинуватили його. I вручили офiцiйний папiр iз звинуваченнями. Уряд Нiмеччини, оголошуючи вiйну Радянському Союзу, на десятках прикладiв пояснював свої дiї, як єдино можливi в ситуацiї, що склалася. Звичайно, кожна держава, що нападає на iншу країну, завжди правдами й не правдами виправдовує свої дiї. Та все ж нiмецький меморандум не був таким вже й голослiвним, бо Радянський Союз i справдi (як на те вказувалося у документi) розгорнув на кордонi з Нiмеччиною 160 наступальних дивiзiй (особливо багато було моторизованих i танкових з'єднань). А згадуванi резолюцiї Головного управлiння полiтичної пропаганди Червоної Армiї говорили, що при необхiдностi СРСР вiзьме на себе iнiцiативу першого удару, почне наступальну вiйну з метою подальшого розширення кордонiв соцiалiзму, а також висувалася можливiсть i необхiднiсть нанесення червоною Армiєю попереджувального удару. А тому багатостраждальний слав'янський народ, який втратить у цiй страхiтливiй вiйнi десятки мiльйонiв своїх синiв i доньок, мав право знати, в чому ж його (а точнiше, уряд) звинувачували, з якої причини на нього напали. Але на звинувачення нiмецького уряду, викладенi в меморандумi, Сталiну та iншим кремлiвським дiячам заперечити було нiчого нi рано вранцi 22-го червня, нi 10 рокiв по тому, нi 20, нi навiть через пiвстолiття...
   А те, що саме Радянський Союз планував у липнi 1941-го року розв'язати вiйну проти Нiмеччини у 90-i роки документально доведе Вiктор Суворов (В. Б. Рiзун) - колишнiй спiвробiтник Головного розвiдувального управлiння Генерального штабу Збройних сил Радянського Союзу.Реалiї були такими, що просто влiтку 1941-го року агресор Гiтлер на 2 тижнi випередив у своїх злочинних намiрах агресора Сталiна.

* * *

   Отже, мирна праця радянських людей була перервана вiроломним нападом на рiдну країну нiмецько-фашистських загарбникiв. Звiстка про це викликала гнiв i обурення трудящих. У мiстах на багатолюдних мiтингах i зборах робiтники, колгоспники, iнтелiгенцiя заявляли про свою готовнiсть стати на захист любимої Радянської Батькiвщини. Почався масовий добровiльний вступ патрiотiв до лав дiючої Червоної Армiї. Бувало, що разом з чоловiками йшли й жiнки.
   Страшна звiстка не викликала серед молодi, що було прогнозовано, нi розгубленостi, нi страху, вона викликала лише вiдчуття вiдповiдальностi за долю Батькiвщини. Подекуди навiть панували шапкозакидальнi настрої, суть яких зводилася до того, що "ми цих бiсових фашистiв розiб'ємо за якийсь там тиждень". Та основна маса молодi була все ж налаштована бiльш серйозно. Наступного дня листоношi й мабуть спецiальнi працiвники вiйськкоматiв почали розвозити, розносити по селам повiстки тим особам, яким виповнилося 18 рокiв. Та й без них на мiсцях був масовий патрiотичний порив - всi ринулися до вiйськкоматiв, проситися добровольцями на фронт. Так зараз була вихована молодь - найдорожчим для них була їх Вiтчизна. I не за Сталiна, не за партiю (як потiм сповiщалося у ЗМI) йшли до вiйськкоматiв молодi хлопцi. Вони мали намiри воювати за ту землю, на якiй вони народилися та зросли, за свою малу батькiвщину, за батька, за матiр, за сестер та братiв... Вони мрiяли бути героями фiльмiв "Броненосець Потьомкiн", "Чапаєв", "Путiвка у життя", "Щорс", "Семеро смiливих". Вони зачитувалися такими творами як "Пiднята цiлина" Шолохова, "Як гартувалася сталь" Островського, "Залiзний потiк" Серафiмовича, вiршами Маяковського, Багрицького, а молодше поколiння - оповiданнями Аркадiя Гайдара. Молодь пишалася найсправедливiшим, як їй здавалося, у свiтi суспiльним ладом. Вона щоденно бачила i вiдчувала на собi те, про що спiвалося у пiснi: "Молодым везде у нас дорога, старикам везде у нас почёт".
   Вiйськовi збiрнi пункти району почали свою роботу о 9-й годинi ранку наступного дня, апарат пунктiв був укомплектований повнiстю i нiяких перебоїв при цьому не виникало. Явка на пункти людей була органiзована задовiльно i випадкiв ухилення вiд явки не було. А вже на самому збiрному пунктi було налагоджено обслуговування мобiлiзованих кiосками, у яких в достатнiй кiлькостi були продукти, тютюн, сiрники, безалкогольнi напої тощо. В цiлому мобiлiзацiя знаменувалася високою активнiстю. У вiйськкомати, партiйнi та комсомольськi комiтети ринув потiк заяв добровольцiв з проханням направити в дiючу армiю. Заяви несли люди рiзного вiку, в тому числi i та молодь, що не пiдлягла призову.
   Першого ж дня вiйни обком партiї прийняв постанову "Про завдання парторганiзацiй на час мобiлiзацiї", в якiй говорилося про те, що в цей вiдповiдальний час найпочеснiшим обов'язком кожного громадянина країни повинна бути боротьба за виконання завдань, поставлених Радянським урядом, а також були накресленi конкретнi заходи до проведення мобiлiзацiї людей, транспорту, розгортання будiвництва оборонних споруд, переведення на воєнний лад пiдприємств, МТС, радгоспiв i колгоспiв. З усiх районiв i мiст областi надходили повiдомлення про трудовий героїзм робiтникiв, колгоспникiв, iнтелiгенцiї. В першi ж днi сотнi жiнок замiнили чоловiкiв на пiдприємствах, ще багато з них стали трактористами i комбайнерами.
   Та цей масовий патрiотизм зiграв злий жарт з родиною Золотаренкiв. Коли Михайло повернувся у четвер 26-го червня з роботи, то застав у будинку Наталiю, яка не просто плакала, а ридала. По кутках кiмнати сидiли притихлi i якiсь дуже вже серйознi старшi дiти-школярi: Лаврентiй, Олександр, Дмитро, 8-рiчний Павло та теж заплакана Антонiна.
   -- Що сталося? -- стурбовано запитав голова родини.
   Наталiя нiчого не вiдповiла, лише ще бiльше заголосила. Бачачи, що з дружини зараз нiякого пуття не буде, Михайло, мовчки, переводив свiй погляд з однiєї дитину на iншу. Тi спочатку мовчали, а потiм Сашко, вочевидь зрозумiвши, що батько звертається до них з мовчазним запитанням, кивнув головою у бiк стола:
   -- Он, тату.
   Михайло перевiв погляд на стiл, там лежав розiрваний конверт листа i якийсь папiрець - мабуть сам лист. Золотаренко взяв папiрець у руки i пригледiвся до нього. А на тому папiрцi калiграфiчним почерком його старшого сина (хоча вiдчувалося, що написано поспiхом) хiмiчним олiвцем було написано: "Добрий день, любi мамо й тато, братики та сестричка! Я закiнчив школу й отримав атестат. У мене все гаразд, я дуже люблю всiх вас. Пробачте менi, та я не можу сидiти вдома, коли ворог напав на нашу країну. Я йду на фронт, щоб бити проклятого ворога, я йду захищати вас. I ми переможемо! Я буду вам писати. До побачення! Ваш Ванько, а вiдтепер Iван Михайлович".
   Батько так i впав на стiлець, що стояв поряд iз столом.
   -- Господи, Iванку! -- тiльки й спромiгся вiн вимовити. -- Ось тобi вже й Iван Михайлович, -- промайнуло у нього в головi.
   Його звертання до Господа, звичайно ж, було на перший погляд машинальним, адже так часто говорять i найзапеклiшi переконанi атеїсти з партiйним квитком у кишенi, причому на самому високому рiвнi. Просто вiками вiдпрацювалася у людей така звичка. Та все було не так просто. Так, Михайло був набагато бiльш, так би мовити, атеїстичним, - про що вже згадувалося - нiж його дружина. Вiн нiколи не хрестився, не звертався до Господа з проханнями чи покаяннями. У них у будинку не було жодної iкони, це зараз було просто неприпустимо. А ось Наталiя частенько бiгала до матерi, у якої одна iкона залишилася - влада мало звертала увагу на старикiв, розумiючи, що їх вже не перевиховаєш, вона займалася атеїстичним, iдеологiчним вихованням молодi, не забуваючи при цьому i людей середнього вiку. А то якi ж з них будуть будiвники процвiтаючого комунiзму, свiтлого майбутнього. Наталiя у матерi перед iконою i хрестилася й просила Бога заступництва за своїх рiдних, особливо у тяжкi роки початку 30-х. Вона не каялась перед Господом, не було у неї грiхiв, вона жила праведним життям.
   Та зараз i її чоловiк подумки звертався саме до Господа, прохаючи того: "Спаси i збережи, Господи!". Таку фразу промовляли i його батько з мамою, а до них - дiдусь з бабусею. Щоправда, останнi вже померли - Царство їм небесне! А до кого вiн мав би ще звертатися у цьому випадку? Що, прохати: "Товаришу Сталiн, врятуйте мого сина!"? I що? Виконалось би таке його прохання? Питання явно риторичне, вiдповiдь на нього заздалегiдь вiдома. Ото ж тому зараз Золотаренко у душi й звертався не до матерiальних сил, а до вищих духовних сил. Вiн не був комунiстом, а тому мiг собi це дозволити, тим паче не в голос. Вiн прекрасно розумiв, що й на цi сили сподiвання мiзернi, та що вiн мав робити - адже мова йшла про долю його улюбленого первiстка, на якого вiн покладав такi надiї...
   Побачивши, що чоловiк переживає за сина не менше за неї, тiльки без слiз, почала потроху заспокоюватися й Наталiя. Цiкавi iстоти жiнки. Здавалося б, що дружина зараз ще бiльш мала б голосити, так нi ж, бачачи щирi переживання Михайла, вона навпаки почала стримувати себе. Дещо заспокоївшись, вона пiдiйшла до чоловiка, обiйняла його й неголосно спитала:
   -- Мишко, може ти з'їздиш у вiйськкомат? Адже це у твоїх рiдних Дунаївцях.
   -- Це марна справа.
   -- Чому? Адже це наш син!
   -- А то я цього не розумiю чи не знаю. По-перше, у такий час вiйськкомати вже не працюють. Та якщо й працюють, однак марно. Там нашого Iванка вже немає, вiн уже десь у дорозi чи навiть на мiсцi призначення, зараз все швидко робиться - ворог на порозi нашої домiвки стоїть, немає часу тяганину розводити. Та й взагалi... - листа Iванко, напевно, написав вже перед дорогою, коли знав точно, що йде битися з ворогом. А лист до нас день-другий доходив. Так що Iванко зараз вже дуже далеко.
   -- Як твiй батько, дiд Iванка мiг його вiдпустити на цю прокляту вiйну? -- знову почала заливатися сльозами Наталiя, одразу перевiвши стрiлки на iнший шлях. -- Теж менi дiд.
   -- Якби мiй батько знав про намiрi свого онука, то вiн би його точно нiкуди не вiдпустив. Та я впевнений, що батько нiчого не знав. Хiба молодь зараз з кимось радиться? Вони вважають себе вже самостiйними й самi приймають всi рiшення.
   -- Нехай так. Але тодi яке мав право вiйськкомат мобiлiзувати нашого Iванка?! Адже йому ще 18-и не виповнилось, 18 рокiв лише у вереснi буде.
   -- Мобiлiзувати за наказом вони не могли, а ось за власним бажанням того, хто з'явився у вiйськкомат, як доброволець - могли. Добровольцiв зараз iнодi беруть i у 17 рокiв, я вже чув про такi випадки. I чого я, йолоп, не подумав про те, що й Iванко може так вчинити. А слiд було б подумати, бо саме на Iванка це дуже схоже. Вiн завжди був таким, у перших рядах - i в пiонерах, i в комсомолi.
   -- Ото ж, Мишко, ну як ми не подумали?! Яке лихо!
   -- Цить! -- гримнув Михайло. Вiн нiколи не пiдвищував на дружину голосу, а тут таки не стримався. -- Не у нас одних лихо, у багатьох родинах зараз лихо, у всiєї країни лихо. У нас десятеро дiтей й тi ще малi, -- тепер самими старшими ставали Лаврентiй та Олександр, яким у серединi липня виповниться 16 рокiв. -- А в багатьох родинах матерi зараз втрачають своїх єдиних дiтей, яким виповнилося 18 рокiв. Крiм того, ти ж сама розумiєш, що армiї Iвану було не уникнути. Не пiшов би вiн зараз, то пiшов би до неї через 3 мiсяцi, i також потрапив би на фронт.
   -- А можливо, вiйна уже скiнчилася б до того часу.
   -- Ага! У Європi вона тягнеться вже майже два роки, а тут за три днi скiнчиться? I у нiмцiв, i у нас сила-силенна озброєння. До того ж, Нiмеччина вже майже пiв Європи окупувала. То що, так раптово гармати замовкнуть? Ти хоча б це зрозумiй.
   -- Я розумiю. Але ж Iванку ще не виповнилося вiсiмнадцяти!
   -- Ми вже про це тiльки-но мову вели, немає чого повторюватися. Є зараз такi випадки.
   I Михайло мав рацiю - в 17 рокiв у 1941-му роцi на фронт добровiльно потрапляло немало хлопцiв. Працiвники вiйськкоматiв намагалися вiдшивати таких, дуже багатьом вiдмовляли у бажаннi пiти воювати, та настирнiсть таких патрiотiв-добровольцiв часто перемагала. Крiм того, в СРСР було планове господарство, а тому, можливо, доводився й план по мобiлiзацiї. Хто зна, як воно було. А несумлiнних, черствих людей скрiзь хватало. Так що, не виключено, що й у вiйськкоматах такi були. А їм була поставлена задача поставляти на фронт захисникiв Вiтчизни, от вони й старалися, а бувало що й занадто старалися. А ось, починаючи з 1943-го року вiйськкомати вже масово стануть призивати в армiю 17-лiтнiх. Щоправда, у тi роки ситуацiя буде вже дещо iнша. У 1941-му роцi пiд кулi кидали практично зовсiм не пiдготовлених бiйцiв, бо часу на їх пiдготовку просто не було - ворог досить швидкими темпами захоплював нашу територiю. За 2 роки вiйни Червона Армiя понесла колосальнi втрати, а тому на цей час 18-лiтнiх парубкiв, готових захищати Батькiвщину, залишалося дуже мало. Та й з них на пiдприємствах часто-густо знiмали броню i мобiлiзували, а на їх мiсце за верстати ставали 12-14-рiчнi пiдлiтки. Та й 18-рiчних бувших слюсарiв, токарiв, фрезерувальникiв тощо для фронту теж не хватало. I тодi почнуть брати 17-рiчних. Та за 2 роки вже трохи навчаться берегти кадри, а тому нi один iз цих молодих мобiлiзованих на фронт одразу не потрапляв. Тепер таких призовникiв вчили, причому вчили навiть у вiйськових училищах на офiцерiв. Та навiть тi, хто проходив курс так би мовити молодого бiйця, на фронт потрапляв лише через кiлька мiсяцiв, а то було що проходило й пiвроку.
   -- I навiщо ми переводили його у школу в Дунаївцях, -- схлипувала Наталiя. -- Нехай би краще дома був. Хай йому грець тому атестату, i без нього прожив би. Я прожила без нього, та й все у мене нормально. А з цим атестатом лише сина втратила. Я ж його тепер не побачу. I минулого разу на нього не надивилася, все якось поспiхом було. Думала за тиждень вже повернеться назовсiм додому, от i намилуюся ним.
   Позаминулої недiлi Iванко приїздив до батькiв, братiв та сестрички. Вiн з радiстю сповiстив їм, що наступної п'ятницi 20-го червня увечерi в школi вiдбудеться урочисте вручення атестатiв про закiнчення середньої школи. А потiм вони всi випускним класом будуть до самого ранку гуляти чудовими мiсцями Дунаївцiв, спiвати, танцювати, веселитися, милуватися краєвидами та зустрiчати схiд сонця. Ось тобi й повеселилися - юнаки та дiвчата розходилися по домiвкам на свiтанку суботнього дня допевне сповненi таких радiсних надiй, адже вони вступають у доросле життя. I що їм замiсть надiй принiс наступний день - недiля?!
   -- Жив би Ваня з родиною у Зеленче, то ми б його не пустили до вiйськкомату, -- продовжувала свої причитання мати майбутнього бiйця. -- А так моя рiдна дитина пропаде на тiй вiйнi.
   -- Так вже й не пустили б! Ти що, як того ж Трезора, посадила б Iвана на ланцюг? У нього вже свiй розум є. Ти читала, якими словами вiн закiнчив свого листа - вiдтепер Iван Михайлович. Вiн вже не дитина, вiн особистiсть.
   -- Особистiсть... у 17,5 рокiв... -- плакала мати.
   -- Так, особистiсть. Iван розумна дитина, тобто розумний вже громадянин своєї країни..
   -- I що ж цей громадянин накоїв... Пiшов на свою погибель.
   -- Наталя, не каркай!
   -- Невже Iванка одразу пошлють на фронт? -- не переставала бiдкатися Наталiя. -- Вiн же ще дитя, вiн нiчого не вмiє у тiй армiї робити. А їх там будуть навчати?
   -- Можливо, що й будуть, -- намагався заспокоїти дружину Михайло, хоча чудово розумiв, що навряд чи це станеться - немає на те часу. -- Все, заспокойся. Досить тужити за Iванком, однак ми нiчим йому не допоможемо. Тобi зараз он про кого потрiбно думати, -- кивнув вiн у бiк дiтей, якi уважно слухали дiалог батькiв. А потiм вiн трохи тихiше додав. -- Тобi не можна зараз хвилюватися, молоко пропаде, а хто буде Василька годувати.
   -- Добре, я зрозумiла, -- Наталiя хустинкою протерла очi, та потiм все ж додала. -- О, Господи! Допоможи нашому сину. Зроби так, щоб з ним нiчого лихого не вiдбулося. Я однак буду переживати, -- вже зовсiм тихо промовила вона.
   -- Будемо сподiватися, що нiчого з Iванком не станеться. Будемо молитися за нього.
   -- I ти теж будеш молитися?! -- витрiщила заплаканi очi дружина.
   -- I я теж. Тiльки на вiдмiну вiд тебе - подумки, -- серйозно вiдповiв Михайло.
   На цiй заявi Михайла Лаврентiйовича розмова була завершена. Вже трохи заспокоїлася, а точнiше, мабуть, просто змирилася з обставинами, що склалися, i його дружина. Засмучена, зараз вже мовчазна родина почала, неспiшно, розходитись у своїх справах.
  
  

РОЗДIЛ 9

Ось тобi й дочекалися!

   Та ось вже настав черговий мiсяць лiта. Незважаючи на героїчний опiр, радянськi вiйська пiд тиском переважаючих сил ворога змушенi були вiдступати. Фронт все наближався й наближався, i досить швидкими темпами. Через два днi через село пройшла колона радянських вiйськ, та рухалась вона не в сторону фронту, а iз заходу на схiд. Це планово вiдводились нашi вiйська на новi позицiї вглиб країни. Виходячи з обставин, що склалися на фронтi, ставка Головного командування 30-го червня вирiшила вiдвести до 9-го липня вiйська Пiвденно-Захiдного фронту на рубiж Бiлокоровичi - Новгород-Волинський - Шепетiвка - Проскурiв - Кам'янець-Подiльський. По цiй лiнiї передбачалося зайняти укрiпленi райони вздовж колишнього державного кордону з Польщею i органiзувати мiцну оборону. Мешканцi Зеленче, як i iнших сiл, з сумом дивилися на вiдступаючих воїнiв, якi були доволi виснаженi. Дехто з жiночої частини мешканцiв вкладав їм у руки рiзноманiтнi харчi, iншi втирали кiнчиком хустин очi й запитували: "На кого ж ви нас залишаєте?". Вiдповiдi на свої риторичнi запитання вони й не чекали, та й що могли вiдповiсти їм солдати i навiть їх командири. "Ось тобi й вiйна на чужiй територiї", -- сердито, якщо навiть не зi злобою, думав Михайло, та мабуть i не вiн один. Так, передбачалось вести вiйну "малою кров'ю i на територiї ворога". Та цi безшабашнi плани керiвництва держави мали тепер дуже негативнi наслiдки. Безпiдставнi надiї щодо наступальної ходи Червоної Армiї призвели до того, що склади боєприпасiв та iншого воєнного майна були розташованi занадто близько до кордону, а тому вже в першi днi опинились у руках ворога. Обороннi споруди на новому кордонi - так звана "Лiнiя Молотова" - до початку бойових дiй ще не були добудованi. До того ж вони були не дуже-то вдало розташованi (як для оборони), але ж нiхто й не збирався оборонятися. Ще гiрший стан був i на старому кордонi - там обороннi споруди були практично роззброєнi. Усугубляла обороннi дiї армiї ще й та обставина, що масовi репресiї 1937-1938-го рокiв в армiї призвели до винищення переважної кiлькостi кращих командних кадрiв Червоної Армiї. Було знищено понад 37.000 чоловiк командного складу всiх рiвнiв (репресiям був пiдданий фактично весь командний склад). Новi ж командири не мали достатнього бойового i життєвого досвiду. Вiйська не були вчасно приведенi у бойову готовнiсть (за окремими виключеннями), щоб дати належну вiдсiч вороговi.
   Мешканцiв Подiлля дивувала та обставина, що занадто мало було видно у повiтрi нашої авiацiї. Так, поодинокi групи лiтакiв в бiк фронту пролiтали, але лише дiйсно поодинокi. У липнi вже добре стало зрозумiло, навiть просто видно, що у повiтрi зараз панує ворожа авiацiя. Вглибинi країни ударнi групи авiацiї звичайно ж були, та ось на заходi... Там авiацiя була скупчена на основних аеродромах, а не розосереджена по польових, що призвело до величезних втрат на початку вiйни - у першi години вiйни на 66-и аеродромах було знищено сотнi лiтакiв, якi так i не встигли пiднятися у повiтря. Не пересувалася в бiк фронту й наземна технiка. Людям i це було не зрозумiло - а де ж нашi танки, артилерiя? Та, вочевидь, вище керiвництво Червоної Армiї вважало, що пiвденна частина Подiлля не належить до напряму головного удару ворога, а тому укрiплювала прiоритетнi напрями. Воно, мабуть, було й вiрно, та кинутим напризволяще мешканцям iнших районiв було вiд цього аж нiяк не легше. Нi, не можна було сказати, що цi мешканцi були кинутi напризволяще, з наближенням ворога почалася евакуацiя населення й виробництв. Та все ж у першу чергу саме виробництв. До мешканцiв Зеленче й iнших навколишнiх сiл доходили слухи, що евакуюються окремi промисловi пiдприємства Кам'янця та Проскурова, дещо з цього приводу робилося й у Дунаївцях, Старiй Ушицi та iнших районних центрах. Частково евакуйовувалося й населення цих мiст, та все ж бiльше з тих, хто й працював на евакуйованих пiдприємствах. Лише не було жодної чутки, щоб евакуювали населення сел. Та й не було такої можливостi, це розумiли й самi селяни - все покладалося на них самих. А тому за пару днiв до приходу у тi ж села нiмцiв на схiд країни потяглися пiшi (а подекуди й з возами) колони мешканцiв сiл, що от-от будуть захопленi нiмцями. Куди вони направляються, виразно пояснити мало хто мiг.
   З цього питання вiдбулася жвава дискусiя й у родинi Золотаренкiв, навiть iз залученням до цього старшого поколiння. Та старi в один голос рiшуче заявили, що нiкуди вони йти не збираються, що буде, те й буде - вони тут народилися, тут i помирати будуть. А от Михайлу настiйно рекомендували евакуювати сiм'ю. Та це було легко сказати, але зовсiм непросто зробити. По-перше, з Зеленче чи з тих же Нестерiвцiв на схiд нiяких транспортних магiстралей не було. Їхати неорганiзовано такою оравою (2 дорослих, та 9 дiтей, з них ще й одне грудне) до Кам'янця чи Проскурова, i там самим пробиватися на якийсь потяг з бiженцями справа дуже й дуже сумнiвна. По-друге, стосовно самого Михайла це могло розцiнюватися i як дезертирство - залiзничники залишалися на своїх мiсцях буквально до останньої митi - транспорт повинен був працювати. Нехай напрямок Кам'янець-Подiльський - Ярмолинцi (пiвдень - пiвнiч) i не був зараз прiоритетним, та й по ньому здiйснювався рух з вiйськовими вантажами. З Нестерiвцiв не було поки що прямого зв'язку з Проскуровим. На цей час це була лiнiя, що зв'язувала Ярмолинцi (≈ 27 км вiд Проскурова) з мiстечком Ларга у Бричанському районi Молдавiї (≈ 40 км на пiвденний схiд вiд Кам'янець-Подiльського). Помiж Ярмолинцями й Нестерiвцями на залiзничнiй трасi перебували ще 3 населенi пункти - Дунаївцi, Лошкивцi та Савинцi. Так, так, саме Дунаївцi, але не районний центр у мiстi, а звичайнiсiньке село з населенням близько 2000 мешканцiв. Вiдстань помiж цими однойменними населеними пунктами становила лише 22 км.
   А от з Наталiєю у цьому планi проблем начебто i не було. Колгоспникам дозволялося евакуйовуватися. Та що одна жiнка буде в дорозi робити з ватагою дiтей? Звичайно, старшi дiти вже могли допомагати матерi, та то була б лише часткова допомога, тому що вся органiзацiя переїзду чи то переходу лягала на плечi однiєї тендiтної жiнки з немовлям на руках. Крiм того, Наталiя Карпiвна жахливо боялася загубити у дорозi когось з дiтей, Тодi була висунута пропозицiя йти у Дунаївцi, а там їм допоможуть батьки Михайла. Можливо, попервах тi й здатнi були допомогти, та от пiзнiше, вже у самiй дорозi... Все те ж саме. Отож дискусiя, хоча й була досить жвавою, та за часом не такою вже й довгою - зважаючи на обставини, що склалися, вирiшено було залишитися у рiдному селi - а Зеленче стало рiдним вже й для Михайла. Вони практично повторили слова Наталiїних батькiв - що буде, те й буде, якщо їм судилося помирати, то нехай вже разом. Проте всi дуже сподiвалися, що окупацiя триватиме недовго. Нiхто навiть уявити собi не мiг, що вона розтягнеться на довжелезнi та лихi 2 роки й 9 мiсяцiв.
   А далi... А що далi. Не виправдалися сподiвання Верховного вiйськового командування щодо органiзацiї мiцної оборони на укрiпленому старому рубежi (та й не був вiн належним чином укрiпленим) вздовж колишнього державного кордону. Ворогу вдалося вже 8-10 липня прорвати i цей рубiж у районi Новоград-Волинський - Шепетiвка. Радянськi вiйська змушенi були з боями вiдходити на новi рубежi. Тепер вже мешканцi мiст та сiл виразно чули жахливе "гавкання" нiмецьких гармат та рев танкiв, у голубому небi - виття нiмецьких лiтакiв та скинутих з них бомб. Бомбардування, руїни, паралiч усiх механiзмiв радянської держави, величезнi жертви. Одне за одним мiста та села переходили пiд контроль фашистiв. I першим, як це не дивно, у їх областi ворог захопив Проскурiв - одразу ж 8-го липня. 10-го липня германськi вiйська окупували Ка'менець-Подiльський, 11-го - Зеленче та Дунаївцi, 12-го - Нову Ушицю. До 18 липня 1941-го року вже вся Ка'менець-Подiльська область була окупована фашистськими загарбниками.
   Нiмецький терор вiдбувався повсюдно. Наприклад, пiд час окупацiї нiмцi знищили у Проскуровi понад 16 тисяч його мешканцiв, а в таборi для вiйськовополонених у Раково замучили 65 тисяч чоловiк, тисячi проскурiвцiв були примусово вивезенi на роботу до фашистського рейху. На вулицях Кам'янець-Подiльского почались показовi каральнi процеси над радянськими партiйними й адмiнiстративними спiвробiтниками. Нiмцi руйнували пiдприємства, знищували або вивозили обладнання, машини тощо. Їх районний центр Дунаївцi ворог захопив ранiше, нiж була завершена евакуацiя населення та цiнностей. У мiстi нацисти створили табiр для вiйськовополонених i гетто, куди зiгнали єврейське населення мiста та з iнших населених пунктiв. Було закатовано близько 12 тисяч осiб, а вивезено з району до Нiмеччини - пiвтори тисячi жителiв. Дещо спокiйнiше пройшла окупацiя Нової Ушицi. Коли у мiстечку з'явилися окупанти, населений пункт неначе вимер, люди ховалися у пiдвалах, на горищах, хто де мiг. Проте жителiв нiмцi не чiпали, зате безцеремонно забирали домашню птицю: курей, гусей, качок. Нiмцi поселилися в покинутих школах, садках, житлових будинках. Незабаром "добрi" нiмцi пiшли, а тi, що залишилися стали встановлювати свою мiсцеву владу. З цього моменту життя населення велося пiд наглядом шуцманiв, якi згодом стали гiрше собак. А далi почалося планове винищення євреїв - загалом було розстрiляно 3109 євреїв.
   Цiкаво, що мародерство нiмцiв було сплановане ще до початку вiйськових дiй. Однiєю з ланок нацистської програми економiчного закабалення захоплених територiй був дозвiл на пограбування поневолених народiв. При цьому фашисти забирали у населення не лише продовольство, худобу, овочi, одежу, а також деякi їх домашнi речi, у тому числi настiннi та наручнi годинники, швейнi машинки, велосипеди тощо. А бувало що й каструлi чи вiдра - варити у них покрадену домашню птицю. Для узаконення мародерських дiй вермахту фашистське командування навiть заздалегiдь пiдготувало наказ про виховання у офiцерського та рядового складу вiйськ почуття особистої матерiальної зацiкавленостi у вiйнi. Наказ дозволяв вiйськовим забирати силою, грабувати у цивiльного населення все, що їм приглянеться. Таким чином пограбування з часом набули систематичного характеру i тривали аж до визволення радянської територiї вiд ворога.
   У селах лiквiдували колгоспи, а замiсть них проголошували так званi общиннi господарства, в яких верховодили фашистськi прихвоснi з числа українських буржуазних нацiоналiстiв та колишнiх куркулiв. Селян примушували працювати вiд зорi до зорi, окупанти обкладали селян також численними грошовими i натуральними податками, зобов'язували здавати велику кiлькiсть молока, м'яса, яєць, вiдбувати велику кiлькiсть рiзних повинностей. Гiтлерiвцi закрили майже всi неповнi середнi, середнi й вищi школи, медичнi та культурно-освiтнi заклади, а якщо у якомусь мiстечку дiяла лiкарня, то за медичну допомогу встановлювалась дуже велика плата.
   Бiльш-менш спокiйно вiдбулася й окупацiя Зеленче, нiмцi її практично просто "пробiгли", залишивши у селi лише жменю людей окупацiйної влади для створення в подальшому мiсцевого самоврядування (староста, полiцiя тощо). У Михайла на роботi деякi працiвники встигли евакуюватися (деякi навiть тишком-нишком ще ранiше), та таких було не так вже й багато. Адже нiхто не мiг очiкувати, що нiмцi так швидко зламають нашу оборону на старому кордонi, а тому часу на органiзацiю нормальної евакуацiї просто не вистачило. Та й не мiг би Золотаренко тiкати кудись без своєї родини. Пару днiв Михайло просидiв вдома - окупацiя села припала на п'ятницю - та вже в понедiлок нiмцi почали збирати на станцiї у Нестерiвцях (пiд загрозою розстрiлу сiмей) тих, хто до того працював на залiзницi. Хвала Господу, як одразу подумав Золотаренко, що не встиг евакуюватися начальник станцiї. Звичайно, вiн таким зараз вже не був - нiмцi поставили свого керiвника, що було зрозумiло - та ось колишнiй начальник станцiї був зараз першою промiжною ланкою мiж нiмецькою окупацiйною владою та колишнiми радянськими робочими. А саме цiєї участi дуже не бажав для себе Михайло - якщо вже й працювати (примусово) на окупантiв, то краще у якомога нижчому ранзi. Щоправда, тепер чимало працiвникiв Нестерiвської залiзничної станцiї як би понизилися на сходинку-другу у своїх колишнiх посадах, за виключенням, звичайно, простих робiтникiв. До того ж чисельнiсть залiзничного персоналу станцiї зменшилася майже вдвiчi - мобiлiзацiя та самовiльна евакуацiя зробили свою справу. Та й не потрiбнi зараз були подiбнi штати, чимало робiт довелося робити як би за сумiсництвом, доповнивши частково свою професiйну дiяльнiсть. Та й кому зараз потрiбнi були такi спецiальностi як обхiдник (його обов'язки переклали на плечi працiвникiв ремонтних бригад) або черговий на переїздi. Пiд мобiлiзацiю потрапили й Микола Ващенко та його друг. Микола працював майстром i, можливо, на бiльш великiй станцiї отримав би броню. А так тепер йому доведеться бути вже майстром своєї справи у зовсiм iншiй сферi дiяльностi. А те, що вiн буде майстром i на фронтi, сумнiвiв нi у кого не було. Так, зараз працiвники станцiї у своїх рангах дещо понизилися, але працювати вимушенi були - нiмцям залiзницi, зрозумiло, теж потрiбнi були. А за вiдмову працювати загрожував табiр, а то й розстрiл. Крiм того, стосовно того ж таки Золотаренко, то йому потрiбно було якось годувати родину з одинадцяти чоловiк, на врожаї (та й то майбутньому) лише зi свого городу довго не протягнеш.
   Нiмцi досить швидко призначили у селi старосту й набрали охочих служити в полiцiї, видавши тим нiмецькi гвинтiвки "Маузер" K98-a (K - kurz, короткий), яка була основним озброєнням нiмецької пiхоти. У тих селах, де селян примусово заганяли у колгоспи, це було зробити не так вже й важко - охочi були. I були вони тому, що мали злiсть на радянську владу, яка вiдiбрала їх майно й урiвняла заможних селян з вiдвертими ледарями. Приблизно пiвтора роки мiсцевi полiцейськi ходили по селу у своєму звичайному одязi, унiфiкованого обмундирування для полiцаїв до того часу не передбачалося - у полiцаїв був здебiльшого цивiльний одяг. Хоча могли вони й носити радянську вiйськову форму зi знятими знаками вiдмiнностi. Як правило, полiцаї на лiвому рукавi носили пов'язки з написом "Polizei", або ж просто з латинською лiтерою "Р". Та починаючи вже з 1943-го року (у деяких регiонах i ранiше) окупацiйнi властi почали одягати своїх найманцiв в чорну унiформу нiмецького зразка, дещо подiбної (не за кольором) до форми польової полiцiї. Щоправда, полiцейськi з числа мiсцевих мешканцiв мали право носити зброю i нарукавну пов'язку лише пiд час виконання службових обов'язкiв. Та хто на те вважав, що-що, а гвинтiвка завжди була у них пiд рукою. I не обов'язково як знаряддя так би мовити наступу, часом i як знаряддя оборони - багато хто з мешканцiв не любив, а то й просто ненавидiв полiцаюг. А тi отримували вiд нiмецьких комендатур також посвiдчення, якi пiдлягали щомiсячному вiдновленню. Населенню ж належало беззаперечно виконувати всi вимоги й накази полiцейських. Формально ця полiцiя пiдпорядковувалася сiльському старостi або бургомiстру, а в мiстах - мiськiй управi. Але фактично допомiжна полiцiя з числа колишнiх радянських громадян працювала за завданнями i пiд контролем нiмецьких комендатур, гестапо тощо.
   Цiкавим було те, що головним, старшим полiцаєм у селi став колишнiй приятель колгоспного активiста Олександра Петровича Панасюка - Степан Балабуха. Вони в молодостi, ще з дореволюцiйних часiв трохи товаришували. Батько Степана належав до когорти заможних селян, а от Олександр був з бiдної родини. Та на гульках це особливого значення не мало, а тому вони до пори до часу й були приятелями. Та пiд час колективiзацiї їх шляхи дещо розiйшлися. У Степана був недурний батько, а тому, щоб не загримiти до Сибiру, вiн зрештою погодився, як i його син працювати у колгоспi. Та обидва вони затаїли злобу на тих, хто свого часу спустошив їх приватне домашнє господарство. Тодi Олександр ще не належав до керiвних ланок колгоспного активу, та коли описували майно батька його товариша вiн був присутнiм, хоча намагався й не видiлятися. Та Степан Балабуха, вочевидь, добре запам'ятав як його з батьком розкуркулював його колишнiй приятель. I тепер вiн затаїв вже особисту злобу саме на Олександра. I, коли Степан був призначений старшим серед полiцаїв вiн почав з усi сил намагатися насолити Панасюку. I згодом у нього дещо у цьому планi стало набувати реальних ознак. Тепер вже Олександр став опасатися Степана - як все несподiвано змiнилося.
   А от сiльським старостою було призначено старшого сина (зараз вiн був приблизно одного вiку з Михайлом Золотаренком) ще одного заможного селянина села Зеленче - Василя Йосиповича Остапчука. Його батька тодi упекли-таки у Сибiр, мав би з ним туди потрапити i його старший син (меншiй напередоднi кудись безслiдно зник, напевно за домовленiстю з батьком). Їхня сестра була замужньою, а тому прямого вiдношення до колишньої родини вже не мала. А ось Василь мав-таки роздiлити долю свого батька, та, мабуть, за тим же наущенням батька в останню мить теж погодився працювати у колгоспi. Про долю свого старого вiн до сих пiр нiчого не знав, та вираз, що син має помститися за батька вiдомий здавен. Нi, зараз Василь Йосипович поки що особливо не лютував, приглядаючись до пори до часу, та все ж таки з кiлькома кривдниками старшого Остапчука вже встиг трохи поквитатися.
   Ще до створення мiсцевого самоврядування нiмецька адмiнiстрацiя пройшлася як би з перевiркою селом, заходячи при цьому i в окремi домiвки. Звичайно ж, не обминули вони й дiм Золотаренкiв, який видiлявся у селi в кращу сторону. Пiдтягнутий обер-лейтенант з солдатом (той був не з гвинтiвкою, а з автоматом i чомусь у касцi) з цiкавiстю оглянули кiмнати оселi багатодiтної родини - дiтей (крiм Василька, звичайно) господиня дому вигнала з хати вiд грiха подалi. У вiтальнi увагу нiмцiв привернула свiтлина на стiнi, на якiй був зображений Михайло у залiзничнiй формi. Це була зовсiм нова свiтлина, зроблена у серединi квiтня, коли її володарю виповнилося 45 рокiв. Вiн тодi їздив у Дунаївцi до батькiв i на прохання Наталiї там же й сфотографувався - Наталi подобалася парадна форма залiзничникiв. Свiтлина, звичайно ж, була чорно-бiлою (поки що населення Радянського Союзу не мало уявлення про кольоровi свiтлини), а тому розрiзнити колiр форми - темно-синiй залiзничникiв чи темно-зеленiй армiйський - було дуже складно. За своїм чином середнього командного залiзничного складу Золотаренко мав посадовi знаки вiдмiнностi, що мали вiдповiдати званню iнженера-капiтана (звання залiзничникам не присвоювалися, це були саме знаки вiдмiнностi за посадами). Та вiдрiзнити на петлицях по 3 шестигранника залiзничника (капiтан) вiд кубикiв армiйцiв на невеликiй за розмiром свiтлинi (18 × 24 см чи може трохи бiльшого) було непросто. Так само складно було розрiзнити й емблему приналежностi її власника до роботи на залiзницi, - схрещенi французький ключ та молот, - яка з'явилася на петлицях залiзничникiв лише з 1932-го року. До того часу таку емблему носили на головних уборах лише iнженери-механiки та технiки. Скорiш за все, ця емблема й з'явилася у залiзничникiв в ознаменування їх "технiчної" сутi.
   Отож, солдат побачивши цю свiтлину, одразу мiцно ухопився за свiй автомат, який направив у бiк Наталiї Золотаренко. Михайло був на роботi, а тому супроводжувала непроханих гостей в оглядинах по домiвцi саме вона.
   -- Offizier?! -- кивнув вiн головою на свiтлину.
   Господиня не знала нiмецького язика, та вона легко за спiвзвучнiстю здогадалася про що йдеться мова.
   -- Нi, нi! -- злякано затрясла вона головою. -- Робiтник на залiзницi. -- Та вона здогадалася, що нiмець її не зрозумiє, а тому намагалася жестами й голосом пояснити це недовiрливому солдату. Вона стиснутими кулачками, якi рухала взад-вперед iмiтуючи потяг, та ще й промовляла, -- чши!-чши!-чши! -- чи щось подiбне. А пiд кiнець вона ще й "загудiла", iмiтуючи паровоз, -- у-у-у-у!
   Чи зрозумiв її пантомiму солдат - невiдомо, та її добре зрозумiв обер-лейтенант. Вiн розсмiявся й пояснив своєму пiдлеглому:
   -- Eisenbahner [залiзничник], -- пiсля цього вiн повернувся у бiк Наталi й запитав, трохи коряво промовляючи росiйськi слова, -- жалезный дорога?
   -- Так, так, -- зрадiло вiдповiла йому Наталiя, ще й кiлька разiв ствердно кивнувши головою.
   -- Sehr gut! Отшень хорош, -- задоволено промовив офiцер, пiсля чого ще й переуточнив у господинi, -- Несторовец?
   I Наталiя також знову пiдтвердила скалiчену нiмцем назву залiзничної станцiї подiбним до попереднього методом нiмецькому офiцеру його здогадку. Той скомандував солдату: "Come on!" [Пiшли!], двома пальцями недбало козирнув хазяйцi дому, розвернувся й направився до дверей. Солдат затупотiв слiдом за ним.
   Отаким було перше знайомство Наталiї Карпiвни з окупацiйними властями.

* * *

   Йшов час i все напруженими ставали обставини. З перших днiв окупацiї гiтлерiвцi встановили режим кривавого терору. Мешканцi Кам'янецької областi, вже зрозумiвши, що вiйна швидко не завершиться - ворог вже не так швидко, та все ж просувався углиб країни - почали в тилу ворога (фронт вiдкотився далеко) своїми методами боротися з окупантами. Нi, не в Зеленче, там боротися було практично нi з ким - з полiцаями неефективно, а нiякої промисловостi у селi не було. Та й самi нiмцi практично не звертали увагу на такi невеликi села. А от у Нестерiвцях почастiшали поломки на залiзницi, якi окупацiйна влада вже почала називати шкiдництвом - в те, що це природний процес старiння нiхто вже не вiрив. Шкоди такi поломки завдавали мало, та й тi швидко лагодилися пiд наглядом нiмцiв. На рух потягiв це мало впливало, а про те, щоб тi сходили з рейок i мови не було. Тобто, скорiш за все, хтось з працiвникiв ремонтної бригади нишком завдавав шкоду, яку потiм всiй бригадi доводилося лiквiдовувати. В областi дiяли окремi органiзованi групи опору, та зв'язку з ними не було, крiм того вони знаходились поблизу великих мiст чи в них самих. А що таке Нестерiвцi у порiвняннi з Проскуровим, Кам'янцем та навiть Шепетiвкою? - мiлкота якась, на яку нiхто не звертав увагу. Та був i серйозний супротив ворогу. Наприклад, в Проскуровi ще у першi днi окупацiї сформувалися i розгорнули боротьбу з ворогом пiдпiльнi групи Г. М. Мацькiва (на цукровому заводi), Л. А. Пiрковського (на залiзничнiй станцiї Гречани), В. I. Ручковської (на проскурiвськiй залiзницi). А вже на початку вересня в Проскуровi дiяло 9 пiдпiльних груп i органiзацiй. Крiм того, був опiр ворогу не лише з боку груп, органiзованих партiйними керiвниками, вiйськовими чи просто радянськими активiстами. Дiяли в областi i групи ОУН-УПА. Центрами такого руху були на пiвночi (Славутський, Бiлогiрський, Шепетiвський райони) i на пiвднi (Кам'янець-Подiльський, Чемiровецький райони). Так, наприклад, в Славутському районi українське нацiоналiстичне пiдпiлля почало iснувати ще з перших мiсяцiв вiйни. Органiзатором пiдпiльної групи "За Україну" у селi Крупець був мiсцевий житель - вчитель математики Iван Олiйник. Мiсцевi пiдпiльники тримали зв'язок з оунiвцями сусiднiх районiв Рiвненської областi. Спочатку вони проводили агiтацiйну роботу серед селян, в ходi якої впроваджували у життя iдеї незалежностi України - як без нiмцiв, так i без бiльшовикiв; спонукали розбирати колгоспну землю, реманент i худобу. Потiм їх методи стали бiльш активними: вони спасали євреїв вiд розстрiлiв, молодь - вiд робiт в Нiмеччинi, повiдомляли селян округи про нiмецькi облави (деякi з них служили в нiмецькiй управi i завжди мали найбiльш достовiрну iнформацiю щодо задумiв нiмецької влади). Маючи своїх людей на залiзницi пiдпiльники псували нiмецькi поїзди, збирали для майбутньої боротьби зброю. Та все ж рух опору ОУН-УПА не набув такого широкого розмаху як партизанський рух, органiзований бiльшовицьким пiдпiллям.
   Так, пiдпiльнi групи були, а от саме партизанських загонiв у центральнiй та пiвденнiй частинах областi не було. I зовсiм не тому, що було пасивне населення. Нi, населення-то було активне, та не було умов для розмiщення партизанських загонiв, не було, наприклад, значних лiсових масивiв. Справа у тому, що найбiльша частка лiсiв була на пiвночi Кам'янецької областi, там i був їх головний масив, який знаходився приблизно у 100 км (по шосе) на пiвнiч вiд Проскурова. Вiн починався практично на межi з Вiнницькою областю (у районi с. Понiнка, Полонського району) i пересiкав всю Кам'янецьку область зi сходу на захiд (з пiвдня на пiвнiч вiн був шириною ≈ 20 км) помiж мiстами Радошiвка та Славута. Ще на початку 18-го столiття лише у володiннях князя Павла Сангушка з княгинею Марiєю Любомирською (що включали й Славуту) лiси займали 33.600 га. Це було мiсто в областi, яке одним з перших захопили нiмцi - ще 4-го липня. Славута знаходилася в Мало-Полiськiй зонi змiшаних лiсiв i пiд час Вiтчизняної вiйни її справедливо називали партизанським краєм. Тут дiяли партизанський загiн вчителя Одухи, пiдпiльники, очолюванi доктором Михайловим. Вони боролися проти фашистських катiв та їхнiх українських холуїв, якi чинили страшнi звiрства проти населення, особливо єврейського. Пiд Славутою був розташований табiр "Ґрослазарет", у якому були знищенi тисячi радянських вiйськовополонених. Про це згадувалося навiть на Нюрнберзькому процесi. А от решта ж лiсiв областi не займали численних площ, вони групувалися окремими дiлянками. Та й взагалi лiси в областi займали лише близько 13 % всiєї площi, у їх складi переважали листянi (56,4 %) та хвойнi (32,6 %), на пiвночi - в основному сосновi, на пiвднi - невеликi масиви з дуба, граба, клена. Без урахування Мало-Полiського масиву, решта лiсiв була розкидана по областi на невеликих дiлянках, до того ж близько половини з них були штучного лiсо-насадження. Були вони, наприклад у Старокостянтинiвському, та Кам'янецькому районах, в останньому видiлявся Врублiвецький лiс (на межi з Чернiвецькою областю), що був розташований на пiвнiчний схiд вiд села Врублiвцi (18 км на пiвденний схiд вiд Кам'янця-Подiльського). Та всi цi лiси великих площ не займали. Був навiть свiй невеликий лiсок i на дiлянцi помiж Нестерiвцями та Зеленче. Та у тому лiсi, як то кажуть i двом чоловiкам важко було розминутися. Саме тому опiр окупантам у центральнiй частинi областi був не такий вже активний.

* * *

   Наприкiнцi 1941-го року до мешканцiв Нестерiвцiв та Зеленче дiйшли слухи про вiдсiч, яку Червона Армiя дала нiмцям пiд Москвою, - а такi новини долiтали навiть на окупованi територiї. У битвi пiд Москвою 5-6 грудня 1941-го року почався контрнаступ радянських вiйськ на фронтi довжиною у 1000 км, а вже 9-го грудня Червона Армiя зайняла мiста Рогачево, Венев та Єлець. 11-го грудня радянськi вiйська звiльнили Сталiногорськ, 12-го грудня - Сонцегорськ, 13-го грудня - Єфремов, 15-го грудня - Клин, 16-го грудня - Калiнiн. В один з таких днiв до Михайла звернувся Олексiй Юрченко. Золотаренко саме тодi обходив з ним одну iз дiлянок, снiгу нещодавно намело чимало, а тому Михайло хотiв сам оцiнити обстановку.
   -- Михайло Лаврентiйович, -- почав Юрченко, -- я випадково дiзнався, що у нас на станцiї хочуть влаштувати чималу диверсiю. Не буду казати звiдки я дiзнався.
   -- I не кажи. Я розумiю. А що за диверсiя?
   -- Потяг хочуть пiд укiс пустити.
   -- Та це ж несерйозно!
   -- Ото ж бо й воно, що несерйозно. Лише самим собi лиха завдадуть.
   -- Це точно. Так, Олексiй Степанович, я не питав тебе звiдки ти про це дiзнався. Та щоб попередити цю можливу подiю, щоб у декого дур з голови вибити, менi ж потрiбно з кимось балакати.
   -- Потрiбно, звичайно. Поговорiть з Василем Мартиненко. Вiн в однiй з моїх бригад працює. Хлопець молодий, та розбитний. Його не мобiлiзували, бо вiн з дитинства кульгавий. Та працювати це йому не заважає. До того ж вiн не дурний, i язик за зубами тримати вмiє.
   -- А, знаю я такого. Добре, поговорю з ним.
   Вже наступного дня Золотаренко прийшов перед обiдом у бригаду, де працював Мартиненко. Вiн спочатку поцiкавився у працюючих роботою, а потiм - здоров'ям, життям їх родин тощо. Перед самим початком роботи вiн звернуся до бригадира Волощенко:
   -- Володимир Никонович, я у тебе хвилин на 20 заберу ось цього молодика, -- кивнув вiн у бiк Мартиненка. -- Є у мене питання щодо його стану здоров'я. Я його надовго не затримаю, ще встигне свою пайку хлiба пожувати.
   -- Та берiть. Роботи особливої однак немає, снiг розчистили, а так, начебто, все в нормi.
   -- Пiшли, Василю, пройдемося, -- звернувся Михайло Лаврентiйович до Мартиненка. -- А то, якщо будемо стояти, то закоцюбнемо - морозець сьогоднi гарний.
   Вони вiдiйшли вiд бригади метрiв на тридцять i лише тодi Михайло неголосно звернувся до парубка:
   -- Слухай, Василю, до мене дiйшли слухи, що серед наших працiвникiв є окремi особи, якi планують органiзувати серйозну диверсiю на залiзницi.
   -- Що за вигадки! Хто вам таке наплiв?
   -- Ти не фиркай. Розмова у нас з тобою має бути знеособленою. У такi часи це дуже важливо.
   Василь здивовано подивився на спiврозмовника, та потiм обережно запитав:
   -- I що ви хотiли менi сказати?
   -- Тобi? Нiчого.
   -- Як так?! -- ще бiльше здивувався парубок.
   -- А так. Це будуть як би мої роздуми на життєвi теми, а точнiше на теми сьогодення.
   -- Хм, цiкаво.
   -- Можливо, буде цiкаво, а можливо, й не дуже. Та однак корисно. Розумiєш, зараз рiзний люд по-рiзному ставиться до окупацiйного режиму. Хтось iде у полiцiї, а хтось намагається шкодити нiмцям.
   -- I до якої ж категорiї належите ви самi? -- з вiдчутним єхидством запитав Мартиненко.
   -- Я ж попереджав, що у нас розмова знеособлена. Та, так i бути, скажу тобi, що полiцаї менi дуже не подобаються.
   -- I чому ж?
   -- Бо це зрадники. Я розумiю, що у декого з них є злiсть на радянську владу, яка, як вони вважають, здорово їм насолила. Але якщо ти взяв у ворога рушницю, щоб направляти її на своїх односельчан, то це i є зрада, i нiщо iнше, як зрада.
   -- А працювати на ворога, то не зрада?
   -- Так, це теж не дуже-то гарно, але це просто засiб виживання у такiй ситуацiї, i не лише конкретного одинака, а цiлих родин. Крiм того, з нашого оточення, наскiльки менi вiдомо, нiхто добровiльно працювати на окупацiйнi властi не побiг, бiльшiсть з нас працюють примусово. I я сподiваюсь, що ти це розумiєш.
   -- Розумiю, -- незадоволено буркнув Василь. -- Та це однак негарно. От якщо б працювати на ворога, а тим часом... -- i вiн раптово зупинився, прикусивши язика.
   -- ...тим часом шкодити йому? -- посмiхнувся Михайло, закiнчивши ймовiрне продовження Мартиненка.
   -- А хоч би й так? -- вже з викликом запитав юнак.
   -- Це все дитячi забави.
   -- Як це, дитячi забави?! -- обурився хлопець.
   -- Та отак. Це подiбно тому, як пiдлiток розбив камiнцем вiкно сусiду за те, що той не дав йому нарвати яблук у своєму садку. Несерйозно це.
   -- А можна й по-серйозному. Наприклад, спалити хату сусiда.
   -- Можна. Та не вийде.
   -- Чому? -- повторив свої попереднє запитання парубок.
   -- Так, досить говорити алегорiями. Давай тодi по-серйозному. Ось, наприклад, хтось би захотiв у нас на станцiї пустити нiмецький потяг пiд укiс. Це при бажаннi можна зробити. Та це буде ефект розбитого вiкна.
   -- Чому?
   -- Та тому, що лише завдасть додаткової роботи ремонтним бригадам, а якщо конкретно, то й нам з тобою. А користi не принесе.
   -- А користi чому не принесе?
   -- А якi важливi потяги проходять через нашу станцiю? Ти ж знаєш, що немає нiяких ешелонiв з технiкою, живою силою. I це цiлком зрозумiло. Для нiмцiв прiоритетний напрям зараз - це захiд-схiд. Так, є ще й стратегiчний напрям на пiвдень. Та не у нас в регiонi, а далеко далi на сходi. У нас пiвдень - це Чернiвецька область, i Молдавiя. А далi вже взагалi союзник нiмцiв Румунiя. То навiщо нiмцям за цим напрямом ганяти ешелони з вiйськовою технiкою?
   -- Все ще може змiнитися.
   -- О, це вже розумна фраза. Так, може колись змiнитися, ось тодi й потрiбно буде дiяти.
   -- Ага! Ми дiзнаємось про такi ешелони, як вони вже проскочать повз нашу станцiю.
   -- Не обов'язково. Є люди, якi будуть знати про такi ешелони, бо потрiбна пiдготовка.
   -- Хм, -- знову хмикнув Василь, -- я вас зрозумiв. Та не кожен захоче дiлитися такими вiдомостями.
   -- Вiрно, не кожен. Але знайдуться й такi.
   -- Наприклад?
   -- Давай обiйдемось без прикладiв. Я тебе запевняю, такi люди будуть.
   -- Iз самих Нестерiвцiв?
   -- Васю, не став дурних запитань, навiщо така конкретика.
   -- А ось ви самi, як я чув, не з Нестерiвцiв i навiть не iз Зеленче. То звiдки ж ви родом, якщо це не секрет? Мабуть, з великого мiста?
   -- Так, я родом з мiста. I називається це мiсто Дунаївцi.
   -- Якi ще Дунаївцi? -- витрiщив очi парубок.
   -- Як це якi. Я, наприклад, знаю лише одне мiсто Дунаївцi, та ще однойменне йому село.
   -- Ви з наших Дунаївцiв?! -- не повiрив Василь.
   -- Саме так, саме з наших, Васю, Дунаївцiв. У мене там й досi батьки живуть.
   -- То ми земляки, ну, у тому сенсi, що з одного району?
   -- Ми не лише земляки, Василю, ми з тих, хто прожив у цих краях все своє життя. А це багато чого означає.
   -- Так, я зрозумiв, -- вже зрадiло випалив Мартиненко, у нього вже навiть з'явилася посмiшка на устах.
   -- Так, давай краще повернемося до нашої розмови. Я от про що хотiв сказати: навiть якщо через нашу станцiю пiдуть вiйськовi ешелони завдати їм шкоди буде дуже нелегко.
   -- Чому?
   -- Ти залiзничник, i мав би сам розумiти такi речi. На нашiй залiзничнiй дiлянцi немає мостiв, немає тунелiв, та немає навiть високих укосiв. Якщо, наприклад, якийсь танк упаде пiд укiс з висоти 1,5-2 метра, навiть з 3-х метрiв, то це йому майже нiякої шкоди не завдасть. Та йому навiть не обов'язково падати, тому що, якщо навiть видалити дiлянку рейки, то, як ти здогадуєшся, не обов'язково, що паровоз чи вагони попадають i перевернуться. Якщо потяг буде йти не швидко, а ешелон з танками важкий, то паровоз лише зiскочить з рейок i врiжеться у насип. Таких прикладiв є чимало. I яку шкоду отримає ешелон? Та майже нiяку. Лише буде згаяний час. Це теж дуже важливо, не спорю, та це, як ти теж розумiєш, не головне. Головне це те, що технiка, яку везтиме потяг, залишиться неушкодженою. I вона тодi, нехай трохи пiзнiше, Червонiй Армiї великого лиха завдасть. От чому такi дитячi забави користi не принесуть. А лиха завдадуть лише нам самим.
   -- А може, й не завдадуть. Нiмцi подумають, що партизани пустили пiд укiс потяг.
   -- Е, нi, Васю, не потрiбно робити з нiмцiв дурнiв, це серйозна нацiя. А тому нiмцi подумають саме на нас. Партизани у такi iграшки не граються. Вони не рейки розводять, вони пiдривають потяги. У них є вибухiвка, якої немає нi у кого з наших людей. Так що нiмцi почнуть ретельне розслiдування саме на нашiй станцiї. I тодi цим займеться вже СС чи гестапо, i вони знайдуть винних, або ж зроблять винних iз безневинних. А якщо випадково загине хоч один нiмецький солдат, то тодi лиха мешканцям Нестерiвцiв, та мабуть, i Зеленче, -- зiтхнув Золотаренко, -- буде дуже багато.
   -- Чому?
   -- Та тому, що нiмцi вiзьмуть заручникiв, i якщо не об'явиться винний, вони розстрiляють кожного десятого. А вони можуть брати, наприклад, для бiльшого залякування родини залiзничникiв. Можуть чи не можуть, Василю?
   -- Можуть, -- похмуро вiдповiв той. -- З них станеться.
   Дещо пiзнiше нiмцi на окремих важливих для них дiлянках ще й ввели смертну кару через повiшення лише за перебування в забороненiй зонi залiзницi.
   -- Ото ж бо воно i є. То ти все зрозумiв? -- запитав Золотаренко.
   -- Зрозумiв. I що ж робити?
   -- Вихiд лише один - шукати зв'язки з партизанами, лише у них є можливостi для подiбних дiй. I то, шукати цi зв'язки не зараз, а коли настане потрiбний час. Хоча це справа дуже не легка. Та слухами Земля повниться. Потрiбно прислухатися й усе брати на замiтку. Ти знаєш, наприклад, що нiмцям дали жару пiд Москвою?
   -- Знаю.
   -- А хто тобi цю новину сповiстив? Адже не нiмецьке радiо. Але ж така новина до нас дiйшла! Повторюю, потрiбно лише до всього прислухатися.
   -- Так, ви маєте рацiю, -- тихо й незадоволено простягнув Василь. -- А як би добре все могло бути.
   -- Я тобi вже пояснив, що зараз нiчого доброго бути не може. I сподiваюсь, що ти це твердо засвоїв. Й навiть зможеш правильно розтлумачити це рiзним гарячим головам.
   -- Зможу. Дякую за бесiду.
   -- За мої мiркування, як я казав, -- посмiхнувся Михайло. -- У бригадi однак знають про нашу бесiду, а хто-небудь її мiг ще й бачити зi сторони, а тому для всiх дуже вже допитливих Варвар ми просто говорили на життєвi теми, на теми сьогодення: хто звiдки родом, яка у кого родина, як їй живеться, як кому з нас працюється тощо. А зокрема про те, як тобi вдалося уникнути призову в армiю. У мене з цього питання, скажеш, власна зацiкавленiсть.
   -- Ну, про тему нашої розмови я й сам все розумiю.
   -- От i добре. Все, по робочим мiсцям! Досить вiдпочивати, а тобi ще пожувати щось потрiбно. Попрацюємо на благо Нiмеччини, -- пiдморгнув Золотаренко Василю.
   -- Попрацюємо, -- посмiхнувся Мартиненко. -- Ох, колись i попрацюємо!
  
  

РОЗДIЛ 10

Тяжкi випробування

  
   Та ось вже минуло майже 10 мiсяцiв з часу злого поневолення радянських громадян Подiлля на своїй рiднiй землi, розпочинався вже другий мiсяць весни 1942-го року. У недiлю 5-го квiтня повинна була святкуватися Пасха - цього року спiвпадали православна й католицька Пасха. У Радянському Союзi церковнi свята не вiдзначалися, хiба що святкували їх старi люди. В окупацiї навiть у тих не було нi особливого настрою для цього, нi особливих коштiв. А от нiмцi це свято вiдзначали. Звичайно, на фронтi це навряд чи було можливо зробити. А ось у вiдносно спокiйних обставинах у важку пору вiйни доблесних солдат окупацiйної зони одного дня можна трохи й побалувати. Хоча, наприклад, у тому ж селi Зеленче нiмецьких солдатiв практично не було. Та районна нiмецька адмiнiстрацiя вирiшила зробити широкий жест - заохотити старост та полiцаїв тих окупованих населених пунктiв району, де до цього часу тим вдавалося пiдтримувати належний порядок.
   Пiд час окупацiї в Зеленче не було нiяких крамниць. Та й взагалi, на весь район тодi нараховувалося лише 4 чи 5 продуктових лавок, 2 з яких були у Дунаївцях. Всi вони знаходилися у вiданнi районної управи. Асортимент товарiв у них був досить мiзерним, що вiдображало як виробничi потужностi того перiоду, так i матерiальний рiвень населення. При цьому джерелом надходження товарiв було мiсцеве населення, яке здавало у продовольчi торгiвельнi точки продукти харчування за рiзко заниженими цiнами. Наприклад, жито приймалася вiд населення за цiною 30 копiйок за кiлограм, а продавалася мiсцевим покупцям вже по 2 карбованця за кiлограм та по 1-му карбованцю за кiлограм - нiмецькiй комендатурi. Мiсцевi жителi здавали в магазин в основному зерно, iнодi ще вершкове масло, i дуже вже у рiдкiсних випадках - свиняче сало.
   А тому окупацiйнi властi напередоднi свята, у суботу завезли в село певну кiлькiсть рiзних продуктових товарiв, включаючи навiть деякi консерви (щоправда, не м'яснi), а також печиво, галети та деякi солодощi. Для села це був перший подiбний випадок, але взагалi-то подекуди, очевидно, з метою стимуляцiї грошової торгiвлi, районна управа брала на себе забезпечення ринкових торговцiв дефiцитними товарами. I тодi нiмцi як би для заохочення працюючих на них робiтникiв iнодi завозили (в основному у мiста та районнi центри) певну кiлькiсть товарiв першої необхiдностi: сiль, тютюн, мило. Решту продтоварiв для цивiльного населення з Нiмеччини не завозилися (до якої категорiї вiдносилися старости та полiцаї важко сказати, та, мабуть, все ж не до цивiльного населення). Якщо у якомусь мiстечку iснувала ще й якась галантерейна лавка, то й вона торгувала дрiбницями - здебiльшого голками, шпильками, брошками, гребiнцями, гончарними та кустарними виробами. Хоча бувало, що подекуди торгували ще й радянськими товарами, якi не встигли вивезти чи не були знищенi пiд час вiдступу Червоної армiї. Що ж стосується продуктових товарiв, то гостра потреба населення була не на них, а на супутнi товари, такi як сiрники, мило, тютюн та гас.
   Отож у суботу тi ж самi ж полiцаї зняли з вантажної машини цi несподiванi подарунки, а пiсля вiд'їду автiвки почали зносити їх до сараю старости. Звичайно, не обiйшлися цi дiї без зацiкавлених незвичною подiєю сiльської малечi. Вони крутилися поблизу згруженого товару, та полiцаї їх ганяли. Носили нiмецькi дарунки звичайнi полiцаї, а от старший полiцай Степан Балабуха iз звичною йому гвинтiвкою на плечi контролював порядок, саме вiд нього найбiльше й дiставалося дiтлахам. Малеча навiть намагалися поцупити що-небудь iз солодощiв, та отримавши вiд полiцаїв стусанiв, трималися подалi. Та далеко не всiх налякали полiцаї, i найбiльш активним серед тiєї малечi був Дмитрик Золотаренко. Спочатку його зацiкавили банки з консервами. На банках був напис Kaspe, а нижче намальоване якесь листя з рельєфними прожилками. Ще нижче новий напис у 2 рядки: Junger Spinat (dick eingekosht). Сiє означало: молодий шпинат (варений товстий). Консерви випускала фабрика Пауля Каспера Брауншвейга.
   Та потiм увага Дмитра переключилася на якiсь плитки, подiбнi до шоколаду. А то й був шоколад, лише дещо незвичний. На темно-коричневому фонi бiлими лiтерами було написано: Panzerschokolade [танковий шоколад]. Напис був трохи незрозумiлий - чому саме танковий шоколад, вiн що, призначався лише для нiмецьких танкiстiв? А справа була ось у чому - це був шоколад з первiтином та iншими стимуляторами. Цей препарат первiтин був стимулятором нервової енергiї наркотичної дiї, вiн з'явився у 1938-му роцi, виробляла його берлiнська компанiя "Теммлер". Подiбнi препарати повиннi були допомагати льотчикам i танкiстам впоратися з важкими навантаженнями. Первiтин - це препарат з класу амфетамiнiв, якi виявляють ту ж саму дiю, що й адреналiн, який виробляється у людському органiзмi. Амфетамiни - це фактично допiнг, який розганяє сон, збiльшує почуття впевненостi у власних силах, здатнiсть до концентрацiї i готовнiсть ризикувати. Одночасно амфетамiни зменшують чутливiсть до болю, притупляють вiдчуття голоду та спраги. Так, це був шоколад з первiтином, а взагалi-то солдатам вермахту протягом всiєї Другої свiтової вiйни давали первiтин у таблетках, який допомагав їм витримувати тривалi марш-кидки i битися в найважчих умовах. Його вживав навiть сам Гiтлер, у кiнцi вiйни вiн отримував до десяти таблеток первiтину на добу. США та Великобританiя також постачали своїх вiйськовослужбовцiв подiбними препаратами - амфетамiном (фенамiном).
   I от, користуючись тим, що Балабуха дещо вiдволiкся вiд процесу переносу нiмецьких дарункiв, про щось заговоривши зi своїм пiдлеглим, Дмитрик пiдбiг до того товару i вихопив майже з пiд рук iншого полiцая невелику упаковку коричневих плиток. А далi вiн дав дьору. Та, вiн вiдбiг лише метрiв на двадцять, зупинився й став хизуватися своєю "вiдвагою", пiднявши над головою пакунок i дратуючи полiцаїв.
   -- А ну, йди-но сюди! -- крикнув Балабуха.
   Та Дмитро й вухом не повiв. Тодi Степан сам рiшуче направився до малого, той вiдбiг ще на десяток метрiв. Вiн нiколи не був крадiєм, йому не стiльки потрiбен був той шоколад, як йому хотiлося похизуватися перед своїми друзями та подратувати полiцаїв.
   -- Стiй!! -- загорлав Степан.
   Однак Дмитрик не зважив на його окрик, вiн навпаки, тримаючи у в однiй руцi пакуночок, все ж змiг двома руками зобразити полiцаю "довгий нiс" (приставивши до свого носа великий палець однiєї руки, зачепивши за мiзинець цiєї руки великий палець iншої i розчепiривши решту пальцiв). А далi вiн повернувся i, не поспiшаючи (лише озираючись через плече) пiшов подалi вiд мiсця подiй. I той "довгий нiс" вже зовсiм розлютив Балабуху, вiн зi злостi скинув з плеча рушницю, пересмикнув її затвор i, майже не прицiлюючись, можливо для залякування, вистрiлив у бiк бешкетника. Та вiдстань для пострiлу була невеликою, i зла куля ужалила Дмитрика пiд лiву лопатку. Впала дитина на землю вже мертвою. Коли тiло з часом пiдняли, то у правiй ручцi загиблого хлопчини все так же була зажата вже наполовину розчавлена упаковка того проклятого "танкового шоколаду".
   Так, Дмитро був самим бешкетливим з усiх дiтей Золотаренкiв, i батькам не зрозумiло було у кого вiн таким уродився. Та таке трапляється у багатьох родинах - усi дiти як дiти, а ось один - як з ланцюга зiрвався. Хоча Дмитрик нiколи не був поганим хлопчиськом, просто часом таким собi (у своєму вiцi) малолiтнiм розбишакою, скорiше навiть просто пустуном, шалапутом. Та деякi його витiвки часом могли бути не такими вже й безневинними. I остання така витiвка коштувала йому життя. Та нi одна розумна, врiвноважена людина навiть не подумала б стрiляти у бешкетника. Адже це просто дитина, яка пiдсвiдомо, щоб показати свою значимiсть i подражнити дорослих трохи "викидає коники". Та то розумна людина, а не така як Степан Балабуха. Звичайно, нiхто нiяких розслiдувань не проводив, але всi в селi жалкували за малим, стиха проклинали недолюдка та спiвчували родинi Золотаренко. Поховали Дмитрика, зрошеного маминими сльозами, на третiй день. Але життя продовжувалося, досить було й iнших не дуже приємних новин, а тому згодом ця подiя почала в селi забуватися. Забуватися односельцями Наталiї та Михайла, але не ними самими.
   Приблизно через мiсяць пiсля цiєї подiї селом поповзла чутка, що нiбито вбито полiцiя Степана Балабуху. I, як виявилося, це була не чутка - той дiйсно був вбитий. Знайшла мертвого Степана його дружина, яка глухої ночi визирнула на вулицю - Балабуха був на чергуваннi, та ось додому щось не поспiшав. Дружина наткнулася на тiло буквально бiля їхньої садиби.
   Коли про це стало вiдомо Наталiї Золотаренко, то вона одразу тихенько спитала чоловiка:
   -- Це ти його порiшив? -- i не чекаючи вiдповiдi Михайла, одразу добавила. -- I правильно, як то кажуть катюзi по заслузi.
   -- Нi, це не я.
   -- А менi здається, що саме ти.
   -- Наталя, коли здається, то хреститися потрiбно. Так теж кажуть.
   -- А, може, все ж, ти? -- з якоюсь дивною надiєю перепитала дружина.
   -- Нi, -- твердо вiдповiв Михайло.
   Як не дивно, але Наталiя такою вiдповiддю чоловiка була не лише здивована, але й засмучена. Хоча її смуток був зрозумiлий - їй би стало набагато легше, якби вона знала, що саме чоловiк поквитався iз вбивцею їх дитини. Та вона, все ж, знайшла в собi сили змовчати, i подальшi запитання вiд неї так i не настали. Таким чином, тодi ця тема була закрита. Помiж дружиною та чоловiком так, але пiдозру стосовно Михайла мала не одна Наталя. Десь через тиждень увечерi до Золотаренкiв навiдався Олександр Петрович Панасюк. Сусiд, присiвши з господарем на лавку, трохи поговорив з Михайлом про важкi часи, що настали. Далi вони перекурили, i пiсля однiєї iз затяжок Олександр Петрович майже пошепки запитав:
   -- Михайло Лаврентiйович, а скажи-но, то ти поквитався з Балабухою?
   -- Нi, не я.
   -- Точно? Та ти не бiйся, адже ж знаєш - я нiкому нi гу-гу.
   -- Точно, точно.
   -- Дивно... А у тебе якраз був привiд поквитатися з тим гадом.
   -- А у тебе вiн також був.
   -- Хм, теж вiрно. Та то не я. Але я дуже радий, що знайшовся смiливець, що порiшив Степана. Адже я вiдчував, що вiн намагається запроторити мене у який-небуть табiр, а то й взагалi пристрелити. Звичайно, без причини вiн стрiляти б не став, хоча хто зна - у малечу ж вистрiлив. А ось у табiр вiн мене б точно засадив, i досить, як я вiдчуваю, швидко. От же паразит був!
   -- Ну, поквитатися з Балабухою у селi охочих, мабуть, чимало набереться.
   -- Так-то воно так. Та одна справа бажання, й зовсiм iнша - можливiсть. Точнiше смiливiсть, рiшучiсть. Я можу зiзнатися, хоча це й не на мою користь, що у мене таких рис замало. А от якийсь смiливець у нас в селi знайшовся. Молодець!
   -- Ти знаєш, Олександр Петрович, я теж зiзнаюсь тобi - i я задоволений, що це сталося. Балабуха дiйсно був гадом i паразитом. Так що у цьому питаннi ми з тобою одностайнi.
   Видно було, що такою кiнцiвкою розмови сусiд задоволений. Вiн навiть посмiхнувся, пожав на прощання Михайловi руку й почвалав потихеньку до дому.

* * *

   А далi дуже вже повiльно й невтiшно спливали мiсяцi та роки. Та ось нарештi й довгоочiкуваний початок квiтня 1944-го року, день визволення села, а потiм i всiєї областi вiд фашистських загарбникiв. Не передати словами, яка це була радiсть. Та через деякий час ця радiсть почала поступово замiнюватися певним острахом. Пiсля вiдновлення у областi роботи партiйних i майже одночасно iнших контролюючих (а також каральних) органiв, почалися з'ясування хто i чим займався пiд час окупацiї. Працював? на нiмцiв працював? як посмiв? - i т. д. i т. п. Де, коли, за яких обставин почав працювати на окупацiйнi властi? Пiдозрювали всiх, добре, що хоча б не арештовували, та перевiрки проводили ретельнi. I почався збiр довiдок у вiдновлених виконкомах сiльських, селищних, мiських Радах народних депутатiв та довiдок органiв Служби безпеки, якi мали свiдчити про те, що громадянин не скоїв злочину проти Батькiвщини.
   Iз самого початку свого iснування РРФСР, а потiм СРСР були дуже жорстокою (саме жорстокою, а не жорсткою) державою, мабуть, найжорстокiшою у свiтi. От i у часи другої свiтової вiйни Радянський Союз став таким собi безвiдповiдальним батьком, який у лиху годину залишив своїх дiтей напризволяще, кинув їх у лапи ворогу. А пiсля того, як тi якимось дивом вижили, ще й намагався покарати їх. Аякже, адже тi працювали на ворога. А як їм було виживати? Потрiбно ж було годувати родини, крiм того, праця на окупованiй територiї була обов'язковою. Усi безробiтнi пiдлягали реєстрацiї на бiржах працi, якi були створенi в районних центрах. Покаранням за невиконання була в'язниця, грошовi штрафи або примусовий робочий табiр. Мабуть, держава сподiвалась, що всi вони покiнчать життя самогубством. До вбитих ворогом додадуться новi мiльйоннi жертви. Та хiба це щось означало для Сталiна та його соратникiв. Недарма ж маршал Г. К. Жуков, який не дуже переймався життям простих солдатiв, казав: "...Нiчого. Росiйськi баби ще народять". Той же Жуков напередоднi форсування Днiпра для штурму Києва у 1943-му роцi казав: "Навiщо ми, друзi, тут голови морочимо? Нахрена обмундировувати й озброювати цих хохлiв? Всi вони - зрадники! Чим бiльше у Днiпрi потопимо, тим менше доведеться у Сибiр пiсля вiйни висилати". Той же Жуков увiв також своєрiдну практику розмiнування мiнних полiв пiхотою, вiдверто нехтуючи сотнями життiв простих солдат. Про таке ефективне "розмiнування" вiн навiть сам заявляв Президенту США Ейзенхауеру на Потсдамськiй конференцiї у 1945-му роцi, чим визвав у того жахливе ураженння такою нелюдською жорстокiстю радянського маршала. Ейзенхауер не знав, що Жукова поза очi солдати називали маршалом-м'ясником.
   Зрозумiло, що держава просто не в змозi була евакуювати все населення захоплених пiзнiше нiмцями територiй. Все це так. Але навiщо ж тодi цькувати цих людей? А за пiдозрою у спiвпрацi з нiмцями багатьох людей приговорювали до 15-20 рокам позбавлення волi й позбавленню всiх нагород. Щоправда, це стосувалося лише тих, хто добровiльно працював на нiмцiв: старостiв, полiцаїв тощо. Але й на тих, хто працював примусово (щоб вижити, та ще й з дiтьми) дивилися скоса. Такi ставали людьми як би другого сорту. Адже недарма пiсля вiйни в анкетах й особових листках облiку кадрiв у спецiальнiй графi слiд було зазначати про перебування того чи iншого громадянина в полонi чи на окупованiй територiї. То навiщо ж ввели цю графу? А от навiщо - перебування на такому облiку було пiдставою для заборони виїзду громадян за кордон, влаштування на роботу у деякi установи, на пiдприємства, допуску до секретних вiдомостей тощо.
   Та про що можна було говорити, коли бiйцям Червоної Армiї, якi перебували у нiмецькому полонi, практично автоматично присуджували 20 рокiв таборiв. I це тим, кому дивом вдалося вижити у нiмецьких "фабриках смертi", немовби вони у той час перебували на якихось курортах. Такого не робила жодна країна свiту, до такого додумалися лише Сталiн та його пiдручнi, якi проголошували СРСР "самою справедливою державою в свiтi". Та зрештою все утряслося й Михайло Золотаренко та бiльшiсть його колег знову продовжили свою працю на благо Вiтчизнi.
   На травневi свята Михайло вирвався провiдати свою стареньку маму - 1-е та 2-е травня припадали на першi днi тижня, а перед тим ще й була недiля. Антонiнi Михайлiвнi у цьому роцi виповнялося вже 77 рокiв, вона зараз доживала свiй вiк у родинi молодшої сестри Михайла Дарини. А ось батько Михайла помер ще на початку вiйни, пiзньої осенi 1941-го року. Чи не витримав вiн незваний прихiд у своє рiдне мiсто нiмецьких поганцiв, чи просто здав вже його ранiше мiцний органiзм - як для чоловiка роки були вже досить солiднi. Мама дуже зрадiла появi свого сина. Ввечерi вони посидiли за столом i багато про що поговорили. Звичайно, головна подiя для всiх була радiсна - в хвiст i в гриву женуть нашi вiйська проклятих фашистiв. Мама дуже цiкавилася своїми онуками, вона вже давно знала про загибель Дмитрика. Пом'янули його, а також згадали про самого старшого онука Iвана, стосовно долi якого й до цього часу не було жодної звiстки. I ось тут мама схопилася й сумно простягла:
   -- Мишко, наливай ще по однiй чарцi. Як же я, стара роззява, одразу не сказала - потрiбно також пом'янути й Iванка.
   -- Мамо, ти що! А чи не зарано ти його ховаєш?
   -- Нi, Михайло, не зарано, -- i вона гiрко заплакала.
   Син хотiв заспокоїти її, та Петро знаком попередив свого шурина, щоб той не робив цього. Коли мама згодом заспокоїлася, вона сама сказала, все ще витираючи сльози:
   -- Немає вже нашого Iванка, згинув вiн на цiй проклятiй вiйнi.
   -- Звiдки ти це знаєш, мамо?
   -- Його товариш по службi тижнiв зо два тому приходив до нас. I вiн розповiв, що наш Iван загинув.
   -- Коли, де?!
   -- Ще в 41-му, а де - я назву селища не пам'ятаю. Може Петько пам'ятає? -- вона повернулася до зятя.
   -- Та начебто запам'ятав, Антонiна Михайлiвна. Я постараюся все Михайловi розповiсти. Не потрiбно вам постiйно тужити.
   I хвилин за 40 вiдбулася, хоча й недовга, та сумна чоловiча розмова. Петро з його фiзичною вадою на фронт не потрапив, не встиг вiн i евакуюватися, весь цей час так i мешкаючи з Дариною та дiтьми у Дунаївцях. Дивом уник вiн i вивезенню до Нiмеччини, хоча здебiльшого вивозили молодь.
   -- До нас дiйсно приходив товариш Iвана, -- розпочав свою розповiдь Грищенко. -- Вiн та твiй син не лише були товаришами по службi, вони призивалися разом у Дунаївцях, а тому й справдi потоваришували, хоча Леонiд, так звуть друга Iвана, й був на 1,5 роки старший за нього. Та у їх вiцi це була не така вже й велика рiзниця. От вони й потоваришували, при цьому Льоня був для Iванка як старший брат чи наставник.
   -- I коли, як це сталося - коли i як загинув мiй син?
   -- Я тобi можу коротко розповiсти, що пам'ятаю. Та тобi варто, мабуть, самому поговорити з Леонiдом, вiн краще й детальнiше все розповiсть.
   -- Так, ти маєш рацiю. Вiн живе у самих Дунаївцях?
   -- Так, кварталiв за 4-5 звiдси, його адреса у мене є.
   -- А коли вiн повернувся з фронту i, головне, яким чином це йому вдалося?
   -- Вiн повернувся без руки, по лiкоть йому лiву руку вiдiрвало. А коли саме вiн повернувся, ми його не запитували, мабуть, одразу пiсля звiльнення Дунаївцiв. Ранiше, як ти розумiєш, вiн повернутися не мiг.
   -- Отже, зовсiм недавно, ймовiрно, на початку квiтня, -- Дунаївцi були звiльненi Робiтничо-Селянською Червоною Армiєю вiд фашистiв 31 березня 1944-го року. З лютого 1946-го року вона вже стане називатися Радянською Армiєю.
   -- Мабуть, що так.
   -- I майже одразу пiшов сповiстити про свого друга. Молодець Леонiд. Завтра зранку обов'язково зустрiнуся з ним. Я планував переночувати у вас, а зранку повертатися у Зеленче. Та тепер дещо затримуюсь. Повернусь до обiду, а можливо, й пiсля обiду. Нiчого, Наталка зрозумiє.
   Наступного ранку Петро повiдомив Михайлу адресу Леонiда Подоляка. Золотаренко попрощався з мамою та родиною Грищенкiв - пiсля вiдвiдування друга Iванка вiн планував одразу повертатися додому. Невдовзi вiн вже пiдiйшов до будинку, у якому мешкав Подоляк. Хвiртка була вiдчинена, Михайло злегка постукав у вхiднi дверi. Через хвилину дверi прочинилися i на порозi з'явився молодий чоловiк.
   -- Доброго дня! З святом вас! -- привiтався Золотаренко. Те, що це був саме Леонiд, сумнiвiв не було - як не було у того й половини руки. -- Я хотiв би поговорити з вами, Леонiд... Вибачте, як вас по батьковi я не знаю.
   -- Добрий день! I вас взаємно зi святом! А що стосується iменi та по батьковi, то яке там по батьковi, я набагато молодший за вас. А з якого питання ви до мене? Адже ми не знайомi.
   -- Мене звати Михайло Лаврентiйович, я батько Iвана Золотаренко.
   -- Он воно що! О, тодi проходьте, звичайно, в дiм. Чи на лавочцi у дворi посидимо?
   -- Давайте на лавочцi - погода чудова.
   -- Так, погода чудова, -- сумно простяг Леонiд. -- Та, на жаль, не для всiх. Скiльки наших людей полягло за цi роки.
   А далi розмова, та й тема теж, продовжилися вже, сидячи на лавочцi.
   -- От гади, фашисти, що ж вони наробили! -- злiсно качав головою Подоляк. -- Скiльки молодих життiв забрали! Менi вдалося вижити, а от вашому Iвану, моєму товаришевi, нi. Я вам все-все розповiм. Нелегкi тодi були першi два мiсяця вiйни.
   -- Я розумiю. Вас одразу пiсля мобiлiзацiї направили на фронт?
   -- Та майже зразу. Пару днiв, звичайно помуштрували, уже на мiсцi, у полку. Навчили як поводитись зi зброєю тощо. А потiм в окопи - часу не було на навчання. Та й коли було проводити навчання, адже з того часу, як ми потрапили у полк своєї "приписки", то лише кiлька днiв ми провели на старому мiсцi. А потiм полк, як i сама дивiзiя, одразу почали рухатись i, на жаль, не на захiд, а на схiд - ми вiдступали. Менi з вашим сином довелося служити у 12-й армiї, 8-му стрiлецькому корпусi. Та тодi ми ще цього навiть не знали. А от ви запам'ятайте: 12-а армiя, 8-й стрiлецький корпус, 146-а стрiлецька дивiзiя. Ви все повиннi знати про вiйськовий шлях вашого сина, хоча вiн i не був довгим. Та так вже склалося.
   Сформована у 1939-му роцi, 12-а армiя спочатку включала в себе танковий корпус, 2 окремi танковi бригади, 2 кавалерiйських корпуси та 3 стрiлецькi дивiзiї. У такому складi армiя брала участь у польському походi. Командувачем армiї був командарм I. В. Тюленєв. Пiсля завершення Польського походу армiя була iстотно трансформована: видалена кавалерiя i доданi танки. Крiм того, було вдвiчi збiльшена кiлькiсть стрiлецьких дивiзiй, в кожнiй з яких подвоїлася й кiлькiсть артилерiї. Армiя також отримала в свiй склад артилерiйську бригаду, 4 окремi артилерiйськi полки i окремий iнженерний полк. Армiя також брала участь в приєднаннi Пiвнiчної Буковини до СРСР в червнi-липнi 1940-го року у складi Пiвденного фронту. За планом штабу Київського Особливого вiйськового округу (КОВО) у складi двох стрiлецьких i одного (16-го) механiзованого корпусу 12-а армiя повинна була прикривати Станiславський та Чернiвецький напрямки.
   На початок Великої Вiтчизняної вiйни дивiзiя пiдпорядковувалася КОВО i знаходилася у селищi Немирiвка Житомирської областi. Увечерi 22-го червня вона почала висунення до фронту, а 27-го червня 146-а дивiзiя, вiдбивши спiльно з 14-ю кавалерiйською дивiзiєю атаку нiмецьких танкiв i пiхоти, займала рубiж Студзянка - Кременець.
   -- А воювали ми з ним у 512-му стрiлецькому полку, -- продовжував Леонiд. -- I вже 6-го липня наша дивiзiя вийшла на рубiж Крапивна - Влашанiвка. Дещо пiзнiше наша дивiзiя була передана до складу 26-ої армiї i з 22-го липня ми якийсь час знаходилися в армiйському резервi на рубежi Юшки - Кузьминцi - Балика. Та вже 28-го липня дивiзiю знову кинули в бiй - ми обороняли переправи i рубежi у районi Ржищева, а 3-го серпня вели бої в районi Гребенi - Юшки. Цi населенi пункти протягом доби кiлька разiв переходили з рук в руки. Наша дивiзiя 9-го серпня навiть трохи розширила плацдарм у районi Ржищева. Та все ж наш полк був зупинений вогнем фашистiв, а 15-го серпня нiмцi силою до двох пiхотних дивiзiй почали наступ на Ржищев. I через якихось кiлька днiв наш полк воював вже на лiвiй сторонi Днiпра, а з 25-го серпня ми у складi Остерської групи вели бої з фашистами, якi проривалися в самий Остер. Потiм, 5 вересня згiдно рiшенню командуючого армiєю дивiзiя переправилася вже на схiдний берег Десни, 12-го вересня наш полк разом з 27-м моторизованим полком займали рубiж Пальчики - Кошани. Ось у районi саме Кошан - це село в Козелецькому районi Чернiгiвської областi - й вiдбувся наш з Iванком останнiй бiй.
   -- Якого числа, 12-го вересня? -- перепитав Золотаренко.
   -- Так, саме 12-го вересня. Десь ополуднi вiд осколкiв ворожого снаряду загинув ваш син, а години через двi зрешетило мою руку. Мене вiдтягли подалi з окопу, а пiзнiше, пiсля того, як нiмцi прорвали-таки фронт, рештки нашого полку знову двинулися на схiд. А ось Iван, як i багато iнших залишився покоїтися у землi поблизу села Кошани, -- сумно зiтхнув Подоляк.
   -- 12-го вересня... -- тужливо покачав головою Михайло. -- Так i не дожив Iван до свого 18-го дня народження, 10 днiв йому для цього не хватило.
   -- I коли у нього мав бути день народження? -- сумно спитав Леонiд.
   -- Iванко народився 21 вересня 1923-го року.
   -- Так, я знав, звичайно, що Iвану немає 18 рокiв, що вiн добровiльно пiшов у армiю. Такi у нашому призовi були. Вiн молодо виглядав, але й таких було багато. Що таке 18 рокiв, хiба це вiк, дуже багато юнакiв було. Але вiн справжнiй герой. Вiн гарно воював, вiн не був боягузом. А були такi, навiть старшi за нього, та що там, у нас в полку, а точнiше в ротi, мабуть, всi були старшi за нього... Так от, були такi, якi пiд час обстрiлу кидалися на дно окопу й закривали ушi. Їх неможливо було пiдняти в атаку. А от Iванко таким не був, вiн був хоробрим, навiть вiдчайдушним. Вiн дуже швидко засвоював вiйськову науку i мiг бути гарним воякою, та не судилося...
   -- Так, Iван був саме таким - вiдчайдушним. I ця вiдчайдушнiсть згубила його.
   -- Михайле Лаврентiйовичу, то, мабуть, потрiбно пом'янути вашого сина?
   -- Дякую, Льоню. Я вчора ввечерi вже пом'янув Iванка разом з мамою, сестрою та її чоловiком Петром. Саме вiн i розповiв менi про тебе. А вже сьогоднi ввечерi я пом'яну Iванка ще зi своєю родиною. Ти ж розумiєш, що там буде коїтися, коли я сповiщу таку страшну для них новину.
   -- Розумiю, -- тихо промовив Подоляк.
   -- Добре, Льоню, будемо прощатися. Дякую тобi, що ти менi все розповiв. Я запам'ятав всi реквiзити вiйськових з'єднань, що стосуються мого сина. А тебе я запрошую цього року саме на 12-го вересня до мене у Зеленче, тут недалеко. Ось тодi ми всi разом пом'янемо Iванка, Iвана Михайловича Золотаренка.
   -- Я обов'язково буду. До побачення!

* * *

   Як була сприйнята родиною Золотаренкiв лиха звiстка про загибель Iвана не важко собi уявити. Звичайно, були i сльози Наталiї i горювання братiв Iванка та його сестрички. Пiсля того, як Iван подався, скорiше втiк на фронт вiд нього надiйшов лише один лист - вже не в конвертi, а солдатський трикутник - на початку липня. У ньому Iванко сповiщав, що у нього все гаразд, вiн живий, здоровий, воює з фашистами. Лист був сухуватий i короткий, та такою була вдача Iвана Золотаренко - не полюбляв вiн вдаватися у деталi, та й якi могли бути на фронтi деталi. А потiм листи перестали надходити - село вже окупували нiмцi. Не було на Iвана й за квiтень мiсяць пiсля звiльнення Кам'янеччини нiяких офiцiйних листiв, мабуть, ще не встигли розiслати похоронки на нещодавно звiльненi територiї. Та й хто зна, чи буде це саме похоронка, можливо буде звiстка, що "...ваш син Золотаренко Iван Михайлович зник безвiстi". Про те, що Iван точно загинув, знав Леонiд Подоляк та ще, можливо, десяток-другий побратимiв Iвана. А от чи знало про це командування - пiд великим питанням.
   Так, горювання родини по невинно убiєнному мало мiсце, та навiть сльози матерi зараз були вже не такими, як у 41-му роцi пiсля записки-листа сина з вiйськкомату. Пiсля несподiваного вбивства Дмитра Наталя вже навчилася, як то кажуть, тримати удар. Крiм того, вона вже добре усвiдомила, що не одна вона така, мiльйони матерiв Радянського Союзу не дочекалися своїх синiв, а багато з них навiть кiлькох. Вона розумiла, що на фронтi щодня гинули й гинуть донинi не одиницi, не десятки i навiть не сотнi, а тисячi бiйцiв Червоної Армiї. Щодня тисячi матерiв i батькiв отримують на своїх синiв похоронки. Лихi майже три роки загартували вже її серце та душу. Це не означало, що вони стали черствими, просто Наталiя навчилася стримувати свої емоцiї. I от за цю стриманiсть вона й була, напевне, дещо пiзнiше винагороджена - один з травневих вечорiв приблизно через тиждень пiсля свят принiс їй несподiваний, але такий приємний сюрприз.
   Того дня Михайло, повернувшись з роботи, у хату не поспiшав заходити. Вiн сьогоднi майже весь робочий день просидiв у своєму кабiнетi, а тому хотiлося вiдпочити на свiжому повiтря, i не пiд час п'ятикiлометрової "пробiжки" з Нестерiвцiв, а спокiйно у своєму дворi. Вiн пройшовся по двору, дружина возилася бiля сараю з курми. Вони перекинулися з нею парою фраз, а потiм вiн закурив цигарку. Спочатку Михайло хотiв присiсти на лавочку, та потiм передумав - ще насидиться в хатi. Вiн, неспiшно, пройшовся двором i зупинився бiля огорожi, любуючись весняною природою села. Далi вiн кинув погляд на дорогу i побачив, що вдалинi у бiк їхнiх будiвель наближається якiйсь чоловiк. Трохи дивним для Михайла було те, що чоловiк рухався якось не дуже впевнено, та не впiзнати статуру цього чоловiка було просто не можливо. Золотаренко не повiрив своїм очам. Потiм вiн обернувся до двору й крикнув:
   -- Наталю, ходи-но сюди. Мерщiй!
   Дружина, трохи невдоволено залишила свою роботу й пiдiйшла до чоловiка:
   -- Що ще сталося? Чого кликав?
   -- Поглянь-но на дорогу, -- кивнув вiн головою у потрiбний бiк.
   Наталiя пiднялася навшпиньки - паркан був заввишки з плечима Михайла - й визирнула у той бiк, що їй вказав чоловiк. Вона на мить заклякла, розширивши очi, та потiм скрикнула: "О, Боже!", опустилася на повнi ступнi й почала шарпати клямку хвiртки. Михайло допомiг вiдчинити їй хвiртку. Наталiя буквально вискочила на дорогу й бiгом поспiшила назустрiч чоловiку, який навiть шкутильгаючи, вже значно наблизився. Той, побачивши жiнку, й собi прискорив ходу, хоча це йому не дуже-то вдавалося. Та ось Наталiя вже пiдбiгла до чоловiка й з ходу кинулася тому на шию. Вони довгенько обiймалися та тихенько про щось розмовляли. Нарештi вони попрямували у бiк Михайла. Той за цей час i собi вже вийшов на дорогу та просто стояв i чекав їх, як то водиться господарю садиби.
   -- Добрий день, Михайло! -- привiтався чоловiк.
   -- Добрий день, Миколо! -- вiдiзвався Золотаренко, пiсля чого вони мiцно обiйнялися.
   Наталя, хоча й трохи заплакана, та зараз вже радiсна й усмiхнена стояла поруч з братом, намагаючись не заважати чоловiчим обiймам.
   -- Який же ти молодець, що живим повернувся, -- нарештi припинивши обiйми, промовив Михайло. -- А от у нашiй родинi не обiйшлося без втрат.
   -- Я знаю. Менi батьки вже все розповiли. Я в село потрапив ще до обiду. То вони вже багато чого менi розповiли. Та й нашу родину, -- кивнув вiн у бiк сестри, -- також лихо не обминуло.
   I це була правда. Молодшого брата Наталiї Петра мобiлiзували у першi ж днi вiйнi, а усього за 3 днi до окупацiї села на нього вже прийшла похоронка. Петро, якому на той час виповнилося 30 рокiв, провоював ще менше, нiж його племiнник Iван.
   Трiйця нарештi увiйшла у двiр, присiла на лавочку й розговорилася.
   -- Що у тебе з ногою? -- запитала сестра брата, поглянувши на його праву ногу. -- Поранив?
   -- Немає її.
   -- Як немає?! -- жахнулася Наталiя.
   -- Отак. Її вiдрiзано нижче колiна. I добре, що саме так, а не вище.
   -- Але ж на вигляд нога цiла.
   -- То не нога, -- Микола пiдтяг штанину. I сестра з її чоловiком побачили частину якоїсь металевої труби жовтого кольору, на яку внизу був прилаштований черевик.
   -- Отакої тобi, -- здивувалася сестра. -- I що це таке?
   -- Саморобний протез. Зроблений вiн з нiмецької латунної 100 мм гiльзи вiд далекобiйної гармати. Висота цiєї гiльзи ранiше була 44 см. Зараз вона трохи вкорочена, зверху розпиляна й розширена для культi. А внизу пристосована для штучної ступнi.
   -- Це ти сам зробив?
   -- Нi. Мене було поранено 14 лютого 1943-го року пiд час звiльнення Ворошиловграда, -- таку назву 8 рокiв тому отримало мiсто Луганськ, а у 1958-му роцi йому знову повернуть iсторичну назву. -- I визволяли ми мiсто вже у погонах, -- посмiхнувся Микола. -- якi були введенi 6-го сiчня. Так ось, пiсля шпиталю я ходив, звичайно ж з милицею. I один народний умiлець зробив менi цей протез. Вiн сказав, що негоже такому здорованю ходити з милицею. I протез вiн зробив чудовий, навiть ступня згибається. Вона на шарнiрi з пружинами та каучуком. Той майстер зробив її пiд розмiр мого черевика, отож зовнi нiчого й не помiтно. Ходити зручно. Я спочатку ходив з паличкою, та пiзнiше звик пересуватися вже й без неї. Хода в принципi еластична, безшумна и майже не стомлююча. Трохи шкутильгаю, звичайно, та то пусте.
   -- А чому ти не у вiйськовiй формi? -- продовжувала свiй "допит" сестра. -- Зараз всi пораненi повертаються додому саме в нiй. А тобi вiйськова форма, мабуть, личить.
   -- Пораненi... Ти що, думаєш, що я бiльше року у шпиталi валявся? Я пiсля нього вже працював у мiстi. То чому я повинен на роботу ходити обов'язково у вiйськовiй формi?
   -- I де ти працював? -- нарештi запитав шурина й Михайло.
   -- На залiзницi. Ремонтувати було що. Спочатку не хотiли брати на роботу iнвалiда. Та на безриб'ї, як то кажуть, i рак риба. Тим паче, коли дiзналися, що у мене великий стаж у цiй галузi. Спочатку поставили бригадиром, та пiзнiше вже й майстром. Так, годi! -- розсердився Микола. -- Що ми все про мене та про мене. Як бачите, живий, а це головне. Розкажiть краще, як ви всi цi роки жили.
   -- Та як було жити при нiмцях... Звичайно ж, важко, -- i Золотаренко трохи розповiв Ващенку про складнi два з половиною роки життя у поневоленнi. А потiм ще й трохи додав про те, як вiн довiдався про загибель Iванка.
   -- Так, я уявляю собi як i за що загинув Iванко, -- сумно простягнув Микола. -- Так само, як i мiй брат Петро. А от як загинув Дмитрик, який був ще хлопчиною? Скiльки йому тодi виповнилося?
   -- Чотирнадцяти ще не виповнилося. I вiн не загинув, а був пiдло вбитий, -- i Михайло розповiв шурину обставини загибелi свого 4-го за вiковим показником сина.
   -- От сволота, той ваш полiцай Степан. Я його трохи пам'ятаю. I що, ти простив йому вбивство свого сина?
   -- Нi, не простив. Вiн отримав по заслузi.
   -- То це все ж таки ти...?! -- здивовано, але разом з тим i радiсно вигукнула Наталiя.
   -- Я, Наталю. Тепер вже можна про це розповiсти. Я цього гада i зараз знову убив би.
   -- Але ж ти тодi заперечував.
   -- А навiщо менi був зайвий клопiт.
   -- Та менi ж ти мiг сказати!
   -- Нi. Ти завжди була дуже емоцiйною, десь би та й проговорилась. А так ти все одно про це довiдалась.
   -- Можливо, ти й маєш рацiю, -- повiльно простягла дружина. -- А як це вiдбулося?
   -- Вони тобi потрiбнi, цi деталi? -- та побачивши наполегливий погляд Наталiї, здався - махнув рукою i промовив, -- добре, зараз розповiм.
   А сталося це - вже понад два роки тому - наступним чином. Значний час, що минув помiж вбивством Дмитрика й помстою, потрiбен був Золотаренко з двох причин. Перша - щоб не пов'язували його помсту з убивством сина, за цей час на Балабуху багато хто мiг "мати зуб". А друга - потрiбна була пiдготовка, пов'язана iз з'ясуванням вечiрнiх маршрутiв Степана та вибором знаряддя помсти. Михайло довго стежив за Степаном, i в рештi-решт зрозумiв, що на самому маршрутi чергування Балабуха недосяжний. У Михайла не було вогнепальної зброї, та й пострiл з неї рознiсся б на все село. Ножем Золотаренко для такої мети теж вправно користуватися не вмiв. Та й взагалi, за все своє життя вiн не вбив жодної живої iстоти, не рахуючи мух, комарiв та рiзних городнiх шкiдникiв. Ну, хiба що курей рiзав для потреб родини. До того ж Балабуха на вечiрнi чергуваннi ходив завжди у парi. А тому згодом Михайло зрозумiв, що єдине мiсце, де Балабуха може бути уразливим, це пiдхiд до свого будинку. Адже полiцаї не стануть безлiч разiв проводжати один одного - до свого дому кожен йтиме окремо. А їх будинки були розташованi не так вже й далеко один вiд одного. Отже, час у Михайла обмежений. Це питання було вирiшено. Але знаряддя помсти? I Золотаренко вчасно згадав прислiв'я, що вiд лому немає прийому. Отож, таким знаряддям була вибрана товстостiнна (важка) труба. Ну, а далi потрiбно було лише вибрати час помсти та схованку для самого месника. I у питаннi схованки Михайловi пощастило - за кiлька крокiв вiд хвiртки у садибу Степана рiс вiковий дуб, за яким вночi легко було сховатися. Стосовно часу, то вiн вибрав його таким, коли сам був на вечiрньому чергуваннi на залiзницi. Так воно й було, а хто стане перевiряти коли саме Золотаренко потрапив до своєї садиби, мiг i затриматись у дорозi.
   Ну, а далi була вже справа технiки. Хоча, яка там технiка, йому лише добряче довелося чекати поки полiцай став повертатися з чергування додому. Але, як тiльки Балабуха торкнувся своєї хвiртки - руки у нього стали зайнятi - Михайло безшумно зробив пару крокiв iз-за дерева i навiдмаш ударив Степана трубою по головi. Золотаренко був i так не слабкою людиною, а ненависть до ворога ще й подвоїла його сили - удар вийшов такої сили, що важка металева труба одразу проломила голову Балабусi. Хоч у цьому тому пощастило - смерть була миттєвою. Далi Михайло пройшов ще з десяток хат в напрямку подалi вiд свого дому й зупинився поблизу хатини, в якiй жив iншiй полiцай. Там вiн на всяк випадок витер кiнець труби, до якого торкалися його руки, хустиною й жбурнув трубу у город полiцая. Якщо хтось надумає проводити розслiдування, то однiєю з версiй стане можлива сварка помiж полiцаями. Та Золотаренко був упевнений, що нiхто з нiмцiв нiякого розслiдування проводити не стане - кого з них зацiкавить якийсь там полiцай. Це ж не представник арiйської нацiї. А русiш полiцей... - сьогоднi вбитий один з них, та завтра на його мiсце iншi знайдуться. Так воно тодi все й сталося. Додому ж Золотаренко повертався iншою дорогою, обiйшовши мiсце своєї помсти за двi вулички.
   Пiсля розповiдi Михайла трiйця погомонiла ще трохи про новини обох сторiн. Не залишилося в сторонi й питання про Василя, лiпшого друга Миколи, з яким вiн працював, а потiм вони разом призивалися в армiю.
   -- Миколо, -- звернувся до шурина Золотаренко, -- а яка доля ще одного нашого односельчанина, твого друга Василя? Ви разом воювали?
   -- Воювали разом, тобто в одному батальйонi. Спочатку взагалi воювали разом, а згодом, як отримали личаки, тобто спочатку сержантськi трикутнички на петлицях, а з 1943-го року - вже й нашивки на погонах - воювали вже в рiзних ротах.
   -- З ним все гаразд?
   -- До мого поранення був живий i здоровий. А от далi я не знаю. Сподiваюсь, що йому пощастить бiльше, нiж менi.
   Та, як з'ясувалося пiзнiше, Василевi взагалi не пощастило - наприкiнцi серпня його батьки отримають на сина похоронку.
   А далi помiж родичами пiшла вже розмова про своє майбутнє та майбутнє країни. Були великi сподiвання, що вiйна незабаром успiшно закiнчиться. Адже ще в серединi квiтня завершилася Проскурiвсько-Чернiвецька операцiя, радянськi вiйська просунулися на 250-450 км на захiд i звiльнили найважливiшi економiчнi райони країни з населенням в декiлька мiльйонiв жителiв. Далi вiдбувся вже вступ Червоної Армiї у Румунiю та вихiд до кордонiв Польщi i Чехословаччини. А саме у цi днi, 9-го травня, як сповiстить радiо, вiйська 4-го Українського фронту Червоної Армiї зайняли вiйськово-морську базу i мiсто Севастополь. Фашистiв тепер били i гнали з радянської землi повсюдно. Щоправда, одна непересiчна подiя вiдбулася й у нiмцiв, та про неї цiлими десятилiттями радянському народу нiчого не було вiдомо - 1-го травня вiдбувся перший полiт реактивного лiтака "Мессершмiтт Me-262". Та на хiд вiйни ця подiя аж нiяк не вплинула. I нiхто у свiтi зараз ще не здогадувався, що до великої Перемоги над нiмецьким фашизмом залишився рiвно рiк.
  
  

РОЗДIЛ 11

Несподiванi турботи

   А далi у родинi Золотаренко знову настав час турбот, хвилювань, а також слiз. Для пiдготовки молодих бiйцiв з минулого року, як вже вiдзначалося, юнакiв мобiлiзували навiть з 17-ти рокiв, а Лаврентiю та Олександру 14-го липня вже виповниться дев'ятнадцять. Те, що армiї їм не уникнути, добре розумiли всi, навiть Наталiя з цим давно змирилася. Та одна справа змиритися з такою думкою й iнша справа побачити у майбутньому як рiднi тобi кровиночки покидають отчий дiм, i нiхто не може сказати, чи переступлять вони знову порiг рiдної хати. Те, що дорослi дiти можуть жити вдалинi вiд батькiв справа зрозумiла, але чи вдасться старiючим батькам ще хоча б раз побачити їх? А вiйна нiяких гарантiй у цьому планi дати не могла. I Лавр, i Сашко вже вигналися зростом у батька й були мiцними, стрункими парубками - таким би не солдатами, а командирами бути. Та про це, на жаль, не могло бути й мови. Так, зараз таких видних легенiв нерiдко направляли у вiйськовi училища, турбуючись про майбутнє Червоної Армiї. Але лише тих, хто мав атестат зрiлостi, середню освiту. А хто в умовах окупацiї мiг дати школярам атестат?
   Щоправда, цiкавим було те, що у роки вiйни у селi нiбито й працювала школа, та лише Мартсонська початкова, навчання у середнiх та старших класах не проводилися. Хоча в школi працювали й деякi вчителi старших класiв. I якраз вони намагалися допомагати тим старшокласникам, якi прагнули отримати знання за програмою середньої школи. Так, допомагали - неофiцiйно i як би таємно. Хоча про це знав навiть i староста села Василь Остапчук, та, як це не дивно, не заважав таким неофiцiйним заняттям. Та, мабуть, нiчого дивного у цьому й не було - вiн розумiв, що нехай краще пiдлiтки й майже дорослi вже школярi будуть при справi, менше у них буде рiзних неспокiйних поглядiв, йому ж самому спокiйнiше. Вiн лише, теж неофiцiйно, попередив вчителiв, щоб якомога менше давали знань з iсторiї та географiї - нiякої навiть згадки про минулi часи, нехай вчать своїх учнiв математицi, фiзицi, хiмiї тощо. А ще краще ботанiцi - нехай розповiдають своїм учням про рiзнi там маточки та тичинки. А тому Остапчук i не дiлився своїм таким знанням з окупацiйною владою, тим паче, що село в цiлому для тих було спокiйне, i районна окупацiйна влада на нього особливої уваги не звертала. Частково допомагав своїм синам i батько, хоча для цього йому доводилося дуже вже напружувати свою пам'ять - коли-то вiн навчався, навiть у iнститутi. Отож, можливо, Сашко та Лаврик i мали вiдповiднi знання за програмою середньої школи, адже у 1941-му роцi вони закiнчили вже 8 класiв, та пiдтвердити цi знання зараз можливостi не було. Пiсля звiльнення села нi в Зеленче, нi в Нестерiвцях школи поки що такими повноваженнями не володiли. I хто знає, яка ситуацiя була зараз у Дунаївцях - державi поки що було не до подiбних питань. Так, з початком нового навчального року це питання напевно утрясуть, та на той час "потяг вже буде далеко" - старшi сини будуть вже на фронтi. I як то у них складеться доля? Не приведи, Господь, повторити їм долю свого старшого брата Iванка. Крiм того, як до окремих односельчан вже дiйшли слухи, чоловiкам, якi були мобiлiзованi з колишнiх окупованих територiй, доволi часто доводилося воювати гiрше, нiж навiть штрафникам. Їх нерiдко кидали в бiй без обмундирування та зброї, щоб вони здобували собi зброю у бою, як би "кров'ю спокутуючи ганьбу окупацiї". А тому навiть наприкiнцi вiйни шанси вижити у близнюкiв були не ой якi великi.
   Зараз вже йшов весняний призив у ряди Червоної Армiї. А 16-го травня була видана навiть секретна постанова Державного Комiтету оборони стосовно призову в армiю 25.000 жiнок-добровольцiв (щоправда на замiщення допомiжних посад). I для кожного з вiйськових обласних округiв (включаючи й частину звiльнених вiд окупацiї) була навiть встановлена рознарядка (вiд 150 до 1000 чоловiк). Це був передостаннiй воєнний призов, останнiм же стане осiннiй призов (Постанова вiд 25-го жовтня) стосовно набору на вiйськову службу призовникiв 1927-го року народження. З подiбного приводу Ганною Ахматовою були вже написанi (ще в серпнi 1942-го року - стосовно ленiнградцiв) наступнi рядки:
             А вы, друзья последнего призыва!
             Чтоб вас оплакивать, мне жизнь сохранена,
             Над вашей памятью не стыть плакучей ивой,
             А крикнуть на весь мир все ваши имена.
   Та останнiй для держави фронтовий призов вiдбудеться лише через 5 мiсяцiв, а поки що родина Золотаренкiв з острахом чекала повiсток з вiйськкомату для Лаврентiя та Олександра. Травень закiнчився спокiйно, йшли вже першi днi лiта, а повiсток все не було. Це було i надiєю для батькiв i тривогою, адже вони розумiли, що армiї синам не минути. Просто вiйськкоматам у звiльнених районах Радянського Союзу не так вже легко було налагодити роботу, тим паче що перед окупацiєю багато архiвiв було знищено. I в понедiлок 5-го червня очiкуванi повiстки прийшли-таки. Олександру та Лаврентiю Золотаренкам належало до четверга з'явитися у Дунаївський вiйськкомат. Знову сльози матерi. Та, що б там не було - сльозами горю не допоможеш - а синiв потрiбно було готувати у дальню дорогу. Та що було готувати? - лише харчi та грошi на першi днi дороги. Речовi мiшки у них були, тимчасова цивiльна одежа буде на них, а потiм синам однак видадуть вiйськову форму. Була лише надiя, що їх одразу не пошлють на фронт, а видiлять хоча б певний час (пару мiсяцiв, пiвроку?) на навчання. А там, можливо, й вiйнi вже буде кiнець. Та навiть Наталiя Карпiвна розумiла, що надiя на це примарна - за лiченi днi чи навiть тижнi вiйна все ж не закiнчиться. А ось належним чином провести синiв потрiбно. Тому Наталiя рiшуче заявила, що й вона пiде з синами у Дунаївцi. Вона не сумнiвалася, що батько теж буде проводжати синiв, досить того, що не вдалося нiкому провести Iванка.
   I ось у цьому питаннi виникла несподiвана проблема. Так само рiшуче, як мати, заявила про своє бажання провести братiв i її донька. Вона, звичайно, мала на це право, але хто ж тодi залишиться з меншими братами?
   -- Тоню, ти попрощаєшся з Сашком i Лавриком вдома, -- спокiйно зупинив її батько. -- Подорож у Дунаївцi та назад займе майже весь день. А тобi у цей час потрiбно буде слiдкувати за братами, а головне, нагодувати їх в обiд. Ти зараз залишаєшся найстаршою. Мама з вечора, звичайно, щось наготує, а тобi доведеться лише розiгрiти їжу.
   -- Нi, я пiду з вами, -- уперлася Антонiна. -- Брати якось i самi розiгрiють їжу.
   I скiльки не дискутували, а пiдключилася й мама, донька стояла на своєму. Батьки навiть не знали, що робити. Вони не хотiли у приказному порядку заставляти Антонiну залишатися вдома. Але вони покладали на доньку великi надiї у доглядi за малечою, та й у хатнiй роботi. Адже 14-рiчна сiльська дiвчина це вже майже повноцiнна маленька господиня. Це не хлопець, у якого у такi роки ще вiтер в головi. Саме стiльки рокiв було свого часу Дмитрику, i яка у нього була серйознiсть, чим скiнчилися його пустощi? Звичайно, й Тоня часом могла з братами веселитися, жартувати та пустувати, та як тiльки доходило до справи, вона одразу становилася серйозною. I тут у суперечку несподiвано встряв Павлик, який був на 3 роки молодший за сестричку (народився у останнiй голодний рiк початку 30-х):
   -- Мамо, нехай Тоня йде з вами. Я пригляну за братиками. Та й то лише за Iльком та Васильком. А навiщо приглядати за Петьком чи Миколкою? - вони вже не малi, -- тим на цей час вiдповiдно виповнилося 9 та 7 рокiв.
   Наталiя розгублено переглянулася з Михайлом. Iнiцiатива Павлика у пiдтримцi i допомозi сестричцi була схвальною, та от чи впорається вiн. Але й вiдмова сину у його щирому бажаннi була б поганою ознакою - не можна показувати дитинi, що батьки їй не довiряють. Та й за роки вiйни, особливо пiсля загибелi Дмитрика, дiти стали набагато серйознiшими, i навiть здавалися бiльш дорослими. А тому мовчазнi роздуми його батькiв пiдбила мама, яка промовила:
   -- Добре, Павлику. Ми згоднi з твоїм рiшенням. Тоня пiде з нами. Приглядiти за братами ти в змозi, лише не забудь накормити братiв, особливо Василька та Iллю. Можливо, Василька, -- тому було лише 3 роки, -- потрiбно буде й заставити, бо їдок з нього такий собi. Йому б лише солодощiв чи суниць наїстися, а борщ чи кашу вiн не дуже поважає. Так що до обiду нiяких суниць, сам будеш за цим слiдкувати. I не їжте їх не митими.
   -- Мамо, я все виконаю.
   -- Павлику, -- зрадiла Антонiна, -- дякую тобi, -- i вона чмокнула братика в щiчку. Та той невдоволено витер щоку, не звик вiн ще до таких дiвчачих, або, як на селi малеча казала, телячих нiжностей. -- Я тобi всi свої гостинцi вiддам, що батьки нам куплять, -- в те, що навiть сумнi пiсля проводiв майбутнiх воїнiв батьки повернуться з гостинцями, нiхто не сумнiвався.
   Вирiшено було йти у вiйськкомат у середу. Не потрiбно залишати все на останнiй день, а завтра батьку ще потрiбно попередити на своїй роботi про те, що його наступного дня не буде на станцiї. Та ось вже цей сумний для батькiв день настав. Близнюки зайшли у примiщення вiйськкомату, а батьки й Тоня залишилися надворi, присiвши на одну з лавочок.
   Призовникiв було не так вже й багато, як на те сподiвалися хлопцi, хоча воно й зрозумiло. Адже вiйськкомат проводив роботу з призову вже не перший день, а тому, можливо, основна хвиля мобiлiзацiї вже стихла. Медична комiсiя для братiв стала пустою формальнiстю - на здоров'я вони нiколи не скаржилися та й статурою їх Господь не зобидив. I ось їх документи вже лежали на столi перед якимось майором - Головою комiсiї. Зазвичай йому на очi потрапляли призовники поодинцi, але брати стали перед ним удвох.
   -- Та-а-к, -- простягнув, посмiхнувшись, вiн, -- як я розумiю, близнюки?
   -- Так точно, товаришу майор! -- в один голос випалили брати.
   -- Ого! Оце я розумiю вiйськова пiдготовка. Та й на вигляд ви бiйцi хоч куди. Вiсiмнадцять рокiв вже є чи ще немає? -- вiн почав заглядати у справу одного з них.
   -- Через мiсяць виповниться вже дев'ятнадцять, товаришу майор, -- випередив його Олександр.
   -- Добре. Хм, -- вiн почав про щось розмiрковувати, та через деякий час промовив. -- Школу ви, звичайно ж, не встигли закiнчити? З якого ви села?
   -- Iз Зеленче, -- перехопив iнiцiативу у молодшого брата Лаврентiй. -- Школу ми не закiнчили, але шкiльну програму засвоїли.
   -- Як то так?! Самостiйно?
   -- Не зовсiм, товаришу майор. Нас навчали, негласно, звичайно, вчителi, що залишилися у селi. А також вечорами наш батько.
   -- А вiн теж вчитель?
   -- Нi. Вiн iнженер-залiзничник.
   -- I хто вiн за посадою?
   -- Начальник станцiї.
   Так, зовсiм недавно, на початку червня Михайла Лаврентiйовича Золотаренко призначили начальником станцiї. А куди ж подiвся старий начальник станцiї? Як це не дивно, але цього нiхто не знав. Всiм вiдомо було, що його зняли з роботи, а от куди вiн подiвався... Чи його перевели на якусь нову посаду на iншу станцiю, чи вiдбулося дещо гiрше. Саме тому Золотаренко й остерiгався у 1941-му роцi посади начальника станцiї за окупацiйного режиму - всяке могло бути. Та й зараз цю посаду вiн отримав не одразу пiсля звiльнення села, пройшло довгих 2 мiсяцi. Йшли чутки, що пришлють нового начальника станцiї, та в рештi-решт призначили на цю посаду Золотаренко. Вочевидь компетентнi органи нiякого кримiналу за ним не виявили, а тому вирiшили, що нехай очолює роботу на станцiї той, хто вже понад 20 рокiв на нiй працює.
   -- Ого! -- повторив майор свiй вигук (що прозвучав ще на початку розмови), пiсля повiдомлення Лаврентiя про посаду батька. -- I де, у Балинi?
   -- Нi. У Нестерiвцях.
   -- Так, все цiкавiше й цiкавiше. I пiд час окупацiї ваш батько працював на нiмцiв.
   -- Вiн працював не на нiмцiв, вiн працював у нiмцiв, -- ображено вставив своє слово Олександр. -- I то примусово.
   -- Ти ба! Якi ви обидва грамотнi, вмiєте навiть такi точнi формулювання робити.
   -- А то. Батько б добровiльно на ворога не працював. Вiн не такий. Вiн навiть у нас в селi головного полiцая вбив.
   -- Якого ще головного полiцая?
   -- Ну, я не знаю, як там називалася його посада, та вiн керував всiма полiцаями у нашому селi.
   -- I чому ваш батько його вбив?
   -- Бо той полiцай убив безневинну дитину, нашого брата, а йому було лише 14 рокiв.
   -- Так, цiкаво було б поговорити з вашим батьком.
   -- А ви можете з ним поговорити, вiн з мамою та нашою сестрою прийшли нас проводжати.
   -- То добре, -- майор помiркував i промовив. -- Та, скорiше за все, вони зарано прийшли.
   -- Чому?
   -- Та тому, що сьогоднi вас ще нiкуди не вiдправлять, повернетесь ви сьогоднi додому. Так, є у мене до вас серйозна розмова. Та менi потрiбно поспiлкуватись з iншими призовниками - це моя робота. А з вами розмова може бути не такою вже й короткою. Тому ви зачекайте надворi, потiм вас знову запросять до мене. Це займе, мабуть, з годину часу. Та вам же поспiшати нiкуди.
   -- Добре, ми почекаємо, -- вiдповiв Лаврентiй.
   Як тiльки близнюки покинули стiни вiйськкомату, до них тут же пiдбiгла Тонiчка, а потiм пiдiйшли й батьки.
   -- Так, -- запитально промовив батько, -- i куди вас сьогоднi повезуть?
   -- Не повезуть, -- усмiхнувся Сашко, -- ми своїми ногами пiдемо.
   -- Пiшки? -- злякалася мама. -- I куди ж ви пiшки помаршируєте?
   -- Додому.
   -- Що це за недоречнi жарти у тебе? -- невдоволено скривився Михайло.
   -- А це не жарти, тато, -- доповнив брата Лавр. -- Так нам сказав майор, вiн головує у комiсiї. I вiн це сказав абсолютно серйозно. Вiн попрохав нас зачекати з годину, а потiм вiн ще з нами поговорить.
   -- Попрохав чи наказав?
   -- Та нi, начебто не наказував, саме попрохав?
   -- I про що вiн хоче говорити?
   -- Ми не знаємо.
   -- Хм, цiкаво...
   -- От i майор кiлька разiв казав "цiкаво"...
   -- I що ж його цiкавило?
   -- Та так... То одне, то iнше. Потрiбно подумки вiдновити у пам'ятi всю розмову. Пiзнiше згадаємо, зараз все переплуталося вiд хвилювання.
   -- Добре, будемо чекати.
   У батькiв, особливо у матерi близнюкiв з'явилася якась надiя. Вони не розумiли, що може вiдбутися, адже вiд армiї синiв навряд чи звiльнять, та ця надiя - про що? - всупереч усьому починала жеврiти у них в душi. Так пройшло дiйсно з годину, пiд час якої чисельно значно зменшена родина встигла ще й трохи перекусити припасеними харчами. Та ось братiв знову запросили у стiни вiйськкомату, i знову вони стояли перед майором. Крiм них у кiмнатi були лiченi одиницi призовникiв.
   -- Так, бiйцi, -- почав майор, -- з вас таки гарнi вiйськовi повиннi вийти, як на мене. I не рядовi. Можна вас, звичайно, за кiлька мiсяцiв пiдучити на посади молодшого командного складу. Це не складно. Та у мене є iнша думка. Не так багато з нашого регiону, та що там небагато, мало 18-рiчних хлопцiв, якi пройшли курс середньої школи. Ви ж розумiєте, що в окупацiї таких одиницi були. А вам вже не те що 18, а дев'ятнадцять незабаром виповниться. А ви точно шкiльний курс пройшли? -- суворо запитав вiн.
   -- Так нам казали вчителi, -- нерiшуче промовив Лаврентiй.
   -- Добре, нехай так. А от iспити за десятий клас ви могли б скласти?
   -- Я думаю, що могли б. Зможемо! -- вже бiльше упевнено завiрив вiн майора. -- Та хто їх у нас приймати буде?
   -- Це питання можна вирiшити. Справа навiть не в цьому. Я ось чим цiкавлюсь - а як би хто-небуть з вас поставився до того, якби йому запропонували пiти навчатись у вiйськове училище?
   -- Без атестату?
   -- Так, без атестату. Зараз такi часи, що в окремих випадках у вiйськовi училища приймають навiть з неповною середньою освiтою. Щоправда, це стосується здебiльшого тих, хто вже побував у горнилi вiйни. А от з довiдкою, що ви пройшли курс середньої школи, це цiлком реально.
   Брати недовiрливо переглянулися помiж собою. Та як це не дивно, але майор мав рацiю. Ще 17 жовтня 1942-го року було видано Наказ N 0832 про укомплектування училищ (зокрема танкових) Червоної Армiї. У ньому зазначалося, що "з метою забезпечення танкових вiйськ фiзично мiцними, смiливими, рiшучими, що мають бойовий досвiд командними кадрами, наказую:
   1. З 1 листопада 1942-го року курсантський складу танкових училищ комплектувати рядовим i молодшим начскладу дiючої армiї з числа тих, хто показав у боях смiливiсть, мужнiсть i вiдвагу.
   2. Для кандидатiв у танковi училища загальноосвiтнiй рiвень встановити не нижче 7 класiв середньої школи, допускаючи лише виняток для молодшого командного складу, нагородженого за бойовi вiдзнаки орденами i медалями Радянського Союзу".
   Такi були зараз часи, командирами Червоної Армiї часом ставали й безвусi юнаки. I не лише командирами танкових пiдроздiлiв. Ото ж ... не нижче 7 класiв середньої школи, а Лаврентiй та Олександр ще у червнi 1941-го року закiнчили вже 8 класiв, крiм того яке не яке, а було ще й навчання пiд час окупацiї. Хоча слова з цього Наказу ... дiючої армiї теж були не пустопорожнiм звуком. Та майору з вiйськкомату краще знати.
   -- Ну, то що? -- запитав той, трохи перечекавши мовчанку та запитальнi погляди братiв.
   -- Та я б iз задоволенням погодився! -- рiшуче промовив Олександр.
   -- I ким би ти хотiв бути? Мабуть, льотчиком?
   -- Нi, танкiстом.
   -- Теж добре. Ну, що ж, якщо принесеш довiдку, що склав iспити за 10 класiв, то я дам тобi направлення у вiйськове училище.
   -- А братовi?
   -- А братовi не вийде. Я не можу послати одразу двох чоловiк з невеликого села у одне й те саме училище.
   -- Е, нi! Тодi i я пiду з братом на фронт.
   -- Молодець! Брат за брата горою. Так, я розумiю, що роздiляти близнюкiв не годиться, але такi реалiї.
   -- А чому в одне училище? -- подав нарештi голос i Лаврентiй. -- Я, наприклад, нiколи не мрiяв ставати танкiстом чи вступати до танкового училища.
   -- Цiкаво. А у яке ж ти училище хотiв би поступити?
   -- У пiхотне.
   -- У пiхотне?! -- здивувався майор. -- Дивно. Хоча й кажуть, що пiхота - цариця полiв, але ж воно начебто не дуже-то престижне. Мiсити багнюку... А може, все ж таки, у льотне, чи хоча б у артилерiйське?
   -- Нi. Саме у пiхотне.
   -- А чому саме у пiхотне училище?
   -- У нас брат на самому початку вiйни добровiльно пiшов на фронт, а йому ще не виповнилося тодi 18-и рокiв. I вiн загинув 12-го вересня у Чернiгiвськiй областi пiд час оборони Остеру - тобто десь поблизу нього, назву населеного пункту я зараз пригадати не можу. Так от, вiн воював саме у пiхотi. I тому в пам'ять про брата я теж хочу воювати у пiхотi.
   -- О! Дуже поважна заява. А ваш брат теж з нашого вiйськкомату призивався?
   -- Так, саме з Дунаївцiв. Вiн навiть не попрощався з родиною, лише листа написав, що пiшов воювати. Ви можете, мабуть, знайти на нього документи - Iван Михайлович Золотаренко.
   -- Це зовсiм iнша справа. Брат за брата... Так, у два рiзнi училища я зможу дати направлення. Але ж тодi ви не будете разом.
   -- Нiчого, все життя разом ми однак не будемо. Головне, що ми подумки завжди будемо разом.
   -- Добре. Ви лише майте на увазi, що училища звiдси дуже далеко. Тi, що були поблизу, евакуювалися, й лише зараз мають намiр повертатися. I то не всi, бо їх матерiальна база за час окупацiї була зруйнована. Навiть у нас в областi в Проскуровi на початку 40-го року було сформовано 2 пiхотнi училища. Вони зараз теж далеко, та й назва у них була iнша, - одне з них Бiлоцеркiвське стрiлецько-кулеметне училище. Та й, крiм того, у колишнє Проскурiвське училище у мене направлень немає. Так що, доведеться тобi, -- вiн поглянув на Лаврентiя, -- навчатися в iншому училищi. А вiйськовi училища, ще раз повторюю, вiд наших країв далеко. Вас задовольнить, наприклад, Сибiр, Середня Азiя чи Пiвнiч? I мiста, у яких ви будете навчатися, скорiше за все, будуть далеко один вiд одного, дуже далеко.
   -- Яка рiзниця. Скрiзь люди живуть. А якщо ми станемо офiцерами, то однак будемо служити там, де нам накажуть.
   -- Вiрнi слова. Я недарма казав, що ви можете стати добрими вояками. I ви ними станете, i не просто вояками, бiйцями чи командирами обслуги, ви станете гарними офiцерами. Адже ви тямущi хлопцi. Так, пiдведемо риску. Отже, вашi iмена? Хто у танкове училище, а хто у пiхотне?
   -- Олександр - у танкове, Лаврентiй - у пiхотне.
   Майор почав робити якiсь позначки у їх особових справах. На перший погляд його пропозицiя братам була дещо дивною - сiльськi хлопцi, якi не закiнчили школу й не матимуть атестату. А з iншого боку... Якщо обласним вiйськовим округам була доведена рознарядка на жiнок-добровольцiв, то могла бути подiбна рознарядка й на вiйськовi училища. А її теж потрiбно виконувати. Крiм того, хлопцям вже майже 19 рокiв, вони гарно фiзично розвиненi та й з доброю клепкою в головi, як встановив для себе з розмови з близнюками майор. Якщо буде довiдка за 10 класiв, то все в нормi. А навчання в училищi перекриє всi тi довiдки. Адже була ще одна досить цiкава Постанова, у якiй вiдзначалося, що по вiдношенню до школярiв прийнято наступне рiшення: учням 10-х класiв 1925-го року народження, покликаним в 1942-1944-му роках до лав Червоної армiї, видати атестати про закiнчення середньої школи без випробувань, керуючись оцiнками за перше пiврiччя 1942/43-го навчального року, а з арифметики, конституцiї, географiї, природознавства i малювання - за вiдповiднi класи. А близнюки були саме 1925-го року народження. Отже, за цiєю постановою, можливо, їм навiть не потрiбно складати iспитiв?
   -- Так, -- майор закiнчив розбиратися iз справами Золотаренкiв i знову звернувся безпосередньо до них, -- домовляйтеся у Дунаївцях про складання iспитiв за 10-й клас, а потiм з довiдкою до мене. А за цей час ми пiдготуємо на вас документи. Мене у цiй кiмнатi може й не бути, то ви розшукаєте мене. Моє прiзвище Кошовий. Запам'ятаєте?
   -- Вже запам'ятали, -- вiдповiв Лаврентiй.
   -- От i добре. Отже, зараз ви вiльнi - направляєтесь по домiвках готуватися до складання iспитiв. А до мене нехай пiдiйде ваш батько.
   -- Добре. Дуже дякуємо вам. До побачення, товаришу майор!
   -- До побачення! Щасти вам!
   Брати удруге вийшли на свiже повiтря, батьки чекали їх майже поблизу вхiдних дверей у вiйськкомат. Вони, звичайно, нервували i на лавочцi їм вже не сидiлося.
   -- Ну, що?! -- одразу запитав батько. -- Про що була розмова?
   -- Зараз майор тобi сам все розповiсть, -- заспокоїв його Лаврентiй. -- Вiн попрохав, щоб ти пiдiйшов до нього. Велика кiмната на першому поверсi, його прiзвище Кошовий.
   -- А якщо коротко, то про що ви говорили?
   -- Тату, вiн чекати не буде.
   -- Добре, добре, йду, -- батько повернувся i попрямував у бiк вхiдних дверей вiйськкомату.
   -- Лавруша, -- обережно звернулася до сина Наталiя, -- а менi з Тонею ти можеш розповiсти? Про що майор з вами балакав?
   -- Вiн запропонував нам навчатися у вiйськових училищах.
   -- Ти не жартуєш? -- не повiрила мати.
   -- Нi, мамо, не жартую. Для нас це також була несподiванка, але це правда.
   -- Але ж у вас немає середньої освiти.
   -- Немає. Ото ж i була розмова, щоб ми у Дунаївцях склали iспити за 10-й клас. Мабуть, тому майор i вирiшив поговорити з татом.
   -- То на фронт вас не вiдправлять?
   -- Якщо складемо iспити, отримаємо направлення в училища, то не направлять. А пiсля закiнчення училищ видно буде - можливо, до того часу й вiйна закiнчиться.
   -- Та, звичайно ж, закiнчиться. Адже ви в училищi довго будете навчатися, рокiв зо три.
   -- Е, нi, мамо. То було до вiйни, а зараз навчання в училищах прискорене. Я не знаю, який конкретно термiн, але точно не три роки.
   Так, Лаврентiй, та й його брат не володiли iнформацiєю з цього питання, вони лише будували припущення. А ситуацiя з термiнами навчання курсантiв у вищих вiйськових училищах була такою. Згiдно з Постановою N 4286сс Державного Комiтету оборони вiд 08.10.1943-го року встановлювалися такi термiни навчання у вищих вiйськових училища: у пiхотних училищах на окружних курсах молодших лейтенантiв - 6 мiсяцiв; у бронетанкових та артилерiйських училищах - 1,5 роки; в училищах зв'язку - 2 роки. А взагалi-то, прискорений перiод пiдготовки був, як правило, 6-8 мiсяцiв, максимум - 1 рiк. Такi училища (навiть у 1943-му роцi) готували сержантiв - командирiв вiддiлень за шестимiсячною програмою, або ж офiцерiв (молодших лейтенантiв) - за 10-12-мiсячною програмою.
   -- Ну, нехай i не три. То може два чи пiвтора. Однак вiйна так довго вже тягтися не буде. Нашi вiйська вже за 200 чи за 250 км вiд нас у бiк заходу. Скоро вже й до самої Нiмеччини доберуться. Отже ви живi будете!
   Потрiбно було бачити яким радiсним блиском наповнилися волошковi очi Наталiї Карпiвни. Адже вона зараз вже повiрила, що її синам у близькому майбутньому нiчого не загрожує.
   А тим часом у самому вiйськкоматi проходила бесiда майора Кошового з Михайлом Лаврентiйовичем Золотаренком. Почалася вона з того, що майор, пiсля взаємних привiтань, запитав Михайла Лаврентiйовича:
   -- Ким ви працювали при нiмцях?
   -- Та я навiть не знаю, як назвати ту посаду, що я займав при нiмцях. До окупацiї я працював заступником начальника станцiї. Та пiд час окупацiї таким став колишнiй начальник станцiї, - головним нiмцi поставили свою людину. То ж начальник станцiї став як би заступником у нiмця, а я, виходить, був у нього заступником. Тобто, -- незважаючи на серйознiсть ситуацiї, посмiхнувся Золотаренко, -- був якимось зам. зама.
   -- Зрозумiло. I пiсля роботи у нiмцiв ви навiть пiдросли у посадi. Коли це сталося, одразу з поверненням наших органiв?
   -- Нi, далеко не одразу. Зовсiм недавно, з 1-го червня, ще й тижня не минуло.
   -- Хм, -- здивовано хмикнув Кошовий та бiльш нiчого не сказав. Можливо, й скорiш за все, майор подумав про те, що, якщо Золотаренка пiдвищили на посадi, то за 2 мiсяцi до цього його ретельно перевiрили й довiряють йому. А далi вiн перевiв бесiду в iнше русло. -- Вашi сини сказали менi, що ви у себе в селi вбили полiцiя. Це так?
   -- Так.
   -- А якiсь докази цьому є?
   -- Немає, звичайно ж. Я тодi якраз намагався робити все так, щоб не було жодних доказiв. Хiба що в чужiй садибi, можливо, валяється труба, якою я рознiс голову тому гаду. Оце й усе.
   -- Добре, розберемось. Сини сказали, навiщо я вас викликав чи про що з ними розмову вiв?
   -- Не встигли. Наказали термiново до вас йти.
   -- Сини наказали батьку?! -- розсмiявся Кошовий. -- Оце так-так! Та це лише пiдтверджує мої припущення, що з них великi люди вийдуть. Я в них не помилився. Отже так, я запропонував їм вступати до вищих вiйськових училищ. I вони погодилися.
   -- До вiйськових училищ?! Вони-то, напевно, й погодилися, але як вони туди вступатимуть без атестату за 10 класiв?
   -- Складуть iспити й отримають довiдку, цього буде досить. I от саме для цього я й вирiшив поговорити з вами. Самi вони домовитися з керiвництвом школи у Дунаївцях не зможуть, це доведеться робити вам.
   -- Менi, у Дунаївцях? Так, я родом з Дунаївцiв, тут живуть мої мама, сестра з чоловiком, племiнники. Але вони простi люди. Вони не мають виходiв на керiвництво шкiл. Мене ж у Дунаївцях нiхто не знає. Я виїхав з мiста у десятирiчному вiцi.
   -- Якщо ви з'явитесь у школу чи в районний вiддiл освiти у такому виглядi, як зараз, то вам пiдуть назустрiч, -- посмiхнувся майор. Золотаренко на проводи синiв в армiю прийшов, як то кажуть при повному парадi - у ретельно випрасуванiй Наталiєю параднiй формi залiзничника.
   -- Та хто зна, -- й собi посмiхнувся Михайло. -- Товаришу майор, а може, синам скласти iспитi i отримати довiдку саме у Зеленче. Школа знову нормально готується працювати, вчителi, якi вчили моїх синiв, на мiсцi.
   -- Сiльська школа? Не знаю... Я не знаю, чи вона має такi повноваження, iнша справа районна школа. Та це як на мене, -- задумливо тягнув вiн. -- А от для вiйськових училищ, можливо, це нiякого значення й не матиме - аби була довiдка про складання iспитiв за програмою середньої школи. Не знаю, -- ще раз повторив вiн, -- розбирайтеся з цим самi, та довiдки повиннi лежати у мене на столi десь не пiзнiше 25-го червня. Я, чесно говорячи, можу дати вашим синам направлення в училища навiть без довiдки про складання екзаменiв. Їм 19 рокiв, офiцiйнi навiть не 7, а 8 класiв середньої школи пройденi, та й вiрю я, що вони знають i подальший програмний матерiал. Зараз це цiлком можливо, навiть якщо направляється молодь не з фронту. Та все ж я хочу пiдстрахуватися. Якщо в училищi у якогось бюрократа виникне якась заковика, то вашим синам звiдти пряма дорога у дiючу армiю. А менi, дивлячись на них, цього б дуже не хотiлося.
   -- Добре. Дякую вам за таку турботу про моїх синiв.
   -- Я не за ваших синiв турбуюсь, я, в першу чергу, турбуюсь за майбутнє нашої з вами Армiї. Так що можете не дякувати. Це вам держава буде вдячна, якщо, звичайно, все вдало складеться, що ви хороших людей виховали. Добре, ми з вами порозумiлися. Всього вам доброго! Про довiдки не забувайте.
   -- Не забуду. До побачення, товаришу майор.
   У бесiдах Кошового з близнюками та їх батьком був один цiкавий аспект. Майор наприкiнцi розмови з братами Золотаренко сказав, що за час отримання ними довiдок про складання iспитiв вiйськкомат пiдготує на них документи. Та вiн не все сказав Олександру й Лаврентiю, не згадав вiн про це й у розмовi з їх батьком. А справа була ось у чому. Коли почалася реевакуацiя, коли у колишнi окупованi зони почали повертатися промисловiсть, державнi установи та навчальнi заклади, то мiсцевих мешканцiв чекала ретельна перевiрка на предмет того, чи не спiвпрацювали вони з нiмцями. Це вiдчув на собi й Михайло Золотаренко. З'ясуванням цього займалися i так званi мандатнi комiсiї, якi нерiдко ставали непростою перешкодою для будь-кого. От i у випадках вступу у вищi вiйськовi училища недовiра до юнакiв, якi прагнули присвятити себе службi Батькiвщинi, виявлялася у рiзному, завдаючи при цьому молодi серйозних моральних травм. А в те, що вiйськкомату потрiбно проштудiювати особистi справи братiв Золотаренкiв, сумнiвiв не було. Та так воно вже повелося: вищi вiйськовi училища, як потiм i командний склад Червоної Армiї завжди були пiд пильним наглядом держави - "очищення" Армiї у 1937-38-му роках яскравий тому приклад.
   -- Ну, що? -- одразу запитала чоловiка Наталiя, як той вийшов на свiже повiтря.
   -- Та нiчого, нормально поговорили. А Лавр i Сашко, напевно, тобi вже все розповiли.
   -- То це правда, що вони пiдуть у вiйськовi училища?
   -- Ай-яй-яй? -- розсмiявся Михайло. -- Як негарно.
   -- Що негарно? -- не зрозумiла його здивована дружина.
   -- А те негарно, що ти не вiриш своїм рiдним синам. Ти можеш менi не вiрити, а синам мусиш вiрити, iнакше кого ж ми з тобою виховали. Правда все, Наталiя, правда. А з майором у мене була розмова про те, щоб домовитися у якiйсь iз шкiл за складання Лаврентiєм та Олександром iспитiв, за довiдки домовитись. Ось такi справи. Так, годi тут стояти, пiв свiтлового дня вже простояли. Ну що, додому?
   -- Додому, -- видихнула вкрай зрадiла дружина.
   -- А купити гостинцi малечi? -- захвилювався Сашко.
   -- Тоня вже купила, поки ви з тим майором розмовляли. Тут поблизу хороша гамазея є.
   Антонiна дiйсно купила малечi (та й собi гостинцi), та ще й якi - карамельки! Теж менi "велике диво" - може хтось сказати. Та це дiйсно було диво. За роки вiйни дiти вiдвикли вiд ласощiв - кондитерськi фабрики у центральнiй частинi СРСР з початком вiйни повсюдно закривалися та евакуювалися. Та й тi фабрики, що знаходилися на сходi країни, за Волгою приймали на свої площi евакуйованi заводи, що випускали переважно продукцiю для фронту. А тi кондитерськi фабрики, що працювали, стали випускати здебiльшого шоколад для бiйцiв, або ж, рiдше шоколаднi цукерки. Лише поодинокi фабрики навiть у 1944-му роцi займалися - у невеликiй кiлькостi - випуском карамельних цукерок. Так що Тонi дiйсно пощастило! - якимось дивом подiбнi цукерки потрапили на далекий захiд країни, i якимись дивом на них натрапила Антонiна.
   В дорозi розмови вже йшли про рiзне, й велися вони у спокiйних, навiть радiсних тонах. Щоправда тепер за братiв "взялася" сестричка, вона про все ретельно розпитувала їх, пiсля чого радiсно резюмувала:
   -- Отже, ви станете офiцерами? Ой, як же це добре! З вас такi гарнi офiцери будуть.
   -- Гарнi, це у якому сенсi? -- посмiхнувся Сашко. -- За вiйськовим фахом чи за вродою?
   -- I за тим, i за тим, -- щебетала Антонiна. -- На вас в селi вже зараз деякi дiвчата задивляються. А що буде, як ви станете офiцерами! А ви й за фахом будете, я вiрю, гарними вiйськовими. Такими, як наш таточко у своїй справi.
   -- Тоню, не загадуй наперед, -- зупинив її Лавр. -- У нас попереду велика й серйозна робота, яку вкрай необхiдно виконати. Так що, сплюнь.
   Як же був здивований Павлик та його меншi брати, коли пiд вечiр разом з батьками й сестричкою з'явилися ще й повнолiтнi брати, яких вони вже не очiкувала бачити у недалекому майбутньому. До речi, зi своїми незвичними обов'язками доглядача за дiтьми Павло успiшно впорався. А от здивування та радiсть були такими, що крiм Iлька та Василька на принесенi гостинцi решта їх братiв навiть особливої уваги не звернула.
   А ось на дорослих братiв та їх батька насувалися чималi турботи. I хто мiг сказати у кого вони були складнiшi - у Сашка та Лаврика стосовно iспитiв чи у батька, якому до того часу потрiбно було про все домовитись? За довгу дорогу у рiдне село спiлкувалися помiж собою бiльше брати з сестрою, до яких iнодi ще й приєднувалася мама. А от батько був задумливий i не говiркий. Вiн був десь далеко - у своїх роздумах про школи, iспити синiв та довiдки. У своєму селi Михайло Лаврентiйович допевне мiг би домовитися про довiдку навiть без самих iспитiв. I, хоча вiн сам висунув майоровi Кошовому пропозицiю про сiльську школу, та щось заважало йому прийняти остаточно саме таке рiшення. Вiн нiчого не говорив дружинi та синам про таку можливiсть, а ось на тему iспитiв з синами поговорив:
   -- Ви впевненi, що успiшно складете всi iспити за 10 класiв? -- запитав вiн їх того ж вечора.
   -- Ну, 100-вiдсоткової гарантiї бути не може, -- повiльно протяг розсудливий Лаврентiй, -- та я вважаю, що складемо успiшно. До того ж для довiдки, як я розумiю, не потрiбнi оцiнки, а тому яка рiзниця, якщо якийсь iспит ми складемо не на "п'ятiрку", а, наприклад, на "трiйку".
   -- Ох, i жук ти.
   -- Але ж це так, тато.
   -- Я розумiю, що так. Та я й сам думаю, що з iспитами ви впораєтесь. Добре, завтра я виходжу на роботу, а от у п'ятницю знову поїду у Дунаївцi домовлятися за вашi iспити. А вам назавтра завдання - дуйте в школу й вибивайте собi якiсь там довiдки, що ви пiд час окупацiї навчалися. Крiм того, вiзьмiть завiрену печаткою виписку з перелiком iспитiв та вашими оцiнками з них за 8-й клас.
   -- Але ж у нас десь табелi є за 8-й клас.
   -- Ага, я й забув про них. Це ще краще. Тодi шукайте табелi, наготуйте менi їх на п'ятницю. А от довiдки постарайтеся вибити. Та я думаю, що вам i не вiдмовлять. Справа лише у печатцi. I ще одне - у п'ятницю i ви зi мною поїдете у Дунаївцi. Я розпоряджусь, щоб нас пiдкинули машиною, вона за годину упорається з'їздити за маршрутом Нестерiвцi - Зеленче - Дунаївцi, а потiм назад.
   -- А навiщо нам їхати? У той же день iспитiв точно не буде.
   -- А для того, що жити й готуватися до iспитiв ви будете у бабусi Тонi, мiсця у неї в домiвцi досить. Не будете ж ви пiзнiше бiгати iз Зеленче - понад 10 км - у Дунаївцi туди та назад - то на iспити, то додому. Так що готуйте на пiслязавтра свої речi i, головне, пiдручники.
   -- А що, це вiрно. Так дiйсно буде краще. От тiльки мама сумувати буде.
   -- Нiчого, пересумує. Однак щонайменше з початку липня ми з вами вже надовго розпрощаємося. Так що нехай мама звикає. Так, начебто, все. Готуйтеся!
   Отже, вочевидь, Михайло Лаврентiйович вирiшив зробити все по правилам, офiцiйно, хоча й мав можливiсть значно спростити справу. Та вiн подумав, що таке навантаження на синiв лише допоможе їм зiбратися перед вступом в училище та пригадати той матерiал, який вони проходили. А це позитивно вплине й на сам процес навчання в училищi. Вiн, як i Кошовий, вирiшив перестрахуватися. Батько бажав своїм синам хорошої долi, а тому вирiшив, то нехай вони зараз трохи попотiють, зате потiм легше буде. Саме за вiйськовим принципом: "Важко в навчаннi, легко у бою". А для них незабаром таким боєм стане навчання в училищi - отакi-то словеснi метаморфози. А в те, що таке випробування синам до снаги, вiн i справдi був упевнений. Ось тiльки б йому самому за все успiшно домовитись.
  
  

РОЗДIЛ 12

До побачення, рiдне село!

  
   А далi наступив час самих випробувань. Лаврентiй та Олександр були серйозними хлопцями, а тому так же серйозно взялися вони до справи, яка передувала складанню iспитiв, як то кажуть не волинили, залишившись без батькiвського контролю. Навiть Сашко, який був з деякою хитринкою, розумiв, що справа дуже серйозна й вiдповiдальна, - на карту поставлено їх майбутнє, - а тому без розкачки обклався пiдручниками й взявся за навчання. Близнюкам на пару було дуже зручно готуватися до iспитiв. Вони приступили до справи вже наступного дня пiсля приїзду у Дунаївцi. Михайлу Лаврентiйовичу без особливих проблем вдалося домовитися, щоб в однiй з вiдновлених шкiл мiста (до речi, у певнiй мiрi знайомiй йому - де колись у 10-му класi навчався Iванко) до складання iспитiв мiсцевої молодi долучилися ще й двоє сiльських парубкiв. Та й не було у цьому нiчого протизаконного, у цей важкий час такi випадки були не поодинокими. Тим паче, що починаючи саме iз 1944-45-го навчального року у середнiх школах стануть проводитися випускнi iспити на атестат зрiлостi, при цьому кращi випускники нагороджуватимуться срiбними та золотими медалями. Крiм того, керiвництво школи було знайоме з майором Кошовим i прекрасно розумiло, що це не чиясь там примха, а серйозна справа.
   Складали iспити брати Золотаренко нормально. На усному iспитi - з фiзики - один iз членiв екзаменацiйної комiсiї запитав свого колегу:
   -- Менi звiдкись знайоме прiзвище Золотаренко, десь я його вже чув. Але нашого учня з таким прiзвищем я не пам'ятаю. А ви, шановний, не пам'ятаєте?
   -- Та щось дiйсно знайоме є. Але я також не пам'ятаю, -- i вiн звернувся до Олександра, який зараз складав iспит, -- скажiть, будьте ласкавi, з ваших родичiв хто-небудь навчався у нашiй школi?
   -- Так. У 1940-1941-му навчальному роцi у вашiй школi навчався наш старший брат - Iван Михайлович Золотаренко. Вiн навчався лише один рiк, щоб отримати атестат, тому що у нас в селi йому його б не видали - не було потрiбної кiлькостi учнiв для повноцiнного класу.
   -- О, точно! Тепер i я згадав. Гарний хлопець. I де вiн зараз, десь продовжив своє навчання? Чи потрапив на фронт, йому на той час вже виповнилося 18 рокiв?
   -- Вiн не дожив до своїх вiсiмнадцяти рокiв. Вiн по закiнченню школи майже одразу добровiльно пiшов в армiю i загинув у вереснi 41-го.
   -- Ой, яке лихо, шкода такого хлопця. Ми вам спiвчуваємо, та таких родин, на жаль, зараз дуже багато.
   -- Ми це добре розумiємо.
   -- I ви йдете у вiйськовi училища, щоб помститися за брата, чи продовжити його справу?
   -- Саме так. Не знаю, чи вдасться нам помститися за нього, а от його справу ми обов'язково продовжимо.
   -- Зрозумiло. Так, колеги, у когось є ще питання до Олександра та й до його брата? Немає. Чудово. Поздоровляю вас з успiшним складанням iспиту, -- звернувся вiн до Сашка. I Лаврентiю, який мав наступним складати iспит, цього вже робити не довелося.
   Та й взагалi ставлення до близнюкiв Золотаренкiв було у комiсiї добрим. Воно не було поблажливим, воно було поважним, спiвчутливим й розумiючим. Якщо у бiльшостi iнших учнiв доля пiсля складання iспитiв була ще не вiдомою, то з цими двома хлопцями все було зрозумiло - вони невдовзi стануть захисниками Вiтчизни, а отже й кожного з присутнiх на iспитах.
   Коли iспити успiшно завершилися, директор школи визвав братiв до себе в кабiнет й промовив:
   -- Довiдки про складання вами iспитiв ми сьогоднi чи завтра оформимо. Загалом, завтра кожному з вас довiдка з печаткою буде готова. Так що завтра й заберете їх. Але я ось про що хотiв вас запитати - вам потрiбна вiд школи якась характеристика?
   -- Ми не знаємо, про характеристику майор Кошовий нiчого нам не казав. Та й як ви можете написати на нас характеристику, якщо ми не навчались у вашiй школi?
   -- Можемо написати за результатами iспитiв. Добре, я сам з'ясую це питання у Кошового. Все, тодi ви вiльнi. Завтра заберете довiдки.
   Хлопцi вийшли зi школи. Лаврентiй був якийсь задумливий, через якийсь час вiн ошелешив брата несподiваним запитанням:
   -- У тебе сiрники є?
   -- Звiдки? Адже я не палю, так само як i ти.
   -- Добре вирiшимо питання по-iншому.
   Вiн пiдiйшов до найближчого дерева й зломив тоненьку гiллячку. Потiм вiн розломив її приблизно навпiл - одна частина довша, iнша коротша - i затиснув їх в кулацi, залишивши виглядати лише невеличкi їх частини.
   -- Тягни, -- звернувся вiн до брата. -- Хто витягне коротшу, тому бiгти у Зеленче.
   -- I з якого це дива? -- здивувався Олександр.
   -- Директор школи напоумив нас про те, про що нi ми, нi батько, нi той же Кошовий не подумали. Нам потрiбнi характеристики iз школи, нашої рiдної школи, де нас добре знають. А тому комусь з нас потрiбно термiново зустрiтися з нашими вчителями й попрохати так же термiново написати нам характеристики.
   -- Точно, ти маєш рацiю, -- i Сашко витяг з кулака брата одну з паличок.
   Брат розжав кулак, коротка випала саме йому.
   -- Так, все, я побiг, -- без будь-якої тiнi невдоволення промовив Лавр. -- Якщо я завтра трохи спiзнюся, то забереш i мою довiдку. Але я точно повинен повернутися з характеристиками. Адже пiд час прийому до вищих навчальних закладiв завжди потрiбно мати характеристику.
   -- Я розумiю. Якщо ти спiзнишся, то я, звичайно, довiдки заберу.
   Через пару днiв брати прямо зранку занесли у вiйськкомат i довiдки, i характеристики. I характеристики навiть з двох шкiл.
   -- Ну, ви й молодцi! -- задоволено простяг Кошовий. -- Iспити успiшно склали, є довiдки щодо цього. А також маєте вiдмiннi характеристики. Я тодi якось випустив з пiд контролю це питання. Та ви й самi успiшно впоралися. Аж по двi характеристики - оце-то так! Менi два днi тому зателефонував директор школи, у якiй ви складали iспити, й запитав чи потрiбнi на вас характеристики. I я йому вiдповiв, що не буде зайвим любий папiрець з печаткою. А ви ще й додумалися взяти характеристики iз своєї школи. Ну, просто молодцi! -- повторив вiн. -- Я у вас дiйсно не помилився. Так, направлення на вас практично готовi, сьогоднi по обiду завершимо їх оформлення, i я вам їх видам. А також ще деякi документи.
   -- А якi ще документи? -- здивувався Олександр.
   -- Якi документи, питаєш? Ну, наприклад, ВПД.
   -- А що це таке?
   -- Так скорочено називають вiйськовi проїзнi документи, або просто проїзний припис. Саме за цим документом ви будете добиратися до мiсця призначення. Квитки на потяги ви будете брати саме за цими ВПД, проїзд у вас, як i у вiйськових, буде безкоштовний, за направленням.
   -- О, це добре!
   -- Звичайно, що добре. Та таких проїзних документи у вас буде чимало. Як ви розумiєте, прямих потягiв з ваших Нестерiвцiв чи Балина немає. Їх немає i з Кам'янця чи Проскурова теж. А тому у вас буде кiлька пересадок. А на один ВПД можна придбати лише один квиток. Так що раджу вам розiбратися з цими ВПД. У мене немає часу все вам пояснювати. У вас батько залiзничник, вiн вам все розтолкує. Так, з якої станцiї почнете свiй маршрут, вiд якої станцiї виписувати на вас ВПД?
   -- Та, мабуть, що з Нестерiвцiв.
   -- А потiм на Проскурiв i на Київ? Ну, що ж, логiчно, можна й так. З Кам'янця довше буде. Отже, всi документи, як я вже сказав, заберете по обiду. I в дорогу. У вас буде лише кiлька днiв, щоб попрощатися з родиною. Але не затягуйте це прощання, дорога далека. Ви повиннi бути у своїх училищах ще до 1-го липня. I не 1-го липня, а саме ранiше цiєї дати, хоча б на день-другий. Все зрозумiло?
   -- Так точно, товаришу майор! -- знову, як пiд час першої зустрiчi з Кошовим, у один голос вiдповiли брати.
   Коли Лаврентiй та Олександр, отримали направлення й прочитали назви училищ, у яких їм доведеться навчатися, то вони були здорово здивованi. А вдома до їх здивувань приєдналися ще й батьки. Справа у тому, що на початку першої зустрiчi близнюкiв з майором Кошовим той казав їм, що у даний час бiльшiсть вiйськових училищ знаходяться у Сибiру, Середнiй Азiї чи на Пiвночi. Так воно й було. Взагалi-то на початок 1944-го року вiйськовi кадри готувалися в 30 вищих i 220 середнiх вiйськово-навчальних закладах, а також бiльш, нiж на 20 рiзних курсах. Переважна бiльшiсть слухачiв i курсантiв становили особи, якi мали бойовий досвiд. Поповнення офiцерських кадрiв йшло також за рахунок висунення молодших командирiв, а iнодi i солдатiв, якi вiдзначилися в боях.
   Але ж i не всi цi училища знаходилися саме у вiддалених районах. Тодi, мабуть, майор трохи залякував хлопцiв або ж, скорiше за все, просто випробував їх - як то вони до цього поставляться. А насправдi виявилося, що доля рукою майора Кошового виявилася бiльш лояльною до братiв Золотаренко. Обидва мiста, у яких знаходилися майбутнi училища братiв, розташовувалися на берегах рiки Волга - найбiльшої рiки європейської частини СРСР i самої довгої в Європi. Отже, Олександру належало прибути у танкове училище мiста Ульяновська (до 1924-го року Симбiрськ), а Лаврентiю - у Ярославське пiхотне училище.
   Що стосується училища, у якому перебуватиме Олександр Золотаренко, то слiд зазначити, що у червнi минулого року в ознаменування 25-ї рiчницi Ульяновського танкового училища, за видатнi успiхи в справi пiдготовки командних кадрiв для танкових вiйськ i бойовi заслуги перед Батькiвщиною наказом Народного комiсара оборони Союзу РСР N 252 училище було перетворено у Гвардiйське i Указом Президiї Верховної Ради СРСР вiд 8 липня 1943-го року було нагороджено орденом Червоної Зiрки. А на цей час, на завершальному етапi вiйни Ульяновському Червонопрапорного танковому училищi, як одному з кращих, було доручено пiдготовку командирiв важких танкiв IС-2 для укомплектування гвардiйських танкових частин. В цiлому за час Великої Вiтчизняної вiйни училище зробило 45 випускiв (вдумайтесь - лише за 4 роки!), пiдготувавши для фронту 8924 офiцера-танкiста. Зараз начальником Ульяновського танкового училища був Герой Радянського Союзу, генерал-лейтенант танкових вiйськ Володимир Несторович Кашуба. Коли ж Олександр Золотаренко та його сокурсники будуть закiнчувати вiйськовий заклад, керувати танковим училищем буде вже генерал-лейтенант танкових вiйськ Максим Денисович Синенко.
   А от доля Ярославського пiхотного училища, у якому доведеться навчатися Лаврентiю, як трохи пiзнiше виявилося, була дещо складнiшою. Воно лише певний час мало назву Ярославське. До 1941-го року училище перебувало у Новоград-Волинському (мiсто обласного значення в захiднiй частинi Житомирської областi на берегах рiчки Случ) й мало назву Новоград-Волинське вiйськово-пiхотне училище (в/ч N 74372). У травнi 1941-го року училище вибуло в село Новi Бiлокоровичi (входило до Олевського району на пiвнiчному заходi цiєї ж областi), у Ярославль же воно прибуло в листопадi 1941-го року i було розмiщене на житлово-казарменому i навчальному фондi Ярославського вiйськово-iнтендантського (вiйськово-господарського) училища РККА. Одного часу воно готувало командирiв ДОТiв. Через 2 роки на пiдставi Наказу НКО СРСР N 227 вiдбулося перейменування Новоград-Волинського училища в Ярославське вiйськове пiхотного училища з присвоєнням йому iменi генерал-лейтенанта Ф. М. Харитонова. Так воно й стало iменуватися - Ярославське вiйськове пiхотне училище iменi генерал-лейтенанта Ф. М. Харитонова. Так, спочатку найменування евакуйованих училищ були змiненi. Як правило, вони стали називатися за назвою мiст нових мiсць призначення. Однак, вже 3 вересня 1941-го року Наказом НКО СРСР N 0337 були вiдмiненi новi найменування всiх училищ, якi вони отримали пiсля їх передислокацiї, їм були повернутi їх колишнi (iсторичнi) найменування. За цим Наказом i Ярославському пiхотному училищi було повернуто його колишнє найменування - Новоград-Волинське пiхотне училище.
   Цiкавим був той факт, що училище почало свою передислокацiю в глиб країни буквально напередоднi вiйни. Це говорило про те, що не дивлячись на безмежну довiру "вождя всiх часiв i народiв" запевненням нiмцiв про ненапад, були ще в армiйських штабах розумнi й проникливi голови. Був також iнший цiкавий факт, який говорив про те, що далеко не всi командарми Червоної Армiї мали вищу освiту. Той же генерал-лейтенант Федiр Михайлович Харитонов свого часу закiнчив чотирьохкласне училище у рiдному селi поблизу Рибiнська, в РСЧА вiн знаходився з 1919-го року, навеснi 1941-го року вже став командиром 2-го повiтрянодесантного корпусу. З червня 1941-го року вiн став заступником начальника штабу Пiвденного фронту, з вересня 1941-го року командувач 9-ю армiєю Пiвденного фронту, а з липня 1942-го року командувач 6-ю армiєю Воронезького, пiзнiше Пiвденно-Захiдного фронту. При цьому даних про його перебування у вищих навчальних або ж навiть середнiх закладах немає. Та й той же маршал Жуков мав лише два класи освiти. А це наводило на думку - чи так вже потрiбнi були братам довiдки про складання iспитiв з курсу середньої школи?
   Отож, братам потрiбно було їхати фактично у центральну частину Радянського Союзу. Й почалися збори у дорогу. Знову постало питання про проводи синiв. Та тут Михайло Лаврентiйович виявив свою категоричнiсть:
   -- Нiяких проводiв, нiяких поїздок. Всi ви попрощаєтесь з синами, братами вдома. З ними поїду лише я. Спочатку потрiбно дiстатися до Проскурова. Я мiсто добре знаю, а ось ви нi. Крiм того, як ви знаєте, прямого зв'язку з Проскуровим у нас немає. Потягом ми доїдемо лише до Ярмолинцiв, а там вже, як то кажуть - на перекладних. Так що не потрiбнi нiкому з вас цi незручностi. До того ж грошi не будуть витрачатися. У мене, як у залiзничника, проїзд безкоштовний, а у синiв на руках вже є проїзнi документи, якi дають право на безкоштовне придбання квиткiв.
   -- Добре, -- не дуже-то вдоволено промовила Наталiя. -- А з Проскурова куди їм далi їхати?
   -- Далi? Далi Київ, а потiм Москва.
   -- О! Навiть Москва.
   -- Синам зараз не буде часу на її оглядини. Саме у Москвi вони й розстануться один з одним, прямуючи вже кожен у своєму напрямi. Колись встигнуть ще Москву роздивитись.
   -- А ти з ними аж до Москви поїдеш?
   -- Ще чого бракувало! Поїду з ними лише до Проскурова, а далi вони вже самi.
   -- Та ти що, Мишко! Вони ж не знають дороги.
   -- Наталя, годi, помовчи вже лишень. Я розумiю, що ти за них щиро вболiваєш своєю материнською любов'ю. Але якi ж то з них командири Червоної Армiї вийдуть, якщо вони не в змозi будуть дiстатися до мiст свого призначення. Не малi ж дiти, їм вже через 2 тижнi 19 виповняється. Це я Тоню чи Павлика мав би ще кудись супроводжувати, а не майбутнiх командирiв Червоної Армiї. А якщо й заблукають, то так їм i потрiбно, самi ж виннi будуть. Ти пам'ятаєш, як у серединi 30-х рокiв десь заблукав малий син Петра Дорошенка? - односельчанин Михайла, бiдний селянин багатодiтної родини, тiєї самої з 9-и дiтей. -- Що тодi Петро сказав, це ти пам'ятаєш? А вiн, хоча й сумно, та ствердно сказав: "На одного злидня менше буде", -- щоправда "злiднiв" у родинi Дорошенка тодi не поменшало, наступного дня знайшли виснажену й зголоднiлу малолiтню пропажу.
   -- Ти жорстокий, Михайло.
   -- Мамо, облиш, -- втрутився у розмову батькiв Лаврентiй. -- тато має рацiю. Якщо заблукаємо, то якi з нас командири, та й не заблукаємо ми. Все буде нормально, заспокойся. Як то кажуть, язик до Києва доведе, й до Москви теж.
   -- А скiльки кiлометрiв вiд Проскурова до Москви? -- запитала чоловiка, трохи заспокоївшись, Наталiя.
   -- Точно не пам'ятаю. Приблизно 1200 км, трохи менше, по-моєму.
   -- А до Ярославля, Ульяновська? Вiд Москви, звичайно.
   -- Наталко, я тобi що, довiдкове бюро. Ти ж знаєш, що я, крiм Києва, нiде бiльше не був. Мабуть, кiлометрiв 300-400. Та це я просто згадав їх приблизне розташування на мапi. А точної вiдстанi я не знаю.
   Насправдi ж, вiд Москви до Ярославля було 270 км, а до Ульяновська трохи бiльше 400 (з невеликим лишком) кiлометрiв. А от помiж мiстами навчання близнюкiв вiдстань (через м. Iваново) складала 360 кiлометрiв.
   -- Далеченько вiд нас. За пiвтори тисячi кiлометрiв набирається.
   -- А до Сибiру було б ближче? -- посмiхнувся Михайло. -- Так, досить теревенi розводити. Потрiбно збирати Сашка та Лавра у дорогу. Наготуй їм їжi доби на 3-4, але не бiльше. I то краще, так би мовити сухим пайком. Всяке варене їство влiтку швидко зiпсується. Так, речовi мiшки у них є, купили ж їх ще до вiйськкомату. Ну, i грошей на дорогу, звичайно ж, ми їм дамо. Але лише на перший час, нiчого їх розпещувати. Нехай привчаються до солдатської чи то курсантської служби. В училищi кишеньковi грошi їм будуть платити, як тим же солдатам платять. А так вони там будуть на повному державному утриманнi.
   Через двi доби ще задовго до обiду Михайло Лаврентiйович iз своїми старшими синами були вже у Проскуровi. Кам'янецька область й дiйсно знаходилася на периферiї транспортних потокiв нацiонального рiвня, у зв'язку з чим сполучення з багатьма iншими регiонами України було доволi проблемним, що в свою чергу ускладнювало безперервне перевезення пасажирiв. А тому навiть проїзд до Києва викликав певнi проблеми. Та все ж за вiйськовими проїзними документами сини придбали квитки до Жмеринки-Подiльської (яка носила назву Подiльський Пост), а потiм на Вiнницю, Казатин i далi вже на Київ. Жмеринка була вузловою залiзничною станцiєю, яка у Кам'янець-Подiльськiй областi фактично поєднувала всi напрями залiзничних сполучень. На захiд це був, звiсно, напрям на Проскурiв, а далi Тернопiль та Львiв, на пiвнiч - Житомир та Новоград-Волинськiй, на схiд - Київ, Харкiв, на пiвдень - Чернiвцi й Могилiв-Подiльський, на пiвденний схiд - Одеса та Херсон. Оскiльки часу до вiдбуття залишалося не так вже й багато, то одразу по обiду Лаврентiй та Олександр розпрощалися з батьком i поїхали - поки що разом, а от з Москви вже будуть їхати нарiзно.
   А Михайло не поспiшав повертатися додому, до вечора ще встигне дiсталися до села. I вiн почав свою iмпровiзовану екскурсiю Проскуровим, адже зараз вiн знаходився у мiстi своєї юностi й молодостi. Вiн вирiшив не заходити до родини Гавришiв, тiтка Олена та дядько Анатолiй так швидко його не вiдпустять, а тому до ночi йому не вдасться потрапити до своєї домiвки. А завтра вранцi Золотаренко повинен вже бути на роботi. Михайло, не поспiшаючи, проходжувався знайомими йому вуличками. За двадцять рокiв, що минули з того часу, як вiн покинув тепер вже "столицю" Кам'янець-Подiльської областi, вiн усього разiв три чи чотири був у цьому мiстi. Та вiн кожен раз приїздив сюди з виробничих питань,- вранцi у Проскурiв, по обiду додому, - а тому на оглядини знайомих йому мiсць часу не вистачало. Та й, я здавалося тодi Михайлу, мiсто не так вже й швидко змiнювало свiй лик. А от зараз вiн побачив, що мiсто здорово змiнилося, i цi змiни створили не мешканцi Проскурова, а проклята вiйна, яка понiвечила мiсто. Щоправда, навiть лише за три мiсяцi, що пройшли з дня його визволення вiйськами 1-го Українського фронту - 25 березня 1944-го року - багато чого вже було зроблено. Велись роботи з розбирання завалiв, були розчищенi окремi майданчики для нового будiвництва, вивезено будiвельне смiття. Проводилася навiть очистка та асфальтування вулиць, а окремими мiсцями здiйснено ще й їх озеленення, а також дворiв, що до них примикали.
   На однiй з вулиць у її немов би заглибленнi був розташований невеликий базарчик - стояло декiлька вкопаних у землю столiв та лавок. Михайло вирiшив заглянути туди - i ради цiкавостi, та й, можливо, надибає на якийсь дефiцит. А таким дефiцитом могла бути, наприклад, звичайнiсiнька сiль. Пiд час окупацiї знецiнення радянських грошей i непопулярнiсть нiмецької окупацiйної марки породили натуральний товарообмiн, який став можливий лише за базарної торгiвлi. Базари дiяли, як правило, у недiльнi днi, i не повсюдно, а в райцентрах i великих мiстах. Торгувати на базарi здебiльшого можна було лише з дозволу. Для цього сiльськi старости отримували в районнiй управi перепустки та довiдки для поїздки на базар селян своїх населених пунктiв. У довiдцi, крiм того, вказувався перелiк продуктiв, що вивозилися для продажу. Робилося це, очевидно, з метою недопущення розкрадання та збуту продукцiї "общинного господарства". Базарною торгiвлею користувалося як мiсцеве населення, так i нiмецькi вiйськовослужбовцi, якi в умовах дефiциту теж виносили на базар товари першої необхiдностi, обмiнюючи їх на сiльгосппродукти. Мала своє мiсце на таких базарах i та ж сама сiль, хоча продавали її не пачками, i навiть не склянками, а здебiльшого ложками, часто навiть чайними. У нiмцiв була гарна дрiбна сiль (в СРСР такої поки що не було), яка iнодi перепадала й Золотаренку - окупанти все ж таки iнодi заохочували людей, якi у них нормально працювали, дiлячись з ними якимось товаром. Та навiть Михайловi солi тодi перепадало мало, а родина нею перед вiйною, на жаль, не запаслася.
   Звичайно, пiсля визволення областi вiд окупантiв справи з постачанням продуктiв населенню (крамницям) дещо наладилося. З хлiбом та з основними продуктами харчування район практично не мав якихось проблем. А ось дефiцит тiєї ж таки солi мав мiсце вже й пiсля повернення радянського правлiння. Доходило до того, що влiтку цього року пачку солi у деяких селах можна було iнодi вимiняти ледь чи не на вiз огiркiв. Не набагато краще була справа iз сiрниками чи милом. У звiльненiй областi дефiцит кухонної солi спочатку заповнювали iнтенданти, якi вели так званi децентралiзованi заготiвлi продовольства. Далi, слiдом за фронтовими iнтендантами прийшла органiзацiя з бiльш значною назвою - Головвоєнторг, яка вже в бiльших масштабах проводила натуральнi обмiннi операцiї. А ось цивiльний народний комiсарiат торгiвлi не встигав лiквiдовувати дефiцити на прилавках. Завiдувач районного оргiнструкторського вiддiлу РК КП(б) лише слав в обласний центр доповiднi записки про нестачу товарiв першої необхiдностi. Та, оскiльки це була проблема не лише районного чи обласного масштабу, то й реакцiя на подiбнi доповiднi мала значну затримку у часi.
   Ото ж Михайло й вирiшив заглянути на цей базарчик - раптом пощастить. Та яка там сiль чи якiсь iншi товари першої необхiдностi... Як вiн зрозумiв, основна торгiвля вiдбувалася, мабуть, зранку, а зараз там було лише кiлька продавцiв - три-чотири пiдстаркуватi мужики й одна справдi старенька бабуся. На столi перед мужиками був розложений їх крам, тобто якiсь не продуктовi предмети торгiвлi фабричного чи кустарного виробництва. Самi ж вони затягувалися якоюсь ядучою махоркою (склянка самосаду, до речi, коштувала 10 карбованцiв) i неголосно розмовляли. А от бабуся торгувала (тобто намагалася торгувати, бо покупцiв щось не видно було) продуктами. На старенькiй вицвiлiй хустинi у неї було розкладено десятка з два чи три яєць, всi вони були свiтло-коричнюватого кольору. Колiр курячих яєць, як колись розповiдала чоловiковi Наталя, залежить вiд їх породи, а тих чимало. Але, якщо придивитися на вушну мочку вуха у курки, то можна побачити невеличку або бiлу (значить, курка несе бiлi яйця), або червону плямку. Якщо плямка червоного чи коричневого кольору, то яйця курка нестиме саме коричневого кольору). Такi кури з породи м'ясо-яєчних. Бiлi ж курячi яйця в основному вiд курей з птахофабрик, а ось коричневi - вiд домашнiх курочок. Колiр шкаралупи курячого яйця в якiйсь мiрi залежить також i вiд корму, причому iнтенсивнiсть коричневого забарвлення може трохи змiнюватися саме вiд харчування курей.
   Ця старенька бабуся трохи нагадувала Михайлу його маму, якою та була рокiв п'ять тому, i Золотаренку стало так шкода стареньку. Вiн пiдiйшов поближче й запитав:
   -- Почiм ви продаєте яйця?
   -- Сiмдесят п'ять карбованцiв за десяток.
   Михайло не так часто щось купував на базарi, та цiни вiн все ж знав. Бабуся просила за свiй товар не так вже й дорого. Так, саме недорого, бо пiд час вiйни цiни на товари, особливо на продуктовi пiднялися ледь не на рiвень гори Еверест - зараз на базарi яйця продавали й по 120 карбованцiв за десяток. Але й у магазинах їх так просто було не купити.
   Справа в тому, що Наказом Наркомторга СРСР N 275 вже з липня 1941-го року були введенi картки на продовольчi й промисловi товари. Видача їх строго диференцiювалася за групами населення, по галузях господарства i регiонах. Продовольчi картки отримували тiльки жителi мiст i робiтничих селищ. Сiльська iнтелiгенцiя, евакуйованi та iнвалiди, якi не зайнятi в сiльському господарствi, хлiб та iншi продукти харчування отримували по талонах i за списками. Продовольчi картки самi по собi не були засобом платежу, вони лише давали право на придбання продуктiв харчування за фiксованими (державним) цiнами. Безперечно, цiни цi були доступними навiть для малозабезпечених. Щоправда, отоварити їх часом було складно (потрiбно простояти 2-6 годин в черзi), а iнодi просто неможливо (м'ясо, риба, жири, кондитерськi товари). Отоварювання продовольчих карток вiдбувалося вчасно, але продукти в основi своїй замiнялися нерiвноцiнними продуктами. М'ясо здебiльшого замiнювалося солоною рибою, консервами (м'ясо з горохом або пшоняної кашею), яйця - яєчним порошком. Одними з найпоширенiших видiв карток були картки "Додаткове харчування" (ДП) i "Посилене додаткове харчування" (рос. "Усиленное дополнительное питание" - УДП). Їх отримували робiтники, iнвалiди Великої Вiтчизняної вiйни та, за висновком лiкаря, ослабленi студенти. У народi картки ПДХ (УДП) росiйськi люди з гiркотою розшифровували як "Умрёшь Днём Позже".
   Норми видачi продуктiв коливалися. Хлiба на 1-у картку видавали вiд 300 до 800 г у день, iнших продуктiв харчування - в середньому по 130 г на людину в день. Селяни ж отримували вiд колгоспу менше нiж 200 г зерна i близько 100 г картоплi у день. М'ясо, масло, молоко їм давало своє приватне господарство. А ось цукор, ковбаса, кондитерськi вироби, якi не так вже часто з'являлися й перед вiйною, зовсiм зникли iз сiльського будинку. У магазинi в 1941-му роцi 1 кг бiлого хлiба в середньому коштував вiд 90 копiйок, борошно житнє (1 кг) - 50 крб., картопля - 20 крб., молоко (1 л) - 30 крб., 1 десяток яєць - 35 крб. Але молоко i яйця пiд час вiйни були лише на ринку, i вже за цiною вiдповiдно 60 крб. i 100 крб., а то й набагато вище. Цiни на хлiб, наприклад, за час вiйни в Москвi на ринку рiзко злетiли у пiднебесся: до вересня 1941-го року хлiб став коштувати 300 карбованцiв, а на початок 1943-го року - вище 500 крб. Картопля продавалася по 60 крб. за 1 кг. М'ясо в магазинах у цей час також практично не з'являлось, але воно було на ринку за цiною 300-500 крб. за кiлограм. Вершкове масло за цiною 80 крб. за 1 кг (на ринку 250 крб.) iз магазинiв з початком вiйни зовсiм зникло, рослинне масло (60 крб. за 1 кг) з'являлося лише кiлька разiв за вiйну. На ринку воно йшло за 800 i 600 крб. вiдповiдно. Цiна 1-го кг домашнього сала на ринку доходила до 1000 крб. Також на ринках продавали овочi, фрукти, квашену капусту та iнше.
   Усе пiзнається у порiвняннi, а цiни на продукти природно - у порiвняннi iз зарплатою. Так ось, у передвоєнний 1940-й рiк зарплата неквалiфiкованого робiтника була 200 карбованцiв, квалiфiкованих робочих, шоферiв, лiкарiв та iнженерiв - 300-400 крб. Бухгалтер, вчитель, службовець отримували 180 крб. Щоправда, за час вiйни зарплати пiдрослi приблизно на 20 %. А ось колгоспник грошима взагалi нiчого не отримував. Вiдпрацьованi трудоднi оплачувалися натурою пiсля збирання врожаю з розрахунку 1 кг зерна за трудодень, а таких трудоднiв на рiк реально було 200-250. Продовольчих карток колгоспникам не давали. Та ще й подвiр'я у колгоспникiв обкладалися податком, щоб тi не особливо шикували.
   Норми продовольчого постачання населення за групами i категорiями визначалися не лише в залежностi вiд характеру виконуваної роботи, вiку "й iнших факторiв, що впливають на фiзiологiчну потребу органiзму", а й з урахуванням значення цiєї роботи для народного господарства, оборони i Радянської держави. Вiдповiдно до цього було встановлено 4 групи населення: робiтники i прирiвнянi до них; службовцi та прирiвнянi до них; утриманцi та прирiвнянi до них; дiти до 12 рокiв. Службовцi у мiстах i робочих селищах, або працюючi у сiльськiй мiсцевостi на пiдприємствах, переведених на гарантованi норми постачання, забезпечувалися хлiбом з початку карткової системи до 21 листопада 1943-го року за двома категорiями: по 1-й - 500 г в день i по 2 й - 400 г. Картки 1-ї категорiї на хлiб i цукор отримували лише особи, якi працювали безпосередньо на фабриках, заводах, шахтах, рудниках, копальнях i будовах. Тодi як працiвники пiдсобних i обслуговуючих пiдприємств цих же галузей отримували картки 2-ї категорiї.
   Та це стосувалося тих мiст СРСР, якi не були на окупованiй територiї, навiть у блокадному Ленiнградi, хоча там цiни на подiбнi товари були в кiлька разiв вищi. А як то регламентувалися товари на щойно звiльнених вiд окупацiї територiях? I подiбно, i дещо вiдмiнно. На цих територiях дiяли лише 2 групи (замiсть 4-х) норм продовольчого постачання населення - 3-я та 4-а. У мiсцях, звiльнених вiд противника, всi робiтники та iнженерно-технiчний персонал (IТП) провiдних галузей промисловостi (чорної металургiї, вугiльної промисловостi тощо) забезпечувалися хлiбом по загальносоюзним нормам, робiтники i IТП iнших галузей народного господарства забезпечувалися в цих районах за однiєю нормою - 500 г на день. Вiднесення до першої або другої категорiї з постачання хлiбом в районах, звiльнених вiд противника, не застосовувалося.
   I як забезпечувалася державою ця старенька бабуся, вiднесена до категорiї утриманцiв та прирiвняних до них? Звичайно, що їй, як то кажуть доводилося класти зуби на полицю. В переносному, звичайно смислi, тому що у прямому зуби у бабусi були здоровi, вставних челюстiв не вiдчувалося. Та й, не дивлячись на те, що iсторiя зубних челюстiв нараховує вже не одне столiття, а то й рахунок йде вже на тисячi рокiв, таке технiчне диво однак було б старенькiй не по зубам. Ось таке обiгравання слова зуби. Отож, Золотаренко вирiшив допомогти бiднiй бабусi.
   -- Я купую у вас весь ваш товар, -- звернувся вiн до старенької. -- Скiльки його у вас є?
   -- Три десятки, синку. Це домашнi яєчка, вони свiжi, я зберiгала їх у сухому льоху в сухому деревинному попелi, -- iснував такий народний метод довгого зберiгання яєць. -- У мене є три курочки, от вони й нанесли. Так що, вони свiжi, синку.
   -- Навiщо ви мене умовляєте, -- посмiхнувся Михайло, -- адже я й так забираю ваш товар.
   -- Добре, дякую. А куди вам їх скласти? Чи заберете з хустиною? -- бабуся стала поважнiше звертатися до оптового покупця.
   -- Нi, хустина вам ще знадобиться. У мене є невеличкий пакуночок, та у нього яєчка помiстяться.
   Михайло витяг з бокової кишенi своєї повсякденної залiзничної тужурки (не хотiв вiн постiйно мозолити людям очi у такий-то важкий час парадною) складений вчетверо середнього розмiру пакунок, виготовлений з цупкого паперу. У цьому пакунку був так би мовити "сухий пайок", який Наталiя приготувала на обiд чоловiковi та дiтям. Вони цим пайком i пообiдали перед самим вiдправленням потягу на Жмеринку. До того часу пакунок з їжею лежав у речовому мiшку за плечима у Сашка, а коли вiн спорожнiв, Михайло акуратно згорнув його й поклав собi у кишеню - може ще знадобиться, може трапляться у Проскуровi цукерки малечi. Ось вiн i знадобився. Бабуся акуратно переклала яйця у пакунок. Михайло витяг з внутрiшньої кишенi грошi i простягнув бабусi три сотеннi купюри.
   -- Ой, -- зажурилася старенька, -- у мене немає вам здачi. Такi великi у вас грошi!
   -- А менi й не потрiбно нiякої здачi. Це все тепер вашi грошi.
   -- Як то?! Так не можна. Та тут же грошей на всi чотири десятка яєць, а у мене їх лише три.
   -- Можна, все можна. Як вас звуть?
   -- Галина Степанiвна. А вас?
   -- Михайло.
   -- А по батьковi?
   -- Я вам у сини годжуся. У мене мама не набагато старша вiд вас. Так що просто Михайло.
   -- Добре. Але однак так не можна, я завжди з людьми розраховувалася по-чесному.
   -- А це i є по-чесному, Галина Степанiвна. Держава зараз старим людям мало платить, то їм потрiбно допомагати. Ви одна живете?
   -- Нi, разом з донькою та унучкою. Троє жiнок, а от чоловiчої руки нам не вистачає. У мене мiй суджений помер, а у Тамари, доньки моєї, чоловiк на фронтi. Та вже давно вiд нього нiяких звiсток немає. А донька зараз санiтаркою працює у лiкарнi.
   -- А внучцi скiльки виповнилося?
   -- Лише десять.
   -- У мене донька трохи старша. Добре, давайте я вас трохи проводжу, -- запропонував Михайло. Вiн побачив, що його розмова з бабусею про грошi зацiкавили сусiднiх мужикiв. А тому як би нiчого лихого не сталося з Галиною Степанiвною.
   -- А ви мiсцевий? Адже ви залiзничник?
   -- Так, залiзничник. Але не мiсцевий, хоча колись i жив у Проскуровi.
   Далi розмова вiдбувалася вже по дорозi додому старенької, яка й вказувала шлях.
   -- А де ви працюєте? -- допитувалася старенька.
   -- У Нестерiвцях. Це не так вже й далеко, трохи пiвденнiше вiд Проскурова.
   -- А, я чула про Нестерiвцi. Ой, то вам же, Михайле, потрiбно поспiшати додому, а я вас затримую. Менi тут вже недалечко додому. То ви йдiть. Дякую, що супроводили мене, та найбiльше дякую за таку вашу щедрiсть.
   -- Нема за що дякувати, люди повиннi допомагати один одному. А додому я ще встигну. Ну, добре, будемо прощатися. Всього вам доброго, Галина Степанiвна, i мiцного здоров'я.
   -- Та яке там вже мiцне здоров'я, -- зiтхнула старенька.
   -- Ну, тодi хоча б довгих рокiв життя вам! До побачення, Галина Степанiвна!
   -- I вам всього найкращого, Михайле!
   Золотаренко розвернувся й попрямував знайомою вже йому вулицею. За мить вiн обернувся у бiк бабусi, щоб впевнись, що й вона потихеньку йде додому. Та вiн побачив. що вона освящає його хресним знаменням. Вiн усмiхнувся, коротко помахав старенький рукою i попрямував далi, вже не обертаючись. Зараз у нього був намiр вiдшукати якийсь гостинець дiтям. Та цукерок у магазинах вiн, як не дивно, не знайшов. Отож, мабуть Тонi у Дунаївцях на початку мiсяця здорово пощастило. Та без гостинцiв дiтям додому повертатися було негоже. I тому Михайло, пройшовши ще кiлька магазинiв, купив нарештi свiжих пряникiв - у Зеленче їх також вже давненько не бачили, та що там давненько, останнiй раз бачили лише до вiйни. Не було в магазинах i солi.
   Потрапив вiн додому лише пiд вечiр. Звичайно, в першу чергу дружина насiла на нього з розповiддю про синiв, як вони - чи поїхали вже? Але не лише про те чи поїхали, але й про те чи поїли, як себе почували, чи знають вони де їм робити пересадки i про багато чого iншгого. Мати завжди є матiр'ю, у неї болить серце за кожну свою дитину, навiть дорослу. Потiм настав час гостинцiв. Цукерки у старий пакунок помiстилися б, а от пряники - нi. Тому Михайлу в магазинi довелося попросити завернути їх частинами у папiр, а потiм цi пакуночки вiн розсував по кишеням - i так пакунок з яйцями довелося весь час тримати у руках. Коли Наталiя побачила, що у цьому пакунку, то вона здивувалася:
   -- А це ти навiщо купив? Що, у нас кури яєць не несуть?
   Так, господарство у родинi Золотаренкiв було непогане, мабуть, найкраще у селi. Бiльшiсть односельчан працюють у колгоспi, а ось на iнших роботах людей - як вiн чи Микола Ващенко - у селi небагато. А тому їм доводилося жити дише на трудоднi та сподiватися на врожаї зi своїх городiв. А потiм частину отриманого у колгоспi чи з городу ще й продати, щоб мати грошi - наприклад, одежу дiтям на городину чи трудоднi не купиш. А ось у Золотаренкiв була й своя городина й непоганi грошi, якi отримував Михайло. А тому запас грошей завжди був. Тому Михайло й не шкодував тих грошей, що витратив на зовсiм не обов'язкову купiвлю.
   -- Так потрiбно було, Наталя, - i вiн розповiв дружинi про обставини своєї купiвлi.
   -- Ну, не знаю, можна було б i не купувати.
   -- Наталя, а ти уяви собi, що на тiм базарчику продавала свiй товар твоя матуся. Що вона може купити на свої карточки? I що б вона їла без нашої допомоги?
   -- Я все зрозумiла, -- пiсля нетривалої мовчанки тихо простягла Наталiя. -- Ти вiрно вчинив, Мишко!

* * *

   Приблизно за два тижнi пiсля вiд'їзду синiв на навчання нарештi прийшов перший лист, i був вiн Лаврентiя - той завжди був бiльш органiзований, зiбраний, нiж його брат. I ось тут батькiв чекала несподiванка. I якою вона була - приємною чи нi - навiть важко сказати. Наталя, яка першою (наступного дня пiсля свого 43-рiччя) отримала вiд листоношi листа, прочитавши його, була одночасно i радiсною, i засмученою. Хоча лист однозначно був приємною новиною. То що ж за несподiванка у ньому мiстилася? Справа ось у чому: батьки дуже опасалися, що саме Лаврентiй через пiвроку може, все ж таки, опинитися на фронтi, нехай навiть вже й офiцером. Адже (як встигли розвiдати близнюки, ще перебуваючи у Дунаївцях) згiдно з Постановою N 4286сс термiн навчання курсантiв у пiхотних училищах був встановлений у 6 мiсяцiв. А вiйна до лютого наступного року хто знає чи закiнчиться - на своїй територiї нiмцi прогнозовано битимуться до останнього. I це дуже хвилювало в першу чергу маму, адже вона так сподiвалась, що навчання у синiв буде продовжуватися щонайменше рiк. За Сашка вона вже була спокiйна, а от Лаврик... Невже вiн попаде-таки на фронт? I от, коли мама прочитала листа сина, то вона спочатку не повiрила своїм очам. Лаврентiй писав, що навчатися в училищi йому доведеться 3 роки. Вона не вiрила, бо як же так - то 6 мiсяцiв, то 3 роки. I хоча на початку червня Михайло казав їй, що потрiбно вiрити своїм синам, вона однаково звернулася до чоловiка. Коли вiн повернувся з роботи вона з радiстю повiдомила, що Лавр написав листа в одразу показала йому рядки листа, що викликали у неї сумнiв:
   -- Мишко, таке може бути?
   -- Якщо син так написав, отже може бути, -- спокiйно вiдповiв Михайло, хоча й у нього цi рядки викликали певне здивування. Та вiн волiв не показувати цього дружинi.
   -- То добре, звичайно. Тепер вiн гарантовано не попаде на вiйну. Але ж ми його тепер аж три роки бачити не будемо, -- бiдкалася вона.
   -- Ти невiрно мислиш.
   -- Чому невiрно?
   -- От якби вiн навчався пiвроку, то ми точно його б довго не бачили.
   -- Чому? -- все ще не розумiла Наталiя.
   -- Ти коли останнiй раз була у вiдпустцi?
   -- У якiй вiдпустцi? - на час вiйни вiдмiнили ж всi вiдпустки.
   -- Ото ж бо. Тобто, провчившись шiсть мiсяцiв i отримавши офiцерське звання молодшого лейтенанта, Лаврентiй одразу ж отримав би направлення, якщо й не на фронт, то у якусь частину служити. I нiякої вiдпустки у нього не було б.
   -- А зараз що, буде?
   -- Можливо, що й буде. Училище хоча й вiйськове, та все ж навчальне. А студенти навчальних закладiв мають канiкули. Нехай i не такi довгi, як ранiше, та все ж мають. Якщо йому випало навчатись 3 роки, то, скорiш за все, вiйськовi училища переводять у звичайний режим роботи. Отже сини повиннi, не знаю як взимку, а наступного лiта хоч ненадовго завiтати додому.
   -- Це точно?!
   -- Не точно, звичайно, Наталя. Та такi мої припущення. I менi здається, що вони вiрнi.
   -- А як це точно з'ясувати?
   -- О, Господи! Наталка, встигнеш ти за рiк все з'ясувати. Сини все з'ясують i напишуть.
   -- Та, коли це буде.
   -- А тобi що, горить? Так, досить товкти воду в ступi. Краще дай-но менi всього листа почитати. А то показала 2 рядки, i тримаєш його так, неначе хтось його у тебе вiдiбрати хоче.
   Все прояснив наступний лист, який був на цей раз вже вiд Олександра - через 4 доби пiсля листа брата. Виявляється, що керiвництво держави, вже передбачаючи вдале завершення вiйни вирiшило поступово переводити вищi вiйськовi училища на нормальний, трирiчний курс навчання. Що означає поступово? Дуже просто - тi курсанти вiйськових училищ, що вже навчалися в них, будуть доучуватися й випускатися за скороченими планами, а ось новi набори вже вестимуться за повною трирiчною програмою. Олександр написав також, що на початку вiйни термiн навчання в його (тепер вже його) Ульяновському училищi взагалi був скорочений до шести-дев'яти мiсяцiв i лише пiзнiше перейшли до навчання у 1,5 роки. А зараз вже повноцiннi 3 роки. Про канiкули Сашко нiчого писав, та й кого на початку навчального року цiкавило таке питання, це вже ближче до його завершення будуть з'ясовувати - свiтить курсантам вiдпочинок чи нi. Та, як виявилося пiзнiше, Михайло Лаврентiйович мав рацiю. Вiроломний напад Нiмеччини на Радянський Союз призвiв до корегування планiв практично у всiх галузях народного господарства, торкнувся вiн i вищої школи. Бiльша частина викладачiв, аспiрантiв ВУЗiв була мобiлiзована, а навчальнi заклади значно поповнилися викладачами жiночої статi.
   На початку вiйни щоб прискорити пiдготовку фахiвцiв для рiзних галузей народного господарства, Комiтет у справах вищої школи ввiв в дiю новi навчальнi плани зi скороченим термiном навчання: 3,5 роки для ВНЗ з п'ятирiчним термiном навчання i 3 роки для ВНЗ з чотирирiчним термiном навчання. Однак здiйснювалося це не за рахунок скорочення загальної кiлькостi годин, передбачених довоєнними планами навчання, а шляхом зменшення лiтнiх i зимових канiкул, скорочення виробничої практики з одночасним збiльшенням її в самих ВНЗ. Збiльшилася i кiлькiсть навчальних занять в тиждень з 36-и до 42-х годин.
   Введення в ВНЗ навчання за скороченими програмами було тимчасовим явищем. Навчання i робота в екстремальних умовах в значнiй мiрi вирiшували проблеми фронту i тилу з фахiвцями, але досвiд все-таки показував, що стислi термiни вивчення основних теоретичних предметiв не дають необхiдного якостi їх засвоєння студентами. Давалося взнаки i та обставина, що на час канiкул студенти залучалися до сiльськогосподарських робiт, тривалiсть яких часом навiть значно перевищувала термiн мiсячних лiтнiх канiкул. Тому вже з 1942-1943-го навчального року введенi на початку вiйни скороченi плани навчання були скасованi, i вища школа повернулася до нормальних навчальних планiв.
   Цiкаво, що у роки вiйни фiнансування вищої школи не лише не скоротилася, але навпаки - значно збiльшилося. Перед вченими вищої школи було поставлено завдання пiдпорядкувати вузiвськi науковi дослiдження iнтересам якнайшвидшого створення складного вiйськового господарства, розробок нового, а також вдосконалення зброї, бойової технiки та iнших засобiв ведення сучасної вiйни, якi перебували в той час на озброєннi армiї та флоту.
   Отже, як з'ясувалося, i фiнансування навчальних закладiв пiдвищилося, й канiкули у студентiв чи курсантiв мали мiсце. От тiльки не вiдома була їх тривалiсть. Якщо студентiв ВУЗiв посилали влiтку на сiльськогосподарськi роботи, то, мабуть, знаходилося й якесь суспiльне навантаження для курсантiв, та й до збирання врожаю вони також цiлком могли бути причетнi.
   Тепер батькам залишалося лише чекати приїзду синiв додому. Так, це ще не скоро трапиться, але воно обов'язково вiдбудеться!
  
  

РОЗДIЛ 13

Неочiкуванi звiстки

  
   В останнiй понедiлок серпня 1944-го року Михайло повертався з роботи у Зеленче разом з Миколою Ващенко. Той уже третiй мiсяць знову працював на залiзничнiй станцiї у Нестерiвцях. Вони поговорили на рiзнi теми, а потiм Микола, вочевидь щось згадавши, звернувся до Золотаренка:
   -- Слухай, Михайле, ти пам'ятаєш кого-небудь з родини Рогульських?
   -- Щось не пригадую. Хоча прiзвище начебто менi й знайоме.
   -- Це було десь наприкiнцi 29-го чи на початку 30-го рокiв. Ти на той час вже чимало прожив у Зеленче i мав би пам'ятати.
   -- Я не розумiю про що ти ведеш мову, Миколо?
   -- А, так. Я зараз розповiм тобi все детально, точнiше по-порядку. Так от, я вчора ходив у Дунаївцi провiдати сестру.
   -- Катерину?
   -- Так, саме її, -- молодша сестра Михайла та Наталiї у 1928-му роцi вийшла замiж (у 20 рокiв) за робiтника однiєї з фабрик у Дунаївцях, пiсля чого одразу переїхала жити до чоловiка. -- Сходив провiдати її та своїх племiнниць, старша вже 7-й клас закiнчила, -- у самого ж Миколи та його дружини Лiдiї було троє дiтей - Людмила, Мишко (названий на честь зятя) та Олена.
   -- Буде продовжувати навчання? -- уточнив Золотаренко про доньку Катерини.
   -- Нi, не хоче. Трохи вiдпочила влiтку, а з осенi йде працювати на фабрику, де батько працює. Не дуже-то дiвчата бажають ще 3 роки сидiти у школi. Так, я ж не про свою рiдню хотiв поговорити. Не перебивай мене, а то ми до сутi так i не дiйдемо.
   -- Добре.
   -- Так от. Я там проглянув у них одну з мiсцевих газет, i мене зацiкавив Указ Президiї Верховної Ради СРСР. Вiн вiд 19-го серпня цього року, його, мабуть, передрукували iз центральної преси, бо мова там торкалася району, точнiше саме нашого села. Скорiш за все.
   -- I що за Указ?
   -- О! Оце ми вже й пiдiйшли до сутi. У газетi було написано от що: Указом Президiї Верховної Ради СРСР вiд 19-го серпня 1944-го року за "зразкове виконання бойових завдань командування на фронтi боротьби з нiмецькими загарбниками i проявленi при цьому вiдвагу i геройство" гвардiї капiтан Франц Рогульський був удостоєний високого звання Героя Радянського Союзу з врученням ордена Ленiна i медалi "Золота зiрка" за N 3992.
   -- Ну, то й що? Скiльки за вiйну солдатiв й офiцерiв отримали звання Героя Радянського Союзу. Навiть номера орденiв на це вказують.
   -- А то я цього не знаю, -- сердито буркнув Ващенко. -- Ти не звернув увагу на прiзвище нагородженого. Я чому й запитав тебе, чи ти не пам'ятаєш родину Рогульських?
   -- То вiн з нашого села?! Ось це вже дiйсно здорово! -- щиро зрадiв Золотаренко.
   -- Так, вiн з нашого села. Та справа не в цьому.
   -- Не в цьому? А в чому ж?
   -- Як я вже казав, на стику 20-30-х рокiв батька цього Рогульського розкуркулили, i всю їх родину вислали кудись на Пiвнiч.
   -- О, тепер я згадав, ось звiдки менi пам'ятне це прiзвище. Цей факт я пам'ятаю. А це точно вiн?
   -- Та хто ж iще! Ти не пам'ятаєш самого Франца Рогульського, бо вiн тодi ще малий був - у 30-му роцi йому було рокiв 12-14 лише. А я цього Франца з самого його дитинства пам'ятаю, рокiв з п'яти, мабуть. Бо вже його тодi обзивали Францем Йосипом, як iмператора Австрiйської iмперiї. Звiдки у нашому селi таке iм'я як Франц?
   -- Так, можливо... Навiть, скорiш за все, що це саме вiн.
   -- Вiн, вiн.
   -- Ну, що ж, молодець цей наш Франц! Ознаменував наше село своєю геройською зiркою.
   -- Та це все так. Я й не заперечую. Молодець, звичайно. Але як йому вдалося вивчитися на льотчика, йому - висланому разом з батьками на Пiвнiч?
   -- О! А це дiйсно цiкаво.
   -- Ото ж бо. Я щось до цього часу не чув про подiбнi випадки. Щоб син осудженого куркуля став такою вiдомою людиною?
   -- Ну, висилання на Пiвнiч - це ж не тюрма i не табiр. Дiтям дозволялося вчитися. Отож вiн i вивчився. Крiм того, ти ж знаєш, син за батька не вiдповiдає.
   -- Можливо, що й так, а можливо, що й нi, -- не переставав сумнiватися Микола.
   -- Може, може таке бути. Я ось про що подумав. Адже колективiзацiя у тi роки проводилася з порушення принципiв добровiльного об'єднання на селi. Рiшення про вступ до колгоспу селяни мали приймати на зборах. Проте мiсцевi партапаратчики й радянськi активiсти вiдкрито погрожували тим, хто вiдмовлявся вступати до колективних господарств. Партiйнi комiтети й державнi установи стали як би "змагатися" помiж собою за плановi показники нових членiв колгоспiв. Селян силомiць заганяли в колгоспи, використовуючи для цього всi засоби адмiнiстративного тиску. Чи не так, Миколо?
   -- Саме так. З цим я цiлком згоден.
   -- Так ось. А що було далi?
   -- А що було далi? Нiчого. Колгоспи як органiзували, так вони до сих пiр й iснують.
   -- Iснують. Та я не про це мову веду. Якщо ти пам'ятаєш, у березнi 1930-го року в газетi "Правда" з'явилася стаття Й. В. Сталiна "Запаморочення вiд успiхiв", у якiй вiн виступив проти "перегинiв" у колгоспному русi, звинувачуючи в них партiйнi комiтети та радянськi органiзацiї на мiсцях. Про це гарно описав Шолохов у своєму романi "Пiднята цiлина".
   -- Ну, було щось таке. То й що?
   -- А то. Пiсля цiєї статтi селянам стали дозволяли виходити з колгоспiв.
   -- I так вже багато їх вийшло з колгоспiв? -- насмiшкувато запитав Ващенко.
   -- Ти не iронiзуй, Микола. Адже не в цьому справа. Я ось про що хотiв сказати - можливо, саме пiсля цiєї статтi Сталiна почали переглядати й справи тих, кого вислали на Пiвнiч, i таким чином урiвняли їх права з iншими громадянами СРСР. Адже це був погляд на такi речi самого Йосипа Вiссарiоновича, до нього повиннi були прислухатись. Ось таким чином i вдалося нашому мiсцевому "iмператору" Францу вивчитися на льотчика, та ще й стати Героєм Радянського Союзу.
   -- Хм... А що, можливо, ти маєш рацiю.
   -- Скорiш за все, маю. Та все ж цiкаво, це точно наш Франц Рогульський чи не наш. Чи не може це бути простим збiгом?
   -- Навряд чи. Про iншого Рогульського мiсцевi газети не передруковували б Указ.
   -- А назву газети ти запам'ятав?
   -- Навiщо воно менi було потрiбно? Та й скiльки там тих мiсцевих газет - одна, двi... Та й все. Ти що, у редакцiю запит хочеш направити? А звiдки вони мають iнформацiю про нашого Рогульського? Чи ти може хочеш у Москву звернутись? Так тобi звiдти хтось i вiдповiсть. Починати, як на мене, потрiбно саме з нашого села, а не з редакцiї. Його корнi звiдси, а тому є люди, якi щось та знають.
   -- А ось тут вже ти маєш рацiю.
   -- Можливо, у сiльрадi щось знають. Чи у правлiннi колгоспу?
   -- Та хто там про щось знає? -- махнув рукою Михайло. -- у них всi помисли направленi зовсiм на iнше. Добре, я по свободi постараюся з'ясувати це питання. Щоб не було нiяких сумнiвiв.
   -- I яким же чином?
   -- Поки що не знаю. Та я щось надумаю.
   За цими балачками Микола Ващенко та Михайло Золотаренко не помiтили, як вже увiйшли у село. А тому й балачки припинилися самi по собi - друзi й одночасно родичi розiйшлися по своїм домiвкам.

* * *

   Розмiрковуючи ж у вiльний час над питанням життєвого шляху сiльського Героя Радянського Союзу, Михайлу раптом спало на думку з якою особою йому слiд поговорити про Рогульського. Навряд чи вона знає про долю героя-капiтана, але те, що це питання точно зацiкавить її, вiн не сумнiвався. Ось ця людина й зможе з часом навести довiдки про Франца Рогульського. Михайло перiодично, до вiйни, звiсно, бував у стiнах сiльської школи. Не так вже й часто, та бував. На батькiвськi збори частiше, звичайно, ходила Наталiя, але коли мова йшла про бешкетникiв чоловiчої статi, а таке теж траплялось, то прохали пiдiйти саме батька. А тому Михайло був знайомий з директором, завучем та багатьма вчителями. Та й хто у селi не знає один одного. I ось 7-го вересня, у перший четвер мiсяця Золотаренко, вирвавшись одразу по обiду з роботи, зайшов у школу, яка нарештi пiсля трирiчних митарств за часiв окупацiї почала нормально працювати. I звернувся вiн не до кого-небудь, а безпосередньо до директора школи, точнiше директоршi - Софiї Данилiвни Гаврилович, яка до вiйни викладала хiмiю, а зараз була призначена директором школи. Щоправда, дещо пiзнiше директором призначать Сiнiченка, а далi будуть й iншi керiвники школи, та Гаврилович ще протягом багатьох рокiв буде працювати завучем школи.
   -- Добрий день, Софiя Данилiвна! -- привiтався з директрисою Золотаренко, як тiльки переступив порiг її кабiнету.
   -- О, Михайло Лаврентiйович! Добрий день! I яким ви чином до нас потрапили, тобто що вас привело у школу?
   -- Як там поживають мої малi бешкетники?
   -- Ви не повiрите, Михайле Лаврентiйовичу, але зараз практично немає бешкетникiв - нi ваших, нi iнших. Пiсля окупацiї всi дiти набагато серйознiшими стали. Я, звичайно, розумiю, що це лише початок занять, усього кiлька днiв пройшло, що дiти за школою вже трохи скучили. А далi поступово вони знову почнуть бешкетувати. Та поки що все нормально.
   -- То добре. А я до вас з досить цiкавої справи. Ви знаєте, що у нашiй, скорiше, саме у вашiй школi навчався Герой Радянського Союзу?
   -- Та ви що! Нi, не знаю. I хто ж це?
   -- Франц Рогульський.
   -- О, Господи! Та цього ж не може бути. Син куркуля Герой Радянського Союзу?!
   -- Скорiш за все, що може. А якщо це так, то школою потрiбно буде гордитися, й не просто гордитися, а якусь навiть табличку вiшати, що у цiй школi чи у цьому класi навчався такий-то. Адже я не думаю, що у нас в областi, а точнiше саме у нашому районi так вже багато Героїв Радянського Союзу, -- Михайло Лаврентiйович цього не знав, але за час вiйни звання Героя Радянського Союзу було присвоєно семи десяткам громадян (вiйськових) областi, у тому числi й 14-рiчному партизану-розвiднику, зв'язкiвцю пiдпiльної органiзацiї у м. Шепетiвка Валентину Котику. А загалом у Кам'янець-Подiльськiй областi понад 200 учасникiв Великої Вiтчизняної вiйни були нагородженi орденами i медалями СРСР.
   -- А як це з'ясувати? -- запитала директорша. -- Адже його батька розкуркулювали й кудись там заслали разом з родиною.
   -- Я це знаю. Але, скорiш за все, це все ж таки вiн, -- i Золотаренко виклав Софiї Данилiвнi свої аргументи
   -- Так, можливо, ви й маєте рацiю. Якщо ж це так, то це дуже добре, це буде дуже вагомий приклад для дiтей, для пiдростаючого поколiння. То ви маєте якусь пропозицiю?
   -- Нi, скорiше, маю прохання. Наведiть, будь ласка, довiдки з цього питання - у районо, облоно, а потiм, можливо, й вище. Вам, як директоровi школи, у якiй навчався Герой, пiдуть назустрiч. А ось менi це зробити значно складнiше.
   -- Я розумiю. Добре, я спробую. Дiйсно потрiбно мати повну iнформацiю. Адже дiтям слiд не просто наводити факт, що в школi навчався Герой Радянського Союзу, а й розповiдати бiографiю Героя. Дякую вам за те, що сповiстили мене про такий неординарний випадок.
   По тому минуло якихось лише кiлька днiв, як Антонiна в один з вечорiв сповiстила батька:
   -- Тату, Софiя Данилiвна, просила передати, щоб ти термiново навiдався до неї. I якщо не зможеш у школу, то тодi до неї додому.
   -- Навiть так! I що трапилось?
   -- Я не знаю. Вона менi не сказала. Просто просила передати, щоб ти зустрiвся з нею. Можливо, нашi хлопцi щось накоїли?
   -- Нi, не думаю. Тут справа зовсiм у iншому.
   -- I у чому ж справа?
   -- Я маю лише деякi мiркування. Так що, коли все з'ясується - розповiм.
   А сам Михайло тим часом думав: "Цiкаво, Невже директорша так швидко зумiла все з'ясувати? Щось не вiриться. Але чому тодi такий поспiх - термiново зустрiтися?". I вiн вирiшив завтра заскочити до Гаврилович саме додому - незручно начальниковi станцiї, який працює на цiй посадi лише четвертий мiсяць дуже вже часто зникати зi свого робочого мiсця. I назавтра, годин у шiсть, поки ще не стемнiло, вiн був уже у садибi Гаврилович. Оскiльки це не школа, тобто не офiцiйне мiсце зустрiчi, то Михайло з'явився на рандеву з невеличким букетом осiннiх квiтiв.
   -- Добрий вечiр, Софiя Данилiвна! Вiзьмiть, будь ласка, -- простягнув вiн квiти. -- Невже ви так швидко все з'ясували по Рогульському? Чи щось трапилось з дiтьми?
   -- Нi те, нi iнше. Хоча... Дiйсно, мабуть що, трапилось, але не з дiтьми, звичайно. I навiть не трапилося, а, скорiше за все, має трапитись.
   -- Оце тобi так! Ви вмiєте передбачати подiї - має трапитись?
   -- Вмiю, -- посмiхнулася господиня садиби. -- Ви менi нещодавно принесли несподiвану новину. Але для вас у мене є ще бiльш несподiвана новина.
   -- Цiкаво. I яка ж?
   -- Незабаром ваша дружина буде нагороджена орденом.
   -- Та ви що! Моя Наталiя буде нагороджена орденом?! Проста селянка-колгоспниця?
   -- Саме так.
   -- Та й за що ж вона буде нагороджена? Що вона такого героїчного вчинила? Та й як ви про це можете знати?
   -- Вiдповiдаю на вашi першi запитання. Ваша Наталiя Карпiвна, та й ви приймали у цьому участь, -- посмiхнулася вона, -- дуже велику справу зробила для держави.
   -- I яку ж це? Та ще й я у цьому приймав участь.
   -- Ваша дружина народила, подарувала державi десятьох громадян. А це дуже нелегка, та дуже важлива справа.
   -- А-а, он ви про що. Тепер зрозумiло. Та Наталiя на орден не буде мати права, -- махнув рукою Золотаренко.
   -- I чому ж це?
   -- Я ще влiтку щось почув про якийсь там орден "Мати-героїня". Мене ця iнформацiя зацiкавила. Та коли я поговорив зi своїми колегами, то з'ясував, що цей орден присвоюється матерям, якi народили й виховали 10 та бiльше дiтей. Так, у нас було десятеро дiтей, та зараз їх вiсiм.
   -- Але ж i загиблi враховуються.
   -- Менi це теж повiдомили. Так, Iван враховується, а ось Дмитрик - нi.
   -- Я вас зрозумiла. Я ретельно вивчила статут цього ордену. Ви маєте на увазi пункти про виконання обов'язкiв вiйськової служби та iншi?
   А статут ордену наголошував на тому, що пiд час присвоєння звання "Мати-героїня" враховуються також дiти, загиблi або зниклi безвiсти при захистi СРСР чи при виконаннi iнших обов'язкiв вiйськової служби, або при виконаннi обов'язку громадянина СРСР по рятуванню людського життя, по охоронi соцiалiстичної власностi i соцiалiстичного правопорядку, а також померлi внаслiдок поранення, контузiї, калiцтва або захворювання, одержаних при зазначених обставинах, або внаслiдок трудового калiцтва або професiйного захворювання.
   -- Абсолютно вiрно. Дмитрик же не захищав Радянський Союз чи виконував iншi обов'язки вiйськової служби, вiн також не виконував i обов'язки громадянина СРСР по рятуванню людського життя i т. д. i т. п.
   -- Так, на жаль, ваша дружина дiйсно не має права на отримання ордену "Мати-героїня". Та я мала на увазi зовсiм iнший орден, i ось на нього, не менш вагомий, вона матиме право.
   -- I що це за орден?
   -- Це орден "Материнська слава". Хоча й у його статутi теж є певнi обмеження, подiбнi до ордену "Мати-героїня". До речi, обидва цi ордени, а також "Медаль материнства" були заснованi одним i тим же Указом Президiї Верховнної Ради СРСР ще 8-го липня. Стосовно ж ордену "Материнська слава", то вiн складається з трьох ступенiв. Ним нагороджуються: матерi, якi народили i виховали сiм дiтей, - орденом III-го ступеня; матерi, якi народили i виховали восьмеро дiтей, - орденом II-го ступеня; матерi, якi народили i виховали дев'ятеро дiтей, - орденом I-го ступеня. Так що Наталiя Карпiвна отримає орден найвищого ступеню.
   -- Та звiдки ви це знаєте? Ой, вибачте!
   -- Та нiчого, я розумiю ваш подив. А тепер вiдповiдаю вам на питання звiдки. Я з'ясувала це, коли почала шукати матерiал про нагородження Рогульського. Так, я знайшла Указ про його нагородження. Вiн вiд 19-го серпня. Але днем ранiше був ще один цiкавий Указ. Це Указ Президiї Верховної Ради СРСР вiд 18 серпня 1944 роки за N 45 про затвердження статуту ордену "Материнська слава". I я цей статут теж добре проштудiювала.
   -- Але ви самi казали, що й там також є обмеження?
   -- Є. Практично тi ж самi обмеження, що й у статутi ордену "Мати-героїня"
   -- Ото ж бо!
   -- Михайло Лаврентiйович, ви неуважно мене слухаєте. I це не дивно, виходячи з вашого здивування та хвилювання. У статутi ордену "Материнська слава" говориться максимально про дев'ятьох дiтей. Так ваш Дмитрик випадає, але ж Iван - нi. Наталiя Карпiвна має повне право на цей орден.
   -- Це що, правда? -- лепетав чи то вражений чи то здивований Михайло Лаврентiйович.
   -- Правда. Так що, я вже наперед вiтаю вас з майбутньою орденоносецею.
   -- Так немає ж нiяких повiдомлень?
   -- Це поки що немає. Не так швидко все робиться. Ви ж самi, напевно, розумiєте скiльки часу знадобиться, щоб по всiй країнi скласти списки багатодiтних матерiв, подати та затвердити їх. А часу пiсля останнього Указу ще зовсiм мало пройшло. Але це точно буде!
   I Гаврилович мала рацiю. Навiть перше присвоєння почесного звання "Мати-героїня" було зроблено значно пiзнiше - Указом Президiї Верховної Ради СРСР вiд 27 жовтня 1944-го року. Ордена вручили чотирнадцяти жiнкам, удостоєним звання "Мати-героїня". Орден N 1 був вручений Ганнi Савелiївнi Алексахiнiй, мешканцi селища Мамонтовка, Московської областi. Вона народила i виховала дванадцятеро дiтей. При цьому вiсiм її синiв билися на фронтах Великої Вiтчизняної Вiйни, четверо з них загинули. Цiкавим був той факт, що спочатку керiвництво держави передбачало вручити орден, природно, жiнцi-комунiстцi. Але таких серед багатодiтних матерiв, на жаль, не виявилося. Довелося вручати орден безпартiйнiй Алексахiнiй.
   А що вже говорити про менш вагомий орден. Та все ж Михайлу Лаврентiйовичу тепер залишалося чекати й цiєї новини. Ось вiн тiльки вирiшив нiчого поки що не казати про це дружинi. Якщо вiн сам зараз дуже хвилюється, то що вже казати про те, як буде хвилюватися Наталiя. Всьому, як то кажуть, свiй час. Звичайно хвилюватися вона однак буде, якщо прийде вiдповiдний папiрець. Та то буде короткочасне хвилювання, а не розтягнене на тижнi, а то й на мiсяцi. Не розповiв вiн, звiсно, про таку новину й своїй доньцi, - та точно вирiшить завчасно порадувати, а точнiше схвилювати маму, - просто сказав, що розмова була про одного вiйськового, який колись навчався у їхнiй школi. А цього вiйськового Тоня не знає, бо на той час ще й не народилася. I батько фактично нiчого не збрехав Антонiнi стосовно вiйськового, вiн лише промовчав про можливе нагородження мами орденом. Але ж мовчанка - це не брехня.
   Та, хто очiкує, той має право, i навiть повинен дочекатися. I ось нарештi дочекалася своєї нагороди й Наталiя Золотаренко. Першим про це довiдався знову-таки Михайло, побачивши у газетi повiдомлення про перший Указ Президiї Верховної Ради СРСР вiд 6 грудня 1944-го року щодо нагородження орденами "Материнська Слава". Згiдно з Указом орден I-го ступеня отримала 21 жiнка, орден II-го ступеня - 26 жiнок i орден III-го ступеня - 27 жiнок. I до нового 1945-го року Наталiї ця нагорода була вручена, так само як iще однiй багатодiтним матерi з їх села - Ганнi Степченко, матерi, що народила 11 дiтей, в живих зашилось саме дев'ятеро). А ось Марiя Дорошенко, яка народила 9-х дiтей (двоє таки померли у голоднi 30-i роки, а заблукавший "злидень" якраз вижив) отримає свою нагороду - орден III-го ступеня - значно пiзнiше.
   У Михайла, чоловiка новоявленої орденоносецi на цей час було двi вiдзнаки за його трудову дiяльнiсть на благо Батькiвщини. Наприкiнцi лiта 1935-го року Михайло був нагороджений вiдомчим знаком "Почесний залiзничник" (перша вiдзнака Золотаренка), який ввiвся у дiю з 17-го травня минулого року. Наступного року Михайло Лаврентiйович Золотаренко був нагороджений вже орденом "Знак пошани" у зв'язку з його 40-рiччям та вже майже 20 рокiв працi на залiзницi (ще з 1916-го року), у тому числi й 19 рокiв за часiв Радянської влади. Орден "Знак Пошани" був заснований Постановою ЦВК СРСР лише рiк тому - 25 листопада 1935-го року для нагородження за високi досягнення у виробництвi, науково-дослiднiй, державнiй, соцiально-культурнiй, спортивнiй та iншiй суспiльно кориснiй дiяльностi, а також за прояви громадянської доблестi. Орден "Знак Пошани" став фактично останньою великою нагородою з тих, що були заснованi в Радянському Союзi у передвоєнний перiод. Потреба в цьому знаку виникла тому, що уряд прагнув знайти методи додаткового стимулювання трудящих Країни Рад, якi були б не пов'язанi з прямим економiчним заохоченням.
   Дещо пiзнiше у Михайла з'явиться ще й нагрудний знак "Вiдмiнний шляховик", який був нагородою для особливо видатних працiвникiв колiйного господарства залiзничного транспорту. Цим знаком нагороджувалися особи начальницького й рядового складу служб колiї залiзничного транспорту, якi систематично показували високi показники у роботi. Положення про Знак "Вiдмiнний шляховик" - разом з 7-а iншими вiдомчими знаками ("Вiдмiнний паровозник", "Вiдмiнний зв'язкiвець", "Вiдмiнний вагонник" тощо) - було затверджено 22 вересня 1943-го року. Цю нагороду Золотаренко отримає у 1946-му роцi. Михайлу немов би щастило, що положення про введення цих нагород з'являлися напередоднi його трудових чи особистих ювiлеїв. Та все ж двi з трьох нагород Михайла були всього лише вiдомчими вiдзнаками, а не орденами. Орден же був у нього, як зараз i у Наталiї, лише один.
   Микола Ващенко, брат Наталiї теж повернувся пiсля iнвалiдного поранення додому з нагородами, та ще й вiйськовими. Гвардiї старший сержант Микола Карпович Ващенко був нагороджений двома орденами: "Червоної зiрки" та "Орденом Слави" 3-го ступеня (Микола отримав його саме пiсля визволення Ворошиловграда) та медаллю "За вiдвагу". I цi його бойовi нагороди значно перевищували нагороди його зятя Михайла. З ними могла зрiвнятися хiба що нагорода його сестри.

* * *

   Мiж тим Велика вiтчизняна вiйна поступово наближалася до свого логiчного завершення. Нарештi вiдкрився й так званий другий фронт - 6 червня 1944-го року пiд час наступу радянських вiйськ на Схiдному фронтi розпочалося висадження вiйськ США i Великої Британiї у Пiвнiчнiй Францiї та на пiвднi Францiї, в районi Марселя.
   До середини осенi 1944-го року кордон СРСР було вiдновлено майже по всiй його довжинi. Визволення територiї СРСР у рядi напрямiв супроводжувалося виходом радянських вiйськ на територiї сумiжних держав - Польщi, Румунiї, Угорщини, Чехословаччини. Вiдбулося й визволення Прибалтики вiд нiмецьких окупантiв, яке розпочалось ще пiд час операцiй у Бiлорусiї, а завершилося завдяки розпочатому в серединi вересня 1944-го року наступовi трьох фронтiв: Прибалтiйського, Ленiнградського та Балтiйського.
   Трохи ранiше Червона армiя вступила до Болгарiї - стан вiйни мiж нею та СРСР припинився. До влади у країнi прийшов уряд Вiтчизняного фронту, розпочалися спiльнi дiї з вигнання нiмецьких вiйськ з болгарської землi. Далi на черзi були Румунiя та Югославiя: 12 вересня 1944-го року Румунiя пiдписала перемир'я з союзниками, пiдтвердивши передання СРСР територiй Бессарабiї та Пiвнiчної Буковини. Внаслiдок спiльних дiй радянсько-югославських частин 20 вересня 1944-го року було визволено столицю Югославiї Белград.
   У жовтнi 1944-го року в результатi Карпатсько-Ужгородської операцiї була повнiстю звiльнена територiя України. Завершення вiйни на територiї СРСР було також пов'язане з операцiями радянських вiйськ у Заполяр'ї, внаслiдок яких вiд ворога було звiльнено порти на Баренцовому морi та Мурманську область, а також пiвнiчно-схiднi райони Норвегiї. Пiсля визволення територiї СРСР, вiйськовi дiї перенеслися вже у Центральну та Схiдну Європу. Восени 1944-го року розпочався завершальний етап у визволеннi Європи.
   Та успiшно вирiшувалися не лише масштабнi питання, так же успiшно розв'язувалися питання й на мiсцевому рiвнi. Ще до того часу, коли Наталiя Карпiвна Золотаренко отримала свою заслужену нагороду з'ясувалася й ситуацiя стосовно Франца Рогульського. Софiї Данилiвнi Гаврилович досить швидко повiдомили, що Герой Радянського Союзу Франц Миколайович Рогульський дiйсно родом iз с. Зеленче. А ось далi справа надовго застопорилася. Нарештi Софiї Данилiвнi вдалося зiбрати досить iнформацiї про односельчанина. Та все ж певний перiод його життя залишився невiдомим. I на цю тему знову вiдбулася бесiда мiж директором школи та Золотаренком, змiст якої той потiм передав Миколi Ващенко та нарештi й увiв у курс справи свою рiдню.
   -- Ви знаєте, -- задумливо почала розмову iз Золотаренком про Рогульського Софiя Данилiвна, -- iнформацiя про Франца пiдтвердилася. Та деякi бiлi плями все ж залишилися.
   -- А саме?
   -- Як виявилося, вiн 1916-го року народження. А у 1933-му роцi Рогульський вже закiнчив радiотехнiкум в Ленiнградi.
   -- Тобто це означає, що вiн вступив до нього практично одразу пiсля того, як виїхав, та же й примусово, з села.
   -- Скорiш за все. Та це не головне. Ви пiдрахуйте роки. У 1933-му роцi йому було лише 17 рокiв. А поступити у технiкум вiн мiг лише пiсля 7-го класу, але ж тодi йому повинно було бути 15 рокiв. Й що, вiн за два роки встиг закiнчити технiкум?
   -- А й справдi, -- й собi здивувався Михайло Лаврентiйович. -- Такого не могло бути.
   -- Можливо, наведена не зовсiм точна iнформацiя про рiк його закiнчення. Можливо, вiн закiнчив його не у 33-му, а у 34-му роцi? Але тодi вiн i льотну школу повинен був закiнчувати пiзнiше, -- Рогульський закiнчив у 1936-му роцi льотну школу Цивiльного повiтряного флоту, пiсля чого працював льотчиком-iнструктором в Петрозаводськом аероклубi.
   -- А можливо вiн закiнчив 7 класiв у 14 рокiв? Пiшов, наприклад, у школу у сiм рокiв, а не у вiсiм.
   -- Так, це можливо. Я також думала про це, i навiть намагалася вiдшукати документи Франца Рогульського у школi. Але так нiчого й не знайшла. Взагалi-то це не дуже-то й дивно, бо за часiв окупацiї чимало документiв зникло. У школi ж тодi працювали лише початковi класи, а от середнi та старшi - не працювали, а на рубежi 20-х-30-х рокiв Рогульський навчався вже саме у середнiх класах.
   -- Так, щонайменше одна бiла пляма дiйсно є. Та все ж факти пiдтверджують моє припущення про перегляд справи його батька.
   -- Чому ви так думаєте?
   -- Мене у цьому зараз переконали мiста - Ленiнград та Петрозаводськ. Адже це дiйсно для наших країв Пiвнiч. Тобто родину Рогульських заслали десь у тi краї, скорiше за все у район Петрозаводська. А потiм справу переглянули, i дали можливiсть Францу навчатися.
   -- Так, це слушна думка. Я теж думаю, що його родина десь у тих краях i жила пiд час заслання. Тому Франц i поступив саме у Ленiнгадське училище, а не, наприклад, у Московське, Київське чи Одеське.
   -- Скорiше за все. I який же Франц Рогульський молодець. Незважаючи на певну репресiю стосовно його родини вiн не озлобився на радянську владу, а навпаки довiв, що вiн гiдний син своєї Батькiвщини. Та ще й геройський син, адже задарма таких нагород не присвоюють. Так, Софiя Данилiвна, а далi який у нього був шлях, я маю на увазi вже вiйськовий?
   -- У 1939-му роцi Рогульський був покликаний на службу в Робiтничо-селянську Червону Армiю. Закiнчив вiйськове авiацiйне училище льотчикiв. З липня 1942-го року вiн вже воював на фронтах Великої Вiтчизняної вiйни, служив в авiацiї дальньої дiї.
   Гаврилович розповiла Михайлу Лаврентiйовичу лише основнi вiхи бiографiї Рогульського, без деталей, якi у пам'ятi важко зберегти - мiста боїв, дати, сухi цифри бойових вильотiв тощо. А цi деталi були такими: на рахунку Рогульського були бойовi вильоти на Берлiн, Данцiнг, Тiльзiт, Кенiгсберг. У 1944-му роцi вiн здiйснив 647 бойових вильотiв (з яких - 95 за завданням Ставки Верховного Головнокомандування). Крiм Зiрки Героя Радянського Союзу Франц Миколайович Вогульський був вiдзначений двома орденами Ленiна, двома орденами Червоного Прапора, орденом Олександра Невського, двома орденами Вiтчизняної Вiйни I-го ступеню, орденом Червоної Зiрки та численними медалями. I такому бойовому шляху (а також нагородам) мiг би позаздрити будь хто.
   Однак чимало вiх на життєвому шляху Рогульського були невiдомi нi Гаврилович, нi Золотаренко. Та невiдомi вони були не через те, що тi їх не пам'ятали чи їм вищi iнстанцiї не хотiли надавати подiбнi вiдомостi, а тому, що це був вже майбутнiй час. А тому не могли поки що знати нi педагог, нi залiзничник, що через 16 рокiв пiсля закiнчення вiйни Герой Радянського Союзу, легендарний командир ескадрильї 19-го Гвардiйського авiаполку, вже полковник Франц Миколайович Рогульський, починаючи з 1961-го року, стане одним з головних фахiвцiв Одеського аеропорту i вiдповiдатиме за безпеку вже цивiльних польотiв. А вже у новому тисячолiттi, у серпнi 2010-го року за iнiцiативи Одеської мiської органiзацiї ветеранiв та Одеської мiської ради в приморському мiстi на вулицi Варненськiй, N 23 з'явилася меморiальна дошка, присвячена Герою Радянського Союзу Францу Рогульському.
   По всьому свiту часом розкиданi пам'ятники та меморiальнi дошки видатним особам, якi народилися зовсiм в iнших мiстах. А от у себе на малiй батькiвщинi вони нерiдко вшанованi лише пам'яттю людей. Так вже улаштовано життя, й воно продовжується, не зважаючи нi на що. Проте пiзнiше все ж вулиця у селi Зеленче, на якiй розташовувалася школа, стане носити iм'я Франца Рогульського.
  
  

РОЗДIЛ 14

I радiсть, i смуток

   Та ось вже закiнчився цей рiк, йшла середина травня переможного 1945-го року. Нещодавно завершилася вiйна з фашистами. Не передати словами, що то було за всенародне свято, коли 9-го травня майже о 10-й годинi вечора по радiо люди iз зведення радiнформбюро почули текст Наказу про завершення вiйни, який озвучив радянський актор, диктор Юрiй Левiтан (за роки вiйни його голос став вiдомий кожному мешканцю СРСР), й головнi слова цього Наказу: "... Велика Вiтчизняна вiйна, яку вiв радянський народ проти нiмецько-фашистських загарбникiв, переможно завершена, Нiмеччина повнiстю розгромлена... ".
   Одначе переможний, радiсний, святковий травень теж швидко промайнув, i ось вже настало тепле сонячне лiто, якому в першу чергу дуже радiли дiтлахи - попереду майже 3 мiсяцi лiтнiх канiкул. Ранiше Михайло Лаврентiйович нiколи не думав, що протягом 3-х рокiв обставини змiняться таким чином, що Антонiна стане самою старшою дитиною у родинi. А воно бач, як повернулося - двоє старших за неї братiв загинули, а двоє iнших, навчаючись у вiйськових училищах, дуже вже далеко вiд домiвки. А у вихованнi молодшого поколiння, коли їх батьки зайняти, велика частка припадає на старших братiв та сестер. I краще, щоб у вихованнi хлопцiв таким був старший брат, а не старша сестра. Тоня була серйозною, турботливою дiвчиною i гарно доглядала за своїми братиками. Тi теж любили i навiть поважали сестру, та все ж дiвчина, навiть старша, не могла бути авторитетом для хлопчакiв. Їм у вiльний час бракувало саме чоловiчого початку.
   У цьому роцi Антонiна повинна була б закiнчити сiм класiв, їй нещодавно виповнилося вже 15 рокiв, та офiцiйно вона закiнчила вiд сили шiсть класiв. Чому вiд сили? Та тому, що офiцiйно Мартсонська початкова школа могла пiдтвердити лише 4 класи, ну, можливо, й ще за один рiк, коли Тоня отримувала знання неофiцiйно вiд тих вчителiв, якi намагалися пiдтримати учнiв середнiх та старших класiв. А тепер ще додасться один рiк, який дiти вже провчилися у неповнiй середнiй школi, ось Тоня зараз i навчалася у 6-му класi. Антонiна, як вона призналася матерi, не збиралася закiнчувати десятирiчку, вона вважала, що їй досить буде й 7-и класiв. Та в колгоспi працювати вона також не планувала, у неї зараз з'явилася мрiя вивчитися на медичну сестру - по радiо багато розповiдалося про подвиги медсестер та санiтарок, та й газети про це писали. Якщо вона не планувала закiнчувати середню школу, то вже у цьому роцi могла б вступати у середнiй спецiальний заклад. Могла б, якби ж то було свiдоцтво про закiнчення 7 класiв. А воно навряд чи буде у зв'язку з тим, що пiсля 4-го класу в окупацiйнiй зонi подальшi офiцiйнi заняття, крiм 1944-1945-го навчального року, не проводилися. Так, Антонiна, звичайно, знає набагато бiльше матерiалу, нiж за програмою початкової школи, та як це пiдтвердити? Вона не хлопець, не може вступати до вiйськових училищ, а тому шлях (iспити) Лаврика та Сашка їй, як то кажуть не свiтить. Можна, звичайно, спробувати екстерном скласти iспити за програмою неповної середньої школи, таке практикувалося. Та для цього потрiбно мати вiдповiднi знання. Батьки нацiлювали на це Антонiну, точнiше бiльше цiкавилися, чи зможе вона упоратись з такою задачею. Михайло ще напередоднi травневих свят, передбачаючи, що за мiсяць навчання в школах завершиться, запитав доньку:
   -- Тоню, а ти б упоралася з iспитами за 7-й клас?
   Дочка трохи подумала, а потiм, тяжко зiтхнувши, вiдповiла:
   -- Нi, тату. Якби я зараз навчалася у сьомому класi, то це iнша справа. Та мене минулого року не змогли взяти у сьомий клас, добре, що прийняли хоча б у шостий. Так що, мабуть, нiчого не вийде.
   Михайло i сам це чудово розумiв. А допомогти доньцi пiдготуватися до iспитiв зараз нiкому, адже вона сама старша з дiтей. У її мами лише початкова освiта, а тато шкiльну програму давно вже забув. Допомагаючи свого часу Лавру та Сашку, вiн пiдтягував їх з технiчних предметiв, якi хоч трохи пам'ятав пiсля скiлькох рокiв по завершенню iнституту. А шкiльна програма... вiн її й сам зараз не потягне. Звичайно, якби йому довелося б її згадувати персонально для себе, то вiн би досить швидко опанував нею, а от бути з неї наставником... - нi, не вийде. Попросити вчителiв, щоб допомогли Антонiнi? Так, це можливо, але лише з якогось одного предмету, а не з кiлькох. А тому на родиннiй радi, було вирiшено, що Тоня ще рiк проведе у шкiльних стiнах, опановуючи програму саме сьомого класу. Погодилася з таким рiшенням, а нiчого iншого й не залишалося, i сама Антонiна. А в те, що донька успiшно лiтом наступного року складе iспити, батьки не сумнiвались. Дiвчина вона не дурна, а вивчаючи рiк систематично шкiльнi предмети й поставивши собi мету у життi, у неї все вийде.
   Крiм того, навiть якби Антонiна якимось дивом i склала б у цьому роцi екстерном iспити за 7-й клас, був великий ризик, навiть дуже великий ризик, що вона однак зрiжеться на iспитах у медичний заклад. Адже вона повнiстю не знає матерiалу з багатьох предметiв за програмою 7-го класу. Iспит у школi - це свого роду лотерея, якщо попалося не складне запитання, то на нього можна вiдповiсти. Так, iспит у бiльш серйозний навчальний заклад теж лотерея, але там шансiв на легке запитання значно менше. Отож, буде поступати Тоня у медичне училище, а точнiше у фельшерсько-медичну школу наступного року, коли їй виповниться вже 16 рокiв. Вона не хлопець, в армiю її не забиратимуть, а тому один пропущений рiк для неї нiчого не означає. Зараз у країнi дуже багато дiтей, якi пропустили школу за 1-3 роки. Будуть поступово надолужувати прогаяне - до того ж прогаяне не з власної вини. Хоче Антонiна стати медиком, то нехай працює, нехай наполегливо йде до своєї мети. Як ото у передвоєннiй пiснi з кiнофiльму "Дiти капiтана Гранта" (1936-го року випуску) спiвалося: "Кто хочет, тот добьётся...".
   Бiльш пощастило у цьому планi молодшим братам Антонiни. Павлику 20-го червня минулого року (у той день, коли Лаврентiй та Олександр) отримали довiдки про складання iспитiв та характеристики) виповнилося 11 рокiв. Петрик був на 2 роки молодший. Перший з них вже на момент визволення села вiд окупацiї пройшов курс 3-х класiв. Звичайно, складно було говорити, що вiн пройшов всю програму за 3 класи (на окупованiй територiї), та все ж їх йому зарахували i восени минулого року вiн пiшов у 4-й клас. У Петрика взагалi проблем не було, вiн минулого року закiнчив лише 1-й клас, то як його можна було не зарахувати, якщо дитина вмiла читати й писати, а решта - то вже дрiбниця. Був лише один нюанс у навчаннi Павла та Петра. Справа у тому, що Постановою РНК СРСР вiд 1 грудня 1943-го року з 1944-45-го навчального року було введено обов'язкове навчання дiтей, починаючи з семирiчного вiку рокiв (а не з 8 рокiв як ранiше). Зниження вiкового рiвня на рiк давало можливiсть закiнчити семирiчну освiту в 14-рiчному вiцi, вступити до навчального закладу трудових резервiв i отримати професiю на рiк ранiше. Залучення в школу семирiчних дiтей дало також можливiсть взяти їх пiд педагогiчне спостереження, а це було вкрай важливо в той час, коли спостереження за ними батькiв значно ослабло, оскiльки вони мають зайнятостi на роботi або пiд час мобiлiзацiї. Тобто, у рiк Перемоги Павлик та Петрик повиннi були вже начебто закiнчувати вiдповiдно 5-й та 3-й класи, а вони закiнчили класи на рiк молодшi. Та то була не їхня проблема, адже у Радянському Союзi подiбних дiтей було дуже багато, а отже зазначена постанова торкалася лише тих дiтей, якi будуть поступати у школу, у 1-й клас. Павло ж та Петро закiнчать середню школу у 18 рокiв - нормально (якщо ж не захочуть, то можуть задовольнитися, як i їх сестричка, лише 7-ма класами). Петро матиме навiть можливiсть (народився в кiнцi вересня) спробувати ще до армiї поступити у ВНЗ, якщо, звичайно, матиме на те бажання. А от Павлу хто знає чи це вдасться - невiдомо чи закiнчиться вже на час його випуску зi школи весняний призов у армiю. Та то дуже вже далекi плани, життя їх може дуже легко вiдкоригувати.
   Для Iлька та Василька мова про школу ще взагалi не йшла, хоча Iлля (1939-го року народження) й буде догулювати вже свiй останнiй безтурботний рiк. А от Миколцi несподiвано (не плановано для батькiв - народився 9 липня 1937-го року) довелося вже у минулому роцi пiти до школи. Михайло тодi лише влiтку випадково дiзнався про згадану Постанову про перехiд на навчання у школах iз семирiчного вiку - у 1943-му роцi на окупованi територiї Постанови уряду, природно, не доходили, чутки ж доносили лише вiдомостi про перемоги Червоної Армiї. Так що Миколка тапер буде навчатися у класi лише на рiк меншому, нiж його братик Петрик, який старший за нього на 2 роки.
   Була ще одна цiкава обставина, яка торкалася багатьох дiтей (щоправда, не в с. Зеленче), якi навчаються у школах - Постановою Ради Народних Комiсарiв СРСР у 1943-му роцi було введено роздiльне навчання хлопчикiв i дiвчаток в школах столиць союзних i автономних республiк, в крайових, обласних i великих промислових мiстах. Введення роздiльного навчання було продиктовано необхiднiстю врахувати належним чином фiзичний розвиток хлопчикiв i дiвчаток, пiдготовки тих та iнших до працi й практичної дiяльностi i забезпечити необхiдну дисциплiну учнiв. Народним комiсарiатом освiти у зв'язку з цим була розроблена детальна iнструкцiя, яка визначала найближчi заходи щодо проведення роздiльного навчання в школах. У 1943-му роцi роздiльне навчання хлопчикiв i дiвчаток було введено в 77 найбiльших мiстах, у 1944-му роцi воно поширилось ще на 69 мiст. А ось якби почали вводити роздiльне навчання й у сiльських школах, то тодi вже точно повноцiннi навiть молодшi класи було б дуже складно набрати.
   I керiвництво держави це добре розумiло. А тому у тому ж таки 1943-му роцi у зв'язку з пiдготовкою шкiл до 1943/44-го навчального року вийшла Постанова Ради Народних Комiсарiв РРФСР, яка регламентувала вiдкриття однокомплектних шкiл у населених пунктах, якi налiчують не менше 15 дiтей шкiльного вiку й знаходяться на вiдстанi 3-5 км вiд найближчої школи. Ця Постанова мала велике принципове значення, тому що цiєю постановою школа була наближена до населення, до дiтей. У вiйськовий час це мало особливо важливе значення, оскiльки пiдвезення дiтей у вiддаленi школи було дуже ускладнене.
   Розмiрковуючи про найближчу долю дiтей, Михайло тримав у головi й бiльш далекогляднi плани стосовно майбутнього малолiтнiх членiв родини. Вiн, як i до недавно його вже померлий батько, плекав надiю на те, що хтось з онукiв того ж таки Лаврентiя Iвановича значно перевищить досягнення дiда й батька. У самого Михайла такi сподiвання ранiше були пов'язанi з майбутнiм свого первiстка Iвана. Та їм, як це не сумно, не суджено було звершитися. В те, що Олександр та Лаврентiй набагато обiйдуть свого батька, вiн тепер вже не сумнiвався. Адже вони рокiв через 10-125 точно стануть старшими офiцерами, а там, дивись, можливо, хтось з них стане й генералом. Та все ж лаври таких маршалiв Радянського Союзу як Рокоссовський, Конєв, Малиновський чи Василевський їм навряд чи вдасться здобути. Пiсля такої страхiтливої вiйни були великi сподiвання на те, що за життя того ж Михайла Золотаренко подiбного побоїща вже не буде. А досягти великих вiйськових висот у мирний час занадто вже складно, для цього потрiбен вже дiйсно надзвичайний розум чи протекцiя. Останньої складової у Лавра та Олександра точно не буде, а розум... Так, вiн у них є, й непоганий, але все ж таки не надзвичайний.
   Та ось цi майбутнi офiцери з'явилися нарештi перед очима батькiв. Першим завiтав у рiдне село Олександр, а через два днi з'явився i його брат-близнюк Лаврентiй. Вони, звичайно ж, прибули у рiднi мiсця одягненi у курсантську форму, яка, хоча й мало вiдрiзнялася вiд солдатської, та все ж своїми погонами з накладними срiблястими металевими емблемами роду вiйськ (якi трохи вiдрiзнялися вiд солдатських), вказувала на те, що невдовзi (через 2 роки) її власники вже самi будуть командувати тими ж солдатами. Та курсантськi погони хоча й справдi були схожi на звичайнi солдатськi, мали певну вiдмiннiсть. Повсякденнi погони курсантiв вiйськових училищ окантовувалися (обшивалися) по краях, крiм нижнього, кольоровим сукняним кантом, а також мали поле з кольорового сукна по роду вiйськ. Забарвлення кантiв на повсякденних погонах було наступним: чорний - пiхота, авiацiя, кавалерiя, технiчнi вiйська i iнтендантська служба; червоний - артилерiя, медична i ветеринарна служба. То вже значно пiзнiше на них з'являться широкi золотистi канти, а поблизу нижнього краю погон розташується ще й лiтера "К" (курсант) теж золотистого кольору.
   Форма була парадною, та й самi хлопцi були бравими, а тому поглядiв молодої жiночої статi було чимало. На вечiрнiх гуляннях у Лавра та Сашка був великий вибiр серед цiєї статi: з ким погомонiти, поспiвати, потанцювати чи просто приємно посидiти на якомусь сiльському бугорочку. Звичайно, деякi дiвчата мали свої далекосяжнi сподiвання - а вiйна дуже вже непропорцiйно змiнила спiввiдношення хлопцiв та дiвчат, i явно не на користь останнiх. Та майбутнi лейтенанти одразу заявили, що до закiнчення училищ нiяких серйозних амурiв заводити не будуть, i навiть бiльш поблажливий у цьому планi Олександр. Крiм того, канiкули у них були урiзанi, короткi, а тому за цей час сiльських пасiй у них не з'явилося. Вони нiчого не говорили про те, як вони вiдпочивали у свiй вiльний час у мiсцях навчання, а звiльнення у вихiднi днi (окрiм перших мiсяцiв) у них обов'язково були. Не дiлилися вони зараз такими особистими подробицями з батьками. I навiть дуже вже цiкавiй до цього питання Антонiнi так i не вдалося витягти з братiв якусь корисну iнформацiю.
   Батькiв це питання не дуже-то й переймало, навiть маму братiв. Вона прекрасно розумiла, що зараз у її синiв прiоритетним є питання успiшного навчання в училищi й наближення часу присвоєння офiцерського звання. А як вони вже стануть офiцерами, то вибiр у них буде значно ширший. Хоча вона також чудово розумiла, що справа зовсiм не в широтi вибору. Вибiр, можливо, буде й широкий, та серце може прикипiти до якоїсь особи й за межами цього вибору, крiм того й зовсiм раптово - як це сталося i у батькiв Сашка та Лавра. А зараз мама просто насолоджувалася спiлкуванням з синами, намагалася в усьому їм угодити й готувала для них найкращi страви. Та канiкули швидко закiнчилися i старшi сини знову роз'їхалися до своїх училищ.

* * *

   Вiйна з фашистською Нiмеччиною була завершена, та 2-га свiтова вiйна ще не скiнчилася. Вперто, незважаючи нi на що, продовжувала воювати iмперська Японiя. Всi навiть дивувалися - як може цей карлик (територiально) супротивитись такiй махинi як США. Продовжували гинути японськi, американськi та радянськi солдати. Останнi навiть, не зважаючи на те, що до того не перебували у станi вiйни з Японiєю - вони виконували свiй союзний обов'язок по вiдношенню до США. Та у серединi серпня радянськi люди прочитали, що Сполученi Штати Америки скинули на 2 японськi мiста Хiросiму та Нагасакi якiсь особливi бомби, надзвичайно руйнiвної сили.
   -- Михайло Лаврентiйович, -- звернувся через пару днiв пiсля цього до Золотаренка один з лiнiйних майстрiв, якого викликав до свого кабiнету у справi начальник станцiї, -- а що то за бомбу американцi скинули на Японiю? Що то означає атомна? Який такий атом? Нас у школi вчили, що атом це така мiзерна частинка, що її навiть у мiкроскоп не побачиш. То як вона може таку шкоду завдавати?
   -- Я й сам точно всього не знаю, навiть в iнститутi нас такому не навчали. Та трохи пояснити я спробую. Розумiєш, коли атом подiляється ще на меншi частини, рiзнi там протони, нейтрони, то вивiльнюється колосальна енергiя. Ось саме ця енергiя i завдає шкоди, робить такi жахливi руйнування.
   -- I що, кожен атом таке може наробити? То це ж страхiття! А якщо всi атоми почнуть дiлитися... Господи! То це ж кiнець свiту!
   -- Ну, я так розумiю, що самi атоми не в змозi дiлитися, їх потрiбно змусити це робити. Та це дуже складно, на сучасному етапi розвитку людства просто неможливо. Зараз американцi навчилися лише подiляти атоми чи то урану чи то плутонiю. Та цi атоми крiм того мають ще й якiсь там радiацiйнi властивостi.
   -- А це ще що таке?
   -- Навряд чи я зможу щось тобi пояснити стосовно цього. У мене невеликi знання у цiй сферi фiзики. Про це знає, мабуть, обмежена кiлькiсть людей, тих же фiзикiв-спецiалiстiв. Знаю лише, що ця радiацiя дуже шкiдлива для людського органiзму, вона викликає рiзнi хвороби.
   -- То навiщо ж американцi таку бомбу пiдiрвали? Щоб й iншi люди хворiли та вмирали? То це ж злочин!
   -- Так, на мiй погляд, саме злочин. Але хiба пiдривати звичайнi бомби то не злочин? А хiба вбивати людей iз звичайної рушницi чи пiстоля то не злочин? Та хiба вояки всього свiту, точнiше тi їх бiсовi воєначальники звертають на це увагу? Свiт постiйно удосконалює смертоносну зброю. Ось у чому полягає головний злочин людства, усього людства!
   -- Так, у цьому ви маєте рацiю, -- тихо погодився пiдлеглий, i несподiвана, не виробнича розмова була завершена.
   Тижнiв через два пiсля цiєї розмови з'явилося довгоочiкуване повiдомлення про те, що склала нарештi свою зброю i Японiя. Офiцiйною i загальновизнаною датою завершення Другої свiтової вiйни стало 2 вересня 1945-го року. У цей день рiвно у 9-й годинi i 2 хвилини (за токiйським часом) був пiдписаний формальний акт про беззастережну капiтуляцiю останнього активного союзника фашистської Нiмеччини - Японiї. Це сталося на борту американського лiнкора ББ-63 "Мiссурi". Цьому передувало зроблене ранiше офiцiйне повiдомлення японської влади вiд 14-го серпня, в якому вони погодилися на умови капiтуляцiї за формулою Потсдамської конференцiї без будь-яких поправок i застережень. Адже Японiя була згодна на капiтуляцiю ще 10-го серпня, але за умови збереження структури iмператорської влади в країнi, але зараз вже тi її умови вiдпали. Тобто вiйна завершилася майже рiвно через шiсть рокiв пiсля її початку.
   Та як це не дивно, окремi солдати армiї Японiї й по закiнченню вiйни залишалися вiрнi присязi своєму iмператору Хiрохiто (уроджений Сьова) - його iмператорське правлiння було найдовшим в iсторiї країни. Такi солдати продовжували воювати на рiзних островах Океанiї, якi iнформацiйно (та й матерiально) були дещо вiдрiзанi вiд свiтової спiльноти - проте таким солдатам було не звикати виживати у джунглях.
   I лише через багато рокiв по закiнченню 2-ї свiтової вiйни у пресi з'являться повiдомлення, що нарештi склав свою зброю i здався фiлiппiнськiй владi (лише у 1974-му роцi) останнiй самурай Другої свiтової вiйни Хiро Онода. Iсторiя його "партизанщини" була досить цiкавою. Ще 17 грудня 1944-го року на одному з клаптикiв сушi, островi Лубанг в Пiвденно-Китайському морi, що належить Фiлiппiнам, майор Танiгутi наказав 22-рiчному молодшому лейтенанту Хiро Онода очолити партизанський загiн. А далi вiн сказав: "Ми вiдступаємо, але це тимчасово. Ви пiдете в гори i будете робити вилазки - закладати мiни, пiдривати склади. Я забороняю вам здiйснювати самогубство i здаватися в полон. Може пройти три, чотири або п'ять рокiв, але я за вами повернуся. Цей наказ можу скасувати тiльки я i нiхто iнший". Йшов рiк за роком, а Онода i його пiдроздiл воювали в джунглях. В Японiї за цей час виросли ряди хмарочосiв, японська електронiка завоювала весь свiт, бiзнесмени з Токiо купували найбiльшi американськi концерни, а Хiро все бився на Лубанзi на славу iмператора, вiрячи, що вiйна триває. Його солдати кип'ятили воду зi струмка на вогнi, використовували у їжу рiзнi фрукти та корiння. Ще вони харчувалися сушеним м'ясом диких буйволiв, якi були пiдстреленi ними, а також плодами пальм, переважно кокосiв. Ночуючи пiд проливним тропiчним дощем, Онода закривав гвинтiвку своїм тiлом. Раз на мiсяць японцi влаштовували засiдки на вiйськовi джипи, розстрiлюючи водiїв. Зi своїми пiдлеглими Онода здiйснив понад 100 нападiв на американську радарну базу, фiлiппiнських чиновникiв i полiцiю. В ходi цих операцiй ним було вбито 30 i важко поранено бiльше 100 вiйськових i цивiльних осiб. Та всьому колись приходить кiнець, прийшов кiнець i вiйнi Хiро Оноди.
   У лютому 1974-го року молодий японський мандрiвник студент Норiо Судзукi випадково зiштовхнувся з Онодою у джунглях Лубанга. Судзукi намагався схилити Хiро до повернення на батькiвщину, розповiдаючи про кiнець вiйни. Однак Онода вiдмовився, пояснюючи, що не може покинути мiсце служби, тому що не має дозволу на це вiд свого старшого офiцера. Судзукi повернувся до Японiї один, але привiз фотографiї японського розвiдника, якi викликали фурор в японських засобах масової iнформацiї. I тодi японський уряд термiново зв'язався з Йосiмi Танiгутi, колишнiм майором Iмператорської армiї Японiї i безпосереднiм командиром Онода, який пiсля закiнчення вiйни працював в книжковому магазинi. Йосiмi Танiгутi 9 березня 1974-го року прилетiв на Лубанг та вийшов на зв'язок з Онода. Будучи одягнений у вiйськову форму вiн оголосив Онода наказ, у якому говорилося, що той ...звiльняється вiд виконання всiх операцiй. Та за фiлiппiнським законодавством Онода загрожувала смертна кара за грабежi i вбивства, напади на полiцiю i вiйськових протягом 1945-1974-го рокiв. I лише завдяки втручанню МЗС Японiї вiн був помилуваний. На церемонiї його капiтуляцiї були присутнi високопосадовцi обох країн, у тому числi й тодiшнiй президент Фiлiппiн Фердинанд Маркос. Онода урочисто повернувся на батькiвщину 12 березня 1974-го року фактично нацiональним героєм.

* * *

   А час мiж тим спливав, непомiтно наближався до свого завершення вже й повоєннiй мирний 45-й рiк. Середина весни нового календарного року ознаменувалася великим святом у родинi Золотаренкiв. Адже квiтень цього року став ювiлейним для Михайла Золотаренка, у нього була дуже кругла дата - йому сповнилося 50 рокiв. На жаль, ця його визначна дата припала у цьому роцi на понедiлок - дуже вже незручний день тижня, щоб запрошувати гостей. Ранiше вiдзначати день народження не годиться, а до наступного вихiдного далеко - за цей час про свято люди вже можуть i забути. Та нiчого не вдiєш - вирiшили вiдзначити 50-рiччя глави родини лише у суботу по обiду. Щоправда, теж робочий день, та вирватись на таку подiю односельчани зможуть. А на роботi Михайло вiдзначив з колегами цю дату саме у його день народження - 15 квiтня. I йому пiднесли сюрприз - крiм очiкуваного подарунка ще й вручили згадану ранiше вiдзнаку - нагрудний знак "Вiдмiнний шляховик". Це була заслужена вiдзнака, бо Михайло Лаврентiйович Золотаренко й справдi був вiдмiнним шляховиком, працюючи на залiзницi вже майже 30 рокiв - теж своєрiдний ювiлей. У цей день його поздоровили телеграмами Лаврентiй та Олександр. Антонiна вiдпросилася на цей день iз занять (люди розумiли - така дата у її батька) i ще з вечора у п'ятницю почала допомагати мамi готувати святковi страви, а потiм накривати стiл. Односельчан, крiм родин Ващенкiв, за столом було не так вже й багато, та поздоровлень, починаючи ще з вiвторка ювiляр наслухався чимало - Михайла Золотаренка поважали у селi. У недiлю ж вся родина вже просто вiдпочивала, насолоджуючись першим справжнiм весняним теплом - природа нiбито теж намагалася угодити ювiляру.
   Одне було не дуже-то добре - роки йшли, а сил у ювiляра не прибавлялося. Бiгати щодня вранцi на роботу за 5 кiлометрiв та повертатися ввечерi додому ставало з роками все складнiше. Та Михайло знайшов вихiд: ще у 1945-му роцi, вже пiсля Перемоги (поки у всiх людей панує пiднесений настрiй), вiн виманив у колгоспi молодого водiя до себе на станцiю - домовився з головою за ексклюзивне право господарства придбання окремих матерiалiв на станцiї. Через певний час вiн написав своєму окружному начальнику офiцiйного листа, у якому попросив дозволу тимчасово (а тимчасове майже завжди потiм переходить у постiйне) ставити машину не в залiзничному гаражi у Нестерiвцях, а у Зеленче у дворi водiя. I начальство зглянулося на його прохання, враховуючи, що у начальника станцiї велика родина, а вiн i водiй живуть далеченько вiд мiсця роботи. Тим паче, що за бензин на такi поїздки Золотаренко платив з власної кишенi. Та скiльки того бензину витратиться за якiсь там поїздки туди та назад у 10 кiлометрiв... То для нього була суща дрiбниця, тому що бензин зараз був дешевше газованої води з сиропом. Отак вiн з водiєм вантажної машини щодня їздив у Нестерiвцi й повертався додому. I обоє були у вигодi. Щоправда, бувало, що машина була в роз'їздi або задiяна ввечерi, тодi Михайло повертався додому вже пiшачком. А водiй, повернувшись з рейсу навiть вночi, однак пiд'їжджав додому машиною.
   А далi вже весна начебто нiяких сюрпризiв родинi Золотаренкiв не принесла, головна новина, на яку вони розраховували, повинна була вiдбуватися попереду. В кiнцi травня у вихiдний день батько знову мав серйозну бесiду зi своєю донькою:
   -- Тоню, ну що, ти ще не передумала закiнчувати у цьому роцi навчання?
   -- Тату, а я його не буду закiнчувати, -- лукаво посмiхнулася донька.
   -- Ох, i хитрою ж ти стала, -- розсмiявся батько. -- Адже ти прекрасно зрозумiла про що я веду мову. Я запитую тебе про навчання у школi. Може, все ж, продовжиш навчання у 8-му класi.
   -- Нi, тато.
   -- I чому? Краще ж вивчитися не на медсестру, а на лiкаря. А для цього потрiбно закiнчити ще три класи школи.
   -- Ой, тату. Якби ти знав, як менi вже набридло сидiти за шкiльною партою, чинно склавши руки. Та й вчитися тодi доведеться ще довго - 3 роки в школi та 5 рокiв в iнститутi. Цiлих вiсiм рокiв навчання! Я як помiркую про це, то взагалi бажання вчитися пропадає. Крiм того, у медичний iнститут не так-то легко, мабуть, вступити. Це досить престижний навчальний заклад.
   -- Так, не легко. А ти гарно пiдготуйся.
   -- Тату, у мене за три роки навчання в школi може взагалi пропасти бажання куди-небудь поступати. Менi буде вже 19 рокiв! У такий час у дiвчат вже зовсiм iншi плани з'являються.
   -- Дякую за вiдвертiсть, -- здивовано покачав головою батько. -- Про це я й не подумав. А ти маєш рацiю. Дiйсно, тодi вже у дiвчат можуть бути основнi помисли про замiжжя. Ти розумна дiвчина, молодець, що так тверезо мислиш. Добре, тема навчання в школi з цього часу закрита остаточно. Тодi добре готуйся до екзаменiв у медичну школу. А там видно буде. Якщо захочеш пiзнiше вчитися на лiкаря, то це й тодi можна зробити. А взагалi-то, життя розсудить.
   Сьомий клас був успiшно завершений, як було й завершене навчання Антонiни у школi. А далi постало питання вже про вибiр середнього навчального медичного закладу. Такi, як з'ясував Михайло Лаврентiйович (та й сама Тоня) були у Проскуровi, Кам'янець-Подiльському та Шепетiвцi. Шепетiвка була далеко, та й до Проскурова добиратися не так вже й просто, а тому вибiр пав на Кам'янець-Подiльський. А тому через певний час Антонiна Золотаренко подала свої документи у Кам'янець-Подiльську фельдшерсько-акушерську школу. Це було найкраще рiшення - до цього мiста вiд села (а точнiше вiд залiзничної станцiї Нестерiвцi) було усього приблизно 38 кiлометрiв, та й зв'язок був хороший - не буде донька так вже вiдiрвана вiд родини, та й тi при нагодi зможуть її провiдувати. Та пiсля того, як Тоня вiдвезла документи до медичного закладу, коли на горизонтi вже замаячили вступнi iспити (днiв за 10 до них) вiдбулася невелика (чисельно скорочена - батько, мати та донька) родинна нарада. Справа у тому, що до цього часу Антонiна практично не покидала межi села, виключенням була її дворiчної давностi подорож разом з батьками та старшими братами на їх гаданi проводи у Дунаївцi. Складати вступнi документи Тоня їздила у Кам'янець разом з татом, та її перебування там зайняло якiсь годину-пiвтори. А їхати надовго на iспити однiй у зовсiм незнайоме мiсто це вже справа серйозна.
   -- Так, -- "вiдкрив нараду" голова родини, -- Тонi незабаром їхати у Кам'янець-Подiльський на складання iспитiв. I хтось обов'язково повинен її супроводжувати. I не лише супроводжувати, а краще й бути з нею весь цей час. Так буде доцiльнiше.
   -- Я це чудово розумiю, -- пiдтримала чоловiка дружина. -- Я вже давно думала про це, отож я й поїду з донею.
   -- По-перше, все не так просто, як ти гадаєш, а по-друге, вибiр за Тонею. Звичайно, з нею поїде не хтось з братiв, а саме ти або я.
   -- Мабуть, нехай зi мною їде мама, -- подала свiй голос донька.
   -- Це, звичайно, зручнiше. Та чи впораєтесь ви удвох у чужому мiстi?
   -- А чом би й нi? -- здивувалась Наталiя Карпiвна. -- Теж менi робота, я у селi i на роботi i вдома раду даю, а там лише приглядiти за донькою.
   -- Я чому казав, що не так все просто. Де ви жити будете?
   -- Тоня у гуртожитку, а я де-небудь пристроюсь.
   -- Навряд чи Тоня буде жити у гуртожитку. Вам обом доведеться знiмати кiмнату чи куток. Я також недаремно сказав, що це зручнiше. Бо ви можете жити у однiй кiмнатi, а менi з дорослою дiвицею, нехай це навiть i дочка, разом жити незручно. Тобто, тодi довелося б двi кiмнати знiмати.
   -- Ну, добре, це зрозумiло. А чому Тоню не поселять у гуртожиток? Адже там, я маю на увазi в училищi, є гуртожитки.
   -- Є, але не для всiх.
   -- А чому це не для всiх? Що, є якiсь кращi студенти, а якiсь гiршi?
   -- Тоня ще не студентка, вона лише намагатиметься нею стати. Я тобi поясню зараз чому всiх неможливо поселити. Хоча, Наталя, ти й сама мала б до цього додуматись. Уяви собi, що училище має набрати у цьому роцi, наприклад, 20 чоловiк. А приїдуть складати iспити 100 або й того бiльше. То де таку масу народу можна поселити?
   -- Ой! Дiйсно. Але ж там будуть, мабуть, i мiсцевi мешканцi - з тих, хто складатиме iспити.
   -- Будуть, звичайно. I ти можеш назвати менi їх кiлькiсть?
   -- Добре, я все зрозумiла. Отже, потрiбно шукати квартиру.
   -- Ото ж бо. А ти цим нiколи не займалась.
   -- Нiчого, справлюсь. Все в життi кожнiй людинi доводиться колись робити вперше. А тим паче, що я не одна, менi донька теж допоможе - вона у нас розумна дiвчина.
   -- Ну, дивiться. Якщо впевненi, що впораєтесь, то я не заперечую. Чи може, все ж таки, менi краще з Тонею поїхати?
   -- Тату, ми з мамою впораємося! -- впевнено заявила Антонiна.
   -- Добре, вiрю... i сподiваюсь на те, -- додав, зiтхнувши, Михайло Лаврентiйович. -- Грошi у нас є, так що в Кам'янцi не скупердяйничайте, не економте. Пiд час iспитiв донька має бути всiм забезпечена. I харчуйтесь нормально. Там тобi, Наталя, готувати нiде буде, харчуватися будете у їдальнях, то й там не економте. Все зрозумiло?
   -- Зрозумiло, -- вiдповiла мати за обох.
   -- Так, одне питання вирiшили. Але є ще й iншi. Перше з них - твоя вiдпустка на цей час чи просто домовленiсть у колгоспi. Пора зараз гаряча - жнива, збирання врожаю раннiх овочiв тощо. Так що це немала проблема.
   -- Я домовлюся.
   -- Точно? Чи й менi пiдключатись?
   -- Домовлюся сама, -- рiшуче вiдповiла Наталiя. Та й не 30-i роки зараз. Людям йдуть назустрiч. Колгосп - це все ж не каторга, вiдпустять мене.
   -- Ну, дивись. Сама то й сама. Залишилося останнє питання - хто залишається в родинi за старшого? Поки я на роботi, звiсно.
   -- Ну, хто, хто. Звичайно ж, Павлик. Вiн тепер за старшого, та таким вiн надалi й буде, як Тоня вiд нас поїде, -- з цими словами Наталiя пiднесла до очей кiнчик хустини.
   -- Так, досить мокречу розводити. Серйознi питання вирiшуємо. А тобi аби поплакати. Наталя, рокiв через 8-10 всi нашi дiти роз'їдуться. Та так вже життя влаштоване. Продовжуємо. Я розумiю, що Павлик зараз стає самим найстаршим. Та й невеликий досвiд догляду за молодшими братами у нього є. З цим вiн, я впевнений, упорається, -- в червнi хлопцю вже виповнилося 13 рокiв. -- Та Павлик їсти малечi так довго готувати не в змозi. Один-два днi ще куди не йшло. Але ж не десять днiв чи, можливо, навiть бiльше. Про мене можна не турбуватися, я на станцiї у буфетi пообiдаю. А от малеча...
   -- Я це розумiю, -- спокiйно вiдповiла Наталiя. -- Я вже про це мiркувала, i навiть попередньо домовилася з Марiєю, -- 40-рiчна сестра Наталiї на вiдмiну вiд Катерини, давно вже вийшовши замiж, мешкала у Зеленче. А ось їхньої мами вже на було на бiлому свiтi. Вона померла минулого року, в червнi, її ж чоловiк вiддав Богу душу ранiше за дружину - навеснi 1944-го року. Вони обоє помирали спокiйними й утихомиреними, адже встигли навiть трохи порадiти перед смертю: батько Наталiї визволенню областi вiд фашистських загарбникiв, а мама - взагалi великiй Перемозi. Того ж 1944-го року (коли помер батько Наталiї) восени померла й мама Михайла. Тепер вже Михайло та Наталiя стали старшим поколiнням родiв Золотаренкiв та Ващенкiв.
   А Наталiя тим часом продовжувала свою розповiдь про те, як вона попередньо готувалася до проводiв своєї доньки у колишнiй обласний центр:
   -- Марiя буде перiодично навiдуватися до нас i готувати обiди хоча б на пару днiв. А розiгрiти Павлик в змозi. Снiданок i вечерю самi будуть готувати, це простiше - картоплi наварити навiть Миколка, мабуть, зможе. Або ще краще запекти її у печi - дiтям завжди печена картопля була бiльш до смаку.
   -- Добре. Якщо Марiя буде навiдуватись, то питань немає. Хоча i їй на двi родини розриватися не дуже-то зручно.
   -- Я ще попрохаю Лiду, -- дружина Миколи, брата Наталiї, -- що б вона на час моєї вiдсутностi теж до нас забiгала. Може навiть по черзi з Марiєю. Крiм того, можливо, i я приїду у якийсь день.
   -- Звiдки?! З Кам'янця? Ще чого не хватало! Це тобi не в Нестерiвцi бiгати, чи навiть у Дунаївцi. Та й лiта вже не тi - мотатися взад-вперед.
   -- Якi ще лiта не тi?! -- образилася Наталiя. -- Що ти з мене стару бабу робиш.
   -- Вибач, -- посмiхнувся Михайло, -- я якось випустив з виду, що ти у нас ягiдка знову, -- в липнi Наталiї якраз виповнилося 45 рокiв.
   -- Ото ж бо, -- задоволено, теж з посмiшкою, вже кокетувала дружина (посмiхалася навiть, Антонiна, ледь стримуючись, щоб взагалi не розсмiятися). -- Не забувай.
   -- Добре, добре, -- жартiвливо пiдняв доверху руки глава родини, -- я все зрозумiв. I не забуваю. Але їхати з Кам'янця у село i не думай. Це лише згаяний час, якiй майже увесь пiде на дорогу сюди та назад. Ми тут i самi упораємося.
   Звичайно, Михайло трохи переборщив (чи просто лукавив), кажучи, що у Наталiї весь час пiде на подорож з Кам'янець-Подiльського у Зеленче та на зворотну дорогу. Ну що таке для потяга усього якихось там 38 кiлометрiв... Година їзди (та й то мiсцевим потягом, потяги далекого слiдування йдуть швидше) та ще близько години пiшим ходом вiд Нестерiвцiв до Зеленче. Але оскiльки такого вже сприятливого руху потягiв (вранцi та ввечерi) не було, то, мабуть, вiн в основному мав рацiю - вдома його дружина зможе побути лише кiлька годин. То й справдi, чи варто мотатися туди-сюди?
   -- Гаразд, не буду приїжджати, -- не дуже-то вдоволено простягла дружина.
   -- Ну, тодi взагалi все нормально. Добре, готуйтеся у дорогу. Тонi зараз всi речi не потрiбно брати. Забере їх вже пiсля iспитiв, якщо вона поступить...
   -- А ти що, не вiриш, що наша донька поступить? -- обурившись, перебила чоловiка Наталiя. -- Вона у нас розумна дiвчина. Чому вона має не поступити?
   -- Та вiрю я, вiрю, -- розсмiявся батько. -- То я так сказав, щоб наперед не загадувати. Так отож, пiсля складання iспитiв у Тонi ще буде час побути вдома. Тодi вона сама собi все збере. I тодi ми вже удвох її проводимо. А зараз збирайте собi лише саме необхiдне днiв на десять чи на два тижнi. Так, все, домашня нарада закiнчена, -- рiшуче промовив Михайло, побачивши, що Наталя пiсля слова проводимо знову потяглася до хустини.

* * *

   Гарнi намiри потребують i гарного їх здiйснення. Так воно й сталося. Антонiна успiшно склала iспити й була зарахована до фельдшерсько-акушерської школи.
   Кам'янець-Подiльське медичне училище (яким воно стане у подальшому) було утворено наприкiнцi 1876-го року. Саме тодi Медичний Департамент Росiї видав наказ, за яким "...у мiстi Кам'янець-Подiльскому Подольської губернiї вiдкрити медичний заклад - повивальну школу на 12 учениць, термiном навчання 2 роки". На заняття могли допускатися й вiльнi слухачi, але без права отримання вiд школи якого б то не було документа про проходження курсу. Училище було найстарiшим на Подiллi медичним навчальним закладом. Спочатку це була школа, яка готувала сiльських повитух. Перше заняття в повивальнiй школi вiдбулося 28 грудня 1876-го року за старим стилем (або 9 сiчня 1877-го року за новим стилем).
   Набагато пiзнiше, вже за радянських часiв, у 1923-му роцi при Кам'янець-Подiльськiй мiськiй лiкарнi вiдкрилися медичнi курси для пiдготовки помiчникiв лiкаря. Але цi курси через фiнансовi труднощi дiяли нерегулярно. Та вже у 1930-му роцi в примiщеннi мiської лiкарнi був вiдкритий медичний технiкум. Перший випуск студентiв технiкуму в кiлькостi 50 чоловiк вiдбувся у 1933-му роцi. З 1935-го року технiкум був перетворений на фельдшерсько-акушерську школу, яка проiснувала до липня 1941-го року, коли мiсто зайняли нiмецько-фашистськi вiйська. З початком вiйни велику кiлькiсть викладачiв i випускникiв мобiлiзували до армiї. Пiд час окупацiї лiкарня i фельдшерсько-акушерська школа були зруйнованi i пограбованi. 
   Пiсля визволення Кам'янця-Подiльського вiд нiмецько-фашистських загарбникiв восени 1944-го року вiдбувся перший пiслявоєнний набiр студентiв до фельдшерсько-акушерської школи. Була вiдновлена матерiально-технiчна база школи. Першими студентами в основному були учасники вiйни. Вiдкрилися 4 вiддiлення: фельдшерське, фельдшерсько-акушерське, лаборантське, медсестринське. Навчання i життя студентiв в першi пiслявоєннi роки було надзвичайно важким, однак справа поступово налагоджувалась. Влiтку 1954-го року (перший Наказ мiнiстра охорони здоров'я був вiд 31-го травня) фельдшерсько-акушерської школи країни стали перейменовувати у медичнi училища. Стане таким i Кам'янець-Подiльська фельдшерсько-акушерська школа.
   Антонiна Золотаренко вибрала собi медсестринське направлення. Вона, як пояснювала, не бажала сидiти у лабораторiї й возитися з рiзними пробiрками, не особливо приваблювала її й фельдшерсько-акушерська спецiальнiсть. Вона волiла надавати дiєву допомогу хворим рiзного вiку. Погодилися з таким вибором доньки та пiдтримали її також i батьки. За 4 днi до початку нового (а для Антонiни дiйсно нового, невiдомого) навчального року - починався 2-го вересня, перший понедiлок - батько й мати супроводили доньку у Кам'янець-Подiльський i допомогли їй розташуватися у гуртожитку. Iногороднiм мешканцям воно однозначно надавалося. А далi Антонiну чекало невiдоме й цiкаве навчання. Отож, все у родинi Золотаренкiв на цей час складалося успiшно.
  
  

РОЗДIЛ 15

Шлях не усiяний пелюстками троянд

   Так, у Михайла, Наталiї, а також у їхнiх дiтей на другу половину першого вже цiлком i повнiстю мирного 1946-го року все було гаразд. Була й просто родинна радiсть, коли до них знову вже по закiнченню 2-го курсу вiйськового училища завiтали на канiкули вже точно майбутнi офiцери Лавр та Сашко. Та це було ще задовго до вiд'їзду їх сестри на навчання у колишню "столицю" областi. Однак, пiсля того наступнi мiсяцi, якi розтягнуться на довгi два роки покажуть, що в цiлому у країнi далеко не для всiх родин все складається так вже й добре.
   I не завжди це були наслiдки знищення промисловостi на ранiше окупованих територiях чи розрухи. Окремi пiдприємства вже почали поступово повертатися на свої iсторичнi мiсця, до того ж вони за час вiйни змiцнiли, хоча й не завжди працювали за своїм профiлем. Що ж стосується наслiдкiв розрухи, то зараз повним ходом йшла вiдбудова країни. Одночасно з промисловiстю ще два роки тому, пiсля визволення областi вiд окупацiї почалися вiдновлювальнi роботи у багатьох сферах народного господарства, у тому числi i на залiзницi. Та лише по закiнченню вiйни вони набули плановостi, дiйсної ефективностi та масштабностi.
   Залiзничнi мережi Кам'янець-Подiльської областi входили до складу Пiвденно-Захiдної залiзницi, якiй в останньому передвоєнному 1940-му роцi виповнилося 70 рокiв. Так, саме у далекому 1870-му роцi було покладено початок її iснування. До речi, тодi ж був ще й вiдкритий мiст через Днiпро, випробувати який пощастило потягу, що складався з 6-ти паровозiв. На той момент це був найдовший мiст у Європi, його довжина становила понад 1-у версту. Це було красиве спорудження. Одночасно було збудовано й вiдкрито примiщення залiзничного вокзалу. Що ж стосується днiв зовсiм недалеких, то потужна i високоорганiзована Пiвденно-Захiдна магiстраль з честю вистояла у роки Великої Вiтчизняної Вiйни, забезпечуючи обслуговування фронту i тилу. З перших днiв Великої Вiтчизняної вiйни дорога стала прифронтовою, i тому залiзничники, проявляючи мужнiсть i стiйкiсть, забезпечували рух поїздiв до фронту, вивезення матерiальних цiнностей та евакуацiю населення. У той час для успiшного вирiшення поставлених завдань довелося перебудувати на вiйськовий лад весь складний залiзничний комплекс. Початком цiєї перебудови стало переведення руху поїздiв на особливий вiйськовий графiк, який був введений наказом Народного комiсарiату шляхiв сполучення (НКШС) ще 22 червня 1941-го року. Цей наказ передбачав пересування по залiзницi в першу чергу вiйськових ешелонiв i вантажiв, пов'язаних з мобiлiзацiйними перевезеннями. Та перебудова роботи залiзницi серйозно ускладнювалася евакуацiєю. Разом з промисловим i сiльськогосподарським обладнанням з прифронтової зони вивозилося транспортне господарство магiстралей, заводiв i пiдприємств НКШС. На цю частку залiзничних магiстралей в перший перiод вiйни випало воiстину безпрецедентне навантаження з перебазування продуктивних сил країни з районiв, яким загрожувала окупацiя, на Схiд.
   Але за 3,5 роки вiйни залiзничнi шляхи Пiвденно-Захiдного округу не лише витримали дуже серйозне навантаження, але й понесли величезнi збитки. Ворог знищив близько 10.000 кiлометрiв залiзничної колiї. На Пiвденно-3ападной дорозi були зруйнованi i спаленi всi вантажнi платформи, пакгаузи, естакади та допомiжнi споруди. Тому у повоєннi роки почалося i надалi планово проводилося вiдновлення зруйнованих дiлянок, станцiй, вокзалiв. Крiм того, реформувалася й сама система НКШС. Саме у травнi 1946-го року був створений Пiвденно-Захiднiй округ (до того iснував просто Пiвденно-захiдний шлях), до складу якого увiйшли Вiнницька, Ковельська, Одеська, Кишинiвська та власне й Пiвденно-захiдна залiзницi. Тодi ж у новоствореному Пiвденно-Захiдному залiзничному окрузi були започаткованi й лiнiйнi вiддiлки: Київський, Коростенський, Жмеринсько-Проскурiвський й Гайворонський, а на Вiнницькiй дорозi - Козятинський. Все це потребувало чималих людських ресурсiв. Але ж з самого початку вiйни значна частина залiзничникiв була мобiлiзована на фронт, вона брала участь у бойових дiях, а отже вiдбулося кадрове оголення залiзної дороги. Звичайно, на мiсця машинiстiв, кочегарiв та iнших фахiвцiв залiзничної справи прийшла молодь, пiдлiтки. Однак старих досвiдчених кадрiв бракувало. Та ось у 1943-му роцi стався великий перелом, пiсля якого вже певною мiрою став зрозумiлий результат вiйни. Цi визначнi вiхи у протистояннi СРСР та Нiмеччини назавжди увiйдуть в iсторiю: 2 лютого 1943-го року була повнiстю знищена танкова армiя генерала Паулюса, решта дивiзiї Вермахту, а також 8-а iталiйська армiя Гарiбальдi, 2-а угорська армiя, 3-я й 4-а румунськi армiї та 369-й хорватський полк були розгромленi у Сталiнградському котлi i розсiянi; 12 липня у рамках Курської операцiї вiдбулася битва пiд Прохорiвкою в Бiлгородськiй областi, в ходi якої нiмцi зробили спробу наступу, але зазнали невдачi. Пiдсумком Курської битви стала перемога радянських вiйськ (5 серпня 1943-го року), подальше звiльнення Києва i Лiвобережної України, звiльнення Бєлгорода i Орла. Курська битва й стала завершальним етапом переломного перiоду Великої Вiтчизняної вiйни. I саме пiсля цього великого перелому вийшов наказ Сталiна про повернення всiх працiвникiв залiзниць на колишнi мiсця роботи. Це сприяло змiцненню кадрового складу на залiзницях, що, в свою чергу, пiдвищило якiсть перевезень вантажiв.
   "Свiжої кровi" потребувала й дiлянка, якою керував Михайло Золотаренко, а також сумiжнi частини залiзницi. Тим паче, що була поставлена задача не лише привести у нормальний стан все залiзничне господарство, а й пiдготувати залiзничну лiнiю Проскурiв - Кам'янець-Подiльський до пуску прямих потягiв помiж цими мiстами - зв'язати напряму (без пересадок) сучасний та минулий центри областi. Адже, як вже вiдзначалося, не було поки що прямого залiзничного зв'язку Кам'янець-Подiльського з Проскуровим. Та це таки сталося - з 1946-го року нарештi почали курсувати залiзничнi потяги за маршрутом Кам'янець-Подiльський - Проскурiв. Що цiкаво. Вiд Ярмолинцiв до Гречан було 9 станцiй. А помiж Нестерiвцями та Кам'янець-Подiльським було 5 станцiй: Балин, Сахкамень, Негин, Гуменцi та Цементник. Враховуючи станцiї помiж Ярмолинцями i Нестерiвцями, та й самi Нестерiвцi, на шляху слiдування пасажирських потягiв мiж Проскуровим та Кам'янець-Подiльським було з 2 десятки залiзничних станцiй (в основному невеличких, на яких навiть мiсцевий потяг зупинявся лише на 1-2 хвилина, а потяги дальнiх маршрутiв зупинялися взагалi лише у Гречанах, Ярмолинцях та Дунаївцях.
   Що ж стосується "свiжої кровi", то новi кадри на цiй магiстралi з'явилися, у тому числi й на залiзничнiй станцiї Нестерiвцi. Одним з них виявився Вiталiй Федорович Мостовий. Вiн на початку 1944-го року закiнчив Харкiвський експлуатацiйно-тяговий iнститут iнженерiв залiзничного транспорту. Студентiв-залiзничникiв з ВНЗ навiть у першi мiсяцi вiйни намагалися не мобiлiзувати - професiя була вкрай важлива. Звичайно, у далекому 1912-му роцi нi сам Михайло, нi його наставник дядько Анатолiй Дмитрович в своїй розмовi про ВНЗ на територiї Малоросiї не могли передбачати того, що в майбутньому, майже через 20 рокiв в червнi 1930-го року вiдкриється Харкiвський експлуатацiйно-тяговий iнститут iнженерiв залiзничного транспорту. Щоправда, восени 1941-го року iнститут опинився в евакуацiї у м. Ташкентi, i там до 1943-го року викладачi та студенти поєднували навчання i з самовiдданою працею на оборону. Пiзнiше для тих, хто проходив заплановану рiчну програму, додатково видiлялося ще й 20 годин на продовження допризовної вiйськової пiдготовки. Згiдно з програмою у ВНЗ була органiзована робота, спрямована на вдосконалення у студентiв знань i практичних навичок по вiйськовому строю, стрiльбi з дрiбнокалiберної гвинтiвки, на пiдготовку радисток, сандружинниць, телеграфiсток для вiйськових штабiв. А ще, як вже згадувалося, були введенi новi навчальнi плани зi скороченим термiном навчання. Скорочення термiнiв навчання йшло за рахунок зменшення тривалостi виробничої практики (з 22-24 тижнiв до 9-10 тижнiв) при одночасному збiльшеннi навчальної практики в самих ВНЗ, стиснення часу, яке вiдводилося на дипломне проектування з 21-го тижня до 13-18 тижнiв, доведення тижневих навчальних годин до 42 замiсть довоєнних 36, а також за рахунок скасування зимових i скорочення лiтнiх канiкул до одного мiсяця.
   Сам Вiталiй Мостовий був родом з Чернiгiвщини. Там вiн i почав по закiнченню iнституту свiй трудовий шлях. Почав вiн свою дiяльнiсть спочатку майстром лiнiйної дiльницi, та все ж досить швидко став обiймати посаду заступника начальника дистанцiї колiї залiзничного шляху - людиною вiн був як то кажуть башковитою, та й посада майстра все ж не для чоловiка з вищою освiтою, тим паче у такий напружений час. Хоча на даний час цiй молодiй людинi було усього 24 роки - той же Михайло Золотаренко обiйняв подiбну посаду на 3 роки пiзнiше. I Мостовий був цiлком задоволений таким призначенням. Так вiн i планував ще до вступу в iнститут: працювати на своїй малiй батькiвщинi - що ще може бути краще. Нехай навiть доведеться йому працювати i не у самому Чернiговi, а де-небудь у районних мiстах, таких як Нiжин, Бахмач чи Прилуки. Але ж поряд буде вся його рiдня, та й до столицi Української РСР рукою подати. Проте через 2 роки всi плани та радiсть Мостового пiшли шкереберть. Для змiцнення захiдної частини залiзничних мереж (схiднi навiть з того ж таки 44-го року були вже не особливо прiоритетними) його перевели у Кам'янець-Подiльську область. I ось цим призначенням вiн вже був не задоволений, про що у вiдвертiй бесiдi, яка вiдбулася наприкiнцi 1946-го року, й зiзнався Золотаренку. Той, вже непогано знаючи молодого спецiалiста, помiтив, що Вiталiй, хоча й працює добре, та все ж без вогнику, немовби просто вiдбуває якусь трудову повиннiсть.
   -- Вiталiю Федоровичу, що вас не влаштовує на новому мiсцi роботи? Чи посада для вас замала, -- той перебував на тiй же посадi, що й у рiднiй Чернiгiвщинi, -- чи побутовi умови вас не задовольняють?
   -- Та нi, все нормально.
   -- I все ж, як на мiй погляд, не зовсiм нормально. Працюєте ви без особливого ентузiазму. А знання, як я вже теж помiтив, у вас добрi. Зi своєю роботою, керiвництвом ви цiлком справляєтесь. Та й ваше теперiшнє керiвництво це пiдтверджує. То що ж на новому для вас мiсцi не так?
   -- Та все так. Але... -- Вiталiй замовк.
   -- I що але? Договорюйте.
   -- А можна вiдверто? -- зiтхнув Мостовий.
   -- Звичайно! I не лише можна, а й потрiбно. Ми не на офiцiйних засiданнях, розмова у нас приватна, а тому все залишиться помiж нами. То у чому ж, все ж таки, справа?
   -- Розумiєте, Михайле Лаврентiйовичу, я взагалi переводився сюди без особливого ентузiазму. Ну, не хотiлося менi покидати рiднi краї. Та не менi сперечатися про це з високим начальством, тим паче, що я з ним не знайомий. Просто надiйшов наказ зверху про моє переведення у вашу область.
   -- Це менi зрозумiло. Але ж далеко не всi люди працюють поблизу рiдних домiвок. Де ви бiльш потрiбнi, там i мусите працювати. I тому ж начальству це виднiше.
   -- Звичайно, все це так. Та все ж... Не можу я поки що звикнути.
   -- О, це гарнi слова у вас вилетiли з вуст: поки що. Саме так, саме поки що. А поступово люди звикають. Не за один тиждень, звичайно, та все ж вам сподобається працювати й у наших краях. Та й чим нашi краї не такi? Чи у нас природа гiрша за вашу?
   -- Ось що нi, так нi. У вас дуже гарна природа, менi часом здається, що навiть краща за нашу. Чи то вже я поступово звикаю? -- посмiхнувся Мостовий.
   -- Це добре. Тодi, можливо, справа в iншому. Ви, наскiльки я знаю, не жонатий. Мабуть, у вас на Чернiгiвщинi кохана дiвчина залишилася? Ось i тужите ви за нею?
   -- Ви знаєте, такої дiвчини, щоб до вiнця вести, у мене поки що не було. Якось не склалося. Роки були складнi, не до того було. Та й хотiлося добре на ноги стати.
   -- Це непогано.
   -- А що ж тут доброго? -- не зрозумiв Вiталiй.
   -- Ой, вибачте. Я, мабуть, дивлюсь на все зi своєї, як то кажуть, дзвiницi. Та я просто хотiв сказати, що ви тепер у нас зможете знайти собi наречену. Ось тодi точно призвичаїтесь до нашого краю. Адже нашi дiвчата навряд чи гiршi за ваших?
   -- Нi, не гiршi, -- чомусь опустив голову спiврозмовник Золотаренко. Та потiм, пiсля короткої паузи вiн її пiдняв i додав -- Вони скрiзь в Українi гарнi, та у ваших краях на диво гарнi.
   -- О! Оце вже дiйсно щиро. Тодi, вочевидь, хтось вже припав до вашого серця?
   -- Припав, -- з посмiшкою визнав Мостовий. -- Я навiть сам такого не чекав.
   -- А такого й не чекають. Воно завжди вiдбувається зненацька. Як-то спiває Леонiд Утьосов: "Любовь нечаянно нагрянет, когда её совсем не ждёшь".
   -- "И каждый вечер сразу станет удивительно хорош, и ты поёшь!., -- доспiвали разом спiврозмовники.
   -- Ви маєте рацiю, -- неголосно простягнув Вiталiй. -- Саме зненацька. Але, мабуть, на все життя.
   -- Ото ж бо! Так що я буду сподiватися, що вам у нас нарештi сподобається, -- задоволено вiдповiв Золотаренко. -- Все до того йде. А у нас дiйсно непогано люди живуть.
   -- А от у цьому ви маєте цiлковиту рацiю. У вас люди дiйсно набагато краще живуть, нiж у нас. Я такого й не очiкував.
   -- А що вас так здивувало?
   -- Розумiєте, на сходi, та й у центральнiй частинi України панує думка, що захiдняки забитi, затурканi люди. Ну, як би це сказати... менш освiченi, чи що. А менш освiченi завжди живуть гiрше.
   -- Ну, менi така думка добре знайома. Вона, хоча й досить поширена, та все ж хибна. I дуже добре, що ви самi впевнилися у її неправдивостi.
   -- Так, впевнився. Та я ще щось хотiв вам сказати, -- Вiталiй понизив голос. -- Ви зараз живете набагато краще, нiж живе багато людей у середнiй, пiвденнiй чи схiднiй частинi Української РСР.
   -- Менi здається, що я розумiю, про що ви натякаєте.
   -- А я не натякаю, -- сердито вже пiдвищив голос Мостовий, -- я кажу прямим текстом - у вас немає того голоду, який зараз панує на зазначених мною територiях України. Я його, на моє щастя, удома не застав, та менi рiднi про нього пишуть. Крiм того, i у газетах деякi вiдомостi просочуються поза цензурою. А у мене вдома, крiм батькiв, ще й двi мої молодшi сестрички залишилися. Ось за них у мене душа болить. Та я тепер розумiю чому це вiдбувається. Просто до вас ще не дотяглася рука московського керiвництва, ви розташованi далеченько вiд центру.
   -- Вiталiй, у нас приватна розмова, та все ж не забувайте, що й стiни мають ушi.
   -- Я розумiю. Буду тихiше говорити. Однак, скажу так, як воно є - у нас там почався черговий голодомор. Ви теж зараз не дуже-то жируєте, та все ж у вас трохи краще живеться.
   -- Ну, все це наслiдки вiйни, розрухи, неврожаю.
   -- Михайле Лаврентiйовичу, ви казали, що у нас щира, вiдверта розмова. То невже, на вашу думку, лише у цьому причини теперiшнього голодомору?
   -- Ваша правда, -- зiтхнув Золотаренко. -- Ви зi мною вiдвертi, то i я маю бути з вами вiдвертим. Не все так просто. А тому, згадавши про вище керiвництво країни, ви маєте певну рацiю. Наскiльки менi вiдомо, ми знову почали експортувати зерно у захiднi країни. То хiба так чинить розумне, вболiваюче за свiй народ керiвництво, коли бачить, що у пiдвладнiй їй країнi люди мруть?
   -- Ото ж бо воно i є! Ви маєте рацiю!
   Золотаренко прекрасно знав i розумiв, що за часiв радянської влади в СРСР нараховувалося вже 3 так званi голодомори: у 1921-1923-му роках, у 1932-33-му роках i ось тепер у 1946-1947-му роках - як це не дивно, та кожне нове десятирiччя чекала ця страшна пошесть. I на всiх цих етапах крiм об'єктивних причин голоду, були й суб'єктивнi й набагато вагомiшi причини.
   Так, наприклад, масовий голод в Українi 1921-1923-го рокiв був спричинений фактично державним узаконеним грабунком, названий росiйським науковим термiном "продрозвёрстка", який був розпочатий ще з 1917-го року. I з кожною новою iнтервенцiєю Червоної Армiї в Україну, тобто у 1918-му, 1919-му та 1920-му роках радянська система, постiйно грабуючи, зазнавала вiдповiдного удосконалення, тому вже в 1919-му роцi для "продрозвёрстки" Червонiй армiї було надано спецiальнi пiдроздiли, якi призначалися для вилучення хлiба i сiльгосппродуктiв у населення пiсля зайняття територiї. Природно, що цi дiї викликали опiр з боку українського селянства. Тож аби зламати опiр селян, об'єднаних у повстанськi загони, уряд i партiя бiльшовикiв взяли на озброєння у вiйнi проти українського селянства стратегiю голоду. Другим етапом стратегiї голоду було заселення наполовину вимерлих спустiлих сiл переселенцями iз Совєтської Росiї. На цьому полiтичному i насильницькому фонi державного тероризму i розвинувся голод. До того ж його поширенню сприяли також посуха та неврожай, що у 1921-му роцi охопили найважливiшi зерновi регiони РСФСР; Поволжя, пiвнiчний Кавказ та пiвденнi степовi райони України. А у той час Михайло, який тiльки-но почав працювати у Нестерiвцях, не дуже страждав вiд нестачi продуктiв. Пiд час його першої зустрiчi з Наталiю, дiвчина навiть пряники купувала.
   А от наступнi голоднi роки вiн запам'ятав на все свої життя. Про голодомор 1932-1933-го рокiв Михайло Лаврентiйович доволi детально згадував (бiльше подумки) ще навеснi 1941-го року пiд час несподiваної розмови зi своїми дiтьми. Та хто мiг очiкувати, що це лихо не останнє, що воно вiдбудеться навiть пiсля такої страхiтливої вiйни, покiнчивши з якою люди повиннi були вже полегшено зiтхнути i направити свої зусилля на покращення свого життя. Простий народ так i чинив, та хто ж мiг сподiватися, що йому будуть вставляти палки у колеса, i не хто-небудь, а керiвництво держави.
   I ось "дочекалися" наступного лихолiття. Стан сiльського господарства пiсля закiнчення Другої свiтової вiйни був дуже складний. Було пограбовано i зруйновано десятки тисяч колгоспiв, радгоспiв i МТС, тисячi сiл, з яких понад 250 роздiлили долю Хатинi. Рiзко скоротилося поголiв'я худоби. Значно постраждали тракторний i комбайновий парки. Розорене вiйною сiльське господарство, яке потребувало допомоги, аби стати на ноги, ще бiльше було пiдiрване засухою. Та це була лише одна складова бiдування. Про це, звичайно, не писалося у газетах, не мовилося по радiо, та багато людей знало про те, що голодомор в Українi 1946-1947-го рокiв  (третiй голодомор), який влаштувала народам СРСР росiйсько-бiльшовицька (комунiстична) партiя, був спричинений не так повоєнним неврожаєм, як спланованою акцiєю сталiнського Полiтбюро з метою забрати в селян залишки зерна i продати чи подарувати його братнiм режимам у соцiалiстичному таборi - залучитися їх прихильнiстю У цьому ж 1946-му роцi з СРСР було вивезено 350.000 тонн зерна до Румунiї, наступного року - 600.000 тонн зерна до Чехословаччини, за цi ж два роки Польща отримала з Радянського Союзу 900.000 тонн хлiба. А тим часом в Молдавiї, Бессарабiї й пiвденних областях України (на кордонах iз зазначеними країнами) стрiмко поширювався голод i лише за перше пiврiччя 1947-го року офiцiйно було зареєстровано 130 випадкiв людоїдства. Саме в той час, коли люди в Українi голодували i вмирали голодною смертю, за 1946-1947-й роки у країни Захiдної Європи: Румунiю, Польщу, Чехословаччину, Болгарiю, а також Нiмеччину та Францiю з СРСР в цiлому було експортовано 2.500.000 т зерна.
   Та все ж найбiльше страждали саме центральнi та пiвденнi райони України. Непосильний план хлiбозаготiвель на 1946-й рiк - 340 мiльйонiв пудiв хлiба - виконати Українi було неможливо. Але замiсть зниження цей план в липнi 1945-го року бiльшостi областям України: Запорiзькiй, Сталiнськiй, Днiпропетровськiй, Київськiй, Вiнницькiй, та iншим було пiдвищено. Плани не виконувалися, а весь "запланований" хлiб забирали. То й як же могло не бути голоду у цих регiонах? Головне лихолiття вразило майже всю Україну за винятком ряду захiдних областей. Смертельних мук голоду зазнали хлiбороби пiвденних областей УРСР: Херсонської, Миколаївської, Запорiзької, Днiпропетровської. Своїми страшними лещатами стискав голод населення Поднiпров'я - Полтавської, Київської, Чернiгiвської, Кiровоградської областей, а також Ворошиловградської, Харкiвської, Сумської областей. Дещо менше терпiли вiд голоду жителi сiл та мiст Житомирської, Вiнницької та Кам'янець-Подiльської областей. В захiдному регiонi, де селяни зiбрали непоганий врожай, загони УПА, органiзовуючи опiр вивезенню зерна, закликали населення допомагати голодуючим, якi їхали туди по хлiб.
   Тим часом розмова мiж Золотаренком та Мостовим продовжувалася.
   -- Я знаю про голодування людей у центральних, схiдних та пiвденних регiонах України, -- зiтхнувши, повiдомив Михайло Лаврентiйович. -- Та Захiдна Україна намагається допомагати голодуючим.
   -- А це я також знаю, -- вiдповiв Вiталiй. -- i навiть не лише знаю, а й сам бачив. Наша залiзнична дiлянка поки що не є такою вже стратегiчною, а тому саме по нiй пробиваються люди з iнших регiонiв. I допомогу ви дiйсно їм надаєте. Молодцi!
   -- Не "ви", Вiталiй, а тепер вже для вас "ми". Ви вже також частково "захiдняк". Так, ми-то допомогу надаємо, а ось чи всiм вдається скористатися нашою допомогою - не знаю.
   -- I це я розумiю. Дiйсно, невiдомо чи їм вдасться щасливо дiстатися назад. До нас з пустими руками - це одне, а от додому навантаженими - це зовсiм iнша справа. О! -- не зважаючи на серйознiсть моменту розсмiявся Вiталiй, -- я вже почав казати у "нас". Звикаю-таки поступово.
   Все те, про що зараз розмовляли Михайло Ларiонович та Вiталiй Федорович й насправдi мало мiсце. Так, захiднi райони України намагалися надати допомогу голодуючим. Та 21 серпня 1946-го року сiльськогосподарський вiддiл ЦК КП(б)У повiдомляв ЦК КП(б)У про заходи боротьби з перевезенням хлiба iз захiдних областей України. Вiдмiчалося, що органи транспортної мiлiцiї УРСР у зв'язку з постановою Ради мiнiстрiв РРФСР вiд 31 липня 1946-го року про заборону продажу зерна на ринку колгоспами, колгоспниками й одноосiбниками до виконання ними плану хлiбозаготiвлi з урожаю 1945-1946-му роках органiзували на великих залiзничних станцiях України оперативнi загороджувальнi загони, якi боролися з продажем i купiвлею зерна та муки на базарах. Та все ж, "захiдняки" намагалися рятували вiд голоду не лише своїх землякiв - українцiв, а й росiян, бiлорусiв, молдаван, якi, оминаючи загороджувальнi загони мiлiцiї, пробивалися з голодуючих областей РРФСР, Молдавiї й Бiлорусi за порятунком, i завжди знаходили його.
   А голод мiж тим набирав все бiльших масштабiв. Однак замiсть допомоги з боку держави населення України, найбiльше сiльське, зазнало жорстокого репресивного удару. Пiд приводом "економiї у витрачаннi хлiба" за союзними та на їх виконання республiканськими партiйно-державними постановами з 1 жовтня 1946-го року з централiзованого постачання за хлiбними картками було знято понад 3,5 мiльйона людей, з них близько 2,9 мiльйонiв сiльських жителiв - селяни були залишенi з лихом голоду наодинцi. У мiстах пайкового хлiба теж було позбавлено багато утриманцiв та дiтей, i найбiльше - у тих же Сталiнськiй, Днiпропетровськiй, Харкiвськiй, Ворошиловградськiй, Одеськiй областях. А тим часом партiйно-радянська елiта постачалася через систему закритих спецрозподiльникiв.
   Найлютiшим голод був узимку та навеснi 1947-го року, перетворившись на голодомор. МДБ УРСР 6 лютого 1947-го року знову-таки повiдомляло МДБ СРСР про випадки канiбалiзму та трупоїдства у Днiпропетровськiй та Iзмаїльськiй областях. Так 25-го лютого МДБ УРСР повiдомило, що за два мiсяцi 1947-го року зафiксовано 16 випадкiв вживання в їжу людських трупiв, у тому числi: в Iзмаїльськiй областi 13 випадкiв. А при цьому вибита з голодуючого українського села сiльгосппродукцiя вiдправлялася в рiзнi регiони iмперiї. Україна була головним постачальником зерна для мiста Ленiнград та ряду областей РРФСР, овочiв - для Москви.
   Та все ж розмова начальника станцiї зi своїм пiдлеглим поступово наближалася до завершення. Перед тим, як покинути кабiнет Золотаренко Вiталiй промовив:
   -- Михайле Лаврентiйовичу, я все зрозумiв. Бесiда дiйсно була щира, ми добре порозумiлися. А тому я гадаю, що порозумiюся я не лише з людьми, а й з самим вашим чудовим краєм. Я обiцяю вам працювати вже бiльш енергiйно, з повною вiддачею. А там дивись, можливо, й справдi захiдняком стану, хоча й не корiнним. Якщо дiло дiйде до одруження. Але тодi у мене буде прохання, щоб на весiллi ви були посаженим батьком. Адже тут у мене нiякої рiднi немає, а чи зможу я органiзувати весiлля на своїй батькiвщинi - непросте питання.
   На українських весiллях була така почесна мiсiя. Iнодi посажених (не плутати з посадженими) батькiв за "функцiями" порiвнювали з хрещеними батьками. Однак посаженi батьки брали на себе вiдповiдальнiсть дещо iншого плану: будучи присутнiми на вiнчаннi у якостi батькiв, вони несли вiдповiдальнiсть за збереження шлюбу, за успiшнiсть цього шлюбу i за щастя молодих. Посаженi батьки були присутнi на вiнчаннi в храмi, в той час як батьки молодих могли готуватися вдома до прийому гостей. Крiм того, саме у вiдповiдальностi посаджених батькiв був хлiб та сiль i образ, якими благословляють молодих. Якщо за хлiб-сiль вiдповiдала посажена мати, то за образ - вже посажений батько.
   -- Домовилися! -- посмiхнувся Золотаренко. -- Вам я не в змозi вiдмовити. Та й чому б не допомогти хорошiй людинi.
   Наостанок начальник станцiї потиснув руку молодому талановитому спецiалiсту, i той задоволений покинув кабiнет. Наразi обоє були впевненi, що в подальшому у Валерiя Федоровича Мостового все складеться добре - i у роботi, i на особистому фронтi.

* * *

   А далi життя продовжувалося. У новому 1947-му роцi в першу чергу слiд вiдзначити, що вiдкрився залiзничний маршрут Кам'янець-Подiльський - Проскурiв - Київ (i, звичайно ж, у зворотному напрямку). А дещо пiзнiше вiдкриється ще один, дещо довший маршрут: Кишинiв - Кам'янець-Подiльський - Проскурiв - Київ. Щоправда, у найближчих до Зеленче селищi Дунаївцi такi потяги далекого слiдування зупинялися вночi або ж пiзно ввечерi - прибували вони у Кам'янець близько опiвночi, та й вiдправлялися з нього приблизно у такий же час.
   Так, це була визначна вiха в iсторiї областi, але вона була далеко не головною для родини Золотаренкiв. Була й бiльш вагома причина для радощiв - Антонiна Золотаренко завершила 1-й курс навчання у фельдшерсько-акушерськiй школi. Нехай дуже вже маленький, але також ювiлей - донька, як i її старшi брати, зробила свiй перший крок до самостiйного трудового життя. I ось Тоня вже розпочала вдома свої канiкули. Задоволеними й радiсними були i її батьки й вона сама. Тоня нiяк не могла намилуватися знайомими їй з дитинства сiльськими краєвидами. А ще вона радiла спiлкування зi своїми братами, якi, як їй здавалось, значно пiдросли. А от батьки просто радiли тому, що знову бачать доньку, яка за рiк стала ще серйознiшою, та й розцвiла немовби троянда пiзньої весни. Та саме це її "цвiтiння" стало приводом розмови батькiв про подальшу долю доньки. Одного вечора, коли донька зi своїми колишнiми сiльськими подругами побiгла на гуляння, вони досить серйозно поговорили, чого вже давненько у них не було - та й не було на те поважних причин.
   -- Мишко, -- звернулася до чоловiка Наталiя, -- ти бачиш, якою дорослою стала наша Тоня? Прямо дiвка на виданнi.
   -- Бачу. Та саме це мене й лякає.
   -- Отакої тобi! Чому воно має тебе лякати? Це ж добре.
   -- Добре то добре. Та я хвилююся, як би Антонiна не запустила у подальшому своє навчання. Якщо повiситься у когось на шиї, то не до навчання буде.
   -- Наша Тоня нiколи сама першою нiкому на шию вiшатись не стане. Теж менi батько - й досi не знаєш характеру доньки, -- суворо виговорювала дружина.
   -- Та знаю я її характер. Ти маєш, звичайно, рацiю. Але ти мало знаєш мiських парубкiв. Адже вони липнуть до дiвок як банний лист.
   -- Це я якраз знаю, -- посмiхнулася Наталка. -- Свого часу й до мене один подiбний мiський парубок прилип. Та я й не шкодую. Ось i донька навряд чи буде шкодувати.
   -- Ти розумiєш, не все так просто. Одна справа, якщо Тоня спiлкується зi своїми сокурсниками. Та це навряд чи. По-перше, на її вiддiленнi таких один-два - специфiка фельдшерсько-акушерської школи, все ж не та, не для хлопцiв. Так, там є фельдшерське вiддiлення, та однак там хлопцiв небагато. Ти й сама чудово розумiєш, що це переважно жiночi спецiальностi. Отже, спiлкується вона й просто з мiсцевими хлопцями. А це контингент дуже вже рiзний, можуть серед них трапитись i не зовсiм поряднi особи.
   -- Це менi зрозумiло. Та Тоня, я сподiваюся, зумiє вiдрiзнити бiле вiд чорного. Але ти сказав, по-перше. Отже, є ще щось. I що?
   -- Хм, це питання цiкаве, -- посмiхнувся Михайло. -- Розумiєш, навiть коли у групi є й чимало хлопцiв, то їх однак тягне до дiвчат з iнших груп, як то кажуть на сторону. Свої дiвчата, яких ти бачиш щодня, вже не цiкавi. Така вже специфiка чоловiчого мислення.
   -- I тебе в iнститутi теж на сторону тягнуло? -- лукаво посмiхнулася Наталiя.
   -- Отакої тобi, -- теж посмiхнувся й покачав головою Михайло. -- Знову переходимо на особистостi? Та я, звичайно, вiдповiм на твоє запитання. Але й у моїй вiдповiдi також буде по-перше й по-друге. Отож справи такi. По-перше, на нашiй спецiальностi взагалi дiвчат не було, та й на iнших спецiальностях їх було не багато. Там була вже не жiноча, а саме чоловiча специфiка спецiальностей. А по-друге, я тодi ще дiвчатами мало цiкавився. I це правда, я не виправдовуюсь. Крiм того, є ще, мабуть, i по-третє - кому з тих дiвчат потрiбнi були такi селюки, як я, коли повно було столичних хлопцiв.
   -- Але ж ти не селюк. Ти ж народився саме у мiстi.
   -- Для тих дiвчат я був саме селюком. Що таке Дунаївцi, хто про них чув у Києвi?
   -- Зрозумiло. Так от чого ти на мене так швидко клюнув. Дiвчат у тебе до того було мало. Кинув оком на першу зустрiчну дiвку?
   -- Та нi, Наталю, ость у цьому ти не права. Це було зовсiм не так. По-перше... -- вiн розсмiявся, -- однi по-перше та по-друге. Так ото, по-перше, за мої роки працi у Гречанах дiвчат навколо, як ти й сама розумiєш, хватало. Та вони на мене не справляли особливого враження. А ось ти, це i є по-друге, менi одразу приглянулася. Мене просто полонили твої синi очi. А якщо серйозно, то у нас так чудово все склалося тому, що я вже мав серйозну спецiальнiсть, а ти у ту пору нiде не навчалася. Тобi не потрiбно було дiяти, як Тонi, на два фронти.
   -- Ну, то й що. Тоня впорається з обома фронтами.
   -- Ой, не знаю, -- невдоволено покачав головою Михайло. -- Я так сподiвався, що вона продовжить навчання, я маю на увазi в iнститутi, й стане вiдомою людиною. Адже вона серйозна дiвчина. Та цi парубки можуть вiдбити у неї бажання далi вчитися.
   -- Досить їй буде й спецiальностi медсестри. Дуже хороша спецiальнiсть та й завжди потрiбна. Я особисто навiть заздрю доньцi, тому що сама навiть 7 класiв не подужала.
   -- Часи тодi були зовсiм iншi, Наталя. Ти, так само як i твiй брат Микола навчалися ще при царi. Так, Миколi потрiбно було далi навчатись, щоб у колгоспi не крутити коровам хвости, а для тебе досить й того, що ти народила та виховала 10-х дiтей. Ти ж у нас Мати-героїня.
   -- Це не так. Я лише нагороджена орденом...
   -- Та знаю я, -- перебив її Михайло. -- Це ж я образно сказав, ти розумiєш про що мова йде. Гаразд, поїхали далi. Я просто хотiв сказати, що немає чого заздрити доньцi - у кожної людини своя доля. А от якраз своїй єдинiй доньцi я бажав би долi ще кращої. Та нiчого не вийде.
   Михайло й дiйсно мiркував, мрiяв над тим, щоб Антонiна продовжила навчання та стала поважною людиною. Вiн вважав, що серед iнших дiтей родини вона сама серйозна. Хiба що Павлик їй у цьому мiг скласти компанiю. Та Павлику зараз лише 14 рокiв, а ось Антонiна вже майже доросла жiнка. Що вийде з Павлика ще невiдомо, а ось Тоню, направивши у потрiбне русло, точно можна зробити великою людиною.
   -- А чого це ти так скептично ставишся до Антонiни? Чи бачили ви таке - нiчого не вийде. А можливо, якраз i вийде, -- заступалася мама за дочку, хоча кiлька хвилин тому говорила, що досить з Тонi й теперiшнього навчання.
   -- Та тому що, вискочить вона передчасно замiж, i накриється все її навчання.
   -- Передчасно вона не вискочить, а виходити замiж однак потрiбно буде. Всiм дiвкам така доля зготовлена, та не всi вийдуть. I особливо зараз, -- дещо сумно протягнула вона, -- дуже вже наречених за часи вiйни поменшало. -- А далi Наталiя тихенько проспiвала:
             За городом качки пливуть,
             Каченята крячуть...
             Вбогi дiвки замiж йдуть,
             А багатi плачуть.
   -- О! А я й не чув такої пiснi, -- здивувався Михайло. -- Цiкава пiсня. -- I пiсля нетривалого мовчання чи якихось своїх роздумiв, вiн несподiвано продовжив. -- Та слова цiєї, я так розумiю, народної пiснi навели мене на деякi роздуми.
   -- На якi ще роздуми?
   -- А ось на якi. У жiнок, як на мене, iснує двi долi: бути розумною, освiченою або ж бути неосвiченою та й не такою вже розумною...
   -- То це ж i так зрозумiло. У всiх воно так. I не лише у жiнок.
   -- Зачекай, ти не дослухала. Так ось, нерiдко розумнi, освiченi жiнки заздрять нерозумним, неосвiченим.
   -- Як-то так?! Чому?
   -- Та тому, що розумнi, освiченi жiнки не завжди щасливi в особистому життi. Як отi твої багатi. Я ж чудово розумiю, чому багатi дiвки плачуть. Бо вони у своїй бiльшостi не можуть полюбовно вийти замiж. Про коханого бiдного парубка за наказом батька навiть думати забудь. А бiльш-менш заможний наречений здебiльшого просто зазiхає на багатство свого майбутнього тестя. То хiба буде його майбутня дружина щасливою у подiбному шлюбi?
   -- Саме так, Михайло.
   -- Дiйсно, все це так. Та це було переважно ранiше. А от що стосується сучасних розумних чи освiчених жiнок... Iм теж складно вийти замiж, i не лише вдало, а й взагалi. Адже вони всi у науцi, а кому такi дружини потрiбнi.
   -- Ти ба! А ти вiрно говориш, так воно, мабуть, i є.
   -- Так, Наталю, так. Бiльшостi чоловiкiв чомусь не дуже-то подобаються освiченi, розумнi дружини. Нехай краще вона буде не дуже вже й розумною, та зате вiрною й слухняною. Та ще щоб добре господарювала й за дiтьми доглядала. А вченим жiнкам нiколи було вчитися борщi чи рiзнi iншi страви готувати. З ними, можливо, цiкаво розмовляти, а от брати у жони...
   -- Твоя правда. Так завжди й було.
   -- Було. Та так не має бути зараз, а тим паче надалi. Розумнi жiнки - це державна скарбниця. Та, на жаль, за багато поколiнь вже й самi жiнки не дуже мрiють бути вченими або навiть просто гарно освiченими. Їхнi основнi прiоритети - вдало вийти замiж.
   -- Ну, мабуть, так воно й має бути. Своя вдала сiм'я, родина, дiти - це теж великi цiнностi.
   -- Згоден з тобою. Хоча воно трохи й не правильно. Жiнка, як i чоловiк, повинна бути i розумною й хазяйновитою, освiченою й доброю матiр'ю. I так далi.
   -- Ой, Мишко, це так складно.
   -- Складно. Але саме цього потрiбно прагнути.
   -- Навряд чи у Тонi це вийде, -- сумно простягла Наталiя.
   -- Саме це я й думав, про це хотiв сказати. Так, я бажаю, щоб Антонiна була освiченою людиною. Але при цьому я ще бiльше бажаю, щоб вона була щасливою, щоб у неї була хороша родина. А такого може й не статися, якщо я наполягатиму на її подальшому навчаннi.
   -- Звичайно ж, може таке трапитись. Та не доведи, Господь, до такого! Але ж ти не будеш наполягати, Мишко? -- благально запитала Наталiя.
   -- З цiєї хвилини не буду, Наталя. Я зараз для себе дещо усвiдомив. Тому нехай свою долю Тоня вибирає сама. Споконвiчнi традицiї, споконвiчнi людськi iнстинкти та мiркування так швидко не переробиш. Тому я бажаю доньцi лише одного - щасливої родини. А медсестрою, я не сумнiваюсь, вона стане. I буде гарною, вiдповiдальною й турботливою медсестрою.
   I на цiй мажорнiй нотi серйозна бесiда Михайла з Наталiєю добiгла свого кiнця.
  
  

РОЗДIЛ 16

Першi паростки

   Та розмовляли батьки не лише самi помiж собою, їм було дуже цiкаво знати, як-то йшли справи у доньки протягом року - чималому перiодi у її короткому поки що життi. I хоча Тоня кiлька разiв навiдувалася додому, та що можна було дiзнатися за короткий час її перебування вдома - у суботу ввечерi (а то й у недiлю вранцi) приїхала, а ввечерi вже потрiбно збиратися у зворотну дорогу. Так, на зимовi канiкули часу було значно бiльше, та все ж до якоїсь у певнiй мiрi ґрунтовної бесiди, як то кажуть, руки не доходили. А ось влiтку часу на все вистачало. I одного з вечорiв, коли надворi була негода, всi вони (трiйця - батьки та майже доросла вже донька) поговорили по душам. Тоня розповiла їм i про своє навчання, i про те, чим вона займається у вiльний вiд занять час. Батьки з подивом дiзналися, що навчання доньки й iнших її сокурсникiв проходять не лише у стiнах школи, а й у лабораторiї, аптецi i навiть у лiкарнi (навiть на 1-му курсi майбутнi медики вже пару разiв навiдувалися туди). Тоня також сповiстила батькам, про те, що колись Кам'янець-Подiльска повивальна школа мала термiн навчання у 2 роки, та пiзнiше вона, вже як фельдшерсько-акушерська школа, була переведена на 3-рiчний термiн навчання. Звичайно, трохи менш докладно донька розповiдала про свiй вiльний вiд занять час, та батьки (в першу чергу мама) й це питання ненав'язливо з'ясували.
   З'ясували вони й те, що навчатися у фельдшерсько-акушерськiй школi Антонiнi дуже подобається (хоча навантаження й великi), а також те (Тоня сама зачепила цей аспект бесiди), що на професiї медсестри вона й має намiр зупинитися, тобто провчиться ще 2 роки, а з осенi 1949-го року почне працювати - їй виповниться вже 19 рокiв, а тому потрiбно буде починати розмiрковувати над питанням створення своєї родини - саме час для дiвчат. З цього факту батьки з мовчазною радiстю встановили для себе, що за 2 майбутнi роки Антонiна навчання не полишить i нiкому на шию вiшатись не збирається. Вони мали рацiю, що їхня донька дуже розумна й розсудлива людина. А ось на 19-20-рiчну медсестру вже точно почне звертати увагу належна (й поважна - були сподiвання) молода чоловiча стать, i у доньки навiть з'явиться вибiр, хоча вiн пiсля вiйни й став значно обмеженим. Батьки чудово розумiли, що справа не у виборi, справа у дiвочому серцi, та все ж...
   Тато, щоправда, був, як то кажуть, у своєму репертуарi, а тому обережно поцiкавився у доньки, а якi у неї можуть бути плани надалi - по закiнченню навчання та створення своєї родини. При цьому Михайло не порушив свого слова, яке нещодавно дав своїй жiнцi стосовно того, що не буде наполягати (або навiть просто пропонувати) на подальшому навчаннi Антонiни. Вiн нi на чому i не наполягав, вiн просто цiкавився планами майбутньої медсестри.
   -- Ой, тату, -- розсмiялася Тоня, -- та коли це ще буде. Так, я знаю, що через 2 роки завершу навчання й почну працювати. Але я не можу спланувати навiть того, що може трапитись чи бажано, щоб трапилося, через пiвроку, а то й через кiлька мiсяцiв. Ти вiд мене дуже вже багато хочеш.
   -- Та нi, я бажаю лише одного, i мама теж - щоб у тебе вдало склалося твоє життя. Я нi на чому не наполягаю, я просто цiкавлюся твоєю майбутньою долею.
   -- Нiхто своєї долi наперед не знає, -- зiтхнула Тоня. -- Як вже складеться, так i складеться.
   -- Своєї долi людина дiйсно не може знати, та вона може намагатися направити її у бажане для себе русло.
   -- А я її вже й направляю у бажане менi русло. Так, свiтовим свiтилом у медицинi я точно не стану, але сподiваюся бути хоча б доброю - у всiх розумiннях цього слова - медсестрою. Та й не знаю я свiтових свiтил жiночої статi.
   -- Свiтових свiтил саме у медицинi? -- з посмiшкою поцiкавився Михайло.
   -- У медицинi зокрема, та й у свiтi, мабуть, теж. З вiдомих жiнок я знаю хiба що про Софiю Ковалевську. Нам про неї ще в школi розповiдали, та й на новому мiсцi навчання нещодавно якось згадали.
   -- А визначних жiнок у свiтi, Тоню, було багато. Погано, звичайно, що ти про них не знаєш, та то не твоя вина - в школi про них практично не розповiдають.
   -- Та я розумiю, що це так, -- виправдовувалася донька, -- i про деяких я навiть чула. Але лише чула, а їх бiографiй не знаю.
   -- Ой, Мишко, -- встряла у розмову тата з донькою й Наталiя. -- А менi теж цiкаво послухати про вiдомих жiнок. Я про них взагалi нiчого не знаю. Розкажи нам про них, це ж цiкаво.
   -- Ну, ти себе так вже теж не принижуй - нiчого не знаю. Про деяких ти добре знаєш, просто отак одразу пригадати не можеш.
   -- Та й кого ж я знаю, чи, точнiше, про кого я знаю? -- здивувалася дружина.
   -- Ну, наприклад, про Катерину Першу, Катерину Другу.
   -- Ой, i справдi! Але ж то царицi, чи iмператрицi.
   -- Але ж вiдомi жiнки?
   -- Вiдомi. Михайле, ти розкажи просто про освiчених жiнок, а не про якихось там цариць.
   -- Хм, дiвчата. Це не так просто. Таких жiнок багато, та я, мабуть, i сам не про всiх знаю.
   -- Тодi про тих, кого знаєш, якщо їх так вже багато.
   -- Ну, в Росiю, наприклад, такою була княгиня Катерина Дашкова, вона народилася в серединi XVIII-го столiття. I з часом Дашкова очолила росiйську Академiю наук. А це було небачено i нечувано не лише для Росiї, але i для всiєї Європи.
   -- О! Це дiйсно цiкаво. Так, далi, -- пiдганяла чоловiка Наталiя.
   -- Далi? У Францiї були, мабуть, двi дуже вiдомi жiнки: маркiза де Помпадур, вона була офiцiйною фавориткою французького короля Людовика XV-го та Жозефiна де Богарне, уроджена Марi Роз Жозефа Ташi де ла Пажеро - перша дружина Наполеона.
   -- Мишко, це ж знову царицi чи iмператрицi!
   -- Нi, такими вони не були. Дружина - це ще не iмператриця, а маркiза де Помпадур i дружиною короля не була. Та вона протягом 20 рокiв мала величезний вплив на державнi справи, протегувала наукам i мистецтвам.
   -- Ну, добре, це я зрозумiла. Та все ж ти краще розкажи про вiдомих вчених жiнок.
   -- Ну, Дашкова, хоча й не була такою вже вiдомою вченою, та очолювання нею Академiї наук саме за себе говорить. Ну, та добре. Я зрозумiв. Була ще одна дуже вiдома нiмкеня - Амалiя Еммi Нетер, яка народилася наприкiнцi минулого столiття. До речi, померла вона вiд раку не так вже й давно - у 1935-му роцi. Її називали генiєм математики, i не хто-небудь, а сам великий Ейнштейн так вiдгукувався про Нетер: "...найбiльш значний творчий математичний генiй". Та її життя - це iсторiя одночасно i великого успiху, i гнiтючих поневiрянь. Вона в часи навчання й роботи постiйно зазнавала утискiв через свою стать. Їй лише з другої спроби дозволили захистити науковий ступiнь, але жодного разу не запрошували на штатну роботу до нiмецького унiверситету. Взагалi-то, саме жiнок-математикiв, як i та ж Софiя Ковалевська, було найбiльше серед вчених жiнок. Та заздрити їм не варто. Практично всi вони були нещасливi в особистому життi.
   -- Чому?! -- здивувалася вже Антонiна.
   -- Справа в тому, що масова безшлюбнiсть серед жiнок-математикiв пояснюється тим, що вибiр жiнкою професiї математика зустрiчав несхвальне ставлення з боку суспiльства, їх навiть не хотiли визнавати як вчених. А тому лише небагато чоловiкiв наважувалися запропонувати руку i серце жiнкам з такою "сумнiвною" репутацiєю.
   -- От бачиш, Михайле! -- вставила "шпильку" Наталiя.
   -- Я тебе розумiю, -- посмiхнувся Михайло Лаврентiйович, який i дiйсно добре зрозумiв до чого хилить його дружина. -- Тодi я зараз вам розповiм iсторiю про щасливу, але дуже коротку долю нашої з вами спiввiтчизницi - української дiвчини, яка була дуже талановитою художницею.
   -- I хто ж вона така?
   -- Це Марiя Костянтинiвна Башкiрцева. Вона народилася в серединi минулого столiття у селi Гавронцi, це поблизу Диканьки, що на Полтавщинi. Невблаганна доля вiдвела цiй дiвчинi, жiнцi всього лише неповних 26 рокiв життя, але ця талановита особа встигла залишити яскравий слiд в iсторiї свiтової культури. Її родина з часом переїхала до Францiї. I саме там по-справжньому розквiтнув талант Марiї Башкiрцевої. Ви вдумайтесь, лише в експозицiї посмертної виставки її робiт 1885-му року було представлено понад 150 картин, малюнкiв, ескiзiв та скульптур. А ще вона була авторкою щоденника, який почала писати французькою мовою з п'ятнадцяти рокiв. На його сторiнках, якi написанi дуже вiдверто та щиро, розкрито як би паралельний свiт всерединi людини: дiалоги мiж доброю i злою стороною, а також просто про любов. Це немовби розмова з собою людини, яка не бажає втрачати жодної хвилини життя - вона з 16 рокiв знала про свою хворобу. Iм'я нашої славетної художницi носить одна з вулиць французького мiста Нiцца. Крiм того, починаючи з того ж таки 1885-го року, щорiчно кращому молодому художнику Францiї присуджується премiя iменi Марiї Башкiрцевої.
   -- I вона прожила усього 26 рокiв?! -- вражено скрикнула Антонiна. -- А вiд чого ж вона померла, ти сказав, що вона знала про свою хворобу?
   -- Вона померла вiд туберкульозу.
   -- Як же шкода таку талановиту дiвчину. Ой, тато, я б хотiла побачити її картини.
   -- Ну, це, мабуть, можливо. Ти пошукай книжки про неї, у районнiй бiблiотецi Кам'янця вони повиннi бути. А в книжках повиннi бути й репродукцiї її картин.
   -- Так я й зроблю, тато. Дякую тобi! I головне, велике спасибi за розповiдь про цю дiвчину.
   На жаль не те що Антонiна, але навiть i сам Михайло Золотаренко не знав, що на початку цього столiття видатна росiйська поетеса Марина Цвєтаєва присвятила Марiї Башкiрцевiй, до якої заочно ставилася з великою повагою та любов'ю, цикл своїх вiршiв, серед яких були й такi рядки:
        Ей даровал Бог слишком много!
        И слишком мало - отпустил.
        О, звёздная её дорога!
        Лишь на холсты хватило сил...
             Я с этой девушкой знакома
             Увы, конечно, не была!
             Но, как она - сидела дома
             И золотой узор ткала.
        В привычной клетке одиночеств,
        Где и живёт одна - душа,
        Как много в дневниках пророчеств,
        Когда Любви тебя лишат!
             Ей даровал Господь так много!
             А Жизнь - крупинками считал.
             О, звёздная её дорога!
             И Смерть - признанья пьедестал!
   Марiя Башкiрцева була похована в самому центрi Парижу, на цвинтарi Пассi в окремому мавзолеї, у якому потiм були похованi й iншi члени їх родини. Пiсля її смертi визначний французький письменник Гi де Мопассан, з яким Марiя вела переписку, вiдвiдав її могилу й сказав наступне: "Це була єдина троянда у моєму життi, чий шлях я усипав би трояндами, знаючи, що вiн буде таким яскравим i таким коротким!". Iм'я Марiї Башкiрцевої стало на той час єдиним росiйським iм'ям, яке потрапило в список "Безсмертя", який розмiщений на однойменнiй скульптурi у Люксембургському музеї (Париж).
   Трохи дивним було в першу чергу для самого Михайла (а можливо й для жiнок) те, як буденно розпочиналася розмова батькiв з дочкою, i як же несподiвано, яскраво, почуттєво вона була завершена. Такого не чекали не лише представницi чарiвної статi, а навiть i сам Михайло Золотаренко. Але такою кiнцiвкою бесiди вiн був дуже задоволений - давно вже нi вiн сам, нi хтось iнший не торкався поетичних, художнiх струн його душi. Такi розмови дiйсно виникають не так вже й часто в життi, та вони мають право й повиннi вестися якомога частiше.

* * *

   Так, приїзд Антонiни на свої першi студентськi канiкули (а фельдшерсько-акушерськi школи належали до середнiх спецiальних закладiв освiти - недарма ж через 7 рокiв їм нададуть статус технiкумiв) дуже порадував всю родину Золотаренкiв - i батькiв, i молодших братикiв Тонi. Та все ж ще бiльша радiсть очiкувала їх попереду. У серединi липня в родиннiй садибi з'явилися Лаврентiй та Олександр Золотаренки. I вперше за 3 роки навчання вони приїхали разом - мабуть, листуванням домовилися про це. Адже їм обом потрiбно було їхати через Москву, ось вони напевно й зустрiлися саме у столицi. Нi Михайло, нi Наталiя не знали того (дехто їм про це пiзнiше розповiсть), що майже кожен мешканець двору, повз який проходили бравi, стрункi, пiдтягнутi новоспеченi лейтенанти, повисав на заборах, любуючись своїми колишнiми односельцями. Так, саме колишнiми, тому що всi чудово розумiли, що тепер у село Лавр та Сашко будуть навiдуватись щонайчастiше один раз на рiк, та й то ще хто зна - все залежатиме вiд того, де братам доведеться (порiзно) служити. Зеленчани у 45-му роцi бачили багато своїх землякiв, якi поверталися з вiйни, але давно вже не бачили таких ошатно одягнених воякiв. Щоправда, тi хто повертався з вiйни мав на свої грудях чимало вiйськових нагород, якi вони заслужили своєю кров'ю та вiдданiстю Батькiвщинi. Багато мешканцiв Зеленче за час вiйни були нагородженi урядовими нагородами, у тому числi й вчителi Сашка та Лавра, якi у роки вiйни захищали вiд фашистiв Батькiвщину: Г. С. Ковальський, Г. М. Павлюк, А. О. Войчишин, М. А. Задерновський та iншi. У молодих лейтенантiв нiяких нагород поки що не було, та нiхто не сумнiвався у тому, що у Лаврентiя та Олександра все це ще попереду - i навiть у мирний час.
   Батько й мати на час приходу синiв були вдома. День був робочий, та обидва старшi Золотаренки зараз перебували вже у черговiй вiдпустцi: Наталiя домовилася про це через пару днiв пiсля приїзду на канiкули доньки. I хоча лiто для колгоспникiв було гарячою порою, вiдпустку їй все ж надали - вiднеслися iз зрозумiнням. Михайло дещо пiзнiше теж завбачливо вибив собi вiдпустку (щоправда не на весь її термiн) у такий час, передбачаючи приїзд синiв. Зустрiли вiйськових також i їхнi меншi братики, якi помiтно пiдросли. Не було вдома лише Антонiни та Павлика, якi пропадали з друзями та подругами на рiчцi Мукша. Лавра та Сашка, звичайно ж, очiкували i батьки, i брати й сестричка, та от тiльки нiхто з них не знав точної дати приїзду лейтенантiв. Та, можливо, це було й на краще - не всi одразу гуртом навiшаються на прибулих. Ось тiльки незрозумiло було - на канiкулах зараз старшi брати чи у вiдпустцi? Якi можуть бути канiкули, коли тi в училищi вже не навчаються. Але й вiдпусткою назвати їх теперiшнiй приїзд до родини теж язик не повертався - вони ще й дня не вiдслужили, то яка вiдпустка? Отож, вирiшено було називати це все просто невеличким вiдпочинком перед серйозним стартом у велике життя. Та так воно, мабуть, i було.
   Звичайно першою на плечах синiв повисла мама, яка ледь сягала лейтенантських погонiв. Так що трохи дiсталося вiд її щасливих слiз новеньким лейтенантським кiтелям. Потiм пострибали вже попарно на руки прибулих їх брати: Петько з Васильком та Миколка з Iльком. Всi родичi отримали вiд Лаврика та Сашка невеличкi гостинцi - теж завбачливо приготували. Останнiми привiталися лейтенанти з главою родини. Начебто повиннi були, якщо вiн глава, якраз першими з ним вiтатися - за армiйським порядком. Та у родинi свої порядки, якi здебiльшого значно вiдрiзняються вiд армiйських.
   -- Здорово, орли! -- привiтав синiв Михайло Лаврентiйович.
   -- Добрий день, батьку! -- вiдповiли тi. Останнє слово у привiтаннi промовив Лаврентiй.
   -- О, вже не тату, а батьку, -- посмiхнувся глава родини.
   -- Та вже якось несолiдно говорити тату, -- мовив на те Лавр. -- А звертання батьку було навiть у запорiзьких козакiв. Як ото Остап Бульба з диби за мить до смертi кричав: "Батьку! Де ти? Чи чуєш ти мене?".
   -- То вiрно. Я вас i не корю за таке звернення. Все правильно, -- серйозно повторив вiн, та потiм так же серйозно запитав. -- А до мами ви теж будете звертатися мати?
   -- Нi. Мама вона завжди залишиться мамою, вона нам життя подарувала, -- Наталiя пiсля цих слiв знову розплакалася.
   -- Молодцi! -- одним словом резюмував батько.
   На певний час запанувало мовчання. Та потiм Михайло Лаврентiйович чи то запитально чи то стверджуюче промовив:
   -- Ну, що ж. Ми з мамою вiд щирого серця поздоровляємо вас iз закiнченням вiйськових училищ. Отже, тепер ви лейтенанти робiтниче-селянської Червона армiї...
   -- Не зовсiм так, тату, -- вiдповiв Олександр, забувши чи проiгнорувавши пояснення свого брата про звертання до глави їхньої родини. -- Ми лейтенанти, але тепер вже Радянської армiї.
   -- О! Ти маєш рацiю. Я й забув, просто випустив цей момент зi своєї уваги, адже я вже чув, що ще взимку так стали йменувати нашу доблесну армiю.
   -- Так, взимку, а точнiше з лютого цього року.
   -- Добре. Так, лейтенанти, а вiдповiдний папiрець про присвоєння вам вiйськових звань ви маєте? -- хитро посмiхнувшись, запитав вiн.
   -- Звичайно, маємо, -- знову вступив у потрiбно розмову Лаврентiй. -- А хiба не досить лейтенантських погонiв? -- розсмiявся вiн.
   -- Нi, не досить, -- посмiювався й собi Михайло Лаврентiйович. -- Погони, як i форму купити можна. Та форму навiть купувати не потрiбно, вона у вас i так була. Отож потрiбно було б придбати лише самi погони. А ось офiцiйний папiр, диплом чи атестат, не знаю як вiн у вас зветься, та ще й з печаткою на базарi не купиш.
   -- Атестат, батько, -- пояснив син. Хоча дещо пiзнiше будуть введенi саме дипломи про закiнчення вищих навчальних вiйськових училищ.. -- Звичайно ж, атестати у нас є.
   -- Покажи-но, -- продовжував усмiхатися глава родини.
   -- Та будь ласка, -- Лаврентiй, все ще з посмiшкою, зробив пару крокiв до свого чемоданчика (приїхали брати додому вже не з речовими мiшками, як то було перед вступом в училища), який поставив пiсля роздачi гостинцiв трохи в сторонi, вiдкрив його, покопирсався у його внутрiшнiй боковiй кишеньцi, витяг складений удвоє цупкий папiрець i простягнув його батьковi.
   Той став його уважно вивчати. А на офiцiйному паперi було написано (типографським шрифтом i вiд руки) наступне:
                 Атестат N...
   Виданий Золотаренко Лаврентiю Михайловичу
   у тому, що вiн у 1944 р. вступив i у 1947 р.
   закiнчив повний курс вiйськового навчання
  у ............Новоград-Волинському
   вiйськово-пiхотному училищi.............
   За час навчання тов. Золотаренко Л,М.
   показав знання, якi вiдповiдають вимогам "Поло-
   ження про вiйськовi училища в Радянськiй Армiї".
   На основi наказу Вiйськового Мiнiстра Союзу
   РСР N ... вiд .................. 1947 р.
   тов. ......Золотаренко Л. М. .... закiнчив училище
   по .....першому.... розряду з присвоєнням йому
   вiйськового звання ......... лейтенант...........
   НАЧАЛЬНИК УЧИЛИЩА
   генерал-майор
   ............. Немовлят С. I.
   .................. 1947 р.
   м. Ярославль
   Крiм того, на атестатi у лiвому нижньому кутку була наклеєна свiтлина випускника у вiйськовiй формi, її нижнiй правий край перекривалася вiдтиском печатки училища, яка завiряла атестат. Нижче був напис про те, що випускник показав знання, що вiдповiдають вимогам "Положення про вiйськовi училища Червоної Армiї". I нарештi унизу був напис, що на основi Наказу Вiйськового Мiнiстра Союзу РСР (N, дата) такому-то випускнику (П I П) присвоюється вiйськове звання лейтенанта. Праворуч вiд свiтлини стояв пiдпис начальника училища генерал-майора Семена Iвановича Немовлята, дата та мiсто, у якому на даний час дислокувалося училище.
   До речi, як розповiв пiзнiше Лаврентiй, за час його навчання у Ярославському (Новоград-Волинському) вiйськовому пiхотному училищi iменi генерал-лейтенанта Ф. М. Харитонова керiвництво вiйськового закладу кiлька разiв змiнювалося. Коли Лавр поступив в училище iменi генерал-лейтенанта Ф. М. Харитонова, то до листопада 1944-го року ним керував полковник Матвiй Васильович Виноградiв. З другої половини листопада 1944-го й до початку листопада 1945-го року - вже генерал-майор Порфирiй Григорович Бородкiн. У листопадi 1945-го року посаду начальника училища тимчасово виконував полковник Нурулла Алiєвич Бурнашев, а з кiнця листопада 1945-го й по осiнь 1947-го року (тобто, включаючи й отримання Лаврентiєм лейтенантських зiрочок) його очолював вже генерал-майор Семен Iванович Немовлят.
   -- Ось тепер все в нормi, -- задоволено вимовив Михайло Лаврентiйович, закiнчивши знайомитися з документом про закiнчення сином вiйськового училища.
   -- Менi теж показувати атестат? -- запитав Олександр.
   -- Та нi, ну що ти, синку. Хiба ти не бачиш, що я просто жартую. Це ж я так, для порядку, а бiльше просто iз цiкавостi. Хiба я не розумiю, що документи у вас у повному порядку. Сам я диплом отримував рокiв з 30 тому. Навiть бiльше, вже 31 рiк пройшов, -- зiтхнув вiн. -- Ото й захотiлося подивитися на вашi офiцiйнi папери. На роботi я їх стiльки вже бачив у пiдлеглих пiд час прийому на роботу. А ось у членiв родини... Адже я не бачив, та й ви також, навiть шкiльного атестату нашого загиблого Iванка, -- гiрко скривився Михайло Лаврентiйович.
   Знову настала мовчанка, на цей раз скорботна, пiсля чого Золотаренко-старший скомандував, звертаючись до синiв:
   -- Так, все. Йдiть у хату й перевдягайтеся. А тодi вже вiдпочивайте як вам заманеться - чи надворi чи в хатi.
   -- Нi, нi, стiйте! -- одразу вигукнула Наталiя. -- Нiяких перевдягань. Сашко й Лаврик можуть йти в хату або залишатися надворi, а ось перевдягатися їм не потрiбно.
   -- Чому, мамо? -- запитав Сашко.
   -- Тому, що зараз прибiжать Тоня та Павлик. А вони повиннi побачити вас у всiй вiйськовiй красi, а не у домашнiх засмальцьованих штанях.
   -- Наталю, та коли ще Тоня з Павликом повернуться... -- махнув рукою Михайло. -- Хiба що в обiд. А надворi вже й зараз спекотно, а що то буде перед самим обiдом... Хлопцi запаряться.
   -- Нiчого. Нехай скидають свої кашкети, розстiбнуть трохи свої гiмнастерки, чи як там? - кiтелi. А дiти незабаром прибiжать. То що, тодi Лавру й Сашку знову йти перевдягатися?
   -- З чого ти взяла, що вони так швидко прибiжать? Вони ж не знають про приїзд братiв.
   -- Вони вже знають. I я гадаю, що вони вже повертаються. Адже Лавра й Сашка щонайменше пiв села бачило, так що нашiм дiтям уже все доповiли. Це, можливо ти не знаєш, а я своє рiдне село дуже добре знаю. Тут новини розносяться миттєво. Ще не встигло на одному кiнцi села щось сказатися, а на другому кiнцi - воно вже аукається.
   I як це не дивно, та Наталiя мала рацiю, вона дiйсно дуже добре знала село, у якому народилася й зростала. Не пройшло й 15 хвилин, як захеканi - вочевидь не просто поспiшали, а дiйсно бiгли - Павлик з Тонею вже були у власнiй садибi. Тоня з розгону кинулася на шию Сашку, а Павлик - Лаврентiю. Нарештi обiйми закiнчилися. Антонiна трохи вiдiйшла назад, щоб краще, у повний зрiст бачити братiв й задоволено протягнула:
   -- Якi ж ви обидва гарнi... Не будь я вашою сестрою, то точно одразу б у когось iз вас закохалася. Та в селi й без мене дiвчат хватає. Так що готуйтеся... -- лукаво посмiхнулася вона.
   -- Їм зараз не любощiв, -- зупинила її емоцiйний запал мама. -- Їм невдовзi вже на службу їхати. Ой! До речi, а на який термiн ви до рiдної домiвки завiтали, скiльки часу ви будете вдома вiдпочивати?
   -- Ми обоє 1-го серпня, а краще на день-другий ранiше, повиннi бути вже у своїх частинах. З початком серпня вже розпочинається наша вiйськова служба.
   -- Хм, -- невдоволено буркнув Михайло. -- Не такий вже великий у вас вiдпочинок - лише тижнiв зо два. А куди потiм вам їхати, куди ви отримали призначення?
   -- Ой, далеко, батьку, -- покачав головою Лаврентiй. -- У тому планi, що далеко вiд наших країв. А взагалi-то не на крайню Пiвнiч чи на Далекий схiд. Жити можна. Я отримав направлення у Воронезький округ, а Сашко - у Середньоазiатський.
   -- Так, iз Середньоазiатським округом бiльш-менш зрозумiло, хоча вiн напевно чималий. А ось Воронезький... Це що, служити тобi доведеться у самому Воронежi чи в областi?
   -- Нi, -- скрутно покачав головою Лаврентiй. -- У цей округ входять Воронезька, Курська, Орловська й Тамбовська областi.
   -- I, судячи з твого "задоволеного" виразу обличчя тебе, скорiш за все, направили у Тамбовську область?
   -- Точно. Ти вгадав.
   -- Йому пощастило, -- розсмiявся його брат, -- Тепер його друзями точно будуть тамбовськi вовки.
   -- Ти б краще вже мовчав, -- огризнувся Лаврентiй. -- не знаю як менi пощастило, а ось тобi дiйсно дуже вже "пощастило". Я з тобою мiнятися не схотiв би. Так що, чия б корова мичала, а твоя мовчала.
   -- А чим це Середньоазiатський округ гiрший за Тамбовську область? -- здивувався батько.
   -- Справа в тому, що до тих країв, маю на увазi Ярославль, за три роки навчання я вже призвичаївся. Там нормальний клiмат: влiтку тепло, та й взимку не лютi морози. У нас морози можуть часом i бiльшi бути. Так то ж Ярославль, а Тамбов знаходиться значно пiвденнiше, пiвденнiше навiть Москви. Вiд тiєї ж Москви до Тамбова близько 450 кiлометрiв, щоправда не суто на пiвдень, а на пiвденний схiд. Та все ж пiвденнiше. Тамбов лежить майже на тiй самiй географiчнiй широтi, що й Гомель, пiвденнiше навiть Мiнська, i лише на 2R пiвнiчної широти вище, пiвнiчнiше Києва. А хто б не хотiв мешкати чи служити в Мiнську чи Гомелi? Так що, у Тамбовськiй областi можна служити досить комфортно.
   -- Логiчно, згоден. А чим не комфортно служити у Середнiй Азiї? Майже цiлорiчно тепло.
   -- Ото ж бо воно i є - цiлорiчно! Сашка заганяють дуже вже далеко на пiвдень, i не до моря, а скорiше, у пустелi. А влiтку там спека на сонцi за 50 градусiв сягає. Нi, я розумiю, там теж можна нормально служити, але ж не в танку! -- видiлив слово Лаврентiй. -- Танк на такiй жарi - це банка з консервами, залишена на сонцi. Її змiст або звариться або протухне. Ось i Сашка це чекає, -- вже розсмiявся його близнюк.
   -- А що, -- посмiхнувся батько, -- теж логiчно. Як не крути, а в словах Лавра є, мабуть, здоровий глузд. А, Сашко, як ти гадаєш?
   -- А я в танку не збираюся цiлодобово сидiти, -- огризнувся вже той.
   -- Звичайно, -- єхидничав Лавр. -- Ти у ньому при такiй спецi й 2-х годин не витримаєш, а не те що добу.
   -- Так, ну досить вам, -- втихомирював братiв їх батько. -- Припинили свої суперечки! Будете ви нормально служити обоє. А служити, i при цьому гiдно служити, як то належить радянському офiцеру, потрiбно у любiй частинi Радянського Союзу. Та й не чув я, щоб хтось з офiцерiв замерз на морозi чи запiкся на сонцi. Все у вас буде добре.
   А далi брати пiшли-таки й переодягнулися, - надворi й справдi ставало спекотно, - пiсля чого знову вийшли надвiр, i почалися вже спокiйнi родиннi бесiди.

* * *

   Коли у людей все добре, то час летить дуже швидко. I от так само швидко пролетiв вiдпочинок у рiдному селi Лаврентiя та Олександра Золотаренко. Вони роз'їхались у мiсця своєї майбутньої (ще зовсiм трiшечки й можна буде говорити дiйсної) служби. Звичайно, у їх мами в день проводiв знову на очах були сльози, та вона намагалася стримувати себе, чудово розумiючи, що й дiйсно так вже влаштоване життя - не можуть дорослi чоловiки (а близнюкам вже йшов 23-й рiк) постiйно триматися за материнську юбку. Та тепер Наталiя всю свою увагу перенесла на єдину доньку. У Антонiни ж попереду був ще майже мiсяць канiкул.
   А от у Михайла вiдбулася розмова з Павликом, який цього року перейшов вже у 7-й клас. I почав цю розмову сам Павлик. Якось увечерi вiн запитав батька:
   -- Тату, а ти що закiнчував, щоб стати залiзничником?
   -- Ну, я розповiдав про це. Щоправда, не тобi, ти тодi ще дуже малий був. Я закiнчував Київський полiтехнiчний iнститут.
   -- А дядько Микола?
   -- А дядько Микола - Запорiзький iндустрiальний технiкум.
   -- А це далеко?
   -- Запорiжжя? Ну, вiдстань вiд нас бiльша, нiж до Києва, та обидва цi мiста розташованi на Днiпрi.
   -- Це я знаю.
   -- То навiщо мене питаєш.
   -- Та нi, я не про те. Я думав, що, наприклад, Запорiжжя ближче до нас.
   -- Не ближче, а далi, як я вже сказав. А навiщо тобi Запорiжжя?
   -- Справа у тому, що я хочу поступати в залiзничний технiкум. Я хочу стати залiзничником - як ти чи дядько Микола. Менi подобається професiя залiзничника.
   -- О, це приємно чути, -- зрадiв батько, та потiм трохи похмурнiв. -- А чому ти хочеш поступати у технiкум, а не в iнститут? Все ж таки, краще бути не майстром, а iнженером.
   -- Ну, майстром, теж непогано бути. Он, дядько Михайло скiльки вже працює майстром, i не скаржиться. Йому подобається. I менi сподобається. Та й грошi вiн непоганi заробляє.
   -- Та-а-к, -- невдоволено протягнув Михайло, -- все зрозумiло. Просто не хочеш бiльше навчатись?
   -- Чому не хочу? Якраз хочу, але не в школi, а в технiкумi. Це ж цiкавiше.
   -- А в iнститутi ще цiкавiше. Хiба не так, хiба ти цього не розумiєш?
   -- Розумiю, -- тихо вiдповiв Павлик опустивши очi долу.
   -- То у чому ж тодi справа?
   -- Ну-у... -- повiльно почав хлопець, та фразу так i не закiнчив.
   -- Якщо поступати в iнститут, то значно довше вчитись потрiбно, так? Навiть у школi ще 3 класи вiдсидiти потрiбно? Так? -- допитувався батько.
   Хлопець мовчав, не пiдводячи очi.
   -- Павлику, я ж тебе, як ти розумiєш, за твої намiри карати не збираюсь. То вiдповiдай вiдверто.
   -- Тату, -- пiдвiв очi Павлик, -- але ж i справдi вчитися довше.
   -- Ну, є такий вислiв, що кожен далекий шлях починається с близького. А якщо хочеш стати великою людиною, то й потрiбно довго вчитись.
   -- А я стану не великою, а середньою людиною.
   -- Оце тобi так! -- розсмiявся батько. -- Я ще нiколи не чув такого - середньою людиною. Оце ти цiкаве формулювання придумав.
   -- Ну, а яка людина дядько Микола? Вiн не такий великий начальник, як ти. Але ж вiн i не простий робiтник. То як про нього можна сказати?
   -- Добре. Я тебе зрозумiв. Можна про нього й так сказати.
   -- I Тоня такою ж буде.
   -- Отже, ти рiвняєшся на сестру та на дядька. А чому, наприклад, ти не рiвняєшся зi своїми старшими братами. Хтось з них, я впевнений, колись i генералом стане. А це вже дiйсно Велика людина, з великої лiтери. Iванко, мабуть, теж мiг би стати великою людиною. А ти чомусь рiвняєшся на середнiх. У життi потрiбно високу мету собi ставити. Тодi середнi як би самi до тебе прийдуть, i будуть вже навiть не дуже цiкавi. Ось i ти намагайся рiвнятися з великими людьми. Розумiєш?
   -- Розумiю. Але ж кажуть, що краще синиця в руках, нiж журавель у небi.
   -- Ну, ти й молодець! -- ще голоснiше розсмiявся батько. -- Хвалю. Розумний ти все-таки хлопець. Молодчина! -- повторив вiн. -- Добре, готуйся до вступу у технiкум. Менi приємно, що ти вибрав спецiальнiсть залiзничника. Та й до вступу у технiкум слiд добре готуватись. Тепер сьомий клас ти повинен закiнчувати без "трiйок".
   -- Я буду добре готуватися, тато, -- полегшено видихнув Павлик. -- I в школi, i потiм готуючись до iспитiв у технiкумi. А у який технiкум менi поступати? Теж у Запорiзькiй, де навчався дядечко Микола?
   -- Хм, я навiть не знаю... -- задумливо протягнув батько. -- Можливо, що й не у Запорiзький.
   -- А у який же тодi?
   -- Поки що не знаю. Запорiжжя не так вже й близько вiд нас. Може, є подiбнi технiкуми й ближче.
   -- А як це з'ясувати? -- не вгавав Павлик.
   -- Так, то вже не твоя турбота. Я це сам з'ясую. До iспитiв у технiкум ще цiлий рiк попереду, часу досить. Так що, зараз твоя єдина турбота - навчання. Все! Якщо запитань бiльше немає, то розмову завершуємо.
   А сама розмова була корисною i для сина, i для батька. Те, що син отримав корисну iнформацiю i батькiвськi настанови, це зрозумiло. Стосовно ж батька, то вiн дiзнався про намiри свого сина, а також йому iмпонувала розважливiсть сина, його вмiння аргументувати щось, нехай поки що навiть з певною дитячою незлагодженiстю у висловлюваннях. Та вiн мав рацiю i стосовно того, що Павлик зростав розумним хлопчиною. Недарма ж вiн справлявся навiть у свої дитячi роки з опiкою над молодшими братами, а також з певним домашнiм господарством. Отже й працiвником на залiзницi вiн буде добрим.
   Стосовно ж самого вибору сина, то Михайло дуже хотiв дати своїм дiтям якомога кращу освiту. Та ламати їх через колiно вiн не мав намiру. Так можна поламати i психiку дитини, i саму його долю. I тодi через десяток-другий рокiв твiй син буде не дякувати тобi, а проклинати тебе за те, що ти зруйнував його намiри. Зараз Михайло згадав свого старшого брата Федора, який з дитинства мрiяв працювати на тютюновiй фабрицi, працювати з тютюном. I вiн став гарним працiвником i поважною людиною. I хто може зараз дорiкнути Федору Лаврентiйовичу, що вiн маленька людина. Нi, вiн не маленька людина. Нiколи гарний фахiвець у будь-якiй галузi виробництва не буде вважатися маленькою людиною.
  
  

РОЗДIЛ 17

Зростає змiна

   Так, начебто непомiтно, канув у минуле ще один рiк. Та запам'ятався вiн в першу чергу тим (не враховуючи голодомор), що вперше за 6,5 рокiв можна було купувати товари без усяких там продовольчих карток - в груднi було нарештi вiдмiнено картковий розподiл, який був уведений в дiю ще з липня 1941-го року. А також вiдбулося перше пiслявоєнне зниження цiн - комерцiйнi та пайковi цiни були скасованi i перетворенi в єдинi.
   Роки вiйни, звiсно, тяглися довго, а ось пiслявоєннi роки пролiтали для Михайла Золотаренка досить швидко. Це буремнi 30-40-i тягнулися подiбно тому, як висмоктувався через соломинку який-небудь молочний коктейль чи сiк. А от "склянки" повоєнних рокiв випивалися залпом. Та хоча промiжок мiж лiтом 1947-го й початком 1948-го року сплинув швидко, вiн був важливим для Михайла та його сина Павлика к тому планi, що їм обом потрiбно було визначитись з вибором залiзничного технiкуму, у який мав поступати молодший Золотаренко. Якщо ВНЗ залiзничного спрямування в Українськiй РСР i зараз можна було перелiчити на пальцях однiєї руки, то середнiх спецiальних закладiв, як чув Михайло, було вже чимало. Та оскiльки це питання потрiбно було вирiшувати не в останню мить, то вирiшальна розмова на цю тему батька та сина припала на середину травня вже прийдешнього 1948-го року.
   -- Ну, що, Павлик, ти не передумав вчитися на залiзничника? -- запитав сина Михайло, хоча вiн чудово знав, що Павло своєї мрiї не змiнював, короткi розмови про його майбутню професiю перiодично, виникали.
   -- Нi, тато, не передумав.
   -- Це добре. Отже, влiтку поступаєш у залiзничний технiкум?
   -- Так.
   -- Це точно?
   -- Точно. Я лише й досi не знаю у який технiкум, тобто у якому мiстi.
   -- Ось про це у нас зараз i буде йти мова. Я навiв довiдки стосовно цих закладiв, якi розташованi в Українськiй республiцi. Чи може ти хочеш навчатися у Росiйськiй федерацiї, чи в Бiлоруський республiцi?
   -- А навiщо кудись далеко їхати? Це ж зайвi витрати. Якщо є технiкуми поблизу, то чому б не навчатися саме в них.
   -- Ти бач який ти рацiональний! Та то вiрно. Хоча так вже близько вiд нас залiзничних технiкумiв немає. Вони розкиданi по територiї всiєї України.
   -- А де саме?
   -- Де саме, питаєш? У багатьох мiстах, наприклад, Київ, Днiпропетровськ, Одеса, Львiв, Миколаїв, Артемiвськ, Слов'янськ, Сiмферополь, Кременчук тощо. Географiя, як ти бачиш досить велика.
   -- Ого! А як же менi вибрати технiкум? А який з них самий найближчий?
   -- Щось ти неважно в школi навчався, якщо поганенько знаєш географiю.
   -- Та нi. Я знаю, що Сiмферополь, Одеса, Миколаїв далеко на пiвднi, Львiв на заходi, а от Слов'янськ та Артемiвськ на сходi. Про Кременчук я, щоправда, не чув.
   -- Це мiсто Полтавської областi на Днiпрi.
   -- Зрозумiло. Я просто вiдстанi не знаю. Ну, те що на схiд їхати далеко, це зрозумiло. Та й на пiвдень, мабуть, також. А от Київ, Днiпропетровськ, Львiв - я не уявляю собi, яке мiсто найближче до нас.
   -- З Днiпропетровськом у нас прямого зв'язку немає, я маю на увазi, наприклад, з Проскурова. До Днiпропетровська потрiбно їхати через Київ або через Вiнницю та Кiровоград. Вiдстань до нього, мабуть, удвiчi бiльша, нiж до Києва.
   -- О, тодi й Днiпропетровськ вiдпадає. Залишаються Львiв та Київ.
   -- Ось бачиш, як швидко ми методом виключення обмежили список мiст.
   -- Так, -- усмiхнувся Павлик, -- дiйсно швидко. -- А потiм вiд задумливо промовив, -- цiкаво, одне мiсто на сходi, iнше - на заходi. I до якого з них вiд нас, чи з Проскурова ближче?
   -- Вiд Проскурова до Києва трохи бiльше 300 кiлометрiв, до Львова - приблизно 240.
   -- Тодi що, залишається саме Львiв? А я й не проти поїхати до Львова. Говорять, дуже красиве мiсто.
   -- А ти вибираєш навчання лише за вiдстанню вiд домiвки? А якiсть навчання тебе не цiкавить?
   -- А що, у Львовi можуть навчати гiрше, нiж у Києвi?
   -- Цього я не знаю. Але скажи менi, до кого ти пiдеш, наприклад, стригтися - до того перукаря, що працює 3 днi чи до того, що працює 30 рокiв?
   -- Ну, на це питання вiдповiдь зрозумiла. Тобто, ти пропонуєш орiєнтуватися за часом працi цих навчальних закладiв?
   -- Ти вiрно припускаєш. Саме так.
   -- Я який технiкум молодший, а який старший? Тобто, коли вони вiдкрилися?
   -- Ну, вони обидва не одразу стали технiкумами. Та львiвський технiкум значно молодший. Iсторiя технiкуму бере початок лише з 1940-го року, коли у Львовi було вiдкрито залiзничне училище. Щоправда, десь приблизно з 1908-го року там була технiчна школа, яка готувала таких спецiалiстiв, як електромеханiкiв, електромонтерiв, машинiстiв парових котлiв, машинiстiв паровозiв, радiотелефонiстiв, радiотелеграфiстiв та робiтникiв-путiйцiв. Базою для його створення школи служили механiчний, електромеханiчний i дорожнiй лiцеї польської технiчної школи. А взагалi, навiть зараз основнi спецiальностi цього технiкуму - це технiчне обслуговування, ремонт та експлуатацiя тягового рухомого складу.
   Михайло не мiг знати, що у 1950-х роках технiкум буде реорганiзовано в технiчну школу машинiстiв локомотивiв Львiвської залiзницi, i лише пiзнiше вона стане технiкум залiзничного транспорту.
   -- А у Києвi? -- запитав син.
   -- Київський технiкум залiзничного транспорту був створений ранiше навiть Львiвської технiчної школи - ще у 1876-му роцi, щоправда, також на базi технiчної залiзничної школи. Потiм вона стала вже залiзничним училищем. А з 1918-го року Київське технiчне залiзничне училище було реорганiзовано в Київський механiчний технiкум, з 1921-го року - почав працювати ще й Київський електротехнiкум залiзничного транспорту.
   Слiд вiдзначити, що у 1941-му роцi, коли виникла загроза здачi Києва, технiкум був евакуйований у Свердловськ, у якому вiдразу був вiдновлений навчальний процес. Пiсля звiльнення Києва в 1944-му роцi технiкум був реевакуйований до Києва, i за короткий термiн знову був вiдновлений навчальний процес. На прилеглiй технiкуму територiї були розташованi корпуси навчальних майстерень та корпуси гуртожиткiв.
   -- О, це добре. Тобто, вiн вже давно працює саме як технiкум?
   -- Саме так.
   -- Ну, то тодi вибору фактично немає - залишився один лише Київ. Це теж чудово - столиця Української соцiалiстичної республiки.
   -- Отож. Ти чув, що Львiв дуже гарне мiсто. Але я запевняю тебе, що Київ не менш красиве мiсто.
   -- Це я й сам чудово розумiю. Здорово, вчитися у самому Києвi! Як i ти колись.
   -- Так, але я навчався в iнститутi.
   -- А можливо, i я колись захочу навчатися в iнститутi, якщо сподобається навчатися у технiкумi.
   -- О, це вже цiкавi помисли. Так тримати!
   -- Нi, тату, я цього твердо не обiцяю. Я ж сказав - можливо.
   -- Так i я ж не наполягаю, -- посмiхнувся батько. -- Ти хоча б технiкум закiнч, а там видно буде. А ти у нього ще навiть не поступив. Це усього лише плани.
   -- Тату, я поступлю, -- запевнив батька Павлик. -- Принаймнi, буду дуже старатися.
   -- Це вже добре. Як то кажуть, стараннiсть та труд все перетруть.
   -- А технiкум у самому Києвi? Чи вiн десь поблизу, на залiзницi?
   -- Нi, Павлику, навчальнi заклади, навiть залiзничнi на залiзницi чи навiть поблизу залiзницi не будують. Вони знаходяться саме у мiстах. То вже працювати доведеться на залiзницi. А вчитися ти будеш у самому Києвi. I не просто у самому Києвi, а майже у самому його центрi. Не на Хрещатику, звiсно - це центральна вулиця столицi - але принаймнi i не десь на її околицi. Технiкум розташований поблизу центрального вокзалу, -- до того пiшки було хвилин 12-15 ходу.
   -- О! То все ж, поблизу залiзницi. -- зрадiв Павлик. -- А ти ж казав, що...
   -- Ну ти й жук! -- перебив його, розсмiявшись, батько. -- Точно як твої старшi брати. Добре, нехай буде поблизу залiзницi. Хоча це й не зовсiм так.
   Київський електромеханiчний технiкум залiзничного транспорту iменi М. Островського (свого часу у ньому навчався Микола Островський) знаходився на Солом'янцi - iсторичному районi Києва. Одного часу його ще називали Сiчнiвка - на честь повстання у Києвi у сiчнi 1918-го року. I хоча з 1938-го року вiн став офiцiйно називатися Залiзничним районом, та все ж був повноцiнним нащадком iсторiї та культури Солом'янки.
   -- Так, -- промовив батько, швидко закiнчивши свої веселощi, -- питання вибору технiкуму ми з тобою вирiшили. Але головне питання саме за тобою. Так що, давай закiнчуй свої 7 класiв i серйозно готуйся до вступу у технiкум. Саме серйозно, бо ти прекрасно i сам усвiдомлюєш, що у столицi бажаючих вступити до цього навчального закладу буде чимало. У тiй же Одесi чи Миколаєвi, я впевнений, конкурси набагато меншi. А от саме у Києвi...
   -- Я розумiю, тато.
   -- Якщо розумiєш, то дiй. Як то кажуть, стяг тобi у руки!

* * *

   А далi були екзамени за сьомий клас, поїздка з батьком у Київ для подачi документiв у технiкум, пiдготовка Павлика вдома до iспитiв у технiкум, саме складання у ньому iспитiв тощо. На початку липня, пiсля своєї медичної практики приїхала на канiкули Тоня, наприкiнцi липня у свою першу вiдпустку приїхав Лаврентiй, а у серединi серпня - Олександр. Та разом вдома брати побули лише кiлька днiв - якщо у Сашка вiн лише розпочинався, то у Лавра вiн вже закiнчувався. Та за їхнiми розповiдями служилося їм нормально. В цьому батьки й не сумнiвалися, а тому маму бiльше зараз цiкавило вже питання особистого життя старших синiв, вона цiкавилася тим, скiльки їй доведеться очiкувати знайомства зi своїми невiстками.. Та обоє братiв намагалися обiйти цю тему, постiйно переводячи подiбнi розмови у площину жартiв. Та поступово офiцери й студентка стали залишати домiвку, повертаючись на мiсця своєї теперiшньої приписки.
   А тому почалася осiнь з того, що в родинi Золотаренкiв залишилося в межах їх садиби вже лише четверо дiтей - Павлик поступив-таки у столичний технiкум. Хлопчинi було лише 15 рокiв, а тому навiть батько не наважився вiдправляти сина у далеку дорогу самого, поїхав, взявши вiдпустку, i вiн сам. I йому там довелося переживати бiльше, мабуть, нiж самому юному абiтурiєнтовi. Павлик закiнчив 7 класiв досить успiшно, без "трiйок". Та конкурс у Київський залiзничний технiкум i справдi був не такий вже малий, та ще незвичнiсть обстановки дуже хвилювала малого. Складав iспити вiн не зовсiм так, як того бажалося йому та батьковi, хоча знання у Павлика були хорошi. Та все те ж надмiрне хвилювання заважало йому належним чином зосереджуватися над екзаменацiйними питаннями. У результатi нi одного iспиту вiн не провалив, та все ж у тому, чи пройде вiн за конкурсом, було не зрозумiло до самого кiнця. Та хвала Господу все завершилося нормально, хоча, як з'ясувалося, Павлик набрав мiнiмальний прохiдний бал. Тобто, можна сказати, що вiн нiби ходив по лезу ножа. Та все завершилося благополучно, i батько з сином вiд'їхали додому (у Павлика ще був час до початку занять) лише тодi, коли впевнилися у тому, що Павло Михайлович Золотаренко дiйсно став студентом.
   Звичайно, та обставина, що 15-рiчний пiдлiток залишився сам у дуже великому мiстi, дуже хвилювала батькiв. Трохи заспокоювало їх те, що Павлик, як iншi iногороднi студенти, отримав мiсце в гуртожитку - отже, вiн буде не самотнiй. За невеликий промiжок часу вiн потоваришує з 2-3-ма однокурсниками, з якими вiн потiм буде ходити на заняття, у бiблiотеку чи у столову. Вони також, скорiше за все, разом будуть вiдвiдувати й рiзнi культурно-розважальнi заходи. У свiй час той же Михайло вперше почав проживати у Києвi будучи лише на рiк старшим за свого сина. Та й нiчого - все у нього склалося нормально. Так що поступово всi хвилювання у родинi Золотаренкiв вляглися. Остаточно заспокоїли їх наступнi листи вiд Павлика, а також його перший приїзд додому на зимовi канiкули.

* * *

   Так непомiтно сплинув ще рiк. I знову лiто, та тепер вже 1949-го року. I знову для родини Золотаренкiв визначний рiк. Тепер такими рокпми будуть для них майже кожний, ну, принаймнi - через один. Два роки тому був перший такий рiк - отримали путiвку у самостiйне життя брати Лаврентiй та Олександр, закiнчивши вiйськовi училища. Виростали дiти, вiдбувалася певна змiна поколiнь, пiдростала змiна батькам. I ось у цьому роцi свою путiвку у життя отримувала Антонiна Михайлiвна Золотаренко, вона закiнчувала Кам'янець-Подiльську фельдшерсько-акушерську школу. Це був радiсний момент i для неї самої, i для її батькiв. Та закiнчення навчального закладу одночасно приносило й певнi турботи, хвилювання. Основне питання, яке дуже турбувало Михайла та Наталiю - де по закiнченню фельдшерсько-акушерської школи буде працювати Тоня. Вони, звичайно, бажали, щоб донька працювала у рiдному селi, або ж поряд - у Нестерiвцях чи Дунаївцях. А тому, коли донька повернулася додому з метою вiдпочити перед своїми першими трудовими днями, то пiсля привiтання з успiшним закiнченням занять й отриманням диплома медичної сестри, першим питанням, яке задала її мама, було таке:
   -- Ну що, Тонiчка, ти отримала призначення на роботу?
   -- Отримала, -- посмiхнулася випускниця.
   -- I куди ж?
   -- В одне iз сiл Кам'янець-Подiльського району.
   -- От, Господи! -- одразу спохмурнiла мама. -- А чому саме у той район, а не до нас? Або хоча б у Дунаєвецький район.
   -- Мамо, це ж питання вирiшувала не я.
   -- Та я розумiю. I що, всi випускники отримували направлення саме у Кам'янець-Подiльський район?
   -- Нi не всi, але дуже багато. Так, в основному направлення були на пiвдень областi - це той регiон, що, так би мовити, обслуговує Кам'янець-Подiльська медична школа.
   -- Так воно, мабуть, i є, -- втрутився у розмову матерi з донькою й Михайло. -- Кам'янець-Подiльський, скорiш за все, постачає середнi медичнi кадри на пiвдень та захiд областi, Шепетiвка - на схiд, а Проскурiв вiдповiдає за центр та пiвнiч. Але ж Дунаївський район однак повинен входити у сферу iнтересiв Кам'янець-Подiльська? -- звернувся вiн вже до Антонiни.
   -- А вiн i входить, -- вiдповiла та. -- Були й у наш район направлення, щоправда лише одне чи два, точно не скажу. А то все у iншi населенi пункти. Я просилася у рiдне село, та на моє прохання, мабуть, не дуже-то звернули увагу.
   -- Зрозумiло, -- промовив батько. -- Звикай, Тоню. Так надалi здебiльшого й буде, доведеться тобi працювати не там, де ти сама хочеш, а там, де ти бiльш потрiбна державi.
   -- Та я це розумiю. Тому й спокiйно сприйняла своє направлення. Хоча, звичайно ж, хотiлося хоча б у рiдному районi працювати, -- зiтхнула Антонiна.
   -- Добре. I у який же конкретно населений пункт ти отримала направлення?
   -- Гуменцi
   -- I що це таке - мiсто чи село, де воно знаходиться? -- запитала мама, тато чув про такий населений пункт, тому що вiн знаходився на мiсцевiй залiзничнiй трасi.
   -- Це село. Але воно за величиною та кiлькiстю населення подiбне до нашого. Там є i середня школа, i фельдшерсько-акушерськ пункт. Ось у ньому я й буду працювати. I я так зрозумiла, що Гуменцi досить непогане село А то там поблизу є такi села як Нiгин, Вербка, Привороття Друге, Колубаївцi, Лисогiрка - це я по картi району дивилася. То у деяких з них i пiв тисячi мешканцiв не набереться.
   -- Отже, село, у яке тебе направили, не маленьке. Це вже добре. А де воно знаходиться?
   -- Воно розташоване за 9 кiлометрiв на пiвнiч вiд Кам'янець-Подiльського.
   -- Усього за 9 кiлометрiв?! -- здивувався батько.
   -- Так.
   -- То це взагалi добре!
   -- I що там доброго? -- вже у свою чергу здивувалася Наталiя. -- Чим ближче як їх..., ага Гуменцi, до Кам'янець-Подiльського, тим далi вони вiд нас, далi вiд нас i сама Тоня.
   -- Е, нiчого ти, Наталя, не розумiєш, -- пояснював жiнцi Михайло. -- Що таке 9 км для такого чималого мiста, як Кам'янець-Подiльський. А воно буде розростатися, а тому згодом тi ж Гуменцi можуть стати його околицею. А там дивись, Антонiна зможе й у сам Кам'янець-Подiльський перебратися. Наталя, ось ти скажи менi - де Тонi краще жити - у Зеленче або Дунаївцях, чи у самому Кам'янець-Подiльському, який лише перед самою вiйною втратив статус обласного центру?
   -- Он воно що, -- повiльно протягнула Наталiя. -- Ти в цьому маєш рацiю. Звичайно ж, краще у Кам'янець-Подiльському. А те, що до нього близько, ще й з iншого боку добре. Там гiдних Тонi кавалерiв бiльше.
   -- О, почалося - тепер на перший план вже висуваються суто жiночi прiоритети. Хоча, ти у цьому теж маєш певну рацiю. Добре, Тоню, -- Михайло повернувся до доньки, -- а де ти у тих своїх, тепер вже саме своїх Гуменцях жити будеш? Тобi якесь житло видiлили?
   -- Звичайно, тату. Жити буду у гуртожитку. А далi видно буде, -- посмiхнулася вона, мабуть, маючи на думцi тi самi жiночi прiоритети.
   -- Ну, тодi взагалi все гаразд. Так, все, мати, годi печалитися. На початок своєї трудової дiяльностi у нашої доньки все складається досить-таки вдало.
   Тоня не сказала батькам ще одну рiч, мабуть, просто випустила цей факт iз виду. Це те, що Зеленче й Гуменцi пов'язувала не лише рукотворна залiзнична артерiя, а навiть одна природна артерiя. I була це рiчка Мукша. Та якщо у Зеленче вона протiкала поблизу села, то Гуменцi вона як би подiляла навпiл, проходячи саме центром села. Крiм того (цього Антонiна, мабуть, i не знала), через село Гуменцi пролягав ще й автомобiльний шлях нацiонального значення Житомир-Чернiвцi. Вiн проходив територiєю Кам'янець-Подiльської областi через такi населенi пункти як Проскурiв, Ярмолинцi, Дунаївцi, Гуменцi та Кам'янець-Подiльський. Саме ж село Гуменцi й справдi було досить великим - його населення становило понад 2000 осiб, а його сiльськiй радi пiдпорядковувалися всi названi Антонiною села (крiм Нiгiна), та ще й село Слобiдка-Гуменецька.
   Отже, по закiнченню бесiди батькiв з донькою всi залишилися задоволеними, мама з батьком заспокоїлися й перестали хвилюватися за початок трудової кар'єри доньки. Щоправда частина хвилювання, все ж, залишилася, особливо у мами - як то складеться особисте життя Антонiни. Та й це питання, як i сама кар'єра доньки, вiд них практично не залежали. А тому їм залишалося сподiватися лише на краще.

* * *

   В цiлому батьки залишилися задоволеними повiдомленням доньки. Вони повiрили у те, що у Тонi все складеться добре, принаймнi, у роботi та побутi. Була у них радiсть ще з одного приводу. Й цього року провiдати батькiв, братiв та сестру приїздили Олександр та Лаврентiй. I як вони розповiдали, й у них все було "в нормi" - це саме їх слова. Так, iз своїми рiдними вони побачилися, а от зустрiтися один з одним їм не судилося. Лаврентiй приїздив у другу свою вiдпустку в серединi травня, а Олександр - на початку вересня. Вочевидь, такою була доля молодих офiцерiв - право вiдпочивати влiтку в першу чергу отримували старшi вiд них за званням офiцери. Та обидва брати не сумнiвалися, що таке становище довго не протягнеться - прийде й на їх вулицю свято. Сподiвалися на це й батьки.
   Щоб побачити Сашка, до Зеленче в один з вихiдних завiтала й Антонiна. При цьому, вона навiть встигла подiлитися з мамою одним iз своїх секретiв, чи то навпаки, мама вивiдала його у неї - i коли тiльки встигли. Як розповiла потiм дружина Михайлу, донька зустрiчається з одним молодим чоловiком, i взаємини у них, начебто, досить серйознi. Виявилося, що донька зустрiчалася з ним ще на третьому курсi свого навчання, хоча тодi про цей факт вона тодi волiла промовчати. Андрiй, так звали молоду людину, родом iз самого Кам'янець-Подiльського, на три роки старший за неї, ранiше закiнчив механiчний технiкум i працює майстром на мiсцевому верстатобудiвельному заводi. Зустрiчаються вони зараз переважно у Гуменцях, хоча пару разiв i Тоня на вихiдний їздила у Кам'янець. Як у них складеться все далi, Антонiна загадувати не хотiла, та все ж сподiвалася на краще.
   Ото ж, все, начебто, складалося у родинi Золотаренкiв нормально. Та iнодi i у бочку меду потрапляє ложка дьогтю, яка псує ароматний смак основного продукту. Не можна сказати, що так вiдбулося й у Золотаренкiв, та все ж певний гiркуватий присмак з'явився у Михайла Лаврентiйовича наприкiнцi вересня. I пов'язано це було з навчанням дiтей. Як вже згадувалося, Михайло дуже рiдко ходив на шкiльнi збори, зазвичай їх вiдвiдувала Наталiя. Але село є село, нерiдко зустрiчаєшся з мешканцями навiть з iншого кутку Зеленче. А жила родина Золотаренкiв майже в центрi, та й школа (не бувша трьохкласна церковноприходська у районi села Циганiвка) була недалеко, вчителi школи звичайно жили у рiзних кутках села, та й з ними Михайлу нерiдко доводилося випадково зустрiчатися. I ось один iз вчителiв пiд час такої несподiваної зустрiчi повiдомив Михайлу Лаврентiйовичу, що Петрик Золотаренко знову не дуже-то добре розпочав своє навчання у сьомому класi. I Михайла добило саме те слово знову. Чому так?
   Справа у тому, що Петрик дiйсно неважно навчався. Першi роки вiн ще так-сяк нормально навчався, а от далi йому, як то кажуть якась шлея пiд хвiст потрапила. Ну, не бажав вiн нормально вчитися, а можливо, й вчитися взагалi. У деякi класи вiн не переходив, а швидше переповзав. Якщо у всiх iнших дiтей родини Золотаренкiв поточна "двiйка" з якого-небудь предмету була надзвичайним явищем, то Петрик отримував їх майже щотижня, добре ще, що не щодня. Якщо його убiєнний брат Дмитрик був розбишакою, то Петрик був як би ледарем. У родинi з 10 дiтей це, мабуть, не було таким вже дивом - не можуть бути всi дiти, наприклад, розумними чи дурними - у кожного свiй характер i свої здiбностi. Та це й зрозумiло. Але чому саме Петрик був як би ледарем? Та тому, що у роботi вiн якраз ледарем не був, вiн будь-яку роботу виконував добре й без понукань. Вiн ладен був виконувати й саму неприглядну роботу аби не займатися шкiльними домашнiми завданнями. Тобто вiн був ледарем саме до навчання. Старшi брати й сестра завжди намагалися допомогти йому, i вiн вiд допомоги не вiдмовлявся. Та його цiкавило лише одне - щоб брати виконали замiсть нього домашнє завдання, а розбиратися у новому матерiалi йому зовсiм не кортiло.
   Отакi-то були справи. I у Михайла Лаврентiйовича пiсля цiєї розмови увiрвався терпець. Прийшовши додому, вiн переодягнувся й одразу ж наказав Миколцi, на 2 роки молодшому за Петрика, розшукати цього шкiльного ледаря. Якщо той же Миколка зараз саме виконував шкiльне домашнє завдання, то його старшого брата у полi зору не було. Хвилин через 15 перед очима Михайла з'явився-таки цей горе-семикласник. Вiн тихо привiтався з батьком (той часто виходив на роботу, поки дiти ще спали), опустивши додолу очi. Вiн чудово розумiв, що якщо його покликав сам батько, то його, Петрика справи кепськi.
   -- Ти де вештався? -- досить грубо запитав його батько. Вiн завжди намагався говорити з дiтьми спокiйно й без грубощiв, та сьогоднi його Петрик дуже вже "дiстав".
   -- На городi був.
   -- I що ти там робив?
   -- Ну-у-у... -- тягнув хлопчина, вочевидь, гарячково мiркуючи, що ж йому вигадати. -- ...дивився чи вся картопля зiбрана, чи не залишилася у землi.
   -- Розумнiшого не мiг вигадати? Добре, Бог з ними, з твоїми вигадками. Уроки всi виконав?
   -- Ну-у, ще не всi. Я на город на хвильку вискочив.
   -- Показуй тi, що виконав.
   -- Розумiєш, тато... -- а далi у хлопця слiв не хватало. Тут вже було не так-то просто щось вигадати.
   -- Розумiю, -- в тон йому вiдiзвався батько. -- Отже, за домашнi завдання ти ще й не сiдав?
   Петрик мовчав, не пiдводячи на батька очi. Та й що вiн мiг сказати, якщо батько все мiг досить легко перевiрити.
   -- Так... Петрику i в кого ти таким удався? Нi один твiй брат, я вже не кажу за Тоню, так погано як ти, не навчався й не навчається. Менi соромно твоїм вчителям в очi дивитися. А ось тобi, я бачу, зовсiм не соромно, кожен день ти їм у вiчi дивишся й продовжуєш, без будь-яких переживань, отримувати свої "двiйки".
   -- У мене їх поки що мало.
   -- Ото заспокоїв, -- Михайло, не дивлячись на серйознiсть ситуацiї, ледь стримався щоб не розсмiятися. -- Отже, поки що, а далi їх все бiльше буде?
   -- Не буде, -- ледь белькотав Петрик.
   -- Я вже це чув бiльше, мабуть, нiж сто разiв. Та все продовжується. Ти ось скажи менi, ким ти збираєшся стати? Що ти плануєш робити пiсля сьомого класу, якщо ти його ще закiнчиш. До речi, ти знаєш, що з цього року у Радянському Союзi уведено загальне обов'язкове семирiчне навчання?
   -- Нi, не знаю.
   I Михайло мав у цьому рацiю, це було саме так. Та була для країни у цьому роцi ще й не дуже приємна новина. У 1949-50-му навчальному роцi вiдбулося зменшення числа учнiв, оскiльки у школи надходили дiти народженi в роки вiйни, коли народжуванiсть в умовах воєнного часу (особливо на окупованiй ворогом територiї i в прифронтовiй смузi) значно знизилася.
   -- Та ото тепер будеш знати, -- повчально вiдреагував Михайло Лаврентiйович на слова сина про своє незнання. -- Так що не закiнчивши сьомий клас, ти працювати не пiдеш. Ти будеш сидiти у цьому класi хоч два, три чи п'ять рокiв, поки все ж таки не закiнчиш нормально його. Тебе влаштовує перспектива сидiти у сьомому класi п'ять рокiв?
   -- Нi, -- вже зовсiм тихо вiдповiв хлопчина.
   -- А я тебе заставлю закiнчити сьомий клас навiть за п'ять рокiв, держава тебе заставить. Добре, з цим все зрозумiло. Але, навiть, якщо ти через кiлька рокiв закiнчиш сьомий клас, то що ти збираєшся робити пiсля цього?
   -- Працювати.
   -- I де працювати, ким? У тебе що, є робiтнича професiя? Вiдповiдай.
   -- Немає.
   -- Отож, немає. А тому, що ти можеш робити? Хiба що у колгоспi коровам хвости крутити.
   -- Я в колгосп не хочу.
   -- Ач, який пан! А твоя мама ледь не все своє життя у колгоспi працює.
   -- Мама лише чотири класи закiнчила.
   -- Он як ти заговорив. Тобто, ти вважаєш себе розумнiшим за маму? Посоромився б такi речи говорити. Мама, мiж iншим, "двiйок" не отримувала. I вона просто не мала можливостi вчитися далi. А ти маєш такi можливостi, радянська влада тобi їх надала. Та ти чхати хотiв на навчання. Ти точно будеш коровам хвости крутити.
   -- Не буду.
   -- А що ти будеш робити?
   -- Я хочу стати електриком.
   -- Електриком?! Та як ти можеш ним стати, якщо погано навчаєшся. А це дуже серйозна професiя. Я згоден, що це гарна професiя й дуже зараз потрiбна. Але вона ще й небезпечна, бо фахiвець має справу з електричним струмом. А той пощади не знає при необережному поводженнi з ним. Хто тебе допустить до такої роботи? Та ще й з твоїми "двiйками".
   -- У мене немає по фiзицi "двiйок". А електрику потрiбнi знання саме з фiзики.
   -- Ти глянь! А ти не такий вже й дурень, хоча б це знаєш.
   Та батько дивувався не лише такому розуму сина, це дрiбницi. Йому дивно було те, що в цiлому Петрик говорив правду. У нього були двiйки з рiзних дисциплiнам, але не по фiзицi. Щоправда, найбiльше вiн не любив мови та лiтературу. Писати диктанти, перекази, твори було для нього сущою карою. Iншi предмети, навiть подiбну до фiзики хiмiю вiн теж не дуже поважав, та ось письмовi дисциплiни були точно не для нього. Це, звичайно, було дивом, що по фiзицi Петрик не мав "двiйок", та це, все ж таки, було, мабуть закономiрно - фiзику вiн любив. Вiн слабенько знав i теорiю фiзики, та йому дуже подобалися фiзичнi дослiди. Вiн навiть завжди сам визивався допомагати вчителю їх проводити. I той був, мабуть, єдиним з вчителiв, хто був задоволений навчанням Петра Золотаренко.
   Пiсля цих згадувань у Михайла навiть пройшла злiсть на сина. Вiн зараз зрозумiв, що це, скорiш за все, єдина зачiпка, яку можна використати, щоб заставити дитину (а це ще й була дитина) вчитися й отримати нормальну професiю. Вiн вже давно розумiв, що з Петра не буде, нi iнженера, нi навiть майстра - вiн не потягне нi iнституту, нi технiкуму. Дай-то Господь, щоб вiн хоча б сiм класiв закiнчив. А от допомогти йому отримати хорошу робiтничу професiю й було завдання батькiв. I Петрик сам пiдказав напрямок допомоги. Це була дуже гарна iдея - отримати сином спецiальнiсть електрика. I дiйсно дуже зараз потрiбна - крiм звичайного освiтлення все бiльше ставало приладiв та знарядь, пов'язаних з дiєю електрики. I Михайло Лаврентiйович став набагато спокiйнiше розмовляти з сином.
   -- Добре, Петрик, давай поговоримо на цю тему. Задум у тебе гарний, але його не так просто втiлити у життя. Як я вже казав, неосвiчений "трiєчник" нiкому не потрiбен, ти паче вiн не годиться для спецiальностi електрика. На електрика теж потрiбно вчитися.
   -- Я це знаю.
   -- Мало це знати, потрiбно ще й гарно вчитися. А ти вчитися не бажаєш.
   -- Я не з усiх предметiв не бажаю.
   -- Ох i дякую ж я тобi за це! -- ущипливо посмiхнувся батько. -- А якщо ти не будеш знати хоча б одного предмету, то iспитiв за сiм класiв ти точно не складеш. I забудь тодi про спецiальнiсть електрика.
   -- Я буду старатися, -- знову тихо, й знову не пiдiймаючи очей, вимовив Петрик.
   -- Ти будеш старатися? Це щось новеньке. Та ти нiколи не старався навчатися.
   -- А зараз буду, -- вже голоснiше i твердiше вiдповiв син.
   -- Ти май на увазi, що навiть цього замало. Я маю на увазi школу. На електрика потрiбно ще 2-3 роки вчитись.
   -- Де? В технiкумi? -- кисло запитав син, добре розумiючи, що туди вiн точно не поступить.
   -- Нi, не в технiкумi, а в ремiсничому училищi.
   Ремiсничi училища були органiзованi у 1940-му роцi зi шкiл фабрично-заводського учнiвства вiдповiдно до Указу Президiї Верховної Ради СРСР "Про державнi трудовi резерви" вiд 2-го жовтня для пiдготовки квалiфiкованих робiтникiв. Навчалася в цих училищах молодь вiком у 14-17 рокiв, як правило, з 7-рiчною освiтою. Навчання тривало в основному 2-3 роки. При цьому учнi знаходилися на повному державному забезпеченнi. В подальшому, у 1954-му роцi ремiсничi училища будуть перетворенi в професiйно-технiчнi училища.
   -- О, я щось за них чув. Хлопцi балакали. Але вони казали, що там бiльш проводяться практичнi заняття.
   -- Мабуть що так.
   -- То це ж добре! Менi практика, експерименти подобаються, -- радiв Петрик i навiть вiдкрито подивився батьковi у очi.
   -- Не буде там нiяких експериментiв, дай вам волю, то ви такого наекспериментуєте... Там будуть саме заняття, хоча й наближенi до практики.
   -- Ну, все одно. Це краще, нiж постiйно щось писати та зубрити. Практика - то добре.
   -- Зубрити там щось, можливо, не так вже й потрiбно буде, а от вчити й розумiти, засвоювати новий матерiал однак доведеться.
   -- Тату, я буду старатися.
   -- Я вже це чув, як я тобi казав. Та нехай це й так. У ремiсничому училищi ти, можливо, й будеш старатися. Ти маєш рацiю у тому, що там навчатися цiкавiше, нiж у школi. Але ж, не закiнчивши школу, ти туди не потрапиш.
   -- Я й тут буду старатися.
   -- А ось цьому я не вiрю. Дай тверде слово, що ти успiшно, я пiдкреслюю успiшно, закiнчиш сьомий клас. А не будеш складати iспити по два чи три рази.
   -- Даю слово, -- знову тихо промовив Петрик.
   -- Не чую!
   -- Я даю слово, що успiшно завершу сьомий клас.
   -- О! Це вже зовсiм iнша справа. Але, якщо дав слово, то виконуй його. Що ж то буде за чоловiк, який не тримає свого слова. З ним нiхто спiлкуватися не захоче. Будуть вважати його суцiльним брехуном.
   -- Я дотримаю своє слово.
   -- Добре, повiрю тобi. Але май на увазi, не складеш нормально iспити - пiдеш працювати у колгосп. Причому на коров'ячу ферму.
   -- А чому саме на коров'ячу ферму? Я доїти корiв не вмiю.
   -- А тобi не потрiбно буде їх доїти. Ти будеш з пiд них цiлими днями лайно прибирати. Оце буде твоя робота у колгоспi. I я так вчиню, якщо ти не додержиш свого слова. А я своє слово вмiю тримати, ти мене знаєш. Вiриш у те, що я зможу так поступити з власним сином, щоб навчити його уму-разуму?
   -- Вiрю, -- тихо вiдповiв хлопчик, бо характер свого батька дiйсно знав.
   -- Все, бiльше я тебе залякувати не буду, i моралi читати теж. Але ти дав слово. Потрiбна буде допомога у навчаннi - я допоможу. Та й твої друзi у класi, я гадаю, теж не вiдмовлять тобi у цьому. На жаль, брати тобi не допоможуть, бо ти зараз самий старший з них. Але до старшого й вимоги вищi. Не показуй молодшим братам негативного прикладу. Так, все, а то виходить, що я тобi таки читаю моралi. Ми з тобою про все домовилися. Так?
   -- Так! -- твердо вiдповiв син.
   -- Все, вiльний! Але не гай часу.
   Несподiвана для батька й сина, але важлива розмова була завершена. Невiдомо як син, а от батько був нею задоволений, хоча й не чекав такого її розвитку. Вiн дуже сподiвався, що Петрик i справдi все зрозумiв i додержить свого слова. Адже хлопець вiн не дурний, а лише трохи ледачий до навчання. Та робiтник з нього, мабуть, вийде гарний, оскiльки працювати вiн нiколи не лiнувався, та й прагнення, а вони у нього начебто твердi, дорогого коштують. Михайлу знову пригадався його старший брат Федiр. Дай-то Господь стати Петру робiтником не гiршим за свого дядька!
  
  

РОЗДIЛ 18

На рубежi десятилiть

   Через пару днiв в обiдню перерву на роботi пiсля короткого перекусу в буфетi Михайло Лаврентiйович вийшов з примiщення станцiї подихати свiжим повiтрям. Вiн, не поспiшаючи, прогулювався територiєю станцiї Погода стояла погожа, було тепло - йшло бабине лiто. Спiврозмовникiв на його шляху не трапилось, а тому вiн поглинувся у свої думи. Вiн згадав недавню розмову з Петриком, пiсля чого його думки плавно асоцiативно перенеслися й на iнших дiтей. I цi асоцiацiї його здорово засмутили. Адже порiвняння молодших дiтей iз старшими було начебто зовсiм не на користь молодi.
   -- Як же так, -- думав вiн, -- спочатку троє його синiв (Iван, Лаврентiй та Олександр) у рiзний спосiб закiнчили 10 класiв, потiм двоє з них поступили у вищi навчальнi заклади й закiнчили їх. Якби не вiйна, то Iванко теж вступав би до iнституту, це було його свiдомим прагненням, для цього вiн i закiнчував повну середню школу, навiть переїхавши у Дунаївцi. Далi, пропускаючи вбитого Дмитрика, вже лише двоє дiтей (Антонiна та Павлик) закiнчили 7 класiв i поступили у середнi спецiальнi навчальнi заклади (а Тоня вже й закiнчила його). А тепер що? У Петра не було особливого бажання закiнчувати навiть 7 класiв. Виходить, що поступово молодше поколiння Золоторенкiв не пiдiймається вгору, а опускається донизу. Спочатку можливий iнженер Iванко, потiм офiцери Лавр та Олександр, далi - вже сходинкою нижче - медсестра та майбутнiй майстер. I нарештi, ще величезним щаблем нижче - взагалi простий робiтник. Можливо у майбутньому робiтник i квалiфiкований (хоча ще невiдомо, чи пiдкориться йому навiть ця не вершина, а якийсь пагорбок), та все ж звичайний робiтник. А що ж далi?! Адже їх батько покладав такi надiї, що хтось з дiтей (а вибiр-то чималий) виб'ється у великi люди. I що вiн, тобто вся родина, має? Що, уповати на те, що Лаврентiй та Олександр стануть видатними воєначальниками? Хоча Михайло дуже любив i поважав своїх близнюкiв, та вiн чомусь не вiрив у таку можливiсть. То що, сподiватися зараз на саму молодшу трiйку - Миколку, Iлька та Василька? Вони поки що вчаться в школi непогано, та якi у них плани на майбутнє? А раптом вони унаслiдують приклад не старших братiв, а саме Петра? Чому один за одним молодь немов би котиться по похилiй площинi?
   Вiдповiдей на всi цi запитання Михайло не знаходив. Можливо, потрiбен певний час. Та якщо зараз залишити ситуацiю такою, як вона є, то невiдомо, чи будуть змiни на краще. А тому потрiбно невiдкладно дiяти. Та як дiяти? Це ж поки що дiти, i хоча часом у них проявляються розумнi свiдомi думки про своє майбутнє, та все ж вони бiльше просто романтичнi. То спочатку хочу бути мiлiцiонером, далi пожежником, артистом тощо. Та про щось же вони все ж мрiють, хоча й не поспiшають дiлитися цим з батьками. А ось помiж собою, у своєму дитячому середовищi, вони безсумнiвно щось стосовно свого майбутнього обговорюють - не може дитина зростати, не мрiючи про щось. Отже, потрiбно не нав'язливо, спокiйно поговорити з ними й дiзнатися про що вони мрiють. А вже потiм приймати рiшення чи наставляти їх на вiрний шлях.
   Повернувшись сьогоднi з роботи додому (нi на хвилинку не затримуючись, чим навiть здивував свого нештатного "персонального" водiя) Михайло переодягнувся i з часом зайшов до кiмнати, де виконували свої домашнi завдання школярi. Там були лише Петро, Iлля та Василько. Миколки у кiмнатi не було. Трохи дивним було те, що навiть Петрик щось та писав у своєму зошитi, поклавши перед собою пiдручник. Отже, намагається тримати своє слово. Це вже була добра новина. Батько поцiкавився у дiтей тим, як у них справи в школi та чи не потрiбна їм якась його допомога. Дiти вiдповiли, що в школi у них все нормально, "двiйок" нiхто не нахапав, вели себе добре, зауважень вiд вчителiв практично не було. Саме практично, бо який вчитель не зробить хоча б самого маленького зауваження учням - це Михайло знав по собi (навiть усмiхнувшись при цьому), не можуть вчителi обходитись без зауважень, вони завжди знайдуть їх, як то кажуть, знайдуть на самому рiвному мiсцi. Вiд допомоги тата дiти вiдмовилися.
   -- А де Миколка? -- запитав батько.
   -- Вiн уже всi свої уроки виконав. Нещодавно кудись надвiр вийшов, мабуть, що у сад, -- вiдповiв Iлько.
   -- Зрозумiло. Добре, працюйте, -- i Михайло вийшов з кiмнати.
   Миколу батько дiйсно знайшов у саду, той ходив навколо дерев i приглядався яке б йому найспiлiше яблуко зiрвати. Одне, як мiнiмум, вiн вже з'їв, бо коли батько пiдходив, то помiтив, що син щось дожовує.
   -- Привiт, Миколка! -- той теж привiтався з батьком. -- Ну що, смачнi яблука?
   -- Угу, -- кивнув головою син. -- Тобi теж зiрвати, тату?
   -- Та можеш i зiрвати, -- Михайло подумав, що за невимушеним їством серйозна розмова скорiше налагодиться.
   Миколка зiрвав по парi яблук батьковi й собi. Мити їх, як лiтнi суницi, не потрiбно було, тим бiльш що пару днiв тому пройшов невеличкий ще по-лiтньому теплий дощик. Батько з сином пройшли у двiр до лавочки, присiли на неї та почали смакувати дари природи. Жуючи, вони трохи поговорили про шкiльнi справи та про уроки. Зачепили вони при цьому й тему навчання старшого з братiв.
   -- Тату, а Петько вже два днi як серйозно готує уроки. Навiть дивно, -- майже шепотом промовив син.
   -- Нiчого дивного, -- з внутрiшнiм задоволенням вiдповiв батько. -- Взявся нарештi хлопець за розум. Адже йому сьомий клас закiнчувати, неповну середню освiту має отримати. Час швидко пролетить, а там вже й iспити. Так що потрiбно готуватися, а у нього прогалин вистачає.
   -- Та то так. Але вiн якийсь хитрий став.
   -- Що означає хитрий?
   -- Ну, може, не хитрий, та якийсь такий загадковий. Весь час чомусь посмiхається, а нам не розповiдає про свої якiсь уявнi веселощi.
   -- Ну, у кожного, хто завершує якийсь етап навчання, з'являються свої мрiї про майбутнє. Та не всi бажають наперед дiлитися ними. Але вони є у кожного. От i у Петька вони є, вони є, мабуть, i у тебе. Є у тебе, наприклад, якась мрiя стосовно свого майбутнього?
   -- Ну-у, не знаю. Мабуть, що є.
   -- А чому мабуть?
   -- Ну-у... -- знову невпевнено тягнув малий, а потiм запитав. -- Тату, а ти не знаєш, про що мрiяв наш Iванко? Ким вiн хотiв стати? Я його майже не пам'ятаю, дуже малий ще тодi був.
   -- Ти знаєш, ми перед його закiнченням школи серйозно на цю тему не встигли поговорити, -- зiтхнув батько. -- Та, коли вiн навчався у 8-му, 9-му класi, то мрiяв стати будiвельником.
   -- Будiвельником? От здорово!
   -- А чому ти так зрадiв? Адже Iванковi не довелося, на жаль, стати будiвельником.
   -- Тату, то я його замiню! Я теж хочу бути будiвельником. Це така цiкава професiя - зводити великi будинки. Не такi, як наш, а дiйсно великi, багатоповерховi. Я у кiно бачив, то навiть не вiрилося, що таке можна побудувати.
   -- О! Гарна у тебе мрiя. Ця професiя дiйсно цiкава, а головне, вкрай потрiбна. Особливо зараз, коли ще багато чого у країнi вiдбудовувати потрiбно. Та й далi будувати ваше свiтле майбутнє, а це не лише слова. А у якому ранзi ти мрiєш зводити багатоповерховi будинки?
   -- А що означає у якому ранзi?
   -- Це означає, ким ти хочеш працювати, зводячи будинки - простим робiтником, майстром чи iнженером?
   -- Звичайно ж, iнженером, тату, -- впевнено й нiбито навiть дивуючись батькiвськiй незрозумiлостi, вiдповiв Миколка. -- Я хочу бути iнженером, як ти.
   -- Це дуже добре! Та на iнженера, синку, потрiбно довго вчитися - зараз ще й у школi, а потiм в iнститутi.
   -- Ну то й що, буду вчитись. Адже ти вивчився на iнженера, навiть у царськi часи, то чому я не зможу вивчитись зараз?
   -- Все вiрно. Ти дуже правильно мислиш. Я тебе пiдтримую. I готовий надавати тобi всiляку допомогу аби твоя мрiя здiйснилася.
   -- От i добре. Дякую!
   -- А ти не знаєш, Iлько та Василько теж про щось мрiють? Нi, не так. Вони, звичайно ж, мрiють. Та це поки що дитячi мрiї. Я хотiв спитати - вони теж мають намiр закiнчувати 10 класiв?
   -- Iлько так. Вiн сам менi про це говорив. А от стосовно Василька я не знаю, та вiн же ще малий.
   Василько був на 3 роки й 8 мiсяцiв молодшим за свого брата Миколу, якому у липнi виповнилося 12 рокiв. Та у дитячому вiцi це цiла прiрва, навiть у вiдношеннях помiж рiдними братами, адже на даний момент наймолодший брат родини Золотаренкiв навчався лише у 2-му класi..
   Михайло начебто з'ясував всi питання, якi його цiкавили. Та вiн навiть не чекав, що така собi проста бесiда з сином так пiдбадьорить його. Отже, два сина планують закiнчувати середню школу - це дуже добре. Щоправда, Миколка закiнчить її лише через 5 рокiв, а Iлько взагалi - через 7 рокiв. Вiн також розумiв, що до того часу їхнi плани можуть кардинально змiнитися - дiти надалi можуть i не захотiти закiнчувати 10 класiв, а пiти по стопам, наприклад, Павлика. Та чутке батькiвське серце пiдказувало йому, що не змiнять цi зараз ще пiдлiтки своїх намiрiв. I це не лише пiдбадьорювало його, а навiть радувало.
   Та трохи пiзнiше, у серединi жовтня, радiсть змiнилася смутком, чи скорiше розчаруванням. У той час у сьомому класi учнi писали першу у цьому роцi контрольну роботу з української мови, пробну, так би мовити роботу. Вона дiйсно була як би пробною, бо перед завершенням 1-ї чвертi учнi повиннi будуть писати вже офiцiйну контрольну роботу, результати якої повиннi вплинути й на загальний пiдсумок чвертi з цiєї дисциплiни. I Петро Золотаренко отримав з цiєї контрольної роботи тверду "двiйку". Саме тверду "двiйку", бо помилок було багато. Якщо так само Петрик напише роботу й перед завершенням чвертi, то така ж сама оцiнка може бути у нього й за саму чверть. Та не це головне. За результатами 1-ї чвертi його, звичайно, на другий рiк у сьомому класi не залишать, та де є гарантiя, що вiн буде краще писати роботи з української мови та лiтератури й надалi. Якщо справи пiдуть так i в подальшому, то Петрик не лише не в змозi буде скласти письмовий iспит з цiєї дисциплiни, його просто не допустять до iспиту. Який може бути iспит, якщо рiчна оцiнка ймовiрно теж може виявитися "двiйкою"? А тому з цим щось термiново потрiбно було робити. Ось тiльки що? Адже батько у розмовi з Миколкою мав цiлковиту рацiю, коли говорив, що у його брата Петрика великi навчальнi прогалини з окремих дисциплiн. Так, бiльшiсть прогалин поступово затягувалися, так би мовити молодою травичкою, а от з мови та лiтератури (фактично саме з мови) аж нiяк.
   Михайло серйозно задумався над цiєю проблемою. Заставити Петрика вчити правопис, постiйно контролюючи його? I хто буде контролювати? Мама той правопис знає на рiвнi перших класiв, та ще й з рiзними там "ятями", вивчала мало чи не 50 рокiв тому. Сам Михайло писав грамотно, та правил написання вiн i сам вже не пам'ятав. Так, вiн вкаже сину на його письмовi помилки, але пояснити, чому слiд писати саме так, а не iнакше, мабуть, не зможе - ну, не пам'ятає вiн тих правил. Хто скажiть, у 50 з лишком рокiв пам'ятає всi правила граматики, навiть якщо сам пише без єдиної помилки? Наймати репетитора синовi? Петько може не захотiти з ним займатися, а дитина вiн уперта. Та й навряд чи вiн так швидко (навiть з допомогою репетитора) зможе запам'ятати правила правопису за минулi роки. У нього голова не дуже пристосована для запам'ятовування. Зрозумiти щось йому набагато легше, нiж зубрити правила. Зрозумiти син здатен, але хiба правила можна зрозумiти, тим паче рiзнi виключення з правил? Їх можна лише запам'ятати, та й то поступово, а не одразу усiм гамузом. То що ж робити?
   I раптом Михайловi прийшла в голову цiкава iдея. Адже Петрик полюбляє не теорiю, а практику. Ось цю карту й потрiбно розiграти. Практика - то велика сила. Наступного вечора вiн зiбрав всiх дiтей разом, пiсля чого звернувся до винуватця подiї:
   -- Петрику, як ти збираєшся виправляти свою двiйку з української мови?
   -- Не знаю. Тату, та тих рiзних правил так багато. Хiба можна їх усi запам'ятати?
   -- А чому ти мене питаєш? Ти краще запитай своїх братiв, вони ж тi правила запам'ятовують. Просто вони їх регулярно вчать, а ти не вчив. Та гаразд, це все зрозумiло. Так само як i зрозумiло, що за 2 днi ти правила дiйсно не вивчиш. А писати грамотно потрiбно. Iнакше семи класiв тобi не закiнчити. Та й що то буде за робiтник, який не в змозi буде написати навiть свою автобiографiю? Його ж просто засмiють. Ото ж, правил ти швидко не вивчиш, однак вихiд завжди можна знайти.
   -- I який вихiд? Як я виправлю ту "двiйку"? Усною вiдповiддю? - вчителька не згодна буде.
   -- Нi, не усно, а саме письмово. Ти готовий писати диктанти, Петрику?
   -- Якi ще диктанти?
   -- Звичайнi диктанти. Хтось буде читати тобi уривок з якоїсь книжки, а ти будеш писати.
   -- А хто буде читати?
   -- Та будь хто - я, мама, навiть Миколка чи Iлля, адже читати вони вмiють. Та не про це зараз мова. Я тебе запитую, чи ти готовий писати?
   -- Кожен день? -- скривився хлопчина.
   -- Нi, то забагато буде. Два-три рази на тиждень, протягом 20-30 хвилин.
   -- Ну, два рази на тиждень я згоден писати.
   -- Добре, нехай буде саме 2 рази на тиждень. Днi тижня вибереш сам. Будеш орiєнтуватися на завантаженiсть тих, хто має тобi читати. Я та мама не так вже й часто вiльнi, а тому основне навантаження припаде на Миколку та Iллю. Василька залишимо у спокої - йому ще самому потрiбно вчитися писати.
   -- Але ж читати i я теж можу, -- подав голос Василько, якому, мабуть, дуже кортiло бути як би вчителем свого старшого брата.
   -- То добре, що ти вмiєш читати. Та всьому свiй час.
   -- А я хочу читати.
   -- Будь ласка, бери книжку й читай її вголос. Але не Петьку, а собi.
   -- Та-а, так не цiкаво.
   -- Добре, тодi будеш разом з Петриком писати.
   -- Е, нi, я так не хочу.
   -- А чому? I тобi, й Петрику буде дуже корисно - писати на пару, так же веселiше. Гуртом.
   -- Не хочу!
   -- Те ти хочеш, а те ти не хочеш. Ти бач, який ти вередливий. Отож сиди й мовчи, -- посмiювався батько, а брати малого Василька вже просто заливалися смiхом.
   -- Так, годi, смiятися. Отже, питання до всiх - ви пристаєте на мою пропозицiю?
   -- Так! -- в один голос вiдповiла трiйця. Один лише Василько зобижено мовчав.
   I почалися тренування в написаннi Петром диктантiв. Пару разiв диктував йому й сам батько, та в основному читали текст брату саме Миколка та Iлля. I Петро старанно писав, не намагаючись вiдвертiтися. От що таке заповiтна мрiя! А от перевiряли написане сином батько та мама. Щоправда, мама перевiряла написане сином, звiряючись з оригiналом тексту, а це було довго й не ефективно. Тому мама перестала контролювати сина, цiлком довiрившись чоловiковi та меншим дiтям. Кiлька разiв звiряв з оригiналом написане ним i сам Петро. I це навело батька на думку про те, щоб облишити йому самому контролювати сина, перевiряючи текст. I, як це не дивно, таке рiшення дало досить-таки позитивний ефект. Справа у тому, що Миколка та Iлько читаючи брату текст, дещо хитрували, з начебто благих намiрiв намагаючись своєю iнтонацiєю пiдказати брату (щоб батько потiм не докоряв сину за купу помилок). Вони ще погано розумiли, що це була "ведмежа послуга". Та коли батько перестав перевiряти написане сином, то вони й самi зрозумiли, що за їх пiдказками брат навряд чи навчиться вiрно писати. А тому пiдказки швидко закiнчилися. Хоча за допомогою iнтонацiї, а вони вже цьому навчились, вони однак трохи пiдказували брату як вiрно розставляти роздiловi знаки - але точно так же чинять i вчителi, ненав'язливо допомагаючи своїм учням.
   Коли батько перестав перевiряти написане, то це принесло позитив ще й з iншого боку. Петрик сам звiряючи написане з оригiналом тексту, наочно бачив, як потрiбно правильно писати, вiн швидше вчився сам виправляти свої помилки. I все це принесло свої плоди. У першiй чвертi Петрик отримав з української мови слабеньку "трiєчку". Так, слабеньку, але зовсiм не натягнуту. А у другiй чвертi у нього була вже тверда "трiйка", до того ж, як казала пiзнiше вчителька на межi з "четвiркою". За рiк середнiй бал у Петра Золотаренко становив 3,5, та тут вже вчителi пожалiли його й виставили рiчну "четвiрку". А можливо, навiть i без жалощiв, а цiлком справедливо, адже у двох завершальних чвертях у нього в табелi стояли саме "четвiрки", тобто хлопець прогресував.
   Коли вже були складенi й iспити за програмою неповної середньої школи (а Петрик їх склав, хоча й не блискуче, та нормально), то з Михайлом на однiй з вулиць села випадково зiткнулася Петрикова вчителька з української мови. I пiсля взаємних привiтань вона одразу запитала Золотаренка:
   -- Михайле Лаврентiйовичу, а як це ваш Петрик так швидко навчився писати майже без помилок? Якби я сама не контролювала процес написання диктанту, то подумала б, що хтось писав замiсть нього. Я вам вiдверто зiзнаюся, на початку навчального року я була впевнена, що письмову роботу Петро завалить. I раптом такий сюрприз! Як вiн так швидко вивчив всi правила, яких не знав, мабуть, за 2-3 роки?
   -- Катерина Гнатiвна, та вiн їх, мабуть, не знає й досi.
   -- Як це так?!
   -- А отак. Вiн слабо розбирається, так би мовити у теорiї, та вiн пiдтягнув практику.
   -- А ну-ну. Розкажiть-но, будь ласка, як таке сталося. Можливо, доведеться менi, вчительцi з 20-рiчним стажем, вчитися чомусь новому.
   -- У вас це не вийде.
   -- Оце тобi так! У вас вийшло, а у мене не вийде?!
   -- Саме так. Адже ви не можете проводити учням письмовi роботи щодня чи через день. У вас є навчальний план, який ви повиннi виконувати. А матерiалу, як я розумiю, багато, так що писати диктанти вашi учнi можуть хiба що раз на мiсяць.
   -- Ну, все це вiрно. А ваш Петрик що, писав диктанти щодня?
   -- Не щодня, а два рази на тиждень, але регулярно. Повiрте менi, не було жодного зриву таких занять.
   -- Оце-то так! I вiриться, i не вiриться. Нi, я розумiю, що так воно й було. Але як у самого Петра на це терплячки хватило?
   -- Його заставляла це робити його мрiя.
   -- I про що ж вiн мрiяв?
   -- Вiн мрiє про це й зараз. Та це поки що наш з ним маленький секрет.
   -- Добре. А хто ж йому диктував, ви самi?
   -- Було й таке, але пару разiв лише. Диктували йому текст здебiльшого його меншi брати.
   -- Навiть так?!
   -- А що тут дивного, адже читати вони гарно вмiють.
   -- Це зрозумiло, я не про те. Я хотiла сказати, що яка ж у вас дружня родина. Такого я ще не чула - щоб меншi брати допомагали старшому... Навпаки - скiльки завгодно, а ось саме так... I це при тому, що самi вони, меншенькi, як би крали свiй вiльний час, присвячуючи його своєму старшому брату. Якi ж вони молодцi!
   -- У цьому я з вами згоден.
   -- Так, молодцi i Петрик, i його молодшi брати. А ви потiм перевiряли написане сином?
   -- Ви знаєте, теж лише на самому початку. А потiм вiн сам перевiряв.
   -- Як це сам?! Сам себе перевiряв?
   -- А що тут дивного? Якщо ранiше Петрик i писав безграмотно, то читав вiн абсолютно нормально. А звiряючи надрукований текст i написане ним, вiн наочно бачив свої помилки, запам'ятовував як правильно писати, i таким чином ще краще вчився не робити подiбних помилок.
   -- Оце так-так! Ну, й хитра ж, чи просто цiкава у вас методика вийшла, та, мабуть, вона й дiйсно ефективна. А ви знаєте, ваш досвiд, все ж таки, потрiбно перейняти. Тепер i я буду наставляти батькiв недбалих учнiв, як їм покращити грамотнiсть своїх дiтей. Про це можна навiть наукову статтю написати. Ви дозволите таке зробити? Звичайно ж, з посиланням на ваш досвiд.
   -- Та, будь ласка, пишiть статтю. Можливо, стаття й справдi дещо пiдвищить грамотнiсть молодого поколiння. А посилатися на мене не потрiбно. Я ж це робив, точнiше ми всi з дiтьми робили це зовсiм не для статтi. Ми просто допомагали учню покращити свою грамотнiсть.
   -- Гаразд. Дуже дякую вам!

* * *

   Та новий 1950-рiк принiс Михайлу Лаврентiйовичу не лише радiсть з того, що Петрику вдалося успiшно закiнчити 7 класiв. Перша половина року принесла йому зовсiм несподiванi турботи. Кiнець минулого року (вiльний його час) у нього був фактично присвячений налагодженню домашнього навчання Петра. Тодi у батька недолугого учня ще не було мiркувань стосовно того, у якому ремiсничому училищi буде навчатися його син - тому ще потрiбно якось 7 класiв завершити. Та й що це за питання - дрiбниця. Це ж не ВНЗ i навiть не технiкум. Хiба мало в країнi тих ремiсничих училищ.
   Звичайно, скiльки їх, Золотаренку було невiдомо, а їх i дiйсно було багато. У 1940-му роцi було створено 621 ремiсниче училище, в яких навчалося 308.000 учнiв. Та ще й в роки Великої Вiтчизняної вiйни вiдкрилися 27 спецiальних ремiсничих училищ. iнтернатського типу з 4-рiчним термiном навчання для дiтей, батьки яких загинули на фронтi або в партизанських загонах. Та Михайло Лаврентiйович розраховував на те, що в Кам'янець-Подiльськiй областi нехай не 10-20, та все ж 5-7 ремiсничих училищ iснує. Так, мабуть, не в найближчих до села Дунаївцях, та у тому ж Кам'янець-Подiльському чи Проскуровi вони точно є. Та саме у цьому питаннi Михайло глибоко помилявся. Вiн у своєму життi зробив мало помилок, та це була якраз одна з небагатьох його помилок. Однак, як вiдомо, помилки можуть робитися не лише в молодостi, iнодi вони трапляються i у передпенсiйному вiцi. Так, окремi ремiсничi училища, саме окремi, iснували в їхнiй областi. Але жодне з їх мiзерної кiлькостi не навчало пiдлiткiв спецiальностi електрика.
   Досить легковажно приступаючи до вирiшення питання з училищем для Петрика, Михайло Лаврентiйович, звичайно, у першу чергу поцiкавився чи є ремiснице училище у Дунаївцях, а потiм у Ярмолинцях. Таких в обох населених пунктах не було. Щоправда, через 2 роки у Дунаївцях буде створена школа механiзацiї сiльського господарства, а ще за рiк її буде перетворено в ремiсниче училище N 7. I хоча училище буде приписане до районного центру, знаходитись воно буде у Балинi. Та до того, що училищ у цих мiстах не буде, Золотаренко був готовий. Пiсля цього вiн попрохав Антонiну, яка перiодично провiдувала родину, попросити свого кавалера (а як казала чоловiку Наталiя, у доньки справи вже йшли начебто до весiлля) довiдатись про ремiсничi училища з ухилом електротехнiки в Кам'янець-Подiльському. Часу на це пiшло чимало, бо Тоня приїздила у Зеленче не так вже й часто. Та вона ошелешила батька тим, що як сказав її майбутнiй чоловiк Андрiй, таких училищ у минулому обласному центрi не було. Батько їй, а точнiше тому ж Андрiю, не повiрив, що було мабуть, ще однiєю з його помилок. Вiн подумав, що просто молода людина халатно поставилася до прохання свого майбутнього тестя. Вiн подумки вилаяв Андрiя, а далi почав наводити довiдки через своїх знайомих, якi не так вже рiдко бували у Кам'янець-Подiльському. Та яким же був його подив, коли тi пiдтвердили iнформацiю Андрiя.
   Та робити було нiчого, довелося переключатися вже на теперiшнiй обласний центр - мiсто було дещо далi за Кам'янець вiд Зеленче (чи Нестерiвцiв), та все ж не набагато. У Проскурiв вiн з'їздив сам, провiдавши при цьому родину Гавришiв, а точнiше вже лише свою тiтку Олену - Анатолiй Дмитрович помер шiсть рокiв тому. Та й Оленi Iванiвнi було вже 72 роки. А далi вiн почав з'ясовувати потрiбне йому питання. Справа ускладнювалася тим, що про ремiсничi училища не було довiдникiв. Якщо про вищi та середнi спецiальнi навчальнi заклади ще можна було знайти iнформацiю, яка з'являлася напередоднi закiнчення учнями школи, то за ремiсничi училища таку iнформацiю найти було складно. Можливо, вона й була, та у Проскуровi Золотаренко її не знайшов. Вiн самотужки наводив довiдки, якi йому успiху не принесли.
   Так пройшло ще чимало часу, закiнчувалася вже весна. Нарештi, новини з цього питання з'явилися, та вони були невтiшними для Михайла - i у Проскуровi ремiсничих училищ електротехнiчного спрямування не було. Ось тут Золотаренку довелося вже серйозно задуматись - як же це так? Така потрiбна спецiальнiсть "електрик", а робiтникiв за нею чомусь не готовлять. Нi, звичайно, десь та й готовлять, але де?! I чому немає таких училищ у їхнiй областi? Михайло Лаврентiйович ранiше нiколи не цiкавився цими питаннями, а тому не знав, що ремiсничi училища в основному були реорганiзованi iз шкiл фабрично-заводського учнiвства (ФЗУ), потiм тi стали школами фабрично-заводського навчання (ФЗО). А створенi вони були ще у 1920-му роцi, тодi ж спецiальнiсть "електрик " лише починала завойовувати собi право на широке iснування. То вже у довоєнний та пiслявоєнний час, коли почалася масова електрифiкацiя сiл та мiстечок, ця спецiальнiсть набула поширення й стала навiть престижною. А до того часу тi ж самi ФЗУ, а потiм й ремiсничi училища, спецiалiзувалися переважно за профiлем легкої та харчової промисловостi. Так, були й училища за профiлем електротехнiки чи машинобудування, та вони створювалися на базi великих пiдприємств саме такого профiлю. А великих пiдприємств, державного значення, у Кам'янець-Подiльськiй областi поки що так i не було.
   А час спливав, i сину конче потрiбно було пiдшукати мiсце навчання - Михайло вже був упевнений у тому, що Петрик 7 класiв як-не як та завершить. Потрiбно було вже поспiшати. Ось що означає, коли берешся за справу не одразу, а вiдкладаєш її на пiзнiше. I Золотаренко почав гарячково наводити вiдомостi стосовно iнших мiст - тiєї ж Вiнницi, Житомира, Тернополя, Львова чи Ужгорода. Вiн навiть попрохав своїх знайомих, якi їхали у сусiднi Молдавську або Бiлоруську РСР навести довiдки стосовно училищ потрiбного йому профiлю там. А що, до того ж, наприклад, Кишинева вiд Кам'янець-Подiльського, як i до Києва, приблизно 300 кiлометрiв. Та вiн своєчасно зупинився. Зупинило його порiвняння вiдстаней мiж Кишиневом та Києвом, точнiше саме згадування (подумки) Києва. Ось воно! - тут же вирiшив для себе Михайло. Навiщо йому щось шукати, коли у Києвi такi училища точно є. Та це ще й доцiльно, оскiльки у цьому мiстi зараз навчається брат Петрика Павло. Вiн ще цiлий рiк буде навчатися у своєму залiзничному технiкумi, а тому й проконтролює молодшого брата, й за рiк ознайомить того iз столицею України. I не доведеться Миколцi, як 2 роки тому його старшому брату, самостiйно ознайомлюватися з столицею України, а також пристосовуватися жити у нiй. А це не така вже й проста наука у його ранньому пiдлiтковому вiцi. Тепер вже Золотаренко карав себе за те, що одразу про це не подумав - скiльки часу згаяно. Та добре, що хоча б взагалi така думка у його голову дiйшла. Вiн того ж вечора написав Павлу листа, у якому попросив сина довiдатися про все потрiбне.
   Влiтку батько з Петром вiдвезли (Павлик вже був у селi на канiкулах i їхати знову до Києва не забажав) документи у потрiбне їм київське ремiсниче училище. У першi повоєннi роки партiєю ставилося завдання забезпечити зростання промисловостi втричi у порiвняннi з довоєнним рiвнем, а також збiльшити рiчний випуск робочих зi шкiл ФЗН, ремiсничих i залiзничних училищ до 1,2 мiльйонiв чоловiк, всього ж планувалося пiдготувати за п'ятирiччя 4,5 мiльйонiв молодих робiтникiв. При цьому ряд навчальних закладiв був спецiалiзований саме для електротехнiчної та металургiйної галузей. Вiд вступникiв-претендентiв було потрiбно свiдоцтво про середню 7-рiчну освiту, в училище їх зараховували за середнiм балом виписки оцiнок атестату. Щоправда, при наявностi великого конкурсу могли бути призначенi й перевiрочнi випробування. Та великого конкурсу на потрiбну Петру спецiальнiсть не було, за середнiм балом претенденти теж не блищали успiхом, а тому вiн був успiшно зарахований до ремiсничого училища. Ото ж наприкiнцi серпня брати удвох, вже без батька, вiдправилися на навчання - як же вчасно Михайлу Золотаренку спала на думку згадка про Київ.

* * *

   Та ось вже настав початок п'ятдесятих рокiв ХХ-го столiття. I саме цей 1951-й рiк видався знаковим одразу для кiлькох членiв родини Золотаренкiв. Так, наприклад, у квiтнi Михайлу Лаврентiйовичу виповнилися ювiлейнi 55 рокiв, а мiсяцем ранiше наймолодшому з дiтей Васильку - 10 рокiв.
   Наприкiнцi червня сталася ще одна радiсна подiя, хоча за кiлька мiсяцiв до її звершення начебто й виникла певна проблема. I виникла вона тому, що у зазначений час закiнчував Київський залiзничний технiкум Павло, i одночасно з цим вiн мав бути працевлаштований. Держава забезпечувала молодих спецiалiстiв роботою, отож проблема була не в цьому. Студентами столичного навчального закладу були вихiдцi з рiзних регiонiв країни, а тому по закiнченню навчання їх здебiльшого направляли по мiсцю їх колишнього проживання - робочi руки на залiзницi потрiбнi були скрiзь. Мiсцем колишнього проживання Павла Лаврентiйовича Золотаренка було село Зеленче, поблизу якого так начебто дуже вдало розташовувалася залiзнична станцiя. Та Михайло Лаврентiйович заздалегiдь попередив сина, що прийняти його на роботу на залiзничну станцiю у Нестерiвцях вiн не зможе, чим визвав бурхливi протести з боку своєї дружини, коли та про це довiдалась. Та глава родини стояв на своєму - сiмейщини у пiдлеглому йому господарствi вiн розводити не збирається. Дружина доводила чоловiковi, що її брат, тобто шурин начальника станцiї - близький родич - теж працює пiд його ж керiвництвом, то чому б там не працювати ї його сину. Та Михайло вiдмiв цi доводи, пояснивши дружинi, що у Миколи зовсiм iнше прiзвище, нiж у начальника станцiї. Та й родич той, хоча й близький, та не прямий. А тому батько порадив сину просити розподiлити його на роботу у Ярмолинцi, Балин або ж Дунаївцi (залiзничну станцiю), а ще краще - у Кам'янець-Подiльський чи Проскурiв. Розумiв це й сам Павло. А тому вiн випросив собi направлення у Кам'янець-Подiльський, тим паче, що там вже майже рiк проживала його сестра Антонiна.
   Чому Антонiна проживала зараз у Кам'янець-Подiльському? Та тому, що Тоня ще минулого року (на початку серпня) вийшла замiж за Андрiя Вiкторовича Радкевича - тепер вже це прiзвище носила й вона сама. Андрiй був бiлорусом за нацiональнiстю батькiв, хоча тi вже понад 40 рокiв мешкали саме у Кам'янцi. Пiсля весiлля Тоня переїхала у знайоме їй мiсто до чоловiка, - мала на це право, - хоча навiть iз жалем покидала привiтнi для неї Гуменцi. Антонiнi у травнi минулого року виповнилося 20 рокiв, саме жiночий вiк для створення своєї родини. Зустрiчалася вона з Андрiєм вже понад 3 роки, могли б, мабуть, справити весiлля й ранiше. Та поспiшати їм було нiкуди - обидва були ще занадто молодi Та головне було навiть не в цьому - гостро стояло питання житла. Жити у батькiв Андрiя молода пара довго не могла, бо квартира тих була невелика. На початку 1951-го року Андрiю пообiцяли видiлити однокiмнатну квартиру, якщо вiн вже буде сiмейний. Ото ж вiн з Тонею й не поспiшали створювати родину, а зробили це за пiвроку до обiцяного Андрiєвi термiну. Тягти далi тепер не було рацiї, тому що потрiбно було заздалегiдь надати у профком заводу вже спiльнi родиннi документи. Керiвництво заводу свою обiцянку виконало, i Андрiй з Антонiною вже кiлька мiсяцiв обживали свою власну домiвку. Цiкаво, що розписувалася молода пара у Кам'янець-Подiльському, а ось весiлля справляли саме у Зеленче, бо у Гуменцях та й у тому ж Кам'янцi органiзувати його було складнiше. Минулого року на весiллi сестри були присутнi майже всi її брати, навiть Олександр. Не було на весiллi у Антонiни з Андрiєм лише Лаврентiя, якому не вдалося вибити собi вiдпустку на цей час.
   Повертаючись до молодого залiзничника, слiд сказати, що свiй трудовий шлях Павлу Михайловичу Золотаренку доведеться починати у залiзничному депо на посадi технiка з ремонту та технiчного обслуговування рухомого складу - а новоспеченому технiку в червнi виповнилося лише 18 рокiв.
   Що ж стосується визначних родинних дат, то всi члени сiм'ї добре пам'ятали, що восени цього року буде для них ще й сумна дата - вiдзначатимуться трагiчнi 10 рокiв з дня загибелi Iвана Золотаренка.
   Звичайно, все це були прогнозованi дати у життi родини Золотаренкiв. Та стався ще й ряд непередбачених подiй, хоча й теж дещо прогнозованих. Дещо - тому, що вони мали колись вiдбутися, але саме колись, бо передбачити дату їх звершення не насмiлювався нiхто, вочевидь, просто тому, щоб, як то говорять не накаркати. Та подiї все ж вiдбулися: наприкiнцi червня Лаврентiй Золотаренко отримав звання старшого лейтенанта - перше своє вiйськове пiдвищення. Зазвичай переважна бiльшiсть новин вiд синiв-офiцерiв доходила на Подiльську землю - у пересiчне село - у рядках трохи сухуватих та небагатослiвних листiв. Та цього разу все було не так, цю звiстку Лаврентiй повiдомив батькам та молодшим братам особисто. Цього року вiн приїхав у вiдпустку саме лiтом, на початку липня. Хоча, як вiн казав i зараз молодшим офiцерам влiтку неохоче надавали вiдпустку, та вiн собi її вибив саме на цей час. I тому була дуже поважна причина. Невдовзi, з розривом лише у 8 днiв будуть вiдзначатися два днi народження: Наталiї - 6-го липня та самого Лаврентiя - 14-го липня. Та якщо сину виповнювалося (як i його брату Олександру) 26 рокiв, то у мами буда дуже кругла дата - Наталiї Карпiвнi Золотаренко виповнювалися ювiлейнi 50 рокiв. I син вирiшив особисто привiтати маму з таким святом.
   На святкування зiбралася майже вся родина Золотаренкiв та Ващенкiв. Вiдсутнiм був лише Олександр - у цьому роцi з приїздом на родиннi свята брати як би помiнялися мiсцями. Сашку не вдалося вибити собi вiдпустку на цей час, а приїхати хоча б, наприклад, на добу-другу (взявши кiлька днiв за рахунок вiдпустки чи за свiй рахунок) теж було не реально - далека дорога з'їсть тi днi ранiше, нiж вони пройдуть. А дорога у Олександра й справдi була дуже довга. Коли Лаврентiй, вперше з братом приїхав додому у лейтенантських погонах, вiн сказав батьковi, що Олександр отримав направлення у Середньоазiатський вiйськовий округ. I, хоча його так майже всi по-старинцi називали, та у 1945-му роцi Середньоазiатський вiйськовий округ був розформований, а його територiя i вiйська були включенi в Туркестанский та Степовий вiйськовi округи. I ось Сашку тодi довелося служити саме у Червонопрапорному Туркестанському вiйськовому окрузi (ТуркВО), i не просто у цьому окрузi, а зараз вже взагалi майже на кордонi з Iраном, та й до кордону з Афганiстаном було рукою подати. Його 78-й танковий Невельський Червонопрапорний полк (пiд час вiйни дивiзiя), що входив до 15-ї танкової дивiзiї зараз дислокувався (до лютого 1947-го року входив до складу 12-ї механiзованої дивiзiї) у мiстi Теджен Ахалського велаяту (областi) з населенням у 70 тисяч мешканцiв). Мiсто було розташоване в Тедженському оазисi, на лiвому березi рiчки Теджен, у 195-и км на пiвденний схiд вiд Ашхабада. Так що дорога додому Олександру й справдi була дуже вже далекою. Та вiн поздоровив свою рiдну матусю з такою визначною подiєю у її життi телеграмою, та ще й передав нагодою до вiдзначення її Дня народження двi здоровеннi середньоазiатськi динi, та такi, що вiд одного лише їх духмяного запаху у гостей слинки текли.
   День народження Наталiї цього року припадав на п'ятницю, а тому було вирiшено вiдсвяткувати його у суботу ввечерi, щоб завтра гостi добре могли вiдпочити, а донька Антонiна з чоловiком без поспiху готуватися до зворотної дороги у Кам'янець-Подiльський. Лаврентiй же вiдсвяткує вдома ще й свiй День народження, i лише згодом почне збиратися у свiй зворотнiй путь. А Павло поїде у незнайомий йому поки що Кам'янець ще пiзнiше - лише напередоднi серпня. Допомагали iменинницi готуватися до свята Антонiна, її сестра Марiя та дружина їх брата Лiдiя.
   Якщо у минулому роцi родина Золотаренкiв святкувала перше весiлля своїх дiтей, то, як виявилося, вiдбудеться весiлля й цього року. Як повiдомив через пару днiв батькам Лаврентiй, вiн планує восени - скорiше за все у вереснi - також одружитися, i запрошував батькiв на своє весiлля. Точну дату вiн повiдомить їм пiзнiше. Батьки подякували сину за запрошення, та сказали, що навряд чи їм восени вдасться вирватись, бо дорога, хоча й не така довга, як до Олександра, та все ж i не мала. Мама, звичайно, тут же почала розпитувати сина про свою майбутню невiстку, на що син коротко вiдповiв, що його майбутню дружину звати Валентиною, за професiєю вона вчителька. А бiльш детально батьки познайомляться з нею вже у наступному роцi, коли вiн вже з дружиною приїде на вiдпочинок у Зеленче.
   I на початку третьої декади серпня син написав у своєму листi, що його з Валентиною весiлля вiдбудеться у суботу 19-го вересня. Так воно й сталося. Тепер батькам залишилося лише чекати очної зустрiчi зi своєю невiсткою. Та й це була ще не остання родинна новина. За кiлька днiв до одруження Лаврентiя вiд його брата батькам надiйшов лист, у якому Олександр сповiщав, що йому теж, дещо пiзнiше за Лаврентiя, присвоєно чергове вiйськове звання старший лейтенант. Ось таким щедрим на подiї виявився для Золотаренкiв 1951-й рiк.
  
  

РОЗДIЛ 19

Печалi та радощi

  
   А далi рiк неспiшно добiгав свого кiнця. Здавалося, що кошик новин вже спорожнiв. Приємних - можливо, що й так. Але ж у природi iснують ще й iншi новини - неприємнi. I вони не забарилися. На початку листопада всiх мешканцiв Зеленче приголомшила несподiвана й страшна новина - органами КДБ була заарештована селянка села Зеленче Павлюк, яка переховувала керiвника Кам'янець-Подiльського окружного проводу "Скобу". Це було трохи дивно, тому що, починаючи з 1947-го року гострота збройного протистояння бiйцiв УПА та загонiв Червоної Армiї почала поступово спадати. На початку 1948-го року частина пiдроздiлiв Української повстанської армiї (УПА) перейшла на територiю Польщi, деякi через Чехословаччину прорвались у Захiдну Нiмеччину. А ще через рiк, 5 березня 1950-го року у бою пiд Львовом (у селi Бiлогорща) загинув командир УПА Роман Шухевич (його знали пiд псевдонiмом Тарас Чупринка). Практично з початку 50-х рокiв за рiшенням головного проводу ОУН активнi бойовi дiї були згорнутi, деякi формування розпустилися, органiзацiйна мережа перевелася у глибоке пiдпiлля i основний напрям роботи зосередився на пропагандистко-iнформацiйнiй дiяльностi. З 1950-го року по 1954-й рiк УПА очолював Василь Кук, котрий будучи пораненим в бою попав в полон. I на цiй трагiчнiй нотi активна боротьба УПА була припинена.
   Була ще iнша причина для здивування - нi перед вiйною, нi пiд час вiйни дiяльнiсть УПА у центрi та пiвднi Кам'янець-Подiльської областi практично начебто й не вiдчувалась. А тут на тобi! Та звичайнi мешканцi Зеленче не знали, що саме Дунаєвецький надрайонний привiд ОУН-УПА дiяв майже впродовж усiх рокiв окупацiї аж до жовтня 1951-го року, координуючи пiдпiльну й бойову дiяльнiсть своїх загонiв, груп, зв'язкових конспiративних квартир на територiї 5 районiв - Дунаєвецького, Вiньковецького, Миньковецького, Новоушицького, Солобковецького. У рiзний час його очолювали зеленчанин Петро Щербатий (учитель Нестерiвецької школи), нестерiвчанин Iван Глевич, студент Голозубинецького технiкуму (обидва згодом загинули на Тернопiльщинi), а також Володимир Бiланюк, Йосип Демчук, Хома Мартюк. Останнiй 30 вересня 1951-го року був взятий у Балинi на конспiративнiй квартирi й розстрiляний у Проскуровi.
   Стосовно арешту мешканки їх села Павлюк, то далi iсторiя взагалi набула трагiчного забарвлення. Павлюк 2-го листопада органами КДБ була допитана, їй було запропоновано видати керiвника пiдпiлля, але вона вiдмовилася. Її пiддавали рiзним тортурам. Потiм Павлюк вiдпустили додому, сказавши: "Видаси Скобу, житимеш! Не видаси, ми тебе заарештуємо". Та вона й уся її родина наклали на себе руки, не бажаючи видавати пiдпiльникiв ОУН, залишивши по собi ось таку унiкальну записку:
   "Слава Українi! Українцi! Не судiте мене, що я стратила своє життя. Я не хотiла iти на енкавiдiськi тортури якими вже 2-го листопада в 7 год вечора i цiлу добу мучили мою сестру i швагра племiнницю. Ми вмремо i гордимося своєю смертю. Героям слава! Вiд на вимагали вiд них щоб вони зрадили батькiвщинi i видали провiдникiв. Но в нас присяга, яку ми додержали до кiнця свого життя. Слава Українi. За тебе Україно не дрогне рука випити отруту i тобi не зрадити.
   Машлак Є. В. Павлюк А. В. Павлюк А. В. Павлюк Катя А.
   Може найдеться що нашi iмена будуть прозносити як буде вiльна Україна"
   Ось такими подiями вiдзначився стик 40-х та 50-х рокiв як у життi родини Золотаренкiв, так i у життi села, у якому вони мешкали.

* * *

   Наступний 1952-й рiк був не менш щедрим на подiї. Подiї i свiтового масштабу, подiї у рiднiй країнi i подiї родиннi.
   Наприкiнцi першої декади лютого Михайло натрапив в однiй з газет на коротке повiдомлення, що 6-го лютого по смертi короля Георга VI 26-рiчна Єлизавета Вiндзор стала королевою Сполученого Королiвства Великої Британiї та Пiвнiчної Iрландiї. Вiн показав це повiдомлення Наталiї (такi повiдомлення цiкавили її бiльше, нiж розширенi полiтичнi новини), що дало привiд поговорити їм про рiзних принцiв та принцес, королiв та королев. Дружину дуже дивувало - навiщо таким цивiлiзованим країнам як Великобританiя королi та королеви, невже не можна обiйтися без них? Адже в країнi iснує уряд та парламент, якi вирiшують всi життєвi питання. То навiщо годувати рiзних королев - нехай йдуть працювати, як усi.
   Та значно бiльша дискусiя помiж подружжям розгорнулася, коли Михайло тижнiв через 3 прочитав у газетах повiдомлення про те, що Прем'єр-мiнiстр тiєї ж Великобританiї Уiнстон Черчiлль оголосив, що держава створила власну атомну бомбу. Забiгаючи наперед, слiд вiдзначити, що через пiвроку, 3-го жовтня в районi островiв Монте-Белло бiля пiвнiчно-захiдного узбережжя Австралiї Великобританiя проведе перше випробування власної атомної бомби.
   Тут вже Наталiя готова була примиритися з iснуванням королiв та королев, але навiщо рiзнi країни створюють такi страшнi бомби?! Про наслiдки бомбардування американцями японських мiст Хiросiма та Нагасакi вже давно всi знали. Знали також i те, що iснують вже атомнi бомби й у Радянському Союзi - СРСР ще 2 роки тому, 8 березня 1950-го року оголосив про створення власної атомної бомби. Але нiхто навiть не здогадувався, що успiшне випробування - воно трималося в таємницi - першої радянської атомної бомби було проведено ще 29 серпня 1949-го року на збудованому полiгонi у Семипалатинськiй областi Казахстану. А 12-го серпня поточного року в СРСР буде випробувана вже й термоядерна бомба РДС-6, в якiй буде використано дейтерид лiтiю.
   -- Мишко, а розкажи-но про цю бомбу. Що ж воно таке, як вона влаштована. Вона ж, як я розумiю, не така вже й велика. Ну, бiльша, мабуть, за звичайнi бомби. Та все ж не гiгантська, якщо такi бомби перевозять машинами чи лiтаками. То звiдки у них така сила?
   -- Наталя, я не фiзик. Я й сам детально цього не знаю. Я можу тобi пояснити хiба що у двох словах, -- чоловiк Наталiї пiсля короткого пояснення ще у 45-му роцi про атомну бомбу своєму колезi знав про атомну бомбу трохи бiльше, але саме трохи. Ну, дiйсно, важко не спецiалiсту пояснити зрозумiло будь-кому про дiю того чи iншого механiзму, якщо ти й сам не дуже розумiєш принцип його дiї.
   -- Ну, то й розкажи коротко. Але так, щоб я зрозумiла.
   Михайло скрутно покачав головою, та все ж почав щось пояснювати дружинi, вiн розумiв, що вона не вiдчепиться.
   Будуть у цьому роцi й бiльш радiснi подiї. Так, наприклад, у Фiнляндiї з 19-го липня по 3-є серпня пройдуть XV Лiтнi Олiмпiйськi iгри, їх вiдкриє Президент країни Юхо Паасiкiвi. Ця подiя теж, мабуть, пройшла б поза увагою бiльшостi радянських громадян, якби не одна обставина - в цих Iграх вперше взяли участь спортсмени Радянського Союзу. I виступили радянськi спортсмени дуже гiдно: команда СРСР зайняла друге мiсце в командному медальному залiку, а всього у змаганнях брали участь 69 країн - було розiграно 149 комплектiв нагород у 17 видах спорту. Спортсмени СРСР завоювали 71 нагороду, з них вибороли 22 золотi медалi, 30 - срiбних та 19 - бронзових.
   Та всi цi подiї та новини стосувалися їх країни чи iнших країн в цiлому. Про них, звичайно, цiкаво дiзнаватися, але радiти чи переживати навряд чи було варто. Ось якби були новини родиннi... А були й такi, i були вони в основному приємними для Золотаренкiв. Хоча їх родина поступово передбачливо й зменшувалася - точнiше вона зменшувалася лише у планi їх сумiсного проживання у рiдному селi. Та зате вона збiльшувалася за рахунок нових членiв сiм'ї - зятiв та невiсток, а далi, як цiлком вiрно прогнозувалося, ще й збiльшуватиметься за рахунок майбутнiх онукiв Наталiї та Михайла. А ось малечi у домi й справдi ставало все менше. Тепер у Зеленчанськiй середнiй школi продовжували своє навчання (та й проживали разом з батьками) лише 3 молодшi Золотаренки: Миколка, Iлько та Василько.
   У самiй школi нiяких змiн не вiдбулося, школою, починаючи з 1947-го року керував Адольф Мартинович Кубецький (освiчена, працьовита, енергiйна, вольова людина), при якому вчилися також ще й Павло з Петром. Це вже у наступному, 1952-му роцi директором буде призначений майор запасу Iван Iванович Сохатюк. До речi, у 1952-1953-му навчальному роцi в школi буде 19 класiв, у яких навчатимуться 588 учнiв - понад 300 учнiв в одному класi. При цьому у школi працюватимуть такi гуртки як лiтературний, фiзико-математичний, юних мiчурiнцiв, iсторичний, фiзкультурний, спiвочий, шахiв i шашок, музичний, драматичний, шиття та рукодiлля. Однак, у 1955-му роцi Сохатюка направлять головою колгоспу у село Макiв. З цього року й по 1966-й рiк директором школи стане знову Кубецький, завучем же буде призначений Степан Миколайович Богуцький. Учителями Зеленченської середньої школи у 1950-х роках працювали такi педагоги: О. О. Войчишин, С. Д. Габрiлевич, С. Ю. Гiльдман, Г. О. Длугопiльська, В. А. Дрiбна, М. Я. Заєць, 3. О. Ковальська, Г. С. Ковальський, Л. Б. Мороз, Г. У. Мудра, С. Ю. Новiцька, В. П. Орищенко, 3. I. Покотилова, В. Г. Прокопов, Г. У. Савельєва, В. С. Свистун, С. А. Слабка, Р. А. Уманська.
   Та школа школою, а були й iншi домашнi справи, а також i новини. Одного дня наприкiнцi квiтня Михайло Лаврентiйович, як звичайно приїхав додому машиною - рiк тому нею стала вже не трофейна - як було до того, а вiтчизняна повнопривiдна вантажiвка ГАЗ-63. Iсторiя її створення почалася ще у 1938-му роцi, а першi екземпляри були випущенi у 1939-1940-му роках. Пiд час вiйни на автозаводi iм. Горького на базi цього автомобiля розроблялася бойова колiсна самохiдна машина з гарматою калiбром 76 мм. Поновився ж випуск звичайної вантажної машини ГАЗ-63 у 1948-му роцi. Машина мала непоганi ходовi параметри: витрата найдешевшого бензину А-66 складала вiд 25-и до 29-и лiтрiв на 100 км; вантажопiдйомнiсть на шосе - 2,0 тонни, на ґрунтовiй дорозi - 1,5 тонни. Щоправда, iстотним недолiком цього автомобiля була нестiйкiсть на швидкiсних поворотах. Та де на дiлянцi Нестерiвцi - Зеленче могли бути швидкiснi повороти?
   I ось одного квiтневого дня, коли Михайло зайшов у хату, то вiн не впiзнав своєї дружини - вона вся сяяла, немов би свiтилася. Наталiя не пiдiйшла, а майже пiдбiгла до чоловiка й, розмахуючи якимось папiрцем голосно вигукнула:
   -- Мишко, танцюй!
   -- З якої ще радостi?
   -- О, радiсть у нас велика, Особливо у тебе.
   -- А конкретно?
   -- А конкретно ось, -- Наталiя знову помахала папiрцем.
   -- Що це? Ти можеш все нормально розповiсти?
   -- Це телеграма, яку надiслав Андрiй.
   -- О-о! Це iнша справа, -- тепер вже й Михайло починав внутрiшньо радiти, бо здогадався, що привiд для радостi дiйсно має бути. -- I що в телеграмi?
   -- Тоня народила хлопчика! Мишко, у нас вже з'явився онук! I не просто онук, Тоня з Андрiєм назвали його у твою честь Михайлом, Михайло Андрiйович - гарно звучить. Так що свято в першу чергу саме у тебе.
   Про те, що навеснi, а точнiше в серединi чи наприкiнцi квiтня у молодiй родинi Радкевичiв народиться дитина, Наталiя з Михайлом знали. Про це мамi сповiстила Антонiна ще минулого року, коли вона з чоловiком приїздила в гостi до батькiв на Жовтневi свята. Так що старше поколiння Золотаренкiв було готове до такої новини, вони лише не знали, коли вiдбудеться ця подiя та якої статi буде їх онук-первiсток.
   -- Що ще написав у телеграмi Андрiй, як почуваються Тоня та маля? Та що я тебе питаю - давай телеграму.
   Наталiя простягла йому до сих пiр затиснутий у пальцях папiрець.
   -- Так, -- почав читати Михайло, -- "Поздоровляємо [з] народженням онука. Тоня народила хлопчика, вага - 3800 г, зрiст - 52 см. Сина названо Михайлом. Тоня [й] Мишко почувають себе добре. Привiт вiд Антонiни. Андрiй". Ось тепер все у нормi - стисло й зрозумiло.
   -- Ой, Мишко, як же я рада за Тоню. У нас сьогоднi дiйсно свято.
   -- А раз свято, Наталя, то готуйся накривати стiл.
   -- Та я вже давно готуюсь, а то без твоєї вказiвки не здогадалася б. Ач який начальник...
   -- Добре, молодець. Отож страви будуть. А ось стосовно, так би мовити святкової рiдини, то, як менi здається...
   -- Все буде, -- перебила Михайла дружина. -- Я посилала Петька чекати Миколину Лiду, i вона, прийшовши з роботи, одразу прибiгла до нас. Я сповiстила їй новину й послала у магазин - самiй менi нiколи було, готувала все для такого свята.. Лiда вже має й бути, можливо, по дорозi ще забiгла до Параски, -- вiдома у селi самогонниця, -- Миколi, як ти знаєш, народне зiлля бiльш подобається. I вина вона теж купить. Микола теж має бути, адже вiн з тобою вже повернувся з роботи. Отож разом з ними ми й вiдсвяткуємо цю подiю. Вони обоє теж зрадiли новинi, адже у них вже з'явився внучатий племiнник. А ось у Миколки, Iлька та Василька - справжнiй племiнник. Дивно навiть - самi ще малi, а вже дядьки. Аж смiшно, дядьки... -- посмiхнулася мама цих самих дядькiв.
   -- Та що у цьому смiшного, -- промовив Михайло, хоча й сам посмiхався, -- так воно i є, таке життя. Як син Тонi з Андрiєм трохи пiдросте, то вони вже повноправними дядьками стануть.
   -- Та я це й сама розумiю. Так, досить теревенити, переодягайся, та будеш менi допомагати.
   Михайло переодягнувся й зайшов на кухню, де поралася дружина.
   -- Я готовий допомагати вам, товаришу командир! -- пожартував вiн.
   Невдовзi подружжя Золотаренкiв, так само, як i Микола з Лiдiєю зiбралися за накритим столом - вiдзначалася знаменна подiя - з'явлення на свiт першого онука й племiнника.

* * *

   Травень теж принiс родинi якщо i не сюрпризи чи знаменнi подiї, то подiю дiйсно радiсну.
   Пiсля Дня Перемоги Наталiя радiсно повiдомила чоловiковi:
   -- Мишко, приблизно за 2 тижнi Лавр приїде у вiдпустку.
   -- Чергового листа отримала?
   -- Ага. Та це ще не вся новина, ти не дав менi закiнчити. Вiн приїде не один, а вже зi своєю дружиною Валентиною, -- тi одружилися восени минулого року.
   -- О, то добре! Iз зятем Андрiєм ми вже знайомi, а тепер настала пора познайомимося iз своєю першою невiсткою. А у нас надалi лише самi вони будуть. Готуватися потрiбно.
   -- А то я без тебе не знаю. Звичайно ж, будемо готуватися, i у першу чергу саме я.
   Молода пара приїхала 21-го травня (це була середа). Та син повiдомив батькам дату свого приїзду телеграмою за два днi до того, а тому Наталiя була готова до такої радiсної подiї й зустрiла молодят. Михайло ж познайомився iз своєю першою (як вiн казав) невiсткою вже ввечерi. Валентина була стрункою середнього зросту приємної зовнiшностi шатенкою з веселими голубими очима, якi нiбито й самi посмiхалися разом з їх володаркою. Вона була лише на 2 роки молодшою за чоловiка, вже закiнчила iнститут, точнiше музикальне училище, й до замiжжя вже працювала в школi викладачем музики та спiвiв.
   Лаврентiй з дружиною пробули у Зеленче 2 тижнi, пiсля чого поїхали на свою Тамбовщину, щоб ще трохи погостювати у тестiв Лавра. Та перед розставанням Валентина повiдомила по секрету свекровi, що приблизно на початку листопада у старших Золотаренкiв з'явиться чергова внучка чи онучок. I це повiдомлення викликало у Наталiї приплив нових радiсних емоцiй, пiсля чого вона вже подiлилася наодинцi такою новиною з чоловiком.
   Та час йшов, i вже настало лiто. А ось липень i справдi ознаменувався черговим сюрпризом для старшого поколiння Золотаренкiв. Наприкiнцi мiсяця батькам надiйшов лист вiд Олександра, у якому той сповiщав, що в серпнi приїде до них в гостi - нарештi вибив собi вiдпустку влiтку.
   Звичайно, лист обрадував Наталiю та Михайла, але новина, що не кажiть, була все ж таки досить буденна. Та той лист одночасно примусив їх обох хвилюватися. Читали листа подружжя Золотаренкiв разом. Цього дня Наталiя затрималася на роботi - гаряча пора, а у колгоспникiв такого вже точного регламенту робочого часу не iснувало - та ще й замоталася з домашньою роботою. А тому листа iз старого шкiльного портфелю, який у їх родинi слугував за поштову скриньку, витяг Михайло (що бувало досить рiдко), йдучи з роботи. Читала листа Наталiя, це вона завжди робила у подiбних випадках, як i намагалася завжди першою дiзнатися новини вiд дiтей. I зараз вона майже кожен рядок листа намагалася коментувати. Прочитавши черговi пару рядкiв, Наталя зупинилася, й Михайло помiтив як у неї здивовано розширилися зiницi - мабуть, мовчки, "забiгла" очима на наступний рядок.
   -- Мишко, оце так новина! Тiльки-но Лавр з Валентиною приїжджали, а тепер i Сашко слiдує за братом.
   -- I що у цьому дивного?
   -- Та нi, я не про те. Вiн же пише, що до своєї вiдпустки вже одружиться. Зараз я тобi прочитаю, -- i вона нарештi ознайомила й чоловiка з оригiналом тексту.
   -- Ну, однак нiчого дивного немає. Настав i його час. А чому вiн має вiдставати вiд свого брата-близнюка?
   -- Та то так, звичайно. Але трохи несподiвано, що майже одночасно вони одружуються.
   -- Та де там одночасно. Лавр вже майже рiк як жонатий.
   -- Ну, добре, читаємо далi.
   А далi Сашко сповiщав у листi, що приїде вiн до батькiв вже разом з молодою дружиною, це буде їхня немов би весiльна подорож - тепер став зрозумiлим i лiтнiй термiн вiдпустки сина, мабуть, у такому святковому випадку начальство вже не могло йому вiдмовити. Та й саме повiдомлення було зрозумiлим i здивувань не викликало - все логiчно. Отож, це також був не привiд для хвилювання - це ж теж радiсть. У травнi познайомилися зi своєю першою невiсткою Валею, а тепер на черзi вже друга невiстка, тепер у них - Михайло мав рацiю - взагалi будуть самi лише невiстки, зять Андрiй зостанеться одним на фонi такої жiночої статi.
   Викликало хвилювання у батькiв зовсiм iнше - Олександр написав, що його дружина не українка, i не росiянка чи бiлоруска, а мешканка Середньої Азiї. Та хитруватий Сашко чи то забув чи спецiально не написав, хто ж його майбутня дружина за нацiональнiстю. А Середня Азiя мала у своєму складi аж 5 радянських соцiалiстичних республiк: Казахстан, Узбекистан, Киргизiя, Туркменiстан та Таджикистан. Ось i гадай тепер хто є друга невiстка Золотаренкiв за нацiональнiстю.
   -- О, Господи! -- почала причитати Наталiя, одразу пiсля слiв сина про те, що його дiвчина уродженка Середньої Азiї. -- Мишко, вiн що, не мiг вибрати собi iншу жiнку? - вiн же у нас такий гарний.
   -- Так вiн i вибрав собi саме iншу, -- смiявся Михайло.
   -- Та йди ти! Я зовсiм не те хотiла сказати. Чому вiн не вибрав iншу, тобто нашу, ну, як сказати... Не азiатку.
   -- Європейського типу жiнку.
   -- Ось-ось, саме європейську, нашу - українку, бiлоруску чи молдаванку.
   -- А де вiн їх там, у Туркменiстанi знайде?
   -- Ну, тодi росiянку.
   -- А їх там багато?
   -- Та, мабуть, чимало. Адже й у Середнiй Азiї живуть люди з наших країв, чи з Росiйської федерацiї.
   -- Живуть, звичайно. Але їх там не так вже й багато, як ти думаєш. А взагалi-то, я гадаю, що так воно й мало статися.
   -- Чому?! Ну, що ти таке говориш.
   -- Чому, питаєш? На те вказує багато факторiв.
   -- Яких ще факторiв?
   -- Зараз буду тобi їх перераховувати. По-перше, навiть у нашiй молодостi, у наших радянських людей якось було у порядку речей закохається в дiвчину iншої нацiональностi. Це могло вiдбуватися в армiї - як у того ж Сашка, на рiзних народних будiвництвах - Днiпрогес, Бiломорсько-Балтiйський канал, рiзнi заводи тощо, а також пiд час свого навчання у ВНЗ чи на якихось там екскурсiях чи виставках. А у нас 16 рiвноправних соцiалiстичних республiк, -- щоправда, 16-го липня 1956-го року Карело-Фiнська Радянська Соцiалiстична Республiка  буде як би понижена у своєму статусi, знову увiйшовши до складу РРФСР. При цьому з її назви буде видалено слово фiнська (Карельська АРСР). -- I молодь рiзних нацiональностей зустрiчається, закохується один у одного, одружується. Ти ж дивилася фiльм "Свинарка i пастух"?
   -- Та дивилася. Але ж там був грузин, а грузини такi красивi, -- повiльно й поважно простягла Наталiя.
   Цей фiльм вийшов на екрани країни ще у 1941-му роцi, та дивилося його подружжя лише пару рокiв тому, оскiльки останнi сцени фiльму знiмали вже пiд час боїв з фашистами. Та не це було головне. Наталiя та, мабуть, i Михайло, не знали, що того "грузина" грав росiйський актор Володимир Зельдiн.
   -- То ти дивишся на це з боку саме жiнки, -- розсмiявся її чоловiк. -- А чоловiкам якраз схiднi жiнки подобаються.
   -- Так, не забивай менi баки. Продовжуй свої фактори. Закохуватися - це одне, а одразу одружуватися - зовсiм iнше.
   -- Отуди тобi! А звiдки ти взяла, що Сашко одразу вирiшив одружитися? Можливо вони вже 2-3 роки зустрiчалися?
   -- То вiн би щось сказав.
   -- Хто, Сашко? Та чи ти не знаєш його? Вiн тобi багато про своє особисте життя розповiдав? А той же Лавр? Ти коли дiзналася, що вiн одружується? - як уже весiлля було сплановане.
   -- Ой, вiчно ти знаходиш якiсь свої аргументи. Добре, давай далi.
   -- А що далi? Олександру вже 27 рокiв, нормальний вiк для чоловiка, щоб створювати сiм'ю. Не одружись вiн зараз, то могло статися ще гiрше.
   -- Як-то? Що ти таке балакаєш? Як-то гiрше?
   -- Зараз поясню. Офiцери служать на одному мiсцi зазвичай 5-6 рокiв, а потiм їх переводять в iншу мiсцевiсть.
   -- Це я й сама знаю.
   -- То й добре, що знаєш. Так ось, сини вже 4 роки вiдслужили, отже незабаром кудись їх переведуть - у наступному роцi, чи нехай навiть на початку 53-го. А тепер уяви собi, що Сашка пошлють на Крайню пiвнiч - на Крайньому пiвднi, так би мовити, вiн вже був.
   -- Ну то й що?
   -- А ось що. Там українцiв практично немає, та й росiян дуже й дуже мало. Там живуть здебiльшого чукчi. То тобi невiстка-чукча бiльше подобається?
   -- О, Боже! -- Наталя навiть перехрестилася. -- Ще цього менi не хватало. Михайло, перестань залякувати мене.
   -- Та я тебе не залякую, я тобi просто роз'яснюю, що вiрогiднiсть шлюбу сина з азiатською дiвчиною була досить велика, адже там, де вiн служить, кiлькiсть людей європейського типу нехай i не так вже мала, та все ж, дуже обмежена. I не переживай ти так, азiатськi жiнки красивi.
   -- Та, де там вони красивi. Бачила я їх у кiно, ну, не у кiно, а у хроницi, -- зазвичай в кiнотеатрах перед художнiми фiльмами показували 10-хвилинну хронiко-документальну заставку - Союзнi та зарубiжнi новини.
   -- Та що ти там бачила - мигцем, та й то рiзнi робiтничi обличчя. У кого, ось, наприклад, у твоєму колгоспi пiд час роботи такi вже гарнi обличчя - вони заморенi. На вiдпочинку чи на свята - це зовсiм iнша справа. а що стосується схiдних жiнок, то вони якраз красивi. Крiм того, азiатськi жiнки - гарнi господарки, люблячi матерi, вони вiдповiдально пiклуються про своїх дiтей, вони хорошi слухнянi дружини для своїх шановних чоловiкiв.
   -- Господи, як ти мене умовляєш. Добре, нехай i так. Та й все одно, -- зiтхнула Наталiя. -- вiд нас вже нiчого не залежить, Але ж мiг Сашко написати хто його майбутня дружина за нацiональнiстю. Або хоча б як її звати. Ми б тодi хоча б за iм'ям могли визначити нацiональнiсть.
   -- Та це хто зна. Там iмена для нас не дуже звичнi, до того ж вони подiбнi у тих народiв, не так вже й легко визначити до якої нацiональностi вони вiдносяться. Адже вони можуть належати не лише однiй нацiональностi. Як у нас. Ось Наталiя - це iм'я якої нацiональностi - української, росiйської, бiлоруської, молдавської?.. Та кожної з них. Отак i у Середнiй Азiї.
   -- Ну, нехай i так. Але ж мiг Сашко, ну, що йому коштувало, написати як звуть його дружину.
   -- Вочевидь, вирiшив зробити нам сюрприз, зберiгає iнтригу. Щоб ми все дiзналися вже при очнiй зустрiчi.
   -- Ох, вже менi цi сюрпризи! Тепер ночей не спи та все думай, кого нам Сашко привезе.
   -- А ти не переживай. Сашко у нас хлопець не дурний, а тому я вiрю, що невiстка тобi сподобається. Та й недаремно цi його таємницi у листi. Вiн точно готує тобi радiсть, а не смуток. Не може вiн вибрати собi у дружини не гарну дiвчину. Це ж Сашко!
   -- Ну, нехай вiн лише приїде. Я йому улаштую... - за всi його сюрпризи та iнтриги, -- за смислом фраза Наталiї була суворою, та промовляла вона її вже спокiйно, i навiть з якоюсь загадковою посмiшкою.

* * *

   Молоде подружжя прибуло у Зеленче у вiвторок 5-го серпня. Близнюки нiколи не приїздили додому, перебуваючи у вiдпустцi, у вiйськовiй формi - вона їм за 5 рокiв служби, мабуть, вже надокучила. Ось i зараз Олександр був одягнений у свiтло-сiрi штани та голубу сорочку iз закачаними рукавами, а його дружина - у красиву елегантну сукню з натурального нiжно-рожевого крепдешину з короткими рукавами. Сам матерiал, а точнiше його оздоблення було дещо незвичним для селян, тому що мало досить яскравий вiзерунок. Сама ж власниця цього вбрання теж була дуже гарною: струнка висока - до пiв голови Олександра (а той аж нiяк не був низькорослим) - брюнетка з розкiшним волоссям, шовковистою шкiрою, струнким та гнучким тiлом, чорними блискучими очима, пекучими бровами та якимось казковим поглядом. Що можна сказати? - схiдний шарм, схiдна краса, справжня перлина сходу!
   Дату приїзду Олександр телеграмою повiдомив батькам з Києва (а час прибуття вранiшнього київського потяга у Нестерiвцi родина знала), а тому гостей зустрiчала вся родина Золотаренкiв i Ващенкiв, що зараз мешкали у селi - батьки гостей. Микола з дружиною прибiгли до родичiв, почувши крики дiтей: "Йдуть! Йдуть!" (вони вже з самого рання виглядали). Був робочий день, та Наталiя на цей час перебувала у вiдпустцi, Лiдiя вiдпросилася з роботи, а Михайло з Миколою (з дозволу першого) вирiшили на пару годин спiзнитися на роботу. Коли ж гостi зайшли у садибу й почали вiтатися з батьками, то дiтлахи обох сiмей стояли вже осторонь.
   -- Ох i гарна, -- тихо прошепотiла Лiдiя чоловiковi, поки Олександр обiймався з батьками. Вона, без сумнiвiв, мала на увазi дружину Олександра, -- а яка незвичайна, але дуже красива у неї сукня! I хто ж вона така? - за нацiональнiстю.
   -- Скорiш за все, узбечка, -- також пошепки вiдповiв Микола, який пiд час вiйни, та пiсля поранення трохи поїздив по країнi i бачив мешканцiв рiзних нацiональностей. -- Дiйсно гарна.
   А далi настала вже їх черга вiтатися з рiдними й незнайомими гостями.
   -- Так, -- проголосив пiсля цього командирським голосом Олександр, -- вiтання вiдбулися, а тепер настав час особистих знайомств.
   Вiн в першу чергу представив сельчан своїй дружинi, як-то мало бути за етикетом:
   -- Знайомся, -- звернувся вiн до дружини, -- це, як ти вже зрозумiла, мої мама й тато - Наталiя Карпiвна та Михайло Лаврентiйович. Це, -- трохи повернув вiн голову в сторону Ващенкiв, -- мамин брат Микола Карпович та його дружина Лiдiя Гаврилiвна. Ну, а далi мої меншi брати та дiти Миколи з Лiдою. З ними ближче ти познайомишся дещо пiзнiше. А тепер увага, панове, -- повернувся вiн до мешканцiв Зеленче, -- представляю вам свою дружину - її звати Гульнара Алiшерiвна. Та вона вiддає перевагу, щоб її звали просто Гульнара. Хоча у її народу, як i у нас, прийнято звертатися до людини по iменi та по батьковi, та у молодi це не дуже заведено. Та ще й ми зараз вже всi родичi - так що яке там по батьковi... А дiти будуть звертатися до моєї дружини: тiтонька Гульнара або скорочено тiтонька Гуля. До речi, iм'я Гульнара означає квiтка гранату. А квiти гранату до того прекраснi, що, як менi розповiдали, навiть iталiйцi - такi звичнi до примiтної краси рiзноманiтних квiтучих рослин, зупиняються, щоб помилуватися їх червоними лiхтариками. Ось i у мене є тепер такий лiхтарик, -- Сашко нiжно обiйняв дружину, -- тiльки не червоний, а рожевий.
   -- Сашко, а з якої мови переклад iменi твоєї дружини? -- обережно запитала Лiдiя.
   -- З персидської, -- хитро прижмурився Олександр.
   -- Не зрозумiла. То що, у тебе дружина... -- i замовкла, зрозумiвши незручнiсть запитання.
   -- А-а, зрозумiв... -- розсмiявся Олександр. -- Я так i гадав. Тiтоньку Лiду, мабуть, не стiльки цiкавить мова перекладу, скiльки нацiональнiсть Гульнари. Я й забув про це сказати, думав, що ви здогадаєтесь - вона родом iз сонячного Узбекистану.
   -- Але ж ти служиш не в Узбекистанi...
   -- Вiрно, не в Узбекистанi. Але про iсторiю нашого знайомства - вас всiх, мабуть, це найбiльш цiкавить - я розповiм, точнiше ми вдвох з Гульнарою розповiмо пiзнiше. А зараз нехай вже й малюки познайомляться зi своєю тiтонькою, тим паче, що для них у нас наготовленi гостинцi. Та й вам дарунки ми привезли.
   Олександр пiдiйшов до речей, якi до того поставив дещо в сторонi й почав розкривати не таку вже й маленьку сумку. Що то означає жiнка... Коли Олександр приїздив у вiдпустку сам, то при ньому був лише невеличкий чемоданчик, а з дружиною - вже й чемодан бiльшого розмiру та ще й не така вже й мала сумка. I хоча ранiше в узбечок було як би двi одежини (за сезоном) - для дому й на вихiд, та часи змiнилися, жiнки є жiнки, i ходити щодня в одному i тому ж вбраннi вони вже не бажають навiть вдома. Отож, те та се - гостинцi, дарунки - пройшло ще чимало часу доки дорослi нарештi зiбралися за лiтнiм столом пiд навiсом, який Михайло ще 3 роки тому збудував, як i невелику цегляну плиту на двi конфорки у дворi - як би лiтня кухня. Щоправда, сам хазяїн та Микола побiгли на роботу, а жiнки залишилися - їм хотiлося якомога ранiше вислухати розповiдь гостей про їх знайомство. I зiбралися всi вони не за снiданком, хоча саме й був його час (та домовилися дещо вiдкласти), а для розмов. Адже не одну Лiдiю цiкавила iсторiя знайомства Олександра з його чарiвною дружиною - а це всi подумки визнавали, хоча вголос i не промовляли. А далi Олександр та Гульнара почали розповiдати про те, як вони познайомилися - українець, що служив у Туркменiстанi та корiнна узбечка...
  
  

РОЗДIЛ 20

Ох, вже цей Олександр!

  
   Наприкiнцi липня минулого року танковий полк, у якому служив Олександр Золотаренко, приймав участь у вiйськових навчаннях, метою яких було, як це буває завжди, придбання й закрiплення бойових навичок, бойового улагодження частин i пiдроздiлiв для проведення бойових операцiй в умовах, максимально наближених до бойових. I навчання проходили не на танковому полiгонi, який розташовувався поблизу мiста, а на видiленiй мiсцевостi велаяту. Батальйони, роти та взводи полку нормально (у рiзнiй мiрi) виконали поставленi їм задачi. Пiсля розбору результатiв навчань керiвництво полку та батальйону вiдзначило злагоджену роботу окремих рот та взводiв. До складу танкової роти входили 3 взводи (по 3 танки в кожному) та 1 танк управлiння (6 осiб) - всього 10 танкiв та 33 вiйськовослужбовця. Майор - командир батальйону - оголосив подяку за успiшне виконання поставлених задач командиру 2-ї роти старшому лейтенанту Калiновському та командирам пiдпорядкованих йому взводiв. Старший лейтенант - ротний - в свою чергу вiдзначив командирiв взводiв, пiсля чого вже у приватнiй бесiдi подякував командирам взводiв за хорошу виучку та вмiлi дiї. А дещо пiзнiше командир 1-го взводу лейтенант Гершкович у присутностi Золотаренка завiв розмову з ротним. Вiн був майже земляком взводного - обидва родом з Бiлорусiї (до речi, як i батьки чоловiка Антонiни Золотаренко), а тому бiльш вiльно розмовляв з Калiновським поза службою. Вiн з хитруватою посмiшкою звернувся до командира роти:
   -- Товаришу старший лейтенант, на цивiльнiй службi iснує така приказка: "Подяку в склянку не наллєш".
   -- Знаю я цю приказку. I що ти хочеш? - бойових 100 грамiв вже давно не iснує. Чи менi за вашу нормальну службу вам ще й пляшку виставляти?
   -- Та нi, -- розсмiявся лейтенант, -- це ми якось i самi, як-то кажуть "змiркуємо" - справа нехитра. Я про iнше. Ви теж, мабуть, знаєте i те, що на тiй же "цивiлцi" iснує ще й таке поняття як вiдгули, їх iнодi надають пiдлеглим замiсть грошової винагороди - за хорошу або авральну роботу. А у нас цi навчання i були як би авральною роботою. Ось пiсля них хотiлося б вiдпочити з тиждень вiд нашої суворої армiйської служби.
   -- Так, не пiдлещуйся. Ач, суворої... Ти знав, на що йшов, вступаючи до вiйськового училища. Вiдпочинеш у вiдпустцi.
   -- Це не те. У мене, наприклад, вiдпустка давно вже закiнчилась, а у того ж Золотаренка до неї ще далеко - здається, в серединi чи в кiнцi вересня. Так, Олександр? -- повернув вiн голову до свого приятеля, командира 3-го взводу, що стояв трохи осторонь.
   -- Так точно, -- вiдгукнувся той.
   -- Отож-бо. Крiм того, товаришу старший лейтенант, у вiдпустку ми всi додому, у рiднi краї поспiшаємо. А у цих краях, де служимо, ми мало що знаємо. А за один вихiдний день нiкуди далеко не поїдеш i нiчого не встигнеш угледiти. Ну, хiба що всi ми кiлька разiв в Ашхабад їздили, добре, що хоча б столицю республiки бачили. Та скiльки туди можна навiдуватися? - надокучило вже, та й дорога неблизька. А бiльше ж ми нiчого не знаємо - сидимо у гарнiзонi, як птах у клiтцi. Навiть соромно iнодi стає - рiднi часом прохають розповiсти щось про Туркменiстан а ми нi бе, нi ме, нi кукурiку, бо й самi майже нiчого не бачили.
   -- Ну, щось у цьому є, -- зiтхнув старлей. -- Тут ти маєш рацiю, я теж у цих краях мало що бачив. То що ти, чи ви пропонуєте? -- глянув вiн на командира 3-го взводу, який, мовчки, очiкував результатiв дiалогу свого товариша з командиром роти. -- Тиждень, якого ви просите, я вам аж нiяк дати не можу, та ви й самi це знаєте - не у моїй це властi. Хiба що можу видiлити вам по одному вiльному днi, ну, по два вiд сили.
   -- Хм, -- розсмiявся лейтенант, покачавши головою, -- Як на "губу", -- гауптвахта, -- то можете "видiлити" аж 5 дiб, а як на вiдпочинок - то лише один-два? -- Гауптвахта (вiд нiм. Hauptwache, - головний караул), спецiальне примiщення для утримання пiд арештом вiйськовослужбовцiв.
   -- Саме так, -- i собi розсмiявся ротний, -- а що поробиш - не я ж Статути розробляв. Я на такi дiї, як позачерговi увiльнення пiдвладних менi вiйськовослужбовцiв, формально нiякого права взагалi не маю. Можу хiба що оголосити вам подяку чи сповiстити на вашу батькiвщину про зразкове виконання вами вiйськового обов'язку. Та ви не гiрше мене все це знаєте.
   -- Та знаємо, -- скривився Гершкович. -- Добре. То нехай буде хоча б два днi, ми згоднi - п'ятниця та субота.
   -- Ну, ти й жук, Вiталiй Борисович, -- розсмiявся Калiновський. -- А чому, наприклад, не вiвторок i середа?
   -- А навiщо посеред тижня? Самий розпал служби, а у кiнцi тижня не так i помiтно, начальство живе вже подумками про вихiднi. До того ж, Олексiй Степанович, все законно - два днi однаковi, що посеред тижня, що в кiнцi його. А недiля законний вихiдний.
   -- Глядiть, пiдставите ви мене... Ну, та добре, домовилися - п'ятниця й субота на цьому тижнi у вашому розпорядженнi. Я гадаю, що пiсля цих навчань одразу яку-небудь тривогу навряд чи об'являть, так що, можливо, вас командування i не хватиться. Тiльки добре проiнструктуйте своїх зам. ком. взводiв, щоб не було нiяких НП. Ех, -- зiтхнув вiн, -- якби ж i менi комбат пару днiв на вiдпочинок видiлив, та нiчого з цього не вийде. Так що, користуйтеся моєю добротою, та поки що ловiть момент - чим менша посада, тим меншi вимоги. А далi все складнiше буде.
   Отож, наступнi п'ятницю та суботу, та ще й законну, як казав Вiталiй, недiлю вiн та Олександр провели поза межами гарнiзону. Прочувши (яким чином? - хто зна) про таку поблажку командира роти, намагався вклинитися у компанiю товаришiв по службi й командир 2-го взводу. Та йому старший лейтенант навiдрiз вiдмовив, сказавши: "Я не можу повнiстю оголити роту. Що, я буду бiгати сам у кожен взвод? Повинен хоча б хтось залишитись iз взводних. Я розумiю, що це несправедливо, а тому свої 2 вiльнi днi ти отримаєш в iнший час Обiцяю. Все, розмову завершено".
   -- То куди поїдемо вiдпочивати? -- запитав Золотаренко приятеля одразу пiсля розмови того з ротним.
   -- Ти знаєш, мабуть що, у Геок-тепе. Менi розповiдали, що там можна гарно вiдпочити, та й подивитися є на що.
   -- Я чув про це селище, хоча й без подробиць. Добре, їдемо туди, тiльки я також чув, що це досить далеченько - за Ашхабадом.
   -- Так, менi казали, що звiдти близько 50 кiлометрiв до Ашхабаду, по ту сторону вiд нас. Та й до Ашхабада вiд нас близько 200 кiлометрiв. А по дорозi до столицi Туркменiї якi є визначнi мiсця, що тут можна подивитись? Села Яшлик чи Каахка? Чи у тебе є якiсь iншi пропозицiї?
   -- Та нi, немає. Нехай буде так, тим паче, що в Ашхабад ми ж їздили, а 50 кiлометрiв - невелика добавка. Та за вiйськовими мiрками i до Геок-тепе не так вже далеко - якiсь 4 години їзди. Для трьох дiб сущi дрiбницi. Та й виїхати ми зможемо ще у четвер ввечерi, пiсля служби.
   Отож мiсце триденного вiдпочинку вiд служби приятелями було визначене.
   Геок-Тепе - через 40 рокiв селище мiського типу отримає назву Гекдепе - знаходилося в Ахал-Текiнского оазисi, в передгiр'ях Копетдагу i було адмiнiстративним центром Гекдепiнського етрапу Ахалського велаяту. Головною визначною пам'яткою селища були руїни великої фортецi Янгi-Шаар, побудованої текiнцями для оборони оазису вiд вторгнення росiйських вiйськ (1881 р.). Зараз же мiсцевiсть Геок-Тепе, розташована в оточеннi дубових, соснових гаїв i рiчкових тугаїв, вважалася справжньою здравницею столицi. Крiм того, селище було ще й центром виноградарства та виноробства. 
   У четвер, вже практично вночi Олександр та Вiталiй були у Геок-Тепе. Пощастило їм навiть влаштуватися у мiсцевий готель - населення селища ледь сягало цифри у 7000 мешканцiв, та, вочевидь, пiк туризму вже спадав. Приятелi не брали з собою сумок чи офiцерських чемоданчикiв, вони вiддали перевагу речовим мiшкам, адже вони планували побувати й десь на природi, а там прогулюватися з чемоданом "дуже вже зручно". А так перекинув речовий мiшок за спину - i в дорогу, руки вiльнi. Та й мiшки були легкi, бо речей у них було мало, лише саме необхiдне: предмети особистої гiгiєни, спортивнi костюми та рiзнi iншi дрiбницi, наприклад, крем вiд рiзного гнусу - щоб намазати лице та руки. Та й що такого особливого потрiбно вiйськовослужбовцям на 3 днi. Тим паче, що вони не збиралися йти далеко вiд населеного пункту й ночувати на природi.
   Завтра вранцi, без особливого поспiху пiднявшись i поснiдавши в буфетi, вони помандрували до розвалин фортецi, а вже там хтось, можливо, пiдкаже їм, що ще варто подивитися у цих краях. Та пiдказки, мабуть, потрiбно було шукати у самому готелi, бо по розвалинам фортецi з годину бродили лише вони та ще якась лiтня пара. Ще трохи прогулявшись на природi, вони повернулись у саме селище й трохи огледiли його. А потiм їх увагу привернув гурт молодих людей (осiб 12-15), якi були одягнутi нiбито для прогулянок у горах - спортивне вбрання, кеди чи черевики, досить об'ємнi рюкзаки, такi ж самi об'ємнi торбини iз складеними наметами, а у однiєї з осiб чоловiчої статi ще й перекинутi через плече мотузки.
   -- О, Вiталя, -- звернувся до приятеля Олександр, -- ось хто нам пiдкаже, де i що можна у цих краях подивитися. Вони це точно знають, бо вирушаючи у свою прогулянку, точно планували куди будуть йти й на що звертати увагу.
   -- Мабуть, що так. То, може, й нам до них приєднатися?
   -- Якщо по пересiченiй мiсцевостi, то ще можна, а до подорожi у горах ми аж нiяк не готовi.
   -- Це вiрно. Але вони все одно пiдкажуть нам, що й де можна подивитись.
   -- Тодi давай їх наздоганяти.
   -- Вперед!
   Через кiлька хвилин вони наздогнавши групу. Вона складалася з молодих хлопцiв та дiвчат азiатської та європейської (значно менше) зовнiшностi. I лише пару осiб чоловiчої статi були бiльш лiтнiми - мабуть, керiвники. До одного з них, привiтавшись й звернувся Вiталiй:
   -- Вибачте, що турбуємо вас. Ми не мiсцевi, приїхали ознайомитися з цими мiсцями, але що саме тут є цiкавого, крiм старої фортецi, ми не знаємо. Може ви нам пiдкажете? Ви, мабуть, збираєтесь у гори йти?
   -- Нi, -- посмiхнувся чоловiк, якому на вигляд було рокiв 32-35, -- ми вже, так би мовити, спустилися з гiр. Пару днiв придiлили знайомству з Копетдагом. А зараз плануємо продовжити свою екскурсiю вже по бiльш рiвнiй мiсцевостi, можна сказати, трохи вiдпочити.
   Хребет Копетдаг був досить великою гiрською системою в Туркменiї та Iранi, частиною Туркмено-хорасанських гiр. Його довжина сягала близько 650 кiлометрiв, а висота в окремих мiсцях перевищувала 3000 метрiв. Та цi гори мали доволi високу сейсмiчнiсть, яка кiлька рокiв тому (нiч з 5 на 6 жовтня 1948-го року) проявилася пiд час найсильнiшого землетрусу в Ашхабадi, пiд час якого загинуло майже двi третини усiх жителiв мiста. Приятелi про землетрус знали не iз чуток, бо тодi вже служили у Тедженi.
   -- О, це добре. Тодi, може, ми зможемо приєднатися до вас? Ви, мабуть десь iз цих країв, а тому ви краще все тут знаєте.
   -- Та нi, ми не мiсцевi, ми здалеку. Ми з Узбекистану, а точнiше з самого Ташкенту.
   -- Ого! I чого вас так далеко занесло? Вибачте. Але ж в Узбекистанi й своїх гiр досить.
   -- Так. Але ми з ними ознайомилися минулого лiта. Були тодi на Койтендазi. А цього лiта вирiшили ознайомитися з iншими горами.
   Хребет Койтендаг був розташований на кордонi Туркменiї й Узбекистану, вiн проходив по вододiльному хребту. Найвищою його точкою була гора Айрибаба, яка сягала висоти 3139 метрiв над рiвнем моря. У перекладi Койтендаг означав "Гори глибоких каньйонiв". Тут були найвищi в Туркменiстанi гори, найглибшi озера, найпротяжнiшi й красивi печери, найчисленнiшi у свiтi слiди динозаврiв. А взагалi Туркменiстан межував з Узбекистаном, Казахстаном, Iраном та Афганiстаном, причому кордон з Iраном та Афганiстаном складав 1736 км, бiльше навiть, нiж з Узбекистаном (1621 км), з Казахстаном же - лише 379 км.
   -- Зрозумiло. То як стосовно того, щоб ми приєдналися до вас?
   -- Та будь ласка. Ми ж не у човнi чи наметi - мiсця всiм досить. До речi, стосовно наметiв, якраз до слова прийшлося. Ми йдемо з ночiвлею на природi. А у вас, мабуть, немає намету чи спальних мiшкiв?
   -- Ви вгадали - немає нi того, нi iншого. Та це можна виправити - купимо. Не намет, звичайно, та щось подiбне до спальника знайдемо у продажi. Ви одразу зараз йдете далi?
   -- Нi, трохи вiдпочинемо, та ще зайдемо у якусь столову пообiдати - трохи набридли вже консерви чи щось розiгрiте на вогнищi.
   -- О, чудово. Тодi ми приєднаємося до вас у столовiй, ми одну з таких бачили неподалiк. А ми тим часом заскочимо у магазин спорттоварiв, теж десь нам такий траплявся.
   I Гершкович розповiв чоловiковi, як пройти до столової, пiсля чого махнув рукою Олександру й вони направилися до готелю - потрiбно було перевдягнутися, забрати з собою речовi мiшки та йди у магазин за речами для ночiвлi. Щоправда, спальникiв вони не планували купувати - навiщо вони їм на 1-2 ночi. Вони в iншому магазинi купили два великих пледи, якi можна постелити для сну на землю та ще й прикритися ними зверху - влiтку, та ще й у Середнiй Азiї i цього буде досить. А пледи надалi також можуть стати в нагодi їх власникам.
   Десь години через пiвтори - Вiталiй з Олександром теж ще встигли нашвидку пообiдати у тiй же столовiй - об'єднана група рушила у дорогу. Поки Гершкович розмовляв з керiвником групи туристiв - альпiнiстами їх важко було назвати - Олександр у їх дiалог не встрявав. Не було такої необхiдностi, та й вiн був занятий дещо iншою справою - у групi цих туристiв йому приглянулася одна дiвчина-узбечка. Вона була стрункою та високою. Майже в зрiст з хлопцями. Вiн не мiг дивитися на дiвчину постiйно, бо iнодi й вона поглядала у його сторону. Та тiльки-но дiвчина вiдводила погляд, Золотаренко знову вивчав її. I з кожною хвилиною вона все бiльше йому подобалася.
   Десь через пiв години, коли група вже покинула селище, Сашко постарався порiвнятися з дiвчиною й спробувати завести розмову. Олександр за своєю натурою був ще тим ловеласом, хоча особливих флiртiв у нього й не було, хiба ще пiд час навчання в Ульяновську. А вже на службi у Туркменiї вiн таких можливостей i не мав. Скiльки там у вiйськовому гарнiзонi могло бути дiвчат? Ну, хiба що з офiцерської столової, та й тi у переважнiй бiльшостi були мiсцевими - туркменками. У самому ж Тедженi дiвчат європейської зовнiшностi теж практично не було, а туркменки Золотаренку не подобалися.
   -- Я вибачаюсь, -- звернувся до дiвчини Олександр, до того часу пару хвилин, мовчки, йдучи поруч з нею, -- я чув, що ви з Ташкенту. Ви всi корiннi мешканцi столицi Узбекистану?
   -- Нi, лише, мабуть, пара осiб. Ми просто там навчаємося.
   -- В iнститутi, я так розумiю?
   -- Ми з рiзних навчальних закладiв. Нас просто поєднала жага мандрiвок - у горах чи просто на природi.
   -- Ви належите до альпiнiстiв?
   -- Нi, скорiше просто туристи. Ми у горах на скелi не деремося, але ходити по горам звикли. Нам подобається такий вiдпочинок.
   -- А звiдки у вас така жага до гiр, ви до iнституту жили десь у горах?
   -- Ну, по-перше, особисто я не з iнституту, а з унiверситету, називається вiн "Перший Середньоазiатський державний унiверситет", скорочено САДУ, -- нi дiвчина, нi Олександр не знали, що через 9 рокiв, з 1960-го року цей вищий навчальний заклад стане називатися вже "Ташкентським державним унiверситетом" (ТашДУ). -- I проживала я не в горах, а у мiстi Чирчик, воно знаходиться у 32-х км на пiвнiчний схiд вiд центру Ташкента, розташоване у долинi самої багатоводної рiчки Ташкентської областi. Чирчик у перекладi означає "шумлива", "гучна". Саме вiд рiчки мiсто й отримало свою назву. Сама ж рiчка розташована мiж вiдрогами Каржантау i Чаткальского хребта. Так ось, стосовно гiр - у мене дiдусь по татовi був пастухом у горах. Я у нього часто вiдпочивала, там такi гарнi мiсця, ото ж вiн i привчив мене ходити у горах, менi й зараз це подобається.
   -- Зрозумiло. Отож ви студентка унiверситету. Кажуть, що Ташкент, та й сам Узбекистан дуже красивi. Та й ви дуже гарна. У вас, мабуть, iм'я теж дуже гарне? Дозвольте поцiкавитися як вас звуть? -- таке прохання Олександра було дещо не за етикетом, бо спочатку хлопець мав сам представитися дiвчинi. Та Сашко зробив це зумисне.
   -- Мене звуть Гульнара.
   -- Та ви що? Не може бути!
   -- Чому це не може бути?
   -- Та тому що у такої гарної дiвчини повинне бути якесь божественне iм'я.
   -- А Гульнара вам не подобається? -- дiвчина вперше за час розмови вiдкрито посмiхнулася i зацiкавлено подивилася на Золотаренка.
   -- Подобається. Але у вас повинне бути саме надзвичайне iм'я.
   -- Ну воно, нехай i не надзвичайне, але незвичне. Воно перекладається як квiтка гранату.
   -- Хм, цiкаво. Сам гранат я, звичайно, їв, а ось як квiтує це дерево нiколи не бачив. I якi ж у цього дерева квiти?
   -- Пiд час квiтiння практично вся крона цiєї рослини усипана яскравими дзвонової форми красивими оранжево-червоними квiтками. Щоправда, спочатку бутон виглядає нiбито недбало зiм'ятим, але пiд час розпускання його пелюстки розправляються, i квiтка стає дуже красивою. Такий собi червоний лiхтарик.
   -- О! Це iнша справа, ви теж такий собi лiхтарик, який освiчує все навколо себе. Поблизу такого лiхтарика неможливо пройти, не звернувши на нього уваги.
   -- Ну, ви й пiдлесник. Та ви аж нiяк не схожi на мiсцевого мешканця. Ви звiдки?
   -- З Теджену.
   -- Це таке мiсто? А де воно знаходиться?
   -- За 250 кiлометрiв звiдси на схiд.
   -- Ого, далеченько.
   -- Ну, до Ташкенту набагато далi.
   -- Та й то так. О, до речi, ви самi менi досi не сказали свого iменi.
   -- Для вас я просто Сашко.
   -- Отже Олександр? Теж непогане iм'я - захисник.
   -- Саме таким я i є.
   -- Тобто?
   -- Захисник Вiтчизни, а отже i вас. А вас я готовий захищати усе життя.
   -- Ви не просто улесник, ви просто якась талалайка.
   -- Та нi, я цiлком серйозно. Саме з вами я готовий йти по життю рука об руку.
   -- Знову жарти?
   -- Нi, не жарти. Ви менi сподобались з самого першого погляду.
   -- Так, -- Гульнара, напевне намагалася змiнити тему, -- давайте повернемося до ваших попереднiх слiв. Ви сказали, що захисник Вiтчизни. Ви що, вiйськовий?
   -- Саме так.
   -- Солдат, офiцер?
   -- Офiцер, лейтенант.
   -- Точно?
   -- Одну хвилинку. -- Олександр, не припиняючи ходи, стягнув з плеча свiй речовий мiшок, розслабив його мотузку, трохи покопирсався у ньому, а потiм простягнув Гульнарi своє офiцерське посвiдчення. Та уважно роздивися його, посмiхнулася й проказала:
   -- Якщо у мене непогане iм'я, то у вас просто чудове прiзвище - Золотаренко, походить вiд слова золото.
   -- Саме таким я i є.
   -- О, Господи! -- досить голосно розсмiялась дiвчина, -- улесник, талалайка та ще й самозакоханий павич. I все це в однiй особi.
   -- Ну, який вже є, -- розвiв руками Олександр. -- Та я все ж задоволений, що менi вдалося пiдняти настрiй такiй на вигляд недоторкливiй особi.
   -- Це не про мене. Я просто не знала вас, не знала хто ви такий. Хоча в одному ви маєте рацiю - я намагаюся не заводити вуличних знайомств.
   -- Все правильно. Але ж ми з вами i йдемо не по вулицi.
   Гульнара знову розсмiялася, та так, що на неї вже стали озиратися тi, що йшли попереду. Нарештi вона заспокоїлася i вже з посмiшкою звернулася до Олександра.
   -- А звiдки ж ви родом, такий дотепник? Ви служите в Туркменiї, але навряд чи ви там народилися.
   -- Ви маєте рацiю. Я з України, з Подiльщини, є у нас така чимала територiя на заходi нашої республiки. Та я родом не з мiста, як ви, а iз звичайного села, сiльський, так би мовити, парубок.
   -- Та то не має значення. Я багато доброго чула за вашу Україну, менi казали, що вона така ж гарна, як i наш Узбекистан.
   -- Мабуть, що так. Я, на жаль, не знайомий з вашими краями, та дуже сподiваюсь виправити цей недолiк.
   Ось так вiдбулося знайомство Олександра з Гульнарою.
   -- Гульнара, -- звернувся через деякий час до дiвчини Олександр,-- я з моїм приятелем приєднався до вас дещо несподiвано. У нас триденний вiдпочинок, i ми хотiли полюбуватися красою цих мiсць. Але ми не спитали вашого керiвника куди вiн нас поведе. То куди ми йдемо?.
   -- Я й сама не знаю, -- здвинувши плечима, посмiхнулася дiвчина. -- Вiн нам теж про це не повiдомив, сказав лише, що ми гарно вiдпочинемо й отримаємо задоволення вiд краси цих мiсць. Спробую запитати у нього, -- вона прискорила ходу й почала наздоганяти парубка, що йшов попереду групи - того, з яким у мiстi розмовляв Вiталiй Гершкович. Невдовзi вона повернулася, точнiше зачекала, поки до неї наблизиться Олександр й iншi мандрiвники.
   -- Рустам сказав, що хвилин через 15 буде привал, ось там вiн нам все розповiсть. Вiн, як його товариш Анатолiй, не дивлячись на свiй вiдносно молодий вiк, вже досвiдченi мандрiвники. Анатолiй вже ранiше бував у цих краях, а Рустам ще й дуже начитана людина, а тому вони вдвох все нам розкажуть, як справжнi гiди.
   Подорож туристiв мiж тим продовжувалася. Та невдовзi, пройшло й справдi хвилин 15, подорожнi розташувалися на невисокому схилi в тiнi якогось одинокого й не дуже густого дерева - в Туркменiї взагалi значних лiсистих дiлянок не було, дерева там росли хiба що невеликими групами. На запитання одного з учасникiв цього походу про те, що це за дерево, Рустам вiдповiв, що це карагач, його здебiльшого називають дрiбнолистим в'язом. А далi вiн (з доповненнями Анатолiя) почав розповiдати мандрiвникам про мету їх короткочасної подорожi - не пiзнiше полудня недiлi вирiшено було повернутися у Геок-тепе, звiдки вже почати свою зворотну дорогу в Узбекистан. Почав вiн з того, що зазначив:
   -- Ми з вами знаходимось на територiї Гекдепинского етрапа, -- району, -- Ахалського велаяту. Велика його частина лежить в межах Ахал-Текiнського оазису. А сам оазис це вузька смуга (вiд 10 до 40 кiлометрiв шириною) землi, що розташована уздовж пiвнiчного схилу Копет-Дагского гiрського хребта, а з пiвдня його облямовує кордон великої пiщаної пустелi Кара-кум. Його живлять маловодi рiчки, якi стiкають з пiвдня, з гiр Копетдагу, а головним населеним пунктом оазису є саме селище Геок-тепе. Як i кожен оазис, Ахал-Текiнський має дуже мальовничi мiсця, ось ними ми з вами трохи й полюбуємося.
   -- А якi саме мальовничi мiсця? -- запитав хтось iз студентiв. -- Вони мають якiсь назви?
   -- Назви? Хм... Складне питання. Є такi що й мають назви, взагалi-то, на територiї країни знаходиться ряд iсторичних пам'ятникiв ще часiв правлiння парфян i великих сельджукiв - Алтин-депе, Нiса, Сарахс. До цих пам'ятникiв iснують туристичнi маршрути, та вони далеченько звiдси, пiшки ми туди не дiйдемо. Та й неможливо за 3-4 днi ознайомитись з усiма визначними пам'ятками цiлої країни. У нас першочерговою задачею було хоча б поверхневе ознайомлення з Копетдагським хребтом. Цю задачу ми виконали, а тепер просто вiдпочиваємо, милуючись красою обмеженої територiї - тiєї, на якiй знаходимось. Тут таких вже визначних мiсць немає, за виключенням руїн фортецi. Та мiсця однак гарнi, ви й самi це бачите. Звичайно, найбiльшi красоти поблизу рiчок.
   -- Яких? -- прозвучав вже жiночий голос.
   -- В Туркменiї багато рiчок. Є серед них великi та середнi (скорiше за протяжнiстю, нiж за об'ємами води): Амудар'я, Сумбар, Чандiр, Теджен, Фiрюзинка, а є взагалi маленькi. До речi, селище Геок-тепе, поблизу якого ми з вами знаходимось, розташоване на пiвнiчний захiд вiд Ашхабада. Та у цiй же мiсцевостi у Фiрюзинскiй ущелинi у 35 км вже на пiвденний захiд вiд Ашхабаду саме на рiчцi Фiрюзинка розташоване селище Фiрюза. Воно фактично є найбiльшим клiматичним курортом Туркменiстану з природним парком. Там також розташовується радянський вiйськовий санаторiй, на територiї якого зростає найбiльший в Середнiй Азiї овiяний легендами семистовбуровий чинар (платан), який туркмени здавна називають "Сiм братiв". Що ще? - ну, наприклад, бiля селища Арчман iснують джерела мiнералiзованих вод.
   Це все розповiдав Рустам. Та вiн вже, мабуть, заморився напружувати свою пам'ять, а тому на хвильку замовк, вiдпочиваючи. Та естафету у нього одразу перехопив Анатолiй.
   -- Кiлька слiв стосовно спом'янутих Рустамом малих рiк. Так ось, особливою мальовничiстю славиться долина рiчки Кельтечинар, де водиться понад пiвтора десятка видiв риб, та й природа чудова - а бiльшiсть рiчок, що стiкають з Копетдага дiйсно малi й не глибокi. Але кожна гiрська рiчка Копетдагу унiкальна. Так, наприклад, у долинi Секiзяба чарiвнi незайманi величнi ущелини. Поблизу Арваза є чудовий горiховий гай, цiлющi сiрководневi джерела, а також приголомшливий Нохурський водоспад - з висоти 30 метрiв тут скидається водяний потiк. I Рустам має рацiю - ми аж нiяк не зможемо побувати у всiх мальовничих мiсцях Туркменiї, так що задовольняйтеся тими краєвидами, якi перед вами.
   Пролунало ще кiлька запитань студентiв, на якi їх старшi товаришi вiдповiли, потiм ще певний час всi вiдпочивали, мочки, а далi пролунала команда Рустама: "Пiдйом!", i група мандрiвникiв закрокувала далi за поки що невiдомим бiльшостi учасникiв походу маршрутом.
   Тепер, познайомившись з дiвчиною, Олександр намагався вже якомога бiльше часу знаходитися поруч з Гульнарою, хоча, на перший погляд, у чималiй компанiї це було не дуже-то й пристойно. Та якщо придивитись, то можна було помiтити, що певний подiл на пари в групi iснує, та й що було у тому дивного, адже бiльшостi учасникiв походу було рокiв 20-23 - коли ж бо й паруватися, як не у їхньому вiцi. Пiд вечiр Олександр примiтив, що i Вiталiй виявляє пiдвищену увагу до однiєї з дiвчат, щоправда, європейського типу обличчя - той завжди казав, що йому не подобаються азiатки. Золотаренко теж практично не придiляв нiякої уваги туркменкам - а iнших азiатських дiвчат вiн поки що й не знав, та представниця iншої схiдної нацiональностi дуже вже зачепила його.

* * *

   Для Золотаренко днi вiдпочинку пролетiли швидко. Об'єднана група (разом з Калiновським та Золотаренком) провела разом фактично двi доби - з обiду п'ятницi до обiду недiлi, коли мандрiвники повернулися у Геок-тепе. Настала пора роз'їжджатися до мiсць свого помешкання.
   -- Вас, я так розумiю, довга дорога чекає? -- звернувся до Гульнари Олександр.
   Останнiм часом вiн вже практично не вiдходив вiд дiвчини. Його вже у цi днi мало цiкавили навколишнi красоти, його вабила зовсiм iнша краса. Та Гульнара тепер вже й не намагалася його сторонитися. Вочевидь, її теж зацiкавила ця весела, балакуча та ще й досить симпатична молода людина - i простий начебто хлопець, та дзвiнкий немовби пiсня.
   -- Ой, дорога й справдi далека, -- покачала головою узбечка. -- Ми сюди добиралися рiзним транспортом, з двома пересадками.
   -- А скiльки звiдси до Ташкента?
   -- Ну, вiд Ташкента до Ашхабада, як казав Рустам, 1300 кiлометрiв
   -- Так, неблизька путь, -- й собi покачав головою Золотаренко, подумки додавши до цiєї цифри ще й 200 кiлометрiв вiд Ашхабада до Теджена. А ще вiн зрозумiв, що складнi намети слугували цiй туристичнiй групi не лише у горах чи на рiвниннiй мiсцевостi - вони ставали їм у нагодi ще й пiд час поїздок, адже за один свiтовий день таку дальню подорож не здiйсниш. Та вiн вчасно перевiв свої думки на своє конкретне бажання. -- А менi так хотiлося б побачити Ташкент.
   -- Ну, то приїжджайте, й побачите, -- тихо промовила Гульнара, опустивши очi. Вона чудово розумiла що саме, чи кого саме хоче бачити Олександр.
   -- А ви будете моїм гiдом?
   -- Ну, звичайно. Адже ви там нiчого не знаєте.
   -- Добре, дякую. У мене вiдпустка з 17-го вересня, це понедiлок -- промовив Золотаренко, вперше за всi роки радiючи тому, що йому не вдалося вибити вiдпустку влiтку, -- та я виїду ще у недiлю зранку. Думаю, що навiть з пересадками я за добу маю бути в Ташкентi.
   Як це не дивно, але прямого зв'язку мiж двома сусiднiми країнами досi не iснувало. Повiтряний громадянський транспорт у цьому регiонi поки що був налагоджений слабко, хоча в Союзi вiн зараз розвивався досить швидкими темпами. Так, наприклад, у 1950-му роцi цивiльна авiацiя СРСР перевезла в 3,5 рази бiльше пасажирiв, нiж у довоєнному 1940-му роцi. На змiну застарiлим лiтакам Лi-2 в цивiльну авiацiю поступили новi, досконалiшi лiтаки Iл-12. Цей лiтак був суцiльнометалевим монопланом з двома двигунами повiтряного охолоджування потужнiстю по 1850 кiнських сил i мав досить високi льотно-технiчнi данi. Та мiж Ашхабадом i Ташкентом вiн рейси, на жаль, не здiйснював - можливо, заважали гори, а на великi висоти i Iл-12 не пiдiймався. Не було й дальнiх автобусних рейсiв. Та що саме дивне, це те, що не було й прямого залiзничного зв'язку. Чому дивно? Та тому, що залiзнична колiя пов'язувала цi мiста ще з далекого 1885-го року. На нiй навiть з 1931-го року вперше в СРСР на низцi дiлянок, що проходили пустельними районами, паровозна тяга була замiнена тепловозом. Ось таким невтiшним був стан справ для Золотаренка з питання його "чергової екскурсiї" у далеке мiсто.
   -- Але, на всяк випадок, -- продовжував Олександр, -- потрiбно, мабуть, мати про запас ще одну добу - у дорозi за 1,5 тисячi кiлометрiв всяке може трапитись. Отже, у вiвторок зранку, це буде 18 число, я, все ж таки, буду у Ташкентi, й зможу приступити до оглядин мiста. Ось тiльки де ми там з вами зустрiнемося? - адже менi зовсiм невiдоме ваше мiсто. Бiля вашого унiверситету?
   -- Нi. Там дуже багато народу буде. Давайте зустрiнемося о 10-й годинi бiля наших Ташкентських курантiв, вони збудованi у 1947-му роцi, саме тодi, коли я поступила в унiверситет. Хоча, нi... -- замислилась дiвчина. -- Там перехрестя вулиць, досить людно, та й не дуже, мабуть, вiдоме всiм мiсце. О, тодi давайте зустрiнемося поблизу пам'ятника Сталiну. Вiн знаходиться в центрi Скверу Революцiї. Як туди дiстатися вам кожен городянин скаже. Вiн встановлений вже й зовсiм недавно - два роки тому, коли вiдзначали 70-рiччя Йосипа Вiссарiоновича.
   -- Добре, я згоден. Ось тiльки 10-а година... Але ж у вас зранку заняття в унiверситетi.
   -- Нiчого, -- посмiхнулася дiвчина, -- навiть самi добросовiснi студенти iнколи пропускають заняття, якщо у них є конче необхiднi справи. А на п'ятому курсi навчання навiть викладачi закривають очi на такi дрiбнi порушення.
   -- Добре, я все запам'ятав. Я буду там у назначений час. I ви запам'ятайте - 18-е вересня.
   -- Запам'ятаю, -- посмiхнулася Гульнара. -- Буду чекати вас у Ташкентi.
   Та час мiж тим спливав. Сам Золотаренко не дуже-то поспiшав - до вечора, так чи iнакше, вiн з Вiталiєм точно будуть в Тедженi, у своїй частинi. Та цей самий час досить дорого коштував для мандрiвникiв з Ташкенту - дорога дуже вже дальня. Настала пора прощань. Сашко й Гульнара взялися за руки, подивилися один одному в очi, потiм Олександр нiжно притяг дiвчину до себе й поцiлував у щiчку, та потiм ще раз поглянувши їй у вiчi, приторкнувся губами до червоних, хоча й не пiдфарбованих дiвочих вуст. I Гульнара не вiдхилилася - поцiлунок був не довгим, та все ж мiцним, i вiн став першим їхнiм поцiлунком.
  
  

РОЗДIЛ 21

Вирiшальна вiдпустка

  
   Золотаренко прибув у Ташкент у понедiлок перед обiдом. Мiг би приїхати й ранiше, та вiн не дуже поспiшав - виїхав з Теджену лише пiсля 10-ї години, розумiючи, що запас часу у нього є. У першу чергу вiн розпитав мiсцевих жителiв - навiть корiннi узбеки непогано розмовляли на росiйськiй мовi - де знаходиться Середньоазiатський державний унiверситет. Нi, вiн не мав намiру розшукувати Гульнару вже сьогоднi, вiн просто хотiв влаштуватися на проживаннi у готелi, який знаходиться якомога ближче до цього навчального закладу - не їздитиме ж вiн зустрiчати свою студентку через усе незнайоме йому мiсто. У готелi вiн помився, трохи вiдпочив, а потiм вiдправився на прогулянку, вирiшивши, що й пообiдає у якiйсь столовiй чи кафе, ознайомившись з особливостями узбецької кухнi. I ось тут Сашка чекав невеличкий сюрприз.
   Олександр не став заказувати собi в одному з кафе шашлик або плов. Чи не дивина - й далеко поза межами Середньої Азiї, мабуть, кожна особа хоча б раз коштувала цi страви, а можливо, й готувала їх сама. Звикнувши в офiцерськiй столовiй обiдати, так би мовити по повнiй програмi - перша страва, друга, третя - вiн замовив собi лагман, дiмламу (чув про неї, але не їв) та прохолодний компот. Дiмлама, або як її ще називають iншi нацiональностi домляма - це тушковане м'ясо з цибулею та iншими овочами. Ну, а лагман - перша обiденна страва - овочево-м'ясо-тiстовий вирiб середньоазiатської кухнi. Хоча його й вважають узбецьким, та подiбнi страви є й у багатьох iнших народностей. Звичайно, Олександр теж чув про нього, та коштувати його йому поки що не доводилось. I ось тут йому довелося добряче попотiти.
   Цей густий наваристий суп був дуже смачним i ситним, вiн сподобався Олександру. Лагман складається з ваджи (овочево-м'ясної частини) i довгої локшини, якi з'єднують перед подачею на стiл. До речi, в Узбекистанi кухарськi здiбностi нареченої на четвертий день пiсля весiлля перевiряють готуванням саме лагману. До овочево-м'ясної частини входили такi продукти як баранина, картопля, капуста, помiдори, морква, редиска, болгарський перець, баклажани, цибуля, часник. Окрiм того у лагман наприкiнцi добавлялися ще прянощi й чимало зеленi - джусай, кинза, петрушка тощо. При цьому лагман може бути рiзної консистенцiї: рiдким або густим - приготовлявся на м'ясо-овочевому бульйонi. У Китаї, який вважають батькiвщиною лагману, ця страва настiльки густа, що їдять її паличками. А в кафе, де обiдав Золотаренко, лагман був вiдносно рiдким. I справа була саме у довгiй локшинi - як її їсти, тобто як витягувати з тарiлки чи великої пiали? Ложкою це робити було дуже вже незручно, а накручувати на виделку (яку сервiрували до другої страви) - незручно. I, не дивлячись на смакоту цiєї страви, бiльше вiн її нiколи собi не замовляв.
   Пiзнiше Гульнара, почувши вiд Олександра розповiдь про його знайомство з лагманом, розсмiялась i сказала, що угостить його подiбним блюдом, яке йому i сподобається, i їсти його буде зручно. I таким блюдом виявився мампар - у певнiй мiрi прообраз лагману. Майже всi продукти у цих страв були спiльними, за виключенням тiстового - у мампарi замiсть довгої локшини були шматочки (практично квадратики) пружного тiста, якi наривали уручну. Цiкавим було те, що у середньоазiатських народностей, не дивлячись на подiбнiсть технологiй приготування мампару, були й свої нацiональнi особливостi. Так, наприклад, у таджицькiй кухнi до нього додавали ще й шматочки омлетного млинчика. Та й без цiєї добавки мампар сподобався Олександровi i надалi вiн iз задоволенням його собi замовляв.
   Та приїхав у Ташкент Золотаренко зовсiм не для того, щоб коштувати та оцiнювати узбецькi страви - мета його подорожi була зовсiм iнша й набагато романтичнiша. I назавтра вона почала здiйснюватися. Вiн, як i домовлялися, зустрiвся з Гульнарою на обумовленому мiсцi i в обумовлений час. За два днi свого попереднього знайомства з дiвчиною у Геок-тепе Олександр бачив Гульнару лише у туристичному вбраннi. А бiля пам'ятника Сталiну вiн побачив її нарештi у всiй дiвочiй красi. Будь-яка дiвчина чи жiнка завжди мрiє виглядати привабливою, незалежно вiд вiку i погоди, але особливо яскраво це прагнення проявляється влiтку, коли можна розлучитися з важким, що приховує фiгуру, верхнiм одягом i постати перед оточуючими в усiй своїй красi. Ось i Гульнара прийшла на побачення з Олександром у легкiй приталенiй яскравiй сукнi без рукавiв з кольорового шифону - у Ташкентi не за порою року продовжувало панувати лiто. Матерiал сукнi iдеально пiдходив до її витонченої, i як би виточеної (дуже вдале для неї римування) фiгури - у такому туалетi просто неможливо було залишитися непомiченою. Як не дивно, але така красива тканина, як шифон ("chifon") в перекладi з французького означає "ганчiрка". Проте, в усi часи з шифону шилися й шиються, передусiм, елегантнi повiтрянi сукнi.
   Що ж стосується його кольору, точнiше узору сукнi Гульнари, то це було не досить густе сплетiння якихось голубих (найбiльше), бежевих та бiлих не таких вже й малих кольорових розпускiв, що райдужно переливалися - у стилi саме узбецьких мотивiв. Узбецький жiночий нацiональний костюм з давнини складається iз строкатої сукнi. Всi частини нацiонального узбецького костюма завжди несли в собi таємницю рiзних епох, духу часiв. Та вже саме у цей час стало нормою бачити дiвчат у сучасних платтях, проте зшитих з нацiональних матерiалiв. Молодь, та й представники старшого поколiння iз задоволенням повертали яскраву нацiональну тканину в повсякденний гардероб. Спереду сукня Гульнари трохи не сягала її колiн, а позаду вона була довшою, i при ходi дiвчини її подол колихався привабливими хвилями. На ногах у дiвчини були бiлi босонiжки на середньому каблуцi з тоненькою шкiряною перетинкою. I хоча начебто нiчого такого вже особливого в її одязi не було, Гульнара виглядала дуже ефектно, а її сукня лише пiдкреслювала рiвномiрний золотаво-бежевий пiвденний загар дiвчини.
   Ранiше неодмiнним доповненням до костюма узбецьких жiнок рiзного вiку завжди були прикраси iз золота або срiбла. Шию могли прикрашати в'язки намист з коралiв або намиста з монет. Звичайно, зараз мало хто з узбецьких дiвчат, та i їх батькiв, мiг дозволити собi таку розкiш. Та якщо тепер це була навiть i бiжутерiя, то й вона виконувалася у традицiйному узбецькому стилi. Хоча були й прикраси з напiвдорогоцiнними чи вiдносно недорогими каменями. Ось i у Гульнари на шиї красувалося ажурне намисто з бiрюзою, а в ушах - виконанi у традицiйному узбецькому стилi сережки з пiдвiсками у виглядi куполкiв, яки пiд час ходи їх власницi тихенько подзвонювали. Ранiше руки узбечок прикрашали рiзнi досить широкi браслети, та на руках сучасної студентки їх не було. I це порадувало Олександра. Справа у тому, що вiн у Тедженi купив з рук гарний жiночий широкий ажурний позолочений браслет (чийого виробництва не вiдомо) за 300 карбованцiв - не такi вже й малi грошi, якщо враховувати, що середня зарплата по країнi у 51-му роцi складала 660 карбованцiв. Щоправда вiйськовослужбовцi отримували зарплати набагато вищi, так що Золотаренко мiг собi це дозволити. Вiн мiг купити дiвчинi й золотий, щоправда, вузенький браслет вiтчизняного виробництва, та розумiв, що такого дорогого дарунку дiвчина не прийме. Та все ж Золотаренко приготував Гульнарi ще один подарунок, який вирiшив приберегти на кiнець свого перебування у Ташкентi.
   Зустрiч була дуже теплою. Олександр подарував дiвчинi браслет, той їй дуже сподобався, та вона все допитувалася скiльки вiн коштує, докоряючи, що Золотаренко, мабуть, багато грошей витратив. На що той вiдповiв, що про цiну подарункiв не прийнято запитувати - дарунки, так би мовити безцiннi. А далi вони пiшли прогулюватися чудовим мiстом. Та вже наступними днями Олександру у першiй половинi дня доводилося прогулюватися одному. Сьогоднiшнiй день був виключенням у наступному режимi його зустрiчей з Гульнарою - навчання є навчання, а тому в подальшому пропускiв занять у дiвчини не було. Вона наперед казала парубку коли вона завтра звiльниться i той чекав її неподалiк вiд унiверситету. Це був своєрiдний навчальний куточок, так би мовити академмiстечко, що розташовувалося на вулицi, яка й називалася Унiверситетською. У безпосереднiй близькостi (по дiагоналi) вiд навчального закладу Гульнари розташовувався й Середньоазiатський iндустрiальний iнститут.
   Вже через пару днiв по приїзду Золотаренка молодi люди нарештi перейшли на "ти" - мабуть, цьому посприяли i їх вечiрнi поцiлунки. Найщасливiшим днем тижня для Олександра стала недiля, тому що вiн цiлий день провiв разом з Гульнарою. I у цей же день Олександр признався дiвчинi у кохання, сказавши по тому:
   -- Гульнара, я прошу стати тебе моєю дружиною, виходь за мене замiж.
   -- Знову твої жарти?
   -- Та якi ж жарти?! Я кохаю тебе. Я задля цього й приїхав сюди, що сказати тобi це.
   -- Ох, i швидкий же ти. Ми знайомi усього лише якiйсь тиждень.
   -- А це у нас родинне, -- посмiхнувся Золотаренко. -- Моя мама якось розповiдала, що батько покохав її з першого ж погляду. Та й вона його теж. Так, мабуть, i повинно бути, якщо люди подобаються один одному. Чи я тобi не подобаюсь, ти нiчого не вiдповiла на моє признання у коханнi.
   -- Ти менi подобаєшся. А щодо кохання... Я поки що й сама собi не дала вiдповiдi на це питання. Дуже вже швидко все вiдбувається. I куди ти поспiшаєш? Буває, що люди по 2-3 роки зустрiчаються, i лише пiсля цього, гарно пiзнавши один одного, реєструють шлюб.
   -- Гульнара, у мене немає часу. Добре, коли люди живуть в одному мiстi. Вони за цi 2-3 роки можуть провести кiлька сотень зустрiчей. А менi, щоб їх з тобою провести, потрiбно буде рокiв 20-30. Адже лише дорога сюди та назад займає бiльше двох дiб. А скiльки ж часу тодi залишається на саму зустрiч? Навiть свята у цьому роцi для мене невдало складаються за календарем - жодне не примикає до недiлi. Я, звичайно, все одно постараюсь ще вирватись до тебе, хоча це й складно.
   -- Ти що, хочеш за свою вiдпустку весiлля зiграти? Нiчого з цього не вийде.
   -- Я й сам знаю, що не вийде, -- зiтхнув Золотаренко. -- Та хоча б домовитись про таку подiю ми можемо?
   -- I що це дасть? Однак доведеться чекати твоєї чергової вiдпустки.
   -- Е, нi. На таку справу завжди дають позачергову вiдпустку, нехай навiть за власний рахунок. У цьому випадку командування частини завжди йде назустрiч офiцеровi. I вiдбувається це тому, що дуже в армiї начальство не полюбляє холостих офiцерiв, вони вважають, що це лише призводить до безладу, розбовтаностi, розбалансованостi. На їх думку офiцер лише тодi дiйсно справно несе службу, коли у нього є сiм'я, мiцний тил так би мовити.
   -- Ну, мабуть, що це й вiрно.
   -- Воно-то вiрно, я згоден. Отож i потрiбно менi змiнювати свiй статус холостяка. Та й у тебе, мабуть, самий вiк.
   -- Все це так. Але у мене випускний рiк, вiн буде такий напружений. Хоча...
   -- I що, хоча?
   -- Адже перед захистом диплому буде вже вiдомий розподiл, мене можуть кудись направити на роботу - i хто знає куди. Отже потрiбно розписатися ще до того, щоб було направлення за мiсцем роботи чоловiка.
   -- О, це тебе нехай менше за все турбує.
   -- Чому?
   -- Та тому, що на дружин офiцерiв це не поширюється. I так, наскiльки я знаю, замiжнiм жiнкам у таких випадках дають вiльний диплом. Та й що таке за мiсцем роботи чоловiка? Адже тебе там нiхто влаштовувати на роботу не буде. А вже дружину офiцера й тим паче.
   -- А чому це тим паче?
   -- Та тому, що дружини офiцерiв можуть бути працевлаштованi лише тодi, коли на те мiсце, що вони претендують, немає вiльнонайманих.
   -- Оце так! То я так взагалi можу не працювати?
   -- А так нерiдко й буває. Щоправда, це все стосується лише вiйськового гарнiзону. А за його межами працюй собi скiльки тобi завгодно, будь ласка, у любiй органiзацiї чи на пiдприємствi.
   -- О! То це ж прекрасно. А то ти мене залякав, що я взагалi не зможу працювати.
   -- Я не казав, що не зможеш, але у самому вiйськовому гарнiзонi таке часто трапляється. А у мiстi працюй на здоров'я. Є лише одна маленька деталь.
   -- Яка ще деталь?
   -- Танковi частини нiколи не стоять у центрi мiста, а десь далеко на його околицi. А тому тобi до роботи, можливо, з 2 години добиратися потрiбно буде. Та стiльки ж часу назад. Не знаю, чи довго тебе буде задовольняти така робота - особливо взимку чи у весняне бездорiжжя.
   -- То одним мене залякував, а тепер iншим.
   -- Та я тебе не залякую. Це просто такi армiйськi реалiї. А чого ти так рвешся на роботу?
   -- Бо в чотирьох стiнах нудно однiй сидiти.
   -- Ну, це я розумiю. А ким ти конкретно будеш за фахом по закiнченню унiверситету?
   -- Я ж тобi вже казала. Я буду бiологом. Я закiнчую бiологiчний факультет, моя спецiальнiсть: бiологiя, бiохiмiя, ботанiка, зоологiя. Ну, ще можу працювати за напрямками фiзiологiя людини i тварин або мiкробiологiя. А взагалi-то квалiфiкацiя - бi-о-лог. Якщо не буду працювати на виробництвi, то можу в школi викладати бiологiю i хiмiю.
   -- Так, це спецiальнiсть не така вже й поширена, а тому, скорiш за все, знайдеться тобi мiсце в гарнiзоннiй школi. Хоча цi школи далеко не завжди розташованi у самому гарнiзонi. У нас, наприклад, школа для дiтей вiйськовослужбовцiв знаходиться у самому Тедженi. Тобто, нашi дiти вчаться разом з дiтьми корiнних мешканцiв, лише не вивчають туркменську мову.
   -- Ну, що ж, це вже непогано, якщо я зможу працювати в школi.
   -- Все це дiйсно непогано, але до тих пiр, поки у нас не з'являться дiти. А тодi тобi вже й у чотирьох стiнах нудно не буде.
   -- Це так, -- посмiхнулася Гульнара. -- Та хоча б на перший час потрiбно себе чимось зайняти. А там видно буде.
   -- О, саме так - там видно буде, як все складеться. Але залишився ще один маленький нюанс. Отакий, -- Олександр з посмiшкою показав дiвчинi мiзинець, бiльшу частину якого прикрив великим пальцем. -- Та ти поки що так i не дала вiдповiдь на моє признання й пропозицiю.
   -- Ну, -- зашарiлася Гульнара, -- менi останнiм часом все бiльше здається, що i я тебе кохаю. Та так воно, мабуть, i є. Але потрiбен який час, щоб я це твердо усвiдомила. Трохи незвично - дуже швидко все робиться.
   -- Гульнара, -- посмiхнувся Олександр. -- Це ще не швидко. Ти уяви собi, що ти живеш не в цьому, а у минулому столiттi. Ось тодi було б дiйсно швидко. I не лише швидко - ти могла б навiть до самого весiлля не знати iменi свого чоловiка. На коли б твiй батько призначив дату весiлля i за кого б вiн повелiв тобi виходити замiж - так би все i сталося.
   -- О-о-о, а ти у цьому маєш рацiю. Дiйсно, так ранiше й було, я навiть про це не подумала. Як же дiвчатам тодi несолодко було. Дата весiлля це ще дрiбниця, а ось виходити замiж за нелюбимого... Добре, я згодна вийти за тебе замiж. Тiльки коли ти плануєш святкувати весiлля?
   -- Не пiзнiше лiта майбутнього року.
   -- О, це мене влаштовує, я спокiйно закiнчу унiверситет. Але чому саме не пiзнiше лiта?
   -- Лiтом у мене закiнчуються 5 рокiв служби, далi мене кудись переведуть. Та ось куди? А що, як ще подалi Туркменiї, наприклад, на Крайню пiвнiч, чи в Прибалтику або на Далекiй Схiд. Ось iз цих мiсць я у Ташкент точно вирватись не зможу, хiба що лише у вiдпустку.
   -- А куди тебе ще можуть послати?
   -- Та будь куди - в Україну, Бiлорусiю, на Кавказ, у район Ленiнграду або навiть в Узбекистан, та це навряд чи. Але скрiзь можна нормально служити i жити. Навiть у Прибалтицi чи Приморському краю - цивiлiзованi, економiчно розвиненi мiста, море чи океан. Нормально.
   -- А Сахалiн, Курильськi острови? -- лукаво посмiхнулася Гульнара.
   -- Туди мене точно не пошлють.
   -- А це ще чому?
   -- Бо там танкам немає чого робити, немає стратегiчного простору, та й навiщо там танки?
   -- А, я й забула про твiй вiйськовий фах. Добре. А ти ще упоминав крайню пiвнiч. А туди тебе можуть послати?
   -- А ось туди можуть, -- тяжко зiтхнув Золотаренко. -- I це самий найгiрший варiант.
   -- Чому?
   -- Та тому що, саме там майже немає цивiлiзацiї i промислових, розвинутих мiст. А є лише безкрайня тундра, оленi та чукчi. I що ти там будеш робити, та ти вiд нудьги завиєш.
   -- Ой, не потрiбно менi такого.
   Цiкаво, що слова Олександра стосовно крайнього пiвночi та чукчiв у дечому перекликалися iз словами його батька, якi будуть промовленi вже влiтку наступного року.
   -- Заспокойся, навряд чи мене туди пошлють. Так, там для танкiв простори пiдходящi, та ось воювати у тундрi нi з ким. Вiрогiдний супротивник звiдти на нас наступати не буде.
   -- Знову почав iз залякування, а тепер заспокоюєш, -- посмiхнулася Гульнара. -- Ну й манера у тебе розмови вести...
   -- Та нi, я не залякував. То я просто розмiрковував. Добре, основнi питання ми обговорили, а деталi ще з'ясуємо, -- намагався пiдвести риску Олександр, задоволений тим, що Гульнара дала згоду на одруження з ним - аби не передумала.
   Але так швидко бесiду йому не вдалося завершити, бо дiвчина тут же звернулася до нього:
   -- А де ти плануєш грати весiлля - у своєму Тедженi чи на батькiвщинi, в Українi? Чи може у нас, в Узбекистанi? -- з надiєю спитала вона.
   -- Точно що не в Тедженi, там менi самому складно буде все органiзувати, та й твоїм батькам i рiдним добиратися туди не з руки. А моїм i тим паче. В Українi?.. Для мене це так привабливо. Добре було б, але, скорiш за все, i це не реально. Стiльки часу даремно пiде, та й не зможуть нас там так швидко розписати. А заяву в ЗАГС там доведеться подавати.
   -- I що тодi залишається? -- обережно спитала Гульнара, вiдчуваючи, як у неї почало частiше битися серденько.
   -- А що залишається - будемо справляти весiлля у Ташкентi чи у твоєму Чирчику.
   -- Та ти що?! Справдi?
   -- Справдi. Якщо, звичайно, твої батьки будуть згоднi.
   -- Вони будуть згоднi, та ще й як. Адже їхня донька, та й вони самi не будуть їхати хто-зна куди. Вони тобi навiть вдячнi будуть за таке рiшення.
   -- Та яка там менi дяка, це менi доведеться їм дякувати, бо, я так розумiю, що вся органiзацiя весiлля ляже на їхнi плечi - адже я особисто тут нiчого органiзувати не зможу. Так що рiшення провести весiлля у Чирчику чи навiть у Ташкентi - це моя завчасна вдячнiсть їм за майбутнi турботи. Та воно, мабуть, буде й справедливо - я не узбек, а заберу у батькiв саме узбецьку дiвчину, а у вас до такого не дуже-то привiтливо ставляться. Отже, повинен я чимось вiдкупитися. Тим бiльш, що якогось калиму за тебе я не даю, ну, такого, що прийнятий в Узбекистанi. А це ж у Середнiй Азiї теж має мiсце. Ну, хiба що зможу внести калим грошима, їх я за 4 роки служби назбирав.
   -- Ой, це все нiсенiтницi. Який у нашi часи калим за наречену. Про це можуть зараз говорити хiба що 80-лiтнi бабки. Так, калим iнодi i є, та вважається, що це створення матерiальної бази для народження нової сiм'ї. Отже, грошi у цiй справi рiвноцiннi з дарованими баранами чи чимось iншим. Не бери в голову, я ж не веду мову про посаг, який личить мати нареченiй - всi цi питання напередоднi весiлля утрясуться. Та й стосовно турбот ти помиляєшся, це для моїх батькiв будуть такi радiснi турботи! Все, тепер я на всi 100 % готова вийти за тебе замiж. I де ти тiльки взявся на мою голову?! I понесло ж тебе Геок-Тепе саме у той час, коли наша група спустилася туди з гiр, -- жартiвливо проказала Гульнара й довiрливо притиснулася до Олександра.
   А далi знову потекли щасливi часи їхнiх пообiденних зустрiчей. Та вже у наступну п'ятницю дiвчина повiдомила Олександру, що завтра вона ще до обiду планує з'їздити у Чирчик провiдати батькiв. Золотаренко, хоча й розумiв, що це свята справа, та все ж одразу засмутився - як мiнiмум пiвтори доби йому доведеться нудьгувати. Та через хвилину вiн вже був не просто засмучений, а здорово збентежений i навiть трохи зляканий, тому що Гульнара додала:
   -- Мi їдемо удвох. Познайомлю тебе зi своїми батьками, чи їх з тобою, -- посмiхнулась вона.
   -- Навiть так?!
   -- Саме так. Повиннi ж вони поглянути на того, хто збирається сватати їхню дочку. Хоча, я ще не вирiшила - чи говорити їм саме зараз про твою пропозицiю, чи зробити це дещо пiзнiше. Адже час у нас є. А що це ти такий засмучений став? Не хочеш зi мною їхати?
   -- Та нi, справа не в цьому.
   -- А, -- посмiхнулася дiвчина, -- розумiю. Ти просто злякався. А ще офiцер...
   -- До речi, з нещодавно вже старший лейтенант, -- чергове звання Золотаренко отримав за 10 днiв до своєї вiдпустки - про це йому повiдомили у п'ятницю 7-го вересня.
   -- О, поздоровляю! Тодi тим паче - чому це у тебе душа у п'яти збiгла?
   -- Та я не страшусь, просто хвилююсь. А ти не хвилювалася б перед знайомством, наприклад, з моїми батьками?
   -- Я розумiю, -- зiтхнула дiвчина. -- Вибач, це я просто жартувала. Та все буде добре, у мене хорошi батьки, особливо мама.
   -- А ти знаєш, я, як не дивно, i хвилююся бiльше стосовно зустрiчi саме з твоїм татом.
   -- А чому як не дивно? Так, мабуть, i повинно бути.
   -- Не завжди. Здебiльшого саме матерям не дуже подобаються друзi їх дiтей, батьки до цього спокiйнiше ставляться. Та у твоєму випадку все, мабуть, навпаки.
   -- Чому? Чому саме мiй батько може проганяти чи нав'язувати менi друзiв?
   -- Не саме твiй батько, а узбецький батько. Я ж сам теж служу у Середнiй Азiї, а тому знаю, що хоча за часiв радянської влади багато чого змiнилося у ваших традицiях, та суворий патрiархат, все ж, залишається. Рiшення саме батька - це слово останньої iнстанцiї.
   -- Ось тепер я зрозумiла. Та все не зовсiм так. Ти, хоча й живеш у Середнiй Азiї, та все ж, мабуть, дуже мало спiлкуєшся з корiнним населення того ж таки Туркменiстану. Звичайно, у середньоазiатськiй родинi майже всi рiшення дiйсно приймає батько. Та на те вiн i чоловiк, голова родини, саме вiн повинен турбуватися за благополуччя своєї сiм'ї. Але зараз вже й слово жiнки не є останнiм. Сьогоднi узбецькi чоловiки вже змирилися з тим, що сучаснi узбецькi жiнки - це далеко не лише домогосподарки, вони вже роздiлили лiдируючу роль добувача i захисника сiм'ї, оскiльки узбецькi жiнки розумнi, активнi й працьовитi. Узбецькi жiнки зараз є повноправними членами суспiльства i мають великi можливостi для самореалiзацiї. А отже i у ставленнi до своїх дiтей вони вiдiграють значну роль. Та у мене мама i взагалi iнша - вона й татовi спуску не дасть.
   -- Цiкаво. А чому це твоя мама iнша?
   -- Тому що вона наполовину росiянка. У мене дiдусь саме за мамою росiянин, а бабуся - узбечка. А ось у мене вже лише чверть росiйської кровi, та все ж я не така вже й чистокровна узбечка. А що стосується татових родичiв, то всi вони чистокровнi узбеки. Прiзвище мого дiдуся за мамою Савельєв, з простим росiйським iм'ям Iван. А моє прiзвище, як я мого тата - Наркiсова. Так що, батьки у мене, особливо мама, не такi вже й консервативнi, як ти гадаєш.
   -- Он воно що... Саме тому, мабуть, ти така гарна - у тобi поєдналися кращi риси узбекiв i росiян. Недарма ж кажуть, що змiшанi браки дають гарне потомство. Добре, тепер i менi трохи спокiйнiше стало, -- усмiхнувся Олександр.
   Отож i це важливе питання було вирiшено. I назавтра Гульнара з Олександром направилися у Чирчик. I по дорозi Гульнара тихенько продовжила свою розповiдь про емансипацiю узбецьких жiнок, навiть про iсторiю цього питання.
   -- Ми вчора говорили з тобою про те, -- почала розмову Гульнара, -- що, батьки молодих й досi вирiшують за дiтей з ким тим дружити, одружуватись чи виходити замiж. Точнiше, це твої помисли стосовно цього питання. Я повинна зiзнатися - це одночасно так i не так. Але ж i в iнших нацiональностях батьки турбуються за своїх дiтей, особливо, коли тi проживають разом з ними. Та зараз в Узбекистанi все бiльше юнакiв i дiвчат стають вiдiрваними вiд дому - хтось, як я, навчається, а хтось працює там, де йому подобається. А тому i вплив батькiв на дiтей значно знизився. Що стосуються хлопцiв, то вони вже давно вийшли зi сфери впливу своїх батькiв. Дiвчатам складнiше, i саме тим, як я казала, хто мешкає разом з батьками. Та й вони стають все бiльш незалежними. Так, здебiльшого й зараз дiвчата i юнаки, одружуються за згодою своїх батькiв, та останнi бiльш самостiйнi в ухваленнi рiшення. Батьки мають деякий вплив на вибiр шлюбного партнера: i при цьому продовжують враховуватися нацiональнiсть, вiросповiдання, матерiальний та сiмейний стан, мiсце проживання, а також особистi якостi партнерiв.
   -- Ну, це зрозумiло. Хоча часи дiйсно дещо змiнились. Добре, хай так. А обряди, калим i таке iнше?
   -- У цьому ти теж маєш певну рацiю. Ще й досi iснують обряди, попереднi одруження - сватання, змова i заручини - в ходi яких сторони нареченого i нареченої домовляються про умови укладення шлюбу, органiзацiю весiльного торжества, розмiрах калиму i приданого. Ну, а далi вже сама процедура укладення шлюбу, весiльне торжество, весiльна обрядовiсть. Та все це вже значно рiзниться вiд того, що було ранiше. Я повторюю, це вже просто турбота за майбутню сiм'ю, за її достаток. I особливо змiнилося ставлення до жiнки. Про це я тобi вже теж казала. Хоча, ти, можливо, й не повiриш, та ставлення до жiнки в узбекiв завжди було досить шанобливим.
   -- Справдi?
   -- Саме так. Узбеки шанують жiнок як матерiв, оскiльки iснує хадис, це вислiв пророка Мухаммада, що ворота раю бiля нiг жiнок. Узбецький народ завжди був вiдомий своєю величезною повагою до жiнок. Iснує навiть таке узбецька прислiв'я: "Коли ви вчите вашого сина - ви вчите одну людину, коли ж ви вчите вашу дочку - ви вчите сiм'ю!". I воно, мабуть, вiрне, бо говорить про особливу роль узбецької жiнки в родинi, як її моральної i духовної основи.
   -- Хм, цiкаво. I прислiв'я досить цiкаве.
   -- Тепер я ще одне питання зачеплю. Ми у недiлю говорили про те, що жiнка може не працювати, i тодi, як я казала, на неї нападе нудьга. Та насправдi в узбечок не буває нудьги. Якщо узбецькi жiнки не працюють, то вони ведуть домашнє господарство, поєднуючи з ним й заняття народними промислами - прядiння, вишивання, килимарство. Вироби їх рук - це завжди був i є неодмiнний атрибут кожного будинку, який любовно прикрашається ними. Вони прекраснi кухарки, якi зможуть приготувати неповторний узбецький плов, ароматну прозору шурпу або соковитi манти.
   -- Ти мене так умовляєш, нiбито я казав, що узбецькi жiнки безвладнi й нероби, -- майже що розсмiявся Олександр. -- Це не так. Я теж шаную ваших жiнок, i вони подобаються менi. I тому є доказ - iнакше я б не вибрав тебе собi у дружини.
   -- Добре, -- посмiхнулася й Гульнара. -- Ми з тобою порозумiлися.
   Далi вони порозмовляли трохи й на iншi теми, та саме трохи, тому що багато часу поїздка з Ташкенту до Чирчика не зайняла. Прибули вони туди ще до обiду. Родина Наркiсових мешкала у 3-кiмнатнiй квартирi чотирьохповерхового будинку. В родинi було троє дiтей, крiм Гульнари ще її брат Бахтiяр (навчався у 9-му класi) та 13-рiчна сестричка Зухра. Дiти на цей час були у школi, а ось їх мама - вдома, хоча вона також ходила з ними до школи - була вчителькою i викладала росiйську мову та лiтературу.
   Мама Гульнари - Фатiма Iванiвна - звичайно, трохи здивувалася вiзиту незнайомого їй гостя, та прийняла Золотаренка добре. Її чоловiк, повернувшись увечерi додому, застав вже святково накритий стiл, все зрозумiв, а тому особливих питань задавати не став, особливо пiсля того, як почув пояснення доньки. А Гульнара сказала батькам, що Олександр вiйськовий i служить у Туркменiї, вони з ним разом брали участь у короткочасному походi та вiдпочинку у селищi Геок-тепе. Коротко й зрозумiло, та ще й це була абсолютна правда. Так, правда, але без дрiбниць, якi часом розказане можуть перевернути майже догори дригом. Але навiщо батькам подробицi. В цiлому вечiр та ранок наступного дня родина Наркiсових та Олександр Золотаренко провели абсолютно нормально. А вже вранцi, поснiдавши разом, Гульнара повела Олександра знайомитись з її рiдним мiстом - її обов'язки гiда продовжувалися. Повернулися вони до помешкання лише перед самим обiдом, знову усi разом пообiдали, трохи поговорили на рiзнi теми, не торкаючись особистих питань, а потiм Гульнара з Олександром стали збиратися у зворотну путь - знову до Ташкенту.
   I ось вони були вже в дорозi. Гульнара спочатку поцiкавилась у хлопця як йому її мама з татом, на що той вiдповiв, що батьки у дiвчини, на його думку, дуже хорошi люди. Далi вони трохи погомонiли про сам Чирчик. Ще пiд час екскурсiї мiстом Гульнара повiдомила хлопцевi, що перший камiнь у фундамент тодi ще просто робочого мiстечка був закладений 1 травня 1934-го року. I це дуже здивувало Олександра - не пройшло ще й 20 рокiв, а зараз це було вже величеньке мiсто з населенням, мабуть що у 50000 мешканцiв. Як пiзнiше з'ясується, за даними Всесоюзного перепису населення на 15 сiчня 1959-го року в Чирчику проживатимуть 65520 чоловiк. Але як мiсто могло зростати такими темпами? I Гульнара пояснила йому - це вже їй розповiв тато - що у роки Великої Вiтчизняної вiйни Чирчик став центром машинобудування; на базi устаткування евакуйованих пiдприємств. Пiсля вiйни всi евакуйованi пiдприємства були залишенi в Чирчику i повнiстю перемкнутi на виробництво мирної продукцiї для потреб народного господарства. I пiслявоєнний розвиток промисловостi мiста почався з розширення i реконструкцiї дiючих та будiвництва нових пiдприємств. Саме тому мiсто (i його населення) зростало не за днями, а як би за годинами.
   А далi хлопець з дiвчиною посидiли трохи мовчки, вивчаючи у вiкно навколишнi краєвиди. А потiм Олександр, без усякого зв'язку з темою попередньої розмови, раптом запитав Гульнару:
   -- А ким твiй брат хоче стати, коли закiнчить школу?
   -- Навiть не знаю, не цiкавилась. Поцiкавлюсь уже наступного року, коли вiн перейде у випускний десятий клас. А чому ти питаєш?
   -- Та згадав твою родину, з якою ми тiльки-но розлучилися. I у мене якось виникло питання про спадковiсть. Ти, як i твоя мама, вчителька. Ось я й подумав, що, можливо, твiй Бахтiяр хоче бути iнженером, як ваш тато, -- глава родини Алiшер Каримович Наркiсов працював технологом на Чирчикському електрохiмiчному комбiнатi, який почав давати продукцiю ще у далекому довоєнному 1940-му роцi.
   -- Не знаю, можливо. А я дiйсно пiшла по маминим стопам, теж майбутня вчителька, хiба що освiтнi напрямки у нас рiзнi.
   -- Та то якраз добре, що ти бiолог, бо немає особливого значення, хто цi предмети викладає.
   -- Не зрозумiла тебе.
   -- Ну, розумiєш, уяви собi, що наприклад, твоя мама викладала б росiйську мову та лiтературу десь у Росiї чи Українi. То там точно знайшлися б деякi невiгласи, якi могли б сказати: "Що узбечка може знати про велику росiйську мову та нацiональних письменникiв чи поетiв? Чому вона може навчити наших дiтей?". А про бiолога такi сумнiви й розмови просто недоречнi.
   -- Цiкава iнтерпретацiя шкiльних спецiальностей чи спецiалiстiв, -- розсмiялася Гульнара. -- Та, можливо, ти й маєш рацiю. Отож я тодi в школi навiть чукчам зможу викладати бiологiю. Це дiйсно непогано.
   -- Непогано, -- усмiхнувся Олександр. -- Так, добре. Це все справи майбутнього. А давай повернемося до справ минулих.
   -- Яких ще минулих справ? -- здивувалася його майбутня наречена.
   -- Вчорашнiх чи сьогоднiшнiх. Ну що, ти розповiла батькам, чого я насправдi приїхав у Ташкент?
   -- Нi, -- покачала головою дiвчина. -- Встигну ще. Тато, у всякому разi, не знає, що ми вирiшили побратися. Iнакше у нього була б купа питань до тебе, та, мабуть, i до мене.
   -- Хм, цiкаво. Тато не знає... А мама що, знає? Ти їй окремо вiд батька щось сказала?
   -- Не казала я й мамi нiчого такого. Та мама є мама, вона хоча й не знає, та вона одразу здогадалася. Це ж мама, вона ж жiнка! Їй не обов'язково щось знати, вона просто серцем вiдчуває.
   -- Отакої. I що ж вона тобi казала?
   -- Та нiчого особливого. Але ти їй сподобався. Вона сказала, що ти гарний, а головне, серйозний, та ще й офiцер. Тобто, що ти будеш добрим не лише захисником Батькiвщини, а й захисником родини. Ну, з цим я згодна. А от стосовно серйозностi... Не знаю, що б мама сказала, якби я розповiла їй про першi хвилини знайомства з тобою, -- Гульнара розсмiялася. -- Як я тебе у перший день у Геок-Тепе називала?
   -- Як? Зараз згадаю... Ага, ти мене назвала пiдлесником i талалайкою. А ще самозакоханим павичем.
   -- О, все вiрно! -- знову розсмiялася дiвчина. -- Почула б це моя мама. Ото було б...
   -- А що було б? Чи ти дiйсно вважаєш мене якимось пустодзвоном, несерйозною людиною?
   -- Ну, так я, звичайно, не вважаю...
   -- Але щось подiбне до цього? -- усмiхнувся Золотаренко. -- Невже ти можеш гадати, що радянський офiцер, захисник Батькiвщини може бути несерйозною людиною у серйозних справах? -- Так, на дозвiллi можна й пожартувати. Але в цiлому я досить серйозна людина, i твоя мама має рацiю, тим паче, що, як ти казала, вона серцем вiдчуває.
   -- Сашко, та я...
   -- Зачекай, вибач, я договорю, -- не дав їй закiнчити фразу Золотаренко. -- Я ж тодi у Геок-Тепе не знав як до тебе пiдступитися. Я ж бачив, якi погляди кидали на тебе iншi хлопцi. Але якщо вони просто дивилися на тебе, як кiт на сметану, та навiть не намагалися флiртувати з тобою, а вони ж знали тебе не перший день, то це багато про що говорило. Це означало, що ти неприступна, ти дуже гарна, звiдси й твоя неприступнiсть, мовляв, я сама буду вирiшувати з ким менi розмовляти, а з ким нi. А що вже про iнше казати. То як до тебе мiг достукатися зовсiм не знайомий тобi хлопець? Ось тому я й вибрав таку напiвжартiвливу тактику, хоча вона й не була такою вже жартiвливою - просто, мабуть, веселою.
   -- Ти маєш рацiю. Мене якраз i зацiкавила не знайома менi людина. Тих хлопцiв я вже добре вивчила - знала хто вони й на що здатнi. А ось ти... Незнайоме завжди цiкаве. Та, чесно кажучи, ти й не був таким вже надокучливим, ти дiйсно був веселим. I твої жарти були якимись не стандартними, вони не були банальними чи вульгарними. Ти дiйсно i весела, i серйозна людина, а це гарне поєднання. Так що, вибач менi, я не хотiла скривдити тебе.
   -- Та нiчого, не потрiбно вибачатися. Я все розумiю, це з твого боку були теж просто певнi жарти.
   Так, за розмовами Олександр i Гульнара навiть не помiтили, що вони вже в'їжджали у столицю Узбекистану. А далi у них знову продовжились зустрiчi у цьому чудовому мiстi, та вже, мабуть, на бiльш високому рiвнi - вже у статусi наречених. Ось тiльки невблаганний календар робив свою справу - через 2 тижнi Олександр довелося попрощатися з Гульнарою й направлятися знову у свою частину. Його вiдпустка у 30 дiб пролетiла, як йому здавалося, немовби в одну мить. Але так у життi й буває - гарний для тебе час завжди пролiтає швидко. Та наостанок Сашко подарував Гульнарi ще один подарунок, який приберiгав до кiнця свого перебування у столицi Узбекистану - гарне золоте колечко з рубiном. I Гульнара, хоча й здивувалася i трохи розгубилася, не знаючи спочатку що робити, та все ж iз вдячнiстю прийняла його - тепер вже вона, як наречена, мала на це повне право.

* * *

   Всю цю iсторiю, хiба що у значно скороченому варiантi, i почули уважнi слухачi на подвiр'ї Михайла Лаврентiйовича та Наталiї Карпiвни вiд тепер вже молодят нової родини Олександра та Гульнари Золотаренкiв. Хазяї ще трохи уточнили чи весiлля проходило-таки у Ташкентi, чи у Чирчику. Вони отримали пiдтвердження, що подiя вiдбувалася 26-27 липня i саме в Чирчику - готували весiлля саме батьки Гульнари. Та про сам його процес питань нiхто не задавав. Кожен iз слухачiв пройшов цей етап у своєму життi, та ще й неодноразово був присутнiм на весiллях родичiв чи друзiв. Хоча це свято i могло трохи рiзнитися одне вiд одного, та все ж всi вони були подiбними - що такого нового могли сповiстити Олександр з Гульнарою... Нi батьки, нi подружжя Ващенкiв навiть не поцiкавилися чи зустрiчалися нареченi до весiлля ще хоч раз, адже до нього був ще майже рiк. Можливо, це питання й було не таким вже важливим - дрiбницi, можна сказати. Та ось у питаннi самого весiлля мешканцi Зеленче були не правi - узбецьке весiлля мало багато вiдмiнностей вiд весiлля українського. Сам Олександр не став проявляти iнiцiативу у цьому питаннi - i до того вiн вже достатньо наговорився. А розповiсти було про що. Навiть Олександр, вся увага якого на цьому весiлля була прикута до нареченої, i той був здивований багатьма елементами цього свята, адже до того, вiн навiть не здогадувався, що у звичайного весiлля може бути такий дивовижний сценарiй. Хоча, можливо, колись нове подружжя Золотаренкiв i подiлиться з оточуючими своїми приємними спогадами...
   А далi жiнки - поки що без гостi - почали накривати стiл для дещо запiзнiлого снiданку. Чоловiки ще до розмови нашвидкуруч вкинули собi щось у рот i, як вже вказувалося, поспiшили на роботу, а решта учасникiв сьогоднiшньої подiї вже просто вiдпочивали. Увечерi, вже перед сном Наталiя коротко розповiла чоловiковi про знайомство їхнього сина з Гульнарою i наприкiнцi додала:
   -- А дiйсно узбечки гарнi. Дуже гарну дружину вибрав собi Сашко.
   -- Ну, я ж тобi казав, що вiн поганої не вибере.
   -- Так, ти мав рацiю. Все нормальною. Менi сподобалась наша друга невiстка. У Лавра Валентина також красива, але у Сашка... До того ж вона розумна, та ще й вчителькою буде. А я-то думала, що вона без освiти.
   -- Живеш старими часами, Наталiя. Це тобi не перiод царизму чи перших радянських рокiв. В Середнiй Азiї давно вже немає баїв чи ханiв, а тому молодь, навiть дiвчата отримують вищу освiту. I я гадаю, що тi ж самi середньоазiатськi жiнки не лише вищi навчальнi заклади закiнчують, а йдуть i далi. Та так воно й повинно бути.
   -- Все, -- пiдвела риску Наталiя, -- у мене немає нiяких претензiй нi до Сашка, нi до Гульнари. Чудова пара!
   Ця чудова пара погостювала в Зеленче до початку третьої декади мiсяця, пiсля чого направилася назад у Туркестан. Ось тiльки чи довго вони там пробудуть? Справа у тому, що, як сповiстив Олександр, восени його точно переведуть в iншу частину, в iнше мiсце. Ось тiльки коли точно й куди, вiн цього не знає.
  
  

РОЗДIЛ 22

Непередбаченi подiї

  
   Так пройшло лише пару мiсяцiв - йшла середина жовтня - i Михайло, повернувшись з роботи знову побачив усмiхнену й радiсну дружину. I вона йому одразу повiдомила:
   -- Прийшов лист вiд Сашка.
   -- Так, i що у ньому? Перевели його на нове мiсце служби?
   -- Перевели?
   -- I куди? Дивлячись на твоє радiсне обличчя можна припустити, що в Кам'янець-Подiльський чи в Дунаївцi.
   -- Нi, -- розсмiялася Наталiя. -- Не так близько, але й не дуже далеко. Я навiть не сподiвалася на це.
   -- Так, не тягни резину. То куди його перевели?
   -- У Бiлорусiю. Мишко, це ж зовсiм поруч.
   -- Нiчого собi поруч! Наскiльки я знаю вiд Проскурова до Мiнська понад 500 кiлометрiв. Та це ж напряму, а по дорозi набагато бiльше.
   -- Ну то й що! Але ж i не кiлька тисяч кiлометрiв, як до Туркестану. То взагалi вже край землi.
   -- Який ще край? -- розсмiявся Михайло. -- Немає у Землi країв.
   -- Ну, це я образно висловилася. Край нашої країни, пiвденний край. Але ж i справдi дуже далеко, Мишко. А з Бiлорусiєю ми межуємо, так що Сашко з Гульнарою частiше зможуть у нас бувати. Та й взагалi, це ж практично рiдна земля, а не пустелi чи гори рiзнi.
   -- Та я з тобою в цiлому згоден. Бiлорусiя - це непогано, дiйсно, не так вже й далеко. Не крайня пiвнiч i не далекий Схiд - тi ж Сахалiн чи Курили.
   Отож, подружжя порозумiлося у цьому питаннi, i задоволено заспокоїлося. А далi продовжувалися буденнi, нiчим не примiтнi днi. Та у листопадi ця буденнiсть була перервана, коли брат-близнюк того ж Сашка телеграмою повiдомив батькiв, що у нього з Валентиною народився син, якого вони назвали Iваном, на честь геройськi загиблого їх старшого брата. Лаврентiй у цьому питаннi був послiдовним - сам вiн пiшов служити у пiхоту, й сина назвав iм'ям брата.

* * *

   Поточний рiк неспiшно добiг свого кiнця. А ось 1953-й рiк розпочався дещо несподiвано. Газета "Правда" 13-го сiчня повiдомила про розкриття змови "лiкарiв-шкiдникiв". Були заарештованi спочатку дев'ятеро, а потiм п'ятнадцять найквалiфiкованiших лiкарiв Кремлiвської лiкарнi. Їх звинуватили (на прикладi смертi О. О. Жданова в серпнi 1948-го року) в "убиваннi" керiвникiв країни та радянських воєначальникiв, використовуючи при цьому неправильнi методи лiкування i отруту. Та люди такому повiдомленню вже не дивувалися - за останнi 15 рокiв вони вже звикли до того, що НКВС та керiвництво країни постiйно "вiдшукує" ворогiв народу. А тому сьогоднi поговорили про цю подiю, а назавтра - вже й забули.
   А ось про подiю, яка трапилась менше, нiж через 2 мiсяцi багато людей пам'ятатимуть i тужитимуть довго, деякi навiть до кiнця свого життя. 6-го березня о 6-й годинi ранку по радiо було оголошено про те, що вчора о 9-й годинi 50 хвилин вечора пiсля важкої хвороби помер Голова Ради Мiнiстрiв Союзу РСР i Секретар Центрального Комiтету Комунiстичної партiї Радянського Союзу Йосип Вiссарiонович Сталiн. В той же день це повiдомлення вiдтиражували газети.
   Пiсля повiдомлення про смерть Сталiна, Радянський Союз залився горючими сльозами, особливо голосно стогнали поети, якi писали:
             Обливается сердце кровью,
             Наш родимый! Наш дорогой!
             Обхватив твоё изголовье,
             Плачет Родина над тобой...
   Так, народ плакав, та цi сльози були неоднозначнi. Хтось i дiйсно вiдверто тужив, з побоюванням гадаючи про безнадiйну майбутню долю народу, який втратив дбайливого i мудрого батька. А хтось плакав вiд щастя у надiї про зустрiч зi своїми близькими, яких втратив у круговоротi очищень вiд "ворогiв народу". А далi натовпи народу стояли у величезних чергах перед Колонним залом, щоб побачити обличчя вождя. Та вiдчуття теж були настiльки ж суперечливi, як i при звiстцi про смерть Сталiна. Хтось йшов попрощатися з недосяжним генiєм, а хтось йшов переконатися, що чудовисько дiйсне мертве. Протягом 6-9-го березня радянськi люди прощалися зi Сталiним, по всiй країнi був оголошений траур. Труна з тiлом покiйного була встановлена в Будинку Союзiв. Похорони ж вiдбулися 9-го березня.
   А далi, буквально наступного дня пiсля смертi Сталiна почалася боротьба за владу. Спочатку на ключовий пост Голови в Радi Мiнiстрiв був призначений (15.03) Г. М. Маленков, одночасно Берiя знову став мiнiстром внутрiшнiх справ (у груднi 1945-го року був звiльнений з посади мiнiстра МВС). Та зараз Берiя одночасно також ув'язався у боротьбу за владу, вiн змiг сконцентрувати у своїх руках найбiльшу силу - головним чином апарат держбезпеки i внутрiшнiх справ. Крiм того, для здобуття популярностi Лаврентiй Павлович провiв ще й декiлька полiтичних заходiв. Вiн оголосив широкомасштабну амнiстiю (27.03 було звiльнено близько мiльйона в'язнiв), припинив "Справу лiкарiв" (03.04), зробив i кiлька крокiв у розвитку мiжнародних вiдносин. Проте злiт Берiї змусив насторожитися i об'єднатися решту керiвникiв. Згодом Хрущов заручився пiдтримкою Маленкова та вiйськових керiвникiв у питаннi усунення Берiї. В результатi цього 26-го червня на засiданнi Президiї ЦК КПРС Берiя був заарештований, звiльнений з усiх посад i узятий пiд варту. Арешт здiйснила група генералiв пiд керiвництвом маршала Жукова.
   Звичайно, всiх перепитiй боротьби за владу радянський народ не знав - його життя було таким же, як i до смертi вождя. Хоча невдовзi стався привiд для радощiв i у простого народу - 1-го квiтня газети написали, що вiдсьогоднi в СРСР всi цiни пониженi в середньому на 10 %. Деякi громадяни вбачали у цьому просто жарт, адже сьогоднi День смiху. Та на їх подив цiни дiйсно були зниженi. Та у серединi цього ж мiсяця довелося хвилюватися Наталiї та Михайло Золотаренкам, вони отримали листа вiд Лаврентiя, у якому вiн писав, що одержав направлення на Далекий Схiд, у Приморський край. I це дало привiд журитися його мамi.
   -- О, Господи! Як же вони будуть туди добиратися?! -- почала бiдкатися Наталiя. -- З немовлям у таку далеку дорогу, -- маленькому Iванку виповнилося лише 5 мiсяцiв. -- Та ще й весною, адже там зараз ще холодно.
   -- Так, дiйсно невесело, -- качав головою й Михайло. -- Ну це ж потрiбно таке. Я тобi казав - добре, що Сашка не загнали на Далекий Схiд. I як накаркав - Олександра не загнали, так загнали туди його брата. Хоча... -- вголос мiркував вiн, -- мабуть, це й справедливо.
   -- Чому це ще справедливо?! -- напустилася вже на чоловiка Наталiя. -- I чим же це Лавр гiрший за Сашка?
   -- Та нiчим вiн не гiрший. Справа зовсiм у iншому. Сашко вже служив на краю свiту, це твої слова. Ось його й перевели у центр, у європейську частину Радянського Союзу. А Лавр служив саме у центрi, то його й направили на околицю СРСР. Так воно й має бути - послужи у рiзних мiсцях: хороших i не дуже. Наступного разу його вже у такi мiсця не пошлють.
   -- Наступного разу... Так, я згодна з тобою, що так воно, мабуть, i має бути. Але, коли ж то буде той наступний раз?
   -- Ну, рокiв через 5-6.
   -- Отож! А їх же ще прожити потрiбно у цiй глушинi.
   -- Так, Наталя, тепер вже ти не каркай. Лавр не написав, куди конкретно його переводять, а Далекий Схiд чи Приморський край великий, не обов'язково це глушина. Тим бiльш, що Приморський край дуже промислово розвинутий i мiста там непоганi, великi, цивiлiзованi, так би мовити. Та й на Сахалiнi чи Камчатцi умови для проживання сiмей вiйськовослужбовцiв нормальнi, вони не в бараках живуть, як це було у 30-i роки, коли у тому ж Приморському краю було розвернуте широке будiвництво. Так що все буде нормально.
   -- Ну, нехай i так. Але зараз як Валентина буде їхати туди з малям на руках? I прямих потягiв туди точно немає. А пересадки... Господи! Що ж то буде?
   -- Так, я теж розумiю, що це немала проблема. Та я гадаю, що наш син розв'яже її.
   I дiйсно, Лаврентiй цю проблему розв'язав, i досить успiшно. Михайло стосовно Олександра минулого року казав, що так воно й мало статися - де служиш, там i одружуєшся, i в дружину вибираєш собi дiвчину з тих країв. Так воно було й у випадку Лаврентiя, хоча й значно простiше - йому не довелося їздити у iншу республiку, щоб познайомитись зi своєю майбутньою дружиною. Валентина була уродженкою Тамбовської областi, хоча й не iз самого обласного центру. Просто там вона навчалася у Тамбовському музичному училищi. Цей учбовий заклад був одним з найстарiших у Росiї - створений ще у 1879-му роцi, вiн займався пiдготовкою фахiвцiв середньої i вищої професiйної освiти у сферi музичного мистецтва. У 1959-му роцi Постановою Ради Мiнiстрiв РРФСР Тамбовському музичному училищу буде привласнено iм'я С. В. Рахманiнова, а наприкiнцi тисячолiття воно стане вже Тамбовським державним музично-педагогiчним iнститутом iменi С. В. Рахманiнова.
   Рiдним же мiстом Валентини було обласного пiдпорядкування мiсто Рассказово, розташоване у 40 км. на схiд вiд Тамбова. А тому за домовленiстю з дружиною та її батьками - а для тих це стало великою радiстю - Лаврентiй вiдвiз Валентину з маленьким Iванком до її батькiв. При цьому вiн домовився з дружиною, що спочатку вiн сам поїде до мiсця свого нового призначення - розвiдати обстановку - упорядкує там мiсце їх майбутнього проживання, а пiзнiше забере туди й дружину з сином. Щоправда, вiн попередив Валентину, що це станеться не ранiше лiта - по теплу вже не так боязко буде везти у далекий край малюка. Валентина з цим погодилася, хiба що спочатку з цим були незгоднi дiдусь та бабуся Iванка, вони доводили, що нехай Лаврентiй забирає сина з дружиною вже коли малому виповниться хоча б один рiк, коли той вже почне ходити. Та його батько пояснив, що забирати малого в серединi листопада ще гiрше, нiж в серединi квiтня - зима на сходi рання. Забiгаючи наперед, слiд сказати, що Лаврентiй забрав малюка й дружину у свiй вiйськовий гарнiзон на початку серпня. Про все батьки, звичайно, дiзнавалися з часом з листiв Лаврентiя. Служити Золотаренко мав у 17-й Гвардiйськiй стрiлецькiй дивiзiї, (колишня 70-а окрема гвардiйська мотострiлкова бригада), основним мiсце дислокацiї якої мало бути мiсто Уссурiйськ.
   Лiто цього року стало взагалi щедрим на новини для родини старших Золотаренкiв. В червнi повернувся додому Петро, який закiнчив Київське ремiсниче училище. Звичайно ж, вiн став працювати, як ранiше i мрiяв, електриком у колгоспi. У будинку зараз були 2 напiвпорожнi кiмнати, у яких колись розмiщувалися десятеро дiтей. Тому батьки запропонували пiдрiсшому Петрику займати окремо одну з кiмнат. Та той вiдмовився й влаштувався разом зi своїми братами - Миколкою, Iльком та Васильком. Iншу кiмнату вирiшено було використовувати як гостьову. Звичайно, батьки, а особливо Михайло, радiли, що Петро, який так сутужно навчався в школi, успiшно закiнчив хоча б професiйний навчальний заклад та знайшов свiй робiтничий шлях. Задоволений був своєю роботою i Петро Михайлович Золотаренко.
   А ось iнша новина була, мабуть, ще бiльш радiсна для Наталiї та Михайла - у липнi їм надiйшла телеграма вiд Сашка, у якiй сповiщалося, що в родинi Гульнари та Олександра з'явилася донька, яку назвали Ганною - на честь її бабусi, мами Наталiї Карпiвни. Це була для дiдуся Михайла та бабусi Наталiї перша внучка - пiсля двох онукiв Михайлика та Iванка.
   Наприкiнцi серпня надiйшов лист вiд Лаврентiя, у якому вiн нарештi досить докладно (у попереднiх листах йому, мабуть, не до того було) описав, як його родина, вже разом з маленьким Iванком та його мамою влаштувалися у вкрай далекому Уссурiйську. Звичайно, пiсля цього листа була досить довга бесiда Наталiї з чоловiком на тему мiсця служби їх сина.
   -- Мишко, а розкажи-но менi за цей Уссурiйськ. Де вiн знаходиться. Я розумiю, що на Далекому Сходi, але де конкретно - у тайзi чи десь на березi моря?
   -- Ну, я й сам точно не можу цього сказати, пам'ятаю лише, що Уссурiйськ знаходиться десь не так вже далеко вiд Владивостока. Давай я подивлюся карту, а тодi тобi розкажу.
   Михайло вийшов з вiтальнi, у якiй вiн з дружиною розташувалися й направився у дитячу. Там були лише Миколка та Василько, якi щось весело обговорювали.
   -- Домашнi завдання виконали? -- спитав Михайло.
   -- Так, тату, -- вiдповiв Миколка.
   -- Добре. У кого з вас є географiчна карта Радянського Союзу?
   Дiти переглянулися, пожали плечима, а потiм той же Микола вiдповiв:
   -- Немає у нас такої. Хiба що, у пiдручнику з географiї.
   -- То я саме про таку й веду мову. Я й сам знаю, що окремої великої карти у нас немає. О, а вона нам, мабуть, надалi потрiбна буде. Ваша сестра й старшi брати, крiм Петра, живуть вже не з нами, а у iнших мiстах, а Сашко з Лавром взагалi постiйно будуть мандрувати по країнi. Ото ж потрiбно буде знати, де знаходиться те чи iнше мiсто чи мiсце. Як я до цього ранiше не додумався? Так, Миколка, я дам тобi грошi, а ти попитай у магазинi таку собi величеньку карту Радянського Союзу i купи її. Ми її повiсимо на стiну у вашiй кiмнатi, вам же самим корисно буде. А також ми будемо робити на нiй позначки - де знаходяться члени нашої родини.
   -- Добре, тату, я куплю. Дiйсно, цiкаво буде роздивлятися таку карту. А маленьку карту я зараз вiдшукаю у пiдручнику.
   Через невеликий промiжок часу розмова мiж подружжям у вiтальнi продовжилася.
   -- Ото ж, -- Михайло начав придивлятися до розгорнутої (усього на 2 сторiнки) невеличкої маломасштабної карти Радянського Союзу. -- Уссурiйськ, як я й казав розташований поряд з Владивостоком. Мiсто величеньке, якщо воно є на цiй картi. На якiй вiдстанi воно знаходиться вiд Владивостоку, важко визначити, ну-у... судячи з масштабу, -- вiн подивився у правий нижнiй кут карти, -- кiлометрiв, мабуть, 100-150.
   Насправдi ж, Уссурiйськ - адмiнiстративний центр Уссурiйського району Приморського краю - розташовувався на Приханкайськiй рiвнинi у 112 км на пiвнiч вiд Владивостока, i був другим пiсля нього за величиною мiстом краю.
   -- Та це не так вже й важливо, -- безтурботно вiв далi розмову Михайло. -- якщо саме мiсто велике. Так, але ж воно зовсiм недалеко... -- вiн раптом замовк i нiбито закляк.
   -- Що там таке, звiдки воно недалеко? -- захвилювалася Наталiя.
   -- А, зараз, -- отямився її чоловiк, -- воно недалеко... вiд моря, океану. Ось дивись, -- показав вiн карту Наталiї, -- зовсiм близько на пiвдень море, яке ж то.. Ага, Японське. А на схiд - вже й Тихий океан. Ось це i є вже справдi кiнець землi, тобто сушi, твердинi. А далi вода - океан, за яким знаходиться Америка. Так що, Олександр якраз служив не на кiнцi землi, а ось Лаврентiй - саме на кiнцi, -- продовжував забивати баки дружинi Михайло, пiсля чого поспiшно згорнув карту й закрив пiдручник.
   Якби Наталiя була бiльш кмiтливою та вмiла на льоту схоплювати суть сказаного, то вона б мала здивуватися, чому те море чи океан так налякали чоловiка - адже Лаврентiю на них плавати не доведеться. Та налякало Михайла не море, i не океан...
   Далi подружжя ще трохи поговорили на тему служби сина на далекiй вiд них землi, обговорили у припустимих варiантах про те, як там живеться їх невiстцi з онуком, пiсля чого бесiда плавно добiгла кiнця. Та з того часу у серцi Михайла оселилася тривога. Вiн став частiше слухати радiо, коли передавали новини й бiльш уважно читати у газетах замiтки на мiжнароднi теми. Вiн також почав досить уважно (чого ранiше не робив) читати листи саме вiд Лаврентiя. Iнодi вiн їх взагалi не читав, задовольняючись їх переказом у Наталiїному виконаннi. Вона завжди першою вiдкривала й читала листи, бо першою їх i дiставала iз старого шкiльного портфелю, прибитого з внутрiшнього боку паркану. Вона завжди першою поверталася з роботи, а у недiлю листи не носили - поштарка була вихiдна. I ось тепер листи саме вiд Лаврентiя, а вони надходили вiд нього не так вже й часто, стали для нього предметом першочергової уваги. Вiн навiть нерiдко запитував дружину чи немає листа вiд Лавра.
   Та ось вже скiнчилося холодне лiто, настала осiнь, наприкiнцi якого радянський народ дiзнався, що у країнi з'явився новий керiвник - 28 вересня 1953-го року Микита Сергiйович Хрущов був обраний першим секретарем ЦК КПРС.
   Про цю подiю Михайло з Наталiєю довiдалися тiльки-но повернувшись в село з дальньої дороги. Вони ще ранiше спланували собi вiдпустку у цьому роцi на вересень, i днiв з десять перебували за межами Зеленче - шлях був не такий вже й близький, а для Наталiї це взагалi була перша серйозна подорож у життi. Та не здiйснити її вона просто не могла - 21-го вересня цього року мало б виповнитися 30 рокiв її старшому сину Iванку. I цей день батьки провели бiля братської могилi, у якiй був похований їх син, поблизу далекого вiд їх помешкання села Кошани на Чернiгiвщинi. Могила й до приходу Золотаренкiв була усипана квiтами (трохи ранiше була рiчниця загибелi радянських воїнiв), добавилися вони й з приходом батькiв Iвана. Адже 9 днiв тому, 12-го вересня виповнилося 12 рокiв з дня загибелi Iванка. Отож батьки заодно й вiдзначили обидвi цi дати бiля братської могили, яка у далекi роки вiйни стала останнiм притулком для дiйсно воїнiв-братiв. Наталiя звiсно наплакалась по дорозi в обидва боки шляху, та все ж повернулася в село заспокоєною - вона вiддала шану своєму загиблому сину. Iнакше бути й не могло, батьки, заздалегiдь спланувавши таку поїздку, останнi роки жили саме думками про таку "зустрiч" з сином. На час їх поїздки за дiтьми приглядала дружина Миколи Ващенко Лiда. Пiсля повернення Золотаренкiв в село життя в їх рiднiй оселi потекло своїм звичним руслом.

* * *

   А вже наприкiнцi року з'явилося повiдомлення, що справа Л. П. Берiї 23-го грудня була розглянута Спецiальною судовою присутнiстю Верховного суду СРСР пiд головуванням маршала I. С. Конева. Берiї винесли безглуздi звинувачення у шпигунство на користь Великобританiї, прагнення до лiквiдацiї Радянського робiтничо-селянського ладу, реставрацiї капiталiзму й вiдновлення панування буржуазiї. Вiн та його так би мовити поплiчники були присудженi до смертної кари i у той же день розстрiлянi у бункерi штабу Московського вiйськового округу. Хоча, через багато рокiв з'явиться версiя, що Берiя був розстрiляний генералом-полковником П. Ф. Батицьким одразу пiсля арешту. I де правда, хто знає, всi матерiали були закритi - таємниця вкрита мороком. Та ще значно ранiше, наприкiнцi липня 1953-го року був виданий секретний циркуляр 2-го Головного управлiння МВС СРСР, у якому пропонувалося повсюдно вилучити будь-якi художнi зображення Л. П. Берiї.
   У Михайла було двояке ставлення до Лаврентiя Павловича. Вiн iз чуток знав, що Берiя дуже розумна i мудра людина, та знав вiн i те, скiльки людей (винних чи невинних - хто вiзьметься це зараз визначати) були ним засудженi, засланi у табори або розстрiлянi. Та пiсля звiстки про смерть Берiї вiн сказав дружинi:
   -- Ну, тепер, сподiваюсь, нарештi припиняться у моїх колег кепкування надi мною.
   -- А як вони над тобою кепкували?
   -- Та все казали, що Золотаренко, мабуть, позашлюбний син Берiї, теж Лаврентiйович, а це iм'я у Радянському Союзi аж нiяк не поширене. Я розумiю, що то все були жарти, та постiйно вислуховувати це було неприємно.
   -- Та ти ранiше повинен був пишатись таким спорiдненням, -- посмiхнулася Наталiя.
   -- О, тепер вже ти кепкуєш надi мною, -- й собi усмiхнувся Михайло. -- Так, добре, досить розвивати цю тему.

* * *

   Наступний 1954-й рiк нiяких неприємностей начебто чинити не повинен був. Та ось його початок напряму торкався рiдної областi Наталiї та Михайла. У цьому роцi країна готувалася вiдзначати 300-рiччя воз'єднання України з Росiєю. Отож як би у передодень цiєї дати керiвництво країни вирiшило змiнити назву обласного центру Кам'янець-Подiльської областi. Указом Президiї Верховної Ради УРСР вiд 16 сiчня 1954-го року) мiсто Проскурiв було перейменовано у Хмельницький, а область з Кам'янець-Подiльської - теж вiдповiдно у Хмельницьку. Нова назва мiста, як i самої областi сподобалася його мешканцям. Богдан Хмельницький був визначною iсторичною постаттю, українцем, та ще й гетьманом козацьким. А на запитання, хто такий Проскурiв, практично нiхто не мiг дати виразну вiдповiдь. Сподобалась нова назва й Золотаренкам. I вони очiкували, що продовження року стане для них таким же, нехай i не щодня радiсним, та все ж успiшним. Тим паче, що у цьому роцi Миколка закiнчував школу i його батько дуже сподiвався, що син поступить в iнститут - перший цивiльний для дiтей родини вищий навчальний заклад. Та не так сталося, як того бажалося.
   Бiда прийшла задовго до закiнчення Миколою 10-го класу, i зачепила вона не його, а молодшого брата Iлька. У перший день третьої декади лютого Iлько iз сусiдськими хлопцями пiшов на сiльський ставок - дiтвора взимку там часто лаштувала iгрища - ганяли по рiвнiй замерлiй поверхнi ставка яку-небудь консервну банку (нiбито у футбол грали), просто ковзалися по розчищеному вiд снiгу льоду або каталися на ковзанах - у кого вони були. У молодших дiтей Золотаренкiв вони були, щоправда, однi на трьох. Нi у кого iз сiльських дiтей ковзанярських черевикiв не було. А тому вони крiпили ковзани просто до валянок за допомогою мотузок з паличками - ними вони стягували мотузки до потрiбного стану, щоб ковзани не злiтали з валянок. Конкуренцiї на ковзани у Золотаренкiв практично не було, тому що вже майже дорослого Миколу такi розваги не iнтересували - йому вже цiкавiше було прогулятися ввечерi з мiсцевими дiвчатами - а тому ковзанами по черзi володiли Iлько та Василько. I у той день черга на них була саме Iлька.
   Нагулялися на ставку дiти добряче, вже починало смеркати, та й днi ще не особливо прибавили у часi. Деякi вже починали розбрiдатися по домiвках, та й надвечiр став мiцнiшати морозець, хоча днiв за три до того була вже i вiдлига - подих весни вже вiдчувався. I ось цей подих зiграв злий жарт з Iльком. Той вирiшив ще зробити пару кiл на ковзанах по ставку, та й теж йти додому. I на першому ж колi вiн, розiгнавшись, перестрибнув на ковзанах через якусь гiлляку й... шубовснувся у воду. Лiд за минулi днi вже мiсцями пiдтанув, та того видно не було. Поки хлопець просто катався на ковзанах, то ще було нiчого. Так, навантаження на лiд у будь-якiй його точцi було чимале, бо поверхня ковзанiв була дуже малою, а вага 14-го рiчного хлопця - вже чималенька. Та лiд ще такi навантаження витримував, а ось коли з розгону на нього стрибнув хлопчина, то передвесняний лiд трiснув як скляна банка, на яку кинули каменюку - маса, помножена на квадрат швидкостi далася взнаки. I Iлля влетiв пiд лiд з головою. Нi, мiсце було не таке вже й глибоке, просто хлопець iнстинктивно трохи пiдiбрав ноги та вiд удару об лiд, зiгнувся. Коли ж його ноги торкнулися дна ставка, а точнiше мулу, вiн одразу випрямився i голова виринула з води - як виявилося, глибина ставка у цьому мiсцi була приблизно йому пiд пахви.
   А далi Iлько почав вибиратися з води. Та те було непросто, тому що ковзани добряче застрягли у густому мулi, а валянки набрали води й стали значним тягарем. Та ще й, коли Iлля спирався на лiд руками - по висотi якраз нiбито зручно було - то пiдталий та зараз вже вкритий трiщинами лiд починав кришитися. Спочатку його приятелi кинулись йому допомагати, та побачивши, що лiд кришиться, вiдступили назад. Двоє найстарших й найдогадливiших кинулися шукати якогось довгого дрючка. Вони його знайшли, звичайно - верб та iнших дерев кругом ставка хватало - та допомога Iллi пiдоспiла не одразу, тому що той дрючок чи добрячу гiлляку потрiбно було ще вiдламати у промерзлого дерева чи куща. Отож, Iллю таки витягли з тiєї ополонки, однак вiн за цей час здорово промерз, та ще й залишив у ставку один валянок з ковзаном. Наступного дня хлопцi, зробивши з мiцної проволоки гак, витягли того валянка, та принесли до родини Золотаренкiв. Та те станеться вже лише завтра, та й воно не мало iстотного значення у цiй iсторiї.
   I хоча ставок був не так вже й далеко вiд оселi Золотаренкiв (могло бути й гiрше, якби хлопцi пiшли не на ставок, а на рiчку - та була значно дальше), Iлля дочвалав додому - у одному валянку i мокрiй, хоча й вiджатiй шапцi - таким замерзлим i змореним, що ледь пiднявся на схiдцi ганку. Добре ще, що хлопцi його супроводжували допомогли дiстатися хати.
   -- Ой, лишенько! -- заголосила його мама. -- Iлля, що з тобою трапилося?!
   Та хлопчина вже ледь язиком ворушив, а тому довелося тим же хлопцям-товаришам коротко розповiсти батькам про те, що сталося. Наталiя подякувала їм i тут же почала командувати:
   -- Миколка, допоможи Iльку роздягнутися! Мишко, подивись в коморi на полицi, там десь було з пiвпляшки самогону!
   А далi бiдолаху роздягли, гарно обсушили рушником, натерли тiло самогоном, уклали у постiль й накрили двома одiялами - щоб краще зiгрiвався. Були сподiвання, що все минеться. Нiч i ранок пройшли бiльш-менш спокiйно. В школу у цей день, Iлля, звичайно, не пiшов. Та вже вдень проявилися першi симптоми того, що малий захворiв. Вiн почав жалiтися на головний бiль, бiль у горлi та у м'язах, пiд вечiр з'явилися кашель, нежить та закладення носу, незвична блiдiсть шкiри. Замiряли температуру тiла - пiдвищена. Тепер на ноги була поставлена вже вся родина. Вранцi наступного дня Петро, йдучи на роботу, заскочив до сiльського фельдшера й попрохав того пiдiйти до них додому, подивитися хворого й розповiсти що потрiбно робити. Наталiя на роботу у цей день не пiшла - Петро попередив її бригадира про те, що захворiв його брат.
   Фельдшер з'явився у домi Золотаренкiв хвилин за 40. Спочатку вiн, звичайно, розпитав про те, що сталося. Потiм вiн дiстав стетоскоп, послухав Iллю й сказав, що у хлопця ринiт, а по-простому простуда вiд того, що той позавчора здорово застудився. I є пiдозра, що починається бронхiт - гостре запалення слизової оболонки бронхiв, яке також може бути зумовлене охолодженням.  Вiн призначив лiки й розповiв коли i як їх приймати. До вечора стан Iллi залишився, скорiш за все без змiн, а ось наступного ранку йому начебто полегшало. Та пiд вечiр якось раптово стало гiрше - у нього посилився й став якимось подразним непродуктивним кашель, пiдвищилася температура, з'явилося якесь часте й поверхневе дихання - спроба глибоко вдихнути  призводила до чергового нападу кашлю. Другого дня кашель трохи спав, як i температура, та з'явилася задишка. Було таке враження, що призначенi лiки то допомагають, а то нi. Минув вже майже тиждень, вiдтодi як Iлля "скупався" у ставку. Черговий вiзит фельдшера вже вкрай стурбував батькiв, бо той сказав:
   -- Це вже не бронхiт. У хлопця почалася пневмонiя. Пневмонiя - це запальний процес в тканинi легенiв, що виникає як самостiйна хвороба або як прояв чи ускладнення якого-небудь захворювання. Вашого сина потрiбно покласти у лiкарню, бо вдома належного догляду й потрiбних процедур у нього не буде.
   -- У яку лiкарню, Євген Степанович? -- напустилася на фельдшера Наталiя, яка зараз частiше була вдома, нiж на роботi. -- Де у нас у селi лiкарня?
   -- Ну, я й не казав, що у нас у селi. Його потрiбно покласти у лiкарню у Дунаївцях. Направлення я випишу.
   -- I хто його там буде доглядати, я маю на увазi з рiдних?
   -- Цього я не знаю, -- розвiв руками Євген Степанович. -- та за ним доглядатимуть там медсестри та лiкарi. Харчування там нормальне. Звичайно, не домашнi страви, та з голоду вiн не помре. Тут нi ви, нi я його не вилiкуємо. А ускладнення пiсля пневмонiї можуть призвести до бiльш серйозних захворювань. Я так пiдозрюю, що у вашого Iлька крупозне запалення легенiв, викликане воно рiзкiм зниження iмунiтету через переохолодження органiзму.
   -- I якi можуть бути ускладнення?
   -- Рiзнi. Навiть серцево-судиннi ускладнення. А це вже, як ви розумiєте, дуже серйозно, людина може потiм все життя страждати вiд таких хвороб. Щоб не було нiяких загострень, лiкування повинне проводитися в умовах стацiонару. Та у нас в аптецi, скорiше за все, навiть немає потрiбних лiкiв. Крiм того, лiки потрiбнi вже досить сильнi. Можливо, навiть антибiотики.
   -- А це ще що таке?
   -- Ну, це такi сильнодiючi лiки, якi допомагають при тяжких хворобах. Я не можу гарно вам пояснити, бо й сам не дуже багато про них знаю. Коли я вчився, то ще нiчого подiбного не було. А зараз вже є, хоча й у нас в Союзi їх поки що небагато, та все ж завозять з закордону.
   Антибiотики - це були органiчнi речовини, що синтезувалися мiкроорганiзмами в природi для захисту вiд iнтервенцiї iнших видiв мiкроорганiзмiв, та володiли здатнiстю пригнiчувати розвиток, або вбивати цi мiкроби. Як правило, антибiотики видiляли з живих бактерiй або грибiв. Та вони й дiйсно з'явилися лише у сорокових роках. До 1945-го року було вiдкрито лише 32 антибiотика. Звичайно, майже за 10 рокiв їх, мабуть, стало вже значно бiльше.
   -- I скiльки Iлько у тiй лiкарнi може пролежати?
   -- Не знаю. Тривалiсть такої хвороби як пневмонiя залежить вiд стану iмунної системи дитини, а також вiд його вiку. Лiкування пневмонiї, якщо немає нiяких ускладнень i нетипового прояви хвороби, триває вiд 7 до 10 днiв. А ось при тяжкiй формi перебiгу хвороби лiкування може затягнутися на мiсяць. Лiкування запалення легенiв тривале i залежить вiд стадiї захворювання.
   -- О, Господи! Та хто ж його там доглядати буде? -- знову повторила мама хворого. -- А школа?
   -- Та вам зараз не про школу потрiбно думати, а про здоров'я вашої дитини. Неуком вiн не залишиться.
   -- Та то так. Я сьогоднi пораджуся з чоловiком, а...
   -- Та вам не радитись потрiбно, -- перебив її фельдшер, -- а приймати рiшення, везти дитину у лiкарню.
   -- I чим я її одвезу?! -- вже розiзлилася Наталiя. -- На санях, чи що - то де вони у мене? Чи у вас машина є? Ось Михайло повернеться з роботи, вiн i видiлить машину, щоб одвезти дитину. Крiм того, завтра недiля, хто зна, чи покладуть дитину у лiкарню.
   -- Хвору дитину покладуть у лiкарню й у недiлю, приймальне вiддiлення у лiкарнях працює цiлодобово. Ну, добре. Направлення я вам випишу, печатку поставлю в фельдшерському пунктi, нехай хтось прийде її сьогоднi забрати. Так, все, я побiг, бо роботи наприкiнцi зими менi хватає. Щасти вам, i нехай Iлля одужує.
   Назавтра батько з матiр'ю вiдвезли (мама з сином у кабiнi, а батько у кузовi) Iллю у Дунаєвецьку лiкарню. Михайло ще з вечора попередивши водiя, щоб той вранцi нiкуди не вiдлучався з дому - потрiбно буде з'їздити у Дунаївцi, вiдвезти хвору дитину. Ось що значить машина пiд боком. Михайло ж поїхав у рiдне йому мiстечко, щоб домовитися з рiднею про тимчасове перебування його дружини у когось з них. Наталiя навiдрiз вiдмовилася залишати сина одного у мiстi, вирiшивши, що буде щоденно його провiдувати й приносити йому домашню їжу. Для цього вона ще вчора одразу по обiду домовилася з головою колгоспу, що той надасть їй вiдпуску за власний рахунок - її термiн буде залежати вiд обставин. Голова колгоспу, крiм спiвчуття жiнцi, так легко пiшов на це ще й з тiєї причини, що у цю пору жiнкам у колгоспi майже нiякої роботи не було, хiба що на фермах вона була щоденною. Та Наталiя працювала в огороднiй бригадi.
   Зупинилася вона на проживання у доньки Михайлового брата Федора, якому вже виповнилося 63 роки, та вiн продовжував працювати на тютюновiй фабрицi. Його донька Василина з чоловiком та дiтьми проживала у тих же Дунаївцях, працюючи телефонiсткою на мiсцевому телеграфi. Мама добре доглядала за сином, та, на жаль, на перебiг хвороби вона вплинути не могла, у цьому питаннi все залежало вiд лiкарiв. А хвороба Iлька затяглася, лiкарi казали, що був трохи згаяний час, хлопця потрiбно було вiдвозити у лiкарню ранiше.
   Виписали хлопця з лiкарнi лише майже через 4 тижнi, вже за кiлька днiв до закiнчення й березня. Вiн навiть пiд час виписування ще трохи кашляв. Та його ведучий лiкар сказав:
   -- То не страшне. Збереження кашлю пiсля пневмонiї - це нормальне явище, яке допомагає очистити бронхи вiд залишкiв iнфекцiї. Поступово кашель припиниться, i хлопець повнiстю одужає. Тiльки бережiть його вiд переохолодження, погода вогка. Щоб вiн не захворiв знову.
   У селi Iлля один день - у суботу - пересидiв ще вдома, а в понедiлок пiшов вже до школи. Тиждень пройшов нормально, практично припинився вже у хлопця й кашель. Та у наступну середу у Iллi знову заклало нiс, а наступного дня у нього розболiлася голова й пiдвищилася температура. Три днi його лiкували тими препаратами, що приписав фельдшер ще минулого разу. Та покращення не настало, хлопця почало ламати - бiль у м'язах, ще бiльш пiдвищилася й температура. Довелося у понедiлок знову викликати фельдшера.
   -- Так, вiн що, знову в ополонцi скупався? -- запитав той, послухавши Iллю. -- Знову досить вiдчутнi хрипи у легенях.
   -- Та нiде вiн не купався, -- вiдповiла його мама, -- все було нормально, ходив до школи.
   -- А пiсля школи i у недiлю - що вiн робив?
   -- Готував уроки, ну, трохи надворi гуляв.
   -- Трохи? У недiлю, мабуть, десь гасав з приятелями? Було таке? -- повернувся вiн до Iллi.
   -- Ну-у, гуляли, -- несмiливо вiдповiв той.
   -- Ага, просто гуляли? Тихенько, пiшачком чинно ходили? Так? Чи все ж бiгали?
   Хлопець мовчав, опустивши очi.
   -- Вам що, лiкар не казав, щоб вiн не переохолоджувався? -- Євген Степанович знову повернувся до Наталiї.
   -- Так уже ж тепло, сьогоднi 11 квiтня.
   -- Та яке там у квiтнi тепло. Вiн набiгався, спiтнiв, його продуло вiтерцем - ось i все, ось i знову захворiв. Цього разу ви самi виннi у його хворобi. Йому пiсля лiкарнi потрiбно було хоча б тиждень дома посидiти, а потiм ще пару тижнiв нiяких побiгеньок на вулицi. Так, добре, мої нотацiї вже справi однак не допоможуть. У нього рецидив, його знову потрiбно класти у лiкарню.
   -- А що це - рецидив? Якась нова хвороба?
   -- Не нова, а якраз стара. Рецидив - це повторнi клiнiчнi прояви будь-якого захворювання у випадках, коли причини хвороби пiд час лiкування повнiстю не усунули. А причину захворювання хлопця - переохолодження - ви так i не усунули, дали йому знову захворiти. Нi, ну, це ж потрiбно таке! Зазвичай здорова або навiть вiдносно здорова людина захворює пневмонiєю лише 1-2 рази за все життя. Так то доросла людина. А тут 14-рiчний хлопець двiчi за 2 мiсяця захворiв. Так, негайно у лiкарню! Iнакше ви загубите хлопця.
   Довелося Михайлу завтра вранцi знову вiдвозити Iллю у лiкарню. Та цього разу Наталiю вже не вiдпустили з роботи: середина квiтня - гаряча пора року для колгоспникiв. I Михайлу довелося домовлятися з свою племiнницею Василиною, щоб вона провiдувала свого кузена i перiодично пригощала його домашнiми стравами.
   Цього разу провiв Iлля у лiкарнi понад мiсяць, виписали його лише 18-го травня. Виписуючи хлопця, лiкар поговорив з Михайлом Лаврентiйовичем, пояснивши причини рецидиву хвороби Iллi та проiнструктувавши, що потрiбно надалi робити:
   -- Причин, що призводять до рецидивуючої пневмонiї, є декiлька, та у вашому випадку це повторне переохолодження, ослаблення органiзму та iмунодепресiя, викликана хронiчним бронхолегеневим захворюванням внутрiшнiх органiв. Повторно - це вже хронiчно. А тому потрiбно позбавитись причин захворювання. Внутрiшнi органi ми пiдлiкували На носi лiто, так що перша причина теж сама вiдпаде, коли хлопець гарно прогрiється протягом 3-х мiсяцiв на сонцi. А ось iмунiтет доведеться пiдвищувати штучно. Можна, звичайно, його пiдвищити рiзними вiтамiнами, та у вас пiд рукою є натуральнi вiтамiни: фрукти, овочi, ягоди, фруктовi або овочевi соки, i так далi. Крiм того, показане регулярне вживання кисломолочних продуктiв, а також вiдварiв з трав: ромашки, календули, шипшини та м'яти. Є ще також натуральнi, природнi сумiшi, якi слiд вживати у ранковi години на голодний шлунок. До їх складу входять мед, волоськi горiхи, родзинки, курага та лимон. Лимони, звичайно, у дефiцитi, та думаю, що ви їх роздобудете. А решта є, навiть родзинки, -- i лiкар розповiв Золотаренку як готувати та приймати цю сумiш.
   Михайло подякував лiкаревi за лiкування сина та за поради, обидва попрощалися з ним й, без особливого поспiху, направились пiшачком у село - Золотаренко попередив на роботi свого заступника, що з'явиться на роботi вже пiсля обiду. Наступного дня Iлля пiшов до школи. Та закiнчити 8-й клас йому однак не вдалося, вiн не мiг бути атестованим нi за 3-ю, нi за 4-у чвертi - майже 3 мiсяцi пропускiв занять далися взнаки. Звичайно, i Михайло, i його дружина спочатку дуже переживали з цього приводу. Та потiм вирiшили, що нiчого такого вже страшного не сталося. Вони згадали воєннi роки. Пiсля вiйни багато дiтей закiнчували школу й на 2-3 роки пiзнiше - i то нiчого. А у випадку Iллi втрачений лише один рiк. Та i як можна казати, що вiн втрачений? - просто вiдклалося закiнчення школи на один рiк. А в те, що син її успiшно закiнчить, нехай i у 1957-му роцi, батьки не сумнiвалися.
  
  

РОЗДIЛ 23

Справи родиннi

  
   Лiто, що настало, було для Золотаренкiв зi смаком гiркоти й радiсним одночасно. Та й що дивного - кого може радувати те, що твiй син залишився в школi на другий рiк. I нехай вiн не iз-за поганого навчання двiчi просидить у одному класi, це не так вже й важливо, особливо для майбутнього. Те що Iлля хворiв невдовзi забудеться, а ось те, що вiн другорiчник на паперi записано. Та ще й батьки вiдчували частку своєї провини у хворобi сина, саме вони iз-за своєї халатностi чи незнання не долiчили, так би мовити його. Якби не було рецидиву хвороби, i вiн пiшов пiсля неї у школу на початку квiтня, то прогаяне за мiсяць з невеликим гаком можна було б ще надолужити. А ось за 3 мiсяцi, звичайно ж, нi. Отож, батьки хоча й переживали з цього приводу, та не корили сина, жодним словом не нагадували йому, що восени вiн знову пiде у 8-й клас, та вже не iз своїми однолiтками та друзями. Вони навпаки намагалися його пiдтримати, бо Iлько переживав ще бiльше за них самих, i не в душi, а так би мовити в голос. Звичайно, лiтнi канiкули трохи загоїли його душевнi рани, бо вiн був зi своїми приятелями, а за гарним вiдпочинком якось забувалось все погане.
   Та був у нього - а в першу чергу у його батькiв - привiд i для радощiв, адже закiнчив школу його брат Микола, i не просто закiнчив, а закiнчив її зi срiбною медаллю. Миколка дуже старався, щоб його мрiя стати будiвельником i зводити великi будiвлi збулася. А тому вiн i намагався закiнчити школу якомога краще, отримати кращi знання, розумiючи, що вiд цього напряму́ буде залежати його успiх (чи не успiх) пiд час вступу в iнститут. А наступного дня пiсля отримання шкiльного атестату й медалi вся родина, навiть робоча вже людина Петро, зiбралися за столом i розглядали диковинку - медаль. Атестати всi вони бачили, та й що у них цiкавого? - ну, хiба що зовнiшнє оформлення. А так вони схожi на той же самий рiчний табель. А ось медаль!..
   -- Якась вона така маленька, -- скептично простягнув той же Петро, якому пiд час перебування у школi такi речi навiть не снилися, -- не бiльше п'ятака.
   -- А ти медалi у вiйськових бачив, ну, хоча б у того ж дядечки Миколи? -- запитав його батько. -- I якого ж вони розмiру?
   -- Ну, трохи бiльшi. Та й то для вiйськових медалей багато виготовляли, отож i матерiалу чимало б йшло, якби вони були значно бiльшими. О, тату, а у Миколки медаль i справдi срiбна?
   -- Звичайно, срiбна, чисте срiбло. Точнiше, можливо, й не зовсiм чисте, не 100-вiдсоткове, але якоїсь там високої проби - такої ж, як i ювелiрнi вироби, а можливо, й вищою.
   -- I золотi медалi теж iз золота?
   -- Звичайно, iз золота.
   У СРСР шкiльнi медалi були, як уже згадувалось, введенi постановою СНК СРСР N 1247 вiд 30 травня 1945-го року. Золотi i срiбнi медалi виготовлялися iз золота 583-ї проби та срiбла 925-ї проби вiдповiдно. Медалi були дiаметром 32 мм i штампувалася у варiантах для кожної з союзних республiк. Що ж стосується 5-и копiйок, то Петро помилявся - їх дiаметр становив лише 25 мм.
   -- Як i зiрка Героя Радянського Союзу? -- азартно запитав Iлля?
   -- Саме так. Не можу, звичайно, сказати, що однiєї i тiєї ж проби, та золото точно подiбне.
   -- I то стiльки ж потрiбно було державi золота витратити на тi зiрки Героям!
   -- А на золотi медалi школярам його не менше пiшло. Адже шкiл, не говорячи вже про класи, у Радянському Союзi тисячi. I якщо хоча б в одному класi щорiчно видавати учням лише одну золоту медаль, то i медалей будуть тисячi. Та у великих школах i випускних класiв не один, i медалi в них можуть отримати не по одному учню. Ось, наприклад, у нас в селi лише один Герой Радянського Союзу - Франц Рогульський. А золотi й срiбнi медалi учням щорiчно видають, нехай i не кожен рiк, та все ж.
   -- О! -- хiхiкнув наймолодший член родини Василько. -- То у нас тепер Миколка як Герой Радянського Союзу. Нi, не так - не Герой, а його заступник, бо медаль у Миколки не золота, а срiбна.
   Всi розсмiялися.
   -- Ну, ти й придумав, -- покачав головою батько -- Сам ти заступник, ось тiльки не зрозумiло кого.
   I знову смiх.
   -- Так, ну досить смiятися, -- обiрвав його батько. -- справи серйознi. Давайте краще поцiкавимось - що ваш брат далi збирається робити?
   -- В iнститут буду поступати, -- рiшуче вiдповiв сьогоднiшнi як би iменинник.
   -- Точно? -- прищурився Михайло Лаврентiйович.
   -- Точно, тату.
   -- Ну, що ж, все вiрно. Я тебе у цьому питаннi пiдтримую. Так тримати!
   -- Ось тiльки у який iнститут менi вступати?
   -- Як, у який? Ти ж казав, що хочеш бути будiвельником.
   -- Саме так. Але я мав на увазi у якому мiстi.
   -- А, зрозумiло. Про це ми з тобою окремо поговоримо, варiантiв не так вже й багато.
   Михайло вже знав у котрий будiвельний ВНЗ, скорiш за все, має поступати Микола. Вiн в котрий раз подумав про те, що, мабуть, все ж недаремно до вiйни багато хто з людей вважали Захiдну Україну дещо вiдсталим краєм. Нi, звичайно, не в економiчному планi - край був аграрним, i досить успiшним у цьому планi, та й промисловiсть у передвоєннi роки розвивалась значними темпами. А ось освiтянська галузь дещо вiдставала, не звертала радянська влада особливої уваги на западян, мабуть, вважала їх просто робочою силою. Нi, вищi навчальнi заклади у регiонi були, але вони не могли похвалитися рiзноманiтнiстю напрямiв навчання - переважали у них пiдготовка фахiвцiв з легкої промисловостi, аграрної, культурної, деревообробної тощо. Якщо в їх областi не було навiть ремiсничих училищ за фахом електрика - чи не дефiцитна спецiальнiсть - то про що може мова йти.
   Якраз згадка про те, як вiн майже в останню хвилину вiдшукував Петрику ремiсниче училище, у якому той мiг би навчатись, заставила Михайла Лаврентiйовича досить серйозно пiдiйти до пошукiв навчального закладу на 2 ранги вищого - iнституту. Так, будiвельних ВНЗ у країнi було багато, але знову-таки не в захiдному регiонi України. А Микола, як i iншi дiти не дуже-то хотiв їхати на навчання кудись далеко вiд дому. Звичайно, були на вiддаленiй частинi правобережної України iнститути зi схожими за будiвництвом напрямами, але саме схожими, а ось конкретно напрямiв "Будiвельна справа" чи "Архiтектура" в них не було. Все це й розповiв Миколi в особистiй з ним розмовi батько.
   -- Не дуже весело, -- трохи унило простягнув Миколка, дiзнавшись про таку розкладку.
   -- Та нiчого страшного у цьому немає. Ну, вчився б ти, примiром, у Вiнницi чи Тернополi, то додому ти б однак приїздив не щодня. То яка рiзниця, що дорога додому буде на якiсь там 2-3 години довша?
   -- Ну, то так. У цьому, тато, ти маєш рацiю. То у якому ж мiстi менi доведеться вчитися?
   -- Я гадаю, що у Києвi.
   -- У Києвi?!
   -- Так. А що тебе дивує? Чи тобi не до вподоби столиця української соцiалiстичної республiки? До речi, до неї не так вже й далеко - вiд Проскурова, тобто зараз вже вiд Хмельницького залiзницею лише 365 кiлометрiв, по шосе й того менше. Та тобi доведеться їздити саме потягом. Наприклад, до Ужгорода вiдстань значно бiльша. Але тобi навiть цi вiдстанi й не потрiбнi, тобi краще орiєнтуватися на час. Так ось, з того ж Хмельницького до Києва потяг йде не бiльше 6-и годин. То хiба це так вже й багато?
   -- Та нi, тато, мене не так вже хвилюють цi вiдстанi. Ти маєш рацiю - не так вже й багато за часом. Мене просто здивувало те, що менi доведеться навчатися, якщо ще доведеться, саме у Києвi. Що не говори, а столиця.
   -- I не лише столиця, а й просто дуже чудове мiсто. Воно тобi сподобається.
   -- Я цьому вiрю. А взагалi, класно! Ти навчався у Києвi, i Павлик, i Петько. Так що все нормально. А тепер, можливо, i я буду там навчатися.
   -- Так, забудь слова "можливо" i "якщо доведеться". Ти поставив перед собою мету, то роби все, щоб вона здiйснилася. Ну, нехай Петра прийняли у ремiсниче училище без iспитiв. Але i я, i Павло їх складали. I склали ж! То чому ти не подолаєш це випробування? I кому ж його не долати, як не тобi, що закiнчив школу з медаллю. Так що викинь з голови дурницi, а просто гарно готуйся.
   -- Я зрозумiв, тато. Я буду готуватись. А у Києвi який будiвельний iнститут?
   -- Називається вiн Київський iнженерно-будiвельний iнститут.
   Київський будiвельний iнститут був заснований у 1930-му роцi на базi вiддiлення фабрично-заводського i комунального будiвництва Київського полiтехнiчного iнституту i архiтектурного факультету Київського художнього iнституту. У 1939-му роцi iнститут перейшов у пiдпорядкування народного Комiсарiату по будiвництву i отримав назву Київський iнженерно-будiвельний iнститут (КIСI). У серпнi 1948-го року вiн був об'єднаний з Київським iнститутом цивiльних iнженерiв. Iнститут розташовувався в будiвлi, побудованiй в стилi класицизму, за адресою: бульвар Шевченка, 10. Цiкаво, що пiзнiше у цьому будинку розмiститься Мiнiстерство вищої i середньої спецiальної освiти УРСР, бо у 1963-му роцi iнститут переїде у нову будiвлю на Повiтрофлотському проспектi.
   I Микола не пiдвiв батька, а в першу чергу самого себе - вiн вступив до Київського iнженерно-будiвельного iнституту. А у батька на сина були великi надiї. Наприкiнцi серпня Микола вiдправився на навчання у Київ, а ще тижня через 3 його брат Петро теж покинув рiдну домiвку, i мабуть, маршрут його чекав бiльш довгий, хоча за термiном його виїзд з рiдного села буде дещо меншим, нiж у його молодшого брата - лише 3 роки. Миколу призвали у армiю. Йому й так дали рiк провести вдома, як би для того, щоб вiн призвичаївся до отриманої ним професiї, а далi армiя - i нiкуди не дiнешся, бо так записано у Конституцiї. Завжди було, є i буде: захист Вiтчизни - це почесний обов'язок кожного радянського чоловiка.
   Ще влiтку Михайло Лаврентiйович у центральнiй пресi наткнувся на цiкаве повiдомлення. Сповiщалося "Про введення спiльного навчання в школах Москви, Ленiнграда та iнших мiст" (Постанова Ради Мiнiстрiв СРСР вiд 1 липня 1954-го року). Це означало, що лiквiдовувалося роздiльне навчання хлопчикiв i дiвчаток, яке було введене в 1943-му роцi, i яке здивувало тодi багатьох громадян СРСР. Та з рештою справедливiсть восторжествувала - навiщо дiлити дiтей на рiзнi категорiї за статевим принципом.

* * *

   Вперше, мабуть, за 2 останнi роки всi цi подiї на вiдмiну вiд попереднього перiоду часу були цiлком прогнозованi. Так, наприклад, всi розраховували, що Миколка закiнчить школу з медаллю, бо вчився вiн дуже добре - лише з кiлькох навчальних предметiв у нього були "четвiрки", а решта "п'ятiрки". Так, недотягнув до золотої медалi, але й срiбна - чудово. В те, що вiн поступить в iнститут теж навряд чи були сумнiви - хлопець вибрав собi життєву стезю, отже й не зiйде з неї. Прогнозованою була й мобiлiзацiя Петра в армiю. Вiн був цiлком здоровою людиною, а тому подiбної участi йому було не минути. Так, мама трохи побiдкалася, що надовго розлучається з сином, але нiяких гiрких слiз не було - ну, хiба що вже при самому розтаваннi пару разiв приклала хустинку до очей. Вона чудово розумiла, що це планова подiя й зовсiм не тривожна - так, син iде в армiю, але ж не на вiйну. Повернеться додому живим i здоровим, як поверталися в селi з армiї й ранiше сотнi хлопцiв, при цьому вони ставали i мужнiшими й, чого грiха таїти, розумнiшими.
   Та у Михайла постiйно сидiла в головi думка про iншого сина-вiйськовослужбовця, який не на 3 роки вiдiрваний вiд дому, а на строк значно довший. Вiд Лаврентiя регулярно, хоча й не так вже часто надходили листи. I розписував вiн у них, що живеться його родинi, а йому ще й служиться не просто добре, а навiть чудово. Та навiть його мама, хоча й радувалася таким листам, все ж розумiла, що це, звичайно, перебiльшення, просто син трохи заспокоює батькiв, щоб вони менш переживали за нього, що вiн служить i справдi чи не на краю землi. А саме за Лавра Михайло хвилювався бiльше, нiж його дружина, бо знав окремi факти трохи краще за неї. Наталiя, хоча iнодi й читала газети, то бiльш мигцем, при цьому її бiльш цiкавили останнi сторiнки газет, котрi мiстили менш серйозну, розважальну iнформацiю. А ось Михайло дуже серйозно читав саме першi сторiнки газет, де наводилася iнформацiя про подiї у свiтi та в країнi.
   Лаврентiй перебував на Далекому Сходi, у тому ж Уссурiйську (ось тiльки чи дiйсно там?) вже бiльше року, та мову у своїх листах про вiдпустку вiн чомусь не вiв. Точнiше, ще минулого року вiн, пiсля того як забрав до себе дружину з сином, ще згадував про це, а далi - як ножем вiдрiзало. Михайло пiсля оглядин у минулому роцi карти пару разiв розглядав конверти листiв сина. Що його там цiкавило, Наталiя не розумiла. Та вона тi конверти здебiльшого одразу викидала - навiщо вони їй, хоча листи вiд сина зберiгала. А Михайло цiкавився на конвертах поштовим штемпелем з мiсця вiдправлення листа. Та пiсля оглядин пари конвертiв вiн це заняття раз i назавжди припинив. Так, сам вiн не служив в армiї, а тому спочатку не знав деякої вiйськової специфiки. Та вiн швидко зорiєнтувався - нiякої iнформацiї йому конверти не нададуть. На те в армiї й придуманi польовi пошти, вони i є саме польовi, тобто частина, що приписана до цiєї польової пошти, як би перебуває десь у полi. А ось де саме - вдень з вогнем не знайдеш. Частина могла дислокуватися у рiзних мiсцях, а номер польової пошти завжди буде той самий. Так, листи вiйськовослужбовцiв пересилалися звичайною цивiльною поштою, але їх спiвробiтники мали право ставити на листах (конвертах) лише штемпель мiсця доставки листа, а ось вiдправний штемпель ставили лише спiвробiтники вiйськового вiдомства.
   Та нарештi вiд Лаврентiя прийшов лист, у якому вiн згадав-таки слово вiдпустка. Та це згадування лише засмутило батькiв, бо син написав, що у свою вiдпустку вiн до них не приїде. Та навiть не так, написано було значно хитрiше - Лаврентiй взагалi не писав, чи буде йому й коли надана вiдпустка, вiн написав, що провiдати їх у цьому роцi йому не вдасться. I все. А далi сам гадай чому - чи йому не надають вiдпустку, чи надають, та вiн їде в iнше мiсце, наприклад, на море вiдпочивати. Чи йому нададуть вiдпустку у такий час, що не зручно везти малу дитину. Отож, як хочеш, так i розумiй. I ця обставина ще бiльш посилила пiдозри Михайла, та вдiяти вiн нiчого не мiг. Не мiг вiн, а точнiше не хотiв нiчого говорити Наталiї, бо вона почне хвилюватися.
   Отож вiн просто вирiшив займатися поки що справами сугубо домашнiми. Та якi у нього домашнi справи? Полагодити щось у дворi чи в домiвцi, вибрати урожай з городу та завезти на зиму дрова та вугiлля. Ось, мабуть i все, тому що бiльшiсть домашньої роботи (посильної для жiнки) робила його дружина. Та вона й мала на те бiльше часу. Ранiше Михайло iнодi перевiряв виконання шкiльних домашнiх завдань синами, та що вже зараз перевiряти, коли лише двоє синiв учаться у школi, та й те вже у старших класах. Йому тепер залишалося лише пiклуватися синами, а точнiше пiклуватися їх долею. Обидва - Iлько й Василько - мали намiр закiнчувати 10 класiв. Це було добре, це радувало батька, тому що у його середнiх за вiком дiтей, вiдбувся, як саме вiн гадав, певний збiй у програмi - одразу троє дiтей послiдовно вiдмовилися закiнчувати 10 класiв. Та це його думки - просто кожен з дiтей вибирав свiй шлях у життi. Та й не всiм же обов'язково бути саме iз повною середньою чи вищою освiтою. Що поганого у тому, що Антонiна працює медсестрою, а Павло залiзничним технiком? Та й Петро знайшов свiй шлях - це видно було й по тому, що вiн користувався повагою односельчан, та й його професiя у селi була вкрай потрiбною.
   I зараз Михайло бiльше уваги став придiляти своїм самим молодшим дiтям. Ось вже зробив свiй перший крок до омрiяної професiї будiвельника Миколка. А ця мрiя з'явилася у нього у 12 рокiв (саме тодi вiн зiзнався у цьому батьку), а можливо й ранiше. Зараз навiть Васильку вже 13 з гаком, а Iллi взагалi 15 рокiв. То про що ж мрiють вони? З Iльком пiсля всього того, що з ним трапилося, вести розмову на цю тему було якось не коректно - нехай вже пiзнiше, коли хлопець трохи вiдiйде вiд своїх переживань, призвичаїться до нового класу, до нових приятелiв. I батько вирiшив при нагодi поговорити на тему майбутнього зi своїм наймолодшим сином. А той у наступному роцi вже закiнчував 7-й клас, якраз пора дiзнатися чи збирається вiн продовжувати навчання в школi чи пiде стопами Антонiни та Павла. Миколка 5 рокiв тому казав батьковi, що всi вони (вiн сам, Iлля та Василь) збираються вчитеся далi. Та за цей час у Василька плани могли й змiнитися. Яким вiн вбачає зараз своє майбутнє?
   I така нагода випала Михайлу Лаврентiйовичу в серединi листопада. Зайшовши в один з буденних днiв пiсля роботи у дитячу кiмнату, вiн побачив, що домашнi завдання готує лише один Василько. Та то й не було дивним, бо зараз Iлля дуже швидко виконував свої завдання, якi для нього повторювалися. То вже навеснi йому, як i iншим учням 8-го класу доведеться, мабуть, трохи попотiти, бо матерiал буде вже новий, з яким у минулому роцi Iллi знайомитись не довелося. Отож на даний час Iлько був десь на гульках. Батько поздоровався з сином - вранцi бачитись не довелося - й запитав:
   -- Проблем з уроками немає?
   -- Нi, тато. Матерiал не складний.
   -- То по всiм предметам вiн не складний?
   -- Ну-у, по-рiзному буває. Але менi в основному й по iншим предметам все зрозумiло.
   -- А для iнших учнiв у 7-му класi матерiал також не складний?
   -- Хм, -- посмiхнувся син, -- я не знаю, та все ж "двiйки" деякi учнi отримують. Ну, не так вже й часто, але буває.
   -- Ти дивись, це означає, що вiн не складнiй саме для тебе? То добре. Отже, я надiя, що ти успiшно закiнчиш сiм класiв i отримаєш неповну середню освiту.
   -- Та закiнчу нормально.
   -- А далi що? Будеш продовжувати освiту у школi чи в технiкумi?
   -- А ось цього я не знаю?
   -- Отакої тобi! -- щиро здивувався Михайло Лаврентiйович. Це для нього була несподiванка. -- А хто ж за тебе це повинен знати?
   -- Та нi. Я знаю. Я буду продовжувати навчання, то я просто не знаю лише де - в школi чи у технiкумi. А можливо, й в iнститутi.
   -- Нiчого не розумiю. То ти вже повинен був визначитись у цьому питаннi.
   -- Ото є бо й ж, що не можу.
   -- Чому?
   -- Я не знаю де навчаються на ту спецiальнiсть, що я хочу - в технiкумi чи в iнститутi. Якщо в технiкумi, то, звичайно, я буду поступати у технiкум. А якщо в iнститутi, то доведеться продовжувати навчання в школi.
   -- Он воно що. Тепер я зрозумiв. А ким ти хочеш стати, яку спецiальнiсть ти для себе вибрав?
   -- Я хочу стати льотчиком.
   -- Льотчиком?! -- знову щиро здивувався батько майбутнього пiлота.
   А подумки вiн метикував, що 3 вiйськових в однiй сiм'ї, то вже, мабуть, занадто. Та й звiдки у малого взялася така мрiя, адже у родинi з дiда-прадiда нiколи не було вiйськових? Мабуть, що приклад Лавра та Сашка на це його надихав. Та перед близнюками свого часу просто стояв вибiр - або вступити до вiйськового училища або потрапити у горнило вiйнi на фронтi. А тому вибiр для бiльшостi громадян - вiйна вже успiшно добiгала свого кiнця - був, мабуть, не такий вже й складний. А ось Василько рветься у вiйськовi в абсолютно мирний час... Та, можливо, щось у цьому i є, оскiльки дитина свiдомо робить свiй вибiр. Чи це просто молодiжна романтика? Михайло згадав як, у серединi 30-х рокiв, судячи з прочитаних ним газет, юнакiв тягло стати льотчиками. Щоправда, тодi сама країна кинула такий заклик: "Всi на лiтак!". А почалося це, як згадував Михайло Лаврентiйович, з IX-го з'їзду ВЛКСМ, який вiдбувся у сiчнi 1931-го року. Саме заклик з'їзду: "Комсомольцi, на лiтак!" i дав поштовх для масового створення у багатьох областях СРСР аероклубiв та авiацiйних шкiл (аероклуби створювалися навiть на селi). У них тисячi хлопцiв i дiвчат - посланцiв комсомолу - вивчали льотну справу, опановували мистецтво лiтаководiння. Все це вiдбувалося пiд егiдою добровiльних товариств сприяння армiї, авiацiї i флоту (ДТСААФ). Можливо, це у Василька якийсь запiзнiлий вiдгук на минулi часи?
   Та все було не зовсiм так, як то гадалося Михайлу Лаврентiйовичу.
   -- Так, я хочу стати саме льотчиком, -- спокiйно вiдповiв на здивування батька Василько. -- Та я не знаю у якому закладi на них вчаться. А ось у тебе на залiзницi машинiстiв паровозiв де готують?
   -- У технiкумах. Та ти не порiвнюй паровоз з лiтаком. Керувати паровозом, що рухається по рейкам i лiтаком у небi - це дуже вже рiзнi речi. Звичайно ж, льотчикiв навчають у вiйськових училищах. I тут вiдповiдь однозначна. Я навiть не розумiю, як ти можеш цього не знати. Так само як, наприклад, Сашко на танкiста навчався...
   -- Та нi, тато, -- перебив батька син, -- я не на такого льотчика хочу вчитися.
   -- Як це, не на такого? А на якого ж ще?
   -- Я не хочу бути вiйськовим льотчиком. Мене це не приваблює. Ну, пошлють мене, як, наприклад, моїх братiв то на Крайнiй Пiвдень, то на Крайнiй Схiд. I буду я там лiтати над пустелями чи тундрами. Ну, це ж зовсiм нецiкаво. Я хочу бути льотчиком на пасажирських лiтаках. Лiтати з одного мiста в iнше, знайомитись з тими новими мiстами. А що вiйськовi льотчики... - вони ж мiж мiстами не лiтають. Злетiв з аеродрому у своїй частинi, покружляв десь, виконуючи завдання, i знову сiв на той же аеродром. Ну що в цьому цiкавого?
   -- О! Так он воно що! А я навiть про це й не подумав. Це у тебе дуже цiкава iдея. Отже, ти хочеш бути не вiйськовим льотчиком, а цивiльним?
   -- Ну, я не знаю як такий льотчик називається. Хiба ж вiн цивiльний? - вiн же у формi.
   -- Все вiрно, вiн у формi. Але й у мене, як ти знаєш, теж є форма з погонами. Але ж я не вiйськовий. Iснує, Василько, багато рiзних органiзацiй, працiвники яких носять форму, та все ж вони не вiйськовi. Ну, скажiмо так - вони подiбнi до вiйськових, але не вiйськовi. Вони просто подiбнi до вiйськових своєю структурою, органiзованiстю, пiдпорядкуванням один одному тощо. Ось i такi льотчики, яким ти хочеш стати, теж не вiйськовi. Вони працюють в органiзацiї, яка називається цивiльний повiтряний флот, скорочено ЦПФ. До неї приписанi, тобто входять у неї, i льотчики i самi лiтаки.
   -- У-у, зрозумiв. Так ото я й хочу стати саме таким льотчиком.
   -- Так, це у тебе дуже цiкава мрiя, та ще й така романтична.
   -- О, вiрно. Менi й подобається романтика. Це ж буде у мене i робота, i мандрiвки. Це ж так цiкаво.
   -- Дiйсно iнтересно. Хоча ця робота дуже вже непроста. Крiм того, вона ще й небезпечна.
   -- А хiба у вiйськових льотчикiв вона не небезпечна? У них вона ще бiльш небезпечна. Їх збити можуть, щоправда, пiд час вiйськових дiй. А пасажирськi лiтаки й тодi збивати не стануть. Та вони, мабуть, i не лiтатимуть до районiв бойових дiй.
   -- То все вiрно. Та все ж робота цивiльного льотчика, i саме у мирний час, бiльш небезпечна, нiж вiйськового.
   -- Чому це? -- щиро здивувався Василько.
   -- Тому що, якщо навiть на вiйнi вiйськовий лiтак i пошкодять вороги, то його льотчик, пiлот, та й весь екiпаж, якщо це великий лiтак, наприклад, бомбардувальник, можуть врятуватися, скориставшись парашутами. А ось пiлот цивiльного, пасажирського лiтака парашутом скористатися не може.
   -- Чому? -- повторив запитання син.
   -- Тому що у екiпажу пасажирських лiтакiв просто немає тих парашутiв.
   -- Чому? -- теж саме питання Василя.
   -- Та тому що не мають права пiлоти врятуватися самi, залишивши напризволяще пасажирiв лiтака. А всiм пасажирам парашути не можуть видати, та й бiльшiсть з них просто не зумiють ними скористатись. Для цього теж потрiбно навчатись, та ще й мати хоча б якусь практику стрибкiв з парашутом.
   -- Та й то так... -- тихо простягнув малий.
   -- Ото ж бач, яка у тебе може бути небезпечна твоя майбутня робота.
   -- Ну то й що, -- вперто вiдповiв Василько, -- я однак хочу стати льотчиком. А небезпечних спецiальностей багато. Навiть на твоїй залiзницi потяги буває що зiштовхуються - я чув. А рiзнi там автомобiлi й тим паче - вони чи не щодня у аварiї потрапляють. А якщо врахувати у всьому Радянському Союзi, то таких аварiй, мабуть, дуже багато. А ось про аварiї лiтакiв я щось не чув.
   -- Ну, що ж, -- посмiхнувся батько, -- то ти вiрно мiркуєш. А те, що тебе не лякає небезпека твоєї майбутньої професiї, то це вже заслуговує на повагу. Як i те, що ти вперто мрiєш стати льотчиком. Якщо ти так вперто мрiєш ним стати, то обов'язково станеш. Я вiрю у це. Молодець!
   -- Отже, менi доведеться вчитися в iнститутi. Та ще й майже 4 роки у школi, -- зiтхнув Василько. -- Це ще мало не 10 рокiв пройде до того, як я льотчиком стану. Ох, i довго ж...
   -- А швидко нiчому гарному й не навчишся. Доброї спецiальностi потрiбно навчатися без зайвого поспiху.
   -- Я розумiю. Та все ж... -- вдруге зiтхнув малий. -- А у якому мiстi менi доведеться вчитися на льотчика?
   -- Не знаю, Василю, -- вiдповiв батько. -- Нiколи таким питанням не цiкавився. Хiба я мiг навiть гадати, що хтось з моїх дiтей захоче стати льотчиком, та ще й цивiльної авiацiї. Але я вже точно знаю, що такi ВНЗ знаходяться не у нашому регiонi, -- прийшла черга зiтхати вже й йому. -- Такi вищi навчальнi заклади знаходяться точно лише у великих мiстах, навiть у дуже великих мiстах. Та до твого часу закiнчення школи ми це 10 разiв з'ясуємо. А можливо, я ще й з'їжджу розвiдати про умови прийому до них. Та я знаю одне - там запевне велика увага придiляється мiцному здоров'ю майбутнiх студентiв. А тому ти за цi твої, як ти сказав, неповнi 4 роки навчання у школi маєш добре загартувати свiй органiзм й гарно накачати свої м'язи. I не доведи Господь тобi захворiти, як той же Iлько. Ти маєш дбати про своє здоров'я, якщо вирiшив стати льотчиком.
   -- Я буду загартовуватись, тато. I я стану льотчиком.
   -- Та я в цьому й не сумнiваюсь. I пiдтримую тебе у твоєму прагненнi. Отож, готуйся!
   На цьому така серйозна розмова, яка спочатку виникла лише завдяки звичайнiй зацiкавленостi батька, була завершена. Та вже у сiчнi нового 1955-го року, на зимових канiкулах подiбна розмова у батька виникла з iншим сином-школярем, до того ж за iнiцiативи самого Iллi.
   -- Тато, -- якось несмiливо звернувся до батька Iлько, коли вже у свою чергу Василько десь гасав у гарну погоду з друзями, -- я чув, що Василько зiбрався стати льотчиком. Вiн навiть хвалився менi, що ти пiдтримав його мрiю.
   -- Так, була така розмова. I я дiйсно пiдтримай його прагнення. А що, дуже цiкава мрiя у Василька. А тобi вона не подобається?
   -- Та нi, я не про це. Мрiя й дiйсно, мабуть що, гарна. Я просто тепер думаю - а ким же стати менi? Як ти гадаєш?
   -- Отуди тобi! Я ще нiкому iз своїх дiтей не нав'язував своєї думки про вибiр ними спецiальностi. Так, я бував часом, мабуть, необґрунтовано, так би мовити, занадто настирний у своїх прагненнях того, щоб мої дiти становились якомога вищого рангу вченостi. Та все ж палки я не перегинав. Навiть Петру не заперечував стати звичайним робiтником. I тепер я навiть подумки хвалю себе за те, що нiкому з дiтей не заважав реалiзувати свої мрiї. А у тебе самого що, немає нiякої мрiї? Ти ж старший за Василька. У нього мрiя є, а у тебе - немає?..
   -- Та вона у мене була. Але не зовсiм конкретна. Так, я завжди хотiв стати iнженером, як ти, наприклад. Але не залiзничником. Ну, я мрiяв стати просто iнженером-механiком - будувати рiзнi там машини, верстати, прилади чи щось таке подiбне iнше. А конкретно що, я ранiше ще не вирiшував, гадав що пiзнiше додумаю.
   -- Я тебе зрозумiв. I ти вже до чогось додумавсь?
   -- Та не знаю... Льотчиком я не хочу бути, я вiдчуваю, що це не моє Але я зараз ось про що подумав: якщо Василько мрiє стати льотчиком, то чому б менi не стати iнженером, який будує лiтаки? Я буду будувати лiтаки, а Василько - на них лiтати. Як ти гадаєш, тато, нормально буде?
   -- О-о! Цiлком нормально. Та ця спецiальнiсть дуже серйозна. Так само як професiя льотчика дуже серйозна, так же серйозна й спецiальнiсть авiаконструктора чи практичного будiвника лiтакiв.
   -- Та я здогадуюсь про це. Але ж можна пiдготуватись до вступу саме у такий навчальний заклад.
   -- Звичайно, можна. Не святi горшки обпалюють, то чому б i тобi не вчитись у такому iнститутi. Все можливо. Ну що ж, ось, можна сказати, що й ти вже знайшов свiй шлях у життi. I мене навiть не це радує, мене бiльше радує те, що ти не зневiрився у своїх силах пiсля невдалого для тебе минулого року. Та до початку твоєї мрiї залишається менше, нiж 2,5 роки. У Василька, наприклад, часу бiльше. А тобi його гаяти вже не можна, тому потрiбно закочувати рукава й серйозно готуватися. Та май на увазi, що вступ до такого вищого навчального закладу дуже серйозна справа, бо ця професiя, скорiш за все, дуже престижна. Васильку, мабуть, легше буде стати льотчиком, нiж тобi будiвником його лiтакiв. Йому зараз слiд бiльше нажимати на свiй фiзичний стан, а ось тобi на розумовий - саме на знання.
   -- Та я розумiю, що вступити у такий iнститут буде вкрай складно. Та я все ж спробую.
   -- Вiрно. Пробуй. А перед цим все ж добре готуйся. Повторюю - часу на розкачку у тебе немає. Восьмий клас ти успiшно закiнчиш, це я прекрасно розумiю. А далi вже 2 останнi роки навчання, i вони запевне будуть самими складними. Так що, тримався. Гарно вчись далi. I не хворiй бiльше. Досить таких негараздiв.
   Тепер вже батько знав про намiри обох своїм молодших синiв. I не просто знав про те, вiн схвалював тi намiри й радiв за своїх найменшеньких - розумниками ростуть.
   I зима минулася для родини Золотаренкiв досить-таки спокiйно. Цього року вже нiхто не хворiв. Березень почався, як те й прогнозувалося, з пiдвищеної уваги Iллi до занять у школi й у виконання домашнiх завдань - тепер вже пiшов новий матерiал 8-го класу i для нього. А якщо вiн вирiшив по закiнченню школи вступати до такого серйозного навчального закладу, отож i готуватися йому потрiбно було як слiд ще зарання.
   А ось кiнець того ж таки березня принiс Золотаренкам несподiвану новину, щоправда, досить-таки приємну. Одного вечора, вже смеркалося, Михайло, як-то завжди, повернувся з роботи додому вантажною машиною, яка майже постiйно "ночувала" у дворi водiя, якiй працював на нiй у Нестерiвцях на залiзницi. Та Золотаренко нiколи не пiд'їжджав на нiй до свого дому, а завжди сiдав до неї або ж виходив з машини бiля подвiр'я водiя - той жив трохи ближче до дороги на Нестерiвцi. Золотаренко не хотiв, щоб у селi вважали, що його персонально возять - нехай краще вважають, що його просто пiдвозять у село як попутника водiя. Це, звичайно, було певним самообманом, та все ж. А тому Михайло, не поспiшаючи, вранцi мандрував до вантажiвки з дому чи ввечерi повертався назад додому - це забирало у нього хвилин 10 часу - така собi розминка.
   Та цього вечора не встиг вiн вилiзти з кабiни вантажiвки, як побачив, що до машини поспiшає листоноша - всi у селi знали, що Золотаренко їздить на роботу та з роботи саме цiєю машиною разом з її водiєм.
   -- Добрий вечiр, Михайло Лаврентiйович, -- привiталася листоноша, привiтався з нею й Золотаренко. А та повела розмову далi. -- Як добре, що я вас тут перехопила, не потрiбно буде менi до вашого дому бiгти. Вам телеграма, розпишiться. -- I коли той розписався у повiдомленнi про вручення телеграми при свiтлi вiдкритої кабiни машини, з посмiшкою додала, -- але з вас могорич. Точнiше, мабуть, з вашої Наталiї Карпiвни.
   -- Навiть так? I це чому ж?
   -- А ви прочитаєте телеграму, й самi зрозумiєте, -- хитро посмiхалася листоноша.
   Михайло тут же розгорнув бланк телеграми. Та прочитавши короткi рядки, вiн i сам засяяв посмiшкою i звернувся до дiвчини, точнiше молодої жiнки:
   -- Дякую, Машо! Буде тобi могорич, я обiцяю. Звiстка дiйсно того коштує.
   А в телеграмi було написано: "Валентина народила доньку. Вiтаємо Вас [з] внучкою, яку назвали Наталкою. Мама [й] донька [в] нормi. Подробицi листом. Лаврентiй".
   Тепер вже Михайло, як колись при звiстцi про народження у Антонiни сина Михайлика, тiльки-но зайшовши до будинку й побачивши дружину, одразу звернувся до Наталiї:
   -- А сьогоднi вже ти танцюй, Наталко!
   -- З якої це радостi?
   -- А ось з такої, -- Михайло витяг з кишенi теплої тужурки телеграму й помахав нею у високо пiднятiй руцi.
   -- Ой! -- зрадiла Наталiя. -- Це, мабуть, вiд Лавра й Валентини? -- тi ще ранiше писали, що незабаром у них з'явиться друга дитина.
   -- Ти вгадала.
   -- Та ти що! А ну, давай телеграму.
   -- Е, нi. Ти спочатку станцюй.
   -- От чортяка старий! Давай телеграму.
   -- Танцюй, -- веселився Михайло. Мабуть вiн вже забув, що йому у подiбному випадку танцювати так i не довелося - тодi свою вимогу Наталiя так би мовити спустила на гальмах.
   -- Та й бiс з тобою, i станцюю! Ти думаєш, що як менi вже за 50, то я танцювати розучилася. Не розучилася, не хвилюйся, -- з викликом вигукнула Наталiя, пiсля чого, приставивши руки до своєї тепер вже не такої й тонкої талiї, гучно пристукуючи пiдборами домашнiх черевичкiв (мабуть, на зло чи на заздрiсть чоловiковi) зробила декiлька па народного танцю. -- То що там у телеграмi? Хто у них з'явився? -- одразу ж пiсля свого танцю запитала вона.
   -- Донька у них народилася. I не просто донька, а твоя тезка. Я так розумiю, що її назвали саме на честь бабусi.
   -- Та ти що! А ну, давай телеграму, я сама прочитаю.
   Тепер вже Михайло, мовчки, вiддав дружинi телеграму. А та прочитавши її, прижала до своїх грудей й розплакалася. Та чоловiк розумiв, що то сльози радостi, щастя, а тому й не заспокоював її. Сльози зараз минуть, а ось радiсть залишиться назавжди. Звичайно, сьогоднiшнiй день став для сiм'ї радiсним святом, яке вони всi разом - з дiтьми (у тих з'явилася нова племiнниця) - й вiдзначили за розширеною вечерею.
  
  

РОЗДIЛ 24

Бесiди на полiтичнi та побутовi теми

  
   А далi 1955-й рiк протiкав для родини Золотаренкiв вже просто розмiрено та досить буденно. Подiї, що вiдбувалися у країнi, практично не впливали на перебiг життя якої-небуть окремої, конкретної сiм'ї.
   У квiтнi в газетах з'явилося повiдомлення, яке начебто не стосувалося новин країни, та воно все ж було полiтично досить вагомим i могло, можливо, навiть частково впливати на рiшення, якi приймав уряд СРСР. Отож повiдомлялося, що за станом здоров'я 80-лiтнiй Уiнстон Черчилль подав у вiдставку (5-го квiтня) з поста прем'єр-мiнiстра Великобританiї. Ну, по-перше, громадянам СРСР було незвично читати, що керiвник якоїсь там країни (а конкретно полiтично дуже впливової) мiг сам добровiльно зректися свого поста. А по-друге, став вiдсторонений вiд влади один з противникiв Радянського Союзу. Чому противник, адже Великобританiя була союзником СРСР у вiйнi, що скiнчилася майже 10 рокiв тому?
   Саме таке подiбне запитання й поставила Наталiя Золотаренко своєму чоловiковi, коли той ввечерi вголос прочитав з газети це повiдомлення, а потiм ще й досить своєрiдно прокоментував його. Мовляв, можливо, нарештi скiнчиться протистояння глав держав СРСР та Англiї, а точнiше ранiше Сталiна та Черчилля. I несподiвано помiж Михайлом та Наталiєю виник цiкавий дiалог на цю тему
   -- А що Сталiн та Черчилль не подiлили? -- здивовано запитала Наталiя -- Вони ж начебто були союзниками у вiйнi.
   -- Ой, Наталя, то все полiтика. А в полiтицi чого тiльки не буває. Так, Радянський Союз та Англiя, чи як називають там кiлька об'єднаних країн - Великобританiя, були союзниками у вiйнi. Та, скорiше за все, вимушеними.
   -- А чому це вимушеними?
   -- Та тому що воювали проти одного ворога - Гiтлера, який вiроломно напав на нашу країну. А з Великобританiєю вiн вже й до цього воював. Отож i довелося поєднувати зусилля двом рiзним країнам.
   -- Так, країни дiйсно рiзнi: у нас соцiалiзм, а там - капiталiзм.
   -- Отож. Саме тому Сталiна й Черчилля нiчого не поєднувало. Як я чув, Сталiн ще до вiйни недолюблював Черчилля.
   -- А чому саме?
   -- Ну, багато чого я не знаю, просто не можу знати таких подробиць. Адже їх нiде не публiкують - це також полiтика. Та я знаю, що Черчилль завжди ставився до нашої країни недружелюбно. Адже одразу пiсля закiнчення Першої свiтової вiйни, ще в листопадi 1918-го року Черчилль запропонував свою нову полiтику, яка начебто називалася: "Убий червоних, цiлуй фрiцiв". У квiтнi 1919-го року вiн говорив про "недолюдськi цiлi" московських комунiстiв, особливо Троцького i про його "азiатськi орди".
   -- Ого! Навiть так?
   -- Ну, так балакають. Та ось що я знаю напевно, так це те, що пiсля вже цiєї вiйни саме Черчилль став якби батьком холодної вiйни. Чула за таку?
   -- Звичайно, чула. А чому Черчилль став її батьком?
   Керiвництво СРСР й справдi вважало, що саме Уїнстон Черчилль незабаром пiсля вiйни (5 березня 1946-го року) у своїй Фултонськiй промовi у Вестмiнстерському коледжi (Фултон, штат Мiссурi, США) дав вiдмашку до початку холодної вiйни. Черчилль тодi вiдкрито назвав Радянський Союз причиною "мiжнародних труднощiв". У основному параграфi його промови прозвучало: "Вiд Штеттина на Балтицi до Трiєсту на Адрiатицi, через весь континент, була опущена "залiзна завiса". Саме так Черчилль тодi охарактеризував iнформацiйний, полiтичний i пограничний бар'єр, який нiбито (а так воно було й насправдi) iзолює СРСР та iншi соцiалiстичнi країни вiд капiталiстичних країн Заходу. Все це своїми словами й намагався пояснити Михайло дружинi.
   Але й Михайлу було багато чого невiдомо, наприклад, що Сталiн ще до 2-ї свiтової вiйни, у 30-i роки вважав англiйського прем'єра бiльш заклятим ворогом СРСР, нiж Гiтлер. Начебто саме тому вiн погодився на пакт Молотова-Рiббентропа. Сталiн розумiв Черчилля краще, нiж багато його сучасникiв, i знав про його патологiчний антикомунiзм.
   Крiм того, далеко не кожному, не лише пересiчному громадянину СРСР, а навiть багатьом урядовцям було вiдомо, що холодна вiйна була лише вимушеною з точки зору Черчилля мiрою. Вiн, як виявилося, вважав за краще вести справжню вiйну проти радянської Росiї, його метою було "нав'язати Росiї волю США i Британської iмперiї". Пiсля 4-х тяжких рокiв жахливої вiйни, ледве встигли союзники перемогти Гiтлера, прем'єр-мiнiстр Великобританiї Уїнстон Черчилль пiдготував несподiваний напад на союзну Росiю за участю 47 англiйських i американських дивизий та навiть гiтлерiвського вермахту (10 полонених дивiзiй нiмецьких, якi вiн не розпустив). Вiроломне вторгнення було заплановане на 1-е липня 1945-го року.
   Отож, на Червону Армiю хотiли напасти без оголошення вiйни - так само зрадницьки, як i Гiтлер у 1941-му роцi. Черчиллю не терпiлося розпочати нову вiйну. Всiм було вiдомо, що США й Англiя завжди перш за все були противниками комунiзму. Фашистам серед їх ворогiв вiдводилася другорядна роль. Та президент США Гарi Трумен (Рузвельт помер незабаром пiсля Ялтинської конференцiї) вiдмовився пiдтримати Черчилля - вiйна з Японiєю була ще далека вiд завершення, атомна бомба ще не досконала, i Трумен поки що потребував допомоги росiян. Так, Трумена можна було вважати масовим вбивцею у Хiросiмi, але вiн не був самовбивцею. А тому операцiя, яку назвали "Немислиме", була припинена, вiдкладена. I архiвна тека з грифом "Цiлком таємно" лягла на довгi роки на полку в державному архiвi, поки не буде обнародувана аж у 1998-му роцi.
   Та це була лише одна сторона медалi такої визначної iсторичної постатi як Уїнстон Черчилль. Насправдi ж Черчилль був однiєю з найвпливовiших i вольових особистостей ХХ-го сторiччя, можливо, навiть першою серед них. Його енергiя i внутрiшня сила духу, його воля i рiшучiсть в дiях, а також цiлеспрямованiсть i наполегливiсть у досягненнi поставленої мети (саме таких рис характеру бракувало багатьом полiтикам!) значно сприяли тому, що європейськi демократiї зумiли у Другiй свiтовiй вiйнi здолати фашистську Нiмеччину. I тут доречна цитата з першої промови Черчилля у статусi прем'єр-мiнiстра на засiданнi Палати Общин, яке вiдбулося пiсля капiтуляцiї Францiї перед Нiмеччиною. Черчилль дав чiтко зрозумiти, що Великобританiя не пiде на компромiс: "Ви запитаєте, яка наша мета? Моя вiдповiдь проста: Перемога. Перемога за будь-яку цiну, перемога над терором, перемога, якою тривалою i важкою б вона не була". Тобто, у Черчилля не було навiть думки про переговори з Гiтлером. Принаймнi, до того моменту, поки США не вступили у вiйну, Черчилль збирався воювати сам на сам з пiдступним ворогом! Основою його стратегiї були бомбардування Нiмеччини, а також концентрацiя сил в Середземномор'ї i на Близькому Сходi. I обидвi цi позицiї були пiдтриманi Сполученими Штатами пiсля японського бомбардування їх вiйськової бази в Перл Харбор. Черчилль завжди говорив у таких випадках: "Нiколи не здавайтеся - нiколи, нiколи, нiколи, нiколи, нi у великому, нi в малому, нi у значному, нi в дрiбному, нiколи не здавайтеся, якщо це не суперечить честi i здоровому глузду".
   Уїнстон Черчилль служив на благо Англiї так, як має служити своїй країнi кожен громадянин - з розумом i честю, з повагою i любов'ю до нацiональної iсторiї i, в той же час, з холодним розрахунком. При цьому одним з постiйних життєвих принципiв Черчилля була його вiрнiсть самому собi, свiдоме небажання виходити за рамки власного егоцентризму та зраджувати собi за будь-яких обставин. Та його егоцентризм був однiєю з його визначальних характерних рис: вiн прагнув мати владу i досяг цього, при цьому послiдовно посилюючи свiй статус i вплив. Вiн нiколи не випрошував кабiнетної посади, але завжди удостоювався її на своїх умовах. Вiн мрiяв стати прем'єр-мiнiстром i здiйснив цю мрiю, одночасно усвiдомлюючи, що тiльки йому до снаги домогтися конкретних цiлей. У 1940-му роцi вiн не просто кинувся на штурм владних вершин, а попрямував на самий їх пiк - заради спасiння країни, над якою нависла загроза нацiональної деморалiзацiї, задля того, щоб країна вiдчула твердий ґрунт пiд ногами, щоб врятувати її i святкувати її перемогу. Щоправда, вiн не завжди досягав поставленої цiлi, проте вмiв робити правильнi висновки навiть iз своїх невдач. Сер Уїнстон Черчилль був дуже гарним свiтовим полiтиком!
   -- Так, тодi й справдi то добре, що цей англiйський полiтик вже буде не при владi, -- тихо й повiльно вiдреагувала на пояснення (дещо недолугi) свого чоловiка Наталiя. -- А новий прем'єр буде кращим для нас, для нашої країни? -- запитала вона по тому.
   -- Та звiдки ж я знаю, -- здвинув плечима Михайло. -- Та це ще, мабуть, i не скоро станеться - там повиннi, скорiш за все, вибори пройти. Так просто в Англiї керiвникiв держави не призначають.
   -- А кого можуть вибрати?
   -- Поняття не маю, -- вже просто розсмiявся Михайло. -- Наталя, звiдки менi знати англiйських полiтикiв? Я ж не проживаю у тiй країнi.
   Так, нi Михайлу, нi Наталiї поки що було не вiдомо, що наступним пiсля Черчилля прем'єр-мiнiстром Великобританiї з 7-го квiтня стане Ентонi Iден. Та його прем'єрство виявиться короткочасним й невдалим. Пiсля Суецької кризи (1956 р.), що завершиться для Великої Британiї катастрофiчно, йому 10.01.1957-го року доведеться пiти у вiдставку пiсля масових виступiв населення.
   Цiкавим було те, що подiбнi бесiди помiж подружжям мали своє мiсце у 1-му пiврiччi цього року частiше, нiж будь коли. Ранiше Михайло не помiчав, щоб його дружина так цiкавилася полiтикою, та ще й мiжнародною. Щоправда, наступна, так би мовити "полiтична тема" напряму торкалася Радянського Союзу. Вся справа у тому, що, як повiдомляли газети, у Варшавi 14-го травня почалась нарада представникiв 8-и європейських соцiалiстичних країн з питань забезпечення миру i безпеки у Європi, на котрiй Албанiя, Болгарiя, НДР, Польща, Румунiя, СРСР, Угорщина i Чехословаччина пiдписали договiр про дружбу, спiвробiтництво i взаємодопомогу. Варшавський договiр (або Варшавський пакт) набув чинностi 5-го червня i був угодою соцiалiстичних країн. Його повна офiцiйна назва: Варшавський договiр про дружбу, спiвробiтництво i взаємну допомогу. Про це, звичайно, та ще й на перших полосах газети також повiдомили. I ось тодi Наталiя запитала Михайла:
   -- Це що, ми будемо як би об'єднанi iз цими країнами?
   -- Та нi, звичайно.
   -- А навiщо тодi нам цей договiр? Що вiн нам особисто дає:
   -- Особисто тобi чи менi нiчого, -- усмiхнувся її чоловiк.
   -- Мишко, не кепкуй з мене. Ти чудово розумiєш, що я мала на увазi не конкретно себе чи тебе, а нашу країну.
   -- Розумiю. Та я й не кепкую, це просто така собi розрядка. Добре, спробую пояснити. Це просто зусилля, що направленi на колективну безпеку цих країн, включаючи й нашу. Соцiалiстичних країн поки що не так й багато, а ось рiзних там капiталiстичних чи буржуазних - чимало. I якщо ми не будемо себе оберiгати, то нас можуть просто задавити.
   -- Не приведи Господь! Гiтлер вже намагався це зробити.
   -- Отож, саме так. Тому ми повиннi бути об'єднаними, немовби в однiй спiлцi. Фактично пiдписання варшавського договору є нашою вiдповiддю на посилення загрози з боку НАТО. Ти ж чула про такий буржуазний блок?
   -- Чула. Хоча не дуже-то розумiю його сутi. Це вiн збирається нападати на нашу країну?
   -- Ну, не знаю, чи збирається саме нападати, але вiн є протистоянням нашiй Радянськiй армiї. Хоча вiн, звичайно, й не суто вiйськовий. Та все ж саме вiйськовi доктрини там, як пишуть нашi газети, переважають.
   -- Хм, навiть так. Отже, можливо, зараз вони й не збираються на нас нападати, та думки такi мають. А розкажи менi трохи про це НАТО.
   -- Та я знаю про цей блок лише загальнi вiдомостi. Ну, що я можу розповiсти... Створена органiзацiя Пiвнiчноатлантичного договору, як ще називають НАТО, або ж Пiвнiчноатлантичний альянс - це мiжурядовий вiйськово-полiтичний союз 29 держав Пiвнiчної Америки i Європи. Це фактично й все, що я знаю про НАТО. Та ще раз повторюю, це все ж, швидше за все, саме вiйськовий союз. Тiльки-но створений Варшавський договiр носить, як я розумiю, оборонний характер, вiн не спрямований проти iнших держав. Ми просто захищаємо себе. У разi збройного нападу на одного або кiлькох учасникiв Варшавського договору кожна iз сторiн зобов'язана надати сторонi, що зазнала нападу, негайну допомогу - iндивiдуально чи спiльно, включаючи, якщо вимагатиметься, й застосування збройної сили.
   Михайло дiйсно навiв Наталiї лише короткi вiдомостi про НАТО. Та бiльше про мету цiєї органiзацiї вiн нiчого сказати й не мiг, тому що радянська преса в основному ряснiла нападками на цей союз, а дiйсних його намiрiв не наводила. Хоча й цей союз, як виявляється, не був суто агресивним. З радянських газет ще можна було почерпнути хiба що те, що договiр про створення НАТО мiж країнами Пiвнiчної Америки i Європи був пiдписаний у Вашингтонi ще 4 квiтня 1949-го року. Та це iстотного значення не мало.
   Асоцiативно у Михайла сплила у головi ще одна подiя початку цього року, пов'язана з НАТО. Президiя Верховної ради СРСР 25-го сiчня оголосила про припинення стану вiйни з Нiмеччиною i висловила побажання нормалiзувати стосунки з ФРН. Звичайно, нiякої вiйни мiж СРСР та Нiмеччиною зараз i не було, та вiдносини помiж Радянським Союзом i Захiдною Нiмеччиною (далi вона й стане офiцiйно ФРН) були досить прохолодними. Це начебто зрозумiло, але який же у цьому був зв'язок з НАТО? А справа була ось у чому: пiсля ратифiкацiї Паризьких угод минулого року Федеративна Республiка Нiмеччина 27-го лютого стала суверенною державою. При цьому Францiя, Великобританiя i США вiдмiнили дiю окупацiйного режиму. I одночасно з набуттям суверенiтету ФРН вже зовсiм недавно, з 9-го травня стала членом НАТО.
   Михайлу, чесно кажучи, надокучили цi бесiди з дружиною на полiтичнi теми. I не тому, що вiн не мав бажання їй все пояснювати - вiн якраз завжди намагався "просвiтити" дружину у таких питаннях, та вона й мала право на пiдвищення свого рiвня освiченостi. Просто її чоловiк вважав для себе, що його пояснення досить, мабуть, недолугi. Якщо для себе вiн i розумiв у загальному масштабi окремi подiї, суть окремих органiзацiй, союзiв, знав окремi вiдомостi (саме окремi) про полiтичних дiячiв, то ось зрозумiло, розбiрливо пояснити все це комусь iншому було для нього справою непростою - вiн вважав, що немає у нього педагогiчного таланту, чи талану оратора. Хто знає, чи це насправдi було так, бо у справi свого пiдростаючого поколiння вiн виявився вправним педагогом.
   Та вiн i дiйсно зрадiв, коли полiтичнi теми розмов змiнилися iншими. Наближалося лiто, а це пора шкiльних канiкул, а головне - пора вiдпусток. Та не своїх вiдпусток так вже гаряче чекали Наталiя з Михайлом, а вiдпусток своїх дорослих дiтей. I їм дiйсно на початку 3-ї декади останнього весняного мiсяця прийшла радiсна звiстка - Лаврентiй повiдомив, що на початку серпня вiн пiде у вiдпустку й вирветься провiдати батькiв. Щоправда, ненадовго i один, без Валентини, тому що не може надовго залишити дружину з маленькою Наталочкою, та й Iванку ще не виповниться 3-х рокiв.
   Пiсля недовгих роздумiв над листом Лавра, вже наступного вечора Михайло рiшуче заявив дружинi:
   -- Так, термiново пиши листа Олександру!
   -- Сашку?.. Ти, мабуть, хотiв сказати Лавру? Адже вiн приїде у вiдпустку.
   -- Нi, саме Сашку. Ото ж бо воно i є, що приїде Лавр. То нехай i Сашко любим чином виб'є собi вiдпустку, нехай навiть за власний рахунок, у цю ж пору - на початок серпня. Часу домовитись зi своїм командуванням у нього досить - бiльше двох мiсяцiв. Що ж то за брати-близнюки, якi лише раз бачилися один з одним вже протягом майже 8 рокiв? Адже у них постiйно були вiдпустки у рiзний час. Так що нехай врештi зустрiнуться. Тим паче, що Сашко недалеко вiд нас.
   -- Ой, Мишко, який ти молодець! А й справдi, скiльки ж то вони можуть не бачитись. Так, за годинку я упораюсь з домашнiми справами й сяду писати листа Сашку, -- iнодi писав листи дiтям i батько, та все ж частiше їх писала саме Наталiя.
   -- Ти напиши, що нехай Сашко зв'яжеться, теж листом з братом i з'ясує точну дату приїзду Лавра у село. Нехай саме Сашко пiдстроюється пiд брата, бо тому їхати мало не через весь Радянський Союз, а сам Олександр служить, як ти колись казала, поряд з нами.
   -- Ти маєш рацiю. Так я i вчиню. О, Господи, невже я невдовзi зможу їх одразу обох побачити?
   -- Я гадаю, що зможеш. Сашко точно приїде, вiн ще той жук - навiть якщо вiдпустка у нього не в цю пору, то вiн знайде як улагодити це питання.
   Листа Наталiя написала того ж вечора, а назавтра вiдправила його. Тепер батькам залишалося лише чекати вiдповiдi. Та вони недовго й чекали - на початку червня прийшов лист вiд Олександра, у якому вiн сповiстив, що вiн точно приїде у село на початку серпня для зустрiчi з братом, та й провiдати батькiв - якщо тiльки на той час в країнi або у нього в частинi не вiдбудуться якiсь надзвичайнi подiї. Тепер залишалося лише сподiватись, що таких подiй не буде.
   Середина червня принесла цiкаве повiдомлення (газетне) Васильку, який закiнчував неповну середню школу (7-й клас), а можливо, i його брату Iльку - 17-го червня вiдбувся перший полiт радянського пасажирського турбореактивного лiтака ТУ-104, який був створений на базi вiйськового бомбардувальника Ту-16. Отож ТУ-104 з 50-ма пасажирами на борту долав вiдстань до 3500 км з максимальною швидкiстю 950-1000 км за годину. Можливо, через десяток рокiв на ньому зможе лiтати й майбутнiй пiлот Василь Золотаренко. А можливо, дещо пiзнiше йому доведеться лiтати й на бiльш новiтньому лiтаку, у розробцi якого прийме участь i його брат Iлля Золотаренко.
   Проте це все були поки що мрiї, а ось буквально через кiлька днiв родину старших Золотаренкiв чекала й бiльш реальна новина: у Антонiни та Андрiя народилася друга дитина - донька Олена. I знову свято у Михайла з Наталiєю - їх рiд стрiмко зростає.
   Та ось вже настав i серпень. Звичайно, що i Наталiя, i Михайло ретельно готувалися до приїзду старших синiв, вони навiть узгодили зi своїм керiвництвом i свої вiдпустки на цей строк - щоб мати можливiсть бiльше часу проводити з дiтьми. Сашко з дружиною та дворiчною Ганнусею приїхали у другiй половинi першого четверга мiсяця (4-е число), а Лаврентiй - вранцi наступного дня. I потрiбно було бачити цю довгоочiкувану зустрiч близнюкiв через такий тривалий промiжок розлуки!
   Пiсля тривалого (iз розмовами) запiзнiлого снiданку, коли Наталiя прибрала все зi столу, Михайло звернувся до Лаврентiя:
   -- А тепер розкажи нам де ти служиш.
   -- А то ви не знаєте - скiльки разiв я вам про це писав. В Уссурiйську, звичайно.
   -- В самому Уссурiйську?
   -- Частина приписана до самого Уссурiйська.
   -- Лавр, ти командир Радянської армiї. То й вiдповiдай, як належить командиру. Не виляй. Я тобi поставив конкретне запитання - ти служиш у самому Уссурiйську? Те, що твоя частина приписана до Уссурiйська, я й не сумнiваюсь. Та мiсце приписки частини i мiсце служби у нiй офiцера чи солдата часом не спiвпадають. То що?
   -- Я зараз i дiйсно служу в Уссурiйську.
   -- О, це вже бiльш правдиво. А ранiше ти там не служив?
   -- Теж служив, на початку своїх служби. Ну, у 53-му роцi.
   -- А потiм вже не там?
   -- Не там, -- зiтхнув Лаврентiй.
   -- Як, не там? -- здивувалася Наталiя. -- А де ж? Тебе знову кудись перевели?- звернулася вона до сина.
   -- Та нiкуди його не перевели, -- пояснив чоловiк. -- Ти ж чула, що його частина приписана в Уссурiйську. Так воно i є. Ось тiльки частину iнодi можуть направляти у рiзнi мiсця.
   -- То де ж Лавр служив?
   -- Ну, я думаю, що тепер тобi можна це вже сказати, оскiльки вiн твердо вiдповiв, що зараз служить саме в Уссурiйську. А до цього вiн служив у Китаї. Чи не так, Лаврентiй? -- батько знову повернувся до сина.
   -- Так, батьку, -- з посмiшкою вiдповiв син. -- А як ти здогадався?
   -- У Китаї?! -- сплеснула руками його мама.
   -- Оце то так! -- вставив i своє слово й Олександр. -- А я про такi нюанси у службi Лавра й не подумав. А й справдi, тато, звiдки у тебе такi факти про його службу?
   -- Ну, нiяких фактiв у мене не було. У мене ця здогадка виникла одразу, коли я на мапi побачив близькiсть Уссурiйська до Китаю - там же рукою подати. А звiдки могли до Китаю направляти нашi вiйськовi частини, як не з найближчої мiсцевостi. А те, що в Китаї нашi частини стоять чи стояли, я знав. Та цього нiхто й не приховував.
   -- Так, батьку, ти вiрно вiдзначив - саме стояли. У цьому роцi ми вже вивели нашi частини з Китаю. Ото ж i я повернувся до основного мiсця приписки частини.
   -- Зрозумiло. Ну, й слава Богу. А то я лише мовчки переживав, мамi вашiй нiчого не хотiв говорити. А то вона б переживала ще бiльше за мене.
   -- А чого було переживати? Все нормально, й службу ми несли абсолютно спокiйно, й побутовi умови були хорошi.
   -- Та я не за це й переживав. Я переживав за те, щоб ви там знову не ув'язалися у якийсь вiйськовий конфлiкт - чи з Монголiєю, чи з Японiєю.
   -- А-а, он ти про що. Це ж давно було. Я тих подiй не застав. Зараз там було все спокiйно.
   А Михайло й справдi мав на увазi прикордонний конфлiкт мiж Монгольською народною i Китайською республiками за участю СРСР, що мав мiсце у 1947-1948-му роках. А iсторiя вiйськового з'єднання (а отже i окремої частини, у якiй служив Лаврентiй), була такою. Пiсля закiнчення вiйни в Європi 17-а гвардiйська стрiлецька дивiзiя була прикомандирована до 5-ої загальновiйськової армiї Далекосхiдного вiйськового округу. Потiм вона була вiдправлена до Китаю, де брала участь у вiйнi з Японiєю, а 4 вересня 1945-го року дивiзiя прибула в район Порт-Артура, де й зустрiла закiнчення вiйни. Згодом вона стала дислокуватися в районi мiста Цзiньчжоу до виведення у травнi 1955-го року 39-ої армiї з територiї Китаю.
   -- Отож ти написав листа про свою вiдпустку одразу пiсля виведення твоєї частини з Китаю?
   -- Так. Але, я повторюю, служив я в Китаї цiлком нормально, без будь-яких ускладнень. Та я ж вам писав, що у мене все нормально.
   -- А ось саме твої листи i пiдтвердили мої здогадки стосовно дiйсного мiсця твоєї служби, -- посмiхнувся Михайло Лаврентiйович.
   -- Як то?! -- здивувався головний герой бесiди. -- Я там i словом не обмовився за Китай.
   -- Не обмовився. А чому ти не обмовився, якщо все було нормально, спокiйно?
   -- Ну-у, все ж таки, не хотiв вас турбувати.
   -- О, оце вiрно - не хотiв турбувати. Саме тому я й здогадався, точнiше отримав пiдтвердження своїм здогадкам.
   -- Я, все ж таки, не розумiю - яким чином?
   -- Та дуже просто - листи вiд тебе минулого року почали частiше надходити, -- а це й насправдi було так. Наталiя цьому лише радiла, а ось її чоловiка цей факт заставив задуматись. -- А з якого це дива? -- продовжував батько. -- Часто писати ти не мастак, нiколи не було у тебе тяги до письма. Отже, якщо ти частiше став писати, то й справдi, мабуть, для того, щоб нас заспокоїти. А вiд чого нас заспокоювати, якщо ти служиш у досить великому, промислово розвинутому мiстi? Це означало, що там ти вже не служиш. А де ж тодi? Враховуючи близькiсть з Китаєм, вiдповiдь напрошувалася сама.
   -- Ну, батьку, -- скрутно покачав головою, посмiхаючись, Лаврентiй. -- Нiколи не думав, що у тебе такi задатки сищика. I що можна саме так iнтерпретувати мої листи.
   -- Так, братуха, -- розсмiявся Сашко, -- ну й начудив ти. Потрiбно менi взяти до вiдому цей факт з листами, що б i самому коли-небудь так не вляпатись. Мене ж теж можуть кудись заслати. Так що, буду вам, мабуть, писати рiдше.
   -- I не здумай! -- накинулась на сина мати. -- Ти й так рiдко пишеш, куди ще рiдше. I не слухай батька з цього приводу. Йому, -- хитро посмiхнулася вона, -- можеш писати рiдше, а менi - як завжди, а ще краще частiше. Ми й так живемо зараз лише новинами про вас та про наших онукiв. Добре, що поки що з нами ще Iлько та Василько. Але й це не надовго. А потiм що? - якщо ви листи перестанете писати. А приїжджаєте ви так рiдко, ви ж самi один з одним з початку вашої служби лише один раз бачились. Так що, пишiть листи нормально, i знайте - ми їх дуже чекаємо.
   -- Добре, мамо, -- заспокоїв Наталiю Карпiвну Олександр.
   -- Лавр, -- звернулася та вже до iншого сина, -- а як же там Валентина управляється одна з двома дiтьми, та ще й коли одне з них немовля?
   -- Їй допомагає подружка, ми товаришуємо з її чоловiком, та й взагалi часто спiлкуємося сiм'ями. Валя з нею добре подружилася ще з Китаю.
   -- А Валентина теж була з тобою в Китаї?! -- розширилися здивованi очi Наталiї.
   -- Звiсно. Спочатку офiцери там служили однi, а коли все наладилося, то вже перебували зi своїми родинами. Я ж казав вам, що умови там були нормальнi. Отож, подруга й допомагає Валентинi. Вона трохи старша за Валю, у неї у самої донька п'яти рокiв. Вона не працює, та й бiльшiсть дружин офiцерiв також, а тому зайнятись їй практично нiчим. Ось вона бiльшiсть часу i проводить з моєю дружиною. Та я розумiю, що так довго не може тягтися. Тому я й не буду довго у вас гостювати. Буду вже догулювати вiдпустку з дружиною, бiльше уваги буду їй придiляти.
   -- Правильно, -- резюмувала мама. -- Ми й не будемо тебе затримувати, не будемо наполягати, щоб ти бiльше часу побув з нами. Тобi бiльше часу потрiбно проводити саме з своєю сiм'єю, та ще допомагати Валi справлятися з малими дiтьми. А ми побачились - ось i добре.
   На цьому бесiда поступово стала затухати. Всi її учасники, мабуть заморенi такою напруженою розмовою, тепер вже налаштовувалися по-справжньому вiдпочивати. Пробув у рiдному Зеленче Лаврентiй усього тиждень. Та й цього було досить - з батьками, а головне, зi своїм братом-близнюком вiн за довгi останнi роки таки побачився. А ось Олександр з Гульнарою i маленькою Ганничкою вiдбув у селi, у рiднiй домiвцi практично всю свою вiдпустку. Щоправда, наприкiнцi вiн попередив батькiв, що наступного року вони, мабуть, їх не провiдають - планують з'їздити до батькiв Гульнари, тим теж потрiбно побачити своїх доньку та унучку. А побувати за вiдпустку одразу у двох мiсцях навряд чи вдасться - дуже вже велика вiдстань мiж ними.
   Отож, вересень зеленчани Золотаренки зустрiчали знову учетвером - батьки та два молодшi сини. Але кiнець першого осiннього мiсяця принiс їм нову радiсну звiстку - Лаврентiй прислав листа, у якому сповiстив, що вiн отримав чергове звання капiтана. На цей час новоспеченому капiтану виповнилося 30 рокiв. I мабуть, непогано нiс службу цей офiцер, якщо так регулярно пiдвищував свiй армiйський статус. Можливо, що при цьому була врахована й його служба за кордоном, у братньому Китаї.
   Бiльше до кiнця поточного року нiяких значущих подiй у родинi Золотаренкiв вже не було. Початок нового 1956-го року теж не вiщував нiчого зверх ординарного. Ну, хiба що в країнi у лютому запланований був вiдбутися ХХ-й з'їзд КПРС. I вiн вiдбувся - з 10-го по 25-е лютого - та несподiвано призвiв до значних i довготривалих розмов у народi. Справа була у тому, що на з'їздi виступив Микита Сергiйович Хрущов з промовою про культ особистостi Сталiна.
   Культ особи, особистостi, як всi довiдалися - це безмiрне звеличення особи, слiпе поклонiння, а iнодi й обожнювання людини, яка займає найвище становище в полiтичнiй чи релiгiйнiй iєрархiї, надмiрне перебiльшення заслуг, функцiй i ролi лiдера. Вираз культ особистостi Сталiна отримав широке поширення пiсля саме пiсля доповiдi М. С. Хрущова "Про культ особистостi i його наслiдки", а далi i у постановi ЦК КПРС "Про подолання культу особи i його наслiдкiв". Порiвнянним з культом Сталiна був лише культ Ленiна (та й то в основному посмертний), який фактично тривав весь радянський перiод, трохи занижений в сталiнську епоху, але знову i ще з бiльшою силою пiднесений пiсля смертi Сталiна. А Хрущов, розвiнчуючи культ особистостi у своїй знаменитiй доповiдi ще й стверджував, що Сталiн всiляко заохочував такий стан речей. Хрущов заявив, що редагуючи пiдготовлену до друку власну бiографiю, Сталiн вписував туди цiлi сторiнки, де називав себе вождем народiв, великим полководцем, найвищим теоретиком марксизму, генiальним вченим тощо. Хто знає чи це насправдi так (досить сумнiвно), тому на людях Сталiн завжди намагався вдаватися звичайною, абсолютно не амбiцiозною людиною. Скорiш за все, це робили самi укладачi тiєї бiографiї, розраховуючи отримати певнi дивiденди вiд керiвника країни або хоча б його подяку. Адже саме у той час росiйська багатовiкова традицiя обожнювання авторитету знайшла своє втiлення у дрiбнобуржуазному вождiзмi, характерному для багатомiльйонної селянської країни. Саме психологiя вождизму, бюрократичне обожнювання авторитету i послужили сприятливим середовищем культу особи Сталiна. На початку 30-х рокiв тоталiтарний режим став суворою полiтичною реальнiстю. А ось вже пiсля "викриття культу особистостi" почала поширюватися популярна фраза, яку приписували здебiльшого М. О. Шолохову (хоча також i iншим iсторичним персонажам): "Так, був культ ... Але була й особистiсть!".
   I на цю тему у Михайла знову вiдбулася тривала дискусiя зi своєю дружиною. Це була саме дискусiя, тому що вiдвертих пояснень вiд її чоловiка годi було й чекати - багато чого вiн i сам не розумiв. Хоча вiн i здогадувався, що Микита Сергiйович багато у чому мав рацiю. Та попервах простому народу не так просто було повiрити у всi цi несподiванi викриття. Поступово, як то завжди й буває, всi розмови про культ особистостi Сталiна затихли - народ продовжував жити своїм життям.
   Нiчим не рiзнилася у цьому планi вiд iнших пересiчних громадян i родина Золотаренкiв - вони також намагалися бiльше зосереджуватися на справах сiмейних. I вони були винагородженнi за це - наприкiнцi травня прийшла звiстка вiд Олександр про те, що й вiн слiдом за Лаврентiєм отримав чергове звання капiтана. Щоправда, Сашку незабаром виповниться вже 31 рiк, вiн знову вiдстав вiд брата-близнюка, i цього разу вже на 8 мiсяцiв.
   Тим часом настало лiто, пора завершення чергового навчального року у школах - Iлля та Василько успiшно закiнчили вiдповiдно 9-й та 8-й класи. Та ще й на початку першого лiтнього мiсяця у газетах було надруковано повiдомлення, наслiдки якого обiцяли дещо полегшити життя вже конкретно родини Золотаренкiв (та й багатьох iнших невiдомих їм радянських родин).
   6 червня цього року вийшла Постанова Ради Мiнiстрiв СРСР "Про скасування плати за навчання в старших класах середнiх шкiл, в середнiх спецiальних i вищих навчальних закладах СРСР". Для багатьох не дуже заможних сiмей цей крок держави став немовби додатковим ковтком свiжого повiтря, послабленням туго зав'язаної краватки на шиї голiв родини (в основному). Звичайно, i для родини Золотаренкiв це було значним послабленням i приводом для перерозподiлу їх сiмейного бюджету - адже зараз їм доводилося сплачувати за навчання одразу 3-х дiтей - Iллi та Василька у старших класах та Миколи у будiвельному iнститутi. Взагалi-то Михайло пiсля вiйни постiйно, починаючи з 1946-го року - початок навчання Антонiни у фельдшерсько-акушерськiй школi - сплачував грошi за навчання своїх дiтей у старших класах школи, у середнiх спецiальних навчальних закладах або ж у ВНЗ (виключенням стало лише навчання Лаврентiя та Олександра у вiйськових училищах, а дещо пiзнiше навчання Петра у ремiсничому училищi). З 1948-го року до Антонiни (щоправда, лише на 1 рiк - коли довелося сплачувати навчання одразу за 2-х дiтей) добавився Павлик, який почав навчатись у Київському залiзничному технiкумi. Далi (з 1951-го року), коли Павлик вже став працювати у залiзничному депо мiста Кам'янець-Подiльський, Михайло почав сплачувати за навчання Миколки, потiм Iллi та Василька у старших класах школи. Починаючи ж з 1953-го року це було немовби повторення передвоєнної ситуацiї (сплата щорiчно одразу за 3-х дiтей), коли у старших класах школи навчалися Iван, Лаврентiй та Олександр. Та Михайло Лаврентiйович анi дня, нi хвилини не шкодував, що йому доводиться витрачати грошi на дiтей, тобто на їх навчання. Грошi, мiркував вiн, так чи iнакше, будуть витраченi на щось (можливо, не на таке вже й потрiбне), а ось освiта дiтей - це їх майбутнє, це, можна сказати, й майбутнє всiєї їх багатодiтної родини, тому що рiд буде зростати (й зростає) з кожним роком.
   Закiнчення року порадувало Наталiю та Михайла ще двома новинами. Особливо вони зрадiли першому повiдомленню - у жовтнi Павло Золотаренко був призначений на посаду помiчника майстра у залiзничному депо м. Кам'янець-Подiльський. Нарештi i їх любимий Павлик почав своє професiйне зростання. Та оскiльки йому виповнилося лише 23 роки, то, вочевидь, трудився вiн не за страх, а на совiсть, саме тому, мабуть, його старання i були помiченi.
   А у груднi подружжя отримало чергового листа вiд Олександра, у якому вiн сповiщав, що у його сiм'ї народилася донька, якiй вiн з Гульнарою дали iм'я Алiя. Цього року вони, як i ранiше домовилися, гостювали у рiдному для Гульнари Чирчику. Iм'я ж Алiя було заздалегiдь у сiм'ї узгоджене - спочатку слов'янське iм'я (Ганна), а потiм - узбецьке, як данина усьому цьому середньоазiатському народу, i зокрема мамi маленької поки що дiвчинки. А ще Сашко написав, що в переводi з арабської мови Алiя означає "вища", "пiднесена", "божественна", "велична". На цей час у Радянському Союзi, у тому ж Сибiру чи на Далекому Сходi, мало хто звертав увагу на розшифрування (за тiєю чи iншою, здебiльше iноземною версiєю) власних iмен. Та Середня Азiя на те й була Азiєю, що дуже запопадливо прислухалася до таких тонкощiв i вiкових традицiй.
   I як це не дивно - адже спочатку Наталiї Карпiвнi не подобалося багато чого азiатського - та iм'я нової своєї унучки - так як i Гульнара - сподобалось її бабусi.
   -- А що, -- вiдреагувала вона на лист Олександра, -- дуже гарне iм'я Алiя. Воно подiбне до нашого Алла, але звучить краще, м'якше. Дуже хороше iм'я. А-лi-я-я-я, -- наспiв протягла вона, -- А ще можна й ласкаво: Аля, Алюша. Та й Алiя Олександрiвна до ладу - звучно й красиво!
   На цiй пишномовнiй нотi невдовзi для Золотаренкiв рiк 1956-й i завершився.
  
  

РОЗДIЛ 25

Звитяги й невдачi поточного року

  
   Новий календарний рiк мав видатись, за помислами Михайла Лаврентiйовича, багатообiцяючим. Адже нарештi, пiсля пропуску iз-за хворобi закiнчить середню школу Iлля Золотаренко. I вiн її таки успiшно закiнчив. Нi, не з медаллю, як його старший брат Микола (а той вже закiнчував 3-й курс київського iнженерно-будiвельного iнституту), а просто на "четвiрки" та "п'ятiрки" - iз спiввiдношенням, мабуть, що 60 / 40 %. Не таке вже й блискуче досягнення, та "трiйок" у табелях у нього все ж таки не було. Слiд зазначити, що iз всiх дiтей Золотаренкiв один лише Микола й закiнчив школу з медаллю, самий молодший брат Василько вчився приблизно так само, як i Iлько.
   I ось тепер настав час повернутися до розмови про вибiр майбутньої професiї випускника школи. Чи залишилася у Iллi мрiя стати авiабудiвником? Чи навiть не його мрiя, а просто помисел, бо такої вже сильної мрiї про це у нього й не було - був такий собi дитячий прагматизм йти плiч-о-плiч з молодшим братом: я будую, вiн лiтає.
   -- Ну що, Iлько, що плануєш робити далi?
   -- Ну, як що? Те, що й планував - спробую поступити в iнститут.
   Батько трохи скривився при словi сина "спробую" - якоюсь невпевненiстю дихала ця фраза сина вiд такого слова. Його старшi брати, в розмовах про плани продовжувати своє навчання у вищих чи середнiх спецiальних навчальних закладах, такого слова не використовували, вони були бiльш категоричнi, рiшучi у своїх помислах.
   -- I у який же iнститут? -- продовжував свiй "допит" Михайло Лаврентiйович.
   -- В авiацiйний.
   -- На спецiальнiсть...?
   -- ...лiтакобудування, -- завершив фразу Iлля.
   -- Ну, що ж, добре. I у який iнститут ти вирiшив подавати документи - у Київський чи Харкiвський?
   I батько й син вже давно знали, що в Українськiй соцiалiстичнiй республiцi iснують лише два подiбних вищих навчальних закладала, i саме у зазначених мiстах. У тому ж Харковi, Києвi та в деяких iнших мiстах Української соцiалiстичної республiки були ВНЗ, у яких певною мiрою навчання торкалося питань лiтакобудування, але лише саме певною мiрою. Був ще й ряд вiйськових училищ чи iнститутiв (наприклад, Житомирський вiйськовий iнститут), якi також придiляли деяку увагу подiбним питанням. Та це й були саме вiйськовi вищi навчальнi заклади, а Iлля i навiть той же Василько (який мрiяв стати льотчиком) бажання ставати вiйськовими не мали. За межi України сини також виїжджати особливого бажання не мали. Отож, реально й залишалися для вступу конкретно Iлля лише саме цi 2 вищi навчальнi заклади.
   -- Мабуть що, у Харкiвський, -- вiдповiв Iлля на чергове запитання батька.
   -- Хм, а чому саме у Харкiвський? Вiн же значно дальше вiд нас. Чому не у київський, не в столицю України?
   -- Ну, те, що це столиця, для навчання нiякого значення не має. Та й Харкiв був колись столицею України.
   -- У цьому ти, звичайно, маєш рацiю. Та все ж, чому не у Київ?
   -- Та тому, що там, мабуть, буде бiльший наплив бажаючих, а отже i значно вищий конкурс.
   I знову батька цього майбутнього абiтурiєнта вразив такий вже не дитячий, а юнацький прагматизм - Iлля був у цьому немовби послiдовним. Розумом Михайло Лаврентiйович розумiв, що так воно й має бути - майбутнi студенти серед однакових за профiлем навчальних закладiв завжди обирають той, де на їх думку (чи за пiдказками досвiдчених осiб) буде менший конкурс. При цьому навiть якiсть навчання чи близькiсть закладу до мiсця проживання абiтурiєнта вiдходять на заднiй план. Так, Михайло це чудово розумiв, та все ж у його душi знову-таки виникло певне невдоволення таким рiшенням сина. Вiн його мимоволi подумки обзивав боягузом чи слабаком, який не хоче вiрити у власнi сили. Старший Золотаренко чомусь не бажав думати про те, що можливо, його син саме реально оцiнює свої сили.Кому ж, як не йому краще знати свiй рiвень знань? А спецiальнiсть, яку вiн собi обирав, була дуже серйозна, престижна, а тому й нелегка як для самого навчання, так i для складання вступних iспитiв на неї. Звичайно, батьку хватило такту не виказувати свого невдоволення сину, а тому вiн спокiйно продовжував:
   -- Документи будеш вiдвозити сам чи поїдемо разом? До Києва добиратися нескладно, прямi потяги. А ось до Харкова - складнiше, адже ти й Києва не знаєш.
   -- Буду вiдвозити документи сам, -- рiшуче вiдповiв Iлля. -- Не будеш же ти мене постiйно за ручку водити. Та й потiм менi однак самому доведеться їздити.
   -- Добре, я й не заперечую.
   Хоча б у цьому питаннi Михайлу Лаврентiйовичу сподобалася така рiшучiсть хлопця. Та й що у цьому дивного - йому вже 18 рокiв. Якщо, не приведи Господи, не поступить в iнститут, то йому пряма дорога в армiю, а там вже точно нiхто його за ручку водити не стане, адже буде вiн вже захисником Вiтчизни. Та й його старшi брати Павло та Петро, почали самостiйно мандрувати у мiсця навчання у значно молодшому вiцi.
   Отож, наприкiнцi червня Iлля вiдвiз свої документи у Харкiвський авiацiйний iнститут. Той був заснований у 1930-му роцi i спочатку мав у своєму складi два факультети - лiтакобудування та моторобудування. Зараз перелiк його факультетiв та спецiальностей, звичайно, вже розширився. Повернувшись додому, хлопець знову засiв за пiдручники - потрiбно було готуватися до вступних iспитiв. Ох, i нелегко ж було йому заставляти себе корпiти над навчальними книжками, коли надворi така чудова погода, i коли багато хто з твоїх друзiв вiдпочивають, купаючись у рiчцi та загоряючи на сонцi. Та хоча б один раз у своєму життi бiльшостi юнакiв (у яких був намiр продовжувати своє навчання) довелося проходити через це. Всi вони, як зараз Iлля, розумiли, що без труда не вытащишь и рыбку их пруда.
   А тим часом у країнi вiдбувалися дещо дивнi подiї. Наприкiнцi першого мiсяця лiта у Москвi зiбрався Пленум ЦК КПРС (почав свою роботу 22-го червня), який 29-го червня прийняв рiшення про виведення зi складу Президiї ЦК та з ЦК КПРС "антипартiйної групи" Молотова, Маленкова, Кагановича i Шепiлова, котрi трохи ранiше намагались змiстити з поста Першого секретаря Компартiї Микиту Хрущова. Скориставшись вiзитом Хрущова в Фiнляндiю, цiєю групою було пiдготовлено i скликано Президiю ЦК. На її засiданнi 18-го червня члени цiєї групи (за окремими винятками, були старими соратниками Сталiна) зажадали вiдставки Хрущова. Надалi учасники цiєї групи були знятi з керiвних державних постiв.
   Щоправда, у цi днi сталася й дещо приємнiша подiя - 21-го червня у Радянському було проведено перший у свiтi успiшний запуск мiжконтинентальної балiстичної ракети "Р-7" конструкцiї Сергiя Корольова з двигуном Валентина Глушка (ось тiльки прiзвища цих конструкторiв стали вiдомi радянському народу значно пiзнiше).
   А далi родинi Золотаренкiв довелося хвилюватися вже не про подiї у державi, а про буденну (щорiчну) подiю, яка мала проходити у далекому Харковi, де почалися вступнi iспити в авiацiйний iнститут. I однiєю з дiючих осiб цiєї подiї мав стати Iлля Михайлович Золотаренко.
   Звичайно ж, про перебiг подiй, тобто складання чергового iспиту Iлько батькам не повiдомляв. Ще якийсь час потрiбен був йому - скорiше приймальнiй комiсiї - щоб з'ясувати хто з колишнiх абiтурiєнтiв мав право називати себе вже студентом. Отож, був вiдлучений Iлля вiд рiдної домiвки чимало часу. Та повернувся вiн додому якимось тихим i пониклим.
   -- Ну, що, -- одразу запитала його зрадiла мама, -- ти вже студент? -- I не чекаючи вiдповiдi, промовила далi, -- мий руки та сiдай за стiл - нагодую тебе, адже ти скучив за домашньою їжею. Що-то за їжа у тих столових...
   -- Не заслужив я гарної їжi, -- тихо буркнув Iлько. -- Не студент я.
   -- Ну, поки що не студент, та скоро станеш ним.
   -- Не стану, мамо! Не прийняли мене в iнститут.
   -- Щось у тебе жарти якiсь недоречнi, -- пiдключився до розмови батько, який до того лише поздоровався з сином, а далi iнiцiативу перехопила його дружина.
   -- Це не жарти. Я не вступив до iнституту.
   -- Та-а-к, судячи з твого тону, а так прикидатись ти не здатен, то це, мабуть що, так. I який же предмет ти завалив?
   -- Та нiякий. Iспити я склав, та не досить добре. Я просто не пройшов за конкурсом. Менi не хватило усього якихось там пiв бала чи 0,6. Та оскiльки на iспитах оцiнки кратнi одиницi, то менi потрiбно було на один бал краще скласти iспит з якогось предмета.
   -- Це зрозумiло. Ти склав iспити без "трiйок"?
   -- По фiзицi отримав трiйку, а решту нормально - четвiрки i навiть п'ятiрки.
   -- З фiзики отримав трiйку?.. Та ти ж, немовби, фiзику непогано знаєш.
   -- Ну, знаю... Та квиток менi поганий, точнiше важкий попався. З оптики. Щось там про спектр електромагнiтних хвиль, заломлення свiтла та корегентнi джерела свiтла... А я цю тему не дуже гарно знав. Ну, я гадав - навiщо у будiвництвi лiтакiв рiзнi там лiнзи та заломлення...
   -- Е-е, сину, iнженеру все потрiбно знати. Крiм того, iспити у ВНЗ не прив'язують до майбутньої спецiальностi, iспит з любого предмету просто складають за шкiльними програмами. Отже, ти мав знати весь матерiал.
   -- Та це я зараз вже й сам розумiю.
   -- Пiзно ти це зрозумiв. Та хай йому, чого вже тебе лаяти, махати кулаками пiсля бiйки. Тим паче, що ти й так щиро засмучений. Не спотикається лише той, хто лежить у постелi. I що далi? Наступного року знову будеш поступати в iнститут?
   -- Мабуть, що нi.
   -- Як-то, чому?!
   -- Та тому, що скорiше за все, менi вже не дадуть поступати.
   -- Тьфу ти! Я зовсiм випустив з виду, що тобi вже 18 рокiв. I ти маєш рацiю - мабуть, i наступного року iнститут тобi не свiтить. А свiтить тобi армiя.
   -- Отож.
   -- Та-а-ак, справи дiйсно нiкудишнi, та такi вже реалiї.
   -- I що, Мишко, -- знову вступила у розмову Наталiя Карпiвна, до того з гiркотою слухаючи бесiду батька з сином, -- Iллю наступного року заберуть в армiю, ще до часу складання iспитiв в iнститути?
   -- Його заберуть, не наступного року, а скорiше за все, вже протягом наступних мiсяцiв - у осiннiй призив. Як того ж Петра забрали. Щоправда, Петру вiйськкомат дав рiчну вiдстрочку, мабуть, для того, щоб вiн вiдчув смак тiльки-но отриманої професiї. А ось Iллi нiяка вiдстрочка не належить. Це ж потрiбно таке - Петро саме у вереснi вже має повернутися з армiї, а Iлля туди у цей час попаде - вiдбудеться як би ротацiя Золотаренкiв в армiї. Хоча б Петро повернувся ранiше, нiж заберуть Iлька - розповiсть що там i як.
   -- Та що там розповiдати, -- не погодився з батьком майбутнiй солдат, -- а то комусь не вiдомо, як служити у тiй армiї...
   -- Та й то так, -- махнув рукою Золотаренко старший. -- Там маминих борцiв чи пирогiв вже не буде. Пересядеш ти, сину, в основному на кашi, якi не дуже-то тобi до смаку. Та й картопляного пюре зi сметанкою там нiхто готувати не буде, ну, хiба що просто буде вiдварена картопля, яку ти сам будеш на кухнi у нарядi чистити. А так у армiї нiчого - на усьому готовенькому, нi про що думати не потрiбно, за тебе твої командири будуть думати. Не життя, а малина, -- вже почав шуткувати батько.
   -- Ага, "малина"... -- невдоволено буркнув Iлля.
   -- Ну, саме те, що ти заслужив, яку долю ти сам собi вибрав. Вчив би краще фiзику, то не було б у тебе такої малини. Так, все, досить скиглити. Що є, то є. I не потрiбно думати, що в армiї все так вже й погано, у нiй не лише бiйцiв готують, справжнiх чоловiкiв, але й справжнiх людей - армiя розуму добавляє. Так що, пролетять твої 3 роки швидко.
   -- А якщо не три?
   -- О-о, я й забув! Чи випустив з виду. Так, ти маєш рацiю, можна й на 4 роки вскочити. Та й то добре, що не на 5, як то було ранiше.
   -- Як-то так, Михайло, чому?! -- стривожилась мама.
   -- Та тому, що, якщо вiн потрапить у наземнi, сухопутнi вiйська, до дiйсно лише на 3 роки. А ось якщо у вiйськово-морський флот, то служитиме саме 4 роки.
   У сухопутних вiйськах аж до самого початку Великої Вiтчизняної вiйни термiн служби в армiї складав 2 роки. В авiацiї було по-рiзному: з 1925-го по 1928-й рiк - 3 роки, з 1928-го по 1939-й рiк - 2 роки, з 1939-го по 1941-й рiк - знову 3 роки. Варiювався термiн строкової служби також i на флотi. Так, з 1924-го по 1928-й роки служити потрiбно було 4 роки, з 1928-го по 1939-й рiк - 3 роки, а ось з 1939-го року - аж 5 рокiв.
   Пiсля Великої Вiтчизняної вiйни чергова хвиля мобiлiзацiя була проведена за тим же законом, та вже через 4 роки, у 1949-му роцi був ухвалений новий закон про загальний вiйськовий обов'язок. I ось вiдповiдно до нього чоловiкiв закликали у сухопутнi вiйська i в авiацiю на 3 роки, а у флот - на 4 роки.
   -- А його можуть забрати у моряки? -- продовжувала бiдкатись Наталiя.
   -- А чом би й нi? Комусь же й на флотi потрiбно служити.
   -- То вiн же того моря й у вiчi не бачив.
   -- Ну, так побачить. Вiн i танкiв чи гармат теж не бачив, але на сушi саме з ними йому доведеться мати справу. А з водою вiн добре знайомий, -- вже посмiхався батько, -- пiрнав з головою.
   -- Тобi б все хiхоньки! -- обурювалася Наталiя. -- Кепкуєш з власної дитини. А йому у тiй армiї 3 чи 4 роки несолодко буде.
   -- Та нiчого я не кепкую. Ну, так - пожартував трохи. Все, закiнчуємо розмову на цю тему. I нiчого наперед тривожитись де йому доведеться служити. Як призвуть у армiю, то все й з'ясується. Та служити можна скрiзь, i потрiбно служити - без армiї аж нiяк не можна. Чомусь ти, мати, не переживаєш про те, де служать чи служили Олександр з Лаврентiєм. А їм теж несолодко попервах було.
   -- Те ж менi, порiвняв - офiцерiв i звичайного солдата.
   -- Так, все, все - завершуємо цю розмову!
   Розмова й дiйсно була завершена, та важкий осадок вiд неї залишався. Михайлу й досi не вiрилося, що син не поступив в iнститут - такого ще у практицi родини Золотаренкiв не було, починаючи з нього самого. Так, дiти могли вчитися у школi по-рiзному, навiть на межi двiєчникiв, як той же Петро. Але вибравши собi надалi наступний навчальний заклад - iнститут чи навiть ремiсниче училище - вони потрапляли до нього так би мовити з першого заходу. I ось тобi маєш такий казус з Iльком. I все це, як гадав його батько, ланки одного ланцюга - невпевнений вибiр ним професiї, така ж сама невпевненiсть у собi (пошуки ВНЗ, у який легше вступити), недалекогляднiсть у вивченнi фiзики тощо. Батько пiд час бесiди з сином практично не лаяв того, та й що б це вже дало, але вiн з цього часу взагалi як би зневiрився у ньому. Вiн вирiшив, що нiчого путнього з Iллi вже не буде. Невдовзi його заберуть в армiю, а за 3 чи 4 роки вiн взагалi забуде все, чому його вчили у школi. Який вже пiсля цього iнститут?.. То ким же у майбутньому вiн стане - ось що зараз турбувало й мучило Михайла Лаврентiйовича. I вiн почав покладати надiї (хоча й ранiше те було) на iнших дiтей, а точнiше тепер вже лише на одного - на Миколу, який успiшно навчався у будiвельному iнститутi. Василько в майбутньому, можливо, й стане класним пiлотом цивiльних авiалiнiй, та що таке навiть класний пiлот... Хто про нього знає, чи така вже вiн визначна людина?.. А тому всю увагу батько надалi перенiс саме на Миколу, Миколу Михайловича.
   Цього дня бiльше вже нiяких розмов не було, а наступного дня за сумiсною вечерею батько запитав сина:
   -- Так, Iлля, епопея з iнститутом вже завершена. А чим ти збираєшся займатися далi?
   -- Та я й сам не знаю. Може чекати призиву в армiю?
   -- То не так скоро буде, принаймнi не у 2-3 днi. Ти ще навiть не вiдзначився у вiйськкоматi, там поки що й не знають, що ти не в Харковi, куди ти їздив вступати до ВНЗ, а знову як би проживаєш у селi. Ти своє приписне свiдоцтво ще не загубив?
   Приписне свiдоцтво з вiйськкомату (те саме, що i приписне посвiдчення) - це було посвiдчення громадянина, який пiдлягав призову на вiйськову службу, воно видавалося вiйськкоматом пiсля попереднього медичного огляду призовника. Всi юнаки у той рiк, коли їм виповнювалося 17 рокiв, ставали на облiк у вiйськовому комiсарiату за мiсцем проживання. Це було зазвичай в той час, коли молодь навчалася у 10-му класi шкiл або вже на одному iз старших курсiв технiкумi. Так, наприклад ще навеснi минулого року у Зеленчанськiй школi видiлили спецiальний день, хлопцiв звiльнили вiд занять, i всi вони у цей день (з пiдготовленим заздалегiдь перелiком документiв) з'явилися у Дунаєвецький вiйськкомат. Там вони пройшли медкомiсiю, заповнили анкети й за результатами медкомiсiї їм була виставлена та чи iнша категорiя придатностi до вiйськової служби. Для кожного з хлопцiв у вiйськкоматi була заведена особиста справа - по сутi це й була постановка на облiк - i в цей же день кожному юнаковi пiд розпис видали посвiдчення громадянина, що пiдлягає заклику на вiйськову службу, тобто приписне свiдоцтво з вiйськкомату. Одночасно була зроблена вiдмiтка в паспортi на вiдповiднiй сторiнцi. Та приписне посвiдчення було лише тимчасовим документом, який мiг бути у юнака максимум до закiнчення призовного вiку, а потiм вiн мав здати приписне свiдоцтво i отримати вже постiйний документ - вiйськовий квиток.
   Для вступу в iнститут Iлля повинен був зробити у приписному свiдоцтвi спецiальну вiдмiтку про тимчасову вiдстрочку вiд призиву, яка давала право на подальший прийом документiв у ВНЗ. Крiм того, вiн пройшов на регiональному рiвнi медичний огляд, наступним же етапом став медичний огляд абiтурiєнта вже вiйськово-лiкарською комiсiєю навчального закладу. Тепер у нього вiдстрочка вiд призиву втрачала свою дiю, а тому Iлля повинен був одразу ж знову встати на вiйськовий облiк. Iнакше його дiї будуть розцiненi як ухиляння вiд вiйськової служби з усiма витiкаючи ми з цього наслiдками.
   -- Та чому б я його мав губити? -- образився Iлля на слова батька про можливу втрату приписного свiдоцтва. -- Воно у мене разом з паспортом знаходиться.
   -- Добре. Я гадаю, що до твого призову в армiю, якщо вiн ще буде восени, пройде щонайменше тижнiв 2-3, а можливо, й бiльше. Якщо призвуть восени, то, скорiше за все, у кiнцi вересня або уже в жовтнi. Адже осiннiй призив триває, якщо я не помиляюся, ще й у листопадi. А до того часу байдикувати дуже вже незручно - i тобi, i нам.
   -- Я розумiю. То що, менi йти працювати у колгосп?
   -- Нi. Пiдеш працювати на залiзницю. Я домовлюся з Миколою, пiдеш працювати у якусь з його бригад.
   -- О! На я це я згоден. Така робота менi подобається.
   -- Не поспiшай так радiти. У колгоспi якраз тобi б легше було б працювати. А на залiзницi робота важка, адже ти там не керувати будеш, а працювати звичайним робiтником.
   -- Ну то й що, нормально.
   -- Ач який! -- вставила нарештi й своє слово мама, звертаючись до чоловiка, -- а Павлика ти не хотiв взяти до себе на роботу. казав, що це сiмейщина.
   -- Так воно й було. Ти зараз, мабуть, недочула, що я сказав - Iлля пiде працювати звичайним робiтником. I не пiд моїм керiвництвом, а пiд керiвництвом Миколи Ващенко. А вiн йому, хоча й рiдня, та все ж непряма. Та й сам Микола завдання йому ставити не буде, там є бригадири. Крiм того, вiдчуває моє серце, що недовго буде Iлько працювати на залiзницi. Призвуть його напевно-таки в армiю саме восени.
   -- Та добре, я й не проти, -- зiтхнула Наталiя. -- Дiйсно, що йому в колгоспi робити. Я навiть не заперечую щоб Iлько й до наступного року працював на залiзницi.
   -- А ось сiє вiд нас не залежить, -- зiтхнув батько. -- Так, сьогоднi у нас четвер, отже, ще 3 ти днi вiдпочинеш, тобто навiть не три днi, а два, бо завтра дуй у вiйськкомат, ставай знову на вiйськовий облiк. Не чекай, щоб тебе, не приведи Господь, з мiлiцiєю розшукували. Отож, вихiдними у тебе будуть лише субота та недiля. А з понедiлка - на роботу, -- вже бiльш суворо звернувся вiн до сина. -- Я за цi пару днiв дам Миколi таку вказiвку. У понедiлок поїдемо разом, -- Микола частенько (хоча й не завжди) теж пiд'їжджав у Нестерiвцi тiєю ж машиною (у кузовi), що й його начальник. -- З собою у тебе повиннi бути всi документи. Дядько Микола тобi все розповiсть - де i як оформлятися на роботу.
   -- А то ти сам не можеш оформити його на роботу, чи дати вказiвку, щоб його оформили, -- невдоволено буркнула Наталiя.
   -- Наталя, не вмiшуйся. Займатися цим - не моя справа. Та й все повинно бути природно, за законом - оформлює робiтника на роботу саме його безпосереднiй керiвник. Все, на цьому закiнчуємо розмову про роботу, а то мама ще довго буде зi мною торгуватися. Тобi все зрозумiло? -- звернувся Михайло Лаврентiйович до сина.
   -- Зрозумiло. Що там незрозумiлого.
   -- Тодi все. А тобi господиня,-- вже в бiк дружини, -- дякуємо за смачну вечерю. Далi всi вiдпочиваємо.
   А далi час поступово спливав. Iлля вже призвичаївся до роботи на залiзницi. Так, робота важкувата, та саме для чоловiкiв - непiдсильного нiчого немає, отож вiн лише краще м'язи накачає. Так непомiтно пройшло вже й три тижнi першого осiннього мiсяця. А його кiнець принiс родинi Золотаренкiв радiсну новину - 25-го вересня повернувся з армiї Петро. Звичайно, старший брат розповiв меншому деякi армiйськi нюанси, особливо їх перших днiв чи тижнiв. Та нiчого такого зверх неординарного у його розповiдi не було - навiть тi, хто ще й не нiс строкової служби, добре знали iз чуток армiйськi порядки.
   Сподiвання Наталiї Карпiвни, що сину вдасться уникнути призову цього року, на жаль, не справдилися. В останнiй день вересня Iллi прийшла повiстка з вiйськкомату, ще пару днiв у нього пiшло на медкомiсiю, оформлення тощо, а 4-го жовтня Iлля Михайлович Золотаренко вже був у дорозi до своєї частини. Поки що нiкому не було вiдомо, де саме йому доведеться служити, та вже знали точно, що у танкових вiйськах. Взагалi-то, сiльських хлопцiв, а точнiше тих, хто працював у колгоспi, не так вже й рiдко призивали саме у цей рiд вiйськ - вправний тракторист мiг бути таким же вправним (як водiй) танкiстом. Та Iлля не був нi колгоспником, нi трактористом. Можливо, зiграла свою роль робота на залiзницi - у танкових вiйськах теж потрiбнi були хлопцi з накачаними м'язами, залiза там доведеться багато тягати. А ось Петро вiдбував свою службу у вiйськах зв'язку, вочевидь, тому була причиною його спецiальнiсть електрика.
   За 2 днi до початку свого дальнього шляху Iлля та ще кiлька хлопцiв призивного вiку проходили медичний огляд у Дунаєвецькому вiйськкоматi. I сталася там неочiкувана для нього пригода. Коли медогляд вже був закiнчений i комiсiя оформляла документи на призовникiв, тi, чекаючи результатiв, вiдпочивали на подвiр'ї цього вiйськового закладу - погода видалася гарна. Потiм їх групами почали викликати у примiщення - направлення були у рiзнi вiйськовi частини. Всi тi, хто проходив комiсiю аж нiяк не потрапляли в одне й те саме мiсце. Як трохи пiзнiше виявилося, з Iллею в одну з ним частиною потрапляло всього двоє хлопцiв iз їх села - з одним iз них вiн був бiльш-менш знайомий, а з другим лише пару разiв бачився у селi. Звично, викликаючи призовникiв, спiвробiтник вiйськкомату вигукував їх прiзвища. Прозвучало цього разу й прiзвище Iллi. Вiн, звичайно, разом з iншими викликаними парубками направився усередину примiщення, i не мiг бачити, як лiтнiй пiдполковник, який пiд одним з дерев смоктав цигарку i розмовляв з цивiльним спiвробiтником вiйськкомату, через короткий час зацiкавлено подивився услiд групi призовникiв, що вже заходили у дверi будiвлi. Ще, мабуть, через хвилину вiн загасив цигарку, перервав свою бесiду iз спiврозмовником i рiшучим кроком направився теж у будiвлю. Там вiн про щось почав розмовляти з одним iз членiв комiсiї, а потiм навiть проглянув справу якогось призовника. Пiсля цього його спiврозмовник вигукнув:
   -- Призовник Золотаренко, пiдiйдiть до мене!
   Iлля наблизився до його столу, поряд з яким стояв пiдполковник. I той, звертаючись до хлопця, промовив:
   -- Я хотiв би з вами поговорити. Але тут гамiрно, пройдемо до мого кабiнету, або вийдемо на подвiр'я. Де нам краще побалакати?
   -- Менi однаково, товаришу пiдполковник. Як скажете.
   -- Добре, тодi ходiмо на вулицю, бесiда буда неофiцiйна, а тому приємнiше побалакати на свiжому повiтрi.
   Вони вийшли на подвiр'я i вiдiйшли трохи в сторону вiд галасливих призовникiв.
   -- Ви, як я зрозумiв з вашої особистої справи, з села Зеленче? -- запитав Iллю пiдполковник.
   -- Так точно!
   Полковник посмiхнувся, почувши таку вiдповiдь, про щось кiлька секунд подумав, а потiм продовжив.
   -- Згадав я двох хлопцiв, теж призовникiв. I вони менi так же вiдповiдали буквально з перших слiв нашої розмови. Скажiть, у вас є старшi брати-близнюки?
   -- Є, товаришу пiдполковник - Лаврентiй i Олександр.
   -- Так, це саме вони. Тепер я згадав це iм'я - Лаврентiй - воно не таке вже й поширене. Вони мали поступати у вiйськовi училища. Так, коли ж це було?.. Ага, тодi ще йшла вiйна, отож у 44-му або 45-му роцi. Мабуть, що у 44-му, бо це влiтку було. У 45-му це вже був мирний час.
   -- Саме так, товаришу пiдполковник - у 44-му.
   -- Як тебе звуть? -- перейшов той вже на "ти".
   -- Iлля.
   -- Добре. Так ось, Iлля, у мене з тобою приватна бесiда, а тому не потрiбно кожного разу звертатися до мене за званням - товаришу пiдполковник та товаришу пiдполковник. До речi, мене звуть Микола Леонiдович. Твої брати, як менi пам'ятається, i не знали мого iменi. Та ми з ними й розмовляли бiльш офiцiйно. Так ось, Iлля, у мене до тебе знову запитання? Закiнчили вони училища, а якщо так, хоча навряд чи може бути по-iншому - хлопцi бравi були, то де вони зараз служать? I яке у них звання? Мабуть, вже капiтани?
   -- Саме так, Миколо Леонiдовичу, -- одразу перебудувався тямущий Iлля. -- Вони обоє вже капiтани, нещодавно отримали це звання - Лаврентiй трохи ранiше, а Сашко - пiзнiше. Олександр служить в Бiлорусiї, у Мiнськiй областi.
   I це було дiйсно так. Олександр, який, мабуть що, вже закiнчував свою службу в Бiлорусiї, служив у 32-му танковому полку 29-ої танкової дивiзiї, який дислокувався у селищi Урiччя. Це селище мiського типу Любанського району було розташоване у 135 кiлометрах на пiвдень вiд столицi Бiлоруської РСР. До самої Любанi було лише 18 кiлометрiв, а у 100 кiлометрах на схiд знаходилося мiсто Бобруйськ. У самому ж Урiччi була ще й залiзнична станцiя на лiнiї Солiгорськ-Осiповiчи. Свого часу мама Сашка мала рацiю, коли казала, що її син служить поряд. Її чоловiк казав, що вiд Мiнська до Проскурова, а зараз вже Хмельницького щось iз 500 кiлометрiв. Та якщо вiдняти вiд них 135 кiлометрiв, то дiйсно виходить що поруч.
   -- Ти дивись, так близько, -- вiдреагував на таке повiдомлення Iллi пiдполковник Кошовий - а це, зрозумiло, був саме вiн.
   -- Та це зараз. I то його скоро, мабуть, вже кудись переведуть. А ранiше вiн служив у Туркменiї, -- виправдовував брата Iлля, розумiючи куди хилить пiдполковник.
   -- Так воно, мабуть, i має бути, -- розмiрковував Кошовий. -- Пройшло вже 10 рокiв пiсля закiнчення твоїми братами училищ. Отже, скоро повинна бути чергова замiна. Отож, спочатку далека Туркменiя, потiм близька Бiлорусiя - все закономiрно. А Лаврентiй де служить?
   -- Вiн спочатку служив у Тамбовськiй областi, а зараз дуже далеко - саме на Далекому Сходi, у Приморському краю.
   -- Теж закономiрно.
   -- Вiн, перебуваючи там, навiть служив у Китаї.
   -- Он воно як! Тодi зрозумiло, чому вiн ранiше звання капiтана отримав. А взагалi, молодцi твої брати. Та я у них i не сумнiвався. Ось тiльки чому ж вони за стiльки часу не навiдались у Дунаївцi? -- з гiркотою зiтхнув пiдполковник. -- Я за своє життя дав направлення у вiйськовi училища багатьом хлопцям. Але той рiк був дуже пам'ятним - перший повоєнний рiк для нашої областi. Саме тому я його так запам'ятав, та й з близнюками менi у життi не так вже часто доводилося спiлкуватися.
   -- Миколо Леонiдовичу, вони не кожен рiк i додому-то приїжджали, -- знову виправдовував своїх братiв Iлля.
   Вiн дуже поважав Лавра та Сашка, але йому зараз стало трохи соромно за своїх братiв. Коли вони з легкої руки цього пiдполковника, тодi ще майора, поступали у вiйськовi училища йому було усього 5 рокiв - Iлля мало що пам'ятав з тих часiв. Та зараз навiть вiн трохи осуджував своїх родичiв, теперiшнiх капiтанiв. Ну як же так - адже Кошовий так багато зробив для братiв; якби не вiн, то вони потрапили б у горнило вiйни. I хто знає, чи залишились би живими цi майбутнi бравi капiтани. I вiн вирiшив завтра ж написати листи братам - Кошовий заслуговував на повагу, i у свою чергову вiдпустку чи то Сашку чи то Лавру не складе великих труднощiв витратти якихось там пiв дня (з дорогою до Дунаївцiв) на спiлкування з пiдполковником.
   -- Я розумiю, шлях неблизький, -- так же сумно тягнув Кошовий. -- Та все ж... Добре, закрили цю тему. А ти не збираєшся присвятити своє життя армiї? Адже йдеш на строкову службу. А пiсля неї можна й продовжити вiйськову кар'єру.
   -- Та я поки що не думав про це. Я ще тiєї армiї i не знаю - нi слухом, нi духом, як-то кажуть.
   -- Так, ти маєш у цьому рацiю. Розумнi ви хлопцi, Золотаренки. Тодi передавай привiт своїм братам вiд пiдполковника Кошового. Сподiваюсь, що вони не забули мого прiзвища. I нехай хоча б хтось з них, як буде приїжджати у вiдпустку, загляне у вiйськкомат. Щоправда, я вже, мабуть, через рiк-другий вийду у вiдставку. Та при бажаннi вони розшукають мене. Цiкаво менi з ними поговорити. Так, тодi все, на цьому будемо завершувати нашу бесiду. А тобi я бажаю гарної строкової служби i мiцного солдатського здоров'я.
   На цьому пiдполковник i майбутнiй солдат розпрощалися. А далi вже почалися збори у дорогу та проводи Iллi. Особливих торжеств стосовно проводiв в армiю, як-то нерiдко бувало (купа народу й гуляння чи на двоє дiб) - у сiм'ї не було. Нi Михайло, нi його дружина не були прибiчниками таких гулянь. Теж менi, чи не свято, що сина на 3 чи 4 роки вiдлучають вiд родини... А проводжати рiдну тобi кровинку так, нiбито ти з ним бiльш не побачишся, теж не було мотивiв. Адже не на вiйну проводжають, а у мирний час армiя чимось таким вже страшним нiкому не здавалася. Отож напередоднi вiд'їзду Iллi ввечерi просто посидiли по-сiмейному за столом - разом з Петром та Васильком - та на тому й усе. А назавтра батьки спорядили сина у далеку дорогу, та ще й добре, що лише на 3 роки. Вони у той день i самi потопали з ним у Дунаївцi.
   У цьому вiд'їздi Iллi у армiю було цiкаво те, що цей день, мабуть, запам'ятається йому на все життя, тому що саме 4-го жовтня у Радянському Союзi вiдбулася знаменна, iсторична подiя, яку жоден пересiчний громадянин навiть не очiкував. Хоча червневий запуск мiжконтинентальної балiстичної ракети "Р-7" мiг би декого й наштовхнути на подiбну думку. Отож, цього дня о 10-й годинi 29 хвилин за московським часом у Радянському Союзi був запущений перший у свiтi штучний супутник Землi, який за 92 днi, здiйснив 1440 обертiв, а його радiопередавачi працювали протягом двох тижнiв пiсля старту. А ще майже через мiсяць, 3-го листопада у Радянському Союзi було запущено вже другий супутник. Та вiн теж став свого роду першим дещо в iншому планi - на його борту знаходився вже й "перший космонавт" - жива тварина в особi собаки Лайки.

* * *

   Та й взагалi, цiєї осенi на Золотаренкiв "звалилося" чимало новин. У серединi того ж таки листопада Олександр листом сповiстив батькiв, що вiн знову мiняє мiсце своєї служби - отримав призначення в Уральський вiйськовий округ. Пiсля цього повiдомлення батьки на певний час вiдволiклися вiд Iллi Михайловича й переключилися на Олександра Михайловича. Щоправда, у своєму першому листi з нового мiсця служби Сашко не написав у якому конкретно населеному пунктi вiн має нести свою подальшу вiйськову службу. А територiя округу була досить значною - якщо Туркестанський вiйськовий округ був великий за площиною, то i Уральський був також не малим - до його складу ще навiть у 40-х роках входили територiї Свердловської, Молотовської, Челябiнської, Кустанайської, Тюменської областей та захiдна частина Омської областi. У пiслявоєннi роки структура та територiальне пiдпорядкування округу неодноразово змiнювалася, та меншим вiн вiд цього не ставав.
   Дещо з цього питання вони дiзналися з наступних листiв. А ось мiсцем проживання (знову-таки тимчасовим - рокiв на 5-6) для родини Олександра Золотаренка стало мiсто Камишлов, Свердловської областi з населенням близько 30000 жителiв. Знаходилося воно на схiд вiд Свердловська на лiвому березi рiчки Пишми при впадiннi в неї рiчки Камишловки. Це був вузол автомобiльних дорiг, а також залiзнична станцiя Транссибiрської магiстралi - дiлянка Свердловск-Тюмень. Вiдстань по залiзницi вiд Свердловська складала 143 км, а до Тюменi було 183 км.
   Звичайно, Сашко не написав у якiй саме частинi вiн служить (мабуть, це була вiйськова таємниця), а її iсторiя якраз була досить-таки цiкавою. Зараз Олександр служив у 44-й танковiй Лисичанськiй Червонопрапорнiй дивiзiї. Але такою вона стала зовсiм нещодавно - лише з 25 квiтня 1957-го року. А до того часу її знали (такою вона закiнчувала вiйну) як 279-у стрiлецьку Лисичанську Червонопрапорну дивiзiю. Пiсля вiйни директивою Верховного Головнокомандувача вiд 17 серпня 1945-го року 279-я стрiлецька Лисичанська Червонопрапорна дивiзiя була направлена на постiйну дислокацiю в Єланськi табори Уральського вiйськового округу. У травнi 1946-го року вона була переформована в 23-у окрему стрiлецьку Лисичанську Червонопрапорну бригаду. Далi, 12 вересня 1953-го року була переформована у 61-у механiзовану Лисичанську Червонопрапорну дивiзiю, i ось лише пiв року тому вона стала нарештi танковою дивiзiєю.
   Що ж стосується самого Уральського вiйськового округу, то до березня 1953-го року ним командував Маршал Радянського Союзу Г. К. Жуков, а вже зараз, на початок служби Золотаренка, з сiчня минулого року - на чолi округу став двiчi Герой Радянського Союзу генерал армiї Микола Iванович Крилов. Пiзнiше командувачi округом будуть змiнюватися досить часто: у перiод 1958-1960-го рокiв ним стане генерал армiї Дмитро Данилович Лелюшенко. А далi: у 1960-1961 рр. - генерал-полковник Якiв Григорович Крейзер; у 1961-1965 рр. - генерал-полковник Iван Васильович Тутаринов.
   Коли Сашко повiдомив своє точне мiсце служби, то його мама захотiла побачити хоча б на мапi, куди ж сина занесло цього разу. Вона ще ранiше, дiзнавшись, що Олександру доведеться служити в Уральському вiйськовому окрузi, одразу ж поцiкавилася у чоловiка:
   -- Мишко, то що, Олександр буде служити на Уралi?
   -- Ну, скажiмо так, буде служити в районi Уралу. А де точно - хто його знає. Вiн може служити у європейськiй частинi Радянського Союзу, тобто ще до Уралу, наприклад, де-небудь у Молотовськiй (незабаром, 2-го жовтня областi повернуть її iсторичну назву - до 08.03.1940-го року - Пермська) чи Уфимськiй областях. Або може служити й за Уралом, вже у схiднiй, азiатськiй частинi, наприклад, у Тюменськiй областi. Та я гадаю, що на самому Уралi Сашко точно служити не буде - не будуть танки по горам лазити.
   Наталiя Карпiвна пiсля першого листа сина лише подивилася на картi можливi приблизнi мiсця служби Олександра й вiдзначила, що Урал - це не так вже й далеко, принаймнi не Далекий Схiд, на якому повинен, мабуть, невдовзi теж закiнчувати службу його брат-близнюк Лаврентiй. Та зараз, знаючи вже назву мiста-помешкання сiм'ї Олександра, вона хотiла уточнити те мiсце, у якому Олександру, Гульнарi та двом їх маленьким дiткам доведеться провести щонайменше 5 рокiв. Проте мапа, куплена чотири роки тому Миколкою, хоча й була чималенька, та територiя СРСР була дуже вже велика, i саме мiсто Камишлов на нiй позначено не було. А тому Михайло просто скористався хiмiчним олiвцем - хоча в Європi у цьому роцi справжню революцiю створять вже першi кульковi ручки (в СРСР вони набудуть поширення лише восени 1965-го року), хiмiчний олiвець ще й досi використовувався у СРСР. Це був олiвець, з особливим графiтом, який при змочуваннi писав як чорнило - включав барвники, якi розчинялися пiд впливом вологи. У сухому виглядi хiмiчний олiвець писав срiблясто-сiрим вiдтiнком, як звичний простий олiвець. Але варто намочити напис або сам олiвець, як залишений їм слiд набував характерного фiолетового кольору. А ще, крiм паперу, зволожений хiмiчний олiвець дозволяв залишати позначки й на таких поверхнях, де звичайний олiвець не писав - на склi, керамiцi, металi, вологiй деревинi тощо. Отож глава родини позначив цим олiвцем жирну "крапку" приблизно помiж мiстами Свердловськ i Тюмень. Та бабусю маленьких Ганночки й Алiї це цiлком влаштувало. Тепер залишалося чекати у яку ж "крапку" на великiй мапi Радянського Союзу направлять цього разу Лаврентiя Золотаренка.
  
  

РОЗДIЛ 26

Першi кроки армiйською службою

  
   Наближалися Жовтневi свята. Цього року вони мали стати для Iллi Золотаренко (та й для iнших його нових друзiв) трохи довшими, подарувавши ще один вихiдний день. А цих свят-вихiдних так вже заждалися як вiн сам, так i його товаришi по службi. Та i яка там служба... - це поки що лише прелюдiя до неї. I на Золотаренка нахлинули спогади, нi, не про далекi часи його дитинства, а про днi, що лише тiльки-но минули. Та стiльки ж подiй цi днi у себе вмiстили...
   Перед вiдправкою до мiсця служби на збiрному пунктi у Дунаївцях реальнi приготування до поїздки почалися лише по обiду - переважна бiльшiсть сiльських проводжаючих (крiм мiсцевих) вже порозходилися чи пороз'їжджалися по домiвках. Майбутнi воїни вже встигли й перекусити перед дорогою - харчiв батьки наготували всiм доволi. Нарештi якийсь цивiльний (а можливо й вiйськовий, хоча й не був у формi) спiвробiтник вiйськкомату - супроводжувач групи - перерахував призовникiв так би мовити по головах i дав команду:
   -- Так, призовники, прощайтеся вже остаточно з рiдними i всi в машину!
   Отож, пiсля того, як майбутнi бiйцi усiлися у вантажнiй машинi на розмiщених у її кузовi лавочках (простi дошки), старший команди сiв у кабiну, i автiвка почала свiй шлях до Кам'янець-Подiльського. Подальший шлях призовникам доведеться провести у потягах. Та спочатку у тому ж Кам'янцi був пересильний пункт, де призовникiв мали забирати так званi "покупцi" з вiйськових частин. Оскiльки, як вже згадувалося, майбутнi вояки мали їхати у рiзнi мiсця, то тепер вони почали гуртуватися за принципом напрямкiв поїздки - кому на захiд, кому на пiвнiч, кому на схiд. На пiвдень, тобто у Молдавську РСР не було нiкого. Точного мiсця призначення поки що нiхто не знав. Коли на пересильному пунктi групували команди, то призовники чули з вуст командирiв номера якихось вiйськових частин, але де вони знаходяться, не промовлялося. А що сiльському, та навiть i мiському парубку може сказати п'ятизначний номер польової пошти частини чи той же її офiцiйний номер, наприклад, 181-й танковий полк - гадай, де вiн знаходиться (той, мiж iншим, знаходився у Яворовi, Львiвської областi). У колишньому обласному центрi групу майбутнiх танкiстiв, видiливши її iз свого загального кагалу, спiвробiтник Дунаєвецького вiйськкомату передав вже якомусь старшинi, i ця група (вже не дуже чисельна) влилась у значно бiльшу команду - зiбрану, мабуть, з усього пiвдня областi. Деякi з призовникiв цiєї чисельної групи знаходилися на пересильному пунктi вже другий день. Та сьогоднi, дочекавшись поповнення, мали-таки вже вирушати у дорогу. Хоча часу було ще досить i у самому Кам'янцi - потяги на Київ (а група, у якiй знаходився Iлля, мала їхати у схiдному напрямi) вiдходили ввечерi.
   Надалi всi почали чекати того ж таки вечора, безцiльно вештаючись територiєю пересилки. Щоправда, у цей час були ще й певнi приготування до далекої путi, яких Iлля навiть не очiкував. У командi майбутнiх танкiстiв були й такi парубки, яким на вигляд було рокiв 20-23. Вони, мабуть, ранiше мали вiдстрочки вiд армiї, а зараз їх вже призвали. I вони, звичайно, мали бiльший життєвий досвiд, нiж учорашнi школярi - хтось закiнчив школу минулого року, а хтось, як i Iлля (таких було небагато), цього року. I саме цi старшi хлопцi верховодили у командi. Та ще й дещо по-своєму. Вони з кожного призовника зiбрали по "четвертаку" (25 карбованцiв) - на пляшку горiлки. Дорога, мовляв, дальня, а у потязi зайнятися нiчим. Це були для призовникiв не такi вже й великi витрати, бо грошима своїх чад батьки також надiлили в достатнiй мiрi. Та й цiни зараз були не такими вже й кусючими. Адже, починаючи з 1949-1953-го року, щорiчно вiдбувалося зниження цiн на продукти харчування (в 1948-го роцi його ще не було). Це було вже шосте зниження цiн пiсля вiйни. Попереднi п'ять призвели до зниження цiн на споживчi товари у 2 рази в порiвняннi з 4-м кварталом 1947-го року. I шосте скорочення цiн 4 роки тому було найбiльшим. Воно мало пряму вигоду для населення у розмiрi до 53 млрд. карбованцiв за рiк. Так, наприклад, цiни на хлiб пшеничний (за 1 кг) впали до 3-х карбованцiв. На ту ж таки горiлку цiни зараз варiювалися вiд 21-го карбованця 20 копiйок за звичайну горiлку - названу у народi "сучок" - до 30 рублiв 70 копiйок за пляшку "Столичної". Звичайно, нiхто ту "Столичну" не купляв, задовольнилися й "сучком". До того ж, як виявилося пiзнiше, багато хто з майбутнiх захисникiв Вiтчизни запасся подiбним товаром ще вдома. Для Iллi це було трохи дивним, бо вiн у свої 18 рокiв до такої "гарячої" рiдини не мав жаги, просто ще не призвичаївся.
   У останнi пару рокiв батько, з не дуже схвальної згоди своєї дружини, на свята наливав Iллi якихось там 50-100 г подiбного продукту (але не бiльше), розумiючи при цьому, що краще дитину заздалегiдь пiдготувати до вступу у самостiйне життя. Адже чи в тому ж таки iнститутi, чи тим паче на роботi без цього аж нiяк не обiйдеться, настирнi "вчителi" у цьому питаннi завжди знаходяться. А пiсля їх "навчання" молодiй людинi, незвичнiй до такого пиття, ой як несолодко буде. Сам же Iлля нiколи не набивався на випивку навiть у компанiї шкiльних друзiв - i на шкiльному випускному вечорi всi пили здебiльшого вино, хоча дехто з випускникiв хльоснув i оковитої "народної". Ото ж i було Iллi трохи дивно вiд спостерiгання таких "припасiв", що зараз заготовлювалися чи вже були заготовленi. I хоча Золотаренко не мав намiру брати участь у таких "розвагах", та вiн свiй "четвертак" теж здав. Коли всi здають грошi, а ти нi, то це може бути сприйнято не дуже-то добре, адже зараз вони всi вже одна команда. I не просто команда, а вiйськова команда. Так, саме вiйськова, тому що все фактично починається з вiйськкомату. Коли призовниковi видається вiйськовий квиток, йому як би автоматично присвоюється звання "рядовий". Це означає, що людина встала на нижню сходинку вже вiйськової кар'єри.
   Та нарештi всi вже сидiли у плацкартному пульманi. I тут виявилося, що є й такi призовники, якi iдуть лише до Хмельницького, а звiдти мають направлятися кудись на пiвнiч - чи то у Бiлорусiю, чи ще далi - на пiвнiч Росiйської федерацiї або ж на захiд - у Прибалтику. Та це не завадило всiм спiлкуватися, хоча зараз вже групи намагалися гуртуватися за принципом свого майбутнього роду вiйськ. Вагон не був заповненим одними призовниками (чоловiк пiд 40), були у ньому й звичайнi цивiльнi пасажири. Зрозумiвши, хто їхнi попутчики, почалися розмови. Жiнки розмовляли з майбутнiми бiйцями як зi своїми дiтьми, навiть намагаючись пiдкормити їх своїми запасами продуктiв. А ось чоловiки пiдбадьорювали хлопцiв i дiлилися з майбутнiми захисниками Вiтчизни своїм колишнiм армiйським життєвим досвiдом. I для них цi спогади були приємними - для бiльшостi з них 3 роки служби в армiї, їх армiйська юнiсть були, мабуть, єдиною значущою подiєю у теперiшнiх сiрих буднях. А основним заспокiйливим напутнiм словом, яке залишилося у пам'ятi призовникiв став такий вираз одного з колишнiх солдатiв:
   -- "Цивiлку ви будете згадувати лише 3 роки, а ось свою армiйську службу - все життя, що у вас залишається".
   Наступного ранку у Києвi призовникiв чекала пересадка на потяг до Харкова. Цей маршрут був вже добре знайомий Золотаренку - лише недавно вiн мандрував по ньому у зворотному напрямку. I знову, тепер вже у Києвi вiдбулася замiна керiвника їхньої групи - старшина передав свої повноваження якомусь старшому лейтенанту з танковими емблемами на погонах. У того були й свої призовники, до яких влилися й хмельничани. Бiльше поповнень групи вже не вiдбувалося. Крiм того, старлей повiдомив, що вiн буде супроводжувати групу вже до самого мiсця призначення.
   I ось тут почалися розпитування у старшого лейтенанта - а куди ж саме вони мають їхати. Спочатку той коротко вiдповiв:
   -- У Росiйську Федерацiю.
   -- Та вона ж така велика! -- звичайно не були задоволенi такою вiдповiддю його пiдлеглi, -- це що, десь у Сибiр чи на Далекий Схiд?
   -- Нi, не так далеко. Служити ви будете у центральнiй зонi Росiйської Федерацiї, у Пiвнiчнокавказькому вiйськовому окрузi.
   -- На Кавказi? -- зрадiли деякi. -- Ой, як цiкаво! Клас!
   -- Нi, не на Кавказi. Я сказав у Пiвнiчнокавказькому окрузi, -- видiлив першi склади у назвi округу старлей.
   -- То де ж це саме? Конкретно?
   -- А конкретно дiзнаєтеся вже на мiсцi. Їхати не так вже й далеко, мiсто, у якому ви будете служити, знаходиться на лiвому березi рiчки Дон. Не на самому березi, але не так вже й далеко вiд нього. Та можу сказати, що краї там дуже гарнi, а клiмат досить-таки сприятливий - не холодно i не спекотно. Погода практично така ж сама, як i у ваших краях. А взимку навiть теплiше, нiж у вашiй Хмельницькiй областi - температура рiдко коли опускається нижче мiнус 10 градусiв.
   Нарештi запитання вщухли, знову настало чекання потягу. Та столиця України була великим мiстом, i контролювати кожного свого тимчасового пiдлеглого старший лейтенант був аж нiяк не в змозi, а тому вiн просто досить популярно, хоча й жорстко, пояснив, що втiкати вiд армiї не лише шкiдливо для здоров'я, але ще й кримiнально карається. Всi це зрозумiли, хоча й вiдреагували на таку проповiдь скептичними, та все ж сумними посмiшками. А далi їх знову чекала дорога.
   А ось у самiй колишнiй столицi України тепер вже за написом на вагонi "Харкiв - Ростов-на-Дону" майбутнi вояки вже дiзналися про своє хоча б приблизне мiсце служби. Та у вагонi цього потягу, вже ввечерi їх чекала певна несподiванка - старлей витрусив з їх сидорiв у свiй баул всi прихованi пляшки з горiлкою. Вiн був тертим жуком, мабуть, супроводжував вже не одну подiбну групу, а тому цiлком обґрунтовано вважав, що прибути до мiсця своєї майбутньої служби всi мають нехай навiть i трохи пом'ятими, та все ж у пристойному виглядi, без явного алкогольного запаху i мiцно тримаючись на ногах. Натомiсть вiн роздав своїм пiдлеглим дещо iз сухого пайку - домашнi харчi вже закiнчувалися. Пайок призначався не кожному призовнику особисто - старший лейтенант просто виклав на столи у потязi все те, що у нього було в баулi (крiм пляшок, звичайно). Зрозумiло було, що у дальню дорогу вiн не мiг тягти з собою мiшки з їжею, та й того, що було у нього, виявилося цiлком достатньо - призовники без зайвої напруги подiлили харчi самi, звикаючи вже до армiйському колективiзму.
   -- А ми їдемо до самого Ростова? Чи наша кiнцева зупинка буде десь ранiше? -- знову почалися запитання.
   -- Та куди вже ранiше, -- посмiхнувся старлей, -- я ж вам казав, що служити ви будете у Росiйськiй Федерацiї. А Ростовська область межує з вашою Українською республiкою. Так що ранiше аж нiяк не буде.
   Й справдi, вiдстань вiд українського Донецька до росiйського Ростова-на-Дону по прямiй складала менше, нiж 400 кiлометрiв, а кордон мiж областями (й соцiалiстичними республiками) знаходився приблизно посерединi вiд цих мiст. Дiйсно, якi могли бути пiсля його умовного перетину ще ближчi мiста? Хмельничанам i так повезло, що вони не так вже й далеко вiддалилися вiд своїх рiдних мiсць - як казав старшина, служити їм випало принаймнi не у Сибiру. Зазвичай призовники з України, Бiлорусiї, Естонiї чи Грузiї, а також з iнших союзних республiк несли строкову службу не у своїй республiцi. Так, українцям у деяких випадках, iз-за немалої протяжностi своєї республiки, могло трохи й пощастити - служити саме в Українi. Та яке то було щастя? - тi, хто жив на сходi, служив у Захiднiй Українi, а захiдники, навпаки - на схiднiй частинi республiки. Росiяни ж часто "тягнули" свою строкову у рiднiй Росiйськiй Федерацiї, але у нiй було стiльки рiзних куточкiв, щоб заслати призовника подалi вiд рiдного краю...
   Потяг до Ростова-на-Дону добирався мало що не добу. Та коли (вже з радiстю) призовники висипали з вагону - всi вже були зморенi дорогою - то виявилося, що й це ще не кiнець їхньої подорожi. I настрiй миттєво погiршився. Щоправда, вiн трохи покращився, коли старший лейтенант пiдвiв групу до вантажної машини, яка чекала їх поблизу вокзалу - та далеко везти їх навряд чи могла. Теж саме повiдомив їм i старшина, сказавши, що менше, нiж за годину вони будуть вже на мiсцi. I вiн нарештi повiдомив майбутнiм бiйцям мiсце їх служби - мiсто Новочеркаськ, а до того вiд Ростова по шосейнiй дорозi у пiвнiчно-схiдному напрямку було лише 42 кiлометри. А вiд самого Новочеркаська до Азовського моря по прямiй (у зворотному напрямi) було лише 70 кiлометрiв. Та за всю свою 3-рiчну службу нiхто iз хмельничан того моря так i не побачив. Не ознайомилися вони на цей раз i з усiм Новочеркаськом - побачили лише його в'їздну частину. Справа була у тому, що полк, у якому їм доведеться служити, розташовувався майже на околицi мiста i саме з боку Ростова-на-Дону.
   Та ось вони вже були й на мiсцi. А далi їх чекали органiзацiйнi питання. Пiсля прибуття на вiйськову службу призовник зобов'язаний був в першу чергу виконати 3 речi: здати все те, що брав з собою у дорогу, помитися в лазнi i отримати те, що йому належiть в армiї вiд Батькiвщина. Отож, у прибулих строковикiв вилучили все, що не вiдповiдало вимогам Статуту Вiйськових сил: продукти - якщо тi залишилися та "цивiльнi" речi. Пiсля здачi цивiльних речей вiдбулося миття та стрижка "пiд нуль" - ритуал остаточного прощання з цивiльним життям. Стосовно третього пункту перелiку, то належали їм поки що сiрувато-зелене "х/б", кирзовi чоботи, пiлотка iз зiрочкою та сiрий ремiнь з мiцної широкої брезентової стрiчки, що практично не мала зносу. Щоправда, пiзнiше всi вони отримають ще й темно-коричневi шкiрянi (чи iз шкiрозамiнника) ремнi. Та й армiйська форма у них буде не одна, потiм буде ще форма для польових занять та "парадка". Ще їм видали матрац з ковдрою, два простирадла, наволочку з худою подушкою i один невеликий рушник. Видали їм також i рушники для нiг. Та сержант наказав заправити їх у ногах лiжка i нiколи звiдти не витягувати, оскiльки, пояснив вiн, вони призначенi для рiзних там перевiряючих. I сьогоднi вони вже лише вiдпочивали, та й прибули вони у частину вже у другiй половинi дня.
   Молода змiна встигла ще повечеряти - вже у солдатськiй столовiй - i розмiститися на ночiвлю у казармi. Казарма зустрiла прибульцiв важкими стiнами, запахами фарби, хлорки, тютюну (дивно навiть) i поту. Спочатку хлопцiв трохи давила незвичнiсть обстановки i вони, озираючись по бокам, трохи проймалися дрижаками, та згодом заспокоїлися - це мiсце на 3 роки ставало для них рiдною домiвкою.
   А вже назавтра почалася служба вчорашнiх призовникiв. Безпосередньою службою її, мабуть, важко було назвати, це скорiше була не служба, а поки що навчання, та все ж за повним, так би мовити солдатським розкладом. Наступного ранку старожили, гупаючи важкими чоботами, пiд поодинокi матюки чергового роти сержанта вибiгли на зарядку. За ними туди ж вигнали i новобранцiв. Та це - а ще триразовий прийом їжi - мабуть, було й все, що поєднувало одних та iнших. Пiсля снiданку старожили займалися вже за своїм звичним їм розкладом, а новобранцi - за своїм. У них почався КМБ. I що це було за диво?
   Це "диво" розшифровувалося як курс молодого бiйця. Iлля знав про нього з розповiдей односельчан, що вiдслужили строкову, а ще бiльше з розповiдi старшого брата Петра. Курсом молодого бiйця (КМБ) називався перший етап служби в армiї (або ж у вiйськових навчальних закладах). Для тих, хто мало що знав про армiйськi звичаї (були юнаки i з Богом забутих сiл чи хуторiв) все пояснив молоденький лейтенант, який вишикував свiй майбутнiй взвод пiсля снiданку на плацу. Поряд з ним знаходився ще й якийсь бравий, та по вигляду надто вже самовпевнений сержант.
   -- Курс молодого бiйця потрiбен в першу чергу тому, що ви ще не готовi повнiстю зануритися в армiйську реальнiсть, -- почав свої пояснення лейтенант. -- I деякi з вас, -- вiн критично оглянув молоде поповнення, -- не готовi навiть фiзично. А тому чимало часу вам доведеться проводити на плацу, займаючись стройовою пiдготовкою чи на спортивному майданчику, накачуючи м'язи. Не всi з вас можуть похвалитися богатирським здоров'ям, спортивною статурою чи фiзичною готовнiстю до суворих армiйських умов. Крiм того, стройова пiдготовка дасть вам не лише вiдмiнну поставу. Вона також сприяє вашому звиканню до дисциплiни i пiдпорядкуванню наказам. У строю сформується й згуртованiсть вашого вiйськового колективу. Саме з цiєї причини сержанти будуть щодня проводити з вами заняття iз загальної фiзичної пiдготовки, в ходi якої ви станете мiцнiшими, сильнiшими та витривалiшими. Багато хто з вас не готовий навiть до суворого армiйського розпорядку дня. До того, що снiданок, обiд i вечеря проходять у визначений розпорядком час, до цього ви ще, мабуть, бiльш-менш звикли i вдома. А ось чiтко регламентований, i для декого раннiй пiдйом, i такий же регламентований вiдбiй - перехiд до сну - засвоїти буде складнiше. Та це вам належить зробити, i привчитись до цього досить швидко. I вас будуть цьому вчити самi вашi товаришi, а їх наука може бути досить сувора.
   -- А чому це? -- запитав хтось з новобранцiв.
   Сержант при цьому запитаннi злорадно оскалив зуби, а лейтенант просто з посмiшкою, але суворо вiдповiв:
   -- Запитання без дозволу командира в строю забороняються, так само як i якiсь розмови помiж собою. А чому так вже суворо поставляться до якогось недисциплiнованого солдата його товаришi, ви могли б i самi здогадатися. Тому що понесе покарання не лише сам винуватець, а й весь взвод. За подiбне вашому порушення сержант може ганяти взвод по плацу зайвих, наприклад, 20-30 хвилин без вiдпочинку. I як ви гадаєте, сподобається вашим товаришам така ваша особиста розхлябанiсть? До речi, я представляю вам заступника командира вашого взводу, -- перевiв вiн погляд на сержанта. Той витягнуся в струнку, -- сержант Горобченко. Саме вiн буде готувати з вас справжнiх бiйцiв. Принаймнi на початковiй стадiї, тобто пiд час проходження КМБ. Зi мною ви будете частiше зустрiчатися вже перед прийняттям присяги. Питання ще є? Ось тепер можете задавати питання. Але теж за всiма армiйськими правилами, тобто ви спочатку повиннi представитись. Наприклад, зараз: "Боєць Iванов", а пiсля присяги за вашим званням, а воно у вас у всiх буде ще досить довго однакове - рядовий. Тобто будете представлятися: "Рядовий Iванов, Рядовий Сидоров..." тощо. Отож, слухаю вашi запитання:
   -- Боєць Круглик, -- несмiливо подав голос один з бiйцiв, пiднявши навiть при цьому за шкiльною звичкою руку.
   -- Слухаю вас, боєць Круглик. Руку пiдiймати не потрiбно, -- спокiйно промовив лейтенант.
   -- Товаришу лейтенант, ви назвали прiзвище сержанта, але не сказали як його iм'я, по батьковi. Нам що, звертатися до нього завжди за прiзвищем?
   -- В армiї, в строю чи пiд час виконання завдань, не iснують нi прiзвища, нi тим паче iм'я та по батьковi. Ви зараз звернулися до мене зi своїм запитанням цiлком вiрно, саме: "Товаришу лейтенант". Подiбним чином всi ви буде звертатися й до сержанта Горобченка, лише: "Товаришу сержант!" До всiх iнших - теж лише за вiйськовим званням. Але у цих випадках можна ще добавляти до звання прiзвище особи, про яку йдеться мова, тому що, наприклад, сержант у ротi не один. Так само як i офiцерiв з однаковим званням у полку теж багато. Тодi ви, говорячи про когось, висловлюєтесь наступним чином: "Лейтенант Ковальов наказав менi те то й те то". Ковальов - це моє прiзвище, отож запам'ятовуйте. Помiж собою ви можете звертатись один до одного Вася, Петя, Володя... теж лише у вiльний час. А пiд час несення служби, якщо зайде розмова про ваших товаришiв, ви називаєте їх, наприклад, таким чином: "Рядовий Iванов у нарядi на кухнi", "Єфрейтор Петров на вартi", "Рядового Сидорова сержант Горобченко послав на склад" i так далi. У цьому випадку ви добавляєте прiзвище теж тому, що рядових у полку дуже багато. Все зрозумiло?
   -- Зрозумiло.
   -- Не "Зрозумiло", а "Так точно!" чи "Так точно, товаришу лейтенант, сержант!" тощо. Така повинна бути вiдповiдь бiйця. Ви всiй цiй науцi й навчитесь пiд час курсу молодого бiйця. Пiд керiвництвом молодших командирiв ви не лише навчитесь ходити строєм, доглядати за зброєю та обмундируванням, ви ще вивчите статутнi вимоги i правила поведiнки серед товаришiв по службi. Все це прискорить ваш процес адаптацiї до майбутнiх умов служби. Ще запитання є?
   -- Боєць Кучеренко, -- пролунало з iншого краю. -- Товаришу лейтенант, ви сказали про догляд за зброєю. Ви мали на увазi гвинтiвки чи автомати? Але ж ми танкiсти, хiба у танку є мiсце для такої зброї?
   -- Цiкаве запитання, боєць Кучеренко, але слушне. Ви маєте рацiю, гвинтiвкам у танку не мiсце. Але стрiляти з гвинтiвки чи автомату повиннi вмiти всi вiйськовослужбовцi. Тому будуть у вас i заняття з вивчення будови того ж автомату - його розбирання та збирання - i стрiльби. Крiм того, не всi з вас будуть весь час, навiть пiд час вiйськових навчань перебувати у танку. Обслуговувати вiйськову технiку теж комусь потрiбно, а не лише водити її чи стрiляти з неї. Iснують вiйськово-облiковi спецiальностi, скорочено ВОС. Пiсля вашого навчання запис про вашу вiйськово-облiкову спецiальнiсть буде занесений й у ваш вiйськовий бiлет. Всi ВОС подiляються на групи, саме ж позначення ВОС є багатозначне число (наприклад, ВОС-250400). Це зрозумiло?
   -- Так точно! -- наука, як виявляється, йшла досить швидко. -- Дозвольте тодi ще одне запитання, уточнююче?
   -- Дозволяю.
   -- А що це за вiйськово-облiковi спецiальностi?
   -- Вiдповiдно до названого вами танку - це командир танку, механiк-водiй, навiдник гармати, радист-кулеметник. Є також подiл на вiйськово-облiковi спецiальностi й у обслуговуючого персоналу. В армiї, навiть у танкових вiйськах iснує дуже багато iнших ВОС, якi на перший погляд навiть не пов'язанi з танками. Наприклад, як i в цiлому в армiї, це зв'язкiвець, телефонiст, оператор, хiмiк. Стосовно ж танкової технiки - заправник, акумуляторщик, механiк електрообладнання тощо. А взагалi-то, перелiк вiйськово-облiкових спецiальностей є секретною державною iнформацiєю.
   Та, як виявляється, декого з молодого поповнення цiкавило ще дещо. Лейтенант згадав про автомат i навiть про стрiльби. А тому один з призовникiв зацiкавлено запитав: чи будуть й дiйсно будуть стрiляти з автомату? На що лейтенант, подивившись в обличчя цих ще майже дiтей - згадавши, мабуть їх, та й свої, забави з дитячими пiстолетами та гвинтiвками - iз скептичною посмiшкою вiдповiв: "Звичайно ж, будете стрiляти. Та не поспiшайте. Вам ця зброя за три роки ще ой як осточортiє".
   I пiсля такої "оптимiстичної" вiдповiдi лейтенанта бiльше запитань вже не було. Далi лейтенант передав вудила правлiння своєму заступнику сержанту Горобченко, й почалось... Звичайно, основна роль у навчаннi новобранцiв вiдводилася сержантському складу. Досвiдченi вiйськовослужбовцi ставали свого роду вчителями та наставниками, якi терпляче пояснювали молодим бiйцям всi тонкощi армiйського буття. Новобранцiв нiхто iз "старикiв" даремно не ганяв. Саме у цей час свято дотримувалась як би презумпцiї невинуватостi молодого поповнення. За час проходження курсу молодого бiйця вiйськовослужбовець потрапляв в особливi умови, якi можна назвати щадними. Навiть в тих частинах, якi не є такими вже визнаними стандартами вiйськової дисциплiни, командири всiх рангiв виявляли терпiння, поблажливiсть i турботу про молодих воїнiв. Колектив таким вiдношенням до молодi тим самим пiклувався про людину. I проявляв вiн такi свої позитивнi якостi часом не сам по собi, а пiд жорстким тиском офiцiйної вiйськової iєрархiї. Командування частини буквально змушувало офiцерiв стежити за сержантами, а тих - не перевищувати заходи статутних вiдносин. У бiльшiй мiрi така недоторканнiсть молодих пояснювалася особливим ставленням до роботи з ними самих сержантiв. Великодосвiдченi старослуживi сержанти ставилися до молодi з поблажливiстю, немов би розважаючись незвичайною для себе роллю саме таких собi поблажливих батькiв-наставникiв, а також з посмiшкою спостерiгаючи наївну часом поведiнку своїх пiдопiчних. Але, щоб забезпечити саме таке ставлення до молодi з боку сержантiв, до керiвництва КМБ допускали далеко не всiх бажаючих, суворо вiдбираючи серед них найбiльш адекватних. Отож, стосовно слова "почалось", малось на увазi те, що звичнi для старослужбовцiв щоденнi армiйськi навантаження попервах витримувати було важко навiть фiзично розвинутим молодикам. А що вже казати про слабких... Ввечерi у казарму майже всi поверталися зморенi до краю, так би i впасти на застелене лiжко. Але куди там! Щодо до цього теж iснували суворi армiйськi правила - валятися на лiжку у не заведений на те час заборонялось. Отож i доводилося сидiти на табуретках чи на якомусь пiдвiконнi, i то на останньому лише тодi, коли цього не бачив сержант. Вiйськова наука складна штука, особливо попервах.
   На армiйському жаргонi курс молодого бiйця також iменували "карантином". Мабуть, що у цьому словi було багато вiрного - як у лiкарнях при карантинi пiклуються про хворого, так i зараз в армiї старшi пiклувалися за молодь. То вже далi деяким з них служба медом не буде здаватися. А зараз все було трохи по-iншому.
   Був ще один цiкавий, але з дещо неприємним вiдтiнком фактор "карантинного" перiоду - нерiдко траплялося так, що перший час молодь банально не наїдалася армiйською їжею. I це при тому, що їх регулярно годували 3 рази на добу. А тому пiд час карантину майже всi молодi бiйцi постiйно ходили голодними. Так, нехай їжа i не така вже рiзноманiтна, та все ж вона була калорiйною, i порцiї були не маленькими. Звичайно, армiйська їжа вiдрiзнялася вiд цивiльної, та ще й домашньої - у нiй найчастiше недостатньо було м'яса, жирiв чи масла. Та не це було головним - просто позначалася велика кiлькiсть психологiчного та фiзичного навантаження, та ще й був як би стан стресу вiд нових умов буття. Крiм того, звичнi до домашнiх страв, багато хто не з'їдав i половини солдатської пайки - а потiм це давалося взнаки. Хтось швидше пристосовувався до такої ситуацiї i незабаром переставав вiдчувати патологiчну тягу до їжi, але деякi i з приходом вже до пiдроздiлу не могли себе перебороти. I до таких новачкiв ставлення бувалих солдатiв було дещо презирливе, такi особи з молодi часом ставали предметом жорстоких насмiшок. Але не всi могли так швидко пристосуватися до нових умов, якi виливалися i в загальне ослаблення органiзму через змiну клiмату, а часом на перших порах могли призвести й до захворювань. Та все ж бiльшiсть служивих з поняттям ставилися до молодi, навiть пiдкормлювали декого з них часткою своєї пайки. Якби не вони, то "не бойовi" втрати в армiї, мабуть, зросли б на порядок.
   У першi днi КМБ багато часу займали вправи-тренування у самiй казармi - тренувалися як швидко потрiбно вранцi пiднiматися чи ввечерi вiдходити до сну, а також застеляти свої лiжка пiд час команд чергового по ротi. На тренуваннях цi команди подавав сержант: "Пiдйом!" та "Вiдбiй!". Перед цим Горобченко заздалегiдь оголосив:
   -- Всi ви маєте знати, що у вас є лише вiд 45 секунд до однiєї хвилини для того, щоб заправити своє обмундирування на армiйських табуретах й прийняти у лiжку горизонтальне положення. А на команду "Пiдйом!" ви взагалi маєте встигнути одягнутися, поки горить сiрник.
   -- Так мало часу?! -- було здивування.
   -- Це не мало. Воно вже перевiрено часом. I це конче необхiдно, особливо коли подається команда "Тривога!" Тодi всi повиннi миттю вибiгти з казарми до мiсця шикування, та ще й у повнiй бойовiй викладцi. Всi так вранцi одягаються, i ви до цього звикнете. Отож, зараз i почнемо тренування.
   Ось коли до призивної молодi дiйшли слова лейтенанта у першi днi про те, що декого з їх контингенту вони будуть вчити самi, й досить суворо. Не за один раз, звичайно, та все ж за кiлька заходiв бiльшiсть бiйцiв взводу почала вкладатися в оголошенi сержантом нормативи. Та були й такi тюхтiї, якi за такий час навiть не встигали стягти з себе чоботи чи штани, вже не кажучи про те, щоб їх натягти, адже потрiбно було швидко намотати онучi. Сiльським хлопцям це була суща забава, але були й призовники iз чималих мiст, а вони нi чобiт, нi тим паче онуч зроду не носили. А коли такi тюхтiї не вкладалися у нормативи, то повторювати тренування доводилося всьому взводу, а не окремiй особi. Неважко собi уявити як поступово наростала злiсть на тих чи то ледарiв, чи то невдах. I тодi тi, передбачаючи неминучу розправу, починали якомога швидше надягати чоботи, намотуючи онучi аби як. Та це була ще бiльша їх помилка - солдатам свої ноги потрiбно було берегти. Адже бiйцiв, як i вовка, можна сказати, ноги годують, тому що вони весь свiтовий день проводять на ногах. Ноги i призовний контингент, i старшi вiйськовослужбовцi намагалися мити частiше, щоб не пiдхопити грибок, пiсля того, як окремi недбалi бiйцi швидко позбивають ноги вiд свого бездарного намотування онуч.
   Команда "Вiдбiй!" за встановленим у армiї розпорядком щодня лунала о 22:00, а команда "Пiдйом!" - о 6:00. Щоправда, по недiлям та у святковi днi черговi по ротi викрикували її на годину пiзнiше, даючи додатковий час для сну - все ж таки вихiдний день. Крiм того, слiд зазначити, що ввечерi, о 21:00 у спальному примiщеннi розпорядком дня було передбачене ще й обов'язкове прослуховування вечiрньої iнформацiйної програми. Пiсля неї iнодi проводилася вечiрня прогулянка з 21:15 до 21:30. I тодi на даному заходi на стройовому плацу взводи вже у складi роти розучували й виконували стройовi пiснi. Зазвичай розучувалося по 1-2 пiснi на роту. Пiсля цього нерiдко пiдроздiли вже йшли з виконанням стройової пiснi навiть на прийоми їжi в їдальнi. А ще пiсля вечiрньої перевiрки сержанти могли оголошувати про будь-якi змiни на наступний день, коротко пiдведити пiдсумки i у солдатiв залишалося близько 15 хвилин на умивання i пiдготовку до сну.
   Так пройшло пару тижнiв. Та ось одного з буденних днiв до взводу зайшов хтось з начальства й наказав сержанту:
   -- Термiново готувати призовникiв до стрiльб!
   -- Так точно! -- вiдповiв той, але тут же додав. -- Але ж вони автоматiв ще й у вiчi не бачили.
   -- То нехай взводний розпорядиться видати їх. Для початку хоча б пару автоматiв на всiх - нехай вчаться розбирати їх та складати. Адже до присяги не так вже й далеко, а до неї обов'язково потрiбно провести бойовi стрiльби. Стосовно закрiплення автоматiв, то передайте лейтенанту моє розпорядження.
   -- Буде зроблено!
   Для навчання молодим бiйцям наступного дня видали на всiх два автомати АК-47, i сержанти почали вчити хлопцiв стройовим прийомам зi зброєю. Спочатку тi автомати багатьом здавалися важкими й незвичними, як колода. Та все ж, призвичаїлися. Той же 7,62-мм автомат Калашникова (АК), ранiше вiдомий як "Автоматичний карабiн 47", був прийнятий на озброєння в СРСР у 1947-му роцi. Попри те, що автомат мав ряд недоробок, бiйцям в армiї вiн подобався. Його прицiльна дальнiсть стрiльби була до 1000 м, маса полегшеного варiанту АК (iнд. 56-А-212) складала 3,8 кг. У тiєї ж зброї перемоги - пiстолета-кулемета ППШ системи Шпагiна 1941-го року випуску цi показники були iстотно нижчi: прицiльна дальнiсть - вiд 200 до 250 м, маса без магазину - 3,6 кг, iз спорядженим - 5,3 кг.
   Щоправда, подейкували, що карабiн АК-47 - це просто копiя нiмецької штурмової рушницi G-44 "Штурмгевер". Але, як би там не було, зброя була непогана. Так, наприклад, вiдомий радянський конструктор, творець пiстолета ТТ Федiр Токарєв дав автомату АК наступну характеристику: "Цей зразок вiдрiзняється надiйнiстю в роботi, високою влучнiстю i точнiстю стрiльби, вiдносно невеликою вагою".
   Ну, а далi все йшло за планом - назавтра пiсля обiду на кожен взвод видали вже по кiлька автоматiв, i молодь стала їх по черзi розбирати i складати - аж до самої вечерi. А вже пiсля вечерi кожен курсант особисто отримав автомат i гордо його розкладав, складав, а також чистив.
   Ще через двi доби цiлий день були тактичнi заняття. Призовникам, крiм автоматiв, видали ще лопати, каски, пiдсумки з порожнiми поки що магазинами, i з таким спорядженням вони бiгали по полю пiд крики сержантiв. Потiм молодь вчилася рити окопи - i добре ще, що не у повний зрiст, а невеличкi - для стрiльби лежачи. Здавалося б, навiщо це потрiбно танкiстам? Та загальнi правила поведiнки солдата у бою були однаковими для всiх - все може статися, а тому боєць любого роду вiйськ повинен вмiти оберiгати своє життя в умовах бою на вiдкритiй мiсцевостi. Пiсля обiду їх знову вигнали в поле, але вже без лопат, де до самої вечерi курсанти вiдпрацьовували пiдготовку до стрiльби: як пiдходити до вогневого рубежу, як з автоматом лягати та як вставати... Того ж вечора помiняли онучi i видали по пачцi сигарет "Прима" на двох. Це були такi сигарети, що здавалися вони набитими якимось плiснявим тютюновим смiттям. Та до всього звикаєш. Золотаренко потроху ще вдома пробував палити, не афiшуючи це батькам - що то за сiльський парубок, який гордовито не розгулює iз цигаркою у зубах. Та палив вiн дуже рiдко, хоча поступово почав потроху палити в армiї. Наступного дня новачкiв знову вигнали в поле. Та хоча б окопи вже не рили - спочатку тренувалися у виходi на вогневий рубiж, а потiм видали патрони, i далi вже пiшла стрiлянина...
   Золотаренку сподобалося стрiляти з автомата. Iлля уперше побачив автомат АК-47 два роки тому у вiдомiй радянськiй кiнокомедiї "Максим Перепелиця". Та вiн навiть не сподiвався, що автомат може так купчасто, й досить прицiльно стрiляти, щоправда одиночними пострiлами чи короткими чергами. Крiм того, у Iллi, як виявляється, було зiрке око - всi вправи зi стрiльби вiн - один з небагатьох - виконав практично на вiдмiнно. Його похвалив лейтенант i навiть ротний - до речi той старший лейтенант, що супроводжував їхню команду з Києва до Новочеркаська. А ще вiн добавив:
   -- Мабуть, бути бiйцю Золотаренку навiдником танкової гармати.
   За два днi до прийняття присяги вже сержант скомандував:
   -- Сьогоднiшнiй день повнiстю присвячується пiдготовцi до прийому присяги.
   На запитання, що це означає, Горобченко вiдповiв:
   -- Спочатку всiм привести у належний вигляд обмундирування, а потiм на плац - будемо тренувати парадний хiд.
   Пiв дня призовники прали та сушили форму, обшивалися пiдкомiрцями, шевронами i нашивками, драїли до дзеркального блиску чоботи. Тiла гарненько вiдмили в лазнi, а щоб свято було незабутнiм, їм поза термiном помiняли натiльну бiлизну й онучi. З нагоди наближення урочистостей навiть сержанти намагалися зайвий раз не дорiкати своїм пiдлеглим. Наступного дня до обiду шикувалися i перераховувалися на плацу, збiгалися на поклик сержанта i розбiгалися при його грiзних командах. Далi, одразу по обiду, головних дiючих осiб майбутнього свята зiбрав у клубi замполiт частини i прочитав їм коротку лекцiю про прийом присяги:
   -- Вiйськова присяга, -- наголошував вiн, -- це один з перших важливих актiв вiйськової служби, з яким стикається людина, вступивши на шлях ратної справи. Тiльки давши клятву служити Батькiвщинi, вчорашнiй новобранець стає вiйськовослужбовцям. Вiйськова присяга - церемонiальна урочиста клятва, що дається кожним громадянином пiд час вступу (заклику) на вiйськову службу в збройнi сили держави. Вiйськова присяга iснує з глибокої давнини в збройних силах бiльшостi держав свiту. У рiзних вiйськах вона має свiй специфiчне змiст, традицiї та обряди стосовно її прийняття в залежностi вiд iсторично сформованих традицiй i звичаїв того чи iншого народу, його вiйська i сутностi ладу даної держави
   Вiн також повiдомив молодi, що напередоднi Великої вiтчизняної вiйни, у 1939-му роцi ритуал складання вiйськової присяги був дещо змiнений. Саме з цього часу урочисту клятву вiйськовослужбовцi стали давати iндивiдуально, а не всi разом, як то було до того. Наступна ж змiна радянської присяги вiдбулася рiвно 10 рокiв тому - тодi було прийнято Положення, яким регламентувався порядок її прийняття. I з того ж часу день присяги встановлювався як святковий.
   Хто його знає, що молоде поколiння запам'ятало iз цiєї проповiдi замполiта, бо слухали його не дуже уважно. Вони краще пам'ятали таку собi байку про комiсарiв та замполiтiв, точнiше про рiзницю помiж ними. Суть її була такою:
   Запитання: "Чим вiдрiзняється комiсар 20-х рокiв вiд замполiта 50-х?". Вiдповiдь: "У той час комiсар казав: Роби, як я! Сьогоднi ж замполiт каже: Роби, як я сказав!".
   Пiсля цього колишнi призовники знову тупотiли похiдною колоною мало не до сутiнок на плацу й навколо казарми, пiсля чого втомленi попадали спати.
   А вже наступного дня вiдбувся прийом присяги. Урочистостi були призначенi на 6-е листопада, саме тому у частинi будуть одразу 3 святковi днi пiдряд. Нiхто не забороняв проводити прийом присяги i 7-го чи 8-го листопада, можливо, що урочистостi були б ще бiльшi. Та командири частини не хотiли якимось чином нiвелювати таке всенародне свято як День великої жовтневої революцiї. Та й святкових днiв ставало б менше. Щоправда, якби днем присяги було призначити 9-е листопада (а це була субота), то святкових i вихiдних днiв стало б одразу чотири. Та все ж приймати присягу пiсля жовтневих свят якось не годилося - яке вже свято пiсля двох днiв попереднього свята. Та й чотири днi, безцiльного швендяння солдатiв по територiї частини, нiчого не роблячи, то не годиться. А за межами гарнiзону ще щось можуть накоїти за цi днi пiд час увiльнення у мiстi. Отож все це вже занадто, вирiшило командування гарнiзону. А крiм того, пройшов практично якраз мiсяць з того часу, як розпочався курс молодого бiйця, а вiн зазвичай i складає приблизно саме такий термiн. I прийнято рiшенння - бути святу саме 6-го листопада!
   I назавтра у Новочеркаську неозброєним оком було помiтно якесь незвичайне пожвавлення. Виходячи з автобуса чи потяга люди i на вокзалi, i далi на зупинках громадського транспорту невпевнено тупцювали в пошуках описаних їм рiднею орiєнтирiв, запитували дорогу у перехожих, а потiм дружно крокували в бiк однiєї i тiєї ж вiйськової частини: о 10 годинi ранку там починалася церемонiя прийняття присяги їхнiми дiтьми чи родичами. На присязi завжди могли бути присутнiми рiднi i друзi солдатiв, їм потрiбно було лише не пiзнiше, нiж за годину до початку заходу приїхати i пред'явити на контрольно-пропускному пунктi документ, що засвiдчував особу. Зазвичай у програмi солдатського свята були: шикування особового складу, урочистий мiтинг i прийняття присяги, екскурсiя для батькiв по казарменим примiщенням, столовiй, могла бути й бесiда батькiв з командуванням частини. Iлля також заздалегiдь повiдомив батькам дату прийому присяги, хоча й розумiв, що навряд чи вони приїдуть. Так воно й сталося - Наталiя та Михайло просто не в змозi були вирватись з роботи на такий довгий час. Адже дорога лише в один бiк забирає без малого три доби, тобто на всю подорож пiде цiлий тиждень. А у них вiдпустки були вже давно вiдгулянi. Отож вони просто потiм поздоровили сина з подвiйним святом.
   А у його переддень тi, що мали приймати вiйськову присягу ввечерi звичайно ж трохи хвилювалися, й з трепетом у серцi очiкували цього незвичного свята. А ось тi, хто її вже давно прийняв, були дещо iншої думки про наступаюче свято. Вони казали:
   -- Справа це досить довга, а тому нудна, та ще й чисто формальна, оскiльки вiдповiдно до законодавства радянський громадянин стає вiйськовослужбовцем вiдразу ж - з моменту внесення його до спискiв частини з усiма наслiдками, що випливають звiдси, i аж нiяк не з присяги.
   Та вони були не правi. Справа була не у якихось там формальностях чи вiдповiдностях дiючого законодавства - молодий боєць перед лицем всiєї частини, яка зараз немовби уособлювала собою обличчя держави, повинен був принести клятву на вiрнiсть своїй Батькiвщинi й засвiдчити це своїм пiдписом.
   Отож ще, мабуть, за пiв години до прийняття вiйськової присяги молоде поповнення, що пройшло курс вiйськової пiдготовки, вже стояло на плацу, поки що у стiйцi "Вiльно!", а пiзнiше вже витягнувшись по струнцi. А навпроти поступово збиралися схвильованi батьки i близькi майбутнiх захисникiв Батькiвщини. Та ось прозвучала команда: "Привести молоде поповнення до присяги!". I почався церемонiал. Командири рот та iнших пiдроздiлiв по черзi викликали iз строю вiйськовослужбовцiв свого пiдроздiлу, якi мали приймати присягу. Кожен з них приймаючи вiйськову присягу читав вголос перед строєм пiдроздiлiв текст вiйськової присяги, пiсля чого власноручно розписувався у спецiальному списку в графi навпроти свого прiзвища, пiсля чого ставав на своє мiсце в строю.
   I ось вже Iлля Золотаренко читає затверджений 10 червня 1947-го року Президiєю Верховної Ради СРСР текст вiйськової присяги:
   -- "Я, громадянин Союзу Радянських Соцiалiстичних Республiк, вступаючи до лав Збройних Сил, приймаю присягу i урочисто клянусь бути чесним, хоробрим, дисциплiнованим, пильним воїном, стiйко переносити всi тяготи й нестатки вiйськової служби, суворо зберiгати вiйськову i державну таємницю, беззаперечно виконувати всi вiйськовi статути i накази командирiв та начальникiв...".
   По закiнченню прийняття присяги списки з особистими пiдписами бiйцiв, якi брали участь у прийняттi вiйськової присяги, вручалися командирами пiдроздiлiв безпосередньо командиру вiйськової частини або його заступнику. Пiсля цього командир частини привiтав молодих воїнiв з прийняттям вiйськової присяги, а всю частину - з новим повноправним поповненням, пiсля чого вiйськовий оркестр виконав Державний Гiмн Радянського Союзу. Пiсля виконання Державного гiмну солдати вiйськової частини, друкуючи кроки i мiцно стискаючи в руках зброю, пройшли урочистим маршем пiд музику того ж оркестру. В подальшому у вiйськовому квитку вiйськовослужбовця начальником штабу частини зробиться вiдмiтка: "прийняв вiйськову присягу (число, мiсяць, рiк)".
   Та навiть три днi свята, якi йдуть пiдряд, не можуть бути вiчними, i вони досить швидко пролетiли. А далi вже настали суворi армiйськi буднi, якi молодим бiйцям, що тiльки-но прийняли присягу, доводилося вже "тягти" без усяких поблажок з боку досвiдчених вiйськовослужбовцiв, особливо того ж таки молодшого командного - сержантського - складу.
  
  

РОЗДIЛ 27

Особливостi армiйської служби

  
   Ще до прийняття присяги, у розпал навчання Iллi Золотаренко та його колег на курсах молодого бiйця в країнi вiдбулася подiя, на яку не особливо звернуло увагу цивiльне населення СРСР, та яка безпосередньо торкалася Радянської армiї. У Москвi 28-29-го жовтня вiдбувся пленум ЦК КПРС. I на ньому розглядалося єдине питання: "Про полiпшення партiйно-полiтичної роботи у Радянськiй Армiї i Флотi", доповiдь по якому робив М. А. Суслов. Та в iсторiю цей пленум увiйде як "справа Жукова". Такою ж фактично була резолюцiя i постанова пленуму: "Про Жукова Г. К". А той напередоднi, 26 жовтня 1957-го року тiльки-но повернувся з Албанiї. На пленумi ж пiсля доповiдi саме й розпочалося обговорювалося питання стосовно "бонапартизму" Жукова i його виведення зi складу ЦК КПРС. Маршала звинуватили у проведеннi лiнiї "на лiквiдацiю керiвництва i контролю над армiєю i флотом з боку партiї, ЦК i уряду", були й iншi звинувачення. Фактично приводом до розгляду його справи послужило розпочате мiнiстром, без вiдома Президiї, формування частин спецназу для диверсiйно-розвiдувальної дiяльностi. Це було витлумачено Хрущовим як можлива пiдготовка до перевороту. Пiдсумок засiданнi i пiдвiв Хрущов, саме за його пропозицiєю Жуков був виведений зi складу Президiї ЦК i з Центрального комiтету, а також знятий з поста мiнiстра оборони.
   Новим мiнiстром оборони СРСР був призначений Родiон Якович Малиновський. Вiн був знайомий iншому Золотаренку - Лаврентiю, тому що з 1947-го року був Головнокомандуючим вiйськами Далекого Сходу, а з 1953-го року (коли там служив Лаврентiй) став командувачем вiйськами Далекосхiдного вiйськового округа. Через три роки, у березнi 1956-го року Малиновський став заступником мiнiстра оборони СРСР (того ж Жукова) i головнокомандувачем Сухопутними вiйськами СРСР. З жовтня 1957-го року i до своєї смертi (березень 1967 р.) Малиновський залишався на посадi мiнiстра оборони СРСР.
   Звичайно, Iлля Золотаренко по причинi своєї молодостi та слабкої полiтичної освiти також, як i бiльшiсть громадян пропустив цю новину повз свої ушi. А як покажуть подальшi подiї, Родiон Якович Малиновський внесе свiй значний внесок у розвиток Радянської Армiї. З одного боку, вiн стане здiйснювати полiтику нарощування вiйськової потужностi, прiоритетного розвитку ракетно-ядерних сил стратегiчного стримування, а з iншого - виконуючи директиву партiйного керiвництва, проводитиме масове скорочення Збройних Сил - а воно проходило й зараз. Та все ж Малиновський внiс великий внесок у посилення бойової могутностi СРСР, в стратегiчне переозброєння армiї.
   Та зараз Iллю Золотаренка цiкавили зовсiм iншi подiї, якi повиннi були вiдбутися не у життi всiєї країни, а у його конкретному життi. Закiнчився церемонiал прийняття присяги, закiнчилися й свята, i почалися армiйськi буднi. Та щоб вони почалися за розкладом, потрiбно було визначити кожному новачку своє мiсце у частинi й присвоїти кожному, як вiдзначав лейтенант Ковальов, його майбутню вiйськово-облiкову спецiальнiсть. А як виявилося, цих спецiальностей в полку було ой як багато. Чимало вчорашнiх призовникiв були зачарованi словом "танкiст", вони вже бачили себе за штурвалами танку, або нехай i армiйця за iншою вiйськово-облiковою спецiальнiстю, та все ж всерединi танка. За мiсяць КМБ вони бачили вже тi танки й рвались до них у любiй майбутнiй якостi. А якi вони тодi листи почнуть писати рiдним!.. Та ще й можна буде сфотографуватись у вiдповiднiй формi з танкiстським шоломом на головi - у декого були фотоапарати, i їх не забрали, хоча й попередили, що можна буде їх використовувати лише за дозволом командирiв. Хоча були в армiї й досить цiкавi випадки. Розповiдали, що в одну частину провiдати свого сина приїхали його батьки, звiдкiлясь з Середньої Азiї. На КПП вони запитали у чергового, мовляв, де тут у вас танкова частина, у них їх син танкiстом служить. Черговий ввiчливо вiдповiдає, що поблизу нiякої танкової частини немає. Жiнка (мати бiйця) дивується - як же так, мовляв, немає, якщо син у них танкiст, i написав, що служить саме поблизу цього мiста. Черговий повторює свою колишню вiдповiдь, додаючи, що вiн служить вже другий рiк i точно знає, що нiяких танкiстiв поблизу немає. Тодi жiнка наводить свiй останнiй аргумент, показує фото свого сина з армiї. А на фото з гордовитою поставою був зображений цей "танкiст", який висунувся по пояс з каналiзацiйного люку i тримає його кришку перед собою.
   Та все було не так просто i в реальнiй танковiй частинi. Багато хто уявляв собi, що танковий полк - це однi лише танки. Але це далеко не так. Коли бiйцi дiзналися про дiйсну структуру полку, то навiть спочатку не повiрили. Так, звичайно ж, танки у полку були, i немало - цiлих 3 батальйони. А це 94 танки: 3 танковi батальйони по 31 танку i танк командира полку (3 танки - танковий взвод, 3 взводи, плюс танк командира роти, разом 10 танкiв - танкова рота. Три роти, плюс танк командира батальйону, разом 31 танк - танковий батальйон).
   Та крiм танкових рот, як виявилося, у складi полку було й чимало iнших пiдроздiлiв: рота управлiння, рота зв'язку, iнженерно-саперна рота, рота матерiального забезпечення, розвiдувальний взвод, автотранспортний взвод, господарський взвод, взвод ПТР, ремонтний взвод, пункт медичної допомоги тощо. I ось тодi багато нових рядових зажурилися, кому ж хочеться служити у ротi матерiального забезпечення чи господарському взводi - якi ж це танкiсти... Iлля Золотаренко хоча трохи й хвилювався перед розподiлом за спецiальностями, та все ж сподiвався (навiть був майже упевнений), що вiн буде служити саме у танку. Це його так обнадiяли пiсля вдалої стрiльби з автомату слова старшого лейтенанта про те, що "...бути бiйцю Золотаренку навiдником танкової гармати" - Iлля як би пiдсвiдомо викинув з речення старлея слово мабуть.
   I яке ж було розчарування хлопця, коли вiн дiзнався, що не бачити йому танка. Нi, трохи не так - бачити танк йому доведеться майже щодня, можливо, навiть частiше, нiж його водiю чи навiднику гармати. Iллi доведеться навiть чи не щодня лазити по тому танку, можливо бути й у ньому всерединi, та ось їздити йому у танку точно не доведеться, ну хiба що за всю службу лише пару разiв i на пару хвилин. Золотаренка не призначили у той же господарський взвод чи у роту матерiального забезпечення, не потрапив вiн i у роту зв'язку чи iнженерно-саперну роту. Рота зв'язку йому точно й не свiтила, а ось у сапернiй ротi, можливо, було б цiкавiше служити, нiж у тому пiдроздiлi, куди вiн потрапив. А служити йому доведеться у ремонтному взводi - i що цiкавого буде у тому, що вiн щодня буде крутити якiсь там гайки. Iлля був вкрай розчарований таким призначенням, а тому при першiй же нагодi звернувся до лейтенанта Ковальова, щоправда, той вже не мав нiякого вiдношення до молодого рядового Золотаренка. Але крiм нього Iллi не було до кого звертатись, нiякий сержант цього питання не вирiшить. Не вирiшить його й Ковальов, це Золотаренко теж добре розумiв, але сподiвався, що той пiдкаже йому до кого звернутись чи хоча б трохи роз'яснить ситуацiю. Отож, представившись i спитавши дозволу на запитання, Iлля коротко змалював свою ситуацiю й запитав:
   -- Товаришу лейтенанте, а не можна було менi служити в iншому пiдроздiлi?
   -- Такi питання вирiшував не я.
   -- Та я це розумiю. Але ж ротний, пам'ятаєте, пiсля стрiльб казав, що я можу бути навiдником танком.
   -- Ну-у, вiн такого не стверджував, а лише висловлював свою думку. А питання надання бiйцю вiйськової спецiальностi вирiшується комплексно. Тобто, зазвичай прибуле поповнення розподiляється по пiдроздiлах пiсля вивчення дiлових якостей кожного вiйськовослужбовця i з урахуванням стану його здоров'я, професiї, спецiальностi, отриманої до вступу на вiйськову службу за призовом, характеристики i висновкiв про професiйну придатнiсть та багатьох iнших деталей, якi можуть бути виданi навiть у вiйськовому комiсарiатi.
   -- Але ж я до вступу на вiйськову службу не мав нiякої професiї, на заводi я не працював.
   -- А де ти працював?
   -- На залiзницi.
   -- Де саме на залiзницi, у якому пiдроздiлi? Ти що, потяги водив? -- посмiхнувся Ковальов.
   -- Та нi, потяги я, звичайно, не водив. Працював у бригадi, що займалася ремонтом залiзничних шляхiв.
   -- О! У ремонтнiй бригадi. То що ж тобi ще потрiбно? - у подiбну структуру ти й потрапив.
   -- Та зовсiм не у подiбну, -- сердито буркнув Iлля. -- Ремонтувати шпали чи рейки i ремонтувати танки - що тут подiбного?
   -- А то не так вже й важливо. Головне, що у тебе є навики ремонтника.
   -- Та якi там навики. Я там працював лише мiсяць, ну, ледь бiльше.
   -- А деякi твої колеги - рядовi - й такого термiну працi не мають. Вони або ж зi шкiльної парти, або звичайнi колгоспники, якi лише клунки вмiють тягати. А мiськi хлопцi занадто вже розбалуванi, у них руки не з того боку виросли. Їх навчити наводити на цiль гармату, мабуть, легше, нiж навчити щось ремонтувати. Їм гармата цiкавiша, а тому вони будуть залюбки навчатись.
   -- Я б теж залюбки навчався.
   -- Я тебе розумiю. Та вже нiчого не вдiєш. Наказ про закрiплення озброєння i вiйськової технiки за солдатами та їх армiйську спецiальнiсть вiддає командир частини, а тому оскаржити його аж нiяк не вдасться - це, так би мовити, вирок в останнiй iнстанцiї. А потiм цей папiрець за пiдписом командира разом з номером наказу, з прiзвищами та спецiальностями осiб, за якими закрiплюються озброєння i вiйськова технiка, внесеться у спецiальний формуляр. I нiчого нi я, нi тим паче ти вдiяти не мо-же-мо, -- по складах промовив лейтенант, як би наголошуючи на цьому остаточному варiантi. -- Так що все нормально, адже ти механiк за спецiальнiстю, нехай навiть i небагато часу працював за цим фахом. А в армiї ти цю спецiальнiсть дуже добре освоїш. На цивiлцi ти звичайно танки ремонтувати не будеш, а ось трактори - залюбки.
   -- Я i в танку мiг бути механiком, -- насупився Iлля.
   -- Ти вмiєш водити танк, чи той же трактор?
   -- Нi.
   -- Тодi ти механiком у танку аж нiяк стати не мiг би. Немає вiйськової спецiальностi механiк танку. Є спецiальнiсть водiй-механiк. Так само, як i радист-кулеметник. У танку 10 чоловiк не розмiстиш, якщо у кожного буде лише одна спецiальнiсть, а тому деякi з них поєднують. А стосовно водiя-механiка це дуже навiть рацiонально. За готовнiсть танку повинен вiдповiдати саме той, хто його надалi буде вести. I водiй-механiк танку прекрасно розумiє, що нормальна робота танка - а у бою ще й виживання екiпажу - залежить саме вiд нього, а не вiд чужого дядька. Це ти усвiдомлюєш?
   -- Так точно, усвiдомлюю.
   -- Ось i чудово, -- посмiхнувся Ковальов, пiсля чого ще й додав. -- Це армiя, i ти маєш служити там, куди тебе призначено. Ти ж не вибирав у яких вiйськах будеш служити i у якому саме мiсцi. Ось так само з вiйськовою спецiальнiстю - куди направили, там i служи. I гiдно неси свою службу! Вам все зрозумiло, рядовий Золотаренко? -- вже по-армiйському, на "ви " запитав лейтенант.
   -- Так точно! -- як би за статутом вiдповiв Iлля, хоча й далеко не бадьорим тоном.
   -- Ото й добре. Та ти не горюй, -- знову звернувся поблажливо Ковальов. -- Тобi ще заздрити будуть - робота спокiйна, i завжди дах над головою. Не доведеться тобi у полi з танкових тракiв багнюку зчищати.
   -- А навiщо її зчищати? Це ж танк, йому багнюка не страшна.
   -- Еге, ти багато чого не знаєш. -- зiтхнув лейтенант. -- буває, що й танк багнюки боїться.
   -- Як це?!
   -- А отак. Є таке поняття, як прохiднiсть танку, i пов'язане з нею поняття залiплювання ходової частини. При граничному залiплюваннi багнюкою ходової частини втрачається рухливiсть танку. I навiть деяким нашим вже сучасним танкам це властиво, мають i окремi з них характерну низьку прохiднiсть в умовах весняно-осiннього бездорiжжя i по болоту. Отож, якщо танку доведеться довго мiсити ту багнюку, то танк iз-за залiплювання тракiв ґрунтом i пiдклинювання опорних каткiв брудом може буксували або й взагалi застрявали. I ось тодi саме й доводиться екiпажу чистити ходову частину. Отакi-то справи, рядовий Золотаренко.
   -- Багнюку й ремонтникам доведеться мiсити, якщо танк обламається в польових умовах, -- буркнув Iлля..
   -- Ну, не без того, -- розвiв руками Ковальов. -- Та це буває не так вже й часто. Так, все. Ти служи там, куди тебе призначили. Ще питання є?
   -- Нiяк нi!
   Розмова була завершена. Та Iлля добре зрозумiв, що нiхто йому у цьому питаннi не допоможе. Отож, i справдi потрiбно звикати до нового мiсця служби, на якому йому доведеться провести майже 1060 днiв - з трьох рокiв вiн встиг поки що вiдслужити лише мiсяць з невеликим гаком. Самої роботи ремонтника, нехай навiть танкового, Золотаренко якраз не боявся, вiн знав, що впорається з нею. Просто на цiй роботi як би завершилася його танкова романтика. Та що поробиш... Що ж то був за пiдроздiл? На слух, мабуть, знайомий майже чи не кожному - кому у своєму життi не доводилося мати справу з ремонтом? - чи самому, чи за допомогою фахiвця, навiть лагодячи любиму iграшку. Танк, звичайно, не iграшка, та загальнi принципи його ремонту лежать у площинi тiєї ж механiки - спецiальностi, яку прагнув мати для себе Золотаренко. Не вийшло розумом освоювати цю спецiальнiсть, доведеться - руками. Отож, його батько мав рацiю, посилаючи сина працювати не у колгосп, а на залiзницю.
   До складу ремонтного взводу танкового полку входили ремонтна майстерня, укомплектована необхiдною апаратурою, 2 важких артилерiйських тягача АТ-Т, полковий комплект ЗIП, що при необхiдностi пересувався на причепi, стацiонарна акумуляторна, склади запчастин БТ i АТ технiки, навчальнi класи з наочними посiбниками i стендами з вивчення бронетехнiки. Були ще рiзнi причепи з устаткуванням i вантажний автомобiль. Ремонтний взвод мав також повний комплект так званої "летючки" для роботи польового ремонту бронетехнiки, артилерiйського i стрiлецького озброєння, зарядки танкових i автомобiльних АКБ. Ремонтний взвод мав достатню кiлькiсть сучасних приладiв, верстатiв i устаткувань. Сам же пiдроздiл налiчував близько 30 чоловiк штатних чоловiк, та ще до нього перiодично прикомандировувалися рiзнi бригади, а тому iнодi взвод розростався. Кожен з солдатiв i сержантiв щодня отримував завдання, або наряд на виконання ремонтних робiт. Ремонтний взвод пiдкорявся заступниковi командира частини по озброєнню.
   У ремонтнiй майстернi здiйснювали в основному середнiй ремонт, при якому проводилося часткове розбирання i складання самого танка, або ж повне розбирання i складання чи замiна одного або декiлькох його агрегатiв. При цьому обов'язково проводилися детальнi перевiрки технiчного стану, взаємовстановлення, регулювання i крiплення сталевих вузлiв i агрегатiв з усуненням виявлених несправностей, а при необхiдностi i замiна їх. Крiм того, виконувалися необхiднi зварювальнi й iншi роботи з їхнiм технiчним обслуговуванням у повному обсязi. Як правило, при середньому ремонтi замiнювався двигун. Для попереднього визначення технiчного стану танка з метою встановлення необхiдного виду ремонту використовувалися iндивiдуальнi документи (формуляри на танк i його двигун), де наводився зведений облiк роботи машини, i були вказанi вiдпрацьованi танком i двигуном мотогодини.
   I почалася робота Золотаренка та його бойових побратимiв у ремонтному взводi - разом з ним до складу цього пiдроздiлу потрапило 4 чоловiка з молодого поповнення. Та практична робота велась далеко не весь день, спочатку було вдосталь часу для теоретичного занять й освоєння матерiалу. Та й взагалi, перша половина армiйського дня була присвячена саме теоретичним заняттям. Розпорядок дня пiсля пiдйому та ранкової зарядки будувався наступним чином: пiсля ранкового огляду пiдроздiл строєм вiдправлявся на снiданок. А далi всiх чекало наймасштабнiше шикування - ранковий розвiд. Пiд час розводу командир вiйськової частини або його заступник приймали доповiдi про наявнiсть особового складу та ставили завдання перед командирами. I ось вже пiсля розводу зазвичай вiдбувалися заняття з бойової пiдготовки. Офiцери, сержанти i старшини роз'яснювали солдатам положення статуту, вчили застосовувати i обслуговувати озброєння i технiку. Були заняття й з iнших теоретичних дисциплiн (у тому числi й по вивченню марксистсько-ленiнської теорiї). Марксистсько-ленiнська пiдготовка солдатського (та i офiцерського) складу була складовою частиною iдеологiчної роботи у Збройних Силах СРСР, однiєю з найважливiших форм iдейного гарту вiйськових кадрiв. I таке, можна сказати теоретично-тактичне навчання тривало до обiду.
   Пiсля обiду вiйськовi протягом години вiдпочивали, потiм знову шикувалися на розвiд. Це шикування частiше за все було вже локальним (по батальйонам i ротам). На розводi командири перевiряли, чи всi на мiсцi, i ставили завдання на другу половину дня. I ось саме друга половина дня в армiї була присвячена практичному обслуговуванню технiки. А вже потiм чищенню зброї, спортивним заходам та самостiйнiй пiдготовцi. Пiсля вечерi солдатам надавалася година особистого часу. Це необхiдно було для того, щоб привести в порядок обмундирування.
   Заняття з матерiальної частини танка проводили або командир ремонтного взводу лейтенант Севiдов або ж (частiше) старшина Демичев чи старший сержант Ратушний. I учням-армiйцям подобалися саме заняття, якi проводив Iван Павлович - всi вже знали iм'я та по батьковi старшини, хоча завжди зверталися до того лише за уставом: "Товаришу старшина!". Демичев був старшиною не за посадою, а за званням, вiн перебував в армiї ще з 1940-го року - вже понад 17 рокiв. I всi цi роки вiн займався ремонтом танкiв. Закiнчивши вiйну у званнi старшого сержанта, вiн залишився в армiї на надстрокову службу, йому подобалося в армiї, служба не була йому в тягар - звичайна робота, як на заводi, але на казенних харчах та й взагалi на усьому готовому. Вiн був родом iз захiдної Бiлорусiї i його рiднi загинули у першi днi Вiтчизняної вiйни. Сам вiн одружився вже пiсля вiйни. Вiн займав посаду начальника ремонтної майстернi - вибили таку саме пiд нього одразу пiсля вiйни, коли вiдбулося певне послаблення. А звання старшини вiн отримав у 50-му роцi - до 10-рiччя своєї служби в армiї. Була, звичайно, якась певна неоднозначнiсть у посадовому розподiлi обов'язкiв. Адже взводом, тобто саме людьми командували лейтенант Севiдов та його заступник старший сержант Ратушний. Тобто, начебто той же Ратушний командував старшим за званням Демичевим. Та Iван Павлович стояв у цьому списку якби окремо, та й не було йому часу займатися органiзацiйною чи вiйськовою пiдготовкою бiйцiв взводу - вiн займався безпосередньо органiзацiєю ремонтних робiт. Та й не завжди в армiї все вирiшує звання. Вирiшує саме посада - дуже часто майори, а то й капiтани з вищих штабних перевiряючих органiв командують пiдполковниками та полковниками.
   Що ж стосується самих занять, то у лейтенанта вони були сухими - суто з теоретичним матерiалом, а ось у Демичева вони були побудованi у формi бесiди, солдати могли задавати йому безлiч запитань, до того ж не звертаючись до нього постiйно за статутом. Це були цiкавi й дуже пiзнавальнi заняття, бо Iван Павлович багато чого побачив в армiї за свої роки, й розповiсти молодим хлопцям йому було що, часом навiть не за темою занять. Ось i чергове заняття зi старшиною виявилося дуже цiкавим. Тема начебто була теоретичною - в цiлому про характеристики радянських танкiв та їх прохiднi (навiть поки що не бойовi) можливостi. Почалося все з того, що старшина запитав:
   -- Чи всi ви знаєте з якими танками вам доведеться мати справу?
   -- Т-54, -- одразу пролунала вiдповiдь рядового Калюжного.
   -- Вiрно, маємо такi танки в полку на озброєннi. I це все?
   -- А ще Т-44, -- додав Золотаренко. Знали молодi солдати про це з розмов старослужбовцiв.
   -- I це так, -- задоволено пiдтвердив Демичев.
   -- А чому тi танки у нас у полку разом з Т-54? -- продовжував допитуватися Iлля. -- Вони ж старi проти Т-54. Чому у нас не лише новi танки?
   -- Ну-у, якщо так пiдходити до справи, то танк Т-54 теж можна називати старим. Вiн був прийнятий на озброєння Радянської Армiї ще у квiтня 1946-го року.
   У Iвана Павловича Демичева була одна так би мовити не армiйська вада - вiн у своїх розмовах досить часто (i як би не до речi) вживав таку частину мови як вигук "ну" у рiзних варiацiях за її протяжнiстю: ну, ну-у, ну-у-у. Демичев у статутних розмовах його не використовував, вочевидь, за довгi роки служби вiдучили вiд цього. А ось у бесiдах вiн у нього постiйно повторювався, немов би вказуючи на те, що його виконавець чи то не дуже впевнений, чи то роздумує (бiльш схоже на правду). Всi вже поступово звикли до такої специфiки розмови старшини i не звертали на це увагу.
   -- Але ж вiн однак старiший. Хiба такi танки й досi випускаються?
   -- Ну-у, випускаються, хоча й небагато. Та з озброєння вони ще не знятi, -- у цьому старшина мав рацiю, хоча напевно цього, мабуть, i не знав. Так що у цьому випадку його вигук "ну" був, мабуть, що доречним. Виробництво самого танка Т-44 було обмежене й тривало лише до 1947-го року. В ролi основного середнього танка вiн так i не замiнив Т-34-85. Однак, модернiзованi танки Т-44 будуть залишаться на озброєннi Радянської армiї аж до 70-х рокiв. -- Та й на всi вiйськовi частини нових танкiв аж нiяк не вистачить, -- привiв вiн нарештi начебто вбивчий аргумент.
   Старшина трохи помовчав, а потiм продовжив тему заняття:
   -- А ще у нас, ви цього, можливо, й не знаєте, є кiлька важких танкiв Т-10А. I ось вони вже й зовсiм новi - вони прийнятi на озброєння лише у травнi минулого року.
   Це дiйсно був новий танк, хоча й була фактично модернiзацiя вiдомого танка IС-8 (рос. "Иосиф Сталин"), розпочата ще у 1948-му роцi. Танк був прийнятий на озброєння Радянської Армiї вже саме з позначенням Т-10 - пiсля того, як у березнi 1953-го року помер Сталiн, абревiатура "IС" зникла. На його модернiзованому варiантi була встановлена гармата Д-25ТС, обладнана двокамерним дульним гальмом i горизонтальним автоматичним клиновим затвором, а також ежекторним облаштуванням продування каналу ствола та стабiлiзатором у вертикальнiй площинi. Ще танк був оснащений приладом нiчного бачення механiка-водiя ТВН-1, гiронапiвкомпасом ГПК-48 та перископним прицiлом ТПС-1.
   Далi трохи поговорили про цей танк, та всiх його бойових даних не знав поки що й сам Демичев. Потiм повернулися до тих же танкiв Т-54 i почали розглядати його прохiднi можливостi. Старшина наголошував, що танкам не страшна навiть рiзко пересiчена мiсцевiсть - вони пройдуть i через рiзнi там приямки - й досить широкi окопи - чи лощини, а також i через значнi бугри, пiдвищення. I ось тут рядовий Басаргiн сказав:
   -- Це дивлячись якi пiдвищення. У горах танки воювати не можуть. Вони туди не видряпаються.
   -- Ну-у, на гори й справдi не видряпаються, -- зiтхнув Демичев. -- Та їм нема чого на них дряпатись, бо й артилерiю туди теж важко затягти.
   -- Чому важко? -- сперечався Микола Басаргiн. -- Тими ж машинами чи тягачами по дорозi затягнуть.
   -- Ну-у, там, де машина проїде, танк завжди пройде. Танк в змозi пiднятися на значно бiльший ухил, нiж машина.
   -- О, цiкаво! А на який саме?
   -- Ну, у звичайних умовах руху найбiльший кут пiдйому для танкiв складає десь приблизно 30-35R.
   -- Ого! 35R - це дiйсно не мало.
   -- Отож бо. А при найкращому зчепленнi гусениць танка з ґрунтом, можна долати пiдйоми, як я чув, i у 40-42R. Ось це вже точно багато, майже що 45R!
   -- Так, якщо уявити це собi, то навiть не вiриться.
   -- Але це так. Я ж вам кажу, що танк - може практично скрiзь пройти. Ну-у, хiба що на скелi не полiзе та на стiни. Але стiни вiн своєю масою просто розбити може.
   -- А якщо перед танком постане якась нездоланна для нього перешкода? -- запитав останнiй з молодих солдатiв Юрко Охрименко. -- Наприклад, широка й глибока рiчка. А мосту поблизу немає. Понтонну ж переправу зводити довго, та ще й понтоннi вiйська десь там у хвостi плентаються...
   -- Ну-у-у... це для танкiв давно вже не проблема. Зараз танки рiчки просто по дну переходять.
   -- Як? По дну!? Це... Це неможливо!
   -- Ще й як можливо. Екiпаж танку закриває, добре iзолюючи, кришки i рiзнi там люки танку, екiпаж надягає спецiальнi протигази, теж такi iзолюючi - схожi на акваланг - i водiй-механiк, можливо, помолившись комусь, або навпаки матюкнувшись, акуратненько тисне на важелi. I танк їде собi спокiйно по дну...
   -- А я щось чув про це, -- вставив своє слово Анатолiй Калюжний.
   -- Напевно чув. Бо досвiд застосування танкiв при форсуваннi водної перешкоди пiд водою по дну вiдомий ще з 1934-го року, коли вiйськами Бiлоруського вiйськового округу серiйнi танки Т-26 i БТ-5 були пристосованi i випробуванi в русi пiд водою. I як менi здається, це був перший такий випадок у свiтовiй практицi. Так ось, перед зануренням танка у воду жалюзi масляного радiатора i вiдсiк повiтряної кишенi задраювалися спецiальними засувками. Основнi роботи саме й зводилися до герметизацiї корпусу, башти танка i повiтряноприточних жалюзiв. Усi люки корпусу i башти танка герметизувалися за допомогою губчастої гуми або за допомогою гумового бандажу.
   -- А як же працює пiд водою двигун? -- знову вставив своє слово Охрименко.
   -- А що двигун? Вiн прекрасно працює й у водi. Тому, що то дизельний двигун. Йому начхати на воду, яка за межами його камери згорання.
   -- Але ж двигуну потрiбне повiтря. Та й екiпажу танка також.
   -- О! А це вже дуже слушне зауваження. Пiд час форсування танком рiчок по дну живлення повiтрям екiпажа, двигуна i його охолодження вiдбувалося наступним чином: корпус танка за допомогою живлячої повiтряної труби, виведеної за рiвень води, сполучався з атмосферою - ця труба називається шнорхель. Цим забезпечувався постiйний доступ повiтря всередину корпусу танка у мiру його витрати. Продукти згорання двигуна ранiше просто викидалися через вихлопну систему безпосередньо у воду. Та зараз вже є шнорхелi й для вихлопу.
   -- А скiльки ж зараз важить танк?
   -- Ну-у, тонн 50-60, десь так. Хоча є танки й меншої ваги.
   -- Ого! 50 тонн. А якщо вiн застрягне там, на днi?
   -- То екiпаж вiдкриє люки i спливе на поверхню.
   -- А яким чином вiн вiдкриє люки? -- встряв у розмову й Золотаренко. -- Вода давить на них iз силою теж не в одну тонну.
   -- Теж гарне запитання. Ти маєш рацiю. Не вiдкрити танкiстам люк. Який би силач серед них не знайшовся - все одно не вiдкрити. Тому що на кришку люка зовнi дiйсно давить вода. I давить вона, ти маєш рацiю, з величезною силою. Ось i виходить, що танкiсти нiби замурованi у своєму танку.
   -- То я ж про це й кажу. I що тодi робити?
   -- А вихiд завжди знайдеться. Я на самому початку казав, що екiпаж одягає iзолюючi вiд води протигази. А можливо, ще й про всяк випадок i рятiвнi жилети. А потiм через люк водiя-механiка, або просто через оглядовi шпари танк затоплюється. Як тiльки вода заповнить танк, тиск зсередини i зовнi вирiвняється, i тодi вiдкрити кришку люка не важче, нiж на сушi. I екiпаж спокiйно - у протигазах та рятiвних жилетах - вибирається на поверхню.
   -- Цiкаво... А ось ви казали, що двигун у танка дизельний. А чому не бензиновий?
   -- Ну-у... На бензинi працювати не дуже-то добре, адже вiн рiзний: Ну... наприклад, А-66, А-72, А-76, АI-93. Це як би сказати... марки бензину. Так само як пиво буває рiзним. Так само i з бензином. Але, якщо ти пиво можеш будь-яке пити, то двигун не може працювати на будь-якому бензинi. Та не це головне. Дизельний двигун довговiчнiший, конструкцiя блоку цилiндрiв мiцнiша. Двигун має вищу потужнiсть i обороти, його рiвень ККД може досягати 50 %, тобто iснує iстотна економiя палива.
   -- А у автомобiльних двигунiв який КПД?
   -- Ну-у-у, я точно не знаю... У двигунiв з iскровим примусовим запаленням десь так вiдсоткiв 25-30. Крiм того, дизельне паливо, а по-простому солярка - хороша штука. На вiдмiну вiд бензину, якщо її пiдпалити, то вона нiколи не вибухає, а спокiйно собi горить. За це її й люблять. Ось на нiй i працюють танковi двигуни. Хоча у нiмцiв танки й на бензинi працювали. Та воно невигiдно - шукай той потрiбний двигуну бензин...
   -- А якщо i її немає? Ну, немає солярки? Де її шукати. Тодi все...?
   -- Ну чому ж все? Дизель там... "багатопаливний". Тобто, якщо в нього залити бензин, гас, спирт... То вiн все одно заведеться... I поїде!
   -- Навiть спирт? Здорово. А чому ж тодi не роблять звичайнi цивiльнi машини такими? Адже кажуть, що спирт дешевший за бензин. Мається на увазi його промислове виготовлення.
   -- М-м... не знаю... Ну, мабуть, тому, що якщо залити спирт, то... Для початку, швидше за все, частину його просто вип'ють...
   -- Е, нi... -- посмiхнувся рядовий Басаргiн. -- Спирт теж є рiзний, так само, як i бензин. Що, водiї такi вже дурнi, щоб пити який-небудь метиловий спирт?
   -- Ну... нехай i так. Розумнi ви зараз стаєте... Та двигун на спирту, мабуть що, зламається швидко. На одну поїздку, на виконання якогось завдання його, мабуть, вистачить. Можливо ще й зворотну дорогу... А на бiльше, для iншого завдання... - навряд чи. Накриється вiн, тобто вийде з ладу. До речi, ви прекрасно розумiєте, що кожен двигун, будь вiн автомобiльний чи танковий, з часом виходять з ладу, i танковi не виняток. Та ще й вони виходять з ладу значно частiше, нiж автомобiльнi.
   -- А чому частiше? -- здивувався Микола.
   -- Та тому, що працюють у бiльш екстремальних умовах. Ось як ви гадаєте - запитання до всiх вас - який ресурс танкового двигуна? Ви хоча б знаєте, що таке ресурс?
   -- Ну-у, -- й собi почав "нукати" Калюжний, -- це скiльки часу буде працювати двигун, доки не зламається.
   -- Ну-у, не зовсiм точно, -- посмiхнувся старшина. -- Хоча у бiльшостi випадкiв вiрно. Але двигун не одразу весь ламається. Та й що означає зламається? Може вийти з ладу чи просто почне як то кажуть "барахлити" сама мiзерна деталь, i двигун вже не зможе нормально працювати. Вiн щонайменше вже не зможе видавати тiєї потужностi, на яку розрахований.
   -- Ну, це зрозумiло.
   -- Так ось, стосовно роботи двигуна, любого - танкового чи автомобiльного - є такi поняття як ресурс i мотогодини. Ресурс - це тривалiсть функцiонування конструкцiї двигуна, виражена в годинах до настання граничного стану, при якому подальша експлуатацiя двигуна припиняється за вимогами безпеки або ефективностi експлуатацiї у зв'язку з можливим неприпустимим зниженням потужностi. Ресурс двигуна - це украй важливий параметр, який вказує, наскiльки довго вiн зможе пропрацювати. I ось ресурс двигуна вимiрюється саме в мотогодинах. Мотогодина - це одиниця вимiру тривалостi роботи бойових i допомiжних гусеничних машин, -- старшина вже повнiстю перейшов на тему танкiв. -- У мотогодинах не лише обчислюється запас ходу бойових i допомiжних гусеничних машин, а також визначається перiодичнiсть технiчного обслуговування гусеничних машин i мiжремонтнi термiни роботи. Ну-у, мабуть, досить теорiї - повернемось до мого запитання про ресурс танкового двигуна. Який вiн був, наприклад, у знаменитого танка Т-34? Скiльки часу вiн мiг працювати без "перекурiв", так би мовити - часiв, днiв чи мiсяцiв?
   -- Мабуть, з мiсяць, або й два, якщо до нього постiйно паливо доливати, -- продовжував Калюжний, -- Нi, 2 мiсяця, мабуть, забагато, ну, нехай саме мiсяць.
   -- А чому два мiсяцi багато? -- не погодився з ним Басаргiн. -- Це ж танк, йому довго потрiбно бойовi задачi виконувати, довго воювати. Що то за танк, якщо вiн за мiсяць чи за 2 тижнi з ладу вийде?
   До суперечки пiдключилися й Золотаренко з Охрименком - кожен доводив i навiть намагався обґрунтувати свою правоту. Ось що означає таке розкуте заняття у старшини Демичева - iншi б такого безпорядку не допустили. А старшина лише посмiхався. Та коли суперечки нарештi вщухли (зiйшлися на тому, що, скорiш за все, це дiйсно, мабуть, мiсяць), вiн промовив:
   -- Так ось, щоб ви знали. Двигуна танка Т-34 не завжди хватало й на 100 годин роботи.
   -- Як то так?! Та такого не може бути! -- майже в один голос заговорили, а скорiше закричали пiдшефнi старшини. -- I скiльки ж тодi танк мiг проїхати за цi сто годин?
   -- Ну-у-у, скiльки кiлометрiв при цьому танк мiг пройти - це зовсiм iнше питання, i воно дуже не просте. Адже не можна порiвнювати кiлометр шосе i кiлометр болота, погодьтеся, це трохи рiзнi речi, звiдси можуть бути й рiзнi цифри тiєї ж вiдстанi.
   -- Ну, стосовно шосе й болота, це так, тут ви маєте рацiю, -- зiтхнув Золотаренко. -- Але 100 годин... - ну, це неможливо. Це ж якихось там усього 4 доби. I що, потiм танк викидай? Ну, такого не може бути, -- виявляється хвороба з "нуканням" була заразною.
   -- Не викидати, а ставити новий двигун, або ремонтувати старий. А ще краще не допускати до такого малого ресурсу - постiйно проводити регламентнi роботи. А що до вiдстанi, яку може пройти танк, то, як менi розповiдали, армiя ще перед вiйною замовляла танк з гарантiйним пробiгом у 3000 кiлометрiв, але на Т-34 вiн складав всього 1000 кiлометрiв. Двигун танка пiд час випробувань без поломок працював лише 150 годин. I це на стендi! У реальних бойових умовах танк мiг пройти максимум 300-400 км, пiсля чого вимагав ремонту! Але й у часи вiйни танки Т-34 однак перекривали гарантiйнi термiни експлуатацiї у 1,5-2 рази i мали практичний ресурс до 350-400 мотогодин - з невеликим поточним ремонтом, який екiпаж проводив сам. Щоправда, стосовно Т-34, то до 1944-го року ресурс його двигуна, все ж таки, був доведений до 250-300 годин.
   -- Хм, цiкаво, -- протягнув Басаргiн.
   -- Так, цiкаво. Але, й повчально. А то ви замахнулись - мiсяць. Це ж понад 700 годин. Так, зараз у танкiв ресурс двигуна може доходити й до 1000 мотогодин, а то й бiльше. Але пiд час вiйни це було неможливо. Адже у зв'язку з передислокацiєю заводiв, а також у певнiй мiрi втратою родовищ марганцю i вольфраму, аж до самого 1943-го року силовi агрегати наших танкiв випускалися дещо послабленими, вони не могли витримувати великих ресурсiв.
   Запанувала мовчанка, рядовi, мабуть, обмiрковували все сказане старшиною. А той, витримавши невелику паузу, знову повернувся до теми заняття:
   -- Та я вам про ресурс двигуна та його мотогодини розповiдав зовсiм не для цього. До речi, свої мотогодини мають й iншi вузли танка, а також його бойових агрегатiв. Так ось, я це вам розповiв для того, щоб ви зрозумiли, що танк без технiчного обслуговування може виявитися просто купою металу. Робота у вас завжди буде, i часом її буде багато. В полку, як ви знаєте, близько 100 танкiв, i якщо кожним з них займатися лише один день, то навiть тодi роботи розтягнуться на три мiсяцi. Звичайно, далеко не кожен з них потребує поточного чи середнього ремонту, а саме такими ми займаємося - капiтальний ремонт танкiв проводять вже у спецiалiзованих пiдроздiлах, частинах. Але й нам роботи вистачає. Екiпажам танкiв набагато легше, нiж вам, бо вони займаються лише одним своїм танком. А ось нам доводиться тримати пiд контролем дуже багато танкiв.
   -- М-да, весело, -- простягнув Калюжний. -- Будемо тут "орати", як тато Карло.
   -- Та ви не сумуйте, -- розсмiявся Демичев, -- це я трохи згустив фарби. Не все так страшно. Та й ви попервах будете задiянi лише на допомiжних роботах. То вже пiзнiше, як ви наберетеся досвiду, роботи у вас побiльшає. Та однак, вас так, як iнших солдат нiхто ганяти не буде. У нас звичайно не пiхотний полк, а тому на плацу й так танкiстiв не дуже ганяють, хоча їх i ганятимуть бiльше за вас. Та солдат вiн i є солдат. Ви знаєте, що в армiє є два слова, якi мiж собою нерозривно пов'язанi? Це слово "боєць" i "бiгом". Так ось, повторюю, вас так вже сильно ганяти не будуть.
   Ось такими цiкавими, а головне пiзнавальними були заняття, якi проводив з молодими бiйцями старшина Демичев. I Золотаренко почав поступово звикати до своєї вiйськово-облiкової спецiальностi. А по закiнченню останнiх 1,5 мiсяцiв року вона вже стала йому подобатись, вiн як би вiдчув свою значимiсть. Ну що таке навiдник танку, якщо вiн безпосередньою, практичною роботою може займатися хiба що пару разiв на рiк - на якихось маневрах та пiд час навчальних стрiльб. I все... А просто наводити щодня чи навiть раз на тиждень гармату на якусь там мiшень, хiба ж це цiкаво? А ось у нього, в Iллi щодня практична робота, i така, що без нього, нехай поки що навiть i не без нього безпосередньо, а без працi його друзiв-ровесникiв i старших товаришiв, можливо, деякi танки навiть зi своїх боксiв не повиїжджали б. А що навiдник гармати буде робити на несправному танку? Ось вона значимiсть спецiальностi! I новий 1958-й рiк Iлля Золотаренко зустрiчав вже у чудовому настрої.
  
  

РОЗДIЛ 28

Дiйсне й майбутнє

  
   У першi ж днi нового року вiдбулася незапланована командуванням частини подiя. Хоча вона й була плановою. Як так? Просто вона була запланована набагато вищим начальством, отож 7-го сiчня вiдбувся стройовий огляд. Дата, мабуть, була вибрана тим начальством свiдомо - щоб не надумав хтось вiдзначати Рiздво Христове, яке у Радянському Союзi не визнавалося. Стройовий огляд в принципi вiдбувався вранцi майже щодня. Вiн планово проводився, як правило перед початком перiоду навчання, перед польовими виходами або великими вiдрядженнями. Завданням стройового огляду було виявлення, чи готовий пiдроздiл до виконання тих чи iнших завдань. У таку пору року його намагалися проводити якомога швидше - чого дарма людей на морозi тримати. А ось цей стройовий огляд був дещо незвичний - вiн був позаплановим i якраз затягнувся у часi, а сiчневi морози щось та означали... Всi на плацу подумки давно вже проклинали одну невiдому їм особу. Здавалося, начебто, дивним - як можна проклинати незнайому тобi особу. Та дуже просто - це була провiряюча особа з вищих армiйських штабiв.
   До буденних стройових оглядiв завчасно практично не готуються, а ось якщо вiн проводиться у зв'язку з приїздом старшого начальника, то до нього готуються заздалегiдь, ось i до цього огляду в полку почали готуватися з перших днiв року. А вже сьогоднi всi пiдроздiли вишикувалися в штатному порядку на плацу в чеканнi того перевiряючого. Але й до цього всi останнi днi розмови велися в основному про цю перевiрку. А перевiряти мали, як ходили слухи, в основному не саму боєздатнiсть полку (хоча завжди саме таким було завдання перевiряючих), а тi пiдроздiли, якi сприяють цьому - так би мовити тиловi чи iнженернi служби: господарськi, автотранспортнi пiдроздiли, саперiв, зв'язкiвцiв i ремонтникiв.
   Звичайно, у молодi виникли запитання, чому зараз наголос робиться саме на цi пiдроздiли. Найбiльш усвiдомленим (мав вже велику практику) у ремонтному взводi був, звичайно ж старшина Демичев. Крiм того, вiн був у пiдроздiлi самим комунiкабельним з армiйських старослужбовцiв. Ось до нього в першу чергу й звернулися iз запитаннями, причому навiть не бiйцi першого року служби, а тi, хто не один такий рiк вже завершив. Та слухали розмову, яка вiдбувалася безпосередньо у майстернi, й молодi воїни.
   -- Товаришу старшина, -- звернувся до Демичева старший сержант, заступник командира взводу, -- я все-таки не можу зрозумiти, чому саме на нас лягає основний тягар всiх цих перевiрок? Я вже до цього часу пережив двi чи три подiбнi перевiрки, а воно одне й те саме. Безпосередньо танкiстiв не дуже-то чiпають, а копаються у таких пiдроздiлiв як наш. Хоча боєздатнiсть полку в першу чергу забезпечують саме танкiсти.
   -- А так i має бути.
   -- Як-то так?
   -- А так. Ну-у, розумiєш, що вони, тi перевiряючi можуть виявити у танкiстiв, якi вони у них можуть знайти недолiки?
   -- А що, у них зовсiм немає недолiкiв?
   -- Є, звичайно. Але про них цi зарозумiлi перевiряючi навiть не здогадуються, тi глибоко закопанi. А на поверхнi все нормально. Статут, посадовi iнструкцiї й рiзнi iншi настановнi документи чiтко прописують що i як має бути у танкiстiв. Яка, наприклад, має бути комплектацiя танка, що у ньому має бути всерединi, який вигляд вiн повинен мати зовнi тощо. Там все прописано однозначно, i не має прав на змiну чогось, немає неоднозначностi - все, так би мовити за регламентом. I все це дiйсно суворо дотримується, бо за недотримання уставних норм можуть i зiрочки у декого полетiти.
   -- Я розумiю, все це так. А в iнших пiдроздiлах хiба також все не прописане?
   -- Хм, у нас дещо не так, -- посмiхнувся старшина. -- Василю Анатолiйовичу, -- звернувся як би на правах старшого за вiком та й за званням до зам. ком. взводу Ратушного Демичев, -- ось ти скажи менi, скiльки танкових тракiв повинно лежати на однiй полицi?
   -- Та звiдки я знаю - скiльки вмiститься.
   -- Е-е, не так все просто. Полиця-то дерев'яна, якщо положити на неї бiльше норми тракiв, тобто бiльше того, що вона зможе витримати, то вона може й зламатися. А траки дуже важкi, можуть впасти на ногу одного з твоїх пiдлеглих i зламати її йому. А вiдповiдати будеш саме ти. Бо ти наказав бiйцю покласти на полицю N-ну кiлькiсть тракiв.
   -- Я зрозумiв вас. Але хто може розрахувати - видержить полиця чи нi? Або де є щось написане про те скiльки того чи iншого металу можна класти на полицю?
   -- О! Ось воно. А ти казав, що у нашому та подiбних йому пiдроздiлах все прописане. То лише у танкiстiв все прописане, а хто буде у документах такi дрiбницi, про якi ми ведемо мову, розписувати. Саме тому для перевiряючи подiбнi пiдроздiли i є справжнiм клондайком. Ось де можна найти безлiч недолiкiв, нiбито недолiкiв, а потiм написати масу зауважень. А задача перевiряючи саме найти недолiки. А якщо їх немає, це означає, що перевiряючий поставився до перевiрки досить лояльно чи не досить ретельно, i отже вже вiн не виконав своїх обов'язкiв.
   -- То що вiн напише? Що у нас на полицi лежить один чи два зайвих трака? Та це ж дурниця! Вiн лише себе дурником виставить, та й хто такий запис серйозно сприйме?
   -- Все вiрно. Ти маєш рацiю. Та перевiряючи далеко не дурнi. Це я тобi для бiльшої наочностi такий приклад навiв. А можуть бути значно простiшi й одночасно значно складнiшi випадки. Он, дивись, -- старшина вказав у бiк стелажiв пiд однiєю iз стiн, -- на полицi лежать резиновi втулки. I вони рiзного розмiру, бо йдуть у комплектацiї з рiзними вузлами. Але чого вони лежать всi разом?
   -- Бо це полиця саме для резинових деталей.
   -- Це також вiрно. Але де написано, що саме так має бути? А можна їх зберiгати на кiлькох полицях саме за розмiрами. Ось про це може й написати, виявивши немовби такий недолiк, перевiряючий.
   -- Товаришу старшина, -- розсмiявся Ратушний, -- та це ж ще бiльша дурниця буде, якщо такий "розумник"-перевiряючий напише про якiсь там резиновi втулки.
   -- Е нi! Ось тут ви, товаришу старший сержант, помиляєтесь, -- вже офiцiйно звернувся до зам. ком. взводу Демичев. -- А розумний перевiряючий зробить, наприклад, такий запис: "у майстернi ремонтного взводу погано налагоджена система комплектацiї запасних частин до танкiв". Такий собi узагальнюючий запис, але хiба стосовно резинових втулок щось буде не так записано? I спробуй оскаржити такий запис. Адже кожен перевiряючий має своє поняття, як i що повинно бути, бо вони вчилися, скорiш за все, за рiзними пiдручниками та методичними рекомендацiями. А тих написано ой як багато, причому тi хто їх писав, один одного не знали i написаного iншими не читали.
   -- Та-а-ак... нiчого собi. Це яким же хитрим потрiбно бути, щоб таке написати!
   -- Ну-у, якщо я до цього додумався, то перевiряючий у званнi пiдполковника чи полковника, та й ще й з досвiдом у десятки перевiрок, ще й не до такого в змозi додуматись. А подiбних дрiбниць у кожному пiдсобному, так би мовити, пiдроздiлi - стосовно безпосередньо танкового - можна знайти безлiч. То навiщо тим перевiряючим шукати щось саме у танковому взводi чи ротi?
   -- Я зрозумiв. I що ж нам робити? Адже ми не знаємо, що прийде в голову конкретному перевiряючому.
   -- Отож бо воно i є. А тому нiчого i не потрiбно робити.
   -- Як це?!
   -- Та дуже просто. Ти сам кажеш, що ми не можемо гадати, якi мiркування у конкретного перевiряючого. I це вiрно. Вiн однак знайде до чого причепитися. То що змiнювати? Ми можемо щось змiнити на нашу думку як на краще, а з боку перевiряючого воно вийде лише на гiрше.
   -- Отож, недолiки у нас знайдуть?
   -- Обов'язково. Як i у iнших пiдроздiлах. Та буває й так, що перевiряючий не має бажання швендяти по рiзним закуткам, вiн краще у цей час разом з командиром пiдроздiлу за банкетним столом чарчину пiднiме. А тому вiн просто скаже командиру пiдроздiлу: "Я не буду перевiряти твiй пiдроздiл - давай, сам наводь вашi недолiки". I це для того пiдроздiлу буде навiть на краще, тому що можна вибрати такий недолiк, за який сильно журити не будуть.
   -- М-да, цiкаво, -- посмiхнувся, покачавши головою Ратушний. -- Вiрно кажуть: вiк живи - вiк учись. Нiколи не мiг собi уявити таких хитрощiв. Отже, тодi даремний i весь цей галас з пiдготовкою пiдроздiлiв до стройового огляду?
   -- Як на мене, то даремний. Однак ми, виходячи з моїх мiркувань, до стройового огляду не готовi, точнiше ми не готовi до позитивних його результатiв. Зауваження завжди були й будуть. Така вже робота перевiряючих. А зараз вони стали ще бiльш прискiпливiшими.
   -- Чому?
   -- Та тому, що намагаються показати свою значимiсть, що без них аж нiяк не можна обiйтися. Адже, як ви знаєте, йде скорочення чисельностi армiї, а перевiряючим - а вони вже немалих чинiв - ой як хочеться продовжувати служити. А як вони служать? - лише iнодi вiдриваюсь свiй зад вiд насидженого стiльця саме для таких перевiрок.
   А скорочення армiї й справдi у цi роки велося. Ще пiд час перебування Жукова мiнiстром оборони СРСР, починаючи з 1955-го року Хрущов iнiцiював перше скорочення радянських Збройних сил на третину - майже на 2 мiльйони 140 тисяч солдатiв i офiцерiв. I вже у минулому роцi армiя була значно скорочена - якщо чисельнiсть Збройних Сил СРСР на 1 березня 1953-го року становила 5,3 мiльйонiв осiб, то до сiчня 1956-го року в них залишилося 4,4 мiльйони. До того ж, ось такi солiдного вiку, якими були перевiряючи, вiйськовi намагалися звiльнити з армiї не лiтнiх, пузатих старших офiцерiв, а молодих лейтенантiв. Так воно здавна велося у любiй галузi - дуже вже неохоче старi уступали своє мiсце молодi. А при цьому газети, журнали та iншi радянськi ЗМI з радiстю повiдомляли, наприклад, про те, як з посмiшками знищується новiтня вiйськова технiка, як солдати i офiцери з криками "Ура!" реагують на повiдомлення про скорочення армiї тощо.
   Деякi фахiвцi таке скорочення армiї у 1955-58-му роках пояснювали "вiдлунням вiйни", не було, нiбито, кому служити - старше поколiння вибили, а молоде ще не пiдросло. Та це було зовсiм не так, "вiдлуння вiйни" набуде своєї чинностi лише на початку 60-х рокiв, а зараз це бiльш пояснювалося економiєю коштiв (їх зараз багато йшло на ядерну й ракетну галузi), зниженням мiжнародної напруженостi та певною революцiєю у вiйськовiй справi.
   Та ось вже перевiрка пiдроздiлiв була закiнчена, почалася звична щоденна, можливо, часом i не зовсiм спокiйна, та все ж розмiрена служба-робота. А саме такою вона була для Iллi Золотаренка та його побратимiв. I протiкала вона й справдi нормально, не було нiяких страхiв, якими бувало лякали призовникiв їх рiднi чи знайомi. Щоправда, подекуди почали вiдбуватися вже певнi збої в системi армiйської дисциплiни. Вони залежали вiд багатьох чинникiв: прихiд в армiю нового поколiння; "десталiнiзацiя"; дух свободи пiсля смертi Сталiна та пiсля ХХ-го з'їзду партiї; так звана "хрущовська вiдлига"; певна розбещенiсть та безпораднiсть молодших офiцерiв, якi у вихованнi молодi стали бiльше покладатися на сержантiв, а тi у свою чергу починали давити на молодих солдатiв. Це була поки що ще не "дiдiвщина" - нестатутнi стосунки мiж вiйськовослужбовцями, заснованi на неформальному iєрархiчному подiлi солдатiв i сержантiв за призовом i термiном служби. Вона буде на устах чи не у кожного навiть цивiльного громадянина лише рокiв через 20 потому, це були поки що її лише окремi дуже слабеньки паростки.
   У часи зародження Радянської армiї, одразу пiсля революцiї в радянськiй армiї нiчого подiбного до "дiдiвщини" не було, швидше була, так би мовити "уставщина". Не могло її бути й за часiв Сталiна. У той час питання стояло так: або ти дисциплiнований солдат, або ж ворог народу. За перевищення своїх повноважень могли запросто заслати в табори, вiдправивши на смерть. Ситуацiя дещо змiнилися пiсля вiйни - кiлькiсть призовникiв сильно скоротилася, з причини понесених Радянським Союзом втрат на полях битв. I ось тодi за iнiцiативою Берiї в армiю почали закликати й ранiше засуджених i звiльнених карних злочинцiв. А тi почали привносити до армiйських порядкiв та побуту свої поняття, що iснували на "зонах", i створювати свою iєрархiю. Та у 50-i роки ця система була ще iз значною iнерцiєю розвитку, а тому з цим явищем успiшно й досить швидко впоралися, як просто з певною хворобою. Та це був лише перший дзвiночок катастрофiчного руйнування суспiльної моралi. А ось у 70-80-i роки ця вже загальна хвороба (i передусiм верхiв армiйського суспiльства) значно ослабить армiйський органiзм i боротися з таким явищем як "дiдiвщина" стане надзвичайно складно.
   Ось у такi часи довелося служити Iллi Золотаренко. Та звiльнення у запас по причинi скорочення армiї йому аж нiяк не загрожувало, а нiякого притиснення молодих солдат старшими теж не вiдбувалося - з цим йому, як i сотням тисяч iнших молодих рядових пощастило. Та вони й гадки не мали, що в армiї може бути якось по-iншому. Всi знали, що радянська армiя - це не лише захисниця Вiтчизни, а й дисциплiна та порядок.

* * *

   Так непомiтно, чи то за службою, чи то за роботою завершилася зима, i вже повним ходом йшла весна. I новин у родинi старших Золотаренкiв на Хмельниччинi було значно бiльше, нiж у Iллi в далекому вiд його домiвки Новочеркаську. За цей час надiйшло вже декiлька листiв вiд Сашка, який служив в Уральському вiйськовому окрузi. А ось Лаврентiй все ще перебував на Далекому Сходi. Так, вiйськовi звання вiн отримував ранiше свого брата, а ось призначення на нове мiсце служби - пiзнiше. I що було тому причиною - не вiдомо. Невже в останньому випадку те, що вiн певний час провiв у Китаї? Але ж тодi, мабуть, повинно бути навпаки - зараховуватися рiк за два, чи щось подiбне.
   Та ось нарештi на початку квiтня прийшов лист вiд Лаврентiя, у якому вiн писав, що його нарештi переводять з Приморського краю в iнше мiсце. Лист знову-таки першою отримала Наталiя Карпiвна. I знову Михайло, прийшовши додому, застав свою дружину у поганому настрої, можливо ранiше були навiть i сльози
   -- Що сталося? -- коротко запитав Михайло.
   -- Мишко, та що ж це таке? Чому Лавру так не щастить? Он Сашко поблизу Уралу служить. Теж вiд нас не близько, але ж то, як не як, середина Радянського Союзу. А Лавра знову запроторюють на край землi - з одного кiнця та на iнший.
   -- Так, ти можеш нормально все розповiсти? Що означає з одного кiнця та на iнший? Куди його переводять, що вiн конкретно пише?
   -- Ну, вiн так i написав - переїжджаємо з одного кiнця СРСР до iншого його краю. Це його слова, я зараз можу їх найти в листi, -- Наталiя потяглася за листом, що лежав на столi.
   -- Зачекай, -- зупинив її чоловiк. -- Куди конкретно його переводять? Це вiн написав?
   -- Написав - у Прибалтiйський вiйськовий округ. То був Приморський, а тепер - Прибалтiйський. З одного океану на iнший.
   -- Ну, на Далекому Сходi йому до того океану далеко було. Я гадаю, що вiн i моря не бачив, а не те що океану.
   -- Ну, то iнше море тепер побачить.
   -- А ось iнше море - це добре, -- посмiхнувся Михайло.
   -- Як це добре? Знову на краю землi...
   -- О-о, у Прибалтицi цей край дуже гарний. Ти що, Балтiйське море у Прибалтицi - це ж суцiльна курортна зона. Наталя, ти ж це маєш знати.
   -- Я на мапi подивилася, там до океану рукою подати. Знову океан...
   -- Це теплий океан. Саме у ньому, Атлантичному океанi проходить тепла морська течiя Гольфстрiм. I завдяки Гольфстрiму країни Європи, що прилягають до Атлантичного океану, вiдрiзняються м'якшим клiматом, нiж iншi регiони на тiй же географiчнiй широтi. Я ж тобi кажу, що там курортна зона. Так що Лаврентiю навпаки пощастило - буде вiдпочивати на морi. А у якому мiстi розквартирована його частина?
   -- Не знаю, вiн не написав.
   -- Отже, й сам поки що не знає. Йому, мабуть, лише повiдомили у який округ вiн перебереться. Тепер чекаємо його наступного листа - у ньому вiн вже точно напише назву мiста, де йому доведеться провести наступнi 5 рокiв. Наталiя, 5 рокiв на морi, ти уявляєш собi?! А ти незрозумiло чому горюєш.
   -- Ага, так вже й на морi. А якщо йому до того моря 100 чи 200 кiлометрiв буде? Що, його частина так вже прямо на березi моря буде розташовуватися?
   -- Ну, у цьому ти маєш рацiю. Напевно, що не на березi моря. Та все ж недалеко. Тому що, там таких вiдстаней навiть помiж мiстами немає. Там за 200 кiлометрiв можна чи не пiв країни проїхати. Крiм того, i вiд нас це порiвняно недалеко - не знаю, може, з 700-800 кiлометрiв, а напряму - значно менше. Це тобi не 7 чи 8 тисяч кiлометрiв, а на порядок менше.
   -- Господи! Як вiн буде з двома дiтьми через всю країну їхати? А Наталочцi ще 2-х рочкiв не виповнилося, та й Iванку лише 6 рокiв.
   -- Я не думаю, що вони будуть їхати через всю країну.
   -- Не зрозумiла. А де ж вони зупиняться, як їм потрiбно їхати саме у той округ?
   -- Я не це мав на увазi. Звичайно, Лаврентiю потрiбно прибути саме у Прибалтiйський округ. Я мав на увазi, що, скорiш за все, вони будуть не їхати, а летiти. Принаймнi, бiльшу частину дороги.
   -- О, Господи! Не одне, так iнше. Я боюся тих лiтакiв. Поїзди по землi їздять, що з ними може статися? А лiтак i впасти може.
   -- Та не бiдкайся ти, нормальний транспорт лiтак. Ти де-небудь чула, щоб повiдомили про падiння пасажирського лiтака? А ось потяги якраз з рейок iнодi сходять, -- Михайло згадав, як пару рокiв тому Василько у розмовi з ним розмiрковував на цю тему. -- Зараз лiтаки стають все бiльш поширеним транспортом. Так що добереться Лавр зi своєю сiм'єю у свiй вiйськовий округ цiлком нормально. Звичайно, десь i потягом йому доведеться пiд'їжджати, та основну вiдстань вони подолають лiтаком.
   Ще днiв через десять надiйшов нарештi черговий лист вiд Лаврентiя, у якому вiн повiдомив вже бiльш-менше точне мiсце свого (й сiм'ї) перебування. Вiн написав, що служитиме неподалiк вiд Риги - приблизно у 25 кiлометрах вiд столицi Латвiї вздовж моря.
   -- О, Наталя! -- зрадiв цьому повiдомленню Михайло. -- Що ще може бути краще - Латвiя, Рига, море... А ти хвилювалася. Рига, а мiсто дуже гарне, знаходиться практично на морi, ну, на заливi. Та й Лавр написав, що точне мiсце його частини знаходиться вздовж моря.
   -- А скiльки те вздовж вiд самого моря? Може до нього 50 чи 100 кiлометрiв.
   -- Такого там бути просто не може. Вiн би так не писав. Ну, якийсь там десяток кiлометрiв.
   -- Мiг би й точнiше написати.
   -- Мабуть, що не мiг. Це iнформацiя секретна, по меншiй мiрi у листах вiн не має права її розголошувати. Як приїде у вiдпустку, то, я гадаю, розповiсть бiльш детально. Все, закiнчуємо чесати язиками, давай займатися бiльш нагальними справами.

* * *

   А бiльш нагальною справою, мабуть, було закiнчення Зеленчанської середньої школи останньою дитиною великої родини Золотаренкiв. Тепер була лише надiя, що у цю ж школу будуть ходити вже майбутнi дiти Петра. Були сподiвання - i вони справдилися - що хоча б одна дитина залишиться жити поряд з батьками, iншi пташенята розлетiлися у рiзнi краї. Так, Петро живе разом з батьками, а ось про дiтей Петра ще дуже рано було говорити, адже вiн ще ходив селом неодруженим. Хоча, пiсля того, як вiн повернувся з армiї, дiвчина у нього з'явилася.
   Наступив вже травень, Васильку Золотаренко залишалося провчитися лише якийсь мiсяць, а потiм випускнi iспити, i до побачення школа. Зараз йому нiхто не заважав готувати вдома домашнi шкiльнi завдання. Хоча така ситуацiя, скорiш за все, його не дуже-то тiшила - завжди краще готувати уроки якщо й не гуртом, то хоча б у компанiї одного з братiв. Але така вже доля наймолодшого з братiв - нi компанiї, нi допомоги. Та вчився вiн нормально, хоча й не так блискуче як його старший брат Микола. А той вже закiнчував у цьому роцi 4-й курс Київського iнженерно-будiвельного iнституту. Вчився в iнститутi вiн нормально, а тому батьки вiрили у те, що через рiк вiн впритул наблизиться до своєї мрiї - зводити великi, гарнi будинки. I над цими будинками, можливо, колись буде вести свiй лiтак його наймолодший брат. Мрiя стати пiлотом цивiльних авiалiнiй у нього не пропала, вiн поступово також наближався до її першої сходинки.
   Та зараз думи Михайла Лаврентiйовича плавно перенеслися до питання тих мiсць, у яких, можливо, доведеться навчатися найменшому сину. А навчатися йому, скорiш за все - якщо не змiняться його плани - доведеться далеко вiд рiдної домiвки. Ранiше нiкого з плеяди Золотаренкiв не тягло поїхати подалi вiд рiдних країв. За одним винятком. Михайло Лаврентiйович якось, згадуючи своїх батькiв, братiв та сестер, навiть розмiрковував над тим, чому молодших братiв його батька, його дядькiв Петра та тезку Михайла потягнуло у чужi краї, там вони свого часу й знайшли врештi-решт своє вiчне пристанище на погостi. I нiхто з їх зеленчанської рiднí не закрив їм очi перед проводом в останню путь, нiхто не осiнив хресним знаменням. Хоча воно було й зрозумiло - дядьки шукали собi кращої долi. На що вони могли розраховувати у забитому селi кiнця ХIХ-го столiття, а таким тодi Зеленче й було.
   Та то були лише 2 такi випадки у родинi Золотаренкiв, iншi ж намагалися триматися рiдної землi. Хоча, яка у багатьох з них рiдна земля? Лаврентiй та Олександр будуть до старостi мандрувати по країнi, невiдомо також куди, у яке мiсто занесе Миколу, Iллю та Василя. Отже, лише троє - Антонiна, Павло та Петро - мешкають на своїй рiднiй Подiльщинi, тепер вже Хмельниччинi. Та стосовно Павла i це не така вже аксiома. Пiднiмаючись кар'єрними схiдцями, i вiн може змiнити мiсце роботи - i мiсце i мiсто. Таке теж може бути. Адже пiсля вiйни й Михайлу Лаврентiйовичу пропонували iнше мiсце роботи. Восени 1947-го року йому пропонували переїхати працювати у Кам'янець-Подiльський з пiдвищенням у посадi. Та, подякувавши за таку пропозицiю й довiру, Михайло ввiчливо вiдмовився. Його спочатку умовляли, та насильно переводити не стали. Крiм того, часи були ще дуже скрутнi, а забезпечувати у тому ж Кам'янцi квалiфiкованого iнженера належним житлом було складно - мiсто було значно зруйноване й за 3 з лишком роки поки що ще не повнiстю вiдновилося.. А на той час у родинi було 8 осiб - сам Золотаренко, його дружина та шестеро дiтей. Крiм Лавра та Сашка, якi лише кiлька мiсяцiв, як закiнчили вiйськовi училища, решта дiтей сiм'ї ще навчалися в школi.
   А ось варiант переводу Павла на iншу роботу скидати з рахунку було, мабуть, не варто. Звичайно, якщо це станеться, то не найближчими роками, та статися може. Павло ще також, як i Петро, поки що холостякував. Та, як передбачав його батько, навiть одружившись, велика сiм'я у нього навряд чи буде - нинiшнє поколiння, як вiн зрозумiв, не прибiчник народжувати багатьох дiтей. У цьому планi вiн та його Наталiя були, мабуть, "останнiми з могiкан". А 2-3 дiтей не велика завада пiд час переїзду - он тi ж Лаврентiй та Олександр перiодично мандрують з краю в край по країнi з двома дiтьми. Та ще й у Радянському Союзi їх можуть кудись послати й поза твоїм бажанням, i це також можливо. Якщо партiя накаже, то доведеться виконувати її наказ. I часом навiть тодi, коли ти не член партiї. Iнакше тебе не зрозумiють, та й ставлення до тебе пiсля цього буде вже не те... У родинi Золотаренкiв поки що був лише один член КПРС - Лаврентiй. Вступив вiн у ряди ленiнської партiї - за пропозицiєю зверху - ще перебуваючи в Приморському краю, одразу пiсля повернення з Китаю. Як вiн казав, цього робити йому не дуже-то й хотiлося, та вiдмовитись було неможливо - у армiї цього б точно не зрозумiли. Та Бог з ним, як казав сам Лавр, це для його вiйськової кар'єри лише плюс. Ось, мабуть, i друга причина того, що черговi звання вiн отримує ранiше свого брата.
   Та це зараз були все ж лише спогади та мiркування Михайла Лаврентiйовича. А у Василька багато часу на роздуми, а тим паче на спогади, було вже замало. Та чому саме зараз Михайло згадав про, так би мовити, дальнi краї? На те була дуже серйозна причина. Восени ще 54-го року пiд час розмови батька з сином тодi ще семикласник Василько повiдомив татовi, що хоче стати цивiльним льотчиком. I тодi ж батько пообiцяв пiдлiтку, що дiзнається у яке льотне училище по закiнченню школи тому краще буде поступати. I Михайло Лаврентiйович не затягував довго з цим питанням. Вiн давно все з'ясував, хоча й не знав, чи за цей час не змiнилися мрiя хлопця. За цей час iнодi розмови на "льотну" тему й заходили, хоча не зовсiм конкретно, й були вони короткими. А ось передостання розмова батька з сином вiдбулася майже пiв року тому - наприкiнцi зимових канiкул. Начебто й ранувато було остаточно все з'ясовувати - час ще був. Та сам Михайло так не вважав. Через 2 мiсяцi Васильку мало виповнитися 17 рокiв, ось до цiєї дати батько, так би мовити й прив'язувався. Чому саме до неї? А ось чому.
   Тодi розмова з сином була досить довгою, i зачiпала вона чимало питань. Звичайно, головне питання було, чи не змiнилися плани сина.
   -- Отож, сину, -- почав розмову Михайло Лаврентiйович, -- залишилося тобi провчитися менше, нiж пiвроку. I якi подальшi плани?
   -- Вони не змiнилися, тато. Я ж тобi минуло року казав, -- дiйсно, була якось всерединi лiта кинута сином фраза, що Iлля буде будувати лiтаки, а вiн, Василько буде на них лiтати. Та будування лiтакiв саме Iллею вiдкладалося на невизначений термiн, та чи й взагалi ще станеться це. То чи залишилися пiсля цього прагнення Василька тими ж самими.
   -- Тобто, ти хочеш стати льотчиком, i саме цивiльної авiацiї?
   -- Саме так, тату. А в тебе є зараз якiсь сумнiви стосовно цього? Ти вже не пiдтримуєш мої планi?
   -- У мене теж нiчого не змiнилося, а тому твої плани я пiдтримую. Я запитав це тому, що, як ти бачиш, корiнним чином змiнилися плани Iллi. На його лiтаках ти ще довго не зможеш лiтати. Ось я й гадав, що, можливо, й ти трохи змiнив свої плани. У те, що ти будеш поступати в iнститут, у мене сумнiвiв i не було, а ось у котрий...
   -- Нi, плани у мене не змiнилися. Тiльки я дiйсно не знаю саме у котрий iнститут менi поступати. Я маю на увазi той, у якому вчать лiтати. Ти вже щось з'ясував?
   -- Я вже давно все з'ясував, i перепровiрив, -- сумно зiтхнув батько. -- I у цьому питаннi є певнi проблеми.
   Старший Золотаренко й справдi не став вiдкладати таку серйозну справу у довгий ящик. Вже минулого року, пiсля уходу Iллi в армiю все остаточно стало на свої мiсця. Але у серйознiй справi були й серйознi проблеми.
   -- I що за проблеми? -- запитав син?
   -- В Українi немає льотних училищ.
   -- Як то так?! Але ж лiтаки лiтають, отже й льотчики є. I їх же десь готують.
   -- Звичайно, готують. Та ти трохи поспiшаєш, неуважно слухаєш. Я сказав, що немає таких училищ саме в Українi, тобто в Українськiй соцiалiстичний республiцi.
   Михайло й сам не одразу у це повiрив. Йому вже кiлька разiв довелося з'ясовувати про навчальнi заклади у їх рiднiй областi чи у найближчих регiонах. Спочатку вiн дивувався, що немає того чи iншого ВНЗ чи училища (навiть ремiсничого) поблизу мiсця проживання родини Золотаренкiв. Та поступово вiн звик до цього, останнiм часом всi шлiхи вели в основному до Києва. Саме iз столицi України Михайло Лаврентiйович i почав свої пошуки, розумiючи, що в Хмельницькому, Вiнницi чи Тернополi подiбних училищ точно не iснує. I в Києвi дiйсно був iнститут Цивiльного повiтряного флоту (так вiн став називатися з 1947-го року). А почалася його iсторiя почалася ще у 1933-му роцi, коли Постановою Народних Комiсарiв СРСР на базi авiацiйного факультету Київського полiтехнiчного iнституту був заснований Київський авiацiйний iнститут. Все, здавалося б було у нормi. Але це було не зовсiм так. В iнститутi на факультетах були рiзнi спецiальностi, такi, наприклад, як обслуговування повiтряних суден, аеронавiгацiя, транспорт i транспортна iнфраструктура тощо. Були й механiко-енергетичнi спецiальностi. Та всi вони були iнженернi, а не льотнi. Отож, льотчикiв, пiлотiв цивiльної авiацiї у цьому iнститутi не готували.
   -- I що, -- витрiщив очi Василько. -- Нi в одному мiстi України не готують льотчикiв?!
   -- Чому не готують. Готують, але готують вiйськових льотчикiв. А ти ж ним бути не бажаєш?
   -- Не бажаю, -- хмуро вiдповiв Василь. -- Не збираюся я все життя марширувати у чоботях i виконувати накази.
   -- Ну, офiцери в армiї носять чоботи лише в польових умовах. А ось стосовно наказiв... Для пiлотiв цивiльних авiалiнiй вони також iснують.
   -- Там не стiльки накази, скiльки розпорядження, -- все так же хмуро сперечався хлопець. -- Вони не такi жорсткi. Та й якийсь вибiр iснує, де працювати. Не те, що у вiйськових. Он Лавра кидають з одного кiнця СРСР у iнший. Та й Сашка теж. Я так не хочу.
   -- Ач, який розумний i занадто грамотний ти став. Накази є накази, i ти їх скрiзь матимеш виконувати, так само як i розпорядження. Добре, я тебе зрозумiв. Вiйськовим льотчиком ти не хочеш бути. А це якраз значно полегшало б справу.
   -- А що, десь поряд є вiйськовi льотнi училища?
   -- Ну, не зовсiм поряд, але порiвняно недалеко. У центральнiй та схiднiй частинi України.
   -- I де саме?
   -- Де саме, питаєш. Ну, найближче з них у Кiровоградi.
   Кiровоградське вiйськове авiацiйне училище льотчикiв дальньої авiацiї було створене у 1951-му роцi. Та Михайло не мiг, звичайно, знати, що проiснує воно лише до 1960-го року, встигнувши випустити 4 випуски вiйськових льотчикiв, пiсля чого воно буде розформовано у зв'язку зi скороченням Збройних Сил СРСР. Щоправда, у тому ж 1960-му роцi на його базi буде створена Кiровоградська школа вищої льотної пiдготовки ЦПФ (КШВЛП), основним завданням якої стане пiдготовка i перепiдготовка льотного складу. А ще через 10 рокiв, у 1971-му роцi на базi КШВЛП буде створено Кiровоградське льотне училище цивiльної авiацiї. Саме льотне, i саме цивiльної авiацiї. Та то буде колись, а Василю таке училище було потрiбне сьогоднi.
   -- А тi училища чи iнститути, що, далi, де вони? -- продовжував "допит" син.
   -- Неподалiк вiд Кiровограду знаходиться ще Криворiзьке авiацiйне училище спецслужб цивiльного повiтряного флоту (КРАУСС ЦПФ). Але й там бiльше технiчний ухил. Є також подiбнi училища у Харковi або поблизу нього.
   -- А що значить поблизу - на околицi мiста, чи що?
   -- Нi, не у самому Харковi, а у мiстi, що знаходиться поруч. У Чугуєвi.
   -- Я й не чув про таке.
   -- Ти ще багато про що не чув. У Чугуєвi iснує вiйськове авiацiйне училище льотчикiв (ВАУЛ). Ранiше воно називалося досить цiкаво: 9-а вiйськова школа льотчикiв i льотчикiв-спостерiгачiв.
   -- А що означає льотчикiв-спостерiгачiв?
   -- Я й сам цього не знаю. Та з'ясовувати не став, адже ти однак туди вступати не збираєшся.
   Михайло не знав i того, що й це училище у травнi 1960-го року буде перетворено у вище училище i стане готувати льотчикiв-iнженерiв, а ще через рiк буде перетворено в Харкiвське вище вiйськове авiацiйне училище льотчикiв (ВВАУЛ).
   -- Так, менi й далi продовжувати перелiк? -- запитав Михайло Лаврентiйович. -- У тому ж Харковi декiлька авiацiйних училищ. Та всi вони або вiйськовi, або iнженернi.
   -- Нi, не потрiбно. То де ж, все таки, готують цивiльних льотчикiв?
   -- У Росiйськiй федерацiї.
   -- О, зрозумiло! Росiйська федерацiя все лише для себе робить.
   -- Не для себе, а для всiх. Бо пiлоти, якi там вивчилися, працюють i у нашiй республiцi.
   -- Добре, зрозумiв. То я так, спересердя. А у яких мiстах тi училища? Мабуть, у Москвi?
   -- Ти вгадав. Одне з них у Москвi, а iнше - у Ленiнградi.
   -- Хто б сумнiвався, -- гiрко зiтхнув хлопець.
   -- А там ти навчатись не хочеш? Що, дуже далеко для тебе?
   -- Та нi, не в цьому справа, -- скривився Василь. -- Не хочеться менi туди їхати, бо там тi ж столичнi хлопцi будуть весь час кепкувати надi мною. Аякже, приїхав з якогось затурканого села, та ще й iз Захiдної України.
   Михайло посмiхнувся й покачав головою. Зараз Василько майже повторив його власнi слова - приблизно так само пояснював 16-рiчний Мишко у далекому 1912-му роцi своєму дядьку Анатолiю Дмитровичу Гавришу своє небажання навчатися на iнженера у тiй же Москвi та Санкт-Петербурзi.
   -- Я тебе розумiю, -- продовжив вiн. -- То що, тодi вiдмовляєшся вiд своєї мрiї?
   -- Нi, -- зовсiм тихо промовив хлопець.
   -- Як-то нi? Ти ж сказав, що не хочеш туди їхати - нi в одне мiсто, нi в iнше.
   -- Доведеться їхати, -- тяжко зiтхав Василько. -- Тiльки як там все витримувати?..
   -- О, а ти молодець! Оце я розумiю - заради мрiї ти готовий переносити й знущання. Та, скорiш за все, нiяких знущань i не буде. Нi, їх точно не буде, хiба що деякi насмiшки. Це може бути, особливо у таких столичних мiстах. А ось у iнших мiстах може й не бути, там усi будуть на бiльш-менш рiвних правах.
   -- А що, є ще такi училища й в iнших мiстах? -- ледве не зiскочив iз стiльця здивований i зрадiлий Василько.
   -- Є ще одне мiсто, яке готує пiлотiв цивiльного флоту. I воно чи не основне. Воно вже давно iснує i дуже багато пiлотiв ЦПФ випустило.
   -- I що це за мiсто?
   -- Ульяновськ.
   -- Це те саме мiсто, у якому Сашко навчався?
   -- Воно саме.
   -- Ти дивись, оце так мiсто - i танкiстiв випускає, i льотчикiв.
   -- Так, лише льотчикiв не вiйськових, а танкiстiв, зрозумiло, вiйськових.
   -- То це ж саме те, що й потрiбно. Це ж клас! Тодi я точно поїду поступати в Ульяновськ. Спишусь iз Сашком, вiн менi все про це мiсто розповiсть. Здорово! -- радiв Василько.
   -- Добре. Цi плани ще попереду, ти їх встигнеш ще розв'язати. Але є бiльш нагальне питання.
   -- Яке?
   -- Невдовзi, не знаю, наприкiнцi зими чи на початку весни, хлопцiв вашого класу визвуть для проходження комiсiї у Дунаєвецький вiйськкомат. Ви маєте вже ставати на вiйськовий облiк.
   -- Але ж нам не лише 18 не виповнилося, але й 17 ще немає.
   -- То нiчого. У цьому роцi всiм вам 17 вже виповниться. А комiсiю проводять саме у вказаний мною час, ну, приблизно. Ви невдовзi закiнчите школу, то що, вас поодинцi потiм викликати?
   -- У-у, зрозумiв. Але ж я не збираюся йти в армiю.
   -- Ти слухай до кiнця, i не перебивай мене. Ач, не збирається вiн йти в армiю... А не все вiд тебе залежить. Он, Iлля теж не збирався, а що вийшло? Та й не у цьому справа. саме вставання на вiйськовий облiк це ще не армiя. Крiм того, вiйськкомати ваших планiв не знають. Це просто їхня планова i потрiбна процедура.
   -- Я зрозумiв.
   -- Молодець. А тепер бiльш конкретно. Ти пам'ятаєш нашу бесiду 2 роки тому про твою фiзичну пiдготовку?
   Дiйсно, була така розмова батька з сином про його здоров'я та про те, що до майбутнiх абiтурiєнтiв ВНЗ, якi бажають стати льотчиками - вiйськовими чи цивiльними - найбiльша увага буде прикута до їх здоров'я та розвитку органiзму. Хворих i кволих туди точно не прийматимуть. А тому батько настiйно рекомендував Васильку зайнятися своєю фiзичною пiдготовкою. Хлопець це зрозумiв i рекомендацiю виконував.
   -- Пам'ятаю. Але ж я постiйно тренуюся, намагаюся накачувати м'язи.
   -- Це я й сам бачу. Молодець! Але це лише один аспект пiдготовки. Але iснує ще й другий - здоров'я.
   -- Але ж я здоровий. I не хворiю.
   -- Так, на вигляд ти здоровий. Але до здоров'я майбутнiх пiлотiв, як ти розумiєш, та й про це я тобi казав - теж посилена увага. У тебе повиннi бути в порядку всi життєвi системи: серце, легенi, судини. У тебе має бути нормальний артерiальний тиск, вiдмiнний зiр та добрий вестибулярний апарат. А нi я, нi ти цього допевне не знаємо. Те, що ти, наприклад, не носиш окулярiв, ще не означає, що у тебе нормальний зiр. I так стосовно кожного органу. Звичайно, вестибулярний апарат вiйськкомат не в змозi перевiрити, а ось решту органiв можна. Розумiєш?
   -- Розумiю.
   -- Ну i прекрасно. А тому тобi завдання. На медкомiсiї у вiйськкоматi ти попроси, щоб тебе гарненько обстежили. Щоб ми знали, чи є у тебе якiсь вади у твоєму здоров'ї. Щоб можна було по можливостi щось виправити. Звичайно за такий короткий час це зробити буде важко, та все ж...
   -- Я зрозумiв. Але ж вони можуть не захотiти зi мною возитися. Iнших хлопцiв буде багато.
   -- Я це чудово розумiю, -- зiтхнув Михайло Лаврентiйович. -- Та все ж ти спробуй. Ти скажи, що по закiнченню школи збираєшся вступати до льотного училища i саме на спецiальнiсть пiлота.
   -- Але ж я не у вiйськове училище збираюся вступати.
   -- То не має значення. Можеш i не конкретизувати у яке саме училище збираєшся вступати - у вiйськове чи цивiльного флоту. I не хвилюйся, ти ж не обманюватимеш комiсiю. Ти мрiєш стати льотчиком, а яким - вiйськовим чи цивiльним - то вже iнше питання. Та навiть якщо ти й скажеш, що хочеш стати цивiльним льотчиком, то у вiйськкоматi тебе теж правильно зрозумiють. Адже у разi потреби перевчити цивiльного льотчика на вiйськового багато часу не займе.
   -- Добре. Я все зрозумiв. Я все так i зроблю, як ти сказав.
   -- Ну, що ж, тодi начебто все. Отож, готуйся до комiсiї. Та не забувай i за навчання.
   Всi нагальнi питання начебто були вирiшенi.
  
  

РОЗДIЛ 29

Напружене лiто й плани на осiнь

  
   На вiйськовiй медкомiсiї у Дунаївцях Василю Золотаренко повiдомили, що в цiлому вiн цiлком здоровий - видимих порушень здоров'я у нього не виявлено. Та все ж це був дещо поверхневий огляд майбутнiх призовникiв. Так, зiр, слух перевiрили, артерiальний тиск замiряли, травм у хлопця не було, iнфекцiйних хвороб теж, нiяких зовнiшнiх вад не виявлено. Та, щоб там не було, своє останнє слово вже має сказати компетентна вiйськово-медична комiсiя, яка буде проведена у самому льотному навчальному закладi. Забiгаючи наперед, можна сказати, що й та допустить Василя до складання ним iспитiв у льотне училище. А це теж стане для нього досить серйозним випробуванням.
   Швидко промайнув травень та бiльша частина першого лiтнього мiсяця. I ось вже на руках у Василька був атестат про закiнчення середньої школи. Медалi у нього прогнозовано не було, та оцiнки в цiлому нормальнi - "трiйок" немає, а тому знання вiн повинен мати пристойнi. Не змiнилися, звичайно, за цей час i плани хлопця. А тому тепер потрiбно було вже остаточно вирiшувати питання, у який ВНЗ вiдвозити документи. Варiант, як вже попередньо вирiшив для себе Василько, був, начебто, лише один. Та все ж потрiбно було мати на увазi й ще два подiбнi вищi навчальнi заклади у Росiйськiй федерацiї. I наприкiнцi червня вiдбулася чергова бесiда батька з сином.
   -- То що, куди будеш вiдвозити документи? -- запитав його батько, коли вже було вирiшено, що Василько не сьогоднi-завтра вiдправиться у поки що короткочасну путь. З iншими синами Михайло Лаврентiйович бувало заводив подiбну розмову й ранiше, та цього разу не хотiв зайвими хвилюваннями вiдволiкати сина вiд пiдготовки до iспитiв.
   -- В Ульяновськ, тату.
   -- А, можливо, все ж у Москву? Вона значно ближче. Ну, й дорога набагато коротша. Та й взагалi - це ж столиця величезної держави. Там же вчитись цiкавiше.
   -- Нi, буду їхати саме в Ульяновськ. Вiн для нашої родини якраз фартове мiсто.
   -- Яке, яке?
   -- Фартове. Ну, тобто вдале, щасливе. У цьому мiстi успiшно поступив в училище Сашко, успiшно його закiнчив. Ось i я там буду вчитися.
   -- Ну й слiвця у вас, у молодi пiшли - фартове. А ти впевнений, що будеш там вчитися?
   -- Майже. Звичайно, трохи того ж фарту не завадить - щоб екзаменацiйнi квитки на iспитах не дуже важкими менi дiставалися. А взагалi-то я буду намагатися добре пiдготуватися. До того ж у Москвi конкурс, напевно, значно вищий буде.
   -- А ось це якраз зовсiм i не факт. Я тобi в травнi казав, що Ульяновське льотне училище вважається найкращим у країнi, воно має давнi традицiї. У Москву чи Ленiнград їдуть поступати абiтурiєнти, скорiш за все, з навколишнiх областей. Туди з провiнцiї, мабуть, не дуже-то їдуть, у хлопцiв з провiнцiй, як i у тебе, скорiш за все iснують подiбнi думки про можливi насмiхання над ними, та й про начебто пiдвищений конкурс. А ось в Ульяновськ їдуть не лише з далеких областей Росiйської федерацiї, а й з iнших союзних республiк. Я, звичайно, цього не знаю, але якраз конкурс в Ульяновську може бути й вищим, нiж у великих мiстах.
   -- Ну то й що. Я це розумiю. Але в Ульяновську всi будуть у рiвних умовах.
   -- Так, умови-то рiвнi, а знання?..
   -- Так, знання рiзнi, у цьому ти маєш рацiю. Та я вiрю в себе. А ще, як-то кажуть, Бог не видасть, свиня не з'їсть. Спробую!
   -- Ну дивися, -- покачав головою батько. Йому сподобалася така впертiсть, завзятiсть та на вiдмiнну вiд його на 2 роки старшого брата вiра у себе. А тому вiн асоцiативно й переключився на того. -- Не все завжди вдається виконати з першого разу. Он, у Iлька це не вийшло.
   -- А у мене перед тим же Iльком, можливо, буде певна перевага, -- лукаво посмiхнувся Василько.
   -- I яка ж це?
   -- Якщо я цього року i невдало складу iспити, то, можливо, у мене ще й наступного року буде шанс повторити свою спробу.
   -- Е-е, не розраховуй на це. Тобi наступного року вже в серединi березня виповниться 18 рокiв, так що заметуть тебе в армiю ще до складання iспитiв в iнститутi.
   -- А можливо, що й нi. У весняний призив в армiю хлопцiв набирають ще й у червнi. Менi б лише встигнути подати документи в iнститут, а якщо вже подам, то вiд армiї буде вiдстрочка.
   -- Ой, навряд чи. Я гадаю, що за 3 мiсяцi тебе точно призвуть в армiю, -- скрушно покачав головою батько.
   -- Не факт. Адже я можу й захворiти.
   -- Оце тобi так! Я тебе зрозумiв. Ну, ти й жук! Нiхто у нас в родинi такими нечесними методами не користувався.
   -- Ой, тату, давай не будемо забiгати наперед. Я все це й сам розумiю. А тому буду добре готуватися, я вже тобi це казав. Я вiрю в те, що поступлю ще у цьому роцi.
   -- Ну, добре, якщо ти так вiриш. Ми з мамою, та й з Петром будемо за тебе кулаки тримати. Так, йдемо далi. В Ульяновськ вдвох поїдемо чи їхатимеш сам? Враховуй, що дорога дальня...
   -- Сам буду їхати. Сашко свого часу без тебе ж, мабуть, їздив?
   -- Без мене. Але вiн не один їхав, а з братом. Вiн з Лавром аж до Москви вдвох їхав, i лише там вони розсталися. Василю, ти гарно обмiркуй все, ти матимеш 2 пересадки - у Києвi та Москвi. Нi одного, нi iншого мiста ти не знаєш, нiколи у них не бував. Це серйозна справа. Нехай у Києвi дещо простiше - на Москву потяг з того ж самого вокзалу буде йти. Вiзьмеш на нього квиток i зрештою дочекаєшся потягу у потрiбному тобi напрямi. А ось у Москвi київський потяг прийде на один вокзал, а на Ульяновськ потяг точно буде вiдходити з iншого вокзалу.
   -- Нiчого. У Москвi є довiдковi бюро. Та й пiдкаже хто-небудь. Якщо язик до Києва доведе, то й до iншого мiста також. Я ж не в iншу країну їду.
   -- О, до речi, стосовно язика, чи точнiше мови. Ти в Москвi намагайся розмовляти на росiйськiй мовi. Як я чув, не дуже росiяни полюбляють, коли з ними говорять не на їхнiй мовi.
   -- Ну, це зрозумiло. Українська чи бiлоруська мови - ще куди не йшло, а якщо хтось почне говорити на грузинськiй чи вiрменськiй мовi, то що можна буде розiбрати. А росiйську мову у Радянському Союзi всi знають. Дiти кожної нацiональностi її в школi вчать.
   -- То так. У цьому ти маєш рацiю. Добре. Я завтра уточню з якого вокзалу у Москвi йдуть потяги на Ульяновськ. Це менi пiд силу зробити по залiзничним каналам. А ось як з одного вокзалу на iнший дiстатися, про це менi нiхто не скаже.
   -- Та то вже дрiбницi. Якщо я знатиму, з якого вокзалу йтиме потяг на Ульяновськ, то хтось обов'язково менi пiдкаже як до нього дiстатися. Адже на вокзалi, та ще й у Москвi, народу буде напевно що дуже багато.
   -- Так, народу там дiйсно буде багато, -- покачав головою Михайло Лаврентiйович. -- А тому ти там звертайся не до першого лiпшого, а краще за все до мiлiцiонера. Той точно дасть тобi вiрну iнформацiю. I не дуже ти на вокзалi спiлкуйся з ким попало. Якраз на вокзалах жуликiв повно. Грошi й документи, якi потрiбнi до подання в iнститут, гарно сховай. I лише тi, що на квитки будуть потрiбнi, вiдокрем i сховай у нагрудну кишеню. I борони тебе Боже, не в задню кишеню штанiв. Звiдти їх найчастiше й витягають.
   -- Тату, я знаю все це, не маленький. Все буде нормально.
   -- Ну, добре. Тодi все. Готуйся у дальню дорогу.
   Через пару днiв Василь вiдправився у свою першу серйозну подорож. Звичайно, батьки хвилювалися. Ще напередоднi, а найбiльше вже коли син виїхав з дому Михайлу Лаврентiйовичу здорово дiсталося вiд дружини. Вона постiйно дорiкала чоловiковi, що той не поїхав з сином. Михайло й сам переживав за хлопця, хоча виду старався не подавати, щоб зайвого разу не тривожити дружину. Чоловiки дещо по-iншому вiд жiнок переживають, хвилюються. Вони рiдко коли виказують свої почуття. А ось жiнки у цьому планi бiльш вiдкрити, та ще й у переживаннях за власною дитиною...
   Та нарештi через тиждень Василько повернувся додому. Мама зустрiла його обiймами та радiсними сльозами. Та згодом вона заспокоїлася. I заспокоїлася вона навiть вже й наперед. Якщо 17-рiчний хлопчина вдало з'їздив у дальню путь i назад, то й надалi вiн буде їздити у той Ульяновськ без проблем. А в те, що син буде туди їздити, мама, на вiдмiну вiд свого чоловiка, чомусь i не сумнiвалася. Хоча в душi (не виказуючи того вголос) не схвалювала вибiр сина. Адже вона не так давно казала чоловiковi у розмовi про змiну мiсця служби Олександра, що не довiряє лiтакам, просто боїться їх. Та й взагалi, одна справа, коли ти за свого життя лише пару разiв полетиш на тому лiтаку, й зовсiм iнша - коли ти майже щодня будеш це робити. Однак вона намагалася не виказувати своїх сумнiвiв навiть чоловiковi - ще проговориться у розмовi з сином, а вона, хоча й не пiдтримував iдеї Василька стосовно повiтроплавання, та заважати його мрiї, все ж таки, не хотiла. Та тепер їм обом залишалося вже недовго чекати того, чи сповняться надiї їх наймолодшого сина стати пiлотом.
   -- Васильку, -- благала мама, -- коли все вже вирiшиться, коли будеш вже знати свою майбутню долю, дай нам, будь ласка, телеграму. Можеш коротеньку, пару слiв лише: "Поступив" чи "Не поступив". Ми тут змучимося чекати. А детальнiше вже по приїзду все розповiси.
   -- Добре, мамо. Я надiшлю вам телеграму.
   Та ось вже настала пора вiд'їжджати хлопцю на iспити. А чекати їх результатiв й справдi довелося довгенько. Та ось нарештi батьки отримали телеграму вiд Василька, у якiй сповiщалося: "Мене прийняли до льотного училища". Не було меж радостi мами й батька. Ще через кiлька днiв з'явився у селi, яке вiн тепер буде навiщати дуже рiдко, й сам винуватець радiсної подiї. Спочатку батьки закидали хлопця запитаннями про те, як проходили самi iспити. Маму ще цiкавило, як там харчувався Василь, бо вона заявила, що хлопець схуд. Батько на цю фразу лише посмiхнувся. Хоча таке й могло бути. Та, якщо син i схуд, то не через те, що погано харчувався, а iз-за великого нервового напруження.
   А далi вже трохи поговорили вони й про приволзьке мiсто, у якому 4 роки доведеться провести Василю Золотаренку, та й про саме льотне училище. У 1944-му роцi Олександр не мав змоги одразу розповiсти про Ульяновськ та своє танкове училище, бо, виїхавши з дому, вiн знову приїхав до нього лише на лiтнi канiкули. А за той час особлива цiкавiсть до таких питань у батькiв убула. Тодi Сашко трохи розповiв про училище, але здебiльшого про те, як йому у ньому живеться й навчається. А зараз вже найменший його брат трохи повiдомив батькам i про саме мiсто, хоча й вiн ще не багато чого у ньому знав. Хоча навiть у перший свiй приїзд до нього з пiв дня - до вечiрнього потягу на Москву (звiдки потяг прибув вранцi) - час на його оглядини у нього й був. Та ще й Сашко у листах сповiстив брату на що у мiстi слiд бiльше звернути увагу. Ну, а у перiод складання iспитiв часу у Василя вже було значно бiльше, щоб i бiльш предметно ознайомитися з самим мiстом та його визначними мiсцями. Хоча сам вiн стосовно цього мав дещо iншу думку.
   -- Я бiльш-менш детально знайомився з Ульяновськом лише у тi днi, коли складав черговий iспит, -- сказав вiн батькам. -- Точнiше, пiсля його складання - вiдпочивав пiсля цього. А тому й вiдпочивав бiльше у парках чи на набережнiй Волги. Набережна там знаходиться на висотi 350 м над рiчкою, i з неї вiдкривається приголомшлива панорама на Волгу. З того мiсця видно також "Iмператорський" мiст. Вiн, як менi сказали, був збудований у перiод 1913-1916-й рiк. Там щось i зараз перебудовують. -- Василь не мiг знати, що мiст на початку ХХ-го вiку планувався лише, як залiзничний. А зараз на ньому йшла реконструкцiї, яка вже практично була завершена. I пiсля неї "Iмператорський" мiст стане також автомобiльною переправою через Волгу.
   -- Прекрасний вид на Волгу - на десятки кiлометрiв вдалину - вiдкривається ще й з бульвару Вiнець, -- продовжував свою оповiдь Василь. -- Та й взагалi, парки менi в Ульяновську сподобалися, особливо Олександрiвський парк - там можна не лише вiдпочити, а i є також на що подивитися. Ну, бачив, я звичайно, й музей-заповiдник Ленiна. Цiкаво, що вiн був вiдкритий пiд час вiйни - у листопадi 1941-го року. Бачив я також Ульяновський обласний художнiй музей, щоправда, лише зовнi, i драматичний театр, який був створений у 1879-му роцi. У тi дореволюцiйнi роки, тодi ще як Симбiрський, театр був, розповiли менi, однiєю з найсильнiших театральних труп провiнцiйної Росiї. Ну, оце, мабуть, поки що й все - не дуже багато часу я мав.
   -- Ну, воно й зрозумiло, -- заспокоїв сина батько -- Надалi зможеш ознайомитися з мiстом бiльш детально, часу у тебе вистачатиме й на вiдпочинок.
   -- О! Ледь не забув. Я ще бачив танкове училище, у якому навчався Сашко. Спецiально вiдшукав його, щоб подивитися. Воно також знаходиться не так вже й далеко вiд Волги, на вулицi Карла Маркса. Теж звiдти видно мiст через рiчку, i знову-таки поблизу нього розташованi парки: Дружби Народiв i Ленiнськi Гiрки.
   -- А зi своїм училищем ти вже ознайомився?
   -- Ну, поки що не дуже. Нам по всiй його територiї бродити не дозволяли. Але про нього нам детально розповiли. Ну, вже тим, кого зарахували в училище, на зустрiчi з одним iз керiвникiв училища.
   Ульяновський iнститут цивiльної авiацiї був утворений у вереснi 1935-го року як навчальний центр, призначений для пiдготовки i перепiдготовки льотних екiпажiв цивiльної авiацiї. УIЦА був найстарiшим в країнi навчальним закладом з пiдготовки льотного складу для цивiльної авiацiї. Та свою iсторiю училище вело не з самого Ульяновська, а з Батайська - невеликого мiстечка поблизу Ростова-на-Дону. Там при 1-й об'єднанiй школi пiлотiв i авiатехнiкiв ЦПФ були органiзованi Курси вищої льотної пiдготовки (КВЛП). З 1947-го року там почалася пiдготовка екiпажiв ЦПФ на новий лiтак Iл-12. У тому ж 1947-му роцi КВЛП були реорганiзованi у Школу вищої льотної пiдготовки (ШВЛП), яка була перебазована у м. Бугуруслан Оренбурзької областi (нинi БЛУГА), i лише у 1950-му роцi - у сам Ульяновськ. З 1955-го року в училищi розпочато пiдготовку льотного складу вже на лiтаки Iл-14, а з цього року, як на радiсть сповiстили курсантам, i на лiтаки з газотурбiнними двигунами Ан-10 та Iл-18. Надалi, на початку 60-х рокiв у ШВЛП почнуть освоєння вже й першого реактивного цивiльного лiтака Ту-104.
   Ще цiкавим було те, що з листопада 1955-го року в Ульяновськiй ШВЛП стали також займатися пiдготовкою iноземних екiпажiв, а з минулого року почалася дiйсно масова пiдготовка екiпажiв з ряду соцiалiстичних країн. Пiлоти, бортмеханiки, радисти з НДР освоювали Iл-14, на цьому ж лiтаку вчилися лiтати екiпажi з Болгарiї, Румунiї, Угорщини. А коли на авiалiнiї вийшли турбогвинтовi лiтаки Iл-18 i Ан-10, то почалося навчання й пiлотiв з Гвiнеї, Малi, Гани та iнших країн Азiї та Африки.

* * *

   Звичайно ж, розповiдi Василька багато часу не забрали. Далi, останнiми днями серпня вiн вже просто вiдпочивав - йому потрiбно було набиратися сил перед навчанням у далекому мiстi на Волзi. Та не було коли вiдпочивати його батькам. Вони навiть не очiкували, що не лише для наймолодшого сина, але й для них самих буде таке напружене лiто. А почалося все з того, що в серединi липня Петро сповiстив батькiв, що вiн має намiр одружитися. Та ще й те, що вони з Марiчкою - так звали його майбутню дружину i невiстку старших Золотаренкiв - планують розписатися й зiграти весiлля наприкiнцi серпня. Отож, усiм доведеться закачувати рукава, бо, звичайно ж, весiлля плануватиметься проводити у рiднiй садибi.
   А далi бiльше. Наприкiнцi того ж мiсяця Наталiя та Михайло отримали листа вiд Лаврентiя, у якому вiн сповiщав, що в серединi серпня приїде до них вiдпочивати у вiдпустку всiєю сiм'єю. До цього часу такого гарячого лiта - у будь-якому смислi слова - у Золотаренкiв не було. Тепер роботи хвататиме усiм, не до вiдпочинку, мабуть, буде й тому ж Васильку. Хоча обидвi новини й були для усiх радiсними - i зустрiч з сином та його сiм'єю, якi мешкають зараз у Прибалтiйськiй республiцi, i створення нової родини у iншого сина. Та вже зараз потрiбно було продумувати питання розмiщення гостей.
   У Золотаренкiв вже був досвiд органiзацiї весiлля своєї доньки Антонiни. Та то було вже досить давненько - без малого 8 рокiв пройшло. А у молодi досить швидко з'являються якi-небудь новi моднi вiяння. Хто знає, що може прийти в голову Петру чи його нареченiй стосовно органiзацiї весiлля. Свого сина вони добре знали, а тому вiрили в те, що той нiяких фортелiв викидати не стане. А ось його суджена?.. Марiчка була на 3 роки молодша за Петра. Дiвчина, закiнчивши 7 класiв, дуже хотiла, як вона казала, вибитися в люди. Вона хотiла вчитися, хотiла бути в колгоспi не рядовою робiтницею у рiльничiй бригадi. Тому Марiя три роки тому закiнчила однорiчну сiльськогосподарську школу, яка готувала фахiвцiв сiльського господарства. Зараз вона працювала, так би мовити пiд крилом агронома (дуже ще молода) овочiвником. Робота передбачала начебто певну самостiйнiсть, та ця самостiйнiсть виливалася лише в щоденне копирсання на окремiй дiлянцi. Промислових теплиць в колгоспi не було, а тому було поширене - як i у бiльшостi колгоспiв - овочiвництво вiдкритого ґрунту. I Марiї доручено було вирощувати овочевi культури для отримання насiння й овочiв у весняно-лiтнiй та осiннiй перiоди. Найбiльш поширеними овочами для вирощування у вiдкритому ґрунтi були томати, огiрки, перець, цибуля, морква та буряк. I яка ж це була самостiйнiсть? Та й вирощування овочiв на насiння - хiба ж це престижна робота? Взагалi-то, вона мала б бути престижною, тому що була пов'язана з селекцiєю, генетикою. Та у Радянському Союзi генетику продовжували називати лженаукою. Ця хвиля, яка почалася ще у серединi 30-х рокiв, поступово затухала, та все ж шельмування М. I. Вавилова (вже посмертно реабiлiтованого) та iнших генетикiв i табу на критику в адресу Лисенка будуть зберiгатися аж до початку чи навiть до середини 60-х рокiв. Лише тодi почнеться зростання публiкацiй, присвячених генетицi й справжнє розумiння цiєї дiйсно науки.
   А поки що Марiчку не задовольняла її робота, i вона намагалася вибити собi в колгоспi направлення на навчання на курси рахiвникiв. Рахiвник - зараз це був як би молодший бухгалтер або помiчник бухгалтера, який виконував первиннi, допомiжнi функцiї бухгалтерського облiку. Бухгалтер колгоспу i звичайний колгоспний рахiвник були рiзними квалiфiкацiйними ланками однiєї професiї. Рахiвник, виконуючи первинний облiк, пiдпорядковувався бухгалтеру. Марiя планувала отримати таке направлення саме цього року, та восени минулого року їй "пiдвернувся пiд руку" Петро. I курси рахiвникiв тимчасово вiдiйшли на заднiй план - для бiльшостi дiвчат створення сiм'ї завжди було першочерговою задачею. Та свою мрiю стати рахiвником, а ще краще бухгалтером вона не полишила, ця задача просто переносилася на бiльш пiзнiй термiн.
   Що стосується її батькiв - Наталiя швиденько навела довiдки - то мешкала вона з мамою та старшим братом (до речi однокласником Петра) Микитою, який працював механiзатором у колгоспi. Батько Марiчки та Микити загинув ще у 1942-му роцi на фронтi. Микита теж закiнчив 7 класiв, пiсля чого й працював у колгоспi. А у 1953-му роцi його забрали до армiї - Микита своєчасно (без вiдстрочки) вiдслужив строкову службу, тобто на рiк ранiше Петра. За два роки пiсля армiї вiн вже вивчився на тракториста. Та й вiн планував вчитися далi (щоправда, заочно), щоб обiймати в колгоспi хоча б маленьку керiвну посаду. Дiти Яковенко - таке було їх прiзвище - виявилися досить амбiцiозними особами.
   Наталiя трохи була знайома з дiвчиною - хто у колгоспi не знає один одного - i теж сподiвалася, що все буде нормально. Та все ж саме амбiцiознiсть Марiчки трохи й лякала батькiв нареченого - чи не буде Марiя так само амбiцiозна й у питаннях весiлля? Та насправдi, теж на диво, в першу чергу Михайла, наречена виявилася невибагливою людиною. Весiлля за погодженням всiх сторiн вирiшено було провести досить скромно - не роздувати гуляння на сотню осiб та на 2-3 днi. А подiбнi весiлля нерiдко, почавшись тихо й весело, наприкiнцi завершувалися биттям посуду та мордобоєм. Пiсля цього розумного рiшення можна було вже, не дуже поспiшаючи, та все ж ретельно готуватися до офiцiйних торжеств з приводу створення нової сiм'ї Петра та Марiї Золотаренкiв (у селах нiколи не було моди залишати нареченою свого прiзвища вже у замiжжi).
   Цю неспiшну, та як вiдзначалося ретельну пiдготовку до весiлля трохи перебив - та це й було закономiрно приїзд на вiдпочинок сiм'ї Лаврентiя Золотаренка. Радощiв, особливо Наталiї не було меж, а тому дня на три про весiлля Петра трохи забули. Тепер вiдбувалося спiлкування бабусi з своєю невiсткою та онуками - Iванком, який здорово пiдрiс та 3-рiчною Наталочкою, тезкою бабусi. А свою унучку, що батьки нарекли саме на її честь, бабуся - так само як i дiдусь - побачила вперше. А маленька Наталочка була саме у тому вiцi, коли з нею так приємно спiлкуватися. Отож жiнки у цi днi бiльше займалися дiтьми, лише iнодi навiдуючись до чоловiкiв. Наталiя хiба що по можливостi намагалася прислухатися до того, що там розповiдає син - це її теж дуже цiкавило. Та потiм вона зрозумiла, що розiрватися на 2 фронти не зможе, а тому довiрилася чоловiковi, що той розповiсть їй всi новини Лавра. Щоправда, вона цi новини (та ще й у бiльш повному обсязi - син, як i всi чоловiки був не дуже багатослiвним), особливо тих, що її найбiльш цiкавили, дiзналася вiд Валентини.
   А чоловiки вели свої неспiшнi бесiдi. Як розповiв Лавр, служив вiн зараз у 13-му гвардiйському навчальному механiзованому Севастопольському Червонопрапорному полку iменi Червоних Латиських стрiльцiв. З травня 1956-го року полк у складi 54-го Окружного навчального центру дислокувався в селищi Адажi-2 (пiзнiше воно стане називатися Кадага), яке було розташоване у 23-х км вiд Риги - на пiвнiчний схiд, але дiйсно в бiк моря. Командував зараз Прибалтiйським вiйськовим округом ще з травня 1954-го року генерал армiї Олександр Васильович Горбатов.
   -- До моря зовсiм недалеко - кiлометрiв 8-10, -- розповiдав Лаврентiй. -- Ми у вихiднi днi на нього частенько машиною їздимо.
   -- Там що, є автобусне сполучення? -- запитав батько.
   -- Нi. Дороги там практично немає - пересiчена мiсцевiсть, ще й невелику рiчечку Гауя доводиться переїжджати. Ми гарнiзонною машиною пiдвищеної прохiдностi їздимо. А ось берег моря там дуже хороший.
   -- То добре. Дiти на морi окрiпнуть, загартуються.
   -- Так. Їх з того моря витягти неможливо.
   -- Ну, дiти як дiти. Їх завжди з води не витягнеш. Коли бачиш це, то у голову приходить думка, що, мабуть, колись людина була ластоногою й жила у водi.
   -- А ти, виявляється, фiлософ, батьку, -- розсмiявся Лавр.
   -- Та то я так, просто мої мiркування. А як тобi служиться?
   -- Нормально. Аж нiяк не гiрше, нiж на далекому Сходi.
   -- Ну, це зрозумiло. Не порiвняєш Далекий Схiд i Прибалтику. А ось твоєму брату до морiв далеко добиратися.
   -- До речi, я зараз як би порiднився з Сашком ще й вiйськовою спецiальнiстю.
   -- Як це?
   -- А я служу зараз у 24-й навчальнiй танковiй дивiзiї.
   -- Отуди тобi! Ти що, змiнив професiю?
   -- Нi, батьку, -- розсмiявся Лавр. -- Це ж дивiзiя, а до неї багато рiзних частин входять, з рiзних вiйськових спецiальностей. Ось i наш полк у її складi. Так, цей навчальний центр бiльше готує командирiв БМП, навiдникiв гармат, механiкiв-водiїв рiзних вiйськових машин, начальникiв радiостанцiй, командирiв саперних пiдроздiлiв тощо. Але й нам роботи хватає.
   -- Тепер зрозумiв. Мiсця там, мабуть гарнi - Латвiя, Рига, море...
   -- Так, Рига дуже гарна, частенько ми й туди їздимо вiдпочивати. Що таке якихось 20 кiлометрiв, а дiтям там розваг хватає. Та й у нас, де частина розташована, теж гарнi мiсця. Листяний лiс, поряд проходить iсторична дорога.
   -- Яка ще iсторична дорога?
   -- У нас там поруч iз селищем проходить один цiкавий путiвець. I це не просто дорога, а колишнiй Псковський тракт. Саме по ньому ранiше ходили карети з Риги у Псков, а далi й до Санкт-Петербургу. Так що, гадаю, там проїздило чимало iмператорських "кортежiв".
   -- Тепер зрозумiло. У кожнiй мiсцевостi є свої цiкавi iсторичнi вiхи. Є вони й у нас, у нашiй областi, ось тiльки ми чомусь не дуже цiкавимось iсторiєю свого краю. А без iсторiї, без минулого немає й майбутнього.
   -- То вiрно. Батьку, а ти точно фiлософом стаєш.
   -- Та ти знаєш, на старiсть, мабуть, чи не кожна людина уподiбнюється фiлософу. Є вантаж прожитих рокiв, i коли ти його згадуєш, осмислюєш, то, так чи iнакше, починаєш потроху фiлософствувати.
   -- Можливо, ти й маєш рацiю, -- задумливо простягнув Лаврентiй. -- Я й за собою iнодi помiчаю, що подумки, аналiзуючи якусь життєву ситуацiю починаю занадто багато рiзних, можливо, й зайвих чинникiв, навiть iсторичних, використовувати для її обґрунтування й кращого розумiння.
   -- Нi, чинники не бувають зайвими. Просто вони по мiрi осмислення можуть вiдпадати, або ж замiнюватися iншими. Так, досить мусолити цю тему! Це я тебе якраз завантажую зайвими питаннями. Давай, вiдпочивай, вiдсипайся. Адже на службi не дуже-то поспиш.
   -- Та нi, з цим нормально. Буває, звичайно - не без того - що й у 6:00 доводиться вставати, як тим же солдатам. Та 8-годинний сон все ж зберiгається. До речi, стосовно сну. У мене буде до тебе прохання.
   -- Слухаю тебе.
   -- Ти завтра чи пiслязавтра, мабуть-таки, пiслязавтра, -- розмова вiдбувалася в недiлю, -- коли прокинешся, то збуди, будь ласка, й мене. Ми разом поснiдаємо, а потiм я вiдправлюся у мандри.
   -- I далеко?
   -- У Дунаївцi.
   -- О, тодi точно пiслязавтра. А я завтра так спланую роботу на вiвторок, щоб водiй нашої вантажiвки туди вранцi пiдкинув.
   -- Не потрiбно, батьку. Я пiшачком пройдуся. Не все ж менi по пiщаному морському березi прогулюватись. Потрiбно хоча б iнколи й заново ознайомлюватися i з рiдною природою.
   -- То далеко ж пiшки тобi йти.
   -- Далеко?! -- розсмiявся Лаврентiй. -- Хiба це далеко? Та у нас солдати чи не щодня марш-кидки здiйснюють то на шiсть, а то саме й на тi ж десять кiлометрiв. А чому офiцери повиннi вiдставати? Я ж поки що не пузатий генерал, який i на другий поверх будинку iз задишкою пiдiймається.
   -- Та то так. Та все ж машиною краще, швидше, принаймнi.
   -- Нi, тату. По-перше, менi нiкуди поспiшати, а по-друге, не забувай, що я пiхотинець. Я, як мiй братець, у танку не їжджу, та й персональної машини у мене немає. А вранцi, поки ще не настане спека, добре прогулятися рiдними мiсцями, згадати як тут малечою бiгав. I як все змiнилося з тих пiр. Було велике, незрозумiле, а стало якимось маленьким, непримiтним, таким, на що вже не звертаєш увагу.
   -- Бо сам ти вирiс.
   -- Ти маєш рацiю, так воно i є, -- сумно простяг Лаврентiй. -- а часом так хочеться знову заглянути у дитинство.
   -- Ну, добре, -- знову перевiв бесiду у потрiбне русло батько, -- вранцi у прохолодi й справдi можна прогулятися, подихати свiжим повiтрям. Але ж назад тобi вертатися у спеку. Чи ти там до вечора маєш бути?
   -- Нi, побуду з годину, можливо, трохи бiльше, i назад. Можливо, якась попутка пiдкине, машин зараз все бiльше стає, i до нашого села вони також бiгають. А не буде такої нагоди, то й так, не поспiшаючи, вiдпочиваючи у тiньочку пiд деревами, доберуся додому.
   -- А що це ти надумав навiдатися у Дунаївцi? Рiднí нашої там значно поменшало. Тобто, вона є, але така, що ти її вже, мабуть, i не знаєш.
   -- То не я сам, батько, надумав. То все Iлля.
   -- Iлля?! I що ж вiн тебе попрохав?
   -- Та вiн не попрохав, -- розсмiявся Лаврентiй, -- вiн майже що наказав.
   -- Iлля наказав?! Та яке вiн мав право? Молодший вiд брата на 15 рокiв, i туди ж - наказувати.
   -- Ну, не на 15, а на 14 рокiв вiн молодший вiд мене. Та це абсолютно не має нiякого значення. Ми всi брати, а тому маємо повне право, якщо й не наказувати, то говорити один з одним на рiвних. Та й не наказував вiн менi, а скорiше, вилаяв. Нi, теж не вiрно, не вилаяв, а просто пожурив.
   -- Пожурив? I за що ж?
   -- Є, батьку, за що. Iлля мав на те право, i вiн мав рацiю. Я провинився перед однiєю людиною.
   -- Якою ще людиною? У тебе ж не було в Дунаївцях знайомих.
   -- Була, i є така людина. I вона для мене й для Сашка дуже багато зробила. А ми з братом виявилися подiбнi тим невдячним свиням.
   -- А-а-а, я здогадуюсь про кого мова йде.
   -- Так, батьку, звичайно, ти повинен здогадуватися, бо з цiєю людиною ти теж знайомий. Хто знає, що б з нами було, якби не вiн.
   -- Так. У цьому питаннi ти дiйсно маєш рацiю. А Iлля молодець, -- покачав головою Михайло Лаврентiйович. -- Все, бiльш запитань i нiяких заперечень немає. Ти дiйсно мусиш зустрiтися з тим майором.
   -- Вiн вже, як написав менi Iлля, пiдполковник. I збирається незабаром виходити у вiдставку. Так що менi конче потрiбно застати його у вiйськкоматi, поки вiн ще служить там. Його, звичайно, у Дунаївцях i так можна буде розшукати, та часу все ж пiде бiльше. Так що, потрiбно це зробити до того часу, доки не настала вже повна запарка з весiллям Петра.
   А до весiлля й так залишалося вже менше тижня. Лаврентiю листом не сповiстили про цю знаменну дату у життi його брата - вважали, що нехай це стане для нього сюрпризом, однак вiн на той час буде вiдпочивати з сiм'єю у селi. I для капiтана це дiйсно був приємний сюрприз, адже дуже рiдко йому, як i його брату Олександру, доводилося в останнi 10 рокiв в силу поважних обставин бувати на святах своєї рiднi. Та ще й зустрiтися з братами чи сестрою, яких вже давно не бачив. А на весiллi були присутнi Антонiна з чоловiком (без дiтей - тi залишилися з батьками Андрiя), їх теперiшнiй земляк (живуть в одному мiстi) i родич Павло, а також Микола (на канiкулах) та Василько (ще не встиг виїхати до Ульяновська). З найближчої рiднí не було теж з поважних причин лише Олександра та Iллi.
   У вiвторок Лавр, як це й було заплановано, сходив у Дунаївцi, звiдки повернувся перед самим обiдом. Та повернувся вiн задоволеним, з почуттям виконаного обов'язку. А ввечерi син детально розповiв батьку про зустрiч з Миколою Леонiдовичем Кошовим i довгу бесiду з ним. А назавтра вже в повну силу закипiли останнi приготування до весiлля Петра й Марiчки. Весiлля вiдбулося у передостанню лiтню суботу - 23-го серпня. Так вже повелося в родинi Золотаренкiв, що останнiм часом всi сiмейнi торжества вони намагалися святкувати (починали) у суботу (брали вiдпустки чи вiдгули, просто вiдпрошувалися з роботи), а у недiлю завершували свято й роз'їжджалися (розходилися) по домiвкам.
   Весiлля пройшло абсолютно нормально, й по-доброму запам'яталося гостям. Тепер кiмната, у якiй останнього року жив одинаком Петро, повнiстю стала належати молодiй сiм'ї. У недiлю батьки новоспеченого нареченого, а тепер вже й чоловiка з полегшенням зiтхнули: "Вiдбули, слава тобi Господи!". Та вони завчасно зрадiли закiнченню всiх турбот - їх чекав сюрприз, якого вони зовсiм не очiкували. В обiд, перед вiд'їздом Павла та сiм'ї Радкевичiв у свiй Кам'янець-Подiльський, Павло хитрувато глянув на батькiв, пiсля чого несподiвано заявив:
   -- А тепер весь той склад, що був на весiллi Петра, я запрошую рiвно через мiсяць вже на моє весiлля.
   Наталiя з чоловiком пiсля цих слiв так i заклякли, витрiщивши на сина чи то здивованi, чи то вже просто переляканi очi. Вiд здивування пiсля такого несподiваного повiдомлення спочатку мовчали й iншi члени родини. Та нарештi першим отямився Михайло Лаврентiйович:
   -- Це що, серйозно? -- запитав вiн сина якимсь охриплим голосом.
   -- Абсолютно серйозно, тату.
   -- А з якого це дива? -- запитав брата ошелешений Петро, який теж, мабуть, не очiкував двох весiль поспiль.
   -- Як це з якого? -- розсмiявся Павло. -- Тобi можна одружуватися, а менi нi? А ти ж на 2 роки молодший за мене. Це якраз тобi, у твої 23 роки можна було б ще холостякувати. -- Хоча у селах нi дiвки, нi хлопцi, зазвичай, не дуже-то затягували зi своїм замiжжям чи одруженням. То у мiстах у 23 роки обзаводитись сiм'єю здавалося зарано. -- А менi вже 25 - у самий раз. Беру приклад з тата, -- продовжив Павло i знову хитро, з посмiшкою, глянув на батька. -- Вiн теж одружився з мамою саме у 25 рокiв.
   -- Так, не сперечайтеся, -- зупинив братiв Лаврентiй. -- Павло має рацiю - вiк у нього для одруження цiлком нормальний.
   -- Та воно-то нормально, -- розгублено тягла їх мама. -- Але ж як нам видихати пiдряд одразу два весiлля. Господи! Скiльки знову клопоту...
   -- А то якраз не ваш клопiт, -- спокiйно заявив Павло.
   -- Як-то не наш?!
   -- А отак. Весiлля вiдбудеться не у Зеленче, а у Кам'янець-Подiльському. Так що ви запрошуєтесь просто як гостi, ну, й звичайно, як найближчi родичi. Що ж то за весiлля без мами й тата, братiв та сестри?
   -- Та як же ти сам там з усiм упораєшся?! -- розпачливо вигукнула Наталiя Карпiвна.
   -- Чому сам? Ви що ж, думаєте, що у мене там за 7 рокiв роботи й проживання друзiв не з'явилося? Ось вони й допоможуть, а також батьки моєї нареченої - вона мiсцева. Сподiваюся також, що менi не вiдмовить у допомозi i моя мила сестричка, -- тепер Павло вже перевiв свiй погляд, також з посмiшкою на устах, на Антонiну.
   -- Звичайно ж, Павлику, -- щиро зрадiла сестра. -- Звичайно ж, допоможемо - i я, i Андрiйко, й нашi рiднi та друзi. А хто у тебе наречена, як її звати?
   -- Звати її Оксана...
   -- О! Гарне iм'я. Вибач, що перебила, продовжуй.
   -- Вона студентка Кам'янець-Подiльського учительського iнституту - Оксана майбутня вчителька.
   Iсторiя Кам'янець-Подiльського учительського iнституту брала свiй вiдлiк з 17 серпня 1918-го року, коли гетьман України Павло Скоропадський пiдписав закон про заснування Кам'янець-Подiльського державного українського унiверситету. На протязi багатьох рокiв унiверситет постiйно реорганiзувався, змiнював свої назви, поки нарештi у 1939-го роцi не став учительським iнститутом.
   У Михайла Лаврентiйовича при словах сина про Кам'янець-Подiльський учительський iнститут навiть промайнула думка: "Добре що хоча б подiбнi iнститути - гуманiтарного профiлю - iснують у їхнiй областi".
   -- То вона ще студентка? -- розчаровано простягнув Микола, сам ще студент -- I чого ж ви тодi поспiшаєте? Закiнчить твоя дiвчина iнститут, тодi б i одружувалися.
   -- Е, нi. Вона через тиждень вже почне навчатися на завершальному курсi iнституту. До речi, саме з цього навчального року наш Кам'янець-Подiльський учительський iнститут реорганiзовано у педагогiчний iнститут. Отож, Оксану у новому роцi чекає написання дипломної роботи та її захист. Тодi вже буде не до весiлля. Взимку справляти весiлля не дуже-то зручно. А наступного лiта вже пiзно буде.
   -- Чому пiзно? -- злякалася мама. -- Оксана що, вже чекає дитину?
   -- Та нi, мамо, -- посмiхнувся Павло. -- Оксана поки що, принаймнi до весiлля, не вагiтна. Просто пiсля захисту диплому її, як незамiжню, можуть направити у любе мiсце Радянського Союзу. Ну, нехай навiть не усього Союзу, та в iншу область Української соцiалiстичної республiки - це вже точно. Отож бажано, щоб вона хоча б за пару мiсяцiв до захисту дипломної роботи стала вже замiжньою. I тодi її обов'язково залишать у Кам'янець-Подiльському, як дружину чоловiка, що там працює. Та навеснi, як я вже казав, їй буде не до весiлля. Звичайно, навiть тодi направлення можна змiнити, пред'явивши свiдоцтво про одруження, та навiщо зайва морока.
   -- А-а, тепер зрозумiло, -- простягнула Наталiя Карпiвна. -- Тодi все вiрно, ти маєш рацiю - ви повиннi одружитися заздалегiдь. Але роботи вам зараз буде... I все ж ми теж повиннi вам допомогти. Так не можна, що батьки Оксани все беруть на себе, так не повинно бути - саме батьки нареченого повиннi бiльше приймати участь у пiдготовцi до весiлля.
   -- Ну, я вже казав, що не лише батьки Оксани будуть брати участь у пiдготовцi до мого весiлля, але й мої друзi. Та ще й Тоня з Андрiєм. Та я тебе зрозумiв мамо, -- помахом руки син зупинив матiр, яка проривалася щось сказати. -- Добре, приймете участь i ви, але вже на самому завершальному етапi пiдготовки. Крiм того, на вас ляже основна робота по забезпеченню весiлля деякими продуктами. Та ще й завезти їх до Кам'янця потрiбно буде. Тут вже не обiйдеться без татової машини. До Кам'янця значно далi, нiж до Дунаївцiв. А везти продукти потягом не дуже-то й зручно.
   -- Добре, нехай хоч так, -- заспокiйливо махнула рукою вже мама.
   А далi ще з пiвгодини з'ясовували у Павла iншi питання: на коли саме заплановане весiлля, чи молодi вже подали заяву до ЗАГСу, хто Оксанинi батьки, де вони працюють, у якому районi мiста проживають тощо. Нарештi всi угомонилися й почали збирати у зворотну дорогу Радченкiв та винуватця цього несподiваного переполоху.
  
  

РОЗДIЛ 30

Все йде за планом

  
   У останнiй день другої декади вересня до батькiв знову пожалував Павло. Батьки навiть не чекали його у цей день, бо той вже закiнчувався. Майбутньому нареченому потрiбно було обговорити з ними останнi приготування до свого весiлля. Михайло та Наталiя вже давно знали, що розпис у ЗАГСi та весiлля у сина й Оксани вiдбудуться рiвно через тиждень - у суботу 27-го вересня. Та саме весiлля планувалося продовжити й у недiлю, а тому й продуктiв потрiбно було чимало. Ось вже пiзно ввечерi батьки й повели розмову з сином. Коли всi питання були вирiшенi - завтра вранцi Павло вже збирався повертатися у Кам'янець, бо справ там було багато - вiн, хитро посмiхнувшись, промовив:
   -- До речi, у мене на весiллi буде один гiсть, який вас точно повинен зацiкавити.
   -- I хто ж це? -- запитав Михайло Лаврентiйович. -- Ми хоча б з ним знайомi?
   -- Ще й як знайомi, тато, -- вже й зовсiм розсмiявся син. -- Його звуть Олександр Золотаренко.
   -- Що, Сашко приїде?! -- здивовано вигукнула мама. -- Це точно?
   -- Точно, мамо. Так вiн менi написав. Я його запросив на весiлля. А два днi тому прийшов лист вiд нього, у якому вiн пiдтвердив, що обов'язково приїде. Щоправда, один, без дружини.
   -- Навiть обов'язково? -- покачав головою батько. -- А шлях-то не близький. А чим вiн приїде?
   -- Як це чим? Потягом, звичайно. А, можливо, до Києва прилетить i лiтаком. Не знаю. А чим вiн ще може приїхати?
   -- Е-е, Павлику, -- посмiхнувся батько. -- Це ж Сашко, погано ти знаєш свого брата. Вiн чим завгодно може приїхати. Навiть машиною.
   -- Ти що, здурiв, Мишко? -- сплеснула руками Наталiя. -- Таке балакаєш - з Уралу машиною?
   -- З нього станеться. Гнав же вiн машину з Узбекистану...
   -- Яку ще машину, тато, мамо? -- не дав батьку, скорiш за все, закiнчити дiалог з мамою Павло. -- Нiчого не розумiю.
   -- А-а, ти, мабуть, i не знаєш, що твiй братець вже на машинi роз'їжджає.
   -- Капiтан, а його вже машиною возять? Та й капiтана вiн теж не так вже давно отримав.
   -- Нiхто його не возить, вiн сам їздить.
   -- Як-то сам?
   -- Та дуже просто. У нього вже є власна машина - купив її три роки тому.
   -- Та ти що?! Я дiйсно не знаю. А що ж ви менi нiчого не написали?
   -- Ой, Павлику, вибач, -- почала перепрошувати мама. -- Я якось i забула написати тобi за ту машину. Скiльки тодi подiй було, адже Лавр i Сашко тодi вперше за стiльки рокiв вдвох у вiдпустку приїхали, вперше зустрiлися за багато рокiв. Точнiше вдруге, та то було вже давно. I Сашко, вочевидь, вирiшив похизуватися перед братом, та, мабуть, i перед нами... Ось вiн i приїхав на тiй машинi. Та особисто менi тодi не до машини було, стiльки клопоту навалилося. Господи, що тут було, як вiн на нiй приїхав... Ось я й забула написати тобi за машину.
   -- Отож Сашко приїжджав до вас на машинi? Навiть так... А до чого тут Узбекистан? Адже Сашко зараз служить за Ура... ой, тобто тодi вiн ще служив у Бiлорусiї.
   -- Ось саме з Бiлорусiї вiн на машинi i приїздив.
   -- I що у нього за машина?
   -- "Побєда", -- автомобiль мав росiйську назву на честь перемоги у Великiй вiтчизнянiй вiйни, й вона стала прозивною - на мови народiв СРСР її нiхто не переводив. Не називали її, звичайно ж, "Перемогою" i в Українi. -- А яка ще може бути?
   -- Ну, не знаю. А може, "Волга".
   -- Ого! Ти вже й про "Волгу" чув? Та нi, поки що "Побєда". Тодi ще "Волги" не було. Та Сашко, можливо, колись i на "Волзi" приїде.
   На початку минулого року дiйсно з'явився автомобiль, який мав замiнити "Побєду" i називався вiн "Волга". Це була перша модифiкацiя автомобiля ГАЗ-М-21, яка в народi iменувалася "Волга iз зiркою" - мала зiрку на облицюванню радiатора. Щоправда надалi передок автомобiля дещо переробили, i "Волга" тiєї зiрки вже не мала. Машину ще також називали "Жуковка" - легендарний маршал Георгiй Жуков був головою комiсiї по прийому машини. До складу комiсiї входив ще й мiнiстр оборони СРСР i голова Ради мiнiстрiв Микола Булганiн.
   -- Так, тодi розповiдайте бiльш детально, раз не писали менi, -- настiйно попрохав Павло.
   А справа була такою...

* * *

   Три року тому, на початку вересня у другiй половинi дня Олександр й справдi приїхав машиною у село всiєю сiм'єю. Це стало справжнiм шоком для батькiв. Та хiба лише для одних батькiв? Поки Олександр та Гульнара з дiтьми вивантажувалися з машини, поки вiталися з батьками, поки вiдчиняли ворота, щоб загнати у двiр машину, ту, як мухи, облiпила навколишня дiтвора. Ще б пак, це була у селi поки що перша власна машина, та й державнi легковi автомобiлi у селi з'являлися досить рiдко. А десь через годину на ту машину приходили дивитися не лише малеча, але й чимало мешканцiв села, в основному чоловiчої статi. А скiльки рiзних запитань довелося вислухати вiд них Олександру... Та нарештi, вже пiд вечiр його залишили у спокої, i вiн поступово розповiв батькам про iсторiю з придбанням власного автомобiлю.
   -- Сашко, а що, можна вже купувати собi автомобiлi? -- все дивувалася мама.
   -- Ой, Наталя, -- вiдповiв за сина батько. -- Та їх можна було придбати у власне користування ще й до вiйни. Ось тiльки тодi їх було дуже мало. А пiсля вiйни ми вже наладили випуск вiтчизняних машин, i досить великими серiями. Вони зараз доступнi кожному, у тому планi, що їх можна вiльно купувати, на них немає нiяких розподiлiв. То чом би їх i не купувати трудящим - у кого, звичайно, на це коштiв вистачає.
   I це дiйсно було так. Автомобiль "Побєда" ГАЗ-М-20 став як би символом епохи кiнця 40-х - 50-х рокiв. Випускали його понад десятилiття - з 1946-го по 1958-й рiк на Горькiвському автомобiльному заводi. "Побєда" стала одним з перших у свiтi автомобiлiв з понтонним кузовом (без виступаючих деталей, таких як фари, пiднiжки та крила) i випускалася великими серiями. Щоправда, це не була суто власна розробка, та творцi ГАЗ-М-20 нiколи й не приховували, що багато вузлiв машини були скопiйованi. Так, наприклад, у нiмецького "Opel Kapitaen" були запозиченi принципова силова схема кузова, конфiгурацiя важелiв, шворнiв i пружин... Мала "Побєда" й елементи, якi були, так би мовити, пiдглянутi з американських "Форду" та "Крайслера", а 4-цилiндровий двигун дуже вже нагадував мотор "Вiллiса". Спочатку якiсть "Побєди" була не абиякою: вона була з нерiвним кузовом, з несинхронiзованою коробкою передач, без обiгрiвача, з неякiсними ущiльнювачами... Та невдовзi з ворiт заводу почали виходити вже доволi якiснi автомобiлi (так би мовити "друга серiя"): з рiвними кузовами, нормальними ущiльнювачами, переробленими сидiннями тощо. I тепер машиною покупцi були задоволенi.
   -- Але ж вони, мабуть, дорогi?.. -- бiдкалася Наталiя.
   -- Та звiсно, що недешевi, -- зiтхнув Михайло Лаврентiйович. -- Сашко, i де ти на неї грошi взяв? Я розумiю, що зараз ти маєш вже досить непогану зарплатню, та назбирати на машину... -- вiн скрушно похитав головою.
   -- Ну, вона менi дiсталася не за такi вже й великi грошi.
   -- I за скiльки ж?
   -- За шiсть з половиною тисяч.
   -- Як то так?! Вона ж, як менi казали, коштує 17 чи 18 тисяч?
   -- А я її придбав саме за 6,5 тисяч. Вона менi навiть дешевше обiйшлася - у 4,5 тисячi.
   -- Нiчого не розумiю. То 6,5, то 4,5, то 18 тисяч. Поясни нормально.
   -- Ну, чесно кажучи, вона й менi не дуже-то по кишенi була. Та у мого тестя кум працює у райвиконкомi. I туди прийшла партiя старих машин з таксомоторного парку. Тесть записався у число бажаючих придбати їх, та не для себе, а саме для мене вiн мав намiр купувати машину. Ось i купили удвох, так би мовити. У мене було вiльних грошей лише 4,5 тисячi, то тесть i доклав свої 2 тисячi. Ось так я й змiг купити "Побєду" за шiсть з половиною тисяч карбованцiв, а точнiше - для себе власне - за чотири з половиною тисячi.
   -- Але ж тобi доведеться вiддавати грошi тестю, -- знову почала бiдкатись Наталiя Карпiвна.
   -- Навряд чи, -- з посмiшкою простяг Михайло. -- Наталя, а якби ми Сашку позичили грошi, ти б змушувала його їх нам повертати? Та й прибутки в узбекiв, як менi казали, досить непоганi. Чи не так, Сашко? -- повернувся вiн до сина. -- Я маю рацiю?
   -- Ти повнiстю маєш рацiю, -- розсмiявся той. -- Ти добре iнформований, батьку. Узбеки дiйсно непогано заробляють, та ще й такi, у кого куми у райвиконкомi працюють. Тесть живе досить заможно. Нi про яке повернення грошей вiн i слухати не став. Вiн же пiклувався не стiльки за мене, скiльки за доньку й унучок.
   -- То правильно. А як же ти машину з Узбекистану вiз?
   -- Вона сама їхала.
   -- Ти що, своїм ходом її переганяв?!
   -- А як ще її можна було її переганяти?
   -- Ну-у, не знаю... Можливо, потягом на платформi?
   -- На вiдкритiй платформi, так, батьку? I одержав би я не цiлу, дiєздатну машину, а купу запчастин, та ще й не знаю чи саме купу. Хто б її охороняв на тiй платформi? Якби я служив саме в Узбекистанi, то, можливо, й можна було приставити якогось солдата охороняти її. Та й то це не реально одному робити. А цiлий караул я виставити аж нiяк не мiг. Машину дорогою розiбрали б.
   -- I ти сам її гнав?
   -- А що було робити? Ночами я вiдпочивав у якому-небудь мiстi, у самiй машинi, та й то годин, мабуть, лише по чотири-п'ять. А то весь час був за рулем.
   -- I нормально дiстався?
   -- Ну, як ти сам бачиш - я здоровий, i машина цiла.
   -- А ти її давно з Узбекистану пригнав?
   -- Та трохи бiльше мiсяця пройшло.
   -- То ти ще на нiй так мало часу їздиш? I ти ризикнув їхати на нiй до нас - з двома маленькими дiтьми?!
   -- Тату, а з Узбекистану кiлометражу до Бiлорусiї менше було? А до вас менi з мiсця служби якихось там лише 360 чи 380 кiлометрiв. Це ж дрiбниця. Ми до вас, не поспiшаючи, з вiдпочинком за сiм годин дiсталися. А дiтям якраз краще їхати у машинi, нiж десь у потязi.
   -- Ну, добре. Можливо, ти й маєш рацiю. А переганяючи машину з Узбекистану, ти на бензин, мабуть, здорово витратився?
   -- Та теж дрiбницi. Заправки на шляху постiйно були, а сам бензин недорогий - 20 лiтрiв 66-го або 72-го бензину коштували якихось там п'ять карбованцiв. А це понад 200 кiлометрiв дороги, так що нормально. На дорогу у мене грошi були.
   Поступово розмова про Сашкову купiвлю добiгла кiнця. А назавтра до домашньої оселi дiстався вже й Лаврентiй, який теж дуже здивувався такому придбанню брата. Та наступного дня вiн з Сашком випробував ту машину вже й сам, навiть сидячи за кермом. Все було в нормi, та повернувшись у садибу батькiв Лавр все ж сказав братовi:
   -- Ох, ти й жук, Сашко, ну, справжнiсiнький пройдоха, аферист. Менi, щоб купити машину, потрiбно, мабуть, буде перейти всiєю сiм'єю лише на самi хлiб та воду, -- такими рiзними можуть бути характери навiть у братiв-близнюкiв.
   I ось такою була iсторiя з придбанням Олександром автомобiля.

* * *

   Та невдовзi вже нарештi вiдбули й Павло з Оксаною своє весiлля. I було воно досить гучним. Виявляється, що у мiстах на весiллях можуть гуляти навiть бiльш масштабно, нiж у селах. Та воно хоча й було гучним i довготривалим, та все ж спокiйним - обiйшлося без будь-яких ексцесiв. Молодята не схотiли жити разом з батьками Оксани, до речi за iнiцiативи їх доньки - вона бажала стати вже бiльш самостiйною. На роботi Павлу видiлили кiмнату у гуртожитку i пообiцяли, що через пару рокiв постараються забезпечити молоду сiм'ю своєю власною квартирою - Павло Золотаренко був на хорошому рахунку у керiвництва депо. Коли про це дiзналася Антонiна, то вона одразу сказала брату, що йому з молодою дружиною потрiбно термiново подбати про свого молодого спадкоємця, iнакше вони, тобто молода сiм'я отримає лише однокiмнатну квартиру й довго їм доведеться чекати розширення. У Тонi вже був непростий власний досвiд, оскiльки вона з Андрiєм сiм рокiв тулилися в однокiмнатнiй квартирi (навiть з двома дiтьми), видiленої Андрiю пiсля одруження його керiвництвом. I лише минулого року (через 2 роки пiсля народження другої дитини Оленки) їм нарештi видiлили вже, хоча й двокiмнатну, та гарної площi квартиру. А Павлу з Оксаною було над чим задуматись, адже у молодої дружини i так попереду був нелегкий рiк.
   Що ж стосується Олександра, то вiн побув у рiдних мiсцях лише тиждень - випросив собi короткочасну вiдпустку за рахунок основної. Своєю "Побєдою" вiн, звичайно, не їхав, а добирався до Києва, як те й передбачав Павло, лiтаками, а з Києва додому - вже потягом. Та подарунки на честь одруження вiн вручив обом братам, тобто вже обом новоствореним сiм'ям. Так, Сашко був дещо хитруватою людиною, та доброю i щедрою.
   I тепер батьки вже й справдi зiтхнули з великим полегшенням - кому лише сказати: справити за мiсяць з невеликим гаком пiдряд два весiлля синам. Тепер можна було й вiдпочивати, бо праця цього мiсяця у колгоспi чи на залiзницi була як би дрiбницею у порiвняннi з "весiльним" навантаженням - бiльше моральним. Щоправда, ще не всi їх дiти обзавелися сiм'ями. Та Iллi поки що було не до того, Васильку ще зарано, а Миколi ще потрiбно було дбати про успiшне завершення вищого навчального закладу. Ось тiльки зараз чимала оселя родини Золотаренкiв неначе вимерла. Поки ще в однiй з дитячих кiмнат проживав i досить часто спiлкувався з батьками Василько, тi ще вiдчували себе комусь потрiбними. Та Василько одразу пiсля весiлля Петра виїхав до свого, тепер вже свого Ульяновська. А кому Михайло й Наталiя потрiбнi зараз? - так принаймнi вони самi думали. Адже дiтей фактично немає, онуки далеко. Петро вже має свою сiм'ю, а тому, хоча й проживав в одному з батьками будинку, спiлкуватися з ними став значно рiдше. Так, медовий мiсяць у молодят вже начебто й завершився, та однак вони бiльше спiлкувалися помiж собою. То й так добре, що хоча б мешкають пiд одним дахом, а то взагалi було б хоч вовком вий. А в селi є чимало таких "покинутих" родин, а точнiше покинутих стареньких, у кого дiти повиїжджали iз Зеленче. Так, iнодi навiщають батькiв, але не так вже й часто. А тому тi все частiше задумуються над тим, що життя, мабуть, вже закiнчилося, i вже без особливого остраху чекають свого переходу у свiт iнший - можливо, хоч там вони стрiнуться зi своєю вже старшою рiднею. Ось такi гiркi думи часом навiщають одиноких старих.
   Та думи думами, а життя, яке б воно не було, продовжувалося. Так поступово, начебто й непомiтно, у останнiх трьох мiсяцiв, як осiннє листя з дерев, почали неспiшно опадати аркушi їх календаря, наближаючи вже наступний рiк. А невдовзi взагалi пiдiйдуть до завершення 50-i роки. А вони добре запам'яталися як молодим, так i лiтнiм Золотаренкам. На початок 50-х рокiв значно вирiс показник середньомiсячної зарплатнi радянських робiтникiв. Вона ще навiть у 1950-му роцi становила 601 карбованець, а за цю грошову суму можна було купити 751 кiлограм картоплi (80 копiйок за 1 кг). Булка хлiба коштувала 1,30 карбованця, десяток яєць - 9,5 карбованцiв, лiтр молока - 2,4 карбованця. Щоправда, пiдвищилися цiни на вино й горiлку, та зате скасували плату за навчання. Так, простi люди жили, можна сказати скромно, але й не голодували. I медицина була доступною, i дiти з середини 50-х вже вчилися безкоштовно.
   Крiм того, багато чого в серединi 50-х рокiв в СРСР вiдбувалося вперше: почали пiднiмали цiлину, вели ударнi будiвництва, вперше святкували День радянської молодi, вiдзначали 40-рiччя комсомолу i ввели новий знак ВЛКСМ. Весь свiт вiтав Радянський Союз з запуском 1-го, 2-го й 3-го штучних супутникiв Землi. Свiтова спiльнота остаточно прийшла до тями пiсля вiйни i органiзувала мiжнародну виставку в Брюсселi, де радянський павiльйон з макетами супутникiв затьмарив все. Вперше у Москвi пройшов Мiжнародний конкурс скрипалiв та пiанiстiв iм. П. I. Чайковського, на якому сенсацiйну перемогу отримав молодий 24-рiчний американський пiанiст Харвi Лейвен (Вен) Клайберн (у Радянському Союзi промовляли Ван Клiберн), пiсля чого його прiзвище стало вiдомим всьому свiту. За весь час iснування фестивалю в Каннах головний його приз "Золота пальмова гiлка" вперше дiсталася радянському фiльму "Летять журавлi".
   А скiльки iнших чудових фiльмiв з'явилося на радянських екранах. Лише у минулому й цьому роцi було випущено у свiт багато хороших фiльмiв. Це "Добровольцi" з Михайлом Ульяновим i Елiною Бистрицькою, "Дорога моя людина" з Олексiєм Баталовим та Iнною Макаровою, детектив "Справа строкатих" з Всеволодом Сафроновим i Наталiєю Фатєєвої та, звичайно ж, "Тихий Дон" з Петром Глєбовим i Елiною Бистрицькою. А ще фiльм "Два Федора", у якому чудово грав 8-рiчний хлопчик Микола Чурсiн. А ще там грала Тамара Сьомiна i Василь Шукшин. У цьому роцi на екрани вийде новий фiльм за участю Миколки Чурсiна "Хлопчики", та про цю стрiчку у селi поки що навiть не чули. Всi цi фiльми стануть класикою радянського кiнематографу.
   А кiнець грудня принiс ще й важливу полiтичну новину, на яку мало звернув увагу пересiчний мешканець Радянського Союзу. А вона таки була важливою - 29-го грудня з Кримiнального кодексу СРСР було вилучено поняття "ворог народу". "Ну, то й що?", -- мiг сказати такий громадянин. -- "Менi вiд того, як назвуть когось, нi жарко, нi холодно. Мене ж так не назвуть". Та вiн помилявся - вiд суми та вiд тюрми не зарiкайся - ранiше його саме так могли назвати у багатьох випадках, навiть самих начебто безвинних. Так, наприклад, його ранiше могли назвати за розказаний "полiтичний" анекдот або за випадково впущений на брукiвку пiд час демонстрацiї портрет Микити Сергiйовича Хрущова чи iншого члена уряду. Та й не лише назвати "ворогом народу", а навiть посадити - вiд 5 до 10 рокiв таборiв свiтило таким особам за анекдот чи розiрваний портрет керiвникiв держави. I таких прикладiв можна навести безлiч. А зараз за подiбнi вчинки нiчого "такого" вже не буде.
   Були змiненi також застарiлi "Положення про злочини державнi (контрреволюцiйнi) та особливо для СРСР небезпечнi злочини проти порядку управлiння" - тобто вже не вживали термiна "контрреволюцiйнi злочини". Та хрiн вiд редьки не солодший, натомiсть ввели нове поняття - "особливо небезпечнi державнi злочини". А їх перелiк був розширений, i у новому варiантi Закону подiбнi дiї визначалися, як навмисно вчиненi громадянином СРСР на шкоду суверенiтету, територiальнiй недоторканностi або державної безпеки та обороноздатностi СРСР. Казуїстична сутнiсть останнiх нововведень полягала у можливостi ширше тлумачити тi чи iншi дiї громадян, якi, з огляду на реальнi обставини, могли просто не задовольняти партiю та владу.

* * *

   Новий 1959-й рiк розпочався з того, що додому на зимовi канiкули приїхав Миколка, i пробув вiн вдома бiльше, нiж таке бувало ранiше. Вiн пояснив це тим, що поспiшати йому нiкуди, зараз у них йде виробнича практика, пiсля якої студенти почнуть працювати над дипломним проектом. А пiд час практики вони бiльше займаються тим, що пiдшукують i узгоджують з керiвниками теми дипломних проектiв. Сам вiн вже узгодив тему свого диплому з керiвником, а тому може трохи бiльше вiдпочити вдома. I це дуже порадувало батькiв, якi вже заскучали за спiлкуванням з молодшими дiтьми. А ось iнший студент на зимовi канiкули не приїхав. Вiн заздалегiдь написав батькам, що залишиться на канiкулах у приволзькому мiстi - шлях додому й назад з'їсть у нього три чвертi канiкул, а проводити їх у потягах чи на вокзалi у нього нiякого бажання немає. Так що приїде вiн додому вже на лiтнi канiкули. Батьки таку ситуацiю й самi розумiли, а тому й не сперечалися. Та був ще один молодший син, який вже другий рiк був вiдiрваний вiд домiвки, i за цей час вiн до неї не приїжджав. Вiд нього батьки регулярно отримували листи, у яких вiн писав, що все у нього в порядку, служба йде нормально. Та чи так це насправдi, чи не заспокоює вiн просто батькiв? Та дiзнатися про це не було у кого, а провiдати його - дорога теж дальня. I все ж Наталiя та Михайло, переговоривши помiж собою на цю тему вирiшили, що якщо у цьому роцi син не приїде у вiдпустку (а у солдатiв це була саме вiдпустка, а не канiкули), то вони самi навiдаються до нього пiд час своєї вiдпустки. Вдома однак нiчого на вiдпочинку сидiти, склавши руки, а Петро з Марiчкою доглянуть за господарством.
   На початку цього року по радiо (а потiм i у газетах) пройшло повiдомлення, що 2-го сiчня у Радянському Союзi в бiк Мiсяця успiшно стартувала автоматична мiжпланетна станцiя "Мiсяць-1". Так воно й було насправдi. Звичайно, населення країни радiло - трохи бiльше року тому першi штучнi супутники Землi облiтали нашу голубу кульку, а це вже й на Мiсяць полетiли. Та ще й не просто супутники, а цiла космiчна станцiя. Нiхто тодi не гадав, що у країнi дуже хитро робили повiдомлення. Так, запуск станцiї й дiйсно був успiшним, а ось завершення... Адже у повiдомленнях нiколи не сповiщали про мету запуску того чи iншого космiчного апарату. Ще через 2 днi було повiдомлено, що станцiя "Мiсяць-1" розвинула 2-у космiчну швидкiсть i через 34 години пiсля старту пролетiла на вiдстанi близько 6000 кiлометрiв вiд Мiсяця. Теж дуже добре! Та насправдi, як це виявилося значно пiзнiше, запуск станцiї "Мiсяць-1" можна було вважати невдалим, тому що насправдi було заплановане попадання станцiї на Мiсяць, зiткнення з ним. I раптом похибка у тисячi кiлометрiв - то хiба ж це успiх?.. Ось так подавав iнформацiю СРСР. То, можливо, й Iлля пише у листах одне, а насправдi все дiється зовсiм по-iншому? Та щоб з'ясувати це, все ж доведеться чекати лiта, на яке були запланована вiдпустка Михайла.
   Перший мiсяць нового року принiс ще одну цiкаву подiю - 15-го сiчня були опублiкованi результати перепису населення СРСР. Останнiй перепис у Радянському Союзi проводився у довоєнному 1939-му роцi. Через пару днiв пiсля цiєї подiї старшi Золотаренки повечеряли разом з Петром та Марiчкою. Готували їжу на чотирьох то Наталiя, то дружина Петра - хто був вiльнiшiй у конкретний день. Сьогоднi готувала Наталiя, а прибирати зi столу заходилася Марiчка. Голова родини разом з дружиною пiшли у вiтальню, де Михайло розгорнув свiжу газету. Через пару хвилин вiн угледiв там замiтку про результати перепису.
   -- Ти дивись, -- здивовано неголосно простяг вiн, звертаючись не до дружини, а розмовляючи сам з собою. -- Оце-то так...
   -- Що там таке? -- запитала Наталiя.
   -- Ти знаєш, що у нас в країнi проводився перепис? -- запитав Михайло дружину.
   -- Та чула щось таке.
   -- Отже, чула. А у цьому номерi надрукували його результати. I вони мене дещо здивували.
   -- Чому?
   -- Давай я спочатку поставлю тобi запитання. Як ти гадаєш, збiльшилася чи зменшилася кiлькiсть населення у нашiй країнi у порiвняннi з довоєнним перiодом?
   -- А коли до вiйни робили той перепис?
   -- Та майже що напередоднi вiйни - 1939-му роцi.
   -- Гм, тодi, мабуть, зменшилася, -- сумно промовила дружина, -- скiльки людей у нас в країнi полягло. I ми двох синiв втратили, -- у Наталiї на очi почали навертатися слизи.
   -- Так, Наталя, заспокойся. Не однi ми втратили дiтей. Та ми завжди будемо про них пам'ятати. Так, все, все... Отож, ти гадаєш, що населення у нас поменшало. I ти не одинока у своїх припущеннях. Так само думають, мабуть, багато хто. I я так само гадав. Та насправдi населення СРСР збiльшилося!
   -- Та ти що?! I набагато?
   -- Та цифра досить солiдна. Мене вона й здивувала. Аж не вiриться, та газети брехати не будуть. Тут дається й порiвняння. Наприклад, у 1939-му роцi в Радянському Союзi мешкало сто сiмдесят з половиною мiльйонiв чоловiк.
   -- Багато... А зараз скiльки?
   -- А зараз майже 209 мiльйонiв. Прирiст складає понад 38 мiльйонiв чоловiк.
   -- Ого! Тридцять вiсiм мiльйонiв? Ну и ну.
   -- Ото ж бо. Чому у мене й вирвався здивований вигук. Доволi багато, особливо враховуючи, що пiд час вiйни у нас загинуло... Ну, не знаю точно, але з 10 мiльйонiв чоловiк.
   -- Десять мiльйонiв?! Та ти що?! Так багато? Це ж дуже багато. А це точно?
   -- Не знаю. Це приблизна цифра. Пiсля вiйни казали, що загинуло мiльйонiв 8 чи 9. А пiзнiше цю цифру навiть збiльшили. Уже казали, що всього було втрачено понад 11 мiльйонiв чоловiк. Ось я й навiв тобi середню цифру - 10 мiльйонiв. Бо насправдi важко точно порахувати.
   I Михайло Лаврентiйович мав рацiю. Людськi втрати СРСР у ВВВ (вбитi й померлi вiд поранень вiйськовослужбовцi; померлi вiд хвороб; тi, хто загинув в результатi iнших вiйськових подiй; тi, хто загинув у полонi; зниклi безвiстi) налiчували близько 9 млн. чоловiк. Щоправда, дещо пiзнiше з'явилися данi, що безповоротнi втрати армiї СРСР склали 11,5 млн. чоловiк. Та ця цифра теж, скорiш за все була неточною. Значно пiзнiше вiйськовi аналiтики почнуть говорити про те, що насправдi ця цифра наближається до 20 мiльйонiв.
   Та були в країнi люди, якi, не дивлячись нi на що, намагалися донести страхiтливу правду стосовно минулої вiйни. Невдовзi, напередоднi 25-рiччя Перемоги (1970 р.) маршал Радянського Союзу двiчi Герой Радянського Союзу Iван Степанович Конєв, готуючи статтю для "Комсомольської правди" (звичайно ж, свiт вона тодi так i не побачила), писав (данi з офiцiйного паперу пiд грифом "Цiлком таємно"): "..Поранено 46 мiльйонiв 250 тисяч. Повернулися додому з розбитими черепами 775 тисяч фронтовикiв. Однооких - 155 тисяч, слiпих - 54 тисячi. З знiвеченими обличчями - 501342. З кривими шиями - 157565. З розiрваними животами - 444046. З пошкодженими хребтами - 143241. З пораненнями в областi тазу - 630259. З вiдiрваними статевими органами - 28648. Одноруких - 3 мiльйони 147, безруких - 1 мiльйон 10 тисяч. Одноногих - 3 мiльйона 255 тисяч, безногих - 1 мiльйон 121 тисяча. З частково вiдiрваними руками i ногами - 418905. Так званих "самоварiв" (безруких та безногих) - 85942".
   Говорилося у цьому паперi й про вiйськовополонених. Зокрема, про те, що в 1941-му роцi потрапили в гiтлерiвський полон: пiд Гродно-Мiнськом - 300 тисяч радянських воїнiв, у Витебско-Могильовсько-Гомелському котлi - 580 тисяч, у Київсько-Уманському - 768 тисяч. Пiд Чернiговом i в районi Марiуполя - ще 250 тисяч. У Брянсько-Вяземському котлi виявилися 663 тисячi тощо. Якщо зiбратися з духом i все це скласти, виходило, що в пiдсумку за роки Великої Вiтчизняної вiйни у фашистському полонi вмирали вiд голоду, холоду i безнадiйностi близько 4-х мiльйонiв радянських бiйцiв i командирiв, оголошених Сталiним ворогами i дезертирами.
   Стосовно ж рiдної неньки України, то мало хто з її населення знав, що для українцiв вiйна розпочалася ще в березнi 1938-го року, коли внаслiдок Мюнхенської змови, дружнi Нiмеччинi угорськi вiйська збройно захопили новопроголошену Карпатську Україну, що перед тим була в складi Чехо-Словаччини. В боях було втрачено 430 убитими та бiльше 400 пораненими бiйцiв Карпатської України. Сукупнi ж втрати сiчовикiв, за рiзними даним, склали вiд 2-х до 6,5 тисяч чоловiк. Це пояснювалося тим, що бiльшiсть з них загинула не в зiткненнях з регулярними угорськими частинами, а в результатi зачисток i розстрiлiв полонених. Угорське населення полювало за групами сiчовикiв i вбивало їх на мiсцi без суду i слiдства. Сiчовикiв, якi були переданi полякам, теж розстрiлювали на мiсцi.
   Загальнi ж демографiчнi втрати України (включно з убитими, жертвами концтаборiв, депортованими та евакуйованими) становили не менше 14 мiльйонiв чоловiк. З 41,7 мiльйона людей, якi мешкали до вiйни в УРСР, на 1945-й рiк залишилося тiльки 27,4 мiльйони чоловiк. Кореспондент газети "Saturday Evening Post", вiдвiдавши в 1945-му роцi Україну, з жахом написав: "Те, що дехто намагається зобразити як "росiйську славу", було, насамперед, українською вiйною. Жодна європейська країна не постраждала бiльше вiд глибоких ран, нанесених своїм мiстам, своїй промисловостi, сiльському господарству, людськiй силi.". Загалом у другiй свiтовiй вiйнi загинув кожен п'ятий українець. Серед вiйськовослужбовцiв призову лiта 1941-го року уцiлiли лише 3 % вiд загальної кiлькостi.
   Що ж стосується матерiальних цiнностей, то пiд час евакуацiї з України на Схiд було забрано близько тисячи найкращих промислових пiдприємств України, якi пiсля вiйни не повернулися в рiднi мiста. Пiдприємства, за створення яких український народ упродовж 1930-х рокiв заплатив власною кров'ю (в буквальному розумiннi цього слова), стали основою створення вiйськово-промислового комплексу в схiднiй частинi СРСР у повоєннi роки.
   Друга свiтова вiйна змiнила також етнiчне обличчя українського суспiльства. З України "зникли"такi впливовi ранiше нацiональнi меншини, як нiмцi (виселили на схiд СРСР або виїхали на Захiд в Нiмеччину), кримськi татари, що впродовж вiкiв були важливим фактором iсторiї причорноморського регiону, в 1944-му роцi вони були депортованi з Криму в Середню Азiю. Iз майже 3-х мiльйонiв українських євреїв вiйну пережили лише 800 тисяч осiб (згодом 140 тисяч з них виїхало до Польщi), з 2,5 мiльйонiв полякiв до 1950-го року залишилося менше 400 тисяч. Натомiсть, кiлькiсть росiян в Українi з довоєнних 4-х мiльйонiв зросла за перше повоєнне десятилiття до 7-и мiльйонiв осiб.
   Та Золотаренко навiть уявити собi не мiг, якi насправдi втрати СРСР у вiйнi - цi данi були дуже довго засекреченi. Знай вiн це, у нього, мабуть, волосся стало б дибом на головi. I лише в далекому 2017-му роцi Держдума Росiйської Федерацiї наведе дiйснi цифри - втрати Радянського Союзу у Другiй свiтовiй вiйнi становлять понад 41 мiльйон 979 тисяч осiб. А як же 20 мiльйонiв, а точнiше 19 з лишком? То були втрати лише вiйськовослужбовцiв, до яких нарештi добавили 23 мiльйони цивiльного населення. Та ще майже 11 мiльйонiв втрат населення СРСР вiд природної смертностi. Тодi такий прирiст населення за якихось 13 повоєнних рокiв й справдi викликав здивування i повагу одночасно. Молодцi радянськi жiнки!

* * *

   Коли в будинку Золотаренкiв, починаючи з минулої осенi, стихли дитячi голоси, то Михайлу й Наталiї здавалося, що уповiльнився навiть перебiг часу. Зимовi та веснянi вечори тяглися для лiтнiх людей досить довго. Що було робити вдома, коли починалися сутiнки? Електрика у селi була вже давно, та що з тiєї електрики, вона настрiй не дуже пiдiймає, коли у хатi немає нiякої роботи. Слухати радiо? - слухали, звичайно. Та його цiкаво було слухати, коли транслювалися якiсь концерти або ж радiоспектаклi. А слухати рiзнi балачки навiть дуже розумних людей було не цiкаво. Нiхто з радянських селян навiть не здогадувався, що iснує вже дуже цiкавий домашнiй вiдпочинок - можна не лише слухати, але й дивитися вiзуально передачi. Скажи про це комусь, то спiврозмовник лише пальцем бiля виска покрутить, теж вiзуально натякаючи на твої розумовi здiбностi. Та, як виявляється, його спiврозмовник був сповна розуму й мав цiлковиту рацiю. Тi, хто бував у великих мiстах (у дуже великих) i гостював у заможних людей, вже знав, що iснує такий домашнiй прилад як телевiзор, що дає звук i показує живу "картинку".
   Сама iдея передачi на великi вiдстанi не лише звуку, але й зображення, з'явилася ще наприкiнцi XIX-го столiття, та практичну реалiзацiю вона отримала лише у 30-х роках ХХ-го столiття, коли при сприяннi генерального менеджера Radio Corporation of America (США) Девiда Сарнова були створенi так званi iконоскопи - пристрої, якi транслювали зображення. Можна сказати, що з цього моменту й почалася "ера телебачення". В СРСР у 1932-му роцi на Ленiнградському заводi iменi Козицького був створений перший радянський телеприймач - Б-2 (за прiзвищем його винахiдника - А. Я. Брейбарта), а з кiнця 30-х рокiв на цьому заводi почали виробляти телевiзори ТК-1. Перша постановочна передача побачила ефiр 7 липня 1938-го року, а з серпня почалися вже й регулярнi передачi. Однак початок Другої свiтової вiйни перервав розвиток вiтчизняної телевiзiйної технiки.
   Та рiвно 10 рокiв тому в СРСР з'явився перший телеприймач масового виробництва - КВН-49. Його назва - це першi лiтери прiзвищ розробникiв цього апарату - Кенiгсона, Варшавського i Миколаївського. Це був досить об'ємний дерев'яний ящик, що мав екран розмiром 10 × 14 см. Для того, щоб збiльшити зображення, перед екраном ставилася дещо сферична скляна лiнза, яка наповнювалася дистильованою водою, а пiзнiше - глiцерином. Незважаючи на те, що цей телевiзор був цiлком працездатний, в народi своєрiдно розшифрували його назву як "Купив-Включив-Не працює". Але, незважаючи на таке скептичне прiзвисько, до цього телевiзору ставилися дбайливо i трепетно. Йому вiдводилося почесне мiсце у вiтальнi, а перегляд телепередачi ставав сiмейним ритуалом. Коштував такий телевiзор дорого, а тому купити його могла лише забезпечена сiм'я, i наявнiсть телеприймача ставала показником соцiального статусу.
   Та навiть наприкiнцi 50-х рокiв переглядати телевiзiйнi передачi могли лише мешканцi Москви, Ленiнграда та Києва (i їх околиць). У Києвi 1951-го року на Хрещатику, 26 збудували телевiзiйну радiобудiвлю, а вiдразу за нею, на пагорбi, - 180-метрову телевежу. Але, починаючи з наступного, 1960-го року будуть працювати вже 100 потужних телевiзiйних станцiй i 170 ретрансляцiйних станцiй малої потужностi. Та до сiл i цi новинки технiки дiйдуть ще не так вже й швидко.

* * *

   Та стосовно уповiльнення часу то було обманливе вiдчуття, тому що для старикiв час завжди летить швидко. Так воно й було - начебто непомiтно сплили тижнi й мiсяцi - вже почався заключний мiсяць весни. Наталiя та Михайло настроювалися на недалекий вже приїзд на перший студентський вiдпочинок в селi Василька, а також на повернення додому вже дипломованого спецiалiста Миколи Золотаренко. Ось тiльки куди буде у нього направлення на роботу? - та то невдовзi з'ясується. Отож зустрiнуть вони своїх пiдрiсших дiтей, налагодять їм вiдпочинок, а самi будуть збиратися у дорогу - провiдати врештi-решт Iлька.
   Та не довелося батькам робити свою дальню подорож на береги (чи за береги) Дону. Ще не приїхали до рiдної оселi нi Василько, нi Микола, як Наталiя отримала (й розповiла чоловiковi) вiд Iллi листа, у якому той сповiщав, що у другiй чи третiй декадi липня вiн сам приїде додому на побивку. Побивка - це солдатська вiдпустка, саме так називали короткочасне перебування червоноармiйця на батькiвщинi. Радощiв батькiв, особливо мами з приводу цього листа не було меж. I не тому, що вони не хотiли їхати у дальню путь чи економили кошти. Просто одна справа побачити сина i спiлкуватися з ним якихось там пару годин, та ще й у казенному оточеннi, i зовсiм iнша справа спiлкуватися з сином у домашнiй обстановцi принаймнi пару тижнiв. Тепер залишалося лише чекати приїзду синiв.
   Першим в останнi днi червня з'явився у рiднiй оселi Миколка, їхати йому було найближче. Хоча справ у випускника будiвельного iнституту було багато - захист диплому, розрахунок з iнститутом та гуртожитком, отримання призначення на роботу, випускний вечiр разом з однокурсниками та прощання з ними. У Василька, наприклад, iспити закiнчувалися ранiше, та у того була ще якась практика - у листi вiн писав, що не знає поки якою вона буде, але точно що не льотна, до неї ще дуже далеко. Зустрiч батькiв з сином пройшла як це бувало завжди: привiтання, обiйми та радiснi сльози матерi. Потiм вона почала поратися на кухнi, розiгрiваючи пiзнiй снiданок для сина - вона його вже заздалегiдь приготувала. Наталiя Карпiвна вже три роки як не працювала, вийшовши на пенсiю. Пенсiйне забезпечення по старостi в СРСР було введено у 1932-му роцi. Пенсiйний вiк був встановлений в розмiрi 55 рокiв для жiнок i 60 рокiв для чоловiкiв. З тих пiр вiн не змiнювався. У тому ж роцi, трохи ранiше вiд дружини, мiг пiти на пенсiю й Михайло, якому вже виповнилося 60 рокiв. Та вiн продовжував працювати, вирiшивши, що пiде на пенсiю, скорiш за все, у 65. Та сьогоднi батько, знаючи з телеграми сина (про це його попрохала мама, щоб заздалегiдь приготуватися) про його приїзд, притопав додому одразу по обiду. Пiсля стриманих чоловiчих привiтань почався дiалог батька з сином.
   -- Ну, що, можна поздоровити тебе? - збулася твоя мрiя, -- запитав сина Михайло. -- Став ти нарештi iнженером-будiвельником.
   -- Вона, тату, лише ось-ось почне збуватися. Так, за дипломом я дiйсно вже iнженер-будiвельник, а ось по сутi... Я тiльки-но починаю ним ставати. До справжнього будiвельника менi ще далеко.
   -- Ну, то вiрно. Та перший крок ти вже зробив.
   -- О, саме так - лише перший крок.
   -- Добре, не будемо розводити фiлософiю. Ти краще скажи, куди тебе направили?
   -- У Рiвненську область.
   -- О! То це ж добре, це ж зовсiм поряд. Вiд Хмельницького до Рiвного менше, нiж 200 кiлометрiв, здається 190 з хвостиком. Та до нас ще 65 кiлометрiв, тобто усього 260 кiлометрiв, набагато менше, нiж до Києва.
   -- Е, нi, -- посмiхнувся Микола, -- не набагато менше. То на перший погляд, а насправдi, можливо, навiть бiльше, нiж до Києва.
   -- Як то так?! Що я вiдстанi до Рiвного не знаю?
   -- Тату, я сказав, що у мене направлення у Рiвненську область, але не казав, що буду працювати саме у обласному центрi. То було б занадто добре. У Рiвному знаходиться, так би мовити, сама контора, а об'єкти будiвництва десь на периферiї, розкиданi по всiй областi
   -- А, ну, так. I де ж ти будеш працювати?
   -- Та як би ж то я знав. Мабуть, у якомусь районному центрi. Та й то, скорiше за все, не в самому районному центрi, а, можливо, у якомусь населеному пунктi цього району.
   -- Ну, це вiрно. Та Рiвненська область не така вже й велика. Так що є шанс, що ти будеш працювати навiть ближче до нас.
   -- Е, нi. Я дивився карту. Рiвне знаходиться на пiвднi областi, так що ближче до нас бути вже не може. Скорiш за все, навпаки - буде далi вiд нас. Там, у Рiвненськiй областi на пiвнiч, аж до Бiлорусiї йдуть такi мiста, як Костопiль, Сарни, Дубровиця.
   -- Знаю я цей напрямок, залiзничний напрямок на лiнiї Рiвне-Дубровиця, або, можна сказати, Хмельницький-Рiвне-Дубровиця. Добре сполучення вiд нас, пряме, так би мовити.
   -- Добре воно то добре, та все ж далеченько. А можливо, ще й десь в межах району, а не у ньому самому...
   -- Ну, ти сам вибрав собi таку спецiальнiсть. Будiвництво ведеться практично у кожному населеному пунктi. Чи ти думав, що так одразу будиш зводити будинки у Москвi чи Києвi? Це ще й так досить нормально.
   -- Ну, про Москву чи Києв я й не будував плани. Та ти маєш рацiю. Я теж гадаю, що нормально. Могли у Союзi загнати мене у таку Тмутаракань... Хоча у нас розподiл був саме по Українi, i навiть певний вибiр був. Та навiть в Українi теж є мiста й бiльш глухi.
   -- Отож бо. Можна сказати, що основний напрямок твоєї роботи ми з'ясували. А на мiсцi ти вже все уточниш. Ну, добре, вiдпочивай. Тепер будемо чекати приїзду iнших твоїх братiв.
   -- Братiв? Ну, Василько має приїхати. А ще хто? Що, знову той же Сашко? Чи Лавр?
   -- Та нi. Обоє вони гостювали у нас, як ти знаєш, минулого року. Один на одному весiллi, другий - на iншому. Так що цього року вже не приїдуть. Має приїхати у вiдпустку Iлля.
   -- Iлько приїде?! Оце здорово! Два роки вже не бачились. А коли вiн має приїхати?
   -- Написав, що в серединi чи наприкiнцi наступного мiсяця. Але коли точно, не повiдомив, мабуть, i сам поки що не знає.
   -- То й так добре, що не пiзнiше. Тодi я ще можу його застати. Менi на роботу потрiбно з'явитися у перших числах серпня. Не пам'ятаю, коли у тому мiсяцi перший понедiлок. Та я маю бути там ранiше - дня за два, за три. Буду сподiватися, що встигну зустрiтися з Iльком.
   -- Так, будемо сподiватися на це.
   А сам батько зараз знову вдався до мiркувань про те, хто ж з його синiв досягне найвищих вершин у своєму життi. При цьому вiн не робив ставку на офiцерiв Лаврентiя та Олександра. Так, можливо, вони й дослужаться до полковникiв, а можливо, за талану, настирностi та, як казав Василько, маючи певний фарт, i до генерала. Та скiльки тих генералiв в армiї, а що вже казати про полковникiв... I хто про них знає? Михайло Лаврентiйович чомусь робив ставку саме на молодших синiв, якi отримали чи отримають вищу освiту. А якщо точнiше, то саме на Миколу. Василько, вiн був впевнений, доб'ється своєї мети й стане цивiльним пiлотом, та навiть полковником йому не бути. I не тому, що в ЦПФ немає високих звань. Є там не лише полковники, а й генерал-полковники. Михайло вже це знав. Та то високе начальство експлуатацiйних служб, а льотний склад таких звань не має. Василь же, який живе небом, буде лiтати, а не вiдсиджуватися на землi. А з Iллею взагалi поки що незрозумiло. Якийсь вiн - за мовою того ж Василька - не фартовий: довга хвороба, повторне сидiння у восьмому класi, невдача пiд час вступу в iнститут, армiя... Якщо так i далi у нього складеться доля, то своїх братiв навряд чи йому вдасться не те що випередити, а хоча б наздогнати. Йому подобалося працювати на залiзницi, то, можливо, пiсля армiї вiн туди знову повернеться? А таки повернеться, адже додому вiн попаде лише у жовтнi, час вступу в iнститути буде згаяний. Крiм того, взагалi невiдомо, якi у нього зараз плани - майже за два роки перебування в армiї вiн мiг взагалi вiдмовитися вiд бажання вступати до iнституту. I таке може бути. Та й краще знати шкiльнi предмети Iлля за часiв перебування в армiї теж однозначно не став. А це вiдiб'ється на вступних iспитах, куди б то не було - у технiкум чи ВНЗ. Отож, шлях на старе мiсце роботи - на залiзницю. Та тiльки у якому статусi? Спочатку звичайним робiтником, а ось далi?.. "Ой, сини, мої сини! Найкращої вам долi й великих звершень у життi!". Тепер залишалося лише чекати, чи збудуться уявнi побажання Михайла Лаврентiйовича своїм дiтям, i чи дочекається вiн сам того, що хоча б хтось з його синiв стане вiдомою людиною.

0x01 graphic

  
  
  
  
   70
  
  
  
  
  
  
Закiнчення роману "Шляхи, якi ми обираємо" - Частина I знаходиться тут: "Шляхи, якi ми обираємо" ("Прагнення не знає перешкод")
  
 Ваша оценка:
Связаться с программистом сайта.

Новые книги авторов СИ, вышедшие из печати:
О.Болдырева "Крадуш. Чужие души" М.Николаев "Вторжение на Землю"

Как попасть в этoт список