Ройко Александр: другие произведения.

Шляхи, які ми обираємо. Частина ІІ "Прагнення не знає перешкод"

"Самиздат": [Регистрация] [Найти] [Рейтинги] [Обсуждения] [Новинки] [Обзоры] [Помощь|Техвопросы]
Ссылки:
Конкурсы романов на Author.Today
Творчество как воздух: VK, Telegram
 Ваша оценка:
  • Аннотация:
       Кінець 50-х років ХХ-го століття. Вже всі, навіть наймолодші діти родини Михайла Золотаренка закінчили школу. І деякі з них вже вибрали свій шлях у дорослому житті. Та як складеться їх доля поки що невідомо. Не зрівняти, звичайно, часи становлення самого Михайла та його дітей. Нічого не заважає сьогоднішньому поколінню досягати високих вершин. Та на жаль у любу епоху це не завжди і не всім вдається.
       Та пристарілий Михайло дуже добре пам'ятає мрію ще свого батька стосовно того, щоб хоча комусь з дітей чи онуків численної його родини вдалося перевершити досягнення батьків, а можливо, й взагалі стати відомою людиною. В народній мудрості існує поширений вислів, що мріяти не шкідливо. Та правильніше потрібно говорити: "Шкідливо не мріяти". А якщо у людини є заповітні мрії і наполегливість, то все в житті обов'язково здійснюється! То чи вдасться комусь із нащадків роду Золотаренків здійснити мрії своїх діда та батька?
       При цьому зростали, мужніли, змінювалися не лише діти Михайла, змінювалася й сама країна, у якій вони мешкали. І вже на рубежі 80-х та 90-х років дехто з них прикладе і свою руку до розбудови нової незалежної держави - те, що не вдалося зробити в далекому 1917-му році сучасникам Михайла Золотаренка, тепер зроблять його діти.


  
  

Олександр Ройко

Шляхи, які ми обираємо

  
  

Частина ІІ

Прагнення не знає перешкод

  
                                                                                           Кто жизнью бит, тот большего добьётся,
                                                                                                          Пуд соли съевший выше ценит мёд.
                                                                                                  Кто слёзы лил, тот искренней смеётся,
                                                                                                       Кто умирал, тот знает, что живёт!
                                                                                                                                                 Омар Хайям
  

Тим, хто поставив собі високу мету в житті і

твердо намагається її досягти, присвячується

  

РОЗДІЛ 1

Від Купала і до Спаса...

  
   У розпалі було літо 1959-го року. На безкраїх теренах Радянського Союзу у мальовничих краях Хмельниччини загубилося серед інших не таке вже й маленьке і напрочуд гарне українське село Зеле́нче. У цю пору, стоячи на його околиці, можна було бачити м'який килим зелені, що вкривав землю і тягнувся до обрію, терпко пахли трави в луках. Відкриваючи день, яскраве сонце кидало свої промені на цей килим, покритий нічною росою, яка починала виблискувати мільйонами вогників. Та роса на траві виблискувала недовго, танули ті манюсінькі прозорі вогники під спопеляючою дією великого вогню. Влітку світати починало рано, а сонце піднімалося все вище й вище. Приємно було спостерігати за тим, як настає ще один теплий літній день. Хотілося повністю зануритися в атмосферу щастя і радості. А он і безкрає на перший погляд ромашкове поле під яскравим сонечком, з м'якою травичкою, яке так і манило прилягти на неї і безтурботно споглядати хмарки. І як тут було не згадати рядки з вірша Бориса Пастернака: "В траве, меж диких бальзаминов, ромашек и лесных купав лежим мы, руки запрокинув и в небо головы задрав...". У полі відчувався запах сіна упереміж із пахощами запашних м'ятних трав. У самому селі цвіла липа, розливаючи свій солодкий запах. Поступово наставала сама задушлива і спекотна пора дня, та й самого літа - його екватор. Річки у цей час починають підсихати, в ставках і заводях теж стає менше води. Вода після зливових гроз не встигає затримуватися на землі, і випаровуючись, піднімається в атмосферу. Сонячні промені продовжують повільно ковзати по землі, що вже прокинулася. Гарний краєвид природи та ще й з хмарками туману над зеленуватою гладдю ставка. Але з підйомом сонця туман над нею починає повільно залишати низину. До середини літа природа досягає самої зрілості, в садах наливаються плоди і рясно достигають ягоди. Ліс також обдаровує стиглими плодами лісових ягід, а також лікарськими рослинами.
   Так, літо було в повному розпалі. Скоро вже й Петрів день - 12 липня. Починаючи з Петрівки денне тепло переходить у спеку, хоча вечори стають теплими і безмовними. День Петра і Павла вважався серединою, або як говорили "верхівкою" літа. У цей день закінчувався Петрів пост і відбувалися останні у літньому сезоні весілля. Вважалося, що "на Петрів день сонечко усіма барвами грає", як на Світле Христове Воскресіння: якимись особливими кольорами, які іскряться і переливаються як веселка. Крім того, апостол Петро був покровителем рибалок і всі, чий промисел був пов'язаний з риболовлею в цей день молилися йому на вдалий улов. Велике церковне свято співпадало з іншим найдавнішим язичницьким святом - Ярилин день. Цей день на Русі здавна присвячували богу Ярилу, якого вважали богом сонця, богом любові і пристрасті, богом сил природи. Також вважалося, що на Ярила все живе "приходить в яр", тобто починає плодоносити. Настає сама спекотна і суха пора року. За старих часів липень називали страдником - і це зрозуміло, на полях ось-ось почнуться жнива. Саме пора жнив, ось тільки дуже вже спекотно! А сонце піднімається все вище, осяваючи своїм світлом всю місцевість. Літні пейзажі природи з квітами і галявинами радують яскравими фарбами, навіваючи безтурботний настрій. Та ось настає вже й полудень - сонце заганяє всяку живність у пошуках тіні. Поступово день вже перевалює за свою середину. Знову нові звуки, запахи розливаються у повітрі, яке потроху вже охолоджується - наближається вечір. Так і хочеться розчинитися в тих звуках та запахах, щоб відчути цей літній вечірній настрій природи. До вечора втомлена від спекотних днів природа розслаблюється, спадає запал спеки, в тіні стає комфортніше і затишніше.
   Тепле літо - це, як завжди, приємний відпочинок здебільшого для школярів та студентів. Ось і у родинну садибу зеленчан Наталії та Михайла Золотаренко поступово стали з'їжджалися їх молодші сини. Першим ще наприкінці минулого місяця приїхав до батьків колишній вже студент, а зараз інженер-будівельник Микола, для якого невдовзі, вже на початку серпня настане його перший трудовий день. Всі разом - батьки, Петро з дружиною та Микола - відзначили 6-го липня 58-му річницю з дня народження мами, а назавтра було вже й старинне свято Івана Купала. А на третій день після нього прийшла негадана радісна звістка - Олександр прислав телеграму, у якій сповіщалось, що Гульнара народила сина, якого назвали Андрійком. Батьки зраділи народженню нового онука, та вже трохи заспокоївшись від цієї приємної новини, мама задумливо простягла:
   -- Я навіть не гадала, що саме у Сашка буде багатодітна сім'я.
   -- Та яка там вона багатодітна... Це у нас багатодітна, а також у моїх та твоїх батьків були більш-менш багатодітні сім'ї - по п'ятеро дітей. Саме після п'ятьох дітей родина і вважається багатодітною. А троє... -- махнув він рукою.
   -- Не скажи. То було колись. Навіть до війни у нас в селі було, мабуть, усього п'ять чи шість таких багатодітних сімей. А після війни родини значно менші стали, не рожають зараз баби, ну, молоді жінки багато дітей. Так, одного, двоє та й усе.
   -- А звідки ж тоді за цьогорічним переписом так збільшилася кількість населення у Радянському Союзі? -- посміхнувся Михайло.
   -- Та-а, то, мабуть, середньоазіатки та чукчі народили. Ти ж не дивився за переписом на скільки збільшилась кількість саме українців, росіян, білорусів...
   -- Не дивився, ти маєш рацію. А ось стосовно чукчів ти не права - на крайній Півночі та ще й у юртах багато дітей не буває. Та стосовно середньоазіатських жінок твоє зауваження, мабуть, цілком слушне. Але скажи мені, а хто за національністю Гульнара?
   -- О, Господи! Я й випустила цей момент, звикла, що вона наша невістка, і вважаю її своєю. Ну, Гульнара, й справді могла бажати багатьох дітей. Але ж Сашко?..
   -- А він теж того бажав.
   -- Хто, Сашко?! Щось не віриться мені. Як вони тепер з трьома дітьми будуть мотатися по просторах Радянського Союзу?
   -- Як їздили з двома дітьми, так будуть їздити й з трьома. Мало що змінилося. А стосовно третьої дитини, то тобі повинно було б віритись. Адже у Сашка двоє доньок, а він точно бажав спадкоємця, хлопця. Йому потрібен був син, а не ціла купа жінок у хаті.
   -- О-о, так воно, мабуть, і є. У цьому ти маєш рацію. Та все ж я думала, що скоріше у Антоніни буде троє дітей.
   -- Будуть, мабуть, і у Тоні ще діти. Квартира у них вже двокімнатна. А як буде більше двох, та ще й різностатевих дітей, то можуть і трикімнатну отримати. Ну, то буде видно. А ось стосовно Сашка, то ось що цікаво - у нього імена всіх його дітей починаються на одну букву.
   -- Та ну таке! Які ж вони на одну букву? Так, Алія і зараз Андрійко - дійсно на одну букву. А Ганнуся?
   -- А на якій мові Сашко зараз розмовляє?
   -- Та хто його розбере. На українській і на російській - якась помісь.
   -- То у селі у нього помісь. Тому що він за 15 років вже звик розмовляти на російській мові. Інакше й не могло бути. І Лаврентій на російській мові розмовляє - в Радянській Армії так і повинно бути, по-іншому неможливо. А зараз вже, мабуть, і Василько на російській мові розмовляє. А як на російській мові буде ім'я Ганнуся?
   -- А-а-а... і справді. Ганнуся - Анничка, Аня, Анна. Дійсно, Анна, потім Алія, а тепер Андрійко - всі на букву "А". Хм, цікаво. То Сашко з Гульнарою так задумали, чи що?
   -- Хто його зна. Приїдуть - спитаєш. Мені здається, що це просто збіг. Ганнуся названа на честь твоєї мами, Алія - просто красиве узбецьке ім'я. Ну, і Андрійко теж гарне ім'я, Та й звучить добре - Андрій Олександрович.
   Поступово розмови про поповнення онуків стихли. Минали дні, і батьки разом з Миколою, Петром та Марічкою стали вже чекати приїзду інших синів. І чудового липневого ранку саме напередодні Петрова дня приїхав на відпочинок вже й Василько, який закінчив 1-й курс Ульяновського льотного училища, що готувало пілотів цивільної авіації. Від хлопця аж пашіло радістю та задоволенням. І не лише тому, що він повернувся у рідну домівку, у якій не був вже цілий рік. Вочевидь, він взагалі був задоволений життям, задоволений тим, що навчається у ВНЗ, до якого так прагнув потрапити. Ним був зроблений поки що малесенький крок до мрії стати пілотом, так, поки що маленький, та всі починають з малого. Пролетять ще 3 роки навчання, й полетить вже він сам у голубе небо на якомусь з літаків, які йому часом сняться ночами і які він вже бачив на аеродромі - різні марки тих літаків. І трохи відпочивши, Василько у захваті почав розповідати батькам про ті літаки.
   -- Мамо, тату! -- з ентузіазмом почав Василько, -- А ви знаєте, що зараз літаки вже літають не лише з Москви до Києва чи Ленінграда, або ж поміж обласними центрами, а здійснюють вже й досить дальні авіарейси? Наприклад, як нам розповідали, ще у вересні 1956-го року реактивний літак Ту-104 здійснив перший регулярний рейс з пасажирами по трасі Москва-Іркутськ. Він подолав, з посадкою в Омську, 4570 кілометрів. Його льотний час склав 7 годині 10 хвилин. І взагалі, час в дорозі реактивних літаків у порівнянні з польотом на поршневих літаках скоротився майже втричі. У тому ж році реактивні літаки вийшли і на лінії Москва-Тбілісі, Москва-Ташкент, Москва-Хабаровськ. А 12 жовтня 1956-го року відбувся перший рейс міжнародної лінії Москва - Прага. У лютому ж минулого року Ту-104 стартував у свій перший (поки що технічний) рейс по авіалінії Москва-Владивосток - вона одна із найдовших у нашій країні. А всього 2 місяці тому новий реактивний літак Ту-114 здійснив свій перший політ з пасажирами за маршрутом Москва-Хабаровськ-Москва. А це майже 14.000 кілометрів, які літак подолав за 18 годин 50 хвилин льотного часу з середньою швидкістю 730 км/годину.
   І Василь Золотаренко ще багато чого розповів батькам про літаки. Наприклад, про те, що здійснюючи перевезення пасажирів на реактивних літаках, Радянський Союз на 2 роки випередив США, Англію та інші західні країни по масовій експлуатації пасажирських турбореактивних літаків. Адже американський реактивний літак "Боїнг-707" і англійська "Комета-IV" вийшли на повітряні лінії лише в кінці 1958-го року, а французька "Каравела" - у 1959-му році.
   Було помітно, що хлопець, незважаючи на те, що він поки що лише бачив деякі з тих літаків, вже повністю живе небом, наперед смакуючи свою майбутню професію, насолоджується приналежністю (теж майбутньою) до когорти пілотів. Та він мав на це право, а у своїх розповідях мав і рацію - це був час стрімкого розквіту радянської авіації. Той же літак Ту-114 минулого року на Всесвітній авіаційній виставці в Брюсселі був удостоєний найвищої нагороди - "Гран-прі". А надалі протягом 1959-1960-го років Ту-114 здійснить ряд рейсів вже в США, Англію, Францію, КНР та інші держави світу.
   Та батьків не скільки цікавила, так би мовити історія ЦПФ СРСР, скільки саме навчання й побут Василя, відірваного від дому. І хоча він багато чого розповів їм у листах, довелося йому й зараз, вже більш розширено коментувати рядки раніше написаного ним. Батьки вже знали, що Ульяновська ШВЛП являла собою закрите містечко, у якому знаходилися великий навчальний корпус, штаб, тренажерні комплекси, санчастина, житловий комплекс співробітників, бібліотека і навіть готель. Була і прохідна, як у військових частинах чи на режимному підприємстві. І слухачів училища, теж як і у військових училищах, іменували не студентами, а курсантами. І за словами сина дисципліна в ШВЛП була досить жорстка.
   -- Отже, у вас там і дисципліна подібна до армійської? -- запитав Василя батько, після уточнюючих запитань про структуру навчального закладу та порядки у ньому.
   -- Мабуть, що так, -- покачав головою хлопець. -- Адже армійських порядків я не знаю, та, відверто кажучи, дисципліна в ШВЛП досить сувора. Та нам і казали, що навчання у ньому прирівнювалося до проходження служби а армії, ми живемо на казарменому положенні.
   -- Зате на повному державному забезпеченні, -- вставив репліку Микола, який теж слухав оповідь брата. -- Не те що я - батько мені щомісяця кругленьку суму висилав.
   -- Це так, -- погодився Василь. -- Нам ще й щомісяця виплачується грошове забезпечення.
   Батьки про це знали ще з самого початку навчання Василя. Хлопець одразу написав їм, що грошей йому висилати не потрібно, у нього все тут є. Та батько однак потроху кошти йому переводив.
   -- А як вас там годують? -- запитала мама, хоча на власні очі бачила, що син не схуд, а навпаки, якщо й не погладшав, то принаймні змужнів.
   -- Годують, як і належить льотному складу - дуже добре, -- посміхнувся хлопець. -- У нас там, на території є велика їдальня. І кормлять нас, повторюю, гарно.
   -- І ви так же гарно навчаєтесь? -- у свою чергу посміхнувся Микола.
   -- А чом би й ні. Ми дійсно вчимося старанно, ну, переважна більшість, разом ходимо на самопідготовки, вечорами сидимо в аудиторіях і розбираємося в електричних схемах або в схемах роботи паливної автоматики. Нам з весни вже викладають деякі спеціальні предмети.
   -- А відпочинок? Вихід вільний за територію училища?
   -- Ну, не зовсім. Мабуть, так само, як в армії - у вихідні дні. Ми тоді здійснюємо прогулянки по місту, в основному ходимо до "Вінця", - є таке місце, звідти відкривається дуже гарний вид на Волгу. Це у центрі міста, і знаходиться воно недалеко від училища. Я мамі й тату про нього вже розповідав. Взагалі, все нормально. Є і навчання, є і відпочинок. А ось далі взагалі буде цікаво. Нас вже почнуть знайомити з літаками.
   -- І ви вже станете літати, -- підколов Василька братець.
   -- Ні, літати, звичайно, ще не станемо, -- спокійно відреагував на цю шпильку курсант льотного училища. -- Хоча, з літаками, напевно нас вже почнуть ознайомлювати не лише на землі, а й у повітрі - показувати як поводять себе пілоти під час рейсу. То непроста справа - отак одразу навчитися літати. Навіть пілоти зі стажем можуть допустити якусь помилку - у літаках в кабінах стільки приладів, різних лампочок, тумблерів!.. А тому нам постійно повторюють: "Небо не визнає авторитетів. Йому все одно який у пілота наліт і де він навчався". А ще посилаються на слова творця аеродинаміки, професора Миколи Єгоровича Жуковського: "Літак - це найбільше творіння розуму і рук людських, і він не підвладний ніяким авторитетам, крім осіб, які поважають льотні закони".
   Поступово батькам й особливо Миколі надокучило вже слухати емоціональні розповіді Василька про літаки та про свою майбутню професію. Хоча, відчувалося, що хлопець на ці теми міг говорити годинами - ось що означає мрія! Та всьому свій час, існує безліч різних інших тем для обговорення. Отож були бесіди, особливо вечірні, з іншої тематики. Та поступово начебто було обговорено все. Тепер вже брати просто відпочивали й разом з батьками чекали на приїзд свого іншого брата - Ілька.

* * *

   Та ось надійшов лист від Іллі, у якому він сповістив, що його відпустка, на жаль, переноситься на середину серпня. Приїде він скоріш за все, у середу 19-го серпня. Відпустку йому надають з 17-го числа, та виїхати зі своєї частини він зможе у неділю (однак це вихідний - це було допустимо). Три дні у нього займе дорога (прямих потягів немає), а у середу вранці за всіма планами він повинен бути в Нестерівцях. А до рідного села звідти рукою подати. І саме з цього дня почнеться у нього реальна відпустка. Ці плани Іллі влаштовували не всіх, зокрема новоспеченого інженера Миколу Золотаренко. Він повинен був вийти на роботу у якесь місто (чи містечко) Рівненської області - тепер, мабуть, воно надовго, принаймні років на три стане саме його місцем проживання - у понеділок 3-го серпня. Та то вже саме на роботу, а у яке конкретно місце - потрібно було з'ясуватися заздалегідь. Адже будівельна організація (її керівництво), як про говорив батьку Микола, лише знаходиться у самому райцентрі, а зводити будівлі вона може у будь-якому населеному пункті району. А тому Микола планував приїхати у Рівне не пізніше наступного четверга - 30 липня). Адже, скоріш за все, на роботу ще доведеться кудись добиратися, та й з житлом необхідно вирішувати питання. Отож, зустріч з братом у нього навряд чи відбудеться. Але ж він не бачив брата вже майже 2 роки. То що ж робити? Доведеться виканючити у керівництва хоча б один день перед вихідним та приїхати у село для коротенької зустрічі з братом. Не дуже-то гарно для початку робочої кар'єри молодого спеціаліста, та що вдієш.
   Отож Микола в кінці липня від'їхав. А у серпні мама почала готуватися до зустрічі з Іллею. Чоловік лише допомагав їй, коли вона його просила. Діти ж просто відпочивали, не враховуючи Петра, який разом із дружиною Марічкою у цей час працював - відпустка у них буде лише наприкінці вересня. Та ось вже й наступив ранок того дня, коли мав приїхати Ілля. І він з'явився на рідному подвір'ї саме з настанням ранку - не з першими променями сонця, але рано, бо потяг у Нестерівці приходив саме з першими променями земного світила. Василько, зараз один в кімнаті, ще міцно спав, насолоджуючись останніми днями своїх канікул. Зустрів сина батько, який за своє довге життя звик вставати рано. Та насторожі була й Наталія Карпівна, почувши у дворі голоси й вона вибігла на подвір'я на зустріч з сином. Поки були привітання, обійми та короткі запитання, встав, почувши з двору не такі вже й тихі голоси, а вже скоріше гамір, і його брат Василько. Він теж вибіг на подвір'я, навіть не одягаючись, в одних трусах - день видавався теплим. Тепер вже батькам довелося передати естафету спілкування з прибулим своїм синам - і мабуть, що надовго.
   Ілля за 2 роки змужнів ще більше, ніж Василько, та ще його здорово, як і всіх військових, зараз красила форма. А додому він приїхав, звичайно ж, у парадній формі, про яку кожен солдат ретельно дбає.
   -- О, а ти за 2 роки вже ледь не генералом став, -- розсміявся Василько, звернувши увагу на погони брата.
   А на них було лише по одній вузенькій червоній поперечній личці, і означали вони, що їх власник має звання єфрейтора. Єфрейтор (від нім. Gefreiter, Гефрайтер, тобто звільнений від деяких нарядів) - це військове звання, яке присвоюється старшим і кращим рядовим (солдатам), які в період відсутності командирів відділень замінюють їх. Чому менший брат так кепкував над Іллею? Оскільки він був курсантом, тобто більш-менш наближеним до армійських порядків, то він знав про певне негативне ставлення до такого первинного підвищення рядових. Серед армійців, а часом і у цивільних громадян, існувала думка, що найчастіше єфрейторами стають прихвосні офіцерів, наприклад, писарі в штабі, кухарі і деякі інші "посадові особи", тобто ті ж офіцери немовби злегка піднімають цих своїх підопічних-любимчиків над іншими солдатами. Була навіть приказка з цього приводу: "Краще мати дочку повію, ніж сина єфрейтора". Та це була саме недалекоглядна думка, тому що це звання зазвичай давали тим солдатам, які не пройшли сержантську школу і не мають право на отримання більшої кількості личок. Але якщо солдат старанно і відповідально ставиться до служби, проявляє армійську кмітливість і ініціативу, тоді його можуть винагородити цим відомим військовим званням. Деяким особам строкової служби звання старшого солдата (єфрейтора) дають лише під самий дембель. А ось особливих привілеїв єфрейтори якраз не мають, вони, як-то кажуть, "орють" разом з рядовими. Лише іноді їх можуть залишити за старшого чи поставити в наряд черговим. Це звання можуть дати або в зв'язку із займаною посадою, яка має на увазі це звання, або за відмінне навчання, та успіхи з бойової та спеціальної підготовки.
   Знав про таку "утішну" думку стосовно звання єфрейтора, звичайно ж, і сам Ілля. Та все ж він без зла, з гідністю пояснив брату:
   -- Я служу у ремонтному взводі. А це служба, яку можна порівняти з роботою. У нас у взводі особливо солдат не муштрують. Від нас у першу чергу залежить боєготовність тих же танків. Тому у нас із взводу у сержантські "учебки" солдат не посилають, та ніхто з нас і не горить до цього особливим бажанням - то тебе муштрують, то ти муштруєш. Ми просто виконуємо справу, яку нам доручили. Я на підвищення звання не напрошувався, у нас у взводі всі рівні. Якщо ж мене підвищили у званні, то, мабуть, служу, чи працюю я непогано. У нас є у взводі старший сержант, заступник командира взводу. А куди ще інших сержантів у нас ставити? А переводитись в інший підрозділ чи в іншу частину, -- а сержантів після школи дійсно не так вже й рідко посилали служити в інші частини, -- нам зовсім не хочеться. Нас задовольняє місце, на якому ми несемо службу.
   -- Ілько, вибач, -- тут же позадкував Василько. -- Я не хотів тебе образити, я невдало пожартував.
   -- Та я й не ображаюся. Я просто пояснив тобі ситуацію. -- Тобі, як майбутньому пілоту, конче потрібно ставати більш серйозним і добирати слова, - все ж доповнив свої висловлювання брат-єфрейтор. -- Васильку, тобі скоро доведеться розмовляти не лише з членами свого екіпажу, але, можливо, й з пасажирами, яких ти будеш перевозити на своєму літаку. А розмова з ними потребує ввічливості. До речі, у нашій роті єфрейторами найчастіше стають водії у танкових відділеннях або ж навідники гармат. -- Мабуть, що нарешті закінчив свою тираду Ілля. -- А їх ой як важко назвати "штабними крисами".
   -- Та я вже все зрозумів, -- підняв до гори руки Василько. -- Ще раз перепрошую.
   -- Так, годі. Забули, -- підвів риску Ілля.
   Тут на порозі з'явився вже й Петро, який збирався на роботу.
   -- Привіт, Ілько, -- привітався він з братом. -- Нарешті нашого полку́ прибуло.
   -- Якого ще вашого полку́? -- не зрозумів брата Василь. -- Ви зовсім у різних місцях служили. -- Петро строкову службу відбував у Новгородській області.
   -- Цить, салага. Я не про військову частину говорю, а про армійський статус. Ти за студентською лавою 4 роки просидиш, а тому солдатської лямки не тягнутимеш. Ото лише ми вдвох з Ільком за вас всіх віддувалися в армії.
   -- Так вже й вдвох. Ти три роки там пробув, та Ілля поки що два. А Сашко з Лавром вже 12 років служать.
   -- Ну, то так, -- поважно простягнув Петро. -- Але ж вони офіцери. То інша справа. Вони солдатської строкової служби не проходили.
   -- Оце тобі так! А в училищі! Та їх там ганяли більше, ніж тебе, -- вступився за своїх старших братів Василько. -- Нехай я і не військовий курсант, але знаю як в училищах можуть ганяти курсантів.
   -- О, теж мені захисник об'явився, -- скривився Петро. -- Я й забув, що ти теж навчаєшся в училищі, хоча насправді воно і не є армійським. Та й там вас не так вже сильно ганяють. Так, все, все... -- розкинув він в сторони руки, побачивши, що брати намагаються щось сказати. -- Закрили тему, а то ви мене разом точно заклюєте. Я ж не збирався вас ображати. Просто звернувся до Ілька, як до свого колишнього колеги. Так, Ілько, зараз Марічка прибереться, то познайомишся з моєю дружиною.
   -- Звичайно. Поздоровляю тебе з успішним шлюбом!
   -- Ну, ти мене вже поздоровляв письмово. А ось чи успішний мій шлюб, то життя вже покаже.
   -- Отакої тобі! -- здивувався Василько. -- А чому йому бути неуспішним? У тебе Марія гарна й розумна жінка.
   -- Згоден. Вона і гарна, і розумна. Та саме те, що вона розумна, мене найбільш і дістає.
   -- Це ще чому? Що поганого у тому, щоб бути розумною?
   -- Та ні, не в цьому справа. Вона мене за цей сумісно прожитий рік вже запиляла. Все говорить, що не престижно бути простим робітником, давай, мовляв, вчися далі. Сама вона збирається вчитися, ось і мене довбає, як той дятел деревину.
   -- О! -- розсміявся Василько, а за ним також і його брат. -- Молодець Марія, вона з тебе людину зробить. А тобі дійсно не надокучило просто дроти крутити? Підкорятися такому ж "вченому" керівнику, як ти сам? Та ти ж хоча б у ремісничому училищі навчався, а він ні. Просто він старший за тебе, та й досвід у нього більший.
   -- Так, то була одна Марічка, а тепер ще й вас двоє, -- скрутно зітхнув Петро. -- Жалкую вже, що розповів вам. Тепер мені точно капець.
   -- Та нічого не капець, -- заспокоїв Його Ілля. -- Ми невдовзі пороз'їжджаємося, ти знову залишишся наодинці з Марічкою. Та вона все ж має рацію. Поміркуй над цим питанням.
   -- Та я вже міркував. Добре, закрили цю тему. Там видно буде.
   Через деякий час Ілля познайомився зі своєю новою розумною невісткою. Вона з чоловіком пішла на роботу, а хлопці почали розмірковувати, яким чином їм налагодити свій сумісний відпочинок у рідному селі. Вирішено було спочатку сходити на річку скупатися, адже останні дні літа йдуть, надалі вже прохолодно буде. Недаремно ж у народі кажуть: "Прийшов Спас - готуй кожух про запас". А Яблуневий Спас або ж свято Преображення Господнього віруючі - православні і греко-католики - почали відзначати саме сьогодні 19-го серпня. Триватиме свято, як і Успенський піст до 28-го серпня і завершиться святом Успіння Пресвятої Богородиці. До настання цього дня не дозволялося їсти ніяких плодів. На Яблуневий Спас традиційно святили яблука, виноград та все, що відноситься до першого врожаю. Із трьох спасів Яблуневий Спас був найголовнішим. Після освячення частину плодів зазвичай віддавали убогим. "На другий Спас і убогий яблучко з'їсть", -- говорили у народі. Звичайно, ніякі свята з цього приводу у селі не проводилися, та основна маса селян цей день відзначала потихеньку у себе вдома.
   Ввечері вся родина Золотаренків теж зібралася за святковим столом, та не з приводу Спаса, а на честь приїзду Ілька, та й двох інших дітей.
   -- І який термін у твоєї відпустки? -- запитав Іллю батько.
   -- Двадцять діб. І до того ж без врахування дороги - сюди та назад. -- Ілля мав рацію - дійсно, час проїзду до місця проведення відпустки і назад в термін відпустки не зараховувався. -- Відпустка у мене починається з завтрашнього дня. Виїхати з частини я мав у понеділок. Та, виїхавши у неділю, -- посміхнувся син, -- я додав до відпустки ще один день.
   -- Ой, як добре! -- вигукнула мама. -- Цілих три тижні вдома. Оце гарно відпочине Ілько у своїй відпустці.
   -- У нього, мамо, не відпустка, а побивка, -- весело підказав Петро. -- Так у солдатів більш точно прийнято називати поїздку у рідні краї.
   -- Так, я теж чув, що так називають солдатську відпустку. -- задумливо промовив Михайло Лаврентійович. -- Можливо, що й вірно так її називають, "Побивка" - побувати у рідних краях. Однокореневі слова.
   -- На побивку їде молодий моряк, -- весело підказала Марічка.
   -- А що, теж вірно. Тільки у нашому випадку не моряк, а солдат. Як оті ж солдати Максим Перепелиця чи Іван Бровкін на побивку додому приїздили.
   Названі Михайлом імена належали героям популярних радянських кінокомедій випуску 1955-го року. Перша з них знімалася на кіностудії "Ленфільм", а друга - на кіностудії ім. Горького. В Зеленче ці фільми вже йшли, їх молодь дивилася по 2-3 рази - скільки то було можливо, на скільки днів завозили в село новий фільм. До війни кіно в село приїздило не часто, саме приїздило, тому що стаціонарного приміщення для показу фільмів не було. Щоб розширити кіноаудиторію в Росії ще в кінці першого і на початку другого десятиліття почали створюватися так звані "кінопересувки" - портативні кіноустановки для демонстрування кінофільмів у приміщеннях, не обладнаних стаціонарними кінопроекційними установками. Вони мали різний спосіб пересування, іноді кіноапаратуру для показу фільмів привозили навіть возами. А вже у радянські часи, у 20-30-х роках по країні їздило чимало автоматизованих "кінопересувок. І вже тоді часто "кінопересувкою" називали автомобіль, спеціально призначений для перевезення портативної кіноустановки, а демонстрація фільму велася на відкритих майданчиках, іноді безпосередньо з кузова такої машини. Михайло пам'ятав, як наприкінці 20-х років одна із таких кінопересувок вперше показала фільм у Зеленче. Яке ж було здивування і навіть переляк селян, коли ті побачили як натягнуте поміж деревами біле полотно "ожило" і на ньому стали рухалися люди. Заїжджало у ті роки "кіно" в село рідко, частіше воно було у Нестерівцях - селищу у цьому допомагала залізниця. Але основні довоєнні кінофільми зеленчани все ж змогли подивитися: "Чапаєв", "Щорс", "Цирк", "Веселі хлоп'ята", "Діти капітана Гранта", "Волга-Волга", "Трактористи", "Винищувачі" тощо.
   А вже після війни кінофільми стали демонструватися у селі регулярно. Відбудували, значно розширивши сільський клуб, до актової зали прибудували приміщення вже для стаціонарної кіноустановки і "крутили кіно" - частіше на вихідні (могло бути й по 2-3 дні - п'ятниця, субота, неділя) або ж на свята. Так що з новинками радянського кінематографа зеленчани були знайомі. У минулому році на екрани країни вже вийшла картина "Іван Бровкін на цілині" - продовження історії простого сільського хлопця - та у селі цей кінофільм поки що не з'являвся.
   -- А тепер і наш Ілько, на таку ж побивку додому приїхав, -- закінчив свою думку про відпустку сина Михайло Лаврентійович. Потім він на кілька секунд замовк, а далі неголосно додав. -- Зараз вже Ілля Михайлович, -- з якоюсь гіркотою промовив ці слова батько, згадавши останні слова у листі свого первістка Івана перед тим, як той у 1941-му році подався на фронт.
   -- Так, -- підтримала, не чоловіка, а невістку Наталія Карпівна. -- І пісня про побивку дійсно гарна є. Минулого року її дуже часто співали, та й зараз іноді я по радіо її чую. Співає якась артистка, не пам'ятаю її прізвища, та голос у неї теж гарний.
   У цей час дійсно була дуже популярною пісня "На побивку їде молодий моряк" - на слова Віктора Бокова і на музику Олександра Аверкина. Часом її народження був 1957-й рік. Автор її слів поет Віктор Боков запропонував тоді свої вірші про "молодого моряка" композитору Валентину Левашову. Тому вони чомусь не сподобалися. І тоді Віктор Федорович показав їх молодому баяністові Сашку Аверкіну. Але того незабаром призвали в армію. І згадав Олександр про ці вірші й склав на них музику, вже опинившись в гвардійській Таманській дивізії. Він так пізніше розповідав про народження цієї пісні: "Нерідко в частину приїздили мене провідати Віктор Федорович Боков і тоді ще нікому не відома співачка хору російської пісні Всесоюзного радіо Людмила Зикіна". А її й дійсно мало хто ще знав, пісня Бокова й Аверкіна стала для неї чи не першим по-справжньому сольним виступом. Ще у 1947-му році вісімнадцятирічна Людмила Зикіна взяла участь у Всеросійському конкурсі молодих виконавців, після якого її прийняли у Державний академічний російський народний хор ім. М. Є. П'ятницького. Конкурс у ході прийому досяг 1500 чоловік на одне місце, і по його завершенню комісія відібрала чотирьох: трьох юнаків і одну дівчину - саме Людмилу. Її творчість отримала захоплені відгуки у В. Мураделі, Р. Щедріна, О. Фельцмана, О. Пахмутової, Т. Хреннікова. Через 10 років, у 1957-му році Зикіна стала лауреатом Шостого фестивалю молоді і студентів у Москві а в 1960-му році - переможницею Всеукраїнського конкурсу артистів естради. З того ж 1960-го року Людмила Зикіна стала вже солісткою Москонцерту.
   Оскільки надалі синам залишалося побути разом вдома вже менше тижня, то відпочинок відпочинком, а розмови, особливо між самими хлопцями велися постійно - кожен намагався з'ясувати як ідуть справи у іншого молодшого члена родини. У липні у Миколи все з'ясували, а у серпні до Іллі та Василька запитань було багато, особливо до Ілька - 2 роки перебування в армії то значний термін. Спочатку задавалися загальні питання про армійські порядки, хоча зокрема Василя це мало цікавило - він був трохи наближений до тих порядків. Потім поступово перейшли до конкретних питань про самі танки або ж до служби (чи роботи) Іллі у танкоремонтній майстерні. Стосовно танків, то Ілля розповів (що це може бути таємницею їх ніхто не попереджав, та й демонструвалася нова техніка на парадах у Москві), що в частині з'явилися нові танки. Минулого року після проведення державних випробувань на озброєнні Радянської армії прийняли танк Т-55. У нового танка був встановлений протиатомний захист, збільшена потужність двигуна, встановлена термодимова апаратура, а також збільшений боєкомплект.
   -- О, Господи! -- поскаржилася чоловікові одного разу Наталія, випадково почувши розмови своїх дітей. -- Спочатку Василько розповідав про літаки, а тепер Ілля розповідає про танки. Ну, що то за розмови? - то літаки, то танки.
   -- Ну, хто чим живе, або з чим щодня стикається, про те й розповідає. Наступного літа той же Микола буде розповідати нам про будинки, -- той таки вирвався на пару днів з Рівненщини на зустріч з братом.
   -- Та хай вже краще про будинки, ніж про літаки і танки.
   Та запитували Іллю не лише про самі танки, але й про те, чи доводилось йому ремонтувати танки у польових умовах, не в майстерні.
   -- Доводилося, -- усміхнувся хлопець. -- Періодично в частині проводять польові заняття як самі танкісти, так і ми - ремонтники. Танкістам то що, а нам часом доводиться повзати під танком. Одного разу такі заняття були після досить сильного дощу. Можете уявити собі, який у нас був вигляд.
   -- І що, постійно форму вам потрібно прати?
   -- Ну, не саму форму. У танкових частинах, як і в автомобільних ротах, солдатам, зайнятим обслуговуванням техніки, додатково видаються комбінезони для роботи з технікою. І перемо ми їх не самі, важко прати засмальцьовану мазутом форму. Ніякого мила не вистачить. Здаємо брудну, отримуємо чисту. У нас їх два комплекти.
   -- У-у, це добре. Й справді спробуй випрати засмальцьований одяг. А як вас там годують?
   -- Ну, по-різному. Буває більш-менш пристойно. А буває, що й не дуже. Годують, звичайно, в основному кашами. Одного часу фірмовою стравою була "каша з очками": варену крупу перемішували з консервованою кількою. А з овочів була здебільшого квашена капуста, та й та, мабуть, трирічної давнини. Потім харчування наладилося - замінили когось там на продуктовому складі. Та все одно, якщо з'являються макарони - то це свято. М'ясо, риба, молоко, свіжі огірки чи помідори на столах теж дуже рідко можна побачити. Особливо дістається молоді, вони без звички вічно голодні, хоча страви в цілому калорійні. Та вони часто міняють цигарки на хліб.
   -- Слухай, -- запитав Василько, -- вас, ремонтників на плацу, я так розумію, не дуже ганяють. Отже жити можна. А що тобі не подобається в армії?
   -- Вихідні.
   У Василька від такої несподіваної відповіді брата аж рот розкрився. Та потім він оговталися і дуже вже зивовано уточнив:
   -- Жартуєш?
   -- Та ні, не жартую.
   -- То як то так. Нічого не розумію - у будні працювати краще, ніж у вихідний відпочивати?
   -- Буває й таке, -- розсміявся Ілля. -- Стосовно того ж робочого дня. У розпорядку дня кожній військовій частині на відпочинок відводиться від чотирьох до восьми годин. Відпочинок протягом доби розподіляється так, щоб солдати мали можливість відновитися після фізичних навантажень і привести в порядок обмундирування. Навіть після обіду солдати протягом години відпочивають, і лише потім шикуються на розвід. Є вільний час і перед вечерею. А після неї солдатам також надається година особистого часу. Це необхідно для того, щоб привести в порядок обмундирування. Так що часу для відпочинку хватає навіть у будній день. Ну, а перед сном ще й вечірня прогулянка, нехай навіть із стройовими піснями на патріотичні теми. Вже звикли до цього. А далі всі вже готуються до восьмигодинному подорожі з царства Марса в царство Морфея.
   -- А це ще що таке?
   -- Зараз поясню. Є у нас у взводі один філолог, восени у нього вже дембель. Так ось, він поступав в університет на філологічний факультет. Та не поступив і потрапив в армію, подібно до мене. Він нам і розповів, що дуже добре знайомий з якоюсь там міфологією. А за тією міфологією Марс - це бог війни, а Морфей - бог сну.
   -- Он воно що. Цікаво, -- простяг Василько. -- Ну, добре, це я зрозумів. Але, все ж таки, чим тобі не подобаються вихідні?
   -- Ну, мені, звичайно, не всі вихідні не подобаються, але деякі дуже не подобаються. Так, у вихідні чи святкові дні не проводиться ранкова фізична зарядка, а на сніданок додатково видають варені яйця, ввечері в клубі показують якийсь військово-патріотичний фільм, але часто досить старий, наприклад, про Чапаєва. Напередодні днів відпочинку можуть також бути концерти та інші розваги для військовослужбовців. День дозволяється закінчувати на 1-у годину пізніше звичайного, а підйом у дні відпочинку робити пізніше звичайного. Та вся ця радість буває зводиться нанівець улаштуванням якихось спортивно-масових заходів.
   -- А у них що поганого? -- запитав Василь. -- Чому б у вихідний день з годину-дві у футбол не поганяти або у волейбол не пограти?
   -- Якби ж то були лише футбол чи волейбол. Справа у тому, що у дні відпочинку, особливо на свята, керівництво частини розробляє спеціальну програму, за якою з особовим складом повинна проводитися культурно-масова робота, різні дозвільні заходи, спортивні змагання та ігри. А до спортивних змагань відносяться, крім футболу та волейболу, ще й змагання на перекладині чи на брусах, а також біг на різні дистанції. І ось тоді я завжди з жахом чекаю, та й не я один, таких ось "святково-недільних" спортивних змагань - особливо з бігу на 3 чи на 5 кілометрів.
   -- А точно, -- розсміявся Василько. -- Були й у нас в училищі пару таких "свят". Добре, що бігу на 5 кілометрів не було, та поганяли нас добряче.
   -- Просто в армії не прийнято, що солдат нічим не займався, -- доповнив Ілля. -- Весь розпорядок дня в армії спрямований на те, щоб солдати по можливості були зайняті якоюсь справою. Чомусь деякі командири вважають, що наявність вільного (особистого) часу провокує солдатів на самоволки, на нестатутне поведінку та вчинення ще яких-небудь протиправних діянь. На жаль немає Петра, -- йшов робочий день, -- він би тобі це підтвердив. Навіть відпочинок у солдат повинен бути активним. Там тобі ніхто не дасть просто так лежати на травичці. Ось у цьому і є неприємність подібного відпочинку.
   Ось такі були іноді у хлопців цікаві і навіть веселі бесіди. Та й ті невдовзі припинилися - днів відпочинку у селі ставало все менше. Тепер вже розмови шли про майбутнє навчання, службу й роботу, а це вже були бесіди не дуже веселі та й цікаві. В останню суботу серпня приїхав Микола, який таки встиг поспілкуватися з Іллею. Та ось настала пора, коли й Василь від'їхав з батьківського дому, та й Іллі залишалося побути в селі вже лише з десяток днів. А з середини вересня Наталія Карпівна та Михайло Лаврентійович знову стали проживати у напівпорожньому домі лише з Петром та невісткою. І знову в будинок поступово вповзала самотність і туга.
  
  

РОЗДІЛ 2

Сюрпризи бувають різними

  
   Повернутися у свою частину Ілля Золотаренко мав 10-го вересня до 22:00. Потяги ходили за розкладом, літній ажіотаж вже стих і з квитками проблем не було. А тому, виїхавши з дому рано вранці у понеділок 7-го вересня, після обіду назначеного дня Ілля вже був у своїй частині. Почалися розпитування приятелів про те, як він відпочив. Та що особливого міг розповісти хлопець, коли його друзі ніколи не бували у його рідних краях. Двоє ж його односельчан, з якими він призивався, служили в інших підрозділах частини. А тому більше Ілля розпитував своїх приятелів про армійські новини, адже не був в частині мало що не місяць - виїхав 16-го серпня, повернувся - 10-го вересня. Та й у частині, як йому доповіли, ніяких особливих подій не відбувалося - звичайна армійська повсякденність.
   -- Все як завжди: -- сміялись вони, -- підйом, зарядка, сніданок, навчання, обід, робота, вечеря, відбій. І так щодня.
   -- І ніяких надзвичайних подій?
   -- Ні.
   -- Не цікаво, -- посміхався й Золотаренко. -- А якісь огляди перевіряючих, ПГД?
   -- Перевіряючі не приїздили, а від ПГД куди ж дінешся, звичайно, були. Як і різні наряди, -- вже без посмішки доповіли йому. -- Тобі пощастило, бо й сьогодні був ПГД, щоправда дещо скорочений.
   Що ж то було за ПГД, чи не якась зашифрована армійська лайка? Та ні, все було пристойно, і визначалося статутом. Абревіатура ПГД розшифровувалася як "Парково-господарський день". У цей день в армії всі предмети з особливою ретельністю ставлять паралельно і перпендикулярно, драять, начищають до блиску, а дещо ще й посипають піском. У цей "святковий" день у всіх підрозділах і службах проводиться генеральне прибирання. Проводиться воно регулярно перед вихідними днями, тобто у суботу. Може проводитися ПГД і нерегулярно - перед візитами високопоставлених перевіряючих або перед справжніми, календарними святами.
   Від решти днів цей день відрізняється відсутністю будь-яких навчальних заходів, проведенням лазні, заміною зарядки на труску ковдр і розведенням більшого, ніж зазвичай, бруду під час ранкового прибирання. Прибирають в основному територію гарнізону, та не забувають і про самі місця служби, наприклад, ангари для техніки чи ремонтні майстерні. Беруть участь у ПГД всі незадіяні в бойовій службі підрозділи і готуються вони до цього "шоу" по-військовому ґрунтовно і ретельно: напередодні ввечері сержантами перевіряється наявність засобів для прибирання: відер, тазиків, ганчірок, мила, віників і щіток. Якщо чогось не вистачає - до ранку воно "має обов'язково з'явитися" - де, у кого і яким чином воно буде придбано при цьому нікого не цікавить: "Повинно бути, і край!". Та за законом підлоти зазвичай завжди чогось обов'язково не вистачає! І де його можна роздобути? - та звичайно ж в іншому підрозділі. Але там його тобі не дадуть, самим завтра потрібно буде. А воно має бути саме у твоєму підрозділі. І який висновок? - неважко здогадатися. Весь цей метушливий суботній гармидер за роки служби солдатам так надокучує, що ПГД у різних частинах дають дуже вже неласкаві прозвища, наприклад, "Повністю го*няний день" чи "Порядку годі добиватися", або ж існують ще й набагато міцніші вислови.
   -- І що, -- запитав Ілля, -- ПГД без ексцесів проходили?
   -- Та так, як і завжди. Побилися двоє молодих бійців за якесь відро.
   -- І чим це закінчилося?
   -- Та чим... Поділили відро.
   -- Яким чином можна відро поділити? -- здивувався Ілля.
   -- Та дуже просто. Відро-то було одне, і кожен тяг його собі. Отож відірвали у нього дужку. Тоді той, у кого залишилась ємність, надів її на голову тому, у кого в руках була дужка, та ще й стукнув по ній кулаком. Ото сміху було!..
   Посміялися над цією розповіддю вже й зараз. А тоді вже розмови перейшли про завтрашній день, про те, які заходи заплановані на нього. А заходи мали бути дуже цікаві й вагомі, адже завтра найбільше свято. Та яке ж могло бути свято у п'ятницю 11-го вересня? І з якого дива сьогодні, у четвер, проводився парково-господарський день? А свято таки було, і дійсно воно було головним, принаймні для солдатів саме частини, у якій служив Ілля.
   Завтра на території всього СРСР у танкових частинах мав відзначатися День танкіста - професійне свято танкістів і танкобудівників, яке вело свою історію з двох воєнних подій. Перша - це битва на Курській дузі, коли 12 липня 1943-го року відбулася найбільша танкова битва Другої світової війни. А друга подія відбулася вже наступного року - 11 вересня 1944-го року вже на території Української соціалістичної республіки танкові війська, що являли собою велику вогневу міць і ударну силу, зробили прорив в обороні супротивника і зупинили його наступ, домігшись тим самим серйозних успіхів під час проведення Східно-Карпатської операції. Тому після закінчення Другої світової війни, в ознаменування великих заслуг бронетанкових і механізованих військ у розгромі противника в роки Великої Вітчизняної війни і за заслуги танкобудівників в оснащенні Збройних Сил країни бронетанкової технікою, в СРСР був заснований День танкіста - Указом Президії Верховної Ради СРСР від 11 липня 1946-го року. Після цього, відповідно до наказу міністра Збройних Сил, 8 вересня 1946-го року, в Москві на Червоній площі був проведений парад-марш гвардійської танкової Кантеміровської дивізії. Ця подія й стала першим офіційним святкуванням Дня танкіста. До 1980-го року він відзначався саме 11-го вересня. Пізніше професійні свята в Радянському Союзі стали прив'язувати до вихідних днів, а тому з 1980-го року Указом Президії Верховної Ради СРСР була встановлена нова дата святкування Дня танкіста - друга неділя вересня.
   Ось так Ілля попав, як-то кажуть, з корабля на бал, а точніше - з потягу на свято. І цей день, почавшись у частині з урочистостей, був чудовий. Різних святкових заходів було багато, і ті ж спортивні змагання, та все ж без бігу на довгі дистанції, а тому Золотаренко, як і інші, залишився цілком задоволений таким вихідним днем серед робочого тижня.
   А вже завтра, 12-го вересня у країні відбулася подія, яка виправила помилку, зроблену на початку року (щоправда про саму помилку ніхто й не відав). З космодрому Байконур о 8:40 стартувала ракета "Восток-Л", яка вивела на траєкторію польоту до Місяця автоматичну міжпланетну станцію "Місяць-2". Через два дні станція "Місяць-2" врізалася в поверхню Місяця на швидкості 118.000 км/год. А ще через 3 тижні, 4 жовтня 1959-го року АМС "Місяць-3" вперше провела обліт Місяця і фотографування його зворотної сторони.
   А далі служба Іллі Золотаренка проходила за давно вивченим за 2 роки сценарієм - була робота, був відпочинок, були радощі, та інколи не обходилося і без смутку. Все як завжди. Та кожен прожитий в армії день наближав той урочистий момент, коли, наприклад, той же Ілля у парадній формі останній раз пройде через КПП і назавжди покине територію частини. Ото дійсно буде свято - дембель! Та до нього Іллі ще цілий рік. Скорочене солдатами дембель, або ж повна демобілізація (від фр. démobilisation, dé - скасування, припинення; mobiliser - приводити в рух) - процес переводу збройних сил і економіки держави з військового стану на мирний. Та цей час все ж настане!

* * *

   Тим часом на Хмельниччині також неспішно протікали дні. І в один із таких жовтневих днів батьки Іллі отримали нову звістку, і була ця звістка теж пов'язана із військовою темою. Прийшов лист від Лаврентія, у якому він сповістив, що отримав звання майора. Батьків ця новина, звичайно, порадувала - син перейшов вже у ранг старших офіцерів. Більше раділа цьому мати Лавра, а ось Михайло розумів, що нічого дивного у цьому не було. Лаврентію у цьому році виповнилося 34 роки, а у такому віці буває, що вже й полковниками стають. Та все ж і йому було приємно, що за 12 років служби це вже третє підвищення сина у званні. А підвищення у званні тягне за собою і підвищення у посаді. Отже, син зростає! А ось Сашко знову відстає у цьому плані від брата.
   Далі, аж до середини грудня ніяких зримих чи письмових новин не було. Хіба що Павло написав, що навесні у його батьків з'явиться новий онук. Якої статі поки що не відомо. Та ця новина не була несподіваною для Наталії чи Михайла. Влітку Оксана закінчила Кам'янець-Подільський університет і вже працювала вчителькою. І мабуть, задовго до закінчення Оксаною ВНЗ молодята почали виконувати програму отримання своєї власної квартири з кімнатами більше, ніж одна. Все було правильно.
   Та все ж ще до Нового року одна несподівана новина таки з'явилася. Напередодні Дня чудотворця Святого Миколая - відзначається 19-го грудня - надійшла телеграма від Андрія Радкевича, що його дружина Антоніна народила хлопчика, якого назвали Дмитриком. Звістка була дійсно радісна, та у Наталії вона була із певним смутком. І він з'явився тому, що Тоня ще на початку літа приїздила у Зеленче, але й словом не обмовилася матері, що в наприкінці цього року вона з чоловіком чекає на поповнення у сім'ї. Якщо вже єдина донька скритна стала, то що вже говорити за інших. Однак, таку знаменну подію, як то годиться, ввечері відзначили.
   -- Ну, ось, бабуся, дочекалася ти, що й у Тоні вже троє дітей. Це те, на що ти й сподівалася.
   -- Яка я тобі бабусі?! -- розсердилася Наталія, яка все ще ніяк не могла відійти від того, що донька заздалегідь не розповіла їй про майбутнє сімейне поповнення.
   -- А хто ж ти? -- розсміявся Михайло. -- Для Дмитрика та для інших сімох наших онуків ти саме і є бабусею.
   -- То я для них бабуся, а не для тебе. Не вони ж зі мною розмовляють, а ти. Так що не називай мене бабусею.
   -- А мамою?
   -- Я тобі і не мама, а дружина. Ну та гаразд, при дітях можеш називати мене мамою, адже для них я такою і є. Але не в наших особистих розмовах поміж собою.
   -- Слухаюсь, товаришу молодиця! -- жартівливо приклав праву руку до голови Михайло.
   -- А ну тебе... -- розсміялася вже й Наталія. А потім сумно протягла. -- А ось молодицею, дівкою я й справді не відмовилася б стати. Та минулого не повернути...
   -- Навіщо тобі ставати дівкою? У тебе у цьому випадку не буде ні дітей, ні онуків.
   -- Е ні, так я не хочу. Ти у цьому маєш рацію. Діти й онуки - це наше майбутнє. У них живе й наша частинка.
   -- Отож бо.
   -- Ось тільки зараз ні дітей, ні онуків, -- знову засмутилася Наталія. -- Ну, діти повиростали, їм мої ласки вже ні до чого. А ось онуки... І коли я зможу взяти на руки одного із наших онуків? А їх у нас вже восьмеро, і всі далеко від нас.
   -- То питання не до мене. Ти запитай про це Петра з Марічкою.
   -- О-о! А це слушна думка. Щось довго вони ні мичать і ні теляться. Павло пізніше одружився, та вже у нього скоро дитина з'явиться. А Петро з Марічкою затягують.
   -- Ну, з Павлом і Оксаною все зрозуміло. Їх квартира підтискує. А Петра з Марічкою нічого не підтискує.
   -- Ось тепер я їх буду підтискувати. Ну що то за домівка без дитячих голосів?!
   -- Давай-давай, -- знову розсміявся Михайло.
   -- А що, не смійся. Я тепер візьмуся за них. Добре, що нікуди йти не потрібно.
   -- Так, Наталя, ти не переборщи. Не то Марічка втече від такої сварливої свекрухи.
   -- Та ні, ти що - я ладком. Хіба я колись сварилася з невістками?
   -- Ну, добре. Роби, як знаєш.
   Новий рік Наталія, Михайло, Петро та Марія зустрічали у тому радісному настрої, який і мав відповідати самому кращому річному святу.
   Та ось вже й настав новий 1960-й рік. Деякі громадяни, радіючи, вважали, що це вже початок 60-х років. Та ні, це ще був просто заключний рік 50-х років. Розпочався він без будь-яких суттєвих новин як в цілому у країні, так і в родині старших Золотаренків. Та вони розуміли, що так довго тривати не буде, принаймні саме у їх родині. Цих новин досить багато - 8 дорослих дітей - просто вони про них поки що нічого не знають. Та то саме поки що - будуть листи, будуть і новини. Так воно й сталося, лише чекати значиму новину довелося довгенько. Та в середині березня надійшла телеграма від Павла, у якій він сповіщав, що Оксана народила доньку, яку назвали на честь єдиної сестрички Павлика Антоніною - пізніше та стане ще й хресною матір'ю своєї маленької тезки. Оскільки молоде подружжя все ще мешкало у гуртожитку, то тепер була надія, що квартиру вони зможуть отримати вже двокімнатну. Надходили листи і від інших дітей, але у них новини були більш прозаїчні.
   Так промайнули ще півтора місяці, настали травневі свята. І ось саме на них відбулася подія у країні, у Радянському Союзі, і подія дуже серйозна. У той час, коли у Москві мав відбутися парад, 1-го травня американський висотний літак-розвідник У-2, пілотований Гарі Пауерсом, перетнув кордон СРСР і значно заглибився на його територію, вже летів аж над Уралом. І ось там, під Свердловськом він був збитий нашою ракетою класу "земля-повітря". Сам пілот зостався живий, а пізніше у серпні радянським судом Пауерс був засуджений до 10 років тюремного ув'язнення за шпигунство. Як виявилося пізніше, це був непоодинокий випадок порушення літаками США кордонів Радянського Союзу. Наші літаки на висоти подібні У-2 (20.000 м) ще не могли підніматися, а тому американці відчували себе безкарними. Та дзусь - отримали нарешті по повній програмі!
   Інша новина, яку довелося чекати тиждень, була менш драматична, але цікава - 7-го травня Л. І. Брежнєв замінив маршала Ворошилова на посту Голови Президії Верховної Ради СРСР, на якому той перебував з березня 1953-го року. Пізніше Ворошилов був ще й виведений зі складу членів Політбюро ЦК КПРС. А саме Ворошилову належав рекорд тривалості перебування в Політбюро ЦК ВКП (б), (ЦК КПРС), Президії ЦК КПРС - з 1924-го року (34,5 роки). Хрущов почав заміняти старі кадри. І якщо до Сталіна після його смерті к народу було неоднозначне ставлення, то Ворошилова у переважній більшості поважали.
   Так минув ще майже тиждень, і у родині Золотаренків з'явилася інша новина. Але яка! Коли у п'ятницю 13-го травня Михайло повернувся з роботи - за домовленістю йшов останній його рік роботи - то у коридорі поблизу прочинених дверей на кухню він застав дружину, з вигляду якої зрозумів, що вона плакала, ось тільки не зрозуміло - з радості чи з горя.
   -- Що сталося? -- турботливо запитав Михайло.
   -- Заглянь у вітальню, -- коротко відповіла дружина.
   Михайло прочинив двері до великої кімнати і ошелешено застиг на її порозі - на стільці за столом сидів Ілля! І не у військовій формі, а у своєму старому сільському одязі. Та те було зрозуміло, адже приїхав він у першій половині дня й переодягнутися міг 20 разів встигнути. Але ж демобілізація у нього мала бути лише у жовтні - до неї ще аж 5 місяців. Нарешті його батько оговтався.
   -- Ти що, знову приїхав у відпустку? -- запитав батько, навіть забувши привітатися. -- Але ж у нас вдома все гаразд - всі живі-здорові, ніхто не помер, ніхто не хворіє. Все в нормі. Чи це позачергова відпустка за відмінну службу?
   Михайло Лаврентійович знав із розповіді ще Петра, що солдата можуть відпустити і в позачергову відпустку: за сімейними обставинами, такими як важка хвороба близьких родичів, їх смерть, необхідність допомоги сім'ї в разі стихійних лих тощо. Відпустка також може бути надана за рішенням командування частини в якості заохочення за відмінне несення служби.
   -- Добрий день, тату! -- виправив помилку батька Ілля, піднявшись зі стільця. -- Ні те, ні інше. Просто так сталося.
   -- І тобі доброго дня. То що ж сталося?
   -- Ти скажи йому, щоб він вийшов з-за столу, -- почув Михайло позаду голос дружини, а тепер вже із схлипуванням. -- Тоді ти й сам побачиш.
   Та Ілля випередив можливі слова батька, й обережно, саме обережно, опираючись за стілець зробив пару коротких кроків, та ще й з якоюсь незрозумілою посмішкою на обличчі.
   -- Ну, то й що? -- повернувся Михайло до дружини. -- Хлопець як хлопець. Ніяких вад у нього я не бачу.
   -- Та то ж він просто хитрить, Михайло, -- до схлипування Наталії додалися якісь смішливі нотки. -- Ще й посміхається, жук. Ілля, а ну, пройдись по кімнаті! -- суворо наказала вона сину.
   Довелося Іллі виконувати розпорядження матері. Він вже не обережно, як то було до того, а досить енергійно пройшовся в одну сторону від столу й назад. І все було б нормально, як би ж він не шкутильгав. А він шкутильгав, і це було досить помітно, хоча з вигляду хлопця було зрозуміло, що це йому не особливо й дошкуляє. А якщо не дошкуляє, то це означає, що він вже звик. А якщо звик, то шкутильгає не день-два чи навіть тиждень-два, а значно довше. Та Михайло Лаврентійович від несподіванки та хвилювання не встиг уявно провести такий аналіз, а тому запитав сина:
   -- Ти що, ногу підвернув, чи розтягнув м'язи?
   -- Ні.
   -- Та в нього поломана нога, -- знову встряла Наталія.
   -- Та де ж вона поломана, -- заперечив чоловік, -- якщо ходить він нормально. Так, шкутильгає, але зі зламаною ногою він би не ходив взагалі. Хіба що з милицями...
   -- Вона в нього була поломана. То я від хвилювання не так сказала. Зараз вона вже зажила, а кульгавість залишилася.
   -- Отуди тобі! -- вже серйозно захвилювався батько. -- Ілля, а чому ти шкутильгаєш, якщо перелом вже зажив? Що, неправильно гіпс наклали, чи неправильно кістки зрослися? Та й де ти умудрився ногу поламати?! Тобі що, танк ногу переїхав?
   -- Ой, тату, -- відверто розсміявся Ілля, -- якби мені танк ногу переїхав, то з неї були б лише дрібненькі кісточки. Не було б тоді у мене ноги взагалі. Ії довелося б відрізати. Ти що, танк... Та у нього ж вага страшенна!
   -- Та я це й сам розумію. Просто у мене зараз від хвилювання голова не дуже добре працює. Так, Ілля, сідай. І ти, Наталя, сядь. Я теж присяду. Нехай розповість все більш детально. Чи він тобі вже розповів? -- повернувся він у бік дружини.
   -- Ні. Сказав лише, що у нього був перелом.
   -- Тату, я чекав, коли ти повернешся з роботи, щоб я не повторював все двічі. Зараз я все вам розповім, -- звернувся Ілля до батька, і це були перші його пару фраз, які складалися не з кількох слів. -- І як те сталося, й про наслідки.

* * *

   А сталося це, як виявилося з розповіді сина, майже 2,5 місяці тому. Кінець лютого цього року видався сирим, вогким, а тому бійці ремонтного взводу раділи, що вони працюють у теплому приміщенні з дахом над головою. Сніг вже практично розтанув, та періодично йшов чи то мокрий сніг чи дощ зі снігом, який одразу танув. Отож багнюки було доволі. Солдати лише молили Бога, щоб керівництво гарнізону не спланувало у цей час польові заняття. Погода така, що добрий хазяїн свого собаку на вулицю не вижене, куди вже там під танками у багнюці повзати. І польових занять не було - пронесло. Але парково-господарські дні (ПГД) командування відміняти також не збиралося - територію гарнізону й закріплені за підрозділами приміщення потрібно весь час дотримувати у належному стані. Ну, та що тут поробиш, так дійсно мусить бути. Та те не страшне. Все ж не у багнюці копирсатись, а на асфальті чи на доріжках (піщаних, гарових - із згорілого і спеціально обробленого вугілля, шлаку) особливо не забруднишся. Так, сиро, але дощу немає, так що можна пару годин і подихати свіжим повітрям. А потім знову під дах. Ось і остання субота лютого (27-го числа) була саме такою. Вночі пройшов дощ, та вранці вже не дощило, було просто хмарно й сиро.
   У ремонтного взводу була своя закріплена територія навколо ремонтної майстерні, яку вони зазвичай прибирали. Та знаючи вже роками, що чим швидше вони приберуться, тим швидше у негоду будуть перебувати під дахом, намагалися підтримувати цю територіє у належному стані щодня. Вони знали, що й сьогодні вони пововтузяться надворі години 2-3, та й те більш для очей начальства (бо й так все більш-менш у нормі), а потім підуть наводити порядок у саму майстерню. Там якраз більший розгардіяш, тому що готували техніку до літнього сезону. Хоча тим же танкам майже все одно, що весна, що літо. Та все ж... Але у теплій майстерні веселіше наводити порядок, ніж на холодному, та ще й вогкому подвір'ї. Так воно й сталося. Ще години за дві до обіду солдати ремонтного взводу разом із старшим сержантом Ратушним та старшиною Демичевим вже прибирали саму майстерню.
   При цьому старшина скомандував, щоб не просто все прибрали, а відсортирували деталі, запчастини, як то належить. У майстерню заходили офіцери погрітися, а тому необхідно було показати, що й у майстерні роботи вдосталь - щоб не погнали знову на подвір'я. А далі всі почали працювати, навіть з певним ентузіазмом, сподіваючись, що цей ПГД (поганий геть день - а з огляду на погоду він був саме таким) невдовзі скінчиться, принаймні його перша половина. А після обіду вже веселіше буде.
   -- Так, бійці, давайте наведемо лад на полицях, -- скомандував старшина, -- ну, хоча б для перевіряючих - наших чи більш високого рівня. Пам'ятаєте, я вам років два тому розказував, як ті перевіряючі можуть інтерпретувати різні деталі на одній полиці. Як же я тоді казав?.. -- замислився він.
   -- "...у ремонтному взводі погано налагоджена система комплектації запасних частин до танків", -- підказав рядовий Басаргін. -- Чи щось подібне, -- він випустив лише одне слово із тексту старшини: майстерні ремонтного...
   -- О, точно! А ти молодець, запам'ятав. Гарна у тебе пам'ять. -- У Миколи Басаргіна пам'ять і справді була доброю. Йому в інститут потрібно було б вступати, та він чомусь подався у меблевий магазин, помічником експедитора - дядько його туди влаштував. Рік проробив, а потім вже армія...
   Частина солдат, призначених старшиною, та й сам Демичев - який не міг сидіти без справи і лише командувати - почали наводити лад на полицях. У цю бригаду потрапив і Золотаренко. Через деякий час він опустився на коліна - у майстерні всі вже працювали у комбінезонах - і почав вигрібати невеликий бруд, що накопився поблизу пристінного плінтусу. Там валялися ще й пару якихось металевих шайб. Поряд з ним на інших полках копирсався Стасік Козицький. І раптом усі почули якийсь гуркіт, а за ним дикий крик Іллі.
   До них одразу підбіг старшина. -- Що трапилося? -- лунало з іншого боку. Та Демичев вже бачив що трапилося.
   -- Так, ви двоє, -- вказав він найближчим бійцям, -- обережно переверніть Золотаренка на спину. -- Той вже не кричав, а лише стогнав від болю. -- Його терміново потрібно доставити у медсанбат. Носилок у нас немає. А тому я зараз принесу якусь ряднину чи плащ-палатку. А йому тим часом зробіть перев'язку. Знайдіть чисту матерію, можна й чистий рушник. А ні, то роздеріть сорочку. Лише не його, а свою - спишемо - і туго перев'яжіть його. Теж буде боляче, але ти вже терпи, козак, -- звернувся він до Іллі.
   Далі старшина пішов шукати імпровізовані носилки, а бійці почали виконувати наказ Демичева, попутно виясняючи, що ж трапилося. А трапилося ось що. Поки Золотаренко на колінах вовтузився під нижньою полицею, Стас, перебираючи на другій чи третій полиці танкові деталі, невдало зачепив два з'єднаних поміж собою танкових трака. Вони лежали на подібних, та були якось недбало складені. І ці спаровані траки полетіли долу. Підхопити їх Козицький не встиг, та на льоту і не втримав би ті бісові траки. А ті дісталися підлоги, перебивши по дорозі ногу Іллі. І до того ж у самому незручному для людини місці - на гомілці (щиколотці). Зате це місце було досить зручне для перелому - нога Іллі була на підлозі, а ось щиколотка ні. Стоячи коліньми на підлозі, Ілля, звичайно ж, опирався о підлогу ними та носками черевиків - у майстерні солдати працювали у комбінезонах та черевиках, а не у чоботах. Та й чобіт не допоміг би, бо сама щиколотка була як би у повітрі, спираючись на дві точки опори - саме тому місце перелому було таким "зручним". Це було все одно, що покласти якусь не дуже товсту деревину на два стоячих поряд пеньки і вдарити по ній посередині обухом сокири або добрячим каменем. І деревина неодмінно зламається. Саме це й відбулося з лівою ногою Золотаренка, а точніше із її гомілковою частиною. Поки наспіх бинтували Іллі ногу, він мужньо, мовчки терпів, лише до болю стиснувши зуби. Перелом був начебто закритий, та кров все ж була - траки частково роздерли шкіру й м'які тканини на щиколотці, а яка їх у тому місці товщина...
   Та ось прийшов старшина з плащ-палаткою. Золотаренка обережно переклали на неї і четверо бійців у супроводі старшини понесли Іллю до медсанбату. Як командир взводу його мав супроводжувати лейтенант Севідов або ж його заступник старший сержант Ратушний. Саме старший сержант і визивався супроводжувати Золотаренка, та старшина сказав, що буде супроводжувати сам. Це він віддавав команду наводити порядок на полицях, отже і провина саме його - не догледів. Та невдовзі ті ж лейтенант та старший сержант теж були у медсанбаті, чекаючи на старшину. А того щось довгенько не було, а куди він тут подівся із Золотаренком їм було невідомо. Нарешті той з'явився.
   -- Ну що, старшина? -- одразу запитав Севідов.
   -- Погані справи, -- махнув той рукою. -- Ногу Золотаренка гарно обстежили, знявши нашу тимчасову пов'язку, потім знову вже нормально забинтували. Навіть рентген зробили. Але сказали, що самі вони навряд чи зроблять операцію, а без неї не обійтись, бо там не просто перелом, а кілька кісточок зламані. Отож так просто гіпс накладати не можна.
   -- І що ж робити?
   -- Ну-у, вони сказали, що потрібно везти Золотаренка у Ростов, у військовий госпіталь. Там спеціалісти гарні, вони все зроблять.
   -- То нехай везуть! Чого ж вони чекають?
   -- Та повезуть, не хвилюйтеся. Але, справа у тому, товаришу лейтенант, що спочатку мають командиру частини, чи хоча б його заму доповісти. Це ж така НП у нас. Та й дозвіл на перевозку пораненого потрібно отримати. Я думаю, що потім у нас буде серйозний розбір польотів, так би мовити...
   -- Та буде, -- скрушно покачав головою Севідов. -- Дістанеться всім по повній програмі. Хоча це просто нещасний випадок, але ви маєте рацію, Іван Павлович, це одночасно й надзвичайна подія. І доповідати командиру маю саме я. Зрозуміло, що медики за своїми каналами це теж зроблять, але й мені потрібно йти до ротного, а далі вже видно буде. Так, тоді всі по робочим місцям, тут ви вже нікому і нічим не допоможете. А в майстерні можуть вас вже розшукувати. А я побіг шукати ротного.
   Ось так Ілля Золотаренко потрапив до окружного військово-клінічнго госпіталю СКВО. Це був головний лікувальний заклад для військово-медичних установ, розташованих в Північно-Кавказькому військовому окрузі. Госпіталь був заснований 23 червня 1941-го року, а зараз він був багатопрофільним спеціалізованим медичним закладом і головним для інших госпіталів, поліклінік, лазаретів та інших медичних установ, які охоплюють територію всього Південного військового округу.

* * *

   -- То ти що, ногу поламав ще понад два місяці тому? -- запитав батько хлопця після його розповіді. -- То де ж ти був весь цей час?
   -- У госпіталі.
   -- Стільки часу?! У нас на роботі бували випадки переломів руки чи ноги у робітників, але вони вже через місяць виходили на роботу, ну, у крайньому випадку - через 1,5 місяці. А ти у госпіталі провалявся 2,5 місяці.
   -- Ну, трохи менше. Потім я ще повертався у частину, та й дорога певний час зайняла. У госпіталі я був фактично 2 місяці, трохи більше - до травневих свят. Потім комісія, частина, дорога...
   -- Все одно багато.
   -- Тату перелом гомілки - це не перелом рівної кістки руки чи ноги. Це ж фактично суглоб. Кістки не просто повинні зростись, а давати суглобу працювати. А як ти бачиш, він у мене все ж пошкоджений, і працює дещо не так, як раніше.
   -- Так, вибач. Ти маєш рацію. То чому ж твій суглоб погано працює? І буде він з часом нормально працювати?
   -- Ні, не буде.
   -- Чому?!
   -- Справа у тому, що у мене був, як сказали лікарі, перелом кісток із зсувом. А лікування такого перелому проводиться тільки за допомогою операції, під час якої лікар відтворює правильну будову гомілкостопу. Крім того, це мені теж лікарі сказали, хірургічне втручання потрібно було проводити у перші ж моменти після отримання травми. А цього не було зроблено вчасно - доповідь про мій випадок по інстанціям, дозвіл на перевіз, сам перевіз, обстеження вже в госпіталі тощо... Часу багато сплило. На місці перелому з'явиться набряк і був потрібен час для того, щоб він спав. Ото ж операцію провели лише через кілька днів, а до того моя нога була зафіксована із застосуванням спеціальних засобів. Далі. Після операції лікування ускладнилося тим, що сталося повторне зміщення уламків кісток. Це виявили під час проведення поточного обстеження на рентгені. Знову операція... Тому й суглоб працює не так, як раніше. І нічого вже вдіяти неможливо. Саме тому мене й комісували.
   -- Що означає комісували? -- заклопотано спитала мама.
   -- Є таке поняття, Наталя, -- вставив своє слово Михайло Лаврентійович -- як комісування з армії по хворобах або травмах. Це визначає військово-медична комісія. Якщо вона визнає, що військовослужбовець внаслідок хвороби чи травми не може надалі продовжувати службу, то його списують із армії - комісують. Ну, Ілля може, мабуть, більш детально про це розповісти.
   -- Та ні, тату, все вірно. Так було і у моєму випадку. По закінченню мого терміну госпіталізації була призначена військово-медична комісія. Вона повинна була визначити категорію моєї подальшої придатності до військової служби відповідно до якогось там "Розкладу хвороб", існує у комісії такий. Якщо комісія присвоює категорію "В" - обмежено придатний або ж "Д" - не придатний, то військовослужбовець комісується із збройних сил.
   -- І яку ж категорію та комісія призначила тобі?
   -- Категорію "В" - обмежено придатний. За такою статтею того ж "Розкладу хвороб" там записано: придбані деформації кінцівок, що викликають порушення функції і (або) утруднюють носіння військової форми одягу, взуття або спорядження; з помірним порушенням функцій.
   -- А що, категорію "Д" не могли дати?
   -- Та начебто й могли. Так мені потім колеги по нещастю казали. Там, як вони казали, є ще й такий пункт: із значним порушенням функцій.
   -- І чому ж не дали?
   -- Та звідки я знаю. Мабуть тому, що солдатські чоботи я носити можу, -- посміхнувся Ілля. -- Та яка різниця - що "Д", що "В" - однак же мене комісували.
   -- Ну різниця є, і суттєва. Одна справа - не придатний до армії, тобто взагалі не придатний. І зовсім інша справа - обмежено придатний.
   -- Та я це й сам добре розумію. У випадку війни я знову стану придатним для армії, щоправда не у стройовій частині. Та будемо сподіватися, що війни не буде. А тоді все в нормі, я вже своє в армії відслужив.
   -- Добре, нехай хоч так. А ти весь час лежав, тобто був прикований до ліжка? -- запитав батько. -- Чи потроху ходив?
   -- Ходив, але лише з милицями. На травмовану ногу ставати не дозволяли.
   -- Але ж я чув, що з'явилися якісь пристрої, що дозволяють ходити хворим з переломами ніг без милиць і без гіпсу, вільно ступаючи на ногу.
   -- Мені лікарі про них теж розповідали. Є такий компрессионно-дистракційний апарат, що гармонійно поєднує стабільну фіксацію кісткових фрагментів. Я навіть вивчив напам'ять його назву. Він розроблений завідувачем хірургічним відділенням Курганського обласного госпіталю для інвалідів війни Гаврилом Абрамовичем Ілізаровим. Та по-перше, не у всіх лікарнях є такі апарати. Вони почали більш широко застосовуватися лише кілька років тому...
   -- І що, у військовому госпіталі. та ще такому, центральному, можна сказати, для того регіону не було такого апарату? -- перебив сина Михайло Лаврентійович.
   -- Були такі апарати. Але ти мене не дослухав. Я далі хотів сказати, що ці апарати застосовуються поки що під час переломів на рівній частині кістки, а не на суглобах. Щоправда, лікарі також казали, що якийсь грузинський лікар нещодавно розробив подібний апарат саме для лікування переломів кісток гомілки. Та в госпіталі ще такого апарату немає. Він ще проходить випробування десь там у Грузії.
   Ілько мав рацію. Компресійно-дистракційний апарат був розроблений Г. А. Ілізаровим у 1951-му році, а сертифікований у 1952-му році. А більш досконалий апарат для лікування переломів кісток, головним чином, гомілки, розробив і сконструював вже у 1954-му році тбіліський ортопед і травматолог Отарі Наскідович Гудушаурі.
   -- Тепер зрозуміло, -- тяжко зітхнув батько. -- А якісь процедури тобі робили, щоб краще кістки зросталися, щоб налагоджувалася рухливість суглобу?
   -- Звичайно, робили. В першу чергу робили масаж і розминку травмованої ділянки ноги. Ці дії були спрямовані на усунення атрофії м'язів, лікування обмеженої рухливості ноги. І провели мені приблизно 25-30 сеансів масажу. Цікаво, що масаж робився і на здоровій нозі.
   -- Оп-па! А це ще навіщо?
   -- З метою виключення хворобливого синдрому при односторонньому навантаженні. І ще один цікавий момент. Масажистки робили мені масаж лише спочатку. А далі я вже сам його робив.
   -- Як це, чому? Що, у них часу на тебе не вистачало?
   -- Та ні, -- знову розсміявся Ілля. -- А чому я не міг на своїй нозі сам робити собі масаж. Мені все розповіли - як його правильно робити. Там прості дії: вранці і ввечері проводити рух прогладжування - поверхневий масаж, а також колоподібний масаж. Особлива увага приділялася саме гомілковостопному суглобу, області п'яти і щиколотки. Головне правило було таким - масаж не повинен викликати болю. То чому я не міг проводити його сам? Проводив, і досить успішно. Адже я краще відчував болить у мене той суглоб чи ні. А ще мені проводили курс лікувальної фізкультури. Це теж наближало час одужання. Є такий медичний термін, як тривалість іммобілізації. Це утворення нерухомості частини тіла при переломах кісток, захворюваннях суглобів або ж великих ранах. Так ось при переломі гомілки зі зміщенням тривалість іммобілізації складає 6-10 тижнів. Ось у мене й вийшло щось середнє - 8 тижнів. А якби було ще важче пошкодження, то гіпс довелося б мені носити взагалі від 12 до 15 тижнів.
   У розмові настала певна пауза. Та продовжувати бесіду, мабуть, було не варто. Адже всі подробиці обставин, пов'язаних з травмою Іллі, начебто були з'ясовані, на всі запитання одержані вичерпні відповіді, а тому хлопця нарешті залишили у спокої - йому й так зараз нелегко. То навіщо його "діставати"? Нехай пройде певний час, а тоді вже можна буде вирішувати інші нагальні питання.
  
  

РОЗДІЛ 3

Своєрідний "розбір польотів"

  
   Так, Іллю цього вечора батьки вже не чіпали, але хіба вони могли так спокійно лягти спати, не обговоривши таку неординарну подію. А тому уже у себе в спальні вони неголосно й довгенько ще розмовляли:
   -- Недарма сьогодні 13-е число, -- почала Наталія. -- Завжди на цю чортову дюжину щось неприємне відбудеться.
   -- Ну, по-перше, не завжди, -- розсудливо заперечував Михайло. -- А по-друге, сама сьогоднішня подія якраз добра - син завчасно повернувся із армії.
   -- Ага, повернувся - калікою.
   -- Наталя, сплюнь! Ніякий він не каліка, руки-ноги має, а те, що на одну ногу трохи шкутильгає, то нічого такого вже страшного в цьому немає. Он, твій Микола, взагалі без ноги, а нормально працює.
   -- Ну, ти звичайно маєш рацію, та якось дуже уразливо - ну, чому всі напасті на одну дитину?
   -- Це дійсно так. І я вже про це думав.
   Михайло й дійсно вже встиг, поки після вечері Наталія прибиралася на кухні, "обговорити", так би мовити цей факт у себе в голові - уявна розмова з самим собою. Це було немовби продовження його думок після того, як Ілля не поступив в інститут і готувався вже до армії. Дійсно, до всіх тих бід з Іллею тепер додалася ще й нова. І та зневіра у сина, що була у нього майже 3 роки тому, ще більш укріпилася. Він чудово розумів, що погано так думати про сина, та нічого не міг поробити з собою. Якщо подібні думки лізуть в голову, то як їх звідти викинути? - не так-то й просто. Поки що не було розмови про подальші плани Іллі, та й у цьому питанні думки наганяли лише зітхання. Якщо син не поступив в інститут своєчасно, то навряд він поступить тепер - шкільний матеріал поступово забувається, а в армії пригадувати його навряд чи були у сина можливості. Та й взагалі, чи думав у той час Ілля про якийсь там шкільний матеріал. А зараз він ще й інвалід. Фізично він цілком здоровий, та ось нога. Скалічена нога, звичайно, не завада для вступу в інститут, хоча, хто зна, які є обмеження на окремі спеціальності. Але ж ставлення викладачів до абітурієнта-каліки буде, мабуть, не найкращим. Так, знайдуться такі, що із співчуттям поставляться до хлопця, та таких, мабуть, буде небагато. А ось інші?..
   Отож, мимоволі Михайло робив тепер основну ставку на Миколу. Той вже приїздив додому ще на новорічні свята, та й листи регулярно надсилав. Так що батьки вже знали, що працює він дійсно не в самому Рівне, але не так вже й далеко від обласного центра. Тоді Микола детально розповів батьку про свою роботу. Батьки ще з листів знали, що працює їх син-будівельник у районному центрі Костопіль. Хоча іноді йому доводиться виїздити й на один із об'єктів поза межі цього міста.
   -- І скільки ж кілометрів від Рівного до Костополя? -- запитав тоді Михайло сина..
   -- Ну, як мені казали, та й по мапі я прикинув, близько сорока: на північ, чи трохи на північний схід - 37 чи 38 кілометрів. Тобто від нас близько 300 кілометрів. Так, ближче, звичайно, ніж до Києва, але не так вже й набагато.
   -- Нормально.
   Як пізніше з'ясувалося, Костопіль отримав статус міста у 1939-го року. У цьому році його населення складало трохи менше 12.000 мешканців. У Костополі діяли підприємства деревообробної та лісової промисловості, завод скловиробів, завод продтоварів та інші підприємства, що визначало місто як важливий індустріальний центр Рівненської області.
   -- Та я теж гадаю, що нормально. Могли у Союзі загнати мене у таку Тмутаракань... Хоча у нас розподіл був саме по Україні, і навіть певний вибір був. Як я вже казав, навіть в Україні є міста й більш глухі. Та й Рівне - це не Київ чи Харків. О, до речі, -- посміхнувся Микола, -- а Костопіль має деяке споріднення з Києвом, де я провчився 5 років.
   -- Споріднення? Дивно. І яке ж?
   -- Водне. Частина води у Києві саме із Костополя. Місто розташоване на річці Замчисько - це права притока річки Горинь. А та в свою чергу права притока Прип'яті. А там вже й Дніпро.
   -- Зрозуміло. І все-таки добре, що порівняно недалеко ти будеш працювати. Навіть менше, ніж до Білорусії, де колись Сашко служив.
   Та це були балачки, які мало стосувалися безпосередньо роботи сина. Але була й більш серйозна розмова, з якої з'ясувалося, що робота, хоча й не проста, сину подобається, і що він не має наміру звертати із наміченого курсу.
   -- Ось тільки попрацюю я у Рівному, чи у Коспополі лише термін за направленням, -- признався Микола батькові.
   -- Чому так?
   -- Тату, а які я там об'єкти буду зводити? Корівники, свинарники чи двоповерхові житлові будинки на кілька сімей? І що, я все життя їх буду будувати? Хіба я про це мріяв?
   -- Я тебе розумію. І куди ти збираєшся потім податися?
   -- Поки що не знаю. Буду думати, буду по мірі можливості дізнаватися що й де будують. Звичайно, найкраще було б перебратися у Київ. Та те дуже вже проблематично. У нас в Києві залишилося лише кілька студентів, за яких були клопотання впливових осіб. Так що туди мені шлях, напевно, закритий. Я розмірковую над такими містами як Тернопіль, Львів, Ужгород. Особливо привабливо було б працювати у Львові.
   -- А на лівобережній Україні.
   -- Ні, -- покачав головою парубок, -- не тягне мене туди. Там є кому зводити гарні будівлі і без мене. Я хочу творити у рідних краях. Нехай і не у рідній області, та все ж на Західній Україні.
   І ось ці останні фрази сина дуже сподобалися тоді Михайлу. По-перше, син не скаржиться, що робота важка (а робота будівельника такою і є), а по-друге, у сина залишається прагнення саме творити, як він сказав. І прагнення міцне, воно у нього буде лише зростати. Ось такі люди завжди будуть попереду, такими людьми будуть пишатися не лише їх батьки, а можливо, й вся країна.
   Все це Михайло згадав, порівнюючи з годину тому Миколу та Іллю. І всі козирні карти були, скоріш за все, на боці старшого сина. Саме тому й була основна ставка батька на Миколу.
   Та це були думки, які миттєво проносяться в голові, а розмова про Іллю між тим продовжувалася.
   -- Я ще хотіла тобі казати, -- неголосно й неспішно вела Наталія, -- що я відчувала якесь лихо, що може трапитись з Іллею.
   -- Отуди тобі! Яким чином? Тобі приснилося щось?
   -- Ні, просто серцем чуяла. А ще за його листами.
   -- А що листи? Як на мене, то вони цілком нормальні були.
   -- Е-е, ні. Пам'ятаєш, Мишко, ти колись розказував, що вирахував те, що Лаврентій служить у Китаї за листами?
   -- Пам'ятаю звісно. Але ж тоді Лавр почав частіше писати листи, як би заспокоїти нас хотів. А Ілля, як мені здається, листи не став писати частіше.
   -- Вірно. Але вони у нього стали не такі.
   -- Що означає не такі?
   -- А те й означає. Листи від Ілька останнім часом стали якимось сухими й короткими. Він і раніше не балував нас довгими листами, але місяців зо два у них не містилася жодна армійська подробиця. Ось я й подумала - щось воно не те.
   -- Ну, я й так особливих подробиць про його службу із листів щось не пам'ятаю.
   -- Е, ні. Подробиці були, ти просто неуважно читав. Він там згадував про частину, про майстерню, особливо про старшину, про своїх друзів чи товаришів по службі. А останнім часом нічого цього не було. Ось я й подумала, що з ним щось трапилось, що він не служить у частині. Розумієш, йому не було про що писати, він не знав подій, які відбувалися у частині.
   -- Оце то так! А воно й справді так і є. Ну, і молодчина ж ти! Я не міг і подумати, що ти на старість таким аналітиком станеш. Дійсно, у його листах писалося ні про що, він намагався хоча б щось висмоктати із пальця. Навіть про політичні події почав писати.
   -- Отож. Я теж це помітила. Спочатку я навіть зраділа, подумала - якщо Ілля зацікавився політикою, значить дорослішає, серйозним стає. А воно, виявляється, причина була зовсім інша. Він же, прикутий до ліжка, мабуть, лише газети й читав. Та ще, мабуть, радіо слухав. Ось і писав у листах про те, що чув та бачив, але з чужих, так би мовити слів.
   -- Так, ти дійсно молодець. Я теж все це бачив, але не звернув на те увагу. А ось материнське серце не обманеш.
   -- Так воно, мабуть, і є. Та що нам робити далі?
   -- В якому сенсі? З Іллею що робити?..
   -- Ну, я не так сказала. Як нам у цій ситуації допомогти Іллі? Що він сам далі збирається робити?
   -- Цього ми поки що не знаємо. Але у перший день закидати його купою запитань було б жорстоко.
   -- Я розумію. Але це, рано чи пізно, потрібно буде з'ясовувати.
   -- З'ясуємо, Наталя, з'ясуємо. Не все одразу.
   -- До цього я й вела. Саме ти завжди вів розмови з дітьми про вибір їх життєвого шляху. У тебе це гарно виходить. Я так не можу, у мене не хватає цих, ну, як їх... Пояснень, чи що.
   -- Аргументації, аргументів.
   -- Ось, ось. Саме цих аргументів. А розмовляти потрібно, і тягти довго не маємо рації. Тепер що, Ілля знову піде працювати на залізницю?
   -- Не знаю поки що. З його ногою це буде непросто.
   -- Чому? Микола ж працює.
   -- Не порівнюй Іллю з Миколою. Микола майстер - він командує робітниками, сам він роботи не виконує. А Ілля на залізниці може лише працювати простим робітником. Саме він має виконувати роботи. І деякі роботи з його травмою ноги буде виконувати непросто.
   -- О-о, це так. Я про це й не подумала. І що ж нам робити?
   -- Наталя, я вже третій раз відповідаю тобі - не знаю. Поки що не знаю. Я не знаю планів сина. Ось як дізнаюсь, тоді й будемо щось вирішувати. Питань нез'ясованих багато. Та поступово все з'ясуємо, нас ніхто поки що в шию не гонить. Все, досить на сьогодні. Давай вкладатися спати.
   Наступного дня після роботи Іллю діставав запитаннями вже його старший брат Петро. Про що у братів йшла розмова, батьки не прислуховувалися. Так проминула ще майже доба. У неділю після неспішного сумісного родинного сніданку, Петро й Марічка пішли відпочити до ставка, Наталія поралася на кухні, а Михайло Лаврентійович з Іллею пройшли в садок, де під розлогою старою яблунею стояв вкопаний у землю столик, обтягнутий зверху лінолеумом та такими ж лавочками з трьох боків. Раніше Наталія стругані дошки стільниці накривала клейонкою, та на початку 50-х років Михайло привіз з роботи два шматки лінолеуму, і разом з дітьми обтягнув (підбив знизу гвіздками) ним стільницю й лавочки. І це він зробив, як виявилося, досить вчасно, тому що саме вже у ці роки цей матеріал став певним дефіцитом. У кінці 50-х років через дефіцитність сировини (льняне масло) виробництво лінолеуму в СРСР стало жертвою реформи Микити Хрущова, який своїм розпорядженням закрив заводи, що виробляють лінолеум, і країна взяла курс на виробництво матеріалів з поліхлорвінілу. Влітку, та й навесні чи восени, коли видавалася гарна погода, Золотаренки трапезували на свіжому повітрі. Тепер Наталії досить було лише протерти чистою ганчірочкою стільницю та лавочки - і святкуй! Зазвичай це було тоді, коли Наталія страви готувала у так званій літній кухні - відкритій на всі чотири боки, але під дахом.
   Батько з сином присіли на лавочку й витягли з кишень куриво - Михайло цигарки (звик до них за своє життя) "Любительские" Саратовської тютюнової фабрики, а Ілля - сигарети.
   -- Ти вже палиш? -- покачав головою батько.
   -- Тато, чому в армії не навчишся... Я і в селі останнього року пробував курити, особливо коли почав на залізниці працювати. А в армії більшість палить, хіба що перший місяць-два дехто міняв сигарети на хліб - не наїдалися з незвички. Потім призвичаїлися. А я саме палив - голод не так відчувався, та я його практично й не відчував, навіть у перші дні. Їжа в армії, звичайно, досить проста, та все ж калорійна.
   -- А в армії теж вже сигарети палять? Раніше палили лише цигарки.
   -- Так, зараз почали видавати в армії саме сигарети, та погані - "Прима".
   -- Ну, у нас на роботі молодь також "Приму" смокче. Інших сигарет я щось і не бачив.
   -- Є й інші, ось як у мене, -- Ілля простягнув батьку розпочату пачку сигарет.
   -- Гм, "Ліра", -- прочитав той назву.
   -- Нічого сигарети, кращі, принаймні, від тієї ж "Прими". Можеш спробувати.
   -- Та ні, я буду палити свої цигарки. Це ти з Росії їх завіз? Я у нас таких і не бачив.
   -- Ні. Я їх у Києві купив. У нас там, в Новочеркаську або в Ростові були інші, теж непогані сигарети - "Лайка". Їх випускала Ростовська тютюнова фабрика, під назвою, здається, "Донской табак". Їх почали випускати після польоту Лайки в космос - в пам'ять собачці, що віддала своє життя в ім'я торжества радянської космонавтики. Спочатку випускали цигарки, а потім і сигарети. Я їх палив вже у госпіталі, мені їх купляли ті колеги-хворі, які були ходячими.
   -- А ти весь час лежав?
   -- Та ні, -- розсміявся Ілля, -- Ну, що ти! Я ж вже про це казав. Я собі всі боки тоді б відлежав. Звичайно ж ходив, лише з милицями - і на процедури, і на курс лікувальної фізкультури. Як погода налагодилася, то й на подвір'я госпіталю виходив, але за його межами до виписки не був. Ну, не будеш же ходити у великому місті на милицях.
   -- Зрозуміло.
   Далі вони обоє запалили - кожен своє куриво. Зробили, мовчки, по кілька затяжок, після чого Михайло Лаврентійович запитав сина:
   -- Так, Ілько, з армії можна вважати ти повернувся достроково. А що ти збираєшся робити далі?
   -- Ну, як що? - піду працювати. Чи на залізницю, якщо у вас мене приймуть, чи в колгосп. Танки я ремонтував, то гадаю, що й трактори теж зможу.
   -- Добре, це зрозуміло. Та я, кажучи слово далі, мав на увазі більш дальні плани.
   -- Ну, а я якраз мав на увазі найближчі плани, -- посміхнувся Ілля, -- приблизно на 2-3 місяці.
   -- Оп-па! А чому саме на 2-3 місяці?
   -- Ну, то приблизно, я ж сказав. А далі я збираюся вступати до інституту?
   -- До інституту?! У цьому році? -- не повірив своїм вухам Михайло Лаврентійович.
   -- Так. А чому ти дивуєшся? Я не збираюся все своє життя працювати звичайним робітником. Так, 3 роки тому я пролетів мимо інституту, та це не означає, що у мене пропало бажання навчатися далі.
   -- То звичайно добре. Але, можливо, не цього року, а вже у наступному.
   -- А навіщо мені рік втрачати?
   -- Бо ти однак у цьому році не поступиш. То навіщо ці поїздки туди-сюди. Теж втрата часу - хоча й меншого, та все ж. Ти ж напевно забув матеріал останніх шкільних років. І що, за якихось пару місяців ти його підтягнеш? Та ще й лише вечорами, бо вдень будеш працювати.
   -- А я його вже дещо підтяг.
   -- Як, коли? Мені щось не віриться, що ти в армії студіював шкільні книжки.
   -- У цьому ти маєш рацію, -- посміхнувся Ілля. -- в армії - ні, я їх, як ти кажеш, студіював в шпиталі.
   -- В шпиталі?.. -- розгублено простягнув Михайло Лаврентійович. -- А ми думали, що ти там лише газети читав.
   -- А чому ти вирішив, що я там лише газети читав?
   -- Ну, лише - це я не зовсім точно, мабуть, висловився... А стосовно самих газет - у твоїх листах чимало було роздумів про різні події у нашій країні, і ні слова - про службу. І це було підозріло.
   -- Отакої тобі... -- здивовано простягнув вже Ілля. -- Вирахували... Це ж потрібно! Та ти вірно це примітив. А що я міг писати про службу? Як на ній два місяці не знаходився.
   -- Та то не я вирахував, то мама, -- зітхнув батько. -- Я таким нюансам якось не придав значення. Та й листів твоїх я майже не читав. Я маю на увазі, що особисто не читав, ти вже вибач. Про все, що ви пишете у своїх листах здебільшого мені розповідає саме ваша мама. Вона перша їх отримує й читає. А слухати її емоційні перекази листів куди цікавіше, ніж читати самому ваші сухі листи.
   -- Ти маєш рацію, -- розсміявся Ілля. -- Я ж теж пам'ятаю, як мама нам розповідала про те, що пишуть мої брати й Тоня. Її цікаво було слухати, а самі листи братів ми практично й не читали. Хоча це, мабуть, і не дуже гарно. Так що, не потрібно було тобі вибачатися. Чоловіча стать у цьому плані, мабуть, набагато черствіша, ніж жіноча.
   -- Вірне визначення. Ну, добре, ти в шпиталі читав газети, це зрозуміло. А до тебе що, не приїздили провідувати товариші по службі?
   -- Пару разів провідувало мене керівництво взводу й старшина. Він у нас хороша людина. А одного разу приїздив провідувати мене, мабуть, чи не весь взвод. Вони приїздили гарнізонним автобусом - нібито організували екскурсію по Ростову-на-Дону. Та так воно й було. Але спочатку вони провідали мене, і ми довго спілкувались. О, я геть і забув!.. Ви ж цього не знаєте. Коли я приїхав додому, ви з Петром вже на роботу помандрували, а мама на цьому не розуміється.
   -- І я не розумію. Про що йде мова?
   -- Та вся справа у тому, що мене наприкінці служби підвищили у званні - я повернувся із армії вже у званні молодшого сержанта.
   -- Поздоровляю!
   -- Та-а, -- махнув рукою парубок, -- з чим там поздоровляти... Чи не велика заслуга. Хоча й приємно, що, все ж таки, не єфрейтор - до цього звання не дуже прихильно ставляться. Мені казали, що так часто буває - надають чергове звання вже перед самим дембелем.
   Взагалі-то, молодший сержант - це була штатна посада командира відділення, танка, бойової машини. Також звання "молодший сержант" у виняткових випадках може бути присвоєно, як і сказав Ілля, при звільненні в запас військовослужбовцям строкової служби, які найбільш відзначилися і мають звання "єфрейтор". У молодшого сержанта є вже й деякі повноваження. Його призначають старшим над рядовим складом. У наряди зазвичай він заступає черговим або старшим над іншими, лише як виняток може "орати" нарівні разом із товаришами свого призову. Та особисто Іллі не довелося вже ні "орати", ні командувати.
   -- Добре, зрозуміло, -- тямуче кивнув головою Михайло Лаврентійович. -- Та ти перед цим розповідав про своїх армійських друзів, які провідували тебе у шпиталі. То що, вони не розповідали тобі про армійські новини? Ти ж тоді міг хоча б про щось у своєму листі написати, щоб маму заспокоїти.
   -- Ну, я про це не подумав. Та і які там новини. Я, звичайно ж, цікавився новинами у частині, та мені всі відповідали, що нічого нового, вартого уваги не відбувалося. Та мене, чесно говорячи, це менш цікавило, мене цікавило зовсім інше питання.
   -- І яке ж?
   -- Чи не постраждав хтось із нашого взводу через мій випадок. Адже скрити його було неможливо. А висновки з цього випадку командування частини обов'язково мало зробити. А які висновки можуть робитися в армії? Могли у декого з погон полетіти зірочки чи лички. Але ж ніхто не винен був. Так вже сталося - це просто збіг обставин.
   -- Ну, можливо, ти й маєш рацію. І що, які ж були висновки? Все-таки хтось був покараний?
   -- Був. В першу чергу це Стасик Козицький - мій колега, той, що необережно зачепив ті злощасні траки. Йому впаяли за наказом командира батальйону 5 діб гауптвахти. Стас теж приїздив провідати мене і навіть вибачався переді мною. Та яка його вина? - це просто роковий випадок. То я повинен був вибачатися, що його на губу запроторили. Та він лише сміявся, казав, що просто відпочив 5 діб від роботи в майстерні.
   -- А іншим, теж дісталося?
   -- Іншим? Ну, дісталося командиру взводу й його заму - старшому сержанту. Хоча ті абсолютно не винуваті. Та такі армійські порядки - за солдатів завжди відповідають командири.
   -- І що, хтось з них позбувся звання!
   -- Ні, ні. У нас в частині розумне командування. Воно у той же день написало доповідну про випадок, яку наступного дня подало у верхи по інстанціям. Але до неї приклало й наказ про покарання винних. Наше начальство як би випередило обіг подій. Якби про цей випадок стало відому у верхах з інших джерел, то все могло бути й набагато гірше. А так і вовки ситі, й вівці цілі. Взводному та його заму просто об'явили догану, і все. І ті задоволені лишилися, бо теж гарно все розуміли. Та всі хвилювалися за Демичева - це наш старшина - бо його могли й відправити в запас. Адже якраз на початку цьому року вийшов новий закон про скорочення армії. А старшину за віком запросто могли скоротити - у цьому році виповнюється вже 20 років як він в армії служить. Та обійшлося. Він, як я вже казав, хороша людина, та й спеціаліст дуже добрий, а тому його всі прикривали. Отакі справи. Обійшлося, як то кажуть, малою кров'ю.
   -- І саме твоєю. Тепер ти став інвалідом, вибач.
   -- Ой, тату, не потрібні ці самобичування чи пошуки винних на стороні. Все нормально. Ну, дали мені 3-ю групу інвалідності, хоча могли б і не давати. Це мені теж по секрету сповістили, як і про категорію "В" чи "Д". Обґрунтування інвалідності начебто нормальні. Як записано в історії хвороби "...контрактура гомілковостопного суглоба з порочним положенням стопи і значним порушенням функції ходьби і стояння". Так, контрактура суглоба є, але якогось такого вже порочного положення стопи й особливого порушення функції ходьби у мене немає. Просто ВКК як би пожаліла мене. Так, шкутильгаю трохи. Але скільки є таких людей, які при цьому нормально працюють. Он, той же мій дядечко Микола. А мій інший дядько - Петро Васильович Грищенко, чоловік твоєї сестри Дарини, у якого з дитинства, як ти казав, вивернутий тазостегновий суглоб. І нічого - все життя спокійно живе з такою вадою.
   -- Слухай, а ти за три роки армії, ну, за 2,5 здорово порозумнішав, хоча й так розумним був. Адже ти навчився гарно говорити, вмієш все вірно обґрунтовувати. Ну, добре, з цим ми розібралися, хоча наша розмова здорового ухилилася від основної теми. Ми балакали про твою підготовку до інституту. І ти казав, що повторював в шпиталі шкільну програму. Яким чином? Звідки в госпіталі, якщо там взагалі є якась бібліотека, шкільні підручники?
   -- А мені їх передали з частини. Я одразу після операції попрохав про це.
   -- А у військовій частині вони звідки взялися?! Що, у вас така різноманітна бібліотека?
   -- Тату, ти сердишся, і не хочеш думати. У офіцерів нашої частини десятки дітей навчаються в школах, у тому числі і в старших класах.
   -- Тьху ти! Й справді. А ти молодець, -- розсміявся Михайло Лаврентійович, -- і свого батька на місце поставив, ткнув його носом у помилки. Добре, продовжимо. І в шпиталі ти так вже добросовісно займався?
   -- Саме так. А що мені там було робити протягом двох місяців, та ще на перших порах лежачому? Газети після підручників були мені як би відпочинком.
   -- Так... Ти й справді молодець. Визнаю, що недооцінював тебе. Якщо ти вже 2 місяці добросовісно займався, та ще стільки ж займатимешся, то, можливо, й маєш рацію, що не слід втрачати цілий рік. А як ти сам оцінюєш свої теперішні знання - зможеш ти у цьому році поступити в інститут?
   -- Думаю, що так. У мене чомусь 3 роки тому була у це менша віра. А зараз я сподіваюсь, що... ні, вірю у те, що поступлю.
   -- То добре. А звідки така віра у власні сили? Адже після школи, що не кажи, а легше було вступати. Ти, як би зараз не повторював програму, однак зі школярами-випускниками не зрівняєшся.
   -- Ну, у цьому ти маєш рацію. Не зрівняюся, -- зітхнув Ілля. -- Важко після трьох років перерви все наверстувати.
   -- О!
   -- А що, о, тату? Мені не потрібно буде з ними рівнятися.
   -- Як так?
   -- Та дуже просто. У мене буде свій конкурс - серед таких же, як і я, армійців. А я відчуваю, що краще за них буду готовий. Вони лише починають у цей час демобілізовуватися і часу для підготовки у них обмаль. Тому мені в основному потрібно буде орієнтуватися на тих, хто демобілізувався восени минулого року. Ось з ними й буде у мене основна конкуренція. Та армійців минулого року поступати в інститути буде, як мені здається, не так вже й багато. Хтось з них вже нормально працює, хтось одружився тощо. Так що все буде в нормі.
   -- Тепер ти маєш рацію. Бач, а я й про окремий конкурс серед армійців і не подумав. Так, молодь зараз розумна підростає. А у який інститут ти збираєшся вступати? У той же, що й 3 роки тому?
   -- Ти знаєш, тату, це було для мене саме болюче питання. Я довго над ним розмірковував. Та все ж, вирішив, що на спеціальність "Літакобудування" я поступати не буду.
   -- Чому.
   -- Ти розумієш, це була як би просто дитяча мрія, викликана бажанням Василька стати пілотом. Вона не була такою вже серйозною і зваженою. Раніше я, як казав тобі, хотів конструювати які-небудь механізми чи верстати. Та ще з елементами автоматики. А зараз якісь такі верстати з'являються, принаймні, за кордоном. Я в одній із газет про це прочитав. То, мабуть, і у нас такі розробки ведуться. А це ж дуже цікаво. Це ж полегшить працю робітника.
   На жаль, Ілля не знав, що таких верстатів у Радянському Союзі ще довго не буде. Адже та сама автоматика була пов'язана з кібернетикою, а ця сфера науки, як та ж сама генетика, поки що була в СРСР псевдонаукою. Мова йшла про верстати з елементами ЧПУ - числовим програмним управлінням. У верстатів з ЧПУ буде кілька дуже великих переваг. Перш за все, це продуктивність, безпека, точність і ефективність металообробки. Оператор верстата з ЧПУ не приймає особистої участі в металообробному процесі, а завдяки цьому в свою чергу суттєво знижується ризик отримання виробничої травми. Верстати з ЧПУ здатні працювати безперервно. Відключають їх виключно з метою проведення регулярного техобслуговування. Їх надійність дозволяє компаніям використовувати верстати навіть у вихідні дні без будь-якого спостереження.
   Першими вітчизняними верстатами з ЧПУ промислового застосування стануть токарно-гвинторізний верстат 1К62ПУ і прокатний - 1541П. Ці верстати будуть створені лише в середині 1960-х років. Можливо, у їх розробці й зможе прийняти участь майбутній інженер з цього профілю Ілля Золотаренко. Та навряд чи - не буде у нього поки що досвіду. Дещо пізніше будуть розроблені вертикально-фрезерні верстати з ЧПУ 6Н13 з системою управління "Контур-ЗП". Та все це будуть лише одиночні, не серійні верстати, це все буде надзвичайно дорого, а тому непрактично. Перші ж серійні верстати з ЧПУ почнуть з'явитися набагато пізніше, тільки у 1976-му році. І ось тоді, можливо, й справді до їх розробки прикладе руку й Ілля.
   -- То ти хочеш поступати саме на таку спеціальність?
   -- Так.
   -- Ну, що ж, це також цікава робота, і, як я зрозумів, корисна для господарства нашої країни. А з вищим навчальним закладом ти вже визначився?
   -- Мабуть, що так. Це той же самий Харків, тільки тепер вже політехнічний інститут.
   -- О! То політехнічні інститути існують і ближче до нас. Ну, хоча б той же київський. Це ж столиця!.. Гарно навчатися й жити в столиці.
   -- Та не хочу я у київський. Чому все зводиться саме до Києва? Що в країні інших міст мало? Київ, Київ... Всі чомусь рвуться до Києва. А я не хочу до Києва. Я загублюся у тому Києві. Не як людина, а як особистість. Ти знаєш, батьку, римський імператор Юлій Цезар ось що казав з подібного приводу: "Краще бути першим в провінції, ніж другим у Римі". Я взагалі, як і Миколка, не хотів виїжджати із Західної України. Я гадав, що буду поступати у Львівську політехніку, це дуже гарний ВНЗ. Але там такої конкретної спеціальності не виявилося. Довелося шукати в інших містах - довідник мені хлопці передали. Є ще така спеціальність, наприклад, в Одеському політехнічному інституті. І була дуже велика спокуса поїхати саме до моря.
   -- І чому ж ти тоді вибрав Харків? -- посміхнувся батько.
   -- Я в Харкові 3 роки тому "пролетів" повз інститут, і тепер я хочу у тому ж Харкові зробити другу спробу - і я вірю, що цього разу вона буде у мене вдалою. Як то кажуть, всім ворогам на зло - де провалився, там і підведуся на ноги. Щоправда в інший ВНЗ, та цього разу вже з високо піднятою головою.
   -- Ілля, а ти все ж здорово змінився, -- поважно простягнув батько. -- І лише в кращий бік.
   -- А як же моя інвалідність? -- посміхнувся син.
   -- Я мав на увазі не фізичний чинник, а духовний. А він набагато важливіший. Так, все. Завершуємо нашу бесіду. Ми на неї стільки часу витратили. Та вона була корисною. Я тебе добре зрозумів і у всіх твоїх прагненнях віднині підтримую.
   Михайло Лаврентійович піднявся з лавки, за ним підвівся й син - обоє вони, вочевидь, мали намір йти до хати. Вони за столом, на свіжому повітрі випалили лише по одній цигарці чи сигареті. А потім про них і забули - наскільки захопилися своєю бесідою. Та наразі батько зупинився і знову звернувся до сина?
   -- Ага! Ще одне, мало не забув. Та воно й не дивно - про що тільки ми не говорили. Стосовно твоєї роботи. Не будеш ти у колгоспі трактори ремонтувати, є що ремонтувати і на залізниці. Хоча... ти б раніше додому повертався, було б більше часу для повторення шкільної програми.
   -- Нічого, вистачить мені часу й так.
   -- Я теж такої ж думки. А з колгоспу влітку важче вириватися на іспити до інституту, та ще й заздалегідь туди документи потрібно відвозити. Отож, будеш ти знову працювати на залізниці. Завтра ти ще відпочивай, а з вівторка станеш до роботи. Завтра я видам розпорядження, та й бригадира попереджу. Ти підеш працювати у ту ж бригаду, що й раніше працював. Я думаю, що знайдеться тобі робота з урахуванням твоєї травми. Тим паче, будемо вірити в те, що це лише на кілька місяців. А там вже поїдеш у свій Харків.
   -- Дякую, тату.
   -- Та немає за що. Я ж тебе не начальником якимось ставлю, а звичайним роботягою.

* * *

   Ввечері Михайло докладно розповів про свою довгеньку бесіду з сином. І було видно, як Наталія немовби на очах оживає. Ці пару днів були такими непростими для неї, вона переживала за своє дитя. А тепер чоловік здорово обнадіяв її, вона повірила, що й у Ілька все в житті може скластися якнайкраще. Та емоційні жінки завжди швидше переходять із одного стану в іншій. Втома, дратливість, поганий настрій... а скажи жінці пару приємних слів, і її настрій може кардинальним чином змінитися. Так було і у випадку з Іллею. Наталія Карпівна немовби одразу й забула про те що раніше говорила - мовляв, дитина тепер каліка. Не так все, бо це майбутній інженер, а вона тепер свято вірила в це. Так що стосовно мами Іллі все зрозуміло. Але так само швидко змінився настрій і у його батька. Пару днів тому він мало не гадав, що Ілля вже ні на що не здатний. І як швидко він змінив свої думки... Тепер він по-справжньому повірив у сина. Та то саме його й заслуга, бо він дійсно змінився - у нього з'явилося завзяття, прагнення, розсудливість і віра у свої сили. А з такими якостями можна далеко піти.
   А ще через кілька днів у родині Золотаренків, а точніше поки що у старшого покоління з'явилася причина для іншої радості. Посеред тижня, повернувшись з роботи, Михайло побачив, що у дружини майже не сходить з обличчя щаслива посмішка.
   -- Так, і що трапилося цього разу? -- теж з посмішкою запитав Михайло. -- Микола чи Василько надіслали листи, що вони вирішили одружитися? Чи це Ілля передумав поступати в інститут і завів собі в селі пасію?
   -- Ні-ні, -- заспокоїла його Наталія. -- Зовсім не те.
   -- А що ж?
   -- Я тобі ввечері скажу.
   -- Гм, ну добре. Зачекаю.
   І знову у тій же своїй спальні на повторне запитання Михайла з цієї теми Наталія, знову посміхнувшись відповіла:
   -- Скоро у мене з'являться нові турботи. Та то будуть приємні турботи. Крім того, я знову буду при справі.
   -- Так, цікаво. І що ж таке станеться?
   -- Марічка вагітна.
   -- Звідки ти знаєш? Я щось нічого такого не помітив.
   -- Незабаром помітиш. Вона мені сама це сказала.
   -- Ага, отже ти таки доконала її? -- підколупнув дружину Михайло.
   -- Та ну що ти таке говориш - доконала!.. -- розсердилася та. -- Я нікого ніколи ні до чого не примушую. Я пару місяців тому завела з нею розмову про те, чи не думають вони з Петром про народження дитини. І вона, посміхнувшись, відповіла, що думають. І все, я більше її не чіпала, мені досить було її такої відповіді. А сьогодні вранці, ще перед роботою, коли після сніданку вона мені кілька хвилин допомагала прибирати зі столу, цю приємну новину мені й повідомила.
   -- І коли нам чекати чергового онука чи унучку?
   -- Марія сказала, що за її розрахунками десь на початку листопада. Так що я, Мишко, скоро знову буду няньчитись з малечою. Як же добре! -- і вона пригорнулася до чоловіка.
   -- Так, новина приємна, -- Михайло погладив Наталію по волоссю й поцілував. -- Розростається поступово родина Золотаренків.
   Гарний, все ж таки, місяць травень. Він може спочатку й засмутити когось, як той же перший весняний дощик, та більше у ньому радощів. Ті ж сонечко, тепло, розквітла природа зігрівають тобі душу, а до зігрітої душі й линуть приємні звістки.
  
  

РОЗДІЛ 4

Біжить невпинно час

  
   Проминуло вже понад три тижні після непередбачуваного повернення Іллі Золотаренка додому. Закінчувався короткий перший тиждень червня. Та перша неділя літа видалася ще й святковою - 5-го червня святкувався день Святої Трійці. Звичайно ні в одному офіційному календарі Радянського Союзу таке свято не значилося - керівництво країни і партії вважали, що все населення повинне бути атеїстами, а тому ніяких церковних свят. Та вони все ж відзначалися. У містах то були поодинокі родини, у яких проживали старі люди, а ось у селах основні 3 церковні свята - Різдво, Пасху і Трійцю - відзначали мало що не всі, за виключенням школярів - вони були вже дійсно виховані на матеріалістичній основі. Вони не вірили в Господа, хоча іноді і поминали Бога, як той же Ілля. Хоча Ілля вже давно не школяр. Звичайно, ніяких святкувань не було, та односельчани все ж вітали один одного зі святом, а ввечері улаштовували розширену трапезу. Оце й усі святкування. Так було і сьогодні. Трійця - це богословський термін, що відображав християнське вчення про трьох Осіб єдиного по суті Бога. А ще й початок творіння Світу: "Три дні, які були перед заснуванням світил, суть образи Трійці, Бога і Його Слова і Його Премудрості". Православні церкви святкували День Святої Трійці у неділю в день П'ятидесятниці - у 50-й день після Пасхи (при цьому Великдень рахувався як 1-й день). А він у цьому році святкувався 17-го квітня, до того ж в один день - і католиками, і православними.
   Свято чи просто неділя, та ось Ілля, не зважаючи на вихідний день, добросовісно готувався до вступу в інститут. Десь за пів години до вечері - Наталія Карпівна вже починала накривати стіл - Михайло вирішив заглянути до сина. Зараз Ілля мешкав у своїй колишній (разом з іншими братами) дитячій кімнаті, по один бік від неї знаходилася батьківська спальня, по інший - Петра та Марічки. Якщо Васильку пару років тому було скучно одному готувати домашні завдання, то у його старшого брата такого головного болю не було. Так, звичайно ж, уроки веселіше готувати у компанії, а ось готуватися до вступу в інститут - краще, все ж таки, одному. Точніше, краще було б готуватися на пару - якщо напрямок підготовки єдиний - та де ж ти знайдеш такого напарника. У родині Золотаренків таку розкіш могли собі дозволити свого часу лише Лавр та Сашко.
   Батько зайшов до кімнати. Ілля сидів за столом, на якому було лише кілька книжок-підручників та чорнильниця-невиливайка, у яку Ілля періодично вмочував перову ручку і щось писав у старому шкільному зошиті своїх братів.
   -- Привіт, сину! -- привітався батько, хоча вранці вже віталися й разом їхали на роботу - тепер у Миколи Ващенко з'явився у кузові вантажної машини попутник - його племінник.
   -- Добрий вечір, тату!
   -- Ну, що в роботу вже втягнувся?
   -- Та звичайно, скільки часу вже пройшло. Та й що у неї втягуватися, в армії часом нас і більше загружали. Хоча там у першій половині дня й навчання були. А у вас на залізниці ніяких політінформацій немає, -- посміхнувся Ілля.
   -- У нас там всі немов би ходяча політінформація. Як почнуть під час роботи теревені розводити...
   -- Ну, буває, не без того. Потрібен же людям якийсь перекур.
   -- Часом тих перекурів з головою... Та досить про роботу. З якого предмету ти зараз готуєшся?
   -- Математика. Ось, -- кивнув Ілля головою на зошит, -- задачки розв'язую - тренуюсь.
   -- Так, без математики інженеру аж ніяк неможливо. Все на ній побудовано.
   -- Ну, різні розрахунки так, на математиці побудовані. А ось конструкції більш на фізиці.
   -- Вірно. Скучно, мабуть, одному в кімнаті готуватися. Ні з ким і словом перекинутись.
   -- То я ж на роботі тими словами перекидаюся. -- розсміявся Ілля, -- ти ж тільки-но казав, що там теревенів багато. А готуватися до іспитів одинокість не заважає.
   -- Точно. Ну, добре. А як ти почуваєшся, Ілько? -- запитав батько.
   -- Нормально, -- здвинув плечима Ілля. -- А як я маю почуватися? - все гаразд, не хворію. Чого ще мені потрібно?
   -- Я мав на увазі, як твоя нога - не болить, не дошкуляє?
   -- Та ні. Не болить і не дошкуляє, -- розсміявся син. -- Я вже й забув за неї, звик просто так ходити. А самій роботі вона не завада.
   -- Точно?
   -- Точно-точно. Я правду кажу. Нога у мене ще у шпиталі під кінець мого там перебування перестала боліти, підлікували її нормально.
   -- Та де ж там нормально...
   -- Тату, ми вже про це говорили. Не вважай, будь ласка, мене інвалідом і калікою. Ну, що з того, що трохи шкутильгаю. Ніхто ж не називає людину калікою чи інвалідом, коли та, наприклад, розтягне м'язи і теж шкутильгає.
   -- То каліцтво лише на певний час, а у тебе на все життя.
   -- Ну то й що. Однак нічого страшного немає. Так, у футбол, наприклад, у мене грати навряд чи вийде, але робити якісь розрахунки вузлів верстатів чи інших устаткувань або ж креслити їх мені ніщо не заважатиме. І на виробництві, десь в цеху, моя травма теж нікому не заважатиме - керувати процесами виробництва я теж буду в змозі.
   -- Ну, у цьому ти маєш рацію. Та все ж... І чому всі нещастя у нас в родині звалилися на одного - саме на тебе?
   -- Тату, це не нещастя, це дрібниці. Нещастя звалилися не на мене, а на Іванка та Дмитрика. Ось у кого нещастя були, та ще й безповоротні. А хіба у мене нещастя... Це все несерйозно.
   -- Так, Іванко, Дмитрик... -- тяжко зітхнув Михайло Лаврентійович. -- Нам залишається лише завжди пам'ятати про них. Та таких нещасть тоді у нашій країні були мільйони. А зараз-то вже мирний час. Я маю на увазі оте твоє зимове купання, довга хвороба, залишення на другий рік у школі... А потім ще й "проліт" в інституті, армія, випадок з твоєю ногою... За що все це, за які такі гріхи?! Ти ж ще дитиною був - не було у тебе гріхів. То за що ж тебе Господь так карає?
   -- Я якщо це не кара?.. -- після довгого розмірковування чи то запитав, чи просто продовжував сам з собою розмірковувати хлопець.
   -- Як, не кара? А що ж тоді? -- здивувався Михайло Лаврентійович.
   -- А якщо це випробування, тато?..
   -- Випробування?..
   -- Так, саме випробування, -- вже з якимось ентузіазмом заговорив Ілля. -- Можливо, мене Господь випробує - чи вистою я, чи швидко зломлюся. Якщо зломлюся, то тоді дійсно залишуся у всіх в пам'яті лише як невдаха, каліка та інвалід.
   -- Так-так, цікаво... А якщо вистоїш?..
   -- А ось якщо вистою... Тоді мені, мабуть, все під силу буде.
   -- М-да, -- покачав головою батько Іллі, -- дуже цікава версія. Але вона має повне право на існування. І головне - вона значно краща, вона така обнадійлива! Вона мені подобається. Можливо, ти й маєш рацію. Тоді дій, сину! І удачі тобі!
   -- Дякую, тату. Я буду старатися.
   -- Старайся. Гм, короткою була наша розмова, та дуже цікавою. Так, все. Ходімо вечеряти - мама там вже, мабуть, стіл завершує накривати.
   Так пройшло ще 3 тижні, і в кінці місяця Ілля відвіз документи до вступу в інститут у Харків. Та й після цього він не полишив свої заняття вечорами у підготовці до вступу у ВНЗ. Хоча вони вже стали у нього й менш інтенсивними, часом він давав собі відпочинок на один-два вечори. І одного такого вечора всю родину - а було їх вже семеро (спочатку приїхав на канікули Василько, а дещо пізніше у свою першу робочу відпустку Микола) - дуже зацікавив один лист, який надійшов від Олександра. У листі той писав, що з осені 2 роки він зі своєю сім'єю проведе у Москві. І батьки, і Петро з Марічкою, Ілько та Василько, який тільки-но приїхав на чергові канікули, гадали що ж те означає. А їм всім лише й залишалося гадати, бо більше на цю тему у листі і слова не було.
   -- Що це може означати? -- дивувався батько. -- Сашко ще й трьох років не відслужив на Уралі. Три роки, наскільки я пам'ятаю, буде лише у листопаді. Ну, нехай навіть три роки. Але ж після трьох років військових нікуди не переводять. Офіцерів, я маю на увазі, а солдат - просто демобілізують. Але щоб дослужувати 2 роки в іншому місці... Я такого щось не чув. Чи я щось не те кажу? А ну, вояки, Петько та Ілько, розтолкуйте мені - може таке бути? Чи ні?
   -- Я такого ще теж не чув, -- покачав головою Петро. -- У нас в частині всі офіцери служили не менше, ніж 5 років.
   -- У нас також, -- підтвердив Ілля, -- більше п'яти років - таке ще могло бути. Але менше?..
   -- А я ось і справді не розумію, -- встряла у розмову синів Наталія Карпівна. -- Поясніть мені, жінці - не військовій людині. Я вже просто звикла, що Лавра чи Сашка постійно кудись переводять. А чому так? Що, не можуть вони служити постійно в одній частині? Чи хоча б більше часу ніж 5 років? А, Мишко? -- звернулася вона до чоловіка.
   -- Гм, -- покачав головою її чоловік, -- я, мабуть, доладно пояснити тобі й не зможу. Я ж не армійський офіцер, а можна сказати, залізничний, -- посміхнувся він. -- Нехай тобі це пояснюють самі наші армійці, -- кивнув він головою у бік Петра та Іллі.
   -- Ну, ми ж Іллею теж не офіцери, -- нерішуче почав Петро. -- Я так зрозумів із армійських розмов, що офіцеру в його частині не завжди знаходиться потрібна йому посада за його званням. Адже офіцера, який прослужив певний час, завжди підвищують у чині, а тому він зазвичай переходить на посаду, яка на щабель вище його звання. Наприклад, старший лейтенант командує ротою, а це капітанська посада. До капітана йому ще рік-два служити. Та справа навіть не у цьому. Просто на цей час посади ротного в його частині зайняті. Отож, як тільки десь звільняється капітанська посада, йому її пропонують. Частенько, ця посада знаходиться в іншому гарнізоні або навіть в іншому окрузі. І якщо офіцер бажає рости, то його туди переводять. І так далі. Як тільки він отримує капітана, звання і посада вирівнюються, він посаді вже відповідає і наступного разу його атестують вже на майорську посаду. Саме тому він не може служити весь час у своїй частині.
   -- Теоретично може, -- не погодився з братом Ілля.
   -- Як-то так?! Я такого щось не чув, -- вразився Петро.
   -- Ну, -- посміхнувся Ілля, -- офіцер може довго залишатися в одній частині, якщо він дуже серйозно прив'язаний якимись умовами саме до цієї частини. Це нам якось розказав наш старшина, він дуже розумна людина. Він навіть розповів нам - це йому самому розповідали - про офіцера, який 30 років залишався в одній частині лише тому, що будь-який переїзд його вбив би. Щоправда, це було ще до війни.
   -- Гм, цікаво. І що ж його могло вбити? Якщо він хворий, то його комісували б, -- продовжував дивуватися Петро.
   -- Не знаю. За що купив, за те й продав, -- посміхнувся брат. -- Та ще я чув, що офіцерів обов'язково переводять по службі зі зміною кліматичних умов. Мабуть, це й правильно, щоб на випадок військових дій той міг воювати у різних умовах - і в снігах, і в пустелі.
   -- Ну, це вірно, -- нарешті погодився Петро.
   Брати в цілому обоє мали рацію, хіба що за своєю солдатською специфікою володіли не повною інформацією. Вони не могли знати, що у любій частині щорічно складався "План переміщення", підставою для якого були штатно-посадові списки і підсумки перевірок. В цілому не було якихось загальних офіційних параметрів, але прийнято було вважати, що більше 5-6 років на одному місці (посаді) офіцер служити не може - людина тоді просто "перегоряє", і далі рухати її буде вже марно. Ось і переводять офіцера на вищу посаду вже в іншу частину, і часом дуже далеку від його попереднього місця служби. Коли наказ про переведення вже надходив в частину, то на протязі максимум 30 днів офіцер повинен був здати свої справи і посаду, а надалі вибути до нового місця служби.
   А в цілому ротація офіцерів у Збройних Силах здійснювалася з метою поновлення військових кадрів в різноманітних військових структурах, а також для створення можливостей для їх службового зростання і оволодіння новими навичками і вміннями, необхідними для виконання посадових обов'язків на високому рівні. При цьому ротація офіцерів могла здійснюватися як без зміни його військово-облікової спеціальності, так і з її зміною. Існував також і територіальний принцип ротації, який передбачав, що офіцер, який прослужив у займаної військової посади встановлений для неї термін, призначається на рівну, вищу (або часом і нижчу) військову посаду зі зміною кліматичних (екологічних) умов або ж з призначенням до військових частин інших видів (родів військ) Збройних Сил, військових округів, флотів або до військових частин, що знаходяться за межами країни.
   -- Ну, ось, -- простягнув Михайло Лаврентійович після пояснень дітей, -- більш-менш зрозуміло стало й мені. А тобі зрозуміло? -- повернувся він до дружини.
   -- Та начебто зрозуміло. В цілому зрозуміло, а ось конкретно із Сашком нічого не зрозуміло. Щось Сашко мудрує.
   -- Ага! А то ти не знаєш Сашка, мамо, -- розсміявся Петро. -- Він не може без різних викрутасів, недомовок, загадок...
   -- Це точно, -- погодилася Наталія Карпівна. -- Мишко, -- звернулася вона до чоловіка, -- ти пам'ятаєш, як він начудив зі своїм повідомленням про одруження.
   -- Та ми всі пам'ятаємо, мама, -- розсміявся вже й Ілля. -- Написав у листі, що має одружитися на дівчині із Середньої Азії. Але хто вона за національністю та як її звуть так і не написав. Навіть у наступному листі. Все приберіг вже для очної зустрічі.
   -- А цікаво, він цього літа приїде до нас? -- простягнув Петро. -- Під час переводу на інше місце можуть і відпустку надати.
   -- Ось напиши йому й запитай, -- сердито відповіла Наталія Карпівна. -- Може хоча б своєму брату Сашко щось та пояснить.
   -- Ага, чекай, -- теж сердито заперечив її чоловік. -- Хто-хто, а Сашко так вже й пояснить. Це ж Сашко! Він по іншому не може. А у відпустку він навряд чи приїде, йому потрібно буде переїжджати на нове місце служби, улаштовуватися там. Це не одного дня справи.
   -- Ох, і співчуваю я тим солдатам, які служать під командуванням Олександра. -- покачав головою Петро. -- Він їм таких загадок може назагадати...
   -- Це точно, -- посміхнувся Ілля.
   Розмова про старшого брата і сина плавно добігла свого кінця. Надалі листів від Олександра довгенько не було. Та те було зрозуміло навіть його мамі, вона з цього приводу навіть дуже й не переживала - дійсно Олександру зараз було зовсім не до листів. Ось влаштується на новому місці, тоді вже й напише.
   А далі більша увага була прикута до Василька, який вже провчився половину свого терміну. І тепер його розмови про літаки були вже більш цікавими не тільки для братів, а навіть і для батьків. Адже Василько вже підіймався в повітря, вже літав. Ні, звичайно ж, він ще не тримав у руках штурвал літака, та курсантів вже почали знайомити з роботою систем літаків саме в повітрі. І навіть це було дуже цікавим. Та щоденно одне й те саме Василь повторювати не міг, а його льотні часи були поки що дуже обмежені. Тому поступово розмови про повітря, літаки, Ульяновськ та конкретно про її ШВЛП стихли. Василько вже просто відпочивав, хоча брати йому в тому "допомогти" і не могли, хіба що у неділю. Але деякі шкільні друзі у нього в селі залишилися, хоча теж вже працювали у колгоспі - ось вони й були його компаньйонами у літніх розвагах, а головне уважними слухачами. Коли Васильку стало вже нічого розповідати, батьки переключилися на інженера-будівельника, хоча його розповіді й були більш прозаїчними.
   Та ось вже настав час випроводжати Іллю до далекого Харкова, хоча той йому таким вже далеким і не здавався - за 3 роки він до нього (чи навіть повз нього) вдосталь намандрувався. Тепер вже всі в родині тримали кулаки за нього. І поїхав він у Харків у своїй парадній військовій формі з погонами молодшого сержанта - тепер вся родина могла побачити цього колишнього вояку у всій його красі. Більшість армійців під час вступу у ВНЗ віддавали перевагу саме військовій формі - це дозволяло відрізняти їх від ще недавніх школярів і давало надію на поблажливість викладачів, які будуть приймати у них іспити.
   І поки Ілля у тій колишній столиці України складав іспити, надійшов лист від Олександра, у якому він нарешті прояснив ситуацію. Виявилося, що він дійсно проведе наступні 2 роки в столиці Радянського Союзу. Та це був не перевід на нове місце служби - Олександра Золотаренка командування частини направило на навчання у вищу військову академію. І знаходилася вона не поблизу Москви, а у самій столиці. Це була військова орденів Леніна і Жовтневої Революції, Червонопрапорна академія бронетанкових військ імені Маршала Радянського Союзу Р. Я. Малиновського - вищий військовий навчальний заклад Збройних Сил СРСР, який займався підготовкою старших і вищих офіцерів командно-штабного профілю та інженерів-механіків для танкових військ. Заснована вона була на підставі постанови Ради Праці і Оборони СРСР наказом Реввійськради СРСР ще у травні 1932-го року. Створена вона була на базі факультету механізації і моторизації військово-технічної академії імені Ф. Е. Дзержинського і Московського автотракторного інституту імені М. В. Ломоносова, і називалася Військовою академією механізації і моторизації РККА (ВАММ РККА) імені Й. В. Сталіна. Після війни одночасно з навчальним процесом зросла роль науково-дослідної роботи в академії. Вчені академії брали участь у розробках найважливіших проблем розвитку бронетанкової техніки, теорії бойового застосування танкових військ, забезпечення і організації діяльності танкових військ.
   Цікавим було й саме розташування академії бронетанкових військ. Вона дислокувалася в Єкатерининському палаці, якій розташовувався у старому московському районі Лефортово (1-й Червонокурсантський проїзд). Лефортово був одним із найстаріших історичних районів міста Москви, який розташовувався на березі річки Яуза у Південно-Східному адміністративному окрузі міста Москви. Що ж стосується самого Єкатерининського палацу (він називався також Головінським палацом або Єкатерининськими казарми), то це був палаце-парковий комплекс у Москві, побудований для Катерини II-ї на місці імператорського палацу Анненгоф.
   Батьки порадувалися за сина, що той 2 роки проведе у Москві, а потім цілком вірогідно піде на підвищення. Ось тільки їм було трохи дивним те, що Сашку доведеться знову навчатися у його далеко вже не юнацькому віці - коли він закінчить академію, то йому вже виповниться 37 років.
   Та всі ці батьківські радощі, хвилювання та здивування за одного сина відійшли на другий план, коли нарешті надійшла з Харкова телеграма від іншого сина, у якій той рапортував, що прийнятий до харківського політехнічного інституту. Та невдовзі повернувся додому на короткочасний відпочинок (і збори) й сам винуватець цієї радісної події.
   -- Так, Ілько, розкажи, як проходила здача тобою тих іспитів, -- попрохала мама сина, коли нарешті стих гамір, пов'язаний із його прибуттям додому.
   -- Ой, мамо, ну що там розповідати. Всі мої брати й Тоня скільки за своє життя тих іспитів довелося складати... Всі вони однакові, хіба що різного ступеню складності.
   -- А ось мені в житті тих іспитів не довелося складати, -- сумно простягла Наталія Карпівна.
   -- Якщо ти маєш на увазі шкільні чи інститутські іспити, то тобі, можна сказати, пощастило, -- посміхнувся син, та одразу став серйозним. -- Та ти за своє життя стільки набагато складніших іспитів склала, за що честь тобі й хвала.
   -- То, мабуть, так. Життя прожити - не поле перейти. Дійсно, саме життя тобі такі іспити улаштовує, що згодом часом навіть дивуєшся, згадуючи щось - і як тільки ти зміг подолати ту перешкоду, той життєвий іспит. Ну, добре. Отже і ти незабаром полишиш нас, і на цілих п'ять років, -- настрій мами різко погіршився.
   -- Мамо, та не сумуй ти. Я ж буду щорічно приїжджати додому. А можливо, що й двічі на рік - не така вже дальня путь до Харкова, ну 1,5-2 доби. Так що я зможу хоча б іноді й на зимові канікули приїздити. Я ще не знаю, яка буде тривалість зимових канікул. А ви ж з татом не самі - Петько з Марічкою разом з вами живуть. А скоро у тебе ще й онук чи внучка з'явиться, -- вагітність Марії була вже помічена і хлопцями.
   -- Так, -- настрій Наталії одразу став поліпшуватися, -- ти, мабуть, маєш рацію. Добре, відпочивай, набирайся сил для навчання у чужому місті. Хоча того часу відпочинку у тебе вже залишилося з Гулькин ніс.
   Набагато серйозніша розмова відбулася у Іллі вже з батьком, коли той повернувся з роботи.
   -- Так, те що ти поступив в інститут, ми вже знаємо. Дякуємо, що своєчасно повідомив про це. А тепер розкажи на яку саме спеціальність тебе прийняли.
   -- На ту, що я й планував. Називається вона "Металорізальні верстати та системи", а точніше "Технологія машинобудування та металорізальні верстати". Я ж планував розробляти саме металорізальні верстати. Ось вивчусь і буду їх будувати, і сподіваюся, що навіть з автоматикою - щоб полегшувати працю людині.
   -- Так, це гарна думка. Багато важкої роботи існує, то хоча б частину її потрібно полегшувати для людей. А сам інститут у Харкові гарний?
   -- Та я поки що з ним недостатньо ознайомлений. Ну, інститут як інститут.
   Та батькові цієї відповіді було, вочевидь, замало. А тому довелося сину витягати із закоулків своїх пам'яті хоча б короткі уривки того, що він бачив на території ХПІ. А потім ще довелося й про саме місто, у якому знаходився той політехнічний інститут, розповісти трохи (бо за 2 рази вступу в різні його інститути він ще не був з ним добре ознайомлений). Нарешті батько задовольнив свою допитливість. Після цього поговорили ще й про події у країні. Оскільки ніяких особливих подій найближчим часом не відбулося, то якось само так вийшло, що згадали відносини СРСР з Китаєм. З цим братнім народом Радянський Союз пов'язували давні дружні узи, Михайло Лаврентійович навіть згадав про службу Лаврентія у цій країні. Ще зовсім недавно над великими просторами радянської Євразії летіли слова пісні "Москва-Пекін", китайська музика звучала в нашому радіоефірі, і всі були впевнені, що "росіянин з китайцем - брати навік". Але нещодавно буквально відразу все перевернулося. Відносини з Китаєм погіршилися ще минулого року, а далі вони ставали все гіршими. Протиріччя у відносинах між КПРС і КПК наприкінці 50-х - початку 60-х років почали проявлятися з цілого ряду принципових питань. І ось кілька днів тому у газетах з'явилося повідомлення, що з Китаю у зв'язку з погіршенням радянсько-китайських відносин відзиваються всі радянські фахівці і технічний персонал. А ще через тиждень, 25-го вересня у заяві ЦК КПРС стане засуджуватися догматизм китайського керівника Мао Цзедуна.
   Та нарешті і ця тема була завершена. Ілля навіть зітхнув з полегшенням - батько у розмовах на старість ставав все більш прискіпливим (хоча й до того він полюбляв ґрунтовні бесіди), а тому задовольнити його цікавість ставало все важче. Хоча його можна й зрозуміти - він жив лише родиною та новинами у країні, оскільки вже кілька десятиліть нікуди з села чи з Нестерівців не виїжджав. Саме тому він і просив дітей більш детально інформувати його про все.

* * *

   Час спливав, і ось вже всі діти, що зараз мешкали (чи мешкатимуть) в інших містах, роз'їхалися за своїми призначеннями. Знову у домівці повіяло сумом і тишею. Тепер хоча б іноді бесіди батьків велися лише з Петром та Марічкою під час вечерь. Та про які новини можна було сподіватися у родині, що проживали під одним дахом?.. А тому Михайло та Наталія більше спілкувалися поміж собою, здебільшого щось згадуючи чи даючи волю мріям, здогадкам тощо. І одного вересневого вечора необережно кинута Михайлом фраза призвела й дійсно до цікавої розмови. Подружжя, сидячи, слухали радіо (чи вдавали, що слухають), по якому транслювалася якась не дуже цікава передача. Скоріш за все, вони обоє були просто занурені у якісь свої думи. І тому знайшла підтвердження саме та фраза Михайла.
   -- Скоро вже й Марічка жінкою стане, -- тихо, немовби розмовляючи сам з собою, простягнув Михайло.
   -- Отуди тобі! Що ти там таке говориш? -- здивувалася почувши такі слова Наталія. -- Скоро Марія жінкою стане. А вона що, зараз дівка? Та вона вже більше року, як жінка.
   -- Тобто, ти це визначаєш за принципом, що чоловіком стають в бою, а жінкою - в ліжку? -- посміхнувся її чоловік.
   -- Ну, так, -- посміхнулася й Наталія. -- А як інакше?
   -- А ось у мене дещо інший погляд на такі речі.
   -- Ну, і який же у тебе погляд, хіба він може бути іншим?
   -- Як на мене, то може.
   -- Та-а-к, цікаво, -- вже й зовсім розсміялася Наталія. -- Цікаво навіть послухати - як мужик поділяє баб на дівок та жінок.
   -- Можливо, що й цікаво. Та мені здається, що й ти пристанеш до моєї думки.
   -- Навіть так?
   -- Саме так. Ось скажи мені, Наталя, яке головне призначення жінки?
   -- О, Господи! Та у жінки тих призначень стільки, що й не перерахуєш. І за чоловіка турбуватися - щоб він був нагодований, ходив у чистому одязі, і куховарити, і хату у порядку тримати, і за худобою доглядати, та й за дітьми теж, і прати, і на городі поратись... О-о, -- махнула вона рукою, -- я всього й не перелічу.
   -- То все вірно, -- спокійно промовив Михайло. -- Але то все не головне. Хоча ти й зачепила одним словом те, на чому я хотів наголосити.
   -- А що ж тоді головне, як не все це? -- здивувалася Наталія. -- Ну, говорячи про турботу за чоловіком, я мала на увазі й інше...
   -- Зачекай, -- перебив її, розсміявшись чоловік. -- Я зовсім не про це мову веду. Коли я говорив про головне призначення жінки, то я мав на увазі яке її природне призначення. Для чого Господь створив жінку, чого чоловіки аж ніяк не можуть виконати? А може лише саме жінка?
   -- Он ти про що? Тобто, народити дитину?
   -- Саме так, Наталя. Жінка у природі має свою унікальну функцію, головне її призначення це виношувати, народжувати і вигодовувати нову людину. Саме жінка є продовжувачем роду людського, функція чоловіка у цьому мала. Якби не існувало у світі жінок, то не існувало б і людства взагалі. Народжувати дітей - оце і є головне призначення жінки! А куховарити, прати тощо, то все другорядне.
   -- Так, у цьому я з тобою погоджуюся, -- поважно простягнула Наталія, покачуючи головою.
   -- Отож я і вважаю жінок без дітей просто недолугими свірістелками. Знаєш, є такий птах - свірістелка, або у нас її називають омелюх.
   -- Знаю, це така собі гарненька пташка з м'яким шовковистим оперенням та гарним чубчиком на голові. А крила у неї чорні з жовтими і білими смужками.
   -- О-о, саме вона. Пташка із ряду горобцеподібних, щоправда разів у два більша за того ж горобця. Скоріше, мабуть, із роду дроздів, бо у неї і голос гарний - такі собі флейтові трелі видає.
   -- Флейта - це ж дудка така?
   -- Так.
   -- Ось чому її й називають свірістелкою, бо у неї і спів дійсно немовби у дудки, яка видає свірістящі звуки. Зачекай, а до чого тут пташка? -- нарешті отямилася Наталія.
   -- Я ж тобі казав, що жінки без дітей - це як ті ж свірістелки. Вони гарненькі собою і щебечуть як ті ж пташки. Та вони, так би мовити, пустомелі, базіки, порожні люди. Така жінка не виконує свого прямого природного призначення - не народжує дітей. Вона наводить різні причини того, чому не має чи не хоче мати дітей. Багато хто з них відкладають цю справу "на потім", та так і залишаються без дітей. Ці жінки егоїстки, які живуть лише собі на втіху. Ось чому я не можу називати їх справжніми жінками. Ось ти молодець, бо упоралася за п'ятьох жінок.
   -- А чому за п'ятьох? Мишко, адже у нас було десятеро дітей.
   -- Розумієш, Наталя, народити за все своє життя лише одну дитину - це не такий вже й великий подвиг.
   -- Як так?! Ти ж сам казав, що жінка обов'язково має народити дитину.
   -- Я й зараз можу це повторити. Але одна дитина не може розв'язати демографічної проблеми. І не лише у нас в країні, але й в цілому на Землі.
   -- Яку ще проблему має розв'язати дитина? -- почала вже сердитися Наталія. -- Ти можеш говорити простіше, а не своїми зарозумілими словами?
   -- Добре, зараз поясню ясніше. Ось слухай. Коли помруть мати й батько тієї уявної дитини, то вона залишається одна. Я не маю на увазі самотність, а те, що у її роду було двоє людей, а зараз лишилася одна людина. Кожне подружжя, щоб рід людський хоча б не зменшувався, повинне обов'язково народжувати не менше двох дітей.
   -- А-а-а, он воно як... То так би й казав. Це мені зрозуміло. Так, ти маєш рацію - саме так повинно бути.
   -- Ось через те я й сказав, що ти впоралась за п'ятьох подружжів. Ти молодець!
   -- Ми молодці, бо й ти мені допомагав.
   -- Господи! -- розсміявся Михайло. -- Та яка там моя допомога... Не говори дурниць.
   -- Е-е, ні, -- серйозно відповіла його дружина. -- Ти не смійся, ти не про те подумав. Я маю на увазі, що ти допомагав мені виховувати наших дітей. Народити дитину не так вже й складно, складно її виростити і виховати справжньою людиною. Саме цим ти займався, і саме через це у наших дітей все складається добре. Ти був добрим вихователем, Мишко.
   -- О-о, -- поважно й здивовано промовив Михайло. -- А ти таки й справді молодець. Ач, як на старість заговорила, як справжній філософ.
   -- А то! Не вважай мене такою вже дурою.
   -- Я так ніколи і не вважав. Та й взагалі, не може бути нерозумною мати десятьох дітей.
   Михайло піднявся зі стільця, підійшов до дружини й ніжно обійняв її.
  
  

РОЗДІЛ 5

Що рік наступний нам готує?

  
   А далі вересень, як талановитий художник, взявши в руки полотно і кисті, неспішно почав розфарбовувати пониклу рослинність в строкаті кольори. Спочатку він поклав позолоту на верхівки дерев, потім додав трохи відтінків кущам, фарбуючи осінню природу в більш яскраві кольори. Саме тому жодна пора року не виглядає так чудово і зворушливо, як природа восени. І небо поки що пронизливо блакитне, високе, лине вгору сонце, що прагне піднятися якомога вище. Та ось вже верхівки дерев все більш вкриваються легкою позолотою, і починає кружляти в повітрі, опадаючи, пожовкле листя. Ця святкова осіння акварель пробуде недовго, потім фарби зміняться вже на більш холодні тони, які набухнуть і стануть якимось похмурими. А вже наступний місяць жовтень золотом покриє майже все дерево, і настане славна пора теплих днів - бабине літо. Цей період осені називається "бабиним літом" у східних і західних слов'ян. У південних слов'ян (в Болгарії, Сербії та Македонії) його називають "циганським літом", в німецькомовних країнах - "старечим літом" (точніше, "літом літніх жінок" - Altweibersommer), в Голландії - "післялітом", в Північній Америці - "індіанським літом". А ось в Італії ця пора року традиційно називається "літом Святого Мартіна", у Франції ж - "літом Святого Дені". Чотири роки тому народний поет Володимир Сосюра написав про цю пору року такі чудові рядки:
        Літо бабине, бабине літо...
        Серце чує осінні путі...
        Хтось заплутав зажурені віти
        В павутиння нитки золоті.
             Листя слухає вітру зітхання
             І згортає свої прапори.
             На покірну красу умирання
             Сонце дивиться сумно згори...
   Після розмови Михайла з дружиною про головне призначення жінки пройшло десь з півтора місяці. А далі відбулася подія, після якої у просторому домі Золотаренків вже надовго розвіялися сум і тиша - одразу після Жовтневих свят, 9-го листопада Марічка народила доньку.
   -- Ну що, як назвали доньку? -- через пару днів запитала Петра мама.
   -- Тамарою.
   -- А чому саме Тамара?
   -- На честь Маріїної мами.
   -- А-а, зрозуміло. Ну що ж, Тамара, то й Тамара. Тамарочка... Нове ім'я з'явилося у нашій родині.
   Звичайно, син Наталії Карпівни радів новонародженій, про Марічку годі було й казати. Та, мабуть, більше за самих батьків раділа своїй новій внучці Наталія Карпівна - тепер вона знову буде при ділі. Крім того, Тамара стала для Наталії та Михайла ювілейною десятою онукою. Раніше вони мали десятьох дітей, а тепер у них вже є й десятеро онуків. Та вони чудово розуміли, що це ще далеко не кінець - будуть у них ще онуки. А тому зараз їм лишалося поки що лише гадати, хто наступний з їх дітей порадує своїх батьків таким радісним черговим дарунком, та й взагалі, скільки їх буде всього...
   Два останні місяці десятиліття, яке ось-ось мало передати естафету 60-м рокам, пробігли для Наталії дуже швидко. Тепер вона знову одночасно із заклопотаністю домашнім господарством була зайнята ще й доглядом за маленькою дитиною. Звичайно, Марічка була поки що у декретній відпустці, а тому повністю могла присвятити себе догляду за своїм первістком. Але ж це був саме первісток, досвіду молодій мамі поки що бракувало, а тому вона аж ніяк не цуралася допомоги свекрухи, прислуховуючись до її порад, адже допомога Наталії Карпівни дозволяла їй трохи перепочивати вдень після часом досить безсонних ночей. Та ось настав вже перший день нового року. Відсвяткували прихід Нового року вся родина разом, при цьому ліжечко маленької Тамарочки перенесли поближче - до спальні хазяїв будівлі, і святкували при відчинених дверях, прислухаючись чи не "покличе" маму чи бабусю мале дитя.
   А розпочався новий 1961-й рік визначною подією в житті країни - 1-го січня в СРСР розпочалося проведення грошової реформи. Реформа мала характер деномінації - всі грошові знаки, що були в обігу й на ощадних книжках громадян мали були обмінені на нові у співвідношенні 10 : 1. При цьому зберігали свою колишню вартість лише монети номіналом в 1, 2 та 3 копійки. У тій же пропорції 10 : 1 були знижені ціни на товари та послуги, а також доходи, у тому числі й заробітна плата. Якщо у 1960-му році середня зарплата складала 783 карбованців, то у 1961-му році вона становила 81,3 карбованця. Багато це було чи мало? Можна порівняти з цінами на основні продукти харчування. Так, наприклад, 1 кг житнього хліба коштував 16 копійок, пшеничного - 28 копійок, вершкового масла - 3 крб. 60 коп., ковбаси "Отдельная" - 2 крб. 20 коп., м'яса яловичого - 2 крб., картоплі - 10 копійок. Досить ситний обід в їдальні (борщ, гуляш з картопляним пюре, склянка сметани, компот, ватрушка) коштував 0,8-1,0 крб.
   Жити, начебто, можна, та, все ж, простому люду не так вже й шикарно. Постанова про зміни цінової політики країни і заміні грошей була прийнята і підписана у Наркомфіні СРСР ще у 60-му році. Це було зроблено в основному через збільшення курсу долара по відношенню до рубля: до реформи 1 долар коштував 4 карбованці, після реформи - 90 копійок. Зміна золотого еквівалента свідчила про певну девальвацію. А тому наслідки цього кроку були для радянських людей не дуже радісними, тому що поступово імпортні товари стали переходити в розряд дефіциту, підвищилися магазинні ринкові ціни і знизилася якість магазинних продуктів.
   Люди не так швидко звикли до нових грошей, хоча ті були оформлені досить гарно. Та довелося звикати досить терміново, тому що обмін старих грошей на нові був завершений 1-го березня. Слов'янський народ завжди був мастаком на різні вигадки й умів оцінювати події по-своєму - з певним гумором. Якщо це відбувалося навіть в страшні часи голодомору 1932-1933-го років, то що вже казати за більш сприятливі часи. З таким своєрідним гумором Михайлу Золотаренку за своє життя довелося стикатися чимало разів, ось і в один із днів наприкінці лютого він також посміявся. Про це він, також зі сміхом ввечері повідомив своїй дружині. А справа була такою. В обідню перерву Михайло зайшов у станційний буфет перекусити й купити свої улюблені цигарки - ті закінчилися. І ось розраховуючись саме за цигарки, він почув збоку голос:
   -- Фантиками розраховуєтесь, Михайло Лаврентійович.
   Золотаренко повернув голову вбік. Поруч, з посмішкою на устах, стояв дільничний майстер Руденко, який тільки-но підійшов до ларька.
   -- Якими ще фантиками, Сергій Федорович? -- здивувався Михайло. -- У мене зараз вже немає малих дітей - немає й кому цукерки купляти.
   -- Та я не про ті фантики мову веду, -- вже й зовсім розсміявся Руденко.
   -- А про які ж?
   -- Про ті, що ви в руках тримаєте. Ви пам'ятаєте, як у народі називали старі гроші?
   -- Та як їх тільки не називали. Хіба все запам'ятаєш.
   -- Їх в основному називали "онучами Сталіна". Розміри у них були значні, хоч ноги ними обмотуй, тим паче, що цінності вони особливої не являли - завжди доводилося їх цілу кипу з собою носити, якщо планував купити якусь цінну річ.
   -- Ну, було таке. То й що?
   -- Отож. А нові гроші зараз і прозвали "хрущовськими фантиками". Вони ж значно менші за сталінські, за розміром та й за розмальованістю більш нагадують ті ж самі фантики.
   -- Ну й ну, -- вже й собі розсміявся Золотаренко. -- Ну й швидкий у нас народ на різні вигадки, на різні прізвиська.
   І вигадливий народ мав, мабуть, рацію, нарікаючи так нові гроші. За розміром гроші зразка 1961-го року були набагато менше старих. Так, наприклад, 100 карбованців 1947-го року мали розміри: 228 × 115 мм, а 100 карбованців 1961-го року - 140 × 71 мм. Тобто, площа нової банкноти була у 2,63 рази менша за колишню.
   На початку року відбулася ще одна подія. І хоча вона напряму не стосувалася СРСР, та все ж мала історичне значення і в подальшому стане пов'язаною із усією світовою спільнотою і Радянським Союзом зокрема. 20-го січня Джона Фіцджеральда Кеннеді, який у листопаді минулого року переміг на президентських виборах у Сполучених Штатів Америки, було урочисто проголошено 35-м Президентом США. Він став першим президентом-католиком і наймолодшим президентом в історії країни - першим президентом, який народився у ХХ-му столітті (травень 1917 р).
   А далі настав перший весняний місяць, який був ознаменований новими досягненнями країни в галузі освоєння Космосу. 9-го березня в Радянському Союзі був виведений на орбіту і в той же день успішно здійснив посадку в заданому районі четвертий космічний корабель-супутник. Вага корабля без останнього ступеня ракети-носія складала 4700 кілограмів. На кораблі була встановлена кабіна з піддослідною твариною - собакою Чорнушкою та іншими біологічними об'єктами, а також телеметрична і телевізійна системи. А 25-го березня в Радянському Союзі виведено на орбіту вже п'ятий корабель-супутник. Вага супутника становила 4695 кілограмів (без урахування ваги останньої ступені ракети-носія). У кабіні корабля теж була піддослідна тварина - собака Зірочка й інші біологічні об'єкти. Після виконання наміченої програми досліджень корабель-супутник в той же день по команді приземлився в заданому районі. Основною метою цих запусків було подальше відпрацювання конструкції корабля-супутника і встановлених на ньому систем, що забезпечують необхідні умови для польоту людини.
   Та всі ці запуски були лише прелюдією до тієї події, всесвітньої події, яка станеться невдовзі. 12-го квітня в СРСР вранці, о 09:07 за московським часом здійснено успішний запуск в космос космічного корабля "Восток" з людиною на борту. Перший радянський космонавт Юрій Олексійович Гагарін облетів планету за 108 хвилин і благополучно повернувся на Землю.
   Цю подію за збігом обставин Михайло Лаврентійович зустрів у Хмельницькому, у відрядженні. Його туди визвали, щоб обговорити всі питання, пов'язані із його виходом на пенсію. П'ять років тому він дав дружині слово, що у 65 років все ж піде на пенсію. Та допрацювавшись до цього віку, йому дуже не хотілося того робити. Він мав ще достатньо сил, щоб продовжувати працювати. Та головним було те, що він не міг собі уявити, чим буде цілодобово займатися вдома. Ну, у Наталки хоча б є зараз турбота про маленьку Тамарочку, а що буде робити він?.. Як то кажуть, свиням хвости крутити? Та слово він давав, а його потрібно було виконувати. Можливо, з дружиною він ще зміг би домовитися з цього приводу, але його начальство рішуче тримало курс на омолодження периферійних керівних кадрів. І Золотаренка вже попереджували, що у квітні має бути завершений його трудовий стаж, настала пора йому просто вже відпочивати. І ось в обласному центрі мали бути обговорені всі організаційні питання з приводу урочистих проводів Михайла Лаврентійовича на пенсію - своєю роботою він заслужив такі почесті.
   Та зараз Золотаренко поза своєї волі став свідком тих подій, які відбувалися у не такому вже й великому місті. А події заслуговували на увагу, навряд чи в селах відбувалося щось подібне. У місті зараз царювала святкова атмосфера, на вулицях люди виражали бурхливу радість, у різних районах міста люди збиралися на стихійно організовані мітинги, а в його центрі відбувалася стихійна демонстрація з творчо оформленими колонами. Яких тільки транспарантів в захваті не піднімали над головами демонстранти: "Наша людина в космосі!", "Ранок нової ери", "Ми перші!", "Космос наш!", "Земля-Космос-Земля. Ура!", "Гагаріну ура!", "Слава першому радянському космонавту!"... Щоправда, газети замовчували той факт (та кореспонденти цього й не знали) що під час польоту Гагаріна відбулося щонайменше з десяток нестандартних ситуацій різного ступеню складності, які могли призвести до катастрофи. А під час спуску на землю Гагарін взагалі прощався зі своїми друзями, крикнувши: "Я палаю, прощавайте, товариші!". Справа у тому, що до того часу ніхто ще не мав уявлення про те, як виглядатиме проходження космічним кораблем щільних шарів атмосфери. А тому під час спуску, побачивши в ілюмінатор, що космічний корабель охоплений бушуючим полум'я, Гагарін і подумав, що корабель палає. Та насправді тертя жаростійкої обшивки космічного корабля об атмосферу із виникненням полум'я - це звичайний робочий момент польоту, який відбуватиметься завжди.
   А тим часом на одній з вулиць міста особливу честь люди надали якомусь незнайомому військовому в льотній формі - качали того на руках. І звідки він тільки взявся у Хмельницькому? Мабуть, приїхав провідати рідню із Старокостянтинова - місто, що знаходилося у 48 км на північ від обласного центра (на півдорозі між Хмельницьким та Шепетівкою). Там знаходилися військові частини бомбардувальної авіації, а пізніше стануть базуватися ще й літаки винищувальної авіації.
   У день польоту Юрія Гагаріна та в наступні дні по всій країні миттєво розкупалися всі газети. Саме з них жителі провінційних міст та сіл (телебачення там поки що не було) дізнавалися останні новини, пов'язані з польотом Юрія Гагаріна. А газети були рясно усіяні різноманітними світлинами, присвяченими польоту першої людини в космос. Ось в газеті описується та ілюструється зустріч Гагаріна, яка відбулася 14-го квітня на Внуковському аеродромі, до того ж з усією парадністю, яка лише можлива - радіо, телебачення, короткий мітинг. А далі кортеж з першим космонавтом на чолі урочистого ескорту виринає із Внуково. Попереду, у відкритій "Чайці", прикрашеної квітами, їдуть Юрій Гагарін з дружиною Валентиною і Микита Сергійович Хрущов. Гагарін, стоячи, вітав москвичів. Уздовж всієї траси стояли натовпи людей - всі хотіли бачити першого космонавта - які вітали тріумфатора криками "Ура!", махали плакатами і устеляли машину й саму трасу квітами - і це в середині квітня! А в самій Москві багато людей, щоб краще побачити Гагаріна - через натовп не пробитися - піднімалися навіть на дахи будинків.
   Все це пересічні громадяни радянських глибинок побачать (немовби вживу) дещо пізніше із спеціальної кінохроніки присвяченій цій визначній події, яка буде транслюватися перед кожним сеансом будь-якого художнього фільму. Спочатку показали зустріч Гагаріна а аеропорту, куди той прилетів з Куйбишева на літаку Іл-18. Спустившись з трапу літака, Юрій Олексійович крокував килимовою доріжкою на доповідь Хрущову (який чекав його на спеціально встановленій урядовій трибуні) про свій успішно виконаний політ. І в цей час у Гагаріна розв'язався шнурок на черевику. Хвилювання - як би перший космонавт не перечепився через нього і не впав - передалося навіть глядачам в кінозалі. Та все завершилося нормально. Адже, від розв'язаного шнурка ще ніхто ніколи не падав. Та й був це, як з'ясувалося значно пізніше, не шнурок, а підтяжка на носкові. У цей час носки виготовлялися без резинок, а тому на ікрах ніг носили підтяжки, щоб носки не сповзали. Отож у Гагаріна і відчепилась одна одна із підтяжок, яка й теліпалася на черевику. Але справа навіть не в цьому - той розв'язаний шнурок (чи підтяжка) стали тією зворушливою деталлю, яка раптом показала всім, що Юрій Гагарін - звичайна людина, а не якийсь там небожитель. Ця побутова деталь лише лише додала народної любові Гвгаріну. А далі, вже на Червоній площі Микита Хрущов вручив Юрію Гагаріну Золоту зірку "Героя Радянського Союзу" та присвоїв нове звання "Льотчик-космонавт СРСР".
   Та цікавим було те, що це була вже не перша нагорода Юрія Олексійовича у ці дні. На місці посадки (неподалік від м. Енгельс в районі сіл Смєловка і Підгірне) Гагаріну була вручена його перша нагорода за політ в космос - медаль "За освоєння цілинних земель". Згодом така ж медаль вручалася на місці посадки й іншим космонавтам. На перший погляд дещо дивна нагорода. Та нічого дивного у цьому не було. Чотири роки тому, 27 серпня 1957-го Радянський Союз підніс сюрприз всьому світу, здійснивши успішний запуск міжконтинентальної балістичної ракети, яка досягла мети в заданому районі. Ті ж самі США не очікували подібного ривка СРСР у гонці озброєнь. Повідомлення ТААС про запуск першої міжконтинентальної ракети Р-7 багато хто розцінював як черговий радянський блеф. Спецслужби США прекрасно знали, що, не дивлячись на успішне випробування ядерної зброї, потужних засобів їх доставки через океан в СРСР немає. Яким же чином Радянському Союзу в таємниці від усього світу вдалося цього досягти? Саме завдяки найбільшому в світі ракетно-космічному комплексу "Байконур".
   Але до чого тут цілинні землі? Справа у тому, що освоєння цілинних земель в СРСР одночасно було й операцією "Прикриття". 23 лютого 1954-го року пленум ЦК КПРС прийняв рішення про освоєння цілинних земель для приховування переміщення вантажів на космодром "Байконур", який споруджувався в трьохстах кілометрах від казахського села Байконир. Для дезорієнтації ймовірного противника поблизу самого села були побудовані камуфляжні споруди ("обманний космодром"). Щоб забезпечити таємницю дійсного будівництва була здійснена, так звана, операція прикриття: одночасно з будівництвом космодрому здійснювалася гігантська за своїми масштабами програма освоєння цілинних і перелогових земель. Основна частина тих, хто працював на секретному об'єкті, взагалі не уявляли, що вони будують. Будівництво цього об'єкта було суворо засекречено, і лише кілька людей знали про новий об'єкт "Байконур" все.
   І перший політ людини у Космос запам'ятався Михайлу Лаврентійовичу на все його подальше життя, не дивлячись навіть на те, що усього через 3 дні його самого величали з нагоди 65-річчя. Цього разу його День народження дуже вдало припав на суботу. Ушановування ювіляра (і майбутнього пенсіонера) вирішено було провести по обіду в Будинку культури Нестерівців, там же потім відбувся й невеликий банкет з приводу цієї події, на якому були присутні окремі керівники обласної залізниці, і де Золотаренку урочисто вручили орден "Трудового Червоного Прапора". А він на цей орден цілком заслуговував. Не так-то й легко пропрацювати на залізниці 45 років, та ще й не просто звичайним роботягою, а керувати виробничими процесами і під час розбудови галузі, і у тяжкі післявоєнні роки.
   А вже наступного дня відбулося відзначення ювілею Михайла Лаврентійовича вдома у Зеленче. Гостей було не так вже й багато - лише сама рідня, включаючи й по лінії Наталії, тобто Ващенків. На святі була більшість дітей Михайла та Наталії. Не було лише синів-військових та Василя - тому все ж таки здалеку доводилося добиратися. Приїхав зі свого Костополя і Микола - йому не так вже й далеко було їхати. Та як не дивно, приїхав особисто привітати батька з таким святом навіть Ілля. І хоча Михайло зрадів зустрічі з сином (на зимові канікули той не приїжджав), та його дещо засмутив цей нежданий приїзд. Як же так - пропускати заняття вже на першому курсі? А що ж далі буде. І він наодинці з сином спокійно виказав тому своє невдоволення з цього приводу. Та Ілля його заспокоїв:
   -- Тату, я не самовільно полишив заняття, втік, як той заєць. Я попередив старосту нашої групи й декана факультету.
   -- Теж мені попередження - старосту групи... А декана як ти попередив, просто сказав, що тебе не буде на заняттях 2-3 дні?
   -- Ні. Все чин чином - я написав заяву, яку він підписав, після того, як сповістив йому, що мого батька визначний ювілей.
   -- Точно?
   -- Точно, тату. Навіщо б я обманював тебе.
   -- Ну, добре. Хоча й не дуже добре, що кілька занять ти все ж пропустиш.
   -- Тату, -- посміхнувся Ілля, -- ти сам колись був студентом. А тому чудово розумієш, що пропуск кількох занять ніякої погоди не робить. Важливі не самі пропуски занять - вони можуть бути по різним причинам, у тому числі й по хворобі - а те, як студент самостійно освоїть пропущений матеріал. А я його освою, все буде в нормі.
   -- Та-ак, -- простягнув Михайло Лаврентійович, вже також з посмішкою, -- швидко ж ти призвичаївся до інститутських порядків. Добре, закрили цю тему. Тоді просто дякую, що приїхав і почнемо святкувати.
   І свято вдалося. При цьому пізно ввечері поїхали у свій Кам'янець родини Антоніна та Павла, а Микола й Ілля - вже вранці у понеділок. В обід цього ж дня, коли Михайло вперше не поїхав чи пішов на роботу, а залишився вдома, Наталія попрохала показати їй нагороду чоловіка. Орден "Трудового Червоного Прапора" ще толком не бачив і сам Михайло, а тому він приніс коробочку з нагородою, витяг орден і вони вдвох його гарно розглянули. А потім Наталія чи то запитала у чоловіка чи просто почала розмірковувати вголос:
   -- А мені казали, ще раніше колись, що ті особи, які нагороджені такими визначними орденами, мають і якісь пільги.
   -- Ну, деякі пільги я й так вже маю, -- посміхнувся Михайло. -- До того ж вже давно.
   -- Які ще ти пільги маєш? -- здивувалася Наталія.
   -- Маю пільги ще з 35-го року. З тих пір, як отримав звання "Почесного залізничника". Нагороджені цим знаком залізничники мають право на безкоштовний проїзд навіть у вагонах високої категорії, якщо вони все ще працюють в галузі або вийшли на пенсію по старості.
   -- А-а-а, -- розчаровано простягла дружина. -- Ти й так мав ту пільгу, як залізничник. Ти міг їздити без квитка на залізниці.
   -- Лише на місцевих лініях. А після отримання того знака - вже й по території усього Радянського Союзу.
   -- Ну, добре, це зрозуміло, -- махнула рукою Наталія. -- А які ж, цікаво, ти будеш мати пільги за цей орден?
   -- Чого не знаю, того не знаю. Я ж не відав, що мене нагородять орденом "Трудового Червоного Прапора", а тому заздалегідь нічого не з'ясовував.
   -- О, а зараз потрібно буде з'ясувати.
   -- Та з'ясуємо. Часу у нас тепер більш, ніж досить.
   Пізніше Михайло з'ясує, що особи, які нагороджені орденом "Трудового Червоного Прапора Союзу РСР", користуються пільгами по виплаті державного прибуткового податку та єдиного сільськогосподарського податку, а також мають право на пільгове пенсійне персональне забезпечення, соціальні та медичні пільги. Вони були майже на однакових підставах з особами, визнаними героями праці. Та Михайло не особливо звертав увагу на різні ті пільги. Пенсія у нього й так досить висока, діти забезпечені, а скільки їм самим зараз, на старості потрібно тих коштів... До того ж є ще своє підсобне господарство, яке виручало їх навіть у лихі 30-і роки.
   А тому він спокійно привчався жити в селі вже ніде не працюючи. А це теж була своєрідна наука, тому що деякі пенсіонери, які довгий час працювали, після виходу на пенсію відчувають певний дискомфорт, вони вважають, що життя вже закінчилося, тому що вони, нібито, зараз нікому не потрібні. Часом це не лише певний дискомфорт, а справжня й важка депресія, від якої людину не так вже просто позбавити. Та то здебільшого у квартирах багатоповерхівок, там людина не знає, до чого їй зараз руки прикласти. У селі дещо простіше - робота у садибі із підсобним господарством завжди знайдеться. Ось і Михайло Лаврентійович, відганяючи від себе похмурі думки, намагався тепер більше поратися по господарству.
   Місяць закінчився тим, що 22-го квітня у всіх газетах Радянського Союзу опубліковано повідомлення про присудження Ленінських премій за найбільш видатні роботи в галузі науки і техніки. За наукові досягнення високої нагороди було удостоєно багато відомих радянських вчених - академіків та професорів, академік А. Ф. Іоффе - навіть посмертно. Михайло звернув увагу на цю замітку скоріш за все тому, що й сам отримав у цьому місяці нагороду.
   Та все ж, 1961-й рік прославився не цим. Він став і справді роком космічної ери, тобто її початком. Так, наприклад, 5-го травня у 17:34 за московським часом з мису Канаверал (США) була запущена по балістичній траєкторії ракета, на борту якої знаходився пілот Алан Шепард. Через 15 хвилин після запуску капсула з пілотом, відокремившись від ракети, приводнилася в Атлантичному океані і була підібрана авіаносцем. Це був вже перший космонавт Сполучених штатів Америки. Ще через 2,5 місяці, 21-го липня з того ж мису Канаверал була запущена ракета з пілотом Вірджілом Гріссомом на борту. Ракета піднялася по балістичній траєкторії на висоту 118 миль (близько 188,8 кілометра) і через 16 хвилин капсула з астронавтом опустилася в Атлантичному океані. Кабіна з апаратурою затонула, пілот же був врятований вертольотом.
   Та одночасно продовжувалася космічна епопея і у Радянському Союзі. Ще через 2 тижні, 6-го серпня о 9-й годині за московським часом в Радянському Союзі з космодрому Байконур було здійснено запуск космічного корабля-супутника "Восток-2". На борту корабля перебував льотчик-космонавт майор Герман Степанович Титов. Космічний корабель-супутник "Восток-2" зробив більше 17 обертів навколо земної кулі протягом 25 годин 18 хвилин, і пролетів понад 700 тисяч кілометрів. Відповідно до затвердженого польотного завдання посадка корабля-супутника була проведена в заданому районі Радянського Союзу, недалеко від історичного місця посадки корабля-супутника "Восток-1" з Юрієм Гагаріним.
   Цей місяць приніс ще одну, вже знову міжнародну новину, подробиці якої стали відомі пізніше. Та ця новина здивувала й заставила у роздумах почухати потилицю багатьох радянських громадян - 13-го серпня Східна Німеччина закрила прохід на кордоні між Західним і Східним Берліном через Бранденбурзькі ворота. А далі НДР розпочала спорудження так званого Берлінського муру. Отож, один сусід вирішив відгородитися від іншого кам'яним муром. Це було найбільш незрозуміло саме селянам. Так, якщо твій сусід злодій і бандит, то, мабуть, потрібно від нього відмежовуватися. Але ж Західна Германія у свого сусіда нічого не крала і ні про які її бешкетування теж не було нічого відомо. Так, лихий сусід у селі, то неприємно, але це були поодинокі випадки. Багато дворів у селах поміж собою взагалі нічим не були розмежовані, хіба що якимись кущиками чи деревами. А там навіть кам'яний чи бетонний мур зводять. Дива, та й годі!
   Та то вже було згодом, а до того в самий розпал літа в колишню домівку з'їхалися одразу троє братів - студент Ілля, курсант Василько та капітан Олександр. До того ж Сашко приїхав відпочивати у рідне село всією сім'єю. Звичайно, радощів батьків не було меж. У Миколи відпустка намічалася наприкінці серпня, він теж обіцяв приїхати додому - поки що нічого його в Рівненській області не затримувало. Із дітей у цьому році Наталія з Михайлом не побачать одного лише Лаврентія. У минулому році сім'я сина взагалі до рідні не їздила - вирішили насолодитися Балтійським морем - там теж чудовий відпочинок. А цього року Лавр у листі завчасно вибачився й повідомив, що він з Валентиною на цей раз поїдуть у Тамбовську область - давно вже не були у батьків Валі. Можливо, на зворотному шляху, як він писав, і заскочать на Хмельниччину, та все ж, скоріше за все, приїдуть вже у наступному році. Звичайно в першу чергу посипалися запитання Олександру, ще б пак - Москва!.. Та, як згодом виявилося, не дуже-то Сашко ту Москву й полюбляє - і часу особливого немає по ній бродити, та й дуже вже велике місто.
   -- Ну, що, як там Москва? -- звернувся батько до сина з невісткою, -- подобається вона вам? Призвичаїлися вже до неї?
   -- Ну, Москва - це, звичайно, не Урал, -- відповів Олександр, -- За рік проживання у ній ми-то до неї призвичаїлися. Але не скажу, що вона так вже мені до вподоби.
   -- Отакої тобі! І це ж чому?
   -- Та надто вже вона гамірна і спекотна влітку, особливо на верхніх поверхах будинків, та ще й у невеличких кімнатах-хрущовках.
   -- Що ще за хрущовки?
   -- А-а, ти, мабуть, не чув про таку назву. Зводяться зараз у Москві, та й у інших великих містах будинки для сімей - за ініціативи самого Генерального секретаря КПРС Микити Сергійовича Хрущова. Ще з 1958-го року почалося масове будівництво нових будинків. Його девіз, начебто зі слів того ж Хрущова звучить так: "для кожної сім'ї маленьке житло, але своє". Воно-то правильно, і в устах Микити Сергійовича дана теза звучить солодкою казкою. Але житло надто вже мале і не комфортне - маленькі й вузькі кімнатки, маленька кухня, низькі стелі. Ось ці будинки, більше схожі на шпаківні, народ ласкаво і нарік "хрущовками". Щоправда, -- посміхнувся Сашко, -- багато хто називає їх і "хрущобами", від російського слова трущоба.
   -- А у вас квартира із скількох кімнат? -- запитала мама.
   -- З двох.
   -- А чому з двох? -- здивувалася Наталія Карпівна. -- У вас же троє дітей. Це неправильно. Чи не так, Мишко? -- повернулася вона до чоловіка. -- Адже у Сашка різностатеві діти.
   Та той не встиг зреагувати на її запитання, як відповів сам син:
   -- Все правильно, мамо. Це ж тимчасове житло. Це по-перше. А по-друге, діти малі поки що, навіть Ганнусі виповнилося лише 8 років. Так що про стать поки що мова не йде. Якби я отримував житло для постійного проживання, то інша справа - тоді потрібно було б відстоювати сімейні права. А так, лише на 2 роки... -- махнув він рукою. -- Ми до речі, в Камишлові, у нашому гарнізоні жили у кращій квартирі. Я б навіть волів повернутися туди після академії. Хто зна, куди мене можуть заслати, а там ми вже дійсно призвичаїлися, і нам там подобається.
   -- А хіба це можливо? -- здивувався Михайло Лаврентійович. -- Повинна ж бути якась ротація, як мені Петро та Ілько казали.
   -- Ну то вона й буде, -- засміявся Олександр. -- Спочатку Зауралля, потім, Москва, а потім знову Камишлов. Ну, а якщо серйозно, то можливо й таке. По-перше, у Камишлові я відслужив лише 3 роки. Та не це головне, бо роки навчання в академії можуть сюди доплюсувати. Головне, це те, що б після академії тобі місце було - нова, вища посада - у тій частині, де ти служиш. А командир частини мені перед академією пообіцяв, що місце буде. Він саме й направив мене в академію, так би мовити, з дальнім прицілом. Так що буду сподіватися, що повернуся до своїх побратимів.
   -- Ну, тоді добре. Хоча все ж далеченько від нас той Урал.
   -- Ну, в Москві мене точно не залишать.
   -- Та я це й сам розумію. Добре, продовжимо за Москву. І яка ж загальна площа вашої квартири у столиці?
   -- Ну, майже тридцять три квадратні метри - 19 м2 + 13,8 м2.
   -- Тридцять три квадратні метри?! Та у нас в хаті одна лише вітальня не набагато менша.
   -- Саме так. Нам і так пощастило, це чи найбільша площа двійки-хрущовки. Бо в основному у подібних будинках кімнати у квартирі-двійці набагато менші - 14 м2 + 7 м2. Тобто могли жити ми й на двадцяти одному квадратному метрі. Так що жити можна.
   Олександр мав рацію, хоча багато чого батькам і не розповів. Він не сказав, що у світі, мабуть, не існувало більш непрезентабельних будинків і таких мікроскопічних квартир (особливо перших серій будівництва). Квартири-хрущовки були розташовані у 5-ти поверхових будинках, які не були обладнані ліфтами, не мали горища та сміттєпроводу. Стелі заввишки лише 2,5 метра, кухні (типові у всіх квартирах) - не більше 5,8 м2, причому розташовані обов'язково поруч із суміщеними ванною кімнатою й туалетом. Лоджій чи балконів не передбачено, а в будинках перших серій не були передбачені навіть підвіконня. Хоча квартири-хрущовки мали й деякі переваги перед іншими квартирами у Москві. Вони були дешевшими за інші, і мали гарне розташування стосовно метро. Також у тих районах, де розташовувалися квартири-хрущовки, була прекрасно налагоджена інфраструктура. Спочатку квартири-хрущовки були цегляними, але потім будівельники перейшли на панельне домобудівництво - через економію, як водиться в СРСР. Квартири-хрущовки, хоча й будувалися для тимчасового вирішення житлових проблем, та все ж досить капітально. Вони були розраховані на 25-30 років експлуатації, та, як покаже час, могли простояти і всі 50-60. А деякі дослідники навіть стверджували, що вони можуть простояти і 150 років, якщо своєчасно робити в них капітальні ремонти.
   -- А взагалі-то, -- продовжував Олександр, -- особисто я волів би мешкати не в самій Москві, а десь у Московській області, -- задумливо тягнув він. -- У Підмосков'ї. Там тихіше й спокійніше. Ми пару разів їздили туди з дітьми відпочивати. Ось там красота. Там себе відчуваєш, як на курорті. А Москва... Вона цікава, як на мене, лише вечорами, коли можна відвідувати різні місця розваг, особливо театри. Ну, ще у вихідний день... Я не звик до великих міст, я себе краще почуваю в невеликому затишному містечку. Можливо, Гульнарі більш подобається Москва. Адже вона мешкала в Ташкенті, а то досить велике місто.
   -- Ні, -- покачала головою Гульнара, -- мені теж дуже гамірні міста не подобаються. Та й мешкала я в Ташкенті лише у ту пору, як навчалася в університеті. Та й то кожного літа я втікала з Ташкенту у гори, або їхала у свій рідний Чирчик. Я теж була б не проти мешкати у Підмосков'ї. Та навряд чи моя мрія збудеться - добре ще, якщо повернемося на старе місце, а то дійсно після академії Сашка можуть запроторити куди-небудь до чорта на кулички. Але у Підмосков'я нас точно не пошлють, -- розсміялася вона.
   Та все ж вона разом з чоловіком повідала уважним слухачам деякі відомості про Москву, хоча сама Гульнара добре вивчила лише район, у якому вони мешкали - куди (та й як) далеко поїдеш від дому з трьома дітьми?.. А у неділю навіть разом з чоловіком вони теж не так вже й часто гуляли по Москві. Основні визначні місця вони, звичайно, відвідали, та у справі знання столиці до корінних мешканців їм було дуже й дуже далеко. Та й скільки тих вихідних у них було за якихось 9-10 місяців? До того ж, не будеш же ти кожну неділю кудись бігти з квартири - і погода буває різною, і самопочуття дітей також.
   Отож після "допиту" Олександра й Гульнари всі разом вже переключилися на Василька. У того новини були (як на нього самого) набагато цікавішими, адже у курсантів під кінець третього навчального року почалися вже й самостійні польоти. Щоправда, самостійними їх важко було ще назвати, бо літали курсанти, звичайно ж, з інструкторами. Та все ж... - адже штурвал літака ти тримаєш у своїх руках, а це щось та значить.
   -- Вам ще не казали, куди у вас будуть направлення по закінченню училища? -- запитав сина Михайло Лаврентійович.
   -- Ой, тату, -- махнув рукою Василь. -- До того часу ще дуже далеко, ніхто про це ще навіть і не згадує. Та й ми там зібрані із різних куточків Радянського Союзу. Так що важко собі навіть уявити, куди нас можуть заслати.
   -- О! А це якраз важливо.
   -- Що важливо? Я не зрозумів.
   -- Саме те, що ви там з різних куточків СРСР. А попередні направлення, ти не цікавився, куди були?
   -- Та теж у різні куточки... О, стоп! А ти маєш рацію, я зрозумів, -- повільно простягнув син. -- Я поки що цим питанням не дуже й цікавився, але пам'ятаю із розмов, що випускників посилали кудись саме у їх регіони. Ну, не у саме місто, звідки той приїхав, але принаймні у його республіку. Та воно, мабуть, і вірно, адже училище готує льотні кадри для всього СРСР. Якщо курсант був, наприклад, з того ж згадуваного Ташкенту, то його посилали у Середню Азію, хоча й не обов'язково у сам Ташкент. А якщо із якогось невеличкого містечка у Білорусії, то посилали в Мінськ або інше велике місто республіки. А там вже його пристроять. І так далі... Тато! А ти мені своїм питанням таку надію дав! А то я вже думав про це - ото думаю, зашлють мене у Якутію чи на Далекий Схід. А тепер є надія, що мене направлять в Україну! Це ж здорово! Звичайно у Кам'янець чи Хмельницький мене навряд чи пошлють, та навіть інша область - все ж Україна...
   У Василька після цієї розмови з батьком надовго піднявся настрій.
   І лише Іллю практично дуже вже мало хто про щось розпитував - і самі батьки, і його брати. А той навіть спочатку образився з-за такої неуваги родичів. Та потім зрозумів, що так воно й має бути. Ну які особливі новини можуть бути не у офіцера, не у без 5 хвилин льотчика, а у звичайного інженера, та й то ще інженера у далекому майбутньому? Що він може цікавого повідати про свій закінчений лише 1-й курс інституту, коли для всіх слухачів (крім мами) це був вже давно знайомий і пройдений етап. А тому він заспокоївся, і далі вже просто по-родинному спілкувався з братами й батьками.
   Та відпочинок завжди, як то здається самим відпочиваючим, пролітає швидше, ніж робота. Закінчився відпочинок, закінчилося й саме літо, і всі роз'їхалися до своїх тимчасових місць проживання. А на постійному місці проживання залишилося лише 2 сім'ї - старших Золотаренків та молодших - Петра, Марічки й маленької Тамарочки. Ось до неї й була прикута зараз вся увага, вона ставала все цікавішою у спілкуванні - адже пройде ще 2 місяці і їй виповниться вже рік. Та місяць, що передував тому, у якому народилося маля, приніс дві союзні новини. І обидві вони були дещо незвичні, хоча перша з них і була плановою. То був XXII з'їзд КПРС, який проходив у Москві з 17-го по 31 жовтня. На ньому було прийнято нову програму і новий статут партії (при кожних перевиборах керівних органів партії його склад повинен оновлюватися на третину). На з'їзді було також заявлено про можливий розрив радянсько-китайських відносин. Та навіть ця уявна новина не була дивною, враховуючи значне погіршення тих відносин і відзив з Китаю радянських спеціалістів. Було дивним дещо інше. На з'їзді Микита Сергійович оголосив про те, що в СРСР до 1980-го року буде побудований комунізм. А ось у це народу щось аж ніяк не вірилося. Адже при комунізмі, як те ще раніше, роз'яснювалося всі будуть жити за принципом "Від кожного за здібностями, кожному за потребами". Цей принцип виражав певні вимоги, що пред'являються суспільством до своїх членів та характер розподілу матеріальних і духовних благ, а головне - властиву майбутньому комуністичного суспільства повну соціальну рівність. Але, здібності у якої-небудь конкретної людини можуть бути не такими вже й великими - в школі перебивався на "двійки-трійки", та ще й був ледарем. А ось потреби у неї можуть бути ого-го! І що, бери, скільки зможеш, а віддавай сущий мізер? І це рівність? Звичайно, постійно твердили, що потрібно підвищувати свою свідомість. Але свідомість конкретного індивідуума - дуже вже абстрактне поняття. Ось тому прості мужики після слів Хрущова і чесали спантеличено потилицю - чи може таке бути взагалі, та ще й за якихось 20 років? Чи не намудрували з тим комунізмом класики марксизму-ленінізму? Щоправда, вголос свої думки озвучувати не особливо поспішали - так, ярлик ворога народу вже не навішають, але й належної поваги до тебе вже не буде, косо дивитися на тебе будуть і казатимуть: "Ось той, хто не вірить у комунізм". А кому таке потрібно.
   А ще з'їзд посилив міри боротьби з культом особистості Сталіна - ніхто не очікував, що після виступу на ньому М. С. Хрущова певні дії стануть такою реальністю. Одразу по закінченню з'їзду тіло Сталіна було винесено з мавзолею і перепоховано у некрополі на Червоній площі біля Кремлівської стіни. Ця подія одночасно стала й початком кампанії з перейменування населених пунктів, вулиць, підприємств тощо, названих на честь Сталіна, і зняття його пам'ятників і портретів з площ, громадських будівель тощо.
   А за чотири дні до Дня народження Тамари Петрівни Золотаренко у країні відбулася подія, на яку практично ніхто із пересічних громадян Радянського Союзу не звернув увагу. Та вона була дуже важливою для Іллі Золотаренко, хоча й він про неї не чув і не прочитав у газетах. У Тбілісі 5-го листопада відбулася перша Всесоюзна нарада з кібернетики. Нарешті, за довгі роки до кібернетики як науки (а не лженауки) повернулися обличчям. І, можливо, що поки Ілля закінчить інститут ця галузь науки, нехай і не досягне в СРСР так вже раптово значних висот, та все ж просунеться вперед. Це стане першим кроком і для проектування тих самих верстатів з програмним забезпеченням, про розробки яких так мріє Ілля Золотаренко.
   Та коротке повідомлення в газеті поки що лишилося непомітним для Іллі, а далі так само непомітно вже й завершився перший рік шестидесятих.
  
  

РОЗДІЛ 6

Гаряче літо новин

  
   Червень 62-го року почався для Іллі Золотаренка, як і у минулому році, здаванням різних рефератів, розрахункових робіт та складанням іспитів. За 2 роки навчання студенти їх групи вже досить гарно вивчили порядки в інституті та й добре призвичаїлися до самого навчального процесу. У них знаходився час і на студентську працю й на відпочинок. Тепер Ілля вже непогано знав Харків, особливо його центральні райони, в одному із яких знаходився й політехнічний інститут.
   Райони міста формувалися як би за променевим принципом (віялом), починаючи саме із центру міста. І ось один із районів подобався Золотаренко більше за інших. Це був Дзержинський район, один із самих привабливих - там розташовувалися великі масиви зелених насаджень: Центральний парк культури та відпочинку ім. О. М. Горького, лісопарк, Олексіївський лугопарк, сад ім. Т. Г. Шевченка, ботанічний сад Харківського університету тощо. Він фактично теж належав до центральних, а ось периферійні райони, на погляд Іллі, були не дуже-то привабливими. Через чверть віку Дзержинський район стане вже називатися Шевченківським, та воно, мабуть, буде й правильно - яке відношення "залізний Фелікс" мав до Харкова. У цьому районі були також розташовані Університетська гірка, Покровський монастир, площа Дзержинського - найбільша у Європі - і один з найкращих у світі пам'ятників Т. Г. Шевченку.
   Дзержинський район був також і досить насиченим культурним осередком міста, у ньому знаходились державний академічний театр опери та балету ім. Лисенка, державний академічний український драматичний театр ім. Шевченка, Український культурний центр, історичний музей, обласна філармонія, кіноконцертний зал "Україна", планетарій, зоопарк та інші культурні пам'ятки. На території цього району - як і у сусідньому Київському - було розташовано чимало ВНЗ: університет ім. В. Н. Каразіна, медичний інститут, інститут радіоелектроніки, економічний інститут, педагогічний інститут, інститут фізичної культури тощо.
   Цей район з центром міста зв'язувала вулиця Сумська, вона, як головна вулиця Харкова, брала свій початок у самому центрі міста - від площі Тевелєва (значно пізніше стане площею Радянської України). Вона проходила поряд з площею Дзержинського, садом імені Тараса Шевченка, та парком ім. Максима Горького. Далі вулиця вже переходила у Бєлгородське шосе (подейкували, що її довжина складає майже 7 кілометрів). Саме у цьому районі найбільш і полюбляв відпочивати Ілля. Та ще й, звичайно, у тому мікрорайончику, де знаходилася його альма-мати (лат. alma mater - "мати-годувальниця") - Харківський політехнічний інститут. Це був сусідній з Дзержинським Київський район міста, а конкретно його рідний (на 5 років) вищий навчальний заклад розташовувався на вулиці Фрунзе (точніше у середині кварталу поміж вулицями Пушкінська та Шевченка).
   Червень - дуже напружена, гаряча пора для студентів всіх навчальних закладів, а тому їм було зараз не до розваг. Звичайно, це не заважало їм спілкуватися один з одним, консультуватися, разом готуватися (у гуртожитках) до іспитів та й просто спілкуватися один з одним. І ось у середині першої декади місяця інститутом пролетіла, а потім і стала поширюватися чутка про якісь нібито робочі заворушення у Ростовській області. Та ніхто нічого толком розповісти не міг. А чутки, які передавалися, здебільшого пошепки, були одна страшніша за іншу, дійшло й до того, що розповідали про десятки вбитих. Та це були саме чутки. Газети й радіо ні про що подібне не повідомляли. А чутки не змовкали. Ілля прислухався до цих чуток тому, що стали називати конкретне місто Ростовської області - Новоросійськ. То як же йому було не прислухатися, якщо він майже 3 роки провів на околиці цього знайомого йому населеного пункту.
   У їх групі був один хлопець з цього міста - Микола Кононов, а ще один, Віталій Борисов - з містечка Кадамовський - у паралельній групі. Кадамовський був населеним пунктом Новочеркаського району, та у наступному році цей район перейменують, а тому і це містечко, і сам Новочеркаськ будуть вже входити до Жовтневого району Ростовської області. Микола та Віталій навіть товаришували, як земляки. Ось і посипались запитання з приводу чуток до них.
   -- Колю, що там у вас сталося? -- запитували здебільшого саме у Кононова - у районі, на периферії відомості могли бути не такими повними.
   Та ні Микола, ні Віталій нічого пояснити теж не могли.
   -- Не знаю я! -- відбивався Кононов від запитань. -- Я давно вже, з травневих свят не був вдома.
   -- А що батьки пишуть?
   -- Нічого не пишуть.
   -- Чому?
   -- Та тому, що й листів я від них давно не отримував.
   -- Дивно...
   -- Мені це й самому дивно. А тому, мабуть, доведеться все ж якось вирватись та з'їздити додому. Хоча навіть не знаю, як мені це вдасться. Та чує моє серце, щось там лихе коїться. А у мене ж там з батьками ще й сестричка мешкає - навчається у 8-му класі.
   -- То як же ти поїдеш? - іспити на носі.
   -- З'їжджу ще до першого з них. Зараз намагатимусь якнайшвидше всі роботи здати й захистити. А ви мені допоможете. Можливо, когось із викладачів доведеться й умовляти, щоб він не дуже копирсався у моїй роботі.
   -- Допоможемо, звичайно. Та викладачі тебе й так зрозуміють - вони ж люди, і теж нічого толком не знають. Чи то лише чутки, чи то правда про твоє місто...
   І Кононов таки з'їздив додому. Та повернувся він чорніший за дощові хмари. Він дуже неохоче спілкувався з сокурсниками, обходився лише кількома словами. Більш детально про події у своєму рідному місті він розповів лише своїм небагатьом друзям, та те, що він розповів друзям, стало для них справжнім шоком.
   Події в Новочеркаську були суворо засекречені, і дані про них офіційно будуть оприлюднені лише через чверть століття. У місті 1-2-го червня пройшла мирна демонстрації робітників Новочеркаського електровозобудівного заводу. Демонстранти вийшли з червоними прапорами до міськкому компартії. Робітники протестували проти різкого погіршення якості життя. Триразове за першу половину поточного року зниження керівництвом заводу розцінок за працю збіглося з постановою уряду щодо підвищення роздрібних цін на м'ясо, молоко і масло на 30 %. Таким чином, реальна заробітна плата робітників заводу-гіганта, на якому працював цілий район міста, значно знизилася.
   До кінця робочого дня на площу поблизу заводоуправління на бронетранспортерах прибули перші загони військових підрозділів Новочеркаського гарнізону. Вони були без зброї. Наблизившись до маси людей, солдатські колони моментально поглиналися масою. Страйкарі і солдати браталися, обіймалися, цілувалися. Влада переконалися, що солдати Новочеркаського гарнізону виявилися ненадійними, тому надію покладали на офіцерів. Але й офіцери в буквальному сенсі слова відчули силу, міць робочих рук. Їх бронетранспортери розгойдувалися робочими з вражаючою легкістю з боку в бік. Зрештою бронетранспортери поїхали. А вже вночі на 2-е червня в місто були стягнуті війська МВС і КДБ, до лав протестувальників стали впроваджувати "співробітників в штатському". Заводська територія вже не вміщувала всіх протестуючих, мітинг продовжився на центральній площі міста, перед будівлею обкому ЦК КПРС. І тоді вдень, на ??12-му годину в місто, до заводу були введені озброєні військові підрозділи армії й танки. В результаті операція з витіснення демонстрантів з площі закінчилася кровопролиттям (16 осіб було вбито, 42 - поранено). Родичам і близьким загиблих не дозволили їх поховати, трупи були поховані у невідомій безіменній могилі. Понад 100 осіб було також заарештовано. Забігаючи наперед, слід відзначити, що пізніше, у серпні відбудеться судовий процес, на якому 7 чоловік буде засуджено до вищої міри покарання, а ще 7 - до 15 років ув'язнення.
   У самого Миколи був легко поранений батько, та хоча б не заарештований. Та однак настрій у хлопця був кепський - були вбиті, поранені чи заарештовані деякі із його знайомих, загинув один із його колишніх однокласників. Де він похований, батьки не знали. Так що на іспити Кононов з'являвся у гнітючому настрої. Та його сокурсники мали рацію - викладачі були чуйними людьми, а тому ні однієї "трійки" на іспитах Микола не отримав.
   Після одного з іспитів Ілля розговорився із Кононовим. Вони не були такими вже приятелями, але Микола знав, що Золотаренко служив у його місті, а тому відносини поміж ними були добрими. Та на цей раз після одного із питань Іллі про недавню трагедію у місті, Кононов зі злістю і без прямої відповіді на запитання майже крикнув:
   -- Там були твої танки!
   -- Колю, ти що? Які мої танки?
   -- У місті були танки з твоєї частини!
   -- Коля, зараз ця частина така ж моя, як і твоя. По-перше, я в тій частині вже 2 роки не служу, і ти це чудово знаєш. А по-друге, і це головне, я що, командир тієї частини? Це я віддавав наказ екіпажам танків увійти в місто і направитись до вашого заводу? Крім того, я не танкіст, я служив у ремонтному взводі, я лише ремонтував ті танки.
   -- Вибач, Ілля, ти маєш рацію, -- зітхнув Кононов. -- Просто у мене душа так болить - що ж твориться у країні? Як можна було стріляти у мирних людей?! Ось і нападаю на кого попало.
   -- Гаразд, проїхали. Все нормально, Колю. Ти мені краще скажи - і що, танки стріляли в людей?
   -- Ні, цього не було. Казали, що начебто один танк і вистрілив, але у повітря, просто щоб налякати людей, які закрили якимись ганчірками чи своєю одежею оглядові шпари водія-механіка. Та й солдати чи офіцери не хотіли стріляти. Мені розповіли, не знаю - правда це чи ні - що коли на площі перед людьми з'явилося оточення солдат, один із офіцерів - командир підрозділу вийшов до людей і оголосив, що отримав наказ стріляти у натовп, і після цього він сам застрелився.
   -- Навіть так?! Зрозуміло. А хто ж тоді стріляв у людей? Все ж таки солдати?
   -- Я навіть не знаю. Та й ніхто точно не знає - принаймні з тих у місті, з ким я говорив. Одні казали, що нібито солдати, а інші - що це справа рук внутрішніх військ або КДБ. Начебто стріляли снайпери-особисти, які сиділи на дахах будинків. Так що, мені майже нічого достеменно не відомо.
   І Кононов мав рацію. Навіть через багато років історики, дослідники, очевидці тих подій та їх родичі сперечатимуться про те, хто ж саме віддав наказ стріляти у натовп. І чому солдати, що дивилися в очі робітникам, які стояли навпроти, все ж таки почали стріляти... Та й чи саме вони стріляли? Але точно відомо, хто не почав стріляти. Вогонь не відкривали підлеглі генерал-лейтенанта Матвія Шапошникова, бійці військових частин Радянської армії - танкісти і мотострільці. Генерал відмовився виконати наказ командувача Північно-Кавказьким військовим округом генерал-полковника Плієва застосувати зброю проти мирної демонстрації робітників. Він заявив Плієву: "Не бачу перед собою такого противника, якого варто було б атакувати нашими танками". Мовляв, ворожих солдатів у місті немає, є лише радянські робітники. Тим самим Шапошников, якого надіслали втихомирювати Новочеркаське повстання, врятував життя тисячам людей. Це була хороша ілюстрація тодішніх відносин між армією і народом. Шапошников став Героєм Радянського Союзу у січні 1944-го року, отримавши вищу нагороду за безприкладну мужність, з якою на чолі зведеного загону танкістів і артилеристів кинувся на допомогу захисникам Букринського плацдарму. Та свій головний бій прославлений танкіст, який пройшов усю Велику Вітчизняну війну, заступник командувача Північно-Кавказьким військовим округом генерал-лейтенант танкових військ Матвій Кузьмич Шапошников прийняв у 1962-му році саме в Новочеркаську, проявивши справжнє геройство. Його наказ був простий: "...автомати і карабіни розрядити, боєприпаси здати під відповідальність командирів рот, боєприпаси без моєї команди не видавати". І як підсумок, робітники, які поспішали на мітинг, просто перелазили через танки, що стояли на мосту через річку Тузлов, - військові їм не перешкоджали. Щоправда, страйк таки розстріляли, генерала замінили офіцером КДБ. Самому ж генералу Шапошникову невиконання наказу в Новочеркаську пригадають через 4 роки, попередньо виключивши його з партії, а потім достроково відправивши у відставку. Але такого генерала довго з повагою згадуватимуть, а по країні стане кочувати крилатий вислів: "У ??кожного є свій Новочеркаськ, але не кожен виходить з нього Шапошниковим". І це цілковита правда - багато танкістів, які будуть служити навіть через десятки років, вважатимуть Героя Радянського Союзу, гвардії генерал-лейтенанта танкових військ Шапошникова одним з головних зразків для наслідування.
   Слід також відзначити, що через 30 років після Новочеркаської трагедії, вже у 90-х роках прокуратурою Росії буде проведено розслідування розстрілу в Новочеркаську, в результаті якого винних у загибелі людей не виявлять. І це красномовно говорить про політичний устрій держави та про моральне обличчя її керівників. Хіба можуть такі керівники визнати когось винним, якщо саме їх однодумці давали наказ вбивати мирних людей? А як виявляється, у червні 62-го року в місто прибула ціла група вищого партійного керівництва СРСР: Ф. Р. Козлов - член Президії ЦК КПРС, секретар ЦК КПРС; А. І. Мікоян - член Президії ЦК КПРС, 1-й заступник Голови Ради Міністрів СРСР; А. П. Кириленко - член Президії ЦК КПРС, 1-й заступник Голови Бюро ЦК КПРС по РРФСР; Д. С. Полянський - член Президії ЦК КПРС, голова Ради Міністрів Української РСР; А. Н. Шелепін - секретар ЦК КПРС ; Л. Ф. Іллічов - секретар ЦК КПРС. Однак ніхто з них не наважився вийти до народу. Свою промову вони виголосили з вертольота, що кружляв над площею. І лише пізніше Мікоян виступив зі зверненням по міському радіо. А винних у трагедії так і немає. То хто ж віддавав наказ стріляти у народ?..

* * *

   Та ось проминув вже й перший місяць літа. Успішно здав чергову сесію й Ілля Золотаренко. Ще було два тижні практики, а потім він відправився на відпочинок у свою рідну Хмельницьку область. На той час на своїй батьківщині з самого початку липня вже відпочивав пілот цивільної авіації Василь Михайлович Золотаренко. Так, уже саме дипломований пілот. Брати дуже тепло привіталися, а згодом Ілля попросив Василька, щоб той одягнув свою парадну форму. І подивитися на красеня-пілота вийшла навіть мама, хоча вона вже його бачила у ній ще в день його прибуття в село. Та хіба можна було пропустити таке видовище. Мама, зустрічаючи сина, не стримала щасливих сліз, і зараз вона на всяк випадок тримала хустинку - навіть її самий меншенький син вже вийшов на свій самостійний шлях.
   Цікавою була розмова Василька з батьками ще у перший день свого приїзду. Про неї розповіли Іллі на пару брат разом із татом. А справа відбувалася наступним чином. Після приготовленого мамою ситного сніданку батько з сином сіли побалакати за столиком під старою яблунею. Батько закурив одну із своїх цигарок, а потім запитав сина:
   -- Ти не палиш?
   -- Ні. Не хочу звикати до сигарет чи цигарок. У нас в училищі мало хто з курсантів палив. Мені далі доведеться чи не щомісяця проходити медичні комісії. Навіщо мені зайві клопоти - ще скажуть колись, що легені не в порядку, і спишуть. Ні, не потрібно мені таке. Ти знаєш, тату, на медкомісії перед вступом в училище за відмінного здоров'я відсіювали навіть тих, у кого не було більше трьох зубів.
   -- Отакої тобі! А до чого тут зуби? Що льотчик тими зубами має робити?
   -- Говорити, -- розсміявся Василь.
   -- Ну а зуби все ж до чого?
   -- Пояснювали це тим, що у майбутнього пілота за такої вади буде погана дикція, а йому доведеться розмовляти з пасажирами літаків.
   -- Ти дивись! Оце тобі й на. Та, можливо, комісія й мала рацію. А ще як доведеться літати на міжнародних рейсах... Тоді взагалі негарно - щербатий пілот і погано розмовляє... Що будуть думати про нашу державу? Щоправда, жорстоко відсіювати, не допускати до здачі іспитів в училище цілком здорових хлопців, як ти казав.
   -- А нічого страшного. Якщо ти так вже бажаєш стати пілотом, то постав собі коронки і вступай до училища. З коронками медкомісія пропустить - адже дикція буде нормальною.
   -- І то так. А ти молодець, що вирішив не палити. Он, навіть Ілля палить.
   -- Ну, йому ж не літати. А сигарета інженерові не завада. Та й тобі цигарки не заважають, -- посміхнувся Василь.
   -- Та то вже просто звичка. Мені багато хто говорить, що потрібно кидати палити - на старості це зайвий крок до могили. Я й пробував кинути, та щось не дуже виходить.
   -- У нас в училищі знаєш що про це говорили, ті з небагатьох курсантів, що палили, -- розсміявся син. -- Їм теж настійно рекомендували кидати палити. І вони казали: "Все, кидаю палити свої, переходжу на чужі". Малося на увазі сигарети. Так вони потім і чинили. І ти знаєш, згодом дійсно кидали палити.
   -- А що, варіант, -- розсміявся батько. -- Мабуть і мені варто так спробувати. Ще й економія коштів буде.
   -- Та яка там економія... -- продовжував сміятися Василь. -- А то у тебе пенсія мала?
   -- Та то я так... Все, досить розмов про паління та про цигарки. Переходимо до головного питання.
   -- О, і що це за питання?
   -- А ти не здогадуєшся? Куди ти направлення отримав? Чи хоча б в Україну, чи місто, де будеш літати, хоча б гарне?
   -- Місто во! -- Василь з посмішкою показав великий палець.
   -- Навіть так? І як же воно зветься?
   -- А зветься воно Київ.
   -- Та ти що?! Жартуєш, мабуть?
   -- Ні, тату, не жартую. Мені дійсно дали направлення у Київ. Ти ж сам минулого року наштовхнув мене на думку, що курсантів, скоріш за все, будуть розподіляти по їх же регіонам.
   -- Так... Тоді й справді це дуже добре. Все ж таки Україна. А ось куди тебе той Київ направить? Скільки у нас в Україні міст, та хоча б обласних центрів...
   -- А мене вже направили. Тату, я ж хитрий. Я вже був у Києві, був в управлінні цивільної авіації. Адже я однак додому через Київ їхав. То навіщо мені було час гаяти. А пізніше з таким направленням може ще хтось інший під'їхати. Це ж мені пряма конкуренція. Отож я й вирішив одразу брати бика за роги.
   Василь не написав батькам конкретну дату свого випуску. Та він і сам точно її не знав - коли-то він розрахується з училищем? А тому Михайло з Наталією й не знали, коли їх син має прибути додому на відпочинок. Батько, наприклад, і не гадав, що Василько попутно може ще кудись заїхати. З'явився удома, отже - прямо з училища. Так він гадав.
   -- Ти дивись, а ти й справді молодець, -- поважно простягнув Михайло Лаврентійович. -- То що ж за місто роботи тобі призначили?
   -- Я ж вже казав, -- сміявся син, -- Київ.
   -- Так, годі жартувати. Я серйозно питаю.
   -- То я й серйозно відповідаю, -- заливався сміхом Василько.
   -- Та такого не може бути...
   -- Чому?
   -- Ні, бути-то воно може. Але вірогідність такої події дуже мала.
   -- Вірогідність у даному випадку стовідсоткова.
   -- Та ти що?! Ти й справді будеш працювати у Києві?
   -- Справді.
   -- Ні, ну це ж потрібно таке, -- недовірливо качав головою батько, -- у самому Києві... Та я, наприклад, про таке й гадати не міг.
   -- Я теж і не мріяв про таке. Мабуть, мені допомогло те, що я одразу звернувся в управління. Не було конкуренції. А ще допомогло мені те, що про Ульяновське льотне училище керівництво управління дуже хорошої думки. Так що я двічі молодець - ще й тому, що вибрав для навчання саме це училище.
   -- Так, ти носа свого не дуже-то задирай! Ти бач - двічі молодець він. Молодець, звичайно, але не потрібно зайвий раз цим чванитися.
   -- Та то я лише тобі так говорю.
   -- Добре. А на яких же ти літаках будеш літати, двічі молодець? На реактивних?
   -- Ні, -- тут же поник Василь. -- Це саме болюче питання у моїй майбутній роботі.
   -- То на яких же?
   -- На Ан-2.
   -- Що?! Це на так званих "кукурузниках", чи не так? -- самі ж пілоти цей літак називали ласкаво російською мовою "Аннушка".
   -- Саме на них, -- скрушно відповів парубок, опустивши очі.
   -- То вони ж ще до війни літали, ці літаючі етажерки.
   -- Е, ні, тату. Ан-2 вперше піднявся у небо лише у серпні 1947-го року. До війни літали подібні йому біплани У-2 або ж По-2. Ось їх і називали літаючими етажерками, і були вони значно менші за Ан-2.
   -- Ну, нехай і так. Але чи варто було тобі 4 роки навчатись, щоб літати на "кукурузнику"? Та на нього права, чи то якусь там ліцензію, мабуть, у любому аероклубі можна було отримати за півроку, ну, нехай за рік. То виходить, що ти цілих 3 роки втратив. Оце так порадував батька...
   -- Не все так просто, тату. Так, мабуть, в аероклубі я отримав би ліцензію дійсно швидше. Але то була б ліцензія лише саме на літак Ан-2. І все. Мені не відомі такі аероклуби, у яких би навчали літати на турбогвинтових, а тим паче на реактивних літаках. А у мене ліцензія і на них. Розумієш? Тобто після аероклубу на інший літак мені довелося б повністю перенавчатися. І так кожного разу на інший тип літака. То скільки б часу це зайняло? А потім, не рівняй якийсь там аероклуб і офіційне льотне училище. Мене після аероклубу точно у київському управлінні загнали б у саму далеку діру поля обпилювати.
   -- Гм, можливо, ти маєш рацію.
   -- Маю, тато, маю. А ти одразу у своїй трудовій діяльності начальником залізничної станції став? Всьому свій час. Буду я ще літати й на турбогвинтових або реактивних літаках. Це поки що лише перший мій крок.
   -- Все, згоден, -- підняв догори руки батько, -- довів свою правоту.
   -- А ти знаєш, тато, це, можливо, й добре, що я починаю літати саме на Ан-2.
   -- І чому ж це?
   -- Та тому що я там майже сам собі господар. Кабіна літака розрахована лише на двох пілотів. Та у багатьох випадках на Ан-2 літає і один пілот, наприклад, у сільськогосподарській, санітарній авіації чи в авіації ДОСААФ. Там немає бортінженера чи штурмана. Отож відповідальність ні з ким особливо ділити. Я сам буду за все відповідати. А це навіть легковажну людину швидко привчить до дисципліни.
   -- Теж, мабуть, вірно. А що, і на пасажирських перевезеннях теж один пілот літає?
   -- Ні, -- зітхнув Василь. -- Там здебільшого - за інструкцією - два пілоти, хоча в екстрених випадках допускається літати і з одним пілотом. Та все ж це не великий екіпаж, і стюардес на Ан-2 немає, -- посміхнувся хлопець.
   -- А скільки пасажирів твій Ан-2 може перевозити?
   -- Дванадцять.
   -- Небагато.
   -- Так, небагато, але ж і літак-то маленький. Той же У-2 взагалі був розрахований лише на двох чоловік. Зате Ан-2 може експлуатуватися в любих умовах, може злітати і з непідготовлених ґрунтових площадок. Для зльоту йому досить ґрунтової площадки довжиною усього 235 метрів, а для посадки - на 10 метрів менше.
   -- Зрозуміло. Отже, працювати й проживати ти будеш у Києві. А житло тобі якесь нададуть чи потрібно буде його десь знімати?
   -- Нададуть місце у гуртожитку. І гуртожиток, як мені сказали, розташований не так вже й далеко від аеропорту.
   -- Гуртожиток? - то добре. І ти кажеш, що він недалеко від аеропорту... Тоді це означає, що він далеко від самого міста. Адже зазвичай аеропорти не розташовуються у самому місті. І чим ти до нього добиратися будеш? Чи вас, пілотів возити будуть?
   -- Добиратися до аеропорту я буду автобусом чи тролейбусом, -- посміхнувся Василь. -- А можливо, що й пішки.
   -- Ну ти й вигадник. Пішки до аеропорту...
   -- Та ні, тату, це не вигадки. Цей аеропорт знаходиться у самому місті. Не в центрі, звичайно, на околиці, але у міській зоні. Називається він "Жуляни", є у Києві такий однойменний адміністративний район.
   Взагалі-то, Василь дещо неточно вказав назву аеропорту. Офіційно називався він "аеропорт Київ", щоправда іноді з добавленням слова "Жуляни". Та населення столиці й інших міст і справді більше називало його "аеропорт Жуляни". На цей час він мав одну асфальтобетонну злітно-посадкову смугу довжиною 1800 м і шириною 49 м, яка також використовувалася розташованим на території аеродрому ремонтним заводом N 410 цивільної авіації. Це підприємство (існуюче з 1948-го року) здійснювало діагностику, ремонт, технічне обслуговування, переобладнання і модернізацію літаків і вертольотів.
   На цьому місті почали приймати літаки ще з травня 1924-го року, коли на пристосоване військове льотне поле поблизу села Жуляни (на той момент аеропорту ще не існувало) прибув пробним рейсом з Харкова літак "Червоний хімік". Але тоді у назві "повітряних воріт" Києва слово "Жуляни" було відсутнє. До війни аеропорт називали "аеродромом в Посту-Волинському" (неподалік була залізнична станція з такою назвою), у 1940-1950-х - "аеропорт на Чоколівці" (район міста) або ж просто "Київський аеропорт", оскільки на той час він був в столиці України єдиним. Донедавна цей аеропорт Аерофлоту приймав літаки з пасажирами і вантажами з різних кінців СРСР. Через Жуляни проходили міжнародні рейси з Москви в столиці країн соціалістичного табору. І лише 2 роки тому, після приєднання селища Жуляни до Києва, він став називатися "Міжнародний аеропорт Київ".
   -- О, про такий район, чи селище, я щось чув. Отже там і аеропорт вже є. То добре, -- такими словами відреагував Михайло Лаврентійович на слова сина про аеропорт.
   -- Так, там саме й базуються такі літаки як Ан-2 та інші легкомоторні літаки: Ан-8, Ан-14 "Бджілка", Іл-14, ЦКБ-6... -- легкий літак конструкції С. В. Іллюшина. -- Можливо, ще й Ан-10, та, скоріш за все, цей літак, як і інші великі - базуються на іншому аеродромі, за містом.
   -- Гм, а ти багато марок літаків знаєш. Я ж про деякі з них навіть не чув...
   -- Ну, то це ж мій хліб. А я про твої паровози чи тепловози не знаю так, як про них знаєш ти.
   -- Та то вірно. І куди ж ти на своєму Ан-2 літати будеш? Таки поля обприскувати?
   -- Та ні, що ти, тато. Це ж зовсім інша галузь. То я для прикладу говорив. Я ж пілот саме цивільної авіації, а не сільськогосподарської. Буду літати, перевозити пасажирів в обласні та районні центри, можливо, що у Хмельницький теж.
   -- На Ан-2 у Хмельницький? -- скептично посміхнувся батько.
   -- А чом би й ні. Навіть для цього літака 300 кілометрів зовсім невелика відстань. Практична дальність польоту Ан-2 - на одній заправці в економному режимі - складає 990 км. У нього загальна ємність паливних баків 1200 л, а витрата палива - 140 кілограм за годину. Крейсерська ж швидкість 180 кілометрів за годину. І підніматися він може на висоту до 4000 метрів. Так що Хмельницький - це не межа для його польоту. А навіть якщо і не у Хмельницький я буду літати, то у міста поряд з Києвом, у районні центри. Зараз же відкрилися місцеві авіаційні лінії.
   -- А, так. Навіть я щось чув про районні авіарейси. То добре, якщо ти у Хмельницький навідаєшся на своєму Ан-2. Можливо, й мене на старість років покатаєш на літаку. Я за все своє життя на літаках так ніколи й не літав, -- зітхнув Михайло Лаврентійович.
   -- Обов'язково покатаю, -- посміхнувся син, -- якщо випаде така нагода.
   -- Добре, це, звичайно, мій жарт. Куди мені летіти... А коли тобі на роботу виходити - з 1-го серпня?
   -- Та ні. Значно раніше - з 16-го липня.
   -- А чому так рано? Всі твої брати виходили на роботу з першого понеділка серпня.
   -- Попрохали мене вийти раніше, до того ж настійно попрохали. Тату, це певний компроміс за те, що мене залишили у самому Києві. У них там запарка з пілотами, як мені сказали, особливо влітку. Досить мені буде й двох тижнів на відпочинок.
   -- Ну, що ж, я поділяю твої думки. Щоб жити й працювати у Києві, можна навіть і раніше почати роботу.
   -- Та я й так поїду до Києва раніше. Потрібно ж і у гуртожиток влаштуватися, і на роботі трохи з колегами познайомитись, та й із самим місцем роботи. А також заздалегідь випробувати техніку, яку мені доведеться експлуатувати.
   -- Добре. Начебто всі питання ми обговорили. Не буду тебе більше відволікати, тоді просто відпочивай, часу у тебе погрітися на сонечку не так вже й багато.
   Коли ввечері Михайло розповів Наталії, що Василько буде проживати й працювати у самому Києві, то радості Наталії не було меж, хоча вона спочатку не дуже й повірила словам чоловіка. Та сам Василько запевнив маму, що це саме так. Звичайно, вона трохи засмутилася, що син недовго пробуде вдома, та на шальках терезів радість за місце роботи сина все ж переважила.

* * *

   Коли Василько вже поїхав влаштовуватися на роботу у свій Київ, наприкінці липня приїхав у відпустку Микола Золотаренко. І приїхав він не один, разом з ним приїхала й миловидна зеленоока дівчина приблизно одного віку з ним. Син представив батькам дівчину як Олену і сказав, що це його майбутня наречена. Мама, вибравши момент, коли син був один, тихенько запитала у нього:
   -- Миколка, а що означає майбутня наречена? Я такого статусу дівчини ще не чула. Ну, майбутня дружина - це зрозуміло. А ось майбутня наречена... Це як? Чи майбутня - це у тому плані, що вона може стати нею, а може й не стати?
   -- Ні, мамо, не так, -- посміхнувся Василь. -- Вірніше, мабуть, слід було сказати, що Олена моя кохана дівчина. Та якраз кохана дівчина не завжди стає дружиною. А ось Лена точно стане моєю нареченою, просто ми збираємося побратися не у цьому році, а у наступному. Тому я й сказав, що майбутня наречена. Як на мене, то не може бути дівчина нареченою цілий рік.
   -- Добре, це я зрозуміло. Тоді інше питання - а чому ви не хочете справити весілля саме у цьому році? Чому відтягуєте його на наступний рік?
   -- Є на те причини. У мене цього року є інші турботи. Я все вам розповім ввечері, вже коли всі зберуться за столом.
   Та ось вже й настав вечір. За напівсвятковим столом з нагоди приїзду Миколи, та ще й з дівчиною, зібралася вся родина Золотаренків, що зараз мешкала в цій оселі: батьки, Ілля, Микола й Олена, а також Петро з Марічкою. По кімнаті вже бігала, періодично забираючись на руки то до мами, то до бабусі й Тамарочка, що значно підросла - через 3,5 місяці їй вже виповниться 2 роки. Вона з цікавістю поглядала на нових гостей - до дядечка Іллі вже трохи звикла.
   -- Так, Миколко, розкажи нам про свої подальші плани, -- звернулася до сина мама після того, як всі випили по чарці й закусили.
   -- Я тебе зрозумів, мамо, -- посміхнувся син, згадавши попередню розмову з ненькою та свою обіцянку. -- Я буду, мабуть, розповідати за двох. Можна, Оленко? -- повернувся він до своєї дівчини.
   -- Можна, Колю, -- посміхнулася та.
   -- Так ось, -- почав свою оповідь Микола. -- У мене цього року закінчився строк направлення до Рівненської області, а точніше до Костополя. А це означає, що далі я можу працювати за власним вибором, тобто сам вирішувати, де мені працювати.
   -- Ми це знаємо, -- підтвердив Михайло Лаврентійович. -- Ти ще раніше казав, що маєш намір покинути Костопіль, чи навіть Рівненську область.
   -- Саме так. Але тепер мої плани дещо змінилися - я затримаюсь в Костополі ще на рік.
   -- Чому? -- запитав батько. Хоча розмову з сином почала Наталія, та надалі здебільшого дискутував з сином її чоловік.
   -- Справа в тому, що не закінчився ще строк направлення у Олени. Вона працює за направленням на Костопольській меблевій фабриці економістом. Працює лише 2 роки, тобто їй як мінімум потрібно ще рік там працювати.
   -- А Олена сама з Костополя? -- Михайло Лаврентійович перевів свій погляд на дівчину. Та заперечливо покачала головою.
   -- Ні, -- підтвердив словесно і Микола. -- Олена родом з Ужгорода, там вона й закінчила університет. Отримала направлення саме у Рівненську область. Нормального житла в Костополі немає ні у неї, ні у мене. Тому ми пробудемо у цьому місті ще рік, а потім, скоріш за все, переїдемо у її рідне місто. Я планував далі працювати у Тернополі чи Львові, але й Ужгород, наскільки мені відомо, -- він з приємною посмішкою глянув на дівчину, -- теж гарне місто. А те, які гарні будівлі у ньому зводять, я й сам знаю - розповідали мені колеги.
   -- Так, з Оленкою все зрозуміло. А де ти сам цей рік будеш працювати? На тій роботі, що й зараз?
   -- Так. Щоправда, вже на дещо вищій посаді - одразу після відпустки я вже буду працювати виконробом. -- До цього Микола спочатку працював майстром будівельно-монтажних робіт, а потім помічником виконроба. -- В управлінні знали, що я по закінченню строку направлення не збираюся далі у них працювати. А тому умовляли мене залишитись. Ось і підвищили у посаді.
   -- О-о, Микола, то це ж буде негарно - тебе підвищили у посаді, а ти через рік однак збіжиш.
   -- Я це розумію. Але я однак не збираюся залишатись у Костополі. Саме через це ми з Оленкою вирішити відкласти на рік дату нашого одруження. Оленці точно ніякого житла не світить на її-то меблевій фабриці. Мабуть, і мені теж. Я маю на увазі квартиру.
   -- Ну, що квартиру тобі одразу не дадуть, це зрозуміло. Але кімнату у сімейному гуртожитку будівельна-то фірма точно має вам виділити.
   -- І це я розумію. Здогадуюсь, що таке може бути. Але це буде ще гірше.
   -- Як-то так?! -- здивувався батько. -- Чому гірше? Це ж окреме житло, не потрібно його знімати. Чи ти гадаєш, що ви у гуртожитку будете жити років з 10 чи 15, чекаючи власного житла?
   -- Ні, тату. Причина зовсім інша. Ти казав про те, що піти з роботи через рік після того, як мене призначили на вищу посаду - це негарно. І я з цим згоден, тобто частково згоден. А тепер скажи мені - а як, через рік залишивши роботу у Костомелі, я буду дивитися у очі тим людям, які нададуть нам з Оленою житло? Це ж ще гірше. Що таке моя колишня посада помічник виконроба? Та це майже те саме, що й виконроб. Не таке вже й велике підвищення. Тим паче, що я нерідко і підміняв виконроба. А ось житло... Це зовсім інша справа.
   -- Ти дивись... -- розгублено простягнув Михайло Лаврентійович. -- А це дійсно, що так. Ти, мабуть, маєш рацію. Але ж і в тому й іншому випадку негарно одразу залишати роботу.
   -- І що робити, тату? Працювати на нелюбимій роботі до самої пенсії? Як на мене, то краще одразу розв'язати це питання. Чим раніше, тим краще. Як-то кажуть - потрібно відрубати хвоста собаці цілком, а не частинами. А як би ти сам поступив на моєму місці?
   Настала досить довга пауза. Погляди всіх, хто сидів за столом, повернулися до керівника великої колись родини. Михайло Лаврентійович ж подумки згадав, як він переводився з депо у Гречанах, а потім із лінійної ділянки там же до Нестерівців, поближче до рідні. А також те, як він після війни відмовився переїжджати у Кам'янець-Подільський. Нарешті, він тяжко зітхнув і промовив:
   -- Роби, як знаєш, Микола. Чини так, як буде краще для твоєї майбутньої сім'ї. Ви вже всі повиростали, а тому батьки не повинні надалі вмішуватися у ваше життя. Та ми вже й старі, а тому наші поради вам можуть носити хіба що, так би мовити, рекомендуючий характер. Молодь зараз зростає розумною, ви знаєте набагато більше за нас. А тому ви маєте вирішувати свої проблеми самостійно. Ми, звичайно ж, завжди готові вам допомагати, але лише у тому випадку, коли ви на це будете згодні. Нічого супроти вашої волі.
   Далі Миколі з Оленою інші учасники застілля задали кілька більш простих, уточнюючих запитань і на цьому серйозні розмови припинилися. Потім бесіди вже велися просто як родинні на різні теми. Не було розмов про роботу Миколи чи Олени й наступними днями, всі вже просто відпочивали.
   На початку серпня надійшов лист від Олександра. Те, що він вже закінчив академію, батькам і без листа було зрозуміло. Але куди він після академії потрапив, цього вони не знали, а тому лист повинен був прояснити це питання. А звістки від сина не надходили довгенько. Та воно було зрозуміло - знову переїзди з трьома дітьми, облаштування на новому місці. Хоча, можливо, й на старому. І поштове повідомлення, якого батьки вже зачекалися, дійсно всі питання, пов'язані із зміною місця служби після навчання таки прояснило.
   По-перше, Олександр сповістив, що по закінченню академії йому присвоїли чергове звання майор. Та цього теж слід було чекати. А ось інше повідомлення сина й дійсно було цікавим. Як писав Сашко, йому пропонували підвищену військову посаду у двох різних за розташуванням гарнізонах. Та він відмовився й наполягав на своєму поверненні до знайомої йому зауральської частини, хоча й на посаду дещо нижчу за пропоновану йому Міністерством оборони. Його у цьому питанні підтримав командир частини, направивши відповідне клопотання до Міністерства. А тому після довгої тяганини його прохання та клопотання командира частини задовольнили - майор Золотаренко продовжив свою військову службу у знайомому йому гарнізоні. Задоволена була таким розвитком подій і його дружина Гульнара.
   Як написав Сашко батькам, в Міністерстві оборони йому пропонували посаду (від якої він відмовився) заступника командира танкового батальйону. А далі в листі він написав, що зараз в своїй старій частині обіймає посаду зам. комбата по озброєнню - дослівний письмовий вислів Олександра. По озброєнню - начебто було всім зрозуміло, навіть мамі (у загальних рисах). Але Михайло розшифрував Сашків запис зам. комбата як заступник командира батальйону - ну, не батареї ж. І ось тут вже нічого зрозуміло не було: відмовився від посади заступника командира танкового батальйону, але на цій же посаді й служить. Та все роз'яснили батьку вдвох Петро та Ілля. Більше навіть Ілля, тому що його колишній ремонтний взвод підпорядковувався саме заступнику командира частини по озброєнню. Вся справа була у посадових обов'язках. Заступник командира батальйону з озброєння відповідав за наявність і технічний стан озброєння та військової техніки в підрозділах батальйону, їх будову, правила експлуатації і строки направлення в ремонт; безпосередньо організовував технічне обслуговування і поточний ремонт озброєння і військової техніки в підрозділах батальйону, а також (крім інших менш суттєвих обов'язків) організовував економне витрачання запасних частин і експлуатаційних матеріалів; забезпечував економне витрачання пального, мастильних матеріалів тощо. А ось обов'язки безпосередньо заступника командира танкового батальйону (без приставки по озброєнню) були значно ширшими - той на рівні з командиром батальйону (як його прямий заступник) відповідав за боєготовність підрозділу в цілому, а це було набагато серйозніше і відповідальніше.
   Все начебто було зрозуміло. Та у всій цій посадовій специфіці був один маленький, але суттєвий нюанс. Посада заступника командира батальйону по озброєнню по-іншому називалася ще так: заступник командира батальйону по технічній частині або ж просто начальник бронетанкової служби батальйону. Її міг очолювати як майор, так і капітан, який прагнув підвищення у чині. Тобто, у конкретному випадку Олександр начебто не особо й виріс у посаді, хоча звання мав вже вищого командного складу. Сашко був своєрідною людиною - хитруватою, але досить прагматичною. Як тепер зрозуміли батьки, він не особо ганявся за високими чинами і владою - він просто волів спокійної служби для себе і більш-менш комфортного життя для своєї сім'ї. Та не завжди це вдається, а тому невідомо було, скільки часу майор Золотаренко прослужить ще на старому місці, бо йому так чи інакше в подальшому потрібно було рухатися по службі. А тому, все ж, раціональніше, мабуть, було йому приставати на пропозицію Міністерства оборони - скоріш за все, невдовзі це однак станеться, та вже в якомусь іншому гарнізоні. Слід було ще враховувати те, що майором Олександр став у 37 років - не таке вже й велике досягнення для кадрового військового.
   Та ось вже літо добігло свого кінця - всі роз'їхалися - і знову старі Золотаренки залишилися в домівці лише разом із сім'єю свого сина Петра.
  
  

РОЗДІЛ 7

Нові статуси й призначення

  
   Осінь принесла Наталії та Михайлу лише одну родинну новину - їх син Павло був призначений на посаду майстра. Почав він свою роботу у Кам'янецькому залізничному депо у 18 років з посади техніка по ремонту та технічного обслуговування рухомого складу, пізніше отримав посаду заступника майстра, і ось зараз вже став керівником чималої ділянки. А для його 29 років це була теж не така вже й мала посада, тим паче, вищої освіти він не мав.
   А ось міжнародні осінні новини приємними звістками не радували. У жовтні спалахнула так звана Карибська ракетна криза. 22-го жовтня президент США Кеннеді у виступі по радіо заявив, що СРСР побудував на Кубі ракетну базу. На думку американського історика-дослідника Раймонда Гартхофа, ідея розмістити ядерні ракети на кубинській території виникла у Хрущова ще у квітні 1962-го року після доповіді міністра оборони Малиновського про розгортання американських ядерних ракет середньої дальності у Туреччині. А далі Генеральний штаб приступив до розробки заходів під кодовою назвою "Анадир" по створенню групи радянських військ на Кубі (ГРВК). При цьому основним елементом оперативної побудови військ була 43-я ракетна дивізія з 2-ома полками ракет Р-14 і 3-ма полками ракет Р-12. Дивізія у повному складі забезпечувала можливість ураження військово-стратегічних об'єктів на території США, Загальний ядерний потенціал під час першого пуску міг становити до 70 мегатонн (у Хіросімі було лише 20 кілотонн). Від ударів з повітря дивізію прикривали 2 зенітні дивізії і винищувальний авіаційний полк. Ще 4 мотострілкові полки захищали ядерні ракети від наземного наступу. Ракетний полк "Сопка" і бомбардувальники Іл-28 призначалися для боротьби з морським десантом. Перші бойові підрозділи радянських військ прибули на Кубу на початку серпня. А в середині серпня почалося перекидання ядерних боєзарядів. У вересні на Кубу стали прибувати ядерні ракети середньої дальності. Американське керівництво знало про розгортання радянських військ на Кубі практично ще з липня 1962-го року, що й не було дивно при наявності на острові розгалуженої американської розвідувальної мережі. Світ опинився на межі ядерної війни. Та все ж взяв гору здоровий глузд. І в Москві, і у Вашингтоні розуміли, що навіть після раптового масованого ядерного удару по об'єктах противника цілком імовірний відповідний випад, хоча і не масований, але здатний забрати життя багатьох людей. З 22-го жовтня почалася відкрита фаза Карибської кризи. І саме у той день о 19:00 за вашингтонським часом президент США і звернувся до народу із заявою. Він оголосив про можливий початок морської блокади острова для запобігання поставок на Кубу нових радянських ракет і закликав Хрущова відмовитися від дій, що загрожують миру на Землі. А наступного дня Кеннеді підписав-таки розпорядження про встановлення морської блокади Куби з 14:00 24-го жовтня. Пізніше він попередив Хрущова про можливість американського вторгнення на Кубу для знищення радянських ракет. Увечері 24-го жовтня У Тан - виконуючий обов'язки Генерального секретаря ООН - в своєму листі главам СРСР і США запропонував план врегулювання конфлікту: Сполученим Штатам слід було відмовитися від блокади, а Радянському Союзу - утриматися від поставок наступальної зброї. Постало також і питання про "обмін американських ракет в Туреччині на радянські на Кубі". І 28-го жовтня Хрущов передав президенту США послання радянського уряду, у якому підтверджувалася готовність демонтувати ракети в обмін на відмову США вторгнення на Кубу. Демонтаж радянських ракетних установок, завантаження їх на кораблі і вивід з території Куби зайняли 3 тижні. Переконавшись, що Радянський Союз вивів ракети, президент Кеннеді 20-го листопада віддав наказ припинити блокаду Куби.

* * *

   А далі неспішно сплили 2 роки. Минулий рік запам'ятався Золотаренкам однією важливою подією у житті їх родини. Як то й планувалося, побралися Микола і Олена. До того була ще одна родинна новина, можливо, й трохи меншого значення (старі Золотаренки вже звикли до таких повідомлень), та не менш важлива: на початку травня у Петра та Марічки народилася друга дитина - син Микола.
   Та все ж весілля сина з Оленкою було так би мовити більш глобальною подією. Закінчили вони свою роботу у Костомелі лише наприкінці липня - з дальнім прицілом - і одразу вдвох приїхали у Зеленче. Вони повідомили, що наприкінці серпня мають намір розписатися й відсвяткувати весілля, а вже з 2-го вересня (першого понеділка місяця) вийти на роботу. Розпис у ЗАГСі та весілля відбудуться на батьківщині нареченої - в Ужгороді. Олена запросила своїх майбутніх свекрів та Петра з Марічкою на весілля. Михайло з Наталією з подякою прийняли запрошення дівчини, а ввечері наодинці обговорили це питання.
   -- Ну, що, Наталя, поїдемо на весілля сина?
   -- В Ужгород?! Та ти що, це ж так далеко. І чому вони не захотіли у нас все організувати?
   -- Ну, я думаю тому, що у великому місті це буде значно святковіше. Щоб їм ця подія запам'яталася на все життя. А що таке розпис у селі...
   -- Це, мабуть, що так. Але однак жаль. А їхати в Ужгород дуже вже далеко.
   -- А Лавру і Сашку у Туркестан, Сибір чи Далекий Схід не далеко було їздити, а пізніше ще й з дітьми?
   -- Ну, то вони ж молоді.
   -- Ти мені пару років тому казала, щоб я не робив з тебе стару бабу. Отож ти теж молода.
   -- Ох і вмієш же ти підлещуватися, -- посміхнулася Наталія.
   -- Я це говорю до того, що в дорозі ти не розсиплешся. А як хочеш, то літаком полетимо.
   -- Літаком?! Та ти що! Я їх боюсь.
   -- А твої діти їх не бояться. Василько вже цілий рік мало що не щодня літає. Та й наші інші діти часом літають. Бери з них приклад.
   -- Пізно мені вже брати з них приклад. І їхати чи летіти, все ж таки, далеко.
   -- Наталя, так негарно. Ми з тобою були на весіллях лише у Тоні та Петра. І то лише тому, що все відбувалося у нашому селі. Ну, ще у Павла. А у нас же зараз восьмеро дітей. А скоро нас на весілля вже й онуки стануть запрошувати.
   -- Ой, коли то ще буде... -- розплилася у посмішці Наталія.
   -- А невдовзі буде, ти й не помітиш, як час сплине.
   -- Ага, так швидко він і спливе... Нашому найстаршому онуку, Тониному сину й твоєму тезці минуло лише 11 років. Та й Іванку, сину Лавра восени стільки ж виповниться. То вони ще й через 10 років не одружаться.
   -- Так, вони-то не одружаться. Але не забувай, що Ганнусі, -- доньці Олександра й Гульнари, -- нещодавно вже 10 років виповнилося. Ось вона може заміж вийти й через 8 років.
   -- Та, ну таке ти говориш. Зараз наші дівчата так рано заміж не виходять.
   -- Наші, тобто українки, можливо, й не виходять. Хоча й таке може бути. А ось азіатки можуть і рано заміж вискочити.
   -- Ганнуся не азіатка, вона донька Сашка, а він українець.
   -- Так, за паспортом Ганнуся українка, але ж кров у неї половину азіатська, узбецька.
   -- Так, Михайло, на наговорюй на дівчинку! Вона ще мала, і рано заміж не вискочить.
   -- Ну, я й не казав, що вона обов'язково у 18 років заміж вийде. Це все гіпотетично. Так, ну, досить про онуків. А то ми ще, чого доброго, посваримося з тобою. Ну, то що, їдемо на весілля Миколи та Олени?
   -- Не знаю...
   -- А я знаю. Ми точно їдемо.
   -- Ой, Мишко, та я ж за свого життя лише один раз кудись їздила - на могилу Іванка. Але туди я не могла не поїхати, -- зітхнула Наталія. -- Ну, ще у Кам'янець-Подільському, та це поряд. А весілля... На всіх весіллях ми однак не зможемо з тобою побувати.
   -- На всіх не зможемо. А ось на тих, які нам під силу, ми мусимо бути. Адже з кожним роком нам все важче стане кудись їздити. Отож саме тому ми з тобою й поїдемо чи полетимо в Ужгород. А я чув, і не лише від Оленки, що це місто дуже гарне. Потрібно подивитися на нього, та ще й познайомитись з нашими сватами. Саме батьки нареченого зобов'язані знайомитись з батьками нареченої.
   Через 2 дні Микола з Оленкою виїхали до міста нареченої - справ їм там було вдосталь, а часу не так вже й багато. Та до того часу Михайло Лаврентійович запевнив дітей, що на їх весіллі вони точно будуть. Звичайно, його дружина довго роздумувала, та нарешті пристала на пропозицію чоловіка. І вона не пожалкувала. Заходи з нагоди одруження Миколки та Оленки відбулися у суботу та неділю 24-25 серпня, і вони дійсно були організовані чудово, та й саме місто дуже сподобалося як самій Наталії, так і Михайлу з Петром. Марічка, звичайно, залишилася вдома разом із Тамарочкою та крихіткою Миколкою.
   Що ж стосується новоствореної сім'ї, то молодята, як повідомив батькам Микола, на перший час будуть проживати разом з батьками Олени - у тих був доволі просторий приватний будинок. Постало питання й про роботу Олени та Миколи. Щоправда, стосовно Олени все було зрозуміло - у рідному місті робота їй точно знайдеться. А ось робота її чоловікові... Та Микола запевнив батьків, що за роботу йому вже є домовленість, до того ж у досить відомій будівельній організації.
   -- А як це ти так швидко домовився? -- запитав по свободі Михайло Лаврентійович сина. -- У чужому місті. І коли ти лише встиг? - тобі з організацією весілля турбот хватало.
   -- Встиг я не стільки домовитися за роботу, скільки просто побувати у будівельному управлінні. І то більше для того, щоб розповісти там про те хто я такий, що робив і що можу робити. Ну, і щоб на мене подивилося керівництво, -- посміхнувся Микола. -- За мене ще до того замовив слово мій тесть.
   -- Он воно як... У нього є якийсь блат чи він така вже у місті впливова людина на значній посаді?
   -- Ні те, ні інше, тату.
   -- Тоді я нічого не розумію.
   -- Зараз я тобі все поясню. Почну трохи з іншого. Тебе на весіллі не здивували якісь іноземні розмови, іноземні пісні?
   -- Спочатку здивували, звичайно. Та потім я зрозумів. Я ще раніше чув, що в Закарпатській області живе багато угорців. То це й була, мабуть, їх мова.
   -- Саме так. Та не це головне. Ти запам'ятав, яке дівоче прізвище моєї дружини та її батьків?
   -- Так - Ковач.
   -- О! Правильно. Але це угорське прізвище, від угорського kovács - "коваль". Батько Оленки угорець. А в Закарпатській області дуже міцні зв'язки угорської діаспори. Вони допомагають один одному, ні в чому не відмовляють. Ось і в будівельній фірмі у мого тестя знайшлися такі зв'язки. Він не дуже впливова людина у місті, звичайний начальник планового відділу на одному із підприємств. Але угорський земляк земляку ніколи не відмовляє у його проханні. Ось так мені й допомогли. Для угорської меншини характерний високий рівень етнічної самосвідомості і опір асиміляції.
   -- То добре, що так все вдало склалося. А я й у місті подекуди також чув угорську мову.
   -- Ну, у самому Ужгороді угорців не так вже й багато, хоча в цілому вони складають 12 % населення Закарпатської області. Та найбільше угорців, навіть більшість населення у Берегівському районі, а також половина населення у Виноградівському районі і помітна меншість в Ужгородському - в цілому по району - та Мукачівському районах. А взагалі-то, 95 % угорців Закарпаття вважають угорську мову рідною. Мені розповідали, що у тому ж Берегсасі - це Берегово на угорській мові - ти навіть не зможеш випити кави в кафе, якщо замовиш її не угорською або принаймні англійською мовою, а українською чи російською. Хоча самі угорці називають себе більше мадярами, російською мовою - мадьяры.
   -- Я чув таке слово. А чому саме мадяри?
   -- Ну, Оленка розповідала мені, що слово мадяр або ж магьяр - magyarovac - з'явилося ще в епоху воєн проти турків за незалежність, які очолював національний герой Угорщини Лайош Кошут. У його бійців була пісня, яка починалася словами: "Встаньте, мадяри, кличе свобода...". Мадяри - це самоназва цього народу. Угорці - назва країни Hungare (Гунгарія) - це назва, яку дали їм інші народи. Щоправда, самі угорці вважають, що цю назву вони одержали від гунів, яких вважають предками угорців.
   -- Зрозуміло. Отож твоя дружина напівугорка. Можливо, й тобі колись випаде нагода з'їздити на її історичну Батьківщину.
   -- Все можливо, -- посміхнувся Микола.
   -- Ну, добре. Ми з мамою бажаємо вам в першу чергу сімейного благополуччя, а далі вже й успішної трудової діяльності.
   -- Дякуємо!
   Пробули Наталія й Михайло в Ужгороді цілий тиждень, і зосталися дуже задоволені такою подорожжю. Їм не було куди поспішати - у зеленчанській садибі залишилася Марічка з дітьми. Та й Петро, який був присутній разом з ними на весіллі брата, наступного дня одразу відлетів до Хмельницького, адже відпустку він відгуляв значно раніше, а робота чекати не стане. Отож доглядати за господарством у родинній оселі було кому.
   Пізніше відбулися ще 2 родинні новини, одна з них подібна до весняної - у середині жовтня у Павла та Оксани народився за донькою і син Сергій. А вже наприкінці року, в середині грудня Лаврентій у листі повідомив, що отримав чергове звання підполковника (у 38 років). Тепер Олександр вже значно відставав від свого брата-близнюка.
   Із новин Союзних Золотаренкам запам'яталася хіба що одна подія, яка відбулася на початку літа - 16-го червня Валентина Терешкова на космічному кораблі "Восток-6" здійснила політ у космос. Вона стала шостим за рахунком радянським космонавтом - раніше (11.08.1962 р.) в космосі побували Андріян Миколаїв та Павло Попович - це був перший груповий політ космічних кораблів - а зараз одночасно з Терешковою на орбіті знаходився космічний корабель "Восток-5" (запущений 2-ма днями раніше), пілотований космонавтом Валерієм Биковським. Та все ж найбільше запам'ятався Михайлу з Наталією саме політ Валі Терешкової, адже вона стала першою у світі жінкою-космонавтом.

* * *

   Не став особливо щедрим на новини й наступний 1964-й рік. Наприкінці травня Лаврентій сповістив, що має отримати направлення у групу радянських військ у Німеччині (ГРВН). У яке саме місто він сповістить пізніше, бо й сам поки що не знає. Почувши таку звістку, одразу почала бідкатися його мама:
   -- Та що ж це таке! Ну чому Лавру так не щастить? То був у Китаї, а тепер Германія. Господи, а як його там уб'ють... Там же німці, скільки ми з ними воювали. Не попав у 44-му році на фронт, то тепер до тих німчур проклятих їде.
   -- Наталя, все навпаки. Лаврентію здорово пощастило,
   -- Ну що ти таке кажеш? Як же, пощастило...
   -- Саме так, пощастило. Ти й про Прибалтику казала, що це край Землі, а сім'я Лавра там прекрасно п'ять років провела. А в Німеччині вона ще краще 5 років проведе.
   -- Ну що ти таке кажеш?
   -- А ось те й кажу, Наталія. ...його там уб'ють... Таке балакаєш. Ти майже за 20 післявоєнних років перебування наших військ в Німеччині чула хоча б одне повідомлення, що там вбито якогось нашого військового чи звичайного громадянина?
   -- Ага! Так тобі про це у нас і повідомлять.
   -- Та не повідомляють тому, що немає таких випадків. І німці там вже зараз зовсім не ті - інше, нове покоління вже виросло, виховане на інтернаціональних ідеях. У нас дуже хороші стосунки з НДР. А крім того, знай, Наталія - німці живуть краще, ніж ми. А отже і наші військові так же гарно там проживають.
   -- А чому це німці краще за нас живуть? Скрізь пишуть, що найкраще життя саме у Радянському Союзі.
   -- Ось саме про те, що в НДР люди живуть краще, ніж у нас, в газетах і не напишуть. А всі ті, хто там був, в захваті від цієї країни. Мені, як я працював, багато хто про це розповідав.
   -- Ти серйозно? -- недовірливо перепитала дружина.
   -- Цілком серйозно.
   Невідомо, чи повірила Наталія чоловіку, та їй, мабуть, довелося повірити вже не Михайлу, а сину, коли той написав, що він із сім'єю вже перебуває у Німеччині і що умови там просто чудові. Лаврентій написав, що 5 років йому доведеться провести в 11-й гвардійській танковій Прикарпатсько-Берлінській Червонопрапорній ордена Суворова дивізії.
   -- Знову танкова дивізія, -- з посмішкою покачав головою Михайло. -- Ну, це ж потрібно... Як переплітається його доля з танками Сашка.
   А служити Лаврентію Михайловичу Золотаренку доведеться у 249-му гвардійському механізованому Чернівецькому Червонопрапорному орденів Суворова і Богдана Хмельницького полку. На конверті стояла адреса: в/ч пп 60560. Та це все були ще дрібниці до того моменту, коли батьки дізналися, що служити їх сину доведеться у місті Дрезден.
   -- Наталя, -- зрадів Михайло, -- ти прочитала? - Дрезден. Що ще може бути краще. Ти чула про таке місто?
   -- Чула. Чула, що воно велике й гарне.
   -- Точно. Це ж дуже велике місто. Там знаходиться знаменита картинна галерея. Його можна порівняти з Москвою, де донедавна жив Сашко. Ні, не з Москвою, бо з Москвою можна, мабуть, порівнювати Берлін. Ну тоді таке ж місто, як Київ чи Ленінград. О, саме таке, як Ленінград. У Дрездені знаходиться картинна галерея, а у Ленінграді - Ермітаж, теж з картинами та іншими творами мистецтва. Наталя, ти уяви собі, що ти 5 років житимеш у Ленінграді. Так що Лавру здорово повезло. А ти бідкалася.
   І лише після цього Наталія Карпівна нарешті заспокоїлася. Та її спокій був невдовзі знову порушений. Відбулася подія, якої не очікувала ні вона, ні Михайло. Тижня через три після останнього листа Лаврентія, вже наприкінці червня в село заявився інший військовий - майор Олександр Золотаренко. І заявився не один, а всією сім'єю - з Гульнарою, Ганнусею, Алією та Андрійком. Батько майора навіть попервах перелякався:
   -- Сашко, ти що, залишив армію, демобілізувався чи як там у вас кажуть - вийшов у відставку? -- Олександр приїхав у село в цивільному одязі. Хоча то нічого й не означало, бо сини завжди у відпустку приїздили у цивільному - надокучувала їм військова форма.
   -- Та ти що, батьку, -- голосно розсміявся Олександр. -- Звичайно ж, ні.
   -- Фу, аж відлягло від серця. Отже у відпустку? А чому не повідомив?
   -- Та не до того мені було. Та й не у відпустку я приїхав. Це Гульнара з дітьми відпочинуть у вас, якщо ви приймете.
   -- Тю, здурів! -- втрутилася у розмову й Наталія Карпівна. -- Таке кажеш. Звичайно ж, ви можете відпочивати у нас скільки захочете. Чи ми когось колись гнали? Та для нас це лише радість - побути з вами та онуками. А як вони повиростали, особливо Ганнуся. А ми про неї не так вже давно згадували.
   -- А чому саме про Ганнусю?
   -- Та, -- махнула рукою мама, -- просто до слова прийшлася. -- Не казати ж їй було синові, що вона з чоловіком обговорювали можливість виходу у майбутньому заміж дівчинки.
   -- Так, Наталя, зачекай. Давай з'ясуємо інше питання. Я не розумію, -- повернувся він до сина, -- чому у тебе не відпустка, а що ж тоді? Чому діти й Гульнара будуть відпочивати, а ти ні?
   -- Тому, батьку, що мене вже перевели із Зауралля в інше місто. Ми до вас заїхали по дорозі.
   -- По дорозі? Тебе що, як Лавра перевели кудись у Прибалтику чи Німеччину?
   -- Ні, не так далеко. У Прикарпатський військовий округ, а точніше, в Закарпатську область, місто Мукачево.
   -- Ти дивись, як добре! На Україну, та ще й майже поряд з твоїм братом Миколою. Чудово!
   -- Так. Потрібно буде провідати Миколку. Адже від Мукачево до Ужгорода якихось там кілометрів 40, я по мапі приблизно прикинув.
   -- Це непогано буде, якщо ти провідаєш Миколу. Але скажи мені - тебе знову перевели на посаду заступника по озброєнню?
   -- Ні, цього разу вже просто на посаду заступника командира батальйону. До того ж, як сказали мені, з прицілом на посаду командира батальйону. А це вже посада підполковника. Я одразу погодився на таку пропозицію - на рідній Україні можна взяти на себе й більший вантаж.
   -- То добре. Але ж ви приїхали до нас з речами, лише, як у відпустку. Це що, й усі ваші речі?
   -- Та ти що, батьку, -- знову розсміявся Олександр. -- Та тих речей у нас дуже багато. Але вони надійдуть у Мукачево залізничним контейнером. Я саме тому й завіз дружину й дітей до вас. Зараз на новому місці будуть лише голі стіни.
   -- Та ну, як так? У вас же в армії, як я чув, квартири мебльовані.
   -- Ой, не сміши, батьку, -- й дійсно продовжував сміятися Олександр. -- Які вони там мебльовані - солдатські ліжка, старезні шафи та стільці. Немає ні якоїсь тахти чи дивана. А дитячі ліжечка... Та й інше, -- махнув він рукою. -- То лише попервах лейтенантам надають казенні меблі, а потім кожна сім'я поступово купляє собі меблі на свій смак. Всі бажають жити зручно. Саме тому й доводиться перевозити меблі у контейнерах. А у високих чинів вони в один контейнер навіть не вміщуються, доводиться за власний рахунок заказувати й другий. А те, що на новому місці лише голі стіни, то якраз добре. Бо там потрібно буде ще й ремонт робити. Ми з Гульнарою вже це добре знаємо. Ми жили у Камишлові досить зручно, я тобі казав, що краще навіть, ніж у Москві. Але знав би ти чого нам коштували ті зручності... На новому місці все потрібно до ладу приводити. Та й коли прийде контейнер з нашими меблями мені невідомо. А ти краще за мене знаєш, як залізницею йдуть вантажі, та ще з іншого кінця Радянського Союзу.
   -- То так. Знаю. А свою "Побєду" ти куди дів? -- посміхнувся батько? -- Теж у контейнер запхав?
   -- Ага, так її і запхаєш у контейнер... -- розсміявся Сашко. -- Продав її. Я на ній вже 9 років від'їздив, та ще й до мене вона в таксопарку добряче побігала.
   -- А з Мукачево якраз можна було б на машині до нас їздити, -- покачав головою батько. -- Це тобі не з Уралу їхати.
   -- Я це розумію. Обживусь на новому місці, а там побачимо - можливо, пізніше куплю якусь іншу, новішу машину.
   -- Ну, добре, начебто все з'ясували. Гульнара й діти можуть у нас все літо відпочивати, та й восени теж. А коли ти їхатимеш у Мукачево?
   -- Та завтра ж. Сьогодні відпочину, а потім знову у дорогу. Чим раніше я буду на місці, тим краще. І буду намагатися, щоб дітям з мамою не довелося надокучати вам все літо. Сім'ї повинні жити разом.
   Ось такий сюрприз приготував для батьків Олександр. Але після розмови з сином всі тривоги уляглися, замість них наступила вже радість - тепер у будинку знову будуть, нехай і тимчасово, проживати п'ятеро дітей. Сашко дійсно наступного дня покинув Зеленче, а ось приїхав забирати він сім'ю лише в середині серпня. А до того часу в селі вже відпочивав Ілля, який закінчив четвертий курс інституту. Заскакували у село також Антоніна та Павло, щоб побачитись з батьками та родиною Олександра. В липні 2 тижні відпочивав в селі й пілот цивільних авіаліній Василь Золотаренко, який вже 2 роки сидів за штурвалом Ан-2 - літав і по самій Київській області, і в інші обласні центри. Та ось у Хмельницький поки що у нього рейсів не було.
   Не приїздив цього року додому лише інженер Микола. Вочевидь, у цей час знайшлися у нього справи й в самому Ужгороді. Він вже писав батькам, що вони з Оленкою не стануть чекати державної квартири. Вони придбали ділянку для будівництва власного приватного будинку. Коли про це рішення сина дізналася його мама, то у неї відбулася цікава розмова з чоловіком.
   -- Мишко, що це Миколка надумав? Це ж не серйозно.
   -- Чому не серйозно. Навпаки, дуже серйозно.
   -- Та воно так. Я не те хотіла сказати. Несерйозне рішення, а справа дійсно дуже серйозна.
   -- А чому рішення сина несерйозне?
   -- Та тому, що у нього грошей немає на будівництво власного будинку. Це ж такі кошти!..
   -- Так, кошти й справді чималі. Але ж багато людей будують власні домівки. Вони значно кращі, ніж ті шпаківні у висотних будинках. Та ти це й сама добре знаєш. Ми ж с тобою побудували власне житло, то чому Микола не може його побудувати?
   -- Ми його в селі будували, а йому це доведеться робити у великому місті. Це набагато складніше. Нам свій дім допомагали будувати усі гуртом - у селах так завжди робиться. А у місті хто той гурт збирати буде? Крім того, там ціни на матеріали такі!.. Ти ж майже весь матеріал зі своєї залізниці за безцінок здобував.
   -- Ну, так вже й за безцінок... Наталя, не вигадуй. Ну, шпали, щебінь, пісок, а у самому селі глина - дійсно здобувалися по дешевці. Але решта матеріалів... Особливо дерево. Та й цегла, хоча у нас її не так вже й багато пішло.
   -- Ну, з деревом у Карпатах проблем немає, -- самовпевнено заперечила Наталія. -- У нашій місцевості якраз з ним більші проблеми були.
   -- З деревом у Карпатах дійсно проблем немає, -- посміхнувся Михайло. -- Але лише з тим, що росте. Та щоб та деревина стала вікном чи дверима, і зусиль, і коштів багато піде.
   -- Ну, то так. Але тоді тим паче - звідки у Миколки такі гроші знайдуться?
   -- Наталя, я гадаю, що Микола не самостійно приймав рішення про будівництво власного житла. Вони точно радились з батьками Олени, і я також гадаю, що і батько, і мама Олени, і друзі-угорці самого тестя нашого сина пообіцяли допомагати йому у цій справі. Допомагати і руками, і коштами. Крім того, у Миколи, працюючого у будівельній організації, не повинно бути проблем з матеріалами, та й виписуватиме він їх дешевше - по оптовій ціні. А також, можливо, виконробу нададуть реальну допомогу - своїми руками - його підлеглі. Вони там вірне рішення прийняли. І ти сама це розумієш. По-перше, державної квартири їм доведеться довгенько чекати. А по-друге, навіть народивши дитину, вони отримають лише двокімнатну квартиру, у якій можуть більше десятка років тулитися, як то вже було у Тоні з Андрієм. А свій дім будуй хоч на 10 кімнат.
   -- Воно то так. Але кошти...
   -- О! Оце і є головне питання. Але, по-перше, молодята обоє працюють, і у них напевно є деякі заощадження, по-друге, їм допоможуть батьки Олени. А по-третє, коштами і ми мусимо їм допомогти.
   -- Я до того й вела, -- тихо промовила Наталія. -- Та не знала, як ти до цього поставишся.
   -- Ти що, здуріла?! Я міг би був проти того, щоб допомогти дітям? Оце тобі так! Все життя прожили разом, а на старість такі сумніви. Чи ми дітям не допомагали?
   -- Допомагали. Але коштами на навчання, проживання й таке інше. А потім, з середини 50-х вже взагалі не потрібно було за їх навчання платити. А ось з житлом ми нікому з них не допомагали.
   -- Ось у цьому ти маєш рацію. Але не допомагали ми дітям з житлом лише тому, що такої потреби не було. Лавра і Сашка держава забезпечує, Петро живе з нами, для Василька та Ілька це питання поки що не стоїть - їх забезпечують гуртожитками. Антоніна ж і Павло приватний дім будувати не збиралися. Їх зрештою теж житлом держава забезпечила. Ось і зостався саме Микола. І йому ми обов'язково маємо допомогти коштами.
   Наталія полегшено, вже з посмішкою, зітхнула. У них самих заощадження були, і, мабуть, за селянськими мірками чималі. Працюючи, Михайло отримував непогані гроші, і мабуть, дві третини з них, а то й три чверті клалися на ощадкнижку. Гроші здебільшого Золотаренки витрачали лише на одежу та взуття. А продуктами харчування селян завжди годували присадибні ділянки та власна худоба. Так, працювати у своїх оселях доводилося чимало, та праця щедро винагороджувалася. Плодами своїх садиб селяни ще й заробляли додаткові кошти на прожиття. Так, в СРСР існувало оподаткування приватних господарств, а Микита Сергійович Хрущов ще й додумався встановити податок не лише на худобу, а навіть на плодові дерева. Та однак селяни виживали, це вже були не 30-і роки.
   Та ця розмова відбувалася, ще навесні, з тієї пори пройшло вже, мабуть місяців чотири. А саме зараз, мабуть, і розпочалася будівельна діяльність Миколи вже на своєму особистому фронті - а літо для цього найкраща пора року. Та у селі Зеленче, в оселі Золотаренків це лише підлило бензину у вогонь. І знову ініціатором стала Наталія Карпівна.
   Одного ранку, коли після невеликого порання по господарству, вона разом з чоловіком присіла на лавочку, а далі завела нову розмову:
   -- Ти знаєш, що я думаю, Мишко?
   -- Не знаю, -- посміхнувся той. -- Але ти напевно скажеш.
   -- Скажу, -- й собі посміхнулася дружина. -- Тобі потрібно поїхати в Ужгород. Ти вже однак не працюєш, роботи тобі у садибі практично немає, я з Петром та Марічкою тут і сама справлюся.
   -- А навіщо мені їхати в Ужгород? На курорт мене відправляєш? То тоді маємо вдвох їхати.
   -- Та який там курорт. Ти мусиш допомогти Миколці.
   -- Чим допомогти, руками? То який з мене будівельник?
   -- Але ж ти будував свою домівку.
   -- Так будував, але як простий робітник. Я не вмію цегляні роботи вести, покрівлю робити, та й все таке інше. У селі під час будівництва нашого дому фахівці роботами заправляли. Та й який з мене на старість робітник, мені ж не 20-25 років. Я там лише на заваді буду, або ж працюватиму лише на тих роботах, які називаються "принеси, подай". То там таких робітників досить і так буде.
   -- Але ж саме за твоєю вказівкою будувався дім.
   -- Ні, не за моєю. Я лише узгодив з місцевим спеціалістом план будинку, тобто я поділився з ним своїми думками стосовно того, який дім, на скільки кімнат я хочу, а він мені його намалював, та й то не з першого разу. Ми з ним довго дискутували на цю тему, бо часом те, що я хотів, не вписувалося у будівельні норми.
   -- Ну, нехай і так. Але ж у тебе з'явився досвід такого будівництва, і з'явилося розуміння що і як краще зробити. Тоді ти поїдь до Миколки хоча б на кілька днів, і підкажи йому, як краще побудувати власну домівку.
   -- Наталя, я тобі про Фому, а ти мені - про Ярему. Який з мене спеціаліст?.. Крім того, ти знаєш, є така приказка: "Зі своїм статутом у чужий монастир не ходять". В Ужгороді є свої класні спеціалісти, їм краще знати, як і що будувати. Та й дім, як я відчуваю, буде зовсім не схожий на нашу будівлю.
   -- Чому? Ні, я розумію, що він наш будинок повторяти не стане. Але чому так категорично - зовсім?
   -- Та тому, що він, скоріше за все, буде двоповерховим.
   -- О, Господи! То ж стільки коштів... Але чому двоповерховим?
   -- А ти пригадай приватні будиночки в Ужгороді. Вони на 90 % двоповерхові. Та вони й мають такими бути, по-іншому й не вийде.
   -- Чому не вийде? -- продовжувала допитуватися Наталія.
   -- Тому що, як ти казала то місто, а не село. Земельні наділи там не такі великі, як у селах. Немає на них де розвернутися просторим одноповерховим будівлям. А власникам цих наділів крім будинку хочеться ще мати власний садок і хоча б невеликий городик, щоб влітку з'їсти свіжий огірочок чи помідорчик.
   -- О-о, а у цьому ти, мабуть, маєш рацію.
   -- Маю, Наталю, маю. Та є ще й інший фактор даремності моєї присутності під час будівництва дому Миколи. Ти сама була в Ужгороді й бачила, які там гарні будиночки. Але вони мають свій місцевий колорит, західний колорит. Ми з тобою теж живемо у Західній Україні, але у нас середня її частина. А в Ужгороді саме сугубо західна. З мене там ніякої користі не буде, я нічого підказати не зможу. На те в Ужгороді є свої чудові фахівці. Ми відіслали Миколі кошти, і немалі, ось це і є наша реальна допомога йому.
   -- Ну, добре, переконав мене. Тоді потрібно буде подивитись, який же будинок у Миколки буде. Я його попрохаю, щоб він, як його вже збудує, сфотографував і вислав нам світлину.
   -- Ще чого!
   -- А що у цьому складного?
   -- Та я не про те. Такий будинок потрібно бачити на власні очі, і не лише бачити, але й пройтись по його кімнатах. Як дім збудують, то нам самим необхідно буде з'їздити до Миколи з Оленою й самим все побачити. А до того, можливо, вже й якогось нашого нового онука.
   -- Мабуть, ти маєш рацію. Далеченько, звичайно, їхати, та, скоріш за все, доведеться.
   На цьому розмови про майбутній дім їх сина нарешті припинилися. А далі Наталія з Михайлом продовжували звично поратися по господарству, відпочивати та бавитися з онуками - і для них літо було в самий раз.

* * *

   Але те ж саме літо, звісно, не може тягнутися вічно, після нього завжди настає осінь. Та цього разу осінь принесла всьому населенню СРСР союзну звістку колосального масштабу - у середині 2-го осіннього місяця в газетах з'явилося повідомлення про те, що 14-го жовтня відбулося засідання (нічне - хоча про це й не повідомлялося) Пленуму Центрального Комітету КПРС, на якому Пленум ЦК КПРС задовольнив прохання товариша Хрущова М. С. про звільнення його від обов'язків Першого секретаря ЦК КПРС, члена Президії ЦК КПРС і Голови Ради Міністрів СРСР в зв'язку з похилим віком і погіршенням стану здоров'я. Пленум ЦК КПРС обрав Першим секретарем ЦК КПРС товариша Леоніда Ілліча Брежнєва. Головою Ради Міністрів СРСР Президія Верховної Ради СРСР призначила Косигіна Олексія Миколайовича.
   Та у народі (а його не обдуриш) настирно гуляли поголоски, що це не звільнення Хрущова за власним бажанням, а його відставка, яка, мовби, з кожним днем ставала все неминучою. Так воно й було насправді. Кремлівська опозиція (М. Суслов, М. Ігнатов, Л. Брежнєв, Г. Шелепін, О. Косигін, В. Семичастний), скориставшись відсутністю Хрущова у Москві (він разом з Мікояном відпочивав у Піцунді), підготувала засідання президії та Пленуму ЦК. Потім Хрущова викликали у Москву нібито для розв'язання невідкладних питань розвитку сільського господарства. На Пленумі ЦК зі звинувачувальною доповіддю проти нього виступив М. Суслов. А далі за рішенням Пленуму, звинуваченого у волюнтаризмі, суб'єктивізмі, порушенні норм колегіальності керівництва партією та країною, післясталінського реформатора було усунено з усіх посад і відправлено на пенсію, а його ім'я на 20 було років викреслено з історії СРСР. Відставка Хрущова була зумовлена невдоволенням партійного апарату та представників військово-промислового комплексу його діяльністю, а також байдужістю суспільства та інтелектуальної еліти. Навіть оцінка значення хрущовської "відлиги" вважалася неоднозначною. Головною заслугою Хрущова вважали лише започаткування процесу десталінізації та повернення чесного імені мільйонам радянських людей. Хоча й саму діяльність Хрущова за часів Сталіна теж навряд чи можна було назвати такою вже й кристально чистою. Адже, як перший секретар Компартії України (з 1938-го р.) Хрущов візував матеріали для арешту, отримані з НКВД, тобто давав свою згоду на арешт та засудження, придушуючи свої можливі сумніви.
   Більше до кінця поточного року ніяких суттєвих родинних чи Союзних новин до ушей родини Золотаренків не надходило.
  
  

РОЗДІЛ 8

Непростий вибір

  
   Влітку минулого року одна з фраз, кинута Михайлом навмання у розмові з дружиною про майбутній будинок Миколи, навесні 1965-го року набула свого реального сенсу. У другій декаді квітня, майже одразу після святкування Дня народження Михайла Лаврентійовича Золотаренки отримали телеграму від Миколи, у якій той сповіщав, що його дружина Оленка подарувала йому сина, якого вони вирішили назвати Олександром. Та цікавим було ще й те, що маленький Сашко народився 16-го квітня - лише на день пізніше за свого 69-річного дідуся. І став він вже 13-м онуком для дідуся та його дружини Наталії. Та вони обоє дуже сподівалися на те, що ця чортова дюжина не стане на заваді щасливого майбутнього їх малесенького поки що кнучка.
   А ще через два тижні на травневі свята, а точніше за 2 дні до 9-го травня в гості до батьків приїхав Ілля, який у червні вже повинен був закінчити своє навчання в інституті. Наступного дня було вирішено, що завтра, на День Перемоги вся родина подивиться по телевізору Парад, присвячений цій визначній даті. В домівці вже другий рік було таке чудо техніки, як телевізор, і сигнал він приймав нормально - трансляції були досить чіткими. Щоправда, для цього Петру з його батьком довелося довгенько потрудитися над виготовленням антени (її на звареній з труб довгій щоглі встановили над покрівлею будинку), а потім ще із її настроюванням на сигнал передатчика. Та в селі з кожним днем ставало все більше подібних антен.
   Та у родини Золотаренків був не просто телевізор, у них була телерадіола "Харків", яка почала випускатися з 1959-го року Харківським заводом "Комунар". Це була комбінована установка з об'єднаних у загальному футлярі телевізора, радіомовного приймача 2-го класу і електричного програвача грамплатівок. Дерев'яний футляр телерадіоли розмірами 530×490×565 мм був імітований під цінні породи. Розмір зображення телевізійного екрану був вже відносно не малим - 270×360 мм. Телерадіола була оснащена широкосмуговим гучномовцем і створювала нормальний звук навіть для великої кімнати. Включення телевізора на різні діапазони, а також приймача й програвача здійснювалося за допомогою універсального семиклавішного перемикача. Були ще й допоміжні ручки управління, гнізда антен і головних телефонів, які розташовувалися на задній стінці установки. Коштувала телерадіола "Харків" чималі гроші - 360 карбованців. Старим Золотаренкам досить було б і самого навіть невеликого розміру телевізора - аби було що дивитися нудними вечорами. Але мо́лоді, а саме Петру з Марічкою хотілося більшого - слухати, наприклад, популярні пісні, до того ж не чекати, доки їх передадуть по загальному радіо, а визначати час прослуховування улюбленої пісні та її саму так би мовити власноручно. Вони навіть заздалегідь почали потроху купляти платівки з піснями улюблених виконавців. А тому, за погодженням з батьками (і за їх грошового сприяння) саме й була придбана ця телерадіола.
   І ось у цей день вся невеличка родина Золотаренків, у складі Михайла, Наталії, Іллі, Петра, Марічки та їх дітей вранці сиділа перед екраном телевізора і разом дивилася ювілейний Парад. А Парад у цьому році був досить цікавим. Вперше після Параду Перемоги 1945-го року, у 20-ту річницю з дня закінчення Великої Вітчизняної війни, в Москві 9-го травня пройшов Парад на Червоній площі. Але навіть не це було головним, а те, що Указом Президії Верховної Ради СРСР в подальшому 9 Травня оголошувався неробочим днем і всенародним святом. До цього, день 9-го травня, залишаючись святом перемоги над Німеччиною, був робочим днем. Парад був проведений військами Московського гарнізону, на ньому теж вперше після 1945-го року було винесено Прапор Перемоги. Ніс його Герой Радянського Союзу полковник Костянтин Самсонов - під час штурму рейхстагу він був ще лише старший лейтенантом. А його асистентами були Герої Радянського Союзу сержант Михайло Єгоров і молодший сержант Мелітон Кантарія, які, як повідомляли (ще з 1945-го року) офіційні джерела інформації, піднесли Прапор Перемоги над Рейхстагом в Берліні.
   Та насправді все було дещо по-іншому. Як свідчить історія, Прапор Перемоги злетів над Рейхстагом перед самою північчю 30 квітня 1945-го року (інші джерела говорять, що це сталося близько 3-ї години 1-го травня). І хоча Прапор вже піднімався на Рейхстагом, але саму будівлю остаточно ще не взяли. Насправді ж, прапор вдалося встановити ще вранці 30-го, і зробили це не Єгоров і Кантарія. Сам Мелітон Кантарія через 46 років, відповідаючи на питання журналіста газети "Ветеран", розповів зовсім іншу історію: "30-го квітня побачили перед собою Рейхстаг - величезна похмура будівля з брудно-сірими колонами і куполом на даху. У Рейхстаг увірвалася перша група наших розвідників: В. Провоторов, Г. Булатов. Вони встановили прапор на фронтоні. Прапор одразу ж помітили воїни, які лежали під вогнем противника на площі". Основний же Прапор Перемоги над Рейхстагом підняли замполіт 756-го стрілецького полку 150-ї дивізії, лейтенант Олексій Берест та рядовий Петро Щербина. Прапор був встановлений на бронзовій кінній скульптурі на фронтоні головного під'їзду. Так, Єгоров і Кантарія були в групі тих, хто піднімався на покрівлю Рейхстагу для встановлення Прапора Перемоги, але самі вони особисто його не встановлювали. Лейтенант Олексій Берест був представлений до звання Героя, але замість Золотої Зірки отримав лише орден Червоного Прапора. За легендою, його зі списку до нагородження званням Героя Радянського Союзу викреслив сам Жуков - маршал не любив політпрацівників. Крім того, Жукову не подобалися хохли, яких він називав зрадниками, а Берест був родом з Сумщини, та й Щербина - українець. Ось і доповіли Сталіну, що Прапор Перемоги над Рейхстагом підняли росіянин Єгоров та грузин Кантарія.
   Та оскільки на цей час громадяни СРСР поки що таких документальних фактів не знали, то зараз це не мало значення. Мало значення дещо інше. Мама довіряла Іллі - раз син приїхав навіть у буденні дні, то у нього все гаразд. А ось Михайло Лаврентійович, який сам був колись студентом, трохи хвилювався. А тому, давши хлопцю трохи відпочити і бачачи, що той не дуже-то поспішає повертатися до Харкова, у той же святковий день 9 травня (хоча він і припав на неділю) перед обідом запитав сина:
   -- Ілля, я дечого не розумію. У тебе зараз така гаряча пора, а ти тут прохолоджуєшся. Чому?
   -- Тату, у мене була гаряча пора, і ще буде подібна гаряча пора в середині червня. А зараз у мене як би перерва між ними.
   -- Як-то так?
   -- Справа у тому, що у мене зараз час розроблення дипломного проекту.
   -- Я це знаю. Саме про це я й веду мову.
   -- Розроблення дипломного проекту у мене практично завершене. У мене була дуже гаряча пора з середини січня по травень.
   -- Що повністю дипломний проект ти закінчив? -- не повірив батько.
   -- Креслення повністю завершені. Написана й текстова частина диплома разом із розрахунками. Мені залишилося лише зшити аркуші та належним чином оформити пояснюючу записку. Дехто з моїх колег-студентів не поспішав одразу займатися дипломом, насолоджуючись свободою - аудиторні заняття до того часу були вже завершені. А я вирішив вчинити навпаки - спочатку посилено попрацювати, а потім вже відпочивати. Я планував до травня закінчити проект й приїхати до вас. Та все ж трохи забарився, тому й приїхав на тиждень пізніше, ніж планував.
   -- Ну текстова частина, я розумію, не така вже й забарна. Але креслення... Їх же багато, наскільки я знаю, мабуть аркушів 8-10. Невже ти їх за цей час повністю завершив.
   -- Ти майже вгадав, -- посміхнувся Ілля. -- У мене їх не 10, а 11. У вас 50 років тому, мабуть, було поменше.
   -- Так, було менше. Через це я й питаю. Я ж знаю наскільки нелегка ця праця, тим паче зараз - у вас же програма набагато складніша, ніж була до революції.
   -- Ну, я не знаю, та скоріш за все, трохи складніша. Але я тобі чесно кажу, що креслення повністю завершені. Я здорово потрудився перші 2 місяці, поки не так була завантажена креслярська зала, із-за того, що дехто байдикував. У нас в гуртожитку у кімнаті було лише пару дощок з рейсшинами, а на них працювати не дуже зручно, та й довго. Отож я основну частину креслень і зробив у креслярській залі.
   -- Зрозуміло. То ти вірно зорієнтувався. А пояснювальна записка у тебе з собою? Ти маєш намір її тут оформляти?
   -- Ні. Вона в Харкові, там я її й оформлю. То не так довго - тижня з головою досить буде. Більше часу, мабуть, підписи доведеться збирати, адже викладачів не так просто застати на місці. Та встигну.
   -- Добре, вірю тобі. Тоді інше питання - в інституті вже відбувся розподіл за місцями вашого призначення?
   -- Остаточно ще ні. Хоча місця призначення ми вже орієнтовно знаємо.
   -- І у вас є право вибору?
   -- Частково. Ми можемо вибирати собі підприємство на власний смак, але на одне місце може бути кілька претендентів. І тоді вже вибір залишається за керівництвом факультету. Нас попередили, що у цьому разі те місце дістанеться самому достойному - хто добре навчався або тому, хто доведе, що саме він має їхати на конкретне виробництво.
   -- Це лише виробництва чи проектні інститути теж входять до цього списку? Тебе ж, як я розумію, цікавлять саме останні.
   -- Так, мене цікавить проектування. Але проектні інститути до цього списку, на жаль, не входять. Нам сказали, та ми й самі це знаємо, що на кожному підприємстві існують конструкторсько-проектні відділи. Ось там, кажуть нам, і проектуйте те, що хочете. Та воно, мабуть, і вірно. У проектні інститути мають йти ті, хто вже має досвід конструкторсько-проектної роботи. Так що, залишаються саме виробництва, тобто заводи. Деякі вже визначилися з місцем своєї роботи, але ще не всі. Остаточно це стане відомо, як нам сказали, мабуть, наприкінці травня.
   -- О, цікаво було б знати, куди тебе доля занесе? А сам ти вже визначився?
   -- Тату, я точно ще не знаю. У цьому питанні є багато підводних каменів.
   -- Чому це?
   -- Зараз спробую пояснити. У мене спеціальність, ну і мій майбутній фах називається "Технологія машинобудування та металорізальні верстати". Так само називається і наша профілююча кафедра, на якій я виконував дипломний проект і буду захищатися. Кафедра має давню історію, вона була заснована ще у 1934-му році Її першим завідувачем став доцент Корольов Ф. К., який і донині очолює кафедру. До речі, саме він керівник мого дипломного проекту. Він великий фахівець в області металорізальних верстатів. Ним написані посібники, методичні видання для розрахунку різноманітних верстатів: токарного, токарно-гвинторізного, фрезерного, консольно-фрезерного, зубофрезерного, агрегатного тощо. Та це трохи відступ від теми. Так ось, тема мого дипломного проекту пов'язана з автоматизованим управлінням технологічними процесами, тобто максимально наближена до верстатів із автоматизованими процесами, верстатами з програмним управлінням. І саме цим питанням я хочу займатися уже в своїх практичній роботі на виробництві чи в проектному бюро.
   -- Ну, я це розумію, бо ти мені вже щось подібне розповідав навіть до вступу в інститут.
   -- Так, було таке. Та то були ще лише не досить чіткі плани, а зараз вже сувора реальність.
   -- І що, ця твоя сувора реальність чимось відрізняється від тих твоїх планів.
   -- Відрізняється.
   -- І чим же?
   -- Розумієш, тато, все начебто і дуже просто, і одночасно дуже складно.
   -- Якраз не дуже-то зрозуміло, -- посміхнувся Михайло Лаврентійович.
   -- Я спробую пояснити. Взагалі-то, виробництв, які випускають або ремонтують різні верстати, існує, навіть в Україні, чимало. А з України мені не хотілося б виїжджати. Та справа у тому, що вони, по-перше, випускають саме різні верстати, і часом зовсім не за моєю спеціалізацією. Спеціальність "Металорізальні верстати" дуже широка, а тому є ще й спеціалізації. В інституті я більш спеціалізувався на токарних та фрезерних верстатах, а не, наприклад, шліфувальних. І саме тому знайти виробництво, яке б напряму займалося питаннями, які мене цікавлять - а це питання майбутнього - дуже непросто.
   -- О, тепер все зрозуміло. І що, у вас немає направлень на підприємства твого профілю?
   -- Ти розумієш, -- посміхнувся Ілля, -- коли нас ознайомили зі списком підприємств, куди ми можливо потрапимо, то цього практично ніхто не знав.
   -- Як це? Я знову нічого не розумію. Є ж назва підприємства.
   -- Є, звичайно. Але скажи мені, що, наприклад, випускає машинобудівний завод - це його реальна назва - у такому-то місті?
   -- Он воно що... Ти маєш рацію. І що, ніхто не знав профілю того чи іншого заводу?
   -- Я тобі казав, що практично мало хто що знав. Напевне були в інституті викладачі, які знали більше про конкретне виробництво, але не будеш же про це запитувати кожного викладача.
   -- Ну, воно так. Але ж якось можна було довідатись?
   -- А яким чином, тату? У нас є гарні довідники для тих, хто має намір вступити до якогось ВНЗ. В них розписані факультети, спеціальності тощо. Але мені невідомі ніякі подібні довідники по профілям підприємств.
   -- Так, я все зрозумів. Ти маєш рацію. Таких довідників і не може бути, в принципі не може бути, тому що подібні дані не повинні бути доступними для всіх, це державна таємниця. Було б цілковитою дурістю наводити такі дані для іноземних шпигунів - який завод що випускає.
   -- Саме так, напевно.
   -- Але як же тоді тобі бути. Та-а-к, складна задача конкретно для тебе.
   -- Ну, вона була складною. Та на цей час я вже практично знаю про всі місця направлення.
   -- Як-то так?! -- щиро здивувався батько. -- І де ж ти роздобув ті відомості? Оце тобі так! - шпигуни не знають, а ти знаєш.
   -- А я знаю, -- посміхнувся Ілля.
   -- Я вірю тобі. Але яким чином ти це дізнався?
   -- Та дуже просто. Можливо хтось з моїх сокурсників теж до цього додумався. Я, на ті підприємства, що мене цікавили, написав листи. Адреси було простіше дізнатися, та деякі нам і повідомили в інституті.
   -- О! Розумно. Але ж вони мали повне право не відповідати на твої запитання, мотивуючи це державною таємницею.
   -- Я це розумів. А тому я не розпитував керівництво підприємств про те, що конкретно вони випускають. Я задавав їм лише одне запитання - чи буде у випускника ВНЗ на їх підприємстві робота за вузькою спеціалізацією - та, що мене цікавить. Щоб керівництво не гадало, що листа пишуть з наміром розвідати щось секретне, я навів всі свої реквізити, назвав факультет, кафедру, прізвище керівника мого проекту - того ж самого завідувача кафедрою - та телефон деканату факультету з реквізитами вже декана і зам декана.
   -- Молодець! І що, отримав відповіді? А, точно що отримав, раз ти вже сказав мені, що все вже знаєш. То чому ж ти до цього часу ще не визначився, ще у роздумах? Добре, про це потім. А розкажи-но мені про самі ці міста. Я думаю, що це не секретна інформація?
   -- Звичайно, що не секретна. Я мав намір залишитися у самому Харкові. Я добре вивчив за 5 років місто, і воно мені подобається.
   -- Так, і що?
   -- Ну, коли я дізнався про те, на яке підприємство є розподіл, то Харків одразу відпав.
   -- Чому?
   -- Тому що в самому Харкові не складно було дізнатися про профіль заводу. А це був Харківський верстатобудівний завод. Начебто все чудово. Але я довідався, що він виробляє: круглошліфувальні напівавтомати загального призначення та універсальні круглошліфувальні напівавтомати. А я тобі вже казав, що такі верстати мене не цікавили.
   -- Зрозуміло. А інші заводи у Харкові. Там же запевне є й інші подібні заводи.
   -- Є. Але на інші заводи у нас розподілу не було. Тут складається цікава ситуація. Навчаєшся в Харкові, а тебе посилають працювати, наприклад, у Київ. І навпаки - навчаєшся у Києві, а тебе посилають у Харків. У самому місті навчання дуже рідко кого залишають. Хіба що місцевих, та й те на чиєсь настійне прохання. А за мене нікому було прохати. Ситуація дуже подібна до військової, як у тих Сашка з Лавром - обов'язково повинні заслати офіцера куди подалі від його рідних місць. Хоча я трохи здогадуюсь про мотиви такої практики - іногородньому студенту, наприклад, мені потрібно згодом надавати квартиру, а для заводу та й міста це утратно. Так, тобі можуть прислати випускника з ВНЗ іншого міста, але заздалегідь невідомо, чи довго утримається він на новому місці. Взагалі, це якийсь певний самообман.
   -- Так, годі розвивати цю тему. А куди ще були направлення?
   -- Я тобі спочатку скажу куди я хотів потрапити після Харкова, а вже потім про інші міста. Мене дуже цікавив Краматорський завод важкого верстатобудування. Це, мабуть, що найбільший в Україні, і відомий у світі розробник і виробник важких і унікальних верстатів. Завод має великий досвід створення верстатів широкої номенклатури, які відповідають найсучаснішим вимогам. І ці верстати успішно експлуатуються у різних зарубіжних країнах. Устаткування з маркою "КЗВВ" застосовується на підприємствах важкого і транспортного машинобудування, суднобудівної, металургійної, енергетичної, нафтогазової промисловості та залізничного транспорту. Щоправда, це далеченько, вже майже на кордоні з Російською федерацією. Але робота там могла бути цікавою, а тому ця обставина переважила б дальність.
   -- І що?
   -- А нічого. На цей завод направлень не було. А тепер інші заводи. Були ще заводи в Одесі, Дніпропетровську, Запоріжжі, Житомирі та інших містах. Але вони мені не підходили. Ну, наприклад, Павлоградський завод технологічного обладнання, це в Дніпропетровській області. Але він спеціалізується на виробництві волочильно-калібрувального, прави́льно-відрізного, перемотувального та гірничошахтного устаткування; а також станів для виробництва прямошовних електрозварювальних труб, профільних труб тощо. Йдемо далі. Було направлення на Лубенський верстатобудівний завод "Комунар", це вже в Полтавській області. Підприємство досвідчене, воно було створено ще у вересні 1915-го року. І воно ще з 1926-го року почало випускати токарні верстати. Воно і зараз випускає верстати високої точності, але знову-таки круглошліфувальні, спеціальні круглошліфувальні для шліфування колінчатих валів двигунів, а також спеціальні верстати для випробування на розрив шліфувальних кругів.
   -- Так, і Дніпропетровська й Полтавська області - це було б непогано.
   -- На перший погляд непогано. А ось чи насправді воно так...
   -- А чому у тебе сумніви? Я розумію, що ці заводи тобі не цікаві, але якби вони випускали саме токарні чи фрезерні верстати, то що було б не так.
   -- Та все так. Але які перспективи на периферійних виробництвах розроблення у майбутньому автоматизованих верстатів? Був іще один такий подібний завод, вже в Запорізькій області - Мелітопольський верстатобудівний завод імені 23-го Жовтня. Він вже трохи ближче до мого профілю - випускає шурупні автомати, заточувальні верстати, токарно-револьверні автомати. І як мені написали, найближчим часом має випускати ще й різьборізальні та шліцефрезерні напівавтомати. Нехай і не зовсім за моїм профілем, але вже більш-менш наближено - напівавтомати.
   -- О! І що, ти зупинився на цьому заводі?
   -- Ні. І причин у цьому дві. Перша - це та ж сама периферійність, тобто малі перспективи. Друга причина - завод, як я зрозумів, буде лише випускати ті напівавтомати, а розроблювати їх буде якась проектна організація. І який мені з цього зиск? Я хочу сам бути задіяним у цьому процесі.
   -- А ти став дуже розсудливо міркувати, -- поважно проказав Михайло Лаврентійович.
   -- Тату, то так і має бути, -- розсміявся Ілля. -- У мене таке відчуття, що ти мене тримаєш за якогось пацана-сопляка. А мені вже незабаром виповниться 26 років. Я найпізніше із всіх моїх братів отримую вищу освіту.
   -- То вірно. Вибач! Просто для мене, як і для мами, ви завжди залишатиметесь дітьми. Хоча ви вже давно не діти, -- зітхнув батько, згадавши бесіду минулого року з Миколою. -- Ну, добре. Але ж я так і не зрозумів, куди ж ти можеш потрапити працювати. Всі тобою перераховані міста, як я розумію, ти для себе відкинув?
   -- Відкинув, -- тепер вже зітхнув Ілля. -- Хоча шанси потрапити на одне з заводів тих міст досить великі. Тоді я буду триматися саме Мелітополя. Він найближче до моєї спеціалізації.
   -- Хм, -- посміхнувся батько, -- із усього сказаного я так зрозумів, що наостанок нашої бесіди ти приберіг, так би мовити, у своїй кишені якусь солодку цукерку. Відчуваю, що у тебе є ще якийсь запасний варіант.
   -- А ти догадливий, -- вторив посмішкою син. -- Є такий варіант. І бажано, щоб він виявився не запасним, а основним. Хоча раніше я... -- він замовк, не закінчивши фразу.
   -- Що раніше?
   -- Та то я так. Раніше я в це місто їхати не хотів.
   -- І що то за місто?
   -- А ти не пам'ятаєш? Ти мені пропонував вступати в інститут саме у ньому. А я відмовився і вибрав Харків.
   -- Тобто Київ?! І ти ще розмірковуєш над цим варіантом?!
   -- Та я не розмірковую. Просто шанси потрапити туди у мене не дуже великі.
   -- Чому?
   -- Там дуже великий завод. І саме за моїм профілем. Це та робота, про яку я мріяв. Туди від нашого факультету надано навіть два місця. Я тобі вже казав, що дивним чином видаються направлення. Адже в самому Києві випускників з такою спеціальністю десятки.
   -- Та Бог з ним, з твоїми розсудами. Ти краще скажи, чому у тебе невеликі шанси туди потрапити?
   -- Тату, а як гадаєш, куди мої сокурсники бажають краще потрапити - у Мелітополь, Лубни чи Київ? Та тому, що конкуренція у мене з іншими дуже велика.
   -- То так, -- скрушно похитав головою батько. -- І як же тобі туди пробитися?
   -- Лише одним чином - доводити свої переваги перед іншими. Доводити, що саме я повинен бути одним із двох, тому що у мене дуже серйозна мета.
   -- І це вірно. Але не так просто це довести.
   -- А то я не знаю. Саме про це я й веду мову. Та іншого вибору немає, -- зітхнув Ілля.
   -- Отож і дій! А що це за підприємство?
   -- Київський завод верстатів-автоматів імені Максима Горького. Я дещо дізнався про нього, більш детально, так би мовити. Утворений він ще у 1934-му році. Підприємство є базовим з постачання обладнання по всій нашій країні.
   -- А де він розташований, хоча б у якому районі?
   -- Завод розташований у адміністративному районі "Нивки".
   -- "Нивки"? Не чув я такої назви району Києва. Та то й не дивно - я вже майже 50 років не бував у Києві. Звичайно ж, там з'явилися нові райони. Ось якби ти мені вулицю назвав... То, можливо, я про неї щось і чув.
   -- Ну, завод знаходиться не на вулиці, а на проспекті - Брест-Литовский проспект.
   -- Та ти що! А ось він мені добре знайомий. Брест-Литовский проспект, Брест-Литовский шлях... -- повільно тягнув батько, вочевидь одночасно пригадуючи приємні й дорогі йому хвилини свого давнього життя. -- Адже саме на ньому розташовувався мій політехнічний інститут. Та й зараз він там знаходиться. А який номер будинку?
   -- Не пам'ятаю. У мене, звичайно, повна адреса записана, та зараз я згадати не можу. Та й не має це поки що значення, тату. Я можу там і не працювати, навіть, скоріш за все... -- тяжко зітхнув Ілля.
   -- Е, ні. А я якраз вірю, що ти будеш там працювати. З такою настирністю ти всього доб'єшся.
   -- Твої слова та вкласти б уші Господу. Він все вирішує.
   -- Все буде добре, Ілля! -- підвів підсумок затяжної бесіди Михайло Лаврентійович.
   Через два дні хлопець покинув гостинне родинне гніздо. І не було його досить довго, об'явився він в селі лише наприкінці червня. Та то було зрозуміло - справ наприкінці навчання у нього було багато. Він не писав батькам про остаточний розподіл направлень та про захист дипломного проекту. З цього приводу дуже хвилювалася мама, та чоловік її заспокоював, мотивуючи таку начебто неуважність сина тим, що не хоче він до кінця всіх справ все описувати, мовляв, не дуже це добра прикмета - розповідати про якісь ще не завершені справи. Ось приїде і все вже більш детально розповість. А що у листі напишеш.
   Та ось Ілля, з дипломом інженера-механіка вже на місці свого не дуже довгого відпочинку.
   -- Ну, що? -- коротко запитав Михайло Лаврентійович сина одразу після привітання.
   Ілля посміхнувся, добре розуміючи, що в першу чергу хоче дізнатися батько, й ще коротше відповів:
   -- Київ.
   -- Та ти що! Оце здорово! Я ж казав тобі, що ти будеш там працювати. Як же гарно - ти будеш працювати у столиці нашої республіки. Разом із Васильком. То дуже добре, коли у місті, та ще й у столиці проживає хтось з рідні́. Не відчуваєш себе одиноким у великому місті.
   -- Так, Василька я звичайно буду провідувати. Та й він мене. Але мені ще потрібно буде влаштовуватись десь на житло. Та й на роботі теж, все буде незнайоме.
   -- То попервах. Потім до всього швидко призвичаїшся. Ти мені краще скажи - під час розподілу бурні дебати були.
   -- Ти знаєш, тато, на мій подив - не дуже. Все досить швидко вирішилося. Та це все завдяки моєму керівнику дипломного проекту й завідуючому кафедрою. Його підтримка мого прагнення працювати саме на цьому заводі все й вирішила. Хто буде йому заперечувати?
   -- Та заперечувати-то могли. У такій справі не завжди дивляться на авторитети. Напевне, ти й сам своє прагнення добре мотивував.
   -- Ну, було, звичайно, й таке. Мотивував, а що мені залишалося робити?
   -- То вірно. Отож бач, ти, хоча й не хотів навчатися у Києві, та все ж потрапив у той же Київ, щоправда, тепер вже на роботу. Тобі свого часу потрібно було послухати мене й навчатися у Києві. Ти б його до цього часу вже гарно знав.
   -- Е, ні, тату, -- покачав головою. Ілля. -- Якби я навчався у Києві, то на роботу потрапив би у той же Харків, або якесь інше місто. У Києві мене точно не залишили б. Я ж тобі розповідав про дивний спосіб розподілу студентів-випускників на роботу за направленнями. А з Києвом я ще встигну ознайомитись.
   -- Хм, можливо, що й так. Ну, то й так все добре. Добре те, що добре закінчується, -- тавтологічно завершив свою думку Михайло Лаврентійович.
   Виїхати в Київ для влаштовування на роботу Ілля вирішив наприкінці липня. Виходити на неї йому потрібно було в перший понеділок серпня (усього другий день місяця), та за один-два дні у незнайомій йому столиці усього не зробиш, а тому необхідно було мати якійсь запас часу. Але й на відпочинок у рідному селі часу теж було вдосталь.
   Знаючи, що цього року Ілля закінчує навчання в інституті, заздалегідь домовився про свою відпустку і його молодший брат. Василь прилетів у Хмельницький на початку липня, саме прилетів на літаку, так би мовити, нагодою - туди летів вантажний літак, а льотчики завжди без зайвих запитань допомагали один одному. Хоча Василь міг спокійно полетіти в рідний обласний центр і рейсовим літаком - у нього, як і у його батька на залізниці, був безкоштовний переліт. Та просто вантажний літак мав вилітати раніше і у більш зручний для Василя час. Крім того, рейсові літаки літали у Хмельницький із аеропорту "Бориспіль", а туди з іншого кінця Києва потрібно добиратися понад годину. Відкритий він був на базі військового аеродрому, а вантажні та пасажирські перевезення з цього аеропорту почалися ще в липні 1959-го року. Наступного року почалися перші пасажирські рейси літаками Ту-104 та Ан-10. А у цьому році вже мав бути відкритий і новий Бориспільський аеровокзал.
   Молодший брат поздоровив старшого з успішним закінченням вищого навчального закладу, а потім поцікавився у якому місті і на якому підприємстві той буде працювати. Та почувши відповідь, він навіть не одразу повірив. Коли ж нарешті упевнився - навіть у батька перепитав - що Ілля дійсно буде працювати в Києві, то дуже тому зрадів.
   -- Ото здорово! Будемо разом тепер в одному місті мешкати.
   -- Це так. Та ось чи довго так буде...
   -- А чому може бути недовго? Ти маєш якісь інші плани?
   -- Ні. Справа не у мені, а саме у тобі. Тебе можуть кудись перевести.
   -- Ну, можуть звичайно. Та шансів на таке не так вже й багато.
   -- Невже? А якщо, скажімо, тобі замість твого Ан-2 запропонують Ту-104, але з базуванням, наприклад, у Харкові чи Дніпропетровську?
   -- Ой, Ілько, не дави на хвору мозоль. Це, звичайно, привабливо, та навряд чи станеться. Та й всьому свій час.
   Василь Золотаренко вже був відносно досвідченим пілотом - відпрацював на районних і обласних лініях вже 3 роки, щоправда й дійсно все на тому ж літаку Ан-2.
   -- А коли ти зможеш сісти за штурвал вже більш серйозного літака? -- запитав Ілля.
   -- Ну, -- зітхнув Василь, -- мені сказали, що раніше, ніж через 5 років на інший, більш престижний літак мене не переведуть. У всіх починаючих пілотів приблизно такий термін.
   -- Що, ще 5 років будеш літати на цьому кукурузнику?!
   -- Та ні. П'ять років повинен літати саме на Ан-2. А потім вже й на інші літаки допустять. А от як почну на них літати, то справа вже швидше піде. Так що я чекаю тепер року 1967-го.
   -- Ну, то ще нічого. Через два роки почнеш вже літати на серйозних літаках.
   -- Та хоча б вже скоріше.
   А в цілому відпочинок у двох самих молодших братів видався досить успішним. Та коли й вони вже разом поїхали у свій Київ, то в село теж у відпустку приїхала родина Лаврентія. Він писав, що в середині липня йтиме у відпустку, але заявився в село чомусь лише на початку серпня.
   -- У тебе що, відпустку перенесли? -- запитала сина мама.
   -- Ні, мамо. Ми вже 2 тижні відпочили у Валиних батьків, а тепер вже приїхали до вас.
   -- А чому не до нас спочатку? До нас же значно ближче.
   -- Саме тому й не приїхали спочатку до вас, -- посміхнувся Лаврентій.
   -- Тобто?
   -- Розумієш, мамо, у нас безкоштовний проїзд залізницею, щоправда лише у плацкартному вагоні. І час проїзду не входить у термін відпустки. А тому вигідно, щоб виписували проїзні документи у саме віддалене місто, де ти збираєшся відпочивати. Якби ми планували відпочивати й на Далекому Сході, то скільки б часу у нас з Німеччини не забрала дорога, відпустка б не зменшилася. Саме тому я й виписував проїзні документи до Тамбовської області. Зрозуміла?
   -- Тепер зрозуміла. А як вам там живеться у Німеччині?
   -- Дуже добре, мамо. Нам ніде так хороше не жилося, як там.
   -- І ви там все можете купити на свої гроші?
   -- Ми там можемо купити абсолютно все, але не на наші гроші, а вже на німецькі.
   -- Аби грошей хватало, -- посміхнувся Михайло.
   -- Платять нам там дуже непогані гроші. І їх хватає, тому що я на усьому готовому, так що на мене ті гроші не витрачаються, все йде на Валю та дітей. Та ще й в Союзі нам гроші йдуть.
   -- Як то? -- здивувалася мама.
   -- Ми за межами СРСР вважаємося у відрядженні.
   -- Ну то й що?
   -- Батько он посміхається, він розуміє у чому справа. А справа у тому, що нам на ощадкнижку йде союзна заробітна плата. І буде вона йти всі 5 років.
   -- Ого! То у вас подвійна зарплата!
   -- Можна сказати, що навіть вища, ніж подвійна, тому що на німецькі гроші ми можемо купити більше товарів, вони там дешевші, ніж у нас.
   -- Я ж тобі казав, що Лаврентій з сім'єю там чудово буде жити, а ти бідкалася, -- не втримався Михайло, щоб не вткнути шпильку дружині. -- Гроші у Лавра там дуже добрі.
   -- Та вони і в Союзі непогані, -- посміхнувся син. -- Хоча серед військових існує така приказка: "Батьківщина піклується про своїх офіцерів. Вона платить їм досить багато, щоб вони не померли з голоду, і досить мало, щоб вони не спилися".
   -- А то вірно, -- розсміявся батько.
   -- Ми вам гостинці привезли, -- продовжив Лавр, -- так що побачите на власні очі, які товари виробляються в Німеччині, як живуть німці.
   -- Дякуємо. Та могли б і не турбуватися - у нас все і так є.
   -- Та я це знаю. Але потрібно ж було вас чимось порадувати, а можливо, й здивувати.
   -- Оскільки вам не доводиться економити гроші - в Союзі вони у вас за 5 років і так непогані будуть - то там ви можете запастися різними товарами. Я маю на увазі гарну одежу, посуд, меблі та й все інше, -- це було чи то запитання чи то порада батька.
   -- Так ми й робимо. Та я ще розмірковую над тим, щоб звідти ще й якусь машину перегнати. Там можна купити за відносно невеликі гроші гарну машину, яка вже трохи була в експлуатації.
   -- О, це серйозне рішення, й мабуть, вірне.
   -- А що, Сашко має для сім'ї машину. А чим ми гірші від нього - ми що, руді? - посміхнувся Лаврентій.
   -- Він вже продав свою машину, перед тим як перебирався у Прикарпатський округ.
   -- Хм, а мені він про це не написав. Та то нічого, він собі нову купить - це ж Сашко. Хоча про свою військову кар'єру, як я зрозумів, він не дуже дбає. Поки що лише заступник командира батальйону - не густо.
   -- А ти за посадою вже хто?
   -- Заступник командира полка. Після Німеччини планую перейти вже й на посаду командира полка.
   -- Ну, у Сашка дещо інші пріоритети. Він не кар'єру робить, а влаштовує собі та сім'ї, так би мовити, комфортне життя.
   -- Я вже це зрозумів. І хто його знає - можливо, що саме він має рацію, -- покачав головою Лаврентій. -- Можливо, що так і потрібно жити. Але ж хтось має дбати і про захист Батьківщини.
   На цьому коротка, так би мовити, попередня бесіда була завершена. Та самі розмови про життя в Німеччині періодично виникали протягом всієї відпустки родини Лаврентія.
  
  

РОЗДІЛ 9

Зі швидкістю гепарда час біжить

  
   Ще пізньої осені минулого Микола Золотаренко написав батькам листа про те, що у цьому році роботи з будівництва свого дому припиняються. Звичайно, тимчасово - до теплих часів вже у наступному, тобто зараз вже поточному 1965-му році. Як він описав, роботи й так проведені чималі: побудовані фундамент, стіни (включаючи простінки) з перекриттями та підготовлені роботи по накриттю стріхи. Михайло Лаврентійович мав рацію, коли казав дружині, що будинок буде зводитися, скоріш за все, двоповерховий. Так воно й сталося. Щоправда, Микола не вклався у свої плани, тому що до зими планувалося повністю перекрити стріху, а цього року вже вести внутрішні роботи в домі. Та, як виявилося, не встигли знайти і завезти потрібну кількість матеріалу, необхідного для остаточного накриття дому. А тому тимчасово на зиму накрили будинок толлю. Вікон та вхідних дверей поки що теж не ставили, а щоб взимку в будівлю не намітало снігу, просто забили їх обаполами.
   -- Мишко, що це означає - не встигли знайти потрібний матеріал? -- запитала чоловіка Наталія. -- Що, у них там покрівельного заліза не знайшлося, та ще й у будівельній організації?
   -- Саме покрівельного заліза могло й не знайтися.
   -- Чому це?
   -- Та тому, що багатоповерхові будинки покрівельним залізом не накривають. Там пласкі дахи - із бетонних плит, які заливають бітумом. Та я гадаю, що Микола покрівельним залізом свій будинок і не планував покривати.
   -- Чому?
   -- Тому, що з ним мороки багато, особливо вже під час експлуатації будинку. Звичайне залізо потрібно чи не щорічно фарбувати - і це на рівні третього поверху. Оцинковане залізо теж краще покрасити. Крім того, залізна покрівля має низьку якість звукоізоляції - вона як той барабан - удари граду чи навіть дощу добре чути всередині приміщення. Навіть тоді, коли покрівля має крутий скат. Уяви собі, як "приємно" спати на другому поверсі, якщо зверху буде барабанити.
   -- І чим же Микола, на твою думку, збирається перекривати хату - шифером чи так, як і у нас, шиферною плиткою?
   -- Шифер чи шиферну плитку він точно знайшов би. Це, мабуть, найпоширеніший покрівельний матеріал для невисоких будинків. Та я гадаю, що він не знайшов потрібної кількості черепиці, саме нею він, мабуть, збирався перекрити будинок.
   -- О-о, черепицею - то гарно. Я бачила минулого року в Ужгороді будиночки, покриті черепицею. Які вони гарні! - як намальовані.
   -- Черепиця - це не лише гарно, але й практично. Вона має великі переваги серед інших видів покрівлі - довговічність, вогнестійкість, водонепроникність, морозостійкість, екологічність, а також малі експлуатаційні витрати, тому що не вимагає періодичних оновлень фарби. Вона також не накопичує статичної напруги, інертна до біологічного впливу, в експлуатації безшумна під час негоди, а термін її служби доходить до 100 років.
   -- Але ж вона важка.
   -- Так, -- зітхнув Михайло, -- У цьому ти маєш рацію, має вона такий недолік. Та досвідчені майстри в Ужгороді, мабуть, продумали це питання - настелили на крокви відповідної товщини дошки. Черепиця ще й дещо крихка, та все ж не така, як той же шифер. А стосовно красоти, то ти маєш рацію - залежно від складу глин і режиму випалу черепиця може мати різне натуральне забарвлення: від насичено-червоного до жовто-сірого кольору.
   -- А я ще бачила там якусь блискучу черепицю. Її що, лаком покривають?
   -- Та ні. Скільки б того лаку довелося витрачати. Я не знаю, яким чином це робиться, але є якісь такі відповідні технології, що черепиця отримує блискучість.
   Щоб черепиця була блискучою її у декоративних цілях дійсно покривали кольоровою глазур'ю - перед випіканням тонким шаром наносили склоподібне покриття, яке в процесі температурної обробки затвердівало й закріплялося на поверхні. При цьому колір черепиці утворювався за рахунок іонів металу, що містилися у сплаві склоподібної маси. І така глазурована черепиця виглядала просто неперевершено - вона має шикарний блиск. Окрім естетичних переваг, вона також мала високу водостійкість за рахунок закриття всіх шпарин глини.
   Та то було другорядне питання. Наталія у листах до сина все ж не витерпіла й з'ясувала, чим він збирався покривати будівлю. Виявилося, що дійсно черепицею. А в травні він вже написав, що на будівництві почалися роботи одразу на двох фронтах - покривають дім черепицею (за зиму роздобули необхідну кількість) та штукатурять стіни. Віконні прорізи звільнили від обаполів - щоб краще підсихала штукатурка. Остаточно ставитимуть вікна й двері вже восени. Та й цього року будинок хто зна чи буде завершений - багато столярних робіт: поли, стеля, сходи на другий поверх тощо. А крім того - монтаж опалення з нагрівальним котлом на солярці. Є, звичайно, надія, що хоча б пару кімнат доведуть до ладу і в них можна буде жити, але тоді в них тимчасово доведеться ставити "буржуйки" - не раціонально опалювати весь будинок.

* * *

   Так, непомітно спливли ще два роки. Рік 1966-й запам'ятався родині Золотаренків хіба що тим, що восени Петро Золотаренко поїхав на стаціонарні річні курси підвищення кваліфікації - Миколці вже виповнилося 3 роки, є догляд дітей з боку бабусі та дідуся, а тому сім'я зможе рік перебути без свого годувальника. Хоча Марічка, заробляла зараз не гірше свого чоловіка. Вона не гаяла час останніми роками і виконала свої плани, закінчивши заочно курси рахівників, і з осені минулого року вже працювала у колгоспній бухгалтерії. Мабуть, Марія "добила"-таки свого чоловіка докорами, що він всього лише звичайний робітник. Хоча й Петро, пройшовши армію, та маючи свою сім'ю і вже 9 років працюючи у колгоспі, значно порозумнішав, а тому й сам гадав, що потрібне зростання у роботі, а без навчання його аж ніяк не буде.
   Тим часом минув вже й рік роботи Іллі Золотаренка в Києві. Йому вже було не дуже нудно у столиці, адже у ній проживав і його брат. Одного разу Ілля розмірковував про свою долю - у не далекому минулому дещо не дуже просту, та все ж, наперекір усьому, в подальшому досить вдалу. Адже далеко не всім щастить проживати у великому місті разом з родичами. Так, у одному місті живуть також Антоніна та Павло, але не можна порівнювати Кам'янець з Києвом, до того ж місце проживання сестри й брата дуже близьке до рідної домівки. А у Києві одному було б дуже сумно, тим паче, що крім Василька, ніяких знайомих у столиці не було - не враховуючи, звичайно, колег по роботі. Не було у Іллі поки що й коханої дівчини.
   Ілля посміхнувся своїм думкам і згадав розмову з Васильком, яка відбулася більше 2 року тому в селі влітку, коли сам він приїхав відпочити у рідну оселю по закінченню Харківського політехнічного інституту. Адже тоді вони з братом розмовляли не лише про Київ, у якому мав працевлаштуватися Ілля, чи про сучасну й майбутню працю того ж Василя на літаках. За чималий час їхнього відпочинку знайшлися й інші теми, зокрема й про особисте життя кожного із братів.
   -- Ти коли одружуватися збираєшся? -- якось з посмішкою запитав Василь Іллю.
   -- Отуди тобі, -- здвинув плечима Ілля. -- Та я ж тільки-но інститут закінчив. Про яке одруження може йти мова. Це тобі пора вже одружуватися після закінчення льотного училища та вже й трьох років роботи. А мені ще рано.
   -- Нічого собі рано, тобі через три тижні вже 26 років стукне. То мені ще можна холостякувати, я ж на 2 роки молодший за тебе.
   -- Васильку, на кому я буду одружуватись? У мене ще немає й дівчини, яка б мені приглянулася.
   -- А що, у тебе в інституті її не було?
   -- А в тебе в училищі вона була?
   -- Теж мені, порівняв. У нас в училищі, як ти це чудово розумієш, дівчат не було. А одноденні увільнення у місто раз на тиждень - це саме в кращому випадку - шансів на постійні зустрічі з дівчиною не дуже-то давали. Так, було кілька дівчат, з якими я іноді проводив час - то просто прогуляємося, то в кіно сходимо... І все. А у тебе й у самому інституті дівчат повно було.
   -- Ну, не так вже й повно, спеціальності у нас більш чоловічі. Та дівчата, звичайно все ж були. Але теж все було не дуже серйозно. То теж, як і ти, в кіно, то на концерти, на якісь розваги сходимо, та й то на перших курсах ходили більш групами. Не всією академічною групою, звичайно, а так - чоловік 5-7 або з десяток. Тих, хто бажав відвідати який розважальний захід. На старших курсах уже й парами ходили, та однак, не було у мене дівчині, яка б зачепила мене.
   -- Зрозуміло.
   -- А ось у тебе за 3 роки перебування в Києві дівчина напевно була.
   -- Була, і не одна, -- посміхнувся Василь. -- Але теж нічого серйозного.
   -- Розбалувався ти в Києві, -- покачав головою Ілля. -- Гарних дівчат там, мабуть, багато.
   -- Багато, -- підтвердив Василь. -- Але мене по-серйозному теж поки що ні одна не зачепила. Хоча часом самі на шию вішались, коли дізнавалися, що я пілот. Та я собі запланував, що серйозні стосунки з якоюсь дівчиною у мене будуть тоді, коли я вже залишу свій Ан-2 і стану пілотувати більш серйозний літак. Тобто, не саме серйозні стосунки з дівчиною, а буду вже думати про одруження, про створення сім'ї.
   -- О! Бачиш, ти собі запланував створення сім'ї аж через 5 років своєї праці. А я ще й не починав працювати. Так що, мені точно доведеться зачекати.
   -- Е, ні, -- вже в свою чергу покачав головою Василь, -- тобі так довго чекати не можна. Ти що, тоді тобі вже за 30 буде. Тобі потрібно вирішити це питання років за два. І то тобі вже 28 буде.
   -- І як я його так швидко вирішу? -- розсміявся Ілля. -- На роботі, звичайно, жінок чимало буде, але більшість з них будуть заміжні або ж старші за мене. Адже туди так вже багато випускників ВНЗ не прийматимуть.
   -- Це так. Але тобі не на роботі потрібно знайомитися з дівчатами.
   -- А просто на вулиці? -- посміхнувся брат. -- На зупинці громадського транспорту чи у ньому самому - коли якась дівчина поспішає на роботу. Ось тільки їй, можливо, потрібно в один бік їхати, а мені - зовсім в інший.
   -- А що, можна й на вулиці - якщо приглянулася дівчина. А гарних дівчат в Києві, як я вже казав, багато. Те, що в різний бік їхати, то дрібниці - можна домовитись про зустріч після роботи. Та все ж, просто так на вулиці серйозні дівчати не дуже воліють знайомитись. А тобі ж потрібна буде саме серйозна.
   -- Отож, сам бачиш, що це непроста справа.
   -- Та нічого у цьому складного немає. Можна, і краще за все знайомитись з дівчиною на відпочинку. Тоді дівчата більш поступливі, адже їм самим також нудно відпочивати. Вони часто в парках гуляють, особливо над Дніпром. Ось там можна й познайомитись. Щоправда, дівчата в одиночку майже не гуляють, а здебільшого по дві, по три - невеличкими групами. Але від знайомства вони категорично не відмовляються, вони ж теж у цьому зацікавлені. Крім того, вони себе відчувають захищеними, бо знайомство відбувається не один на один. Отож можна з ними прогулятися разом, вони до тебе за цей час придивляться. А вже наприкінці провести їх до місця проживання, й одночасно призначити дівчині, що тобі приглянулася, побачення. Вона може й відмовитись, якщо ти їй не сподобався, а може й погодитись. Але ж ти нічого не втрачаєш - навіть якщо вона й відмовить, ти однак провів час у приємній компанії.
   -- Ну й ну, -- знову покачав головою Ілля. -- А ти, виявляється спеціаліст по дівчатам, чи в питаннях знайомств з ними.
   -- Ну-у, деякий досвід маю. Адже мешкаю в Києві, а на те він і Київ. Та все ж, краще всього знайомитись десь на масових розважальних засобах.
   -- Ага, на футболі чи на хокеї.
   -- Так, ти не перекручуй. Звичайно, хокей чи футбол - то не дівочі розваги. Хоча й на них дівчат чимало. Щоправда, туди дівчата ходять вже зі своїми кавалерами. Я мав на увазі не спортивні заходи, а більш інтелектуальні - кіно, театр, концерти. Можна й на танцмайданчики навідуватися.
   -- Та який з мене танцюрист. Я не дуже і в інституті на танці ходив. А в селі раніше де у нас можна було танцювати? У клубі? То туди школярів не пускали. Отож в школі трохи танцював на різних святах - і все.
   -- То не така вже й мудра наука. Я теж в селі майже не танцював, та зараз вже з цим у мене все гаразд. Чим більше будеш танцювати, тим швидше й навчишся.
   -- Ні, взагалі-то, танцювати різні танці я вмію. Я просто казав, що не дуже великий спеціаліст у них. А зараз то й взагалі - який з кульгавого танцюрист?
   -- Тьфу, я й забув про це. Ну, тоді тобі тим паче потрібно знайомитись на світських, так би мовити, заходах - кіно, театр, концерти. А тому займись у Києві в першу чергу своїм відпочинком.
   -- Ще чого! У першу чергу в Києві я маю зайнятися роботою. Це головна задача у моєму житті, принаймні на перші роки. Мені на заводі добре обжитися потрібно буде. А у тебе що, на першому місці відпочинок, а не польоти, про які ти мріяв з дитинства?
   -- Так, Ілля, не починай... Я згоден, ти маєш рацію. Я трохи не так сказав. Звичайно ж, це першочергова задача, але й дівчата повинні бути не на останньому місці - вже у вільний від роботи час. А у тебе його, чимало буде, не зважаючи навіть на завантаженість роботою. Та ти й так зрозумів мене. Вирішив просто підколупнути мене.
   -- Добре, вибач. Не збирався я над тобою насміхатися.
   -- Тоді, все. Далі все у твоїх руках.
   -- І у твоїх також, -- хитро посміхнувся брат. -- Для самого себе, звичайно.
   -- І у моїх також, -- погодився Василь.

* * *

   Рік 1967-й розпочався з невеличкої, але важливої для сьогодення події, на яку мало хто звернув увагу - СРСР, США та Великобританія у Москві, Вашингтоні й Лондоні підписали Договір про освоєння космосу. Та для пересічної людини чи навіть родини ця подія особливого значення не мала. Не дуже цікавилися нею і брати Золотаренки, які мешкали у Києві. Ілля поки що не знав, чи має намір Василько розв'язати для себе вже остаточно сімейну задачу. Брати періодично зустрічалися у Києві, часом разом проводили й вільний час. А тому Ілько знав, що дівчина у брата є, він навіть був знайомий з нею, але йому невідомі були плани Василя стосовно покінчення зі своїм холостяцьким життям - брати обходили цю тему. Проте на цей час той вже виконав свою іншу задачу - ще навесні цього року, після короткочасного навчання Василя Золотаренко призначили другим пілотом на літак Ан-24. Цей турбогвинтовий літак, який почав експлуатуватися ще з 1962-го року призначався для пасажирських ліній малої та середньої протяжності. Оскільки для Золотаренка ця подія відбулася навіть трохи раніше п'ятирічного терміну, то, мабуть, Василь свою справу на Ан-2 виконував досить гарно. Та тепер його польоти здійснювалися вже сугубо поміж обласними центрами, включаючи й ті, що розташовувалися в інших соціалістичних республіках СРСР.
   А виходячи з цього, якщо вірити словам брата, невдовзі справа повинна була вже наближатися й до його одруження. Так воно надалі і сталося. Під час зустрічі братів на травневі свята Василь сповістив, що він з Настею - так звали його дівчину - вирішили одружитися. Весілля запланували на середину липня - після цього у них обох будуть відпустки, отже можна буде й організувати кудись як би невелику весільну подорож. Анастасія за професією була колегою сестри свого нареченого - вона також працювала медсестрою. І познайомився з нею Василько саме на одній із чергових медичній комісії - цього разу його теорія знайомства з дівчиною на відпочинку (в парках чи на масових культурних заходах) не спрацювала, бо познайомився він з Настею саме на роботі.
   Час пролетів досить швидко, і ось вже Василь Золотаренко у свої 26 років став сімейним чоловіком. Весілля відбувалося у Києві, сама Настя була родом із сусідньої Чернігівської області. А тому в Київ з'їхалися її та нареченого родичі. Від нареченого на весіллі присутні були його батьки та кілька його братів, а також сестра: Ілля, Петро з дружиною (за дітьми приглядить Маріїна мама), а також Павло з Оксаною та сімейна пара Радкевичів. Петро за місяць до весілля брата вже закінчив свої курси і почав працювати в колгоспі на посаді майстра електротехнічної ділянки, чим здобув повагу у своїх земляків, а також пишання чоловіком з боку Марічки - а виповнилося Петру на цей час вже 32 роки. Та й сам він гордився таким своїм досягненням, проте носа не задирав - Петро був скромною роботящою людиною, хоча у порівнянні з братами й не такою вже освіченою. Та не все в житті залежить лише від освіти. А ось Василько був трохи хитруватою людиною, схожою на свого старшого брата Олександра, і такою ж практично-пробивною. А тому, не слухаючи ніяких відмов, він зібрав усіх своїх хмельницьких родичів в обласному центрі, після чого літаком доставив їх у Київ - домовився з керівництвом здійснити саме цей пасажирський рейс, хоча до того часу він у Хмельницький і не літав. При цьому він також домовився з колегами, що якийсь час польоту проведе у кріслі 1-го пілота - ну потрібно ж було, щоб родичі бачили, що саме він керує таким вже чималим літаком. До того ж він одночасно виконав застаріле прохання батька (нехай воно навіть було і дещо жартівливе), а також дану йому обіцянку - він таки покатав батька на своєму літаку.
   На цей час 2 роки вже проробив на заводі верстатів-автоматів ім. М. Горького Ілля Золотаренко. Він тепер вже досить непогано знав Київ і особливо район, у якому він працював, тим паче, що гуртожиток, у якому він мешкав, знаходився у цьому ж районі. Основна частина житлового масиву "Нивки" у Шевченківському адміністративному районі столиці була збудована нещодавно - у 1950-1960-х роках. Сам житловий масив, разом із однойменним чудовим парком починався практично поблизу заводу, який розташовувався на розі Брест-Литовського проспекту і вулиці Галаганівської. Трохи навкоси від заводу, перпендикулярно проспекту починалася основна вулиця цієї частини "Нивок" - вулиця Щербакова, названа на честь радянського партійного діяча Олександра Щербакова. Ця магістраль з рухом автобусів та тролейбусів простягалася до вулиці Стеценка та Інтернаціональної площі житлового масиву "Сирець" у Подільському районі столиці. У другій частині вул. Щербакова перетинала ще одна значна магістраль - вулиця Салютна.
   Там же у цьому районі знаходився й гуртожиток, у якому мешкав Ілля. Стосовно ж самої роботи, то Ілля працював у конструкторському бюро (КБ). З самого початку його трудової діяльності питання про роботу в цеху навіть не стояло. Ще з листа хлопця у період розробки дипломного диплому керівництво знало про прагнення молодого спеціаліста і негласно підтримувало їх - напрямок міг бути перспективним. Ілля швидко освоївся у конструкторському бюро - креслив він дуже добре, а в розрахунках йому допомагали все ті ж видання його колишнього завідувача кафедрою. Хоча в КБ, звісно, були й свої, вже більш серйозні напрацювання. Але на початку хлопцю доручали розробляти досить прості навіть не вузли верстатів, а деталі. Та вже в середині цього другого року праці Ілля намагався проявити ініціативу й пропонувати якісь кращі на його погляд рішення у розробках - і навіть не своїх. Ось тільки такі його дії не дуже-то були зрозумілі деякими співробітниками конструкторського відділу. "Навіщо воно тобі?", "Не лізь поперед батька в пекло", "Виконуй те, що тобі доручають, а далі справа не твоя" - періодично чув він від своїх колег. Але хлопець не міг так працювати. Якщо далі справа не твоя, то так і ніякого зростання не буде - він буде залишитися якимось звичайним креслярем, а не інженером. А на заводі вже почали цікавитись верстатами з ЧПУ. Література на цю тему в заводській бібліотеці була, щоправда зарубіжна й написана на іноземних мовах. Але ж керівництво заводу вирішило придбати її не просто так, а з якоюсь перспективою. Ілля вивчав у школі та інституті англійську мову, та досконало її все ж не знав. А тому деякими вечорами він намагався покращити свої знання з неї, щоб читати ті іноземні журнали чи брошури. Щоправда, йому трохи допомагало те, що технічні терміни на іноземній мові він або ж знав або ж розумів. І він періодично цікавився тією літературою.

* * *

   Та ось вже наближався до завершення і рік 1967-й. У листопаді СРСР гучно відзначив 50-у річницю Великої жовтневої революції. А вже в грудні, за три дні до Нового року з Іллею відбулася пригода, яка докорінно змінила його майбутнє життя. Він на неї абсолютно не очікував, тому що сьогодні все відбувалося досить буденно. У місті панувала звичайна у цих випадках передноворічна метушня - народ, зайнятий своїми плановими справами (здебільшого купівлями), снував вулицями, не звертаючи уваги на інших громадян. Не поспішаючи, прогулювався поблизу одного із торгівельних комплексів району і Золотаренко. Він саме прогулювався з портфелем, у якому вже лежали нехитрі передноворічні купівлі - хлопці у гуртожитку заздалегідь розподілили що кому належить купляти. Погода була гарною, трохи морозною і без снігу - але саме сьогодні, тому що взагалі-то до цього часу його випало чимало. Поспішати йому було нікуди - однак у гуртожитку поки що робити нічого. Електричні ліхтарі понад дорогою гарно освічували як проїжджу частину, так і непогано розчищені тротуари, хоча й зі снігом. І ось на ньому у деяких місцях школярі вже встигли висковзати невеличкі льодові доріжки. На одній з них каталися пару хлоп'ят. Ілля, згадавши своє дитинство, вирішив теж прокататися у потрібному йому напрямку. Він не дуже й розганявся, бо льодова доріжка була не досить довгою. Але висковзала її малеча досить гарно, чого Ілля й не очікував, а тому проїхав по ній досить швидко, та так, що по її закінченню не встиг вдало зіскочити на добре утрамбований пішоходами і подекуди посипаний піском сніг, а тому звалився на той сніг. Ілля не дуже й забився, бо встиг зорієнтуватися, але почув тихий гуркіт свого портфелю, який вирвався у нього з руки - добре що у тому не було скляних купівель. Та майже одночасно Золотаренко почув і дитячий сміх. Аякже, дорослий дядько, і так гепнувся. Ілля й собі тихенько засміявся, дивлячись на хлоп'ят. А ті побачивши це, розреготалися ще більше - весела пригода, яка нікому лиха не заподіяла.
   Але тепер Золотаренко почув ще й жіночій голос:
   -- Ви дуже забилися? Вам боляче?
   Ілля озирнувся - до нього поспішала якась жінка чи дівчина, вона буда вже за пару кроків від нього. Решта пішоходів не звернули на його падіння увагу. Коли на вулиці падає особа прекрасної статі, то їй зазвичай поспішають на допомогу. А мужик... - підніметься й сам. Молода жінка, мабуть, сприйняла неголосний сміх Золотаренка, схожий на якесь скиглення, за стони чи плач, а тому виявила свою участь.
   -- Та ні. Все нормально, -- відповів Ілля й почав підніматися.
   -- Вам допомогти? -- бідкалася жінка.
   -- Дякую. Я сам встану, вже майже встав, -- посміхнувся Ілля й дійсно за кілька секунд підвівся на ноги. А далі він зробив пару кроків до портфеля, який продовжував валятися на тротуарі.
   -- Ой, ви ж підвернули ногу! -- одразу почув він зойкання жінки. -- Давайте я вам допоможу. Я лікар.
   -- Дякую, не потрібно.
   -- Та як же не потрібно? Ви ж кульгаєте. Вам боляче? -- Ілля вже встиг підійти до жінки.
   -- Мені не боляче, мені дуже добре, -- з посмішкою відповів Золотаренко. Він встиг розгледіти незнайомку і побачив, що допомагати йому збиралася чарівна молода жінка, дівчина років 25-27. І вона сподобалася йому. Спочатку дівчина сподобалася йому тим, що виявила таку участь - на жаль, у великому місті все менше ставало чуйних, уважних, доброзичливих людей. А дівчина була саме такою. Та зараз дівчина сподобалася хлопцю вже й просто як представниця слабкої, але прекрасної статі. На смак і колір, як то кажуть, приятелів немає, але Ілля дівчина здалася дуже гарною. Ось тільки Ілля не знав, чи вона заміжня - на руках у них обох були рукавиці, а тому не побачиш чи є на пальці дівчини обручальне кільце.
   -- А чому це вам дуже добре? -- продовжувала допитуватися дівчина.
   -- Тому що мені випала нагода познайомитися з чарівною дівчиною.
   -- Ну, ми ще з вами поки що не знайомі.
   -- То давайте виправимо цей недолік. Мене звуть Ілля.
   -- Надія.
   -- О, дуже гарне ім'я. Тепер вже я матиму надію, що це наша з вами не остання зустріч, -- Іллі у плані розмов з особами жіночої статі було далеко до старшого брата Олександра, та у цьому випадку, як не дивно, його "понесло".
   -- Дуже вже ви швидкий.
   -- Та ні, швидко я йти якраз не зможу, -- Ілля навмисно переінакшував слова дівчини.
   -- Я не про це мову вела. Але ж ви й справді кульгаєте. Ви здорово забилися?
   -- Ні, майже не забився. До того ж ви вже вилікували мене.
   -- Чим я вас вилікувала? Я навіть не торкалася до вас.
   -- А жаль. Мені було б приємно відчути ваш дотик, щоправда, краще рукою без рукавички, -- посміхався Золотаренко.
   -- Знаєте що!.. -- схоже, що дівчина починала сердитись. Та вона тут же охолонула й все так же співчутливо запитала. -- А як ваша нога?
   -- Та з нею повний порядок.
   -- Який же порядок, як ви шкутильгаєте? -- до падіння Іллі дівчина, напевно, не звертала на нього увагу, а тому й не бачила, що він шкутильгав ще до дитячої сковзанки.
   -- Вона вже давно у мене шкутильгає.
   -- Як то так? У вас була якась вроджена дисплазія суглобів, травми епіфізів чи геміплегія нижньої кінцівки? Ой, вибачте за такі неввічливі запитання. То я просто, як лікар, вже звикла пацієнтів розпитувати, щоб скласти нормальний анамнез.
   -- Нічого, все нормально. Особисто я медичних термінів не знаю, а тому лише здогадуюсь, що ви запитали мене про якусь ще дитячу хворобу. Але в дитинстві я був цілком здоровий. Травму ж ноги я отримав в армії.
   -- Ви служили в армії? Ви офіцер?
   -- Ні-ні, -- розсміявся Ілля. -- Який там офіцер... Усього лише молодший сержант. Просто ніс строкову службу.
   -- А зараз ви де працюєте, чи служите?
   -- Зараз я працюю інженером на заводі верстатів-автоматів - він знаходиться неподалік звідси, на Брест-Литовському проспекті. Вже після армії я інститут закінчив.
   -- Зрозуміло. Ну, добре. Ви самі точно до свого житла доберетесь, чи вам, все ж таки, потрібен супроводжувач?
   -- Ви знаєте, -- посміхнувся Ілля, одразу ухопивши за останні слова Надії, -- супроводжувач мені дійсно не завадить.
   -- Ось бачте. Отже нога у вас таки болить. А у якому напрямку вам йти?
   -- Та ні, нога у мене не болить, -- заспокоїв Надію хлопець. -- А щодо напрямку, то у мене є пропозиція - давайте ви будете супроводжувати мене у потрібному саме вам напрямку.
   -- Як то так? -- розгубилася дівчина, та майже одразу все збагнула й розсміялася. -- Ну, ви й жук! То хто ж кого буде супроводжувати?
   -- А яка різниця, -- продовжував посміхатися Золотаренко. -- Ми просто трохи пройдемося, не стояти ж на одному місці. Чи вам соромно йти поруч з інвалідом?
   -- Ну, що ви таке говорите! Та й який ви інвалід... Скільки людей дійсно мають, навіть діти, якісь серйозні вади. А кульгавість... - це ж дрібниці.
   -- Дякую. У який бік вам йти?
   -- До вулиці Салютної.
   -- Чудово! Ось я вас трохи й проведу.
   -- А на зворотному шляху ви не впадете знову?
   -- Та ні, -- сміявся Ілля. -- То я здуру вирішив прокататися на дитячій доріжці-ковзанці. Даю вам слово, що більш такого робити не буду.
   І молода пара потихеньку, розмовляючи, направилася у потрібний дівчині бік. Ілля був дуже радий такому несподіваному знайомству. І він, на диво, мав рацію, коли натякав дівчині на те, що їх несподівана зустріч може виявитися не останньою. Так воно й сталося - надалі Надія міцно увійшла в життя Золотаренка. І знову-таки знайомство Іллі з Надією відбулося не за сценарієм Василька. Так, на відпочинку, але не в парку, а саме на вулиці. Крім того неординарність ситуації полягала ще й у тому, що здебільшого хлопці знайомляться з дівчатами, надаючи їм певну допомогу на вулиці - навіть банальне сумісне підбирання продуктів, що розсипалися. А Ілля познайомився з Надією тоді, коли саме дівчина намагалася надати допомогу хлопцеві. Далеко не все в житті відбувається за заздалегідь написаним сценарієм, та, мабуть, воно й на краще.

* * *

   Перед самими травневими святами у Марічки з Петром народилася донька, яку назвали Катериною. У дітей Наталії та Михайла це вже була третя родина, яка мала по троє дітей - сім'ї Олександра, Антоніни та Петра. Вони як би вже перевиконали той демографічний план, про який 8 років тому говорив Наталії Карпівні її чоловік.
   На 1-е травня (це була середа) Ілля приїхав у Зеленче провідати батьків. Він взяв на п'ятницю відгул, а тому мав намір побути вдома майже повних 5 днів - у минулому році з 14-го квітня в СРСР був вже введений п'ятиденний робочий тиждень. У розмовах батьків, звичайно, в першу чергу цікавило, як працюється синові, хоча більш, ніж за 2,5 роки вони мали про те вже непогану уяву. Та, як виявилося, батьків цікавила не лише робота. Після обіду, коли вже вляглася святкова суєта і батько з сином звично присіли в садочку за стіл перекурити, після короткої розмови на різні теми, Михайло Лаврентійович раптово звернувся до сина:
   -- Ілля, тобі вже 29 років, -- якось повільно промовив він, а потім, подивившись в очі синові, запитав. -- Чи не пора й тобі вже мати свою сім'ю?
   -- Ну, можливо, що й пора, -- здвинув плечима парубок.
   -- Отож. Ти один залишився нежонатим, навіть молодший за тебе Василько вже має сім'ю.
   -- Ну, у мене багато часу було згаяно.
   -- Я це знаю. Саме тому й не дорікаю тобі, а просто запитую. Дівчина у тебе хоча б є?
   -- Є, тату.
   -- О, це вже щось. І у тебе серйозні наміри? Чи це так, щоб згаяти свій вільний час?
   -- Ох, і запитаннячка ж у тебе... Звичайно, ми проводимо разом вільний час. А що до серйозності намірів, то мені самому ще потрібно визначитися. Так, вона подобається мені, але ми зустрічаємося лише 4 місяці.
   -- Ну, добре, вибач, що втручаюся у твоє особисте життя. І як звати твою дівчину?
   -- Надія.
   -- Гарне ім'я. Та ще й співзвучне з нашими з мамою сподіваннями. Вона працює чи ще вчиться?
   -- Працює. -- Ілля, щоб попередити наступні запитання батька, одразу додав. -- Вона лікар, педіатр, тобто дитячий лікар.
   -- Те, що вона дитячий лікар - це непогано. Свої діти хворіти не будуть.
   -- Ну, мабуть, що так, -- посміхнувся Ілля.
   -- Познайомився ти з нею, як я розумію, в Києві. Виходить, що й мешкає вона у Києві. Чи вона родом з іншого міста?
   -- Зараз вона разом з батьками мешкає саме в Києві.
   -- Навіть разом з батьками... Отож, вона киянка. Те, що вона лікар, повторюю, це добре. А ось те, що вона киянка...
   -- А чим тобі не подобаються киянки? -- знову з посмішкою запитав Ілля, чудово розуміючи до чого батько хилить.
   -- Та я не про самих киянок мову веду, а взагалі про дівчат з великих міст. Розумієш, вони... -- батько замовк, вочевидь, добираючи слова.
   -- Розпещені... -- підказав йому син, -- посмішка продовжувала грати на його устах.
   -- Ну-у, можна й так сказати. Хоча я не мав наміру заявляти так різко. Я просто хотів відзначити, що вони так, дійсно трохи розбалувані, але головне те, що здебільшого вони неважні господині. Вони, як мені багато хто розказував, навіть картоплі насмажити не вміють. А коли чистять її, то половину переводять - лушпайок після їх чищення більше, ніж самої картоплі. Вони з ложками чи виделками гарно вміють управлятися, а ось з ножем - лише десертним, щоб на тарілці шматочок чогось відрізати. А звичайного кухонного ножа вони зроду в руках не тримали. Міські матері-панянки не дуже привчають своїх доньок до господарства, оберігають їх, так би мовити, від брудної роботи. Аякже, ті ще зламають свої довгі нафарбовані нігті.
   -- Ну, не всі такі - і матері, і доньки.
   -- Не всі. То я й сказав, що здебільшого.
   -- Не хвилюйся, тато, Надійка привчена вести домашнє господарство. Мама її з дитинства цьому навчала.
   -- Трохи дивно... -- покачав головою батько. -- Щоб у Києві мати так турбувалася за доньку.
   -- Нічого дивного немає, тато. Так, Надія зараз мешкає разом із своїми батьками та молодшим братом у Києві. Але справа у тому, що 9 років тому вони мешкали в одному із районних центрів Київської області, звідти їх корені. І батько, і мама Надії - теж лікарі, це, можна сказати, лікарська династія. Батько Надії працював головним лікарем районної лікарні, а мама там же працювала звичайним педіатром. Надійка пішла по стопам своєї мами. Вона поступала в інститут ще мешкаючи у районному центрі. А потім Надіїного тата перевели у Київ на підвищення - призначили головним лікарем однієї із столичних лікарень. Та нещодавно він став працювати вже у обласному управлінні охорони здоров'я.
   -- Он воно що! Це зовсім інша справа. Якщо у родини корені сільські, чи навіть містечкові, -- Михайло Лаврентійович згадав свої рідні у дитинстві Дунаївці, -- то там дітей виховують правильно. Познайомив би нас зі своєю дівчиною.
   -- Всьому свій час, -- посміхнувся Ілля. -- Ось як остаточно визначусь, то й познайомлю.
   -- Ну що ж, тоді не буду тебе більш турбувати на цю тему. Але ти все ж визначайся, -- посміхнувся нарешті й батько, -- час спливає, ти вже, як колись мені казав, далеко не пацан.
   Святковий перекур і сама розмова завершилися.
  
  

РОЗДІЛ 10

Не очікувані тривоги й здивування

  
   Після травневих відвідувань Іллею батьків пройшло ще півтора місяці. І одного червневого дня Іллю Золотаренка запросив до себе Головний конструктор. Ілля пару разів бував у нього в кабінеті з приводу якихось виробничих питань. Щоправда, разом з кимось із колег, а цього разу в кабінеті Головного конструктора крім самого хазяїна нікого не було. Після привітань Головний конструктор звернувся до Золотаренка:
   -- Присядьте, Ілля Михайловичу, -- запропонував він йому, вказуючи на ряд стільців за Т-образним столом. Цікаво, що з деякими своїми колегами вищих посад Головний конструктор був на "ти", а ось до молодшого інженерного персоналу поважно звертався на "ви". -- Ви працюєте у нас вже майже 3 роки. Незабаром має закінчитися термін вашого направлення.
   -- Це так, -- вирішив хоч якось підтримувати бесіду Ілля в очікуванні того, про що може йти мова.
   -- А які ваші плани надалі? Ви збираєтесь продовжувати свою працю на нашому заводі чи маєте намір працювати в іншому місці?
   -- Я планую продовжувати роботу саме на вашому заводі, Олексію Володимировичу.
   -- О! Тоді потрібно вже говорити: на нашому заводі, -- посміхнувся той.
   -- Так, на нашому. Мені подобається працювати тут.
   -- А чим саме вам подобається?
   -- Ну, -- звичка подекуди "нукати" так і збереглася у Іллі після армії, -- тим, що завод розробляє й випускає серйозну продукцію. Ні, мабуть, не так - багато заводів теж випускають досить серйозну продукцію. Мені подобається працювати тут, тому що завод працює на перспективу - постійно удосконалюються вузли та агрегати, розробляються нові моделі. Завод орієнтується на кращі світові розробки, на, так би мовити, світові стандарти.
   -- Ви розумно мислите. Я чув, що ви цікавитесь зарубіжними новинками, читаєте зарубіжну технічну літературу.
   -- Коли є на те час, -- посміхнувся Ілля.
   -- Ну, це зрозуміло. Але ж ви його знаходите. А деякі інші наші співробітники нічим подібним не цікавляться.
   -- А мені це цікаво.
   -- Ми вже це давно помітили, -- кого ще мав на увазі Головний конструктор, було невідомо, можливо, що начальника відділу. -- Ви теж, так би мовити, працюєте на перспективу. А це гідно поваги.
   Ілля нічого не відповів, воліючи утриматися від коментаря похвали в свою адресу.
   -- Як я чув, -- продовжував Головний інженер, -- ви цікавитесь верстатами з елементами автоматики. За кордоном їх ще називають верстатами з числовим програмним управлінням?
   -- Так, дуже цікавлюсь. Це ж така перспектива!
   -- Я згоден з вами, це дійсно перспективне направлення. В Союзі існує кілька подібних розробок, та вони ще недосконалі, і не дуже серійні. Але керівництво заводу цей напрямок цікавить. Можливо, й ми будемо розробляти й випускати подібні верстати. Але це станеться не так вже й швидко, тому що, в першу чергу, немає необхідних фахівців. Ми, я маю на увазі радянських фахівців, лише починаємо займатися азами автоматики, азами такої науки як кібернетика. А нам такі спеціалісти дуже потрібні. Ось, ви сказали, що маєте плани продовжувати працювати на нашому заводі. А ви хотіли б займатися розробкою таких верстатів?
   -- Дуже хочу! -- випалив Ілля.
   -- Я й не сумнівався, що ви так відповісте, -- посміхнувся Олексій Володимирович. -- У вас це бажання, наскільки я знаю, було ще до приходу на наш завод. І такі кадри нам дуже потрібні.
   -- Я це розумію, -- продовжив свої намагання вести діалог Ілля. -- Але ж ви самі сказали, що радянські фахівці лише починають займатися азами кібернетики. А я навіть таких азів не маю.
   -- А ось зараз ми й підійшли саме до конкретики цього питання. Як ви дивитесь на те, щоб здобути такі ази?
   -- Позитивно дивлюся.
   -- Чудово! Тоді ми хочемо запропонувати вам підучитися азам автоматики, азам кібернетики.
   -- Що, знову навчатись у якомусь такому профільному ВНЗ? -- кисло запитав Ілля, уявивши собі знову 5 років навчання.
   -- Ні, -- знову посміхнувся Головний інженер. -- Просто піти на річні курси з цього профілю. На перший погляд ви нібито втрачаєте цілий рік, але він пізніше стократ окупиться, як ви почнете проектувати нові, й дуже цікаві верстати.
   -- Я це розумію. А на курси потрібно кудись їхати?
   -- Ні. Вони будуть з осені проводитись в нашому місті. Не на нашому заводі, але саме у Києві. Це будуть курси з автоматики та промислової робототехніки.
   -- Ух, ти! -- не втримався Ілля. -- Навіть робототехніка. Як цікаво. Навіть роботів можна буде створювати?
   -- А ось цього я не знаю, -- вже просто розсміявся Олексій Володимирович. -- Це ви нам пізніше розповісте - по завершенню тих курсів. Так, напрямок дуже цікавий, він називається роботомеханічні системи та комплекси. Навряд чи там одразу будуть викладати саму робототехніку, хоча верстати з ЧПУ і є частиною цього напряму, та ось ази автоматики там точно будуть вам читати.
   -- Я згоден, -- з запалом промовив Золотаренко.
   -- От і добре. Це відбудеться вже дещо пізніше, я вже казав, що курси почнуться з осені. Зараз поки що йде етап набору слухачів на ці курси. І ми внесемо ваше прізвище у заявку, а наказ стосовно вашого навчання вийде також пізніше - після того як ви відгуляєте відпустку й знову вийдете на роботу.
   -- А зі мною ще буде хтось навчатися? Я маю на увазі - з відділу чи з заводу.
   -- Ні. Поки що там ви будете один навчатися від нашого заводу. Розумієте, справа ця ще не освоєна, керівництво заводу поки що не знає, якими будуть результати цього, скажімо так, експерименту. Якщо все виявиться перспективним, тоді, можливо, слухачів від нашого заводу буде й більше. І це не обов'язково стане ваш приклад, воно стане відомо й по майбутній діяльності інших підприємств. Чутки про цей напрямок точно підуть, точніше навіть не чутки, а реальна інформація. Недаремно ж кажуть, що Київ - то дуже просто дуже велике село, -- посміхнувся Головний інженер.
   -- Олексію Володимировичу, а чому, все ж таки, я. На заводі стільки співробітників...
   -- А чому б і не ви? -- зустрічним запитанням парирував Головний конструктор.
   -- Ну-у... я ж інвалід, кульгаю.
   -- І це заважає вам у роботі?
   -- Аж ніяк.
   -- Ось вам і відповідь. Так що не потрібно комплексувати. Ідіть, і спокійно працюйте.
   І на цьому бесіда була практично завершена.

* * *

   Сплинув ще місяць, і Ілля прийняв для себе дуже важливе рішення. Ні, не стосовно курсів по автоматиці чи робототехніці - стосовно цього остаточне рішення було прийнято раніше. Та зараз він також прийняв рішення, яке напряму стосувалося його подальшого життя. І він чудово вже розумів, що це рішення вірне, бо воно визріло на основі кількамісячних випробувань. Ось тільки не все у його рішенні залежало від нього самого. Та він даремно хвилювався, тому що, коли він освідчився Надії у коханні й запропонував їй вийти за нього заміж, та з радістю погодилася. Дехто може сказати, що піврічний термін зустрічей не такий вже великий строк для прийняття такого дійсно важливого рішення. Але скільки існує випадків, що хлопець і дівчина зустрічалися 3-5 років, та після одруження майже одразу розлучалися. І не менше є таких випадків, коли лише після кількох зустрічей - любов з першого погляду - пара одружувалася й щасливо жила в шлюбі все своє життя.
   Освідчився у коханні Золотаренко на початку липня, ще через тиждень Ілля з Надією подали заяву до ЗАГСу. Святкова церемонія одруження була призначена на суботу 17-го серпня. На початку цього місяця Ілля виконав обіцянку, яку дав Михайлу Лаврентійовичу - він познайомив своїх батьків зі своєю обраницею. Обоє вони були зараз у відпустці, а тому на кілька днів приїхали у Зеленче. А далі вже у самому Києві для них починалися передвесільні турботи. Дівчина сподобалася як мамі, так і татові парубка. А це, як не дивно, був лише другий випадок (після Миколи з Оленою) у практиці одруження дітей Золотаренків, коли вони ще до весілля знайомили Наталію Карпівну та Михайла Лаврентійовича зі своїми судженими. Ну, хіба що ще Петрова Марічка, та батьки й так її знали, як односельчанку. До того часу Ілля в Києві вже познайомився з батьками нареченої - попрохав у них руку їх доньки. Йдучи в гості до такої, на його погляд, поважної й високопоставленої родини він дуже хвилювався - як-то сприймуть його, та ще й інваліда, Надіїні батьки, а вони до того ж ще й медики. Та він даремно хвилювався - все закінчилося добре. Вочевидь, Надія детально проінформувала своїх батьків про свого нареченого.
   Золотаренко вирішив розписатися й відбути весілля ще до осені, до того, як розпочнуться його курси. Так, він з міста й тоді нікуди виїжджати не буде, але, що не кажи, а вільного часу на курсах повинно бути більше, ніж під час роботи на заводі. Отже буде більше часу молодій сім'ї призвичаїтись одне до одного. Зустрічі - це одне, а сімейне життя - зовсім інше. Молоді люди повинні притертися, адже у кожного свій характер, свої звички... Крім того, краще буде, якщо Ілля до курсів утрясе ще й питання свого подальшого проживання з Надією. На заводі були й сімейні гуртожитки й квартири-малосімейки. Квартиру йому, звісно, одразу не нададуть, але й про гуртожиток потрібно було потурбуватися заздалегідь. Майбутнє молоде подружжя могло жити на перших порах і разом з батьками Надії, та вирішили цього не робити. Не хотіла цього навіть Надя, яка казала, що у цьому випадку у неї не буде ніякої самостійності, а вона себе відчувала вже далеко не дівчинкою - була лише на 3 роки молодша за Іллю. Хоча Надя лише перший рік після інтернатури працювала педіатром. Те, що весілля відбудеться у Києві було всім зрозуміло. І знову на весіллі були присутні родичі нареченого. Ось тільки цього разу добиралися вони до Києва потягом - літака за ними вже ніхто не присилав. Наталія Карпівна та Михайло Лаврентійович за різних обставин не мали змоги бути на всіх весіллях своїх дітей, та на весіллях своїх молодшеньких намагалися бути присутніми. Тим паче, що вони зараз були не завантажені якоюсь роботою, а весілля Ілля стало для них останнім у цьому поколінні.

* * *

   За ці 3 роки, що так швидко промайнули, у батьків пару разів відпочивали сім'ї їх дітей-офіцерів. У 1966-му році Лаврентій з сім'єю знову відпочивав на морі - вирішили надати задоволення дітям і оздоровити їх у морській водиці. Те ж саме повторилося і у цьому 1968-му році. А чому б дійсно і не відпочити на морі, якщо родинні статки це чудово дозволяють. Два роки підряд - у 66-му та 67-му роках - у селі відпочивав Олександр зі своєю сім'єю, хоча він і казав батькам, що й у Карпатах чудовий відпочинок. А минулого року брати-близнюки нарешті знову зустрілися у рідному селі - у Лаврентія була перерва у відпочинку на морі. Та після того, як Лаврентій розповів братові про свій чудовий морський відпочинок, Олександр теж вирішив побалувати свою сім'ю таким відпочинком. Отож, 68-й рік родини близнюків відпочивали саме на морі, хоча, звичайно, й не разом, у різних місцях, та й їхні відпустки не співпадали - у Сашка вона була в червні, а у Лаврентія - в липні. Та добре й так, що зараз у обох вони вже були саме влітку.
   На початку серпня, коли Ілля вже займався організацією свого весілля, батькам прийшло повідомлення від Олександра, що він отримав звання підполковника - влітку, під час відпустки йому виповнилося вже 43 роки. Наступного року, як він писав, залишить вже благодатний прикарпатський край, а ось куди його "запроторять" - слова Сашка - одному господу Богу відомо. Та ось надалі листів від Олександра чомусь дуже довго не надходило. Дуже хвилювалася й переживала його мама - такої довгої мовчанки з боку Олександра ще не було. А що не говори, він військовий, має справу із зброєю - і все могло трапитись. Якщо навіть військового ремонтника Іллю було покалічено, то що вже говорити про офіцера, який регулярно приймає участь у якихось там військових маневрах та навчаннях. При цьому Наталію Карпівну трохи дивувало, що на перший погляд не дуже-то з цього приводу переживає її чоловік. Він лише постійно намагався її заспокоїти. Та вона не знала, що з кінця серпня той же Михайло Лаврентійович переживав за сина та його сім'ю, мабуть, що втричі сильніше, ніж його дружина. Просто Наталія, як більш відкрита людина, та ще й жінка і переживала відкрито, а ось Михайло переживав в душі, всіма силами намагаючись не показати цього дружині. Але чому він скривав від неї свої переживання?
   Все пояснилося згодом, коли нарешті прийшов наступний лист від Олександра - а він надійшов лише наприкінці вересня. Лист був короткий і сухуватий, і у ньому Сашко буквально у двох словах написав, що у нього самого та його сім'ї все гаразд. Та це було саме головне, тому що, Михайло Лаврентійович сам перечитав листа, після чого полегшено видихнув:
   -- Слава тобі, Господи, що все обійшлося, -- і він навіть перехрестився, чого його дружина давно вже не помічала.
   -- Що обійшлося, Мишко?! -- суворо й стривожено запитала вона.
   -- Та нічого, дякуємо Богу, що Сашко живий і здоровий.
   -- Ні, ти мені скажи, все-таки, що обійшлося. А що могло бути? Сказав "А", то говори і "Б".
   Михайло Лаврентійович скрутно покачав головою, тяжко зітхнув і промовив лише одне слово:
   -- Чехословаччина.
   -- Ой, лишенько! -- перелякалася Наталія і тут же залилася сльозами. Згодом вона трохи заспокоїлася й знову звернулася до чоловіка:
   -- Ти гадаєш, що він там був?
   -- Гадаю, що він не лише там був, а й досі там перебуває.
   -- Та ти що!
   -- Так, Наталія, не хвилюйся. Там вже все заспокоїлося, більш-менш наладилося. Принаймні там вже не стріляють.
   -- Та хто його знає. Звідки тобі знати?
   -- Ну, так говорять. Та й газети вже теж "заспокоїлися". Пишуть, що в ЧССР, -- Чехословацька Соціалістична Республіка, -- вже налагоджується нормальне життя.
   Коли розпочалися і навіть лише назрівали події у Чехословаччини, то радянські газети писали, що у Чехословаччині поширюються виступи безвідповідальних елементів, що вимагають створити "офіційну опозицію", проявляти "терпимість" до різних антисоціалістичних поглядів і теорій. Мовляв, також неправильно висвітлюється минулий досвід соціалістичного будівництва, висуваються пропозиції про особливий чехословацький шлях до соціалізму, який протиставляється досвіду інших соціалістичних країн, робляться спроби кинути тінь на зовнішньополітичний курс Чехословаччини і наголошується на необхідності проведення самостійної зовнішньої політики. А також лунають заклики до створення приватних підприємств, відмови від планової системи та розширення зв'язків із Заходом. Більш того, немовби, у ряді газет, по радіо і телебаченню пропагуються заклики "до повного відділення партії від держави", повернення ЧССР до буржуазної республіки Масарика і Бенеша, перетворенню ЧССР у "відкрите суспільство" тощо. Газета "Правда" ось що у ті дні писала про події в ЧССР: "Білий терор, саботаж, диверсії, спроби спровокувати масове кровопролиття - ось арсенал засобів, за допомогою яких контрреволюціонери прагнули знищити народну владу в Чехословаччині, вирвати її з соціалістичної співдружності". А далі наголошувалося, що саме тому Радянський Союз та інші соціалістичні країни, вірні інтернаціональному обов'язку і Варшавському договору, повинні ввести свої війська для надання допомоги Чехословацькій народній армії у захисті Батьківщини від навислої над нею небезпеки.
   І у ніч на 21-е серпня війська СРСР, Польщі, НДР, Угорщини та Болгарії з чотирьох напрямків в режимі радіомовчання перетнули чехословацький кордон - операція "Дунай". Протягом 21-го серпня 24 дивізії країн Варшавського Договору зайняли основні об'єкти на території Чехословаччини. Введення військ здійснювався в 18 місцях з території зазначених країн. Найбільший контингент військ, звичайно ж, був виділений від СРСР. Об'єднаним угрупуванням (до 500.000 чоловік, а також 5000 танків і БТР) командував генерал армії І. Г. Павловський.
   -- А як ти здогадався, що Сашко там? -- запитала чоловіка Наталія.
   -- Пам'ятаєш перебування Лаврентія у Китаї?
   -- Пам'ятаю. А до чого тут Лаврентій, та ще й Китай?
   -- На Далекому Сході була близькість місця служби Лавра до Китаю. А у цьому випадку - близькість місця служби вже Сашка до Чехословаччини. Та ще й його танки...
   -- Так, ти маєш, напевне, рацію. А чому ж ти мені раніше нічого не говорив?
   -- А навіщо? Щоб ти за цей місяць зовсім звелася? Та ти б тут щодня причитала. Не було б життя ні тобі, ні мені. А так ти спокійно прожила місяць, і лише зараз про все довідалася. Ну, сьогодні попереживала трохи, та й усе. Головне, ти дізналася про те, що син живий.
   -- А чому ти думаєш, що Сашко й досі там?
   -- По-перше, тому, що його лист дуже вже сухий. Йому нічого описувати. Не писати ж йому про Чехословаччину - він не хоче, щоб ми знали про його перебування там, щоб ми хвилювалися. А по-друге, наші війська з Чехословаччини вже не виведуть. Вони будуть розташовуватися у ній, як у тих же Німеччині, Польщі чи Угорщині. Це видно навіть із газетних статей. То що, будуть вводити якісь інші частини замість тих, що там вже є? Який у цьому буде сенс?
   -- Так воно, мабуть, і є, -- повільно протягла Наталія.
   І Михайло мав цілковиту рацію. У середині вересня радянські танки залишили столицю ЧССР Прагу, але не саму Чехословаччину. У країні залишилася так звана "Центральна група військ" СРСР - складом до 150000 солдатів.
   -- А то не страшно для Олександра та його сім'ї? -- після роздумів запитала дружина.
   -- Вже не страшно, -- спокійно відповів Михайло, хоча якраз у цьому питання він до кінця упевнений і не був.
   Завершення року пройшло для родини Золотаренків спокійно. На вимогу матері у листах Олександр зізнався, що він дійсно перебуває зараз у Чехословаччині. Але одночасно він просив батьків не хвилюватися, тому що у нього і його сім'ї все нормально. Хоча при цьому він не написав, як почувається Гульнара та як там підростає трійка його дітей. А тому батьки так і не розуміли - Сашко перебуває в ЧССР один чи з сім'єю. А подібні питання з боку мами Олександр намагався залишати поза увагою. Єдиний висновок, який вже наприкінці осені зробив Михайло Лаврентійович був такий:
   -- Тепер я розумію, чому звання підполковника Сашко отримав саме на початку серпня - готували офіцерів до вводу наших військ у Чехословаччину і намагалися якнайкраще підтримати їх бойовий дух.
   А весна вже наступного 1969-го року принесла звістку про нове підвищення офіцерського звання - на цей раз вже з боку Лаврентія - йому присвоїли звання полковника. Але одночасно весь цей час Лавр постійно заспокоював батьків, пишучи, що він і його сім'я за цей період території Німеччині не покидали, тобто частина, у якій він служить, участі у подіях в Чехословаччині не приймала. Він також сповіщав, що не пізніше літа вони таки вже покинуть територію НДР, але повернуться після 5 років знову в СРСР. Ось тільки куди вони потраплять вже на теренах рідної країни - невідомо. Та вже через 3 місяці, наприкінці червня прояснилося й це питання - Лаврентій отримав призначення у Одеський військовий округ. Що ж, дуже навіть непогано - тепер вже інший син буде служити в Україні, та ще й знову на правобережній, а її простори у порівнянні з Союзними не такі вже й великі. Від Одеси до Хмельницького було трохи далі, ніж від Мукачево, де раніше служив брат-близнюк Лавра. Відстань до Мукачево від Хмельницького по трасі складала 430 км, а до Одеси - 560 км. Що таке якихось 130 км різниці... - а місця дуже гарні і там, і там. Сашко свого часу розповідав батькам про те, який чудовий край Карпати, але більш дальня Одеса мала навіть деяку перевагу перед Карпатами - наприклад, у тому, що вона розташовувалася на березі теплого моря.
   Щоправда, Лаврентій поки що не написав у якому населеному пункті він буде служити - шанси, що у самій Одесі, були малими. Отож, можливо, що й до моря буде не так вже й близько. Адже територія Одеського військового округу була чимала. Він був відновлений наказом НКО СРСР у березні 1944-го року. Спочатку управління округу дислокувалося у Кіровограді, та вже з жовтня того ж року - безпосередньо в Одесі. Територію округу становили: Одеська, Миколаївська, Херсонська, Запорізька, Кримська області та Молдавська РСР. А скільки у цих областях населених пунктів, у яких можуть дислокуватися військові частини!.. Так що того моря сім'я Лаврентія може й не бачити, хіба що знову-таки під час відпустки полковника.
   Та наступний лист Лавра прояснив і це питання. Виявилося, що служити йому доведеться у 28-й гвардійській мотострілецькій Харківській Червонопрапорній дивізії, яка дислокувалася чи то у селищі чи то просто у селі Гвардійське. Скоріш за все саме у селі, бо його кількість мешканців значно не дотягувала й до 1000 чоловік. Відносилося це село до Чорноморської селищної ради Лиманського району Одеської області. Та у цього села була дуже велика перевага над багатьма іншими населеними пунктами області, навіть великими - воно розташовувалося всього лише у 30 кілометрах на схід від Одеси, та ще й на самому березі того ж таки Чорного моря.
   Коли Наталія Карпівна прочитала ці рядки з листа сина, то вона дуже зраділа цій обставині - онуки цілорічно знаходитимуться поблизу моря. Та згодом вона засумувала.
   -- Ну, все, тепер Лавр 5 років не буде до нас їздити, -- пожалілася вона чоловікові.
   -- Це ще чому? -- здивувався той.
   -- Та тому що вони тепер усі разом будуть відпочивати лише на морі.
   -- І зовсім не обов'язково.
   -- Ну, може й не обов'язково, але скоріш за все. Адже останніми роками вони весь час їздили на море.
   -- Ну, чому? Гостювали ж вони й у нас.
   -- Гостювали. Але після того, як почали їздити на море, та й то усього лише один раз. Як би проїздом із Німеччини.
   -- Так, Наталя, не обмовляй свого сина. Чому це проїздом? Вони саме до нас відпочивати їхали, і Лавр заздалегідь попереджував у листі нас про це. Та й до батьків Валі їм також потрібно їздити - не одна ти хочеш бачити онуків.
   -- Ну, нехай і так. Та тож вони саме з Німеччини їхали - і до нас, і на море. А тепер їм на те море і їхати нікуди не потрібно. То що ще може бути кращого.
   -- Ти не права. Лаврентій ніколи не був егоїстом, який думає лише за себе. Він не стане позбавляти батьків можливості бачити своїх онуків. Не хвилюйся, буде він приїжджати з дітьми й Валентиною до нас.
   -- Ну, можливо, один раз і заїде де до нас. Та коли це буде?..
   -- А ти знаєш, що у Лаврентія, та й у Олександра теж, термін відпусток зараз повинен бути вже значно більшим, ніж раніше - він напряму, наскільки я знаю, залежить від вислуги, а вони обоє прослужили вже по 22 роки. Так що знайде час заїхати й до нас.
   Наталія Карпівна трохи заспокоїлася. Та яке ж було її здивування, коли наприкінці першої декади липня біля воріт їхньої садиби у другій половині дня несподівано зупинилася якась "Волга". А потім відчинилися двері, і з машини висипалися Наталочка з Іванком, а потім і Валентина. І вже за ними з машини поважно вийшов Лаврентій. Бабуся не повірила своїм очам, та підбігли онуки швидко привели її до тями. Іванку, та якому вже там Іванку - Івану - на цей час вже виповнилося 17 років, лише на рік менше, ніж його загиблому дядечку. Та й Наталці вже було 14 років.
   Радісних, та ще й з несподіванки, сліз Наталії Карпівни хватило на всіх. Та потім вона заспокоїлася й дала час гостям позносити й розпакувати свої речі та привести себе до ладу. Сама ж вона тим часом, залучивши і Марію, почала готувати святкову вечерю. А вже під час неї почалися розмови.
   -- Лаврик, -- звернулася до сина мама, -- а як це вирвався до нас?
   -- Та дуже просто - у мене не відгуляна відпустка. Справи на новому місці я прийняв, ми трохи обжилися - і до вас.
   -- А як ви так швидко обжилися? Сашко казав, що то довга історія.
   -- По різному буває. Квартира нам дісталася нормальна, ремонту не потрібно було роботи. Лише в одній кімнаті шпалери поміняли, і все.
   -- А меблі?
   -- О, -- розсміявся Лаврентій, -- я бачу, що вас Сашко дійсно добре у курс справ увів. Так, з меблями була невеличка проблема, але не тут, а ще в самій ГРВН.
   -- А чому там?
   -- Вся справа в тому, що я, вже знаючи свою точну дату від'їзду з Німеччини, заздалегідь, десь за 2 два тижні до того, відправив контейнер з меблями до Одеси. Коли ми туди приїхали, то він нас там вже чекав, залишалося лише його отримати й перевезти до Гвардійського. Та що там якихось 30 кілометрів... Так що ми з самого початку жили вже там у нормальній обстановці, ну, хіба що пару днів пішло на те, щоб все до ладу привести.
   -- А в самій Німеччині ті 2 тижні?
   -- Ось саме за них я й казав, що була невеличка проблема. Довелося спати майже на чемоданах, ну, солдатських ліжках та без шаф. Залишили в квартирі ще лише старий стіл та стільці, щоб можна було хоча б поїсти нормально та діти могли готуватися до іспитів. Я вже мав досвід, а тому ми вирішили трохи помучитись ще в Німеччині - там нам все було звичне - ніж на новому місці, де ми нічого не знаємо.
   -- Так, ти, мабуть, вірно поступив, -- простягнув батько.
   -- Та це все дрібниці. У нас в червні, ще в НДР були куди серйозніші проблеми.
   -- Які ще? -- злякалася мама.
   -- Наталка завершувала 7 класів, складала іспити за неповну середню освіту. Здається 4 іспити було, -- Лаврентій поглянув на доньку.
   -- Так, чотири, -- відповіла та. -- Твір писали з літератури, переказ з російської мови, складали математику усно з алгебри та письмово з геометрії.
   -- Отож, -- продовжував Лаврентій. -- А Іванко взагалі школу закінчив. Так що у нього тих екзаменів було вдвічі більше. А проблеми полягали у тому, що я мав прибути в Одеській ВО ще в середині червня. Та не хотілося мені дітей залишати без підтримки. Ледь домовився здвинути наш від'їзд з НДР на тиждень, доки діти отримують свої відповідні атестати.
   Так, у цьому році діти вже завершили відповідні терміни шкільного навчання: Наталка отримала неповну середню освіту, а Іванко - взагалі закінчив школу. Ось тільки перші класи їхнього навчання супроводжувалися тривогами й певною невизначеністю. Справа була у тому, що у грудні 1958-го року в СРСР була введена восьмирічна й одинадцятирічна шкільна освіта. Щоправда, в зв'язку з неефективністю цього заходу у 1964-му році було прийнято рішення повернути школу до десятирічного терміну навчання. Новий виток в цьому напрямку буде зроблений вже в середині 80-х років - у 1984-му році в зв'язку з реформою шкільної освіти буде знову введена одинадцятирічна школа, а також встановиться навчання дітей із шестирічного віку. Отож це нововведення обійшло стороною (у зв'язку з його відміною) дітей Лаврентія.
   -- Так, це серйозне питання було, -- покачав головою батько Лаврентія. -- Отож наші онуки вже з атестатами. А Наталя буде продовжувати навчання? -- він поглянув на онуку.
   -- Буду, -- коротко відповіла та.
   -- Це добре. А Ванько кудись збирається поступати? -- Лаврентій Михайлович перевів погляд на онука.
   -- Збираюся поступати в інститут, -- зітхнув Іванко. -- В Одеській політехнічний. Документи туди вже подав. А іспити будуть з 1-го серпня.
   -- Молодець! -- тепер він знову перевів погляд на сина. -- А машину ти купив-таки у Німеччині.
   -- Саме там її купив.
   -- "Волга" ГАЗ-21, так?
   -- Саме так.
   -- А мені казали, що ще початку 1960-х років цей автомобіль вже вважали застарілим.
   -- Ну, взагалі-то так воно і є. Говорили, що у цьому році вже з'явиться нова її модифікація. Та щось її поки що не видно. Вочевидь, буде вже у наступному році.
   Ні Лаврентій, ні його батько не могли знати, що ще на початку цього року була зібрана по обхідний технології дослідна партія у 32 машини. Але масово виробляти новий автомобіль "Волга" ГАЗ-24 стануть дійсно вже у 1969-му році.
   -- Не повезло тобі. Якби у цьому році, то купив би ти собі вже нову модель.
   -- Е, ні, батьку, -- розсміявся Лаврентій. -- Німці нові машини продавати не стануть, вони самі бажають їх купляти й їздити саме на нових автомобілях. Вони люблять все нове. Та нічого, мені й ця машина ще довго послужить, стан у неї хороший, і пробіг відносно невеликий. Років на десять мені її хватить, тим паче, що я на ній їжджу в основному у відпустці.
   -- О, якраз про твою відпустку, -- знову встряла у розмову мама. -- Твій безсовісний батько мене перебив з тією машиною, не дав до кінця тебе розпитати. Про машини ще встигнете наговоритись. Ти мені ось що скажи - а чому ж ви на морі не відпочиваєте у відпустку? Та ще й тільки-но до того моря приїхали.
   -- Встигнемо ще й на морі відпочити. На все часу хватить.
   -- А на скільки днів ви до нас приїхали?
   -- Ну-у, тижнів на три. Можливо, трохи менше - щоб Іванко встиг на іспити в інститут.
   -- Ого!
   -- Що, мамо, дуже багато? -- знову розсміявся Лаврентій. -- Не витримаєш з нами стільки часу? Виженеш нас раніше?
   -- Та що ти таке говориш! Тіпун тобі на язик. Я просто хотіла сказати, що вам же тоді на море часу не залишиться.
   -- Залишиться, залишиться. Відпустка у мене довга.
   -- А чому вона у тебе довга? З-за того, що ти за кордоном служив?
   -- Ні, то не має значення. Справа у тому, що відпустка у військовослужбовців, я маю на увазі офіцерів, залежить від вислуги.
   -- А, точно. Мені твій батько щось таке й казав.
   -- Правильно він казав. Так ось, при вислузі до 10 років тривалість відпустки складає 30 діб; від 10 до 15 років - 35 діб; від 15 до 20 років - 40 діб; ну, а якщо вислуга вже перевищує 20 років, то відпустка становить цілих 45 діб. Хоча 45 діб відпустки я отримував вже й після п'яти років служби. А пізніше і Сашко також.
   -- Як-то так? -- тепер вже здивувався Михайло Лаврентійович.
   -- Та дуже просто. Якщо служба проходить за Уральським хребтом, то вже навіть при вислузі від 3-х років відпустка складає 45 діб, не враховуючи дороги. Крім того, є ще таке поняття в армії, як приєднання додаткових діб відпочинку - за невикористані вихідні та святкові дні. Це також можливо, тому що нам доводиться перебувати на службі й у такі дні. Отож набігає солідно. Щоправда, додаткових діб не повинно бути більше 30, а в цілому тривалість відпустки з "додатками", так би мовити, не повинна перевищувати 60 діб. Ось у мене зараз і є якраз 60 діб відпустки.
   -- Ой, як добре! -- зраділа Наталія Карпівна. -- То ви можете щорічно і на морі відпочивати, і до нас приїжджати.
   -- А ось щорічно не вийде.
   -- Чому?
   -- Та тому, що мені потрібно ще й тестів провідувати, -- посміхнувся Лаврентій.
   -- Ой, і справді! Ви вже вибачте мене, стару дуру, що я забула про Валиних батьків, -- вона винувато й благально подивилася на Валентину. Та лише, мовчки, посміхнулася й згідно кивнула головою.
   І далі вже ні Наталія, ні її чоловік розмову у цьому напрямку перестали вести. Було багато й інших запитань до гостей - і про Німеччину, яку вони нарешті покинули, і про нове місце служби Лаврентія Золотаренка. Мама, як би на завершення, задала сину таке запитання:
   -- А якщо оцінювати в цілому, то вам сподобалося жити в Німеччині? Адже там все чуже, земля-то не рідна.
   Лаврентій посміхнувся й відповів:
   -- В цілому нам там дуже сподобалося. Стосовно ж нерідної землі... Ти знаєш, мамо, 5 років тому відома російська поетеса Анна Ахматова написала вірш, який починається такими рядками: "Земля хоча й не рідна, але пам'ятна назавжди". Ось ці її слова дуже підходять до нашого перебування в Німеччині.
   Наталію Карпівну така відповідь заспокоїла. А далі були вже запитання до молодшого покоління - Іванка та 14-річної тезки бабусі.
   А тижнів через 2 після приїзду сім'ї Лаврентія у Зеленче весь світ очікуючи й з тривогою дивився на екрани телевізорів, адже саме в цей день нога людини вперше повинна була ступити на поверхню нашого нічного світила. Того дня американський пілотований дослідницький корабель "Аполлон-11" увійшов в історію як перший корабель, який доставив землян на поверхню іншого небесного об'єкта - Місяця. Цей історичний політ тривав з 16-го по 24-е липня 1969-го року. Місячний модуль 20-го липня о 21:17:39 за Гринвічем приземлився у Море Спокою, точніше - у його південно-західній частині. Ніл Армстронг і Едвін Олдрін, командир екіпажу і пілот, провели на поверхні Місяця майже цілу добу - 21 годину, 36 хвилин і 21 секунду. Майкл Коллінз, який керував командним модулем, весь цей час чекав сигналу від них на орбіті. Астронавтами був проведений один вихід на поверхню Місяця, який тривав близько 2,5 годин. Першою людиною, чия нога 21-го липня в 3:56:15 (за Гринвічем) ступила на місячну поверхню, був командир екіпажу Ніл Армстронг. Через 15 хвилин на поверхню земного супутника вийшов і Едвін Олдрін.
   Всі звичайно раділи такій події, хоча видно було, що одночасно трохи й сумували, бо першим на Місяць ступив американський астронавт. Іванко навіть поскаржився батькові:
   -- Тату, ну чому американці? Чому не наші? Наші скрізь були першими, а у цьому випадку чомусь відстали. От як би це був наш космонавт!..
   -- Ваню, не слід так казати. Немає особливої різниці, хто першим висадився на Місяці - американець, росіянин, німець, француз чи китаєць, -- батько, хоча й заспокоював Іванка, та все ж вставив у своє речення слово особливої. -- Це перемога всього людства! Це визначна подія для кожного громадянина кожної країни. Не можуть казати громадяни маленьких держав: "Чому американці? То повинен був представник нашої країни". Цей день запам'ятають мешканці всіх країн.
   Ну, а далі особливих подій вже не відбувалося, всі просто відпочивали і раділи кожному прожитому дню. Та коли вже Лаврентій з сім'єю від'їхав до своєї Одеси, чи до Гвардійського, прийшла звістка з Ужгороду - від Миколи з Оленою: у них народилася донька Анастасія. У їх 4-річного сина Сашка з'явилася молодша сестричка Настя. При цьому родина Миколи вже третій рік проживала у своєму власному домі, а також запрошували у гості Михайла Лаврентійовича з дружиною. Ті й обіцяли завітати до Ужгорода, та щораз щось порушувало їх плани - одруження Василя, одруження Іллі, тривога за Олександра, приїзд у відпустку Лаврентія... Та відмовлятися від поїздки вони не збиралися, ось тільки виберуть підходящий час. Куди їм поспішати... У таких випадках Михайло Лаврентійович заспокоював дружину такими словами: "Куди нам поспішати? Ще встигнемо. Які наші роки!". А роки, начебто й не помітно, та все ж пролітали...
  
  

РОЗДІЛ 11

Інтернаціонал-соціалістичні реалії

  
   Тим часом, закінчивши свої курси й відгулявши чергову відпустку, у серпні знову вийшов на роботу Ілля Золотаренко. Цього року, перебуваючи у відпустці, у село він навідався в кінці липня лише на кілька днів, дізнавшись з листа мами, що до них несподівано приїхав Лаврентій. Старшого брата Ілля не бачив вже пару років, а тому пропустити таку подію він не міг. З ним не приїхала Надія, тому що невдовзі очікувала на народження дитини, про що її чоловік і сповістив батькам. І дійсно, через півтора місяці по тому (коли він вже знову перебував у Києві), в першій декаді вересня від нього надійшла телеграма - Надія народила доньку, яку вони назвали Наталочкою. Це вже була друга унучка старших Золотаренків з таким ім'ям, а всього у родині стало вже аж три Наталії. Василь Золотаренко обігнав свого молодшого брата в часі свого одруження, та щось він відставав у плані поповнення свого сімейства. Чи пілот більше часу проводив у небі, ніж на землі? А в цілому родина Золотаренків однак з кожним роком чисельно збільшувалася, та й сама крихітка Наталочка вже стала 16-м онуком. На вісьмох дітей, що вціліли після війни, і так нормально - перша демографічна задача успішно розв'язана. Тепер час приступати до другої - збільшувати чисельність населення й так досить величезної країни.
   Спочатку Ілля та Надія мешкали у сімейному гуртожитку, кімнату у якому їм виділив завод. Та Золотаренку пообіцяли, що коли у його сім'ї з'явиться дитина, то їм нададуть двокімнатну квартиру. Спочатку Ілля не повірив таким обіцянкам, та потім колеги по роботі сказали йому, що це можливо. Завод був великим виробництвом і на хорошому рахунку, а тому фінансування на його розвиток та соціальне забезпечення його співробітників виділялося непогано і регулярно. Надавали робочим заводу житло і від міста, будували вони його й самі, у свою чергу певну кількість квартир віддаючи місту. І через 1,5 роки - почасти і з цієї причини також Золотаренки не стали затягувати з народженням спадкоємця - в середині січня вже 1970-го року Ілля Золотаренко і справді отримав ордер на двокімнатну квартиру. Та на той час його сім'ї, мабуть, просто пощастило - до початку того ж 1970-го року мав здаватися новий житловий будинок. Як то майже завжди водилося у Радянському Союзі акт про прийомку житла підписали ще до настання Нового року - щоб не втратити премію - та потім ще 2 тижні усували недоліки у новобудові. Та це особливого значення для новоселів не мало - нехай навіть із запізненням на 2 тижні, та своїм окремим житлом вони все ж забезпечені.
   Ще до отримання ордера на квартиру на Іллю звалилися нові домашні турботи, тому він менше уваги звертав на свою роботу, щодня очікуючи, щоб скоріше настала вже 17-а година, після якої поспішав додому. Та згодом він вже звик до свого нового статусу батька, а тому став приділяти більше уваги й своїй трудовій діяльності. Щоправда, особливої уваги вона й не потребувала - Ілля до неї вже добре звик, а особливих змін у ній не було. Практично нічого не змінилося в його роботі й по закінченню ним курсів по автоматиці та робототехніці. Ну, хіба що у відділі йому стали доручати займатися більш серйозними розробками. Та й це не дуже-то обрадувало молоду людину - він жадав більшого. Ні, не у своєму кар'єрному зростанні, він просто очікував якихось нових проектів. Та конструкторське бюро заводу поки що просто займалося удосконаленням діючих верстатів та агрегатів. Нічого кардинально нового не було. Вже у новому 1970-му році Золотаренко якось запитав у начальника відділу про те, чи не передбачаються якісь нові розробки, на що той йому відповів:
   -- Ну, модернізація діючих зразків - це теж нові розробки.
   -- Я це добре розумію. Та я мав на увазі щось зовсім нове, наприклад, з елементами автоматики?
   -- Мені про це не відомо. Ми займаємося тим, що нам доручає робити держава. У нас планове господарство, ми самодіяльністю не займаємося.
   -- Але ж наше бюро проектує й нові верстати.
   -- Так, проектує. Але на базі вже діючих. Це по-перше. А по-друге, ми займаємося лише розробками того, що записано у плані, який нам спустила держава. До того ж, у переважній більшості не річних планів, а п'ятирічних.
   -- І це я розумію. Все це так. Але ж... Анатолій Васильович, а ви не чули про якісь кардинально нові розробки, ну, хоча б у тому напрямку, з якого я навчався на курсах? Ну, у планах на майбутнє. Найближчих планах.
   -- Ні, -- покачав головою начальник відділу, -- поки що нічого такого я не чув. Я вас розумію, Ілля Михайлович - навчитись чомусь і не мати можливості застосувати свої знання... Та навряд чи ваші знання знадобляться принаймні у найближчі 2-3 роки.
   -- Чому?
   -- Тому що також навряд чи заводу, а точніше нашому конструкторському бюро отак одразу доручать розробляти щось кардинально нове. Такими розробками спочатку займуться проектні інститути, а вже потім ми будемо доводити такі новинки, як то кажуть, до розуму.
   -- А ви не знаєте, займаються у нас в Києві проектні інститути якимось дійсно новими розробками?
   -- Ні, сіє мені не відомо. Просто немає у мене часу ходити по інститутам і цікавитись цим. Хоча, ви, мабуть, і маєте рацію - такі знання нам би не були зайвими. Але текучка заїдає, тут би зі своїми планами справитись, а не думати про чужі. Та, мабуть, потрібно дізнаватися про це хоча б, спілкуючись за телефоном. Якщо з'ясується щось цікаве для вас, та й для відділу в цілому, я вам повідомлю. Розумію, що це не просто ваша цікавість.
   Ця розмова не заспокоїла Іллю, а навпаки засмутила - немає ніякого просвіту.
   На 8-е Березня поздоровити зі святом доньку й унучку до Золотаренків завітали батьки Надії. Спочатку, довгий час хазяї та гості були зайняті святковими розмовами та про маленьку Наталочку. А далі вони плавно перейшли до розмов про майбутнє молодої сім'ї. І дещо пізніше Ілля ненароком відзначив, що його зараз робота не дуже-то влаштовує. Так, гроші він отримує нормальні, і премії теж є, але не все в житті оцінюється лише грошима. Тесть зацікавився цією обставиною і поміж ним та зятем - коли жінки були вже зайняті своїми справами і Наталочкою - виникла більш детальна розмова. Ілля пояснив тестю чому саме його не дуже влаштовує робота й відзначив, що він залюбки перейшов би у якийсь профільний проектний інститут. І знову-таки пояснив чому.
   -- А ти впевнений, що там займаються саме такими розробками, які тебе цікавлять? -- запитав Степан Федорович - так звали тестя Іллі.
   -- Ну, я чесно кажучи, не знаю, чим вони зараз займаються. Та сподіваюся, що більш новими розробками, ніж наш завод.
   -- Е-е, так справи не робляться. Ти спочатку дізнайся, у якому проектному інституті займаються тими верстатами, які тебе цікавлять. Та й взагалі, чи є у Києві подібні проектні інститути. Чи ти збираєшся виїхати з Києва, якщо таких немає?
   -- Ні, з Києва я виїжджати не збираюся. А такий інститут, принаймні хоча б один, як я розумію, у Києві обов'язково повинен бути. Якщо є такий великий завод, який випускає верстати, які користуються попитом у всьому СРСР, то повинен бути у місті й проектний інститут.
   -- Резонно, звичайно, та, все ж, остаточно це не встановлено. Ти таки дізнайся про такі інститути і чим вони займаються.
   -- Та я-то дізнаюсь. Я про це й сам думав, та не дуже поспішав, бо навряд чи я зможу перейти в інститут.
   -- Чому? Тому, що у тебе ще невеликий стаж роботи?
   -- Ні. Так, стаж поки що не дуже великий, але я відбув профільні курси. Це теж матиме значення. Причина зовсім в іншому.
   -- І у чому ж?
   -- Квартира.
   -- Не зрозумів. А що квартира - вона ж у вас є.
   -- Отож бо воно, що вона є. Але надав мені цю квартиру завод. Та ще й зовсім недавно. Ми лише до цих свят ледь встигли її до ладу привести та обставитись.
   -- Он воно що. Тепер я зрозумів. Тобто, ти боїшся, що тебе не відпустять, тому що тобі надали квартиру?
   -- І це також. Та в першу чергу мені самому зовсім незручно навіть мову заводити про зміну місця роботи.
   -- Ну, моральний аспект у цьому, звичайно, присутній. Та не все так вже й страшно. Це життя... Розумієш, Ілля, не буває у ньому такого, щоб всі 100-відсотково працювали в установах чи на підприємствах, котрі виділили працівнику житло. Не буває такого. Більшість громадян з часом змінюють своє місце роботи.
   -- Я знаю. Але саме з часом, як ви сказали, Степан Федорович.
   -- Час - це поняття розтяжне. Крім того, більшість людей вважають, що житло їм виділяє виробництво, на якому вони працюють.
   -- А хіба це не так?
   -- Не зовсім так. А лікарям, вчителям теж школи й лікарні виділяють житло? Але ж вони не прибуткові організації. Звідки в них можуть бути такі великі кошти? Житло людині виділяє в основному держава, це закладено й у нашій Конституції. Звичайно, якщо велике підприємство само будує житло, то й воно виділяє своїм робітникам квартири. Але я підкреслюю - само підприємство будує, а таких в державі не так вже й багато. А тому та ж держава фінансує підприємства для капітального та соціального будівництва - розширення, реконструкція, житло. Крім того, житло людині дають - тим паче, якщо це держава - не для того щоб будь що утримати робітника на своєму виробництві. А тому, що людям потрібно десь жити. Ну, наприклад, селять у гуртожитки молодих працівників не лише тих, які дуже добре працюють, а й тих, хто погано працює. Останніх підприємство чи установа в подальшому утримувати не збирається, але ж житло-то їм надає. Бо інакше й не можна. Так, коли виробництво хоче зберегти потрібного їй працівника у себе, то вона йде на різні заходи - це і просто умовляння, й підвищення зарплати, а також поліпшення житлових умов. Але однак останнє слово залишається за працівником.
   -- Хм, цікава трактовка, -- простягнув Ілля.
   -- Вона не просто цікава, вона є реальною. Отож працівники за власним бажанням можуть розірвати робітничі стосунки з виробництвом у любий момент за власним бажанням. Звичайно, це не стосується направлених на 3 роки молодих спеціалістів. Але це означає, що й ти можеш вибирати термін закінчення своєї праці на заводі за власним бажанням. Я розумію, що піти з заводу через кілька місяців після того, як тобі надали житло, буде вкрай неввічливо. Але, наприклад, через рік ти можеш піти з заводу з чистою совістю.
   -- М-да. Ви, мабуть, маєте рацію...
   -- Тут є ще один аспект. Ти, звичайно, дізнайся чим займаються проектні інститути твого профілю, якщо вони у місті є. Але навряд чи ти туди потрапиш.
   -- Чому?
   -- Та тому, що у тебе дійсно немає потрібних навиків роботи. Туди, як мені здається, підбирають працівників досвідчених, про яких хоча б щось вже знають, або ж за якоюсь рекомендацією. Я, наприклад, не чув, щоб туди направляли молодих спеціалістів одразу по закінченню ВНЗ.
   -- Так воно і є. Я цим питанням якраз цікавився.
   -- Отож бо. Та й чому ти так вже вчепився у ті проектні інститути. А ти не маєш намір продовжувати своє навчання в плані отримання наукового ступеню, захисту дисертацію? Ось тоді з науковим ступенем та вченим званням тобі буде відкрита дорога у будь-який проектний інститут.
   -- Мав я і маю такий намір. Але не так швидко це станеться.
   -- А ти вважаєш, що у 31 рік то ще зарано? А ті ж студенти у ВНЗ, які одразу по закінченню навчального закладу працюють над дисертаціями? Адже їм лише якихось 22-23 роки. Вони ще до 30 років стають кандидатами наук і доцентами. А ти після 30 років лише збираєшся розпочинати цю справу. До того ж тобі потрібно буде поступати в очну аспірантуру.
   -- Та ви що, Степане Федоровичу! -- від здивування не дуже-то ввічливо вигукнув Ілля. -- Надійка зараз у декретній відпустці, а якщо ще й я піду з заводу, то на що ми житимемо?
   -- Нічого страшного - ми допоможемо. Надя ще рік-півтора посидить з Наталочкою і вийде на роботу. А за малою потім вже й бабуся зможе доглядати. Їй вже давно на пенсію потрібно йти - понад 35 ровів вже відпрацювала.
   -- Е, ні. Так не можна - півтора року нам сидіти на вашій шиї.
   -- Не будеш ти так довго сидіти на шиї. Ти освоїшся на новому місці і знайдеш собі підробітку. Ти хлопець пробивний, я вже знаю тебе. А підробляти, навіть навчаючись в очній аспірантурі не забороняється.
   -- Все це так. Але ж... -- Ілля замовк, вочевидь не знаходячи потрібних аргументів.
   -- Ніяких але. Крім того, по-іншому у тебе й не вийде.
   -- Чому?
   -- Ну, ти мав би й сам здогадатися. Я, наприклад, людина не технічного спрямування, та й то знаю, що у вас, технарів, основна частина виконання кандидатської роботи - це дослідження, і не стільки теоретичні, стільки практичні - саме досліди. І де ти будеш проводити ті досліді, на заводі? А там у вас що, є потрібна тобі лабораторія? Та й коли ти будеш проводити ті досліди, постійно працюючи? Тобі потрібен вільний час, щоб швидше виконати роботу, а не займатися нею уривками. У заочній аспірантурі можуть ще навчатися випускники вищих навчальних закладів, які залишилися в інституті і працюють на договорі за темою своєї дисертації. Якщо, звичайно там є відповідна лабораторія чи створена дослідна установка. Чи це не так?
   -- Та все це так. Однак так не можна. Це ж стільки вам з нами морочитись доведеться...
   -- Тільки так і можна. Саме так потрібно діяти, якщо хочеш якнайшвидше стати кандидатом наук.
   -- Так вже швидко однак не вийде. В очну аспірантуру точно потрібне буде направлення від заводу. В заочну мені, мабуть, без проблем його б надали. А ось в очну... Мені його зараз ніхто не підпише. Піти з заводу, ви маєте рацію, я теоретично можу хоч завтра. А ось отримати направлення...
   -- Так, а у цьому вже ти маєш рацію. Але й тягнути тобі не має сенсу. Ось і постав собі задачу піти з заводу, вибивши собі направлення в аспірантуру не пізніше, ніж через рік. Навіть дещо через більший термін - з осені наступного року. Тобі буде вже 32, а тому дай-то Господь, щоб ти хоча б до 40 років став кандидатом наук. Але ж 40 років для чоловіка - це самий розквіт його сил та здібностей.
   -- Я так і стану чинити. Дякую, Степане Федоровичу, що ви мені підказали, та й все розтолкували. А ще більше дякую, що маєте намір надавати нам з Надею допомогу. Та я не стану так довго у вас на шиї сидіти. Я одразу ж знайду собі підробіток.
   -- Нема за що мені дякувати. Я не за одного тебе турбуюсь, а за всю твою родину. Так що дій! Та не забувай, що для отримання направлення в аспірантуру тобі потрібно гарно працювати. Лише тоді тобі можуть піти назустріч, хоча заводу й шкода буде лишатися доброго співробітника. Але допомагають завжди толковим людям, а не нездарам. І не затягуй з розмовою про направлення в аспірантуру, щоб це не сталося в останній момент. Бо тобі його так швидко не дадуть, однак будуть умовляти залишитись на заводі.
   -- Я це розумію. Ще раз дякую вам за таку чудову бесіду!
   Наважився на розмову про направлення в аспірантуру Золотаренко вже аж в серпні. Він не збирався саме з осені цього року потрапити в аспірантуру. Просто до того часу він з'ясував, що йому для прийому в аспірантуру ще доведеться складати кандидатські іспити, а вони за два чи за три дні не відбудуться - їх призначають у відповідні терміни не лише для одного нього, а для багатьох інших пошукувачів. Отож часу на їх складання піде чимало. Щоправда, вже трохи пізніше Ілля дізнався, що кандидатські іспити можна здавати вже навчаючись в аспірантурі - раніше він думав, що вступ в аспірантуру проходить так само, як і у ВНЗ. Одного дня Золотаренко випадково зустрівся в коридорі з Головним конструктором. Він поздоровався з ним і, миттєво зорієнтувавшись, звернувся до нього:
   -- Олексій Володимирович, мені потрібно поговорити з вами. Ви можете призначити мені час?
   -- Це терміново?
   -- Ні.
   -- Тоді давайте у п'ятницю після роботи. Наприкінці тижня вже нагальних питань не повинно бути.
   -- Добре. Дякую.
   У п'ятницю Ілля після роботи чекав зустрічі з Головним конструктором у його приймальній. Коли за розрахунками Золотаренка з кабінету вийшов останній відвідувач, Ілля спитав того:
   -- Скажіть, будь ласка, у Головного ще хтось є?
   -- Немає, -- і той ще й одночасно покачав головою.
   Ілля постукав у двері і, не чекаючи відповіді - двері двійні - прочинив їх.
   -- Дозвольте, Олексію Володимировичу?
   -- Проходьте, -- відповів той і після привітання просто вказав на стілець. -- То що ви хотіли у мене запитати чи повідомити?
   -- Олексію Володимировичу, пройшов вже рік, як я закінчив курси з автоматики й робототехніки. А чи не знаєте ви, хтось у нашому місті займається зараз подібними розробками?
   -- Наскільки мені відомо, ні. Можливо, що окремі індивідууми на свій страх і ризик і намагаються щось створювати, але планові розробки поки що не ведуться.
   -- Я й мав на увазі саме планові. Шкода, що така ситуація.
   -- Ну, я вам свого часу й казав, що одразу очікувати реальних результатів не варто.
   -- Та я знаю. Але все ж сподівався на краще. Тоді у мене до вас є ще одне запитання, але у зовсім іншому плані.
   -- Запитуйте.
   -- А як би поставилися до того, якби я попрохав у вас направлення в аспірантуру?
   -- Он воно що! Ну, не можна сказати, що ваші запитання різнопланові - це ланки одного ланцюга. І я розумію вас. Надокучило сидіти й чекати у моря погоди. А ще пару років, на мій погляд, доведеться почекати. Аспірантура - то гарна справа, та й заводу наукові кадри аж ніяк не будуть на заваді.
   -- Розумієте, Олексію Володимировичу, -- Золотаренко опустив долу очі, -- я мав на увазі не заочну, а очну аспірантуру.
   -- А я теж мав на увазі саме очну аспірантуру. В заочну аспірантуру ми направлення не даємо. Тобто, ви хочете від заводу направлення в цільову аспірантуру? Я правильно зрозумів?
   -- В цільову аспірантуру?.. А що це означає?
   -- Це направлення в аспірантуру від підприємства, в якому ви працюєте. Ми, тобто завод направляє вас в аспірантуру і готові за це платити. Така форма оплати навчання аспіранта і називається "цільова аспірантура".
   -- Я навіть цього не знав. Це начебто й непогано...
   -- Так, непогано. -- Але ви, мабуть, маєте занадто поверхневі уявлення про аспірантуру, -- промовив хазяїн кабінету. І це дійсно було так. Ілля гарно підготувався в питанні направлень по закінченню ВНЗ, та в питанні аспірантури він був, на диво, не особливо інформований. А тому він зніяковів і, мовчки, опустив голову.
   -- Справа у тому, що, -- продовжив Головний конструктор, -- фахівці, які закінчать цільову аспірантуру, мають повернутися в розпорядження підприємства чи організації, які відрядила їх. Ви впевнені, що після аспірантури повернетесь до нас?
   -- Не знаю. Чесно кажучи, у мене були плани потім працювати в проектному або науково-дослідному інституті.
   -- Отож бо. Я розумію вас. Але тоді вам не потрібно ніякого направлення від нас. Якби ви, наприклад, працювали у ВНЗ, то для вступу в аспірантуру мали б представити виписку з рішення вченої ради. А так ви поступаєте в аспірантуру на загальних засадах. Ви строк направлення відпрацювали, отже ніяких перепон для вас не існує.
   -- А коли ж мені тоді звільнятися з роботи?
   -- Як поступите в аспірантуру. Дізнайтеся коли проводиться прийом в аспірантуру, беріть на той час відпустку й пробуйте вступити. Якщо не вдасться, то ви після відпустки спокійно працюєте далі. А якщо ж, поступите, то звільняєтесь з роботи із записом у трудовій книжці: "...у зв'язку зі вступом до аспірантури". Можна і "за власним бажанням", та краще "за угодою сторін".
   -- Як це?
   -- Пізніше самі довідаєтесь, -- посміхнувся Головний конструктор. -- Я й так вам багато чого розповів - на благо вам, та на шкоду заводу. Адже мені особисто не хотілося б втрачати гарного, перспективного працівника.
   -- Та перспектива у мене поки що досить туманна, -- зітхнув Золотаренко.
   -- Ну, перспектива і є завжди поки що лише перспективою. Та все ж вона, також завжди, здебільшого перевтілюється колись у реальну справу.
   -- Я розумію. Але коли?
   -- Не можу вам цього сказати. А тому для вас аспірантура - мабуть, все ж таки, найкращий варіант. Ви у цьому році хочете вступати в аспірантуру? Часу у вас вже практично немає.
   -- Ні, ні. В наступному. І часу немає, та й не можу я так раптово припинити свою роботу на заводі. Тим паче, що завод в цілому до мене й до моєї сім'ї добре поставився.
   -- Я вас зрозумів, -- посміхаючись, покачав головою Олексій Володимирович. -- А ви до того ще й совісна людина. Тоді тим паче все вірно. Тільки ось що: вступ до аспірантури - справа непроста. Вам потрібно визначитись, у якому закладі ви збираєтесь її проходити. Це ви найближчим чином можете зробити. Це не обов'язково мають бути науково-дослідні інститути, хоча це й краще. Можуть бути і просто вищі навчальні заклади, які ведуть наукову роботу у цьому напрямку. У них, звичайно, можливості менші, та дослідження фінансуються замовниками. А тому можуть бути й серйозні досліди - якщо у навчального закладу достатні лабораторна база - і серйозні кошти.
   -- Ну, я трохи в курсі справи.
   -- Так, це не закриті дані. Але головне не це. Аспірантура - це не бездонна торба, там теж є свої плани, місця під аспірантів та навіть обмежена кількість керівників, які займаються тим чи іншим напрямком. Тому вам за цей рік, а ще краще не пізніше, ніж до весни - бо потрібно буде ще багато різних формальностей утрясти - необхідно визначитися, чи маєте ви реальні шанси бути прийнятими в аспірантуру у вибраному вами закладі. А також домовитись з науковим керівником. Ви до того часу маєте сформулювати нехай навіть попередньо тему вашої кандидатської роботи. І про все домовлятися доведеться вам самим. Випускникам ВНЗ у цьому плані значно легше. Навіть якщо вони планують вчитися десь на стороні, то за них турбуються керівники кафедри, на якій колишні студенти захищали диплом. А за вас не буде кому слово замовити.
   -- Дуже дякую вам, Олексію Володимировичу! Я навіть не чекав такої розмови. Я й так дуже незручно почуваюся, адже мій можливий ухід з заводу буде утратним для вас.
   -- Нічого не утратно. Ваше майбутнє, це і наше майбутнє.
   Ось такою неочікуваною для Золотаренка видалася його дуже плодотворна, а головне дружелюбна розмова з Головним конструктором.

* * *

   А тим часом трохи раніше в недалекій від Києва Хмельницькій області, на батьківщині Іллі пройшли свої бесіди, які теж були досить цікавими. У липні нарешті, хоча й дещо несподівано, до батьків у відпустку з сім'єю приїхав Олександр. Звичайно ж, після короткого відпочинку розпочалися розпитування про обстановку у Чехословаччині, і про те, як там живеться родині з дітьми. Олександр з Гульнарою детально все розповіли на запитання здебільшого Наталії Карпівни, і та нарешті заспокоїлася - із розповідей сина з невісткою виходило, що живеться їхній сім'ї у ЧССР не гірше, ніж жилося у Мукачево. А потім бабуся зайнялася своїми онуками, а сина вже став "допитувати" Михайло Лаврентійович.
   -- А Гульнара з дітьми була з тобою у Чехословаччині одразу, із 68-го року? -- запитав він.
   -- Та ні, батьку. Ну що ти! Хто б туди у перші дні посилав ще й наші сім'ї. Невже наше командування таке дурне? Жінки з дітьми набагато пізніше до нас приїхали, коли вже ми свої гарнізони нормально обладнали. А за той час і чехи вже трохи заспокоїлися.
   -- А ти одразу потрапив у Чехословаччину?
   -- Одразу. В Мукачево дислокувалася наша гвардійська мотострілкова Червонопрапорна дивізія. Ось у її складі я на початку третьої декади серпня й потрапив на чужу територію. А в складі дивізії одних танків лише Т-64 було 178.
   -- Ого! Чимало.
   -- Так, добряче. Та ще й 157 БМП, 300 БТР, 48 САУ.
   -- І де ви були в самій ЧССР?
   -- Та у різних місцях. Найгарячіше було у самій Празі. Наше командування, мабуть, думало, що побачивши танки, чехи тут же змиряться. Та не тут то було - в Празі жителі все ж вийшли назустріч танкам, виявляючи непокору.
   -- І що, ви стріляли?
   -- По різному було. Було й таке, що стріляли.
   -- І ти теж стріляв?!
   -- Сам я особисто не стріляв. Я ж ніколи не відносився до рядового чи сержантського складу. Але мої підлеглі стріляли, -- зітхнув Олександр. -- Там така ситуація була, батьку.
   -- Зрозуміло. І багато було вбитих? Адже наші газети про втрати нічого не повідомляли.
   -- Точних даних, я, звичайно, не знаю. Та, як вже у цьому році мені казали, в ході вводу наших військ було вбито близько 100 і поранено більше 500 громадян Чехословаччини, в переважній більшості мирних жителів. Лише в перший день було вбито або смертельно поранено 58 осіб, у тому числі 7 жінок і восьмирічна дитина.
   -- А з нашого боку?
   -- Всього з 21-го серпня по 20-е вересня бойові втрати наших, радянських військ склали 12 чоловік загиблими і 25 пораненими і травмованими.
   -- Теж немало.
   -- Ну, все ж порівняно мало.
   -- Кожне життя - це чийсь син чи чоловік.
   -- Я розумію. Але без втрат навряд чи обійшлося б. Дуже вже велику неприязнь до нас виявляли чехи.
   -- А зараз як вони до наших ставляться?
   -- Хм, -- покачав головою Олександр, -- складне запитання. Скажімо так, неоднозначно, по-різному ставляться - одні краще, інші гірше. Пройшла хоча б відкрита ненависть до нас.
   -- А чому так вже прямо ненависть. Ми ж захищали соціалізм.
   -- А потрібно було захищати людей!
   -- То ми ж і захищали людей, щоб вони жили при соціалізмі.
   -- Е, ні, батько. Це різні поняття. А якщо люди не хочуть жити при цьому соціалізмі?
   -- Як то, не хочуть? А що, хочуть жити при капіталізмі?
   -- Можливо, що й так.
   -- А що ж там кращого? Експлуатація простого народу?..
   -- Та немає там ніякої експлуатації.
   -- Ну, як-то немає?! А газети ж пишуть...
   -- То, газети, батьку, -- перебив Михайла Лаврентійовича син. -- До того ж наші газети, радянські. А ти ж не знаєш, що пишуть іноземні газети.
   -- Ну, я розумію, що вони такого не напишуть. І розумію, хоча про це ніде й не говориться, що не все там так вже й погано. Але далеко не все мені зрозуміло.
   -- Ну, хоча б це ти розумієш. Є ще багато чого іншого... Та твоєї вини у цьому нерозумінні і немає. Це я, та й інші наші військові, несучи службу у Чехословаччині, за ці пару років багато чого зрозуміли. Як би там не було, а ми спілкуємося із місцевими жителями. Не все так просто.
   -- Ось і я розумію, що не все так просто. То розтолкуй мені.
   -- Воно тобі ні до чого. З ким ти будеш про це говорити, з сусідом, чи що? У нас зараз не сталінські часи, та все ж подібні розмови і зараз аж ніяк не заохочуються. Особливо партійними органами.
   -- Я безпартійний, як ти знаєш.
   -- Та це не має значення. Є й інші радянські органи. Ну, гаразд. Я тобі дещо поясню у двох словах, щоб ти трохи розумів ситуацію. Ось, наприклад, наші війська стоять і у Німецькій Демократичній республіці та й в інших. Але мова саме про НДР. Як ти гадаєш, чому соціалістичні німці у Берліні звели мур висотою у 4 метри і довжиною понад 155 кілометрів, відгородившись від Західного Берліна, від Західної Німеччини? І цей мур зведений був, до речі, за наказом державного керівництва СРСР. А тепер цю стіну вдень і вночі ретельно охороняють. Це що, вони бояться, щоб хтось не перебіг на нашу сторону із Західної Європи?
   -- Мабуть, що ні.
   -- Бачиш, ти це розумієш. Все вірно - біжать якраз туди, у Західний Берлін, у Західну Німеччину, а в цілому у Західну Європу. То чому ж вони туди біжать, якщо у нас краще, а у них гірше? А НДР якраз сама розвинена країна із соціалістичного табору, там люди живуть краще ніж у нас. І хоча б цей факт ми не скриваємо, пояснюючи це різними причинами. Однією з них, головною, мабуть, є те, що ми багато коштів виділяємо на захист цих країн. Ось тільки ми не запитуємо їх народи, чи вони хочуть того. А чехи, бач, не захотіли. Як і угорці дещо раніше... Так, добре, я трохи відволікся. Отож, тато, ти розумієш, що біжать саме у Західну Європу. А людина завжди шукає де краще. Ось і роби сам висновки.
   -- Та які там висновки. І так все зрозуміло. Хоча якраз багато чого не зрозуміло.
   -- Мені теж не все зрозуміло. Але за один день, місяць чи навіть рік з цим не легко розібратись. Я чому й казав, що не так все просто, -- зітхнув Олександр.
   -- Так, добре. Трохи щось прояснилося, а над іншим потрібно міркувати.
   -- Потрібно. Лише без підключення зайвих осіб.
   -- Я це розумію. Я ось ще про що хотів запитати. Ти казав, що до вас ставляться по-різному. А як воно по-різному, що ти мав на увазі?
   -- А-а, я зрозумів. Так, я казав, що одні люди ставляться до нас краще, чехословаки, звичайно, а інші - гірше. Ось у тій же Німеччині, НДР, як мені казали, старе покоління бувало, що ставилося до наший військових, та й до їхніх дружин не дуже привітно. А молодь там ставиться до наших абсолютно нормально.
   -- Ну, воно, мабуть, і зрозуміло - молодь вже виросла при соціалізмі, вона з нами не воювала.
   -- Вірно. А в Чехословаччині ситуація якраз навпаки. Старики до нас ставляться ще більш-менш нормально, а ось молодь - ненавидить нас. Не вся молодь, звичайно, але багато такої є.
   -- Оце тобі так! І чому ж це?
   -- Бо молодь, зростаючи в соціалізмі, мабуть, мала з чим його порівнювати. Чехословаччина територіально ближче до Західної Європи, і гайки там були закручені набагато слабше ніж у нас.
   -- Мабуть, що так. А як же тоді у НДР? Там же ФРН під боком, межує з соціалізмом...
   -- А там спочатку Вальтер Ульбріхт разом із керівником Штазі, це - організація споріднена КДБ СРСР, Еріком Мільке гайки одразу після війни так закрутили, що ніхто й пікнути не міг. Та й Радянський Союз їм у цьому добре допомагав, адже наші війська постійно там перебували - з самого закінчення війни. А ось у Чехословаччині наших військ до недавно не було. Там народ легше дихав. Ось тобі, батьку, й різниця.
   -- Мабуть, що так.
   -- Так, так, батьку. У Чехословаччині за цей час молодь відчула дух свободи.
   -- Якої їм ще свободи потрібно було?
   -- А я тобі зараз поясню на твоєму ж прикладі, на нашому радянському прикладі. Подібний дух свободи у нас був одразу після ХХ-го з'їзду КПРС. Адже недарма той період називають Хрущовською відлигою. Народ теж став легше дихати, теж відчув певну свободу. На жаль, лише саме певну.
   -- Так, щось подібне у цьому є. Мені важко це все так одразу збагнути, бо я все своє свідоме життя прожив... ні, я все своє свідоме життя будував той самий соціалізм чи комунізм.
   -- Я вже тобі казав, що це не твоя провина. Думаєш я чи мої друзі так швидко розібралися у всьому? Саме перебування у Чехословаччині трохи відкрило нам очі. Саме трохи, бо багато чого залишається, все ж таки, незрозумілим. Можливо, події в цій країні змусять керівництво нашої країни трохи відкоригувати курс нашої міжнародної політики. Та й у нас в державі робити якісь реальні кроки до обіцяного світлого майбутнього. Бо щось забули слова Хрущова, що ми вже скоро повинні жити при комунізмі. А його поки що навіть на обрії не видно.
   -- Не видно... А хотілося, щоб наші діти, та хоча б онуки жили набагато краще за нас. І все ж я не зовсім розумію того слова "свобода". Вона у нас начебто і є. Нехай там Куба виборола ту свободу, африканські країни борються за неї, але ж вони були, а багато з них і зараз є залежними від могутніх капіталістичних країн. Нехай чехословаки мали хоч якусь можливість порівнювати своє життя із західноєвропейським. Але я гадаю, що й там є свої проблеми. Але ж у нас в країні начебто все нормально, та й свобода нібито є. Мені вже скоро стукне 75 років, давно не працюю. Раніше я хоча б на роботі з колегами міг обговорити новини, події в країни та за кордоном. А зараз можу поговорити на ці теми лише з вами, з тими дітьми, які мешкають десь на стороні. У вас більше можливостей все розуміти. У вас дійсно є свобода, ви можете подорожувати по країні. Та й в інших державах побувати. Лавр, он був у Китаї, Німеччині, ти - в Чехословаччині. Василь, мабуть, скоро буде й у закордонні країни літати.
   -- Е, ні, тато, це про таку свободу йдеться мова. У Китай, НДР та Чехословаччину мене з Лавром держава посилала. І не на прогулянку, не туристами. У Василька це буде робота, а за кордоном багато наших людей працюють, переважно у якихось там дипломатичних місіях. А туристом навіть у країни соцтабору не так просто потрапити, а що вже говорити про капіталістичні. Ось тобі й свобода. Я зараз тобі ще більше, батьку, скажу. Реальний, хоча й жорсткий приклад наведу. Тільки у цьому випадку ти вже точно лише слухай, але нікому ні гу-гу. Так ось, а скажи-но, за яку свободу віддавали своє життя вояки УПА? А ще ти мені розповідав про ваш випадок у селі на початку 50-х років. І я його запам'ятав. То за яку свободу ціла родина вже у мирний час своє життя віддала? А ми всі, тату, західники, ми це розуміти маємо краще, ніж інші. А ти ще згадай, чому майже всі мої брати навчалися у Києві, а де після війни були наші ВНЗ? Я не беру до уваги Львів та Чернівці, бо вони до 39-го року не були у складі СРСР. А інші західні області чому так відставали у питаннях освіти? Чи у нас молодь вчитися не бажала?
   -- Гострі слова... Ти що, зараз належиш до тих людей, забув, як їх називають - ті, хто не згодні з політикою партії та уряду? Відщепенці...
   -- Дисиденти.
   -- О-о, саме вони.
   -- Ні, тату до них я не належу. Якби я до них належав, мене б давно турнули з армії. Просто з тобою на цю тему розмовляю. Іноді ще з друзями можемо обговорити ту чи іншу подію. Але на цьому й все. Ми просто сподіваємося на краще. Це пасивна позиція, та що поробиш, ким я буду без армії...
   Стосовно згаданих батьком і сином дисидентів... У 1964-му році з відставкою Хрущова в СРСР фактично завершився процес лібералізації суспільно-політичного життя, закінчилися розпочаті ним перетворення. Поступово виявився розкол між політичними верхами країни і значними групами культурної громадськості. Спочатку незгодні з політикою уряду не афішували своїй діяльності, перебуваючи як би у підпіллі. З підпілля починали багато дисидентів, наприклад, генерал Петро Григоренко - так що у випадку з армійцями Олександр Золотаренко був не дуже-то інформованим. Здавалося, що можливості діяти відкрито в умовах Радянському Союзі просто немає. Та все ж з середини 60-х років дисидентський рух "вийшов в світ", став відкритим, гласним. Після цього у багатьох дисидентів виникло стійке упередження до підпілля. Його висловив той же Петро Григоренко в назві своєї книги "У підпіллі можна зустріти тільки щурів". Однак вже восени 1965-го року ця гласність призвела до того, що були заарештовані московські письменники Андрій Синявський та Юлій Даніель, що опублікували свої твори за кордоном під псевдонімами Абрам Терц і Микола Аржак.
   Російський поет, композитор і драматург Юлій Кім у 1968-му році написав вірш, у якому були слова на тему, яку зараз обговорювали батько з сином:
        На тыщу академиков и член-корреспондентов,
        На весь на образованный культурный легион
        Нашлась лишь эта горсточка больных интеллигентов,
        Вслух высказать, что думает здоровый миллион!
   Це була реакція Юлія Кіма на рішення столичного суду. У січні 1968-го року Московський народний суд, розбираючи справу осіб, які нібито перебували в злочинному зв'язку з білоемігрантської організацією, засудив обвинувачених до різних термінів позбавлення волі. Розбір справи докладно висвітлювався в газетах "Известия" і "Комсомольськая правда". Однак після суду знайшлися люди, що працювали в установах академії наук і держуніверситеті, які взяли під захист засуджених. Ними було складено листа-петицію в різні партійні і радянські органи, під яким підписалося 46 осіб, в тому числі шість членів КПРС. В листі виражалася недовіра Московському міському суду, йому ставилася в провину відсутність гласності, неправильне ведення справи. У зв'язку з цим висловлювалася вимога про скасування рішення суду і притягнення до відповідальності осіб, які допустили порушення норм судочинства. Один лист з підписами організаторів його складання направили в США, де він 23-го березня був опублікований у пресі, а 27-го березня радіостанція "Голос Америки" передало його по радіо. Ось і написав Кім про цю відважну жменьку хворих інтелігентів.
   -- Зрозуміло, -- неголосно промовив Михайло Лаврентійович на фразу сина про балачки на цю тему лише з друзями. -- Гаразд, досить говорити на цю тему. Давай про інше. А де ви там, в Чехословаччині жили? Ну, де квартирувалися, так воно у вас зветься?
   -- У різних містах були збудовані гарнізони. Навіть у соціалістичній Словаччині - цій як би федеративній республіці в складі ЧССР, та з січня цього року вона вже і є федеративною. Наприклад, у Топольчанах - це невеличке містечко - дислокується наша 13-а танкова дивізія.
   -- Ти мені не секретні дані розповідаєш? -- посміхнувся батько.
   -- Та які можуть бути у цьому секрети. То ж танки, хіба їх сховаєш, чи уші всім позатикаєш від їх реву? Звичайно, в газетах про таке не пишуть, та всі про це знають. Я маю на увазі не пересічного громадянина, а зацікавлених осіб. Так ось, стосовно гарнізону чи нашого місця проживання. Наша частина розміщується у місті Френштат під Радгоштем. Розташоване місто на південь від Острави - третього за величиною міста Чеської СР. Френштат під Радгоштем знаходиться ближче до кордону з Словаччиною та Польщею. Відстань від Френштату під Радгоштем до Львова, через ту ж Польщу, 540 кілометрів.
   -- Зачекай. А що за дивна назва міста. Френч... чи як ти його там назвав, під... Під якимось іншим містом, чи що? Я розумію на... Наприклад, Ростов-на-Дону. Під - це що, поблизу іншого міста чи річки? Дивно. У нас так міста не називають.
   -- Ні, батьку, -- розсміявся Сашко. -- Все трохи не так. На південь від нашого міста є ще й Рожнов під Радгоштем. Радгошть - це назва відомої у тих краях гори, її висота приблизно 1100 метрів.
   -- О, тепер зрозуміло - під горою. Хоча теж цікаво. Добре, продовжуй свою оповідь.
   -- Так ось. Раніше в Френштаті були колишні казарми Чехословацької армії, які збудовані ще у 1938-му році. А тепер на території гарнізону цього городка проживаємо ми. Нічого містечко, хоча є й кращі. Наприклад, серед інших гарнізонів виділяється один наш гарнізон, що знаходився у Міловіце, це місто в Чехословаччині недалеко від Праги, там розміщується штаб радянської Центральної Групи Військ. До 1968-го року там дислокувалася чеська танкова дивізія та інші частини. Тепер же тут розміщується штаб Центральної групи військ, 15-а гвардійська танкова дивізія і окремі вже наші частини групи, -- командувачем ЦГВ, яка була створена 24 жовтня 1968-го року, став генерал-лейтенант О. М. Майоров.
   -- Я одного разу побував у тому гарнізоні, -- продовжував Сашко. -- Гарне місце, вміє наше командування відшукувати красиві місця для себе. Один з районів цього містечка називається Божий Дар - назва говорить сама за себе. А ще там вражає величина території, на якій живуть наші військовослужбовці та члени їх сімей. Багатоповерхові панельні будинки вміщують до 100.000 чоловік. На півдні розташований також однойменний аеродром Міловіце, який використовується нашими військовими.
   -- А ти в багатьох містах Чехословаччині побував?
   -- Ну, у кількох бував, але дуже по країні не їздив - немає на те часу. Звичайно, був у Празі, ще у пару містах, наприклад під містечком Лібава. Його раніше по різному називали: Ліба, Лібау, Любава, Любавія. Поблизу нього розташовується Лібавській полігон. Там у липні минулого року наш полк брав участь в дивізійних навчаннях. Там же в серпні ми відпрацьовували водіння танків під водою вдень і вночі. Ну, мабуть, що я все тобі розповів про Чехословаччину. Навіть те, про що, мабуть, і не мав би розповідати. Отакі-то справи, батьку.
   -- Так. Ох, і наговорив ти мені сьогодні, -- покачав головою Михайло Лаврентійович.
   -- То забудь про все це. Або хоча б про першу частину нашої розмови.
   -- Е ні! Тепер вже точно не забуду. Я, звичайно, ні з ким нашою бесідою ділитися не стану, але поміркувати мені є над чим. І дуже добре міркувати доведеться. Дякую тобі за таку політінформацію.
   -- Так, -- посміхнувся Олександр, -- такої "політінформації" тобі ніхто не прочитає.
   Та після цієї імпровізованої політінформації сина Михайло Золотаренко й справді став частіше задумуватися над проблемами життя радянського народу і уловлювати хоча б мізерні крихти про життя у інших країнах, які подекуди потрапляли у різні ЗМІ. Він починав також більш уважно читати газети, у яких намагався з'ясувати, немов би навіть поміж рядками, що та чи інша людина хотіла сказати. Та й що ж воно насправді є те інше, про що намагатися сказати деякі освічені люди? А також він почав оцінювати для себе переваги й недоліки соціалістичного образу життя, у якому керівництво Радянського Союзу мало ще й намір перетворити соціалізм у повний комунізм. Ось які питання на старості почали цікавити Михайла Лаврентійовича.
  
  

РОЗДІЛ 12

Ювілеї, ювілеї...

  
   Весна 1971-го року запам'яталася Іллі Золотаренку хіба що невеликою родинною подією, яка відбулася в столиці України. І подія ця стосувалася не самої сім'ї Іллі чи батьків Надії. В Києві мешкала ще одна близька йому людина - його рідний молодший брат Василько. І ось саме йому 17-го березня виповнилося ювілейні 30 років. Брати постійно при нагоді зустрічалися і гостювали один у одного. Та якщо зустрітися в місті вони могли й наодинці, то ось в гості, звичайно ж, прибували сім'ями. Не зовсім зручним було лише те, що проживали вони у різних районах, та ще й значно віддалених один від одного. Якщо родина Іллі проживала на "Нивках", то родина Василя на Солом'янці - на Повітрофлотському проспекті в районі Севастопольської площі. І хоча міський транспорт (здебільшого тролейбусне сполучення) працював нормально, станцій метро, яке активно в ці роки будувалося, у районах проживання братів не було. Це дещо ускладнювало родинний зв'язок Золотаренків, та гостювати один у одного вони не переставали. Ось і цього дня Ілля з дружиною (сам він трохи раніше відпросився з роботи, у Надії робочий день - це була середа - закінчувався й так раніше) на п'яту годину були вже в квартирі у іменинника.
   Крім Іллі з Надею у Василя на його святі була лише ще одна родина - його найліпшого друга по роботі. З іншими своїми колегами відсвяткувати своє 30-річчя Василь планував на роботі завтра. Та у таких випадках дуже вже велика компанія в стінах однокімнатної квартири, мабуть, і не кращий варіант. А три сім'ї оптимальний варіант, саме як би сімейний вечір. І посиділи всі й поспілкувалися, не забуваючи при цьому постійно проголошувати тости за іменинника за його дружину (а заодно й за присутніх жінок). Під час однієї з перерв у застіллі, коли жінки міняли на столі страви, чоловіки, щоб не заважати їм, встигли поспілкуватися й окремо. Для цього вони, накинувши на плечі свої теплі куртки, вийшли на застелений балкончик - невеличкий додаток до малогабаритної квартири. Весна була ранньою, проте не холодною, а тому причинивши двері у кімнату та трохи відкривши стулку балконного вікна, дозволили перекурити Іллі. Затягнувся сигаретою й друг Василя (пригощав Ілля), він був на вигляд років на п'ять старший від колеги, і іноді дозволяв собі побалуватися сигаретним димком. А ось Василь, слід віддати йому належне, так і не палив. Розмову завів іменинник, запитавши у брата, як у того йдуть справи із підготовкою до вступу в аспірантуру - про такі плани він знав ще з минулого року.
   -- Та поки що ніяк, -- не дуже вдоволено відповів Ілля.
   -- Ну, я розумію, що сам вступ відбудеться пізніше - вже влітку чи восени. Але є ти якось до цього готуєшся? Там же, ти казав, є якісь кандидатські екзамени.
   -- Практично ні, не готовлюся.
   -- Як-то так?!
   -- Я говорю саме у плані підготовки до іспитів. Так, кандидатські екзамени є, але їх можна складати, та так частіше за все й відбувається, не разом, тобто не у 3-4 дні чи тиждень, а у різні строки. Можна навіть складати їх вже, навчаючись в аспірантурі. Ось я і буду готуватися до конкретного екзамену пізніше - у травні, червні, а можливо, що й у серпні.
   -- А які там повинні бути іспити? -- запитав Анатолій, друг і колега іменинника.
   -- Які іспити?.. Філософія, історія КПРС, іноземна мова та екзамен зі спеціальної дисципліни. І якраз із спеціальної дисципліни іспит складають вже навчаючись в аспірантурі, і навіть, як мені казали, в останній рік навчання. А це самий серйозний іспит. Для складання іспиту зі спеціальної дисципліни зазвичай потрібна наявність опублікованих в журналах ВАК як мінімум 1-2-х статей за темою дисертації та вже написані хоча б пару глав дисертації.
   -- Хм, -- покачав головою Анатолій, -- трохи дивно. Це, як я зрозумів, іспит з профілюючої дисципліни. Я вважав, що саме по ній під час вступу повинні оцінюватись знання майбутнього аспіранта.
   -- Вони й оцінюються, щоправда дещо іншим чином. Особи, які вступають до аспірантури, повинні надати перелік своїх опублікованих наукових праць та винаходів. У кого їх немає - надають реферат з обраного наукового напрямку. Саме за цими параметрами, а не за іспитами з історії КПРС чи іноземної мови і оцінюється готовність кандидата до наукової праці. Ну, і звичайно, за підсумками співбесіди вступника з передбачуваним науковим керівником. За цими чинниками приймальна комісія й виносить рішення. У мене наукових праць немає, а тому мені якраз і доведеться писати реферат. Та й це мене зараз не дуже турбує.
   -- А що ж турбує?
   -- Пошуки місця навчання й наукового керівника. Я ж навчався не в Києві, у мене тут немає ніяких зв'язків, знайомств, рекомендацій. З місцем навчання я вже практично визначився, а ось стосовно наукового керівника... - поки що справи просуваються туго. Кручуся сам, як та білка в колесі. У мене вже, чесно кажучи, часом з'являються певні сумніви стосовно цієї моєї задумки - вступати до аспірантури. З'являється певна зневіра у те, що мені це вдасться зробити, принаймні цього року.
   -- Е-е, так не годиться, -- покачав головою Анатолій. Хоча розмову розпочав Василь, та саме він надалі вів діалог з Іллею. -- Навіщо так песимістично себе настроювати? Одна розумна людина ось що сказала на цю тему: "Песимізм не виграв ні однієї битви".
   -- Хм, гарні слова, і людина дійсно, мабуть, розумна. А чиї це слова?
   -- Дуайта Ейзенхауера.
   -- О-о! Людина відома й дійсно розумна, -- Дуайт Девід Ейзенхауер був відомим американським державним і військовим діячем, генералом армії (з 1944 р.) та 34-м президентом США (1953-1961 рр.). -- Ще б пак - колишній президент такої могутньої держави.
   -- Він не лише виголосив ці слова. У нього є ще й більш цікава його особиста розробка, яка називається матриця Ейзенхауера.
   -- А це ще що таке?
   -- Це... Ну, як би сказати?.. Це своєрідна модель розподілу справ, чіткий план дій і неухильне дотримання його, це один з інструментів організації свого робочого дня, який використовується багатьма людьми у всьому світі. І саме основоположником цієї матриці є Дуайт Ейзенхауер. Як не важко здогадатися, ця людина була дуже зайнятою і повинна була виконувати безліч всіляких справ, пов'язаних з його діяльністю. З цієї причини Ейзенхауер і займався оптимізацією свого робочого графіка та списку виконуваних завдань. І підсумком його досліджень саме й стала так звана матриця, її ще називають квадратом Ейзенхауера.
   -- А у чому суть цієї його матриці, її сенс?
   -- Сенс матриці Ейзенхауера полягає, головним чином, у тому, щоб навчитися грамотно розподіляти всі свої справи, відрізняти важливе від термінового, не термінове від найменш важливого, а також по максимуму скорочувати час на заняття будь-якими справами, виконання яких не дає ніяких істотних результатів.
   -- Стоп, стоп, Анатолію! Це все слова. А як ця матриця влаштована? Тобто, практично?
   -- Ну, все досить просто. Матриця Ейзенхауера - це чотири квадранта, простіше квадрата, основою яких служать дві осі - це по горизонталі вісь важливості: важливо; не важливо, а також по вертикалі вісь терміновості: терміново, не терміново. У підсумку виходить, що кожен квадрант відрізняється своїми якісними показниками. У кожен з квадрантів записуються всі завдання і справи, завдяки чому утворюється гранично ясна і об'єктивна картина того, чим слід зайнятися в першу чергу, чим - у другу, а чим взагалі займатися не варто.
   -- Дещо прояснилося. Хоча й не все. Якщо, наприклад, справ багато, то там у кожному квадраті може бути записана й не одна подібна справа. А тоді як вибирати?
   -- Ну, довго розповідати конкретно про сам принцип матриці. Хоча нічого складного у ній і немає. Просто за допомогою неї проводиться аналіз всіх чотирьох квадрантів, завдяки якому й складається, так би мовити режим робочого дня.
   -- Але з ваших слів випливає, що там є квадрат з такими параметрами як не важливо і не терміново. І що, тоді подібні справи взагалі не вирішуються? Але ж, якщо їх записали, то вони все ж мають бути розв'язані.
   -- Якщо особисто ви, наприклад, складете для себе подібну матрицю, то такі справи, мабуть, доведеться переносити на більш пізній термін. Але ви забуваєте, що Ейзенхауер не сам вирішував всі проблеми, у нього була команда - цілий штат радників, помічників та виконавців. Ось такі не важливі і не термінові справи, мабуть, розв'язували саме вони.
   -- М-да. Мабуть, що так. Як то говориться - все геніальне просто.
   -- Саме так. Та ми дещо відхилилися від теми. Мова йшла про те, щоб не допускати у своїх планах песимізму. Так що, й ви не впадайте у відчай, а просто наполегливо працюйте. І все вам вдасться.
   -- Та я про це й не забуваю. Працюю. То просто часом певна хандра нападає. Та я її переборю, я все ж колись вступлю до аспірантури й стану займатися наукою.
   -- Оце вірно. Тільки не колись, а саме цього року. Раз ви ще раніше поставили собі таку мету. Отож і добивайтесь її здійснення.
   -- О, точно, -- нарешті знову вставив своє слово іменинник. -- Толя має рацію. Ти маєш виконати свої плани саме цього року. Мені нещодавно трапилися на очі пару рядків з висловом відомого перського поета, математика, філософа та астронома Омара Хайяма. І він знаєш, що сказав з цього приводу? - сьогодні немає часу, завтра не буде сил, а післязавтра не буде нас. Нічого не відкладайте, живіть зараз! Ось і ти повинен, не відкладаючи, у цьому році вступити до аспірантури.
   -- Добре, -- посміхнувся Ілля. -- Я все зрозумів. І вдячний вам обом за підтримку.
   Розмова на тему аспірантури, схоже було, що завершилася. А ось поговорити чоловікам на інші теми не вдалося, тому що саме в цей час у скло балконних дверей постукала дружина іменинника Настя, даючи тим знак повертатися до столу. Святковий вечір продовжувався...
   Та свято цього року було не лише у одного Василя Золотаренко. Ще більше свято невдовзі мало бути у його батька Михайла Лаврентійовича - менше ніж через місяць, 14-го квітня йому виповниться 75 років - оце ювілей так ювілей! Останній раз старший Золотаренко став батьком у 45 років, і його наймолодшою дитиною був саме Василько. Так само, як у нього, день народження Михайла Лаврентійовича припав на середу. І цього разу було зрозуміло, що святкування навряд чи перенесеться на вихідний день - давно вже були на пенсії і сам ювіляр, і його дружина. Отож не дуже-то подружжя чекало на гостей, які мешкали поза межами села. Із дітей, крім Петра, на ювілеї батька були присутні лише Антоніна та Василь. Цього разу вирватись з роботи, та ще й не на один день, тому ж киянину Іллі не вдалося. Щось подібне, мабуть, заважало з'їздити в село й іншим дітям, не говорячи вже за Олександра, який служив у Чехословаччині. Звичайно, привітальні телеграми надійшли від кожного сина, і батько був радий їм. Та все ж, на душі у нього було трохи тоскно - що не говори, а це начебто вказувало на те, що діти як би все більше віддаляються від своїх батьків. Бачила, звичайно, цей сум свого чоловіка і Наталія. І бачила (чи відчувала) сум не в його душі, а в очах. - за довгі роки сумісного життя вона вже добре вивчила свого Мишка. І коли знову від'їхали до Кам'янця та Києва Тоня й Василько, вона ввечері підсіла до чоловіка на тахту, обняла його й неголосно промовила:
   -- Ти не засмучуйся. Ну, не змогли всі зібратися на твій день народження. Робочий день, справи, для декого дальня дорога й таке інше... Але ж поздоровили вони тебе вчасно, отже пам'ятають про твій день народження, не забувають.
   -- Та я й не засмучуюся. То просто смуток, що всі роз'їхалися, а ми знову залишилися самі.
   -- Е-е, Мишко, не лукав. Є у тебе, звичайно, і цей смуток, але ти більш засмучений саме через те, що дітей мало з'їхалося. Я ж бачила твої сумні очі навіть у день святкування.
   -- Та то я сумував, що роки пролітають, -- намагався виправдовуватися Михайло. Та дружина стояла на своєму.
   -- Ти вже давно за цим не сумуєш. Скільки років є - всі вони твої, і прожиті вони не даремно. Той смуток, якщо й був, то швидкоплинний. А далі вже зовсім інше...
   -- Ну, ти, Наталя, й Шерлок Холмс! Все-то ти примічаєш. До всього прискіпуєшся.
   -- Та я не прискіпуюсь, я просто тебе заспокоюю. І розумію...
   -- Так, скажу тобі чесно, є трохи того смутку, про який ти говориш. Я хоча й розумів, що багато хто не зможе приїхати, та чомусь сподівався, що гостей наших, саме наших рідних буде більше. Та ти маєш рацію - не дуже вдало цього року мій день народження припав на саму середину робочого тижня. Ну, та Господь з ним. Все вже позаду. Будемо розраховувати, що на твій день народження більше дітей приїде. Що не говори, а мама найбільш дорога людина...
   -- Хто зна, що буде.
   -- А ти не знаєш на який день тижня припадає цього року вже твій день народження?
   -- Знаю, дивилася. Він припадає на вівторок.
   -- Хм, теж не дуже-то вдало. Та все ж твій день народження влітку, а це ж пора відпусток. Так що будемо сподіватися на краще.

* * *

   Та час пролітав непомітно, і ось вже настав липень. І перший його день ознаменувався трауром для всього Радянського Союзу. Газети принесли звістку, що вчора, 30-го червня під час повернення на Землю через порушення герметичності спускового апарата загинув екіпаж космічного корабля "Союз-11". У складі екіпажу були командир Георгій Добровольський, бортінженер Владислав Волков та інженер-дослідник Віктор Пацаєв.
   Це була, на жаль, вже не перша трагедія під час освоєння Космосу. Чотири роки тому, 23 квітня 1967-го року в Радянському Союзі був виведений з метою льотних випробувань на орбіту Землі новий космічний корабель "Союз-1", пілотований льотчиком-космонавтом СРСР Героєм Радянського Союзу інженер-полковником Володимиром Михайловичем Комаровим. Та під час повернення на Землю 24-го квітня на семикілометрової висоті не вийшов основний парашут спускового апарату (СА), а стропи запасного парашута скрутилися із-за обертання СА. На великій швидкості спусковий апарат врізався в землю в пустельній місцевості в Адамівському районі Оренбурзької області і загорівся. Так, трагедії у новій справі часом траплялися, будуть вони пізніше і в Сполучених Штатах Америки. Освоєння Космосу було нелегкою справою, а той не прощав помилок.
   Та про минулу трагедію поступово забули, а ось нову, коли загинуло одразу троє космонавтів, зараз обговорювали досить бурхливо. І всі задавали майже одностайні, але здебільшого риторичні запитання: "Як таке могло трапитись? Як наші інженери і керівники польотів могли таке допустити?". Відповідей не було. До обговорення цієї теми підключилася навіть Наталія Золотаренко, задавши своєму чоловікові питання, які стосувалися деяких технічних аспектів.
   -- Мишко, а що означає порушення герметичності спускового апарата?
   -- Ну, що, що... Я тобі поясню це на прикладі нашої хати: наприклад, ти погано причинила вхідні двері або кватирку. І у кімнати потрапив дощ чи набилося пиляки. Оце тобі і є розгерметизація. А в космічному кораблі все навпаки - не туди щось потрапляє, а навпаки, звідти вилітає. Витягує все вакуум. Ось той вакуум і витяг все повітря, яким дихали космонавти.
   -- Ну, це я тепер зрозуміла. А що, в космічному апараті є якісь кватирки?
   -- О, Господи! -- посміхнувся Михайло. -- Та звичайно ж, немає. Але є, мабуть, якісь люки. Ну, хоча б ті, через які космонавти потрапляють в корабель, чи навпаки виходять у скафандрах в Космос.
   -- О! А як же тоді той Космос чи вакуум, про який ти говориш, висмоктав повітря одразу із трьох скафандрів. Вони що, всі несправні були?
   -- Ну, я чув, що космонавти скафандри одягають лише тоді, коли виходять у Космос. А всередині корабля вони працюють без скафандрів.
   -- Так то ж під час польоту. Це я й сама знаю. Хіба ж у скафандрах у кімнаті, чи у тому ж кораблі попрацюєш... Якби на мене наділи той скафандр, то хіба б я змогла поратися біля печі?
   -- Оце точно! -- цього разу вже голосно розсміявся Михайло, уявивши свою дружину в скафандрі поблизу печі зі сковорідкою у руках. -- Дуже вдалий приклад!
   -- Але ж це так, -- розсміялася і сама Наталія. -- Та все ж, чому ж вони не наділи ті скафандри, коли поверталися на Землю? Я ж бачила на фотографіях у газетах, та й по телевізору пізніше показували, що навіть Гагарін літав у скафандрі. А це ж було 10 років тому. То чому ж зараз космонавти літають без скафандрів чи повертаються назад вже без них?
   -- А ось цього я не знаю. Це не до мене запитання. Дійсно, повинні були б назад теж повертатись у скафандрах. А чому були без них - мені й самому незрозуміло, -- здвинув плечима Михайло Лаврентійович.
   А справа була у тому, що раніше розмістити екіпаж з трьох осіб, та ще й в скафандрах, у кабіні космічного апарату "Восход" було неможливо. Використання скафандрів було припинено ще починаючи з "Восходу-1", і це було зроблено для економії місця в кабіні. Тому космонавти й літали без скафандрів. Також не можна було зробити і 3 люки для катапультування. А взагалі, ідея летіти в космос без скафандрів і катапульт належала інженеру-розробнику космічних кораблів і орбітальних станцій Костянтину Феоктистову. Феоктистов у 1964-му році й сам полетів у космос на першому апараті нової серії, тому ж таки "Восході-1" для психологічної підтримки Володимира Комарова та Бориса Єгорова. Робилося це також і за особистою вказівкою Сергія Корольова. А в США та на Заході навіть в голову нікому не могло прийти, що СРСР відправляв екіпажі на орбіту без відповідних засобів порятунку.
   Та й зі скафандром Гагаріна все було не так вже й просто - на цей час пересічні громадяни Радянського Союзу цього ще не знали. На Гагаріну був герметичний костюм просто подібний до льотного скафандра - у якому літають на швидкісних винищувачах льотчики. Так, він забезпечував всі процеси життєдіяльності космонавта на час польоту, але для роботи у космічному просторі він був ще не придатний, і повної безпеки від тієї ж розгерметизації не надавав. А перший реальний скафандр випробував Олексій Леонов у березні 1965-го року під час першого виходу у відкритий космос у скафандрі "Беркут". Щоправда тоді у нього виникли певні труднощі - під час повернення в космічний корабель скафандр роздуло, і Леонов ледве потрапив у космічний апарат, видаливши половину повітря із скафандра. Після цього польоту скафандр навіть довелося переробляти майже з нуля. До речі, перед стартом Гагаріна виявилося, що на його "льотному" скафандрі були відсутні яскраві розпізнавальні знаки, і, щоб після приземлення Ю. О. Гагаріна не прийняли за шпигуна (всім був пам'ятний минулорічний інцидент зі збитим американським льотчиком Пауерсом) на вже надітому на Юрія Гагаріна шоломі, вивели червоною фарбою напис "СРСР". А світлини, які розміщували газети, були зроблені пізніше.
   Що ж стосується розслідування причин катастрофи, то спеціальною комісією було встановлено, що причиною розгерметизування космічного корабля став брак вентиляційного клапана. Він під час розділення відсіків передчасно і не санкціоновано відкрився, внаслідок чого спусковий апарат і розгерметизувався, спричинивши загибель космонавтів. І вже надалі старт і посадку космонавти здійснювали лише в скафандрах; а екіпаж зменшили до двох осіб, щоб надати місце для установки автономного забезпечення життєдіяльності легких скафандрів.
   Були у Наталії й інші запитання, на які навіть більш освічений за неї Михайло Лаврентійович відповіді дати не міг. А тому бідкатися, так би мовити, з приводу космічної трагедії Наталії довелося самій. А у неї і так було зараз досить своїх переживань та смутку, подібних до весняних Михайлових. Адже буквально за кілька днів вона мала святкувати вже свій ювілей. А її ювілей теж був не рядовим - матері десятьох дітей виповнялося 70 років. І чим ближче було до дня ювілею - 6-го липня - тим більш хвилювалася вона сама. Проте Наталія відволікала себе різними приготуваннями до дня святкування. Щоправда, цього разу роботи у неї було значно менше, ніж завжди, навіть на буденний, не ювілейний день народження. Здавалося, чому це так? Та відповідь буда досить проста - іменинницю намагалися саме на такий день народження розвантажити від справ Марічка та Наталіїна невістка по брату Миколі Лідія (яка й "командувала парадом" - була лише на 7 років молодшою за ювілярку). Які то були хвилювання Наталії - за саму організацію свята чи за приїзд ймовірних гостей нікому достеменно було невідомо. Мабуть, що й того й того було порівну.
   А хвилювання Наталії були недаремні - був вже розпал літа, а на відпочинок під час відпустки ніхто з дітей ще не приїздив. Мало того, навіть у листах ніхто з них не обмовився про те, що у цю гарячу пору року завітає до батьків. Отож, мабуть, що і на день народження Наталії Карпівни навряд чи варто очікувати великого зібрання. Так воно, на жаль, і сталося. Гарними різнокольоровими листівками-телеграмами (хоча вибір їх бланків на сільській пошті і був невеликий) маму привітали всі, а ось на самому святкуванні були присутні лише мешканці Кам'янця - знову-таки донька приїхала та Ілля, який цього разу як би замінив свого брата Василя, що був на Дні народження батька. І все... А такий стан справ для жінки був образливим. І якщо Михайло свій смуток намагався не виказувати, то Наталія вже ввечері наступного дня наодинці зі своїм давнім, якщо не сказати старим судженим дала волю своїм сльозам.
   -- Ну як же так, Мишко, -- слізно запитувала вона чоловіка, -- чому діти почали забувати нас? Невже вони такі невдячні? Адже ми дали їм життя.
   -- Заспокойся, Наталія. Вони не невдячні, ти не права. Вони ж всі привітали тебе телеграмами, та й мене теж. Отож вони не забувають нас. А приїхати їм справи не дозволили. Ну, ти ж не плачеш, коли пару років не бачиш тих же Сашка чи Лавра, та й інших наших дітей.
   -- То інша справа, -- бубніла крізь сльози Наталія. -- То будні, так би мовити, а це свято. Я навіть не ображалася б, якщо б мене в інші роки взагалі не привітали. Але у такий день...
   -- Вони, повторюю, привітали тебе.
   -- Так. Але телеграмами, папірцями, а не особисто...
   -- А тобі замість тих папірців обов'язково потрібен дарунок? -- посміхнувся Михайло.
   -- Та не потрібні мені взагалі ніякі дарунки. Для мене самим найкращим дарунком є приїзд того чи іншого сина та наших онуків. Про Тоню я не кажу - вона поряд, і вона більш чуйна, ніж її брати.
   -- Не потрібно інших дітей огульно охаювати. Ти вірно підмітила - просто Тоня поряд, їй якась там година часу їзди з Кам'янця. А ось інші діти значно дальше мешкають, вони зайняті справами, їм не так-то просто вириватися з роботи у буденний день. Та ще й поїздка забере у них не один день. А вони теж чуйні, ми не можемо поскаржитись на їх виховання.
   -- Добре, що хоча б Петро з нами живе, хоча б одна рідна душа поряд, -- почала вже заспокоюватись Наталія. -- А ти свого часу і його хотів кудись подалі від нас відправити.
   -- Та не хотів я його нікуди відправляти. Я просто хотів дати йому належну освіту.
   -- Я розумію це. Але ставши, наприклад, інженером, він би в селі не працював. А освіта - то не найперше щастя в житті. Я фактично не освічена, але я щаслива. Та й Петро щасливий. Заробляє він нормально, як для сільського мешканця. А головне він щасливий тим, що у нього гарна сім'я. Ось яка, як на мене, головна цінність у житті - гарна сім'я, щоб з тобою завжди були рідні тобі, люблячі тебе й любимі тобою люди. А не якась там освіта чи робота.
   -- Ти маєш рацію, -- зітхнув Михайло. -- Я вже теж про це думав. І теж радію, що Петро залишився у селі, що він живе з нами.
   -- А наші діти зростають, -- після певної паузи простягла Наталія.
   -- А як може бути інакше - роки минають.
   -- Та я не про те, не про їх фізичний вік. Я маю на увазі зростанні в роботі, у посадах. Он Павлик вже став заступником начальника цеха, -- Павло й справді сповістив батьків, що з середини червня вже працює заступником начальника цеху. -- А це велика посада? -- запитала Наталія у чоловіка.
   -- Ну-у, досить пристойна. Та й Павло вже не хлопчина, йому вже у тому ж червні 38 років виповнилося. Так що все нормально. Ну, може стати, хіба що, при хорошій роботі і начальником цеху. Та це буде, скоріш за все, його професійна вершина, -- зітхнув Михайло, згадавши, як свого часу Павлик казав, що він буде середньою людиною. -- Без вищої освіти надалі його зростання навряд чи буде. Та й так непогано для людини, що закінчила лише технікум.
   Поступово, дня за 2-3 Наталія вже повністю заспокоїлася. Крім того, вона сподівалася, що більше, ніж половина літа попереду, а тому ще когось побачить із своїх далеких за проживанням, але таких рідних близьких - хтось все ж таки приїде у відпустку відпочити у селі та побачитись з батьками.

* * *

   Та ось вже пролетіло літо і навіть перший місяць осені. А ніхто з дітей за цей час в селі так і не з'явився, хіба що на вихідні ще по разу навідувались до рідної домівки Антоніна та Павло зі своїми сім'ями. Та Наталія Карпівна вже давно звикла до подібних візитів Тоні та Павлика, а тому й не вважала це якимось дивом. Для неї несподіваним дивом був би приїзд когось з інших п'ятьох дітей, але такого дива поки що не сталося. За всі роки це був фактично перший раз, коли у травні, влітку чи у вересні на відпочинок у відпустці в рідній садибі не побував хтось із дітей Золотаренків.
   Та це було саме поки що. Оскільки те, що сталося на початку жовтня не очікувала не лише сама Наталія, але навіть Михайло. Без всякого попередження у село один за одним почали з'їжджатися сім'ї всіх семи іногородніх дітей пристарілого вже подружжя. Їх мама не вірила своїм очам: спочатку одесит Лаврентій, потім - кияни Ілля та Василь, а пізніше - ужгородець Микола, і навіть "чехословак" Олександр. І приїхали вони не на один день, а щонайменше на тиждень-два - ось на коли у них були призначені відпустки. Це дійсно був неочікуваний сюрприз, але він мав статися. Діти нібито змовилися одночасно взяти відпустки саме на початку жовтня. Та слово нібито у цьому разі було зовсім недоречним, бо вони й дійсно змовилися. Ще 2 роки тому, коли у липні Лаврентій з сім'єю приїжджав з Одеської області у відпустку до батьків, він довго про щось шепотівся з Петром. Те, що приїдуть ще й Тоня з Павликом, мама вже не сумнівалася - вона після приїзду перших дорогих гостей, а то були Лаврентій з киянами, вже все зрозуміла. Зрозумів і Михайло. І цей сюрприз повністю виправдовував всю "неуважність" дітей до ювілеїв тата чи мами. Виправдовував тим, що то були, нехай і дорогі дітям ювілеї батьків, але поодинокі. А за пару днів мав відбутися вже дійсно родинний ювілей, та ще й який - "золоте" весілля у батьків. Восьмого жовтня виповнювалося 50 років, як у парі дружньо й щасливо жили разом Михайло Лаврентійович та Наталія Карпівна Золотаренки.
   Так, саме Лаврентій з Петром і були, так би мовити, застрільниками, організаторами цього родинного свята. Вони того ж року розіслали своїм братам та сестрі листи з поясненнями, а також попрохали тих заздалегідь потурбуватися про те, щоб у всіх у них відпустка у 1971-му році була саме у жовтні. Звичайно, Наталія з чоловіком теж планували відзначити свій ювілей, але у компанії хіба що родинних односельчан. Вони навіть не гадали, що їх діти пам'ятають цю дату. А ті не лише її пам'ятали... Господи, якби хто лише знав скільки сліз знову довелося пролити Наталії Карпівні, але то вже були сльози радості, щастя. Розчуленим був таким подарунком дітей і Михайло Лаврентійович, а це й був для нього з дружиною подарунок, дуже дорогий подарунок. Наталія зі сльозами на очах постійно дякувала дітям за таку негадану для неї радість. А ті просто заспокоювали маму. Та за всіх них висловився найстарший з дітей. Ось якими словами заспокоїв маму Лаврентій:
   -- Мамо, ми завжди любили, любимо й будемо любити вас з татом. Та по-іншому й бути не може - адже саме ви дали нам життя, -- син майже повторив мамині слова, якими вона жалілася після свого дня народження чоловікові. -- І ми не лише любимо вас, ми вас дуже поважаємо, бо ви нас виростили і добре виховали. Ми завжди будемо вас навіщати, в міру наших можливостей, бо по-іншому теж не можемо. Адже тут наші корні, наші пороги. -- А далі Лаврентій проспівав: "Мене водило в безвiстi життя, та я вертався на свої пороги". -- Це були рядки із популярної української пісні "Два кольори", яка була написана у 1964-му році на музику Олександра Білаша; слова Дмитра Павличка. Першим виконавцем пісні був Дмитро Гнатюк. Після чого Лаврентій закінчив свою тираду наступними словами, -- і ми завжди будемо вертатись на свої пороги.
   За кілька днів до родинного свята, коли стало остаточно зрозуміло, що з'їдуться всі діти, Михайло Лаврентійович почухав потилицю й стурбовано звернувся до Петра:
   -- Це все, звичайно, дуже добре, що приїдуть всі. Але тобі потрібно було заздалегідь попередити нас про це.
   -- Е, ні. Тоді сюрприз не вдався б.
   -- Сюрприз, це, звичайно, непогано, але тепер у нас можуть виникнути проблеми.
   -- Які ще проблеми? Не буде ніяких проблем.
   -- А я гадаю, що можуть бути. Поміркуй сам. Нас збереться загалом чоловік тридцять, а то й того більше. Де ми всі розмістимося - і за столом, і на ночівлю?
   -- Ну, тридцять осіб навряд чи буде. Не всі приїдуть з дітьми, я маю на увазі з тими, що навчаються в школі. Ти вже й сам, батьку, це помітив.
   Петро у цьому мав рацію. Так, наприклад, родини і Лаврентія, і Тоні, -- ті були першими гостями (разом з Іллею та Василем), -- приїхали без своїх школярів. Антоніна, можливо, могла приїхати й пізніше, адже мешкала поблизу, та вона навідалась раніше, щоб допомагати мамі. Що ж стосується школярів, то в цілому у старших класах навчалися діти Лаврентія (донька), Антоніни та Олександра, у молодших класах - Павла й тих же Антоніни та Олександра. В цілому у школі зараз навчалося дев'ятеро онуків Наталії та Михайла, ще четверо до школи поки що не доросли, а троє - "переросли". Двоє з них - сини Антоніни та Лаврентія - навчались вже у ВНЗ. Та вони теж були на святі бабусі й дідуся - студентів 3-го курсу вже не дуже лякали кілька днів пропуску занять. Ганна ж, донька Олександра та Гульнари минулого року по завершенню навчання в школі стала працювати офіціанткою в гарнізонній офіцерській столовій - не хотіла вона поки що полишати батьківську сім'ю, та й мешкати в ЧССР їй подобалось. Отож, за підрахунками не буде на ювілеї у бабусі та дідуся саме 7-х школярів, оскільки мешканцям Зеленче - старшій доньці та сину Петра і Марічки - школа не була на заваді. А ось тих, хто мешкав вдалині від історичної батьківщини своїх батьків, таки довелося тимчасово залишити під опікою (з проживанням) своїх друзів, у яких сини або доньки були приятелями їх дітей. Саме тому дехто з дітей Наталії та Михайла і не планував довго відпочивати в селі, поспішаючи до своїх дітей, до місця проживання сім'ї.
   -- Все це так, -- скрутно покачав головою батько, -- але однак під тридцять осіб все ж буде, а то й більше. Наших з мамою дітей, та ще й кожен зі своєю парою, буде шістнадцятеро, онуків з десяток має бути, та нас двоє.
   -- Я вже прикинув - буде 27 чоловік. Але для дошкільної малечі ми накриємо окремий стіл. Отож дорослих буде ледь за 20, ну, нехай осіб 22-23. У нашій просторій вітальні на 20-25 осіб місця за столами буде досить. Столи знесемо з інших кімнат.
   -- Добре. А інші гості?
   -- Які ще інші? Це ж лише наше свято, ваше свято. Хіба ви ще когось будете запрошувати?
   -- А мамин брат Микола з Лідою, а її сестри Марія та Катерина - це що, не наша родина? Вони 50 років тому були на нашому весіллі, то чому їм не бути й зараз. Я не знаю, звичайно, чи приїде з Дунаївців Катя, але й так народу додасться чимало. Сім'ї Миколи та Марії - це ще майже під десяток чоловік.
   -- Так, я про них і не подумав, -- скрушно покачав головою тепер вже Петро. -- Та вони ночуватимуть вдома, а за столами якось ми всі розмістимося. Я сьогодні ж з Лавром, Ільком та Васильком займусь столами у вітальні. Все розставимо й підрахуємо. Та я впевнений, що всі помістяться.
   -- Добре. Я теж гадаю, що за столами ми якось та розмістимося. А ночівля? Крім нас з вами однак потрібно розмістити понад 20 осіб.
   -- У двох кімнатах більшість розміститься - наша кімната й та що й так призначена для гостей. У одній кімнаті будуть спати особи жіночої статі, у іншій - чоловічої. Теж за сьогодні-завтра ми, мужики, все зробимо, підрахуємо... Якщо не будуть вміщатися, то кілька осіб можуть забрати до себе ті ж дядечко Микола й тітонька Марія. Малих дітей вони можуть точно забрати.
   -- Е, ні-ні, -- почули раптом батько з сином голос Наталії Карпівни. Виявляється, що вона прислухалася до чоловічої розмови. -- Нікуди малеча з нашої домівки не піде. Їм у чужих стінах лячно буде. Вони будуть ночувати у нашій спальні, вона простора. Тим паче, що малечі, навіть разом з твоїми дітьми, дошкільнят я маю на увазі, не так вже й багато - лише четверо. Та й те ми ще не знаємо, чи приїде Микола зі своєю малечею. Скоріш за все вони залишаться з батьками Оленки. Так що ти, Петько, з братами прикинь розставлення спальних місць і у нашій кімнаті.
   -- Добре, це не проблема. Так навіть краще.
   -- Так, тоді ти, Петько, за все це й відповідаєш, -- суворо мовив в сторону сина Михайло Лаврентійович. -- Не Лавр, як самий старший з вас, а саме ти, бо ти місцевий, ти зараз краще всіх розбираєшся у сільській обстановці. З тебе я й питатиму, у разі чого. Прикиньте з братами, можливо, якісь ще й нари подібні до ліжок доведеться сколотити. Постільної білизни-то у нас досить буде, а ось ліжок... - не знаю. Не будеш же ти зносити їх з усього села чи у сусідів брати.
   -- Тату, я вже це питання давно обдумав. Все буде в нормі.
   -- Ну, добре. Я знаю, що ти мужик хазяйновитий, а тому й вірю, що все дійсно буде в порядку.
   І ось за якихось 3 дні всі приготування були завершені, й настав день свята. З'їхалися всі діти ювілярів, приїхав з ЧССР у відпустку (і на родинне свято) і Олександр зі своєю старшою донькою Ганною. Приїхала з Дунаївців навіть сестра Наталії Катерина, без дітей, але з чоловіком, щоправда, він був у неї вже другим. Вона вийшла за нього, теж вдівця, заміж наприкінці 40-х років - перший її чоловік загинув на війни. Як виявилося, її запросив від імені своєї мами (як би виправляючи свою провину, що забув про її рідню) Петро, пославши в один із днів у райцентр найменшого брата Василька. З райцентру в село й назад, як і у більшість інших навколишніх населених пунктів, вже ходив автобус. За столом ювілярам було відведене почесне місце. Наталії у чепурній сукні онуки наділи на голову ще й вінок з осінніх квітів, а дідуся заставили надягти, як той не опирався, святковий мундир залізничника.
   Розпочав торжество старший син ювілярів Лаврентій, який тепло привітав батьків із знаменною для них датою - не так вже й багатьом людям вдається прожити у парі пів віку. А потім він ще проспівав коротеньку пісеньку:
        Як мені вас не любити, тату рідний, нене?
        Та ж ви мене згодували, дбаєте про мене.
        Та ж ви мене згодували власними руками;
        Ой нема то ніде в світі, як в тата і мами.
        Тато розуму навчає, мама приголубить,
        Ніхто мене так на світі, як вони не любить.
   Коли всі ті, хто зібрався за святковими столами випили та вкинули щось із їжі в рот, батько запитав сина:
   -- А що це за віршик ти нам прочитав, чи пісеньку? Не чув я за свого життя такого привітання.
   -- Це стара народна пісня, я, чесно кажучи, ледве відшукав віршоване привітання для такого випадку. Я навіть не знаю, чи це всі її рядки чи є ще якісь. Так що звиняйте.
   -- Та ні-ні, все нормально, -- посміхнувся ювіляр. -- Нормальне привітання. То я просто поцікавився.
   А далі слово взяло старше покоління - сестри та брат Наталії Карпівни. Після цього продовжилися знову привітання дітей Золотаренків та їх суджених. Коли ж слово дійшло до Миколи, то він поздоровив маму з татом наступними словами, яких його навчили, як він потім пояснив, місцеві ужгородські мешканці:
        Сьогодні у нас в хаті радісне свято -
       Золоте весілля у мами і тата.
       Ми дружно зібралися вас привітати,
       Здоров'я і щастя обом побажати.
            Спасибі, рідненькі, за щирість сердечну,
            За руки робочі, недоспані ночі.
            Бажаємо щастя, добра і тепла,
            Здоров'я міцного, радісних днів
            На многая і благая літа!
   Оскільки родинних гостей було дуже багато - святкування розпочали о 15-й годині, щоб всі могли висловитися - то ювілярам довелося вислухати дуже й дуже багато приємних слів на свою адресу. У Наталії Карпівні очі блищали від задоволення й гордості за своїх дітей, хоча іноді в них проблискували й радісні сльозинки. Були також і вигуки "Гірко!", яке ж весілля без них - нехай навіть і "золоте". І ювіляри радісно цілувалися. Михайлу Лаврентійовичу після кількох тостів дозволили нарешті зняти свій трохи душний для такого гурту народу мундир і залишитись лише у сорочці - ?краватку теж дозволили зняти. Хоча до того найстарший його син Лаврентій, увіковічив своїм фотоапаратом щасливу пару ювілярів. У старому родинному фотоальбомі було лише декілька професійно виконаних довоєнних світлин, та й гарних повоєнних світлин до цього часу було не так вже й багато - у молодших дітей лише на початку 60-х років з'явився простенький фотоапарат "Смена".
   Багато фотографував старший син і після цього, а тому невеличкий сімейний альбом після цього свята, мабуть, точно доведеться заміняти, купивши вже більшого об'єму. Та фотографував саме Лаврентій не тому, що був найстаршим серед братів, а тому, що у нього був дуже гарний дзеркальний фотоапарат "Praktica", який Золотаренко купив ще під час свого перебування в НДР. Це була перша в Європі малоформатна однооб'єктивна дзеркальна камера з визначенням експозиції через об'єктив (система TTL). І випускався цей фотоапарат саме у тому місті, де ще донедавна служив Лавр - на підприємстві "VEB Pentacon Dresden". Та справа була навіть не в самому фотоапараті. В тій же НДР чи навіть СРСР зараз теж вже були непогані фотокамери. Німеччина (щоправда ФРН), наприклад, випускала всесвітньовідомий фотоапарат "Leica" ("Лейка"), який був розроблений ще у 1913-му році Оскаром Барнаком. Це була перша робоча фотокамера, яка використовувала 35-мм плівку. Об'єктиви Leica першого покоління довгий час залишалися неперевершеними і визначали особливу якість фотоапаратів. Але цим ім'ям називали також і один з фотоапаратів, що випускався в СРСР - "ФЕД". Так, це була та сама "Лейка", про яку співалось у широковідомій "Пісні військових кореспондентів", авторами якої були поет Максим Леонідов (багато хто безпідставно вважає її автором К. Симонова) та композитор Матвій Блантер - фотоапарат, з яким радянські фотокореспонденти пройшли всю Велику Вітчизняну війну:
        От Москвы до Бреста
        Нет такого места,
        Где бы ни скитались мы в пыли.
        С "Лейкой" и блокнотом,
        А то и с пулеметом
        Сквозь огонь и стужу мы прошли.
   Невже Радянський Союз випускав німецькі фотоапарати "Лейка"?.. А таки випускав, хоча й не саму "Лейку", а подібний їй фотоапарат. Справа у тому, що у 1934-му році копію "Leica II" почали виробляти в Харкові на заводі трудкомуни імені Фелікса Едмундовича Дзержинського (згодом Харківський машинобудівний завод "ФЕД"). Та фронтові журналісти й поети знали про таку метаморфозу, а тому спочатку й називали фотоапарати "ФЕД" на німецький лад.
   Так ото ж, справа була не в самому фотоапараті, за відповідної кваліфікації можна було робити гарні світлини й камерою "Смена". Просто Лаврентій фотографував на поки що не дуже відому пересічному громадянину СРСР кольорову негативну фотоплівку ORWOCOLOR, яка також випускалася в НДР на фірмі ORWO і якою свого часу завбачливо запасся Лаврентій. Він також пообіцяв, що обов'язково зробить кольорові світлини з цього свята й достатню їх кількість вишле бандероллю на адресу батьків. А брати й сестра зможуть взяти собі ті, що їм сподобаються, коли будуть приїздити в село у відпустку, чи на їх прохання батьки з листами вишлють їм фото.
   Та навіть святковий день був не резиновий, і хоча свято затяглося допізна, закінчився й він. Та цим проведеним днем залишилися задоволені всі - і ювіляри, і їхні гості.
  
  

РОЗДІЛ 13

Життя чудове й дивовижне

   Свято завершилося, але відпустки у більшості дітей ювілярів продовжувалися. А тому надалі вони вже просто, як то було завжди, відпочивали. Наступного дня після свята всі обмінювалися спогадами і думками про день попередній. І визнали, що він дійсно пройшов на славу, був вдалим - і за столами всі нормально розмістилися, і з ночівлею був повний порядок. Та ось якраз з останнім це було дещо дивним - сім'ї хоча й вимушено, але ж були розділені. Та всі таким розміщенням були задоволені. Вечорами чоловіки більше часу проводили саме у своїй "чоловічій" кімнаті, де вони розповідали про свою роботу, службу, різні випадки з життя, та й взагалі травили різні байки або ж реготіли від анекдотів, часом не таких вже й пристойних. Ну, що говорити, це була саме чоловіча компанія на дозвіллі. Та ще й сугубо родинна - брати з кількома своїми дорослими дітьми та єдиним зятем Андрієм - чоловіком сестри. Вони навіть біля телевізора не засиджувались, хіба що збиралися перед його екраном лише о 21:00 щоб послухати новини - вже четвертій рік у цей час на екранах з'являлася заставка улюбленої всіма програми "Час", яка почала свою діяльність з 1-го січня 1968-го року. А ось молоде покоління вечорами більше часу проводили перед екранами телевізора, передивляючись кінофільми, або ж просто гуляло селом, не забуваючи на вихідні ще й завітати до сільського клубу.
   Але що було ще більш дивним, так це те, що таке ж подібне зібрання в одній кімнаті жіночої компанії теж дуже сподобалася прекрасній стані, і, мабуть, навіть ще більше, ніж їх чоловікам. Це було дивним ще й тому, що вони в принципі були зовсім чужі одна одній, об'єднані у різні роки лише завдяки їхнім чоловікам - та це все ж другорядна спорідненість. А з "жіночої" кімнати часом теж лунали досить голосні розмови, іноді й сміх, та іноді було й притаманне жінкам майже шепотіння. Якби хтось прислухався до розмов у цій кімнаті, то почув би як педагог Оксана, дружина Павла одного разу емоційно вигукувала:
   -- О, Боже! Як добре, що у нас зараз зібралася саме така наша, жіноча компанія. Як довго вже такого не було! Я зараз неначе повернулася у свою молодість, коли під час навчання в інституті разом з кількома дівчатами жила в одній кімнаті. Як же нам тоді добре було! І про що ми тоді тільки не розмовляли. Це були саме наші дівчачі, жіночі розмови. А зараз навіть з чоловіками не про все поговориш, та їм часом наші роздуми чи переживання не дуже-то й цікаві. Це просто чудово, що ми зараз разом зібралися. Ми тепер, як мені здається, навіть стали ближчими, ріднішими.
   Ось так духовна жіноча спорідненість і переростала у спорідненість фізичну, родинну. І жінки, які зараз волею долі булі "зачинені" у спільній кімнаті, неначе й справді більш по-родинному зблизилися, стали як би добрими подругами, хоча раніше подібне не завжди й відчувалося. Тим паче що віковий проміжок у жінок був як для їх статі не таким вже й малим. Та зараз вони не звертали на це уваги. Вони навіть стали не стільки подругами, скільки немов би сестрами, нехай і зведеними, та все ж сестрами.
   Та гості не лише просто відпочивали разом з батьками, але й ділилися своїми новинами. А новин у дітей було поки що мало - діти (онуки ювілярів) підростали, а у батьків якихось змін у їх роботі поки що не було. Єдина й досить серйозна зміна у цьому плані відбулася лише у Іллі - восени він поступив-таки в очну аспірантуру при Київському науково-дослідному інституті автоматизованих систем у промисловості. Він сповістив про цю визначну подію у своєму житті досить коротко, тому що за цей час ще й сам детально не встиг ознайомитися зі своїм новим місцем роботи, а точніше навчання. Хоча з нового року, як йому пообіцяли, він стане й працювати - враховуючи його стаж роботи на серйозному заводі, буде зарахований на ставку молодшого наукового співробітника. І звільнився з роботи Ілля із записом у трудовій книжці: "...у зв'язку зі вступом до аспірантури", до того ж не "за власним бажанням", а "за угодою сторін".
   Натомість Ілля розповів деякі столичні новини, у тому числі і майбутні. Наприклад, він сказав батькам, що невдовзі йому з Надією стане легше добиратися до центру Києва а також у інші його мікрорайони - перед Жовтневими святами мають бути відкриті три нові станції київського метрополітену; "Жовтнева", "Нивки" та "Святошино". У зв'язку з цією подією він навіть розповів батькам цікаву сторінку з історії київського метро - воно, як це не дивно, почалося (чи мало б початися) ще наприкінці ХIX-го століття, коли у 1884-му році, вперше в Російській імперії було розглянуто проект підземного позавуличного транспорту. За його планом саме у Києві від набережної Дніпра тунелі повинні були пройти через Поштову площу до залізничного вокзалу. Втім, депутати Міської Думи відхилили цей проект - мабуть, за таким їх рішенням стояли не лише економічні причини, а й просто різні банальні домисли.
   А ось нові станції метро цього року дійсно будуть відкриті 5-го листопада. Після цього дещо спроститься для Іллі не лише шлях до центру столиці, але й маршрут до місця проживання його брата Василя. Він, звичайно, не стане значно легшим (бо станцій метро в сторону Солом'янки чи тих же Жулян не буде), та все ж скоротиться у часі. Швидше й зручніше стане добиратися Ілля й до місця своєї роботи, а у нього на відміну від його дружини час до роботи забирав чимало часу.
   Що ж стосується Надії, то вона на початку своєї лікарської кар'єри працювали взагалі досить близько від місця проживання - у дитячій поліклініці N 5 по вулиці Салютній. Та їй не подобалась ні робота у поліклініці, ні сама поліклініка. А тому через 3 роки за допомогою свого тата вона перейшла працювати у дитячу лікарню теж під N 5, яка розташовувалася на вулиці Вернадського (пізніше вулиця отримає вже назву бульвар Академіка Вернадського). А це був вже сусідній Святошинський район. Та на відміну від чоловіка відкриття станцій метро "Нивки" та "Святошино" не внесло для Наді ніяких змін у маршруті проїзду до роботи. Надія на роботу їхала трьома (а іноді і двома) видами транспорту: спочатку тролейбусом до проспекту Перемоги, потім автобусом до початку вулиці Вернадського, а потім знову автобусом (а у хорошу погоду й пішки) вже до місця свого призначення. Від метро "Святошино" (а точніше вже за залізничним мостом) починався маршрут автобуса, який проходив і по вулиці Вернадського. Так, три види транспорту, але часу поїздка забирала не так вже й багато, бо відстань по столичним міркам була невеликою. А тому не було для Надії ніякого сенсу добиратися тролейбусом до проспекту Перемоги, там сідати у метро (а станція знаходилася саме там) і їхати лише одну зупинку, щоб сісти на автобус, якщо туди лише пару зупинок і наземного транспорту. Ось такими були столичні реалії.
   Та поступово, начебто і непомітно, спливали і дні жовтня. Невдовзі один за одним почали роз'їжджатися до місць своєї роботи (служби) й проживання гості. І вже до початку наступного місяця Наталія Карпівна та Михайло Лаврентійович знову залишилися лише у компанії Петра з Марічкою та трьох онуків - молодшенькій Катрусі виповнилося 3,5 рочки. Минули свята з радощами, настали сумні будні, які трохи розвіювалися для старших Золотаренків забавами з онуками.

* * *

   Та ось наступний місяць року 1971-го приніс в оселю Золотаренків чергову радість, яку вони вже заздалегідь чекали (здогадувалися - навіть знали, що це станеться - ще з дня свого ювілею) - в середині грудня у Василя та Анастасії народилася донька, яку назвали Дар'єю, Дариною, Даринкою. Старі Золотаренки з полегшенням зітхнули - нарешті всі їхні діти обзавелися своїми нащадками, а саме Настя з Васильком щось трохи затягли з цією справою - пройшло вже 4,5 років з дня їх одруження.
   -- Так, ну все - діждалися ми онуків по повній програмі, -- з полегшенням зітхнув Михайло Лаврентійович після такої радісної звістки.
   -- А чому це по повній програмі? -- не погодилися з ним дружина. -- Можуть бути спадкоємці ще будь у кого з наших дітей. Я маю на увазі, звичайно, молодших. Хоча хто зна - я, наприклад, Василька народила у 40 років.
   -- Ну, зараз так пізно жінки не часто народжують. Та я взагалі не про це мову вів. Я сказав, що по повній програмі, маючи на увазі, що нарешті всі наші діти мають вже своїх дітей, самі стали батьками. Тепер нам вже й помирати буде спокійніше.
   -- А що це ти про смерть став думати? Сам невдовзі казав, що які там наші роки. Та й зарано нам ще помирати. Не всього ми ще досягли.
   -- Отуди тобі! А що ми з тобою ще можемо досягти, сидячи вже на пенсії?
   -- Ну, не стільки, мабуть, досягти, скільки дочекатися?
   -- І чого ж дочекатися? Поки зовсім немічними станемо?
   -- Ти знову за своє... Ми повинні дочекатися правнуків. Кажуть, що людина не марно прожила на Землі лише у тому випадку, коли дочекалася правнуків, коли за нею вже третє покоління з'явилося. І воно, як на мене, правильно.
   -- Ну, можливо, що ти й маєш рацію. Та я гадаю, що дочекаємося ми й правнуків, недовго вже залишилося чекати. І першою на черзі, на мою думку, претенденткою на нашого первістка правнука є Ганнуся.
   -- Мабуть, що так, -- погодилася Наталія.
   -- Так, так. Ганні, -- доньці Олександра та Гульнари, -- у тому ж місяці, що й тобі виповнилося вже 18 років. Раніше вона вважалася б вже дівкою на виданні. -- Так, у сьогодення дівчата виходять заміж вже зазвичай трохи пізніше, та все ж чекати, я гадаю, не довго.
   -- А чому ти так вважаєш?
   -- Та ти ж бачила її - дівчина-красуня. Вона ж успадкувала від Гульнари та Сашка найкращі риси. І що, вона довго буде ходити незаміжньою? Та ще й в осередку молодих офіцерів, у яких напевно вже слинки біжать від одного її виду. Та ще й працює вона в офіцерській столовій, постійно крутиться в офіцерському середовищі. Не пішла ж навчатися далі у ВНЗ чи технікум, а залишилася у Чехословаччині. І я гадаю, не просто тому, що не захотіла залишати батьків чи чужу для неї країну. Мабуть, що мала й свої плани.
   -- Ой, Мишко! Не набалакуй на нашу унучку. Те, як ти про це говориш, якось не зовсім приємно звучить. Ганнуся не легковажна дівчина, не може у неї голова бути забитою лише молодиками-офіцерами.
   -- Та я й не кажу, що у неї всі помисли лише про це. Хоча яка дівчина не мріє про створення своєї сім'ї? І то вірно. Та й не все залежить від неї, а точніше від її розуму. У такій справі головне рішення буде за її серцем, а не за розумом.
   -- Мабуть, що так, -- знову погодилася з чоловіком дружина.
   -- Ото ж бо воно і є. Та я нічого поганого і не хотів сказати. Зрештою, той же молодий лейтенант чи старший лейтенант колись може стати й генералом, а Ганнуся тоді буде дружиною генерала. То що в цьому поганого? Он Гульнарі добре живеться з Сашком, хоча він поки що й не генерал.
   -- Мені щось не дуже й віриться, що Сашко стане генералом.
   -- Мені теж. А ось Лаврентій точно буде генералом, а ти станеш мамою генерала.
   -- Дожити б до цього моменту.
   -- Та доживеш. Лаврентію лише один крок залишився до цього. Він вже полковник, а змінивши в черговий раз місце служби згодом точно генералом стане. А він в Одеському окрузі вже половину свого терміну відслужив. Так що років через 3-3,5 може й стати генералом. То хіба для нас це такий вже значний строк - 3,5 роки?
   -- Добре, я на це згодна. Та починали ми свою розмову про правнуків. А хто надалі ще може бути на черзі? За Ганнусею, я маю на увазі.
   -- Хто? Ну, її старші двоюрідні брати навряд чи так вже швидко одружаться. Хіба що, як закінчать інститути, чи наприкінці свого навчання.
   Михайло - син Антоніни Андрія та Іван - син Лаврентія з Валентиною були навіть на рік старші за Ганну. Та Іванко зараз навчався на 3-му курсі (поступив-таки 2 роки тому) в Одеському політехнічному інституті, а Мишко - в Кам'янець-Подільському педагогічному інституті на філологічному факультеті - значно пізніше той стане факультетом української філології та журналістики. А зараз Михайлик навчався за напрямом іноземної філології (англійська мова та література). Він не пішов стопами батьків - інженерія чи медицина - а вибрав свій шлях - хотів стати перекладачем; або ж планував займатися у якомусь науково-дослідному інституті іноземною філологією. Звідки у хлопця проявився до цього хист було незрозуміло (ні батько, ні мати іноземними мовами практично не цікавилися), хоча в школі хлопцю дійсно краще давалися гуманітарні науки. Та бабуся з дідусем раділи хоча б тому, що обидва онуки здобудуть вищу освіту - молодь зараз все більше намагалася закінчувати 10 класів.
   -- То так, -- відреагувала на роздуми чоловіка Наталія. -- А моїй тезці, -- доньці Лаврентія та Валентини, -- та Оленці, -- доньці Антоніни та Андрія, -- зараз поки що лише 16 років. Алії ж, -- молодшій доньці Олександра та Гульнари, -- і того менше - лише 15. Так що нам доведеться ще трохи почекати, ще пожити.
   -- Будемо ще жити - навіть мої 75 років ще не межа людського життя. Так, Наталя, завершуємо, мабуть, це гадання на кавовій гущі. Неблагодатна це справа - гадання. Життя може внести ще ті свої корективи...
   На цьому й дійсно розмова була завершена. Та й сам дуже багатий на ювілеї 1971-й рік вже теж добігав свого кінця. Невдовзі всіх вже очікувало наступне, дуже приємне свято Нового року.

* * *

   Черговий 1972-й рік розпочався для Іллі Золотаренка з того, що 3-го січня (перший понеділок) він розпочав свою роботу в НДІ вже на посаді молодшого наукового співробітника. На цій посаді могли працювати особи з вищою освітою як з науковим ступенем, так і без нього. За наявності наукового ступеня, закінченої аспірантури або вже проходження стажування - ніяких вимог до стажу роботи не пред'являлося. Якщо ж у претендента на посаду наукового ступеню не було, то потрібен був відповідний досвід роботи за фахом - не менше 3-х років. Щоправда, іноді як виняток (при наявності рекомендацій рад ВНЗ чи факультетів) на посаду молодшого наукового співробітника могли бути призначені й просто випускники вищих навчальних закладів, які отримали досвід наукової роботи в період навчання. Оскільки Золотаренко мав вже шість років фахового стажу роботи, та й вік був не такий вже й молодіжний - 32,5 роки - то ніяких складностей в оформленні його на цю посаду не було. Посадові обов'язки молодшого наукового співробітника хоча й не були надто вже складними, та все ж носили відповідальний характер. Особа, що обіймала цю посаду, повинна була під керівництвом відповідального виконавця проводити наукові дослідження і розробки за окремими розділами (етапами, завданнями) теми відповідно до затверджених методик. А також брати участь у виконанні експериментів, проводити спостереження і вимірювання, складати їх опис і формулювати висновки. Звичайно ж, також паралельно ще потрібно було вивчати науково-технічну інформацію, вітчизняний і зарубіжний досвід з досліджуваної тематики. А ще складати звіти (чи розділи звіту) за темами або їх розділами (етапом, завданням) та брати участь у впровадженні результатів досліджень і розробок.
   До цього часу, в минулі 4 місяці у Іллі було безтурботне життя в інституті. Коли була якась робота в лабораторії або якісь доручення у відділі, то він повністю віддавався роботі. А коли не було ні того, ні іншого, то він був, так би мовити наданий сам собі. Він просто аспірант, а тому міг просиджувати в бібліотеці, шукаючи матеріал для своєї майбутньої дисертації, або ж щось писати у самому відділі. До того ж це могло бути і не в стінах інституту. Його робочий день ніхто не контролював. Він міг по кілька днів і не з'являтися на роботі. Адже це не навчальний заклад, занять у ньому не проводять. А для його наукового керівника важливим було лише те, щоб він своєчасно виконував затверджений план своєї аспірантської діяльності. Це було дуже зручно для Золотаренка. Та ще й практично, тому що його, наприклад, навряд би так просто відпустили з роботи на ювілей батьків, якби він вже працював на штатній посаді - для відпустки ніяких підстав поки що не було, а тому довелося б відпрошуватися з роботи на кілька днів. А це було б не дуже-то й гарно усього лише через місяць роботи на новому місці. А так Ілля просто сповістив начальника відділу, а той був і його науковим керівником, що він на кілька днів з'їздить до батьків на їх ювілей. І Володимир Григорович Ігнатов - такими були реквізити начальника відділу - без зайвих слів відпустив аспіранта. А ось вже надалі Іллі доведеться просиджувати в інституті "від дзвінка до дзвінка". Та це все компенсується тим, що Ілля буде отримувати за таке своє "просиджування" непогані гроші. Таким чином, він з Надією "просидів на шиї" її батьків лише 4 місяці. А далі, як Золотаренко і обіцяв своєму тестю, він знову продовжив сам забезпечувати свою сім'ю.
   А в цілому рік 1972-й був вдалим і приємним для родини Золотаренків. У квітні киянин Василь листом поздоровив батька з його черговим днем народженням, і одночасно похвалився тим, що саме у цьому місяці він почав вже літати на літаках АН-24 цілком самостійно - він був призначений 1-м пілотом. Звичайно, вів літак не лише один він, та й рейси були ті ж самі - міжобласні - але тепер Василь Михайлович займав вже ліве пілотне крісло і був командиром екіпажу. Для 31-річної молодої людини непогане досягнення.
   Влітку ж прийшла приємна і радісна звістка з Ужгорода - Миколу Золотаренко запросили працювати провідним інженером в Ужгородський будівельний трест. Микола був на 4 роки старший за Василя, але таке його досягнення мало бути досить перспективним. І навряд чи його туди "проштовхнули" - бездара на такій посаді серйозній організації не потрібен. А тому, мабуть, таким чином відзначили натхнену працю молодого інженера-будівельника, а 35 років для чоловіка - це саме розквіт його можливостей, таланту та працездатності. І батьки вірили, що це далеко не остання сходинка на трудовому шляху сина, адже він ще до вступу в інститут ставив собі самі серйозні задачі.
   Восени прийшла чергова новина і від Іллі, щоправда, не така глобальна і не пов'язана із його трудовою діяльністю, але зате дуже приємна для його мами з татом - у них поповнився склад онуків. В середині жовтня Надія народила хлопчика, якого батьки назвали Геннадієм. І як виявилося вже пізніше, саме Геннадій Ілліч Золотаренко стане останнім онуком Наталії Карпівни та Михайла Лаврентійовича. В цілому у них було 18 онуків - на вісім дітей, що залишилися живими після війни, не так вже й погано, принаймні "демографічну норму" вони виконали, навіть з невеличким запасом. Щоправда, цю норму так і не виконали "ледарі" Василько з Настею, у яких так і буде єдина донечка Дарина. Та зате цю норму перевиконали Антоніна, Олександр та Петро, у яких було по троє дітей, а у решти їх братів (Лаврентій, Павло, Микола, Ілля) - по двоє. За статевим поділом у старих Золотаренків було 10 дівчаток та 8 хлопчиків. А далі їм доведеться й справді чекати вже своїх правнуків.
   А так вже швидко, вочевидь, подібна подія не станеться. Справа у тому, що та ж Ганна, на яку в цьому плані розраховували (чи просто скоріше прогнозували) Золотаренки, заявила своїм батькам, що заміж вона поки що виходити не збирається. Вона сказала, що дружиною офіцера бути не хоче - за свої 19 років вона й так добряче намандрувалася з батьками: Білорусія (якої вона, щоправда, не пам'ятала - дуже малою ще була), Зауралля, Москва, знову Урал, Закарпаття, а тепер ще й ЧССР). Переїжджати й надалі постійно з одного місця на інше вона не бажає. Їй, мовляв, створивши свою сім'ю, хочеться осісти на одному місці і спокійно жити, а не мотатися по всьому Радянському Союзу. Це ще раз підтверджувало той факт, що молоде покоління зростає досить прагматичним, і не бажає відмовлятися від життєвих зручностей, вигод та комфорту. А який комфорт може бути у тимчасовому житлі, що надається офіцерам у військових гарнізонах... Донька, скоріш за все, унаслідувала деякі риси свого татуся, теж прагматика.
   Та, як виявилося, Ганну навесні наступного року все ж чекав черговий переїзд. У травні 1973-го року Олександр написав батькам, що його перевели у Московський військовий округ.
   -- Щастить Сашку, -- зраділа його мама, прочитавши листа, -- то сама Москва, то Московський округ.
   -- Ага, так вже й щастить, -- скептично відгукнувся Михайло. -- Особливо, коли його в Чехословаччину затурили, звідки він міг і не повернутися.
   -- Але ж обійшлося. Та й мешкав він, з його розповідей, там непогано. Там же, мабуть, як і в Німеччині краще живуть, ніж у нас. Про Німеччину і ти, і Лавр саме так говорили.
   -- Чехословаччина - це тобі не Німеччина. Не дуже вони розкішно живуть. То вони лише хотіли жити краще, та не вдалося, -- необдумано бовкнув Михайло, пам'ятаючи, що йому розповідав Олександр про Захід, свободу і таке інше.
   -- Що означає хотіли краще, але не вдалося? -- тут же вчепилася у цю фразу Наталія. -- Як я зрозуміла, там різні позакласові елементи підбурювали народ зламати у країні соціалістичний устрій. То хіба б тоді було краще? Гірше ж було б!
   -- Ну, не знаю, -- почав невиразно виправдовуватися її чоловік. -- Хто його знає, що вони хотіли. Мабуть їм здавалося, що так буде краще, -- звісно ж, Михайло не хотів переказувати дружині те, про що йому в приватній бесіді повідав син. Тим паче, що Сашко навіть пропонував батьку забути ту бесіду. А Наталія точно такого не зрозуміє. Толком їй Михайло нічого пояснити не зможе, та й не потрібна їй подібна інформація.
   -- Ага, краще... - скільки людей загинуло. І чехів, і наших.
   -- Добре, закрили цю тему. Ми з тобою там не були, а тому важко розібратися у справах чехословаків. І так добре, що Сашко з сім'єю нарешті звідти вирвався.
   -- Так. Тільки трохи зарано.
   -- Що означає зарано?
   -- Ну, я так зрозуміла з розповідей і Сашка, і Лавра, що офіцерів переводять на нове місце в основному через 5 років. Та й ти це підтверджував. А у Сашка п'яти років ще не пройшло, мало б це статися вже наприкінці серпня.
   -- Наталя, це трохи примітивні твої міркування. По-перше, ніхто так точно ті 5 років не дотримує. Ти й сама могла б упевнитись, порівнявши дати переводів наших військових дітей в інші частини. Тут ти маєш рацію - в основному через 5 років. Але може бути й раніше й пізніше. Та не це головне. Як на мене, то Сашка, навпаки значно раніше повинні були перевести.
   -- Це ще чому?
   -- Та тому, що він в одній частині прослужив вже майже 10 років. Так, місця різні - то Закарпаття, то Чехословаччина, але ж частина одна і та ж. Щоправда, Сашко не казав, чи він служив в обох місцях в одній і тій же частині. Але я думаю, що саме в одній і тій же. Бо не було сенсу відправляти офіцера ніби як на війну, перед тим перевівши його в іншу частину. У таких випадках злагодженість, знання своїх кадрів вирішують все. Отакі-то справи.
   -- Хм, можливо, що ти й маєш рацію.
   -- Та, мабуть, що маю. Сашку повезло трохи в іншому - він двічі підряд служив понад 5 років в одній частині. То в Заураллі, з перервою на Москву. То в Закарпатті, а далі в ЧССР. Йому пощастило, звичайно, не тому, що довго служив в одному полку, а тому що він досить довго знав кадри, які його оточували, приятелів, друзів. Ну, добре. Слава Богу, що тепер Олександр служить в самому центрі СРСР.
   Та це зовсім не означало, що Олександр ніс свою службу у самій Москві. Московський військовий округ був оперативно-стратегічним територіальним об'єднанням, який дислокувався на території 18 областей європейської частини СРСР. У межах округу було понад 300 великих міст з сучасною інфраструктурою. Округ займав територію більше ніж 1.138.000 квадратних кілометрів. А це територія Англії, Німеччини та Франції разом узятих. Через 30 років на базі двох військових округів - Московського і Ленінградського буде створено Західний військовий округ (ЗВО). Та все ж, Сашко з дитинства був щасливчиком - так, він служив не в Москві, але й не десь у глибинці, приміром, Івановської чи Ярославської областей. Він служив нехай і не в самій Москві, але ж у Московській області, у Підмосков'ї. А служив зараз Олександр у місті Наро-Фомінськ, де дислокувалася 4-а гвардійська ордена Леніна Червонопрапорна Кантемирівська танкова дивізія (в/ч 19612), з лютого 1984-го року імені Юрія Андропова. А сам Наро-Фомінськ розташовувався на південний захід від Москви - від столиці його відділяли якихось там 75 кілометрів по трасі.
   -- У Москві вони, мабуть, зможуть часто бувати. Москва... -- мрійливо простягла Наталія. -- А я не те що у Москві, а навіть у Києві лише на весіллях Василька та Іллі була.
   -- Ну, у Москві я теж не був, та не особливо й жалкую. У всіх містах, навіть України практично неможливо побувати. А що вже говорити про весь Радянський Союз... Але, якщо ти хочеш, то ми можемо з'їздити в гості до Василька з Іллею. В Ужгороді ти була, а до Києва відстань навіть менша.
   -- Та ні, Мишко, куди нам вже на старості їздити. Нехай краще діти та онуки до нас приїздять. То краще.
   -- Ну, як скажеш. А ось те, що Олександр з сім'єю живе поблизу Москви добре ще з одного боку.
   -- З якого ще?
   -- А ти не здогадуєшся? Можливо у Москві Ганнуся вибере собі якийсь навчальний заклад для продовження своєї освіти.
   -- О! То було б добре. Та чи захоче вона...
   -- А навіть якщо й не захоче, то однак близькість до Москви хороший фактор. Ганнуся не дуже-то поривалася виходити заміж за офіцера. То тепер у неї вибір буде більший, значно більший. Вибере собі супутника життя на свій смак.
   -- Ось тільки якщо саме вона буде обирати собі супутника життя, а не навпаки.
   -- Ну, будемо сподіватися, що навіть коли будуть обирати її, то їй у цьому питанні пощастить. Нехай знайдуть один одного.
   На цій оптимістичній, хоча й гаданій ноті бесіда була завершена.

* * *

   Без особливих новин сплив ще рік. І знову перша значна подія, теж навесні, як і минулого року, відбулася саме у Олександра Золотаренка. Щоправда, цього разу трохи раніше, не у травні, а в березні Сашко повідомив, що йому присвоїли чергове звання полковника. Він ще з минулого року обіймав посаду командира полку. Вочевидь, командування за цей час переконалося, що підполковник Золотаренко справляється з посадою, отож і присвоїло йому чергове звання, яке цій посаді відповідало. І знову у Наталії та Михайла відбувся обмін думок вже на цю тему.
   -- Нарешті Сашко наздогнав свого брата у званні, -- з радістю і полегшено заявила вона.
   -- Я думаю, що це ненадовго, -- відверто заявив їй чоловік. -- Лавр уже п'ятий рік у цьому званні ходить. Так що, скоріш за все, невдовзі вже й генералом стане. А полковник у 49 років, після 27 років військової служби - не таке вже й велике досягнення. У цьому віці багато офіцерів вже виходять у відставку - більше 25 років прослужили, пенсія буде хороша, отож можна і у відставку.
   -- Ну, не думаю, що Сашко саме зараз піде у відставку.
   -- У цьому я з тобою якраз згоден. Навіщо це йому, коли він тепер служить поблизу Москви. Якби служив на Сахаліні чи на Крайній Півночі, то точно пішов би у відставку. Може, й не цього року, а через рік, коли 50 виповниться. А у Підмосков'ї можна ще й пожити на казенних харчах, та ще й добрих.
   -- Ну, так. Тим паче, що як Сашко написав ще минулого року, тепер він вже командир полку. А це ж велика посада!
   -- Все, Наталія, відносне. Посада і велика, і не велика.
   -- Як це?
   -- Та отак. Полковник може займати, як казав мені Лаврентій, і більш високі посади, наприклад, заступника командира бригади або й командира бригади. А може бути навіть заступником командира дивізії. А Лавр зараз саме цю посаду й обіймає. Далі у нього на черзі посада командира дивізії, а це вже генеральська посада, так що точно бути йому невдовзі генералом. Сашко, хоча він і здорово змінився, коли служив у Чехословаччині, з його не такими вже й високими амбіціями, генералом, мабуть, не бути.
   -- Ну то й що. Аби у нього в сім'ї все було гаразд. А генерал він чи не генерал мені все одно. Аби всі були живі й здорові. І щоб вони отримували задоволення від життя, а не маялися на якійсь важкій посаді.
   -- Та я з цим згоден. Дійсно, аби у них все було гаразд. А то є й такі особи з числа тих, хто завзято ганяється за посадами, що їх вже порядними людьми важко назвати. А Сашко, що не кажи, людина дуже порядна. А це головне.
   -- О! Ось з цим і я згодна.
   Надалі літо, яке планово настало, принесло очікувану новину вже з місця, яке було набагато ближче, ніж Підмосвов'я - у червні закінчив свою очну аспірантуру Ілля. У середині липня він разом з Надією та Наталочкою, якій восени вже виповниться 5 років, приїхав в гості до батьків. Маленький Гена залишився під наглядом тестів Іллі. Звичайно, у першу чергу Наталія та Михайло розпитали молоду сім'ю про їх родинні справи, поцікавилися як підростає їх ще не бачений вживу (бачили того лише на світлинах) їх наймолодший онук, награлися вдосталь з Наталочкою. Та потім почали цікавитись і справами сина.
   -- Так, аспірантуру ти закінчив, -- звернувся до сина батько в один із днів перед обідом, -- Але що це реально означає? Що ти вже й дисертацію захистив, чи принаймні підготував?
   -- Ні те, ні інше, -- з посмішкою покачав головою Ілля. -- Ти дуже швидко, тату, усього хочеш. Так швидко серйозні справи не робляться. Зазвичай на підготування дисертаційної роботи затрачується десь років п'ять.
   Стосовно цього Ілля мав рацію, але одночасно це було і не зовсім вірно. Так, в основному більшість аспірантів очної (а іноді й заочної) аспірантури готували дисертацію за 5 років. Але було чимало випадків, коли за сприятливих умов - працюючи безпосередньо за темою майбутньої дисертації та маючи напрацювання - наполегливі аспіранти вкладалися й у термін 3-х років.
   -- Ну, я ж у сучасних навчальних технологіях не дуже-то розбираюся, -- нібито виправдовувався Михайло Лаврентійович. -- Звичайно, що мені дійсно хочеться якнайскоріше почути про твої успіхи. Тобі вже у цьому році виповняється 35 років. А мені й того у двічі з гаком більше. Так що можу й не дожити до приємних новин.
   -- О! Це ще що почалося, тату? Проживеш ти ще довго, ти чоловік міцний. Та й не такі вже великі твої роки - Михайлу виповнилося 78 років - деякі люди й до 90-100 років живуть.
   -- То саме деякі, -- зітхнув Михайло Лаврентійович. -- Я стільки точно не проживу. Та й не такий я вже на старість міцний мужик. Серце все частіше прихвачувати стало - мені за моє життя хвилюватися довелося чимало. І по роботі, і за родину - як-не як, а вас десятеро було. Звичайно, найбільше мамі з вами діставалося, але й мене не обійшло. Крім того, невдовзі ще й добавилося варикозне захворювання судин нижніх кінцівок - свого часу я добряче набігався на роботу та з роботи, у Нестерівці, за ті ж 4 чи 5 кілометрів. Добре, що хоч після війни пішки вже мало ходив.
   -- Так, я розумію. Серце - то серйозно... Тим паче, що мама завжди переживала за нас та за сім'ю відкрито, так би мовити. А ти переживав більше саме серцем, у душі, не дуже-то виказуючи свого хвилювання. А так воно ще болячіше серцю, більші зарубки на ньому такі переживання залишають.
   -- Отож бо воно і є. Ти вірно мислиш. Та годі з цими хворобами. Чи не тема для розмови... Поговоримо краще про твої справи. То коли, все ж, ти захистиш ту свою дисертацію?
   -- Ну, думаю, що через 1,5-2 роки. Це й так, тату, буде досить швидко. Я планую захистити дисертацію або ж до кінця наступного року, або ж навесні 1976-го.
   -- Що, ще багато роботи?
   -- Та в принципі, не так вже багато практичної роботи, скільки є чимало організаційної роботи. Є певні умови до пред'явлення дисертаційної роботи на захист. Це і написання наукових статей, і участь у наукових конференціях.
   -- А у тебе з цим були проблеми?
   -- Та ні. Відповідно до плану навчальної роботи аспіранта зазвичай передбачалася щорічна підготовка 1-2-х наукових статей та їх опублікування у журналах списку ВАК, а також участь у 2-3-х наукових конференціях з публікацією тез доповідей. І це мною виконувалось. Але все це потрібно належно оформити. В цілому у мене робота над дисертацією успішно просувалася, для її виконання були всі умови - кваліфікований науковий персонал відділу та належна лабораторна база. В принципі робота вже виконана. Я маю на увазі, що всі експерименти проведені й теоретичні викладки зроблені.
   -- Тобто залишається лише оформити роботу? То це ж не так і довго.
   -- Вона вже на 75-80 % і оформлена, тато, -- посміхнувся Ілля. -- Тобто, віддрукована. Та коли навіть вона буде віддрукована на всі 100 %, однак це буде поки що чернетка.
   -- Отуди тобі! І чому ж це?
   -- Тому, що дисертація повинна пройти попередню експертизу, перш ніж вона буде представлена ??до захисту. У дисертаційній практиці цей етап прийнято називати попереднім захистом, або передзахистом. Процедура передзахисту проводиться у послідовності, яка спрощено імітує захист дисертації. В роботу можуть бути внесені суттєві правки, а це означає, що її доведеться друкувати заново.
   -- А це обов'язково? Нібито два рази одне й те саме робити?
   -- Так, обов'язково. Ти ж сам розумієш, що таку працю одразу начисто не оформиш. А що стосується самого передзахисту, то він відбувається не у любий день, а у заздалегідь призначений - та до призначеної дати - восени чи навесні - ще чимало часу. Передзахист характеризує якісно новий етап в роботі над дисертацією, на цьому етапі здобувач представляє свою роботу в закінченому вигляді перед широкою аудиторією осіб, які знайомляться з дисертацією і тим або іншим чином причетні до захисту. Засідання, на якому проводиться передзахист дисертації, оформляється протоколом, виписка з якого представляє документальне оформлення висновку, яке необхідне для подальшого руху дисертаційної роботи. Виписка з протоколу засідання повинна бути підписана головуючим, затверджена керівником організації, в якій проходив передзахист та скріплена печаткою, після чого вручається дисертанту - у конкретному випадку мені.
   -- Господи! Скільки мороки...
   -- А як же ти думав. Мороки дійсно багато, але такі правила. Крім того, на передзахисті комісія повинна вирішити чи готова у дисертанта робота, і зробити з цього приводу висновок. Він вважатиметься позитивним, якщо дисертація рекомендована до захисту без істотних доробок, що вимагають її повторного розгляду. Дисертанту може бути вказано на необхідність окремих доробок, після здійснення, яких робота рекомендується до захисту. Але цілком можливе й прийняття рішення про необхідність внесення істотних доповнень і змін. І тоді доведеться щось переробляти, доповнювати, а потім подавати роботу на розгляд повторно. У найгіршому випадку можуть винести рішення про повну переробку роботи. Та я впевнений, що у мене в роботі серйозних зауважень бути не повинно.
   -- Якщо впевнений, то вже добре. Отже, той передзахист, як ти кажеш, а потім сам захист дисертації - і все?
   -- І практично все. Щоправда, є ще одна серйозна робота. Потрібно ще написати автореферат дисертації.
   -- А це ще що таке?
   -- Це документ, у якому коротко викладається її основний зміст, основні ідеї та висновки, показані вклад автора в проведене дослідження, ступінь новизни і практична значущість результатів дослідження. Якщо казати своїми словами, то це скорочений - значно скорочений, звичайно - зміст дисертаційної роботи. Автореферат дисертації має статус юридичного документа і без нього дисертація не може бути допущена до захисту. Тільки після отримання дозволу на видання автореферату я матиму право на захист дисертації.
   -- Так... -- покачав головою Михайло Лаврентійович, -- роботи у тебе й дійсно ще віз та маленька теліжка. Ну, а в цілому як у тебе справи? Крім підготування дисертації.
   -- Та все нормально. Життя, як то кажуть, чудове й дивовижне.
   -- Чудове й дивовижне воно у тебе, мабуть, почнеться, коли ти вже захистишся. Ти працюєш на тій же самій посаді?
   -- На тій самій. Але, можливо, з осені вже перейду на вищу посаду - вже не молодшого, а старшого наукового співробітника.
   -- А чому можливо?
   -- Тут розумієш, тату, яка справа. На посаду старшого наукового співробітника призначається особа, яка має вищу професійну освіту і досвід роботи за відповідним фахом не менше 10 років. У мене 10 років роботи за фахом буде лише восени наступного року. Але є одна зачіпка - якщо претендент на цю посаду має праці, а це в основному авторські свідоцтва на винаходи, або ж вчений ступінь, то вимоги до стажу роботи не пред'являються. Вченого ступеню у мене поки що немає, але є 2 авторські свідоцтва на винаходи. Та вони не мої особисті, а у складі кількох осіб. А тому я не знаю поки що, як це буде оцінюватися. Ось тому й можливо. Та у крайньому випадку через рік я вже точно перейду на посаду старшого наукового співробітника.
   -- Зрозуміло. Так, немовби про все я довідався. Мама вже виглядала нас - мабуть, обід вже готовий. Так що, пішли.
  
  

РОЗДІЛ 14

Миттєвості швидкоплинного життя

  
   Повернувся Ілля з відпустки до місця свого теперішнього проживання у середині серпня. Відділ був наполовину пустий - не один Золотаренко віддавав перевагу літньому відпочинку. У відпустці зараз був і начальник відділу Володимир Григорович Ігнатов. Тимчасово заміщував його старший науковий співробітник Олег Володимирович Балацький, який був правою рукою Ігнатова і фактично його заступником. Сам же Ігнатов мав вийти з відпустки у першій декаді вересня. Золотаренко вирішив поки що не піднімати питання про своє переведення на більш високу посаду, розуміючи, що Балацький навряд чи допоможе йому в цьому - кадрові питання завжди були прерогативою сугубо начальників різних структурних підрозділів, будь то підприємства чи організації. Та й коли вже вийшов на роботу Володимир Григорович. Ілля не поспішав одразу піднімати це питання - нехай начальник відділу після відпустки трохи увійде в нормальний ритм роботи як відділу, так і самого інституту. Почав свою розмову Ілля у четвер другої декади місяця - Ігнатов приступив до роботи у понеділок 9-го вересня. Золотаренко, можливо, ще на кілька днів відклав би обговорення цього питання, та його у цей день сам запросив до свого кабінету начальник відділу - мабуть, вже освоївся з робочими моментами інституту. Володимира Григоровича цікавило питання про те, який стан справ з майбутньою дисертацією у його підшефного. Так, Ілля вже закінчив аспірантуру, але обов'язки керівника дисертаційної роботи, яку мав виконати Золотаренко, з Ігнатова ніхто не знімав.
   -- Так, Ілля Михайловичу, розповідайте, як у вас просувається робота з підготовки дисертації до захисту, -- одразу "взяв бика за роги" Ігнатов.
   -- Помаленьку просувається. Все йде за планом.
   -- Тобто ви маєте намір захищатися найближчим часом.
   -- Ні, найближчим часом не вийде, та й у планах підготовки дисертації конкретна дата захисту не прописана. І це зрозуміло - навряд чи хтось зможе прогнозувати точну дату захисту.
   -- Це я не гірше за вас знаю. Ніхто вам конкретну дату не скаже. Та ви самі повинні бути таким прогнозистом. Ви повинні намітити собі певні рамки з цього питання, окреслити мінімальний термін підготовки. Я розумію, що у цьому році нічого не вийде, дай Боже, щоб ви гарно підготувалися до звіту на науковій раді. Коли він у вас намічається? Я вже не пам'ятаю точної дати.
   -- В середині листопада.
   -- Тобто залишається фактично 2 місяці. Зрозуміло, що про сам захист чи навіть передзахист у цьому році мова вже не йде. Але, якщо у вас все готове, а я знаю, що це фактично так, то оформляйте роботу й узгоджуйте дату передзахисту. Тобто з початком нового року це має відбутися. А там, якщо не буде серйозних зауважень до роботи - а їх не повинно бути - готуйтесь до самого захисту. І яку дату захисту у наступному році ви самі собі накреслили?
   -- У наступному році? -- трохи збентежено перепитав Ілля. -- Я намітив собі термін захисту - максимально відтягнутий у часі - весна вже 76-го року.
   -- Ого! Здорово ви цей термін відтягли. Так не годиться. Отож я ставлю вам задачу захиститися саме у наступному році, а не у позанаступному. Я, звичайно, не кажу, що це має статися ще ранньої весни - але й не пізніше кінця 75-го року. Хоча можна й пізньої весни, наприклад, у травні, або ж восени. Влітку, як ви знаєте, захисти не відбуваються, бо складно зібрати кворум - час відпусток. Але аж ніяк не пізніше осені. Не затягуйте до зими - вам ще потрібно до кінця наступного року отримати відповідний документ, тобто диплом кандидата наук. І взагалі, не окреслюйте собі пізні дати, плануйте дати якомога ближчими. А коли накресли їх, то з повною віддачею намагайтеся вкластися у ці терміни. Не зволікайте, не розмінюйтесь на дрібниці. Отож давайте узгодимо попередньо дату вашого захисту: не пізніше кінця жовтня наступного року. Ну, нехай залишимо якийсь невеличкий термін на непередбачені обставини. Хоча ніяких непередбачених обставин не повинно бути. Це просто запас на те, що, наприклад, в жовтні може бути не передбачене засідання Ради із захисту, тоді вже на початку листопада. Але всі документи, у тому числі й начисто віддрукований екземпляр дисертації ще у цьому році повинен лежати у мене на столі не пізніше початку грудня - вам потім ще до передзахисту потрібно буде опонентів шукати, а далі вже думати про відгуки на роботу. Я вам у цьому також допомагатиму. Але, повторюю, дисертацію ви маєте захистити не пізніше осені наступного року.
   -- Ого! Це ж тоді фактично лише рік залишається до захисту. А це, мабуть, замало, Володимире Григоровичу. Я можу не встигнути.
   -- У календарному році 365 днів, цілих 365! Це якраз дуже багато. Не зволікайте, не тринькайте дні - працюйте щодня. І на роботі, і після роботи вдома, і у вихідні також. Потім надолужите свій відпочинок.
   -- Ну, я постараюся.
   -- То й добре. Старайтеся. Я вже казав, що буду вам допомагати. Але лише у тому разі, коли бачитиму, що й ви плідно працюєте з цих питань. Домовились?
   -- Домовились. А у мене до вас є також одне невеличке запитання. Можна його озвучити?
   -- Можна.
   -- Я у цьому році зможу перейти на посаду старшого наукового співробітника? Щоправда, десятирічного стажу роботи за фахом у мене поки що немає - лише пішов десятий рік - але є наукові праці й авторські свідоцтва. Та ви знаєте.
   -- Знаю, -- посміхнувся Ігнатов. -- Але у цьому році ви цю посаду не отримаєте, а можливо, й у наступному також. Все залежатиме від вас.
   -- Навіть у наступному не отримую? -- ошелешено перепитав Золотаренко. -- Чому? Хіба я так вже погано працював майже 3 роки на посаді молодшого наукового співробітника?
   -- Працювали ви добре, -- знову посміхнувся Володимир Григорович. -- Причина зовсім в іншому.
   -- І в чому ж?
   -- У вашій особистій зацікавленості.
   -- Не зрозумів. Це означає, що я не повинен бути у цьому зацікавленим, поки ви самі не запропонуєте мені цю посаду?
   -- Ні, не так, -- вже й зовсім розсміявся Ігнатов. -- Надання вам цієї посади має бути для вас стимулом. Я поясню що це за стимул. Ви отримаєте цю посаду з наступного дня після захисту вашої дисертації. А можливо навіть трохи раніше - з того дня, коли буде призначена офіційна дата вашого захисту, тобто за місяць-півтора до дня захисту. Тоді вже нічого не зміниться, ви вийдете на захист. А у тому, що ви успішно захиститеся, у мене сумнівів немає. Отож стимулом для вас має стати якнайшвидше прискорення дня захисту, або ж його узгодження. Це буде для вас другим стимулом після вашого власного прагнення захисту. І цей стимул буде вас підганяти. Отож, повторюю, все у ваших власних руках.
   -- Тепер зрозумів, -- покачав головою Ілля. -- Ну й вигадали ви стимул... Але я розумію, що це дійсно гарний стимул. Ви маєте рацію. Я згоден.
   -- Все, тоді за справу. І повторюю - не гайте жодного дня.
   -- Я намагатимусь якнайшвидше захиститися. І не тому, що так вже прагну отримати вищу посаду, а тому що намагатимусь отримати науковий ступінь. Я йшов до вас в інститут не за посадами, а за науковою роботою й за дипломом кандидата технічних наук.
   -- Я це знаю. І вірю, що ви досить швидко досягнете і наукового ступеня, і належної посади.
   А далі для Іллі час почав летіти дуже вже швидкоплинно - справ було багато, а того ж часу, щоб виконати все намічене, обмаль.
   На Раді інституту Золотаренко успішно доповів про результати своєї роботи над дисертацією під час аспірантури. І його старші колеги майже одностайно вирішили, що фактично наукова робота ним виконана, а тому далі йому слід її належним чином оформлювати, домовлятися про призначення наукового опонента, про перегляд дисертаційної роботи Іллі та про його письмовий відгук на роботу. А далі домовлятися й про дату передзахисту.
   Та рік, що вже наближався до свого закінчення, характеризувався подіями не лише у життя одного Іллі. Ще наприкінці червня, майже одночасно з Іллею, закінчили своє навчання ще 2 представники роду Золотаренків. Іванко - син Лаврентія та Валентини - закінчив Одеський політехнічний інститут, а Мишко - син Антоніни та Андрія - закінчив Кам'янець-Подільський педагогічний інститут. Та у онуків Михайла Лаврентійовича і Наталії Карпівни були досягнення не лише у плані закінчення ВНЗ, були вони пов'язані і з планами майбутнього навчання. Ще у серпні минулого року Ганна - донька Олександра - поступила у Московський технікум легкої промисловості, який готував фахівців в області швейної справи та декору готових виробів. Її майбутня спеціальність називалася "Конструювання, моделювання та технологія швейних виробів". І як це не дивно, Ганна поступила у технікум лише через кілька місяців після переїзду батьків у Наро-Фомінськ. Їй вже на той час виповнилося 20 років, і вона хотіла отримати спеціальність за кваліфікацією технолог-конструктор якомога скоріше. Термін же навчання у технікумі на базі 10 класів складав 3 роки. А у Ганни були свої далекоглядні плани - стати не лише технологом із виготовлення одягу, а можливо, у майбутньому й модельєром. Крім того по закінченню технікуму дівчині у віці 23 роки можна вже буде думати й про створення своєї сім'ї.

* * *

   Кінець поточного та початок 1975-го років ознаменувалися для Іллі не лише турботами про передзахист дисертаційної роботи - то лише квіточки - а скоріш за все, й про основний, ото вже будуть ягідки. Цього року знову намічалися родинні ювілеї. Ні, не у сім'ї Іллі, а у його старших братів та сестри. Його братам-близнюкам у самій середині літа (14-го липня) виповнялося по 50 років, Антоніні двома місяцями раніше (7-го травня) - 45 років. А вже восени (30-го вересня) Петру мало стукнути 40 років. Зазвичай на буденні дні народження брати й сестра поздоровляли один одного або ж гарними листівками-телеграмами, або ж особисто у телефонній розмові - замовлялася на пошті-телеграфі розмову з іменинником, або ж навіть дзвінок відбувався з домівки - все частіше сім'ї стали обзаводитися домашніми телефонними апаратами. Діти-Золотаренки за безпосередньої участі Петра навіть приклали чимало зусиль для того, щоб і у батька з мамою теж встановили телефонний апарат - зручно дізнаватися про всі родинні новини. Отож телеграми чи телефонні дзвінки годилися у неювілейні сімейні роки, а ось у ювілейні брати та сестра намагалися привітати ювіляра за святковим столом - звичайно ж, тоді, коли цьому не заважали різні обставини - наприклад, Лаврентій та Сашко не часто бували на ювілеях своїх найближчих родичів, та те й зрозуміло - військова служба не завжди давала таку нагоду. Та цього року у них у самих був ювілей, і вони домовилися відзначити його саме у батьків. Тим паче, що взагалі не так часто близнюки бачилися один з одним - що було не характерно для такої близької родинності.
   Отож Ілля до цього часу вже побував на ювілеї сестри. Колись, у 1946-му році (коли Тоня збиралася поступати до Кам'янець-Подільської фельдшерсько-акушерської школи), вона посміхалася розмові мами з татом з того, що Наталії Карпівні виповнилося 45 років, та тепер вона вже на собі відчула, що то означає "баба ягідка знову". З ювілеєм братів-близнюків у Іллі проблем не було - він заздалегідь запланував собі відпустку саме на липень, щоб особисто поздоровити Лавра з Сашком вже за столом. А ось із ювілеєм Петра невідомо як складеться, тому що то будуть, скоріше за все, гарячі дні для Іллі - його науковий керівник Ігнатов прискіпливо контролюватиме підготовку до захисту свого колишнього аспіранта. Та ще й він призначив Золотаренку дату готовності дисертації - щоб готова дисертаційна робота лежала у нього на столі - саме на початку того ж вересня. Та то все буде попереду, та й невідомі поки що майбутні обставини - встигне ще щось придумати. А ось у липні вони відгуляють родинне свято за повною програмою.
   І День народження Лаврентія з Олександром дійсно відзначили дуже добре. Крім того, оскільки і у ювілярів, і у самого Іллі були відпустки, то вони й наговоритися встигли добре - коли-то випадає така слушна нагода. І особливо цікава розмова у Іллі відбулася з Олександром. А тому була й "вагома" причина - що не говори, а вони за військовим фахом обоє були танкістами. Звичайно, Іллю це торкалося дуже вже побічно, та все ж... А розмова зайшла про ті ж самі танки, які чудово знав Сашко, але непогано розбирався у них і колишній армієць Ілля. А його цікавило питання розвитку танкової промисловості, цікаво було й знати про характеристики нових, сучасних танків. І полковник-танкіст Олександр Золотаренко у повній мірі задовольнив цікавість свого молодшого брата. Паралельно торкнулися брати й історії вітчизняного танкового будівництва. Іллю цікавило, коли в СРСР чи ще в царській Росії з'явилися перші танки. На що Олександр відповів:
   -- Танкобудівної галузі, як такої, у Радянській Росії не було фактично до середини 20-х років.
   -- Як-то так?! Адже були танки навіть під час першої світової війни.
   -- Були. Але в Росії їх не було. Тобто були, але не свої, вітчизняні. То були все зарубіжні танки.
   -- А-а, зрозуміло. А коли ж з'явилися саме вітчизняні танки?
   -- Ну, роботи по створенню бронетехніки почали вестися одразу по закінченню громадянської війни. Та за один рік сучасного на ту пору танка не створиш. Отож серійних танків довго не було, та все ж вітчизняні конструктори придбали необхідний досвід на майбутнє. Матеріальна частина трофейних машин стрімко застарівала, а власних зразків бронетехніки в СРСР тоді не було. Лише влітку 1926-го року була прийнята трирічна програма радянського танкобудування, хоча технічне завдання було поставлено ще наприкінці 1924-го року - я цим питанням свого часу цікавився, та й в училищі нам дещо про це розповідали. Для початку передбачалося оснастити хоча б одну піхотну дивізію батальйоном "танків супроводу", тобто легких танків. Крім того, додатковий батальйон повинен був складатися з так званих "маневрених танків", які можна було того часу віднести до класу середніх.
   -- І що, справилися з цим техзавданням?
   -- Ну, що тобі сказати... Найперший проект називався "Головне управління військової промисловості", за абревіатурою ГУВП. З легкими машинами питання вирішилося досить просто - скопіювали французький танк "FT-17" та його італійського побратима "Fiat-3000". А ось "маневрений" середній танк потрібно було розробляти фактично з нуля. Хоча теж планувалося без особливої ??вишуканості скопіювати британський "Уіппет". Та від цієї ідеї незабаром відмовилися: у танка була ненадійна ходова частина, низька прохідність, некомфортні умови для екіпажу та ще й слабенький двигун. Отож подібний танк "маневреним" ніяк не можна було назвати.
   -- І що далі?
   -- Та що... Шасі танка довелося створювати фактично заново, причому підвіска була на пружинах, з дюжиною опорних котків - чотирма підтримуючими і заднім ведучим колесом. Ця розробка на той час була навіть дуже прогресивна. Планувалася також зручна кабіна для механіка-водія, бойове відділення в башті з 76-міліметровою гарматою. Крім того, додатково 3 кулемети - в барбетах, на корпусі танку, -- це були рухомі установки на танку для зручності обслуговування гармати чи кулемета. Одночасно під час влученні ворожого снаряду барбет запобігав значному руйнуванню конструкції підбаштового приміщення.
   -- Своїх, вітчизняних двигунів також не було, -- продовжував Сашко, бачачи, що Ілля уважно слухає, але питань не задає, -- тому довелося використовувати 110-сильний мотор, знятий з англійської "ромба". Але була перероблена ходова частина - вона стала досить оригінальною, навіть для футуристичних двадцятих років: рушій передбачалося зробити із двох нескінченних стрічок, вкладених одна в іншу. Зовнішня стрічка резинометалічна, тросового типу, а внутрішня складалася з серії опорних котків, з'єднаних ланцюгом Галля. Опора танка на ланцюг здійснювалася за допомогою санчат, що мали м'яку пружинну підвіску. Теоретично, такий тип ходової забезпечував танку надзвичайно високу швидкість руху і великий ресурс гусеничних ланцюгів при безшумності і плавності ходу.
   -- І що, цей танк пішов в серію? -- вже задав питання молодший брат.
   -- Ні, -- зітхнув Сашко. -- Хоча військових танк начебто цілком і влаштовував: броня була посилена до 22-х міліметрів, озброєння досить потужне, але складність і дорожнеча проекту остаточно поховали проект ГУВП. Тим паче, що паралельно розроблявся простіший танк Т-12, який після модернізації перетворився у Т-24. Ось це й були фактично найперші радянські танки, які цілком і повністю сконструйовані на вітчизняній базі. А наприкінці 20-х років, у 1929-му році Політбюро ЦК ВКП (б) прийняло постанову "Про стан оборони СРСР", у якій прямо вказувалося: "Мати до кінця п'ятиріччя в армії мирного часу в строю 1500 танків, створити резерв, який входить в дію з початком війни у 1500-2000 танків, мати запас у 1500-2000 танків. Відповідно до цього промисловість зобов'язана підготуватися до забезпечення постійного дії зазначеної кількості танків під час війни". Ось така історія перших вітчизняних танків. Справа йшла повільно ще й тому, що культура виробництва, ніде правди діти, була паршива - наприклад, для складання прототипу легкого танка Т-16 банально не вистачало потрібного інструменту для остаточної підгонки бронеаркушів.
   -- Хм, цікава історія, -- простягнув Ілля.
   -- Та яка вона там цікава, -- махнув рукою Олександр. -- Сама історія це одне, а ось те, як її часом наводять - зовсім інше. За цією історією може здатися, що танкові війська в Росії з'явилися ще до того, як танки взагалі придумали.
   -- Як то так?!
   -- А отак. Реальна історія свідчить, що 19 серпня 1914-го року військовий міністр генерал-ад'ютант Сухомлинов викликав до себе тимчасово прикомандированого до канцелярії військового міністерства лейб-гвардії Єгерського полку полковника Добржанського і запропонував йому сформувати "броньовану кулеметну автомобільну батарею". І ось цю дату взяли за основу танкобудування в Росії. Тобто, начебто саме цим військовий міністр "поклав початок існуванню броньованих автомобілів" в Росії. Та навіть вони були поки що зовсім не танки.
   -- А що ж?
   -- Ну, просто броньовані машини. У тому ж таки 1914-му році конструктор Олександр Олександрович Пороховщиков розпочав роботу над всюдихідною машиною на гусеничному ходу. Та дозвіл на будівництво дослідного зразка "Всюдихода" було дано лише 13 січня 1915-го року, і для цього винахіднику виділили усього лише близько 10.000 карбованців - мізер. Ось саме цю бойову машину Пороховщикова - всюдихідна машина на гусеничному ходу - і вважають першим танком в історії світового озброєння, незважаючи на те, що формально історія танкових військ, до того ж не вітчизняних починається з англійського винаходу, що з'явився у вересні 1915-го року.
   Історія ж свідчить, що "Всюдихід Пороховщикова", який лише з натяжкою можна було вважати прообразом танка, у 1914-му лише розроблявся, а роком пізніше був побудований перший випробувальний зразок. Та це й дійсно була не бойова машина, а просто всюдихід - без броні і зброї. Історія ж танкових військ в російській армії почалася лише у 1917-му році (та й те не серійне вітчизняне виробництво), коли російські війська стали оснащувати танками французької конструкції, плануючи разом з цим ще й масове виробництво бойових машин Пороховщикова. Та російські, а потім і радянські історики весь час намагалися забігати наперед, прикрашати вітчизняну історію. На початку вже ХХІ-го століття дійде до того, що у 2014-му році з'явиться іменинний жетон-медаль, на якому буде напис: "Танкові війська ЗС Росії 100 років 1914-2014". Деякі офіційні особи, хоча й вміли рахувати до 100, та все ж поквапляться, помиляться на кілька років з випуском цієї також офіційної медалі.
   Та зацікавленість у деяких питаннях виявляв не лише Ілля, але і його старший брат. Людей завжди приваблює те, з чим вони самі досить рідко стикаються, а то й взагалі не знають. Сашка, наприклад, цікавили питання захисту братом дисертації - перша в історії така родинна подія.
   -- Як у тебе просуваються справи з дисертацією? -- запитав він брата, який хоча й був на 14 років молодший за нього, та невдовзі мав стати вже людиною з науковим ступенем та вченим званням.
   -- Виходжу на завершальний етап.
   -- Тобто?
   -- Робота над дисертацією вже завершена. Попереду організаційні моменти.
   -- І що це означає?
   -- Ой, Сашко, багато чого означає.
   -- Наприклад?
   -- Наприклад, питаєш... Зараз пишу автореферат по дисертації. А далі його потрібно буде віддрукувати типографським способом та розіслати членам спеціалізованої вченої ради, а також зацікавленим організаціям. І розіслати автореферат мені потрібно не пізніше, ніж за 1 місяць до захисту дисертації.
   До того часу Ілля успішно розв'язав питання призначення офіційного опонента по дисертації. А це мав бути за положенням доктор наук з числа компетентних у відповідній галузі науки вчених. Офіційний опонент на основі вивчення дисертації та опублікованих праць за її темою подавав до спеціалізованої вченої ради письмовий відгук, в якому наводив оцінку актуальності обраної теми, ступеню обґрунтованості наукових положень, висновків і рекомендацій, сформульованих в дисертації, їх достовірність і новизну.
   Золотаренко також вже отримав, ще навесні від наукового керівника допуск роботи до попереднього захисту. Сам же попередній захист проходив на засіданні фахової організації, тобто у самому НДІ. Отримав він і рішення ради за результатами передзахисту, у якому відзначалося, що дисертація може бути представлена ??до захисту після доопрацювання з урахуванням внесених зауважень. Це був найбільш поширений варіант результатів передзахисту. А далі, після попереднього захисту, який відбувся наприкінці квітня, Ілля вже до цього часу доопрацював дисертацію з урахуванням всіх зауважень, зроблених науковим керівником та радою, а також узгодив з керівником вибір рецензентів з числа відповідних обраної спеціальності.
   -- Далі, -- продовжив Ілля. -- Подібний відгук повинен написати і мій науковий керівник. А ще додатково потрібно отримати 5-8 відгуків інших вчених, і хоча б один - від провідної організації. А це, Сашко, досить не просте завдання, тому що необхідно заздалегідь домовитися з конкретними людьми про те, щоб вони написали мені відгуки. Мій науковий керівник підказав мені до кого краще звернутися. Та поки що я цим не займався.
   -- І чому?
   -- Ну, причина досить банальна - літо, час відпусток. Важко застати на місці потрібну людину. Почну цим займатися вже на початку вересня.
   -- Так, зрозуміло. І коли ж ті конкретні люди, як ти сказав, відгуки тобі напишуть? Ти ж силою не примусиш їх писати.
   -- О, все вірно. У мене надія лише на свідомість людей. Вони-то відгуки напишуть, питання лише в часі. Мені розповідали, що більшість відгуків поступають до вченого секретаря ради за кілька днів до захисту, а часом взагалі "звалюються, як сніг на голову" в найостанніші дні. Отож, доведеться мені побігати по Києву, а той заїхати у пару міст, щоб вибити ці відгуки, взяти, так би мовити, процес "добування" відгуків у свої руки, щоб отримати їх якомога швидше, принаймні їх копії. Тоді у мене буде більше часу, щоб обміркувати і написати відповіді на зауваження, обговоривши їх з своїм науковим керівником. Крім того, очне спілкування з авторами відгуків дозволить обговорити і згладити можливі розбіжності, а тим самим звести до мінімуму, а краще навіть до нуля кількість негативних відгуків.
   -- Ясно. Ти обмовився про вченого секретаря. Що це за шишка і що він робить.
   -- О, це й дійсно для мене на цей час велика "шишка". Вчений секретар є ключовою фігурою спеціалізованої вченої ради під час проведення попереднього захисту дисертації. Він зобов'язаний перевірити всі документи, які будуть представлені на передзахисті. Вчений секретар повинен також відпрацювати питання про кандидатури членів ради, яким слід доручити ознайомитися з дисертацією та всіма документами, пов'язаними із захистом дисертації. Після передзахисту той же вчений секретар проведе перемовини з можливими офіційними опонентами та передбачуваною провідною організацією - заручиться їх згодою. Вчений секретар також безпосередньо проводить роботу з претендентами на вчене звання, допомагає їм підготуватися до вирішального засідання ради. На передзахисті вчений секретар після доповіді комісії робить офіційну заяву про згоду вчених виступити опонентами по дисертації та згоду провідної організації. І саме з цього моменту вчений секретар вже буде "тримати віжки" підготовки засідання ради по захисту дисертації. Саме з ним, тобто з нею - це жінка - я останнім часом найбільше і спілкуюся.
   -- Добре. Ти мені гарно все розтлумачив. То коли ж конкретно ти станеш кандидатом наук?
   -- Точної дати поки що немає. Я сподіваюся, що це відбудеться ще до початку листопаду.
   -- О! Не так вже й багато часу у тебе є, тим паче, що влітку ти практично бездіяльний.
   -- Саме так, часу у мене не так вже й багато. Та все ж до Нового року я маю надію, що отримаю вже диплом кандидата наук. Після захисту певний час йде на виписування безпосередньо диплому - ВАК не дуже з цим поспішає. Та воно й зрозуміло, бо ця організація пов'язана з усіма претендентами як на кандидатський ступінь, так і на докторський. До того ж вища атестаційна комісія, -- центральний державний орган у галузі присудження наукових ступенів і вчених звань, -- займається ще й випискою атестатів на вчене звання - доцента, професора... А можливо, не знаю, і на звання членів-кореспондентів чи академіків. Тобто, затвердженням і таких звань та виписуванням цим вченим відповідних атестатів чи свідоцтв.
   -- Все зрозуміло. Тоді бажаю удачі тобі! Щоб до Нового року у нашій родині вже з'явилася нарешті перша людина з вченим ступенем. Щоб ти зміг порадувати не лише нас, а в першу чергу батька - він все своє життя очікує цього моменту.
   Таким чином, обидва брати отримали вичерпні відповіді на свої запитання - задовольнили свою допитливість.
   Що ж стосується іншого брата-близнюка Лаврентія, то він повідомив братам, а також батькам, що після відпустки його мають перевести, як йому по секрету сповістила одна обізнана людина, на інше місце служби. Ось тільки куди мав переїхати Золотаренко зі своєю сім'єю, ні він, ні та ж обізнана особа поки що не знали. Та у середині вересня Лавр повідомив батькам, що довжина дороги до його нового місця призначення становить якихось лише 30 кілометрів - Лаврентій отримав призначення у штаб Одеського військового округу. А у листопаді надійшла нова звістка батькам від найстаршого сина - він отримав звання генерал-майора і став заступником начальника управління у штабі округу. У його 50 років, у мирний час це було гарним досягненням. І хоча його батько і мати ще раніше розраховували на таку приємну звістку, та все ж вони зараз дуже пишалися своїм сином. Ще б пак - їх син генерал! Вони навіть не могли відповісти собі на одне запитання - чи у далекому 1944-му році, коли Лавр отримав направлення до військового училища, вони сподівалися на такий розвиток подій. І вони призналися один одному, що тоді вони на це аж ніяк не розраховували. Тоді їх бажання були значно скромнішими - вони просто молилися Господу, щоб Лаврентій і його брат-близнюк Олександр не потрапили у страхітливе горнило війни. А ти дивись, як то сталося - генерал!

* * *

   Стала щедрою на події для родини Золотаренків і осінь цього року. Кілька років тому Наталія та Михайло Золотаренко під час обговорювання теми свої майбутніх правнуків зачепили питання одруження чи заміжжя своїх онуків. При цьому вони робили ставку на те, що першою вийде заміж Ганна, яка й подарує їм першого правнука. Та вони не очікували, що все сталося не так, як гадалося - Ганнуся поки що не думала про заміжжя. А тому дещо несподіваною стала звістка від Антоніни про те, що у вересні її та Андрія син Мишко буде справляти своє весілля. Хоча нічого дивного у цьому й не було - парубок вже закінчив інститут, у цьому році йому виповнилося 23 роки, а тому він міг вже задумуватися над питанням створення своєї сім'ї. Так, трохи, начебто, й ранувато, як гадав його тезка дідусь, та все ж вік для такого серйозного кроку цілком підходящий. Тим паче, що одружуватися Михайло збирався на дівчині, яку вже довгий час гарно знав - на колишній своїй однокурсниці Тетяні.
   Та щоб там не було, ця подія була все ж прогнозована. А ось звістка, яка прилетіла з іншого кінця СРСР - з заходу - дуже здивувала батьків, особливо Михайла Лаврентійовича. Ужгородець Микола обмовився у своєму листі, що він почав (як здобувач) працювати над кандидатською дисертацією. Раніше батько цілком дорослих вже дітей бідкався над тим, що Ілля пізно почав працювати над своєю кандидатською дисертацією, яку невдовзі вже нарешті має захистити. Та Іллі цього року виповнилося 36 років. А Микола був на 2 роки старший за брата, і лише розпочинав свою роботу над дисертацією. Крім того, як зрозуміли батьки, він не вступав до аспірантури, навіть заочної, а працював над дисертацією самотужки. А це означало, що працювати Миколі доведеться значно довше, ніж тому ж таки Іллі. Отож він, якщо навіть колись успішно захиститься, то йому буде вже далеко за 40. То про яку науку може вже йти мова, коли чимало молодих кандидатів наук до цього часу могли працювати вже майже 20 років?
   Батьків Миколи дивувала подібна самостійність здобувачів. Як вони самі, без навчання та без потрібної дослідної бази можуть отримати конкретні наукові результати у своїй роботі - фікція якась. Та це була все ж не фікція. Про все це пізніше розтолкує батькам Ілля. Він одразу пояснив, що й справді існує особлива форма підготовки наукових кадрів, так званий "інститут здобування" наукового ступеня кандидата наук. Така підготовка має на увазі самостійну роботу над дисертацією і подальший її захист без навчання в аспірантурі. Принципова відмінність інституту здобування від аспірантури у тому, що здобувачеві не потрібно навчатися в аспірантурі, брати участь в науковій і викладацькій роботі кафедри ВНЗ чи наукової організації. Здобувач самостійно готує дисертаційне дослідження. Здобувачі наукового ступеня кандидата наук не складають вступних випробувань (на відміну від аспірантів), але прикріпляються до конкретної організації (там обов'язково повинна бути рада з потрібною здобувачеві спеціальності). А ось кандидатські іспити здобувачі здають на загальній підставі. Лише складати кандидатські мінімуми потрібно буде вже після того, як здобувача візьмуть на "здобування", тобто після того, як у нього з'явиться науковий керівник. При цьому здобувач вибирає (домовляється) наукового керівника, який буде готовий його взяти. Після прикріплення здобувача до ВНЗ або НДІ йому необхідно буде надати тематику дисертації, виділивши її основні пункти. Підтвердження теми є обов'язковою умовою для продовження роботи. Здобувачі при нагоді можуть відвідувати якісь заняття разом з аспірантами. Але частіше за все вони самостійно готуються до здачі іспитів кандидатського мінімуму. Роботу здобувача над дисертацією контролює науковий керівник. Та все ж, як свідчила статистика, лише близько 30 % подібних здобувачів захищають дисертацію. Той же Ілля пояснив батькам також і те, що найбільш часто використовують можливість стати вільним, так би мовити здобувачем не студенти, які щойно закінчили ВНЗ, а його співробітники чи викладачі. Вони мають достатній багаж знань, а тому не особливо потребують додаткової допомоги від керівників з високим ступенем або званням. До речі, керівники підприємств, організацій, різні "самостійники" та інші сильні світу цього саме через інститут здобування отримують свої ступені.
   Та все ж головна подія поточного року, мабуть, відбулася у самого Іллі - наприкінці жовтня він захистив кандидатську дисертацію. Для цього йому знадобилося лише 4 з невеликим хвостиком років - дуже пристойний результат. А вже на початку грудня він отримав очікуваний диплом кандидата технічних наук. Після отримання вищої освіти ним був зроблений значний крок у його подальшому зростанні як науковця. І мабуть, більше за сина, цій важливій події радів його батько. Ось тільки залишалося відкритим питання - чи стане Ілля крокувати й далі вже трохи протоптаною стежкою до вищих звершень, чи зупиниться на цій позначці. Він вже з самого початку вересня працював в науково-дослідному інституті в ранзі старшого наукового співробітника. Ігнатов додержав своє слово - як тільки офіційно стала відома дата захисту його підопічного, він одразу перевів Золотаренка на вищу посаду. Тепер у Іллі Михайловича була і престижна посада, і непогана зарплата. В інституті багато хто із співробітників на цьому й зупинявся, кажучи, що від добра добра не шукають. Навіщо, мовляв, себе надалі утрудняти - все й так добре. Отож можна відпочивати і більше часу уділяти своїй сім'ї. І Михайла Лаврентійовича дуже цікавило це питання - чи буде син рухатися далі. Та одразу такими питаннями він сина не засипав - нехай той хоча б трохи відійде від не стільки фізичної скільки від нервової напруги.
   А весна (а за нею й літо) наступного року повинні були стати знову ювілейними для стариків Золотаренків - у квітні Михайлу Лаврентійовичу мало виповнитися вже 80 років, а у липні Наталії Карпівні - 75. Та ще до ювілею Михайла старі Золотаренки отримали дивовижну за радістю звістку - в середині березня у Мишка і Тетяни Радкевич народилася донька, яку батьки назвали Оксаною. Скільки разів за своє життя Наталія та Михайло раділи народженню нового малюка - діти, онуки - але таку радість вони отримали вперше, адже маленька Оксаночка стала їх першою правнучкою. І вони раділи цій події до самого свята Михайла Лаврентійовича.
   У другу суботу квітня вранці у черговий раз приїхав до свого родинного куреню Ілля - привітати батька з Днем його народження. День народження Михайла Лаврентійовича припав цього разу на четвер, та він переніс його святкування на суботу, щоб хоча б хтось із дітей міг приїхати в село. Отож Ілля й вирвався на кілька днів з Києва. Тепер у Михайла Лаврентійовича видався шанс порозмовляти з сином про його майбутнє. І батько озвучив своє запитання вже перед від'їздом сина до столиці України, запитав його:
   -- Ну, що, Ілля Михайловичу, а які у тебе плани на майбутнє?
   -- Ого! А чого це ти мене став звати по імені та по батькові? Я ніколи й не забував, що я Михайлович. Та коли це батьки зверталися до дітей їх повними іменними реквізитами.
   -- Ну, це я з поваги до тебе. Бідолашний Іванко, вічна йому пам'ять, як тільки мав йти на фронт, одразу написав: "Тепер вже Іван Михайлович". І то вірно.
   -- Я знаю це, тато. І ти, і мама про це багато розповідали. Добре, залишимо цю тему, повернемося до моїх планів на майбутнє. Я планую підвищувати свій науковий рівень і надалі. Але трохи пізніше.
   -- А чому пізніше? І коли це може статися?
   -- Я трохи перепочину, хоча такого вже гарного відпочинку у мене зараз і немає. Я готуюся до того, щоб не пізніше першої половини наступного року отримати наукове звання доцента. А для подання на нього я маю ще чимало справ зробити.
   -- Звання доцента? -- здивовано перепитав Михайло Лаврентійович. -- Але ж, наскільки я знаю, це звання викладачів у ВНЗ. Ну, звичайно, з науковим ступенем чи багаторічним досвідом читання лекцій.
   -- Так воно і є. Але, по-перше, я не виключаю для себе можливість читання лекцій в навчальних інститутах. А по-друге, доцент - це вчене звання не лише викладачів вищих навчальних закладів, але й співробітників наукових установ. Щоправда, там це трапляється рідше, але офіційно є доценти і в НДІ. Вчене звання доцента присвоюється працівникам вищих навчальних закладів за їх науково-педагогічну діяльність, а працівникам наукових організацій - за їх науково-дослідницьку діяльність.
   -- Он воно як...
   -- Саме так. Звичайно, для отримання звання доцент в першу чергу потрібно мати вчений ступінь кандидата або доктора наук. Але потрібно ще й виконати ряд обов'язкових умов. Наприклад, мати досвід наукової роботи в науковому або науково-дослідному інституті на посаді не нижче старшого (або ведучого, чи головного) наукового співробітника. І загальний стаж науково-дослідницької роботи не менше п'яти років. Все це я маю. Та потрібно ще написати й опублікувати - можна і у співавторстві - підручник, або монографію, або ж мінімум дві наукові або навчально-методичні роботи. Ось саме цим я зараз і займаюсь. Коли ж у мене будуть виконані всі необхідні вимоги, тоді за моєю заявою науковий підрозділ оформлений мною пакет документів передасть до Вченої ради мого науково-дослідного інституту. А там вже буде вирішуватись питання присвоєння чи, -- посміхнувся Ілля, -- не присвоєння мені наукового звання доцент.
   -- Угу. Ось тепер мені все зрозуміло. Та я впевнений, що ти це звання отримаєш.
   -- Та я також схиляюся до цієї думки, -- знову посміхнувся син. -- А ось далі я почну працювати вже над докторською дисертацією, щоб отримати науковий ступінь доктора, а за цим і наукове звання професора. Ось які мої найближчі плани, тату.
   -- О, то добре! Професор - звучне слово. Саме це я й хотів почути від тебе. Ти молодець, продовжуй йти цим шляхом.
   Михайло Лаврентійович трохи помовчав, а потім знову звернувся до сина:
   -- Ти мені ще ось що розтлумач. Твій трохи старший брат Микола що, також має намір переходити у якийсь науково-дослідний інститут? Адже ти знаєш, що він почав готувати кандидатську дисертацію.
   -- Не думаю. На Миколку це не дуже схоже. Він практик.
   -- О-о, і я тієї ж думки. То навіщо тоді йому ця дисертація?
   -- Йому не дисертація потрібна, йому потрібен науковий ступень.
   -- Ну, це зрозуміло, я трохи невірно висловився. Але навіщо?
   -- Ну, можливо він має намір перейти не в науково-дослідний, а у проектний інститут. Хоче не будувати будинки, а сам розробляти, проектувати їх. І тоді науковий ступінь йому точно потрібен, він додасть йому вагомості в очах інших.
   -- Так, це можливо.
   -- Можливо. Але я гадаю, що Микола не має наміру переходити у проектний інститут. Я вже казав, а ти погодився, що він практик.
   -- І що ж тоді?
   -- Науковий ступінь надасть йому вагомості і у його теперішній роботі - у його будівельному тресті. Вона потрібна йому для зростання - тоді він зможе досягти висот головного інженера чи навіть керівника організації. Звичайно, це так швидко не станеться, але не буде він тоді постійно ведучим інженером чи керівником якогось відділу тресту. Тоді у нього буде зовсім інший, вищий рівень.
   -- О! А ось це вже інша справа - це, мабуть, значно ближче до істини. Скоріш за все, так воно і є. Молодець! Та ви обоє молодці - вірною дорогою йдете.
   Після дня народження Михайла Лаврентійовича своєю чередою непомітно спливали день за днем. На початку липня (06.07) відзначили вже ювілейні 75 років Наталії Золотаренко. А в середині серпня прийшла несподівана, але давно очікувана звістка про те, що донька Олександра Ганна, якій місяць тому виповнилося 23 роки, виходить заміж за Дмитра Шаповалова - старшого викладача технікуму, який нещодавно вже закінчила Ганнуся. Дмитро був на 7 років старшим за свою дружину, та це була для подружжя не така вже й велика вікова різниця.
   Та так само швидко минали не лише дні, а й місяці. І у травні 1977-го року Ілля Золотаренко отримав бажане йому звання доцента. Для його батьків це знову була радісна звістка. Та не меншу радість за місяць після цього принесла їм звістка з Російської Федерації - донька Олександра Ганна народила сина, другого (а по статі першого) правнука Михайла та Наталії Золотаренків, якого на честь діда малюка назвали Олександром. Минув ще місяць, і нова звістка - Павло Золотаренко отримав посаду начальника ремонтного цеху в депо міста Кам'янець-Подільський. У червні йому виповнилося 44 роки, часу для робочого зростання було ще досить. Та, скоріше за все, ця посада стане, як то раніше й думав батько Павла, піком у його кар'єрі - без вищої освіти вищих посад він не займатиме, так, мабуть, і залишиться (за його ж словами) "середньою" людиною.
   А восени Ілля почав займатися своєю майбутньою докторською дисертацією, тобто почав поки що збирати науковий матеріал до неї. В цілому ж цей рік запам'ятався громадянам Радянського Союзу тим, що відзначалася ювілейна дата 60-річчя Великої Жовтневої революції. Як завжди у Москві на Червоній площі відбувся військовий парад, демонстрація трудящих, а також святкові концерти та інші урочисті заходи. Щоправда, рівно за місяць до цього відбулася ще одна знаменна подія - 7 жовтня 1977-го року на позачерговій сьомій сесії Верховної Ради СРСР дев'ятого скликання була прийнята остання, як виявиться пізніше, Конституція СРСР, яку назвуть "брежнєвською".
   Перша половина наступного 1978-го року пройшла спокійно - без особливих новин як в СРСР, так зокрема і в родинах Золотаренків. Нічого особливого не віщувало й літо - хіба що наприкінці червня полковник Радянської Армії Олександр Золотаренко отримав направлення на нове місце служби. А далі настали знову буденні, нічим не примітні дні.
  
  

РОЗДІЛ 15

До батьківського порогу

   Липень 1978-го року видався дуже непростим для Іллі Золотаренка. На початку місяця він отримав повідомлення від батьків про те, що один із його найстарших братів - Олександр - покидає благодатне Підмосков'я, полковника Золотаренка переводять на інше місце служби. Деталей батьки на той час поки що не знали - більш докладно Сашко обіцяв все описати у наступному листі, коли вже нормально облаштується на новому місті.
   Але у наступному листі (наприкінці цього місяця) від батьків, а точніше від мами, про Сашка мова вже не йшла - вочевидь, той ще не облаштувався. Натомість мама сповіщала, що Михайлу Лаврентійовичу стає все гірше - він вже дуже мало часу проводить надворі (навіть у таку хорошу погоду), більше сидить, а точніше, лежить у хаті. Мама також написала, що чоловік заборонив їй писати дітям про його стан здоров'я. Та вона ослухалася й написала листи Павлу, Миколі, Іллі та Василю. Наталія Карпівна здебільшого писала дітям листи, не хотіла вона говорити з ними по телефону, особливо на серйозні теми. Та й чоловік іноді прислухався до розмов, отож вона точно не зможе говорити про його хворобу. Не наважилася вона поки що писати листи про стан здоров'я їх батька Лаврентію та Олександру, розуміючи, що тим не так-то просто зриватися з військової служби. Із синів щодня бачився з батьком лише Петро, який проживав у їх загальному родинному домі. Та ще останнім часом батьків частіше стала навіщати Антоніна, яка на власні очі бачила перебіг хвороби тата. А написала мама листи синам, навіть всупереч наказу чоловіка, тому, що він вечорами все частіше став жалітися (не їй, а немовби розмовляючи сам із собою) що скоро залишить він вже цей світ, так і не побачивши наостанок своїх синів. І тому не могла вона не написати, тим паче що бачила день від дня погіршення стану здоров'я чоловіка. Мама, звичайно, просила синів по приїзду додому нічого не говорити татові про її листи - представити все так, нібито вони просто вирвалися його провідати.
   Ілля, звичайно, не залишив маминого листа поза своєю увагою. Батьку у цьому році виповнилося вже 82 роки - солідний вік для простого робочого чоловіка. А тому Ілля Михайлович вирішив кинути всі справи й хоча б на кілька днів з'їздити (чи навіть злітати) додому. Якщо цього не зробити, то не дай Господь, він може вже не застати тата в живих. І хіба це буде по-християнськи - не попрощатися батьку з сином перед дорогою у вічність?
   Наступного ранку тільки-но прийшовши на роботу, Ілля поспішив до Лазаренка. Та на душі у Іллі було неспокійно, він знав вдачу Петра Семеновича. І це ж потрібно, щоб, як на зло, саме у цей час Ігнатов знаходився у відпустці, а заміщав начальника відділу саме Лазаренко (Балацький зараз знаходився на одному з заводів Києва, де проводив так звані натурні дослідження - налагоджував програми й саму роботу одного з нових верстатів, до розробки яких приклав свою руку їх НДІ). З Володимиром Григоровичем завжди можна було знайти спільну мову, а ось з завідуючим лабораторією... Та не може ж він відмовити людині провідати тяжко хворого батька. Однак, Золотаренко, все ж, хвилювався, він навіть з хвилину постояв перед дверима завідуючого кафедрою, витерши хустиною чомусь спітнілий лоб, хоча у приміщеннях було прохолодно, та й зранку липнева спека поки що не відчувалася. Нарешті він постукав у двері, діждався відгуку "Заходьте!", прочинив двері кабінету Лазаренка й спитав:
   -- Можна, Петро Семенович?
   -- Заходь!
   Золотаренко причинив двері й підійшов до столу хазяїна кабінету.
   -- З чим пожалував? -- запитав той. -- Щось з матеріалами дисертації?
   -- Ні, з дисертацією поки що все по-старому. Збираю матеріал.
   -- Щось ти довго той матеріал збираєш. Пора вже писати. Бо такими темпами ти за 5, а то й за 10 років дисертацію не захистиш.
   -- Ну, за 10 років точно захищу.
   -- Та хто його знає. Це ти так гадаєш, а ось я у цьому не впевнений. Тобі стільки вже стукнуло?
   -- В середині серпня виповниться тридцять дев'ять.
   -- О! Саме той вік, щоб вже ставати професором, ну, нехай у сорок, -- сам Лазаренко у свої 53 роки й досі був лише кандидатом технічних наук. -- Деякі й раніше захищали докторські дисертації.
   -- Ну, то було саме раніше, -- посміхнувся Ілля. -- А зараз я щось не чув, щоб хтось у 39 чи 40 років став професором чи захистив докторську дисертацію.
   -- Ти не перекручуй мої слова! Говорячи "раніше", я мав на увазі саме вік, а не час. Захищають докторські дисертації у подібному віці і у наш час. Нехай навіть і не у нас в інституті, та в інших НДІ їх таки захищають.
   -- Добре, зрозумів. Та я до вас підійшов із іншого питання, не з приводу дисертації.
   -- Щось не так по роботі? Ще чого не хватало.
   -- Ні, з роботою все гаразд. Я до вас прийшов із особистого питання.
   -- Із особистого? Хм... І що тобі потрібно?
   -- Потрібен лише ваш дозвіл.
   -- Дозвіл на що?
   -- Петро Семеновичу, мені потрібно на кілька днів поїхати додому, у Хмельницьку область.
   -- Отуди тобі! Це ще чого? Зараз гаряча пора, половина співробітників у відпустках. А плани досліджень виконувати потрібно. У тебе самого відпустка на коли намічена?
   -- На вересень.
   -- Ото ж у вересні й поїдеш додому. Скільки вже тут залишилося - ледь більше місяця. А зараз працювати потрібно.
   -- Мені терміново потрібно поїхати додому. У мене батько хворіє. Йому...
   -- І чим ти йому допоможеш? -- перебив його Лазаренко. -- будеш пігулки зі склянкою води підносити? Він що, проживає один?
   -- Ні, із дружиною, моєю мамою.
   -- О! То у чому справа? Вона й слідкуватиме за чоловіком. Вилікує вона свого коханого.
   -- Боюсь, що ні.
   -- А це ще чому?
   -- Батьку вже виповнилося 82 роки, вік дуже солідний.
   -- Ого! А що це він так пізно одружився? Йому вже 82, а тобі лише 39.
   -- У батька нас десятеро дітей, -- потроху почав закіпати Ілля. -- Я дев'ятий за ліком у родині. А одружився батько своєчасно. Та це справи не торкається.
   -- Саме торкається. Якщо вас у родині десятеро, то батьку й без тебе є кому допомогти.
   -- А якщо батько до моєї відпустки вже помре?
   -- Ну, тоді я тебе, звичайно, відпущу на похорони. Або вже Володимир Григорович. То вже справа така...
   -- А попрощатися з батьком?
   -- І що це дасть тобі чи йому? Особливо йому. Твоєму батьку скоро вже на все начхати буде.
   -- Ну, ви й сволота! -- вже не втримався Золотаренко.
   -- Що ти сказав?! -- аж підскочив Лазаренко. -- Повтори!
   -- Та будь ласка, -- тепер вже спокійно і навіть дещо насмішкувато промовив Ілля Лаврентійович. -- Якщо ви самі цього просите, то повторю. Я сказав, що ви, Петро Семенович, сволота. Це ж треба! - не дозволити сину попрощатися з батьком. Такого я ще ніде не чув.
   -- Ах, ти паразит! Та я, та я... -- Лазаренко не знаходив слів для виливу своїх емоцій. -- ...Та я тебе згною! Ти у мене й до кінця свого віку дисертацію не захистиш! Я на тебе у суд подам за образу!
   -- Та подавайте хоч у 10 судів. У нас з вами розмова відбувається наодинці, свідків немає. Та я й у суді можу свої слова повторити, і мене підтримують колеги, бо всі знають, що ви й справді сволота. Так що, ви мені солі на хвіст насипите. Бувайте!
   Ілля повернувся й направився до дверей, не звертаючи уваги на прокльони завідувача лабораторією, які летіли йому вслід. Він одразу піднявся у кімнату відділу. Там знаходився лише аспірант Анатолій Купрій. Молодшого наукового співробітника Кравцова та аспіранта Волошина у полі зору не було.
   -- Привіт, Толю! -- привітався Золотаренко. Анатолій відповів на привітання.
   Після цього Ілля усівся за свій стіл, дістав аркуш паперу, кулькову ручку й хвилини дві щось писав. Далі він піднявся з-за столу, машинально сунув ручку у карман теніски, забрав написаний ним аркуш і направився до виходу із кімнати. На півдорозі він зупинився, повернувся до Купрія й промовив:
   -- Толю, я хвилин на 10 вискочу по своїм справам. Якщо мене буде питати Лазаренко, то ти мене сьогодні ще не бачив.
   -- Добре.
   Ілля спустився двома поверхами нижче й направився у невеличку кімнату, яка слугувала канцелярію - там проводилася вся переписка інституту, тобто там реєстрували листи, які інститут відправляв і отримував: і переписка поміж відділами й переписка з іншими організаціями.
   -- Добрий день, Маріє Анатоліївно! -- привітався він із господаркою кабінету. Та відповіла на його привітання. -- Зареєструйте, будьте ласкаві, мою заяву.
   -- Заяву чи заявку? -- Маша (жінці ще не виповнилося й 30 років) мала на увазі заявку на придбання зі складу або закупівлю яких-небудь матеріалів чи обладнання, приладів тощо.
   -- Ні, саме заяву.
   -- Давайте.
   Золотаренко подав їй свій аркуш. Марія прочитала його й здивовано підняла свої очі на співробітника:
   -- Ілля Михайловичу, як це так?!
   -- Та отак, Маріє Анатоліївно.
   -- Але ж вашу заяву потрібно завізувати.
   -- Зовсім ні. Заявку так, потрібно було б візувати. А от заяву - ні. Ви не гірше мене знаєте, що заяву на звільнення з роботи за власним бажанням візувати не потрібно. Тобто, можна й візувати, а можна і не візувати. Якби був Володимир Григорович, то я б у нього свою заяву обов'язково завізував. Хоча, якби Ігнатов був зараз на роботі, а не у відпустці, то я впевнений, що цієї заяви взагалі б не було. А у Лазаренка я нічого візувати не буду.
   -- А що трапилося? Ви посварилися з ним?
   -- Ну, сваритися, можна сказати, й не сварився. Просто я обізвав його сволотою.
   -- Боже! Та ви що! Отак прямо й обізвали?
   -- Отак прямо й обізвав. А що, він на це не заслуговує?
   -- Ну... Я не знаю. Звичайно, він людина не дуже приємна, -- вже тихіше промовила Марія Анатоліївна. -- Але, щоб так йому у вічі сказати. Ну, ви й устругнули, Ілля Михайловичу!
   -- Устругнув, Машо, -- переважна більшість співробітників інституту саме так зверталася до господарки кабінету. Золотаренко ж у більшості звертався до неї поважно на "ви". -- Та Лазаренко на це заслуговує.
   -- Але що ж, все-таки трапилось? Адже ви його, мабуть, недаремно так назвали?
   -- Недаремно, Маріє Анатоліївно. Розумієте, у мене батько дуже хворіє. Йому вже 82 роки, а тому всяке може бути. Я хочу провідати батька, можливо - не хочу каркати - це моя остання зустріч із ним. А ця сволота Лазаренко не відпускає мене з роботи. Ну, як ви, Машо, поставитесь до того, якщо людина говорить: "А навіщо тобі прощатися з батьком? Йому, -- заявляє цей ідіот, -- скоро на все начхати буде".
   -- Та ви що! Ну, тоді ви маєте рацію. Він дійсно сволота. А може, ви зачекали б Володимира Григоровича?
   -- Машо, я б залюбки. Та я ж казав, що не маю часу чекати.
   -- Ой, так, так. Та як шкода, що ви від нас підете. А може, ви напишите заяву на відпустку за власний рахунок і їдьте. А тим часом Ігнатов повернеться з відпустки. І все буде добре.
   -- Не буде добре, Машо. Таку заяву мені Лазаренко нізащо не завізує, а без візи то буде звичайний папірець. До повернення Володимира Григоровича з відпустки Лазаренко тричі встигне мене звільнити з роботи за прогули.
   -- Так, ви, мабуть, маєте рацію. Таке може бути. Але він може й... -- жінка не завершила фрази, після чого знову тихіше звернулася до Золотаренка. -- Тоді вам потрібно ще одну таку заяву написати - копію. Оригінал я зареєструю, а вашу копію завізую, проставивши на ній дату її подачі та реєстраційний номер. А то, якщо Лазаренко довідається, що ви самі звільнилися з роботи, то він вашу заяву порве, а мене змусить закреслити її реєстрацію як нібито помилкову. А коли копія буде у вас на руках, то він нічого вдіяти не зможе.
   -- Точно! Яка ж ви молодець, Машо. І як я сам до цього не додумався. А я ж чув, що при звільненні з роботи за власним бажанням, без згоди на те твого керівництва, краще мати при собі копію заяви. От я бовдур! Ще раз дякую, Машо! Дайте, будь ласка, чистий аркуш паперу.
   Марія подала йому аркуш паперу. Золотаренко присунув до столу стілець для відвідувачів, присів на нього, дістав з кишені теніски ручку (як вона йому зараз знадобилась - обидві заяви будуть написані однією пастою) і за 1,5-2 хвилини вже подав Марії Анатоліївні заповнений аркуш. Та зареєструвала заяву, зробила відповідну позначку за своїм підписом на копії й повернула йому копію. Ілля знову подякував їй.
   -- Ілля Михайлович, а може ви повернетесь до нас, коли вийде з відпустки Володимир Григорович?
   -- Не знаю, Маріє Анатоліївно. Там видно буде. Навіть якщо повернуся, то ця сволота Лазаренко кожного дня з'їдатиме мене.
   -- А куди ж ви тепер підете працювати?
   -- О, Машо, світ великий, а різних інститутів - і наукових, і навчальних - багато навіть у самому Києві.
   -- То правда. Тоді успіхів вам.
   -- І вам такого ж, Маріє Анатоліївно.
   Золотаренко повернувся у відділ.
   -- Привіт, В'ячеславе Миколайовичу! -- звернувся він до Кравцова, який вже теж з'явився у кімнаті. -- Ну, що, -- Ілля повернувся до Анатолія, -- не питав мене Лазаренко?
   -- Питав. Хвилин через 10 після того, як ви вийшли. Я відповів, як ми й домовлялися, що вас у відділі ще не було.
   -- І що далі?
   -- А нічого. Петро Семенович чортихнувся й поклав трубку. А навіщо ви йому знадобилися, щось по дисертації? Ви вже з ним бачилися? -- закидав Золотаренка питаннями Анатолій.
   -- Бачився. Ще до того, як побачився з тобою. Та надалі бачитися з ним я вже не бажаю.
   -- Як-то так? А дисертація? Він же ваш науковий керівник.
   -- Та пішов він куди подалі. Обійдуся я й без нього.
   -- Ти що, посварився з ним? -- у свою чергу запитав Кравцов.
   -- Не те слово, В'ячеславе Миколайовичу.
   -- А ну-ну! Розповідай.
   -- Трохи пізніше. У мене є ще одна термінова справа. Толю, -- Ілля Михайлович знову повернувся до молодшого співрозмовника, -- у мене до тебе є ще одне прохання. Та почну із запитання: "Ти вже відніс вчорашню заявку на матеріали?".
   -- Ще ні, сьогодні віднесу.
   -- Це добре. А ось тепер і саме прохання - Толю, дуй до Маші і терміново зареєструй заявку.
   -- А чому саме терміново? Встигнуть ще нас забезпечити тими матеріалами - нічого такого особливого, дефіциту, так би мовити, ми не замовляли.
   -- Я знаю. Та все ж заявку потрібно зареєструвати саме зараз. Так що біжи до Марії, а як повернешся, я все вам розповім.
   -- Добре, без проблем, -- Анатолій вийняв із шухляди свого столу теку, відкрив її, порився у паперах, вийняв аркуш (ймовірно, заявка) і, навіть не поклавши теку назад у шухляду, направився до виходу із кабінету. Хвилин через 10-12 він повернувся.
   -- Все готово, Ілля Михайловичу. А тепер справи за вами, розповідайте все. По-перше, чому була така поспішність із цією рядовою заявкою?
   -- Щоб після моєї заяви у реєстраційному журналі з'явився вже новий документ, щоб далі йшли вже наступні реєстраційні номери, і їх неможливо було змінити.
   -- А яка ваша заява? Я не заглядав до Марії Анатоліївни у журнал, а тому і не знав, що ви також якусь заявку подали.
   -- Не заявку, Толю, а саме заяву. Я зареєстрував, копія у мене, -- Ілля похлопав рукою по кишені теніски, де разом із кульковою ручкою лежав вже й згорнутий учетверо аркуш копії заяви, -- заяву на звільнення з роботи за власним бажанням.
   -- Що за дивні жарти у вас?
   -- А це не жарти, -- Золотаренко дістав копію, розгорнув її і показав Купрію.
   -- Оце так-так! Ви що, й справді так зробили? І чому це ви такій сумнівний папірець написали?
   -- Він не сумнівний. Щоправда, ще вчора я його писати не збирався. А ось сьогодні вранці... Та так вже вийшло.
   -- І що вийшло, Ілля Михайловичу? Що трапилося? -- запитав вже знову Кравцов.
   Довелося Золотаренку досить детально - поспішати йому було вже нікуди - розповісти своїм друзям-колегам про свою бесіду з Лазаренком і особливо про її кінцівку.
   -- Ну, ви й начудили! -- покачав головою Купрій.
   -- Нічого він не начудив, -- не погодився з молодшим колегою В'ячеслав Миколайович. -- Слава Богу, знайшлася людина, яка назвала відкрито в очі Лазаренка сволотою. А він такою і є, хто цього не знає.
   -- Так то так, та чим це скінчилося для Іллі Михайловича.
   -- Все нормально скінчилося, Толю, -- відповів вже сам Золотаренко, -- і він практично повторив свої пояснення з цього приводу Марії.
   -- Та це також вірно, -- не вщухав Анатолій. -- Але докторська дисертація, науковий керівник...
   -- І що, Ілля Михайлович не знайде собі кращого, більш порядного керівника, а точніше консультанта? -- запитав Кравцов. -- А з нормальним керівником він свою дисертацію підготовить і захистить ще раніше, ніж з нашим ідіотом. Який з нього консультант... Ось ти скажи мені, хто за останні 2-3 роки у нього захистився? Від нього ж всі тікають.
   -- Можливо, що ви й маєте рацію, -- зітхнув Купрій. -- Але все одно шкода, що Ілля Михайлович від нас йде.
   -- Шкода, звичайно. Та що вдієш. Ілля Михайловичу, попрощатися б нормально потрібно, -- й собі зітхнув Кравцов, повернувшись у бік Золотаренка.
   -- Я знаю, та не сьогодні. Я зараз же їду додому, складаю речі - і до батьків. Та ти не хвилюйся, за мною не заіржавіє. Після повернення до Києва мені однак доведеться заскакувати в інститут за розрахунком. Ось тоді нормально й попрощаємося.
   -- Та я не про це мову вів, -- як би зобидився Кравцов. -- Я мав на увазі, що всім колективом... А зараз дехто у відпустці.
   -- О, це вірно! -- підняв до гори вказівний палець Золотаренко. -- Тоді я прийду за розрахунком, коли повернеться з відпустки Володимир Григорович. Та й інші.
   -- То добре, -- задумливо протягнув Анатолій. -- Але, якщо збереться весь відділ, то буде й Лазаренко.
   -- Ось йому! -- Ілля від злості зобразив двома руками непристойний жест. -- це буде мій день, а тому я матиму право запрошувати лише тих, кого захочу. Якщо з'явиться ця сволота, то я його виставлю за двері. І навіть Балацький чи сам Ігнатов мене не зупинять. Та навіть директор інституту.
   -- Правильно! -- підтримав друга В'ячеслав Миколайович.
   На цьому бесіда поступово почала наближатися до завершення. Ще трохи погомоніли про різні дрібниці, поки Ілля вибирав з шухляд столу свої особисті речі. Та тих було не так вже й багато - помістилися у середнього розміру поліетиленовий кульок. Далі друзі попрощалися, і Золотаренко поїхав додому.

* * *

   Золотаренко вирішив їхати до батьків вечірнім потягом. Якщо летіти літаком, то він зможе вилетіти з Києва реально лише після обіду - дорога додому, збори, дорога з дому до агентства Аерофлоту, черга за квитками, поїздка до аеропорту "Бориспіль" (скоріш за все, навряд чи з "Жулян" літають літаки до Хмельницького), реєстрація на рейс тощо. Та навіть, якщо і літають літаки з "Жулян" (а Ілля вже давно нікуди не літав), то теж певний час потрібен. Отже, у свій рідний обласний центр він, скоріше за все, потрапить лише під вечір. Та ще й невідомо чи є у потрібну йому пору авіарейси із Києва до Хмельницького. Та навіть якщо і є, то ввечері вже може не бути місцевих потягів на Кам'янець-Подільський. Ото ж доведеться сідати на нічні протяги далекого слідування. То навіщо тоді морока з літаками, якщо він сяде на такий потяг ще в Києві. А тому він зараз заскочить на вокзал і купить квиток на прямий потяг, що йде з Києва до Кам'янець-Подільського (або через це місто). І тоді вночі або рано вранці він буде у Нестерівцях. А там вже знайомою дорогою - менше, ніж 5 кілометрів - до рідного села.
   І дійсно під ранок (потяг прибував у Кам'янець рано вранці) Ілля Михайлович був вже вдома у батьків. Двері в будинок були зачинені. Ілля тихенько постукав у шибку вікна батьківської спальні. Вікно знаходилося над ліжком мами - останні роки батьки спали окремо, мама намагалася оберігати сон хворого чоловіка. Мама спала дуже чутко, прислухаючись до кожного зітхання Михайла Лаврентійовича. Вона ж і відчинила зараз двері сину. Надворі вже починало світати, перші промені сонце освічували небосхил.
   З годину чи півтори Ілля ще трохи подрімав у просторій до болю знайомій вітальні. Звичайно, й раніше вона переважно була порожньою, та саме зараз ця порожнеча надихала гнітючий настрій. Начебто у житті все й влаштовано справедливо, та, мабуть, все ж таки, не все... Родина раніше мала десятьох дітей, а дім зараз практично порожній. Добре, що на цей час у будинку разом із батьками жила хоча б родина Петра.
   Спочатку Петро жив в одній із знайомій йому з раннього дитинства дитячій кімнаті. Він там продовжив жити й після одруження, а коли вже у нього пішли діти, зайняв дві кімнати. Ці кімнати поступово переобладнувалися, починаючи з осені 1958-го року, коли Петро одружився і привів у дім молоду дружину Марічку. В одній з раніше дитячих кімнат і стали жити Петро з дружиною, а інша кімната пізніше була виділена їхнім дітям: Тамара (1960 р. н.), Микола (1963 р. н.) та Катерина (1968 р. н.). Щоправда, зараз Микола, якому виповнилося 15 років, навчався (закінчив 1-й курс) у Кам'янець-Подільському індустріальному технікумі, який був створений у 1945-му році.
   Те, що хоча б одна дитина Михайла та Наталії залишилася проживати у рідному селі, було зручно і для родини самого Петра, і для його батьків. Коли у Петра з Марією почали народжуватися діти, то бабуся приглядала за ними. А після того, як господарю великої родини перевалило вже на сьомий десяток, то Петро з дружиною почали допомагати батькам по господарству - у сільській садибі завжди знаходиться робота. Михайло Лаврентійович навіть часом подумки корив себе за те, що колись противився бажанням Петра стати електриком. Так, батькам завжди приємно, коли їх діти стають навіть середніми людьми, як казав свого часу інший син Павлик. Але вони тоді здебільшого покидають родинний дім, виїжджаючи у інші міста, і як після цього жити одним пристарілим батькам?
   Отож Ілля подрімав (а може просто полежав, відвівши цей час своїм думам) певний час у вітальні, та піднявся він однак рано, тому що добре знав звичку батька прокидатися рано - той звик до цього за піввіку своєї роботи на залізниці у Нестерівцях. Потім Ілля умився, привів себе у порядок і зайшов на кухню, де вже поралася мама. Син привітався з нею (вдруге за короткий термін перебування вдома), обійняв її і поцілував у щоку. Мама притулилася до сина й тихенько заплакала. Ілля не став її заспокоювати - все було зрозуміло - зачекав поки вона заспокоїться. Потім вони обоє присіли на кухонні табуретки і трохи погомоніли - в основному про справи у Іллі. Той, звичайно, своїми останніми новинами не став ділитися з ненькою, завіривши її, що у нього все гаразд. Мама поцікавилася також станом справ у її невістки Надії, з якими успіхами завершила 2-й клас її тезка Наталочка і як там підріс її онучок Гена. Коли в розмові настала пауза, Ілля запитав маму:
   -- Як там зараз тато?
   -- Все так же, краще не стає, -- вона притулила до очей хустинку. Мамі нещодавно виповнилося 77 років - вік також далеко вже не дівочий.
   -- Він уже прокинувся?
   -- Прокинувся хвилин сорок тому. Лежить просто із розплющеними очима, мабуть, згадує свої минулі роки. Він часто згадує дні прожиті. Навіть, коли я включаю телевізор, він мало його дивиться. Хіба що новини - подіями у державі він ще цікавиться. А так йому більш до душі поговорити зі мною: як ми стрілися, як налагоджувалося наше життя, як виростали діти... Або з Петьком чи Марією ще побалакає, коли ті заходять до нього у кімнату. Тоді його очі трохи оживають, а так вони у твого тата здебільшого сумні. Вони у нього одразу веселішають, коли з'являються його онуки, діти Петька та Марічки, або ми з ним розмовляємо про інших наших онуків. Я вже навіть з ліку збилася, скільки їх у нас. А зараз вже й первісток правнучок у нас з'явився. Саме правнучок, а не правнучка. Ти, можливо, ще й не знаєш - я не пам'ятаю чи писала тобі про це - що у доньки Сашка Ганночки - вона вийшла заміж 2 роки тому - вже з'явився синочок Олександр. А у Тоніного Мишка і його дружини Тетяни ще до того народилася донька, дійсно наша перша правнучка Оксана. Тобто, у всіх у вас, наших дітей з'явилися не лише племінники, а вже й внучаті племінники.
   -- За доньку Мишка я чув, як знаю і те, що син Тоні одружився. Знаю також, що минулого літа одружився нарешті і Ванько - син Лавра й Валентини. Ну, йому давно вже пора було, адже він одного року народження з тим же Мишком. А ось за вашого першого правнука - дійсно не знав. Це новина дуже радісна.
   -- Радісна, та ще яка. Кажуть, що людина тоді повноцінне життя прожила, й щасливе, коли дочекалася своїх правнуків. Отоді вже й помирати можна.
   -- Так, годі за смерть думати, думайте краще про онуків та правнуків, радійте їх зростанню. Так, тепер я й за Сашка всі новини знаю.
   -- Це ще не всі новини, Ілько. У Сашкового брата-близнюка Лаврика моя тезка Наталочка рік тому теж вже вийшла заміж, отже і у неї скоро діточки з'являться, знову-таки наші з Мишком правнуки.
   -- Так, новини за Лаврентія, за його доньку мені були поки що невідомі. Як же швидко ростуть чужі діти...
   -- Твої теж швидко ростуть, -- посміхнулася мама. -- Просто, бачачи їх щодня, ти того не помічаєш. Ти помітиш це, коли й вони вже дорослими стануть. Так, досить теревенити, йди до батька. Він останнім часом намагається менше згадувати при мені про вас, та то зрозуміло, бо боїться, що я вам почну писати листи про його хворобу. Все, йди. Ти побачиш, як він тобі зрадіє.
   Ілля тихенько прочинив двері спальні, зайшов до неї й зробив пару кроків до ліжка батька. Та той одразу примітив сина.
   -- Ой, Іллюшо! -- радісно вигукнув він.
   -- Доброго ранку, тату! -- привітався син.
   -- Та... -- махнув рукою батько, -- яке він там добрий... Для мене зараз всі вони вже однакові. От коли я працював, коли сили ще були... Та й недовго мені вже залишилося їх зустрічати, ті ранки.
   -- Так, батьку, -- навмисно суворо промовив Ілля, -- припиняй свої подібні балачки. Ти ще не один ранок зустрінеш, і будуть вони для тебе дійсно добрими.
   -- Ти пробач, Іллюшо. Я трохи помилився, сказавши, що сьогоднішній ранок подібний до інших, -- навіть вже посміхнувся Михайло Лаврентійович. -- Ранок сьогодні й дійсно добрий, навіть чудовий. І його робить таким твій приїзд. А Надя з дітьми теж приїхала?
   -- Ні, тато, я не у відпустці. Просто у мене накопилися відгули, ото ж я й вирішив їх використати - проскочити у рідні краї, провідати вас та Петька з Марічкою. Сподівався, що можливо, ще когось із братів застану на відпочинку у вас, адже час відпусток. Або Тоня заскочить провідати вас.
   -- Тоня з чоловіком були у нас у минулі вихідні. Так що тепер їх доведеться чекати тижня із три, а той того довше, бо у них зараз досить і своїх турбот.
   -- Яких ще турбот? -- захвилювався Ілля.
   -- Приємних турбот, Ілько, приємних. Наприкінці серпня або на початку вересня їх донька Олена виходитиме заміж. Мишко вже й донечку має, а тепер Оленка заміж виходить.
   -- Оленка вже виходить заміж?!
   -- А чого ти так дивуєшся? Їй вже виповнилося 23 роки, так само, до речі, як і Наталії. А Наталка ще у минулому році заміж вийшла. Чи ти цього не знаєш?
   -- Вже знаю, -- посміхнувся Ілля. -- Мама повідомила.
   -- Отож бо. А твоя мама вийшла заміж за мене й того раніше - у 20 років.
   -- Ну, зараз так рано дівчата заміж вже не виходять. Це ж треба, Оленці вже 23 роки... Та й взагалі, настала, мабуть, пора моїм племінникам та племінницям створювати вже свої сім'ї. Дійсно, чужі діти швидко ростуть, -- тихо, нібито сам до себе промовив Ілля.
   -- Так, досить говорити про наші новини, -- обірвав його роздуми Михайло Лаврентійович, -- Розповідай про себе, як у вас з Надійкою справи.
   -- У нас все нормально.
   -- А детальніше? Я від Сашка та Лавра, як вони приїздять, постійно чую: "Все нормально". Та для військових така відповідь й справді звична. А ось решта дітей у нас з мамою сугубо цивільна... Так що давай детальніше.
   -- А детальніше я тобі розповім надворі. Годі валятися у постелі, пішли у двір - ранок такий чудовий.
   -- Ти бач, який командир знайшовся! Одного часу, -- посміхнувся батько, -- мені ті ж самі Лавр із Сашком наказували. А тепер вже й ти батьку накази віддаєш.
   -- Я не наказую, тату, я прошу тебе вийти на подвір'я. Погода чудова, сядемо на лавочку й будемо розмовляти про що завгодно.
   -- Добре, умовив. Я й справді вже давненько на лавочці не сидів. Зараз вдягнуся і почвалаю потихеньку.
   -- Не почвалаєш, а нормально підеш. Ноги у тебе, хоча трохи і хворі, та все ж ще міцні, натреновані за десятки років - не впадеш. Та й сам ти ще хоч куди.
   Коли Ілля з батьком проходили повз прочинені кухонні двері, то Наталія Карпівна, побачивши їх, навіть заклякла на місці із розширеними здивованими очима. А батько з сином, вийшовши у двір, довго розмовляли, сидячи на лавочці. Звичайно, торкнулися вони й питання роботи Іллі над докторською дисертацією, ця тема дуже цікавила Михайла Лаврентійовича.
   -- Як у тебе йдуть справи з новою дисертацією, -- поцікавився батько у сина. -- Пишеш її?
   -- Поки що ні, тату. Збираю матеріал для неї. Та ти не хвилюйся, я її обов'язково напишу.
   -- Я тепер вже впевнений у цьому, і дуже на це розраховую. Ти вибач мені заднім числом, що я років 15-20 тому трохи втратив віру у те, що ти досягнеш значних висот. Дуже вже тоді, наприкінці п'ятдесятих років багато чого звалилося на тебе: тяжка хвороба, невдача зі вступом в інститут, потім армія, травма ноги...
   -- Все нормально, тату. Немає тобі за що вибачатися. Дійсно, тоді просто все так нещасливо склалося. Та потім все поступово стало налагоджуватись. Невдачі лише загартували мене.
   -- Так, у цьому ти маєш рацію. Саме невдачі гартують і наставляють на вірний шлях людину. Отож, незабаром ти станеш професором?
   -- Ну, при бажанні професором я міг би вже стати, будучи ще кандидатом наук.. Але я хочу стати не лише професором, а мати вчений ступінь доктора технічних наук.
   -- Зрозуміло. І коли це може статися?
   -- Ну, незабаром, як ти перед цим сказав - навряд чи. А коли саме я поки що не знаю - не за 2-3 роки, звичайно. Але стану, тату, обов'язково стану.
   -- А далі?
   -- А що, далі?
   -- Далі ким ти станеш?
   -- Далі я хочу перейти на педагогічну роботу - не вчитись, а вже самому готувати спеціалістів, -- Ілля як би підготовлював ґрунт стосовно можливої теми про зміну своєї роботи.
   -- Хм, це непогана справа. Та я все ж не про те мову вів. В науковому плані, чи навіть у життєвому, ким ти після професора можеш стати?
   -- Так далеко я не заглядав. Ким?.. Не знаю, ну, не академіком же. Дуже далеко мені до них.
   -- А чом би і не академіком? Не святі ж горшки обпалюють, -- повторив батько свої ж слова тому ж таки Ільку, коли понад 20 років тому у них зайшла розмова про вибір професії сина. А тоді той хотів стати авіабудівником. -- Академіки свій шлях теж починали зі школи та інституту.
   -- В цьому ти, тато, маєш рацію. О, я навіть бачив один дуже цікавий документ, -- посміхнувся Ілля.
   -- Що ще за документ?
   -- Така невеличка книжечка розміром у якийсь там пропуск. Але з міцною обкладинкою коричневого кольору, на якій великими літерами написано російською мовою: "Удостоверение будущего академика".
   -- Як то так? Будущего, тобто майбутнього... Нічого не зрозуміло.
   -- Зараз я тобі поясню, -- розсміявся Ілля. -- Так ось, внизу цього документа вже значно меншими літерами добавлено: "студенческий билет". Це придумали москвичі.
   -- А що, -- розсміявся й Михайло Лаврентійович, -- вони мають рацію. Такий студентський квиток надихає і напевно плодить в голові його власника нестандартні видатні ідеї. Такий студент буде подавати великі надії і своїми успіхами викликати повагу викладачів та захоплення однолітків, і буде явно заслуговувати статусу майбутнього академіка. Хтось з цих студентів дійсно може стати академіком. Розумні люди... Отож і тобі, вже не студенту, а колись професору чому б не стати академіком.
   -- Ну, теоретично воно можливо, звичайно. Та все ж... -- покачав головою Ілля, але потім раптом загорівся. -- А що! То ти вірно, тату, про горшки та святих сказав. Та я вже й чув це колись... Чому б і справді не спробувати. І я таки спробую йти далі!
   -- О! Золоті слова, Іллюшо. Дійсно, завжди потрібно йти далі, ставлячи собі саму високу мету. Ти мене зараз своїми останніми словами дуже порадував. Від твоїх братів я таких слів не чув. Тепер я вже точно повірю у те, що у мене хоча б хтось із синів відомою людиною стане.
   -- А чому хоча б, тату? Лаврентій вже третій рік як ходить у штанях із широкими лампасами, подумати лише - генерал-майор. Олександр на рік більше у полковниках вже проходив. То хіба ж вони не великі люди? А Микола, Василь? Микола вже провідний інженер у тресті, працює як здобувач над кандидатською дисертацією. Можливо, через рік-другий і захиститься.
   -- Мабуть, що захиститься, та науковий ступень, ти сам мені про це казав, йому потрібен здебільшого для росту у своїй професії. Не думаю, що далі він буде працювати над докторською дисертацією. Вона йому не потрібна. Він практик, він мріяв і мріє великі, гарні, висотні будинки зводити.
   -- Нехай і так. Та людей, що зводять дійсно великі, гарні будинки не так вже й багато. Крім того, є ще й Василько. Він вже перший пілот літака АН-24, це тобі не АН-2. Та й це, я впевнений, недовго буде тривати. Стане він невдовзі пілотувати й сучасні великі літаки типу Ту-134 чи Іл-18. І буде він згодом літати навіть на міжнародних рейсах.
   -- Я також вірю у те, що колись це обов'язково станеться. Василько настирний, завзятий. Та ти назви мені хоча б одне прізвище відомого пілота лайнера навіть міжнародних рейсів.
   -- Он воно що! -- розсміявся Ілля. -- Ну, ти, тато, й даєш. А тобі обов'язково потрібно, щоб твоє, наше прізвище дуже вже відомим було? Звідки у тебе на старості років такі завищені амбіції?
   -- А вони у мене не на старості, вони у мене, як і у мого батька, твого дідуся, були ще з молодості. Ми з ним вважали, і я вважаю зараз, що діти повинні перевищувати досягнення батьків.
   -- Ну, скоріш за все, Микола чи пізніше я таки перевершимо твої досягнення. Та й Лаврентій з Олександром, мабуть що, вже перевершили твоє досягнення. І хіба для тебе цього не досить?
   -- Дивлячись на скільки перевершити. Адже, у тебе також є, чи зараз з'явилися й нові амбіції, і їх не можна назвати завищеними чи навіть нездоровими. Вони вірні, бо ведуть до великої мети. У тебе вже є така мета. Так тримати, синку! Не зупиняйся на півдорозі.
   -- Не зупинюсь, батьку.
   -- Я вірю тобі. Ось тепер мені можна вже й спокійно помирати. Саме спокійно, бо знатиму, що мої мрії звершаться. Жаль лише, що я не доживу до того часу. Та так вже влаштовано життя.
   -- Тату! Знову завів свою пісню? Облиш і думати про передчасну смерть.
   -- Е, ні, вона вже не передчасна. Зараз мало хто доживає до моїх років. Так що, можна дякувати Господу, що він відпустив мені часу більше за інших. Можливо, надалі люди, тобто багато хто з них, будуть жити й до 100 років, а то й більше. Мабуть, так воно колись і станеться. Та я не горюю, що живу не в ті часи. Я ні про що не жалкую. Я прожив, та ще й більшість часу із твоєю мамою, гарне життя. Так, часи були непрості, а як наслідок, і життя також. Та це моє життя, воно було добрим, а можливо й праведним. Так, все. Не хочу закінчувати нашу бесіду на сумній ноті - сподіваюся, що у моїх нащадків все буде добре, і що вони також будуть задоволені своїм прожитим життям, і що їх мрії стосовно вже своїх дітей збудуться.
   Коли, провівши разом із батьками 3 дні, Ілля покидав гостинну родинну домівку, то він тепло попрощався із батьком. І вони обоє залишилися дуже задоволеними від свого спілкування один з одним. А життя дійсно продовжувалося...
  
  

РОЗДІЛ 16

Від зміни місць доданків...

   Повернувся Ілля додому у передостанній день липня - у неділю вранці. Перед поїздкою у Зеленче Ілля не повідомив дружині про свою останню подію в колишньому для нього інституті. Щоб вона не турбувалася він лише зателефонував їй на роботу і сповістив, що у другій половині дня він виїздить до Хмельницької області. Чому виїздить Надія знала ще із вчорашнього вечора, коли вони обговорювали отриманого Іллею маминого листа. Жінка була готова до короткочасної поїздки чоловіка, вирішивши, що він спокійно домовився про це у себе на роботі. Та коли по поверненню додому Ілля сповістив їй про дійсний стан речей, Надія спочатку не повірила у сказане, а потім, з'ясувавши всі деталі, напустилася на чоловіка:
   -- Іллюшо, чи ти здурів? Що ти накоїв? Робота ж була досить пристойна, кому сказати - науково-дослідний інститут! Та головне, як же твоя майбутня докторська дисертація? Ти ж тільки-но розпочав над нею працювати.
   -- Ото ж бо воно і є, що тільки-но розпочав. Так що неважко буде її змінити. А що стосується пристойності роботи, то назва науково-дослідний інститут сьогодні нікого вже не заставляє у захваті дивуватися та клацати язиками. Рядова, досить буденна робота, можна знайти і кращу.
   -- Так, зачекай. Давай по-порядку. А навіщо змінювати дисертацію, і як це - змінити її?
   -- Вибачаюсь, я трохи неточно висловився. Змінити не саму дисертацію - це словосполучення не підходить - а змінити назву дисертації.
   -- Як це? Тоді ж це буде дійсно зовсім інша робота. Хіба ж таке можливо?
   -- Можливо, Надійко, можливо. Та спочатку я тобі роз'ясню чому потрібно змінювати її назву. Справа у тому, що назва роботи та науковий консультант докторанта офіційно затверджені. А якщо консультант змінюється, то його також потрібно перезатверджувати. Та Лазаренко на це ніколи не погодиться, тим паче після моєї сварки з ним. Він тепер буде робити все можливе, щоб я дисертацію саме з такою назвою ніколи не захистив. Отож назву дисертації потрібно обов'язково змінити. А змінивши назву роботи, можна змінити й наукового консультанта - причому це все буде зроблено на офіційному рівні. Або взагалі працювати над роботою без нього.
   -- Так, це я зрозуміла. Але як же її змінити? Це ж буде зовсім інша робота.
   -- Ось тому, я й казав - добре, що я лише почав працювати над нею. А зібраний мною до цього часу матеріал так чи інакше знадобиться. Навіть, якщо назва роботи зміниться кардинально. Та це крайній випадок.
   -- Тобто?
   -- Не обов'язково кардинально змінювати тему дисертації, тобто її назву. Можна у її назві змінити лише кілька слів. Або просто по іншому переформувати, точніше, перефразувати тему.
   -- І знову-таки як це? Я у бесіді з тобою сьогодні весь час тільки те й роблю, що постійно запитую: "Як це?". То роз'ясни мені доладно, і якомога простіше. А то ви, науковці такого накрутити можете...
   -- Е, ні, -- розсміявся Ілля. -- Більш за вас, медиків ніхто нічого накрутити не може. То ви на латині такого накручуєте... Згадай лише нашу першу зустріч - взимку, коли я упав - ти тоді стосовно моєї кульгавості, начебто ще з дитинства, таких термінів накрутила...
   -- Ну, було таке, -- посміхнулася Надія. -- Та на те вона й медицина. І терміни на латині, щоб не одразу пацієнт лякався своєї хвороби.
   -- Ага! Ви тією латиною навпаки своїх пацієнтів ще більше лякаєте. Незрозуміле завжди лякає. Та нехай йому, не будемо сперечатися у кого терміни не зрозуміліші. Отже, ти питаєш: "Як це?". Так... Зараз спробую тобі пояснити простіше. Ну, наприклад, нехай у когось була така тема дисертації, а точніше її назва: "Харчові властивості цукру". Такий напрямок буде тобі більш зрозумілий.
   -- Так, звичайно, зрозумілий. І що в цій назві можна змінити? Все коротко й зрозуміло.
   -- Ото ж бо - коротко й зрозуміло. А можна назву змінити так, що вона буде не такою вже короткою, та й не такою зрозумілою. Для пересічного громадянина, звичайно.
   -- А ну-ну? Цікаво навіть.
   -- Ну, наприклад, як тобі така назва дисертації: "Вивчення властивостей окремих низькомолекулярних вуглеводів та дослідження їх впливу на організми вищих ссавців"?
   -- Ну, ти й накрутив... І що, це однакові назви дисертації?
   -- Практично так. Що таке низькомолекулярні вуглеводи? Це звичайна сахароза, тобто, той же цукор. А що таке вищий ссавець? Це...
   -- Це людина, -- не дала чоловікові закінчити фразу Наталія. -- Це я знаю.
   -- Вірно. Тобто, ти сама бачиш, як із простої назви можна зробити складну. Перша назва була простою, а друга - вже зарозуміла. Та в науці, як і у вас в медицині, більш якраз схиляються до таких зарозумілих тем, чи назв. І навіть намагаються прості назви тем роботи переробляти на зарозумілі. Адже зарозуміле завжди привертає увагу, і воно більш цікаве.
   -- Ти дивись, -- розсміялася Наталія, -- а воно й дійсно так. Ото ви, вчені, й мудреці.
   -- Ну, це вірно і невірно. Вчені - це звичайні люди, які знають трохи більше, ніж пересічний громадянин. І то здебільшого лише з деякого напрямку науки. Спитай того ж таки вченого-фізика, наприклад, про щось з тематики ботаніки, то він у цьому напрямку знає, скоріш за все, менше, ніж звичайний школяр. Звичайних людей просто ошелешує слово "вчений". Оце й усе. Звичайно, у світі існує чимало досить різносторонніх вчених. Але й вони не здатні охопити всі напрямки науки.
   -- Так, це я без тебе знаю. А тепер повернімося до початку нашої розмови. Ти ще тоді сказав і про те, що можна знайти кращу роботу. А що, є кращі науково-дослідні інститути?
   -- А біс їх знає. Можливо, що і є. Та я не це мав на увазі.
   -- А що? У тебе вже є на замітці якась краща робота?
   -- Ну, конкретно ще немає. Та в цілому деякі наміри у мене існують.
   -- І що це за наміри?
   -- Давай я почну здалеку. От скажи мені, коли я зазвичай повертався з роботи в НДІ додому?
   -- Ну, по-різному бувало - то у сім годин вечора, то у вісім, а інколи й взагалі пізніше. А ось вчасно після роботи - годин у шість - я вже й не пам'ятаю, коли ти повертався.
   -- О! Отож бо воно і є. А коли я повертався додому одразу по обіду чи взагалі не виходив на роботу?
   -- Отакої! Не виходив ти на роботу лише тоді, коли хворів. А щоб ти по обіду повертався додому - зроду такого не було. Ну, хіба що, коли ще навчався в аспірантурі.
   -- Ось бачиш, на цій своїй колишній роботі я був задіяний майже весь світловий день. То чим же така робота гарна? Ну, нехай пристойна, як ти казала. Та це й усі її переваги.
   -- То ти що, вирішив на пів ставки працевлаштуватись?
   -- Ні, на повну ставку.
   -- І де ж ти знайдеш таку роботу, щоб ти працював на ній лише до обіду, а платили тобі за повною ставкою?
   -- Ну, ти, як медик, тобто точніше як людина з вищою освітою, про таку роботу добре повинна знати. На ній не лише півдня можна працювати, а у деякі дні робочого тижня взагалі не виходити на роботу. І такої роботи у Києві чимало.
   -- Як це? А-а... -- одразу збагнула Надія. -- В інституті? Тобто, у навчальному інституті?
   -- Молодець, швидко зорієнтувалася. Саме так, саме у навчальному інституті, чи в університеті. Взагалі, у вищому навчальному закладі.
   -- Так, це ти добре надумав! -- зраділа Надія. -- А чому ж ти раніше до цього не додумався?
   -- Ну, не міг же я одразу тікати без причин із закладу, у якому досить довго працював. До того ж із закладу, у котрому я підготував та захистив кандидатську дисертацію. Та ще й цей заклад після народження нашого Генки замінив нам двокімнатну квартиру на трикімнатну.
   -- Хм, мабуть, що так. У цьому ти маєш рацію. Добре, це з'ясували. А заробітна плата у тебе у ВНЗ буде вищою чи нижчою.
   -- Та практично така сама. Посади доцента у ВНЗ, що і старшого наукового співробітника у НДІ приблизно однозначні за рівнем зарплати. А у навчальному інституті вона навіть може бути значно вищою.
   -- Як то так? То одного рівня, то значно більша? Додаткові години читання будеш брати?
   -- Ні. У ВНЗ посада доцента - це в основному педагогічна робота. Але ВНЗ ще й виконують наукову роботу. Тобто, там можна працювати на пів ставки у науково-дослідному секторі, на ті й же самій кафедрі, де й працюєш доцентом. А це додатковий заробіток, до того ж нерідко й у основний час роботи інституту чи університету.
   -- От здорово! А у нас, якщо працювати на 1,5 ставки, то майже весь світловий день і пройде. Іллюшо, то це ж добре. Дійсно, на біса тобі той НДІ та ще й з придурками.
   -- Ну, придурок там, можна вважати, лише один, -- зітхнув Ілля, -- а решта нормальні, хороші люди. То мені просто не пощастило, що моїм науковим консультантом призначили саме Лазаренко. Та й то, як мені казали, його призначили після його ж настирних прохань.
   -- Он воно навіть як? А ти мені цього раніше й не говорив. Тобто, він, мабуть, хапався за перспективних співробітників?
   -- Мабуть, що так. Та ще мені не пощастило, що саме зараз Володимир Григорович перебуває у відпустці.
   -- Е, ні. Тепер особисто я вважаю, що тобі саме пощастило. Якби на роботі був твій прямий начальник, то ти б довго ще там сидів. Воно вірно говориться: "Що не відбувається, те на краще".
   -- Можливо, ти й маєш рацію. Та тепер доведеться мені здорово побігати, доки влаштуюсь на роботу.
   -- А чого тобі зараз бігати? Адже всі ВНЗ зараз не працюють, там лише вступні екзамени проходять чи будуть проходити. Сезон відпусток, влаштуєшся на роботу в інститут вже у вересні.
   -- Ото ж бо воно і є, що навчальні інститути зараз практично не працюють. А мені конче потрібно влаштуватися на роботу не пізніше 25-го серпня, -- сварка Золотаренка з завідуючим лабораторією відбулася у середу 26-го липня.
   -- Чому?
   -- Щоб не було великої, понад місяць, перерви у роботі. На старості, під час нарахування пенсії це буде дуже важливий фактор - безперервний стаж.
   -- О-о, дійсно. Тоді закочуй рукави - починай підшукувати собі роботу.
   -- Та завтра й почну.
   -- А у який навчальний заклад ти хотів би влаштуватися?
   -- Скоріш за все, у КПІ. До того ж там вибір роботи для мене більший, бо практично всі спеціальності технічні, механічні.
   -- Так, у КПІ - це непогано. Та ще й цей ВНЗ заходиться практично у центрі міста. Мені він добре знайомий.
   -- На танці туди до хлопців бігала? -- посміхнувся Ілля.
   -- Скоріше саме хлопці з КПІ до нас, медиків, на танці бігали. Зручно було - інститути розташовані майже один навпроти одного. Так, КПІ - це дійсно раціонально з усіх боків. Та й всі навчальні корпуси там практично на одній території зосереджені. Не те що, наприклад, в національному університеті - старі корпуси знаходяться у центрі, а нові - аж за ВДНГ.
   -- Це вірно.
   -- Але ж, Іллюшо, тепер ми разом у відпустку не підемо. У цьому році, я маю на увазі. У тебе вона фактично зараз, адже ти поки що без роботи. А ось у мене вона - у вересні.
   -- Ну, Надюшо, тут вже вибирати не доводиться. Зате в подальшому у мене всі відпустки будуть влітку, до того ж майже 2 місяці. Ти легко зможеш підлаштовуватися до мене.
   -- О, це дійсно здорово! -- Надя пригорнулася до чоловіка й розцілувала його. Потім вона, трохи поміркувавши промовила, -- та я спробую підлаштовуватися ще й у цьому році. З 1-го серпня, звичайно, вже точно нічого не вийде, а ось з середини місяця я спробую. Тоді ми побудемо всі разом хоча б 2 тижні.
   -- Хм, це також непогана ідея. Спробуй.
   І на цьому не стільки плідна, скільки пізнавальна розмова Іллі з дружиною була завершена.

* * *

   А вже завтра Золотаренко й дійсно направився на пошуки своєї нової роботи. Шлях до Київського політехнічного інституту був йому добре відомий. Там він розшукав відділ кадрів - той повинен був працювати і влітку - і звернувся до середнього віку жінки (мабуть заступниці начальника ВК - двері кабінету того були зачинені):
   -- Добрий день! Мене звуть Ілля Михайлович. Я до вас звертаюся з приводу можливого працевлаштування на роботу.
   -- У вас є якісь домовленості з нашим керівництвом чи деканами, завідувачами кафедрами?
   -- Ні, на жаль, немає. Я підшукую роботу за власною ініціативою.
   -- А яка робота вас цікавить: професора, доцента чи обслуговуючого персоналу? Хто ви за фахом і який у вас досвід педагогічної роботи?
   -- За фахом я інженер-механік. Чесно вам зізнаюсь, що педагогічного досвіду у мене немає. Маю 13 років практичного досвіду роботи на виробництві, із них 7 років стажу в НДІ. А також маю науковий ступінь кандидата технічних наук та вчене звання доцента. Остання посада в НДІ - старший науковий співробітник.
   -- О, це вже більш предметна розмова. Який ВНЗ ви закінчували і за якою спеціальністю?
   -- Спеціальність, як я вже згадував, механіка - на стику з автоматизацією виробництва. Закінчив Харківський політехнічний інститут.
   -- О! Гарний навчальний заклад, наш, так би мовити, колега.
   -- Я саме тому до вас і звернувся.
   -- А ви харків'янин?
   -- Ні. Родом я з Хмельницької області, та вже все ті ж 13 років, по закінченню інституту, живу у Києві. Та що я все на словах... -- Ілля витяг з невеличкої чоловічої сумки, що висіла на його лівому плечі, пакунок зі своїми документами і простягнув його співробітниці відділу кадрів. -- Тут мій паспорт, робоче посвідчення, диплом кандидата наук та атестат доцента. Трудову книжку я ще не забрав, бо не повністю розрахувався з колишньою роботою.
   -- Але ж без трудової книжки ми вас до себе прийняти на роботу не зможемо, -- неспішно промовила жінка, паралельно проглянувши, буквально мигцем, перші сторінки поданих їй документів, після чого повернула їх власникові.
   -- Я це чудово розумію. Я поки що лише наводжу довідки про роботу. Не маю часу чекати. Адже завтра вже розпочинається серпень, у вас почнуться вступні іспити, вхід у корпуси, мабуть, перекриють, отож мені пізніше важко буде до вас потрапити. Якщо у вас є місця і буде попередня домовленість, то я прискорю свій розрахунок в НДІ. А на роботу до вас я можу бути зарахований й у середині серпня.
   -- Так, у цьому ви дійсно маєте рацію. Зачекайте хвилинку... До речі. Мене звати Лідія Петрівна.
   Далі жінка дістала із шухляди стола якусь теку, розкрила її й почала гортати аркуші паперу. Через невеликий проміжок часу вона підняла очі на Золотаренка й промовила:
   -- У нас можливо можуть бути пару місць за вашим фахом, але лише можливо. Зараз час відпусток, а тому я не знаю, можливо, завідуючі кафедрами вже з кимось попередньо домовилися, а приймуть нового співробітника лише напередодні чергового навчального року. Адже зараз приймати того ж таки доцента не має рації - роботи йому на кафедрі поки що немає.
   -- Так, я це розумію. І коли це питання можна буде з'ясувати?
   -- Ви знаєте, вам краще за все самому переговорити із завідувачами кафедрами. Та вони зараз у відпустці.
   -- І як з ними зв'язатись, Лідія Петрівна?
   -- Ви розумієте... -- жінка трохи зам'ялась, -- я не маю права давати вам домашні номери телефонів завідувачів кафедр без попередньої з ними домовленості. У мене є лише дані стосовно вакансій, але завідувачі зі мною конкретних розмов не вели, і не прохали ставити їх до відому стосовно можливих претендентів. А вони самі здійснюють кадрову політику на підпорядкованих їм кафедрах.
   -- Так, це все вірно. Але якось зв'язатись із завідувачами кафедрами можливо?
   -- Можливо. Вам потрібно підійти на самі кафедри, вони працюють і будуть працювати. Звісно там зараз дуже обмежений контингент співробітників, та вони є - можливо, асистенти або середній технічний персонал. Вони у курсі справ на своїй кафедрі, можливо навіть, що завідувач їх попереджав про певні ситуації з прийомом на роботу. Тобто, вони мають зв'язок з завідувачем і повноваження йому телефонувати. Ось вам і потрібно буде дізнатися, як краще самому зв'язатися з їхнім керівником, або йому з вами. Співробітники кафедри принаймні точно поставлять до відому свого завідувача кафедрою про ваш прихід, чи когось іншого.
   -- Так, це логічно. Та немає гарантії, що за один день я зможу навіть на кафедрі переговорити з потрібною мені людиною. Того, хто має певні повноваження саме сьогодні на кафедрі може й не бути. А навчальні корпуси ось-ось перекриють.
   -- Це вірно. Та не всі їх і перекриють, і не повсюди. Центральні входи перекриють, та ті ж співробітники кафедр підкажуть вам, так би мовити "лазівки". Та це стосується старих корпусів. А ось у нових корпусах таких "лазівок" немає. Але я не знаю, чи там щодня будуть проходити іспити, та й чи взагалі вони там плануються проводитися.
   -- А у яких корпусах знаходяться кафедри, на яких вірогідно можуть бути вакансії?
   -- О, Господи! -- розсміялася Лідія Петрівна. -- Добре що ви мене вчасно зупинили. А то я вам даремно баки забиваю. Дійсно, навіщо вести не конкретні розмови. Одна кафедра у старому корпусі, а друга - у новому, щоправда вже відносно новому. Так, запишіть назви кафедр, а потім я вам розповім, як вам до них дістатися.
   -- Кажіть. Я запам'ятаю і те, й інше.
   Хвилин через 15 Золотаренко вже був на одній із вказаних кафедр. Там знаходилися лише дві особи: юнак та трохи молодша за нього симпатична зеленоока дівчина - мабуть, асистенти кафедри, або ж дівчина була лаборанткою. Ілля привітався з ними, після чого звернувся до дівчини:
   -- Даруйте, ви лаборант чи асистент кафедри?
   -- Асистент.
   -- А де мені можна знайти секретаря кафедри?
   -- Секретарка буде завтра. Сьогодні вона... у неї... інші справи.
   -- Зрозуміло, -- посміхнувся Ілля. -- Та я не з контролюючих органів.
   -- А вам потрібна саме Катя?
   -- Ні, я з нею не знайомий. Просто мені потрібно зв'язатися з вашим завідувачем кафедрою. Я розраховував, що вона мені допоможе.
   -- Микола Васильович перебуває у відпустці, -- втрутився у розмову парубок.
   -- Я це знаю. Але мені конче потрібно з ним зустрітися або переговорити по телефону.
   -- А з якого приводу?
   -- Так, давайте спочатку познайомимось. Мне звати Ілля Михайлович.
   -- Володимир, Маша, -- кивнув він головою в бік дівчини. Та після вимовленого скороченого імені дівчини хлопець тут же виправився, -- Марія.
   -- Дуже приємно. Так ось, Володимир, -- знову посміхнувся Ілля, -- як уже прозвучало, я не із контролюючих органів. А ось ви одразу берете бика за роги. Та я задовольню вашу цікавість - я хочу поговорити з вашим Миколою Васильовичем з приводу моєї роботи на вашій кафедрі.
   -- Вибачте, -- промовив хлопець, -- я дійсно втручаюсь не у свою справу.
   -- Та ні, все нормально. Справа-то не секретна.
   -- А на яку посаду, даруйте, ви розраховуєте? -- посміхнулася Маша. -- професора, доцента?
   -- Хм. А можливо, я розраховую на посаду лаборанта, навчального майстра чи завідувача лабораторією, -- лукаво посміхнувся Ілля.
   -- Ні, -- ще ширше посміхнулася дівчина, -- Ці посади не для вас. У вас вигляд науковця, а не навчального майстра, чи тим паче лаборанта.
   -- Дякую, Маріє! Ось що означає зірке дівоче око, яке може розпізнавати чоловіків з першого погляду. Ви маєте рацію. Я кандидат технічних наук, старший науковий співробітник одного із київських НДІ. Та зараз вирішив трохи змінити свій фаховий досвід. Я бажав би працювати на вашій кафедрі, де працюють і такі гарні та розумні дівчата. Даруйте, це не залицяння, та я й застарий для вас. Це просто констатація факту.
   -- Дякую вам за комплімент. Вчись, Володю, -- повернулася Марія до хлопця, -- як потрібно поводитися із жіночою статтю і не нав'язливо робити дівчатам компліменти. -- Далі дівчина знову повернулася до Золотаренка, -- тобто вам потрібен зв'язок з нашим завідувачем кафедрою?
   -- Саме так, -- коротко відповів Ілля Михайлович.
   -- Я не знаю номера його домашнього телефону. Володю, -- дівчина повертала голову то в один, то в інший бік, -- а ось у тебе, наскільки мені відомо, є номер телефону Миколи Васильовича. -- Микола Васильович Семенов, -- знову звертання до гостя, -- це наш завідувач кафедрою, він професор, доктор технічних наук.
   -- Ну-у, -- невдоволено простягнув Володимир на зауваження Марії про номер телефону завідувача, -- десь був він у мене, та я не пам'ятаю, де він - коли-то я його записував.
   -- Володю, ти не крути, чи бачили ви таке - не пам'ятаю куди записував. Вже хто-хто, а ти ж у нас акуратист, ти все записуєш у свій блокнотик. Володю, потрібно допомогти хорошій людині. Нехай він працює на нашій кафедрі, а то знайдуть когось схожого на нашого Олександра Івановича Гузенка, а він у нас такий бука.
   -- Ну... -- тягнув Володимир, -- у мене однак зараз при собі немає з собою номера його телефону. Та й...
   -- Володимире, мені не потрібен номер домашнього телефону вашого завідувача кафедрою, -- заспокоїв хлопця Ілля Михайлович, бачачи що той просто не хоче повідомляти чужій особі номер телефону свого керівника без його згоди на те (а хоча б це вже заслуговувало поваги).
   -- Як-то так? - то потрібен, то не потрібен?
   -- А я не казав, що мені потрібен номер його телефону. Я казав, що мені потрібно з ним переговорити.
   -- То це ж, я так розумію, саме по телефону?
   -- Не обов'язково. Можна і під час очної зустрічі. Ну, наприклад...
   -- То мені що, -- перебив його Володимир, -- ще й вашу очну зустріч з Семеновим організовувати?
   -- Ні. Я зовсім інше хотів сказати. Я хотів попрохати вас, щоб ви самі зателефонували вашому Миколі Васильовичу і повідомили йому про мене. Якщо я його зацікавлю, то ви мені теж самі, будь ласка, зателефонуйте. Номер свого домашнього телефону я вам залишу. Я розумію, що це для вас турботи - ви стаєте немов би посередником нехай не очної зустрічі, та підготовки до неї. Але я дуже прошу вас зробити це.
   -- Та ні, які там турботи. Це я, звичайно, можу зробити, зроблю. А якщо Микола Васильович пристане на вашу пропозицію, то мені повідомити йому номер вашого телефону?
   -- Ні.
   -- Як-то ні? -- здивувався хлопець.
   -- Справа у тому, що роботою на вашій кафедрі більше зацікавлений я, а не він. А тому, чому він має мені телефонувати? - це я повинен бути ініціатором телефонної розмови. Тобто, ви просто запитайте у вашого завідувача дозволу сповістити мені його номер домашнього телефону. А далі я вже сам. Ось така у вас буде роль тимчасового посередника.
   -- Я зрозумів, -- нарешті посміхнувся Володимир. -- А що, ви це добре придумали. Я все зроблю. Маша має рацію - на нашій кафедрі повинно знайтися місце такій ввічливій, порядній, розумній і не наглій людині. Ой, вибачте за останні слова.
   -- Все нормально, Володю. І не потрібно мене розхвалювати. Отже, запишіть номер мого домашнього телефону, -- і Золотаренко задиктував хлопцю свій шестизначний номер домашнього телефону. Через кілька років (1982-1985 рр.) у Києві проводитимуться роботи по переведенню міської телефонної мережі вже на семизначну нумерацію, і вони не матимуть аналогів по методиці та складності виконання.
   -- Ось бач, Володю, як все нормально склалося, -- як би підвела риску Марія, яка уважно слухала діалог чоловіків.
   Золотаренко попрощався з кафедралами і направився в інший корпус інституту на іншу кафедру - потрібно було мати запасний варіант. Та на цій кафедрі ситуація виявилась неоднозначною. Як сказала Іллі Михайловичу секретарка кафедри, завідувач нібито вже з кимось домовився про перехід до них на кафедру нового доцента. Щоправда, той ще працює на своїй роботі, та з 1-го вересня, мабуть, буде вже викладати у них на кафедрі. Цей факт Золотаренку підтвердив і один із доцентів, який дивом не був зараз у відпустці чи просто навідався на роботу (там була ще й пара асистентів). І доцент, і секретарка, щоправда, сказали, що ця інформація, звичайно, не 100-відсотково вірна - що на цей час на умі у завідувача кафедрою їм невідомо - та скоріш за все, це остаточно з'ясується вже лише перед початком нового навчального року. Давати Іллі Михайловичу номер домашнього телефону свого завідувача кафедри вони делікатно відмовилися, сказавши, що той повинен навідатись на кафедру тижнів через два. Ось тоді можна буде розмовляти з ним.
   Ця ситуація Золотаренка не дуже влаштовувала. Він не хотів пояснювати цим кафедралам свої обставини - що його підтискує термін прийому на роботу, дуже вже не бажано йому робити перерву у стажі роботи. А якщо чекати 2 тижні, то ситуація точно затягнеться. Та ще й інформація стосовно домовленості завідуючого з іншою людиною може бути достовірною, тоді взагалі облом. Тому Ілля вирішив, принаймні, тимчасово - далі видно буде - відмовитись від контактів з цією кафедрою. А тому у нього зараз було 2 варіанти: чекати дзвінка Володимира з першої кафедри або ж направити свої зусилля на пошуки роботи в інших інститутах. Та обидва ці варіанти можна й поєднати у часі, принаймні, у днях - вдень шукати роботу, а дзвінка чекати ввечері. Ось тільки він чомусь не домовився з Володимиром про те, щоб той телефонував йому краще ввечері - випустив таку деталь з виду. Доведеться свій промах виправляти.
   Піймавши облизня на цій кафедрі, Ілля залишив її і знову направився до першої. Там він попрохав Володимира, щоб той зателефонував йому ввечері, якщо вдень не застане його - це, звичайно, у разі зацікавленості у його послугах завідувача кафедрою.
   -- Ви даремно поверталися, -- усміхнувся хлопець, -- Я так і мав намір зробити. Не такий я вже телепень, щоб до цього не додуматись.
   -- Пробачте, Володю. Це вже просто моя перестраховка.
   -- Я розумію. -- Хлопець став розмовляти із Золотаренком вже більш привітливо. Вочевидь, обидва асистенти вже встигли обговорити ситуацію з можливим з'явленням на кафедрі нового доцента. -- Але я хочу сказати вам, що це станеться, скоріш за все, не раніше, ніж днів через п'ять або через тиждень. Я чув, що Микола Васильович відпочиває зараз в Криму. Щоправда, ця інформація не перевірена, це, так би мовити чутки, та ймовірніше за все, вона вірна.
   -- Та я й не сподівався, що ви мені зателефонуєте за день чи два. Адже дійсно час відпусток, люди можуть відпочивати на морі, у горах чи просто у своїх рідних. Та я буду чекати на ваш дзвінок.
   -- Я вам обов'язково зателефоную - і у разі позитивного рішення завідувача, і у разі негативного.
   -- Добре, дякую. Ще раз всього вам доброго, Володю, і вам, Маріє, -- повернувся він до дівчини, яка цього разу не брала участі у розмові.
   Сьогодні Золотаренко вирішив вже відпочивати, а ось назавтра він прямо зранку продовжив свої пошуки роботи в інших ВНЗ. Таких, звичайно, у Києві було чимало, та ось за фаховим профілем Іллі Михайловича - значно менше, навіть набагато менше. КПІ у цьому плані й справді був найбільш універсальним. Так, і в інших ВНЗ були спеціальності на стику з фаховим направленням шукача роботи, та все ж малувато. Іншими пріоритетними для Золотаренко вищими навчальними закладами були хіба що Київські авіаційний та автодорожній інститути. За пару днів Ілля побував у них, та нічого конкретного або ж обнадійливого для себе він там не почув.
   -- Ось тобі і багато у Києві ВНЗ, -- думав Золотаренко. Дуже вже поспішно він, мабуть, робив припущення, що йому так легко вдасться влаштуватися на роботу у навчальний заклад. Щоправда, не дивлячись на те, що чисто технічних ВНЗ було й небагато, в окремих інших, навіть не суто технічних інститутах він міг читати різні дисципліни. Та ось робота на таких не дуже-то технічних кафедрах... - адже тоді прощавай його суто технічна дисертація, коту під хвіст і зібрані ним за рік матеріали. Консультант з його роботи у такому ВНЗ навряд чи знайдеться, та то якраз не біда - можна і без нього. І дисертацію потихеньку - зі скрипом - можна робити, та ось скільки на це піде часу і який буде результат? У таких непрофільних для Іллі навчальних закладах дуже слабка або зовсім не того рівня лабораторна база. І це йому дуже не подобалося, тому що він твердо, ще раніше, вирішив, що докторську дисертацію підготує й захистить. Та ще й батькові дав слово. А дзвінка від Володимира поки що не було.
   Ілля ще кілька днів витратив на пошуки роботи в інших, дещо менших вищих навчальних закладах. Часу такі пошуки забирали чимало, тому що був самий розпал відпусток та вступних іспитів, потрапити до інститутів та знайти потрібну людину було дуже непросто. Та все ж, у деяких ВНЗ варіанти були, тепер Ілля був впевнений, що на роботу доцентом у навчальний заклад він точно влаштується. Ось тільки б у той, де хоча б наближено профіль ВНЗ чи самої кафедри буде стикуватися із темою його дисертації.

* * *

   Поступово добігала свого кінця перша декада серпня. Надія вже навіть встигла попередньо домовитися на роботі стосовно переносу на більш ранній термін своєї відпустки. Остаточна дата була ще не визначена, оскільки все залежало від чоловіка та його пошуків. І ось за день до закінчення 1-ї декади місяця, в середу ввечері, годині о 8-й у квартирі Золотаренків пролунав телефонний дзвінок (хоча їх і до того часу вистачало, та розмови велись на побутові теми). А це, як за хвилину виявилося, був довгоочікуваний дзвінок. Слухавку підняла Надя. Вона привіталася з невідомим їй абонентом, кілька секунд слухала того, а потім покликала чоловіка:
   -- Ілля, тебе до телефону!
   Золотаренко вийшов у передпокій, перейняв із рук дружини слухавку й кинув у мікрофон стандартне "Алло!".
   -- Добрий вечір, Ілля Михайлович! -- почув він, -- це Володимир з КПІ. Вчора повернувся з моря Микола Васильович. Я поговорив з ним і розповів йому про вас. Його моя інформація зацікавила, тобто ваша пропозиція стосовно роботи. Так що можете йому самі зателефонувати.
   -- Дуже вдячний вам, Володю! А він не казав - йому краще зателефонувати вже завтра чи можна ще й сьогодні?
   -- На цю тему у нас розмови не було. Та я вважаю, що можна й сьогодні - час ще дитячий. Записуйте телефон Миколи Васильовича.
   -- Одну хвилинку. Надя, подай, будь ласка, ручку та клаптик паперу, -- попросив він дружину, яка стояла неподалік. Та вже зрозуміла, що чоловіку телефонують саме з приводу роботи. Вона майже одразу подала чоловікові те, що він просив.
   -- Алло, Володю! Я можу записувати. Диктуйте номер.
   Після того, як завершилось спілкування з Володимиром, Ілля пройшов у вітальню й мовчки сів у кресло.
   -- Робота? -- коротко поцікавилася Надія.
   -- Так, -- ще коротше відповів чоловік.
   -- І чого ти усівся? Телефонуй.
   -- Зараз. Потрібно трохи зібратися з думками. Момент серйозний.
   -- Серйозним він буде, коли ти зустрінешся з ним віч-на-віч. А сьогодні ви, скоріш за все, лише домовитеся за очну зустріч.
   -- Твоя правда. Добре, -- зітхнув Ілля, -- пішов я телефонувати. -- Він піднявся з крісла й знову направився у передпокій. Ілля давно вже збирався наростити телефонний шнур, щоб можна було забирати телефонний апарат у вітальню, й зручно розмістившись у кріслі, з комфортом вести бесіди. Та у нього на це весь час, як то кажуть, руки не доходили.
   Він набрав номер телефону Семенова. Далі він дочекався доки на іншому кінці з'єднання підняли слухавку й чоловічим голосом було вимовлено: "Алло!". Після цього Ілля проказав:
   -- Добрий вечір, шановний Микола Васильович! Це вас турбує Ілля Михайлович Золотаренко. Про мене вам вже сповістив асистент вашої кафедри Володимир.
   -- Добрий вечір! Так, Володя розповів мені про вас. Ви працювали в НДІ, маєте науковий ступінь і наукове звання? Я вірно розумію?
   -- Саме так, все вірно.
   -- Добре. Та по телефону ми нічого толком не з'ясуємо. Потрібна очна зустріч.
   -- Я теж так гадаю.
   -- Тоді давайте зустрінемося завтра о 10:00 поблизу входу у головний корпус інституту - КПІ, я маю на увазі. Ну, не біля самих дверей, там, мабуть, буде натовп абітурієнтів, а десь трохи в стороні. Я однак мав намір після довгої перерви навідатись на кафедру. Ось завтра й порозмовляємо про все. Вас влаштовує моя пропозиція?
   -- Цілком влаштовує. Я згоден.
   -- Ось тільки ми очно не знайомі, а тому, як ми розпізнаємо один одного? Не підіймати ж над головою табличку з написаним прізвищем, як це подекуди буває на вокзалі чи в аеропорту при зустрічі особисто незнайомих осіб.
   -- Не потрібні такі крайнощі, Миколо Васильович. Ви мене й так розпізнаєте. На вигляд мені 40 років, та так воно майже і є. А ознака, за якою ви мене впізнаєте - це те, що я трохи шкутильгаю на ліву ногу, наслідок армійської травми.
   -- Ви навіть в армії перебували? Цікаво. Ну, та гаразд. Ми про все поговоримо вже завтра. Отож, як вас пізнати, я зрозумів. Тоді, начебто, все. До зустрічі завтра, Ілля Михайлович?
   -- До побачення, Микола Васильович!
   На цьому телефонна бесіда була завершена. Її незначним, начебто, підсумком були задоволені і дружина, і сам Ілля. Тепер він з надією вже очікував завтрашнього дня.
  
  

РОЗДІЛ 17

Перші кроки на новому місці

   Наступного дня Золотаренко хвилин за десять до призначеного часу зустрічі вже був у парку поблизу головного корпусу КПІ. На території інституту був прекрасний парк, яким міг похвалитися не кожен інститут чи університет, тим паче, що парк був таким великим та доглянутим. Дендропарк з'явився майже одночасно з інститутом - разом з будівництвом навчальних корпусів та житлових будинків створювався й парк. Гуляючи алеями парку важко повірити, що в давнину тут було військове поле - місцевість без жодного дерева чи куща! У парку було багато ярусів, на яких розміщені лавочки. І кожен ярус вів як би вглиб парку, а ті що ближче, - до проспекту, до цивілізації. Ця пам'ятка садово-паркової архітектури місцевого значення займала площу мало не 15 гектарів і налічувала близько 90 видів дерев та чагарників - там зростало багато цінних та гарних порід. Територія парку була настільки великою, що вранці або увечері тут бігали (займалися спортом) студенти та й просто місцеві мешканці, які стежили за своїм здоров'ям. І такі пробіжки були зручними - по окружності парк розтягнувся на 2 кілометри, а тому кожен міг визначити бажану для себе дистанцію. Та й взагалі парк був гарним місцем для відпочинку завдяки зручному розташуванню, великій території та затишній атмосфері. На деревах було чимало білок, які з радістю приймали ласощі у місцевих гуляк і матусь з дітьми.
   Головний корпус політехнічного інституту - двох-триповерхова довга, розгалужена будівля - мав симетричний дещо ускладнений П-подібний абрис з відкритими дворами. Його фасад простягнувся без малого на 260 метрів. В архітектурі будівлі переважали елементи романського стилю.  Силует головного корпусу можна було впізнати здалеку, завдяки двом струнким башточкам, які не лише служили архітектурною окрасою, але також використовувалися на практиці для спостережень і дослідів. Парк не підходив упритул до головного корпусу інституту, хоча й був максимально наближений. Перед головним входом був створений парадний курдонер - так називалась передня ділянка двору перед фасадом суспільно значущої будівлі. І зараз на цій ділянці, як це вчора і прогнозував Семенов, дійсно було скупчення абітурієнтів. Шукати у цьому натовпі будь-кого було марною справою, саме тому Золотаренко неспішно прогулювався перед головним корпусом на певній відстані від нього, саме прогулювався, а не сидів на лавочці - Микола Васильович мав бачити його ходу, точніше її характерні ознаки.
   Та довго прогулюватись йому не довелося, хвилин через 10 до нього наблизився літній (на вигляд років 52-55) середнього зросту злегка огрядний чоловік, який привітався й запитав:
   -- Доброго ранку! Вибачте, ви Золотаренко?
   -- Так точно! Доброго дня, Миколо Васильовичу! -- а це був саме Семенов.
   -- Ви що, офіцером у армії служили? -- здивувався той. -- Так рапортуєте.
   -- Та ні, -- посміхнувся Ілля. -- Коли б я встиг. Служив солдатом, точніше наприкінці вже молодшим сержантом. Просто деякі армійські звички залишилися, наприклад, чітко ставити завдання і так же чітко відповідати на запитання.
   -- О-о, а така чіткість якраз потрібна і в науці. Та й у спілкуванні зі студентами, щоб не допускати певної розхлябаності. Так що ваші армійські звички дуже корисні. Ви, можливо, цього й не знаєте, та у вищих навчальних закладах, не лише у нас, а й в інших ВНЗ, дуже мало виробничників. Студенти, які бажають стати науковцями, педагогами, закінчивши інститут, залишаються на кафедрах аспірантами, потім стають доцентами, професорами. Вони здебільшого гарні викладачі й науковці, але виробничого досвіду вони зовсім не мають, вони трохи відірвані від практики народного господарства, вони більше теоретики. І ця їх необізнаність з реальними виробничими процесами часом заважає своєчасному прийняттю вірних грамотних рішень. Так, вони зрештою роблять правильні висновки, але гається час. Нам на кафедрах не хватає досвідчених виробничників. Тому я ще вчора зацікавився тим, що ви служили в армії.
   -- Ну, армія - це, все ж таки, не виробництво.
   -- Так, не виробництво, але це добра життєва школа. А багато колишніх студентів й цього не мають - здебільшого вони потрапляють у вищі навчальні заклади зі шкільної парти. Ви самі колись були студентом, а тому добре знаєте, що, наприклад, старостами груп призначається молодь з виробничим або армійським досвідом.
   -- Згоден з вами.
   -- Добре. Це був певний відступ від теми нашої розмови. Давайте, все ж таки, ближче наблизимося до теми вашого бажання працювати у нас на кафедрі. Чому саме у ці дні, навіть наприкінці липня - я так зрозумів це із розповіді Володимира - ви зайнялися питанням зміни роботи? Адже до нового навчального року був ще цілий місяць.
   -- Це сталося раптово. Я посварився з тимчасово виконуючим обов'язки начальника відділу, сам начальник відділу був у відпустці. Отож, я здорово посварився з цим замом, після чого зрозумів, що нормально працювати він мені вже не дасть. Тому написав заяву на звільнення за власним бажанням.
   -- А у чому була причина сварки, якщо не секрет?
   -- Та який там секрет. У мене дуже хворіє батько, йому 82 роки. Мені конче потрібно було його провідати, ви самі, мабуть, розумієте - всяке може трапитись. А цей тимчасовий зам. відділу не відпускав мене поїхати провідати батька, та ще й як би кепкував над такими обставинами, говорячи, що мій приїзд батьку й мені вже ні до чого. Ось я й висказав цьому негіднику, а людина він і справді не дуже хороша, у вічі все, що я про нього думаю.
   -- Зрозуміло. Я вірю, що ви мали право на такі свої дії. Це теж важливо, не так вже й часто зараз люди говорять правду у вічі.
   -- Ага, ще одне, Миколо Васильович. Я дав трохи неповну відповідь на ваше запитання. Чому начебто так терміново, саме у час вступних іспитів, я шукаю роботу. Мені потрібно влаштуватися на роботу не пізніше 25-го серпня, щоб не було перерви у робочому стажі.
   -- Так, це дійсно важливо. Коли у нас перед цією датою понеділок?.. -- Семенов напружив пам'ять. -- Так, здається 21-го серпня. Нормально - з запасом встигаємо до 25-го. Ось з цієї дати ви можете бути зараховані на кафедру. Але ж до початку навчального року ще залишатиметься 10 днів. Що ви будете робити на кафедрі?
   -- Готуватися до викладання предметів, які мені можуть бути запропоновані - писати конспекти лекцій, програми, практикуми тощо. Адже я до цього педагогічною діяльністю не займався. І, якщо ми з вами попередньо домовимося, то я можу цю роботу розпочати у найближчі дні, не чекаючи офіційного прийняття на роботу.
   -- Навіть так?! -- здивувався завідувач кафедрою.
   -- А навіщо гаяти час. Я розумію, що мені доведеться чимало попрацювати над навчальною документацією.
   -- Це серйозна, важлива й доцільна ваша заява. У якому НДІ ви працювали?
   Золотаренко назвав Семенову місце своєї колишньої роботи.
   -- Я чув про нього - організація солідна. Добре, повертаємося до вашої можливої роботи на нашій кафедрі. Ви будете розробляти цю навчально-методичну літературу вдома чи на кафедрі?
   -- Скоріш за все, і там, і там. Більше часу, звичайно вдома - там зручніше, ніхто не буде відволікати мене від цього процесу. Але й на кафедрі доведеться чимало часу проводити. Адже я не знаю вимог інституту стосовно документації та й самого навчального процесу. Так що доведеться консультуватися.
   -- І у кого ж ви будете консультуватися? Адже зараз на кафедрах здебільшого знаходиться лише обслуговуючий персонал або асистенти, доценти з відпустки повернуться за кілька днів до початку навчального року.
   -- Ну то й що, буду консультуватися у асистентів.
   -- У асистентів?.. А вас не буде бентежити те, що ви, кандидат наук, доцент з досвідом наукової роботи, запитуватиме про щось у асистентів, до недавно колишніх студентів?
   -- Аніскільки. Що поганого у тому, щоб задати запитання будь кому, і не лише асистенту, а навіть технічці чи прибиральниці стосовно порядків, які діють у закладі, де вони працюють?
   -- Дуже цікава відповідь. Та ви маєте рацію. Японці у такому випадку говорять: "Запитати - соромно на хвилину, а не знати - сором на все життя". Все зрозуміло. Тоді вважайте себе прийнятим на роботу на нашу кафедру. І не з 21-го, а з 14-го серпня, з найближчого понеділка, наступного. Не потрібно, щоб ви витрачали на підготовку до занять свій вільний час, адже це у вас зараз немов би відпустка. А чергова відпустка буде вже лише через рік. Графік вашої роботи до 1-го вересня вільний, тобто ви навідуєтесь на кафедру за власним розсудом, коли у вас будуть виникати якісь запитання.
   -- Микола Васильович, -- дуже вже здивовано звернувся Золотаренко до завідувача кафедрою, -- ви кажете, щоб я вважав себе вже прийнятим на роботу на вашу кафедру. Та це мені здається дещо дивним - ви ж майже нічого не знаєте про мене, так само як і про те, чим я займався у НДІ, хіба що назву інституту. Ви, можливо, і не уявляєте собі поки що предметів, які я у вас зможу вести. Ви не знаєте назви моєї кандидатської дисертації, тобто не знаєте напрямку моєї роботи. Як же це так?
   -- Все це так - і навіть у двох значеннях так, -- усміхнувся Семенов. -- Всі ці питання ми з вами з'ясуємо у найближчі дні - детально все обговоримо. Та я знаю про вас головне - ви хороша людина. І це навіть підтверджує ваше запитання й здивування. Адже інший на вашому місці такого питання б не ставив, побоюючись, що керівник може й змінити своє рішення. Він би тихенько, у душі радів, що його так швидко, без зайвих запитань прийняли на роботу. А ви не побоялися вступити зі мною у полеміку. А тому я цілком впевнений, що ви будете чудовим викладачем, гарним педагогом, про науковця я вже й не говорю.
   -- Дякую.
   -- Ні за що. Так, у нас сьогодні четвер, це дуже добре. Тоді ми зустрічаємось завтра у цей же час і на цьому місці. Ви приходите з усіма своїми документами. І ми у відділі кадрів оформлюємо вас на роботу. А вже після цього й з'ясуємо питання вашого напрямку роботи і предметів, які ви у майбутньому будете вести. Я не сумніваюсь, що досвідчений науковець, кандидат наук зможе підготуватися до викладання навіть не профільних для нього дисциплін. Якщо більше у вас запитань немає, тоді, все, Ілля Михайлович. До зустрічі вже завтра.
   -- До побачення, Микола Васильович! Ще раз дякую вам.

* * *

   Золотаренко, тепер вже не поспішаючи, поїхав у район свого помешкання. Вдома він переодягнувся, надівши, як у більшості випадків (коли не було гостей) звичайні спортивні штани, залишивши верхню частину тіла непокритою - день обіцяв бути спекотним. Він трохи відпочив, подивившись телевізор, хоча ніяких суттєвих новин не було. Потім він витяг з шухляди меблевої стінки заготовлений пакунок зі всіма своїми документами - останній тиждень пакунок постійно вранці покидав свій притулок, а ввечері повертався на своє місце. Віднедавна там вже знаходилася й трудова книжка Іллі Михайловича. Він її забрав ще минулого четверга, повністю розрахувавшись з місцем своєї колишньої роботи, а наступного дня організував у відділі наприкінці робочого дня, так звану "прощальну вечерю". На ній були присутні майже всі співробітники відділу, навіть завідуючий Володимир Григорович Ігнатов. Він ще не повернувся з відпустки (а саме у п'ятницю вона завершувалася, та все ж на вечері був. Для нього звільнення Золотаренка стало шокуючою новиною. Він мав закриту бесіду з Лазаренком, та змінити вже нічого не міг. Самого Лазаренко на прощальній вечері Іллі Михайловича не було. Вочевидь, він добре розумів, що присутність його персони там не бажана, тим паче, що довідавшись про подачу Золотаренком заяви про звільнення з роботи за власним бажанням, він влаштував абсолютно безпідставні прочуханки безневинним співробітникам відділу і співробітниці канцелярії Марії Анатоліївні.
   Та все це було для Іллі вже днем пройдешнім, зараз у нього всі помисли направлялись у своє недалеке майбутнє. Згодом він трохи перекусив і став дожидатися дружину - потім разом пообідають. Надія повернулася з роботи о пів на четверту - тривалість її робочого дня (як лікаря) становила дещо більше 6,5 годин. Враховуючи час на дорогу додому (близько години, надання обідньої перерви було не обов'язковим - медики нею і не користувалися), дружина приблизно у цей час завжди поверталася додому, якщо тільки не забігала у магазини. Для Наді повідомлення чоловіка, що він вже практично працевлаштований стало радісною звісткою.
   -- Ой, як добре! -- одразу заявила вона чоловікові. -- Лише погано, що так рано, ми ж не зможемо разом відпочити.
   -- Відпочинемо трохи й разом.
   -- Коли?! Ти ж у понеділок вже зобов'язаний бути на роботі.
   -- У понеділок дійсно зобов'язаний виходити, а ось далі не обов'язково, така сьогодні була домовленість із завідувачем кафедрою. Так що, ти, Надюшо, завтра домовляйся - добре, що робочий день - що візьмеш відпустку з 14-го серпня, з понеділка. А я до того часу за ці пару днів з'ясую в інституті питання, що пов'язані з підготовкою кафедральної навчальної документації, а після цього ми й з'їздимо кудись трохи відпочити. Ти з дітьми зможеш відпочивати аж до 1-го вересня, це якраз 2 тижні, навіть день у запасі. А ось я відпочину лише десь з тиждень, бо мені необхідно буде готуватися до проведення занять, особливо до лекцій. Адже у мене досвід лише їх слухання, а не викладання. Я й на дачі потроху буду працювати над цими питаннями. А взагалі-то, перші, мабуть, пару місяців у мене будуть досить напруженими й завантаженими.
   -- Ну, це я прекрасно розумію - на новому місці завжди складно одразу до всього пристосуватися. Жаль, звичайно, що ми довше не зможемо відпочити разом, але такі вже реалії. Зате в подальшому вже зможемо разом проводити повноцінні відпустки.
   -- Саме так, Надюшо. А зараз ми відпочинемо, мабуть, на дачі у твоїх батьків. Місце для відпочину там гарне, поряд Дніпро, чудова природа, а у садку свіжі овочі та фрукти. Слухай, можливо, нам і самим слід вже думати за свою дачу?
   Дача Надіїних батьків заходилась дещо нижче Києва на лівому березі сивого Дніпра у чудовому селищі Вишеньки, а точніше у невеличкому поселенні, яке пізніше стане називатися Вишеньки-2. Воно вигідно відрізнятиметься від свого старшого собрата своїм розташуванням. Якщо основне селище (23 км від районного центру, 12 км від залізничної станції "Дарниця" та 3 км від Дніпра) з населенням у 3000 чоловік розташовувалося на березі невеличкої річки Золоча (являє собою заболочену заплавну територією з безліччю озер), то Вишеньки-2 - на березі самого Дніпра з різними його затоками та чудернацькими рукавами. У майбутньому тут навіть планували спорудити великий річковий порт, до якого підходитимуть також залізничні і шосейні магістралі.
   -- Добре, я згодна, -- таким чином прореагувала Надія на чоловікове запитання про дачу її батьків. -- Там дійсно можна чудово відпочити. А стосовно власної дачі, то не думаю, що вона нам так вже й потрібна. Адже й на батьківській дачі зовсім не тісно, кімнат всім хватає. А одним батькам там сумно буде відпочивати, адже вони так радіють своїм онукам. Та й навіщо нам зайві гроші витрачати. Краще ще трохи добрати та купити машину, нам же самим зручніше буде.
   -- О! Серйозна заявка, -- розсміявся Ілля, та потім став вже більш серйозним. -- Та, можливо, ти й маєш рацію, машина у наш час вже дійсно потрібна. І не лише для поїздок на дачу, можна й більш далекі мандрівки здійснювати, навіть на море. Дійсно зручно. Ну що ж, будемо думати над цим питанням. Тоді у КПІ мені точно потрібно буде підробляти на якихось договорах.
   -- А я можу взяти 1,5 ставки.
   -- От що ні, то ні! За дітьми теж потрібний нормальний догляд. Що, вони будуть бачити батьків лише у вихідні, та пізно ввечері у буденні дні? Моїх зароблених коштів буде досить.
   -- Добре, будь по-твоєму.
   І знову Ілля Михайлович з нетерпінням став очікувати дня майбутнього.

* * *

   У п'ятницю, а це було 11-е серпня, оформлення Іллі Михайловича Золотаренка на роботу доцентом у КПІ дуже багато часу не зайняло - анкета, автобіографія та копії всіх документів були ним завчасно підготовлені. Заступник відділу кадрів Лідія Петрівна наприкінці повідомила відвідувачам - а був присутній, як і домовлялися, Семенов - що вона сьогодні ж підготує наказ і передасть його на підпис декану факультету. А коли наказ буде підписаний - ще сьогодні чи у понеділок, вівторок - особливого значення вже не матиме. Декани, як і ректор інституту зараз перевантажені іншими справами, головне, що наказ вже зареєстрований (принаймні попередньо у відділі кадрів) і у ньому зазначена дата прийому Золотаренко на роботу - 14-го серпня. А підписують накази у багатьох випадках і заднім числом, адже неможливо перевірити, коли поставлений підпис керівної особи.
   -- Ну, що, колего, поздоровляю вас! -- промовив Семенов, звертаючись до Іллі Михайловича, коли вони вийшли із кабінету заступника відділу кадрів.
   -- Дякую, Миколо Васильовичу. Це завдяки вам все це відбулося так швидко. Тепер я ваш боржник. Та я вас не підведу.
   -- Я в цьому і не сумніваюсь. Та і який ви боржник? Ще невідомо, хто більше від цієї нашої з вами угоди виграв - ви чи кафедра. Те, що ви людина порядна видно одразу. А замість вас на кафедру міг потрапити прекрасний фахівець, та як людина схожий на вашого колишнього зама в НДІ. А я ціную в першу чергу людину, а не фахівця. Фахівця можна навчити, виховати, так би мовити. А ось зрілу людину виховати вже практично неможливо. Якщо йому не привили поваги до людей у дитинстві, то він як був хамом, так хамом і залишиться. Так, добре, це все лірика, а тепер до справи. Ходімо тепер на кафедру, від сьогодні, чи з понеділка вже на нашу кафедру.
   -- Миколо Васильович, але ж ви ще у відпустці. Навіщо вам із-за мене втрачати останні дні відпочинку?
   -- Нічого я не втрачаю. Адже на кафедрі поки що ніяких справ немає, так що це у мене просто зміна форми відпочинку. Ви ж, мабуть, знаєте, що від пасивного відпочинку інколи утомлюєшся більше, ніж від посильної роботи. Ходімо, ходімо, повинен же я представити нового співробітника. А то ви в понеділок прийдете на кафедру невідомо у якому ранзі. А так усі будуть знати, що ви їх новий колега. Щоправда, слово усі зараз не дуже-то доречне, тому що, на кафедрі, скоріш за все 3-4 чоловіка, у яких на даний час вже немає відпустки. Та все ж.
   Нові колеги потихеньку пробилися через натовп перед дверима у головний корпус, на вході Семенов показав черговим свою постійну перепустку, а Золотаренко - видану йому у відділі кадрів тимчасову. Та Микола Васильович ще й підстрахував Іллю Михайловича, сказавши черговим: "Ця людина зі мною". А далі вони покрокували прохолодними (товсті стіни влітку захищали будівлю від спеки, а взимку - від холоду) коридорами інституту. Кафедра розміщувалася у правому крилі головного корпусу (навчальний корпус N 1). У ньому також розміщувалися: ректорат, адміністрація університету, зал засідань Вченої ради, механіко-машінобудівельний факультет, фізико-технічний факультет, приладобудівний факультет, фізико-математичний факультет, велика фізична аудиторія (ліве - східне крило) з кабінетом професора і лабораторією, а також лекційні аудиторії (у яких зараз проводилися вступні іспити) та факультетські креслярські зали. З тієї ж східної частини корпусу на початку 30-х років було добудовано (вже у більш простих формах) так зване "енергокрило". З тилу до центру будівлі прилягала добудова з актовим залом.
   Та ось вже й кафедра, на якій доведеться працювати Іллі Михайловичу Золотаренко, а називалася вона "Кафедра конструювання верстатів та машин". На цей раз на кафедрі були присутні 4 чоловіка (Семенов мав рацію): вже знайомі Золотаренку Володимир та Марія, а також молода жінка - не набагато старша від Маші. Вона сиділа за столом, що стояв окремо і був розвернутий у бік решти столів, ото ж, скоріше за все, це була секретарка кафедри, яку Марія під час першого потрапляння Золотаренка на кафедру називала Катею, Катериною. Знаходився на кафедрі ще й також незнайомий Іллі, приблизно одного віку з ним чоловік.
   -- Добрий день, шановні колеги! -- привітався завідувач кафедрою, а за ним і значно простіше Ілля. Кафедрали відповіли на привітання свого керівника.
   -- Олександр Іванович, -- звернувся Микола Васильович до літнього чоловіка, -- очам своїм не вірю - щоб це ви перервали свою відпустку і прийшли на кафедру, коли тут робити зовсім нічого.
   -- А я якраз знайшов собі роботу, -- відповів той. Це, мабуть, був той самий доцент Гузенко, якого та ж таки Марія називала таким букою. -- всі документи у нас зберігаються на кафедрі, а мені потрібно трохи відкоригувати програму однієї з дисциплін, які я читаю. Ось і прийшов за нею. Та трохи затримався, обговорюючи наші останні новини.
   -- Похвально, що ви й у відпустку не забуваєте про навчальний процес. Та від вас цього й слід було чекати - документація у вас завжди була у порядку. Добре, а тепер до справи. Дозвольте представити вам вашого нового колегу доцента Іллю Михайловича Золотаренко, -- Ілля при цьому звернув увагу на те, як схвально посміхнулася Марія. -- З понеділка він вже працює на нашій кафедрі. А тепер...
   -- З цього понеділка? -- здивувався Гузенко, навіть перебивши завідувача кафедрою. -- А що він буде зараз, влітку робити? Нам і то практично немає роботи, це я лише за програмою забіг, а що йому робити? Адже у нього взагалі поки що ніяких начальних документів немає.
   -- Ось і буде їх розробляти.
   -- І з яких дисциплін? О, Микола Васильович, то може ви мене трохи розгрузите, передавши нашому новому доценту одну з моїх дисциплін?
   -- На все свій час, Олександр Іванович. Будемо вирішувати такі питання, коли вся кафедра буде в зборі. Так, ви мені не дали договорити. Отож я хотів представити не лише вам нового співробітника кафедри, а й познайомити його з вами. Отже, Ілля Михайлович, мій співрозмовник - це доцент, кандидат наук Олександр Іванович Гузенко. З Володимиром Сергійовичем Пащенко та Марією Валентинівною Малишко ви вже знайомі. Залишається ще присутня тут наша шановна секретарка Катерина Савеліївна. Щоправда, посади секретарки кафедри у нас немає, Катя за штатним розкладом лаборант кафедри.
   -- Дуже приємно! -- відреагував Золотаренко. А що йому ще залишалося казати.
   -- Микола Васильович, -- звернувся до завідувача кафедрою Гузенко, -- а все ж, які дисципліни буде читати Золотаренко?
   -- Я з цим поки що не визначився. Ми тільки-но повернулися з відділу кадрів.
   -- Ну, добре, а хоча б за яким напрямком?
   -- За напрямком нашої кафедри, -- знайшов що відповісти Семенов.
   -- А конкретно?
   -- Я вже казав, що конкретно ще не знаю. Ми після знайомства на кафедрі підемо у мій кабінет і будемо все з'ясовувати.
   -- Дивно, виходить так, що ви й самі поки що про нового співробітника практично мало що знаєте, -- самого Золотаренко для Олександра Івановича нібито й не існувало. -- Хто він, яким напрямом добре володіє, що йому характерно, які його риси тощо.
   -- Я знаю його головну рису.
   -- І яку ж це?
   -- Я боюся, що, особисто вам, Олександр Іванович, це буде не дуже зрозуміло.
   -- І все ж. Чи ви вважаєте мене таким вже дурнем?
   -- О, ні. Ви далеко не дурень, Олександр Іванович, ви розумна й професійна людина, цього у вас не віднімеш. Та я однак гадаю, що ви мене не зрозумієте.
   -- А ви кажіть. Можливо, що й зрозумію.
   -- Добре. Так ось, головна риса Ілля Михайловича - людяність. А ще можна додати - порядність, правдивість, -- потрібно було бачити як заблищали очі Марії Валентинівни і якою задоволеною посмішкою той же Володимир скоса глянув на Гузенка, як би у відповідь на слова Семенова. Мабуть-таки, Олександра Івановича на кафедрі й справді недолюблювали.
   -- А це не професійні риси, -- бундючно відповів Гузенко. -- Вони безпосередньо до навчального процесу відношення не мають.
   -- Я не помилився, коли казав, що ви не зрозумієте. Ці риси якраз мають безпосереднє відношення до навчального процесу, тому що без них навіть самий кращий професіонал не має права виховувати молоде покоління. А задача педагогів, а тим паче з науковими ступенями та вченими званнями не лише навчати студентів, робити з них фахівців народного господарства, а ще й виховувати їх, роблячи з них гарних людей.
   -- Отримали, Олександре Івановичу?! -- емоційно відреагувала на слова завідувача кафедрою Марія Валентинівна, ще й пару разів тихенько хлопнувши у долоні.
   -- А тебе взагалі ніхто нічого не питав, -- різко кинув їй Гузенко. -- Прикуси свій язичок. Твоя черга щось коментувати ще дуже не скоро прийде.
   -- А ви таки хам, Олександр Іванович, -- спокійно промовила Марія.
   -- Від хамки чую, -- огризнувся Гузенко.
   -- А вам, шановний Олександр Іванович, слід би вибачитися перед Марією Валентинівною, -- вперше після привітання подав свій голос Золотаренко.
   -- Ви поки що не співробітник кафедри, так що нічого вказувати, що мені робити.
   -- А хіба порядному чоловікові обов'язково мати належність до спільної з іншим чоловіком роботи, щоб вказати, тому, що той образив даму?
   -- Так, я сьогодні даремно приходив на кафедру, -- зло буркнув Гузенко, забрав теку зі своїми документами і, не попрощавшись, миттю вискочив за двері.
   -- Ось так і живемо, Ілля Михайлович, -- зітхнувши, сумно покачав головою Семенов. -- Та вже як є. У кожної людини свій характер, і його вже не переробиш. Добре, пішли до мене у кабінет, там вже більш предметно поговоримо про вашу майбутню роботу. Всім іншім до побачення!
   -- До побачення! -- в різнобій відповіла трійця, після чого Марія ще й добавила. -- Дякую, Ілля Михайлович, що вступилися за мене.
   -- Нема за що, Маріє Володимирівна. Це звичайний обов'язок будь-якого чоловіка.
   -- Ага! Ще одне, щоб не забути, -- похопився Семенов. -- Володю, Ілля Михайлович рано з вами попрощався, він після розмови зі мною ще зайде до вас, а ти йому покажеш йому як потрапити в інститут, оминаючи охорону. У нього поки що тимчасова перепустка, а на неї під час вступних екзаменів косо дивляться - мовляв, не співробітник інституту, мабуть, якийсь блатний, у сенсі по блату пролазить. То ти йому покажеш проходи через ліве крило, через енергокорпус, можливо, через двір.
   -- Добре, я зрозумів. Зроблю.
   -- Ось тепер, начебто, все.
   Професор і доцент направились до кабінету першого, а молодь залишилася на кафедрі. І старше покоління не могло знати, що молодь, і в першу чергу асистенти зараз гаряче обговорювали останню подію на кафедрі, тобто розмову. І до участі підключилася навіть лаборант Катерина, яка під час знайомства Золотаренка зі своїми майбутніми колегами й слова не промовила. Вони трохи згадали "незлим тихим" словом Гузенка, та це обговорення тривало недовго - вони знали Олександра Івановича як облупленого. Більше вони обговорювали прихід на кафедру нового співробітника, гадаючи при цьому які предмети він буде вести, адже про нього вони практично нічого не знали. Та вся трійця погодилася з тим, що викладач з нього, мабуть, буде хороший, а про його риси характеру взагалі годі було говорити, особливо Володимиру та Марії (вже не перша зустріч з Іллею Михайловичем) - вони, як і сам їх власник, припали їм до душі. І знову риску у цьому обговоренні підвела Маша, звернувшись до Володимира:
   -- Ось бачиш, Володю, як все гарно відбулося. А то ти спочатку дещо косо дивився на Іллю Михайловича. А тепер у нас кафедрі буде працювати гарна людина.
   -- Та я не косо на нього дивився, просто ще не знав, хто він і чим дихає. А людина він дійсно непогана. Тепер у нас на кафедрі відсоток не дуже приємних людей дещо знизився, -- розсміявся він. -- А це вже добре.
   А взагалі трійця одностайно вирішила, що новий співробітник на кафедрі приживеться, і спілкування з ним буде нормальним, добрим.
   Тим часом Семенов і Золотаренко досить довго вели свою бесіду. Та воно й зрозуміло - тепер вже Миколі Васильовичу потрібно було знати всю, як то кажуть, підноготну нового співробітника. І потрібно це було не із-за якоїсь банальної цікавості, а в інтересах справи - необхідно було вирішувати в першу чергу планування навчального навантаження Іллі Михайловича та інших супутніх з навчальним процесом питань, у тому числі й наукових. Покинув кабінет завідувача кафедрою Золотаренко більше, ніж за годину, та він ще чимало часу вів бесіду з Володимиром і Марією. І лише після цього він пішов разом з Володимиром пізнавати поки що невідомі йому лазівки для неофіційного потрапляння в інститут. Семенов же, як він сказав новому доценту, направився у механіко-машінобудівельний деканат - були якісь справи та й попутно Микола Васильович хотів з'ясувати рівень нового майбутнього контингенту з їхньої спеціальності. Наближався час нового навчального року, і до нього потрібно було підходити у повній бойовій формі. Золотаренко ж пробув на кафедрі до самого закінчення робочого дня.
  
  

РОЗДІЛ 18

І свята, і робочі будні...

   До осені залишалося не так вже й багато днів, а тому кожен з них потрібно було провести якомога насичено, і насичено не в плані роботи, а в плані відпочинку. Звичайно, цього року імпровізована, вимушена відпустка Іллі була дуже короткою, тому що два її тижня вже минуло. До того ж він лише половину цього часу мотався у пошуках нової роботи по інституту, а другу половину просто нудився без будь-яких справ - дев'ятирічна Наталка та шестирічний Генка відпочивали з бабусею - мамою Надії - на дачі, а сама дружина тоді ще працювала. Хіба що трохи веселішими для Іллі були останні два дні - розмова з Семеновим, оформлення на нову роботу та знайомство й коротке перебування на кафедрі. Але сьогодні була вже п'ятниця, завтра - у вихідний день, та ще й влітку - на кафедрі навряд чи хтось з'явиться. Ілля ще вчора, знаходячись у КПІ, подумав про те, що він, мабуть, необачно сказав Надії, що за 2 дні дізнається на кафедрі про всі тонкощі оформлення навчальної документації, тому що реально на це йому до початку відпустки дружини залишається лише саме сьогоднішній день. А тому Ілля Михайлович після бесіди з Семеновим багато чого довідався у Володі та Маші. Сьогодні ж він завершив свої "допити" - чимало чого йому розповіли ці двоє молоді асистенти. Хоча поки що таким можна було назвати лише Володимира, він вже 2 роки працював на цій посаді, паралельно навчаючись в очній аспірантурі. А ось Марія лише цього року закінчила інститут, і як перспективна до науки особа була залишена на кафедрі саме у якості майбутньої аспірантки. Вона ще не мала ніяких навиків педагогічної діяльності, та й з темою своєї майбутньої дисертаційної роботи ще не зовсім визначилася - було лише попереднє, поки що досить туманне уявлення. А тому в основному допомагав Іллі саме Володимир. Та він, на жаль, лекцій не читав, а проводив зі студентами лише практичні заняття та лабораторні роботи. Отож не мав він своєї власної документації з цього основного виду занять. Довелося йому повірити на слово новому співробітнику кафедри і виділити Іллі (витягши із загальної шафи для тек з навчальною документацією) деякі матеріали по розробленню паперів саме по лекціям одного з викладачів. За кілька днів до початку занять Ілля обіцяв їх повернути. А стосовно іншого виду навантаження він просто віддав Золотаренку свої як чернетки, так і зразки документації.
   Ілля пробув у п'ятницю на кафедрі з ранку й до трьох годин. Він навіть почав вже дещо писати, сидячи за виділеним йому столом. Адже в процесі написання навчальної документації однак можуть виникнути якісь запитання, а тому краще одразу отримати на них відповіді. Але то Золотаренко просто перестраховувався, тому що запитань практично не було, та й щоб то був би за старший науковий співробітник, який не зміг би розібратися у не такій вже й складній "бухгалтерії" навчального процесу. Отож, коли співробітники кафедри почали збиратися додому - п'ятниця без навчальних занять точно була скороченим днем - зібрався й він, склавши у свій незмінний старенький портфель (слугував йому вже понад 10 років) усе написане і ненаписане - поки що зразки та чисті бланки. Надалі буде він займатися документацією на дачі або вдома. Ілля намітив собі у плані з'явитися на кафедрі тепер вже майже через 2 тижні - з понеділка 28-го серпня і повністю відпрацювати, перебуваючи на кафедрі, у цьому місяці ще 4 дні - з понеділка по четвер. А вже у п'ятницю 1-го вересня розпочнеться новий навчальний рік, та ще й буде свято (щоправда, робочий день) - День знань. А до того часу Золотаренко робив собі немовби відпустку, адже якраз з цього понеділка він зарахований на роботу у КПІ. Та коли немає занять викладач може готуватися до них і вдома - це звична практика. До того ж у нього фактично не було у цьому році офіційної відпустки, то чому б не сумістити приємне з корисним.
   Та ось вже й настав День знань. У цей день стояла гарна літньо-осіння погода. Зранку було тепло, близько 160 С (вдень взагалі буде до 200 С), практично безвітряно - лише легенький приємний вітерець. Оскільки початок навчального року припав на п'ятницю, то всі події (і урочисті й робочі) більше нагадували просто знайомство. Для першокурсників воно й було дійсно знайомством з інститутом, але й частина старожилів теж знайомилася - якщо і не з самим навчальним закладом, то з новими дисциплінами, а отже і з новими викладачами. І одним із них на механіко-машінобудівельному факультеті був Ілля Михайлович Золотаренко, кандидат технічних наук, доцент. У Золотаренка була сьогодні лише 2-а пара, але й вона не була чисто навчальною. По-перше, більша її частина була "вкрадена" святом, а по-друге, студентів в аудиторії було мало. Тому навчальна пара стала саме ознайомлювальною, та й то це знайомство буде досить урізане. Та й про що могла йти мова фактично у завершальний робочий чи навчальний день тижня - основні, і попервах доволі насичені заняття розпочнуться вже у понеділок. А тому після цієї "щербатої" пари Ілля почав більш детальне ознайомлення вже просто з територією інституту, а та була дуже великою. Ілля чудово розумів, що надалі він ще двадцять разів встигне з нею ознайомитись. Але так вже улаштована людська ненаситна натура - їй все подавай одразу, не може людська цікавість знайомитись з чимось по краплинам.
   Отож сьогодні зранку в КПІ відбулося традиційне святкування "Дня першокурсника". Проводилося воно на Майдані Знань (де був присутній і Золотаренко), який розташувався перед стадіоном, поміж корпусом N 7, Палацом культури КПІ та місцем під будівництво (вже розпочалося) нової науково-технічної бібліотеки. Інститутський Палац культури, який з'явився на території інституту не так вже й давно, ще називали центром культури та мистецтв КПІ - він за пару років став відомим як місце проведення багатьох знаменних культурних подій в Києві. Тут почали проводити не лише різні вузівські конференції та інші заходи, його сцена стала надаватися й для різних міських заходів. Концертний зал КПІ одразу став займати одне з провідних місць в Києві, і в першу чергу за його місткістю. Зал був розрахований на 1640 місць. Затишна, тепла та комфортабельна зала Палацу культури КПІ забезпечувала відмінний огляд з будь-якого місця: м'які сидіння мали достатній поступовий підйом - кожне наступне вище попереднього. Навіть з бокових місць все було добре видно і чути, оскільки зала була компактно облаштована. Велике ж фойє у два поверхи давало у свята простір дітлахам для різноманітних розваг та ігор. Крім того Палац мав просторі мармурові холи, кілька гримерок, два конференц-зали.
   А в цілому за радянських часів забудова КПІ пройшла кілька етапів розвитку. До неї увійшли спочатку зразково-сталінський "радіокорпус", у 60-х роках - блок з чотирьох простеньких "аудиторних корпусів, пізніше - корпуси поміж вулицями Політехнічна та Борщагівська. А по сусідству із старовинними будівлями у 1970-1980-ті роки зростуть ще й приміщення загальнотехнічного факультету. При цьому будівництвом навчальних корпусів, гуртожитків та Палацу культури займалися і самі студенти під керівництвом професійних будівельників. Подібними методами упорядковувалася і решта території університетського містечка.
   А ще через 2 роки після початку роботи в КПІ Золотаренка гостинно відкриє свої двері нова науково-технічна бібліотека, яка 1 вересня 1980-го року прийме перших читачів у новому розкішному корпусі. Науково-технічна бібліотека КПІ стане найбільшою технічною бібліотекою України. Будівля бібліотеки (близько 15.000 м2) розташується, як це раніше вже бачив Ілля, поряд з головним майданом університетського містечка - Площею знань. Бібліотека міститиме: 15 читальних залів на 1500 місць, зал каталогів, зал інформаційної та довідково-бібліографічної роботи, 8 книгосховищ, 6 абонементів (учбової, науково-технічної, соціально-економічної і художньої літератури, періодичних видань). Бібліотека обслуговуватиме студентів, викладачів та співробітників КПІ та сторонніх користувачів з інших наукових та освітніх установ. Обслуговування студентів КПІ буде здійснюватися на підставі студентського квитка. Для інших категорій користувачів (викладачів та співробітників інституту та сторонніх користувачів) виготовлятиметься читацький квиток. Це буде не сугубо студентська бібліотека КПІ, а наукова бібліотека. Достатньо мати паспорт, щоб в читальному залі отримати бажану технічну літературу.
   Прогулюючись територією інституту Ілля думав про те, як же цікаво було б ознайомитись з сучасним політехнічним інститутом його батьку. Адже той закінчив тодішній КПІ у далекому 1916-му році - Господи, з тих пір минуло цілих 62 роки! А батьку тоді було лише 20 років. Як же швидко пролітає життя! Ілля вирішив, що найближчим часом він обов'язково візьме з собою на роботу фотоапарат (чому він його не захватив сьогодні?!) і всю плівку присвятить зйомкам кампусу КПІ. А пізніше, виготовивши світлини, з'їздить на вихідні дні до батьків і ознайомить тата з оновленим і розбудованим політехнічним інститутом, та ще й багато чого розповість про нього. Він був упевнений, що Михайло Лаврентійович такому заочному перебуванню у КПІ буде дуже задоволений, адже у його 82 роки дуже мало залишилось радощів у житті. Досхочу нагулявшись територією інституту, Ілля неспішно направився на кафедру. Потрібно було ще трохи поспілкуватися з колегами-викладачами, з якими він познайомився в останні дні, а також забрати звідти занесену вранці свою обновку.
   До цього дня - на новому місці роботи та й у новій якості - Ілля зробив собі невеличкий дарунок. Він з'явився в інституті при повному параді і з новим портфелем, який він лише кілька днів тому купив собі. Це був не зовсім портфель, а так званий кейс або дипломат - така собі невеличка валізка, чемоданчик. Випускалося їх два різновиди: "аташе" і "дипломат". Дипломат був дещо простішим і коштував дешевше. Хоча і те й інше правильніше було б називати аташе-кейс - чемоданчик для документів. А назва "дипломат" в радянському житті з'явилася завдяки фільмам. Саме в художніх фільмах, а іноді і в новинах, радянські люди вперше побачили ці валізки. А оскільки фільми, та й взагалі все, що в цей час народу показували, проходило жорстку цензуру, отож люди і бачили подібне чудо лише в руках у дипломатів великого рангу - в основному у послів, консулів, політиків. Звідси і пішла народна назва "дипломат", яка міцно закріпилася за цією валізкою. Вперше в Радянському Союзі кейси з'явилися десь наприкінці 60-х - на початку 70-х років. Але спочатку такі кейси можна було дістати з великими труднощами і за великі гроші. Та трохи пізніше випуск таких валізок налагодили вже і в СРСР, а тому до початку 80-х років їх вже можна було спокійно купити в магазинах. Можливо за кордоном кейси-дипломати виготовлялися з натуральної шкіри, та в СРСР вони були оброблені дерматином (частіше називали дермантин) - шкірозамінником, дешевим оздоблювальним матеріалом, який широко застосовувався в СРСР. Але здалеку, не зважаючи на штучне походження шкіри, такий кейс - у Іллі він був чорного кольору - виглядав дуже презентабельно і підкреслював як свій ексклюзивний статус, так і поважний статус його володаря. Закінчувалася ера портфелів, і тепер радянські люди плавно переходили до носіння своїх бутербродів чи паперів саме в кейсах.

* * *

   Та свято, яке б воно чудове не було, не може тягнутися вічно. Два дня перепочинку (що було досить непогано, щоб заспокоїтись від нових вражень) і наступили звичайні навчальні будні. Та вони були звичайними для всіх інших викладачів кафедри конструювання верстатів та машин (навіть для Марії Валентинівни - нехай вона ніколи і не читала студентам предметів, але ще сама нещодавно сиділа за студентською лавою). А ось для Золотаренко це були далеко не рядові будні. Та це відчувалося не на заняттях, а вдома. Матеріал предметів, які йому доводилося читати, Ілля знав досить непогано, але його слід було викладати згідно навчального плану і вимог інституту. А тому Золотаренко перед кожною лекцією вдома доволі ретельно готувався. Для нього було б справжнім позором, як він вважав, читати студентам лекцію з зошита чи навіть з якоїсь невеличкої шпаргалки, хоча деякі доценти такими шпаргалками з тезами лекції і користувалися. Який же він після цього науковець, кандидат наук, доцент?.. Він добре розумів, що таким трохи складним буде для нього лише перший навчальний рік, а можливо, навіть лише перший семестр - а далі все піде вже наїждженою колією. А тому він не щадив себе, і займався вдома підготовкою лекцій набагато краще, ніж студенти навіть перед відповідальним іспитом. За перший місяць на його лекціях побували (за планом взаємовідвідування занять) двоє старожилів-викладачів: завідувач кафедрою (і це було цілком зрозуміло) та один із колег-доцентів Золотаренка. Ніяких зауважень вони йому не зробили, обмовившись у приватній бесіді, що читає Ілля Михайлович свої предмети цілком професійно. Стосовно студентів, то й вони сприймали нового викладача абсолютно нормально, а озвучений ним матеріал лекцій, як вони казали, цілком зрозумілий і не такий вже складний для засвоєння. А тому з кожним днем Золотаренко ставав все спокійнішим та упевненим у собі.
   Так, йому під час перебування сім'ї на дачі довелося добряче корпіти над різними навчальними документами. Адже пакет документації лише з однієї конкретної профілюючої дисципліни налічував майже 2 десятка різних документів. В першу чергу це були: типова програма дисципліни, робоча навчальна програма (РНП) дисципліни, кваліфікаційна характеристики фахівця, опорний конспект лекцій. Далі йшли різні методичні вказівки (щодо виконання лабораторних робіт, курсового проекту, курсової роботи, або розрахунково-графічної роботи тощо). А ще критерії оцінки знань студента, тести (завдання) для поточного контролю знань студента, тематика науково-дослідної роботи студентів (для старшокурсників), пакет екзаменаційних білетів (або низка питань для заліку), перелік засобів візуального супроводу предмета і тому подібне. Звичайно, переважна більшість цих документів з конкретної дисципліни існувала, адже предмети, які Семенов призначив читати Іллю Михайловича, читалися вже не перший рік. Але Золотаренку однак довелося розбиратися в них та частково корегувати - документи періодично корегувалися, адже з часом, як то кажуть, все тече, все змінюється.
   А тому за ці менш, ніж 2 тижні основна робота у Іллі була пов'язана із складанням опорних конспектів лекцій з доручених йому дисциплін. Більшістю документів, розробленими раніше іншими викладачами, можна було вільно користуватися. А ось власноручно написаними конспектами лекцій викладачі ділитися не бажали, адже все може статися - сьогодні ти цей предмет не читаєш, а наступного року можуть доручити знову його читати саме тобі. Звичайно, за неповні 2 тижні конспекти лекцій з двох дисциплін (які у повному обсязі - всі види занять - мав вести Золотаренко) аж ніяк не напишеш. А тому Ілля в першу чергу склав тезисно план лекцій, враховуючи розподіл навчального матеріалу та відведені на нього години за типовими програмами дисциплін. Та навіть це зайняло у нього чимало часу. А тому після цього він встиг лише написати з пару перших лекцій, а далі опорний конспект лекцій йому довелося писати протягом всього навчального року, готуючись до поточних занять.
   Та був один документ, який Ілля вирішив написати в останній момент, тобто вже в останні дні серпня (або навіть на початку вересня), коли він вже реально працював на кафедрі - за своїм столом та в присутності колег по кафедрі. Хоча саме цей документ був основним для кожного викладача і мав бути написаним заздалегідь. Це був "Індивідуальний робочий план викладача" у вигляді журналу обсягом з два десятки аркушів. В індивідуальному робочому плані викладача перш за все вказувалися: назва ВНЗ, факультету, кафедри та дані про викладача. Індивідуальний робочий план викладача затверджував перший проректор. Звичайно ж, також підписували індивідуальний план (перед поданням на підпис проректору) сам викладач, завідувач кафедрою та декан факультету. Індивідуальний план заповнювався всіма викладачами, у тому числі й викладачами, які працюють на неповну ставку чи на умовах сумісництва (за винятком викладачів, які працюють на правах погодинної оплати). На початку навчального року (серпень) викладач заповнював свій індивідуальний план на весь навчальний рік і подавав його на підпис завідувачеві кафедри. Індивідуальний робочий план викладача розглядався на засіданні кафедри під час планування роботи, відбувалося також і звітування про його виконання. Зазвичай у січні-лютому на засіданні кафедри слухалося питання про виконання навчальних доручень за осінній семестр. А наприкінці червня чи в липні викладач звітувався за свою роботу протягом всього року, після чого робочий план викладача затверджувався завідувачем кафедри.
   Цей документ, хоча начебто й мав вигляд простого та зрозумілого, був до цього часу не знайомий Золотаренку. Тобто він поки що не знав, що конкретно записувати у тому чи іншому його розділах. В цілому загальний час викладача за семестрами та за навчальний рік (в тому числі за видами робіт) розподілявся на навчальну, методичну, наукову та організаційну роботу. Такими ж були й розділи індивідуального робочого плану. З першим розділом "Навчальна робота" проблем у Іллі Михайловича не було. Навчальна робота записувалася у цей план переліком всіх дисциплін, що він мав читати, з погодинною розбивкою їх на види робіт.
   Та це був саме навчальний вид роботи викладача, навчальні заняття, програму яких мали засвоювати саме студенти. А у викладача існують й інші плани стосовно своєї праці в навчальному закладі. І одним із таких планів для кожного викладача, і Золотаренка у тому ж числі) була наукова робота - та й не лише наукова. Далі в індивідуальному плані роботи викладача йшов розділ "Методична робота". Золотаренко швидко з'ясував, хоча й сам розумів, які деякі пункти заносити у цей журнал. Просто не відав він яким може бути загальний перелік пунктів цього розділу. В один із днів, коли у нього було "вікно" між заняттями, Ілля Михайлович за своїм столом займався саме написанням різних "паперів", у тому числі й "Індивідуального робочого плану викладача". Згодом він звернувся до вже до добре знайомого йому асистента кафедри (доцентів у цей час у приміщенні) не було:
   -- Володя, підкажи, будь ласка, які пункти робіт я можу записувати у розділі "Методична робота"? Я написав один пункт: Розробка тестів для модульного контролю з дисципліни...". Їх на цю дисципліну, як я з'ясував, поки що не було. Що ще можна писати?
   -- Що ще?.. Ну, наприклад, "Підготовка і написання робочих програм","Написання методичних вказівок до курсового проекту (або ж курсової роботи, розрахункової роботи, лабораторних робіт" з такої-то дисципліни.... Можна ще й такі пункти: "Розробка пакету екзаменаційних білетів з дисципліни...".
   -- Все це є, підготовлено раніше, ще до мене іншими викладачами. А один мій пункт плану, як на мене, все ж таки замало.
   -- Замало, звичайно. Ну, тоді "Розробка лабораторного стенду", або ж "Написання навчального посібника".
   -- Це я зможу записати і виконувати пізніше, коли вже повністю дізнаюся стан підготовки дисципліни.
   -- Так, мабуть, ви маєте у цьому рацію. Ну... тоді так: "Взаємовідвідування занять викладачів", "Підготовка до нового курсу лекцій", Опрацювання літератури та методичної інформації"
   -- Навіть взаємовідвідування занять?
   -- Так. Це всі викладачі пишуть і виконують.
   -- Добре, зрозуміло. А ось останні названі тобою пункти мені здорово підходять. Ії я обов'язково напишу: "Підготовка до нового курсу лекцій" та Опрацювання літератури та методичної інформації". Я навіть не думав, що останній пункт можна вказувати. Це ж начебто і так зрозуміло - це прямий обов'язок викладача, щоб не відстати від розвитку науки.
   -- А всі інші пункти індивідуального плану - це також прямі обов'язки викладача, -- посміхнувся Володимир. -- Ось всі ці обов'язки і записують у свій план. Наприклад, навіть такий пункт: "Підготовка до поточної лекції". Це не прийнято писати в індивідуальному плані, хоча особисто я вважаю, що це неправильно. Адже ж ви витрачаєте на це свій час. Ви ж не художню літературу для цього читаєте, а наукову, навчальну.
   -- Так, -- посміхнувся вже і Золотаренко. -- Цікаві ти мені відомості роз'яснив. Дякую. Я все зрозумів, тепер у мене з цим розділом плану проблем не буде. Тепер мені потрібно буде справитись ще з двома розділами: "Наукова робота" та "Організаційна і виховна робота". У першому розділі мені більш-менш зрозуміло, що писати. Хоча й не все. А ось "Організаційна і виховна робота" для мене поки що в тумані.
   -- Ну, цей туман я вам якраз допоможу вам розвіяти. Там все просто. Ну, звичайно, просто для тих, хто вже працював на кафедрі. Що ж стосується "Наукової роботи", то я гадаю, що ви можете записати у цьому розділі індивідуального робочого плану дані про підготовку докторської дисертації, а можливо, ще й про вашу участь у виконання якогось господарського договору, він може бути за темою дисертації, хоча це й не обов'язково. Та все ж з питання наукової роботи вам краще за все звернутися до Миколи Васильовича. У цьому розділі все значно серйозніше. Та й підказати щось вам, кандидату наук, я - аспірант - навряд чи зможу.
   -- Дякую, Володю, так я і вчиню. Тоді "Організаційну і виховну роботу" я залишу на закуску. Спочатку складніше, а вже потім простіше.
   У другій половині дня, коли у нього заняття вже закінчилися, та й на кафедрі вже залишилися лише кілька осіб, він вийшов з кімнати і направився до кабінету Семенова. Він постукав у двері, почув відповідь завідувача кафедрою: "Заходьте!" і увійшов у приміщення. Ілля не поздоровався, тому що сьогодні вже бачилися, а просто запитав:
   -- Микола Васильович, Вибачте. Я вас не відволікаю від роботи?
   -- Ні, все нормально. Є до мене якісь запитання?
   -- Так, є.
   -- Викладайте, -- посміхнувся Семенов.
   -- Я зараз займаюся "Індивідуальним робочим планом викладача". Раніше я його заповнити не міг, бо ще не був доладно ознайомлений з усіма тонкощами своєї роботи.
   -- Ну, це зрозуміло. І які у вас запитання стосовно цього плану?
   -- Головне питання по розділу "Наукова робота".
   -- Хм, розділ і простий, і складний одночасно.
   -- Я це вже й сам зрозумів, -- на цей раз вже посміхнувся Золотаренко. -- Окремі його пункти я написав - і сам додумався, і підказали мені.
   -- Так, і що за пункти ви занесли у цей розділ?
   -- Такі пункти: "Участь у науково-практичній конференції з написанням тез доповіді", "Підготовка до друку 2-х статей)" - одна фахова, інша наукова. Далі: "Підготовка заявки на винахід" - є у мене напрацювання ще з колишнього місця роботи. Ще "Наукове керівництво дипломними роботами". Це мені вже підказали. Я й сам розумію, що у весняну семестрі мені без цього не обійтись.
   -- Це вірно. Ще щось?
   -- Ще лише один пункт: "Робота над докторською дисертацією". Але без зазначення конкретної теми дисертації.
   -- І це зрозуміло. Якраз з цим питанням у вас, у нас обох мороки багато буде. Адже назву вашої дисертації, скоріш за все корегувати доведеться й заново затверджувати. Чи ви залишите її колишньою?
   -- Ні, аж ніяк не вийде.
   -- Чому?
   -- Справа у тому, що у мене в НДІ був затверджений науковий консультант. І це якраз та особа, з якою я посварився, із-за якої я залишив своє колишнє місце роботи.
   -- Он воно що! Тоді все зрозуміло. Тоді точно потрібно все змінювати й перезатверджувати. А навіщо вам для підготовки докторської дисертації взагалі потрібен був науковий консультант. Легко можна обійтися й без нього. То для кандидатської дисертації потрібний науковий керівник аспіранта. А для докторської дисертації він не потрібен.
   -- Та я це знаю. Але у нас в інституті була така практика. Хоча й теж не завжди. А стосовно саме мого наукового консультанта, то просто ця людина, як би це вірно сформулювати, сама набилася бути моїм науковим консультантом.
   -- Зрозуміло. Чергову галочку собі у досьє записати...
   -- Мабуть, що так...

* * *

   В голові у Золотаренка миттєво пронеслися окремі віхи його роботи у науково-дослідному інституті. Як розповіли молодому аспіранту Іллі старожили, коли інститут лише відкрився, лабораторія ще не була завершена (такі вже були реалії та практика СРСР), її добудовували (щоправда, небагато) й оснащували (в основному) ще протягом року. І першими лабораторію освоював саме відділ, у якому зараз став працював Золотаренко, вона ж спочатку і була на балансі їх відділу. І перший призначений завідувач лабораторією також входив до штату їх відділу. Пізніше лабораторію вже передали на баланс інституту, та ось завідувачі лабораторію (які поступово змінювалися) так і залишилися у штаті їх відділу. Та скоріше за все, так воно й повинно було бути, адже той же самий завідувач лабораторією повинен був бути прикріплений до якогось відділу, щоб брати участь у профспілковій чи партійній (за віком вже не комсомольській) роботі, а також відвідувати усі збори відділу та його заходи. Ось і Лазаренко входив до штатного складу відділу. І так само, як і усі його співробітники, він відвідував наради, семінари та вчені засідання.
   Він не втручався у роботу Золотаренка під час його перебування в аспірантурі, та й навряд чи він міг втручатися в керівництво роботою аспіранта завідувача відділом Володимира Григоровича Ігнатова. Але Лазаренко примітив цього парубка, коли той досить швидко захистив кандидатську дисертацію.
   Коли Золотаренко надумав продовжувати займатися наукою й писати докторську дисертацію, то він вирішив поговорити з Балацьким, у якого подібна робота вже наближалася до завершення. При нагоді, навіть не у вільний, а у робочий час він запитав досвідченого колегу:
   -- Олексій Володимирович, мені, мабуть, потрібно вже міркувати над тим, кого б взяти моїм науковим керівником?
   -- Ти маєш на увазі науковим керівником твоєї майбутньої дисертації, -- Балацький був лише на 2 роки старший за Іллю - на стику 40-50-и років це була незначна вікова різниця - а тому вони були у розмовах на "ти", хоча, все ж таки, зверталися один до одного поважно по імені та батькові.
   -- Саме так.
   -- Немає під час написання докторантом дисертації ніякого наукового керівника.
   -- Як-то так? Адже і у тебе він є.
   -- Це не зовсім так. Який може бути керівник для докторської дисертації? Повторюю, немає у докторанта керівника. Можливий лише, як у мене та й у інших докторантів, науковий консультант з роботи над докторської дисертації, але й той не обов'язковий. Ти сам подумай, чи це не смішно? - науковий керівник для докторської. І ким він повинен бути - академіком, чи що? Якщо ти вже доріс до докторської дисертації, то ти сам собі керівник. Докторська дисертація - це ж не сума кількох кандидатських, це зовсім інший рівень розв'язуваних проблем і інший рівень твоєї кваліфікації. Майбутньому доктору не потрібні керівники чи консультанти, йому потрібні лише опоненти по дискусії. Інакше - це не доктор.
   -- То що, за твоїми словами навіть консультант не обов'язковий?
   -- Не обов'язковий. Докторант може мати наукового консультанта, але наявність такого не є обов'язковою умовою захисту. Наявність консультантів не принципова. Їх відсутність навіть підкреслює зрілість докторанта. Консультант, якщо чесно, ніякого керівного вкладу до докторської дисертації не має. Як правило, науковий консультант призначається для тих дисертацій, які виконані під час перебування здобувача в докторантурі. Я не знаю точно - це мені якраз невдовзі потрібно буде з'ясувати - чи взагалі прізвище консультанта вказується у докторській роботі чи авторефераті. Раніше в авторефераті вказувався науковий консультант, але його роль досить скромна і ніяк не тягне на роль наукового керівника.
   -- Зрозуміло. То що, мені і не потрібно шукати консультанта, оскільки можна й без нього?
   -- А навіщо тобі його шукати. У нас в інституті його тобі, звичайно, однак призначать, так вже повелося, та то буде все більше на папері. Ти сам працюй, сам головою думай.
   -- І призначать консультанта без мого відому?
   -- Скоріш за все. Науковий керівник призначається організацією, у якій виконується дисертаційна робота. Та сама процедура узгодження кандидатури наукового керівника чи консультанта із здобувачем формально не передбачена. Іноді, бачачи, що у стінах закладу з тематики докторанта відомих умів немає, призначають і того, хто сам цього забажає, якщо у того є такий ентузіазм. Так що, не бери в голову. Кого б не назначили, практично на всі 100 % все буде залежати лише від тебе самого.
   -- Це зрозуміло. А опоненти, відгуки тощо? Теж самому цим займатися?
   -- А твій науковий керівник кандидатської дисертації дуже цим займався? Так, з опонентом саме він домовлявся, це у керівника не віднімеш. Та то було під час написання саме кандидатської дисертації. Та й тоді, наприклад, відгуками на реферат ти займався самостійно. А під час написання докторської дисертації питаннями знаходження опонентів, провідної організації, відгуків на автореферат і всього іншого займається сам здобувач на ступінь доктора наук. До написання докторської ти вже зможеш обрости достатніми для цього науковими зв'язками, та вони у тебе вже й зараз є - після кандидатської дисертації.
   -- Добре, дякую тобі за роз'яснення. Принаймні, спочатку організаційної роботи у мене буде небагато. Як-то кажуть, баба з возу - кобилі легше.
   Так, робота у Іллі зараз полягала в основному у роздумах над точним формулюванням (без повторень з іншими) своєї майбутньої дисертації та збиранням для неї теоретичних матеріалів. Йому потрібно було вивчити наукові джерела - літературу, яка відноситься до даної теми, починаючи із загальних робіт, потрібно було отримати уявлення щодо основних питань, які стосувалися теми майбутньої роботи, а далі вже й вести пошуки матеріалу для дисертації.
   Та пройшов час, і тема докторської роботи Іллі Золотаренка була остаточно сформульована, а також була й затверджена на вченій Раді інституту. Одночасно був затверджений і консультант роботи Іллі. І ось це затвердження не дуже-то сподобалося Золотаренку - його консультантом був призначений завідувач інститутської лабораторії кандидат технічних наук Петро Семенович Лазаренко. Та якщо Іллі просто не сподобалося рішення Ради, то ось багатьом співробітникам інституту не подобався (як, щоправда, і Золотаренку теж) і сам Петро Семенович, недолюблювали його. Більшості співробітникам інституту було добре відомо, що Петро Семенович був людиною не дуже-то чуйною та ще й не досить чемною. До підлеглих та молодших за віком він звертався зверхньо й на "ти". Його не полюбляли не лише у питаннях роботи, але й на дозвіллі, відпочинку, у компаніях. Не відчувалося його щирості, поваги до підлеглих та звичайної душевності.
   Та Ілля, одержавши раніше від Балацького досить розширену інформацію щодо керівників чи консультантів докторської роботи, розумів, що реальної допомоги від Лазаренка йому, так чи інакше, не варто очікувати, як і розумів, що в основному весь тягар роботи лягає на його плечі. Однак його попервах здивувала інша річ. Для пересічного громадянина (який мав слабі уявлення про доцентів та професорів) поставало цікаве питання: "Як-то кандидат наук міг бути науковим консультантом докторанта чи здобувача у його роботі над докторською дисертацією?". Та відповідь на це запитання не була такою вже й складною. По-перше, Лазаренко не був нижчого наукового ступеня ніж Золотаренко (вони були у цьому рівні), але Петро Семенович мав значно більший досвід (який? - то вже інша справа). А по-друге, він мав вчене звання професора. Коли і як він захистив кандидатську дисертацію, а потім ще й отримав звання професора, зараз вже мало кого цікавило. Дисертацію, цілком вірогідно, йому могли допомогти написати (на те інститут і був науково-дослідним - нових розробок було багато). Що ж стосується начебто невідповідного вченого звання, то й це було можливо. Для цього Лазаренко мав підготувати 3-х кандидатів наук та видати монографію. Написати монографію (на базі наукових досліджень) було не так вже й складно. Видавалася ж вона за кошти інституту. А підготовка аспірантів у багатьох випадках (і не лише у НДІ) була лише як би паперовою - тобто просто затвердження керівника наукової роботи аспіранта. А далі вже аспіранти здебільшого просто варилися у власному соку. Щось не клеїться з роботою, є якісь питання - пішов за консультацією до свого наукового керівника. Той почухав потилицю й сказав: "Спробуй зробити так...". Не вийшло? "Тоді зроби отак...". І так далі, і тому подібне... В результаті з часом дисертація таки захищалася, а науковий керівник нового кандидата наук отримував чергову галочку, тобто черговий бал для свого просування наверх. Ні, звичайно, далеко не всі наукові керівники були такими, та Лазаренко належав саме до зазначеної когорти.
   Крім того, як розміркував Золотаренко, якщо за словами Балацького наявність наукового консультанта не обов'язкова, то яка різниця у тому, який у нього науковий ступінь. А випадки призначення консультантами докторантів вчених, які не мали вченого звання доктора, дійсно мали місце, хоча вони до того часу і були не відомі Іллі. В окремих випадках за рішенням вчених рад вищих навчальних закладів або науково-технічних рад наукових установ та організацій до наукового керівництва підготовкою докторантів могли залучатися кандидати наук відповідної спеціальності, які мали вчене звання професора (з рангу старших наукових співробітників). Щоправда, здебільшого робилося це з досить банальної причини - із-за дефіциту докторів у ВНЗ за фахом майбутньої дисертації, а ще не особливого на те бажання самих докторів наук.
   Ось такою була історія того, яким чином завідувач лабораторією став науковим консультантом у роботі над докторською дисертацією Іллі Золотаренка, який на ту пору був вже кандидатом технічних наук, доцентом.

* * *

   ...А далі розмова Золотаренка з завідувачем кафедрою продовжилася.
   -- Так, тоді дійсно мороки буде багато, -- невдоволено покачав головою Семенов. -- У вас була морока з цим на колишній роботі, а тепер теж саме має повторитися й у нас. Та нікуди від цього не дінешся - всі етапи доведеться проходити.
   Існував певний порядок проходження шляху науковців, які мали намір готувати та захищати дисертації. Вчена рада Інституту розглядала і затверджувала теми докторських дисертацій та давала по ним рекомендації. Теми докторських дисертацій аспірантів, співробітників або прикріплених здобувачів представлялися на вчену раду за пропозицією наукового керівника здобувача і керівника підрозділу (кафедри), у якому мала виконуватися докторська дисертація. Для включення до порядку денного Вченої ради питання про затвердження теми дисертації вченому секретарю ради повинна була бути подана пояснювальна записка, підписана керівником наукового підрозділу, у якому виконувалася робота, науковим керівником здобувача і здобувачем з обґрунтуванням теми і спеціальності або з обґрунтуванням їх зміни, якщо вони були затверджені раніше. У записці обґрунтовувалася тема і спеціальність дисертаційної роботи, кваліфікація дисертації, вказувався ступінь виконання дисертації, а також передбачувані дата і місце захисту, оцінювався особистий внесок здобувача, наводився список публікацій і доповідей здобувача за темою дисертації. Витяг з рішення засідання кафедри і повідомлення про включення доповіді здобувача до порядку денного Вченої ради оголошувавя не пізніше, ніж за 15 днів до дати проведення ради. Під час затвердження теми докторської дисертації здобувач мав зробити на Вченій раді короткий наукову доповідь. Отож, мороки хватало.
   -- Я це чудово розумію, -- заспокоїв Семенова Ілля. -- Пройду всі етапи, практичні навички вже є, -- посміхнувся він.
   -- Та я це також розумію. Просто всі ці процедури забирають багато часу. А над корегуванням теми докторської дисертації ви вже думали?
   -- Звичайно, думав. І думаю ще. Остаточно повідомлю вам скореговану тему вже на наступному тижні - потрібно ще трохи покопатися в літературі. Можливо, тема буде навіть значно відрізнятися від попередньої. Є у мене деякі думки, та й напрацювання підходять для цього.
   -- Добре. Тоді нехай пункт "Робота над докторською дисертацією" таким і залишається. Відкоригуєте його більш конкретно вже пізніше. Адже в індивідуальному плані є і такий розділ як "Коригування індивідуального плану". Так само як і "Висновок щодо виконання індивідуального плану". Допишіть лише ще пункт "Керівництво науковою роботою студента у підготовці доповіді на конференцію". Науковою роботою ви займатися обов'язково будете, отже будуть у вас молоді колеги, а також, скоріше за все, і аспіранти чи хоча б один аспірант. Та то вже пізніше, тоді запишете ще й пункт "Керівництво науковою роботою конкретного аспіранта у підготовці ним кандидатської дисертації". Є ще такий пункт чи пункти розділу "Наукова робота": "Рецензування монографій, підручників, навчальних посібників, словників, довідників, дисертацій, авторефератів, наукових статей, наукових проектів, тематичних планів". Та поки що з цим теж доведеться зачекати, тому що поки що на примітці нічого подібного немає. Та й так досить. Чого-чого, а наукової роботи і у нас, не в дослідному, а у навчальному закладі хватає.
   І Семенов мав у цьому рацію. В цілому ж наукова робота включала такі види: виконання планових держбюджетних науково-дослідних робіт, колективних договорів; написання і видання підручників, посібників, монографій, наукових статей і тез, доповідей на конференціях; редагування підручників, їх рецензування, рецензування монографій, підручників, навчальних посібників, словників, довідників, дисертацій, авторефератів, наукових статей, наукових проектів, тематичних планів; написання відзивів на дисертації; робота в редколегіях наукових журналів; керівництво науково-дослідною роботою студентів, аспірантів; участь у наукових радах тощо.
   Розмова фактично була завершена. Золотаренко подякував завідувачу кафедри за роз'яснення та підказки, зайшов на кафедру, склав деякі папери у свій новенький дипломат (ще вдома попрацювати) й направився до виходу - робочий день закінчився. Та він чудово розумів, що ще далеко не закінчилася його підготовча робота з навчальною документацією. Він з посмішкою подумав про те, що в НДІ такої мороки з "паперовими" справами він не мав.
  
  

РОЗДІЛ 19

Увійти у робочий ритм

   Ілля відчував, що йому потрібно досить швидкими темпами розбиратися з особливостями його нової роботи. На якусь особливу допомогу у цьому він не очікував - всі викладачі зайняті своїми справами. Він знав ще за час свого навчання в інституті, що в цілому викладачі живуть (працюють) дружньо. Під час хвороби одного із них тягнуть додаткову лямку, не ремствуючи. Та й так, якщо обставини вимагають цього, то підміняють один одного, розуміючи, що сьогодні щось трапилося з колегою - ну не може він провести заняття - завтра таке саме може трапитись з тобою. Взаємовиручка існувала у любому колективі, навіть якщо стосунки колег поміж собою і не були особливо дружніми. Це корпоративна етика, яку намагаються дотримуватися у любому колективі.
   Та це стосується безпосередньо занять, а ось оформляти навчальну документацію ніхто за тебе не буде. Підказати підкажуть, але робити все доведеться самому. А тому затягувати з паперовою роботою сенсу не було. І до чергового понеділка основні навчальні документи у Золотаренка були готові. Його індивідуальний робочий план був повністю заповнений. Як виявилося, та й Володимир про це говорив, нічого особливо незрозумілого не було і у його розділі "Організаційна і виховна робота". Його пункти були досить прості й зрозумілі. Починалися вони із зовсім простого: "Участь у засіданні кафедри", "Виконання обов'язків куратора академічної групи...", "Надання допомоги студентам при підготовці до сесій", "Керівництво роботою з ліквідації заборгованостей студентів", "Проведення додаткових занять та консультацій". Далі могли бути й такі пункти: "Проведення екскурсії на виробництво", "Допомога студентам в підготовці і проведенні тематичних вечорів, вечорів відпочинку, тематичних виховних годин". Та, як виявилося, міг бути у цьому розділі ще й такий пункт, як "Підготовка до лекцій та лабораторних робіт". Тобто, пункт "Підготовка до лекцій" все ж існував, і ось де він конкретно значився. Як виявилося, і Володимир, який працював на кафедрі вже 2 роки, поки що не так вже й детально був ознайомлений з усіма розділами і пунктами індивідуального робочого плану викладача. Та для нього це було пробачливо, тому що посада асистента була для нього на цей час як би другорядною. Основна його задача, як аспіранта полягала у підготовці кандидатської дисертації.
   Наступного тижня Ілля Михайлович знову зустрівся з Семеновим у кабінеті завідувача кафедрою. Він обіцяв завідуючому кафедрою, що зможе вже повідомити йому більш конкретну (скореговану) тему своєї докторської дисертації. Адже у того це не порожня цікавість - йому потрібно знати чи достатня експериментальна база для проведення досліджень за певним напрямом. Так, в першу чергу це питання повинен розв'язувати сам аспірант чи докторант. Але якщо якийсь пункт записаний у його індивідуальному робочому плані, то за нього відповідає і керівник підрозділу, він паралельно з виконавцем підписує документ. Отож і відповідальність несуть обоє. Ілля гадав, що розмова з цього питання не буде такою вже тривалою, та вона несподівано виявилася досить довгою.
   -- Миколо Васильовичу, я остаточно визначився з темою своєї дисертації, тобто з її корегуванням, -- після привітань звернувся Золотаренко до власника кабінету.
   -- Чудово! Залиште мені ваші папери, я маю на увазі ще й ваші обґрунтування та напрацювання. Я на дозвілля перегляну їх.
   -- А на засіданні кафедри ми це питання розглядати не будемо? -- здивувався Золотаренко.
   -- Будемо, обов'язково будемо. Тільки вже не у вересні.
   -- Я вибачаюсь, а чому не у вересні. Я гадав, що всі паперові справи мають вирішуватися якнайшвидше. Ну, нехай не на 1-е вересня, але хоча б до кінця місяця. Ви ж самі підганяли співробітників кафедри.
   -- Підганяв, -- посміхнувся Семенов. -- Тому що, якщо не підганяти, то деякі наші колеги можуть "розгойдуватися" й до Нового року. Так, теоретично все повинне бути готове до 1-го вересня, як ви відзначили. Але ніколи цього не буває. Ви розумієте, справа ось у чому... Влітку, поки йдуть відпустки, ще багато чого викладачам невідомо. Особливо це стосується наукової та організаційної роботи. І договори ще можуть бути в стадії укладання, і штати під них ще остаточно не вирішені, лише плануються. В організаційній роботі не завжди відомі точні дати проведення студентських олімпіад, та й дати наукових конференцій відомі у кращому випадку лише на осінній семестр. Та багато чого є. Навіть кураторство групами... Адже до початку навчального року невідомо хто і які наші фахові групи буде курирувати.
   -- Тепер мені стає зрозуміло, -- щоб підтримати розмову промовив Ілля, коли Семенов зробив невелику паузу, переводячи подих.
   -- Та й це ще не все, -- все ж таки продовжив свій монолог завідувач кафедрою. -- Практично у кожного штатного викладача в обов'язковому порядку є ще й громадське, тобто, по суті, добровільне навантаження. Наприклад, відповідати за наукову, навчальну, профорієнтаційну, бібліотечно-інформаційну та іншу діяльність кафедри... Буде і у вас якесь навантаження, -- знову посміхнувся Семенов. -- Ці кафедральні обов'язки викладачів нехай не кожен рік, але теж переглядаються на засіданнях кафедри. Так само, ви це знаєте, перебираються парторги, комсорги, профорги. І робиться все це не в кінці минулого навчального року, не до того тоді - іспити, захист дипломних проектів, різного роду практика студентів тощо. А далі відпустки, які у різних викладачів - у зв'язку із студентськими практиками - починаються у різні терміни. Тобто зібрати літом повноцінний склад кафедри не вдається. Тому подібні питання розглядаються вже на початку нового навчального року, коли штат кафедри буде у повному складі. Та й взагалі багато є різних питань, які одразу і абсолютно точно в індивідуальних планах неможливо відобразити. Тому записуємо головне - те, що відбуватиметься напевне. Адже проректор індивідуальні плани теж підписує не 31-го серпня, та й не у перші дні вересня, а значно пізніше. Ось і ви відобразили у навчальному плані такий свій пункт: "Робота над докторською дисертацією", а дещо пізніше допишете: "...за такою-то темою...". Якщо ще влітку повністю заповнити індивідуальний план викладача, то потім тільки те й робитимеш, що закреслюватимеш якісь пункти або ж їх виправлятимеш.
   -- Миколо Васильовичу, мені тепер все абсолютно зрозуміло. Та й не горить мені.
   -- Ну, тягти з тематикою докторської дисертації теж немає сенсу. Ми розглянемо це питання на наступному засіданні кафедри, яке вже відбудеться у жовтні.
   -- У жовтні?..
   -- Так, у жовтні. Мені зрозуміле ваше здивування. У нас на кафедрі засідання проводяться здебільшого раз у місяць.
   -- Усього раз у місяць?
   -- Саме так. Ну, буває, що й два рази на місяць, коли є якісь невідкладні термінові питання. Але не більше. Я не прибічник щотижневого проведення засідань кафедр. Хоча є завідувачі, які полюбляють проводи засідання майже щотижнево. Але там де це робиться, там, я вважаю, немає завідувача кафедрою, тобто він абсолютно неефективний у своїй роботі. Завідувач - це не означає, що якась людина лише очолює групу осіб. Це означає, що вона сама ефективно працює, самостійно вирішуючи більшість питань. Немає чого кожну дрібницю виносити на засідання кафедри. Це означає, що такий завідувач просто боягуз, він не в змозі сам вирішити те чи інше питання, він перестраховик, який перекладає весь тягар прийняття рішень на плечі свої підлеглих. Але кафедра - це не місцеве, викладацьке самоврядування і не народне віче. Завідувача й призначають для того, щоб він вирішував питання. У завідувача кафедрою є таке повноваження, як розпорядження по кафедрі за його підписом. Тобі не подобається розпорядження завідувача кафедри - спробуй оскаржити його у верхах, та хоча б у того ж декана факультету. Та розумний керівник кафедри ніколи не видасть дурного, немотивованого розпорядження. Це дисциплінує підлеглих. А там, де засідання кафедри проводяться дуже часто, то вже не засідання, то суцільний базар. Спробуйте, наприклад, призначити на засіданні відповідального за якусь роботу. Та це ж не серйозно - будь-яку кандидатуру одразу ж підтримують абсолютною більшістю голосів, крім самого кандидата на цю посаду. За принципом - призначайте будь-кого, аби тільки не мене.
   -- Це точно, -- розсміявся Ілля Михайлович. -- Мені подібне знайоме.
   -- Отож. Ну, добре, досить мені розповідати вам про інститутські чи кафедральні порядки. Ви поступово й самі з ними ознайомитесь. Свій індивідуальний робочий план ви повністю заповнили?
   -- Так, повністю. Тепер я зрозумів, що поступово можна буде у нього ще щось дописати чи відкоригувати. Аби сумарне навантаження не було меншим за те, яке мені, та й кожному викладачу призначено.
   -- Саме так. Якщо ж воно буде більшим, то ніхто вас за це лаяти не буде, -- розплився у посмішці Семенов.
   -- Це я добре розумію, -- теж з посмішкою покачав головою Золотаренко.
   -- Так, Ілля Михайлович, а тепер давайте перейдемо до серйозного питання.
   -- Я вас слухаю.
   -- Своєю дисертацією, це зрозуміло, ви будете займатися. І навряд чи вас потрібно буде підганяти. Але на кафедрі є аспіранти. Їх і підганяти потрібно, і саме головне - допомагати їм. Ви кандидат наук, доцент, отже і за вами може бути закріплений аспірант. Ми це питання вирішимо на жовтневому засіданні кафедри, де мова буде йти лише про наукову роботу. Але це питання ми з вами повинні обговорити ще до засідання, щоб бути готовими.
   -- Так, я розумію. Хоча гадав, що це відбудеться не цього року.
   -- А чому не цього року, що заважає? Ви досвідчений науковець. Та ми вже й торкалися цієї теми у нашій попередній розмові. Я тоді сказав, що у вас може бути аспірант. Ви ж тоді з цього приводу промовчали, отже таку можливість ви передбачали чи принаймні не відкидали.
   -- Передбачав. Але не думав, що це відбудеться так швидко. Отже, одразу головою у вир?
   -- А чому у вир? У глибоку, але широку річку, у якій є можливість розвернутися й гарно поплавати. А плавець, як на мене, ви добрий.
   -- Ну, гаразд. Я й не відмовляюся, тому що розумію - це прямий мій обов'язок як доцента, якщо я маю намір і далі зростати. Адже я йшов у навчальний інститут не лише для того, щоб самому вчитися - робити дисертацію - а також і для того, щоб вчити студентів.
   -- О! Золоті слова, ви маєте рацію. Ми з вами повинні вчити і студентів, і аспірантів. За ними майбутнє. І ми не лише повинні вчити, ми повинні підготовлювати гарну заміну собі.
   -- Я згоден з вами. Миколо Васильовичу, ви хочете передати мені когось з аспірантів чи призначити когось із нових?
   -- Я вважаю, що недоцільно забирати когось із аспірантів у інших викладачів і передавати вам. Та це практично й неможливо, вони офіційно призначені керівниками відповідних аспірантів. Повинна бути дуже серйозна причина, щоб змінити керівника. Коней на переправі не міняють. Ой, вибачте. У вас якраз подібне відбулося. Та особисто я вважаю, що ви вчинили вірно. Я дотримуюся принципу, що в першу чергу хороший спеціаліст повинен бути хорошою людиною.
   -- Я зрозумів. Та й не потрібно вам вибачатися. Все вірно. Отож у мене буде хтось із нових аспірантів. Щоправда, -- хитро посміхнувся Золотаренко, -- слово "хтось" доведеться, мабуть, відкинути. Наскільки мені відомо, у цьому році на кафедру прийняли лише одного аспіранта.
   -- Саме так, -- посміхнувся Семенов. -- А ви особисто проти кандидатури Малишко?
   -- Та, в принципі, ні. Та й людина вона, як на мене, наскільки я вже встиг з нею познайомитися, хороша.
   -- Хороша. Марія пряма й чесна дівчина. До того ж розумна, закінчила інститут з червоним дипломом. А у нас же не гуманітарний, а технічний навчальний заклад. Так що для дівчини це не аби що.
   -- А хто планувався бути керівником Марії Валентинівни? Я гадаю, що ви не планували закріплювати за нею керівника, якого тільки-но збиралися приймати на кафедру. Ви не та людина, яка могла б спортсменку, комсомолку, і просто красуню віддати аби кому, -- словами одного з героїв кінофільму "Кавказька полонянка" (вийшов на екрани країни у 1967-му році) промовив з посмішкою Золотаренко
   -- Тоді ще не планував. Раніше, як Марію брали на кафедру аспіранткою, записав її до себе. Та то була лише необхідна формальність - не можна було брати на кафедру аспіранта без його хоча б уявного керівника. А потім я вже роздумував, кого призначити її керівником. Вона й зараз проситься до мене, тобто бажає, щоб я був її керівником. За інших обставин я б залюбки її взяв. Але зараз для мене це сутужно. У мене один аспірант вже ось-ось вийде на захист. Та й знайомий вам Володимир вже на третьому році аспірантури - вирішальному році. Куди мені зараз одразу три аспіранти?
   -- Ну, це вірно. Але ж на кафедрі є викладачі, я маю на увазі із вченим ступенем, які не мають аспірантів, тобто не допомагають тим готувати свої дисертації.
   -- Звичайно ж, є. І такі викладачі є на кожній кафедрі. Але я, чи інший завідувач кафедри не можемо примусово заставити таких викладачів вести аспірантів. Я можу у приказному порядку заставити викладачів вести дипломників, тобто допомагати студентам у підготовці дипломного проекту. А заставити викладача допомагати аспірантам я не можу. Та воно й вірно. Якщо викладач не хоче надалі підвищувати свій науковий рівень, тобто не хоче готувати докторську дисертацію, чи хоча б як кандидат наук отримати звання професора, то у мене таких важелів управління немає. Ніколи на кафедрах не буває 100 % викладачів з науковим ступенем, які ведуть аспірантів. Це особиста справа викладача. Ну, не хоче він ставати доктором наук, то що я можу вдіяти? Навіть на наукове звання професора потрібно підготувати трьох кандидатів наук. А це, як ви розумієте, тяжка праця. Не всі хочуть нею займатися. Є, так би мовити, просто ледарі у цьому питанні, але є й такі, що реально оцінюють свої можливості - знають, що не потягнуть такого навантаження. Вони ледве видихали кандидатську дисертацію, то що з них візьмеш? Так, кожну кафедру керівництво інституту заставляє якомога більше готувати докторів наук. Але заставляють, так би мовити, словесно, що також роблять і завідувачі кафедрами. Тобто діють умовляннями, а не у приказному порядку. Ось і я не можу комусь силою нав'язувати аспіранта. У цьому питанні викладачі діють на власний розсуд. Я й вас не можу заставити, -- посміхнувся Семенов, -- але все ж прощу відгукнутися на моє прохання.
   -- Зрозуміло. Але ж у вас, мабуть, все ж таки були якісь намітки стосовно наукового керівника Марії, якщо ви не в змозі бути її керівником.
   -- Остаточного рішення не було, тому що це однак залежало б від головних фігурантів у цій справі - самої Малишко та її наміченого керівника. Та й взагалі, Ілля Михайлович, ви мені зуби не заговорюйте. Намітки, будь кому... Ви вже не будь хто, ви повноцінний співробітник кафедри. Ви сказали, що вже встигли познайомитися і оцінити Машу. Але і я вже встиг познайомитися і оцінити вас. І я впевнений, що ви підготуєте гарного кандидата наук. Та вам на новому місці роботи якраз і потрібно підтверджувати і розширяти своє портфоліо.
   Останнє слово у сказаному завідувачем кафедрою було знайоме Іллі Михайловичу, він з ним ознайомився під час роботи в НДІ. Портфоліо - це збірка виконаних робіт та напрацювань викладача, це спосіб фіксування, накопичення, оцінки і самооцінки особистих досягнень за певний проміжок часу. Мета портфоліо особи: накопичення досягнень, відслідкування професійного прогресу, представлення діяльності і професійного розвитку за окремий проміжок часу. Стосовно ж портфоліо викладача, то це індивідуальна тека, у якій фіксуються його особисті професіональні досягнення в освітній діяльності, результати навчання, виховання та розвитку його студентів, аспірантів, загальний вклад педагога у розвиток системи освіти.
   -- Та я й не заперечую, Миколо Васильовичу, -- зітхнув Ілля. -- Просто я гадаю, що ми з вами вдвох остаточне рішення теж прийняти не зможемо. Повинна бути ще й згода самого аспіранта, головного, як ви висловилися, фігуранта.
   -- Це вірно. Та у нас з вами зараз попередня розмова з цього питання. Все вирішиться на жовтневому засідання кафедри.
   -- Аж на засіданні? А може раніше потрібно поговорити з Марією на цю тему.
   -- Я вважаю, що не потрібно. По-перше, майже місяць цю тему будуть обговорювати всі, а по-друге, для вас ліпше - за цей час ваші колеги краще вас вивчать. Та й сама Марія теж. Менше буде на засіданні різних запитань та заперечень.
   -- А якщо на засіданні Марія не буде згідна з моєю кандидатурою? Тоді що робити?
   -- Я гадаю, що вона погодиться. До когось іншого вона може не захотіти йти, наприклад, до того ж Олександра Івановича. А ваша кандидатура як її наукового керівника у неї заперечень не повинна викликати. Їй імпонуватиме, що її підготовкою займеться колишній старший науковий співробітник доволі престижного НДІ. Та й вас вона вже непогано знає, і ставиться до вас, як на мене, досить привітно.
   -- Це трохи різні речі - привітно ставитися просто до колеги по роботі і до людини, від якої у певній мірі буде залежати твоя доля, наукова, я маю на увазі.
   -- Та ні. Не такі вже це й різні речі. Я вже казав, що гарний науковець має бути в першу чергу гарною людиною. Я чудово знаю, -- жестом руки Семенов попередив можливе заперечення співрозмовника, -- що, на жаль, зустрічається й зовсім інше. І таке буває у різних сферах. У нашому випадку науковець може бути чудовий, а ось людина - так собі. Та все ж, особисто я вважаю, що гарна людина навряд чи буде таким вже поганим науковцем. Так, можливо, й посереднім - ну, не має особливого талану - але він не може бути відверто поганим.
   -- Ну-у, не знаю. Можливо, у цьому ви і маєте рацію.
   -- Гаразд. Я вас трохи заспокою, бо і ви теж маєте певну рацію у тому, що весь цей час мовчати, а потім на засіданні кафедри повідомити про наукового керівника Малишко не дуже-то вірно. Це для дівчини може стати як удар обухом по голові. Вас, як ви сказали, я можу одразу кинути у вир, а ось молоду жінку - ні, не хочу завдавати їй такого стресу. Отож я сам невдовзі поговорю з Марією. Повідомлю їй, що я просто не в змозі одночасно тягти трьох аспірантів, і скажу, що нехай вона попередньо підбере собі наукового керівника з числа викладачів нашої кафедри. Подивимось, кого вона забажає мати своїм науковим керівником. Вибір не такий вже великий: одні викладачі вже мають аспірантів, інші ж - не бажають цим займатися. Та я впевнений, що, наприклад, прізвища Гузенко вона мені не назве. Я не хочу наговорювати на Олександра Івановича, він дійсно гарний фахівець, а яка він людина - ви вже трохи знаєте. І маєте власний досвід спілкування з такими людьми на прикладі вашого колишнього наукового консультанта.
   -- Це так. Я зрозумів. А ось стосовно варіанту вашої розмови з Марією я цілком згоден. Бо без попередження якось незручно. Але у мене є інше питання з цього приводу - а яка тема кандидатської дисертації у Марії? Можливо, мій науковий профіль не дуже підходитиме для її кандидатської роботи.
   -- А ось з цим значно простіше все, -- посміхнувся Семенов. -- Ніякої теми дисертації поки що і немає. Є лише напрямок, у якому працюватиме Малишко. Та напрямок і так зрозумілий - сфера діяльності нашої кафедри. Тема повинна бути затверджена на засіданні кафедри, та й то попередньо. А як вже остаточно з нею визначимося, тоді й подамо її для затвердження на Вченій раді. Та ви це знаєте не гірше за мене, проходили все це. Звичайно, у навчальному закладі є свої відмінності, але, мабуть, лише в сторону більшої мороки - кафедра, факультет, Вчена рада інституту.
   Так, все це Ілля знав. Аспірант або здобувач під керівництвом наукового керівника формував тему і готував її обґрунтування у двомісячний термін після зарахування в аспірантуру. В обґрунтуванні теми мало бути визначено її актуальність, спрямованість, основні досліджувані питання, очікуваний результат і практична значущість. Обґрунтування теми представлялося на засідання відділу (кафедри) для обговорення. При цьому дисертант мав зробить коротке повідомлення за пропонованою темою дослідження.
   А відмінність і полягала у тому, як відзначив Микола Васильович, що було більше інстанцій, та починалося все з кафедри. Кафедра виносила рішення про формулювання теми і її змісту. Далі схвалене кафедрою обґрунтування теми представлялося на засіданні Ради факультету. Рада факультету виносила рішення щодо формулювання теми і в свою чергу представляла його до Вченої ради інституту. А вже там тема дисертації затверджувалася Вченою радою інституту на основі подання Ради факультету. Після затвердження теми дисертації аспірант мав розробити робочу програму кандидатської дисертації і у термін до 3-х місяців представити її для затвердження на кафедру. За представленою програмою кафедра виносила рішення щодо її змісту.
   -- Так, це мені знайоме, -- кивнув головою Золотаренко. -- Просто у мене заздалегідь було чітке уявлення про тему моєї дисертації. І мій науковий керівник з цим погодився. Ми лише трохи подискутували про остаточну назву дисертації - керівник більш, так би мовити, науковими слова сформулював її - і все. Рішення було прийнято досить швидко.
   -- Все вірно. Та у вас вже був досвід практичної роботи у цьому напрямку. А Марія в аспірантуру потрапила зі студентської лави. У неї взагалі немає ніякого досвіду. Так що ви, Ілля Михайловичу, на дозвіллі продумайте кілька варіантів для теми її дисертації. Вона може йти і у колії, напрямі вашої докторської дисертації - зручно буде й вам обом. Звичайно, Марія може мати власну думку про напрямок своєї наукової роботи, отож тоді обом сторонам потрібно буде йти на певні компроміси. Та я не думаю, що Маша вже визначилася з конкретною темою.
   -- Гаразд. Я подумаю над цим. Хоча це може бути дещо зарано. Марія може й не захотіти, щоб я був її науковим керівником.
   -- А ось я чомусь схиляюся до того, що вона цього якраз захоче. Я вже казав, що варіантів у неї не так вже й багато. Адже я вам ще у нашій першій розмові після знайомства казав, що у ВНЗ мало викладачів з досвідом практичної роботи - школа, інститут, аспірантура. Або ж по-іншому - школяр, студент, асистент, доцент. Тобто, викладачі більше теоретики, ніж практики. А ви вже і досвідчений виробничник, і науковець.
   І на цьому бесіда завідуючого кафедри з його підлеглим була завершена. Та після неї підлеглому було про що подумати. Ілля й справді не розраховував на те, що саме у цьому році, коли він ще не встиг обжитися на кафедрі, йому доведеться керувати роботою аспіранта. Йому б із перезатвердженням своєї роботи вчасно й успішно справитися. Так, він розумів, що йому у цьому році, а точніше у навчальному році доведеться вести дипломників, та це станеться не так вже й швидко - реально працювати 5-курсники над своїми дипломними проектами почнуть не раніше лютого. До того часу він вже нормально увійде у навчальний ритм кафедри. А займатися аспірантами - аспіранткою - йому доведеться вже у наступному місяці. Та й не можна порівнювати керівництво дипломниками, які достатньо знають тематику дипломів і непогано підготовлені з неї і абсолютно нову тематику майбутньої дисертації аспіранта, коли той досить часто навіть не знає з чого розпочати свою наукову роботу. А тому вдома найближчими вечорами Ілля довго копошився зі своїми паперами та особистим екземпляром своєї кандидатської дисертації, захищеної три роки тому.
   З вірогідною темою майбутньої дисертації аспірантки Малишко у нього особливої проблеми не було. Тему не складно було підібрати, були навіть її словесні, так би мовити, варіації. Та й напрямок хоча й був єдиний, але розгалуження мав. Головна проблема, як гадав Золотаренко, полягала у тому, як вірно пояснити все це Марії - довести, що це перспективне направлення, зацікавити її. Зацікавленість роботою - ось головний стимул. Якщо аспіранту не дуже подобається тема (іноді просто нав'язана йому науковим керівником), то у того просто опускаються руки і немає особливого бажання творити. Аспірант тоді просто працює під дудку свого керівника, не проявляючи своєї творчої ініціативи. І зовсім інша справа, коли аспірант зацікавлений темою, тоді у нього нібито крила виростають, він ладен працювати і вдень, і вночі. Та Ілля трохи заспокоював себе тим, що Малишко може й не погодитися на його керівництво, тобто просто обере собі іншого викладача кафедри. І така можливість здавалася йому більш ймовірною, адже вони знайомі дуже вже мало часу. Він якось не подумав про те, що й сам він був знайомий зі своїм науковим керівником, а саме начальником відділу НДІ Володимиром Григоровичем Ігнатовим і того менше.
   Сплинув тиждень. Одного разу, коли Золотаренко вранці неспішно йшов від метро до свого робочого корпусу алеєю парку, він раптом побачив, що попереду, метрах у 20 на лавочці сидить Марія Малишко. Коли Ілля наблизився до лавочки, дівчина встала з лавочки, привіталася і звернулася до нього:
   -- Ілля Михайловичу, ви можете приділити мені трохи свого часу?
   -- Звичайно, можу. До занять у мене ще багато часу. Ти бажаєш поговорити саме тут, у парку, чи вже на кафедрі?
   -- Краще в парку. Наша розмова буде носити особистий характер, точніше робочо-особистий. А тому краще говорити наодинці, без сторонніх ушей.
   Тепер Золотаренко із слів дівчини добре зрозумів про що буде діалог Марії з ним. Він посміхнувся і сказав:
   -- Якщо сторонні вуха зайві, та й розмова може виявитися довгою, то, мабуть, нам потрібно звернути у якусь бічну алейку парку. Цією ж дорогою, від метро, скоріш за все половина співробітників інституту ходить.
   -- Так воно, мабуть, і є.
   -- Добре, тоді вибирай шлях, яким нам йти.
   Хвилин за 10 вони вже сиділи на лавочці у алеї, на якій жвавого руху не було.
   -- Слухаю вас, Маріє Валентинівно.
   -- Ой, Ілля Михайлович, не звертайтеся до мене так офіційно, називайте мене краще просто Машею чи Марією. І не на "ви", а на "ти". Я ще не звикла бути Марією Валентинівною. Та й майже всі звертаються до мене на "ти".
   -- Ну, тобі однак доведеться до цього звикати, ти асистент кафедри, вже ведеш заняття зі студентами, а вони не можуть звертатися до тебе, як ти того просиш.
   -- Я це розумію. Але вони майже всі молодші за мене, а на кафедрі навпаки - всі старші. А ви ж теж кафедрал, -- посміхнулася дівчина.
   -- Добре, нехай буде так, як ти просиш, -- й собі посміхнувся Золотаренко. -- То про у нас буде розмова, Маша?
   -- Ілля Михайлович, як я чула, ви збираєтесь працювати над докторською дисертацією, чи вже працюєте, почали працювати на колишній роботі?
   -- Ну, реально працювати я ще не працював, збирав поки що матеріал. Але намір підготувати докторську дисертацію і захистити її у мене дійсно є.
   -- О! Це добре. Тоді у мене інше запитання. А ви будете керувати роботою аспірантів?
   -- Справа у тому, що мені під час підготовки докторської дисертації не обов'язково керувати аспірантами. Захочу - буду, а не захочу - не буду.
   -- А до якого варіанту ви більш схильні?
   -- Так, Машо, -- розсміявся Ілля, -- не проливай каплі по одній, лий краще одразу всю рідину з келиха. Висловлюйся більш конкретно. Тобі я можу сказати, що не заперечуватиму бути науковим керівником когось із аспірантів. Та й Микола Васильович попередив мене, що такий варіант можливий.
   -- Ой, як добре! Тоді головне питання - а ви не погодитесь, щоб такою аспіранткою була я. Щоб ви були моїм науковим керівником?
   -- Якщо ти сама цього бажатимеш, то заперечувати не буду.
   -- Чудово! А я цього якраз і бажаю.
   -- Маша, але ж ти не знаєш мене, не знаєш, яким я можу бути керівником. З великою вірогідністю можу бути і хорошим, і поганим. Та ще й невідомо чи забажаєш ти готувати дисертацію за тим напрямом, який я можу тобі запропонувати.
   -- Ви не можете бути поганим керівником.
   -- Це чому ж?
   -- Бо ви людина хороша.
   Золотаренко, мовчки, розгублено покачав головою - то Семенов розвивав цю тему, а тепер вже й Марія. Та він все ж відповів дівчині.
   -- Те, що я хороша людина, питання спірне, це як кому може здаватися. Крім того, мені нещодавно Семенов казав, що хороша людина не обов'язково може бути і хорошим науковцем.
   -- А з якого приводу він це казав? Отже, ви говорили про наукове керівництво.
   -- Машо! Та тобі пальця у рот не можна класти. Ох і метикувата ж ти. Проговорився я. Дійсно вели ми розмову про наукове керівництво. Але поки що суто гіпотетично.
   -- І то добре. А ви не проти, щоб гіпотетичне стало реальним?
   -- Не проти. Я без усякого невдоволення можу стати твоїм науковим керівником, раз ти саме цього бажаєш.
   -- Так, я саме цього бажаю. Микола Васильович категорично відмовив мені у своєму керівництві.
   -- Ну, його можна зрозуміти - тягнути одразу трьох аспірантів не кожному по плечу. Це нелегка праця.
   -- Я це розумію. Тому й перестала просити його про керівництво. Тоді він мені сказав, щоб я сама домовилася з ким-небудь із викладачів стосовно їхнього наукового керівництва під час моєї роботи над дисертацією. І я вибрала вас. Тобто зараз намагаюся домовитися з вами.
   -- А чому саме мене? На кафедрі є досвідчені викладачі, яких ти добре знаєш. Набагато краще, ніж мене.
   -- Так, я їх краще знаю. Але я знаю і їх можливості. Частина з них задоволена тим, що мають. Вони давно вже отримали ступінь кандидата наук, але нічого не роблять, щоб піднятися ще вище. До того ж не кожен захоче мати додатковий клопіт, зайвий тягар на свою шию. Ой, вибачте... А якраз збираюся повісити такий тягар на вашу шию.
   -- Нічого, нічого, Маріє, -- посміхнувся Ілля Михайлович. -- Бувають і приємні тягарі. Крім того, я якраз хочу зростати, а зростання не відбувається без додаткових навантажень.
   -- То ви точно згодні?
   -- Я задам тобі ще одне запитання, а потім вже остаточно відповім на твоє. Згода?
   -- Згода. Запитуйте.
   -- А до кого з викладачів ти вже підходила зі своїм проханням? Хто тобі відмовив?
   -- Ні до кого не підходила, -- опустила очі дівчина. -- Я на цю тему розмовляла лише з Миколою Васильовичем.
   -- І він тобі порекомендував звернутися до мене?
   -- Ні, ні. Він просто сказав, що мені самій потрібно подумати, хто може бути у мене науковим керівником.
   -- Отож до мене ти звернулася з цим питанням у першу чергу.
   -- Так, -- тихо погодилася Марія.
   -- Хм, не чекав я такого.
   -- То ви відмовляєте мені?
   -- Ні, я такого не казав, і не скажу. Мені просто приємно, що ти так високо оцінила можливості людини, якої ти ще недостатньо знаєш. Дякую тобі за це.
   -- А я вас уже добре знаю.
   -- І це яким же чином?
   -- А я одразу впевнилася, що ви гарна, добра людина. Ще з того часу, як ви вперше переступили поріг приміщення кафедри. А перше враження про людину здебільшого вірне.
   -- Ще раз дякую. Так, згоду бути твоїм науковим керівником я даю, і підтверджу це офіційно на засіданні кафедри. Вважай, що це питання ми вирішили. Але тепер попереду будуть питання, на які нам з тобою обом доведеться шукати відповіді. Вже стосовно конкретно твоєї дисертаційної роботи.
   -- Я розумію це.
   -- Так, а коли ж і де нам з тобою ґрунтовно, розважливо поговорити про твою дисертаційну роботу. Сьогодні я ще не готовий до такої розмови. Та й ти, напевно, теж.
   -- Ну, можна через кілька днів знову тут, у парку.
   -- Ні, це не годиться, Машо. Якщо хтось з наших кафедралів побачить нас разом - у парку, на лавочці - підуть різні пересуди. А молодій жінці вони ні до чого.
   -- Та то дрібниці. Не боюся я ніяких пересудів... Хоча, мабуть, ви маєте рацію. Це вам пересуди ні до чого.
   -- Так, давай не будемо вирішувати один за одного - кому і що ні до чого. Отож, доведеться говорити на кафедрі.
   -- Ой, там нам не дадуть спокійно розмовляти. Почнуть вмішуватися. Вмішуватися, начебто, з добрих намірів, але доладної розмови у нас з вами не вийде.
   -- Ну, не обов'язково розмовляти тоді, коли на кафедрі багато співробітників. Можна десь в кінці робочого дня, або у суботу, коли на кафедрі одна-дві особи, -- у суботу за затвердженим графіком чергували викладачі, щоб надавати допомогу студентам з різних питань, в першу чергу з виконання курсових робіт. Крім того, могли в суботу приїхати чи прийти і заочники, які знали про такі чергування викладачів.
   -- Ага!.. Це одна-дві особи саме викладачів, але до них можуть прийти з десяток студентів. Тим паче не буде у нас нормальної бесіди... О, я придумала. Ви сказали, що не обов'язково розмовляти, коли на кафедрі багато співробітників. Тоді й дійсно можна поговорити в кінці робочого дня, коли всі вже розходяться по домівкам. І краще за все зробити це у п'ятницю. У цей день всі намагаються втекти з роботи якомога раніше - хтось на дачу, а хтось просто додому. Щоб більше часу відпочивати.
   -- Так, це гарна ідея. Так ми і вчинимо. Тоді розмову про твою дисертацію, а скоріше про її назву, напрямок досліджень та обґрунтування теми заплануємо саме на цю п'ятницю. Не будемо гаяти часу, нам багато чого потрібно буде обговорити. До засідання кафедри про наукову роботу ми з тобою маємо підійти добре підготовленими.

* * *

   Та ось вже й дочекалися дня проведення засідання кафедри з питання наукової роботи. Засідання відбулося о 15:00 у вівторок 10-го жовтня. Крім головного питання у плані стояв ще й інший пункт "Різне", у якому мали розглядатися дрібні поточні навчальні питання. А головне питання почали з теми докторських дисертацій. На кафедрі до приходу Золотаренка ними займалися 2 викладача - один з них незабаром мав вже вийти на завершальну стадію, інший - лише рік тому розпочав свою роботу над дисертацією. Спочатку заслухали докторантів про стан підготовки їхніх робіт, та обговорили їх виступ. До першого викладача питань було багато, до другого - навпаки, мало, запитали лише про те, чи існують у нього якісь проблеми в роботі над дисертацією. Коли той відповів, що проблем поки що немає, на цьому заспокоїлися.
   Після цього виступив Семенов, який нагадав колегам, що ректорат настійно рекомендує кандидатам наук - доцентам і професорам - якомога більше займатися підготовкою докторських дисертацій, щоб постійно підвищувати (або хоча б тримати на належному рівні) відсоток вищих наукових кадрів. Щоб не траплялося таке, що на пенсію виходить більше докторів наук, ніж їх готовлять в інституті. Микола Васильович також поцікавився тим, чи у новому навчальному році хтось збирається приступати до роботи над докторською дисертацією. Та після його запитання настала не дуже приємна для завідувача тиша. Той трохи пожурив з цього приводу колег. А далі прозвучало чи то запитання чи то просто репліка Гузенка, який до речі начебто займався підготовкою докторської дисертації, та цього чомусь не афішував:
   -- А я чув, що наш новий колега Золотаренко збирається займатися докторською дисертацією. Дивно, що він мовчить.
   -- Він мовчить тому, -- відповів Семенов, -- що він не просто збирається займатися докторською дисертацією, він над нею вже працює. І якщо ніхто більше не хоче висловитися з приводу своєї роботи над дисертацією, то зараз ми якраз перейдемо до цього питання. Зараз Ілля Михайлович доповість нам про стан своєї роботи над дисертацією і про деякі проблеми, пов'язані з нею.
   Золотаренко розповів колегам коли і де він почав займатися роботою над дисертацією, її колишню назву і причину залишення колишнього місця роботи (дуже коротко повідомив, що просто посварився зі своїм науковим консультантом). Кафедрали трохи здивувалися, що в НДІ у Іллі Михайловича був науковий консультант у роботі над докторською дисертацією (на кафедрі такої практики не було) і спокійно поставилися до сварки з керівництвом - такі випадки трапляються у любій організації. А далі Золотаренко пояснив, що йому потрібно затвердити скориговану тему своєї дисертаційної роботи. І це було сприйняте з розумінням. Після цього пішли стандартні процедури, і з рештою всі питання, пов'язані із докторською дисертацією Золотаренка були вирішені.
   А далі плавно перейшли до заслуховування аспірантів. Після їх доповідей питань було значно більше. І це було зрозуміло - не дуже коректно було викладачам (навіть докторам) копатися у серйозній докторській роботі колег, а ось асистентів кафедри - точніше тих осіб, які ще не мали наукового ступеня - можна було трохи й "поклювати", показавши свою особисту значимість. Та все ж, слід сказати, що навіть ці "клювання" були дружніми і ніхто на них не ображався. Після цього Семенов нагадав колегам, що цього року на кафедрі з'явився новий аспірант і запропонував заслухати Марію Малишко. Та у самої Маші інформації, яку вона могла повідомити колегам, було дуже мало. Вона назвала напрямок своєї дисертаційної роботи, її тему та повідомила, що бути її науковим керівником дав згоду Ілля Михайлович Золотаренко. І тут вже не обійшлось без запитань.
   -- Дав згоду чи був призначений? -- запитав один із викладачів.
   -- Дав згоду, -- пояснив завідувач кафедрою, а не Марія чи Ілля Михайлович. -- А його призначення ми й повинні сьогодні затвердити.
   -- А були й інші кандидатури? -- нове запитання.
   -- Ні, не було, -- відповіла вже сама Марія.
   -- А чому? Чим Золотаренко кращий за старожилів кафедри?
   -- А хто з вас був би згодний бути моїм науковим керівником? -- можливо, із зайвою різкістю запитанням на запитання відповіла Малишко. -- Ви ж, наскільки мені відомо, не дуже-то бажаєте брати на себе подібний тягар.
   -- Ну, для такої гарної аспірантки, можливо, й зробили б виключення...
   -- Так, -- жорстко перервав колегу Семенов. -- Слідкуйте за своїми словами, товариші. Ваші озвучені думки дуже вже починають віддавати двозначністю. Я цього не потерплю. Перед вами молода дама, зараз вже ваша колега. І взагалі, будьте взаємно ввічливі, -- Микола Васильович лише мигцем поглянув на Малишко.
   Далі все вже пішло спокійніше. В результаті всі необхідні формальності, пов'язані з майбутньою кандидатською дисертацією Марії Валентинівни Малишко були узгоджені Після цього настав час наукових господарських договорів, а водночас торкнулися й окремих питань заповнення індивідуальних робочих планів. Та ці питання обговорювали за значно скороченим часом. А питання "Різне" взагалі зайняло хіба що 10-15 хвилин. В результаті жовтневе засідання кафедри було завершено. Та його головним результатом стало заплановане вирішення різних питань стосовно аспірантури Малишко та докторантури Золотаренка.
  
  

РОЗДІЛ 20

Роздуми і вчинки

   Наступні 2 роки видалися у Іллі Михайловича досить-таки напруженими. І не тому, що він ще не звик проводити заняття зі студентами - за 3-4 місяці він до цього призвичаївся. Нічого занадто складного у цьому не було, якщо викладач добре володів знаннями з тематики своїх лекцій чи іншого виду навчального навантаження. А такі знання у Золотаренко були. Справа була в іншому. Йому потрібно було займатися своєю дисертацією і одночасно ще й допомагати Марії Малишко розбиратися з абсолютно новим для неї матеріалом. Нехай вона навіть і була до цього студенткою-відмінницею, та що не говори, а студентське навчання і робота над дисертацією (без реальних практичних навиків) - велика різниця. Марія якраз поспішала добратися до реальних справ, тобто проводити якісь експерименти за темою своєї роботи. Але які могли бути експерименти, якщо у неї поки що не було належного теоретичного матеріалу, і навіть не для своєї дисертації, а порівняльного матеріалу, аналогів, які потім у своїй роботі вона мала покращувати. Їй потрібен був матеріал для першого розділу роботи, у якому в огляді літературних джерел (захищені дисертації з теми дослідження, науково-дослідні роботи, публікації вітчизняних і зарубіжних авторів) вона мала навести історію розвитку наукових досліджень за темою дисертації. А далі, критично проаналізувавши дослідження попередників повинна була виявити питання, вирішення яких дозволить розвинути наукові дослідження з даної теми. І лише потім Марія повинна була визначитися з колом питань, якими вона буде займатися, тобто предмет дослідження, і коротко обґрунтувати необхідність проведення своїх досліджень.
   Ілля Михайлович на власному досвіді знав, що накопичення необхідного теоретичного матеріалу займає забагато часу. А потім його ще слід аналізувати, порівнювати, робити з нього виписки для першого розділу своєї дисертації тощо. Це було поки що копирсання у паперах, яке Малишко не дуже подобалося, але без цього реальна справа з місця не зрушиться. Крім того, Золотаренко попереджував свою аспірантку, що далі їй, скоріш за все, ще й доведеться щось викидати, переробляти, шукати нові матеріали тощо. На початку конкретної наукової роботи це був як би метод спроб та помилок. Перший розділ, а точніше його закінчення - це та частина дисертації, яка могла зазнавати істотних змін у міру роботи над потрібної темою. Остаточно і мета і завдання реально будуть сформульовані вже на завершальному етапі написання самої роботи і автореферату. У самого Іллі і своя робота поки що не дуже клеїлася, він ніяк не міг у різноманітті наукового древа ухопиться за потрібну йому гілку, яка не зламається і допоможе йому забратися на вершину. Та на відміну від Марії він від цього не нервував, бо знав, що підготувати пристойну роботу не так вже й легко. Дай-то Господь, щоб він уклався у 10 років, поки у нього на руках буде диплом доктора технічних наук.
   До того ж не однією роботою живе людина, потрібно було приділяти час і своїй сім'ї, незабаром вже й син стане школярем, йому на перших порах потрібна буде батьківська допомога. Отож Ілля Михайлович не дуже поспішав "гнати коней" зі своєю науковою роботою - йому у наступному році стукне лише 40 років, встигне ще отримати звання й титули. Крім того, він жив не лише своєю сім'єю, його цікавила вся родина Золотаренків, і особливо стан здоров'я батька й мами. Садиба Михайла Лаврентійовича та Наталії Карпівни - це був той інформаційний центр, у якому накопичувалися новини про рідню з різних сторін, а потім вони летіли у зворотних напрямах. Листування членів великої родини Золотаренків велося у досить оригінальний спосіб. Поміж собою діти, а далі й онуки Михайла та Наталії листувалися напряму дуже рідко, хіба що була якась термінова справа. Вони описували свої новини у листах батькам, а далі мама (батько не дуже полюбляв писанину) вже у своїх листах до інших дітей наводила їм ці новини. А ці новини останнім часом були пов'язані не стільки з братами та сестрою Золотаренків, скільки вже з їхніми нащадками.
   Новини кінця 70-х років були приємні. На початку вересня 78-го року Олена - донька Антоніни та Андрія - як і казав Іллі батько, вийшла заміж за хлопця, якого звали Юрій. А у жовтні у Наталії з Олексієм - доньки й зятя Лаврентія та Валентини - народився син Георгій (онук Лавра та Валі). Це відбулося саме у той час, коли Ілля тільки-но почав обживатися на кафедрі машинобудівельного факультету КПІ. Перша половина наступного року ніяких родинних новин не принесла, а восени була і добра новина і дуже невтішна. На початку вересня у Івана - сина Лаврентія та Валентини - народилася донька Валентина (онука Лаврентія). Деякі діти продовжували традиційно називати своїх дітей в честь своєї мами чи тата.
   А ось інша новина надзвичайно засмутила всю родину Золотаренків - наприкінці жовтня помер Михайло Лаврентійович Золотаренко. І було Михайлу на той час 83,5 роки. Він прожив довге життя, у якому були і радощі, і горювання. Були й важкі, лихі роки, були й родинні втрати. Та все ж він вважав, що прожив щасливо зі своєю коханою Наталкою - вони народили багато дітей і всіх їх вивели в люди. Ніхто з них ніколи ні одним словом не дорікнув батькові, а це означало, що виховував Михайло Лаврентійович дітей, можливо, й суворо, але справедливо. І помирав він спокійно, знаючи, що діти, а зараз вже й більшість онуків, які підростали у нього на очах, підуть у життя вірною дорогою. Є син - Павло - який продовжує справу батька, а решта дітей обрали собі інший шлях. Та йдуть вони по ньому упевнено, чесно і завзято. Все у них складеться у житті щасливо.
   На похорони батька, як і 8 років тому на золоте весілля тата з мамою, приїхали всі діти - всім їм розіслав телеграми Петро. Зараз вони, хоча й були розкидані (крім Петра) у різних містах, та все ж мешкали не так вже й далеко від рідної оселі. Найдовший шлях довелося долати полковнику Олександру Золотаренко - понад 1600 кілометрів - та хіба це відстань для сучасних літаків.
   На похоронах заливалася сльозами вдова. Але вже за поминальним столом вона виглядала більш спокійною - вочевидь, виплакала вже всі їх. Та й під старість Наталія Карпівна вже трохи навчилася серед людей стримувати свої емоції. Вона тільки раз за разом згадувала радісні моменти свого щасливо прожитого з Мишком життя. Розповіла вона дітям та іншим гостям і про останні дні Михайла Лаврентійовича. Вона з тугою повідомила, що її чоловік ще заздалегідь не раз казав їй, що до року 1980-го він не дотягне - відчував він це. Та смерті він не боявся, помирав спокійно. "То нічого, -- казав він, -- я й так довго пожив на світі. Мій батько помер у 76 років, а мені вже йде 84-й рік. А тому я вірю, що наші діти проживуть ще більше".
   -- Я йому казала, -- бідкалася Наталія Карпівна, -- "Не думай про смерть, не думай про погане. Думай лише про хороше, про наших дітей та онуків". А він мені відповідав: "Думи за горами, а смерть - за плечима. Людина думає про що-небудь далеке, загадує наперед, не знаючи, що якесь горе чи навіть смерть вже ходять поруч".
   На 40-й день смерті Михайла Лаврентійовича Золотаренка - а розпочався вже грудень - за поминальним столом народу було значно менше - з дітей лише Петро, Антоніна та Павло. Та їх рідні знали, що у цей день і решта дітей в своїх домівках поминають свого дорогого батька, якого всі вони дуже любили і поважали. Ось на такій, на жаль, мінорній ноті завершувався рік 1979-й.
   Наступний рік приніс дітям Наталії Карпівни несподівану звістку з Хмельниччини. Мама у своєму листі, який зокрема Ілля отримав у березні, сповіщала, що Олександр (як він повідомив їй) планує завершити свою військову кар'єру. Влітку мало виповнитися 33 роки його військової служби. Він звичайно мав повне право піти у відставку. Та зазвичай високі чини в армії (починаючи з тих, хто взимку носив папаху) не дуже-то поспішали покидати армійську службу. Дивним було ще й те, що пройшло лише 2 роки, як його перевели на нове місце роботи, до того ж раніше він писав, що там йому служити подобається. Щось тут було не так...

* * *

   Та все було саме так. Думи про відставку виникли у полковника Олександра Золотаренка ще на початку 1978-го року. Він знав, що цього року у нього закінчується термін служби у Наро-Фомінську. Звичайно, не обов'язково, що як тільки-но минуть 5 років, його одразу переведуть в інше місце. Може пройти і якійсь час - кілька місяців, півроку, ну, крайній термін рік. Він на подібний розвиток подій, звичайно, очікував, а тому й став серйозно задумуватися над тим, чи не пора йому вже завершувати воєнну кар'єру. Набридло йому (а виповнилося вже 53 роки) мотатися з місця на місце. Та то йому, а що говорити про Гульнару та дітей. А що буде далі? Запроторять його у якусь "діру". Ні, житлові умови будуть нормальні, навіть дуже непогані, оскільки посада у нього досить висока. Але саме місце служби може знаходитись задалеко від нормальної цивілізації. А на старості років це не дуже-то приємно. А після Підмосков'я інше місце служби буде здаватися "дірою". Це молодим лейтенантам, як то кажуть все це "по фіг", у них поки що переважає дух романтики. А у Олександра не така вже й маленька сім'я.
   У нього ж з Гульнарою всі діти зараз мешкали у самій Москві. Ганна проживала у столиці Радянського Союзу вже постійно, маючи свою сім'ю. Але батькам потрібно було піклуватися й про менших дітей, які навчалися в інститутах теж у Москві: Андрій - лише на другому курсі, Алія ж у цьому році вже закінчує інститут, буде влаштовуватися на роботу, а далі, скоріш за все, стане думати про заміжжя. Перебуваючи на навчанні, Андрій та Алія постійно отримували передачі від батьків - Гульнара обов'язково готувала щось смачненьке для дітей-студентів. Вони зараз практично продовжують жити однією сім'єю, тому що діти часто навідували батьків. Першому онуку Гульнари й Олександра, тезці діда Сашку, влітку виповниться лише рік. Цього року вже Гульнара більше навіщала старшу доньку, радіючи спілкуванню з онуком. А як-то воно складеться далі?.. Скоріш за все, на "край землі" Золотаренка вже не пошлють, та СРСР дуже велика країна - віддалених місць однак багато. Отож Олександр і вирішив, що якщо йому пропонуватимуть нове місце служби "у чорта на куличках", то він подасть рапорт про звільнення з лав Радянської Армії - піде у відставку. Його вік і вислуга це дозволяли.
   Він довгенько розмірковував над питанням виходу у відставку у зв'язку з можливим переводом в іншу частину. Адже його теперішня служба й умови проживання сім'ї були явно не тяжкими, а тому він і не поспішав приймати таке важливе рішення. Теперішнім місцем служби Олександра був, як вже зазначалося, Московський округ. Не в Москві, звичайно, служив Сашко, але ж у Підмосков'ї, у тому ж таки Наро-Фомінську. Та час йшов, і потрібно було приймати якесь рішення. А тому одного квітневого дня Олександр завів на цю тему розмову з дружиною:
   -- Як ти подивишся на те, Гуля, якщо я буду закінчувати з армією, вийду у відставку?
   -- Ну, не знаю, -- здивувалася такій темі розмови дружина. -- Можливо, ти б дочекався, поки тобі генерала присвоять? А потім би вже виходив у відставку.
   -- Ага... Сьогодні я отримаю звання генерала, а завтра подам у відставку?.. Так не буває. Та й на посаді генерала полковнику певний час прослужити потрібно. Полковнику зазвичай присвоюють звання генерал-майора вже після кількох років служби на вищій посаді, коли командування переконається, що той справляється з новою службою.
   -- Ну, ти ж ще не старий, можеш почекати кілька років, -- посміхнулася Гульнара, якій дуже кортіло стати генеральшою.
   -- І стану я генералом десь на Крайній Півночі чи на Сахаліні. Ото радощів буде?
   -- А що, обов'язково тебе повинні кудись перевести? -- вже злякалася дружина. -- А нікуди не переводячи, хіба не можна? Ти ж після академії повернувся у колишню частину. Та й у Прикарпатті та Чехословаччині служив в тій самій частині.
   -- І що, мені все життя буде постійно так таланити? Е, ні - так не буває. Цього разу мене точно зашлють куди подалі. Не будеш ти бачити ні дітей, ні онука.
   -- Ой, так я не хочу!
   -- Генеральшою хочеш бути, але у Москві? -- насміхався Олександр.
   -- Ну, нехай і не у Москві, але ж і не так далеко.
   -- Ні, відчуваю я, що не бути мені генералом. Далеко не всі полковники ними стають. Та й не дуже велике бажання у мене бути генералом десь вдалині від дітей, онуків, та й взагалі від великих міст.
   -- А яке у тебе поняття далеко і недалеко? Наприклад, що означає служити недалеко?
   -- Ну, не Заполяр'є, звичайно ж. На Захід, у Прибалтику, наприклад, де мій брат служив, ще можна переводитись. Там нормально служити можна, та й сполучення з Центром нормальне. Але туди після Прикарпаття мене навряд чи пошлють. У Туркестан теж вже не пошлють, був я там. Отож, залишаються саме Північ та Схід Радянського Союзу.
   -- На Сході ми вже теж були - в Заураллі.
   -- О-о! Схід в СРСР дуже великий... Там місце для всіх знайдеться. А я зараз вже згоден служити на Сході не далі, ніж до Волги. Ну, хіба що й на лівому її березі, та все ж в районі цієї ріки. Та після Підмосков'я це навряд чи можливо. Ну, то що мені робити? Продовжувати служити на Сахаліні чи Камчатці, чи тихенько жити на пенсії у центрі СРСР? А пенсія у мене й так непогана буде.
   -- Хм, не знаю... А ти можеш остаточно вирішити це питання, коли дізнаєшся точне місце своєї майбутньої служби?
   -- Ох, і хитра ж ти, -- розсміявся Олександр. -- Можу, звичайно. З таким терміном моєї служби я можу вже у любий день подати рапорт про відставку. Просто не дуже чемно буде подавати тоді рапорт - всім зрозуміло буде, що мені просто не подобається нове місце служби.
   -- А тобі та чемність більш важлива за добробут власної сім'ї?
   -- Гаразд, -- похитав головою Олександр. -- Твоя взяла. Домовилися - буду вирішувати це питання після того, як дізнаюсь, куди мене можуть перевести.
   На цьому така важлива бесіда про майбутнє сім'ї Олександра Золотаренка була завершена.
   Так непомітно сплило трохи більше місяця. Наприкінці травня полковника Олександра Золотаренка визвали у штаб округу в Москву. "Скоріш за все, якісь буденні питання", -- думав Олександр. Питання про свій переїзд на нове місце служби він, хоча й тримав у пам'яті, та поки що у віддалених її куточках. Та й до чого тут штаб округу?
   У призначеному йому кабінеті його прийняв незнайомий йому моложавий підполковник - звання нижче, та посада значно вища, ніж у Золотаренка. А в армії все вирішує саме посада. Після доповіді Золотаренка про своє прибуття та взаємних привітань власник кабінету запропонував прибулому присісти і розпочалася розмова. Та її початок дуже здивував Золотаренка - підполковник почав розпитувати його про здоров'я та про те, як йому служиться. Та вже наступна репліка підполковника внесла повну ясність:
   -- Олександре Михайловичу, у вас влітку виповнюється 5 років, як ви служите у Кантемирівській танковій дивізії, тобто у Наро-Фомінську.
   -- Так точно!
   -- Ви маєте намір продовжувати службу?
   Це просте запитання буквально ошелешило Золотаренка. І що він мав на це відповісти - що це залежатиме від того, куди його призначать? Таке начальству не говорять. То що ж сказати?
   -- Я ще не задумувався над цим питанням, товаришу підполковнику -- знайшовся він. -- Поки що служу. А там видно буде, як здоров'я дозволить.
   -- А я вас до цього запитував про здоров'я, -- посміхнувся підполковник. -- І ви відповіли, що поки що на нього не скаржитеся.
   -- Тьфу ти! -- пронеслося в голові у Золотаренка. -- Оце влип. Отже всі запитання на початку розмови були не даремними. І що ж далі казати? -- Та він все ж відповів. -- Ну, коли тобі вже за 50, то не знаєш, що з тобою завтра буде, а не те що через рік чи п'ять.
   -- Я вас розумію, -- продовжував посміхатися підполковник. -- На холодній Півночі чи спекотному Півдні не звичне до того клімату здоров'я одразу може дати осічку, -- іронізував він.
   -- Але ж таке дійсно може бути, товаришу підполковнику.
   -- Може. Не буду сперечатися. А як щодо помірного клімату?
   -- Ну, поки що тримаюся.
   -- Ото ж тримайтеся і далі.
   -- Тобто?
   -- Мова йде про ваш перевід до іншого місця служби.
   -- Он як... Я розумію, товаришу підполковнику. А куди саме?
   -- А куди б ви хотіли?
   -- Я поки що не думав про це. Та й не все залежить саме від мене. На це є начальство.
   -- Ну, начальство здебільшого пропонує офіцерам нову посаду і, як то водиться нове місце служби. А вирішує саме офіцер. Не хоче переводитись, то може й 10 років служити у одному й тому ж званні.
   -- Так, мені це відомо.
   -- То й добре, що відомо. Отож, ми пропонуємо вам нову посаду й нове місце служби.
   -- Зрозуміло. А де саме?
   -- У місті Горький, чи поблизу нього.
   -- Де?! -- Золотаренку здавалося, що він недочув.
   -- У Горькому, -- сміявся підполковник.
   -- Але ж це той самий Московський військовий округ?!
   -- Я це добре знаю. Але де, у якому Статуті чи військовій Постанові написано, що офіцера при переводі в іншу частину мають обов'язково переводити й у інший військовий округ. Так, військова частина змінюється, але не обов'язково змінюється й округ. Та й військова частина не завжди змінюється. І кому це краще знати, як саме не вам? -- підполковник, вочевидь, добре проштудіював справу Золотаренка.
   -- Я розумію, -- повільно тягнув Олександр, хоча його серце шалено колотилося. Як це не дивно, але Золотаренку вже втретє за службу таланило - він про таке призначення й мріяти не міг. Хоча, ні - саме про таке він і мріяв, кажучи Гульнарі, що служити не заперечує не далі, ніж до Волги. Ось тобі і маєш саме Волгу.
   -- Ну то що? -- відволік його від думок підполковник. -- Пристаєте на таку пропозицію?
   -- Я-то згоден, товаришу підполковнику, -- знову неспішно тягнув Олександр. -- Та все ж потрібно з сім'єю порадитися.
   -- А я й не вимагаю від вас відповіді саме зараз. Я це розумію, адже й сам свого часу мав різні призначення. Порадитися з сім'єю - то свята справа. На те вона й сім'я - міцний тил військовослужбовця. А без тилу довго не послужиш... -- зітхнув власник кабінету. -- Отож даю вам тиждень на роздуми та наради. За тиждень маємо знати ваше рішення. Якщо згодні, то дещо пізніше приїдете за відповідним направленням. Ми вас визвемо. Мої телефони запишете у приймальній. Все зрозуміло?
   -- Так точно!
   -- Тоді ви вільні.
   -- Дозвольте йти?
   -- Йдіть!
   Коли Олександр повернувся додому, Гульнара навіть не почала розпитувати чоловіка, чого його визивали в штаб кругу - навіщо їй ті військові заморочки. Вона навіть гадати не могла, що подальшу долю Олександра можуть вирішувати в штабі округу - на те є більш високі інстанції. Та ввечері вона відчула, що Олександр став якийсь дивним - мовчазним, що на нього геть не схоже було, задумливим та з якоюсь дивною посмішкою на устах. І вона одразу запідозрила, що це пов'язано з його викликом в штаб округу. І вона запитала його, нарешті:
   -- Сашко, а чого тебе викликали у штаб округу?
   -- Нове призначення отримав.
   -- Та ти що?! Не може бути!
   -- Чому не може бути?
   -- Хіба штаб округу вирішує такі питання?
   -- А чому б і ні. Якщо це узгоджено з вищим командуванням.
   -- Ну, гаразд, зрозуміло. І куди ж тебе мають направити? -- з якимось острахом запитала дружина.
   -- У Якутію, -- вирішив пожартувати Олександр. Його трохи заділо те, що по поверненню додому Гульнара навіть не запитала, з якою метою його визивали в штаб округу.
   -- О, Господи! -- вже не на жарт перелякалася дружина. -- Тільки цього нам бракувало! Ні-ні, тоді все - закінчуй ти цю прокляту армійську службу. Я такого навіть не чекала. Та на тому ж Сахаліні, мабуть, краще, ніж у Якутії. Все, подавай рапорт про відставку. Ми з тобою так домовлялися.
   -- А як я не хочу? -- посміхався Олександр.
   -- Що не хочу?
   -- Подавати рапорт про відставку.
   -- Як то не хочеш?! Ми що, поїдемо у Якутію.
   -- Ні. Не поїдемо, -- сміявся чоловік.
   -- А що, ти сам туди поїдеш?
   -- І сам я туди не поїду. Вибач, Гульнара, про Якутію я пожартував.
   -- Ото ідіот! Заставляєш мене переживати. І про призначення теж пожартував?
   -- А ось про призначення не жартую.
   -- Серйозно?
   -- Цілком.
   -- І куди ж тебе призначили?
   -- У Горький?
   -- Куди, куди? Який ще Горький?
   -- Місто таке є на Волзі - Горький. І тамтешні частини підпорядковуються тому ж таки Московському військовому округу. Це не Підмосков'я, звичайно, і не Наро-Фомінськ, але порівняно не так вже й далеко від столиці. Від Москви до Горького на той же Схід, про який ми у минулому місяці вели з тобою мову, усього лише 420 кілометрів.
   -- Та ти що?! Серйозно? -- знову повторила своє запитання Гульнара.
   -- Я вже тобі казав. Абсолютно серйозно.
   -- То ти погодився?
   -- Остаточної відповіді я ще не дав. Попросив час, щоб порадитися з тобою.
   -- А що тут радитись. Я згодна. Це ж і справді недалеко - що таке 400 кілометрів... А я щось чула про це місто, казали, що воно непогане.
   -- Ну, скоріше за все, військова частина буде стояти не у самому місті.
   -- Я це розумію. Але ж і не далеко від нього. Ти ще можеш кілька років послужити - здоров'я у тебе непогане, та й вік далеко не критичний. Він навіть для цивільних чоловіків ще не пенсійний.
   -- Так. А ось для військових вже може бути пенсійним. Та я згоден з тобою - послужу ще трохи, ну, приміром, до 55 років, а там видно буде.
   -- Вірно. То що, нам збиратися?
   -- Поки що ні. Мені повідомлять, коли потрібно буде переїжджати.
   Дивізія, у якій надалі мав служити полковник Олександр Золотаренко (60-я стрілецька), була включена до складу 13-го гвардійського армійського корпусу. І дислокувалася вона не у м. Горький, а у Дзержинську. Це була залізнична станція на лінії Москва - Горький, у 32-х км на захід від Горького. Мало місто також і пристань на лівому березі Оки. Населення за даними 2-річної давнини складало 246.000 жителів. Не кожен навіть обласний центр міг похвалитися такими досягненнями. Дзержинськ (до 22 червня 1929-го року називався Растяпіно, після чого був перейменований на честь Ф. Е. Дзержинського), був другим за величиною містом Горьківської області. Основою економіки міста була обробна промисловість, місто було досить значним центром хімічної промисловості, хоча у зв'язку з цим екологічна обстановка в районі бажала бути кращою. Що місто за населенням та площею велике, говорило ще й те, що у ньому діяли 3 види міського сполучення: автобус, тролейбус й трамвай. У місті було також чимало установ вищої та середньої спеціальної освіти.
   Сама ж дивізія мала давню й славетну історію. Вона була створена восени 1941-го року шляхом переформування у з'єднання регулярної Червоної Армії іррегулярної 1-ї Московської стрілецької дивізії народного ополчення. А далі вона стала називатися 60-ю стрілецькою дивізією. Після війни, у 1957-му році 60-а стрілецька дивізія після переозброєння була переформована у 43-ту танкову дивізію, а трохи пізніше, у 1965-му році перейменована в 60-у танкову дивізію.
   Так, Горький був порівняно далеченько від Москви (хоча і сам Олександр, і Гульнара так не вважали - принаймні у порівнянні з тією ж Якутією), але Олександр не думав, що там йому служитиметься гірше, ніж у Наро-Фомінську. А тому й вирішив продовжувати ще кілька років нести свою службу у місті, яке розташовувалося на березі Волги. Горький був досить привабливим містом, як йому розповідали. А якихось 30 кілометрів до нього від Дзержинська - то дрібниці. Та й сам Дзержинськ виявляється був доволі великим містом.
   І у червні родина Олександра Золотаренка, тобто він сам та Гульнара переїхали у Дзержинськ. І нове місце служби Олександра їм сподобалося. То чому ж через 2 роки Олександр раптово змінив своє рішення? Мабуть, повинна була бути якась поважна причина. І вона була - і саме поважна. Почалася Афганська війна. В кінці 1979-го року керівництво Афганістану, що не справлялося з силами повстанців (які були незадоволені політикою глави держави Бабрака Кармаля), звернулося до влади СРСР з проханням про допомогу. У відповідь на прохання афганської влади кремлівське керівництво на чолі з Брежнєвим спочатку послало в країну таємних радників, а 24 грудня 1979-го двинуло туди 40-ю радянську армію генерала Бориса Громова, заявивши, що робить це на виконання умов договору 1978-го року про дружбу, співпрацю і добросусідство з Афганістаном. З кінця минулого 1979-го року у країну був введений контингент радянських військ, а у березні вже розпочалися активні бойові дії в Афганістані.
   Але до чого тут Афганська війна? Де той Афганістан і де місто Дзержинськ - їх розділяють тисячі кілометрів. Саме так спочатку думав і Олександр Золотаренко. Він навіть радів тому, що ще будучи молодшим офіцером, відслужив вже своє у Туркестані. Ось звідки, скоріше за все, зараз буде йти військова допомога Афганістану. Та невдовзі він змінив свою думку.
   На початку вже нового року він дізнався, що з 2 січня 1980-го року відповідно до директиви Генерального Штабу ЗС СРСР 285-й танковий полк, з місця постійної дислокації був переведений на нові штати, доукомплектований до повного складу за рахунок частин МВО і 9-ю залізничними ешелонами перекинутий в район міста Термез Узбецької РСР. А вже в середині січня 1980-го року у тому ж Термезі штат полку доукомплектували зенітною ракетно-артилерійською батареєю, ротою хімічного захисту і його у повному складі передали в підпорядкування 201-ї мотострілецької дивізії Туркестанського військового округу. А до того часу 285-й танковий полк дислокувався саме у Дзержинську Горьківської області.
   А далі, з 15 січня по 14 лютого 1980-го року 285-й танковий полк розміщувався у польовому таборі в районі висоти Червона могила, між містами Термез та Кокайти, де було проведено бойове злагодження. Та вже 14-го лютого 285-й полк у складі 201-ї мотострілкової дивізії здійснив марш за маршрутом Хайратон - Кулі-Бабур - Пулі-Хумрі - Кундуз (все це вже населені пункти Афганістану), і зосередився на північній околиці міста Кундуз, розмістившись у польовому таборі. Хайратон - це було місто на півночі Афганістану, а Хайратонський міст через ріку Аму-Дарья, неподалеку від Термезу - одним з головних пунктів наземного сполучення Афганістану із зовнішнім світом, зокрема з Узбекистаном. Його ще називали "Мостом Дружби" - єдиний на державному кордоні Узбекистану з Афганістаном, який з'єднував Термез з містом Хайратон. Від Термезу до Хайратону напряму́ було лише 11 кілометрів, по дорозі - 16 кілометрів. Після введення в ДРА 285-й танковий полк отримав нове умовне найменування - в/ч пп 86997.
   У складі 201-ї мотострілкової дивізії до Демократичної Республіки Афганістан був перекинутий й інший танковий полк - 234-й Пермишльско-Берлінський Червонопрапорний ордена Суворова танковий полк. До введення військ в ДРА у складі 201-ї мотострілкової дивізії, що дислокувалася в Таджицькій РСР, не було танкового полку, оскільки то була кадрована дивізія із застарілим озброєнням. Отож за весь післявоєнний період 201-а мотострілкова дивізія вперше розгорталася до штату воєнного часу. Від 58-ї Рославльскої мотострілецької дивізії, дислокованої на території Туркменської РСР, їй і був переданий саме 234-й танковий полк. Таким чином до початку введення військ у підпорядкуванні 201-й мотострілкової дивізії було одночасно 2 танкових полки (234-й ТБ і 285-й). Після введення військ, 28 січня 1980-го року 234-й танковий полк був перепідпорядкований 108-й мотострілецькій дивізії і передислокований у столицю ДРА Кабул теж з отриманням нового умовного найменування - в/ч пп 71177.
   Що ж стосується саме 285-го танкового полку, який потрапив у ДРА із Дзержинська, то як виявилося значно пізніше, його безповоротні втрати складуть:
    до 1981 року - 6 осіб,
    1982 рік - 21 особа,
    1983 рік - 18 осіб.
    1984 року - 4 особи.
   Разом: 49 чоловік.
   Отож на початку липня 1980-го Олександр і сповістив маму, що у червні він вже завершив свою військову службу і вийшов у відставку у званні полковника. На днях йому виповнилося 55 років, а тому він міг давно вже подавати у відставку.
   Та чи реально було посилати з Дзержинська ще якісь військові підрозділи в Афганістан? Малоймовірно, та все ж всяке може трапитися... Вірогідність того, що в Афганістан переведуть ще якийсь підрозділ знову-таки саме із Дзержинська була дуже малою. Кажуть, що снаряд у одне місце двічі не потрапляє. Та Олександр Михайлович не хотів зараз ризикувати - що, не говори, а у цей час все ж таки можна було потрапити і на реальні військові дії, і саме в Афганістан. Він на власному досвіді переконався, що в житті різне може трапитись. Як казала Гульнара, він двічі понад 5 років служив в одній і тій же частині. Та й останнє його призначення відбулося у межах одного й того ж самого військового округу, що трапляється дуже рідко. Отож і робіть висновки... Звичайно ж, Олександр розумів, що навряд чи в Афганістан знову пошлють війська з Московського військового округу, скоріш за все туди потраплять частини із початкового місця служби Олександра - ті, що дислокуються у Туркменській РСР. Та це далеко не аксіома. Адже самого Олександра можуть просто послати на заміну командира якого-небудь із зазначених полків. Як то кажуть, один раз у рік і дрючок стріляє. Так що ризикувати він не хотів. Все, досить тягти лямку військової служби - він вже 33 роки проходив у кітелі, шинелі та чоботях.
   І що, тепер постійним місцем проживання його родини стане місто Дзержинськ? Непогане, звичайно містечко, до того ж в гирлі ріки Ока. Та його не порівняти з тим же Підмосков'ям. І як же бути? А дуже просто - повертатися у Наро-Фомінськ. Золотаренко, переїжджаючи на Волгу, і не збирався назавжди покидати Підмосков'я, яке сподобалося всій його родині. Покидаючи Наро-Фомінськ, Олександр промовив: "Ми не прощаємося з тобою назавжди, миле містечко. Ми просто кажемо тобі "До побачення".
   А справа була ось у чому. У всіх гарнізонах, де служив Олександр Золотаренко, він та його сім'я проживали у службових квартирах, так воно було й наостанок служби. Квартира полковника Золотаренка була непоганою, але все ж таки службовою - вийшовши у відставку, він мав залишите це житло. Але й надалі, після виходу Золотаренка у відставку, його родина буде жити, все ж таки, у тому ж Підмосков'ї, у Наро-Фомінську. Олександр Михайлович був досить повороткою й хитруватою людиною. А тому він заздалегідь потурбувався про свою старість - він ще на третій рік своєї служби у Підмосков'ї побудував на околиці Наро-Фомінська для своєї родини трикімнатну кооперативну кімнату.
   За діючими законами військовослужбовці мали право вступати в житлово-будівельні або житлові кооперативи й будувати (сплачувати) свої квартири. Тим, хто працював на Півночі, можна було будувати житло й в іншому місті (з певним обмеженням), не за місцем служби, а іншим - здебільшого у своєму чи тому, що знаходиться поряд. При цьому 3-х кімнатна квартира коштувала (в залежності від площі і її планування, а також міста її побудови) приблизно від 7 до 9 тисяч карбованців, - перший внесок близько 2-3-х тисяч. Наприклад, в 1971-му році в центральній частині СРСР вартість 1-го квадратного метра такої квартири становила близько 160 карбованців, у той час, коли середня заробітна плата була близько 150 карбованців. А тому далеко не кожен громадянин СРСР міг дозволити собі придбати квартиру за такою вартістю. Та полковник Радянської Армії був далеко не з бідних, і Олександр Золотаренко кооперативну квартиру для своєї родини таки збудував, та ще й у дуже привабливій частині величезної за розмірами країни. І ось тепер вся родина Олександра Михайловича Золотаренка буде жити майже у самому центрі неосяжного Радянського Союзу - до столиці рукою подати. Збулися давні мрії (коли Олександр вчився у Москві в академії) Гульнари та її чоловіки жити в Підмосков'ї.
   Цікавим було те, що Олександр (який би він і не був поворотким та хитруватим по життю) завжди відставав від свого брата саме у військовій кар'єрі - спочатку на півкроку (отримавши на 2 місяці пізніше звання старшого лейтенанта), потім вже на крок, два... До того ж Лаврентій отримував чергові звання (навіть вищі) без додаткового навчання - просто за свою бездоганну військову службу, стратегічне мислення та армійську кмітливість. Якби Лаврентій Михайлович приймав участь у військових операціях, то, мабуть, цілком міг би таки стати й маршалом. А ось Олександру, щоб отримати чергове звання майора й відповідну посаду, довелося навчатися і у вищій військовій академії. Коли Олександр у 50 років лише рік проходив у званні полковника, його брат на цей час вже став генерал-майором і служив не у військовій частині, а у штабі військового округу. Так, Олександр, вийшовши у відставку, досить непогано влаштувався майже у самому серці Радянського Союзу. Але й Лаврентій аніскільки не жалкував за місцем свого теперішнього проживання - на березі теплого Чорного моря, у чудовому, веселому, іскристому гумором місті Одеса. Ось тільки невідомо поки що було, скільки Лаврентію Михайловичу доведеться пробути саме в Одесі.
  
  

РОЗДІЛ 21

У тихій вирві чорти водяться

  
   Для багатодітної родини Золотаренків минулий тепер вже 1980-й рік ознаменувався лише двома приємними подіями: у червні у доньки Антоніни Олени та її чоловіка Юрія народився син Павло. До цього часу першим дідусем, який мав двох онуків, був Лаврентій - онук Георгій та внучка Валентина. А зараз до нього вже приєдналася й сестричка - внучка Оксана та крихітка онук Павлик. А на початку вересня з'явилася новина трохи іншого плану (хоча й одного спрямування) - Алія, якій виповнилося 24 роки - донька Олександра та Гульнари - вийшла заміж, її чоловіка звали Валентин.
   А далі настала ера років 80-х. Для Іллі Золотаренка її перший рік мав стати дещо особливим - влітку 1981-го року мав закінчувати аспірантуру його перший (але, як гадав сам Ілля, не останній) аспірант, а точніше аспірантка Марія Малишко. Але ще до того, у травні із Зеленче (а до того з Ужгорода) надійшла дуже радісна звістка - інженер-будівельник Микола Золотаренко захистив кандидатську дисертацію. Йому на початку липня мало виповнитися вже 44 роки, дисертацію ж він підготував (щоправда, як він казав у нього були деякі напрацювання) і захистив за 5,5 років. Його молодший брат Ілля свою дисертацію захистив через 4 з невеликим хвостиком років, але ж він навчався в очній аспірантурі. А тому таке досягнення Миколи, який весь цей час працював на будівництві, заслуговувало на повагу і давало надію на те, що у цього кандидата наук попереду гарне майбутнє.
   Що ж стосується аспірантки Іллі Золотаренка, то можна сказати, що аспірантуру вона навряд чи закінчить вдало. Чому? Справа у тому, що успішне закінчення аспірантури здебільшого передбачало захист кандидатської дисертації або ж принаймні проходження її попереднього захисту. Адже саме це головна мета, яку переслідує людина, що вибрала аспірантуру. Закінчення аспірантури без подання дисертаційної роботи оцінювалося вельми критично. Така ж сама ситуація свого часу була і у наставника Марії Іллі Михайловича. Ось чому тоді завідувач відділом НДІ, у якому працював Золотаренко, і його науковий керівник Володимир Григорович Ігнатов по закінченню аспірантури підганяв його й ставив жорсткі терміни. Та все ж захист дисертації не є обов'язковою умовою успішного закінчення аспірантури. Обов'язковою умовою її закінчення є складання кандидатських мінімумів. Якщо аспірант був лише прикріплений до організації, де проходив аспірантуру, але постійно там не працював, то йому (якщо іспити були здані) могли на його вимогу видати свідоцтво про здачу іспитів кандидатського мінімуму. Саме для такого контингенту аспірантів (і у випадку заочної аспірантури) закінчення аспірантури без захисту дисертації вважалося невдалим. Вважалося, що закінчення аспірантури хоча б без передзахисту дисертації ніяких переваг людині не дає, як і не додає ніяких звань, а тому це просто згаяний час?
   Але зовсім інша ситуація була у тих аспірантів, які працювали у тій організації, при якій проходили аспірантуру. Постійна робота на бажаному місті дещо розслабляла аспіранта, а тому вони не ставили собі задачу обов'язково захиститися у вказані терміни, добре розуміючи, що це задача дуже складна. Як вже говорилося, не так вже й багато аспірантів захищалися на кінець закінчення своєї аспірантури. Не дуже підганяли їх і їхні керівники, вважаючи, що їхній аспірант (навіть вже колишній) однак захиститься - продовжує працювати за напрямом своєї дисертації і науковий керівник нікуди не подівся. Так, зараз він вже не є керівником аспіранта, але залишається науковим керівником вже здобувача - і потім саме його прізвище буде внесено на першу сторінку автореферату та дисертації, яку згодом захистить його підшефний.
   А тому досить спокійно ставилися до того, що Марія Малишко за 3 роки аспірантури навряд чи захистить дисертацію і співробітники кафедри конструювання верстатів та машин. Не захиститься сьогодні - захиститься завтра. Тим паче, що Малишко успішно справилася з іспитами кандидатського мінімуму. Щоправда, слід сказати, що Марія в середині терміну аспірантури дещо знизила оберти. Настільки активно вона намагалася працювати на початку, настільки ж байдуже вона працювала потім. І почалося це ще на початку другого року аспірантури. Помітив, а точніше добре знав це і її керівник. Ілля Михайлович намагався підганяти свою аспірантку, але це не дуже йому вдавалося. Та і яким чином можна було підганяти - постійно лаяти? Це могло взагалі відбити бажання займатися науковою роботою. А хвалити її, на жаль, у цей час не було за що. Допомагати практично - тобто робити щось самому замість аспірантки? Так взагалі можна далеко зайти - за такої медвежої послуги на захисті колишній аспірант ні доповіді толком не зможе зробити й на більшість питань не відповість. А це з великою вірогідністю означатиме, що навряд члени Ради по захисту до нього прихильно поставляться. І в результаті - навіть, якщо дисертація й дуже хороша - в скриньці для голосування можуть тоді переважати чорні кульки.
   -- Маша, -- умовляв Малишко Ілля Михайлович, -- вже майже пів дороги пройдено. Потрібно ще трохи натиснути. А далі воно саме вже піде, а потім взагалі залишаться дрібниці.
   -- Ну, я ж і так нормально працюю. Крім того, у мене ж є заняття, до них теж потрібно готуватися. Кинути роботу я не можу, що тієї аспірантської стипендії... Та й на пів ставки асистента я перейти не можу - однак важко буде прожити в Києві. А батьків я більше не можу напружувати - досить і того, що вони мені 5 років допомагали, коли я студенткою була. Та встигну я ще доробити дисертацію, я й не планувала, що зроблю її за три роки. Хто у нас на кафедрі за такий строк її робив?
   Марія була родом із Запорізької області, родичів у Києві у неї не було. Мешкала вона у студентському гуртожитку - проживали у ньому й аспіранти. Вона, звичайно, мала рацію - на пів ставки асистента та стипендію в Києві прожити складно. Це була об'єктивна причина, але була ще й суб'єктивна. І Золотаренко її дуже добре знав...
   Науковий керівник та його аспірантка досить часто спілкувалися як у робочий час, так і поза ним. Та це було й не дивно - конструктивно розмовляти за темою майбутньої дисертаційної роботи Малишко, коли у приміщенні кафедри чимало співробітників, було не реально. А тому говорили здебільшого під кінець робочого дня, коли більшість викладачів розходилися по домівкам. Це була звичайна практика роботи з аспірантами. Але постійно розмовляти про одну саму роботу було нецікаво, трохи нудно, потрібні були якісь відволікаючі паузи. Отож говорили й просто про життя, більш детально знайомилися один з одним. Наприклад, аспіранти цікавилися тим, як готували свою дисертаційну роботу їх наукові керівники, що за ВНЗ до того вони закінчували тощо. Не обходили стороною й особистих питань, особливо це цікавило жіночу стать. Науковий керівник, у свою чергу, щоб налагодити нормальний контакт, розпитував аспіранта про його минуле життя - звідки родом, хто батьки, школа, інститут...
   Марія з самого початку їх сумісної роботи вже знала, скільки років її науковому керівнику. Звідки вона про це дізналася, невідомо, бо детально свою біографію на кафедрі Золотаренко не розповідав. Та не дуже вона кого й цікавила, навіть того ж Семенова. Всіх цікавили основні віхи діяльності нового співробітника кафедри - звідки він родом, що закінчував, працював чи ні, коли отримав науковий ступінь та вчене звання. І Марія в одній з розмов - ще на початку 1979-го року - якось запитала Золотаренка:
   -- Ілля Михайлович, вибачте, вам у цьому році виповниться вже 40 років. А чому ви так пізно захистили дисертацію? Адже ви працювали у НДІ. Хіба не можна було раніше підготувати наукову роботу?
   -- До захисту дисертації я працював у НДІ лише чотири роки й три місяці - саме стільки, скільки мені потрібно було часу, щоб підготувати кандидатську дисертацію. Я поступив в науково-дослідний інститут в очну аспірантуру. Так само, як і ти після закінчення інституту поступила в аспірантуру на кафедрі. І я там, в НДІ паралельно, теж так само, як і ти, працював.
   -- О! А що ж ви до того часу робили? Теж десь працювали?
   -- Працював на заводі. Я про це коротко казав, коли знайомився на кафедрі з колегами. Ти тоді, мабуть, не звернула на це увагу.
   -- Мабуть, що так. А коли ви почали працювати, коли закінчили інститут?
   -- У 1965-му році.
   -- У 65-му?.. Це ж вам було... -- Марія почала подумки рахувати. -- ...26 років. А чому ви так пізно закінчили інститут? -- не дуже-то й ввічливо, але настирно допитувалася вона. -- Якщо поступати після школи, то можна закінчити інститут раніше - у 22 роки. Наприклад, як і я.
   -- Пізно закінчив, бо пізно й вступив до інституту, -- посміхнувся Ілля. -- Я поступив в інститут вже після проходження строкової служби в армії.
   -- Он воно що! Яка цікава у вас біографія - армія, робота на заводі, потім в НДІ, захист дисертації, тепер робота у нас на кафедрі, в КПІ...
   -- Не дуже вона цікава, Маша. Особливо та ж сама служба в армії. Саме після неї я й став інвалідом.
   -- Після армії?.. А думала, що це у вас... -- вона запнулася.
   -- Що моя кульгавість з дитинства? -- знову посміхнувся Ілля. -- Багато хто так думає. Але в дитинстві я нормально бігав разом з хлопцями і лазив по деревам. Був звичайним сільським здоровим, тобто не хворобливим хлопцем. Щоправда, у 8-му класі майже пів року прохворів - провалився взимку під лід на ставку, промерз і отримав запалення легенів. А тому закінчив школу не у 17, а у 18 років. Та й в інститут я поступив не з першого разу, саме тому й потрапив в армію. Ось там я й отримав свою травму ноги - складний перелом суглобу був.
   -- Оце то так. Скільки ж напасті звалилося на вашу голову... Це ж потрібно. Тоді зрозуміло... -- Марія знову замовкла.
   -- Що зрозуміло?
   -- Чому ви така хороша людина. Бо не може людина, якій довелося потерпати у житті, бути поганою людиною. Вона має свій негативний досвід, знає що таке біль - фізичний чи душевний - а тому не завдасть лиха іншому.
   -- Ой, Маша, не драматизуй. Я звичайна людина.
   -- Та ні. Не зовсім звичайна. Я це зрозуміла одразу, коли ви у перший раз завітали до нас на кафедру. Саме через те й просила Володю, щоб він допоміг вам.
   Отак слово за слово і згодом Ілля помітив, що ставлення до нього його аспірантки починає змінюватися. Воно не ставало гіршим, навпаки, воно ставало кращим. Вже восени, після відпусток він якось помітив, що Малишко дивиться на нього як на якесь божество. Спочатку він не звернув на те особливої уваги, було начебто все зрозуміло - це повага молодого покоління до старшого, досвідченого. Адже Марія сама казала, що у Золотаренка на цей час є вже багатий життєвий досвід: армія, робота на заводі, потім в НДІ, захист дисертації, робота на кафедрі в КПІ. Та згодом, якось перехопивши погляд Марії, він зрозумів, що здорово помиляється - це була не повага, це була закоханість. Це здорово здивувало й спантеличило Іллю. Він ніколи не думав, що у нього може закохатися молода дівчина. Так, Золотаренко був привабливим чоловіком, але ж різниця у віці та ще й його каліцтво... Та спантеличив його не сам цей факт. Він розумів, що це, скоріш за все, закоханість старшокласниці у свого вчителя, студентки у свого викладача. Таке трапляється не так вже й рідко. Іллю, після того, як він проаналізував прожитий перший рік в стінах КПІ, спантеличило зовсім інше. Він зрозумів, а точніше відверто зізнався сам собі, що й він змінив своє ставлення до Маші. Спочатку він відносився до неї просто як вчитель до учня, потім - як до молодшої сестри, далі - як до доньки. А ось ще пізніше... Він нарешті зрозумів, що поступово й сам закохався у Малишко.
   У цьому нічого дуже вже дивного й не було - Марія була привабливою дівчиною, багато хто навіть з молодих викладачів на неї задивлявся. Але ж то молоді... А у нього почався вже віковий відлік п'ятого десятку. Та він просто був не дуже спостережливим, інакше помітив би, що навіть дехто з літніх викладачів-чоловіків іноді кидав на дівчину погляд, немовби той кіт на сметану. Та й рік тому, на жовтневому засіданні кафедри недарма прозвучала фраза, яку Семенов відзначив як двозначну. Все це так, але що ж робити далі? Відповіді на це запитання Золотаренко не знаходив. Відмовитись від наукового керівництва? Звичайно ж, ні, бо це взагалі можна було б порівняти з підлістю - повести молоду дівчину (яка йде за тобою поки що наосліп, просто довіряючи тобі), а потім кинути неосвічену людину на розпутті. Менше контактувати з Малишко? Це можливо, але лише частково - від розмов у плані підготовки нею дисертації нікуди не дінешся, а розмови плавно переходили й на інші теми. Переривати ці розмови не за темою дисертації? Дуже грубо, адже вони не на заняттях, бесіда хоча й робоча, та все ж більш приватна. А бесіди й справді останнім часом були зовсім не за темою дисертації, і що дивно - Ілля Михайлович мимоволі зовсім не намагався спрямувати їх у наукове русло, він підсвідомо милувався тими розмовами. Його зараз милувало навіть саме ім'я дівчини. Одного разу розмова зайшла про родину Марії - батьків, старшого брата дівчини, бабусю й дідуся. Малишко у розмові називала їх імена, плавно перейшли й до самого імені дівчини.
   -- Марія, Маша... -- повільно промовив Ілля Михайлович. -- Гарне ім'я, споконвічне, так би мовити, починаючи ще з Ісуса Христа. Діва Марія, Пресвята Діва, Богородиця, Матір Божа, Цариця Небесна, Богоматір - так по-різному називають матір Ісуса Христа, це одна з найбільш шанованих особистостей і найбільша з християнських святих. Марія, галілеянська дівчина з Назарету, заручена Йосипу, яка, будучи дівою, зачала свого єдиного Сина Ісуса чудесним чином, за допомогою Святого Духа.
   -- Ви віруючий? -- здивовано поглянула на Іллю Маша.
   -- Та ні. Хоча, мабуть, і не такий вже завзятий атеїст. Вірю у те, що є якийсь загальний Всесвітній Розум. Мама у мене віруюча. А батько був невіруючим, чи, можливо, не дуже віруючим. Я навіть не знаю. Бо батько з нами, з дітьми вів серйозні бесіди про сучасне життя, про наше майбутнє, а ось мама розповідала нам і церковні історії. Тому я трохи й знаю про Ісуса, Богоматір, Діву Марію. А ще про Марію Магдалину. Теж Марія, і теж пов'язана з Ісусом Христом.
   -- А хто це? Про Ісуса я, звичайно ж, знаю. Та й про Діву Марію. А про Магдалину не чула.
   -- Марія Магдалина походила з містечка Магдали, що було колись на берегах Генезаретського озера. Вона була вродливою жінкою, але жила грішно. Але після того, як Ісус урятував Марію від злісного натовпу і вигнав з Марії сім бісів, вона змінила своє життя - стала Його вірною ученицею. І Марія Магдалина була вірна Христові не лише у хвилини його слави, але й у момент найбільшого його приниження на Голгофі. Вона подібно люблячій жінці вмивалася слізьми, бачачи тортури і страту Ісуса, і витирала його кров. Вона залишилася біля ніг Ісуса, коли його прибили до хреста, хоча це й було небезпечно. А після того, як Ісуса поховали в печері, недільного дня Марія разом із іншими жінками пішла до гробу Спасителя, щоб намастити його тіло пахучим миром. Коли ж, не знайшовши там тіла Спасителя, вона зі слізьми виходила з гробниці, їй явився Воскреслий Христос і повелів йти до апостолів і повідомити їм радісну звістку.
   -- Цікаво. А я навпаки гадала, що у мене дуже вже просте ім'я.
   -- Як бачиш, не таке й просте. Воно гарне. Та мені більше до вподоби його варіація - ім'я Марічка. Так, наприклад, звати одну з моїх невісток, дружину брата. Воно якесь більш ласкаве.
   -- А мені воно теж подобається. Так мене називає моя бабуся. Так ще іноді називали мене мої найкращі подруги в школі. А в інституті - вже лише Марія, Маша... -- зітхнула дівчина.
   -- А можна я тебе теж буду називати саме Марічкою? Звичайно, не на людях - це буде дуже вже фамільярно - а в розмовах поміж нами.
   -- Можна. Мені це теж буде до вподоби. Я повернуся в дитинство, юність, дівочість. А ось я не зможу називати вас просто Іллею. Це вже точно буде фамільярність. Та й просто я не зможу так... Мабуть, -- невпевнено додала Маша.
   -- Ну, я розумію. Та й не претендую на подібне звертання. Хоча... -- що хоча Ілля так і не договорив.
   Ці бесіди велися у приміщенні кафедри, і в основному вже у позаробочий час. Та постійно затримуватися на роботі і вести розмови Іллі Михайловичу й Марії було незручно - такі їх усамітнення надалі точно могли вже викликати підозри. І навесні вже наступного 1980-го року Ілля та Марія стали проводити свої бесіди на свіжому повітрі, прогулюючись в одному із районів міста. Це відбувалося не вночі і не пізнім вечором, а у робочий час. Адже викладачі навчальних закладів ніколи не задіяні у навчальному процесі щогодини, і навіть не щодня. Ось і Марія зі своїм науковим наставником вибирали такі години для своїх прогулянок вдень. І таким місцем вони вибрали, як це не дивно, центральний залізничний вокзал, а точніше приміський вокзал - не дуже-то романтичне місце для побачень, та й для усамітнення теж. Та вони не звертали увагу на натовп, вони були поза цим натовпом - як би понад ним - у своїх думах, помислах та розмовах. Так, не дуже романтично, зате дуже практично - адже той натовп, який снував повз них, абсолютно не звертав на цю пару увагу, чи мало на вокзалі таких пар, які очікують свого потягу чи електричку. А вони і вибрали для свого спілкування саме платформи електричок - у самому приміщенні вокзалу вільне місце, щоб посидіти, днем з вогнем не відшукаєш. А на платформах електричок дерев'яні лавочки завжди були напівпорожні - на електричку громадяни так вже дуже завчасно не приходили. Крім того, спілкування відбувалося на свіжому повітрі (хоча, можливо, й не такому вже чистому - тепловозний вокзальний дух відчувався), а у разі негоди - весняний дощик - на платформах були капітальні навіси від дощу. А до вокзалу від інституту лише одна зупинка метро. Їх зустрічі у цьому місці й почалися навесні, коли більш-менш налагодилася погода.
   Їхні зустрічі дивно нагадували перші підліткові побачення - на перших порах просто прогулянки та розмови, таке собі платонічне кохання. Проте вони не ходили ні взявшись за руки, ні "під руку" - просто ходили або ж сиділи поруч і неголосно розмовляли. Їм було хороше один з одним і без обіймів чи поцілунків. Звичайно, зустрічалися вони не кожного дня - навчальні заняття перш за все - а лише тоді, коли у них обох заняття закінчувалися або ж коли у цей день їх взагалі не було, що було дуже рідко, адже розпис занять складає не кафедра, і щось змінити дуже складно. Та все ж, не дивлячись ні на що, зустрічі Іллі з Марією відбувалися. І Золотаренко у ці моменти зовсім не думав про свою сім'ю і про те, що таким чином він краде час спілкування зі своїми близькими людьми. У цей час всі його помисли були про об'єкт своєї теперішньої уваги.
   Щоправда, навіть за такого усамітнення вони не забували іноді говорити й про робочі моменти, пов'язані з виконанням Марією дисертаційної роботи. І звичайно ж, у такому випадку ініціатива йшла від Золотаренка.
   -- Марічка, -- більш суворим голосом ніж звичайно казав він, -- наші прогулянки та бесіди заважають твоїй праці над дисертацією. Ти не вкладаєшся в аспірантський план.
   -- Нічого вони мені не заважають. Я вечорами працюю. Та й надолужу я ще. А крім того, я й не планувала, що захищуся за три роки. Я не знаю такого випадку, щоб хтось у такий короткий термін захистився, та ще й з нуля. Зачекає трохи та дисертація, нікуди вона не дінеться.
   -- Марічка, а ти знаєш, що означає слово аспірант?
   -- І що ж воно означає?
   -- Аспірант - від латинського aspirans - прагне до чогось. Тобто цим словом називають найбільш амбітних і активних студентів, яким пряма дорога до аспірантури, до науки. А ти свою активність дещо знизила, та й твоя амбітність, судячи із сказаного тобою, теж понижується.
   -- Нічого вона не понижується, я просто зараз реально дивлюся на речі. Я ж не відмовляюся від бажання отримати науковий ступінь, просто дещо розтягується термін. Ілля Михайловичу, мене якраз наші бесіди підтримують, я вже просто не можу без них, без нашого спілкування, прогулянок...
   І так було здебільшого кожного разу, коли Золотаренко "переключав стрілки" на серйозний лад. Та ніде правди діти - таких розмов було куди менше, ніж інших, більш чуттєвих. Одного разу Марія й Ілля Михайлович завели бесіду про малу батьківщину Золотаренка, поговорили трохи й взагалі про Західну Україну - Малишко ніколи там не була. Під час бесіди Ілля, немов би щось згадавши, хитрувато посміхнувся й тихенько проспівав:
        Як із хати вийде, на порозі стане -
        Аж блищить красою широчінь ріки.
        А як усміхнеться, ще й з-під лоба гляне:
        "Хоч скачи у воду" -- кажуть парубки.
   -- Це саме про тебе, Марічка, -- по закінченню свого співу додав він.
   А проспівав він куплет з пісні ще своєї юності, яка так і називалася "Марічка". Слова пісні в середині 50-х років написав студент Чернівецького медичного інституту Михайло Ткач, музику - талановитий буковинський музика Степан Сабадаш. Та сама пісня тоді народилася не відразу. Спочатку пісню співав хоровий колектив Буковинського ансамблю пісні й танцю під управлінням Алли Сереброї. А згодом "Марічку" вподобав тоді вже заслужений артист України Дмитро Гнатюк. Саме в його виконанні ця пісня стала відомою далеко за межами України.
   -- Ну, скакати у воду і не потрібно, -- посміхнулася й дівчина, -- адже я живу не на тому боці, -- теж словами з пісні промовила Маша.
   -- Це так. То саме я, скоріш за все, живу на іншому боці.
   -- Я вас розумію, Ілля Михайловичу.
   -- Мабуть, що ні. Адже я не про себе, Марічка, я про тебе мову веду.
   -- Все нормально, Ілля... -- дівчина запнулася й вперше не добавила до імені ще й по батькові.
   Іншого разу Ілля наважився й запитав Марію:
   -- Марічка, ти казала, що тобі подобаються наші прогулянки й бесіди, що ти вже не можеш без них, що вони якби додають тобі сил. А що ти взагалі знайшла у мені? Я ж удвічі старший за тебе.
   -- А от і не удвічі. Ви старші за мене усього на сімнадцять років.
   -- Усього... -- засміявся Золотаренко. -- Нічого собі! Не 3-4 роки, і навіть не сім, а сімнадцять!
   -- Ну то й що. А я особисто вважаю, що між чоловіком і жінкою допустима різниця у віці до 20 років. Хоча є випадки і куди більшої різниці. Ой, вибачте! Я хто зна що балакаю. Ви ж не заміж мене збираєтесь брати... Це ж усього лише дружнє спілкування, Ілля Михайловичу.
   -- А я вже сумніваюся чи таке вже воно дружнє, -- тихо простягнув Ілля. -- Це я, вибач, про себе кажу.
   -- Але ж не ворожнече, -- просто радісно розквітла від цих слів дівчина.
   -- Так, я повинен зізнатися - мені наше спілкування теж з кожним днем все більше подобається. Ось тільки куди воно нас заведе?.. Крім того, старий, кульгавий чоловік. То ти красуня. А я?..
   -- Ви теж дуже симпатичний чоловік. А кульгавість то дрібниця, на неї можна не звертати увагу. А взагалі, не так вже й важливо - красень чоловік чи ні. Головне, щоб він у душі був гарною людиною.
   -- Я вже тобі казав, що я звичайна людина. А ось ти дійсно гарна, дуже гарна. А ще у тебе дуже виразні й гарні зелені очі.
   -- Може вони й гарні, -- сумно простягла Марічка, -- але ж ви, мабуть знаєте, що саме у беды глаза зелёные, не простят, не пощадят, -- останні слова на російській мові процитувала дівчина.
   Це були рядки пісні "У беды глаза зелёные" з кінофільму режисера Володимира Шамшуріна "Небезпечні друзі", що пару років тому вийшов на кіноекрани країни. Фільм був присвячений життю ув'язнених, розповідав про їх побут та звичаї у місцях позбавлення волі. А саму пісню написала Тетяна Коршилова - журналістка і поетеса, яка на цей час була редактором і телеведучою однієї з музикальних програм. Музику ж написав Євген Птичкін. Це була задушевна, зворушлива пісня, а тому дещо незвично було дивитися, як у фільмі цю пісню (у виконанні Сергія Белікова) співів один із ув'язнених.
   -- Ні, твої очі біди не можуть скоїти, -- покачав головою Ілля.
   -- Та хто його знає, -- все так же сумно мовила дівчина.
   Біда чи не біда, а розвиток подій стрімко зростав. У травні Марія, йдучи від станції метро до платформ електричок, потрапила під раптовий дощик - парасольку з собою не взяла - і трохи намокла. Не дуже, звичайно, але і сукня, і її розкішне волосся були вологими. За півгодини сукня на травневому сонечку напевно висохне, а волосся ще швидше. Але, коли Марія присіла на лавочці поряд з Іллею, який вже чекав її, той пригорнув її до себе й став носовичком помалу протирати волосся дівчини. А та мовчала й ще сильніше притискувалася до плеча Золотаренка. І мабуть нічого дивного не було у тому, що це притискання в результаті завершилося міцним і довготривалим поцілунком - дівчина просто вп'ялася у губи Іллі. А потім вони довго сиділи мовчки, просто все так же обійнявшись. Їм тепер не потрібна була навіть задушевна бесіда. Малишко жила у студентському гуртожитку, але Золотаренко ніколи у її кімнаті не бував, хоча це теж міг бути один із варіантів усамітнення. Та схоже, що ніхто з цієї пари про таке зараз і не думав - їм поки що достатньо було душевного тепла один одного. Так само було й цього разу - один лише поцілунок замінив їм довготривалі задушевні бесіди.

* * *

   Та ніщо не може тривати безкінечно. У тому плані, що все таємне, колись стає явним. Бесіди Золотаренка та Малишко і на кафедрі, і їх одночасна там відсутність не минули непоміченими. Одного дня Золотаренко зіткнувся у коридорі з Семеновим, і той, привітавшись, сказав:
   -- Ілля Михайловичу, зайдіть до мене.
   Золотаренко спокійно зайшов у кабінет завідувача кафедрою, гадаючи, що розмова буде йти на робочу, навчальну чи наукову тему, як то було вже не раз. Але цього разу розмова набула зовсім іншого відтінку, хоча частково й була пов'язана з роботою.
   -- Ілля Михайловичу, -- одразу взяв бика за роги Семенов, -- що у вас з Марією Малишко?
   -- Відверто? -- після тривалого мовчання й зітхання відгукнувся Золотаренко.
   -- Звичайно.
   -- Як би ж то я сам це знав, -- знову зітхнув Ілля.
   -- Зрозуміло. І це дійсно відверто. Коли й сам не розумієш, що з тобою коїться. Часом не так просто розібратися у своїх почуттях...
   -- Саме так, Миколо Васильовичу.
   -- Я розумію. Але ж ви й самі, мабуть, розумієте, що це просто аналог закоханості студентки у свого викладача. Воно поступово минеться, пройде.
   -- Буває, що й не проходить...
   -- Буває й таке, згоден з вами. Та я сподіваюсь, що ви подальшого розвитку подій не допустите. Ввічливо лише, щоб, не дай Господь, не зламати дівчину.
   -- Звичайно ж, Миколо Васильовичу. Тільки так. Але ось тільки як це зробити?.. Якби ви знали, скільки я над цим голову ламаю. Я вам зізнаюся. Я теж не безгрішний, Марія подобається мені.
   -- Ну, це також не важко зрозуміти - Маша гарна дівчина. Вона й мені подобається. Ну, не в тому плані... просто вона дійсно гарна дівчина. Я не можу вам у цьому докоряти, вас можна зрозуміти. Але надалі дійсно цей вузол потрібно розв'язувати. І дівчину шкода, та й ви, мабуть, не збираєтесь руйнувати свою сім'ю.
   -- Ні, не збираюся.
   -- Отож бо й воно... Вибачте, але ніякої поради я вам дати не можу. Я й сам не знаю, як все розставити на свої місця. Це вирішувати вам, і тільки вам. І не слухайте нічиїх порад, якщо вони будуть. Вирішувати маєте лише ви самі. Ось тільки як?.. Я фактично повторив ваше ж запитання, але відповісти на нього не можу. І кардинальних мір тут бути не може - ніхто з вас кафедру не має права покинути, ви обоє потрібні нам. Так що подібну думку, якщо вона вам приходила в голову, одразу ж відкиньте. Та це практично те ж саме, що різко все розірвати, наслідки можуть бути тими ж самими.
   -- І це я розумію. Тому й не знаходжу виходу. Якби ж хтось з самою Машею поговорив...
   -- Виключено. Я з нею не можу говорити, у цьому разі краще за все відверта жіноча розмова. Але я не хочу підключати до цього питання і когось з наших викладачів-жінок. Тоді справа набере розголосу. І невідомо ще що краще.
   -- То так.
   -- Отож. Так що розбирайтеся самі. Не різко, не швидко - раз і відрізав - та все ж не затягуйте. Для інших це питання закрите.
   -- Я розумію. Дякую. Я лише одного не можу зрозуміти - що Марія знайшла у мені? Як їй може подобатись старий кульгавий дід.
   -- Ну, до діда вам ще дуже далеко. Що ж до вподобань, то ви й самі, мабуть, знаєте, що для більшості жінок головним є не стільки тілесне, стільки духовне. А з цим у вас повний порядок. Все, не будемо далі розвивати цю тему. Працюйте...і думайте, -- наостанок додав Семенов.
   А далі у працівників кафедри настала гаряча пора - складання курсових проектів, заліки, іспити, дипломні проекти, практика... Тимчасово зустрічі Золотаренка та Малишко припинилися, вони обоє були зараз завантажені навчальним процесом. А далі довга відпустка, можливо, все саме по собі поступово завершиться - саме так думав Ілля. Та саме по собі рідко що завершується. Вже у наступному 1980-1981-му навчальному році наприкінці першої декади вересня Марія Малишко звернулася до свого наукового керівника:
   -- Ілля Михайловичу, я подивилася розклад - у вас завтра немає занять. Давайте завтра зустрінемося на нашому місці, -- так вони вже давно називали насиджену ними лавочку на платформі електричок.
   -- Машо, -- Золотаренко називав Малишко Марічкою лише при їх таємних зустрічах, -- а, можливо, не потрібно... -- намагався заперечити Ілля.
   -- Ні, потрібно, -- доволі жорстко перебила його дівчина. -- Є дуже серйозна розмова. Я вас дуже прошу, Ілля Михайловичу.
   -- Гаразд. Не можу відмовити у твоєму проханні.
   І вони зустрілися на обумовленому місті, хоча до того часу Ілля довго ламав собі голову - що ж то за серйозна розмова? Але так нічого й не надумав, а тому їхав на зустріч з певною тривогою.
   -- Ілля Михайловичу, -- після короткої мовчанки поволі розпочала розмову Марія. -- Я повинна вам у дечому зізнатися.
   -- Слухаю, Марічка.
   -- Я здається закохалася, -- опустила очі Марія.
   Золотаренко не на жарт перелякався, гадаючи, що дівчина зараз почне признаватися йому у коханні. Невже справдяться його гадання стосовно серйозної розмови? І що ж йому тоді робити, як вчинити?
   -- І хто він? -- обережно запитав Ілля.
   -- Ви його не знаєте. Я познайомилася з ним випадково, коли відпочивала вдома. Він теж з нашого містечка, його звати Сергій. І хоча містечко у нас не таке вже й велике, я його раніше не знала. Сергій на 4 роки старший за мене, отож у юності ми не спілкувалися, та й навчалися у різних школах. Він також приїхав до батьків на відпочинок, а працює він зараз у Дніпропетровську, він інженер на великому заводі. Я навіть не розумію, чому він до цього часу неодружений, адже йому вже 28 років. Та він каже, -- посміхнулася Марія, -- що просто не знайшов ще тієї своєї єдиної...
   -- То це ж добре, Марічко! Я дуже радий за тебе, -- дійсно радісно видихнув Золотаренко.
   -- Ви радієте тому, що ми надалі на цьому місці ми вже, мабуть, не будемо бачитись? -- ображено запитала Малишко.
   -- Марічко! Ну як ти можеш таке казати. Я завжди був радий нашим зустрічам і розмовам. Хіба я був коли-небудь з тобою не щирим?
   -- Ні, у цьому ви маєте рацію. Нещирим ви не були, я це добре відчувала, і відчуваю.
   -- Я просто щиро радію за тебе. Не повинна така гарна дівчина бути одною. Та й вік для заміжжя у тебе дуже підходящий.
   -- Ну, про заміжжя мова поки що не йде. Але ми кохаємо один одного. Це і я, та й Сергій вже знаємо. Вибачте, я навіть мамі про це не казала, а вам розповідаю, неначе сповідуюсь.
   -- І я дуже вдячний тобі за це. Адже ми не такі вже й чужі люди.
   -- Так, і я вважаю, що ми вже не чужі. А тому й гадала, що ви мене зрозумієте. Ілля Михайловичу, можливо, я й вийду заміж у наступному чи пізніше році. Але я ніколи не забуду наші зустрічі й розмови. Повірте мені.
   -- Я вірю тобі. Тому що й сам до кінця своїх днів буду пам'ятати ці зустрічі й розмови. А ще наш поцілунок. Адже я навіть собі не признавався, що трохи закохався у тебе.
   -- Трохи?..
   -- Так, Марічка, вибач за відвертість, але трохи. Адже я кохаю і свою дружину, і дітей.
   -- Я розумію. А тому не ображаюся на ваше "трохи", -- посміхнулася дівчина.
   -- Так. Я ще раз повторюю, що я радий за тебе. Але тепер давай поговоримо про твою роботу. Ти що, покинеш аспірантуру?
   -- Ні, я її обов'язково закінчу. Нехай навіть і не захищусь - трохи часу я згаяла - але завершу. І тепер я намагатимусь якомога більше встигнути. Можливо, що й до передзахисту дійде, хоча й навряд. Та ви однак залишитесь моїм науковим керівником.
   -- А якщо ти вийдеш заміж, то залишишся в Києві чи переїдеш у Дніпропетровськ?
   -- Скоріше за все, переїду - нитка за голкою... Але й тоді ви залишатиметесь моїм науковим керівником. Навіть заочно. Ви ж не відмовите мені у цьому?
   -- Звичайно ж, ні! Дякую тобі за це прохання.
   -- І якщо я буду захищатись не в Киві, то ви приїдете на мій захист?
   -- Аякже! Хіба може аспірант чи здобувач захищатися без свого наукового керівника. Навіть якщо ти будеш захищатись у Петропавловську-на-Камчатці, то й туди я приїду чи прилечу. Ми вже з тобою тісно поєднані. Нехай і не тілесно, але духовно.
   -- Гарно ви сказали. І я теж так гадаю, так воно і є. Ну, що, тепер будемо повертатися в інститут? Про все головне, мабуть, переговорили.
   -- Так, мабуть, що так. На жаль... -- зітхнув Ілля.
   -- О! На жаль... Тоді ви, можливо не відмовите мені в одному проханні?
   -- Тобі я ні в чому не можу відмовити. Слухаю тебе, Марічко.
   -- Ви казали, що будете пам'ятати наші зустрічі й бесіди. А ще поцілунок... То може нехай буде ще один поцілунок - прощальний, так би мовити?
   -- Звичайно, -- зрадів Ілля. -- Це буде гарна пам'ять про наші романтичні відносини.
   -- Так, саме романтичні відносини, -- із щирою жалістю промовила Марічка, після чого, як і у травні, знову міцно вп'ялася у губи Золотаренка. І він із задоволенням відповів їй тим же. Поцілунок видався досить затяжним...
   Ось так ця романтична історія відносин Золотаренка й Малишко як несподівано почалася, так само несподівано й завершилась.
  
  

РОЗДІЛ 22

Від себе не втекти

   Але особисто для Іллі Михайловича романтична історія з Малишко несподівано все ж мала своє продовження. З часу розтавання Іллі Михайловича з Марією пройшло тижнів три. Ні, вони, звичайно ж, не розсталися. Вони й надалі обоє працювали на кафедрі і нормально спілкувалися, Золотаренко як і раніше залишався науковим керівником Малишко. Вони навіть зараз більше спілкувалися, бо Марічка тримала слово - вона почала активніше займатися дисертацією. Та зараз вони спілкувалися виключно у робочий час і на робочі теми. Тобто розлучення відбулося з прогулянками та бесідами не за темою дисертації. Тепер Іллі нічого було затримуватися на роботі і він частіше став бувати вдома, та ще й часом порівняно рано. І одного такого дня Надія, прийшовши додому після роботи й заставши там чоловіка, здивовано здвинула плечима:
   -- Дивно!
   -- Що дивно, Надюшо?
   -- Дивно те, що ти вже вдома. І не перший вже день. А пару днів тому взагалі на роботу не ходив. Ти цілих два роки майже щоденно ходив на роботу, і повертався досить пізно. Так само, як то було в НДІ. Ну, я розумію, що ти перший рік звикав до порядків на кафедрі. Але таке відбувалося й у минулому році. Саме через це мене чомусь і дивує така різка зміна. Що трапилося? Надокучила вже робота в навчальному інституті? Признавайся.
   -- Ні, не надокучила.
   -- А що ж тоді трапилося?
   Ілля замовк, щось обдумуючи, а потім наважився:
   -- Це не зараз, Надю, трапилося, а саме тоді. Тобто у минулому році, та частково й у цьому - навесні.
   -- Отуди тобі! І що ж тоді трапилося?
   -- Так, тобі потрібно, мабуть, взяти у руки якогось дубця.
   -- Це ще навіщо?
   -- Тому, що я завинив перед тобою. Зізнаюся... -- зітхнув Ілля.
   -- Та-а-к... А ось з цього місця більш детально. Бити тебе я не збираюся.
   -- Ну, що детально... Був у мене невеличкий флірт.
   -- Невеличкий, говориш. Протягом року чи півтора?
   -- Та ні, менше. Та й не про час я мову вів. А про те, що нічого серйозного не було.
   -- Як це так? А що ж тоді було?
   -- Ну, просто прогулянки містом, розмови...
   -- І все?
   -- Практично так.
   -- Так, Ілля, мені набридло витягувати з тебе кожне слово. Якщо наважився мені розповісти, то розповідай все нормально. І закохався ти, звичайно ж, у молоденьку студенточку?
   -- Майже що так. Хоча ініціатива йшла не від мене. Та це з мене провини не знімає. Просто це вже не студентка, хоча нещодавно такою була, а вже асистент кафедри, аспірантка. Я її науковий керівник.
   -- А-а, зрозуміла. Закоханість студентки у свого викладача? Типова історія. Але ж вона не була твоєю студенткою.
   -- Так, звичайно ж, не була. Але я як би став її викладачем, тобто науковим керівником.
   -- Он воно що. Я колись так раділа, що ти перейшов у навчальний інститут. Та тепер бачу, що я передчасно раділа. Я тоді якось навіть не подумала про те, що ти будеш працювати не просто в оточенні студентів, але й студенток.
   -- Ну, жіноча стать на любій роботі є.
   -- А якраз на твоїй, наскільки я знаю, жінок не було.
   -- Саме у нашому відділі дійсно не було, а взагалі-то в НДІ вони були.
   -- Та-а, скільки їх там було. Гаразд, повернемося до твоєї аспірантки І вона гарна дівчина?
   -- Гарна, -- чомусь зітхнув Ілля.
   -- О, зітхаєш. Тобто за нею зітхаєш?
   -- Та ні. Все вже закінчилося. Вона закохалася у чоловіка, який їй більш пара.
   -- А ти жалкуєш?
   -- Ні, навпаки радію. І за неї радію, і радію, що ситуація розрядилася. Вона мені, звичайно, подобалася, я навіть майже закохався в неї. Це почалося не одразу. Ми з нею часто спілкувалися, я маю на увазі по науковій роботі. Ну, і поступово розпочався цей флірт. Чи я навіть не знаю, як його назвати, тому що, повторюю, нічого серйозного не було.
   -- А не дуже серйозного?..
   -- Ну-у, був один поцілунок. Ні, два.
   -- То один чи два? Щось дуже вже мало для такого терміну.
   -- Два. Один був спонтанний, а інший - плановий.
   -- О! А це вже цікаво. Спонтанний - це я добре розумію. А що таке плановий?
   -- Прощальний.
   -- Ось тепер зрозуміло. І він дійсно прощальний?
   -- Так.
   -- Ну, що ж. Бити я тебе, як казала, не буду. Як то кажуть, повинну голову меч не січе. А крім того, якби били когось за одні лише поцілунки, та ще й усього за два - якщо це правда - то, наприклад, більшість артистів щодня у синцях ходили б. Скільки їм цілуватися доводиться з чужими жінками чи чоловіками. Та ще й дублі у них під час зйомок є... Але сам факт твого, так званого флірту, мені дуже неприємний. Не чекала я цього від тебе.
   -- Я й сам такого не чекав. Можливо це відбулося тому, що у мене в юності, в школі фактично не було закоханості. Про армію я вже й не кажу, але і в інституті у мене з дівчатами практично не було романтичних відносин, -- зітхнув Ілля. -- Тобто це схоже на щось таке, що свого часу я цей етап життя задарма згаяв, недокохав, так би мовити. Ось воно зараз і проявилося.
   -- Навряд чи. Це більше схоже просто на кризу середнього віку.
   -- Яку ще кризу? Що, я вже такий старий?
   -- Справа не в старості, -- розсміялася Надія. -- Вона тут ні до чого. Середнього віку - мається на увазі вік саме за 40 років. Є такий медичний термін - криза середнього віку.
   -- Так тож у жінок. Як то кажуть: сорок років - бабій вік.
   -- Натякаєш на мій вік?
   -- Борони Боже! Просто є ж така приказка.
   -- Гаразд, ясно. Та мова йде не лише про жінок, але й про чоловіків. Одного разу в житті кожної людини настає такий період, коли все встає з ніг на голову. Поняття "криза середнього віку", або "криза середини життя", можна охарактеризувати як фізіологічний і психологічний дисбаланс, коли обсяг проблем, які звалилися раптово на плечі людини в самому розквіті сил, ставить її в глухий кут. Людина в цьому стані не здатна тверезо і адекватно оцінювати своє становище. Вона або впадає в безпросвітну депресію, або гарячково намагається заповнити своє життя чимось суєтним, часом додаючи собі цим нових проблем. Трапляється це в віці 30-50 років. Криза середнього віку у чоловіків, як і у жінок, пов'язана з початком гормональної перебудови, медики називають це початком "інволюції". Вся ендокринна система змінюється, починаються зміни навіть в судинах. Настрій падає, або ж стає нестійким, можуть бути як спалахи гніву, так і меланхолії. Може також вже з'являтися "пузце", та й взагалі, зайва вага.
   -- Хм, цікаво. А я гадав, що це стосується лише жінок.
   -- Ні. З жінками якраз дещо простіше, там все відбувається більше на фізіологічному рівні. А з чоловіками якраз складніше. У чоловіків, що досягли 40-го віку, починає пропадати сексуальний потяг. Розмова йде не про імпотенцію. Просто у представників сильної статі бажання починає виникати набагато рідше. В юності чоловіки мають значний інтерес до дівчат і речей, пов'язаним з близькістю. Це цілком нормально, проте з віком цей сексуальний потяг поступово зменшується. Деякі чоловіки ставляться до цього абсолютно спокійно. Вони перемикають власні інтереси на щось нове і знаходять цікаві заняття. Одні починають захоплюватися автомобілями і технікою, інші вважають за краще полювання або риболовлю. А ще сорокарічні чоловіки намагаються відновити згасаючий сексуальний потяг за допомогою молоденьких дівчат. Деяким чоловікам у цьому віці стає все важче знайти спільну мову з дружиною, тобто з жінкою свого віку - і в спілкуванні, і в ліжку, отож і починається пошук більш молоденьких, але і вони часом не приносять очікуваного успіху. І це стає початком духовної кризи: розуміння, що життя вже наполовину прожите, а багато мрій ще не збулися і вже не збудуться. Розумні ловеласи балуються на стороні, проте залишати сім'ю не поспішають. Чоловіки, які стежать за собою - не лише зовні - переживають цю кризу нормально і швидко приходять в норму. А ось у інших проявляється депресія, спустошеність, жалість до себе, відчуття пригніченості і безглуздості життя, зміна цінностей. І ці головні супутники кризи середнього віку у чоловіків здатні вибити грунт з-під ніг навіть у самої успішної людини і розбити міцну сім'ю. Чоловік у розквіті сил може без видимих причин впасти в депресію, кинути хорошу роботу, замкнутися в собі, завести молоду коханку або, й того гірше, піти з сім'ї.
   -- Навіть так?
   -- Буває й саме так.
   -- А ти знаєш, я щось чув про це, та не звернув увагу. У нас на кафедрі якось розмовляли двоє моїх колег, приблизно такого ж віку, як і я. Жінок на той час на кафедрі не було, а тому чоловіча бесіда була досить відвертою. Я так, лише краєм вуха слухав, зайнятий своїми справами. І один з колег розповідав, що у ньому відбулися якісь зміни - нібито прокидається він одного разу раннім весняним ранком, підходить до розчиненого вікна, і раптом розуміє: щось не так - його більше не радує ні роздивляння дівчат в коротких спідничках, ні весняний вітерець. Немає у нього в душі ніякого пориву, і нічого не хочеться - ні пити, ні гуляти, ні навіть романи крутити. І він задумався, що ж з ним таке сталося? Адже він завжди дотримувався приказки про те, що справжній чоловік любить м'ясо, вогненну воду і жінок. А сьогодні йому нічого цього не потрібно. А потрібно щось, чого він і сам не знає. Я тоді думав, що це просто чоловічі баєчки. А воно виходить, що й справді таке може бути. Ну, у мене поки що такого, слава Богу, немає.
   -- Тобто, -- розсміялася Надія, -- тобі вже ще подобається роздивляння дівчат в коротких спідничках?
   -- А чом би й ні, -- й собі розсміявся Ілля. -- Я поки що дієвий чоловік. Можу звертати увагу й на дівчат. Просто звертати увагу, оку приємно бачити красу.
   -- І все? -- сміялася дружина. -- І ніяких помислів чи намірів у тебе при цьому немає?
   -- Ну, намірів точно не має. А помисли... - біс його знає. Та годі про це. Я визнаю, що зробив помилку у житті. Та воно якось так несподівано сталося...
   -- Ну, немає у світі людей, які б не робили помилок. Але одні з них каються і намагаються не повторяти подібних помилок, інші ж - навіть не думають про каяття і продовжують грішити.
   -- А гріховні думки, наміри? Помисли, про які ти тільки-но казала?
   -- Ну, -- посміхнулася Надія, -- якби людей засуджували за гріховні думки чи наміри, то, мабуть, у світі переважали б не будівлі для житла чи виробництв, а виправні колонії. У молодості, я не можу сказати за дівок, а відсотків 90 парубків, якби їх осуджували за самі лише їхні помисли, точно були б засуджені. Хоча... хто може сказати, що у них були такі вже й гріховні думки чи помисли. Що не кажи, а основний інстинкт подолати людині не так-то й просто. Адже людиною рухають 3 основні його інстинкти: це сексуальний інстинкт, інстинкт влади і інстинкт самозбереження. Використовуючи ці інстинкти, можна підпорядкувати собі волю людини і маніпулювати нею. А також можна з їх допомогою стимулювати себе на досягнення великих цілей. При цьому психологи вважають найслабшим інстинктом, інстинкт самозбереження, ставлячи, мабуть, на перше місце сексуальний інстинкт.
   Це була думка саме Надії Золотаренко, хоча деякі люди вважали й дещо по-іншому. Ставили, наприклад, інстинкт самозбереження навпаки вище інших, вважаючи його основним. Мотивували вони це тим, що як сексуальний інстинкт, так і інстинкт влади, мають основу в інстинкті самозбереження, який відповідає як за власне відтворення, так і за максимальну безпеку. Наприклад, для чого людині потрібна влада, як не для більшої безпеки, а сексуальний інстинкт, є ніщо інше, як необхідність продовження свого роду, що також можна вважати інстинктом самозбереження.
   -- Та й хто може сказати, які думки гріховні? -- продовжувала Надія. -- І, взагалі, як можна їх заглушити? Адже вони є в кожній людині. Якщо з'явився гріховний помисел і ти його відразу відкинув - це ще не є гріхом, але якщо ти цей помисел мусуєш в своїх думках, якщо не поспішаєш від нього відмовлятися - це вже гріх. А взагалі-то грішні думки відвідують всіх і за всіх часів... Наприклад, заборонений плід - солодкий! А людині завжди хочеться солоденького... Якщо у чоловіка ніколи не виникали грішні думки, зокрема сексуальні, то він, мабуть, асексуал? -- Асексуали - люди, які не відчувають статевого потягу. -- Так, гаразд. Щось я сьогодні розговорилася... Давно такого не було. То ти мені дав для цього привід. Та я дуже сподіваюся, що надалі таких привидів, подібних причин для розмови не буде. А взагалі-то цікаво було б поглянути на ту іншу причину сьогоднішньої розмови - на джерело твого флірту.
   -- Воно тобі потрібно?.. Дівчина як дівчина. А взагалі, розмова у нас сьогодні відбулася дуже цікава. Особливо про кризу середнього віку, та ще й у чоловіків. Мені це й невідомо було.
   Та це й не було дивним. В СРСР намагалися оминати проблему середнього віку, особливо у чоловіків, хоча в 70-ті роки рівень розлучень в країні доходив до 40 %. А ось пізніше на цей аспект життя людини почали звертати пильну увагу. Значно пізніше, вже на початку ХХІ-го століття відомий російський психолог Олена Новосьолова про це дуже добре напише в своїй книзі-лекції "Чоловічі кризи. Як їх пережити жінці, яка поруч". Новосьолова з 18-ти років, паралельно з навчанням, працювала військовим кореспондентом. Завдяки службовим відрядженнями об'їздила всю країну, опублікувала понад 500 статей у військових газетах. Вона закінчила філософський факультет МДУ, стала успішним психологом, але пізніше в свої 32 роки поступила ще й до Вищого психологічного коледжу при Російській Академії наук. Далі вона стане одним з небагатьох російських фахівців, які розвиватимуть область чоловічої психології як окремий напрямок. З 1995-го року працюючий психолог Олена Новосьолова стане ще й штатним консультантом по психології однієї з сильних фракцій Державної Думи. Крім того, вона буде вести передачі на радіостанції "Срібний дощ", а на завершення стане автором бестселера "Альфа-самець".
   Олена відзначатиме, що вік настання кризи варіюється від 37 до 42 років - це один з найбільш важко пережитих періодів в житті чоловіка. Його ще іноді називають "сороковими фатальними". А Ілля Золотаренко знаходився якраз в цьому віковому проміжку. Хоча іноді у частини чоловіків цей кризовий вік зсувається у бік збільшення - все залежить від емоційного стану людини. То що ж таке криза середнього віку у чоловіків і як її пережити з мінімальними руйнуваннями? Іноді говорять, що криза середнього віку у чоловіків - це коли коханка нічим не відрізняється від дружини ... Але це занадто вже примітивне судження.
   Так ось на що стане вказувати Олена Новосьолова. Вона говоритиме, що, по-перше, це вік підведення підсумків. Якщо чоловік вважає себе до 40 років успішним, тобто його соціальні амбіції задоволені, то він - переможець. А переможцю потрібні нагорода і п'єдестал, і бурхливі оплески, і захоплені погляди. Чоловік - герой! Сім'я у нього в порядку, все на своїх місцях. Роль глави сім'ї він виконує, на його думку, відмінно. У нього є захоплення, своє коло спілкування, зовнішні атрибути успіху. Світ просто зобов'язаний захоплюватися його досягненнями. І хто ж населяє цей світ? Дружина, яка пройшла з ним весь шлях його становлення, бачила і "розбитий ніс", і відчай? Вона давно перестала хвалити чоловіка і захоплюватися ним, а до його успіхів ставиться як до чогось цілком природного. Скаже часом: "Ти молодець! Треба б ще ось це..." - і продовжить спокійно розмову про сімейні потреби. Та не ті це "мідні труби", яких жадає чоловіче самолюбство, ох, не ті!
   То хто ж оцінить подвиг героя? Хто буде дивитися на нього закоханими очима, повними захоплення і захвату? Ви це теж прекрасно знаєте! Молоденькі жінки, полонені образом "альфа-самця". І справа тут не в тому, що чоловіка потягло розміняти "стару сорокарічну дружину на дві молоденьких по двадцять років". І не в тому, що він зіпсований або розбещений. Йому успіх потрібен як повітря! А дружина не поспішає з лавровим вінком - або з'являється невчасно і недоречно. А навколо так багато захоплених дівчат... "Якщо не зараз, то коли?" -- думає чоловік. Йому не дає спокою питання: "Чого я коштую в житті?" -- І відповіді людина шукає не у колег і друзів, це пройдений етап. Йому потрібно захоплення жінок. Тепер для нього головне - ставлення до його могутньої особистості.
   До голоду визнання домішуються страхи. Сорок - це не двадцять і не тридцять. Чоловік розміняв п'ятий десяток. Невідомо, скільки залишилося чоловічого життя, де ж тріумф? Та ще й тіло підказує: молодість витікає, як пісок крізь пальці. Починають бешкетувати легені, печінка, судини, шлунок, серце... Чоловік несподівано розуміє, що старість не за горами, що все краще залишилося позаду, що скоро він почне втрачати сили, що нічого не можна повернути назад, що він старіє. Перші ластівки еректильної дисфункції довершують похмуру картину. Чоловік стає замкнутим, роздратованим. Дивиться на себе в дзеркало: начебто ще нічого, старий. А в голові стукає: "Скоро станеш старим і немічним. Поспішай, поки є порох в порохівницях". І він поспішає...
   Та не все так просто. Тому, що, як багато хто вважає, ніколи жоден чоловік думати так, як описано в книзі (про похвалу, тріумф, нагороди, п'єдестал тощо), не буде. А якщо такі і знайдуться (в своїй меншості), то це чоловіки, у яких, як то кажуть, "дах поїхав". Все розшифровується досить просто, все було б абсолютно всім зрозуміло, якби в тексті Новосьолової було додано всього лише 3 слова. Ці слова такі: під час кризи середнього віку чоловіки так думають і ведуть себе на підсвідомому рівні. Тоді все сходиться. І, швидше за все, ці слова упущені не випадково, навряд чи навіть початківець психолог міг би не подумати про підсвідоме мислення людини. Автор, швидше за все, спеціально згустив фарби, щоб більше зацікавити читача або слухача, тим паче жіночу аудиторію, яка, як відомо, завжди дуже чутлива до слів.

* * *

   Восени цього року почав більш плідно працювати над своєю науковою роботою і сам Ілля Михайлович - просто у нього тепер з'явився на це час. Ні, два роки даремно не пропали, але, поклавши руку на серце, потрібно сказати, що зроблено було мало. І тепер Золотаренко, як і його аспірантка, намагався надолужити згаяне. Хоча в цілому минулий завершальний рік 70-х закінчився успішно. Та й весна нового десятиліття ніяких змін в цей обіг не внесла. Вона тільки періодично нагадувала, що до закінчення аспірантури Марії Малишко з кожним днем залишається все менше часу. На зимові канікули Марія взяла частину своєї відпустки і майже на 2 тижні кудись зникла. Куди вона поділася, догадувався хіба що лише її науковий керівник. Та повернувшись (скоріш за все, з Дніпропетровська), вона знову активно включилася у виконання затвердженого плану аспірантури, хоча й розуміла вже, що однак у нього не вкладеться. Так воно й сталося. В цілому аспірантура була закінчена начебто нормально, але дисертаційна робота поки що була ще не завершена. Не була призначена й дата попереднього захисту, хоча в цілому всі глави роботи (включаючи результати експериментальних робіт і висновки) були готові. Потрібно було лише завершити друкування ще, мабуть, з третину її, оформити належним чином і подавати на засідання кафедри. А далі вже по інстанціям до попереднього захисту.
   Перед тим, як вже йти у літню відпустку на прогулянці в інститутському парку - таїтися було вже ні до чого (просто прогулянка у вільний час) - у Марії відбулася розмова з її науковим керівником. Ініціював розмову Золотаренко, та Малишко була готова до такого повороту подій.
   -- Так, Марічка, які твої подальші плани? Ой, може мені вже не так тепер до тебе звертатися - не Марічка, а Марія чи Маша?
   -- Ні, вам можна і Марічка, -- посміхнулася дівчина, та потім стала серйозною, навіть трохи сумною. -- І вам, і мені це буде добра згадка.
   -- Оп-па! А чому згадка? Ти збираєшся покидати нас, тобто кафедру?
   -- Мабуть, що так. Та не назавжди.
   -- Як це?
   -- Я десь в середині серпня виходитиму заміж. Пропозиція мені вже зроблена, і я відповіла згодою.
   -- Поздоровляю тебе!
   -- Е, ні. Так просто із заміжжям не поздоровляють.
   -- Та я ж поздоровляю тебе поки що лише з освідченням твого судженого тобі у коханні, і вашою згодою на шлюб.
   -- Я розумію. Гаразд. Тоді дякую. Але я бажаю, що ви мене поздоровила особисто у день весілля. Це для вас сприйнятливо?
   -- Ти мене запрошуєш на своє весілля?
   -- Так, але теж поки що попередньо. Дещо пізніше ми з Серьожею вишлемо вам офіційні запрошення.
   -- Дякую за таку увагу. З кафедри ще хтось буде?
   -- З кафедри я запрошую лише вас і Миколу Васильовича. А ще буде моя подруга по інституту, вона киянка, отож живе і працює в Києві, теж незабаром збирається заміж. Вона точно буде, бо має стати моєю дружкою. А ось чи погодиться приїхати на моє весілля Семенов, я навіть не знаю. О, я забула сказати, що весілля планується провести в Дніпропетровську.
   -- Ну, це я й так зрозумів.
   -- Так, ви це знаєте. Так ось, якщо Семенов мені відмовить, та ще й ви, тобто не буде нікого з кафедри, то для мене це стане катастрофою.
   -- Я тобі не відмовлю. Я вже зараз це кажу, і на весіллі буду обов'язково. Як може аспірантка виходити заміж без свого наукового керівника, -- пошуткував Ілля.
   -- Ну, на той час ви вже не будете моїм науковим керівником.
   -- Як то так! -- жартівливо нахмурив брови Золотаренко. -- А хто рік тому казав мені, що я залишусь для тебе заочним керівником?
   -- Ой, і правда, -- засміялась Марія. -- Я й забула. Отож ви точно будете?
   -- Точно. У мене лише до тебе є одне запитання. А можна мені приїхати до тебе на весілля з дружиною? Вона хотіла бачити тебе.
   -- Бачити мене? -- перелякалася Марія. -- А вона знає про мене?!
   -- Знає.
   -- Ви що, все їй розповіли?
   -- Ну, не все, але розповів.
   -- І що? Як вона це сприйняла?
   -- А нічого. Звичайно, розмова була важкою... Але, як бачиш, я живий і здоровий.
   -- І ви що, розповідали їй все після кожного нашого сумісно проведеного дня?! -- з образою сполохалася Марія.
   -- Та ні. Ну ти що! Розповів вже тоді, коли наші зустрічі припинилися.
   -- А що ж ви розповіли? І про наші поцілунки теж?!
   -- І про поцілунки теж. А ще й те, що я трохи закохався у тебе. Вибач за слово трохи, але такі реалії.
   -- Та ви що?! І вона вам пробачила?!
   -- Пробачила. Сказала, що за поцілунки не судять. Навела мені приклад з артистами.
   -- Вона у вас дивна жінка... -- повільно тягнула Маша. -- Я б так, напевно, не змогла.
   -- А я гадаю, що змогла б. Якщо кохаєш... - в житті всяке трапляється.
   -- То так, ви, мабуть, маєте рацію. Та однак, відчуваю, що ваша дружина гарна людина, як і ви самі. Гаразд, приїжджайте з дружиною. Можливо, то навіть на краще - побачить, що ваша, так би мовити, колишня пасія дійсно виходить заміж.
   -- Вона в це й так повірить, якщо я їй повідомлю. Вона просто хотіла побачити тебе, яка ти. Адже я їй сказав, що ти дуже гарна.
   -- Так і сказали? -- посміхнулася, і доволі радісно Малишко.
   -- Так і сказав. А хіба я сказав неправду?
   -- Не знаю. Вам краще знати, -- вже зашарілася Марія. -- А як звати вашу дружину? Це щоб у запрошенні до неї звернутися, -- пояснила вона.
   -- Надія Степанівна.
   -- Добре, я запам'ятаю.
   -- Так, Марічко, з твоїм весіллям ми питання начебто з'ясували. Повернемося до справ насущних. Коли у тебе буде готова робота до переднього захисту?
   -- Я планую, що у жовтні. Я ще влітку трохи над нею попрацюю. А потім вже не до неї буде - підготовка до весілля, саме весілля, медовий місяць... -- знову зашарілася дівчина.
   -- Так, це я розумію. Якщо на жовтень, то це дуже добре. Можна навіть і на листопад, якщо не встигатимеш, але не пізніше цього року. А де передзахист плануєш проводити?
   -- Як це де? Звичайно ж, на нашій кафедрі, на моїй скоро вже колишній кафедрі, -- сумно зітхнула Марія. -- І захищатися я теж планую на кафедрі. Тобто на спеціалізованій Раді при нашій кафедрі, у КПІ. Я ж казала, що не назавжди покину вас.
   -- А оце здорово! У цьому питанні ти просто молодець. Тоді і я, і Микола Васильович заздалегідь підготуємо питання про твій передзахист. Звичайно, за домовленістю з тобою. Я знайду тобі гарного опонента. Запишеш номер мого, а може, й Семенова домашнього телефону. І будемо на зв'язку. А потім вже будемо домовлятися й про сам захист. Ти вірно вирішила - краще це робити там, де ти навчалась, працювала, де тебе всі знають.
   -- А я так і гадала.
   -- Ото ж я й кажу, що ти молодчина! Бо міг бути як варіант і Дніпропетровськ, тим паче, що твій майбутній чоловік працює там на серйозному підприємстві.
   -- Ні-ні. Ми це питання з ним обговорювали і одностайно вирішили, що захищатися я буду саме в КПІ. На мій захист і він приїде в Київ, як вже мій чоловік.
   -- То правильно. І щоб ти обов'язково захистилася у першій половині наступного року... бо потім тобі може бути вже й не до дисертації.
   -- Чому це не до дисертації? Я й у заміжжі можу над нею працювати.
   -- Справа не в цьому, -- посміхнувся Золотаренко. -- Розумієш, Марічко, у шлюбі часом з'являються діти.
   -- О!.. Он ви про що. Так, і у цьому ви маєте рацію. Тоді, мабуть, з дисертацією й справді доведеться поспішати. Нічого, я все спланую.
   -- Сплануєш народити дитинку? -- продовжував посміхатися Ілля.
   -- Ілля Михайловичу... -- зашарілася Марія та майже одразу, задиркувато глянувши в очі співрозмовнику, промовила, -- а що, і це також.
   -- Правильно, молодець. У нас, в СРСР все планове - планова система господарювання. А сім'я це теж господарство, та ще й яке. -- Та потім він змінив свій жартівливий тон на серйозний і завершив. -- Ну що ж. Тепер ми з тобою теж всі питання обговорили. Отож, за справу. Мені й самому теж потрібно активізувати роботу над своєю дисертацією. Але й про твою я забувати не буду.

* * *

   На початку липня, перед тим, як основна маса співробітників кафедри мала йти у відпустки, Золотаренка запросив до себе у кабінет завідувач кафедрою.
   -- Так, Ілля Михайловичу, ваша аспіранта навчання завершила. Проте завершила не так, як нам би того хотілося - дисертація у неї поки що не готова. Я чудово розумію, що нічого страшного у цьому немає, але мене цікавить питання - коли вона все ж буде готова.
   -- Попередній захист відбудеться ще у цьому році.
   -- Це точно? Я розмовляв з Марією, вона теж сказала мені майже те саме. Та чи це насправді так? Тим паче, що йдуть чутки про те, що вона збирається виходити заміж.
   -- Це насправді так. І я, і Марія за свої слова відповідаємо.
   -- То добре. Я вірю вам. Передзахист відбудеться у нас?
   -- Звичайно.
   -- А ви не знаєте, Марія виходить заміж за киянина чи за іногороднього. Адже стосунки у вас дружні, хоча попередні успішно завершені, і без кардинальних рішень. Даруйте, це я так, до слова.
   -- Нічого, все нормально. Якщо Марія не афішує, за кого виходить заміж, то вона має на це право. І я начебто не маю права розголошувати її таємниці. Та вам я скажу, знаю, що ви зайвого слова нікому не скажете - Маша виходить заміж не за киянина. Вона полишить Київ і кафедру. Переїжджатиме у Дніпропетровськ. Я це кажу ще й тому, щоб ви були до цього готові.
   -- А трясця тобі! А це вже не дуже добра новина. Гарну викладачку кафедра втрачає. А у нас і так колектив майже чоловічій - жінок обмаль. Ну, та що тут вдієш. Я однак радий за Малишко, та й Дніпропетровськ чудове місто, і теж на Дніпрі. Ну, що ж, нехай їй там щастить, а головне щастить у шлюбі - вона на це заслуговує.
   -- Миколо Васильовичу, а можна запитання з цього приводу?
   -- Звичайно.
   -- А якщо Малишко запросить вас на весілля, ви поїдете?
   -- А вона може мене запросити на весілля?
   -- Скажу відверто - не може, а обов'язково запросить. І у мене прохання - не відмовляйте їй.
   -- Оце то так... Та воно, мабуть, так і мало статися. Те, що вона запрошує і вас, я не сумніваюсь. А ще кого?
   -- Більш нікого.
   -- О! Тоді це з її боку велика повага до мене. Тоді мені точно потрібно бути присутнім. А на коли намічено весілля? Це важливо, щоб спланувати свою відпустку. Чи весілля буде восени?
   -- Ні, не восени, саме влітку. Точної дати я не знаю, але Маша казала, що в середині серпня. Я тому й завів з вами цю розмову, щоб ви, якщо дасте згоду на приїзд на весілля, спланували відпустку.
   -- Все нормально. Ми з дружиною планували на пару тижнів з'їздити на море, та до середини серпня ми точно повернемося. Так що на свадьбі у Марії я точно буду. Даю слово.
   -- Дякую. Вона буде дуже рада. Вона вас дійсно поважає.
   -- Гаразд, досить лірики. А тепер скажіть мені, вельмишановний Ілля Михайловичу, -- трохи ущипливо запитав завідувач кафедрою, -- а як справи з вашою дисертацією?
   -- Ще гірше, ніж у моєї аспірантки, -- зітхнув, розвівши руки, Золотаренко. -- До попереднього захисту мені дуже й дуже далеко.
   -- І чому? Бо ви обоє гаяли час.
   -- Ви знаєте, я не можу сказати, що то був згаяний час.
   -- Я розумію. Даруйте мені. Я трохи погарячкував з цією фразою. Але все ж, у чому справа?
   -- Ви знаєте, є багато чого. Є причини, звичайно, й суб'єктивні, але є і об'єктивні. У тому числі й те, що мені довелося трохи змінити напрямок своїх досліджень, в основному теоретичних. Не кардинально, та все ж. Та й докторська дисертація - це не кандидатська, у ній кожне слово вагоме. Доводиться писати, закреслювати, переписувати, знову закреслювати й знову писати.
   -- Мені це добре відомо. Але, все ж, коли ви її плануєте завершити?
   -- Ну, раніше я ставив собі мету вкластися у 10 років.
   -- Та ви що! Ну й плани у вас! Ні, таке, батенька, аж ніяк не годиться. Я бачу, що вас потрібно ще більше підганяти, ніж вашу аспірантку. Отож, ще 2-3 роки, і край. Ну, максимум чотири. У мене на вас великі плани.
   -- Які ще плани?
   -- Дізнаєтеся, як станете доктором наук. Так, з осені закочуйте рукави, і беріться за справу. Будете доповідати про стан вашої роботи над дисертацією на засіданнях кафедри по 3-4 рази на рік. Я тепер з вас не злізу.
   -- Ото дякую, -- іронічно посміхнувся Ілля.
   -- Дякувати будете, коли захиститеся. Все, розмова завершена.

* * *

   Та розмова з завідувачем кафедрою не була даремною. Ілля Михайлович навіть у своїй немалій викладацькій відпустці частину відпочинку присвятив роботі над дисертацією. Відбулося це тоді, коли сім'я Золотаренків відпочивала на дачі. Надія останні роки брала відпустку виключно літом. У дитячих лікарів це було можливо, тому що завантаженість на роботі у цей час була невеликою - влітку діти майже не хворіли, вони переважно оздоровлюються на дачах, у бабусь з дідусями чи на морі. Та на дачі Надія відпочивала не так вже й довго, тому що до цього вся сім'я Золотаренків 2 тижні провела ще й на морі. І це була, як вони сподівалися, остання їх поїздка на море громадським транспортом - одержавши відпускні та доклавши заощаджені гроші Ілля з Надією, як то раніше й планували, купили власний автомобіль - "Жигулі" ВАЗ 21063 (а фактично варіант все тієї ж італійської моделі "Fiat 125" 1967-го року випуску). Аналогічна версія машини - Polski Fiat 125p - випускалася за ліцензією ще й у Польщі. Власний автомобіль давно вже нікого не дивував. Із родини Золотаренків не було поки що власної легкової машини у сім'ї Петра та Василя - тому за його польотами все, мабуть, на це не хватало часу. Хоча останнім часом і він вже планував обзавестися таким зручним засобом пересування - на відносно не великі відстані, бо пілот Василько вимірював зараз відстані не десятками кілометрів, а тисячами.
   Придбати автомобіль Золотаренкам (щоб прискорити купівлю) трохи посприяв батько Наталії. Права Ілля вже мав. Цього навчального року, вільний вже від зустрічей з Марічкою, він ходив на спеціальні курси з підготовки водіїв категорії "В", які існували при інституті. Та нормальної водійської практики він ще не мав, а тому вирішено було поки що не ризикувати. А ось на дачу всією сім'єю вони вже їздили на власному автомобілі - то буда чудова практика водіння автомобіля на вже доволі завантажених вулицях міста. Отож, відпочинку у Іллі було багато - він і працював над дисертацією здебільшого, коли дружина вже вийшла на роботу.
   Та ось настав і день весілля Марії Малишко. Відбулося воно у суботу 22-го серпня. Були на весіллі і Семенов з дружиною, і Ілля з Надією. І цим фактом була дуже задоволена наречена, а точніше вже молода дружина. Вона з задоволенням представила чоловіків як завідувача кафедрою, на якій вона працювала, та її наукового керівника.
   Сподобалася і сама Марія, та вже дружині Іллі.
   -- А твоя Марія й справді гарна дівчина, -- з посмішкою тихенько заявила вона чоловікові. -- Та й взагалі досить приємна дівчина, тобто вже молода жінка. У тебе гарний смак.
   -- Яка ж вона моя? -- теж посміхнувся Ілля. -- Подивись, який у неї показний чоловік.
   -- Ну, нехай колишня твоя. Крім того, вона все ще твоя аспірантка. Так що трохи й твоя. І не сердься, я тобі не дорікаю. Та що було, те було. Все, забули, -- завершила вона, бачачи, що чоловік хоче щось сказати.
   В цілому весілля Марії та Сергія Столяренко - таким стало вже прізвище і Марії - було гарним, і всі гості залишилися ним задоволені.
  
  

РОЗДІЛ 23

Суттєві зміни в біографії

   Та рік 1981-й все ще продовжувався і його літо завершилося тим, що Ілля отримав звістку від мами про те, що Лаврентій Золотаренко, якому у червні виповнилося 56 років, отримав звання генерал-лейтенанта. А восени Іллі зателефонував його наймолодший брат Василь і сповістив, що він зараз переучується для роботи на літаках, які обслуговують міжнародні рейси.
   А в середині листопада в КПІ відбувся попередній захист кандидатської дисертації здобувача Марії Столяренко (Малишко) - науковий керівник Ілля Золотаренко. І був він вдалим. Зроблено було кілька зауважень (та їх було мало), і дисертація була рекомендована до захисту. Ось таким щедрим на події видався для Золотаренка початок 80-х років.
   Весна ж наступного року розпочалася для Іллі з того, що він з дружиною в середині березня гостював у брата Василя на його дні народження - йому виповнився 41 рік. Це була не кругла дата, та так вже повелося, що брати щорічно особисто поздоровляли один одного з особистим святом. Добре й так, що в одному місті разом з тобою крім твоєї сім'ї мешкає ще хоча б одна рідна тобі душа. І Василь похвалився братові тим, що він вже нещодавно в якості 2-го пілота здійснив свій перший міжнародний політ на літаку ТУ-114, пунктом призначення якого була Варшава. Поки що йому доведеться літати лише в соціалістичні країни, а далі видно буде. Та це вже по-справжньому розпочиналася збуватися мрія Василя літати у різні країни, і не просто літати літаком, а самому сидіти за його штурвалом.
   Родинне свято було добрим відпочинком і гарним спілкуванням. Та зараз Ілля Золотаренко тримав у голові думку про іншу майбутню подію, яка була для нього дуже важливою - в середині наступного місяця повинна була захищати кандидатську дисертацію перша його аспірантка Марія Столяренко. За цей час Марія виправила всі зауваження, які були зроблені на передзахисті її дисертації, оформила 2 примірника роботи, відтиражувала автореферат і подала всі документи до спеціалізованої вченої ради КПІ по атестації дисертацій на здобуття наукових ступенів доктора і кандидата технічних наук. Спеціалізовані ради були основною ланкою системи атестації наукових і науково-педагогічних кадрів вищої кваліфікації, які несли відповідальність за обґрунтованість прийнятих рішень, і були покликані забезпечувати високий рівень вимог під час захисту дисертацій. Спеціалізовані ради створювалися ВАКом СРСР у широко відомих своїми досягненнями у відповідній галузі науки ВНЗ, академічних інститутах, науково-дослідних інститутах, науково-виробничих об'єднаннях, а також міжгалузевих науково-технічних комплексах і міжгалузевих державних об'єднаннях на підставі клопотань міністерств, відомств, академій наук, міжгалузевих науково-технічних комплексів і міжгалузевих державних об'єднань, які здійснюють контроль за забезпеченням роботи спеціалізованих рад.
   Захищатися на спеціалізованих радах могли за відповідними поданнями будь-які аспіранти чи здобувачі. Існувало лише одне обмеження - за місцем їх основної роботи заборонялося захищати дисертації в спеціалізованих радах ректорам і проректорам ВНЗ, керівникам організацій та їх заступникам.
   А ще до того кафедра конструювання верстатів та машин провела попередню експертизу дисертації та дала по ній висновок, в якому бути відображені: конкретна особиста участь автора в отриманні результатів, викладених в дисертації; ступінь достовірності результатів проведених досліджень, їх новизна і практична значущість, а також обґрунтованість захисту дисертації у вигляді наукової доповіді. Крім того, кафедра відзначила відповідність спеціальності дисертації; повноту викладу матеріалів дисертації в роботах, опублікованих автором. А далі була призначена дата захисту дисертації здобувачем Марією Столяренко. Маші останні пару місяців (так само як і восени минулого року) довелося доволі часто приїздити до Києва, та такою була доля кожного здобувача, який мав захищатися поза межами міста, у якому він мешкає. Марія ще з осені працювала в одному із дніпропетровських ВНЗ на посаді асистента, і їй ще певний час доведеться працювати на цій посаді, навіть у разі успішного захисту дисертації. Адже щоб перейти на посаду доцента, їй потрібно буде отримати аналогічне звання. А щоб отримати вчене звання доцента потрібно було мати стаж навчальної діяльності на посадах асистента, викладача, старшого викладача чи доцента не менше ніж п'ять навчальних років, а також мати навчально-методичні та наукові праці, опубліковані після захисту дисертації у вітчизняних або іноземних фахових виданнях, з яких не менше двох публікацій у періодичних виданнях. Потрібний стаж у Марії через 1,5 року вже буде (була оформлена ще в КПІ на посаду асистента з вересня 1978-го року), а ось з методичними виданнями доведеться пару років зачекати. Та це нормально, до того часу у неї якраз буде вже й необхідний педагогічний стаж.
   Та всі хвилювання наукового керівника за першого свого аспіранта були даремними - захистилася Марія успішно. І на банкеті, який відбувся одразу після захисту, вона теплими словами подякувала Іллі Михайловичу Золотаренку за плідне керування й чуйність - останні слова Марічки найкраще зрозумів хіба що сам Ілля. Один камінь звалився з плечей Золотаренка, та залишався ще один, мабуть, значно важчий - робота над власною дисертацією. А завідувач кафедрою поставив йому досить жорсткі умови - підготувати дисертацію за 2-3 роки. Ілля розумів, що це абсолютно не реально, розумів, мабуть, це й сам Микола Васильович, а тому зрештою збільшив цей термін до чотирьох років. А чотири роки мають сплинути восени 1985-го року. Звичайно, невиконання умов Семенова ніяких, так би мовити, санкцій для Золотаренка не несло, але йому хотілося залишатися у дружніх відносинах з завідувачем кафедри, а тому саме термін у 4 роки зараз і намітив собі Ілля Михайлович. Але працювати тепер йому доведеться дуже багато, він це чудово розумів. Та він сам вже давно намітив собі такий шлях, і навіть пообіцяв покійному батькові, а тому слово потрібно тримати.
   Але тепер - як то завжди буває, коли людині бракує часу - той почав бігти з шаленою швидкістю. А Семенов тримав своє слово - якщо восени минулого року й взимку вже цього року на засіданнях кафедри у Золотаренка більш цікавилися станом роботи його колишньої аспірантки, то на першому ж весняному засіданні кафедри (коли стало відомо, що вже затверджена дата захисту Марії Столяренко) Микола Васильович поцікавився конкретно станом справ над докторською дисертацією вже самого Іллі Михайловича. Поки що той відбувався лише кількома словами: "Працюю над дисертацією за планом", та надалі цей номер навряд чи пройде - Семенов на засіданнях кафедри з наукових питань точно заставить Золотаренка доповідати по повній програмі - принаймні по якомусь розділу дисертації. Так що доводилося дійсно закочувати рукави й серйозно братися за справу.
   І якось вже у приватній бесіді Семенов поцікавився у Золотаренка про те, як у нього йдуть справи саме з дослідницької роботи над дисертацією, зокрема чи задовольняє докторанта лабораторно-дослідна база кафедри. На що Ілля Михайлович відповів:
   -- Що-що, а лабораторно-дослідна база у вас, у нас, -- посміхнувся він, -- чудова. Я навіть не чекав, що у навчальному закладі може бути так добре оснащена лабораторія. В НДІ, де я працював дослідна база була, звичайно, дещо сильнішою, та на те то й науково-дослідний інститут. За 3,5 роки я вже гарно вивчив устаткування нашої наукової лабораторії і мене все задовольняє.
   -- Так, ви маєте рацію. Лабораторно-дослідна база нашої кафедри, як однієї із найстаріших, завжди була досить пристойною. Та й взагалі, в цілому інститутська лабораторно-дослідна база є чи не найкращою серед навчальних закладів не лише міста, але навіть серед ВНЗ Української соціалістичної республіки.
   І Семенов мав рацію. Обсяги науково-дослідних робіт КПІ вражали: вони представляли близько 60 % обсяги робіт всіх технічних вузів України, що свідчило про високу ефективність вчених КПІ. Ще десять років тому, у 1972-му році КПІ отримав статус наукового закладу першої категорії і, володіючи значним науковим потенціалом, перетворився на великий науковий центр. Науковий потенціал КПІ був дуже потужним: щорічно в Українській республіці близько 10 % дисертацій в галузі технічних наук захищали представники КПІ.
   -- Я сподіваюся, -- продовжував Микола Васильович, -- що невдовзі наш інститут дійсно стане найкращим, щонайменше в Україні. Та й в Російській федерації не так вже багато подібних нашому інституту ВНЗ.
   І прогнози завідувача кафедрою теж були на диво вірними, особливо у науковій частині. Забігаючи наперед, слід відзначити, що найбільше визнання інститут отримає у другій половині 90-х років - він дійсно стане головним навчально-науковим центром вищої технічної освіти на Україні. Саме тоді розпочнеться його шлях до його інтеграції в світову систему освіти, яка стане однією з головних складових частин стратегії розвитку навчально-наукового процесу інституту і яка здійснюватиметься завдяки ініціативам та натхненній праці як його керівництва, так і його видатних вчених, талановитих викладачів.

* * *

   В один із вечорів середини листопада дружина позвала Іллю до телефону. Зараз частіше вона піднімала слухавку, бо якраз вечорами вдома чоловік копошився у паперах зі своєї майбутньої дисертації. Він вже давно наростив телефонний шнур, а тому можна було комфортно розмовляти сидячи у кріслі вітальні.
   -- Ілля Михайловичу, добрий вечір, -- почув він добре знайомий йому голос. -- Це Марічка вас турбує. Як ви поживаєте, як ваші справи?
   -- Я й так пізнав тебе. Та як у мене можуть йти справи... Все по-старому. Працюю над дисертацією, інших новин немає.
   -- А у мене якраз є новини.
   -- Так... Слухаю.
   -- Тиждень тому я народила доньку. Я вже з нею вдома.
   -- Та ти що! Молодець! Я від усього серця вітаю тебе, і зичу вам обом міцного здоров'я.
   -- Дякую. Ну, не буду вас більше відволікати. В інституті у мене справи йшли нормальні, та я там вже пару місяців не працювала. Та й надалі, напевно, не скоро вийду на роботу.
   -- То дрібниці. У тебе зараз більш важлива справа є.
   -- Я знаю. Ну, гаразд, новину я вам повідомила. Це і все. До побачення!
   -- До побачення? Здоров'я і успіхів тобі.
   Золотаренко посміхнувся цій новині. Він щиро радів за Марію, що в неї успішно складається сімейне життя. Але одночасно з усмішкою подумав про те, що вона виявилася досить раціональною жінкою. Вона у минулому році казала, що все спланує. І спланувала-таки - донька у неї народилася у листопаді, отже спланувала це питання Марічка ще до захисту своєї дисертації. Дійсно, молодець!
   -- Так, і хто тобі телефонував, і кого з чим ти поздоровляв? -- запитала дружина.
   -- Телефонувала Марія Малишко, тобто зараз вже Столяренко.
   -- А, он воно що. А я-то думаю, хто ж це такий. Голос мені видався знайомим, вона навіть звернулася до мені на ім'я та по батькові. Тобто, ми знайомі. Та я не впізнала її за голосом. А питати було якось незручно. І з чим же ти її поздоровляв? Отримала нарешті диплом кандидата наук?
   -- Ні, вона про це мені нічого не говорила. Та отримала вона вже його давно, це точно - скільки вже часу пройшло після захисту.
   -- То що тоді - звання доцента отримала?
   -- Вона його ще не скоро отримає. У неї відбулася подія значно важливіша.
   -- Так, цікаво?
   -- Вона тиждень тому народила доньку.
   -- Он воно що! І поспішила тебе порадувати? А чи не ти часом батько цієї дитини?
   -- Надю!..
   -- Та шуткую я, шуткую. Знаю, що не ти. Та все ж...
   -- Ну що все ж?
   -- Та то я так. А дівчина таки здорово втріскалась у тебе, якщо навіть такі новини тобі повідомляє.
   -- Просто ми з нею залишилися у добрих відношеннях. І вона знала, що я порадуюсь за неї.
   -- Так, цікава дівчина, жінка, а зараз вже й мати...
   -- Вона гарна людина.
   -- Це я ще раніше зрозуміла. Та й ти нібито гарна людина - завжди був таким правильним... Я гадала, що ти у мене ідеальний чоловік, що ти не вчиниш чогось необдуманого. А ти....
   -- Надюшо, я звичайна людина. А це означає, що мені притаманні всі людські якості, у різних, звичайно, їх співвідношеннях.
   -- Мабуть, що так. Та це мені навіть імпонує.
   -- Що імпонує?
   -- Ну, не те, що тобі властиві всі людські якості, а те, що у тебе можуть закохуватися навіть молоді дівчата. Отже, мені, все ж таки, дістався гарний чоловік.
   -- Ага, такий вже й гарний - клишоногий.
   -- А у коханні це має жодного значення. Я колись прочитала вислів чи то з китайської чи то з японської мудрості, скоріше саме з японської. Так ось, вона стверджує: "Коли є любов, виразки від віспи так само красиві, як ямочки на щічках".

* * *

   А далі час і справді полетів стрілою. Роки спливали, а робота над докторською дисертацією у Іллі Золотаренка йшла з перемінним успіхом. Та все ж на весну 1984-го року вона в цілому була завершена. Залишалося доповісти її у повному обсязі на кафедрі, нормально оформити й подавати у відповідні інстанції. Робота над дисертацією у нього дивним чином поділилася на майже рівні 3 етапи: перші 2 роки (з осені 1978-го) він плідно, хоча й не особливо напружено трудився над нею. Потім почався його флірт з Марічкою і 2 роки роботи над дисертацією мало не пішли коту під хвіст. І нарешті остання 2 роки занадто напруженої роботи - і та практично завершена. Раніше він відводив собі термін у 10 років для того, щоб стати доктором наук. І хоча то був дуже вже крайній строк (у таємних помислах Іллі він становив хіба що 7-8 років), та й цей термін він успішно виконав. А тому в цілому, враховуючи той факт, що займатися докторською дисертацією Золотаренко почав ще в НДІ у 1977-му році - після того, як отримав вчене звання доцента - то 7 років праці над докторською дисертацією цілком пристойний результат. Хоча... дисертація ще не захищена, ще навіть не відбулася процедура попереднього захисту - а тому всяке може трапитись.
   Ще в червні 1982-го року (через пару місяців після захисту дисертації Марією Столяренко), коли стали відомі результати цьогорічного випуску, у Золотаренка відбулася чергова (не запланована) розмова з завідувачем кафедрою, ініціатором якої був останній.
   -- Так, Ілля Михайловичу, перший ваш аспірант успішно захистився. Тепер, мабуть, настала черга другого.
   -- Е, ні, Миколо Васильовичу, поки що нікого я брати не буду.
   -- Чому? У вас це, як вже показали результати, виходить досить непогано.
   -- Ну, це спірне питання. Адже Марія не вклалася у аспірантський план.
   -- Ой, та не говоріть дурниць. А хто у нього вкладається? Я не пам'ятаю, щоб останнім часом хтось у нього вкладався. Ті плани складаються просто щоб можна було підганяти аспірантів.
   -- Все одно. Принаймні 2-3 роки і не просіть - не візьмусь я вести жодного аспіранта.
   -- Ого! Аж 2-3 роки? Чому це так довго? Ні, так справа не піде.
   -- Не буду я брати аспірантів, поки сам не захищуся. Ви самі мені встановили такі строки.
   -- Е, ні. Половина того строку вже пройшла.
   -- Та яка там половина? Лише рік пройшов.
   -- Вірно. А один рік від двох, то і є половина.
   -- Ну, ви й жук, Миколо Васильовичу, -- розсміявся Золотаренко. -- Даруйте, звичайно за це слово. Ви мені наводили крайній термін взагалі 4 роки.
   -- То саме крайній. Я скільки чекати не можу. Нас планово змушують готувати аспірантів. Та й самим потрібно думати про оновлення кафедри.
   -- Ну, далеко не всі новоспечені кандидати наук залишаються у нас на кафедрі.
   -- То так. Але ж і залишаються.
   А кого цього року планується зараховуватися в аспірантуру. Я за результатами дипломного захисту знаю, що є кілька кандидатів на це місце. Та хто - випускник чи випускниця?
   -- О! А ви знову чекаєте на випускницю?
   -- Та ні. То просто до слова прийшлося. Досить мені і Марії. Просто ви самі казали, що бажано поповнити жіночій склад кафедри.
   -- На жаль, цього разу саме студент, чи вже випускник, -- зітхнув Семенов. -- На жаль, тому що дійсно жіночого поповнення кафедри немає. Щось не дуже останніми роками випускники-дівчата цікавляться науковою роботою. Та гаразд. Повернемося до початку нашої розмови. То ви все ж відмовляєтесь брати аспіранта?
   -- Вибачте, Миколо Васильовичу, але поки що відмовляюся.
   -- Я відчуваю, що й інші наші професора чи доценти можуть відмовитися. Розлінилися всі. Хоча, я розумію, що аспірант - це лишня морока. Але ж цю роботу повинен хтось виконувати.
   -- А чому вам самому не вести аспіранта? Володимир у вас вже успішно захистився, працює на кафедрі. Нещодавно вже й атестат доцента отримав. Ви зараз вільні.
   -- Я так і зрозумів, -- посміхнувся завідувач кафедрою, -- перекладаєте все на мої плечі? Неначе й насправді такий вже я вільний - завідування кафедрою, то ще більша морока, ніж аспіранти. Я вже давно мрію здихатися цього тягаря. Скільки можна саме мені очолювати кафедру? І скільки на цю тему не розмовляю з керівництвом - віз і нині там. Кажуть, що немає достойної кандидатури.
   -- А до чого тут керівництво? Адже кому завідувати кафедрою, вирішують загальні збори кафедри.
   -- А, -- махнув рукою Семенов, -- то здебільшого на словах. Якщо я це питання без згоди керівництва і поставлю на якомусь засіданні кафедри, то однак результатів не буде - не затвердить потім керівництво інституту небажаної ними кандидатури. Адже вони також активно займаються кадровою політикою. Та це й вірно. Отож, вся надія лише на вас, -- зітхнув він.
   -- А-а, так он воно що! -- розсміявся Ілля. -- Так ось чому ви мене так підганяєте з докторською дисертацією. Тепер я зрозумів вашу давнішню фразу про те, що у вас великі плани стосовно мене. То хто з нас перекладає тягар зі своїх плечей на інші?
   -- Хай тобі грець! Вирвалася у мене ненароком ця фраза. А ви й ухопилися за неї. Але ж і ви мене повинні зрозуміти - стільки часу стояти у керма кафедри... Втомився вже я. Та й значно старший я за вас. А у нас молодим всюди дорога, -- хитро посміхнувся Семенов. -- Та ви, прохаю, не забувайте, будь ласка, й про таку вашу перспективу. І як прийде на це час, не відмовляйтеся. Адже це також ваше зростання.
   -- Добре, -- посміхнувся Золотаренко. -- Я подумаю над такою перспективою. А в обмін на це - ніяких аспірантів до захисту мною дисертації.
   -- О-о! То ви такий самий жук, як і я - ми одного поля ягода. Та це в принципі й добре. Саме такий замісник мені й потрібен. І у керівництва навряд чи будуть заперечення. Гаразд, домовилися - я полишаю чіплятися до вас з аспірантами. Та лише до захисту вами дисертації Але й ви у свою чергу, будь ласка, завершуйте скоріше свою дисертацію.
   Бесіда на цьому й добігла кінця - сторони порозумілися.
   Та за ці пройдені роки багато чого відбулося і у дружній великій родині братів та сестри Золотаренків. Головною новиною року 1983-го стала приємна звістка з Ужгорода - влітку Микола Золотаренко був призначений заступником головного інженера місцевого тресту, на цей час йому виповнилося 46 років. Микола Михайлович впевнено крокував наміченою дорогою. Того ж літа справила весілля остання, третя дитина Антоніни та Андрія Радкевичів - їх молодший син у свої 24 роки взяв шлюб з дівчиною на ім'я Людмила. А восени відбулося нове весілля у тому ж Кам'янець-Подільському, вже у родині молодшого брата Антоніни - її молодша тезка (23 роки) - донька Павла та Оксани (їх перша дитина) вийшла заміж за молодого інженера Івана Рожняка.
   А у наступному році навесні відбувся перший рейс Василя - все ще у якості 2-го пілота - вже не у соціалістичну країну, а в Данію. Він здійснив рейс Київ - Копенгаген. Мрії Василя набували свої реальні обриси. Влітку надійшла новина і з самого Зеленче: Тамара - донька Петра та Марічки у віці 24-х років вийшла заміж за хлопця (на ім'я Микола) з Дунаївців, і виїхала з села до місця проживання чоловіка. Це вже друга трьохдітна сім'я одружила чи видала заміж всіх своїх дітей - старше покоління Золотаренків планово чи не планово обзаводилося онуками. Вже рівно половина (9 з 18) дітей братів та сестри Золотаренко створили свої сім'ї. З сімей, які мали трьох дітей, черга залишалася лише за Андрієм - сином Олександра та Гульнари. Та він, хоча вже й виповнилося 25 років і він вже працював інженером, поки що волів холостякувати
   За цей час відбулися серйозні зміни й у керівництві держави. Восени минулого 1982-го року помер Леонід Ілліч Брежнєв, який керував країною 18 років. На зміну йому прийшов Юрій Володимирович Андропов, але той керував недовго. Це був час так званих "кремлівських дідуганів", які приходили до влади, та невдовзі помирали. Та в цілому поки що в країні відчутних змін не відбувалося.
   Та все ж головна подія - не в межах країни, а в межах однієї сім'ї - повинна була відбутися восени. І навіть не одна подія, а дві, тісно пов'язані одна з одною. Спочатку, у першій половині вересня на другому засіданні кафедри (перше було присвячено навчальній роботі) мав відбутися попередній захист докторської дисертації кандидата технічних наук, доцента Золотаренка Іллі Михайловича. Для цього навіть перенесли на більш ранній строк засідання кафедри з наукових питань, яке зазвичай відбувалося у жовтні. І літо у Іллі видалося дуже завантаженим, не дивлячись на те, що дисертація практично була готова ще весною. Йому потрібно було готувати документи, а їх було чимало. Та головне - він годинами просиджував над виготовленням плакатів з різними таблицями, схемами, діаграмами, які виділялися з тексту дисертації і готувалися для демонстрації в залі засідання спеціалізованої ради. І хоча наочних форм презентації дисертації не повинно бути так вже й багато (інакше вони могли заважати викладові підготовленого матеріалу), та все ж припустима кількість плакатів на захист докторської дисертації лежала в межах 12-15 - роботи Золотаренку хватало.
   Та й написання і оформлення самої зшивки дисертації з результатами роботи (з таблицям, графіками та малюнками) було чималою працею. У галузі природничих і технічних наук обсяг дисертації на здобуття наукового ступеня доктора наук мала становити 11-13 авторських аркушів (а один такий аркуш містив 40000 знаків з пробілами - це становило приблизно 24 стандартні сторінки через півтора інтервали звичайного друкованого тексту). Тобто обсяг дисертації становив десь 300 сторінок), оформлених відповідно до державного стандарту. Для суспільних і гуманітарних наук цей обсяг був ще більший - 15-17 авторських аркушів.
   Та попередній захист дисертації, не зважаючи на всі хвилювання Іллі, пройшов нормально. Дисертантом були гідно представлено результати проведених досліджень, доведено актуальність обраної тематики, її наукову новизну та практичну значущість. І особливих зауважень по роботі не було - можна було готуватися й до самого захисту дисертації на спеціалізованій раді. Члени кафедри та кілька запрошених науковців з інших підрозділів інституту відзначили високий науковий рівень виконаного дисертаційного дослідження та побажали докторанту подальших успіхів у процедурі підготовки та прилюдного захисту докторської дисертації у спеціалізованій вченій раді. При цьому присутні мали визначити, якою мірою в докторській дисертації використані матеріали і висновки кандидатської дисертації. Матеріали кандидатської дисертації могли використовуватись лише в оглядовій частині докторської дисертації. Положення і результати, які виносилися на захист кандидатської дисертації, не могли виноситися на захист докторської дисертації. Та це Золотаренко добре знав, а тому все у його докторській дисертації відповідало вимогам.
   В результаті дисертація отримала позитивний висновок, після чого здобувач міг представляти документи проректору з наукової роботи на візу, а далі питання про захист могло виноситися на заплановане засідання спеціалізованої ради. Та мала відбутися вже в середині листопада. Питання про захист дисертації Золотаренко могло розглядатися й раніше - наприклад, у жовтні - але наполіг на листопаді сам Ілля Михайлович, розуміючи, що йому ще доведеться добряча робота з підготовки всіх документів, а захистить він свою роботу у жовтні чи листопаді - питання не суттєве.
   Та нарешті все було підготовлено й настав день захисту. Все відбувалося так, як це вже кілька разів бачив Ілля Михайлович. Зазвичай на захист допускалися всі бажаючі, а тому Золотаренко ще раніше був присутнім на захистах докторської дисертації - потрібно було на власні очі заздалегідь побачити те, що й йому колись доведеться витерпіти. А далі відбулася вже й сама процедура прилюдного захисту докторської дисертації Золотаренка Іллі Михайловича. Тобто, виступ здобувача з оголошенням результатів свого особистого дослідження за темою дисертації, оголошення результатів зовнішньої експертизи дисертації науковцями у вигляді відзиву провідної установи, виступи офіційних опонентів з власним відзивом щодо рівня наукових досліджень здобувача за темою дисертації й обговорення дисертації бажаючими взяти участь у науковій дискусії за темою дисертації, що захищається. І нарешті, таємне голосування членів спеціалізованої вченої ради щодо присвоєння здобувачеві наукового ступеня й оголошення результатів таємного голосування, яке визнало, що здобувач успішно захистив докторську дисертацію. Далі всі необхідні документи будуть подані у ВАК і Золотаренку просто залишиться через певний час отримати довгоочікуваний диплом доктора технічних наук. І на початку вже нового 1985-го року він його дійсно отримав.
   За цим на кафедрі як то водиться через пару днів, наприкінці робочого тижня відбулося "обмивання" диплому, а в понеділок відбулася нова бесіда Семенова з новоспеченим доктором наук.
   -- Ну, що, Ілля Михайловичу, я свого слова дотримав - поки ви закінчували свою працю, аспірантів у вас не було. А тепер додержуйте і ви своє слово.
   -- Стосовно аспірантів?
   -- Не лише. Ще й стосовно завідування кафедрою.
   -- Ну, -- посміхнувся Ілля, -- відносно завідування я слова не давав, ви мені просто дали час на роздуми.
   -- О, починається... То воно ж зрозуміло було.
   -- Миколо Васильовичу, та я ж категорично і не відмовляюся. То що ви в першу чергу на мене навісите - аспірантів чи завідування?
   -- І те й інше.
   -- Ні, вибачте, але так справа не піде. То вже занадто. Давайте поступово. Спочатку одне, а з часом інше. Крім того, мені ще потрібно отримати вчене звання професора, а це також справа забарна. Публікацію готувати потрібно... То що ви вибираєте? -- хитро посміхнувся Золотаренко, вважаючи, що Семенов в першу чергу захоче здихатись завідування кафедрою. Але тоді можна буде трохи посперечатись, мовляв, кафедрою повинен завідувати професор (хоча це зовсім і не обов'язково), а Ілля поки що цього звання не має.
   Микола Васильович скрушно покачав головою, зітхнув і неспішно промовив:
   -- Яка ж ви вперта людина. Хоча я розумію, що одразу на вас все звалювати, мабуть-таки, негоже. Гаразд, виберемо поки щось одне. До того ж, -- зітхнув він, -- у вас буде понад пів року відпочинку. Це буде вже фактично з осені. Отож, візьмете аспіранта. Ця справа вам вже знайома. У першу чергу корисна справа з майбутньою перспективою для кафедри. А я вже, так тому й бути, для користі справи, потерплю ще рік, -- повторно зітхнув він. -- А мені й так цього року виповниться вже 65.
   Іллю спочатку здивував такий вибір Семенова. На його місці переважна більшість визнала б за краще здихатись завідування кафедрою. Та він одразу збагнув, що той і не міг вчинити по-іншому - Микола Васильович був людиною честі й обов'язку, а тому й справді вибрав те, що кафедрі більш потрібно. А тому таке рішення завідувача кафедрою заслуговувало на повагу.
   -- Але у наступному році, -- продовжив Семенов, -- ви вже згляньтеся на моє прохання, будь ласка.
   -- Я даю вам слово, -- Золотаренку зараз навіть стало жаль бідолашного Миколу Васильовича, який не наполягав, а благав. А він дійсно заслуговував на відпочинок після майже двох десятиліть завідування кафедрою. До речі він прийняв кафедру під своє керування будучи ще доцентом. -- Якщо лише мене виберуть, -- додав Ілля.
   -- Виберуть, -- махнув рукою Семенов, -- куди вони подінуться. Особливо охочих навішувати на свої плечі ще один тягар не так багато. Хіба що є таке бажання у нашого шановного Степана Михайловича, -- доктор наук, професор, який працював на кафедрі вже понад три десятки років.
   -- Але, якщо інші наші колеги не дуже рвуться до цієї посади, то чому вона так цікавить Степана Михайловича? Навіщо йому такий зайвий клопіт?
   -- А його цікавлять додаткові гроші. Ви ж знаєте, що за завідування кафедрою професору чи доценту доплачують певні кошти.
   -- Але ж він працює ще й на господарському договорі.
   -- Вірно, працює. Як і ми з вами працюємо. Але загальна сума... -- Семенов виразно потер великим та вказівним пальцем. -- Вона буде впливати на пенсію, до якої йому не так вже й далеко.
   -- Ну, перед пенсією так і чинять - працюють на якомога більше роботах. То нехай би він і працював завідувачем кафедри.
   -- Розумієте в чому справа... -- скривився Семенов. -- Характер у нього не дуже... І всі це знають, та й ви, мабуть, теж. Це не та кандидатура. Якщо він стане завідувачем кафедри, то згодом призначить собі заступника і перекладе на його плечі всю роботу. А сам буде більше сидітиме вдома, вдаючи з себе хворого. До того ж він змусить молодь проводити замість нього заняття. Такі прецеденти вже були. І співробітники кафедри це добре розуміють. Звичайно, у Степана Михайловича є свої прибічники, але на виборах завідувача кафедрою він багато голосів не збере. А ось ви з людьми вмієте ладити. Так що я впевнений - кафедрали віддадуть перевагу вам.
   -- Гаразд, Миколо Васильовичу, домовилися. Спробую я через рік ще й цю лямку тягти. Якщо лише у мене вийде.
   -- У вас вийде, ви справитесь. А зараз, поки до осені є ще час, ви налягайте на написання підручника чи монографії - щоб отримати звання професора. Та й статті... А це справа, ви й самі сказали, забарна.
   Вчене звання професора могло бути присвоєне докторам наук, які мали науково-педагогічній стаж не менш як 10 навчальних років, у тому числі останній календарний рік на одній кафедрі (в одному вищому навчальному закладі) на посаді доцента, професора, завідуючого (начальника або його заступника) кафедрою. Крім того вони повинні були мати навчально-методичні та наукові праці, опубліковані після захисту докторської дисертації у вітчизняних та іноземних рецензованих фахових виданнях, з яких не менше трьох публікацій у періодичних виданнях.
   -- Все в нормі, Миколо Васильовичу, -- посміхнувся Золотаренко. -- Я це питання тримаю на контролі. У мене вже практично написаний підручник. Я його вже давно почав писати. Адже я знав, що для отримання наукового звання потрібна наукова праця, що видана після захисту дисертації. Та тож саме видання, а писати її ніхто не забороняє і раніше.
   -- О! То ви молодець. Хоча б у цій справі часу не гаяли.
   -- Не гаяв. Писав паралельно з дисертацією. У цю книгу увійшов і деякий матеріал з дисертації. Ну, звичайно, трохи по-іншому викладений. Спробую ще у цьому році підготувати матеріал до подання для затвердження на раді, а потім - у видавництво. Забарна справа у мене зараз лише з ілюстраціями - їх у книзі чимало буде. А 3-4 статті точно будуть, це простіше.
   -- Ну, це зрозуміло. Гаразд, працюйте. Влітку самі виберете собі аспіранта. Ну, звичайно, за обопільною домовленістю.
   Отож, не дивлячись на те, що докторська дисертація була вже захищена, у Іллі Михайловича й у цьому році клопотів вистачало - він працював не покладаючи рук. Та ще й влітку у Золотаренка з'явився новий аспірант - Олександр Погорілий, якому також потрібно було приділяти увагу, хоча реально то вже буде з осені. Але результати такої напруженої роботи далися взнаки - пізньої осені матеріали до наукової книги І. М. Золотаренка були направлені у видавництво. Видання книги фінансувалося інститутом. Заплановані статті були подані у фахові журнали значно раніше. І взимку наступного року книга Іллі Михайловича побачила світ. Це було вже не перше видання Золотаренка - він почав займатися написанням наукових книг ще під час роботи в НДІ. Та саме це видання принесло йому довгоочікуване вчене звання професора. Після видання книги Ілля провів свої документи на вчене звання через наукову раду інституту, а у квітні йому повідомили, що вчене звання професора йому присвоєне, залишалося лише згодом отримати відповідний атестат - та за цим справа не стане.
   А у травні 1986-го року відбулося засідання кафедри, на яке було винесене лише одне питання: "Перевибори завідувача кафедрою". Як і прогнозував Семенов, кандидатів на цю посаду було двоє: Ілля Михайлович Золотаренко (чию кандидатуру запропонував сам Семенов) та Степан Михайлович Ліщук - його кандидатуру висунув один з професорів. А ось представив обох кандидатів - охарактеризував - діючий поки що завідувач кафедрою. Після виступів претендентів та обговорення кандидатур приступили до таємного голосування, яке показало, що новим завідувачем кафедри став доктор технічних наук, професор Ілля Михайлович Золотаренко. За нього віддали голоси майже 80 % співробітників кафедри - у своїх прогнозах Микола Васильович Семенов не помилився.
   Що стосується родин братів Золотаренків, то минулий рік відзначився двома подіями, які відбулися у сім'ях братів-близнюків Лаврентія та Олександра. Влітку Лаврентій Михайлович Золотаренко у званні генерал-лейтенанта вийшов у відставку. В середині липня йому виповнилося 60 років, і він вирішив, що вже годі тягнути військову лямку навіть за умови високого звання та гарної посади. При цьому й надалі постійним місцем проживання його та Валентини так і залишилося привітне й чудове місто Одеса. Місто, у якому набагато раніше став мешкати односельчанин Лаврентія, і теж військовий - Герой Радянського Союзу полковник Франц Рогульський. Ще два роки тому сім'я Лаврентія Золотаренка отримала державну квартиру - керівництво міського партійного комітету за своїх партійних кадрів такого рівня турбувалося.
   А восени Андрій - син Олександра та Гульнари Золотаренків - одружився на корінній москвичці, яку звали Ксенія.
   Отож, у розпалі була середина 80-х років. А вони обіцяли стати ой якими непростими...
  
  

РОЗДІЛ 24

Хто б міг припустити?..

   Зайнятий своє роботою над дисертацією та отриманням вченого звання професора, Ілля Золотаренко не дуже-то уважно слідкував за політичними подіями в країні. А саме 80-і роки були щедрими на такі події. У середині березня минулого 1985-го року в черговий раз відбулися зміни у керівництві державою. На зміну померлому 74-річному Костянтину Устиновичу Черненку прийшов порівняно молодий (на 20 років молодший) Михайло Сергійович Горбачов - свого часу навіть Л. І. Брежнєв став Першим секретарем ЦК КПРС у передпенсійні для чоловіків 58 років. Ілля навіть у короткій розмові з дружиною пожартував з цього приводу:
   -- Ну, тепер нова мітла з молодих березових гілляк вимете все сміття, встановить свої, нові порядки.
   -- Або ж дров наламає, -- скептично опонувала йому Надія. -- Як то кажуть, що старе, що мале - все дурне. Всі вони там у Кремлі однакові - лише до влади рвуться, а нічого до пуття не роблять.
   На тому тоді розмова й завершилася, бо й сам Ілля, поклавши руку на серце, гадав, що нічого у країні з приходом нового правителя не зміниться. Та на диво сталося не так, як гадалося. Надалі зміни якраз були, ось тільки чи можна було їх назвати такими вже приємними?
   Хоча ситуація в країні на середину 80-х років якихось змін і потребувала. На цей час СРСР охопила економічна, соціальна і політична кризи. Тоталітарна система з командно-адміністративними методами управління, скоріш за все, вже не відповідала вимогам часу. Поставала нагальна необхідність оновлення всіх сторін суспільства, його економічних основ, соціального життя, політичного устрою, духовної сфери. Темпи приросту виробництва падали з кожним роком. Однопартійне комуністичне керівництво було неспроможне вирішити назрілі проблеми. Мілітаризація та гонка озброєнь висвітлили економічну неспроможність СРСР. Невиправдані військові витрати важким тягарем лягли на плечі народу. А в цілому Радянський Союз, попри свою військову силу, залишався досить відсталою у технічному плані країною. Дефіцит товарів народного споживання, взагалі характерний для соціалізму, ще більш поглибився.
   А тому Михайло Горбачов взяв курс на реформування радянського суспільства - новий курс внутрішньої політики був висвітлений на квітневому пленум ЦК КПРС. Радянське керівництво почало схилятися до нового політичного мислення, що було нічим іншим, як добре забутим нормальним політичним мисленням демократичного представницького керівництва. Почалася радикальна перебудова економічної системи. Горбачов так цей процес і назвав - перебудова. Його так звана "перебудова" більш нагадувала революційну радикальну форму перетворення суспільства. Як політичний термін вона протистояла такому поняттю, як "удосконалювання", характерного для іншого, еволюційного типу розвитку. Що з цих понять краще, сказати складно, але, у всякому разі, події показали, що "перебудова", у тому вигляді, якою вона була представлена Горбачовим, не виправдалася і згодом провалилася.
   При цьому складовими частинами перебудови у внутрішньополітичній сфері була політика гласності та демократизація суспільного життя; в економіці - введення елементів ринкових відносин. Та що таке насправді являє собою "гласність" Горбачова світ дізнався усього лише через рік - саме у цьому поточному 1986-му році. Наприкінці квітня відбулася трагедія на Чорнобильській АЕС. Та Горбачов вирішив приховати правду від населення - а на цей час політика горбачовської гласності була в самому розпалі. Лише через кілька днів в газеті "Правда" з'явилася невелика замітка, про "аварію й пожежу на ЧАЕС, при яких загинули 2 людини". А на радянському телебаченні повідомлення про аварію на ЧАЕС вперше з'явилося лише через три доби - ввечері 28-го квітня у програмі "Час". Та й то це оголошення було зроблено фактично під тиском міжнародного співтовариства, у відповідь на вимогу до СРСР пояснити підвищення рівня радіації на території інших країн. Світ, мабуть, так і не дізнався б про Чорнобильську трагедію, якби радіаційна хмара не перетнула кордони СРСР. Повідомлення складалося з шести рядків: "Від Ради Міністрів СРСР. На Чорнобильській атомній електростанції сталася аварія. Пошкоджено один з атомних реакторів. Вживаються заходи для ліквідації наслідків аварії. Потерпілим надається допомога. Створено урядову комісію".
   Наступного дня подібне повідомлення також помістили на третю смугу газет. На першій сторінки повідомлення про аварію на ЧАЕС потраплять лише після першотравневих свят. Наприклад, з'явиться повідомлення про відвідування ЧАЕС першими особами країни - державною комісією на чолі з головою Ради міністрів СРСР Миколою Рижковим. До речі, сам термін "аварія", названий у перші години, згодом саме так став всюди і згадуватися. Хоча речі потрібно було називати своїми іменами: вибух ядерного реактора з викидом більше 100 тонн радіоактивних речовин в атмосферу, правильніше було б називати "техногенна катастрофа". Та про реальний рівень радіації у ЗМІ замовчувалося. Люди чекали, що керівники країни пояснять, наскільки небезпечні наслідки аварії на ЧАЕС. Але влада мовчала. Інформацію про рівень радіації і способи захисту від неї громадяни черпали лише з радіопередач "ворожих голосів". Ось такою насправді була вона - горбачовська "гласність"!

* * *

   Населення країни давно вже звикло, що заяви уряду про наміри покращення життя простих мешканців СРСР призводять лише до зворотного ефекту - принаймні спочатку - а тому по-своєму реагувало на значне погіршення економічної ситуації у країні - полиці магазинів, і до того не переповнені, під натиском громадян (про запас) взагалі ставали пустими. А ось в політичній чи інтелектуальній сфері здавалося, що нічого не змінювалося. Та то було лише у перші роки правління Горбачова, А ось наприкінці 80-х років ситуація дещо змінилася.
   В умовах "перебудови" і багатопартійності, що почала формуватися, компартія поступово стала втрачала свою монолітність і почала розпадатися. Цей розпад був обумовлений тим, що між правлячою партією та суспільством виникли глибокі протиріччя. Плюралізм думок, послаблення контролю влади над суспільством, розпочата демократизація суспільно-політичного життя принципово змінювали всю обстановку в країні, а КПРС, сповідуючи консервативні погляди, продовжувала захищати підвалини старої політичної системи, що перебувала в глибокій кризі. Компартія не встигала за розвитком подій, її бюрократичний апарат показав свою нездатність вести політичну боротьбу в нових умовах. Серед причин, що почали призводити КПРС до кризи, було її невміння прогнозувати напрямки суспільного розвитку. На тлі посилення відцентрових процесів у СРСР і загостренні соціально-економічної ситуації в Українській соціалістичній республіці авторитет КПУ став стрімко падати.
   Підписання Радянським Союзом ще 10 років тому у 1975-му pоці у Гельсінкі Заключного акту з безпеки і співробітництва в Європі, та узяті СРСР у зв'язку з цим зобов'язання стимулювали подальший розвиток політичного плюралізму, хоча відбувався він в умовах безпрецедентного тиску з боку КПРС і державних органів. Ще тоді, у середині 70-х pоків у Києві почала активно діяти "Українська суспільна група сприяння виконанню Гельсінських угод" (створена в листопаді 1976 p.). А у березні 1988-го року на її базі була утворена Українська Гельсінська спілка (УГС), яка вийшла за рамки правозахисної організації та набула політичної спрямованості. УГС проголошувала необхідність відновлення української державності (але не відкидала й ідею конфедерації незалежних держав). А далі УГС стала безпосередньою базою для створення Української республіканської партії.
   Став реально відчуватися подих політичної свободи. Наприкінці 1987-го року вийшли з ув'язнення і повернулися в Україну такі відомі правозахисники як В'ячеслав Чорновіл, Михайло Горинь, Левко Лук'яненко, Степан Хмара та інші. В цей час в Україні почали поступово виникати перші організації, не контрольовані КПРС: у 1987-му році - асоціація "Зелений світ" і Український культурологічний клуб у Києві, "Товариство Лева" у Львові, у 1988-му році у Києві - українознавчий клуб "Спадщина" та студентське об'єднання "Громада". Їхня діяльність одразу ж вийшла за межі суто просвітницької і набула політичного характеру. Взимку 1987-1988-го років був опублікований роман Бориса Пастернака "Доктор Живаго", за який письменник отримав Нобелівську премію в галузі літератури. У 1989-му році вперше в Радянському Союзі був легально надрукований роман іншого лауреата нобелівської премії О. І. Солженіцина "Архіпелаг Гулаг", а потім й інші його твори: "У колі першому". "Раковий корпус", "Буцалося теля з дубом", розділи з "Червоного колеса". Радянському читачеві стала також доступна поезія Йосипа Бродського, теж нобелівського лауреата, засудженого свого часу радянською владою за "дармоїдство".
   Таким чином, у 1985-1988-му роках партійне й радянське керівництво змушене було відмовитися від насильницьких методів боротьби з інакомисленням, випустити на волю більшість політв'язнів і змиритися з виникненням політизованих громадських організацій та їх діяльністю. У червні 1988-го року на XIX-й Всесоюзній партійній конференції буде прийняте рішення про кардинальне реформування політичної системи та демократизацію суспільства. Найбільш значущим, з точки зору проведених в країні реформ, стане позачерговий III-й З'їзд народних депутатів СРСР, який відбудеться у березні 1990-го року. На ньому буде скасовано 6-у статтю Конституції СРСР, яка законодавчо закріплювала "керівну та спрямовуючу роль Комуністичної партії".
   Ілля Золотаренко народився і зріс на Західній Україні, він був щирим українцем і полюбляв свою рідну українську мову. До 18 років він скрізь і завжди на ній розмовляв. Та далі все змінилося - починаючи з 1957-го року, з армії він практично розмовляв вже на російській мові, яку теж непогано знав ще зі школи, але мало вживав у своєму обігу. А потім навчання в Харкові та праця в Києві фактично змусила його спілкуватися лише на російській мові, часом навіть у бесідах з братом Васильком. Реалії великих міст центральної та східної України змусили його говорити рідною мовою лише у садибі батьків та іноді з дружиною. А тому його дивувало, а часом навіть обурювало, що на тлі демократичних перетворень в Україні, у тому ж Києві майже нічого не змінюється у ситуації з рідною мовою - столиця України розмовляла переважно на російській мові.
   Ілля навіть одного вечора поговорив на цю тему з дружиною. Надія підтримала його у цьому питанні - вона й сама у районному центрі закінчувала українську школу, та вже в інституті перейшла на російську. Але Надя при цьому сумно відзначила:
   -- А Наталка й Геннадій зараз більше вже спілкуються з друзями на російській мові.
   -- Я знаю. А що поробиш, якщо більшість дітей у дворі говорять саме на російській мові. Добре, що хоча б в школі вони розмовляють на українській мові.
   Доньці Іллі та Надії восени цього виповнювалося вже 17 років, а сину - 14. Ще значно раніше батьки одноголосно вирішили, що їх діти будуть навчатися саме в українській школі. Російську мову вони однак будуть непогано знати, але ж вони українці.
   -- Скоро Наталка закінчить школу, дай Боже поступить в інститут, і тоді вже повністю перейде на російську мову.
   -- Ось цього я й боюсь, і не бажаю такого допускати. Ми українці, то як можна нехтувати своєю мовою? Ти дивись, школи є і українські, і російські. А чому ВНЗ лише російські?
   -- Ну, в Західній Україні, у тому ж Львові чи Ужгороді в інститутах, мабуть, викладають і українською мовою.
   -- А чому лише в Західній Україні? А на інших територіях що, не українці живуть?
   -- Є багато й не українців.
   -- А то я не знаю. Я ж і не примушую всіх навчатися лише на українській мові. Але повинен же бути хоча б якийсь паритет у цьому питанні.
   -- Ну, я чула, що українська мова не дуже технічна. Та й сама це трохи знаю - на українській мові медичні терміни, препарати якось зовсім незвично звучать. Якби мене зараз хтось змусив би робити їх переклад на українську мову, то я точно більше ніж 50 % не переклала б.
   -- То все нісенітниця. Я інженер, а тому авторитетно заявляю тобі, що в українській мові технічні терміни цілком зрозумілі. А стосовно медичних термінів, то ти не знаєш їх перекладу просто тому, що не звикла - в медінституті ти їх вчила, а зараз у своїй повсякденній практиці у розмові ти використовуєш їх сугубо російські назви. Медицина взагалі не російська і не українська, вона, можна сказати, латинська. Але ж її терміни на всіх мовах світу існують.
   -- Мабуть, ти маєш рацію. Але так швидко Україна на рідну мову не перейде. Та й Москва не дозволить.
   -- Е, ні, -- заперечив Ілля. -- Зараз вже багато чого від Москви, від Російської федерації не залежить. Зараз Україна багато питань має право сама вирішувати.
   -- Само по собі це питання не вирішиться. Навіть керівники України вважають питання мови другорядним, є багато більш нагальних питань.
   -- А воно якраз не другорядне!
   -- Можливо, ти й маєш рацію, та від тебе нічого не залежить.
   -- А я й не кажу, що в змозі самостійно щось змінити. Проте я хочу, щоб українські питання розв'язували самі громадяни України.
   -- Яким чином?
   -- На зборах, форумах, пленумах, конференціях, з'їздах... Але не Союзних, а українських.
   -- Ну, що ж, -- посміхнулася Надія. -- Як то кажуть, стяг тобі в руки. А я подивлюся, що з того вийде.
   -- Вийде, вийде, Надюша. Так, один я нічого не вдію. Але таких як я зараз вже багато.
   Домашня розмова на цьому й завершилася. Та вже навесні наступного 1987-го року подібна розмова повторилася і у стінах інституту. Якось до свого колишнього кабінету, який зараз успішно освоював Золотаренко, завітав Семенов. Іллі подобалися розмови з Миколою Васильовичем, ще, мабуть з першого їхнього знайомства у серпні 1978-го року. А з того часу минуло вже майже 10 років. Вони обидва постаріли саме на цей вік, та вели все такі ж конструктивні бесіди. Золотаренку подобався й сам Семенов - як людина. Ілля Михайлович нормально спілкувався з усіма співробітниками кафедри, але серйозні розмови (за власною ініціативою) волів проводити саме з Миколою Васильовичем. Зараз вони неспішно обсудили економічну й політичну ситуацію у країні, поговорили й про горбачовську перебудову, жваво будуючи свої припущення стосовно того, що в результаті у лідера країни з цього вийде. Зачепили й питання мови. Ілля запитав свого напарника у розмові:
   -- Миколо Васильовичу, а коли ви навчалися в інституті, то на якій мові велося у ньому викладання?
   -- На російській.
   -- І так завжди було?
   -- Не знаю як до війни, а після війни, скоріш за все, було саме так. Хоча ви знаєте, в середині 50-х років 80 % киян розмовляли на українській мові. Та поступово перейшли на російську.
   -- Вісімдесят відсотків?! Та ви що! Щось дуже багато.
   -- Багато. Але це саме так, це статистичні дані. Я й сам тоді трохи говорив на українській мові. Звичайно, не чисто, була якась помісь. Але українську мову я добре розумів, хоча розмовляв на ній гірше. Та все ж я українець. І батьки, і діди мої теж українці. Так, прізвище у мене російське, але коли й за яких обставин змінилася наша родова національність я навіть не знаю. Та і я, і мої батьки все своє життя провели саме в Києві. Хіба що за виключенням 1941-1943-го років - під час окупації наша сім'я була евакуйована. Мій батько теж був інженером, у лихі роки ми виїхали з Києва разом з заводом, на якому він працював.
   -- Зрозуміло. А зараз ви говорите українською мовою? -- їхнє спілкування велося на російській мові.
   -- Практично ні. Лише російською. Зараз в Києві ситуація протилежна - тепер вже, мабуть, ті ж самі 80 % мешканців столиці розмовляють російською мовою.
   -- Це так, -- скрушно похитав головою Ілля Михайлович. -- Але ж так не повинно бути, якщо більшість мешканців столиці українці.
   -- Не повинно, але є... -- тихо підтвердив Семенов.
   -- Миколо Васильовичу, а як ви ставитесь до того, щоб вести навчання у ВНЗ на українській мові? Не у всіх, звісно, але хоча б у частині з них.
   -- Моя відповідь вам, скоріш за все, не сподобається, та я відповім - категорично проти.
   -- Чому?!
   -- Бо це неможливо так вже швидко зробити. Це означає, що потрібно переучувати весь педагогічний контингент. Ну, нехай це й можна зробити порівняно швидко - українською мовою нехай і не розмовляють, але її добре розуміє більшість наших колег. Але по чому вчити студентів? Всі навчальні книжки написані на російській мові. Ви уявляєте собі, що означає всі їх перекласти на українську мову. Скільки на це часу піде?..
   -- Я це добре розумію. Але починати з чогось потрібно. Невже й наші нащадки будуть постійно вчитися лише за російськими підручниками:
   -- Ось ви й почніть таку роботу, -- посміхнувся Семенов.
   -- А її вже розпочав. Я тепер пишу книжки саме на українській мові.
   За 16 років, з початку роботи в НДІ у Золотаренка були вже видано кілька наукових та навчально-методичних книжок, саме книжок, бо перелік інших публікацій (статті, заявки на винаходи, тези доповідей тощо) перевалив вже за 5-й десяток. Іллі подобалося творити - щось писати самому. А по мірі його наукового зростання серйознішими та ґрунтовнішими ставали і його публікації. А зараз він і справді - не збрехав і не перебільшив Ілля Михайлович - писав все на українській мові.
   -- О! То ви молодець! -- відгукнувся на таку заяву колеги Семенов. -- Так тримати. Як би ж то всі науково-педагогічні кадри України були подібні вам. Вам потрібно згуртувати навколо себе інших викладачів, і навіть з інших ВНЗ.
   -- Це легко сказати, та дуже важко виконати.
   -- Чому? Адже зараз у нас у республіці створюються різні національні об'єднання. Вам потрібно підтримувати з ними зв'язок. А ще краще стати членом якогось подібного об'єднання, яке займається й мовними питаннями..
   -- Я це розумію. Але як їх знайти?
   -- Я гадаю, що в Києві це не так вже й складно зробити. Кажуть, що язик до Києва доведе. А ми з вами знаходимось у самому Києві. Нам легше це робити. Отож, працюйте, шукайте, батенька!
   А час спливав...
   Взимку, на початку 1988-го року вийшла з друку перша наукова книга Іллі Михайловича Золотаренка на українській мові. Один із авторських екземплярів цього видання з дарчим написом Ілля подарував Семенову. Той подякував за такий презент, після чого запитав:
   -- Ну, що, знайшли ви собі в Києві українську організацію до вподоби?
   -- А, -- махнув рукою Золотаренко, -- то все дитячі забави. Я маю на увазі подібні організації. У місті існують різні численні організації та гуртки, які декларують своєю метою відродження й утвердження української мови в Україні, і навіть серед українців зарубіжжя.
   -- О! То це ж добре.
   -- Та нічого доброго там немає. То здебільшого сама балаканина, без будь якихось активних дій. Це, так би мовити, гуртки за власним уподобанням. Виходів на серйозні інстанції у них немає. Хоча до однієї такої організації я й сам вхожу.
   -- То й займіться налагодженням зв'язків саме ви. Карти вам в руки.
   -- Коли, Миколо Васильовичу мені цим займатися? То ж потрібно цілими днями мотатися по місту. А я на кафедрі майже весь світовий день просиджую. І все дякуючи вам, -- посміхнувся він.
   -- Ну, це все робилося для блага інституту, кафедри... Та ви маєте рацію. Вам такою організаційною роботою займатися не з руки. То краще робити більш вільним працівникам.
   -- Політикам? На мій погляд лише вони вільні у своїй щоденній діяльності. Ні ми, ні виробничники на подібні речі часу не маємо.
   -- Мені здається, що це краще робити українським письменникам. Це їх, так би мовити, і прямий обов'язок, вони це мають робити за своїм статусом. Та й свій робочий і вільний час вони планують самі.
   -- О! У цьому ви маєте рацію. Деякі з них такою роботою і займаються. З тих, хто підтримує подібні українські організації, а часом і входять до їх керівного складу. Та це поки що дрібні сошки - до них не дуже прислуховуються. Я відчуваю, що просто ще не набрав потрібних обертів українській національний рух.
   -- Отже, потрібно чекати.
   -- Це зрозуміло. Та саме чекання навіть камінця з місця не зрушить.
   -- Нічого. Маленькі струмочки згодом об'єднаються, і не те що камінець, а й величезну кам'яну брилу перекинуть.
   -- Дай то Бог!
   І з цих питань Семенов мав рацію, він немовби у воду дивився. Пройшов ще рік і у лютому 1989-го року в Києві було створено, як всеукраїнська громадська спілка - суспільно-громадська організація - товариство української мови імені Тараса Шевченка (ТУМ). Вона на хвилі національного піднесення об'єднала ті численні організації та гуртки, про які минулого року розповідав Семенову Золотаренко. Перше потужне обласне Товариство рідної мови було створено ще у червні 1988-го року у Львові - його очолював Роман Іваничук. Сформоване товариство було на базі національної інтелігенції - передусім письменники, науковці та освітяни (недарма Микола Васильович говорив про письменників - і це вже був значно вищий їх рівень). Та ще й попервах ТУМ розміщувалося у приміщенні Спілки письменників України. І Головою ТУМ став відомий український поет, перекладач, літературний критик та громадсько-політичний діяч Дмитро Павличко. На установчих зборах ТУМ був присутній і Ілля Михайлович. І він дуже радів тому, що справа нарешті зрушила з місця. Згодом Золотаренко став членом цього товариства.
   А національний рух між тим набирав оберти - в Україні почала створюватися й більш серйозна - дійова й дійсно рушійна - організація, яка так і так стала називатися: "Народний Рух України за перебудову", а пізніше просто "Народний Рух України". У березні - вересні 1989-го року в більшості областей пройшли установчі конференції цієї організації. А І-й Всеукраїнській установчий з'їзд "Руху" відбувся 8-10-го вересня у Києві. Оминути й цю подію Ілля Михайлович аж ніяк не міг, тим паче, що вона відбувалася у конференц-залі Київського політехнічного інституту. У Народному Русі об'єдналися люди різних політичних переконань - від ліберальних комуністів до тих, хто сповідував ідеї інтегрального націоналізму. Але домінували в організації настрої національної демократії. У результаті виборів керівних органів головою "Руху" став поет, перекладач, кіносценарист, драматург, державний і громадський діяч Іван Драч (комуніст!), а відомий діяч Української Гельсінської спілки, правозахисник і колишній політв'язень Михайло Горинь (антикомуніст!) - головою Секретаріату Руху.
   А 28-го жовтня був прийнятий Закон УРСР "Про мови в Українській РСР". Згідно з його 2-ю Статтею Державною мовою Української РСР встановлювалася українська мова. На підставі Закону було складено й затверджено "Демократичну програму розвитку української мови та інших національних мов в Українській РСР на період до 2000-го року" Це стало фактом утвердження демократичних досягнень на території СРСР. Схожі закони прийняли Грузія та парламенти балтійських країн. Щоправда, водночас закріплювалося і вагоме значення російської мови в Україні. Зокрема, службові особи зобов'язані були володіти як українською, так і російською мовами, акти найвищих органів мали публікуватися обома мовами, вивчення в усіх загальноосвітніх школах української і російської мов мало бути обов'язковим.
   Колесо національного руху стрімко котилося просторами Української соціалістичної республіки у складі СРСР. Завершувався перший етап формування багатопартійності в України: виникнення неформальних організацій, утворення легальної організованої опозиції; активізація діяльності Української Гельсінської спілки, розмежування та диференціація всередині правлячої КПРС, організаційна консолідація Демократичної платформи.
   А тим часом українські громадяни готувалися до чергових виборів. 27-го жовтня набув чинності Закон про вибори до Верховної Ради УРСР, які мали відбутися у березні 1990-го року. Підійшла черга проводити вибори парламентів республік (суб'єктів Союзу) та місцевих рад. До того часу верховні ради республік внесли зміни до свого законодавства, аналогічні до змін союзного законодавства 1988-го року. Але закони про вибори республіканських парламентів виявилися демократичнішими, бо в республіках було враховано попередню критику. Політична різноманітність тоді вже починала набувати конкретних рис і виборці бачили різницю між різними таборами опозиційних політиків, а не тільки між "демократами" та "партократами".
   У листопаді до кабінету завідувача кафедрою зайшов Семенов. Він поговорив з Золотаренком про поточні події у навчальному процесі, про те, про се, а потім несподівано перейшов до питання майбутніх виборів.
   -- Ілля Михайловичу, вчора ввечері я по телевізору слухав галас стосовно майбутніх виборів. І мені прийшла в голову думка - а чому б вам не стати депутатом Верховної Ради?
   -- Отакої тобі! А на холери воно мені потрібно?
   -- Ну як. Адже саме у вас добрі реформаторські настрої. Ну, хоча б у мовному питанні. А де найкраще розглядати такі питання, як не на високому рівні. Ось там ви зможете реалізувати ваші ідеї. Ви входите до складу Товариства української мови, а як я чув воно зараз користується немалим авторитетом. І вони разом з Рухом висувають кандидатів у депутати. То чому б не спробувати й вам?
   Ілля надовго задумався. Йому вже поступала така пропозиція від одного із членів ТУМ, який зараз займався справами виборів. Його колега навіть наполягав на своїй ідеї, мотивуючи це тим, що Золотаренко досвідчений науковець і педагог, доктор наук, професор, завідувач однієї із провідних кафедр всесвітньовідомого ВНЗ. Саме такі особи, казав він, мають працювати в українському парламенті. Тоді Золотаренко легковажно відмахнувся від цієї пропозиції. Та зараз він згадав як пару років тому у розмові з дружиною казав, що українські питання повинні розв'язували самі громадяни України. І відбуватися це має на зборах, форумах, пленумах, конференціях, з'їздах - і саме українських. Отож, відмовившись від пропозиції свого висунення у депутати Золотаренко був, щонайменше, непослідовним.
   -- І що, -- повільно тягнув Ілля Михайлович, -- полишити кафедру, інститут? -- він запитально поглянув на Семенова.
   -- Навіщо? -- щиро здивувався Микола Васильович. -- Адже депутати збираються на сесії лише кілька разів на рік. Та оскільки це український парламент, то вам їхати нікуди не потрібно. А на кафедрі на якийсь день-другий ми вам завжди заміну організуємо.
   Семенов мав рацію. Статус самих депутатів не був високим, оскільки народні обранці здебільшого збиралися двічі на рік на один-два дні для затвердження підготовлених для них законів УРСР. Теж саме відбувалося й на Союзних з'їздах, хіба що тривалість тих була дещо більшою.
   -- Не знаю, не знаю. Хіба можна вирішити всі українські проблеми за один-два дні? А проблем у нас хватає.
   -- А у проміжках між з'їздами ви будете напрацьовувати якісь закони, щоб потім їх за ті ж один-два дні прийняти. А для цього не потрібно роботу полишати.
   -- Хм, я подумаю над цим питанням, Миколо Васильовичу. Мені вже робили таку пропозицію, та я від неї відмовився.
   -- О! Тим паче. То повертайтеся зараз до неї. Це буде на користь всім.
   Висування кандидатів у народні депутати Верховної Ради УРСР і місцевих рад закінчувалося 2 січня 1990-го року, а тому, якщо Золотаренко змінив свою думку стосовно депутатства, то йому потрібно було поспішати. І через кілька днів, добряче все зваживши, він дав свою згоду балотуватися у кандидати народного депутата Верховної Ради УРСР. Та Закон про вибори у вищий законодавчий орган держави - Верховну Раду УРСР - був складений у такий спосіб, що надавав переваги контрольованій комуністами владі й, навпаки, створював численні перешкоди для участі у виборах демократичній опозиції. Отож мороки хватало, хоча висування багатьох кандидатів у депутати місцевих рад йшло самопливом. Остання конференція Товариства української мови, на якій розв'язувалися "виборчі питання" була проведена наприкінці грудня 1989-го року на Микільській Борщагівці, а частина протоколів була подана взагалі у період з 30-го грудня по 2 січня 1990-го року. Намагався брати участь у виборах і "Народний Рух України". Та він на той час ще не був зареєстрований, хоча документи були подані давно - ще у вересні. Подейкували, що Рух і не буде зареєстровано, аж поки не скінчиться висування кандидатів у народні депутати Верховної ради УРСР. Так воно і сталося - "Народний Рух України" був офіційно зареєстрований владою як громадсько-політична організація лише 9 лютого 1990-го року. Комуністична влада явно не хотіла, щоб Рух офіційно брав участь у виборчій кампанії. А за законом тільки офіційно зареєстровані громадські організації мали за законом право висувати кандидатів у депутати. А ТУМ на той час вже було офіційно зареєстровано як громадська організація. До 1990-го року, спираючись на працю численних ентузіастів, внески й пожертви, ТУМ виросло в розгалужену потужну організацію, здатну проводити велелюдні заходи і реально впливати на події в країні та державні рішення. А "Рух" все ще був як би у приймах Товариства української мови. Тому всім рухівцям, які підтримувало ідеологію ТУМ, довелось стати одночасно й активістами Товариства української мови, з рамена якого було висунуто багато кандидатів від демократичного блоку.
   На 450 місць до Верховної Ради УРСР претендувало близько 3000 кандидатів, тобто по 6-7 чоловік на одне місце. У виборах взяли участь 84,55 % виборців. Демократичний блок домігся значного успіху: із 442 обраних депутатів Верховної Ради УРСР він отримав 111 місць, тобто Демократичний блок завоював 25 % мандатів.
   На першій сесії Верховної Ради УРСР дванадцятого скликання, яка розпочала свою роботу 15-го травня, був присутній з мандатом депутата і Ілля Михайлович Золотаренко. Було обрано керівництво Верховної ради. Головою Верховної Ради УРСР обрано першого секретаря ЦК КПУ Володимира Івашка, а з липня (коли Івашко стане заступником Генерального секретаря ЦК КПРС) ним став Леонід Кравчук. Першим заступником Голови Верховної Ради був обраний Іван Плющ. Лідером комуністичної більшості (так звана "Група 239") було обрано Олександра Мороза. Трохи пізніше демократичні сили у Верховній Раді перейшли до опозиції і, щоб координувати свою діяльність у прокомуністичній Верховній Раді, 6-го червня оформилися як Народна рада. До її складу увійшло 125 народних депутатів, які репрезентували парламентські фракції "Вільні демократи", "Відродження". "За права людини", "Незалежність" та група "Демократична платформа в КПУ". Основу Народної ради складали депутати західного регіону. Головою Народної ради було обрано академіка зі Львова Ігоря РафаОловича Юхновського, його заступниками Левка Лук'яненка, Дмитра Павличка, Олександра Ємця, Володимира Філенка, секретарем - Леоніда Танюка.
   Однак остаточного перелому на користь якоїсь однієї з протидіючих сил у ході виборів у масштабах республіки фактично не відбулося. За цих умов кожен з політичних опонентів намагався перехилити шальку терезів на свій бік. А тому практично з усіх питань, які розглядали на першій сесії Верховної Ради УРСР розгорнулася запекла боротьба між представниками Демократичного блоку і парламентською більшістю. Та значення цих виборів було важко переоцінити, тому що вони відбувалися на альтернативній основі, похитнули монополію Комуністичної партії на владу і уперше в історії Україна отримала демократично обрані парламент та місцеві ради. Вибори 1990-го року кардинально змінили внутріполітичну ситуацію: до важелів влади прийшли політичні лідери нової хвилі (склад Верховної Ради оновився на 90 %). Представники демократичних сил набули статусу народних депутатів, що юридично посилило опозицію, а сама перемога демократів на місцевому рівні і в ряді областей активізувала діяльність регіональних еліт.
   Після обрання Золотаренка депутатом Верховної ради УРСР його тепло поздоровили дружина та діти (вдома) і колеги (на роботі). Звичайно, що найтепліші вітання на кафедрі Ілля Михайлович отримав від Миколи Васильовича Семенова. На що йому Ілля Михайлович відповів:
   -- Це, скоріш за все, я вам повинен дякувати. Отож дякую вам не лише за поздоровлення, а в першу чергу за те, що саме ви підштовхнули мене до такого важливого у моєму житті кроку.
   А в цілому в республіці зараз в розпалі був другий етап її реформування - почалося створення багатьох партій, їхній поділ на центристські та радикальні; поява парламентської опозиції; ініціювання представниками демократичного блоку важливих державних рішень. І серед них найголовнішим, як вважав Золотаренко (та й не один він) було прийняття Декларації про державний суверенітет України. Це відбулося на черговій сесії Верховної Ради УРСР 16 липня 1990-го року. Вона проголошувала державний суверенітет української республіки в складі СРСР. Важливим було те, що цей суверенітет намагалися встановити мирним шляхом. Адже Декларація приймалася у той час, коли міжнаціональна напруга в азійських і кавказьких республіках подекуди виплеснулася у криваві міжетнічні сутички. Не обійшлося без сутичок і в Литві, та зрештою вона ще до виборів в Україні, 11-го березня проголосила свою незалежність від СРСР. Активно готували відновлення незалежності також Латвія та Естонія. Це був час, коли Декларації про суверенітет (слідом за РРФСР) проголосили всі союзні республіки й автономні республіки, які входили в Союз. Це були свого роду тести на випробування, як далеко можна зайти у своїх намірах до самостійності. Згодом цей процес в історії отримає назву "парад суверенітетів".
   Що ж стосується саме Декларації про державний суверенітет України, то вона далеко випередила декларації Росії і комуністів. По-перше, це фактично була програма побудови незалежної держави. По-друге, Декларація надала поштовх і напрямок процесу утворення національних держав на теренах падаючої комуністичної імперії. Одним з головних положень Декларації було положення про громадянство. Проголошувалося, що Україна має своє громадянство, де "всі громадяни рівні перед законом, незалежно від походження, соціального і майнового стану, расової та національної належності, статі, освіти, політичних поглядів, релігійних переконань, роду і характеру занять". Громадяни всіх національностей становлять народ України.
   Декларація проголошувала економічну самостійність України. У документі підкреслювався намір створити незалежну банківську, цінову, фінансову, митну та податкову системи, сформувати державний бюджет, а при необхідності ввести й власну грошову одиницю. Декларація визнавала самостійність республіки у вирішенні питань науки, освіти, культурного і духовного розвитку української нації. У міжнародному плані Україна проголошувала свій намір стати в майбутньому постійно нейтральною державою, яка не буде брати участі у військових блоках і зобов'язувалася дотримуватися 3-х неядерних принципів: не застосовувати, не виробляти і не набувати ядерної зброї.
   Іллю Михайловича радувало, що в республіці відбуваються значимі, прогресивні зміни. Та ось з його працею у Верховній Раді все було не так вже й просто. Свого часу і Семенов - в першу чергу - та й сам Золотаренко здорово помилилися у тому, що Верховна Рада УРСР буде збиратися лише кілька разів на рік. Як виявилося восени, навіть за якихось там пів року відбулося з півтора десятка сесій Верховної Ради УРСР. Тобто, зараз українські парламентарії працювали на більш постійній основі. Та то було й зрозуміло - республіка чекала на позитивні зміни, не можна було гаяти час. Та Золотаренку це спричиняло чималі труднощі. Йому доводилося розриватися поміж інститутом та Верховною радою. Слава Богу, поки що керівництво установ та контролюючі органи закривали очі на те, що окремі (і не так вже й мало) депутати як би одночасно працюють на двох роботах. Звичайно, депутатів ніхто не примушував щоденно від дзвінка до дзвінка сидіти в залі Верховної ради, їх ніхто не контролював - вони мали свій особливий статус. Але у того ж Демократичного блоку існувало почуття відповідальності перед країною та виборцями, та й у своїх мріях вони бачили процвітаючу, економічно сильну та по-європейські вільну республіку, а можливо, й незалежну самостійну державу. Отож і працювали не за страх, а за совість. Та це дуже ускладнювало Золотаренку прийняття участі у навчальному процесі в КПІ, а про завідування кафедрою вже годі й говорити. Тому Ілля вже не раз пошкодував про те, що свого часу дав згоду балотуватися у депутати. Демократичний блок, тобто Народна рада на його думку цілком могла справлятися з прийняттям важливих для республіки рішень і без нього. Хоча Іллю часом і охоплювала гордість за те, що у такий важливий для республіки час він знаходиться на передньому рубежі, у гущі значимих подій. Отакі-то були справи...
  

РОЗДІЛ 25

Поїздки та зустрічі

   Перший понеділок (5-е число) листопада почався для Іллі Михайловича з роботи в інституті - читання на 2-й парі поточної лекції на 4-му курсі їхньої спеціальності (3 академічні групи). Надалі сьогодні за розкладом у Золотаренко занять вже не було. Та на вівторок, тобто вже на завтра було заплановано передсвяткове засідання кафедри - поєднання корисного з приємним, а тому потрібно було ще раз проглянути план винесених на нього питань та підготуватися - щоб не пускати хід подій на самоплив, інакше буде самий звичайний базар. Отож після пари Ілля попрямував на кафедру, спочатку він зайшов у загальне приміщення і трохи поспілкувався з колегами. Потім він покинув це приміщення й підійшов до сусіднього, відкрив свій кабінет й усівся за стіл, з шухляди якого дістав теку з паперами. Там не було плану засідання кафедри, та ще йдучи після лекції коридорами інституту Золотаренко згадав, що йому потрібно виконати ще одну роботу. Він занурився у перегляд паперів та їх читання. Потім дістав ручку й почав неспішно робити якісь помітки у паперах. Від цієї роботи його відволік телефонний дзвінок інститутської лінії. Телефонувала Оксана Федорівна, секретар деканату:
   -- Ілля Михайлович, добрий день! Я хочу повідомити, що вас просив зайди до нього Григорій Вікторович, -- декан факультету.
   Золотаренко зложив папери знову у теку, поклав її у шухляду столу й направився до кабінету декана, який знаходився трохи окремо від деканату. Він постукав у двері і, не чекаючи відповіді, трохи прочинив їх. Декан побачив його й проказав:
   -- Заходьте, Ілля Михайлович. Доброго дня, -- привітався він, а коли Золотаренко наблизився до його столу, вони поручкалися й господар кабінету запропонував гостю присісти.
   -- Щось трапилось, Григорій Вікторович? -- спитав Золотаренко.
   -- Та ні, по факультету ніяких проблем немає. Справа в іншому.
   -- Слухаю.
   -- Пам'ятаєте, місяця півтора тому йшла мова про конференцію у Харкові?
   -- Так, пам'ятаю. Зрозуміло, настав її час? Адже вона повинна була відбутися саме у листопаді.
   -- Точно.
   -- Ти хочеш, щоб я сам туди їхав? Чи можна послати когось з доцентів?
   Ілля Михайлович звертався до декана за ім'ям та по батькові, але був з ним на "ти" - той був на 17 років молодшим за нього. Крім того, Григорій Вікторович Коваленко був випускником їх кафедри, і Золотаренко у 1978-1979-му навчальному році застав його ще на студентській лаві - той якраз закінчував 5-й курс. По закінченню навчання Григорій залишився асистентом на кафедрі і досить швидко, за 5 років підготував і захистив кандидатську дисертацію - молода людина була толковою. Через 3 роки, коли він за рік до того отримав вчене звання доцента, його призначили заступником декана - проробив ним теж 3 роки. А на початку вже саме цього навчального року він став деканом - дали відпочинок 55-річному Олександру Марковичу Горбенку.
   -- Та ні, посилати, мабуть, нікого з молодих не будемо, -- відповів Коваленко на запитання завідувача кафедрою. -- Ми ж з вами розмовляли на цю тему, -- Григорій, не зважаючи на свою немалу посаду, з усіма старшими за себе був лише на "ви". -- Ілля Михайлович, ви ж повинні були до цієї конференції підготувати доповідь. Ми з вами так тоді домовлялись. Та й тези доповіді, наскільки я знаю, готові до опублікування.
   -- Все правильно, Григорій Вікторович, -- посміхнувся Золотаренко.
   -- Отож. А якщо доповідь написана і тези готові, то їхати доведеться саме вам. Адже доповідь ваша.
   -- Ну, не зовсім так, -- все ще посміхався Золотаренко.
   -- Як це?
   -- Та дуже просто. Доповідь дійсно написана мною. Та це ж просто написаний чи віддрукований папірець. Він фактично без прізвища автора, адже на конференції не збирають оригіналів доповідей, тим паче, що переважна більшість читає свої доповіді без папірців.
   -- Ну, так. Це я знаю. То й що? Ви хочете, щоб на конференції вашу доповідь прочитав хтось інший з кафедралів? Але ж це буде дуже не коректно - читати чужу доповідь.
   -- Все буде коректно. Справа у тому, що на тезах доповіді до друку заплановані два прізвища - звичайно, моє, а також ще й Кулініча.
   -- А навіщо ви його дописували?
   -- Ну, я його не особливо й дописував. Адже й він цією проблемою займається. Та ти знаєш.
   -- Так, знаю. Але однак, чому він, а не ви?
   -- Бо йому більш це потрібно. Що зміниться від того, що у мене - доктора, професора, додасться ще один виступ на пересічній конференції? Адже це не міжнародна конференція, наскільки я пам'ятаю, вона навіть не всесоюзна. Так, вона, можливо, й союзного значення, і на ній, теж можливо, хто зна, будуть присутні доповідачі з Російської Федерації чи Білорусії, чи з інших наших радянських соціалістичних республік. Та все ж вона більше просто республіканська, тобто конференція під егідою Української радянської соціалістичної республіки у складі СРСР.
   -- Добре, все це так. Я вас зрозумів, -- посміхнувся вже й Коваленко. -- Ви вирішили додати чергову галочку у послужний список Кулініча. Я розумію, що йому це більш потрібно. Та нічого не вийде, -- зітхнув Григорій, -- їхати на конференцію доведеться саме вам.
   -- І чому?
   -- Справа у тому, що вчора в кінці робочого дня мене викликав до себе Степан Олександрович, -- проректор з наукової роботи інституту. -- Саме він вручив мені запрошення на цю конференцію, пам'ятаючи, що їхати повинен був представник нашого факультету. Ми з ним трохи поговорили й він запитав, хто поїде на конференцію. Я, пам'ятаючи нашу розмову ще у вересні, звісно ж відповів йому, що на конференцію поїде Золотаренко. Моя відповідь його задовольнила. Отож тепер змінювати я вже нічого не буду, не маю права. Це ж проректор. Крім того, якщо про конференцію знає він, то може знати й ректор.
   -- А ось це навряд чи. Про міжнародну конференцію Михайленко, мабуть, і доповів би ректору, а ось про місцеву, так би мовити... А то у Петра Михайловича інших турбот немає.
   -- Добре. Нехай і так, у цьому ви маєте рацію, та змінювати щось вже пізно. Та і яка різниця. Ви ж самі розумієте, що мало хто на конференції зверне увагу на якогось там Кулініча, доцента, якщо там будуть виступати професори чи відомі виробничники. А галочка у послужному списку у нього вже однак є, чи буде - тези з його, ну, і з вашим прізвищем. Якщо не хочете їхати, то, мабуть, вам самим доведеться утрясати це питання із Михайленком.
   -- Та ні, -- покачав головою Ілля Михайлович. -- Не буду я дошкуляти йому всякими дрібницями. Так, доведеться їхати на конференцію мені. Коли вона має відбутися?
   -- Пленарні дні - 12-го й 13-го листопада, це понеділок та вівторок. Заїзд на конференцію і реєстрація - у суботу або у неділю.
   -- Хм, нічого собі. Аж два вільні дні. Мабуть, щоб якісь екскурсії провести. Молодці організатори конференції. До речі, де вона відбуватиметься, я маю на увазі саме приміщення?
   -- Так, зараз, я не звернув на це увагу... -- Коваленко підняв одну чи дві теки, що лежали у нього на столі і вийняв з під них бланк запрошення. -- Та-а-к... Конференція відбудеться у Харківському політехнічному інституті. Хм, це ж, начебто ваш інститут, тобто ви його закінчували. Назва конференції: "Науково-технічний прогрес і підвищення ефективності використання виробничого і наукового потенціалу в машинобудуванні". Будь ласка, ваше запрошення, -- він простягнув Золотаренку листівку.
   -- А ти гарно поінформований, -- посміхнувся той. -- Дійсно, інститут мій. Так, коли виїзд?
   -- Ну, у п'ятницю або суботу. Як ви самі того забажаєте.
   -- Та ні, не буду я їхати у п'ятницю. Не хочу я 2 дні по знайомому мені Харкову вештатись. Поїду в суботу нічним потягом. Мені буде досить ще й цілого дня у неділю на прогулянки-спогади по колишній столиці України. А потягом зручно - ввечері сів у Києві у потяг, в вранці вже у Харкові. І потягів у тому напрямі йде чимало, так що з квитками проблеми не буде.
   -- Ну, якщо ви хочете ще зручніше, то у ту ж суботу, або навіть в неділю вранці летіть літаком. Чого вам ноги бити? Півтори години, чи й того менше, і ви вже у Харкові.
   -- Ой, Григорію Вікторовичу, -- розсміявся Золотаренко. -- Та ти мене вже зовсім у пенсіонери записав, а то й у 80-річного діда. Думаєш, що якщо мені тільки-но перевалило за 50, то я вже ні на що не здатен?
   -- Та ні, Іллє Михайловичу, -- й собі розсміявся Коваленко. -- Я так не думаю. Вибачте. Просто хотів, що ви дійсно добиралися у Харків із зручностями, щоб менше на дорогу часу витрачати.
   -- Добре, зрозуміло. Отже, їду я потягом, і виписую проїзні документи з суботи. А назад... Так, 13 - вівторок, отже, моє відрядження буде з 11-го по 14-е - день прибуття назад у Київ.
   -- Ви знаєте, Ілля Михайлович, краще оформлюйте відрядження по 15-е. Хто його знає, коли у вівторок закінчиться пленарне засідання, доповіді можуть і затягтися. Невідомо ж, скільки там народу буде. Крім того, можуть ще й якийсь там сабантуй влаштувати. То навіщо вам, щоб не спізнитися, на потяг поспішати?
   -- Ну, сабантуй, навряд чи зараз хтось буде влаштовувати. Хіба що заради показухи. Не ті часи, ти ж бачиш, що у державі коїться. Щось пробуксовує перебудова Михайла Сергійовича Горбачова. Добре, оформлю на всяк випадок відрядження по 15-е. Ти у цю п'ятницю, після свята до якого часу будеш? - завізувати відрядження потрібно буде.
   -- Та я тут, у деканаті цілими днями товчусь. Я вже, чесно кажучи, не радий цій посаді. Заступником декана працювалося спокійніше. Завізую я, встигнемо. До того ж, наказ підготуємо сьогодні чи завтра.
   -- Добре. Тоді все, я можу йти?
   -- Можете. До побачення Ілля Михайлович!
   -- Та ми ще сьогодні не раз можемо побачитись, -- усміхнувся Золотаренко. -- Адже зараз ще навіть не обідній час.
   -- Тьху ти! Й справді. Я вже зашився з цими факультетськими справами. Тоді просто успіхів вам. Працюйте чи відпочивайте. Всього доброго!
   -- І тобі, Григорію Вікторовичу, не хворіти!

* * *

   Приїхавши нічним потягом у неділю вранці до Харкова, Золотаренко не дуже-то поспішав їхати у політехнічний інститут на реєстрацію. Речей у нього було мало, лише його старенький, але добротний (так би мовити саме професорський) коричневий шкіряний портфель із самими необхідними на 2-3 дні речами. Він для відрядження зручніший за "дипломат" - у нього ємність більша. Місця ж у готелі заздалегідь заброньовані організаторами конференції. Так що з влаштуванням на нічліг проблем не повинно бути. Після закінчення інституту Ілля був у Харкові кілька разів, та здебільшого лише протягом одного дня - він приїжджав туди переважно для контактів з колегами свого інституту та місцевих ВНЗ чи підприємств для можливих відгуків на його дисертаційні роботи. Отож Іллі, звичайно ж, хотілося здійснити невеличку прогулянку знайомими йому за роки навчання місцями.
   Взагалі-то, у місті вже існував метрополітен. Після відкриття 23-го серпня (день визволення Харкова від фашистських загарбників) 1975-го року місто стало 6-м за ліком метрополітеном в СРСР та 2-м в Україні. Тоді були відкриті перші 8 станцій на Свердловсько-Заводській лінії, починаючи зі станції "Вулиця Свердлова" і до станції "Московський проспект". А ось у Дзержинський район міста, який зараз був метою Ілля, метро ще не було проведено. Тому й добиратися Золотаренку довелося до центру потягом метро (від станції "Південний вокзал"), а звідти вже автобусом, та ще й з чималою ділянкою пішого ходу. Та зараз Золотаренко вже з годину прогулювався вулицями та парками району, потім поснідав у одному з кафе, ще трохи погуляв у цьому районі, а потім направився вулицею Сумською, яка проходила по території Дзержинського та Київського районів знову-таки до центру міста. Золотаренку можна було з вокзалу одразу добиратися до місця проведення конференції - так було набагато простіше. Та Ілля вибрав для себе саме такий план дій - спочатку піша прогулянка, а потім вже відпочинок у готелі. Так, неспішно, він дістався знайомого політехнічного інституту.
   Ілля зареєструвався як учасник конференції й отримав направлення у готель. Спочатку Золотаренко хотів зайти на рідну кафедру, де планував трохи поспілкуватися із знайомими йому колегами. Та він вчасно згадав, що сьогодні неділя. Якщо у суботу ще був шанс застати на кафедрі когось із знайомих, то у неділю - точно ні. Гаразд, зустрінеться з ними вже завтра, на конференції. Він зітхнув і направився до вказаного йому готелю. До того ж, Ілля Михайлович за час своєї прогулянки по Харкову досить-таки втомився, адже стрілки годинника давно вже перевалили за полудень. А тому, розмірковував він, не заважало б трохи відпочити, а ще краще прийняти перед тим душ.
   В готелі, у кімнаті на двох чоловік, поки що нікого не було. Золотаренко розкрив свій портфель, розклав деякі свої речі у шафу, й діставши махровий рушник, попрямував до ванни. Та поки він насолоджувався теплою водицею під душем - на вулиці сьогодні було прохолодно - він почув, що у двері номеру хтось зайшов. Коли Ілля одягнувся й вийшов з ванної, то побачив, що у нього вже з'явився напарник по кімнаті. Це був високий підтягнутий чоловік, років на 5-8 старший за нього.
   -- Добрий день! -- привітався Золотаренко. -- Мене звуть Ілля Михайлович Золотаренко.
   -- Добрий день! А мене звуть Валентин Гаврилович, прізвище Новодворський. Я приїхав на конференцію з Полтави.
   -- А я приїхав з Києва. Та я багато хорошого чув про ваше місто, -- простягнув Ілля. -- Одне із самих красивих культурних центрів України. Які визначні імена та назви: Петро І, Кочубей та Мазепа, Полтавська битва, Сорочинський ярмарок... А які відомі вже письменницькі імена - Григорій Сковорода, Іван Котляревський, Микола Гоголь, Володимир Короленко, Панас Мирний, Іван Нечуй-Левицький. А вже у наші часи які артисти: Віра Холодна, Клара Лучко, Юрій Тимошенко та інші. Та й сама Полтавщина - благодатний край, адже це батьківщина багатьох найвизначніших вже сучасних письменників; Олесь Гончар, Павло Загребельний, Борис Олійник, Юрій Дольд-Михайлик.
   -- А ви добре обізнані з історією Полтавщини, -- розплився у задоволеній посмішці Валентин Гаврилович. -- Полтавщина дійсно славна на імена, і до їх когорти входять не лише перераховані вами, а ще й Василь Капніст, Панас Мирний, Іван Білик, Володимир Самійленко, Олесь Донченко, Яків Шутько, Анатолій Дімаров, Степан Руданський, Олена Пчілка, Михайло Драгоманов, Архип Тесленко, Яків і Петро Савченки, брати Григорій і Григір Тютюнники. Та й взагалі, -- розпалювався колега Золотаренка, -- Полтавщина - такий чудовий край. Адже недарма Леся Українка, запрошуючи Ольгу Кобилянську до Гадяча, назвала Полтавський край "самою українною" землею. Полтавщина є унікальною, чарівною частиною України. Це мальовнича природа, прекрасні пам'ятки історії, літератури, архітектури, наукові досягнення її синів, їхня перемога в ратних і трудових справах, - все це є неповторною особливістю Полтавщини.
   -- Ну, я, звісно, не так добре обізнаний з вашим краєм, як ви, -- усміхнувся Ілля Михайлович, почувши таку запальну тираду напарника по кімнаті. -- Сам я родом з Хмельницької області. У Києві я мешкаю лише з кінця 60-х років.
   -- Ви з Хмельницької області? Та ви що, справді?! -- здивовано вигукнув напарник Іллі по кімнаті.
   -- Саме так. А що вас так здивувало?
   -- Так це ж і моя батьківщина. Я народився на Хмельниччині, а у Полтаву потрапив вже значно пізніше. Та цей край я дуже полюбив. А у якому місті чи районі ви проживали на Хмельниччині - на своїй історичній батьківщині?
   -- Мешкав я у Дунаєвецькому районі, село Зеленче.
   -- Дунаївці я знаю, а ось про таке село не чув.
   -- Ну, воно й не дивно, -- посміхнувся Золотаренко, -- село воно і є село, хіба всі села можна запам'ятати, навіть у одній області. Щоправда, село чималеньке - до 2000 мешканців. Воно знаходиться поруч із залізничною ділянкою поміж Хмельницьким та Кам'янець-Подільським, у 4-х кілометрах на південь від залізничної станції Нестерівці.
   -- О, а ось Нестерівці я знаю, проїжджав це містечко чи селище, коли їздив у Кам'янець. Тепер стало більш зрозуміло про місце вашого народження, воно ближче до Кам'янця, ніж до Хмельницького.
   -- Саме так, ближче, та нашій родині це якраз зручніше, тому що у Кам'янці мешкає родина моєї сестри і працює у залізничному депо мій брат.
   -- Зрозуміло. А мені ближче саме до Хмельницького, народився я у Старосинявському районі.
   -- Я знаю про такий район. Він розташований на схід від обласного центру.
   -- Так. Хоча, якщо точніше, то дещо на північний схід - районний центр у цьому напрямку.
   -- А ви мешкали у самому районному центрі?
   -- Ні, -- покачав головою Новодворський і навіть дещо скривився. -- Я теж родом з села. Та ви про нього навряд чи чули, як і я про ваше.
   -- І як воно називається?
   -- Село називається Сьомаки.
   -- Дійсно, не чув я про нього.
   -- Та то й не дивно. Воно у нас значно менше вашого, зараз там мешкає десь так приблизно 400 чоловік, а то й того менше - близько 150 дворів, -- насправді кількість населення рідного села Валентина Гавриловича ледь перевалила за позначку у 300 осіб, а кількість працюючих громадян складала взагалі менше 50 чоловік. Громадяни працездатного віку в населених пунктах селищної ради (а це села Сьомаки, Буглаї, Дашківці та хутір Петровського) становили ті ж самі 300 чоловік, що й загальне населення головного села). -- Та зараз, -- продовжував свою оповідь Новодворський, -- родини не такі чисельні, як то було до війни, а то й взагалі у селах живуть самі старики - молодь повиїжджала у міста. Що ж стосується розташування села, то від нього до районного центру буде кілометрів 12, а до самого Хмельницького - десь так 60-65.
   -- А ваше село чимось відоме?
   -- Та чим воно може бути відоме. Таких сіл лише в Україні десятки тисяч. Раніше, давно вже - село було утворене ще у далекому 1665-му році - воно називалося Любарськими хуторами. Отож назва хутір сама за себе говорить. Воно відоме хіба що тим, що під час війни ледь не розділило долю білоруської Хатині.
   -- Та ви що?! Німці спалили все село?
   -- Ні, не все, але багато чого і спалили, і мешканців села повбивали. Мені, точніше моїй родині разом зі мною, дивом вдалося залишитися живими. Я ще тоді малий був, років 8 мені було, не все пам'ятаю.
   -- І як це трапилось?
   -- Як трапилось, питаєте? Звичайна історія - допомога мешканців села партизанам. Я все це чув лише з оповідей старших, сам я цього не пам'ятаю. Розповідали, що влітку 1942-го року в село вступив партизанський загін полковника Мельника. Загін відходив після важкого бою з німцями, у ньому було багато поранених партизан. Отож мешканці села і надали допомогу пораненим, а також зібрали для партизанів дещо з продуктів і різні речі. Під вечір загін з обозом - поранені, речі, продукти - покинув Сьомаки, залишився у селі невеликий загін для прикриття руху основних сил партизан із обозом.
   -- І загін успішно відірвався від німців? -- уточнив Ілля Михайлович.
   -- Цього я не знаю. Та, скоріш за все, таки відірвався.
   -- І німці спалили село за надання допомоги пораненим?
   -- Ні, це ще не кінець історії. Справа у тому, що зранку наступного дня село з двох сторін оточив чисельний зведений загін німецьких карателів і поліцаїв, які й почали наступ на село - планували знищити партизанську групу прикриття. Та партизани вийшли з села, і на його околиці, вже навіть у полі між загонами карателів і партизан зав'язався жорстокий бій
   -- І німці вбили чи захопили партизан.
   -- Якраз ні. У цьому бою партизани дали гідну відсіч ворогу - карателів було відкинуто, а самі партизани цієї групи планово відійшли, своє завдання вони виконали - не дали німцям ув'язатися за основними силами партизан. І саме це страшенно розлютило німців. І тоді вдень зведений загін карателів і поліцаїв приступив вже не до бою з партизанами, а до винищення села і його жителів за надану допомогу партизанам. Вони заганяли людей в льохи і закидали їх гранатами; зганяли чоловіків, жінок, дітей і літніх людей в хати, які потім обливали бензином і запалювали; кидали живих людей у вогонь тощо.
   -- А як же вашій родині та й іншим мешканцям села вдалося вціліти?
   -- Ну, через деякий час німці й поліцаї - не знаю навіть, кого там більше було - припинили це звірство.
   -- Самі припинили? -- здивувався Золотаренко.
   -- Ні, не самі. Надійшов їм такий наказ зверху. Та хто його віддав я не знаю, не знали цього й мої предки або інші старожили села, -- вже після війни стало відомо, що команду зупинити операцію в Сьомаках було дано комендантом Старосинявського німецького військового гарнізону Шиндиківським. -- Та за цей період карателі знищили понад 150 господарських хат, вбили 184 жителя, з них 77 чоловіків, 59 жінок, 48 дітей і немовлят - ці цифри я добре запам'ятав. Було повністю знищено 23 родини, у яких проживали 81 людина. Ну, також було знищено багато голів великої рогатої худоби, свиней, різної птиці. Спалено було і багато зерна та зернопродуктів. Так ось, за висновками спеціальної урядової комісії, яка вона була організована по закінченню війни - а наше село було звільнено у 44-му році саме у Жіночий день 8-го березня - збитки у селі за час війни склали понад 2,5 мільйони карбованців.
   -- Ваше село, хоча воно й невелике, та заслуговує на пошану, -- поважно простягнув Золотаренко.
   -- Таких сіл на Україні чимало. Фашисти у багатьох селах та містах стільки горя наробили. Особливо у нашому районі дісталося євреям. У одній лише Старій Синяві розстріляли 5842 єврея.
   -- Ви маєте рацію, горя багато. У вас, у селі хоча б якийсь пам'ятник загиблим встановлений?
   -- Встановлений. І не просто пам'ятник, а Меморіал пам'яті. Тоді могили загиблих були розкидані по селу, тому що тих хоронили і на цвинтарі, і просто повулично у загальних ямах. Це відбувалося вже лише наступного дня, коли німці нарешті дозволили надавати першу допомогу пораненим та хоронити убитих. Ну, а потім, набагато пізніше - я вже виїхав з села - мабуть, і попереносили останки у загальну могилу та зробили Меморіал. Ось таке моє село. Так, воно невелике, але ви маєте рацію - воно, чи точніше, його люди заслуговують на повагу.
   -- А саме село гарне?
   -- У дитинстві воно мені дуже подобалося. Та то у дитинстві. А пізніше я зрозумів, що таких сіл багато. Хоча воно й дійсно гарне. У селі є 2 ставки, один практично у самому центрі села, інший (менший) - у його східній частині. Село зелене, чистеньке, як всі села в Україні. Більшість вулиць вкриті асфальтом, хоча є й ґрунтові дороги. На жаль, село далеченько від залізниці розташоване, - за 20 кілометрів; не те, що ваше село - 4 км від залізничної станції. А тому підвіз матеріалів ускладнений, та ви й самі знаєте, що таке сільські дороги.
   -- Знаю. Так, зрозуміло. Та ви стосовно красоти села маєте рацію - для кожної дитини своє рідне місце народження саме найкраще, так завжди було.
   -- То так. Ну, що ще можна сказати за село? - є школа, дитячий садок, фельдшерсько-акушерський пункт, АТС, магазини райспоживспілки. Є також, -- посміхнувся Новодворський, -- Церква Святого Благоговірного Князя Олександра Невського.
   -- У вашому селі є якісь промислові підприємства чи сільськогосподарські виробництва?
   -- Промислових підприємств практично немає, хіба що є невелика приватна будівельна установа. Та й у сільському господарстві зайнято небагато мешканців села. Так, що я весь час балакаю, а ви ставите запитання? -- знову посміхнувся Валентин Гаврилович -- Мені вже про своє село розповідати аж геть нічого - все, що знав, розповів. А ось у вас рідне село велике - розкажіть про нього.
   -- Ну, оскільки село більше за ваше, то й розповідь може бути довшою.
   -- А то нічого. Що нам з вами ввечері робити? Трохи зараз розповісте, потім сходимо у готельний ресторан чи у якесь кафе повечеряти, а потім знову можна розмовляти. Телевізор мені вже й дома осточортів - все одне і теж, про перебудову. Та яка там до біса перебудова, все тільки на гірше. Країна котиться по похилій площині.
   -- Добре, умовили, -- й собі посміхнувся Ілля Михайлович, -- та так буде й справедливо. Ви ж мені досить детально розповіли про свій рідний край, а тому я мушу зробити хід у відповідь.
   І Золотаренко почав розповідь про своє рідне село, зачепивши при цьому трохи й станцію Нестерівці - адже там колись працював його батько та дядько Микола (помер 7 років тому у віці 80 років). А тому проговорили колеги - Новодворський теж був доктором наук, професором - допізна. Телевізор вони так і не включали - коли-то випадає такий момент, що за 700-800 кілометрів від села, у якому ти народився (середньому чи навіть малому) раптом з'являється нагода зустрітися й порозмовляти із земляком. Нарешті, наситившись бесідами, вони полягали спати - завтра буде непростий, але цікавий день.

* * *

   День і справді виявився цікавим, і не лише у науковому плані. Подібних науково-технічних конференцій у житті Іллі Михайловича Золотаренка, та, мабуть і у Новодворського, було чимало. Харківська третя республіканська науково-технічна конференція проходила під егідою Всесоюзного науково-технічного товариства машинобудівників. І розпочалася вона так, як це бувало майже завжди. У своєму вступному слові один з організаторів конференції привітав її учасників, нагадав її тему та мету, після чого довів до відому делегатів її кількісний склад - присутні стільки-то ректорів вищих навчальних закладів, проректорів, завідувачів кафедрами, докторів наук та професорів, а також заслужених діячів науки. За планом на конференції мали бути присутні 150 делегатів, з них приблизно половина - іногородні представники. Далі були зачитані деякі привітання на адресу учасників цього заходу. Нарешті було перейдено вже до більш конкретних питань: 2 дні роботи конференції, наступного дня будуть також працювати секції, які за результатами обговорень будуть готувати рекомендації. Тобто, будуть не лише доповіді, а й дискусії. Далі питання по регламенту: на виступ - за попередньою домовленістю - надається 20-25 хвилин. І наприкінці заключні слова вступу: "Отже, ми приступаємо до виконання нашої програми". Все так, як і завжди, тобто нічого особливо цікавого.
   Далі, коли пішли доповіді, стало вже більш цікаво - деякі з повідомлень дійсно були для окремих категорій (за науковими напрямами) делегатів новими й перспективними. Золотаренко прочитав свою доповідь одразу по обіду. Виступу Новодворського сьогодні не було, та й, як зрозумів Ілля Михайлович з деяких фраз свого колеги, навряд чи вона відбудеться й завтра - Валентин Гаврилович - як вже встановив для себе Золотаренко - був ще той жук. В цілому ж перший день роботи конференції пройшов досить успішно. Повернувшись з інституту у готель обидва професори передяглися у спортивні костюми й завалилися на ліжка (поверх одіял) відпочивати. Ілля включив телевізор та поклацав регулятором переключення програм - йому теж не дуже подобався цей безлад у країни, та новини, все ж таки, слід було послухати. Якщо, як казав Новодворський, країна котиться по похилій площині, то в центрі України події починали підніматися на самий високий рівень. Так, наприклад, влітку, 16-го липня поточного 1990-го року була проголошена, та ще й за участі самого Золотаренка, Декларація про державний суверенітет України, яка у суспільстві була сприйнята неоднозначно. А тому прийнятий документ так і не одержав статусу конституційного акту - Українська РСР залишалася у складі СРСР, міжнародні організації та більшість країн світу поки що не визнали її державну незалежність. А зовсім недавно, протягом 2-17-го жовтня у Києві відбувся протест-голодування студентів, який пізніше увійде в історію під назвою "Студентська революція на граніті". Однією із головних вимог молоді було недопущення підписання нового союзного договору, якій вже практично був підготовлений і чекав свого часу. Протест голодуючих студентів не був марним - під їх тиском 17-го жовтня Верховна Рада створила тимчасову узгоджувальну комісію для розгляду їх вимог - Золотаренко був присутній і на цьому засіданні. А далі узгоджувальна комісія разом зі студентами випрацювала спільний документ, котрий враховував практично всі вимоги голодуючих, що і було засвідчено 16-ма підписами.
   Як покаже далі час, "Революція на граніті" стала переломним моментом в утвердженні незалежності України, а молоде покоління ще наприкінці 90-х років засвідчило своє бажання на право жити у вільній демократичній державі, а надалі і відстояло його. Юнацький ентузіазм, помножений на чітку та продуману організацію акцій, дав змогу проявити неабиякий політичний потенціал українського молодіжного руху, який змусив рахуватися з собою і тодішніх компартійних можновладців, і досвідчених діячів опозиції.
   Та у сьогоднішніх новинах ніяких повідомлень стосовно подібних гострих подій не прозвучало - буденні новини. Щоправда, цікаво й досить смішно було дивитеся на одного з членів уряду, у якового брали інтерв'ю - той, як то кажуть, дуже вже розпускав свій павичий хвіст, бундючився як індик і розхвалював себе - як успішно просовується у державі перебудова і стільки він особисто всього гарного робить для простих людей. Та неозброєних оком було видно, що це лише слова, слова... Дивлячись на цього павича-індика, Ілля Михайлович зі сміхом запитав у свого напарника по кімнаті:
   -- Валентине Гавриловичу, і як вам отакий керівник? І кого тільки в уряд призначають?!
   -- А-а, -- махнув той рукою, -- хіба він один такий? Та всі вони однакові: у них слово - полова, язик - помело. Всі чиновники такі ж самі, та й багато наших депутатів теж.
   Золотаренка неприємно вразила остання фраза, однак він промовчав. Новодворський не знав, що його колега по готельному номеру теж депутат - Ілля Михайлович поза стінами Верховної Ради зазвичай депутатського значка не носив - не хотів хизуватися. Натомість він промовив:
   -- Але себе вихваляти він не забуває.
   -- Якби ж то він один. Таких там, мабуть, половина. Та й у нас, простих людей, їх хватає. Навіть у нас на кафедрі є такий. Професор, між іншим.
   -- Ваш колега?
   -- Колега - Срібний Семен Михайлович. Та він, хоча й професор, але докторську дисертацію не захищав, отримав звання, будучи кандидатом наук.
   -- Ну, таких багато.
   -- Я знаю. Я не можу сказати, що наукове звання професора він отримав не заслужено. Отримав цілком заслужено, він людина башковита й роботяща. Та ось після отримання цього звання він дуже змінився - теж став, як той павич. На кожному кроці не забуває всім нагадувати, що він професор. І що ще більш цікаво, так це те, що він мій земляк.
   -- Тобто, теж із Хмельниччини? Отож, навіть і мій земляк?
   -- Не зовсім так. Він не просто із Хмельниччини, ми з ним родом з одного села. Та в селі ми не зналися. Він дещо старший за мене. Село у нас, як я казав, невелике, але хіба в дитинстві всіх пацанів запам'ятаєш. Можливо, десь і стикалися у сільських розвагах, та ні він, ні я не пам'ятаємо один одного за часів дитинства. Він непогана людина, навіть чуйна, завжди допоможе тому, кому потрібна допомога. Він допомагав і своїм племінникам, чи вже внучатим племінникам зі вступом в інститут, допомагав їм і у навчанні. Та це одна сторона медалі, а ось інша...
   -- А яка інша?
   -- Він до нестями скупий. Він може допомогти людині чим завгодно, але тільки не грішми. Якщо на кафедрі збираються гроші для організації святкових столів чи на подарунки до днів народження колег, то яку б індивідуальну суму збору йому не назвали, він завжди каже, що це багато. У нього в голові якийсь пунктик стосовно грошей. І не можна сказати, що він так вже розкішно живе. Ні, купує він дуже мало, він на усьому економить. Йому гроші потрібно просто як гроші, мабуть, щоб просто сидіти на них, чи щодня перераховувати їх та любуватися ними. А грошей він отримує чимало: оклад професора, завідування кафедрою та ще й солідна пенсія. Простому смертному, тому ж асистенту, такі гроші й не снилися. А на асистентах він ой як їздить.
   -- Зачекайте. Ви сказали завідування кафедрою. А що, не ви завідуєте кафедрою, а ваш земляк? І чому? - він же, можна сказати, рангом дещо нижчий за вас.
   -- А навіщо мені те завідування? Одна морока - різні засідання, ректорати, ради тощо. Будучи простим викладачем, я сам собі пан. А завідувач повинен цілий день сидіти на кафедрі - наш ректор дуже не полюбляє коли потрібного йому з якогось питання завідувача кафедрою немає на місці. А так, я відчитав свою лекцію, і вільний. Хочу - займаюся своїми справами на кафедрі, не хочу - їду додому. Навіщо мені той клопіт із завідуванням. Хоча з того ж Срібного завідуючий кафедрою ніякий, -- махнув рукою Новодворський. Сказане ним про небажання займати посаду завідувача кафедрою лише зайвий раз підтверджувало припущення Золотаренка, що Валентин Гаврилович жук ще той. Та це були лише його думки, а вголос Ілля запитав:
   -- А чим він не такий у своєму завідуванні?
   -- Розумієте, останнім часом в інституті стало падати навчальне навантаження. А ви ж знаєте, що саме від нього залежать штати кафедр. А тому зараз кожна кафедра намагається його десь урвати, часом і рахунок інших кафедр. І на нашій кафедрі крадуть навантаження. А нашому завідувачу все трин-трава. У цьому випадку волати потрібно на всіх рівнях, аж до проректора чи навіть до самого ректора. А він засунув язик в одне місце і мовчить, він усього і всіх боїться.
   -- Зрозуміло, -- зітхнув Ілля, міркуючи, що у дечому його колега має рацію - завідування кафедрою й справді нелегка праця. -- Продовжуйте свою розповідь про вашого земляка-скнару.
   -- Ага, так ось до чого я вів. Маючи гроші та зв'язки серед студентів-заочників, Семен Михайлович переобладнав свою квартиру на індивідуальне опалення - встановив невеличкий газовий котел. Звичайно, він отримав значну економію. Та йому й цього здалося мало - він так "наекономився" вже з цим котлом, зменшуючи процес горіння у ньому до самого малого, що взимку разом з дружиною серйозно захворів. Та то й не дивно - температура у квартирі ледь сягала чотирнадцяти градусів. Це ж потрібно бути таким скупердяєм, щоб навіть не жаліти свою дружину. У нього настільки гіпертрофована жадібність, що він за краще відмовиться піти на День народження когось з друзів, аби не витрачати свої кошти на подарунок. При цьому він вигадує таку безглузду причину своєї немовби зайнятості, що в очах інших виглядає як блазень. Крім того, він навіть "забуває" тоді поздоровити іменинника. Він навіть не розуміє, що його запрошують зовсім не із-за дарунка, багато хто вже й не чекає його від нього. Адже важливий не дарунок, важлива увага. А вона у нього є лише до самого себе. Я впевнений, що як він буде помирати, то обов'язково накаже викарбувати на своєму могильному монументі слово професор. Для нього, я так гадаю, у його житті немає інших цінностей крім грошей та звання. Ось така ця людина.
   -- Так, цікава історія, -- з посмішкою промовив Золотаренко. -- Та вона не дуже-то й оригінальна. Таких скупердяїв, на жаль, ще хватає. Є вони і у нашому інституті. Та ми починали свою розповідь не з цього, а, так би мовити із павича-індика.
   -- А, точно, -- стукнув себе пальцями по скроні Новодворський. -- Так ось, мало того, що це цей мій колега Срібний на кожному кроці нахваляється, що він професор - чи не велике диво? - та йому й цього мало здається. А тому у своєму рідному селі він представляється не як завідувач кафедрою, а як декан факультету. Мабуть, за його поняттями завідувач кафедрою - дуже вже маленька для професора сошка, а ось декан факультету... Я дивуюся, як він ще не додумався назватися у рідному селі ректором інституту, або хоча б проректором. Це ж значно вищий рівень - що проти нього той же декан факультету. У нього просто якась манія величі. Він вважає, що він вищий за своїм соціальним статусом за інших, а ті йому завжди чимось зобов'язані.
   -- Я зрозумів, трапляються й такі люди А звідки ви це знаєте про його представлення у селі?
   -- Ну, я навіщаю періодично своє село. У мене там родичі залишилися. Срібний теж іноді там буває, та все ж, наскільки я знаю, рідше за мене. Хоча й у нього теж там родичі залишилися. Я навіть знаю про одного із них - Срібний Михайло Григорович. Мабуть, один із його племінників.
   -- О, ви раніше згадували про його племінників, яким ваш Срібний допомагав вступати до інституту. То, можливо, це вони так про свого дядька розповідали у селі? Що той, мов би, декан.
   -- Ілля Михайлович, -- розплився у посмішці Новодворський, -- ви досвідчений працівник вищої школи. І що, ви можете повірити у те, що за п'ять років навчання в інституті студенти, які б вони не були, не в змозі зрозуміти хто такий завідувач кафедрою, а хто - декан факультету? Та це ж нонсенс! Саме вони найліпше розрізняють ці посади. Ці дві посади не зможе відрізнити хіба що стара бабуся, яка на базарі продає склянками соняшникове насіння.
   -- Так, мабуть, ви маєте рацію. Воно й справді не дуже-то гарно завищувати свій рівень, особливо професору. А можливо, вас у селі просто невірно інформували?
   -- Ні, все вірно. Мені у селі теж не бабця про це говорила, а компетентні люди. Я у рідному селі іноді забігаю у селищну раду, вона невелика за штатами: Голова, Секретар, бухгалтер, землевпорядник та прибиральниця. І я знайомий як із Головою селищної ради, так і з Секретарем. У мене навіть зберігається номер телефону селищної ради, здається 3-22-... А ось останні дві цифри напам'ять я не пригадаю. Так що інформація стосовно балачок Срібного вірна.
   -- М-да, цікава й незвична історія, яка не прикрашає вашого земляка, а частково і мого.
   -- Ото ж бо!
   -- Так, ну й неординарний, навіть дивакуватий у вас земляк чи колега, Валентине Гавриловичу.
   -- Що є, те є.
   Та на цьому розмова про колегу-співробітника Новодворського була завершена. Однокімнатними ще трохи поговорили, подивилися телевізор, пізніше сходили разом у буфет на вечерю, знову поговорили, знову подивилися телевізор - так день і завершився.

* * *

   Наступного дня доповіді та робота секцій на конференції тривали лише до обіду. Після обіду ж були зачитані узгоджені рекомендації за результатами роботи, і на цьому конференція була завершена. Ніяких банкетів чи прощальних вечерь, як і припускав Золотаренко, не було - людям у країні дійсно було не до банкетів. А тому Ілля Михайлович виписався з готелю й направився до вокзалу. Його сусід по кімнаті Новодворський не дуже-то поспішав, та воно й було зрозуміло - ще до вечора він точно буде вдома, що таке якихось там 135 кілометрів від Харкова до Полтави. А ось Ілля планував бути у Києві завтра вранці. Так воно й сталося, потягів до столиці Української радянської соціалістичної республіки зі сходу було досить. Золотаренко, приїхавши додому, трохи поніжився у ванні, знімаючи втому, поснідав, після чого перегорнув свіжі газети, та потім почав, неспішно, збиратися на роботу. Сьогодні він ще як би знаходився у відрядженні - за узгодженням з деканом лише завтра має бути його день приїзду - та завідувач кафедрою все ж вирішив дочасно навідатись до своїх колег. Не хотів він уподібнюватися своєму новому знайомому-колезі Новодворському, який дуже вже не хотів обіймати таку посаду. Та самому Золотаренку лямку завідування кафедрою потрібно було тягти сумлінно - таким вже була його вдача. Життя тривало й час досить швидко спливав...
  
  

РОЗДІЛ 26

Знаковий, доленосний рік

  
   Чим ще запам'ятався Золотаренку завершальний рік 9-го десятиліття 20-го століття? Дещо раніше, у жовтні на тій же сесії Верховної Ради Української РСР було заплановано впродовж другої сесії Верховної Ради УРСР прийняти Закон про референдум в Українській РСР, Закон про громадські об'єднання та організації в Українській РСР, Закон про статус народного депутата Української РСР та Закон про вибори в Українській РСР на багатопартійній основі. Все це мало сприяти новій розбудові республіки на національному рівні. Та задовго до цього в окремих населених пунктах Української РСР за рішенням міських рад відбувалися події, які свідчили про вже теперішній державний суверенітет України. Так, наприклад, у селищі Червоноград на Львівщині 1 серпня 1990-го року за рішенням міськради було демонтовано пам'ятник Леніну, а 14-го вересня подібний акт привселюдно було зроблено у Львові, 9 жовтня - в Івано-Франківську та в багатьох інших містах України. Та ще задовго до цього, 15-го березня вперше на державній установі (міськвиконкомі) в м. Стрій Львівської області було піднято національний прапор, 3 квітня - над Львівською ратушею, а 24 липня національний прапор, освячений на площі біля Софійського собору, замайорів на щоглі біля будинку Київської міської ради. У Львівській Опері 9-го квітня вперше було виконано (ще без офіційного затвердження) Гімн України.
   Все це відбувалося в Українській (зараз вже суверенній) Радянській Соціалістичній Республіці, а в цілому на теренах СРСР було дуже багато й інших важливих подій. Частка з них зараз прокручувалася в голові Іллі Золотаренка, як та застаріла документальна плівка. Так, наприклад, 15 березня 1990-го року на засіданні Позачергового III З'їзду народних депутатів СРСР у Кремлівському палаці з'їздів було обрано першого (а як невдовзі виявилося і останнього) Президента СРСР. Ним став Михайло Сергійович Горбачов, який обійняв посаду глави держави. До цього часу в СРСР вищою посадовою особою був Голова Верховної Ради СРСР. Та це були не останні вибори, які відбулися цього року в Москві. Наприкінці весни, 29-го травня Борис Миколайович Єльцин був обраний головою Верховної Ради РРФСР.
   На початку минулого року відбулася приємна новина, пов'язана з військовою агресією - 15 лютого 1989-го року останні радянські воїни покинули Афганістан. Одним головним болем для країни начебто стало менше, але її вже починав затягувати вир гострої внутрішньополітичної боротьби та запобігання проявам сепаратизму. Ще раніше, у 1987-1988-му роках виник вірмено-азербайджанський конфлікт в Нагірному Карабаху, який затягнувся на кілька років. Це була відкрита міжнаціональна конфронтація між азербайджанцями і вірменами.
   А далі наступила черга Прибалтики. 12 серпня 1989-го року понад 2 мільйони громадян СРСР, які проживали в прибалтійських республіках, вишикувалися у безперервний живий ланцюг, відзначаючи таким чином 50 років укладення радянсько-німецького пакту, який в результаті привів до анексії цих республік. Далі в Прибалтиці почали збиратися масові мітинги під старими знаменами довоєнних буржуазних республік, на яких громадяни почнуть вимагати виходу зі складу СРСР. А вже в цьому 1990-му році в ніч на 11 березня Верховна Рада Литовської РСР на чолі з Вітаутасом Ландсбергісом проголосила незалежність Литви. На території республіки було скасовано дію Конституції СРСР і відновлено дію литовської конституції 1938-го року. Таким чином, Литва стала першою з союзних республік, що оголосила свою незалежність. Проте незалежність Литви не була визнана ні владою СРСР, ні іншими країнами. І за таку свою ініціативу першопроходець незалежності поплатився. Хоча пізніше відділення окремих республік стало проходити вже більш спокійно, та по відношенню до Литви відбулися жорсткі заходи. В середині 1990-го року була зроблена "економічна блокада" Литви, а пізніше була застосована і військова сила - починаючи з 11 січня 1991-го року радянськими частинами на території Литви будуть зайняті Будинок друку у Вільнюсі, телевізійні центри і радіопередавачі в містах, адміністративні будівлі, і деякі промислові об'єкти. Апофеозом стане інцидент 13-го січня, коли радянські війська штурмом візьмуть телевежу у Вільнюсі і зупинять телемовлення в країні. Місцеве населення чинитиме опір, в результаті чого загинуть 13 осіб, десятки будуть поранені.
   Ще раніше, ніж у Литві, в квітні 1988-го року Народний Фронт був утворений в Естонської РСР. Як і в Литві він формально не ставив собі за мету вихід Естонії з СРСР, але фактично склав основу сил "за незалежність", і так само користувався величезною популярністю у народу. З літа 1988-го року в Таллінні пройшли масові мітинги, які пізніше отримали назву "Співоча революція", оскільки люди на вулицях виконували національні пісні. Велася активна агітація за відокремлення, поширювалася національна атрибутика і значки Народного фронту. 23 березня 1990-го року Компартія Естонії вийшла зі складу КПРС. 30 березня 1990-го року Верховна Рада ЕССР прийняла рішення про оголошення суверенного державного статусу Естонії. Юридично це було пояснено тим, що 17 червня 1940-го СРСР окупував територію Естонії. І тепер номінально республіка просто виходила з окупації.
   Верховна Рада СРСР визнала державну владу Естонської РСР незаконною з моменту її встановлення і проголосила відновлення Естонської Республіки. Зрозуміло, в Кремлі не збиралися просто так погоджуватися із втратою територій. І 3 квітня 1990-го року Верховна Рада СРСР прийняла закон, що оголошував юридично некваліфікованими і недійсними декларації Верховних Рад прибалтійських республік про анулювання входження в СРСР.
   Всі ці події аж ніяк не сприяли покращенню ситуацій в республіках, однак вони посилювали у народу відцентристські настрої, загострювали відносини між ним та владою і створювали ще кращі умови для патріотичного національного руху в союзних республіках. (Перший Секретарь ЦК КПУ)
   А далі настало нове десятиріччя, яке відкрив рік 1991-й. Він, як виявиться стане доленосним як для України, так і для інших союзних республік. У першій його половині ніяких особливо значимих подій не відбулося, хіба що в Москві загострилися відносини між Єльциним та Горбачовим. Так, 19-го лютого Борис Єльцин у виступі по телебаченню після подій в Ризі та Вільнюсі, в ході яких керівництво СРСР вдалося до військової силі, піддав ці дії критиці і вперше зажадав відставки Михайла Горбачова і передачі влади Раді Федерації, що складається з керівників союзних республік. А 12-го червня у столиці СРСР відбулися перші (і надалі єдині з такою назвою країни) вибори вже президента РРФСР, які були проведені відповідно до підсумків всеросійського референдуму про введення поста президента РРФСР. Референдум відбувся 17-го березня цього ж року (одночасно з Всесоюзним референдумом про збереження СРСР). Ще рівно через місяць, 12-го липня на XXVIII-му з'їзді КПРС Єльцин виступив з критикою партії і її керівника Михайла Горбачова та оголосив про свій вихід з КПРС.
   З приводу відносин Горбачова та Єльцина, про них самих, а також про їх вибори президентами у Ілля наприкінці липня якось ввечері відбулася цікава розмова з дружиною.
   -- Я не розумію, навіщо в Росії аж два президента? -- неголосно почала Надія, дивлячись по телевізору новини, у яких упоминалися обидва російські лідери. Незрозуміло було, чи це вона розмовляє сама з собою чи звертається до чоловіка. -- І обидва в Москві. Це все одно, що дві кухарки на одній кухні. Звичайно ж, вони не поділять сковорідки. І будуть лише сипати надлишок солі у чужий борщ.
   -- Ну, ти неправа, -- вирішив все ж відповісти дружині Ілля, який також дивився новини. -- Москва-то дійсно одна, але у ній існують окремі вищі органи влади і Радянського Союзу в цілому і Російської Федерації зокрема. Як у нас Верховна Рада України.
   -- О! Саме Верховна рада. А на біса тоді ті президенти? Чого всі питання має вирішувати одна людина? У нас, ти краще мене знаєш, які дебати розгортаються у Верховній Раді з приводу будь-якого питання.
   -- Горбачов чи Єльцин теж самостійно важливі питання самі не розв'язують. Вони виносять їх на пленуми, з'їзди тощо.
   -- Отож бо воно і є - важливі питання. А хто їх поділяє на важливі та не важливі?
   -- Мабуть, що радники.
   -- А хто вони такі? Ти хоча б про одного з них чув?
   -- Чув. Лише не запам'ятовував їх прізвища. Там солідні, компетентні люди, Надю. І у нас у верховних органах влади вони також є.
   -- А... -- махнула рукою Надія. -- Толку з них. Я однак вважаю, що не можна зосереджувати владу в одних руках. Звідси різні там "сталінізми". Не потрібні нам президенти. Та й народ, і навіть мало чи не половина високих чинів так само думає.
   -- Звідки ти це взяла? -- здивувався Ілля.
   -- Ну як звідки... Я чула теж з новин, що за Єльцина - щоб він став президентом - проголосувало лише 55 чи 57 відсотків виборців, отже лише трохи більше половини. Отож інші не хотіли бачити Єльцина президентом. І серед них обов'язково є й високопосадовці - за теорією ймовірності.
   -- Єльцин отримав 57,3 % голосів. Та ти вірно відзначила, що не всі хотіли бачити Єльцина президентом РРФСР. А за Горбачова минулого року проголосувало ще менше, ніж за Єльцина.
   -- Ще менше? -- витріщила очі Надія. -- І скільки ж тоді - 51 чи 52 %?
   -- Не набагато більше - 59 відсотків з хвостиком.
   -- То де ж це менше? А у Єльцина, як ти сказав, 57 %. Ти ж сам собі протирічиш.
   -- Ні, не протирічу. Тут є як мінімум два фактори, які ти не враховуєш, або ж не знаєш.
   -- І які ще фактори?
   -- Перший, це те, що під час виборів президента РРФСР цими голосами обрали одночасно не лише президента РРФСР, але й його заступника. А у Єльцина це А. В. Руцькой, він військовий, генерал-майор, здається. Отож одразу за 2-х людей завжди складніше голосувати. А другий фактор набагато вагоміший - у Єльцина в боротьбі за посаду президента були конкуренти - Рижков, Жириновський, Тулєєв. Всі вони були представлені від якихось партій. Але були ще й незалежні кандидати - Бакатін і ще хтось там, не пам'ятаю. До того ж всі вони теж були представлені зі своїми заступниками.
   -- Ну то й що з цього?
   -- О! Це багато значить, Надю. Ти просто не хочеш поміркувати. Всі ці кандидати відбирали голоси у Єльцина. Бюлетенів з написом "проти всіх" було мало, тобто майже всі одностайно голосували за те, щоб у РРФСР був свій президент. До того ж це було всенародне голосування. Так що 57 % голосів Єльцина то багато. Найближчий його конкурент Микола Рижков зі своїм заступником набрали лише близько 17 % голосів, тобто майже у 3,5 рази менше.
   -- Он воно що! -- вже поважно промовила Надія. -- А я дійсно в такі деталі не вникала. Гаразд, а як же Горбачов набрав майже 60 % голосів?
   -- А Горбачова вибирали на з'їзді, а не всенародним голосуванням. Скоріш за все, Горбачов не був упевнений у результаті всенародного голосування, а тому відмовився від демократичних виборів. І як виняток перші вибори Президента СРСР були проведені З'їздом народних депутатів СРСР.
   -- Ну то й що? -- майже повторила своє попереднє запитання Надія. -- Чи ти хочеш сказати, що делегати з'їзду були ним як би підкуплені. Тоді 60 % - це дійсно мало.
   -- Все значно гірше, Надю, -- посміхнувся її чоловік. -- У Горбачова не було конкурентів, вибори виявилися безальтернативними.
   -- Як це так?! -- обурилася Надія. -- Що ти таке говориш? Я чула, що й у Горбачова були конкуренти.
   -- Саме так. Саме були конкуренти. Але вони були задовго до голосування, бо потім вони вчасно зняли свої кандидатури, розчищаючи дорогу Горбачову. Такими конкурентами були той же Микола Рижков та Вадим Бакатін. А якщо немає конкурентів, то здавалося б, що 99,99% голосів Горбачову гарантовані, але, ой леле... Розумієш, Надю, і за єдиного кандидата проголосувало лише трохи більше половини делегатів з'їзду. Як я чув, з 2245 депутатів участь в з'їзді брали рівно дві тисячі. За Горбачова було подано десь 1300 голосів, близько 500 виступили проти, 50 з лишком бюлетені виявилися зіпсованими, а понад 100 осіб взагалі не стали голосувати. Так що, навряд чи делегати були підкуплені, вони просто не хотіли бачити Горбачова президентом великої держави. Вони вже зневірилися у його "перебудові".
   -- О! Які ти мені цікаві речі розповів. Я й так була не в захваті від Горбачова, а тепер взагалі, як і ті ж депутати, зневірилася у ньому. Тоді, можливо, й Україні потрібно мати свого президента, як того ж Єльцина у Російській Федерації - на противагу Горбачову?
   -- О! -- розсміявся Ілля. -- То президент не потрібен, то потрібен...
   -- Та у такій ситуації, мабуть, що потрібен. Я розумію, що не мені це вирішувати, але ж саме тобі. Це ви у Верховній Раді якраз такі питання повинні обговорювати й вирішувати.
   -- Уже.
   -- Що, уже?
   -- Обговорили й вирішили.
   -- Не зрозуміла?
   -- Пояснюю. Ще 5-го липня було прийнято закони "Про заснування поста Президента Української РСР і внесення змін і доповнень до Конституції Української РСР", "Про вибори Президента Української РСР" та "Про Президента Української РСР". Становлення інституту Президента України є ключовим у реформуванні державної влади, пов'язаному з проголошенням незалежності України та зміною її конституційного ладу.
   Ілля Михайлович із-за завантаженості роботою в інституті цього року рідко відвідував засідання Верховної Ради навесні, тим паче, що, як він вважав, нічого серйозного там не відбувалося. Та він надолужив свої "прогули" влітку - однак відпустка. Але він також рідко й розповідав дружині про те, чим займався вищий законодавчий орган республіки, та Надію це не дуже й цікавило.
   -- Та ти що! -- емоційно відреагувала на таке повідомлення чоловіка дружина. -- Молодці! І на який термін він буде у нас обиратися?
   -- На 5 років, при цьому він може бути переобраний лише раз. А ще в законі вказано, що президентом може бути обраний громадянин України, не молодший 35 років, який має виборчі права, проживає на території України не менше 10 років і володіє державною мовою.
   -- Ну, це правильно, -- резюмувала Надія.
   Проте зараз ні Золотаренко, ні інші українські парламентарії, не говорячи вже про пересічних громадян, не могли очікувати, що найближчим часом, усього лише через місяць вони заговорять вже про реальні президентські вибори, і навіть призначать їх дату. Хіба той же Ілля Михайлович міг передбачити, що незабаром у Радянському Союзі відбудуться події, на які навряд хто-небудь очікував...
   Хоча наприкінці 80-х років багато чого вказувало на можливий розпад Радянського Союзу. Спочатку заговорили про створення союзу слов'янських держав, куди увійшли б Росія, Україна і Білорусія. Та коли ця інформація просочилася в ЗМІ, тодішній мер Москви Гаврило Попов обурився: "Відколи Росія стала суто слов'янською країною? Адже в Росії живуть не тільки росіяни, але й чеченці, башкири, татари, інші народи...". Отож ідея про створення слов'янського союзу не отримала розвитку. Та й на Україні на референдумі проголосували за незалежність.
   Весною 1991-го М. С. Горбачов був, як про те вели мову і Ілля, і Надія, вже далеко не найпопулярнішим політиком, він все частіше публічно піддавався досить жорсткій критиці як з боку тих, хто тоді називав себе "лівими", так і з боку "правих". Та Горбачов, природно, був за єдиний Радянський Союз. Можливо, що і Єльцин, який уже став президентом РРФСР, теж був за збереження Радянського Союзу, але він і Горбачов один одного майже ненавиділи. Вирішальне зіткнення Горбачова і Єльцина сталося навесні-влітку цього року. Їх протистояння носило не лише особистий характер. По суті, в ньому вирішувалося питання про остаточний вибір шляху розвитку країни: або поворот назад, який вже неможливий без прийняття тих чи інших насильницьких методів придушення радикальних реформаторів, або остаточний перехід до політики повного демонтажу соціалізму. Отож і тривало протистояння.
   У цей час велася завершальна підготовча робота і для підписання союзного договору. Ідея підписання нового договору між союзними республіками, на базі якого можна було б створити нову Конституцію СРСР, виникла ще у 1989-му році. З'являлись різні проекти створення замість СРСР конфедерації з різними назвами: співтовариство, співдружність тощо). А у травні 1990-го року розпочалася вже реальна робота над концепцією та проектами майбутньої угоди. У першій половині вже цього року Михайло Горбачов проводив серію зустрічей з представниками союзних республік в своїй президентській резиденції Ново-Огарьово (у Підмосков'ї) з метою створення нового союзного договору. А на початку останнього місяця літа, 2-го серпня Горбачов виступив по телебаченню і пояснив, що 20-го серпня відбудеться підписання союзного договору, за яким зберігається єдина держава, але в той же час створюється нове, дійсно добровільне об'єднання суверенних держав. Він повідомляв, що першими договір підпишуть Росія, Казахстан та Узбекистан, і висловлював впевненість, що потім, "через певні проміжки часу" його підпишуть і представники інших республік. Горбачов говорив слухачам, що, мовляв, такий порядок дасть можливість Верховній Раді України завершити розгляд проекту; дозволить провести референдум в Вірменії, а також прийняти рішення про ставлення до Союзного договору Молдові. Він казав, що "зможуть визначитися в цьому життєвому питанні і народи Грузії, Латвії, Литви та Естонії". Настільки витончене формулювання приховувало той невеселий факт, що до початку серпня з 15 колишніх союзних республік лише 8 погодилися (попередньо) підписати новий Союзний договір. А далі керівникам повноважних делегацій, а також деяким вищим посадовим особам Союзу був розісланий підсумковий текст договору з грифом "Цілком таємно. Розголошенню не підлягає", а сам Горбачов 4-го серпня вирушив у відпустку до Криму - у свою резиденцію у Форосі.
   Та, як виявилося, деякі сили вирішили не чекати 20-го серпня - дати підписання союзного договору. Напередодні цього дня відбулася спроба антиконституційного перевороту (який пізніше назвуть "путчем"), що здійснювалася консервативним крилом керівництва СРСР і КПРС. Влада в країні перейшла до Державного комітету з надзвичайного стану (ДКНС) у складі Бакланова, Крючкова, Павлова, Пуго, Стародубцева, Тізякова і Янаєва. Це були люди, які в червні-липні цього року активно виступали за прийняття енергійних заходів по збереженню СРСР і послідовно критикували "новоогарьовців". Для надання своїм діям видимості легітимності члени ДКНС заявили, що президент СРСР М. С. Горбачов не може виконувати свої обов'язки за станом здоров'я. Його функції були покладені на віце-президента Янаєва. В опублікованій програмі ДКНС основний упор робився на збереження СРСР, а також влади партійно-державної номенклатури. За рішенням ДКНС у Москву були введені війська, Горбачов був блокований на дачі в Криму. Заборонялися діяльність опозиційних КПРС громадських об'єднань, випуск демократичної преси, відновлювалася цензура.
   Опір заколоту одразу стало чинити керівництво Російської Федерації на чолі з президентом РРФСР Б. М. Єльциним (який згодом буде обраний президентом Росії), спираючись на підтримку росіян, перш за все населення Москви. У зіткненнях з військами загинуло 3 людини. Зрештою путч закінчився провалом, керівництво комітету було заарештоване, розпочалася "чистка" державного апарату від осіб, які скомпрометували себе. Головним фактором, що спричинив поразку путчу, став фактор єднання загальнодемократичного, національно-демократичного рухів та державних структур. Що цікаво - через 20 років після цих подій, в серпні 2011-го року, Михайло Горбачов признається, що він заздалегідь знав про сплановані дії майбутніх членів ДКНС, хоча у вересні 1991-го року на слідстві у справі ДКНС він показував протилежне. Отож влітку 1991-го року Горбачов вів якісь свої закулісні ігри.
   Заколот у Москві зачепив і Україну. Вранці 19-го серпня командуючий сухопутними військами СРСР генерал Валентин Варенников у супроводі Станіслава Гуренка (Перший Секретарь ЦК КПУ)і місцевих генералів прибув до Голови Верховної Ради Леоніда Кравчука і попередив його, що спроби невиконання наказів ДКНС призведуть до негайного запровадження в республіці надзвичайного стану. Поставлений перед загрозою введення в УРСР танкових армій і не контролюючи розміщені в республіці величезні збройні сили Л. Кравчук зайняв вичікувальну позицію. Кількагодинне засідання Верховної Ради також завершилося безрезультатно. При цьому члени Народної Ради наполягали на заяві про не визнання ДКНС, а члени президії від КПУ відмежувалися від нього.
   Наступного дня у Києві відбулася нарада представників Народної Ради та демократичних організацій України. У відозві, яку підписали представники 9 партій і 10 громадських організацій, вимагалося від президії Верховної Ради УРСР визнати утворення ДКНС антиконституційним, і не пізніше 22-го серпня зібрати надзвичайну сесію Верховної Ради і вжити рішучих заходів щодо захисту державного суверенітету України. Після поразки заколоту в Москві і арешту членів ДКНС в Україні утворилася якісно нова політична ситуація. Компартійні структури повністю себе дискредитували в очах народу. Тому президія Верховної Ради УРСР утворила Тимчасову комісію для перевірки діяльності посадових осіб, органів влади, управління у зв'язку з державним переворотом, яку очолив Юрій Гайсинський. У результаті деяких осіб та керівників органів масової інформації за підтримку заколоту було усунуто з посад.
   На ранок 21-го серпня прем'єр-міністр Вітольд Фокін, якого терміново розшукали десь за межами Києва на відпочину, зібрав засідання Кабінету Міністрів. А позачергова сесія Верховної Ради УРСР відкрилася 24-го серпня. Сесія розпочалася о 10-й ранку з хвилини мовчання у пам'ять про трьох росіян, які загинули в ніч на 21-е серпня під час виступу москвичів проти путчу. З доповіддю про політичну ситуацію виступив Леонід Кравчук, з співдоповідями народні депутати Олександр Мороз та Ігор Юхновський. Аналіз подій в країні свідчив про необхідність вжиття заходів щодо захисту суверенітету України. Драматичні події 19-21 серпня показали повну незахищеність республіки як від внутрішніх так і від зовнішніх зазіхань. Тому Голова Верховної Ради запропонував створити Раду оборони України, Національну гвардію, прийняти закони про статус військ розміщених на її території, вирішити питання про департизацію правоохоронних органів республіки.
   Та головним рішенням позачергової сесії Верховної Ради УРСР стало прийняття Акту проголошення незалежності України. Присутній був на цьому засідання (а день припав на суботу) і Ілля Михайлович. Надія в понеділок після сімейної відпустки на морі вже відпрацювала перший тиждень. У вівторок 27 серпня завершувалася вже й відпустка у її чоловіка. Та 24-го серпня Ілля Михайлович повернувся додому пізно ввечері - вже після 22:00 - і у піднесеному настрої.
   -- Ну, що ви там вирішили? -- запитала чоловіка Надія. -- Я спочатку краєм вуха слухала по радіо пряму трансляцію, та потім прикрутила радіо - там у вас такий гамір стояв, що нічого однак розібрати неможливо було, -- пояснила вона.
   -- Так, суперечки йшли ще ті, -- покачав головою Ілля. -- Та головне ми все ж зробили. Сьогодні день, що змінить історію. Все, Надюшо, здійснилася мрія багатьох поколінь - ми віднині відродилася як незалежна держава, а далі маємо стати невід'ємною складовою європейської сім'ї вільних народів. Знайшли своє втілення в реальності український дух єдності, сила волі народу та віра у краще майбуття. Віднині й назавжди майбутнє України - в руках її народу.
   -- Господи, скільки патетики! А що конкретно ви зробили?
   -- Це не патетика, це просто відзнака сьогоднішнього дня. Що ми зробили питаєш? Ми прийняли Акт проголошення незалежності України. Розумієш, не суверенітету, а саме незалежності! Ми тепер окрема, незалежна держава! Незалежна ні від Росії, ні від інших країн. Ми тепер дійсно самі будемо вирішувати долю країни. Сьогоднішній день увійде в історію!
   -- Та ти що?! Ми дійсно тепер незалежні?
   -- Саме так.
   -- Оце-то так! А ну, розповідай більш детально, як воно все відбувалося.
   -- Довго розповідати.
   -- Нічого, нам нікуди поспішати. Розповідай!
   -- Ти знаєш, обстановка у сесійній залі була вкрай напруженою, і спікерові Леоніду Кравчуку доводилося раз-по-раз заспокоювати депутатів та закликати їх до дотримання бодай "елементарних норм поведінки". Ти мала рацію, що в залі було дуже гамірно. Та саме Кравчукові попервах найбільше й дісталося від радикально налаштованих депутатів. Його звинувачували у нерішучості під час московського перевороту, і наводили у приклад президента РРФСР Бориса Єльцина, який своїми діями "захистив демократію" у Росії. Деякі депутати навіть закликали відсторонити його від ведення сесії. Втім, ця пропозиція, як і інші - наприклад, терміново прибрати з зали парламенту погруддя Леніну не знайшли підтримки у більшості депутатів.
   А далі Ілля розповів дружині, що політичну ініціативу на засіданні захопили представники опозиційної Народної ради. Вони підозрювали очільників УРСР у тому, що ті у дні путчу активно підтримували заколотників, а депутат Сергій Головатий вимагав від керівників парламенту та уряду УРСР особистого, "похвилинного" звіту про їхню діяльність 19-21 серпня. І всі ці обвинувачення та суперечки тривали дуже довго. До обговорення рішень, що їх мав ухвалити парламент, Рада приступила уже після "розбору польотів", на вечірньому засіданні.
   Він розповів також про те, що у надрах Народної ради народилися одразу кілька проектів акту проголошення незалежності України. Депутати розраховували на те, що якщо не пройде одна версія, поставлять на голосування іншу, а тоді ще іншу. А, можливо, зрештою, вдасться, скорегувавши, об'єднати їх в один документ. Врешті-решт проголосували за той документ, що готував ще вчора в лівому крилі Верховної Ради Левко Григорович Лук'яненко - документ, що став для України доленосним.
   Спочатку на розгляд парламенту винесли постанову про проголошення незалежності України, яку підтримав 321 депутат, і одразу після неї - вже й сам Акт проголошення незалежності. За нього проголосувало вже 346 депутатів. В результаті Україна стала незалежною, демократичною державою з неподільною та недоторканою територією, на якій є чинними лише власні Конституція, закони та постанови уряду. З метою всенародного підтвердження Акту сесія Верховної Ради вирішила провести 1 грудня 1991-го року республіканський референдум. У залі запанувала ейфорія. Від щастя українці підхопили на руки і підкидали угору автора Акта проголошення незалежності України Левка Лук'яненка.
   -- Я приніс тобі папірець із записом Акта проголошення незалежності України, -- вів далі свою розповідь Ілля. -- Можеш сама на нього поглянути, -- і він простяг дружині цей історичний документ. Надія почала його читати. А написано у ньому було ось що:
   Виходячи із смертельної небезпеки, яка нависла була над Україною в зв'язку з державним переворотом в СРСР 19 серпня 1991 року,
   - продовжуючи тисячолітню традицію державотворення на Україні,
   - виходячи з права на самовизначення, передбаченого Статутом ООН та іншими міжнародно-правовими документами,
   - здійснюючи Декларацію про державний суверенітет України, Вер-ховна Рада Української Радянської Соціалістичної Республіки урочисто

проголошує

   незалежність України та створення самостійної української держави -- УКРАЇНИ. Територія України є неподільною і недоторканною. Віднині на території України мають чинність виключно Конституція і закони України. Цей акт набирає чинності з моменту його схвалення.
   І в самому низу документа дещо пізніше буде стояти підпис Леоніда Макаровича Кравчука.
   -- І що, комуністи теж голосували за незалежність України? -- не повірила Надія.
   -- Ти знаєш, -- почав роз'яснювати Ілля, -- ситуація дійсно була дуже гострою. Та те, що потрібно проголошувати незалежність, не викликало сумнівів ні в кого, навіть у комуністів і депутатів з Донбасу. Так, в цілому суспільство було налаштовано проти комуністів, а лідер Народної ради Ігор Юхновський навіть вимагав закрити засідання парламенту, якщо не буде поставлена на голосування постанова про декомунізацію. Отож багато з комуністів, мабуть, проголосували за незалежність просто зі страху.
   -- Я так і гадала, -- посміхнулася дружина. -- Ну, а те рішення про декомунізацію все ж поставили на голосування?
   -- Ти знаєш, обстановка в залі, як я вже казав, була дуже напруженою. Не хотіли її ще більш нагнітати - невідомо було, що тоді можуть устругнути комуністи. Тим паче, що за парламентської більшості комуністів шансів на те, щоб ухвалити рішення про призупинення діяльності Компартії України саме зараз не було - навіть незважаючи на те, що прямо під час засідання заяви про вихід з КПУ написали 20 парламентарів. Рада лише припинила діяльність парткомів у органах прокуратури, міліції, КДБ та "інших державних установ та організацій".
   Іллі батько колись розповідав про те, як він сам у червні далекого 1917-го року (а було йому тоді лише 21 рік) сприйняв повідомлення стосовно тодішнього проголошення Центральною радою незалежності України, а точніше лише її автономію (I-й Універсал). На жаль батько не дожив до справжньої незалежності своєї улюбленої країни. І ось тепер його син через 74 роки як би перехватив з його рук стяг незалежності України.
   Ілля також розповів дружині, що ще зранку під стінами Ради зібралося близько 30-50 тисяч людей, які не розходилися до самого вечора, поки парламентарі не ухвалили доленосний Акт про проголошення незалежності. Частина депутатів від опозиції навіть на якийсь час вийшла на мітинг перед будівлею парламенту, де збуджений натовп буквально підхопив на руки "народних героїв", а потім Рада почала приймати перші рішення незалежної української держави.
   -- А в кінці дня, -- продовжував Золотаренко, -- В'ячеслав Чорновіл запропонував внести до парламентської зали синьо-жовтий прапор, з яким українці навіть стояли на барикадах біля російського Білого дому, а також підняти національний прапор над куполом парламенту. Над Верховною Радою прапор поки що не підняли, бо Кравчук сказав, що для цього потрібно внести зміни у Закон про символіку України. А ось у саму сесійну залу під оплески депутатів о 9-ій вечора опозиціонери внесли державний синьо-жовтий прапор, а деякі депутати при цьому навіть співали "Ще не вмерла Україна".
   До кінця цього тривалого сесійного дня парламентарі вирішили, зокрема, розпочати роботу над введенням національної грошової одиниці, підпорядкувати всі військові формування, дислоковані на території України, Верховній Раді та тимчасово надати додаткові "президентські" повноваження спікерові парламенту.
   Останнім у цей день депутати ухвалили звернення до парламенту та президента РРФСР, у якому "щиро подякували" їм за "героїчні дії по захисту свободи і демократії" під час путчу і висловили впевненість у тому, що "вікові традиції взаємопідтримки прогресивних сил України і Росії і надалі міцнітимуть". "За" проголосували 392 з 450 депутатів. "Проти" - лише 4. На цьому ж засіданні ВР оголосила про вихід з СРСР і створення власних збройних сил.

* * *

   А далі здавалося, що час прискорив свій біг - події, як листки відривного календаря миттєво зміняли одна одну - молода незалежна країна поспішала оновити свою законодавчу базу.
   Вже 26-го серпня президія парламенту ухвалить рішення про призупинення діяльності КПУ - після того, як у її розпорядженні опиняться документи про певну участь і українських партійних органів у путчі. А вже 30-го серпня вийде постанова й про заборону діяльності КПУ. 4-го вересня відбудеться нарешті підняття над будинком Верховної Ради України національного синьо-жовтого прапора, а 18-го вересня Президія Верховної Ради України юридично закріпить за синьо-жовтим полотнищем статус офіційного прапора країни. 8-го жовтня буде прийнятий Закон "Про громадянство України", а ще через 3 дні буде прийнята концепція оборони та розбудови Збройних сил України. 4-го листопада буде прийнятий Закон "Про державний кордон України.
   Та головні події відбулися вже в грудні. Першого грудня відбувся Всеукраїнський референдум щодо проголошення незалежності України. На референдум було винесено одне питання: "Чи підтверджуєте Ви Акт проголошення незалежності України?". І при цьому 90,32 % громадян відповіли на це запитання: "Так". У цей же день одночасно народ України вибирав свого першого Президента. Кандидатів на посаду Президента висунули 12 політичних партій, громадських об'єднань і рухів, 97 трудових колективів, понад 100 громадян подали відповідні заяви про самовисування. Однак лише 7 претендентів, зібравши не менше 100 тисяч підписів, були зареєстровані Центрвиборчкомом кандидатами на президентську посаду. Та один з них - Олександр Ткаченко - на останньому етапі боротьби зняв свою кандидатуру, призвавши громадян голосувати за Кравчука. Уже в першому турі, набравши 61,6 % голосів, переміг Голова Верховної Ради України Леонід Макарович Кравчук. Він і став першим Президентом незалежної України, склавши присягу Президента України 5 грудня 1991-го року на урочистому засіданні Верховної Ради.
   Коли стали відомі результати виборів, Надія Золотаренко запитала чоловіка:
   -- Ну, що, ти задоволений? Президентом України став як би твій начальник - Голова Верховної Ради?
   -- Не дуже я задоволений, -- зітхнув Ілля.
   -- Чому? -- здивувалася дружина.
   -- Бо я за нього не голосував.
   -- А за кого ж? Не за комуніста ж Мороза?
   -- Звичайно ж, не за Мороза. Я голосував за В'ячеслава Чорновола.
   -- А-а, зрозуміла. Ну так, він же з "Руху", а "Рух" і твоє Товариство української мови одне одного підтримують. Але чим тобі не догодив Кравчук?
   -- А він нічого конструктивного в Україні не зробить. Все залишиться практично без змін.
   -- Чому?
   -- Та тому, що він у недалекому минулому був сам комуністом, і не просто комуністом, а ще й завідуючим ідеологічним відділом ЦК КПУ, секретарем ЦК КПУ. У нього мислення закостеніле. То які позитивні, потрібні реформи він може в країні провести?
   -- Не знаю, не знаю. А мені він подобається.
   -- Ну, як людина він і мені подобається. А ось як перша особа держави... Хто його знає, що, чи точніше хто з нього буде.
   А далі дні знову почали нібито лише миготіти. 6-го грудня Верховна Рада України (дуже швидко забулася абревіатура УРСР) прийняла Закон "Про Збройні сили України". Наступного дня 7-го грудня відбулася доленосна зустріч в Біловезькій пущі лідерів Білорусії, Росії та України, назавтра ж відбулося підписання угоди про створення Співдружності Незалежних Держав (СНД). Трохи пізніше, 21-го грудня воно було документально оформлено у співучасті інших колишніх республік СРСР - в Алма-Аті уповноважені представники Росії, України, Білорусії, Азербайджану, Вірменії, Молдови, Казахстану, Киргизії, Туркменії, Узбекистану і Таджикистану підписали Декларацію про утворення СНД.
   Ця подія фактично і начебто юридично розвалила колишній могутній Радянський Союз. Так, СРСР нібито вже й не було, та залишався, як не дивно, його президент. Та, мабуть, нарешті зрозумів всю безглуздість подібної ситуації і Михайло Горбачов, а тому 25-го грудня він офіційно склав з себе повноваження першого (і останнього) Президента Радянського Союзу. А пробув він на цій посаді менше 2-х років - усього лише 1 рік, 9 місяців і 10 днів. А наступний день увійшов у світову історію тим, що саме 26-го грудня став вважатися першим днем ери вже без СРСР, який офіційно припинив своє існування. Його розпад привів до незалежності 15 радянських соціалістичних республік і появи їх на світовій політичній арені вже як самостійних держав.
   Новий 1992-й рік громадяни величезної території, яка простягалася від Атлантичного до Тихого океанів, зустрічали у новому статусі.
  
  

РОЗДІЛ 27

На старі, але оновлені рейки

  
   Минулий рік виявився не лише дуже напруженим у політичному плані, він став напруженим і в економічному плані - теренами колишнього Радянського Союзу котилася хвиля інфляції. Не оминула вона й Україну. Так, наприклад, унаслідок інфляції стрімко подорожчав долар: якщо на початку року, ще за часів СРСР, він коштував 32 карбованці (рублі), то в кінці 1991-го року в незалежній Україні - вже 160 карбованців. Щоправда, купувати долари на вулиці було небезпечно. З появою офіційних обмінників кияни зітхнули з полегшенням. Та той же долар ситуацію не рятував. У країні ходили все ті ж радянські карбованці, які знецінилися. А своєї грошової одиниці в молодій незалежній країні поки що не було. І Президія Верховної Ради України постановила ввести на території України з 1 січня 1992-го року купони багаторазового використання для розрахунків населення за товари із роздрібної торговельної мережі. І проіснують ці купони майже довгих 5 років: лише 2 вересня 1996-го року відповідно до Указу Президента на зміну купону прийде справжня національна валюта - гривня.
   Та рік 1992-й запам'ятався простому люду України не лише введенням купонів. Він запам'ятався ще й дечим кумедним - у повсякденний обіг увійшло слово "кравчучка". Так стануть жартівливо називати ручний візок у вигляді невеличкої (з метр у висоту) L-подібної металевої рами з двома колесами. Його назва, зрозуміло, брала свій початок від прізвища теперішнього Президента України Леоніда Кравчука - саме на початку періоду його правління харчовий промисел (похід по магазинам)