Аннотация: Хоча б раз в життi, хтось з нас втомлювався бути собою
Ось ти живеш, вчишся, харчуєшся, заводиш новi знайомства, але варто просто зупинитись на хвилинний перепочинок i ти починаєш задавати собi питання.
Для чого це все?! Нащо!? Сенсу ж немає, а я втомилась, дайте менi спокою, хочу зникнути i розчинитись в Космосi, бiльше не потрiбно бути.Ти йдеш вулецею, бачиш щасливих i не "надто" людей та почуваєш себе чужим,непотрiбним навiть собi, але сил завершити це дурне iснування, або щось спробувати змiнити немає.Тому прийшовши додому, всього лиш спускаємось по стiночцi в власнiй кiмнатi, п"ємо липовий чи ромашковий чай, посмiхаємось щоб мама не переймалась та годину сидимо в ваннi пiд потоком теплої води, намагаючись змити погляди, випадковi дотики, спогогади, слова постороннiх та важливих людей. А потiм приходять такi довгоочiкуванi вихiднi, я вбиваю їх залипаючи в соцмережах, промиваючи мозок постороннiм людям на яких менi вiдверто похуй, слухаю їх ниття.
Це так мило з часом починаєш вiдчувати себе Демiургом, дiдькова iлюзiя потрiбностi...I так з дня на день, згодом будь-якi змiни починають лякати, вiдштовхувати, викликати панiчний страх, проте, виходить сонце, я збираю свiй розхитаний свiт з друзок, склеюю його почуттям байдужостi до всього, виходжу на вулицю та йду в нiкуди, почуваючи себе щасливою людиною, напевне тiльки заради таких моментiв варто жити. Коли ти почуваєш себе потрiбною, любимою, нiкому нiчого не винною i все собi пробачившою, але це всього лиш не тривке почуття, яке пройде за кiлька годин, як тiльки твоя планета зiштовхнеться з реальною людиною. Це крихке, ламке вiдчуття ейфорiї, те заради чого варто переживати прiснi, схожi один на одного днi та боротись з непереможним ворогом, який у кожного свiй. Особисто я бачу його вранцi в дзеркалi.
В мене ще є життя аби його перемогти, а у вас?