Змiст

      Частина 1

      Сукня весняної квiтки

      Пляшечка для парфумiв

      Розмальовка

      Плiсована спiднчка

      У страху очi великi

      Пiр`ячко

      Значок

      Лiтак

      Перша двiйка

      Красне сонечко

      Барвiнок

      Гроза

      Частина 2

      Бiйка дiвчаток

      Рудий сусiд

      Що таке добре, що таке погано

      Няня

      Двi мишi

      Залицяльник

      Господинечка

      Кришталевий дзвiн

      Шрам

      Двiйка за поведiнку

      Залишитись собою

       

      Щоденник маленької Лiзи розповiдає про те, як одна дiвчинка пiзнавала мир, якi невигаданi iсторiї з нею траплятися, про що вона роздумувала та що переживала, як вона пiзнавала, що таке добро та зло, правда та кривда, любов та неприязнь. Як маленьким дiтям розiбратися в морi почуттiв i вчинкiв, як обрати правильний шлях.

       

     Читайте дiтям книги i вони стануть розумнiшими та мудрiшими.

       

     Книга для молодшого(частина 1) та середньго шкiльного вiку (частина 2).

       

       

      Ця книга БЕЗКОШТОВНА i не може нiким використовуватися для продажу. Усi права належать Ганнi Рось.

     

     Лiза ходила до дитячого садка. Ну, хто з нас у дитинствi не ходив до дитячого садка? Поки мама та тато на роботi, а бабуся та дiдусь теж на роботi чи живуть далеко, малюки проводили час у дитячих садках.

      Тут i нагодують, i книжку почитають, i спати пiд час тихої години покладуть, i на дитячому майданчику погуляють.

      *

     Наближалося свято восьмого березня - матусин день.

      Дiти готували концерт для своїх мам. Вони вчили вiршики, спiвали пiснi та вивчали танцi.

      Лiза на святковому концертi мала танцювати з iншими дiвчатками танець перших весняних квiтiв. Нi, не бiлих пролiскiв, не яскравої примули i не гордого нарциса. Танець жовтих крокусiв - такий сюрприз готували мамам.

     Коли пригрiвало весняне сонечко, маленькi крокуси випускали свої бутони, схожi на келихи. Крокуси бувають рiзних кольорiв - бiлi, бузковi, фiолетовi та навiть жовтi! Жовтi крокуси розкривають свої сонячнi бутончики, нiби кажуть весняному сонечку: 'Здрастуй!'

       

     Хоча мами шили самi жовтi сукнi донькам, але танцю вони все ж таки не бачили, значить, сюрприз вдасться!

      *

      Мама Лiзи теж шила сукню.

     - Як тобi пошити спiдницю, щоб вона стояла бокальчиком? - думала мама. - Iдея! Я, здається, придумала! - сказала вона i почала кроїти сукню.

     Недовго думаючи, мама викроїла верхню кофтинку та шiсть пелюсток крокусу для спiдницi. А для кожної пелюстки крокусу, вона ще викроїла пелюстку з тонкого поролону.

     Коли мама пошила сукню, з'єднавши всi пелюстки поролону та тканини, вона була чудова! Спiдниця прямо була схожа на перевернуту квiтку крокусу! Пелюстки витончено згиналися, утворюючи келишок.

     - Чудо! - крикнула Лiза. - Дякую, мамо!

       

     Весь вечiр Лiза не знiмала сукню. Вона кружляла в нiй маленькою кiмнаткою, де вони жили з батьками. Мама радiла щастю доньки.

       

     Як не хотiлося Лiзi знiмати сукню на нiч i вдягати пiжаму.

      'Швидше б ранок! - думала Лiза, засинаючи. - Вранцi я одягну сукню в дитячому садку, i ми танцюватимемо мамам!'

     *

     Лiза, як i iншi дiвчинки, одягла свою ошатну сукню перед ранком.

     

     - Що це у тебе? - невдоволено запитала вихователька.

      - Це сукня крокусу, - знiяковiло вiдповiла Лiза.

      - Тобi, що мама не могла пошити нормальну сукню!? - крикнула вихователька. - Ходiмо зi мною до завiдувачки! - вона смикнула Лiзу за руку.

      *

     - Лiдiє Сергiївно, що робитимемо? Ось, помилуйтеся. Навiть сукню пошити не можуть, - вихователька виставила Лiзу вперед.

     Лiза стояла у своїй ошатнiй чудовiй сукнi i не розумiла, що вiд неї хочуть дорослi, чому їм не подобається її сукня.

      - Чи може обiрвати поролон? - запитала вихователька. - Чи заборонити їй танцювати?

       

     Завiдувачка подивилася на розгублену дiвчинку. Адже Лiза почувала себе просто принцесою квiтiв у цiй сукнi, а зла чаклунка, тобто вихователька, хотiла зачарувати її, зробити нерухомою та заборонити танцювати.

     Завiдувачка пiдiйшла до Лiзи, погладила по головi i сказала:

     - Нехай танцює.

     *

     Пiд час танцю Лiза кружляла у своїй сукнi, а спiдничка надувалась дзвiночком!

     Дiвчинка була просто щасливою! Десь у глибинi душi вона розумiла, що її сукня зовсiм особлива, адже в iнших дiвчаток спiдницi пом'ялися, обвисли i абсолютно не надувались келихом.

       

     Коли дiвчата станцювали свiй танець, мами плескали їм.

      Лiза взяла спiдничку пальцями правої та лiвої руки, розвела її в сторони та вклонилася.

       

     Свято вдалося. I Лiза зовсiм не почувала себе iзгоєм.

      I нехай її посварила вихователька, але вона знала, що її сукня була найпрекраснiшою! Вона була справжньою сукнею весняної квiтки.

     I мама у неї найкраща, дбайлива i найулюбленiша!

     

     Лiза була маленькою. Iншi дiвчатка i хлопчики виросли, витяглися, а Лiза була такою ж малою. Тому її часто ображали у дитячому садку, то iграшку заберуть, то вдарять, то штовхнуть.

      

      - Мамо, мене кривдять, - часто скаржилася Лiза мамi.

      - Вмiй за себе постояти, - коротко вiдповiдала мама.

     Лiза намагалася запам'ятати урок, але вона була маленькою дiвчинкою, яка не досягла i шести рокiв, i її як i ранiше ображали.

      *

     Якось Лiза грала в пiску з хазяйською онучкою, Оленою. Олена була ровесницею Лiзи, але на пiвголови вища за неї i поводилася жваво, як онучка бабусi Фролiвни, господинi приземкуватої хатинки, де квартирували батьки Лiзи.

      

      Дiвчатка грали мирно, поки Олена не вдарила Лiзу.

     Мала вирiшила нарештi постояти за себе. Вона взяла в руку порожню пляшечку вiд парфумiв, що валялася тут, у пiску, i вдарила у вiдповiдь Олену по лобi.

     "А-а-а!" - закричала Олена i побiгла скаржитися мамi та бабусi.

      

      Через кiлька будинкiв жила бабуся Лiзи, Явдоха, i дiвчинка вирiшила пiти туди погуляти.

     У душi Лiза була задоволена, що вона, нарештi, дала здачу, але вiдчувала, що її лаятимуть.

      А ще було неспокiйно, що Оленка внучка господинi, а це загрожує неприємностями.

     *

     Хоч i добре було у бабусi Явдохи, але треба було повертатись додому. Маленька Лiза з побоюванням дивилася на всi боки, прямуючи до хати, де вони винаймали житло.

     

      Раптом бiля хвiртки з'явилася мати Олени.

      - Iди, iди сюди, - покликала вона, примруживши очi.

     Лiза пiдiйшла.

     - Ти чого Оленку вдарила? - запитала тiтка.

     - Вона мене перша вдарила, - вiдповiла Лiза.

      Тiтка торкнулася руки Лiзи, захопила шматок нiжної дитячої шкiри i вщипнула маля мiцними довгими нiгтями.

     Вона давила ще й ще.

     Лiза не закричала, не заплакала. Їй було дуже боляче.

     Коли зла тiтка вiдпустила її руку, шкiра там не те, що почервонiла, вона посинiла.

      

      Лiза увiйшла у двiр i попрямувала до хати. Вдома вона показала синець мамi i розповiла, що її вщипнула тiтка за те, що вона дала здачi.

     Мама нiчого не сказала i не пiшла лаятись з донькою господинi, вона тiльки погладила Лiзу по головi.

     Синяк ще довго болiв, але в результатi вiн розсмоктався.

     *

      А Лiза зрозумiла, що за себе треба вмiти постояти, адже чим менше вiдповiдаєш на удари та ляпанцi, тим бiльше тебе б'ють.

     Навiть якщо ти найменша дiвчинка у групi та у дворi, треба боротися.

      

      Пiсля того, як мати Олени вщипнула її, Лiза ще зрозумiла, що дорослi бувають поганими i мстивими, що не всiм можна довiряти i чекати справедливостi.

      

     На щастя Лiзи, їм недовго залишалося жити у цiй приземкуватiй хатцi, бо скоро їм обiцяли дати нову простору квартиру у новому районi.

      До переїзду залишалося небагато, але ще дещо трапилося з маленькою Лiзою. Про це далi.

     

     Якось узимку Лiза гостювала у бабусi Явдохи. На вулицi була сльота, холодно, а вдома сухо та тепло.

     Лiза грала своїми улюбленими iграшками - пiрамiдкою з рiзнокольоровими кiльцями, якi Лiзи складала у рiзнiй послiдовностi, та фiгурками на магнiтиках, що прилипали до чорної залiзної прямокутної поверхнi.

      - Лiзо, посидь вдома, я схожу за хлiбом, - сказала бабуся. - Нiкуди не ходи, я скоро прийду, - наказала вона, одягаючись i закриваючи за собою дверi.

      *

      Лiза грала iграшками, на магнiтнiй поверхнi вона складала з фiгурок рiзнi картинки. На двох фiгурках були намальованi кумеднi мордочки, вона приставляла цим фiгуркам кофтинку - квадратик, трикутничок - спiдничку, палички - ручки-нiжки.

     Погравши iграшками, Лiза дивилася зшиту пiдбiрку журналiв зi смiшними картинками, а бабуся все не поверталася.

      

      Лiза все чекала на неї, але бабусi не було.

      'Може вона у дворi?' - подумала Лiза.

     Вона одяглася, взула валяночки з калошами i вийшла надвiр.

      *

     Бабусi на подвiр'ї не було.

     Лiза обiйшла сарай, лiтню кухню i, проходячи бiля гаража, послизнулася.

     Вона впала. У неї вiдразу дуже заболiв лiкоть правої руки. Лiза насилу встала i пiшла до хати.

      Бабуся невдовзi прийшла, а через деякий час прийшли батьки з роботи. Вони одягли Лiзу i повели в травматичний пункт. Звiдти вона повернулася з гiпсом на руцi.

      *

     Лiза звикала тримати лiвою рукою ложку, щоб їсти кашу. Лiвою рукою брала склянку i пила молоко, щоб рости.

     

      Гiпс був надовго, тому мама, знаючи, що Лiза любить розмальовувати картинки, купила їй нову розмальовку, фарби та пензлики.

     Мама поклала все на великий табурет, набрала води в склянку i приставила маленький стiлець, на який сiла Лiза.

     - Мамо, як же я малюватиму? У мене ж гiпс? - запитала донька.

      - Малюй лiвою рукою, глянь, якi фарби гарнi, - вiдповiла мама.

      

      Лiза взяла пензлик у лiву руку i занурила його у воду. Вона набрала фарбу i почала акуратно обводити вiзерунок. Було дуже незручно.

      - Мамо, а який у тебе улюблений колiр? - запитала Лiза.

      - Червоний, - вiдповiла мама.

     - Тату, а в тебе?

      - Червоний, - вiдповiв тато.

      - А в мене - жовтий, - сказала Лiза i занурила пензлик у жовту фарбу.

     Вона намалювала сонце, голiвку соняшника, грудку синицi.

      

     - Дякую, що ви менi купили розмальовку, - сказала Лiза.

      - Ось розмалюєш, i гiпс знiмуть, - усмiхнувся тато.

      - Ого, скiльки ще. Гаразд, старатимуся, - Лiза набрала зеленої фарби i стала старанно розмальовувати листя соняшника.

     

      Лiза пам'ятала деякi свої сукнi, кофточки та спiднички все життя.

       

      Вона пам'ятала блiдо-жовту сукню iз застiбкою ззаду, бiлим комiрцем та двома кишеньками попереду з нiжною вишивкою. Вона дуже любила цю сукню.

       

     Ще Лiза любила двi спiднички. Вони були вовнянi, одна червона, iнша синя. Але вони були не однокольоровi, вони були яскравими рiзнокольоровими смужками, жовтими, зеленими, фiолетовими. Ще спiднички були плiсованi - у дрiбну складочку.

       

     Лiза iз задоволенням одягала цi спiднички в садок, то одну, то iншу. Усi заздрили Лiзi. Спiднички були дуже гарнi та нагадували солодкий смугастий мармелад.

     *

      - Лiзо, - одного разу сказала мама, - ми з татом поїдемо у вiдрядження, а ти кiлька днiв походиш у цiлодобову групу.

     - Мамо, я не хочу, - розплакалася Лiза.

     - Лiзонько, але це ненадовго, ми приїдемо, i одразу тебе заберемо, - умовляла мама. - Давай одягнемо твою улюблену спiдничку. Ти червону хочеш чи синю?

     - Синю, - шморгала носом Лiза.

     - От i розумниця. А ми привеземо тобi подарунок iз вiдрядження. Що ти хочеш?

      - Ведмедика, - вiдповiла мала.

      - Домовилися, буде ведмежа, - мама поцiлувала доньку.

      *

      День наближався до кiнця.

      Усiх дiтей забрали iз садка. Лiза сидiла на килимi та розглядала смужки на своїй спiдничцi.

     - Ну, що, Лiзуню, пiдемо до нiчної групи, - покликала її вихователька.

      Лiза слухняно пiдвелася i дала руку виховательцi.

       

     У нiчнiй групi їй було дуже самотньо. Тут були й iншi незнайомi дiти.

     - Бачиш, ти не одна, - сказала вихователька, - в iнших дiтей батьки теж працюють. Iди, подивися, якi тут iграшки.

     - Я не хочу, - сказала мала i сiла на маленький стiльчик.

       

     Вона вкрила колiна своєю спiдницею i знову розглядала яскравi смужки. Спiдничка нагадувала про батькiв.

     

     Так Лiза провела чотири вечори.

       

     Вона не грала iграшками, як iншi дiти. Звичайно, iграшок у нiчнiй групi було багато, цiла полиця, але Лiзi вони були не потрiбнi, вона тiльки чекала хвилини, коли її заберуть iз садка.

       

     Вона все сидiла i сидiла, сумувала i розглядала смужечки на плiсованiй спiдничцi.

     *

     Коли тато прийшов забрати її до садку, радостi Лiзи не було кiнця.

       

      Мама вдома готувала святкову вечерю.

       

     Лiза вiдчинила дверi:

     - Мамо! - кинулась вона до мами.

      Мама її поцiлувала.

     Тут погляд Лiзи впав на стiл. Там сидiв коричневий плюшевий ведмедик.

     - Ведмедик! - зрадiла мала, беручи ведмежа. - Дякую!

     - Зрадiла ведмежатку? - запитав тато.

     - Нi, зрадiла, що ви приїхали. А ви бiльше не поїдете? - Лiза дивилася благаюче.

     - Не поїдемо, - вiдповiла мама.

      - Ура! - Лiза була щаслива.

     Вона кинулася обiймати батькiв, навiть забувши про ведмежатка.

       

      А ведмежа лежав на столi i думав: 'Ну, скоро вже зi мною почнуть грати? Дiвчинко, давай грати!'

     

     

     У робочому селищi люди будували житло самостiйно. Наставало лiто, розпочиналися будiвельнi роботи. Хтось добудовував лiтню кухню, у когось син одружився i для молодої родини добудовували нову кiмнату.

      

      То тут, то бiля будинкiв вивантажували купи пiску для будiвництва. Малята, побачивши нову купу пiску, облiплювали її з усiх бокiв.

      Хтось будував замки, щось лiпив пiсочнi пасочки, хтось їздив iграшковим самоскидом.

      

      Лiза iз подружками любили збирати кольоровi камiнцi. Це маленькi спеченi частинки кварцового пiску, що сяють на сонечку.

     Подружки Лiзи збирали їх, як дорогоцiннi камiнчики, а потiм довго милувалися їхнiм сяйвом або обмiнювалися одна з одною.

      

      Якось дiвчатка бiля гiрки пiску вишукували камiнцi, як раптом вони почули здалеку:

     - Баби, глина! Баби, глина!

     

     - Баба-Глина! - у страху закричала Лiза. - Ховаємося!

      Дiвчата вмить зiрвалися по своїх домiвках.

      

      Лiза бiгла до будинку бабусi Явдохи.

     Вона задихалася вiд страху, ноги вiдмовлялися бiгти, кололо в боцi i серце вискакувало з грудей.

     З останнiх сил дiвчинка забiгла у двiр бабусi та зачинила хвiртку.

      

      Їй здавалося, що баби-Глини ось-ось наженуть її, схоплять i назавжди вiднесуть у своє пiдземелля.

      

      Лiза вибiгла з хвiртки, що вела до городiв, i почала ховатися серед соняшникiв, прислухаючись, чи не кричать де: 'Баби, глина!'

      

     Через деякий час Лiза прийшла додому.

      - Доню, де ти була, - спитав тато.

      - Я вiд баби-Глини ховалася, - зiзналася Лiза.

     - Якої баби-Глини? - здивувався тато.

     - Вони дiтей хапають, - сказала Лiза, - забирають у пiдземелля. Вони на вулицi кричали - баби-Глини.

      

     Тато засмiявся:

     - Доню, це люди глину продають, звуть, щоб глину купували, пiчки та стiни штукатурити.

     - Вони не крадуть дiтей? - здивувалася мала.

      - Нi, не варто так боятися. Звичайно, з чужими нiкуди ходити не можна i довiряти чужим не можна, але баби-Глини теж боятися не слiд.

      

      Лiза зiтхнула з полегшенням.

     - Тату, а в мене вiд страху мало серце не вискочило, - зiзналася донька.

     - Люба моя, - сказав тато. - Хто ж тебе так залякав?

     - Дiвчатка розповiдали. Тату, я так боялася баби-Глини, - зiзналася Лiза.

     - Доню, не бiйся, - тато обiйняв Лiзу. - Я тебе захищу.

      - Добре, тату, - мала поцiлувала тата в щоку.

      

      'Я нiколи не лякатиму дiтей бабою-Глиною i взагалi не лякатиму їх, а тiльки навчатиму, що є добро i зло', - вирiшила Лiза i пiшла грати ляльками.

     

     Коли Лiзi виповнилося шiсть рокiв, у неї почалося нове життя. Вони з батьками отримали нову двокiмнатну квартиру у п'ятиповерховому будинку! Радостi їх не було кiнця.

      У них була власна ванна кiмната, туалет, кухня, балкон.

      

      Лiзi залишався ще цiлий рiк до школи i тому вона пiшла до нового дитячого садка.

     *

      Пiд час тихої години у садку Лiзi показали її лiжко.

     Коли Лiза лягла i вкрилася ковдрою, вона побачила, що поруч на лiжечку лежить Iнночка.

      - Повернулися на бочок i заплющили очi, - суворо сказала вихователька.

      

      Коли вихователька вийшла зi спальної кiмнати, Iнночка повернулася i показала Лiзi пiр'ячко.

      - Давай я тебе полоскочу, а потiм ти мене, - запропонувала подружка.

      - Давай, - вiдповiла Лiза, - а де ти взяла пiр'їнку?

      - Я її з подушки дiстала. Вона кололася. Поклади руку, - сказала сусiдка.

     Лiза поклала руку, i Iнночка почала водити пiр'ячком по її руцi.

      

      Лiзi сподобалося. Вона вже почала дрiмати, як Iнночка сказала:

     - Тепер ти, - i вiддала Лiзi пiр'їнку.

      

      Лiза взяла бiлу пiр'їнку i стала водити по руцi Iнночки. Полоскотавши її, мала запитала:

     - Досить?

     - Давай ще, - вiдповiла Iнночка.

     Лiза продовжувала її лоскотати, доки не втомилася рука.

      

     Увiйшла вихователька.

     - Хто ще не спить? - суворо запитала вона.

     Дiвчаткам довелося прикинутися сплячими i, нарештi, вони справдi заснули.

     *

      Наступного дня Iнночка знову простягла пiр'їнку сусiдцi Лiзi.

     - Полоскоти, - сказала дiвчинка, - потiм я.

     - Добре, - Лiза взяла пiр'їнку i провела єю по руцi Iнночки.

      

      Щоразу пiд час тихої години дiвчинки лоскотали одна одну пiр'ячком. То був їхнiй маленький секрет.

     

      Першого вересня у школi була урочиста лiнiйка. Лiза в бiлому нагладженому фартуху, з бiлим бантом на головi та букетом квiтiв у руках, стояла на лiнiйцi.

      

     Вона була майже на голову нижче за iнших дiтей. Тож Лiзу посадили на другу парту.

      

     Вчилася Лiза старанно, вона акуратно виводила лiтери та цифри, добре рахувала та любила читати книжки. Знаючи це, батьки дарували їй на днi народження книги.

     Особливо Лiза любила двi книги - казки Андерсена 'Дикi лебедi' та збiрку казок Пушкiна. Книги були великi та з яскравими iлюстрацiями. Спочатку Лiзi читали казки батьки, а коли вона почала читати сама, то весь час перечитувала улюбленi казки та розглядала iлюстрацiї.

      

     Лiза приносила зi школи однi п'ятiрки i мала славу вiдмiнницi i старанної дiвчинки.

     У першому класi її прийняли в жовтенята - час був такий, всiх приймали в жовтенята i малюки носили на грудях маленький значок - зiрочку.

      *

     Лiза сидiла в ряду бiля шаф i вчителька часто просила її подати щось iз шафи - то крейду, то книгу, то зошити.

     

     Ще в шафi стояла маленька баночка з усякою всячиною - скрiпкою, старою сухою гумкою, кнопкою, гудзиком, стрижнем, половинкою олiвця та iншими дрiбничками.

      

     Але був серед цiєї всячини один предмет, який особливо привертав увагу Лiзи - це був значок, зiрка жовтенят, але старовинна, зовсiм не така, якi носили всi школярi.

      

     Лiзi значок сподобався. Вона розумiла, що це не цiнна рiч, що в баночцi лежать речi, якi завдяки щасливому випадку не потрапили у вiдро для смiття.

      Попросити собi значок у вчительки Лiза посоромилася. I ось одного дня вона без дозволу взяла цей значок.

      

      Вона принесла його додому i потай розглядала його. Лiза розумiла, що взяти без дозволу - це злодiйство.

     Вона нiколи не брала нiчого чужого, навiть iграшок. Тепер вона взяла значок. Значить, вона злодiйка? Вiд цього їй було нiяково. Вона не хотiла бути злодiйкою та не хотiла брати чужого.

      

     I хоча значок їй подобався, вона вирiшила повернути значок на мiсце i бiльше нiколи, нiколи не брати чужого.

      

     Сказано - зроблено. Лiза поклала значок у баночку так само непомiтно, як i взяла.

      

      Через кiлька днiв вона знову подивилася на значок i здивувалася - вiн уже не привертав так її увагу, як ранiше, нiби говорячи: 'Ну, вiзьми мене собi, вiзьми!'

     Просто цей значок став їй байдужим.

      

     Цей урок Лiза запам'ятала на все життя. Хоч вона була першокласниця, але зрозумiла, що таке крадiжка i пообiцяла собi бiльше так нiколи не чинити, бо це дуже соромно. Ось так.

     

      Взимку у мами захворiла бабуся, а отже Лiзина прабабуся Феодора.

      Маминi батьки та бабуся Феодора жили у Бiлорусi. На поїзд квиткiв у касi не було найближчими днями, тож мама була вимушена летiти лiтаком. Лiзу вона вирiшила взяти iз собою.

      *

      Лiза вперше летiла лiтаком. Це справдi був новенький лiтак марки ТУ-134, вiн був величезним та красивим.

      Лiза з мамою пiднялися трапом, i опинилися в салонi просторого лайнера. Лiза зовсiм не боялася летiти. Мабуть, вона ще була надто мала, щоб боятися, чи нiхто не встиг її залякати.

      Вона запам'ятала, що в салонi стюардеса пригощала її маленькими смоктальними цукерками прямокутної форми, льодяники були особливi, дуже смачнi.

      

     Коли лiтак приземлився в аеропорту, i мама з Лiзою спустилися трапом, почалася хуртовина. Маленькi колючi снiжинки летiли прямо в обличчя i щипали щоки, але поряд була мама i Лiза нiчого не боялася.

      *

     Погостювавши у рiдних, Лiза з мамою вирушили додому. Мама поспiшала на роботу, тому вони теж летiли лiтаком. Але квиткiв на ТУ-134 не було i мама купила квитки на лiтак АН.

     Мiсця дiсталися в самому кiнцi салону, де сильно було чути гул двигунiв, у Лiзи почали болiти вуха.

      

      Стюардеса радила їй вiдкривати рота, щоб тиск на вуха був меншим, але це не допомагало. Лiза ледве дочекалася кiнця польоту.

      

     Вiд другого перельоту у неї склалося негативне враження.

     Вуха болiли так, що довелося пiсля повернення вiдвiдати вушного лiкаря.

      *

     Цiлий рiк пiсля польоту Лiза погано чула. Звук двигуна вплинув на її вушнi перетинки.

      

     Почувши якийсь звук, Лiза весь час перепитувала:

      - Що-що?

      

     Якось Лiзi купили нову зимову шапочку. Вона була хутряна - м'яка та тепла.

     

     Лiза одягла її на голову i попрямувала подивитись у дзеркало.

     - Лiзо, - пошепки покликав тато.

     Вона зупинилася i повернула обличчя до батька.

     - Що? - запитала вона.

     - Ти чула? - поцiкавився вiн.

      - Так, - вiдповiла донька.

      - А в тебе ж вуха закритi шапкою, - усмiхнувся тато. - Отже, вiдсьогоднi ти добре чуєш. Слух повернувся.

      

      Поруч стояла мама i посмiхалася.

      Лiза теж усмiхнулася. Їй було приємно, що вона чує.

      Радiсна вона побiгла до дзеркала помилуватися своєю чудовою новою шапочкою.

     

      Лiза закiнчила перший клас круглою вiдмiнницею. Вона й не думала собi, як це отримати четвiрку, не кажучи про трiйки чи двiйки.

      

      Якось мама запитала:

      - Лiзо, ти уроки вивчила?

      - Вивчила, завдання написала, арифметику порахувала, - вiдповiла Лiза.

      - А читання?

      - Читати байку 'Лебiдь, рак та щука', я вже прочитала. Можна я пiду, погуляю?

      - Добре, йди, - дозволила мама.

      *

      Наступного дня Лiзу викликали на уроцi розповiдати байку.

      - А я не вивчила, - сказала засмучена Лiза.

      

      Їй i на думку не спало, що байки треба вчити напам'ять.

      Не вивчили байку того дня багато учнiв класу.

      Сувора вчителька поставила всiм двiйки в щоденники i сказала, що всi залишаться пiсля уроку вчити байку.

      

      Лiза дуже переживала за двiйку у щоденнику. Отримати вiдмiнницi двiйку - це неприйнятно.

      

      Що робити, Лiза з iншими учнями залишилася пiсля урокiв вчити байку - 'Одного разу Лебiдь, Рак та Щука везти з поклажею вiз узялися i разом троє у нього впряглися'.

      *

      Додому Лiза принесла у щоденнику п'ятiрку за байку. Але за двiйку теж довелося порозумiтися з батьками.

      I хоча батьки не дорiкали, але було дуже неприємно.

      

      Що ж, на помилках навчаються. Виявляється байка - теж вiршований твiр, який вивчають напам'ять.

     

      У дворi Лiза мала багато подружок. Так вийшло, що всi вони були одного року народження i одночасно пiшли до першого класу - Таня, двi Люби, Люда, а ще сусiдський хлопчик Саша Конюхов.

     Тiльки сусiдка Наташа була старша за решту дiвчаток на три роки.

      

      Лiза найбiльше дружила з Любою Руднєвою. Спальня Лiзи була над спальнею Люби. 'Тук-тук', - стукали дiвчата одна однiй по батареї, мовляв, приходь у гостi.

      - Тук-тук, нi, ти приходь.

      - Тук-тук, ти.

      Потiм хтось iз дiвчат збирався i йшов до подружки.

      

      Вони гуляли ляльками в дочки-матерi, iнодi у 'школу' i були двома молодими вчительками, якi вчили учнiв писати, рахувати, а ще ставили їм вiдмiтки за знання. Учнями, звичайно, були ляльки та всiлякi звiрятка.

      

      Дiвчатка дружили добре i нiколи не сварилися. А ось мама Люби не злюбила Лiзу. Чи за те, що Лiза була вiдмiнницею, а Люба вчилася слабенько, чи за щось ще.

      *

      Одного разу Лiза постукала у дверi Люби. Дверi вiдчинила її мати.

      - А Люба вийде надвiр? - запитала Лiза.

      - Заходь, - впустила її тiтка.

      Лiза увiйшла до коридору.

      - З'явилося красне сонечко, - непривiтно сказала мама Люби.

      

      Лiза дивилася на неї здивовано. Чому красне сонечко?

      

      - Все уроки вона вчить, - продовжувала тiтка. - Чого ж ти ранiше не приходила грати?

      - Я уроки вчила, - виправдовувалася Лiза.

      - Я й кажу, як красне сонечко приходиш, коли тобi заманеться.

     

      Лiза взагалi пошкодувала, що прийшла до подруги.

      Що ж вона мала не вчити уроки?

      Так, вона багато просиджувала бiля вiкна за своїм письмовим столом, вирiшуючи задачi, роблячи вправи, читаючи книжки.

      Як же без цього? Адже головний обов'язок дiтей - навчатись.

      

      Тодi Лiза зрозумiла, що дорослi бувають несправедливими, а часом просто нерозумними.

      

      "Тук-тук", - пролунав якось звук у батареї.

      - Тук-тук, нi, краще ти приходь, - вирiшила Лiза.

      *

      Якось Лiза знов зайшла за Любою, щоб пiти погуляти. Було перше квiтня.

      

      - Лiзо, твоєму батьковi прийшла повiстка у вiйськкомат? - запитала Любина мати.

      - Не знаю, я не бачила, - вiдповiла Лiза у роздумi.

     - Нам прийшли двi повiстки, i батьковi, i синовi, - сказала тiтка. - Ти не знаєш - вiйна почалася.

      - Вiйна? - жахнулася Лiза.

      - Ха-ха, перше квiтня, нiкому не вiрю, - засмiялася Любина мати.

      *

      У той рiк Лiза зрозумiла, що дорослi бувають не лише злими, а й безрозумними, нi, недоумкуватими.

      

      Лiза назавжди зрозумiла, що є речi, якими не жартують. Це вiйна, пожежа, смерть, здоров'я близьких.

     Лiзi достатньо було подорослiшати менше, нiж до десяти рокiв, щоб зрозумiти це. Дивно, як дорослi люди можуть не розумiти таких елементарних речей.

      

      Лiза зрозумiла головне - нiчому не можна вiрити, не можна вiрити тому, що кажуть чужi, не можна бути довiрливою.

     Це загартувало її характер.

     

     У другому класi розпочалося вивчення української мови. Папа виписав Лiзi журнал "Барвiнок", щоб вона розвивала українську мову. До цього Лiзi поштою щомiсяця приходив лише журнал 'Веселi картинки'.

      

     Ранiше усi виписували газети, журнали поштою. Причому газети надходили майже щодня. Люди все це перечитували. Адже у них не було iнтернету))

      

      Якось тато поставив Лiзi завдання - прочитати одну казку у Барвiнку.

      Лiза казку сумлiнно читала, але коли ввечерi тато прийшов з роботи, вона зовсiм не змогла переказати її.

     - Як ти читала? - суворо запитав тато.

      - Тату, але я не розумiю, як це овочi та квiти можуть розмовляти мiж собою, як вони можуть кудись ходити. Ти менi краще з газети доручи читати статтю, а я перекажу.

      

     Папа взяв дитячу газету 'Пiонерська правда' i наказав доньцi прочитати невелику статтю.

      Через десять хвилин Лiза прийшла переказати оповiдання:

     - Дiти зiбралися у великiй концертнiй залi, - жваво почала вона. - За кiлька хвилин на сценi з'явився космонавт. Малята заплескали в долонi.

      

     Лiза переповiла статтю.

      - Молодець, - сказав тато. - Iди, гуляй.

      

     Лiза задоволена почала збиратися на вулицю.

      

      А тато з того часу перестав задавати доньцi позакласне читання. Вiн зрозумiв, що вона добре читає українською.

      

     Справдi, як це квiти можуть розмовляти та ходити? Хiба що у улюбленiй казцi Лiзи 'Квiти маленької Iди' Ганса Християна Андерсена.

     

      Якось навеснi була сильна гроза. Хмари згустилися над мiстом, виблискували блискавки.

      

     Лiза почула телефонний дзвiнок. На той час уже провели телефони всiм охочим.

      - Алло, - вiдповiла Лiза.

      - Лiзо, виходь на вулицю, - почула вона голос хлопчика Сашка з їхнього пiд'їзду.

      - Там же злива, - посмiхнулася Лiза.

      - А ми в пiд'їздi постоїмо, я грози боюсь, - вiдповiв Сашко.

      - Добре, виходь, я зараз.

      *

      Через п'ять хвилин Лiза, Люба та Сашко вже стояли у пiд'їздi.

     

      - А чого ти боїшся грози? - запитала Лiза сусiда.

      - Тому що сильний грiм та блискавки, - вiдповiв вiн.

     - Але ж ми в будинку, глянь, якi товстi стiни, - заспокоювали його дiвчатка.

      - Краще постоїмо трохи, - попросив Сашко.

      - Добре, на мою думку, гроза стихає, - сказала Лiза. - Ти iншим разом не бiйся, закрий кватирки i не вмикай електрику. Просто сиди, грай машинками на диванi.

     - Спробую, - пообiцяв Сашко.

      

      'Напевно, вiн прикидався, - вирiшила Лiза. - Просто захотiв поговорити з дiвчатками'.

      

      Вона не повiрила, що вдома можна боятися грози. Адже дiм - наша фортеця))

     

      Сусiдка Наташа часто била дiвчаток. Раз за разом - шльоп.

      

     Лiза дуже болiсно сприймала цi ляпанцi. Адже вона пам'ятала, як її маленьку часто кривдили. Але дiвчатка нiяк Наташi не вiдповiдали, боялися старшу подругу.

      

      Якось Наташа шльопнула i Лiзу.

      - Не бий мене, - грiзно сказала Лiза.

      - А то що? - з викликом вiдповiла Наташа.

      - А то я тобi теж дам, - обурилася Лiза.

      - Тiльки спробуй, отримаєш у мене, - погрожувала Наталка.

      - Не думай, що битимеш мене, як Любу, як Таню, - твердо сказала Лiза, ставши навпроти Наташi.

      

      Подружки насторожилися i оточили дiвчат, якi сперечалися.

     Вони думали - Наталка майже на голову вища за Лiзу i старше на три роки, напевно вона переможе в цьому поєдинку, навiщо Лiза з нею зв'язалася? Перемовчала б, як ми. Що вона бореться за права людини?

      - Ой, вона менi погрожує, чи менi почулося? - Наташа замахнулася на Лiзу.

      

      Мiж дiвчатами почалася бiйка.

      

      Наталцi було зручнiше бити малу, адже вона була вища за Лiзу i руки у неї були довшими. Але Лiза i не думала здаватися, вона кулаками норовила потрапити до носа Наташi.

     

     Наташа не чекала такої вiдсiчi маленької дiвчинки та вiдступила.

      

      Бiйка завершилася. У дiвчат на обличчi була кров вiд подряпин.

      - Ще хочеш? - першої почала Лiза.

      - Годi з тебе, - вiдповiла Наташа.

      

      Всi дiвчата були приголомшенi i дивилися на своїх подруг.

      

      - Якщо ще будеш чiпати мене - отримаєш у нiс, - грiзно сказала Лiза.

     - Подивимося, - пообiцяла Наташа.

      

      Як не вiдчувала Наталя свою перевагу, але їй довелося прийняти ту думку, що у Лiзи безстрашне серце, що вона не терпiтиме принижень i побоїв.

      

      Як би там не було, Наташа бiльше нiколи пальцем не чiпала Лiзу, але шльопала iнших подруг.

     Лiза спостерiгала за дiвчатками, що вони не дають вiдсiчi i дозволяють себе бити i дивувалася.

      

      А Наташа Лiзу поважала за те, що вона така безбоязна.

     

      Якось Лiза поверталася зi школи зi своєю подружкою.

      Стежка до будинку була не асфальтована, i дiвчата чистили забруднене взуття бiля бордюру.

      

      Повз проходив вiдомий хулiган. Вiн був рокiв на чотири-п'ять старшим за дiвчаток. Всi його прозивали Рудим за його вогняно-рудий чуб i ластовиння на обличчi.

      - Що ви тут стали, дурнi, ноги чистите, проходити заважаєте, - сердито сказав хулiган.

      - Не чiпай нас, йди повз - вiдповiла Лiза, спокiйно продовжуючи чистити взуття.

      

      Хулiган пiшов уперед. Ймовiрно, думка, що якiсь малi не звернули на нього жодної уваги, не злякалися, не розплакалися, не давала йому спокою. Вiн вiдiйшов метрiв на вiсiм, узяв камiнь у руку i замахнувся.

      

      Камiнь потрапив Лiзi у око. Вiко миттєво опухло. Лiза схопилася за око. Подружка злякалася. Дiвчата швидше побiгли додому до Лiзи.

      

      Бiля пiд'їзду на лавцi сидiла бабуся Наташi.

      - Здрастуйте, - привiталася Лiза, заплющуючи долонькою око.

      Бабуся дiвчаток не впiзнала.

      *

      - Мамо, - дзвонила Лiза по телефону, - приїдь, менi Рудий каменем в око потрапив.

     Мама зблiдла. Вона вiдпросилася з роботи i помчала додому.

     

      Побачивши Лiзу та її розпухле око, мама жахнулася. Вона швидко зiбрала доньку, i вони побiгли до лiкарнi.

      *

      Лiкар уважно розглядала око дiвчинки.

      - Ще два мiлiметри, i ваша дiвчинка не мала б ока, - сказала тiтка-лiкар.

      

      Мама дуже переживала.

     - То вона бачитиме? - запитала вона з хвилюванням.

     - Можливо, зiр упаде, - вiдповiла лiкарка. - Звiсно, така травма матиме свої наслiдки.

      - Доню, - плакала мама.

      *

     Увечерi око побачив тато.

      - Лiзо, розкажи, як все було? Ви самi зачепили цього хулiгана?

     - Тату, ми його не чiпали, я йому сказала - не чiпай нас, йди повз.

      

      Лiза докладно розповiла, як було дiло.

      

      Наступного дня мати Лiзи написала заяву в мiлiцiю.

      *

      Далi був суд, мамi хулiгана присудили штраф. Його мама казала, що хлопчик добрий, що на нього намовляють.

      

      Може, якби його мама по-iншому виховувала сина, не вигороджувала б його, вiн би не потрапив через кiлька рокiв у в'язницю, але це вже зовсiм iнша iсторiя.

      *

      А ця iсторiя закiнчилася тим, що Лiзi довго лiкували око, капали краплями, потiм вона одягала окуляри на уроках, щоб бачити, що написано на шкiльнiй дошцi.

      

      Згодом Лiзi довелося читати в окулярах, але це її не лякало, адже окуляри їй личили.

      Головне - око цiле!

      

     

      У другому класi у Лiзи народилася сестра.

     Спочатку маму поклали взимку до лiкарнi. А потiм, прийшовши одного разу зi школи, Лiза побачила маленьке лiжечко i загорнуту в ковдру маленьку дiвчинку.

      

      - Це твоя сестра Сонечка, - сказала мама.

      Сонечку Лiза одразу полюбила. Вона гралася з нею брязкальцями, доглядала, поки мама готувала їсти або прала.

      

      Соня теж любила старшу сестру i весь час хотiла з нею грати.

      *

      Сестричка Сонечка пiдросла. Мама влаштувала її у ясла.

      

     Лiза часто забирала сестру з ясел ранiше, одразу пiсля сну, щоб Сонечка менше застуджувалася i менше хворiла.

      

      Iдучи в ясла, Лiза уважно переходила дорогу на свiтлофорi.

      Вона несла сестрi чисту сукню, щоб вести Сонечку додому охайною та ошатною.

      *

      Якось Лiза забрала малу з ясел i привела додому. Дiвчата стояли в пiд'їздi i Лiза дiставала ключ вiд вхiдних дверей. Вiн завжди висiв у неї на шиї.

     

      У цей час сходами спускалася тiтка Дiна з четвертого поверху.

     - Ой, яка маленька дiвчинка, - почала вона щипати Сонечку.

      - Не чiпайте її! - заступилася Лiза. - Не думайте, якщо Соня маленька, її можна щипати!

     - Я не боляче, - заперечила сусiдка.

      - Нi, не треба! - твердо казала старша сестра. - Нiколи не чiпайте її!

      

      Як би там не було, але сусiдка бiльше нiколи не щипала Сонечку.

      *

     Якось мама однокласницi Лiзи, яка працювала медсестрою в яслах, побачила Лiзу у вiкно.

     Вона вийшла назустрiч дiвчинцi.

      - Доброго дня, Лiзо, - сказала вона. - Що ти сьогоднi отримала за диктант?

      - П'ятiрку, - запросто вiдповiла Лiза.

     - А моя Свiтланка що?

      - Четвiрку, - вiдповiла Лiза.

      

      Лiзi вивели сестру iз групи. Вона її переодягла i повела додому.

      *

      Наступного разу мама однокласницi Свiтлани знову запитала, що отримала Лiза з контрольної роботи.

      - П'ятiрку, - вiдповiла Лiза.

      - А моя Свiтланка?

     - Трiйку, - Лiзi стало соромно.

      

      Тут Лiза раптом зрозумiла, що вона зробила погано, розповiвши, що отримала однокласниця.

      

      'Чому вона запитує мене? - подумала Лiза. - Адже пiсля роботи Свiтлана сама розповiсть мамi про свої оцiнки'.

     

      Медсестра, мама Свєти, почала буквально переслiдувати Лiзу.

      - А що отримала Свiтланка за вiрш? А що Свєтi поставили за диктант? А що у Свiтланки з контрольної?

      

      Лiза почала ховатися вiд мами Свiтлани, намагалася промайнути непомiтно в групу за сестрою.

      

      А коли раптом тiтка її заставала, то вона вiдповiла:

      - Не знаю, я не пам'ятаю, нам не роздавали зошити.

      

      Маленька Лiза розумiла, що тiтка вчить її доносити на її однокласницю.

      

      Донощики стежать за iншими людьми i доповiдають все старшим. Лiза зрозумiла, що з донощикiв виростають поганi люди.

      

      Дивно, що доросла тiтонька цього не розумiла i наполегливо переслiдувала маленьку дiвчинку.

      

      Коли Сонечка пiдросла i її перевели з ясел до iншого дитячого садка, Лiза зiтхнула з полегшенням.

     Тепер не треба ховатися вiд настирливої ​​медсестри i обманювати, що вона не знає, яку оцiнку отримала однокласниця.

      

      Ось так, змалку, Лiза пiзнавала ази життя i дiзнавалася, що таке добре, а що таке погано.

     

      Сонечка часто хворiла, коли ходила в ясла.

      Якось Лiза прийшла зi школи, а у Сонi температура. Мама дала їй лiки.

     - Няня, - Соня простягла руки до Лiзи.

     - Мамо, вона хоче до мене, - зрадiла Лiза.

     - Ну, вiзьми, - погодилася мама.

     - Я тiльки помию руки, - Лiза побiгла у ванну.

      

      Пiвдня Соня не злазила з рук старшої сестри.

     Лiза навiть не могла спокiйно поїсти пiсля школи. Соня нiкого не визнавала, лише сестру. Так вони разом їли, разом грали iграшками i разом заснули ввечерi в лiжку.

      

      Лiза зрозумiла, як вона любить маленьку Соню i як Сонечка любить її.

      *

      Якось восени на татовiй роботi органiзували поїздку до лiсу за грибами.

      Соня була ще маленька i до того ж знову захворiла, мама залишилася з нею, а тато з Лiзою вирушили до лiсової поїздки.

     

      У лiсi було чудово, вони з татом гуляли лiсом i милувалися високими соснами, дихали свiжим лiсовим повiтрям, збирали маслюкiв, яких було багато пiсля дощу.

     Лiза була в теплих шкарпетках та гумових чоботях, мокра лiсова пiдстилка була їй не страшна.

      

     А потiм вони з татом їли маминi пирiжки, якi вона їм спекла в дорогу.

      Поверталися вони вже пiзно ввечерi, стомленi, але дуже задоволенi.

      *

      - А де Соня? - насамперед запитала Лiза, увiйшовши в квартиру.

      Вона пошукала сестру, але її нiде не було.

      

      Тато iз запитанням дивився на маму.

     - Вона у лiкарнi, - сказала мама. - У неї отит - запалення середнього вуха. Тому вона весь час хворiла, а лiкарка прогавила, не перевiряла вуха дитинi. У неї пiвсклянки гною викачали з вуха.

      

      Лiзi було дуже шкода молодшої сестри. Вдома без неї було нудно i безлюдно.

     Нiхто не брав без дозволу Лiзини акварельнi фарби, нiхто не брав її ляльок, подарованих на восьме березня.

      *

      Минув час. Сонечка видужала i повернулася додому.

      

      На неї чекав сюрприз - Лiза приготувала їй пензлики, фарби, альбом для малювання.

      - Сiдай, помалюй, - запропонувала Лiза сестричцi. - А хочеш - пограй ляльками.

      - Нi, на ручки, няня, - попросилася Сонечка.

     

      Лiза взяла її на руки та мiцно поцiлувала.

     

      Якось Лiза та Сонечка були вдвох вдома.

     - Коли мама з роботи прийде? - запитала Сонечка.

      - Скоро вже, пограй трохи iграшками, - вiдповiла старша сестра.

      

     Лiза пiдiйшла до вiкна, визирнула з-за фiранки. 'Так, швидше б прийшли батьки, скоро подружки вийдуть гуляти, - подумала Лiза, - менi Соню треба передати батькам. Може, й мене на вулицю випустять'.

      

      Батьки все не йшли.

     Лiза визирнула вдруге. Знову нiкого, тiльки повз вiкна проходили троє хлопцiв, рокiв на чотири старшi за Лiзу. Вони побачили Лiзу у вiкнi i пильно дивилися на неї.

      - Що дивитеся, - сказали Лiза у зачинене вiкно.

      

      I тут сталося неймовiрне! Цi троє хулiганiв кинулися в пiд'їзд i побiгли вгору сходами.

     Вбiгши на Лiзин поверх, вони зупинилися.

      

     - Соня, хулiгани у пiд'їзд побiгли, сидимо тихо, як мишки. Дверi не вiдчиняємо, - Лiза попередила сестру i пiшла дивитися в вiчко на дверi.

     - Добре, - сказала перелякана Соня.

      

     Хулiгани стали перед дверима.

     - У яку квартиру? Цю чи цю? - запитав один, сумнiваючись, в яку квартиру подзвонити.

     Вони вирiшили подзвонити до квартири праворуч.

     

      - Хто там? - пролунав тонкий голос сусiдки.

     - Вiдкрийте, будь ласка, - сказали хулiгани.

      - Хто ви такi? - здивувалася сусiдка, стоячи за дверима. - Чого я вам маю вiдкривати?

     - Вiдкрийте, ви нас щойно у вiкно бачили, - вiдповiли їй.

      

      Ситуацiя з одного боку була кумедною.

     Сусiдка, повна жiночка, вчителька музики з тоненьким голоском, випитувала, хто до неї рветься у дверi.

      

      А з iншого боку, Лiзi було страшно. Чого вони рвонули до пiд'їзду? На що вони розраховували? Що їх впустять у квартиру?

      

     Лiза злякалася за Сонечку, адже Лiза була дiвчинка вiдповiдальна i вiдповiдала за сестру, а також вона боялася, що Сонечку злякають.

     

     Лiза тихенько спостерiгала у дверне вiчко.

      У пiд'їздi стояли троє хулiганiв, один був кремезним, другий високий, а третiй спритний блондин.

      

     - Нiкого я не бачила, - продовжувала сусiдка.

      - Ну, ми мимо проходили, ви у вiкно дивилися, - пояснювали хулiгани.

      - Нiкуди я не дивилася, я на кухнi їсти варила. Iдiть своєю дорогою, - прогнала їх сусiдка, так i не вiдчинивши дверi.

      

     До Лiзи у дверi вони дзвонити не стали.

      

     Вона через фiранку спостерiгала, як цi троє вийшли з пiд'їзду i пiшли далi. Вона зiтхнула з полегшенням.

      

      Лiза зрозумiла, що якщо повз вiкна йдуть чужi, особливо хлопцi, краще взагалi не виглядати у вiкно. I дверi нiкому не можна вiдчиняти, не у всiх людей добрi намiри. I взагалi нормальнi люди без запрошення не ходять у гостi.

      

      'Незабаром батьки прийдуть з роботи, треба їм обов'язково розповiсти про цих хулiганiв. Ех, був би татко вдома, вiн би з ними швидко розiбрався', - зiтхнула Лiза.

      

      - Менi вже можна не прикидатися мишкою? - запитала Сонечка.

      - Звичайно, - засмiялася Лiза. - Ой, мама та тато йдуть, побiгли зустрiчати!

      

     Соня кинула iграшки та кинулася до дверей.

     

      У четвертому класi Лiза навчалася у першу змiну. Соня в садку, батьки на роботi.

      Лiза поверталася зi школи, вiдпочивала, обiдала, робила домашнi завдання, читала.

      

      Якось задзвонив телефон.

      Вона зняла слухавку:

     - Алло.

     - Привiт, Лiзо, - вона почула голос хлопця.

     - Хто це? Я не впiзнаю, - здивувалася Лiза.

     - Ми тут компанiєю зiбралися, приходь до нас, - вiдповiв хлопець.

      Лiза почула голоси молодi, були там i голоси дiвчат.

      

     - Я вас не знаю. Не маю часу, прощавай, - вiдповiла Лiза i поклала слухавку.

      

      Вона не зрозумiла, хто це дзвонив, що за гамiрна компанiя. 'Може, телефоном помилилися', - припустила Лiза.

      

      На її подив дзвiнки почали повторюватися. Якийсь хлопець морочив їй голову, а вона не могла зрозумiти, чи не розiгрують її однокласники.

      

      Телефонний знайомий поводився не дуже пристойно, iнколи вiн використовував слiвця, якi у сiм'ї Лiзи не вживалися. I хоча вона завжди поспiшала завершити розмову, вiн дзвонив знову i знову.

      

      Вона розповiла про все батькам.

      Папа сходив на телефонну станцiю, щоб дiзнатися з якої квартири йдуть дзвiнки, де збирається неблагополучна компанiя. Але там вiдповiли, що дзвiнок iз телефона-автомата, розташованого бiля магазину.

      *

      Якось увечерi батьки були вдома. Знову пролунав телефонний дзвiнок.

      

      Лiза зняла слухавку.

     - Вiн? - запитав тато.

     Лiза ствердно кивнула. Папа сказав:

     - Потримай його на телефонi, поговори з ним.

      

      Тато накинув вiтровку i побiг до магазину.

     

      У телефоннiй будцi стояв хлопець i балакав. Татко почув уривки фраз, рiзко вiдчинив дверцята кабiнки i вирвав трубку у хлопця.

      

     - Лiзо, - покликав тато по телефону.

     - Так, тату, - озвалася вона.

     - Все, клади слухавку.

      *

      Тато схопив хлопця в оберемок. Той чинив опiр, кричав, що покличе друзiв.

     Тато був безстрашний i невблаганний. Вiн затяг цього хлопця до них у квартиру.

      

      Лiза вперше побачила цього телефонного хулiгана. Вона його нiколи ранiше не бачила.

      

      Хлопець був щiльної статури, вiдгодований.

     - Що, потрапив до тещi на млинцi? - запитала мама. - Я вже викликала мiлiцiю.

     - Що тобi вiд неї треба? Говори, - суворо запитав тато, звертаючись до гостя. - Лiзо, ти його знаєш?

     - Нi, - вiдповiла дочка.

     

     - Ми просто дзвонили поговорити, - виправдовувався хлопець.

      - Ти подивися на себе, вiсiмдесят кiлограмiв i на неї. Що тобi треба вiд дитини? - гнiвалася мама.

      

      Хлопець обм'як. Коли вiн хулiганив i куражився, вiн був герой, але потрапивши в реальну ситуацiю, де на силу знайшлася бiльша сила, вiн одразу зник, злякався.

      

      Лiза не знала, чим закiнчилася справа в мiлiцiї. Просто телефоннi хулiгани iз цiєї компанiї її бiльше не турбували.

      *

      Це зараз у всiх мобiльнi телефони, щоб бути на зв'язку.

      Наразi формуються правила спiлкування - не вiдповiдати на дзвiнки з незнайомих номерiв, одразу скидати дзвiнки вiд незнайомих людей та не розмовляти з ними, блокувати їх телефони.

      

      А в тi роки такої культури не було, дiти часто виявлялися беззахисними проти зловмисникiв.

     Звичайно, тут потрiбна була допомога батькiв, адже вони нашi першi друзi та захисники.

     

     Лiза любила спiвати мамi, коли та лiпила пельменi, пекла млинцi, варила борщi або пекла її улюбленi булочки у формi троянд.

      

     Лiза сидiла на стiльцi, спiвала всi популярнi пiснi та спостерiгала за вмiлими маминими руками.

     *

     Колись Лiзi у маминому журналi попався рецепт печива зi збитим бiлком. Але ласощi швидше нагадували тiстечка, нiж печиво.

      

     Лiза замiсила тiсто за рецептом, розкотала його в ковбаску та порiзала на маленькi кружечки.

      Вона сама включила духовку i спекла рум'яне печиво.

     Збивши бiлки з яєць, Лiза поклала бiлок на кожну печенюшку, а зверху прикрасила вишенькою з маминого варення.

     *

      Увечерi батьки прийшли iз роботи. Вони дуже здивувалися, побачивши гору тiстечок.

     - Ти сама напекла? - запитала мама. - Ось молодець!

     - Смачно! - спробував тато. - Господинечка.

      

     Сонечцi теж сподобалися тiстечка.

     - Соню, вишня з кiсточкою, - нагадувала Лiза сестрi.

      *

      Лiзi було приємно пригощати всiх такими ласощами. Не раз вона ще пекла свої улюбленi тiстечка та пригощала всiх.

      

     Батьки приходили з роботи, а на холодильнику таця, заставлена ​​тiстечками з бiлками та вишеньками або з варенням, над яким зверху стояла горка з бiлкiв.

      

      I одразу ставало у домi тепло, святково, всi пригощалися, хвалили Лiзу, а їй було приємно, що всiм смачно.

     

      Свята Лiза любила.

     Уся родина збиралася за круглим столом, мама пригощала чимось смачненьким. А Лiза їй завжди допомагала накривати на стiл, розставляти тарiлки та фужери, розкладати виделки.

      А пiсля свята Лiза допомагала прибирати зi столу та мити посуд.

      

      Якось пiсля дня народження мама помила салатницi i поставила їх на холодильник сохнути. Салатницi стояли одна в однiй, були серед них i двi кришталевi.

      

      Наступного дня Лiза прийшла зi школи, пообiдала та пiшла трохи вiдпочити. "Ой, забула компоту випити", - подумала вона i попрямувала до кухнi.

      

      Не встигла Лiза вийти iз зали, як почула гучний кришталевий дзвiн iз кухнi. Вона оторопiла вiд несподiванки i поспiшила подивитися, що сталося.

      

      Коли вона увiйшла на кухню, то побачила на пiдлозi безлiч дрiбних кришталевих уламкiв. Двi маминi кришталевi салатницi та одна скляна розбилися вщент. "Що ж я скажу батькам?!" - злякалася Лiза.

     

      Але робити нема чого, вона взяла вiник, совок i стала старанно змiтати уламки у вiдро.

      *

      Увечерi батьки прийшли iз роботи.

     - Чого ти засмучена, Лiзо? - запитав тато.

     - Салатницi розбилися, - зiтхнула дочка.

     - Як? Самi? - здивувалася мама, не знайшовши їх на холодильнику.

     - Самi, - вiдповiла Лiза. - Я була в залi i почула гучний кришталевий дзвiн. Приходжу - тут дрiбнi уламки. Я поприбирала все.

      

      Мама зазирнула у вiдро для смiття i побачила залишки вiд її салатниць.

     - Гаразд, зiзнайся, що ти випадково розбила. Ми тебе не лаятимемо, - сказала мама.

     - Мамо, я їх не чiпала, вони стояли вгорi i вибухнули.

     - Добре, Лiзо, йди, гуляй, - сказав тато. - Може, вони розлетiлися вiд напруги скла, добре, що Лiза не поранилася, - пояснив вiн мамi.

     - Не треба було одна в одну ставити, - жалкувала мама.

     - Нiчого, я тобi новi салатницi подарую, - пiдбадьорив її тато, - ти так смачно готуєш.

      Мама посмiхнулася.

      *

      А Лiза зрозумiла, що з кришталем треба поводитися дуже обережно. "Ось виросту i теж куплю мамi салатницi", - подумала вона.

     

     Коли Лiза виходила на вулицю, їй хотiлося погратися з подружками, але маленька Сонечка часто ув'язувалася за старшою сестрою.

     - Мамо, ну забери її, ми хочемо пограти у бадмiнтон iз дiвчатками, - скаржилася Лiза.

      

     - Соня, йди сюди, - кликала мама, але малеча все одно бiгла за дiвчатками, де була старша сестра.

      *

     Якось Соня ганялася за сестрою. Лiза за дерево - Соня за дерево, Лiза на лавочку - Соня на лавочку, Лiза на карусель - Соня на карусель.

      

      Лiза забiгла до пiд'їзду i зачинила дверi. Соня вперлася об скло, щоб вiдчинити дверi.

     Раптом скло лопнуло, у Сонi з руки ринула кров.

      

      - Мамо! - закричала Лiза, затискаючи руку Сонi.

      

     Прибiгла мама, схопила Соню, i вони всi разом побiгли до лiкарнi.

      

      Лiкар обробив рану i перевiрив судини та сухожилля.

     - Сухожилля не пошкоджено, - оголосив вiн, - судини цiлi. Обiйшлося легким переляком. Стежте за дiтьми, матусю.

      

      Лiкар зашив рану i зробив перев'язку.

      *

      Пiсля цього випадку Лiза зрозумiла, що з маленькими треба грати обережно.

      

      А Соня зрозумiла, що не можна спиратися на скло, це дуже небезпечно.

     *

     Рана у Сонi згодом загоїлася, але на нiжнiй шкiрi у зап'ястя залишився шрам.

     Вiн увесь час нагадував Лiзi, що малюкiв треба жалiти i оберiгати, навiть якщо вони пустують.

     

      У школi Лiза була завжди дiвчинкою з примiрною поведiнкою, тихою, слухняною та доброзичливою.

     Єдиним випадком, коли її можна було покарати за поведiнку - це коли у четвертому класi вона побила Пашку, за те, що вiн не давав їй проходу i весь час дражнив.

     Це буває, коли хлопчаки вперше закохуються у дiвчаток.

      

     Лiза спочатку не звертала уваги на Пашку, потiм вiн став їй набридати, зрештою, Лiза його зловила та побила. Пашка сидiв на останнiй партi i плакав. Лiзi було дуже його шкода, але що зроблено, те зроблено. Сам винен, чого чiплявся.

      

     Але Лiза зрозумiла, що не можна бити слабших. А Пашка був слабший. Вiн був худенький i зовсiм не вмiв битися. Ех, Пашка-Пашка.

     Але закоханiсть Пашки вмить зникла. Бiльше вiн Лiзу не дражнив i не чiпав взагалi.

      *

     Якось на уроцi української лiтератури до вчительки прийшла мати якогось учня.

     - Дiти, сидiть тихо, читайте, - суворо сказала Ганна Iванiвна. - Я хвилинку поговорю з мамою.

      

     Але хто ж у класi сидить тихо, коли нема вчительки? Звiсно, хтось у когось кинув папiрець, хтось вiдповiв, хтось смiявся, хтось штовхався, комусь дiсталося лiнiйкою.

     

     - Я все чую, - зазирнула Ганна Iванiвна. - Заспокойтесь.

     Хлопцi притихли.

      *

      Розмова вчительки з мамою затягнулася.

     За п'ять хвилин у класi знову було гамiрно. Коли увiйшла Ганна Iванiвна, то сказала:

     - Усi здаємо щоденники. По поведiнцi два.

      

     Лiза неохоче здала щоденник. Це було несправедливо. Вона сидiла тихо, а вимагати, щоб хлопчики не пустували без вчителя, то було непедагогiчно. Це дiти, вони непосиди, у них грає енергiя.

      *

     - Що ти сьогоднi отримала? - увечерi спитав тато.

     - П'ятiрку з географiї та двiйку по поведiнцi.

     - По поведiнцi? - разом здивувалися батьки. - Неси щоденник.

      

     Лiза вiдкрила щоденник, де на мiсцi уроку української мови було написано: 'Поведiнка 2' та пiдпис.

      

     - Це було непедагогiчно, - почала Лiза. - Вчителька вийшла з класу, хлопчаки шумiли.

     - Непедагогiчно, багато ти розумiєш, - сказала мама.

      

     А тато нiчого не сказав. Вiн усе зрозумiв. Дiти були без нагляду, наданi самi собi.

      *

      Потiм у всiх учнiв у класi з'явилися у щоденниках бiлi трикутнички. Туди вкладалися листки щоденника, щоби не було видно попереднiх оцiнок, це така маленька хитрiсть.

      

      Лiзини п'ятiрки були прихованi трикутником, але й несправедлива двiйка теж.

      

     У життi бувають несправедливостi. Треба вмiти їх пережити, виявити стiйкiсть та терпiння. Потрiбно бути сильними i самим намагатися бути справедливими.

      Завжди.

     

     У п'ятому класi Лiза несподiвано почала рости. Може, тому, що любила молоко i часто його пила.

     До дванадцяти рокiв вона майже виросла i стала високою. Нi, вона не була найвищою в класi, але десь п'ята-шоста по зросту серед двадцяти дiвчат. Крiм того, у неї намiчалася струнка фiгура з тонкою талiєю.

      

     Її вже нiхто не ображав, як малу, а як до вiдмiнницi ставилися з повагою. Крiм того, Лiза добре зналася на математицi, ходила до математичного гуртка i вирiшувала завдання краще i швидше за хлопчикiв.

      

     А ще вона не скупилася, а давала списувати домашнi завдання i на контрольних, а бувало, i вирiшувала чужi завдання.

      

     Лiза, як i ранiше, багато часу просиджувала за уроками, а завдань задавали багато. Вона давно не звертала уваги, що її назвуть зубрилкою через те, що вона добре вчиться, чи червоним сонечком, що мало буває на вулицi.

      

     "Пiсля школи я пiду вчитися в iнститут", - Лiза знала це з дитинства.

     А для цього треба було старатись, добре вчитися.

      

     Лiза навiть не образилася, коли не її, а її шкiльну подружку Люсю Холодову послали до пiонерського табору Артек на березi Чорного моря.

      

     Лiза все розумiла. I знала, що в їхнiй школi багато дiтей, гiдних поїздки до Артеку, i не вона перша на черзi. А Люся до Артека потрапила не випадково - у неї мама на м'ясокомбiнатi працювала.

      *

     До дванадцяти рокiв Лiза була хоч i не дорослою, але цiлком розважливою дiвчинкою.

     Вона багато розумiла, де добро, де зло. Розумiла, що треба вмiти постояти за себе, захищати молодших, а якщо треба, пiти проти сильнiшого супротивника.

      

      Вона розумiла, що не можна терпiти глузувань i знущань. I що не все вирiшується кулаками. Iнодi можна поранити словом чи вбити зневагою.

     *

     Колись у пiонерському таборi пiонервожатий написав на фотографiї загону побажання Лiзi.

     Там було написано: 'Залишайся такою, якою ти є'.

      

     

     Лiза завжди зберiгала цю фотографiю. Вона завжди прагнула залишатися такою, якою вона була з дитинства - чистою, душевною, доброю, спiвчуваючою, вiдповiдальною, сильною духом i справедливою.