Аннотация: ЧЕТВЕРТА КАЗКА iз серiї "У селi, як у селi". Казка про дружбу, взаємовиручку та про те, що не можна пускати злиднi на порiг.
- Мороз мiцнiшає, - сказала баба Груня, ховаючись пiд ковдру. - А у нас тепло, дрова ще є, Матвiйко багато наколов.
За вiкном завивав сильний вiтер. Баба Груня в холод пустила козу Маняшу в хату погрiтися. Вона стояла бiля порога i жувала сiно, оберемок якого кинула бабуся. Поруч бiля печi лежав пес Дозор. Раптово пес схопився, пiдбiг до дверей, Маняша вiдсторонилася. У дверi постукали.
- Йду, йду, - вiдповiла баба Груня, злiзаючи з теплої печi. - У кого це потреба в таку погоду по вулицi ходити?
Бабуся накинула пухову хустку, пiдкинула полiно в пiч i виглянула у вiконце. Вiкно залiпило снiгом, але баба Груня все ж розгледiла двi жiночi фiгури. "Прочани напевно, - подумала вона, - застала ж їх така негода, замерзли мабуть".
- Ти чого це? А-ну, йди собi грiйся, - сказала вона, але пес не вiдходив, а пхав носа в отвiр дверей.
Баба Груня вiдсунула мiцний засув в сiнях i вiдкрила дверi.
Порив вiтру пiдхопив жменю снiгу i вкинув в сiни. На порозi стояли двi жiнки - одна худа, молодша, а iнша мiцна така, плечиста. На молодiй був вузький сюртук, потертий вiд часу, i синя вовняна хустку на головi, а та, що старша, була одягнена в латану тiлогрiйку, на теплiй спiдницi теж була велика латка, пришита чорними нитками. На головi у неї була стара хутряна шапка, що не закривала вуха, а поверх шапки була накинута чорна дiрява шаль.
- Пустiть погрiтися, - забасила старша.
- Мандрiвницi ми, - протягнула молода.
- Р-р-р, - загарчав на них пес.
- А-ну, йди погуляй, - баба Груня виштовхала пса на вулицю, - померзнеш, добрiшiм будеш. Заходьте, гостi дорогi, - запросила вона в дiм жiнок.
Вони увiйшли, скинули верхнiй одяг i оглянули хату.
- Небагато живеш, бабусю, - сказала молода.
- Та звiдки йому взятися багатству-то, - баба Груня ставила чайник на пiчку i казанок, щоб розiгрiти кашу. - Одна живу, помiчники хiба що сусiди. Хлiб є, i то добре. Та ще хата тепла, чоловiк мiй будував, та не дожив до старостi. А ви сiдайте за стiл, гостi дорогi, зараз нагодую вас, чим Бог послав.
Гостi сiли на лавку бiля вiкна i склали руки на животi.
- Хлiб вчора пекла, з борошна пшеничного та житнього, - баба Груня стала накривати на стiл.
- А чого у вас коза в хатi? - пробасила старша гостя.
- Так як же худобину не пожалiти, - вiдповiла бабуся, - морози на дворi, в сiнях холодно. У тiснотi та не в образi, так, Маняшо?
Коза глянула на господиню сумними очима, нiби щось хотiла сказати.
- Ось пес десь мерзне, - зiтхнула господиня. - Треба б його впустити в дiм, по такiй погодi хороший господар собаку не вижене.
- Нiчого з ним не станеться, - знову пробасила старша мандрiвниця. - Буде знати своє мiсце.
Баба Груня поставила казанок з кашею на стiл, нарiзала хлiба. Молода стала їсти кашу, а стара сидить, руки склала, мовляв подавай ще на стiл.
Баба Груня зварила три яйця, поставила на стiл. А повна гостя все не їсть, мовляв, подавай ще, бабусю, не скупися.
Баба Груня принесла з сiней бутель огiркiв i поставила на стiл.
- Що ж ти, господине, гостей холодною кашею пригощаєш? - невдоволено сказала повна гостя.
- Так, охолола напевно, - заметушилася бабця, поставила казанок в пiч розiгрiтися i пiдкинула дров у вогонь.
- Що ж у тебе, бабусю, навiть м'яса в домi немає? - запитала молода.
- Курочок у мене немає, свинок теж, - вiдповiла господиня. - Яйця i тi у сусiдiв взяла.
- Погано живеш, бабусю, - дорiкнула повна гостя.
- Нам з Манею та Дозором вистачає, ми не скаржимося, - посмiхнулася баба Груня.
Гостi їли не поспiшаючи, сидiли за столом до пiзнього вечора. А ввечерi полiзли на пiч грiтися.
Баба Груня хотiла було яйце з'їсти, не лягати ж голодною спати, дивиться, а гостя-то з'їла яйце, тiльки шкаралупа i залишилася. Пожувала бабуся хлiбну кiрку, що залишилася вiд цiлої буханки хлiба, зiтхнула i спати лягла на лавку бiля вiкна. Та так i не заснула - дуже холодно, нiде старi кiсточки погрiти, а на печi гостi хропуть.
*
Погостювали гостi три днi.
З'їли запаси баби Грунi пiд чисту, залишилися тiльки порожнi полицi в коморi. Нi картоплинки, нi муки не залишилося в хатi, анi жменi зерна кашу зварити.
- Рiж, - кажуть гостi, - бабусю, козу.
- Як же, козу? - здивувалася господиня. - Козу? Годувальницю?
- Ме! Ме! - надривається коза.
А гостi:
- Рiж! I все тут.
Пiшла бабуся в сiни, вiдкрила дверi, Дозор в хату вбiг та давай на гостей гавкати, ледь не порвав. А гостi схопили свою одежину та з хати геть.
Сiла баба Груня, плаче:
- Дозоре, дорогий, а менi i погодувати-то тебе нiчим, все злиднi з'їли, тiльки сiно для Маняшi i залишилося.
*
А мандрiвницi пiшли до баби Килини на постiй проситися. Пустила їх Килина, заметушилася стiл накривати.
Мандрiвницi стали хату розглядати. Дивляться, самовар на столi у господинi, продати можна, грошi виручити.
- А це тобi рослинна олiя на млинцi, - посмiхнувся дiд Федiр.
- Ой, спасибi, сусiди дорогi, - вклонилася баба Килина. - Не забуду добро ваше, на млинцi приходьте в гостi.
- Iншим разом, - посмiхнувся Федiр. - Як Масниця буде, то прийдемо.
*
- Якi ми багатi, - говорила баба Груня козi та псу. - Дозоровi вiд картоплi очистки зварю, а Маняшi листочки вiд бурячка.
Раптом Дозор встав i пiдiйшов до дверей, виляючи хвостом.
- Добра людина завiтала? - запитала бабуся, бачачи, як веде себе пес.
I правда в дверi постукали. Баба Груня вiдкрила дверi.
- Здрастуйте, бабусю, - привiтався Єфрем. - Ось вам медку з нашої пасiки.
- Ой, спасибi, тобi, добра людино, - заплакала бабуся. - Добрi люди не дали померти вiд голоду. Дай Бог, тобi i твоїй матерi Пелагеї мiцного здоров'я.
- I вам довгих рокiв, бабусю, - вiдкланявся хлопець.
*
А Параска розвезла морквину i додому повернулася, та забула дверi на засув закрити.
Хотiла вона кашу гарбузову варити, дивиться, а в будинок увiйшли двi жiнки:
- Ми мандрiвницi, - кажуть, - пусти, господине, на постiй.
Баба Параска взяла вiник:
- А чи не тi ви злиднi, - каже, - що людей до останньої зернини об'їдаєте? Я вас звала на порiг? Чого в хату увiйшли, а-ну, пiшли звiдси, - Парасковiя погнала їх вiником.
Вибiгли злиднi за порiг, погрожують Парасцi, а вона їм вiник показала:
- Щоб я вас тут не бачила! - кричить.
*
Зажурилися злиднi. Нiхто їх не шанує, в дiм не пускає. Кажуть, iдiть самi попрацюйте, на хлiб заробiть.
На вулицi холодно, а ще собаки на злиднi гавкають, того дивись - покусають.
- Що будемо робити? - запитує молода злидня. - До кого пiдемо?
- Тут про нас всi дiзналися, не пустять в хату, - пробасила стара злидня.
- Їсти хочеться, - зiтхнула молода.
- Так, добре ми у баби Грунi погуляти, - посмiхнулася стара, - до останньої зернини.
- Шкода, - каже молода, - бабу Килину не обчистили. Зараз би щiв ??поїсти!
- У селi Веселому нам немає радостi, - зiтхнула стара злидня, - треба йти в село Вiдрадне, там церква, станемо на папертi, може що-небудь дадуть.
Побрели злиднi до Вiдрадного. Проходили вони повз млина.
Молода Злидня каже:
- Може до мельника зайдемо, вiн мужик багатий, у нього муки сила-силенна!
- Мельник мужик жадiбний, добро своє береже, у нього миша не пробiжить в коморi, - попередила стара злидня.
Молода злидня заглянула у вiконце хати мельника.
- Дiтей пирогами годує мiрошничка. От би пирiжок, - облизнулася вона.
- Мельник дуже грiзний до злиднiв, не пустить вiн нас, пiшли, - покликала бувала злидня.
- А його вдома немає, - вiдповiла молода i постукала у вiкно.
Дверi вiдчинила молода дружина мiрошника Параскева.
- Подайте, Христа ради, - склали благально руки злиднi.
- Злиднi?! - вигукнула мiрошничка. - Ось я вам задам! - замахнулася вона качалкою.
- Побiгли! - крикнула молода злидня. Стара поспiшила за нею.
*
А в селi Веселому у баби Грунi в цей час зiбралися гостi. Баба Груня наварила картоплi, баба Килина напекла хлiба та пампушок, баба Параска принесла огiрочки та квашенi помiдорчики. Дiд Прохор принiс молока i яєць. Дiд Федiр принiс медового квасу, а Васелина принесла велику в'ялену щуку, спiйману в рiчцi сином Матвiєм.
- Погуляємо! - сказав дiд Прохор.
Раптом у дверi постукали.
- Я вiдкрию, - сказала Васелина i пiшла в сiни.
На порозi стояв мельник Захар з великим мiшком борошна.
- Сiдай, Захаре, з нами за стiл, - запросив дiд Федiр. - Випий з нами меду, щоб нiколи не було голоду в селах наших i взагалi на всiй землi.
- Поспiшаю я, - сказав Захар, - але такiй компанiї вiдмовити не можу. Здоров'я вам, нашi старi, живiть довго, а ми вам допоможемо, чим зможемо, - Захар пiдняв кухоль. - От тобi й медок!
- Дякую, сусiди дорогi, - почала Груня, - спасибi, що вiд злиднiв вберегли, що нагодували, напоїли молочком, угощайтесь чим Бог послав!
- Наступного разу всiх на щi запрошую, - пiдтримала її баба Килина. - Дякую вам, всiм селом нас пiдтримали, вiд злиднiв позбавили.
*
Довго ще сидiли по-сусiдськи старi та молодi. Маняша в сiнях жувала сiно, а Дозор сторожив пiд вiкнами, щоб нiхто поганий не забрiв до хати, де добрi люди зiбралися.
А ще вiн слухав, як в хатi спiвали. Василина затягнула:
- Вздовж рiки розкинулося селище Веселе, селище Веселе, люди в нiм веселi.
Старi заспiвали слiдом за нею:
У городi допоможуть, врожаї збирають,
Всi сусiдiв виручають, кожного всi знають!
Василина знов затягнула:
- Бiля гiр розкинулося селище Веселе, селище Веселе, люди в нiм веселi.
А старi затягнули:
Один одного шанують, вiд бiди оберiгають,
Хлiбом-сiллю пригощають, на святах гуляють!
*
А злиднi добрели до села Вiдрадного. На краю села стояла кузня, а поруч хата коваля Савелiя. З кузнi було чути монотонне постукування ковальським молотом.
Злиднi зупинилися й прислухалися.
- Давай стукати у дверi, - каже стара злидня. - Проси тоненьким голосом, жалiсливим. Дайте, мовляв, Христа ради.
- Напевно в кузнi немає їжi, - шепнула молода злидня.
- Стукай, може копiйку дасть. А я сховаюся за кут.
*
Коваль Савелiй кував молоток, коли в дверi кузнi постукали. Вiн взяв щипцi i опустив заготовку у воду. Краплi води вiдскакували вiд гарячої поверхнi. Коваль залишив заготовку на ковадлi, а сам пiшов вiдчиняти дверi.
Яке ж було його здивування, коли вiн побачив злидню! Вiн їх пам'ятав з дитинства, вони приходили до його бабусi i об'їдали її до останньої крихти.
- Ось я тебе розпеченими щипцями! - крикнув грiзно коваль. - Зараз на щипцi i у вогонь!
Злиднi перелякалися не на жарт. Бiгли вони, свiт за очi, а в село Веселе i село Вiдрадне вже не поверталися, нiколи.
