Рукопис, знайдений пiд прилавком

Аннушцi К. – охотницi до жахливих казок.

...Це мiсто не те i опiвнiч не та...
Б. Пастернак

  15 сiч.
  Сьогоднi тихо. Нi живих, нi мертвих.
  Iз живими все зрозумiло: свята скiнчились. У мене не залишилось жодного подарункового альбому з видами. Пiд землею у свята краще за все продаються альбоми з видами, кулiнарнi книги та дитячi книжки з картинками. Я загортаю ¬х у плiвку, щоб цей пил – пил усюди, пил завжди, пил в"¬дагться в пальцi, у сторiнки, в легенi – не зiпсував глянсовi небеса над Спасом-на-Кровi. На обкладинках альбомiв з видами найчастiше свiтлини Смольного собору або Спаса-на-Кровi. Небеса жахливо яскравi, але на них можна дивитись. Вiд вигляду млинцiв з iкрою на обкладинцi кулiнарно¬ енциклопедi¬ просто нудить. Пiд землею якось дивно сприймагться звичайна ¬жа.
  Проте покупцi реагують спокiйно. Пiд землею книги у подарунок купують по дорозi. Похапцем. Мiж iншим. Tх навiть не надто розглядають, лише прохають: «Менi щось таке гарненьке та дорогеньке». Щоб подарувати якимось iншим, до яких, по сутi, байдуже. Тому в свята йдуть тiльки три -атунки товару. Дiтям – казки, чоловiкам – альбоми, а жiнкам – жрачку. I я стираю пил iз плiвки мокрою серветкою – небеса спалахують такою блакиттю, що очам боляче.
  Вiдвик я вiд цього кольору. Та фi-ня це все.
  Цiкаво, чому мертвi зникли. Нiхто не рiшаг себе у свята? Чи що? Надiя в людях прокинулась, хе-хе... Один-однiсiнький труп пiдпираг спиною стiну – певно, наркоман, не iнакше як випадково скопитився. Навiть не поривагться по¬хати; невiдомо, куди його вивезе – а тут йому непогано. Вже годин зо три сто¬ть, не ворухнеться – рухаються лише зiницi, широкi й каламутнi. Стежить за електричками.
  Мертвi вiд метро не стомлюються. А я – живий.
  Я живу пiд землею, при штучному свiтлi. Я прокидаюсь при штучному свiтлi, виходжу в темряву, спускаюсь пiд землю i видобуваюсь на поверхню, коли там знов темрява i штучне свiтло. Я iсную при штучному свiтлi. Я не те щоб втомився, але весь час iсную мiж сном i явою. Я почав забувати, що таке нештучне свiтло.
  Сонце... Навiть дивно згадувати це слово.
  Метро – це лiмб, ось факт, заяложена iстина, якою нiкого не здивувати. У лiмбi немаг справжнього свiтла й не маг бути. Все правильно.
  I нiяке не пекло, ось що я вам скажу. Я не знаю, де пекло. Може, туди йдуть потяги, про якi оголошують: «На цей потяг посадки немаг». Може, туди можна потрапити ще якось. Проте метро як таке – поза межами. Поза верхнiми межами й поза нижнiми межами. Тому в ньому немаг нiчого по-справжньому жахливого. Усе дивне i тьмяне, але не страхiтне. Лiмб, цим усе сказано.
  Продавав я стосами фантастичнi романи, в яких люди рятуються в метро вiд якогось гiпотетичного кiнця свiту. У тридцятi роки. У вiсiмдесятi роки. В майбутньому. Апокалiпсис, атомний вибух, iнопланетне вторгнення... Фантасти – кумеднi люди. Tздили в метро – i вразилися? Промайнути крiзь лiмб, вийти на поверхню з iншого боку, трiшечки зачепити щось у себе в душi... Гарненьку мiсцинку вони знайшли для рятування людства! Читаю й веселюся. Цiкаво, вони серйозно вважають можливим порятунок вiд пекла в лiмбi? Втiм, вони гадки не мають, що це таке – метро. Вони вигадують якнайжахливiших iнопланетян та мутантiв, абсолютно не уявляючи собi анi тих, анi тих – а про звичайнiсiнькi речi не знають i знати не бажають. Фантастика спокiйнiша за дiйснiсть.
  Тому народ так ¬¬ любить.
  Хоча про метро я теж до пуття не знав, чого там. Iнакше не прийшов би сюди працювати – ах, тут така гарна зарплатня. А тепер вже не пiти... Я працюю по шiстнадцять годин. Iнодi закриваю кiоск шторкою та сплю на найнижчiй книжковiй полицi, пiд касою, прокидаючись вiд шаленого ознобу. Пiд землею рiдко хочеться ¬сти, але спати iнодi кортить нестерпно. I спросоння завжди холодно до кiсток, хочеться випити, хоча б гарячого чаю. Я кип"ячу чай у великому кухлi фальшивого фарфору та плюю на всi правила. Навiть якщо нагряне мог начальство – згори, теж без поняття про те, що таке метро – скандалу не буде. Адже вони знають: пiд землею важко. За це й платять. Майже всiм, хто тут працюг, платять добре. Але грошi потихеньку втрачають сенс.
  Сво¬х колег я називаю сам собi «дiтьми пiдземелля». Майже всi вони живi люди. Лише у вкрай нечутливих з них немаг цього вiдбитку лiмба на обличчi. В усiх сiра шкiра та блискучi очi, мов у морлокiв, блискучi, з червоними прожилками. Новачки товариськi й балакучi. Тi, що працюють пiд землею давно, мовчать i всмiхаються у вiдповiдь на будь-якi запитання.
  Сьогоднi я працюю на Просвiтi. Холодно. Протяг часом доносить запах сиро¬ щойно розкопано¬ землi, його вiдчувагш обличчям, вiн вологий i бiльш живий, нiж уся решта повiтря. Це дуже пригмно. Звичайно повiтря сухе, тепле й мертве, липне до обличчя. Я входжу до метро – i потрапляю в повiтря, стояче, мов болото. Тут усе сто¬ть сторч: повiтря, свiтло, час. Плин часу вдаг плинна змiна цифр на електронних табло. Ранiш я вважав, що це справжнi годинники; тепер мене не обдуриш. Тут увесь рух iлюзорний, i всi думають, що квапляться.
  Книг купують дуже багато. Мiй прилавок щiльно заставлено дешевими книжками в паперових обкладинках. Це детективи, найширвжитковiша фантастика та любовнi романи. Tх купують стосами; тi, хто ¬здить у метро постiйно, використовують книжки, аби втупити в них очi й нiчого навколо не бачити. Хома Брут малював для цього коло крейдою, та разом iз колом неможливо пересуватись. Книжки зручнiшi. Вiдiрвавши погляд вiд сторiнок, можна випадково спостерегти, наприклад, як змiнюгться твог вiдображення у вагонному склi – це вже досить непригмно, але це ж такi дрiбницi.
  Запахи тримаються на диво довго. Вони стiйкi, рiзкi. Хвилi парфумiв, дезодорантiв, туалетно¬ води, сморiд бомжiв – кожний струмiнь повисаг в повiтрi на нескiнченнi хвилини. Вони не змiшуються. За кожною людиною запах тягнеться кометним хвостом. Рух електричок стираг цi струменi потоком протягу, як гумкою. Iнодi протяг доносить виразний запах розтерто¬ ромашки... та це окрема розмова.
  Мiй нiс усе чуг. Я – фiльтр запахiв, звукiв i видiнь, схожих на марення. Я щойно бачив двох жiнок, якi несли щеня бульдога, одягненого в дитячий блакитний комбiнезон з капюшоном. Iз капюшона витикалося його сумне личко, чорне, зморщене, у дрiбнiй щетинцi, iз пронизливими темними очима стомлено¬ дитини-потвори. Пiд капюшон зазирнула стара, сахнулася. Цiкаво, як вона це побачила... може, це зовсiм не цуценя, га?
  Поряд iз кiоском сто¬ть сiра людина. T¬ обличчя, одяг, поза – нiякi, я нiяк не можу сфокусувати на нiй погляд. Цей тип уже хвилин iз десять читаг детектив. Обкладинка книги маячить на сiрому яскравою жовтогарячою плямою. Хата-читальня...
  Слiд би сказати йому, що в мене не бiблiотека, але якось не мовиться. Хто його знаг, чому дядьковi вiд книжки не вiдiрватися. Iнодi iлюзорний свiт – панацея.
  А знеболююче гуманно давати даром – надто таку мiзерну дозу.

  Невдовзi
  Вона знов приходила. Про це не варто думати. Вона купила книжку й пiшла, мовивши лише кiлька слiв. Вона поспiшала. Я ще довго чую ¬¬ запах – запах гiрко-солодко¬ отрути.
  T¬ голос – шелестiння в нiчнiй пiтьмi.
  Все. Досить.
  Маленькi павуки на дуже довгих тонких нiжках п"ють краплинки електричного струму, сидячи на «пiлотi». До «пiлота» пiдключено касу i комп"ютер. Через електричних павучкiв у мене зависаг пошукова система. Я зганяю ¬х щиглями. Вони, по сутi, нешкiдливi створiння, доки маленькi. Один, щоправда, крупнiший; зростом з половину комп"ютерно¬ мишi, нiжки дуже тонкi й високi, на них видно напруженi сухожилки, як на ногах слонiв у Далi. На пластмасовiй головцi – штук iз десять рiзного розмiру червоних очок, що тьмяно свiтяться. Пiд очками – жмуток щупалець, мiдяних, блискучих. Цi iстоти живляться електрикою i готовi на все, щоб украсти трiшки. Вони завше заповзають пiд шторку; найменшi сновигають пiд ногами в пасажирiв, мов смiття; бiльшi прокрадаються по стiнах, повзають пiд рейками, де тече електрична рiка. Зрiдка свiтло навколо повiльно тьмянiг, майже згасаг... ну це вже найкрупнiшi. Такi, думаю, живуть у вiдгалуженнях тунелiв. Дозволь такiй тварi присмоктатися до кабелю – i от тобi магш, напруга падаг по всiй станцi¬. Але електрички ¬х лякають, тому велика крадiжка вигоряг нечасто.
  Моя сусiдка, продавщиця бiжутерi¬, Марина, змахуг павучкiв ганчiркою. Вона ¬х побоюгться, впевнена, що вiд них можна отримати удар струмом, якщо невдало доторкнешся. Розповiдала, як розчавила одного – маленька блискавка простромила ногу наскрiзь, тепер в не¬ два шрами, на подушечцi стопи й на пiдйомi, а з павука витекла ¬дка темна рiдина – як зi старо¬ батарейки. Колись були такi батарейки, великi, круглi, з брунатною електричною кров"ю всерединi. Та я про павукiв. Марина бачила ¬х павутиння, коли працювала на Старому Селi. Павутиння не для полювання, воно перепинаг прохiд до ¬х оселi. Чергова по станцi¬ розповiдала, як iз такого виплутували обвуглений скелет, проте я слабо вiрю в таку рiч. Щоб убити струмом людину, потрiбен дуже потужний розряд, а тi, що ¬х створюють павучки, не сильнiшi за п"гзу в запальничцi. Хiба що в тунелi...
  У Марини вибiлене неживе волосся, очi сiрi, круглi, обличчя вкрито товстим шаром косметики. Нашi стосунки близькi до приятельських. Марина рада, що я працюю поблизу, тому що бо¬ться метросексуалiв. Я ¬х ганяю, але, взагалi-то, ¬¬ страх iррацiональний.
  Метросексуалiв не цiкавлять живi жiнки. Це якийсь рiзновид некрофiлi¬ – вони або просто кейфують вiд вiдчуття землi над головою i загально¬ могильностi довкола, забиваються в якусь нiшу i дрочать, або кадрять мертвих.
  Свiжого мерця, мабуть, порiвняно просто зняти – у них такий жалюгiдний, приголомшений i розгублений вигляд, блукливий погляд у нiкуди, розхитанi рухи... Iнколи нещодавно померлий шукаг свiй потяг годинами, навiть на станцiях, де немаг переходiв з лiнi¬ на лiнiю. Здебiльшого вони – самогубцi, але трапляються й винятки. Одна лiтня тiтка все примовляла, що «до синка ¬де», а синок, як я зрозумiв, помер у лiкарнi, тож у тiтки, певно, стався серцевий напад. Я здорово здивувався, що вона припленталася в метро. Потiм вже зметикував, що зрештою ¬й потрiбно в аеропорт, до Московсько¬. Якiсь дрiбнi грiшки, напевно. Я навiть замикав шторку, щоб посадити ¬¬ на потяг.
  У не¬ була господарча торбина з апельсинами й чистою бiлизною. Забавна баба. Про¬здить якийсь час, звiсно, але врештi вибереться. Ось iншi
  Товар привезли. Потiм допишу.

  20 сiч.
  А запах зовсiм не просто так.
  Рiч у тiм, що десь у тунелi знов вiдчинили отi самi ворота. Це такi сталевi створи, якими звичайно перегороджено колi¬, що ведуть лише туди. Там г семафор, але ворота все одно зачиняють. Про всяк випадок.
  Та якщо вiдкриють – звiдти запах. Завжди той же самий. Розтерто¬ у пальцях ромашки.
  Рiч у тiм, що там з одного боку немаг стiн. З другого – г. Нескiнченна стiна, по якiй iде електрика для потягiв i ще для якихось моторошних речей, цi нескiнченнi переплутанi кабелi. Але за рейками – до самого Стiкса – поля. Iнодi я бачу цi поля вздовж рейкового полотна майже наяву. Вони, здагться, простягаються без краю, поля пiд землею, якi нiколи не бачили неба – i ромашки непевно бiлiють у вiчнiй темрявi. Блiдi, зовсiм без кольору, анi зеленого, анi жовтого, але дуже, дуже духмянi. Вона любить цi квiти, нинi у не¬ в руках букет, загорнений у блискучий целофан. Блiдi квiти, нi живi, нi мертвi. Стебла тонкi й трiшки поточенi цвiллю, але й цвiль пашить ромашками. Вона ледь усмiхагться; ¬¬ губи густо нафарбованi блiдо-рожевою помадою, щоб приховати ¬х природний колiр.
  Сьогоднi ¬й не потрiбна книга. Вона прийшла показати менi ромашки. Бравуг тим, що ходила у полях, з яких не повертаються, чи просто волiг мене налякати – не розумiю. Я надто втомився. Я увесь – лише нюх i
  А раптом ¬й хтось подарував цього букета
  Годi, годi, годi. Не будемо про це.
  Прибиральниця зчинила скандал. Я, бачте, не досить щiльно закрив шторку й погано ¬¬ замкнув. З-пiд шторки просочуються слова, хай ¬м бiс! Tй прийшлося перемивати пiдлогу через ту липку негiдь, всмоктувати ¬¬ в гудучу скриньку на колесах, яку вона штовхаг перед собою.
  Я все розумiю, але це ж не моя провина. Я все замикав як слiд. Просто привезли кiлька ящикiв з новими детективами, зовсiм свiжак, тече з них. Я чекаю – не дочекаюсь, коли Донцова та всiлякi Скаженi-Косi-Кривi-Схибнутi вийдуть, нарештi, з моди. Слова, що ¬х робить ця братiя, розповсюджуються гiрше, нiж гас. Ними завжди тхне довкола, вони просочуються пiд шторку, виливаються з ящикiв, забруднюють iншi книги... Я пiдiймаю коробки з класикою в паперових обкладинках якнайвище, та в дамськi романи, у фентезi, в сучасну прозу все одно багато потрапило. Якщо хтось помiтить – лаятиметься, немов це я винен.
  Якби з класики так текло, нiхто б не скаржився. Але в гарнiй книзi слова – огранованi кристали. Вони нiкуди з мiсця не зрушать, ¬х вплавлено у сторiнки тонко й чiтко, як в оправу. Деякi сучаснi письменники вiдколупують слова зi старих книг, забирають собi... краденi слова випирають, стирчать, рвуть сторiнки гострими кутами. Для них потрiбна абсолютно iнша оболонка. Ось днями один дядько жбурнув менi на прилавок книжку, де крадена фраза на першiй сторiнцi прорвала паперову обкладинку, а крiзь дiрки потекли слова автора i все в сумцi заялозили. Авжеж, погань, погань, я теж так вважаю. Але до чого ж тут я!
  Я цю книжку навiть обмiняти не можу, тому що брак не типографi¬, а видавництва.
  Втiм, це ще пiвлиха. Якщо у метро заборонять продавати книги, то не через слова, а через образи. Образи матерiалiзуються з поправкою на свiт – i я не знаю, як довго здатнi протриматися в буттi цi блiдi примари. Нi, коли я бачу, що знов якийсь манiяк пнеться виповзти назовнi, то бгаю його назад. Та, боюсь, дечому все ж таки вдагться накивати п"ятами, коли кiоск зачинений i коли я сплю. Бачив я одного – напiвпрозора тупа пика феноменально¬ гидоти. Примара людиноподiбно¬ гниди. Як упхати його назад, у книгу – гадки не маю.
  I нiяк не вдагться втлумачити собi, що не моя це справа. Але, мабуть, вiн i не надто шкiдливий.

  Потiм
  Все ж таки зовсiм непоганий дядько. Хоча дядьком його називати, по-могму, не зовсiм точно.
  Кумедно, адже вiн страшенно не сподобався менi з першого погляду. День був навiть не важким, а якимось дурним. Спочатку тi цигани, якi оточили кiоск усiм табором i лементували про жахливий злочин i пекельне вiроломство. Ги-ги, в них машину вкрали! Tм прийшлось ¬хати пiд землею, а в дорозi вони вирiшили затаритися збiрками заклинань i замовлянь проти крадежу. Щоб покарати злодiя, я плакав! Я накопав ¬м стос цiг¬ безглуздо¬ макулатури, вони вiдстебнули за весь стос i пiшли просвiтлими. I самi геть нiчого не поцупили. Якi культурнi, милi люди!
  Кумедно, коли цигани купують брошурятину з циганськими закляттями. А я ж, на¬вний, гадав, що вони самi знають у сто разiв бiльше, нiж написано у цьому непотребi. Але, з iншого боку, може бути, ¬м просто потрiбнi тексти для натхнення. I взагалi, можливо, слова – не головне, головне – кров.
  I цей дядько, у вiдповiдь на мо¬ думки, сказав, що я влучив у саму точку. Головне – кров.
  Не розумiю, чому я не огризнувся. Адже щось педерастичне в ньому таки було. Така собi пiдкреслена манiрнiсть – не манiрнiсть, але надвитонченiсть. Висвiтлене волосся в його сорок п"ять – п"ятдесят рокiв, окуляри в золотiй оправi. Перстень з абсолютно божевiльною гемою з матового чорного каменя. А головне, закрадлива м"якiсть, довiрчий тон, стишений голос, наче мовиться щось поза крагм iнтимне. Все це першо¬ митi здалося страшенно огидним, надто коли вiн нагнувся, i я побачив, що в нього за окулярами на лiвому оцi – справжнiсiньке бiльмо, чи як там воно зветься? Око блiде, без зiницi – але вiн в обидва дивився на мене. Пересмикнуло.
  Я ж хотiв його послати. Точно хотiв. Проте передумав вже за хвилину, коли ми обреготали нову книжку фентезi. Руське фентезi – як руське порно, безглузде i безпощадне, сказав вiн. I цитнув Успенського. I сказав, що на Харитонова, звiсно, дехто в Iнобуттi точить зуби за розголошення тагмниць, що вiн ¬х незбагненно як узнав. За п"ять хвилин менi вже не було непригмно. Мене якимсь чином до нього потягло – i от уже з гомосексом цей потяг стопудово не мав нiчого спiльного.
  Абсолютно незбагненна сила оточуг його, мов магнiтне поле. А в мене, схоже, годящий полюс. Вiдповiднi – притягуються. Невiдповiднi – вiдштовхуються. Такi справи.
  Я ще тодi помiтив, що в нього зап"ястя забинтованi смужками чорно¬ тканини, але кров все одно видно, просякаг на чорному тлi темнiшими плямами. И при цьому вiн анiтрохи не нагадуг потенцiйного самогубця, такий всерозумiючий та спокiйний. На його руках завжди красуються цi пов"язки – на свiжих порiзах. Тому що головне – кров. Йому час вiд часу потрiбна кров для якихось важкозрозумiлих справ. Вiн – не Харитонов i не маг намiру нiчого розголошувати. I абсолютно нiчого не бо¬ться й нiчому не дивугться.
  Це вiн менi сказав, що метро було завжди.
  Я бовкнув щось про ювiлейнi плакати, а вiн хихонув i видав, що руськi люди з любовi до ювiле¬в можуть вiдзначати навiть ювiлей Мiсяця, якщо той пiдвернеться ¬м пiд руку. I що метро – навiть не перевесник цивiлiзацi¬, а просто iснуг межи свiтiв з позамежно¬ давнини, трошки змiнюючись, коли змiнюються обставини.
  Хибкi дороги, сказав вiн. У бiльшостi мiсць пiдземка зветься так. Хибкi дороги.
  Чому – хибкi, спитав я.
  Тому що iнодi ¬х майже немаг, хiба ти не знагш? А iнодi вони самi собою змiнюють напрям. Електрички – це дуже, дуже свiжа iдея. Ранiше тут... були iншi засоби пересування, сказав вiн. I я якось знiяковiв спитати, якi саме. Але потiм спитаю.
  Вважагться, правив вiн далi, що метро – це досягнення сталiнських п"ятирiчок. Атож, комунiстам було не звикати прибирати до рук усiлякi темненькi штучки з безпечнiших. Деякi з цiг¬ братi¬ мали абсолютно упирине чуття. Певно, копаючись у землi в iнших справах, вони натрапили на Хибкi дороги й вирiшили добряче це використати у власних iнтересах. Ти тiльки-но глянь, як чудово все влаштувалося. Я гармонiйно. Люди з великим смаком.
  Що старiша станцiя, то бiльше вона схожа на винятково шикарний склеп. Дуже, дуже атмосферно. Тобi зле, спитав вiн.
  Менi трохи недобре.
  Отже, менi час iти, сказав вiн. Я ще завiтаю. Ми ще поговоримо. Ти чулий. Навряд чи тобi корисна ця робота. Сподiваюсь, ти не затримагшся тут надовго.
  Я не збирався йти.
  Тодi тебе зведуть, сказав вiн. I купив свiй перший детектив у м"якiй обкладинцi. Потiм вiн заходив часто. Iнколи ловлю себе на думцi, що чекаю, коли зайде знов.
  Поговорити.

  сiч.
  Я стою й нюхаю лiлi¬, аж доки продавщиця не тиче мене поглядом, наче палицею. Твердим таким, тупим поглядом. Це здорово непригмно.
  З одного боку, я ¬¬ розумiю. Вона працюг у прибудовi до метро, отже, не належить до «дiтей пiдземелля». Уявляю, як виглядаю з ¬¬ точки зору! Такий собi блiдий сiро-зелений привид iз червоними очима, морлок у запорошенiй пилом безрукавцi типу «ватник», тiнь вiчно¬ мерзлоти, бруд пiд нiгтями, бруд у порах шкiри. Пiд землею це не так помiтно, але тут, у квiтковому магазинi, таке нереально яскраве свiтло, такi чудовi кольори i це повiтря, блискучий папiр хрустить... Тут я – ляпка на бiлому тлi. А продавщиця – така плекана, гламурна панянка.
  Бачила б вона ту! Ох, дiдько, мовчу, мовчу, мовчу.
  Лiлi¬, щоправда, теж не надто живi. Хоча це й прибудова до метро, а все ж таки мiсцинка, що маг до метро вiдношення... але, з iншого боку, може, це й не важливо. Може, це просто шматок тiг¬ брехнi, яко¬ вгорi навiть бiльше, анiж унизу. Адже внизу вся ота брехня сконцентрована лише в жовтих газетах та глянсових журнальчиках, що ¬х продають поряд, а вгорi брехня всюди, куди не кинь оком.
  От узяти цi лiлi¬. Гадагте, десь там г такий величезний сад, де всi вони й ростуть, га? Цi лiлi¬, цi троянди, темнi й тяжкi, як оксамитовi портьгри, цi самурайськi хризантеми й орхiде¬ мов метелики на паличцi? Такий собi сад, роса, сонце... Небеса голубi й глянсовi, пiд небесами – дiвчата, що зрiзують квiточки дачними ножицями та складають букети, такi засмаглi ясочки, золотi, смiхотливi... спiднички злiтають над голими колiнками...
  Це ж усе облуда. А ви й повiрили? Адже вони, цi квiтковi сироти, зросли в замкненому бункерi, пiд лiловим мертвотним свiтлом, у пластикових трунах, повних гнилих кiсток i отрути. Tх обдурили i примусили, сонця вони нiколи й не нюхали, вони теж на свiй кшталт дiти пiдземелля. Винеси ¬х на сонце з цього гламурного штучного сяйва – вони вразяться до незмоги i помруть вiд щастя та туги так швидко, що ви й ойкнути не встигнете. А зараз вони тiльки й можуть, що пахкотiти – i сходять на пахощi, нiякого iншого сенсу в ¬х життi немаг. Запах – це ж ¬х остання надiя на любов, нi?
  Та все одно вони менi до вподоби. Мертве повiтря вони роблять дуже, дуже схожим на живе. Я приходжу сюди подихати, коли здагться, що повiтря у метро мене ось-ось уб"г – i воскресаю на деякий час. Лiлi¬ пахнуть так, що я згадую запах тiг¬, хоча порiвняти, авжеж, не можна. Хiба що голова паморочиться, я п"яний лiлiями, я згадую...
  Бiльше нiкого в магазинi немаг. Я заважаю, час обiду, продавщиця голодна. Вона дивиться на мене роздратовано, витягаг з-пiд касового столика ще тепле людське серце, загорнуте в лаваш, i ¬сть, запиваючи сурогатною кавою. Запах синтетичних вершкiв псуг менi свято. Як можна пити таку гидоту? Я виходжу з магазина i спускаюсь пiд землю. Встигаю полаятись iз черговою – «г жетон – нема жетона». Якого дiдька я, пiдземельна твар, з бейджиком, на якому все написано, маю щохвилини платити за спуск?
  Цiкаво, перед ким вони звiтують за цi мiдяки? Ги, майже всi черговi викривленi по висотi, низенькi та кремезнi, ¬х тiла сплющенi склепiннями пiдземелля, а в обличчях г щось вiд бульдогiв чи мопсiв. Втiм, це цiлком нормально для гномiв, просто коли вперше бачиш тiтку-гнома, здорово дивуг. Я ж ранiше вважав, що в усiх гномiв бороди, усе таке. Дитячi казки.

  22 сiч.
  Олег Борисович показав менi, як вичавлювати кров з детективiв.
  Найбiльше йому подобагться Гаррiс. Вiн видираг сторiнки з «Мовчання ягнят» i вичавлюг над аптечною мензуркою. Сторiнки повiльно набухають кров"ю, потiм вона стiкаг тяжкими темними краплинами. Майже чорна кров, як венозна.
  Дуже вдале джерело, каже вiн. Краще використовувати захiднi книги. У наших кров звичайно змiшана зi спермою в таких пропорцiях, що нi на яку потребу не придатна. А в деяких – i з лайном. Жiночi детективи взагалi не пiдходять; вони робляться з iншого матерiалу.
  Я питаю, чому в мене звiдти лише слова течуть.
  Олег усмiхагться. Усмiшка гарна, добро¬, розумно¬ людини. Намагагться стояти так, щоб його бiлясте каламутне око не дiяло менi на нерви – а може, йому просто так краще мене видно. Каже, що справа в тому, чи¬ руки. Мо¬ для вичавлювання кровi не годяться. Чи був я в армi¬, га?
  Нi, не був. Косив. Власне, й зараз кошу.
  Ти – пацифiст, питаг вiн. Смiгться.
  Не те щоб. Але вдарити людину – мука. З iншого боку, можливо, застрелити було б легше.
  Йому дуже смiшно. Вiн кидаг закривавленi зiжмаканi рештки книжки в урну, закорковуг мензурку i ховаг до портфеля. Звiдти виразне тхне тухлятиною.
  Що це, питаю я.
  Рука слави, вiдповiдаг вiн.
  Я хочу подивитись, кажу я. Я лише читав про такi речi.
  Гаразд, каже вiн. Можна покласти на прилавок?
  Я витягую з-пiд каси стос безкоштовних газет, здагться, «Асток-прес». Олег кладе на них загорнуту в таку саму газету руку мерця, розгортаг iз самовдоволеним виглядом. Рука синюшно-рожевого кольору, як залежана патрана курка, зрiз потемнiшав, тiльки кiстка бiлiг. Чисто помита, як курка.
  Справжнiй самогубець, каже вiн з гордiстю. Гадагш, я ¬¬ вiдрiзав? Це ¬¬ – потягом, чистенько, еге ж? Голова застрягла мiж колесом i запобiжним щитком, ¬¬ ломом виколупували. Всього лише днiв десь п"ять тому, на Техноложцi.
  Навiщо вам, питаю я.
  Про всяк випадок, каже Олег. Хтозна, де доведеться побувати. Добре допомагаг вiд чуми й вiд урокiв. Сприяг спiлкуванню... ну, тобi нецiкаво, з ким. Я ¬¬ доведу до ладу, буде цiлком пристойний оберiг. Дивись.
  Вiн перевертаг руку догори долонею, проводить довгим бiлим пальцем вздовж ¬¬ лiнi¬ життя. Рука конвульсивно здригагться, пальцi скорчуються, майже стискаючись в кулак. Мене нудить.
  Олег усмiхагться, загортаг руку в газету. Вчасно. Вiн саме засовуг згорток у портфель, коли пiдходить дама середнього вiку, щоб купити пачку дурних жiночих романiв. Дама коситься на некроманта, вiн усмiхагться галантно, як французький дворянин вiсiмнадцятого сторiччя.
  Я радий, що вiн до мене приходить. Не сказати, щоб вiн багато купував, але менi до душi з ним спiлкуватись. Тут, пiд землею, вiн один з найадекватнiших покупцiв. А некромантiя, врештi решт, набагато менш непригмна рiч, нiж уринотерапiя.
  Прихильникiв уринотерапi¬ я не зношу. Вони викликають у мене непереборну бридливiсть: чи то менi здагться, чи то справдi у них з рота вiдгонить, як з унiтаза в загидженому пiдземному клозетi. Вони сiро-жовтi, проте страшенно самозадоволенi – i норовлять обговорювати свiй оздоровчий метод зi мною i одне з одним. Розмови збуджують ¬х; я в такi хвилини тихо раюю, що гук потягiв не даг менi дочути всi пiкантнi подробицi. Лише професiйний обов"язок заважаг менi сказати комусь iз них, що вiд безлiчi хвороб ще чудово допомагаг жоване лайно – тiльки конче потрiбно жувати його одне одному. Цiкаво, чи скористаються, бодай з допитливостi? Чим може гидувати подiбний екземпляр?
  Чепурун-некромант, звiсно, нiяким чином ¬х не нагадуг, вiн себе поважаг. От як би менi глянути на зомбi. Хочу натякнути йому, але вiн уже вiдiйшов i розглядаг газети в сусiдньому кiоску.
  Ймовiрно, iз кримiнальних хронiк теж вичавлюг кров... Хоча там вона, певно, навпiл з лайном, спермою та шмарклями й не придатна для його роботи.

  Начебто субота
  Еге ж, вогкiсть гiрша за будь-який мороз?
  Вгорi паскуднiше, анiж внизу – унiкальний випадок. Учора працював майже нагорi, у вестибюлi Петроградсько¬. Велика невезуха. По-перше, кiоск просто розвалюгться на шмаття – шторки прилягають нещiльно, листи оргалiту прибито абияк – у зазори деiнде можна просунути долоню. Шалено дме, я змерз. По-друге, продавець, якого я пiдмiнюю, взагалi нiколи не витираг пiдлогу. Матюки, що протекли з контркультурно¬ прози й детективiв, намертво присохли до пiдлоги i смердять кислятиною. Принципово не прибираю.
  По-третг, найгiрше – стiнка до стiнки сто¬ть кiоск, де продають музику. Продавець, хай йому грець, без упину крутить диск Катi Лель: мусi-пусi, пусi-мусi, солоденький мiй. Шiстнадцять годин поспiль – це гiрше за будь-якi матюки, це катування «музичною шкатулкою», я стукаю в стiнку, я обiцяю набити морду. Сусiд каже, що його начальство вимагаг реклами. Я його ненавиджу, я ¬¬ ненавиджу. За шiстнадцять годин ця мерзота майже матерiалiзугться, похитуючись, висить у повiтрi, крутить задом та облизуг пальцi. Телевiзiйний привид.
  Я заздрю некромантовi. Менi теж потрiбна рука слави; кажуть, вона помiчна вiд телевiзiйних мiазм, що просотуються всюди. Але в мене мало друзiв i немаг зв"язкiв у жодному путящому морзi, а без зв"язкiв таку рiч не здобудеш... i потiм – я не вмiю ¬¬ налагоджувати. Я борюсь iз нечистю кустарними способами: викинув телевiзор i стараюся вiдпльовуватись, коли поряд бовванiг яка-небудь телегадина. Виходить не дуже добре, ймовiрно, я не знаю чогось принципового.
  А у вас немаг книжки про «Дiм-2»? А чому?!
  Телевiзор – найтяжчий наркотик. На ньому сидять усi; почнеш розмовляти з покупцем, вважаючи його нормальною людиною – а дулю, теленаркоман. Реклама, серiали, шоу, концерти – все рушаг по венах, мозок перетворюгться на телетранслятор, згодом клубок кольорових щупалець кублиться в головi, дожираг залишки сiро¬ речовини – адже думати вже неспромога, а там, де пустота, завждие заводиться всiляка негiдь. Вкрай зрiдка траплягться день, щоб хтось не наблював телепередачами – и завжди в калюжi блювотини пивнi пробки та клаптi жiночих гiгiгнiчних виробiв. Лiпше не дивитись, бо самого виверне.
  Юначе, а у вас немаг книжки отого милого ведучого? Та як же, вiн на першому таке шоу веде... Як це – не дивитесь?!
  Слухай, мужики кажуть, за фiльмом «Заселений острiв» уже книжку випустили. Справдi?
  Ну й мiсцинка... Хоч би одна людина порядну книгу спитала...
  Вчора я так втомився, що зiпсувалась погода. Цей гнилий зимовий дощ у темрявi – штука така страшна, що пiд землю майже хочеться. Внизу завжди сухо, навiть коли вгорi вогкiсть проймаг до кiсток. Я кип"ячу чай, мо¬ чоботи промокли, мене морозить. Я автоматично продаю детективи ранковим пасажирам – вони сiрi, соннi, навiть обкладинки не обтрушують. Метро п"г з них; я бачив у вагонних вiкнах таке, що ранками тепер, як усi, втуплююсь у книжку. Про деякi речi лiпше не знати – я бiльше не дивлюсь, я читаю Акутагаву, я читаю Шаламова, я читаю Кортасара, проте останнiй погано допомагаг.
  Я сиджу на обшарпаному стiльцi з кухлем у руцi, мов пан Мозес, я сплю й продаю, я знаю, що теж сiрий, сонний, що очi в мене такi ж пласкi та тьмянi, як у всiх, що я недбало побритий – i менi байдуже. I тут пiдходить вона.
  Вона лине в мертвому повiтрi, ¬¬ обличчя неоново свiтиться, з косметики – лише помада, блiдо-рожева помада, губи зафарбованi цнотливим кольором, головне – очi, темно-вишневi, вi¬ – стрiли, спрямованi...
  Я не можу бiльше, я намагаюсь не думати, я намагаюсь лише бути чемним.
  Жестом фокусницi вона витягаг з томика Джейн Остiн букет примарних димних троянд, усмiхагться. Багровий туман клубочить навколо неонового обличчя, скупчуючись у темнi квiти. Вона кладе на прилавок сотенну, на грошах ще хвилину холодним неоновим свiтлом сяють вiдбитки ¬¬ пальчикiв. Волiю поцiлувати ¬й руку, вона смiгться, вiдсторонягться, йде.
  За нею тягнеться шлейф гiрко-солодкого запаху. Пiдземний опiум, мiй пiдземний опiум. Запах темно-золотий, вiн повiльно тьмянiг i тане; гримить потяг – и навкруги вже пахне щойно розритою землею. Але й це не бiльше, нiж на хвилину.
  Ось чим ще на Просвiтi краще, анiж на Петроградськiй. Тут вже знайомi, час вiд часу заходить хто-небудь, кого пригмно бачити. З Просвiту ¬здять вона, некромант, мила дама, яка любить японську класику, симпатичний грузин, що нiяк не втрачаг надi¬ знайти «Витязя у барсовiй шкурi» в оригiналi, молоденький парубочок, фанат Паланiка... Iнколи п"ять хвилин розмови повертають сили, що ¬х зжерли п"ятдесят попереднiх покупцiв. Я все гадаю: упирино плем"я дiйсно таке тупе чи прикидагться, щоб ефективнiше харчуватися?
  Втiм, менi яке дiло?
  Будь ласка, менi потрiбен брунатний пiдручник з економiки.
  Пробачте, але за цим не до мене. Немаг пiдручникiв.
  Ну тодi почитати що-небудь розумне. Коельо, наприклад.
  Благi небеса... дедалi то важче, то гiрше.
  Якi страшнi обличчя у лiтнiх людей... надто у жiнок. З вiком верхнiй шар стирагться, душа починаг помiтно просвiчувати – i ох... У молодих кошмарнi душi все ж таки гарно приховуються косметикою, ¬х майже не видно, якщо не приглядатися, але у старих дивно поганi штуки стирчать назовнi. А надто впадаг в очi тупа агресивнiсть.
  Мертвих вона покидаг. Вони – як порожнi посудини, хiба що iнколи в них горохом гримлять зо двi останнi думки. Не лишагться навiть страху.
  Несуть кота в контейнерi для перенесення котiв. Кiт кричить. Коти бачать i розумiють усе, йому лячно. Я безсило спiвчуваю. Чутно, як вiн кричить, навiть з ескалатора.
  Цiкаво, кiт чорний?

  сiч.
  Клозет на Просвiтi чистiший, нiж будь-де. Не те, що на Сiнно¬ – довгий коридор увiшано гiрляндами дохлих щурiв, iдеш повз цих щурiв, нюхагш, дивишся, як вони на тебе вищиряються... Чи то мiсцевий оберiг, чи то просто роботяги розважаються. Запах нестерпний. Дурний спосiб розважатися. Я б остерiгся чiпати щурiв.
  Та дарма.
  На Просвiтi щурiв майже немаг, але ними все одно тхне. Помiтно. Стiни клозету пофарбовано в жовтий колiр. В гдиному унiтазi блищать три новенькi гривеники, як у фонтанi, до якого хтось забажав повернутись. На стiнi – трьохбуквена формула. Електричний павучок присмоктався до лампочки, а вона й без того тьмяна.
  Хоча загалом свiтло пiд землею завше яскраве, проте не рiзке, немов пилом припорошене. Якщо довго працюгш у метро, вiд цього свiтла стаг млосно вже по годинi з початку змiни. Але мертвим подобагться, певно, ¬м здагться, що вiн справжнiй.
  Я йду до кiоску. Ззаду хтось горлаг, називаючи мене на iм"я.
  Приятель. Що йому може бути потрiбно вiд мене? Ми давно не бачились.
  Ти отак i сидиш у свогму метро?! Теж менi робота! Книжки з мiсця на мiсце перекладагш?!
  Знаки оклику стирчать з нього, мов антени. Вiн рожевий i пухкий. Я не розумiю, чого вiн вiд мене хоче. Вiн розтягуг губи й округляг очi – ця гримаса мене дратуг, в нiй нема нiчого спiльного з усмiшкою. Вiн жахливо багато говорить.
  Когось пiдiрвали вибухiвкою в метро. Вiн чув по телевiзору. Теж менi новина. Вмирають усюди – безглуздо було б думати, що нiхто не вмираг в метро. Я чую кислий i димний запах вiйни; привид електрички корчиться в неживому свiтлi, перетворюючись на закривавлену арматуру. Мерцi, звiсно, нiкуди не зникають; тiла увозять – проте самi вони залишаються, неприкаяно тиняються по перону. Чекають свого справжнього потяга; iнодi – страшенно довго.
  Зло у метро – звичайна рiч. Але менi все одно гостро шкода розiрваних вибухом мерцiв: з-пiд землi важко добратися до аеропорту, навiть якщо призначено вiдлетiти.
  Упирi, кажу я.
  Приятель договорюг якусь маячню про вiдеозаписи, про мiлiцiю, про жiнок, що виглядали не так, як ¬м належить – i раптом, рiзко замовкши, дивиться на мене.
  Якi упирi, питаг вiн.
  Ти ж сам розповiв, кажу я. Жiнки. Мертвi жiнки, якi вбивали живих жiнок. У Москвi, так? Я не переношу упирiв, мене вiд них вивертаг.
  Тi хворий, горлаг вiн. I починаг верзти якусь нiсенiтницю про торгiвлю мобiльними телефонами, про бонуси, про грошi, про клуби i про теличок. Про те, що менi треба працювати нагорi. Вiд нього огидно вiдгонить пивом, патентованим дезодорантом i телепередачами. Менi хочеться з розмаху опустити шторку йому на пальцi.
  Вгорi – клуби та телички. Внизу – книги й вона. Але про не¬ в присутностi цiг¬ потвори – я нi пари з вуст, хо-хо! Я не такий псих, щоб розпатякувати з людиною згори про пiдземнi справи.
  От чому б йому не забратися? Невже вiн не бачить, що я не хочу з ним спiлкуватись? Вiн – якийсь iнопланетянин; менi ввижагться, чи вiн говорить про телешоу? Невже жива людина може про це говорити? Або – то не телешоу, а щось iз його власного життя?
  Маячня... Невже треба послати його матiрно, аби вiн пiшов? Метро – не те мiсце, де можна матюкнутись без наслiдкiв: примарнi причандали стирчатимуть уперемiжку з лампами на ескалаторi, поки ¬х не зiтруть разом iз пилом. Комусь кумедно, пiдлiтки хихикають, але мене лютить.
  До кiоску пiдходить пес Ваня. Вiн, я гадаю, покруч вiвчарки з дворнягою, немолодий, вже обважнiв, але в нього чудовi очi, всерозумiючi. Вiн ¬здить сюди з Московсько¬, до жiночки, яка продаг шаверму i пригощаг його обрiзками.
  Привiт, Ваню, кажу я.
  Привiт, каже вiн i посмiхагться, показавши язика. Ковбаса г, питаг вiн.
  Я знiмаю шматочок ковбаси з бутерброда. Ваня майже не голодний i страждаг на вiдсутнiсть апетиту через старiсть та нездоров"я, але йому хочеться, аби ми були чимось зв"язанi. Вiн делiкатно бере ковбасу в мене з долонi i неквапно жуг.
  Як справи, питаю я.
  Бачив ¬¬ в Купчинi з якимось хлюстом, каже вiн. Помiчаг, що менi прикро, й додаг: той тип схожий на не¬ i пахне майже так само. Може, брат.
  Та нехай, кажу я. Я нi на що й не сподiваюсь. Як сам?
  Нiчого, каже вiн. Поперек поболюг; ревматизм. Ночую тепер на вокзалi, бiля обiгрiвача. На вулицi занадто холодно.
  Я слухаю i шкодую, що не можу позвати Ваню до себе: нас удвох виженуть з мог¬ кiмнатинки комунальнi сусiди. Та й важко йому буде сидiти вдома по шiстнадцять-сiмнадцять годин, поки я пiд землею. Вiн любить свiже повiтря.
  А бродяжити йому вже не по лiтах...
  Гаразд, бувай, каже Ваня. Менi час.
  Я йому всмiхаюсь. Вiн iде до ескалатора. Я дивлюсь услiд йому i раптом розумiю, що весь цей час мiй приятель щось говорив. Стояв поряд iз кiоском i говорив. Просто так, у порожнiй простiр – абсолютно порожнi липкi слова, що ¬х завжди вiдригують завзятi теленаркомани.
  Добре, що пiдходить покупець.
  Це базiкало, нарештi, домислюгться, що я зайнятий, стулюг пельку i йде. Я продаю Перумова, я продаю Олдi та Стругацьких i всмiхаюсь хлопцевi, який складаг все це в рюкзак.
  Дочекавшись, поки вiн пiде, дiстаю балончик з розпилювачем – там рiдина для очищення поверхонь. Дiстаю ганчiрку, виходжу з кiоску та обприскую стiнку, запльовану словами мого приятеля, – дивно, в нього ж, певно, г iм"я, а я не пам"ятаю, хоч умри, – ретельно обприскую. Потiм витираю цю мерзоту ганчiркою.
  Не люблю, коли кiоск ззовнi брудний, та й прибиральниця лагться.

  25 сiч.
  А спати ж як тягне, матiнко рiдна...
  У кип"яток – два пакетики огидно¬ кави, розчинно¬, але без штучних вершкiв. Ху, отрута! Туди ж – шубовсть настойки елеутерококу та настойки женьшеню. I жменю цукру. Ядерне пiйло. «Адреналiн Раш» кустарного виробництва – вiд ковтка очi вискакують на стебельцях, мов у краба, проте прокидагшся.
  Гаряче – це добре. Холодно, жахливо холодно.
  Бiжать на роботу. В ранкову годину пiк навiть мертвi метушаться – удають, нiби ¬м теж кудись потрiбно. У живих жiнок обличчя намальованi прямо поверх порожнечi, з яко¬ вони ще не повернулись спросоння; у чоловiкiв часто взагалi немаг облич – млистi млинцi, навiть очей не видно. I обличчя з"являться не ранiше, нiж уся ця публiка вийде на вулицю.
  Втiм... Там все одно сонця немаг.
  Юначе, а у вас немаг тако¬ книжки в зеленiй обкладинцi? Дуже цiкава. Не пам"ятаю, як називагться. I про що, не пам"ятаю. Автора я не глянула. Але менi дуже сподобалось.
  Слухай, пацан... а в другiй частинi Чмир Горбатого замочив чи в третiй? Забув уже...
  Ой, юначе, а менi дали одну книжку почитати, а там порнографiя. Така гидота. Лоуренс написав. Коханець яко¬сь ледi. Один секс. Цi сучаснi письменники пишуть такий бруд...
  Менi б Лондона, «Бiле iкло». До школи дитинi... У-у, яка товста! Таку вона не читатиме. У вас тоншо¬ немаг? В половину, а краще – ось таку? Нi? Юначе, я не про це. Ту ж саму книгу, тiльки вдвiчi тоншу!
  Дробовика менi пiд прилавок... Е-хе-хе...
   В нашiй роботi гiрше за все постiйна брехня. А якщо ти не брешеш, то тебе жеруть.
  Забавно. Якщо ти продагш тухлу ковбасу i попереджагш, що вона тухла – подякують, але спробуй, попередь, що книга протухла! Ги...
  В мене пiд прилавком ящик iз новими детективами. За сьогоднi розкуплять. На прилавку – купа сопливих романчикiв, теж свiжак. Книжки такi гарненькi – ¬х хочеться потримати в руках, як у дитинствi – фiгурку з кiндер-сюрпризу. Такi ж гладенькi та яскравi. А всерединi – гнила порожнеча, обман. Вiдкригш – i вiдразу хочеться закрити й помити руки.
  Мiй змiнник тримаг пiд прилавком каламарчик «Трiйного одеколону» – протираг долонi й обличчя пiсля надто бридких книжок. А пiсля упирiв ще й лоток для грошей протираг. Пригмний хлопець, але бридливий до смiшного – певно, йому непросто жити на бiлому свiтi. Поряд з одеколоном лежить його Бредберi, стара книжка, року вiсiмдесят кошлатого – протиотрута вiд Доценко. Вiд темно-зелено¬ обкладинки йде ледь помiтне свiтло i тонкий-тонкий запах сандала – таких нинi не випускають, вiдмiнне було видання. На макулатуру колись розповсюджували...
  Гарна книга, юначе, питаг дебела дама. В не¬ в руках томик iз миленьким орнаментом з квiточок та тоненьких рожевих хробакiв. Гламурне жiноче чтиво, модна книжка. Чи то детектив, чи що...
  Мотлох, кажу я. Ще очманiлий з ранку. Щоб почати брехати, треба прокинутись.
  А ранiше в не¬ були гарнi книжки, каже дама, дивлячись на свiтлину автора – тако¬ само¬ дами з обличчям iз здобного тiста, з яскраво-червоним ротом та вибiленим волоссям.
  I ранiше були мотлохом, кажу я. Завжди були мотлохом.
  Знагте, що, спалахуг дама, тримайте свою думку при собi! Хам!
  Шпурляг грошi, забираг книгу. Довгi рожевi хробаки на обкладинцi та всерединi ворушаться вiд тепла руки, повзуть по тильному боку ¬¬ долонi, заповзають в рукав. Дама усмiхагться вiд лоскоту. Вона ще упаковуг в сумочку гаманець iз псевдокрокодила, коли перший хробак добирагться до ¬¬ ши¬, обережно минаг подвiйне пiдборiддя i втягугться в нiздрю. Дама робить зосереджене обличчя, вдихуг його, мов наркоман – кока¬нову дорiжку. Я вiдвертаюсь. Менi вже протягають грошi за детективи. Слiпий та Скажений.
  По дорозi на роботу матимеш добру компанiю, мужиче. Тiльки в вагонне скло не дивись. Можеш побачити
  Та дiдько з тобою!
  Сьогоднi натовп... з чого б?

  кiнець змiни
  Вона йде повз, до електричок, а я зачиняю кiоск.
  Вона обертагться, киваг, iде далi. Я смикаю ключ зi шторки, соваю в кишеню, йду за нею. Крокiв за п"ятнадцять.
  T¬ каблучки цокотять по мармурових плитах. Довга спiдниця, темна бархатиста тканина – нiжок майже не видно. Тоненька фiгурка, дуже пряма спина. Тендiтна, як статуетка з кольорового скла. В сухому стоячому повiтрi повiльно пливуть ¬¬ темнi локони. Я
   Не можу заговорити. Немаг сил окликнути. Вона проходить повз зачиненого кiоску «Метропреса», повз зачиненого стенда з бiжутерiгю, повз байдужого мерця, що сидить навпочiпки, повз пiдлiткiв, що обiймаються в нiшi – до електричок. Я вперше бачу ¬¬, не замкнений власним прилавком.
  Пустий перон.
  На цей потяг посадки немаг, мовить механiчний голос. А чому вiдчинилися дверi?
  Вона входить у вагон. Я стою й дивлюсь, як вона сiдаг i виймаг з крихiтно¬ сумочки маленьку книжку. Томик вiршiв?
  З перону погано видно.
  Дверi вагона починають зачинятись, сходяться страшенно повiльно – я проскакую мiж ними штукарським порухом. Вона в одному вагонi, я – в iншому, мiж нами – склянi вiконця, вагонний стик. Я сiдаю на найближче до стику сидiння.
  У не¬ книжка Тефi, «Чорний iрис, бiлий бузок», оздоблена картинками Мухи. Видання рiдкiсно¬ елегантностi. Напис на обкладинцi не розгледiти, але формат нестандартний, i загальний вигляд нi з чим не переплутагш.
  Електричка пiрнаг в пiтьму з тужливим гуком, скиглить та гримить. У гуркотi й виттi розчиняються всi звуки. Густе жовте свiтло сто¬ть у вагонi – i я бачу ¬¬ виточене бiле обличчя крiзь два скла. Вона читаг i усмiхагться. Волiв би я думати, що вона
  Час тягнеться,тягнеться, тягнеться. Таких довгих перегонiв, взагалi-то, небагато на нашiй лiнi¬; хiба тiльки в бiк Приморсько¬ – але як би ця електричка могла туди потрапити? Менi вже здагться, що час зупинився зовсiм: ми з нею, роздiленi двома стеклами й вагонним стиком, застрягли в цiй хвилинi, наповненiй жовтим гуркотливим виттям, мов мухи в бурштинi. Назавжди.
  Менi добре вiд цiг¬ думки.
  Але тут потяг уповiльнюг хiд i зупинягться. Механiчний голос нерозбiрливо оголошуг незнайому станцiю.
  Вона сидить i читаг, я теж не рухаюся з мiсця. Станцiя абсолютно менi не знайома – якийсь жахливо обшарпаний, зашорканий вестибюль, жовтувато-сiрий дiрчастий камiнь товстих колон, низька стеля. Назву я не розчув. На цiй станцi¬ ввалюгться несподiвана для пiзнього часу юрба, вона заповнюг вагон мало не напхом.
  Хитаг, з-помiж тiл менi майже не видно ¬¬ – в iншому вагонi теж тиснява. Що трапилось проти ночi?
  На перший погляд у натовпу повно мерцiв i упирiв, навiть бiльше, нiж звичайно. Мертвий, що сто¬ть передi мною, певно, катагться в метро уже не день i не два: шматок зчорнiлого обличчя вiдвалився, я бачу кiстку вилицi, свiтлу в чорному м"ясi; вiн тримагться за поручень трьома вцiлiлими пальцями, п"ясть розпухла. Нiколи такого не бачив: справдi схоже на ходячий труп, а не на блiдий слiд минулого життя, як звичайно. Жах дивитись. Вiд нього вiдгонить падаллю та м"ятною жувальною гумкою – а менi нема куди вiдсунутись. Поряд плюхнулася тiтка, яка зайняла всю решту мiсця на цьому короткому сидiннi, i колишеться з кожнiм рухом потяга, як прибiй в океанi. T¬ сiра туша спакована в сiру дублянку – а то, певно, розтеклась би по всьому вагону. Якiсь темнi пальто, напханi задубiлим м"ясом, висять над нею; з комiрiв стирчать голови без облич.
  Випадково зустрiчаюся поглядом з мертвим. Мимоволi здригаюсь.
  Вiн – живий!
  У нього насмiшкуватi свiтлi очi. Вiн дивиться на мене з сумною усмiшкою, збентежено. Йому нiяково, що я бачу його череп крiзь гнилу плоть – буваг ж нiяково людям, коли неумисно прорвуть дiрку на рукавi або помiтять, що в них на комiрi лупа.
  Мало того, що вiн – живий, вiн ще й не теленаркоман. У тих не буваг такого погляду, всерозумiючого, знiяковiлого й сумного. Мене раптом обдаг соромом. Я намагаюсь поступитись йому мiсцем; вiн заперечно хитаг головою – i волосся, що злиплось вiд позеленiло¬ сукровицi, розгойдугться одним закипiлим ковтуном.
  Я впадаю в довгий ступор, намагаючись зрозумiти, як погднати цей вигляд i цей погляд – але тут у вагонi починагться бiйка. Двог буга¬в у спортивних куртках зчепилися з височенним худим хлопцем у довгому плащi а-ля Нео. У буга¬в круглi червонi пики, очка-родзинки та глибокi чорнi роти. З худого збивають темнi дзеркальнi окуляри – двi уважнi змi¬нi головки дивляться з його порожнiх очних ямок. Буга¬, буркотячи, вiдступають; менi здагться, видовище ¬х вразило. Худий пiднiмаг окуляри, кривить безгубий рот, обтрушуг плащ, пробирагться до дверей.
  Електричка зупинягться. Станцiя менi абсолютно незнайома, але розкiшна, як тi, що ¬х робили у сталiнськi п"ятирiчки. Ваговита, похмура пишнота. I я, розглядаючи колону з чорного мармуру та скла, раптом бачу, як вона йде пероном до виходу в мiсто.
  Пiдхоплююся з мiсця, штовхаюсь i шепочу жахливi слова. Бабця-баньшi верещить менi вслiд так, що ломить у скронях i горить спина. Я насилу вискакую з потяга, пожмаканий, оточений смородом псини вiд доторкiв мерцiв.
  T¬ вже не видно – дiйшла до ескалатора i по¬хала вгору.
  Бiжу за нею, вiдчуваючи себе iдiотом. З капiтелей скляних колон солодкаво всмiхаються бронзовi безокi обличчя. Пiдлога – чорна, лунка, схожа на плити вулканiчного скла. Пустинно. На мармуровiй лавцi розташувався веселий бомж i граг на баянi «Розкинулось море широко» – мелодiя гучно лунаг у високих склепiннях.
  На електронному табло – «00.13.13» – и секунди розтягнулись так, що я бачу цi цифри повну хвилину, поки бiжу. А потiм – ескалатор.
  У щiлинах межи сходами ворушиться i свiтить звичайне пекельне
  Ну, може, й не пекельне, насправдi-то.
  На рухомому поручнi – укритi iнегм слiди ¬¬ пальчикiв.

  Нагорi
  Це жахливо далеко. Вiрнiше, я ¬хав жахливо довго. Здагться, зима вже скiнчилась.
  Певно, все ж таки це тiльки здагться. Холодно, навiть дуже холодно. Снiг довкола лежить, i все так, як повинно бути, проте крiзь рiзкий запах снiгу я чую цей димний, терпкий весiннiй аромат. Я виходжу з метро – i перше, що бачу – мiсяць, блiдо-золотий, квiтневий мiсяць, який дивиться з зимових небес. Мiсяць менi добре знайомий, друг, можна сказати.
  Решта – нi.
  Навкруги дуже звичайна площа з нiчними рундуками. Рекламнi щити. Кiльце маршруток; автобуси покинутi й нерухомi, на лобовому склi найближчого – номер 666, але не свiтиться. Я, хоч умри, не пам"ятаю, де ходить такий маршрут.
  На рекламному щитi у слiпучому електричному свiтлi сяг розкiшна, чорного, мабуть, дерева, труна, заповнена мереживом i атласом. T¬ сфотографовано в iнтер"грi склепу пiд гвростандарт, з рiзьбленими панелями й вузьким вiкном, з якого падаг мiсячний промiнь. Знадливий напис сповiщаг: фiрма «Ахерон», десять тисяч рокiв на ринку. Спочивай у Бозi.
  Я усмiхаюсь.
  На темнiй стiнцi рундука пiд класичною трьохбуквеною формулою – великi лiтери маркером: «Ван Хельсинг, ти вбивця!» Пiд написом спить бездомний пес.
  T¬, звiсно, нiде немаг. Пустинно. Цiкаво, де менi сьогоднi ночувати? Я вперше тут. Як я мiг так зiрватися, наче школяр? Навiщо? Нiколи я так не поводився. Що мене нинi сiпнуло?
  Напад романтики. Iдiот.
  Проте я йшов, мов загiпнотизований. Мене покликали, мовчки, майже не дивлячись у мiй бiк. Але заклику не можна було опиратись.
  Вовчиця, за якою бiжать у лiс клондайкськi пси. Щоб ¬х там вовки з"¬ли. Я – пес. В голову лiзе несосвiтенна маячня.
  Я повертаюсь до вестибюля метро. Передi мною схема лiнiй, сяючий щит, на якому намальовано безлiч заплутаних та переплетених кольорових смужок зi стрiлками. Менi впадаг у вiчi назва «Присмерковий привал» – перехiд до потягiв до станцiй «Золотi ворота» i «Прибережна». Я нiчого не можу второпати. Менi все це незнайоме. Це не Пiтер.
  Це – Хибкi Дороги. Кроляча нора з бiса глибока, i в не¬ безлiч отноркiв. Я провалився по самi вуха. Як повернутись – я гадки не маю.
  Я читаю назву цiг¬ станцi¬ – «Вовчий проспект». Металiчнi, старорадянського зразка, лiтери вкарбованi в темно-сiрий мармур над касами. Жодних тайних знакiв. Цiг¬ станцi¬ в нашому Метрополiтенi немаг, але вона г. Це – Пiтер, але iнший Пiтер.
  У Мiста така безлiч вiдображень, що в них легко заблукати. Я броджу дзеркальним лабiринтом. Не побачити б свого двiйника – це було б вкрай непригмно.
  Я перебираю в кишенi жетони метро. Я не знаю, куди ¬хати – i знов виходжу на вулицю. Я геть розгублений. Я почуваю себе стомленим i розбитим, страшенно хочеться чогось гарячого i спати. Я хочу додому, але навiть не уявляю, що робити, аби туди потрапити.
  У мене в кишенi олiвець, цей зошит, згорнутий в трубку, i гаманець. Я вiдчуваю, як у зошитi проявляються слова, що з"явилися в мо¬й головi. Це менi дивним чином даг надiю.
  В одному з вiдображень Мiста я – бомж. Може, г ще одне – де я i вона...
  Про це зараз лiпше не думати.

  Нiч
  Пiдходжу до нiчного рундука. Продавщиця заспана й блiда; в не¬ пригмне, але сiре обличчя i блискучi очi з червоними прожилками.
  Щурячу кров, юначе, питаг вона.
  Бiднувато, кажу я. Кровi незаймано¬ дiвчини немаг?
  Продавщиця смiгться.
  Бовдур, каже вона. Йди проспись.
  Джин, кажу я.
  Вона регоче. Обережно витираг очi, щоб не змазати чорнi стрiлки.
  Джин з тонiком, кажу я. Ось що менi потрiбно. Купити, я маю на увазi. Банку джину. Не ощадний банк у старому Хоттабичi, а напiй такий, менi, у бляшанiй такiй баночцi. Це можливо?
  Вона заходиться. Згинагться на стiльцi навпiл i стогне.
  Сила Матей¬! Забирайся звiдси, поки я тут зi смiху не сконала. Тебе сьогоднi поцiлували?
  Нi, кажу я. Можеш бути першою.
  Божевiльний, каже вона, схлипуючи вiд смiху. Псих ненормальний. Ти що, з цирку?
  З погорiлого театру, кажу я. Мене несе. Менi радiсно, що вона смiгться, що вона жива, що ¬¬ не нудить телевiзiйною отрутою. Я розумiю, що ми говоримо рiзними мовами; я розумiю: все, що я встиг натеревенити, вона сприймаг як цiлковитий i прекумедний абсурд, я не розумiю – чому. Втiм, мене це не засмучуг.
  Що-небудь випити, кажу я. Протягаю ¬й купюру. Вона дивиться на мене, на грошi – ¬¬ стомлене обличчя пiд бойовою розкраскою стаг спiвчутливим.
  В мене не обмiнний пункт, каже вона.
  Це чужа валюта, питаю я.
  Так. Це валюта... iншого кола. Я у метро торгую, я таку вже бачила, каже вона.
  Iншого кола – чого, питаю я, хоча знаю вiдповiдь.
  Вона зiтхаг. Витягаг пачку тонких дамських цигарок, копiйчану запальничку – i закурюг.
  Не на¬вничай, каже вона. Хочеш палити?
  Я не палю. То iншого кола чого?
  Я не люблю це вимовляти, каже вона сердито. Ну пекла, пекла, настира. Задоволений?
  Я вiдходжу вiд рундука, я плетуся геть площею, освiтленою жовтим штучним свiтлом, i думаю. Метро – це лiмб, думаю я. Проте з чого я взяв, буцiм вище – рай?
  Я – на чужому колi. I менi нема куди йти.
  
  На цеглянiй стiнi бiлим намазюкано «Сила Мате鬻, а поряд – два квадрати, вмальованi один у другий, груба восьмикутна зiрка. Вздовж стiни ростуть стриженi тополi, схожi на закляклих вiд холоду приютських дiтей. Нiч перевалюг за пiвнiч, ¬¬ подих очищагться – вона починаг духмянiти. Вiд димного й свiжого сiльського аромату ночi в мене паморочиться голова.
  Дуже холодно.
  На яскраво освiтленому рекламному щитi – прегарна дiва, що встромила руку по лiкоть у дзеркало. В дзеркалi вiдбивагться вона сама, але невловно iнша, як сестра-близнючка. «Дзеркала Хесалли: побажай – i узриш! – написано пiд дiвою. – Повiр у Дар». Цього я не розумiю.
  Пiд рекламним щитом бiля узбiччя дороги сто¬ть строката компанiя. Tх освiтлюг рекламне пiдсвiчення i жовтий лiхтар – схоже на вiтрину супермаркету. Усього ¬х десь десятеро. Бiльшiсть – дiвчата, але г i юнаки. Вони всi молодi, вдягненi дуже легко й дуже яскраво; розмальованi, немов ляльки. В усiх нарум"яненi щоки – вони рожевi, вони персиковi, вони золотавi – вiд цього молодi люди здаля виглядають дуже здоровими. Зблизька я бачу сiрi обличчя нiчних iстот пiд слiпучим макiяжем.
  Напружено чекають, але вдають iз себе безтурботних. Tх очi блищать, зiницi широкi. Прагнуть виглядати спокусливо, але по позах видно, наскiльки ¬м холодно, ¬м звично холодно, вони стомилися вiд холоду, але не йдуть. Вони базiкають напiвголосно – i раптом замовкають, коли я пiдходжу.
  Ти чумний, питаг тоненька дiвчина у блакитнiй курточцi. Решта дивляться з острахом та вiдразою.
  Нi, кажу я.
  Вiн не бо¬ться темряви, каже хлопець, розмальований пiд мотрiйку помадою й рум"янами – запалi щоки в нього, мов яблука. Вiн або чумний, або божевiльний, веде далi хлопець.
  Що б там не було, нехай валить звiдси, каже другий. Вiн дивиться на мене з холодною люттю, сунувши руки в кишенi. Його приятелi пiдходять справа та злiва; мене вражаг контраст мiж ¬х курточками веселеньких вiдтiнкiв, довгими кольоровими чубками, вбивчим макiяжем – i несподiваною нерозсудливою злобою. Отак зненацька i шпарко лютiють наркомани, яких уже почало ламати. Кожен з них – кастет, що вдаг з себе гламурну каблучку. Дiвчата завмерли, очiкуючи, наче сподiваються на свою частку мого м"яса, коли все буде скiнчено.
  Нехай валить, кажуть збоку. Таким тут нема чого робити.
  Я примiрююсь, кого доведеться вдарити першим i куди вiдступати. Не схоже, що вдасться розiйтися мирно. Вулиця абсолютно пуста й темна, нi машин, нi людей – я розумiю, що шансiв у мене небагато. Компанiя виглядаг ладною на будь-що.
  Я ненавиджу битися.
  Але з цегляно¬ стiни раптом виходить високий франт у бiлому пальто.
  Вiн мiг би бути ¬¬ братом, як сказав би Ваня. Його обличчя сяг в темрявi блiдим мiсячним свiтлом, а очi такi саме вишневi, як у...
  Загальний вигляд – чорно-бiлий малюнок тушшю. Врода чиста й сувора.
  Нафарбованi вiдразу забувають про мене. Вони пожирають його очима, наче попсову зiрку на концертi. Не знаю, що заважаг нафарбованим кинутися до нього – чи то страх перед ним, чи то страх перед тим, що вiн зараз зникне – i кiнець святу – але тримаючись вiддалiк, вони всi концентруються на ньому так, що тремтить повiтря. Тягнуть руки, обличчя – i благають усiм тiлом.
  Поцiлунку. Так наркомани благають дати ¬м дозу. Вони його так прагнуть, що мене сором бере стояти поруч iз ними – i я стрiмко йду геть.
  Я не бачу, що дiгться за могю спиною, i бачити не хочу. Чую лише, що позаду хтось канючить поцiлунок, наче милостиню, а хтось iстерично ридаг.
  Я йду вздовж цегляно¬ стiни, потiм – вздовж будинку, на вигляд абсолютно нежилого, з чорними слiпими вiкнами, з обшарпаними стiнами, з глибокою дiркою пiдворiтнi та мiзерною жовтою лампою, що гойдагться пiд вiтром. Крижаний вiтер пахне так чарiвно, що я перестаю вiрити в пекло. Дуже холодно, i дедалi холоднiшаг.
  Я проходжу повз скляний павiльйон автобусно¬ зупинки. На залiзнiй дiрчастiй лавцi сидить самотня дiвчина з розфарбованим обличчям. Вона вдягнена в пухнасту курточку, мiнi-юбку i панчохи-сiточки, наче хмарного дня влiтку. Дiвчина сидить нерухомо, як манекен у моднiй крамницi.
  Я пiдходжу ближче. На ¬¬ широко розплющених очах – льодянi лiнзи. Я торкаюсь ¬¬ щоки – обличчя тверде, як крига. Дiвчина блаженно всмiхагться безживною усмiшкою манекена. Пiдношу пальцi до очей – на них слiд нiжно-рожевих рум"ян.
  Я раптом розумiю, що чую гурчання мотора. Вулицею повiльно повзе велика обшарпана вантажiвка з брезентовим верхом на кузовi. На дверцятах бiлою фарбою недбало намальовано знайому восьмикутну зiрку з двох квадратiв. Вантажiвка зупинягться бiля павiльйончика з мертвою дiвчиною. З кабiни, не звертаючи на мене уваги, вистрибуг мужик у короткiй смушковiй шубi й шапцi, з довгими руками, приземкуватий, незграбний. Телiпаючи руками за колiна, мов велика мавпа, пiдходить до дiвчини, смикаг – спокiйно i грубо. Потiм обертагться i махаг рукою комусь у вантажiвцi.
  З iншого боку пiдходить ще один мужик. Вiн дiловито обминаг машину i з брязкотом опускаг заднiй борт кузова. Потiм прямуг до свого напарника неквапною, з якимсь прискоком, ходою. На секунду повертагться обличчям до мене. У свiтлi фар i лiхтаря чудово видно – обличчя в цього типа немов викривлене у «Фотошопi», всю морду скорчило вбiк i затягнуло в нiс i вилицю. Цей кривий величезний нiс, що зрiсся зi щокою, яскраво-рожевий, блискучий, подзьобуг повiтря в русi, як у iндика.
  Вони вдвох пiднiмають труп за плечi й ноги i несуть. Жбурляють в кузов; ¬¬ задубiле тiло падаг з дерев"яним грюком. Пiднiмають борт, опускають, щось там вiдкидають – може, ногу дiвчини – i знов пiднiмають. Не поспiшаючи, розташовуються в кабiнi – i вантажiвка повзе далi.
  Усе так просто. I до мене нiкому немаг дiла.
  Я поволi починаю багато що розумiти. Я вдаюся в безнадiйну тугу, вiд яко¬ хочеться метатися й гризти пальцi – але це абсолютно марнi дi¬. Я сповнений дико¬ самотностi й вiдрази до себе.
  I – це настiльки неймовiрно, що не укладагться в головi – я бiльше не хочу бачити ¬¬. Я вiдчуваю себе так, як тi, нафарбованi, що iмiтують дитяче повнокров"я рум"янами, що ждуть i жадають поцiлунку вiд таких, як вона, щоб звiдати небезпечний кейф, вкрасти шматочок Вiчностi – або, в найгiршому разi, померти.
  Ця тагмнича жорстока нiжнiсть – просто наркотик. Вiн викликаг жагу, звикання, розпад i загибель – i менi страшно, менi огидно, я вже наркоман – чи ще нi?
  Я не хочу бути вiд чогось залежним – хай то буде горiлка, геро¬н, телевiзор або навiть вона. Я волiв би вважати, що це кохання, але це – голка, це – дорiжка бiлого порошку, це – пляшка, кинута у пiд"¬здi.
  Я дивлюсь на мiсяць – i мiсяць дивиться на мене.

  Темний час доби
  Я плетуся вулицею навмання.
  Мiсто пусте. Двiчi довгi срiбнi лiмузини безшелесно пролiтають мимо. Довго не зустрiчагться нiхто.
  Звертаю за рiг. На обочинi дороги сидить дiвчинка рокiв десь п"ятнадцяти; вона обiймаг тонкими пальцями колiна, обтягнутi джинсовою тканиною, безформний пуховик завеликий для тендiтно¬ фiгурки.
  Дiвчинка дивиться вздовж вулицi, в електричну iмлу, змiшану в тремтливе желе з нiчним мороком. Я бачу в профiль ¬¬ гостреньке личко, блiде, з синцями пiд очима, воно виражаг бiль чекання й холоду. Свiтле волосся зiбране на потилицi в пучок – пучок стирчить з-пiд плетено¬ шапочки.
  Я пiдходжу. Вона здивовано дивиться на мене. Очi величезнi, синi.
  Чекагш на одного з них, питаю я.
  Еге ж, киваг вона. Закурити г?
  Не палю, кажу я з жалем. Змерзла?
  Прийде i зiгрiг, усмiхагться вона. Переднi зуби ще загостренi знизу дрiбненькою пилочкою, як у школярки.
  Чому – тут, питаю я.
  А де, всмiхагться вона. Все зачинено, крiм закладiв для чумних. Не додому ж його вести. Родичi вб"ють.
  Його вб"ють?
  Мене. Але його теж г кому вбити. Упоко¬ти, тобто. Мати зателефонуг до контори мисливцiв – воно менi треба? Вiн мене кохаг.
  А чому ти жива, якщо кохаг, питаю я.
  Вона втомлено знизуг плечима.
  У нього теж багато всього... Кодекс, Старшi, Поклик... Так i поневiрягмось. Дивись.
  Гордо пiдтягуг догори рукав пуховика, потiм – рукав тоненького пуловера. Рука до лiктя у шрамах – старих, свiжих i ледь загогних. Дiвчинка лиже кровоточиву ранку.
  Поцiлунки, питаю я.
  Ага, киваг вона радiсно. Вiн поцiлуг – i потiм ходиш, як по хмаринцi. Не треба ¬сти, не треба пити, вiдчувагш себе такою легкою-легкою... Родичi прискiпуються, училки в школi усiм листiвки роздають, весь час теревенять по ящику... Ця передача, «Вiра проти Смертi», щовечора о восьмiй, знагш? Мо¬ кожний випуск дивляться. Якщо вже дуже щасливою виглядагш, задирають рукава, пiд комiр заглядають або намагаються нагодувати. А жрачка такою мерзенною здагться... Нiчого, скоро помру ¬м на зло – ото ми з мо¬м зайчиком порегочемо тодi!
  Пекло, кажу я. Так?
  Кинь, смiгться дiвчинка. В не¬ чудовий смiх. Я майже заздрю йому. Невже ти не знагш, каже дiвчинка, що на початку часiв Творець створив свiт-абсолют i людей за власним образом i подобою. Взагалi-то Вiн волiв, щоб у цьому свiтi панувало вiчне добро. Але в людей була свобода волi, а за образом i подобою – означаг, як сам Творець, вони мiстили в собi Все. Взагалi Все, розумiгш?
  I зло, питаю я.
  Кинь, каже вона. Тодi це злом не називалось. Та й не було злом, взагалi-то. Просто такий спосiб буття. Альтернативний. Адже у людей завжди був потяг до творчостi... Пристрасть до самопiзнання там... I деякi з них почали всiлякi ризикованi експерименти...
  I Бог вигнав ¬х iз раю, питаю я. Усмiхаюсь.
  Нiчого Вiн не вигнав, каже вона сердито. От завжди ми мислимо сво¬ми критерiями. Якби самi вигнали тих, хто не догодив, то й Богу ладнi приписати нашу дурну дрiб"язковiсть. Нi фi-а подiбного. Йому просто здалося, що таким... екстремiстам в раю нецiкаво. Або вони не можуть там удосконалюватись... i тодi Вiн створив для них iнший свiт.
  Поганiший, уточнюю я.
  Та нi, каже вона досадливо. Просто в цьому новому свiтi було бiльше мiсця для руйнування. I для... такого всiлякого. На межi грiха. Хоча тодi про таке поняття нiхто й не чув.
  I що?
  I там теж знайшлися такi, яким закортiло солоненького. А Творець створив для них ще один свiт... ще нижчий. На ¬х смак. I деякi й там умудрилися не ужитись. .. а Вiн i для них...
  I багато вийшло свiтiв, киваю я.
  Дiвчинка змахуг скалiченою рукою, пiдтягуг рукав на мiсце. T¬ злегка морозить.
  До фi-а, каже вона. Схiдцями. I що далi вiд раю, то екстремальнiше. Його наставники вважають, що душа, чим замороченiша на розпадi, тим важча – i це дiло тягне ¬¬ донизу. А якщо протягом життя вона набираг ще бажання знищувати – то ще далi вниз. А якщо навпаки – ¬й набридаг зло й хочеться створення – то вгору. I так – вгору до раю або вниз до пекла... от i вся система.
  I до чого ти ведеш, питаю я.
  Та нi до чого особливо, зiтхаг дiвчинка. Просто багато хто вважаг, що наш свiт – це передостання сходинка.
  Я чув таке про свiй, кажу я.
  Ну, не знаю, каже дiвчинка. Дихаг на сво¬ руки, склянi вiд холоду. I я дихаю на ¬¬ прозорi пальцi. Я злюсь на того, iншого, якого вона зве зайчиком. Де вiн блукаг?
  Я чую кроки багатьох людей, занадто гучнi в крижанiй тишi. I розумiю, кого побачу, коли обернусь

  Потiм
  Пацючка, волаг розмальована дiвиця. Я тобi казала, щоб ти тут не вешталась! Вони через тебе сюди взагалi не ходять, суко!
  Дивись, чумний з нею, каже дебелий хлопець, вимазаний рум"янами. Я його зараз урою. Це через нього. Це вiн. Через нього ця сука не бо¬ться тут стовбичити.
  Дiвчинка з хрипким вигуком хапаг з землi уламок цеглини. Я встигаю взрiти блиск леза в штучному свiтлi – вiдпихаю дiвчинку назад, б"ю навiдлiг, чую, як нiж рве куртку, менi жарко, я вiдштовхую вiд себе чиюсь руку, я натикаюсь кулаком на чигсь обличчя, я чекаю удару в спину, я вiдчуваю гарячу лють, я не бачу дiвчинку – i менi страшно за не¬.
  Я ненавиджу бiйки.
  Вiн, вийшовши з тiнi поряд зi мною, обдавши мене запахом м"яти й ладану, вивертаг руку з ножем. Я чую лемент, хрускiт i стогiн. Розмальована дiвиця тягне до нього руки – але за мить сидить на снiгу i труситься в ознобi, клацаючи зубами. T¬ дружок сидить поряд, одна його рука з розчепiреними пальцями стирчить неприродно, як шарнiрна вiшалка у виглядi людсько¬ руки, друга схована пiд пальто, а на обличчi нестерпний змiшаний вираз шаленого болю й наркотичного приходу. Решта не розбiглися: стоять вiддалiк, дивляться голодними й жадiбними очима.
  Вiн обiймаг дiвчинку. На ¬х обличчях – стражденна насолода. Дiвчинка блакитно-бiла вiд холоду, але саме тому ¬й, здагться, вже тепло. Вiн тримаг ¬¬, наче вогонь свiчi, i золоте полум"я ¬¬ життя танцюг в його темних очах. Вiн юний – хоча не молодший вiд живого, звiсно.
  Tм нi до чого немаг дiла – вони тримаються одне за одного, дарма що мiж ними стiна смертi. Смерть мiж ними ранить ¬х, як колючий дрiт, але бiль, який вони чують, далеко слабкiший, нiж страх перед самотнiстю – живий навiть для мерцiв i невмерлих.
  Tх жеруть очима, злизують зорами краплини болю i щастя, але у них – багато, багато, ¬м байдуже, вони розплескують себе навкруги, щедро i спокiйно. Tм не жаль.
  Так минаг рiк. Може, два. Мiй бiк горить, я вiдчуваю, як светр i футболка поступово намокають.
  Дiвчинка штовхаг його, вiн помiчаг мене.
  Тебе поранено, питаг вiн.
  Просто подряпина, кажу я. Куртку порвали. Шкода. Вона менi подобалась.
  Хочеш, я тебе поцiлую, питаг вiн.
  Я смiюсь. Я кажу, що нафарбуюсь, якщо схочу, i що дiвчинка образиться на нас. Вiн смiгться й сердиться, каже, що живому, з якого тече кров, потрiбен лiкар. Я пiдштрикую його, кажу, що справа не в менi i не в лiкаревi – справа в кровi, адже так?
  Справа завжди в кровi. В нiй усе розчинено – життя, смерть, сила, минуле, надiя, бажання... Про це всi думають, вiрно?
  Дiвчинка топаг ногою, кричить на мене, вiн пильно дивиться менi в обличчя – погляд вiдчувагться чимось мiж подякою, проханням i приказом – я розстiбую куртку й задираю светр. Крижаний вiтер проходжугться по шкiрi, обпiкаючи холодом. Я дивлюсь на себе: порiз довжиною з палець, не надто глибокий. Лезо ковзнуло по ребру. Кров тече рiвномiрно й сильно; тепер уже дотекла до штанiв. Його нiздрi роздимаються – вiн нахилягться й лиже мiй бiк, мов пес. Менi нестерпно холодно, його дотики виморожують бiль, кров угамовугться – здагться, просто замерзаг. Заздрiсть нафарбованих вiдчувагться, як задушливий тиск темно¬ води – але раптом напруга зникаг, наче ¬х здуваг вiтром. Мене трусить i колотить, але в якусь мить стаг дуже легко, легко та спокiйно. Нiч, холод, бiль – все це вiдсувагться вбiк, зате я знов вiдчуваю запах нiчного вiтру.
  Запах диму, далеких лiсiв i близького моря, вкритого кригою.
  Я чую смiх дiвчинки з яко¬сь далини.
  З тобою все буде гаразд, каже вiн – голос теж страшно далекий. Посидь трохи, каже вiн. Це минеться. Все буде гаразд.
  Я сiдаю на поребрик. Я бачу лише квiтневий мiсяць у сiчневих льодових небесах. Дiвчинка цiлуг мене в щоку – ¬¬ губи здаються гарячими, просто обпалюють мене, i я ухитряюсь усмiхнутись.
  Потiм – мiсяць i хмари

  Нiякого числа. Певно, вже завтра
  Я бачу ¬¬, мов присмеркову сонну мрiю наяву. Свiтла фiгурка в суцiльному мороцi, проколотому зiрками. Я сплю або галюциную – але все здагться реальним: i нiч, i запах кровi, схожий на запах iржавого залiза, i холод, який обiймаг мене нiжно й мiцно, як смерть...
  Мене трясуть за плече.
  Хлопче, прокинься, замерзнеш. Мiчений, чи що? З глузду з"¬хав, вештатись ночами!
  Я розплющую очi.
  Незнайомець – половина обличчя перетворилася на шматок тухлого м"яса з опаришами, око витекло, а з орбiти тече якась гидота – дивиться тьмяним вцiлiлим оком i посмiхагться. Живий, що виглядаг, як мертвий? Зчорнiла рука – на могму плечi. Запах.
  Дезодорант, хлорка, тухлятина, м"ятна жуйка.
  Чого дивишся, хлопче? Чумних не бачив? Не сiпайся, чума не заразна. Вампи заразнiшi. Не фi- було цiлуватися з Господарями, недоумку. Мiточку потiм нiчим не виведеш. Так i тягтиме блукати в сутiнках, доки не подохнеш.
  А ¬м навiщо торкатися живих, питаю я. До мене повiльно доходить сенс слова «чумний».
  А бiс ¬х знаг! Багато живих зi шкури вилазять, аби ¬х вiдзначили мiткою – тiльки вампи звичайно не помiчають таких. Вампа рум"янами не обдуриш... Чимось ти впав у вiчi королевi, хлопче.
  Не королевi... Не знайшов королеву...
  Ну – королю. Тiльки й рiзницi... Кажуть, вони вiдзначають чистих. Ще кажуть... вставай уже, зад вiдморозиш... Отже, ще кажуть, що ¬х вабить щось особливе в кровi. Кохання... Фi-ня. Забудь.
  Чума... в тебе чума...
  Чума, хлопче – i нiхто не знаг, чому. Iнша мiтка, не така пригмна, я б сказав... бiда, просто бiда – i все. Тiло гниг, проте в ньому живе душа, бiс ¬¬ знаг... Але абсолютно не боляче. Нерви згнили. Можеш iти?
  Я встаю. Мене метляг то в один, то в другий бiк, ледь не сiдаю знов. Холодно, холодно, холодно. Мана пiшла. Вiра – теж. Я бачив вампа й дiвчинку – я бiльш не можу собi брехати. ¦ кохання i кохання – одне даг шанс, друге – нi.
   Я тримаюся за зап"ястя чумного. Вiн до смiшного стильний: в мокасинах, у моднiй куртцi... волосся свiтле, довгувате. Чумний вiдводить його вiд обличчя, щоб не бруднити в тухлiй сукровицi. Його посмiшка здагться спiвчутливою i всерозумiючою. М"ясо на кiстках руки ковзаг пiд мо¬ми пальцями разом з рукавом.
  Добропоряднi громадяни ночами вдома сидять, каже чумний. У доброзвичайних годиться боятись темряви. Присмерками ходять лише покидьки, хлопче. Чумнi, шльондри, вампи... вбивцi... Куди тобi треба-то?
  До метро, кажу я. Куди ж iще. Менi ж на роботу завтра.
  Пiдемо до метро, каже чумний. Менi все одно нефi- робити.
  Вiн витягуг з кишенi пачку цигарок i запальничку. Клацаг п"гзою – i верхня фаланга пальця вiдвалюгться й падаг на снiг. Чумний матюкагться крiзь зуби, нахилягться, пiднiмаг шматочок мертво¬ плотi, дивиться на нього досадливо – i шпурляг в темряву, обклавши лайкою в п"ять поверхiв чуму, присмерки i весь цей поганий свiт.
  Я беру в нього запальничку, виклацую вогник i даю прикурити.
  Чумний дякуг кивком. Вiн водночас розлючений i засмучений майже до слiз. Затягугться. Дим з шипiнням виходить iз гнилих легень.
  Все в бiса несправедливо, каже чумний тихо. Чому – я? За що? Може, лiпше було б здохнути? Сконати насправдi, а не гнити живцем?
  А ти хочеш здохнути, питаю я.
  Чумний довго мовчить. Ми йдемо прохiдним двором, темним, зарослим укритими iнегм скоцюрбленими деревами. Намерзлий лiд ковзаг пiд пiдошвами, в ньому вiдбиваються нечастi жовтi лiхтарi.
  Нi, каже вiн, нарештi. Не хочу. Боюсь, що зникну цiлком. Без слiду. Може, в тiм-то й рiч. Це з бiса жахливо – думати, що можеш просто зникнути. Ось ти г – i ось тебе немаг.
   Але iснувати так – певно, нестерпно моторошно, питаю я несмiливо.
  Зате я г, каже чумний. Посмiхагться; бiлоснiжнi зуби блищать мiж чорними губами. Я бачу, я чую, я мислю, веде вiн далi. Це тяжко, але краще бути так, нiж не бути нiяк. Я – боягуз?
  Нi, кажу я абсолютно щиро. Кожному – свог.
  Ти – гарний хлопець, каже чумний. I знагш, що, веде вiн далi, гетто – це далеко нестерпнiше за чуму i нестерпнiше за смерть, тому якщо приймуть закон про гетто для чумних, я все ж таки що-небудь зроблю з собою. Чумним заборонено виходити вдень – ну i гаразд. На сонце я й у вiкно подивлюсь. Але якщо i вночi заборонять, якщо замкнуть – чого ж менi нюхати власну гниль у чотирьох стiнах...
  Мiсяць, кажу я.
  Чумний киваг. Нiчого, каже вiн. Я взагалi-то дизайнер, тiльки працювати бiльше не можу. Пальцi, бачиш? Пенсiя крихiтна, але ¬сти все одно вже майже не потрiбно... i мало що потрiбно... хiба тiльки кавусi хлебнути... вистачаг на квартирну платню – i гаразд. Iнодi вдагться з кимось поговорити – не в чатi, в реалi. З вампом звичайно, хоч не люблю я ¬х. Або – з тобою.
  Все буде добре, кажу я.
  Вiн знов киваг.
  Якось, та буде. Гаразд, це не важливо. В нашому поганому свiтi ще нiкому не вдавалося зберегти живими i тiло, й душу. Живе тiло – певно, пригмнiше, але я надто боявся все життя, що душа здохне... Фi-ня. Ось метро. Тiльки його ще зачинено. Кави хочеш?

  Кав"ярничка для чумних неподалiк вiд метро – опоряджений брудними бiлими кахлями крихiтний напiвпiдвал, куди ведуть вичовганi сходинки – майже повна. Менi важко дихати вiд запаху мертвечини i тютюнового диму, але тут значно теплiше, нiж на вiдкритому повiтрi.
  Я бачу роздутi обличчя, трупнi плями, вiдшарованi шматки почорнiло¬ плотi; на мене дивляться. Ти – свiжачок або не чумний, чи що?
  Я тут гдиний не чумний. Бармен, зовсiм свiжий, лише обличчя позеленiло та очi запали, усмiхагться, заварюг «еспресо». Запах свiжозмелено¬ кави перебиваг трупний сморiд.
  Хоробрий парубок, каже дiвчина бiля стойки; ¬¬ синг обличчя ретельно замазане театральним гримом – а може, тим, яким гримують мерцiв. Авжеж, усi знають, чума не заразна, смiгться вона.
  Вважагться, що всi знають, похмуро заперечуг хлопець у величезних дзеркальних окулярах. Окуляри i довгий чуб приховують спотворене обличчя, на руках – рукавички з тонко¬ шкiри. Вiн безперервно курить, як i бiльшiсть присутнiх; керамiчна попiльничка повна бичкiв. В його манерах г щось аристократичне. Поряд з ним сидить тиха худенька iстота в шубцi, ховаг обличчя в тiнi пiд великим пухнастим капюшоном.
   Кумедно, панове, говорити про вiдсутнiсть страху у здорових, веде далi аристократ в окулярах. По зомбоящику мiж рекламами i ржакою щодня радiсно повiдомляють, що когось iз нас пiдiрвали або спалили живцем.
  Щоб ми вирiшили, що ця мерзенна iдея з гетто – турбота про нашу безпеку, каже дизайнер. Вони нiчого не роблять просто так. По-перше, на бiса ми здалися в мiстi. Ми крагвид псугмо. А по-друге, потрiбно мати когось на роль офiрного цапа. Спiльного ворога.
  Ото вже так, каже бармен. Медики знають, що чума не заразна, що вона виникаг зсередини, як рак – але по ящику раз у раз натякають на можливiсть заразитись. I воно даг плоди. Мiсяць тому здоровi хлюпнули на мою сусiдку бензином i кинули сiрник... Вiзьми цукор... он ложки лежать.
  Принаймнi, вона вiдмучилася, зауважуг дiвчина. T¬ кавалер, височенний, квадратний, з обвислим обличчям, нiжно обiймаг ¬¬ за плечi. Облиш, каже дiвчина сумно. Жiнкам це тяжче. Знагш, як це – щодня бачити себе у дзеркалi?
  Ти бачиш там щось, чого не бачу я, каже високий. I поки ти жива, я абсолютно не прагну вмирати.
  Дiвчина притискаг його руку з потрiсканою шкiрою i вiдрослими брудними нiгтями до свог¬ щоки. З ¬¬ ока витiкаг крапля каламутно¬ рiдини, скочугться з гриму.
  Як дивно, кидаг аристократ в окулярах. Майже в усiх наших, кого я знаю, за повно¬ неможливостi сексу, з коханням – iдеальний лад. Просто подив бере, який лад. Коли я був здоровим, деякi речi не вiдчувались так гостро.
  Вiн кашляг, гасить цигарку, спльовуг в серветку, знов кашляг. Високий ляскаг його по спинi. Мiнiатюрна iстота гладить аристократа по руцi, скинувши капюшон i виявившись досить свiженьким дiвчам з чорно-синiми плямами на обличчi. До хвороби ¬¬ волосся, ймовiрно, було розкiшним, навiть зараз, тьмяне й ламке, вбите клоччя, воно густе i довге.
  У здоровому тiлi здоровий дух – рiдкiсний талан, каже брунатна мумiя з пергаментною шкiрою i чорними блискучими очима в глибоких ямах орбiт. Вона грацiйна, як балерина; фiлiжанка, наче квiтка, бiлiг в ¬¬ довгих i темних сухих пальцях. Наш свiт давно вже роздiлився на мертвих духом i мертвих тiлом. Причому першим свiтять телешоу, а другим – гетто. Як усе забавно склалося: ¬х зручно любити, дарма що, начебто, й нема чим; нас зручно ненавидiти, дарма що, начебто, й нема за що...
  Дизайнер платить за каву. Я намагаюсь упхати йому сво¬ грошi, вiн вiдмахугться.
  Я все одно не знаю, де таке мiняють. Я б запропонував випити, та спиртного тут не наливають. Вважагться, що вiд нього процес швидшаг... але чумнi не п"янiють, тож яка, в бiса, рiзниця...
  У тебе кров, приятелю, каже лiтнiй – незрозумiло, як вiн взагалi здатен говорити майже чистим, без м"яса, черепом з кiлькома клаптями шкiри й сивого волосся. Нiс провалився, а очi телiпаються в орбiтах, як кульки-липучки.
  У чумних не буваг кровотеч, каже дiвчина, а у здорового зупиниться. З тобою все гаразд, хоробрий хлопче?
  Мене подряпали, кажу я. Я бився з розфарбованою зграгю, яка канючить потойбiчнi поцiлуночки. I справа була варта заходу – за хоробрiсть удосто¬вся надання першо¬ допомоги вiд вампа. Не поцiлунок, але схоже на те. Вже не болить.
  Чумнi смiються. Напiвскелет п"г каву фiлiжанку за фiлiжанкою, не помiчаючи, що пiд ним розпливагться брунатна калюжа. Дизайнер цiдить непомiтними ковтками.
  Менi несподiвано затишно. Мене бiльш не турбуг запах i зовнiшнiсть вiдвiдувачiв кав"ярнички. Tх живi погляди на мертвих обличчях виглядають милiшими, анiж мертвi очi на живих фiзiономiях телезомбi.
  Я базiкаю з ними про дрiбницi й вiдчуваю, що весна коли-небудь настане

  Ближче до ранку
  Я куняю, привалившись до стiни. Крiзь тонку запону напiвсну чую голоси чумних, зрiдка майже розумiю ¬х слова.
  ... а коли був маленький, палко любив тварин. Якось прОклятого щура до оселi притяг, не знаю, де взяв. Мамо, каже, дивись – ¬жачок-мутант. Зелена така тварюка, на всi боки настовбурчена, звiдусiль кiстки стирчать, усе фанеру гризла...
  ...я йому так i сказав: якщо вiд тебе все це слизотiти не перестане, розмалюю пику, що мати не впiзнаг, не гляну, що ти здоровий. Адже нестерпно, коли в оселю тече отака гидота – алергiя в мене на думки покидькiв, нiчого вдiяти не можу. Що бiльше розвалююсь, то сильнiше вiдчуваю...
  ... небеса молочно-синi, як пiзньо¬ весни о пiзнiй годинi, але ще не вночi – i бузок. Найгарнiше – це бузок. Вiн його так написав... можна почути запах, коли довго постояти перед картиною... Коли ще пам"ятагте, як пахне бузок i жасмин...
  ...цiкаво, що ж тодi називати дискримiнацiгю. Я спробував сказати цьому мерзотниковi, що фахiвець з сiтьово¬ безпеки – не кiнозiрка, тому мог¬ трупно¬ фiзiономi¬ за вiддалено¬ роботи вiн може не бачити мiсяцями... як ви гадагте, що вiн вiдповiв, панове?
  ... все ж таки нестерпно, коли тво¬ дверi пiдпалюють вже вдесяте. Я навiть знаю, хто – та що тут вдiгш? Спiймати й вiдлупцювати – бачте, не та вже сила...
  ...коли шкiра почала злазити, вона просто тихенько звихнулася з розуму, бiдолашна. Iнколи забрiдаг сюди; сяде в куточок i скавулить, мов щеня. Iнколи починаг жувати власнi пальцi. Але ж можна зрозумiти: наше життя – не малиновий сироп, подалася дiвчинка...
  ...мусив покинути гiтару – пальцi. Але у плегрi – всi мелодi¬ свiту. Залишагться тiльки пошкодувати, що граю не я...
  ...добре тому, в кого г оселя. Я, можна сказати, живу тут. Квартиру продали, а все, що я можу про це сказати, вважагться маренням мерця. Ми всi вважагмося божевiльними – тобi поталанило, що нiхто не сказав про це в обличчя...
  ...кажуть, десь на пiвночi, далеко за мiстом, г комуна... у лiсi, на березi озера...
  ...кажуть, те селище спалили, дiвчинко...
  Менi добре. Я зiгрiвся, i бiк майже не болить. Я сповнений дивного спокою – тут, серед чумних, менi спокiйнiше, нiж у бiльшостi iнших людських компанiй. Спiвчуття в менi так сплелося з шаною, що стало схожим на заздрiсть...
  Мене будить несподiваний грюк з силою кинуто¬ в дверi порожньо¬ пивно¬ пляшки. Вона розбивагться об пiдлогу з хруском i дзвоном – i одразу ж за тим я чую п"яний крик з вулицi.
  Ви, дохлятина, горлаг якийсь мерзотник, ви ще повзагте? Зараз пiдемо по гас та зробимо вам тепло! Мертвий маг лежати сумирно, вашу мать!
  У дверi влiтаг друга пляшка, грюкаг в стiну поряд з головою бармена. Ззовнi – регiт, улюлюкання та крики.
  Незабаром вас усiх на звалище вивезуть! Спецiалiзований крематорiй «Вуглик»! Не розсиптеся дорогою, потвори! Покличте на вогник, вашу мать!
  У мене на руках виснуть дизайнер i аристократ. Я рвуся щосили, так, що стягую ¬х з мiсця, дарма що дизайнер крупнiшiй за мене, а аристократ вхопився за пiдвiконня. Я – суцiльна лють, берсерк, ладний гризти край щита. Червона запона в очах прагнення бити вбити заткнути пельку стерти на порох
  Пустiть пустiть пустiть мене

  Судячи по звуках з вулицi, ця сволота тiкаг, хто куди, коли виходять лiтнiй i колоритний хлопець з оком, що висить на щоцi.
  Менi нiяк не вiдсапатися. Моя кров, здагться, от-от перетвориться на пару просто у венах.
  Худенька пухнаста дiвчина аристократа протягаг менi фiлiжанку, гладить по щоцi.
  Адже ти не гидугш? Не треба, будь ласка. Ми все одно нiчого не виправимо. Все так несправедливо, що навiть починаг болiти серце...
  То не серце, каже аристократ. То душа. Серце в тебе вже не б"гться, манюню.
  Не нервуй, старина, каже хлопець з оком на щоцi. Це гаддя само нас гiрше смертi бо¬ться. Ненавидять, але бояться. I ¬х повсякчас на нас нацьковують. Я навiть не впевнений, що вони виннi...
  Вже на сьому годину, каже дизайнер. Ти казав, тобi треба на роботу.
   Я намагаюся заспоко¬тись. Виймаю з кишенi кiлька жетонiв.
  Такi придатнi для того, щоб звiдси по¬хати, питаю я.
  Худенька дiвчина киваг. Дизайнер важко сiдаг на стiлець.
  Втомився я, каже вiн. Не варто злитися. Злiсть теж прискорюг процес. Навiщо квапити судьбу, усе й так уже вирiшено. Чугш, хлопче, ти йди, ти вже не заблукагш. Ранок... не годиться проводжати здорового i... провокувати цих тварюк.
  Я виходжу. В мене сльози навертаються на очi.
  Ранкове повiтря солодке i свiже. Ще сто¬ть абсолютна темрява, але якимось чином ясно, що це темрява перед свiтанком. Так холодно, що подих iнегм спадаг на комiр. В мене знов починагться озноб. Я плетуся до метро, гадки не маючи, як добиратимусь до роботи.
  До метро тече звичайний сiрий натовп телезомбi навпiл iз звичайними людьми i людьми без облич. Я звично вливаюсь у нього. Вiд мене вiдсторонюються: я тхну дохлятиною i тютюновим димом, я обквацаний кров"ю, в мене, ймовiрно, страхiтливо заспана, пожмакана й неголена пика.
  Менi байдуже.
  Раптом у натовпi я бачу некроманта. Вiн iде з непокритою головою; я впiзнаю його вибiлену шевелюру. Бiжу до нього, розштовхуючи всiх на шляху, наплювавши на матюки у спину.
  Олегу Борисовичу, зачекайте!
  Вiн обертагться, зупинягться, жде. Сумно усмiхагться.
  Кепська, кепська дiвчинка, мовить некромант. Пустуг, мов трирiчне маля – вважаг, що це весело... Звели тебе?
  Менi треба на роботу за годину, видихую я. Адже ви знагте, як по¬хати звiдси?
  Вранцi – з пересадками, каже некромант.
  Я йду за ним у метро.

  1 лютоквiтня
  Я стою у напхом набитому вагонi, притуляючись до некроманта плечем. Пiдлога пiдi мною похитугться, тужливий гук наповнив мозок ущерть. Тепло, як завжди тепло в вагонi метро. Мене хилить на сон.
  Некромант читаг Фроммову «Анатомiю деструктивностi» в паперовiй обкладинцi. Я не знаю, куди втупити очi: в чорному вагонному вiкнi пливуть викривленi обличчя, навколо – ранковi упирi, повiтря таке сухе, що розсипагться в легенях крупинками i дряпаг гортань.
  У важкiй напiвдрiмотi, яку нiяк не струсити, ширяю очима по вагону. Натикаюсь на газету, згорнуту в трубку й засунуту за спинку сидiння. Автоматично виймаю.
  «Анекдоти та приколи». Слово «анекдот» викликаг в мене напад нудоти, але я не можу кинути цю негiдь. Лiтери складаються в слова майже самi собою.
  А якщо солдат чумний, де вiн маг носити штик-нiж? Та хоч у спинi, яка йому рiзниця!
  Дiвчино, дiвчино! Так, ви, синенька! А ви собак бо¬тесь? А вони вас?
  Я знов вiдчуваю напад крижано¬ лютi. Дрiмоти – як i не було.
  Некромант пхаг книгу в дипломат, киваг на дверi.
  Нам виходити.
  Станцiя пересадки цiлком з чорного мармуру. В кiнцi перону – темна чавунна статуя дивно¬ iстоти, карикатури на танцюючого Шиву. В десятку його розчепiрених рук свiтяться червонi серця. Людина-павук...
  Ми пiднiмагмося по сходах. «Мiст самогубцiв» – вид зi сходiв на рейки внизу так зачаровуг, що тягне стрибонути через перила. Iстерики, ймовiрно, взагалi можуть ходити тут лише пiд конвогм i з зав"язаними очима.
  Я торкаю некроманта за лiкоть.
  Вiн обертагться, поправляг окуляри, усмiхагться – i хмурнiг, зустрiвшись зi мною поглядом.
  Що таке чума, питаю я. Ви казали, що вiд зараження допомагаг рука слави. Отже, чумою можна заразитися?
  Ти переплутав, малюку, каже некромант. Чума не заразна. Чума – це прокляття. А з допомогою руки слави прокляття можна повернути тому, хто намагагться проклясти. А що?
   Я зупиняюся, i некромант зупинягться.
  Чому менi здагться, що чумнi кращi за здорових, питаю я. Як це може бути?
  Вони кращi за здорових, каже некромант. Вони – тi, кому заздрять, i тi, кого не здатнi збагнути, малюку. Вони – тi, хто обрав душу всупереч рекламi. И ще: вони – тi, кому легше вбивати себе, нiж iнших. Менi здалося, що й ти такий. Таким рука слави не помiчна.
  Я не такий, кажу я, i пилясте свiтло тьмянiг й розпливагться. Я, певно, можу i вбити. Тiльки не за себе.
  Ось в тiм-то й рiч, каже некромант, бiльше не усмiхаючись. Пiдемо, спiзнишся на роботу.

  Вiн виходить на Техноложцi. Менi майже шкода з ним розлучатися. На душi боляче, тяжко, туманно... i я знов не знаю, що робити.
  Я сплю стоячи аж до Просвiту. Виходжу на автопiлотi, вiдчиняю кiоск. Вмикаю свiтло, комп"ютер, касу – наче i не я, а якийсь заводний механiзм. На тому самому заводi, бездумно, заварюю чай. П"ю. Довкола тепло, але за цю нiч я так перемерз, що лiд всерединi нiяк не розтане. Мене злегка морозить.
  Я точно знаю, що дiвчинка-вамп, в яку я був закоханий зi щенячою палкiстю, мене теж не вiдiгрiг. I не допоможе. T¬ жартики для мене надто холоднi, хоч i вишуканi.
  Я чую, як щось рветься в менi, всерединi. Може, чума так i починагться? Схоже на те, але менi абсолютно не страшно. Я знаю, куди i як подамся, якщо виявиться, що я правий. Я бiльш не вiдчуваю себе самотнiм. Все одно пекла немаг, а рай – не в цьому життi. Яка, по сутi, рiзниця, на якому ти колi...
  Я надягаю тужурку типу «ватник» на закривавлений зашкарублий светр. Тепер кровi не видно, а запах почуг не кожний.
  Детектив. Два детективи. Ще детектив. Гламурний роман. Детектив у гарнiй палiтурцi. Пачка рожевих дамських романчикiв. Детектив. Трудовi буднi.
  Дядечку, нам з лiтератури задали... Словом, про карлика, який хотiв замiж.
  Що?!
  Хлопчисько, схоже на намальованого бурундука. Знiяковiло усмiхагться в пухкi бiлячi щоки.
  Стривай-но, старче. Задача... Автора, звiсно, не пам"ятагш? А що ще робив цей карлик?
  До школи ходити не любив.
  Ага! «Недоросток», так? Фонвiзiна? Карлик, тому ще не дорiс? Не хочу вчитись, хочу женитись?
  Малюк радiсно киваг. Забираг копiйчану книжку – шкiльна бiблiотека. За ним пiдходить високий хлопець. Я пiднiмаю очi вiд каси.
  Вiн усмiхагться чорними губами. Очi запали, зеленкувате обличчя – i вигляд такий винуватий, наче чума в нього на зло присутнiм. Дезодорант, хлорка, падаль, м"ятна жуйка. Свiжий, але не свiжiший за мене, звiсно.
  Приятелю, я розумiю, що це, нiбито, не твiй профiль... Але Солженицина, «Двiстi рокiв самотностi» – немаг, часом?
  Не в цьому свiтi, кажу я. Ти заблукав. У нас – «Двiстi рокiв разом».
  Усмiхагться веселiше.
  Знагш, дружище, я не читав, але, судячи з назви, та, що у вас – куди краща. Я покупаю. Скiльки?

Переклад М. Ровно¬