Аннотация: Наша зустрiч була короткою миттю у вiчностi життя... Але я не забуду Їј нiколи...
До болi вдивляючись в небо, вона сидiла на березi серед сiрих пiскiв i сухого очерету. Прохолодний безмежний простiр води не приваблював §§ погляду. Безлюдне небо, прозоре, сповнене невиразно§ краси i смутку. I навколо дзвiнка тиша . Високi, бiлоснiжнi хмаринки вiддзеркалювалися в §§ сiрих променистих очах, а на вустах грало сонце. Бiлими крилами сповнилося небо, розбиваючи тишу на дзвiнки шматочки кришталю. Чайки заповнили собою свiт. Але лише на мить. Їх слiд розтаяв десь там де вода зливалась з небесною блакиттю. Це був §§ свiт. Свiт створений нею i для не§. Свiт яскравого i глибокого неба, що дихав загадковiстю i чарiвними таємницями.
Що вона шукала в цьому свiтi? Про що §й шепотiв пустотливий вiтер, куйовдячи неслухняне волосся? I що читали в §§ очах пухнастi хмаринки?
ЇЇ гаряче серце так палко любило життя, що нiякi вiтри не змогли б загасити полум"я §§ душi. Очi сяяли добром, i якщо зазирнути глибше i торкнутися самого §х дна, то можна помiтити... Але що ви дiзнаєтесь самi, коли зустрiнете §§ на своєму шляху...
Якщо б мене попрохали змалювати §§ портрет, то там були б лише яскравi кольори i нiяких напiвтонiв. Надi§, мрi§, сподiвання - все проросло б на полотнi квiтками: палкими маками, довiрливим барвiнком i нiжними сонцями ромашок. Але навiть всi вони не в змозi вiдобразити свiтла §§ душi.
Я просто зi сторони милувався нею, як милуються квiткою дивовижно§ краси, далекою зiркою... Хотiв викарбувати в пам"ятi §§ небо i крила §§ бiлих чайок... Хотiв затримати мить... i мить стала вiчнiстю... Принаймнi для мене...
Тепер коли я втрачаю вiру i гублю серед кам"яних джунглiв слiди дива, я закриваю очi i крок за кроком пригадую свiтлий силует на небесному полотнi, вiдображення хмаринок в §§ очах... I смуток вiдступає враженний §§ жагою до життя.
![[]](/img/r/rushana/vona/nebo.jpg)