Эдуардович Руслан: другие произведения.

Викрадач душі

"Самиздат": [Регистрация] [Найти] [Рейтинги] [Обсуждения] [Новинки] [Обзоры] [Помощь|Техвопросы]
Ссылки:
Конкурсы романов на Author.Today
Творчество как воздух: VK, Telegram
  • Аннотация:
    Глобальне потепління, екологічні катаклізми, боротьба за енергетичні ресурси... Що чекає на нас у найближчому майбутньому?
  
   - РОЗДІЛ ПЕРШИЙ :
  
   Коли минає юність і починається доросле життя? Де ця грань? Де вона - ця абстрактна розмита лінія, зробивши крок за якою, починаєш розуміти, що не так все просто в цьому світі? В який момент зникає веселість і безтурботність, а на їхнє місце приходять мудрість та відповідальність. Лернор, ніколи не ставив ці запитання раніше, але зараз вони чомусь стали якими болісно актуальними.
  
   Відчужено дивлячись крізь прозорий пластик бездоганно видертий вікна, хлопець невпинно намагався підбирати відповіді до складної комбінації замку сейфа з прихованим у ньому сенсом життя. Погляд Лернора вже давно залишив суєту прилеглих вулиць і помчав кудись у далечінь. Туди де на тлі пейзажу міста ліниво сідало старе червоне сонце. Ця безлика вічна істота давно звикла до рутини сходів і заходів сонця. З глибоким байдужістю воно день у день продовжувало поблажливо дарувати тепло, таким як він. І тому представлялося Лернору вершиною всесвітньої мудрості, абсолютно байдужою до перебігу часу відведеного на життя людству, що вічно поспішає.
  
   Яскравий диск світила, ніби добрий знак, який щодня сповіщав про близькість кінця робочого дня, сьогодні хлопця анітрохи не радував. Хвилин за п'ятнадцять все закінчиться, і його нечисленні колеги зі спокійною совістю розбігнуться додому. Ось тільки самому Лернор залишати офіс ніяк не хотілося. Він терпіти не міг самотності, і, знаходячи регулярне порятунок у стінах контори, вже звик до неї. Тепер ці стіни означали для нього набагато більше, ніж "будинок", де на нього ніхто не чекав.
  
   Не славлячись по суті своєю "одиначкою", хлопець все ж таки примудрявся із завидною регулярністю випадати з суспільства. Він співіснував з ним ніби у двох різних паралельних світах, отримуючи задоволення від відчуття своєї неординарності та почуття досконалої незалежності від думки оточуючих. І в той же час він так само ненавидів себе за це, чітко розуміючи, що ніде і ніколи не стане "своїм".
  
   Лернор втратив майже всіх друзів і перспектива святкувати свій двадцятий день народження у компанії самого себе, хлопця не радувала. Напередодні ввечері він і так уже встиг перенести відчуття важкого ходу другого ювілею, який кожним новим ударом антикварного годинника відзначав свій крок.
  
   Провівши решту часу до півночі в меланхолійних спогадах про те, чого не зробив за останні двадцять років, Лернор топив смуток у вині. Хоча, якби не було рятівного алкоголю, він напевно просто здався б на милість всепоглинаючої депресії і ще як мінімум два дні не виходив на роботу.
  
   Відраховуючи годинник, а потім навіть хвилини до опівночі і дня народження, що наближався, в драбадан п'яний Лернор навмисно накручував себе на тему минулої молодості. Цієї миті він просто впивався жалістю до самого себе. Здавалося, зовсім недавно він мріяв стати старшим і почати доросле життя. Поспішав жити, дорослішати і робити великі справи, а тепер, коли все це так несподівано обрушилося на нього, хлопцеві нестримно захотілося втекти назад у юність. У країну мрій, де все виглядає не так серйозно. Але нажаль...
  
   Вперше його тягнуло напитися до нестями.
  
   - Все, Лерне, тобі двадцять! І тепер час працює проти тебе. Зворотний відлік до моменту анігіляції, кінця всесвітньої метушні та смерті. Морок! Хоча, май я можливість жити вічно, мабуть, розмірковував би не менш песимістично .... Так, старий, песимізм алкоголем не вимивається ...
  
   Раптом самотня хмара заслонила собою сонячний диск. Загіпнотизований світлом, що раптово зник за горизонтом, Лернор поступово повернувся в реальність офісу. Робота буквально валилася із рук. Тому, не довго думаючи, він вирішив вивалити цей тяжкий вантаж на сенсори інтегрованої в стіл клавіатури. Незабаром у звіті було поставлено останню точку, і знову настав болісний період бездіяльності. Цього дня він постійно провокував його на чергове занурення у похмурий світ невеселих думок.
  
   Через силу борючись із меланхолією, Лернор підвівся і озирнувся. За перегородками, що розділяють офіс, з обох боків нікого не виявилося. Тиша, така корисна для роботи, тепер пробуджувала непереборне бажання з кимось поспілкуватися.
  
   "І куди це все поділися? Адже я ще нікого не відпускав."
  
   В офісі на сімнадцятому поверсі бізнес центру, що добре охороняється, сховатися було ніде. Та й де сховаєшся на площі в п'ятдесят квадратних метрів із робочими місцями відкритого типу.
  
   Тіна і Фіта, мабуть, в черговий раз вийшли курити в коридор, захопивши гаряче обговорення улюблених серіалів подалі від робочих місць.
  
   Катр за весь день на роботі не з'явився. Або, захворівши, або просто пішовши в черговий загул. На жаль, запалення хитрощів у хлопця траплялося набагато частіше, ніж творчі симптоми трудоголіка.
  
   "От і бери потім на роботу студентів. Хоча, що його судити, я й сам таким був тиждень тому..."
  
   - Слухаю, - мобільний телефон неприємно перебив хід думок, повертаючи в робочий режим.
  
   - Тебе сьогодні чекати? - пролунав веселий голос дівчини.
  
   - А це хто? - не зрозумів Лернор, відчуваючи себе винним, що ніяк не може впізнати співрозмовника.
  
   - Ти що, мій номер за весь час так і не записав? Міг би вже по голосу впізнавати! - Співрозмовниця явно образилася, - Це я Діліно!
  
   - Аааа, Ді! Доброго дня, привіт. Навіщо мені записувати твій телефон, якщо номер старости є у будь-якого з нашої групи. Без проблем знайшов би його, якби виникла потреба.
  
   - Ти просто не уявляєш, як ти мене образив...
  
   - Гаразд, давай тільки без цього самого... Мовляв, давай, що сьогодні за захід? Ти ж просто так ніколи не дзвониш, - у голосі Лернора почулися нотки награного докору.
  
   - А ти хотів би? - посміхнулася Діліна,
  
   - Все залежить від еротичності твого голосу, - віджартувався хлопець, - Ну то що?
  
   Дівчина зорієнтувалася так само швидко та продовжила.
  
   - Захід... Щось на кшталт неофіційної частини прощання колишніх однокурсників та однокурсниць.
  
   - Офіційна пиятика означає? Ех... А я думав, що моє день народження вирішили справляти.
  
   - Ню-ню... - знову хихикнула Діліна, - День народження почекає, а от дипломи обмити сто пудів треба!
  
   - Гаразд... І хто ж такий спритний задумав веселість у понеділок? Кому голову відривати, якщо що? Ви про трудовий клас подумали? Ми ж день у день оремо як тата Карло, і напиватися вечорами на робочому тижні ну ніяк не можемо собі дозволити.
  
   - Так, ладно нити, Лерне. Сам же хотів дешево та сердито. А дешево та сердито, цього разу виходить лише сьогодні. Інакше, чекаючи на вільне приміщення, можна в черзі простояти до самого нового року. З ними труба повна, особливо з орендою на вихідні. І... так... З днем ​​народження!
  
   - Ага, нарешті! Спасибі...
  
   - Це моя маленька помста за незаписаний телефон. Але я не така, як ти, і якщо прийдеш, особисто привітаю.
  
   - Хе, цікаво. Невже вже подарунок готовий? - з сарказмом спитав Лернор.
  
   - Слухай у мене, як у бідної студентки кредит на мобілці не гумовий. Приходь, все на місці сам і дізнаєшся. Бо якщо тобі особисто не зателефонуєш і не попередиш, то взагалі не дочекаєшся ніколи.
  
   - Є таке... - визнав за собою ще один недолік Лернор.
  
   - О! Стривай! А ти до предків днями не збираєшся? Мене захопив би, я б за дорогу заплатила.
  
   - Натурою? - спробував хахмити хлопець, але за мовчанням, що запанував у трубці, зрозумів, що перегнув палицю. Різко помінявши тон, він не став більше затягувати паузу, - Ні. Вони зараз по роботі на Венеру відряджені, років за п'ять тільки повернутися. Якщо нічого не зміниться...
  
   - Шкода... А то я до своєї бабці збиралася. Гаразд... Ти маєш чим записати сьогоднішню адресу або так запам'ятаєш?
  
   - Ну, давай, кажи, - озвався Лернор, намагаючись оперативно знайти на столі чистий листок. - Так, так, спуск у підвал. Все зрозумів. Бувай.
  
   "Що ж, якщо сьогодні туга знову піде на дно, то завтра точно на роботу не виберуся", - подумав і тут же вирішив Лернор, - "Симулюватимемо застуду і уподібнюватися своїм співробітникам. Серйозних неприємностей точно не станеться, якщо тільки раптом з центрального офісу з перевіркою не припруться. Хоча дівчата по будь-якому прикриють. Та й нехай спробують не заступитися за керівника, який і так постійно їх прикриває".
  
   - Ти тільки подумай, Фіто, все життя зможеш бути такий же молодий ... - Дівчата шумно вломилися в офіс, несучи за собою запах сигаретного диму.
  
   - Ви це про що? - зацікавився Лернор і сховав листок з адресою до кишені піджака.
  
   - Лернор, що ти вічно суєш носа не в свої справи? - зло фиркнула Тіна.
  
   - Люба, що я тобі зробив такого? - здивувався Лернор і провів поглядом цю незлочинну для нього красуню. - Сьогодні не те щоб навіть не чіплявся до тебе, так навіть стандартних дурниць не говорив.
  
   - Ми китайську агітацію в колоністи обговорювали. - спробувала розрядити атмосферу Фіта, сідаючи за комп'ютер. - Що далі, то привабливішою стає ідея "відносного безсмертя". Адже їм абсолютно безкоштовно наділяють всіх, хто вирушає до далеких світів. Ось і розмірковуємо, чи може взяти і рвонути?
  
   - Азіати безсмертя не обіцяють. Це ви із Західними роликами поплутали. І взагалі, все це дивовижно... - промовив Лернор, - На що тільки жінка не погодиться заради гладкості та свіжості свого чарівного тіла.
  
   Він ніби ненароком знову кинув голодний погляд на Тіну.
  
   - Що тут дивовижного? - не зрозуміла дівчина.
  
   - Дивно те, що ви заради краси та "щодо" вічної молодості, ви згодні на ризик, зайве століття проговоритися десь між зірок у запечатаній консервній банці.
  
   - Чи не ти сам, недавно вбивався з приводу, що все готовий віддати, аби повернути минулі роки, - парирувала Тіна і зобразила із себе грізну амазонку, - Не кажучи вже про те, що в основному, зі своєю красою ми тільки заради вас мужиків і носимося.
  
   - Ну-у... я особливий випадок, - відмахнувся Лернор, - Просто за своє життя хочу встигнути зробити більше, ніж хочеться. Тому й сидіти роками без діла, чекаючи на прибуття невідомо куди не для мене...
  
   - Ти додому збираєшся, вершник справ великих? - Перебиваючи занудний монолог, поцікавилася Фіта. - Чи знову, допізна сидітимеш?
  
   - Вибачайте, дівчата, але сьогодні по хатах я вас не зможу розвезти.
  
   - А що так? - Округлила очі Тіна. Її бойовий настрій миттю зник.
  
   - А то! Коли тобі треба, ти завжди готова килимком розстелятися. А як мені треба, то шиш!
  
   - Кхе! Так я під тобою і розлучуся, начальник. Мрій, хлопче! - Дівчина дзвінко засміялася і надягла на плечі накидку, - Пішли Фіта. Відпрацювали. І сьогодні нам тут більше нічого ловити.
  
   - Даремно ти так, Лерне... - кинула Фіта через плече, - З нею лагідніше треба...
  
   Вхідні двері зачинилися, залишивши хлопця в деякій розгубленості. Щоб не розгубити себе, Лернор повернувся до роботи.
  
   В черговий раз, переглянувши закінчений звіт, він зробив ще кілька поправок, і залишився неймовірно задоволений собою.
  
   Цілий місяць він вів переговори! Цілий місяць він довбав цей нещасний дослідницький центр. І ось він на фінішній прямій! Скільки ж сил варто було переконати цих тугодумів розумників, що тільки його програмне забезпечення єдине найкраще і зможе захистити їхню мережу від злому. Іноді Лернору здавалося, що якби він переговори з адміністрацією самого Мегаполіса, справи вирішилися б куди швидше.
  
   Нарешті, він зробив це! Зрушив переговори з мертвої точки і уклав договір про безоплатну демонстрацію продукту протягом двох тижнів. Це не було верхом очікувань, але достатній привід для утіхи. Адже після закінчення терміну, дослідницький центр зобов'язувався або придбати весь програмний пакет... або відмовитися від угоди...
  
   ... І, звичайно ж, Лернор не міг допустити найгіршого з варіантів. Тому, як і минулого разу, він ґрунтовно готувався для проведення в життя невеликої хитрості.
  
   Якщо замовник, що так береже свої секрети, то єдиний спосіб змусити поганця платити - це тимчасово "позичити" їх.
  
   І ось все було готове за відпрацьованою схемою. Під час запуску тестового пакета програм, непомітно мала встановити програма-хробак. Після чого черв'як викачав би з внутрішніх мереж жертви все під чисту, і безкарно випарувався б у безмежних просторах віртуального простору.
  
   Маючи цінну інформацію і маючи всі козирні карти у рукавах, а й у руках, Лернор у разі відмови від покупки, міг дозволити собі маленький безневинний шантаж. А якщо ці козли й упруться, то завжди буде можливість просто перепродати добуті дані зацікавленим особам.
  
   І ось готовий до зрадливого завантаження диск лежить на столі в невеликій, але гарній упаковці.
  
   "Тільки стрічок та гірлянд на ньому не вистачає." - усміхнувся Лернор і ще раз переглянув звіт про виконану ним роботу. Ох, якби тільки головний офіс знав, чим він таким займається...
  
   "Ні. Краще нехай не знає", - хлопець покрутив у руках упаковку.
  
   Залишилося лише передати її замовнику, але якесь невиразне почуття тривоги раптово опанувало його.
  
   "А може, не варто? Може плюнути і забити на все? Хоча з чого це раптом, у мені прокинулася совість? Можна звичайно звалити саму зустріч із замовником на когось ще, щоб руки не були такими вже брудними. Та й до того а якщо я буду ввечері відпалювати, то на роботу в жодному разі вчасно не підтягнуся".
  
   Він узяв телефон та набрав знайомий номер.
  
   - Слухаю, - після сьомого сигналу в трубці пролунав хрипкий і ще не тверезий голос.
  
   - Катру, твою матір, увімкни відеофон, я хочу бачити твою п'яну пику, - розсміявся Лернор.
  
   - Іди на фіг, Лерн, - мені надто погано, щоб ти мене таким бачив. - Чого дзвониш? Знову, чи з головного офісу мене шукали?
  
   - Та ні. Заспокойся. Ти шефу, як минулого разу, так і зараз навряд чи потрібен.
  
   - А що дзвониш тоді під кінець робочого дня?
  
   - Є для тебе робітка. На завтра. Поїдеш із ранку в "ІТЦ" і передаси їм диск. Я його тобі на стіл покладу.
  
   - Ти ж трубив, що "ІТЦ" - твій проект, так і роби його до кінця.
  
   - Катре, ну ти зухвалий! Сьогодні на роботу забив, то ще намагаєшся вказувати мені - своєму безпосередньому начальнику, що робити? - посмішка зникла з лиця Лернор, і закінчив він фразу куди холодніше, ніж почав.
  
   - Гаразд, гаразд, Лерне, - заметушився на тому кінці Катр, - Я ж жартую. Ми ж друзі, ти ж мене знаєш. Якщо просиш, то зроблю. Не питання.
  
   - Окей, п'яна твоя пика, сьогодні більше дивись не налакайся, а то харя розпухне і трісне. Кінець зв'язку, - Лернор відключив трубку від вбудованого в стіл відеофону і відразу відчув вібрацію мобільного телефону.
  
   - У вас одне відео повідомлення, - прочитав хлопець і з цікавістю тицьнув пальцем у картинку з конвертом. - У вас проблеми із законом? Бажаєте швидко розбагатіти? Вступайте в... - Лернор роздратовано перервав низку кольорових картинок.
  
   - Дістали! Навіть тут із своєю рекламою! - інтерес до повідомлення не виправдався і миттєво випарувався.
  
   Це було останньою краплею, щоб нарешті усвідомити, що настав час валити з цієї ділової атмосфери куди подалі.
  
   Недбало кинувши на стіл Катра запакований і вже перев'язаний червоною стрічкою диск, керівник філії компанії "Віртуальна безпека" швидко залишив стіни порядком набридлого офісу.
  
   Намагаючись виглядати менш заклопотаним, ніж насправді, Лернор широким кроком пройшов коридор. Підійшовши до ліфта, він внутрішньо вже готував себе до нав'язливих питань. Від, постійно катається в кабіні охоронця можна було очікувати будь-що, але обов'язково чогось новенького.
  
   - Знову запізнилися?
  
   - Угу, як завжди, - буркнув Лернор, про себе ж подумав, - "Хм, дивно. Не пам'ятаю, чи ставив він мені це питання раніше?"
  
   - А дружина вас за цю справу не пиляє?
  
   - Ні, - коротко відповів Лернор, розуміючи, що справи сімейні в ліфті він ще обговорити не встиг.
  
   - А моя, мені вже розлученням загрожує. Не розуміє, дурепа, що якщо я в дві зміни працювати не буду, то пряма дорога нам або в нетрів або за купол.
  
   - Мені простіше. У мене просто немає такої домашньої тварини, як дружина, - натягнуто посміхнувся Лернор, краєм ока стежачи, як на табло у зворотному порядку зменшуються цифри поверхів.
  
   - Як так? - Здивувався охоронець, - Я думав у вас вона як мінімум вже друга.
  
   - А ось так. Без них, виявляється, жити дешевше. - кинув наостанок Лернор і покинув кабіну ліфта, не чекаючи поки двері відчиняться повністю. Висвітлений м'яким світлом коридор підземної стоянки відразу зустрів його гулким клацанням підборів по бетону.
  
   Охоронець нічого не встиг сказати слідом. Хоча, швидше за все, просто глибоко задумався про переоцінку сімейних цінностей і глобальний сенс подальшого співіснування з жінкою, що постійно пиляє.
  
   Як виявилося, у самого Лернора думок теж було достатньо. Охоронець торкнувся в ньому давно заіржавілої струни. Хлопець згадав білявку Торі. Її губки та чарівну попку. Адже він на ній мало не одружився. Пробули голубки разом три з половиною довгі і часом нестерпні роки. За ці кілька років, Лернору "пощастило" на всі сто відчути всі можливі принади сімейного життя.
  
   Спочатку все було чудово - ідилія романтичних відносин, розуміння з півслова, підтримка у скрутну хвилину. Особливо тоді, коли Лернор подавав документи до престижного університету адміністрації та управління мегаполісу Вільріллін, паралельно намагаючись легалізувати свій маленький та несерйозний бізнес. Тоді він талановито використовував молодих програмістів з бідних сімей периферії, проштовхуючи їх готові розробки компаніям мегаполісу.
  
   Тоді вони ще жили з її батьками в невеликому беззахисному від мінливості стихії містечку. У постійному страху перед непередбачуваною природою та солдатами однієї з видобувних корпорацій, які іноді підтримували зрозумілі лише їм відносні законність та порядок.
  
   Удача посміхнулася йому. Він вступив на останнє двохсоте вільне місце в університеті та отримав шість квадратних метрів у гуртожитку. Красуня удача показала йому своє обличчя, відвернувшись до когось задом. Хлопець, чиє місце йому пощастило зайняти, трагічно загинув під час нападу на колону біженців, так і не діставшись захищеного куполом мегаполісу.
  
   Торі кинула навчання в рідній глушині і перебралася жити до нього. Всі чудово розуміли, що краще хоч якось існувати в межах міста, ніж жити в постійному страху смерті від радіаційного опромінення за його межами.
  
   Доля продовжувала подарувати. Лернору щастило. Компанія, через яку він оформляв свої угоди перед тим, як перебрався в місто, запропонувала очолити одну з її нових філій. Це був шанс не лише пристойно заробити, а й поєднати роботу із навчанням.
  
   Але як не буває, худа без добра, а бочки меду без ложки дьогтю, в певний момент особисте життя, що поліпшується, несподівано дала тріщину.
  
   Усьому були свої причини. Адже Лернор весь день пропадав невідомо де, повністю занурений у роботу та навчання. Його стали оточувати нові обличчя та впливові люди, мимоволі змушуючи його переходити на "інший рівень". Торі ж цілими днями сиділа вдома і поступово звикла до того, що вона її повністю містить. При цьому прірва у взаєморозумінні збільшувалася з кожним новим днем.
  
   Не раз Лернор, підштовхував її знайти собі заняття і не набридати йому ниттям про те, що його постійно немає поруч, і як він про неї забуває. Складалося враження, що вона просто не хоче розуміти того, що він так надривається заради їхнього спільного майбутнього, а хоче жити тут і зараз. Хоче, нехай недовгий, але рай у курені. Але Лернор не міг. Або просто не хотів, чудово розуміючи, що за хвилинним раєм піде голодна реальність.
  
   Незабаром, за хниканням пішли регулярні істерики. Необґрунтовані ревнощі до кожного стовпа та неадекватні спроби звернути на себе увагу. Це тривало доти, доки одного прекрасного дня Лернор не витримав. Він викупив їй окрему кімнату в гуртожитку, витративши тим самим усі свої заощадження і переїхав до іншого району на крихітну знімну кімнатку. Кохання пройшло, зав'яли помідори, а з ними і віра в те, що чоловік і жінка взагалі можуть колись зрозуміти один одного...
  
   Діставшись своєї машини, Лернор увімкнув і відрегулював підсвічування приладової дошки. Через секунду, сповістивши про готовність до старту, заревів двигун. Фари старого сьомого БМВ, яскраво висвітлили приміщення гаража. Втиснувши акселератор і на повній швидкості, пройшовши кілька поверхів стоянки, Лернор буквально вистрибнув на мокрі вулиці вечірнього мегаполісу.
  
   Рух у темному небі виявився не менш інтенсивним, ніж на землі. Легкові та вантажні екіпажі щільним потоком галасливої ​​та бурхливої ​​річки мчали в різні боки, періодично сповільнюючись і підкоряючись триколірним сигналам світлофорів, ніби порогам гірських річок.
  
   Ці триокі механічні істоти зависали на різних рівнях руху, сканером відстежуючи проблематичні місця основного транспортного потоку. Іноді вони зривалися з місця і мчали до чергової пробки, розмахуючи в різні боки своїми довгими щупальцями-маніпуляторами. З першою появою на трасах таких пристроїв потреба в постових повністю відпала. Проте темно-сині машини патрулів правопорядку продовжували чергувати в "рибних" місцях. Поліцейські справно доїли порушників і тих, хто нічого не порушивши, просто не розбирався в правилах. Хижі екіпажі, періодично включаючи світломузику, бухалися з небес і без церемоній безжально притискали броньованим корпусом свою нову жертву до узбіччя.
  
   Дорогою правили обдиралівка та корупція, поділяючи суспільство на дві групи на тих, хто дав і тих, хто не встиг. Але Лернора подібна ситуація не обурювала. Адже представники влади все своє свідоме життя живилися за рахунок тих, хто цією самою владою обділений - бідніших і слабкіших верств населення. За своє коротке життя він до цього просто встиг звикнути. А сині мундири тим часом продовжували виконувати свою роль вовків-санітарів і собак-пастухів, незворушно ігноруючи грубі порушення господарів стада. І поводилися вони так, швидше за відчуття самозбереження, ніж через відсутність моралі та почуття обов'язку.
  
   Лернор все ще належав до тієї категорії громадян, яка часом витрачала на місяць більше, ніж заробляла, але навмисно продовжував приховувати своє невдоволення беззаконням, що творилося навколо, час від часу даючи на лапу потрібним людям.
  
   Все це не тому, що він був особливим мазохістом режиму, що діє. Швидше за те, що вся ця несправедливість штовхала його до дії, рухала вгору. Наділяла бажанням не здаватися і прагнути кращого життя. Карабкатися, здираючи нігті у кров. Триматися зубами за те, чого досяг. Тільки безкомпромісне "вперед і ні кроку назад".
  
   Зупинившись на черговому світлофорі, Лернор недбало дістав з кишені листок з адресою місця майбутнього студентського веселощів. Ввівши адресу в навігаційну систему комп'ютера і підключивши телефон до відеофону автомобіля, він увімкнув автопілот. Не встиг він розслабитися в зручному кріслі, як відразу заблимів сигнал вхідного виклику. Дотиком повним вселенської лінощі, він увімкнув зображення.
  
   - Вітання! - на екрані здалося веселе обличчя Малвіна.
  
   - Здарова, красун-г. Раптом згадав про мій день народження?
  
   - Вгадав. - засміявся Малвін, поправляючи кітель. - Якщо чесно, я про нього забув, але спрацював нагадування, яке ти під час нашої останньої пиятики вів у мою записну книжку.
  
   - Так. Пам'ятаю, - насупився Лернор, - Якраз після того, як ти безсовісно сказав мені, що взагалі забув про таку знаменну дату.
  
   - Ці записники іноді можуть давати приємні сюрпризи, - продовжував усміхатися Малвін.
  
   - Угу. Особливо друзям їхніх господарів, - з іронією додав Лернор.
  
   - Куди їдеш? По бабам? - здавалося Малвін, просто ігнорує його похмурий стан.
  
   - Схоже на те. Студентське парті. А ти власне чим зайнятий?
  
   - Так, сиджу ось у казармі. Сумую, дрібнички складаю. Контракт уже підписано. За тиждень переводять на орбіту, а далі як вийде.
  
   - А як же служба у доблесних силах поліції Мегаполісу? - поцікавився Лернор. Друзі серед синіх мундирів, йому однозначно не завадили б.
  
   - Вона нікуди не дінеться. У міста зараз свої інтереси у космосі, ось нас туди і посилають.
  
   - Опа! Цікаво, у тебе доля складається. Орбіту побачиш. Думаю, треба зустрітися, поспілкуватися, пивка попити. Як завтра? ти вільний?
  
   - Згоден тільки на обід у "Престо" за твій рахунок, - Малвін усміхнувся так, що Лернору захотілося йому врізати для профілактики, - А то ввечері я до дівчини їду. Ну ти розумієш. Серед нас бути тобі третім зайвим.
  
   - Ха! Я завжди був запасним. І якби не я, то востаннє одна з наших спільних знайомих залишилася незадоволеною.
  
   - Цього разу я сам упораюсь і без команди підтримки, - Малвін став серйозним.
  
   - Гаразд. Не буду тебе напружувати, - сказав Лернор і грайливо схлипнув, - До завтра!
  
   - Удачі на дорозі! - жартівливо віддав честь Малвін і вимкнувся.
  
   "Забавно. Навіть близькі друзі поступово забувають про мене", - подумав Лернор.
  
   Максимально зручно провалившись у крісло, він стомлено заплющив очі і ввімкнув радіо. Звук вечірнього ефіру новин наповнив салон і як зазвичай почався до огиди набридлою рекламою.
  
   У блоці повідомлялося про чергове погіршення погодних умов за межами Прибалтійського Мегаполісу Вільріллін, про збільшення рівня сонячної радіації в північних землях східної Європи та нові повені. Китайці знову побудували супермісткий колоніальний корабель і запхали туди неміряну кількість своїх родичів. У зв'язку з низкою терористичних актів, на переробних заводах на території Американської коаліції мегаполісів знову підскочили ціни на пальне. Причому кілька разів. Не розуміють американців, що, намагаючись взяти під контроль озброєні до зубів корпорації здобувачів, вони лише наживають собі нових ворогів і самі напрошуються на чергові теракти з їхнього боку.
  
   Історія людства неодноразово показувала, що насильно милий не будеш. Нестримне прагнення до тотального контролю призводило до втрати навіть того, що вже було в руках.
  
   Якщо вірити тому, чого їх вчили під час уроків історії, колись на матінці Землі існували величезні держави, які мають великі підконтрольні території і розкидані по них міста. Амбітні правителі прагнули підпорядковувати своєму впливу всіх слабкіших сусідів.
  
   Спершу шляхом зброї, про що свідчили численні світові війни. Потім менш кровопролитним шляхом політичної інтеграції. Яскравим прикладом чого було створення майже два століття тому Європейського Союзу.
  
   Але йшов час і призвідники, самі того не розуміючи, опинилися у створеній ними пастці. Громадяни, союзні держави інтегрувалися, асимілювалися і змішувалися до невпізнанності. Робоча сила, безконтрольно мігруючи з місця на місце, підривала всі можливі економічні цінності, природно стираючи з карти світу не тільки національні держави, а й утворені ними союзи.
  
   Пересічний громадянин однієї країни, загубившись у собі подібних іноземних колег, повністю втратив національний іденитет. Він більше не відчував, що може впливати на долю своєї батьківщини, не кажучи, що взагалі перестав розуміти, що це таке. Адже її поняття непомітно розчинилося в утворених із союзів величезних багато держав. Втрачена самосвідомість впливало на розвиток політичного нігілізму та повної відчуженості. Ніхто не був спроможний, та й не хотів вирішувати проблеми всіх і відразу. Ведуча в глухий кут демократична система повністю втратила всякий сенс, але й диктат був уже не можливий.
  
   Ще більше світова ситуація погіршилася, після черги техногенних катастроф, що відбулася,
  
   Екологи всього світу остаточно зійшлися на думці, що незабаром жити на Землі буде неможливо. З кожним роком стихія забирала мільйони нових життів і завдавала непоправних збитків світовій економіці. Зникаючими державами було прийнято рішення про штучний захист мегаполісів та великих міст. Почалося зведення енергетичних куполів. Тільки вони стали гарантом захисту від сонячної радіації, магнітних бур та нескінченних ураганів.
  
   Згодом території за межами куполів стали настільки непривабливими, що турбота про них стала великою тягарем для країн. Вся адміністративна та політична влада нового покоління сконцентрувалася у захищених містах. Сталося те, чого ніхто не чекав. Кордони перестали охороняти, а держави просто зникли з карти світу. Занедбані території за межами куполів залишилися наданими самим собі та божій волі.
  
   Хтось називав це прогресом - новим кроком у розвитку людства. Повне зникнення кордонів, у тому понятті було ознакою глобального об'єднання всіх націй. Але Лернор, як і багато інших реалістів - вихідців з проклятих земель, думали зовсім інакше.
  
   Так, формальних кордонів більше не існувало, але з'явилися нові варіації. Більш витончені та жорстокі. Адже чисельність населення Землі, як і раніше, зростала. Благополучні території, було неможливо вмістити у собі всіх бажаючих. Ціна за життя в захищеному місті зросла настільки, що багато хто був просто приречений, залишитися за бортом, мирячись із постійним страхом за своє життя та майно.
  
   Більше того, адміністрація кожного міста запроваджувала нові і нові правила для всіх своїх мешканців. Вона з наполегливою послідовністю намагалася позбавити підкупальні міста від напливу іммігрантів.
  
   Поступово стали вимальовуватися нові держави закритого типу, або вже відомі з античної історії міста-держави.
  
   Цей факт більше нагадував не прогрес, а регрес людства. Повернення до систем, які ще до часів Римської імперії. Корінні жителі, зацікавлені у суспільному порядку та вільних робочих місцях, більше не бажали ділити свій життєвий простір із "лімітою". Вони інтенсивно підтримували найжорстокіші до мігрантів політичні режими. На окремо взятих територіях політична самосвідомість громадян зароджувалась із новою силою. Але водночас мешканців одного міста аж ніяк не хвилювала доля їхніх сусідів.
  
   Зі зникненням країн зникло поняття глобального права та законності. Прокляті, нічиї землі стали притулком злочинців бродяг і тих, кому просто не пощастило.
  
   Незахищені міста, що заручалися підтримкою найманців та добувних корпорацій, намагаючись хоч якось убезпечити побут своїх громадян. Але життя в постійному страху смерті від стихії або шаленої кулі не могло вважатися нормальним. Саме тому Лернор і втік від неї, намагаючись якнайшвидше пробити собі шлях нагору.
  
   - Так, куди ж ти прєш!? - загарчав він, хапаючись за кермо і відводячи машину вбік.
  
   Але уникнути лобового зіткнення, з жовтою машиною, що виїжджає з провулка, вдалося, лише вискочивши на зустрічну смугу.
  
   - Ви порушили правила, - застерігав комп'ютер, відключаючи автопілот.
  
   - Знаю, млинець, бляшанка довбала, - продовжував вирулювати в потоці Лернор, сподіваючись що не зачепити не одного екіпажу, що мчить на зустріч.
  
   І ось за спиною завила сирена.
  
   - Прокляття! А ось і ті, кого ми так палко любимо... Ласкаво просимо, млинець!
  
   Патрульна машина буквально плюхнулася перед ним, перегороджуючи дорогу всім і заблокувала решту руху по смузі. Лернор тупо чекав, що буде далі, радіючи, що при такому лихому приземленні поліцейські не зачепили його своїм бортом. Хвилин через дві з компактного броньовика вийшов офіцер, і, підійшовши до відкритого вікна БМВ, пробубнив під ніс зрозумілу лише йому скоромовку з імені прізвища і звання. Потім, дотримуючись всіх формальностей, мляво віддав честь. На цьому прелюдія закінчилася і надалі намічалося жорстке дорожнє порно.
  
   - Порушуємо, водій.
  
   - А кому зараз легко? - зітхнув Лернор, намагаючись якнайпростіше просовувати у віконце картки документів.
  
   Не знімаючи білих рукавичок, поліцейський по черзі вставив кожну пластикову картку прав водія в роз'єм міні комп'ютера вбудованого в зап'ясті. Машинка задзюжчала і видала зрозумілий тільки господареві сигнал.
  
   - Прошу вийти з машини та пройти зі мною.
  
   - Офіцере, щось не так? Може домовимося на місці?
  
   - Ходімо, ходіть. Ви ж не хочете, щоб я вирвав двері і відволік вас силою, - наполягав поліцейський, водночас пропонуючи нерайдужну перспективу.
  
   Як він збирався виконати загрозу, Лернор не здогадався. Але й перевіряти не наважився. Тому за хвилину вже прямував за патрульним до його темно-синього екіпажу. Напарник уже чекав і, судячи з самої доброзичливої ​​з усіх його усмішок, відчував наживу.
  
   Лернор, залишаючи авто, встиг сумно поглянути на вміст свого гаманця. Але так і не знайшов дрібних купюр.
  
   "Ці чорти, здачу з хабара мені точно не дадуть." - сумно відзначив він про себе і сів у салон поліцейської машини.
  
   - Ну що, водію, ти влучив. Штраф у чотириста у.о. та позбавлення прав на місяць.
  
   - Та не винен я!
  
   - Ага. Він сам прийшов. Знаємо, знаємо, - буркнув офіцер, що його супроводжував, і почав складати протокол.
  
   - Та ви водія тієї жовтої колимаги в оборот беріть! - почав тиснути Лернор. - Якби не він, я на зустрічну не виїхав би. А то я б про нього всю машину розбив. Це він порушив правила, виїжджаючи з другорядної дороги, а не я уникає аварійної ситуації.
  
   - Не так усе просто, водію. Якби аварія трапилася, ми б його пресували, а так виходить, ви у всьому винні, раз уникаючи зіткнення, на зустрічці опинилися, - сумно розвів руками усміхнений патрульний.
  
   Лернору на секунду здалося, що цей "артист" навіть намагається вибачитись. Тільки секунда швидко пройшла. За вікном сумно застукотів дощ.
  
   - Цікаво виходить, - не здавався порушник, - зіткнись я з ним, ремонт би мені коштував не менше і на машині я б не зміг місяць їздити. А тут і штраф, і той самий термін. Де справедливість?
  
   Другий патрульний замовк і задумався, чухаючи лису потилицю.
  
   Перший патрульний відірвався від документів і повчально підняв вказівний палець до стелі.
  
   - Щоправда, десь там!
  
   Пролунав дикий регіт його товариша.
  
   "Адже, сволочі, в чомусь мають рацію", - подумав Лернор і стримав запал, - "Всі правила дорожнього руху не учасниками ж руху придумані, а кимось із невидимих ​​"небесних шишок"".
  
   - ...Якби ви впаялися в того мерзотника, то не були б винні, відповідно втратили б таку приємну можливість поговорити з нами, - тим часом продовжив пояснення перший патрульний, - А зараз ми вам випишемо штраф.
  
   Лернор кілька разів сумно зміряв поглядом гаманець та посмішку другого патрульного.
  
   - Може, таки домовимося?
  
   - Ага... Домовитеся там, де платитимете.
  
   З болем у серці, Лернор дістав останній папірець у двісті у.о. і без різких рухів поклав між патрульними. Менше купюри в його спорожнілий арсеналі просто не знайшлося.
  
   Поліцейські як за командою відразу змінилися обличчям. Всю пиху ніби вітром здуло, і вони несміливо перезирнулися. Недовірливо витріщаючись на таку велику купюру, першим вийшов зі ступору усміхнений патрульний.
  
   - Вдалої вам дороги, - напрочуд ввічливим голосом сказав він. З серйозним виглядом поліцейський забрав з рук товариша документи та повернув їх власнику. Ось тільки грошей ніхто навіть не намагався доторкнутися.
  
   "Ага! Мовляв, ми хабарів не беремо, а гроші я сам випадково впустив і забув. Молодці, сволочі!" - злісно подумав Лернор, вголос же промовив по складах:
  
   - Спасибі!
  
   Після чого підкинув до купюри, що самотньо лежала, дві свої новенькі візитки.
  
   - Якщо знадобиться консультація щодо інформаційних технологій. Звертайтеся.
  
   Швидко залишивши патрульну машину і залишаючись зовні дуже спокійним, хлопець внутрішньо рвав метал. Осаду та бруду в душі залишилося непомірно;
  
   "Тільки зверніться, гади. Тоді вже я на вас відіграюся!"
  
   Залишивши за спиною промозглий вечір, і незадоволені вигуки водіїв, які з його провини застрягли в пробці, Лернор повернувся в теплий салон свого авто. Запустивши автопілот, він нервово забарабанив пальцями по дошці приладів.
  
   Тепер заплющувати очі йому більше не хотілося. Не тому, що порція адреналіну в крові після зустрічі з дорожньою поліцією зігнала геть утому, а з більш банальної причини. Потрапляти в чергову аварійну ситуацію не те, що не хотілося, було ніяк не можна. На черговий хабар у нього просто не вистачило б грошей.
  
   Поступово заспокоюючись, але все ще помітно нервуючи, він набрав передостанній номер.
  
   - Діліно, - почав він, почувши знайоме "Але" крізь музику, що гримить, - У мене погані новини...
  
   - О! Лерне! - криком весело відповіла дівчина. - Ти, що не приїдеш? А ми вже майже всі в зборі.
  
   - Та їду я. Їжу .... Тільки от не буде у мене фінансів, для того щоб свою частину за оренду приміщення внести ... Може мені не їхати?
  
   - ...А що сталося? - на тлі музики, що кричить, пробився чийсь другий голос.
  
   - Стривай Лерн, - музика тут же зникла, змінившись дзвінкою тишею. Діліна мабуть затиснула трубку рукою. Хлопець почав терпляче рахувати хвилини платного ефірного часу.
  
   - Все в порядку! - разом зі музикою, що змінилася, в його вухо, нарешті, увірвався голос дівчини, - Приїдь. За тебе заплатять. Ти вже з нею, потім сам розрахуєшся. По можливості - натурою. Хі-хі... Давай тільки швидше, бо тут усі без тебе з'їдять і вип'ють.
  
   - Хто за мене заплатить... - не встиг спитати він, дуже стурбований можливістю бути проданим у сексуальне рабство комусь із колишніх однокурсниць типу "крокодил". Але у відповідь він почув лише короткі гудки, - ...Зашибісь!
  
   Стрес не лише не відпустив, він додався новими незрозумілими емоціями. Лернор подивився на монітор системи навігації та зазначив, що чекати відповіді на задане Діліне питання йому залишилося недовго. Машина вже була недалеко від пункту призначення.
  
   Постаравшись викинути з голови всі погані думки і налаштувати себе на святковий лад, він уп'явся прямо перед собою і з нудьгою став розглядати задні габарити, що йде попереду машини.
  
   Можливо, він таки правильно вчинив, погодившись зустрітися з колишніми однокурсниками. Як це була їхня остання вечірка і, можливо, залишивши рідний університет, вони більше ніколи не зберуться разом. Та й у принципі, йому зараз було однаково з ким святкувати свій день народження. А якщо врахувати те, що не піди він на це свято, другий ювілей взагалі не відсвяткує, то вибирати особливо залишалося ні з чого. А тут ще й жерти захотілося страшно .... Урча і стискаючись до грудок, шлунок наполегливо нагадав про те, що вдома на нього чекає лише порожній холодильник ... Як не крути, все зводилося до того, що назад дороги вже не було.
  
   Лернор зітхнув, згадуючи все те, що могло бути хоч якось пов'язане з прийомом їжі. І це ВСІ, як і раніше, безнадійно не було у господарстві його холостяцького барлогу.
  
   - Ех, хлопче, пора тобі завести когось. Не вмієш ти сам доглядати за собою. Навіть стіл і досі собі не купив...
  
   БМВ зійшов з основної траси і рушив темними мокрими провулками, поступово наближаючись до кордонів мегаполісу. То тут, то там під колеса кидалися зграйки фар щурів, що збожеволіли від світла.
  
   "Місце, Діліна справді обрала дешеве та сердите", - хлопець глянув на годинник і гірко посміхнувся.
  
   День добігав кінця, а з ним і його маленьке, але особисте свято. Поворот. Смердюча калюжа розміром з море. Ще поворот. Розбитий ліхтар. І ось вона стоянка. За останні три хвилини маневрів по злачним вулицях хвиля песимістичного настрою знову майже опанувала його, але тут комп'ютер, якому було просто не властиво розуміти настрій господаря, радісно сповістив про прибуття на місце. Легкий дощ, що його супроводжував, закінчився за розкладом.
  
   Лернор зупинив машину і посидів ще хвилину, підбадьорюючи сам себе:
  
   - Ну що? На нас чекають великі справи!
  
   Залишивши авто, він послабив краватку і обсмикнув пом'ятий діловий костюм. Залишивши ділову зашморгу тремтіти у фривольному виконанні, Лернор твердим кроком рушив до сірого похмурого вигляду приміщення. Музика і шум веселощів, що творилися там, долинала луною аж із сусідніх вулиць. На місткій стоянці, освітленій світлом жовтих прожекторів, щільними рядами стояли припарковані машини його колишніх однокурсників та однокурсниць. Дорогі авто та аерокари, подаровані їх заможними батьками. Елементи розкоші немов кидали виклик один одному яскравими кольорами та химерністю дизайну.
  
   Лернор невдоволено скривився. Він завжди болісно реагував на будь-які шикарні речі своїх знайомих і завжди заспокоював себе лише одним аргументом. Власники таких іграшок не самі заробляли собі на життя та самовираження. Не кажучи вже про пафосну розкіш. Тому в жодне порівняння не могли йти з ним та іншими трудягами, що пробивали тунель життя як шахтарі. З киркою та крізь гранітний шлейф.
  
   І природно він більше поважав, бідолаху Арні, який дістався на вечірку на своєму будинку на колесах, ніж симпатягу Романа - сина досить відомого процвітаючого банкіра. Цей шалапай, як завжди, криво припаркував свій повітроплавний сріблястий Лексус.
  
   "Буржуй. Та ще й сів задом аж на два місця."
  
   Хоч жіноча частина університетської молоді і не поділяла думку Лернора, йому було на них відверто начхати.
  
   На вході з повними світового суму очима його зустрів Міхан. Самотньо смолячи сигарилою в темряві, він мовчазно потис Лернору руку.
  
   - Ти що, тут один тусуєшся? Де решта любителів затягнутися?
  
   Тільки зараз він помітив, що його приятель героїчно підпираючи стіну ледве стоїть на ногах.
  
   - Я ... це ... ммм, - почав Міхан, - Та ну їх нафіг! Ромка, падла, знову до Моєї пристає, а вона навіть не намагається чинити опір.
  
   - Гаразд, кидай псувати здоров'я. Ідемо розбиратися.
  
   Міхан сумно глянув на сигарету і загасив її об стіну. Потім поправив окуляри і невпевненим кроком пішов за Лернором.
  
   У напівтемряві затуманеного сигаретним димом приміщення, вздовж довгих дерев'яних столів, заставлених випивкою і різноманітними нашвидкуруч наструганими салатами, розташувалися екс-студенти університету адміністрації та управління, що гомонять.
  
   На розташованому в кінці залу танцмайданчику, в такт барвистим мерехтливим вогням і під лютий акомпанемент гримлячої музики, хаотично розмахуючи кінцівками, тремтіло з десяток силуетів.
  
   - О! Які люди без охорони! - заревів, що блукав у супроводі двох дівчат Ромка. Своїм напівп'яним ревом йому навіть вдалося на секунду заглушити не більш адекватну музику.
  
   - Мені поки що нічого охороняти, - усміхнувся Лернор, обіймаючись з гульвісою і ловеласом, - Залиш подруг, йдемо, поговоримо.
  
   - А що сталося?
  
   - Ідемо. Все дізнаєшся.
  
   Він підморгнув, боязко стояв осторонь Міхану, і, підтримуючи не здатного нормально пересуватися без сторонньої допомоги Романа, став виводити його нагору.
  
   - Роме, тобі, що дівчат мало?
  
   - А що їх буває багато? - здивувався хлопець. - У чому сссобббссстно проблема? Ти на когось око поклав? Якщо це так, то скажи, я її чіпати не буду.
  
   - Тоді, будь другом, відвали від Кім.
  
   - Ти серйозно? Вона ж страшна. Що ти знайшов у ній?
  
   - Мені більше цікаво, що ти в ній знайшов, - посміхнувся Лернор, - з твоїми грошима треба займатися посолидніше обробкою компанії пташок.
  
   - Та ну їх у дупу. Я з дівчатами їхнього рівня якось незатишно почуваюся. Адже їм гроші не потрібні. Своїх достатньо. Відповідно і переваги жодної. Ось тому з тими, що простіше я відчуваю себе у своїй тарілці. А Кім, до речі, сама напилася і почала кадруватися. Але якщо ти просиш, то надішлю її до тебе.
  
   - Не її. Ти що? До мене не треба! Ти її до Михана йшли.
  
   - До цього виродку? - спохмурнів Ромка, - Ти, що заради нього намагаєшся?
  
   - Дружище, та зрозумій ти. Нехай таке тасується з таким. Кожній тварюці по парі, - підморгнув Лернор для більшого переконання, тим, у чому не був певен сам.
  
   - Облиш ти її... Адже репутацію собі зіпсуєш.
  
   - Гаразд, може ти й маєш рацію... Хоча, - Роман ніби намагався думати, - ...Ти найчастіше в цих справах правим і опиняєшся. Ок. Ідемо, краще пригощу тебе чимось.
  
   Він часто закивав, і в мить, забувши про всіх, потяг Лернор за собою.
  
   Знову опинившись у напівтемряві прокуреного приміщення, вони попрямували до вільного столика. На перший погляд, на ньому залишалося достатньо їжі, щоб задовольнити апетит двох здорових чоловіків. Це незначне спостереження особливо порадувало Лернор. Нарешті він зможе спокійно поїсти, але за секунду він зрозумів, що про спокій подумати явно поспішив.
  
   - Лерне! - З мороку на нього несподівано накинулася Діліна і, обвивши шию руками, захиталася з боку в бік, - Привіт! Тебе, щоби на спільне свято виманити, це талант треба мати. Постійно зайнятий. Постійно не додзвониться...
  
   - Привіт ще раз ... - зніяковіло посміхнувся Лернор і акуратно зняв з себе руки вже добряче випивши дівчини. Її очі блищали нездоровим блиском, а посмішка була вже надто широкою і щирою.
  
   Ромка, який не очікував такого "нападу" з мороку, трохи злякався, але не розгубився. Він одразу дістав з-під столу третій келих, і з легким дзвоном додав його до двох інших, що вже красувалися перед ним. Після чого хвацько і віртуозно наповнив усі порожні ємності до країв.
  
   - З Днем народження! - прокричала Діліна Лернору прямо у вухо, і висмикнула з панувала серпанок, розгублену і трохи обурену такими різкими маніпуляціями Джуліану. - А ось і твій подарунок!
  
   - Ді, ти що? - Вигукнула дівчина і округлила очі, здивовано дивлячись на подругу. - Впилася зовсім! Розумієш, що говориш?
  
   Ромка, застиг із четвертим келихом у руках. Спостерігаючи за подальшим розвитком подій, він не наважувався ставити його на стіл чи ні. Несподіваної появи Джуліани в їхній компанії він явно не очікував. Вона була дівчиною того типу, який він намагався оминати.
  
   - Дякую звичайно. Але куди ж я поду такий великий і красивий подарунок? - підтримав Діліну Лернор, але тут же, не соромлячись, почав нескромно роздивлятися Джуліану. Вона була прекрасна як завжди - правильний овал обличчя, бешкетний і злегка кирпатий носик, шикарне довге волосся, що зводить сума форми і ноги... що за ноги. По тілу пробігли мурашки. У сутінках приміщення, ідеальна постать Джуліани, породжувала у його свідомості низку різноманітних непристойностей і ще з десяток повнометражних плотських фантазій.
  
   Лернору та Джуліані довелося перетнутися на курсі. Деколи навіть трохи забуваючи в обопільному флірті, але, на жаль чи на щастя (з чим досі не міг визначитися Лернор), справа ніколи далі не заходила. У неї був постійний залицяльник, а в нього просто не вистачало часу, а часом і бажання зв'язуватися з дівчиною з того прошарку суспільства, який був йому просто недоступний. Виходячи чисто з матеріальних міркувань, він не бажав пов'язувати свою долю з тією, чиї запити та потреби просто не зміг би задовольнити. Іншими словами, постійно запитуючи - "а яка в таких обставинах може бути любов?", він придушував у собі будь-яке бажання...
  
   - Що що? - перервавши його роздуми, хихикнула Діліна. Вона так само продовжувала п'яно посміхатися - Лерн, не тупи! Ти що не знаєш, як зазвичай роблять із подарунками? Їх розпаковують!
  
   Вловивши сенс жарту, Ромка розсміявся так, що поступово з'їхав під стіл, при цьому рясно облившись вином прямо з пляшки. Йому так і не вдалося наповнити четвертий келих до кінця.
  
   Джуліану, як виявилося, судячи з посмішки, гра теж почала бавити. Виразно розуміючи, що подружку, що розвеселилася, буде вже не так просто вгамувати, вона вирішила підтримати процес "дарування подарунка".
  
   Сміливо підійшовши до Лернор, вона ніжно обвила його шию руками. Впритул притискаючись до хлопця гарячим тілом, дівчина ясно відчула необхідну реакцію чоловічого організму на наближення такого ласого "шматочка". Граючи, вона відразу здивовано підняла брову і хитро посміхаючись, почала дивитися прямо в очі. Від несподіванки, миттю ока, потонув у надзвичайному блакиті її очей, Лернор втратив дар мови. Відкривши рота, він ще хотів було щось сказати, але всі думки за секунду вилетіли з його голови разом із самоконтролем. Після чого хлопець вже рефлекторно зімкнув свої долоні на її чарівній попці.
  
   - Дорогий, хіба не про такий подарунок ти мріяв усі свої двадцять років?
  
   Відчуття відсутності будь-якої логіки в тому, що відбувається, нарешті, повернуло Лернор з-під небес на землю. Він зрозумів, що якщо цьому невинному флірту дати хід, то за себе він не зможе більше ручатися. Втрата голови і закоханість чекали його як найменше зло в кінці цієї ночі. Але і обривати хтиве "дійство", йому не хотілося. З урахуванням того, що зовсім не ясно коли вони з Джуліаною ще раз "ось так ось" перетнуться, його змучена душа благала, щоб розважливий розум покинув збуджене тіло. І коли свідомість, нарешті, здалася, єдине, що залишилося турбувати його, було те, що Джуліана все ще мала достойний залицяльник.
  
   - А як же... - почав Лернор, майже розтанув у її обіймах. Розгубившись, він ніяк не міг підібрати слів, щоб поділитися своїм занепокоєнням. Хвилі приємних мурашок уже встигли досягти кінчика носа і в пориві ніжності, йому шалено хотілося почухати його об ніс дівчини.
  
   - Не питай. Сьогодні я справді хочу бути тільки твоїм подарунком, - тихо прошепотіла вона, мабуть розуміючи, про що він хотів спитати.
  
   - Друзі, давайте пити зрештою, - закликав колишніх однокурсників Роман. Підійшовши з двома келихами до захопленої один одним парочки, він не знайшов у них відгуку на його ініціативу, і після деякого мовчазного замішання з розладом ковтнув з одного, простягаючи другий Діліні.
  
   - Якщо вже у Лерна сьогодні день народження, то за його здоров'я! Ну, і, звичайно ж, за такий... ем... звабливий подарунок! Щастить тобі, старовина...
  
   Винуватець маленької урочистості, кинув косий погляд на Ромку і раніше встиг відвернутися, помітив блиск заздрощів у його очах. У Лернор не було стільки грошей, скільки у цього місцевого товстосума, але фінансовий недолік він з лишком компенсував, що час від часу відвідував його везінням. Він був просто щасливий від того, що цього виявлялося цілком достатньо, для розпалювання заздрощів та розвитку поваги до нього навіть у таких людях як Роман.
  
   - Дякую, дякую, - подякував Лернор, і став задкувати до столу, захоплюючи Джуліану за собою, - Якщо така справа, давайте поїмо, зрештою. Жерти хочу нереально!
  
   - Окей. Ми вам заважати не будемо, - пожвавішала Діліна, - можете поговорити за трапезою, а ми з Ромкою валимо на танцпол. Танцюжки танцювати.
  
   Осушивши залпом свій келих, вона схопила руку нової пасії і поки той не встиг нічого заперечити, пробираючись між столами, потягла його в бік джерела музики.
  
   - То що ж раптом так різко змінилося у твоєму відношенні до мене? - трохи згодом поцікавився Лернор, коли Джуліана влаштувалася на колінах.
  
   - Це складно, Лерне...
  
   - Але все ж? Нічого так не буває.
  
   - Ми з Ерні розлучилися, - зітхнула вона, - І, чесно зізнатися, я про це не жалкую.
  
   - Ось як! І що? Зовсім і зовсім? - продовжував цікавити Лернор, намагаючись визначити собі ступінь серйозності свого " подарунка " .
  
   - Так. Тиждень тому. Остаточно і безповоротно.
  
   - Сумно. А чого це раптом?
  
   - Лерне, не діставай питаннями. У жінок також бувають свої секрети. А ти зі своїм одвічним бажанням все знати, часом можеш вивести будь-кого. Думаю, того, що я тобі сказала, цілком достатньо. Досить і факту, що я до нього вже не повернуся.
  
   - Гаразд, - здався Лернор, чудово усвідомлюючи свій недолік, - Давай вип'ємо ... Так сказати за життя по новому ... або за нове життя що ...
  
   - Ніяк інакше. Тільки за нову... - підтримала дівчина і піднесла келих до губ.
  
   - Знаєш, а ти мені завжди подобалася, - задумливо промовив Лернор, жуючи бутерброд. З самого початку. Але не в моїх принципах було комусь третій шлях перебігати.
  
   - Здивував і насмішив... Ти думаєш, я цього не знала? - посміхнулася Джуліана, розгризаючи горіх, - До того ж, у будь-якому разі моя "зайнятість" не заважала тобі зі мною у відкриту фліртувати.
  
   - Нуу... я часом просто не міг стримати кохання свого прекрасні пориви... - посміхнувся Лернор, надаючи спогадам.
  
   Дівчина не помітила його фрази та продовжила.
  
   - Ти мені теж був цікавий, але, як сам напевно зрозумів, вірність я поважала більше, ніж випадкові зв'язки.
  
   - Ніфіга собі! Випадкові, - обігрався Лернор.
  
   - Ай, іди ти! Якщо до слів будеш прискіпуватися, всі подарунки на сьогодні закінчаться. До речі, ти знаєш, що ми через тебе з моєю подругою посперечалися?
  
   - Коли це? - зацікавився хлопець, накладаючи собі у тарілку салат.
  
   - Та нещодавно. Ти ймовірно знайомий з Жанною?
  
   - Уу-у... - заперечливо похитав головою він, без особливої ​​зацікавленості заглибившись у поглинання вмісту тарілки.
  
   - Діліно, навіть аукціон влаштувала, коли дізналася, що в тебе не буде чим заплатити.
  
   - Ха...кх - Лернор мало не подавився від сміху, - Не перестаю дивуватися підприємницьким здібностям нашої старости.
  
   - Не смійся! Я дуже серйозно. Ми в такий азарт увійшли, що навіть не намагайся питати сум, у які тебе оцінили...
  
   - Джулі, а тебе не бентежить, те, що в мене за душею ні гроша? Хіба ти собі таку пасію шукала? - Раптом змінив тему розмови Лернор, - Мені часом навіть себе годувати варто. Чи я на якийсь час, поки ти собі щось цікавіше не знайдеш?
  
   - Знаєш, Лерне. Адже я можу образитися. Доросла дівчинка як я, хоч і мислить раціонально, але все одно ще переважно живе емоціями, - Джуліана стала не на жарт серйозною, - Ти ж сам знаєш, твої фінанси мені не потрібні. Якщо ти і приваблюєш мене, то тільки як особистість і те, що в тебе в голові, а не в кишені. Але якщо й далі продовжуватимеш думати про подібну фігню, як зараз ляпнув, то справді так і зроблю.
  
   "Ех, знала б ти, що в мене в голові" - подумав Лернор і зітхнув. Помовчав трохи та трохи чутно додав.
  
   - Так Так. Знаємо. Аби людина була гарна. Сумніваюсь, що колись зможу відчути себе поряд з тобою повноцінно.
  
   - Лерне, не псуй вечір своїм занудством, га? - слух у Джуліани виявився кращим, ніж він припускав, - Ти мені завжди подобався, хоча у мене і був Ерні .... Чи може, я тебе вже чимось не влаштовую?
  
   Хлопець відірвався від трапези і, стиснувши дівчину в обіймах, зненацька поцілував. Не дивлячись на непорозуміння, Джуліана відповіла навіть пристрасніше, ніж припускав Лернор. Вона ніби цілий вечір тільки й чекала на ініціативу з його боку. У момент, коли їхні губи злилися воєдино, хлопцеві здалося що вся Земля разом пішла у нього з-під ніг, і вечірка, ніби розчинилася в хмарі дурманливих локонів Джуліани.
  
  
  
   Цілий вечір вони не могли відірватись один одного, зовсім не помічаючи, спрямовані на них з усіх боків зацікавлені, а часом навіть здивовані погляди спільних знайомих.
  
   Танці до упаду. Спиртне, що ллється рікою. Передбачливі організатори, як зазвичай закупили його втричі більше, ніж закуски, і тому після другої години ночі, з їжі вже нічого не залишилося. Хоча це неприємне явище вже мало кого могло хвилювати. Упившись до поросячого вереску, народ поступово розповзався по будинках, або, не доповзаючи до виходу, просто засинав на м'яких подушках пуфів і диванів. А ті, хто ще міг рухатися, розряджалися в нуль на задніх сидіннях припаркованих автомобілів.
  
   Від втоми та алкоголю Лернор теж насилу стояв на ногах. Дурман у голові, приємно до чортиків дезорієнтував його у просторі. Єдине, що він ще чітко бачив, були принади його активної подруги. У неї, як виявилося, запас енергії був буквально невичерпний. Валячись з ніг, він усе частіше намагався прилягти на найближче вільне м'яке місце, навмисне захоплюючи за собою Джуліану. Але дівчина, ніби поставивши за мету виснажити свого друга до несвідомого стану, наполегливо змушувала його танцювати.
  
   Але, навіть попри втому, хтиві бажання Лернора, росли пропорційно градусам розчиненого у крові алкоголю. Змагаючись у вульгарностях, вони вже не помічали що творили, все жарко розпалюючи бажання, ненаситно накинеться один на одного. Нарешті Джуліана не витримала. І схопивши Лернора за руку, наскільки було можливо швидко, потягла об'єкт своєї пристрасті геть від місця загасаючих веселощів.
  
   Сміючись і спотикаючись про нечисленні сходи, вони виповзли на стоянку. Продовжуючи обмінюватися гарячими поцілунками та недвозначними погладжуваннями, парочка непомітно для себе ввалилися в аерокар Джуліани. Як тільки стулки дверей автоматично блокувалися за спиною, а завбачливо увімкнений автопілот підняв машину в нічне небо, вони в повну міру дали волю бурхливій пристрасті. Джуліана накинулася на Лернор, практично зриваючи з нього одяг. Тепер вона могла дозволити собі все, що тільки дозволили габарити салону її машини. Все те, що не було прийнято в особливо людних місцях.
  
   Руки самі ковзали по витончених вигинах тіла дівчини і торкалися найбажаніших і найзабороненіших місць. Любов без кордонів і нестримне бажання наповнили аерокар... Так сумно розпочався день, блискуче закінчувався найяскравішим вечором за всі останні двадцять років...
  
   Свою незвичайну повітряну подорож Лернор запам'ятав слабо. Єдине, що залишилося в його затуманеному алкоголем мозку, було незрозумілим пекучим пристрасним і таким, що зовсім не піддається опису. І, природно він не міг не радіти цьому, коли прокинувся лише глибокого ранку наступного дня.
  
   Сонце яскравим промінням проникало крізь штори широкого, як вся стіна вікна. Спальня Джуліани виявилася незвично величезною, але приємною. Тільки зараз Лернор зацікавив, куди він потрапив. Голова була ясна як кришталь, і тому він легко озирався, дивуючись просторам ліжка під ним. Траходромчик, на який вони зайшли на посадку, було просто створено для цієї справи. Ковзаючи поглядом по прилеглих околицях, Лернор відзначив надзвичайну висоту стель і гламурність дорогих меблів. Відомі всім у мегаполісі ознаки безбідного і ситого життя, ніби кричали розкішшю з кожного кута спальні. Велике дзеркало в кутку і нескінченні ряди дорогої косметики, навели Лернора на думку, що на покупку такого жіночого арсеналу йому довелося б працювати кілька, а то й більше років. Таке безневинно-затишне гніздечко Джуліани буквально за секунди спустило його з небес первісного захоплення в невеселі думи про власну нікчемність.
  
   Лернор відчув себе не у своїй тарілці. Гарний настрій став зводитися нанівець, але раптом щось переключилося, і він знову засяяв. Адже саме такого життя він постійно прагнув. Ось вона! Прямо перед ним. А дівчина поряд як ніяка його нова пара. Тому, час було починати звикати до розкоші і ставиться до шику як до повсякденної норми.
  
   Щоб будувати майбутні стосунки з дорогою дівчиною, треба терміново ламати свої стереотипи і вчиться тримати себе в руках, не дивуюсь нічому шалено дорогому та новому.
  
   Хлопець, ковзнув оксамитовим простирадлом і вибрався з-під ковдри на край ліжка. Кинуті неподалік штани, піджак та сорочку він знайшов на підлозі. Навіть не намагаючись згадати, в якому вигляді вони добиралися після аерокара в ліжко, Лернор почав тішити себе надією, що їхнє оголене неподобство ніхто до ладу не помітив. Поверх купи з одягу недбало валявся наручний годинник та мобільний телефон. Десь на столі і під ніжками стільця еротично лежала спідня білизна Джуліани.
  
   Перевернувши циферблат, він з жахом усвідомив, що ранок давно перетворився опівдні, а робочий день перейшов у фазу завершення.
  
   На телефоні маячив пропущений дзвінок. Лернор метушливо став натискати на кнопки. Години дві тому дзвонив Катр. А просто так, цей ледар йому ніколи не дзвонив. Треба було терміново з'ясовувати, що до чого та чому, але Лернор ніяк не міг зважитися набрати номер. Будити Джуліану своєю діловою балаканею йому зовсім не хотілося. Довгий сон - як запорука краси. А він хотів, щоб вона завжди була чудовою.
  
   Не помічаючи його метушні, дівчина продовжувала безтурботно спати. Навіть простирадло, що сповзло з оголених плечей, не потривожило її сон. Уткнувшись у подушку, ця кішечка, продовжувала солодко сопати і була найніжнішою і беззахисною істотою на Землі. Посміхнувшись такій красі, Лернор спробував накрити її ковдрою, але Джулі здригнулася. Сон був тривожний. І глянувши на нього сонним поглядом, вона запитала хриплуватим голосом.
  
   - Ти вже прокинувся, зайче?
  
   - Ага. Здається, ми з тобою вже проспали все, що можна і не можна. До речі, а твої батьки не можуть випадково повернутися найближчим часом? - висловив він свою занепокоєння і, прихопивши мобільник, повернувся на нагріте місце біля подруги.
  
   - Та ні. Заспокойся. Я одна тут живу, - озвалася Джуліана, забираючись до нього під пахву і кладучи голову на груди, - Батько купив мені цю квартиру зовсім недавно, але тепер я цілком незалежна. Давай ще спимо, га?
  
   - Я б з радістю, солодка, от тільки справ маса і відкласти їх... Стривай. Зараз хоча б подзвоню, дізнаюся, що та як.
  
   Дівчина нічого не сказала і, важко зітхнувши, поклала свою долоню трохи нижче його пупка. Намагаючись не звертати уваги на ніжні дотики, Лернор став якнайшвидше набирати Карту.
  
   - Слухаю, Шефе, - озвався бадьорий голос помічника. - Сьогодні сам вирішив загуляти?
  
   - Не пояснюй, - прохрипів Лернор у відповідь. Потім відкашлявся і впевненішим голосом продовжив, - розповідай. Чого дзвонив? Що треба було? І як все пройшло?
  
   - Все пройшло чудово, тільки ці хлопці мені зовсім не сподобалися. Я коли до них в офіс йшов, мене разів п'ять перевіряли та обшукували. Такі жорсткі перевірки напевно тільки на в'їзді в місто і думаю не настільки.
  
   - Диск передав? - занепокоївся Лернор.
  
   - Так. Все передав. Встановив. Все працює.
  
   - Тебе самого просили встановлювати?
  
   - Я сам здивувався, але все зробив без сучка та задирки. Щось не так?
  
   - А ти як програму встановлював. Стандартно як для кінцевого користувача автозапуску або в обхід пішов?
  
   - Не пам'ятаю, млинець. А це важливо? Яка різниця? І так і так запускаючи, результат той самий.
  
   - Не зовсім... - занепокоївся Лернор. - Гаразд, не парься. Усі наші на роботі?
  
   - Угу. Фіта мені сьогодні обід заперечила .... Так що, в цілому, все весело проводимо час і чекаємо твого нешвидкого повернення.
  
   - Влаштую я вам "нешвидке". Іди звіт пиши про роботу виконану! Якщо не буде надвечір на моєму столі, відправлю пояснювальну писати. Кінець зв'язку.
  
   Лернор запустив телефон назад на піджак.
  
   Ласки Джуліани, як і раніше, не знаходили відповіді. Хлопця мучили невиразні сумніви. Якщо Катр запустив програму не так, як він планував, то плани із запуском програми-хробака та перекачування всієї інформації з внутрішніх мереж клієнта могли зійти нанівець.
  
   "Ех, порятунок потопаючих - справа рук самих потопаючих"
  
   - Джулі, ти маєш звідси вихід у глобальну мережу? - поцікавився Лернор, мабуть, вбивши своїм запитанням усю ніжність у дівчині. Її рука зупинилася, а сопіння перетворилося на звичайне дихання.
  
   - Так. А що? Проблеми на роботі?
  
   - Майже. Просто треба дещо перевірити. Це не займе багато часу. А потім зможемо поспати ще пів годинки.
  
   - Термінал вбудований у дзеркало. Клавіатура під ящиком із косметикою, - дівчина махнула у бік своєї скарбниці.
  
   Лернор, якомога акуратніше звільнився з її обіймів і голяка поплескав до терміналу. Запустивши його звичним для фахівця жестом, він швидко увійшов до мережі.
  
   Залишившись на самоті, Джуліана якийсь час спостерігала за цим оголеним програмістом, але потім теж вирішила без діла не валятися. Вдосталь намилувавшись обранцем, застиглим, мов шуліка над клавіатурою, вона весело хихикнула і, загорнувшись у простирадло, жваво схопилася на ноги. Зробивши кілька стрибків по ліжку, дівчина миттю опинилась на підлозі і спритно зашльопала босоніж у бік кухні. Замовивши з ресторану подвійний сніданок, вона непомітно зникла у ванній кімнаті.
  
   Лернор у цей час, переходячи з сервера на сервер, судомно вводив команди та паролі. Нарешті, у бездонній інформаційній мережі він намацав свою програму-хробака. Як хлопець і підозрював, команда запуску була не проведена і програма знаходилася в сплячому режимі, але все ж періодично посилала сигнали-запити із закритої внутрішньої мережі компанії-клієнта, що добре охороняється, в глобальне павутиння. Її спрямовані маяки, з'являлися лише через певний інтервал часу, тому, спіймавши один з них, Лернор був радий удачі, що швидко посміхнувся. Утримуючи сигнал якийсь час, Лернор ввів усі необхідні паролі запуску і непомітно відпустив "хробак" у вільне буріння.
  
   Усе. Тепер програма зробить сама те, що від неї вимагається і, зібравши перехоплені дані з внутрішніх мереж компанії, а також всіх мереж резидентів, автоматично перешле їх у безпечне місце.
  
   Справу зроблено. Залишилося лише чекати на результати. Нечесна гарантія укладання договору з його конторою була в кишені. Цей контракт міг стати останнім і перспективним, забезпечуючи йому безбідне життя і старість з новою подругою. Він уже починав ловити себе на думці, як витрачатиме ще не зароблені гроші і вдариться у неробство.
  
   Досить потираючи руки, Лернор підвівся і пішов слідом за Джуліаною у ванну кімнату. Тихо прочинивши двері і сподіваючись, що це буде непомітно, він ковзнув усередину, але тут же був зустрінутий обіймами обожнюваної подруги. Повиснувши на шиї, Джуліана потягла його за собою. Розсміявшись, Лернор не став пручатися і, піднімаючи фонтани бризок, упав з дівчиною прямо у простору ванну. В результаті водні процедури позапланово затяглися, а сніданок, що прибув на внутрішньому ліфті, безнадійно охолонув.
  
   Пройшла година. Вмиті і задоволені, хлопець і дівчина жадібно навалилися на холодний, але смачний сніданок. Наповнені відчуттям приємної втоми після любовних втіх вони знищували його в повному мовчанні. Після трапези кожен зайнявся привидом себе гаразд. Навіть тут вони ідеально доповнили одне одного, супроводивши процес одягання дружною допомогою у застібці та зав'язуванні.
  
   - Ти мене підкинеш до моєї машини? - спитав Лернор, любуючись своєю оригінально зав'язаною Джуліаною краваткою.
  
   - Без проблем, - відповіла Джуліана, розчісуючи пасма свого довгого і шовковистого волосся, - Ти потім на роботу?
  
   Лернор глянув на годинник.
  
   - Ну, якщо прямо зараз полетимо, то до кінця робочого дня, гадаю, ще встигну.
  
   - Увечері заскочиш?
  
   - Обов'язково заїду.
  
   - А може, до мене й жити одразу переберешся? - поцікавилася дівчина, мабуть, намагаючись прискорити процес їхнього зближення.
  
   - Ти жартуєш чи що? Адже мені від моєї барлоги до роботи ближче добиратися, - посміхнувся Лернор, - Але пропозицію розгляну.
  
   Дівчина, наігранно образившись, зморщила носик.
  
   - Гаразд, гаразд.... Якщо будеш добре поводитися, то переберуся.
  
   - Бач, який спритний! - штовхнула його Джуліана, - Я пожартувала. Давай вали звідси. У мене сьогодні теж купа справ. А з таким капушею, як ти, я точно нікуди не встигну!
  
   - Що? Хто б казав... - розуміючи, що Джуліана далеко не романтична дурниця, як він подумав хвилину тому, Лернор спробував заперечити, але був швидко виштовхнутий за двері.
  
   Незабаром аерокар Джуліани мчав над діловою частиною мегаполісу. У салоні з учорашнього вечора все ще пахло перегаром та сексом. Кинувши збентежені погляди на Лернора, посміхаючись до вух і задерикувато хихикаючи, дівчина періодично клацала тумблером вентиляції повітря, але запах, що в'ївся за ніч, нікуди не зникав.
  
   Лернору дуже рідко доводилося подорожувати повітряним транспортом, тому, зовсім не звертаючи уваги на маніпуляції подруги, він з цікавістю стежив за мелькаючими під ними краєвидами.
  
   Бізнес район Вільнарілліна щільно забудований високими скляними хмарочосами, був повністю відведений під офіси. Будівлі так щільно тулилися одне до одного, що часом важко було розрізнити нижні яруси вулиць. То тут, то там миготіли висячі сади та великі зелені парки, шикарними фасадами розташовані прямо на дахах сірих хмарочосів. Своєю красою центр мегаполісу міг вразити будь-кого. Не говорячи про те, яке це було видовище з висоти пташиного польоту чистим сонячним ранком.
  
   Оголошуючи салон незадоволеним пирханням, Джуліана вела аерокар на ручному управлінні. Лернор не сумнівався, що дівчина швидше віддала б перевагу притулитися до нього, ніж грати роль пілота. Але так сталося, що з моменту вчорашнього бурхливого кохання в салоні, їхній пілот відправився в глибоку кому. Хто ж міг припустити, що у пориві пристрасті одним незграбним рухом ноги можна легко скинути всю пам'ять бортового комп'ютера. Ця, ймовірно, єдина ранкова неприємність, в черговий раз нагадувала господарям про те, що машини створюються не для того, щоб у них безшабашно трахатись.
  
   Напружено обертаючи штурвал з боку в бік, Джуліана зосереджено стежила за інтенсивним рухом на повітряній трасі, час від часу відпускаючи на адресу недосвідчених учасників руху уривчасті чоловічо жорсткі лайки. Дані індивідууми, гублячись від страху в потоці аерокарів, що неслися на граничних швидкостях, створювали то тут, то там повітряні пробки. А подібні, нехай і ненавмисні витівки, навіть на досвідченого водія діяли щонайменше дратівливо.
  
   Лернор сам нічого не розумів у повітроплаванні і тому мовчав, щоб ще більше не дратувати Джуліану. У такій дещо напруженій атмосфері, тільки звуки популярних мелодій радіостанції, що ллються з динаміків, могли гідно розрядити атмосферу. Але й вони були безпардонно перервані, блоком новин, що раптово почався. Він і привернув увагу Лернора, відриваючи його від споглядання краси міста. Вислухавши їх до кінця і запаливши бажання негайно обговорити почуте, хлопець вирішив таки порушити мовчання.
  
   - Джулі, що ти думаєш, чому вчені зазнали краху, намагаючись клонувати людину?
  
   - Не знаю, Лерне. Може вся справа у душі? Її ж не можна клонувати, - озвалась дівчина свіжою думкою, продовжуючи і далі зосереджено вести машину.
  
   - Цікава думка, - пожвавішав Лернор, - Але що цікаво, адже її існування навіть не доведено.
  
   - А як же релігія? - заперечила Джуліана, - вся основа релігії заснована на порятунку душі. Там хоч доказів і немає, але всі вірять у існування якоїсь безтілесної субстанції, яка має безсмертя.
  
   - Релігія кажеш? Так це основа основ усіх чвар у світі. Більше напевно шкода ніж користь, - відмахнувся рукою Лернор. І жодних посередників не може бути. А скільки у нас "єдино правильних" вірувань? Скільки цих посередників у вигляді церков і мечетей? А скільки сварок та воїн на цьому ґрунті?
  
   - Лерне, не хочу я з тобою сперечатися на цю тему, - різко перервала його Джуліана, - Ми почали обговорювати невдачу вчених при клонуванні людини, а ти врешті-решт влаштовуєш тотальний наїзд на релігію і посередників, які її несуть. Якщо не хочеш сварки на релігійному ґрунті, то раджу швидко змінити тему. А то тут висаджу.
  
   - Ти що віруюча, якщо так реагуєш? - здивувався хлопець.
  
   - Уяви собі, - рубанула у відповідь Джуліана, щосили намагаючись приховати роздратування, - Мені цих козлів на дорозі зараз вистачає. Тому, Зая, якщо не хочеш, щоб у тебе виросли роги і ти почав жувати капусту, то помовчи зараз, будь ласка. Або вже скажи щось приємне...
  
   - Гаразд, кохання моє, буду ним як риб... або як заєць, коротше, - буркнув у відповідь Лерн, не зовсім задоволений тим, що тема для дискусії виявилася настільки невдалою.
  
   Він і сам був віруючою людиною, але посередників, як у бізнесі, так і в релігії не визнавав. І якби в цей момент не задзвонив телефон, то він продовжив би дутися далі, а це могло вилитися в першу серйозну сварку з Джуліаною.
  
   - Салют! Ти де? - протрубив на вухо Малвін.
  
   - А що? - не зовсім зрозумів сенс Лернор.
  
   - Та я задовбав тебе чекати! Ти що забув, що на обід мене кликав?
  
   - Блін, - хлопець стукнув себе вільною долонею по лобі, - Зовсім з голови вилетіло. Вчора це було. Думаю, ти мене зрозумієш...
  
   - Ніфіга не розумію, - хмикнув у трубку Малвін, - Навіщо домовлятися, якщо все одно приїжджати не збирався. І після таких ось витівок, ти хочеш, щоб про тебе твої друзі не забували.
  
   - Добре Добре. Не гарячкуй.
  
   - Я не гарячкую. Тільки міг би й зателефонувати. Попередити, що плани змінилися, - продовжував бурчати Малвін.
  
   - Ми на місці, - повідомила Джуліана, нахилившись до вільного вуха Лернор. Машина вже плавно заходила на посадку.
  
   - З ким ти там? На кого єдиного друга проміняв? - зацікавився приятель, награно пхикаючи.
  
   - Це те, що вчора й було, - посміхнувся Лернор, вирішуючи не відкривати секрету відразу.
  
   - Судячи з приємного тембру голосу, вона того варта, - засміявся Малвін.
  
   - Слухай, а ввечері зовсім ніяк? Може, таки зустрінемося? - Спробував відновити баланс дружелюбності Лернор.
  
   - Ні. Я ж тобі сказав учора. Мій вечір уже подарований одній красуні.
  
   - Добре. Якщо так, то я тобі ще на тижні зателефоную. Ти ж ще не відлітаєш?
  
   - Угу. Цілий тиждень я ще тут, але не обіцяю, що буду вільний. Одним словом, тепер сам дзвони. - заспокоївся Малвін, але невдоволення в його голосі ще лишилося.
  
   - Поки що, - Лернор сам перервав зв'язок, у момент посадки аерокара. Чекати поки що це зробить ображений приятель, якось не дуже хотілося.
  
   Стоянка біля будівлі вже спорожніла. Усі випускники встигли прокинутися, протрезвіти та роз'їхатися своїм ходом. Ніщо не нагадувало, що вчора ввечері тут просто не було місця, щоб приткнути свій транспортний засіб.
  
   Порожні пляшки, що самотньо лежали, говорили про деяких осіб, які встигли таки перенести частину свята на вулицю. Тут же похмуро використані презервативи, що лежали на бруківці, помічати було не тільки незвично, а й непристойно. Прогресивної молоді давно настав час користуватися сучасною контрацепцією, але прихильники активного кохання з ким попало, продовжували по-старому протирати гумку за гумкою.
  
   Не глушивши двигун, дівчина з цікавістю стежила за своїм супутником. За виразом обличчя було видно, що вона досі намагається відгадати, хто йому дзвонив.
  
   Лернор випередив можливе запитання і видав готову відповідь.
  
   - Дзвонив Малвін. Друже мій. Я з ним учора пообідати домовився, але під впливом твоєї незабутньої чарівності просто забув про нього.
  
   Пояснення явно сподобалося дівчині, і вона обвила його шию руками. Губи Лернора і Джуліани злилися в пристрасному поцілунку, а всі можливі й неможливі образи були забуті.
  
   Щойно Лернор звільнився з чіпких лапок подруги, то вирішив, що було б непогано зі шкідливості зіпсувати таку шикарну діжку медової романтики, ложечкою цинічного дьогтю.
  
   - Тільки це не означає, що я зовсім забуду про них. Про своїх друзів, я маю на увазі.
  
   - Любий, я тебе про це зовсім не прошу. У мене своїх подруг достатньо. І гуляти я допізна у темних провулках теж люблю. Дорогу знаю, секс люблю, - посміхнулася дівчина.
  
   Лернорівська шкідливість дзвінко відскочила від її броні з почуття гумору і скорчилася в конвульсіях у темряві душі господаря. Звичайно ж, він чекав трохи на іншу відповідь.
  
   - Окей. До вечора! А то я до роботи не встигну. Вже майже чотири години, а мені ще як мінімум години дві до місця добиратися.
  
   Щоб не спокушати себе та дівчину новими поцілунками та ще більше затягувати прощання, Лернор поспішив залишити машину.
  
   - Чао! - прокричала Джуліана, - Я сьогодні сама готуватиму буду, так що якщо не приїдеш, нарікай на себе!
  
   На підходах до машини знову задзвонив телефон. Лернор паралельно діставаючи ключі, сіпнувся від несподіванки і не втримав трубку в руках. У відчаленій спробі спіймати улюблений телефон, він ще сильніше підкинув його в повітря. Наполегливо телефонуючи апарат, здійснив численні сальто і невимушено приземлився на дах БМВ. В останню мить згадавши, що він ще не встиг відключити електрошокову систему захисту, власник різко скривився від досади. Миттєвий спалах. Лернор примружився і попрощався зі своїм вірним другом. Обвуглені останки пластику, що вибухнув, нещасної мобілки, дрібними осколками застукали по бруківці. Хлопець із засмученим виглядом дочекався, поки стихне град, і присів над частинами обгорілого тіла апарату. Він поки що не втратив надії, врятувати хоч дорогоцінну сім-карту, де зберігалися всі важливі для нього номери.
  
   - Ну, хоч це на згадку залишилося, - з полегшенням зітхнув Лернор, відколупуючи картку від оплавленого шматка пластмаси. - Цікаво, і чий був цей фатальний дзвінок? З кого тепер вимагати новий телефон?
  
   Відключивши систему захисту авто, так само відому як "вбивця телефонів, що падають", хлопець у засмучених почуттях поринув у прохолодний салон. На мить задумавшись, він став відходити від пережитого стресу.
  
   Адже без телефону він не міг скористатися навіть відеофоном автомобіля, тобто цілком і повністю залишився без зв'язку.
  
   - Чорт! Без труби, як без рук! Гаразд, мене не зможуть знайти. Але ж і я не можу зателефонувати нікому! Жертва сучасних технологій, млинець! Катр я тебе вб'ю...
  
   Навіщо він згадав про Катру, Лернор не зрозумів. Мабуть, просто треба було на комусь зірвати зло. Він різко втиснув акселератор. Покришки верещали, і залізний кінь помчав уздовж застарілих будівель промислового району.
  
   Тяжку рок музику, що розвивала в ньому приховану схильність до агресивного керування, Лернор включив на межу можливої ​​гучності. Злість через безглузду втрату дорогого телефону, виплескувалась назовні повною мірою і виражалася в різких заметах і зигзагах.
  
   Уникаючи основних трас мегаполісу, їх жахливих пробок і патрулів, він мчав крізь маленькі вулички та двори, не гребуючи злісною їздою газонами та тротуарами. Навігаційний комп'ютер із завантаженою власне модифікованою програмою, періодично видавав корекцію курсу прямування, незалежно від того була там дорога чи ні.
  
   Машина летіла вперед, збиваючи стовпчики загороджень через ті нестандартні місця, які зазвичай не включають не в одну навігаційну програму, але благополучно відповідають габаритам сьомої моделі БМВ.
  
   Але як не намагався Лернор скоротити шлях і заощадити час, на підземну стоянку бізнес-центру він влетів лише після шостої години вечора. Охоронця в ліфті він не зустрів, та й не звернув уваги на нестачу цього товариського зануди. Мабуть, дружина його з'їла, а служба персоналу ще не підібрала відповідну заміну.
  
   Швидкісний ліфт з тихим шарудінням зупинився на потрібному поверсі і, зачинившись за спиною Лернора, з дзижчанням кинувся кудись угору. Хлопець озирнувся і поспішаючи, пішов у бік офісу. Його незачинені двері були чітко помітні з його кінця коридору.
  
   "Напевно, ще не всі пішли, або Катр знову порно на проекторі дивиться" - подумав Лернор, який любив і сам часто затримуватися допізна на роботі. Щоправда, не з такими приземленими цілями, як його колега.
  
   Крокнувши в отвір, він завмер на порозі від несподіванки. Перебуваючи в повній розгубленості, Лернор прийшов до тями лише після згадки, що їхня філія повністю застрахована.
  
   Офіс у буквальному значенні був розгромлений дощенту. Термінали комп'ютерів валялися на підлозі, а системні блоки було вирвано з коренем. Розкидані всюди порожні ящики столів і величезна кількість паперів у проходах створювали враження того, що хтось цілеспрямовано щось шукав.
  
   Лернор зробив кілька кроків. Щось неприємно хруснуло під підошвою. Виявилося, що скляні перегородки були розбиті, а дрібна крихта скла валялася скрізь.
  
   Борючись із нервовим тремтінням рук, хлопець потягнувся в кишеню за мобільним телефоном, але тут же згадав про його невеселу долю.
  
   "Де не допоможе мобільний, є стаціонарний", - згадав Лернор, розуміючи, що необхідно терміново дзвонити в службу охорони будівлі.
  
   Підійшовши до свого столу, він похолов і застиг як укопаний. Живіт зрадливо забурчав, вимагаючи негайного візиту до відокремленого приміщення з унітазом.
  
   Під столом, обличчям униз зі зв'язаними за спиною руками, лежав Катр. Калюжа крові під ним продовжувала непомітно збільшуватися.
  
   - Катре, з тобою все гаразд? - схвильовано гукнув свого співробітника Лернор, перевертаючи його на спину.
  
   - Нда ... здається з тобою далеко не все гаразд ... - похмуро зауважив він, розглядаючи акуратний кульовий отвір у лобі.
  
   - Вибач, Катр. Здається, я накаркав, - похмуро пожартував Лернор, згадуючи свою фразу про вбивство.
  
   Чорний гумор трохи підбадьорив і заспокоїв. Хлопець розумів, що в критичній ситуації йому просто потрібно було закликати на допомогу весь свій цинізм. Він уже не вперше бачив убитих подібним чином. За молодістю йому довелося взяти участь у вуличних заворушеннях та дворових розбираннях рідного міста. Ось тільки сподівався він залишити все це в далекому минулому.
  
   Завжди намагаючись забути ті темні дні, Лернор постійно біг від спогадів і рідко відвідував батьків. Він завжди шукав притулок за стінами захищеного міста, але тепер виявилося, що ці заходи убезпечити себе виявилися марними. Тінь темних часів та спогадів наздогнала його навіть під щитом мегаполісу. Або щит, мабуть, просто дав тріщину...
  
   У ногах убитого валявся мобільний телефон, що самотньо нудьгував у темряві після втрати господаря.
  
   - Що ж, друже. Я залишився без телефону, а ти, мабуть, без господаря, - звернувся Лернор до кинутої трубки.
  
   Піднявши апарат, Лернор відразу почав вивчати всі останні записи. Серед останніх викликів він знайшов свій номер. Дивно. Час виклику збігався з моментом болісної смерті його телефону. Отже, через Катру він і втратив свою мобіляку. Жаль, тільки ось йому вже не вдасться виставити рахунок покійному. А останній уже ніколи не скаже, навіщо йому раптом довелося турбувати шефа. Одне Лернор розумів ясніше ясного - апарат убитого був вагомим доказом і навіть проти нього.
  
   Клацаючи клавішею і гортаючи записи далі, хлопець виявив, що Катр так само набирав Тіні та Фіті.
  
   "Може, хоч вони знають, що хотів донести до нього цей нещасний?"
  
   - Що ж, ти хотів сказати мені, Катре? - звернувся Лернор до мерця, як і раніше сидячи навпочіпки.
  
   Більше не гаючись, він спробував зателефонувати Тіні, але автомат видав тираду про недостатність кредиту.
  
   Чортнувшись, Лернор швидко змінив сім-карту на свою і повторно набрав номер.
  
   - Алло, - пролунав стурбований голос дівчини.
  
   - Тіна, про що ви говорили з Катром? - Відразу серйозно запитав Лернор.
  
   - Коли ми ходили купувати оспорений Фітою обід..., - з готовністю затараторила дівчина, - Він зателефонував спочатку їй, потім мені і повідомив, що ми можемо не повертатися, тому що ти прийшов і всіх відпускаєш...
  
   - Тобі не здалося це дивним?
  
   - Звісно, ​​здалося! Адже ти ніколи просто так нікого не відпускав. Фіта потім дзвонила тобі, але твій телефон був поза зоною дії мережі. Що-небудь трапилося? - у голосі співробітниці відчувалося надзвичайне занепокоєння. Вона явно відчула стурбованість шефа.
  
   - Ні, Тіно, все гаразд. Я хотів зробити вам сюрприз, але Катр видав мене. З сьогоднішнього дня ви вирушаєте в оплачувану відпустку. Якщо встигнете поїхати з міста сьогодні, то фірма сплатить вам будь-який круїз. Ти знаєш реквізити. Я все потім оплачу переказом.
  
   - Лерне, ти все ще п'яний з учорашнього? - не повірила своїм вухам Тіна.
  
   - Ні. Зі мною все нормально, - збрехав Лернор і труснув тремтячою рукою. Великий палець міг відбивати дріб. - Чи ти хочеш завтра піти на роботу?
  
   - Знаєш, якщо ти справді не жартуєш, то я прийшла б завтра тільки заради того, щоб тебе розцілувати. Ти серйозно підвівся в моїх очах. Коли повернусь, зможемо сходити кудись...
  
   - Тіна, давай без цього, - гальмував її Лернор, - Я завжди знав, що ти не перетравлюєш, мене за мою скупість. Але прошу тебе, користуйся тим шансом, який так рідко випадає, і Фіту з собою не забудь. Але це лише сьогодні. Зрозуміла?
  
   - Добре, Лерне. Я все зрозуміла. Цілую! Бувай!
  
   Дочекавшись коротких гудків, Лернор випростався і поклав телефон у кишеню. Якщо хтось щось шукає, то швидше за все його, якщо дівчата ще цілі. Та й труп Катра, напевно, не випадково валяється, саме під його столом.
  
   Він зібрався набрати код тривоги на терміналі бізнес-центру, але завмер з піднятою рукою. Адже ті хто влаштували тут цей бардак, якось проникли в будинок через охорону, або зробили це руками самої охорони.
  
   "Стоп", - зрозумівши, що кликати когось на допомогу марно і навіть шкідливо, він відразу інстинктивно відсмикнув палець від клавіатури.
  
   "Треба йти .... Але куди?" - думки в голові Лернора водили божевільні хороводи, а серце, що шалено стукало, готове було вистрибнути з грудей. Дихати ставало все складніше.
  
   "Поліція в будь-якому разі займеться в першу чергу пошуками мене. А знайшовши, затягають під слідством і, не виявивши справжніх виконавців, повісить усіх собак. Чорт!"
  
   Лернор у паніці глянув на вечірнє місто за вікном. Погляд його блукав з боку на бік, не здатний знайти собі місця.
  
   "Боже мій, минула всього секунда, а я вже майже мертвий від страху. І мій маленький бізнес на додачу... З огляду на поточні обставини... Спасибі.... Ось тільки кому?" - Лернор сяк-так зібрався з думками і, покликавши на допомогу залишки хоробрості, попрямував до виходу.
  
   Намагаючись не наступати на бите скло, він якомога тихіше покинув офіс і прикрив за собою двері. За звичкою вимкнувши світло, він приховав від себе хаос, що панував за спиною, і ще трохи заспокоївся.
  
   У коридорі, прямуючи до ліфтів, Лернор з кроку перейшов на біг. Досягнувши дверей, він уже збирався натиснути на кнопку виклику, як раптом обидва ліфти одночасно прийшли в рух. Прямуючи на його поверх з верху вниз і знизу вгору.
  
   "Занадто дивна активність у післяробочі години", - знову занервував Лернор. Тепер він сильно сумнівався, що взагалі варто чекати будь-яку з кабін, що наближаються.
  
   Відправитися вниз звичайними сходами бажання теж не з'явилося. Якщо хтось і полює на нього, то їх люди вже напевно чекають і там.
  
   "Неординарні ситуації вимагають неординарних рішень, Лерн", - звернувся він до самого себе і, добігши до кінця коридору, рішуче висмикнув пожежний шнур, відчиняючи навстіж вікно аварійного виходу.
  
   Холодне вологе вечірнє повітря неприємно обдало його з усіх боків.
  
   Хлопець зіщулився, не наважуючись на подальші дії, але звук ліфта, що наближається, змусив його зібратися з духом і встати на підвіконня.
  
   Під свист і завивання вітру він нашвидкуруч розглянув у темряві вертикальні пожежні сходи. Вона була закріплена лише на відстані витягнутої руки, але занадто далеко, щоб позбавити страху висоти. Дивитись на краєвид нічних вулиць під ногами було відчуттям далеко не з приємних. Але це був єдиний шлях, що залишився, вниз.
  
   За спиною весело брязнули двері однієї з кабін, що прибули на поверх. Страх невідомих переслідувачів затьмарив страх висоти, і свідомість змусила придушити у собі інстинкт самозбереження. Лернор хвацько стрибнув на металевий каркас сходів, що здригнувся від несподіваного гостя, і з шаленою швидкістю заковзнув униз. Кріплення надривно занили під його вагою. Слизькі та холодні сталеві перила обдирали шкіру долонь і були готові вислизнути з його рук, скидаючи несподіваного вершника. Лернор зрозумів, що треба гальмувати, бо, набираючи швидкість, він зрештою просто вилетить зі сходів. Стиснувши зуби, і щосили стиснув ногами сходи з обох боків, він відчув, як рвуться його штани. Але витрачені зусилля виправдалися, і незабаром рух припинився. Тепер він легко зміг ухопитися за сходи.
  
   Задерши голову вгору, Лернор спробував розглянути відчинене вікно далеко нагорі, але нічого, окрім того, що почав мряжити дощу, який гидко залив йому обличчя, в результаті не отримав. Хто б не були його недоброзичливці, навряд чи вони поткнуться за ним тим самим шляхом.
  
   Дивлячись тепер перед собою, Лернор намагався бути якомога обережнішим. Висота була ще пристойна, а намоклі подерті пальці замерзали на вітрі так, що здавалося, ще трохи і вони вже не в змозі вхопити черговий щабель. Підошва туфель теж ковзала будь здоров, тому додавати до всього, що відбувається, жах від запаморочливої ​​висоти, було тільки собі на шкоду.
  
   Надривно заливаючись неприємною мелодією, ймовірно палко обожнюваної тільки самим покійним власником, не до речі зателефонував телефон. Не припиняючи кричати, він просто вимагав, щоб Лернор звернув на нього увагу.
  
   Обхоплюючи перила однією рукою і дістаючи окоченілими пальцями трубку, Лернор абияк приклав її до вуха.
  
   - Алло!
  
   - ЛЕРН! - по той бік істерично заволав Роман.
  
   - Діліна мертва! Я весь у її крові! Що мені робити?
  
   - Що? Що ти з нею зробив? - гаркнув на нього Лернор, вкладаючи в дві фрази все нервове напруження, що скупчилося.
  
   - Нічого я не робив! Її вбили! - схлипував у трубку син банкіра, - Я в магазин за пивом їздив... Ми з нею ніч провели... а вранці голова боліла страшно. Повернувся... Двері відчинені, і вони мертві в коридорі лежить...
  
   - Дурень! Виклич поліцію та медиків! Може, їй ще допомогти можна. Поспішай, млинець! - ледве стримуючись, спробував порадити Лернор. Він з кожною хвилиною ще більше жахав від того, що відбувається. Тепер не лише вітер ворушив волосся на його голові.
  
   - І чому ти саме мені дзвониш?!
  
   - У її телефоні, твій... дзвінок їй на трубку я останнім знайшов, ось і подумав, що ти з нею...аааууу... останній казав, поки мене не було.
  
   - Ти дату, дзвінка бачив, придурок, мля?! - розлютився Лернор, - Там вчорашнє число! Я їй учора дзвонив!
  
   - Лерн, будь ласка, приїжджай... - продовжував вит' Роман, але Лернор його вже не чув.
  
   Серйозно задумавшись про два вбивства, єдиною сполучною ниточкою, він виявив поки що самого себе.
  
   "Хто наступний?" - небезпечних здогадів було небагато, - "Малвін? Джуліана?...
  
   "Боже, тільки не вона!"
  
   Тремтячими пальцями він почав шукати її номер у записнику телефону, але тут же згадав, що тут його навіть і бути не може.
  
   В цей момент сильний порив вітру, змусив хлопця схопитися за поручні другою рукою, і телефон, зрадницьки вискочив з долоні. Стукнувшись об стіну будівлі, він, перекидаючись, полетів кудись у темряву.
  
   - Чорт! - Вилаявся Лернор, - Мати твою, трубка довбати!
  
   Треба було поспішати. Побачити дівчину мертвою йому зовсім не хотілося. Продовживши спуск, він уже не щадив нічого - ні рук, ні одягу, поступово навіть припинивши звертати увагу на тупий біль у пальцях. Потрібно було дістатися до поверхні якнайшвидше.
  
   Досягнувши даху, прилеглої будівлі, він ніби загнаний звір озирнувся в пошуках апарата. Але телефону й слід застудив. Тільки зараз Лернор помітив, що опинився на стоянці для аерокарів. Вона виявилася наполовину порожньою і безлюдною, мабуть, тому він одразу й не зрозумів, де опинився.
  
   Бігом, перетинаючи стрункі ряди припаркованих машин, він досяг інших пожежних поручнів, і блискавкою, злетівши вниз, опинився на бруківці.
  
   Добігши вулицею до гаража, Лернор, захекавшись, зупинився. Відперевшись спиною на стіну, він абияк відсапувався, і, заспокоюючи вже готове вистрибнути з грудей серце, озирнувся. І тут жодної живої душі. Добре робочий день давно закінчився і комплекс повністю спорожнів. Якщо хтось і буде, то він відразу зрозуміє, кого слід побоюватися.
  
   Намагаючись триматися в тіні якомога довше, Лернор швидким кроком попрямував до своєї машини. Як тільки він побачив знайомий силует автомобіля, як і так само спокійно стоїть там, де він його й залишив, то мало не кинувся до нього щосили.
  
   Ледве стримавшись, він все ж таки почекав п'ять хвилин, протягом яких спостерігав за машиною здалеку. Періодично непомітно підкрадаючись дедалі ближче, Лернор намагався визначити, чи є за ним стеження.
  
   Нарешті він вийшов із тіні і широким кроком підійшов до БМВ. Швидко оглянув машину з усіх боків і навіть зазирнувши під днище, він поспішно відключив систему захисту і моментально опинився всередині.
  
   Повертаючи ключ запалення, він інстинктивно заплющив очі, але вибуху так і не було. Страхи виявилися марними, а двигун поступово забурчав у черговому режимі.
  
   Вкотре, увімкнувши модифіковану навігацію, Лернор поспіхом ввів адресу Джуліани. Втиснувши педаль газу до самого дна, він кулею вилетів на проїзну частину і вже за кілька секунд опинився серед транспортного потоку магістралі. Поглянувши на вікна свого офісу, через дзеркало заднього виду, Лернор сумно зазначив, що там знову горіло світло.
  
  
  
   Віляючи вулицями та дворами, він остаточно переконався, що фізичного стеження за ним немає. Хоча ніхто не заважав можливим переслідувачам вести за ним дистанційне стеження із супутника. Вони легко могли скористатися прямим зв'язком сателіту з його навігаційним комп'ютером. Але й тут, на любителів стежити чекав неприємний сюрприз, з яким вони ймовірно і зіткнулися.
  
   Перероблена Лернором програма "нестандартної" навігації, черпала орієнтири безпосередньо з комп'ютерів транспортних засобів, що знаходилися поруч, і самостійно блокувала зв'язок з будь-яким супутником.
  
   Лернор ніколи б не подумав, що його хитромудра модифікація буде застосовуватися за своїм безпосереднім призначенням. Адже первинна мета, була куди скромнішою. Загалом уникати пробок, і не привертати уваги поліцейських екіпажів, прокладанням не зовсім стандартних маршрутів через газони та галявини.
  
   - Як вони на мене вийшли? І хто ці "вони"? - у черговій безсилій спробі зрозуміти те, що відбувається, Лернор стукнув кермо кулаком.
  
   - Що я зробив не так? Кому перебіг дорогу...
  
   - Стоп! - раптовий здогад осяяв його ніби грім серед ясного неба, змушуючи й надалі міркувати вголос.
  
   - Катр, доставив диск із програмою-хробаком замовнику. Я його роботодавець. Можливо, я був останній, хто контактував з Катром і весь сир бором навколо цієї програми. Перед смертю він зателефонував мені. Швидше за все, бажаючи попередити про небезпеку... або... Дзвонив не він, а хтось з його телефону, намагаючись вистежити мене за дзвінком. Навіть не сумніваюся, що місце було встановлене гранично точно. Хто ж ці хлопці з ІТЦ?
  
   - Далі контакт із власниками приміщення та вихід на старосту нашого курсу Діліну. Вона влаштовувала його оренду. Мої останні дзвінки Діліні ще раз підтверджують наш зв'язок. Перед смертю вона могла сказати про мене і Джуліану. Активація моєї картки, знову привела переслідувачів до офісу... Мдаа.... Все-таки добре, що я остаточно втратив зв'язок із зовнішнім світом саме там.
  
   - Але чому вони не вийшли на машину? - Лернор на мить задумався, - Ну, звичайно ж! Вона ж на Малвіна зареєстрована. Як же я про це раніше не здогадався! Ніхто з приїжджих не має права набувати рухому власність у Мегаполісі на строк до десяти років. Звичайно, крім тих, хто йде на службу в органи. Ось чому я досі спокійно їду. Уфф.... Принаймні, це одна з найвірогідніших версій.
  
   - З іншого боку, якби було засічено сигнал активації програми-хробака з терміналу Джулі, то веселість почалася б набагато раніше. Найімовірніше, ми б навіть не встигли поснідати. Може, я таки помиляюся? Так чи ні. Але в будь-якому випадку наступної на черзі, ймовірно, буде Джуліана.
  
   - Боже, зроби так, щоб я встиг раніше!
  
   Через півгодини, Лернор, збивши шлагбаум, вихором увірвався до закритого двору елітного комплексу.
  
   Кинувши машину відкритою, він стрімголов, підлетів до кольорового екрану домофона. Судорожно вводячи код квартири Джуліани, він уже чув, як за спиною до нього з усіх ніг мчать закуті в броню та озброєні до зубів здорові хлопці з охорони.
  
   - Джулі, ну давай же відповідай! - нервово дряпав двері Лернор. - Мила, поспішай!
  
   - Гей, хлопче! Швидко на землю та руки за голову! - прокричали йому за спиною.
  
   Лернор, з кислим виразом обличчя, повільно обернувся. Він буквально втискався у двері всім своїм тілом.
  
   - Не стріляйте! Тільки не стріляйте! - прокричав він, піднімаючи руки нагору.
  
   - На землю! Я тобі сказав, твою матір!
  
   В цей момент броньовані двері за спиною з шипінням від'їхали вбік, і Лернор буквально впав усередину, не вірячи своєму несподіваному щастю.
  
   Проріз, що утворився, так само швидко закрився прямо перед носом охоронців. Тут же схопившись на ноги, він буквально влетів у ліфт, що відкривається, виштовхуючи звідти добре одягненого лисого товстуна з сигарою в руках.
  
   Як тільки стулки ліфта стали закриватися, в під'їзд з гуркотом ввалилася доблесна охорона,
  
   Лаючись матом усім відомих їм мовами, вони тут же натрапили на товстого чоловіка. Встигнути в ліфт, їм уже не судилося. Компанія була зустрінута таким обраним матом важливої ​​шишки, що кожен з них задумався про пошук нової роботи.
  
   Дорогою нагору, змоклому і схвильованому хлопцеві яскраво уявлялися картини трагедії. Бездихане тіло дівчини, яка стала безневинною жертвою через такий гад, як він. Її останки лежали в калюжах крові серед шовкових простирадл, що втратили свою білизну.
  
   Картини змінилися на шалений поток думок, які вже неможливо було втримати.
  
   "І навіщо Джуліане тільки знадобилося з ним зв'язатися? Надати шанс, щоб, він, нарешті, вибрався на поверхню, стаючи частиною вищого суспільства. Навіщо вона дарувала йому це, якщо він в одну мить примудрився втратити буквально все. Навіть те, чого важко. досяг на протязі всього свого настільки жалюгідного життя..."
  
   "Все з ніг на голову! Невже більше немає майбутнього, такого, яким я його собі уявляв? Мене чекає невідомість і забуття! Що ж таки зупиняє мене в ці миті, самому накласти на себе руки? Позбавиться всіх проблем і мук у один раз найпростішим і добре відомим способом.
  
   "Ні. Я не самогубець. Я не здамся! Лернор все життя був і залишиться борцем, борючись із долею навіть тоді, коли інші здаються".
  
   "Битися до кінця, поки є хоч невеликий проблиск надії - ось мій головний принцип!"
  
   Він інтуїтивно відчував, що все ще встигне врятувати Джуліану, адже вона була його єдиною та останньою надією. Надією розрулити цю складну ситуацію.
  
   Нагорі пролунав чіткий хлопок пострілу. Серце впало.
  
   - Невже запізнився?
  
   Вирвавшись, нарешті, з ліфта, Лернор, зібрав усі розрізнені думки у вольовий кулак, і, зробивши останній кидок до дверей коханої дівчини, з розгону врізався в нього плечем. Остання, перешкода тут же піддалася.
  
   Погляду за ним здалося справді неприємне видовище. Наприкінці коридору Лернор побачив Джуліану. Дівчина не лежала в крові. Ні. Її тіло не було понівечене тортурами.
  
   Вона була так само прекрасна, загорнута в короткий рожевий халат. Як же він чудово виглядав на її карколомній фігурі .... І, мабуть, були і ті, хто на них точно не встояв ...
  
   Біля кудлатих тапочок у формі звірят з вухами, лежав незнайомий громила років тридцяти. Він лежав ниць, широко розкинувши руки і ноги в сторони, а з короткого стовбура жіночого пістолета в витончених руках Джуліани, ліниво струмував сірий димок.
  
   І ця крихітна зброя тепер була небезпечно спрямована у бік Лернор.
  
   - РОЗДІЛ ДРУГИЙ :: ВТІГ -
  
  
  
   Лернор застиг на місці. Тим часом зовсім відчуженим, холодним, як крига поглядом, дівчина дивилася крізь нього.
  
   - Джулі, це ж я Лерн, - не на жарт злякався він, показуючи порожні долоні.
  
   Ще якийсь час потримавши його на мушці, грізна амазонка нарешті прийшла до тями і опустила маленьку зброю.
  
   - Лерн... проходь.... Поки я на тебе чекала, ввалився цей... - Джуліана ніби ще приходила до тями від пережитого і ледве пов'язувала окремі слова у фрази.
  
   Хлопець зачинив за собою двері та гидливо, переступивши через труп. Він заспокійливо поцілував свою подругу в лоба, хоч самому зараз було далеко неспокійно.
  
   - Мила, зараз сюди охорона комплексу припреться, - постарався сказати він, якомога тихіше. Що робитимемо? Вони ж мене шукають.
  
   Натягнута лагідність у голосі Лернора, поєднувалася з усвідомленням те, що сьогодні все залежить від поведінки Джуліани.
  
   І як підтвердження його слів, пролунав частий і наполегливий стукіт у двері.
  
   - Тихо проходь на кухню. Я розберуся, - несподівано чітко відповіла дівчина, ніби раптом стала кимось іншим.
  
   Лернор, вражений такою яскравою зміною в подрузі, розгубився і відкрив рот, але передумав і не змусив себе довго чекати.
  
   Швидко пройшовши на кухню, він вимкнув світло і почав прислухатися до того, що відбувається в коридорі.
  
   - Добрий вечір, вибачте за занепокоєння, - пролунав чоловічий голос, - У вас все гаразд?
  
   - Хм, мабуть, ні... - хмикнув хтось другий
  
   - Не зовсім, лейтенанте, - чувся приглушений голос Джуліани. - На мене напали. Прошу подивитись результат.
  
   Запанувала недовга мовчанка.
  
   За хвилину почулися звуки метушні. Співробітники охорони, швидше за все, вивчали настільки несподівано знайдене тіло, ніж скручували господиню квартири.
  
   - ...Це не він...- повідомив другий чоловічий голос.
  
   - Не зрозуміла. Хто? - поцікавилася дівчина, прикидаючись шлангом.
  
   - Якийсь час тому, наш блокпост минув порушник. За набраними на домофоні цифрами ми подумали, що знайдемо його тут, - пояснив лейтенант. - Хотілося б подивитись ваш дозвіл про носіння зброї. І, на жаль, вам доведеться пройти з нами. До приїзду поліції та з'ясування всіх обставин того, що сталося, ми зобов'язані взяти вас під варту...вірніше забезпечити охорону.
  
   - Один момент, один момент! - швидко заперечила їм Джуліана, чимось голосно шарудячи.
  
   - О! Вибачте за занепокоєння, міс, - здивовано промовив другий чоловічий голос, - Приємного вам вечора, якщо він ще може бути приємним.
  
   Охорона спробувала відразу ретироваться.
  
   - Еее, стривайте. Заберіть цього "жмурика" з собою. Він мене більше не цікавить, - досить сміливо поспішила нагадати дівчина охоронцям.
  
   Метелика в коридорі повторилася і тривала ще деякий час, наповнюючи квартиру звуками глухих ударів бездиханого тіла про все, що траплялося на його шляху. Нарешті, вхідні двері, зачинилися, і на кухні, задумливо тримаючи руки в кишенях халатика, з'явилася Джуліана.
  
   - Що ти їм там таке показала? - тут же поцікавився Лернор, неймовірно здивований такому швидкому вирішенню ситуації з трупом.
  
   Дівчина так само без емоцій витягла з кишені і простягла пластикову карту посвідчення зеленого кольору.
  
   - Ось цю, просту, але водночас дуже дієву річ.
  
   Лернор з цікавістю взяв документ і швидко почав крутити в руках, уважно розглядаючи холографічні візерунки та написи кількома мовами. Як і на всіх подібних документах, фотографія власника була відсутня.
  
   - Ніфіга собі! - Нарешті, вигукнув він, - Це ж посвідчення співробітника внутрішньої безпеки міста. Іншими словами, таємної поліції. Такої ксиви навіть Малвіну не дістати. Звідки вона у тебе?
  
   - Наш спільний друг позичив, - похмуро відповіла Джуліана, розглядаючи пошкоджений манікюр.
  
   - Який такий друг?
  
   - Якого, щойно винесли ногами вперед. Хіба що не в білих тапках, - похмуро пожартувала дівчина, - Я встигла його обшукати, перед тим як охорона ввалилася.
  
   - Слухай, ти небезпечна людина... - тільки й зміг видавити її хлопець.
  
   Тепер, коли небезпека минула, він розслабився. Хоча загроза переслідування нікуди не зникла, він відчув, люб'язно наданою фортуною, момент перепочинку. Розтиснувши "внутрішній кулак", Лернор відчув, як ноги підкосилися, і він у розпачі опустився на найближчий стілець.
  
   Хлопець припускав, що їм впритул могла зайнятися служба безпеки дослідницької компанії, але не лише мегаполісу! Невже те, що могла викрасти його програма-хробак, настільки цінно і важливо аж для самого міста?
  
   "А може, у його клієнтів, просто виявилися дуже круті покровителі або дах в особі адміністрації? Не в тому не в іншому випадку нічим хорошим мені це вже точно не світить."
  
   Два пов'язані безпосередньо з ним трупа, плюс один мертвий співробітник таємної поліції. Згадуючи кримінально-правовий кодекс законодавства мегаполісу, Лернор уявив, що йому загрожує - ще не виконаний смертний вирок!
  
   Шок найслабше, що він відчув у цей момент. Розгубившись і продовжуючи задумливо крутити посвідчення в руках, він гарячково намагався знайти вихід із ситуації. Шалені ідеї відвідували його, але він поки що намагався тримати їх у вузді.
  
   На трофейному посвідченні не було прізвища, ні імені власника. Але навіть у такому вигляді її володар мав практично безмежну владу в місті. Адже співробітники внутрішньої безпеки міста завжди діяли інкогніто, під щільною завісою секретності, чим і наводили на всіх дикий жах. Не дивно, що, побачивши у себе під носом цю картку, охоронці комплексу негайно поспішили забратися якнайдалі від гріха.
  
   - Навіщо ти його вбила? - не підводячи погляду, спитав Лернор. Голос його був сповнений похмурого смутку та фаталізму.
  
   - Заю, не стави ідіотських питань. Якщо я й натиснула на спусковий гачок, то тільки тому, що опинилася перед вибором - чи я його, чи він мене.
  
   - Дивно. Не помічав я за тобою цих кілерських нахилів. Та ще щоб ти постійно з собою пістолет тягала. Мда-с, дивно...
  
   - Ой, любий, ти про мене ще багато чого не знаєш. Не кажучи вже про те, що твій сарказм зараз зовсім недоречний, - з докором сказала Джуліана і відмахнулася, - Ось краще візьми тобі теж знадобиться.
  
   Дівчина простягла, приголомшеному Лернору, пістолет із прикрученим на стовбур глушником.
  
   Хлопець автоматично взяв простягнутий предмет у руки. Тупо глянув на нього. І, раптом усвідомивши, що в його руках, з переляком кинув зброю на підлогу.
  
   - ААА! Джулі, ти що? Звідки у тебе весь цей арсенал? - круглими, майже вискакуючи з орбіт очима, Лернор з жахом дивився на свою подругу.
  
   - Чого кричиш? Звідки, звідки? Звідти ж! - вигукнула Джуліана, але потім спробувала посміхнутися. Міміка виглядала на її похмурому обличчі зовсім безглуздо.
  
   Не помічаючи змін у її обличчі, хлопець продовжував дико косився на чорний стовбур пістолета, що лежав під ногами. Тіні минулого нагнали Лернора і стрімко опускалися, обволікаючи з усіх боків.
  
   Він вважав, що назавжди забув, що таке зброю і як із нею поводитися. Але тепер все треба було згадати знову. Не хотів він цього! Але треба було...
  
   - Що мені робити, Джуліано? - Лернор у розпачі схопився за голову, стискаючи в кулаки всю свою густу шевелюру, - Я ж усіх підставив!
  
   - Що ти маєш на увазі? Ну, ну. Розказуй, ​​усе по черзі.
  
   - Ні! Не зараз! На це нема часу!
  
   Потрібно було швидше вирішувати, що робити далі. У свідомості все чіткіше вимальовувалися "райдужні" перспективи знову опинитися поза куполом міста. Але іншого виходу уникнути покарання за вчинки, схоже, не існувало.
  
   Починаючи продумувати шляхи відходу, хлопець раптово згадав про кинуту без нагляду машину. Заціпеніння відразу відпустило, і Лернор різко схопився з місця. Небезпечно переступаючи зброю, що лежала на підлозі, він підскочив до вікна.
  
   Дзеркальне відображення скла із зовнішнього боку плюс шар термоізоляції, що не залишали снайперам, якщо такі були, не єдиного шансу.
  
   Усі спроби розглянути внизу свій транспортний засіб виявилися марними. Його просто не було на місці.
  
   - Ти чого, метушишся? - Запитала дівчина, підходячи до нього ззаду.
  
   - Машину покинув відкритою, - стурбовано відповів Лернор, та так, ніби в його житті більше не було проблем, крім цієї.
  
   - Забудь, - махнула рукою Джуліана. - Якщо охорона бачила, як ти на ній пронісся, то її вже відтягли на стоянку.
  
   - Треба терміново вибиратися з міста, - не відриваючись від вікна, переклав тему Лернор. - Чим нам може допомогти твій батько?
  
   - Так, що ж трапилося таке!? Поясни, зрештою!
  
   - А тобі, трупа в коридорі мало!?
  
   - Добре Добре. Зараз зберусь. Жаль вечеря тільки пропаде. Даремно старалася.
  
   Безтурботність і легковажність Джуліани вражали і збивали з пантелику.
  
   "Може він справді ставиться до всього занадто серйозно?" - Лернор, у відчайдушній спробі, таки взяв себе в руки.
  
   Схопивши дівчину за лікоть, він різко посадив її на коліна. Стовбур жіночого пістолета в кишені халатика, тут же зовсім недоречно уперся йому в пах.
  
   Дівчина безтурботно і ласкаво поклала руки йому на плечі і стала ловити розгублений погляд, що бігає.
  
   - Розказуй правду, млинець. Тільки правду, любий. Все без таємниці.
  
   - Добре. Розкажу все. Але тільки після того, як заберемося звідси, - поставив свою умову Лернор, - І ще ти перестанеш поводитися байдуже...
  
   - Блін, я ж уже пішла, а ти мене зупинив, - обурилася Джуліана, потім трохи м'якше додала - Давай, їж, що я для тебе приготувала, поки збираюся... А то ти на нервах весь. Хоч заспокоїшся...
  
   - Окей. - прийняв умову Лернор і, акуратно зіпхнув дівчину з колін. Але "домашню куховарство", яку обіцяла йому Джуліана, в духовці він не знайшов, а страви швидше схожі, на те, що доставили з ресторану вранці. Хоч Лернор і не надав цьому особливого значення, але лукавство дівчини йому не припало до душі.
  
   Здивувавшись такої спритності, Джуліана повела бровою, але не змусила просити себе двічі. Швидко покинувши кухню, вона незабаром уже загриміла ящиками у спальні.
  
   Не випускаючи з рук тарілку, Лернор жував стоячи. Шлунок, що швидко наповнюється, дійсно заспокоював нерви і знімав стрес. Замислено розглядаючи пістолет на підлозі, він ковток за ковтком долав страх, розмірковуючи про те, що буде, якщо доведеться знову взятися за зброю.
  
   Нарешті він наважився.
  
   Поставивши на стіл недоїдену страву, Лернор підняв пістолет і обережно перевірив обойму. У ситуації, що склалася, ця штуковина справді могла стати в нагоді.
  
   "Якщо вже примудрився опинитися за межею, то назад шляху немає. Все заборонене стає невід'ємною частиною життя. І у світі неписаних законів тільки стовбур буде гарантом примарного права на життя."
  
   Після таких думок у його рухах з'явилася рішучість. Він уміло пересмикнув затвор і для безпеки підняв запобіжник. Після чого засунув стовбур за пояс. Тепер він був гаразд. Майже...
  
   - Джулі! - Налаштувавшись на більш-менш бойовий лад, Лернор гукнув дівчину, - Звідки в тебе той жіночий "Вальтер"?
  
   - Ерні подарував. На день народження. Ніколи не думала, що знадобиться, - озвалася Джуліана, щось дзвінко кидаючи на підлогу.
  
   - Ніфіга собі! Але, справді добре, що іноді все-таки подають такі подарунки, - промовив Лернор, відчуваючи холодну сталь спиною. Після чого тихо додав собі під ніс, - особливо такі подарунки, як ти. Навіть убив, спокійна як танк.
  
   - Усе! Я готова! - прокричала Джуліана, вискакуючи в коридор із невеликою сумкою в руках.
  
   - Де твоя машина? А то я не маю жодного бажання зустрічатися з охороною внизу.
  
   - На даху. Там, теж є охорона, але думаю, твого зовнішнього опису у них немає, - відповіла дівчина, - А якщо при цьому я триматиму тебе під руку, то взагалі запитань не виникне.
  
   - Тоді пішли швидше. І дякую за вечерю. Жаль, не можу взяти з собою залишки, - він доторкнувся губами до губ дівчини, але зовсім не відчув свого поцілунку. Глибоко зітхнувши, він ніжно обійняв її за талію та легенько підштовхнув до виходу. Занепокоєння за життя Джуліани хоч і зникло, але страх за подальшу долю все ще залишався.
  
   Увімкнувши камеру зовнішнього спостереження, Лернор зосереджено глянув на екран. Переконавшись, що біля ліфтів на них справді ніхто не чекає, він різко відчинив ногою двері і швидко вискочив. Джуліана, що захоплюється за ним, схоже в черговий раз вразилася такої спритності і тому трохи засмутивши, ледве встигала за ним.
  
   Тихо клацнувши автоматичним замком, двері квартири самостійно зачинилися, перетворюючи будинок на неприступну фортецю. Чи повернуться вони ще раз, Лернор не знав.
  
   - Мені цікаво, як за такої системи безпеки непроханий гість безперешкодно проникнув до тебе в квартиру, - запитав хлопець, дочекавшись ліфта.
  
   - Ти ксів куди справ? - Задала зустрічне запитання дівчина, заходячи в кабіну.
  
   - У кишені, а що?
  
   - А то. Зая, з цією карткою будь-які електронні замки самі відкриваються. Тільки захотіти треба. Вони за умовчанням ще з виробництва вносять відповідні зміни. Добре, хоч я на кухні була і чула. А якби я був у ванній, то не обіймати б тобі мене за талію.
  
   Лернор задовольнився відповіддю, особливо тією частиною, де йшлося про ключ, що розкриває будь-який замок. От тільки уточнювати, звідки Джуліана стільки знає, він не наважився.
  
   У цей момент кабіна брязнула дзвіночком і відчинилася. Перед очима з'явилися довгі ряди аерокарів, що спокійно сплять на автостоянці просто неба.
  
   Дівчина весело обмінялася з двома похмурими охоронцями привітання. Воно прогнало їхню похмурість геть і, просіявши сором'язливими посмішками, вони не стали затримувати їх зайвими розпитуваннями.
  
   Відійшовши на деяку відстань від посту, Джуліана вивільнилася з міцного захоплення свого друга і взяла його під руку. Щойно вони відійшли на значну відстань від поста охорони, хлопець несподівано вирвався з її рук і підбіг до чорного БМВ із тонованими вікнами.
  
   - Все життя мріяв покататися на цій моделі! - збуджено повідомив він, раптово забуваючи про всі проблеми, що навалилися на нього. І перш ніж Джуліана встигла його зупинити, підніс трофейну картку до сканера замка.
  
   БМВ привітно блимнув фарами і відчинив одразу всі двері.
  
   - Ух ти! - просяяв Лернор. У ньому ніби прокинулася дитина, - Працює! Картка щось працює!
  
   - Я не думаю, що нам слід вирушати саме на цьому авто, - скептично зауважила дівчина, - І взагалі, ти вибрав не зовсім вдалий час та місце для впадання у дитинство.
  
   - Чому б ні? Твою машину все одно вистежать! ...Якщо, звичайно, вона на тебе зареєстрована, - озвався Лернор, потопаючи в м'якому кріслі люксового салону.
  
   - А тому що це машина прокурора округу. І її у разі зникнення вистежать куди швидше, ніж будь-яку іншу. Також раджу мати на увазі, що кожен зліт цього аерокара реєструється датчиками стоянки. Після чого нас ще на кожному перехресті спеціальними детекторами сіктимуть...
  
   Завмерши зі схрещеними на грудях руками, Джуліана знала що говорила. Тому, навмисно продовжуючи залякування, кожним новим аргументом вбивала новий цвях у кришку гробу мрії Лернора.
  
   - І при цьому, скориставшись даною машиною, ти відразу засвічуєш трофейну картку-посвідчення. Після цього дані швиденько надійдуть до комп'ютера поліції. І вуа-ля! Вся служба безпеки міста вже у тебе на хвості. Уявляєш, як вона любить відкривати вогонь на поразку.
  
   Часу на розмову у них не було, як втім, і на вже скоєну хлопцем дурість, тому усвідомлення досконалої помилки прийшло до Лернор так само раптово, як і прояв п'ятихвилинної слабкості. Вмирати від куль переслідувачів не хотілося найбільше.
  
   - Звідки ти це знаєш? - нарешті, не витримав він, швидко покидаючи аерокар прокурора.
  
   - Довелося зіткнутися, - загадково відповіла Джуліана. - І врешті-решт! Моя машина зареєстрована на підставку. До того ж, ще й крадена!
  
   - Іншими словами, нас не заткнуть..., - відповіді дівчини не задовольнили Лернора, але сперечатися було безглуздо.
  
   - Саме! - з полегшенням зітхнула Джуліана, остаточно добивши друга аргументами.
  
   - Чому тоді крадена? - опустивши погляд, не вгавав Лернор, хоча тут же слухняно пішов за нею, крутячи в руках заповітний шматочок пластику. Але й ця його спроба хоч якось відганятись, більше була схожа на слабке тягання.
  
   - Тому що розважливі багаті люди нові речі за реальну ціну ніколи не купують! - Вона різко зупинилася і, розвернувшись, швидко вихопила з його рук, заповітний золотий ключик-ксиву.
  
   Розгубившись, Лернор хотів заперечити, але тут їхня історія отримала несподіваний розвиток.
  
   З темного боку стоянки відокремилася висока плеча фігура чоловіка. Він швидким кроком наближався в бік суперечки. І щось негаразд було в його рухах.
  
   - Джулі, здається, у нас проблеми... - споглядаючи це, замість заперечення Лернор видавив із себе лише це.
  
   - Швидше до машини! - Пригнувшись, зреагувала дівчина і смикнула друга за рукав. Мабуть, вона знала, що робила.
  
   Кинувшись навтьоки, вони побігли між рядами машин.
  
   Чорний силует переслідувача тут же кинувся за ними. Те, що він прийшов до їхньої душі, сумнівів більше не було. Кілька разів озирнувшись, хлопець помітив, як у його руках блиснув знайомий предмет.
  
   Спалах. Друга. Третя... Лернор виразно почув за спиною перші глухі хлопки пострілів.
  
   - Чорт!
  
   Їхній біг тепер супроводжувався надривним свистом куль. І з кожним новим поворотом перед їх носом все частіше стали виникати яскраві іскри, що вибивається кулями металевої стружки. Не потрапивши з першого разу і ймовірно розрядивши першу обойму, горе-стрілець більше не скупився натискати на курок і розстрілював боєкомплект так інтенсивно, що якби не було навколо стільки машин, парочка вже давно була б скошена на повал...
  
   Джуліана, що виявилася майже на самому краю даху, першою досягла своєї машини.
  
   Не зменшуючи швидкості, вона пультом відчинила всі двері і буквально пірнула всередину салону. Кілька куль свистячи і рикошету, відскочили від броньованого скла, що стояло поруч Лексуса.
  
   Поспішаючи залишитися живими, Лернор перелетів через капот і схопився на місце пасажира. Тільки зараз здогадавшись, вихопити свою зброю, він направив її у бік кривдника. Майже не цілячись, шалено давлячи на курок і не відчуваючи віддачі, він згадав про завбачливо зведений запобіжник.
  
   - Мля!
  
   - Тримайся! Злітаємо! - крикнула Джуліана на вухо і зірвала машину з місця.
  
   Запахло паленою гумою. Аерокар, рвонувшись і швидко набираючи швидкість, дав задній хід.
  
   З розгону врізавшись у тонку бетонну огорожу стоянки, машина з легкістю бульдозера, пробила його і, вилетівши з даху в буквальному сенсі, впала з дикої висоти задом вниз.
  
   Лернор встигнув ухопитися за поручні безпеки, випустив пістолет. Зброя боляче стукнула його по коліна і залетіла під сидіння.
  
   На щастя, стовбур не повторив долю мобільного телефону Катра, безповоротно ховаючись у темряві. Якщо останнього Лернор не шкодував, то втратити пістолет без жодного пострілу, було йому ганьбою і трагедією.
  
   Джуліана щосили намагалася вирівняти кормою машину, що нісся до землі, але антигравітаційний датчик на приладовій дошці, як і раніше, був абсолютно байдужий до долі пасажирів і горів червоним.
  
   Падаючий автомобіль нагадував збитого птаха, що каменем мчить до землі. Широко відчинені вертикальні двері, наче розправлені в останньому помаху крила.
  
   - ДВЕРІ ЗАКРІЙ! - заглушаючи свистілий вітер, загорлав Лернор, чітко розуміючи, що це його остання фраза.
  
   - АЕРОКАРИ З ВІДКРИТИМИ ДВЕРЯМИ НЕ ЛІТАЮТЬ!
  
   Джуліана з усіх сил стукнула по кнопці закриття, що заїла.
  
   Нарешті, винуватці такого раптового падіння, спромоглися плавно увійти в пази.
  
   Різке падіння тут же припинилося, і при чуйному управлінні дівчини, плавно перейшло на політ, що голить, над нічним кварталом.
  
   - Уфф! - Видихнув хлопець, - Коли я побачив той дитячий майданчик під нами, я вже думав, що все... смерть у пісочниці.
  
   - О, дааа... - підтвердила дівчина, сама не на жарт злякавшись "несправності" правильного транспорту.
  
   Обидва неабияк злякалися і тому більше не промовили не слова, намагаючись прийти до тями. Тільки коли екіпаж благополучно залишив багатий район, Джуліана вирішила зав'язати розмову. І задана їй тема, говорила у тому, що дівчина як швидко адаптується після всілякого роду струсів, а й готова до нових несподіванок.
  
   - Лерн, здається, настав той момент, коли тобі варто мені все розповісти. Ти чуєш? Абсолютно все, - дівчина увімкнула автопілот і розгорнула крісло так, щоб було зручно вивчати свого друга.
  
   - Добре, - зітхнув Лернор, теж оговтавшись після інциденту. Але подумки він все ще підраховував можливу кількість сивого волосся на голові.
  
   - Мій клієнт, приватна дослідницька компанія вели зі мною переговори про купівлю програмного забезпечення для захисту своїх мереж від злому.
  
   - Чому саме з тобою? - одразу перебила його Джуліана.
  
   - Хіба це важливо? - здивувався Лернор. - Може, даси спочатку розповісти?
  
   - Як я розумію, у нашому становищі тепер кожна дрібниця на вагу людського життя.
  
   Хлопець помітно похмурнів, розуміючи, що зауваження справедливе. Він спочатку відчував себе винним у всьому створеному бардаку, але продовжив без зміни тону.
  
   - Тому що я і мої програмісти є найкращими фахівцями в Прибалтиці. Втім, не гарно хвалити себе. Але як би там не було, я справді відібрав найкращих з найкращих за межами мегаполісу...
  
   Лернор перервався, розмірковуючи, чи варто розповідати, починаючи з далекого далекого. Чи не простіше одразу описати ситуацію та ще раз попросити допомоги. Але подруга раптом наполегливо закивала головою, бажаючи чути всю історію.
  
   - Ці хлопці були справді здатні на все. Більшість свого часу вони займалися атаками на мережі мегаполісу. Їхньою основною метою було знайти проломи в системах прикордонного захисту та відкрити проходи для нових нелегальних іммігрантів.
  
   Якось неприродно і нервово позіхнувши, хлопець говорив далі.
  
   - Вийшовши з їхніх верств - низів суспільства. Пліч-о-пліч пройшовши позбавлення, я розташував їх до себе, активно реалізуючи плоди талановитих творінь у сфері програмного забезпечення тут у мегаполісі.
  
   - Як же ти набув популярності? - з якимось неприємним сарказмом запитала Джуліана.
  
   - Багато компаній мегаполісу, наражаючись на атаки з боку хакерів з "нічийної" землі, не могли убезпечити себе за допомогою програмного забезпечення виробленого підкупольними фахівцями. Тому їх пошук вирішення проблеми, з часом, приводив до мене, змушуючи випробувати пропонований мною продукт саме закупівельних програмістів.
  
   - Невже він такий гарний, що ти за такі короткі терміни набув такої популярності?
  
   - Справа, по суті, не в ідеальності представленого мною продукту, - посміхнувся Лернор, - Просто не один хакер "нічийних" земель, що поважає себе, не стане зламувати власний продукт або програму його колеги. У результаті - спокій та секрети компанії-клієнта збережені, а статистика говорить сама за себе. Не єдиного злому за останні два роки...
  
   - Ну, а як же підкупольні хакери? - Перебила його дівчина, - У них же немає докорів сумління з приводу злому чужих програм.
  
   - Хе-хе. Логічно. Але річ у тому, що, зламавши одну систему, вони стикаються з другою - з "рідною". Тут "кодекс честі" їх і зупиняє подальшого злому. Всі мої клієнти мають подвійну систему захисту, а мені для цього достатньо перепродувати вироблений в мегаполісі продукт. Ну і звичайно встановлювати його як другу, внутрішню систему захисту.
  
   - Добре придумано, - відзначила Джуліана, - Таке враження, що всі наче пов'язані круговою порукою, а ти цим користуєшся.
  
   - У принципі так воно і є. Адже ідеальних програм не буває, як і законів. Хоча, я думаю, вірніше сказати, так воно й було...
  
   - Гаразд, філософствувати, - дівчині раптом набридла передісторія, - Давай тепер про найважливіше і актуальне на даний момент. Чому тебе полює таємна поліція мегаполісу?
  
   - Я не знаю! Чесно! Можу лише здогадуватися... - Лернор, помітно похмурнів і схопився за голову.
  
   - Так, заспокойся ти! - Джуліана оперативно дістала з бардачка пляшку та дві чарки.
  
   Розставивши їх у спеціально відведені для цього місця, налила спиртного собі та своєму супутнику.
  
   Завершивши процедуру, дівчина простягла чарку, надмірно напруженому попутнику.
  
   - Швидко випий! Як ліки. Повинне допомогти.
  
   Лернор ніколи не думав, що хвилинним самонавіюванням може довести себе до стану паніки. Залпом, осушивши піднесену посудину, він уривчасто і часто закашляв.
  
   - Що за гидота? - витріщився він на чарку.
  
   - Не гидота, а дуже дорогий коньяк, - відповіла Джуліана, насолоджуючись напоєм.
  
   Вона, ніби на мить забувши про біди, що звалилися на них, з цікавістю стежила, як масляні крапельки золотистої рідини стікають по стінках її чарки.
  
   - Все що дорого, спочатку гидота, - спробував змінити сенс фрази Лернор, поступово повертаючись у нормальний стан. Коньяк справді допоміг.
  
   Так і не дочекавшись реакції на невдалий жарт, він без подальших нагадувань продовжив розповідати свою історію.
  
   - На мене мала полювати не поліція, а служба власної безпеки тієї дослідницької компанії. Так як пропонована мною система захисту даних, з вбудованою в неї програмою-паразитом, є не чим іншим як подвійним агентом, що не допускає зламування ззовні, але самостійно смокче дані назовні.
  
   - Ах ось воно що!
  
   - Боюся, коли був помічений витік інформації за допомогою моєї програми-агента, то й почалися основні розбірки з тим, хто підклав свиню. Першими вони вийшли на мого співробітника Катра. Він виконав моє доручення і передав їм зрадницьку програму, за що згодом і поплатився...
  
   - Убили, значить? - Уточнюючи, поцікавилася подруга.
  
   - Угу... - Лернор замислився. - Якби не вечірка, то на його місці мав би опинитися я. Хоча у будь-якому разі вони організували мій пошук. Вийшли на місце нашої вечірки. Звідти на Діліну...
  
   - З нею щось трапилося? - нахвилювалась Джуліана, ховаючи пляшку назад у бардачок.
  
   - Не знаю, - злукавив він, подумки пославшись на те, що справді не бачив Діліну мертвою.
  
   - Чого ти тоді взяв, що вони вийшли на неї?
  
   - Вона, мала підписувати договір про оренду того приміщення.
  
   - І що?
  
   - А те, що по ній вони змогли вийти на тебе. Що, власне, і сталося, а я майже спізнився. Джулі, ти не уявляєш, як я радий, що з тобою все гаразд.
  
   - Ооо, Лерне! Зі мною зовсім не все гаразд, - відкинулася на спинку свого крісла Джуліана, - А ти чогось точно не домовляєш. Або ти тут і зараз говориш всю правду до кінця, або я сама зателефоную Діліні!
  
   Лернор зрозумів, що проколовся, тільки не пам'ятав уперше чи вдруге.
  
   Усвідомивши, що правда рано чи пізно вирине на поверхню, а Джуліана є єдиним і останнім його другом, він вирішив вивісити білий прапор і здатися на милість союзника.
  
   - Не турбуй себе. Вона мертва. Катр також мертвий. Усі мертві. Не зрозуміло тільки, скільки ще людей вирушило на той світ. Ти теж була б у цьому списку, якби не твій пістолет.
  
   - Схоже на правду. В принципі я так і думала. Ціную твою відвертість і навіть готова поцілувати, - на диво холодно сприйняла звістка дівчина. - Тільки, навіщо мені на той світ?
  
   Лернор оторопіло.
  
   - Смерть Ді тебе не крапельку не чіпає?
  
   Джуліана лише заперечно похитала головою, жестом змушуючи хлопця продовжувати. Він ще деякий час нерозуміюще ляпав очима, але потім, списавши все на темряві жіночої психології, підкорився.
  
   - Все просто. Мене шукають. Діліна перед смертю розповіла про нас. Ось у тебе і з'явись непрохані гості.
  
   - Ясно, що нічого не ясно, - дівчина косо і підозріло глянула на Лернор. - Але одну річ я зрозуміла чудово. Нам із тобою зовсім не бажано залишатися тут сьогодні вночі.
  
   - Ти маєш на увазі де? В місті? - не зрозумів Лернор, хоча сам усвідомлював необхідність вийти з-під юрисдикції місцевої влади.
  
   - Саме в ньому, якщо тобі на хвіст села не просто служба внутрішньої безпеки невеликої компанії, а сама таємна поліція мегаполісу. Не ясно тільки, чим ти їм не догодив... - дівчина примружила праве око, - Чи ти знову мені щось не домовляєш?
  
   - Джулі, та ти що!? Я все розповів! Я сам шокований тим, що сьогодні встиг пережити, - став виправдовуватися він.
  
   - Виходить... Я тепер через тебе сама вся до вуха в лайні.
  
   - Джулі, ну пробач мені, - благав Лернор, розуміючи, що якби він був таким жадібним, то всього цього не сталося б.
  
   - Немає сенсу вибачатися, Лерн, - сумно зітхнула дівчина, - Ти всю кашу заварив набагато раніше того моменту, як ми з тобою опинилися в одному ліжку. Тому, якщо я все правильно зрозуміла, це для мене лише невдалий збіг обставин.
  
   Хлопець зніяковів і промовчав.
  
   Почуватися "невдалим збігом обставин" було не так вже й приємно. Але він таки приховав факт того, що запуск програми-агента свідомо зробив саме з її терміналу. Значить і губки дмухати, ставало якось неетично.
  
   Правда тоді в спальні він навіть не підозрював, що все так обернеться, але й жалкувати про скоєне, вже надто пізно.
  
   - Тобі хоч самому цікаво, що ж таке могла сперти твоя програма? - несподівано поцікавилася Джуліана, ніби ставлячи питання, що наводить.
  
   - Чесно кажучи. Якби я міг передбачити події, що відбулися, то навіть думки про те, щоб сперети щось у цієї компанії в моїй голові не виникло б. Я взагалі з ними не те, що угоду укладати, я на поріг офісу їх не пустив би!
  
   - Лерне, це "якби" не зовсім підходить для нашої ситуації. Мене хвилює, чи цікаво тобі дізнатися про те, через що доводиться все втрачати. Не в минулому не в можливому майбутньому, а тут і зараз, тепер!
  
   Хлопець, чухаючи заростаючий щетиною підборіддя, задумався не на жарт.
  
   Дивно, але він справді вперше подумав про те, чи потрібна йому вся та інформація, за яку люди вже заплатили життям. Згадавши подробиці їхнього переслідування на стоянці, зазначив, що знайдуться ще й ті, хто готовий продовжити розпочатий список.
  
   Адже інформація справді його зовсім не цікавила, і у разі не підписання контракту, служила лише об'єктом можливого шантажу. Зараз же, коли руйнувалося його звичне життя і плани, заради чого затівався шантаж, все просто втрачало свій первісний сенс.
  
   - У принципі вона мені не потрібна, але якщо через цю інформацію ми ризикуємо своїм життям, то заради справедливості краще все-таки дізнатися, що вона собою являє. Буде занадто прикро і безглуздо, якщо ми помремо в невіданні. Та й цікаво, що ж там такого, коли стільки невинних людей склали свої голови.
  
   - Чи це означає, що ми визначилися з новою метою нашого слідування? - уточнила Джуліана.
  
   - Так, - твердо відповів Лернор, повертаючи чарку в руку дівчині.
  
   - Ну?
  
   - Що НУ? - не зрозумів Лернор.
  
   - Куди летимо? - ледве знайшла сили на усмішку Джуліана. - Адже я не знаю, де ти поховав таку важливу інформацію. Смертельно небезпечну навіть для тих, хто про неї толком щось знати нічого не знає.
  
   - Сервер, на який черв'як, мав перекинути всі дані, знаходиться далеко звідси. За межами міста.
  
   - Чудово. Якщо ти не забув, я все одно залишатися в ньому не збиралася.
  
   - Ти просто не уявляєш, як далеко за його межами розташований сервер. Я використовую свій старий комп'ютер, встановлений у моєму рідному місті. Там за ним є, кому доглянути та й з мегаполісу не дотягнутися. - почав пояснювати Лернор.
  
   - Лерне, часом ти мене негативно дивуєш, - перебила дівчина, - То ти збираєшся туди їхати, то починаєш мене відмовляти. Ти випадково не забув, що у нас немає особливого вибору?
  
   - А може, ти подзвониш татові, і через його зв'язки можна буде все залагодити? - обережно спробував поцікавився Лернор, чітко розуміючи, якою буде відповідь. Але краще запитати і отримати відмову, ніж промовчати і страждати.
  
   Ледве знаходячи в собі сили не зірватися на свого друга трохи випадає з реальності друга, Джуліана демонстративно глибоко зітхнула.
  
   - Лернор, любий. Дорога ти моя людина! Ти, що ще не зрозумів, що для цих людей ніхто не указ. А ти ще хочеш мого тата втягнути. Одного ДЗВІНКА може бути достатньо, щоб і його вони внесли до чорного списку.
  
   Джуліана раптом перервалася, осинена раптовим здогадом.
  
   - Баа-лін! Вони ж і мій телефон тепер пеленгують!
  
   Дівчина вихопила з кишені куртки апарат і швидко вимкнула його, витягнувши навіть сім-картку.
  
   Хлопець, нарешті, повністю змирився, що лайно доведеться розгрібати все-таки лише своїми руками і навіть без допомоги лопати. З похмурим виглядом обернувшись до вікна, де проносився краєвид нічного міста, він схвильовано почав шукати ознак переслідування.
  
   - Вже пізно... - за хвилину констатував він, помічаючи як два чорні аерокари, майже непомітно піднялися з темряви і примостилися до них ззаду. - Давно ведуть, гади. Не зрозуміло, тільки чомусь відразу в оборот не взяли. Зумієш відірватись?
  
   - Не особливо практикувалася в цій нелегкій справі, але постараюся, - холодно озвалася Джуліана, вимикаючи автопілот і різко виводячи машину з повітряної траси.
  
   Від загального потоку відразу відокремилися і переслідувачі. Дівчина скинула висоту, намагаючись без жодної логіки виляти між будинками. Ці маневри не могли пройти непоміченими і незабаром до переслідувачів приєдналося три екіпажі патрулів громадського порядку, надривно оголошуючи околиці виттям своїх сирен.
  
   - Цих нам ще для повного щастя не вистачало, - приречено зітхнув Лернор. - Джулі тисни, поки не запеленгували!
  
   Дівчина мовчки відключила навігаційний комп'ютер та іншу електроніку, що простежується, залишаючись на одному ручному управлінні.
  
   Утиснувшись у крісло, Лернор тихо дивувався з того, які майстерні петлі вона вирулювала без допомоги спеціальних приладів. Але поліцейські, що щільно сіли їм на хвіст, поступово витісняючи навіть тих двох переслідувачів. Мабуть, вони не бажали мати жодних конкурентів у гонитві за своєю здобиччю.
  
   Знову кинувши машину вниз, Джуліана пішла на польоті, майже торкаючись черевом дахів, що повзув по землі транспорту.
  
   Їхній аерокар, пірнаючи в проміжки між вантажівками та автобусами, що обурено гуділи, нагадував бойовий винищувач, що уникає ворожих ракет.
  
   Один з особливо ризикових патрульних кинувся по п'ятах, намагаючись точно повторювати всі маневри дівчини. Інші, не бажаючи ризикувати вичікувально летіли на шанобливій відстані, з часом сподіваючись не поспішаючи підім'яти їх аерокар під себе і позбавити можливості знову злетіти в небо.
  
   Чорні переслідувачі, повністю перетворившись на спостерігачів, трималися осторонь і чекали на розв'язку цих повітряних наздоганянь.
  
   - Попереду тунель! - Вигукнув Лернор, помітивши вказівник. Він сподівався попередити подругу перед тим, як дві поліцейські машини остаточно перекриють їм можливість зльоту.
  
   - Я знаю! - гаркнула у відповідь Джуліана. Ці хвилини мали останній шанс злетіти вгору.
  
   Але, незважаючи на небезпеку, вона вперто продовжувала спрямовувати машину до низьких склепінь, що проходить під річкою односторонньої траси наземного транспорту.
  
   Аерокар вже зачіпав і дряпав дахи автомобілів, що неслися внизу, викликаючи неабияке обурення їх власників.
  
   Нарешті, розгадавши наміри своєї супутниці, Лернор буквально втиснувся у крісло. Голову при зіткненні втрачати якось не хотілося. При самому вльоті в тунель йому навіть здалося, що в них просто знесло дах. На стільки був сильний скрегіт бетону склепінь тунелю об метал аерокара над головою
  
   Дві патрульні машини, що їх переслідували, тут же були відсічені далеко позаду. Тепер над втікачами зімкнулися залізобетонні склепіння тунелю, з вогнями освітлювальних ламп, що періодично збивалися.
  
   На хвості залишився один патрульний і чорні аерокари, що йшли за ним на шанобливій відстані. Їхнє ризикове переслідування загрожувало вилитися у щось трагічне.
  
   Так вони мчали ще деякий час, поки пробка, що виникла за вигином тунелю, різко ускладнила ситуацію. Тепер кожен маневр між своїми габаритами автомобілів, що особливо виділяються, міг виявитися для всіх останнім.
  
   І тут як за законом підлості, звідки не візьмись перед ними з'явилися два широкі автобуси. Набиті людьми, вони з різною швидкістю йшли двома смугами на зустріч один одному. Ще кілька секунд і подальше просування аерокара було неможливо. Але зараз. Замість того, щоб ударити по гальмах, Джуліана, ніби переплутавши педаль, ставлячи машину на ребро, вдавила акселератор.
  
   Все добре розрахувавши, або просто шалено ризикуючи, дівчина максимально наблизила машину до неминучої перешкоди. В останній момент вона буквально втиснула свій аерокар, що вертикально мчить, у вузький проміжок між автобусами.
  
   Патруля пілот, який слідував за ними у важкій і броньованій машині, теж йдучи на ризик, не впорався з керуванням і хвацько протаранивши один з пасажирських автобусів, востаннє в житті довів собі, що маневри із серії "а вам слабо?" йому не під силу.
  
   Від удару частина автобуса моментально розлетілася на шматки. Змінивши траєкторію броньований транспорт на повній швидкості, висікаючи товстим бампером снопи іскор, закопався носом у бічну стіну тунелю. Відскочивши від неї, він закрутився як дзига і, спалахнувши в яскравому вибуху палива, що детонував, обдав полум'ям розбитий автобус і його поранених пасажирів. Вибух забрав із собою життя не лише патрульного.
  
   Тяжкі розірвані на шматки листи броні, під виття засипленої в полум'ї сирени, палаючи і розлітаючись, неминуче приземлялися на даху, що застрягли в пробці легкових автомашин, розпалюючи під річкою справжнє пекло.
  
   Виникла пожежа, вогненною стіною відгородив від Джуліани і Лернора обережних недоброзичливців, що залишилися. Дівчина вирівняла політ і навіть трохи скинула швидкість. Її друг, білий як молоко, не міг повірити, що вони все ще живі.
  
   Ганяючи мегаполісом на своєму БМВ, Лернор ніколи не здогадувався, які речі можна витворяти на аерокарі, тому мовчки часто ковтавав слину, що утворилася швидше від страху, ніж від заздрощів.
  
   - Нас зустрічатимуть на виїзді з тунелю, - нарешті порушила мовчання Джуліана, повністю зупиняючи аерокар у повітрі. - Треба розвернутися та прориватися назад.
  
   - Неєєєт. Ти з глузду з'їхала! Тільки не це! Ризиковані маневри двічі не повторюються, - майже захикав Лернор.
  
   - У нас немає виходу. На виїзді вже чекає поліція міста. А так є шанс, що через пожежу на в'їзді нас ніхто не впіймає.
  
   - Ти однозначно рушила, хоч і з логікою, що простежується, - слабо відгукнувся Лернор, розуміючи, що лише той, хто за кермом, міг вирішити куди летіти.
  
   - Якщо боїшся, милий, то очі прикрий, - шалено усміхнулася Джуліана і круто розвернула аерокар у зворотному напрямку.
  
   - Ага... - жалібно простяг Лернор і приготувався згоріти живцем.
  
   Машина рвонулася з місця і помчала до бурхливого полум'я від недавньої аварії.
  
   Підлітаючи до розпаленого згарища, в останній момент хлопець все ж таки заплющив очі. Жити залишалося трохи.
  
   Але аерокар, обдираючи фарбу і ловлячи собою, язики обпалюючого полум'я, все ж таки пробив перешкоду і, не зменшуючи швидкості, виринув з іншого боку.
  
   - Уффе... - видихнув Лернор, відчуваючи, як змокла його сорочка.
  
   Дівчина ж, відчувши себе впевненіше, додала швидкість, і як снаряд із вогняного жерла гармати вилетіла з димової завіси в'їзду до тунелю. До нього вже на всіх парах мчали пожежні машини.
  
   Чорних переслідувачів, як і поліції, ніде не було видно. Припущення Джуліани виявилися вірними. Вона різко вдавила кермо від себе і нахабно втиснула обпалену подряпану і пом'яту машину в безкінечний потік наземного транспорту. Плюхнувшись перед зазівавшимся водієм, вона відразу перетворилася на повноправного учасника наземного руху.
  
   - Ндя, - промовив, шалений Лернор, - Я вже подумав, що нам кришка.
  
   - Нічого! У мене бувало і гірше!
  
   Хлопець хотів запитати "Де?" але відразу вирішив не залякувати себе можливими подробицями.
  
   Загубившись серед темних вулиць і брудних авто, що гуділи на перехрестях, дівчина знову включила системи наземної навігації. Встановила автопілот на циклічний маршрут, через найзавантаженіші авто траси, вона дозволила собі розслабитися.
  
   Продиратися через річки наземних авто, по брудних і сірих вулицях мегаполісу, зараз було набагато безпечніше, ніж ширяти над схвильованим районом. Подертий аерокар, пересуваючись як звичайний автомобіль, привертав значно менше уваги саме серед собі подібних - битих, брудних і перефарбованих машин.
  
   Півгодини Лернор сидів у повній мовчанці, поступово відходячи від пережитих вражень. Він ніяк не міг повірити в чудеса професійного водіння.
  
   "Взагалі, звідки у Джуліани весь цей професіоналізм і відчай? Вона водійські права щось отримала, максимум роки два тому".
  
   Сам політ і моторошні маневри в річковому тунелі, він не міг назвати нічим крім каскадерських трюків, що щасливо вдалися. У живих вони залишилися лише дивом.
  
   "Що це? Подарунок згори або запланована акція? Чітка відповідь вона мені все одно не дасть".
  
   - Може ще коньячку? - поцікавилася Джуліана, розтираючи шию, що затекла від напруги.
  
   Лернор не відповів, мовчки спостерігаючи за автомобільною пробкою, що скупчилася попереду.
  
   - І довго ми тут ось так кола нарізатимемо? - Раптом запитала дівчина, ніби не сама була ініціатором маршруту, - Після цих перегонів у мене пального небагато залишилося. Треба заправлятися та швидше валити з міста. То що ти там вирішив?
  
   Її хлопець продовжував уперто мовчати, ніби все, що відбувається навколо, зовсім не стосувалося. Насправді він просто напружено думав.
  
   - Лерне! - окрикнула вона.
  
   - Мені треба зателефонувати, - нарешті видавив він, а відсутній погляд набув осмисленості і навіть якоїсь подоби живого вогника.
  
   - Просто так ми із міста не виберемося. Прикордонні пости без перевірки не обминути, а вночі на деяких ділянках їх посилюють у кілька разів. По повітрі не прорвемося, оскільки купол своїм полем виведе з ладу всю електроніку двигуна та антигравітаційної установки.
  
   - Ух ти! Приємно бачити тебе знову в строю, - зраділа Джуліана, нагороджуючи дружнім тоном, - Зателефонувати зможеш із заправки. Звідти точно не простежать. Звичайно, якщо дзвонити збираєшся не тим, хто мимоволі вже втягнутий у цю справу.
  
   - Не турбуйся, - запевнив її Лернор.
  
   Відключаючи автопілот, вона залилася нервовим сміхом, а машина плавно повернула до освітленої синьової неонової реклами автозаправної станції. Щойно колеса торкнулися бетонованої поверхні платформи станції, Лернор наважився спитати.
  
   - А що, власне, смішного в тому, що я сказав?
  
   - Ти заварив цю кашу. На мені через тебе висить щонайменше один труп поліцейського і влаштований у тунелі бардак. Два трупи біля самого на хвості бовтаються. Шок від погоні не пройшов, а він каже мені "не турбуйся". Ой, зараз помру від сміху.
  
   - Так, добре тобі, - загубився Лернор, виходячи з машини.
  
   - Коротше, я пішов дзвонити, а ти заправляйся. І ... це ... Позич десятку. Я без готівки, а про картки, сама розумієш, доведеться забути.
  
   - Нам пощастило, що я картками не користуюся, - простягаючи монету, Джуліана припинила зловтішно хихотіти. - Але з собою я взяла тільки те, що було у квартирі. На місяць ситного життя вистачить, далі треба буде думати.
  
   Лернор похмуро поплентався шукати термінал відеофону. Єдиний, кому міг подзвонити і на чию допомогу сподіватися був Малвін. Друг, хоч і не працював ще в органах, але був тісно пов'язаний із ними. Тому принаймні порадою допомогти точно міг.
  
   Намагаючись уникати людського потоку, тат із неспокійними дітьми і бродяг, що простягають до нього свої руки, Лернор, наслідуючи вказівники, загорнув за ріг. Потім різко зупинився і визирнув із-за нього. Жодного стеження, навіть камери безпеки заправної станції байдуже дивилися в інший бік.
  
   Тут йому на плече опустилася рука невідомого, змушуючи буквально підскочити на місці.
  
   - Хлопче, грошей дай! - звернувся до нього смердючий, покритий гниючими пухирями бродяга.
  
   Лернор відскочив убік, міцніше стискаючи в руках монету.
  
   - Відвали. У мене самого тільки на один дзвінок.
  
   - Якщо з'єдную тебе безкоштовно, віддаси монету? - не відступав бродяга.
  
   У темряві, за спиною жебрака, самотньо підносився термінал відеофону. Висвітлений лише своєю власною вивіскою фіксованих послуг зв'язку, він був єдиним острівцем світла надії.
  
   У будь-якому випадку доведеться мати справу з цим жебраком. Інакше просто не пройти. Та й не відчепиться. Напевно, це був його єдиний спосіб заробітку.
  
   Тут у Лернор раптом прокинувся професійний інтерес. Він згадав недавній скандал, пов'язаний із хакерським зломом телефонних терміналів. Після якого компанія, що надає послуги фіксованого зв'язку, замінила буквально все програмне забезпечення та технічне оснащення своїх вуличних відеофонів. Хлопець засумнівався у здібностях цього брудного волоцюги. Йому все одно було кому віддавати гроші. Машина або людина. Головне, щоб з'єднали. Нарешті він наважився.
  
   - Спробуй.
  
   Волоцюга, кульгаючи і кашляючи, прошкандибав до терміналу і став проводити з ним відомі тільки йому маніпуляції.
  
   З цікавістю зазирнувши через плече, Лернор з подивом відзначив у руках "незабезпеченого" досить сучасний комп'ютер, що добре поміщався на долоні.
  
   "Напевно викрадений. Чи мало що люди залишають в автомобілях, заїжджаючи в ці місця".
  
   Саморобні дроти незграбно були засунуті в роз'єм прийому монет. Брудні пальці віртуозно маніпулювали дорогою річчю. Зрештою, відеофон привітно засвітився зеленим. Кредит дзвінка був обмежений. Бродяга кашлянув і, посміюючись, повідомив.
  
   - Готово. Набирай номер швидше. Безмежний кредит набагато кращий за будь-який інший кредит.
  
   Відстукуючи клавішами, відомий йому напам'ять номер, Лернор ще не знав, що скаже своєму другові. Як пояснить все, що відбувається з ним.
  
   Брехати не хотілося, але й усієї правди він сказати точно не міг. Тим більше, що поруч був непотрібний свідок. З'єднання, що виникло, відразу вирішило всі його проблеми.
  
   - Абонент зайнятий, або перебуває поза дією мережі. Залиште своє повідомлення після відеосигналу з вашим зображенням.
  
   Опинившись близьким до відчаю, Лернор щиро бажав штовхнути байдужий апарат ногою. Наче ця залізяка була винна у всіх його бідах.
  
   Ледве стримавшись, він нарешті згадав, що Малвін збирався весь вечір провести в компанії якоїсь дівчини, і природно, ні на які дзвінки він до завтрашнього ранку не відповідатиме.
  
   Злитися на когось крім самого себе, а також залишати повідомлення не було жодного сенсу.
  
   - Відключай, - махнув він рукою, остаточно засмутившись.
  
   - А гроші?
  
   - Лови, - Лернор передав йому червонець, намагаючись не торкатися брудних рук. - Мені ось цікаво, як ти програму зламав? Адже вони мають нову систему захисту.
  
   - Секрет фірми, - озвався бродяга, ховаючи монету в рвану кишеню плаща. - Якщо що. Звертайся. Але тільки готівкою.
  
   Відірвавши металеву смужку з номером терміналу відеофону, жебрак простягнув її Лернору, наче візитну картку.
  
   - Знайдеш мене за цим номером, - усміхнувся він.
  
   Лернор здивувався такому незвичайному способу виготовлення візитних карток. Через кілька днів на місце вже зниклого напису, технічний персонал телефонної компанії знову встановить нову сталеву платівку з тим самим номером терміналу. Кумедно, але страшенно ефективно і оригінально!
  
   Повертаючи в руках своєрідний подарунок, Лернор задумливо вийшов з-за рогу, не дивлячись перед собою. Через неуважність він мало не натрапив на матусю з двома дітьми. Та з жахом уп'ялася на нього, готова випустити з рук повні продуктів сумки. Швидко промимрив вибачення, хлопець, намагаючись більше не привертати увагу, пішов до вже заправленої машини Джуліани.
  
   - Ну які новини? - Поцікавилася дівчина, зустрічаючи свого друга абсолютно без емоцій. - У магазинчику телевізор старенький був, там якраз новини крутили. Тебе, між іншим, там показували... у кримінальній хроніці. До речі, на фото ти менш симпатичний, ніж у житті. Хі-хі.
  
   Лернор, докірливо глянув на подругу і поспішив сісти до салону. Там він відновив невеселі роздуми, викликані невдалим дзвінком.
  
   - Я тут дещо закуски купила і трохи випити. Сподіваюся, на дорогу нам вистачить, - повідомила дівчина, укладаючи цупкий пакет на заднє сидіння. - Треба поспішати, бо на тебе вже полювання звичайна поліція влаштувала. У двох убивствах підозрюють. Отже, скільки кілометрів до місця від кордону мегаполісу?
  
   - Дивлячись від якої, - буркнув Лернор, розуміючи, чим він так налякав ту матір з дітьми, - Вільріллін занадто витягнутий уздовж моря. Якщо пробувати з украй північної, то не менше двохсот. З будь-якої іншої ділянки, напевно, більше. Намагатися прорватися через північний кордон марно.
  
   - Це чому? Він же найближче до нас, - поцікавилася Джуліана, сідаючи в салон. Закрити заїдаючі двері вдалося лише з другого разу.
  
   - У вчорашніх новинах передавали про збільшення радіаційного фону на півночі Європи. Тобто всі північні кордони закриті.
  
   - Знаєш, Лерне. Мені весь час здається, що ти не зважаєш на один важливий факт.
  
   - Який це?
  
   - Кордони охороняють від проникнення ззовні, але ніяк не від тих, хто хоче рвонути зсередини, - продовжила свої міркування дівчина. - Вони охороняються, але не блоковані. Ще б пак. Просто повір мені, любий...
  
   - Добре, тоді треба спробувати, - наважився Лернор. - Тільки давай забиратися звідси швидше, бо мені здається, скоро знайдуться ті, хто наведе сюди поліцію.
  
   Дівчина торкнулася аерокара з місця і вирулила на трасу. Вона ще деякий час вела його по задимлених від смогу та туману дорогах, але потім все ж таки вирішила підняти машину в повітря.
  
   Ближче до півночі повітряні траси помітно звільнялися. Багато щасливих власників літаючих авто, користуючись усіма перевагами повітряного переміщення, швидко добиралися додому після робочого дня.
  
   Лернор, провівши весь день у постійному русі та стресі, буквально засинав на ходу. Він дуже втомився і тому, вирішивши хоч трохи поспати, здався, остаточно довіряючи свій хиткий спокій у руки Джуліани.
  
   Та й як відмовити собі в такому задоволенні, якщо подруга сама зголосилася черговим добровольцем, посилаючись на те, що для гарної релаксації їй цілком вистачить музики та навушників.
  
   Але, навіть забувшись сном, його свідомість продовжувало не спати, наповнюючи момент відпочинку поганими видіннями.
  
   У них повернувся додому. У невелике містечко неподалік узбережжя Фінської затоки.
  
   Виття поліцейських сирен ночами та рідкісні перестрілки вдень - звичні атрибути його рідного промислового району. Різноманітність у тому повсякденне життя вносили загони видобувних корпорацій, що постійно змінюють один одного. Так званих мисливців на ті крихти корисних копалин, залишеними без нагляду на нічийної землі.
  
   Їхньою основною метою у місті були старі нафтоперегінні станції все ще функціонуючого заводу, що забезпечує місто електрикою. Одні загони привозили нафту, інші завантажували вже перероблений першими продукт, а треті під конвоєм відганяли вже завантажені цистерни у бік міста.
  
   Вся чехарда проходила зі змінним успіхом, то одних то інших, то третіх. З озброєних зіткнень рідко кілька разів поспіль переможцем виходила якась одна з корпорацій.
  
   Єдиним плюсом такого існування була безпосередня відсутність боїв у самому місті.
  
   Місцева влада ставила жорсткі умови кожної з корпорацій. Мер надавав своїх фахівців, здатних працювати зі складним обладнанням на заводі, лише в обмін на спокій та захист усіх своїх громадян.
  
   Цей альтруїзм пояснювався похилим віком градоначальника та гарячою любов'ю до рідного міста. Тільки завдяки йому, основні бої та збройні зіткнення проходили за межею міста.
  
   Це негласне правило було відомо офіційним структурам, а банди, що кочують, і загони вільних найманців, які давно точили зуби на завод, безсило наштовхувалися на добре організованих озброєних солдат тієї чи іншої господарюючої в незахищеному куполом місті корпорації.
  
   Безперервні бої, ймовірно, були меншим злом у житті міста. Велике внесок у збільшення нещасть вносила стихія. Природні аномалії, які вважали своїм обов'язком із завидною регулярністю нагадувати про себе, черговими примхами погоди, на стільки виснажували мешканців, що й так жалюгідне існування починало здаватися справжнім пеклом.
  
   Постійний вітер, зливи та повені, що затоплюють продовольчі склади в окрузі. Єдине, що рятувало саме місто від повеней, було те, що розташовувався він на певній височині і вируючій околиці, що заливала околиці, виявлялося не під силу ринути на вулиці, задовольняючись лише періодичним розмиванням під'їзних доріг...
  
   Уві сні він раптом побачив себе, що стоїть посеред головного проспекту. Замість звичного ділового костюма, на ньому провис промоклий наскрізь камуфляж.
  
   Навколо йшов рукопашний бій, але він ніби був двовимірним малюнком на тлі основного дійства.
  
   Лернор глянув на свої мокрі й завмерлі руки. Обидві долоні були забруднені кров'ю. Ран на тілі не було, переконуючи, що це чужа кров. Липка червона рідина лякала його, викликаючи огиду.
  
   Він підняв руки до чорного неба, намагаючись підставити долоні під краплини зливи, що летіли назустріч. Лернор прагнув змити всю цю липку гидоту, але вона з'являлася на руках знову і знову. А стрімкий, безперервний потік води не припиняв заливати його з усіх боків.
  
   Сутичка навколо запекла з лютою силою. Звуки бою ставали яснішими і чіткішими. Солдати, набуваючи форми та обсягу, продовжували безжально вбивати, один одного, забарвлюючи воду в бордовий колір.
  
   Лернор відчайдушно продовжував підносити руки до неба, намагаючись не звертати уваги на те, що відбувається навколо. Він був безсилий перед стихією і благав її про очищення.
  
   Вода захлеснула його груди та шию. Вона залилася в рот та вуха. Лернор уже тонув... Але не у воді... Він тонув у крові, реально відчуваючи в роті її залізний присмак. Це неприємне почуття виявилося настільки реалістичним, що страх, що виник, тут же змусив його прокинутися.
  
   Бачення зникло, але часто дихання, холодний піт і почуття живого жаху залишилися з ним перенесені в реальність у всіх деталях. Продукт свідомості, заснований на спогадах чи можливому майбутньому, вселив у нього тривожне почуття очікування.
  
   За темним вікном аерокара падав дрібний дощ. Вогні нічного міста стали рідкісними та тьмяними, говорячи про швидке наближення до кордонів мегаполісу.
  
   - Де ми? - тихо спитав Лернор, поступово приходячи до тями.
  
   - Що? - Джуліана зняла навушники.
  
   - Як далеко ми від кордону?
  
   - Кілометрів п'ять...
  
   - Прийде знизитися на наземну трасу, - попередив Лернор, - Не хочеться падати відразу на блокпост, привертаючи зайву увагу. Тож, думаю, зараз саме час.
  
   - Добре, Зая, - дружелюбно відповіла дівчина і почала зниження.
  
   Лернор виглянув у вікно і почав спостерігати за наближенням знайомої дороги.
  
   Колись саме по ній він востаннє перетнув кордон, перебираючись жити в мегаполіс. Тоді він думав, що назавжди залишив те страшне життя за спиною і більше ніколи не поїде цією дорогою. Не поїде, до цієї ночі...
  
   І зараз йому здавалося, що порушивши загальновідоме правило ніколи не зарікатися, він розплачується саме за ті слова. Розплачується сповна. Хоча й не було ясного розуміння "з ким".
  
   Як він і припускав, дорога виявилася порожньою. Майже порожня... По ній у бік кордону мегаполісу рухалася колона критих темно-зелених вантажівок та два тягачі з довгими цистернами для нафтопродуктів.
  
   - Що будемо робити далі? - порушила мовчання Джуліана, впритул пристроюючи машину за колоною. - Ідеї прориву є?
  
   - Думаю, зараз нам якраз може стати в нагоді твоя картка.
  
   - Але ж нас тут же заткнуть, - заперечила дівчина, - Ти забув про те, що я тобі на даху говорила?
  
   - Варто ризикнути. Інакше мене через блокпост точно не пропустять, раз уже оголосили в розшук, - пояснив Лернор, - На виїзній посаді в цей час напевно чергує хтось помолодше, і не ставитиме каверзних питань.
  
   - Попередньо пропустивши військову колону однієї з корпорацій, перевіряльник вже не буде настільки пильним і посвідчення таємного агента не викличе особливих підозр. Хіба що приверне увагу одна особливість. Ксиву пред'явить симпатична молода дівчина. Хоча... Мила, тобі ж не вперше?
  
   Джуліана невдоволено хмикнула, серйозно хмуривши брови. Ідея їй явно не подобалася.
  
   - А нічого кращого ти не придумав? Якщо картка засвітиться в мережі, то людей, які полюють на нас, навряд чи зупинять межі мегаполісу та небезпечну не дружелюбність нічийних територій.
  
   - А нічого більше і не придумаєш, - трохи нервуючи, розвів руками Лернор, - Навколо лише мінні поля та енергетичні установки купола. Вихід лише тут. Хіба що у тебе в машині немає особливих секретних місць, куди можна було б мене сховати.
  
   - Гаразд... - швидко кивнула Джуліана, явно не задоволена своєю згодою і, намагаючись перевести розмову від теми "таємних місць", - Спробуємо, дізнаємось. Ти поки що свій пістолет приготуй, якщо все ж таки з боєм пробиватися доведеться.
  
   Тільки зараз Лернор згадав про зброю під сидінням. Нахилився і витяг його. При огляді зброя вже не викликала жодних емоцій.
  
   Відключивши шкідливий запобіжник, він акуратно сховав пістолет під підлозі піджака, щиро сподіваючись, що до безпосереднього застосування все ж таки справа не дійде. Більше від нього нічого не залежало. Залишалося тільки чекати і наїдуться на мистецтво Джуліаніно переконувати.
  
   Вони продовжували йти за воєнізованою колоною аж до самого кордону. Зустрічного транспорту не траплялося. Дорога виявилася незвично порожньою і наздоганяла похмурі думки. Як Лернор і припускав, кордон справді закрили. Під час радіаційної активності, влада мегаполісу намагалася максимально огородитися від нової хвилі іммігрантів з півночі.
  
   Порівнявшись з контрольним пунктом і безліччю його розділових смуг, Джуліана не замислюючись, звернула за тягачами "зеленим" коридором.
  
   У звичайному режимі роботи пропускного пункту, поділи призначалися для управління інтенсивним потоком автомобілів, а також їх власниками.
  
   Кожне розгалуження дороги служило коридором для тих чи інших осіб та транспорту, що залишають Вільріллін. Водій вантажного транспорту, представник адміністрації мегаполісу, приватна особа, корпорація та військовий, кожен із них мав свій проїзд за межі міста. Лернор не з чуток знав, що по той бік купола спектр варіацій розділових смуг був набагато ширшим. Вони відрізнялися не тільки за типом транспорту, що пропускається, але так само швидкістю, якістю і жорсткістю проведеного огляду і перевірки документів.
  
   "Зелений" коридор був призначений лише для особливо привілейованих клієнтів, які мають спеціальні дозволи на проїзд без огляду, або досить високий статус в адміністрації або силових структурах мегаполісу.
  
   Колона пройшла без затримок на протязі якихось п'яти хвилин.
  
   Нарешті, енергетичний щит за ними закрився, і настала черга втікачів.
  
   Лернор одразу ж відкинув спинку крісла і прикинувся сплячим. Прикордонник, який перевіряє авто, що йдуть "зеленим" коридором, рідко звертає увагу на пасажирів і вантаж. Але з мелькаючим у вечірніх випусках кримінальних новин фото, безпечніше було приховати свою фізіономію в темряві салону, намагаючись вкотре не провокувати вартових кордону.
  
   - Ваші документи, - нахиляючись до напіввідчиненого вікна Джуліани, обережно запитав прикордонник у чині сержанта.
  
   Дивлячись прямо перед собою, дівчина з серйозним виглядом недбало простягла трофейне посвідчення. Вона майже природно не виявляла до персони, яка перевіряла жодного інтересу. Власне так, як і слід "співробітнику" її рівня.
  
   Сержант з цікавістю подивився на документи. Повертав картку в руках і замислився.
  
   Було видно, що документ не справив на нього особливого враження. Від частини таку реакцію можна було зрозуміти, адже за день через його руки проходила незліченна кількість документів, напевно, важливіше за посвідчення співробітника таємної поліції мегаполісу.
  
   - Ціль та терміни поїздки за купол? - поцікавився прикордонник.
  
   - Я не зобов'язана це обговорювати з вами. - відрізала Джуліана, зрідка кидаючи косі зарозумілі погляди на перевіряючого.
  
   - Добре, а такий зовнішній стан аерокара пояснити зможете? Обдерта фарба, кіптява та інші неприродні деталі.
  
   - Це прикриття для поїздки, - перебила його думку дівчина короткою відповіддю.
  
   - А чому тоді аерокар? - не вгавав сержант. - Цей вид транспорту лише привертатиме увагу місцевих жителів.
  
   - Я ж пояснила. Все, що ви бачите, призначене для справи, а не для прогулянки, - відрубала Джуліана, повністю вживаючись у ролі
  
   - Прошу вийти з машини, - несподівано промовив прикордонник.
  
   - З якого дива?
  
   - Я сказав, вийдіть з машини, - повторив сержант, відходячи від дверей на кілька кроків.
  
   Дівчина вирішила не сперечатися і відчинила двері. Вийшовши, вона пішла слідом за прикордонним, що віддаляється, помітно нервуючи.
  
   - Через те, що ви затримуєте співробітника поліції під час виконання, у вас будуть серйозні проблеми, сержанте. А ще гірше вам буде, якщо ми не встигнемо наздогнати конвой, що пройшов перед нами.
  
   - Що ви сказали? - зупиняючись, насторожився прикордонник.
  
   Було незрозуміло, скривджений він чи наляканий фразою.
  
   Джуліана вирішила не ризикувати і, намагаючись виглядати беземоційною, тихо повторила.
  
   - Що чули, сержант...
  
   - Треба було так одразу й сказати. Вибачте, міс. Нас не попередили, - різко змінився в особі прикордонник, акуратно простягаючи картку її власнику.
  
   - Нічого, нічого, - заспокійливо промовила дівчина, - Це ваша робота.
  
   Сержант махнув рукою солдату, який сидів у контрольній будці, і той відключив блокуючий ним виїзд енергетичний екран. Джуліана повернулася і попрямувала до машини, що чекала, як раптом прикордонник знову гукнув її.
  
   - Ще раз перепрошую, але я маю перевірити справжність посвідчення.
  
   Дівчина з досади прикусила губу та завмерла. А сержант тим часом уже чекав на приготовлений для перевірки апарат.
  
   Лернор, стежачи за тим, що відбувається з аерокара, почав гадати, чи спрацює тривога відразу, чи пройде ще деякий час, поки перевіряючі виявлять підробку. Перспектива бути заблокованим в енергетичному ковпаку не вселяла оптимізму.
  
   Кожна хвилина тяглася за дві.
  
   Джуліана повільно вставила картку в апарат і напружилася, чекаючи на результат. Червоний індикатор висвітлився кривавим кольором. Почувши тривожний звук, Лернор сильніше стиснув рукоятку пістолета, поступово спрямовуючи стовбур у бік прикордонника.
  
   - Не хвилюйтесь. Спробуйте ще раз, - запропонував сержант. У нас через радіацію за куполом вся електроніка сьогодні барахлить.
  
   Дівчина вставила картку знову. Результат той самий. Сержант ніби ненароком поклав руку на кобуру. Ще раз і знову червоний.
  
   - Вибачте, міс, але...
  
   - Стривай, сержант, - перервала його на півслові Джуліана і вставила пластик посвідчення знову. Цього разу зелений колір індикатора не забарився.
  
   Сержант полегшено зітхнув і, віддавши честь, щиро побажав успішної дороги. Всім своїм виглядом він був радий, що все вирішилося безконфліктно.
  
   - Будьте обережні, там зараз моторошна гроза...
  
   - Дякую, - відповіла Джуліана, швидко сідаючи і зачиняючи двері. - Уф, я мало не зірвалася. Добре, що пронесло...
  
   - Ще ні, - похмуро заперечив зі свого місця Лернор, - Шустріше тисни на газ і на виїзді подивися ліворуч.
  
   - Шайзе! - Вилаялася Джуліана, вирулюючи за межі прикордонного поста і "зеленого" коридору на розбиту дорогу, - Це ж наші старі знайомі! Вийшли на нас.
  
   Два чорні аерокари, аналогічні тим, що переслідували їх у мегаполісі, плавно виїжджали зі стоянки прикордонного об'єкту.
  
   Вони не поспішали. Спочатку, прагнучи не привертати увагу, машини спокійно прилаштовувалися на дорогу слідом за аерокаром Джуліани, що віддалявся від кордону.
  
   Назустріч, по протилежній частині дороги, починаючи від роздільних смуг прикордонних коридорів, уздовж узбіччя тяглася довга черга легкового наземного транспорту з біженцями, що в них замерзали. Днями і ночами ці нещасні чергували на кордоні, сподіваючись дочекатися чергового дозволу на в'їзд, або розжалувати хабарем чергового застави, що заступає на нову зміну.
  
   - Це скоріше не ті самі. Скоріше їхні колеги, що чергували на кордоні, - висловив припущення Лернор, - Може, тому нас таки пропустили. Просікли документ і щоби без свідків притиснути нас за мегаполісом, навмисно пропустили. Давай тисни на педальки та в небо!
  
   Але жорстока природа, зрадливо встала на бік переслідувачів. На жаль, тепер вони всі були повністю в її розпорядженні.
  
   Машини буквально врізалися у стіну дощу. Злива з найсильнішою грозою огорнула їх щільними стінами води та пари. Всюди яскраво заблищали численні блискавки. Вони ніби зморшки розрізали небо, настільки часто, що навіть крізь водяну пелену ночі можна було ясно розрізнити розбиту дорогу та околиці вздовж неї. Грім не переставав гриміти ні на мить. Навіть звукоізоляція авто не могла заглушити його грізних гуркотів.
  
   Піднімати машину в повітря було не тільки небезпечно, але більше подібно до самогубства.
  
   Навіть зараз, рухаючись по залитій водою колії, довелося майже до мінімуму скинути швидкість, щоби не злетіти з дороги. Аерокар буквально заривався носом у дощову воду, розбризкуючи в сторони щільні водяні струмені.
  
   Чорні переслідувачі не злякалися природи, що розбушувалася, і щільно сіли на хвіст втікачам. І хоча вода, що вивергалася нестримним небом, завдавала їм не менше клопоту, ніж аерокару Джуліани, їх машини вперто набирали швидкість і наближалися.
  
   - От і полетали, - зітхнула Джуліана. Погода за секунди перестала бути льотною, - Я за все своє життя такої жахливої ​​грози не бачила. Якщо чесно, я її починаю боятися більше, ніж тих, хто сів на хвіст.
  
   - Це ще квіточки, - оптимістичним голосом запевнив Лернор, - Ось коли зовсім попливемо, а дорога просто втопиться, перетворюючись на бурхливу річку, то побачиш справжню силу особливостей стихії тутешніх місць. Мені недавно сон дивний наснився. Я там просто втопився під дощем...
  
   Джуліана злякано подивилася на нього, потім стурбовано відзначила відключення навігаційної системи та автопілота. У цих місцях вони не працювали, не кажучи вже про решту засобів зв'язку, заглушених грозою і радіацією.
  
   - Ну, ось ми й залишились самі. Невже наші "друзі" наважуються щось зробити?
  
   - Не знаю, але, думаю, вони вже вирішуються на дуже ризиковані кроки, - озирнувшись, відповів Лернор і підняв руку з пістолетом.
  
   У дзеркалі заднього виду він не без занепокоєння спостерігав за тим, як одна з машин, що переслідують, виїхала або вірніше майже випливла на зустрічну смугу. Вона продовжила небезпечно набирати швидкість, розкидаючи убік фонтани бризок. Ставало ясно, що ці позашляхові аси оптимістично сподівалися взяти їх у "тиски".
  
   - Джулі, ну додай швидкість!
  
   Заревів двигун, і машину почало кидати в різні боки. Вискочивши з колії, аерокар вистрибнув на зустрічну смугу, різко зіпсувавши плани машини переслідувачів, що заходить зліва.
  
   - Не можу! - відчайдушно вигукнула вона, насилу вирівнюючи неслухняний аерокар. Скинувши швидкість, вона безуспішно намагалася повернутись на свою смугу, але машина міцно загрузла у воді колії на зустрічній смузі. Скориставшись моментом, другий переслідувач почав швидко перекривати простір, блокуючи місце для маневру. І ось чорний екіпаж, заходячи праворуч, майже порівнявся з ними. Він уперто продовжував набирати швидкість, таранячи водну перешкоду.
  
   Лернор кинув погляд на спущений запобіжник пістолета і втиснув кнопку відкриття вікна зі свого боку. Того, що сталося наступної секунди, він ніяк не очікував.
  
   Вода, щільною хвилею бризок ринула в салон, заливаючи все навколо. Злякавшись від такого сильного і холодного душу, хлопець швидко став закривати "пробоїну", що утворилася. Чергова спроба постріляти закінчилася нічим, пропонуючи нарешті змиритися і дати спокій зброї.
  
   Від вологості, що виникла в салоні, всі стекла запітніли в одну мить.
  
   - Ось тобі і млин... - вилаявся хлопець, починаючи відпльовуватися і сморкатися у знайдену серветку.
  
   Старанно витираючи обличчя рукавом, він вирішив здивуватися з того, що торкалося під ногами. Там, вбираючись у килимок, на всю хлюпала солідна калюжа.
  
   "У вогні не горимо. А у воді? Походу тонемо..."
  
   Раптовий удар ззаду повідомив про те, що переслідувачі, не дивлячись на складні метеоумови, вирішили таки скинути їх з дороги. Ризикуючи своєю безпекою, вони повторили поштовх у задній бампер.
  
   Третій удар об машину припав у її заднє колесо. Аерокар Джуліани підкинуло і викинуло на щебінь, але дівчина продовжувала героїчно утримувати автомобіль на дорозі, не даючи злетіти йому в кювет.
  
   Раптом попереду стало якось неприродно світлішим.
  
   - Вгору! - закричав Лернор, особисто включно з антигравітаційною установкою.
  
   Дівчина відразу рвонула кермо на себе. Обпалена полум'ям, звідки не візьмися ракети, машина в останній момент злетіла в небо. Пролетівши під днищем самонавідні мисливці вщент рознесли одного з переслідувачів.
  
   - Що це!? - вигукнула Джуліана, ледве ухиляючись від блискавки.
  
   - Потім! Забирай машину ближче до дерев! Інакше згоримо!
  
   Дівчина, більше не стала ставити запитань. Вона відразу швидко набрала швидкість і, намагаючись не перевищувати двометрову висоту над землею, повела машину до найближчої лісової просіки.
  
  
  
   У момент, коли аерокар Джуліани втік між деревами, на залитій дощем дорозі розгорталися події, розвиток яких не брався передбачати ніхто з безпосередніх учасників.
  
   Другий переслідувач, спантеличений раптовою загибеллю товариша, вдарив по гальмах і різко зупинився прямо посеред дороги. З нього вискочили троє чоловіків у чорному та кинулися у розсипну. У цей момент до неї врізалася друга ракета.
  
   Потужний вибух підкинув та перевернув транспорт у повітрі. Після чого понівечена машина впала і здетонувала батареями. Розірвані листи металу горя і згасаючи шматками розлетілися в різні боки.
  
   Пасажири знищеного авто, потопаючи в придорожньому бруді, у розпачі відкрили шквальний вогонь по нападникам, що з'явилися з засідки. Чотири бандити стікали кров'ю, тут же залишилися нерухомо лежати під зливою. Інші швидко зрозумівши, що видобуток виявився не зовсім беззахисним, тут же залягли і почали поливати захисників свинцем з автоматичної зброї.
  
   Перебуваючи на відкритій місцевості, пасажири чорного аерокара відстрілювалися не довго. Всі їхні спроби сховатися на дорозі не мали успіху, і незабаром смерть прийшла за кожним з них. Коли під акомпанемент дощу стихли постріли, нападники покинули свої укриття. Дійшовши до бездиханих тіл, вони почали обшукувати кишені жорстоко вбитих незнайомців.
  
   - Ось виродки! Наших скільки поклали, а в самих у кишенях жодного гроша, - обурився перший із бандитів. Він із садистським задоволенням зробив контрольний постріл в око однієї з жертв, що лежали на дорозі, - І нахрена, мені питається твої картки, тварюка?
  
   - А ти що думав, вони з собою готівку возитимуть? - спитав другий бандит, присідаючи над трупом. - За формою видно, що на службі були. Знімай краще амуніцію та зброю бери.
  
   - Gobrach, чому ви розбити свій другий автомобіль? Не було достатньо для вас? - перший нападник продовжував обурюватися, посилаючись на третій бандит, перевальцем до місця розстрілу.
  
   Він похмуро мовчав, утримуючи на плечі ракетку, що димилася. Підійшовши, Гобрах зупинився, і похмуро глянув з-під своїх густих брів на товариша, що вивергає претензії.
  
   - Енемі, закрий хліба! - гаркнув він. - Якщо розніс, значить, так треба було. Іди краще пораненими займись.
  
   - Гобр, адже він має рацію. Нам транспорт потрібен був, - підтримав Енемі, другий бандит, - Мені взагалі не зрозуміло, чому ти прицільно по машинах стріляв.
  
   - У мене були свої рахунки з власником першої машини, - Гобрах глянув у напрямку, де по просіці зник аерокар, - Жаль, тільки йому і цього разу пощастило.
  
   Його колега розчаровано махнув рукою.
  
   - Через твої особисті рахунки і амбіції ми скоро з голоду подихнемо.
  
   Гобрах злісно блиснув очима, даючи зрозуміти, що розмова закінчена.
  
   Незабаром бандити, підібравши двох поранених, зникли в лісі. А дощ тієї ж миті змив усі сліди злочинного нападу втішних жителів. Він був не просто безпристрасним свідком того, що відбувається. Дощ був за одним із ними. Таким чином він зганяв на "міських" всю злість бурхливої ​​стихії, поки що не здатної проникнути під куполи захищених міст і покарати людей за їхні гріхи перед природою.
  
  
  
   - То що ж це було? - Джуліана повторила питання, що хвилювало її, коли вони на всіх порах мчали лісовою просікою і були вже досить далеко від місця події.
  
   - Засідка. Звичайний бандитський напад. Дуже звичне явище для цих небезпечних місць, - спокійно відповів Лернор, вдивляючись у дощову пелену.
  
   - Ще не живучи в мегаполісі, я неодноразово стикався з подібним явищем на власній шкурі. Добре, що місцеві Робін Гуди із принципу не чіпають мешканців нічийної землі. Зазвичай із них просто взяти нічого. Їм цілком вистачає заблудлих громадян мегаполісів, які мали необережність поткнутися за його межі.
  
   Лернор закашлявся і на мить перервався. Від дощової води, якій йому пощастило наковтатися, неприємно дерло горло.
  
   - Але в основному метою таких нападів є, навантажені нафтою колони корпорацій, подібні до тієї, що ми бачили на кордоні. І якщо напад вдається, бандити через посередників перепродують захоплену нафту іншим здобувачам, або змінюють її на зброю та амуніцію у великих містах. Хоча найчастіше самі гинуть від куль солдатів конвою. Але, проте, мерзотників у їхніх лавах, які бажають займатися розбоєм на дорогах, не зменшується.
  
   - Як ти дізнався, що по нас стріляли? - позіхнула Джуліана.
  
   - По спалаху пострілу. Не вперше я вже з цим стикаюся. Жаль тільки доводиться згадувати старі рефлекси, - відповів Лернор, задумливо відлітаючи думками в темне минуле своєї юності.
  
   - Хороші в тебе рефлекси, однак, раз життя нам рятують. Ти мені ще одну штуку розкажи. Нам загалом довго до місця добиратися? А то я так утомилася, що вже за штурвал ледве тримаюся, - наважилася поскаржитися дівчина. Намагаючись, як можна зручніше влаштуватися в вже порядному кріслі, вона інтенсивно в ньому крутилася.
  
   - Не знаю, - чесно признався Лернор, - Треба знову вибратися на дорогу, тоді зорієнтуюсь. Тільки не намагайся піднімати аерокар вище дерев, а то блискавкою по чайнику клопочемося. Принаймні, доки гроза не скінчиться.
  
   - Назад я теж повертатися не збираюся, - рішуче заявила його подруга.
  
   - А ти не нервуй. Адже я і не прошу навіть. Побачивши аерокар знову, бандюки вдруге точно не схибити. У будь-якому разі скоро повинні вилетіти на галявину, а там буде видно.
  
   На загальне розчарування на узлісся вони так і не вилетіли, а навпаки безнадійно уткнулися в непрохідну стіну хвойного лісу та сірого дощу. Просіка закінчилася несподівано і підло. Дівчина зі змученою міною втомлено подивилася на Лернор. Лише механічні двірники продовжували невтомно, як і раніше, змітати з лобового скла крупні краплі дощу, що розбиваються в брязкіт.
  
   - І куди тепер?
  
   Лернор був спантеличений і тому мовчав. Глибоко зітхнувши і не відповівши, він поліз на заднє сидіння. Вмостившись там і вловивши в погляді Джуліани подив, він почав розмірковувати.
  
   - Коли ситуація ставить тебе у безвихідь. Найкраще сісти подумати, відпочити та почекати. Тільки не робити зайвих різких рухів та не приймати швидких рішень. Так що саджай апарат прямо тут і давай повечеряємо та відпочинемо. На ранок стихія, можливо, вщухне або хоча б гроза припиниться. Тоді буде видно, що робити далі.
  
   Дівчина не заперечила і слухняно виконала посадку. Їй і самій усе набридло. Блокувавши замки автомобіля, вона розгорнула крісло і перебралася до Лернор, складаючи компанію у вивченні вмісту пакета з продуктами.
  
   Після щільної вечері, швидше за схожого на ранній сніданок, почуття небезпеки помітно притупилося. Знявши з себе промоклий одяг, Лернор загорнувся в знайдене під боком вовняне покривало. Джуліана обняла друга і, намагаючись влаштуватись тепліше, затишно забилася до нього під пахву.
  
   Вимотані і втомлені вони так і заснули в кинутій посеред лісу машині. Гроза поступово втрачала свою гучну міць, і звукоізоляція салону вже була в змозі без особливих проблем забезпечити спокій змученим мандрівникам.
  
  
  
   Ранок настав повільно, але яскраво. Сонячне світло, нарешті, пробиваючись крізь щільні шари дощових хмар, зайчиками хлинуло по салону літака. Кілька з них, ніби навмисне дражнили сплячого, осіли на обличчі Лернора. Він відкрив очі і часто кліпав, прокинувся.
  
   - Доброго ранку!
  
   Джуліана вже сиділа на місці водія і, тримаючи в руках маленьке дзеркальце, здобуте з косметички, бешкетувала, спрямовуючи на свого соню все нові промені.
  
   - Якщо воно добре, то привіт, - хрипло відповів Лернор, широко позіхнувши. Потягаючись і хруснувши суглобами, він переповнився бажанням негайно вийти з набридлої машини.
  
   Дівчина вгадала перебіг його думок.
  
   - Навіть не намагайся. А то нас затопиш. Злива влаштувала довкола страшну трясовину. Машина по самі вікна у ній.
  
   Лернор підібрався до запотілого скла і, протерши його краєм покривала, визирнув назовні. Бруд і глина, немов жива суміш, повільно рухалася і текла навколо, всмоктавши машину по самі дзеркала.
  
   - Джулі, нас же засмоктає!
  
   - Не переживай. Не засмоктає, - заспокоїла його дівчина, - Вночі не засмоктало, значить і зараз не засмоктає.
  
   Лернор надзвичайно здивувався такій її безтурботності. Дівчина або жартувала, або останні події настільки вплинули на неї, що вона зовсім перестала реагувати на небезпеку.
  
   Дивно таки на людину впливає сон. Кожен новий день після найгіршого вечора, починається, наче з чистого аркуша. Навіть найбезвихідніша ситуація знаходить свій вихід відразу після пробудження. Головне в ці моменти не помічати дрібниць, що нагадують про вчорашній день, і не згадувати, що поганого з тобою трапилося. Лернор усе це знав, але не стримався і почав озиратися. Знайшовши в себе під ногами м'яту сорочку та піджак, він з нехтуванням зазначив, що вони так і не висохли за решту ночі. Особливого бажання одягати ганчір'ям знову не виникло, і настрій став погіршуватися.
  
   Уміло зав'язавши на шиї привласнене покривало, він прошурхотів у пакеті і витяг з нього соковите яблуко.
  
   Згрупувавшись, він тут же потішно зобразив білку з горіхом у лапках і з жадібністю почав гризти плід.
  
   - Давай, подруга днів моїх суворих... Злітай!
  
   - А поцілувати?
  
   Зобравши на обличчі усмішку чеширського кота, що вже не зовсім поєднувалося з образом білки, Лернор визнав справедливість претензії. Перебравшись назад на своє крісло біля Джуліани, він поцілував її в ніс. Досягши свого, дівчина досить посміхнулася і ввімкнула двигун.
  
   Обережно піднімаючи в небо, що помітно прояснилося, зав'язавши в бруді аерокар, вона зрозуміла, що все виявилося не так просто. Земля навідріз відмовлялася їх відпускати.
  
   - Здається, таки добре влипли за ніч, - констатував Лернор, - Лопата знайдеться?
  
   - Ні, але в багажнику є відро, - озвалася Джуліана, знову і знову намагаючись підняти машину з жижі, - Ти що, відкопувати нас зібрався?
  
   - А що? Ти маєш інші пропозиції? - Запитав він, відкриваючи люк на даху аерокара.
  
   Впустивши в салон тепле повітря, він глянув на сонце. Воно ласкаво торкалося його шкіри, і швидко нагрівало все довкола. Навіть якщо сонячна радіація велика, Лернору було начхати і не звикати. Адже комусь треба було брудну роботу. Він скинув крісло, що заважало, і, залишившись в одних штанах і туфлях. Вибрався на дах.
  
   Погода зустрічала напівголого мешканця мегаполісу на дивина привітно. Навіть вітерець приємно тріпав волосся на голові.
  
   Діставшись слизьким дахом до багажника, він ударом ноги допоміг йому відкритися. Швидко змиваючи зі своїх місць ганчірки та інструменти, що лежали безладно, смердюча жижа тут же хлинула в отвір, що утворився.
  
   Звісившись, Лернор хвацько підхопив складне відро, що випливало, і з різким ляпасом і бризками зачинив багажник. Протореним шляхом, перебравшись назад на дах, він крикнув у люк.
  
   - Джулі, підіймай апарат.
  
   Дівчина втиснула педаль, посилюючи вібрацію транспорту, що ледве піднімається. Лернор помітив, як з-під води, вигинаючись і тріскаючись, з'явився товстий коричневий шар застиглої глини. Він і тримав їх за передній і задній бампер.
  
   Здивувавшись тому, наскільки вони осіли в болоті за ніч, Лернор розтягнувся на вібруючому капоті і став краєм відра довбати найбільшу тріщину в пласті глини, збільшуючи її з кожним новим ударом.
  
   Щойно пласт піддався і розійшовся у різні боки, звільняючи передню частину машини, аерокар різко задер носа вгору. Лернора підкинуло і, перевертаючи повітря, кинуло на лобове скло. Складне відро, вирвалося з рук і сплеском зникло десь далеко позаду. Поглянувши на розпластаного з зовнішнього боку скла напівголого друга, Джуліана нагородила його усмішкою, що вибачається.
  
   Невдоволено пирхаючи, Лернор сяк-так дістався люка і заліз назад у салон аерокара. Надувши щоки, він міцніше загорнувся у своє тепле покривало і не видав не звуку. Дівчина ж тим часом вирівняла транспорт і легко маневруючи, вирвала машину з лещат лісу. Аерокар злетів над вершинами сосен і обережно полетів над їхньою хвоєю.
  
   Вирвана з болота глина, що обліпила корпус машини по периметру і здувалась натиском зустрічного вітру, іноді шматками зривалася вниз. Назад у темну хащу, менш гостинний ліс.
  
   Незабаром вони натрапили на стрічку дороги. Вона ніби змія звивалася між деревами, але виявилася знайомою Лернору.
  
   - Тримайся трохи правіше над лісом, - пожвавішав він, - Незабаром попереду мають з'явитися труби заводу. Як тільки побачиш, то до міста буде рукою подати. Тоді доведеться спуститись на дорогу. Зараз це робити поки що надто небезпечно.
  
   - По-моєму, тут взагалі скрізь небезпечно, - вставила репліку Джуліана, - За великого бажання, нас і в повітрі легко зб'ють.
  
   Вирішив не розвивати цю тему далі, Лернор заспокійливо поклав їй руку на плече і ніжно пригладив волосся. Тим часом відстань між ними та пунктом призначення швидко скорочувалася.
  
   Не минуло й півгодини, як на горизонті здалися згадані Лернором труби, а потім самі околиці містечка. Не забуваючи про побажання, Джуліана завбачливо знизилася до рівня дороги.
  
   - Будь ласка, приземлись на тій галявині, - попросив Лернор, швидко натягуючи під вкривало вологу сорочку.
  
   Його раптом раптово охопило сильне нервове збудження. Не дивлячись на ненависть до цього місця, хлопець, здається, відчув, як він за ним скучив.
  
   - Я збігаю на розвідку. Давно не був у цих місцях. Незрозуміло, що змінилося за цей час і яка з корпорацій зараз охороняє підходи до міста. Особливо мене турбує, де вона розставила свої патрулі. Потрібно дізнатися, що до чого, поки ми не здивувалися їм більше, ніж вони нам.
  
   - Зая, а це точно потрібно? - схвилювалася Джуліана, явно не бажаючи залишатися на самоті.
  
   - Так, люба. Інакше, слідуючи прямо по дорозі, можемо нарватися на їхній блокпост. А для них сторонній у прицілі, однаково, що ворог. Більше того, без спеціальних перепусток і на своєму транспорті, ми не вселяємо довіри. Оголосять шпигунами та розстріляють на місці. Тож машину в будь-якому разі доведеться кидати.
  
   Джуліана стурбовано надула губи. Їй не хотілося розлучатися із останніми елементами комфорту.
  
   - Зараз схожу, довідаюсь, де там і що. Потім за тобою повернуся, - продовжував Лернор, покидаючи машину, - Ти поки що речі наші збери і машину сховай ближче до лісу.
  
   - Лерне! - Покликала дівчина, коли він уже вискочив на дорогу. - Заради, бога, будь обережний!
  
   У відповідь він відмахнувся і швидко зник у лісі з іншого боку.
  
   Відразу знайти переріс знайомий шлях, Lernor побіг так швидко, до міста, як він міг. Його черевики застрягли і прослизнув через бруд, але це не турбувало його багато. Ніхто не потрібний образ в цих місцях.
  
   Колись давно, він не раз тинявся цією стежкою, гуляючи в цих місцях ще дитиною. Він вивчив тут кожен кущик, деревце та камінчик. Сплимані спогади розбудили в ньому навички слідопиту і, відчуваючи небезпеку, він наметаним оком, уважно вивчав кожну травинку на своєму шляху. Лернор точно знав, що шукати і тому легко спритно перестрибнув через дві добре замасковані розтяжки. Не стримавши посмішки, він із задоволенням відзначив, наскільки солдати корпорації виявилися як завжди банальними та невинними, встановлюючи міни-пастки.
  
   Махнувши через кущі черемхи, і прорвавшись крізь зарості кропиви, що мутувала в людський зріст, хлопець розстелився на траві, повільно виповзаючи на пагорб.
  
   Звідси відкривався чудовий вид на останню ділянку дороги, що веде до міста. Погляду Лернора з'явилися випалена земля, колючий дріт і довгі ряди траншей, укріплених мішками з піском. Усюди, вздовж цих штучних кордонів було видно рідкісні патрулі.
  
   "Будинок, милий будинок" - подумав він і всіма грудьми вдихнув знайомі запахи лісу.
  
   Пейзаж передмістя рідного міста майже не змінився. З того часу, коли він востаннє приходив на це місце, змінилися хіба деякі деталі.
  
   Вдалині на старому багатостраждальному залізобетонному бункері розвивався вже не зелений, а червоний прапор. Нововведенням також виявився глибокий і широкий рів, наповнений до країв дощовою водою. Він тягнувся вздовж усієї видимої межі міста, наче демаркована лінія. У місці, де розбита заміська траса змінювалася відремонтованою дорогою, що веде в місто, через рів був перекинутий невеликий понтонний міст - ймовірно єдиний можливий вхід і вихід з зони, що добре охороняється. По той бік мосту був розташований пропускний пункт, де, періодично обертаючи своєю вежею, ліниво застиг танк. Він ніби великий зелений ящір, грівся своєю бронею на сонці, насолоджуючись теплом сонячного проміння.
  
   Раптом Лернор відчув холод у потилиці. Хтось легенько, але досить боляче штовхнув його чимось твердим і неприємно знайомим.
  
   - Без зайвих рухів, хлопче. Без зайвих рухів. Повільно перевертаєшся на спину і тримаєш руки прямо перед собою, - спокійно звернувся до нього незнайомий голос.
  
   Він озирнувся і завмер від несподіванки, з досадою розуміючи, що навіть забутий у машині пістолет йому зараз не допоміг би.
  
   Прямо перед ним як з-під землі виникло двоє солдатів у зеленому камуфляжі та касках кольору темного хакі. Той, хто говорив, тримав жерло ствола автомата прямо на рівні очей Лернора. Другий, безтурботно жуючи травинку, спокійно вивчав його, тримаючи зброю на плечі. Було важко уявити, як ця пара через усі кущі пройшла до нього зі спини безшумно та непомітно.
  
   На мить Лернору здалося, що він сам безтурботно вліз до них і, захоплений своїми справами, просто не помітив патруля.
  
   - Ти що тут робиш? - спитав другий, випльовуючи зелень із рота.
  
   - Еее... Місцевий я... Пейзажем любуюсь... - розгубився Лернор, зовсім не знаючи, що збрехати.
  
   - Що робитимемо з ним? - спитав у товариша, який тримав його на мушці солдатів. - Плеснемо?
  
   - Її. Вирубуй його. Там розберуться, - була суха відповідь.
  
   Перш ніж Лернор встиг запитати, де знаходиться це "ТАМ", що тримав його на мушці солдатів, з усього розмаху вдарив прикладом по обличчю.
  
   Кольоровий яскравий спалах в очах засмутив усі фарби навколишнього лісу. Земля, наче палуба корабля, що тоне, різко пішла кудись убік. Мозаїка світу, в мить розсипалася, наче розбитий скляний вітраж.
  
   Лернор перший раз у житті знепритомнів, так і не встигнувши відчути болю розбитого в кров перенісся.
  
  
  
   - РОЗДІЛ ТРЕТИЙ :: ЗВОРОТНИЙ СТОРОН ІЛЮЗІЇ -
  
  
  
   Лернор отямився не відразу. Спочатку йому здавалося, що він солодко спить у своєму ліжку. Потім ліжко раптом стало надзвичайно жорстким. А коли до незручності додався моторошний холод, який наполегливо став пробиратися до нього під ребра, він не витримав, і промчавши собі під ніс щось невиразне, розплющив очі.
  
   Вивчивши околиці поглядом, Лернор зрозумів, що приміщення, яке служило йому усипальницею, виявилося звичайною камерою. Але, навіть усвідомивши факт ув'язнення, він відразу переповнився дивним почуттям радості, в якому через секунду, він не знайшов нічого дивного. Адже насправді не кожному вдавалося залишитися живими після "гостинності" солдатів корпорації. Напевно тому, решта неприємностей тут же зблікла і відійшли на другий план.
  
   Нове місце його проживання навіть віддалено не нагадувало убогу, але такою рідною і теплою, що здавалася зараз, кімнату у Вільрілліні.
  
   Поступово приходячи до тями і фокусуючи погляд на величезній чорній тріщині в стелі, Лернор відчував, як пробуджуючий холод, що розбудив його, неприємно поширюється по всьому тілу. Від кінчиків пальців до кінчика носа, він відчував, що перетворюється на брилу льоду. Чудово розуміючи, чим може йому загрожувати, Лернор спробував сісти.
  
   Але не тут було. Замерзлі та затеклі кінцівки відмовилися його слухатися. Злякавшись не на жарт, Лернор спробував прикинути, скільки ж часу він провів у цьому морозильнику. Тіло вперто відмовлялося йому підкорятися. Розуміючи, що стати йому в будь-якому разі доведеться, хлопець сконцентрувався краще і зробив чергове зусилля.
  
   - А... вже прокинувся, - пролунав чоловічий голос за спиною.
  
   Фраза пролунала настільки несподівано, що Лернор навіть злякався. Страх тут же надав його зусиллям такий додатковий імпульс, що різко стрепенувшись, він ледве не впав зі свого лежбища.
  
   У пошуках володаря голосу, Лернор ошелешено озирнувся на всі боки.
  
   Температура в камері ізолятора підтримувалась вкрай низька. Розділові грати складалися з довгих сталевих лозин, і в цілому сильно нагадувало клітину для тварини, ніж морозильну камеру. Трохи віддалік, у невеликій, але просторій кімнатці, сидів закутаний у шинель чоловік років сорока. Червоний ніс і широчені білі вуса, робили сторожа схожим на старого чарівника, що грузно навис над письмовим столом. Але навіть якщо цей тип і був чарівником, то безумовно злим.
  
   Охоронець щось швидко писав під світлом низько нахиленої до столу настільної лампи - єдиного джерела світла, що розганяє тьму приміщення. У ногах у наглядача, тихо гудячи величезними лопатями, надривався старенький електричний обігрівач. Усі зусилля агрегату, нагріти кімнату залишалися марними.
  
   - Де я? - протер очі Лернор, все ще безуспішно намагаючись повернути зір колишній фокус.
  
   Перенісся на щастя виявилося гаразд, але на пару з вивихнутою щелепою, страшно хворіла. Остання на додачу до всього гидко клацала при кожному відкриванні рота.
  
   - Де де? - здивувався вусач. - У місцевому мавпнику. Хе-хе...
  
   - Чому саме тут?
  
   - А ти що до п'ятизіркового готелю збирався? - усміхнувся страж, відірвавшись від своєї писанини.
  
   Так і не дочекавшись відповіді від замерзлого і загальмованого ув'язненого, він знову повернувся до дряпання кульковою ручкою по паперу.
  
   Тільки зараз у всіх подробицях Лернор почав згадувати, що з ним сталося. Нещодавні події, ніби операційна система наново перевантажувалися у його свідомості, і як будь-яка програма моментами підвисали.
  
   "Дааа... Дійсно диво, що взагалі живий залишився. Шкода тільки Джуліана буде хвилюватися. Та й не дарма... аби дурниць не робила..."
  
   - А за що мене сюди? І скільки? - запитав він охоронця.
  
   - Як за що? За корпоративний шпигунство, - знову посміхнувся страж. - А на скільки? Це вже вирішувати начальству. Хлопче, ти мене дивуєш... і дратуєш. Таке враження, що ти сам не знаєш, чим займався і як тут опинився. Скажи, що пам'ять втратив. Обіцяю. Довго сміятимуся.
  
   - Ні, не в курсі. Та й з пам'яттю у мене все гаразд, - похмуро буркнув Лернор із темряви холодної камери, - Я взагалі місцевий. Тож на інші корпорації не працюю. Ви не того й не взяли.
  
   - Ну не знаю. Не знаю. Начальству видніше. Хто ти і звідки особисто мене відверто зовсім не хвилює, - байдуже відзначив вусач, - Встановленням твоєї особи зараз саме займаються. Якщо справді місцевий, то тобі повело .... Але якщо брешеш, то тільки розстрілом відбудешся ...
  
   - А що тут так холодно? - Почувши моторошний варіант можливого розвитку подій, Лернор відразу вирішив перевести розмову з похмурої теми, на більш нейтральну.
  
   Він і сам точно не знав, чи збереглися його особисті дані в інформаційній базі міста. Тому ймовірність того, що його там не знайдуть, була досить велика та жахлива.
  
   - Зараз скрізь холодно. Чергове примхи стихії. В обід мороз вдарив сильний, та й сніг як пішов, так і валить уже пів дня... У мене тут ще тепло...
  
   "У тебе може й тепло, а мені тут зовсім навпаки", - подумав Лернор, переводячи повний заздрість погляд з обігрівача на тонку матерію своєї багатостраждальної сорочки.
  
   Із цим холодом треба було щось робити. І негайно.
  
   Він підвівся, і швидко зробив десять присідань. Застигаюча кров побігла по жилах швидше. Задоволений відчуттям руху в організмі, хлопець на додачу оббіг свою невелику камеру. Потім різко впав на долоні і став віджиматися, вичавлюючи останні сили.
  
   - Гей, ти там! Шустрику! Тихіше! - занепокоївся охоронець. Він зі скрипом заерзав на своєму стільці, беручи з сусідньої лави автомат і грізно пересмикуючи затвор, - Буянитимеш, миттю заспокою!
  
   - Та гаразд, дядько. Мені просто холодно. Зараз, ще відіжмуся разів двадцять, і заспокоюся. Якщо зможу... звісно... Уф!
  
   За дверима в протилежній частині кімнати почулися кроки. Лернор миттю перервав своє заняття і завмер на підлозі, прислухаючись. Звук кроків у їхній бік посилився. Хлопець одразу ж схопився і насторожився. Пригорнувшись до ґрат, він з хвилюванням схопився за холодні прути.
  
   - Тьху, блін!
  
   Лернор відсмикнув долоні від крижаної та колючої сталі.
  
   Наглядач, косо і недружелюбно подивився на свого підопічного і, відклавши автомат, без жодного бажання підвівся зі свого нагрітого місця. Кульгаючи ножним протезом він підійшов до дверей. Виглянув у коридор, але відразу незграбно зробив крок назад.
  
   У кімнату, мов корабель у гавань, вплив широкоплечий представник корпорації. Сіро-зелений кітель і очищені до блиску чоботи видавали в ньому людину, яка рідко залишала свій кабінет.
  
   - Здорова, Михаличу, - привітав увійшов.
  
   - Здоров'я бажаю, товаришу майор!
  
   - Як самопочуття?
  
   - Та нічого. Нога, щоправда, ниє сильно, - поскаржився Михалич, ляскаючи себе за протезом, - Мабуть, через зміну погоди. Будь вона недобре. Кажуть, що вночі ще на десять градусів температура впаде.
  
   - Справді, природа останнім часом нас зовсім не балує, - погодився майор, - А щодо твоєї ноги, я давно пропоную операцію зробити. Відростять. Пришиють нову. Знову будеш, як олень бігати.
  
   - Не дуже я довіряю новим технологіям, товаришу майор. Та й звик я якось до свого протезу.
  
   - Ну дивися. Моя пропозиція завжди чинна. А то сидиш тут без діла, з такими покидьками, як цей, - тільки зараз офіцер, удостоїв Лернора зневажливим поглядом.
  
   - Збирайся, давай! - звернувся майор до ув'язненого.
  
   - Куди? - тихо й злякано поцікавився Лернор, знаючи, що й збирати йому в цій промерзлій камері особливо нічого.
  
   - Куди ж ще? На розстріл, - залився гучним реготом майор, ляскаючи Михалича по спині.
  
   Вусач, ледве утримуючи рівновагу, лише слабо хихикнув.
  
   Лернор не знав плакати чи сміятися. Йому раптом стало набагато холодніше, ніж було раніше. Дрібним тремтінням з поколюванням у спині по тілу застукотіло озноб. Просто так умирати хлопець не хотів.
  
   - За...за..за що? - ледве видавив з себе Лернор, благаючи дивлячись на гостя.
  
   - Та просто так. Щоб потім не кортіло без попереднього дозволу місто залишати. По околицях нишпоритися, та на патрулі нариватися. Одним словом хлопець - пощастило тобі. Пробили по базі твоє ДНК - є такий. Тому, за всіма правилами, доведеться відпустити. Але наступного разу порушувати комендантську годину не раджу, бо навіть наша домовленість із мером тобі не допоможе. Замочимо на місці як шпигуна або просто так, щоби час на формальності не витрачати.
  
   Навіть за таких похмурих тонів повідомлення, Лернор мало не підстрибнув від радості. Серце забилося рівніше, розганяючи кров, що застигла в жилах.
  
   Михалич, прошкандибавши до нього на своїй "дерев'яній" нозі, скрипнув ключем у замку і відкрив ґрати. Зобразивши на обличчі подібність до усмішки, він запрошуючим жестом запропонував ув'язненому вийти.
  
   - Валі давай звідси! Поки що я добрий...
  
   - Гаразд. Іду, йду, - заметушився Лернор, швидко покидаючи камеру і наближаючись до майора. - Куди мені тепер?
  
   - Прямо коридором до кінця, потім праворуч і до прохідної. Там поставиш автограф і вільний.
  
   - Спасибі... - зібрався вискочити за двері хлопець, але несподівано майор узяв його за плече і серйозно, з погрозою глянув у вічі.
  
   - Я тебе попередив, шмаркач. Перший та останній раз.
  
   Лернор проковтнув слину і промовчав. Всі його думки вже були лише про свободу і про те, як швидше вибратися з цього затхлого приміщення.
  
   У коридорі було справді холодніше. Легка пара струменіла з носа при кожному нелегкому видиху. Хлопець обійняв себе руками і, розтираючи здриглі боки, швидким кроком рушив до прохідної.
  
   У запотілому зсередини акваріумі безтурботно мешкало троє солдатів корпорації. Вони півколом сиділи навколо поставленої посеред приміщення дерев'яної табуретки і безглуздо грали в карти. Експозицію доповнювала велика пляшка місцевого самогону, на межі якого, мабуть, і велася гра.
  
   За п'яним висловом чергових, було ясно, що якби він пройшов повз, то на нього взагалі ніхто не звернув уваги. Але Лернор побажав дотриматися всіх формальностей і через хвилину вже шкодував про це.
  
   - Гей, де тут автограф можна поставити? - нахилився до віконця Лернор.
  
   - А ти ким будеш? - икнув, спитав ближній до нього солдат. Його кожушок кольору літнього хакі, був облитий у трьох місцях і впадав у вічі мокрими плямами.
  
   - Відпускають мене. - коротко відповів він, не знаючи як ще порозумітися.
  
   Говорив черговий, неохоче поставив на стіл склянку з "сугрівною" рідиною і простягнув через віконце відкритий журнал з поставленою в графі для розпису галочкою.
  
   - Ручку, дайте. Розписатися нема чим, - попросив Лернор.
  
   - А в тебе, що своїх рук нема? - буркнув черговий, простягаючи добряче погризений олівець.
  
   - Є, але не ті...
  
   - Може, не звідти? - засміявся черговий.
  
   Більше нічого не відповівши, звільнений швидко розписався і попрямував до виходу.
  
   - Гей, салага, а ну стій! - почулося за спиною.
  
   - Що трапилося?
  
   - Порядок забув! - прокричав у віконце черговий, махаючи перед собою папірцем.
  
   - Не моя це... - повільно повертаючись, заперечив Лернор, але тут же був безпардонно заткнутий.
  
   - А ну не сперечайся! Або я тебе за секунду в ухилисти запишу. Може й не твоя... була. Але коли ти нас відвідав, переходить тобі у спадок від того, кому пощастило її не отримати. До того ж, підпис ти вже поставив. Хе-хе...
  
   - Як поставив?
  
   - Ось так, - черговий притис зі свого боку скла "акваріума" невеликий листок з поставленим через кальку підписом Лернор. Копія вже була старанно обведена чорним чорнилом і вилядала як справжня.
  
   "А йому ж гад олівець підсунув!"
  
   - Гей! Це протизаконно!
  
   - Хлопче, ти забув? Ми тут закон. Так що бери і вали звідси, - черговий кинув у вікно копію повістки і повернувся до товаришів, що сміялися на все горло.
  
   Лернору, дійсно, більше нічого не залишалося, як змиритися з поразкою і прийняти несподіваний і небажаний подарунок.
  
   Ледве позбавившись однієї неприємності, він тут же вляпався в іншу, як магніт притягуючи негатив до самого себе з моменту злощасного вечора випускників.
  
   "Ось воно доросле життя! Почалося! Нил, нил - отримав..."
  
   Спустившись парадними сходами, хлопець з сумом подивився крізь покрите крижаними візерунками скло дверей. Вітер, надривно завиваючи, обдав його холодом через усі позбавлені теплоізоляційної прокладки щілини. На темну вулицю, де зі страшною силою крейди пурга, йти зовсім не хотілося. Та й не було в чому. Тонка сорочка і не щільні штани не врятували б його від холоду, і він точно знав, що довго не протягне в них на такому морозі.
  
   Природа приготувала черговий неприємний сюрприз - жахливу завірюху в лютому. Коли як у цьому регіоні крім плюсової температури та дощів у третій місяць зими ніколи не спостерігалося. Так тривало вже не один десяток років, мабуть, до цього дня...
  
   Що ж, щодо погоди, як у принципі та решті сфер життя, щастило завжди лише жителям захищених міст. Там щовечора, шляхом платного електронного голосування вирішувалося якийсь тип погоди, і температура буде весь наступний день.
  
   Поки Лернор думав про принади цивілізації, вітер продовжував біснуватись і ні на хвилину не припиняв своїх серенад. Перспектива задубіли посеред вулиці, або потонути в кучугурі була цілком реальною і навіть відчутною.
  
   Задумавшись, Лернор зіщулився. У кожному разі, треба було щось робити. Не стояти ж тут, поки не зацікавиться ще хтось.
  
   Спробувавши згадати, в якій же частині міста він знаходиться, хлопець вирішив зорієнтуватися щодо старої квартири батьків. Єдиним місцем у Сіллаярві, де він міг відчути себе у безпеці.
  
   Самі батьки розлучилися з будинком, тільки після того, як добровільно зважилися стати колоністами і вирушили підкорювати Венеру. На відміну від сина, це був їхній єдиний шанс залишити місто і хоч якось змінити своє життя, назавжди розпрощавшись із чудасами Земної погоди.
  
   Лернор чудово пам'ятав, як особисто вбудовував злощасний сервер, на який і мала бути перекинута вся вкрадена інформація в стіни родового гнізда. І хоч він і був єдиною причиною, чому він опинився тут, Лернор дуже сумнівався, чи варто йому продовжувати розпочатий шлях.
  
   З іншого боку, війська корпорації, щільним кільцем розташовані по периметру міста і створили навіть для нього стільки проблем, негласно гарантували те, що агенти таємної поліції Вільрілліна не зможуть до нього дотягнутися.
  
   Лернор сумно глянув на насильно всунуту йому п'яну чергову повістку і, недовго думаючи, сховав її в кишеню штанів. Перебуваючи в місті, позбутися її він у жодному разі не міг.
  
   Набір новобранців у зайнятих містах був звичайною практикою добувних корпорацій. Вони постійно потребували солдатів. Кількість ухилістів залежало від престижу та розмірів тієї чи іншої корпорації. Стабільна зарплата, захист і робоче місце неподалік будинку було втіленням мрії будь-якого людського індивідуума, тому багато хто з безробітної молоді незахищених міст часом навіть добровільно прагнули потрапити до лав солідних компаній. Хоч їх і хвилювали ризики та небезпека професії солдата, хлопці були впевнені, що сильній корпорації не страшна загроза поразки. Тільки потрапивши до лав найманців, вони згодом розуміли, як сильно помилялися. Але часом було пізно попереджати решту і хлопці гинули, поступаючись місцем свіжому гарматному м'ясу новобранців.
  
   Але були й ті, хто відчував небезпеку. Так зване, інтелігентне, що думає головою, а не шлунком меншість. Вони в будь-який час і за будь-якої корпорації становили основну масу ухилістів. Прагнучи всіма правдами та неправдами вибратися з незахищеного міста, вони йшли на все, щоб не потрапити на службу корпорації та пропасти під куполами найближчих мегаполісів.
  
   Серед таких "пацифістів" був і Лернор. Він успішно бігав від закликів раніше, але цього разу фортуна знову повернулася до нього задом, вирішуючи ґрунтовно добити своїми примхами.
  
   Хоча, з іншого боку згідно із законом мегаполісу, він був злочинцем і тому мав бути радий тому, що його призвали на службу корпорації. "Служба гарантує недоторканність" - рекламний слоган будь-якої компанії, що активно просувається, за закликом, що проводяться корпораціями на територіях мегаполісів. У такий спосіб корпорації не тільки вбирали у свої лави всі кримінальні елементи захищених міст, а й очищали мегаполіси від відвертих бойовиків, терористів та простих громадян, які мали необережність перейти дорогу на червоне світло.
  
   Раптом Лернор згадав одне з останніх повідомлень на його мобільний телефон, який щось говорив про проблеми із законом.
  
   - Ех, треба було прочитати до кінця... - з досадою сказав він уголос, прикусуючи нижню губу, - Правда, хто ж тоді знав, що виникнуть ТАКІ проблеми?
  
   Може, в рекламному повідомленні і пропонувалося менш екстремальне вирішення всіх проблем, ніж вступ до корпорації, але тепер він про нього ніколи не дізнається.
  
   Лернор зітхнув так, наче на нього навалили непосильну ношу. Для нього в житті було найскладніше з двох лих вибрати менше. І зараз він чудово розумів - щоб він не вибрав, на нього чекає небезпека померти молодим.
  
   Сконфузившись, Лернор все ж таки чудово усвідомив найголовніше - не дивлячись, на звірячу хуртовину, йому терміново потрібно додому. Тільки там він зможе повністю привести себе до ладу і за допомогою викраденої інформації спробувати розібратися в причинах того, що з ним відбувається останнім часом. А то хлопцю вже починало здаватися, що в його житті нічого не змінилося з моменту, коли він покидав Сіллаярве. Начебто з такими труднощами зробивши життя крок уперед, під тиском обставин він ретировался на два тому.
  
   - Ну що, Лерне, пора знову робити хоч якісь кроки вперед, а там розберемося... - для бадьорості сказав він сам собі і, відчинивши двері навстіж, ступив у нічний холод.
  
   Тут же обійнятий з усіх боків гарячим холодним вітром, хлопець відчув, як його худа фігурка, повільно не вірно перетворюється на бурульку.
  
   Лернор почастішав крок. Потопаючи по коліно в глибоких кучугурах, ковзаючи і падаючи, він досяг таки кута будівлі. Тут, крізь пелену снігу, що летів пластівцями, він розглянув іржаву, скрипучу на вітрі табличку з потертою назвою знайомої вулиці. Відразу ж зорієнтувавшись, він визначив подальший напрямок свого руху. Як би не було зараз страшно, якщо він не хоче завмерти, то найкоротший шлях до будинку лежав крізь засніжений і темний парк. Лернор чудово розумів, що його туфлі не призначені для забігів по глибокому і мокрому снігу, але в обхід йти було набагато довше і самогубніше.
  
   Зібравшись із духом, він кинувся в найближчу кучугуру. Намагаючись пересувати ноги так швидко, щоб ступні не встигали повністю потонути в снігу, Лернор рушив через парк, піднімаючи за собою клуби снігового пилу. Спочатку марафон по засніжених галявах розігрів його так, що крижана кірка, що покривала шкіру, потекла струмком, змішуючись з візерунками таючих пластівців снігу, але незабаром Лернор вибився з сил і почав втрачати швидкість. Швидкий біг плавно перейшов у важку ходу. Він почав провалюватися в сніг до пояса. Хапаючись посинілими руками за найближчі гілки кущів, і ледве виповзаючи на пузі з чергової кучугури, він хотів лягти та відпочити. Але, розуміючи, що крижане подих вітру, було нічим іншим, як подихом самої смерті, Лернор уперто рухався вперед. Повітря сковувало легені. Оздолює задишка супроводжувала кожне періодичне падіння хлопця. Іноді він навіть не пам'ятав, як знову ставав на ноги і йшов крізь сніг. Ланцюгий і гидкий він, здавалося, став його другою шкірою, перетворюючи бідолаху, на живого сніговика.
  
   На останньому спуску, що виводить прямо на знайому вулицю, обвалявий, обліплений снігом, посинілий і нічого не розуміючий Лернор зірвався. Розкидаючи сніг, він стрімголов полетів униз. Зледеніла сорочка зачепилася за гілки чагарника і розкололася на кілька шматків. Залишки повисли на Лернор зубчастими лахміттями, що дряпають шкіру в кров... Ну і нехай... Він більше не відчував болю ні холоду. Вуха заклало, волосся замерзло в одній великій крижаній шапці. Здавалося, що в серця вже не вистачає сил штовхати життя по застиглих судинах.
  
   Не пам'ятаючи як, він виповз на дорогу і перетнув її, ковзаючи по занесеному снігом льоду. Лернор вперше відчув, що більше не в змозі щось зробити. Натягнута струна життя, готова була ось-ось луснути. Воля ще стискалася, і різко розтискаючись, штовхала вперед майже мертве тіло, мов пружина. Але й вона з кожним новим поштовхом слабшала.
  
   Обдираючи лікті, хлопець все ще повз... Ще кидок... І він упав у освітлений під'їзд чужого дому. Тут було тепло, і Лернор знайшов сили змусити організм заповзти сходами на другий поверх. Там він, мов поранена тварина, безсило забився під гарячу батарею.
  
   Свідомість провалилася...
  
   Коли він прокинувся знову, то виявив під собою пристойну калюжу з снігу, що підтанув, і льоду. Ніхто з мешканців будинку не звернув на нього уваги. Хоча він не знав ні часу, скільки провалявся під батареєю, ні того, чи взагалі хтось тут жив.
  
   Спробувавши встати, Лернор з радістю відзначив, що руки та ноги знову стали частиною одного цілого. Тільки відморожені пальці ще погано слухалися свого власника. Час був зібраний з силами і висуватися в дорогу. Додому було вже не так далеко.
  
   Все виявилося набагато простіше, ніж припускав Лернор, розуміючи, що напівголий такий мороз він точно не переживе. Але коротких перебіжок від будинку до будинку і від під'їзду до під'їзду було достатньо, щоб не замерзнути до смерті.
  
   І ось попереду з'явився будинок його дитинства. Він виблискував крізь завірюху рідкими вогнями у вікнах.
  
   Знову знайомий під'їзд, знайомий запах та знайомі сходи. Ось він - четвертий поверх. Він майже вдома!
  
   Але раптом фінішну пряму перегородили старі дерев'яні двері. Єдина перепона і водночас захист його будинку від непроханих гостей. Лернор поскрипів мідною ручкою і завмер у розгубленості. Звичайно, двері були замкнені, а його ключі залишилися в кишені однієї з курток, залишених у місті.
  
   Невже досягнувши бажаної мети, він не зможе впоратися з якимось замком... Лернор більше не зміг стримувати себе, і злісно накинувся на перепону. Але навіть після того, як він спробував вибити її плечем, двері залишилися неприступними.
  
   Поки він ломився до себе додому, на створений ним серед ночі шум, відразу оперативно зреагували сусіди.
  
   - Ти хто такий? Чого тобі тут треба? - за спиною хлопця у освітленому дверному отворі з'явився старий Рені.
  
   В одній піжамі, але з великою мисливською рушницею в руках він похмуро намагався розглянути молодого зломщика. Притримуючи ногою свої двері, старий жмурився, намагаючись якнайшвидше звикнути очима до темряви сходової клітки.
  
   - Дядько, Рені, це я Лернор, - відразу обертаючись, відгукнувся хлопець, і спробував зобразити на обличчі усмішку. - Ключі забув. Додому потрапити не можу...
  
   Старий все ще недовірливо глянув на пошарпаного Лернора і опустив зброю.
  
   - Хлопче, давно тебе тут не було. Хто ж тебе так пошматував?
  
   - І не питайте. Останнім часом за межами міста таке діється.
  
   - Правильно. Я казав твоїм батькам нікуди не їздити. Життя у нас хоч і не цукор, але є можливість за себе постояти. До речі, вони мене якраз попросили за вашою квартирою доглядати.
  
   Лернор пожвавішав.
  
   - Може, вони вам запасні ключі від неї залишили?
  
   - Звичайно залишили, - старий почав ритися на полицях шафки, - Ось вони.
  
   Не приховуючи радощів, хлопець узяв їх із рук сусіда. Він все ще не вірив, що йому так неймовірно пощастило.
  
   - Дякую, дядько Рені. Я їх вам потім поверну, коли назад до міста поїду.
  
   - Сиди краще тут. Наразі нова корпорація місто зайняла. Так міцно тримається. Скоро житимемо краще, ніж у вашому мегаполісі. А вечорами зможеш складати мені компанію у шахи.
  
   "Їх, ніби ви знаєте, як живуть у мегаполісі", подумав Лернор, вголос же сказав, - Добре дядько Рені. Я подумаю. На добраніч і ще раз дякую.
  
   Старий, щось бурчачи собі під ніс, зачинив двері. З ним зникло і єдине джерело світла на сходовій клітці.
  
   Лернор не довго вовтузився із замком і вже за хвилину, нарешті, був удома.
  
   Усередині було темно та тихо. Меблі, як у старі добрі часи, стояли на своїх місцях.
  
   Він швидко пройшов у кімнату, де в одному кутку в стіні був намертво замурований сервер, а в іншому стояв його старенький термінал комп'ютера. Книги на полицях, сервізи під склом, білизна у шафі - все було на своїх місцях. Значить, сюди ще ніхто не дістався.
  
   Лернор, не включаючи світло, швидко оглянув кімнату за кімнатою і повернувся до коридора. Там він швидко скинув із себе те, що залишилося від ділового костюма, і втік у ванній кімнаті.
  
   Налаштувавши на приладовій дошці температуру води та концентрацію лікувальних олій у ній, він став спостерігати за процесом наповнення ванни водою. Хлопець хотів поринути у гарячі струмені всім тілом. Забутися та розслабитися. Змити з себе весь бруд як фізичний, так і душевний.
  
   На цій високій ноті він і поринув у воду, що ще піниться.
  
   - Цікаво, як там Джулі, - почав він розмову з самим собою, - Не сумніваюся, що дуже хвилюється і переживає. Сам би собі місця не знайшов.
  
   - Головне, щоб не пішла мене шукати, а то теж може потрапити в руки солдатів корпорації. А вони суцільно відморозки, або збоченці. Так просто дівчину начальству не передадуть. Ще ця комендантська година. Будь він неладний...
  
   - Ех, Джулі, Джулі... Як я тебе все-таки підставив, - Лернор знову задумався про своє сумління.
  
   Він розумів, що щиро турбується за долю дівчини, але й зробити до ладу у своєму становищі нічого вже не міг,
  
   - Хоч би ти почула мене зараз і нікуди не ходила... Спокійно... грілася... у своєму аерокарі...
  
   - Бажано... де-небудь... Емм... подалі звідси... - розслаблюючі лікувальні олії, мали ефект, регенеруючи та відновлюючи відморожені ділянки шкіри. Розм'яклий Лернор, що відігрівається, став повільно провалюватися в сон.
  
   Дивно бачити сон, коли цей сон сприймається як реальність.
  
   Хлопцеві снилося, що до нього до старої квартири прийшли гості. Природно двері були відчиненими, адже він на них чекав.
  
   Раптом єдиною гостею виявилася Джуліана. Вона відразу пройшла у ванну і, побачивши його, роздяглася і залізла у теплу воду.
  
   Ласка Лернора руками, дівчина, щільно терлася своїм пружним і бажаним тілом об замерлого хлопця. Вона пристрасно впивалася поцілунками в його змучену шию і цілувала ніс та губи.
  
   Розслабившись, він заплющив очі і замурчав від задоволення, але раптом став задихатися.
  
   Руки Джуліани щільним кільцем зімкнулися на горлі друга і... Стали душити!
  
   Він намагався чинити опір, але вона занурила його під воду. Вода вливалася в нього через рот і ніс, повністю закладаючи вуха і поступово проникаючи у легені. Лернор, безсило бився, намагаючись спливти, але руки дівчини виявилися набагато сильнішими.
  
   Супроводжуючи своє пробудження хмарою бризок, хлопець буквально вискочив із ванної. Несвідомо розплющуючи по кімнаті теплу рідину, що приємно пахла, Лернор нарешті прокинувся і злякано озирнувся на всі боки.
  
   У ванній кімнаті, крім нього, більше нікого не було. За дверима жодних сторонніх звуків. Тиша і спокій просто кричали про те, що все побачене - черговий жарт його підсвідомості.
  
   Відпльовуючи, він витер обличчя і знову ліг у ванну. Поступово приходячи до тями від шоку, хлопець спробував знову розслабитися, але організм навмисно цьому чинив опір.
  
   Ще трохи повалявшись, Лернор виліз і загорнувся в махровий халат.
  
   Почуття голоду тут же нагадало про себе наполегливим гурчанням у шлунку, змусивши босоніж прошлепати прямо до старого антикварного холодильника. Хлопець не втрачав надії виявити в ньому хоч щось їстівне, але на превеликий жаль, він виявився безнадійно порожнім і вимкненим.
  
   Продовживши пошуки, він зазирнув у комору і з радістю натрапив на одиноку трилітрову банку з маринованими огірками.
  
   Стан огірків за запахом та смаком виявився "з'їдабельним".
  
   Тримаючи банку в одній руці і вплітаючи солоний огірок іншої, Лернор з гордим виглядом пройшов у кімнату.
  
   Торкнувшись мокрим пальцем упізнаючого пристрою, він почав чекати на зелений сигнал. Не дочекавшись, витер палець об халат і повторив спробу. Лише з третього разу йому вдалося успішно запустити термінал, який без особливого бажання визнав у напівголому операторі свого господаря.
  
   У цей момент, вже вдруге за сьогоднішній день, він відчув приставлений до потилиці холодний стовбур зброї.
  
   - Прибери руки з клавіатури і повільно лягай на підлогу, - пролунав за спиною незнайомий голос.
  
   Від страху душа в хлопця впала кудись глибоко вниз.
  
   Якби не розслабила його ванна, Лернор не пережив би чергового шоку.
  
   "Добре, десь далеко, у лісі мене застав патруль. Але тут, напівголого і беззбройного притиснули прямо в себе вдома!"
  
   Якомога плавніше, він виконав усі вимоги загарбників.
  
   Перед ним застигли троє чоловіків у чорній формі. Вона промокла від снігу і покрилася в багатьох місцях темнішими плямами. Трійця абсолютно без емоцій стежила за тим, як приголомшений господар квартири повільно сповзав на підлогу.
  
   - Як ви сюди потрапили? - Взявши себе в руки, тихо й обережно поцікавився Лернор.
  
   - У тебе, двері люб'язно були відчинені, - посміхнувшись, відповів найближчий до нього гість. Мабуть, у його функції входило керівництво всією експедицією, що вторглася.
  
   Тільки зараз до хлопця дійшло, що він зовсім забув про таку дрібницю як відчинені вхідні двері. Живучи в місті, Лернор не звик закривати її на замок вручну. Ось необачно і залишив відкритою.
  
   "Сам винен! Причому вкотре!"
  
   Поки він звинувачував себе в неуважності, двоє гостей, що залишилися, швидко окупували термінал його комп'ютера.
  
   - У нього тут паролі скрізь понаставлені. Не зможемо увійти до системи. - розгублено повідомив солдат, що сів за термінал. А ну кажи паролі, гад!
  
   Лернор, усвідомивши, що треба від нього цим раптовим гостям, продовжив уперто мовчати навіть після другого сильного удару кулаком у вухо.
  
   - Та ви хто такі, щоб тут командувати? Закони мегаполісу тут не діють, і хрін я здам вам паролі.
  
   - Можеш називати мене Драконом. З чого ти узяв, що ми з мегаполісу? - поцікавився він, сідаючи навпочіпки і уважно вдивляючись у очі Лернора.
  
   - З того, що з самого початку мене ваші хлопці із таємної поліції ведуть. Навіть самому стало цікаво, що такого "стибрил"...
  
   Легкий іронічний смішок трьох непроханих гостей, кинув Лернора в легке подив.
  
   - Ти справді нічого не знаєш? - ледве пригнічуючи сміх, спитав старший.
  
   - А що я можу знати?
  
   - Друже, ми не таємна поліція мегаполісу. Ми працюємо на місцеву корпорацію. Дивно те, що, майстерно сховавшись від моїх хлопців у мегаполісі, ти сам вирушаєш прямо в наші руки.
  
   Лернор завмер від подиву. У голові став вимальовуватися інший сценарій подій, що відбулися.
  
   - Навіщо ви вбили Катра та інших? Невже вкрадена інформація настільки важлива, що ви готові платити за неї людським життям?
  
   Дракон із сумом глянув на халат хлопця і зітхнув.
  
   - Неї, мені тебе дійсно шкода.
  
   - А що мене шкодувати? - стрепенувся Лернор. - Ви й мене збираєтесь вбити?
  
   - Шкода мені тебе через те, що ти виявляється зовсім. Я повторюся. Зовсім нічого не знаєш.
  
   - Ну, то поясніть! - дозволив собі крикнути господар квартири, - І взагалі як ви вийшли на мій будинок?
  
   - Елементарно. Думаєш, тебе випадково так швидко з мавпника випустили? І не вбивали ми ніякого Катра, хоча було б лише за те, що отриманий аванс він пропив, а товар передати не встиг. Його вбили до того, як ми прийшли на місце зустрічі.
  
   - Який такий аванс? - не зрозумів хлопець, намагаючись підвестися.
  
   - Аванс за отриману тобою інформацію, отриману із закритих баз даних самого мегаполісу. По суті, він нам уже не вперше інформацію зливав, доки ти думав, що вона безпечно зберігається у тебе в робочому комп'ютері. Але цінність вкраденої тобою інформації цього разу перевищує всі можливі мірки. - Відповів Дракон, жестом наказуючи Лернору негайно сісти назад на підлогу.
  
   - Катр не був, такий простий, як ти думаєш. Він розкусив твої штучки з демонстраційними версіями програм, ще на початковому етапі, тільки не знав усього принципу дії до кінця. І, певне, у цей момент щось пішло не так. Але, на жаль, ми вже не дізнаємось як...
  
   У пам'яті Лернор стали спливати фрагменти давно минулих подій.
  
   Найчастіші появи Катра біля його комп'ютера. Його пізні посиденьки в офісі після роботи. Тепер ці невинні явища переростали у жахливі факти навмисного шпигунства проти роботодавця.
  
   Його помічник Катр продавав інформацію, перш ніж він сам встигав її підготувати до шантажу.
  
   У цей момент до хлопця наче осінило. До нього дійшло, як крав цей студент.
  
   Лернор завжди зберігав частину вкраденої інформації у себе на робочому комп'ютері, щоб потім було зручніше шантажувати свої жертви. Це була лише невелика, хоч і досить переконлива частина...
  
   А Катр увесь час торгував саме ним. Так званий напівфабрикат. Підключитися до віддаленого сервера у нього не було жодного шансу, та й не знав він про нього.
  
   Усвідомлення цього факту дало Лернору певний привід для мовчазної зловтіхи.
  
   "Цікаво, як би склалася його доля, якби він цього разу встиг зробити перенесення і навіть ознайомитися з таким важливим для мегаполісу та корпорації матеріалом?"
  
   - Коли ми втратили Катра, нам було дано наказ вийти на тебе. Занадто важлива була інформація, щоб продовжувати грати у тіні, - після невеликої паузи продовжив співрозмовник Лернора. - Скориставшись зв'язками, ми простежили останні дзвінки вбитого. Вийшли на двох дівчат, які до пуття нам так нічого й не сказали.
  
   - Що з ним?
  
   - Може, все гаразд. Ми перехопили їх буквально перед відправленням круїзного шатла, але, зрозумівши, що вони нічого не знають, відпустили.
  
   - Потім за останнім дзвінком Катра тобі, ми відстежили місце вашої вечірки. Але, за словами оператора, він визначив місце лише тому, що вони вже цікавилися до нас. Безпосередньо у момент, коли Катр дзвонив тобі. Оператор не фіксує дзвінки без з'єднання. Тут він був саме таким, але його змусили...
  
   - Іншими словами, від оператора ми і дізналися, що "хтось" куди більш впливовий був постійно на крок попереду нас і теж шукав тебе.
  
   Лернор уважно слухав, розуміючи, нарешті, з ким, учора ввечері, міг розминутися біля ліфтів.
  
   "Довгі ж, однак, руки у людей Дракона... Але якщо вони йшли другим, то хто був першим? Хто вбив Карта та інших? Невже таємна поліція?" - думав Лернор, продовжуючи уважно слухати розповідь Дракона.
  
   - Потім ще один труп і плутані звинувачення на твою адресу від істеричного хлопця. Цей "хтось" ґрунтовно замітив сліди, щоб ми не вийшли на тебе.
  
   Хлопець згадав про Романа.
  
   "Ци цікаво чи живий цей істерик?"
  
   - Щоправда, нам пощастило і після ґрунтовного допиту, твій друг дав нам у руки ще одну ниточку...
  
   - Ось тільки..., - у голосі Дракона почулися прикрі нотки, - З цього моменту ми почали втрачати своїх людей. Намагаючись безуспішно переслідувати тебе в компанії дуже симпатичної та, як виявилося, небезпечної особи, всі агенти гинули.
  
   - Що ви хочете сказати?...
  
   Дракон замовк і відвернувся.
  
   Обдурений вигляд Лернор поступово ставав ще виразнішим.
  
   "Невже Джуліана причетна до всього значно більшою мірою, ніж я думав спочатку?"
  
   Хлопець боляче покусував нижню губу. Частинки головоломки поступово складалися в абсолютно непривабливу картинку.
  
   "Це її байдужість до смерті Діліни. Вечеря, явно замовлена ​​з ресторану і розігріта нашвидкуруч. Посвідчення агента внутрішньої безпеки мегаполісу, так вдало видане за ксиву вбитого нею... АГЕНТА КОРПОРАЦІЇ! Боже! Ця манера мови і неправдоподібне... Навички екстремального водіння. Все проти неї..."
  
   Чим більше складав картинку Лернор, тим гірше вона йому здавалася.
  
   "Невже дівчина, до якої я встиг перейнятися певними почуттями, так жорстоко грала зі мною?"
  
   Несподівано, щойно складена проти Джуліани мозаїка, дала тріщину, породжуючи нові питання на її виправдання.
  
   Чому відпустила на роботу, ризикуючи зустрітися на місці вбивства Катра. Чому сама вела до рук корпорації? - Лернор раптово спіймав себе на тому, що, намагаючись пожартувати, навмисно намагається виправдати небайдужу йому дівчину і вишукує все нові розбіжності.
  
   - Я чого не зрозумів..., - почав він розгублено, - А чому ви, власне, платили Катру, а не співпрацювали безпосередньо зі мною?
  
   Гість обернувся.
  
   - А тебе від початку пасли спецслужби мегаполісу. Спершу через зв'язки з хакерами меж купола, потім через те, що твоїми клієнтами ставали ключові компанії. Ти завжди був у них під ковпаком, хлопче. З твого першого дня в мегаполісі.
  
   - Весело... Я то думав у спецслужб справи важливіші є...
  
   - Вони думали, що контролюють тебе, але ймовірно не так добре, щоб знати, як ти крадеш інформацію. Знали б вони це, то давно б тебе прибрали, і не стали б наївно користуватися послугами твого програмного забезпечення - тобто своїми руками тягнути у фортецю троянського коня.
  
   - Іншими словами, дослідницька компанія була лише прикриттям? - здогадався Лернор, перебиваючи несподіваного гостя.
  
   - Швидше за все... - перервався Дракон у відповідь, - Їх прорахунок виявився банальним. Вони просто самовпевнено думали про те, що такий талановитий програміст не лише під їхнім повним контролем, а ще й у повному невіданні працюватиме на них...
  
   - А я, виявився не тільки зайве цікавий, а й жадібний, - знову перебив співрозмовника Лернор. - Мене ось яке питання ще хвилює. Звідки вам стільки відомо про мене та мою діяльність? Надто складно все звучить, щоб бути правдою.
  
   - Хе-хе, все дуже просто. У нас в особливому відділі ціла справа на тебе є та й не тільки на тебе. На всіх особливо обдарованих у Прибалтійському регіоні. Наша корпорація веде активну компанію у цих землях. Близький той день, коли ми будемо єдиними власниками всіх нічийних земель у Європі.
  
   - Імперські замашки ніколи не приносили нічого доброго їхнім власникам... - промовив хлопець і відразу був нагороджений презирливим поглядом Дракона.
  
   - То що там із кодами доступу? - різко запитав командир у товаришів, які сиділи без діла.
  
   - Та нічого. Поки ми їх не маємо, ні мережа ні термінал не доступні.
  
   - Отже, друже, ти добровільно поділишся таємницею чи треба буде тебе силою примушувати? - зовсім не дружелюбно звернувся до Лернора гість.
  
   - Ага. Зараз візьму та все скажу. Щоб потім ви мене позбулися. Спасибі, - огризнувся випадковий зберігач секретів мегаполісу, - Радий так само попередити, що три невірно набрані паролі ведуть до знищення всієї бази даних.
  
   Дракон глибоко зітхнув, ледве стримуючи гнів. Порахував про себе до трьох, і впритул нахилившись до лиця Лернор, повільно прошипів.
  
   - Не хочеш по-доброму, буде погано. Дмитре, підготуй сироватку правди для нашого незговірливого товариша.
  
   Лернор, з чуток знав про цей сильнодіючий наркотик, застосовуваний спецслужбами з незапам'ятних часів. Він смикнувся убік, але тут же був схоплений двома парами міцних рук.
  
   - Вколюй! Тепер він нам все розповість!
  
   Хлопець відчув укол і параліч, що охоплює тіло. Він більше не міг рухатись. Кінцівки ніби не належали йому, а мова розв'язалася потоком лайки на адресу, що тримали його людей.
  
   - О, як заговорив! Страшно навіть дізнатися про такі подробиці! Ану кажи код доступу! - прокричав йому на вухо Дракон.
  
   Лернор не зміг контролювати шалений потік слів. Він був готовий розповісти абсолютно все, про що запитували.
  
   - "Чапляулетіла"! - прокричав він російською мовою. - Прописним шрифтом!
  
   - Опа! Наш товариш виявляється, російська знає, - щиро здивувався допитуючий, - У досьє цього не було. А то б спочатку собі мова не ламала цією англійською.
  
   Потім він звернувся до одного з тих, хто тримав.
  
   - Сергію, йди, вводь.
  
   Через хвилину була бентежна відповідь.
  
   - Помилка. Залишилося дві спроби. Він що, навіть під наркотиком бреше?
  
   - Ти кирилицею набирав?
  
   - Хмм ... так.
  
   - Ану, тварюка, зізнавайся, як треба пароль вводити, - вдарив по щоці Лернора Дмитро.
  
   - Латинськими літерами! - випалив допитуваний, не в змозі стримати потік правди, що рветься назовні.
  
   Під акомпанемент клацаючих клавіш терміналу, настала чергова хвилина мовчання.
  
   - Товаришу, командире... Знову помилка. Залишилася одна спроба!
  
   - Перезавантаж систему, може знову три спроби буде.
  
   - Не-бу-дет, - крізь сльози прохикав усміхнений Лернор, зовсім не контролюючи діяльність організму.
  
   - Виконуй! - наказав командир.
  
   Термінал комп'ютера перевантажили, але кількість спроб залишилося незмінним.
  
   - Два рази із трьох. Більше ми можемо ризикувати. Може, на нього сироватка не так вплинула?
  
   Дракон узяв сопливого Лернор за підборіддя і уважно оглянув зіниці.
  
   - Все гаразд... - зі щирим розчаруванням у голосі констатував він. - Дивно все це, але ризикувати ми справді не можемо. Введи йому препарат, що очищає.
  
   Коли всі вказівки були виконані, до хлопця поступово почав повертатися контроль над власним тілом.
  
   Хвилин через п'ять він уже міг говорити, але похмуро мовчав, злісно дивлячись на мучителів. Вони навіть не здогадувалися, наскільки були близькі до мети, набираючи правильний пароль.
  
   Перший раз не вдався набір кирилицею, вдруге не було прийнято пароль набраний транслітом. Втретє міг виявитися фатальним для Лернора, але не одному з його небажаних гостей навіть на думку не спало набрати пароль латинськими літерами, використовуючи російську розкладку клавіатури.
  
   Дракон так само недружелюбно свердлив його очима. Мовчазна дуель поглядів тривала ще деякий час, нарешті незнайомець здався.
  
   - Гаразд, я готовий вислухати ваші умови, - почав гість англійською.
  
   - Які ще умови? - не зрозумів Лернор, відповідаючи питанням чистою російською мовою.
  
   - Умови, на яких ми отримаємо своє, ти своє, і потім розбіжимося в різні боки, - перейшов на свою рідну мову мучитель.
  
   - Ось як! І вбивати навіть не збираєтесь?
  
   Відповіддю було мовчання.
  
   - Якщо так, то, по-перше, я хочу знати, що міститься в викраденій базі даних, щоб реально оцінити її вартість. А по-друге, попрошу говорити правду, бо кота в мішку все одно не збираюся продавати.
  
   - Хлопець твою цікавість одного разу тебе в могилу зведе, - констатував гість.
  
   - Значить така моя доля, - твердо сказав Лернор, - я й так недалеко від могили.
  
   Дракон швидко перезирнувся зі своїми підлеглими. Ті лише розвели руками, надаючи право вирішувати старшому групі. Він кивнув, і солдати вийшли до коридору, прихопивши з собою відкриту банку з огірками.
  
   - Ти колись чув про "відносне безсмертя"? - спитав Дракон.
  
   - Достатньо багато. Воно пропонується всім, хто має гроші і абсолютно безкоштовно тим, хто вирушає до далеких зірок, - нарешті, піднявся з підлоги Лернор, сідаючи на край стільця перед терміналом.
  
   - Це лише один бік медалі. До використання пропонується лише кінцевий продукт без пояснення принципів дії. Сама технологія "відносного безсмертя" належить союзу Європейських мегаполісів. Вся інформація про розробки зберігалася в найсуворішій таємниці до недавнього моменту.
  
   - Ви хочете сказати, що всі дані щодо технології були вкрадені моєю програмою? - не міг повірити Лернор.
  
   - Я нічого не хочу сказати. Поки існують лише припущення, що ця інформація була викрадена тобою. Принаймні наша агентурна мережа в мегаполісі та купа трупів підтверджують той факт, що було викрадено щось особливо цінне для мегаполісу.
  
   - Чомусь я весь час у цьому не сумнівався...
  
   - Справа в тому, що приватна дослідницька компанія, яка стала на своє нещастя твоїм клієнтом, насправді лише прикриття основної структурної одиниці головного секретного дослідницького комплексу Європи.
  
   - До цього я вже й сам додумався раніше... - скептично перебив хлопець.
  
   Дракон ні краплі, не зніяковівши, продовжував.
  
   - Яким місцем вони думали, замовляючи систему захисту на стороні, для мене залишається загадкою, проте факт залишається фактом. Інформація викрадена і перебуває у твоїх руках.
  
   - Добре, - погодився Лернор, починаючи упиватися своєю значимістю.
  
   "Невже спецслужби постраждали від закупівельних атак хакерів, раз їм знадобилися його послуги? Чи це щось ще? Може операція з відлову цих електронних шкідників..." - подумав він, паралельно намагаючись з'ясувати інше питання, яке його хвилювало.
  
   - Цікаво, навіщо все це якійсь невеликій корпорації заробітчан?
  
   - А хто тобі сказав, що корпорація, яку я маю невелика? Наша організація представляє інтереси Московського міста. З недавнього часу ми є провідною на його ринку видобувною компанією. Співпрацюємо з військовими і таке інше.
  
   Лернор справді був здивований. Москва - найбільший мегаполіс серед міст, розташованих на євразійському континенті від Атлантичного океану до Уральських гір.
  
   Це єдине місце на Землі, куди пускали лише за національною ознакою. Відповідно до історії це величезне місто, колись було столицею великої Російської Імперії, а тепер останнім оплотом російської нації.
  
   Москва не входила в союзи міст і успішно самотужки протистояла впливу Союзу Європейських Мегаполісів на заході та просоченому Китайською культурою суспільстві на сході. Вони мали лише одну велику проблему - недоопрацьована програма зіркової колонізації і не одного запущеного корабля.
  
   - Ндааа, - шанобливо промовив Лернор. - Тепер стає зрозумілим, чому ви так довго утримуєте наш завод у своїх руках, а місцеві компанії не можуть вас вибити.
  
   Гість таємниче посміхнувся, немов угадуючи думки господаря квартири.
  
   Від цієї усмішки по шкірі Лернор пробіг холодок.
  
   - Значить, я маю те, чого немає у вас. Але й не тільки у вас, а й у самого Московського міста. Однак, круто... - хлопець перший раз злякався того, що могло таїтися за вікном, що мерехтить на екрані термінала, з ввічливим проханням ввести пароль.
  
   - От і думай тепер, чи потрібні тобі ті проблеми, яким ти можеш себе піддати, вплутавшись у цю велику гру, - поплескав його по плечу Дракон.
  
   - Насправді, я вже вплутався настільки, що назад дороги в мене немає. Життя та бізнес зруйновані. По всій Європі шукають за підозрою у кількох вбивствах. А зараз мене не залишає природне почуття страху. Мені достатньо ввести пароль, і вам уже ніщо не завадить пустити мені кулю в лобешник, незважаючи на всі наші домовленості, - констатував незаперечний факт Лернор.
  
   - Хмм, якщо все так погано, що ти тоді пропонуєш?
  
   - З огляду на це пропоную наступну угоду. Ви берете мене до штату, і ми разом вирушаємо до Москви. У мене, для більшої офіційності, і ваша повістка є.
  
   - Не кволе бажання... - перебив Дракон.
  
   - Іншими словами, я починаю будувати собі нове життя. І коли всі формальності будуть позаду, я з'єднаюся з сервером і передам вам першу частину інформації, з часом ще частину тощо. Таким чином, я забезпечу собі безпеку на той період часу, поки службою доводитиму свою корисність і лояльність по відношенню до корпорації. Іншого виходу поки що не бачу.
  
   - Що ж, - зітхнув гість, - На мою думку, все справедливо. Невідома поки що лише точка зору мого начальства. Оскільки час пізніше, то доведеться відкласти вирішення цього питання на завтра. Не думаю, що ти забажаєш покинути місто за цей час...
  
   - Хоча, в принципі, цього ніхто з нас не допустить. Ти не заперечуватимеш, якщо мої хлопці в тебе заночують?
  
   - Як вам завгодно, - байдуже махнув рукою Лернор, - Я вже досить чітко пояснив. Мені нікуди бігти і майже ні до чого прагнути.
  
   Потім трохи подумав та додав.
  
   - І якщо ви дозволили мені висувати різного виду умови і прохання, то не відмовився б зараз від того, щоб ваші люди принесли мені поїсти. А то, сумніваюся, що в винесеному ними банку залишився ще хоч один їстівний огірок.
  
   - Сергію, - покликав командир, - Спустись у машину і принеси кілька пайків.
  
   - Добре, командире, - у коридорі почулися кроки, що віддалялися.
  
   - Я поки що одягнуся, якщо ви не заперечуєте, - вимкнув термінал Лернор.
  
   Він був радий цьому, але відчував деяку гіркоту розчарування.
  
   Якби не його несподівані гості, він зумів би задовольнити свою цікавість.
  
   Хоча хто знає, що могло статися, встиг він ввести всі коди доступу. Знову ці "якби" - як вони йому набридли. Пора було вже давно ґрунтовно зайнятися ходом своїх думок і привести їх до ладу.
  
   Почасово з перевдяганням Лернор, насамперед вирішив позбутися деякої небезпеки в особі терміналу. З неприхованим задоволенням він навмисно виводив з ладу найближчий до замурованого серверу комп'ютер. Хлопець не хотів, щоб його "гості", або хтось ще у можливому майбутньому через незнання, граючись з підбором паролів, випадково пошкодив інформацію.
  
   Судячи з мовчазної байдужості, Дракон навіть і не думав заперечувати екзекуції, задумливо смикаючи в руках срібний брелок з кролячою лапкою.
  
   З застиглою на обличчі посмішкою відвертого садиста, хлопець один за одним висмикував із корпусу запобіжники. Переконавшись, що більше ніхто в цій кімнаті не зможе скористатися терміналом і вийти через мережу, Лернор досить озирнувся. Забавно було, що все те, що так інтенсивно шукали ці люди, було лише за кілька кроків від нього - міцно замуровано у бетонній стіні.
  
   - Мені цікаво... Ви теж маєте намір пробути тут зі мною до ранку? - поцікавився Лернор.
  
   - Стільки, скільки буде потрібно, - відповів Дракон, - Я більше не можу ризикувати. Можливо, на тебе ведеться витонченіше полювання, ніж ти сам собі уявляєш.
  
   - Хіба місто не надійно відрізане від зовнішнього світу?
  
   - Ніколи не можеш бути впевнений на всі сто відсотків, - похмуро відповів Дракон.
  
   - Гаразд, але вам доведеться спати на підлозі, - констатував Лернор. Він підійшов до завішеного шторою вікна, бажаючи побачити знайоме старе подвір'я. Його вигляд часто заспокоював після важкого дня незалежно від творів за вікном чудасій погоди.
  
   - Не роби цього! - раптом схопився з місця Дракон. Але було пізно.
  
   Звук глухого удару, і скло в одну мить покрилося дрібним павутинням тріщин.
  
   Куля застигла на рівні перенісся. Лернор несподівано часто заплющував очима. Її сталеве тільце, крутячись і дряпаючи скло металом луски, глибоко застрягло в товстому броньованому вікні. Лише гострий кінчик стирчав із боку кімнати. Він єдиний зумів прогризтися крізь скляну перешкоду.
  
   Смерть була перед носом хлопця! Лише за кілька сантиметрів!
  
   Якби він зараз побажав, то зміг би навіть торкнутися її рукою. Відчути тепло її життя, що поступово залишало маленьке сталеве тільце.
  
   Тільки Лернор став усвідомлювати, що сталося, як його вже валили на підлогу.
  
   - Снайпер! - закричав хтось із його нових знайомих.
  
   - Сергію, прийом, - прокричав у мікрофон на зап'ясті Дракон, вихоплюючи з кобури пістолет, - Допові обстановку зовні!
  
   Вираз обличчя було ясно, що відповідь на вухо, була мертва тиша.
  
   - Здається, вечеря знову скасовується... - похмуро помітив Лернор, перебуваючи у пригніченому стані і явно під впливом голодного шлунка.
  
   - Треба забиратися звідси! Дмитре, негайно зв'яжися з найближчим патрулем. Нехай підганять броню прямо до під'їзду та відчеплять увесь район.
  
   Лернор був різко піднятий і виштовхнутий у коридор. Його нові охоронці, зі зброєю в руках, уже насторожено оглядали сходову клітку.
  
   - Товаришу командир, машина патруля буде за хвилину, максимум за п'ять. По всьому периметру кордону міста розпочалося вторгнення конкурентів. Обстановка розжарюється, тому щоб оточити район, у них не вистачить сил.
  
   - Цього ще не вистачало, - стукнув кулаком по стіні Дракон, - Гей ти, дохляк у халаті, одягай щось пристойніше і з речами на вихід.
  
   Лернор ніколи не вважав себе дохлим, але й не мав зайвих м'язів.
  
   Він підкорився без заперечень і швидко, зібравши свій промоклий одяг в одну купу, миттю напнув його на себе. Все те, що з такою огидою нещодавно було скинуто на підлогу, знову гидко нагадало про себе, у багатьох місцях прилипаючи до тіла. Тільки видобута в шафі сорочка батька, була нова і суха. Залишки його старої так і залишились на підлозі.
  
   Як же йому набридла вся ця біганина. Але він чудово розумів, "якщо хочеш жити - умій крутитися." А те, що він дивом виявився живим, лише підтверджувало прислів'я. Смерть йшла по п'ятах, і "крутитися" пройдеться ще швидше.
  
   "Спасибі тато. Якби років сім тому, ти не замінив у квартирі всі склопакети на броньовані, то отримав би твій синок зараз свою кулю в лоб," - цинічно міркував про себе Лернор, - "Хоча... Так от. момент вирішилися б усі мої проблеми. Вони б швидко покинули закатовану голову, через утворений в ній вхідний отвір. Блиск!
  
   - Я готовий, - нарешті вигукнув він, намагаючись знайти в темряві коридору дверцята шафи, де батьки зберігали теплий верхній одяг.
  
   Дракон відштовхнув його, і широко розчинивши скрипучі стулки, зірвав першу куртку, що попалася, і накинув собі на плечі. Здивованого Лернор він негайно кинув в обличчя свою формену гімнастерку.
  
   - Швидше! Транспорт уже чекає. Одягай мою. Зіб'ємо з пантелику снайпера.
  
   Лернор, майже втопившись у просторому одязі, вискочив на сходовий майданчик і швидко провернув ключ у замку дверей. Потім кинув його під килимок біля квартири дядька Ренії.
  
   Дмитро в цей момент уже стукав підборами десь на першому поверсі.
  
   Дракон, дочекавшись закінчення ритуалу, після зачинення дверей, грубими поштовхами став підштовхувати свого підопічного пістолетом, підганяючи його на вихід.
  
   Ковзаючи і спотикаючись, Лернор сам не помітив наскільки швидко злетів сходами на перший поверх і по інерції вилетів у люб'язно відчинені двері.
  
   ...Знову сніг, холод і подих смерті. Десь далеко пролунали звуки артилерійської канонади. Місто брали штурмом.
  
   Не встиг Лернор ще нічого зрозуміти, як його тут же підхопили два солдати, одягнені в зимовий камуфляж. Вони миттєво впхнули хлопця у відчинені двері ревного двигуна і сліпучого фарами броньовика.
  
   За кілька секунд перебування на вулиці, Лернор встиг побачити ознаки трагедії, що розігралася на снігу. Уткнувшись обличчям у кучугуру, неподалік парадних сходів лежало тіло. Мабуть, битий кулею снайпера Сергій. Дві яскраві криваві смуги кіркою льоду застигли на стіні будинку, позначивши сліди бризок пробитих артерій.
  
   Зловісне завивання вихору переривало луну залпів гармат. Зі свистом у сутінках нічного неба все частіше стали з'являтися сигнальні та освітлювальні ракети.
  
   Здавалося, що вже зовсім близько лунали нищівні розриви снарядів, що акуратно лягали воронки. Інтенсивними хвилями потривоженої повітряної маси вони трясли все навколо. Ворог відповів вогнем.
  
   Саме такі не природні "катаклізми" і змушували місцевих жителів вставляти броньовані склопакети у вікна будинків та магазинів.
  
   Ледве розмістившись у тісному салоні транспорту, Лернор був затиснутий своїми новими супроводжуючими. Витираючи кров із щоки, Дракон стрибнув останнім.
  
   - Сволота, зачепив-таки, вилаявся він, маючи на увазі снайпера.
  
   - Добре, хоч не вбив, - спробував підбадьорити командира Дмитро.
  
   У цей момент бойова машина, що закопалася в сніг, рушила з місця.
  
   Розкидаючи в різні боки фонтани снігу, що виривалися з-під гусениць, вона помчала по білих вулицях. Тут же методично запрацював великокаліберний кулемет, встановлений на броньованому даху.
  
   - У нас є наказ доставити вас до злітних майданчиків, - м'яко погойдуючись у такт руху броньовика, серйозно повідомив сержант, що сидів навпроти Лернор. - Обстановка на кордоні не легка. У гру вступили об'єднані сили Вільрілійських корпорацій. Хто їх об'єднав невідомо, але у кількісному відношенні наші сили не дорівнюють.
  
   - Чий наказ?
  
   - Віпхантера.
  
   - Ясно. Тоді до злітних майданчиків.
  
   - Куди ми зібралися? - наважився поцікавитися Лернор,
  
   - В Москву. Повітрям, - відповів Дракон, стукаючи стволом пістолета в броньовану стелю їхнього тісного транспорту, - Іншого шляху, на жаль, немає... Але, по суті, ти радіти повинен. Дивом живий залишився, та ще й наше начальство на поступки змушене йти...
  
   - Щось мені не дуже й радісно. Сподіваюся, ваші пілоти вміють літати в таку погоду, - невідомо для чого сказав хлопець, у якого звичка навмисно псувати навколишній настрій була невід'ємною частиною спілкування.
  
   Грізно блиснувши очима зі свого кута, Дракон не удостоїв його відповіддю.
  
   Броневик, що скачав крізь сніг, як і раніше рівномірно гудів і скреготів гусеницями.
  
   Чекати довелося не довго.
  
   Хвилин через десять машина застигла як вкопана, а задні дверцята відразу ж відкрив солдат, що знаходився зовні. Він стійко боровся з бічним вітром, розштовхуючи її стулки і одночасно намагаючись прикривати вільною рукою обличчя від мокрого снігу, що липнув до нього. Білі, замерзлі в бурульки брови і втомлені очі, нездужано поблискували над закрученим навколо обличчя товстим білим шарфом.
  
   Побачивши офіцерську гімнастерку на плечах Лернор, солдат віддав йому честь і досить чітко прогудів з-під свого імпровізованого захисту від холоду.
  
   - Транспорт підготовлений, товаришу капітан. Пілот чекає, хоч і скаржиться на холод. Зведення останніх подій завантажили у ваш комп'ютер на борту.
  
   Лернор усміхнувся і жестом, дав зрозуміти, що солдат трохи помилився адресатом.
  
   Дракон, крекчучи виліз із броньовика і, мовчки вимірявши доповідача поглядом, відвернувся, глибше загортаючись у замале йому розміром куртку хлопця.
  
   Її справжній власник теж не змусив на себе довго чекати і досить спритно вискочив слідом, по щиколотку потопаючи в снігу.
  
   Занесена площа перед будівлею самоврядування виглядала сумно й занедбано.
  
   З кузова з'явився Дмитро. Він був останнім, хто покинув броньовик. Два солдати патруля залишилися всередині і, намагаючись зберегти тепло, відразу зачинили за ними двері. Вантажна броньована машина рівномірними ривками відразу рушила геть із площі.
  
   Неподалік. Крізь сніг, що летів пластівцями, виднілися силуети двох гвинтокрилих машин з освітленими зсередини кабінами пілотів. Вони ніби два живі вогники слабо мерехтіли на тлі мертвої від холоду нічної хуртовини.
  
   Лернору ще не доводилося користуватися таким нестандартним видом транспорту, але його ситуація зовсім не мала для скарг чи протестів.
  
   Ходили невтішні чутки, що озброєння, що надається містами-державами корпораціям, що видобувають, є застарілим і що знаходилося близько до кінця терміну безпечної експлуатації.
  
   Що могло статися з ними в повітрі, хлопець вирішив заздалегідь не пророкувати. Залишатися в обложеному місті було не менш ризиковано. Знову з двох лих треба було щось вибирати. Але тепер не менше, а найближче. Позбавляючи себе від тягаря очікування неминучого, він уже був готовий зустрітися віч-на-віч з чим завгодно.
  
   Дмитро, підтримуючи під руку, зануреного у свої думки Лернора, мовчки повів його за командиром, що широко крокував.
  
   Дракон, так само як і все не хотів мерзнути просто неба. Періодично стираючи з обличчя кров, що сочилася з глибокої подряпини, він струшував червоні краплі собі під ноги. Бардові плями на білому снігу були чітко видно навіть у такий темний час доби.
  
   Солдат, який зустрів їх, деякий час м'явся ззаду, але незабаром побіг слідом, щось кричачи на бігу і інтенсивно розмахуючи руками. Нарешті, крізь вітер, що дме в обличчя, у міру його наближення, викрикувані фрази стали більш виразними.
  
   - ...Товаришу капітан! Товаришу капітан! Коло оборони прорвано із заходу. Танкові сили противника посилюють пролом, що утворився, давлячи наш периметр з флангів. Хвилин за п'ять тут, а я тут один залишився. Візьміть мене з собою!
  
   Швидко заскочив до салону, побудованого з трьох ящиків з боєприпасами трапу, Дракон повернувся до пілоту і кілька разів накреслив пальцем у повітрі коло. Пілот зрозумів наказ і ввімкнув двигун, розганяючи гвинти, що ріжуть повітря.
  
   - Ось і прикрий наш відхід. - байдуже зреагував Дракон на повідомлення солдата, навмисне ігноруючи його останню частину. Він навіть не удостоїв підлеглого підлеглого поглядом, даючи зрозуміти, що його присутність тут украй не бажана.
  
   Лернору стало якось не по собі, і він ще швидше, ніж збирався, злетів трапом на борт літального апарату.
  
   - Але... - розвів руками рядовий, намагаючись показати, що в нього й гранат при собі немає.
  
   - Це не мої проблеми, - кинув Дракон, і тільки-но Дмитро заскочив усередину, закрив люк прямо перед носом у розгубленого солдата.
  
   Звук обертових лопатей гвинта зібрати влада безжально заглушив стукіт у двері маленького вікна. Крім більше чотирьох вікон, які були заморожені з обох сторін, це був єдиний один прозоро відокремлюючи їх від зовнішнього світу.
  
   Лернор бачив, як солдат, у паніці зірвавши з обличчя шарф, плакав. Сльози відразу застигали на його щоках маленькими крижинками. Він усе ще стукав кулаком у скло. Його крик, безмовним рухом губ доносив до хлопця сенс окремих фраз.
  
   "Не кидайте мене тут. Не кидайте!"
  
   Машина, набравши потрібні оберти, відірвалася від землі, швидко несучи в засніжене чорне небо.
  
   За ними слідом стартував і другий вертоліт прикриття.
  
   Нещасний солдат, кидаючи з плеча автомат, упав навколішки в сніг.
  
   Коли вертоліт, хилившись на бік, ліг на заданий курс, Лернор крізь пластівці снігу, що летів сніг, ще раз побачив унизу темну точку самотньо стоячої людини. З усіх боків до нього наближалися такі самі точки численних ворогів. Подальша розв'язка цієї драми раптово була прихована щільною хмарою, що налетіла на них. Воно в секунду відрізало їх через те, що відбувалося далеко внизу.
  
   Тільки зараз хлопець знайшов у собі сили впасти у зручне крісло. Йому не зовсім були зрозумілі та приємні причини такого поводження з підлеглими.
  
   Дракон, ніби прочитавши думки свого підопічного у виразі його очей, відповів.
  
   - Ми летимо в Москву. Багато хто хотів би потрапити туди, тільки щоб вийти з цієї діри. Солдати ти бачив, були в курсі подій і навмисно залишився в надії, що ми, в силі обставин, що склалися, візьмемо його з собою з-за добре відомого негласного принципу "не виходячи з наших власних." Але моє завдання не мати зайві вуха і зайві очі. Крім того, я не можу переварити такі хитрі ...
  
   - Але ж місця тут достатньо, - несподівано заперечив мовчазний Дмитро, - Могли б замкнути, і сидів би всю дорогу в тамбурі.
  
   - Плювати я хотів на це! Вистачить з мене того, що я вже надто сильно прогинаюся під обставини, що склалися, далеко відхиляючись від наміченого плану! - раптом зірвався Дракон. - Вважай це за мою особисту помсту "ім"! Мене просто дістало, прогинатися під цей мінливий світ з його непередбаченими подіями, що постійно виникають!
  
   Під час спалаху гніву, він встиг сісти до встановленого в гелікоптері терміналу і включити екран, що замерехтів у темряві. Той періодично змінював свої фарби, наповнюючи похмуру атмосферу квітами.
  
   Лернор не встряв у суперечку, хоч і знав, що за борт зараз його точно ніхто не викине. Але від гріха подалі він все ж таки вирішив перевести тему на обговорення більш віддаленої ділянки часу, що викликало у нього більшу занепокоєння, ніж у оточуючих.
  
   Він не хотів злити Дракона, більше, ніж той уже був розлючений, тому постарався сформулювати своє питання якнайнейтральніше.
  
   - Як могло снайпер проникнути в блоковане кільцем відчеплення місто? - нарешті спитав він.
  
   - На даний момент є тільки одне припущення, - спокійніше відповів Дракон. Його обличчя відображало світло синього підсвічування монітора, розташованого перед ним.
  
   Перед тим, як продовжити, командир оглянув присутніх.
  
   Дмитро, що розташувався недалеко від зачинених дверей у кабіну пілота, постарався відразу відвести свій погляд. Скрипнула спинка його крісла, і помічник, що залишився в живих, вважав за краще відвернутися до завмерлого ілюмінатора, ніж зустрітися очима з командиром.
  
   Вертоліт перейшов у безшумний режим і тепер обертання гвинта та робота двигуна зовсім не порушували спокій салону, і так майже повністю ізольованого від звуків зовнішнього світу.
  
   Атмосфера спокою схиляла до сну, але Лернор, не збирався спати, мовчазним напруженим поглядом продовжуючи вивчати свого нового союзника. Він невідступно чекав на подальші роз'яснення.
  
   - Ти добре знав, свою подругу Діліну? - несподівано спитав Дракон.
  
   - Не дуже, - зізнався Лернор, трохи спантеличений таким несподіваним питанням. - Вона і подругою щось мені не була. А що?
  
   - У неї є коріння у твоєму рідному місті?
  
   - Так начебто. Бабуся чи дідусь. Ми двічі їздили разом.
  
   - Тобто у неї могла бути перепустка в місто у вигляді картки постійного мешканця? - вкрадливо спитав Дракон.
  
   - Звісно, ​​міг. Адже в неї тут родичі, - все ще не зовсім розумів прихованого сенсу Лернор, - Як це все пов'язано? Вона ж мертва.
  
   - У тому все, що ми всі помиляємося в її смерті, або хтось скористався її особистим перепусткою і безперешкодно пройшов КПП, - задумливо почав чухати собі підборіддя Дракон. - Але якщо ти кажеш, що в неї справді були родичі в місті, то значить адміністрація і мер тут не до чого.
  
   Лернор тільки зараз зрозумів, від чого своїм знанням він врятував усе місто.
  
   Адже, якби хоч на мить у серці цієї людини зародився сумнів у нейтральності адміністративного правління міста стосовно будь-якої з правлячих корпорацій, то в мить була б підірвана вся її репутація, а доля населеного пункту відразу була б вирішена наперед у найчорніших тонах.
  
   - Звичайно не до чого! Навіщо їм треба пиляти сук, на якому сидять? Та й не лише вони, а й усі жителі!
  
   - Ну, якщо ти кажеш, тобі й знати краще. Питання лише в тому, хто скористався перепусткою в момент карантину. Десять до одного, що це була дівчина, і можливо та сама, що майстерно вела тебе з-під носа моїх агентів, - продовжив розмірковувати Дракон.
  
   - Ні... Вона не могла... - відмовлявся вірити у почуте Лернор.
  
   Хоча, зізнаючись самому собі, він розумів, що всією душею просто не хотів вписувати черговий мінус у графу його особистих стосунків із Джуліаною.
  
   В голові ніяк не укладався факт того, що вона після всього, що було між ними, якось невимушено мало не перекреслила всю графу під назвою "його життя" жирним хрестом.
  
   - Та розслабся ти і забудь, що сталося між нею та тобою у минулому. Такі, як вона, у гріш людей не ставлять. - Дракон постукав вказівним пальцем по лобі, - У неї в голові лише одна програма і вона її виконує. Привезла на місце, вирішила шльопнути.
  
   - Ось і я цього не зрозумію. Може, все-таки не вона? - спитав Лернор.
  
   - Вона, вона, хто ж ще! Документ Діліни надала. Особисто убезпечила рух. Довела тебе до місця, щоб ти сам вказав розташування вкраденої інформації. Все просто.
  
   - Іншими словами, вона мала знайти і повернути вкрадене?
  
   - Швидше знайти і знищити, - заперечливо похитав головою Дракон, - Адже це лише копія. І як тільки вона відчула, що ми до тебе дісталися, то вирішила позбутися єдиного ключа, здатного відкрити скриньку. Ось тільки прорахувалася дівчина. Не такий простий, ти виявився... Здається я повторююсь...
  
   - Можливо...
  
   - ... Як би там не було. Навіть наркотик і правду з тебе не видавив. Одні лише сльози, слини та інші рідини. Треба буде прибути до лабораторії доповісти.
  
   - І все-таки, який же був пароль?
  
   - Ага... Щас!, - усміхнувся Лернор, подумки міцніше стискаючи "свій щасливий квиток" на цей нічний рейс.
  
   - А ти впевнений, що вона не дістанеться бази даних і не знищить її, поки йдуть бої?
  
   - Впевнений. Ким би не був мій "доброзичливий", точно не дістанеться. Якщо ви навіть не змогли. Не зможе не скористатися інформацією, не знищити її. Я про це подбав, - поспішив збрехати Лернор.
  
   Він чудово розумів, що ні хрону він ні про що не подбав, і зовсім не знаючи Джуліану, міг недооцінити її лихі якості.
  
   З іншого боку, видавши свої побоювання, він насторожив би Дракона і той заради досягнення мети не погребував би навіть поверненням назад до міста.
  
   Ще небезпечніше було повідомити, що вся місія на межі зриву і заслужено дочекатися своєї кулі від нового "друга". Померти просто і швидко, наче паршива вівця, від якої й так не буде жодної користі у майбутньому.
  
   Якщо життя так повернулося, то доведеться блефувати до переможного кінця.
  
   Після деякої паузи, Дракон, нарешті, відірвався від монітора і почав вивчати розтанутий ілюмінатор. Наче згадавши щось зі свого невеселого минулого, він скривився і сказав.
  
   - Знаєш, баби вони такі. Спочатку заманюють у свої сіті, а потім буквально встромляють тобі ніж у спину. Не знаю, що в тебе було з тією дівчиною, але краще забудь. У мене теж була дружина.
  
   Привіз я її з глибинки, після одного з відряджень на південні родовища. Думав, покажу всю красу мегаполісу, познайомлю зі справжнім життям та й собі домашній затишок забезпечу на довгі роки. Так не тут було.
  
   Вона, стерво, пристосувалася до нового ситного життя, розумного себе відчула. Всезнаючою. Стала життя вчити. Потім у гул пішла, поки я на роботі пропадав. Їй, дуре, у її забутому богом містечку й не снилося стільки дядьків навколо. Стільки уваги, розумієш. Думала, зайвий раз відмовиш із черговим залицяльником у ліжко стрибнути, бо все як у казці пропаде наче дим...
  
   Дракон замовк, повністю несучи у спогади. Його затуманений погляд крізь скло кинувся кудись у темну порожнечу нічного неба.
  
   Подряпина на щоці вже затягнулася, являючи собою довгий червоний рубець, який напевно залишиться у вигляді чергового шраму на неголеному обличчі.
  
   - Ну і що далі? - з ввічливості поцікавився Лернор. Для себе ж він чудово усвідомлював, що тільки розмова може врятувати його від голодного непритомності. Голова вже й так слабо розуміла...
  
   - Дострибала. Одного прекрасного вечора, пристрелив я її, та ще двох її друзів. Вона вагітною виявилася...
  
   У результаті такий галас здійнявся. Мене потім півроку корпорація покривала. Мовляв, важливий працівник. Справа внутрішня. Самі розберемося і не лізьте у справи незалежної організації. Зрештою служба безпеки мегаполісу відстала, але сам знаєш, осад залишився...
  
   - Для успішного продовження політичних ігор у тендерних комісіях через мене всій компанії поставили умову. Або я сам зникну, або мені допоможуть, або можна забути про перші місця у всіх конкурсах.
  
   Тому керівництво почало мене періодично на західні кордони кидати. Часом у самий пекло. Думали, згину, але я живучи виявився. Тоді й пообіцяли, якщо твоя справа успішно до кінця доведу, все вибачать і очі заплющать. Зможу знову у Москві сидіти та папірці підписувати.
  
   Отже, можеш вважати, я особисто зацікавлений у результаті справи, тому й діставатиму з відповідним завзяттям.
  
   Лернору раптом стало зовсім погано, і він уже не зміг збагнути від чого. Чи то з голоду, чи від почутого, але терпіти він уже більше не міг. Відігрівшись і відчувши себе у безпеці, шлунок став гучним бурчанням вимагати від господаря їжу.
  
   - Довго до місця? Є полювання так, що хоч вашу гімнастерку гризі.
  
   - Ще годин п'ять, - відповів Дракон, ніби тільки в цей момент, згадуючи, що було в нього на плечах.
  
   Скинувши з себе тісну куртку Лернора, він попросив жестом повернути гімнастерку законному власнику.
  
   Зробивши обмін, Дракон дістав з-під крісла невелику металеву скриньку і відкрив її.
  
   - Якщо обслуговуючий вертоліт персонал не був надто ненажерливим, то тут мало залишитися дещо з недоторканних запасів. Лови!
  
   Лернор на льоту впіймав кинутий йому пакет із печивом і жадібно відкрив його.
  
   Відчувши в роті розсипчасте вівсяне печиво, що тане на мові, йому на якусь мить здалося, що він потрапив до раю. Як часом мало треба, щоб відчути себе повноцінно щасливою людиною.
  
   Швидко працюючи щелепами, він з побоюванням і сумом згадав Джуліану і той вечір випускників, на якому вони промовили той вирішальний тост. Тільки, на жаль, для кожного він був наділений своїм індивідуальним змістом.
  
   "За нове життя, Лернор..."
  
   Попереду на нього чекає Москва, черговий мегаполіс, як і все не схильний до руйнівних сил стихії, але зі своїми законами і невідомими ще звичаями.
  
   Ймовірно, там він знайде своє нове життя, а можливо навпаки швидку і позбавляє від нескінченних мінливостей долі смерть.
  
   - Що ж, час покаже, час...
  
  
  
   - РОЗДІЛ ЧЕТВЕРТИЙ :: WELCOME TO MOSCOW -
  
  
  
   Залишок шляху до Москви напівголодний Лернор безуспішно намагався забути сном. Занепокоєння, в яке він впадав, лише з натяжкою можна було назвати обіймами Морфея. Хибна грань між неспанням і світом мрій стиралася, не даючи йому заснути, але й не дозволяючи адекватно сприймати реальність. Цей болісний стан не залишав аж до самої посадки, позбавляючи хлопця можливості та бажання милуватися красою небаченого раніше мегаполісу.
  
   Перше, що відчув після приземлення, це зникнення вібрації салону кабіни.
  
   Усю дорогу Лернор намагався якомога зручніше прилаштувати на ній свою голову, але вдалося йому це лише в момент вимкнення двигунів літального апарату.
  
   Зрадівши такому приємному зникненню зовнішнього подразника, він, нарешті, почав провалюватися в сон, з якого його відразу грубо висмикнув Дракон, боляче штовхаючи в бік.
  
   - Вставай лежня!
  
   Лернор нерозумно заляпав очима, намагався якнайшвидше отямитися. Права частина голови страшенно хворіла, а очі не бажали бачити яскраве сонячне світло, що так рясно ллється через відкритий отвір виходу. Двері в кабіну пілота були відчинені навстіж. Крім нього і Дракона, що розкурив сигарету, в машині вже нікого не було.
  
   - Куди ж тепер?
  
   - На вихід. Куди ж ще, - його "друг" смачно сплюнув у отвір.
  
   Москва зустрічала їх теплим сонячним днем. Навколо злітно-посадкового майданчика під несподіваними поривами вітру зеленою кроною шуміли берези.
  
   Контрасти погоди, яких неможливо було звикнути, не переставали дивувати Лернора. З того самого моменту, як він залишив Вільнаріллін, його постійно кидало то в крижаний холод, то в травневу спеку.
  
   Сонце пестило його обличчя, змушуючи жмуритися не тільки від яскравого світла, а й від задоволення.
  
   Посадкове полотно, на багато кілометрів, що тяглося в різні боки, вражало своїми масштабами. У Лернор за спиною декількома рядами розташувалася величезна кількість транспорту - військового та цивільного.
  
   Кожна машина займала відведене їй на захищеному майданчику місце, відокремлене своїм пропускним пунктом.
  
   Деякий транспорт безшумно злітав, інші гамірно заходили на посадку. Сірі потоки людської маси, неначе маленькі річечки, що беруть свої витоки з літальних апаратів, минаючи запруди в місці пунктів контрольної перевірки, вливалися в потужний нескінченний потік людей, що поспішали на роботу, що розсіюється містом лише біля головного виходу.
  
   - Топай швидше. Нас уже чекають серйозні люди, - підштовхнув Дракон, поспішаючи Лернора у бік контрольного пункту. Таке повернення в реальність не довелося хлопцеві до душі, але він не заперечував.
  
   - Туди? - крутячи по боках головою, уточнив хлопець.
  
   На стільки вражений масштабами аеропорту він дезорієнтувався на новому місці. У цей момент, навіть самому собі, здавшись надміру розсіяним, Лернор змусив свідомість сконцентруватися.
  
   На пропускному пункті їх зустрів Дмитро, розгонистими жестами, щось доводячи молодому і завзятому прикордоннику.
  
   - ...Що значить, перепустка прострочена? Я його лише перед вильотом продовжив. Мені сказали, що повернутися зможу ще старим.
  
   - На жаль, я не можу вас впустити. - уже вкотре твердив прикордонник.
  
   Чи то через агресивний погляд Дмитра, який закипає до стану кинути все і кинутися на свого кривдника, чи через сорому за бажання отримати хабар, чиновник ховав очі під козирком кашкета.
  
   - Що тут відбувається? - втрутився Дракон, - Знову мегаполіс своїх не пускає?
  
   - Ми б раді, тільки документи не в порядку, - прикордонник косо подивився на Дракона, намагаючись навскідку визначити важливість персони, що намалювалася.
  
   - Дімо, та дай ти йому на лапу, а скаргу потім напишемо, - спокійно сказав Дракон.
  
   - Але! Але! Але! - обурився прикордонник. - Зараз залучимо вас за спробу дати хабар посадовцю, що перебуває при виконанні службових обов'язків.
  
   - Бач, як защебетав! Ні, шановний, - спокійно продовжив Дракон, роблячи вираз обличчя сумним.
  
   На підтвердження його спокійної, але зловісної загрози на виході з контрольного пункту з натовпу виділилися двоє у формі співробітників військової розвідки мегаполісу. Її темні тони, строгість і похмурість мало чим відрізнялися від подібного типу мундирів в інших захищених містах по всьому світу.
  
   Мегаполіси, на відміну від міст "нічийних" земель, мали не лише власні служби правопорядку, внутрішньої безпеки та інших силових структур. Особливо великі їх, а як і регіональні об'єднання, мали власної армією і космофлотом. Ці структури, на відміну від видобувних корпорацій, представляли їх інтереси у світовому та космічних масштабах. Озброєні передовими технологіями та надновою зброєю, армія та космофлот були першопрохідцями у зоряному просторі та своєрідним стримуючим фактором в очах конкуруючих міст-держав на землі.
  
   Один із військових привітно змахнув рукою.
  
   Прикордонник помітив цей жест і швидко повернув документи Дмитру,
  
   - Проходьте, - він був стислий як ніколи, задкуючи, немов рак, у темряву своєї будки.
  
   Дракон зловтішно блиснув очима, і заклацнув, наручники, що казна-звідки з'явилися в нього в руках, на зап'ясті Лернора.
  
   - Це ще навіщо? - більше здивувався, аніж обурився хлопець.
  
   - Щоб випадково в натовпі не загубився, - зло посміхнувся Дракон, приковуючи його другим браслетом.
  
   "З тобою, навіть якщо захочу, не загублюся, блін." - даючи волю думки, ледве притримав мову хлопець.
  
   У такому стані вони пройшли контрольний піст і, обмінявшись з привітаннями, влилися в бурхливий людський потік.
  
   Бурхлива річка громадян різних видів, кольорів і фарб несла їх з аеропорту до міста. Крок ліворуч, крок праворуч і будь-якого з них могло в мить віднести зустрічною людською течією.
  
   Упираючись у широкі спини військових, їхня компанія намагалася не на крок не відставати від супроводжуючих.
  
   Наче криголамки, що прокладають шлях у вічних льодах льодовитого океану, два військові розвідники, вперто ломилися крізь натовп. Вони безжально працювали потужними ліктями, викликаючи жахливе обурення у тих, кому довелося опинитися на шляху проходження картежу. Там, де не допомагав лікоть, йшло посвідчення. Не один із супроводжуючих не гребував збільшувати його ефективність за допомогою добірного російського матюка.
  
   Міцно прикутий наручниками до руки Дракона, Лернор, щоб не отримувати дискомфорту від тисняви, намагався налаштувати себе більш позитивно.
  
   Розслабившись, він просто плив за течією, не роблячи зусиль, щоб утриматися на ногах. Його й так підпирали з усіх боків, а Дракон уперто тягнув у відомому тільки напрямі.
  
   У такому русі була своя краса. Можна було невимушено стежити за тим, як спритно орудують кишенькові злодії, вивчати змучені особи, які поспішали на роботу громадян і безтурботно посміхатися особинам жіночої статі. Він розслабився, намагаючись не думати ні про своє майбутнє, ні про невеселе сьогодення і навіть не про те, як жахливо зараз виглядає збоку.
  
   Прокинувся він лише на станції підземки "Прибалтійська", несподівано прийшовши до тями біля краю перону.
  
   Вогкість і прохолода, поступово приводила Лернора до тями, заспокоюючи головний біль. Але якщо внутрішні неприємні відчуття починали покидати його, немов за законом підлості з'являлися нові - зовнішні.
  
   Щойно з'явилося світло в кінці тунелю, натовп, що був позаду, давлячи на п'яти, з надією подався вперед. Так наполегливо і так стрімко, ніби це був не звичайний поїзд, що прибуває, а світло надії в маленькому темному життєвому тунелі кожного з потенційних пасажирів.
  
   Можливо, так воно і було, для тих, хто спізнювався на роботу або важливу для кар'єри зустріч, але були і ті, кому це світло зовсім нічого не означало. Але знаходилися ці "щасливчики" чомусь ближче за всіх до краю перону.
  
   - Гей! Легше! - заревли пасажири, що стояли біля небезпечної розділової риси.
  
   Всі вони не на жарт злякалися за своє життя. Ці люди не хотіли бути послужливо скинутими на рейки, що прибуває поїзда. Таким чином, навідріз відмовляючись, перетворити "рятівне" світло, що наближається для когось, в останнє, але ефективне вирішення всіх невирішених проблем. Вжик, Вжик - справа в капелюсі, а тіло в трупному мішку. Просто і зі смаком. Щоправда, трохи збоченим.
  
   - Куди ж ви прете, нелюди!?
  
   - Йдіть на ... ! Харе штовхати!
  
   - Іроди, все ж таки поїдемо!
  
   Але були й ті, хто, навпаки, вперто мовчав, роблячи рішучі кроки вперед. І, чи то жалість до цих дурнів, чи то заздрість до їхньої впевненої рішучості двома кроками звести рахунки з життям, змушувала мешканців підземки, що оточували їх, в останній момент вистачити потенційних самогубців і відтягувати назад на безлопаткову відстань.
  
   - Куди!?
  
   - Живи, дурню!
  
   - Дякую скажи!
  
   Натовп, живучи і страждаючи, наче єдиний організм в одну мить демонстрував свою роз'єднаність і згуртованість. Один за всіх та кожен сам за себе.
  
   Так, під гучний стукіт коліс, шумно і ефектно, прибув перший поїзд і обдав усіх, принесеним по п'ятах із темного тунелю, прохолодним вітерцем.
  
   Життя на секунду зупинилося, але це була лише одна, ледь помітна секунда. Рівно стільки тривала безмовна пауза до моменту відкриття дверей поїзда.
  
   - Це не наш поїзд! - крізь хаос прокричав Дракон, висмикуючи Лернора на височину.
  
   - Як не наш? - не зрозумів хлопець, зовсім не розуміючи, про що йдеться.
  
   Поруч уже розташувалися всі інші члени їх невеликої екскурсії, нервово курячи і спостерігаючи, як починалася посадка.
  
   Тут справді було на що подивитись.
  
   Чи не посадка на поїзд, а справжній штурм. Стінка на стіну, пасажири-залишачі, схльоснулися з переважаючими силами тих, хто бажав негайно сісти на поїзд.
  
   - ...Якого хрону, ви змінили розклад? - кричав у переговорний пристрій старший із розвідників. - ...Мати вашу, начхати я хотів на те, що машиніст захворів. Ви що автоматичний поїзд запустити самі не можете? Та вас за такий бардак під трибунал віддати мало... Не вперше вже! То раніше, то пізніше...
  
   Далі Лернор слухати не став, з жахом оглядаючи, що робився внизу бедлам.
  
   Десь у хвості поїзда на пероні почалася бійка. Ревіли діти, благим матом кричали жінки, але, раптово, все припинилося в мить, ніби за помахом палички невидимого диригента.
  
   Разом із зачиненими дверима поїзда, що рушив з місця і набирає швидкість, зникла і основна причина неподобства.
  
   Дивно було те, що ніхто не постраждав, а платформа так само швидко спустіла, як берег під час відпливу. Лише на тому місці, де сталася бійка, інтенсивно орудували кийками правоохоронці.
  
   Щільним кільцем заслонивши нещасних від цікавих поглядів, вони ліниво піднімали і опускали символи своєї влади.
  
   Пройшло не менше трьох хвилин, перш ніж нова людська хвиля знову заповнила всі порожні місця на пероні. Відновлений пейзаж, як і перед першою посадкою, викликав у Лернор відчуття дежавю.
  
   Навіть на місці, де сталася бійка, було вже складно розібрати, що відбувалося в даний момент.
  
   Через деякий час із тунелю знову почувся стукіт коліс.
  
   Натовп знову схвилювався і насторожився, мов голодний звір, і лише з деякими варіаціями повторив усе те, що Лернор уже бачив одним поїздом раніше.
  
   Критий сірий поїзд із шипінням загальмував на станції. Всім своїм виглядом та незвичайністю розлякуючи перші дві шеренги пасажирів. Вони довільно почали вдавлюватися в людську масу за собою. Наслідував, здавалося б, нескінченний потік матюків у відповідь і відчайдушний опір такому несподіваному руху.
  
   - О! А ось це наш поїзд, - зауважив Дракон.
  
   - Наш то наш, - пробурчав другий розвідник, - Чекаємо, поки натовп розженуть.
  
   - А з самого початку іншим способом нас доставити ніяк не можна було? - уїдливо поцікавився Дракон.
  
   - Ти що перший раз у Москві? - посміхнувся старший розвідник, і, піднісши мікрофон до рота, гаркнув, звертаючись до вже невидимого співрозмовника. - Очистіть головну частину поїзда!
  
   Відчинилися двері і на перон висипали солдати внутрішніх військ, дружно стукаючи по бетону важкими підошвами. Швидко шикуючись у шеренгу, вони безжально стали пробивати дорогу прикладами.
  
   Натовп, уже не тільки як голодний, але тепер уже й поранений звір заревів від болю, жаху та обурення і став повільно тіснитися, здаючи зайняті позиції.
  
   У солдат полетіло різноманітне металеве сміття, в такій кількості, начебто кожен із пасажирів вважав своїм обов'язком носити при собі щось важке та зайве.
  
   У відповідь тут же пролунала пара-трійка пострілів, і людська маса з криками жаху стрімголов стала ломитися геть зі станції, зносячи загорожі та лавки.
  
   У своєму прагненні якнайшвидше пробитися до рятівного виходу на поверхню, люди штовхали і давили один одного. Рух солдатів різко прискорився, а платформа знову майже спустіла.
  
   Лише правоохоронці, безпристрасно за ноги і руки стали відтягувати тіла задавлених, застрелених і просто знепритомніли пасажирів у розташований неподалік пункт першої медичної допомоги.
  
   Старший розвідник спритно зістрибнув з височини і підійшов до найближчого сержанта. Вони швидко обмінялися фразами і розвідник махнув рукою іншим.
  
   Коли вони зійшли на поїзд, його двері зачинилися.
  
   Збройний ескорт залишився на пустельній платформі.
  
   - Вони нам не знадобляться, - сказав старший розвідник. - Поїзд доставить нас прямо в бункер.
  
   - А як же керівництво нашої компанії? - поцікавився Дракон.
  
   - Вони вже чекатимуть на вас. Якби не накладка з ескортом від самого аеропорту та поїздом, ми б прибули раніше.
  
   Дракон, задоволений відповіддю, повернувся до Лернор і прошепотів:
  
   - Зараз, хлопче, врахуй. Якщо вся твоя історія з можливістю видачі нам інформації частинами, виявиться блефом. За наслідки я не ручаюся. Я тебе взяв до Москви, тим самим зробивши перший крок зі свого боку, тепер твоя черга...
  
   Він поклав руку на кобуру, ясно даючи зрозуміти, що має на увазі.
  
   Лернор відразу схвилювався, ловлячи себе на думці, що починає метушитися і переживати вже з будь-якого приводу.
  
   Хоч він і був упевнений у можливості віддаленого доступу, але ніколи не намагався входити до глобальної мережі, користуючись Московськими мережами та їх супутником. Нехай вони будуть навіть у розпорядженні військової розвідки. Після побаченого бардаку та їхніх невеликих "накладок" він майже не сумнівався у можливому виникненні проблем зі зв'язком.
  
   - Про що ви там шепочіться? - Поцікавився другий розвідник, - Хлопець, Дракон тебе вже встиг проблемами свого особистого життя завантажити?
  
   Обидва військові вибухнули гучним реготом. Начебто тема життя Дракона була настільки побитою, а сама його особистість такою смішною.
  
   Дракон, одразу подивився на свого помічника, і Дмитро різко відвівши погляд, став стежити за ліхтарями, що проносилися, освітлення підземного тунелю. Він вміло пригнічував вираження всіх можливих видів емоцій на обличчі.
  
   Нарешті, коли регіт військових вщух, розвідник вимовив уже серйозніше.
  
   - Не вір, сказаному. Все набагато гірше.
  
   Що, він хотів цим сказати, Лернор так і не зрозумів, тому що в цей момент тема перестала бути актуальною. Їхній броньований підземний потяг сповільнив хід, і голосно свистячи гальмами, зупинився біля напівпорожньої та добре освітленої платформи.
  
   - Давайте вперед. Повз охорону і потім уздовж синьої лінії, - махнув рукою старший розвідник.
  
   - А ви, Федю? - спитав його Дракон.
  
   - Нам там нічого ловити, - відповів розвідник, явно невдоволений тим, що його назвали на ім'я.
  
   "Цікаво. Дракон це ім'я чи прізвисько?" - Встиг подумати Лернор перед виходом. - "Занадто грізно, для нього, хоча і без жорстокості цієї людини звинуватити не можна."
  
   Двері зі свистом зачинилися і потяг, став віддалятися, залишаючи трійцю серед військових, що снували туди-сюди, з папками, зброєю, ящиками та іншим приладдям невідомого призначення.
  
   Суєти було менше, ніж на пасажирській станції, але порядку не було навіть тут.
  
   Поки вони йшли до входу в коридор, що знаходився під "пильнім" наглядом двох сонного і пом'ятого вигляду охоронців, дорогу їм перебіг напівголий військовий у шортах-хакі та шльопанцях на босу ногу.
  
   З перекинутим через плече рушником, голосно шльопаючи і не зменшуючи кроку, він ретельно чистив зуби на ходу.
  
   "Мабуть, вони тут не лише працюють, а й сплять прямо на робочому місці". - При всій нестандартності неголеного виду військового, Лернор помітив у його очах, мабуть більше здивування тому, що він зустрів тут новеньких, ніж тому, що гості розглядають його з таким інтересом.
  
   "Та й гості до них не так часто люблять...",
  
   Дракон на ходу недбало помахав перед охоронцями своїм документом, ті лише мляво, майже синхронно, махнули рукою - "Йди мовляв, і так тут усі свої."
  
   Рух уздовж синьої смуги по хитромудрому, що не сприяє логіці у своїх розгалуженнях, коридору, виявилося нудним і непримітним. Назустріч більше нікого не траплялося. Відсутність людей і хор їхніх власних гулких кроків, гучним луною гучно лунає під склепіннями коридору, негативно впливали на психіку Лернора. З кожним новим кроком йому ставало все страшніше. Начебто вони були чимось останнім, що особливо запам'ятовується в його житті.
  
   Зрештою, він упіймав себе на думці про те, що просто зайво накручує сам себе на тему небезпеки за власну шкуру. І так уже сталося достатньо, щоб просто звикнути до дихання смерті за плечем, а мабуть, точніше, навіть у лоб.
  
   Подальше планомірне залякування самого себе до відчуття холоду у всіх кінцівках було перервано несподіваним прибуттям на місце.
  
   Широкі, двометрові, двері великої ширини і міцності, що раптово виникли за черговим поворотом, перегородили вхід у бункер.
  
   Як антипод їй, немов витончений жарт начальства, на вході чергував худий вартовий. Таких часто за очі називали просто і ясно - метр у касці.
  
   - На вас уже чекають, - повідомив карлик грубим басом, який зовсім не поєднувався з його фігурою.
  
   - Дімо, спонукай тут. Якщо треба буде, покличу, - наказав Дракон своєму мовчазному товаришеві, вказуючи на кілька стільців та журнальний столик неподалік.
  
   Підлеглий лише коротко кивнув у відповідь і покинув їхню компанію.
  
   У цей момент, вартовий, здійснивши "магічні" маніпуляції з пультом замку, змусив широкі стулки безшумно роз'їхатися в різні боки та звільнити прохід.
  
   Вони увійшли в сутінки величезного приміщення з самотнім круглим столом. Освітлення було налаштоване так, що фігури п'яти невідомих, які сиділи по той бік, були ретельно затемнені, і виглядали лише як об'ємні тіні. Розглянути кого-небудь із присутніх неможливо.
  
   Двері з ясним клацанням зачинилися за спиною - даючи зрозуміти, що назад дороги більше немає, і не буде.
  
   - Ну, що хлопець, сідай і підготуй, що обіцяв, - Дракон, не поспішаючи, почав відкривати браслет кайданків. Неподалік Лернора з невидимого під стелею проектора була спроектована об'ємна голограма терміналу монітора, а на сірій матовій поверхні столу червоним загорілися звичні клавіші клавіатури. Від подиву хлопець навіть розкрив рота. Такі технології були доступні небагатьом.
  
   Коли він сідав до проекції, Дракон, ховаючись у темряві, вже встиг посісти своє шосте місце навпроти.
  
   Нахилившись до сусіда, він щось нашіптував йому на вухо. Перед кожним із присутніх один за одним виникали у повітрі аналогічні напівпрозорі екрани.
  
   "Отже, стежити надумали", - примружив очі Лернор, все ще не торкаючись клавіатури. Йому не дуже хотілося у всіх на очах входити в свою систему, тим самим, залишаючи в поточних записах всі паролі і здаючи себе з тельбухами.
  
   - Отже, пане Лернор, - нарешті звернулася до нього найближча до Дракона тінь невідомого. - Як ви зрозуміли, ми згодні укласти угоду з вами на ваших умовах. Нас уже присвятили до деталей.
  
   І тиша.
  
   Лернор трохи розгубився, але, згадавши слова Дракона в поїзді, наважився поставити запитання.
  
   - З чого ви хотіли, щоб я почав?
  
   - із базових відомостей. Так би мовити із вступу.
  
   "А я б вам ні більше і ні менше не зміг би надати" - похмуро промовчав хлопець, розуміючи, що він насправді не готовий до видачі інформації рівними частинами.
  
   Тільки пароль, яким він користувався для завантаження невеликої частини інформації до себе в офіс, міг виручити в даний момент.
  
   Надіславши запит, він на дивина оперативно з'єднався з супутником.
  
   Намацавши, пульсуючий немов маяк, сигнал свого сервера, Лернор викликав програму запуску в локальну віртуальну пам'ять, відразу відсікаючи з'єднання, що виникло. Наступний динамічний сигнал маяка прийде через інші адреси, протоколи та шлюзи, за винятком усіх відомих хлопців способів можливого прослідковування його електронного шляху.
  
   Така секретність рятувала його від визначення фізичного розташування сервера.
  
   Черговий маяк забере введений пароль допуску до демонстраційної програми та з'єднає їх через заплутаний шлях по всьому світу. У нього буде лише п'ятдесят дев'ять секунд, щоб завантажити необхідні дані або їхню частину, щоб його не встигли простежити.
  
   Потім автоматичне від'єднання.
  
   Природно, за хвилину він нічого не встигне, але завантажена у віртуальну пам'ять програма, була налаштована саме так. Вона дозволяла лише десять послідовних з'єднань програми з сигналом сервера, що виходить на неї. Потім доведеться знову відловлювати маяки і завантажуватись заново. Разом він мав лише неповних десять хвилин доступу до демонстраційної частини сервера.
  
   "Боже, як вони все ускладнили", - посміхнувся Лернор, гордий власною системою захисту електронних даних.
  
   "Бути за кілька метрів, від сховища, володіти паролем, і так балатися". - Але, тим не менше, він дякував Богові за такий щасливий збіг обставин. Тільки завдяки їм, він був все ще живий і навіть в змозі диктувати умови сильним цього світу.
  
   Очікуваних проблем зі зв'язком не виникло, а швидкість викликала повагу і подекуди навіть подив.
  
   Лернор по черзі завантажив усі дев'ять частин демонстраційного файлу та поєднав їх у єдине ціле. За замовчуванням, сервер завжди надсилав лише те, що було свиснуто зовсім недавно. Тобто найсвіжіше.
  
   Тому Лернор не сумнівався, що пересилає саме ті дані, за які вже багато хто заплатив своєю шкурою.
  
   Всі його маніпуляції чітко відбивалися на зображеннях, що проектуються, перед людьми в погонах. Тому пекуче бажання побачити, нарешті, що ж крилося під грифом "головної таємниці" Вільнярільського мегаполісу неприємно перемішувалося з відчуттям того, що хтось постійно дивиться йому через плече.
  
   "Завантажити десяту частину?" - Запропонувала програма, - "У вас залишилася остання хвилина з'єднання"
  
   "Що за десяту частину?" - не зрозумів Лернор, закусивши верхню губу - "Демонстраційні версії не займали більше часу, ніж вісім чи дев'ять з'єднань. Але раз вже пропонуєш... Ішли".
  
   Десятий файл архіву нічим не відрізнявся від дев'яти попередніх, якщо тільки... Раптом Лернора осяяло.
  
   "Ха! Це ж програма-хробак!" - Ледве стримуючи посмішку, він приєднав останню частину до основного файлу, готуючи його до запуску.
  
   Користуючись послугами демо-підключення лише зі свого офісу, він зовсім забув, що включив в опціях сервера до кожного нового пакету інформації, що висилається на невідому електронну адресу, прикріплювати в додаток програмку-злодюжку.
  
   І все це на той випадок, якщо доведеться так непередбачено запускати демонстрацію на чужому комп'ютері.
  
   Лернор вразився своєму кримінальному таланту, який, на жаль, поки що ні до чого доброго так і не привів, але вже подавав величезні надії.
  
   Його охопили моторошне збудження та страх.
  
   Він знаходився в одному кроці від запуску не лише програми з демонстраційною частиною інформації, а й чергового хробака, що активізує викачування всіх даних із мереж військової розвідки Московського мегаполісу.
  
   "Якщо дізнаються - точно вб'ють." - застиг він у задумі, - "Хоча ні. Не уб'ють, а в мене буде зайвий козир, що гарантуватиме мені безпеку"
  
   Лернор на якусь мить повернув собі давно втрачене відчуття, яке можна порівняти лише з синдромом бога.
  
   Розправивши плечі, він швидко стукнув за місцем на столі, де світилося слово "Запуск".
  
   Тільки зараз, коли запущений процес уже не можна було зупинити, на нього наринули сумніви і навіть певне жаль про скоєне. Але навіть цей невеликий негатив не був порівняний з тим, що переповнює почуттям легкої дитячої радості від того, що йому знову когось вдалося надути.
  
   "А вони, дивлячись на екран, навіть нічого й не зрозуміли. Ай та я! Ай та сукін син!", - подумав Лернор, досить потираючи руки.
  
   - Усе. Зараз відбудеться запуск і зможете почати ознайомлення.
  
   - Добре, - озвався вже інший незнайомець, - Вас проводять.
  
   - Куди? - занепокоївся Лернор, злякавшись, що його розкусили.
  
   - Вам покажуть, - широкі стулки з шипінням розімкнулися, і в проході одразу здався, що вже чекав на нього "метр".
  
   Лернор не хотів іти. Йому самому був цікавий вміст, що вже виводиться програмою на екрани.
  
   - Ееєе..., - він спробував вказати на проекцію.
  
   - До зустрічі, пане Лернор.
  
   Охоронець узяв його за руку та витягнув у коридор.
  
   Опинившись за межами зали, хлопець все-таки знайшов у собі сили, щоб стримати одночасно свій запал занепокоєння і цікавість.
  
   Як тільки стулки двері зачинилися, він ривком звільнився з чіпкої хватки "метра" і поглядом дав зрозуміти, що цілком може пересуватися самостійно.
  
   Дмитро, що сидів з журналом у руках, проводжаючи веселим поглядом, встиг нагородити хлопця усмішкою.
  
  
  
   Їхня подорож величезною підземною базою тривала вже досить довгий час. І коли Лернору, нарешті, набридло блукати нескінченними коридорами і повними залами з зануреними в роботу людьми, він зважився звернутися до охоронця, що йде попереду:
  
   - Послухайте, і довго нам тут ще кола нарізати?
  
   - Скоро будемо на місці, - не озираючись, відповів той, помахаючи руки паралельно вітаючи, що сиділи за склою перегородкою дівчат у формі. Ті, на мить відірвавшись від своїх терміналів, весело замахали у відповідь. На Лернор на його жаль, ніхто з них не звернув жодної уваги.
  
   "Мда. Малий та удал. І що вони в ньому таке знайшли? Ех, жіноча психологія - темний ліс, краще навіть не пробувати в нього потикатися"
  
   За черговим сходовим прольотом, який говорив про те, що ця розгалужена підземна структура не обмежувалася одним поверхом, конвоїр несподівано згорнув і зупинився перед зеленими дверима.
  
   Її сестри близнюки тяглися вздовж обох стін у невідомій кількості.
  
   - Прийшли. Заходьте. - Він відчинив двері.
  
   - І що далі?
  
   - Розташовуйтесь, відпочивайте. Тобто чекайте, поки за вами прийдуть. Двері я залишу відчиненими, але не надумайте виходити. Тут скрізь датчики стеження, - "метр" обвів навколо голови своєю короткою ручкою, - Зайвий крок "не туди" і... одним словом... не виходьте.
  
   - Ясно, - підтвердив Лернор, з цікавістю оглядаючи кімнату.
  
   Низькі стелі, м'яке і надзвичайно зручне на вигляд ліжко біля лівої стіни, невеликий столик з вогнетривкого пластику, шафа, вбудована в стіну - скромне оздоблення кімнати, ймовірно призначеної для відпочинку персоналу в обідній годинник.
  
   "Хмм, обідній годинник"
  
   - А як щодо чого-небудь перекус...ть...
  
   Захоплений вивченням інтер'єру, Лернор навіть не помітив, як його маленький супроводжуючий швидко втік за дверима, що безшумно зачинилися.
  
   Підійшовши до неї, хлопець смикнув за ручку. Його не обдурили. Чи не замкнена. Отже, застереження не виходити коридор, швидше за все, мало під собою реальну основу. Що ж, залишалося тільки зручніше розташовуватися.
  
   Провівши невелике дослідження свого нового притулку, за шафою Лернор виявив душ і клозети, елегантно розміщені на площі майже в два квадратні метри.
  
   Цікавість також завела його в шафу, де він знайшов акуратно складеними три сорочки з товстого і грубого матеріалу, а також подібного типу штани сіро-зеленого кольору. У нижньому кутку не дуже естетично виглядав забутий кимось дірявий носок.
  
   У розташованому поруч ящику для взуття він знайшов його другого друга, а так само пару нових шкіряних високих армійських черевиків, таких самих, які він бачив на Драконі і його супутниках. Взуття було нове і тішило око своїм розміром.
  
   - Сорок третій. Якраз на мене.
  
   Ідея переодягтися виникла не відразу, а лише під час прийняття теплого, але твердого душа.
  
   Довго із задоволенням масажуючи голову під струмками, що стукали по потилиці і шиї, Лернор упирався лобом у холодну плитку стіни.
  
   Волосся все частіше залишалося в нього на долонях, начебто добровільно вирішило покинути його погану голову. Давалася взнаки доза радіаційного опромінення, отримана при прогулянках рідним містом.
  
   Лернор змивав їх стільки, поки, нарешті, порідшала шевелюра, виявила бажання залишитися з ним ще на якийсь час.
  
   Особливого розладу від втрати волосся, Лернор не відчув. Він уже звик до періодичних линьок з самого дитинства. Скільки б вони не линяли, все одно виростали знову.
  
   Думки, що немов прибували на станцію поїзда в тунелі свідомості, приходили і вирушали так само швидко. Вони були різні, але не одна з них у цей момент не хвилювала його більше, ніж мрія про звичайний нормальний сон і присвоєння знайденої в шафі чистої білизни.
  
   Нарешті, загарбницьке рішення було прийнято і, залишивши струмені шумливої ​​води, Лернор голяка знову заглянув у шафу.
  
   Підібравши з трьох сорочок найкращий розмір і відкинувши її через плече на ліжко, він швидко витерся рештою.
  
   Тільки зараз обернувшись, він помітив на подушці вчетверо складений рушник. Посміхнувшись, своєї непередбачливості та варварського ставлення до речей, хлопець заспокоїв себе простим висловом:
  
   - Не моє, не шкода.
  
   Сяк-так натягнувши штани і одягнувши сорочку, Лернор скомкав свою стару білизну. Свої лахміття та мокрі сорочки він перетворив на одну велику грудку і кинув його в дальній кут.
  
   Знову вийнявши з коробки черевики, він, щиро милуючись своїм новим придбанням, акуратно поставив їх поруч із ліжком, при цьому Лернор звернув увагу на маленькі кнопочки на ніжці столу.
  
   Пригнічуючи в собі чергову песимістичну припущення про секретний механізм самознищення кімнати в ніжці столу, хлопець натиснув на всі три кнопки відразу.
  
   - Ух ти!
  
   На столі зненацька з'явилася кольорова проекція меню.
  
   На перший погляд Лернор нарахував близько двадцяти найменувань, з яких, судячи з миготливого нагадування ліворуч, можна було вибрати не більше трьох. Вважаючись прихильником здорової їжі, особливо якщо вона надавалася нахаляву, хлопець майже не замислюючись, вибрав овочевий суп, салат з море продуктів і компот.
  
   З іншого боку, можливо, це останнє, що він з'їсть.
  
   "Яка ж це тоді халява? Якщо інших альтернатив немає, то будь-яка безкоштовна річ, у його становищі, просто неминуча потреба"
  
   Лернор зауважив, що розмірковує про близькість свого кінця з якоюсь байдужістю та відмовою. Начебто не про себе зовсім. Вірніше, про себе, але вже у третій особі.
  
   Ці погані думки, немов хмари, були прогнані геть.
  
   - Ніфіга собі, - продовжив дивуватися він, коли з отвору, що утворився в стелі, закріплений на сталевому розсувному щупі, до нього плавно опустився скляний міні-бар.
  
   - Оперативно, проте, - відчинивши дверцята, він знайшов усередині своє приємно пахнуче замовлення, - Могли б і подвійну порцію зварганити.
  
   Як тільки він вийняв тарілки та кухонне приладдя, щуп так само плавно знову зник під стелею.
  
   Швидко задовольнивши, загострене їжею почуття голоду, Лернор мрійливо розтягнувся на ліжку. Набитий шлунок приємним вантажем тиснув на уявну сонну залозу, тому хлопець навіть не помітив, як солодко заснув.
  
   Йому снилися нескінченні зелені коридори і нанороботи, що снували по них. Вони віталися з ним, простягаючи свою металеву лускату лапу. Але чому саме вони і чому таких великих розмірів він пояснити не міг.
  
   Навколишня незграбність коридорів стала поступово згладжуватися, з кожним новим кроком набуваючи страшного червоного відтінку. Щось живе було у цих стінах. Вони скорочувалися, наче не з бетону, та якщо з м'язової тканини.
  
   Нанороботи траплялися дедалі частіше. Вони чистили зубними щітками стіни та драїли підлогу.
  
   "Причому тут зубні щітки?" - подумав Лернор, намагаючись зрозуміти, що з ним відбувається. Але й зараз ніхто не взявся йому пояснювати.
  
   Він продовжував іти вперед.
  
   Механізмів ставало все більше, а самі вони все менше, поступово перетворюючись на рій бджіл у своєму вулику. Лернор дбайливо переступав цих роботяг, швидше за побоювання бути поміченим ними, ніж через пошану до них і небажання порушити хід робіт. Але невдовзі ставити ноги було вже нікуди.
  
   Коридор перестав бути коридором. Це була жива кривавого кольору маса, вкрита щільним шаром металевих істот, що рухалися. Простір навколо більше був схожий на кров'яну судину зсередини, і як тільки Лернор про це подумав, за спиною пролунав наростаючий шум води.
  
   Він озирнувся і обмер.
  
   Заповнюючи все догори, часом навіть змиваючи механізми, що міцно сиділи на стінках, на нього мчав потік кров'яної плазми. Наче хтось відкрив невидимий шлюз і вирішив миттєво затопити все і вся.
  
   Не розбираючи, що в нього під ногами, нещадно давлячи і ламаючи крихітні тільця механізмів, Лернор кинувся тікати геть від потоку. Але не встиг він зробити й десяти кроків, як його збив з ніг переслідуючий по п'ятах струмінь.
  
   Хлопця закрутило та закрутило. Червона пелена затулила очі. Лернор намагався дихати, але у легені проникала липка рідина. У роті ясно відчувався смак... нафти.
  
   "Причому тут нафту?" - не зрозумівши чергової логіки, Лернор різко прокинувся, виявивши у себе під щокою неприємно мокру від слини, що стікає з рота, подушку.
  
   - Прокинувся, нарешті, - тільки зараз хлопець відчув запах сигаретного диму.
  
   На відсунутому ближче до дверей столику сидів Дракон, і затягувався вже не першою сигаретою. Інші недопалки мирно лежали на дні однієї з порожніх тарілок.
  
   - Бачу, ти тут уже як удома освоївся.
  
   Лернор сів. За дружнім тоном Дракона і фактом, що його не стали будити, він припустив, що "його" питання було вирішено керівництвом позитивно. Але щоб остаточно розсіяти всі свої сумніви, він набрався духу і спитав.
  
   - Ну що? Жити буду?
  
   - Будеш, довго і щасливо, поки смерть не розлучить тебе з корпорацією, - Дракон помахав мокрим і зім'ятим повісткою, на якому красувався підпис Лернора.
  
   "Не добре по чужих кишенях лазити", - подумав хлопець.
  
   - Значить, те, що я вам надав, влаштувало твоє начальство?
  
   - Так. Влаштувало. І не тільки моє, - буркнув Дракон, пускаючи чергове кільце диму в стелю. Примудрившись у своїй зробити це через праву ніздрю.
  
   - Керівництво мегаполісу настільки було вражене твоїми здібностями струсити сигнал електроніки в останній момент, що навіть хотіли тебе взяти в свій штат фахівцем.
  
   "Так і знав, що ці роки намагатимуться вистежити місце розташування сервера. Радий, що поперхнулися, гніди. Приємного їм апетиту!"
  
   Лернор непомітно посміхнувся, косим поглядом стежачи за черговим успішним димовим кільцем Дракона, випущеним через ліву ніздрю.
  
   - Вони так нічого і не домоглися, дізнавшись, що місце розташування сервера десь у Європі. Вимушений визнати - два нуль на твою користь, хлопче. Якщо тобі й далі так везтиме, то далеко підеш...
  
   - Ну і що там із роботою? - перебив міркування Дракона Лернор.
  
   - Та нічого. Зрештою вирішили, що місце тобі в корпорації. Тим паче дотримуючись всіх юридичних формальностей. Хоча, спочатку плювати вони на це хотіли... - Дракон знову затягнувся і встав, - але наш Віпхантер був крутий як пасхальне яйце.
  
   - А далі?
  
   - А далі, піднімай свій зад із ліжка. Хвилину тобі на збори і вибиратимемося звідси, курсанте. На тебе чекають великі справи в доблесній армії "Нашої" корпорації.
  
   - Як зрозуміти нашій? - Лернор швидко зав'язав черевики і підвівся.
  
   - Назва така, - пояснив Дракон і клацанням пальців відправив недокурок кудись за шафу.
  
   Лернор навіть не сумнівався, що той прицільно приземлився в унітаз.
  
   - Мабуть, - продовжив Дракон, відчиняючи двері, - Згодом вона, можливо, стане частиною тебе, і зрозумієш філософський сенс назви. Хоча, хрін знає, справді, навіщо її назвали саме так...
  
   Опинившись у коридорі, вони попрямували в протилежний бік, звідки привели Лернора.
  
   - Коли, я повинен надати другу частину інформації?
  
   - Коли скажуть, тоді й даси, але судячи з того, що ти зараз звалив на їхні голови, протягом місяця тебе не чіпатимуть. Жаль, за цей час я не зможу тебе в бій кинути, а то помреш і бац... - Дракон ляснув себе по кишені, - ...накрився ресурс.
  
   - А ти тут до чого? - Лернор рішуче перейшов на "ти"
  
   - А мене до тебе нянькою приставили. Козли, млинець, - Дракон сплюнув прямо на стіну, - Думав, прозвітую, реабілітуюсь, забуду про всі ці ігри шпигунські. Так ні. Поки ти їм, хмире, всю інформацію не здаси, я тебе мало не охороняти повинен. Абсурд!
  
   "Значить треба подумати, як розтягнути цю справу, на якомога більший період" - подумки посміхнувся Лернор.
  
   - Чого либишся? - зло подивився на нього Дракон, - Ти не радуйся. Багато хто підтвердить, що зі мною це гірше ніж без мене, точніше, якнайдалі від мене.
  
   Хлопець відразу став серйозним, але стримувати посмішку давалося йому нелегко.
  
   - Я ж тебе так дістану, що ти їм сам побіжиш всю інформацію здавати заздалегідь, щоб мене позбутися.
  
   "Дякую що заздалегідь попередив. Постараємося зробити і твоє життя не особливо привабливим"
  
   Вирішив Лернор, коли вони, пройшовши двох вартових, несподівано опинилися на пероні підземної станції.
  
   Вона виявилася набагато меншими розмірами і впритул була заставлена ​​ящиками з продуктами.
  
   Солдати вантажили їх на невелику вантажівку, зовсім не звертаючи уваги не на Лернор, не на його компанію.
  
   Широкий тунель у дальній частині станції, мабуть, вів на склад, хоч можливо і не лише туди.
  
   "Цікаво, де у Вільнарилліні розташовується штаб служби внутрішньої безпеки", - замислився хлопець, підходячи до краю платформи.
  
   "Підземок там зроду не було через велику кількість підземних річок, а шкода", - інженерне рішення розміщення секретного військового містечка під містом, викликало у Лернора повагу і навіть деяку частку захоплення.
  
   Поки він розмірковував, Дракон знову закурив. Він або нервувався, або ніяк не міг відійти від усвідомлення того, який тягар йому на шию повісили.
  
   "Ну і правильно. Нехай мовчить. Все одно від нього нічого доброго не почуєш", - відвернувся від сигаретного диму Лернор.
  
   - Ти не відвертайся. Звикай. З часом, попрацюєш, сам курити почнеш, - зауважив його рух Дракон, і, зробивши кілька кроків до краю перону, вдивився в темряву, звідки мав з'явитися поїзд.
  
   - З чого це раптом? - Здивувався Лернор, - З нервами у мене завжди все було гаразд.
  
   - Подивимося, як у тебе ними буде, після кількох боїв, - хмикнув Дракон, повертаючись. - І ще. Доведеться звикнути. У нас найчастіше хтось не курить, той працює як кінь без перерви на перекур. Якщо, звичайно, ти не трудоголік і не кінь. Ги...
  
   Лернор ніяк не встиг відреагувати на ці тупі випади на його адресу, тому що в темряві з'явилося світло і пролунав шум коліс.
  
   Те, що з'явилося з темряви за хвилину, навіть віддалено не можна було назвати потягом. Платформа та шість сидячих місць, чотири з яких були зайняті озброєними до зубів солдатами.
  
   Нарешті ця подоба вагонетки зупинилася, і солдати повною мовчанкою пострибали на перон. В унісон ковані підошви брязнули кулеметні стрічки та гранати.
  
   - Залазь, - махнув рукою Дракон і застрибнув сам, беручи в руки пульт керування.
  
   - Куди їдемо, кх... шеф? - поцікавився Лернор, забираючись на заднє сидіння. Сидіти поруч із Драконом йому якось не хотілося. Він уже зараз вирішив намагатися бути від нового начальства якнайдалі.
  
   - У навчальний комплекс корпорації, - Дракон викинув бичок та надів захисні окуляри.
  
   Окурок червоним вогником, швидко перекидаючись, зник у темряві тунелю.
  
   - Невже ти думав, що такого сопляка, який все ще пускає слини в подушку, я відразу візьму на справу?
  
   - Говоріть, як карний злочинець, - спробував огризнутися хлопець, знову повертаючись до "ви".
  
   Проте, поквапився він із зарахуванням цієї людини у своє коло спілкування, якщо взагалі була потреба.
  
   - Мова попритримай, дотепник! - Розвернувся Дракон, - Я б тобі зараз добре врізав. Тільки от сів ти не зручно. Як знав, падла...
  
   Взявши захисні окуляри Лернор, що висіли поруч, ніби бажаючи сховатися під ними від можливого удару, відтягнувши гумку, швидко одягнув на голову.
  
   Іноді він говорив швидше, ніж думав і навіть не встигав шкодувати про сказане, до того, як його наздоганяла розплата.
  
   "Що це? Молодість? Невміння стримати своїх дотепів і критики чи все-таки дурість?" - думав Лернор, глибше втискаючись у крісло і втягуючи голову в плечі, - "Може й те, й інше, але краще б тільки перше".
  
   І зараз йому справді пощастило, бо нервовий Дракон, зганяючи злість на пульті управління, так різко рвонув платформу з місця, що не влаштувався хлопець щільно в кріслі, напевно б стукнувся головою об сталевий поручень на місці відсутнього підголівника.
  
   Гучний стукіт коліс заглушив можливість подальшого конфлікту.
  
   Лернор знову поринув у роздуми про нещодавні події.
  
   "Отже, підіб'ємо підсумки. Інформацію злив. Купив собі відстрочку на місяць. Якщо вірити словам Дракона, звичайно. Але питання про вміст так само залишилося відкритим. Як би мені тепер непомітно підключитися до сервера, дізнатися таки те, що вже стало відомим навіть тим , Кому нічого знати те не належить ..."
  
   Як він не ламав собі голову, все впиралося в те, що в першу чергу йому в будь-якому разі необхідно вирватися з-під ковпака Дракона та його корпорації, а це найближчим часом не було можливим.
  
   Здавалося б, абсолютно нереалізоване рішення однієї проблеми, що щільно впиралося в іншу, майже таку ж - нерозв'язну. Адже після проходження місяця, йому належало знову зустрітися і надати частину інформації, а як це зробити він знову ж таки до ладу не представляв.
  
   Сервер, налаштований лише для демонстраційного та повного доступів, потребував нової конфігурації. А зробити будь-які маніпуляції з ним, Лернор міг, тільки перебуваючи дуже далеко, від тих, хто його пильно пасе.
  
   Хлопець усе ще дорожив своїм життям і бездумно ризикувати не хотів.
  
   Ця тупикова ситуація сприяла тому, щоб піти і напитися, провівши залишок місяця в затуманеному алкоголем стані.
  
   "Ні. Битимемося до останнього патрона", - чомусь завжди в найближчий до відчаю момент, свідомість Лернора самостійно починала чинити опір наростаючому песимізму і поразницьким настроям, що виникають. Начебто десь у голові стояв своєрідний запобіжник, який не раз рятував його від паніки у найважчу хвилину.
  
   Напевно, недаремно у його персональному гороскопі було чітко і ясно написано - "небезпечний революціонер".
  
   "Мучите мене, мучте. Все одно всіх порву - живим залишуся. Поки є шанси..."
  
   Вітер холодного підземелля з силою обдував обличчя. Рідкісні лампи на стінах тьмяно освітлювали тунель з обох боків. У темряві, без наявності відповідних орієнтирів і знання точної відстані між кожним ліхтарем, було важко визначити швидкість, з якою Дракон гнав їхню платформу. Але, судячи з того, як сильно вітер хльоснув обличчя, Лернор прикинув, що мчали вони щонайменше близько ста кілометрів на годину.
  
   У нагоді досвід безшабашної їзди мегаполісом у відкритому кабріолеті друга. Порядно ж він тоді пилу та різноманітних кучерів наковтався.
  
   Зараз він не зміг не посміхнутися від спогадів, а в той момент ще довго відпльовувався і матюгався.
  
   Миттю миготіли заповнені людьми станції. Він нарахував щонайменше двадцять, перш ніж платформа сповільнила хід і повністю зупинилася.
  
   - Вилазь, давай! Чого розсівся! - швидко вискочив Дракон, витираючи на ходу обличчя рукавом гімнастерки.
  
   Лернор негайно покинув насиджене місце, і відразу отримав різкий удар у сонячне сплетіння.
  
   Хапаючи ротом повітря, він кинув злий погляд на свого супутника.
  
   - І в'якай мені, що-небудь ще, - прогарчав Дракон, - Не можу вбити, так покалічу...
  
   "Нічого, нічого я тебе теж "люблю". Час для помсти теж знайду ... трохи пізніше" - подумав Лернор, навмисне стримуючи напад агресії, хоча інстинкт і пробачив негайної помсти.
  
   - Чого скривився? Наздоганяй, курсант! Раз два. Раз два.
  
   Поступово відновлюючи подих і ганяючи геть, темні кола, що пливли перед очима, хлопець, сильно човгаючи ногами, поплентався наздоганяти Дракона, що піднімається по сходах.
  
   Нарешті вони виберуться з цих підземних катівень.
  
   Сходи закінчилися, і темні тоновані двері з червоною зірочкою на кожній стулці, дружелюбно відчинилися перед ними.
  
   - Хто такі? - грубо гукнув охоронець у такій же формі, що й Дракон.
  
   - Свої!
  
   - О, вибачте, товаришу капітан, - знітився страж, - Проходьте.
  
   - Ходімо! - Гаркнув Дракон, що ввалюється в отвір Лернору, - Зараз здам тебе в підручку. Там із тебе лайно за пару, трійку тижнів виб'ють. Може, і вийде з тебе справжній солдат корпорації. Ех, була б моя воля, ліг би зараз гарматним м'ясом на полі бою.
  
   Минувши порожній вестибюль, вони зайшли в ліфт, де Лернор, відразу забився в кут. Грудна клітка досі горіла вогнем, і другий порції ударів отримувати, якось зовсім не хотілося.
  
   Судячи з миготливих цифр поверхів та своїх закладених вух, хлопець зробив висновок, що ліфт несе їх на поверхню. Незабаром рух сповільнився, і двері з дзвіном відчинилися.
  
   Просторий зал, який тут же поставив погляд, був щільно забитий молоддю. Вони, з численною ручною поклажею і без, юрмилися в довгих чергах, що звиваються як змії.
  
   Ці черги наче живі щупальці спрута росли прямо від круглої стійки з написом "адміністрація" над нею в самому центрі зали.
  
   Хтось похмуро мовчав, хтось захоплено обговорював щось із оточуючими, але об'єднувало їх одне - вони всі були призовниками і затискали в руках листки повісток, які біля скляних дверей входу всім охочим роздавав представник корпорації.
  
   У когось у руках виднілися різноманітні кольорові брошури. Дехто копошився у своїх рюкзаках у пошуках необхідних документів. Багато хто отримав сині листи анкет відразу відходили від стійки адміністрації. Інші не знаходячи вільного місця, сідаючи навпочіпки прямо за кілька метрів від місця отримання і починали заповнення листів прямо на колінах.
  
   Тим часом, щасливці, які вистояли насамперед і вдало заповнивши анкети, тут же прилаштовувалися в інші не менш довгі, але вже ведуть до електронних скриньок прийому вздовж стін.
  
   Механічні, начинені електронікою ящики, заковтували заповнені анкети і тут же видавали кожному квиток з особистим номером, ввічливим жіночим голосом прохаючи більше не затримуватися.
  
   - Наступний! Наступний! - щоразу по черзі кричали два сержанти корпорації, які завершували цикл бюрократичної процедури.
  
   Вони звіряли номер рекрута, що підходив до прохідної, розташованої в глибині приміщення, проводячи особистий огляд речей кожного. Після чого багато з того, що намагалися пронести з собою майбутні солдати корпорації, йшло у великий сміттєвий контейнер, який тут же розщеплює все в одну мить.
  
   Жодного обурення з боку призовників, що перевірялися, не виникало. Вони, похилившись головою, рухалися далі, ховаючись у глибині прилеглого коридору.
  
   - Привіт, робітнички, - привітав Дракон двох адміністраторів біля стійки.
  
   При цьому він абсолютно безцеремонно розштовхав кількох бажаючих вступити до лав "Нашої" армії. - Щось багато у вас сьогодні цього гарматного м'яса.
  
   Побачивши, старшого за званням, один з адміністраторів, тут же віддав честь. Другий, мабуть, особисто знайомий із Драконом, лише втомлено підняв очі. Інші, що обслуговують іншу чергу, навіть не зреагували, продовжуючи приймати документи і щоразу повторювати одні й ті самі пояснення, що, куди й навіщо.
  
   - Нова постанова, адміністрації Мегаполісу, - стукнув він вказівним пальцем по журналу, що лежав перед ним, з голографічною обкладинкою і рекламними банерами, що постійно змінюються на ній.
  
   - "Легалізація нелегалів Москви, через проходження служби у видобувних корпораціях", - прочитав він, - Ось і поперли з усіх щілин. Куди цікаво постійно дивляться наші доблесні сторожі кордону?
  
   - На купюри, звичайно ж, - усміхнувся Дракон, - А взагалі я завжди говорив у мера голова на плечах не тільки, щоб носити кепку. Краще спосіб скоротити кількість нелегалів у мегаполісі не знайти, як відправити їх гинути на полі бою за контрактом.
  
   - Знаєш, я не поділяю твоєї радості, Драк, - сумно продовжив адміністратор, тільки зараз помічаючи Лернора, що ледь протиснувся до стійки, - Гей, хлопець вали в кінець черги!
  
   - Спокійно, Шуріку. Він зі мною, - заспокоїв свого знайомого Дракон, - Видай нам форму два-десять, і ми знову надамо тебе на розтерзання твоїй роботі.
  
   - Це навіщо вам така форма? - здивувався Олександр, розглядаючи Лернора, що знизав плечима, - Ти що, хіба не чув? Твій гурт уже укомплектований.
  
   - Нічого, нічого, - заметушився Дракон, намагаючись перегнутись через стійку, і сам узяти необхідний аркуш.
  
   У цей момент на вулиці почулися постріли та виття поліцейських сирен.
  
   Всі, мов по команді, відразу повернули голови, щоб розглянути, що ж відбувалося по той бік високої стіни з затемненого скла.
  
   Лише сержанти, які проводять особистий огляд, ніяк не відреагували, і гукнули чергового рекрута, - Наступний!
  
   Натовп перед будівлею приймального пункту корпорації, з криками квапливо розбігався убік.
  
   Головною вулицею компанії "Наша", що веде до будівлі, не зменшуючи швидкості, мчав синій перламутровий автомобіль. Він несамовито сигналив і блимав усіма вісьмома фарами. Водій ніби збирався брати перешкоду, що виникла перед ним, на таран.
  
   Зверху, у спробі придавити машину запізно плюхнувся броньований аерокар дорожнього патруля, що миготів червоно-синіми вогнями.
  
   Не впоравшись з керуванням, його водій закрутив машину на місці і врешті-решт влетів у придорожнє кафе, розносячи пластикові столики і перетворюючи стійку бара на тріски.
  
   Навпереріз втікачеві з провулка запізно вискочила ще одна машина.
  
   Здійснивши свій невдалий маневр, вона кинулася в погоню, відкриваючи вогонь зі встановленого на капоті кулемета.
  
   - Лягай! - крикнув Дракон, валячи Лернора на підлогу.
  
   Скляна стіна покрилася одразу сотнею наскрізних отворів і, розповзаючись тріщинами, з тріском і брязкотом впала.
  
   Засвистілі кулі з характерним прицмокуванням встромилися відразу в десяток тіл, що стояли в черзі нелегалів. Пролунали крики болю і люті. Кілька людей просто безмовно впали ниць на підлогу. Тільки зараз, присутні усвідомили небезпеку, що загрожувала їм, кидаючись у розсипну.
  
   Збиваючи один одного з ніг, натовп молодих людей, забув про свої речі та місце у довгій черзі. У повітрі, наче сніг замиготіли листки брошур і щойно вручених повісток. Дикий шум тут же був заглушений громом зіткнення автомобіля, що втікав від погоні, і металевого каркасу будівлі, що помітно знизив його швидкість.
  
   Скрегіт і скрип металу, що лопається. Вибухи автомобільних шин. Лернор, немов заворожений, спостерігав за тим, що відбувається, піднявши голову.
  
   Страху не було, була лише цікавість і заціпеніння, що вічно переслідувало його. Або все відбувалося так швидко, що він просто не встиг належним чином злякатися.
  
   Пробивши стінку поламаний автомобіль з уже залитим аварійною піною безпеки салоном змінив траєкторію і, вибиваючи з мармурової підлоги іскри, прокрещав майже до самої стійки адміністрації.
  
   Нарешті він зупинився, і все довкола на якусь мить завмерло разом з ним.
  
   Більше ніхто не кричав, не бігав, не метушився, навіть поліцейські сирени на вулиці звучали віддалено і повільно, наче в паралельному цій зруйнованій реальності світі.
  
   На вулиці з'явилися перші роззяви, з цікавістю оглядаючи такий несподівано утворений у стіні будівлі отвір.
  
   Під'їхало ще чотири поліцейські екіпажі і близько п'яти правоохоронців спотикаючись про уламки обваленої конструкції та завали розбитого скла, стали пробиратися до машини, що зазнала аварії. Ті, що залишилися, на вулиці стали оперативно розганяти роззяв.
  
   Хвилинна тиша була порушена приглушеними пострілами в кабіні, заповненої піною автомобіля, що загуснула.
  
   Нарешті, на місці лобового скла утворився отвір, і з'явилася чиясь рука зі зброєю. Ще кілька ударів та у збільшену дірку вже вилазив молодий коротко стрижений хлопець у чорній шкіряній куртці. Швидко озирнувшись, він побачив одного з найближчих адміністраторів, що вилазив з-під столу, і як ні в чому не бувало, запитав.
  
   - Тут записують до славних лав "Нашої" корпорації?
  
   Адміністратор невпевнено кивнув у відповідь.
  
   - Замри на місці, ублюдок! - прокричав один з перших поліцейських, що нарешті пробралися до розбитої машини, спрямовуючи на цього каскадера-самоучка, стовбур автоматичної гвинтівки.
  
   - Тааак, а це вже нахабство... - тихо прошипів Дракон, встаючи і струшуючи з себе пилюку.
  
   Лернор теж спробував підвестися, але тут же був притиснутий підошвою черевика.
  
   - Лежати! - ричав Дракон, - Я за твою шкуру головою відповідаю.
  
   - Гей, Лейтенанте! - гукнув він добряче нервуючого поліцейського, - А ви випадково будинком не помилилися? Вивіски читали?
  
   - Не втручайтесь. Це не ваша справа, - відповів поліцейський, забираючись на понівечений капот. Зовсім не звертаючи уваги на персону Дракона, він помахом ствола наказав втікачеві кинути зброю, збираючись провести арешт.
  
   - Була не моя справа, доки ви не опинилися на території корпорації.
  
   Патрульний проігнорував зауваження, силою стягуючи порушника громадського порядку з машини.
  
   - Ти що глухий чи прикидаєшся? - наскільки Лернор встиг дізнатися про Дракона, то зрозумів, що той поступово починав виходити з себе.
  
   Правоохоронець уже закріплював на зап'ястях хлопця енергетичні кайдани, як раптом Дракон дістав свої пістолет і приставив його дуло до скроні ретельного поліцейського.
  
   Колеги, який опинився в небезпеці патрульного, тут же пересмикнули затвори своїх гвинтівок і, посівши найближчі зручні позиції, спіймали в приціл надто серйозно налаштованого представника компанії.
  
   Солдати корпорації, присутні у залі, і до цього досить спокійно спостерігали за розвитком подій, як у команді, вихопили все озброєння, готові відповісти вогнем на будь-яку наступну витівку незваних "агресорів".
  
   У залі знову запанувала майже мертва тиша, лише десь у дальньому кутку зали, куди забилася частина нелегалів, що прагнули потрапити на службу, долинало чиєсь жалібне схлипування.
  
   - Слухай, сміття. Або ти відпускаєш цього хлопця, або сьогодні тут буде більше крові, ніж ви вже встигли вчинити.
  
   - Але ... - почав, не збирається просто так здаватися патрульний, - Цей хлопець пограбував інкасаторів. Порушив п'ять законів Мегаполісу, крім правил дорожнього руху...
  
   - От і добре. Чиї б не були там гроші, вони підуть на відновлення завданих нам збитків.
  
   - Ви не маєте права!
  
   - Навпаки. Маю повне на це право, - награно спокійним тоном, намагаючись виділити кожне слово, промовив Дракон. А тебе та твоїх товаришів за незнання директиви під номером сто п'ятдесят шість, завтра ж випруть із поліції.
  
   Патрульний насторожено глянув на того, хто тримав його на мушці. Він ніби сумнівався, чи каже цей хлопець правду чи нахабно бреше.
  
   - Можливо, він має рацію... - першим не витримав хтось із тих, що засіли у своїх укриттях патрульних.
  
   - Давай забиратися звідси, Марате. Начальство потім розбереться.
  
   Правоохоронець вагався. Домішка південної крові досі вирувала в жилах обуренням, але дехто з товаришів уже демонстративно прибирав зброю і повільно відходив до скляних дверей, воліючи вийти більш цивілізовано, ніж увійшов.
  
   - Гаразд, чорт вас забрав... - здався поліцейський, звільняючи руки хлопця. - Але я це просто так не залишу.
  
   - Та ради бога, - підбадьорив його Дракон, прибираючи зброю, - Тільки нагадай своєму начальству про згадану директиву!
  
   - Обов'язково! - виходячи, злісно крикнув Марат через плече.
  
   Коли поліцейські нема з чим покинули напівзруйноване приміщення, "основна причина розбрату" знову подав голос:
  
   - То де тут у вас можна записатися?
  
   - Сашко, тепер мені потрібні дві форми два один десять, - прокричав Дракон, - Цей хлопець мені подобається.
  
   - Як тебе звати? - поцікавився він.
  
   - Фенікс.
  
   - Це ім'я чи прізвисько? - уточнив Дракон.
  
   - А я вже давно плутаю, що з них що, тому реєструйте мене Фенікс.
  
   - Чи правда, що ти інкасаторів опустив? Скільки?
  
   - Мільйонів на п'ять, не менше, правда, я не одразу збирався до вас, але раз так вийшло...
  
   - Що ж, люблю відвертість, - ляснув його по спині Дракон, беручи в руки, протягнуті адміністратором бланки, - Шура, пішли когось із твоїх, хай машину розвантажать, і викликайте ремонтну бригаду.
  
   - Я сподіваюся, у тебе не буде претензій до нас, якщо ми розвантажимо твою розбиту колимагу? - примруживши ліве око запитав Дракон.
  
   - Та ні. Заради Бога. Беріть що хочете, - відповів Фенікс, начебто він мав інший вибір.
  
   Лернор нарешті вирішив, що небезпека минула, а його більше до підлоги притискати ніхто не буде, піднявся на ноги і обтрусився.
  
   Фенікс тут же простягнув йому долоню в дружньому жесті, ніби прагнув, не сходячи з місця завести якомога більше знайомств і прихильників.
  
   Лернор стримано представившись, косо глянув на Дракона.
  
   - Ось і славно, - той тут же вручив кожному з них по порожньому бланку, - А тепер, не морочачи собі голову зайвими формальностями, ставте відбиток своєї лівої долоні у вказаному місці і кидаєте в один з тих механізмів. Отримуєте ідентифікаційний номер та на вихід. Бігом! Марш!
  
   Бігуни, звичайно, вийшли з них слабенькі, тому що Лернор і Фенікс не бажали випадково послизнутися на уламках битого стека.
  
   Мляво, підстрибуючи, вони вирушили виконувати частину бюрократичної процедури компанії, що залишилася.
  
   - А що це за директива? - Користуючись нагодою, Лернор вирішив зав'язати з новою знайомою розмову.
  
   - Місцева влада не має права вершити правосуддя на території, що належить корпорації. Іншими словами, словами будівлі кожної компанії, що займається видобуванням корисних копалин - це ніби територія поза юрисдикцією місцевої влади... - почав Фенікс, але його тут же перебив Лернор.
  
   - Ясно. Дивлюся, щодо видобувних корпорацій закони мегаполісів скрізь однакові. Тому сюди й прагнуть всі оголошені поза законом злочинці й нелегали, що перебувають у бігах. Ти, мабуть, тому так сюди й летів.
  
   - А то! - посміхнувся Фенікс. - Після того, як мене спробували підставити, мені нічого не залишалося, як втекти з усіма грошима. Жаль тільки менти щільно на хвіст сіли, от і довелося стіни таранити. Пощастило б мені, грівся б собі зараз на якомусь азіатському курорті. А ти сам звідки?
  
   - З Європи, - ретельно надрукував свою долоню на звороті бланка Лернор, - Вільнаріллін.
  
   - Хмм, а я вже було подумав з Пітера, - розчаровано човпнув своєю долонею по аркушу Фенікс, - акцент у тебе балтійський, хоч ти і російською говориш.
  
   - А чого ти так засмутився? - зацікавився Лернор, прямуючи до найближчої електронної скриньки.
  
   Інші рекрути, шанобливо пропускали їх уперед без жодної черги. Хоча вони вже давно змішалися і розсіялися в безладді, що панував кілька хвилин.
  
   - Я звідти родом, - сумно відповів Фенікс, - Приємно було б зустріти земляків. Особливо тоді, коли саме місто, з усім населенням за одну ніч пішло під воду.
  
   Років сім тому, містами всього світу немов блискавка промайнула жахлива новина про катастрофу в одному з найбільших російських мегаполісів.
  
   Лише за одну ніч багатомільйонне місто перестало існувати, майже повністю сховавшись під водами балтійського моря. Жахлива катастрофа дала привід пресі намагатися провести аналогію з давно забутою легендою про загибель Атлантиди.
  
   Тоді Лернор ще не обтяжував себе серйозним ставленням до подій у світі.
  
   Будучи дитиною, він не розумів постійного бурчання батька, що завжди намагається бути в курсі всіх новин.
  
   Лише через роки, він сам став активно цікавитися тим, що відбувається навколо, і так само нешкідливо бурчати, не виносячи абсурду світових подій.
  
   Активно цікавлячись історією, він наткнувся на опис трагічних подій Пітерського мегаполісу.
  
   Було кілька версій того, що сталося.
  
   За першою з них раптова загибель міста була викликана несправністю захисного щита, що регулює погоду. Через збій у системі, він замість того, щоб створювати приємний для городян мікроклімат, народив небаченої сили тайфун, при цьому викликаючи високу сейсмічну активність. З кожним поштовхом все більше занурюючись по землю, місто, що руйнувалося, ховало під собою своє спляче населення.
  
   За другою версією - це був теракт, організований громадами невдоволених етнічних меншин. Адже росіяни, прагнучи зберегти свою самосвідомість і звичаї, щоб уникнути асиміляції, намагалися не пускати інші народності і всіляко утискувати тих, кому вже пощастило потрапити на територію мегаполісу.
  
   По-третє - запланована операція спецслужб союзу європейських мегаполісів, проти одного з російських міст. Пітер придбав значний економічний вплив у європейському регіоні, не гребуючи цілеспрямовано використовувати у своїх цілях, озброєні загони російських добувних корпорацій, що на той час вже майже повністю відбили у союзу родовища на узбережжі Балтії.
  
   Кожна з версій мала під собою ґрунт, своїх прихильників, супротивників та підстави вважати, що все відбувалося саме так, як його подавали громадськості. Але не одна з них, навіть несподівано підтвердившись, не змогла б повернути до життя сотні мільйонів людей, які загинули тієї ночі.
  
   Тому, усвідомивши безглуздість своїх досліджень Лернор, закинув своє колупання в минулому, події якого мало не торкнулися його самого.
  
   Пітерський мегаполіс знаходився лише за триста кілометрів від його російськомовного ніким незахищеного рідного міста. Світ здригнувся тоді, але час не стояло на місці, тому будь-які думки про минуле та його деталі могли запросто позбавити необережну людину його майбутнього.
  
   - Так, сумна історія... - сам собі сказав Лернор, підходячи на перевірку до одного із Сержантів.
  
   Перевіряти в нього особливо не було чого, тому солдат, нагородивши його поглядом, що вагається, схвально махнув рукою. Фенікс, що пішов слідом, так само пройшов без особливих затримок, позбавляючись під час перевірки своєї шкіряної куртки.
  
   - Не шкода? - зустрів його на виході Лернор.
  
   - Трохи шкода. Гарна шкіра. Зовсім недавно купив, але чим тільки не пожертвуєш у моїй ситуації. Ти, якими долями сюди потрапив? Судячи з вигляду, тобі довелося багатьом жертвувати.
  
   - Краще не питай, живіше будеш, - усміхнувся Лернор, прямуючи в глибину будівлі корпорації добре освітленим коридором.
  
   - Можливо, згодом і розповім. - він кинув довгий погляд через плече на Дракона, який все ще стояв біля стійки, - Але не тут і не зараз...
  
   Його опікун і, як він зрозумів, майбутній командир, ніби чекав на нього цього погляду. Дракон, як ні в чому не бувало, одразу привітно помахав йому рукою.
  
   - Гаразд. Чи не хочеш зараз. Почекай, поки сам розповіси, - схвально поплескав його по спині Фенікс.
  
   Коли, Лернор і його новий знайомий зникли з поля зору, а їхнє місце заповнив натовп рекрутів, що вже прийшли до тями, Дракон перегнувся через стійку адміністратора.
  
   - Що тобі знову? - Поцікавився Олександр, розкладаючи по полицях, зібрані з підлоги паперу.
  
   - Шурик, посунь апарат. Подзвонити начальству треба.
  
   - Правильно, - буркнув адміністратор, - Дзвони, доповідай, що ти тут удивив. Не думаю, що тебе по голівці погладять.
  
   - По голівці точно не погладять, - спохилив фразу Дракон, - Але похвалити похвалять. Давай апарат! А то дотягнутися не можу звідси... Відеофон не знадобиться.
  
   Олександр, відразу поклав на місце портативний екран і, від'єднавши від бази трубку, простягнув своєму товаришу.
  
   Довго на Дракона чекати не довелося. Віпхантер відповів після першого ж гудку.
  
   - Як все пройшло? - перебив він формальне привітання Дракона.
  
   - Усі, як і планували. Небагато шуму, кілька трупів. Розлючені менти. Друга фаза операції завершена, переходимо до третьої. Досі шкода, що в першу чергу не вклався.
  
   - Що ж вдієш, у тебе на обличчі написано - не вмію бути другом. Об'єкт щось запідозрив?
  
   - Не думаю, - заспокоїв свого командира Дракон, - Щось чутно з приводу Сілларвського снайпера?
  
   - Ні, - була суха відповідь, - Ми втратили місто.
  
   Не дивлячись на те, що він розмовляв з начальством, Дракон дозволив собі чортихнутися.
  
   - Не бери в голову, - заспокійливо промовив Віпхантер, - Ми вже готуємо контрудар.
  
   - У мене все ще є підозри, що база даних хлопця знаходиться саме у місті. Інакше він би туди так не поспішав. Не хотілося б, щоб вона потрапила до власників раніше, ніж ми встигнемо заволодіти всією інформацією.
  
   - Не тільки тобі, - підтримав Віпхантер, - А зараз вирушай займатися підготовкою програми навчання для своїх нових орлів. Пора вже навчитися, не втрачати майже всіх довірених тобі людей за один місяць. Дмитро вже попросив перекладу.
  
   - Ну і нехай котиться до біса собачого! - холодно відреагував Дракон, шарячи по кишенях у пошуках цигарок.
  
   - Я йому так і передам. Кінець зв'язку.
  
   Дракон, жбурнув апарат на стійку і попрямував до дірки в стіні. Розкуривши останню сигарету, він замислився, лякаючи своїм поглядом випадкових перехожих, які мають необережність зазирнути в пролом.
  
   Вечеріло. Сонце сідало, освітлюючи криваво-червоними променями, що нерухомо лежали в калюжах власної крові тіла нелегалів, які необережно побажали вступити до лав армії корпорації саме в цей день. Десь високо в небі почулося виття сирени швидкої допомоги, що пробивала собі дорогу крізь щільні ряди повітряних заторів. Вона як завжди спізнилася, рятувати вже не було кого.
  
   - Ну що, хлопче, тепер подивимося в кого міцніші нерви. Не захотів відкритися мені на батьківщині. Більше так з тобою, як там не буду цацкатися. Якщо мені не вдалося стати твоїм "другом", доведеться стати твоїм "ворогом". Та я тебе просто змушую скаржитися на твоє собаче життя! І, добре, тепер з тобою завжди будуть вірні нам вуха...
  
  
  
   - РОЗДІЛ П'ЯТИЙ :: З ПІШКИ В дамки -
  
  
  
   Їх мало бути двадцять, але на забаганку Дракона стало двадцять два. Двадцять два новобранці, з яких більше половини до моменту вступу навіть не бачили зброї, не кажучи вже про те, що знали, якою стороною тримати її в руках. Але це не завадило їхньому командиру почати робити з двадцяти двох, що звикли до міського життя слинців, справжніх солдатів, з першого ж дня підготовки.
  
   У перший тиждень їх почали виснажувати інтенсивним фізичним навантаженням. Або як називав це відверте знущання над непідготовленими організмами сам Дракон - "вибивання лайна, що залежалося, з потенційного солдата".
  
   Рано-вранці. Підйом під нема виття сирен.
  
   Спотикаючись і падаючи, часом ув'язуючи по коліно в жижі, що погано пахне, зі злістю, штовхаючи ногами, не менш агресивно налаштованих, снують скрізь півметрових щурів, доблесні новобранці підтюпцем продиралися по темряві занедбаного тунелю підземки.
  
   Спочатку здавалася нестерпною п'ятнадцятикілометрова дистанція, все-таки долалася в середньому за дві, три години. Звичайно тільки в тому, що кожен з бігунів встигав надіти на себе за останні п'ятдесят секунд, відведених на підйом.
  
   - Гей ви, щури-переростки, швидше сіпайте своїми зніженими кінцівками!
  
   - Вперед, мавпи! Уперед!
  
   - Хто відстане, лишиться без обіду, або буде зжерли місцевими братами вашими найменшими! - ці кілька фраз, що вигукували їх сержантом через рівні інтервали часу, кожен запам'ятав напам'ять під час першого ж забігу.
  
   Сам мучитель повільно їхав поруч на вже знайомій Лернору платформі і з кожним новим ранком збільшував швидкість свого руху.
  
   Не дивно, що через це протягом тижня без обіду залишалося більше половини новобранців їхньої групи. Так як Лернор не відрізнявся особливими фізичними даними, і частину свого життя провів у стінах офісу, то день у день неминуче належав до голодуючих.
  
   Наприкінці тунелю на них чекав високотехнологічний закритий полігон корпорації, який, очевидно, використовується нею разом із збройними силами мегаполісу.
  
   Розташовані під землею великі простори, видозмінювалися залежно від бажання випробувачів.
  
   Це могла бути безводна пустеля з величезними барханами, що постійно рухаються, водяна гладь з бурхливим дев'ятибальним штормом, непрохідні джунглі зі стовідсотковою вологістю повітря або просто кілька футбольних стадіонів.
  
   Місцевість деформувалася, згідно із завантаженою програмою, змінюючись буквально на очах.
  
   Навіть небо, яке здалося спочатку природним, виявилося лише величезною проекцією, що відтворюється складними приладами, що змінюють атмосферний тиск і погоду.
  
   Начебто тут глибоко під землею знаходилися мініатюрні установки, подібні до тих, які відтворювали захисний купол над мегаполісом.
  
   Можливо, так воно й було. Адже ніхто з них насправді не знав, де відбувалися перші випробування прототипів майбутніх екологічних та погодних регуляторів.
  
   Вперше, потрапивши на полігон, Лернор не міг повірити своїм очам.
  
   Здавалося, що їх п'ятнадцятикілометровий тунель вивів групу до підніжжя великого Ніагарського водоспаду. Багато, хто вчив у школі географію відразу відреагували репліками сповненими подиву і захоплення. Лише сержант, матюкливо вилаявшись, зник за найближчим валуном.
  
   Після чого емуляція місцевості стала деформуватися прямо на очах у захеканих новобранців, перетворюючись на величезний лісовий масив. На ньому, на місцях зовсім нещодавно бушувала водної стихії, з'являлася густа трава, і кожної секунди з-під землі вискакували вікові ялинки з пухнастими гілками.
  
   Небо закрутилося численними вирвами, ніби всмоктуючись у невидимі оці отвори в стелі, оголюючи над собою тьмяні сірі багатокілометрові бетонні склепіння.
  
   Потім звідти ж знову хлинули фонтани газу, що розповзаються по стелі.
  
   Розстилаючись під склепіннями широким блакитним килимом, він заповнював простір, що звільнився, відтворюючи цього разу бліде небо знайомих широт.
  
   Як згодом з'ясувалося з підслуханого бурчання їх командира, хтось із керівництва, використовуючи службове становище, захотів показати сім'ї краєвиди далеких країв, і, природно, йдучи, забув змінити декорації.
  
   Кому таке може сподобатися, якщо весь день перед цим завантажував необхідний для тренувань ландшафт на згадку про установки, а тут прийшов якийсь хмир і все за раз зіпсував?
  
   З кожним новим днем ​​тренувань змінювався ландшафт і клімат місцевості, на якій їм доводилося здавати заліки з орієнтування. І щоразу ніхто не міг укластися в норматив. Єдиним незмінним ландшафтом у цих знущаннях залишався п'ятнадцятикілометровий тунель, який до початку другого тижня вже сприймався як неминуче зло, але водночас щось рідне і стабільно незмінне.
  
   До нього звикли. Людина до всього звикає. Як і його шлунок до періодичної відсутності обідів.
  
   Подолання смердючої дистанції двічі на день, приносило збочене задоволення новобранцям лише з самого ранку. Під час чергового ранкового марш-кидка, багато хто з цікавістю гадав, яким же новим шедевром рельєфу місцевості цього разу порадує сержант Харм.
  
   Деякі, особливо азартні, навіть сперечалися на сухий сніданок.
  
   Якщо ранкова прогулянка надихала, то повертатися назад тунелем було менш цікаво. Вигляд приміщення бараків та ліжка ніколи не змінювався. Тому мало хто виявляв особливий інтерес спринтера на зворотному шляху.
  
   Предметом ранкових суперечок служили ті чи інші елементи ландшафту, що зазнають щоденні зміни.
  
   Якого кольору буде каміння? Чи піде дощ чи сніг? Водна гладь із островами чи випалена пустеля? І, нарешті, чи залишить сержант, ту жахливу колючку, голки якої вже кожен мав задоволення до самого відбою витягувати з рук, ніг і дупи?
  
   Іншими словами, про що тільки не сперечалися новобранці, намагаючись урізноманітнити своє ранкове дозвілля. Головне не помічати болі в ногах і з надією бігти у бік полігону, бажаючи виявитися єдиним правим нового ранку. Ну і, звичайно ж, стати щасливим володарем кількох сніданків, які поступово перетворюються на своєрідну валюту барака.
  
  
  
   До кінця другого тижня на ранкових пробіжках у ролі спостерігача став з'являтися і сам Дракон.
  
   Його Величність, мовчазно курячи в темряві тунелю, викликав у тих, хто біжить дистанцію новобранців, більше роздратування, ніж чимось до огиди рідний, постійно кричачий сержант Харм.
  
   Відстаючих і напіводягнених з кожним разом ставало дедалі менше.
  
   Цей приємний факт свідчив лише про те, що постійні тренування на полігоні, кроси по штучних лісах, а також "обожнюваний" усіма тунельний забіг, часом схожий на заплив, робили свою справу.
  
   Так звані "лагідні створіння, які звикли до тепла та грудей" перетворилися на "справжніх" чоловіків, хоча мало хто з Добровільних мучеників розуміє різницю між "справжнім" чоловіком від звичайного судді жіночих грудей у ​​невимушеній атмосфері.
  
   На початку третього тижня, коли новобранці не лише навчилися одягатися за п'ятдесят секунд, а й почали обідати всім складом, виснажливі будні поступово перетворилися на щось звичайне та звичне.
  
   Під час чергового прибуття на полігон, Дракон у супроводі підрозділу озброєних до зубів автоматників порушив своє похмуре мовчання.
  
   - Думаю, настав час ознайомити майбутніх солдатів з тим озброєнням, яким вам доведеться боротися з нашими конкурентами, - з цими словами, він акуратно взяв із найближчого ящика автомат. Вміло пересмикнувши затвор, він несподівано дав чергу перед строєм.
  
   Здіймаючи фонтанчики сірого пилу, кулі зі свистом устромилися в пісок.
  
   Її тут же підхопив штучний вітер і обдав колючими піщинками всі сорок чотири армійські черевики. Ніхто не здригнувся, лише деякі, намагаючись зрозуміти, що буде далі, часто заморгали очима від подиву. Ще ніхто не намагався лякати їх у такий спосіб.
  
   - Приколюється, - прошипів Фенікс, що застиг поруч Лернору.
  
   - А то, - озвався його товариш. Кому кому, але йому було добре відома погана звичка Дракона знущатися з людей.
  
   - Розмовники у строю! - гаркнув сержант Харм. До цього він тихо, ніби пантера ходив за їхніми спинами і тому крик виявився досить страшним.
  
   - Це АК-74, - тим часом продовжував Дракон, - Найпопулярніша автоматична зброя, яку використовують солдати корпорації. Калібр 5,45. Технічна прицільна дальність стрілянини 1000 метрів. Щоправда, змушений попередити, що така стара російська традиція - перебільшувати. Насправді на відстані один кілометр з цього автомата можна потрапити хіба що в цистерну нафтового транспорту, і то за умови його повної нерухомості.
  
   По строю пронісся смішок. Усі розуміли, що їм демонструють стару вогнепальну зброю.
  
   Дракон тим часом, явно милувався автоматом, наче твором мистецтва. Вдосталь надивившись на смертельну красу, він продовжив.
  
   - Реально дистанція прицільної стрілянини становить десь метрів п'ятсот-шістсот. Отже, у заварушці, щоб не видати свою позицію, вогонь по ворогові слід відкривати, тільки якщо впевнені, що потрапите напевно. Є питання?
  
   - Та з таким "старом" нас же в першому бою покладуть, - пролунала репліка з ладу.
  
   - На жаль, корпорація нічим кращим і ультрасучасним для вас не має, - ніби вибачився Дракон, хоча це і було йому зовсім не властиве.
  
   Що сталося потім, у кращому вигляді підтвердило цю не властивість.
  
   Повільно підійшовши до строю, він не поспішаючи, рушив уздовж нього, по черзі заглядаючи кожному новобранцю в очі.
  
   - Мегаполіс надає нам в обмін на ресурси лише свої старі запаси зброї. Він зацікавлений давати корпорації сучасне озброєння. Адміністрація та Мер чудово розуміють, що не зможуть контролювати добре озброєну бойову одиницю, розташовану всередині міста. Адже ми непідконтрольні ні їхнім законам, ні збройним силам мегаполісу. Ми спочатку потенційно небезпечні для оточуючих. І наскільки мені відомо, такої ж політики щодо корпорацій дотримуються усі мегаполіси у світі. ...Це стосується не лише стрілецької зброї. Будь-яка техніка, доступна нам за тим самим принципом.
  
   Дракон зробив паузу.
  
   - Що ж до досить природного і образливого факту з приводу "старості", то... - Дракон, нарешті, зустрівся очима з автором репліки. Погляд видав солдата, і капітан різко замахнувшись, несподівано вдарив його в обличчя прикладом старого автомата, який виявився досить ефективним у використанні.
  
   Не встигнувши навіть видихнути, хлопець, з розбитим у кров обличчям відразу впав нічком і застиг непритомний на жовтому піску.
  
   - ...Та не зброя вбиває супротивника, а солдат, який майстерно ним володіє, - закінчив фразу Дракон і сплюнув убік тіла, що лежить.
  
   На частині лекції з вогнепальної зброї, що залишилася, більше ніхто не ризикнув поставити хоч одне питання. Не кажучи вже про те, що всі думки та сумніви довелося "проковтнути" і залишити при собі.
  
   - А тепер, - Дракон кинув назад у ящик черговий стовбур, - Я пропоную вам достроково здати залік зі стрільби та метання гранат. Можливо, серед вас знайдуться ті, кому через його досить багате кримінальне минуле не доведеться навчатися цьому мистецтву. А відповідно витрачати наші нерви, гроші та природно...
  
   Дракон садистки посміхнувся.
  
   -...Ваше власне здоров'я.
  
   Добровольцями виявилися поголовно все, крім одного, ще не прийшов до тями і стікає кров'ю товариша. Допомога йому надавати ніхто не збирався. Тільки Харм перевіривши пульс, махнув рукою - "виживе мовляв".
  
   Лернору в перші миті здалося, що лише він має слабке уявлення, як поводитися зі старою автоматичною зброєю. Але результати стрільб показали, що муляти пальці на курці довгий час доведеться ще багатьом.
  
   - Яку зброю вибереш, хлопче? - спитав Дракон, ставлячи ногу на закритий ящик.
  
   - Воно вже при мені, - показав Лернор свій громіздкий кулемет ПКМ. Він сподівався без перезарядки і не шкодуючи боєприпасів разом вразити всі мішені, що рухаються.
  
   - Ну, ну... - усміхнувся Дракон, даючи знак Харму, щоб той запускав цілі по полігону.
  
   Лернор метушливо натиснув на курок і ледве втримався на ногах. Намагаючись утримати і направити ствол у потрібному напрямку, він мало не завалився на спину. Зброя стрибала в його руках так сильно, що врешті-решт довелося більше думати не про точність стрілянини, а про те, як самому не впасти на пісок, остаточно зганьбившись. У результаті, жодна мета не була вражена.
  
   Сором'язливо опустивши очі, і повернувши кулемет на місце, хлопець тихо відійшов убік, поступаючись місцем Феніксові і його Г36.
  
   Це була або майстерність, або везіння, але з десяти цілей він не вразив лише одну. У спробах дізнатися про секрет майстерності, довелося навіть спробувати нагородити товариша компліментом. Але той Лернор так нічого і не розкрив і скромно списав все на звичайне везіння. Везіння це було або випадковість, але Лернор був готовий сперечатися на сніданок, що останню мету Фенікс не вразив виключно, щоб не здатися у цій справі професіоналом.
  
   У метанні гранат, Лернору пощастило куди більше, тому під кінець навчань, він виглядав не тільки втомленим, а й трохи задоволеним собою, практично забувши про свої підозри до приятеля.
  
   Повернення до казарм супроводжувалося звичним кидком через знайомий і смердючий до болю в ніздрях тунель.
  
  
  
   Ось так, під стволами мовчазних спостерігачів у вигляді відданих корпорації солдатів і всюдисущого сержанта Харма, у стрільбі по мішенях, а так само в біганину по різних природних масивах, що старанно генеруються полігоном, пройшов третій тиждень їх перебування в підготовчому центрі корпорації.
  
   Тепер новобранці проносилися крізь знайомий тунель чіткіше і злагодженіше, тягнучи на собі не тільки повне екіпірування, а й зброю. Щоправда, як і раніше, без бойових набоїв у ріжках...
  
   Звичайно, під додатковою вагою, на забіг витрачалося куди більше часу, але сержант Харм поставився до зростання навантаження з розумінням і особливо не гнав свою платформу по рейках. З одного боку, завдяки йому, з іншого боку вже натренованій витривалості, без обіду вони залишалися лише кілька разів, коли з'являвся садист Дракон.
  
   Весь цей час вони жили в невеликому пропахлому приміщенні. Розміщуючись на триярусних ліжках. Тут вони були зовсім відрізані від зовнішнього світу, його життя та подій, що відбуваються на поверхні. Цілком ізольовані і самотні вони жили за правилами корпорації, не забуваючи негласних власних правил невеликого бойового братерства.
  
   Тепер їх лишилося двадцять один. Двадцять другий, після того випадку на полігоні, так і не оговтався, не кажучи вже про те, що його взагалі ніхто не бачив.
  
   Чергова забаганка Дракона. "Бог" дав - "бог" взяв. А тут він саме ним і був... Богом
  
   - Як гадаєш, Леонід ще повернеться? - спитав Фенікс, влаштовуючись зручніше на ліжку.
  
   - Думаю, ні, - позіхаючи, пробурчав Лернор. - А чого тебе раптом це стало хвилювати?
  
   - Не знаю... Може тому, що він є частиною нашої команди.
  
   - Дивно це чути від тебе... Усю дорогу мовчав, сам собі на думці, а тепер заговорив про братерство...
  
   - Лерне, а ти ніколи не думав, що трапилося з Льонькою, може повторитися з кожним з нас? Без винятку!
  
   - Гей, голубки! Воркуйте тихіше! - гукнув їх Кавказ, - Я намагаюся тут заснути.
  
   - Не ти один, - знаючи запальний характер свого південного сусіда, підтримав його Лернор,
  
   - Ви міркуєте, ніби не бачите, що ваші життя і гроші ламаного не варті... - спробував обуритися Фенікс, але в цей момент Кавказ перебив його.
  
   - Я це знав з того самого моменту, коли подався на службу до корпорації. І не на мить не перестаю це усвідомлювати. Ти сам, яким місцем думав, коли сюди подався?
  
   "Справді яким?" - подумав Лернор, якось не зовсім розуміючи цією країною нічну активність свого товариша.
  
   - Думайте ви якось в одній площині, - відмахнувся збуджений Фенікс, - У мене на відміну від вас вибору особливого і не було!
  
   - А в скільки площинах ти пропонуєш мислити? - з ввічливості поцікавився Лернор, раптом приголомшено згадуючи, що й у нього самого ситуація не краща.
  
   - Пропоную, ноги робити! Ось у скільки!
  
   Лернор відразу втратив сон. Думки закрутилися шаленим вихором, проганяючи спати геть. Наче ця фраза послужила кодовим ключем, що пробуджує його затуманену виснажливими тренуваннями свідомість.
  
   Адже здебільшого Лернор тільки про це й мав думати. Але чомусь не думав. Напевно тому, що без жодної думки, він голодний проводив весь день у постійних тренуваннях, поступово притуплюючи почуття небезпеки. Харм справді робив із нього солдата.
  
   Весь цей час для його свідомості не існувало нічого крім постійно муштри, а думки та проблеми особистого характеру просто стиралися під тиском п'ятнадцятикілометрових забігів. А після них, до кінця кожного дня, він не міг думати ні про що, як тільки про те, коли досягне ліжка і опиниться в обіймах сну. І ось він - результат. Минув уже третій тиждень, і відведений Драконом година ікс замаячив буквально перед носом. Ось тільки до нього Лернор був зовсім не готовий.
  
   За весь час підготовки він жодного разу не згадав про те, що в нього всього лише місяць часу. Ні разу не спробував поділитися з Фенікс своїми майже забутими переживаннями. А тепер його приятель сам видав таке, що його було б безглуздо не підтримати!
  
   - Звідси докладніше, - зосередився Лернор, змінивши голос.
  
   - Які подробиці ти хочеш, Лерне?
  
   - Яких? Мені цікаво як ти втечу собі уявляєш?
  
   - Мені теж цікаво, - раптом перегнувся через край своєї верхньої палуби Кавказ, - Я знаю ще пару трійку хлопців з подібними утопічними думками.
  
   - Зовсім не утопія. Зброю та екіпірування нам уже довіряють, бо хочуть, щоб ми звикли до неї як до рідної сорочки. То що нам заважає ними скористатися?
  
   - А що ти раніше мовчав? - спитав Лернор
  
   - А раніше нам зброю не довіряли.
  
   - Амуніції все одно немає. - скептично зауважив Кавказ, хмурячи свої широкі й пухнасті брови.
  
   - Можна ризикнути, і зі стрілянин винести...
  
   - Так, навіть маючи амуніцію, нам не пробитися через головні ворота біля їдальні. Бачив, скільки там під стелею автоматичних гармат? А сама товщина воріт? А що за ними?
  
   - А я і не пропоную організовувати прорив саме там, - підвівся зі свого нижнього ярусу Фенікс, - Я пропоную піти через тунель.
  
   - Свихнувся? - Покрутив пальцем біля скроні, Кавказ.
  
   - Не. Хто жив у Москві, знає, наскільки розвинена ця підземна система. Навіть самі метробудівці не знають, скільки і чого в них налаштовано. Додайте до цього ще й те, скільки часу піде, доки можливі переслідувачі зрозуміють, куди ми поділися.
  
   - Саме так! - Підвищив голос Кавказ, - Чув я про метро! І тому боюсь. Адже там без карти можна вічно тинятися у пошуках виходу. І то ще не ясно, яким він може бути.
  
   - Яким? Яким? Звичайно безвихідним, - пролунав чийсь голос із сусіднього ряду. Потім пролунав сміх і всім стало ясно, що збуджений Макс вирішив взяти участь у дискусії.
  
   - Теж мені безвихідним, - заперечив Лернор, швидше за звичку заперечувати, ніж маючи серйозні аргументи своєму зауваженню.
  
   - Одним словом, я більше тут затримуватися не збираюся і готовий ризикнути, - вирішив покласти край усім суперечкам Фенікс, - Нехай навіть усі відгалуження нашої "плями" міцно забетоновані, залишається варіант пробіжки через полігон.
  
   - Та ну тебе на фіг. Ти справді з головою не товаришуєш. Це повний абсурд! Ти сьогодні на вечерю, що з'їв? - засмикнув на своєму місці Макс, пощипуючи себе за гостре підборіддя.
  
   - Хлопці, та він вас усіх провокує, - прокинувся ще один курсант, сусід Макса на ім'я Семен, - Підставить під кулі, а потім у начальства зірочку виклянчить. Мовляв, виявив нестабільний та нелояльний елемент.
  
   - А що, якщо ніхто не наважиться? Один підеш? - обережно поцікавився Кавказ, недовірливо дивлячись на свого товариша.
  
   - Семо, ти ще вякни там! - огризнувся Фенікс.
  
   - А що ти його затикаєш? - відреагував Макс, встаючи з ліжка.
  
   - Він по пиці давно не отримував, - буркнув Семен і перекинувся на інший бік, - Стріляє найкраще. Крутим став і з головою посварився.
  
   - Я з ним піду, - тихо, наче сам собі шепнув Лернор. Він тепер чудово все розумів. У нього в жодному разі залишався останній тиждень.
  
   - Ти серйозно? - здивувався Кавказ, скочуючи вниз вертикальними сходами.
  
   - Що він сказав? - не почув Макс, ворушачи правим вухом.
  
   - Ще один камікадзе... - лише буркнув Семен, більше не повертаючись.
  
   - А мені нема чого втрачати, - відповів Лернор.
  
   - Спасибі друг! - ляснув його по плечу Фенікс, широко посміхаючись.
  
   - Це він не заради тебе намагається, - пролунав із темного кута чийсь голос.
  
   - Це хто? - занепокоївся Кавказ.
  
   - Хрін у рожевому пальті, - буркнув Макс, намагаючись розгледіти в темряві приміщення бійця.
  
   З темряви з'явився Куллер.
  
   - Лернор переслідує власні цілі. Я це на його погляд уже давно зрозумів. З того моменту, як його разом із Феніксом у залі приймальної адміністрації бачив. Вірте мені... Моє чуття мене ще жодного разу ще не підводило... Не даремно його Дракон без черги взяв.
  
   - До речі, він і Фенікса взяв, - знову не на жарт схвилювався Кавказ і нервово застукав пальцями сталевою сходинкою під ним.
  
   - І які ж цілі, якщо не секрет, - поцікавився Макс, штовхаючи в бік Семена, що намагається заснути.
  
   - Кажу, вам - це про-во-ка-ці-я... - наче зіпсована шарманка простяг Семен, відмахуючись від Макса.
  
   - Хіба в цьому є щось погане? Чи це комусь заважає? - обережно поцікавився Лернор, погладжуючи долонею свою подушку.
  
   - Особисто мені немає, - швидко відповів Куллер, - Так як я теж до вас приєднуюсь, хоча нічого спільного з вами не маю.
  
   - Думайте, що хочете, - махнув рукою Лернор, - Головне, щоб самі нас не заклали і не підставили.
  
   - Ну, тоді присвятіть, зрештою, нас у свої плани! - мало не закричав Макс.
  
   Потім, схаменувшись, тихо, майже пошепки, продовжив, - Може, і я ще з вами піду...
  
   У цей момент, що остаточно втратив сон Лернору, раптово набрид безлад, що настав у думках оточуючих його людей. Він дратувався, і роздратування зростало, набираючи сили буквально з нічого. Його бісили не лише оточуючі, а й він сам. Хлопець не звик до становища, коли всі чогось хочуть, але у споконвічно російській манері не наважуються брати на себе повноту відповідальності за подальші дії. А саме це зараз довкола й відбувалося.
  
   Спираючись на свій досвід, вирішення організаційних питань у складних, часом навіть агресивних дискусіях, Лернор знав. Що, якими б серйозними вони не були, поки одна людина не встане і не поставить всіх на місце або не розставить усі деталі подій на свої місця, далі звичайного "бла-бла-бла" справа ніколи не зайде. І звичайно у всіх випадках, цією людиною завжди виявлявся він...
  
   Усвідомивши, що в ці хвилини в ньому раптом заговорив керівник, що заснув майже місяць тому, Лернор дав йому волю. Адже саме ця людина звикла вирішувати питання просто швидко та легко. Друге "я" відчуло свою зоряну годину і нестримно поперло назовні.
  
   - А тепер, заткнулись усі! - різко з підвищеним тоном промовив Лернор. Цією фразою він не тільки здивував, а й злякав усіх, хто розташувався навколо товаришів.
  
   Навіть Семен, що майстерно імітує хропіння, припинив сопіти і насторожено прислухався.
  
   - Для початку раджу всім замислитися та визначитись.
  
   - З чим? - не зрозумів Фенікс.
  
   - Визначитися зі своїми цілями та завданнями. Адже до приймального центру ви прийшли ні ким не гнані, з власної волі та бажання.
  
   - Продовжуй... - тихим голосом підтримав Кавказ.
  
   - Дехто з вас потрапив сюди, щоб, відслуживши певний термін, стати повноправними громадянами Московського мегаполісу. Деякі тікали від закону. Інші, наприклад, такі, як я, стали заручниками інших обставин. Якщо висловлюватися простіше, раджу вам прямо зараз задуматися над тим для чого ви тут, ніж просто шуміти як стадо баранів.
  
   Запанувала хвилина мовчання. Вона могла затягнутися і довше, якби її не порушив найбільший скептик можливої ​​втечі. Цього разу Семен повністю повернувся до дискусії.
  
   - Не думаю, що шумимо ми як барани. Але погоджуся. Стадо ми справді нагадуємо. Лернор сказав тямущу річ. Щодо мене, я прийшов сюди, щоб легалізувати своє становище в суспільстві мегаполісу і мене не радують, і навіть швидше дратують починання Фенікса. А у разі вашого дезертирства, а інакше я цього назвати не можу, на решту повісять усіх собак.
  
   - Знаючи характер Дракона, не тільки собак повісять, а щось позубастіше, - почухав потилицю Макс.
  
   - Саме так! - Семен облокотився на подушці, - Тому я на всі сто відсотків впевнений, що на вас вже завтра настукають, колишні "реальні пацани", яких серед нашого складу не мірно. Думаєте, зараз тільки ми самі тут не спимо? Ви своїми криками навіть Куллера розбудили.
  
   Друга хвилина мовчання, що стартувала після моралі Семена, наповнила атмосферу їхньої компанії, ледве вловимим, запахом людського страху.
  
   - Так. Добре! - Лернор різко встав, - Ніякої втечі не буде! Усі йдемо спати. Завтра, як завжди нас чекає важкий день.
  
   - Не зрозумів... - розгубився Фенікс, зовсім спантеличений, - А як же твоя недавня згода?
  
   - Нема чого тут і розуміти. Забудь про свою ідею, і не заважай людям спокійно провести решту ночі, - непомітно підморгнув йому Лернор, - А ти Куллер не затримуйся тут. У нас тобі не знайдеться місця.
  
   - Ну, як хочете, - відмахнувся він і зник у темряві. По його ході було видно, що він явно образився.
  
   Коли всі знову повернулися на свої місця, і спокій їхнього скромного приміщення став занурювати схвильованих новобранців у сон, Кавказ, ледь скрипнув ліжком. Він перегнувся через край і намагаючись привернути увагу, клацнув у темряві пальцями.
  
   - Лерне, не спиш? Слухай. Ти що справді передумав ризикнути?
  
   - Так. Не бачу сенсу. Бо загалом наш план провалитися і постраждаємо не лише ми.
  
   - Знаєш, а я б все ж таки ризикнув...
  
   Не дочекавшись відповіді, Кавказ знову виструнчився на ліжку. Він ще довго рипів, повертаючись з боку на бік, доки, нарешті, не заснув.
  
   Лернору було не до сну. Думки продовжували, як адреналін все новими порціями мобілізувати його організм. Він хотів діяти просто зараз. Хотів вистрибнути з ліжка і нестись у тунель, але розважливий розум розумно тримав його на місці.
  
   Навіть незважаючи на те, що відведеного Драконом часу в нього залишалося замало, хлопець розумів, що має терпляче чекати. Чекати і здійснювати докладний план втечі послідовно, що вже вимальовується в голові. Без поспіху, зайвих свідків та помічників.
  
   Цієї ночі йому вже не судилося заснути, тому ранкову сирену він зустрів зібраним і у всеозброєнні. Він одним із перших з'явився на шикуванні і був готовий до зустрічі з сержантом на місці регулярного збору біля порожньої їдальні.
  
   Широкі двері контрольного шлюзу відчинилися, і здався Харм. Нагородивши Лернора здивованим поглядом, він мовчки відповів йому на привітання. Більш не затримуючись, сержант пройшов у приміщення казарми, зустрічаючи ще сонних новобранців звичним криком.
  
   - Підйом, увальни! У вас залишилося десять секунд на припудрювання рилець! Дев'ять, вісім, сім...
  
   Останніми на шикування, як і припускав хлопець, з'явилися учасники вчорашнього обговорення. Вони так толком і не виспалися, ледве тягнучи ноги.
  
  
  
   Під час звичного марш кидка тунелем, Лернор виглядав місце можливої ​​втечі.
  
   Наскільки це було можливо, він уважно вивчав кожне забетоноване відгалуження підземки. Нарешті, незважаючи на темряву, йому вдалося знайти потрібну стіну, покриту в багатьох місцях досить широкими, ніж в інших місцях, тріщинами.
  
   У них туди-сюди снували щури.
  
   "Просто так ці тварюки туди б не совались", - подумав він, сповільнюючи біг.
  
   Ззаду на нього одразу натрапив Фенікс. Він не відставав від свого товариша весь час, сподіваючись отримати роз'яснення того таємничого підморгування.
  
   - Ворушіться, мавпи! Я вже поряд! - Харм висвітлив прожектором їхні мокрі обличчя, - Я потурав сьогодні робити, не маю наміру. Ану вперед!
  
   Лернор підкорився, починаючи відлік кроків від місця майбутнього втечі.
  
  
  
   На стрілянинах, отримавши патрони, і заправивши обойму, він одразу поклав три патрони в кишеню. Розстрілявши більше половини, він переключив автомат в автоматичний режим і добив решту боєзапасу, майже не цілячись у ціль. Якщо хтось і вважав, кожен постріл новобранця, то при побіжній стрільбі напевно не помітив пропажу трьох набоїв.
  
   І так ще десять заходів.
  
   Коли патрони набили кишені так, що подальше їхнє наповнення не пройшло б непоміченим, Лернор припинив злодійство.
  
   "Одними набоями ситий не будеш, треба ще стіну підривати", - міркував хлопець, із заздрістю дивлячись на акуратно розкладені по ящиках гранати. Жаль тільки сумнівний фокус з обоймою, тут ніяк не міг пройти. Пильний погляд всюдисущого Харма і уважність його озброєних помічників точно не допустили б пропажу.
  
   Лернор ніби лисиця ходив навколо заповітної скриньки, але так і не зміг придумати нічого путнього, лише привертаючи до себе зайву увагу та похмурий погляд сержанта. Від ідеї поживитись гранатами довелося відмовитися.
  
   "Що ж доведеться, компенсувати нестачу вибухівки патронами". - подумав Лернор, розуміючи, що тепер один він точно не впорається і настав час підключати до цієї нелегкої злодійської справи, що постійно крутилася поруч Фенікса.
  
   Природно прямо на полігоні він не міг посвятити друга у свої плани, тому вирішив вибрати для цієї відповідальної справи зручніший момент і вільне від сторонніх вух місце.
  
   На зворотному шляху, відрахувавши до поміченої раніше стіни необхідну кількість кроків, хлопець не чекав, поки товариш його наздожене. Навпроти сам спеціально скинув темп і в найвідповідальніший момент зупинився, немов переводячи дух.
  
   Дочекавшись Фенікса, він майстерно зробив йому підніжку і тут же сам звалився у смердючу жижу.
  
   - Та ти чого! Здурів?! - почулися обурений крик, що з плеском падає у бруд товариша.
  
   Харм, що прямував на своїй платформі позаду всіх, замикав колону, що голосно шльопала по воді.
  
   Помітивши затримку двох новобранців, які немов викинуті на берег риби, брикалися в слизькій жижі, він і щось невиразно крикнувши, втомлено махнув рукою. Його платформа з тихим гудінням ліниво простукала по рейках повз новобранців, що штовхали один одного.
  
   "Мінус два обіди на користь корпорації", - мабуть, думав у цей момент Харм.
  
   - Тише ти, - шикнув на друга Лернор, - Ти хочеш вибратися звідси чи ні?
  
   - Звичайно, хочу, - опустив занесений кулак Фенікс.
  
   - Стіну бачиш?
  
   - Бачу!
  
   - Що ще бачиш? - запитав Лернор, дістаючи з кишень патрони.
  
   - Все зрозумів, - швидко закивав головою Фенікс, і, поправивши на плечі автомат, підставив долоні, допомагаючи товаришу розвантажити кишені.
  
   - І куди це все тепер?
  
   - Он туди ховай, - хлопець кивнув у бік найширшої тріщини в стіні, і сам подав приклад, - Давай швидше! Щоб Харм не надумав за нами повернутися.
  
   Звільнивши кишені Лернора від важкого і колкого вантажу, два змовники з усіх ніг кинулися наздоганяти платформу, що десь далеко стукала, і шльопаючих новобранців.
  
   - Як ти це зробив? - з придихом на ходу спитав Фенікс.
  
   - З кожної обойми по три набої і намагаєшся не стріляти одиночними.
  
   - Цікаво. Потрібно буде і мені спробувати.
  
   - А я тобі, тому все й показав, - захлинаючись повітрям на бігу, випалив Лернор.
  
   У нього починало неприємно поколювати у боці.
  
   - Треба буде стіну підривати...
  
   - Так для цього безліч патронів знадобиться! - спіткнувся і майже впав Фенікс.
  
   Прискорюючи біг, він ледве стримував рівновагу.
  
   - Завтра... ж... почнеш... мені... тьху... допомагати, - Лернор напружився, щоб не помічати біль у боці.
  
   - Уфф... А може гранатою? - Фенікс теж схопився за бік. Бесіди на бігу не виходило.
  
   - Неможливо...
  
   - Поч...му?
  
   - Ти... спробуй свиснути спочатку, - запропонував хлопець і, відчувши відкриття другого дихання, додав ходу.
  
   Платформа Харма, вже була видна вдалині, освітлюючи темряви тунелю своїми лампами.
  
   Фенікс, спробувавши впоратися з перепочинком, трохи відстав, але незабаром наздогнав друга і втомлено побіг з ним поряд.
  
   Більше цього дня вони не розмовляли, навмисне уникаючи один одного.
  
   Лернор чудово розумів важливість та секретність задуманого заходу. Довіряти задумане комусь ще крім Фенікса, за натяком Семена, означало прирікати себе на провал. Тому він поводився невимушено, ні словом, ні ділом, намагаючись не дати товаришам по зброї привід думати, що "нічна" ідея втечі продовжувала розбурхувати його уяву.
  
   Наступні два дні пройшли в інтенсивних та мовчазних приготуваннях.
  
   Фенікс неабияк здивував Лернора, коли під час останнього задуманого "розвантаження" замість патронів, дістав з-під бронежилета дві гранати.
  
   - Зовсім здурів? - захвилювався Лернор, - Вони ж щоразу вважають їхню кількість.
  
   - Не зовсім, - спробував виправдатися змоклий від бігу Фенікс, - Я стягнув їх, коли Харм вже звірив кількість зі своїми записами. Перед тим, як ящики опечатали.
  
   - Ну, ти, млинець, чарівник! Завтра все розкриється! - розлютився Лернор, закінчивши заштовхувати в пролом патрони.
  
   - Жодного "завтра" не буде, - загадково посміхнувся Фенікс, - Звалюємо сьогодні вночі. А тепер давай швидше наздоганяти своїх...
  
   Не встигли вони зробити й десяти кроків, як із темряви здався сам сержант, незворушно тримаючи їх на прицілі.
  
   Першим відчуттям, вираженим на обличчях обох, було розуміння. Звідки він тут узявся, наче чорт із табакерки, якщо платформа давно стукає колесами вже далеко попереду.
  
   - Попались, пики! Кидайте зброю!
  
   - Воно ж не заряджене! - встиг заперечити Лернор, перш ніж Харм дав попереджувальний постріл у стелю. Звук розкотистою луною покотився тунелем в обидва боки.
  
   - Хрін знає, наскільки воно у тебе не заряджене! Думаєте, я не помітив ваших хитрощів? Провели мене, значить! Мавпи! Кидай зброю, ублюдок!
  
   Фенікс із гучним сплеском кинув свій автомат.
  
   Лернор зволікав. Здаватися просто так не хотілося. До того ж він не був певен, наскільки Харм серйозний щодо нього.
  
   - Дракон не допустить, щоб зі мною щось трапилося!
  
   - Плював я на Дракона! Особливо коли спіймав вас як злодія.
  
   Харм не закінчив фразу. Щось невиразно ухнув і осів у смердючу жижу.
  
   З-за його спини з'явився Куллер і почав методично і нещадно добивати сержанта, що стогнув, прикладом. Після сьомого удару по голові, хрипкі вигуки перетворилися на слабке булькання і нарешті затихли.
  
   Несподівано із сутінку смердючого тунелю з'явилися Кавказ і Макс. Вони так шльопали по воді, що Лернору здалося, що до них наближається метрова хвиля.
  
   - Що тут сталося? - Запитали новоприбулі, перебиваючи один одного.
  
   - Щось, про що доведеться багатьом пошкодувати... - філософськи зауважив Лернор, спостерігаючи за тим, що відбувається, наче збоку.
  
   В цей момент Куллер перевернув тіло Харма і вийняв з його сумки на поясі додаткові обойми до конфіскованого пістолета та автомата.
  
   - Ну й справи... - приголомшив Макс, - Куллер у тебе хоч якийсь план?
  
   - У мене немає, - заперечливо похитав головою новобранець, продовжуючи обшукувати бездиханого Харма, наче запеклий мародер. - А ось у них він уже давно є.
  
   - Не в мене... - ніби розгубившись і виправдовуючись, почав Фенікс, - ... А в Лернор.
  
   Абияк одужавши від перших і настільки несподіваних вражень, хлопець зрозумів, що вони вибрали не дуже вдале місце для дискусій. Але ситуація настільки потребувала чийогось контролю, що треба було діяти оперативно і швидко робити ноги.
  
   - Так. Слухайте все. Настав той час... Хто не з нами, той проти нас! Зрозуміли?
  
   - Але... ми тільки на постріл прибігли...
  
   - Ніяких "" але! Я не збирався втягувати вас у цю заварушку, але раз приперлися... До речі, спасибі Куллер... або йдете з нами, або вирушаєте цьому лайну на з'їдання, - він від душі штовхнув найближчого жирного щура.
  
   Сірі мокрі тварюки вже збиралися влаштувати трапезу з плаваючого тіла сержанта, жадібно підпливаючи з усіх боків.
  
   Для надання серйозності словами товариша і граючи роль вірного однодумця, Куллер відразу пересмикнув затвор.
  
   - Гаразд. Гаразд. Я спочатку з вами, - захвилювався Кавказ, хлюпаючи з ноги на ногу. Вмирати у навколишньому вони йому зовсім не хотілося
  
   - А в мене з самого початку виходу не було... - ніби змирившись, махнув рукою Макс. Визнаватись у своєму безсиллі йому теж не хотілося, - Говори що робити, Лерн...
  
   Хлопець заманив усіх до стіни і почав роздавати заначку.
  
   Кожна хвилина була на вагу золота, тому патронами він ділився якнайшвидше, втрачаючи багато в жижі.
  
   - Ти не думав, що цей замурований тунель, зрештою, може нікуди не привести? - поцікавився Куллер, коли Лернор двома словами посвятив свою команду в курс подальших справ.
  
   - Кул, не вантаж мене цим. Звичайно, думав, але намагаюся більше про це не розмірковувати. Всім в укриття!
  
   Лернор висмикнув чеку і поклав одну з гранат у спустошену схованку.
  
   Пролунав потужний вибух.
  
   Уламки бетону, наче крихта впереміш з паленими шматками щурячого м'яса гидко застукали по касках втікачів. Вся ця нудотна суміш відразу відскакувала і з сплеском падала у воду.
  
   Сірі тварюки, що залишилися в живих, з дикою твариною писком кинулися врозтіч. Їдкий пил заліпив ніздрі і дихати на якусь мить стало нестерпно важко.
  
   Фенікс підбіг до збільшеного отвору і прокричав після вибуху тугим на вухо товаришам.
  
   - Не проліземо! Лерну давай ще одну!
  
   Лернор підкинув йому гранату, завбачливо притискаючись до стіни.
  
   Фенікс театральним жестом упіймав її і, висмикнувши чеку, відправив гранату в пролом, що збільшився.
  
   І не встиг він відійти від недобитої перешкоди, як черговий виплеск бетону та пилу з гуркотом, фонтаном уламків наздогнав його і помчав далі тунелем.
  
   Оглушений Фенікс, став стукати себе по вухах і інтенсивно позіхати. З його правого вуха з'явився струмок крові.
  
   - У млин! Це тобі не полігон, ваша мати! Оглухнути можна! - кричав, лаявся він, дістаючи з сумки на поясі чистий шматок бинта.
  
   - За мною! - переконавшись у необхідних розмірах, освіченого проходу, штовхнув його в плече Лернор.
  
   Тримаючи в руках невеликий трофейний ліхтарик, за ним відразу пішов Куллер. Кавказ і Макс підняли контуженого Фенікса під руки і останніми залишили замерзлий тунель п'ятнадцятикілометровий.
  
   - Нда. Куллер, твій новий трофей дуже доречний, - зрадів Лернор, зіткнувшись з непроглядною темрявою по той бік освіченого проходу.
  
   Під ногами було гидко м'яко, а в ніс бив спертий і їдкий запах щура.
  
   Хтось інтенсивно дряпав шкіру його черевиків.
  
   - Я знаю, Лерне, - міняючись з Лернором місцями, посміхнувся цей загадковий і трохи дивний тип.
  
   Прямо під ними живо копошилося мохнато-сіре море. Щури всіх розмірів та мастей щільним килимом покривали весь видимий простір навколо. Вони нахабно і агресивно намагалися гризти підошви непроханих гостей і зло виблискували у світлі ліхтаря маленькими чорними намистинками своїх хижих очей.
  
   Після кількох пострілів у мерзенну масу чотирилапих хвостатих створінь, деяке місце для проходу все ж таки звільнилося. Відхлинувши, сіра хвиля гризунів відразу виявила під собою довгі лінії кривих іржавих рейок, що йдуть кудись у темряву. Прогнили в потерть дерев'яні шпали, безсумнівно, служили їжею для цього невибагливого багатотисячного полчища голодних тварин. У деяких місцях Лернору навіть здалося, що самі металеві рейки були підгризені цими ненажерливими виродками.
  
   "Цікаво скільки років цій гілці, і який жах уздовж неї живе?" - здригаючись, подумав він, уважно вдивляючись собі під ноги, перед тим як ступити вперед. - Аби не спіткнутися і не впасти. Адже цим маленьким кровопивцям тільки привід дай. стирчить. Тільки рух тут означає життя."
  
   - Сміливіше хлопці! - підбадьорив він товаришів, що йшли за ним. - Ви, що щурів раніше не бачили? Тут вони такі ж, як і скрізь.
  
   - З тією лише різницею, що їх набагато більше... - закінчив фразу зляканий від побаченого Кавказ. Проте він продовжував рух, періодично штовхаючи гризунів ногами.
  
   Незабаром вони натрапили на проржавілий вагон, з вікнами з помутнілого від часу скла. Форма та розміри навіть віддалено не нагадували видані у цьому підземному світі засоби пересування.
  
   Пригнічуючи у собі щирий інтерес до майже археологічної знахідки, Лернор відмовився від її докладнішого вивчення. Часу до можливого оголошення тривоги по всій території навчального комплексу майже залишалося. Хоча ніхто не гарантував, що її вже не оголосили. Неприємне відчуття присутності добре озброєних переслідувачів, які вже наступали їм на п'яти, не залишало ні на хвилину.
  
   Від цього хлопець постійно підштовхував Куллера, що йде попереду, і не на жарт лякався кожного шереху далеко позаду.
  
   - Давайте швидше! Треба піти якнайдалі, до того як нам перекриють всі входи та виходи.
  
   - Ти вже вигадав, як вибратися з мегаполісу? - пошепки поцікавився Куллер.
  
   - Я що на професійного сталкера схожий? Я навіть не знаю, що нас чекає он за тим поворотом, - так само тихо відповів Лернор, не бажаючи хвилювати менш завбачливих, ніж Куллер, товаришів. - Якщо один раз пощастило, ніхто не скасовував можливості вдруге. Тільки, я сподіваюся, ти не почнеш сіяти паніку серед хлопців...
  
   Куллер промовчав.
  
   Фенікс, більш-менш, вже прийшов до тями. Борючись з нестерпним головним болем, він хитався з боку на бік, по черзі чіпляючись руками то за бронежилет Кавказу, то за комір Макса. В результаті, хлопцям без особливого задоволення доводилося тягнути не лише частину його амуніції, а й самого власника.
  
   Звиклі до світла й осмілілі щури не відставали. Їжачою юрбою вони супроводжували Фенікса ніби оточення, раз у раз норовлячи кинутися на його ноги, жадібно скелячи зуби. Запах крові, засохлої на шиї хлопця, розбурхував уяву злих звірків, чий особистий простір був порушений таким нахабним способом. Сміливіше з кожним стрибком вони ніби готувалися взяти реванш.
  
   Підземна прогулянка неабияк затягнулася і встигла всіх втомити, тому те, що чекало їх за поворотом, втішило втікачів. Так, що вмираюча надія на швидке вивільнення з підземель воскресла з новою силою. Причиною для оптимізму стали прорізні залізні двері, що ледве трималися на своїх петлях у бічній стінці тунелю. Кінець їхнім шараханням у непроглядній темряві був близький.
  
   - Давайте туди! - Задав напрям Куллер, і так не потребує коментарів.
  
   - Швидше, швидше... - знову загальмував друзів Лернор і одним із перших став прориватися до дверей.
  
   Він ніяк не міг позбутися відчуття, що за ними хтось йде по п'ятах, тому інстинктивно сподівався виявитися найближчим до можливого виходу. Відчуття чужого погляду з темряви дратувало і наводило на думки про тих, хто попрямував за ними слідом. Хоча це, швидше за все, і був єдиний погляд незліченного щурячого полчища, що стежить за своїм потенційним обідом, здогад не обнадійував. Іншими словами, чим би не було викликано почуття стороннього стеження, залишатися під землею довше не хотілося.
  
   Майже одночасно втікачі стали довбати прикладами петлі кріплень дверей, що проржавіли наскрізь.
  
   Один удар. Другий. Третій. Двері піддалися і зі скрипом і скреготом почали своє важке падіння, що завершилися характерним хрускотом придавлених під нею сірих тварюк.
  
   У невеликому приміщенні в променях ліхтарика з'явилася струнка ведуча вгору вертикаль сходів. Вона вузькою стрілою кинулась високо у темряву. Навіть промінь їхнього трофейного ліхтаря губився десь на середині шахти, не в змозі висвітлити її кінця.
  
   Двома руками схопившись за сталеві поручні, перевіряючи кріплення сходів на міцність, Лернор почав розхитувати скрипучий метал. Особливого бажання впасти під час підйому та згорнути собі шию він не відчував.
  
   - Хто ризикне першим? - поцікавився Макс,
  
   - У мене особливого бажання немає, - сперся на стінку Фенікс, повертаючи з рук Кавказу свій автомат.
  
   - Великого задоволення від знаходження тут я не відчуваю, - почав Куллер, - Але якщо це затія Лерна, то й лізти першим, мабуть, доведеться йому.
  
   - Спасибі, за довіру, - уїдливо відгукнувся хлопець і поставив ногу на сходинку, - Ловіть тоді вже, якщо зірвусь...
  
   - Неодмінно..., - підбадьорив його усмішкою Кавказ і додав, - ... відійдемо вбік.
  
   Пролунав дружний смішок і Лернор почав сходження.
  
   Підйом виявився не важким. З кожною новою сходинкою він почував себе впевненіше. Сходи трималися міцно і навіть не прогиналися під його вагою, цілком витримуючи масу тіла разом з усім екіпіруванням. Укріплений у нагрудній кишені, позичений у Куллера ліхтарик, справно висвітлював шлях над головою.
  
   - Ну що там? - пролунало знизу.
  
   - Поки нічого, - озвався Лернор, продовжуючи підйом. Він, як і раніше, не бачив кінця колодязя.
  
   - Поспішай з новинами, а то мене вже хтось гризти починає, - дізнався він голос Куллера, - Світло то ти з собою забрав.
  
   Раптом унизу пролунав постріл.
  
   - О Боже! - заволав Фенікс.
  
   - Що? - відреагував Кавказ.
  
   - Ти це бачив?! - закричав Макс.
  
   - Бачив що? - не зрозумів Куллер.
  
   До Лернор донісся другий і третій постріли.
  
   - Що там у вас? - захвилювався він.
  
   - Щури! - закричав хтось, і хлопець відразу відчув, як сходами інтенсивно дереться вже не тільки він один.
  
   - Ааа!
  
   Побоюючись за те, що старі та іржаві кріплення сходів можуть не витримати більшого навантаження, Лернор набрав повітря і крикнув щосили, намагаючись перекричати звуки автоматних черг. Спостерігаючи за яскравими спалахами, що висвітлюють підземелля далеко під ногами, він не дуже розраховував, що його почують.
  
   - Припиніть пальбу! Патронів мало! - але ніхто не надавав його слів значення.
  
   Раптом хтось схопив хлопця за ногу. То був Фенікс. В його очах Лернор не побачив нічого, крім жаху.
  
   - Вона... вона...
  
   - Що вона?
  
   - Вона зжерла Куллера! - випалив він, дряпаючи черевики Лернора.
  
   - Ніхто нікого не зжер, - пролунало знизу важке дихання "жертви", - Свинцем поперхнулась, падла. Але назад я не спускаюся!
  
   Тримаючи однією рукою, Лернор витяг ліхтарик і висвітлив бліді та злякані обличчя товаришів під ним. Всі міцно вчепилися в поручні сходів і буквально дихали один одному в черевики.
  
   Дивно було те, як кріплення все ще тримали їхню загальну масу. Замикав усіх, Куллере. Світло доходило до нього слабо, але рвані подряпини, що кровоточили, на шиї і голові були видно досить чітко.
  
   - Лерне, не повіриш, - віддихавшись, спокійніше звернувся до нього Фенікс, - Там такий щур був! Метрів п'ять у довжину та ширину!
  
   - Була, та спливла, - оскільки Лернор не бачив підземного чудовиська, то барвистий опис його не дуже здивував. Наразі хлопця хвилювала зовсім інша проблема.
  
   - Зараз головне не панікувати. Бо якщо почнемо, залишимося без єдиного шансу вибратися на поверхню. Якщо метал конструкції сходів не витримає, то вирушимо назад.
  
   - Ні, - видихнув Макс, ставлячи підошву на пальці Кавказу.
  
   - Бляючи!
  
   - Ой, вибач.
  
   - Ви можете хоча б тепер не кричати, зрештою? - різко шикнув на всіх Лернор і, ледь пригнічуючи роздратування, продовжив обережний підйом. Хоч він і не бачив мега щура, руки тряслися нервовим тремтінням. Роль керівника групи давалася йому важко.
  
   Сходи стогнали і рипіли під ними, немов попереджаючи про те, що такого знущання в її віці вона терпіти більше не збирається. Але, на щастя втікачів, нічого екстремального так і не сталося. Лише один раз у руці Лернора, неприродно прогнувшись, лопнула одна з сходів, що давно прогнили. Але хлопець встиг одразу ж ухопитися за поручні і благополучно пройшов небезпечну ділянку.
  
   Нарешті, нескінченне піднесення закінчилося і вони вперлися в широкий люк - можливо остання перешкода, що розділяє їхню відмінність від примарної свободи. Лернор одразу штовхнув його рукою, але той не піддався, немов за законом підлості. У результаті їм довелося добряче попотіти і помучитися, перш ніж люк, все-таки спромігся хоч трохи зрушити з місця.
  
   Рівно сім разів штовхаючи його плечима, Лернор з глухим звуком гидко стукав об нього каскою. В ці моменти Фенікс, страхуючи товариша, тримав його за ноги, від чого сам мало не зірвався вниз, розгубивши частину свого спорядження.
  
   - Ну нарешті то! - Видихнув Лернор, вибиваючи люк назовні. Сонячні промені вдарили в темний отвір, і свіже повітря волі миттю одурманило голову.
  
   Виповзаючи на асфальт і озирнувшись на всі боки, він зрозумів, що про свободу подумав дуже рано. Вони вибралися просто під однією з вантажних цистерн для транспортування нафтопродуктів "Нашої" корпорації. Цей вихід виявився не дуже вдалим, ніж можна було бажати, але набагато краще, ніж, якби вони вискочили серед інтенсивної автомагістралі.
  
   Транспорти, помічені червоними зірочками, стояли довгими стрункими рядами. Отже, вони все ще на території "Наших". А цей факт уже зовсім не обнадіював...
  
   - Руку хтось подасть? - розлючено і водночас жалібно покликав Куллер.
  
   Тільки зараз Лернор побачив, наскільки сильно його подер голодний щур-переросток. Він втратив майже половину правого вуха. Але рана вже припинила кровоточити і засохла грубою коричневою кіркою.
  
   Мабуть звірятко, справді трапилася не квола, плюс до всього дуже голодна.
  
   - Куди далі? - поцікавився Кавказ, оглядаючи околиці з-за колеса.
  
   - Звідси не видно, - оглядав інший бік Макс, - Тут нескінченний ряд цих цистерн.
  
   Лернор дбайливо простяг свій запасний бинт Куллеру. Він просто не міг бачити цього жахливого видовища на його голові. Потім відвернувся і виповз із-під машини, щоб краще зорієнтуватися та зрозуміти куди рухати далі.
  
   Вони опинилися на просторій стоянці, заставленої переважно транспортами для перевезення ресурсів, а також величезними фургонами з товстою бронею. Вони нагадували інкасаторські, але були значно громіздкішими. Для чого їх використала корпорація, доки залишалося таємницею.
  
   - Цікаво було б мати хоч найменше уявлення про те, де ми знаходимося, - сказав він уголос і зняв автомат із плеча.
  
   За його словами, за ним виліз Куллер. Він уже встиг недбало замотати довкола голови позичений бинт.
  
   Пройшовши повз Лернор, він почав поглядом професійного викрадача вивчати двері найближчих кабін і через хвилину з кислим виглядом відійшов геть.
  
   - Атас! - замахав руками Кавказ. - Патруль іде!
  
   - Пізно... - необережно вийшовши з ряду машин, Лернор одразу потрапив на очі озброєним солдатам і групі людей у ​​цивільному.
  
   - Стояти на місці! - пролунав оклик, - Зброя на землю!
  
   Невдало засвітившись, хлопець зрозумів, що влип, але в останній момент встиг шмигнути назад.
  
   Висікаючи фонтани іскор, кулі тут же градом застукали по броньованій кабіні транспорту, що його захистив.
  
   Перебуваючи ближче до Лернора, Куллер першим відкрив вогонь у відповідь. Громадянські, серед яких хлопець помітив дівчину, одразу ж кинулися тікати у бік броньованих фургонів. Вони ледве несли ноги від куль Куллера.
  
   Усвідомивши зубастість противника, четвірка солдатів корпорації, в одну мить розосередилася і відточеними рухами почала просуватися ближче до втікачів. Навіть перебуваючи у меншості, вони намагалися взяти втікачів у каблучку.
  
   - Де вони? - захвилювалися товариші, відчуваючи, як кулі одна за одною впиваються в гуму укриття.
  
   Лернор не відповів. Тільки зараз до нього в приціл вдало потрапив ворог, і він не міг прогаяти цього моменту. Хвилюючись, хлопець натиснув на курок. Успішна черга майже вся увійшла в тіло солдата і відкинула його на найближчу машину. Бронежилет не врятував бідолаху і патрульний, сіпнувшись пару разів, затих, плавно сповзаючи на землю.
  
   У бік Лернор тут же розрядилися три стовбури патруля, і він був вимушено зігнаний зі своєї вогневої позиції.
  
   - Відступати треба! До них підкріплення підвалює! - повідомив Кавказ, перекрикуючи хлопки пострілів. Мабуть, йому найкраще було видно, звідки до них гості любили.
  
   - Куди? - захвилювався Макс, ще міцніше притискаючись до колеса транспорту.
  
   - Не хочу назад! - заволав Фенікс і вискочив з-під цистерни. Несучись навперейми свинцю, він успішно пройшов відкритий простір, ховаючись десь у другому ряді автомобілів.
  
   - Давай за ним!
  
   - Стривайте! До нас фургон пре! - відкинувши автомат, Куллер дістав пістолет Харма і прицілився.
  
   Справді. Розганяючи в різні боки, що прибували підкріплення, з-за рогу хвацько вирулив один із помічених раніше броньованих вантажівок. Не зменшуючи швидкості, очманілий водила на ходу вирівнював траєкторію руху і правил прямо до втікачів, що оточувалися з усіх боків.
  
   Тараня то один чи інший бічні ряди нафтових транспортів, лихач навмисно збивав солдат корпорації, що вкрилися там.
  
   "Невже у нас з'явився союзник?" - щось у цьому божевільному русі здалося Лернору до болю знайомим.
  
   Опритомнівши від шоку, бійці корпорації ледь зрозуміли, хто тепер більш серйозна загроза. Але поки що вони розуміли, що відбувається, встигли поступитися роль хижака опоненту. Перетворившись на розгублену жертву, солдати сконцентрували весь вогонь на агресивному водії. Але всі їхні спроби пробити броньоване лобове скло зазнавали ганебного фіаско. І навіть коли град куль по нахабі посилився в десятки разів, він, як і раніше, не міг завдати автомобілю і найменшої шкоди, задовольняючись лише здиранням фарби та вибиванням снопів іскор із міцного металу.
  
   - Не на добро це, - зачаровано прокоментував події Кавказ.
  
   - Убий! - скомандував Лернор, коли фургон, що мчав на скаженій швидкості, різко взяв управо. Намагаючись розвернути машину неподалік їхнього притулку, водій не розрахував кут повороту, і машину занесло. Вона нахилилася, втратила стійкість і завалилася на бік. Стінки, що продовжували рухатися за інерцією фургона, завищали, скреготу асфальтом. У такому вигляді - дахом вперед він протягся ще пару десятків метрів і завмер буквально на рівні групи зляканих товаришів. Зупинившись, броньовик заблокував весь проїзд між рядами цистерн, ніби все було заплановано саме так.
  
   Ворожі кулі перемістилися на дно перевернутої машини, у безсилих спробах намацати енергетичні елементи та позбавити вантажівку можливості подальшого руху.
  
   Аварійний люк на даху фургона відстрілився і з шипінням був різко відкинутий механізмом далеко вперед.
  
   - Жити хочете? Швидко сюди! - пролунав із темряви кабіни жіночий голос.
  
   Куллер запитливо глянув на Лернора, ніби той був організатором цих каскадерських трюків.
  
   - Я тут не до чого, - знизав плечима хлопець, - Але думаю, варто скористатися запрошенням...
  
   У цей момент його заглушив вибух, що пролунав під дном фургона. Яскравий стовп вогню та чорного диму знявся в небо, навіть підкинувши завалену на бік машину на півметра в повітря. Хтось із переслідувачів не жартома палив із ручного гранатомета.
  
   - Швидше! Поки що я ще можу злетіти! - пролунав схвильований голос дівчини. Цього разу вона посилила його зовнішнім гучномовцем.
  
   Повторювати не довелося. Першим у темному отворі даху зник Фенікс, за ним, боляче вдарившись головою об край проходу, тут же пішов Куллер.
  
   Лернор затримався на вході, розуміючи, що не все ще на борту. Він махнув рукою, кликаючи збентежених під цистерною транспорту хлопців. Але ні Макс, ні Кавказ, не наважувалися покинути своє укриття за колесом.
  
   - Ворушіться! Бувай...
  
   Кавказ вискочив з-під укриття у момент, коли друга ракета врізалася прямо в цистерну над ним. Вибуховою хвилею його відкинуло прямо на Лернор, і, збивши приятеля з ніг, вони стрімголов ввалилися у відкритий люк транспорту. Полум'я на мить поглинуло вантажівку, але вже не завдало нікому шкоди. Лише згорілому живцем Максу в цей день пощастило найменше.
  
   Схопивши за руку товариша, що вижив, але обгорілого, Лернор почав втягувати його глибше в темряву салону. Куллер і Фенікс відразу ж прийшли до нього на допомогу.
  
   - Злітаємо!
  
   Не змінивши положення, фургон різко відірвався від землі і піднявся у повітря.
  
   Через відкритий отвір люка Лернор бачив, як втративши ціль, під ними прослизнула чергова випущена по вантажівці ракета. Залишивши за собою завихрення з клубів сірого пилу та чорного диму, вона знайшла цілком випадкову мету десь на іншому кінці стоянки.
  
   Водій, зовсім не дбаючи про своїх занурених у повну пітьму кузова пасажирів, без попередження надав фургону вертикального положення. Немов оселедець у бочці, стукаючи про все, що можна було стукнутися, вони швидко потрапляли на підлогу. Якщо, звичайно, це була підлога.
  
   Виявивши люк вже над собою, Лернор з досадою потер забій бік і коліно. Білі хмари, видимі в довгастому отворі нагорі, мчали кудись із неймовірною швидкістю. Лише за секунду до хлопця дійшло, що мчали не хмари, а їх шалений водій. Невідомий рятівник гнав вантажний аерокар, настільки швидко, наскільки це було можливим для цього виду транспорту. Двері в кабіну пілота були, як і раніше, замкнені.
  
   - Цікаво, і хто нас вирішив підвезти? - спитав Фенікс, пробираючись уздовж стіни на дотик.
  
   - Допоможіть поки що Кавказу. Я сам розберусь. - скомандував Лернор, борючись із передчуттям. Надто вже знайомим здався йому голос, їхньої несподіваної рятівниці.
  
   Для підтвердження або спростування невиразних сумнівів, він рішуче підповз до місця, де повинен був знаходитися прохід в кабіну і, намацав кнопку механізму.
  
   - Привіт зая! - як ні в чому не бувало, озирнулася на нього Джуліана і привітно помахала рукою.
  
   Від подиву Лернор відважив щелепу. Інтуїція не підвела, але й зіграла злий жарт. Він заповз у крісло поруч із водієм і завмер у ньому.
  
   Забувши автомат гриміти під ногами, і зовсім не помічаючи, наскільки небезпечно дівчина лавірувала в густому транспортному потоці, хлопець дивився на подругу так, ніби несподівано побачив привид.
  
   Лернор не міг повірити своїм очам. У грудях боролися змішані почуття образи, страху та підозри. Але з іншого боку він був навіть радий її бачити, по-своєму трохи скучивши.
  
   Форма корпорації, в яку була одягнена дівчина, породжувала в його голові нові численні питання, що оперативно поповнюють довгий список ще не заданих з моменту їхнього незапланованого розставання. І жодної краси, що розкинулося під їхнім дном, Московського мегаполісу тепер не могли відвернути увагу хлопця від знайомої постаті Джуліани.
  
   - Лерне, у вас все гаразд? - У кабіну протиснувся Куллер і оцінювально окинув поглядом рятівницю, - Упс, вибачте, мадмуазель. Радий вітати вас від імені нашого невеликого чоловічого колективу.
  
   Джуліана загадково посміхнулася у відповідь і різко кинула машину вправо. Черговий поліцейський екіпаж, що мчав на таран, залишився з носом.
  
   - Поки не знаю, Кул... - почувши близьке виття сирен, прийшов до тями Лернор. Він ледве встиг схопитися за підлокітник крісла, мало не вилітаючи з нього.
  
   Куллер не витримав маневру і, супроводжуючи політ матюки, розтягнувся в проході.
  
   - Дорогий, я розумію у тебе багато запитань, але давай відкладемо їх на потім. Якщо пощастить, виберемося і поговоримо.
  
   - Джулі, ти розумієш, що я не знаю, вірити тобі чи ні...
  
   - А в тебе колись був вибір? - дівчина посміхнулася і направила машину прямо на будівлю, що яскраво блищала начищеними вікнами.
  
   Лернор з жахом спостерігав перешкоду, що наближається.
  
   Вибору з моменту тієї самої злощасної вечірки в нього справді не було, як, втім, і зараз. Все управління ситуацією трималося у її руках. Жити чи не жити ось у чому питання...
  
   - Ви що знайомі? - висловив, нарешті, своє зростаюче подив Куллер, ще не помічаючи того, що мчало до них на зустріч, - Лерн, ти все ще відпиратимешся, що не ти все так злагоджено спланував?
  
   - Думай, що хочеш, Куле. Я сам не розумію, що тут відбувається!
  
   В останній момент, Джуліана різко рвонула штурвал на себе, і фургон, задерши ніс, у мить прийняв вертикальне положення, проходячи буквально за кілька сантиметрів від поверхні вікон хмарочоса.
  
   - Мааааа-ть, - Куллер шкереберть покинув кабіну, по дорозі збиваючи з ніг Кавказу.
  
   Пролунав багатий мат чимось пригніченого Фенікса.
  
   Борючись із перевантаженням, Лернор нарешті додумався застебнути на собі ремені безпеки.
  
   На моніторах заднього огляду відобразилася чергова повітряна автомобільна аварія. Мабуть, вони завжди були звичайними витратами екстремального керування Джуліаною. Не зумівши повторити настільки майстерно виконаний фургоном маневр, в будинок врізалися два найактивніших аерокара. Ще близько двадцяти, розсудливо зменшили швидкість. Історія повторювалася, і дівчина як завжди вміло уникала хвоста. Її тонкі руки зосереджено тримали штурвал, обертаючи його з боку на бік. Вона була зосереджена на польоті, але періодично встигала дарувати розбитому в пух і порох Лернору свою загадкову усмішку.
  
   Він спантеличено сидів прив'язаний до крісла і вже розмірковував над можливими варіантами пояснень, які підготувала йому його подруга. Але поки що жодна здогад не могла пояснити того, що сталося з ними тут і зараз.
  
   Впадати в халепу не хотілося, але Лернор відчував, що вся чехарда незрозумілих випадковостей і збігів, була дійсно зрежисована кимось невидимим. Кимось, здатним майстерно грати чужою долею. Починаючи розуміти, що він і всі його друзі лише розмінні пішаки в чиїйсь дуже великій партії, Лернор загубився знову. Він більше не відчував себе ведучим.
  
   "Та яким ведучим? Він увесь час був веденим!"
  
   Від таких роздумів він ще більше починав не поважати гру в шахи. У ній все було нелюдське і за задумом таємничого гросмістера. Будь ти навіть ферзем - це не рятувало тебе від запланованої жертви заради примарної перемоги. А про пішаків взагалі можна було не думати...
  
   - Гаразд, Джулі. Визнаю, чорт забирай! У мене справді не було, і немає вибору! Але хіба він у тебе є?
  
   - Що ти маєш на увазі? - вирівняла вантажівка дівчина, знову повертаючи його в горизонтальне по відношенню до землі положення.
  
   - Припустимо, покинути Вільріллін тобі не склало великої праці, але не думаю, що теж саме у тебе пройде з Москвою.
  
   - Не хвилюйся, Лерне. Хлопчику мій, ти просто як завжди багато не знаєш, - спробувала заспокоїти його Джуліана.
  
   - Бач, як заговорила! На жаль, мені вже набридло чути, що я чогось не знаю, - надувся Лернор, згадуючи слова Дракона, неодноразово повторені ним ще тоді в Сіллаярві.
  
   - Дівчина, - звернувся Кулер, що знову з'явився в кабіні, потираючи лоб, - Чи не легше з маневрами. Ми не встигаємо за виступи хапатися.
  
   - А ви сядьте і не рипайтеся, - несподівано різко відрізала Джуліана, - Цікаво, за що ви хапалися б, якби я вас не витягла.
  
   У цей момент по корпусу застукав град попадань з великокаліберних гармат, але індикатор пошкоджень, як і раніше, незворушно світився зеленим. Але переслідувачі не здавалися і з непохитною завзятістю, продовжували вести прицільний вогонь, наскільки це було можливо у міських умовах.
  
   Трасери частенько лягали повз ціль. Лернор, насторожено стежачи за тим, як Джуліана виляла машиною з боку в бік між будівлями численних бізнес-центрів, ставав свідком малоприємних сцен влучення по цивільних об'єктах.
  
   При "неточних" попаданнях автоматичних гармат переслідувачів, вікна будівель беззвучно лопалися, обдаючи все навколо градом з уламків надміцного пластику. Численні роззяви, які мали нещастя з цікавістю спостерігати за повітряною гонитвою з офісів, неухильно поповнювали число випадкових жертв від шалених снарядів, випущених стрілками поліцейських аерокарів, які не страждали від зайвої влучності.
  
   Яскраві вибухи ударною хвилею виносили людей з їхніх вікон і кидали вниз з висоти пташиного польоту, або просто розривали на шматки на місці. Джуліана ж, начебто навмисно бажаючи збільшити кількість жертв серед мирного населення, спеціально вибирала найгустіше забудовані райони.
  
   - Що ти таке викрала?
  
   - Мобільну лабораторію, - коротко кинула у відповідь дівчина.
  
   - Що за лабораторію? - поцікавився Куллер, міцно тримаючись за краї проходу. Цього разу він завбачливо сів на підлогу.
  
   - Хлопчики ви зі своїми питаннями, надто мене відволікаєте. Чи може хтось бажає сам сісти за штурвал? - холодно глянувши на Куллера, вона різко відпустила кермо.
  
   Тим часом Фургон йшов на таран звукоізоляційних бортів повітряної магістралі.
  
   Ці, на перший погляд прості пристрої, що ізолюють рев транспортного потоку, буквально обліплювали інтенсивну трасу з усіх боків. Лавіруючи на антигравітаційних подушках, вони чуйно реагували на певний децибел звуку на ділянках особливо великого скупчення аерокарів і самостійно прямували на місце безпечними для руху траєкторіями. Прибувши, вони немов частинки гігантської мозаїки з'єднувалися разом у хитромудрі, але міцні дугові фігури розтягнуті вздовж магістралі.
  
   - Ні ні. Ні в якому разі! Ви за ним дивитесь набагато граціозніше! - Куллер не на жарт злякався такої самогубної рішучості дівчини.
  
   - Тоді, заткніться, будь ласка. Через двісті сорок секунд військові випустять по нас ракети...
  
   - Але... - почав Лернор, згадуючи цінність для корпорації.
  
   - Розслабся, зая. Якщо у них у розвідці не тугодуми сидять, то, зіставивши кілька фактів, ти для них втратиш будь-яку цінність, - ніби прочитавши його думки, Джуліана променисто посміхнулася. Контрасти її настрою часом зовсім не дружили з логікою.
  
   - Не зрозумів... - спробував осмислити новину Лернор, але з першого разу йому це не вдалося.
  
   Хлопець, насторожено стежачи за приладами, з поганим передчуттям, почав чекати поява, або відсутність передбачуваних ракет Джуліаною.
  
   - Лерне, довго нам ще до кордону? - з салону, нарешті, з'явився Фенікс. Цікаво оглянувши всіх присутніх, він зосередився на Джуліані. Його несерйозний вираз обличчя відразу випарувався.
  
   - А як я знаю?! Я не москвич! - його крик співпав зі звуком загороди, що пробивається.
  
   Броньований фургон, ледве розминувшись із хрестами золотоголового храму, пробив звукоізоляцію повітряної траси і на мить застиг над транспортним потоком.
  
   - Що з ним? - здивувався Фенікс, ніби те, що відбувається зовні, було настільки звичним для нього, що він навіть не відреагував на таку різку зміну декорацій.
  
   Ніхто не удостоїв його відповіддю, перебуваючи під враженням, що машина не розвалилася разом з ними прямо в повітрі.
  
   Табло на приладовій дошці тривожно заблимало червоним.
  
   - А ось і те, про що я говорила, - похмуро зауважила Джуліана, кидаючи машину в потік аерокарів.
  
   Поліцейські екіпажі, які їх переслідували, більше не турбували їх. Та й навіщо? Якщо тепер їх броньованим фургоном займуться військові ракети. Мабуть, хтось нарешті прийняв рішення, що безпечніше просто знищити втікачів, ніж безрезультатно намагатися їх зупинити.
  
   Лернор стежив за червоними крапками на радарі, розуміючи, що в очах притулок корпорації він вичерпав свій потенціал, а коефіцієнт потенційної загрози в його обличчі став перевищувати коефіцієнт корисності. Але як би все сумно не виглядало в ці хвилини, жити, як і раніше, хотілося так само сильно, як і раніше.
  
   - Джулі, маємо шанси відірватися? - спитав Лернор, не впізнаючи свого голосу.
  
   - Невеликі, тому що швидкість і маневреність цих малюків набагато перевищує наші можливості, - відповіла дівчина, несучи проти зустрічного потоку транспорту.
  
   Вона агресивно кидала машину з боку в бік безуспішно намагаючись уникнути переслідування,
  
   - Спробую їх струсити на магістралі, якщо не вийде, то доведеться ризикувати.
  
   Він знову не зрозумів кінцевого сенсу сказаної фрази, але вирішив не забивати голову думками, зосереджуючись на успіху.
  
   Лернор відмовлявся вірити в те, що наступної миті вони можуть просто перетворитися на пилюку, а він розпадеться на атоми, так і не пізнавши своєї істиною мети в цьому житті.
  
   "Смерть попереду, смерть позаду. Забавна гра в салачки, без шансів втекти. Хто не сховався, я не винен... а ці п'ять точок дедалі ближче і ближче."
  
   - До біса магістраль! - Раптом закричав Куллер, - Іди в небо! Під купол!
  
   Дівчина здивовано подивилася на нього, але відразу виринула з потоку, заповнюючи весь огляд лише безпристрасно білими хмарами на тлі синього неба. Вона ніби чекала на цю команду, сумніваючись, чи варто самій так ризикувати.
  
   - Електроніка дає збій у межі купола, - швидко пояснив Куллер, намагаючись утриматись у проході.
  
   Десь далеко за спиною застогнав поранений Кавказ.
  
   - Справді! - осяяло Лернора, - Як я міг забути про це!
  
   - Тільки, і ваша електроніка теж дасть збій, - якось дивно тихо промовив Фенікс, перш ніж скотитися назад у темний салон, тож ніхто не звернув на його висловлювання особливої ​​уваги.
  
   Фургон чорною стрілою покинув обійми мегаполісу і кинувся у висоту.
  
   Ракети, наче гончі, що переслідують видобуток, не відставали. Тепер прямою траєкторією, не витрачаючи потужність своїх двигунів на маневри, вони наближалися до втікачів ще швидше.
  
   Спостерігаючи за відстанню на бездушних приладах, Лернор розумів, що все було закінчено. Це розуміли і всі інші, але воліли мовчати, сподіваючись на диво, і раптом воно трапилося.
  
   Ракети раптово спалахнули яскравим спалахом вибуху одна за одною, так і не досягнувши мети.
  
   - Що це було? - дозволив собі здивуватися Лернор.
  
   - Самознищення, - сама нічого не розуміючи, відповіла Джуліана, сповільнюючи хід і задаючи машині команду знову прийняти горизонтальне положення.
  
   - Чи передумали? - здивувався Куллер, підводячись з підлоги.
  
   - Ні! Затискатимуть до купола! - констатувала факт дівчина, вказуючи на прилади, що сигналізують.
  
   З усіх боків із міста у неймовірній кількості до них стрімко піднімалися військові та поліцейські екіпажі, оточуючи втікачів нижньою півсферою. Перед кожним із них на великій відстані красувалися керовані міни-летучки. Цей аналог ракет міг запросто рознести броньовану вантажівку при спробі до прориву, що не бажають здаватися викрадачів.
  
   - Що тепер робитимемо? - Лернора трясло від нервового збудження, - Я не фахівець з повітряних боїв, і тим більше не з маневрів мінними полями.
  
   - Один момент! - Джуліана, що відкрила навпроти себе невелику панель і, скопіювавши з приладової дошки тривимірні координати простору, стала вводити довгу комбінацію цифр та символів.
  
   - Ти що робиш? - заворожено поцікавився Лернор.
  
   - Відчиняю нам ворота на волю.
  
   Куллер свиснув з неприхованим здивуванням.
  
   - Вона вводить код деактивації частини захисного бані.
  
   - А ти звідки знаєш? - підозріло примружив очі Лернор.
  
   - Тому, перш ніж потрапити поза законом, працював на нас, - супроводжуючи свою появу цією несподіваною для всіх фразою, Фенікс знову намалювався в кабіні.
  
   Хлопець змінився на обличчі. Все його дитинство та несерйозність миттєво кудись зникли. Він більше не був приятелем та бойовим товаришем. Це була інша людина, що тримала збентежену компанію, під прицілом вихопленого у Куллера при падінні пістолета покійного сержанта Харма.
  
   - Швидко підняли руки, щоб я міг їх бачити! Особливо, ви... дамочка...
  
   Відчуття пішака, яке не залишає ні на секунду Лернора, в черговий раз захлеснуло його, наповнюючи змучену душу болючим відчаєм.
  
   "У дамки значить захотів? Сволота!"
  
  
  
   - РОЗДІЛ ШОСТИЙ :: ІГРА В КІШКИ МИШКИ -
  
  
  
   "Цікаво, скільки разів за життя можна помилитись з вибором друга?"
  
   Лернор з ненавистю свердлив очима зрадника.
  
   "Скільки шишок треба собі набити, щоб хоч якось почати розбиратися в людях?"
  
   "Як змусити себе не заплющувати очі на очевидні суперечливі факти у поведінці "друзів" і на їх подальші незграбні пояснення?"
  
   У цей момент хлопець принципово не бажав підкорятися командам Фенікса та піднімати руки.
  
   Він не хотів здаватися людині, яка так віроломно заручилася його довірою, з тією лише метою, щоб згодом зрадити.
  
   Хлопець так само з жалем розумів, що Джуліана по-своєму була замішана в цій великій грі. Але все ж таки був готовий ще якийсь час сприймати її як союзника. До того ж, ким би вона не була, зараз їм обидва в обличчя дивилося чорне дуло пістолета.
  
   "Добре, не встиг я Фенікс нічого розповісти. От і довіряйся потім, кому попало ..."
  
   Лернор глянув на Джуліану.
  
   "В такому разі, краще вже з ворогом в одному ліжку спати і знати, що від нього можна очікувати, ніж простодушно розкритися новому "другу" і отримати удар у спину."
  
   Лаючи себе, хлопець згадав, що у бізнесі він був більш завбачливим. У ньому він ніколи не мав друзів. І розпрощавшись зі своєю справою, він ніби став зовсім іншою людиною, забувши при цьому, що війна, по суті, той самий бізнес. І кожен тут був лише сам за себе.
  
   - Руки підніми, - Фенікс хитнув стволом пістолета в його бік, - Ще раз повторювати не буду.
  
   - І не подумаю! - люто озвався Лернор.
  
   - Ну як хоче... - не встиг закінчити фразу Фенікс, як за спиною в нього безшумно виник Кавказ.
  
   Він з розмаху вдарив новоявленого повітряного терориста прикладом автомата в шию, в останню мить, рятуючи Лернор від приготовленої йому кулі.
  
   Фенікс так і не встиг вистрілити. Він тут же звалився як підкошений, прямо на руки Куллера. Той, не зволікаючи, вибив ногою пістолет з його рук і почав швидко заламувати кінцівки йому за спину. Бурмочучи щось лайливе собі під ніс, він з силою придавив зрадника коліном між лопаток.
  
   Кавказ тим часом упустив автомат і повільно сповз по стіні.
  
   Тільки зараз Лернор помітив відсутність на ньому бронежилету і безліч кривавих плям на порізаній гімнастерці.
  
   - Швидше, вводь свої координати! - крикнув він Джуліане. - Я їм займусь.
  
   Дівчина не потребувала наказів і займалася клавіатурою з моменту падіння Фенікса.
  
   - Двом смертям не бувати, однієї не оминути..., - прохрипів Кавказ і сплюнув кров, що йде горлом.
  
   - Тримайся, братику. Зараз ми тобі швидко пробоїни залатаємо, - розстебнувши йому сорочку, Лернор взявся, метуючись діставати останні бинт пакети.
  
   - Не варто... Лерн. Ця тварюка паскудна ... добре постаралася, - перериваючись, ще захрипів Кавказ.
  
   Колотих ран на його тілі було щонайменше десять. Кров рясно хльостала з усіх разом. Щоб блокувати кровотечу Лернор вже не вистачало ні рук, ні часу, ні медикаментів. Він хотів, але вже нічим допомогти не міг. Дивно, що за таких поранень Кавказ хвилину тому взагалі стояв на ногах.
  
   Тіло нещасного швидко охолоджувалося. Життя покидало його. І, тим щонайменше, Лернор не здавався. Якоїсь миті, він навіть подумав, що кров, що перестала хльостати, хороша ознака, але, на жаль, все виявилося зовсім навпаки. Серце Кавказу перестало битися.
  
   Товариш помер.
  
   Його засклені очі з погасаючим живим вогником, в останньому погляді кинулися кудись у далечінь. Туди, де за вікнами мелькала Москва.
  
   "Як шкода, що вона так і не стала для Кавказу будинком." - Лернор сумно глянув на товариша.
  
   Немає нічого страшнішого за погляд мерця.
  
   У момент, коли душа покидає тіло, будь-хто, хто наважився подивитися в очі померлому, вже ніколи не впізнає його. Він зустрінеться поглядом із самою смертю, здатною позбавити життєвої сили та спостерігача. Щиро вірячи в це, Лернор провів закривавленою долонею на обличчі Кавказу і надовго заплющив очі друга.
  
   Хлопцеві раптом захотілося плакати. Чи то з жалості до друга, який не з власної волі став частиною його пригод. Чи то від безсилля перед самою смертю, яка не залишила йому жодного шансу на порятунок...
  
   Лернор ледве впорався з комом, що заважав дихати в горлі. Він чудово розумів, що в останні секунди життя Кавказ із останніх сил прагнув урятувати їх - майже незнайомих йому людей. Повернути в руки втікачів той єдиний шанс, яким йому самому не судилося скористатися. В ім'я чого? Чому? Але, на жаль, на ці запитання мертвий друг уже ніколи не дасть відповіді.
  
   - Тримайтеся! - повідомила всіх Джуліана, знову починаючи підйом.
  
   У формі кола прямо над ними розкрилася частинка справжнього неба.
  
   У пролом, що утворився, захисного бані тут же ринув проливний дощ і повністю залив лобове скло. Навіть звідси було видно, яка страшна гроза вибухнула за межами міста. І вони прямували прямо в цю блискучу електричними розрядами темінь.
  
   - Джулі, ти впевнена, що там ми будемо у більшій безпеці? - засумнівався Лернор, міцно тримаючись за кут, коли тіло Кавказу, залишаючи за собою кривавий слід, поступово сповзало в темряву салону.
  
   - На дев'яносто дев'ять і дев'ять десятих, - озвалась дівчина, повністю зосереджуючись на складному маневрі.
  
   - Одна десята несприятливого результату все ж таки має місце, - стурбовано зауважив Куллер, - Але, принаймні, це співвідношення - пряма протилежність тому, що ми мали п'ять хвилин тому.
  
   - Сподіватимемося, - витер Лернор руки, - Я в техніці хоч і знаюся, але не настільки, щоб знати всі можливості нашої машини. Але коли Джуліана вирішила політати саме на цій колимі, їй, мабуть, видніше.
  
   Усвідомивши, що пташка ось-ось упорхне з клітки, переслідувачі додали ходу. Але вже було пізно. Броньований фургон швидко шмигнув у енергетичні ворота, що утворилися в щиті, і був таким.
  
   Жоден з поліцейських та військових аерокарів не ризикнув поткнутися слідом. Страх виявився сильнішим за службовий обов'язок.
  
   Щойно машина втікачів опинилася за межами захисного бані, її стало трясти так сильно, що дівчині ледве вдалося втримати фургон на колишньому курсі. Бурхливий ураганний вітер був настільки безжальний, що навіть сидячи за броньованими стінами міцної вантажівки, здавалося, що знаходишся в маленькій сірниковій коробці, що мчить по гірській річці.
  
   Блискавки, сяючи буквально за півметра від кузова, змушуючи Лернора щоразу злякано присвистувати. Він не міг приховати свого подиву від того, що ще жодна з небесних стріл не потрапила по них. І це навіть теоретично було неможливо. Сірі хмари і дощ з важким градом, що хльостав крізь них, настільки ущільнилися, що при повній відсутності видимості, дівчині доводилося керуватися тільки божевільними приладами.
  
   - І куди ми тепер? - спитав Куллер у дівчини, періодично поглядаючи на Фенікса, що лежав непритомний.
  
   - Підемо від грози та переслідування, тоді сядемо і розберемося.
  
   - Хіба крім нас, є ще божевільні? - при кожному спалаху Лернор не переставав мимоволі здригатися.
  
   Пущого страху наздоганяла не тільки гроза, а й не відчуття "чужого серед своїх". Хлопець не знав, чи довіряти комусь ще з супутників, що залишилися. Нехай на вигляд вони, як і раніше, здавались йому друзями, але хто ж міг гарантувати не повторення зради? Його довірливість вже не раз зіграла з ним злий жарт.
  
   Почуття сумніву не дозволяло бути впевненим у повній безпеці. Відтепер на нього чекала суцільна невизначеність і недовіра до всіх і кожного окремо.
  
   "До кращих часів, звичайно. Поки все само собою не встане на свої місця," - заспокоював себе Лернор, "- Тільки ось чи встане?"
  
   У хвилини підозр, на думку спадало єдине логічне породжене втомленим свідомістю висновок. Або скоріше елементарна порада інтуїції - продовжувати тримати рота на замку і ні словом, ні ділом не видати місцезнаходження сервера з інформацією. Чим швидше веретено подій намотувало на вісь навколо нього пасма з дивних випадковостей, тим більше хлопцеві здавалося, що за викраденою ним інформацією ганялися всі кому не ліньки.
  
   Перебуваючи у важких роздумах і пересуваючись по кабіні немов сонна муха, Лернор намагався не наступити на зрадника, що лежав. Борючись із спокусою витерти ноги об цю мерзотність, хлопець знову повернувся у своє крісло біля Джуліани.
  
   "Хто він? Агент або просто аматор, який побажав в останній момент врятувати свою шкуру і вистрибнути з пішака в дамки?
  
   Хмари різко розійшлися, і на хвилину аерокар вискочив із сітки хмар.
  
   Грандіозне видовище постало перед ними. Можливо, для когось це і було звичайним явищем, але на Лернор воно справило надзвичайне враження.
  
   Під ними наче океан розстилався захисний купол міста, вкритий хвилеподібними розлученнями. Його світло-блакитний колір іскрився і переливався від власного внутрішнього світіння.
  
   Мешканці мегаполісу десь далеко внизу були у бездоганній безпеці під час бурхливої ​​зовні стихії. Адже вони навіть не підозрювали про ті тринадцять чорних стовпів смерчів, що проносяться прямо над їхніми головами.
  
   Немов іграшкове місто під склом колекціонера, більше схоже на підводне містечко для рибок у велетенському акваріумі, жило своїм спокійним і, здавалося б, невибагливим життям, водночас безжально продовжуючи викидати в атмосферу шкідливі хімічні сполуки та кубічні кілометри вуглекислого.
  
   Смертоносні вихори, влаштовуючи значні завихрення хмар над собою, стикалися один з одним, і, розбиваючись на ще кілька маленьких чорних стовпчиків, носилися то тут, то там, намагаючись всмоктати в себе хвилі захисного екрану. Але спроби так і залишалися марними. Безрезультатно втрачаючи силу, вони тихо розчинялися в щільній пелені дощу і, з невгамовним бажанням знову повторити спробу, з'являлися знову через багато кілометрів.
  
   Природа раз-по-раз безуспішно наносила по захищеному місту удари, що не досягали своєї мети.
  
   Гордовите людство, приховане штучним щитом, ведучи з споконвічної господаркою планети гру в одні ворота, продовжувало викидати відходи своєї життєдіяльності в простір за куполом.
  
   Незважаючи на прилади, Лернор вивчав марно небо. І ось вдалині з'явилися точки переслідувачів - сучасних і дуже маневрених бойових винищувачів. У сірості, що панувала, розрізнити їх йому довелося лише тому, що в одній з науково півлярних передач багато розповідали про цих пташках. Ще тоді, Лернор подумав, що він не позаздрив би тому, кому доведеться зіткнутися ніс до носа з цими металевими провісниками. Три крилаті машини йшли на перехоплення, легко відбиваючи блискавки своїми захисними екранами.
  
   - Ах, ось ти про кого, - тривожно дивлячись у бік винищувачів, сказав хлопець.
  
   У момент, коли їх знову загорнула грозова хмара, він чітко зрозумів, які перспективи можуть чекати у хвилинному майбутньому.
  
   - Саме про них, - відгукнулася дівчина, чаклуючи над приладовою дошкою, - Якщо за справу взялися військові, вони "своє" просто так не віддадуть.
  
   - Що ти маєш на увазі? - Лернор запитливо глянув на неї.
  
   - Те, що наш транспорт не просто літаюча колима, а військова напівекспериментальна одиниця, яка використовується корпорацією з їхнього дозволу.
  
   - Он воно як... - вигукнув Куллер, - А я думав, звідки у "Нашої" корпорації такі високі технології. За весь час моєї служби в прикордонних військах, я жодного разу не чув про те, щоб хтось із військових віддав би в руки корпорації настільки функціональну машину, здатну без особливих зусиль парити над куполом у самому епіцентрі бурхливої ​​стихії.
  
   Тепер настала черга дівчини дивуватися.
  
   Лернора вже нічого не могло здивувати. Він лише надривно набрав у легені повітря і, затримавши подих, почав рахувати до десяти, щоб заспокоїтися. Бракувало ще того, щоб Куллер виявився не тим, за кого весь час себе видавав і врешті-решт відмочив би ще витівку чистіше "виступу" Фенікса.
  
   Джуліана з неприхованою цікавістю подивилася на колишнього прикордонника. Слова полоненого Фенікса почали набувати сенсу.
  
   - Шановна, не думаєте ж, ви, що у техніці у нас тільки дівчата розуміються? - усміхнувся Куллер і додав, - Правда, служив я роки три тому, тому з вашою моделлю я майже не знайомий.
  
   - В принципі, нічого особливого в цій моделі немає, - впевненим тоном продовжила відкривати завісу таємниці дівчина, - Звичайний транспорт, з тією різницею, що розміщує він у собі не особливо звичайну лабораторію. І корпорації його довіряли лише з ескортом військових спеціалістів. Ви їх напевно бачили, там на майданчику, перед тим, як почалася перестрілка...
  
   - А зараз не зовсім рада повідомити вам, що ми вже досягли стелю по висоті та екрани, що захищають нас від грози, працюють на межі близької до перевантаження.
  
   - Смішно, - сумно посміхнувся Лернор, - І дуже вчасно. Особливо в той момент, коли на хвості висить кілька винищувачів-перехоплювачів з більш широкими можливостями.
  
   - Не хвилюйся, любий, - усміхнулася дівчина, - Користуючись здобутою тобою інформацією, я через мережу намагаюся змінити систему розпізнавання "свій/чужий". Якщо твої коди вірні, наші переслідувачі на радарах замість червоної точки побачать порожнечу. Пройде ще кілька секунд, і їх прилади визначать нас як "свого". Простіше кажучи, ми станемо схожі на один з багатьох військових транспортерів, які рясніють у цьому секторі. А хтось із них займе наше місце...
  
   - Не дуже пощастить цьому "комусь", коли пташки спустять своїх ланцюгових псів у вигляді ракет, - похмуро зауважив Куллер.
  
   - Стоп! - раптово вловивши суть, сполошився Лернор. - Як розуміти фразу - "здобутою тобою інформацією"?
  
   У нього всередині щось обірвалося і стало неприродно холодно.
  
   - Та заспокойся ти! - суворо подивилася на нього Джуліана, - сказала ж! Все розповім пізніше.
  
   - Дуже цікаво буде... - з нетерпінням заерзав Куллер.
  
   - Без свідків, - з холодною чарівністю посміхнулася йому Джуліана, - Тільки не треба тепер скривджену міну корчити. Це лише між мною та Лерном. Ось якщо він сам захоче, то й розкаже...
  
   - Угу, якщо тільки сам зрозумію щось... - невдоволено буркнув Лернор.
  
   - Хрін з вами, - махнув рукою Куллер, - Мене більше хвилює, якому бідолашному ти збираєшся нашу ідентифікацію привласнити.
  
   - Не турбуйся. Це не буде пасажирський транспорт.
  
   Було не ясно чи заспокоїло подібне запевнення Куллера, але Лернора воно анітрохи не хвилювало. Він більше нічого навіть питати не став, як і раніше не в змозі одужати від чергового потрясіння від фраз Джуліани. Стрес міцно окопав у його нервовій системі.
  
   "Вона постійно знає більше, ніж я! ... Яка до біса "здобута інформація"?
  
   В ці секунди замість впевненого в собі чоловіка він знайшов сопливого хлопчика, у якого відібрали останню цукерку.
  
   "Що вона може знати і звідки?"
  
   - Ось. Зараз і перевіримо, - прокоментувала завершення свого стукоту на клавішах дівчина.
  
   - Що перевіримо, чорт забирай! - нервово вигукнув, але відповіді не було.
  
   Тяжкі хвилини очікування гидко тяглися в повній тиші і порушувалися лише дощем і градом, що інтенсивно лупили по броньованому склу.
  
   - Увага, транспорт XL119, негайно залиште зону. Ви відхилилися від курсу. - пролунав у динаміках, вбудованих десь під стелею, невідомий голос диспетчера.
  
   - Цікаво, яким був його курс... - вперше розгубилася Джуліана.
  
   - Дай мені, - підбурювався Куллер, згадуючи свої навички прикордонника.
  
   Дівчина, від'єднавши, з цікавістю простягла мікрофон.
  
   - В ефірі піонерська зірка! - схопивши його обома руками, весело повідомив Кулер. Чим кинув усіх присутніх у глибокий шок. Лернор відчув, ніби задихається. Нерви гули як напнуті струни.
  
   - Якого біса? - була відповідь диспетчера, - Транспорт XL119, ви що, всі там нажралися?
  
   - Нам можна, ми з Місяця, - Джуліана насильно почала виривати мікрофон з рук хулігана. Але Куллер інтенсивно замахав руками, пояснюючи жестами, щоб вона негайно відстала. Весь його вигляд говорив про те, що все гаразд.
  
   - Автопілот теж п'яний, командир, - Куллер ясно і смачно гикнув в ефір, - Тому відмовляється включити відеозв'язок.
  
   В ефірі запанувала напружена тиша.
  
   - Гаразд, XL119 ми вас вестимемо. За двадцять секунд вас підхопить навігаційний промінь. Кінець зв'язку.
  
   Джуліана дивилася на Куллера широко розплющеними очима. Вона не вірила щасливому результату таких ідіотських переговорів із Землею.
  
   - Коли давай! Розповідай, що ти зробив такого? - з палаючими від цікавості очима накинувся на нього Лернор.
  
   На мить усі його нагальні проблеми були забуті та зміщені для можливості посміятися.
  
   - Тільки без свідків, Лерне! - розсміявся Куллер, - Тут розповідати нічого. Адже я таким ось диспетчером якийсь час був. Транспорти спрямовував, за рухом зовні купола стежив. Суть у тому, що всім транспортам, що прямують із супутника, до номера присвоюється дві літери "XL". Почувши запит, і знаючи, що екіпаж після повернення найчастіше буває в дупель п'яним, у мене народилася ця ідея.
  
   - Але ж пілотам суворо заборонено пиячити на борту, - заперечила Джуліана.
  
   - Формально за міжнародним правом це так, але неформально для екіпажів кораблів, що прямують з орбіти, зважаючи на їх довгу відсутність на батьківщині, робиться невеликий виняток. Щоб душа не особливо сумувала, російському дозволяють цю тугу трохи потопити, - пояснив Куллер, - Повірте мені, я ще й не таку нісенітницю в ефірі чув.
  
   - Добре. Аби все так само добре скінчилося, як почалося, - повернувся до невеселої реальності Лернор.
  
   - Зараз що робитимемо? - серйозно запитала Джуліана, - Якщо нас вестимуть, то до самого входу в мегаполіс ми будемо, наче на прив'язі. А в місто, гадаю, ніхто повертатися не збирався
  
   - Справа в тому, - продовжив пояснення Куллер, - За куполом транспорт "веде" одна служба, в межах міста приймає інша. Дочекаємось, поки нам ворота відчинять, і зробимо ноги в потрібному напрямку.
  
   - Скільки на це піде? Може ще раз трюк зі зміною "свій/чужий" повторити? - Схрестивши руки на грудях, поцікавилася дівчина.
  
   - Не варто. На все потрібно, не більше п'яти хвилин. Погода сховає наші пересування. А так, наступного разу навіть я не знайду відповіді на можливий запит диспетчера. Тому без потреби краще не варто ризикувати, - відповів Куллер і перестав усміхатися.
  
   - Мене непокоїть майбутнє, - втрутився в розмову Лернор. За першими словами пояснення Куллера, він зрозумів, що проблема з винищувачами на хвості вже не критична. Від чого думки відразу ж перейшли на пошук вирішення інших проблем, - Куди ми збираємося попрямувати після того, як уникнемо погоні?
  
   - Це тебе треба запитати, любий товаришу, - здивовано глянув на нього Куллер.
  
   - Не мене, а її!
  
   На що дівчина загадково і тихо повідомила, - в затишне місце. Повір мені, Лерне. За цей час я багато про що думала. Те, що ти мене багато в чому підозрюєш, я навіть не сумніваюся, тому перш ніж почнеш звинувачувати в чомусь, дай мені можливість довезти вас до місця і висловитися.
  
   - Сподіваюся, це не буде сповіддю, перш ніж ти мене прикінчиш... - саркастично видавив усмішку хлопець.
  
   - Лернор, заспокойся ти, - заступився Куллер, - Дівчина справою довела, що нічого поганого нам не хоче. Який їй тоді був сенс витягувати нас із міста?
  
   - Садистське задоволення отримати! Ось який!
  
   - Та НУ тебе! Тобі одне товкмачиш, а ти все одно про своє, - відмахнувся від нього Куллер.
  
   - У неї завжди знайдеться сенс! Здогадуюсь навіть якийсь, але не впевнений у цьому до кінця, - огризнувся Лернор. Він просто бився від безсилля перед Джуліаною.
  
   У момент слівної суперечки дівчина лише тихо і хитро посміхалася. Вона ніби спеціально провокувала скандал і справді щось приховувала.
  
   Їхній транспорт уже повільно знижувався до купола. Хмари повністю приховували їх від збитих з пантелику переслідувачів. Але на душі Лернора так само шкрябали кішки.
  
   "Хто він? Людина без батьківщини, навіть без кута, де можна було б приткнутися! Його в нього щоразу забирають обставини."
  
   "Як мені все це, до чортиків, набридло. Коли ж я знайду цей свій причал?"
  
   "Хочу дружину, дітей та будиночок на березі блакитного моря"
  
   Думав він, поступово себе накручуючи, на що приховане "друге я", одразу заперечило.
  
   "А хотівка не трісне?"
  
   Але Лернор не піддався такому роздвоєнню особи.
  
   "Мабуть, ні, якщо хочеться..."
  
   Попереду знову розійшлися хмари і захоплений пейзажем Лернор, тут же перервав суперечку шизофреника-початківця. Під ними оголилася вже готова до прийняття відкрита енергетична брама у вигляді вирви. Крізь них було видно, як далеко внизу невидимим життям продовжувало жити місто, що купалося в теплі й сухості.
  
   "Ех, видно, не доля мені жити в мегаполісі", - подумав Лернор, і в голові зазвучали слова зі старої пісні - "Я прощаюся з тобою ще раз, не втрачаючи надії повернутися..."
  
   - Тисни! - збиваючи загальний меланхолійний настрій, різко скомандував Куллер. Він увесь час насторожено стежив за показаннями автопілота, - Джулії, тільки більше не піднімайся вище, щоб зовнішні радари не засікли, а служиві не стали зайвих запитань ставити.
  
   Дівчина розуміючи кивнула і вдавила педаль акселератора, ведучи їх броньований транспорт за десяток метрів від захисного екрану. Широкою неспокійною гладдю він розкинувся під ними ніби безкрає синє море, з прихованим у глибинах царством і золотою рибкою в особі мера.
  
   Хмари на цій висоті майже не було, але це не заважало величезним градинам барабанити по броні, не даючи забути про чудасії погоди. Навколо все також неспокійно шаленіли смерчі.
  
   Вдивляючись кудись у далечінь, Джуліана направила транспорт геть із небезпечної зони. Туди, де на горизонті густі сіро-сині хмари вже розступалися, і тонкою смужкою пробивалося брудно-жовте сонце, що повільно сідало. Що думала вона у ці моменти, було відомо лише їй самій. Лернору ж залишалося тільки сподіваються, щоб у її гарній голівці не зародилося чогось підла.
  
   - Вам все одно не піти... - нарешті, прокинувшись, простогнав Фенікс. І отримавши стусан Куллера, уткнувся носом у брудну підлогу.
  
   - О! Хто це голос подав? - зло і неприродно здивувався Лернор,
  
   - Лежи і не в'якай! - не встаючи з місця, Куллер ще раз штовхнув полоненого під ребра.
  
   Тут Лернора осяяло.
  
   - Я горю бажанням витрусити з нього все, що він знає, - пожвавішав він, сподіваючись допитати Фенікса і хоч якось заповнити порожні в білій інформаційній картині.
  
   - А це ж можна влаштувати, - став піднімати полоненого його друг.
  
   - Хлопці, тільки не заважайте мені пілотувати, - досить суворо поставила свою умову Джуліана.
  
   - Ми тихенько. Хіба що, лише трохи пошумимо, - поспішив запевнити дівчину Куллер. Після чого, пихкаючи як паровоз, за ​​комір став витягувати зрадника, що зло озирається по сторонах, у темряву салону. Фенікс ніби видобуток, затягуваний у барліг хижаком, почав відчайдушно чинити опір.
  
   Колишній товариш, а тепер і зовсім не товариш, упирався ногами, наскільки дозволяв його пов'язаний стан. Спроби опору хоч і були незграбними, але заважали руху.
  
   - Підсоби, - попросив друга Куллер.
  
   Лернор одразу залишив крісло і з садистським задоволенням підхопив полоненого за ноги, допомагаючи витягти його в темряву сусіднього приміщення. Там пов'язаний, отримав кілька заслужених і повчальних тріщин від добряче захеканого і злого Куллера. Його цей зв'язаний тип, розлютив ще дужче.
  
   - Джулі, увімкни нам світло і зовнішні двері відчини!
  
   - Добре, тільки зачиніть за собою двері, а то я не хочу замерзнути, та й крики ваші чути, - відповіла дівчина, включаючи тьмяне внутрішнє освітлення салону.
  
   Тільки зараз Лернор довелося побачити викрадену лабораторію у всій красі.
  
   М'яке світло ламп освітило весь інтер'єр салону. Уздовж стін тяглися ящики з невідомим обладнанням. Під прозорою підлогою також були якісь пристосування. То тут, то там зустрічалися картинки фрагментів людських тіл, у різних розрізах та ракурсах. Над бездиханим тілом Кавказу, до якого по всій підлозі тяглася довга кривава смуга, наче механічний монстр завис термінал комп'ютера.
  
   У ногах у вбитого валялися їхні втрачені в темряві та поспіху автомати.
  
   Скрізь було сиро, а зі стелі одиночними краплями сочилася вода.
  
   Запасний люк, через який вони потрапили на борт, ймовірно, автоматично був закритий лише після того, як злива стала заливати лабораторію.
  
   Поки Джуліана спрямовувала машину то вліво то вправо, у протилежні сторони раз у раз перетікали невеликі калюжі. Перетворюючись на рожеві струмки, вони змивали кров, що вже підсихала на прозорій підлозі.
  
   Дочекавшись розблокування зовнішніх дверей, Лернор відразу натиснув кнопку, приводячи в дію механізм, блокуючий вхід у кабіну.
  
   - Ну що, сволота? Сам усе розкажеш чи змушувати доведеться? - гаркнув Куллер, на притисненого до стулок зовнішніх дверей Фенікса.
  
   Лернор став поруч і, схрестивши руки на грудях, почав спостерігати. Він не любив бруднити руки в чужих соплях, тому обмежився лише тим, що стежив за переляком у загнаному погляді Фенікса. Довіряючи брудну роботу товаришу, Лернор був упевнений, що в цій відповідальній справі його товариш перевершить усі очікування, побічно мстячи за пригоди під землею і відгризене щуром вухо.
  
   - Та ви що, мужики? - розуміючи, що їм займуться на повному серйозі, Фенікс почав корчити дурня, - Я нічого не знаю! Мене використовували, як і вас!
  
   - Що ж ти брешеш, підлюга? Політати захотів? - тримаючи пов'язаного бранця за краї бронежилету, Куллер вільною рукою вдавив позеленілу кнопку виходу. Зовнішні двері одразу з шипінням розійшлися за спиною Фенікса.
  
   Щойно стулки зникли по обидва боки, до лабораторії увірвався мокрий і холодний вітер, що пронизував до кісток. Це змусило здригнутися не тільки впійманого агента. Лернор навіть зробив кілька кроків тому.
  
   Величезні градини заледенілими сніжками відразу почали залітати в салон лабораторії. Одні з них шльопалися і дрібною крихтою розсипалися по підлозі, інші, не долітаючи, боляче вдаряли по спині Фенікса. Реагуючи на біль, він почав смикатися і вириватися, але відчувши, що будь-який крок назад, може стати для нього останнім кроком у прірву, тут же з жахом застиг і втупився в борт. Звідти на нього злісно і ненажерливо дзижчав синій океан енергетичного щита Москви.
  
   - Отже, використовували?! - намагаючись перекричати стихію, що бушує за спиною його жертви, Куллер ще сильніше нахилив свою Фенікса над безоднею. Тепер все залежало від того, чи він утримає його в своїх руках.
  
   Примушуючи, не тільки тулубом, але тепер і всією площею обличчя ловити крижані метеори розміром з кулак, Куллер всім своїм виглядом давав зрозуміти Феніксу, що йому нічого не варто за дві секунди розслабити пальці і відправити бранця на зустріч смерті.
  
   - Може й Кавказу вбити тебе теж просили? Хто? Голоси у голові?
  
   Град тим часом не щадив допитуваного. Лідова суміш забивала рота і ніздрі, не даючи бранцеві можливості сказати що-небудь у своє виправдання.
  
   Дорвавшись до представника людства, природа вирішила взяти у екзекуції повноцінну участь. З кожним новим попаданням градини, вона залишала на обличчі Фенікса все більший синець.
  
   За дві хвилини бранець вже не міг щось відповідати. Він лише тихо хрипів, захлинаючись снігом та кров'ю. Одна з крижинок, що вдало потрапила, разом вибила йому два передні зуби.
  
   - Втягуй його назад! - прокричав крізь завивання вітру Лернор, - Він напевно свідомість вже втратив від такого бомбардування. Треба до тями привести, а то ще зовсім ковзани відкине!
  
   Куллер ривком втяг Фенікса в салон і кинув його на підлогу. Ткнувши його ногою в бік, колишній прикордонник почав розтирати свої забиті градом руки.
  
   Двері в крижане пекло тут же були зачинені. Фенікс лежав, уткнувшись обличчям у підлогу і не рухаючись.
  
   Полонений майже не подавав ознак життя, але дихав поступово, хоч і важко.
  
   - Переверни його, - гидливо попросив Лернор, виймаючи з бокової кишені флягу зі спиртом. Ця невід'ємна складова екіпірування солдата корпорації могла допомогти йому привести жертву до тями.
  
   Поливаючи рідиною синє обличчя зрадницької сволоти, хлопець намагався, якнайбільше залити Феніксові в рот, але тому, що фургон періодично трясло і кидало, півфляжки довелося перекинути повз ціль, потрапляючи недругу прямо в очі. Від чого полонений завив, як поранена тварина. Заглушати несамовитий зойк нещасного, довелося затикаючи його рот коліном. Бруднити руки Лернор, як і раніше, не бажав.
  
   - Говоритимеш, гад? - Нахилившись, прошипів йому на вухо хлопець, - Тебе Дракон послав?
  
   Фенікс звивався ніби спіймана змія і, не шкодуючи себе, в кров бився головою про всі кути, що виступали.
  
   Його каска покинула приречену голову ще під час знайомства зі стихією. Підхоплена вітром, вона ніби зелена пелюстка промайнула над куполом ще кілька кілометрів, перш ніж згоріти в яскравому спалаху зіткнення з екраном. Ймовірно, така ж доля чекала б Фенікса, якби у Куллера був настрій гірший.
  
   Раптом полонений заридав. Від цього Лернору раптом здалося, що допитуваний ось-ось почне відповідати на поставлені запитання, але через секунду зрозумів, що Фенікс просто тягнув час і намагався припинити знущання над ним.
  
   - Слухай, Куле, може пошукати на борту, так звану "сироватку правди"? Штука дієва. На собі, млинець, довелося випробувати...
  
   - Думаєш, тут буде?
  
   - Не думаю, але варто знайти хоча б якийсь наркотик, щоб розв'язати цьому паразиту мову. У мене рука не піднімається бити цю посинілу чудовисько.
  
   Синяки і фінгали, що покрили обличчя і шию Фенікса, розпухли й великими пухлинами розповзлися майже невпізнанним обличчям лже-новобранця.
  
   Сяк-так притуливши свого бранця до стінки, друзі почали нишпорити по численних шафках і ящиках, періодично натрапляючи на небачені досі прилади.
  
   Після двадцяти хвилин безрезультатних пошуків, паралельно знайшовши неймовірну кількість цікавих пристосувань та літератури, з наркотиків вони так і не знайшли нічого путнього. Єдині знайдені марні склянки з морфієм довелося відкласти до кращих часів. Полегшення страждання Фенікса ніхто поки що не бажав.
  
   Втомлено, присівши навпроти об'єкта невдалого допиту, друзі задумливо перезирнулися. Фенікс перестав скиглити і озлоблено свердлив їх єдиним здоровим ще бачащим оком.
  
   - Знаєш, мені здається, ми так і не дізнаємося, що так ясно хоче занести з собою в могилу цей гад, - втомлено мовив Лернор і сьорбнув з фляги. Проковтнувши спирт, він закашлявся.
  
   - Все просто, - тихо відповів Куллер, - він знає, що ми з ним нічого робити не будемо, доки він не розколеться. Іншими словами, чим довше він мовчить, тим живіше буде, хоч... - Куллер стурбовано зітхнув, - ...відпочину, і він у мене точно калікою залишиться.
  
   - Куллер, можеш більше розповісти про своє минуле? - Лернора раптом знову охопило неспокій. З деякого часу, воно, як і цікавість, охоплювало його в найнесподіваніші, що випадають із загального контексту моменти.
  
   "Довіряти чи не довіряти - ось у чому питання" - думав він, розуміючи, що якщо в усьому ще й Куллер замішаний, то він без праці кайдакает Фенікса так, щоб той взагалі нічого не сказав.
  
   - Чому Фенікс сказав, що ти працював на них?
  
   - Не розумію, - розвів руками Куллер, - Я працював тільки на військових. Зовсім не розумію, причому тут корпорація і ці незрозумілі "вони"
  
   - А корпорація якраз тут і має дуже великі інтереси. Можу запевнити, що військові до моєї справи не менше приклалися, аніж "Наші", - серйозно зауважив Лернор.
  
   - До якої справи? - Куллер був здивований.
  
   - Це я тобі, можливо, згодом розповім. І взагалі-то, я тебе перший спитав про твоє минуле. Тож розповідай свою історію, - Лернор підвівся і підійшов до тіла Кавказу.
  
   - Та розповідати особливо нічого. Родом із глибинки Уральських земель. Жодних вищих навчальних закладів не кінчав, та й не збирався. Після школи за допомогою знайомих батька вступив на службу до Московських прикордонних військ.
  
   - Ах да. Ще хотів запитати, - перебив його Лернор, піднімаючи автомат, - Чому в тебе таке дивне для російського ім'я?
  
   - Як назвали, так назвали. Ще в когось подібного питання не виникало. Навіть у мене. Ти напевно чув про те, що дуже поширилася мода давати дітям не відомі імена, а певні поєднання звуків, на які дитина найбільше позитивно реагує.
  
   - Чув, чув, - задумливо озвався Лернор, - Мене і самого за таким принципом назвали. Я років до п'яти безіменним ходив, доки батьки не змусили самому сісти і придумати собі ім'я. Свобода вибору, і таке інше... А до цього кликали просто "малюк". Я в тому віці ще не особливо розумів і, сумніваюся, що придумав вартісне. Хоча про що це ми? Ти про себе продовжуй розповідати...
  
   - Заспокойся. Нормальне у тебе ім'я. А з розповіді ти сам мене збив, - дорікнув товаришу Куллер, помічаючи, як той продовжує роздивлятися мерця, - Кавказ. Мені здається, це його прізвисько було...
  
   - Продовжуй, продовжуй... - кивнув головою Лернор.
  
   - Значить так. Був я прикордонником. Нічого робіт - спокійна. Правда, волею не волею багато секретів дізнаєшся. Хто-куди і навіщо полетів, прилетів, об купол згорів... були і такі історії, - Куллер на хвилину задумався, - Тому часто доводилося на довірчі бесіди у відділ військової розвідки ходити. Мізки промивали ... Блін!
  
   - Що? - насторожився Лернор.
  
   - Я, здається, згадав!
  
   - Що згадав?
  
   - Так. Де я цю тварину бачив! - Куллер зло тицьнув у мовчазного Фенікса, - Точно! Він там був.
  
   - Що ти хочеш сказати? - занепокоївся Лернор, з цікавістю розглядаючи Фенікса у профіль.
  
   - З органів він, Лерне. Їй богу! - озвучив свій здогад Куллер,
  
   - З військової розвідки, чи що? - нерозумно затряс головою його товариш.
  
   - Може, й від туди. Потрібно в нього самого випитати. Але однозначно не із корпорації він.
  
   - Хм, чим далі в ліс, тим товщі партизани..., - Лернор вирушив у кабіну до Джуліани, - Якщо так, то казати, точно не буде. Можливо, моя подружка щось слушне підкаже, що з такими партизанами робити, якщо, звичайно, вона не за одне...
  
   Щойно хлопець заніс руку, щоб відчинити двері, та несподівано від'їхала убік і на порозі у всій красі з'явилася дівчина.
  
   - Привіт ... а я якраз до тебе йду.
  
   - Я знаю, Лерне, - поплескала його по щоці Джуліана, - Я не втрималася і підслухала всю вашу метушню. Боже! Що це за варварські методи?
  
   - Яким, у юнацтві вулиці навчали, то й уміємо, - ніби виправдовуючись, розвів руками Куллер, спостерігаючи, як їхній пілот, гидливо оглядає Фенікса, тримаючи того за підборіддя.
  
   - Ми що вже покинули межі мегаполісу? - Лернор побачив повідомлення про увімкнений автопілот, краєм ока помічаючи, як синьова купола під ними справді зникла без сліду, змінившись чорною пеленою хмар. З-під них стрімкими фрагментами вискакували краєвиди засніжених полів.
  
   - Так. Зараз на автопілоті до місця затишного дістанемося, і відпочинемо. Втомився як собака, - повідомила Джуліана, відриваючись від огляду полоненого і витираючи руки.
  
   - Якщо ви все чули, то розумієте, що ми своїми методами так нічого і не досягли. І перед тим як відправиться на заслужений відпочинок, може, тоді підкажете, як, не варварськими методами, змусити говорити людину, яка знає, що її не позбудуться доти, поки вона володіє інформацією, - Куллер закрутив свої питання так, що навіть Лернор не відразу зрозумів сенс сказаного.
  
   - Є один спосіб як навчити цю рибу говорити, - через хвилину мовчання продовжила дівчина, переходячи до огляду тіла Кавказу, - Ви чого трупа не позбулися?
  
   - Поховати його, по-людськи... - спробував виправдатися Куллер.
  
   - Ну як хочете. Земля буде мерзла, лопати в мене немає, - махнула рукою Джуліана, - Так, ось спосіб відкрити рота вашому другу простий, і прихований у можливостях викраденої мною лабораторії.
  
   Дівчина швидко дістала з шафки пульт та пролетіла пальцями по клавішах. Буквально з нізвідки перед нею матеріалізувався стіл, на який вона тут же сіла і спокусливо закинула ногу на ногу.
  
   Захоплений Лернор одразу так розгубився, що не помітив, як дівчина, прогнувшись неначе кішка, спритно вихопила з його рук фляжку зі спиртом і оком не моргнувши, зробила кілька великих ковтків.
  
   - Так ось шановні, рада представити вам один з останніх прототипів лабораторії з клонування, - почала Джуліана, що дещо захмеліла, демонстративно обводячи рукою навколо, - Все це обладнання призначене для клонування втрачених у бою людських органів, а також людини в цілому. З її допомогою ви зможете нескінченно знущатися над вашим полоненим, позбавляючи та відрощуючи йому ті чи інші органи з мінімальною шкодою для його здоров'я. Ви самі бачили, на що ви йому обличчя перетворили?
  
   - Ми ж не винні, що він у мовчанку вирішив пограти... - тихо спробував заперечити Лернор, але його ніхто не почув.
  
   Здивований Куллер, чемно мовчав, не звертаючи на товариша жодної уваги. Він із відкритим ротом хотів почути секрети методів сучасної інквізиції, тому насторожено слухав Джуліану.
  
   - Ці лабораторії у супроводі військових фахівців йдуть за арміями "Нашої" корпорації, і буквально на полі бою за лічені хвилини відновлюють цінних солдатів, знову відправляючи їх у бій... Інші корпорації таких привілеїв не мають.
  
   - А як же душа? Хіба в Москві навчилися клонувати її? - перебив дівчину Лернор, згадуючи зведення новин у Вільнарилліні та їхню подальшу суперечку на тему душі та її існування.
  
   - Лерне, боже мій, ти слухати і не перебивати вмієш? У лабораторії можна відтворити лише тілесну оболонку. Ніхто не каже, що вона житиме автономно. Наскільки мені відомо, спроби створити живу копію людини не мали успіху, але дослідження досі йдуть повним ходом. Одним словом... сам потім покопаєшся в архівах...
  
   - Що? - Хлопець знову злякався останньої фрази, яка вкотре натякала на володіння базою даних.
  
   - Нічого... Так ось ця машина побудована з далекою перспективою на майбутнє, коли у мегаполісу з'явиться можливість відмовитися від послуг корпорацій та створивши свої армії клонів, самим посилати напівлюдей на рудники... А поки що її використовують як медичний центр з надання першої та останньої допомоги, тяжко пораненим у бою професійним головорізам. З однією умовою. Кожен потерпілий повинен залишатися свідомим і бути просто живим. На "гарматне м'ясо" на зразок вас ніхто часу ніколи не витрачав і, на скільки мені відомо, не збирався.
  
   - Проте... - почухав підборіддя Лернор, трохи ображений реплікою роздратованої подруги.
  
   Він чув про клонування та операції в цій сфері, але не навіть не думав, що наука змогла ступити так далеко, щоб за кілька хвилин клонувати все, що потрібно людині для повноцінного життя.
  
   - І навіщо, військові так ризикують, блукаючи з корпорацією? - спитав Куллер.
  
   - Щоб мати можливість далі у своїх експериментах продовжувати спроби клонувати людину. Адже їм є величезне поле для експериментів. Та й добровольців на полі бою хоч греблю гати. Жити хочуть усі, правда, не всі заслуговують... - Джуліана задумалася про щось своє, явно щось замовчавши.
  
   - Значить, ми зможемо різати бідолаху Фенікса, як тільки нашій душеньці буде завгодно, а потім одразу відрощувати йому руки та ноги тієї чи іншої форми? - спитав Лернор, змінюючись в особі в міру усвідомлення гидоти сказаної фрази. Куле, покладаю на тебе цю місію.
  
   - А чому одразу я?
  
   - Саме так, - клацнула пальцями Джуліана, запобігаючи суперечці, - А якщо у вас піджилки трясуться, я сама цим займуся.
  
   Вона глянула на майбутній об'єкт експериментів. Фенікс, усвідомлюючи суть розмови, тут же засмикався, у відчайдушній спробі звільнитися.
  
   - Ффи не пошмеєте!
  
   - Ще як, любий. Посмію, - заспокійливим тоном промовила Джуліана, гладячи його по голові - Ти може і не багато знаєш, але послужиш нам предметом для експериментів у прагненні краще освоїти останні досягнення науки.
  
   - Її. У цьому звірстві я навідріз відмовляюся брати участь, - тихо заперечив Лернор, - Мені наша розмова нагадує пролог перед фільмом жахів.
  
   - А ти відвернися, - підбадьорив його Куллер, - Куди покласти піддослідного?
  
   - Та сюди і прилаштовуй, - ляснула по столу Джуліана і зістрибнула з насидженого місця, - Лерн, душко, криків не буде. Літр крові, кілограм м'яса - хіба це насильство? Розслабся.
  
   - Садисти. Та ще й уроджені.
  
   - Та гаразд тобі, - зморщила носик Джуліана, грайливо ображаючись на останню репліку, - Нестерпний біль наповнить цю кімнату, тому що знеболювальні вводити, я йому не збираюся.
  
   Остаточно вживаючись у роль безжального ката, дівчина облизнулася і підступно подивилася на Фенікса.
  
   - Ні! - прошипів Фенікс, намагаючись вириватися з чіпких рук Куллера, але його опір був природно марним.
  
   Куллер, не без зусиль, запхав знесиленого піддослідного на стіл, тоді як Джуліана немов доктор Франкінштейн, продовжила чаклувати над тим самим пультом.
  
   Швидкі стрічки пластикових смуг, що стримують, з шипінням з'явилися з-під столу і в секунду блокували всі рухи Фенікса. Куллер від несподіванки відразу відскочив убік, ударяючись пораненим вухом об кут.
  
   - Мати, мати ... мати, - кров бризнула з новою силою, але постраждалий тут же роздобув бинт і притиснув до хворого місця.
  
   Кинутий Фенікс тут же істерично засміявся, але наступної миті йому вже було не до жартів.
  
   - Хворий, на що скаржитесь? З чого почнемо? - усміхнулася дівчина.
  
   - На голову! - вигукнув Куллер, ніби помстячи за своє забите вухо.
  
   Синє й розпухле обличчя полоненого перекосило від моторошного болю. Миттєво металева кулька, що вискочила з-під стелі, на долю секунди повиснувши в повітрі, широким променем лазера в мить акуратно відрізала йому ногу нижче коліна. Жодної крові, тільки маленька смужка на штанях трохи вище за черевик. Відрізана частина ноги хитнулась і впала зі столу, представляючи увазі Лернор безкровний зріз.
  
   - Ааааааааа! - закричав підопічний на все горло.
  
   Хлопець навіть підскочив дома від жаху. По тілу диким стадом промайнули мурашки.
  
   - Кіло м'яса, млинець...
  
   - Упс! Вибачте. Звук забула відключити, - із садистським задоволенням повідомила Джуліана, і натиснула ще кілька кнопок.
  
   Тонкий стрижень, немов срібна нитка, вискочивши з кулі, встромляючи Фенікса в кадик. Крик піддослідного відразу припинився. Від нього залишився лише відкритий рота полоненого, його повні сліз очі і дзвін у вухах Лернора. Він не хотів дивитися на муки цієї людини довше, ніж вона вже це робила, але проклята цікавість у ній перемогла знову.
  
   Тим часом Куллер, нарешті, впоравшись з вухом, що кровоточить, лише досить усміхався і запитав.
  
   - А чому не голову?
  
   - Та пішов ти! - не витримав Лернор.
  
   - Ну, а тепер продемонструю вам відновлювальну процедуру, - граючи, мов на музичному інструменті, на мить відривалася від клавіатури, повідомила дівчина.
  
   Куля покрила всю ногу червоною сіткою. Сітка перетворилася на об'ємну модель ноги. Потім усередині неї сформувалася голографічна модель майбутньої кінцівки. Це було копито.
  
   - Весело ... - Протягнув Куллер, - А жаб'ячі лапки йому не підійдуть?
  
   - Не знаю, - усміхнулася дівчина, наче людина, що лежить перед нею, людиною зовсім не був, - за розмірами не підійде. Він її своєю вагою потім розчавить. Хоча...
  
   - Закінчуйте знущатися, - сказав Лернор, - Ви з нього ще слона зробіть.
  
   - Все що завгодно, зая. Звичайно, за ваші гроші, - жартівливо відгукнулася дівчина і продовжила, - Хоча в базу даних крім його ДНК і введено безліч варіантів майбутньої кінцівки, я, думаю, для початку повернемо йому його власну.
  
   - Я, гадаю, це буде найкраще, - ствердно кивнув Лернор.
  
   - Давай зайця з нього зробимо! Шоколадний! - весело перекрикнув товариша Куллер, явно увійшовши у смак.
  
   Голограма майбутньої ноги набула людського вигляду і з одночасним гудінням кулі стала набувати жорстких форм.
  
   Спочатку утворилися кістки, потім судини, що тут же наповнюються кров'ю, після чого шкіра, наче луска, стала наростати маленькими часточками. Весь процес, судячи з безмовних гримас Фенікса приносив жахливий біль і страждання, але чітко утримував його у свідомості. Не минуло й п'яти хвилин, як операцію було закінчено.
  
   Електричний заряд, синій блискавкою вискочив із таємничої срібної кулі, змусив пальці нарощеної ноги заворушитися.
  
   Відтворено було все. Аж до останньої волосинки. Рожева шкіра, немов у немовляти, виглядала трохи світлішою, ніжнішою і молодшою ​​від оригіналу. Навіть характерних мозолів та стоптаної шкіри на п'яті начебто й не існувало раніше. Та й звідки їм бути, якщо вони не закладені в ДНК піддослідного.
  
   - Ніфіга собі, - обережно підходячи до ноги, чухав потилицю Куллер, - А з моїм вухом таке зробити можна?
  
   - Звичайно, можна, - весело повідомила дівчина, щиро радіючи успішному завершенню експерименту, - Навіть треба! Буде як нове. Але, панове, під враженням ви забули про свою головну мету, бо ваш "друг" уже встиг занудьгувати.
  
   - Може спочатку він, все-таки, захоче нам що-небудь розповісти, і вам не доведеться його більше різати, - Лернор нахилився до Фенікса, насторожено вивчаючи вираз його очі, - Ну що, сподобалося? Адже вони сповнені рішучості продовжувати. Що скажеш?
  
   Полонений спробував мотнути головою, але через стягуючий лоб ременя, у нього нічого не вийшло. Лернор, уловивши цей рух, підняв руку.
  
   - Джулі, поверни хлопцеві голос. Він, мабуть, щось хоче сказати.
  
   Дівчина відповідно кивнула.
  
   - Уоди! Шволочі! - що з сечі відразу закричав Фенікс, забризкаючи Лернора слиною.
  
   - Так. Так. Здається, наш друг ще не готовий говорити... Джуліана...
  
   - Стійте! Я ффсе скашу! Токо не треба ресати!
  
   - Ось. Вже інша справа, - задоволений ефективними результатами таких високотехнологічних методів переконання, Лернор повільно сів на край столу, - Хто тебе впровадив? Чи правда те, що ти працюєш на військову розвідку Москви?
  
   - Плафда. Фнедлили мене після того як "Наша" колполація не шмогла галантилувати тфою безпеку і тоскову пеледачу відомостей, які ти їм обіцяв. Я був товчений штать твоїм длугом і ушнать де лагідна решта інфолмації, - ледве зрозуміло прошепелявив Фенікс, - Длугом штать не півшилося, тому вдавалося організувати побік і соплофошдати на місце ...
  
   - Значить, влада Московського мегаполісу вирішила взяти ведення гри у свої руки?
  
   - Пошти ..., - Агент спробував кивнути, але в нього знову нічого не вийшло.
  
   - Що ти знаєш про "відносне безсмертя"?
  
   - Добре штолько ше, школько і ти...
  
   - Брешеш! - почав злитися Лернор, забуваючи про свою ненависть до насильства.
  
   - Лерне, не метушись, - звернулася до свого друга Джуліана, - Він справді може нічого не знати, або ти не вмієш запитувати. Про "відносне безсмертя" чули багато, тим більше за мас-медіа багато реклами для потенційних колоністів крутять. Ти вкрав технологію, але рядовий агент її знати не може. Почекай, доки доберемося до місця...
  
   - А чого ти за нього заступаєшся? Всі почекай, та почекай! Значить, чудово знаєш, що я вкрав? - злісно відреагував Лернор, одержуючи від Джуліани непряме підтвердження словами Дракона. - У самій рильці в гармату? Так!?
  
   - У гармату, але не так, як тобі розповів Дракон!
  
   - Обидва на! А звідки знаєш, що розповів Дракон? Чи не з корпорації ти сама? - завів Лернор, забуваючи про допит.
  
   - Стійте! - Закричав на всіх Куллер, - Залишіть свої розбирання на потім.
  
   - А ти чого? - Огризнувся на нього Лернор, - Ти мені так і не розповів, як же ти опинився в новобранцях корпорації!
  
   - Ти мене й не спитав! - кинув у відповідь Куллер.
  
   - Тихо! - Наказним тоном гаркнула на всіх дівчина, - Або припиняємо це полювання на відьом, або я висаджую вас прямо тут!
  
   Лернор замислився, - "Тут - це де? Холодно, голодно, чорт знає в якій стороні. Не котить! Тут у нього взагалі не буде шансів на сприятливий результат історії. Зараз хоч якийсь є. Як шкода, що я ще такий далекий". від того, щоб бути господарем становища та диктувати свої умови"
  
   - Гаразд, - хлопець узяв себе в руки, - Вибачте. Погарячкував. Спати хочу і таке інше...
  
   - Ти не один тут такий, - з образою в голосі буркнув Куллер.
  
   - Тож давайте бути терпимішими один до одного, - запропонувала Джуліана, - Якщо ви не заперечуєте, допит продовжу я.
  
   Виникла пауза, але ніхто так і не наважився заперечити. Іноді будь-якій людині варто просто відкинути емоції, що киплять у ньому, і відмовлено помовчати.
  
   "Мовчання - золото. Промовчиш, зійдеш за розумного. Яка ж все-таки неосяжна мудрість зберігається в цих стародавніх прислів'ях", - думав Лернор, вважаючи про себе до ста, - "Можна було звичайно додати: промовчиш, живіше будеш, і за борт але нове прислів'я ніяк не вписувалося в ситуацію Фенікса, що лежав перед ним.
  
   - Добре, - продовження допит Джуліана, - є все, що корпорація або розвідка знає про витік інформації з Центру?
  
   - Ні, - Фенікс здивовано округлив око, - Ласфе таке може бути?
  
   Лернор, дорахувавши до сімдесяти семи, кинув косий підозрілий погляд на Джуліану, але промовчав. Стиснувши зуби, він продовжив рахувати.
  
   - Яку роль грає "Наша" корпорація як привілейований партнер мегаполісу?
  
   - Лофним щетом ніякий.
  
   - Ой, завіряєте, агент Фенікс, - примружила очі Джуліана і підняла в руки пульт.
  
   - Латно! Латно! П'ять років насат...
  
   - Дістав він мене зі своїм "французьким" - нарешті дорахував до ста Лернор.
  
   - Не варто йому вибивати зуби, - обернулася до нього Джуліана.
  
   - Вибач, тебе не спитали, - передражнив її Лернор, - Можеш йому нові намалювати?
  
   - Да без проблем!
  
   - Ненааатооо! Ааааа! - за секунду в роті Фенікса красувалися нові передні зуби, навіть не забруднені кров'ю.
  
   Ніжно клацаючи язиком, Фенікс, наскільки дозволяв його зв'язаний стан, дивився на своїх мучителів з часткою вдячності.
  
   - Нус ... Так краще? - поцікавилася дівчина, ніби стоматолог заглядаючи "хворому" до рота.
  
   - Так ось, п'ять років тому, - продовжив допитуваний, залишаючи питання без відповіді, - "Нашій" корпорації на одному з нафтових родовищ, що вичерпали себе, довелося зіткнутися з невідомою речовиною, прийнятою ними за нафту. Після кількох неякісних поставок мегаполісу, у нас виникли претензії до компанії через неякісний продукт.
  
   - Далі що?
  
   - Виявлена ​​речовина мала властивості нафти, але такої не була. Тобто і застосувати місто її ніде не змогло. Тут же вибухнув скандал серед найвищого керівництва. "Наша" корпорація на той момент була дуже близька до того, щоб її позбавили всіх ліцензій та повністю випровадили за межі мегаполісу.
  
   - З аферистами у нас дуже суворо. Але врешті-решт, справу зам'яли, з подвійною поставки безоплатного високоякісного палива. Вчені-ентузіасти з ліні взяли отримане речовина для аналізу, і має кваліфікацію його в якості побічного продукту, отриманого в процесі екстракції, стала не проводити різні види експериментів, поки ...
  
   Фенікс замовк.
  
   - Продовжуй. Тут тобі не конкурс на кращу історію та кращого оповідача. І не намагайся розбудити в мені звірятко ..., - вимогливо штовхнув його в Лернор плече.
  
   - Води, будь ласка, - попросив полонений і як тільки Джуліана, влила йому дві склянки рідини, облизнув губи і продовжував.
  
   - ...Поки після кількох закритих експериментів весь дослідницький центр не встав на вуха. Тут же підключилися військові та ізолювали всіх учених, а інформації надали гриф вищої таємності. Навіть я не знаю, що вони там таке знайшли, але це щось змусило шукати новий підхід до "Нашої" корпорації, яка, так би мовити, безпосередньо сиділа на вентилі і якимось чином пронюхала, що накопали вчені мегаполісу. Думаю, без шалених грошей тут не обійшлося. Адже в нас у Москві все купується і продається. Самі знаєте...
  
   - Майже знаємо..., - Лернор згадав про хабар лякливого прикордонника.
  
   - У результаті компанія мала в своєму розпорядженні технологію і таємні місця видобутку необхідного мегаполісу речовини. А розвідка мала всі інші - передові досягнення сучасної науки та експерти. З їхньою допомогою Москва робила те, що, власне, і залишається найбільшою таємницею до сьогодні.
  
   - І жили вони довго і щасливо і померли в один день..., - в'їдливо сказав Куллер.
  
   - Ось, у принципі, і все пояснення привілейованості "Нашої" корпорації. Місто і компанія просто пов'язані однією мотузочкою. А про те, що робить мегаполіс у своїх секретних лабораторіях, навіть не питайте. Все одно не знаю. Лише зі чуток чув, що точно не смакові добавки.
  
   - Гаразд, молодець. Вірю, - досить схрестила руки на грудях дівчина, вставши біля допитуваного в ногах, - А тепер інше питання. Навіщо корпорації знадобилася технічна інформація щодо "відносного безсмертя"?
  
   - Так як я не був присвячений деталі операції, у мене є дві особисті версії, але не можу ручатися за їх правдоподібність.
  
   - ОК, валяй, - встряв Лернор, коли мова раптом зайшла про тему знайому та актуальну для нього самого.
  
   - За першою версією, не корпорація, а місто в особі військових зацікавлене у викраденні західних технологій, але оскільки наші агенти давно не в змозі пробитися на територію потенційного противника, не кажучи вже про впровадження, то, ймовірно, було вирішено використати офіційні західні. представництва, філії та агентуру "Нашої" корпорації.
  
   - За другою версією, на мою думку, більш правдоподібною. Корпорація отримала прохання від військової розвідки, але, керуючись уже власними амбіціями, вирішила заволодіти технологією самостійно. І з її допомогою вийти у лідери ринку, здатна диктувати умови і вашим, і нашим.
  
   - Швидше за все, другий варіант, - коротко прокоментував Лернор, згадуючи пишномовну промову Дракона і його зарозуміла вдача.
  
   - Я б допустила ще й третій, - усміхнулася Джуліана вже знайомою загадковою усмішкою.
  
   - Який? - здивувався спантеличений хлопець.
  
   - Так, мені теж цікаво який? - спитав Куллер, до цього так захоплений розповіддю, що отямився тільки зараз.
  
   - Пізніше, все згодом! - Замахала руками дівчина, - Мені час зайнятися посадкою. До того ж я ніколи не довіряла ворожим стінам, у яких у самий не вдалий момент виростали вуха.
  
   Лернор озирнувся у пошуках можливих вух, але аргумент сприйняв мовчки і суперечити, не став. Занадто незграбно в нього це виходило останнім часом.
  
   Він поставив останнє запитання.
  
   - Добре. Якщо ти такий супер-бупер агент, чого ти себе видав прямо під куполом?
  
   - Я побачив її, - Фенікс показав очима на дівчину.
  
   "Має моє заклинання вдарив тебе?" вона розсміялася.
  
   - Ні. - серйозно відповів полонений. - Я просто знаю, що подібні вам люди на Землі рідкісні, відповідно...
  
   - І хто вона? - перебиваючи, схвилювався Лернор.
  
   - Стоп! Стоп! Стоп! - заметушилася Джуліана, - Ніяких більше відповідей. Кожен дізнався, що хотів і вистачить!
  
   - Я ще не все дізнався! Точніше. Швидше за все не все уточнив!
  
   - Не псуй передчасно мою розповідь, яку я тобі підготувала! - Дівчина подивилася Лернору прямо в очі, - Зая, просто почекай ще трохи ...
  
   Замість того, щоб піти на принцип і дізнатися про все й одразу, він чомусь послухався і мовчки пішов за своєю подругою в кабіну.
  
   "Подругою чи господаркою? Ось у чому питання..."
  
   Присівши на вже освоєне крісло і не знайшовши в темряві ночі за вікном, крім похмурих стволів хвойних припорошених снігом ялин унизу, нічого примітного, він змучено заплющив очі.
  
   Був саме час поспати. Втомлені очі хворіли, м'язи нулі, але трикляте внутрішнє напруження так і не давало повністю розслабитися.
  
   Те, що сказав Фенікс, його вразило. Але або йому справді вже все набридло, або він втомився настільки, що все раптом стало здаватися вкрай байдужим.
  
   "Можливо, так воно і є насправді?"
  
   Лернор вирішив не діставати свою подругу розпитуваннями, і, знявши каску, спочатку вирішив просто грунтовно виспатися.
  
   сон. Який зв'язок між ним та реальністю?
  
   Адже хлопцеві вже давно не снилися сни. Ймовірно, з того часу, як він потрапив на виснажливі тренування сержанта Харма. Хоча, можливо, Лернор просто не зміг їх запам'ятати і можливо, тому пропустив найцікавіше.
  
   "Шкода. Часом вони пророкували майбутні події. Правда, порядком спотворюючи їх до невпізнання..."
  
   - Бу! - Висмикнула його з дріму, Джуліана, - Поспостерігати за посадкою не бажаєте? Поспати пізніше встигнете і не на самоті.
  
   - А з ким? - Затряс головою Лернор, протираючи очі.
  
   Дівчина глянула на нього з докором і відвернулася до приладів.
  
   - Я щось не так сказав? - спитав хлопець, поступово розуміючи прихований на поверхні сенс фрази.
  
   Броньований фургон завис над темним лісом. Ніч без зірок і лише сніг, що освітлюється прожекторами, на деревах.
  
   - І куди ти тут надумала сідати? Чи не в гніздо на одній із ялинок?
  
   - А я що схожа на курку?
  
   - Ніколи не думав, що курки в'ють гнізда. Але ти ще та дичина. Від тебе все що завгодно можна очікувати, - не без іронії відповів Лернор, справді чекаючи від своєї подруги ще не мало сюрпризів, у тому числі неприємних.
  
   Раптом група дерев під ними інтенсивно захиталася, струшуючи сніг. Наче сама земля під ними заворушилася у маленькому землетрусі.
  
   Мокрий сніг ліниво сповзав з гілок величезними шматками і прямував у хащі невеликою крижаною лавиною. Їли припинили тремтіти і немов у танці пішли на зустріч один одному, розходячись з-під аерокара.
  
   Щойно замерзлі ялинки знову завмерли на місці, дружно вишикувавшись у кілька рядів по периметру, Джуліана стала садити машину прямо в ліс.
  
   - Це що за чудеса? - здивувався Лернор, коли їх оточила щільна стіна дерев, - Невже навіть дідьок до тебе прихильний?
  
   - Це не дива, а одна із незатоплених Російських ракетних шахт, призначених для запуску міжконтинентальних ракет із ядерними боєголовками. У період смути її мали затопити, але не встигли. Коли вся навколишня територія виявилася не придатною для життя через погодні умови, а держава перестала існувати, про неї взагалі всі забули.
  
   - Не всі, раз ми в неї спускаємось, - заперечив Лернор, оглядаючи внутрішню оббивку сірих залізобетонних стін.
  
   - Кардинальну реконструкцію вона зазнала, коли західні спецслужби стали шукати для своїх агентів плацдарм неподалік Москви. Тоді тут усе переробили під надійно замаскований притулок, неприступний ні для кого з поганими намірами.
  
   - Я давно підозрював, що ти маєш відношення до таємної поліції Вільрілліна, - нарешті озвучив свої давні здогади Лернор, - Але як же тоді...
  
   - Не сам ти, милий, додумався, а "мусье" Дракон нав'язав тобі хід своїх думок, - швидко перебила його дівчина, ніби не бажаючи чути додаткових підозр і звинувачень на свою адресу, - І не турбуйся. Ми тут будемо зовсім одні. Це я тобі обіцяю. А докладніше розповім за вкрай запізнілою вечерею.
  
   Лернор навіть не знав, що сказати, тому продовжував мовчки стежити за спуском у надра землі.
  
   Джуліана, вкотре майстерно, заткнула йому рота. Хотів би і він навчиться цій майстерності. Дуже засмутившись, хлопець безсило махнув рукою і залишив насиджене місце.
  
   У лабораторії його тут же зустрів Куллер, відриваючись від вивчення відображення свого вуха у скляних дверцятах шафки.
  
   Фенікс, як і раніше, лежав на своєму місці і зустрів хлопця, що входить, зляканим поглядом. Лернор, мовчки пройшов повз них і сперся на зовнішні двері, всім виглядом даючи зрозуміти, що не на які розмови він не налаштований.
  
   Нарешті, останній поштовх і згасаюче дзижчання двигуна, сповістили про те, що спуск закінчено і вони знову на твердій землі. Як підтвердження здогаду за хвилину в приміщенні лабораторії з'явилася Джуліана, щось налаштовуючи на браслеті на руці. Хоча, як здалося Лернору, він також грали роль дистанційного пульта невідомого призначення.
  
   - Ласкаво просимо до моєї скромної обителі! - урочисто вимовила дівчина і втиснула зелену кнопку біля дверей.
  
   Двері відкрилися, запрошуючи туристів у відпустку.
  
   Все ще недовірливо чекаючи засідку, Лернор одразу озирнувся у пошуках ще невидимих ​​ворогів, але таких, при першому огляді, йому виявити не вдалося.
  
   З автоматом на перевагу він таки зважився ступити на бетонне покриття дна круглої ракетної шахти. Над головою, з тихим скрипом оперативно закривався сталевий щит, що блокував темний ствол виходу.
  
   - Ідіть за мною, - сказала Джуліана і швидким кроком попрямувала в бік єдиного темного коридору, в якому відразу загорілося світло, - У мене тут майже все автоматизовано, так що нічого не дивуйтеся.
  
   - У тебе? - перепитав Лернор.
  
   - Та в мене. - підтвердила дівчина.
  
   - А як же західні спецслужби?
  
   - Я їх кинула, - посміхнулася Джуліана, - А з твоєю допомогою повністю викреслю об'єкт із бази даних.
  
   - Ах, ось я для чого потрібен! Знову використовуєш!
  
   - І не тільки для цього, дорогий, - дівчина зупинилася і, розвернувшись, не чекаючи, поки виснажений подіями дня Лернор дошкандибає до неї, підійшла до хлопця і взяла його під руку, - Раджу поквапитися, їжа вже холоне, і вода в басейні вже змінилася.
  
   - Цікаво, звідки у колишній ракетній шахті басейн? - Здивувався її друг, розглядаючи нічим непримітні стіни коридору.
  
   - Лерне, яка різниця? - наздогнав їх Куллер, тягнучи на собі всю зброю, необачно залишену його супутниками у фургоні, - Давай спочатку відпочивати і потім ставити запитання. До речі, наш друг у машині не наробить щось із нудьги?
  
   "Ні, - заспокоїла його дівчина, жестом вказуючи увійти до просторої кімнати за рогом, - з цього операційного столу ще ніхто не втікав. А басейн зробили, коли під час реконструкції натрапили на підземну річку з теплою течією, тож ви знайдете таку розкіш, яку в наш нелегкий час не багато хто може собі дозволити.
  
   Приміщення, наповнене легким і не дратівливим жовтим світлом, що струмує з кутів кімнати, являло собою блакитну мрію будь-якого втомленого подорожнього.
  
   Довгий стіл, накритий срібною скатертиною, тягнувся від самого входу до розташованого посеред невеликого басейну з блакитною водою.
  
   Підводне підсвічування басейну і камін, що горить, складений з величезних акуратно оброблених гранітних валунів, надавали місцю якусь магічну таємничість з часткою романтики. Тут справді було приємно відпочити.
  
   - А де обіцяне поїсти? - спитав Куллер, розгублено оглядаючи порожній стіл.
  
   - Один момент, - дівчина відпустила Лернор і зайнялася своїм браслетом, нігтями вдавлюючи маленькі кнопочки.
  
   Тієї ж хвилини з-під стелі на всій довжині столу спустилися вже знайомі Лернору міні-бари, заповнені кухонним приладдям, тарілками, що димляться, і пляшками, що кидають різнобарвні яскраві відблиски. Ніс вловив приємний запах жаркого, а сплячий шлунок прокинувся і наповнив про себе різким болем.
  
   - Прошу до столу, панове, - запросила Джуліана, швидким кроком проходячи в дальній кут кімнати, - Розташуйтеся, а я поки піду, приведу себе в порядок і подбаю про те, щоб нас не турбували в найближчі десять годин.
  
   З цими словами дівчина зникла за дверима невидимими друзям до цього моменту.
  
   - Нда-с, на широку ногу в наш час живуть шпигуни, - Лернор пройшов до столу і поклав на нього свій автомат, потім зняв з себе бронежилет і всі ремені, що заважали вільно дихати.
  
   - А хто тобі самому заважав таким самим стати? - спитав Куллер, скидаючи свою ношу на найближчий шкіряний диван.
  
   - Не подобається мені працювати і не мати можливості похвалитися результатами своїх службових досягнень, - взявши тарілку з супом, Лернор присів на край дивану з іншого боку столу, - Більше того, єдина помилка - і за тебе ніхто не заступиться. Ти зникнеш, наче тебе й не існувало. А у цьому житті мені хочеться залишити слід. Щоб мене хоч хтось пам'ятав не лише як людину, а й мої вчинки, досягнення...
  
   - Здається, те, що ми влаштували в Москві, надовго внесе тебе в історію, як і мене, - засміявся Куллер, починаючи свою трапезу з пляшки коньяку.
  
   - Слухай, Куле, адже ти так і не розповів про те, якими долями тебе занесло до лав корпорації. Що тобі не сиділося спокійно на своєму теплому місці в прикордонній службі? - запитав Лернор, чергуючи слова з прицмокуванням страви, що поглинається.
  
   - Та я не з власної волі, - почав розповідь Куллер, залпом осушивши підлогу пляшки, - Справа була така. Одного прекрасного дня я приймав черговий транспорт. Тільки ось він виявився не дуже звичайним. То був особистий шатл першого помічника мера Москви з ним на борту. Ходили чутки, що саме він очолить міську адміністрацію у найближчі роки. Дуже великий вплив він мав у владних колах, і тому не соромився критикувати існуючий режим.
  
   - Як же тоді діючий господар міста наважився поставити такого птаха на посаду свого заступника? Занадто недалекоглядно для голови, оточувати себе надмірно амбітними людьми, - здивувався Лернор, у пошуках чогось смачненького знову підходячи до бару з уже порожньою тарілкою.
  
   - Мабуть, він ще не був таким, коли мер пригрів його у своїй команді. Він у нас розумний мужик. Сам собі підніжки ставити не буде, - пояснив Куллер, беручи з підносу добре просмажену курятину, - говорили, що таким заступника зробили довірені йому проекти. Він безпосередньо контролював усі угоди з видобувними корпораціями. А ти чув, про що розповів Фенікс. Може той несподіваний поворот долі і зробив заступника великою шишкою. Цікаво, чи він там з голоду не помре?
  
   - Хто? Фенікс чи заступник? Нічого з нею не стане. Людина без їжі місяць може прожити, - усміхнувся Лернор, наповнюючи собі келих.
  
   - Добре, припустимо, ця шишка з адміністрації перебігла комусь дорогу, але ти то тут до чого?
  
   - А тепер повернемося до мене, - сумно усміхнувся Куллер, дивлячись на друга п'яними очима, - Мені було наказано передати транспорту свідомо неправильні координати.
  
   - І?
  
   - Що і? - гірко засміявся оповідач. - Впав він об купол і згорів як метелик.
  
   - А як же пілоти? Вони чого не бачили, куди їх ведуть?
  
   - Погодні умови тоді не допускали видимості далі за два метри. Сам бачив, що діється. Ось така історія, - добив пляшку Куллер і витер руки об бронежилет.
  
   - А ти до чого? Бо ж просто виконував наказ? Відповідати повинен був вищий офіцер, - так і не почувши найцікавішого, запитав Лернор, жуючи салат зі свіжих овочів.
  
   - При цьому. Всі списали на мою особисту помилку, розжалували і віддали під суд, - влаштовуючись на дивані з ногами, коротко відповів Куллер, - Хоча, в останній момент прийшов той самий вищий офіцер і надав можливість втекти з-під варти і вручив адресу корпорації. Тож не лише служба у розвідці невдячна. Будь-яка служба на кого-небудь не гарантує того, що в один момент тебе не використовують і не викинуть на смітник, як механізм, що відпрацював.
  
   - Ммм... - задумливо промимрив Лернор. - Це ще не так прикро, коли тебе підставили. Найприкріше, коли ти своїми власними руками себе підставляєш, буквально вручаючи керування своєю долею в чужі руки.
  
   - Вболіваємо, хлопчики? - несподівано, ніби з-під землі з'явилася Джуліана. Однією рукою вона притримувала обгорнений навколо фігури довгий білий рушник, - Лерн йдемо, купатися. Масаж мені зробиш.
  
   - Проти купання я нічого не маю, а от із масажем напружено. По-перше, я його робити не вмію, а по-друге, втомився я не менше за тебе і вже засинаю.
  
   - Отже, тебе вже не цікавить моя історія на майбутній сон?
  
   - Ось воно - яскраве вираження жіночої підступності, - звертаючись до Куллера за підтримкою, показав на неї пальцем Лернор, але з боку товариша він почув лише гучний і затяжний хропіння.
  
   - Мдас, - сумно глянув він на Джуліану, - Чому всім властиво кидати мене без підтримки у найважчий момент?
  
   - Може тому, заячи, що доля спеціально перевіряє тебе, щоб довірити в твої руки відповідальність не лише за своє власне життя, а й за життя інших, - дівчина ласкаво взяла його за руку, допомагаючи встати п'яному другові з дивана, - Ідемо швидше. ..
  
   По дорозі Джуліан спритними рухами допоміг звільнити Лернору від верхнього одягу, відзначивши його шлях до басейну його фрагментів. Нарешті, підводячи напівголого хлопця до сходинок, що ведуть прямо в киплячу воду, вона витягнула все, що на ньому залишилося.
  
   М'ятний запах, що походить від води, полегшував подих і розбурхував уяву. Її тихе і спокійне дзюрчання вражаюче заспокійливо впливало на організм і прискорювало поступовий спад нервової напруги в змученому тілі.
  
   Піддаючись впливу приємної обстановки, вперше за багато днів, Лернор відчув себе у безпеці. Він уже не побоювався зрадницького удару в спину, або просто перебував під згубним впливом алкоголю та жіночої чарівності.
  
   - Джулі, я не можу зрозуміти, - завмер на місці Лернор, - То ти нагадуєш мені відвертого садиста, то стаєш втіленням ласки та турботи. Що на тебе находить? Чи це гра така шпигунська? Спочатку залякаємо, а потім разом з ласкою втиратимемося в довіру?
  
   - Любий, давай залишимо цей секрет при мені. За один вечір ти мене все одно не зрозумієш і не впізнаєш.
  
   - Добре, але спати з тими, хто потім робить замах на моє життя, у мене полювання пройшло ще з минулого разу, - недовірливо глянув на воду Лернор, - Я вже хочу, але поки не можу тобі вірити.
  
   - Те, що ти вже хочеш, я чудово бачу, - опустивши очі нижче його пояса, засміялася Джуліана, і скинувши з себе рушник, почала повільно спускатися в воду, що піниться.
  
   - Це провокація, - усміхнувся хлопець, стежачи за привабливою і спокусливо виляє попкою подруги, - Але після всього, що між нами трапилося, я на провокації, нехай навіть на шкоду собі, піддаватися не збираюся.
  
   - Як хочеш. Якщо хочеш вірити собі і тому, що тобі нав'язали більше, ніж мені, то вибір за тобою, - хихикнула дівчина, - Але яким би він не був, це не врятує тебе від обіцяного мені масажу.
  
   - Я нічого не обіцяв!
  
   - Ха-ха, ти просто не пам'ятаєш, - хлюпнула на нього водою дівчина, - Швидко стрибай до мене, а то присиплю і відрощу тобі оленячі ріжки.
  
   - А як же довіра...? - став обережно спускатися до басейну Лернор.
  
   - Щодо довіри, то, думаю, вона не повернеться до тебе навіть після моєї розповіді. Втратити довіру легко, а ось повернути назад це тяжка праця.
  
   - Знаємо, знаємо...
  
   - Був би ти трохи дурніший, Лерне, ти б одразу повірив у мою розповідь і взяв кожне слово на віру, вогнем та мечем, вирізаючи всіх тих, хто мене образив. Але так як у тебе в голові дуже багато тарганів і власного досвіду брехні та лицемірства, думаю, тобі навіть моя клятва на крові не допоможе. Так що це твій особистий тягар, любий. Чим розумніша і хитріша людина, тим менш вона довірлива. Тому нічого гарантувати не буду...
  
   - Добре, - Лернор догріб до розташованого позаду подруги підводного крісла з мармуру і видерся на нього, - Я готовий ризикнути і спробувати, бо моя цікавість не дасть мені спати спокійно.
  
   - А масаж?
  
   - Блін, пливи сюди. Я вже влаштувався. Моє друге я вже змирився з думкою, що без цього ми сьогодні не обійдемося. Ти хоча б натякни про головну думку майбутньої історії. Щоб я не халтурив, - усміхнувся Лернор, підманюючи подругу пальцем.
  
   Джуліана граціозно, наче левиця підпливла до нього, і провокаційно повернувшись спиною, спитала.
  
   - Лерне, пам'ятаєш, про що говорив Фенікс?
  
   - Він багато говорив, всього не запам'ятаєш, - борючись із бурхливими гормонами, поступово втрачав над собою контроль Лернор
  
   - Про можливі варіанти, на тему, навіщо комусь знадобилася технічна інформація щодо проекту "відносне безсмертя", і я згадала про третє.
  
   - Пам'ятаю, пам'ятаю..., - насторожився хлопець, обережно поклавши руки на її жіночні та ніжні плечі, подумки прощаючись із самим собою.
  
   - Так ось, про нього йдеться. Але це не все, зая. Я готова тобі запропонувати ще й четвертий, набагато привабливіший і реальніший варіант розвитку подій.
  
   - Навіть так?! - здивований Лернор спробував зазирнути подрузі в обличчя, але отримав лише рясну порцію бризок.
  
   Якщо оголена дівчина в його руках зараз здавалася йому великою кішкою, то він на повну силу відчув себе напівпридушеною мишкою. Вона грала з ним як хотіла від початку їх знайомства.
  
   - Саме так, мій плюшевий. І ти в ньому вже зіграв, а якщо почнеш мені довіряти, то ще й зіграєш головну роль, - урочисто завершила Джуліана, заслуговуючи на останню фразу повну віддачу від початківця і недосвідченого масажиста.
  
   - РОЗДІЛ СЬОМИЙ :: ЦІНА ДОВЕРІ -
  
  
  
   Укутавшись у махрову ковдру і, піддавшись приємному почуттю того, що після, хлопець і дівчина розтяглися на розкладеному дивані і ніжно погладжували один одного.
  
   Маленькі витівки, які вони дозволяли собі в інерції після бурхливої ​​пристрасті, анітрохи не заважали лінивому веденню серйозної бесіди. Тема, як і раніше, була одна і здавалася навіть банальною, але одвічне і болюче питання "хто винен, і що робити?" не давав Лернор спокою.
  
   - Чи не почувся я, люба? ...З твоїх слів за третім варіантом розвитку подій, все спочатку було заплановано службою безпеки Вільрілліна? Чи я знову чогось не наздоганяю?
  
   - Ти не зовсім правильно мене зрозумів, Лерн, - дівчина поклала йому руку на груди і почала грайливо дряпатися гострими кігтиками, - Служба безпеки, справді пасла тебе від появи в мегаполісі. Хоча, в принципі, не тільки тебе, а й кожного нового мігранта, який активно інтегрується в суспільство.
  
   Хлопець ніжно вкусив її за носа.
  
   - У чому тоді фішка?
  
   Джуліана відреагувала і в помсту відразу злегка ляснула Лернор долонею по вуху.
  
   - Підозрюючи, що ти працюєш на чиюсь "закупольну" розвідку, ще в університеті до тебе приставили мене. На той момент, у моїй розробці ти був у мене не єдиний. Паралельно мені доводилося вести спостереження за п'ятьма новачками, які робили перші кроки в житті мегаполісу...
  
   - То ти вже тоді на еСБешників працювала? - не міг приховати свого подиву Лернор, - Скажи ще, що й мене "клеїла" ти теж за наказом.
  
   - Чому відразу і "за наказом? Це була моя власна ініціатива, - дівчина зітхнула, - Зая, ти й не уявляєш, скільки вже я працюю на них... А легкий флірт - це ж не важка робота в ліжку...
  
   - І скільки ж? - косо подивився на свою однолітку хлопець, - Із самого народження чи що?
  
   За виразом обличчя Джуліани було видно, що питання для неї було не дуже приємним.
  
   - Тобі це так важливо? Чи більше продовження моєї розповіді цікавить?
  
   - Добре, - пішов на зустріч своїй подрузі Лернор. Він вирішив залишити неприємне запитання без подальшої уваги ще деякий час, - Розповідай, навіщо Вільрілліну знадобилася в себе красти інформацію щодо "відносного безсмертя"?
  
   Дівчина притулилася до нього стегном, і трохи подерся, нарешті, влаштувалася.
  
   - Західні спецслужби мали інформацію про те, що росіяни прагнуть заволодіти цією технологією, для просування своїх космічних проектів, оскільки вони поки що єдині, хто не послав жодного корабля з колоністами.
  
   - Ми росіяни, завжди довго запрягаємо, зате їздимо потім швидко, - вставив репліку Лернор.
  
   Побувавши у Москві, він уже вважав себе ніким іншим як повноцінним російським.
  
   Джуліана, ніби не звернула уваги на зауваження і продовжувала майже не перериваючись:
  
   - Також існували розвіддані, що Москва має якусь речовину, за допомогою якої можна зробити реінкарнацію.
  
   - Переселення душі? - від подиву Лернор ледве підвівся, але подруга відразу повалила його назад. Адже він насмілився порушити її спокій і зруйнував "зручне місце" серед теплих покривал.
  
   - Так Лерн, ти маєш рацію, - ще важче зітхнула дівчина, - Не хочу повертатися до нашої суперечки про релігію і все, що з нею пов'язано, але душа насправді існує, і росіяни довели це на практиці.
  
   Сонливість і втома на якусь мить залишили Лернора. Розповідь Джуліани давала несподівано нові сюрпризи.
  
   - Звідки ти це знаєш? Я ніколи й не сумнівався у існуванні душі! Адже саме через неї клонування людини не вдається нікому. А що стосується релігії та церкви, то я...
  
   - Лерн, - Джуліана прикрила йому пальцем рота, - Може не варто? Якщо ти не релігійна людина, то я навпроти - хрещена православна та ще раз повторюся. Я не хочу чути нічого образливого на адресу моїх традицій.
  
   - Православна? - Взяв її за руку Лернор, - То твої батьки росіяни?
  
   - Любий, давай про мене потім, - дівчина опустила очі, - Досить скакати з однієї теми на іншу. Або ти слухаєш мене, до кінця не перебиваючи і не відволікаючи на дрібниці, або я...
  
   Джуліана на секунду затихла, ніби не знаючи, як закінчити фразу.
  
   - ...ображаюся...і піду спати.
  
   - Вибач, - намагаючись хоч якось загладити свою провину, хлопець став укутувати її і заново влаштовувати на дивані, - ...Просто я хотів сказати, що я теж православний... Продовжуй.
  
   - Так от..., - після хвилини незручного мовчання розповідь Джуліани, все-таки продовжилася, - Відомий факт, що клонування "не вдається нікому", з моменту, коли ти сам ознайомишся з усіма матеріалами, буде спростовано. Бо росіяни вже встигли досягти в цій галузі певних успіхів, правда і не таких значних, на які всі сподівалися...
  
   Лернор спробував щось сказати, але, згадавши свою обіцянку, безмовно затулив рота.
  
   Зустрівши докірливий погляд прекрасних сіро-блакитних очей, він зрозумів, що вчинив правильно.
  
   - Маючи такі цікаві розвіддані, спецслужби об'єднаного союзу Європейських мегаполісів, довірили Вільрілліну місію із залучення цікавих агентів Московської розвідки в пастку. Тих, хто серйозно полював за "відносним безсмертям".
  
   - Служба безпеки, так само відома як таємна поліція мегаполісу, повинна була заманити в скрупульозно підготовлену пастку всіх цікавих розвідників разом. Це мало бути своєрідне полювання за головами для подальшого створення з полонених цілої мережі подвійних агентів. Природно не без застосування нанотехнологій та генної інженерії, що лежить в основі принципу "відносного безсмертя". Полювали, мовляв, за технологією? Так, на, отримаєте. Відчуйте всі принади на самих собі. Жорстоко, але нічого не вдієш. Все шпигунське життя у нас таке...
  
   Джуліана на якийсь момент замовкла і з захопленням почала розглядати вухо біля предмета своєї пристрасті. Займаючись цією цікавою справою, вона з відмовою стала ніжно гризти мочку зубами і поступово відтягувати її на себе.
  
   - ...Хто ж не захоче...мати власну команду...ммм..."засланих козачків" у таборі ворога? І все це з метою здійснення...ммм...операції з видобутку східних секретів у галузі клонування людини... Тфу, Лерне, ти, коли востаннє вуха мив?
  
   - Хто? - перепитав Лернор, не розплющуючи очей.
  
   - Ну не я ж, - хихикнула Джуліана.
  
   - Наскільки мені відомо, їх взагалі шкідливо мити, - парирував схвильований хлопець, швидко обвиваючи обидві руки навколо талії дівчини.
  
   - Фії, тоді мені, напевно, небезпечно їх цілувати, - стала вириватися Джуліана, ховаючись від його поцілунків у відповідь у покривалі.
  
   Укутавшись із головою, вона приглушеним голосом продовжила звідти:
  
   - Принадою для російської та іншої агентури, як ти розумієш, стали чутки, що свідомо розпускаються про те, що у Вільрілійському мегаполісі є талановиті програмісти, яким нічого не варто зламати мережу міста і сперти всю інформацію по проекту "відносне безсмертя", що є спільною розробкою всієї Західної. Європи.
  
   Дівчина різко вискочила з укриття і несподівано швидко з дзвінким і тріумфуючим реготом, грайливо скуйовдив волосся Лернора.
  
   - ...ІІІ! ІІІ-мен-но з того самого моменту, нещасним і головним піддослідним виявився ти, мій зайчик з не митими вухами. Хоча...
  
   Дівчина захекалася і впала в обійми свого не дуже активного друга.
  
   Лернор обійняв її за плече і сховав під пахвою. Бажання продовжувати подальші постільні ігри та розваги не виникало. У нього, незважаючи на весь пекучий інтерес до цієї детективної історії, не залишалося жодних сил на якесь адекватне сприйняття. Остання бешкетна витівка Джуліани повністю виснажила запаси його життєвої енергії.
  
   Він тепер навіть не чув хропіння Куллера, що лунав у протилежному боці кімнати.
  
   Дівчина теж заплющила очі. Але, навіть засинаючи, все ще бубнила, розтягуючи слова.
  
   - Точніше буде сказати..., що філія твоєї компанії..., вже давно розроблялася як плацдарм...для проведення ключової операції..., - Джуліна широко позіхнула, - Адже ти справді... прославив себе великими справами у сфері інформаційних технологій. Інакше б не привернув первісну увагу... спецслужб та Центру.
  
   Лернор заснув. Він більше не чув нікого, поринаючи у світ примар і тіней. Йому здавалося, що дівчина продовжує розповідь, хоча підсвідомо відчував, що вона вже спить міцним сном.
  
   Хлопцеві нарешті снився сон.
  
   Цього разу він стояв на вершині найвищої гори.
  
   Її засніжений пік був укритий віковими багатометровими пластами сухого снігу. Горячий холодний вітер, проносившись над білою пустелею, піднімав до неба величезні білі стовпи і виганяв їх кудись у далечінь.
  
   Пориви вітру розвивали підлогу тонкого брезентового плаща, безжально дряпали його незахищену шкіру, змушуючи сльозитись неприкриті захисною маскою очі.
  
   Відчувши тяжкість у руках, Лернор спробував підняти свої долоні до обличчя, але вони не підкорилися. Щось заважало, не дозволяючи хлопцю поворухнути завмерлими пальцями.
  
   Він озирнувся, і з жахом помітив на зап'ястях світлі зі старих оптичних кабелів кайдани.
  
   Адже мережі з цього матеріалу досі обволікають світ всесвітнім інформаційним павутинням. Нікому достеменно не відомо, скільки кілометрів кабелів тягнеться під землею і під водою, обвиваючи в авоську багатостраждальну земну кульку.
  
   Ці товсті змії обвивали його руки і йшли своїми кінцями в різні боки, зникаючи десь далеко по білому від снігу гірському схилу.
  
   Праворуч, десь далеко крізь хмари, Лернор побачив міраж мегаполісу, що нагадував Вільріллін, по ліву руку хлопцеві з'явився золотоголовий краєвид Москви. Ці два міста ніби тримали його прикутим на цій самотній вершині невідомого гірського хребта. Він був повністю в їхній владі, будучи лише ключовою ланкою в передавальній мережі, з'єднуючи схід і захід.
  
   "Ні! Я вам не посередник!" - Лернор безмовно закричав у безжальну синяву неба, - "Я не слуга!"
  
   Зібравши сили, хлопець відчув здатність розірвати кайдани.
  
   Борючись із опором та ріжучою болем, він сантиметр за сантиметром зближав стислі в кулаки руки один з одним.
  
   Околиці здригнулися.
  
   Сніг тріснув, утворюючи довгі западини. По обидва боки грізно зашуміли лавини.
  
   Підбадьорений, досягнутим результатом і схвильованою крижаною стихією, Лернор рвонув кулаки до грудей з подвоєною силою.
  
   Лід проломився, кришачись у місцях прокладених кабельних магістралей, злітаючи до неба маленькими кришталиками холодної білої крихти.
  
   "О так!" - вигукнув задоволений герой, розриваючи пути, що обвивають його, і стискаючи кінці цих "ланцюгів" у своїх закривавлених руках, - "Тепер не я, а ви в моїй владі!"
  
   Його сміх, розносячись по долині, перетворювався на рев. Він зростав і затихав, повторюючись луною, багато разів, поки не перетворився на гучний хропіння.
  
   ...Хропіння Куллера.
  
   Лернор, загорнутий у простирадло, прокинувся від неприємного холоду. Теплої Джуліани поряд не виявилося, відповідно зникло і махрове покривало. Більше не було кому гріти його охололі після гарячого басейну боки.
  
   Сівши і озирнувшись, він не знайшов нічого, що хоч віддалено нагадує годинник, тому залишив спроби визначити час доби.
  
   Світло, як і раніше, горіло так само яскраво, а камін палахкотів як ні в чому небувало.
  
   Зміцнілий організм бадьоро рапортував про те, що в його сон більше не хилить. Хотілося тільки їсти.
  
   Вставши з дивана, Лернор загорнувся в простирадло і підійшов до столу. Зморщивши ніс, він проминув безнадійно остигли гарячі страви, цілком концентруючи свою увагу на салатниці.
  
   Одягатися було ще надто ліниво, Куллера будити якось недоцільно, тому хлопець вирішив присвятити себе їжі та пошукам Джуліани.
  
   Взявши до рук повну тарілку, він вирушив у дальній кут кімнати, де минулого разу зникла дівчина. Тут він виявив вузький темний прохід, освітлений наприкінці жовтого світла.
  
   - Джулії, ти там? - поцікавився Лернор, голосно шльопаючи босоніж коридором.
  
   - Так, так, - відгукнулася дівчина, - Заходь.
  
   - Доброго ранку, якщо він ранок, - привітав її хлопець, опинившись у яскраво освітленій невеликій кімнаті. Вона була буквально до стелі заставлена ​​обладнанням невідомого значення.
  
   Десять плазмових екранів під стелею передавали зображення, що фіксується камерами спостереження, на всій території підземного укриття.
  
   - Ранок то він - ранок, - ствердно кивнула головою дівчина, однією рукою щось набираючи на клавіатурі, що проектується на стіл. Другою рукою вона притримувала, що постійно спадало з оголених плечей покривало, - Тільки от не зовсім добре.
  
   - А що сталося? - Лернор нахилився до неї і, поцілувавши в щоку, дивився на рядки, що бігли по проекції.
  
   - Нічого особливого, просто ми проспали надто довго. Залишилася лише година, перш ніж комп'ютер притулку передасть записану за добу інформацію з камер стеження до Центру, а я ніяк не можу блокувати цю операцію.
  
   - І що ти раніше думала? Ти ж запевнила нас, що це твоє затишне місце.
  
   - Моє то воно моє, тільки ось не зовсім, - почала виправдовуватися дівчина, - Мене тут ніхто не чіпає, та й не задавалася я раніше метою блокувати звіти, що посилаються автоматом. Думала, настане час, легко впораюся з відключенням. Та ні. Інженери тут хитрішу систему встановили, щоб агенти не зловживали становищем.
  
   - Що тепер робити? - захвилювався Лернор, дивуючись безтурботності своєї розважливої ​​подруги. Їсти одразу розхотілося.
  
   - Блін, доведеться сухарі сушити. Бо, як тільки записи потраплять у Вільріллін, сюди надішлють мініатюрну армію, і навіть не дивлячись на всі мої хитрощі, зроблені з системою безпеки, розкриють нас як консервну банку.
  
   Лернор оторопіло, не вірячи своїм вухам.
  
   - Так звалювати тоді звідси треба, доки не пізно.
  
   - Не все так просто, - Джуліана повернулася до нього обличчям сповненим смутку, - Любий, я ж тобі ще не все розповіла. Є деякі обставини, через які нам спокійно жити не дадуть.
  
   - Ну, то розповідай швидше! - затоптався Лернор. Серце знову неприємно сповнилося тривогою.
  
   Життя як на вулкані тривало, навіть тоді, коли нарешті здалося, що все вже позаду.
  
   - Часу немає, - опустила очі дівчина.
  
   - Тоді, люба не темні і кажи що робити?! - хлопець починав виходити з себе, - Ніколи не повірю, щоб у тебе не було запасного плану!
  
   - Тільки якщо ти викреслиш із бази даних служби безпеки цей об'єкт, інформація нікуди не піде, - холодно випалила Джуліана, наче стріляючи з пістолета.
  
   Вона довгий час готувалася сказати ці слова.
  
   - І як я це, на твою думку, зроблю? - розвів руки з подиву Лернор. Ти в своєму розумі?
  
   На мініатюрну театральну виставу, дівчина не звернула зовсім ніякої уваги. Немов слідуючи безперечно наміченому плану, вона вимовила таку фразу, відомого лише їй одного монологу.
  
   - Скористайся вкраденою базою даних. Ключові фрази для пошуку я скажу тобі.
  
   - Ти хочеш, щоб я вийшов на свій сервер прямо звідси? - Лернор дійсного був у шоці.
  
   - Так, - чітко озвучила дівчина своє бажання. В її очах було видно лише холодний розрахунок.
  
   - Підставити мене хочеш? - обурювався хлопець, - Адже тоді буде засічено і мій сервер!
  
   - Буде, якщо ти не встигнеш впоратись до того, як автомат почне ретранслювати в ефір запис.
  
   - Ти навмисно загнала мене в куток! - тицьнув у дівчину пальцем Лернор.
  
   Джуліана продовжувала зберігати крижаний спокій:
  
   - Нічого подібного. Я сама не знала, що так станеться
  
   - Може, вистачить нарешті брехати? - Лернор буквально не знав, куди себе в цей момент подіти. Йому хотілося зникнути, випаруватися, полетіти, прокинутися, аби не відчувати себе знову загнаним у кутку, - Ти була зацікавлена, щоб я викреслив об'єкт із бази даних, але вирішила не ризикувати, чемно просячи мене про це.
  
   З простирадлом, що розвивається, хлопець нервово став ходити вперед, ніби така поведінка допомагала йому мислити.
  
   - Ти свідомо все спланувала, щоб у мене не залишилося вибору! Ось до чого весь цей привітний прийом. Млин, коли ж ти сама навчишся довіряти людям? Поки ти сама не віриш, ніхто не повірить тобі! Повертаю тобі твої власні слова! Ех, жінко! Не встигла загладити один шрам у моїй душі, як завдала інший. І не кажи, що все не так! Не повірю!
  
   - Все так, Лерне, - несподівано зізналася дівчина, знову поправляючи на плечі покривало, - Якби ти вчора не заснув, можливо, все було б інакше.
  
   - Так Так! Молодець! Хто ж ще винний, крім мене! - Злість Лернор перегоріла, залишилася лише образа і гіркота, - Завдяки тобі я знову загнаний у кут!
  
   - Краще вже в цей, ніж той, з якого я тебе витягла, - спробувала посміхнутися Джуліана, але посмішка вийшла вкрай недоречною.
  
   - Посунься! У мене не так багато часу, - несподівано змінив тактику поведінки хлопець, ніби розуміючи сенс сказаної подругою фрази.
  
   Дівчина тихо підвелася, звільняючи крісло. Дочекавшись поки її все ще злий друг влаштується і звикне до розкладки, вона ніжно обійняла його ззаду, навмисне притискаючись до спини оголеними грудьми.
  
   - Спасибі...і вибач...
  
   - ...У кишеню не покладеш і в чаї не розмішати. Воно навіть не булькає! - буркливо зауважив Лернор, але жіноче тіло справляло на нього потрібний ефект. - Але якщо ти, господине, підстави мене і здаси будь-який з відомих мені спецслужб, я не знаю, що з тобою зроблю ... грр.
  
   Джуліана знайшла своїм обов'язком просто промовчати, не змінюючи свого становища за його спиною.
  
   Вона відстежувала кожну дію свого друга, періодично звіряючись із годинником. А час витікав, наче вода розчинялася у піску життя.
  
   Дівчина не сумнівалася в тому, що вони встигнуть, але відсоток ризику був настільки ж високий, тому на запитання Лернор вона відповідала чітко і коротко. Жарти у створеній нею ризикованої ситуації були не тільки не доречні, а й згубні самолюбства партнера.
  
   Підключившись до свого сервера і відкривши, нарешті, електронну папку, куди були завантажені всі секрети служби безпеки, Лернор спалахнув не приховуваним бажанням відразу почати з ознайомлення з "відносним безсмертям", але Джуліана вкусила його за вухо.
  
   - У нас немає часу на "дурницю". Все й так лишиться на своєму місці. Потім вивчимо. Шукай список кодів доступу до бази даних агентурних об'єктів.
  
   Хлопець неохоче підкорився. У нього досить болючим способом знову відібрали цукерку, але цього разу він розумів, що правильно зробили. Коли ж він зможе ознайомитись із вмістом у більш спокійній обстановці?
  
   - Так. Є контакт. Те, що потрібно або, принаймні, я так думаю, - досить підтвердила дівчина, вивчаючи цифри, що виводяться на проекцію, - Коди є, полізли в саму мережу мегаполісу. Тільки підключення необхідно зробити анонімним, а то зрозуміють, звідки відбувався вхід і у будь-якому разі накликаємо гостей.
  
   - Як я тобі анонімність забезпечу? - здивувався Лернор.
  
   - Думай. Ти ж у нас зломщик відомий. У нас залишилося двадцять хвилин, - попередила дівчина.
  
   Хлопець був готовий розгубитися, оскільки ніколи не намагався входити до мережі міста ззовні. Та й такої потреби ніколи не виникало. Все завжди скачувалося у зворотному порядку з мегаполісу за його межі.
  
   Ідея виникла раптово. Як часом щастить людині, коли оригінальні ідеї відвідують його голову в потрібний час і в потрібному місці.
  
   - Джулі, зганяй за моєю гімнастеркою. Тільки Куллера не розбуди. Бракувало, щоб він тебе голою бачив.
  
   - Ревнуєш, чи що? П'ять хвилин тому порвати був готовий, а тепер ревнощі ... ох вже ці мужики!
  
   - Швидше, бо наш шанс анонімного підключення може зірватися так само легко, як і з'явився, - занервував Лернор, але за дві хвилини потрібна річ уже була в його руках.
  
   Відвернувши комір, хлопець розглянув уже не раз переписаний ним номер телефону автомата на заправній станції. Не тягати ж йому з собою екстравагантну, але незручну візитну картку, вручену бродягою.
  
   Любов до халяви, змушувала його зберігати цей телефонний номер, навіть не уявляючи, що колись він може стати в нагоді.
  
   - Що це за телефон? - Здивувалася Джуліана, спостерігаючи, як її друг швидко набирав цифри на відеофоні.
  
   - Одного несподіваного знайомого, якого я зустрів на шляху втечі з Вільрілліна, - відповів Лернор, вслухаючись у довгі гудки. Вони йшли один за одним, з кожним новим звуком позбавляючи його останньої надії.
  
   - Але! - на екрані зненацька з'явилося заросле, прищаве і немите обличчя бомжа мегаполісу. Він щось невдоволено жував, періодично демонстративно облизуючи пальці.
  
   - Пам'ятаєш мене? - запитав Лернор.
  
   - З чого це мені треба пам'ятати? Знаєш скільки поганих беших по типу твоїй мені щодня доводиться бачити? - грубо відповів бродяга. - Говори, чого треба, бо ти заважаєш мені трапезувати.
  
   "На себе б подивився", - подумалося хлопцеві, але в слух він сказав, - Необхідно анонімне безкредитне підключення до інформаційної мережі міста.
  
   - Бач чого захотів! А, добродію, заплатити вперед не бажає?
  
   Лернор про це навіть не подумав, тому відразу розгубився.
  
   Якби він і мав гроші, то при всьому бажанні не зміг би розрахуватися за послуги "оператора". Вимовлене незручне мовчання, небезпечно затягувалося.
  
   - А ти, що думав я тебе безкоштовно обслуговувати буду? - почав сердиться бомж, - Нехай та гола дівиця у тебе за спиною тебе і обслуговує, відповідним чином! А я пішов їсти...
  
   Волоцюга зібрався перервати зв'язок, але Лернор знайшов у собі сили говорити.
  
   - Слухай, друже. У мене до тебе є ділова пропозиція.
  
   - Ми бачили ваші ділові пропозиції. Монету жени!
  
   - Що б ти віддав за коди доступу до кореневої системи каталогів служби безпеки мегаполісу? - Запитав несподіване запитання Лернор, - Для твоїх друзів зломщиків, це ласий шматочок.
  
   Чоловік примружив ліве око і обережно промовчав, вдаючи, що пропозиція його не дуже цікавить.
  
   - Я пропоную тобі основні коди доступу до системи, натомість на постійне з'єднання мене у будь-який час. Сподіваюся, тобі не важко запам'ятати моє обличчя.
  
   Волоцюга, колупався брудним пальцем у зубах і мовчав, мабуть, зважуючи всі за і проти.
  
   - Добре. Лише цифри вперед. Мені треба перевірити товар.
  
   - Ти впевнений у тому, що робиш? - Пошепки запитала Джуліана, як тільки їх абонент зник з екрану, перевіряючи наданий код, - Адже це може бути один з агентів. А тоді нам у кращому разі світить небо в клітинку до кінця днів, а в гіршому ж сам знаєш що...
  
   - У мене немає іншого шляху, що гарантує анонімність, - прошепотів Лернор.
  
   - Добре, громадяни! - пролунало в динаміці, і на екрані з'явився бородач. - Зв'язок по триста дев'ятому протоколу, стільки скільки потрібно. Задоволений повторним знайомством. Тепер пику твою постараюся не забути, раз вже домовилися ... прощай!
  
   Екран згас. Лернор перевірив цей електронний курс. Після деякої затримки зв'язок був налагоджений. Вони увійшли до мережі.
  
   Славна ця штука - пам'ять. Виникало відчуття її повної самостійності та автономного життя в людському тілі. Адже вона дійсно веде себе досить непередбачувано і примхливо, а надіятися на неї це найпростіша неповага до самого себе.
  
   Іноді через забудькуватість своїх власників, ця пустуна безжально губить людей. Але в цей момент спогади до Лернор прийшли дуже доречно і головне вчасно. Не згадай він про своє випадкове знайомство, сумні наслідки не змусили б довго чекати. А викинь він залізячку з номером ще на заправці, не надавши їй особливого значення, то взагалі можна було на могилці хрест ставити.
  
   Чомусь тільки в такі моменти починаєш розуміти, що нічого в житті не відбувається випадково, і все спочатку сплановано кимось за тебе.
  
   - Ласкаво просимо! - вигукнув Лернор, опинившись у закритому для сторонніх віртуальному просторі.
  
   - Зараз вводь у пошук ці цифри. Далі я скажу, що робити, - дотримуючись наказного тону, дівчина вказала на акуратно вигравірувані символи.
  
   Хлопець болісно відреагував на наказ і затаїв у душі образу. Він розумів, що його в черговий раз упіймали як золоту рибку, здатну виконувати майже будь-які бажання. Лернора це дуже дратувало.
  
   Йому здавалося, що кожен зустрічний вважав своїм обов'язком його використовувати. Благо роздратування, що виникло, згладжувалося вдалою угодою з бродячим "оператором", тому, обмежившись міркуваннями про себе, зауважень вголос хлопець робити не став.
  
   "Чому часом не можна просто ввічливо пояснити ситуацію і попросити?" - дивувався він, згадуючи, як Джуліана знову майстерно закрутила навколо його шиї петлю, змушуючи на необхідні їй дії.
  
   "Може тому, що я сам не звик просити і частіше граю роль відмовника, ніж того, хто дає? У житті все взаємопов'язано. Щойно був яскравий приклад цьому."
  
   "Ех, скільки мотузочку не витися, все одно доведеться розплатитися ... Не тільки за недобрі справи, але навіть за негативні думки, що зародилися в голові. А якщо все саме так, то коли ж він, нарешті, з усіма розрахується? Невже так багато поганого у житті зробив?"
  
   Розум продовжував попереджати його про ту небезпеку, яку таїла в собі котяча натура Джуліани, але він вирішив не звертати на нього уваги, повністю довіряючись своїм відчуттям та інтуїції.
  
   Так. Його використали, але можливо востаннє. Принаймні, Лернор щиро на це сподівався.
  
   На проектованому зображенні з'явився план їх бункера, що обертаються тривимірною моделлю.
  
   - Цікава картинка, - задумливо почав вдивлятися в деталі хлопець.
  
   - Стирай її швидше! - Зажадала дівчина, - Потім у своїй копії на сервері помилуєшся.
  
   Лернор подивився на годинник і мовчки став підчищати дані зі схожим номером у назві. Часу залишалося небагато, тому в суперечки з Джуліаною було шкодити тільки собі.
  
   - Начебто все, - закінчив він, востаннє наживаючи на клавішу "запуск".
  
   - Стривай, - зупинила його подруга, намагаючись пробитися до проекції клавіатури, - Мені треба ще дещо видалити.
  
   - То попроси, за тебе зроблю. Навіщо штовхатися? Ти взагалі просити по-людськи вмієш?
  
   - Лернор, зая, ну будь ласка... - наче ламаючи щось у собі жалібно попросила дівчина.
  
   - Гаразд, - добившись свого, хлопець підвівся з нагрітого місця і поправив простирадло, що спало з нього.
  
   Міцно зав'язавши її навколо пояса, наче настегнану пов'язку, він примостився позаду Джуліани.
  
   - Можеш, через плече не заглядати?
  
   - А що там такого таємного? У мене все одно копія є, - переможно склав руки на грудях Лернор, згадуючи слова самої дівчини.
  
   - Чорт... - скрипнула зубами Джуліана, але не припиняла дій.
  
   Якоїсь миті він побачив на проекції об'ємне зображення її самої.
  
   - Ага! Так ти себе з бази викреслюєш!
  
   - Лерне, я ж попросила!
  
   - Стривай ... - але дівчина швидко видалила файл, - Стривай, млинець!
  
   Подруга швидко перервала зв'язок і згорнула проекцію, відразу розвертаючись до нього обличчям і дивлячись прямо в очі, наскільки це було можливо знизу вгору.
  
   - Я все одно дізнаюся, люба, - промовив Лернор.
  
   - Якщо тільки я тобі дозволю, любий.
  
   - Як це розуміти? - розгубився хлопець.
  
   - Просто місцезнаходження твого сервера визначено, коди доступу до нього збережені в пам'яті цієї машини, а весь вміст зараз перекачується в мою базу, знищуючи твою, - дівчина грайливо підморгнула йому.
  
   Лернор втратив дар мови. Він хотів тут же накинутися на Джуліану і придушити на місці, але лише безсило видав крик пораненої тварини.
  
   - Заю, розслабся. Я все одно одна в усьому не розберусь - це раз. А два - ця була моя остання підлість до тебе. І взагалі я спеціально вчинила так.
  
   "Це крах! У мене більше нічого немає! Нічого, навіщо б жити... Безславний кінець революціонеру. Фініш!"
  
   Хлопець ледве стримував у собі переживання, що нахлинули на нього, з кожним новим кроком безсило відступаючи до стіни.
  
   - Тільки позбавивши людину всього, що вона має, а потім, безоплатно повернувши вкрадене, можна знову заручитися її довірою. Я вчинила так тому, що побоювалася твоєї недовіри навіть після закінчення моєї розповіді. Ти все одно б не перейнявся моєю відкритістю. А з підозрілістю з твого боку я не можу будувати жодних подальших стосунків. Спеціально зародивши в тобі зерно сумніву вчора, я сьогодні скористалася обставинами і взяла тебе за яйця, як це грубо не звучало б. Думаю, ти більше повіриш мені, коли я все розповім і спокійно відпущу ту частину твоєї гідності, що зараз у моїх руках.
  
   До Лернора, що впав у відчай, поступово став доходити сенс сказаного.
  
   "Але чому саме я завжди виступаю в ролі іграшки? Боже, як мені все це набридло!"
  
   - Джулі, мої почуття до тебе за останні години кілька разів змінювалися від крайньої теплоти та ніжності, до непримиренної злості та ненависті. Якби я не вмів прощати, і мій стан дозволяв мені мати в своєму становищі таку розкіш, то я б не пробачив такого приниження. Адже я теж маю гордість. Але варто віддати тобі належне. Ти справді вміло маніпулюєш людьми і ставиш ситуацію під себе, не залишаючи жодного шансу мені навіть з колін підвестися.
  
   Лернор зітхнув і одвернувся. Деяка частка образи розривала його серце.
  
   Навіть цікавість дізнатися, що насправді відбувалося, було безжально пригнічено неприємним почуттям повного безсилля.
  
   - Мені не приємно визнавати, але я згоден із твоєю філософією. Я б навіть підтримав тебе, якби ти ставила свої експерименти на комусь іншому. Коли ти навчишся не вирішувати все за інших? Дати свободу для розвороту та вибору? Чому ти така жорстока, розважлива та категорична?
  
   - Мабуть тому, що всі дуже довго вирішували за мене, - відповіла дівчина і підійшла до щільної Лернор.
  
   Вона спробувала обійняти його, але хлопець відсторонився, ставлячи наступне болюче для подруги питання. Він не лише стосувався її особисто, він був ударом у те місце, яке у чоловіків часто називають "нижчим за пояс"
  
   - Але якщо вже ти справді збираєшся налагоджувати довірчі стосунки, то скажи мені, люба, що означають цифри тієї дати народження у твоїй особистій справі? - цього разу Лернор дивився їй у вічі.
  
   - Хех, таки побачив, - зітхнула Джуліана, - Що ж вони можуть ще означати? Дата мого народження.
  
   - То скільки ж тобі років насправді?
  
   - Хіба коректно ставити таке запитання жінці? - все ж таки спробувала спритно піти від відповіді дівчина.
  
   - У твоєму випадку не лише коректно, а й навіть потрібно. Вважатимемо це моєю маленькою помстою, - наступав на неї Лернор.
  
   - Сорок. Задоволений? Дивись на мене, дивись! - Змахнувши руками, дівчина театрально, скинула з себе покривало, залишаючись, у чому мати народила. Потім, гордо відвернувшись, рушила до крісла.
  
   Лернор від подиву відкрив рота.
  
   Насправді ж він не помітив жодних цифр дня народження. Це був лише її особистий номер.
  
   Вона сама навела на думку про вік, і друге його питання було чистою водою провокацією. Блефом, виробленим у найзручніший момент...
  
   Недарма поведінка Джуліани, її вміння, навички та гострий розум, давно наводили його на думку, що вона набагато старша за свої роки. І за допомогою досягнень пластичної хірургії зберігає вигляд двадцятирічної дівчинки.
  
   Але щоб різниця у віці була настільки величезною, він навіть не підозрював.
  
   - Як таке може бути? - ляскаючи очима, Лернор з подивом дивився на її голе тіло. Воно було колишнім, нітрохи не змінився з їхнього останнього бурхливого побачення в басейні.
  
   - Як? Як? - Ображено передражнила його вона, нервово поглядаючи на екрани спостереження, - "Відносне безсмертя" у дії. Решту я розповім пізніше! А тепер, молодик, залиши мене одну на деякий час!
  
   Хлопець у повній розгубленості мовчки залишив контрольну кімнату.
  
   Не помічаючи похмільного і скуйовдженого Куллера, з прицмокуванням давно остиглий суп, Лернор пройшов повз друга.
  
   Дошкандибавши до розкладеного дивана, він тут же зі скрипом звалився на нього, безрезультатно намагаючись розібратися в бардаку власних думок і найголовніше - почуттів.
  
   Йому в черговий раз здавалося, що він спить наяву, але прокинутися цього разу ніяк не виходило.
  
   - Доброго ранку, - пробулькав його товариш, не відриваючись від тарілки.
  
   - Воно вже давно не ранок і зовсім не добре, - привітно підняв над собою руку Лернор, поворухнувши пальцями у відповідь.
  
   - Так ... У мене теж голова тріщить, хоча спало як немовля.
  
   - Пити менше треба, - відчутно промовив хлопець без частки докору.
  
   - Після того, що трапилося, як же не напитися? Ти думаєш, якщо у мене в бою нерви залізні, то й у безпечній обстановці я такий самий? - здивувався Куллер.
  
   - Нічого я так не думаю. Кожному потрібно розслабитися. Ти маєш свій підхід у мене свій.
  
   - Ви полоненого годували? - у кімнаті з'явилася Джуліана.
  
   Дівчина вже встигла одягнути темно-зелений комбінезон і зібрати волосся в товстий хвіст.
  
   Було цікаво, де вона так таємниче і швидко встигала перевдягатися.
  
   За собою по підлозі Джуліана волокла покривало і, дійшовши до Лернора, що розвалився на дивані, кинула йому прямо в обличчя.
  
   - Зараз схожу, - підбурювався Куллер, відчуваючи напруженість атмосфери в кімнаті, - Тільки сам доїм.
  
   - Ну, що довго ображатимешся? - тихо запитала подруга.
  
   Прибравши з фізіономії, покривало, хлопець глянув на дівчину, наче нічого не сталося.
  
   "А вибачиться за вкрадене життя не належить?" - подумав він, - "Хоча переможці ніколи не вибачаються..."
  
   - А я й не ображаюся.
  
   - Як тоді будемо жити далі? - Джуліана присіла поряд, повільно стягуючи покривало на себе.
  
   - Хіба ти маєш якісь пропозиції, що виходять за рамки спочатку запланованих тобою подій?
  
   - Лерне, не виразки і не відповідай питанням на запитання.
  
   - Та зазвичай житимемо. Як ще? - хлопець підвівся і попрямував збирати свій одяг, що все ще хаотично лежав на підлозі.
  
   Зустрівшись поглядом з Куллером, він з усмішкою подивився на набір страв, зібраних його товаришем для полоненого.
  
   - Ти його напоїти чи нагодувати хочеш? - спитав Лерн.
  
   - Ай, на місці розберуся, - відмахнувся Куллер і швидко зник у коридорі, стукаючи пляшками об тарілки.
  
   Скинувши з себе несолідне простирадло, хлопець швидко одягнув штани, залишаючись до пояса голим. Верхня частина його уніформи була забута на пункті управління цим підземним лігвищем.
  
   Лернор справді перестав ображатися на свою подругу. Тепер він просто відчував якусь неймовірну порожнечу всередині. Втративши всіх своїх козирів, він залишився віч-на-віч із утвореним душевним вакуумом і сточеним під нуль самоповагою. Тому, рятівна крихта бажання заповнити освічену порожнечу якнайшвидше, що зароджувалося з відчуття безвиході, розросталася з кожною секундою, наче злоякісна пухлина.
  
   Як і було чітко заплановано Джуліаною, єдине, що він міг зробити зараз - це довіриться їй. Віддати себе до рук нової господині його долі.
  
   - ...І на підтвердження цієї "звичайності", я все ще хочу почути ту розповідь, обіцянками розповісти яку, ти мене годуєш вже невідомо скільки часу.
  
   - Якщо так, то бери чогось закусити і пішли до моєї кімнати, - оком не моргнувши, тут же відреагувала дівчина, зовсім не звертаючи уваги на уїдливий тон у голосі хлопця, - Заодно, підбираєш свої розкидані речі і закінчиш одягатися.
  
   Вона потяглася до міні-бару і, взявши невелику пляшечку мінеральної води, пішла до проходу в контрольну кімнату.
  
   Згадавши, що велику тарілку з салатом він забув там, Лернор швидким кроком пішов за нею.
  
   Опинившись серед приладів екранів і камер, хлопець відразу знайшов зникнення і з задоволеним виглядом подивився на Джуліану.
  
   Дівчина скептично подивилася на салат і, піднявши з підлоги пом'яту гімнастерку, перекинула її через плече.
  
   - Устань поруч зі мною в цей квадрат на підлозі.
  
   - А що це? - з побоюванням подивився на вказане місце Лернор.
  
   - ліфт. Що ще?
  
   Хлопець підкорився, і за секунду платформа несла їх кудись униз.
  
   Не встиг хлопець порахувати до трьох, як платформа зупинилася посеред спальні, що відразу спалахнула червоними вогнями підсвічування по кутках.
  
   Широке з вогнетривкого пластику ліжко, дві шафи вздовж стін та вікно утворювали скромне оздоблення кімнати.
  
   - Затишно в тебе тут, - зробив комплімент хлопець, підходячи до вікна, - Звідки у тебе під землею такий прекрасний вид з вікна?
  
   - Це штучне вікно. Зображення - звичайна голограма, що відображає реальне місце, тому виглядає як справжнє. Картинка вантажиться через мережу на вибір власника кімнати прямо з камер встановлених у різних частинах світу. Безкоштовна послуга, доступна не лише розвідникам.
  
   - Дивно, не знав про таку.
  
   - Ти взагалі багато не знаєш, - як тільки дівчина зійшла з платформи, та з тихим шелестом швидко зникла під стелею.
  
   Вражений побаченим, Лернор обережно сів на край ліжка і кинув свою тарілку поруч із собою.
  
   Зрозуміти по голосу настрій своєї супутниці він не брався, тому, намагаючись розрядити примушеність, що панувала в атмосфері кімнати, поставив ще одне нейтральне запитання.
  
   - І багато у тебе тут таких затишних кімнаток?
  
   - Ніколи не рахувала. При повній комплектації станції особовим складом ця кімната закріплена за оператором систем, а я її обрала тому, що вона найближча до пульта, - Джуліана підійшла до вікна і, спостерігаючи за проекцією хмар, що швидко пливли над засніженим гірським піком, відкрила пляшку.
  
   - На чому ми зупинилися? - раптом спитала вона, порушивши хвилинну мовчанку.
  
   - Про немите вуха...
  
   - Про що? Ах да! - згадала вона, - Так от, як встиг повідати тобі Дракон, ніхто з наших планувальників навіть не підозрював про твою спритність і приховані кримінальні таланти. Не те що про таланти. Тебе взагалі в розрахунок не брали, вважаючи, що всі операції провертає твій помічник Катр, який за своєю молодістю та дурістю майже на кожному кутку кричав який він крутий хакер.
  
   - Стривай, постривай... А до чого тут Дракон? - Замотав головою Лернор, перебиваючи несподіваний і швидкий потік інформації, - Тебе ж тоді не було поряд.
  
   - Була, і навіть розповім у якій якості, але все слід розповідати по порядку, бо сама заплутаюся в деталях.
  
   З того, що йому просто не порадили заткнутися, стало ясно, що з моменту останніх сцен нагорі, настрій дівчини покращав.
  
   - Вашій філії згодовували фірми ідеї та інформацію, а Катр все справно сплавляв до рук агентів різних розвідок, що цікавляться. Тобто з часом канал був налагоджений, і було дано зелене світло на проведення основної операції, - Джуліана зробила кілька затяжних ковтків і відірвалася від вікна, - Ти чого не їси?
  
   - Та якось не хочеться, - відповів хлопець, нарешті розуміючи, звідки у нього вперше виникло відчуття веденого, - Не переживай з голоду не помру. Почуття самозбереження на відміну від почуття власної гідності поки що при мені. Продовжуй, бо ти на багато чого розплющуєш очі.
  
   - Нарешті, було ухвалено рішення випустити головного чортика з табакерки, і заманити до підготовленого капкану Московських розвідників.
  
   Подруга намалювала пляшкою у повітрі уявну петлю і туго затягнула її вільною рукою.
  
   - Хоча у цьому грандіозному проекті я грала дуже скромну роль. Була відволікаючим елементом, відводячи твою увагу від роботи та інших подій у філії.
  
   - То скільки часу ти працюєш? Точніше... Скільки ти працювала на них?
  
   - Все свідоме життя, але про це теж пізніше, - дівчина закрила рота на уявний ключик, даючи зрозуміти, що своїми репліками, Лернор лише заважає запланованій послідовності розповіді.
  
   - У момент проведення головної операції, керівництво нарешті задіяло мене активніше. Від спостереження я мала перейти до дій. Не впевнена, що тоді на вечірці я сама наважилася б підійти до тебе. Не те, що ти не був мені симпатичний, Лерне. Просто ти був одним з кількох об'єктів моєї роботи, та на додачу до всього ще й вдвічі молодший.
  
   На цю фразу Лернор лише кисло посміхнувся.
  
   Джуліана якусь мить вичікувально дивилася на нього, а потім раптом різко накинулася з поцілунками. Ймовірно, цей несподіваний напад ніжності був викликаний бажанням одним махом згладити гострі кути, що виникли в їхніх стосунках.
  
   "Дивна вона, проте," - подумав хлопець, але не став пручатися. Він давно відмовився розуміти всі особливості поведінки жінки. А якщо ця жінка ще й колишній агент західних спецслужб із багаторічним стажем, то поняття розуміння взагалі перетворювалося на щось абстрактне. Тому він забив на все та розслабився.
  
   Відповідаючи взаємністю, що обіймала і цілувала його Джуліану, хлопець не припиняв думати.
  
   Він намагався розставляти свої хаотичні думки так само по порядку, як це робила дівчина, весь час плануючи долю за нього. На жаль. Це в нього виходило важко.
  
   "Якби він вийшов на роботу в день після дня народження. Якби відвідав офіс підставної компанії особисто, не посилаючи Катра. Виробив би інсталяцію за всіма правилами, а потім завантажив би демонстраційну частину вкраденої інформації собі в робочий комп'ютер, то вже ввечері, ні про що не підозрюючи, глушив би своє улюблене червоне напівсолодке.
  
   "Хлопці Дракона, заковтнувши наживку, розрахувалися б з Катром і продовжили подальшу гру спецслужб у більш віддаленому від офісу місці. Сам його помічник і інші, після проведеної операції, залишилися б живі, а він далі успішно розвивав свій не зовсім чистий бізнес."
  
   У черговому проникному поцілунку, обсмоктуючи гострий язичок своєї подруги, Лернор не стримався і глибоко зітхнув.
  
   "Хоча ніхто не гарантував, що обидві ворогуючі сторони не посоромилися б почати свої розбирання прямо в бізнес-центрі, поклавши всіх поспіль."
  
   Немов прочитавши його важкі думки, що виникли в процесі таких несподіваних, але ніжних ласк з її боку, дівчина ображено відсторонилася, навмисне зачіпаючи тарілку з салатом.
  
   Потривожений посуд відразу перекинувся, натякаючи господареві на те, що є в ліжку не тільки шкідливе, а й неестетичне заняття.
  
   Помітивши художню мініатюру "покривало і салат", Джуліана зітхнула важче ніж її друг і попросила Лернор підняти свої зад з ліжка.
  
   Зібгавши забруднене покривало, дівчина відправила його в отвір шафи для білизни, призначений для миттєвого прання.
  
   - Ну, ось і поїли, - сумно констатував Лернор,
  
   - Хто ж винен? - Усміхнулася дівчина, повертаючи свого друга на ліжко, - Ти не прорахував можливість ласок з мого боку, а наші агенти не прорахували тебе. Через що, салат перекинувся, а вся наша операція пішла навперейми.
  
   - Це як?
  
   - Ніхто ж не знав, що особисто ти займаєшся злодійськими операціями.
  
   - А я ними й не займався, просто так виходило, - спробував невдало пожартувати Лернор.
  
   Дівчина, вдала, що не помітила гумористичної вставки і продовжила на тому ж подиху:
  
   - Тобто спочатку керівництво мегаполісу поставило всі гроші не на ту конячку, тоді як до фінішу в цей час тихо підбиралася зовсім інша - темна.
  
   Джуліана, з неприхованим задоволенням, запустила свою п'ятірню у волосся Лернора і весело потріпала їх з боку в бік.
  
   - А коли з'ясувалося, що ти спер не лише приготовану як приманку частину інформації, а повністю висмоктав усі дані із мереж служби безпеки мегаполісу, почався неабиякий переполох.
  
   - Уявляю собі, - Лернор граючи, відстебнув шпильку і розпустив волосся дівчини, - Напевно, всім було вже зовсім не до роздумів, як заманити в пастку агентів Москви.
  
   - Саме, - підтвердила Джуліана, падаючи на сусідню подушку, - Ти обдарував моє начальство радощами неприємного передчуття можливості бути зданими російській розвідці з потрохами.
  
   - Майже, як особисто вручити ворогові ключі від квартири, де лежать усі твої багаторічні заощадження, - доповнив її Лернор, ніби вживаючись у розповідь.
  
   - Тому й було прийнято негайне рішення згортати основну операцію, - дівчина зробила ще один ковток із пляшки та запропонувала її другу.
  
   - Дякую... - хлопець був радий хоч чимось наповнити живіт, - Я їх чудово розумію. Та й як інакше вчинити, якщо через недогляд виникає можливість втратити голову цілком.
  
   - Звісно, ​​у спробах заміни сліди, люди Центру діяли досить оперативно, але несмачно.
  
   - Ніколи не думав, що у них колись був естетичний смак, - затягнувся мінералкою Лернор, жадібно ковтаючи холодну і скреготливу воду.
  
   На останньому ковтку та до нього, дійшов сенс сказаної фрази і тому відразу ж після ковтка, він був уже готовий отримати заслужену ляпас. Адже Джуліана довгий час сама була частиною Центру.
  
   Після легкого ляскання, хлопець винно посміхнувся.
  
   - Вони шукали власника вкраденої інформації, зовсім не підозрюючи, хто їм міг бути, - продовжила розповідь Джуліана, задоволена своєю маленькою помстою, - Допит Катра нічого не дав, і його негайно прибрали. Таким чином, не даючи ворогові навіть можливості на найменшу зачіпку в аналогічному пошуку. Отримавши до рук ім'я справжнього злодюжки - тобто твоє ім'я, мій статус різко змінився.
  
   - Слухай, звідки ти все знаєш у таких подробицях? - відірвавшись від пляшки, обернувся Лернор.
  
   З його губ на матрац капала вода.
  
   - Утриться спочатку, - засміялася вона, - Тому що потім мене присвятили на всі подробиці. Я якраз підійшла до цікавого місця, але ж ти вічно перебиваєш...
  
   - Усе. Мовчу, мовчу...
  
   - Так от, поки "чорнушники" пускали кулю в лоб кожному, хто хоч якось міг вивести Московську розвідку, що йде по п'ятах, на необхідне їм джерело інформації. На мене звалили відповідальність за повернення вкраденого через вплив на тебе будь-яким способом. Я природно обрала найнеобразливіший і найприємніший.
  
   - Я і моє друге висловлюємо велику подяку, - хмикнув Лернор. Він хоч і змирився з роллю живої іграшки, але зовсім не був цьому радий, - Іншими словами, ідея попрямувати до мого сервера, була твоєю ідеєю?
  
   - Який ти здогадливий, - передражнила Джуліана, - Ти був лише ключем до скриньки бабусі Пандори, яку могли відкрити вороги заходу. Добре, щойно я з'ясувала хто, де і куди, завдяки мені, припинилася бездумна м'ясорубка. А так би і Ромку поклали й тих двох дурниць, що зібралися на курорт.
  
   Лернору раптом стало не тільки невесело, а й вкрай сумно. Такі стрибки настрою він не міг пояснити нічим. Та й чи потрібні йому ці пояснення?
  
   - Але хлопці Дракона, все одно вийшли на твою особистість і навіть примудрилися простежити наш шлях, тоді як агенти таємної поліції мегаполісу та інші підрозділи поліції виконували швидше роль ескорту, ніж переслідувачів.
  
   - Проте! - свиснув Лернор. - З постановкою сценарію аварій та інших руйнувань вони, на мою думку, теж явно перестаралися, так само як і з кількістю трупів.
  
   - Не я керувала операцією, любий. Не я.
  
   - Хмм, керувала б ти, то трупів ще більше було б. Згадати тільки твої витівки з Феніксом - тремтить. Та що там із Фенею! Ти мене безжально використовуєш!
  
   - Заю, не сприймай все буквально. А то ніякої нервової системи не вистачить, щоб вислухати до кінця мою розповідь, - дівчина обійняла, друга за плечі, - Я підійшла до найцікавішого місця оповідання, про яке припущення тобі підкинути не зміг би навіть Дракон.
  
   - Я починаю думати, що цих нервів у мене вже не залишилося. Так що не соромся. Продовжуй. Я вже давно став бездушною іграшкою.
  
   - Щось у тебе все ж таки є, - загадково посміхнулася дівчина і запустила руку йому в штани, - Ну а тепер, як і обіцяла...
  
   - Так як я була єдиною ниточкою, що зв'язує тебе і Вільріллін, то з рядового агента прикриття я в мить перетворилася на важливу птицю. У моє розпорядження надали все, аби я довела тебе до мети неушкодженим. І на місці особисто переконалася у знищенні, викрадених тобою даних.
  
   - Вах, вах, вах ... Який він важливий птахів! - Лернор відчув приємне тепло її руки на поясі.
  
   Джуліана, як ні в чому небувало вдало поєднуючи приставання з розповіддю, продовжувала:
  
   - Але доля знов розпорядилася по-своєму. Цілком випадково ти потрапив до рук корпорації. Лише тоді стало відомо, що вона є представницею розвідки Московського мегаполісу в регіоні.
  
   - Прикинувшись Діліною, мені довелося проникнути на територію міста та вистежити там тебе. Праці мені великого це не вартувало.
  
   - Це чому? Я що такий відомий? - здивувався Лернор, коли йому розстібали ширинку.
  
   - Ні. Тому є причина. Потім поясню... Отож. Я дистанційно...ммм...підслухала всю вашу...ммм...розмову з Драконом, - дівчина цілувала його в живіт, спускаючись все нижче і нижче.
  
   - Стоп! - здивувався Лернор, перериваючи ласково присипляючі його пильність руху, - Це як так підслухала? Таке можливо?
  
   - Дорогий, у наш час все можливе, особливо якщо у тебе під рукою відповідне обладнання.
  
   - Ти що постійно його з собою тягала?
  
   - Та ні. Я просто його ніколи зі схованки в машині не викладала, - усміхнулася дівчина, опускаючи голову прямо в епіцентр збудження свого друга.
  
   - Ооох! - встиг лише видати подих здивування та задоволення Лернор, падаючи на подушку.
  
   - Ммм... уважно... ммм... вислухавши вашу... ммм... чмок... дуже пізнавальну... чмок... для мене... ммм... розмову, - дівчина продовжувала розповідь , буквально не відриваючись від зворотно-поступальних рухів, - І... доповівши... ммм... про сутність вашої угоди..., від... чмок... "любого" мною... ммм... керівництва... ммм... отримала лише один наказ... чмок.
  
   - О так! о так! Продовжуй! - двозначно підбадьорив Джуліану її прибалділий друг.
  
   - Мммм... негайно... шльопнути тебе... ммм... - і спустити всі кінці у воду... чмок!
  
   - Ооо, боже! - Лернор здригнувся, згинаючись від насолоди, що проходить по тілу.
  
   Його нога судорожно застукала по ліжку. Такого з ним ще ніколи не діялося.
  
   Він намагався щось сказати, але хвилі нескінченного солодкого задоволення захльостували його з головою.
  
   Коли ж до нього, нарешті, знову повернувся дар мови, то сиплі звуки несподівано перетворилися на слова.
  
   - Вбити мене!?!
  
   - Угум, - з повним ротом промимрив дівчина, витираючи губи.
  
   - Через те, що я пішов на угоду із Драконом!?!
  
   - Угум, - кивнула вона, винувато посміхаючись, і витягла в нього з-під подушки рушник.
  
   Втерши обличчя, вона продовжила, як ні в чому не бувало:
  
   - Знаєш, тієї ночі, коли мене кинули з тобою в ліжко, наче на амбразуру, щось у мені змінилося. І коли я дивилася на твою фігуру на термічній проекції в прицілі гвинтівки, я думала - "якого біса я тут роблю?". Для мене в ті хвилини, здавалося, минула ціла вічність. Що я придбала за всі роки служби таємним агентом? Повністю нічого.
  
   - Як же, як же..., нічого не придбала, нічого не навчилася... - спробував заперечити Лернор, що повністю знесилив, - Готовий сперечатися. Тому, що ти щойно створила зі мною, ти вчилася явно не за підручниками сексології.
  
   - Що ти, - махнула рукою Джуліана, - Толя досвіду плюс просто талант... Ти не перебивай. Я тобі душу відчиняю.
  
   - Справді. Мою ти її вже розграбувала..., - заплющив свої повні блаженства очі Лернор, - Дивуюся я цьому твоєму таланту, спритно обминути гострі кути... Це ж треба так! Усі до секунди розрахувати! Ти є однозначно небезпечною для чоловічого суспільства!
  
   - Дякую за комплемент, звісно. Але я продовжу, - дівчина уважно почала шукати щось у рушник, - Так от, у цій фігурі, я побачила перспективу. Звичайно, в мені прокинувся і чистий егоїзм, але там був і не лише він. Мені стало тебе шкода. Ти ж дійсно мені подобався. Я відчувала у тобі своє майбутнє.
  
   - То чому ж ти вистрілила?
  
   - А натиснула на курок я тому, що знала про броньоване вікно. Якби я тоді цього не зробила, то пішла б як мила під суд, за не виконаний наказ.
  
   - Але скло витримало удар і лише завдяки йому я все ще живий, - майже невиразно пробубнив Лернор, намагаючись руками відігнати чорні точки мошок, що біснуються в очах.
  
   - Ні, зая. Все це лише завдяки мені. Я навмисне зменшила потужність пострілу, знаючи, що куля не проб'є вікно. Наказ я зрештою виконала і браво відрапортувала, що ціль уражена. Керівництво заспокоїлося, але давати відбій Вільрілійським корпораціям, які в цей момент штурмували місто, не збиралося.
  
   - Так, так, щось пам'ятаю про штурм..., - хлопець безсило підняв вказівний палець.
  
   - Ті через свою жадібність зрештою взяли місто не шкодуючи ні людей не техніки. Та й яка різниця, якщо цю раптову атаку спонсорував сам мегаполіс, - дівчина лягла поруч, погладжуючи вказівним пальцем скроню друга.
  
   Не розплющуючи очей, він запитав:
  
   - А як же тіло? Нікому не потрібне було підтвердження?
  
   - Представники корпорації шукали тіло, але не надто серйозно. Щоб задовольнити їхні вимоги, я надала тіло помічника Дракона з моєю кулею в хребті. Ось така ось історія...
  
   - Це що все? - здивувався Лернор, - А як же ти знайшла мене? Як взагалі проникла до Москви і звідки в тебе база даних їхніх засекречених мереж? Ти вважай, що найцікавіше ще навіть не почала розповідати... Адже дракон тоді висував мені припущення про твої кілерські нахили і накази. Я ще, дурню, вірити не хотів...
  
   - Що ж. Слухай. Хоча, на мою думку, залишки розповіді зовсім не цікаві, - Джуліана, обвила його ногу своєю витонченою ніжкою.
  
   - Поки в місті змінювався порядок я, знаючи, що ти спробуєш вийти на зв'язок із сервером, з власної ініціативи встановила обладнання, що перехоплює всі інформаційні сигнали на околиці. За допомогою корпорації приєдналася до всіх кабелів, що ведуть до твоєї оселі. Одним словом виконала колосальну роботу.
  
   - Ну, ти жук..., - прогарчав Лернор, не знаючи злитися чи ні. Небагато подумавши, він зрозумів, що на перше у нього просто не вистачить сил.
  
   Дівчина, буквально світячись від того, до якого стану довела свого хлопця, навіть не звернула уваги на його фразу.
  
   - Ось мені посміхнулася удача. Буквально за десять годин, до того як нас вибили з міста, я перехопила дані з внутрішніх мереж Москви, що пересилаються твоєю програмою. Іншими словами, дякуючи тобі, мій плюшевий, я перехопила все, за чим ганялася західна розвідка і навіть більше.
  
   - Ах, ось у тебе, звідки всі ключі до Москви. А казала, що кінцівка буде не цікавою, - дорікнув оповідачку Лернор, - Звичайно, запустивши програму, я не розрахував, що можливе таке перекручене перехоплення. Якби в той момент, отримавши інформацію, ти вирішила б діяти без мене, то краще точно виконала б наказ свого начальства до кінця.
  
   - Коли я зрозуміла, що в моїх руках, то, пославшись на погане самопочуття, випросила у начальства напрям у це місце. Відпочити. Звичайно відмовити мені не могли, - посміхнулася Джуліана, відчуваючи як до її друга по крихтах, але повертається довіра до неї.
  
   - Тут я якийсь час намагалася розібратися в отриманих даних, що до чого. А оскільки майже в цьому нічого не розумію, вирішила, що одна я все ж таки в полі не воїн. Тим більше ти володієш ... точніше, володів другою половинкою секретів, здатної зробити мене незалежною ...
  
   - Прикро, однак...
  
   - Любий, ми, на мою думку, вже все вирішили?
  
   - Гаразд. Гаразд, - хлопець притис її до себе, намагаючись не звертати уваги на цей жіночий підступний егоїзм.
  
   - Абияк розібравшись в малій частині того, що потрапило до мене в руки, я, озброївшись кодами та іншими інформаційними примочками, занесла себе в основу Москви як вигадану особистість. Після чого вирушила на твої пошуки, слідуючи за сигналом вбудованого в тебе передавача.
  
   - Якого такого передавача? - цього разу Лернор знайшов у собі сили сісти і немиготливим поглядом дивитись на свою подругу.
  
   Дівчина тріумфально усміхнулася, тому що очікуваний ефект був справді зроблений. Поколупавшись у зубах язиком, вона показала його кінчик.
  
   - Фот, цього.
  
   Хлопець спочатку нічого не зрозумів, але потім сфокусував погляд і, придивившись, побачив на кінчику мови щось схоже на мікроскопічного червоного жучка з безліччю металевих лапок.
  
   - А що він у тебе в роті робить?
  
   Дівчина сплюнула в рушник і засміялася.
  
   - Що ще? Щойно відсмоктала. Мені то тебе більше не треба шукати. А на знак доброї волі позбавляю тебе мого маленького стежить друга. Так би мовити, знімаю нашийник і складаю свій короткий повідець.
  
   - Обидва на... У тебе я дивлюсь взагалі нічого спонтанно не буває. Все наперед сплановано.
  
   Сказати, що Ленор у ці хвилини був вражений, просто нічого не сказати. У цей момент він просто захоплювався закрученою його подругою інтригою і технічним спорядженням, що супроводжує її. Його блефи звичайно ж не йшли в жодне порівняння.
  
   - Добре. Але якщо зараз, ти позбавила мене свого механічного павука, то, як же він у мене взагалі потрапив? З їжею?
  
   - Куди складніше, зая. А саме під час нашої першої ночі кохання. Для своїх розмірів це досить великий нано-робот із жіночого шпигунського набору, але ти так нічого і не помітив. Особливо якщо зважити, що на рушник ти знайдеш ще штук сім. Власне, лише завдяки цим механізмам я й вийшла на тебе та твоїх друзів. Тож можна сказати вони тобі життя врятували.
  
   - Слів немає, одні крапки... - губився Лернор, хитаючи головою.
  
   - Нічого не говори, я все сама чудово розумію.
  
   Хлопець підвівся і, поправивши штани, підійшов до штучного вікна.
  
   За ним падав і тонким шаром лягав на підвіконня мокрий сніг. Сонця не було видно, а зараз його Лернору хотілося побачити найбільше.
  
   Снігова вершина гори вдалині, схожа на гірський хребет з його сну, була оповита туманом. Якоїсь миті йому захотілося нагору, на природу, але ця хвилинна слабкість пройшла досить швидко, оскільки природа давно перестала бути другом людини.
  
   Зовсім недавно він ще думав, що його долею керує хтось невидима невідома і надзвичайно всемогутня людина або навіть група людей, але зараз починала підозрювати лише її єдину - підступну струнку спокусницю Джуліану.
  
   Чи вела вона свою гру з ним? Чи веде зараз? Він не знав і навіть не міг здогадуватись. Вся ця темна історія з її слів звучала надто добре, щоб у неї вірити, але з іншого боку те, що зараз йому просто необхідно було придбати знову - була віра.
  
   Порожні люди без віри були просто приречені на загибель. Лернор, що вже не раз дивився смерті прямо в очі, хотів жити. Якщо раніше він міг чинити опір, битися і не здаватися, то зараз він міг тільки сподіватися та вірити.
  
   Нехай за такий короткий час від Джуліани йому довелося побачити і почути чимало дивовижних речей та слів, але вона була єдиною людиною, в руках якої він бачив своє майбутнє.
  
   Борючись із самим собою і своєю пекучою недовірою, він з кожною новою думкою все-таки починав перейматися таким необхідним йому почуттям.
  
   Зітхання. Видих. Раз два...
  
   І ось. Він начебто повертається до життя.
  
   Йому ще треба було перевірити багато у своїй подрузі так і в її біографії, перш ніж він буде готовий із заплющеними очима йти за нею на будь-яку глибину. Але тепер хлопець чудово розумів, що все ж таки перший крок щойно був зроблений ним, майже не замислюючись.
  
   Лернор не знав, чи був правильним його вибір, але ясно розумів інше. Якщо він хотів жити, іншого вибору просто не існувало.
  
   - Гей, куди ви всі поділися?! - пролунало десь нагорі, перериваючи всі його роздуми.
  
   - Зараз, зараз, Куллере. І-дем, - відповіла Джуліана в браслет на зап'ясті, а її слова, посилені прихованим динаміком, луною рознеслися по всій кімнаті.
  
   - Ну що. Твій друг уже нудьгує. Ходімо нагору? - Дівчина підійшла до шахти ліфта.
  
   Лернор узяв з ліжка гімнастерку і накинув на плечі. Тарілку він теж прихопив, згадуючи, що справді час підкріпитися.
  
   - Джулі, у мене все одно до тебе залишилася купа незаданих питань. Але першим з них буде все ж таки цей.
  
   - Який же? - вона першою зробила крок, на платформу, що спустилася до них.
  
   - А в меню гарячого вже не буде? - Усміхнувся він, обіймаючи її за плечі.
  
   - Чому ж ні? Зважаючи на те, що твоїм салатом тепер харчується пральна машинка, то буде.
  
   - А запаси хтось робить, якщо не секрет?
  
   - Ніхто, - знизала плечима дівчина, у ту мить, коли платформа понесла їх нагору, - Один раз завантажили повний склад, тепер надовго вистачить. При розумному споживанні, звісно.
  
   - Ну і славно, - сказав сам собі Лернор, сходячи з квадрата.
  
   - Хлопці, ви куди провалилися? Я вже вас зачекався. - майже з розпростертими обіймами зустрічав їх Куллер.
  
   У той же час він з неприхованою цікавістю розглядав екрани спостереження під стелею.
  
   - Як я зрозумів це і є той самий мозковий центр вашої цитаделі?
  
   - Не зовсім так, друже мій. Так як мозком тут Джуліана підробляє, - пояснив Лернор, застібаючи гудзики, - А ти що теж гаряченького захотів?
  
   - Що ти маєш на увазі? - розгубився Куллер, кидаючи розгублений погляд на дівчину, що хихотіла.
  
   - Не те, що ти подумав, - зніяковів Лернор, - Гаразд. Забудь. Ідемо обідати.
  
   Хлопець поплескав свого друга по плечу і повів у зал, де горів камін, і в басейні булькала вода.
  
   Простір навколо все більше облаштовувався на домашній мотив. Диван Лернора і Джуліани так само залишався не застеленим, а шкіряне місце Куллера вже було підготовлене їм для зручнішого післяобіднього сну.
  
   Брудні черевики, броня та інші причиндали бойового товариша, акуратно складені в кутку, зовсім не сумували за своїм господарем.
  
   - Як там наш підопічний? - спитав Лернор, згадуючи про Фенікса.
  
   - Напився і спить, - коротко відрапортував Куллер, проводжаючи поглядом міні-бари, що ховаються під стелею.
  
   - Ти згодував його хоч?
  
   Куллер підійшов до свого дивана, і втомлено опустився на нього.
  
   - Звичайно, але ледве змусив. Він як горілку побачив, так ледь одірвав. Мені його навіть стало жаль.
  
   - Жаліти слід, коли ви над ним у фургоні змивалися, - прочитав мораль Лернор, - Джулі! Ти скоро?
  
   - Я вже тут, - пролунало в нього за спиною, - І взагалі, жерти подано, сер.
  
   З-під стелі до них плавно опускалася розігріта їжа, і знову наповнені вино-горілчаними виробами власники пляшок бару.
  
   Вискочивши звідкись знизу, швидко розклалися і наче надувні іграшки, повільно набули форми п'ять стільців. Джуліана оперативно зайнялася самообслуговуванням, після чого першою сіла до столу.
  
   Лернор ще якийсь час намагався вибрати щось одне з пропонованих п'яти видів риби, смаженого та копченого м'яса. Але в результаті, передчуваючи приємну трапезу, взяв те саме і влаштувався поруч.
  
   Їхній товариш, підійшовши до столу останнім, насамперед почав вивчати нові етикетки на пляшках з вином. Після чого, взявши тарілку з тертою картоплею та гарніром із зеленого горошку, жалібним голосом запитав:
  
   - А де компот?
  
   Джуліана, мало не подавившись від сміху, знайшла в собі сили кинути на жартівника строгий погляд. Куллер, ніби здаючись, підняв руки і поквапився додати.
  
   - Жартую я, жартую. Просто ми з Лерном звикли до нашої їдальні, - він спритно витяг і поставив поруч із собою пляшку сухого вина, - Справді. Так давно не балював, що навіть забув, як виглядає нормальна їжа. А тут стільки всього, що навіть не знаю, з чого почати.
  
   Лернор тим часом уже трапезувався. І з кожним новим смаженим шматочком м'яса, відправленим у рот, до нього повертався гарний настрій. Шлунок, що насичується, позитивно впливав на перебіг його думок про ті теплі почуття, які вони відчував до дівчини, що сиділа поруч.
  
   "Праві були стародавні, коли визначили, що шлях до серця чоловіка лежить двома шляхами. Зовнішнього і внутрішнього". - подумав він, раптом згадуючи, що забув поставити подрузі мабуть найважливіше питання.
  
   - Джулі, через наші з тобою казуси, я зовсім забув запитати про четвертий варіант розвитку подій, заради якого я так старався, роблячи тобі масаж.
  
   - Коли я їм глухий і німий, - відповіла дівчина, - Всі подробиці після обіду. Тобі теж раджу повернутися назад у тарілку.
  
   - Гаразд, - Лернор невдоволено підчепив черговий шматочок смаженої шинки, але, не донісши до рота завмер з виделкою в руках, - Дорога, заспокой хоч...
  
   - Так, що знову? - Невдоволено подивилася на свого друга Джуліана, - Чому, ви мужики, самі наївшись, іншим заважаєте?
  
   - Мила, коли ми прибули, ти сказала, що нас не турбуватимуть найближчі десять годин. Я розумію, що час минув, але чи минула небезпека? І чому саме десять?
  
   Дівчина радо набрала повітря в легені і, всім виглядом показуючи своє невдоволення, дзвінко поклала вилку на стіл.
  
   - Слухай. Ти по-людськи розумієш? Не нервуй мене.
  
   Винен усміхаючись, Лернор зі шкідливості заперечливо похитав головою.
  
   - Тому що за допомогою станції я могла глушити свій сигнал лише сім годин, - насилу взявши себе в руки, пояснила Джуліана.
  
   - Який сигнал? - хлопець начебто спеціально перевіряв терпіння подруги, у той момент, коли та була найменша до цього готова.
  
   - Той, що стежить... - дівчина відвернулась.
  
   - Я як розумію не мій? - збентежився Лернор, наче напавши на черговий слід зради.
  
   - Не твій, - визнала Джуліана, - Глушити треба було мій сигнал. В мені набагато більше стежать механізмів.
  
   Згадавши, що перед ним доросла жінка, яка зовсім не бажає говорити про себе, він чудово розумів, що Джуліана сама - куди страшніша таємниця, ніж зібрані та вкрадені дані двох розвідок. Тому Лернор навіть не здивувався.
  
   "Вона одна з небагатьох живих користувачів послуги "відносне безсмертя" на Землі. Серед нас, а не десь там між зірками. Може, це й мав на увазі Фенікс, дізнавшись у ній довгожителя?"
  
   - Отже, ось чому тобі потрібно було, стерти себе з бази даних? Ти була у них на повідку?
  
   - А раніше сам здогадатись ніяк не міг?! - уїдливо запитала дівчина.
  
   - Я щось здогадався. Просто було необхідно, щоб ти розсіяла сумніви і підозри, що терзають мене.
  
   - Зручніше для цього часу, ти, звичайно, вибрати не захотів!
  
   - Та набридли вже! - Нарешті, встряв Куллер, - Дайте поїсти спокійно! Самі їжею зайнялися б, а не з'ясуванням стосунків.
  
   Дівчина перевела розгніваний погляд на нього і, зірвавши з себе серветку, різко встала з-за столу.
  
   - Апетит якось пропав, вибачте, - коротко кинула Джуліана і пішла в контрольну кімнату.
  
   Лернор винувато глянув на свого товариша і відвів погляд, розуміючи, що часом він справді забувався. Не думав ні про почуття такту, ні про людей, що оточували його.
  
   Хлопець, з жалем розумів, що зі своїми занудством і хамством міг зайти часом надто далеко. Проте ніколи не міг вчасно зупинитися. Адже навіть усвідомлюючи помилки, він продовжував перти на пролом, наче гусеничний трактор.
  
   Дивно було й те, що Лернор не міг стримати свого напору навіть тоді, коли всі головні нитки його життєвої ситуації були в руках кривдої людини. Наче подібна безпардонна поведінка для вічного бунтаря була єдиним способом висловити свій протест проти обставин, що скрутили його по руках та ногах.
  
   Він поводився як хлопчик. Безглуздо ризикував і виводив із себе дівчину, яка перевершувала його і в досвіді та знаннях. Можливо, він просто мстився через стару приховану образу, а можливо просто не міг визнати незаперечну перевагу Джуліани над ним...
  
   Лернор, мов Моська, намагався гавкати на Слона. Будь-якою дрібницею, протестуючи проти холодного розрахунку Джуліани та її звички щохвилини планувати життя людей, що оточували її, хлопець посуті все більше схожий на скривджену дитину. Навіть розуміючи, що тільки більше посилює своє хибне становище, вперто продовжував рубати гілку, на якій сидить.
  
   Адже йому слід було змиритися і заткнутися. Промовчати і на якийсь час забути про своє "я". Добре, що він розумів і це. І мабуть, тільки тому, насилу примудрившись перебороти себе, рівно через п'ять хвилин як Джуліана покинула обідній стіл, Лернор уже слідував за нею з вкрай принизливим, але справедливим бажанням вибачитися...
  
   - РОЗДІЛ ВОСЕМИЙ :: ЛОВЦІ ДУШ -
  
  
  
   Як тільки Лернор з'явився до Джуліани з повинною, вона відразу заявила, що, як і він, кілька годин тому, ні крапельки на нього не ображається. Звичайно, все це була нічим не прикрита брехня, але хлопець все чудово розумів. Адже він і сам, усвідомлюючи, що емоційний негатив ніколи ні до чого доброго нікого не приводив, навмисне придушив у собі ту образу, вирішуючи вкотре не посилювати черговий розлад у взаєморозумінні.
  
   Як би підтверджуючи, що образи справді немає, здійснюючи жест доброї волі, Джуліана сама запропонувала Лернор ознайомитися з віроломно викраденим нею матеріалом. Вона, ніби ще раз доводила своє бажання якнайшвидше налагодити довірчі відносини між ними. Лернор не став умовляти себе і з цікавістю почав вивчати матеріали. Кольорові та чорно-білі проекції відразу почали змінювати одна одну одна за одною.
  
   Хоч метою Лернора і було лише поверхове вивчення величезної кількості матеріалу, за три години сидіння перед проекцією він встиг порядком втомитися. Текстові вставки містили у собі стільки інформації, що бажання ознайомлюватися із нею відразу випаровувалася.
  
   Не зрозуміло було багато.
  
   Більшість технічних матеріалів та звітів учених-генетиків просто не вкладалися у голові хлопця. Через брак необхідних знань, йому доводилося відбирати серед усієї інформації більш доступні для сприйняття документи. Серед сотень терабайтів електронних даних він намагався виловити основну думку, концепцію кожного проекту і потім відсортувати їх особисто для себе.
  
   Лернор вибирав із файлів лише ті заключні звіти керівників проектів, які супроводжувалися докладним літературним описом та прикріпленими до них презентаціями з об'ємними зрозумілими графіками та фотографіями, а також іншими барвистими дурницями.
  
   Всі ці останні документи, швидше за все, призначалися для найвищого ешелону влади, який не завжди був готовий, але напевно і не бажав скрупульозно вникати в усі деталі наукових досліджень і численних результатів часом невдалих експериментів.
  
   Іншими словами, він шукав файли, що містять коротку концепцію, зрозумілу не тільки для керівництва, але насамперед для нього самого.
  
   У той час, поки Лернор, щиро радіючи даній нагоді, з вдячністю та інтересом займався вивченням баз даних, Джуліана на якийсь час зникла з контрольної кімнати.
  
   На оглядових екранах хлопець краєм ока спостерігав, як вона про щось розмовляла з Кулером, що барахтався в басейні. Упорядковувала обідену кімнату, а потім приймала душ, розташований десь у протилежній частині бункера.
  
   Останній сюжет йому не пощастило доглянути до кінця, тому що дівчина, миттєво скинувши одяг, навмисно завісила огляд рушником. Довелося перервати подальше спостереження, і серйозніше заглибитися у вивчення проектованих голограм.
  
   Лрнор не помічав як пролетів час і здивувався тому, як швидко примудрилася повернутися Джуліана. Цвітучи і пахнувши, вона з'явилася в нього за спиною і почала розчісувати волосся.
  
   Її нове вбрання, з піджачка та штанів кавово-кремового кольору, потішно поєднувалося з великими плюшевими рожевими тапками на босу ногу. Котячі мордочки на них і волохаті вуха з боків не могли не викликати у хлопця посмішку.
  
   Дівчина принесла з собою набір косметики і розташувалася на одному з стільців, що миттєво набули форми під її чарівну попку.
  
   Нарешті влаштувавшись, вона по-старому старанно стала обробляти свої кігтики пилочкою.
  
   - А чому ти не користуєшся сучасними косметичними прибамбасами? - Поцікавився, хлопець, на мить, відірвавшись від тривимірного зображення нано-робота, - Зараз набагато зручніше всунув палець, задав колір форму розмір і через секунду все готове.
  
   - Ти що сам уже куштував? - хихикнула Джуліана, не відриваючи погляду від кропіткої роботи.
  
   - Та ні. Що ти. Просто в мене багатий досвід з жінками, - виправдовувався Лернор.
  
   - Ой, тримайте. Не можу, - дівчина залилася дзвінким сміхом, гублячи пилочку з рук, - Досвід у нього багатий ... а ха-ха. Лерн не став дурних питань. Мені просто подобається не результат, а сам процес наведення на себе краси. А свої технологічні нововведення, хлопчики, можете залишити собі.
  
   Похилившись, хлопець відвернувся назад до проекції.
  
   "Справді, який, до біса, може бути "багатий" досвід з жінками, якщо я стільки часу був іграшкою в її уках. Адже вона без проблем затиснула мене в кут у кращих традиціях класичного жіночого підступу! Взагалі, знову нісенітниця суперечка... "
  
   Сподіваючись перекласти тему, Лернор знову звернувся до дівчини.
  
   - Може, повернемось до обговорення четвертого варіанта, про сутність якого я, здається, вже починаю здогадуватися.
  
   - Думала, більше й не спитаєш, - тут же пожвавішала Джуліана, захоплено зрізуючи задирок.
  
   - Так, не зручно якось мені було, після витівки за столом, - "прогнувся" Лернор, краєм ока спостерігаючи за екраном спостереження, де зображений Куллер захоплено грав сам із собою в шахи.
  
   - Не зручно тільки на стелі спати... Лерне, коли ти заварив свою кашу, ти чого прагнув? - Запитала дівчина.
  
   Хлопець замислився. Здавалося, що так багато часу минуло з того моменту, коли він мав якісь прагнення.
  
   Зараз, не без допомоги Джуліани, він був буквально спустошений і жив штовхається вперед лише цікавістю, що зароджувалась вірою та простим бажанням жити. Лернор навіть не знав, яке почуття в цей момент було сильнішим.
  
   - Ти чого мовчиш? - захвилювалась дівчина.
  
   - Джулі, ти поставила цікаве запитання, яке навело мене на певні думки, - відповів Лернор, - Тому я все ще думаю.
  
   - Покличеш, як думку свою спіймаєш, - посміхнулася подруга, повернувшись до манікюру.
  
   - А ти куди?
  
   - Я так до речі, сказала, - заспокоїла його Джуліана, - Трохи натякну...
  
   - ...Ти не думай про те, чого прагнув, після того, як все звалилося. Згадай себе і заради чого, ти зважився на той злощасний злам мережі. Так, в принципі, будь-який злом...
  
   Хлопець відразу повернувся до роздумів, внутрішньо терзаючи себе закидами за те, що часом він дуже туго розуміє.
  
   - Я прагнув матеріального благополуччя, щоб згодом отримав можливість, уникнути метушні і зайнятися своїм духовним удосконаленням! - випалив, нарешті, Лернор, намагаючись якнайшвидше відвернути себе від інших поганих думок, що відвідували його голову. А то він ще багато міг сказати.
  
   Дівчина подивилася на нього спідлоба.
  
   - Удосконаленням душі треба було паралельно займатися, може б і не вляпався б тоді в цю авантюру. Хоча, на мій погляд, у твоєму віці, та з твоїми амбіціями, ти в будь-якому разі кудись неминуче влип.
  
   - Не до душі мені тоді було... - Лернор змінив чергову картинку проекції. Але його фраза залишилася непоміченою.
  
   - Так ось, дорогий. Маючи ту інформацію, яку ми зараз маємо, можна з легкістю здійснити всі колишні мрії і навіть набагато більше. До речі, на них я власне й розраховую... - Джуліана витягла руку і з задоволенням подивилася на плоди своєї праці. Нігтики яскраво блищали у яскравому освітленні кімнати.
  
   - Ти пропонуєш шантажувати спецслужби з метою отримання матеріальних цінностей? - Здивувався Лернор, - Не забувай, я все ще жити хочу.
  
   - На даний момент, на відміну від того, як думав в університеті, ти мислиш якось зовсім не глобально. Ти вже вибач, любий. Так само без нових ідей бажань і планів. Начебто застряг у минулому, - розчаровано зауважила дівчина.
  
   - Ну, якщо так, то підкажи тоді, що у твоєму розумінні зараз глобальніше? Адже я став ніким, відповідно думаю по ніяковськи. Завдяки тобі, я навіть вирішити щось за себе не можу...
  
   Джуліана втомлено зітхнула, але все ж таки знайшла в собі сили і продовжила наведення Лернора на думку.
  
   - Затіявши ту останню аферу з викраденням інформації, при успішному збігу обставин, ти прагнув досягти фінансового благополуччя, незалежності та піти у світ тіней. Чи не так?
  
   - Майже так, - розгорнувши крісло, коротко кивнув Лернор і в задумі приклав палець до скроні, - Але тоді багато було в мене в руках... Принаймні мені здавалося, що все в моїх руках... Впевненість була чи що. ..
  
   - Іншими словами, - перебила його дівчина, - ...За можливим четвертим варіантом виходить наступне - ти САМ був зацікавлений отримати в свої руки "відносне безсмертя" заради подальшого використання цієї технології у своїх цілях.
  
   Вона клацнула його по носі.
  
   - Інакше кажучи, ти сам того не підозрюючи підсвідомо спроектував усе, що з тобою сталося надалі... Думки матеріальні та бажання теж...
  
   - Але, якщо так, я нічого не придбав. Навпаки! Все втратив!
  
   - У будь-якій втраті теж є свій сенс... Тому я й підбиваю тебе на думці зі значно більшим розмахом.
  
   - Блін, з яким таким розмахом? Який сенс у втраті? Нічого не розумію. Все якось занадто заплутано у тебе виходить, - остаточно загубився в розумних фразах Лернор, - Ти знову приховуєш суть! До того ж, необхідно врахувати і той факт, що в ті дні я не знав, що буде затягнуте моєю програмою. Якби я знав про це, то взагалі, сумніваюся, що зважився б на махінацію... Здається я теж саме тобі ще у Вільрілліні казав, поки ти вправно дурницею прикидалася.
  
   Дівчина на мить перервалася від наведення на себе марафета. Трохи помовчала, дивлячись Лернор прямо в очі, і продовжила.
  
   - Тим не менше, все сталося, як мало статися, - Джуліана уважно розглядала то ліве, то праве око свого друга, - Перший крок до нового шляху був зроблений тобою саме в ті дні... коли ти запустив програму. Одночасно почалися і твої перші поневіряння. Життя повертало тебе до минулого, перетворюючи всі досягнення на потерть... Другий крок теж був призначений долею. Щоб дати тобі надію та напрямок. Так би мовити, ґрунт для генерації нової концепції думок та цілей. У результаті тобі вдалося отримати ще ціннішу інформацію, яку твій "хробак" стягнув з-під самого носа Московської розвідки.
  
   - Не назвав би це кроком. Скоріше, це щаслива випадковість, - спробував заперечити Лернор.
  
   - Зая, нічого в цьому житті просто так не буває і випадково не трапляється.
  
   Висловившись, Джуліана повернулася до обробки чергового нігтя, але лише на мить...
  
   - І якби зараз ти не кидався зі своїм відчуттям безвиході та безцільності, до якого я мабуть, теж приклала свої кігтики...
  
   - Що? - роздратовано перебив її друг.
  
   - ...То зрозумів би, що всі ці події відбуваються згідно з невидимим планом будівництва твого нового життя, і ти спочатку є його ініціатором. А ініціатору зараз просто треба вирішити, до чого він хоче прагнути... куди вести весь цей проект.
  
   - Щодо невидимості цього плану, я вже зрозумів. Не зовсім ще з розуму вижив. Тільки ось цей план точно не мій, а когось іншого. І керував він їм із самого початку, смикаючи за ниточки, а з ними і мене ніби ляльку, - Лернор роздратовано махнув рукою і розвернувся до приладів.
  
   - Ти даремно намагаєшся впертись і заперечувати очевидні факти. Твій план... І нікого іншого немає. Точніше, він твій з подачі долі... Ти вже повністю зруйнував і втратив старе життя. І навіть зробив два кроки до будівництва нової... Залишилося загадати нове бажання. Придбати мрію. І тоді почнеться рух нагору. Господи! Невже ти нічого не розумієш? - Дівчина, здавалося, починала втрачати терпіння. Вона дуже не любила повторюватися, переконувати, а тим більше вчити будь-кого життя.
  
   - Зараз ти загубився в подіях, що оточили тебе, вперто продовжуючи і далі котитися вниз по похилій площині, - трохи заспокоївшись, продовжила Джуліана.
  
   - Не без твоєї допомоги гойдаюсь... Ти ж тепер за мене вирішуєш, - огризнувся хлопець.
  
   Дівчина свідомо проігнорувала його випад.
  
   - ...А тобі необхідно зібратися і зважитися... Визначитись з тим, чого ти насправді хочеш у глобальному сенсі. Причому в більш глобальному, ніж ти думав, живучи в місті. Ти або скористаєшся тим шансом, який ти сам випросив у долі своєю поведінкою та думками, або зруйнуєш уже створений фундамент і загинеш...
  
   - Щось дуже вже похмуро виходить... Якщо не послухаюсь і не хотітиму по новому, чи не від твоєї руки загину? - не приховуючи іронії, поцікавився Лернор.
  
   Дівчина похитала головою.
  
   - Ні, не від моєї, а від долі та удачі, яка повернеться до тебе задом. Я лише сторонній спостерігач. Можна сказати, опікун. Ангелом-охоронцем називатися рано, але бачу я принаймні більше й далі, ніж ти.
  
   - Фортуна вже відвернулася... - песимістично продовжив хлопець, - Адже навіть вкрадену інформацію я не маю.
  
   - Нею маємо ми! Тому навпаки. Фортуна просто чекає, поки ти сам спроможешся і купиш, нарешті, свій щасливий лотерейний квиток. Лерне, інше життя вже чекає на тебе! Ти підсвідомо хотів її сам! І в ній все те, про що ти приземлено мріяв раніше, досягти зможеш набагато швидше... Адже життя не має свого кінця, кінцевої точки досягнення мети, досягнувши якої ти просто позбавляєш себе подальшого руху.
  
   - Якось у тебе все дивно, виходить, - зовсім зламав голову Лернор. Але, роблячи постійні спроби зрозуміти сказане Джуліаною, він нарешті впорався з роздратуванням і розлучився з песимізмом. Вони просто забулися і загубилися в зацікавленості. Низка здогадів, що була схожа на інтелектуальну гру "пошук скарбу", придушила буквально весь негатив.
  
   - А як же ти думав? Чимало часу треба прожити, щоб це зрозуміти, - дівчина підсунула стілець ближче до нього. Вона відчула сплеск зацікавленості Лернор і сподівалася, що друг вже ловить суть.
  
   - Для того щоб почати будівництво нового будинку на тому самому місці, необхідно знести/втратити старий і повернутися до основи. Опинитися на фундаменті... Аналогічно й у житті. Доля одна як основа. Це каркас, у межах якого ми можемо будувати наші "будинки". А цілі це "дахи", від висоти яких залежить краса і гротеск зведеної будівлі. Відмовившись від подальшого будівництва, або добудувавши особливу хатинку, ми часом розуміємо, що це не те, що ми прагнули побудувати в рамках потенцілу, що інтуїтивно відчувається і наданого долею. Відбувається хороший стусан, і ми часом несвідомо самі починаємо руйнувати старе життя, розчищаючи місце для нового "будівництва".
  
   Вона так заглибилася у філософське міркування, що на якийсь час забула навіть про свій манікюр.
  
   - Іншими словами ти хочеш сказати, що за думки про вдалий результат моєї останньої афери, де отримані від угоди гроші, тут же добудували б мою життєву "химерку", я передрік її знос? Або як ти там казала, сам зруйнував свій старий будинок? - запитав Лернор, уже здогадуючись, що від нього хочуть почути. Він був майже певен, що вже знає суть таємничого "четвертого варіанта".
  
   Джуліана схвально кивнула у відповідь.
  
   - І тепер, на основі того, що маю довкола. Спровокованого мною ж. Повинен просто захотіти те, що теоретично можливо, але практично нереалізоване. Побажати недосяжного, але інтуїтивно потенційно досліджуваного? Вхопиться за мету, на реалізацію якої мені, можливо, не вистачить одного життя? Будувати уявний замок так, щоб ні думкою, ні бажанням не завершити його будівництво до кінця в рамках відведених долею? Чи я тебе зрозумів? Чи простіше кажучи, побажати, наприклад, світового панування?
  
   - Саме так. Тільки навіщо світового? Бери вище! - мало не ляскаючи в долоні, зраділа Джуліана.
  
   Нарешті вона отримала відчутний результат своїх старань.
  
   - Життя триває лише у русі - будівництві, творенні і навіть іноді у руйнуванні. Своїм бажанням та подальшою дією, ти стрибнув прямо до кінця наміченого тобою шляху, в одну мить образно добудувавши свій старий життєвий будинок до самого даху. Доля не могла допустити, щоб ти досягла кінцевої мети, тому й розгорнула ситуацію так, як ти її маєш. Будинок зруйнувався до самого заснування, щоб звільнити місце для нового будівництва, нових думок та прагнень, основу яким ти вже дав підсвідомо.
  
   - Цікаво. Дуже цікаво. Ти писати книги не пробувала? - Спробував пожартувати Лернор.
  
   - Ні. Є справи набагато прибутковіші, - парирувала Джуліана з усмішкою на губах.
  
   - Навіть не віриться... Адже тоді доля цілком могла розпорядитись інакше. Все пройшло б гладко, і Центр справді уклав би зі мною контракт.
  
   - А що їм вартувало? У засобах вони ніколи браку не відчували. До того ж, таємна поліція і до цього підгодовувала твою філію. Ніхто не знає, з якою метою захотіли б його використати ще раз, якби операція пройшла успішно. Але, як я вже говорила, це була б зовсім інша історія. Третій варіант. А, ґрунтуючись на тих фактах, які ми маємо зараз, доля програла саме четвертий - твій сценарій. Мабуть, Зая, психічної енергії та амбіції у тебе набагато більше, ніж у твоїх опонентів.
  
   Джуліана повернулася до свого заняття і полегшено зітхнувши, відкинулась на спинку стільця.
  
   Виникла хвилина мовчання. Обидві сторони обмірковували сказане та почуте. Першою її порушила дівчина, поспішаючи додати щось важливе.
  
   - ...І головне зараз зовсім не шкодувати за минулим, щоб не бути закритим для нового майбутнього. Не допустити того, щоб удача, розчарувавшись у тобі, вибрала когось іншого.
  
   Лернор потер стомлені очі і глянув на подругу, несучи мріями кудись у далечінь.
  
   - Якось неймовірно. Навіть не віриться, що, зовсім не здогадуючись про це, я розгорнув свою партію. А твоя розповідь... точніше, твоє прояснення ситуації справді вдихне в мене нові сили, щоправда, ще немає тієї впевненості в собі самому. З твоїх слів у мене тепер є новий шанс та інше життя, вільне для генерації амбітних прагнень... Залишилося знайти сили цілком і повністю повірити в себе і новий шанс.
  
   - Не пом'ятайся лише, - попередила дівчина, пригрозивши пальцем, - Тобі не варто забувати, що це не тільки твоя персональна партія.
  
   - А чия ж тоді? - насторожився Лернор, побоюючись подальшої відповіді.
  
   - Наша, - усміхнулася дівчина, - Тих людей, хто довкола тебе. Тобто відповідальність значно більша.
  
   Хлопець зніяковів, але гідно прийняв справедливе зауваження. Тепер він чудово розумів, що без Джуліани ніколи б не здогадався про свої приховані можливості і давно вирушив би на той світ.
  
   - Справді... Вибач.
  
   - Та нічого. У всіх буває, правда не у всіх минає, - дівчина продовжувала усміхатися, але тепер у її усмішці відчувалася холодність, - До твоєї відомості і з "теми у кого не минає", я теж вмію розбиратися. Це не попередження. Чи не загроза. Просто натяк.
  
   "Джуліана в жодному разі не допустить того, щоб, купаючись у майбутніх променях можливої ​​слави, про неї випадково чи навмисно забули. Природжений і небезпечний сірий кардинал. І не тільки..."
  
   Відчувши неприємний холодок між лопатками, Лернор вирішив направити тему в безпечніше русло.
  
   - Чудово, напарник! То з чого ж ми почнемо завойовувати всесвіт?
  
   Дівчина примружила очі і встала.
  
   Підійшовши до пульта управління, вона кинула побіжний погляд на проекцію, що обертається, потім на свого друга.
  
   Трохи помовчавши, вона схрестила руки на грудях і спитала.
  
   - А ти вже готовий зайнятися навіть всесвітом?
  
   - Але ж ти сама сказала. Цілі треба ставити якомога вище, - трохи відсуваючись, відповів Лернор.
  
   - Добре, але займемося цим поетапно, - вона знову ніби грала з ним, наводячи на необхідні їй відповіді, - Що б ти запропонував на першому етапі?
  
   - Грунтуючись на своєму досвіді у сфері бізнесу, я б присмоктався до когось сильнішого, ніж сам, але менш могутнього, ніж безперечний лідер, - почав міркувати хлопець, намагаючись вивести формулу майбутнього успіху.
  
   - Майже так у мене вийшло, при організації власної філії під крилом однієї з компаній, що прагнуть у лідери ринку. В той момент один я був в змозі вийти на ринок, а так у своє розташування одразу отримав базу для подальшого розвитку.
  
   - А чому тебе не цікавили лідери? - Зацікавлено підняла брову Джуліана.
  
   - Коли я спробував налагодити контакт із провідною компанією, у мене виникли проблеми. Як завжди, той, хто займає перше місце, менш гнучкий до оточуючих. Він зацікавлений лише у продовженні своєї лінії продукції не розкидаючись на всі боки, часом принижуючи навіть перспективні ідеї. У результаті я не досяг нічого, крім негативних емоцій від процесу переговорів, - пояснив Лернор.
  
   - Гаразд. Я зрозуміла. Продовжуй.
  
   - Грунтуючись на тому, що мені пощастило дізнатися за останні два дні і безперечно визнаючи, що сильними світу цього є мегаполіси, я роблю висновок, що, маючи такі важливі матеріали, нам необхідно присмоктатися до одного з них.
  
   - І хто ж лідер у цій гонці? - Джуліана відключила проекцію клавіш клавіатури і сіла прямо навпроти свого друга на стіл.
  
   - Визначити першого досить складно, - почав чухати неголене підборіддя Лернор, - Але, судячи з того, що Москва досі відстає у сфері освоєння космічного простору, вона, безперечно, буде гнучкіша, при розгляді будь-яких пропозицій...
  
   Лернор замовк, чекаючи реакції від подруги, але та лише мовчки кивнула головою немов викладач, що вислуховує відповідь учня на іспиті.
  
   - Я також враховую той факт, що на заході всі спецслужби вже відсвяткували мою кончину і жахливо щасливі, з приводу відправлення мене на той світ. А раптом. Звідки не візьмись. З'являється давно забутий усіма покійничок, та ще й у компанії з їхнім швидким агентом. Починає лізти з нахабними пропозиціями про співпрацю так, що похерити всі його починання буде не тільки прямим обов'язком перед Європейською спільнотою, але й святим обов'язком Центру.
  
   - Істину говориш, - підбадьорила Джуліана, - Якби я був на їхньому місці, то так і вчинила б.
  
   - Тобі не було б мене шкода? - спробував награно пустити сльозу Лернор.
  
   - Ні крапельки, - садистки посміхаючись, обнадіяла дівчина, - Продовжуй. Мені подобається хід твоїх думок. Вони допомагають мені відчути, що я недаремно витратила на тебе свого часу.
  
   Отримавши ще один моральний удар, хлопець, як не дивно, навіть не звернув на нього уваги.
  
   "Здається, вже звикаю", - подумав він, відразу продовжуючи висловлювання своїх досі перерваних роздумів уголос.
  
   - Москва ж, як я розумію ще не в курсі того, що ми маємо в своєму розпорядженні не тільки таємниці заходу, а й їхні дані, тому більш прихильно нас вислухає.
  
   - Цього не буде достатньо, - заперечила Джуліана, - Ми не маємо в своєму розпорядженні жодної технічної бази, властивої підприємству і, тим більше, не маємо тих ресурсів, що сконцентровані в руках "Нашої" корпорації. Тому, вважаю, що це твоє поле для діяльності непогано заміноване.
  
   - Джулі, знаєш, навіть з огляду на ці особливості, я схиляюся до східного варіанту, - вирішив наполягти на своєму Лернор, - Але для того, щоб ми змогли вести свою гру, нам не обов'язково мати технічну базу і людей, можна для початку обзавестися тим, чим має в своєму розпорядженні їх привілейована корпорація. Тобто речовиною під назвою "ловець душі". Звичайно, якщо я правильно його називаю, слідуючи кодуванням із переглянутого мною архіву.
  
   - Загалом їх називають "ловці душ", - уточнила дівчина, - Але це не так важливо.
  
   - Так ось, заволодівши ним, ми з успіхом зможемо зажадати від Москви, то чого нам не вистачає - необхідна технічна база, люди та інше! - весело закінчив Лернор, радіючи своєму настільки логічному і чіткому плану, на диво швидко зародився по ходу бесіди.
  
   - Все звучить досить складно ..., - Дівчина відійшла від столу, і задумливо зайшовши своєму другу за спину, обвила руками його шию.
  
   Хлопець насторожився і завмер, чекаючи якоїсь чергової дрібної капості з її боку. Джуліана помовчала, потім, нахилившись, і гаряче дихаючи прямо в ліве вухо, тихо й вкрадливо запитала:
  
   - ...Тільки як ти збираєшся дістати зразки у достатній кількості, щоб здивувати Москвичів? Ми не знаємо місць видобутку. У нас немає пристойного екіпіровки, і тим більше достатньої кількості людей, щоб провернути задумане, - не відриваючи погляду від його рук, дівчина легенько вкусила його за шию, - Чи не збираєшся ти їх вкрасти у постійних покупців, знову встаючи на цю небезпечну доріжку ?
  
   - А чому б і ні? Для нас зараз усі дороги смертельно небезпечні, - захихотів Лернор. Йому раптом стало нестерпно лоскітно, - Треба ж якийсь вибір робити. Якщо в нашому розпорядженні є вся інформація про те, що зберігається. Усі паролі доступу. То чому б не ризикнути повернутися до Москви?
  
   - Звідки тільки в тебе раптово з'явилося стільки рішучості? - Дівчина була явно задоволена натхненням свого хлопця і ніжно поспішаючи наближаючись губами до його вуха, - Не боїшся? Раптом вони всі паролі змінили після мого останнього нахабного візиту? Хоча, я передчуваю, що вони впустити, то впустять, а от випускати не стануть.
  
   - Може, й змінили..., - прикусив нижню губу Лернор, розуміючи, щоб таке придумати і яку альтернативу запропонувати, щоб не виглядати абсолютно голослівним. Але оригінальні ідеї в його голові більше народжуватися не хотіли, а сидіти далі як фікус без відповіді ставало непристойно.
  
   - Мені треба подумати, - нарешті видавив він і підвівся, - Піду, з Куллером перетру. Чи, може, у тебе, як завжди, є свої власні міркування?
  
   - На жаль, поки що ні, або дозріли не до кінця, - похитала головою Джуліана, трохи засмучена тим, що хлопець звільнився з її обіймів. - Але згодна з тобою, сходи. Заодно і помийся. Щоб потрапити в душові, пройдеш через посадковий майданчик.
  
   - Якщо не заперечуєш, я краще в басейні скупаюсь, - кинув через плече Лернор, йдучи по проходу.
  
  
  
   - Про які люди! - реплікою зустрів його Куллер, відриваючись від чергової шахової партії. - Не хочеш приєднатися? А то мені самого ніяк не виходить обіграти.
  
   - Ні, дякую, - замахав руками його товариш, швидко роздягаючись, - У мене інша партія в голові. Не можу подальші ходи продумати.
  
   - А ти зроби хід конем, - пожартував Куллер, пересуваючи фігуру.
  
   - Не все так просто, - Лернор з розбігу кинувся у воду і підняв хмару бризок, що з шипінням зникли в каміні.
  
   - Так поділися думками, - запропонував друг.
  
   - Фрр, - виринув хлопець, мало не вдарившись головою об дно басейну. Він явно не був призначений для пірнань, - Вибач, що?
  
   - Думками поділися, говорю!
  
   - Я, власне, для цього до тебе і приплив... тьху, прийшов.
  
   - То чого ж зволікаєш? Я весь у увазі, - його бойовий товариш підвівся з-за столу і підійшов ближче до басейну.
  
   Лернор розкинув руки і, розслабившись, ліг спиною на воду.
  
   - Куле, ти був прикордонником, тобі найкраще відомі всі входи та виходи до столиці
  
   - А які тебе цікавлять? - Куллер сів на підлогу.
  
   - Звичайно ж, найекстравагантніші, - стала розглядати стелю Лернор.
  
   - Таких, на жаль, немає, - заперечливо похитав головою його друг, - Не розумію, навіщо тобі знову туди знадобилося? Сидимо тут. Тихо. Тепло. Годують добре. Начебто, ти й сам горів бажанням забратися якнайдалі від Москви.
  
   - Розумієш, Куле, в той момент я ще не мав тих знань, якими пощастило озброїтися зараз. А, володіючи ними, бігти і ховатися або просто стояти на місці, в моєму розумінні, не тільки недозволена розкіш, а й повна нерозсудливість, - почав пояснювати хлопець, з ногами забираючись на знайому мармурову височину, - От і збираюся всіх на вуха поставити.
  
   - То що ж ти таке дізнався? - зацікавився друг, намагаючись якомога зручніше влаштуватися на своєму плоскому та холодному місці.
  
   - Може тобі вже відомо, як Московським ученим вдалося повноцінно клонувати людину?
  
   - Ні, я не в курсі, Подробиці, як розумію, ти мені й збираєшся зараз розповісти?
  
   - В принципі, я про інше хотів з тобою поговорити... - вдосталь накупавшись, Лернор став неквапливо вилазити на сушу, озираючись у пошуках кудись захованих Джуліаною рушників, - ...Але вже ти спитав, думаю, не варто від тебе приховувати цю досить цікаву історію.
  
   - Казник, млинець. Ти довше запрягаєш, ніж розповідаєш.
  
   Так і не знайшовши чим втертися, Лернор сів мокрим на диван, утворюючи під собою невелику калюжку. Піднімати скинутий одяг було ліньки, тому він почав намагатися підчепити його ногою, не рухаючись з місця.
  
   - Намагаючись клонувати людину, експериментатори всього світу стикаються з однією непереборною проблемою - всі створювані клони могли лише існувати в стані клінічної смерті, тобто після створення перебували в комі, - почав він свою розповідь, намагаючись згадати всі деталі своєї електронної подорожі за звітами, витягнутими із бази даних Московських спецслужб.
  
   - Щось підказує мені, що винна тут душа, - серйозно глянув на свого товариша Куллер, ніби не помічаючи, як той продовжує смішно човгати босими ногами по підлозі, наче мокра жаба.
  
   - Звичайно нам здогадатися не важко, але тільки уяви, наскільки важко теж зрозуміти з позиції закорінілого матеріаліста вченого. Таким людям необхідно вийняти та покласти на стіл усі докази, щоб він хоч краплю повірив. Як у такому разі препарувати душу? А ніяк ..., - Лернор зісковзнув з дивана і несподівано для себе опинився на підлозі в найнеприємнішій позі, - Блін ...
  
   - Ти що не можеш, нормально встати та одягнутися по-людськи? - засміявся Куллер.
  
   Хлопець усміхнувся у відповідь на доцільне зауваження. Тепер він зрозумів, що ноги його призначені лише для ходьби.
  
   Лернор підвівся і став одягатися. Вода ще стікала з його волосся. Невеликими струмками вона прямувала через все тіло, після чого рідкісними, але важкими краплями дзвінкими ляпасами падала на підлогу.
  
   Вологість зовсім не хвилювала Лернор, який вирішив висохнути прямо в одязі. А по можливості, якщо й та промокне, то разом із нею.
  
   - Ті клони ніколи не стали людьми. Вони були нічим іншим, як звичайною тілесною оболонкою. Своєрідним транспортом, носієм, для свого господаря - душі, - продовжив Лернор, намагаючись розправити гімнастерку, що прилипла до спини.
  
   Просочивши її запах поту, як і раніше, бив у ніс, даючи зрозуміти, що без зміни білизни або звичайного прання, не допоможе жодне купання. Ставало зрозумілим, чому Джуліана так нав'язливо пропонувала йому відвідати душові.
  
   - Цікаве відчуття ти зараз викликав у мені своїми описами, - замислився Куллер, - Таке враження, що моє тіло не більше ніж простий біокостюм.
  
   - А так воно і є, в принципі, - підтвердив його друг, - Сидить у тобі невидимий такий чоловічок - ти сам, і смикає за важелі, рухаючи свою машину вперед-назад.
  
   - Угу. Ось і ті клоновані тіла не мали їхніх водіїв. Душа не могла бути вирощена в інкубаторі як фізичні копії своїх донорів.
  
   Лернор настільки заглибився в опис, що навіть подумки спробував уявити те місце, де могла б розміститися його душа.
  
   - Все це нагадувало людству про те, що не все ще виявляється в його руках, і на світі, а точніше в ньому самому існує щось незрозуміле і не зрозуміле, яке не тільки не можна помацати руками, а й побачити.
  
   - Звичайно, це лише мої філософські замальовки. Вченим такі думки на той період досліджень навіть не приходили.
  
   Лернор пройшов до столу і сів на один із стільців, поруч із розіграною партією в шахи.
  
   Куллер тут же пожвавішав і наблизився слідом.
  
   - Зіграємо? - знову запропонував він.
  
   - Гаразд. Чому б і ні, - більше не заперечував Лернор, - Жаль, у Джуліани тут вікна немає.
  
   - Якого вікна? - Здивувався партнер, - Та ще на відстані кілометра під поверхнею.
  
   - Та так. дрібничка. Але вродлива. Проектує пейзажі з мережі.
  
   - Ах, це, - здогадався Куллер, - Не знаю. Вони мене не дуже вражають. Збивають із сприйняття течії часу.
  
   - А те, що ми тут як кроти сидимо, без поняття день на вершині чи ніч, тебе не бентежить?
  
   - Ні крапельки, - усміхнувся Куллер, наново розставляючи фігури, - Для мене головне, щоб випивки та закуски вистачало, а так я зовсім неромантична натура. Ти не про пейзажі думай, а розповідай, чим твоя історія закінчилася.
  
   Вирішивши грати чорними, Лернор підпер голову рукою і нудно дивився на дошку.
  
   На жаль, перша частина розповіді не справила на Куллера бажаного ефекту. Причин цьому могло бути багато, але він вирішив, що просто неправильно побудував саму розмову в непідготовленій обстановці.
  
   Не змінюючи своєї нудної пози в очікуванні першого ходу супротивника, Лернор вирішив ще раз спробувати щастя і повернувся до порушеної теми.
  
   - Тобі цікава розповідь про процес, як таки вдалося клонувати людину?
  
   - Чого ти по два рази питаєш? - здивувався Куллер, - Якщо почав цю тему, то розповідай усе до кінця. Чи тобі обов'язково треба, щоб я із завмиранням у рот тобі дивився?
  
   - Та ні, - зніяковів хлопець, але швидко зібрався і продовжив.
  
   - Раптом до рук російських учених цілком випадково потрапляє речовина, що нагадує нафту, але не має її властивостей.
  
   - Це про те, що нам Феня розповідав?
  
   - Саме про те, - кивнув Лернор і зробив свій хід у відповідь, - Світлі голови вивчають його і знаходять склад більш, ніж цікавим для науки. Більше того, до її складу не входить не один відомий на землі елемент і складається вона суцільно з мікроорганізмів, що кишать і невідомі науці.
  
   У цей момент біля них несподівано з'явилася Джуліана, не зовсім до речі перериваючи розпочату розповідь.
  
   З'являтися, ніби з-під землі поступово ставало її негласним кредо.
  
   Змирившись із черговою несподіванкою, Лернор лише важко зітхнув.
  
   - Хлопчики, скидайте з себе ці лахміття, я вам дещо з місцевих запасів принесла, - дівчина кинула на стіл велику чарку акуратно складеного одягу.
  
   Серед сорочок, штанів, футболок, тільників, шкарпеток і гімнастерок, що опинилися на столі, переважав колір хакі міського типу, а також всі відомі відтінки чорного.
  
   - О! Дякую! - Зрадів хлопець, відразу змінюючись в обличчі, - Мила, ти ніби мої думки читаєш.
  
   - Я не твої думки читаю, заю, - поцілувала його в лоб дівчина, - А свої тобі нав'язую.
  
   З цими словами вона так само несподівано пішла у проході, що веде до контрольної кімнати.
  
   Хлопцю стало дуже цікаво, скільки ж ще потайних місць, можна знайти в тому напрямку.
  
   У його планах, що вибудовуються, найбажанішою знахідкою зараз би виявився склад із найсучаснішим озброєнням.
  
   Куллер одразу встав і став перебирати купу одягу, начебто поспішав відібрати собі найкраще. Лернор вирішив не відставати, і так само наслідував його приклад.
  
   Незабаром обидва вони стали схожі на двох базарних бабок, які намагаються, будь-що урвати собі одяг покрасивее, на несподівано влаштованому Джуліаному ярмарковому розпродажі.
  
   Благо вся запропонована форма виявилася однаковою, що відрізняється лише розмірами, а два товариші були зовсім різними за статурою. Тому невдовзі кожен вибрав собі вбрання по плечу.
  
   - Ти не мовчи, - нагадав Куллер, - продовжуй. Адже я слухаю.
  
   - Так ось. Судячи з кількості переглянутих мною звітів, вчені мучилися із цією знахідкою досить довго. Експеримент слідував за експериментом. І ось одного разу заради жарту, або з важкого похмілля, лаборант змішує зразки речовини з людською кров'ю. Вірніше, в той момент він примудрився якимось чином палець порізати, а рукавички забув одягнути, - посміхнувся Лернор, з радістю скидаючи з себе форму корпорації, що їсть, - Подальші подробиці звіти замовчують, мабуть, не бажаючи підставляти свою людину за виявлену ним халат.
  
   - Ну і що далі? - Куллер уже приміряв нові штани.
  
   - Ефект був вражаючий! Кров буквально за секунди очистилася від усіх шкідливих речовин та різноманітних мікробів. Мікроорганізми поводилися немов санітари. Всмоктували всю гидоту і розщеплювали в собі без сліду, ніби це для них була їжа. І природно, це послужило поштовхом нових дослідів.
  
   Лернор глянув на короткі рукави сорочки і з розчаруванням повернувся до столу для пошуку.
  
   - Що мене тішить у західній уніформі, так це наявність величезної кількості різноманітних кишень. У "Нашенському" ганчір'ї нічого зайвого, не було. На всьому заощаджували.
  
   - Це так, але якість і міцність матеріалу більше, - Куллер засунув кулак у розірвану при примірці дірку на спині однієї з сорочок.
  
   - На заході ніхто не розраховував на такі м'язи східних хлопців, - засміявся Лернор.
  
   Сам він із натхненням став застібати гудзики, вдихаючи приємний запах чистої та випрасуваної білизни.
  
   - Досліди, спрямовані на нове русло, відкрили несподівано дивовижні властивості речовини. Будь-які злоякісні пухлини та хвороби крові зникали за лічені секунди. Навіть вірус імунодефіциту, виліковний лише після місяця інтенсивної терапії, видалявся із зараженої крові лише за годину.
  
   - Ніфіга собі, - щиро здивувався Куллер, - Колись це був найпоширеніший і найсмертельніший вірус, що загрожував вимиранням всьому людству. Хтось із моїх далеких родичів досить довго лікувався, щоправда, зараз уже не згадаю, хто. Толі прапрадідусь толі двоюрідна бабуся...
  
   - Не в цьому суть, - жестом припинив потік спогадів друга Лернор.
  
   - Це відкриття справді стало великим проривом у сфері мобільної медицини, але експериментаторів це не зупинило. Вони пішли далі, вирішуючи використовувати речовину як підручний засіб в експериментах із клонування людини.
  
   - Теорія полягала в тому, що вдало клонувати можна лише абсолютно здорову людину, без аномалій ДНК та інших часом непомітних хвороб. Але потрібні були добровольці, яких як завжди знайшли серед місцевих бомжів.
  
   Куллер єхидно посміхнувся.
  
   - Як я розумію, їхньої згоди ніхто не питав?
  
   - Ну, а як же інакше? - Лернор завершив приводити себе в порядок, і задоволений повернувся до їхньої гри.
  
   - З того моменту почалася низка нових невдалих експериментів, поки звичайна випадковість відкрила науці двері у світ реінкарнації.
  
   - Звідси, будь ласка, повільніше і докладніше, - попросив Куллер, нарешті, підібравши собі відповідний одяг.
  
   - При черговій спробі з новою бідолахою, все й сталося...
  
   - Вчені ввели дозу препарату, що набагато перевищує попередні норми і як зазвичай взяли кров для чергової спроби виробництва клону. Як тільки кров була взята, об'єкт експерименту встав і цілком випадково зачепився ногою за ніжку крісла, на якому сидів... Спіткнувшись, бідолаха став падати і, вдарившись об гострий кут стола, проломив собі голову і помер на місці.
  
   - Жах!
  
   - Ця похмура подія не затьмарила і не зупинила подальшого проведення експерименту..., - Лернор пересунув фігуру і замислився, чи правильний хід зробив, - ...Клон був створений. І уяви собі...
  
   - Він ожив? - Куллер був настільки захоплений, що навіть забув про шахів.
  
   - Не тільки ожив, але почав матюкати всіх, на чому світ стоїть за криві крісла та порушення прав людини.
  
   - Ні... без ста грамів у цій історії не розібратися, - проковтнув слину Куллер і став розглядати міні-бари.
  
   - Так, давай, наливай. Якщо хочеться, - встав і подав йому пляшку коньяку Лернор.
  
   Після цього знову повернувся до теми розмови.
  
   - У цей момент всі якийсь час перебували в замішанні. Те, що сотню разів не виходило, раптом сталося. Відразу постали нові питання. Чому саме так і не інакше? Розгорілися нові суперечки та дискусії, а створений клон посадили під ключ, попередньо повідомивши про власну смерть. Для переконливості ще тіло показали.
  
   - Уявляю, який у хлопця був шок, - прокоментував Куллер, розливаючи по чарках золотистий напій.
  
   - І не лише він. Адже як клон, навіть формально він уже не мав жодних юридичних прав. Його донор виявився бродягою, якого використовували як тварину. Усвідомлення всієї цієї несправедливості, плюс жах від побаченого, а потім ув'язнення, викликало у бідолахи важкий психічний розлад. Але, як ти розумієш, усім на це було глибоко начхати. Все робилося заради науки.
  
   - Всі найгучніші злочини відбувалися в ім'я благородних цілей... - вставив Куллер,
  
   - ...З камери, нове створення ніхто в результаті так і не випустив, поки воно саме її не покинуло, найбанальнішим і водночас дивним чином...
  
   Лернор з сумним поглядом підняв свій посуд, бажаючи зробити тост.
  
   Двоє друзів цокнулися прямо над шахівницею, і випили за здоров'я, побажавши один одному ніколи не опинитися на місці нещасного.
  
   - Досліди з його кров'ю йшли своєю чергою, але створити з клону ще один клон ніяк не вдавалося. Навіть старий зразок крові, взятий у оригіналу, не дозволяв вченим повторити перший успіх. А із загальновідомої точки зору, те, що не можна повторити кілька разів, у принципі не можна вважати відкриттям. Все записувалося в ряд випадковостей.
  
   З втраченим інтересом Лернор сумно глянув на шахівницю. На ній кінь під ударом слона білих, виглядав набагато сумнішим за свого господаря.
  
   - Ну. І чим все закінчилося? Як він утік? - Куллер прицмокнув, поставив чарку на стіл і знову потягнувся за пляшкою.
  
   - Все що сталося раніше, на якийсь час стали вважати звичайною випадковістю... І ось, одного чудового ранку. Санітари виявили єдиний вдалий екземпляр клонування з перегризеними венами.
  
   Колишній прикордонник з жахом подивився на свого друга і швидко налив лише собі, затягнувся в єдиному ковтку.
  
   - Бррр... Треба ж! Все-таки довели людину, нелюди! Я хоч у душі й садист, але не можу на тверезу голову слухати такі твої історії!
  
   - Рятувати самогубцю, звичайно, було вже марно, - продовжив Лернор, - Він помер ще вночі.
  
   - Поки медбрати поркалися з трупом, у коридорі зовсім несамовито відловили прибиральницю. Після того, як її привели до тями, вона плутано розповіла, що з холодильної камери зі стуком і гуркотом вивалився труп, приготовлений до кремації в печі. Сидить, мовляв, зараз у морзі та плаче...
  
   - Розповідаєш, ніби сам був тією прибиральницею, - похитав головою Куллер.
  
   - Не був я там. Кажу, як у звіті було написано. Хоча визнаю, що щодо опису, доповідач дуже талановитий попався, - виправдався оповідач, простягаючи, порожню чарку, - Цим живим мерцем виявився ніхто інший, як ще один клон, що помер уночі клона...
  
   - О, млинець! Ну, ти й закрутив детективу... - перебив Лернора, його товариш, наповнюючи прозору посудину хлопця.
  
   - ...Аж тіло зовсім недавно помістили в морг! Який невдалий результат останнього експерименту! - засміявся Лернор. - Знайшли його там же, де й вказала прибиральниця. "П'ять хвилин тому мрець" хничачи, вивчав свої абсолютно здорові вени. Він шкодував, що його врятували, але не розумів, чому не залишилося шрамів.
  
   - Уявляєш собі, в який ступор цей інцидент кинув учених?
  
   Куллер лише випнув губи і негативно похитав головою, при цьому наливаючи собі чергову порцію алкоголю.
  
   Його друг відчуваючи неабиякий хміль у голові, не перериваючи розповіді, чемно закрив свою чарку долонею.
  
   - ...Тут же було зібрано консиліум лікарів, проводилися різноманітні наради та інше марення. Я мало не зламав очі, поки спробував усе прочитати. Після чого плюнув і став переглядати все з кінця. Так виявилося зручніше.
  
   - А я завжди так робив, коли на службі звіти читав, - підтримав хлопця його співрозмовник.
  
   Лернор багатозначно підняв вказівний палець, просячи особливої ​​уваги.
  
   - Знову почалися експерименти та скрупульозні перевірки. Тепер вчені лоби колупалися, чи не кожній молекулі. Технічний персонал, який обслуговує установки, буквально спав на робочому місці, оскільки роботи велися цілодобово. Наново вивчалися всі етапи дослідів, аналізувалося все, що стосувалося питання - чому клон при живому донорі був клінічно мертвий, але після смерті господаря несподівано прокидався...
  
   - Ну-но, ну-но, - знову перебив сп'янілий Куллер, переставляючи шахові фігури, - Я вже здогадуюсь чому.
  
   - ...Ось тоді і з'явилося припущення, що у всьому винна субстанція, яка називається душею. Вона залишала використане та не життєздатне тіло у пошуках ідентичної здорової оболонки. Почулися перші думки про можливу реінкарнацію та безсмертність людської істоти.
  
   На мить замовкавши, Лернор почав перейматися важливістю того, що розповідав. Адже тепер, від того, як він піднесе кінцівку всієї цієї фантастичної історії, залежало, чи підтримає товариш усі його подальші починання та плани.
  
   Помовчавши хвилин п'ять і, дочекавшись поки Куллер відвернеться від шахівниці і зосередить на ньому увагу своїх окосілих очей, з почуттям і натхненням він заговорив.
  
   - І уяви собі, навіть ці боязкі думки ніяк не могли пояснити дивну закономірність, як міг ожити клон, ще не створений у момент першої смерті донора.
  
   - І як же вони розібралися?
  
   - Достеменно невідомо, скільки ще мимовільних "добровольців" із лав бездомних зіграли роль піддослідних тварин. Пройшов не один місяць, перш ніж до вчених дійшла суть, що тут же учинила в їхніх лавах ще більший переполох.
  
   Товариш захоплено підпер голову рукою, в передчутті очікуваної розв'язки.
  
   - Причина, виявляється, крилася у тій чудо речовині. Точніше, як я вже встиг згадати раніше, у невідомих мікроорганізмах, чиє вивчення безперервно тривало у паралельних проектах. Так ось, висновок виявився дуже цікавим.
  
   Лернор затягував, продовжуючи інтригувати.
  
   - Виявляється, тільки тоді, коли в крові донора присутні ці маленькі істоти, а на її основі запускається процес клонування, то згодом при смерті клієнта оживає клон, що лежить у комі. Опля і душа легко переселяється в нове тіло.
  
   - Це ж вічне життя! - вигукнув Куллер, схопивши сенс.
  
   - Це не тільки вічне життя, це доказ безсмертя душі, - уточнив його друг, - Причому найяскравіший доказ. Нам тисячоліттями подавали цей факт різні релігії, представляючи як незаперечну аксіому, а тут бац, і теорема доведена! Жахливо у тому доказі лише те, що експериментатори заради торжества науки над вірою, не соромилися самі вбивати людей.
  
   - Так фіг з ними, з цими волоцюгами! Ти б знав, скільки людей належить заради цих горезвісних вірувань, - махнув рукою колишній військовий. У цьому відкриття приховано ціле майбутнє для людства!
  
   - Фіг, не фіг, а дивитися записи було гидко, - скривився Лернор, смикаючи в руках "взятого" коня, безжально скинутого з дошки оппонентом.
  
   "Ось тобі і хід конем..."
  
   Нарешті, він добіг кінця свого першого оповідання, запланованого для товариша.
  
   - І ось, коли робота була закінчена, речовині, що вивчається, і сконцентрованим у ньому організмам, замість довгого серійного номера, дали досить глибокодумну і звучну назву - "ловці душ". Після цього, відомої та гаряче "улюбленої" нами корпорації пішли замовлення на регулярне постачання цієї "живої водиці".
  
   - Комусь однозначно поперло... - видихнув Куллер.
  
   - Одним словом, - втомлено видихнув хлопець, - У базі даних ще таааакаааа купа будь-якого матеріалу на цю тему. Висновки, графіки, методи, рецепти, технічна інформація, що голову згорнути можна. Тому я тобі передаю тільки суть, а то давно вже заснув би, слухаючи. Але в цілому. У наших руках уся технологія цього безсмертя! Бракує лише малого. Самої речовини та технічної бази...
  
   - Цікава назва... "ловці душ", "ловці душ" - задумливо промовив Куллер, ніби не помічаючи останньої фрази.
  
   Він ніби дегустатор, пробував мовою нову гучну назву, - А в точку названо! Слухай, Лерне, а як іншими мовами звучатиме?
  
   - Та яка різниця? - здивувався Лернор, зовсім не надаючи цьому значення. А в перспективі панування не лише на Землі, а й у космосі.
  
   - Справді! Яка різниця? "Англійську можеш ти не знати - але російську вивчити зобов'язаний!" - Розсміявся його п'яний друг, - Сподіваюся, ми з тобою теж встигнемо зайняти свої місця в перших рядах правителів світом.
  
   - Власне, на цю думку я тебе і хотів навести своєю розповіддю, - підбадьорив його хлопець, задоволений виробленим ефектом, - І як розумієш, готовий запевнити, що при певних стараннях з нашого боку, ми зможемо зайняти аж ніяк не останнє місце на очікуваному святі життя .
  
   - Бум... сподіватися, - гукнув Куллер, - А тепер пояснюй, на що ти спочатку хотів мене підбити?
  
   - Емм... - забарився Лернор від такої несподіваної зміни напряму розмови.
  
   - Хотів запропонувати організувати несанкціонований набіг на розташовані в Москві склади "Нашої" корпорації, і при вдалому результаті викрасти цистерну з диво йогуртом. Пробиратися до Москви, користуючись ключами Джуліани, вкрай небезпечно.
  
   - Розумніше ти, природно, більше нічого не придумав? - поцікавився його друг, - Навіщо ж за цим у мегаполіс щось перетися?
  
   - Ну, внеси в мою ідею своє раціональне зерно, якщо вже такий розумний, - скривдженим тоном заявив Лернор.
  
   - Вношу! - Товариш взявся за пляшку, - Давай ще вип'ємо? Одному якось не в кайф.
  
   - Знущаєшся? Так?
  
   - Ні крапельки, - розсміявся Куллер, наливаючи собі повну чарку. Думаєш, розвідка не знає, де, коли і що видобуває корпорація, а потім у якому напрямку транспортує?
  
   Лернор почухав потилицю, спостерігаючи, як напарник залпом поглинув налитий коньяк.
  
   - Фенікс наче говорив, мовляв, не знають вони, що й до чого...
  
   - Може ВІН особисто і не знає, тому що не належить, але сама військова розвідка точно вже давно все пронюхала.
  
   Під градусом його товариш був буквально непохитний у своїй думці.
  
   - Я тобі пропоную, взяти зараз нашого лежачого і добряче потрясти його на тему можливих кодових запитів по базі. Раптом і видасть чогось путнього. А з базою даних потім сам розберешся.
  
   - Хочеш скласти мені компанію? - Лернор тут же встав з-за столу, він був радий можливості зрушити задуману справу з мертвої точки.
  
   - Та тільки про це мрію. З великим задоволенням! - Усміхнувся його друг, потираючи руки, - Трохи мордобою мені зарано не завадить. Коли душа просить, не можна відмовляти.
  
   - Ну, пішли тоді, - хлопець одразу попрямував до виходу зі вже рідної кімнати. Алкоголь справді пробуджував низовинні інстинкти, одним із яких і було насильство.
  
   - Сподіваюся, до ампутацій цього разу справа не дійде.
  
   - Якщо до цього й дійде, то з голови почнемо, - зареготав Куллер і злегка погойдуючись, пішов за Лернором.
  
   Діставшись до посадкового майданчика, де, поблискуючи бронею кузова, як і раніше нудьгував викрадений фургон, хлопець почав озиратися в пошуках інших коридорних відгалужень. Йому було дуже цікаво, що ж таїло в собі їхнє підземне укриття.
  
   Не помітивши коридорів при приземленні, він нарахував їх у кількості трьох.
  
   Власне, він і не міг помітити відгалуження раніше, тому що їхнє розташування було приховано широким кузовом машини. Її бічний вихід, через який вони й покинули фургон, відкривав вигляд лише вхід, що веде до покинутої друзями кілька хвилин тому головну кімнату відпочинку.
  
   Над одним із проходів, він помітив об'ємну проекцію із зображенням душових, над іншим щось схоже на склади, над третім оберталися довгі ряди двоповерхових ліжок, чергуючи своє зображення із зображенням їдальні.
  
   "Цікаво, на скільки людей розрахований цей об'єкт?" - подумав Лернор, ледве утримуючи себе від спокуси, відразу вирушить на дослідження складських приміщень. Він просто горів інтересом дізнатися, чи здатний їхній тимчасовий притулок забезпечити їх необхідним для подальшої операції спорядженням.
  
   Звичайно, можна було просто запитати Джуліану, але хлопець, явно на шкоду собі, не любив надміру елементарних рішень. Неодмінно хотілося в усьому сунути свій ніс самому.
  
   У принципі, він би так і вчинив, якби не інше, що стримало його обставину.
  
   Лернор був завжди чітко послідовний у своїх вчинках, тому спочатку він все-таки вирішив розібратися з Феніксом, а вже потім приступати до дослідження станції, яку давно збирався оглянути.
  
   - Прокидайся, Феню! - крикнув Куллер, заходячи до лабораторії. - Мучили твої прийшли!
  
   Все ще міцно закріплений на столі Фенікс, відвикнувши від яскравого світла, часто заморгав очима, намагаючись розглянути тих, що увійшли.
  
   Він хотів щось сказати, але промовчав. Ймовірно, розуміючи, що будь-яке різке і непристойне висловлювання на адресу полонених, потягне за собою застосування зайвої агресії та насильства на свою адресу.
  
   Лернор озирнувся на всі боки і не побачив тіла Кавказу.
  
   - А де тіло? - розгубившись, спитав він.
  
   Хлопець зовсім забув про намір поховати товариша.
  
   - Кавказу я переніс у холодильник, доки ти з комп'ютером грав. Твоя подруга взяла в цьому найактивнішу участь, на що їй можеш сказати спасибі, - прочитав Куллер і кілька разів ляснув Фенікса долонею по лобі, - Поховаємо потім. А то полеж його тут ще кілька днів, не відмилися б.
  
   - Ясно, - схвально кивнув хлопець у відповідь і підійшов до Фенікса так, щоб той побачив його обличчя, - Якщо воно в холодильнику, сподіваюся, ми не будемо його потім вечеряти...
  
   - Ну що відразу говоритимеш чи щось відрізати доведеться? - поцікавився Куллер, беручи з полиці, що залишила дівчина пульт.
  
   - Ні! - Жертва спробував смикнути.
  
   - Що ні? Ні - говорити не будеш, чи ні - не треба?
  
   - Не треба! Я все й так розповім, що знаю, - застогнав Фенікс, - Ви ж навіть ще запитання не поставили, а заходи вживати хочете.
  
   - Слухай сюди, - почав Лернор, - Нам відомо, що ваша розвідка, агентом якої ти єш, знає де "Наша" корпорація видобуває ту загадкову речовину...
  
   Фенікс зробив круглі очі, своїм переляком даючи зрозуміти, що на підготовлене, але не задане питання він явно не зможе відповісти.
  
   - Так ось, пика твоя зрадницька, відповідай! Де, коли і скільки?
  
   - Чесне слово не знаю, - випалив полонений, благаючим поглядом просячи йому повірити, - Не можу зрозуміти, звідки у вас такі відомості.
  
   - Звідки - не важливо. Головне ми знаємо, що розвідка має у своєму розпорядженні ці дані, - у своєму черговому блефі Лернор був не вблагаємо.
  
   - Може рушити йому пикою? - спитав його напарник, і, не чекаючи відповіді, врізав Фенікс в щелепу.
  
   Жертва зло подивилася на свого мучителя і сплюнула в його бік, що хльостала з губи кров.
  
   Після такої зневажливої ​​дії, удари озвірілого і п'яного Куллера, посипалися наче дощ, важко опускаючись на обличчя полоненого.
  
   - Годі! - став відтягувати друга Лернор, розуміючи, що якщо так і далі продовжувати, то допитувати скоро не буде кого.
  
   Ледве, відірвавши розлюченого і досить важкого друга від його беззахисної жертви, хлопець якийсь час став мовчки дивитися товаришеві в очі, всім виглядом намагаючись навіяти, що на сьогодні вистачить чухати кулаки.
  
   Хоч як дивно Куллер вловив його бажання, але, так і не заспокоївшись, зі злістю рушив кулаком у металеву стіну. Розбивши кісточки пальців у кров, товариш відразу схаменувся, трохи протверезів і швидко почав шукати бинт.
  
   Весь у синцях Фенікс, все ще перебував у свідомості і продовжував спльовувати кров на підлогу. Він зовсім не звернув на повернення Лернор ніякої уваги.
  
   - Може, вбийте мене одразу, я все одно не знаю відповіді на це запитання... тьху.
  
   - Вбити тебе не дозволена розкіш, - спокійно пояснив хлопець, - Розказуй тоді краще те, що знаєш, і чим міг би допомогти, якби раптом у твоїх руках опинився доступ до бази даних твоєї ж власної розвідки.
  
   Фенікс на якийсь час замовк, мабуть, збираючись з думками, які майже всі, мабуть, вибив своїми ударами Куллер.
  
   Останній, невдоволено пирхаючи в бік образив його стіни, акуратно обробляв своє поранення у протилежній частині лабораторії.
  
   - Якби у ваших руках була така розкіш, по ній я б зміг знайти всі графіки і маршрути прямування, завантажених і відволікаючих лже колон будь-якої з корпорацій зареєстрованих у Москві, - ледве підбираючи слова, відповів Фенікс.
  
   - Але я не впевнений, що там буде, хоч крапля інформації щодо місць розробок.
  
   - Куле, ти гаразд? - відірвався від допиту Лернор.
  
   - Я в меншому порядку, ніж та стіна, - буркнув Куллер, кинувши ще один косий погляд на свою кривдницю, - Тільки навіщо його кудись тягти? Нехай прямо тут і розповість, що шукати і з якихось ключових фраз.
  
   - Та куди він дінеться з підводного човна? - Лернор, знав, що без сторонньої допомоги Феніксові ніколи не тікати з цієї підземної цитаделі.
  
   - Ну, як знаєш..., - його друг потягся за пультом і за мить пута, що тримали полоненого прикутим до столу, зникли.
  
   Але Фенікс так і не зміг поворухнутися.
  
   Пролежавши без руху і в не дуже зручній позі досить довгий час, його організм відмовлявся підкорятися своєму господареві.
  
   - Вали його на підлогу, - запропонував Куллер і став негайно спихати полоненого.
  
   - Беремо під руки і потягли, - запропонував Лернор, - Дорогою заново ходити навчиться.
  
   Незабаром вони тягли Фенікса вздовж коридором.
  
   Їх підопічний, щосили намагався пересувати затеклі ноги, але це в нього виходило вкрай незграбно і смішно.
  
   На вході до контрольної кімнати їх несподівано зустріла Джуліана. Схрестивши руки на грудях, вона окинула трійцю недобрим поглядом і поставила резонне запитання.
  
   - І куди ви тягнете це, вкотре кимось прикрашене диво...?
  
   - Хоча я вже здогадуюсь кимсь..., - дівчина помітила перебинтовану руку Куллера.
  
   Лернор п'яним поглядом винен оглянув Джуліану з голови до ніг і відповів.
  
   - Джулі, він погодився допомогти, знайти нам маршрути проходження колон "Нашої" корпорації, щоб перехопити те, що нам потрібно ще на шляху до Москви.
  
   - Цікаво звичайно, але ми б могли і самі знайти, - холодно продовжила дівчина, - Лерн, ви якось дивно на п'яну голову вирішуєте питання...
  
   - Я поки в базі колупався, мало не зламав голову, - став виправдовуватися хлопець, стримуючи подих, - З ним, думаю, набагато швидше вийде і зможемо переходити до наступного етапу.
  
   - Нда... - похитала головою Джуліана, і глибоко зітхнувши, махнула рукою. - Добре втягай його сюди. Тільки обережно, щоб він мені все тут своєю кров'ю не забруднив.
  
   Фенікс, відчував напруженість з боку людей, що оточували його, тому передбачливо мовчав.
  
   Незабаром він був поставлений на складний стілець, звідки добре було видно проектований екран. Джуліана, казна-звідки дістала довгу голку і акуратно встромила йому в шию.
  
   - Це навіщо? - здивувався Лернор.
  
   - Для надійності, - дівчина встромила другу голку з іншого боку, - У такому вигляді він зможе тільки головою крутити.
  
   - Навіщо ж ми його у вантажівці так сповивали?
  
   Хлопець обійшов Куллера, що не знаходить собі місце, і сів у крісло оператора.
  
   - У мене із собою цих голок не було. Вони спеціальні, - пояснила вона і зазирнула в обличчя полоненому, що насупився і явно незадоволеному.
  
   На його побитій фізіономії читалися всі почуття, які він відчував до дівчини в той момент.
  
   Та й кому б сподобалося втратити всю опорно-рухову систему в мить, коли давно забуті відчуття поступово поверталися знову.
  
   - До того ж не відомо, як би повівся його організм, коли ми йому ногу різали.
  
   Дівчина продовжувала чаклувати над Фенікс, витираючи кров серветкою.
  
   - Так. Добре. - не гаючи більше часу, Лернор в черговий раз за сьогодні зайшов у нетрі бази даних Московської розвідки. На проекції висвітлився логотип секретної служби та меню пошуку.
  
   - Що будемо шукати?
  
   За спиною почувся здивований свист. Авторам виявився Фенікс. Він явно не очікував побачити те, що було доступне лише одиницям.
  
   Куллер тверезів на очах, з цікавістю спостерігаючи за екраном.
  
   - Лерне, за нашою з тобою розмовою я зрозумів, з чим ти міг ознайомитися, коли вже розповідав мені такі історії. Але, чесно зізнаюся. Підсвідомо я до цього моменту не міг повірити, що в твоїх руках опинилася база даних розвідки.
  
   Потім він підійшов до Фенікса і дав потиличник.
  
   - Ти що затих? Відповідай, давай. І спритніші!
  
   - Як я розумію, вас "Наша" корпорація цікавить? - насилу почав Фенікс, - Якщо вона. То запускайте пошук. Категорія - "чорне золото", назва - "наші", об'єкт - "маршрути".
  
   Щойно Лернор ввів чарівні слова, система довгими списками почала видавати розклад, напрями, знімки і навіть технічні характеристики транспорту, що йде в колоні.
  
   - Мдас... - першою порушила мовчання Джуліана, що виникла, - У черговий раз підтверджується моя правота. Знайти те, що потрібно було простіше простого і не варто було тягти сюди цього виродка.
  
   - Стривай, постривай... - її друг з цікавістю скакав з однієї електронної папки в іншу.
  
   Непомітно для всіх він ввів у додатковий фільтр "ловці душ", але список, що оновився, нічого до ладу не видав. Окрім десяти сумнівних місць видобутку. Дані були не точні і ніяк не могли допомогти їм у задуманому...
  
   "Провал..."
  
   - Що ти ще там шукаєш? - поцікавилася дівчина.
  
   - Та так нічого. Куллер понесли цього назад, - вимкнув зображення Лернор, - З'явилася інша серйозна тема для розмови.
  
   - Ти що приховувати щось надумав? - вкрадливо поцікавилася Джуліана, обминаючи нерухомого та мимовільного гостя.
  
   - Мила, ми зараз повернемося і швидко все обговоримо, Розмова для нас трьох, - поспішив заспокоїти її, - Ми справді погарячки, притягнувши Фенікса сюди.
  
   Куллер не став ставити зайвих питань і просто підняв свою жертву разом із стільцем. Друг тут же допоміг йому і вони, винесли Фенікса.
  
   Мов раби під вагою свого пана, вони швидко доставили його назад у фургон і міцно закрили в темряві.
  
   Всю дорогу туди й назад Лернор не промовив жодного слова. Він гарячково обмірковував майбутню бесіду і плани, що трохи змінилися.
  
   Полонений не брехав. Він дійсно нічого не знав ні про "ловці душ", ні про шляхи прямування колон з цим вантажем. Не знав не лише він, а й сама розвідка, зокрема. Про це свідчили лише боязкі натяки на родовища, що були під контролем "Нашої" корпорації.
  
   "Що ж, без візиту до Москви все-таки не обійтися..." - думав хлопець, швидко крокуючи попереду Куллера, що ледве встигав за ним.
  
   Напередодні обіцяної розмови друг не поставив на шляху не єдиного питання, тим самим не дратуючи Джуліану, яка, напевно, підслуховує їх за допомогою своєї всюдисущої апаратури.
  
   - Отже, хлопчики та дівчатка, - нарешті почав Лернор, коли увійшов до контрольної кімнати.
  
   За час їхньої короткої відсутності дівчина встигла розвалитися в кріслі перед терміналом. Але як тільки хлопець увійшов, вона відразу з увагою відволіклася на нього, неохоче відриваючись від уважного вивчення бази і знайдених ним через додатковий фільтр десяти "адрес".
  
   - Слухаємо тебе уважно, - єхидно посміхнулася вона, - Я сподіваюся, ти розумієш, що, показавши цю базу даних, ми тепер повинні або замочити нашого "друга" Фенікса, або замкнути його десь на віки вічні. Бо доки він живий факт крадіжки, може випадково дійти Москви і тоді можна сміливо прощатися з " ефектом несподіванки " . Звичайно, якщо вони вже самі не здогадалися, що з їхньою інформаційною базою сталося.
  
   - Відразу скажу прямо. Я не прихильник силового варіанта. Не зможу вбити беззахисну людину, - відповів Лернор.
  
   - Як же ти тоді все собі уявляєш? Дати йому заряджений автомат і виловлювати, доки він сам не перекладе всіх? - поцікавився Куллер, притуляючись до стіни, - Я тобі натякав, що даремно ти все це задумав.
  
   - Розслабтеся, - спробував однією фразою заспокоїти всіх призвідник суспільного невдоволення, - Згодом вирішимо це питання. Зараз тема значно важливіша.
  
   - Так, ти таки знайшов родовище? - здивувався друг, що підпирав стінку.
  
   - Ні. Не пощастило нам із цим. Доведеться пробиратися до Москви, але трохи інакше, ніж я думав із самого початку.
  
   - Щось підказує мені, - почала Джуліана, - Що наш Лернор задумав піти на перехоплення однієї з колон корпорації, що прямують у мегаполіс з будь-яким вантажем і у разі успіху прикинутися своїм. Після чого без перевірки потрапити до міста зеленим коридором.
  
   - Ммм... - хлопець не знав, що сказати. Дівчина однією фразою посвятила всіх в основну суть ЙОГО плану, - Як ти здогадалася?
  
   - Тому що спочатку це був МІЙ план, - усміхнулася вона у відповідь.
  
   - І чого ж ти раніше мовчала, коли я тебе питав?
  
   - Думала, може, ти з Куллером краще вигадати. До того ж, він мені досі здається занадто ризикованим.
  
   - Так... ці жінки..., - зітхнув Куллер, бажаючи підтримати друга.
  
   - Не ці, а ось ця, - перебив Лернор і вказав на Джуліану. Потім звузив очі і став свердлити подругу поглядом, немов із амбразури.
  
   Скорчивши пику у відповідь, дівчина дзвінко засміялася.
  
   - Давайте не сперечатимемося? - Раптом несподівано запропонував Куллер, - Час уже пізніше. Треба вирішувати якусь колону, і головне як, будемо брати в обіг.
  
   - Я подивилася графіки руху і можу з упевненістю сказати, що краще за Пітерський напрямок нам не знайти, - прийняла діловий вигляд Джуліана, - Це близько, тому завтра до обіду ми зможемо успішно наздогнати колону в дорозі.
  
   - Якщо вже ти все продумала, - не без крижинок у голосі почав Лернор, - То коли і о котрій годині ми відбуваємо? Чи є додаткове екіпірування, озброєння?
  
   - Екіпірування, є, але західне. У тому числі й зброя, - похитала головою дівчина, - Якщо ми хочемо виглядати як свої, то варто дотримуватись і виду відповідного. Так що готуйтеся прийняти належний вигляд. Щодо години відбуття. Для вас, в принципі, він не є важливим. Як скажу, так і полетімо.
  
   - От і чудово, - відійшов від стіни Куллер, - Хоч би тепер усе стало ясно. Піду я тоді ще раз перекушу і спати. Лерне, йдеш? Начебто все дохідливо пояснили.
  
   - Іди. У мене ще залишилися деякі питання.
  
   - Ну як хочеш, - кинув через плече його друг і покинув кімнату.
  
   Провівши поглядом Куллера, дівчина з цікавістю подивилася на свого хлопця.
  
   - І про що ти хотів мене запитати?
  
   - Джулі, тобі не набридло ставити мене в незручне становище?
  
   - Ні, - байдуже відповіла дівчина, - Зая, воно незручне лише тобі. Твій друг чудово розуміє, хто на цій станції є господарем становища, і вперто продовжує звертатися до мене на "ви". Тільки ти ніяк не можеш упокоритися з тим, що тобою керує жінка.
  
   - Може й так, - задумався над власною поведінкою Лернор, - Але, швидше за все, я просто нічого про тебе не знаю і тому не можу визнати... як би це сказати...
  
   - Мій безперечний авторитет, - допомогла йому Джуліана.
  
   - Кхх, можливо це так і звучить, - хлопцю було не по собі, - Ти не така як усі! Ти то даєш шанс, то знову його забираєш... Для чого потрібна була та розмова? Адже я досі не можу самостійно приймати рішення і тим більше брати на себе відповідальність! Ти свідомо не даєш, мені робити цього... Я як був тобі іграшкою, так і залишився...
  
   - Все сказав?
  
   - Майже...
  
   - Якщо я так роблю, значить, ще не настав переломний момент у долі, коли ти мусиш розправити крила. Я це відчуваю краще, ніж ти. Тож не забувай! Ти ж сам вивчав інформацію щодо "відносного безсмертя" і повинен був відкрити для себе багато фактів, які пояснюють, чому я така, яка є, - дівчина відвернулася до приладів, намагаючись хоч так убезпечитися від неприємної для неї розмови.
  
   - Я, звичайно, розумію, що завдяки досягненню нано-технологій, ти виглядаєш далеко не на свої роки, - почав Лернор, - Маленькі роботи ввелися тобі в кров двадцять років тому і стежать за здоров'ям твого організму, ремонтуючи, модифікуючи та покращуючи його на ходу...
  
   Джуліана напружено мовчала і не оберталася. Намагаючись заспокоїтися, вона нервово перебирала пасма свого волосся руками
  
   - ...Вони не дозволяли йому старіти і зношуватися з моменту першого запуску... Адже він відбувся тільки тоді, коли експерименти проекту тільки-но почалися! Якраз двадцять років тому! Тому мені досі не зрозуміло...
  
   Продовжував виводити свій висновок хлопець.
  
   - ...Як же ти стала їх власником ще на стадії проведення перших дослідів? Я намагався знайти твою особисту справу серед агентів Центру, але її немає навіть у нашій копії бази даних... А про те, що володарі "безсмертя" можуть бачити і вирішувати долі інших людей, там навіть натяку не було!
  
   Дівчина несподівано розвернулася разом із кріслом.
  
   - Що ти хочеш сказати? Що я збрехала з приводу свого віку? Що я веду свою гру?
  
   Вона дивилася хлопцеві прямо в очі, а голос її тремтів.
  
   - Відповім чесно. Так. Веду. І ти чудово про неї знаєш, тому що з самого першого моменту є її частиною... Самим собою, але під моєю опікою!
  
   - Стривай, постривай, - поспішив перебити її Лернор, трохи поступаючись. Провокувати чергову сварку він не хотів, - Я не говорю, що не вірю тобі, і не нариваюся на конфлікт, тому прошу тебе не треба говорити зі мною в таких різких тонах. Ми вже з тобою все обговорили... Для мене залишилися лише деякі неясні моменти. Якщо ти кажеш, що можеш передбачити мою долю - нехай так воно і буде. Боже! Мені просто багато про тебе невідомо і ще більше не зрозуміло... А я так не можу... ти все ще є для мене таємницею...
  
   - Я таємниця і для себе, Лернор! І я не хочу про це думати, бо не пам'ятаю свого минулого! Своїх батьків! Не пам'ятаю дитинство! Нічого! Щоразу, намагаючись це зробити, я лише хапаюся за дорогі моєму серцю розмиті фрагменти в пам'яті... Але рік у рік вони продовжують тьмяніти... - очі дівчини заблищали і сповнилися сльозами.
  
   Перший раз за весь час Лернор відчув у її ощадливому суті слабкість живої жінки.
  
   Він тут же наблизився в спробі обійняти її, але Джуліана стала відчайдушно чинити опір його тиску, штовхаючи в груди долонями.
  
   - Мене викрали у батьків, коли я була дівчинкою! Я всю свою молодість провела у підготовчих центрах західних спецслужб! Все своє свідоме життя я служила піддослідним щуром для перекручених експериментів. Іноді мені здається, що ця нано-гидота, що наповнює мене зсередини, становить більшу частину мене самої, і поступово роз'їдає мою душу...
  
   Поступово здаючись, дівчина заридала у Лернор на плечі.
  
   - Так! Вони можуть залатати будь-яке моє легке поранення, за лічені секунди, перетворюючи шкіру, наче на броню. Вони врятують мене від будь-якої хвороби! Саме вони роблять мене вкрай чутливою до матеріального та нематеріального світу! Завдяки їм я іноді бачу навіть не видиме! Але своїми покращеннями вони роблять із мене просто монстра, змушуючи ненавидіти саму себе.
  
   Лернор міцно обійняв свою подругу, намагаючись хоч якось заспокоїти її м'якими погладжуваннями по спині. Він розумів, що сам довів її до такого стану. Це була вже не сварка - це була істерика. Нервовий зрив людини по суті нещасніший за його саму.
  
   Але поряд з жалем, що виникає, він усвідомлював, що все сказане, було необхідно...
  
   Адже хлопець хотів вірити, що оточували його людям. Вірити без задньої думки та безпідставних підозр. Щоб більше не було жодних таємниць. А для цього він повинен був, якнайглибше дізнатися їх у них самих...
  
   Дівчина нарешті заспокоїлася і мовчала, тихо схлипуючи. Лернор теж більше не промовив жодного слова, продовжуючи заспокійливо гладити Джуліану по голові. Зараз тільки мовчання могло згладити складку відносин, що утворилася між ними. Тому, скориставшись моментом, хлопець тут же помчав кудись у далечінь.
  
   У своїх мріях він чітко уявляв те, що могло чекати людство при поєднанні двох досягнень науки сходу і заходу.
  
   Казка про невразливість та безсмертя, стрімко втрачала свою казковість. Наступне життя, дароване "ловцями душ" для невразливої ​​супер людини, що володіє "відносним безсмертям", ставала реальністю найближчого майбутнього...
  
   ...В той час, як в очікуваному завтра, намічався просто важкий день...
  
  
  
   - РОЗДІЛ ДЕВ'ЯТИЙ :: СКЕЛЕТ У ШАФІ -
  
  
  
   - Ти впевнена, що ми не заблукали? - Лернор марно намагався розгледіти в тумані хоч щось.
  
   Чергова зміна погоди перетворила сніг у непроглядний туман.
  
   - Заспокойся, вкотре треба повторити, щоб ти зрозумів. Я на відміну від тебе чудово орієнтуюся по приладах, - заспокоїла його Джуліана, стежачи за відображеною на екранах місцевістю під ними.
  
   - Справді, Лерн, - поплескав друга по плечу Куллер, - Нічого ж поганого не станеться. У крайньому випадку заблукаємо. Попутаємо. Погуляємо і повернемося додому цілими та неушкодженими.
  
   Хлопець нічого не відповів, таки намагаючись розглянути чорноту лісу десь унизу.
  
   У задуманому ним польоті його чомусь не влаштовувало все: і обране Джуліаною місце, і час відльоту, що завадило йому повноцінно виспатися, і норовлива погода, і голки, що стирчали з шиї Фенікса. Хоча зараз від роздратування, він сам був не проти обтикати цього фраєра так, щоб бідолаха став схожим на вид лісових їжаків, що вимирають.
  
   Можливо, ще однією причиною такого несподіваного невдоволення було і їхнє нове екіпірування, яке відповідає вимогам Московської військової розвідки. Її передбачливо дарувала їм дівчина перед самим відльотом, ймовірно, знову звернувшись до невидимих ​​і тому, здавалося, невичерпних запасів станції.
  
   По-перше, Лернор зовсім не любив приміряти обновки, крім тих виняткових випадків, коли запах поту і бруду, що виходив від одягу, змушував займатися цією неприємною для нього справою.
  
   По-друге, вибір виявився не настільки великим, як уперше, а виведена з-під носа Куллера остання офіцерська гімнастерка, виявилася мала і нестерпно терла шию і пахви. Скаржитися на формений бронежилет - безглуздо. Він хоч і був набагато незручнішим за свій аналог, виданий йому в корпорації, але перевершував колегу характеристиками легкості та міцності броні.
  
   Третьою і, швидше за все, останньою причиною була зброя та інше дрібне екіпірування. Їм довелося залишити її колишньою.
  
   Незважаючи на довгі вмовляння Джуліани дозволити хоч оком поглянути на сучасні стовбури та інші досягнення у сфері ефективного вбивства, що зберігалися в арсеналі її складу, дівчина залишалася непохитною. Вона з холодністю автовідповідача, щоразу посилала друзів з їхніми бажаннями кудись подалі, напрочуд витривала терплячи їхнє подвійне скиглення. Адже вона справді мала рацію. Ніщо не викличе зайвих підозр як старий добрий автомат Калашникова.
  
   Змирившись з тим, що ранок вкотре вирішило бути не зовсім добрим, Лернор поставив на голову, єдину річ, що припала до душі, у вигляді незграбної кепки з широким і довгим козирком.
  
   Після чого подався займати своє улюблене крісло в кабіні пілота. Благо Куллер на нього не претендував. Він забрав стілець у влаштованого в кут лабораторії Фенікса і розмістився на ньому в проході між другом і Джуліаною.
  
   - Мені здалося чи я бачив попереду Фінську затоку? - знову стрепенувся Лернор.
  
   - Ні. Тобі здалося, - роздратовано кинула у відповідь Джуліана, - Його тут і не повинно бути.
  
   - До того ж він давно вже не Фінський, - поправив друга Куллер, бажаючи підтримати хоч якусь розмову, - Фіни всі замерзли разом зі скандинавами, ще коли Гольфстрім зупинився. Переселенці, що вижили, давно осіли в центральній Європі і далі на південь.
  
   - Друг мій, - зітхнув Лернор, - Я ж не про фіни говорю, а про географічні назви. Їх поки що ніхто не міняв.
  
   - Ну і що, - відмахнувся Куллер, - Нікому вони не потрібні. Все одно географію зараз викладають, у кращому разі охоплюючи лише пам'ятки рідного мегаполісу в межах його купола.
  
   - Я чула, - підключилася до теми дівчина, - Що в Американських мегаполісах цього року запровадили новий предмет, географія Місяця.
  
   - Забавно, - задумався хлопець, - Тільки на біса дітям цей супутник вивчати, якщо там крім назви баз і фортів вчити щось нічого.
  
   - Напевно, це й вивчають, - хмикнув Куллер, - Вічно ці чорні всякою дурницею займаються. Правда варто визнати, що з цієї нісенітниці часом тямущі ідеї народжуються. Наприклад, своєрідна підготовка молодого покоління, вибити китайців з Місяця в черговому проекті зіркових воїн.
  
   - Аха-ха, - не втримався Лернор, тримаючись за живіт, - Вузькоокі хоч і відстають у багатьох галузях науки, але на відміну від інших на Землі, вони першими пішли на своїх "паровозах" в далекий космос, а при бажанні просто задавлять черговим демографічним вибухом. Що й сталося вже одного разу на далекому сході. Відповідно до менталітету їхнього суспільства, їм, мабуть, єдиним, абсолютно начхати на безсмертя...
  
   - Усе. Закінчуйте лабуду нести, - серйозним тоном перервала їх Джуліана і почала зниження, - Шукана дорога просто під нами. Розрахункова година до прибуття колони тринадцять хвилин. Зая, ти придумав під яким приводом, ми з ними збираємося перетнутися?
  
   - Сади поперек дороги, - Лернор підвівся з крісла і почав вдивлятися в обриси ландшафту.
  
   Обриси місцевості були змащені, наче розчиняючись у білій пелені туману.
  
   Хоча вже де-не-де виднілися невеликі, але чіткі фрагменти стрічки шосе. Дорога, складена зі старих бетонних плит, зрешечених тріщинами, наче зморшками, у багатьох місцях поросла мохом. Час і стихія були безжальні до творів людини. Тільки сніг, що щільно загортався, служив своєрідним захисником цієї пам'ятки цивілізації. Але й він уже швидко танув під впливом абсолютно непередбачуваних температур.
  
   Між стиками плит, вимиваючи пісок і глину, текли невеликі, але бурхливі струмки талої води.
  
   Ці брудні потоки, скочуючи з дороги, цілими річками відразу прямували геть крутим схилом височини з прокладеною на ній трасою.
  
   Мутна вода переповнювала кювети і розтікалася навколишніми, все ще не вільними від кайданів льоду та снігу білими полями. Ймовірно, така кількість води і нагадала Лернору море.
  
   - Нашу зустріч пояснимо несправністю систем, що підтримують лабораторії у повітрі. Або ще чогось на ходу придумаємо... Нам головне, щоб вони нас у свою колону взяли, тоді й перевірки на кордоні не буде.
  
   - Якось неправдоподібно звучить, - зауважив Куллер, - Ці аеро-системи найнадійніші, бо військові б пачками з небес падали.
  
   - А хіба є логіка в тому, що технологічно просунуті Московські розвідники просять захисту та супроводу корпорації? - спитав Лернор.
  
   - І справді, ніякої логіки, - похитав головою бойовий товариш, стежачи за тим, як Джуліана обережно пристроювала їхній фургон поперек дороги.
  
   - Ось на відсутності логіки ми і зіграємо, - продовжив розвивати сценарій інтриги хлопець, - Наша лабораторія набагато цінніша, ніж вся їхня колона разом узята. Тому накинутий погляд їх командира, оцінивши ситуацію, відразу відкине варіант влаштованої засідки як повне безглуздя. Тут ми наплетемо, що в нас ще й зв'язком проблеми, тому навіть викликати своїх не можемо.
  
   - Одним словом, - підтримала дівчина, розслабляючись і відпускаючи штурвал. - Допоможіть добрі люди! Гинем у глушині лісовий!
  
   - Сподіватимемося, що все спрацює, і нас не рознесуть, - зітхнув Куллер, встаючи зі свого місця, - Є охочі подихати повітрям?
  
   - Пішли, подихаємо, якщо погода радує своїм спокоєм, - відгукнувся Лернор і прихопив з собою автомат.
  
   - Дивіться, щоб вас там талою водою не змило, бо справді доведеться рятувати, - кинула їм навздогін Джуліана, - Або як їжачки в тумані не заблукаєте.
  
   Пройшовши приміщення лабораторії, Лернор кинув підозрілий погляд на Фенікса. У відповідь той лише нахабно підморгнув. Повчально вдарити йому по похмурій пиці бажання чомусь не виникло. У всьому було винне свіже повітря, що на диво позитивно впливає на нервову систему.
  
   - Добре як...
  
   З відкритих дверей легкий вітерець приніс приємний запах весни. Хлопець із задоволенням вдихнув його на всі груди. Дихати тут було набагато приємніше, ніж фільтрованим повітрям у їхньому підземеллі.
  
   Куллер широко розставивши ноги, стояв на бетонному покритті старої дороги. Він з цікавістю спостерігав за тим, що діялося внизу.
  
   Підошви його черевиків, дзюрчачи, омив широкий потік талої води, що нісся через шосе.
  
   Ця несподівана річка несла свої води прямо з лісу, що розташований праворуч від них зеленіє своєю хвоєю. Він щільною стіною розпростерся на зануреній у туман височини, де на всю таїли багатометрові поклади снігу.
  
   Туман приховував обидва напрямки шосе в непроглядній молочній пелені.
  
   Навколо панувала мертва тиша, і лише вітер з шумом розгойдував скрипучі верхівки дерев, часом заглушаючи дзюрчання води.
  
   - Гарно, але моторошно, - з насторогою вимовив Куллер, - Немає співу птахів, не метуш у лісі. Наче померли всі.
  
   Лернор човгаючи ногами і піднімаючи купу бризок, прошлепав по воді.
  
   Згадавши, як весело в дитинстві він любив стрибати по калюжах, хлопець доскакав до краю машини і звідти помахав рукою, що сиділа в кабіні подрузі.
  
   - Адже від примх природи не тільки людина страждає, а й увесь тваринний світ. Не знаю, до чого все це приведе, але, на мій погляд, Земля вже ніколи не стане тією, якою її бачили наші предки.
  
   Джуліана замахала у відповідь, насторожено показуючи пальцем у бік прихованої туманом стрічки дороги.
  
   - Здається, я щось чую, - підійшов до нього Куллер, - Якщо пам'ять мені не зраджує, то це ніщо інше, як важка хода танка.
  
   Звуки скрегота металу і реву численних двигунів невдовзі долинули і до слуху Лернора. Очікувана колона наближалася точно за розкладом. Страх бути в одну мить зметеними смертоносним вогнем потужних гармат, торкнувся в цей момент душі кожного з тих, хто зустрічає.
  
   Хлопець нервово облизав губи. Його спокійна впевненість в успіху поступово випаровувалася з кожною секундою наростаючого реву двигунів з невидимих ​​монстрів.
  
   У момент, коли дуло танка розірвало пелену серпанку, він мало не забув про те, що він хотів сказати командиру колони.
  
   Тим часом, грізна бойова машина, не знижуючи швидкості, котилася прямо на нього.
  
   Лернор утримав себе на місці і навіть змусив промоклі ноги зробити кілька кроків на зустріч грізному зеленому чудовиську. Він дістав червоний сигнальний смолоскип і запалив його, розмахуючи яскравим полум'ям прямо перед собою.
  
   - Стій! - закричав хлопець, кидаючи швидкий погляд на Куллра, ніби шукаючи його підтримки. - Стій, кому кажу!
  
   Танк без емоцій пер прямо на них.
  
   Він, мов поводир, виводив сліпі вантажні машини з туману. Вони, рівномірно гули всім строєм, слухняно слідуючи по п'ятах. Чорне дуло укутаного в броню гусеничного монстра лякало своєю байдужістю до перешкоди у вигляді людини із плоті та крові.
  
   Завмерши від страху, Лернор продовжував стояти як укопаний, сподіваючись, що в крайньому випадку просто відскочить убік. Але танк нарешті завмер буквально за кілька сантиметрів від нього.
  
   З глухим дзвоном на вежі відкинувся люк, і в отворі здалося широке сите обличчя вусатого чоловіка.
  
   - Ну і якого хріна ви тут влаштували? - командир танка з цікавістю переводив погляд з фургона, що перегороджував йому дорогу, на розгубленого від нахабства танкіста хлопця.
  
   - Тобі жити набридло? - спитав командир, озираючись назад.
  
   З кабін вантажівок висувалися зацікавлені несподіваною зупинкою особи. З кінця колони до них уже бігло кілька озброєних солдатів.
  
   - Що ви дорогу перегородили? Ми ж ненароком ужаснути могли не розбираючись.
  
   Лернор мовчав. Він наче горе актор на сцені, забув монолог свого героя, але тут його врятував Куллер.
  
   - Потім відповідні органи з вами б розібралися. Відразу після прибуття до Москви, - він підійшов до Лернор і прошипів йому на вухо, - Ти що мовчиш? Хіба ще не засвоїв, що хтось нахабніший, той зазвичай ситуацію і прокочує.
  
   Хлопець раптом наче ожив. Він зневажливо оглянув підбіглих солдатів корпорації і з усією зарозумілістю заговорив.
  
   - Це вам жити набридло, раз дозволяєте собі такий тон із офіцером. Я негайно вимагаю командира колони!
  
   - Не кричи, друже. Я за нього, - з-за танка легкою ходою з'явився худорлявий чоловік середнього зросту. Кинувши швидкий погляд на нашивки Лернор, він швидко, але недбало віддав честь.
  
   Обличчя цієї людини було впоперек понівечене довгим свіжим шрамом, який яскраво говорив за господаря про його недавній бойовий досвід.
  
   - Що тут у вас трапилося?
  
   - Нам потрібна ваша допомога, - різко збив із себе пиха хлопець, бо знав, що виступає в ролі того, хто прохає, - У нас виникла проблема з аеро-установкою. А поодинці по землі і цим дорогам ми не наважуємось рухатися далі. Зі зв'язком теж проблема, тому й підтримку викликати не вийшло.
  
   - Ніяких проблем. Скористайтеся нашим зв'язком, - відповів офіцер "Нашої" корпорації, - Ми завжди раді допомогти друзям. І не варто було стільки шуму влаштовувати через дрібниці.
  
   "Упс", - подумав Лернор, бачачи як в очах співрозмовника промайнула радість, - "Я так не планував."
  
   - А якщо хочете, ми самі можемо сповістити ваших, щоб вони вислали по вас транспорт, - продовжив командир, остаточно заганяючи хлопця в глухий кут.
  
   - Швидше дякуємо за люб'язність, - несподівано за спиною хлопця почувся голос Джуліани. Після чого дівчина звернулася до Лернор, - Командир, зв'язок налагоджений як ви і наказували, але вони можуть вислати транспорт лише через чотири години.
  
   - Чорт забирай, - підігруючи, сплюнув Куллер, - Ми ж так нікуди не встигнемо.
  
   Лернор швидко зрозумів, що дівчина знову врятувала його з безвихідної ситуації і, підхопивши сенс, продовжив.
  
   - На жаль, ми не в змозі очікувати на допомогу так довго. За даними, останнім часом цей регіон славиться частими нападами на колони. Я вважаю, незахищеними, для бандитів ми будемо набагато апетитнішою метою, ніж під вашим прикриттям.
  
   Офіцер опустив очі, і з тінню невдоволення розумно кивнув. Ймовірно, цей страшний шрам він отримав зовсім недавно на цій же дорозі, тому аргумент Лернор виявився досить вагомим.
  
   - Ви маєте рацію. Але ми не можемо вас так довго охороняти. У нас жорсткий графік...
  
   - Ні, ні, - поквапився перебити його хлопець, - Вам необов'язково охороняти нас. Ми могли б приєднатися до колони і так на якийсь час опинитися під прикриттям ваших гармат. Ходова частина у нас поки що відмінно функціонує.
  
   - Ах... Ну, раз так. Це можна влаштувати, - командир глянув на годинник, щиро радіючи, що хоч затримка на дорозі наважилася досить швидко, - вклинюйтеся слідом за танком.
  
   - Спасибі, - зрадів Лернор і безглуздо навіть віддав честь своєму співрозмовнику.
  
   Усі дружно розійшлися. Лише вусатий танкіст, тримаючись за кришку люка, ще якийсь час бурчав на тему "шляються тут усілякі", поки раптом не зник усередині своєї бойової машини.
  
   - Ти думаєш, він повірив? - спитав хлопець свою подругу, по поверненню до кабіни фургона.
  
   - Хороший ти, млинець, - стурбовано слідував за ним Куллер, - Навіщо про зв'язок ляпнув? Промовчав би, не довелося б викручуватись.
  
   - Як є, так є, - відповіла Джуліана, сідаючи в крісло і запускаючи двигун. Для нас все з'ясується на кордоні.
  
   - Чи доїдемо ми до неї, - занепокоївся Куллер, - Наскільки мені відомо їхати в голові колони ризикова справа. Якщо на караван нападуть, то ми потрапимо під спекотний обстріл. Так що цей хрін не тільки нами прикрився, але й сам триматиме нас під постійним контролем.
  
   - А ти чого хотів? - Здивовано подивилася на нього дівчина. - Чоловік зі стажем, пораненнями. Йому насамперед про своє добро треба думати, а про чуже за його логікою нехай Лернор думає.
  
   - А чому раптом я? - хлопець вмостився в крісло, насторожено стежачи за дулом танка, що вже огинав їхній імпровізований блок пост.
  
   - Ти в нас командиром зголосився, чому ще, - пояснила Джуліана.
  
   - Я ось думаю, - перевів тему Лернор, коли дівчина повела розсікає воду фургон слідом за танком, що набирає швидкість, - А нашому новому знайомому в голову не спаде, самому зв'язатися з військовими і все перевірити ще раз? Адже він мені пропонував за нас допомогу викликати.
  
   - Дурник, він тебе на гармату брав. Якщо навіть він і захоче реалізувати свої бажання, то не зможе з технічних причин, відповіла дівчина, не на секунду не відриваючись від дороги.
  
   Вона продовжувала акуратно дотримуватися заданої швидкості і відстані між танком, що йде попереду, і вантажівкою, що йде за ними.
  
   - Частота та кодування різні. Для з'єднання йому спеціальні коди потрібні будуть, які він, природно, не має.
  
   - Ну, будемо сподіватися, що саме так і йдеться, - стурбований Куллер так і не присів на свій стілець.
  
   Він, як і раніше, стояв у проході, спираючись руками на спинки крісел друзів.
  
   Лернор уже не чув його останньої фрази, занурюючись думками глибоко всередину себе. Він ніби підводний човен йшов на дно свідомості, щоб розібратися з неспокійними моментами його взаємин із дівчиною.
  
   "Який він до біса командир, якщо навіть в елементарній ситуації розгубився?"
  
   Але ця розгубленість зовсім була йому невластива. Він людина чітких рішень, справжня керувати колективом.
  
   Знову у всьому винен цей вплив Джуліани, що давить на психіку! Іноді вона ніби то затягувала, то послаблювала свій повідець, вичавлюючи часом будь-яке бажання мислити самостійно.
  
   "А якщо згадати недавню розмову, то вона взагалі сама все планує, командує і великодушно їх опікується..."
  
   "Що ж, доведеться знову губитися в собі, здаючись перед безперечним авторитетом і досвідом."
  
   Лернор знав, що дівчина хоче йому добра. Але так само відчував, що якщо так піде і далі, то він, повністю втративши впевненість у собі, зможе сміливо забути, як це почуття виглядає.
  
   "І справді. Навіщо воно йому? Не треба думати, з нами той, хто все за нас вирішить!"
  
   Він не тільки почне уникати брати на себе відповідальність за інших людей, а й втратить почуття відповідальності за самого себе.
  
   "Як же під цим тиском нав'язливої ​​опіки, примудритися залишитися самим собою як самостійна особистість? Як не перетворитися на сина дбайливої ​​матусі? Як остаточно не втратити рішучість свого характеру? Дійсно, ЯК? ...Не кажучи вже про те, що в майбутньому йому раптом раптово доведеться почати чинити великі справи..."
  
   "Нда... ну і справи..."
  
   Загнавши себе в глухий кут, хлопець тут же вирішив перевести думки в інше русло, і подумати про черговий дивний сон, який так турбував його цієї ночі.
  
   Не те, що в ньому було щось жахливе, просто він починав уловлювати той невидимий зв'язок, наче стяжки, що проходить між матеріалом його снів і клаптями реальності.
  
   Те, що сни були пророчі, він уже не сумнівався.
  
   Після того як побачив у штучному вікні Джуліани гірський хребет зі свого сновидіння, то зрозумів, що ставитися до цих мультиків із заплющеними очима треба з більшою обережністю, ніж раніше.
  
   Він бачив орла ширяючого над здобиччю.
  
   Хлопець відчував, як хижак наздоганяв її, як раптом ціль несподівано виявилася приманкою мисливця.
  
   Гордий птах, потрапив у сіті і довго бився, намагаючись вирватися з полону. Але вдалося їй це лише тоді, коли голова орла від ударів несподівано роздвоїлася, і дві дзьоби почали рвати волокно силіків.
  
   Двоголовий птах звільнився, але вже не міг злетіти, махаючи широкими крилами.
  
   Вона стрибала на місці, підкоряючись бажанням то однієї голови, то іншої.
  
   Вони втратили спільну мету - ворога, і, придбавши власні прагнення, були не в змозі підняти в повітря спільне тіло.
  
   - До біса! - встиг вигукнути Куллер, перший помітивши ракету, що летить у їхній бік.
  
   "Дежавю" - встиг подумати Лернор, згадуючи його подорож із Вільрілліна.
  
   Джуліана, як і тоді, різко смикнула кермо вбік, відводячи машину з траєкторії польоту смертельної небезпеки.
  
   Удар припав у землю під бічним днищем вантажівки.
  
   Потужний вибух підкинув їхню машину на кілька метрів і повалив на бік.
  
   Збитий з ніг Куллер одразу опинився на придушеному ним Лернор.
  
   Зовні почулися звуки великокаліберного кулемета, що продовжував рух бетонкою танка.
  
   - Злазь з мене! - закричав хлопець, намагаючись перекричати бібікання аварійних сигналізацій у кабіні, - Джулі, врубай захисні екрани і злітай!
  
   - Пізно! - відгукнулася дівчина, заплутавшись у ремені безпеки.
  
   У цей момент, що стріляв попереду танк, спалахнув вогнем і був підкинутий вибуховою хвилею на цілий метр у повітря. Зірвану вежу кинуло ще вище. Вона, крутячись і перекидаючись зі свистом, опустилася прямо перед кабіною підбитого фургона. З отвору люка, палаючи полум'ям, вивалилося обезголовлене тіло танкіста.
  
   - Валимо звідси! - прокричав Куллер, відразу заглушений черговими залпами зовні.
  
   - Куди ти зібрався? - спокійно поцікавилася дівчина, - Під кулями гинути? Два рази на нас не куритимуть. Ми вже не уявляємо небезпеки. І навіть у цьому перевернутому і нерухомому стані за бронею вантажівки ми куди ціліше залишимося, ніж зараз у самий пекло поткнемося.
  
   - Бачив я, що з бронею сталося, - махнув у бік підбитого танка Куллер і продовжив пробиратися з кабіни до лабораторії.
  
   Тріск стрілянини та крики зовні тільки починалися. Розриви лише почастішали, а кулі, мов град, стукали по броні.
  
   - Куле, не висовуйся! - поповз Лернор, встигаючи схопити за ногу. - Це не наша битва. Нефіг життям ризикувати! Вона в тебе поки що одна!
  
   Цього разу товариш послухався і з досади вдарив, не менш зляканого Фенікса прикладом у груди.
  
   - А ти чого розлігся, падла? - разом зганяв всю злість колишній прикордонник, і заспокоївся.
  
   Полонений гідно витримав удар, але вважав за краще не провокувати господарів своїми поглядами.
  
   - Здається, літати ми вже справді не зможемо, - крикнула їм із кабіни Джуліана, - Ось вона, матеріальність думки в дії. Пошкоджено аеро-стабілізатор. Мабуть, він уже був пошкоджений вибухом на стоянці, а тепер зовсім здох...
  
   - Ну, хоч легенда виглядає правдоподібніше, - похмуро відгукнувся Лернор із темряви. Чорний гумор не знайшов відповіді у супутників. І тому хлопець, відволікаючи увагу від свого невміння жартувати, вирішив першим поставити питання, що хвилює всіх, - Цікаво, хто ж на нас напав?
  
   - Яка різниця? - буркнув Куллер, - напали, однозначно не на нас, а на них. І якщо доблесна корпорація не відіб'ється, то ми, ймовірно, єдині з тих, хто останній про це дізнається.
  
   - Це точно не одна із конкуруючих корпорацій. Вони засідок на дорогах не влаштовують.
  
   - Не будь у цьому настільки впевнений...
  
   Поруч ухнув новий розрив, і пролунали несамовиті крики нещасних, які мали необережність потрапити в вогняний вихор.
  
   - Не хлопці, ви як хочете, а я краще ризикну, ніж чекатиму смерті тут, - рішуче сповістив усіх Куллер, - Може броня не пробивається, але ось горить вона, дуже добре.
  
   - Ну, якщо так, то пішли через дах, - здався Лернор, згадуючи, як він вперше потрапив до лабораторії фургона. - Інакше будемо дуже привабливими мішенями, вилазячи нагору.
  
   Джуліана почула його і відстрілила запасний люк на даху. Він, як і минулого разу, виявився паралельно землі. Після чого дівчина відразу покинула кабіну і, спотикаючись у темряві, проповзла до лабораторії. Раничками обмацуючи шлях, вона доповзла до двох друзів, через утворений відстріленим люком отвір, що вже вивчали обстановку зовні.
  
   - Не видно ніхрена, - вилаявся Куллер і першим вибрався на мокру дорогу.
  
   Притискаючись спиною до даху фургона, він став насторожено водити на боки дулом автомата.
  
   Все навколо затягнуте в чорний дим, палахкотіло вогнем. Вантажівка, що йшла за ними, вигоряла вщент. Так само виглядав і тезка, що слідував за ним, перевернутий на бік. Полум'я злизувало захисну фарбу з обшивки, наче шкіру. Воно жерло брезент і обвивало вже почорнілі металеві конструкції.
  
   Неподалік навколо вирви валялися частини розірваних на шматки тіл, викликаючи своїм виглядом напади нудоти.
  
   Один з поранених солдатів, спершись на їхню машину, або напівсидів, або напівлежав. З його прострілених у багатьох місцях ніг, пульсуючи слабкими фонтанчиками, хвистала кров.
  
   Тала вода, змішана з червоною рідиною пробитих артерій, вимивала останні сили.
  
   Закривавленими тремтячими руками піхотинець усе ще намагався з останніх сил перезарядити свій автомат, ще знаходячи здатність згадувати чиюсь матір. Але з перезарядкою у нього явно не нічого не виходило, і він, матюкаючись, безсило кидав на метал зброї сльози, що котилися з очей.
  
   Іноді шалені кулі рикошетом відскакували від броні фургона.
  
   Інтенсивна стрілянина вже встигла переміститися далеко вниз по обезголовленій колоні. Прихований пеленою туману та їдкого диму невидимий бій був схожий на друзів на сутичку тіней.
  
   Опинившись зовні, Лернор простяг руку, що виповзає слідом дівчині.
  
   - Що з цим робитимемо? - поцікавилася вона, вказуючи на нерухомого Фенікса, - Облишмо?
  
   - Кожен рятує себе сам, - відповів хлопець, - Пощастить, потім повернемося за ним. Якщо лабораторію не знищать, її не можна кидати.
  
   - На землю, - штовхнув його Куллер, коли черговий снаряд зі свистом потрапив у вантажівку, що догорала. Його відразу вибухом знесло з дороги.
  
   Гострі металеві уламки засвистели в повітрі. Один з них, розриваючи повітря і дим'я, з хрускотом встромився солдату, що плаче, в ключицю і в мить припинив його страждання. На половину зрізана голова, неприродно схилилася на плече, а туман наповнився кривавим серпанком слабшає артеріального струменя.
  
   - Треба в ліс йти! - почувши швидкі кроки десь ліворуч, Лернор не думаючи, дав чергу по силуетах, що наближаються з туману.
  
   Розбиратися, хто це був "свої" чи "чужі" часу, не залишалося. Та й різниці між "своїми" та "чужими" зараз особливої ​​не було. Цілитися крізь чорний дим, що роз'їдає очі, виявилося безглуздо, тому про вдале влучення Лернор дізнався, почувши вигук ураженої мети.
  
   У відповідь з чорноти пролунав гавкіт автоматів, а кулі стали висікати іскри прямо над головою. Одна з них зачепила щоку Лернора.
  
   - Чого розсілися? Ану покваптесь! - Джуліана вихопила пістолет і на диво швидко перша обігнула, їхня вантажівка, що так невдало опинилася посеред пануючого хаосу.
  
   Дівчина миттєво зникла у темряві диму, залишивши Лернора в повній розгубленості.
  
   Друзі здивовано переглянулися і, відкривши в бік нападників автоматичний вогонь, почали швидко задкувати за дівчиною.
  
   Вода, вкрита тонким шаром бензину й олії, горіла, наче була найгорючою речовиною. Вогонь, гнаний течією і створюючи майже непереборну вогненну смугу перешкод, тече рікою через усю бетонну дорогу.
  
   Перше припущення підтвердилося. До лісу виявилося справді не далеко.
  
   Миготлива крізь дим спина товариша служила Лернору чудовим орієнтиром. Головне в цей момент було не сплутати її з чиєюсь чужою спиною.
  
   Дрога раптово скінчилася.
  
   Черговий стрибок, через вогонь і він з великим сплеском по самі груди поринув у страшенно холодну і каламутну від бруду та кіптяви воду. Поруч так само відпльовуючи і борсаючись, намагалися рухатися далі Куллер і Джуліана.
  
   За кілька метрів від них, попереду, закутана в тумані на узліссі виднілася рятівна смужка протилежного нерівного берега. Все ще укутаний снігом, що сповзав у воду, і рясно заросли маленькими ялинками, чиї гілки торкалися води. Він здавався єдиною кінцевою метою в цьому смертельному поході серед плаваючих скрізь спотворених і обгорілих тіл солдатів корпорації.
  
   Вода по відомих лише їй стежинах, стікала з хащі в переповнений яр із змерзлою трійцею.
  
   Першою, чіпляючись за колючі гілки, на засніжений берег вибралася Джуліана. Вона відразу почала допомагати Куллеру, витягаючи його за ствол автомата, після чого вже вдвох вони підхопили з води Лернор.
  
   - Тяжка ця робота з болота тягне бегемота, - видихнула вона, змучено посміхнувшись до свого хлопця.
  
   - Хто у нас бегемот? - здивувався Лернор, але його подруга вже продиралася крізь ялинник, піднімаючись угору схилом.
  
   - Потім розберемося, - підштовхнув його Куллер і, кинувши недобрий погляд на вогонь по той бік яру, пішов за товаришем, ступаючи слід у слід.
  
   Колючі гілки дряпали обличчя та руки.
  
   Лернор спробував знайти закріплені на поясі рукавички, але вони безповоротно попливли разом із частиною амуніції. Порваний ремінь, не радіючи погляду, винувато бовтався на ньому дохлим хвостом.
  
   Поки вони продовжували пробиратися крізь ці непрохідні чагарники лісу, за спиною на дорозі встигла прогриміти не одна низка вибухів. Лернор подумав, що вони вже пішли від небезпеки, як раптом самі раптово впали їй на голову.
  
   - Ааа, - закричала дівчина, і наче провалилася під землю.
  
   Підбігши до того місця, де щойно ламала гілки Джуліана, хлопець побачив крутий, слизький і засніжений схил. Біля його підстави розташувалися троє бородатих мужиків та справно заряджали гранатомет.
  
   Махаючи руками з боку в бік і намагаючись хоч за щось зачепитися, по слизькому льоду та талій воді його подруга стрімко котилася вниз прямо на їхню батарею.
  
   "Аквапарку нам тільки не вистачало!"
  
   Перевіривши підствольник, Лернор зарядив у нього гранату і, не чекаючи підбігаючого Куллера, спалахнув полум'ям гранатомета. Граната з легкою бавовною вирушила у напрямку до бандитів, що засів.
  
   Проблеми з влучністю позначилися на попаданні.
  
   Салют із білого снігу і води піднявся в повітря, не завдаючи шкоди нікому і лише засинаючи трьох ошелешених і трохи контужених бійців величезними грудками мокрого снігу.
  
   Обурені такою несподіваною появою трьох друзів, двоє бандитів залишили свою установку та кинулися ловити дівчину. Третій відразу впав на коліно і відкрив вогонь у відповідь.
  
   У цей момент, пошкоджена вибухом сосна з тріском розпочала свій шлях до землі, накриваючи своєю тінню автоматника.
  
   Не чекаючи поки що вдало скошене дерево придушить собою нещасного, Лернор, махнув рукою Куллеру і, тримаючи автомат прямо перед собою, стрибнув зі схилу.
  
   Його друг, усвідомивши, що відступ щойно скасували, під акомпанемент куль ворога, що свистять і зрізають гілки, стрімголов кинувся слідом за хлопцем.
  
   У момент, коли дерево з хрускотом упало, Лернор і Куллер прокинулися вже внизу.
  
   Прикриваючись Джуліаною, немов щитом двоє, що залишилися, намагалися відійти назад до гранатомета. Дівчина кусаючись, намагалася вирватись із міцних рук бандитів, але коли зрозуміла, що це марно, затихла.
  
   У цей момент з іншого боку почулися тривожні крики, і на допомогу бородачам поспішало підкріплення.
  
   - Влипли, - сказав Лернор, намагаючись прицілитися в одного з мужиків, що стримують його подругу.
  
   Відстань була кілька метрів, але приставлений до боку Джуліани стовбур автомата, був вагомим аргументом, щоб замислитися над тим, чи варто самому натискати на курок.
  
   - Якщо нас зараз оточать, то нічого доброго з цього не вийде, - похмуро зауважив Куллер, випльовуючи сніг.
  
   - Вважай, що вже оточили, - вдалині з'явилися перші темні силуети.
  
   - Лерне! Ідіть поки не пізно! - Закричала дівчина, але її жертовність нікому не була потрібна.
  
   - Ні, Джулі! Без тебе не підемо! Та й нікуди. - Він озирнувся на всі боки.
  
   Коли двоє ворогів відступали, тягнучи з собою дівчину, що настигла різноформене підкріплення вже майже оточило їх щільним кільцем. Ці одягнені, у що потрапило люди з різноманітною зброєю, мовчки спостерігали за діями приречених на загибель друзів.
  
   - Що тепер?
  
   - Курити хочу, - відповів Куллер.
  
   - Проте вчасно...
  
   - Думаєш, вони беруть полонених?
  
   - Не знаю. Залежить від банди та фінансового стану твоїх батьків.
  
   - В сенсі?
  
   - А в тому. Чи зможеш викуп заплатити, - Лернор повільно поклав автомат у кучугуру.
  
   - У тебе, що багаті батьки? - здивовано глянув на нього Куллер.
  
   - Ні. Але й тобі раджу.
  
   - На що ти сподіваєшся?
  
   - Не загинути тут і зараз, - відповів хлопець, - Навіть у полоні завжди є шанс втекти.
  
   Куллер недовірливо глянув на свого друга, потім на Джуліану, що відводилася все далі й далі, і наслідував приклад Лернора, піднімаючи, вільні від зброї руки вгору.
  
   До них одразу підбігло двоє бійців місцевого невидимого фронту. Вони зв'язали їм руки за спиною, швидко накинули на голову мішки та затягли кожному по петлі на шию.
  
   - Добре хоч у свідомості залишили, - подумав хлопець.
  
   - А ти думав ми тебе, сучий потрох, на собі тягнемо? - пролунав над вухом хрипкий голос. - А часто будеш рукавичку відкривати, взагалі тут подихати залишимо.
  
   Більше Лернор рукавичку вирішив не відчиняти.
  
   Вели їх досить довго. Напевно, не так довго, як могло здатися, несучи мішок на голові. Не бачачи відстаней, єдина, на що можеш покластися, це кількість зроблених тобою кроків. Але й тут хлопець давно збився.
  
   Потім його посадили, як здалося, на снігохід і везли диким холодом стільки часу, що промокла форма встигла затвердіти і стати жорсткою як дерево.
  
   Звичайно, знімати його з насидженого місця довелося, майже віддираючи від намоклого під ним, а потім ще й заледенілого сидіння снігового мотоцикла. Так примерзнути до свого місця вдавалося не кожному, що викликало неабияку веселість у його конвоїрів.
  
   Різкий перепад температур говорив про те, що вони рушили на північ, або в дорозі ін настигла чергова природна аномалія.
  
   Спочатку, в нападах ознобу його кидало в тремтіння, потім ставало жарко від підвищеної температури організму, що бореться. Нарешті, тіло здалося і стало байдуже ігнорувати мороз, що коле і щипає з усіх боків.
  
   Під час другої пересадки, Лернор пощастило стукнутися чолом з Куллером. Той, не зрозумівши, хто його вдарив, триразовим матом, що відразу вибухнув, за що негайно отримав порцію стусанів від супроводжуючих бандитів і до хрипоти затягнуту на горлі мотузку. Але навіть так, було якось радісно усвідомлювати, що його друг десь поблизу і доставлять їх, ймовірно, в одне й те саме місце.
  
   Коли настала черга третьої пересадки, то їх не без особливих церемоній просто кидали в металевий кузов машини, де вони каталися в ногах у наглядачів, стукаючи про всі можливі гострі кути вже не лише головою.
  
   За звуком двигуна і шарудінням добре змащених гусениць, Лернор дізнався в їхньому новому транспорті легкий вантажний снігохід, що часто використовується в його рідному місті для транспортування вантажів по замерзлому морю.
  
   Хлопець уже перестав гадати, куди їх могли везти, змирившись з тим, що все дізнається лише після прибуття на місце. Єдине, що його продовжувало хвилювати, це доля Джуліани та їхньої покинутої на дорозі машини з лабораторією.
  
   На якийсь момент голову відвідала зрадницька думка, що все з самого початку було влаштовано дівчиною, щоб під виглядом безневинної жертви позбавиться друзів нестандартним чином. Продовжуючи вести свою зрозумілу лише їй гру самотужки.
  
   На підтримку цієї версії говорили багато фактів. І вибір місця та часу для перехоплення колони та її відважне просування лісом прямо до рук невідомих воїнів. Але головним залишалося те, що вся інформація, здобута нечесним шляхом, залишалася в її затишному притулку, про місцезнаходження якого тепер знала лише вона.
  
   Лернора та його друга вкотре могли просто використати.
  
   Хоч ці невеселі думки й відвідували його замерзлу голову дедалі частіше, хлопець відмовлявся приймати свою нову параної на віру.
  
   У цьому йому допомагало повне не розуміння мотивів дівчини, так добре ставиться до нього з Куллер весь цей час.
  
   "Навіщо? Для чого їй це треба було? Для того, щоб він стер її з бази даних Центру? Може бути. Але навіщо ж тоді щось розповідати? У чомусь переконувати? Показувати і доводити. то кінців."
  
   Якось все в черговий раз нескладно виходило ... і це дратувало.
  
   Машина зупинилася, і їх повели кам'янистою, викладеною великим каменем дорогою. По ходу кроків і тіней, ставало ясно, що вони оточені будівлями.
  
   Так вони йшли досить довго, поки десь збоку не рипнули важкі двері і двох друзів при світлі смолоскипів, тріск і запах яких Лернор не міг переплутати ні з чим іншим, стали підштовхувати вниз гвинтовими сходами. Чим нижче вони спускалися, тим сильніше в ніс бив запах вогкості, цвілі та морських водоростей.
  
   Нарешті, вони опинилися біля сходів, розлякуючи своїми кроками, з писком, що розбіглися в різні боки гризунів.
  
   Опинившись по щиколотку у воді, Лернор почав гадати, в яке підземелля вони могли потрапити. У дитинстві йому доводилося лазити з друзями по занедбаних катакомбах і тому атмосфера навколо, як і запахи, здавались йому знайомими.
  
   Заскреготів заржавілий замок. Заскрипіли і брязнули металеві двері. З навколишнього відносного світла, його штовхнули в непроглядну темряву камери. Мотузку на затеклих і замерзлих руках відразу розрізали. Металеві звуки знову повторилися, але вже у зворотному порядку. Після чого кроки, що віддалялися, по воді сповістили про звільнення конвоїрів.
  
   Друзі залишилися наданими самим собі.
  
   Лише зараз Лернор наважився звільнити петлю і зняти з себе курявий мішок. Гучно чхнувши, він озирнувся.
  
   Йому пощастило опинитися у вузькій і темній камері з низькими вологими від вологості стелями і самотньою прогнилою дерев'яною лавкою в кутку біля стіни. Всюди була вода, а в ній плавала неприємна зелена тин, схожа швидше на соплі, ніж на рослину. Біля металевих грат складених із залізних лозин дверей, із застиглим на морді інтересом, на нього дивився запеклий щур. Вона, ворушачи вусами, весело водила своїм носом з боку в бік, ніби здалеку обнюхуючи свій майбутній обід.
  
   Опинившись за ґратами вже вдруге, хлопець зазначив, що умови його утримання щоразу мали неприємну тенденцію погіршуватися.
  
   Він підійшов до лави біля стіни і з сплеском виліз із води, сідаючи навпочіпки.
  
   Судячи з самопочуття, при найкращому результаті цієї історії, він відбудеться двостороннім запаленням легенів.
  
   - Лерне, ти тут? - почувся хрипкий, але відомий голос Куллера.
  
   - Тут, тут. Де ж мені ще бути? - озвався хлопець, розуміючи, що друга помістили в камеру поряд.
  
   - Чи мало де, бо я відрубався від холоду, поки нас везли. Як ти гадаєш, де ми?
  
   - Судячи з оформлення, в одному із середньовічних підземель. Я хлопчиком приблизно за таким же лазав, - відповів Лернор, відчуваючи як при кожному новому слові, все сильніше починає боліти горло. - Якщо звернути увагу на водорості в цій воді, то, швидше за все, ми десь на островах або узбережжя Балтійського моря .
  
   - Чого це ти взяв?
  
   - Ну, якщо вірити Джуліані, ми ж до Пітера летіли, от і думай...
  
   - А ти ще їй віриш? - запитав Куллер.
  
   - Значить, не один я засумнівався, - зробив сам собі у слух висновок Лернор, - Не знаю, Кул. Її ж зараз немає поряд із нами.
  
   - Ні... - хрипучи з-за стінки, підтвердив друг.
  
   - Ось тому й не знаю... - голос хлопця був сумний. - Що думати? Як бути? І кого тепер звинувачувати?
  
   - Себе насамперед, - Куллер скрипнув своєю лавкою, - Як не сумно це визнати, найчастіше винними є ми самі.
  
   - Не діставало мені зараз лише твоєї гребаної філософії. Я і так це чудово розумію! - зло відреагував Лернор, - Давай краще думати, як вибратися звідси, до того часу, поки ці виродки не з'ясували, що ми не маємо ні багатих родичів, ні покровителів.
  
   - Ну чому ж, - засміявся його сусід, - Можемо послатися на Дракона, на корпорацію, на розвідку. Вибір багатий. Кожен із них буде радий заплатити за нас кругленьку суму, щоб потім самим ніжно зняти з нас шкуру.
  
   - Райдужніше перспектив просто не придумати, млинець, - хлопець стрибнув у воду і, розлякуючи дрібних гризунів, підійшов до іржавих ґрат.
  
   Взявши її обома руками, він став трясти, але метал був холодний і міцний. Ці клітини робили на віки. Настала мабуть найлиховісніша тиша. Її порушували лише звуки крапель, що падали зі стелі, та тихий тріск двох смолоскипів, що висять у сходів, що вели на волю. Як і раніше, хотілося жити, хоч вий. Він був готовий зробити все, що завгодно, але тільки вибратися з цього ув'язнення.
  
   - Ех, важко на світі без гранати...
  
   - І не говори, - відповів Куллер, - Я в одному фільмі бачив, як мужик зламаною виделкою замки відчиняв.
  
   - Вірю, - підтримав Лернор, - Але навіть у нас зараз немає.
  
   - Ти чув?
  
   - Що? - схвилювався сусід.
  
   - Здається, сюди хтось іде, - хлопець ясно чув стукіт каблуків сходами. Він ставав все гучнішим і гучнішим, поки в підземеллі не здалося...
  
   - Оба-на, - з придихом вигукнув Куллер, - А ми думали...
  
   - Привіт, Лерн, - привітала Джуліана, - Вибач, що затрималася. Довелося вирішувати деякі питання.
  
   - Цікаво, які? - підозріло глянув на неї Лернор, коли вона крутила ключем у замку його клітини. - З тебе тепер банка варення та гаряча ванна з масажем як мінімум.
  
   - Ага зараз. Може, хочеш ще годинку тут посидіти? - усміхнулася вона, але цього разу в її усмішці, як і в очах, не було нічого веселого.
  
   - Думаю, ми зможемо зійтися на варення... - відразу пішов на другий її друг, - З ким же ти ці невідомі питання вирішувала? Як ти взагалі звільнилася? У нас на пару з Куллером, готовий посперечатися, до тебе не менше запитань...
  
   - Буде цікавіше, якщо він тобі сам все розповість, - у погляді Джуліани майнула гіркоту спогадів, - Хоча мені від цих моментів минулого жодних приємних емоцій...
  
   - Ти це про кого? - не зрозумів її Лернор.
  
   - Зая, можеш більше поки що запитань не ставити? - Дівчина насилу відкрила грати, - Гаразд? По-людськи прошу...
  
   Хлопець насилу впорався з собою, щільно закриваючи рота.
  
   Він примудрився приструнити свою цікавість, навіть, незважаючи на всі ті неясності, що переповнюють його голову. Хлопець поспішив узяти з її рук ключі та особисто почав звільняти свого товариша. Той від нетерпіння шльопав по воді, переступаючи з ноги на ногу.
  
   - Лерн, е-має, поспішай. Мені цей зоопарк не менше твого набрид.
  
   - Ну і куди ти поспішаєш?
  
   - Не при дамах буде сказано, - різко вискочив з камери Куллер і першим помчав вгору сходами.
  
   Джуліана мовчки прийняла ключі й поклала їх у кишеню. Потім взяла свого друга під руку та повела до виходу на поверхню.
  
   Немов закохана пара, що прогулюється в такому "романтичному" місці, розганяючи ногами водорості, вони підійшли до сходів. Подібної поведінки від своєї подруги Лернор ніяк не очікував, але й не став дивуватися, ставлячи зайві запитання. Вже трохи дізнавшись про дівчину, він просто відчував, що пояснення всьому напевно криється десь поруч.
  
   Опинившись на вулиці, Лернор відразу пожалкував про промоклі ноги. Температура впала ще нижче, а повітря наповнювало його легені з відчутним болем.
  
   Він озирнувся.
  
   Розглянувши потужні, але невисокі стіни, хлопець захопився вивченням організованих на них укріплень з мішків з піднятим поверх колючим дротом. Тільки зараз до нього дійшло що, потрапивши в полон і так просто залишивши висновок, він відбувся лише легким переляком. Кількість кулеметів, укріплена через кожних десять метрів, дохідливо давала зрозуміти про безрезультатність будь-якої спроби самостійної втечі.
  
   Мороз, здавалося, забирався вже під шкіру. Голова кружляла і боліла у скронях.
  
   Дівчина продовжувала вести його у напрямку до землянки, що надійно охороняється укутаними в довгі кожухи людьми досить похмурого вигляду. Вони напружено про щось розмовляли і курили, зрідка відпльовуючись і поглядаючи в бік закоханої пари, що наближається.
  
   Куллер, безуспішно намагаючись застебнути замерзлу ширинку, при цьому, широко розставляючи ноги, смішно скакав за ними по скрипучому снігу.
  
   - Почекай би мене!
  
   - Поспішай, - відгукнувся Лернор, - Джулі веде відкривати мені черговий великий секрет.
  
   - Хто ж ці блискавки вигадав? - Куллер продовжував поратися з неслухняним замком, - Раніше були гудзики, як гудзики, а тепер навіть на формі ширинка з цим безглуздим механізмом.
  
   - Гудзиком точно неможливо нічого прищемити, - захихотів його друг.
  
   - Типун тобі на язик!
  
   - Вони зі мною, - заспокоїла дівчина, що метушилася. І тут же відвела вільною рукою стовбур гвинтівки, що виник перед носом Лернора.
  
   Минувши слабоосвітлену денним світлом низку брудних сходинок, вони опинилися в невеликому приміщенні. Сірі цегляні стіни були обвішані пожовклими від старості картами різноманітної місцевості. Вони як шпалери, у багатьох місцях були вкриті вологою, але в цілому створювали відчуття занедбаного кабінету географії.
  
   Посеред кімнати височіла споруда, що нагадує стіл із дерев'яних ящиків замість ніжок. На самому верху була міцно укріплена велика дошка зі світлого дерева. Вона здавалася товстою від того і важкою, а може бути важкою через те, що товщина була такою великою.
  
   Одним кінцем конструкція упиралася в самий вхід до приміщення, іншим підпирала перекошений письмовий стіл. Утворивши в цій комбінації нехитрого інтер'єру "т-подібну" форму, дошка ділила похмуру кімнату навпіл.
  
   Товста ковдра, покрита дрібними дірочками з пір'ям, що стирчала з них, була відкинута. Не дивлячись на цю імпровізацію з дверима, що наздоганяється вогнем, що палахкотить у бочках, тепле повітря не покидало приміщення. По одному такому псевдо обігрівачу Лернор нарахував у кожному з чотирьох кутів.
  
   На потертому столі валялася купа паперів і, недбало кинута на стопку, одна з модифікацій відомого автомата.
  
   Занурившись у читання, на відкинутому і скрипілому від натуги стільці, гойдався гладко виголений юнак.
  
   Всім своїм виглядом приховуючи інтерес до гостей. Укутаний у теплу шкіряну куртку з хутром, що обрамляє комір, він напевно єдиний у приміщенні не боявся холоду.
  
   Ще не звикнувши до сутінку нової обстановки, Лернор моргав очима, намагався зрозуміти, що такого знайомого він побачив у цій людині.
  
   Звичайний цивільний, якби не перекинутий через плече поверх куртки ремінь портупеї і відстовбурчені кишені з запалами гранат.
  
   Все несподівано стало на свої місця, коли він незнайомець глянув йому прямо в очі. Зрозумілим ставало й те, чому Джуліана досі міцно тримала його під руку.
  
   - Привіт, Ернесте! - намагаючись не дивуватися, привітав Лернор. Перед ним сидів колишній залицяльник Джуліани, - Не думав зустріти тебе в такій екстравагантній обстановці і за незвичайних обставин.
  
   - Привіт, Лерне. Кого-кого, але я чекав тебе зустріти тут не більше твого, - Господар встав з-за столу і пішов до них на зустріч.
  
   - Дивлюся, за моєї відсутності ти часу даремно не втрачав, - Ерні, якимось недобрим і сумним поглядом окинув Джуліану, - Хоча... Думаю, що в усьому як завжди замішана жінка...
  
   - Якоюсь мірою..., - глянув на дівчину Лернор.
  
   - Сідайте, - жестом гостинного господаря Ерні запропонував друзям зайняти місце за столом, - Я розпорядився. Зараз принесуть щось випити. Погодка у ці дні не балує, та й запаси закінчуються. Тож на екзотичні страви не розраховувайте...
  
   - Дякую, звичайно, - подякував хлопець, сідаючи ближче до вогню. Коли Джуліана, мов маленька дівчинка, не на крок не відходила від нього і не відпускала його руки.
  
   Представившись і обмінявшись рукостисканням, Куллер тихо поспішив зайняти своє місце за столом.
  
   Він поспішав якнайшвидше приховати вигляд своєї розстебнутої ширинки.
  
   - Якщо чесно, я не докладу, як ти міг опинитися в такому дивному місці, - почав Лернор, коли один з похмурих бійців у ролі офіціанта, розставив склянки і налив міцний напій гостям. .. я бачу тебе в цьому бандитському оточенні...
  
   - Нічого "раптом" не буває. Все має своє логічне пояснення, - гірко посміхнувся Ерні, дивлячись на дівчину, - Адже тобі теж, як успішному бізнесменові в цій глушині погано робити нічого. А ти ще вмудряєшся стати полоненим під час нападу на корпоративну колону.
  
   - Так. З того часу, коли я процвітав у бізнесі, багато води вибігло. Мої ділові досягнення залишилися далеко в минулому...
  
   - Якщо так, то думаю, тобі буде простіше простого провести паралель і в моїй долі.
  
   - Можливо. Не сперечаюсь. Життя часом така непередбачувана штука, - погодився Лернор, - Але якщо ми вже так несподівано зустрілися і, як розумію, ти тут головний, то проясни, будь ласка, ситуацію. Яким є наш теперішній статус? Ми все ще твої бранці чи вже гості?
  
   - Якщо вірити тому, про що до нашої зустрічі повідала мені Джулії... Швидше за все, поки гості, - Ернест підняв келих.
  
   - Тоді за зустріч! - Запропонував тост Куллер, намагаючись якнайшвидше розрядити атмосферу. Після чого найшвидше проковтнув налитий спирт. Смачно крякнувши, він почав оглядати стіл у пошуках закуски.
  
   Здивований такою спритністю, Ерні послужливо посунув йому тарілочку з чорним хлібом.
  
   - За зустріч, так за зустріч, - задумливо вимовив він і по черзі чокнувся з Лернором, потім з Джуліаною, - А її справді могло і не станеться.
  
   Хазяїн усміхнувся і поставив порожню склянку на стіл.
  
   - Я вас мало не збив на тій дорозі в Сілаярві. Не міг не впізнати машину колишньої пасії. Тим більше упустити можливість помститися...
  
   Лернор здивовано підняв брову, краєм ока помічаючи, як Куллер квапливо наливає всім, починаючи з хазяїна.
  
   Треба було віддати належне другу в його стараннях, якнайшвидше напоїти і остаточно вибитий натягнутість з розмови.
  
   - Невже через ревнощі? - здивувався хлопець.
  
   - Ні, не через неї, - в розмову втрутилася дівчина, - За те, що я розкрила його як агента Пітерської розвідки і здала Центру, звідки йому дивом вдалося втекти і покинути місто. Він був у моїй розробці близько восьми років, а потім і паралельно з тобою, Лерне. А ім'я його справжнє Гобрах, а не Ернест.
  
   - Погано працюєте, агенте. І у ваших іграх, почуття завжди були відсутні, - сердито і засмучено подивився на неї колишній коханець з неволі, - Як шкода, що за стільки років, ти так і не змогла дізнатися мене краще. Адже Гобрах - це не ім'я, це просто позивний, а звуть мене Олександром. Хоча яке це зараз має значення?
  
   - Цікава справа, виходить, - здивувався Лернор, - Все життя жив, спілкувався і не підозрював, що з усіх боків оточений спецслужбами. При цьому мало не встиг обзавестися гіллястими рогами.
  
   - З приводу, рогів ти маєш рацію. Хоч у мене. За вісім то років вони значно важкіші і красивіші, - з сумом покрутив свою грановану склянку Олександр, - Що стосується розвідок. Смішна ти людина, Лерне. Адже вони повинні працювати так, щоб ти їх не бачив.
  
   - Скільки мотузочку не витися, все одно кінець буде... - задумався хлопець, повторюючи улюблену приказку і відчуваючи як алкоголь, починає розганяти застиглу від холоду кров по організму. - У результаті ти все одно нас збив.
  
   - Раз на раз не доводиться, - розвів руками Ернест, - Якщо мені не пощастило, інший вам.
  
   - І що тепер? - Лернор подивився на рідину, що швидко зникала в пляшці. Куллер, нехтуючи компанією та всілякими пристойностями, заправлявся нею вчетверте.
  
   - А тепер все залежить від того, як ми з тобою домовимось, - озвався Олександр.
  
   - Домовимося про що? - хлопець помутнілим поглядом глянув на Джуліану. Та трохи помітно кивнула, але продовжила мовчати.
  
   - Твоя люба... - в голосі Сашка відчувався сарказм, що перебивається деякою часткою звичайної чоловічої заздрощі, - ...досить багато і образно описувала мені, про перспективи, що відкриваються. Якщо вірити їй... Хоч якби вона була тут одна, я б не повірив не єдиному її слову. ...То за технологіями, що знаходяться в твоєму розпорядженні, приховано велике майбутнє і могутність.
  
   - Емм... вони не зовсім у моєму..., - з сумнівом почав Лернор.
  
   - Я знаю, - обірвав його Олександр, - Але з відомої лише їй причини сама по собі Джуліана відмовляється зі мною співпрацювати. А прогаяти несподівано перспективну альтернативу моєму нинішньому існуванню, було б безглуздо
  
   - А якби ви домовилися? Що шльопнув би мене?
  
   - Дурень ти, Лернор. На біса мені твоя смерть здалася? Відпустив би гуляти. У тебе і так ворогів більше, ніж у мене, - махнув на нього рукою Олександр, - Тому співпраця нам вигідна обом і, гадаю, ми обов'язково домовимося.
  
   - А якщо немає? - зовсім не реагуючи на щипки своєї подруги, не вгавав п'яний хлопець.
  
   - Зважай на мій перший невдалий замах і... додумай сам, - розумно запропонував йому співрозмовник.
  
   Лернор замислився, але міцний напій не давав логічно зв'язувати думки. Нарешті, коли усвідомлення прийшло до нього, він одразу відчув себе повним ідіотом.
  
   - Добре, і яку перспективну альтернативу ти побачив? - Задав він, як здалося самому, досить цікаве питання.
  
   Олександр зітхнув. З висоти багаторічного досвіду, спирт діяв на його міцний організм куди повільніше, ніж на свідомість вкотре сп'янілого Лернор, якому навіть Куллер більше не наважився наливати.
  
   - З загибеллю Пітера, мені не було куди податися. Я продовжував працювати на себе, поки у Джуліани не з'явився ти чи ще хтось. Їй і довелося скидати такі неперспективні розробки, як я...
  
   - Тільки не треба прибіднятися... окей? - Перебила його дівчина, щільно стискаючи губи.
  
   Колишня технологія ніяк не відреагувала на зауваження.
  
   - Втікши з міста, я зрозумів, що повернутися мені нікуди. У Москві я нуль без палички. До китайських діставатися безглуздо. От і довелося промишляти бандитизмом на дорогах. Добре зв'язку були. Та й багато пітерців після катастрофи в мегаполісі в ліси пішли. Сам подумай, що на нас тут чекає?
  
   Після хвилинної паузи та знизу плечима, господар застілля сам відповів на своє запитання.
  
   - Правильно. Нічого. А далека, але реальна перспектива вибратися з цієї ями - це шанс для всіх моїх людей стати на ноги.
  
   - До речі, а де ми? - несподівано стрепенувся Куллер, сумним поглядом відзначаючи невеликий залишок алкоголю в пляшці.
  
   - Кронштадт. Найпівнічніша його частина. Неприступна під час відлиги й закута в кригу як зараз, - струснувши головою, на мить відволікся від основної думки Олександр, але потім знову повернувся до теми.
  
   - Думаю, Лерне, тобі не треба пояснювати всі вигоди, які ти отримаєш у вигляді грошей та вірних багнетів під рукою. На додачу, ти на своїй шкурі випробував, на що вони здатні. Колону, між іншим, у пух і порох розбили...
  
   - Еее... - зам'явся Лернор, несподівано згадуючи про головну коштовність, кинуту ним на дорозі. - А що сталося з фургоном?
  
   - Тим, що військовим належить?
  
   - Угу, він самий, - підтвердила Джуліана, згадуючи, що сама не встигла згадати про нього під час перших переговорів.
  
   - Повністю нічого. Хлопці відтягли його у безпечне місце. Наразі намагаються розібратися, що до чого.
  
   - Ви всередині нікого не виявили? - обґрунтовано захвилювався хлопець. Йому не дуже хотілося, щоб веселий хлопець на ім'я Фенікс вислизнув з його рук, як риба.
  
   - Зачекайте... - Олександр підвівся і відійшов до виходу, - Джусе! Підійди сюди!
  
   На сходах почулися кроки, але боєць не захотів увійти. Вони стали насторожено шепотітися прямо на сходах.
  
   Сп'янілий Лернор почував себе набагато краще. Вогонь за спиною разом зі спиртом приємно грів його тіло зсередини.
  
   Він не тільки відігрівся, але й перестав відчувати біль, що турбував його. Більше того, як завжди бувало з ним під впливом алкоголю, несподівано прокинулася пристрасть до найближчої жінки. Він швидко, але ніяково нахилився до Джуліани і дзвінко поцілував її у вухо.
  
   - Мила, дякую тобі, що ти мене не покинула вкотре.
  
   Дівчина, потерла долонею дзвінке від поцілунку місце, і з обуренням подивилася на свого друга. Але, побачивши його п'яну посмішку, розслабилася і швидко поцілувала в ніс, кусаючи зубами на помсту. Лернор відчув біль не відразу, тому ойкнув досить пізно, ніж вона, цього чекала, не розтискаючи захоплення. В цей момент до столу повернувся Олександр.
  
   - Нікого всередині не було, - повідомив він невтішну новину, - Навколо купа трупів, але всередині нікого... А що сталося?
  
   - Так, так, - настрій Лернора, незважаючи на недавні веселощі, різко погіршився.
  
   Він потирав укушений кінчик носа.
  
   - Боюся, що незабаром до вас можуть завітати гості. Якщо звичайно Фенікс дійсно пощастило бігти і дістатися до когось.
  
   - Хто взагалі цей Фенікс?
  
   - Так, Агент розвідки з Москви.
  
   - Опаньки, - злякавшись, Олександр різко сів за стіл, голосно шльопаючи долонею по поверхні дошки, - Як же це вас попало?
  
   - Ай, - махнув рукою Куллер, - Довга історія. Ви домовляйтеся швидше, якщо існує можливість вторгнення. Потім у вас точно часу не буде.
  
   - Розумна думка, - зауважив Лернор, що через силу намагався протверезити, - Не дивлячись на дуже сильне зілля, Ерні, я все-таки вловив твою суть.
  
   - Сподіваюся...
  
   - І тепер хотів би дізнатися найголовніше. Яке місце у нашій спільній пригоді ти хочеш виділити особисто для себе? Адже якщо щось доведеться ділитися з тобою, хочеться заздалегідь знати, з чим залишимося ми самі.
  
   - Я хочу половину у всьому, - чітко відповів колишній розвідник, - Іншими словами, п'ятдесят на п'ятдесят. Твої здібності, безперечний талант опинитися в потрібному місці і в потрібний час, плюс секрети, що зберігаються Джуліаною - проти моїх людей, накопиченого бойового досвіду, зв'язків і точок збуту - всього, що необхідно початківця видобувної компанії. У тебе є майбутнє у мене сьогодення. Основа так би мовити. Тому вважаю своє побажання обґрунтованим та справедливим.
  
   - Як я розумію, можливості поторгуватись, у мене немає? - серйозно поцікавився Лернор, насилу згадуючи навички ділового переговорника.
  
   - На даний момент не думаю, що у твоєму становищі, ти можеш щось пропонувати або вимагати, - посміхнувся Олександр.
  
   - Ти це маєш на увазі? - хлопець підняв на рівень очей грановану склянку.
  
   - Ні, - засміявся бандит, - Я маю на увазі твій нинішній діловий потенціал.
  
   - Як щодо відношення п'ятдесят один до сорока дев'яти на нашу користь? - хитро примруживши очі, не здавався Лернор.
  
   - Знущаєшся?
  
   - Ні крапельки, - наполягав на своєму хлопець, інтуїтивно відчуваючи, що може психологічно зламати співрозмовника.
  
   Куллер і Джуліана напружено завмерли напередодні розв'язки. Вони на дивина спокійно, чекали на вирішення своєї долі. Наче їм усе було давно відомо. Чи задумано?
  
   Олександр не на жарт напружився.
  
   Він намагався зрозуміти, який прихований сенс мала таку дивну пропозицію колишнього бізнесмена. Весь торг нагадував йому ніщо інше, як поділ шкіри ще не вбитого ведмедя. Бажання урвати зайвий сантиметр, у момент, коли навіть не було зроблено жодного пострілу. А якщо враховувати той факт, що уявна гвинтівка знаходилася в його руках, ця спроба виглядала не лише нахабною, а й дурною. У той же час він нутром відчував якусь каверзу.
  
   Так. Нехай зброю, спрямовану у бік видобутку в його руках, але заряд, так необхідний для пострілу, все ще не був заряджений. А патроном необхідного калібру в даний момент, мав саме Лернор, що сидів навпроти - простий, але в той же час недурний хлопець.
  
   Ризик був невеликий. Хлопець, при певному тиску, у будь-якому разі вимушений погодиться на його умови. Але існувала небезпека. Ніхто не міг гарантувати Олександру, що невдоволена умовами угоди трійця не почне вести свою гру за його спиною. У цьому варіанті розвитку подій він був більш ніж упевнений. Не загоєна рана, підло залишена йому Джуліаною в серці і душі ще кровоточила.
  
   А що власне вирішить цей один відсоток у їхній неформальній домовленості? Для нього самого, зовсім нічого не зміниться. Він завжди зможе отримати нестачу силою. Адже навіть коли у уявної гвинтівки не залишиться зарядів, нікуди не смикнеться вірний йому приклад (люди), завжди готовий для ефективного удару здатного привести партнера, що зарвався, до тями.
  
   У той же час цей мізерний відсоток затьмарить свідомість хлопця і на якийсь час Лернор стане його найкращим прикриттям та запобіжником від підступів фатальної жінки.
  
   - Я згоден, - твердо підтвердив свій намір укласти угоду на умовах майбутнього компаньйона Ерні - Гобрах - Олександр.
  
   - Що ж... - Лернор не знаходив слів, - Я радий мати справу з розсудливою діловою людиною.
  
   - Ну ось, - полегшено видихнув Куллер, - Тепер зможемо самі під цілу колону замаскуватися. Перехоплювати нікого не доведеться.
  
   - Дрібно плаваєш, Куле, - повернулася до нього дівчина, - Щойно вирішилася доля майбутньої корпорації. Маєш рацію тільки в одному - перехоплювати когось дійсно більше немає потреби.
  
   - Тоді за це треба випити! - протрубив колишній Московський прикордонник, - Гарсон! Внесіть нову пляшку та закуски більше! Більше!
  
   Гобрах якось дивно подивився на самого п'яного товариша з усієї "трійці", що у нього гостилася.
  
   Прицмокнув.
  
   Не приховуючи підозрілості, заграюче підморгнув Джуліане і покликав одного з бійців. Той ніби знаючи, що забажають гості, вже стояв на порозі з буханцем хліба та ще однією пляшкою самогону у формі великої лампочки. Хоча, мабуть, у сьогоднішньому мізерному меню бандитів просто нічого і не було.
  
   Радісний Куллер одразу ж налетів на сулію і почав наповнювати склянки.
  
   Дівчина скромно відламала і стала гризти окраєць хліба, а Лернор продовжив обмінюватися з новим партнером насторожено вивчаючими поглядами.
  
   Нічого незвичайного чи злого у них, звичайно ж, не було. Просто кожен з чоловіків, які сиділи один навпроти одного, вважав своїм обов'язком спробувати зрозуміти, що ж все-таки знайшла в його опоненті Джуліана. Або може бути ця хитра жінка, без жодної зайвої симпатії просто холоднокровно використовувала їх у недалекому минулому. Раптом вона навіть зараз продовжує крутити своє збочене динамо?
  
   - Патрон! - покликали зі сходів, - У нас ситуація, яка вимагає вашої уваги.
  
   - Я зараз, - наче вибачаючись, Олександр поспішно покинув стіл і зник у проході.
  
   Друзі швидко переглянулись.
  
   - Ну і на біса тобі здався цей п'ятдесят один відсоток? - поцікавився Куллер, ледве піднімаючи повіки косих і каламутних очей. Ясність мислення ще не покинула його, але він уже цілком був близький до цього.
  
   - Нам не вперше... - тихо сказав Лернор, не збираючись щось пояснювати. Гарячий напій більше в нього не ліз, тому він пересунув свою склянку другові.
  
   - Все він правильно зробив, - Джуліана дала товаришу, що сидів поруч, легкий потиличник, від чого той похитнувся і став повільно наближатися носом до поверхні столу, - Юридично компанію все одно доведеться оформляти. Нехай зараз становище здається хитким, але хто знає, що буде в майбутньому, а контрольний пакет, він і в Африці - контрольний пакет.
  
   - Все рано в мене погане передчуття, - Куллер, припинив зближення зі столом і накрив посунуту склянку Лернора долонею, - Повірте на слово... Якщо між двома чоловіками замішана жінка - бути біді. Давно відома всім істина...
  
   - Кул, та заспокойся ти, - хлопець поспішив припинити можливу суперечку, утримуючи дівчину за руку і запобігаючи черговому потиличнику, - Людина припускає, бог має в своєму розпорядженні. Якщо склалося все так, то значить, так воно й мало бути...
  
   Джуліана невдоволено подивилася йому прямо в очі. Алкоголь подіяв і на неї, змушуючи косити на одне око.
  
   "Цікаво про що ти зараз думаєш, люба?" - запитав хлопець, - "Хоч убий, не можу позбутися думки, що твоя біла ручка тут не останню роль грає. Хоча ти цього і не заперечувала ніколи..."
  
   Десь далеко на вулиці пролунав різкий свистячий звук повітря, що рветься.
  
   Стіл трохи хитнуло. Заскрипіли ящики, що тримали дошку. Зі стелі невеликим струмком посипався земляний пил.
  
   Куллер тут же стрепенувся і став швидко протирати очі.
  
   - Що це було? - схвильовано спитала дівчина, миттєво забувши про своє невдоволення.
  
   - Здається, щось десь вибухнуло, - задумливо глянув над собою Лернор.
  
   - Зая, тільки не намагайся зараз з-за столу вставати, - попередила дівчина, - Ноги триматимуть тебе, точно не будуть.
  
   Хлопець підвівся і похитнувся. Світ навколо пішов кругом, ніби він стояв на кулі, що крутиться. Вхопившись за край дошки, він обережно повернувся на своє місце.
  
   - Так, справи... застрягли.
  
   Злегка похитуючись, до приміщення, нарешті, повернувся Олександр. Обличчя його було похмурим і задумливим. Такий його вигляд не віщував друзям нічого доброго.
  
   - До нас гості завітали.
  
   - Невже сама військова розвідка Москви? І так оперативно! - щиро здивувався Куллер, гризучи хліб.
  
   - Ні. Це не військові, - відмахнувся Олександр і якось відчайдушно повернувся до столу. Його думки, як і раніше, гасали десь далеко, - Розвідувальний вертоліт "Нашої" корпорації якимось чином з легкістю на нас вийшов. Підозрительно якось вони нас із повітря засікли. Район Пітера давно вважається проклятою та мертвою зоною. На вас випадково жучків немає?
  
   Згадавши про жучків, Лернор зібрався ляпнути щось непристойне, але, набравши повітря, встиг стриматися.
  
   - Щось підказує мені, що вони просто знали, де вас шукати, - видав він іншу фразу. Здається мені, що він живий і якимось чином потрапив до них у руки.
  
   - Як би там не було, - важко зітхнув Олександр, - Нічим добрим нам це не світить. Я "Нашкам" вже три колони спалив. Тому візьмуться зараз за нас капітально.
  
   - То чого ми все ще сидимо тут? - не зрозумів Лернор.
  
   - Спостерігачі доповіли, що за дальньою береговою лінією, нас уже взяли в щільне кільце. Навіть із боку моря десант на лід викинули. Без великих втрат піти не вдасться...
  
   - Як я зрозуміла, залишається тільки тверезіти і чекати їх атаки, - підвела підсумок Джуліана.
  
   - Так, - кивнув Олександр і нервово закурив, - Відбиватимемося. Острів добре укріплений з усіх боків. Покладемо їх сотню іншу, може відвалять, якщо, звичайно, ваш Фенікс тут не замішаний. А там буде видно...
  
   - А ми що цим часом будемо... кхе... - закашлявся димом Лернор, не встигнувши закінчити питання.
  
   - Спустимося в бункер - там вирішимо.
  
   - РОЗДІЛ ДЕСЯТИЙ :: ОСТАННІЙ БЛЕФ -
  
  
  
   Лернору, як і всім його друзям, буквально в останню хвилину пощастило досягти обіцяного Олександром бункера.
  
   Артилерійська підготовка почалася несподівано і в небесах засвистіли перші снаряди.
  
   Першими ж попаданнями противник перетворив акуратно складений з бруківки дворик у переоране поле випаленої землі та обвугленого каменю.
  
   Але й цього йому виявилося мало...
  
   Снаряди стрімко падали знову і знову, змішуючи білий покрив острова з ґрунтом, що високо піднімається до небес. Змерзла земля дрібною крихтою злітала у вись і тут же падала назад, розбиваючись об лід, що плаче від вогню.
  
   Вузькі амбразури вкопаних у землю довготривалих укріплень бандитів засипало так, що укритим у них бійцям, доводилося всіма підручними засобами розчищати завали, що виникають. Ніхто не хотів виявитися живцем похованим ще до початку основної сутички.
  
   Чорні, наповнені вогнем і димом вирви, в мить покрили всю територію острова. Вони продовжували зненацька з'являтися то тут, то там, підкоряючись бажанню невидимого навідника.
  
   З неймовірною швидкістю і хаотичністю, що падає з небес полум'я, наче дощ змивало загороджувальні перешкоди, розчищаючи майбутній прохід бравим піхотинцям корпорації.
  
   Окопавшись у снігу, її солдати тільки чекали сигналу до наступу.
  
   Кожен гучний розрив, прийнятого з небес металу, лункою луною лунав у довгому проході, що веде в бункер.
  
   Підземне приміщення, що зустріло друзів сухим запахом пилу й миліних фекалій, що тліли, виявилося нічим іншим, як звичайним складом здобутих трофеїв.
  
   Покладені вздовж стінок коробки зі зброєю та продовольством, своїми безладними рядами створювали враження зруйнованого підземного лабіринту.
  
   Розглядаючи бардак вже майже тверезими очима, Лернор, як і очікував, виявив на добрій чверті добра знайому червону зірку - фірмову емблему "Нашої" корпорації.
  
   Олександр провів своїх гостей у найдальшу частину складу. Там у певній подобі порядку з ящиків був споруджений стіл, а над ним самотньо горіла єдина гасова лампа, що звисала з низької стелі. Фірмові замальовки на трофеях у цій частині складу траплялися зовсім різні і здебільшого нікому не відомі.
  
   - ХА! - голосно й несподівано вигукнув Куллер, що замикав ходу.
  
   Похитуючись, він хапався майже за кожну скриньку.
  
   - Що таке?! - підстрибнув від несподіванки Лернор.
  
   - Уф... Від твоїх витівок Кул у мить посивіти можна!
  
   У момент, коли хлопець насторожено прислухався до тих, що вщухали зовні розриви, що за спиною пролунав несподіваний вигук, злякав його не менше самого прямого попадання снаряда в бункер.
  
   - Готовий посперечатися, що, якщо уважно вивчити логотипи на цих ящиках, то можна встановити хронологію активності тієї чи іншої корпорації в цьому регіоні, - гордо заявив знаний толк у маркуванні вантажів колишній прикордонник, - І відповідно успішні періоди в набігах банди...
  
   - Ось, блін! - скептично хмикнув Лернор, водночас сам уважніше придивляючись до ящиків. - Наступного разу... Будь ласка. Як зберешся кричати - попереди. А то, як би потім комусь із корпорації не довелося встановлювати хронологію смерті кожного з нас від переляку.
  
   Голосно засміявшись, Куллер заглушив звук близького розриву снаряда. Хоча ще можна було очікувати від п'яного.
  
   - Ну і чим же це місце, краще за те? - з іронією в голосі запитала Джуліана, на око оцінюючи товщину стін, що оточували їх.
  
   - Якщо ми домовилися про партнерство, то я хочу вам дещо показати. Так би мовити, похвалитися...
  
   Олександр квапливо почав розкривати один із найближчих до нього контейнерів.
  
   - По суті, за допомогою цієї штуки я керую будь-яким боєм своїх хлопців, не сходячи з цього місця.
  
   - Ну, ну, - щиро зацікавився Лернор, і, відсунувши дівчину, заглянув партнерові через плече.
  
   Скрипнула засувка і металеві двері від'їхали убік. Поглядам з'явився, розділений сіткою квадратів великий чорний стіл, розміром і формами нагадує більярдний. Якби не маленька металева пірамідка, що височіє в самому центрі, Лернор подумав би, що їм зараз запропонують зіграти партію.
  
   Олександр натиснув кілька кнопок і механізм "ожив", загравши вогнями.
  
   Над пірамідою засвітилася проекція з російськомовним меню, що пропонує обрати регіон на карті північної півкулі. Ватажок дістав з капюшона своєї куртки, зручно заховані там навушники з вбудованим мікрофоном, і одягнув на голову.
  
   - Раз, раз, раз. Як чути? Прийом...
  
   Лернор глянув на Джуліану, ніби чекаючи подальших пояснень. Та лише непевно знизала плечима, мигцем кидаючи цікавий погляд на блукаючий серед ящиків Куллера.
  
   Той, виявляється, теж знайшов собі гідне заняття, намагаючись розкрити один із найближчих до нього ящиків з написом "Провіант без терміну придатності"
  
   - Так. Зв'язок поки що працює чудово, - накрив лівою рукою мікрофон Олександр і пальцем правою тицьнув у меню на проекції.
  
   У мить регіон, що розвернувся, виявився Скандинавією. Невелика корекція і ось він - неприродно подовжена Фінська затока та її Північний фарватер. Ще кілька маніпуляцій у повітрі та зображення багаторазово наблизилося, розростаючись у розмірах. Зрештою, перед друзями виникла чорно-біла деталізована картинка острова, що спалахує вибухами.
  
   - Клас! Це ж ми, - здогадався Лернор, дізнаючись про тривимірне зображення місцевості.
  
   - Це ще не все, - змовницьким тоном промовив Олександр і ніби опустив карту, що проектується, руками на стіл.
  
   Вона розтяглася, а грати квадратів засвітилися, розділяючи об'ємну проекцію острова на сектори, так само охоплюючи прилеглий крижаний покрив моря.
  
   Звідси було видно все. Кожну височину, кожне деревце, зміцнення та кожного готового до бою солдата.
  
   - Звідки це у тебе? - з цікавістю поцікавилася дівчина, - Це ж супутникове військове обладнання. Воно не могло бути в руках жодної з відомих мені корпорацій.
  
   - Правильно зауважила, МИЛА, - усміхнувся Олександр, вивчаючи розташування, готових до атаки загонів супротивника, - Це, так би мовити ще Пітерська спадщина, піднята з-під води. Просто треба було знати, де шукати.
  
   Він задоволено постукав себе по лобі, тоді як Лернор ревниво намагався перетравити сенс і інтонацію його останнього звернення до дівчини.
  
   - Але як же так? Після катастрофи, захід збивав усі супутники потопленого мегаполісу, - заперечила Джуліана, - Звідки ведеться трансляція?
  
   - А я ж всі ці роки знав, що в загибелі міста замішаний Центр! Щоправда, ти так і не дала мені докопатися до суті!
  
   - Стоп! До чого тут Центр? Ніхто, у тому числі Москва, взяти супутники під контроль так і не змогли! - підвищила тон дівчина, - А навколоземні орбіти і так забиті всяким мотлохом, тому і було прийнято взаємне рішення збивати всі супутники загиблого міста. Досить шукати без вини винних!
  
   - Фраза "потопленого" теж ні про що мені не може казати, так? - погрозливо впритул підійшов до неї Олександр.
  
   У пориві гніву він навіть забув прикрити рукою мікрофон.
  
   - Ерні, радист ти хренів, заспокойся, будь ласка, - з часткою гумору тихо встряв Лернор і впевненим рухом поклав партнерові руку поперек грудей.
  
   І справді в цих забавних навушниках, з мікрофоном, що стирчав перед носом, його новий компаньйон був схожий на радиста з минулого століття. Награно безневинний тон коштував хлопцю чималих внутрішніх зусиль. Адже він щойно придушив у собі вогник ревнощів, що бушував.
  
   - У будь-якому випадку, МОЯ МИЛА тут не до чого. Вона, як і я, більше не належимо тому світові...
  
   - Як і я, самому собі... - несподівано вставив, на якийсь час забутий Куллер. Він з цмокуванням облизував свої пальці один за одним, - ...коли їм цю прекрасну тушонку ...
  
   Лернор з цікавістю подивився на свого друга, що зручно розташувався серед ящиків. Той безтурботно підморгнув і продовжив поглинати вміст, підчіпуючи шматочки м'яса рукою прямо з банки.
  
   - А ще хтось скаржився на мізерні запаси...
  
   - Гаразд, проїхали, - відійшов у глиб відкритого контейнера Олександр.
  
   Ховаючи очі, він продовжив подальшу гру з проекцією меню над пірамідкою, розташованої прямо на місці проекції їхнього бункера.
  
   - Зовсім недавно ти питав, що вам робити, Лерне? - З образою в голосі, продовжив він через хвилину, - Так от приєднуйтесь до вашого друга і трапезуйте ... Мені треба готуватися до бою ...
  
   - Ходімо, Джулі, - Лернор ніжно обійняв дівчину за плечі, - Яка зараз різниця? Який супутник? І де він бовтається? Час уже позбудеться цих шпигунських звичок, особливо в розмовах з новими... - подумавши, хлопець додав, - ...хоча комусь і старими друзями...
  
   У відповідь він отримав злий погляд гарних очей дівчини. Вона зневажливо дивилася на нього з-під насуплених брів.
  
   Більше вона нічого не сказала і, недбало знявши його руку з плеча, пішла до Куллера, що голосно чавкає.
  
   Усвідомивши, що своїм висловом він знову перегнув ціпок, Лернор лише згодом скромно приєднався до загальної трапези.
  
   Так, мовчки, знищуючи недоторкані запаси тушонки і, спостерігаючи як Олександр чаклував над високотехнологічною картою місцевості, чиє зображення проектувалося прямо з невідомого супутника, вони просиділи ще більше півгодини.
  
   Гобрах, не тільки всіляко перемикав зображення, змінюючи ракурс і розмір збільшення, він безперервно коментував свої дії, віддаючи хаотичні накази то одній, то іншій невидимій групі бандитів. Не скупився новий партнер і лайки, коли солдати корпорації примудрялися вибити з укріплених позицій його людей.
  
   Лернор мовчав, жував і думав. Слухав і періодично поглядав на Джуліану. Вона, як йому здалося, так само аналізувала поведінку свого колишнього чоловіка, а може, як і раніше, гадала, звідки надходить сигнал на карту.
  
   Нарешті, не витримавши, Олександр зірвав із себе навушники і люто жбурнув їх у якусь точку на проекції карти. Як здалося хлопцеві, саме там знаходилися сили противника, що особливо дошкуляли його.
  
   - Усе! Вони мене дістали! Прут і прут, наче у нас тут маслом намазано!
  
   - Що? Невже все так погано? - подав голос Лернор, - Ти думав вони тобі ці три колони вибачать?
  
   - Може, ви тут винні? Не те слово! Зазнають величезних втрат і все одно пруть, підтягуючи нові резерви, - стукнув по краю столу Гобрах, - Ми вже дві вертушки їх збили і хоч би що... Ніби з принципу атакують. Хочеш, іди сам поглянь.
  
   Не розлучаючись з банкою, хлопець, неквапом наблизився, намагаючись з ходу розібратися в битві.
  
   Тепер він не тільки чув постріли і вибухи, що долинали зовні, але й бачив усе на власні очі.
  
   Озирнувшись на Джуліану, він захотів підкликати дівчину, але, помітивши її холодний байдужий погляд, з тяжким зітханням знову відвернувся до бою.
  
   Немов іграшкові солдатики в розрахованій на багато користувачів тактичній грі, по карті пересувалися фігурки людей. Вони стріляли одне в одного. Відступали та наступали. Загинули, вибухали, горіли, розпадалися на шматки і тягли поранених.
  
   - Ось ця група, дійшла до острова і затиснула нас з півдня, - став пояснювати причину своїх невдач Олександр, - Наші снайпери добре пошматували їм нерви, тому на подальше просування без підкріплення вони не наважуються. прихований маневр.
  
   - Ось ця, - він швидко перемістився вздовж карти, вказуючи на бойову машину піхоти, що горить, намагається контратакувати із заходу, але просування ускладнює передбачливо підірваний нами лід і небезпека чергових мінних перепон.
  
   - А ця? - спитав Лернор, показуючи на місце, де під туманом проекції красувалися зламані від удару навушники. Там він нарахував три гусеничні бронемашини і піхоту, що повзула за ними.
  
   - А ці наволочі наступають! Розділилися на північний та східний напрями і лізуть як таргани. Ми б їх зупинили, але у Джуса та його людей вже боєзапас закінчується. Поповнити жодних шансів. Для цього треба відступити до нас у центр. А артилерія корпорації зараз лише цю ділянку острова й обробляє. Свідомо не дають нікому висунутися. Виродки! ...Звідки, цікаво, вони мають стільки "гарматного м'яса"?
  
   - Спеціальна постанова адміністрації Москви, про легалізацію нелегалів, через службу в корпораціях, - згадав несподіване пояснення Лернор, злегка чухаючи потилицю, - Людей вони зараз не шкодуватимуть, бо їх у них у розпорядженні чи не одна п'ята населення мегаполісу.
  
   - Якщо ти так багато знаєш, може в тебе ще якісь світлі думки відвідали голову? - з надією у голосі глянув на партнера Олександр, - Організувати прорив нам зараз, у жодному разі, не вдасться. Тільки вночі можна щось куштувати. Ми хоч поки що тримаємося, але за такої інтенсивності та ослячої впертості їхнього наступу, сумніваюся, що ще годину протягнемо...
  
   Ідей не виникало. Лернор знову озирнувся, бажаючи знайти підтримку друзів.
  
   Негідник Куллер, зрадливо безтурботно спав, тихо сопучи носом і обіймаючи порожню банку з-під тушонки.
  
   У цей момент хлопець у чомусь навіть позаздрив його п'яному пофігізму.
  
   На обличчі Джуліани він нарешті помітив тінь розуміння. Така зміна виразу обличчя могла означати лише одне - образа пройшла і грозова хмара минула. Вона виглядала добріше і навіть трохи посміхалася, помічаючи його здивований погляд, розгублено зосереджений на сплячому Куллері.
  
   - Якщо так, - сказала дівчина, з неприхованою усмішкою, - Настав час починати переговори.
  
   - З ким?! - мало не кричачи, здивувався Олександр. Він уже не знав плакати чи сміятися такому недоречному жарту.
  
   Лернор поставивши свою напівпорожню банку під стіл, відреагував серйозніше. Переважно тому, що ніяк не міг дозволити собі проколотися з новими необережними фразами.
  
   Момент настільки несподіваної "відлиги" характеру Джуліани був досить рідкісним "погодним" явищем, тому будь-яке невдале висловлювання зараз могло в мить повернути весь її грозовий фронт.
  
   І карою були б уже не банальні грім та блискавка, а довгострокове ігнорування його персони. Що, за умов несподівано виниклої жорсткої чоловічої конкуренції, саме собою було найсуворішим покаранням.
  
   "От візьме вона зараз і передумає з ким їй спати, а з ким дружити. І... ха-ха... плакало тоді моє світове панування..."
  
   У слух же хлопець із дуже серйозним виглядом поставив обережне запитання.
  
   - Ти хочеш сказати, що варто запропонувати їм інформацію щодо "відносного безсмертя" в обмін на наші життя?
  
   - Може бути...
  
   - А якщо в їхніх руках уже перебуває Фенікс, що тоді?
  
   - А ти зв'яжися, - усміхнулася дівчина, бачачи його награну серйозність. Вона ніби читала всі його думки, - Ось усе й дізнаємось.
  
   Олександр глянув на них ніби на двох божевільних і оперативно підібрав навушники, простягаючи їх Лернору.
  
   Поки хлопець намагався розібратися, яка зі зламаних частин, куди прикладається, Гобрах нервово закурював. Не зумівши впоратися з тремтінням у руках, першу свою цигарку ватажок зламав між пальців, крихаючи дрібний лист тютюну прямо на проекцію.
  
   Тихо вилаявшись, він дістав другу.
  
   - Я виведу тебе на загальну хвилю, - вимовив він, нарешті, роблячи рятівний вдих нікотину. Його вільна рука нервово й швидко, але вже цілеспрямовано заскакала по клавішах меню на проекції. - На рахунок три вони тебе почнуть чути.
  
   - Раз. Два. Три...
  
   Лернор мовчав, замислено дихаючи у мікрофон.
  
   "Що говорити?" - майнуло в його голові.
  
   - Чотири, п'ять, шість. Прийом...
  
   Джуліана підняла руки до стелі і з легким видихом взялася за голову. Сміху стримати вона так і не змогла.
  
   Олександр, перебуваючи у надмірному нервовому збудженні, тупість хлопця сприйняв як належне.
  
   - Лерноре, це ти? Сукін син! - У навушниках почувся знайомий голос Дракона, - Недооцінив я тебе хлопець, ой як недооцінив!
  
   За швидкого біління кольору обличчя свого друга, Джуліана зрозуміла, що зв'язок не тільки налагоджений, але з перших слів відбувається щось неординарне.
  
   Дівчина швидко вихопила з рук другий зламаний навушник і приклала до вуха.
  
   - ...До чого ж ти, підла тварюка. Навіщо старовину Харма прикінчив? - продовжував тим часом Дракон.
  
   Хлопець ледве впорався з хвилюванням і мурашками, що пробігли по тілу. Він не очікував, що його співрозмовником виявиться саме Дракон.
  
   Остаточно придушивши всі емоції, викликані невидимою зустріччю, він проковтнув слину і взяв себе до рук, повністю ігноруючи питання Харма.
  
   - дракон. Емм... У мене до тебе ділова пропозиція...
  
   - Ха! Десь я вже це чув... Цікаво, яке ж цього разу? Чи не збираєшся ти здати другу частину інформації щодо "відносного безсмертя" в обмін на свою шкіру?
  
   - Щось у цьому роді я й хотів тобі запропонувати, - відповів Лернор, розуміючи за тоном співрозмовника, що пропозиція заочно з тріском провалилася.
  
   - Ні, друже. Ти давно запізнився із такими пропозиціями. Тепер мені потрібна тільки твоя голова з хребтом, що бовтається на ній, а так само на додачу ніжна шкіра з твоєї подружки, - Дракон як завжди смакував кожну деталь, яскраво висловлюючи свою нескінченну любов до людей.
  
   Уявивши собі такий барвистий опис, Лернор відчув, що його життя все ж таки вдалося. Нікому ще не хотілося зробити з ним таке.
  
   - Чуєш, Драконичу. Кинь ти свої садистські витівки. Ти що людською мовою говорити розучився?... Чого ти хочеш?
  
   Дракон кашлянув і помовчав секунди три, наче розмірковуючи.
  
   - Ми тут поки що колону рятували, перехопили твого колишнього друга. Фенікса. Думаю, хто він і звідки, тобі відомо не гірше, ніж мені.
  
   - Чорт... - шипаючи і дряпаючи нігтями покриття столу, вилаялася Джуліана.
  
   - Так ось, він мені багато казок розповів. До Москви, щоправда, просився завзято. Поспішав про твої досягнення в науці та техніці, начальству по всій формі доповісти. Сам розумієш, мені довелося трохи підрізати хлопцю його крильця... поки не сперся... Навіщо нам зайвий свідок, правда?
  
   - Хоч щось у своєму житті ти зробив правильно, - єхидно відповів Лернор, радіючи, що їм самим бруднятися не довелося.
  
   Здогадуючись про егоїстичні плани Дракона, він як ніхто інший не потребував підтвердження смерті агента військової розвідки Москви. Той справді забагато знав... Правда, не без його допомоги...
  
   - Хлопче, не заривайся! А то я й передумати можу. Мені нічого не варто за годину вас у порошок стерти! Людей, сам знаєш, мені не шкода...
  
   - Це не в твоїх інтересах...
  
   - Слухай сюди і бажано уважно, - різко перебив його Дракон, - ...знавець інтересів, едрити твою в гойдалку. Я готовий зберегти тобі життя, але за однієї умови. "Наша" корпорація, тобто я в її обличчі, отримую всю накопичену тобою інформацію відразу і без усяких там хитрощів з "по частинах". Зрозумів!?
  
   Лернор замислився, дивлячись на Джуліану, чекаючи від неї поради, думки або підтримки. На що дівчина лише повернула йому другий навушник.
  
   - Тепер вибирай сам, Лерне. Це твоє життя.
  
   Хлопець миттю розгубився.
  
   "От ті НА! Невже в самий архі вирішальний момент, коли я дійсно не знаю що робити, ця жінка згадує, що моє життя насправді належить мені? Як же це так, "мама"? До цього моменту я навіть не сумнівався , Що вона цілком і повністю зосереджена в твоїх чіпких кігтиках. Невже момент повного глухого кута і є той доленосний момент, в існуванні якого ти мене переконувала? Перекручене, проте, у тебе почуття гумору ..."
  
   "А може, ти просто втомилася брати на себе всю відповідальність? Чи сама не знаєш, як вчинити? Хоча... Швидше ні, щось у цей момент справді змінилося... Тільки ось що?"
  
   - Гей, хлопче, що ти змовк? Вже штани наклав? - Знущально покликав його Дракон.
  
   - Слухай, ти крилата луската, слизька, членистонога мерзенна тварюка, - зло звернувся до нього Лернор, намагаючись перерахувати майже всі переваги співрозмовника, - Мені треба подумати і точка!
  
   - Ти... шмаркач! - Дракон просто гарчав від люті, - На все про все даю тобі годину. І не секундою більше. Відбій!
  
   Знявши єдиний навушник, хлопець спробував повернутись до перерваної думки, але в голові щось ґрунтовно не контачило. Тепер потрібно було вирішувати інше питання і вирішувати його швидко.
  
   Він чудово розумів, що, здавши всю інформацію, просто покінчить життя самогубством. Одним махом, наче сокирою, посіче на дрібні шматочки не тільки свою долю, але при цьому і всіх оточуючих.
  
   Справді, навіщо Дракону зайві свідки його майбутньої несподіваної могутності?
  
   Ох, вже ці особини слабкої статі... По дрібницях так господині доль, а як що складніше, то одразу на мужиків усе звалюють.
  
   В цей момент Лернор, немов відчув на своїх плечах весь тягар відповідальності за всіх близьких йому друзів і навіть за тих людей, яких він ніколи не бачив. У той час, коли вони мерзли зараз у своїх окопах і зміцненнях, зовсім не підозрюючи про реальні причини раптового нападу корпорації. Не кажучи вже про справжні цінності, які доводилося захищати.
  
   У глухому глухому куті ситуації всього лише за годину необхідно було не тільки зуміти самому примудритися схопити штурвал корабля власної долі, що шалено обертається, а й вирішити майбутнє дорогих йому людей. Так, в принципі, і не тільки їх... Згадка, що раптово майнула, висвітлила його обличчя променистою усмішкою...
  
   "Невже не тільки їх? Ха!"
  
   "Геть усі поразницькі настрої! Ворогу не здається наш гордий Варяг!"
  
   Потрапивши в таку цікаву ситуацію, Лернор виявляється, удостоїв себе честі вибирати і за самого Мусьє Дракона!
  
   Той мабуть з величезним нетерпінням, зараз чекає на його доленосну відповідь.
  
   "Ще раз ХА!"
  
   Несподіване усвідомлення добряче підбадьорило і потішило хлопця. Як корисно іноді буває подивитись на речі під іншим кутом.
  
   "Безвихідних ситуацій не буває!"
  
   Тепер тільки він міг поставити корону на голову цього чудовиська, або цинічно втоптати її в бруд разом із кровожерним ящером.
  
   Не втрачаючи більше жодної секунди, хлопець природно вибрав останнє. Попереду на нього чекав, найбільший і за будь-якого результату, мабуть, останній блеф!
  
   - Джулі, люба, у тебе все ще при собі той чудо-браслет.
  
   - Який? - не зрозуміла дівчина.
  
   - Та той ... - Затнувся Ленрор, намагаючись пояснити, що він хотів, - За допомогою нього ти дистанційно керувала станцією?
  
   - Ну. Він зі мною, - Джуліана оголила зап'ястя, - І навіщо він тобі здався?
  
   - Ти не могла б зараз зв'язатися з комп'ютером нашого укриття? - обережно поцікавився хлопець, смикаючи в руках зламаний навушник.
  
   - На жаль, зая. Це неможливо, - розчаровано похитала головою дівчина, - Відстані не ті. Потужності не вистачить. Та й немає в ньому функції передачі даних, телемосту або ще чогось. Тож якщо ти задумав перекачувати інформацію через нього Дракону, то на такі екзотичні послуги мій браслетик не розрахований...
  
   - А фургон?
  
   - Теж немає...
  
   У голосі чулася гіркота розчарування. Начебто з моменту надання вибору вона не очікувала від свого друга, досить передбачуваного в їхній ситуації рішення - здатися.
  
   - Шкода, дуже шкода... - тихо промовив Лернор, задумливо стукаючи кісточками пальців по металі командно-тактичного столу. Про себе ж подумав, - "Ці цікаво надала ти мені шанс вирішувати долі самому, якби я справді міг дістатися бази даних без твоєї допомоги, Джулі?"
  
   - Щось я вас не зовсім розумію...
  
   Олександр раптом уп'явся поглядом у браслет дівчини і швидко покинув контейнер.
  
   Зробивши кілька впевнених кроків, він схопив її за руку.
  
   - Про що ви домовилися із цим вашим Драконом? Чи не її браслет вивів його прямо на нас?
  
   З тіні контейнера Лернор з цікавістю спостерігав, як Джуліана швидко висмикнулася з рук чоловіка, і ледве стримуючись від того, щоб заліпити налякану ляпас, накрила прикрасу рукавом.
  
   - Та який до біса браслет? - Вирішив обуритися хлопець, - Вони нашого Фенікса взяли! А домовилися ми про те, що в нас залишається одна година на всі роздуми.
  
   - Не дуже й багато часу, - посоромлений бандит загасив докурену цигарку в одній з порожніх банок, - То чого ж він тоді хотів?
  
   - Того ж, через що ти запропонував мені співпрацю. Тому волею долі тепер на карті і твоє життя партнер...
  
   Олександр хмикнув і замислився, розгублено ляскаючи себе по кишенях.
  
   Йому знову закортіло порції нікотину. Замість цигарки він раптом дістав запал гранати, і сам, здивувавшись знахідці, швидко сховав її назад.
  
   - І ти що? Чи справді вирішив здатися?
  
   - Та ні, - відмахнувся Лернор, - Є тут у мене одна задумка. Хотів у базі даних контакти спецслужб глянути, але вона не доступна.
  
   Джуліана полегшено зітхнула.
  
   - Слухай, Гобрах, а за допомогою цих твоїх "вух" можна зв'язатися із зовнішнім світом? Із мегаполісом, наприклад?
  
   - Ні. Це лише звичайна рація, призначена для локального використання.
  
   - А за допомогою цієї махини, - швидко перебив його Лернор і постукав по краю стола долонею, - Теж ніяк?
  
   - Теж ні... - відповів спантеличений Олександр, - Вона дуже обмежена у своїх функціях. Передає лише зображення, та й чорно-біле.
  
   - "Вуха" до неї я підключаю, щоб посилити радіо сигнал. Тут і підсилювач є... - захопився описом бандит, зазираючи під стіл. Потім, наче усвідомивши, що подальша розповідь нікого не цікавить, несподівано різко випросталась.
  
   - Може, ти просто до пуття скажеш мені, чого ти хочеш?
  
   - Мені треба зателефонувати... - нарешті видихнув Лернор, згадуючи, що ця фраза вже звучала на самому початку їхньої подорожі.
  
   - Так би одразу й сказав. Розвів млинець демагогію... Працює те, не працює це... У мене ж звичайний супутниковий телефон є!
  
   Бурчачи, Олександр підійшов до спорудженого з ящиків столу і, переступивши через Куллера, що похропує, дістав з темряви трубку.
  
   - Лови!
  
   Хлопець з легкістю підхопив апарат, що летить.
  
   - Правда врахуй, що в наш час можна з легкістю засікти будь-яке місце, звідки буде здійснено дзвінок.
  
   - Ха-ха. Я якраз на це й розраховую! - зрадів Лернор, розглядаючи маленькі циферки на клавіатурі, - Джулі ти не пам'ятаєш якийсь із номерів Центру, де б знали про "відносне безсмертя" "ловці душ" та інші деталі твоєї операції.
  
   - Подзвони до довідкової.
  
   - Знущаєшся? Я в секретній базі даних збирався шукати, а вона мені до служби допомоги дзвонити пропонує!
  
   - Ти що вирішив кавалерію телефоном викликати? Чи це таке нове нестандартне бажання ще більш збоченим способом звести рахунки з життям? - насторожено поцікавилася дівчина.
  
   - Не зовсім щоб ... Втім, якщо вийде, все дізнаєшся ...
  
   - Не сумніваюся... - хмикнула Джуліана, - Дзвони своєму анонімному бродячому другові!
  
   - Якби, напам'ять знав його номер, давно б уже так вчинив. На цей раз я його не переписав! - Лернор починав дратуватися, - То ти пам'ятаєш чи ні?!
  
   - Є один номерок, - знехотя почала дівчина, підозріло дивлячись другові в очі, - По ньому можна додзвонитися координатору. Він тебе з'єднає з будь-ким...
  
   - Говори швидше, часу й так мало.
  
   - Лерне, ти, що всім одразу здаватися вирішив? Сам же говорив про неможливість співпраці із заходом, - Джуліана підійшла до нього, і різко вихопивши телефон, сама набрала відомий лише їй номер.
  
   Лернор нагородив подругу таємничою усмішкою і вирвав з її рук телефон, щойно почулися перші гудки з'єднання.
  
   - Не тільки жінкам дано плести інтриги... Емм... Алло, я говорю з координатором таємної поліції Вільрілліна?
  
   - Звідки у вас цей номер? - пролунав у трубці сухий і грубий голос.
  
   - Яка вам різниця? - люб'язувати Лернор ні з ким не збирався, та й часом для душевних розмов не мав, -Головне слухайте і не перебивайте. З вами говорить людина, яка все ще жива всупереч старанням вашої агенції.
  
   - Ви що божевільний чи п'яний? Ми встановимо номер, і вас одразу заарештують!
  
   - За ради Бога! Хоч зараз починайте! - засміявся Лернор.
  
   Інтенсивною мімікою та жестикуляцією, він паралельно намагався пояснити приголомшеному Олександру, що все нормально і йде за наміченим планом.
  
   - Швидко з'єднайте мене з керівником однієї з останніх операцій із запобігання великому витоку інформації з бази даних мегаполісу.
  
   - Звідки у вас така інформація?
  
   - А звідки у мене ваш телефон? - зловтішно відповів питанням на запитання Лернор.
  
   Мовчання. Клацніть перемикання, або увімкнення запису та визначника. Потім у слухавці залунав уже інший, солодший і вкрадливіший голос.
  
   - Слухаю вас.
  
   - каже Лернор, живий та неушкоджений голова компанії "Віртуальна безпека". Вам це про щось говорить?
  
   - Багато про що... - замислився співрозмовник. На його голос було ясно, що він не зовсім очікував такого повороту подій.
  
   - Так ось, Шановний. У мене, як і раніше, знаходиться вся інформація по програмі "відносне безсмертя", а також купа дуже цікавих даних на тему великих секретів західної розвідки, нахабно спертих мною у вас прямо з-під носа. Вас цікавить? Мені продовжувати?
  
   - Продовжуйте... - голос співрозмовника, як здалося Лернору, звучав так, ніби його володар несподівано опинився у паралельному світі.
  
   - Так ось! - хлопець не на жарт розійшовся, починаючи свій шлях навколо командного столу, - Я негайно вимагаю перекласти десять мільярдів, ой вибачте, помилився... трильйонів у.о. на мій особистий рахунок у "Ханса" банку протягом... - Лернор глянув на електронний таймер на проекції, - двадцяти хвилин...
  
   - Але ж це нереальні гроші... - спробував перебити його співрозмовник.
  
   - А мене це не турбує! Займіть у сусідів. Їх ця справа не менша за вашу стосується! Інакше я, не замислюючись, передам усю накопичену інформацію вашим східним колегам. Все ясно?
  
   - Гранично, - несподівано холодним тоном відповіли в трубці, - Але в принципі, ми не ведемо переговорів із здирниками та терористами. До того ж усе сказане чистою водою блеф. Ми навіть не можемо бути впевнені, що ви, насправді той, за кого себе видаєте. Ви навіть не хочете показати своє обличчя.
  
   - Ах, ось ви як заспівали! Хвилинку! - Лернор зрозумів, що його перегинання ціпка вдалося на славу, і вороги були змушені піти у психологічну контратаку.
  
   Жаль, що ця модель трубки не підтримувала відеоконференцію, а то він би влаштував. Хоч і тут вони могли б послатися на пластичну хірургію. Та послалися б на все що завгодно, аби тільки не працювати і не піднімати своїх жирних дупи з крісел у конторі.
  
   Він зупинив свій біг навколо столу, і, прикривши долонею люльку, пошепки поцікавився у Джуліани.
  
   - Джулі, який там твій особистий номер?
  
   - Навіщо? Ми ж усі... - не зрозуміла дівчина, але, побачивши очі Лернора, що горіли натхненням, тут же видала, - Зіксель тринадцять.
  
   - Ви ще там?
  
   - Куди ж ми дінемося? - Спробував усміхнутися у відповідь невидимий агент.
  
   - Так ось особистий номер агента, якому було надано мене прибрати наступний...
  
   - Хвилинку... Пробиваємо по базі...
  
   Лернор терпляче чекав, відчуваючи, що щось не так.
  
   - Готові вас порадувати, - пролунав єхидний голос, - Такий агент у нашій базі не значиться.
  
   - Чорт, Джулі, - несподівано згадав хлопець, - Ну і навіщо ми стерли твою особисту справу? Без папірця немає й людини! А ти була єдиним формальним доказом, що я ще є...
  
   - Я ж тебе спитала. Навіщо тобі? Хотіла попередити. Але ж ти, як завжди, поспішаєш! - Докірливо відгукнулася дівчина, - Не збираєшся ж ти дійсно ці гроші отримати?
  
   - Кхе ... Кхе ..., - знову пролунало в трубці, - Ми вам не заважаємо?
  
   Тільки зараз Лернор зрозумів, що весь цей час їх чудово чули. Та й як не почути, якщо він забув прикрити трубку.
  
   - Ні, - гаркнув він, - Ви завжди до речі. Я ще зв'яжусь з вами. Точніше з вами зв'яжеться мій свідок. Після чого у вас залишиться не більше ніж п'ятнадцять хвилин.
  
   Він натиснув на скидання.
  
   - Ти що все буквально розумієш? - нервово запитав дівчину Лернор, - Які гроші? У мене і рахунки в тому банку немає!
  
   - Та ні. Усі я нормально розумію. Просто ця твоя інтрига до кінця не продумана, - без образи озвалася Джуліана і знизала плечима, - Ти що думав? Вони без елементарної перевірки кинуть війська сюди? Відловлювати нехай навіть багато знаючого жартівника-хулігана? Не сміш ти мене...
  
   - Не сперечаюсь. Надія була... - відповів хлопець, гарячково розуміючи, хто б такий міг підтвердити його особистість, мав достатній авторитет, ну і, звичайно ж, він сам пам'ятав би його телефонний номер напам'ять.
  
   - Дзвонив би ти з мегаполісу, тебе взяли б на половині розмови, - продовжила повчання дівчина, - А так як ти дзвонив їм через супутник. Та ще з нічийних земель... одним словом... дитинство все це...
  
   - Стоп! У мене є людина, яка підтвердить мою особистість, - пожвавішав Лернор, наче не чуючи останні слова Джуліани. Адже він справді знав один номер напам'ять. І це був номер Малвін.
  
   Його подруга ще раз подивилася на нього і безнадійно, махнувши рукою, відійшла убік.
  
   Довгі гудки. Знову клацання переадресації. З'єднання. Гудок.
  
   - Ну, друже. Я сподіваюся, що ти не змінив свій номер.
  
   Раптом трубка у його руках ожила голосом приятеля.
  
   - На жаль, я не можу відповісти на ваш дзвінок, бо перебуваю на чергуванні. Залиште повідомлення після гудка. Відео повідомлення після двох гудків...
  
   "Змінив автовідповідач?"
  
   - Відповідай на дзвінок Малвін! Я знаю, що ти десь поряд! - нервово закричав Лернор. До закінчення ультиматуму Дракона залишалося сорок хвилин.
  
   - Вітання! - пролунав веселий голос. - Лернор? Ти? Чому відеофон не вмикаєш?
  
   - Привіт друже! Ну нарешті то! Ти чому чомусь не відповідаєш?
  
   - Ось ті на! ти звідки?! Я тебе вже майже місяць ніде знайти не можу, - Малвін справді був радий чути друга, - Ти куди зник? Може вже одружитися встиг на тій красуні, яка поряд була, у момент нашої останньої розмови?
  
   - Друг, у тебе в голові вічно одні красуні, навіть якщо ти їх ніколи і не бачив, - швидко зачепився у відповідь Лернор, розуміючи, що деяка частина заданих ним питань так і залишаться без відповіді, - Та й яке одруження? Я тут із нормального життя зовсім випав. Від проблем втекти не можу. А ти...
  
   - Слухай, - посерйознів Малвін, - Ти мене так не підставляй. Мене через твою кинуту машину ледве звання не позбавили. Адже вона на мене реєстрована. В управлінні скандал був ой-ой-ой! До речі, ти чому її досі зі штрафної стоянки не забрав?
  
   - Друг, давай потім все обговоримо? Не треба більше запитань. Гаразд? Все відразу в більш спокійній та приємній обстановці.
  
   - Зараз саме найзручніший час для розмов, - не вгавав його старий приятель, - Я щойно з чергування повернувся. Момент є... Стривай... Може, у тебе проблеми? Допомога потрібна?
  
   - Ну слава Богу! Нарешті дійшло! - Видихнув Лернор, щиро радіючи здогадливості Малвіна, - Можеш зараз подзвонити десь і підтвердити що я це я і ніхто інший? Бо мені щось не вірять на слово.
  
   - А навіщо тобі це? Невже заарештували? - занепокоївся друг, - Блін, мабуть не попросту агенти твою машину верх дном перевернули...
  
   - Так ні ж! - перебив Лернор. Він уже починав трохи повільно, але правильно виходити з себе.
  
   Звичайно ж, він би з радістю ще побалакав з другом про все, що тільки можна і не можна. Але зараз були не ті обставини, а відведений час розчинявся у вічності, наче шматочок цукру в окропі.
  
   - Гаразд, мовчу, - нарешті заткнувся його друг, - З'єднуй... Ти мене, може, знову підставити хочеш? Чому саме я?
  
   - Ось же млинець. Бо ти компетентний представник силових структур мегаполісу. Тобі повірять. Головне не забудь представитися, ну... як там у вас прийнято, - почав швидко пояснювати хлопець, - Ніякої підстави. Все лише чиста формальність.
  
   - Добре я готовий... Хоча стривай!
  
   - Що ще?
  
   - Як я можу бути впевненим, що ти, це ти?
  
   - Малвін! - загарчав на нього Лернор. - З'єдную!
  
   Хлопець натиснув клавіші, переадресувавши конференцію на передостанній номер, і подивився на дівчину. Та безтурботно сиділа на столі із зібраних ящиків і повільно бовтала ногами. Олександр продовжував нервово курити цигарку за цигаркою, періодично кидаючи погляд на таймер.
  
   Звуки розривів і пальби замовкли, а підрозділ Джуса, скориставшись перепочинком, потай відступив з позицій, щоб поповнити запаси амуніції. Ніхто з них ще не знав, що це вже не допоможе. Дракон довбатиме острів, доки не зітре його в порошок.
  
   Можливо, правильно, що мегаполіси не довіряли корпораціям нехай безнадійно застарілу, але все-таки зброю масової поразки. А то від них давно залишився б тільки попіл.
  
   - Зая, і все-таки мені здається, що підставляти людей - це твоє кредо від народження, - нарешті вимовила Джуліана.
  
   - Та не підставляю я його, - виправдовувався Лернор,
  
   - Милий, кому як не мені знати, що з ним буде за годину, - продовжила дівчина, - За ним прийдуть і заарештують як співучасника.
  
   - Раз! - І ще одна зламана доля. Це нам їм дістати складно, а твій Малвін від Центру на відстані витягнутої руки.
  
   - Дорога, давай я сам розберуся зі своїми друзями, якщо вже ти мені надала виняткове право вибирати і вирішувати за всіх, - несподівано для себе обложив її Лернор, продовжуючи уважно вивчати кожну забиту брудом лужок на мовчазному телефоні, - Якщо все пройде, як я задумав, то все з ним, як і з нами, буде гаразд... Все! Час дзвонити!
  
   Хлопець натиснув клавішу повтору передостаннього номера. З'єднання сталося після першого ж гудку.
  
   - Ну що? - не розбираючись, хто перебуває по той бік супутникового зв'язку, з ходу спитав Лернор.
  
   - Ми готові розпочати переговори, - пролунав уже знайомий солодкий голос.
  
   Він досить усміхнувся і підстрибнув на місці.
  
   - Я все дохідливо пояснив. Більше переговорів не буде. У вас залишилось п'ятнадцять хвилин, щоб виконати наші умови. Усе! Або шукайте нас самі...
  
   Лернор поклав слухавку.
  
   - Смерть твоя буде довгою й болісною... - у похмурій усмішці, немов у помсту простягла Джуліана.
  
   Різко і полегшено видихнувши, її друг жартівливо віддав їй честь і випадково зустрівся очима з дивовижним Олександром.
  
   - І що тепер? - поцікавився він.
  
   - Будіть цього соню! - не чекаючи нічиєї реакції, Лернор широким кроком пройшов до Куллера і з силою штовхнув його в підошву черевика. - Підйом солдатів! Батьківщина кличе!
  
   Бойовий товариш досить крякнув уві сні і перекинувся на інший бік, ясно даючи зрозуміти, що проблеми насущного світу, а тим більше далекої батьківщини його ніяк не стосуються.
  
   Відчувши себе частиною заданого ним шаленого ритму, Лернор не міг змиритися з меланхолійним хропінням свого друга. Він швидко озирнувся і з вдячністю взяв із простягнутої руки Джуліани вже відкриту пляшку з крижаною водою.
  
   - Про-си-пай-ся! - став примовляти хлопець, виливаючи на особу приятеля вміст усієї судини.
  
   - Пфффррр... Тьху, млин! - тут же прокинувся Куллер, - Ти що твориш Лен-ррр?
  
   - Швидко відповідай, - хлопець не став чекати, поки приятель до кінця прийде до тями, - Як звали офіцера, який тебе підставив? Ти номер телефону своєї роботи пам'ятаєш?
  
   Куллер ошелешено плескав очима, спросоння намагаючись вникнути в суть низки заданих питань. Почухавши ріпу, він, нарешті, запитав.
  
   - На біса тобі це потрібно?
  
   - Кулле, ти можеш просто відповісти? - тримаючи за гнучку антену, Лернор швидко розгойдував йому перед носом трубку супутникового зв'язку. - У нас немає часу.
  
   - Мля! Давай телефон сюди! Сам зателефоную, - друг різко схопив телефон, що розгойдувався. Він не тільки остаточно прокинувся, але й протверезів, - Що на тебе найшло, га? Не впізнаю прямо. Наче підмінили. Зайчик - пострибайчик, млинець. Щоб у тебе батарея села!
  
   - Не бурчи. Не бурчи. Набирай, давай!
  
   Куллер повільно став тицяти пальцем по клавіатурі толі, ще не бажаючи турбувати своє минуле, толі, насилу згадуючи номер свого колишнього робочого місця.
  
   - Алло, заставо?... Як ні?... А що?... Магазин жіночої білизни?... Вибачте, - товариш виглядав збентеженим, - Невже номери все поплутав?
  
   - І якої якості білизна? - зі щирим інтересом, пожвавішала Джуліана, що сиділа поруч, - У тебе там зв'язку? Можеш якийсь фасончик порадити?
  
   - Все це мені нагадує телефонне хуліганство. Може справді у довідкову міста набрати? - порушив своє мовчання Олександр.
  
   - Та ну вас до біса! Я подругі подарунок два тижні вибирав, от і запам'ятав номерок, - покриваючись густим рум'янцем, почав виправдовуватися Куллер. Після чого продовжив втикати по клавішах, - Який там номер був?
  
   - Доброго дня, межа?... Що значить, ні?... Косметичний салон! Млин, - їх друг знову кинув трубку, - Вибач, Лерн. Ще один спробую... можна?
  
   - Навіть треба! - усміхнувся хлопець, схрещуючи руки на грудях, - А що ти робив у косметичному салоні, потім розкажеш... З усіма подробицями.
  
   - Алло! Нарешті!... Ігоря Володимировича можна?... Як на обході?... А ви його особистий не пам'ятаєте?... Дякую.
  
   Не бажаючи більше чути єхидних зауважень та коментарів, Куллер мовчки приклав свій вказівний палець до кінчика носа.
  
   Так і не удостоївши нікого поглядом, він продовжував нагадувати продиктовану йому комбінацію цифр.
  
   - Доброго дня, Ігоре Володимировичу. Вас турбує Куллер Савельєв, пам'ятаєте? Так, дякую, все добре, а як ви?
  
   - Нема часу на люб'язності! - прошипів над вухом Лернор, - Знайшов млинець з ким люб'язничати! З людиною, яка тобі кар'єру всю запорола. Живо давай сюди слухавку!
  
   - Ігоре Володимировичу, вибачте. З вами хоче поговорити одна людина, - Куллер з винним виглядом повернув апарат і з почуттям виконаного обов'язку закинув руки за голову, знову вкладаючись у ящик.
  
   - Здрастуй, - вкоротив вітання Лернор,
  
   - Так, так... - пролунало у відповідь.
  
   - Ви мене не знаєте, але я маю всі підстави вважати, що ви пов'язані з людьми з розвідки або міської адміністрації Москви, які мають особистий інтерес у проекті "Ловці душ".
  
   - Звідки ви знаєте про проект? Це ж... - пролунав хрипкий чоловічий бас Ігоря Володимировича.
  
   - Це не важливо, - обірвав його хлопець, - Тільки якщо ви не поспішите визначити, звідки вам дзвонять, то через... - Лернор подивився на таймер, - ...сім хвилин вся інформація щодо цього проекту, а також база даних воєнної розвідки перейде до рук союзу західних мегаполісів.
  
   - Чому ви кажете це саме мені? - серйозно запитав співрозмовник, більше не ставлячи зайвих опитувань, - є компетентні органи.
  
   - Так як їхніх номерів я не знаю, а через вас інформація, як по "телеграфу", швидше дійде в потрібні вуха. Мені відомо, що ви опосередковано причетні до вбивства першого заступника мера Москви, а він досить довгий час стояв над проектом, - якнайшвидше пояснив Лернор.
  
   - Однак, ви добре знаєте. Передавайте мій останній привіт Куллеру...
  
   - Я не збираюся шантажувати особисто вас, але якщо ваші покровителі, або Московська військова розвідка не поспішить вислати війська в місце, звідки я дзвоню, то історія піде за відомим лише мені планом.
  
   - Добре. Я передам. Але які гарантії, що це не звичайний блеф?
  
   - Запам'ятовуйте ключові фрази, Ігоре, - серйозно відповів Лернор. Його починало дратувати цю повальну недовіру до його загроз. Може тому, що нічого нікому він не збирався передавати?
  
   - Кажіть, я ввімкнув запис...
  
   - Лернор, "відносне безсмертя", перша частина, "Наша" корпорація, речовина не нафта, мікроорганізм - "ловець душі", клон і його смерть, рекарнація... - випалив він перші прийшли на думку фрази, що здалися йому ключовими, - Усі, що я вам продиктував, утворюються в порядку черги їхнього хронологічного походження. Думаю, цього вистачить.
  
   - Добре, - підтвердив Ігор Володимирович, - Не кладіть слухавку. Нам необхідно запеленгувати ваш сигнал.
  
   - Заради бога... - погодився Лернор, задоволений, що дурного жарту з вимаганням грошей повторювати не довелося.
  
   Продовжити він не встиг. В цей момент він раптом почув ввічливий металевий голос автомата.
  
   - Шановний абонент, ваш кредит вичерпано. Поповніть рахунок. Дякуємо за користування послугами супутникового зв'язку.
  
   - То що за хрень? - хлопець запитливо глянув на Олександра, простягаючи йому люльку.
  
   Бандит викинув у темряву черговий докурений вщент недопалок і взяв апарат, прикладаючи його до вуха.
  
   - Що ще? Весь кредит виговорили. З Москвою найвищі тарифи, - він відклав супутниковий телефон убік.
  
   - Поповнити шансів немає? - не здавався Лернор.
  
   - Якби знав як, були б, - криво усміхнувся партнер, і повільно пішов у бік проекції карти, де таймер уже відраховував останні хвилини, до часу ікс.
  
   - Це трофей, Лерн, - пояснив Куллер, який все ще зручно лежав серед ящиків. - Як і все на цьому складі. Господар телефону, напевно, давно не в змозі, що-небудь поповнювати. Ти краще поясниш, що знову задумав?
  
   - Померти з музикою, - посміхнулася Джуліана, не залишаючи свого насидженого місця на столі, - зіграти на почутті незахищеності опонентів. Бог знає що! Але повір мені, Куллер, розв'язку всього цього блефу залишилося чекати зовсім не довго.
  
   - І що робити будемо? - труснув він за плече, яке було в якійсь просторовій відчуженості Лернора.
  
   - А? Що?
  
   - Кажу. Що робитимемо далі? - повторив своє запитання Куллер. Сон справді пішов йому на користь. Він був спокійний і повільний, як танк.
  
   - Залишається тільки чекати, - відповів хлопець, - Або спати. Як ти успішно робив це зовсім недавно.
  
   Останні п'ять хвилин кожен провів, займаючись самим собою.
  
   Загальна нервозність, спричинена метушнею Лернора, різко спала. Настав той момент, який часто називають мовчазним підбиттям особистих підсумків. Хвилини осмислення скоєних помилок минулого та перспектив найближчого майбутнього. За мовчанкою, кожному дійсно було про що подумати.
  
   Олександр підібрав зі столу, кинуті там партнером дві частини навушників, і знову роздавати чіткі вказівки своїм підлеглим. Вони вже поповнили запаси амуніції та були готові до зустрічі переважаючих сил противника.
  
   Ймовірно, їх ватажок не вірив у сприятливий результат завареної Лернором каші на каламутній воді, і тому готувався якомога дорожче продати своє життя.
  
   Дівчина в задумі продовжувала сидіти на столі з ящиків і, розгойдуючи ногами, допивала залишки води з пляшки. Решту успішно витратили на сплячого Куллера.
  
   Сам же соня продовжував лежати на ящиках, так само занурений у свої думки. Примудрившись забути глибоким сном у самий розпал бою, він, як і раніше, намагався не помічати напруженості атмосфери, що панувала в бункері.
  
   Минулого разу йому це вдалося не без допомоги розчиненого в крові літра чистого спирту, а потім ще й знищених в один раз п'ять банок тушонки.
  
   Напевно, він і зараз не збирався розмірковувати про порятунок своєї душі, безтурботно згадуючи, звідки ж у нього в пам'яті опинився номер косметичного салону або просто вигадував більш-менш правдоподібну і смішну історію, яку рано чи пізно доведеться розповісти друзям.
  
   Перебуваючи неподалік нього, Лернор як спостерігав усіма разом, але також періодично занурювався у власні думки.
  
   "Ідея з дзвінками була непоганою, щоб привернути увагу зацікавлених, але чи відреагують вони вчасно? Чи встигнуть обчислити розташування їхнього сигналу та вислати групи захоплення. Можливо встигнуть. Але що далі?"
  
   "Якщо йому і пощастить зібрати в одному місці таку кількість різно-полярних представників, чи це не приведе до своєрідного короткого замикання?"
  
   "А що якщо вони зговоряться і, вирішивши, залишити все як є, просто раз і назавжди позбудуться неконтрольованої загрози в його обличчі? Що тоді?... Одні питання, блін. Хто на них буде відповідати?"
  
   - Лерне, це тебе, - несподівано покликав його Олександр, знімаючи навушники та простягаючи їх у його бік.
  
   - Хто? - труснув головою хлопець, ніби не розуміючи, що від нього хочуть, але після погляду на таймер все стало на свої місця. - Давай його сюди!
  
   Поставивши на голову один навушник, Лернор підігнув до рота мікрофон.
  
   - Слухаю тебе!
  
   - Хлопче, ти остаточно нахабнів! - почувся хрип Дракона. - Запізнюєшся з виходом на зв'язок. Я не маю наміру більше чекати.
  
   - Ну, і не чекай... - якось байдуже озвався колишній курсант "Нашої" корпорації.
  
   - Не зрозумів!? - розбурхався співрозмовник, - То що ти там вирішив?
  
   - Вирішив, що... - Лернор на секунду замислився, підбираючи гострішу фразу, - Хрін тобі, а не морквина!
  
   - Ну, ти і..., - гаркнув Дракон, мабуть бризка слиною, - Ти сам вибрав свою долю!
  
   Зв'язок різко перервався, але хлопець нічого більшого й не очікував. У навушниках знову зазвучали віддалені голоси розосереджених на острові бандитів.
  
   Лернор з сумом подивився на проекцію ландшафту острова, помічаючи, як фігурки солдатів корпорації знову прийшли в рух.
  
   Застигла на годину бойова техніка, піднімаючи в повітря струмені маскувального диму, рівним строєм броньованих гусеничних машин, розкидаючи сніг, безстрашно рушила на захисників.
  
   Поверхня острова, і так уже нагадувала покритий кратерами Місяць, знову зазнала артилерійського бомбардування.
  
   Але цього разу це не була підготовка, це було знищення. Вся лють, що бушувала в цей момент на своєму командному пункті Дракона, разом опустилася на них з небес у вигляді граду з вогню та металу. Жодної логіки в обстрілі більше не спостерігалося. Острів просто повільно, але правильно прали з лиця Землі.
  
   Стіни притулку тремтіли з кожним новим точним попаданням у землю над бункером. гасова лампа, що самотньо коптить стелю, рипіла і гойдалася з боку в бік в такт язичку полум'я, що стрибало в ній. Гучний гуркіт розривів злився з частими гучними клацаннями і хлопками пострілів. Все це перетворюючись на один безперервний звук, що наповнив їх похмуре укриття під землею.
  
   Олександр сам підійшов до Лернор і вміло зняв з нього навушник.
  
   - Ну і де твоя кавалерія, партнере?
  
   Хлопець гірко посміхнувся і, поплескавши компаньйона по плечу, швидко відвернувся. Відповісти йому було нічого.
  
   Лернор провів долонею по краю столу і тут же відсмикнув її від поверхні, ніби вперше відчувши неживу холодність металу. Що робити далі він тепер справді не знав...
  
   Несподівано пролунала ні на що не схожа трель. Дзвінкий пронизливий звук на якусь секунду заглушив звуки хаосу падаючої землі, вогню і снігу, що доходили з вулиці. Нічого незвичайного не сталося. Просто дзвонив супутниковий телефон.
  
   Куллер струсивши з себе штукатурку, що налетіла зі стелі, незграбно сів і потягнувся за апаратом, що лежав біля нього.
  
   - Круто! Усі, хто входить безкоштовно! Алло?... Хто каже?... Слон...?
  
   - Дай сюди! - у різкому кидку немов воротар, що захищає свої ворота, Лернор стрибнув у бік друга і виривав з його руки трубку.
  
   - Лернор слухає.
  
   - ...Доброго дня. Це Федір Слонцов. Московська розвідка. Нам пощастило зустрічатися в метрополітені, - пролунав знайомий голос.
  
   - Так Так. Говоріть...
  
   - Якщо, те, що ви говорили нашій людині, правда, то скажіть ще одну річ, щоб я був упевнений у тому, що говорю саме з вами.
  
   "Дістали! Кожній мавпі по банану, а розвіднику за паролем!" - подумав Лернор, але вголос охоче відповів.
  
   - Що ви хотіли?
  
   - Чи прийшов поїзд за розкладом?
  
   - Який поїзд? - не зрозумів хлопець, затикаючи інше вухо пальцем. Через канонаду, до пуття розчути співрозмовника ставало просто неможливо.
  
   - Повторюю. Чи прийшов поїзд за розкладом?
  
   - Якщо ви про підземку, то ваш поїзд як завжди прийшов не за графіком, - прокричав хлопець, - запізнився. І якщо ви зараз же не поспішаєте прибути до нас, то теж запізнитесь...
  
   - Навіщо так, шановний? - Усміхнувся Слонцов, - Ми вже тут. Вам тільки уважніше подивитися на небо.
  
   Лернор, спотикаючись об витягнуті ноги Куллера, високо підстрибнув. Утримавши рівновагу і розправляючи руки, немов акробат-канатоходець, він швидко погрозив другові кулаком із утриманим у ньому телефоном. Після чого хлопець уже уважніше, дивлячись собі під ноги, пройшов до проекції в контейнері.
  
   Олександр цього разу зустрів його надзвичайно похмурим поглядом.
  
   Швидко оглянувши зображення з усіх боків, хлопець жестами попросив партнера зменшити масштаб зображення, що проектується. Гобрах як не дивно зрозумів його не дуже зрозумілі рухи тіла, і в мить виконав прохання, тут же здивовано застигши з відкритим ротом.
  
   Над узбережжям зависла ціла ескадрилья винищувачів-штурмовиків, оточуючи своєю будовою пухкий транспортний літак. Військові справді вже були тут.
  
   - Чого ж ви чекаєте? - після паузи в розмові, здивовано запитав Лернор.
  
   - Я зв'язався з атакуючим вас Драконом, представником "Нашої" корпорації, - охоче відгукнувся Слонцов, - І він досить обґрунтовано пояснив свої дії.
  
   - І що він вам наплів?!
  
   - Те, що припиняє витік інформації...
  
   - А звідки він про неї дізнався, ви його не спитали?! - злісно перебив Лернор, несподівано почувши фоновий гудок телефону.
  
   - Ми не зобов'язані перевіряти його джерела. Особливо, коли ви нещодавно самі підтвердили володіння секретною інформацією.
  
   - Замочив він Фенікса! Замочив! - прокричав у трубку, виведений із себе хлопець, - Причому холоднокровно замочив!
  
   - Навпаки. Ми схильні думати, що це зробили ви, - голос Слонцова помітно похолонув. Йому, як і будь-якій іншій нормальній людині не подобалося, коли на нього підвищували голос.
  
   Одним махом Лернор був готовий рознести телефон об стінку контейнера, що гудів від вібрації вибухів, як раптом його руку перехопив Олександр. Перше, про що в цей момент подумав хлопець, це те, що бандиту просто стало шкода улюблену іграшку.
  
   Але той здивовано лише жестом вказав у протилежну частину проекції. Там, на сіро-білому тлі, вкритого снігом лісу, одна за одною виникали знайомі бойові машини збройних сил Вільрілліна. Хлопці хоч і спізнилися, але дуже доречні.
  
   Джуліана з неприхованою цікавістю відразу підбігла до столу. Повільно ворушачи губами, вона почала про себе вважати винищувачі, що прибувають.
  
   Як здалося Лернору, дівчина до останнього моменту не вірила, що Центр надішле війська для його затримання. Але жадібний захід, як він і сподівався, не зволив так просто розлучитися з шаленими грошима.
  
   - Фе-дя, - вкрадливо покликав свого співрозмовника хлопець, - Ви за радарами стежите?
  
   - Не гірше за ваше, - похмуро відгукнувся Слонцов, - Ваші наміри виявилися набагато серйознішими, ніж я припускав.
  
   - Тоді, може, одразу й домовимось? - поцікавився Лернор, вкотре чуючи на тлі розмови незрозумілий гудок.
  
   - Не раніше, ніж я з'ясую, що до чого. Кінець зв'язку. - до вуха долинули короткі гудки.
  
   Не встиг хлопець відірвати телефон від голови, як той знову залився своєю пронизливою тріллю. Невже так швидко все з'ясував?
  
   - Так, Федю, слухаю...
  
   - Пане, Лернор? - пролунав знайомий голос представника Центру. - До вас просто неможливо додзвониться. Зважаючи на те, що відбувається у вас на острові, ви користуєтеся величезною популярністю.
  
   - На вашому місці я залишив би цю зловтіху, - Лернор дізнався в голосі співрозмовника, представника таємної поліції Вільрілліна, - Як бачите, я вам не брехав про російську розвідку.
  
   - Я не сумніваюся, що ви кришталевої чесності людина, - якось сито продовжував його співрозмовник, - Але, на жаль, ми не зможемо виділити вам необхідної суми на заміну на мовчання.
  
   - Ну..., - Лернор починав відчувати, що двері його власної пастки зачиняються за ним, - Як хочете. Я здам вас російською з тельбухами!
  
   - Цікаво коли? - засміявся задоволений співрозмовник, - До того як корпорація вас із ґрунтом змішає? Або після?
  
   Хлопець мовчав, намагаючись збагнути на ходу. Він як завжди сподівався, що найтямущіші думки прийдуть до нього в останній момент, дозволяючи вийти з цієї плутанини з честю. Але нажаль. Генератор геніальних ідей, як і раніше, не подавав ознак життя.
  
   - Але але! Росіяни може і довго запрягають, але швидко їздять! - Лернор натиснув на скидання, розуміючи, що і ця розмова ні до чого не приведе. У таких випадках останнє "тяф", завжди приємніше сказати самому.
  
   Канонада і стрілянина тривала, а кільце створене солдатами корпорації звужувалося з неймовірною швидкістю. Прорвані були вже всі серйозні редути та укріпрайони. Гибаючи під відчайдушним кулеметним вогнем, піхота "Наших" уперто продовжувала затягувати петлю навколо металевої пірамідки.
  
   Наближався той момент, коли їх із піднятими руками виведуть із цього бункера. Хоча хто сказав, що руки будуть підняті вгору? Усі три представники майже різних за своєю сутністю світів бажали його компанії якнайшвидшої смерті. Тому якщо й покинуть вони цей бункер, то тільки вперед ногами... А може, варто піти ще на один блеф?
  
   - Алло! - хлопець відповів на черговий дзвінок Слонцова.
  
   - Лернор, ваша інтрига, звичайно, заворожує своєю сміливістю... - почав розвідник, - ...але...
  
   - Що Але? - різко перебив його хлопець, - Вам не зрозуміло, навіщо я заварив цю кашу? Думаєте, померти надумався красиво?
  
   Можливо, ви і маєте рацію! Але ви, напевно, не знайомі з моїм досьє...
  
   - ???
  
   - Я революціонер-ідеаліст! Мені набридло усталене влаштування світу! Я ненавиджу цю роздробленість людства! Це сутяжництво під банями для обраних!
  
   Джуліана відірвалася від проекції і якось дивно подивилася у бік свого друга. Навіть Куллер відреагував на такі гучні заклики до світової революції. Він навіть трохи підвівся зі свого зручного місця.
  
   Лернора не зупинити. Спляча фантазія, нарешті, прокинулася і підхоплена потоком щирої ненависті до устрою суспільства помчала по супутниковому зв'язку, наче лавина, що ринула з гір.
  
   -...Я за те, щоб розвивалося все людство в цілому! Щоб цивілізації стрімко крокували до зірок! Крокували пліч-о-пліч, а не ті, кому пощастило запастися, вкрасти або розробити таємні знання...
  
   - Браво! Браво! - Перервав його відвертий гон Слонцов, - Ваш діагноз ясний - красива смерть нереалізованої мрії. Що ж. Це ми вам цілком можемо зробити...
  
   - Не забудьте тільки одне... - з почуттям з толком і розстановкою почав пошепки завершальну частину своєї промови Лернор.
  
   Саме для неї, ніби розчищаючи плацдарм, і була вимовлена ​​попередня пишномовна гарячка глобаліста.
  
   Хлопець, немов картковий шулер, із задоволеною усмішкою повільно витягав із рукава, підступно прихований там козирний туз.
  
   - ...У жодному разі не забудьте... Що рівно через дві години з мого сервера, в мережі всього світу хлине накопичена не найчеснішим шляхом інформація... Все, що стосується "відносного безсмертя", проекту "ловці душ" , і не лише їх. В одну мить стане надбанням світової громадськості! До уваги всього розумного людства з'являться всі дані, накопичені в базах даних двох сильних розвідок заходу і сходу. Ви можете уявити, скільки скелетів відразу випаде з ваших шаф?
  
   Лернор спеціально витримав паузу, з насолодою слухаючи дихання Слонцова, що ледь помітно почастішало в трубці.
  
   - Неїє... Ви ні чорта собі не можете уявити!
  
   Настала хвилинна тиша, поки розвідник не вважав за свій обов'язок її порушити.
  
   - "Так не дістанься ж ти нікому"... Так, на вашу думку, товаришу Лернор?
  
   - Саме так, - урочисто підтвердив хлопець, продовжуючи грати свою роль. Він все ще не був до кінця впевнений, що його трюк вдався.
  
   - Вам не завадило б бродячим артистом підробляти, - запропонував Слонцов, - Граєте добре, але ось у чому біда, не певен я, чи переграєте...
  
   - Дякую, але з драматичною діяльністю нічого спільного мати ніколи не бажав, - холодно відрізав Лернор, розуміючи, що розвідник таки його розкусив.
  
   - З огляду на те, що ви справді примудрилися викрасти у нас базу даних, а так само встигли надати нам свідчення крадіжки такої ж бази у наших західних колег... А присутність їх збройних сил у цьому секторі - більш ніж яскраве підтвердження цього, - немовби зачитуючи вирок, монотонно розпочав Слонцов, - То вважаю свою недовіру до вашої непрофесійної гри вкрай недалекоглядною і навіть небезпечною...
  
   - І на тому спасибі, - швидко перебиваючи, посміхнувся до трубки Лернор.
  
   - Адже справді..., - вже дружнішим тоном, продовжив розвідник, - Ми ж не знаємо, що можна зараз від вас очікувати... Ви ніби блефуєте під час партії в покер, але я добре ознайомлений з вашими кримінальними заслугами. .. На жаль. Не можу дозволити собі таку розкіш як ризик.
  
   - Іншими словами?
  
   - Іншими словами, наказ про припинення вогню корпорації вже віддано. Ми готові все обговорити у більш спокійній обстановці.
  
   "Є контакт!" - зрадів Лернор.
  
   І справді, вибухи зовні вже встигли затихнути.
  
   Приміщення бункера більше не гуло від гулу канонади. Навіть у проході, що веде на поверхню, не чулося жодного звуку, лише холодний північний вітер, протяжно посвистуючи, задував у бункер вихори сіро-сизого диму та чорний попіл.
  
   "Цікаво, чи вщент згриз лікті Дракон?"
  
   Тільки зараз він звернув увагу на четвертий уже знайомий гудок, що тішився на тлі розмови.
  
   - Одну хвилину... Здається, по сусідній лінії пробивається ваш західний колега. Якщо ви не заперечуєте, мені цікаво вислухати і його... - Лернора настільки переповнила радість, що, не чекаючи відповіді, він переключив розмову.
  
   Завдяки надмірній обережності спецслужб у нього справді з'явився вибір. Блеф проходить не тільки в покері.
  
   - Радий вас знову чути..., - почав він, знову не чекаючи вітання невидимого співрозмовника.
  
   Така інтенсивна конференція вперше останнім часом нагадала йому роботу в офісі. У ті дні він цілими днями не злазив із апарату.
  
   - Пане, Лере... - співрозмовник пропав на півслові.
  
   - Тьху! У сортир, усі ці ваші високі технології!
  
   Тільки Лернор, як у старі добрі часи, встиг відчути давно забутий драйв від залагодження всіх проблем телефоном... як раптом підла трубка раптово видає свій передсмертний протяжний писк і дихне на найцікавішому місці...
  
   Її акумулятор був порожній.
  
   - Ерні, у тебе є пристрій, що заряджає? - швидко випалив хлопець, не бажаючи чути Джуліану і Куллера навперебій, які намагаються поставити єдине питання "як же все пройшло?"
  
   Справи ще не закінчені, а повідомляти прогнозовані результати, Лернор вважав поганою прикметою.
  
   - Який пристрій? - розгубився Олександр, розуміючи, що його ще довгий час усі називатимуть, хто як забажає.
  
   - Трубку зарядити!
  
   - Він же сказав, що це трофей, - встряв Куллер, бачачи, як бандит розгублено знизує плечима.
  
   - Так, що ти налагодив? - Накинувся на нього Лернор, - Трофей! Трофей! Називайте все своїми іменами! Крадений значить крадений і зарядок ніяких не буде! Вигадали, тут фраз барвистих...
  
   - Зая, заспокойся, - зі спини до нього спішно підійшла Джуліана і обняла за талію, - На полі бою та на громадянці поняття розрізняються. Варто вже звикнути...
  
   Вперше за весь час бою Лернор відчув ніжність подруги. Його роздратування одразу, як рукою зняло.
  
   Хлопець розвернувся і стиснув її у своїх обіймах, за що дівчина нагородила його гарячим і палким поцілунком.
  
   Порядком замучений за цей важкий день телефон, вислизнув із рук і, перекинувшись у повітрі, жалібно брязнув об металеву поверхню контейнера. Де й розколовся надвоє.
  
   - Фініта... - сумно зітхнув Куллер, спостерігаючи за частинами мертвої тушки апарата.
  
   Найшвидше діючі ліки - це жіноча ласка. Джуліана не тільки чудово це знала, а й уміла застосовувати у найнебезпечніші моменти чоловічої загостреності.
  
   Тепер її вилікуваний друг був готовий достроково відповідати на всі її питання.
  
   - Житимемо! - радісно посміхаючись, промовив Лернор, - Правда, ще не встиг обговорити терміни.
  
   - Це радує, - промимрив із темряви контейнера Олександр, із заздрістю дивлячись на двох воркуючих "голубків", - Тільки ти, коханець, сюди глянь...
  
   - Що там ще? - насторожився хлопець.
  
   Не відпускаючи з обіймів дівчину, він обернувся і подивився на проекцію.
  
   Від російської ескадрильї відділився транспортний літак, і без супроводу швидко наближався до їхнього розбомбленого острова.
  
   Такий самий маневр відразу пішов і з боку угруповання військово-повітряних сил Вільрілліна. Центр ні на крок не хотів відставати від своїх Московських колег, і тому трохи швидше скорочував відстань до острова.
  
   - Однозначно не стріляти, - серйозно звернувся Лернор до партнера, - Мабуть, до нас делегація...
  
   Олександр одразу ж віддав короткі накази своїм людям.
  
   - Ну, тоді пішли зустрічати, - обтрушуючись, підвівся зі свого місця Куллер, - Приймемо капітуляцію, як поводиться. Потім відзначимо...
  
   - Слухай, Куле, - недобре подивився на нього його друг. - Може, сиди вже тут? Тушонку охороняй. А спав. От і спи собі далі...
  
   - Ти що образився? - не зрозумів Лернора його бойовий товариш. - У мене ж після пробудження всю дорогу голова боліла. Я терпів. Не скаржився...
  
   - Гаразд, герой похмілля, йдемо, - ляснула його по плечу Джуліана, - Буде ще час відзначитися.
  
   Хлопець не став заперечувати.
  
   "Та й який сенс сперечатися з дівчиною, яка для мене щось означає? Все одно потім мені боком і вийде."
  
   Він не ображався на Куллера, просто хотів провчити. Але оскільки це зараз було не настільки важливим у порівнянні з майбутніми переговорами, Лернор відразу викинув витівку з голови.
  
   Жаль, тільки виглядали вони для переможців дуже не урочисто.
  
   "Та і яка перемога? Просто чергова вдала махінація."
  
   Опинившись поза бункера, Лернор не впізнав того місця, куди їх зовсім недавно привезли.
  
   Вхід до їхньої підземної в'язниці був завалений. Товсті дерев'яні двері, розбиті в тріски, валялися на дні однієї з вирв. Все довкола було затягнуте чорним непроглядним димом. Вогонь обдавав жаром, поглинаючи розбите дерево.
  
   Сніг перетворився на сльоту. Земля у бруд. Камінь у піску.
  
   Звідусіль чулися стогін поранених. Хтось кликав на допомогу, засипаний піском у своєму укріпленні, а хтось мовчки лежав і, вмираючи, дивився на четвірку, що проходила повз.
  
   Багато бійців, з'являючись з диму наче привиди, допомагали встати своїм пораненим товаришам і кудись тягли їх на собі, мабуть, уже організований неподалік лазарет.
  
   Вирва на вирві. Запах гару, крові і відповідно смерті. Дим, що роз'їдає очі, змушував розплакатися всіх незалежно від того, чи було їм шкода загиблих тут людей. Мертвих тіл на шляху виявилося замало, але Лернор бачив їх на проекції в бункері і знав, що основна маса штабелями лежить по периметру оборони - результат протистояння мертвому стисненому в період облоги кільцю оточення.
  
   Дві чорні птахи, розкинувши широкі металеві крила, зависли над невеликою височиною. Кожна по-своєму гарно виблискувала відмітною емблемою у променях криваво-червоного сонця. Синє небо, ніби незадоволене таким нахабним вторгненням у її простори, якось неприродно згущувалося в темні грозові хмари прямо над ними.
  
   На випаленій землі в масштабній тіні літальних апаратів стояло дві постаті.
  
   Два представники двох міст, що вже не одне століття, що ведуть тиху війну інтриг один проти одного.
  
   Це були, укутаний у сіро-коричневе пальто Федір Слонцов і ховаючий руки в кишенях плаща, його колега з Центру.
  
   Цілком різні люди, були все ж таки схожі. Чи не ростом і не виправкою, а тим, що кожен носив у своїй душі - тяжкість непримиренної тихої ненависті один до одного.
  
   - Радий вітати вас у доброму здоров'ї, - почав Слонцов, не подаючи руки.
  
   - Добрий вечір, - вторив йому західний гість чистою російською, чого Лернор від нього ніяк не очікував.
  
   - Привіт, - уїдливо озвався Куллер, коли всі інші промовчали.
  
   - Якщо ви не заперечуєте, ми хотіли б переговорити з паном Лернором віч-на-віч, - продовжив солодкоголосий, насторожено поглядаючи на темне небо.
  
   - У мене від друзів секретів немає, - озвався хлопець, обіймаючи дівчину, яка весь цей час тримала його під руку.
  
   - І все-таки, - підтримав колегу Слонцов, - Будьте ласкаві.
  
   - Ерні, Джулі, почекайте віддалік, - попросив хлопець, відчуваючи запах різко мінливої ​​погоди.
  
   - Конспіратори хренові, - вилаявся Олександр і пішов убік, дістаючи на ходу цигарку.
  
   Джуліана поцілувала свого друга в щоку і, взявши похмурого Куллера за руку, потягла його за господарем острова.
  
   - Що ж, я слухаю вас, - потиснувшись від несподівано польоту вітру, почав Лернор, коли його друзі опинилися в деякому віддаленні.
  
   - Москва в моєму обличчі хотіла б запропонувати вам офіційну співпрацю, - поспішив Слонцов, на секунду випередивши свого колегу.
  
   -...Захід також виявляє бажання вислухати ваші умови в обмін на співпрацю.
  
   - Тобто тепер навіть вибір лише за мною?
  
   Лернор усміхнувся й замислився, боязко розглядаючи хмари, що густіли в небі.
  
   Десь одна за одною майнули кілька маленьких блискавок. Грому не було. Природа ніби спеціально тихо підкрадалася, щоб застати людей зненацька.
  
   - Саме так, - хором відповіли агенти.
  
   "Забавно, якщо так... Якщо вже його назвали актором, чому б не зіграти ще раз?"
  
   - Розумієте, Федоре...- хлопець схрестив руки на грудях і підпер підборіддя, продовжуючи уважно стежити за загрозливим небом.
  
   ...Гроза серед крижаної холоднечі. Чергова погодна аномалія, збираючи сили, готувалася завдати удару.
  
   Черговий сильний порив вітру, хитнув літаки, що нерухомо зависли над делегацією...
  
   - ...Я чудово усвідомлюю той факт, що у присутності один одного вам складно пропонувати всі варіанти співпраці...
  
   Слонцов хитро опустив очі, а колега з Центру швидко закивав, намагаючись зловити погляд хлопця, який все ще блукає по чорнілому небі.
  
   - Але ось у чому справа, адже я не зовсім грав, коли ніс вам все те марення, про загальні цілі людства... Озвучивши це не тільки вам, а й самому собі, мені несподівано відкрилося, що я справді починаю так думати. .
  
   - Чи не хочете ви сказати, що, не дивлячись на всі наші поступки і віру вашому безсумнівному маренню, ви збираєтеся випустити джина з пляшки? - холодно глянув на нього Слонцов, нагадуючи, щоб співрозмовник залишив свої невмілі акторські таланти.
  
   Але Лернор понесло.
  
   - Не забувайте, агенте! - різко кинув на нього погляд хлопець, - Все, що ви зможете мені запропонувати, те саме мені запропонує і ваш західний "друг".
  
   - І навіть більше... - спробував вставити солодкоголосий, але хлопець своїм злим поглядом заткнув продовження.
  
   Роль божка, однозначно, починала подобатися Лернору. Не лише подобатися. Він у неї вживався з кожним пафосним словом. Залишалося тільки осідлати найближчу хмарку і кидати блискавки.
  
   - Так ось. Жодного джину я випускати не збираюся. Я не розкрию ваших секретів людству. Та яке до дідька людство? Давайте назвемо все своїми іменами. Я нічого не розкрию ні Китайцям, ні союзу Американських мегаполісів, та й іншим зацікавленим.
  
   - Я виступлю у ролі балансу між вашими двома світами. Моя організація співпрацюватиме і з союзом Заходу, і з Москвою.
  
   Пролунав перший оглушливий грім. Після цього на них налетів майже ураганний вітер.
  
   - А чи не багато ви хочете взяти на себе, пане Лернор? - скептично зауважив представник Центру, - Адже, насправді, у вас нічого немає...
  
   - У мене є можливість тримати вас і всі ваші розробки у вузді найближчі п'ятдесят років! Рівно стільки знадобиться, щоб викрадена мною інформація втратила цінність. Але це не малий термін! Не кажучи вже про те, що зараз вона безцінна. І якби це було не так ви б усе тут не стояли... - намагаючись перекричати вітер, що набирає силу, завершив логічну ланцюжок Лернор.
  
   Граючи роль, він і не помітив, як грозовий фронт закрив собою вже пів неба і більше не приховував своїх небезпечно довгих срібних блискавок.
  
   Агенти мовчали. Їм ставало не по собі не тільки від залізної логіки хлопця, а й від стихії, що закипає навколо. Адже їм не часто доводилося бувати за межами купола.
  
   Часті гуркіти грому перетворилися на один великий атмосферний гуркіт.
  
   - У будь-якому випадку у вас немає даних про місце видобутку та технологію особливої ​​речовини, необхідної для проекту "ловці душ"! - перекрикуючи гуркітливу стихію, прокричав Слонцов.
  
   - Ви маєте рацію! - відгукнувся Лернор, ледве чуючи самого себе, - Тому мені ще доведеться потягатися з горезвісною "Нашою" корпорацією у битві за лідерство. Адже я не прошу всього відразу. І зараз в обмін на нерозголошення ваших секретів я хочу заручитися лише матеріальною та технологічною підтримкою.
  
   - Ваші апетити безмежні! - нагадав солодкоголосий, коли перша блискавка вдарила в енергетичний щит Московського літака. Машина тут же ввібрала удар, заряджаючи батареї. Після цього апарат ще довго з тріском іскрився, утворюючи електричні дуги.
  
   - Все в розумних межах! - Надриваючись, кричав хлопець, - Я не збираюся підривати нічию економіку! Мені не потрібні гроші! Мені вистачить техніки, зброї та продовольства, як і будь-якої іншої корпорації!
  
   - Чи можна очікувати від вас щось ще, крім мовчання? - захлинаючись повітрям, гукнув Московський агент.
  
   Притримуючи підлогу пальта, він уже поспіхом викликав ліфт із літального апарату. Залишатися поза укриттям ставало вкрай небезпечно.
  
   - Зняття монополії зі видобутку "Нашою" корпорацією, необхідної для досліджень речовини! Я думаю, ви в цьому не менше за мене будете зацікавлені!
  
   Слонцов лише кивнув у відповідь, і, обмотавши себе тросом, що спустився, простягнув для прощального рукостискання руку.
  
   - Ви цікава людина, Лернор і все-таки непоганий актор! Жаль, що я не зрозумів цього ще тоді в поїзді! Думаю, що ми домовилися! У будь-якому разі, ви знаєте, де нас шукати! Нам ще багато доведеться обговорити...
  
   У наступну секунду підхоплений механізмом, військовий розвідник, був втягнутий у літак, що гойдався на сильному вітрі.
  
   Раптом пішов дощ. Він ринув немов водоспад, розмиваючи все довкола. Два літаки, що прийняли на себе удар води, наче широкі парасольки, але сильний вітер ніс рясні дрібні бризки прямо на місце зустрічі, унеможливлюючи подальшу розмову.
  
   Лернор озирнувся на своїх друзів. Ті вже поспіхом бігли до підземних укриттів.
  
   Гроза, мов ніч, повністю поглинула острів, розтинаючи небо і землю гілками блискавок.
  
   - Чи не бажаєте з нами? - прокричав підчіпливий себе за пояс західний агент, коли темний птах росіян, відбиваючи електричні розряди, набираючи швидкість, плавно помчав геть, - Це гроза рознесе все в мотлох!
  
   - Дякую, не треба! Тут більше нічого руйнувати. До того ж, тільки далеко від Вас, я відчуватиму себе в більшій безпеці. Як ви зрозуміли, я нейтральний - нічий! Тому й притулком моїм нехай поки що залишаться "нічийні землі"!
  
   - Що ж, як хочете!... Будемо раді зареєструвати філію вашої корпорації!... Як же вона називатиметься?... - чергове потужне попадання блискавки, змусило пілота більше не зволікати і насильно підняти агента всередину.
  
   Залишатися на цьому місці вже не було безпечно. Природне явище, набравши повної сили, завдавало ударів на поразку. Виправивши крен, другий птах спішно покинув місце зустрічі.
  
   Позбавляючись своєї останньої парасольки, Лернор відразу потрапив під гарячу зливу. Вода на долі секунди накрила його з голови до ніг. Одяг у мить промокли наскрізь, а черевики стали потопати в грязьовій жижі.
  
   Хлопець, тяжко шльопаючи і ковзаючи по бруду, побіг у сховок. Стрибаючи через заповнені до країв вирви та плаваючі в них деталі зруйнованих укріплень.
  
   Прибитий дощем дим спав, стелячись біля самої землі. Він змішувався з парою, що виходила від таючого льоду і снігу. Вкриту раніше картину загального спустошення замість нього накрила непроглядна стіна зливи.
  
   Весь заляпаний липкою глиною, Лернор продовжував бігти, у стрибках ухиляючись від тих, що б'ють у землю, то тут, то там блискавок. Вони немов небесні, снаряди, багатовольтними спалахами опускалися в ті ж вирви. У секунду струмінь пари, що піднімається до неба, випаровував у повітрі десятки літрів води.
  
   До бункера було вже далеко. Дощ заливав очі. Стрибок. Ще один. Ще...
  
   Блакитна блискавка, рівною лінією розкресливши небо навпіл, різко встромилася у воду вирви. В цей момент Лернор однією ногою вже був у стрибку, але друга, все ще занурена в рідку каламут, ніби провідник передала по всьому тілу, що здригнулося, удар небесного струму.
  
   Вибух. Хлопця, що димився, разом з його обвугленим черевиком, на кілька метрів підняло в повітря і кинуло далеко вперед, під самі склепіння входу в бункер.
  
   ...Де я? Лернор розплющив очі. Він, як і раніше, стояв на височині, де щойно розлучився з агентами двох розвідок. Тільки краєвид довкола якось кардинально змінився.
  
   Не було не ознак минулого бою, ані зими. Лише голий пустельний піщаний острів із золотими випромінюючими тепло барханами. Не єдиного натяку на хоч якусь людську діяльність. Дикий, ніким не зворушений пляж.
  
   Зелене, досконале вільне від товстих кайданів льоду море тихо і спокійно омивало острів навколо. Чисте майже рожеве безхмарне небо над головою навіть не натякало на грізну жорстокість нещодавньої грози. Тиша і спокій та рум'яне сонце, що застигло на обрії.
  
   Вдалині виднівся чомусь зовсім чорний краєвид міста. Він тягнувся вздовж усього узбережжя, як колись, похований у безодні Петербург. Величезний мегаполіс безтурботно височів над далеким берегом абсолютно незахищений енергетичним щитом купола, ніби йому не було чого боятися. Чи це лише гігантська тінь міста-примари?
  
   Теплий вітер тріпав йому волосся і Лернор ніяк не міг зрозуміти, куди потрапив. Він відчував, що все ще знаходився на тому самому острові, і в той же час у якомусь іншому світі чи вимірі. Хлопець крутився на місці в пошуках бодай якихось знайомих деталей, не знаходячи навіть власної тіні, як раптом ніс до носа зіткнувся з чорним силуетом людини. Наче його тінь сама по собі стала вертикально навпроти нього. Ця чорна постать не пропускала жодного теплого променя, нічого не відбивала і ніби звичайна темна пляма на тлі вранішнього сонця, обдавала хлопця холодом.
  
   Лернор протер очі, але дивне бачення не зникло. Більше того, тінь дістала з невидимої кишені цигарку і закурила, видихаючи чорну тінь... диму!
  
   - Часу мало, тому слухай уважно і запам'ятай, - раптом долинув до його вух людський голос, - Те, що ти затіяв чи тільки усвідомлюєш у найближчому майбутньому, може призвести до повного знищення людства. Тому не спокушайся на тему ідеї вічного життя. Це неприпустимо, інакше ваш світ буде знищено. До речі, процес вже запущений ще в момент, коли з'явився клон вівці Доллі. Душа безсмертна, але, виконавши своє завдання, на неї чекають в інших світах. Ніщо не може стримувати її довше за відведений їй час на...
  
   Спалах... Удар ще удар...
  
   - Зая, прокинься! - ніби по той бік ринви кричала йому Джуліана.
  
   Біль у голові... у тулубі... у руках... у ногах... і відчуття польоту, ударяючись про кожен виступ цієї самої труби...
  
   - Лерне, кінчай придурюватися! - дізнався він голос, що кричить йому в вухо Куллера, - Пульс в нормі, серцебиття стабільне, зіниці на місці. Забиті місця, та й годі!
  
   - Ти що у нас лікар? - не розплющуючи очей і не впізнаючи свого голосу, спитав Лернор. В голові дзвінко звучали останні слова незнайомця.
  
   - Курс першої медичної допомоги... - хмикнув у відповідь Куллер, - А ви розорилися! Вмер, помер! Живий ваш Лернор. Живіше за всіх живих! Ще нас із вами переживе. Говорять після удару блискавкою, здібності відкриваються... Лерне, у тебе нічого там не відкрилося?
  
   - Кул, заткнися га? - хлопець розплющив очі і дізнався вкритий тріщинами і стелю бункера. - На мою думку, це в тебе треба дещо навпаки закрити...
  
   - Справді..., - дівчина підняла йому голову і піднесла пляшку з водою, - Від тебе, Куллер, голова часом може хворіти навіть більше, ніж від удару блискавки. Особливо, коли ти сам похмільний.
  
   - Так, гаразд... - у тоні товариша почулася образа.
  
   Тут підійшов Олександр і схилився над партнером, поки той пив, жадібно поглинаючи рідину. Він з хвилину вивчав його під різними кутами, потім спитав: - Ну що? Як там світло наприкінці тунелю?
  
   - Ти про що? - закашлявся Лернор, ніби не розуміючи питання, і відсунув шийку пляшки, - Спасибі, люба...
  
   Хлопець сів і подивився на свій вигорілий правий черевик.
  
   Від бідолахи, крім спогадів, ще залишилася міцно зав'язана шнурками обвуглена верхня частина. Нога не постраждала та весело привітала його здоровими пальцями. Більше того, Лернор не знайшов у ньому навіть легких опіків. Лише волосики злегка обвуглились і згорнулися в забавні кучеряві спіральки.
  
   - Кажу... Про що тебе питали? Про що розмовляли? - переробив питання Олександр.
  
   - Та так. Запитали, як назвемо нашу корпорацію? Ще заручився підтримкою двох міст. Тож наше з вами підприємство має майбутнє, - відповів Лернор, навмисне приховуючи те, що пережив після удару блискавки.
  
   - І як ми її назвемо? - поцікавилася дівчина, допомагаючи розв'язати наполовину розплавлені шнурки.
  
   - Ще не знаю. Треба подумати, - вперше задумався про це хлопець, - Як корабель назвеш, то він потім і попливе.
  
   - Тоді моєї думки можете не питати, - допоміг стати йому на ноги партнер, - З твором у мене завжди були проблеми...
  
   Піднявшись на ноги, Лернор відчув оголеною стопою холод кам'яної підлоги, але з вулиці раптом несподівано повіяв теплий вітерець і пом'якшив колючу прохолоду. Намагаючись докладно пригадати події останніх десяти хвилин, хлопець, босий на одну ногу, накульгуючи, пошкандибав до виходу з бункера.
  
   - Лерне, ти куди? - покликав голос дівчини, але він, несучи думкою в далечінь, ніби не чув її йдучи все далі і далі.
  
   Звуки грози поступово вщухали.
  
   Блискавки вже покинули ці злачні місця, але вода все ще продовжувала поливати багатостраждальну землю острова. На вході встигла навіть утворитися велика калюжа, яка, ймовірно, претендувала на першість у затопленні, недоступного ні ворогам, ні стихії старого складу.
  
   Повітря справді вже прогрілося від теплоти, яку приніс сильний дощ. Лернора, що підійшов до виходу з бункера, все ще неспокійна природа зустріла обіймами з сильних поривів вітру. Хлопець притулився до стіни і втупив очі в темну синяву, що миготіло сріблом неба.
  
   Тепер він детально згадав зовсім інший і невідомий йому світ.
  
   "Де це було? Смерть чи черговий сон? Що не встигла довести та людина?"
  
   Небо не могло дати йому відповіді, воно лише байдуже продовжувало малювати хитромудрі малюнки блискавок.
  
   Але одне Лернор тепер точно знав. Він повертається у життя. У зовсім нове життя, чий початок був висвітлений цією шаленою грозою...
  
   Джуліана підказала йому шлях. Вона ще раз нагадала йому його улюблене правило - ніколи не здаватися. І тепер він ясно розумів, чому доленосний вибір був наданий саме в той момент повної безвиході і безвиході, коли все в раз було поставлено на кін, і лише від нього самого залежав майбутній результат партії...
  
   Лернор виграв її і знову знайшов впевненість у своїх власних силах. В тих силах, які, здавалося, безповоротно втратив і забув. Ті, що так майстерно опікувалася та охороняла Джуліана...
  
   ...Невідомо, що зробило з нею "відносне безсмертя", але вона незрозуміло бачила ці двері долі і неймовірним чуттям підбирала до них потрібні ключі.
  
   Одним із таких ключів мабуть і виявився Лернор. Він був ключем втілення "четвертого варіанта". Ключ до нової долі. Не лише своєю, а й усього людства загалом. І, звичайно ж, ніхто інший крім нього самого не міг відчинити дверцята у новий світ... світ майбутнього... світ для всіх!
  
   Правда, як все це відчувала дівчина, і які особисті цілі переслідувала, так і залишалося загадкою.
  
   Лернор відчував, що йому ще не раз доведеться посваритися з нею на тему її темного минулого.
  
  
  
   Несподівано серед хмар хлопець побачив птаха. Йому не здалося, це була саме вона. Безстрашно летячи крізь стихію, орел зі сну самотньо, але гордо ширяв у висоті. Лернор поквапився втерти обличчя, і знання раптом зникло.
  
   "Що це? Символ? Підказка? Прапор?"
  
   Зачарований, він ще довго дивився в небо, що плаче, у пошуках невластивої для цих місць живої істоти. Але бачення більше не повторилося.
  
   "Я ще точно не знаю, як назву тебе, моє дітище... - Лернор раптом подумав про майбутню назву корпорації, - але щось підказує мені, що ім'я тобі - Легіон..."
  
  Google Переводчик
  Исходный текст
  - не понял Лернор, ощущая себя виноватым, что никак не может узнать собеседника. Предложить лучший вариант перевода
Связаться с программистом сайта.

Новые книги авторов СИ, вышедшие из печати:
Э.Бланк "Пленница чужого мира" О.Копылова "Невеста звездного принца" А.Позин "Меч Тамерлана.Крестьянский сын,дворянская дочь"

Как попасть в этoт список
Сайт - "Художники" .. || .. Доска об'явлений "Книги"