Тихий лiтнiй вечiр. Жаркi обiйми ночi, що не дають зв`язати думки докупи... Зорi та мiсяць нiби приковують очi до себе. Я дуже люблю лiто. Його духмянi степи та буйнi трави i тиху втому теплої лiтньої ночi. Здається, нiщо не може потривожити цього величного спокою. Тиша - вiчна i всесильна, як смерть. Смерть..! Останнє слово розбудило мене, змусило згадати все... Хто я? Куди йду? Навiщо я тут?
Тихий шелест вiтру та тепло лiтньої ночi заспокоювали душу, але не могли вiдповiсти на єдине питання: "Чому тодi я обрала саме цей шлях?" Облiтаючи пелюстки вишнi закружляли мене у вальсi. У головi нiби вакуум: жодної думки, жодного почуття. I лише десь глибоко в пiдсвiдомостi б"ється пульсом те питання. Воно стало головним у моєму життi. Менi здається, що коли я знайду на нього вiдповiдь, то заспокоюся i все буде чудово, наче у чарiвнiй казцi. Раптом у серцi з`являється сумнiв, що повiльно переходить у жах. Наче десь у темнотi цiєї мирної ночi народжується смертельна загроза. I цей жах, як змiя, обвиває душу i отруює iї сумнiвами.
I я бiжу темним коридором, не в змозi спинитися. Пройшла лише мить, але менi вона здалася годиною. Я проминула стiл чергової, зустрiвши iї стомленi за нiч очi. Нiби вперше я iї побачила. Дивно, але ранiше я цього не помiчала. Дивилася на людей i не бачила головного. А що воно є, це головне? Якась частка душi, невловима й така прекрасна. Час...
Вона здивовано подивилася менi у слiд. Не зрозумiла. А в мене не було часу пояснювати. Я помчала далi, туди, де бiлiли дверi з металевою табличкою, за якими мене чекала незнайома людина, чиє життя залежало зараз вiд мене. Але...? Нi!
З дитинства я марила цими дверима i вони завжди всмiхалися менi, але сьогоднi вони дивилися вороже, з докором, картаючи за сумнiви.
Тремтячою рукою я вiдчинила дверi. Чуже електричне свiтло рiзко вдарило по очах. Коли я звикла до нього, то побачила людину, що дивилася на мене з несамовитою надiєю. Я вiдчувала, що вона вiрить у мене. Зникли всi сумнiви та страхи. Я тут, щоб допомогти. Мiй погляд випромiнював спокiй та впевненiсть.
Рання зоря всмiхнулася нам двом: хворому та лiкарю, що стали єдиним цiлим. Цiлим, у якого щойно з`явилося майбутнє.
У серцi росло та поширювалося знання. Бiльше не буде сумнiвiв. Я знайшла вiдповiдь на питання.