Дiти - не дарма х називають нашим майбутнiм. В них насправдi є те, що може змiнити цей свiт на краще.
Наш установа - це найпрестижнiший навчальний заклад для обдарованих дiтей. Неважливо чи вмiєш ти малювати, або писати чудовi вiршi, не має значення чи можеш ти за декiлька секунд розв"язати найскладнiшу математичну задачу. Головне, щоб в тебе був Дар - особливе бачення навколишнього свiту.
Пам"ятаю, як я колись зрозумiла, що бачу свiт в зовсiм iнших кольорах. Те так як усi.
- Мам, а якого кольору Небо? - спитала я свою маму, стоячи з нею у черзi.
- Блакитного, - не замислюючись вiдповiла вона навiть не глянувши на небо.
Тодi я пiдняла очi вгору i скрiзь високi будiвлi побачила його - справжнє Небо. Таке, яке можливо до мене нiхто не бачив. Воно було заповнене людськими бажаннями та мрiями. Ось пропливає хмаринка - мрiя маленького хлопчика, який бажає стати космонавтом. А ось бажання iншо дитини - повернути батька, якого, як сказала мама, забрали дуже далеко.
- Нi, мамо, воно кольору мрi, - вiдповiла я тихо, але впевнено.
Так, я бачу людськi бажання. Я бачу Вашi мрi. Iнколи менi навiть вдається розмовляти з Долею. Вона розповiдає стiльки цiкавого! Наприклад, що ось ця людина скоро стане матiр"ю, а ось ця поде в таку бажану вiдпустку. Я гарний спiврозмовник, тому що вмiю слухати.
Звiдусiль нам кажуть, як жити, що робити. Розказують, що таке добро, а що таке зло. Нав"язують свою точку зору не даючи нам змоги зробити свiй вибiр. Можливо вiн буде неправильний, але вiн буде Наш. З самого дитинства нам кажуть, що хмара зроблена з краплинок води, що будинок з цегли. I не як iнакше. Але ж у кожно хмари, якщо придивитися, є сво бажання є своя неповторна особистiсть. У кожного будинку є своя душа, яка живе сама по собi. Вона може розповiсти дуже багато. Потрiбно лише навчитися слухати.
Кожен день я гуляю по мiсту, вдивляючись в людей. Я шукаю тих, хто може бачити свiт. Хто може вiдчути його справжню красу, вiдчути i допомоги йому змiнитися на краще. Я бачу всiх, але мене справжню не бачить нiхто. Молода, тендiтна дiвчина, вдягнута у свiтлий сарафан. Вона повiльно розгулюється по вулицях i роздивляється усiх i все своми великими очима. Нiхто не може навiть припустити, що саме вона є директором найпрестижнiшого i найкращого закладу у кранi. Що саме вона особисто вiдбирає обдарованих дiтей i вчить х бути справжнiми людьми. Не такими як оцi безликi. Мо вихованцi також як i я бачать справжнiй свiт. Однi можуть передбачати майбутнє, iншi спiлкуються с тваринами. Вони не такi як усi, але такi якими можуть стати iншi.
Нас можна впiзнати по очах свiтлi, випромiнюючi тепло, радiсть. Недаремно кажуть, що очi - це дзеркало душi. У звичайних людей вони невиразнi, блiдi.
Ось на зупинцi стоть мати з блiдими, невиразними очима, а ось дитина. Вона про щось питає маму. Прислухаюсь:
-Мам, якого кольору Море?
- Синього
- Нi, Море - кольору надi, - топнула ногою дитина, та ображено надула губи.
Так, нас не розумiють, але саме ми можемо навчити iнших дивитися на свiт так само.
Я посмiхнулася дитинi. Вона трохи знiяковiла, але вiдповiла ледь помiтною посмiшкою. Ось, що мене завжди тiшило. У нашому свiтi коли вчать нiколи не розмовляти, з незнайомцями знаходяться такi люди якi не бояться посмiхатися хай ще й невпевненою, але щирою посмiшкою. Я вже знала, що наступного дня до батькiв цiє дитини прийдуть незнайомi люди та запропонують §й навчання у найкращому навчальному закладi... i вони не вiдмовляться. Нiхто не вiдмовляється.