Семчук Юрий Иосифович : другие произведения.

Юлия

Самиздат: [Регистрация] [Найти] [Рейтинги] [Обсуждения] [Новинки] [Обзоры] [Помощь|Техвопросы]
Ссылки:
Школа кожевенного мастерства: сумки, ремни своими руками
Оценка: 1.80*6  Ваша оценка:
  • Аннотация:
    Школа, учитель, ученица... Любовь.


   -- Нетямущий! Чи усвiдомлюєш наслiдки?! Отi пiдленькi дурники вже повну торбу плiток натовкли. Всi, усi тiльки й шепчуться про нас. Набридло! Ну зрозумiй ти, школа, це заклад де навчають дiтей, та аж нiяк не бордель!.. Збоченцю!!! Фу гидота! Злигався з ученицею! Учителю, спам'ятайся! Дядьку, тобi вже 33 роки... педофiл, чи що, дурне серце маєш. Все! Концерт акончєн! Забудь мене, чуєш! Затям, нiколи, нiколи, нiколи, нiколи вже нiчого не буде у нас! Все, нас нема. Розiйшлись дорiженьки. Iлюзiя, сновидiння, мла. Забудь мене, назавжди. Чого витрiщився! Дурнику, кажу ж тобi мене вже немає, так, оболонка мильної бульбашки твоїх споминiв. Ще мент ухопить пам?ять, i все, лусне фантом нiбито-кохання. Приверзлося. Не намагайся мене втримати. Вiдпусти мої крила. Я вже за горизонтом твоїх мрiй. Не лови овид. Не падай на крило незбутностi. Крила у тебе чорненi, воронячi... у мене бiлi. Я впустила тебе у чужий, ворожий тобi свiт. Ти не наш. Чого набурмосився? Не мовчи! Скажи хоч щось! Ну, вдар мене. Хоча, нiчого це не змiнить. Пробач. Мара... Iдiот! Перед тобою дiвчисько. Ну то й що, що розбещене. Хотiла лише дрiбку спробувати, як то зi стариганом буде... ну, це як в ресторацiї скуштувати екзотичну страву. Нi, нi, я анiскiлечки не вiдчуваю себе винною... я ж тебе тiльки покуштувала... а, ти, жаднюго, заковтнув мене одним махом. Змiю спокусителю, але де жадана прелюдiя, кокетування, флiрт. Глитаю! Ти винний, чуєш, не я! От i картайся, то твої проблеми. Прощавай. Не шукай. Немає твоєї Юлiї. Померла вона.. ще ненароджена. Я її, власне, придумала, аби сподобатися тобi... ти отримав те чого що хотiв... будь вдячний за мрiю, солодкий обман. Вибач. Подобається жити у навiяному свiтi, будь ласка, але не нав'язуй менi цiєї iлюзiї. Я земна дiвчинка. Ти ж любиш побрехеньки. От i вiр дурнику.
   (Дiйова особа примарного тексту, в котрому йому призначено ролю жертви, але ж -- хтось має когось зжерти -- iнакше еволюцiя заскнiє в калюжi, звiдки всi ми панiчно виборсуємося. Навiщо).

***

  
   -- Ми з нею не бачились вже цiлу вiчнiсть...
   -- Ха! Та щоб ви не стрiчалися ще з мiльйон рокiв!
   -- Я готовий чекати мiльярди вiкiв.
   -- Нащо! Кого чекати?
   -- Та... ми ж, колись...
   -- Хм, ну той що! То ж було колись. Кажу, забудь її. Завважила ж -- фантом, так воно i є. Її не має, i все. Розумiєш, н-е-е-м-а-а-є!!! Набери повнi груди повiтря, пiдiйми правицю й видихни: "Все закiнчилося!" Кажуть допомагає... Мовчиш? Ну й мовчи. Коли намовчишся прокричи усьому свiтовi, що її, за всi страждання, ну... того...лютою ненавистю...
   -- Нi, я люблю її, бiльше життя!..
   -- Тьху ти, хорий на голову!
   -- Так, я хворий, i щасливий своєї недуги! I дай Боже, хоча би раз в життi, кожному спiзнати, хоча б дещицю тiєї солодкої болiстi... Вам, ще не посвяченим великої таїни Кохання!
   (Розмова на автобуснiй зупинцi звичайнiсiньких чолов'яг (вчителiв за професiєю (sik!)): перший, високий чорнявий вусань-красунчик, фiзик -- не вражений невилiковною недугою зболеної душi; другий, шатен-сiромашка, iсторик - з хорим зблиском ув очах, яскраво виражених симптомiв душевного з-Боже-волiння... закохався нещасник).

***

  
   -- Ускочила вище халяв! Знаття б. Думала ж тiльки: як ото в ресторанi -- в меню зиркну, виберу страву екстравагантну, скуштую дрiбку (а...вона й справдi на смак нiчогенька була), а потiм ще, i ще iнших спробую, ну гурманка я, люблю чоловiкiв, але де тут паскудство, де? Ота сволота, тiльки зовнi добропоряднi панни, шавки паскуднi, дивися аж вивертає їх од моєї присутностi на свiтi сьому, зневажають за перебiрливiсть, навiснiють, бо бач -- "нє прiлiчно" виставляти на показ своє нутро. А воно в мене не гниле, тому й не соромлюся, я вiльна в помислах i почуттях! Шльондри! Я їх компрометую! Ги, бояться, аби чоловiки не здогадалися що всi жiнки шльохи. Дурепи! Збайдужiлi неврастенiчки-курвочки, од знереалiзованих жадань знавiснiлi. Чоловiкiв кохати природно! Еволюшн! Любити i бути любимою -- порода! Я маю право на щастя. Але, як спiзнати щастя не спробувавши носiїв очiкуваного "щастя". Це ж омана -- закохатися у першого лiпшого "обранця", й навiюваннями: "Я люблю його, вiн найкращий, солодшого од нього не має, менi з ним хороше, нiкого не хочу окрiм нього, жар розтiкається вiд кiнцiвок, дихання рiвне, ритмiчне"... Б-р-р, як вiн може бути найкращим, коли я з iншими його не зможу порiвняти? А може й справдi всi чоловiки однаковi?.. Нi, нi, оцей, учитель (прости Господи), нiби не такий як всi, нi, нi, здалося. Шкода, у меню такi назви цiкавi... а воно не риба i не м?ясо... чоловiки... Ну, оцей учи-тельонок капловухий вже мене дiстав, як реп'ях причепився, цап облiзлий, курдупель! Я ж не винна у тому, що менi здалося нiби вiн трiшечки кращий вiд iнших... нi не кращий... не такий як усi. Але ж за це не те... задля чого я маю пов'язати з ним своє життя. Ондечки, до смiтярнi пес шолудивий поплiвся, теж не такий як усi чоловiки... Фу, маячня, досить, я бiльше не можу. Годi, намислила купу лайна, повiтря липке од смороду... моєї минувшини. Я не винна! Слава Богу, все скiнчилося. Його немає у моєму життi. Й, на щастя, нiколи не буде. Ух! Як приємно почуватися вiльною! Здихалася, таки. Ура! Але ж як причепився, чому це думаю про нього... Дiстав. Зануда. Педагог задрипаний. "Дiточки, сюсi-пусi, а давайте я вам розповiм, як пiд отiєю партою, за котрою сидить Наталочка i Свiтланочка, я трiшечки у неприроднiй позi закохав свою ученицю". Бридота. Чуєш, тюхтiю, не пара ти менi. Все! Чого ти очiкуєш вiд мене? Прашла любов завялi помiдори. Ух, розiрвала?м би на шмаття недомiрка. Але ж... кохала... Думалося бiльше життя. Чи й минулося? А... так мрiється ще спiзнати найсправжнiсiньке, безрозсудне кохання... Щоб аж до кволости, й поза смерть сягнуло. Тюхтiю! Пройдений етап мого великого ща... шляху. Вiрю -- неодмiнно ще буду щаслива! Всупереч усьому. Терпiтиму, страждатиму i обов'язково зустрiну того, свого єдиного i неповторного. Обов'язково. Ще не на часi... Нi, нi Ви не подумайте... я не плачу... то щось в око... нiби скельце, нi, пилинка, скрижанiла"...
   (Снiгур Юлiя (пiсля закiнченнi школи величаво -- Миколаївна), що через три роки повернулася, тимчасово, на посаду замiсника директора з виховної роботи того закладу в якому працював отой збоченець, нiбито педагог-iсторик. -- Чи є на свiтi Бог? Чому не скарав манiяка! Тьху! Ненавиджу пестунчика долi! А чий пестунчика)...

***

  
   Цi дивнi голосiння, промовляння незрозумiлих, далеких-може-колись-близьких людей... Галюцинацiя? Хвороблива маячня? Я чую, iнодi її голос, тiєї, що зветься Юлiя... Невже перетиналися у минувшинi? Чи -- у почутих вiдголосках явлена? Хтозна. Здається, менi колись казали, що я якийсь час... таки працював у школi, тiй що потiм у сновидiннях являлася... У спальному районi мегаполiса, серед смердючих коробок-курятникiв-багатоповерхiвок притулилася... зачаїлася, мене вичiкувала...аби потiм увiп?явшись в моє єство -- доконати у безвимiр?ї невизначенiстю. У снах начитував дiтям якийсь матерiал. Який? Хiба в столiттях пригадаєш... Придумаю: з поза часу й простору -- диво-еманацiї дарував дiтям. Молочною млою Шляху Великого зливався в їх чистi оченьки. "Не од свiту цього", -- перешiптувалися... нiби здогадувалися про щось, нiби знали, а мо? думали -- алегорiя; а бач, як вийшло... не по-людськи якось... а iнакше як... коли й не людина зовсiм, а так...безтiлесна сновида.
   Чому школа? Не завод, конструкторське бюро, колгосп? Так мабуть треба... Хоча, режисер-сценарист, ще до нас, явлених свiту сього, ролi розподiлив згiдно великого задуму задля нас, без нас. Марiонетки. Цiєї шалено захоплюючої дiї, щиро вiрили у свою виключнiсть, зiрко вiсть. Оскароносцi кiнотеатру, обранцi долi... Обри теж нiс задирали, тiшилися виключнiстю, i що -- згинули, бо не вони, а їх обирали -- маленьку ролю зiграти у великiй виставi життя. Згiдно сценарiю я таки мав пiсля унiверситету гарувати у школi. Добре пам'ятаю як катували iсторiографiєю, бiблiографiєю, палеографами, наративними побiгеньками. Роль дiсталася огидна -- зiграти пришелепуватого злидня-невдаху, задля ствердження (навiщо, їм, отам, ця дурня здалася?) тези: "Дурнями користаються, бо вони дурнi". А педколектив який, до гикавки й депресiйного ступору довели учи-тьолкi. Натерпiвся од них, досвiдчених вчителiв, та сердешнi, так i не зрозумiли мою роль, хоч я i антигерой, в їхньому "цiннiсному" свiтосприйняттi, але ж означив, що успiх їх примарний -- дiти ж ненавидять методично грамотних, вимогливих, жорстких вчителiв, з їх задекларованими професiйними чеснотами, що скалiчили божi душi, зламавши крила нереалiзованого вiльного лету творчої самореалiзацiї, пристосувавши до погiрдного плазування-хизування нав'язаним-набутим хамством, з подальшим продукуванням недолугих, агресивних наступникiв. Але я таки загрався -- "жiночки з дипломами про вищу освiту" нутром вiдчули небезпеку од ворохобника усталених совкових метод. Ґвалт здiйняли. Тай пiдловили на аморальнiй поведiнцi, "соромiцький тiлесний контакт" угледiли в дiях педагога "щодо колишньої ученицi". Вiрнiше, того "контакту" нiхто не бачив, та тiльки про те й торочили. А я й не заперечував, не виправдовувався: дiвчина повнолiтня, замiжня, вибiр партнера її особистiсний смак. Тiльки й завважував збуреним тiткам "що вони всi збоченки, бо усi колишнi ученицi i краще би пригадали, що в перiод гормонального вибуху намислили нiмфетки щодо чоловiчої статi". Вибалушившись оторопiло бурчали: "брехня". Може й справдi в "савєцкам саюзє сєкса нєт", -- думав спостерiгаючи за комуняцько-моралiзаторськими припадками дуреп-вчительок. Трапилося: за аморальну поведiнку дали менi таки копняка, перед вигнанням викликали в мiськвно "прiкази" заслухати. Жiночка-завмiськно в тiнейджерсько-кислотному прикидi з дорогого бутика, бойовим розфарбуванням фейса а-ля плем?я апачi, з огидними манерами шосейної повiї, прошипiла ультимативно-вимогливо: "написати заяву за власним бажанням", а iнакше...
   -- Що iнакше? -- упiймав її погляд. Захлинулася.
   -- Шо ти на мєня витрiщiлса, савратiтєль, растлiтєль децкiх сєрдєц!!!
   -- Назвiть бодай одну растльонную дiтiну, -- байдуже вiдкаснув брунатно-ультрамариновому обличчю знавiснiлої педкерiвницi.
   -- Шо? Шо ти сєбє пазваляєш! Я щас мiлiцiю! В тюрму падонка!
   -- Я звiльнився за власним бажанням, маю адмiнiстративнi покарання, дуже прошу вас подати позов до суду задля торжества закону. Прошу.
   -- Вон аццюда скатiна, -- гавкнула тiтка-учи-тьолка спазматично вчепившись кiгтистими пальцями свого набряклого горла.
   -- Будь ласка, -- шанобливо схиливши голову штовхнув масивнi дубовi дверi.
   -- Свобода! Я вiльний! -- видихнув, знасолоджено набрав повнi груди повiтря, щосили крутнув нiкельовану вертушку мiлiцейського контролю, вилетiв на вулицю. Тiнь мiлiцiянта-вахтера завбачливо-тривожно сiпнулася за мною тай засклянiла на "ввєрєном пасту". Звiльнений вiд педагогiчних пут насолоджуючись раз по раз промовляв:
   -- Спасибi тобi, Великий Сценаристе -- не довго строк я мотав!
   За порогом духовної буцегарнi буяло життя, цвiли каштани. Їх волого-кремовi пiрамiдки пахли коханням. Аж у головi замакiтрилося. Хороше на волi.
   -- А-а-а-а-а-а!!! -- волав од щастя. Перехожi боязко притискалися моднячих євро-причепурених стiн.
   То тiльки здається, що небезпечно жити собi в задоволення, поодинокi вiдчайдухи наважуються вискочити iз усуспiльненого скнiння до свого-буття, i нiскiлечки не шкодують за втраченою усталенiстю життєскнiння. Очмарiлий од волi-доленьки вернув Своє-Свiту. Волiв би?м д?Вам вернути. Але звiдти ще нiхто (мiтичний платонiвський воїн Ер -- алегорiя -- вернення праведного земного життя)... ви ж не жадаєте впхатися материнського лона -- солодких марень притомленої Душi... Тепер "я нiхто"... мережу сi рядочки Вам, звiдти?ка, -- щоб у менi -- себе знайшли -- в само-осмисленнi досi-нiбито-зрозумiлих-речей. Нi, нi не одразу те трапиться з Вами, трiшечки пiзнiше... навiть якщо мене не спiзнаєте -- себе вiзьмете в тремтливi долоньки, колись -- випурхнувши своєсти пригадаєте ворохобника, а нi, не важливо, звiльненим -- сенс зiзнання -- в иншости!
   У тiм примарнiм життi я не одразу отримав жадану свободу, випханий зi школи вештався у злюмпенiзованих джунглях бєзнадьогi, хапався "кравчучки" -- траґав iз "сьомого кiлометру" тюки китайсько-турецького мотлоху на базарнi закапелки Озерки, ховався од мiлiцiянтiв, аби не платити мiстове, та iнфляцiя пожирала жалюгiднi крихти приробiтку. I все -- повернувся у освiтянську скриню Пандори. Принизливе заробiтчанство призвичаїло ерзац-юшки духовного зубожiння. Голодно-холоднi дев'яностi двадцятого столiття чорнильними ляпками безнадiї скрапали чорнених зiниць бiди. Безпам'ятне бурлацько-освiтянське тягло покремсало рамена, знесилило плоть, виснажило змарнiлу душу. Десь завiявся в безпросвiтному мороцi. Де? А, хто й'го знає...
   -- Гав! -- це я, здається... пес...
   -- Ги-ги...ррр, ги-р-р-р-р-, -- шолудивий бровко iз пiдворiття... Ба, вуха настовбурчилися, вовна брижами по рудiй спиняцi грає -- од передчуття незвiданости жаскої долi, ондечки зизооко блискає у неозначено-тривожних шеберхах пругко-згуслого часу, переливається рiзнокольоровими розводами бульбашки-Всесвiту. Ось-ось лусне. У мене добра чуйка на катастрофи. Маю файний нюх, i пазурi до снаги, ними простiр зручно шматувати, час загортати у сувiй минувшини -- майбутнiсть розкриваючи у величi вiд-бутностi -- мною -- оминаючи сьочаснiсть сторчма стрiмниною чорно-цятки первоначала (що з ляпки чорненої скрапає), де крило вороняче вiялом аж лищить, падає-сягає височiнi -- то Я. О, лет не спiйманого птаха! А ви повiрили що собака? Я: ворон, крук, ластiвка-провiсниця -- Вашої весни, i лiта, i зими. Я понад Вами, поза Вами. Я є! А Ви, Мене у зблiдлий аркуш записали: "кататоногебефренна шизофренiя"...Протестую! Нi, нi, це не шуба -- шубовснув у мiжчасся... Там хороше... Шкода -- "тут" не iснує. Але ж я є! Хтозна...Допоки -- Ви, зi мною, не зустрiнете. Посвяченi, переповiсте про невдаху, з котрим ручкалися коли ще був, i Ви... хтозна.... Я навчу Вас лiтати... Зiрвавши тлiнну плоть, землi вiддавши -- на перебутнiсть плинне, домiвки тимчасової... А, що, -- заплакана душа? Не вперше отакої! Кокетка. А, нам, шизоїдам -- алюзiї, бо -- Богом звiльненнi. А од умовностей земних, повiрте, млоїть. Нам -- далi лет -- свiтiв пiзнання неосяжних. А Вам, нещасникам - пiдсмiюватися iз фанаберiй душевно хворих. Ха, душа не хора? -- беззаборонна вiд умовностей земних. Аби Вам ще кпинити допоки не зiйшли, до нас. А ми, ще поширяємо в свiтах, усамiтненi, розщепленi, загубленi у часi особистостi--особи-ни--осо-баченi...
   I, звiдки воно взялося, на мою бiдну (хору?) голiвоньку, оте дiвчисько? У-у-у мiсяченьку, думаєш все знаєш? Та нi, давай повiдаю бувальщину. Людям намагався розповiсти, та їм нiколи. Поспiшають вiд життя щось вхопити. Нащо. А менi кажуть дурня -- ота твоя казочка. Послухай же, мiсяченьку, тобi вiк вiкувати, збережи мою таїну, може коли й повiдаєш комусь. Може трошки добрiшими стануть слухачi. То буде найбiльша винагорода, менi, мандрьосi у свiтах чуттєвих.

***

  
   А це я, колишня учениця тiєї славної школи. Шкода, вже не Юлiєю кличуть, а величають з доважком по-батьковi. Дорослiсть шулiкою накинулася. Тiтка: Юлiя Миколаївна. Чудасiя. А, iсторiя про отого Романа Романовича... хм, птеродактиль-учитель. Як на вчителя, той чоловiк, вiдверто, не був схожий, у "совкових" вимiрах. Його iдеалiстичне свiтосприйняття, розумування, чуттєвiсть, намагання знайти iстину у всьому, зрозумiти i пояснити свiт -- дисонувало з канонами радянiзованого матерiалiстичного осатанiння. Небезпечно й необачно у проституйованому квазiсуспiльствi фальшивих iдеалiв не культивувати у собi рис: хамелеона-пристосуванця, блазня, манкурта, пройдисвiта. У збайстрючених iнтернацiональних загонах Тьми вiн не волав на "вєлiком i магучєм": "Всегда ґатов!" На генетичному рiвнi терпiв вiдразу од "ґатов-щиков" пекла. Шовiнiстичнi мармизи з манiакальним зблиском "прасвєтльонних взоров" от "свєтлабудущiх свєршєнiй" викликали огиду... Запроторили експериментатори Учителя у психiатричний заклад. Був такий хлопець, та й загув. Згинув у дурдомi. Може й справдi захворiв. До божевiльця психопатичних нападiв не пригадую. Вiн менi, навiть... так, трiшечки, сподобався. Закохалася... так здавалося. Дурна. Мала ще була. Дядько ж цiкавий, балакучий, щоправда тiльки на уроках. Учнi над ним знущалися, бо добрий був, довiрливий. Мабуть, сердешний не стерпiв глузувань, безсенсовостi нидiння, нерозумiння -- з глузду з?їхав. Але ж розумування про "простiр-в-часi-розгортання, еманацiю, екзистенцiю"... та чи дiтям втямити ту високость. Дивак. I предмет викладав чудернацький. Вiн же мене й екзаменував, шкода, оцiнив вiдповiдь на четвiрку... образилася, бо знала бiльше анi ж здогадувався мiй учитель. Роман Романович... пiд серцем пече, коли згадую тi часи... вiн -- фiлософськи осяяний, казали про себе ось так: "Зматерiалiзований в iдеалiстичних потугах ухоплення невловимої iстини й неймовiрної людської болi - з усвiдомленням менту своє-присутностi свiту цього". Хм, дурненький. Чи й розумiв що каже. Але ж красиво говорив. Оця дивакуватiсть мене дуже збуджувала.
   Час-самум висушив пам'ять. А... серце... Нi, нi, сьочаснiсть -- моя жадана реальнiсть, майже здiйсненна мрiя. Минулiсть знебарвилась, злинули у небуття драстичнi жадання-фантазiї звихнутої на мрiях-чоловiках юнки-нiмфоманки.
   Роман Романович. Хм. Дивний чолов'яга... I чого це менi його уроки пригадалися. Його статура, погляд... розтанули у млi часу. Хiба що голос, вiдлунням б'ється у шибки моїх споминiв. "Р.Р." - вiднинi буду так й'го йменувати... як обрiзаний файл, у корзинi видалених документiв. Безжиттєва абревiатура пасує беззмiстовностi уявного героя. Гаразд, впущу його у серце. На мить. Хай спалахами-згадками витравить сам себе iз моїх помислiв. Так, говорив багацько, професiя зобов'язувала, свiтосприйняття "трансцендентно-символiчне" (хвалько -- вигадав означену квазiнаукоємну дурню про себе, тiшився як дитинка вiд свого нiбито-фiлософського призначення, божевiльня його виправить) фонтанувало, пiнилося; шумовиння на безлюдному березi безчасся тiльки й зосталося, шмарклями. Юродивий. Хоча, я теж дурна, бо своє-бачення свiту сього теж маю: "Ой-йо-йой". Та що з того. Але ж чому не можу пригадати його обличчя? Фрагментами - так: рожевi щiчки, погляд вже-не-осягненої небесної блакитi закоханих очей, задивований злет дуг брiв. Нi, очi в нього збляклi були, вицвiлi, кольору посивiлого неба. Од туги за мною? От дурень! Я ж його нiколи не любила!!! То був грандiозний експеримент iз закохуванням! О захотiла щоби чоловiк, ось такий, не вiд свiту сього, закохався аж до смертi. Всi ж чоловiки одинаковi, тiльки й "про те" й думають. А цей дурник... Сприйняв за чисту монету мою вишукану фальш. От дурненький! Вляпався! Дiвчисько памороки забило. Дядько нiбито поважний, а еротичнi фантазiї нiмфетки сприйняв за вияв богом освяченої Любовi. Годi. А чи був, власне, хлопчик? Колись... Це ж я надумала-намрiяла, придумала-увiйшла в образ. Навiяла сама собi почуття, такi, якi, ще, анiхто. I повiрила... Фантом, кажу. Насправдi все було прозаїчно. Дiвиця захотiла хлопа, в особi вчителя. Як iншого. Нi!!! Я добре пам'ятаю, досi чую лопотiння крил чорнених Птаха занебесного (то не Р.Р., я й'му спину у пристрастi рвала, але крил - анi разу!), упала бiлою голубкою в розчахнутих ненаситтю пристрастей гiлок звабливих, й у вись зiрвалася iз одурiння -- од пiзнаного ново-почуття. I, здається, вхопилася таки лету запаморочливих сфер "справжньої" Любовi. Хм, дiвочий максималiзм... Аякже: коли сидиш за партою, граючи роль старанної ученицi (а тiло... яке у мене тiло... ах, якби ж чоловiки здогадувалися про клекотання розбурханого вулкану почуттiв) втiшаючись свiжiстю "ще не поцiнованої власно-юнi" iз трепетом прислухаючись шурхотiння пелюсток жаги у пуп'янку ось-ось розквiтлої троянди, на вiдстанi протягнутої руки до отого розквiтлого квiтконоса-вчителя. Побiля пестикiв пестунчика грайливого. Нахаби все-знання -- засвiдченого "вже-буттям до тебе упiзнаного". То потiм, наглитавшись, до гикавки, життєвого досвiду за тими пукавками-квiтконосами -- розгледiла змиршавiлу банальнiсть чортополоха. Воно ж не тiльки чорта полохалося, а й самого себе. Ниций Р.Р. Шкода, запiзно розумiння мерзенностi прийшло. А тiй, загубленiй у роках юнцi, що -- розбурхана нiчними фантазiями-сновидiннями... т-а-а-а-ке'си намислила, Дiвчинка: ондечки, вiн указкою по нiжцi Апеннiнського пiвострова звабливо ковзь в альпiйську розщелину... в моїй голiвцi - лусь, рука в знесиллi - шусть, -- де первень й'го розбурханий, змiєм-спокусником упився у пекельне лоно мого розгойдування в колисцi солодко-млявого поскрипування ланцюгiв, отих що не вiдпускають, ще нi одної жiнки, i душить, душить в оргастичних кiльцях мого сконання. О, як я його хотiла!!! А кого ще? Риби коли немає то i розчервонiлий рак од мною навiяних бажань у панцерi жевжика - акула! Ага, нарештi згадала - iсториком той жевжик був! Лакеєм перед Клiо прогинався, а нам, поза очi, нашiптував: "То не предмет, то предмет: хтивостурбованої повiї розтерзаної любчиками-владолюбцями на iдеологiчних папертях облудних режимiв ввергнутих спiрохетою прогресу в еволюцiйну вирву ненаситницi-цивiлiзацiї", - отака вона продажна тварюка, на Панну таке намовляти. Муза помстилася - дала копняка облеснику, летiв iз шкiльних пенатiв, пiдскакував. "Р. Р"., -- тiльки й залишилося по ньому.
   Гайнуло десять рокiв вiдколи нашi життєвi топтанки розiйшлися. Вiн на п'ятнадцять рокiв ранiше мене свiту сього прийшов. Мабуть вже зiстарився. Курилка, хм;)р. Чого це я? Так, трошки шкода себе, чи його, чи нас... Нi, нi то здалося, сентиментальнi штучки. Аби тiльки сльозу зрадливу не зронити. Виверну й'го iз закуткiв пам'ятi, аби нiколи, нiколи бiльше не впускати назад у потемки пiдсвiдомостi. Виговоритися потрiбно. Продовжу. Р.Р., i не здогадувався про грiховнi помисли розквiтлої фурiї-нiмфетки. Недосвiдчений, довiрливий, цнотливий, ще нi одну дiвицю-ученицю не спробував, а очi палахкотiли бажанням, а нiззя зваблювати-кохати маленьких дiвчаток, навiць за згодою, бо дурнi ще, малi, i мамка-татко дiзнаються - голiвку вiдкрутять старому звабнику. Та ще отi вертихвостки, як флiртували, шалави! Я, що гiрша сцикопiхоти - до нього i так, i сяк, а воно ж псяка боягузлива -- мушлею моральностi-порядностi прикривається, вдає антiлiгента-iнфантила, перехопить мiй спраглий погляд, затнеться на мит заллється рум?янцем, здригнетьсяч i торохтить далi про революцiї-еволюцiї-реституцiї, авжеж -- цвiркаючи потiм, у сновидiннях: революцiї -- полюцiї. Проституцiя, чоловiча. Онанiст хреновий. А як же iнакше -- фiзiологiя -- пiсля моїх домагань хто витримає, йому ж кудись напругу, в кулачок, скидати, аякже. Чмошник! Садист: подрочить у препараторськiй втiхаря i мститься -- викликє мене раз по раз до дошки iз звiтом про виконане домашнє завдання (я що iдiотка за книжками сидiти, з i сторiї, чи не предмет, фi), а в кiнцi уроку ґвалтує, нахабно-iнтелектуально: "Юлечко, а сформулюйте будь ласочка висновок iз почутого, причинно-наслiдковi зв'язки прослiдкуйте". Ну, як у його словоблуддi щось прослiдкуєш, ще й пiд драстичне шурхання товсто-довгою указкою по картам, таблицям, схемам - натякає збоченець, а потiм пропонує реферат написати (це теперечка -- клiкнув Iнтернет i маєш дисертацiю за п'ять хвилин, а то був Савєцкiй Саюз!), швендяй по читальням, страждай в гордiй самотинi побiля запилених першоджерел, збоченець, Сартра начитався, нудотник! Iдiот, думав навчився тьохати академiчним незрозумiлим сленгом, задавака, то старшокласницi попiд ним стелитимуться. Хуг, енциклопедичними вихлюпами памороки забивав, крадькома зиркав на збайдужiлих дiвчаток, що знуджено вiдслiдковували у вiконнiм обрамленнi амплiтуду коливань синичок на горобинних вiтах. I сам торохкочучи безперестанно у вiкно телющився. А перед ним красувалася дюжина шiстнадцятирiчних лебiдоньок... Б-р-р. Манiяк. Удавав, що анiяк не реагує на загравання старшокласниць! Манiяк в квадратi. А чого б вони отакої одна поперед одною пнулися поперд його очi. Кобель схоче -- сука скоче! Ба, втратили голову малолєткi в мiнi спiдничках од ще не знаних почуттiв. Дядька їм захотiлося. Шльондри. А я не така. Менi на нього начхати. Чи й не цяця. Старий пердун. Ось i вся iсторiя.

***

   Ще, я, одружений.
   То, правда, я дiйсно не звертав на неї i її однокласниць анiякогiсiнької уваги. То вона манiячка, понапридумувала бозна чого, ну, як можна, менi, зрiлому чоловiковi, щось там фантазувати, про якiсь вiдносини iз неоковирними, несформованих пiгалицями-школярками. Маячня якась. Дитина, придумала страшилку про злого вчителя-звабника, а в самої стан хворобливого синдрому самоствердження виснаженої гормональними викидами юнки. Дурня, все, перед Вами, ну, нiякий, не закiнчений збоченець, не вiрте. Так, - романтичнi, псевдонарцистичнi ознаки є, але ж до чого тут кримiнал. Ну, є - заклопотаний у навiяних фобiях дивацьких комплексiв, вивершених до комплексу неповноцiнностi, ось i по всьому. А, школярка, з пiдлiтковим максималiзмом пiдвела тi невротичнi зсуви до психопатологiчного означення. Забила собi голову не вiдомо чим. Якщо, чесно, я не страждаю надмiрною сором'язливiстю. Нi, не совiсно анi за що, хочуть людоньки мене бачити пройдисвiтом, будь ласка, фiолетово, не потребую стороннiх порад, як прожити "щоб не було нестерпно боляче за даремно змарнованими..." - побрехеньки для довiрливих тюхтiїв. Менi iз собою хороше... ну, в сенсi - спiлкування: платонiчної софiстики вiчних iдей - нерозгорнутих пуп'янкiв еманацiї зворохоблених мудрувань (ось такий iнтелiгетнуто-нахабний вибрик незагнузданої думки, ото ж бо - прохвесор егоцентричних наук мовить спiч! Зашпурляти подалi псевдотексти надумали. Даремно. Вони про Вас, по Вашiй подобi й образу написанi. Ваших дум-мурашнi мерехтiння на пiдкладцi мого зворохобленого марива - приєднуйтеся. Не пожалкуєте, себе в менi знайдiть. Прошу панство, до таїни доторкнутись. Ондечки як бухкотить фреоновими спалахами вiчно-втраченої минувшини. Нашої. Оглянiться... на само-себе.
   А, я б i словечка його не послухала, таке меле, красивi фрази, а що за ними, пустка. За нiбито-красою - шпаркi хуги єзуїтського рацiоналiзму. Красиво стелить, та боки муляє. Я теж на його баляндрасили спочатку клюнула, послухаю хвильку просторiкування, - i все: я - уже не я. Це теперечки я порозумнiшала, а, уявiть, що творилося зi мною у тi далекi роки шкiльництва. Вiн своєю самiстю вщент руйнував усталену матрицю чоловiчого населення. I, як, пiсля почутого й побаченого сприймати було нам, дiвчаткам, звичайних, з пiдворiття пацанiв. Щоправда, я рано пiзнала "чоловiчу ласку", фiзiологiя тут нi до чого, просто, якби вiн менi не пострiчався в життi - вела би звичний спосiб iснування, й не переймалася iншосферами буття, а, тож посвятив, збив з пантелику, й дотепер не знаю, як дозволила пiдвести себе до тої усмоктуючої чорноти застороженого менi свiту.
   Той вiк дiвочий - вже сформованої тiлесностi й артикульованої мислi - найважчий у життi. Коли я уже жадала чоловiка - стрiтивсяю. Справжнiй, не з прищавих, переляканих пiдлiткiв, чи, заслинено-осолопiлих сорокалiтнiх дотлiваючих простатитчикiв. З дається, навiть закохалася, до нестями. Павою, лебiдонькою кружляла довкола обранця, в оченята свiтлi його зазирала. То лiктем-крилом торкну, то плечем поведу звабливо, комплiмент скажу красивий, - не ведеться сухар, недотепа, серце людяне, не розтопиш. Я вперто чекала, i таки дiждалася митi жаданої - поцiлувала, прямо в льодяне... серце, так, так, торкнулася гаряче устами малиновими. I нiяке воно не крижане: билося неспокiйно, зайчиком стрибало, а довкруж шумiли вiковi смереки, протирали од здивування оченята заспанi зорi. Поряд, iз поснулого багаття пирскали переможно-урочистими вiхтями iскри, тремтiли на вологих од слiз вiтах кущiв свiтосяйною радiстю свiтлячки, соромливо ховали посмiшки в кам'яних виступах велети-гори. Тiльки й чорнилося тривожним знаттям небо. Бо знало. А я, розбурхана нiжнiстю припадала спраглими губами пломенiючого серця задихаючись од щастя, цiлувала, цiлувала, серце билося все швидше, i швидше. Я торкнувшись оксамиту яремної ямки трохи не зомлiла. Биття його серця вiддалилося, моє серденько зiрвалося грудей, полинуло на стрiчу, й десь там, серед зiр торкнулося мрiї. Фантасмагоричний мелос розлився космосом. Мої затерплi губи, наближалися його уст. Але... вiн поплив, по жорсткiй травi, зачовганим валунам, я к корабель якийсь. Я тiльки й охнула. На очах усього класу цiлувати вчителя, це вам не аби що. Я ж бо тiльки й прилягла поряд, прикладала вушко грудей, крадькома торкаючись розпеченими устами шиї, задихаючись од запаморочливо-терпкого духу мужнього тiла. Й, анiхтосенький не здогадувався, моїх справжнiх намiрiв. Ошалiла тiльки й думала, як затягнути легiня у намет, обпекти знеможеним тiлом звабливця, подарувати йому навзамiн райську насолоду ненаситної юнки. Але в тому триклятому наметi вiдпочивав... мiй хлопець, з котрим поїхала в похiд. Бiднесенького, мого вчителя сповитого, у спальному лантусi, учнi волочили у темiнь, аби кинути хитруна рокiтливого рiчища. Нi, вiн не чинив опору, посмiхався, - така традицiя, в останню нiч не спати, бо зубною пастою вимастять алярмщики; шельма - примостився побiля багаття закутавшись спальника, пiснi, анекдоти, небилицi слухав, i... крадькома дрiмав собi, а коли хтось пiдкрадався iз зубною пастою, одкривав зненацька нахабнi очi й сонячними смiшинками проганяв небораку. Так солоно хлебтавши, розлюченi учнi, десь за пiвнiч, не стерпiли зухвальства. Так, вiн керiвник туристичного походу по Карпатам, але ж сам же й порушує усталенi традицiї, тому - катюзi по заслузi - загребли з усiх бокiв, потягли гойкаючи небораку до стрiмкого Прута, очистити баламута кришталево-зимними водами святої течiї. Я бiгла поряд, коли вар'яти необережно впустили дорогоцiнну ношу гострокамiння, пронизливо зойкнула, подряпала хлопцям обличчя, кричала: "Вiн втратив свiдомiсть, ви його забили, звiрi", - приводила до тями бiдака, припадала грудей, серденько слухала, обережно цiлувала. Не знаю, чи дiйсно Роман Романович втратив свiдомiсть, чи як, чи здогадався про мої пiдступнi намiри. Хтозна. Але ж як було хороше. Яке то щастя спiзнати солодкi митi справжньої, щирої любовi.
   Вiн же й не знав, що в той похiд, у Карпати, я навмисно пiшла, аби бути поряд нього. Роман Романович щороку водив учнiв в гори, чи, в Крим, чи у Карпати. Той випадок, коло Прута, що бiля Ворохти, мене насправдi дуже злякав: iнстинктивно вiдчула - торкнулася страшної невiдi, таїни не менi приналежного вимiру.
   На тому все й скiнчилося. Зразу, пiсля школи я... вискочила замiж. Полюбила до нестями хлопця. Котрий, на мої загравання... не реагував, ось i розпалив дiвку своєю нерозсудливiстю. А щонайправдивiше, - мiй егоцентризм - волав: "То як, мене красуню, вiн не хоче, та я ж його заставлю мене полюбити будь що! Тепер ми по життю разом. Я не шкодую. Я щаслива. Так...
   А, я, ту вертихвостку не помiчав. Ну, не то щоб зовсiм, нi, таку ртуть спробуй не зобачити. "Пеппi Довгi Панчохи", - буркотiв, коли енергетичним вихором неслася мимо. Щоправда на цьому подiбнiсть до Пеппi завершувалася, Юля дуже красива дiвчина, i ще "активiстка, комсомолка". Мене здивувала, навiть шокувала (як на нас - прихованих ксенофобiв) її пропозицiя - допомогти постраждалим вiд жахливого землетрусу вiрменського колись-мiста Спiтак, i не якимось там традицiйними посилками iз домашнiм мотлохом, а цiлком реальним дiями - запропонувала усiм учням класу прийняти постраждалих у свої сiм'ї, бажано - з постiйним мiсцем проживання...Уявляєте, який жлобський ґвалт здiйняли добропоряднi мiщани на альтруїстичнi забаганки своїх чад. А, ще, погляд, у неї, був, як... у дорослої, досвiдченої жiнки. Ось i всi спомини. I то якiсь чудернацькi. Бо ж вона для мене була всього лишень ученицею, iз тих сотень, тисяч, що пройшли через серце, розум. Перед очима учнi, i тiльки учнi, i непохитна субординацiя, за котрою витерте часом забуття. Якби не стрiтив Юлiю, то, й не згадав би про неї. Я ж не схиблений Набоков, а простий, обмежений, стандартизованими совок, затюканий невдаха педагог.
   Я ж не знав, що до тiєї межi, за котрою вже не було вороття, залишалося якихось три роки. Гайнув невiдi часо-птах. Пiсля того, як Юлiя пiд жалiбний тенькiт латунного дзвiнка, здавалося, назавжди ступила за порiг школи.
   Я втомлений плiвся з роботи. Сутенiло. Обережно ступав мерзлих калюж. Вузесенький прохiд помiж висоток змiївся до низу помережений брудними струмками. Чотирхаючись вiртуозно зiслизаючи поверх зледенiння, прислухався чавкання горопашної недолi. До широкої дороги залишалося якихось пару десяткiв крокiв, коли з гори, на шаленiй швидкостi посунуло здавалося некероване авто, шикарна чорна iномарка хижо сичала холостим ходом, я мимохiдь притиснувся залiзної огорожi, перечiкуючи млосного шлейфа бiди. Запищали гальма, авто злякано заметалося, навалюючись переляканого пiшохода горою лискучого залiза. Нi, перед очима не мелькотiли кадри бездарно животiння приреченого бiдака. Просто дивився як побiля власних нiг блиснув бампер, жирний буржуйський задок представницького авто, i по всьому. "Минулося", - подумав. (Чи й минулося - якби ж то знав!). Перед очей явився у притемненому склi знайомi риси обличчя. Iз... лагiдним посмiхом, шикарної красунi. Менi соромно стало свого бомжацького вигляду. В положеннi притертого до паркана невдахи. Її модельне личко iз розгортки жiночого журналу, здавалося обрамлювалося гоноровим новоукранським сюром, чи то успiшної стерви, чи свiтської левицi. Власне, яка рiзниця. "Де ж я її вже бачив", - тiльки й подумав. Але налинула образа зiтерла нестiйкi абриси зникаючого образу, колись може знаної людини. Чорне авто вирвавшись шосе муркнуло i назавжди зникло з мого життя.
   Жалiсливо проклинаючи злиденну долю педагога далi собi чалапав. Роздумуючи про власний статус пса шолудивого. Критично оцiнюючи фiлософськi роздуми як реакцiю на граничний стан свiдомої, чи несвiдомої переоцiнки свого задрипаного єства. Картаючись не помiтив, як навстрiч дерся гори шкiльний колега по нещастю, колишнiй рухiвець, просвiтянин, патрiот - Кобзар Володя. Такий же як i я ненормальник, - добровiльно пiшов до школи працювати, з iдейних переконань - творити нову українську генерацiю. Та й застряг в тому генеруванi, по самi вуха, аж до скону. Де та iдея. Чи й варто за неї поступатися достатком, нормальним життям. Мо', й колись згадають вже дорослi дiтки незлим, тихим словом, бодай не проклинатимуть землю на котрiй зросли, ну й за те спасибi. Може в цьому i було наше вище призначення. Зате, ондечки, Володя-герой - загартований шовiнiстичними хугами, русифiкаторськими шугами, гонориться, звислими українськими вусами нахабно ворушить. А в кирзаччях у нього чавкає, як у мене...
   - Ну, здоров був, пане Романе, чого зiщулився, розгорни плечi героє! Ти бачив хто тiльки щ на авто профуркотiв? Га? Не впiзнав, чи що? Та то ж наша колишня учениця Юля Снiгур! Не впiзнав! Чи прикидаєшся. Вона менi так змовницьки пiдморгнула. А тобi, нi?
   - Якщо то вона була, то трохи не придушила.
   - Ну, а шо ти хотiв, щоб вона тебе поцiлувала бампером в ... Ха, ха! - ладно не ображайся, таке у нас життя. Учимо, учимо, вони знаходять себе в життi, а ми...
   - Значить добре учимо, гордитися треба, а не плакати.
   - Добре, добре, - примирливо пробуркотiв Володя. Вiн на вiдмiну од Романа Романовича старшокласниць полюбляв й не проти з котрою, ну, хоча би в еротичних снах-фантазiях. Хiба то кримiнал. Ми ж увi снах себе не контролюємо
   - Чуєш, Романе, ти так змерз, поїхали на мою фазенду, по сто грам перекинемо, i все буде окейно, стрес знiмемо. Поїхали, знаєш, там десь у тещинiй аптечцi ноотропiльчик завалявся, од амнезiї, кажуть допомагає, оце щоб я Юлiю не впiзнав, ну ти даєш, чи прикидаєшся, та на таку дiвку молитися треба, й дивись на якому iноземцевi розсiкає, не те що ми.
   - У кирзаках, - вставив вагомий аргумент Ромцьо.
   На почорнiлому шосе сiрiли примари-диваки. Бо не дочекалися маршрутки, рушили пiшим ходом додому, подумаєш, якихось п'ятнадцять кiлометрiв. Вони ще не такого перетерпiли у своєму життi.
   "Нi, ви таке бачили, я тiльки вчуся машину водити, i ще, ця клята ожеледиця, ну що могла зробити коли понесло, ну не по гальмам же тиснути, чи кермом вертiти, задерев'янiла, їй богу, коли отого дядька у провулку трохи не розчавила. Треба ж отакої, шляються всякi де попало. Але щось знайоме в нiм було. Та нi. Привидiлося. Обшарпаний бомж. Чого це я про нього. Дивно. Ось i три роки промайнуло, як один день. А за плечима Вiнницький унiверситет, вернулася додому, й треба, в перший же день, трохи дядька не задавила. Та що це вiн менi з голови не йде? Господу хвала, минулося. Чого переймаюся. То не мужик що машини не має. Доля у них так, iнфантильна. Я тут до чого. Хм. Їй бо, не мужики!"
   Немужики доки дочиргикали до iншого мiкрорайону ноги трохи не по вiдвалювалися. Нiч тиснула важкою ношею втоми на плечi. Проминувши власнi квартири, крадькома подалися дач. Додому не хотiлося, кому подобається я вислуховувати принизливi моралiте розлючених дружин. Знову не вперше, пояснювати, що транспорту не має, бо Нiбито-країна-Руїна перманентно конає в соцiально-полiтичнiй кризi, олiгархи смокчуть не висмокчуть останню краплю крiвцi з Ненi... У глибинi чорного провалля вiкна Володиної дачi зловiсно жовто блимнув вогник, як од свiчки. Тi мацiпушнi дачi постiйно обкрадали злодюжки. Новий залiзний вiк зазначився - залiзо перли на прийомнi пункти гоми-сапiєнснутi, по двадцять копiйок за кiлограм - бiзнес, аякже, на пляшку самогонки вистачить, аби очi забумбелити. Дайош мєталалом! Схопив Володя ломика, я лопату нащупав пiд ґанком. Пiдкралися вiконниць, умовними знаками (у телевiзiй нахапалися спецназовських прийомчикiв) вiдпрацювали захоплення. З дикими ревами висадивши вхiднi дверi увiрвалися кiмнати. А там... в романтичних присмерках при свiчках сидить Володина теща з дядьком знайомим. Шампань п'ють. Тiльки й руки з ляку пiдняли - не розгледiли нас, думали грабiжники. Теща, пiсля того "нападу", чогось мене вважала винуватцем. Поставила Володi ультиматум - щоб моєї ноги бiльше не було на дачi.
   А як без дачi. На гамаку подрiмати. Поплакатися у жилетку рiд запашний самогон. А потiм, коли в головi замакiтриться - пофантазувати на предмет продажного жiночого племенi, - даєш промiскуїтет. Ми, тим, вiртуальним кралям, такi гендернi уроки давали, фемiнiзму з голiв курячих вибивали, кларамцеткiним. Якби ж то ще в реальностi було. Але, на безриб'ї i рак риба.
   "А Ви, - не мужики. Вчителi, навiть задрипанi, можуть бути, трохи чоловiками. Начхати, що не вмiють робити бабки, не крутi, не банда. I на тому спасибi. Володя, братчик, i я, у важкому похмiллi, зрання, невимовно страждаючи, трясемося в автобусi N7, до роботи, а в головi дзвони бемкають. Бiднi дiтки, школярики, аби хоч здогадувалися про нiчнi перверзiї викладачiв. Аякже, тут тобi, на уроцi, задарма: iнтелектуальнi одкровення, розкута, шаноблива розмова, де Учень - понад усе, бо, - поряд Вчитель. А те, що потому - релаксацiя, втеча в iншосвiт пiдступних химер.
   Ви, iз свiту дорослих, iз Вашим гоноровим прагматизмом - умiнням жити, з тим джентльменським набором перекручiв, так званої моральностi, школу, признайтеся собi - й досi, пiдсвiдомо, боїтеся, мо' й ненавидите, бо Вас там принижували, як цуценят на шлях iстинний наставляли. Тому, давайте домовимося, - все повiдане, Вам, Учителем - святе, а бруд (за Вашим означенням), - то полуничка, котру Ви iз задоволенням проковтнете, - бо хочеться забороненого плоду. Ви ж, не "абищо" читаєте, вiрно, й оту сенсацiйнiсть iз впертiстю старателiв виколупуєте у жаданому чтивi, тому, - квити, i не охкати, ахкати з приводу аморальностi педагогiв. Ви, в тому закладi, й дня б не протрималися. Бо учнiв - не обдуриш - анiяк, - в них зiр ангелiв, чистих душ тiльки-но iз з Неба злетiвших, й ще вiдчуття лету не втративши. В них ще вiтер вiчностi у вухах шелестить, з iншосвiтiв, в котрi частенько зазирають (аби не забути - що то є янгольство), вар'яти-хлопцi - вчителi, - не розгубили, пронесли через життя оту крилату, дитячу захопленiсть свiтом, - тому й довiрливi, тому й щасливi, тому й невдахи (за Вашими цивiлiзацiйними критерiями нiбито успiшностi), а, що крильця у них зламанi, яко рудименти телiпаються, але ж, iнодi й неба ще торкаються.
   Моралiте: зручнiше вмощуйтеся, ця iсторiя про Вас, не вiрите, а, прочитайте, може i у Вас, тi крильця, безвiльно звислi - розпрямляться, й вiд глупоти щоденного марнотиння разом чкурнемо неба. Ми ж бо - люди, а не якiсь дарвiнiсти мавпонутi.
   Усмiхнiться.
   Ондечки, навiть Весна злякалася спомину торiшнього - буяння смарагдової отави в помiжбрунаттi подзьобаного сонцем снiговi - сховалася горизонття. Сiрi, незатишнi вулицi раз по раз шарпало колючим снiгом. Кутаючись в пальто, нiкого не помiчаючи, думав про одне - швидше добратися зупинки, i там... задубiти з холоду. Бо, ще раз нагадую, в тi далекi часи (може вони й до вас допхалися нахабством незнищенного пофiгiзму), коли мобiлки ще були великi, транспорт ходив рiдко. Благенька одежина од холоду не рятувала, а дермантиновi всесезоннi шкрабаки надавали чоловiкам хiба що почесного статусу кавалера хронiчних простатитiв. Мужики про те мовчать, скаржаться на вiк, екологiю. А совкiвський соцреалiзм монструальної iмперiї таки знелюднiється, самознищується.
   Переймаючись демографiчними катаклiзмами, торохкотiв змерзлими урбанiстичними джунглями, десь далеко, з iншого свiту, оксамитовим гуком донеслося:
   - Романе Романовичу, агов.
   До зупинки залишалися лiченi метри, навiть не оглянувся.
   - Ро... Романовичу, та куди ж ви, зупинiться, хоч на хвильку, - супроти вiтру шелеснуло, подумав - снiжинки срiбно шепотять.
   Як вкопаний зупинився, пересиливши нехiть оглянувся:
   - Юлiє, - вирвалося мимохiдь.
   Дiвчина у тужливому завиваннi хуги, здається, нiчого не почула, тiльки його погляд, непевна постава розказали про все. Якась солодко-пружна хвиля пiдхопила Юлiю, понесла навстрiч прозорiй тiнi зiщуленого серця. Посмiхаючись, задихалася од щастя наближаючись фатуму. Десь, у позасвiдомостi гойкнуло вiдлунням майбутнiх громовиць i, стихло - вiддавшись на поталу невiдворотностi.
   Юля - божественно красива панна, з невичерпними виверженнями смiхотливого гумору, неперевершеної дотепностi, неперестанної радостi життю, привiтностi. Якийсь дивний, з ледь вловимою хрипинкою голос притягував, маскулiнним, владним володiнням апрiорними знаннями незвiданого, освяченням закулiсної таїни нетрiв засвiдомого, прихованого ключика до здивованих душ присутностi сущого, всесвiтнього спалаху, на мить усвiдомленого жаху - неминучого зникнення у iмлi власного сноволодiння. Вона була завше потойбiчна, не вiд свiту цього. Мерехтiла засвiдченим маревом випадковостi, тримаючись межi занеможливленого, хоча б фактом свого походження: генотипу, сонму рiзних культур, цивiлiзацiй, рас - заплетених у клубок гордiєвого розсiкання фатальної звершенностi. Її нiжний образ обрамлений сизою вуаллю агонiстичної вiхоли, з тої сирої зими, мiцно вкарбувався в пам'ятi на все життя терпким ароматом невимовної туги: кремовий, елегантний каракулевий капелюшок вдало гармонiював iз такого ж кольору розкiшним довгополим пальто, котре не могло приховати чарiвливу стрункiсть стану, точених нiжок обрамлених оксамитовими юхтовими чобiтками на високих пiдборах, стильна сумочка через плече надавала легкого шарму, чи, ба, фривольностi; провокуючи до неадекватної поведiнки присутнiх цiєї божественної краси. Яку не можливо нi описати, нi передати словами, ну, як можна описати, що вiдчуває чоловiк зобачивши прекрасну жiнку, тiльки й залишається щасливцю, чи нещаснику - роздягати поглядом дiвчину. Один звабливий погляд Юлiї вартував Всесвiту. А мармурово-прозорi руки, осина талiя... та, що там тiло, стан, - вiдноснi константи, й нетривкi у часi: внутрiшнiй змiст, непiзнана таїна незвiданої казки розпалювали кров. Терпкий аромат заморської квiтки, орхiдеї. Так, так - вона як орхiдея, в залежностi од настрою: рожева, лiлова, бiла, iнодi пурпурова, а той зачорниться, кам'янiє, вуглиться, скляно блискаючи жахом - тропiканка у пекучiй хузi страшного безчасся, пломенiла зманливими вогниками непiзнаної жiночностi. Чому тропiканка, орхiдея. А, - народилася, й провела раннє дитинство у В'єтнамi, де батьки працювали за еСеСеСеРу. Те гiлейне задивування соковитими кольорами, дивними гуками, неймовiрними запахами сформувало у малесенької дiвчинки всезахоплений, зачарований погляд на свiт, спрагло поглинаючий усе незвичне. Може й тому звернула увагу на Романа, бо вiдчула якийсь поклик, чи, зойк iз темної стiни дрiмучих джунглiв. Ще маленькою їй забороняли батьки ступати в те крикливе царство, а особливо перед сутiнками, в нiч, той страх перед густою чорнотою незвiданостi й подосi холодив груди, й нестерпно скуботав допитливiсть - що там. Мiнялася в обличчi, мiмiкрiруючи до густих запахiв й насичених кольорiв зачорненої гамми, до невпiзнанностi. Пiзнiше, я довго мучився перед мольбертом, пишучи її портрет, так i не змiг досягнути схожостi, її мiнливе, прекрасне личко приналежнiстю трансцендентнiй гармонiї божественного - не увiчнювалося в банальнiй матерiальностi, не фiксувалося олiйними мазками недостатньої знасиченостi вищою таїною iншокольорiв. Хоча, вона менi завжди говорила: "Я проста жiнка, як усi, таких мiльярди, фантазер, навiяв собi бозна що". То неправда. Її чари, врода, збивали з пантелику будь-якого чоловiка. Одвести очi од такої досконалостi було неможливо: каштанова хвиля довгого, густого, лискучого волосся, аж до пояса, розливалася серпневою жагою налитого хiттю колоса, смагляве лице iз ледь помiтною розкосiстю шахських наложниць, легкий розлiт азiйських крил - вольних птиць - чорних брiв, малесенький, трохи пiднятий татарський носик, повнi, кольору спiлої вишнi вуста з легесенькою опушкою над верхньою губкою пристраст ного норову семiтської кровi, лазуровi океани мiнливих очей - од свинцево-сiрих вiдтiнкiв пiд час бурi, до небесно-синього сяєва цiлком земного щастя. Той генетичний рiзнорасовий сплав од пращурiв по материнськiй лiнiї: заволочених ясирами неприборканої вольницi свiтових бранок в кровожерних обiймах ненаситних воїв - мандрьох пролетiвших у тисячолiттях над випаленими полями безшабашного герцю, - чiтко окреслювався ексцентричною вибухонебезпечною енергетикою батька-волиняка. Україночка, iз захiдноукраїнським прононсом, московським лiтературним акцентом, оксфордською, вишукано - шекспiрiвською арабескою доброї староанглiйської школи, геть без новомодно-плебейського гiльйотинованого американо-вестернизованого гарлемського покремсання оцупкiв - слiв. Гострий розум, вибухонебезпечна активнiсть, рiшучiсть, цiлеспрямованiсть, сталева воля, жорсткiсть, безкомпромiснiсть - нiвелювалися незвичайною нiжнiстю, жiночнiстю... амазонки мiських джунглiв. Щоправда таких панянок чоловiки панiчно бояться... i страшенно... бажають. То, наш солодкий український матрiархат, - пристрасний садомазохiзм вiкової обопiльно узгодженої чуботяганини. Iз збереженою вольницею степових птиць - ластiвок-жiнок. Ну, що то за українець з упокореною рабинею патрiархальних зуботичин зарозумiлого п'янички - легiтимiзованого на виродження холопсько-петровським "Домостроєм" сусiдчикiв. Юлiя несла у серцi не просто рiзноетнiчну сумiш - чистий огонь гордих нацiй - берегиня. Гонорових, древнiх, великих народiв - вивершення, до вибуху, спалаху, енергетичного мегазгустку, з отiєю хтиво-зрадливою посмiшкою гедонiстичних тенет всеобiцяючих гаремних насолод. У неї було оте знаття найвитонченiших утiх i слабинок чоловiчого жадання: брати, брати, упиватися до безтями сповзаючи у млосному вiдторгненнi од розпеченої хлюпаво-спiтнiлої агонiзуючої оргастичної плотi, тiльки-но мускульного осатанiння всесвiтнього реву зародження безсiм'яно-пустоцвiтного цивiлiзацiйного викиду, фонтануючого пружного струменю затихлого у знiяковiло зморщеному тонкостiнному однораззi, виплеску мегажиттiв i мегакалорiй знесиленої збайдужiлостi, опущеностi годинникової гирьки, щойно задертої, ондечки попiд вiнця настирливости, - безславно диркнутi телiпаються до напруженостi пiдйому оновлених, зроджених сил, мiльйонних спроб - розгорнутися новожиттями.
   - Юлiє! - приспинив її здивований лет мислей-споминiв, обпiк запломенiлим гуком шорсткi од безпросвiтної журби конаючої хуги снiжинки, що злякано, од налинулої нiжностi розсипалися вiхолою, бризнули дрiбними слiзоньками на устах - од знаття уже колишностi, без майбутностi, лягли покiрно-срiблястою памороззю упокореностi долi на вiї. Сталевi очi сповненi зимовим холодом заярiли передчуттям неймовiрного щастя, сповнилися блискiтливою теплинню жаданостi, перелилися вiнцiв радостi. Оксамитовою сентиментальнiстю пiдхопивши його здивовано-захоплений погляд, непевним корабликом загойдавши на розлогих хвилях величного океану дiвочих почуттiв: здiймаючись верхотури щенепiзнаностi, пориваючись непевної вищостi провалювався в усмоктуюче вириво утаємниченої жiночностi, стривожено борсаючись пiзнання. Тай заколисався, утопившись у її оманливому поглядi.
   Юлiя щось вiдсторонено говорила, посмiхалася, а понад неспинним торохтiнням незначущих фраз горiв дивним полум'ям чаклунський погляд: сиза вiхола кружляла тихий вальс с-нiжностi, вибухала ексцентричним танго хуги, задихалася в тугих поривах збудженого шаленцю запального самбо. Налинулi здогади грали на щоках сором'язливим рум'янцем. Час, простiр втратили матерiальнiсть, здивований свiт призупинивши вiковiчний лет, насторожено прислухаючись мовчав. То була довга, болiсна пауза - очiкування занебесного вердикту: "Так!" - нiхто не почув, але, й - "Нi..." - не проголосило бiлою тугою - клечальницею втрати. Вiд чорного здогаду запекло в грудях, але вже нiщо, анiякi передчуття, до самого скiнчення свiту, не змогли притлумити солодко-терзаючого смаку: спраглого трунку невипитих губ - як океан, у котрому, ти, малесеньким, беззахисним корабликом загойдав, самiтнiм привидом з пурпуровими парусами недолюбленого серця... зникаючи у загоризонттi невизначеностi. Ось, - що побачив у її очах. Але так i не усвiдомив, бо то було ще не знаття, попереду темнiла неозначена пляма, чи, то прiрви, чи контур грiховного дерева, а мо' й абриси iншосвiту - їхнього щастя нещасного.
   Чого вiн на мене так дивно дивиться, й врештi, чи прислухається слiв, i погляд якийсь дивакуватий, заблукалий. Нi, а менi, таки приємна ця стрiча. Хоч вiн трохи й старший, дурня. Та який з нього чоловiк, так - хлопчисько недосвiдчений. Ромцю Романовичу - як я тебе любила, то було геть давно, колись, й неправда, а як радiсно, ондечки снiжинки усмiхаються, i сонечко грайливо глипає з-за хмар. Дiдько би тебе взяв, синьоокий красеню, отак би зараз ненаситтям своїм й поглинула б голубчика, що ж ти ранiше до мого столу не потрапив горобчику, вишуканої гурманки, екзотичним смакотинням не порадував; меню ж то, давно вичитала, перечитала, думала, знаю, що ти за фрукт, i мала можливiсть, i не раз спробувати. Але ж, Вам, учителю, з високоморальним штибом, зась, до нашого запуцованого, непомiрного споживання найвишуканiших страв любовної кухнi. Ну, що ж, маємо прекрасну можливiсть надолужити втрачене. Все тiльки розпочинається. Бо, я так хочу!
   - Пане вчителю! - крикнула йому у самiсiньке вухо.
   - Що? - скинув догори голову, прозорим поглядом повертаючи далечезної реальностi.
   - Ось, я й кажу: сiризна усе, набридла менi оця невизначенiсть. Ти, мене, хоч впритул бачиш, а чи слухаєш, сонечку, агей, верни зi своїх мрiй, я тутечки, придивися, поряд, бiля тебе, - поцокала нетерпляче каблучком по обледенiлiй дорiжцi.
   - Як справи, Юлiє, розкажи в яких краях пропадала, де була, - дурнувато запитав. Дiвчина непевно рухнула плечима, одвела вбiк погляд неохоче вiдзвiтувала:
   - Я, цi роки пропадала у Вiнницi, навчалася там англiйської мови, в унiверситетi, на романо-германському факультетi, нiби й так непогано володiю мовами, й набридло, недовчилася, кинула все, вернулася дому. Ти знаєш, я там жила у своєї бабусi, татарки, котра до речi, як i ти, - нацiоналiстка, татарською мовою й досi послуговується, чому я й володiю досконало українською - бо так треба, чуєш, - поважати себе треба - батько в мене українець. Щоправда, бабуся вчила писати вяззю, говорити по тюркськи, але, якось не пiшло, чужi, тi схiднi мови, хоча, й у кров влитi. Та будеш ти мене слухати, чи нi! Ой, подивися, здається в око снiжинка втрапила. Йой, йой, колюча, швидше, допоможи. На, подивися. На! - стала навшпиньки, витягнулася стрункою, обпекла гарячим подихом його лице, губи наблизившись до обличчя Романа, торкаючись пухнастими вiями його розпашiлих щiк. Оте,"На!" - обпекло, зануртувало шаленим огнем, як заклик, як запрошення, як дозвiл. Аж затремтiв одсахнувшись чарiвливого личка, затуркотiв абищо:
   - Я, оце, нiчого, так, з роботи йду, на автобус поспiшаю, має бути, може за годину, а може й взагалi не буде, знаєш, як зараз транспорт, у нас, того, живемо в часи перемiн, а шляк би тих китайцiв трафив, ось, отак i мучимось, нормально, може бути, клас.
   - Так, так, нормально, я теж, все в порядку... - замовкла, озирнулася, потiм ще раз, нiби когось чекала, закинула сумочку на плече, довго, запитально подивилася йому в очi. Оторопiлий стояв, не в змозi рухнутися, оговтавшись, одвернувся, винувато усмiхнувся переступаючи непевно з ноги на ногу, закивав швидко, догiдливо, головою, мимрячи незнано що:
   - Розумiєш, такi справи, буває, коли хочеться...
   - Авжеж, - винувато посмiхнулася. Знову наблизилася ледь торкнувшись його рук, зiтхнула, знову спiймала зляканий погляд горе - спiврозмовника, видихнула:
   - Ну, я пiду, чи що.
   - Так, так, я теж пiду, - засмикався розпливаючись iдiотським усмiхом. Але нiкуди не пiшов. Постояли. Нестерпно довга пауза телiпалася снiговим хвостом по асфальтi. Обоє прикипiли поглядами завiю, нiби там ховалася сенсовiсть їхнього мугикання, а мо' й порятунок.
   - Я замiж вийшла... Найперша, в класi. Ось так, - рiзко вигукнула.
   - Вiтаю...- злякано-байдуже мовив. Юленим обличчям майнула сiра тiнь. Малесенькi кулачки побiлiли од злостi. Холодно вiдкинула:
   - Ну, якщо так, Романе Романовичу, аревiдерче, чи, то пак, до вiдзеннє. Я пiшла. Може, ще колись, стрiнемося. Привiт усiм вчителям. України. Коли вони ще залишилися. Мастодонти. Прощавайте!
   - Добре, добре, передам, обов'язково. Усiм, хто залишилися. Ось, я, наприклад, ще. Проше панi. До вiдзенн'є, прощавайтейте, назавжди - розгублено клiпав, i вiдчував як з-пiд нiг вислизала земля. Онiмiв. Ще б трохи i втрати би свiдомiсть.
   Закоцюблий, в прозорому демiсезонному пальто, проводжав запаволоченим поглядом тонкостанну фею. Нестерпно била нервова дрижавка. Юлiя швидко розтанула в хузi.
   Переповнений автобус N7 пiдкидаючи розбебехане власне залiзне тiло так i не спинившись на зупинцi втiк у заметiль, з розчепiрених дверей звисали шмаття нещасних людських доль, загнаних за грiхи минулопоколiннi в iржаве черево звiра. Наступне iржаве чудовисько обiцяло, за розкладом, з'явитися зрання. Якщо не лусне од непомiрного пакування зачерствiлих душ. Байдуже вечорiло. Здається, в те урбанiстичне льодовище вмерз. Скляною бурулькою бовванiв посеред малесенької, згаслої зiрочки-Землi, i всiм, всеньким всесвiтам було оранжево до того скнiння. Оглушений трапленим, зацiпенiлий незнанiстю цокотiв зубами, мимохiть заздрячи шолудивiй собацi - в неї є ланцюг, будка, миска баланди, i, головне - вiдсутнiсть вибору. Несвободи захотiлося, чи, просто мамонтом стати, вимерлим: вiдморозитися на мiльйони, мiльярди рокiв, а там, може - з єдиноживої клiтини клонують сапiєнси просунутi - i нiяких тобi юлiй - табула раса, й неозорi простори тундри вiчномерзлоти забуття.
   Дивак, я до нього i так i сяк. Гальмує, вiчно, на своїй хвилi висить. Невже я така гидка, що слухаючи мене, можна дивитися десь убiк i думати незнано про що, як би ще й слухав. Що я йому поганого зробила, ну, пiдiйшла перша, так вiн би нiколи й не наблизився, нiзащо, я його знаю, сором'язливе хлопчисько, i що я в ньому знайшла. А бач як серце тьохкає при однiй тiльки згадцi про нього заходиться. Нi, вибачте, все скiнчилося не розпочавшись. А, власне, що мало розпочинатися. Тю, про що це я: розпочалося - не розпочалося, знайшла - не знайшла, звертає - не звертає уваги; спам'ятайся, замiжня жiночко, ти ж до магазину вiдправилася, чоловiковi рiднесенькому до вечерi щось купити. Зовсiм з глузду з'їхала, одруженим стариганам на шию чiпляєшся посеред вiхоли, та й ще й iз икм злигатися надумала, з вчителем, не соромно, пройдохо. Зовсiм голову втратила. Але ж втратила. Ох, ця непомiрна закоханiсть в будь-що, й незнано в кого, чи що. Досить, кажу, голубонько, пiшла пiд вiнець, гулянкам звiздець.
   Тьху, ненормальний, автобус прозiвав, що вже собi надумав, нiмфоманку уздрiв й слиною трохи не вдавився, педофiл прибацаний, фантазер осолопiлий, йди вже на маршрутку, через центр навкруж, та й додому, до дружини, дитини; гостинчика би в крамницi їм... Та де ж тi грошi взяти злидневi. I як земля носить таких невдах. Яка користь, однi стогони й плачi. Нацiя. Ради Бога, не вали до великої нацiї пiгмея iнфантильнутого. Марш додому! Пся крев.
   Впрягся у ярмо - тягни - фiра придушить - спинишся - не пiд гору йдемо - вниз трагаємо недолю, i просвiтку нема, - бо, дурень - не трагаєш, а тiкаєш, чимдуж телiпаєш од життя, а воно тебе все одно придушить, жабкою по асфальту розмаже, i нiхто не помiтить, бо, не ти перший, й, не останнiй. Отак, у вiчнiй втечi од самого себе й свiту: пролiтали днi, мiсяцi, i роки би згулькнули, й животiння згасло - виснажившись безглуздого тлiння; чи й по собi запах гарi полишив, так, - пшик. I Вiтцевi так марудно стало - торкнув плеча мумiфiкованого старця, - анiчичирк. Розiзлився Бог, та як зацюрпелить, по саме пiр'я, стрiлою амурячою в груди напiвмертв'яку, аж Ерос, з переляку, Таантоса за гузко вхопив, тай об небесну твердь, забембелився, й спересердя дуплетом в груди напiвзакам'янiлому боввану цiлий жмут стрiл зафiнделив, аж в очах iскрами дзенькнуло. А, люди, думали - Весна прийшла. Вишнi у вельйони вбралися пелюстками вiхолять, одспiваним кохання сиплять. Може все привидiлося? Як би ж в грудях не тенькало тривогою, не пекло, в головi не паморочилося.
   Насолоджуючись ароматами налинулої весни чимчикував по кабiнетним коридорам цiлоденно, в мiж уроках згадуючи про власнебуття, мiстушився позручнiше в розмаїтих думках, котрi раз по раз перекреслювалися тривожними споминами недавної стрiчi, й, аби пошвидше забути ту оказiю працював у двi змiни провалюючись в солодку вату тривожних сновидiнь. Зрання пiдхоплюючись мчав на автобусну зупинку, в сутiнкових напiвприсмерках ховався в кабiнетi писав стоси поурочних планiв, боячись вернутися зимових спогадiв. Але куди втечеш од солодких снiв - де вони вже стрiчалися.
   Все трапилося так, як i наснилося: летiла навстрiч весняним вихором... Од несподiванки спробував гайнути одкритих дверей кабiнету фiзики, тiльки й смикнувся в незграбному поруховi. Налетiвши на Романа йойкнула з несподiванки, торкнувшись пружними м'ячиками грудей його. Янголи, ероси, танатоси з ляку шархнулись врiзнобiч, стрiли сипом вдарилися пружних перс юнки, зрикошетивши серця бiдного вчителя.
   - Ти, Ви? - задихаючись видихнув.
   - Ви, Ти? - зацiпенiла вхопившись лацканiв пiджака задрижала.
   З класної кiмнати, з розчинених дверей потужною хвилею втiкаючи остогидлого уроку, пiдхопленi дзвiнкоголосим мiдним алярмщиком випурхнули вулицi дiти. Iнстинктивно пiдхопив дiвчину, зажмурився од здивування - яка вона легесенька, пушинка. Вже й школярики розсипалися подвiр'я, i здивована прибиральниця продефiлювала поряд, на мiтлi, пролетiла, вишкiрившись гнилим беззуб'ям, а вони радiючи чарiвливому летовi теж забули опуститися грiшної землi, закружляли рожевими метеликами у синiй прозорочистiй висi пiдставляючи тендiтнi крильця колючим вiтрам настороженої пустки.
   - Романе Романовичу, що ви собi дозволяєте! - шмагонуло десь iздалека пекучим канчуком.
   Од несподiванки склали крильця, падаючи каменем на гострi шпилi суспiльного моралiте. Потроху приходячи до тями, не розриваючи обiйм, здивовано розглядали фурiю. Навпроти, широко розставивши ноги, в есесiвськiй позi, вперши руки в боки, перехиляючись iз п'ятки на носочок лакованих капцiв, то задираючи, то опускаючи орлиного носа, коршуном, з - пiд лоба, суворо - зневажливим поглядом пропалювала наскрiзь нашкодивших кошенят, мегера, iстеричка, грiм закладу, сухоребриця - завучка Iвана Iванiвна.
   - Га, я, вас, питаю, Романе Романовичу - чеканила кожне слово начальниця, насолоджуючись всевладдям.
   - Що це за камасутра в освiтньому закладi, на вiду у всiх дiтей, не пойняла, ану негайно припинити разврат.
   Юлiя шпарко вислизнула рук, бiлозубо усмiхаючись винувато проторохкотiла:
   - То ви не правильно зрозумiли... мене, трохи учнi, з нiг не збили... дзвiнок, на перерву... а Роман Романович, ось, врятував, пiдхопив... як би не вiн, я б упала... ось...
   - По-перше, не зрозумiла, що це тут постороннiє шляються, права качают, с лапшой на вуха. А по - друге, не велика цяця, упала б вона, ти диви пiгалиця. Роман Романович чомусь мене нi разу не упав, хоча я маю безпосереднє право, на правах начальнiка, учнi гасають коло мого кабiнету не менше вашого, я теж могла, i не раз добряче гепнутися, але маю добре виховання i вам раджу поводитися прилiчно, ось, - побiлiлi змiйки вуст бридливо вигнулися, в очах зажеврiла недобра заграва пломенiючого пожарища-плiткування.
   - Розумниця. Хм, - рвучко повернулася, розмашисто кинулася чорної дiри директорського кабiнету, дверi смачно хряснули луток, з розбебеханої стелi посипали цiвки сивого пороху.
   - Я ж ваша учениця, Iванно Iванiвно, тогочасна... - кинула навздогiн схвильована Юлiя.
   - Бувша, - глухо бухнуло iз-за дверей.
   Вжик, - шустьнула на своїй дранiй мiтлi вишкiрена прибиральниця. Запопадливо нагнувшись процiдила крiзь брунатнi щiлини колись зубiв:
   - Стучатсь пашла, стєрва, убєгайтє рєбяткi, пака нє поздна, - аж хуркотнуло пилюкою, й лиця вчепилася липуча павутина.
   Юлiя вхопила Романа за руку, потягла виходу.
   На вулицi, хотiв перепитати Юлiю, чи вона бачила технiчку на мiтлi. Але якимось чужим голосом промимрив:
   - Ти, звiдки взялася тутечки, - кашлянув, хотiв ще щось вставити нейтрально-запобiжливе, аби уникнути неприємної паузи.
   - Я, прийшла влаштовуватися, до вас, ну, цей заклад, на роботу, тут, у вас...
   - Ким! - аж подався назад до дверей, як од прокаженої, потому спам'ятавшись кинувся дiвчини нiби хотiв прихистити, в очах спалахнули благальнi огнi:
   - Тобi що, Юлiє, замакiтрило, життя згубити в оцьому гадючнику надумала, в тебе всi клепки повилiтали, чи що?
   - Ромцю, як тобi не соромно таке говорити, людей, отак, i себе ображати... нормальний, державний заклад, таких тисячi, i вам, трударям, пам'ятники ставити потрiбно за вiддану працю, а не ганити. Перестань... i, може, в мене покликання, вiддатися дiтям, гм...- по її обличчi майнув сонячний зайчик-пострибайчик, не стримавшись пирснула грайливим смiхом.
   - Добре, добре, будь по твоєму, не згною свою молодiсть i дорогоцiнне життя у цiй ямi, але з пару мiсяцiв потрiбно перекантуватися, час згаяти, ну не можу я сидiти дома сиднем, ти ж знаєш мiй характер.
   - Суперактивної громадської дiячки, камсамолкi. Аякже, це точно, тобi наодинцi iз собою залишатися не можна. Ну, хай буде так, як хоче Всевишнiй, i ти, Юлiє, що тут крити. Я радий, дуже радий тебе бачити, я... на щоках спалахнув провокацiйний пурпуровий рум'янець, вiдвiв очi в бiк, нерiшуче кашлянув в кулак.
   Так, так Ромцю... Романе Романовичу, я теж страшенно щаслива працювати у вашому славному колективi. А, особливо з вами, вчителю мiй дорогенький, - i... притиснулася вушком до його грудей, як тодi, в Карпатах.
   - А тепер, вибачте, пане вчителю, в мене справи. До побачення, чи вiдзення - звабливо пiдморгнула, i побiгла геть.
   Ошелешений щось бовкнув у вiдповiдь, проводив її фантастичну фiгуру розбурханим поглядом, ще трохи постояв надихаючись шалених ароматiв неймовiрної весни. Цвiркнув крiзь зуби слиною, направився кiоску, пивка, свiтлого, бабахнути, переляк зiгнати.
   Ну, супер, як вiн мене на руки пiдхопив, як мiцно обiймав, пригортав закалатане серденько. Боже, як хороше було, я найщаслива дiвчина в свiтi. Ондечки аж крила виросли, що маю тепер з ними робити. Лiтати, так, так я ж пам'ятаю - ми лiтали, i ця прибиральниця, на мiтлi, теж - засвiдчити може, наше чарiвне ширяння у висi... Господи, що це я верзу, мабуть з глузду з'їхала. Чи, приверзлося. Але Роман теж про прибиральницю на мiтлi щось казав. Таки було..?
   По дорозi додому заскочила магазину, купила пляшечку пива, темного, ошалiла од солодких споминiв, не в змозi бiльше себе контролювати мчала як навiжена пiщаними дюнами житлового масиву, й не дочекавшись лiнивого лiфта злетiла, за якусь мить, восьмого поверху, i, од нервового збудження нiяк не могла втрапити ключем в замковий отвiр, аж присiдала од нетерплячки випустивши з рук ключi. Трохи заспокоївшись, таки вдерлася власної квартири, зачинила за собою дверi, перевела подих, не роззуваючись вскочила у вiтальню, похапцем включила магнiтофон, пiдхоплена первiсними ритмами гортанно викидаючи кавалки шаманських гойкiв рвучко безуспiшно смикала iз себе одiж, вiдкоркувавши пляшку, жадiбно ковтаючи густу прохолоду любимого напою вiддавалася п'янкому ритмовi ошалiлого танку, носилася, як скажена кiмнати. Жадаючи негайного притлумлення внутрiшнього вогню, розпашiлого од почуттiв тiла - кинулася ванної кiмнати. Вчепившись крана одкрила гарячу, майже кип'яток, воду, повiльно закружляла, прикусивши од задоволення губу, захоплено спостерiгаючи, як синтетичне цивiлiзаторське рам'я зiсковзує плечей, маскулiннi штанцi зiсковзнувши точених нiжок одкривають трикутник рожевого видива напiвпрозорих малесеньких трусикiв, й, у величезному, в повний зрiст дзеркалi, в срiблястому клуботаннi солодкої коливається неймовiрної краси дiвчина: знеможено тягнула занадто тугий, як для її нiжних перс лiфчик, гладила, розводила в боки, стискала пружнi груди, задихаючись, рвучким змахом висмикнула з пружних хвиль волосся шпильку занурюючись спраглим тiлом у каштановi хвилi оксамитового струменнiння молодостi, ховаючись медового водоспаду пiднiмала розбухлi перса, затерплими од нестерпної жаги вустами тягнулася сосочкiв, обводила дразливим язичком розчервонiлi од нестерпного бажання пуп'янки, почергово торкаючись спиваючи неспиту жагу незчерпної жаги; стогнала од солодко-неспинних брижiв - од пупка по пружному животику до терра iнкогнiто жаданої австралiї; омиваючи солоними хвилями запiненого берега божественного трикутника; ненаснаженi, тремтливi руки вiддаючись на вiдкуп розбурханої уяви, як могли, тамували соковитi сполохи рокiтливих пожарищ - поглиначiв бiлого тiла; знеможено вiддаючись пружному валовi почуттiв, тремтливими пальчиками ловила огненне пломенiння плотi, ледь тамувала розхвильовану глибiнь бажання; повiльно не одриваючись однiєю рукою грудей нiжно пестила завмерлого од насолоди животика, потихесеньку прокрадаючись жаданої таїни, раз по раз запускаючи мерехтливi пальчики пiд тонку павутину прозорих трусикiв; плутаючись у малахiтовiй отавi задихаючись торкала, перебирала, куйовдила райськi кущi, пливла понад гладiнню застороженого берега, неспинно наближаючись терпкого огрому напруженого океану; спокуситель накочував вали хвиль, лизав затерплi од знемоги губи, голубив оксамитовi стегна, затягував в солодкi лагуни рахманного ложа, усмоктував в невагомiсть смарагдової глибочини бажаного втоплення; сковзнувши пiнного берега пронизливо, тужаво схлипнула - оддавшись на поталу первовiчному гуку єства.
   Медовi спазми ще розходилися розлогими колами по упокоєннiй гладi чуттєвого штилю, розлогi хвилi насолоди ледь колихали малесеньке тiло Юлiї десь посерединi океанiчного розлому, там де причаєно нуртувало бермудове всезникнення сутностi. Вона настiйливо перебирала пальчиками чужу - свою плоть, потужно злiтала ще, i ще на гребiнь блаженства, зiмлоєно провалюючись в помiжспалахи екстазу, i знову й знову, до знемоги терзала, катувала знесилене тiло. Iнодi, в гармонiю вселенського шумування вривалися шмаття какофонiї звукiв, скинутих у замлоєну свiдомiсть з увiбганої в техногенну мушлю магнiтофонної стрiчки, пахкаючи у застороженiй вiртуальностi ритмiчними мантрами важкого року, повiльно вертаючи абрисiв матерiальностi; осоловiлим поглядом плутаючи в рожевих хмарах солоного туману здiймалася зроджена пiною до iншоберега, обпiкаючи ступнi об холодний кахель, краєм ока вiдзначивши присутнiсть у ваннiй кiмнатi оголеної юнки, усмiхаючись iз задоволенням споглядала її гнучкий стан у позадзеркаллi безвимiрного свiту похотi; самозавiвшись знову кидалася у пружнi обiйми накоченої хтивої хвилi пiдставляючи затерплi од знемоги груди гарячому струменiнню жаского сказу; пiнна купiль ще теплої ванни покiрно приймала золоту рибоньку у океанiчнi провалля запаморочливого раювання.
   Вже споночiло, вода у ваннiй мерзлякувато тулилася тiла Юлiї, солонуватий присмак розтраченої хiтi повiльно стiкав куточками губ, обважнiлi вiки ловили далекi зiрницi стихаючого екстазу, сплутанi мислi зраненими птахами кидалися сполохано у лiловiй iмлi напiвзабуття; повiльно злизавши язичком останнi краплини розкошi, осмислено окинула ясним поглядом напiвсутiнки ванної кiмнати, пересилюючи неймовiрну втому, долаючи гравiтацiйний опiр, кволо виборсуючись невагомостi вже прохололої купелi, повiльно вертала тiлесностi; щаслива, розслаблена здiймалася води, хитрувато спостерiгаючи за пожадливим зором розбещеного дзеркала, що безсоромно ловив витрiшки блiдим ликом срiблястого струменiння вологи по нестерпно окресленим випуклостям, згинам - найдосконалiших форм, найпрекраснiшого, найбажанiшого створiння Усесвiту; змовницьки пiдморгнувши розпашiлому од бажання дзеркалу, багатозначно усмiхнувшись пiрнула у шевйотовi обiйми кошлатого халату. Торкаючи розманiженими пальчиками срiблястi водорослi сутiнкiв обережно пробралася спальної кiмнати, дiстала з шафи свiй любимий палевий коцик з верблюжої вовни, прокралася задрiмалого дивана, прилягла скраєчку його, тихесенько вкрившись зiбгалася в клубочок на пiщанному днi затишного атолу мармурової афродiти, заколисавшись в кольорових свiтах чарiвної Психеї.
   Не чула як iз нiчної змiни повернувся додому чоловiк: торохтiв на кухнi посудом, чотирхався од зазвичного шкварчання банальної яєчнi, голосно сьорбав дiлманутий, з марганцiвкою, нiбито-чай, демонстративно хлюпався, фиркав як коняка у ваннiй, а потiм довго стояв коло своєї пташки, усмiхався, забуваючи всi образи й кпини, злодiйкувато розкидав кремовi крила її шовкового халатика, затаївши дихання опускався колiн: цiлував ще вологi пасма каштанового волосся, пробирався губами кучерикiв шийки, малесенького вушка, нетерпляче перевертав сплюшку на спину, припадав грудей, животика, пружного розщепу стегон - п'ючи божественний нектар тропiчної орхiдеї. Юлiя, не покидаючи солодко-дрiмотних ширянь покiрливо вигиналася, гладила настирливе дитя своїх бажань завертаючись в пружне переплетiння рук, нiг, губ, тонучи у терпких пестощах дразливого океану кохання.
   Нiч, глипнувши перманентного раювання любчикiв, подалася крайнеба - пiшла дарувати спокiй i втiху iнших домiв, втомлених днем чужих свiтiв. Юлiя досвiтньою пташкою випурхнула сонячного промiння радiсно - усмiхненого нового дня, насолоджуючись свiтанковою прохолодою попливла павою на балкон, замилувалася, з висоти ластiвчиного лету, сонним мiстом. Її слiпуча нагота розбурхала хiба що раннє птаство, - здiйнялася неймовiрна какофонiя поцяцькованих веснянами самоцвiтами кохання збуджених хiттю самцiв i самочок. Наслухавшись всмак пiсенних сублiмацiй братiв своїх меншеньких подалася змивати iз розiмлiлого тiла слiди нiчних утiх - нещадно обпiкала голизну циганським теплом освiжаючого душу, потiм довго плюскалася у спасенному лiтеплi ванни, нарештi, збадьорившись трохи повертiлася перед очманiлим дзеркалом, пiшла у кiмнату, егоїстично, iгноруючи сон чоловiка, клацнула вмикачем магнiтофона, й пiд викличний латинос завелася п'янкими ритмами танцю. Чоловiк, натомлений нiчною змiною, потужно хропiв у ритм провокацiйного танчика. Розпашiла, розiгрiта промовистими тiлорухами самбо з розгону кинулася пiд ковдру до нахаби - сплюха: сердешний навiть не вiдбивався, знав, - даремно; пiдсмiюючись вахлакуватого мужа, дарувала щасливчику освiжаючу вранiшню любов гарячої юнки. Бiдолаха тiльки й невдоволено бурчав, але подружнiй обов'язок виконував справно. А, їй, - що, - з отакенним досвiдом й тренованою уявою, - з пiвоберта завестися, тьху, - якщо ти володарка безмежжя океану почуттiв.
   Сяюча, задоволена, гола голiсiнька пурхала безтурботним метеликом до кухнi, готувала снiданок. Тiшилася родзинково-горiховим блаженством традицiйної вiвсянки, весело джерґотiла в такт шкварчанню жовтоокiй яєчнi, протяжно пiдсвистувала задиристому чайник вимагаючи негайного ошляхетнення окропу запашним чаєм з трав. А за вiкном заспане мiсто тамуючи пiдсвiдомий страх позаастрального зродження вперто додивлялося спасенних сновидiнь. Чоловiк розкинувшись поперек лiжка, здавалося навмисно, розкотисто хропiв. Юлiя, аби не чути тої гидоти, невдоволено скривилася, додала свiтанковому розмлоєнню потужних музичних децибел, байдуже, що хтось там iз сусiдiв ще спить.
   Розтерши рушником розпашiле тiло, загадково усмiхаючись подалася в кiмнату, до чоловiка. Той спав, а може прикидався, якби то не було: лягла поруч - анiнчичирк, поцiлувала у скронi - щось увi снi пробурчав; "Ах, так, зi мною!" - знову накинулася на сонного, вчепилася у струнке, молоде тiло, припала до чистого джерела своєї справжностi: всi тi вихиляси з iншими жеребцями лишень забаванки, так, прелюдiя до справжнього кохання, - пересвiдчення в неповторностi й досконалостi власного мужа. Осiдлавши сердешного цупко вчiпилася кiгтями шиї, нагло взяла пристрасною риссю норовливої кобилицi. Тiльки й пiдсмiювалася як стогнав i сопiв - пiсля такої ночi, ранку - чом не насолодитися почесною бранкою, гетерою - для усiх, йому - жоною. Од налинулого щастя злiтала занебесся - й тамка кохалася, до нестями. Й ледь стрималася, аби не закричати на любого, коли безсило вiдкинувся. Знову, i знову кидалася голодною шулiкою на загнаного жеребчика пропонуючи себе, ненаглядну. Але натомлений чоловiк, хропiв як паротяг, розкинувшись на бувалому диванi. Хай спочиває, зжалiлася. Заспокоєна, вдоволена заварила мiцної кави, насолодилася подвiйною порцiєю пiдбадьорливого напою, й над гiркою плиткою чорного шоколаду. На хвильку присiла бiля трюмо, iз пiдсвiдомою тривогою будь-якої жiнки прискiпливо вивчала кожну рисочку обличчя: шукаючи слiди нiчних й вранiшнiх походеньок. Вказiвним пальцем обережно розгладила провiснi смiшинки-зморшки з кутикiв очей, припудрила зблiдлi щоки, похапцем приховала рум'янами синюшну прозорiсть набряклих повiк, знехотя захопилася легким макiяжем; вивершивши риси обличчя до жаданої досконалостi: акуратно нанесла на губи притлумлено-рожево-бузкову помаду, окреслила темно-червоним контуром припухлi уста, черкнула по вилицям персиковою пастеллю лiтньої засмаги, пiдвела пухнастi, довгi вiї олiвцем, вдоволена роботою ще трохи покрутилася перед дзеркалом, знайшовши у розпущеному волоссi натяки (хоча би й лiнгвiстичнi) на розпусту, надула невдоволено губки, акуратно зiбрала звабливу каштанову хвилю безлiччю малюсiньких шпильок у скромну зачiску, сексуально оголивши тендiтну шию, пiдкресливши стрункий, ладний, прямий стан професiйної танцюристки. Пiшла до кiмнати, зодягатися: ненаситний трикутничок пiрнув у яскраво - червонi шати шовкових трусикiв, пругкi груди сховалися у абрикосовому напiвпрозорому лiфчику, чарiвний торс оповився снiжно - бiлою блузою, точенi нiжки утаємничилися у коротенькiй, синiй спiдницi, строгий пiджак перевтiлив звабливу мавку у дiлову ледi, туфельки на високих пiдборах надали елегантностi, темно вишнева шовкова хусточка цнотливо вистромлена iз нагрудної кишеньки замаїла свiжою трояндою фальшивої незайманостi. "Ось i все", - доброзичливо усмiхнулася вiдображенню привабливого образу незнайомки. Безтурботно зацокотiла тонесенькими каблучками до спальнi. Нагнулася над чоловiком, дзвiнко чмокнула в колючу, неголену щоку. Черкнула записку про наявнiсть снiданку й традицiйне: "Повернуся не скоро". Схопила зi стiльця малесеньку сумочку. Полетiла до виходу. Сухо клацнула замком. Боязко шустьнула повз всевидющi двернi вiчка сусiдiв: настромлена на хижооскаленi оптичнi прицiли сексотнутих нишпорок-дiдусiв, довго, цiлу вiчнiсть чекала лiфта, а той затято шастав у мiжповерховому проваллi, знущався, бо знав як ненавидить його маленька клаустрофобiчка. Нарештi змилостивився, пiдповз нiг панни. Впевнено ступила за бруднi стулки пошарпаної скринi. Застятий дундель, уздрiвши ефектну даму похiтливо застогнав; торкнутий нижньої, найерогеннiшої кнопки втратив рiвновагу, полетiв покiрливо униз.
   Шалапутний вiтерець нахабно обмацував її прекрасний стан. Стрiчнi чоловiки ласими поглядами нагло здирали ладно припасований дiловий костюмчик, жiнки демонстративно вiдводили погляди блiднучи од ненавистi, прищавi старшокласники плелися позаду вайлуватою ватагою, прицмокуючи перекидалися соромiцькими словечками, найсмiливiшi обганяли, оглядалися, вiталися, - аякже - органiзатор позакласної роботи - безпосереднiй начальник, друг, подруга, й ще аби-щось - кльова тьолка, ото повезло пацанам: "Драстє, драстє, Юлiє Миколаївно, как дєла"; "Доброє утро, прекрасно, мальчiкi, харашо", - боже, пуцьвiрiнки - а туди ж. Що ж, - краса не вiчна - користуйся доки маєш ще чим, - бо потiм запiзно. Сумно усмiхнулася.
   Все йшло своїм розмiреним плином: день - нiч, нiч - день... Безмiр злягань знасолоджених почуттiв вже надокучав буденнiстю, виснажливий марафон безкiнечних оргiй спустошував тiло, заганяв помисли у липучi сутiнки безвиходi. "Я наркоманка", - шепотiла, i, потребувала все бiльших i бiльших вiдчуттiв. Плоть, спiзнавши найнеймовiрнiших викрутасiв її розбещеної фантазiї, задихалася у нудотно-солодкому ласолюбствi; нажершись до озвiрiну адамових яблук нидiла у депресiйнiй прострацiї; чманiла од перенасичення плотськими втiхами. Та чи їй, Юлiї, до того звикати. Не вперше терзатися докорами сумлiння. Минеться. Але у звичний плин посторгiйних прострацiй вривався якийсь, ранiше незнаний, дивний гук, - протидiя запаморочливому вириву в протилежнiсть всезнищуючiй спiралi її усмоктування у черево звiра. Голосом янгола поверху тванi тремтiв чистий дзвiн - кришталеве капотиння неясної вiстки вiдлунювало завтрашнiстю: як в холоднiй, сирiй печерi талий снiг приреченої зими проривається весняний дощем новозродження, - в однiй прозорiй, непорочнiй сльозi радостi - провiсницi - крiзь байдужу товщу сьоденностi. Серце не обдуриш. Зiсохле, збайдужiле втомлене омиваючись спасенною живильною вологою заходилося пароксизмальними судоргами, а часом, увi снi спинялося, на хвильку - тетерiючи перед примарними тiнями завтрашностi. Казала собi, заспокоювалася: "Хай завмирає, хай б'є на сполох - воно ж бо, як солодко, солодесенько мучитися таїною. Аж болiло в грудях од невiдi. Друзi, знайомi пiдозрiливо косилися, питали чи не захворiла бува, а "доброзичливцi" розпустили чутки, що: "догулялася, венеричку пiдхопила", найкраща подруга запрошуючи в гостi запопадливо пропонувала не звичну фiлiжанку кавусi, а: маринований огiрочок, оселедчика, квашеної капусти, або ще чогось солоненького. I дiйсно, Юлiю наче пiдмiнили. Себто, звичний плин життя майже не змiнився, хiба що, дещо мляво реагувала на нових партнерiв, i в очах, окрiм втоми, ярiла невимовна зненависть до млявого розмазування сiреньких буднiв на хрустких, i не дуже, простирадлах її бiлого капiтулянтського прапору перед отою чортовою майбутнiстю. Залiзала пiсля походеньок вдома у ванну, врубивши магнiтофона на всю катушку, вила пораненою вовчицею, заревана металася перед клятим дзеркалом, безсоромно являючи їй загнану страхом стерву. I що з того: в очiкуваннi незнанностi замкнулася у собi, iнтуїтивно вичитувала тiльки їй зрозумiлi знаки й символи, у всьому, доходило до того, що чиргикання горобцiв, чи пихкотiння двигуна горбатого "запорожця" - трактувала як довгоочiкуване послання од вищих сил, вiщий знак. Чого? Але, чийсь, напружений, докiрливий погляд постiйно її переслiдував, не давав передихнути анi вдень, анi вночi. Спочатку думала, що то, власна совiсть прокинулася i мучить натяками на непристойну минувшину. Але ж минувшину. Значить вона позбулася вже грiховностi. Нi, вона не така. Та коли вночi, у снах, почали приходити люди в чорному... вже й прокидалася, а шурхiт їх саванiв, тривожне шепотiння, все одно доносилися iз темних закуткiв непривiтної квартири. За кожним кроком, порухом хтось iз-за спини видивлявся, чатував, готувався до, чого... смертельного стрибка, чи до... помочi. Тiкати од спопеляючого зору було вже немiч, тому покiрливо вiддалася легесеньким поривам пружного вiтерцю завiяного завтрашнiми хугами: спочатку, у сновидiння, потому у деннi видiння, поза тими, уже звичними постатями у чорних балахонах, вривалися давно знайомi - не вiдомi: речi, звуки, запахи, кольори - долинали з майбутностi знанiстю - взявшись страхом цiпенiла, од невмотивованого ляку навали мурашок, що гурмищами прокочувалися слизькою спиною, полишаючи липкий, холодний пiт приреченостi. Скутi мислi, пасивнiсть, очужiлiсть - стали звичними її супутниками. Панiчнi фобiї катували невизначенiстю. З тої бiди ховалася у мушлю самоти: не розмовляла з чоловiком, забула дорогу до найкращої подруги. Прозоро - нечулою тiнню проживала останнi днi собiналежностi. "Мiчена!" - iржали чорнi янголи. Кожен новий день наближав фатуму.
   "Я, нещаслива", "нiкому не потрiбна", "менi самотньо, дуже самотньо", "невже сенс життя в цьому катуваннi?" - тi думки мучили її, терзали, здавалося життя скiнчилося. В якийсь момент вiдчула неприлежнiсть власнособi. Точнiше, зобачила себе в рiзних iпостасях, протилежних за сутнiстю i свiтосприйняттям: "роздвоєння особистостi" - констатувала iз жахом. Добре що була байдужа до фобiчних студiювань лiкарських довiдникiв. Втомившись од страхiв поступово заспокоїлася. Власне, чого панiкувати, вона ж бо, й справдi була зовсiм iншою, там, в глибинних сутностях, а, чи, в лiжку, й поза, з армiєю одноразових партнерiв. Вони ж бо й тому були в неї, - що у сумнiвах - значимостi, неповторностi - шукала ствердження власного его - через заволодiння самцями; брали, хотiли, пирскали од нетерплячки - значить всьо окей - красуня, й довершена особистiсть. "Я найкрасивiша, найпривабливiша!" - твердила до гикавки, яко мантру. Тiлько примiтивно то, гидко, - скурвилася далебi, а не ствердилася в цьому життi, ще нiчого суттєвого не досягла. Вiдсутнiсть значимої мети, й бодай - якого поступу - ось, звiдки всi бiди. Якби ж була нездарою пiдпарканною - поволочилася б до тридцяти рокiв, тай скiнчила психушкою, чи з проваленим носом, викривленим кiстяком у вендиспансерi, на крайняк - iз набутим iмунодефiцитом перекинулася в сухотах. Але ж - то не її доля. Яка з неї проститутка. Так, любила чоловiкiв до нестями. Так, готова була переспати з ким завгодно, тiльки б попросив, але ж не за грошi, чи якусь там ще вигоду, просто до нестями жадала протилежну стать, i все потому. Хiба Господь не сотворив жiнку й чоловiка для того аби втiшаючись у Великiй Любовi пiзнавали Бога? А тож, на свою бiду: отримала блискучу освiту; добре виховання у сiм'ї, де з десятого колiна од пращурiв викохувалася шляхетнiсть й поряднiсть; батьки, обоє, з високим соцiальним статусом у суспiльствi й вищою освiтою, аж нiяк не сприяли асоцiальностi й люмпенизацiї доцi; а, єврейське корiння - з патологiчною пронирливiстю й феноменальним нюхом до вигоди; українська - хортячка до освiченостi, досконалостi - помноженi на татарську впертiсть, - то i є головнi складовi душевних мук, - заспокоювала себе. Душа її, розтерзана, усмiхалася тим умовиводам. А, чом би й не порадiти, вона ж бо завжди вiрила що Юлiя не якась там шалава пiдпарканна. I чому Юлiя? Вона, - Душа - i є Юлiя Максимiвна. Чи й не горе, не бiда, ну спробувало дiвчисько гiперсексуального вiку того забороненого плоду. Ким табуйованого, пращурами? А те що вони, отi предки, збоченцi, промiскуїтету нахлебтавшись з пересичення понапридумували рiзних пуританських штучок в моногамнiй обгортцi. I кому пiдсунули свиню - прийдешнiм поколiнням! Браво! Щоб їм там перевернулося рацiоналiзаторам недоумкуватим. "У нас сексу нєту!" Ото ж то: справжнього, вишуканого, запаморочливого, спопеляючого, осяяного любов'ю - якраз i немає. Шуркаються раз в тиждень ошлюбленi поодвертавшись одне вiд одного, пригадуючи спорадичнi, тогорiчнi оргазми, у гречцi вхопленi, соромiцькими вiзiями вiртуальних злягань з розбещеної телевiзiї вражених насильством телебандюцьких скриньок-екранiв, - й щиро вiрять - що то i є секс. Дурепи! - хотiлося закричати на весь свiт обманутим жiнкам. Кохайтеся, берiть чоловiкiв допоки вони вас хочуть! А вони, ой як хочуть! Садомазохiстки. Ще й пориваються її, "недосвiдчену, беззахисну", повчати, з багажем свого жалюгiдного досвiду. А в неї за плечима уже сотня, тисяча в геометричнiй прогресiї їхнiх благеньких життiв. Але ж лiзуть з порадами, шепочуться, плiткують. От кури голомозi. А я не знаю що робити iз своєю гiперактивною чуттєвiстю. Врештi, до тих кобелiв нiхто за карк не тягне. Сама, самiсiнька, добровiльно! Боже, сука!... як я втомилася...
   Робота приносила тимчасове забуття. Холеричний темперамент, весела вдача, невичерпна енергiя невгамовної Юлiї спрямовувалися у безкiнечне рiзноманiття шкiльних заходiв, громадських доручень. Малесенька зарплата трохи "компенсувалася" приробiтком чоловiка на Кам'яному заводi (це ж треба чиновникам придумати таку назву). Орест там шлiфував гранiтнi плити, якi користувалися неабияким попитом у крутих, для оформлення офiсiв - першопочаткове накопичення капiталу набуло естетики магматичного випендрьожу одне поперед одним. "Новi" євроремонтизувалися, а "старi" конали, хто смiливiше тiкав в закордонне рабство, а "iншi" аборигени тихенько конали здихаючи на рiднiй земельцi од четвертого голодомору. Орест же "рятував" себе i Юлiю од наглої смертi виснажливою працею, довiрливо очiкуючи у пузатих прихватизаторiв обiцяної високої зарплати мiсяцями страждаючи од безгрошiв'я, бувало по пiвроку тiшився кожушними обiцянками - цяцянками; а директор заводу мiняв мерседеси як шкiрянi рукавички, а раби iз шкiри лiзли виконуючи супер замовлення задихаючись вулканiчним попелом знесилення. Багато хто не витримував потогонки, звiльнялися цiлими бригадами, на їх мiсце приходили новi голодранцi з вулицi й висолопивши язика iз собачою вiдданiстю чекали жирної кiстки... чекали... Iнодi перепадало i бровкам до столу, зашмарканi недоїдки, сущi копiйки. З iнженерною освiтою Орест, фахiвця з космiчних технологiй - гарувати простим рiзноробочим на дядю... Дуже страждав од того. Як могла заспокоювала. I кидалася з головою в шкiльництво. Чоловiк трохи ревнував, як iз старшокласниками водиться. Та хiба ж не знав Юлiю. Усе усеньке, до найдрiбнiших подробиць, то їй тiльки здавалося - що не здогадується про її походеньки. Вiн навiть навчився читати її думки. Через пару рокiв подружнього життя виникло стiйке вiдчуття єдностi, одинаковостi. Хто б подумав, аж смiшно, вона ж одружила його на собi! Силомiць затягнула загсу: пручався як мiг, придумував тисячу найрiзноманiтних причин до вiдстрочки, посилався на молодiсть, незрiлiсть, - ще бiльше розпалюючи сiмнадцятирiчну егоїстку: як! - її, i не бажати, - на зло, всупереч бажанню взяла i розписала впертюха. Весiлля на славу вдалося, скiльки друзiв, знайомих, феєрiя щастя й заздрощiв. I наречена, не якась там пава у цнотливо бiлiй фатi, а пристрасна вамп - панна у вогненно - червонiй сукнi ненаситної весталки. "Заперечила звичаї", - косо зиркали недоброзичливцi. Юлiя вiдчуваючи недобрi погляди, лишень усмiхалася: якщо вже й дотримуватися старовини, то потрiбно запросити все чоловiче населення кварталу до ошалiлого розкошування: чорними круками нiччю терзати її бiле тiленько, як пращури що за древнiми неписаними статутами викрадали наречену в шлюбну нiч i... кохали усiм селом. Мудрi предки: аби усiх спiзнала, на власному досвiдi пересвiдчившись, що всi чоловiки однаковi, особливо коли п'янi, та й ще гамузом, отримавши стiйку рефлексiю на гидотнiсть ад'юльєру, й не жадала потому чужого, вiрнiсть берегла i цiнувала єдиного годувальника. Хоча, той експеримент не для Юлiї, такого би джазу дала чоловiкам, що пiдiбгавши хвости забилися пiд спiдницi дружинонькам надовго забувши скоки-шпоки в гречку. Ондика, до весiлля пропiсочила, дай боже, пiв житлового масиву. Облизалися, задовольнили хортячку, тай порозбiгалися, як бобики, хвостиками догiдливо телiпають, трубою д' низу, картоплянi герої. А от Орест, вiн не такий, гоноровий, i оком не повiв на залицяння Юлiї, ох i намучилася допоки досягла свого. А тепер не уявляє життя без Ореста. А вiн без неї. Бо все те моралiте про подвиги дружини - пшик! Хто, хто - а вони добре знали цiну одне одному! Вона у ньому такого первiсного звiрюку розбудила. Не для них довге, затишне сiмейне життя в оточеннi ватаги онукiв. Два чоботи пара.
   Важкi передчуття змiн скоро справдилися. В один день все скiнчилося. Од несподiванки провалилася у нудотну депресiю, не хотiла вiрити в реальнiсть трапленого. Небо впало свинцевим зводом на немiчнi плечики дев'ятнадцятирiчної дiвчинки, страшна ява невимовного горя запаволочила горем ясне сонечко: чорний крук, звiдти, черкнув крилом вiчностi живота її батька. Татову донечка ослiплена косим лиском старої карги шарахалася як навiжена серед байдужих плям чужих облич. Iстеричний зойк: "за що", завис льодяною глибою у безмовному просторi, й розтоплений рiчищем безутiшних слiз упав в доземний уклiн її тужливого ячання, розсипавшись на гострi скалки, пошрамував нiжне серце розпукою - огрубiло, заматерiло. Убили батька, керiвника крупного пiдприємства, за якусь там контрольну акцiю: "50 + 1". Отака арифметика роздержавлення, прихватизованої денацiоналiзацiї - над рiдною душею сосновий хрест. Ще й оцi надокучливi, купленi нишпорки - слiдчi, все приставали, випитували, що, та де. Якогось пiд час обшуку пiстолета засунули пiд диван, натякнули, що за цiннi свiдчення щодо схильностi батька до суїциду врятують Юлiю од буцегарнi, а нi, то загримить пташечка по статтi: за незаконне зберiгання зброї, чи й наркотикiв, хiба важко пiдкинути. Довели до сказу, замучили допитами, нiби то вона вбила батька. В станi ступору пiдписала якiсь папери, закрили скоренько справу комбiнатори за вiдсутнiстю доказової бази. А доказ, он - в батьковому кабiнетi, в шкiряному крiслi успiшно керує пiдприємством перший замiсник, кревний друг сiм'ї, в офшорнi зони випускає кривавий капiталець. Ще й залишилася сама супроти тої бiди, мати вже з рiк як виїхала на ПМЖ до Нiмеччини, за програмою Г. Коля у справi спокути нацiї щодо голокосту. I сестра на чужину виїхала, i дiд. Готували, не спитавши в Юлiї документи й на неї, але доки батько був живий, а вiн i слухати не хотiв про якiсь там дойчланди, пiдприємство набирало обертiв, рай для окремо взятої сiм'ї сотворявся на малесенькому успiшному острiвцi посеред знидiлої пустощi злиденної країни. Батькiвськi амбiцiї - повернути рiдних додому, в Україну розбивалися об мрiї дружини про воз'єднання родини в ситiй чужинi. Довге протистояння спонукало до непомiрної працi батька, росли фiлiї вже знаної в iнших країнах фiрмової марки промислового гiганта. Що й погубило директора. Але до кривавої межi дружина засипала дочку й чоловiка провокацiйними гостьовими запрошеннями, туристичними вiзами, що не давало анiякогiсiньких результатiв. Красивi поштiвки з готичними церковками, ситi бюргерськi свiтлини з бароковим їдлом на святкових столах, лишень пiдкреслювали несправжнiсть потойбiчного, iншопланетного буття. Та й Юлiя не бiдувала при успiшному батьковi, не потребувала жирного шмата м'яса, бо берегла фiгуру, над усе. Хоча, важка, совкова безвихiдь, злиднi в нiбитодержавi поступово засмоктували, поглинала i її, пiсля одруження принципово вiдмовилася одпомiчi батька бо перестала поважати себе сiвши на шию вiтцевi, i той безпросвiтнiй екстрiм матерiалiзовувався добре вiдчутною присутнiстю у земному животiннi. Тут - знецiнена людиноподiбнiсть у виснажливiй боротьбi за виживання - набувала чiтких форм й усвiдомленого змiсту. Там, за кордоном, - яскравий журнальний глянц строкатої житухi оддавав целюлозно - мiлованою поживою для зажерливої шашелi; перевернутий свiт прагматичних кроликiв задзеркалля одночасно манив i вiдторгав - їй не хотiлося почуватися Алiсою серед карточних єврочудес, хоча б iз поваги до цивiлiзаторiв.
   По смертi батька, мати так i не приїхала. Органiзацiя похорон впала на тендiтнi плечi Юлiї, скорботнi турботи ускладнювалися тим, що батько був родом iз звичайнiсiнької бiдної сiм'ї колгоспникiв волинської глушини, а в мiстi не було родичiв. Щоправда, на пiдприємствi де керував, сколотили так - сяк девепешну домовину обтягнувши червоною вiнiлiновою ганчiркою, здiйснивши велику наругу над захiдняком, катакомбним унiатом, затятим нацiоналiстом; косо - криво викопали у пiску яму, з пiдприємства командирували статистiв до траурної процесiї, i все, так нiби вiн i не був директором... новий начальник над покiйником щиро прочитав проникливi слова з папiрця й втiк з кавалькадою чорних авто. Так i зарили бiдолашного, як безродну собаку, на захаращеному цвинтарi передмiстя, в секторi бездомних, бомжiв. А що Юлiя, од горя почорнiла, й не реагувала на такi тонкощi супiльних цiнностей. Її батька в землю... не могла повiрити.
   Днi, тижнi, мiсяцi заволочилися паволокою невиплаканої журби. В одну глупу нiч явився батько; потому часто приходив, увi снi, розмовляли, пригадували минуле прогулюючись дивними садами тiней. З нетерпiнням чекала ночi, там не було бiди, горя, й натяку про смерть, вона, iнодi, щось пригадувала, але скоренько з'являвся трохи стривожений батько нiжно обiймав доцю, i заколисана вiтцiвськими неспинними розмовами тiшилася вiчним спокоєм. Зранку, пробуджуючись ошелешено звала батька, трясучись в пропасницi похапцем приймала снодiйне, аби продовжити солодку iлюзiю розчинення в невiдi. Поступово життя повнiстю перемiстилося у сновидiння. В коротких спалахах розтерзаної свiдомостi шарахалася бiлого свiту, заходилась ревами, й раз i назавжди заперечивши спiвiснування з людьми, кидаался спасенного морфею. Тiло втомлене очамрiлим мозком протестувало, тодi Юлiя прийшовши до тями прекрасно розумiла що фальшива панацея од сильної болi раненої втратою батька душi є безглуздою недоречнiстю, доведеним до автоматизму сомнамбулiзмом. У коротеньких вiдрiзках мiж вчорашнiм i завтрашнiм довгоочiкуваним побаченням вертала, таки, до усвiдомлення безперспективностi i згубностi втечi од жосртоких реалiй цього свiту. Але неприємне вiдчуття приреченостi все ще домiнувало над знеможеною душею: замогильний дух пiдступно затягував у солодкi тенета забуття. За тихими бесiдами з вiтцем, стала помiчати у ньому якусь пiдступну нещирiсть, погано приховане бажання: будь що умовити її залишитися у тих сизих садах навiки, зупинивши час не вернути зi сну до дня. Якось, коли батько потягнувся до неї аби пригорнути, пильно подивилася у вiчi, i... шарахнулася, - бездоння провалля очиць пружно усмоктувала вiчнiстю, рiдний лик од того зобачення розплився жовтою плямою, надувся брунатним пухирем, гнилий вилиск iклiв хижо дзявкнув з розчепiреної пащеки, гострi кiгтi всохлих фаланг вчепилися шиї. Од болi, задухи заметалася в агонiчних корчах безвiльно заколисуючись у налинулих благальних вмовляннях залишитися довiчно у золотому снi.
   Крижанi струменi рвали солодкозвучнi мелоси тойсвiту. Щось вривалося в гармонiчнi розливи упокоєного раювання. Невiдь звiдки з'явилося роздратування, розлючена безпардонним дисонансом до хрипу заволала вимагаючи спокою, порушивши останнiй. Од пронизливих крикiв танули стрункi силуети охайних дерев запатлачуючись у кучмистi вiхтi перекотиполя, хвилюючись потривоженою ковилою. Десь вона бачила той краєвид. Гiпнотично ступала палевим степом навстрiч темному контуру. Кам'яна баба вернула рукам вiдчуття шершавостi на прохолодному пiсковику. Торкаючи невидющих очей ведунi, прислухала дивного у цьому свiтi безголосся шерхоту. Беззвучно перепитала що то є. Баба стиха мовила:
   - Повертайся доню додому.
   - Як то? - здивувалася.
   - Мiй дiм, тутка, довiку!
   - Скоро, але ще не час. Прошу!
   Грузьку тишу слiпуче траснуло. Слизота густо чавкнула. Вибулькнувшись задушливим пухирем, викинувши з черева заблукале дiвчисько. Пекучi, здається удари, мовби по її отетерiлих щоках, палахкали яскравими вiхтями iскор освiтлюючи чорно - бiлим контуром колись вже баченi: ванькир, розкидане лiжко, i... лице, вiрнiше натяки знаних до болю рис якогось чоловiка, що несамовито, з другого кiнця всесвiту, щосили кричав нещадно духопелячи по обличчю нещасницю. Його розширенi з жаху зiницi обрамленi сiрими радужками втягували малесеньку душу в себе надихаючи щемним теплом вернення тiла, широко розкритi очi нещадно кремсали зляканим зором її нiжнi, ще не розправленi, прилиплi саванного кокону крильця; гола, чужа, слизька, лялькована плоть лежала десь унизу, пiд шиплячими струменями душу. Величезне провалля в стiнi, срiблястого лику дзеркала, вивертаючись матерiальностi ванної кiмнати, бухтiло спiдньою чорнотою в тойсвiтi:
   - Боже, який прекрасний стан, нiжно - тендiтнi груди, витонченi форми... - встигла ще вчути полишаючись на якусь мить в тойсвiтi, залюбувавшись, здається, може, i їй, колись, приналежною плоттю; пронизана давно знаним вiдчуттям хiтi... гойднулася д' низу набираючи прекрасних форм дiвочостi, запаморочуючись терпких запахiв чутливостi, i... впала у нiжнi обiйми лiтепла ванни. Сонми бризок вдарили аж до стелi, тисячi сльозинок покотилося по рожевому кахлi.
   Захлинаючись у плюскотi ненаситного океану вчорашностi, вже одвикла вiд плотськостi прикипiла здивованим поглядом до схиленої, давно знаної постатi. Пам'ять поволi повертала найдорожчi обриси коханого.
   - Успокойся, родная, всьо хорошо, успокойся... теперь всьо позади, щас я тєбя умою, потом унесу спать хорошенькая, - линули найсолодшi у свiтi звуки. В кволому поривi простягнула до рiднесенького руки, не розмикаючи знекровлених зуст благально попросила очима:
   - Тiльки не спати, прошу, коханий, не дай заснути, нiколи.
   Його смоляне волосся, солоний запах тiла, мiцнi руки вернули дiйсностi. Якої? Не переймалася тiєю дурнею. Головне - вони разом. Торкнулася устами його губ, загубивши в переплетiннi рук вiдчуття отiєї спасенної реальностi. Довкiль, од щастя закружляли трохи пошарпанi часом такi звичнi, кольору палевого степу старенькi шпалери, до очей шанобливо прихилилися затишнi стiни. Перекособочившись вiд здивування кривим усмiхом скалилося холодною ртуттю всюдисуще дзеркало, недовiрливо вихоплюючи злитi в єдине цiле в запаморочливому танцi силуети - злостиво поглинаючи темiнню принишклих садiв розлютованого батька.
   Коли усi, дорогi зору, предмети кинулися в торжествуючий танок життя, реальнiсть, не витримавши вихлюпу радостi, пронизливо луснула чорнопроваленим поглядом батька, приречено злившись в суцiльну, пастельну смугу шеберхливих примар, сюр-недомовленостей буркотливого леготу. Трепетливий здогад: наглого верненя свiту тiней, - десь тоненько дзенькнув розпачем. Застогнала. Грудний плач рвонув навпiл упокiйний гул. Сильнi руки чоловiка до болю стиснувши неприродну невагомiсть зникаючого тiла на якусь мить втримали несамовито калатаючим серцем ефемерну субстанцiю, й кинулися рятувати неприкаяну поривчастим вдиханням грудей ледь теплiючої часточки своєї душi. Розхристана, скинувши крила - руки до лету мерехтiла щебутнiстю у родинному кубельцi персикового алькова. Торкнута бузковим крилом Психеї запаволочилася у безсновидне зомлiння. Ще вчула недоречнi крики Ореста:
   - Скорая, скорая, бистрєє, чєло...
   Батько теж чув тi крики, вхопив доню за плечi, жалiсливо зморщився восковим обличчям, прошелестiв зневоленими губами, вичавивши благословенним осяянням бездонну чорноту з очиць - смолянi сльози капнули бузкового споду навсрiзь пропаливши пекучою тугою лискучу сферу чорнодiри, - викинувши заблукалу душу боговизначенностi.
   Вперше, за тисячу лiт провалилася солоно - освiжаючої дрiмоти морського бризу. I в ту iдилiю не втрутився батько, не сiв скраєчку лiжечка до любимої донi, не просив значущої розмови. Велика тиша, спасенна безмовнiсть зiтерла зi втомленої свiдомостi кривавi згустки каяття, замогильний слиз майбутностi загущавився в позадзеркаллi зникаючими драглями еклектичнихi стоп - кадрiв споминiв.
   Вернула свiту од рiзкого запаху нашатиря. Лiкар у снiжно - бiлому халатi буденно порався побiля лiжка, вправно торохкотiв брунатними пляшечками з мiкстурою, невдоволено тряс напiвпорожню аптечку, вайлувато вовтузився з ампулами тикаючись пластмасових шприцiв. Потому урочисто притих, схилився до її обличчя вдивляючись у вузесенькi щiлинки прекрасних очей, грубо вiдтягнув вiко оглянувши зiницю, напружив тремтливi крила нiздрiв вдихаючи ледь вловимий запах юнi. Пiдсвиснув од задоволення. Напружився. Виструнчився. Злодiйкувато оглянувся. Рвучко смикнув ковдру. Остовпiв перед мармуровою свiжiстю оголеного тiла. Зажмурився проганяючи бiсiвськi зваби, щось прошепотiв молитовне, й знеможений ковзнув шорсткою долонею по крутому згину тонесенької талiї, машинально поплескав пружнi сiдницi, професiйним порухом увiгнав у персикову дольку невимовного бажання сталеве жало шприца. Од рiзкої болi здригнулася, але не захотiла вертати з марення. Потiм ледь порухнулася од приємного дотику до ранки проспиртованої ватки. Пiдхоплена Нестримне вiдчуття жiночностi зiрвалося притомностi. Пiдхоплена неусвiдомленою, потужною хвилею бажання вивернулася навстрiч похiтливому духу збудженого самця, вигнулася в нестерпному очiкуваннi ласки, пронизана стрiчним поривом ошалiлого звiра, заколисалася, замаїла насолодою зручно прилаштувавшись пружного первня.
   Той, переляканий лiкар бiгав до неї зо три рази в день - аби привести, нi, бiльше себе до тями, анiж її. Дiвчина не подавала ознак свiдомого сприйняття свiту. Безтямна лежала впродовж усiєї лiкувальної процедури суперфахiвця. Вчений муж занотовував неадекватнi симптоми незрозумiлого патогенезу, вивчав незнайому ще людству "чорну хворобу", вже десь там, в кар'єристських помислах прилаштовував ту болячку до свого майбутнього уславлення, - названого в честь нього синдрому, наприклад: Синдром Пiнчука, нi Василя Iвановича, або, ще краще, просто Iванича. Славно як звучить! Щось там лопотiв непритомнiй про написання дисертацiї, науковi ступенi i все завдяки їй солоденькiй, пропонуючи цiлительну нову процедуру - вганяючи у власнiй, тiльки-но придуманiй камасутра-позi, розпечений стрижень у рахманне лоно її поперечного усмiху цьому пришибленому, корисливому свiту. Скоро перелiк призначених "життєво - необхiдних" процедур почав катастрофiчно вичерпуватися, медицинськi пiзнання вивершилися традiцiйною патерналiстичною позою, i то раз в тиждень, з болiсними муками гiпократiвського запегасення фiнального заграмзуляння неймовiрно - довжелезного епiкризу, - чи, то унiкальної пацiєнтки, чи, збожеволiлого ескулапа. Виснажений, заїжджений хлющ, останнi днi вхопивши друге дихання волочився щодня у пiсляобiдню перерву до "невилiковно - хворобливої" клiєнтки, пунктуально, яко шваб, виконуючи професiйнi й фiзiологiчнi потреби, чи ба, її забаганки. Бiдненький, якби ж знав межу її насичення. На останець, почав умовляти похiтливу гетеру, аби вернулася звичного життя, бо вже давно за його спостереженнями стабiлiзувалися всi функцiї органiзму i криза минула, а, наслiдки алергiчного шоку поготiв. Так i завершив епiкриз каракулями: "посталергiйний психоневропатологосоматичний синдром стiйкого збудження у несвiдомому станi iз невмотивованими тiлорухами соромiцького характеру". Хотiв те засвiдчити ще й на латинi, обрамивши лаврами коротесенького тексту "Синдром Iванича", та вiдклав на кращi часи - захисту дисертацiї. А, ще мучила страшна здогадка, од котрої кров льодянилася в жилах й ховалося в шкарпетки цуцяче лiбiдо - дiвчина водить його за нiс. Вирiшив перестрахуватися: виструнчився перед хорою, кашлянув, непевно пробелькотiв щось про стан часткового видужання, з прогресуючою ремiсiєю й обов'язковою реабiлiтацiєю пiд дбайливо - контрольнутим, професiйним спостереженням участкового алерголога житлового масиву з комплексним проведенням вже успiшно апробованих процедур у фiлiгранно - вишуканому виконаннi народного провидця спасителя й цiлителя Iванича... Пiнчука. Шкода стало бiдолашного зиркнула пронизливо на бабу-вангу, вiд ляку аж горла схопився, нiби алергик пилом нанюханий, хапаючи рибою повiтря. Клiпнула яко Паньковi вiдьма, розреготался, закружляв довкола стiльця шукаючи затертого шкiряного портфеля лепечучи нерозбiрливi, як i почерк, i життя, рятiвнi мантри - замовлянки. Зморщивши свiй красивий мiнiатюрний носик слухала, слухала лiкарську нiсенiтницю, тай професiйно, в повноусвiдомленому псиневрологосоматичному збудженнi так паталогiчно пiдскочила присмоктавшись посинiлих губ - слимакiв щасливчика що заледве втiк бiдняжка. Зате, потiм, через усе життя гордо задерши прапор егоцентризму, урочисто пронiс її свiтле iм'я, вiднiсши до пантеону найвизначнiших людей свого сiренького животiння.
   Так, вона дiйсно поверталася зазвичного ритму. I дуже, од щирого серця, була вдячна лiкарю. Купила розкiшний букет кремових троянд пiшла в полiклiнiку на прийом до спасителя. Побачивши колишню пацiєнтку, нахилив лисувату голiвоньку паперiв, подякувавши за квiти, холодно вказав дверей. Юлiя ступила навстрiч, аби подарувати квiти. Медсестра ввiчливо кинулася до коридору. Неочiкувана втеча молодшого персоналу викликала панiчний страх у лiкаря. Зарепетував:
   - Люся, Люся, вернiсь нємєдлєнна, я... - Юлiя усмiхнулася, поцiлувала у голомозе тiм'я спасителя, привiтно кинула:
   - Чого злякався пупсику, думав коханням задарую, нi перекохала бобцю. Га, чи може помиляюся? Ти ж такий впарвний був, смiливий, з беззахисною пацiєнткою. Але ж зiзнайся, не зважаючи на вiдсутнiсть свiдомостi не лежала колодою, а як гецала. У, шалава природжена, на одних первiсних iнстинктах гарувала. Сподобалося? Чи, я щось не те кажу. Медицина знає такi випадки? Нi, тодi не розумiю, як то. А, може ти некрофiл, га? Злякався. Не ображайся, ти мужчiна, нiчєво, с пєрвого раза понравiлся. Гордiсь баєц! Гєнєралом станєшь! Бальнiчних пастєлєй. Алерголог наших душ. Єдрiтть... Па - па, - здмухнула з долонi снiжнi пелюстки прощального цiлунку. Присоромлений лiкар, червоний, як буряк зашпурляв услiд розкiшний букет колючих троянд.
   Постреабiлiтацiйний перiод Юлiя провела у повнiй самотi. З жагою накинулася газет, книг, годинами зазирала у квадратове видиво мерехтливої телевiзiї, навiть переглядала, не без задоволенння, слинаво - олiгофренiчнi латиноссерiали, запаскудженi першометастазами олiгархiчно - хунтiвської цензури новини, потiм вiдчиняла вiкно, гладила по голiвцi пружного грайливця - вiтерця, що од радостi огортав довкруж її прекрасного стану прозорi гардини, не звертала на те уваги, прислухала голосiв птахiв, далекого воркотiння авто, милого туркотiння сiрих горлиць, шелесту заплутавшого у вiттях тополь старого дiда, сивого верховiтру, просила забрати iз собою надокучливого онука, що заховавшись сердитого дiда у вiтальнi поважно перебирав сторiнки її любимої книжки, про кохання. Вчувши що юнка його закладає, копилив губи, здiймав до стелi розкудкудахканi газети увiплiтаючись у Юлене розкiшне волосся причаєним бурвiєм дiвочого сказу. Тодi, аби заспокоїти шалопутника брала гребiнь, розчiсувала пружний вiтерець, од задоволення воркотав кицею. А вона думала: як перкрасно отримати од Бога, чи батька, ще один подих, ще один день. Який то прекрасний дар - просто жити, одним днем. Та найстрашнiше - вона все пам'ятала, до найменшої дрiбнички - як було там, у батька...
   Чоловiк у двi змiни трудився на клятому заводi трагаючи камiння. Пiсля роботи пропадав у друзiв, чи у Лариси. Не ревнувала, то вiн мав ревнувати, солодку лесбiйську парочку. А уникав квартири муж, бо дратував його стiйкий лiкарняний запах у домiвцi, тому й брав ще додатковi замовлення, затримувався на роботi, якось незручно читати кволiй жiнцi моралi: за перевернуте лiжко, розкинутi речi, їй бо по кiмнатах проклятущий лiкар волочив у збоченських процедурах жонушку. Очi не бачать - серце не болить. Та не каятися ж Юлiї в тому що трапилося. I вже не лiкар, мєжду прочiм, а давнiй знайомий, масажист, Вася, на фiлiжанку мiцної кавусi забiгав пополуднi. Ну тай що, вона ж не питає свою дорогоцiнну половинку де вiн цiлими днями шляється. Квити. Пiзне ж повернення Ореста з роботи було прогнозоване, очiкуване, значить - без зальотiв, всьо чин - чинарьом. I у кiмантах прибрано, охайно, смачна вечеря пахкотить на столi, й сто грам знайдеться, а що гаряча нiчка очiкувала, то й годi говорити.
   Та, Ореста, що бiльше - пригнiчував комплекс непрощенної вини, бо бiду принiс в хату, iз - за нього все закрутилося: це ж смикнула нечиста зробити приємне благовiрнiй, не спитавши попередньо про елементарне, її хронiчнi болячки. Але ж, у двадцять рокiв, хто думає про такi речi. На роковини захотiлося сюрприз ошелешити, - то велика спокуса. Поїхав у недiлю на ринок i придбав там волохате, вогнисте чудо, аби не нудьгувала рiдненька, допоки чоловiк спину гнув на заводi, - цуценятко - абрикосову спанiєль. По обiдi урочисто занiс до кiмнати живий подарунок. Юлiя, як завше, у цей час, нiжилася у ваннiй, пiдкрався, й тицьнув прямо у лице любцi кучеряве диво з маслиновими оченятами, щасливо усмiхаючись. Але, не встигла i йойкнути. В уповiльненому фiльмi здивовано спостерiгав, як у благовiрної, спочатку здалося iз переляку, очi з орбiт полiзли, потiм голова занурилася мильної пiни. Як бовдур стояв телющився на бухканння величезних повiтряних пухирiв у ваннiй, i... чекав коли вже випiрне дорогесенька жiночка, пер6естане дурiти. Натомiсть, бiлу вату елiпсового плеса зацяткувалиакорднi лопавки i все, анiчогiсiнько, Юлiя зникла. Собака вчувши бiду сильно засмикалася в руках, протяжно заскавчала, вивiвши отетерiлого штурпака зi ступору, гризонула для вiрностi хлопця за зап'ястя, сковзнула долiвки. Повалившись уперед клешнями - ручищами висмикнув дружиноньку iз пiнного пастки. Вирвалася полону смертельно зблiдла, якась восково - пластмасова iз лiловими плямами на щоках, неприродно закинувши назад голову, телiпаючи в такт його очманiння обважнiлими кiнцiвками вилетiла на руках кiмнати, потiм знову ванни, вiтальнi, коридору. Од ляку закричав вивергнувши гортанний рев смертельно пораненого самця, перед очима попливли рiзнокольоровi хмаринки, заточився, зачепив з полицi, миски, тарелi, заволочив коробку з - пiд магнiтофона, гепнувшись на купу невипраної бiлизни. Свiдомiсть тiльки й обпiк страшний здогад. Чорна пляма страху застелила очi. До тями привiв глухий удар її тiла об кахельну долiвку, а може здалося. Чи то вiд болi, чи нарештi вернула свiдомостi: iз хрипом втягнула повiтря, скляними зiницями втупилася стелi, скривилася, з кутикiв губ поповзла жовтава пiна, похапцем зашастала довкруж, стихаючим поглядом, жалiбно - усвiдомлено упiймала перекошене обличчя чоловiка, застогнала, рухнула губами, щось хотiла мовити, та й взялася неймовiрною трясучкою, здавалося через неї пропускали бiси електричний струм. Сам, задихаючись, хапав спрагло загусле повiтря, щосили витискаючи, застряглий у горлi, крик до помочi. Коли, таки, й, прорвало, заволав несамовито, що не тiльки сусiди, через стiну, почули той рев. За якихось пару хвилин вже духопелили вхiднi дверi, i таки ввалилися гуртом квартири. Спочатку, мужики подумали, що то вiн задушив дружину - скрутили афектованому вбивцi руки, викликали мiлiцiю. Переляканий песик крутився довкруж, запопадливо махаючи хвостиком, раз по раз облизуючи застигле од жаху обличчя оголеної господарки. Вiд шоку, а може чоловiчої похiтливостi, нiкому не прийшла в голову думка хоча б прикрити якоюсь церетою, чи рядниною холонуче тiло. Жiнки викликали швидку допомогу. Та лiкарi прибiгли за якихось три хвилини, iз сусiднього пiд'їзду, з мiсця попереднього виклику. Звiстка про вбивство Юлiї чоловiком блискавично облетiла будинок. Працiвники швидкої оглянули дiвчину, занервували, кинулися робити штучне дихання. Всадили прямо у серце кiнську дозу адреналiну. Хтось iз сусiдiв пригадав що у Юлiї сильна алергiя на собак. Це дало змогу швидко зорiєнтуватися медикам. Констатувавши глибокий алергенний шок. Накачали внутрiвенними уколами ледь живу дiвчинку. Заспокоїли трохи натовп. У Юлiї на щоках з'явився рум'янець. З неконтактного чоловiка мiлiцiянти зняли наручники, для порядку задали пару запитань й зникли. По хатi шастало радiсно телiпаючи хвостиком красиве цуценя, й нiкому не прийшло в голову забрати першоджерело бiди. Трохи оговтавшись сусiди допомогли винести Юлiю до реанiмацiйного авто iз центральної клiнiки тай розiйшлися по домiвках, розмовляючи у пiв голосу, нiби на похоронах. Дивувалися всi: цькували Юлiю, а трапилася бiда, шкода стало, як за своєю дитиною переживали. Хоч на якусь мить вiдчули себе людьми.
   Орест ще довго плювався од дуростi дружини, це ж треба - боялася, коли дiзнається що у неї алергiя на собачу шерсть - покине. Яка непристойнiсть. Тю, дурепа. Краще б iншого посоромилася i радiла що досi не покинув iз - за голомозих походеньок, вакханка хренова.
   Видужання було довгим. Першi два днi перебувала в стацiонарi, допоки зняли алергiчний шок, ще трохи потримали для обстеження, потiм одправили на амбулаторне долiковування додому, закрiпивши за хворою участкового лiкаря - алерголога. Ескулапа, знаного прибамбацаним творчим зехером експерементаторського максималiзму: обiцяв в найкоротшi строки поставити на ноги хвору завдячуючи недавно проштудiйованим нечуваним методикам лiкування - за китайсько-тiбетських манускрипнутих азiйщин гадюче - жабячих витриманок. Довго хвалився, бив себе в груби: "на кусi - викусi" перед Орестом, вихваляючись манiакально - панацейнутими iдеями, нагромаджуючи пiрамiдальний масив хвалькуватої гоноровостi, за котрою, ледь проглядав досвiд всiх разом взятих досягнень офiцiйної медицини за якiсь там останнiх нещасних тисячу рокiв. Застосовуючи голко - аромо - зоо - бiо - смако - звуко - пара - психо... i, ще цiла купа схиблених схемо-терапiй, не забуваючи недвозначно натякати про адекватну, i не якусь там вiртуальну, а приземлену, традицiйну матерiальну винагороду у шурхотливих номiналах, i бажано не тiльки вiтчизняних купюр. Як упир присмоктався. А, що ж чоловiк, роботяга - терпiв, оддавав останнi копiйки - аякже - вину спокутував. Лiкар видумував все новi й новi методики, Орест чотирхався, важучi стрижнi рiг бралися бридкими гудзами, накручувалися архаровськими спiралями ганьби. Рогоносець чухаючи гiпернарости на головi ледь стримувався од непристойного бажання надавати смачних копнякiв шмаркатому розумнику. Якби не Юлiя - вже давно вiдвiсив хоча б шарабанiв. Але їй було хороше - треба терпiти, як завше, може колись минеться та перманентна ганьба - мрiялось. Головне, дружина розквiтла, верталася життя - внутрiшнi можливостi молодого органiзму, енергетичний ресурс, всупереч бiлохалатному алхiмiку, зробили свою справу. Тiльки не розумiв, чому лiкар постiйно твердить, що Юлiя дуже хора, несвiдома того що робить, й прийдеться ще трохи продовжити курс лiкування.
   "Свiт не без добрих людей, вiн менi дуже допомiг, ондечки на ноги поставив", - шепотiла на вушко i як скажена кидалася на похмурого чоловiка розганяючи жагучою пристрастю кошлатi хмаринки його сумнiвiв. Хапаючи тужавий оргазм заганяв у темнi закутки пiдсвiдомостi "безпричиннi" фобiї - врештi, вони болiсно шмагаючи його самолюбство, натомiсть даруючи солодку супричетнiсть Юленої таїни. А вона, дружина, бачачи у очах чоловiка зеленавi зблиски ревнощiв ще бiльше розпалювалася од вмотивованих здогадiв - насолоджуючись повiльним поглинанням благовiрного неусвiдомленою посвятою всеспалюючого блуду.
   Замерехтiли новизною днi, тижнi, мiсяцi. Давнi, новi знайомi, все закрутилося у шаленому вихорi її усмоктуючої енергiї, - провалюючись в тугу спiраль солодких споминiв про диво - Юлiю ощасливленi усмiхалися з далечi, як лелеки. А вона й не оглядалася їм услiд. Вернена звичного ритму, ошалiла, на якийсь час забулася у сьойному свiтi не помiчаючи тойбiччя, та якесь непевне шеберхтiння старезної гризоти проривалося у навiснi ритми радощiв гiркої тризни. Анi на мить не вiдпускало вiдчуття тривоги, з кожним днем посилювалося. Аби знову не впасти у депресiйну прострацiю щобiльше вiддавалася грiховним утiхам - крiзь протуберанцi квазiраювання проглядало плескате поле розпеченої звiзди. Босi ноги тремтiли в фреоновiй тривкостi, серце шаленно гупало Сонцем, груди здiймалися протонно - нейтронними повiвами. "Як то так!" - кричала здивовано споглядаючи себе нiби трошки збоку, таку мацiпушеньку крихiтку, в очах котрої горiла маленькою цяткою зiрочка на чорному тлi величного космосу. Той космос виходив iз неї. Прямкуючи крiзь завихрення обережно ковзала притлумленим спокоєм, вiдчувала як пiд ногами гоготить розревлений протосмерч завтрашностi. То вiн, невiдворотнiй, буде спiйманий кандидатиками й докториками астрономiчних наук через лупатi телескопи голубої пiщинки, донiсши землянам тужливий сплеск невимовленої чорноплями мiльярдного зойку приреченої душi.
   Щоближче пiдкрадався час "Х", то ставало страшнiше. А потiм, як перемкнуло - з'явився у зимовiй хузi вiн. Вийшов iз вселенського холоду - мороку. Посмиканий, побитий, але не стриножений земними умовностями. А iнакше - чого б пiд серцем тьохнуло, розiллялося слiпучою магмою неждано - очiкуваного виверження огненного вiхтя солодких почуттiв, закручених, поки що, в тугу косичку нерозпатланого здогаду. Шуганувши у вись iз запаморочливої височини щось, поспiшаючи, говорила зiркам, тай зависла блакитноокою самiтницею - споглядати саму себе. Аби було на що дивитися, бiдкалася, укотре, покористана слинавими самцями - обпiкши небо самотою дзиндзьнула у забуття. А теперка замаєна зiйшла iз своїх вечiрнiх сутiнкiв непорочним сяєвом упавши до його нiг.
   Дивак, - ходить , бродить довкруж - не помiчає комплiментiв, загравань. А я заради нього на все готова, чому ж дурненький зволiкає. Я ж твоя, любчику. Агов! - кружляла довкруж нездогадливого
   Ну й Юлiя, ну й паскудниця, дивись, в ученицях бiгала ще вчорика, а нинiка, ба як очиями клiпає, заграє шалапутка, усмiхається пiдозрiливо. Звабниця! - нервував од надмiрної уваги, переживав - послух пiде по школi, потiм - бiда. Гнав подалi важкi думи, соромiцькi мислi, зводив все на посмiх - втрапив в лабети юної ексцентрички, теперичка придеться i собi оюнитися, - що старе, що мале.
   Юлiя ж крутила, вертiла своїм пухнастим рудим хвостиком хитрої лисички, огненним пломенiнням слiпила зiр, затьмарювала бiлий свiт красою неземною. Але через заборонену межу не ступали, боялися миттєвого спломенiння у всеспалюючих почуттях блiц - кохання. Та, куди подiти очi, як уникнути захоплених поглядiв одне одного. При стрiчах сором'язливо ховали очi, мовчали, та їм слова були не потрiбнi, все яснi оченьки промовляли. Незчулися, як пiдхопленi лагiдними хвилям чуттєвого океану поплили навстрiч зачервонiлому виднолкраю притихлим океаном до одинокого кораблика з вистромленими щоглами ще нерозгорнутих пурпурових (чи кривавих?..) вiтрил кохання.
   Пам'ять зберегла неймовiрну кiлькiсть стоп - кадрiв нашої спiвпричетностi до великого почуття, але завше повертала до найцiннiшого, найпершого, - отiєї припорошеної шорстким снiгом нежданої зустрiчi. Знакової стрiчi на промерзлiй од хуг дорозi життя. I та завiрюха, пронизливий вiтер, колючий снiг, бридка ожеледиця - то не випадковi знаки. Символи пiсланi зверху можна розшифрувати, а чи варто пiсля цього розпочинати подорож у завтрашнiсть маючи її за сьогоднiшнiсть. Таїна завше солодка. I найстрашнiша кара Господня - знаття - майбутностi. Краще одразу дуба дати. Принаймi не конати од фаталiзму. Вони не знали - здогадувалися, принаймi це їх i врятувало й подарувало найвеличнiше щастя - супричетностi Великої Любовi. Та за це прийшлося заплатити страшну цiну - вiчну бiль по вмерлому коханню. А як пече в грудях од тої болi, i по смертi, довiчно й огонь той нестерпний, всеспалюючий, вишрамовуючий ранами незгойною душу неупокоєну. Але, то все буде потiм...
   Так, я пам'ятаю його ще потому: вiн зайшов в той же самiсiнький супермаркет, ну, бiля котрого ми зустрiлися у зимовiй хузi, я спостерiгала за ним, як малесенька дiвчинка: обережно, ховаючись за стелажами вiдслiдковувала кожен порух рук коли розмовляв iз продавцем, любувалася давно знаною жестикуляцiєю, мiмiкою, на якусь мить здалося перенеслася школярства. Боже, як вiн вiв уроки: за виплескам знань передували схарапудженi емоцiї, змiюками шипiли, розповзалися образи, подiї торохкотiли курними шляхами iсторiї, факти пришпандьорювали дiйство доказами, сумнiви розбивали в друзки будь - якi логеми i ми сперечалися, дискутували приймаючи на вiру ту чи iншу аргументацiю, занурюючись у те незвичайне дiйство вдихали солонуватий запах кровi, солодкуватий дим згарищ, бiлолиций висвист куль, шакаляче ухання гармат; малесенька класна кiмната провалювалася у позапростiр, де ми, школярi, вертiли iсторiєю як циган сонцем, з пташиного лету спостерiгаючи дiяння людини iз золотого вiку до позавтрашностi. Найважче було виходити звiдти, - умовно - лiнiйний фiзичний простiр розривався пронизливим вереском недоречного дзвiнка на перерву, i ми довго не могли зрозумiти: що то є перерва, i де, кому, навiщо, врештii хто ми, i нащо - ось, який безцiнний дар нам клав до серця Вчитель: жагу знань, силу вiдунiв, зiр провидцiв. А те, що потiм самотужки приходилося наганятиь до державних екзаменiв, аби здати офiцiйно затверджений необхiдний мiнiмум знань, то дурня, ми були посвяченi у велику таїну буття, i вже нiколи не змогли позбутися супричетностi сотворiння будушности. Хоча, що то за таїна - всi ми там були i будемо, а тутечки трохи систематизуємо свої знання, переведемо дух перед наступним польотом. Що це тебе понесло Юлiє? Отож, його жестикуляцiя, голубi, нi, темно - синi, навiть ультрамариновi, з неймовiрною глибиною величезного знаття, очi. Правильнi, тонкi риси обличчя, кремовий колiр шкiри пiвденця, персиковий рум'янець на щоках, густе волосся з тоненькими ниточками ранньої сивини, ладно збита, пропорцiйна, спортивна фiгура. Хоча був невеликого зросту, десь пiд метр сiмдесят, але од такого унiкума, яка б нормальна дiвчина, жiнка вiдмовилася, а Юлiя поготiв. Що, що, а чоловiкам знала цiну. Й могла запросто кинути у вiчi усiм дев'яносто восьми вiдсоткам сильної статi - кобелi шолудивi. Але ж два проценти провокували до пошукiв в розлогих спальнях тестостероновi трубки, супутники дорогоцiнних дiамантiв. Несхожiсть Романа на iнших чоловiкiв, не тiльки зовнiшньо, а й внутрiшньо розпалювала Юлiю, а професiйний нюх сексапiльної пройдохи, безпомилково спрямовував на об'єкт новозакоханостi. Рятувало i вирiзняло Романа те, що був затятим мовчуном, й сором'язливцем - захисна реакцiя од чужакiв, коли ж вiдчував у другiй людинi рiдну душу, розквiтав i розкривався у всiй величi неординарної особистостi. Тим нiколи не пишався, i не користався. Самодостатнiй людинi - трошки самоти - аби заспокоїти нуртуючу глибочiнь величного океану. I, як не прикро - всi генiї приреченi одинаки, iнакше - натовп. Але знала, що генiєм себе нiколи не вважав - бо перестав би ним бути. А чого шпигувала в магазинi - у пiдсвiдомому бажанi зазирнути на справжнiсть неординарностi. Пiдсмiювалася тавтологiчної абракадабри - несхожiсть - несхожа на схожiсть тим, що завжди несхожа. Й не варто заглядати iз позавiтрин, аби зайвий раз ствердити аксiому. Але ж, що робити з жiночою пронирливiстю: зацiкавленiсть виникає тодi коли є секрет, i ключик не пiдходить до замка, а, хочеться, страшенно зазирнути, за дверi, допоки не одкриєш. Коли їй, пiзнiше, вдалося пiдiбрати ключик до серця Романа, й ледь привiдчинити дверцi утаємниченої душi, трохи не захлинулася знаття. А поки що, слава Богу, Потiм тiльки ледь ярiло на горизонттi їхнiх вiдносин.
   Роман Юлiю у супермакетi не помiтив. Пiзнiше, коли про ту шпигуноманiю розказала бiдкався, чому не пiдiйшла. Вiдповiла: "Менi досить було побачити твої очi, тебе, аби бути щасливою. I, врештi, про щось корисливе, чи соромiцьке й не загадувала".
   В кiнцi спекотного серпня вiдбулася органiзацiйна педагогiчна нарада до нового навчального року. У великiй актовiй залi зiбралася десь iз сотня педагогiв, в тi часи в школу ще йшли працювати деякi диваки, серед них навiть були чоловiки. Отака оказiя. Засiдання розпочалося iз пафосної репрезентацiї молоденьких вчителiв - новобранцiв, Серед новачкiв назвали i її, Юлiю Максимiвну. Пiднялася стiльця, у провокативному, мiнiатюрному платтячку в крупний бiлий горошок на соковитому ультрамариновому фонi шовкової тканини. Повернулася вчительської громади, привiтно усмiхнулася. Її точена фiгурка випросталася у всiй красi, по залi гайнув захоплений гул. Зважаючи на її вроду у жiнок розбурхувався неконтрольваний iнстинкт суперництва, ой, насолоджувалися, потiм, ворони, плiткуючи про юнку, приходили в шаленство од неусвiдомленої неприязнi, вбачаючи у дiвочiй юнi неприховану загрозу втрати потенiцiйних коханцiв. А може просто тому що була ученицею цього закладу i з гидкого каченяти перетворилася в лебiдку сизокрилу. У Юлiї було багато ворогiв, й не тiльки через божествену вроду, - привiтна вдача, комунiкабельнiсть межували iз жорстким характером, кого завгодно могла поставити на мiсце, якщо порушив її усталенi цiнностi. А, доброта, привiтнiсть, увага, такт, шанобливiсть, справедливiсть, перелiк можна продовжити до безкiнечностi гiперболiзувавши до абсурду описовiсть характеру геть втративши достовiрнiсть змальованого об'єкту. Багатогранна, розбурхана, незвичайна особистiсть - це легесенькi штрихи до портрету незвичайної красунi. Шкода, але змалювати Юлiю неможливо, анi пензлем, нi пером. То велика бiда, i... радiсть. Щодо бiди: важко думати про когось, чиє лице не iдентифiкується й розпливчастою плямою засвiдчує непевну тiнь споминiв; а, радостi: калейдоскоп змiнностi її характеру викидав такi феєрверки багатотисячних ликiв юлiй, що перелiк їх дiянь вмiститься б в аннали багаторiчних споминiв, аж до самiсiнької смертi зiгрiваючи згасаюче серденько страждальця. Найдивовижнiше те, що навiть фотоапарат не мiг упiймати оту феноменальну змiннiсть лиця, на свiтлинах вона була абсолютно рiзною i зовсiм не схожою iз тiєю дiвчинкою по життi. Я, пiзнiше, коли брав пензля й писав її олiєю, картався безталанням, бо не змiг, анi разу досягти портретної схожостi, з полотна лукаво всмiхалася чужа жiнка, мiсяцi копiткої роботи перетворилися на муку. Честолюбиве бажання доказати зворотнє породжувало на холстi невиразнi плями безликих облич, що немилосердно здиралися мастахiном, знову i знову марнi спроби упiймати образ Юлiї завершувалися болiсним фiаско. I коли вже опустилися руки, згадав про той розбурханий океан котрий заволодiв Юлею, й простому смертному неможливо описати його з натури допоки сам не увiйдеш у ту шалену стихiю. "Вона i була тим океаном!" - осiнило. Так творив маринiст Айвазовський: внутрiшнiй голос, навiянi образи моделювали бачене в стiнах майстернi; так писав Грiн. Власне, вони - засвiдчилися в аналах iсторiї непересiчним генiєм, бо i були тiєю стихiєю - себе писали. Творець - сам, один - у нас, кожному, лишень - зазирнути - у перенаселений свiт фантомних клонiв - власного его, вирiзнити в примарах - тiнях сiрої юрми - себе всеєдиного. Пензель знав: розказував про вiдчуття, мною ж пережитi потому; пругкий колонок не турбуючись про подiбнiсть натури творив Юлiю рiзну, багатолику; оживала, загадково усмiхаючись в олiйних хвилях невгамовного шеберху у плескатих, мертвих квадратах ухоплених у ментi здогадiв; обрамлена гурмою загадково посмiхалася, заманювала у невiдь, чи... вирву. Шкода, тих картин нiколи не побачила. А може, ще не час...
   I все стало - потiм. А, поки що ультрамариновий силует її плаття в блiдi плями циганських сонць, що фальшиво, покiрно лягли на свiжо торкнуте полотно ще несотворенного шедевру безумного кохання. З його то iнтуїцiєю - знаття пiдвело: дуже болiло в грудях, душило непевнiстю. I їй пекло пiд серцем: коли все трапилося - зрозумiли... чи тiльки вiн - таке буває раз на весь безкiнечний Всесвiт у його коротко - вiчному часоплинi. Нетерпляче йорзав на рипучiй лавi претензiйної актової зали, i як школяр мацав ласим поглядом розкiшний розлив її каштанового волосся, благородну шию, мармуровi плечики; провокацiйно декольтований розрiз гострим кутом дражнив уяву, - там, за подряпаною спинкою крiсла (ошалiлий Звiрюга нетерпляче полосував кiгтями спинку, з хортячки переплутавши омонiми, необачно пропустивши поперед себе конкурента, звичайно надолуживши назавтра втрачене) уява домальовувала чарiвнi форми, згини неторканого оксамиту грацiйного стану. Навiть, через бiльйони лiт iншожиття: спалахом - клiпом вертала та зала - спомин далекого минулого змiщуючи часопросторовi умовностi, переливався у рiзнобарв'ї вiдчуттiв, в мiльярдний раз вертаючи дивнi митi посвячення у таїну. Але, на щастя, вiн ще нiчого не знав про ту страшну муку, нескупну кару, i, цiлком матерiальний, ще у трьохвимiрному просторi засвiдчився присутнiстю у нерозгорнутiй еманацiї шаленого протодiйства.
   - Романе Романовичу я вас вiтаю з початком нового навчального року, - десь, iз далеку, торкнувся замрiяної свiдомостi давно знаний, iз прекрасного, ще зовсiм недалекого майбутнього, шелест її чарiвних уст, - я дуже рада вас бачити, - прямо таки напирала на нещасного, що розгублено борсався серед строкатих тiл жiноцтва, - панiвної верстви освiтянського бомонду, стоїчно перетерпiвших чотирьохгодиннi методтортури лiтньої наради, й страшенно радих стрiчi одне з одним в напiвiнтелiгентнiй штовханинi вузького коридору, щось безперестанно вигукуючи, бухкаючи безпричинним смiхом, й, курячим кудахканням. Розпаленi налинулими новинами за час вакацiйних усамiтнень неспинно торохкотiли вилiтаючи на свiже повiтря, групуючись тамтечка, на подвiр'ї, групами, осiдаючи потому, пiд вечiр, в перших лiпших генделиках за фiлiжанками кавусi, й абичим: бiленьким, червоненьким, - їм було що розказати, потiшити спраглу душу свiжими плiтками; крiзь клекiтливе ґелґотання роздобрiвших опiсля двомiсячного нiчогонероблення гусинь, запитально глипав на Юлiю, iнстинктивно рухаючись супроти розбурханої течiї колег на кличний гук самицi. А вона, Юлiя, розпашiла од неймовiрної серпневої задухи, чи, од надуманого й вже знаного на делька мiсяцiв уперед дiйства аж задихалася, й користаючись штовханиною мимохiдь припала до його грудей, крiзь тонесеньку нейлонову сорочку, притиснувшись вушком серденька слухала: воно, так, як i тодi, у Карпатах, билося часто, часто, нiби хотiло втекти од неї, нiби знало якi незгойнi рани полише по собi вертихвостка, але ж заходилося од щастя, але ж млiло - теперичка. Нарештi вiдiрвалася алярмного бамкання позавтрашньої бiди, рiшуче - пронизливо вхопила чорними прiрвами прекрасних очей його злякано - зачароване маковиння зiниць й утопила в опiйному очамрiннi нещасника, повела у пристрасному танго до закєрвлених, сиротливих зiрниць - споминiв. Але, що там якесь квилення самiтника у тужливих сутiнках надвечiр'я, коли бiла полуденна куля, зараз, преможним гойком б'є межи очi й знеможене чарами тiло вмирає од неспитої чашi кохання, коли пругкi дiвочi перса притиснувшись чоловiчих грудей вже засвiдчили свiт незворотнiстю. Бо, так хотiла Юлiя! - i все потому, бо ненавидiла коли їй перечили, чи йшли супроти її волi, та й ще в коханнi, i хто, - осолопiлi од тестостеронних вихлюпiв чоловiки, вона, просто, їх, кобелiв, брала, без мускулiнних благовонiй i прелюдiй - загравань, так, нахрапом, якщо хочете ґвалтувала, i ще нiхто, чуєте, нiхто не зумiв вирватися iз її закiльцьованих обiйм, ненаситної пiхви... покористувавшись випльовувала зашмарканих плейбоїв, ощасливлених нiччю Клеопатри, мiченi, безголовi, розповзалися по своїм кролячим нiркам хлюпаючи з розшматованих оцупкiв ший осяянi спомини про чарiвну Юлiю, iз тiєю уявною значущiстю до самої ями шкреблися, i там, на сконi, старигани, щиро вiрили, що вiдбулися як мужчини, i то була легка смерть, бо всi жадали стрiтити й на тому свiтi Юлiю й тамтечки шанобливо тримаючи в руках зiрвану голову зiзнатися паннi у великiй любовi, - засвiдчивши доцiльнiсть яви у сьочасному сумному животiннi. А поки що у гулких коридорах прошаркотiли, процокотiли жiночi нiжки, гамiрнi колєжанки полишили протогрiховних голубiв, а вони, загубившись у часi, застигли в отiй митi, що вже давно злинула, але панiчно хапаючись пам'ятi скам'янiла притулившись юних тiл, неверненною минувшиною, сизою горлицею билася гулким вiдлунням у темних закутках людської пiдлоти, що вже чатувала благожєлатєльной добродєтєлью озвiрiлих од ненасиченої хiтi пуритан. У темному коридорi майнула якась тiнь. Стривожена Юлiя мiцно вхопилася Романового зап'ястя, потягнула до виходу чоловiка. Повертаючись дiйсностi притиснув її мiцно, мiцно, потягнувся поцiлунку. Юлiя сполохано шарахнулася, випручалася, рiзким, чужим голосом кинула:
   - Що ви собi надумали, пане вчителю, чи не прелюбодiйство зобачую, пеерд вами учениця Снiгур Юлiя, схаменiться педагоге! - й рiшучою ходою подалася виходу - гра почалася. Вiн знав її як облуплену, але, вiрно, як ученицю, так: розумна, владна, мудра, - але як дiвчина, жiнка... Похнюплений, залитий багрянцем сорому потюпав за нею, й розгубившись у часi белькотiв навздогiн:
   - Так, так, бувша, учениця, пробачте, прошу, ну що таке зробив нешiдне, я теж, Юлiє... пробачте, вас, Юлiє Миколаївно вiтаю... з початком навчального року, то я, так, хотiв вас лишень привiтати з першим вереснем...
   - Пристрасним поцiлунком, колего, - зупинилася, знущально посмiхалася, - знiтився, бо очi, її очi промовляли бiльше тисяч слiв i вже все сказали, ще бiльше почервонiв, потому зблiд, на чолi виступили крупнi краплини поту.
   - Спека неможлива, - вказав рукою на жовту кулю розпеченого сонця у вiкнi, вiдвiв очi в бiк. Усмiхнулася: якi ж рiднi, знайомi тi жести що, осьдечки вернули її недавнього школярства, й вiчно сором'язливий погляд у вiкно пiд час лекцiй. Вiн нiколи, майже нiколи, нiкому не дивився в очi; це дещо вiдштовхувало, тих хто вперше з ним стрiчався, але то був бiльше жест поваги, анiж зверхностi, шанобливе ставлення до спiврозмовника, дистанцiонування, вперте переконання про право кожної людини на iндивiдуальнiсть, табу - невтручання у чуже життя, навiть поглядом. Пiдiйшла до знiченого педагога. Як вiн iнодi каламбурив, коли злився: гогопеда. Мимохiть провела рукою по його щоцi, болiсно усмiхнувшись, мовила:
   - Романе, Ромчику Романовичу, як я за тобою скучила котику... - рiзко повернулася, кинулася проклятущого прямокутника дверей.
   Романа охопила хвиля розпачу, спочатку кинувся навздогiн, але її стрункий стан обрамлений тривожним сяєвом виходу швидко розтанув у сонячному пломенiннi, i тiльки непевнi абриси, вже минувшини, чiпко вхопившись свiдомостi розкраяли налинулi помисли напiвпрозорими свiтлинами трапленого, закружлялими в нудотному водевiлi ошалiлого шеберху вже збулих миттєвостей, оселившись навiки у цих казенних стiнах, аби потому в позастолiттях зникненностi мучити його незнищеннiстю спраглого почуття. Знеможений опустився на диван (цих зелених крокодильчикiв, як їх називали учнi, понавиставляли на кожен поверх за наказом директора - школа ж передова, треба ж якось вирiзнитися iз сiрої маси освiтнiх закладiв, от i впроваджували ноу-хау для багаточисельних комiсiй, а учням що, з розгону бебехкалися на перервах у м'яке лоно амбiцiйної показушностi й iржали, як конi, чiпляючись до старшокласниць, чи просто так гецали, що аж цурпалки летiли, а чьо - для них же, за батькiвськi грошi поставили чудасiю, трудовику ж робота - допоки не впровадив рацуху - замiнив дерев'янi несущi рами на залiзнi - теперка пуцьвiрiнькам велика радiсть - синцi на дупах) замаїв у шеберху недавно мовлених нею слiв, перевертав кожен звук, iнтонацiю, подих у фантастичному калейдоскопi споминiв. Мимоволi заплющив очi, взяв її за руку й повiв до вальсу, закружляли в пастельних розливах нiжностi.
   Коли вiдкланявся дамi серця згадав що вальсувати не вмiє, а як то трапилося... од здивування розплющив очi й посiрiлий вiд утоми коридор з одиноким блiдим розчерком люмiнiсцентної лампи, тихо мовив вiдлунням вiденських розливiв нiжностi.
   - Вечорiє, - навмисно голосно проказав, зiтерши в гулкому коридорi мелодiю вiчности. Сторожко глипнув на циферблат настiнного годинника, пiдскочив як ошпарений - стрiлка здiймалася пiвночi. В головi крутилася лишень одна думка - встигнути на останню маршрутку. Сонна, перелякана вахтерша нервово смикала клямку дверей, крутила ключем й не могла вкумекати звiдки ж взявся цей привид - вчитель, пройшла ж всю школу, заглянула, за звичкою, перед сном, у всi кабiнети, чи з неба звалився вар'ят, та яи перепитаєш, помчав у нiч, тiльки й крикнула навздогiн, що транспорт, давно, нiкуди вже не ходить. Часи глибокої депресiї розтягнулися на десятилiття, пальне - страшенно дороге, в людей - грошей катма, а маршрутникам задарма злиднiв возити - зась. З годину постояв одиноко на принишклiй зупинцi. Нiкого - анi людей, анi машин - сховалися од лихолiття, оглушенi постперестройкою. А йому: "Що ж трапилося?" - крутилося заїждженою платiвкою, - "Анiчогiсiнько, заспокойся", - проривалося iнодi, i все. Невмотивованi пароксизми радостi змiнювалися навалами болiсного суму вихлюпуючись у обезбарвлену нiч терпкою розпукою. Од сентиментальних розливiв нiжности чомусь згадав дитинство, як ходив подивитися де стоїть на сонячних стовпах жовта зiрка,(ну, не читав ще тодi Тараса, а бач - цiкавiсть позачасовою еманацiєю хлюпала вiнцiв чашi життя) пробирався льодяною дорогою блiдого сяєва змерзлого сонця, у благенькiй сорочечцi, босонiж, посинiлого, принесли додому добрi люди, бо була глибока осiнь, бо мати, аби за час її вiдсутностi нiкуди не пiшов, сховала взуття, а так хотiлося, хоч трiшечки заглянути на основи основ - серце. Так, серце - воно йому снило: стояв на самiсiнькому краєчку темряви на початку зродження свiту, коло тої цятки що розгортала огромом гогiтливого свiтило, у протуберанцях мерехтiли силуети матерi, сестри; щосили кричав, щоб втiкали з пломенiння, тiльки й махали прощально руками, i через якусь мить ошарашений здогадом змовкав, розумiючи, що то не огонь i не розпечена зiрка - власне, його ж серце, ритмiчно б'ється вiдраховуючи час сущому. Плакав. Тамка, - од безсилля - неприлежностi самостi - непоясненностi сутности. А, так хотiлося зазирнути у загоризонття трансцендентностi. Зазирнув. Колись. Пiшов незвiданим путiвцем. Приречений на неспокутний грiх. Й осолопiлий од щастя необережно кинув ночi: "Iду на Ви". Вкляклi вулицi злякано заблимали срiблистим вуглем заплющених од страху вiконниць, посивiлi од горя оселi затужили протоостовами димарiв, i тiльки тужавий вiтер гуготiв прохолодою всепрощення у вiялах тополинного безсоння. До дому було кiлометрiв зо двадцять, якраз, аби вистачило здолати глупу темiнь невизначенностi, очиститися покаянним свiтанням. Груди нахапавшись кесоння власноминувшини розривалися од густих приливiв налинулого вiдчуття вiчного щастя, (нiби воно буває, навiть у короткочасся) наповнюючись давно забутими пiснями, - на притихлу пустизну лягав легiт старовини: незнанi мелодiї, зачаклованi слова спiванi тутечки пра - пращурами, згинулими, здавалося навiки, а, осьдечки, злинулi зматерiалiзованими мантрами родовiдними, а мо', хтозна, що то трапилося. Сказано ж - ступив за межу дозволеного, в задзеркалля, й шури - мури - звiдтика, ще й з ким - ученицею. Як то все звязати докупи. Збоченець. Для людей. Але не для отого свiту. Тай, чи свiту... Вже й охрип, втомився, але спiвав й спiвав - кидаючи зловiсний виклик збайдужiлим од безпам'ятття очицям вiкон. Але нiхто не визирав iз - за закопчених манкуртством мертвенних скелець, не заперечив фальцетнi зойки одинокого страждальця, тiльки ошарашенi собаки забившись будок нiмували, прислухалися знайомих гукiв пращурiвської кровi. Нечулi ноги винесли волоцюгу моста, запахло синьо - зеленими водоростями великої рiчки, старого Сноповидця. I той зачинатель, Хтость, не стерпiвши Романових мук розкраяв небо ртутно - фреоновим сяєвом моргавки. Ослiплений вiщим свiтлом мандрьоха тiльки й усмiхнувся невiдомцю, а мо й самому Перуну, за що й отримав добрячого ляпаса розкотистою громовицею й шпаркий вишмаг по лицю колючої шпарги. Загоготiло, запричитало оксамитовою темiнню в помiжспалахах ртутних блискавиць, заторохтiло сухими кiстяшками знавiснiлого граду. Довкiлля раз по раз засвiдчуючись присутнiстю у цьому нетривкому свiтi замогильно - зблiдлими вижахами кидалося на хлопця, терзало мацiпушеньку мураху - порушившу усталенi правила запрограмованої поведiнки, вперто дерлася навстрiч невiдi. Шепотiв нечуло, затиснувши в зубах зiзнання на ВСЕСЕСВIТ: "Я вип'ю ту чашу до дна, денця... сам". У вiдповiдь, базальтова твердь затрiщала, посунула д' низу: стара, розлога тополя не витримала, трiснула синiм вибухом, палахкотнула мертвим полум'ям, гулко репнула вздовж древнього тiла, заголилася жовтим знаком оклику, викинувши зневажений оцупок лискучої костi - соромiцiкий жест чавунному небу, пiдкошена кинулася в обiйми матерi - землi. Роман змокрiлою спиною вiдчув холодний подих смертi - кострубата корпачка ухнула десь позаду - стара курва невдоволено скреготнула гнилими зубами, чотирхнулася, - не встигла ж бо, всупереч запрограмованого, й зневаженого, якимось хлопчаком, фатуму,- ступив, таки, поза засторожену межу, - всього ж, якийсь нерiшучий крок в iншу невiдомiсть i,- вишкiр, помста, превентивна кара усiм потенцiйним зворохобникам недоступного людськiй свiтоустрою... небом здiйсненна: довкола хижо шкварчали феєрверки перекручених смерчем електродротiв, бризкаючи зневажливими вiхтями на встромленi в землю роги переляканих стовпiв; навзнак падали, розхриставши зламанi руки холоднi струпи - трупи огряднi тополi; шурхотiли розлюченною непослухом смерттю - зiрванi з дахiв шиферини; лопотiло в гарячцi пластмасово - мервенне листя загинувших дерев. А вiн, зачудований iстеричними катаклiзмами передсвiтанкової бурi, мокрий, як хлющ, вже пiрнув в дев'ятиповерхiвку й втомлено чалапав догори по бетонним схiдцям аж на восьмий поверх гуртожиткового кубла в свої дванадцять квадратових малосiмейних метрiв. Коли стривожене залiзобетоння вiдпустило зблiдлих дверей кiмнати, обережно провалив ключа у чорну зiницю замка, повернув, проваливши девепешнi дверi у темний прямокутник царства розiмлiлої психеї; солодкий шелест сонних уст близьких людей пiдкосив знемогою, не роздягаючись впав у лiжко миттєво провалюючись в iншосон. Залiзнi, роздовбанi роками й голитьбою пружини казенного лiжка од здивування пару раз рипнули, втупилися здивованим зором на фарбовану, кольору постпургенного послiду, пiдлогу по котрiй гадючилися, стiкаючи з промоклого навскрiзь одягу мандрiвника, бруднi цiвки божественної вологи - бруднi, бо брудом взявся, сам, добровiльно, чи... зневiльно. Iз серця неспинно витiкали останнi сумнiви щодо фатальної яви його ж iснування. Прихищений глибокими сновидiннями не переймаючись схоластикою безцiльних розумувань, мудрувань на теми примарливої моральностi - в їх то, - захлинувшому гнилизною тотальної аморальностi нiбитогромадянському суспiльствi - бiлу ворону замурзякали в колiр хакi гурмища, якби ж у чорний, а так... дощ змив мiлiтарну сукровицю, в'юнилася, шипiла пiд постелю вигинаючись пружними тiлесами змiюка, тягнулася грудей, аби затиснути в холоднi кiльця ще тепле серце, а зась, серце гарячою кров'ю справжностi обпекло звiрюгу.
   Коли повернувся земного животiння тiльки й застогнав - болiла кожна клiтинка, втомлене тiло просило спокою. Очi лякалися свiтла. Покiрно провалився сну. Пiзнiше, заспаний дивувався яскраво - грайливим зайчикам полуденного сонця, на крохмально - бiлому квадратi табули раси першої сторiнки забороненого роману. Знову й знову переглядав учорашнi придибенцiї, прискiпливо оцiнюючи коштовнi гранi завтрашностi, зусiбiчно любувався переливами дорогоцiнного каменю на ймення Юлiя, вередливо прилаштовуючи самоцвiт до своєї благенької, залiзної, з оржею претензiї на iнтелектуальнiсть, оправи. "Ну той що! Хiба я не маю права на прекраснi почуття! - тварюка безголоса, " - трохи не кричав знасичуючись капловухим гонором честолюбивого донжуана. Захопившись мислеблуддям дозволив сонцю торкнутися загоризонття. Схаменувшись розiпнув передвечiрнi сутiнки у марнотливому жебонiннi теле-вiзiйної дiри квазiвiртуальностi, звiдтика вихлюпувалися шеберхтливими клiпами мiсцевi репортажi про наслiдки нiчного циклону: розпанаханi тiла понiвечених дерев безсило пнули роздробленi культi через квадратове скло електронного ящика, агонiчно тягнучись до тiльки ними баченого й знаного iстиного спричинника великої бiди, запитально стогнучи: "За що?" Як би ж то знав, хоча б - "чому". Крекчучи пiднявся знервовано провалив кнопку вимикача старого "Електрона" вiдкинувшись у спасеннi хвилi сонного марення. А мiсто цупилося, тягнулося верхотури малесенького вiкна, падало на колiна, конало паралiзоване, понiвечене нiчною стихiєю постогнуючи зализувало рани затаївши образу буркотало далекими зiрницями - першопровiсниками неминучого реваншу. I тамка, в хижих сполохах, бачив її лице, квилив:
   - Юлiє, моє золотце, серденько, що ж ти наробила... як, я, теперечки, без тебе, - тiльки й видихнув, ступивши зi сну у жорстку яву незрозумiлого свiту, спустошений невизначенiстю, ловив вiдлуння стихаючих мислей, наздоганяв прозору вуаль розпливчатих фраз, проговорював кожнiсiнький звук милуючись пастельними переливами запаморочливої iмли нiжностi. Якби ж не багряна куля злютованого втомою сонця. Але й роздратована зiрка окутана надвечiрним, замрiяним туманом здалася на милiсть величного почуття - сховалася за вiдроги таїни. Ревниво вдивлявся у чорну пащу зрадливої ночi: говорив, розмовляв iз собою нетерпляче вичiкуючи срiблясту свiжiсть очищеного безпам'яттю спасенної ночi новодня.
   I день прийшов. I була Юлiя. На роботi. Буденно, стрiтились: "Драстє - здрастє". Розбiглися сполоханi по кабiнетам поринувши у суєтливе барахтання помiж ексцентричних, прищавих, гормонально стурбованих тiнейджерiв. Непомiтно в довгоочiкуванi пролетiв тиждень, потiм тривожний мiсяць, й анiчогiсiнько. Навчений гiрким досвiдом боязких скокiв у гречку, хоча б i на рiвнi гентичної пам'ятi, - ондика, скiльки героїв, по чоловiчiй лiнiї запотиличникiв, вiд долi, отримали iз - за своєї слабохарактерностi. Ну й'го, до дiтькової матерi. Нi, не те що злякався, просто нiколи лямурами займатися в часи глобальних змiн: розбудови держави, з патологiчною впертiстю - вiддання душi i серця новопристосуванцям до збайдужiлого свiту ширпотрєбiтєльськiх ценностєй доллярового збожеволiння, потiм, добряче шансонутих харошiм радiом й iншими содомськими грiховищами нащадкiв; а й чи нащадкiв зубожiлого, осиротiлого людством педагога. I вiдкараскавшись глобалiзацiї, як злидню молодуху, по ресторацiях тiшити, презенти рiзнi, квiти, театри, казiно, щосили пер... пихтiти деручись успiшного статусу суперкоханця, аби, в самий вiдповiдальний момент драними трусами, в постелi, до гикавки розсмiшити розпашiлу недозбудженням лялю. Як бровко побитий бiгав по школi пiджавши хвоста уникаючи зустрiчей з дiвчиною; iнодi спiйманий поглядом, чи несподiвано застуканий, затиснутий у кут Юлиним флiртом, щось невизначено муркотiв, розгублено лупав своїми пухнастими вiями, зазвично вiдводячи убiк шаленно красивi, голубi очi й... тiкав, ганебно драпав од задивованої дiвки, аж пiдскакував, блискаючи, як йому здавалося, бiлими сiдницями, через пiрванi сiмейнi труси.
   Ха, врештi, що менi до вибрикiв боягуза. Якщо вавка в гловi - лiкуватися треба. Та пiшов вiн нафiк! Хiба в мене, колись, були, проблеми, iз чоловiками? Ондечки, скiльки пiд ногами плутається, слину пускає. Пора, пора пташечко в шурхотливi простирадла пiрнути, чи, й'де прийдеться, а мо' й на оленячiй лайцi мерсiвських сидiнь, хiба я того не варта, вiдтягнутися iз самчиком заголоднiлим, а то, не приведи господи, пенiцилiном заволохатiю недознацiоналiзована заспермленим експропрiатором, цнотою забумбелена. Природа кличе, янгол вистогнує завченi тексти, мо' й писанi на занебессi, а я по закулiссi шастаю, задрипанця, аж на штирнадцять рокiв перестарiлого зваблюю, збоченка, мене на кiн, на пане..., тьху ти, сцену просять, бурхливi аплодисменти зiрвати мушу, на бiс. Бiсiвка, отака я, шала... - лая. Ну тай що, тому й кажу ж: не пара вiн менi. Ой, дурепа! I треба ж було отак вляпатися, пришелепкувата. "Не пора, не пора, не пора: вчителишцi паршивiй служить, довершилася кривда, триклята стара, ми' пора файну жизню прожить!" Ось отакої хфiлософст - фист си' втнула, - iнодi корисно мати западенське корiння - земанувати до каменяра, генiя перекорнати - на свiй лад тексту святу... ми'... - чужу за суттю, але ж рiдну по кровi - попелом голiвоньку закєрвлену тим геномом посипати... на згарищi... серед остовiв батькiвщини. Що це зi мною, нiби i не я то мовлю, i голос якийсь чужий, закрижанiлий; що трапилося, дiвчинко, ти ж, по - правдi ненавидiла чоловiкiв, й користала, вертiла кобелiв як хотiла, а тутечки, голос дрижить, знервована, може то од батька гук, давно на могилку не ходила, бiда... треба б квiточок... жовтих хризантем, вiтець дуже їх любив... нiби здогадувався, а може й знав про довго розлуку. Боже, навiщо в мене забрав найрiднiшу душу. Я так його любила, нi, люблю. Тату, татусику, ми стрiнемося обов'язково, але трошки пiзнiше... справи рiзнi термiновi, тутка, розумiєш. Ой хтось кличе! Та нi, то не татовий голос, i не поклик, а якась грузька хвиля, вiдчуття бiди, нiби затужiле шмаття розпуки по смертi вiтця телiпає, глухою бiллю вхопило й не вiдпустило серденько, й таке вражiння, що причина осьдечки, в ультрамаринi Романових очей, ледь зажеврiло, сьогоднi, при стрiчi, у його чорних цятках засторожених зiниць, недобре, зблисками зiрниць, а може й стихаючим пломенiнням надвечiр'я, хто ж й'го знає, як то, а у грудях все одно ниє, пече. Господи, невже то i є кара, за усi грiхи мої, але чому в образi того хто менi не байдужий. Така кара. Знаю, батьку, ти справедливий, i... жорстокий. Безглуздо жорстокий, безмежною об'єктивiзацiєю дiйсностi. Нi, потрiбно, будь що розiрвати всi стосунки з Романом. Фатум. Хо! Сама написала i на пам'ять вивчила. Отакої завернула, а менi всього треба - плоть ненаситну замастирити. А тобi, дядю, я ще покажу, що то є Юлiя, в чужих обiймах, в оргазмах зазмiючена. Ти в мене ще поскачеш, заслинишся, заскавулиш цуценям роздроченим, бо кажу тобi, чуєш, задрипанцю: я Юлiя, а не аби хто. Бо менi ще нiхто не вiдмовив. Й ти не надiйся, вiзьмеш, й не тявкнеш. I я буду, таки щасливою. Чи й не цяця, вчителишка, ти диви, старий пердь, ще щось там витребенюється, цiни собi не складе, засранець. Маю чорний чумайдан - кому схочу тому й дам, - щоб аж бельки повилазили, а особливо в тебе, Ромасику, ще лiктi кусатимеш, любасику, але, кажу тобi - не запiзно - бо лишень клiпну - прибiжиш, причалапаєш конику - вогнику, од мене... спопелишся. Так буде, бо я того хочу!".
   Що то з Юлею трапилося, бач як зиркнула сьогоднi при стрiчi, спопелила поглядом: вогонь холодний, фосфоричний, з болотного iржавця злинулий, з вiдблисками замогильного свiтла; а що металом у голосi, сипонула кульками ртутними, отруйним металом сипонула, душу зiмлоїла, не перед свинями ж шуганула бiсером. Що хотiла тим сказати, повiдати. Ай - все тим проговорено - скiнчено, звершено лет пiднебесний. Запамороки вдарили од навiяного падiння. Усе мiраж: нiчого ж не було - намаячив, понапридумував, який полiт, яка птаха, - чиргануло тiнню чорною, шмагонуло по серцi крицею, гуркотнуло, загуло, згулькнуло. I все потому. Хто вона менi. Вiдлуння, ондечки, ще б'ється, конає у закутку заплаканого серця. Стогне, нечулими устами вiдає величну казку, про вiдчайдушно - щасливе кохання... iз страшним кiнцем; нiмує - то не казка... бо не має щастя, бо не свiтла, темна як нiч, нiччю заповита в саван зiрковий. Переливається снiжнiстю - нiжнiстю, Божечку, чом покарав її мною... Але ж, хто мовить словеса дивнi, iзвiдки те вiдання й вiдлуння майбуття у кутку трiпоче, стенає, аритмiєю заходиться, зяє розверзлою дiрою зiниць, Юлених, - пронизали гостровiстрями злобних голочок, на кiнчиках котрих янголи шабашу рогнузданого шкiрилися, гиготали та, у серце ввiп'ялися хижокiгтями, запаволочили позавтра поглядом недобрим, багрянцем злоби закривавили свiт; а потому якось дивно заметалися, нiби злякалися чогось, замерехтiли у єствi, їм, чужинецькому, помислами, люто, заарканили душу неупокорену - Звiру волочили бранця, в ясир тягнули, на продаж, на гвалт, на наругу, до гарему хтивицi, Юлiї. Аби краще й не знав, не бачив, не чув нiц. Врештi, все то: натяки, недомовки, маячня хвороблива, десь там, далеко, в позастолiттях, ворохобилася. "Догрався хлопчику, - в шизофреничну шубу вмантулився", - шепотiв злякано. А в реальнiсть, ондечки - в образi прекрасної дiвчини, - виклично стегнами хитнула iз - пiд мiнi- юбки, i зникла, пропала, аби завтра знову явитися. Ким? Нащо? Мабуть, треба, комусь. I, Той, все наперед прорахував, визначив. Не од тебе залежить доля твоя, вiднинiка... все трапиться, все збудеться... А так мрiялося, хотiлося, по - iнакшому... Ну й дiдько з нею: дiвка з воза - огеру легше, i нiяких шурiв - мурiв - лямурiв; жених задрипаний, ич, чого надумав - мелодрами, по - iндiйськи захотiлося, та iз ким, з ученицею, i не соромно, збоченцю. Манiяк. Чого напружився, тюхтiю, розслабся голубчику, все скiнчилося, для тебе страхопуде, вiдносно благополучно, - не закрутився, тобою ж задушений у зародку роман, радiй, - успiшно, тютя, - уник величного потрясiння душi неприхищеної од всеспалюючого огню ще незнаного кохання; залазь, равлику, у свою мушлю, й сопи у двi дiрочки, прислухайся, нашорошуй вушка на зазвичне шумування, рокотання: Велета - океану - життя, - у пiсок, через пiщинки, крiзь пальцi - тобою зiходиться, без тебе.
   Прослухавши моралiзаторства iншоголосу, довго вагався, трохи заспокоївшись продумував варiанти рiшучих дiй, та, врештi, позручнiше вмiстушився у зазвичнiй раковинi закам'янiлого животiння, задрiмав, ухопившись солодких снiв, тих, котрi люди назвали чомусь життям. Нещаснi: загубленi у часi i просторi самiтники. А допоки, рожевий легiт грайливо шеберхтав йому закучерявленi тихим спокоєм мислi, потроху вивiтрювався, вишматовувався шпаркими поривами вiчностi, зализувався мертвою крихiткою - зiрочкою, безглуздо дiрявлячи темне тло невiдомостi, боязко здмухуючи навiянi, ще з'учорика, грiховнi помисли; невгамовна пристрасть, придивлялася, прислухалася, й не стерпiла наруги - шмагонула пiдступно - боязке марнотиння - аж ухнуло, зашкварчало на все небо, пронизавши мертвенну чорноту самовизначеної твердi, - впало згорьованою зорею у ще бiльш нечулу глибочiнь збайдужiння; Велет - океан, тiльки-но одновленого сприйняття, знову взявся, затягнувся розплесканою гладдю безчуттєвого штилю, на якусь мить замилувавшись дивакуватими сновидiннями премудрого равлика, чи, просто пiчкура, й врiзав хропака, замерехтiвши збайдужiлими брижами.
   Равлик, аж затремтiв од холоду, на темному, вологому березi; глохнув од тишi. Потiм обережно висунув нiжнi рiжки своєї благенької тактильностi, упiймав зазвичну суєту собi подiбних, на материку, приречено вернувся буденного стану голомозої прострацiї. Але у мушлю егоцентричного нарцисування, знову i знову вдарило потужною хвилею величного шумування Дикого Океану незлитих еманацiй. Загострений нюх, белькатий зiр самця, загострилися од солонуватого виплеску визначеної кимось фатальности, задоволено вiдзначавши разючi змiни примхливого довкiлля, й, врештi, наштовхнувся на точену фiгуру потенцiйно - втраченої партнерки, здається, навiть вловив її диявольсько - солодесенький голосочок, чи, то ба, здогадався по ворушiнню кольору гнилої вишнi уст. А, iз - за прибережної коси тривогою накочувалися потужнi хвилi вселенських почуттiв, пiдминали, чавили панцирi закостенiлих мастодонтiв, терли в бiлий пiсок табули раси - залишаючи мальовничий атол - задля чиєгось нетривкого щастя, у пiдступно - затишнiй гаванi, посеред розбурханої стихiї.
   I, то не хвилi розбивалися пiдступних рифiв любовi - гамiрливi потоки юрми вливалися актової зали школи, iз квадратового прорiзу дверей пахкотiло задухою розiгрiтих нетерплячкою тiл, на сценi якийсь очманiлий старшокласник щосили духопелив у латуннi тарiлки, вибиваючи невигадливi ритми на багаточисельних бубнах ударника, рiзко закидав назад голову, скалився, анiскiлечки не переймаючись своєю ведмежою приглухуватiстю, бо на малинових кулiсах красувалося великими, жовтими буквами: КВВ (Клуб веселих й винахiдливих), в цей вечiр можна витинати будь що, аби лишень прикольно. Щорiчна традицiя: змаг мiж учнями й вчителями завше притягувала симпатикiв - уболiвальникiв, урочисто - пiднесений настрiй привiтною посмiшкою чеширського кота мурлакотiв помiж людей, людьми ж й прилащений.
   Борсаючись у натовпi обережно пробирався виходу, там i стрiтив Юлiю. Нiби хтось, на небесах, знову повернув час назад, й болiснi рани роз'ятрених душ пригоєнi довгими мiсяцями нiбитозаспокоєння у всепрощеннi Всевишнього, ще сочилися пекучою сукровицею образи, перетягувалися струп'ям злопам'ятства. Але, очi, - все промовляли, вiдкидаючи найаналiтичнiшу аргументацiю здорового глузду, торкалися нiжних пелюсток згорнутих пуп'янок зляканих душ, зiгрiваючи ледь жеврiючим промiнням надiї чарiвнi пiвники розкiшних букетiв свого майбуття. Люди зникли, бiлi плями, вхоплених болiсною судомою обличчь наближалися. Вона нiби тiльки вчорика розпрощалися, ледь чутно, буденно мовила:
   - Защiпи менi гачки на комiрцевi, на сукнi, там iз - заду, я сама не можу, - незграбно закинула руки, показово демонструючи своє безсилля, усмiхнулася, подалася збудженими персами навстрiч.
   - Так, так, - пробурмотiв, заквапився, зачiпив малесенькi, чорнi гачечки на комiрцевi кофтиночки; любуючись грацiозною шиєю, знеможеним поглядом повiвся за каштановими кучериками, похапцем пiрнув у густi пасма лискучого волосся, запрошений до розкошi, фантазiї, на цiлу вiчнiсть забувся, отетерiв, прокручуючи у зiмлоєнiй свiдомостi оте, її, прибацане "iз - заду", загадково - запитально заполонивше збуджену уяву; якось, кволо спробував прогнати солодесеньку похабщину, й ще приречено вислiдковував окреслено - фатальний коловорот проторозпусти - мимохiдь скинутої з уст, напомаджених любовним нектаром (все того ж кольору... гнилої вишнi): а вна гикнула, чотирьохкiстяшками проторохтiла камасутровою позицiєю зваби, поперед напружено - глобальної навали визначальних подiй позавтрашностi; рiшуче, удруге, вступив у каламутнi води святої рiки Юлiї.
   - Ну, що защепив, - повернулася, грайливо примруживши прекраснi оченята вчепилася поглядом його розтривоженої синi.
   - Угу, - вiдвiв погляд.
   "Невиправний соромливцю, боже, як я за це тебе ненавиджу: i так тобi, i сяк коло нього, а воно, дитятко, носом крутить! Ну, коли вже скiнчаться ця комедiя! Чого воно нiяк не втямить - хочу - й по всьому! Дурбецало!" - рвучко подалася до зали недбало кинувши цнотливцевi: "спасибi".
   Ти ба, знову її зехер лупить. Ну й примхливиця. Але ж, зiзнайся, хлопче, як подивилася, неначе спопелила. То добре! Посмiхнувся. Подерся крiзь прибуваючий натовп до чорного ходу зали, за кулiси. Гурма улюлюкала, вимагала початку дiйства, кликала на сцену капiтанiв команд. Романа, якраз i вибрали капiтаном, погодився очолити вчительську команду, поставивши попередню умову - аби Юлiя допомогла в органiзацiї репетицiй, написання сценарiю тощо, себто - щоби була завше поряд. Так воно i трапилося. Вони навiть на сценi виступали парою, бо по фiзичним кондицiям ("елегацько - шляхецько смотрєлiсь" - за визначенням глядачiв, за що й отримали по закнiнченнi гри приз глядацьких симпатiй, зматерiалiзованих пляшкою шампаню, провокатори) пiдходили одне одному. То була красива гра, i не тiльки на сценi, точнiше - не стiльки, - прелюдiя завжди багатообiцяюча i захоплююча, анiж сама дiя, втiлення мрiй.
   Години зо три актова зала билася в конвульсiях: заходилася од смiху, бурхливих овацiй, перманентних бiс; феєрiя закiнчилася близько пiвночi, плавно зiйшовши до локального свята - вшанування переможцiв - вчителiв (по давнiй традицiї вони завжди перемагали учнiв, цiлком заслужено, i як не старалося журi зламати традицiю - надати пальму першостi дiтям, "засуджування" досвiдчених майже професiоналiв в царинi пересмiшництва тiльки додавало iнтриги, спортивного азарту й повної капiтуляцiї "негiдникiв", куди ж засунеш iнтелектище, досвiд, шарм всезагальних любимчикiв публiки, мiсцевих зiрок, й не тiльки самодiяльностi, а знаменитих педагогiв; директор, творча людина - плекав колектив не аби з кого, то вам елiтна українська - нацiональна гiмназiя, а не якесь хухри - мухри ). Опiсля проголошення результатiв, команда вчителiв, у повному складi, чоловiк двадцять (в тi часи в школах, по - iнерцiї, ще працювали молодi, незаангажованi викладачi, а олiгархiчний авторитаризм тiльки-но закублювався у незалежницькiй люлi пострадянської України всенародного пофiгiзму, - щодо долi халявної самостiйностi; i, навiть, професiя вчителя, ще не була синонiмом бомжа; й серед отих вiдчайдух чи не вєдиному освiтньому закладi чоловiки складали третину колективу! ФАНТАСТИЧНО!!!) вiдправилася на традицiйну, передноворiчну вечерю, до завчасно накритих столiв, за кошт закладу. Вино, горiлка, пиво, глибоко декольтованi спини розкiшних краль - в цивiльному життi прискiпливих училок; вишуканi манери джентльменiв, з багатообiцяючим пафосом поствечiркового вдоволення всього жiноцтва чоловiчиною - на гражданцi просто зашморганих злиднями й поурочними планами невдах. А, понад величавою увертюрою до розбещеного дiйства шабашу збоченцiв, зносилися до небес дифiрамби, оди, лестощi, фiмiамом розливалася вiкторiя хлюпаючи з переповнених кубкiв героїв, голубi нiмби загорялися над макiвками святих зiходячи з божественних уст заслиненим: "ти мене поважаєш?"
   Коли мацюпушенькi мушки алкогольного дурману захурделились брунатним роєм поперед захмелiлого зору кевевешникiв й увiп'ялися жалами у блiдi плями задерев'янiлих лиць, вiн в одноманiтному гулi членистоногих вчув розкотистий поклик океанiчного безмежжя, пiддався оманi, потягнувся спокусливого чуття, i, зобачив її, ту, що викручувалося в чужих обiймах, заплутавши в цупких тенетах знеможеностi.
   - Юльо! - кликав, а вона не чула, бо належала зараз другому, розпашiлому од сподiвань випадковому везунчику - хахалю.
   - Юлечко, - вистогнував, дивуючись, чого то стiл задибився зсипаючи на нього пластмасовi тарелi з, одноразовi стаканчики i, ще, там, якими здобутками цивiлiзованого питiя iз розкiшною, позаяк для вчителiв, жрачкою.
   - Романе Романовичу, - трохи не плакала, згрiбаючи у величезний пакет понадкусуванi бутерброди Зiнаїда Василiвна, бiдкалася:
   - Я, вот, деткам покушать собираю, а ви все на пол, как же так можно поступать с кушаньем, это хамство, в наше то время разбрасываться продуктами, когда есть нечяво-то, ну разве так можно, родненький, ты ж смотри, сколько не тронутих бутербродов, это ж целую неделю семье на прокорм, можна, ой, извините, пажалуйста, - пожадливо шастала по пiдлозi перемазаними майонезоми й венiгретами руками, злодiйкувато зiшкрiбаючи в пакет жирне їдло.
   - Ги, ги, ги, - спорадично скидав п'янi гуки бридливо змахуючи iз, ще годину тому, елегантного костюма, перемазанi провансалем об'їдки.
   - Га, га, га, - гомеричним смiхом розкотисто проганяв жалюгiдне видиво, крiзь алкогольний дурман, iз жахом усвiдомлюючи глобальну катастрофу падiння не стiльки учительства, скiльки суспiльства в цiлому: iз знищеною перспективою до саморозвою, з убитим майбуттям - покiрним стадом баранiв - спливаючих валок голомозого юрмища, од блеяння котрого безнадiєю, навiки, зачорнювалося горизонття. Там i себе... чомусь... побачив - продовженого в поколiннях. Барана безiменного. Навiщо, - плiвся в стадi безпам'ятному? Тiльки й шарахнуло запитально вiдлуння у четверостiннi кам'яного саркофагу, аж у вухах задзвенiло, потому щось бемкнуло й оглух од власнозойку, iзвiдтика... потiм. А, поки що: хаотичне дригання нiг (в замерехтiннi - ратиць), осолов'їлi, багатообiцяючi, солодесенькi погляди самок й самцiв спливали ароматною патокою в роздразненнi вишневi уста, пульсуючi у загецаному, несамовитомi ритмi обрядового танцю, увiбганому у лискуче, вуглисте тiло змiя - спокусителя, однозвивинною жагою перетягнувшого зашморгом тонюсенькi шиї жертв - знеможено хрипiли галюцинуючи, плавилися в гарячих обiймах, любовному окропi, загортаючись в бiлоснiжнi савани первiсного гуку, й тамка, забувши, що то колiр смертi, продавалися, - за якусь паршиву мить дешевого щастя, - довершити коротеньку прелюдiю струменiючим кренделиком коротесенького оргазму, за то мали платити Звiру, всього ж - поцiлювати в дупу, та так, аби заволохатилося у грудях, до бiлих бiльм, й, брунатного од анального пуцування висолопленого язика. Знеможенi щикали, думалося їм, що то горiлка, запаволочила очi, а то заюшилася кров в бiльмах пришмалена пекельним огнем, сказано ж зелений змiй, а те що по ньому розчепiрював пащеку чорний - в очамрiннi хiба вгледиш. Покусанi, отруєнi нейролептичними сказами озвiрiлi жертви займалися любов'ю. Де попало: хто у спортзалi на матах шпацiрував колiнки - сiдницi, хто пристроївши мадам на парту звично викладав основи камасутри прикладаючи рiзновеликi iмпульси скаженних джоулiв, хто, по - людськи рипiв диваном у коридорi, а, якийсь збоченець сюркав по холодним кахлям туалету, а чьо - ригнув в унiтаз - європа, не те що iншi - врацають де попало, а учням, позавтра, все те добро ялозити швабрами. А ви, що думали, - вчителi не люди, такi ж самiсiнькi, як i ви, шановнi добродiї грiшники, тiльки од безщасностi таке, iнодi, вичудять, а шо, люди творчi, з фантазiєю.
   - А менi, гратися у дiвича, чи, як, i не можна такої ж, а? - процiдив крiзь зуби, ледве перевертаючи неслухняного язика, склянно втелющившись в драстично плигаючi силуети танцiвникiв.
   - Можна, можна, бери ондечки на столi, ще залишилися бутерброди, - якось запобiжливо проскрекотала Зiнаїда Iванiвна.
   "Боже, вона досi тутечки лазить, гидота", - хотiв щось крикнути образливе училцi, та болiсна судома вхопила горло, закашлявся. Їхнє, чоловiче братсво, страшенно ненавидiло оцих пiдскрiбушок, бо тiкаючи додому, забирали своїм дiткам ситний закусон, а їм, гульонам, до ранку, залишалося тiльки й давитися пересохлими кавалками хлiба з капустою, гасячи гiрку, тому й п'янiли, дурiли, проклинаючи злидоту. Училка, виколупавши свою огрядну тушу з - пiд парти, наїхала перед самi очi, якось винувато пригнувши голову легенько постукала кашлюна по спинi, обережно тицьнула в руки п'яничцi слизький шмат, чогось у засаленiй салфетцi, й розтанула у димовiй завiсi, начмуренiй дiвчатами, захмелiлi пахкали сигаретами, яко паровозами, нервували, хоча були в дупель п'янi, їм, незайнятим, шо, для повного щастя - мужичка невистачало. Прищурився, оцiнюючи кажду, пiдбоченившись розмiрковував про обов'язковiсть у таких випадках прелюдiї, ну, там, пролопотiти щось на кшталт пристойного комплiменту, чи, од професiйних проблем перейти до ... прелюдiї. Фу, як млоїть, цiєю... кiнською краплею, що нiкотин, того... та й провалився у сизу iмлу. Коли знову розплющив очi дiвчата двоїлися, їхнi обличчя чудернацьки накладалися одне на одне. Ще, в останнiй логiчнiй мислi, прикинув: "яка рiзниця з котрою, коли всi одинаковi", намацав найближчого пуза першої - лiпшої дiвки, недбало тицьнувся розлогих грудей:
   - Пшлi! - слинаво пирснув, проганяючи густу хвилю налинулої нудоти. Гьорла у вiдповiдь пронизливо верескнула, по - газдiвськи загрiбла пiд паху щиглика, вiдiрвала нещасного землi, пiдняла на дужих руках телiпаючи безвiльною сарделькою у спалахах свiтломузики, вигецуючи пiд одноманiтний гул нiбито танець. Скоро вернув тями, бо оте вдоволене пiдгиркування, болiсне хвицання масивними литками по зневоленим стегнам, чiпаючи довкруж танцюючi пари, таки дiстало, а коли хижо вчепилася наманiкюреними кiгтями спини, запищав, пронизливо, як мишка, потiм, яко пацюк. Ще вiд попереднiх вечiрок у нього залишилися характернi слiди на спинi, i заiмленi безпам'ятством спомини, але, як не старався втримати образ садистки, до ранку все забував, а поки, щосили пручався, стогнав, партнерша, мабуть, брала то за збудження, чи, просто знущалася, якби ж вона сама, потому, пригадала, з ким, i як витанцьовувала, мiцнiше вгризалася шкiри пiдiгруючи "мазохiсту". Ну, як, їй, п'янiй, пояснити, що, чорнi синцi опiсля, для дружини привiд до супершкандалю, скiльки ж можна чiпати благовiрнiй довжелезну локшину: "про впав на спину, сильно подряпався". Нарештi коричнева шкiльна дошка iз облiзлими пасами в косу лiнiю перевернулася догори ногами, потiм ще пару раз перекрутилася довкола земної вiсi, й, у шаленному вирi довкола зневагомiлого тiла, пiдлога полетiла кудись на стiну, остання, куца думка благально зачепилися банального зусилля - не врацанути у глибоко - декольтоване вим'я веселунки. "Бiлий танець" хряпнувся розлогою чорнильною кляксою на пiдлогу. Парти сюрреалiстично полiзли одна на одну, дiвка потягнула чорної дiри. Щось далеко бабахнуло, шарахнуло стихаючим вiдлунням по отерплому мозку, глухий регiт iз зовнi потинявся затихаючим вiдлунням бiди закутками отетерiлої свiдомостi тай затихло.
   Пiд боком сильно муляло квадратовим безумством, коли пересиливши Нiщо смикнув оте, - виявилося, що то була туфля, жiноча, законтрольована гострою шпилькою його свiдомостi. А, може, то здалося, пардон, - "бiла гарячка", а чьо, зi стелi падав лапатий снiг, у величезних кучугурах борсалися, злягалися вусмерть впитi колисьлюди. Зiпершись на чотири кiстки набрався подоби тежколисьлюдей, утримуючи у зачорнiлiй свiдомости ще свiтлi iскорки критичности до себе, захмелiлого, ну, необачно хильнулого зайвого, вхопився краю столу, неймовiрними зусиллями зiп'явшись обома ногами хиткої твердi; хизуючись слабенькими обертами, вже одрегульованого приземленим тяжiнням, вестибулярного апарату, такого собi равлика з кувалдою загецаною, помiж гамiрливим молотом танцюльок i його розгепаних тривожними дзвонами мiзкiв.
   - Нiчяво, нiчяво, ви у мєня єщьо папляшетє, - продудотiв колихаючись у пешiй солоно - бридкiй хвилi бридкої абстиненцiї. Штормило, дуже, з кимось сiрим, як миша, здається теж учителем, у цiй катавасiї хiба розбершся, хильнув залпом пекучого шмурдяка, брудершафтнувшись, вхопив гарячу хвилю квазiзадоволення, пiдхоплений потужним валом оп'янiння вчепився верхогребеня кайфу захоплено розглядаючи, там унизу, безцiльну метушню людей. Довго спостерiгав, рiвно стiльки, доки алкоголь не почав розщеплюватися ферментами в ацетон, хапаючи зневолюючими спазмами охлялi од частих вечiрок жили; зiслизаючи верхотури щастя краєм ока зобачив ЇЇ, Юлiю. Кружляла, Королева, здiймаючи снiговi вихори, нiжно притискаючись крижаним серденьком завуча Сєрьожi; ще того франта: донжуан, кого хочеш звабить, диви як пiд кофтинкою шастає, усмiхається ласо, псюка. Переможець. А нам, Ромцю, тiлько по-пiд столами валятися, та на зiнаїдйван шикати. Моралiзатор, бутерброд у нього сперли, голодним дiтям понесли. Гидота. Скривився. Вичавив:
   - Юлiє, Юлiє, сонце ясне, зайчику- пострибайчику, куцохвостику, ходь - но сюди, - витримав паузу й голоснiше, перекрикуючи музику:
   - Куди ж ти, од мене ненаглядного, втiкаєш, я ж тебе ощасливлю, кицю, чуєш золотце, а, чи, нi! - мабуть почула ту маячню, бо, ондика, як увiткнулася носиком грудей кавалера, й повела у запальному танцi щасливця в дальний кут зали, не наздогнати кралю, не заперечити дiї невгамовницi. Ти ба, хитрюга, там сутiнки - дєло маладоє. Селявi. Аби якось розвiяти тугу, чи й помститися, причепився до хiмiчки; i не пахла вона, зовсiм, хiмiкалiями, як базiкали досвiдченнi чоловiки, а, навпаки, видавала такi дезодорантовi аромати на кшталт дешевого "Fa", що аж дух перехоплювало од ширпотребу, посмiхалася, довiрливо притискалася його розбебеханого серця; чом не партнерша, i пожива неабияка до позавтрiшнього плiткування, - що, що, а з хiмiчкою анiразу, подейкують - анiхто. Пiонер! I кралю зняв ондечки яку - звiзда ясна. Щоби не погасла... Задоволено скалив бiлi зуби, щедро хлюпав у пластмасове, "одноразовоє iздєлiє" пiдступну оковиту, швестершафтилися, а чим не сестри, - п'яному, - що, горобець, що, ворона, аби лишень пурхало пiр'ям у самий найiнтимнiший момент. Тому й жеребився, стрибав, цокотiв довкола пасiї, iржав словесами благозвучними, копитами бив землю, викрешуючи рикошетом iскри ревнощiв iз дальнього кутка зали... п'яний, п'яний, а лопотiв через пелече партнерцi:
   - Юлiє, ну навiщо так... чом погляд знервований, - сопiв невдоволено.
   - Та яка ж я тобi Юлiя, Ромчику, - шморгнула нерiшуче носиком.
   - Так, так, то тобi вчулося, як же тебе звати, вибач, забув, трошки, того, водочки ковтнув, розумiєш, як того, етого, ги... ти менi подобаєшся, чесно, зiзнаюся як на духу, можу й поклястися, на цьому, на кровi. Так, так, давай, як Чiнганчгук зєльоний змєй, того кров'ю побратаємось. Ти, будеш моєю Голубою Ланью, нi почекай, так, Мiдним Купоросом, ги... а Мишьяком Щурячим, ги...
   Язик не слухався. А головi, поза маячнею туркотiло: "Ну, хто я їй. Навiщо Юлiї отаке чмо. Нi, заспокойся, голубчику, тiшся власною персоною, красуйся". Краєчками губ усмiхнувся хiмiчцi. Хотiв щось сказати, добре, лагiдне, шкода стало дiвку, але, так й не згадавши, як звуть партнершу, завмер запитальним зором вхопившись осолов'їлих очей танцюристки. Хiмiчка тiшилася, розквiтала i пахнула... здається марганцiвкою. Ох, - це глубоке декольте.
   - Романе, Ромасику, ну скiльки можна отак, все життя, очi ховати, ну, що я тобi поганого зробила, - шморгнула ображено носиком Юлiя, тицьнувшись у мужнє плече здивованого завуча.
   Потужнi динамiки зарохкали, пронизливо заверещали сипонувши густим вiхтем iскор луснувши нестерпною тишею. На залу впав густий морок. Тривожний гелгiт танцювальникiв зiйшов нетерплячими перемовинами, провокативним шурхотом затiсного одягу на розпашiлих тiлах. Бузковий отвiр дверей пожадливо глитав перезбудженi пари. Хiмiчка охопленна чорнотою налинулих мислей притихла, рвучко випустила залишки повiтря з розпечених грудей, агонiчно схлипнула, затрiпотiла, торохкотнувши кiстяччям переможно увiп'ялася заманiкюреним гострокiгтям його спини, од болю аж прикляк, зойкнув... тай в'юном вислизнув темноти. Кличнi гуки охiмiченої весталки вiддалялися, губилися у тривожнiй тишi коридорiв. Роман панiчно хапав напружену тишу кволими руками, в гарячцi випльовував шмаття розтерзаних фраз, обпеченi кавалки розпашiлого серця. Ось, ось вибухне. Ще, наостанок, хтiв пояснити всенькому свiтовi... а найперше їй, Юлiї... заколисався, поплив човником рiчища, хороше стало, в її долонях нiжитися - серденько притиснула своїх спраглих грудей, прошепотiла:
   - Ромчику ходи-но сюди, я так втомилася тебе чекати.
   Серце поклала перед себе бiля кришталевої вази, на стiл, за котрим вiн читав завше класу лекцiї, сiла за парту, уважно слухала розгублених ритмiв рубiнового бутона оксамитової троянди. I так тужно стало, одиноко, потягнувся неї, закривавивши путь завтрашнiй все пломенiючим єднанням. Десь iз далечини, хтось, Юлиним голосом владно мовив:
   - Не лякайся, розслабся, мовчи.
   I вiн покiрно мовчав, зачудовано оглядаючи свiй рiдний кабiнет, в котрому скiльки-то рокiв сiяв, вiяв посiвав: добре, вiчне, свiтле... по задивованому зору вдарив слiпучий вишмаг незнаного досi спалаху, по стiнам попливли бузковi квадрати, пожадливо хапаючи за собою цинковi плями учбових стендiв, що знеможено, перелякано стiкали у спасенний морок, д' низу, тартари, де, ще довго, прощально фосфорували синiм свiтлом - вiдблиском зiр, тих, що знали, як то трапилося, - там, в небеснiй канцелярiї вже давно блямбу влiпили попiд рунiчними символами нiбито iсторичних текстiв, наочних посiбникiв, насправдi - скрижалях вiчности. Повз утаємничений акварiум пропливали запiзнiлi авто вихоплюючи вилупленими бельками - фарами квадратовi зiзнання, мружилися вiд нежданої розгадки ховаючи сполоханi погляди по темним провулкам. Вiн, у тих просвiтлених ментах, ловив майбутнiсть, провалюючись у блаженну млiсть, бо понад тим розумуванням хиталася розкiшна хвиля лискучого волосся нанизана на стрижень первородства. Поза тим, зелений змiй перекочував знесилене тiло в немилосердних кiльцях очмурiння навспак заперечуючи усвiдомлене. Плутаючись у солодких тенетах морфею раз по раз розчепiрював важучi повiки засвiдчуючи Юлин блуд.
   - Ой чи блуд, - артикулював беззвучними устами топлячи у каштановому морi долонi, провалюючи в безодню знемоги коханку.
   - Юльо, - кликав, а що, як могла вiдгукнутися з глибочини утiх. Мовчав, як просила, прислухаючись первiсних гукiв основного iнстинкту, вiдсторонено констатуючи амплiтуду фрикцiй. Як вона вправно працювала. Тiшився потужним лiбiдо. Ну, а про що ще думати накачаному горiлкою вчителишцi. Не помiтив, як вiдволiкся торжества тiлесного бенкету, знову, зачудовано увiп'явшись захмелiлим поглядом зловiсних вiдблискiв - плям, що раз у раз пробiгали по стiнi; помережанi загадковими iєроглiфами, всупереч, а може завдяки очамрiнню, мимохiдь вичитував фатальнi передбачення, на декiлька мiсяцiв (рокiв?) уперед перегортав пергаментнi фолiанти шагреневого зiщулення, зазирав поза скрижалi доступного, коли дiйшов отого проклятущого мiсця розгубився... i все забув.
   Юлiя роздратовано смикалася, але найпрофесiйнiшi манiпуляцiї призводили, хiба, що лишень, до зворотного ефекту. Вiн спробував взяти ситуацiю пiд власний контроль, розслабився, уявив пiщане узбережжя, нiжнi хвилi океану. "Так, так, я, щось, про океан вже чув, i, здається тiльки-но читав, в отих, сакральних письменах, на стiнi" - болiсно пригадував, i... вжахнувся. Десь iздалека долинув голос Юлiї:
   - Ромчику, що трапилося?
   Слизько - холодний пiт змiйками поповз скронь, на тiло напала трясучка. Коханка панiчно засмикалась рятуючи нещасника, шарахнулася, демонстративно сплюнула кудись убiк, випросталася, пiдхопила вiяло густого волосся шпилькою, поправила блузку, нервово смикнула сумочку, рвучко тряхнула вмiст косметички, похапцем, у мiжзблисках на стiнi ртутно - мiстичних свiтлин жаско вихоплювала у малесенькому люстерку блiду пляму лиця, окреслюючи темним розчерком помади чуттєвiсть драстично - недокоханих губ, безнадiйно оживляла палевими рум'янами змарнiле лице, знеможено черкала олiвцем по вiям, бровам, а, iз круглої зiницi люстерка - задзеркалля шкiрилося примара завтрашньостi. Юлiя вдавла, що нiчого не зобачила й не зрозумiла, вiрнiше, намовляла си: що не нiц сi не стало... -сльози вигризали на щоках глибокi борозни журби, i, поза тими розломами зяяла пустизна i... крива посмiшка Батька.
   Ну, чого я зв'язалася з цим ненормальним, iмпотент жалюгiдний. Бачив Бог, як я старалася, хоча, до чого тутечки Бог, ич, як влипла. Тiкати звiдсика, Юльо, потрiбно, i негайно, додому, тамка чоловiк жде не дочекається, а може, бiднесенький, пiшов шукати благовiрну. Шалава. Гульона. Скотина. Аби тебе, курво, гримнуло небесним...
   Глухо бебехнуло, потiм ще, виляски неймовiрної сили розсипали напружену тишу на гострi шпичаки страху, дверi охкаючи розгублено дзвякали переляканою клямкою, вигиналися од неймовiрної потуги з протилежного боку. Посипалася зi стелi зблiдла штукатурка, петлi жалiбно скреготали пiд потужними ударами, кожна нова спроба вирвати хиру перепону з девепе: здавалося, залежала од завмерлих тiней застуканих на гарячому горе - коханцiв - необережний порух, i все.
   - Откривай, нємєдлєнна, я прiказиваю, - нарештi уперiщило цiлком людським окликом.
   - Ой, я боюся, це мiй чоловiк, - приречено видихнула Юлiя, i вклякла затуливши, од жаху, долонями уста. У коротких митях затишшя, за якихось три сантиметра фанери, що вiддiляли їх од бiди, було добре чути напружене сопiння нападника й, пiсля нерозбiрливого бурмотiння починалося все спочатку, дверi охляло телiпалися на перекошених петлях, i, здавалося, вже змирилися iз фатальним завершення трагiкомедiї, врештi, заспокоювали себе тим, що у цьому фарсi виннi аж нiяк не вони, а, отi нещаснi перелюбники, iз - за них завертiлася уся катавасiя й варто впустити законного мужа, хай восторжествує справедливiсть, хай надає адюльєрщикам по пицi. Через широку щiлину напiвзiрваних дверей нагло зирив зi шкiльного двору вуличний лiхтар, ще, легесенький поштовх плеча... але удари якось послабiшали, збуджене дихання вiддалилося, натомiсть додалося якесь шаркання, глухе буботiння, i те стихло. Ну й ревнивець, це ж хтось стукнув, знав бо у якi дверi гупати. Про вовка промовка... Вже й ноги затерпли, а бiдаки стоїчно, затамувавши подих молили Бога аби вiдвiв кару, змилостивився. Мабуть почув таки вiтець, та чи й насправдi так. Може, той, божевiльний нiчний агрессор не подався додому, а причаївся у темному коридорi терпляче вичiкуючи жертв, ох тамка й поквитається над нещасними, тiльки й вийдуть.
   - Я бiльше так не можу, - спам'ятавшись цокнула злостиво гострими каблучками пiдлоги, кинулася дверей, зазирнула у розбебехану щiлину. Завмерла прислухаючись. Повернулася:
   - Вiн там, - розгублено кинула.
   - Точно, уб'є, я знаю, вiн такий... що робити, - потягнула жалiсливо зiйшовши до тихесенького скiмлення.
   Переляканий Роман Романович, трясучись од норадреналiнового передозування, замахав руками, яко крилами вiтряк перд бурею, неоковирно завалився на чайчин тонкостан пiдло вищупуючи щiлину зрадливого рота. Як могла пручалася сердешна, голосила:
   - Пусти, вiдпусти дурню, як ти не розумiєш, i тебе шльопне, нас обидвох, я давно його дiстала, так не могло довго продовжуватися, все, набрид, вiдчепися, - гризонула гострими зубками зап'ястя. Одпустив, знесилено впав у крiсло, вiдкинувся. Юлiя iз теменi благально молила:
   - Ну, придумай що-небудь, чого мовчиш, скажи, скажи що я дурепа. Ну i нехай буде так, тай що, слухайте, слухайте обидва - я у всьому винна, я звабила, i ви не першi й не останнi, то добре що так сталося, може, воно i на краще, не пара я своєму чоловiковi, най так i знає i запам'ятає. Чуєш, я вiльна людина i поступаю так я хочу, як менi подобається! А ви, Романе Романовичу, чом похнюпилися, може ще й будете стверджувати що мене пiзнали, взяли осьдечки, як би не так, розiгнався невдахо, цюцюрка закоротка!
   Щосили заплющив очi, затулив долонями вуха, що од сорому вмить спломенiли. По колiнах вдарили запiзнiлi джижки. Iдiотська посмiшка зазмiючилася обличчям. Рявкнув:
   - Сука! Падло, - бебехнувши лобом об учительський стiл. Кришталева ваза iз зiв'ялими бутоном темно - червоної трояндами пiдскочила, шарпнулася неба, заточилася бризнувши гарячими кєрвами розбитого серця. Задихаючись тягучим сопухом її продажности схопився грудей, кволим голосом тихесенько проячив:
   - Та вiдчини дверi нарештi, ну скiльки це може продовжуватися, вiн же твiй чоловiк, додому шуруй, дурепо! - i змовк злякавшись психопатичного пароксизму. По - дiтвацьки шморгнув носом, зiтер рукавом мертворужевий слиз iз лиця, притих очiкуючи найгiршого.
   Пестушка знiчено блиснула у темрявi невинними оченятами, порухнулася до виходу й застигла, нiби скам'янiла. Мовчала. Пауза затягнулася. Стiни панiчно шмагали свiтлини ненародженої завтрашностi, де вни ще були, а теперечки то все мало згинути, вернути у пуп'янки нерозгорнутих еманацiй: страх, застороги, моральнiсть, пересуди - заморозили, скували колючим панциром нiжнi пелюстки оксамитової квiтки неторканої любовi.
   - Ну, що ж, така моя доля, - видихнула, проговорила давно визрiлий власновирок й знесилено опустилася стiльця, отого злощасного, бiля дошки, на котрому все мало й звершитися, а так безглуздо... Заплакала. Гiрко, гiрко, як у дитинствi. Усвiдомлення того, що, її, укотре, зневажили, запаволочило свiдомiсть, розлилося невимовною тугою, затужило зраненою птахою, над колисочкою, у грудях, де мирно сопiв загубившись у снах янголик, той, що серце, її, стрiлою...
   - Ах, ти мене не хочеш, я тобi, значить, вже не потрiбна, вони, паничi, перелякалися стуку у дверi. Страхопуде! А може то сторож п'яний, чи, аби - ще хтось, менi яка справа до того. Я в дверi гупала, чи що. А вони: "прашла любовь завялi помiдори". Ти, красунчику, од мене, за так, не вiджмажешся, буде так, як я скажу, i захочу. Всьо! - хряснула косметичкою об стiл. То була зворотня реакцiя спротиву, ба - захисту, нестерпне бажання знову заволодiти рiччю, котрою ще й не встигла скористатися, а тутечки ще й оказiя - їй перечать. Та, за такi штучки, кривдник, як мiнiмум: має пережити тi страждання котрi їй пiдсовує рятуючись втечею, але не якийсь, тиждень, мiсяць - закохати до сказу непокiрника, i... покинути, назавжди, аби роками сохнув, мучився, чекав любку, i вмер з її iм'ям на устах. Отак! I, навiть, на тому свiтi, не мав анiякогiсiнького шансу стрiтитися з коханкою, нiзащо - доконечна мука нероздiленого кохання - то висока, але справедлива цiна за учинок.
   Розгублений, роздратований, у хмiльному роєннi забембелених мислей безсило стискав в кулаках зiщулене серце, прокручуючи у важкiй головi щонайгiрший сценарiй завершення яви - виштовхати на вулицю iстеричку, провести додому, хай одiспиться, а там, хай сама вирiшує: що, i як. Набундючився, рiшуче ступив до прозорої тiнi дiвчини, од неприємностi виконуваної мiсiї аж очi заплющив, ступив крок, ще, широким жестом загрiб густу темряву, упiймавши пустизну, ще махнув, анiчогiсiнько. На заплющенi очi лягли теплi долонi, пругкi перси торкнулися спини, розлогi пасма волосся терпким запахом степу перехопили дихання. Iз далечини позасвiтньої, iншої зiрки вiйнуло сяєвом:
   - Заспокойся, котику, ну чого ти розiйшовся, ану, вгадай краще, хто тебе потривожив, оченята закрив, даю три спроби, i не бiльше.
   - Юлiє, - промямлив, вивернувся: обпiкся щокою її губ, зачепив знемогою каштановi розливи волосся, заплутавши у словах нерозбiрливо буркотiв якiсь розiрванi болем фрази, нiжно цiлуючи макiвку, завиточки прекрасних вушок, оксамитовi скронi, солонi од слiз очi, терпку вишневiсть уст. Твердь непомiтно вислизала нiг, ледь означене крещендо спiрального вхоплення iншосвiту розлилося чарiвливою симфонiєю спорiднених душ, що на утлому човнику пестощiв таки необачливо вiдправилися у небезпечну мандрiвку по немислимому огрому заманливого океану кохання. Величнi хвилi розлого здiймали вершин насолоди, запаморочливо кидали глибин втiхи, гойдали, заколисували в розливах розбурханого екстазу любасикiв. Малиновi губки застигнувши у болiсному зойковi боязко торкали спраглi уста давно жаданого Ромчика, розпеченi перси млiли у солодкiй пастцi його грудей, пругкий животик брався солодкими брижами од шаленого пломенiння зарахманеного лона.
   Згайнуло столiття, тисячолiття, вiчнiсть, не хотiли вертати звiдтика, нiколи, та сизi пасма передсвiтанкового пробудження обережно торкнули вiй Юлiї, заплутали в розкиданих пасмах волосся, поволi наповнюючи очi усвiдомленим зблиском тутейшнього життя, полишали на стiнах квадратовий шлейф зникаючого спомину сюрреалiстичної подорожi. Скляним зором вчепившись злинаючого бузкового марева наказувала собi: все запам'ятати, не забути анi митi, й провалившись у коротку, зрадливу досвiткову дрiмоту порозгубила усi усенькi спогадання.
   А нещасному Ромчику прийшлося сутужно: напали такi дрижаки, так затерпли ноги й руки, що перша думка, яка майнула на тлi зникаючого сновидiння - про... синє курча, пiд склом морозильника, у гастрономiї брєжнєвської епохи, скорчене таке, фiолетове, з чорнильною блямбою на боцi (засвiдченого - до використання й споживання сетифiкованого продукту) нещасне, приречене. Напружившись, таки поворухнув пальцями рук, повернув голову i нiяк не мiг втямити, як у то, у шкiльному кабiнетi, оголений, а поряд, не будь - хто - Юлiя, гола, голiсiнька, спить собi увiткнувшись прекрасним носиком йому грудей. I все то на бетоннiй пiдлозi, перекритiй лiнолiумом, але вiд того не м'якiй i не теплiй. Зимове пальто, замiсть ковдри... i, оцi парти, стiльцi, стенди на стiнах, дошка, витрiщенi провалля вiкон, без штор - "голь на выдумку хитра" - каламбур - це ж треба, рацiоналiзатор - винахiдник - поздирав штори з вiкон аби застелити кубельце для кохання. Боже, як болить голова, i в ротi пересохло, пити хочеться. Гидко. Перевернувся на бiк, пiдсмикнув зiжмакану штору, укрив дбайливо Юлiю притиснувшись оксамитового стану. Занурився з головою пiд iмпровiзоване простирадло. Щонайперше бажання - хоч трохи спинити час. Майбутнє лякало незнанiстю. Тай нiякого майбутнього у них не було, - так пiдгуляли обоє, скочили в гречку й поготiв. Але не це його мучило, не можливiсть втрати перелюбу, нi: так хороше ще нiколи не було - знав - вже нiколи й не буде, тому й бережливо утримував на губах присмак зникаючої ночi крадькома цiлуючи нiжнi пелюстки орхiдеї її уст. Чи то сон знову, чи, ява, хтозна, - але час спинився, перевернувся полишивши їх у порожньому, холодному кабiнетi у лагiдних хвилях пестощiв.
   Коли сонце пiднялося високо, й переливаючись на снiгу iронiчно дражнило рiзнокольоровими зайчиками невтомну солодку парочку, Юлiя здiйнялася у всiй красi над коханцем, завороживши божественним трикутником захоплений погляд хлопця, на прощання недбало цьомкнувши у зарум'янену од щастя щоку, тiльки й мовила:
   - Спасибi тобi Ромчику, у мене ще нiколи не було такої прекрасної ночi... ну ти й ковбой, хто би мiг подумати, спасибi.
   А вiн лежав, посмiхався, зачудовано спостерiгаючи як вона ховає у рiзнокольоровi клаптi одягу оксамитову свiжiсть юнi. З кожним порухом на її обличчi застигали новi риси сьогоднiшньої маски, якась вiдчуженiсть, холод, байдужiсть заволочувала її прекраснi очi: все що було до того - немало нiякого вiдношення теперечки, як одтинала минувшину од сьоденностi. Спочатку думав - здалося, потiм домагався дурнуватими запитаннями, на кшталт: "що трапилося, що з тобою, ти якась не така, зовсiм чужа..." - вiдмахувалася, та й врештi, чи й розумiла, - гiй, все гiперболiзує ексцентрик, доводячи цiлком природнi, фiзiологiчнi стосунки до абсурду, - думала; за що й поплатився.
   То була кара Господня. Помста: (в усiх своїх походеньках, яко Юлiя поводився) допоки коханка ще не твоя - страждав, все готовий вiддати на завоювання, але варто лишень отримати жадану пташку - все, особливо опiсля фiзичного скуштування, та ще й з абстинетного синдрому, на чужiй територiї - тiкав як ушкварений, не попрощавшись, полишаючи по собi шлейф несправджено - болiсної надiї на продовження красиво спалахнулого роману, але швидкоплинна iнтрижка згасала iз - за надмiрно - спопеляючого спалаху поверхових стосункiв, спрямованих на елементарне задоволення хiтi, тiльки пекучi спомини постраждалої партнершi про несподiвану змiну поведiнки коханця, та неприємне вiдчуття, як для iнтуїтивно розвинутої жiночої психiки - брутальна перемiна маски на лжеобличчi. Ота ж то й перемiна лиця Юлiї турбувала, але вiн, поки що, охмурений, не розумiв, чи не хотiв... а, Юлiя... що Юлiя, в неї був точнiсiнько такий стан як у Романа, тiльки на вiдмiну од коханця нiкуди не тiкала й продовжувала стосунки "просто з жiночої цiкавостi", i... фiзiологiї оргазму, вiн у жiнок не як пiк чоловiчого Евересту, а розлого - уповiльнена хвиля - лишень багатообiцяюча передвiсниця неповторного Дев'ятого Валу, а до тої верхотури потрiбно ще добратися, й партнер, ондечки, дiстався, вишуканий, чом не насолодитися, їй гурманшi, й, хай дитятко потiшиться, з нею, ой як весело, назвався грибочком - шкварчи на сковорiдцi, у сметанцi, червонощiчкий пiдосиновичку, радiй - не означила: опеньком, пухкавкою, чи, банальною рядовкою, сироїжкою блювотною. Отож, знизувала плечами, коли приставав з рiзними провокацiйно - недолугими запитаннями, що їй до нього - покористала, й, пора честь мати. Хай мучиться. Ще не одпрацював означений строк. Тай проштрафився. Нiчого, поскиглить з тиждень, зi мною, невiрною, i... век нах гаус, гуд бай бебеньонок, форева. Стерва.
   Але то було потiм, а теперечки тi переживання ще не мали достатньої доказової бази, передчуття ж гарна рiч, та до епiкризу неврастенiка не впишеш, залишалося тiльки й спостерiгати, як поспiшала, поривалася, чим скорiше чкурнути iз психологiчної пастки, побоювалася звикання. Фальшива Юлiя. Вiдмахнувся од рою надокучливого розумування, зробив умовивiд: нiц не зрозумiв що трапилося. Усмiхався, як дурне теля, навiть пролопотiв босонiж, укутавшись шторою, за коханою, покликала ж - аби на прощання поцiлував. Потягнувся, грубувато тицьнувся щоки, шарахнулася: "рум'яна розмажеш", - не почув тривожного дзвiночка, винувато зашкiрився, вибачився, замахав прощаючи долонькою, як на вiйну проводжав резервiста, озирнулася задля пристойностi, виколупала iз завмерлих губ й скручених пальцiв "ваздушний пацелуй", й зникла поглинута вулицею - не люблять жiнки мямликiв, навiть з ознаками iнтелекту, й пристойним запасом мускульної маси.
   Та, їх пiслякевевевiвська нiч, з 30 на 31 грудня 1997 року стала знаковою. Заiмлилася у тривозi, першi днi проявлялася, пригадувалася якось повiльно, розкадровками, трансформуючись у голографiчно - дотичну батальну епопею; дофантазована стала початком величної мелодрами, але хто дiзнається, зобачить, зрозумiє його, ну не роман же писати вчителишцi задрипаному. В собi тi почуття носив, мучився, iнодi, мрiяв про день спасенної амнезiї, визволення од дум важких, i до самiсiнького краю, з - понад прiрви завше чекав любку, квiти купував, жовтi троянди з однiєю темно - червоною, щовечора виїжджав до центрального парку, на Новорiчну ялинку, прискiпливо вишуковуючи у натовпi подiбну до Юлiї дiвчину, намовляв самого себе, що колись таки з'явиться панна серця, бо клялася - прийде на стрiчу, до ялинки, не вказавши день i час, не дочекавшись, змерзлий, згорьований просив кого - небудь передати букет тiй незнайомцi котра хоч трохи зовнi була подiбна на коханку, й розчинявся у гурмi. Дивак. Якби Юлiя пам'ятала всi обiцянки випадковим обранцям, здогадувалася про його викрутаси. Щаслива. Роман так її кохав...
   Першi постноворiчнi днi тягнулися довжелезним, нестерпним ланцюгом понад розколошмаченою безоднею заплаканих почуттiв, але нiчого не мiг вдiяти, терпiв, ждав, така вже специфiка вчителювання - довгi рiздвянi вакацiї, вимушений вiдпочинок. Але в тому неробствi був великий плюс - можливiсть осмислити траплене. Не осмислив - вперто чекав стрiчi.
   До Рiздв'яної ночi вчителi i учнi школи готували колядки, i не якiсь там Етно-жебрання, а фольклорно - вертепну феєрiю, берегли древнi традицiї - гурт з розкiшним сценарiєм, зi звiздою, музиками, багатоголоссям хору, у добротному костюмуваннi: з козою, дiдом, пастушками, смертю, дiдьком, лiкарем, стрiльцями, дiвчатами, козаками. Роман власноручно iз папьє - маше маски лiпив, розфарбовував. Готувалися добре, вiдповiдальнiсть велика - спочатку освiтянсько - управлiнське начальство обслуговували, потiм виконували замовлення знайомих вчителiв, а ближче пiвночi дзеленькали в першi - лiпшi дверi ошелешуючи простих смертних iскристим празником, задурно, не вимагаючи анi копiйки, за гостинець козi, аби щастя було в людей цiлий рiк. Вiдпрацьовували на всi сто вiдсоткiв. За честь було запросити чесну компанiю мiщанам, i екзотика неабияка для люмпенiзованого мегаполiса, на шару, повипендрюватися перед сусiдами. А колядникам що - по сто грам, й до ранку по хаткам, а вже на фiнальному зборi, в школi, вiдтягувалися, на всi двiста.
   Зима 1998 року порадувала трiскучими морозами й рипучим снiгом: ангелочки понад кучугурами цнотливо шурхотiли паперовими крильцями, смерть ледь встигаючи за гуртом нервово торохтiла дерев'яною косою, козаки чотирхаючись раз по раз здирали зi справжнiх вусiв докучливi бурульки, дiвчатка заквiтчанi червоноружими хустками радiсно верещали од залицянь волохатого, в кожусi на виворiт, чорта, баянiст Кирилович витинав на акордеонi супераранжировки до замовлених попурi, бубнiст так азартно бумцицикав, що всi собаки з округи пiднесеною ватагою телiпаючи обмерзлими хвостами залюбки пiдвивали колядникам. Мiсяць щасливо посмiхався на небi, дитинство згадував. Зорi кружляли у празниковому хороводi довкруж Чумацького Шляху. Свiт тiшився народженням Сина Божого.
   Десь, вже за пiвнiч, не змовляючись подерлися ватагою брудними сходами висотки на восьмий поверх, кпинячи над поламаним лiфтом, гурмою до Юлiї Максимiвни хекали, в тiм будинку, на другому поверсi жила завучка, от пiсля неї й поперлися догори. Тодi, вперше й побачив її чоловiка. Красивий. За будь - кого замiж би не вiддалася. Неприємна то була подiя в життi Романа Романовича, як не як - суперника оцiнив, - шансiв анiяких. Так i спiвав, не знiмаючи маски дiдька, про янголiв на колiнцях, все як за сценарiєм, потому бiгав по квартирi - лапав гостiв - тонкостаних юнок, нiби на конкурс краси зiбралися, всi як на пiдбiр. Краєм ока, через щiлини маски п'ялився прихистку, домашнього кубельця коханки, вперше, й востаннє зобачивши любовне ложе банального дивана. Нащо то йому було треба? Юлiя за стiл колядникiв не запросила - її розпаленi друзi увiйшовши в раж ґерґецали "в клюбi танцi", на столах димiли переповненi попiльнички й блимали пустизною напiвпорожнi пляшки. Господарка квартири тицьнула колядникам кавалок пирога, подякувала, обiйняла нiжно дiдька, - що їй маска, вна нутром й'го вiдчула. Подався навстрiч, та її таку малесеньку, тендiтну охопили з усiх бокiв старшокласники, зацiлували. Виклуби пару вивалили нещасника морозу. I все, свято закiнчилося. Пiзнiше, пiсля вакацiй, вона, те колядування пригадала, зазначила його високий тенор, а на запитання, як провела свято, забувшись, чи навмисно, буркнула:
   - Та, нiчого особливого, траходром усiм забацала класний, iгри там рiзнi, хто кого хтiв то й з тим i мав... - байдуже ще щось лопотiла. А його як кувалдою огрiло. Мовчав. Старався не пригадувати той необережно мовлений ляп, й не розвивати неприємну тему, врештi, Юлiю вже не переробиш. Стерпiв. А, чи, забув. Нi, нi i нi! Юлiя з ним була iншою, i це його влаштовувало. А те, що розлучаючись вона змiнювалася в обличчi, запаволочуючи прекрасне личко вамп - маскою, - вже звик. Не йому ж вона належала - розумiв, тiшився ефемерному щастю будь - яких стосункiв, - аби лишень з нею. Поступово наскiльки звик Юлiї, що не мiг без неї обiйтися. Взаємовiдносини од банальної звички бути завше поряд сягнули вищих щаблiв вiдчуттiв. Щоранку сидiв у своєму кабiнетi, крадькома вичiкуючи любку, рiвно о сьомiй проносилася зовсiм поряд, того величезно - розкритого свiтовi вiкна, на очах котрого все й трапилося, й... вiдбувалося надалi, так, так, - вона влiтала в класну кiмнату, осипала Романа палкими цiлунками, вислизала одежi опускаючись на хрустке простирадло, завбачливо експропрiйоване з домашнього затишку, до аморального екстрiму. Але то не було якесь збочення, просто їм, бiдненьким, не було де стрiчатися, а утлому човнику все одно од якого берега вiдправлятися в захоплюючу мандрiвку всеспалюючого кохання. Їх цiкавила вже не скiльки фiзiологiя, скiльки несподiванi гранi вiдносин протилежних статей, котрi поступово, поза волею коханцiв, заягували в незвiданi вiдчуття цiлiсности, єдности свiтосприйняття. Вже, через якiсь пару хвилин, по розлученнi кидалися на пошуки одне одного. Скiльки потрiбно було переговорити, повiдати утаємничених мислей, побути разом, просто помовчати лащачись у купелi зачарованих поглядiв. Свiт од того загортався за горизонти сприйняття, танучи незначущiстю; самотнi, самодостатнi, взявшись за руки прошкували у невiдь посмiхаючись стрiчним солоним вiтрам, й для них, та сiль - подих океану, нi... не слiз. Аби знали...
   - Юлiє, Юлiє, - кликав увi снi, i вона приходила, й важко було зрозумiти де та межа - реальностi - iрреальностi, бо поза сном, вони там теж знаходилися. Не помiчали, що про їх службовий роман вже усi знають, хiхiкають, плiткують. Але то було з iншого кiнця галактики й мишаче шеберхтання не мало, здавалося, до них анiякого вiдношення. Якби ж то - злi iстоти люде, особливо - коли комусь хороше. Бог вiдвiв бiди, минулося. Нi Романа Романовича, нi Юлiю Максимiвну начальство на килими не викликали, "найкращi друзi, й подруги" не давали цiннi вказiвки щодо поведiнки, а може й давали, й викликали, та з великої любовi хiба згадаєш такi дрiбницi.
   - Юльо, що трапилося, тебе наче пiдмiнили, поясни що трапилося, - приставала найкраща подруга, Лариси, iз запитаннями. У вiдповiдь - загадкова посмiшка й мовчання. А очi, якiсь зомбованi, склянi, невидющi.
   - Ну, й дура, - плаксиво кидала подруга, ображена тiкаючи геть. Юлiя на те не звертала уваги. Вже й чоловiка не помiчала. А якщо й приходилося виконувати подружнi обов'язки - мiцно зцiплювала зуби, аби не вимовити iм'я Романа, бо тiльки заплющувала очi - брав нiжно, солодко, тiльки вiн, рiдненький. Чоловiк злостився, на змiни, та що мiг вдiяти. Потiм й сам пропав. Не помiтила. Врештi, знала де, i з ким волочиться, дiлить охололе лiжко. Та якось не переживала. Вони з Ларисою, Орестом, так - утрьох спали, вже давно, чоловiк був в тiй ситуацiї вимушеним компромiсом, а Лариса, то не просто подруга, та й чи зможе колись замiнити чоловiк жiночу любов. Смiхота. А теперечки Люда, од злостi, брала її чоловiка, не пiдозрюючи, що допомагала Юлiї, ще хоч трошечки побути з Романом. I, їм закоханим пташкам мало було часу на службi - виїжджали в центр, вiдвiдували музеї, всi, якi тiльки були в мiстi. Вона захоплено слухала вишуканого екскурсовода Романа Романовича тiшачись безмежжям його знань й спiвпричетнiстю належностi особистостi. Особливо полюбляли картиннi галереї, кожне творiння так замаювалося в рiзнокольорових iнтерпретацiях майже профi, на малярствi знався, та й сам писав, що за олiйними умовностями чiтко проглядався чарiвливий свiт їхнього буття. Слухаючи лекцiї з експресiонiзму, кубiзму, рiзних сюрiв, споглядаючи абракадабри iнсталяцiй, одного разу ледь встояла - попливла земля з - пiд нiг, солодкуватий клубок зiмлоєння пiдiбрався горла. Нi, вона не завагiтнiла, гiрше, - усвiдомила, нарештi - по - справжньому закохалася в Романа. Вже не володiла собою. Думками, тiлом. Почуття вийшли з - пiд контролю. Вiдчувши небезпеку шарахнулася Лариси, все розказала. Але як могла розрадити коханка, розлютилася, наговорила дурниць, накинулася з кулаками. Дурепа, нiколи чоловiкiв не любила, як їй пояснити, яка то напасть. Вирiшили тримати паузу - аби не стрiчалася Юлiя з Романом - почуття охолонуть, може минеться. Та чи стримаєш Юлю, сказано ж - не належала собi. На другий день побiгла до сонечка мислей. Довго воркотiли голубки закрившись у її кабiнетi, й по роботi поїхали знову у мiсто, в театр, росiйський, драматичний. Актори грали жахливо, гнали якесь попсове мило традицiйного трикутника, але там любов'ю й не пахло: секс та грошi, зрада й знада. Жлобство мiщанське плебсу знахабiлого. Мiцно притискалася Романа раз по раз перехиляючись, заглядаючи йому в очi, пирскаючи нестримним смiхом, од того як вiн дратувався партачною роботою артистiв погорiлого театру. Потiм притих захоплено одстежуючи гру сорокалiтньої акторки. Юлiя iнстинктивно напружилася, за короткий мiсяць спiвжиття з Романом добре вiдчувала всi порухи й помисли любчика, занервувала, й вперше приревнувала до отiєї тiтки на сценi, котра незважаючи на свiй вiк виглядала ефектно, а найгiрше, - внутрiшнє наповнення, сутнiсть душi спорiдненої неможливо зiграти, то була достойна конкурентка. Роман прихилився Юлиного вушка, забувшись прошепотiв:
   - Менi завжди подобалися жiнки старшi за мене.
   Аж зiщулилася бiдненька. Так страшно, боляче стало. Трохи не заплакала. Мiцно зцiпивши зубки промовчала до антракту. Кинулася зали, гардеробу, вирвалася у морозну нiч. Знечулена мчала по зледенiлим провулкам, стогнала. Ковтаючи гiркi сльози летiла навстрiч задоволенiй теменi. Вже пiдхоплена його дужими руками несамовито вiдбивалася iстерично заходилася хльоскаючи боляче:
   - Зрадник, огир, самець, всi ви, чоловiки одинаковi, я тебе ненавиджу, я знаю, тобi одного од мене потрiбно, скiльки я просила поїхати з тобою в театр, а тобi все - лiжко, лiжко, кобель. Теперечка тобi мене вже мало, задивився на стару, зашморгану хвойду, потаскуху. Я ж тобi, довiрилася, я ж вся твоя була, а ти, ти... як не соромно...
   По її розчервонiлим щiчкам текли ручаї гарячих слiз. Як мiг розраджував. Просив пробачення. Витирав хусточкою слiзоньки.
   - Вiзьми мене на руки, - тихенько попросила.
   Пiдхопив мережану снiжинку - пушинку, помаранчевi кулi лiхтарiв покотилися од радостi по розлогих крилах кучугур, тихе рипiння снiгу погiдно стверджувало її самозаспокоєння:
   - Я ж знаю, ти мене не кинеш, правда, нiколи, чуєш, нiколи, я вiрю, що ти мене любиш, я вiдчуваю. Я так хочу щоб ти сказав що любиш... мене i тiльки мене, навiки.
   - Так, так, - цiлував черешневi уста, усмiхався. Вчепилася шиї, мiцно, мiцно притиснулася грудей, шарпнулася, вирвалася обiйм. Заскочила на ажурну лавочку засипану снiгом її почуттiв, як з постаменту, поважно, чеканячи кожне слово, урочисто - вимогливо засторожила:
   - Ти, мiй, чоловiк, чуєш, повторюю, ти, мiй чоловiк, єдиний i не повторний, я тiльки тобi належу, i нiкому бiльше, де - факто - чоловiк, розумiєш, - рвучко закидала вперед руку, нiби на мiтинговi кричала зорям. Мiсяць посмiхався, як тодi на Рiздво ,- юнiсть свою згадав... I так хороше всiм: нiч обiймала щасливцiв, осипаючи рiзнокольоровим конфеттi празничних снiжинок, запiзнiлi парочки спрагло прислухалися жаданих слiв, заздрячи коханцям, й просили у ночi теж великої любовi, чорнокрила нiкому не вiдмовляла, давно у отакої не радiла, переливалася самоцвiтами приязностi до заблукалих в почуттях щасливцiв. Роман пiд симфонiю нiчної райдуги пiдхоплював Юлiю, кружляв у запаморочливому вальсi, умовляла припинити, бо навсправжки не вмiв вальсувати, потоптавши чобiточки дiвочi, просила продовжити шаленну круговерть потому, коли навчиться по - справжньому вести кохану, а вiн не слухався, кружляв провокуючи пташечку - боявся щоб не замовчала, лякався, що та казкова нiч колись таки скiнчиться. А потiм спинився стих i мiцно обiйняв пташку, затиснув, аби не пурхнула... пiдкинув догори, пiдхопив ластiвку, тай понiс на руках у темряву, по широкiй алеї столiтнiх дерев, - всього надивилися за довгий вiк, а теперечки шанобливо розступалися перед щасливцями, низько кланялися; добрiв iз снiгурочкою на руках до яскраво освiтленого майданчика давно знаного кафе: "Ласунка", щоправда, колись так називалося, в далекi часи юнi, коли дерева були вищi, а тепер, з новим господарем, якось неоковирно йменувалося: "Десертне", що й символiчно, - ще двадцятирiчним пацаном, у цiй забiгайлiвцi, на стаканчик молочного коктейлю, чи крем-брюле, забiгав, i ось, коли Мiсяць знову вернув молодости, вже можна замовити й щось мiцнiше. Тепло i затишок миттєво розманiжили заснiжених блудникiв. Зручнiше вмостилися за самим далеким столиком у кутку. Лагiдне, темно - червоне дерево лащилося замерзлих рук, Юлiя нiскiлечки не чинила спротиву даючи цiлувати, грiти охололi пальчики гарячим диханням нетерпеливця, смiючись тягнулася Романових рук змахуючи з рукавiв вмираючi снiжинки щастя, раз по раз звабливо злизуючи божественну росу зi своїх долонь. Вiн збуджено перечив, просив не нищити нетривку пам'ять трапленого. Нарештi втомившись нудного буркотiння коханця, аби змовк, рвучко перехилившись стола нiжно торкнулася губами зарум'яненої морозцем теплої щоки, зашарiвся, мимохiдь оглянувся, на них нiхто не звертав анiякогiсiнької уваги, окрiм усмiхненої офiцiантки, що досвiдченим зором давно виокремила незвичайну пару. Подумав: мабуть рiзницю у вiцi помiтила, од того сумно стало, нiяково. Юлiя вловила тривогу в його заголубiлих од болi очах, заспокоїла довгим вiдданим поглядом, ледь вловимим, зневажливим жестом руки дала зрозумiти Роману, що то все дурня - вiдтеперечки, вiн приналежить тiльки їй, навiки. Опiсля, ще тисячi, мiльйони рокiв чекав коли знову задивиться Юлiя отак у вiчi, вiчнiсть згайнула... А поки що в оранжевому мерехтiннi втомлених огникiв свiчок на фонi пурпурової драпiровки Юлене обличчя блискавично видозмiнювалося до невпiзнанностi i Роману все важче й важче було втримувати той первiсний, затихаючий зблиск зачаклованих очей, вже й милi серцю звичнi риси обличчя вхопилися часового потоку й захлюпотiли рiчищем незрозумiломовлених фраз. Може тiй оказiї сприяла мiцна кава з ароматним коньяком, а мо' й гарячий шоколад, чи, забиваюча памороки неймовiрна втома. Широко розкривши очi з острахом видивлявся Юлiя , а зобачив тiльки, як срiблястi руки свiтання обережно торкнулися замережаних морозом вiконних шедеврiв. Заспанi тiнi новодня втомлено покликали їх на вулицю. Вранiшна паморозь, обережно зiслизала заволохачених нiчними видивами гiлок, лягаючи снiговим шерхотом на вiї опiвнiчних знайомих, нашiптуючи чарiвливi мантри кришталевого раювання в бiлiй алеї ледь розбурканого парку. Першi трамваї радiсно теленькаючи несли в закоцюблих вагонах сонних жайворонкiв. А їм не хотiлося пiрнати анi трамваїв, анi тролебусiв, а йти, отак, взявшись за руки, всеньке життя.
   Срiбляста алея розтанула у минувшинi, сьодення заволочило неврастенiчними пароксизмами знесилюючої роботи, зворохобленi буднi затягували в неспинний вир вiчних проблем. Та кожен день завше починався iз привiтного, теплого Юлиного погляду, й закiнчувався прощальним поцiлунком. Опiсля чого знервовано кидалася домiв. Пiдсвiдомо почала сормитися, й боятися Романа - iнстинктивно зберiгаючи святу таїну непорочної любовi. Роздратований Роман вимагав бiльшого, але завше отримував облизня. Бiдненька, думала у такий спосiб вберегти, стримати яскраво розгорiле полум'я любовi у часовiй рiцi вiчноплину. Кораблик зiв'ялими парусами безвiльно крутився у вирвиськах, повiльно вiддаляючись зазначеної межi.
   Якось, Юлiя принесла на роботу весiльний альбом. Показала Роману Романовичу. Нащо? Спочатку байдуже розглядав свiтлини, тiшився фотогенiчними зображеннями веселих молодят, нiби то до нього не мало анiякого вiдношення, а потiм, нiби серце обiрвалося, з ляком вiдчув, як пiдступно закрадається чорна думка про нетривалiсть, непевнiсть, вiртуальнiсть стосункiв з Юлею: то правда, що майже нiчого не змiнилося, сiмейне життя обидвох i далi текло собi рiвноплином, ну, трошки збурилися хвилi посеред неспинної рiки зiрванi пристрасним вiтром, i стихло, захлинулося, на емоцiйному рiвнi, дуже вiдносно й суб'єктивно, i зовнi не помiтно, шаленi почуття грiшникiв втопивши темних глибин пiдсвiдомостi затихли, принишкли, на поверхнi вiдносини набували буденних ознак банальної звички. Невiдворотнiсть жорстокого суддi - часу робила свою справу. Внутрiшня логiка стосункiв пiдводила човник до берега. Протилежного, чи того самого, звiдки одправилися у мандрiвку? От яке питання почало його мучити. Юлiя ж весело лопотiла коментуючи фотографiї, вiдсторонено посмiхався, щось запитував, i все думав, навiщо вона так, жорстоко з оцими свiтлинами. А може, то не вона, давно пiдозрював, точнiше, вiдчував у цiй iсторiї якусь страшну, сторонню силу, котра просто знущалася над ними, марiонетками чужої гри, ондечки, як смикає невидимi струни їхнiх доль. Ой бiда буде, якщо то правда, занадто все гладко i красиво, великий ґешефт завертiвся, росте цiна нiбито дармовi розкошi. Поки торохкотiла гортаючи сторiнки альбому, чомусь впало в очi те, що замiж виходила не пiд бiлим вельйоном, а у яскраво - червоному платтi, аж закривавленому, в брунатних рукавичках, густо замащеними губами, кольору отої проклятущої вишнi. Нi, нi, що я си надумав, то Юлiя , аби вирiзнитися у натовпi, заперечити усталенi традицiї, залишитися собою - пiдiбрала гармонiчний ансамбль однакового кольору, але чому кривавого, не заспокоювався. Гортанно хихикнув. Юлiя призупинивши безкiнечне торохтiння уважно глянула на веселуна, й далi продовжила балаяндрасиня. Заспокоївшись намовляв себе: подивися яка красива, ти просто ревнуєш, що не тобi руку й серце оддала. Дiйсно, завiвся на рiвному мiсцi. Назавши поклявся не згадувати символу закєрвлених кольорiв. Те плаття, потому, довго йму гикалося, на все життя в'їлося зареваних очиць. Аби спинити торохкотiння язикатої феськи, попросив альбом подивитися на самотi. Вiддала. Чому так легко розлучилася, хоч i на якийсь час, iз сiмейною цiннiстю? I все вернуло упокореного плину, анiяких змiн у вiдносинах, зовнi. А внутрiшньо? Та, хто ж його прислухався внутрiшнього чуття, ондечки, тiльки зiп'явся на носочки, аби подивитися, що там їх чекає попереду, й такого назобачив, що й ослiп й оглух й занiмiв - все забув. Сховавшись, укотре, мушлi прошепотiв боягузливо: "Треба жити одним днем, i все буде окєйно". Зумисне законсервований стан пасивної прострацiї фривольного самовпевненого спiвiснування iз жорстоким свiтом у статусi великих грiшникiв не мiг порятувати од кари господньої, як не виверталися, але компромат, потихесеньку, переповнював течки небесної канцелярiї. I внутрiшнiй самоконтроль, чи просто iнстинкт самозбереження спрацьовував: iнодi, не прораховуючи наслiдкiв подiбних дiй, прямо кидався на Юлiю, кричав: чого волочиться де попало з малолєтками, його страшенно дратували зграї старшокласникiв, що буквально переслiдували красуню, тягалися з рання до вечоря гурмою за педагогинею мало не в туалет й всюди встромляли свої прищавi, засолопленi носи у чуже життя, - несамовито сварився, просив аби трохи уваги придiляла i йому, ненаглядному. На що, резонно зауважувала: "Я належу не тiльки тобi, голубчику, зi своїм узаконеним чоловiком стрiчаюся набагато рiдше", далi моралiзуючи менторським тоном нагадувала про специфiку професiї шкiльного органiзатора. Але сперматозїдно - тестостероново - недомастурбований вуаризм пiдлiткiв все одно приводив, хоча й педагога, але зрiлого чоловiка, в шаленство i нiякi аргументи не виправдовували хвойднутої поведiнки звинуваченої, не приносили жаданого полегшення. Роман потихеньку сходив з розуму, й погоджувався заплатити будь - яку цiну, - лишень би зберегти вмираюче кохання, навiть пошматоване iстеричними припадками психопатичних фобiй. То була перша чорна кiшка, котра перебiгла їм дорогу. Але ж, яка темна котяра перепендючилась: з Юлиним вродженим кокетуванням - аби з ким, а особливо з колегами по роботi, то вже не оране поле нафантазованих зрад нечестивицi, й психосоматичного телiпання замантуленого ревнивця. Страждав не тiльки Роман, Юлiя теж мучилася од невиправдано прискiпливої уваги до її життя коханця. Iнодi себе заспокоювала тим що в тратив глузд од всеспалюючого пломенiння великої любовi, старалася не реагувати на зауваження любчика, але все частiше констатуючи вбивче: та, що вiн собi таке дозволяє, нахаба , я ж вiльна жiнка, хай радiє, що ще терплю його прибацанi маразми; хоча, й зiзнаюся, провокую ж, i має рацiю, треба трохи зупинитися, мiру знати, поменше провокувати нещасного, а то вiзьме й кине ще, що тодi робитиму без нього, хай вже собi буркоче, перебiситься. Але, щоб осадити ревнивця, робила вигляд, нiби страшенно образилась, уникала зустрiчей, старалася не розмовляти з ревнивцем. Роман од злостi її весiльний альбом сховав, навiть знала що в кабiнетi, у тумбочцi. Нащо? - сам, потiм, не змiг пояснити пацанячого вчинку. Слiзно просила повернути сiмейну релiквiю. Аж, десь, через тиждень, коли помирилися, покаявся, вiддав альбом, не пояснивши трапленого. А що пояснювати, хiба й так не зрозумiло, до чого докотилися. Мiкроскопiчнi трiщинки недовiри все бiльше оповивали смертельною павутиною їх човник кохання, вибудовуючи фатальну конструкцiю майбутньої катастрофи. Але стратегiчнi плани подальших вiдносин не передбачали пункту: щасливо вмерти в один день разом доживши до ста рокiв; тому суперечки не сприймалися, як катарсис, навпаки - гартували нерозлучникiв, виковували у спiльних труднощах компромiсну модель поведiнки фiлiгранно притираючи несумiснi характери. Спiльнi iнтереси, друзi - наповнювали нетривкою iлюзiєю повноцiнного життя в парi.
   От тодi, коли нiбито все, вiдносно, почалося налагоджуватися у нелегких стосунках все ще коханцiв - найголовнiша особа, невидимий, всесильний режисер внiс суттєвi корективи до сценарiю, криза жанру вимагала сюжетного потрясiння: сюсi-пусi вичерпалися, глядачевi, та й артистам, кортiло аби бабахнула ота штукенцiя, що висiла з самого початку яви дамокловим мечем над коханням - Ненависть - незмiнна супутниця Любовi. Безхмарному спiвiснуванню любчикiв, здається прийшов кiнець, та такий, що аж гикнулося на небесах, тому хто внiс кардинальнi змiни в мелодраму. Мацiпушенький човник, розмiром зi всесвiт луснув вздовж всiх пережитих насолод й оргазмiв глибоченною трiщиною безвiдповiдного знаку оклику, загорнувшись згорбленим запитанням збурених хвиль. Патока медових мiсяцiв хлюпнула тужаво за борт, засахарившись в захололих хвилях вмираючих почуттiв матовим нектаром збайдужiння, насунув нудний штиль. Звислий вiтер червоних парусин налинулих перемiн кволо куйовдився невизначенiстю в розгойданих щоглах запрозорiлого голландця; розчинений у вiртуальностi пил матерiальної, може й збулої яви, осiдав докучливим шаром сизої порохняви на завмерлi серця, заколисуючи колись просвiтленi душi зазвичною буденщиною. Коли розбебехане дно некерованої шкаралупки таки зачепилося розверзнутою трiщиною навсекосмос коралового рифу - константувавши незворотнiсть, досягнення протилежного берега, здавалося безмежного океану, доказавши аксiому, незаперечний факт, й акт наступної яви, - декорацiї змiнилися в один день, чи, урок. Спочатку здалося, дурниця, а бач, влип: якось читав лекцiю з iсторiї культури Європи, думками, як завше перебував з Юлею, i тут, нiби переклинило, - не можу позбутися нав'язливого вiдчуття, що зi мною таке вже було, так, так, нiби машина часу кинула у минуле, вiдчуття тотожнi вжахнуло, - не може бути, на мене дивиться широко - захопленими оченятами учениця з першої парти, тiєї самiсiнької, за якою колись сидiла Юлiя, той же самий погляд, не сплутаєш, i, посмiхається одинаковiсiнько: в зiницях бiсенята скачуть, гигочуть, любовi просять; заторохтiло од ляку серце, кинуло в холодний пiт, затрясло знесилене баченим тiло, так гидко стало, що - осьдечки сидять ще зовсiм дiти, а, я, повчорика... межи отими партами злягався, як брудна скотина, i на оцьому стiльцi, i на отому столi, й попiд дверима, дошкою, i, ще деiнде прийдеться позавтрика задовольняти оту псячу хiть. Лють закривавила очi, трохи не закричавши схопився грудей, лапаючи вилiтаюче з бридкої плотi ще чисте серце, вилетiв коридора, i... поплiвся кабiнету Юлiї. Якого дiдька понесло туди?.. Господарка не промовивши й слова зачинила за жаданим голстем дверi, упокорилася знеможеним поглядом, зашпацiрованими до автоматизму ледь порухами скинула благенькi шматочки мiнi - одягу, байдуже кинула:
   - Ну, Ромчику, бери мене, якщо вже прийшов, ти ж цього домагався скiльки часу, бери, я тебе дiйсно, ще... хочу... - криво усмiхнулася, нiби заплакала.
   Остовпiлий телющився задивовано на любку, вперше скинувши рожевi окуляри закоханостi, перед ним стояла малесенька, худенька дiвчинка: шкiра й кiсточки, ну, пiдлiток, й, ще ця iдiотська примха - виголювати до лиску причинне мiсце, - дитина, i все, й груди малесенькi, асиметрично забубнявiлi брунатними прищиками смикаються в такт змерзлого, посинiлого тiльця, вiями клiпає, погляд ховає, винувато шморгає кирпатим носиком.
   - Боже, до чого ми докотилися, - простогнав, перед очима попливло - перед ним стояла учениця, та, що зараз в кабiнетi сидить за першою партою, - бiсики в очах iржали, верещали, а з протилежного боку корпусу у вiконнiй проймi бовванiли школярi, i здається, ловили витрiшки на гогопедичну розпусту у вiкнi кабiнетi органiзатора позашкiльних (воiстину поза -, на чотирьох кiстках), i шкiльних (аякже - бiльш шкiльнiшого заходу й не стрiчав) заходiв; панiчно умовляв себе, що порнографiчне видиво дiтям не доступне, й оголене тiло Юлiї нiяк не може проглядати через прозоротонесеньку тюль - павутину, сплетену нiбито дорослими голомозими членистоногими - пiдступну пастку чортову, для себе, прикуколених наплели. Страшно стало. Юлинi губи потекли пломенiючи в бiсiвськiм огнi, закапотiли гарячим воском споду, жовта пляма ще не розтопленого обличчя вигнулася змiюкою розпливлася, зашипiла, очi тм'янiли, чорнiли дiрами - прiрвами, грудний, замогильний голос ультимативно пробуботiв:
   - Возьмi меня, слишiшь, возьмi! Нємєдлєнна! Сєйчас - жє! Прошу!
   Чому чужинецькою мовою, - майнуло в запамороченiй свiдомости, - чому голос не її, чужий, i як могло отакої трапитися, - промовляв нечулими губами провалюючись спиною у стiну. Тануча вощина неспинно наближалася мертвенною наготою. Панiчно зашастав рукою по дверях, смикнув алюмiнiєву клямку, Юлiя зашкiрилася, крутнула на кривезному пальцi звязку ключiв, блимнула землею ямами очиць, вивергнула цвинтарно:
   - Шо ж ти, падло, прiперса мнє здеся мозгi пудрiть. Карочє, дєла к ночi, трахай, єслi уж так палучiлось, i па - бистрому, - ухопила свої мацiпушеньки груди звела до купи, спрямувавши пуп'янки на зомлiваючу жертву, прищики луснули, цвiркнули навсiбiч слизькою сукровицею, витекли прозорими силiконовими драглями крiзь всохлi фаланги, з широко розставлених нiг поповзли змiюки.
   - Юльо, це я, що з тобою, я тiльки прийшов поговорити, про це, того, скучив, - видихав останнi ковтки розрiдженого повiтря.
   - Єму баба сєбя прєдлагаєт, за просто так, бєзплатно, а оно, падло, носом варочаєт, чяво, спрашiвається, два раза нє прєдлагают... - поперхнулася, закашлялася, подалася назад, спiткнувшись перегнулася стiльця на мить завмерла, пекельний огонь згас, ледь втримуючись спинки сидiння хиталася з боку в бiк, поступово вертаючи дiвочих форм. Роман вертаючись свiдомости стояв як вкопаний бiля дверей, водив безумним поглядом по розцяцькованим дитячими малюнками стiнам, ловив кволi птахи заблукалих думок: якщо мене шиза прошибла, то чьо вона комизиться, ондечки, телiпається гола голiсiнька, чи, ми, таки, обоє, збожеволiли? Мабуть з великої любовi. Хихикнув юродивим смiшком. Тримаючись зором дитячих малюнкiв, на стiнах: чому так люблять дiти малювати кораблики, з парусами... закривавленими, - передчувають майбуття, чи, ще пам'ятають недавне донезроджене минуле... I, емблема цiєї дивної школи (ну, якого бiса, так, так - бiса, - мене сюди занесло працювати): з корабликом, що мчить в повнi вiтрила до щасливого майбутнього... закєрвленими шматтями хвицаючи... розумiю Асоль, Грiна, з їхнiми алимi парусамi, але який сенс освiтнiй заклад занапащувати символiчною рудкою, i чи, симвлiчною. Той, хто завертiв усю катавасiю, аж заричав од задоволення. Юлiя заплакала.
   - Заспокойся, не плач кицуню, то ти перенервувала, на ось, вiзьми, накинь пiджак, усе буде добре, не плач, повiр, все минеться, пройде, - мовив, поза бажанням, лагiдним голосом, i ота неприлежнiсть власнесобi дуже злила, але жалюгiдний вигляд Юлiї викликав звичайнiсiнькi людськi вiдчуття спiвпереживання. Гладив її розкiшне волосся, приклякав, цiлував солонi од слiз губи, слухав юнку.
   - Ти пробач мене, не знаю, що найшло, нiби i не я, i голос якийсь чужий, нiби хтось... менi здається, що ми тут не однi, ти знаєш, я давно помiтила, в мене таке погане передчуття, так, воно постiйно знаходиться ззаду зверху, довкола, усюди, i керує мною, як хоче, я вже давно не належу собi... менi дуже погано, чуєш, тiльки не кидай мене, прошу, я боюся залишитися сама, менi страшно, обiйми мiцно, i поклянися, що нiколи не кинеш, нiколи, клянися, прошу.
   - Клянуся, клянуся, навiки, разом, заспокойся, квiточко моя, ластiвко, - шепотiв, гладив пругку шкiру нiжок, торкався тендiтних перс, прикривав долонею очi кицунi, розкидав перламутровi хвилi волосся. Вони, не змовляючись, вiдправилися в небезпечну мандрiвку застороженим океаном, i, як не упивалися єдиноцiлим проникненням у завiдчуттєвi сутностi, напружене дихання розтривоженого огрому резонувало близькою бiдою заволочуючи вищосферу чорнильною iмлою, iдеалiстичний свiт нерозгорнутих iлюзiй викривлювався матерiалистичними перверзiями їх розворохобленої уяви. Все, заборонену межу давно переступили, - вiд себе не втечеш. Гра без правил - подальша умова жорстокої режисури не давала шансiв на спасiння, i компромiсних варiантiв, анiяких, не споглядалося. Позаду глухо садонуло чавунною завiсою, унеможлививши вiдступ порушникiв усталених законiв. Приречено зазираючи у прихищене таїною майбуття, покiрно вiддалися байдужим хвилям фатуму. Ранiше не чинили спротиву, а теперечки й поготiв.
   З того боку, ще свiту людей, щось трiснуло, жовто блиснуло, задрижало стихаючими зiрницями. Потiм, напружену чорноту навпiл оперезало громом. Оглушенi довго приходили тями, дивувалися: чому у вiкна зиркає сонце, чом на стiнах, серед дитячих малюнкiв висять розшматованi клаптi ночi, й вже не грiм i блискавицi крають слух, а настирливий стукiт у дверi, такий самий, як в ту тривожну кавевевiвську нiч, де нежданим гостем виявився, як дiзналися пiзнiше, п'яний в дризг шкiльний сторож, вiдставний прапорщик, десантура кончєная, сорокарiчний пенсiонер - алкаш, нишпорка, вислухав пiдозрiливе шаркання за дверима, i, аякже, як це, йому, супермену колишньому, пришмандовка - малолєтка не дасть, ондечки, вже вiдпрацьовує па полной праграмє, ну, захотiлося страшенно молодухи, як стримати очамрiлу уяву. Вже не скiльки на дверi насiдав, як гупав в орденоноснi груди, ну, чим, вiн, афiцер, ветеран афганської епопеї, герой рiзнолокальних вiйн, дикий гусак удачi, хуже задрипаного вчителя, могли б i в долю взяти коханцi застуканi, враховуючи заслуги рейнджера, не пошкодували б, - ото й старався, рвав дверi з петель, якби не бiлочка, повидирав би лутки з цеглою, а так, якiсь чорти налетiли, тай, ще червонi, кров'ю заляпанi, за карк вхопили, надавали копнякiв, спам'ятався на свiтаннi, пiд столом вахтера, а може все привидiлося, менше пити треба. Пару раз дипломатично перепитав вчителишку - замухришку: чи бува антiлiгент не проводив солодесенької ночi в парi з прекрасною дамою пiонервожатою в кабiнетi iсторiї. Не отримавши ствердної вiдповiдi побiдкався з приводу пiдступностi бiлої гарячки, заспокоївся. I ось теперечки, без дипломатичних реверансiв пiшов приступом на кабiнет класной тьолкi. Докучливий грюкiт не припинявся, катував розмiреним ритмом розбебеханi страхом скронi.
   - Дiстав, той сторож, манiяк, - встиг прошепотiти Роман. Але з того боку дверей знущально - спокiйним голосом чоловiка Юлiї одчеканено:
   - Юль, а Юль, аткрой, нє прiкiдивайся шта тєбя там нєту, ну, мнє же всьо сказалi, што ти там, аткрой нємєдлєнна, а то двєрь разнєсу, ти жє знаєш какой я, аткривай па добраму.
   Бiдненькi, зiрвалися мiсця, заметалися по кабiнетi гарячково нап'ялюючи зiжмаканий одяг на оголенi тiла. Юлiя, яко скаженна шарахаючись цокотiла iз кута в кут розпеченими шпильками туфельок, на босу ногу, шукала, i не змогла знайти трусики, спiдницю. Роман, змокрiлий од хвилювання пихтiв, цупився тремтячими пальцями защiпити всi гудзики на сорочцi, одночасно цiлячись ногою в перевернутi мешти. Пройшло хвилин з десять. Орест вже не канючив пошвидше одкрити йому, законному мужевi, а знущаючись над горе - адьюльєрщиками легенько тарабанив пальцями у дверi, прислухаючись перемовин перелюбникiв. Юлiя ледь оговтавшись, заспокоїлася, сiла за стiл, буденно пiдмальовуючи губи, подаючи приклад Роману, аби не смикався. Вирiшили переждати. Гайнуло ще з пять хвилин, катування стуком продовжувалося. Скоро заметався в iстерицi дзвiнок, гурмища школярiв вивалили на перерву, наповнивши тишу коридорiв з нiг звалюючими децибелами реактивної енергетики юнi.
   - Так, слухай мене уважно, пiдходь зараз ближче виходу, я блискавично повертаю ключ, смикай щосили на себе дверi, i вилiтай до дiдькової матерi, головне, не зупиняйся, нiчого не пояснюй Орестовi, взагалi не вступай в нiякi перемовини, а я вiзьму на себе удар, психологiчний, i, не переживай за мене, не вдавай iз себе героя, я тебе i такого, боягузливого любитиму бiльше життя, все буде добре, повiр менi, його знаю, вiн передi мною теж завинив, головне, не зупиняйся, давай, удачi, - нахилившись до самiсiнького обличчя гаряче поцiлувала в губи. Не встиг спам'ятатися, як ключ хижо вивернувшись у замковiй щiлинi клацнув секретом, дверi провалилися усередину, десь збоку, в уповiльненiй розкадровцi пропливло здивоване обличчя Юлиного чоловiка, дитячий вир пiдхопив Романа Романовича, пару раз смикнув на порогах, перевалах сходинок й неспинною течiєю винiс втiкача гамiрливого вестибулю.
   Боже, я втiк, як заєць. Господи, соромно. Дорослий дядько, а такого втнув, як тепер дивитися їй у вiчi. Та, що вiчi, чоловiк же не прийшов гладити дружиноньку по голiвцi, як справжнiй рогоносець спробує тi ганебнi вирости об невiрну половинку зламати, ну, не пiдскакувати ж од радости спiймавши жiночку на гарячому, так, так, безперечно, вони зараз затято сваряться, палко виясняють вiдносини, та, що вiдносини, може потрiбна яка допомога, ага, негайно, що я стою, на порятунок, iз - за мене ця каша заварилася, а... якщо дорогосеньку вбивають, а я тутечки сюсюкаю, ґвалт, зараз, Юле, тримайся, я прийду i, чоловiк все правильно зрозумiє, я зумiю пояснити свiй вчинок, врештi, я йому зiзнаюся що втратив голову, й не можу без, так, скажу, без страху, прямо у вiчi: я, ось, хороший друг твоїй жонi, у нас склалися прекраснi стосунки i вже давно не можемо одне без одного, i тому, добрий чоловiче, не смiй до неї торкатися й пальцем, й ващє - iзвєнi, падвiнься, карочє, пшол вон, раганосєц паршiвий. Нi, нi, так дуже жорстоко, i, не правильно, краще: будьте ласкавi прослухати мої аргументованi пояснення щодо вiдносин з вашою прекрасною дружиною, насправдi те, що ви подумали про нас, є плодом вашої, i тiльки вашої, перезбудженої фантазiї: пiд впливом усталених уявлень щодо вiдносин протилежних статей сформованих в умовах патерналiстичних вiдноносин морально застарiлого домострою епохи феодалiзму, й враховуючи часово - просторовi координати постiндустрiального суспiльства гуманiстичної ери сучаснихi тенденцiй цивiлiзацiйних пiдходiв, у контекстi гендерних концепцiй - ваше ненасильство над власною дружиною позiрно окреслило би честь i гiднiсть найшляхетнiшого достойника прекрасної половини, i дало би їй, щасливий, незаперечний привiд тiшитися непресiчнiстю особистостi з котрою звязала свою незвичну долю, тому, залюбки, приєднуюся з безмiрним захоплення свiточем дум i помислiв усiх неощасливлених жiнок низьким колiноприкляканням i слiзно запевняю вас, що насправдi, у цьому кабiнетi, нiчого не трапилось, ми, зазвичай, сидiли сумирненько смакуючи кавусю, там, тiстечка рiзнi... бiзейнi... Хiба пити каву в школi заборонено, о, найсправедливiший лицарю? Власне, чого це стою, як вкопаний, i здається вголос розмовляю сам i з собою, боже, хоча б нiхто не став свiдком шандарахнутої маячнi. Вперед, швидше, рятувати чарiвну фею, о, казковий принце! Прожогом злетiв на другий поверх, захекавшись пiдбiг кабiнету, набрав повнi груди повiтря, прокрутив у головi заготовлений текст, замружив очi, щосили смикнув ручку дверей, потiм ще, ще, нервово загрюкав, кволо пропищав:
   - Юлiє, Максимiвно, вiдкрийте, чуєте, негайно, вас, того, вже, ага, до директора викликають, по питанням адмiнiстрування, по телефону, звонять вже, давно з райвно, просили, звiдтика, передати, обов'язково, термiново, дуже прошу, вiдгукнiться, тiльки не мовчiть, благаю, вам зле, ну скажiть, яка допомога потрiбна... - голос дрижав, в очах пливли чорнi кола, лiловi плями повзали прихищеними равликами виводячи семантичнi знаки по бiлiй як аркуш незаписаного паперу, фанерi неприступних дверей; як затятий, знову й знову щось лопотiв, ламаючи нiгтi несамовито шкрябав дикт, iнодi, спорадично, розгублено поторохкував тремтливими фалангами пальцiв по двернiй ручцi. Вже й дзвiнок загнав учнiв по класам, i його в кабiнетi iсторiї зачекалися одинадцятикласники, але вперто не одходив од дверей, нарештi знесилений притих, прислухався, i... почув ритмiчне поскрипування стiльця й спраглий Ажелiкин стогiн; то, i уявляти нiц не треба було, й сам, з якихось пiв години тому назад сопухом заходився обслуговуючи звабливу красуню. Блiдий, з перекошеним обличчям, ошалiлими очима повними слiз, ошарашений посунув темною хмарою принишклим коридором - виконувати свої безпосереднi професiйнi обов'язки - вчити учнiв. Тiльки чому вчити?
   Що вже там говорив на уроках, дiдько йго знає. В такому станi, учнi, вчителя ще нiколи не бачили. Завше галасливi, й непосидющi на уроцi, сидiли, як бобики, мовчали, нетерпляче позираючи дверей, од бiди подалi. В той день, йму вернула вся гидота сотвореного грiховища, рикошетом замантуливши межи очи власної пiдлоти. Ту, розпанахану душевну рану довго зализував. Нi, Юлiя мала повне, узаконене, документально, юридично засвiдчене право кохатися iз власним чоловiком, вони це робили чи й не кожний день, нiч, але чому, чому, цим займалася, коли прекрасно знала, що стою за дверима i слухаю. Так, як же не здогадався, то ж жорстока помста її чоловiка, вiн просто гвалтував власну дружину... але чому, чому так солодко стогнала...
   На наступний день Юлiя в школу не прийшла. Груди захолодила лискуча змiюка - тривога, в головi закублилися її гадючата - фобiї. Зрання, пiд враженнями надуманих за нiч жахiв, опухлий од безсоння втративши контроль над собою помчав до її найкращої подруги, й безпосередньої начальницi - завучки по виховнiй роботi Анастасiї Федорiвни, спитав, чи не знає причину вiдсутностi Юлiї Максимiвни, тiльки й криво посмiхнулася, недбало кинувши, що не має звички шастати по чужим лiжкам i ще щось з приводу брудної бiлизни. Зiрвалася, несамовито кричала про якесь особисте право на приватне життя, i ще щось там про брудний секс... Здивований невмотивованою агресiєю завжди привiтної i усмiхненої тридцятилiтньої молодицi, недослухавши подальших нотацiй кинувся у полiклiнiку. Телефону в Юлiї не було i єдина людина, яка щось могла знати про дiвчину - Лариса, що працювала в хiмiчнiй лабораторiї медичного закладу, дослiджувала там, рiзнi лейкоцити, еритроцити... якось не личило, йому, учителi, досвiдченому пердуновi, (ну, як до уявлень двадцятирiчної бiсексуалки), так поступати, але, що зробив, то зробив - окрiм нищiвного, всеспалюючого погляду суперницi нiчого не отримав, а, що, поцупив iз - пiд носа коханку, дружину, й приперся випитувати, як її, золоту, знайти, повернути д' себе, дурню, - в Ларисиному лiжковi, як зразу не здогадався, - там вiдсипається втiкачка. Юлiя, завше, коли їй було дуже погано, йшла переспати до Лариси, казала, що то найкращий релаксант. Тьху, знайшов з чого панiкувати, у молодят вчорика такий був красивий хеппi енд, зi свiнґерським продовженням, а воно прибацане все винюхує, нишпорить, шерлок холмс здрипаний. Увiйшовши ролi застосував методи дедукцiї i зробив умовивiд: про яку ж брудну бiлизну мовила Анастасiя Федорiвна, - чом би їй не знати про походеньки Юлiї, мо' i їй з чоловiком пропонувала подруга солодесеньку нiчку, а з чого прийшла в таке замiшання, а потiм шаленство, вiн же тiльки спитав, де Юлiя, а може вона в неї ночувала, - ото ж то, докторе ватсоне, а ти, - собака баскервiль, собака... - поцiлюй її в дупу. Може й тобi, жевжику, захтiлося папрiсутсвовать на шабашi диявольськiм? Ну ти, друже, й вляпався, не позаздриш. А казав: бальшая любовь, кахання, звечора й да рання. Козел. Сонце вже давно зiйшло, пора й розгледiтися, вiдпустити бранку iз затiсної клiтки рiзновiкової закоханостi, вернути вiльного лету птаху щастя. Чотирхнувся з злостi. Ну, навiщо так грубо: понапридумував купу дурниць i сам в них повiрив, - ти що спав iз ними, груповщиками, чи, приймав участь в їх оргiях. Але ж не має диму без вогню. То в тебе в головi вже дим пiшов, й полум'я божевiльцем загоготiло, шизоїд пароксизмнутий. Йди додому вже, проспися, дедукторе шерлокхолмснутий.
   Юлiя не з'явилася й наступного дня, а там й заволочилися сумом довгi вихiднi. Ледве дочекався понедiлка. Десь, пiсля обiду побачив красу свої очей, сонце помислiв заяснiле. Схвильована небажаною стрiчею винувато опустила очi, пройшла поряд ошелешеного кавалєра, навiть не привiтавшись. Кинувся за любкою. Почувши кроки переслiдувача шмигнула власного кабiнету. Не запитуючи дозволу протиснувся у вузьку щiлину причинених дверей, клацнув замком, рiшуче пiдiйшов дiвчини. Юлiя не пiдводячи очей гiрко заплакала. Сльози густо капотiли пiдлоги, плечики тряслися од спазмiв, не мав сили те терпiти, але мовчав, чекав пояснень. А пояснень не було. Плакала довго, нарештi, трохи заспокоївшись шморгнула носиком, кинувши:
   - Iди геть звiдсика, не хочу тебе бачити, - i, зайшлася ще нестерпнiшими ревами.
   Зцiпивши зуби мовчав, i не збирався покидати примiщення вичiкуючи коли перестане заходитися.
   - Тобi шо зацiпило, я сказала геть, - але в голосi вчувалося зворотнє, - невимовне благання залишитися з нею.
   - Юльо, я пiду геть, назавжди, i ти нiколи не будеш страждати од моєї присутностi, якщо тобi так гидко, але я заслуговую на останнє право приреченого до страти, виконати мою останню забаганку: аргументуй, будь ласка, свої звинувачення щодо мене, - сталевим голосом, по складам прочеканив вимогу.
   - Та якi звинувачення, Ромчику, ти розумiєш, менi виклик прийшов iз Нiмеччини, розумiєш я тепер емiгрантка, менi прийдеться вiдїжджати, в iншу країну, назавжди. Я не хочу! О-йй!, - закричала лебiдонькою, зiрвавшись лету, каменем униз кинулася; а йому, за тим яченням вчулося курликання журавлiв, до вирiю, пiдхопив на руки птаху приречену. Нечуло опустився з нею стiльця, отетрiлий пригортав малесеньке тiльце грудей, прислухав аритмiчного шарахання загнаного серденька, пригадував безхмарної минувшини розкiшного лету пари бiлих лебедiв. Здалося, на якусь мить, що у нього виросли пазурi вхопившись пiдлоги, ледь стримався аби не завити, вовком. Протяжно застогнав. Сльози хлюпнули неспинним ручаєм. Роман не помiчав що плаче, вiн, ще до кiнця, не усвiдомив наслiдкiв трапленого, очамрiлий дивився у темнiючi провалля вiкон, i здається забувся де знаходиться. Юлiя вернула свiдомостi, - здригнулася од вовчого завивання, так їй здалося, та, побачила, натомiсть, ридмом захлинулого Романа, вже їй, бiдолашнiй, прийшлося хлопця заспокоювати, навiть злякалася, бо на її слова не реагував, iстерично трясся, потiм стих, задерев'янiв, втупився в одну точку, мовчав. Присiла поряд поклала голову на колiна, шепотiла лагiдно промовляла: про те, що їздила в Київ, в амбасаду на спiвбесiду, успiшно пройшла тестування, оформила документи, i нiмцi дуже радi її бачити жителькою пiвденних земель, що, в неї, там, дiдусь, єврей, має власну справу, успiшний бiзнесмен, i матуся - поважний лiкар - iз грошовитою клiєнтурою всесвiтньо вiдомого курорту, керує елiтною клiнiкою, i молодша сестра навчається в найпрестижнiших закладах, чого i їй бажають, бо в цiй клоацi, - за функцiональним призначенням, - нiколи не налагодиться життя, й нидiти їй у злиднях до самої смертi працюючи на крiмiналiтету олiгархiчну сiм'ю їй не до снаги, i Орестовi пiдшукали вже тепленьке мiсце, ну, чого гарувати "на дядю" слюсарем тут, коли в Нiмеччинi пропонують роботу за фахом - космiчна iнженерiя, та ще й шаленi грошi кидають - кiльканадцять тисяч долярiв(!) в мiсяць, i Юлi пiдготували стартовий майданчик - спочатку здобути євростадартизовану вищу освiту, справжню, а не закорумповану, замордовану жадiбною совковською професурою.
   - Розумiєш, Ромчику, сама хочу втекти з цього концентрацiйного табору, я, як жiнка, iнтуїтивно вiдчуваю, бiда буде велика з усiма вами, треба забиратися звiдсика, чуєш. Мiй дiд єврей - в мене, потомственої вигнанки добрий нюх на смерть, погибель, руїну, я не хочу заживо згнивати в братськiй могилi заради ефемерного поступу у перманетнiм, четвертiм голодоморi. Я знаю, ти любиш свою батькiвщину, але таких патрiотiв, як ти, залишилося дуже мало, i, не ображайся: справжнiй патрiотизм передбачає не пасивне споглядання й замилування ненею, а неспинну, виснажливу боротьбу за честь i гiднiсть своєї землi, боротьбу за мiсце пiд сонцем серед народiв славних, а не зареване, вичiкування погибелi. Ви приреченi. Але не я. Менi важко було прийняти це рiшення, та все вже вирiшено. Я не хочу бути з Вами, чуєш, я iнша, я хочу боротися за своє мiсце, за право бути людиною, - винувато подивилася на Романа, що затято мовчав, тiльки вилицi грали, погладила по головi, продовжила:
   - Ти мене зрозумiй, серцем, так, я тiкаю, бо корабель тоне, але не вiд тебе... дуже вдячна долi що зустрiла найкращого чоловiка у свiтi. Про таке щастя i не мрiяла. Вiрнiше, ти менi був дарований. Повiр, я давно чекала. Точнiше, передчувала. Пам'ятаєш, розказувала про смерть мого батька, як важко було коли приходив щоночi, мучив недомовленостями, а потiм не приховуючи намiрiв вимагав аби йшла в його свiт, бо страшно там одному, самотньо. Мабуть, вiн там, спочатку розгубився, злякався, сердешний. Але, насправдi, не так мене мучив батько, як гнiтючий стан невизначеностi, передчуття чогось важкого, незбагненного й неминучого, неосягненого людським розумом, - спочатку, до смертi батька, вiдносила все те до депресивного стану: втрапила в замкнуте коло - аби викарабкатися з апатiї стрiчалася, бувало, з двома, трьома хлопцями одночасно, й вiд усвiдомлення власної пiдлоти втрапляла в ще бiльшу прострацiю; коли ж з батьком трапилася бiда, (ти знаєш, краще повторюся, менi виговоритися треба, вiн був начальником автобази, його розстрiляли братки - по замовленню конкурента, котрому запекло прибрати ласий шмат, задля розширення бiзнесових планiв, передiл власностi називається) легше не стало, та, чорна мара страшного передчуття тiльки й заклубилася над завтрашнiстю, - тамка i зачаїлася, я знала, щось воно наближається жаске, а що, одним словом - бiдап?ойпробовування якось дивно подивилася на Романа Романовича, набрала повнi груди повiтря, мiцно заплющила очi, випалила:
   - Та бiда... це - ти! - аж пiдскочив од рiзкого тону, повiяло замогильним холодком, стан прострацiї отим спертим цвинтарним душком викинуло вiд дiдькової матерi, стривоженим зором чомусь вчепився Юлиних нiг, надзусиллям пiдняв голову, перехопив схвильований погляд дiвчини, щось хотiв сказати, але її очi промовляли йому краще слiв: якась дивна музика поверх потоку свiдомостi лилася, i не те, що би голос Юлiї чув - то промовляло йому всерединi.
   - Як то? - лячно тiльки й одбився. Юлiя не розтуляючи губ продовжила:
   - А так, Ромчику, що злякався, та не бiйся, тiльки слухай уважно i запам'ятовуй, усе, що вчуєш. Ти, - моє найвеличнiш прекрасною дамо, завдяки нашим вiдносинам я доконечно усвiдомила свою ниць, ти думаєш не знаю в чому мене пiдозрюєш, - так, я дiйсно переспала з неймовiрною кiлькiстю чоловiкiв, але тiльки тому, що передчувала, - має прийти той єдиний, осяяний, що виведе мене з похiтливої прiрви, знiме з мене прокляття квазiгетери, скине, нарештi, ненависнi чари ненаситної нiмфоманки, розумiєш, я мала пройти через те чистилище, iншого шляху немає, тiльки через оскотинення й моральне падiння можна осягнути велич вищого свiту, це банально, але Магдалина то не просто християнський символ, то мрiя Бога про вернення Каїна через каяття, iз правом на воскресiння Авеля. То казочка, придумана згорьованим Господом. Але, я реальна, справжня, iзвiдтика, низiв здiйнялася, вищих сфер, тобою пiдхоплена... Ти, Ромчику, неусвiдомлюючи своєї мiсiї, вибач, як слiпе кошеня тицявся загубленої, розтоптаї душi, i таки, завдяки своїй безпосередностi i дивом нерозгубленої у цьому жахливому свiтi янгольської чистоти - зумiв вiдчути близьку серцю душу, замурзякану, зашморгану, але таки свою, пiдхопивши нещасну iз самiсiнького дна, грiхопадiння, явивши свiту ще одну заблудшу овечку... ти дав менi шанс, - можливiсть усе змiнити, i стати тiєю, хто я є насправдi. Це мене завжди мучило. Ти ж знаєш, - якби я була простою потаскушкою, шалавою, як думають отi недолугi недоброзичливцi, якi й копошаться побiля найнижчих ступенiв зматерiалiзованого марнотиння, i страшенно тiшаться, якщо хтось глибше них всмоктався в баговиння, плiткують не наплiткуються, бо тiльки так можуть вiдчути висоту, нещаснi - всi хочуть вищостi, тiльки якої. Якби ж я належала до отiєї гурми - i дня би не протрималися разом Ромцю, розбiглися б вже пiсля першої зустрiчi, бо окрiм тiлесних втiх, що робилис ти мо'. А згадай, коханчику, що з нами трапилося пiсля отого злощасного, як для тебе, пiслякевеенiвського тридцятого грудня 1997 року, та, що нiч, ти думаєш я прийшла в школу працювати, добровiльно погодившись на жебри, нi... хоча й не заперечую, що дiйсно, мене нiби хтось водив за руку й поза моїм бажанням визначав, що робити i як, я не фаталiстка, але те, що з нами трапилося - таки трапилося. I якщо ти думаєш, що мiй монолог - початок твого божевiлля, будь ласка, поясни менi, - звiдки отой шаленний лiт нiколи незвiданих почуттiв, коли ми взявшись за руки сягали небес. Думаєш, - океан це фантом, плiд хворобливої фантазiї, нi, любчику, то не вижалося, нiц, я теж бачила наш малесенький човник пiд червоними вiтрилами, (а, тобi, прости мене зайчику, вижаються вни кривавими) стояла на ньому й широкозахопленим зором усотувала: щастя бути, бути там iз тобою, тобою бути. Чуєш, як хвилi шурхочуть об прибережний пiсок, - то ми сягнули вже берега, що далi... незнаю... менi теж страшно, але i легко одночасно, бо, той режисер що й подосi навiює жах, з яким би умислом не закрутив фантастичний сюжет - ми, разом, почувалися найщасливiшими, i не кожному смертному, за життя - даровано Сьоме Небо (назва умовнiсть - людьми ж придумана, все iнше справжнiснiсть). То нiчого, що iз нас лiпили незнано - що, нас й не спитавши, але, яке то солодке вiдчуття - торкнутися, хоча й поза своєю волею - Вищосутности - хай менту - пiзнання себе - зобачення у гармонiчнiй єдиноцiльностi безпремiння торжества собожественного творення. Ромчику, ми з тобою пiзнали Любов - котра i є Бог, i нiхто, i ми теж, - не має права на осуд, й не звертай, потiм, анiякогiсiнької уваги на плiтки, щодо мене, просто пам'ятай, завше, що тобi сьогоднi сказала, я довго чекала цього дня, моменту iстини; а, свої страждання й болiсну реакцiю на рiзницю у вiцi вiдкинь, не переймайся, котику, тi нещаснi тринадцять рокiв у часовому безвимiр'ї - безсмертних душ - нiщо, найдивовижнiше - нашi душi таки знайшли одне одного, поєдналися. То велика удача. I доля... головне, - ми були разом.
   - А, що, потiм, поокремо, ти ж сама сказала - душi вiчнi, й не тлiннi, невже ти не хочеш нашої стрiчi, потiм, - по - дiтвацьки, довiрливо перепитав Юлiю, не самими очима. Посмiхнулася, ледь рухнувши зацiпленою бiллю проказаного рисочкою губ, кахикнула, чужим, хриплуватим голосом, по - земному, зазвично мовила:
   - Чому, потiм, ми - теперечки, завше, й через мiльярдолiття разом, я ... так думаю, здається... нiколи не забуду тебе... посвяченi ми, Ромчику, - той океан нiколи не вiдпускає сягнувших вищостi, бо й вищiстю стали... ми вiчнi, - прихилилася до розгубленого хлопця, нiжно поцiлувала.
   - А, в цьому життi, ми ще стрiнемось? - тривожно запитав, через силу розчепивши здерев'янiлi губи, притискаючись Юлиного серця.
   - Аякже, ну, що я без тебе красунчику. Все ще продовжується, - глядачу розвязка необхiдна - яконайкривавiша, жахлива, як вiтрила нашого приреченого човника, - iнакше театр збанкрутує, ти ж не хочеш бути артистом погорiлого театру, мiй трагедiйний героє, - обережно присiла йому на колiна, оповила шию руками - змiями, втягуючи зголоднiлими нiздрями густий запах його волосся.
   - Все ще продовжується... - з гiркотою в голосi пiдсумував дивний дiалог. Що би не почув тiльки - но - приверзлося - зробив висновок. Юлiя ж, нiби стверджуючи намовлене, торохкотiла щось про презентацiю нового проекту якогось депутата й видiленi ним кошти з фонду постраждалих од стражденних, що пiдуть на благочиннiсть потерпiлих, словеса густо замiшалися в несприйнятну еклектичну кашу з пароксизмальними сплесками цуценячої радостi юнки. Роман, раз по раз телiпав головою тужачись вхопити смислову ниточку вчутого, але спромiгся тiльки й констатувати простакувату фальш баляндрасилки, - в її голосi вчувалася недомовленiсть, погано приховане знаття. Чого? Коли все так прекрасно, чому сльози навернулися їй на очi, може од радостi - тiшився солодкою олжею. Багато говорить - аби мене заспокоїти - так, вона бiльше знає, анiж я.
   - Знаю, так, тобi не вчулося, знаю, Романе Романовичу, не все ж Вам мене навчати. В гарних Вчителiв - учнi рiвновеликi, але трiшечки вищi, а iнакше нащо тодi Ви, Вчителю, - загадково посмiхнулася, торкнулася пальцями його уст. Аби мовчав. Хiба ж йому звикати до Юлиних викрутасiв - зараз вiдьмує, за якусь хвилю пустує, а варто зобачити протилежну стать - дуркує, - в любов грається - пухнаста кiшечка, пiдступна, - проти iнстинкту не попреш; може, за компанiю, i собi яку мишку придушити, а чьо, жiнки теж мишами бувають, не тiльки ж нам, чоловiкам, - сiромашити...
   - А я ж i кажу, братчику, що в тебе вуха сторбучаться, тигролове. Я не миша, Романе Кицевичу, не забувайтеся, я з кошачого роду, i тобi, ота сiрома - шушара - не до пари, Вам, царю, - я до смаку. Насолоджуйся конунге, тiльки не розiрви на шмаття, - занурила в огненне вириво горопашного, тiльки й крякнув. Заокеанилися.
   Позавтра, в суботу, вибрався по справам в унiверситет, чомусь знав, що стрiтить її, чекав, i таки побачив Юлiю в центрi мiста, здаля, на проспектi, йшла навстрiч з якоюсь красунею, щебетала, одвiв погляд, нiби не помiтив, аби не травмувати любку, перед чужими людьми, - що водиться iз старшими од себе. Пройшли щебетухи зовсiм поряд i не глянули в його бiк, а як розпереживався. Оглянувся - Юлiя заклала за спину руку... скрутивши дулю. Стегнами провокативно поводила, продефiлювала цяця. Сплюнув, процiдив крiзь зуби:
   - Ти диви, все знає, все бачить, спробуй од такої одкараскатися, - розвеселившись пiдскочив на мiсцi, пронизливо свинув навздогiн, - виставила ще одну дулю. Отак i поговорили.
   Нi, Юлинi демонiчнi вихиляси його не тривожили, навпаки, що з них, жiнок, вiзьмеш - всi чарiвницi. Щоправда, не з такими потугами, як Юлiя, але ж нате вона й Юлiя, а я, Роман - почванився - сама ж казала - пара ми. Аби, тiльки її перебендiї не вилiзли боком, сказано: кесарю - кесарево, а вчителю... попiд партами - засумував. Нi, попiд партами шуркатися гогопедику - педологику, Юлiя ж мовила про мене з великої лiтери. Аби ж то.
   Пiсля отiєї розмови у них наступила пауза у взаєминах. На роботу ходили, з вiддаля спостерiгали одне за одним, не бiльше. Юлiя не форсувала стосункiв, бо розумiла, пiсля трапленого Роману потрiбно адаптуватися до новоролi, поновити сили, врештi решт заспокоїтися. Тiльки б не накоїв дурниць. Та й почуття, хоча й штучним, але ролученням - потрiбно освiжити. Буденщина, то найстрашнiший ворог для закоханих. Коли ходиш по краю прiрви й заглядуєш в темiнь, а в грудях скуботить: от зараз зроблю крок вбiк, i все - не буде в мене бiльше Юлiї - то солодка гра, бо коли Юлiя повернеться - груди приємно студитиме слизький морок гiпотетичної прiрви,- вмiло обiйденої розсудливим блазнем. Та гостре лезо небезпеки можна навiяти хворобливою уявою, продовживши межове вiдчуття, роздразнюючи дiвку вiдвертою байдужiстю. Здається Юлiя прийняла правила гри - вперто не зважаючи на "колишнього" коханця. Дiйшло до вищого пiлотажу: звертання виключно на "ви", по - iменi, батьковi, офiцiйно - прохолодний тон, байдужо - крижанi погляди, суто дiловi вiдносини, тим бiльше, що новонаписаному сценарiї зазначався люфт, люфтище - вчителi школи до якогось ювiлею готували привiтання для старикiв з Будинку iнвалiдiв, керувала тим усим Юлiя. Довгий тиждень тягнулася садо - мазохiстська галiматья нудних репетицiй, допоки чоловiки не зiрвали голос, вирявкуючи козацьких, чумацьких, народних пiсень. I вже, пiд час виступу в актовiй залi будинку iнвалiдiв, коли стояв за кулiсами й захоплено спостерiгав за феноменально красивою ведучою, Юлею Максимiвною - клюнув, - тьохнуло серденько, - до судомної болi вiдчув можливiсть втрати чарiвної феї. А на сценi, перед похмурими, побитими недолею глядачами, в червоних шароварах, чорних чоботях, нейлоновiй заводськiй вишиванцi пiдперезанiй довжелезно - широченним синiм поясом обкрученим з десять раз довкола талiї, старанно виводив: "Щоб шаблi не брали, i кулi минали - голiвоньки нашi!" - а голiвонька власна - бу-бу, - шкварчала вражена реалiстичнiстю переграного спектаклю. Повернувшись за лаштунки похнюпившись знову вдививлявся зали, перебираючи жалiсливим зором стражденнi лики стареньких iнвалiдiв у вiзочках, нiби на себе горопашного дивився, i так шкода стало їх нещасних, й... себе, зрадженого, покинутого... через м'який оксамит завiси вiдчув легенький дотик ЇЇ пальчикiв, потiм тильного боку долонi, руки, гнучкостану тiла. Огнем опекло, затремтiв осикою, молив Бога, аби зупинив час, як колись, вiчнiсть дарував. I час уповiльнився, поплив лебiдонькою серця течiєю кохання, в налинулiй тишi вчувалося рiвне дихання рiднесенької i гучнi удари - дзвони полум'яного серця, усмiхаючись прилаштовувався ритму її серденька, та своє не слухалося, розривалося од щастя, торохтiло як скажене, радiючи верненню ясочки, бiдненьке - загралося, перепудилося самоти, повiрило про втрату ластiвоньки. А вона осьдечки, на плече сiла, пiр'ячко чистить, лащиться.
   - Юльо, це ти? - обережно запитав.
   - А хто ж ще! - боляче стусанула в бiк лiктем. Грайливо прощебетала:
   - Не зрозумiла, з ким ви, тамтечки, Романе Романовичу шурхаєтесь, га, негайно сповiдайтеся попаддi, - дала добрячого копняка гострою колiнкою. Не дочекавшись здачi вискочила на сцену проголошувати наступний номер: ухохативанiя самопального гумориста, вчителя спiвiв Симона Степановича, графомана остаповишнутого черезсценiчно ошедевреного слова. Проспiвавши речитативом оду самодiяльному поету полишившила нарциса приреченим слухачам, спiшно кинувшись до знудьгованого козака за кулiсами. Мiцно затиснувши в спраглих обiймах козарлюгу скреготала зубами боляче кусаючи губи, вистогнувала:
   - Цiлуй, швидше, цiлуй, доки твоя, - задихался. Обхопивши стегнами розiмлiлого щасливця, низько шипiла:
   - Бери мене, бери, прош-ш-ш-шу, - потягнула на себе хлопця, спiшно розкручуючи пояс, з пару хвилин пововтузившись втопила руку в шароварах нацьковуючи чудовисько на волохату кицю. Упiмана тихесенько заскавулiла. Солона кров запузирилася з прокушеної губи, рожева iмла запаволочувала очi, впершись спиною стiни, широко розставивши ноги ледь стримуючи рiвновагу, так гарувала ненаситна, тiльки й ловив пружнi дольки ягодиць. I в ту мить, а вiн знав коли, i як Юлiя досягає пiку, первень... схуд й ганебно втiк рятiвного кубельця. Ошелешений замружив очi неймовiрним зусиллям волi примушуючи пустуна вернутися до виконання коханських обов'язкiв, нещасний звiсивши посинiлого язика розгублено хекав винувато втупившись пiдлоги. Нi, Роман не злякався, - що їх можуть побачити, чи спiймати на гарячому, бо знаходилися коханцi у заблокованiй з трьох сторiн, темно - червоним оксамитом, нiшi, з єдиним виходом на сцену, зайти до тої схованки могли тiльки пiсля виступанта, та вчитель спiвiв любив працювати на публiку, гуморити хоч й годинами, хвацько вишуковуючи у лантусi словесної полови єдиної зернинки - смiховинки, а спробуй виколупати, знайти родзинку - розвеселити глядача, то цiла наука, старався аматор, сам написав i на пам'ять вивчив, тому часу, аби натiшитися, в любчикiв було вдосталь. Дiйсно, чого переживати, екстремальна ж ситуацiя загострювала почуття, ввiйшовши в раж помiтив, краєм ока, гайнулу невиразну тiнь, у дальньому кутi сцени, що проглядявся зi схованки, якийсь рух, плазування, нi не людини, оцупка; аж навшпиньки пiднявся, аби розгледiти, i, побачив... очi, великi, блискучi, жалiбнi, на виснаженому, почорнiлому обличчi зi зламаною лiнiєю висхлих губ... Що це? Як блискавкою вдарило - та це ж погляд Юлiї... вона так дивиться, коли втрачаючи над собою контроль вiддається, нетерпеливо жадаючи запаморочливого оргазму. Боже, точно, я згадав, той вираз обличчя у неї був у кабiнетi, ну, коли учнi з протилежного вiкна на другому поверсi їх голу попалили й шпигуючи гигикли, Юлiя нiчого не бачила й благально дивилася, просила аби її взяв, негайно, млiючи од знемоги. Тодi, менi не хотiлося її, але неймовiрним зусиллям волi взяв таки її, здається не помiтила, першого фiаско, як i того, як свiчкою палахкаючи у звабi стiкала жовтим єлеєм оскелетившись, й, отi луснувшi пуп'янки грудей, й провалля бездонних очиць, ой, як страшно. А тепер, здається, той капець знову повертається... оцупком пiдкрадається, i очi, її очi мене спопеляють з протилежного краю сцени, здається... нi, треба тiльки замружитися й мара згине. Зараз, почекай Юльо, все буде окей, оце захо... що зi мною твориться... Якiсь вицвiлi, нiбито ще рiднi, колись сталево - сiрi запальнi очi наближалися, затьмарюючи свiдомiсть, безсило опустив руки, колiна пiдiгнулися, безвiльно посунувся стiни. Юлiя, далеко, далеко, щось запитала, iзнизу благально глянув упiймавши в її очах майнулу тiнь остраху, потiм чомусь рiзко штурхнула його, схопила за барки вишиванки потягла догори, щосили тряхонула приводячи до тями горе - любовника. Тiльки й винувато шморгнув носом, здiйнявшись. Боязко покосився на злощасний кут, там вже нiкого не було. Примара зникла. Полегшено зiтхнув. Винувато ще раз усмiхнувся, випростався. В Юлiї, в очах, зблиснула iскра радости, витягнувши губи трубочкою цьомкнула партнера в щоку, схопила попiд талiю, поклала на груди напруженi перси, мiцно притиснулася всiм тiлом, й розтрачаючи останнi крихти надiї, - таки задовольнити свою ненаситну плоть, щось там вперто ялозила, шурхала гостро заточеними кiгтями по крайнiй плотi, але бобик нагло здох. Надувши вишневi губки довгим, запитальним поглядом подивилася в очi Роману, точно, як той оцупок, - подумав, й трохи не врацанув, вона ж зобачивши перекошене обличчя партнера, гидливо вiдштовхнула забракованого огира. Рвучко смиконула до колiн мiнi спiдничку, зневажливо пхикнула, поправила зачiску, пiдняла з пiдлоги папку зi сценарiєм, виставивши вперед набубнявiлий бюст попрошкувала оголошувати наступний номер. Гуморист вже закiнчив уморную штуку расказивать, але вдячно - бурхливi аплодисменти невибагливої публiки вперто не вiдпускали вже аншлагнутого новофанами артиста, провокуючи на бiс ще якусь фiгню втнути звєздє. Юлiя стала впритул до заярiлої поп - зiрки, щосили садонула боляче в бiк гумориста, фальцетом проголосила до танцю прийнявшого високий старт, за кулiсами, розшаровареного, завишиваненого педколективу. Роман лячно вибрався еротичної пастки, аби пiд шумок вибратися iз залу й втекти подалi вiд проклятого будинку, перед очима мерехтiли розцяцькованi хустки, заквiтчанi вiночки, снiжнi вишиванки; хитаючись розводив одерев'янiлими руками гопцацацнутi пари пробиваючись сходинок. На нього нiхто не звертав особливої уваги, глядачi сприйняли вибрики одинака за прикольну фiшку: ну там п'яний козак на молодiжнiй тусовцi, тiпа вечорниць, шукає дiвчину, яка нагло танцює з iншим парубком i за сценарiєм буде бiйка, а потiм мирова свадьба. Коли пiдiйшов краю сцени, напруга в залi зросла: ну, тiпа - нєвєста в залi сидить i скоро замуж пайдьот, як толька отот казак єйо на сцену женiться пазавьот. Спускаючись сцени ступив на першу сходинку дерв'яної драбини, й заточився - iз низу бiля стiльцiв витягнувши шию, з маленького iнвалiдного вiзочка (обтягнута дермантином дощечка на чотирьох колiщатках з - пiд кравчучки) визирали виразнi, величезнi iз застиглим нiмим запитанням очi, тi... Юлинi. Подався рвучко назад, втратив рiвновагу, виставивши вперед руки загуркотiв смачно ахкаючи по зачовганими дошкам. Глядачi сприйнявши карколомний полiт за вдалий каскадерський трюк, згiдно генiальної танцювальної постановки, жваво заляпали в долонi, вперше, за весь концерт, щиро усмiхаючись. Тепер, сизо - сивi очi дивилися на нього зверху, невпинно наближалися, звислi губи ще непевно дригалися, але по краям бездонної прiрви зашамкотiлого писка вже пробiгали нетерпеливi брижi, потiм загуркотiло, здiйнялися розбурханими хвилями несамовито несучись в усмоктуюче вирвисько осолопiлої хiтi, чавкаючи реваншем заслиненого засоса. Ухоплений гравiтацiйним втягненням у чорнодiрисько засмикався пропускаючи через тiло еклектичнi розряди рiзновимiрних просторiв навсiбiч скидаючи пучками першозникаючi нейтрiннi бiноми. Пронизаний неймовiрним струмом до самонайостаннiшої клiтиночки всього тiла, ще встиг високо пiдстрибнути чи не до самої стелi, вдарився тамтечка тiм'ям плафону люмiнисцентної лампи, зiбгався од болю до зачорнiлого жахом кажана, оксамитово шурхотнув пружним повiтрям, описав мертву петлю й не розрахував траєкторiї, з зусього маху вперiщившись проклятущих сходинок, протяжно ревнув зiрвавши закуткiв ультразвуковим дисонансом хмарища переляканих комарикiв - дзюбрикiв, тай затрясся сiромашною мишкою на пропахлiй котятиною пiдлозi, трохи оговтавшись забився в кут шукаючи бодай - якої спасенної шпарини, вже розiгнався шустьнути попiд драними шкрабаками сiромашних жителiв останнього прихистку замаїлих небесами прозорих душ, та величезнi, сталевi очi розiтятi повздовжним вишмагом кривого ятагану зiниць накрили гiпнотичним знесиллям, потягнулися гнилою пащекої тремтливої горопашинки знепритомлiлої душi. Зойкнув рятуючись звiринного вишкiру, неймовiрним зусиллям розгорнувся громаддям людської плотi, вернув вишиваних строїв, iзнову боляче гримнувшись свинцевою головою рипучих дощок, йойкнув сахнувшись близькостi знадливо витягнутих корчiв - рук, випростався шуганувши височини людського зросту, дрiбно позадкував ватяними ногами, паралiзований страхом зашпортавшись нижньої сходинки безсило заточився, хапаючи петлями рук розрiджене повiтря, знекрилений загрiбав догори нечуле тiло летячи каменюкою д' низу, м'яко шваркнувшись дупою дерев'яної твердi неспинно намацував шляхи вiдступу, смiшно дригаючи ногами - цiлячись жовтовоскової пики переслiдувача, й, коли, нарештi визмiївся сцени, глядачi од захоплення, щосили загецали в долонi вищерюючи беззубi провалля ротiв несамовито гойкаючи од ще небаченого штукарства мишо - людських перетворень коперфiльдiвського трюку, навiть вчув захопленодружнє: "шайбу, шайбу", та не звертав на те уваги неспинно вивгинаючись шурхав нечулими кiнцiвками по сценi пiд запальний акомпонемент етнофанери. Танцюристи широко розкидаючи руки лiтали вiльними птахами в обрядовому танковi, заходячись гейками дрiбно вiдбивали чечiтку, радiючи несподiвано теплому прийому, як їм здалося, добре ними ж розiгрiтої публiки.
   Роман, нарештi доповз спасенної нiшi, й тамка, забившись у куток, жалiбно скавчав вивертаючи посинiлi од страху бельки, бо, помiж лакованих чобiткiв танцюристiв пендючилося телiпаючи безногими оцупком вишкiрене чудовисько, скляно лупаючи сталевими очиськами розпаленої несамовиттям Юлiї, обережно кралося розбебеханого спомину зламаної машини любовi. Загнаний безвихiддю в закривавленi тканини жаского закулiсся зневолено вiдслiковував хижi зблиски зажовтiлих очей коханки, коли ж наблизилися на вiдстань проковтнення гнилим вищербом замiньєтненого рота, прийшла спасенна темiнь й лунка тиша.
   Нашатирний спирт, - це коли тебе, сонного, духопелять по носi ломом, чи клевцем, а ти не в змозi у мiжудар'ї мовити нападнику, що давно не спиш, бо дуже боляче, тiльки й сльозами пурхаєш крiзь обважнiлi вiї, пирскаючи вiхтями ультрафiолетових iскор нейронами знеможеного мозку. А, ще, коли до хiмiчної екзекуцiї прилучаються фiзичнi струси безапеляцiйних лупцювань, по-мужицьки, по мордам, то вже ревеш й пiдскакуєш, i не тому що прийшов до тями, а вiд протесту, бо дiстали дурбецали простакуватiстю. Я ж давно все чую, розумiю, усвiдомлюю, а очi не вiдкриваю - тому що соромно. Ну, якого дiдька, усiм педколективом охкати над притомленим тiлом садистськи проводячи iєзуїтьську екзекуцiю - до порятунку зiмлоєного предмета, чи задоволення од шарового експериментаторства.
   - Та, пiшли, ви, всi, нафiк. Вiдчепiться! - ледь стримуючи вихлюпи лютi процiдив крiзь зуби.
   - Може швидку викликати, - прогундосила молодесенька англiйчанка Вiра, для учнiв ще й Степанiвна.
   - Нi, йому гамiвну сорочку треба, i спецшвидку з медбратами психлiкарнi, - встромила суперкорисливу пораду психологиня Веронiка Михайлiвна, пiгалиця двадцятирiчна, студентка - заочниця якоїсь приватної самопроголошеної академiї рiзноманiтних наук. Веронiка з пiвроку залицялася до Романа й отримала добрячого вiдкоша, а теперичка дурдомом вирiшила помститися, лярва.
   - Я, тебе, суко, недоучко, з собою заберу, як спiвучасницю параноїдального синдрому недотраханих телиць. Пойняла падєльнiца, га! - скочив на ноги вибаламушивши на дiвчину зачервонiлi од злостi очi. Нещасна шарахнулася назад, заточилася, охнула прямо в руки Симону Степановичу.
   - Ну, що ви, Романе Романовичу, хiба так можна, це ж молода дiвчинка, наш, шкiльний психолог, так сказати, футуристична, iнтелiгентська надiя ощасливленого людства новофрейдом у спiдницi, - з докором в голосi, по - батькiвськи тепло пробубонiв Симон Степанович.
   - Надiя, молода, а кеби, бач, на дурку колегу вiдправити вистачає, iнтелiгентське, фрейднуте майбутнє кажеш. Тьху, недолiбiднута курка, - дзвiнко цвiркнув крiзь переднi зуби вбiк Роман Романович, нервово пiдсмикуючи, розгладжуючи зiжмаканi українськi строї.
   - Хи, оце, у вбраннi козака, та й в божевiльню, о, з яким задоволенням дiагноз забембенять бiлохалатники: "украiноненькнуто - хахлочьокнутий шизоiд с патологiчєскiм фiтiшiзмом в шароварах". Ото консилiум втiшатиметься останнiм дикуном з племенi навiки йокнутих аборигенiв. Ти ж прекрасно знаєш, Степаничу, як у цiй клоацi, на iм'я "У", ненавидять українцiв, засадили би в задницю галоперидольчику по самi, знаєш куди, i до сканчанiя вєков - за ґратами, бо та хвороба, - бути справжнiм українцем - невилiковна, зi стовiдсотковою летальнiстю, та й ще й заразна, передається вербально - ментальним шляхом, а не зазвично банальним -ваздушно - капєльним путьом (а, якби дав Бог отакої: на шару, тутейшнiх заразити любов'ю до землi рiдної: чихнув патрiот, - i є сотня, друга справжнiх українцiв, кашлянув, - i в геометричнiй прогресiї прозрiвають малороси, мчать до толоки пiдiймати з руїни Неню; та нi, тодi вся планета українiзується - розбудується, хто ж, i навiщо, плакатиме за калиною, дiвчиною, козаком, китайкою замогильно - приреченою, покритим; а, якщо не побiжать до толоки, не розбудовуватимуть Ненi, а заревуть, заскиглять рiзноголосицею, порасово, ще й занекрофiлять - заквилять стенаючи над недоледенькою вовчими ватагами по скутим снiгам безпам'ятства зашастають завиваючи; а, Господу, що, бороду рвати, поступу благати, розвою прагматичного просити, та в необмеженiй кiлькостi, та без якостi; у кого просити, - аби лишень хрюкали коло ваганiв й не лiзли не в свою парафiю; ех, ви, риби акварiумнi), так от, влада, рефлексуючи в межах iнстинкту самозбережєення, - тiльки б не шандарахнуло нацiоналiстичною пандемiєю: всiх родичiв, друзiв, знайомих, з профiлактичною доцiльнiстю й санацiйною обумовленiстю до божевiльнi запроторить, хай там, за ґратами жовтобiлетники позаражаються бандеризмом - буде за що пустити в расход. Отак то. Скiльки нашого люду згубили в дурдомах клятi шовiнюги, а, й не гоже, нам, мастодонтам, одне одного на межi зникнення народу (нi, - не нацiї: гордости, самоповаги, самости, усвiдомлення тожностi землi нашiй - катма; була би нацiя, - не конали би в дурдомах, а лiкували тамка, гуманно, катiв своїх нєнаглядних, нейролептиками гальмували концтабiрну сверблячку швондєрнутих об'єдєнiтєлєй осєстьорєнних) вiдправляти на вiрну погибель, - розiйшовся Роман, гарячково махав руками, яко крилами замшiлих у iдейному безвiтрi фантомiв - вiтрякiв, по - донкiхотськи кидаючись на ненависних ворiженькiв, (шляк би їх вiтрафив, отих, наших, - єнкiв). Симон Степанович ствердно кивав головою, угукав, - справдi, українофiлiв, в педколективi, залишилося мало, десь, чоловiк з десять, i то, в глухому пiдпiллi, законспiрованих пiд малоросiв - лоялiстiв, вiд бiди подалi. Колеги набурмосившись мовчали, й незнано чого терпiли довжелезну тираду iсторика. Чого?
   Й, таки, знайшовся: адiн твєрєзо мислящiй чєловєк - як пiдскочить до хахлюги молодєц, да как, зична, заарьот:
   - Чьо, чьо ти, мурло, наєзжаєшь на рускiх, тєбє чьо жить надаєло, да ми вас, казлов душiлi i душiть будем, гнiд ванючiх, да паслєднєй вши паршивой, а тєбя суку, нє сєгодня, так завтра жє здам в псiхiху, пойнял, рожа кабаняча! - трохи не луснув од напруги Iгор Йосипович, iсторик, напарник Романа Романовича, генетичний гуцул з полонини, засовковлений маймул - зомбi, випєстованєц дитячого будинку з - пiд Луганщини, раскамплєксований парєнь - рубаха, с гордо поднятой галавой заяничареного унтерменша, пiдсвiдомим самоозначенням вєлiкороса - од чого страшенно стидався свого западенського походження, дурiв: асенiзатор всього що починалося на букву "у", панiчно трагаючи по життю пласку мушлю - шкарупу кацапюрства. На його традицiйний випад по захисту вєлiкого народа, як завше, нiхто не зреагував. Не те що боялися, просто, iз засправжнiшним пацiєнтом психлiкарнi чого зв'язуватися. А те, що писав у рiзноманiтнi iнстанцiї, той отримував традицiйнi чиновницькi вiдписки, на котрi давно нiхто не реагував виїзними комiсiями, бо що з божевiльного вiзьмеш. Лишень Роман пiдiйшов впритул Iгора Йосиповича, вхопив за барки, тицьнув пiд носа кулака, ненависно просичав:
   - Та заткни пельку, ти, вуйку бойкнутий, щас как задомбасю в цюрло, пайдьош носом собiрать зємлi рускiє, калита сраний, - Йосипович змовчав, рефлекс, панiмаєшь, як у пса павловського - зуботичина торкнула глибинне, затюкане малоросiйське - памалкiвать кагда кулаком па-дєлу гутарят. Шта нє гаварi: сiла єсть - хахлу нєнада, рипаться.
   - Харе, пацани, дiвчата, все, Рома, закiнчуй язиком чесати, ти теж, голубчику вже всiх дiстав своїм непомiрним патрiотизмом. В таке - то безчасся. Колеги, як ви пресвiдчились: Роман Романович при повнiй свiдомостi, допомоги не потребує, давайте збирати лаштунки й по коням, в школу їдьмо, стiл накритий прогинаються од наїдкiв не дочекаються, героїв - виступантiв, - владним голосом пробасив фiзик найпатрiотичнiший Кобзар Андрiй Вiкторович, поза нацiоналiстичним випендрьожем, ще й незмiнний тамада, й неформальний органiзатор всiх внутрi й поза шкiльних алькогольнутих заходiв. Вчителi вчувши про сабантуй схвально загомонiли, красивi, в українських строях поквапилися виходу.
   - Щось у горлi деренчить, мабуть треба промочить, - поклав на плече Роману важку руку акордеонiста Степанич, лагiдно мовив:
   - Ходiмо вже Ромцю.
   Такий тон не сподобався Романовi. Як до малої дитини, чи хворого звертається. Або, кугута рiзнокольорового. Та стримався, бо ситуацiя вимагала, обережно перепитав:
   - Симоне, а ти навсправжки повiрив, що у мене того, дах рушив?
   - З чого ти взяв, Романовичу. Нi. Не повiрив. Але скажи, менi, тiльки чесно, я ж бо все бачив, краєм ока, не навмисне. Так, не дивуйся: коли гуморив й бiгав по сценi як скаженний аби завести бiдолашних слухачiв - ненавмисне зобачив, як... того, ну, Юлiя давала тобi джазу. Ух! Менi би так! Щасливий, - мрiйно закотив очi.
   Романа аж в жар кинуло. Почервонiлий як рак, ховаючи очi пролопотiв:
   - Фу, як не соромно, вам Симоне Степановичу, ну прям, як збоченець якийсь нафантазовуєте собi неможливого факту. То, ви... так гуморили, що в головi щось перевернулося, клацнуло, знаєте, як сцена дiє на людину: наркотичний ефект ейфорiйного забумбелення небезпечний у станi напруженої творчости виступанта. Галюнiки, карочє. Так? - Степанич пiдозрiливо глипнув на Романича, змовчав.
   - Або, я так думаю, загледiлися, ви, шановний пане аксакале, на Юлiю, що й видвива рiзнi соромiцькi в голову полiзли..
   - Атож! Не полiзли, а поперли, зiзнаюся, на правах старшої людини - я би теж полiз би пiд спiдницю тiй дiвицi. I... зацюрпелив! Аби тiльки дала, - ласо прицмокнув, мрiйливо замружився Степанич.
   - От i я такий, наркоман, збоченець, пару раз цюрпанув, а зiскочити не можу, - важко зiтхнув Роман, прогундосив:
   - Селявi. Раби ми, пiднiжки жiночого племенi. Песики безвiдмовнi.
   - Воно то так, - потягнув Симон Степанович, зупинився, рвучко хапнув Романа за руку, пронизливим поглядом подивившись в очi, тривожно запитав:
   - А, чому Юлiя Миколаївна так розлютилася, га? Трохи мене зi сцени не скинула оголошуючи наступний номер, хоча, прекрасно бачила, й чула, якими овацiями публiка мене просила на бiс. Ну, скажи, скажи, що трапилось, цiкаво ж.
   - Ото я буду язиком чесати. Нiчогiсiнько. Просто, мабуть, побачила, що вчитель спiвiв стає народним артистом, того,позаздрила, мабуть, тай ще зобачила, що вуаризмом займається пiд час номеру, от й вигнала зi сцени збоченця. А, що ти хотiв. Минеться отакої.
   - Ага, зiзнався. Значить менi не привидiлося зґвалтування вчителя iсторiї в будинку старцiв молодесенькою пiонервожатою пiд час урочистого концерту прямо на сценi. Охо-хо, бiдненький.
   - Та замовкни, ти. I не на сценi, а за лаштунками, i це ще треба доказати, - цитьнув Роман.
   На ганку прощалася з адмiнiстрацiєю закладу Юлiя . Побачивши Романа спiшно направилася до автобуса. Симон Степанович штовхнув Романа, бовкнув:
   - Ну, ти, й молодець! Я пишаюся тобою, отакої, на сценi, серед бiлого дня, я би не змiг.
   - Я, теж, - злiсно одрiзав. Степанич аж притишив ходу. Потiм навздогнав колегу й напустивши на обличчя поважностi проказав:
   - Ну, ти ж не пацан якийсь там прищавий, пiсля тридцяти, того у п'ятидесяти вiдсоткiв чоловiкiв простатит гуляє, тестостерону малувато, роки ж... Не бери близько до серця, й дурного в голову, в мене, наприклад, проколи були й на рiвному мiсцi, себто горизонтальному, в лiжку, а, щоб отакої, екстрiмом, кажу ж, чесно, я би не змiг. Хм, фантазуни. Молодцi, всеодно за спробу - заздрю, - протримав паузу, констатував:
   - То, тебе: од несподiванки, фiаско, - отакої по сценi носило, яко п'яного? Маладцом. Поважаю. Ти, Ромцю, горобець, ще той, - штовхнув кулаком в плече, виставивши жовтi, рiдкi зуби. Симон Степанович був старший Романа Романовича, аж на п'ятнадцять рокiв; добряк, то йому й минулося.
   Перед самiсiньким входом в автобус з пiд нiг сизою шулiкою шугануло, вигулькнуло безноге видиво, з широко розчепiреними очима втупилося Романа. Хлопець остовпiв. Карлик крутнувся довкруж невидимої вiсi, й хапнув Симона Степановича за шароварну матню, проканючив:
   - Дай, дай, дай!
   - На-а! - садонув чоботом по вiзочку Степанич. Курдепель прошурхотiв iз шаленною швидкiстю по асфальтовiй дорiжцi згулькнувши у сутiнках алеї, свiдки ганебного вчинку вчителя, тiльки й погiдливо закивали головами весело хiхiкаючи.
   - Степаничу, ти чого? - здивовано вибалушився Роман.
   - Чого, чого. Хiба не знаєш, то Вася. Ти ж у нас не мєстний. Той Вася, Ромцю, весь житловий масив дiстав: виїжджає пiд вечiр, до пивбару, там, дискотеку, чи просто на вулицi, й у мужикiв цюцю просить. Бач, збоченець, сєксю йму подавай, орального, чай, не годують його, нещасного, страждає од нестачi бiлкiв, стероїдiв подавай, гурману. От йому всi по пицi й подають анаболiкiв, бачив яка мармиза синя, а воно ж манiяку не йметься: дай та дай. Падло, бачив, танцюрити шпорталися, трохи не попадали. I менi виступ ледь не зiрвало чмо. Я хохму гоню, а воно на сцену лiзе. Убив би!
   - Га-га-га, - зайшовся iстеричним реготом Роман Романович.
   - Так це ж Васi, на бiс, аплодувала публiка, Степаничу! - веселився Роман, аж вiд серця одлягло. Та не на довго. Пригадавши кажанячi польоти, й Юлинi очi куцого чудовиська притих, задумався. Похмурий погляд Юлiї вернув реальностi.
   I чого воно тамка веселиться. Iмпотент нещасний. Я до нього iз любов'ю, а бач, не так, в не пристосованому мiсцi, їм лiжечко подавай з прелюдiєю пiд бiлим простирадлом, червоним лiхтарем. Скотина. Роздрочив i драпака. Нiчого, попросиш ще в мене. Не дочекаєшся. Я ще покажу хто така Юлiя Миколаївна. На колiнах повзатимеш, шмарки пускатимеш, а, зась. Все. В мене таке вiдчуття, що вже закiнчився роман, i не пiшов би ти нафiк Романе, чи як там, Романовичу. З мене досить. Пишу заяву про звiльнення од платонiчних обов'язкiв, бо фiзичнi недоступнi.
   Вчув тривожнi бемкання потойсвiтнiх дзвонiв: Юлiє, що собi надумала, як тобi не соромно, ну як можна, невже все було так погано, хiба забула нашi феєричнi мандрiвки в чарiвливий свiт кохання, єднання двох неповних душ в досконале цiле, ми ж з Богом розмовляли, i вiн нам повiрив, бач, вирвав з волохатих лап вельзевулiєвих агнця невинного, i що маємо натомiсть - затягнула нещасного хлопця за лаштунки, серед бiлого дня, при масовому скупченнi люду й давай в похiтливе дiрище бгати поривання душi осяяної, духопелити ненаситне звiринне тло витонченими почуттями, тобi, блуднице, жеребця б в закулiсся свiдомостi своєї чорної втягнути, отой би зацюрпелив. А я, Юлiє, не брав зобов'язання прислуговуватися господарю твоєму Звiру жовтоокому. I, навiть, в нього, газди твого, вистачило такту, аби попередити з ким звязався, в самий пiк злягання, вiн тебе, любко, здав, якраз в той момент коли сягнула пiку нiбито блаженства, явився менi, попередив раба божого про змiну патрона. Продовження суперакту прирiвнювалося пiдписанню контракту на служiння Дияволу. I не вина бiдолашного, що не змiг задовольнити розбещену повiю по командi апорт. Вiн же не собака якийсь - людина, чуєш, не обиватель, а посвячений, як i ти, дорогенька, забула в яку гру вв'язалася. Твоя ж удавана жорстокiсть - пшик. Гра йде на безумовно вищi ставки. Твiй примiтивний вiдступ, вернення на дно слизнявого скнiння побiля смердючої гузицi Псюки - нiщо. Амбiтному Князевi то не перемога, реваншистськi устремлiння жадають апокалiпсису, перевернення свiтоустрою, тiєї гармонiї що спiзнала, тобою ж знiвечена вищiсть має бути вергнута низу пiд свинячий верек потiшеного патрона. Ставки високi, дiвчинко, гра тiльки розпочалася, по - справжньому... Спам'ятайся, котику. Не для того ти зi мною стрiтилась, аби сюркатися попiд партами, поза лаштунками, й навiть, якщо в тисячний раз задовольню твою розбещену плоть, ненасиття ж не сповниться останнью краплею якiсного перетворення мумiфiкованої лялечки на високочутливого, натхненного божественними iдеями метелика, янголятка. А, якщо тобi трахальникiв замало, то давай їм попiд кожним стовпом, кущем, по вулицям, проспектам рiдного мiста, i не тiльки, з хортячки шалавної, вони, кобелi залюбки покористають суку. Але, до чого тут Роман. Нащо влiзла в чужий прихiд з блядськими зехерами: здiйнявши очки шалапутнi д' небу вiшала простакуватому партнеровi локшину про зобачений й вiдчутий океан кохання, чудесне вивищення куртизанки до дiви непорочної, потiшаючи нарциса словесами про незвичнi янголинi чесноти - зцiлившi заблудшу Магдалену. Не ображайся, то була не гра, ти ж навсправжки чекала тiєї митi - очищення од бруду й блуду, й тiльки-но потягнулася божого - бац. I баста. Той бруд шкаралуп'ям, панцером взявся. Твiй господар занервував. То добре. То знак до очищення. То шлях, важкий, через тернiї до Бога. Стряхни гниле ошмаття з душi своєї невинної. Юльо, не оглядайся, не вертайся дна, побудь ще трошки зi мною. То твiй малесенький шанс на величне спасiння, дароване вищими силами, не гнiви їх, стань собою, вернися першосутности.
   Юлiя вiдкопиливши вишневi губки, зрозумiло якого кольору, тряслася на задньому сидiннi автобуса, вдавала що не чує моралiзаторських закидiв на її адресу. Хоча, насамопочатку розгубилася, навiть спробувала заперечи вчителевi, та згадала що мала статус ученицi, хоча й бувшої, змовчала. А потiм, як переклинило, надулася, ненавидiла повчань. З її досвiдом прислухатися самiтникiв не од життя цього. Пхи! Чого надумав. Мовчав би. Сам встановив свiй статус, пишається, кугут надутий, окремiшнiстю. Егоцентрист. Фантазер. I я, дурепа, влiзла у незнано що. У пошуках сенсу. На хрена менi той сенс, от нехай сам з собою сенситься в дуньку кулакову, парноїк. Це ж треба було отакої пiддатися його маячнi й повiрити в реальнiсть дикого лету в невiдь що. Ху, пелена з очей. Прозрiла. Не треба мучитися у вирiшеннi дилеми: зборення нi вищої, анi нищої своєсутнiсти. Я, - єсмь понадсутнiсть: плотська - духовна, ница - вища, одинока - загурмлена. Я єсмь - Я! Але ж, все одно нервую: вiд всесилля плотської Юлiї, й безсилля вiчної душi. А виною всьому є Роман. Якби не вiн, жила би своїм зазвичним життям й не переймалася всiлякими буттєвими штучками до самого скону.
   - А чьорт би тьєбья пабрал! Надоєл! Тютя! Все, я сказала, i, баста, канєц нашiм атнашенiям, навсєгда - гортанним голосом продеренчала автобусом, пасажири оглянулися, задивовано переглянувшись усмiхнулися: врештi, в їхнiй шкiльнiй сiм'ї сiм'ї, де всi про все знають i здогадуються, чи є сенс одне одному пояснювати, що то є: малесенька шкаралупка вселюдської привязаностi й шаленних почуттiв у розбурханому безмежi океану кохання; ну, а, дiвчинка не витримала навальностi iншосвiту, зiрвалася високого лету птаха щеземного, притомилася, ну що ж, хай спочине, або ж забуде дивну подорож в казку; ай, чи ж забувається таке; жорстокi мислi: бiдолашна тiльки - но вискочила iз безтурботної юнi, познайомилася з дружнiм колективом дивакуватих педагогiв (то доля в них така. Мiченi!), й занадто близько взяла до серця несподiванi одкровення дорослого життя. То минеться, помучиться дрiбку, загартована досвiдом рiшучо буде крокуватиме у майбуття, спокiйнiше сприйматиме потрясiння всюдисущої суєти. Всi пройшли через пекельне горнило сумнiвiв, обпiкшись, неодноразово рельнiстю засправжнiшого скнiння, вправно хукали на вогненнi спалахи часу крижаною хугою збайдужiння, отаке то воно життя. Юлiя не второпавши привiтно - саркастичних усмiшок педагогiв ображено одвернулася вiкна, спостерiгаючи через скло за зграєю собак: псячилися - весiлля гуляли.
   Роман вловив криву посмiшку Юлiї, теж затримав зiр на пустощах веселих гавкунiв, боляче стало: за себе, нiби в тiй зграї за сукою одружувався. Вiдразу, тiльки - но приїхали до школи, переодягнувся, й пiшов геть, ловити маршрутку, покинувши хронiчних гуляк на поталу пiслявиступантського сабантую. Роман Романович вернувся сiм'ї, то була велика подiя, що стала номером один у шкiльних плiткарок. То потрясло чесноти громадськостi неабияк, навiть бiльше, адюльєр з Юлею - тьху буденщина, а тутка таке, що аж дух у замiжних, а особливо розлучених жiнок перехопило, од заздростi й закономiрного почуття всевсiтньої несправедливостi, аж заходилися жовчю гендерної наруги, сичали роздвоєним фенiмiстичним язичком, гадючокублилися спарведливою помстою: все доповiли, все повiдали обманутiй жонушцi через багаточисельних доброзичливцiв. I нiчого... То, було красиве вернення блудного мужа до дружини зрадженої. Як барбос, пiдiбгавши хвоста прилiг бiля нiг, здiйняв наповненi болем очi, поскавулiв трохи, тай впрягся, без пояснень, у буденну траганину черезпальцевого жебонiння висхлого пiску днiв марнотинних. А, що, блудяга натхненно зализував рани, колупався в саду, переглядав недочитанi книжки, газети, журнали. I нiбито забув колишню пасiю. Жона холодно - байдуже порозганявши добромисникiв прийнялася вiдiгрiвати, чепурити, вiдгодовувати смачнющими борщами з пампушками свого чижика - пижика гультiпаку. Дружина, з приводу недавнiшнiх подiй бiльше мовчала, вдавала що нiчого й не трапилося. Та, хiба жiноче серце обманеш. Але гидка, самозахисна брехня, iнодi, гiркою пiгулкою спожита, рятує од самоти, але не вилiкувує од страждань зневаженого серця. Роман не зiзнавався збоченських походеньок, та й того зiзнання найбiльше боялася благовiрна половинка, все повернулася зручного, для обидвох, стану невизначеної визначеностi - посткритичного анамнезу тимчасової амнезiї глухого анабiозу завмерлих почуттiв (до перших весняних промiнчикiв звабливого, промiскуєтетнутого сонечка). I їй хороше було i йому, отетерiлому, нечулому од страшних ран, постюленого видужання. Вiддане прислуговування рiднесенькому чоловiчковi дало вагомi результати на любовному фронтi, й неабиякi надiї на отримання - надцять - другого дихання пурскотливих пахкань бенгальських iскор - морозних огникiв фреоново - посинiлих реанiмованих почуттiв. Але, чи, то вата палахкотнула на пересохлiй майськiй ялинцi позаторiшнього десятилiття необережних подружнiх зносин, чи, статика понадмiрного фiзiологiчного тертя, од розпуки, - яскравим факелом загуготiла колись пухнаста красуня, обвуглюючись чорними чурпаками поламаного вiття, всипаючи гулку путь у невiдь сизим порохном небуття.
   Юлiя теж не пiшла на шкiльну вечiрку, як тiльки уздрiла, що Роман втiк додому, й собi подалася кубельця. Тамка й застала свого чоловiка, спрагло накинулася на ощасливленого несподiваною увагою одинака, розцiловуючи, обцьомкуючи терплячого козлика, в жагучому поривi нестримного кохання попереламувала покручi архарiвських рiжок, зализала, приплескала на нещаснiй голiвонцi ядучi шишаки потужної новопорослi, зализкавши заврмелу течiю кохання до буркотливих пролизнiв переляканого злягання. Десь пiд вечiр, розбещена фантазiя нiмфоманки виснажилася - потягнула чоловiка у гостi до Лариса: дайте попити, а то переспати нiзчим, чи ким, яка рiзниця. Коли й тутечки дiстала - напала всюдисуща прострацiя - через тиждень хорiй на гiпопочуттєвизм знайшли, усiм на радiсть й вiдпочинок, мануальнутого медика - масажиста, чоловiка давньої подруги, що дуже еротично вправляв хребтовi диски. I нiхто не мав до тих походеньок масажнутих анiяких претензiй: нi чоловiк, нi Лариса, анi древня, вже зарожевiла подруга - дружина новоприставленого свiнґера, ще по сумiсництву масажиста. Так i жили не тужили уп'ятьох, чи в скiлькох, чи вони там перераховувалися у марафонi брудних танцiв з ошкiреними амурами й розбебеханими луками звислої тятиви, в кволих дитячих рученятах еросiв, зраненних цурпалками попереламаних стрiл багаторазового вжитку.
   Та скiльки не лий у преповнене горнятко солодесенького нектару кохання... хiба що в надтрiснуте, та од того переливу яка ситiсть. Так - сяк нахлебтавшись фiзiологiчних драглiв засумувала. А на дворi буяла вже застороженим промiскуєтетом весна, скидали на землю бiлi вельйони вишнi, заходились пухнастим доторком тополi вiщуючи лiтню задуху збожеволiлих коханцiв, а самота дерлася в неприхищену душу, роздирала гострокiгтям смутку. Ромчику, що ж ти мене покинув. Я так i знала, вiдчувала - зрадиш. Не потрiбна я нiкому, нещасна. Покинута. Я пробачила тобi б все - тiльки вернися. Сам казав, - той безмежний океан нiкого не вiдпускає. Зiзнаюся, допоки ти там кохаєшся iз законною дружинонькою, я, все частiше, у снах, приходжу на затягнутий смутком пiщаний берiг, вiдсторонено слухаю шепотiння знеможених минулопристрастями хвиль, обережно торкаюся бортiв нашого човника, одинокого, на скалах, з розбитими боками, а, самiй не сила взяти почин, полагодити, тебе виглядаю, чекаю... Що менi робити. Однинiка, чуєш тiльки вчуй - клянуся: вiрна буду до згину, i нiкому й нiчому нас вже не розлучити. Вернися. Я без тебе не можу.
   - Юлечко, золотце. Важко менi без тебе. Та що можу вдiяти. Мабуть приреченi ми на розлуку. Бiльше нiщо i нiхто нас не поєднає. Два рази в одну й туж саму рiку не всупиш. Така моя доля, - кричав у тривожнийх снах прислухавши її гуку.
   Отакої тужили в сновидiннях обоє. Але нiхто не наважувався простягнути руку помочi в трьохвимiрнiй поки що реальности. Вона: iз покривдженим самолюбством - страхом запiдозрення в ницопадiннi. Вiн: з ураженою чоловiчою гiднiстю - з блямбою iмпотентнутого старигана збоченця. Поза той рубiж - обидвом не сила ступити. Так i тупцяли, переминалися з ноги на ногу, й, анiруш.
   Щоби якось зняти больовий синдром i не мучитися постiйними споминами про Юлiю Роман вернув покинутого на перiод збаламошеного кохання свого любимого ремесла, точнiше творчостi. Не те що вiн був вправний художник, з академiчною освiтою, так, аматор самоучка, але з досить солiдною практичною пiдготовкою iз навчанням ще в совєтських iзостудiях, регулярними виїздами на пленер; i теоретичною: горою проштудiйованих пiдручникiв, товстелезних, рiзномовних анатомiй для художникiв тощо; себто мiг дати си ради в пейзажах, портретах, натюрмортах, i щось там нафантазоване перенести на льяний обрус. Коли ж Юлiя й задивований свiт їх знаття почав вислизати крiзь закорпаченi часом стиглi долонi - кинувся хапати мастахiном тонесенькi цiвки розсипаного свiту замiшуючи зникаючi барви в олiйному лiтеплi вмираючого сонця; тамтечка,на палiтрi, чистi барви їхнього кохання доконечно вхопившись збулих i незбулих спогадiв пiдхопленi пензликом знеможено падали на пругке полотно вiчности, засвiдчуючи велич Справжної Любови.
   Тi картини, народжувались чи не щодня, ще свiжi, розкладалися вздовж стiн вiдтворюючи зниклi образи вчорашности; бiля лискучих, ще податливих полотен бiгав схарпуджений художник й несамовито бив колонковим перстом по сюжету: руйнуючи колорит й задумку - сьоднiшнiстю, вносячи пророчi правки завтрашности, й гибiв марнiв коло конаючого кохання й не в силi стерпiти ту бiль односив картини Юлiї.
   Юлiя iз вдячнiстю приймала од Романа рiзновеликi, й рiзносюжетнi шедеври з терпким запахом живицi, тонким ароматом олiї, чи й навiть єлею, розвiшувала їх на стiнах де ще були порожнi мiсця, недбало перемiшуючи сюжетну канву, страждаючи од еклектики хаосу, бо не могла второпати нагромадження символiв, зобачити гармонiю їх легкого лету, та чи й була гармонiя у розверзнутих глибинах заревленого океану почуттiв. Та й чи пояснював їй, потiм, Роман написаного, i не тiльки розбурханим пензлем, а й закривавленим пером, скiльки поетичних рядкiв непочутої любови зiрвалося на зблiдлий од знаття папiр. Але, Юлiя вже не могла того нi зрозумiти нi почути. Їй ставало байдуже, нецiкаво од нахлинулого не знаття.
   Розтерзаному пекучими стражданнями Романовi явився тодi дивний сон. Вiрнiше, то був не сон. У мiжкордоннi астралу i реалiй хлопець побачив безголову постать у червоному жiночому платтi, дивного, вишуканого крою, просилася його кiмнати, потiм як садонула з маху в дверi, зi м'ясом вирвавши защiпку, нависла зверху над переляканим, безмовна, вхопила за руки, кинула вниз у прiрвисько, од запаморочливого лету аж закричав вернувши глупої ночi трьохвимiр'я. Дверi в кiмнату хилиталися одчиненi. Зранку знайшов защiпку вирвану з дерев'яного м'ясовиська старовинних дубових дверей. Довго не мiг прийти до тями од такого знамення.
   Юлiя ж нiби спам'яталася, вiдчула як i через її пальцi шурхотить пiсок зникаючого свiту, як заходиться серце болiсним знаттям. Й, щоби якось призупинити той фатум, чи бодай загладити вину, хоча б перед собою: перестала стрiчатися з масажистом, посварилася з Ларисою, i якщо й вiддавалася чоловiковi, то входила в глибокий транс - заскакуючи в одинокий човен на океанiчному березi, одправлялася, мiцно притиснувшись Ромчика, у вiчнi мандри; та й тiльки шуркалася туди - сюди на мiлинi нанизання гостроскелею самоти - лишень знаповнювала й без того залитий гiркими сльозами счужiлий океан горя, безмiрно оплакуючи незворотнiсть минувшини.
   Роман зiрвався, од злостi заволочився по бабам. Давали - аж бiгом. А чогож i нi. Он який красень. Iнтелектуал. А не якась там алкогольнута кобелiна. Од секс - подвигiв розцвiв, навiть повiрив в себе, суперментнутого.
   Про тi походеньки, мабуть, знала Юлiя , чи, принаймi здогадувалася, думка про це викликала у Романа напади психофобiй, найбiльше боявся зустрiчi, розмови з дiвчиною, та все йшло до того, Юлiя шукала контакту, декiлька разiв навiть спробувала завести розмову, та хiба його, переляканого, утримаєш базiканнями - тiкав яко заєць, полишаючи по собi неприємне вiдчуття од зобаченої вибаламушеностi на зблiдлому обличчi. Пару таких стрiчей й шкода стало нещасника: ти ба, як страждає, втратив голову, мучиться. Доконечно переступивши свою фальшиву гордiсть Юлiя вирiшила поновити стосунки. Як? Жiночi чари не знають запитань, тiльки знаки окликiв штурпаками стирчать, а настромитися то дiло житєйське, буденне.
   Бiднесенький, довела невинника чи не до божевiлля, ну, ненормальна, чого не вистачало дурненькiй, як хороше було удвох, дивись, шувбовсьнула дна, i що маю: збриджене вiдчуття грiхопадiння, оскомину зради й слиз депресухи. Юлечко, голубонько, кинь морочити голову собi i йому, врештi, що втрачаєш кицуню, якихось пару мiсяцiв i ти емiгрантка у фатерляндi, назавжди, й нiколесенько доля не зведе з ним, забувай на здоровлячко красунчика, або й згадай в скрутну годину добрим словом. Хоча б задля поваги, чи елементарної порядностi. А поки що, верни нещасному любов, ну, зроби вигляд, що нiчого не трапилося, зiграй роллю закоханої, чи вперше отакої. I напружувати уяву нащо, якiсь почуття, там, зiзнайся, залишилися. Ще... ага, дуже поважаю... його... якось хороше було, з ним... аякже, дуже, для душi корисно... незамiнний... А, для тiла? Ну тай що - розбещенiй можна стрiчатися з ким завгодно, он хвости трубою позадирали, самцi. Чи не проблема - знайти фiзичний ерзац з вистромленим первнем. Нi, що не говори, а без Ромця важко. То, як друге крило - опустилося - i впала до самого денця скотилася. Не велика цяця, так замурзякалася, що маю право на компромiс: поновити стрiчi, залишаючись вiльною у виборi iнших партнерiв, не моя ж вина у генетичному збої - справжнiх нiмфеток не оточення робить, а гени, мутантка, а то невилiковна хвороба. Роман, думаю, не образиться - на все погодиться, аби тiльки поряд зi мною бути, тай язик не повертається стверджувати, що це я, особисто, ображаю Ромцю, анiскiлечки, - янгола занебесного, чий захтiв прислуговувати дияволу, то неможливо; ступи - збаламошеному, якщо щось, на криву стежку понад прiрвою - зiрветься, та й зашурхотить прозорими крильцями невиправного романтика, полетить у свiй свiт полишивши мене приземлену, одиноку, розревлену, мiй метелику нiжний, що маю робити з тобою, зайчику пухнастий. Понапридумувала: не допустить боженька створення гiбрида чорних i бiлих сил, доброзлюкуватого агнця, (хи -хи!) i, добре що засторожує од перевертня. I менi, нащо зводитися з диявольським лакузою, навiть, якщо вiн заради мене пiде на таке страхiття. Так що, Ромчику, будь собою, а я вже якось стерплю себе, збоченку. Бачиш мучуся - значить ще не все втрачено. Вернеться свято i на нашу вулицю - хистку стежечку понад прiрвиськом.
   Юлiє, золотце, оце думав що спасiння прийшло: по розлуцi, забуду тебе i все що трапилось, верну до звичного життя, куди там, болить серденько, кров'ю обливається, за ластiвонькою тужить, що не день - повний лантух зляканих думок в темному льосi моїх помислiв ворохобиться, невимовним смутком й тривогою холодить мої груди, i рятiвний сон не приходить, кличу, кличу,
   жду щоночi й в жахiттi провалююся в ще бiльше страхiття - пустизну, де тебе немає, i берiг нашої лагуни затишної у розбурханому океанi без човника самотiє, без нас скнiє, щоправда, один раз здалося, що в бузковiй iмлi зобачив тебе, але повернулася спиною й попрошкувала геть, а я кликав, кричав, тiльки й прозора тiнь розтанула, i срiблястий спомин слiдiв на мокрому пiску звивистою вервечкою зiйшов в сiрий морок безмовної глибочини; а може то все привидiлося, бо, не спав анiразу, марив. Юлiє, щось мулько на душi, невимовна тривога затято гупає у дверi завтрашностi, бiду чую страшну i нiчого не можу вдiяти, а чекати безвiльно опустивши руки не можу, щось маю робити, а що. Та найстрашнiше, здається менi, тобi хороше й без мене, як непотрiб вiдкинула, покористала цяцю, й забула. Маю ще надiю малесеньку, себто привiд, ми ж бо не попрощалися, по-людськи, розбiглися врiзнобiч не оглядаючись, тому чекаю слушної нагоди, аби тобi все розказати, повiдати найсокровеннiшi мислi, ми ж, зiзнайся, ще не виговорилися, i недокохали одне одного, боже яке страшне слово: апрiорi - докохати - i все... тому, якщо встигну, й ти захочеш мене ще вислухати, не пошкодуєш любко, навiть найнеприємнiшi речi, (хм!), i... те, що не можу без тебе анi дня... ось...
   Нi, так не можна сюсюськати, дуже вже заслинено - розманiжене прощання самоприниженого самця вимальовується. Жiнки того не люблять, їм героя принцнутого на бiлiй коняцi подавай. Так не можна, банально: "Юлiє, золотце, давай знову повторимо все що в нас було"... (б-р-р! iз закулiссям включно), зiзнайся для Юлiї ти вже вчорашнiй день, у котрий чи й варто повертатися, ну, що їй такого фантастично - неповторного вестерну, ресурс зваби давно скiнчився, ондечки як драпанула вiд невдатника, кушпела срамотна очi залiпила бiдаковi, йому б козульки з носа колупати й тiшитися розкiшним гарбузом, ач нi - свадьбу падавай. Мабуть думає шмарклi розпустив, й сховався в шпарку занидiлого сiмейного кубельця. Ага, не дочекається! Я, що не можу за своє кохання поборотися. Агей, чи й своє братику. Нi, зацiпило, таки дiйду кiнця, покажу ще їй, хто є Роман Романович Романенко! Поплаче за мною. Побiгає. Проситиме аби не покидав. А я й не покину, до самої смертi, разом, в домовину заколочу й поряд ляжу як Квазiмодо. Бо так як я кохаю ще нiхто, нiколи в свiтi... Все, вирiшено - до останнього дихання нерiвна, виснажлива боротьба... бозна з ким, i за що... Може, краще не будувати пiщаних фортець на березi пiдступного океану нетривких почуттiв, чи не досить платонiчного ширяння в засиненому самотою занебессi, опуститися... так, так - дна, щонайземнiшого, найґрунтовнiшого, спам'ятайся, згадай причину розриву стосункiв, - їй чоловiка потрiбно, мужика волохатого, кострубатого, самця смердючого, аби в постелi вжарив по самi, до свинячого вереску, щоб аж очi на лоба полiзли, ось... i, якщо, любка потребує супермена в постелi, - станемо героєм, покажемо кузькину мать конкурентам, й такої утнем, не тiльки очi повилазять, а всi нутрощi вивернемо, яко в Катьки - Ангальт Цербтської Гольштiнi - на огира настромленої. Там де луснуло, оту й ланку залагодимо, i все нормалiзується, чого ж їй добра вiд добра шукати. Так, розробляємо секс - план: 1) знайти через оголошення квартиру; 2) органiзувати романтичнi зустрiчi; 3) продумати суперпрелюдiю; 3) i негайно втiлити задумку в життя. I щоб не якесь там злягання зi слюсарем найшостого розряду, а, iнтелiгентсько - вишукане ошалiння доведене до озвiрину. Ой, як з курки пiр'я летiтиме, затопчу, вмажу в пiдлогу, придушу, на стiну полiзе, а я, герой! Пятух гамбургський!
   Цiлий тиждень Ромко витратив на пошуки квартири. З оголошеннями одразу нiчого не вдалося: занадто високi цiни похоронили надiї на всiлякi стрiчi. Допомiг випадок, на однiй iз п'янiй вечiрцi, у давнього знайомого Миколи Васильовича, математика iз сусiдньої школи, зайшла розмова про Сумгаїтську трагедiю, i вiн пригадав випадок нечуваної доброти однiєї ученицi, ще за його класного керiвництва в нашiй школi, - запропонувала не просто органiзувати бандерольки, посилки з теплими речами, а й прийняти в себе на квартирi, кожнiй сiм'ї, постраждалих од землетрусу, i та дивачка була Юлiя, звiсно ж Максимiвна. То був знак, сигнал. Роман пiдливав математику у стакан оковитої, язик вiд алкогольного отруєння телiпався направо й на лiво, та й дотелiпався до проблеми з пошуку квартири для зустрiчей з Юлею... виключно з поваги до iмярек i любимої ученицi, Микола Васильович, сам (!) запропонував трьохкiмнатнi апартаменти безкоштовно, iз солiдарностi й донжуанiвського альтруїзму. Вдарили по рукам. А на ранок, опiсля обширної абстиненцiї закрiпили ту домовленiсть тривiальни розкладом експлуатацiї примiщення - на перiод вiдсутностi господаря. На щастя вiн працював нiчним сторожем, а в день, пiсля школи, пiдробляв на охоронi автомобiлiв, на автостоянцi, котру школа й здавала в аренду, нащо йому, одинаковi, три зарплатнi, дiдько йго знає, може вiд самоти в такий спосiб рятувався. Хоча, прийшлося пристосовуватися i до режиму Миколи Васильовича - зазвичного прийому рiзновiкових краль сексапiльним одиноким бобилем.
   Органiзацiя пiдпiльної квартири далася легко, а от як затягнути в те кубло Юлiю, от надскладне питання. Прийшлося зiграти ролю ображеної жертви, пiдiйти до Юлiї й речитативом на одному диханнi пробубонiти: "так i так, я не розумiю що трапилося, невже тобi не шкода нещасного чоловiка, в нас з тобою було не якесь там фiглi - мiглi а найсправжнiсiньке кохання i якщо не вiриш можу доказати не тiльки словом, а й дiлом, давай зустрiнемося там то, там то, завтра, бiля такого то пiд'їзду з номером дому - надцять, от побачиш, яка то буде незабутня зустрiч, ось..." Саме найцiкавiше у цiй бiлiбердi - клюнула, одразу погодилася, й розцвiла, усмiхнулася, на мить забувшись трохи не розцiлувала свого вже нiбито колишнього коханця, а бач як в життi буває. Лямур!
   Наступного дня, в суботу, зрання, щодуху помчав на квартиру, спiшно приготував мiсце стрiчi, потiм трохи понiжився, з годину, в гарячезнiй купелi величезної ванни, щось на кшталт джакузi: господар тiшився набутими важким трудом розкошами. По обiдi, причесався, прилизався до супермакету подався, купив пляшку шампанського, торт, асортi, цитрусових, ще якихось рiзнокольрових цукерок, плитку її любимого чорного шоколаду, задихаючись од збудження полетiв стрiмголов на побачення. У костюмi морської хвилi, пошитому спецiально на замовлення, (тодi якось не звернув уваги на символiзм вже знайомої гами костюма) у тiнi розкiшної верби красувалася Юлiя . Їй би у конкурсi краси перемагати, перша думка яка прийшла в голову, але розслаблятися не можна було, приступив до активного охмурювання пасiї. Плiв безперестанку якiсь дурницi, сказано ж, - жiнки вухами люблять, залюблював аж вуха закручувалися словесного поносу. Юлiя здебiльшого мовчала, загадково посмiхалася. Свинцевi хмари недовiри, трагiчнi думи про розрив вiдносин розтанули як травневий снiг, розсипавшись кремовими пелюстками колись зiрваного з вiття кохання весняного цвiту. Лiфт, на диво не вживаючи ненормативну лексику, елегантно здiйняв парочку на восьмий поверх банально смердючої багатоповерхiвки, хромований ключ самовдоволено воркотнувши у дорогому замковi вiдчинив браму до країни невгамовної благости.
   Нашвидкоруч розкидавши на столi гостинцi похапцем прошурхотiв у холодильнику, проторохтiв креденцем дiстаючи манюсенькi фiлiжанки, закип'ятив мiцної кави, вiдкоркував шампань, присiв тихесенько зi краю столу i слухав тиху розповiдь Юлiя, милувався найпрекраснiшим створiнням всiх часiв i народiв; дiвчину поволi розгойдувала небесна сфера, обертала довкола вiсi Сутности Вiчнiсть, а що йому до того, сидiв би отакої до самих смеркiв буття; через якесь мiльярдолiття вже й кавусю випили, вже й найкраще у свiтi масандрiвське вино терпко (смаку паленої вишнi?!) лащило лiтеплом змерзлi душi, а Роман все тiшився з того що не мовкла красуня, розказувала: що, та як, без нього у тiй гулкiй ямi довогого, предовгого тижня розлуки, усмiхалася, iнколи, в очах, грали жовтi провокативнi зблиски недавнього шабашу, розкривалися гидкi сцени сатанинського вертепу, квапливо вiдводив погляд од чорного маковиння бездонних зiниць, зчитуючи сакральнi саги спасенних мелодiй вишеневих губ... кольору гнилої вишнi; прислухаючись дiвочих небилиць, сумирно радiв верненю заблудлої Магдалини. Коли похоплювалася власнофальшованої галiматьї присоромлено ховаючи зрадливi очi в пухнастих вiях, сахався напруженої тишi, похапцем поторохкуючи непричесаними мислями по тугому згустку багатозначущої паузи дрiбно - барабанним боєм тiльки-но придуманих небилиць про стражденнi походеньки, мрiйливого дивака: "Боже, - прошiптувала в позасвiдомостi дорогоцiнну фразу, - за що менi таке неймовiрне щастя дароване!" - Бог пихтiв сердито в розлогу бороду, знiяковiло блимав розгубленими зiрками, крижанiв мовчазною пустизною. Коли втомлене жаротою сонце прилягло на палевi щiтки небесних вiникiв - тополь, вiдлуння безперервного баландрасиння забилося пiнг - понговою кулькою у палевi сутiнки вiтальнi, клично поскрипуючи диванно - настовбурченими пружинами заскнiлого довгочеканням любовного ложа. Юлiя пiддавшись спокусi правiчного поклику незнищенного iнстинкту, нервово смикнула голубi перлинки гудзикiв синього жакета, жадiбно хапнула знизу бузковий гольф, потягнула в догоринебесся синтетичну умовнiсть знудженої цивiлiзацiї, ослiпивши справжнiшною божественною натурою бiлоснiжних перс очамрiлого спiврозмовника. Отетерiлий очевидець утаємненого дiйства залюбувавшись довершеннiстю форм ще встиг задивуватися тривiальною вiдсутнiстю лiфчикiв, в жорстко унормованiй суспiльними вiдносинами звичцi до традицiйних канонiв. Спiдничка збивши недолуге розумування без усiляких розстiбань пронизливо шурхнула пiдлоги, що там тих сiдниць у точеної статуетки божественного сотворiння. Та найбiльше вразила Романа вiдсутнiсть трусикiв, дурнувато посмiхався, крадькома, з недовiрою, зиркаючи у синi складки спiдницi, шукаючи обов'язкової присутностi iнтимного предмету, до останньої митi, не вiрячи у траплене вже й не звертав анiякогiсiнької уваги на кличнi жести штукарки, а, коли красуня рiшуче ступила навсттрiч коханцю, неусвiдомлено смикнувся назад, рипнувши розбебеханим стiльцем вперся спиною в пiдвiконня.
   - Ну, чого ти, зайчику, чом мовчиш, злякався, подивися на мене, бачиш яка зваблива, а, чи будуть в тебе колись отакi жiнки, нумо бери мене, поки я ще твоя. На! - взяла бiлi груди в руки, звела рожевi пуп'янки трояндових руж до коханця.
   - Так, так, я вiзьму, в мене бiльше тебе не буде, нiколи, такої жiнки, так, ага, ми оце зараз, того, а потiм вже нiколи, таке собi прощальне рандеву, лебединий крик пiдстрiленої птахи кохання, прощання, злягання, - безупину словоблудив неслухняним язиком заходячись неконтрольованою люттю, поспiль, зовнi спокiйно, покiрно скидав бiлу сорочку, висмикував чорну гадюку тугого ремiня зi штанiв, здирав з тремтячих нiг неслухнянi шкарпетки. Труси побоявся зiрвати, бо показувати страшно зашуганого бобика. Нерiшуче наблизився дiвчини, театрально пiдхопив на руки, понiс до вiтальнi, обережно вклавши на нiжний оксамит розцяцькованого покривала, сором'язливо скинув бiлизну, прилiг поряд. Напружено, зосереджено гладив перси, нiби сорочку прасував на гладильнiй дошцi, прописував тремтячими пальцями рiзко окреслену лiнiю дiвочої талiї, боягузливо ховав присоромлене обличчя у розкiшне волосся. Юлiя заплющивши очi чекала, терпiла довжелезну прилюдiю. А вiн згадував, як вони там, колись, давно, у iнших свiтах кохалися, й не мiг вернути тих вiдчуттiв, тiльки й просив неслухняну плоть врятувати од ганьби. В головi крутилися шмаття фрейдового еросотанатосового сапiєнснутого лiбiдо. Напружено пригадував з прищаво-юнацьке минуле з порнографiчними картами, журналами, голих тiток з дядьками в банi, з зашмарканого дитинства, пiдглянутих пацанами через продряпану дiрочку зафарбованого вiкна - нiчого не допомагало. Юля стоїчно терпiла, стогнала, притискалася всiм тiлом до охололого серця колись любчика й намовляла себе що їй од того страшно хороше. Од Чого? I чому страшно? Аж притихла. Загинаючись равликом у затишну мушлю обману. Надзусиллями, хвилин черз двадцять, Роман, таки домагався свого, а потiм довго, затамувавши подих пуцував красуню, до нестями. Коли вже бралася спазмами й несамовито смикаючись кричала: "Я щаслива, я найщасливiша в свiтi... я... я... а-а-а!"- машинально продовжував свою чоловiчу справу й не мiг спинитися, закiнчити, бо, анiяких почуттiв, тiльки перед очима вигорiле палеве поле розпеченого степу, й бiла куля озвiрiлого сонця вишкварює тонюсеньку билинку його затихаючого тiла, хотiв вимовити слово, попросити хоч крапельку кохання на висхлi, губи, що вже бралися порепаною землею змертвiлої пустизни убитих почуттiв. Краєм ока глипав на млявi стрiлки настiнного годинника, що розманiжено хилился ночi. Нерiшучi сутiнки впали на Юлине обличчя, а Роман все гарував, бо не мiг спинитися, бо захопившись надцiнною iдеєю - "задовольнити так кохану - щоб належала тiльки йому, i тiльки..." втратив контроль не тiльки над тiлом а й над мозком. Знервована Юлiя вириваючись млявого шеберхтання, таки довела любчика до сказу, але од того плотсько - iнтелектуального манiпулювання нiхто не отримав задоволення.
   - Спасибi, - тiльки й проказав.
   - Я що тобi, дєвочка по визову, шта ти мєня благадарiшь, - холодно вiдкинула партнеру.
   А звiдки йому знати, що говорять дєвочкам по визову багатi кобелiни.
   Юлiя безцеромонно вирвавшись п'явчатих петель - рук заперепристнастненного трахальщика чкурнула в душ, нiби швидше хотiла змити зобов'язальну бридоту закоцюбiлого кохання. Прощалися холодно. Через тиждень, сама не вiдаючи чого пiддалася умовлянням Романа, ще раз спробувати вернути любов, прийшла пiдпiльної квартири. Знову сьорбали мiцну кавусю, хрумкали цукерками, опiсля, завчено роздягалися розiгруючи розбурхано - пристраснi охi - вздохi, летiли розчепiреного дивана, заплющували з переляку очi, й, чекала дива. Диво шкiрилося давало смачних копнякiв заляканому коханцевi, ну, щоб, принаймi зняв труси, чи там шкарпетки. То була жахлива чудасiя: безкiнечнi вичiкувальнi паузи затягувалися на години, горе - коханець пихтiв, червонiв, вибачався. Коханка поривалася натягнути спiдницю, тiкала геть, принизливо повзав на колiнах, просив ще трошки почекати. Надувши губки проводила рiзноманiтнi манiпуляцiї з горе - коханцем, й нарештi довiвши партнера до часткової здатностi виконання зобов'язальних функцiй, нетерпляче вичiкувала допоки сопух оцуценiло ґерґецав на одерев'янiлому тiлi юнки. Артистично пiдiгрувала завершення акту, тряслася в оргастичних корчах, аби пошвидше позбутися невдахи й втекти злощасної квартири поспiль розхвалюючи чоловiчi принади задрипаного коханчика, швидкоруч нап'ялювала на слизьке, од холодного поту астенiка, тiло зiжмакану одежину. Роман вирячивши бельки перегороджував вихiд, придумував найнеймовiрнiшi виправдання, скаржився на рiзницю у вiцi, просив не покидати. Щось тьохкало у її доброму серцi, шкода ставало нещасника, сидiла, як дурепа, на кухнi, пiдтакувала прифобленому манiяку, раз по раз поглядаючи на годинник, клялася у вiрностi, й тiкала додому, потiм, по три години вiдкисаючи у ваннi, а, - чи вiдмиєш ропу в головi. Та надiя вмирає останньою - знову i знову пленталася на заклання овечкою. Пiдозрюючи що в самої щось не впорядку з головою. Але, сказати - нi, не вистачало сил. Вампiр ссав з неї останнi соки. Може то був акт очищення. Тому терпiла, бо мала шанс позбутися закаженої рудки. Лишень би од тiєї кровi не захлинувся. Не запухирився закєрвленим клiщем спiднього свiту.
   Одного разу взяла iнiцiативу в свої руки: роздягнула партнера прямо на кухнi, обцiлувала, проманiпулювала, замасажувала - а воно висить. Злякався. Попросила знову розслабитися й давай тицькати, жмакати, лизькати - пуцьвiрiньок од страху сховався будки й не показувався. "Все!" - сказала, - "нафiк ти менi потрiбний, лiкуйся!" Отак завершилася їх квартирна епопея.
   Роман, од шоку, перечитавши купу книжок з психоаналiзу проаналiзовував кожен свiй крок, рух, думку, стратифiкував, розкладав по поличкам прийдешнi мислi, вибудовував нову архiтектонiку майбутнiх зосин, згiдно найпрогресивнiших вченнь i технологiй статевих стосункiв. Шарахався вовкулакою в тiсному загонi сiмейного щастя, кляв себе за тюхтiйство, панiчно прислухаючись функцiонування зрадливого органу, як сороконiжка розбивав на складовi психо-, тiло-, свiдомо- рухiв, експлуатуючи до нестями аппарат, й заради повного упокорення переводячи управлiння на ручний режим логiчно - усвiдомленого керiвництва, докерувався до того що самоперелякана гiднiсть вiдмовила у роботi, ото була трагiкомiчна втiха - приперся в один розпрекрасний день до лiкаря - уролога, з гумово - стерильною рукавичкою, як було умовлено (їй - бо ж не знав нащо лiкар сказав аби без рукавички на прийом не приходив), та, таке (!) осоромлення пережив, до самої смертi, ворогу не побажаєш, ан нiчого - дiагноз заграмзуляли в тонесенький шкiльний зошит лiкарняної картки, поряд з нежиттю й ОРВI - простатит, чи був там той простатит, дiдько йго знає, а що в головi величезна, з гарбуз буба спухла - точно, лiкувався, неперелiкувався, повний курс iпохондрику, в тищу гривень влетiв, а пуцьвiрiньок цвiрiнькав собi десь в райських садочках вперто не вертаючи в залiзну клiтку психоневротичних фобiй.
   Отак Роман Романовим у тридцять три роки став iмпотентом! Соромно зiзнатися - щоденно, чи, щогодинно, в атобуса, маршрутках, магазинах, яко факiр подумки викликав ерекцiю тручись побiля жiнок, а воно не капюшонилося, не сичало й не кобрилося, заклубочене сопiло собi в мошнi обломiзму i не тявкало, падло, з прищуреної од задоволення буди. Докотилася торба до великого горба -почав, сердешний, панiчно боятися жiнок. А ще, якось, по - п'янцi, затягнув, котрусь iз колег, у її ж лiжко, в чужiй квартирi, з реваншистськими настроями, гикнув по - справжньоковбойськи ляснувши похiтливо ляшки, бецнув кулаками в груди, натякнувши молодицi про iсторико - культурну подiю в її сiренькому життi незабутнього акту епiчно - сагонутої довбанини, смикнувся, гикнувся... попросив для сугрєву водочки, потiм водички, потому ще якоїсь бздички, та й забздiв попердуючи осоромлений усiм житловим масивом, й колєжанським колективом. Хiба, от тих язикатих лярв, сховаєшся в цьому шандарахнутому животiннi.
   Покопирсавшись до параної у забембелених вiдчуттях потроху почав приходити до тями. Але думки всеодно ще крутилися довкруж фiаско. Прискiпливо проаналiзувавши траплене вирiшив пiти нестандартним шляхом. Арендував iншу квартиру. Господарi виїхали на заробiтки. Тому був час пiдготувати плацдарм. Вiдповiдно Юлиним смакам сервiрував стiл, пiдготував ложе, продумав кожну фразу, кожен крок, дiю. Пiдговорив друга фiзика, Андрiя Кобзаря, зорганiзувати вечiрку на тiй квартирi з обов'язковою присутнiстю Юлiї. Все пройшло як по маслу. Трохи сп'янiла Юлiя повiрила, що гостi розбiглися по дуже нагальним справам, а Роман, тiльки-но прийшов, випадково, так пробiгав, заглянув у вiконце (сьомого поверху) вирiшив перекинуться порожнiми фразами на одинцi про те про се...
   Переполошений стрiчею з дiвчиною ледь опанував розбурхану свiдомiсть, блиснув американсько - прибацаною посмiшкою, вибачився незнано навiщо й за що, так - сяк забiгав довкола здивованої дiвчини, рвучко кинувся до вiдсахнулої, зачепивши край стола, необережним порухом руки перевернув вазу iз цукерками, дзенькнув одноногими фужерами, незграбно загрiб жужмом дюймовочку, виставивши вперед рук урочисто понiс вiтальнi, до розкiшного дивану (знову хтиво розчепiреного), зумисно застеленого вовчим хутром, обережно вклавши кицуню у сiре волохаття звiра, притлумивши дихання чекав подальшої реакцiї, i не йойкнула, охоплена незвiданим досi вiдчуттям тваринного потягу заскляннiлим зором спостерiгала як гарячково скидав одежi спраглий самець, зручнiше вмiстушилася, заплющила очi, на бiлiй плямi пам'ятi пролетiла короткометражними фiльмами вся епопея їхнiх незабутнiх зустрiчей, пiдхоплена пульсуючими сплесками провiсникiв оксамитової насолоди, зi стогоном привiдкрила браму рахманного ложа, i... зойкнула од синьо - бiлого спалаху пронизливої болi, грубезна сила завернувши тiло в косицю пенькового канату, тисячоголосо верескнула армадою легiонiв, нещадно рвонула нутрощi розчепiреними оцупками ропатого дрючка ввiгнавши бiло-тiло у шорстку щетину скальпованого вовкулаки спiрально нанизавши на тужаве пружиння похiтливого дивану, гострокiгтя тварi шмагонуло антипкиним огнем спину, ноги вхопило нестерпним корчем, в горлi заклекотало рожевопiною захлинувши клич на помiч, вигнувшись дугою затрiпотiла в прозорометеликовiй агонiї, в'язке хрипiння - все що взяла з цього свiту провалившись у безпам'ятне нiщо. Коли очей торкнувся вечiрнiй промiнь переляканого сонця, вернулася килимової ями квартирної задухи. Перебираючи пошматованi фрагменти дозiмлоєнної минувшини нiяк не могла второпати своєприсутностi в колючому хутрi пристреленого звiра, солонуватого присмаку залiза на покремсаних устах, тупого ниття шпiцрутенозшмагованої спини, наявнiсть драглистопрохолодної медузи на животi, й проораних чорними дорiжками закипiло ї кровi на стегнах. Довго вибудувала в хронологiчнiй послiдовностi траплене, потiм рвучко звелася, перед очима попливли лiловi кола, заплакала очищаючи слiзьми згвалтоване тiло, та на руках, грудях, ногах єхидно красувалися лiловi синцi, шкiрилися кольором гнилої вишнi похiтливi засоси, iнстиктивно закинула руки аби зiбрати в зачiску волосся й заплутала пальцями в колтунах, обережно звiсила iз хiхiкаючого дивана закривавленi ноги, обвела затуманеним зором незнайому кiмнату, перемагаючи бiль постогнуючи звелася, на пiдлозi звернувшись клубочком лежав iз псячим оскалом iз заюшеним кєрвами писком, Роман. Ледь рухнула губами:
   - Що то було! - й злякался уможливленої вiдповiдi, - Роман рухнувся, звiв голову, гигикнув, в очицях дикої iстоти палахкотнуло жовтополум'ям похiтливого зблиску, закривавленi губи загорнувшись трубочкою видали протяжновисоке:
   - У-у-у! - потягнувся, звiв до дiвчини волохатi переднi кiнцiвки.
   - А-а-а! - кинулася дверей, заметалася по квартирi забившись у нiбитосхованку у ваннiй кiмнатi в кутоку, побiля пральної машини, тремтiла: перед очима стояв стоп - кадр фантастичної свiтлини - волохата лапа з гостровiдточеними чорними кiгтями, од страху, закриваючи рот долонями, тихесенько скавулiла.
   - Юле, ти, чого завиваєш? - зовсiм поряд прорипiло нiбито знайомим голосом. Звела очi. Роман заправляючи сорочку в штани криво посмiхався. Затримала погляд на руках - нiяких кiгтiв, на обличчi - слiдiв кровi. Одвернулася. Звiвшись пiдiйшла дзеркала й не впiзнала чужого, в синцях, крововиливах обличчя.
   - Що... це? - просвистiла розбитими губами.
   - Юлiечко, пробач, то... я... хотiв якнайкраще... ти, так, стогнала, аж хрипiла од задоволення... пiзнавши справжнього чоловiка... я брав тебе, iз усiєї сили... то було щось страшне, але ти сама... аж вигиналася од насолоди... я тепер такий, як всi... ну як тi... з котрими... ти полюбляєш... ну пам'ятаєш, казала, колись: "ти у мене для душi, а всi iншi чоловiки для тiла"... от i я для тiла... став... i ще можу... для душi... нащо, тепер, тобi iншi чоловiки... я буду за усiх... єдиний, неповторний, i тiльки твiй... навiки... амiнь!
   - Ах, ти, падла, нєнормальноє, да я тєбя на зону, пятухом, за iзнасiлованiє з особо тяжьолимi паслєдствiямi, на трi пятiлєткi, довєчно, згною, сучьонишь, - зашипiла потягнувши до горла руки. Останнє, що побачив - сiрi волохатi лапи з гострими чорними кiгтями. На мить од страху зомлiв. Коли гаряча кров бризнула шиї, iнстинктивно затиснув у обiймах нападницю, й аби, якось припинити iстеричний вереск затиснув губами її... солодкi уста... од неймовiрної нiжностi волохата зневолено скинула лапи - руки, притихла. Вони не належали собi. Солоний присмак океанiчних хвиль ще довго тримався губ, а рани, образи стали несуттєвими фактами запаралелиненого iншосвiту.
   Коли все скiнчилося, Юлiя довго приходила до тями, мовчала, потiм закрилася у ваннiй, й з годину манiжилася у гарячiй купелi. Роман стоїчно вичiкував фiнального вироку. Можна було залишити ключi на столi, записку й податися геть, але - чужа квартира, й не вiдомо якої Юлiя ще втне. Коли вийшла, синцi, подряпини на обличчi пiд товстим гримом, змiїлися притлумленими сизуватими плямами, пасмами. А на бiлiм тiлi ярiли глибокими ранами зґвалтованої жiночности. Не мовивши анi слова, нiскiлечки не соромлячись своєї наготи пройшла на кухню, одяглася, схопила сумочку, хряснула дверима так, що у сусiдiв затявкали, забухкали собаки. Лiфт ковтнувши панянку, жалiбно заблеяв вiвцею, нiби вовчицю вчув.
   Роман дивився у темний отвiр привiдчинених дверей, душачи в зародку пiдступнi сльози плаксиво виспiвував старовинну усусiвську антифемiнiстичну пiсеньку про жiночу пiдступнiсть: "Пиймо друзi, грай музика, нам вже все одно, бо найкраще в свiтi, друже, музика й вино"...
   - О! - стогнав.
   Так скiнчився їх дивний роман. То сталося 6 червня. Ох, якби доля знаходилася в руках людини! Не ми цим свiтом управляємо, не нами знано - що буде за якусь мить, на краю прiрви. I, вони, чалапали над урвищем гордо позадиравши носи, в протилежних напрямках, тай... зiштовхнулися задертими кирпами обiйшовши довкола скелю визначеностi, - не розминутися, невдоволено сопiли: внизу - усмоктуюча чорнота, згори - холодно - байдужа синь, а ноги якимось дивом - на нiбитотвердi кольору морської хвилi ще тримаються. Гойдалися, переминалися. Така диспозицiя не сподобалася нi горiшнiм, нi спiднiм силам. Завертiлося. Загуготiло. Захурделило. Яко трiски кидало бойовищем. Тай прибило знесиленою хвилею до отих чортових пальцiв, замшiлих скель, побiля роздовбаного фатумом засамотiлого човника.
   Залишки вже дописаних картин у кутку поодвертавшись стiн плакали олiйними мазками, застигали невимовленим болем засамотiлої журби. Зiжмаканi рукописи поетичних посвят Юлiї рогублено шурхотiли в леготi посивiлого од горя вiтрi. Роман по iнерцiї ще писав. Кому? Нащо.
   Наприкiнцi червня, не витримав, схопив товсту теку з набраними на комп'ютерi зраненими поетичними рядками; вирвав, як iз грудей серце, з того засамотiлого кута художньої майстернi найзаплаканiше полотнище: у кривавих загравах переливалася в хижих вiдблисках кришталева ваза з його вчительського столу з вiчно живими i свiжими трояндами його обезсмертненого кохання - як виклик, як заперечення, як останнiй непочутий зойк. Подався у полiклiнiку, до Лариси, аби передала все те Юлiї. Люда байдуже прийняла паперовий пакунок, здивовано охнула од розмiрiв картини: метр на пiвтора, поскаржившись з приводу транспортування такого одоробла, i ще щось там єхидно шамотiла. Подався геть. Ось i все - обiрвано останню сув'язь. Опустошений повiльно йшов лунким коридором, в пообiдню спеку вiдвiдувачiв майже не було, i, як у казцi, побiля дверей мануального терапевта побачив... Юлiю. Од хвилювання перехопило дихання. Зробив вигляд, що не помiтив дiвчину, прискорив ходу. Але найрiднiший голос у свiтi приспинив панiчну втечу:
   - Романе Романовичу! - як загiпнотизований розвернувся, подався на гук.
   - Привiт, Юлiє, як справи?
   - Нормально. А ти як?
   - Теж все нормально, - спраглими очима поглинав колишню коханку. Та й, чи колишню, бо й кохає подосi її, нещасний хлопчику. Аби розiрвати напружену паузу перепитав:
   - А ти, що тут робиш?
   - Та так, тiльки що була на прийомi у лiкаря, хребтовi диски вправляв, усмiхнулася. Романiв погляд ковзнув по оголеним плечам Юлiї, залюбувавшись бронзовою засмагою. I... на тильнiй сторонi передплiччя уздрiв... шмарклi, такий собi матовий, вицвiркнутий доконечною жагою драглистий кавалок. Округливши очi поспiшно одвiв погляд, але Юлiя сполоханим зором кинулася застороженого мiсця, зобачивши слиз без пояснень розiтерла по руцi... без хустинки. В головi сполохано мерехтнуло: а, хто мiг отакої чхнути, i як вона нещасна з тими шмарками на прийомi у лiкаря... вiн же їй масажував спину i обов'язково б зробив зауваження...- телющився бiдний Ромцьо.
   Юлiя, нiби нiчого не трапилося щось торохкотiла, а Роман анiчогiсiнько не розумiв з того потоку фраз. Тiльки й пролопотiв вiддано зазирнувши її очей:
   - Юлечко... я тебе, дуже люблю, - крива посмiшка невимовної болi перекосила стражденне обличчя.
   - Так, так, я розумiю, ходiмо, я пропоную тобi зараз, зустрiтися, так, через хвилин п'ятнадцять, на зупинцi, там все й вирiшимо. Так, тiльки йди туди i чекай мене, а я зажду лiкаря, вiн на хвильку вийшов, я з ним вирiшу ще деякi проблеми i ми стрiтимося, обов'язково, йди вже, бо лiкар мене ще побачить з тобою. Отетерiлий хлопець почалапав зупинки.
   Рiно через чверть години до Романа пiдлетiла окрилена Юлiя, у червоному платтi, з того вiдрiзу що вiн колись їй подарував, аби пошила вишукане, незвичайне плаття, тiльки для нього. Усмiхнувшись мовив:
   - Менi плаття твоє дуже сподобалося, молодець, маєш добрий смак, я про таке й мрiяв.
   - А нащо тобi плаття, - здивувалася Юлiя.
   - Та це ж вiдрiз тобi подарував, - спантеличився Роман.
   - Хiба? Мабуть, якщо тобi так хочеться, - байдуже вiдкинула. А Роман нiяк не мiг пригадати, де вже бачив оте червоне, брунатне плаття.
   Юлiя хапала його за руки, хизувалася, красувалася, збуджено щось лопотiла про кравчиню, лекала, моделi, крiй... розхвалювала уважного лiкаря костоправа, скаржилася на хору спину, а Роман злодiйкувато розглядував оголенi дiлянки тiла шукаючи тамка доказiв своєї страшної здогадки. Нiчого пiдозрiливого не зобачивши, натомiсть припинив словоблудливий потiк базiки:
   - Ти менi, пробач, Юле, я винний, такого втнути, хотiв, як краще... дуже боявся, ластiвоньку втратити, i... загубив навiки... тепер, я вже... не зможу без тебе, ясочко жити... мабуть, доля така - засохнути в муках покинутої любовi, - Юлiя слухала стенання ледь схиливши голову неуважно, здається, заклопотана якимись справами раз у раз зиркала через його плече, пропускаючи мимо слуху тужливий заспiв покинутого птаха; нараз в її очах спалахнула радiсть, вибiгла на дорогу, замахала руками, скрипнула гальма авто, привiтно усмiхаючись, покликала:
   - Ходи, ходи, скорше, - вернулася Романа, вхопила за руки, потягнула за собою; перед очима бiлою плямою мелькнули дверi, заспокiйливо зафуркотiв двигун, дуже повiльно приходило усвiдомлення того, що нiчого нiби й не трапилося - ось, сидить у м'якому сидiннi маршрутного мiкроавтобуса, рибячi очi пасажирiв блукають в акварiумах буденних мислей, i через скло збайдужiння, чи й бачать, як по обличчю бiдака струменiють солонi рiчища, вимиваючи глибоченнi каньйони в глевких навалах зiллятого за якусь пару - трiйку мiсяцiв зматерiалiзованого блуду, аби вискочивши бруду, пройшовши всi вигини, озера, болота, й сморiднi дельти грiхопадiння, нарештi, очистившись скверни через покаяння впасти в спасеннi води вселенського океану слiз. На якусь мить вiн побачив бiльярддя прозорих, як кришталь... вже порожнiх, виплаканих очиць - сотворивших їх океан, Юлiї i Романа. Ай, чи знала про осяяння, та дiвчина, що сидiла поруч нього, i як могла заспокоювала, - мабуть, бо чого б змахувала зi своїх прекрасних вiй пречистi бурштинки прихищеною великою любов'ю совiсти, чого б надiрваним голосом, просила не плакати, - бо замулиться їх океан любовi.
   Поки їх трясло в маршрутцi пару раз прикривав соромiцьки виставлене стегно Юлiї, з котрого провокативно зiслизала тканина тонкого шовку червоного плаття, - бо на нiженьки дiвчини безпардонно п'ялився просяклий сечею пенсiонер. На те недбало дiвчина усмiхалася - чи й не оказiя, хай дивиться. Роман нервував.
   Столик червоного дерева у затишному кутку кафе "Десертне" вертав сивої, вже - зими срiблястих почуттiв - у лiтнi, розкiшнi шати розбурханих любовними втiхами iншокоханцiв, вкритi сутiнками залюдненi вулицi. Вечорiло, за вiкном вчувалися рiзкi перемовини збуджених юнню пiдлiткiв, шурхiт лискучих, дорогущих авто. Хто про що думав, а їм тiльки вже й мрiялося, рятувалися споминами, декоруючи стiл гарячим шоколадом, кавусею з ароматним кон'яком; загадковi посмiшки, розмови про нiщо, й справдi вертали зимових почуттiв; дорогi серцю, рiднi очi вiддано зазирали iз прихиленої вiй до його душi, губи кольору... шепотiли чарiвливi фрази iнтернацiонального всекоханського есепранто, флюїди шовковистого гомону притихлих вже у далекому травнi солов'їв ще створювали видимiсть весни, але в її зiницях золотилася осiнь; задумливо шаркав по конаючому килиму терпкого оксамиту запаху слiз, гладив вiск ще живих рук дерев, i думав... про кiмнати мадам Тюссо; захопившись навiяним шкрябнув пальчик Юлiї, парафiн не посипався, але й в очах красунi сипав падолист.
   - Тепер буде все по - старому, - мовила затерплими од знаття устами.
   - Вiрнiше, забудемо наш невдало пройдений етап недавнiх вiдносин й розпочнемо життя, з отiєї вiдправної, щасливої митi, котру ми пережили у далеку зимову ноч, i, так необережно десь згубили... десь, може й в буденщинi, - тремтливим голосом проворкувала, як наврочила, Юлiя. Роман пересiв на стiлець поряд коханки, заплющив очi медитуючи спасенної нiрвани, на знак згоди потиснув її нiжнi руки, й забувся, рятуючись словесами, погiдливо муготiв:
   - Так, так, по - новому, я робитиму усе, що тобi подобається, виконуватиму найнеймовiрнiшi забаганки, аби, тiльки з тобою, сонечко моє ясне, - прихилявся до дiвчини, гаряче дихав в лице боючись розплющити очi, аби тiльки не бачити фальшовану вiрнiсть акторки.
   - Та, в мене, Ромцю, алергiя на будь - якого песика, а особливо на вiдданого. Твоя сила - у самостi, будь собою, я не раба хочу - особистiсть, - легенько вiдштовхувала збудженого хлопця. Тепла хвиля материнської любовi налинула Юлiї, поцiлувала у макiвку дивака, - дитину. Усi, справжнi чоловiки - дiти.
   - Буду, буду собою, якщо ти так хочеш, - туркотiв.
   - Та я не хо... - ледь стрималася втримавши ледь злетiлу фразу.
   Злякавшись здогаду Роман швидко зашеберхтiв чужим голосом:
   - Юлiє, я пропоную тобi руку i серце... Виходь за мене замiж.
   Дiвчина од несподiванки випустила з рук шоколадку. Довго мовчала дивлячись прозорим зором у незбагненну далечiнь, стиха мовила:
   - Розумiєш, Ромцю, я насправдi не така сильна жiнка, як тобi здалося. Насправдi, я безвiльна трiска, котру несе неспинна течiя вiчної рiки, i не менi вирiшувати глобальнi, стратегiчнi питання долеустрою. Мене задовольняє все як є, i я не збираюся щось змiнювати у своєму життi. I ще, якщо ти так навпростець, то i я скажу тобi вiдверто: привела тебе в цю кав'ярню, аби попрощатися. Я вже отримала виклик, i третього вересня назавжди їду до Нiмеччини, - їй на очах виступили сльози. Стримуючи ридання тихесенько квилила:
   - Ромцю, пробач мене, то я винна, спровокувала тебе, дурненького... Розумiєш, ми, таки, мабуть, не пара... не одного поля ягоди... я, бiльше не буду тривожити, мучити тебе... прости... так буде краще. Повiр, - я не хочу, але мушу... - гiркi сльози зiрвалися неспинним потоком журби. Обiйняв дiвчинку, притулився востаннє мокрої щiчки - чiчки, прошепотiв малесеньке вушко:
   - То нiчого, не плач, я розумiю, все минеться, ти мене забудеш i... я клянуся, бiльш не буду тебе мучити. Але прошу, дозволь менi, раз в рiк на день твого народження, дев'ятого лютого приходити в цю кавярню, за оцей столик, i чекати тебе, десятилiттями, столiттями, може колись i вернеш... - голос зiрвався, Роман не соромився слiз, цiлував руки коханої. Юлiя тiльки й ствердно, в плачах здригалася:
   - Так, так, так...
   Потiм замовив пляшку горiлки. Стакан за стаканом залпами зацмулив роднєнькую. Не допомогло, попросив коньяку. Тiльки й в грудях серце пекло бiлим огнем. Юлiя дуже нервувала просила не пити. Захмелiлий кидав у вiдповiдь:
   - Замовкни, хто ти менi така: "не хочу, але мушу", ось i мусь собi в нiмчукiв, а до мене не лiзь, я тобi не песик, аби прислуговувати. Все скiнчилася твоя влада. Валi одсюда, скатєртью дарожка. Дастала! - опускав обважнiлу голову стола, потiм похоплювався лячно, й побачивши ще не зниклу Юлiю наливав в стакан оковитої, прожогом ковтав, нiби горе можна було втопити в дурманi.
   - Ану, пашла! - белькотнув неслухняним язиком i... посковзнувся її поперечних вузьких щiлин роздратованої пантери, покликав офiцiантку, попросив ще пляшку найзвичайнiсiнької горiлки, втупившись пiдлоги мовчав. Юлiя дiстала iз сумочки цигарку, пiшла до iншого столика, де сидiли азiати, знущально - довго прикурювала, схилившись нiби погiдливо приймала од долi похоронний вiночок їхнього кохання. Лiца кавказской нацiональностi щедро сипали соромiцькими фразами, зманювали дiвку вишуканими комплiментами. Коли повернулася, Роман присмоктавшись горловини пляшки збриджено дудлив бєлєнькую.
   - Ну, ну, iдiот, давай, давай, до дна, сабака! - синi нитки губ шмагнули ненавистю зблiдле обличчя Юлiї, встромила цигарку в попiльницю й душила тамка суку, неначе себе.
   - Я, собака, iдiот! Какого хрєна со мной связалась, сука, - лице витягнулося, хижо залищали iкла, останнiй ковток водки запiнився на роздвоєнiй губi:
   - Гир-р-р, - все що й вигавкнулося. Юлiя сахнулася. Офiцiантка зойкнула. Iз сусiднього столика зазбиралася геть юна парочка. Перемiнившись в обличчi, вiдкинувшись спинки стiльця, панiчно проканючив:
   - Ну, чого ти, Юлiє, навiщо, знаю, нестерпна, ну, не можеш, по - людськи, все до скандалу зводиш.
   - Я, до скандалу, то ти мелеш незнано - що, тюфяк, - спам'ятавшись прокричала, крадькома вiдводячи стiлець косилася виходу, й аби якось вiдволiкти ненормального шурхнула по столу розпочату плитку чорного шоколаду йму до рук. Оскалився хижо, як... дзидзьнув кулаком по фальшиво зблискуючiй позлiткою гидкiй шоколадинi, аж ваза з мертво - целюлозними квiтами пiдлетiла. Вiдвiдувачi притихли, бармен потягнувся телефона, офiцiантка задихаючись хапала рибою повiтря не могла зрушити мiсця. Роман, захопивши шоколадне мiсиво рукою тицьнув носа Юлiї, та, як рявкне:
   - Ти, од цiєї смоли вже бульбами взялася, струп'ями скоро зiйдешся, й мене в тому чанi звариш. Зась! На, викусi! I, пiсля всього, ще, будеш, вказувати, менi що робити, як тебе обслуговувати, цяцю! На, лярво - поцiлуй ми' в гузицю. Ти ж бо досягла неабияких успiхiв в справi вилизування засраної дупи свого газди. Пiшла ти до п... Тепер я твiй ґаздун. I тiльки моя, й анiчия срака у твоєму володiннi. Й вiднинiка, я, вирiшуватиму, що i як.
   - Це ти, менi, як, отаке, до гузицi посилаєш. Ну, дочекалася фiналу, красиво закiнчується романчик, головне гостро, пiкантно, ти, ще, будеш менi вказувати. Ти, вчителишко злиденний... - Юлiя задихалася од злостi, тягнулася ненависника, аби вхопити, роздряпати гидку, п'яну мармизу бiлими рученьками.
   Замовч, спробуй хоч слово вставити, як дам ти межи очi, шмарками зайдешся. Всьо, баста! - скинув догори до удару кулак.
   Юлiя прикипiла стiльця, зiщулившись змалiла до тремтливої грудки, спробувала щось заперечити, чи втямити, запитально дивилася то на офiцiантку то на бармена, що подавав заспокiйливi знаки тикаючи пальцем телефонної слухавки. Вiдвiдувачi кафе боязко перемiщалися дверей. Жалiбно заплакало маленьке дитятко:
   - Мама, мама, а почему у дядi уши волосатиє? - обивателi перевертаючи стiльцi, загрiбаючи за собою столи загатили вихiд вiдгодованими тiлесами, прориваючись по спасенної пустки зачорнiлої од горя ночi. Впала тиша, вiдвiдувачi розчинилися. Бармен теж зник. Офiцiантка криво посмiхаючись, переповненими очима страху у розпачi дивилася: то на свої паралiзованi ноги, то млiла од гострих трикутникiв сiрих вух зовсiм озвiрiлого вiдвiдувача.
   Юлiя перехилилася столу, затримала погляд на розпливчастiй фiзiономiї колиськоханця, демонстративно, густо сьорбнула кофею, зиркнула на одеревянiлу дiвицю - офiцiантку, грудинно гиркнула, блиснувши чорним пиптиком втягнула просякле протокров'ю повiтря, зайшлася диким, гортанно - хворобливим реготом зiходячи до пронизливого завивання. Офiцiантка мелькнувши бiлим фартушком загримiла пiд стiл, втративши свiдомiсть. Од пронизливого виття, вже й Роману стало не по собi. Вмить протверезiв. Розгублено мовив:
   - Ох i парочка: роман i варварочка, - на мить закотив очi, зобачивши, там у вищосферах, майбутнiсть, застогнав, зiрвав зi стола скатертину й на червонястiй гладко лакованiй товстiй фанерi вишневого шпону, замережив, увiчнив гострокiгтям римовану драбинку тiльки но вичитаних незбулих iдей: У Червонiй кав'ярнi декорованiй споминами: колись, у далекiй країнi, на краю Всесвiту, стрiлися двоє...- шелестiв усмоктуючись в вир її невiдпусканн-Я!"
   Юлiя здригаючись волохаттям од нестерпного шкряботiння обережно пiдкрался столу, поклала, на ще теплий, од слiз, дикт, лапи, увiп'ялася жотопоглядом заграмзулялої вервечки тексту, уражена зобаченим епiлептично засмикалася, пурхаючи рожевою пiною знеможено роздряпувала кiгтями стiл, повiльно зiслизала пiдлоги, скавулiла; i... потужно пiдкинута спiдньою силою догори iз усього маху уперiщила по лицi кривими ятаганами одточених кiгтiв прозорокрилого яногола. Вiдiрвавшись плотi затрiпотiв по байдужiй чорнотi немiчними крильцями, тай впав переобтяжений грiхами д' низу.
   Коли його тягли з мiлiцiантського "бобика" до жовтої плями вибалушеної лампочки на євроремонтному ганку вiддiлку, од свiтлової наруги отямившись встиг покремсати здоровенними iклами якiсь матюкливi тiнi в погонах; яскравi спалахи свiтла позаду довго шмагали свинцевими батогами нiч, затерплий писок перiщили заспанi вiти.
   А потiм, по очам вдарило сонце, нахлебтавшись з теплої калюжi води, знову забився сутiнкiв кущiв, рятуючись безпам'яттям до надвечiр'я.
   Присоромлене сонце не витримало терплячостi жертви почервонiло на горизонттi. Сяк - так обтрусившись вибрався схованки, розгледiвся, - то був край смiтника, внизу, у полiетиленовому полонi кволо пульсувала тонесенька артерiя джерельця. Спустився дна яруги, вмився. У хащах намацав протверезiлим поглядом стежечку, поплентався незнано куди, й чого. Коли вибрався господ, дивувався собачому лементу. Незалежнi бобики й рексики зобачивши мандрьоху скавчали й пiдiбгавши хвости давли дьору, аж курява здiймалася.
   Гавкав...
   Забивали його в ту куряву дрючками, вмазуючи рубiновi краплi розпачу у сiрi глевтяки пилу, кришилися зуби об полiуретановi пiдбори, трiщало на розтерзаному тiлi закривавлене рам'я: кусав, рвав двоногих звiрiв, конаючи розiп'ятий на гострих шпичаках болi, не просив милости - юлiємiзантропнутий давився шматтям пiрваних штанiв нападникiв. Вовком вив.
   У смиреннiй сорочцi трясся в каретi швидкої, зашмаркане залiзо кремсало вилицi, кремсало знекровленi губи, а братчики - санiтари безперестанно гамселили шолудиву псяку заганяючи пiд сидiння. Скавчав.
   У його снах не було життя. I не мчав вiльним сiроманцем по землi грiшнiй. Навiть Юлiї не було - нiчого й анiкого. Вiн, навiть, повiрив що вмер. Але мертвi - то для людей - для свiтобуття - зродженi. Довго висiв у мiжпрiрв'ї: тутостi й тамостi.
   Лiто згайнуло в гостi до осенi. Iнодi приходив до тями, коли навiженi братчики викидали з носилок й копняками гнали на процедури. То був закритий заклад, нiкому поскаржитися, тому розказував Боговi якi люди жостокi, а Бог вперто не хотiв звiльняти його од себе: слухав, i, плакав. А потiм, чогось, вернув до зматерiалiзованого скнiння.
   Як полуда спала з очей. Усвiдомлено вертав сьоденностi. Спiлкувався з лiкарями, санiтарочками. Iнодi, скаржився на неправомiрнiсть утримання в божевiльнi цiлком здорового нiбито пацiєнта. Хто ж його питав про те. Тiльки завiдувачка вiддiленням (чи, то родичка, чи, iдейна шизофренiстка, продовжувачка сумнозвiсних справ Елли Петрiвни Каменецької ("Ельзи Кох" - пойменованої "хворими") "психiатрички" часiв брежнєвського застою, що катувала хворих нейролептиками, сiркою, за читання поетики) пiсля чергового шмону, знайденого медбратами шматка зiжмаканого паперу з римованими рядками - запендючила йому ще одне вiдхилення од норми: "метафiзична iнтоксикацiя", бо не змогла своїми "правильними мiзками" "врубиться в маразматическую пiсанiну", перед "шановним консилiумом" психостурбованих лiкарiв, на летучцi, знущальним голосом декламувала награмзуляненi вервечки сполоханих смислiв: Спочатку, було слово,
   потому, речення ... ми ж бо знаємо бiльше Боженьки, Вiн, сердешненький, тiльки - Слово, а, Ми - Речення: заперечене, безкiнечне, тому - й вмерли ми... учорика... Бог: уста, свiтлi оченьки - засклянив -однословеньком".
   Сивочолi ескулапи уважно слухали зворохобленi рими, потiм довго мовчали. А завiдучка зробила аматору-графоману неабияку послугу, вперше його вiршi чули люди, i щось у їх серцях тенькнуло, давно знане, й навiки втрачене, може й тому, озлобленi - одноголосно вирiшили: важка патологiя, не пiддається корекцiї. I... змилостивилися - перевели в соматичне 39 вiддiлення, для неврастеникiв - пiдлiкувати серце - тахiкардiя замучила. Душили: анаприлiном, верапамiлом, били, зупиняли серце електричним струмом ЧПЕС (чрєзпрєдсєрдная елєктростiмуляцiя), а серденько трiпотiло за Юлею, отруєне хiмiкалiями заходилося, i не було на те ради.
   Коли нiкого не було поряд ридав, заливався слiзьми, кликав Юлiю, та вона не приходила. Анiразу не вiдвiдала, хоча знала - з чого вiн у божевiльнi. Хоча не один раз передавав записки через знайомих, аби вiдвiдала, словом добрим зiгрiла, вернула життя. Недочекався.
   Романа виписали з лiкарнi першого вересня, в епiкризi заграмзуляли: "мляво перебiжна шизофренiя", рука бiлохалатника не пiднялася констатувати щось на кшталт параної, щоправда, казали: от коли ще раз "шуба" повториться, от тодi й дiагностуємо бiльш виражений психопатичний синдром, а так - цiлком адаптований до суспiльного життя суб'єкт. Ну, хто ж напише: "втратив розум од великої любовi... особачився, людей покусав", та й вiн про своє втрачене кохання нiкому не розказував, i собi не зiзнавався, тiльки вив ночами од розпуки. Й, все частiше спiлкувався з Юлею в снах i поза морфiйним видiннями, дивувався жахливим картинам зобаченого: то, Ажелiка у волохатих руках мануального терапевта засолоплено масажується-вiддається на пласкому лежаку, то, бiля входу квартири злягається iз жирним ментом, то у свiнгерському запалi пiсочиться у груповусi нафантазовуючи свiжi сценарiї майбутнiх траходромiв. Поступово втрачав вiдчуття часолину, зматерiалiзованої реальностi, вже не мiг розiбрати - де ворохобилося справжнє життя. Але, ще встиг упiймати мент своєприсутностi цього (того?) свiту. То трапилося третього вересня 1998 року. Юля вiд'їжджала, назавжди, в Нiмеччину. Добрi люди нашептали Романовi коли з летовища залiзний птах Люфтґанзи забере закiльцьовану фатумом сiру горлицю. Помчався на аеродром спозарання, й не ховаючись стовбичив чи не цiлий день у скляному акварiумi, на другому поверсi в залi очiкування, спостерiгаючи за срiблястими птахами. Нарештi, по обiдi iз жахом виокремивши на рульовiй дорiжцi нiмчурського яструба. Позаду тихесенько , процокотiли тонесенькi пiдбори знайомою ходою, вiн навiть почув звабливий шурхiт легесенького платтячка, вiйнуло любим серцю ароматом, то вiн подарував їй, колись тi парфуми... Юля полетiла зовсiм поруч, в обiйнявши Ореста. Про щось жваво джерґотiли, смiялися, пiдiйшли до буфетної стiйки, замовили по фiлiжанцi мiцної кавусi, плитку чорного шоколаду й пляшку темного пива. Усмiхнувся: як у "Десертному", колись з ним... Роман не мiг одвести погляду од брунатної обгортки шоколаду з датою "1887", того шоколаду, що завше дарував Юлiї, мружився од зухвалих зблискiв позлiтки, не смiв глянути коханiй в очi, а, вона й не звертала анiякогiсiнької уваги на бомжуватого, бородатого, виснаженого скелетища в смердючому рам'ї, що мабуть чатував на спорожнiлу пляшку з пiд пива. Реготала, ощасливлено зиркаючи на лiтак безперестанно смикалася виходу, раз по раз цiлуючи чоловiка, але стримувалася, смакуючи гiрко-солодкi митi прощання з руїною своєї минувшини. З гучномовцiв буденно проспiвало констатацiєю "до-i-пiсля", Юля здригнулася, непевно рушила "в поза-межу", Орест недоцмуливши "Веселого монаха", пiдсунув до краю столу напiвпорожню пляшку, жестом запропонувавши бомжу пригоститися, полохливо вхопив попiд руку дружину, потягнув на перший поверх, до "зеленого коридору". Роман пiдiйшов краю оглядового майданчика, вхопившись затерплими руками перил з вiдчаєм спостерiгав, через скляну кришку саркофага митного контролю, за зблiдлою плямою напруженого обличчя Юлiї . Глухо, як об кришку домовини, бахнуло штемпелями по в'їзднiй вiзi, точена нiжка вже колишньої коханки рiшуче ступила зблiдлої бетонки аеродрому. Коли срiблястий яструб розчепiривши крила роззявив пащу аби проковтнути Юлiю, обернулася, сумно, сумно, здолавши першопросторовий розщiп вiчности тривожно прикипiла поглядом одинокої постатi у скляному терарiумi покинутого звiринцю, прощально помахала рукою... ступила у Невiдь.
   А вiн проводжаючи стального птаха у мареннi шепотiв вже йму не приналежнi мислi спопелiлого цiлунку: Колючi кордони. Шенгенськi угоди. А ми - в резервацiях рiзних держав".
   Чи побачила його спопелiлий повiтряний цiлунок. Хтозна. Срiблястий птах понiс її на крилах iншого кохання, до чужини.
   Роман потiм мiсяцями никав залюдненими вулицями ворожого мiста вдивлявся в бiлi плями облич, шукаючи Юлiю.
   I... таки побачив її, аж через рiк: прилетiла на зраджену землю влагодити якiсь формальностi по продажi нерухомостi. На то потратила декiлька тижнiв. Йому про те розказали знайомi, спробував зустрiтися. Вперто уникала стрiч. Ну, та нехай.
   Дiзнався коли вiдлiтає геть. Помчав в аеропорт. Прозорою тiнню тулився напруженої колони, в склянiй залi другого поверху, на тому ж самому мiсцi що й третього вересня минулого року, бiля буфету. У легенькому платтячку, якось буденно пiдбiгла буфетної стiйки Юля, замовила - знано що. Їх погляди на якусь мить стрiлися. Завмерла, спантеличено пробурмотiвши:
   - Романе Романовичу, це ви... ти? - мовчав: який з нього Роман Романович - бомж смердючий.
   - Ромцю, - благально шепотiла. Прикрив шорсткими, од неспинних вiтрiв незбулих надiй, вiями передчасно згаслi очi. Пiдбiгла. Свiжа така, пругка юнка, стильна - європейка. Вiйнуло солонкуватим морським бризом. Нетерпляче смикнула за руку, потягла за собою. Упокорено поплентався за дiвчиною. Пiдiйшли столу. Не пiднiмаючи очей повiльно ковтав запропонований тужаво - гiркий вар турецької кави. Неуважно ловив безадресно мовленi фрази:
   - Розумiєш, це життя... я, люблю (кхм) ... любила тебе... колись... але мушу, таке життя, ось знову вiдлiтаю... тамтечка вчуся у престижному унiверситетi, на програмiста... живемо на кордонi з Швейцарiєю i Францiєю, де всесвiтньо вiдомий курорт Баден-Баден, i гори Юра, такi невеличкi... симпатичнi, по схилам ростуть виноградники... нам подобається в Нiмеччинi, такi привiтнi люди... Орест має солiдну роботу... зарплату... купили авто, шикарне, жовтого кольору... "Lancia"... нi, нi не потримане... ми нi в чому собi не вiдмовляємо... ось в Парижi були, бiля собору... де Квазiмодо... що я кажу... так, так, звичайно, може тобi грошей дати...на якийсь час... вистачить... як же я зразу не здогадалася... ото неуважна, пробач... на, помiняєш... марки... купиш собi попоїсти, багато... а потiм... зрозумiй... головне... я щаслива... ти чуєш, запам'ятай це, i нiколи, нiколи про мене не згадуй... насправдi нiчого не було... якась нав'язлива мара, сон. Похапцем тицьнула тлусту пачку акуратно складених купюр закiптюжених рук обiдранця, iнерцiйно потягнулася волохаття жовто-збляклої посивiлої бороди, сахнулася, зникла. Вже назавжди.
   Вiн недбало зiжмакав валюту, нiби хотiв вичавити звiдти нечуване приниження, гидливо зашпурляв навслiд привиду у скляних перестiнках умовности цивiлiзованої кралi. Папiрцi злетiвши iз другого поверху розсипали над напiвпорожньою залою вестибулю. Те видиво бачила буфетниця й щодуху кинулася д` низу, збагачуватися. Роман вiдсьорбнув ще ковток гiркої кавусi, витягнув з кишенi пальто знайдений на звалищi малесенький складний нiж, зненавиджено вгризся iржавим лезом лакованого дзеркала столика. Його нiхто не спиняв, вiдвiдувачiв як вiтром здуло до грошової шари. Нiж пожадливо шкряботiв, виводив хворобливi арабески прощального зойку: 30 грудня 1997 - 6 червня 1998 рр. (157 днiв безумства ) Я не вiрив нiколи в кохання, Я не знав, що це боляче, важко... I об скелю - лебiдонько, пташко... Розiп'яли на хрест, у зап'ястя Забивали гвiздки її ЗРАДИ. Буря трощить Червонi Вiтрила - Вiдображення вази у скельцi. 09. 09.1999".
   Скiльки би ще дряпав вищербленим лезом жовтий квадрат свого буття, знесилено вiдкинувся, зашпурляв нiж у бiк сизого птаха на летовищi. Залiзо жалiбно дзявкнуло об вiконне скло. Роман загиготiв оглашенно, птах здивовано глипнув у його бiк, байдуже дзьобнув хижим клювом бетонку, вiдвернувся. Причинний, заходячись, на фальцетi поперхнувся, схопився грудей, рвучко лапаючи злiтаючу д' Бога душу, прощально-усвiдомлено прошелестiв знекровленими губами:
   - Збожеволiлий... бо Бог, так звелiв, - ввiп'явся нiгтями у текст своєї бiди, чирганув щосили, аж розчепiрилися зiрвавшись фаланг, засипавши маковими пелюстками поросле травами забуття грамзуляння. Гарячi краплi розсипались довкруж дев'яток, видряпаної дати пiд текстом. Зайшов з iншого боку столика, аби торкнутися шурхотливої позлiтки чорного, початого Юлею шоколаду, аби востаннє скуштувати, згадати смак в'язкої смоли. Одкусив: розлога хвиля терпкої гiркоти вхопилася горла, як у пеклi, аж забулькало, задихаючись глянув на криваве обрамлення дат, а... дев'ятки перевернули на шiстки: 666I 60 60.
   Шостого червня, - прошипiв. Жадiбно хапаючи повiтря, знов i знов вгризався у глевку плитку ненависного шоколаду, з губ бризнули цiвки крови - гострi як нiж iкла розкремсали власну плоть.
   - От, тобi й шизоїдна шуба, - Ромцiв день прийшов, - прохрипiв одкидаючи пошматованi, в кєрвах залишки шоколадини, iнстинктивно ховаючи в закашлатанiй бородi ошкiрений писок кинувся виходу. Навперейми мчав огрядний мiлiцiянт, якiсь люди, буфетниця пронизливо йойкаючи тицяла очей брудного вiника... присмак чужої кровi iржавим залiзом засолонив пащу, пазурi безпомiчно ковзали вiдпуцованого гранiту гулкої зали Юлиної прощi.
   В бiлих палатах, на м'яких стiнах зручно споглядати тексти iншожиттiв. Тепер у нього було багато часу для прочитання iсторiї свого буття у закритому вiддiленнi для "буйнопомєшаних". Безкiнечнi вервечки здогадiв безупинно бiгали по заснiженим полям розпуки закоцюблої в безпремiннi зими закрижанiлих минувшиною споминiв, мережилися чорною рiллею в полях вiчностi в очiкуваннi так й нiколи вже й не прийшлої весни.
   Навiть у божевiльнi теплиться життя. Вiн якось i звик. Iнодi, самому, здавалося, що повернувся справжностi, i цiлком мiг би вернути життя. За вiкном проносилися роки. Лiкарi, здається, визнали його дiлектоздатнiсть, - дозволили користуватися комп'ютером. Навчився користуватися Iнтернетом, i там, у вiртуаллi... знайшов її. Кричав од радости. Написав що успiшний, досяг у життi чого хотiв. Вiн, власне, i не брехав. Вона вислала йому свої фотографiї. Свiтлини метеликами шурхотiли перед очей, вiн намагався посмiхатися. Ще б пак - така радiсть - з монiтора комп'ютера на нього нарештi дивилася Вона. Скiльки рокiв минуло...її пiдлiткова кутастiсть набула м'яких лiнiй жiночности, мармурова точена фiгурка зачаровувала погляд довершенiстю форм. В цупкому павутиннi мислей пронизливо дзиґотiло б'ючись у шизоїдних конвульсiях позасвiдомостi пiдступно-спасенне жадання - аби радше її стрункий стан набув стандартизовано-звичних обрисiв ситої європейки, анiж дражнив отi осолопiло-нахабнi зграї хтивих самцiв несамовитою вамп-звабою. "Ну, що вони, примiтивнi залицяльники, окрiм тiлесностi спiзнають? - Фiзiологiя. Хм. А вона... вона! Та що ви знаєте про неї! Краще хай стане сiрою мишкою. I тiльки я буду володiти таїною її доброго серця, високостi свiтлої душi, i нiхто краще мене той скарб не оцiнить, не вбереже, не розвине. Вона ж бо така! Як!.. Я сам... не знаю"... В зiницях заметався хворобливий шаленець. Гiркий усмiх спотворив обличчя, засолонило уста бiллю покусаних губ, крiвця вишнево пирскаючи пiдхоплюючись цiвками гарячих слiз капотiла клавiатури, обпеченi стражданням пучки пальцiв ковзали клавiш мережачи на чистому полi екрана криву стежечку його долi. В пустизнi заснiженого поля стогнало заплаканими завiями G moll Адажiо Томазо Альбiнонi. Божественнi злети органну торкалися вищих сфер знаття, тихий плач скрипки хапався зворохоблених слiв, а вони не складалися осмисленого змiсту, розсипалися холодними снiжинками, вислизали спустошеностi завиваючи в тузi одинокого сiромахи.
   - Юлечко, - тремтливо артикулював невимовну журу. А вона нечуло посмiхалася з екрану в нiжних обiймах iншого.
   - Хто вiн, - неоковирно вимовляв.
   - Як то трапилося? Вiн же нiколи не спiзнає... Як i я...
   Вискочив на алею лiкарняного парку. Небо дiрявилося розгубленими зорями. Довго шукав її, знав що давно розсiкла пiтьму спалахом незворотностi, але зазвично щонiчно з надiєю вдивлявся у в'язку темiнь минувшини, зiтхав, переводив погляд до супротилежного краю небесної твердi, де невтiшно пломенiла часточка його серця, в тисячний раз промовляв нiким, нiколи вже не чутi слова:
   - Й мене не буде, а зiрка серця моєго як нiжний спомин осяйної бувальщини їй путь життєвий прокладе, - напружуючи уяву намагався прослiдкувати розчерк своєї долi, але окрiм липкого мороку нiчого не видивився.
   - А зорi стрiчаються... колись, - розгублено спитав насупленого неба.
   Небо мовчало, й вiн мовк, шурхочучи брунатним листям. З горла пiрвався спазмом зойк, трiпнувся приреченим птахом, стих. Думки заплутавшись у карлюччi оголеного стумою гiлля безвiльно звисали посивiлими пасмами запiзнiлої осенi.
   - Зимно менi, зимно, - картався пiдставляючи виснажене обличчя поривам знервованого вiтру.
   - Як добре що скоро заснiжить, й на бiлiм аркушi життя змережить хтось стежинку свого щастя, чи...
   - Шкода, - оглянувся - його вузеньку топтанку замiтала нещадна хуга, зчорнiлi оклики вже непромовлених слiв розгладжувалися змiстовними лекалами вiчних речень.
   Не спам'ятався як почав грузнути в хватких наметах безсенсовостi.
   Вiн вже був на цьому полi. Навiть день пам'ятав: 3 вересня. Таж невимовна туга й гiрке розумiння скiнченностi всього сущого. Але тодi на горизонтi ще ледь жеврiла її зоря. А теперечки сiра смуга обрiю плавно перетiкала беззоряного надвечiр'я.
   - Це кiнець... - Розгублено усмiхнувся. Вона теж, зi свiтлин.
   - Бути другом... подружкою... для душi... роллю євнуха задовольнитися... Але ж вона менi вiдкрилася, щиро, усiм серцем... Звiдки у менi скiльки злостi... Пробач Юлечко.
   - Я буду... Що? - буду...
   - Буду! - вiдкаснув, i знесилений побрiв у завiї завтрашностi.
   Тiльки зiрка зi краю неба кривавилася невиплаканим серцем анахорета. Але про те вже нiхто нiколи не здогадався.
   Закоцюблого знайшли санiтарки пiд огорожею. Вiдiгрiли. Вижив. Але доторку неочiкувано вернулої минувшини не витримав. Буйного перевели в iнше вiддiлення, потiм ще кудись повезли в заґратованому "бобику", як пса шолудивого топтали, за звичкою, медбрати. А що йому до того. В свiт людей: схарапудженої екзистенцiї нетривких ментiв - спалахiв сьочасностi, й не визначеної завтрашности, не хтiв вертати - солодко, затишно колихатися у безкiнечних еманацiях минувшости. Головне: Юлiя тепер завше поряд. У затишному човнику, пiд червоними вiтрилами мрiй, ширяли, лащилися голубочки в леготi нiжностi, кохалися пругкими вiтрами Справжньої Любовi. Вiчно. Навiть коли Вас, усiх, нiколи вже не стало.
  
   Йому з нею там було дуже добре, але вона про те нiколи не знала...
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
   167
  
  
  
  
Оценка: 1.80*6  Ваша оценка:

Связаться с программистом сайта.

Новые книги авторов СИ, вышедшие из печати:
О.Болдырева "Крадуш. Чужие души" М.Николаев "Вторжение на Землю"

Как попасть в этoт список

Кожевенное мастерство | Сайт "Художники" | Доска об'явлений "Книги"