Шеляженко Юрий Вадимович : другие произведения.

Очi, що свiтяться в пiтьмi

Самиздат: [Регистрация] [Найти] [Рейтинги] [Обсуждения] [Новинки] [Обзоры] [Помощь|Техвопросы]
Ссылки:
Школа кожевенного мастерства: сумки, ремни своими руками
 Ваша оценка:
  • Аннотация:
    Я спав i бачив сон - чорно-бiлий сон, де бiле сяяло, а чорне було загадкою. Й свiт, який постав передi мною пiсля пробудження, також був чорно-бiлим. Сталося неможливе: лiс наче перетворився у негатив свого фото. Надi мною нависали брудно-бiлi пазурi гiлляк, затуляючи чорне небо. Я пiдскочив з землi, отупiло дивлячись вгору. Та сон вiдступав, залишаючи мiсце головнiй болi, я протер очi, опустив погляд - чорне небо обернулося темними кронами дерев у свiтлi справжнього ранкового неба...
  1.
  
   Того дня, коли моя сестра поїхала з Чонгурiвська, я став жертвою якоїсь незрозумiлої хворi, скорiш психологiчної, нiж тiлесної. Мiй мозок наче поринув у безодню порожнечi; здавалося, вiн от-от лусне, як мильна булька. Вперше я вiдчув цей присмерковий стан душi, коли ми з Анютою та її сином Олегом поспiшали на київський потяг. Менi, звичайно, випало тягти Анютин баул. Вона нервувалася через те, що ми спiзнювалися, через те, що Олег спокiйно лизав своє морозиво i через бабусю-причепу на автобуснiй зупинцi, яка намагалася збути нам великого хутряного ведмедя:
    Люди добрi, купiть хлопцевi ведмедика, у ведмедика очi свiтяться в пiтьмi!
   Скажена бабка не давала нам проходу, i ми дiйсно спiзнювалися, i от тодi я вiдчув, що мою бiдну голову товкуть в ступi - методично i рiвномiрно, у ритм з биттям серця. Вiдчув, як утрамбовуються мої думки. Раптом навалилася втома. Я ледве дотяг клятого рюкзака в потрiбне купе, здається, навiть забув попрощатися. Приплентався до будiвлi вокзалу, як - не пам"ятаю. Минуло з пiвгодини, поки я очуняв на запиленiй лавi зали очiкування, намагаючись пригадати, чому в мене так болить голова й навiщо я сиджу там, втупивши погляд у зламаний годинник над касою. Вже смеркалося. Треба було поквапитися на останнiй автобус, щоб встигнути додому. Але я згаяв ще трохи часу, сподiваючись притамувати бiль, якщо розслаблюся та заплющу очi. Марно старався. Тiльки повiки пекли. I автобус поїхав без мене.
   Додому довелося iти пiшки.
  
  
   2.
  
   Чонгурiвськ - мiсто сiльського типу, яких багато на Українi. Населення десять тисяч душ, рахуючи моїх батькiв. Якщо вiдкинути передмiстя, залишаться: центральна площа, де прямокутник туй затуляє бюст Шевченка; спальний район, окупований колишнiми робiтниками комбiнату iменi невiдомо кого, який за радянських часiв виготовляв невiдомо що вiдомо якої якостi, а зараз, i це загальновiдомо, стоїть; три великих гастрономи, двi сiро-облупленi адмiнiстративнi будiвлi, вокзал, пошта, ощадбанк, лотерейнi кiоски та безлiч продуктових ларькiв, якi "алкогольнi напої та тютюновi вироби вiдпускають тiльки до 2000 особам не молодше 18 рокiв". Скоро в Чонгурiвську буде храм. На грошi сумнiвного походження панотець Гавриїл виписав з Ватикану проект будiвлi i вже споруджує фундамент. По недiлях коло чорного забору будiвництва, пiд плакатом "Вiдбудуймо рiдний Чонгурiвськ!", справою рук мiсцевого осередку однiєї центральної партiї, правовiрнi бабусi лаються з бабусями - свiдками Єгови.
   В нiчному свiтлi вуличних лiхтарiв, iдучи безлюдними вулицями, ви зустрiчаєте примари людських загадок.
   3.
  
   Тротуарами, засипаними перестиглою шовковицею, спотикаючись о бугри асфальту, який вздувся i потрiскався вiд напору коренiв старих дерев, я минув центр та передмiстя й алеєю вищерблених залiзобетонних плит попрямував уздовж рiки. Це було приблизно о пiв на десяту.
   Лози верб торкалися землi; я йшов краєм алеї, щоб не зачепити їх. Незабаром моя алея завела у сосновий лiсок i раптово обiрвалася на плитi з оголеним металiчним скелетом. Я пiшов стежкою, по сухих колючках. Стежка пiдходила майже впритул до води: по одну її сторону був берег рiки, порослий травами, а iнша була майже суцiльним чорним провалом, з якого мiсячне свiтло вихоплювало силуети пари-трiйки найближчих стовбурiв. Батькiвський дiм знаходився далеко попереду.
   Через деякий час нiчнi пахощi спокусили мене заночувати в лiсi. Знявши штормiвку, я постелив її на схилi бiля рiки. Пригадую, менi ще здалося, нiби рiчна вода трохи свiтиться, але зеленi круги, котрi попливли перед очима, щойно я заплющив їх, свiтилися значно яскравiше.
   Я спав i бачив сон - чорно-бiлий сон, де бiле сяяло, а чорне було загадкою. Й свiт, який постав передi мною пiсля пробудження, також був чорно-бiлим. Сталося неможливе: лiс наче перетворився у негатив свого фото. Надi мною нависали брудно-бiлi пазурi гiлляк, затуляючи чорне небо. Я пiдскочив з землi, отупiло дивлячись вгору. Та сон вiдступав, залишаючи мiсце головнiй болi, я протер очi, опустив погляд - чорне небо обернулося темними кронами дерев у свiтлi справжнього ранкового неба...
  
   4.
  
   Дорогою додому зустрiв бабу Настю, сусiдку батькiв i добру знайому матерi. З"ясувалося, що вона пiшла у лiс по гриби, що мати дуже хвилюється за мене i кiт Васька теж позавчора кудись зник. Я порадив їй не хвилюватися за Ваську, бо вчора зранку той забрiв до нашого подвiр"я - Олег ще гасав за ним.
   Мати справдi хвилювалася. За снiданком вона мовчала. Батько сказав, пiдсуваючи менi стiлець:
   - Ми хвилювалися,- i замовк, пропустивши повз вуха мої пояснення.
   Щоб вони не дивилися на мене так докiрливо, пiшов по хлiб.
   У мiсцевого ларька нудьгував натовп покупцiв. Хтось пояснив менi, що хлiба ще не привезли, а вiн в цiй черзi - крайнiй. Одразу зголосилося ще четверо "крайнiх". Поки вони сперечалися мiж собою, я проштовхався до прилавка й купив пакетик солоного арахiсу.
   Хвилин через десять машини все ще не було, хоч арахiс вже скiнчився. Тодi я вирiшив - якщо арахiс не допомiг проти головної болi, може, невеличка прогулянка подiє? Та й пiшов повiльно сiльською дорогою, уявляючи, як назустрiч менi промчить i здiйме хмару куряви машина Чонгурiвського хлiбзаводу.
   Минувши безлiч схожих хвiрток i пiдворiть, помiтив попереду перехрестя, а на перехрестi - фургон з написом "ХЛIБ". Букви свiтилися навiть у денному свiтлi. Шофер весело балакав з чорнявою дiвчиною. Згодом вiн пояснив, що "мало не переїхав її, довелося вибачатися".
   Стало весело, та головний бiль не проходив. Так буває: життя - це головний бiль, який не проходить вiд смiху.
   5.
  
   Коли повернувся, вони пили чай.
   - Мама!,- сказав я,- Як довго ти мене не помiчатимеш?
   - Хлiб купив?
   - Батон.
   - Сiдай пити чай з нами.
   То був знак прощення, королiвський жест справжньої королеви - моєї матусi. А може, їй просто забажалося булки з маслом.
   Ми пили чай, дешевий, але гарячий.
   - Вона знову поїхала рано,- мати рiшуче не бажала миритися з вiд"їздом Анюти.
   - Ти знаєш, в неї чоловiк. Олег також хоче вiдпочити на морi з батьком.
   - Цей батько не приїхав до мене жодного разу. Жодного разу я його не бачила!..
   - Може, вiн був дуже зайнятий...
   - ...i твою дружину теж!
   Коли на маму находить таке, краще помовчати. Я перезирнувся з батьком: вiн, як завжди, був у своїй клiтчатiй сороцчi та, обхвативши лiве плече величезною засмаглою правицею, нишком виловлював з чаю довгу сиву волосину.
   Монолог про вади Анютиного чоловiка та моєї дружини скоро стих.
   Мати не може довго балакати погане.
   Вона пiшла у будинок поливати свiй кактус. Зараз, мабуть, їй бiльш за все хотiлося, щоб вiн заквiт - як в той весняний день, коли вона десятикласницею принесла його зi шкiльної оранжереї.
  
  
   6.
  
   Ввечерi провiдав Костянтина Степановича.
   - Здоров, синку,- сказав вiн,- ви вже тиждень як у нас. От все чекаю на тебе.
   Так нiяково менi буває тiльки раз на рiк - вдома. Якщо полiнувався одразу пiти через болото до дядi Костi, дiзнаєшся, що хтось iнший не полiнувався.
   Ми потиснули руки.
   Дядя Костя живе у простому надiйному свiтi старих номерiв "Юного натуралiста", "Всесвiту" i "Крокодила", а якось пiкетував редакцiю мiсцевої багатотиражки "Чонгурiвець" (вiдтодi його вiршi з перцем друкують без купюр). "Парадокс: комбiнат, де я працював сорок шiсть рокiв, вмер! а газета живе",- любить казати вiн,- "Чим довше не приносять пенсiю, тим бiльше в мене натхнення". Зараз вiн передплачує тiльки "Чонгурiвця", береже грошi, щоб вiдремонтувати свою дерев"яну хатинку на курячих нiжках.
   - Що у тебе новенького?
   - Ну... А у Вас?
   - Електробритва зламалася. Голюся безпечною,- вiн демонструє щетину. Смiємося,- Пiдемо допивати молоко.
   За пляшкою теплого молока розмовляємо про життя. Дядю Костю бiльше цiкавить моя кар"єра, нiж мене його муза та рибальська удача.
   - Допивай, допивай,- каже вiн,- Електрику вiдключили за несплату, холодильник не працює. Треба допити.
   Я дивлюся скоса на пiвлiтра молока у великiй каструлi. Навколо настiльної лампи, свiтло якої надто яскраве, вiд чого здається неприродним, рояться комарi. Вiдключили електрику, кажете?..
  
  
   7.
  
   Прокидаюся вiд рiзького свiтла в кiмнатi. Спочатку як увi снi: свiтло, що давить, i темна порожнеча; думки ховаються в пiтьмi. Потiм повiки слабнуть, очi вiдкриваються. На подушцi поряд зi мною - шарова блискавка. Нi, це бабин Настин кiт. Свiтиться, наче лiхтар.
   Заплющую очi та гладжу його. Вiн муркоче. Гладжу ще. Так разом i заснули, поки вранцi нас не розбудила мама.
   Це старий кар"єр, пояснює батько. Його знайшли хлопчаки. Там на днi озерце, яке сяє, наче сонце. I синi вогники бiгають поверхнею.
   Хтось макнув в озерце лампочку. Та засвiтилася. Тепер всi чонгурiвцi мають такi лампочки. Оборотиста торговка з вокзалу обробляє лучистою водою очi iграшок та перепродає пасажирам прохожих поїздiв. Мiсцевий художник додає її у фарби, тому став лауреатом обласного конкурсу.
   Небезпека? Нiякої небезпеки. Колишнiй комбiнатський хiмiк провiв необхiднi дослiди. "Свята вода" безпечна для здоров"я, навiть якщо пити її. Сам хiмiк хвалиться, що випив стакан. Тепер в ньго замiсть лисини густа жирна шевелюра. Щоправда, повторити на iнших цей дослiд не вдалося.
   Таємниця? Ну то й що? Мабуть, фосфор якийсь. Хiмiк каже - науцi такi речi давно вiдомi. Коли назюзюкається, завжди витягає з-пiд столу якусь товсту книгу iноземною мовою i пояснює, що там написано. Нiкому, звичайно, нiчого не зрозумiло.
   Що за синi вогники? Хiмiк не знає. Йому це нецiкаво.
  
  
   8.
  
   Через день пiсля того, як моя сестра поїхала з Чонгурiвська - нашого невеличкого рiдного мiстечка - вiд нудьги i болю, злих беззмiстовних думок про життя всупереч порадам матерi я пiшов окунутися в стрiмкий холодний потiк нашої рiчки. Вона тече з гiр на горизонтi й утiкає-втекає кудись, де менi нiколи не доведеться побувати.
   Я пiрнув, наодинцi з глибиною та течiєю. Вода чиста, можна розплющити очi. Кiлька секунд - i я бачу дно. Дно палає. По дну стелеться срiбна плiвка "святої води". Раптово навколо моїх рук, що ледве витримують боротьбу з глибиною, починають кружляти синi вогники. Лоскотно. I я посмiхаюся. Уявляєте, як може посмiхатися людина на п"ятиметровiй глибинi?!
   Ми їдемо сюди кожного року, сюди їздитимуть i нашi дiти. В Анюти є Олег та її чоловiк-фiнансист, що тягне її на Гаваї якраз тодi, коли вона по-справжньому починає згадувати Чонгурiвськ свого дитинства. Пахощi квiтiв та смак морозива. Пiснi матерi, казки баби Настi. Мої спогади, перш за все - численнi синцi героїчного хлоп"яцтва. Я залишаюся тут до останнього перед початком нового учбового року. Тут можуть спокiйно "пристосувати" загадку - люди завжди так робили. Але тут, вдома, легше бачити майбутнє. Тiльки тут не перестаєш усьому дивуватися.
   Того дня, коли моя сестра поїхала з Чонгурiвська, я став жертвою якоїсь незрозумiлої хворi, скорiш психологiчної, нiж тiлесної. Мiй мозок наче поринув у безодню порожнечi; здавалося, вiн от-от лусне, як мильна булька.
   Через день я виринув зi дна рiки.
   Вiдтодi, коли я починаю про щось мрiяти, дiти бачать в моїх очах яскравi синi вогники.
   (опублiковано в лiтературному журналi "Київ", Љ 1-2.2001)
 Ваша оценка:
Связаться с программистом сайта.

Новые книги авторов СИ, вышедшие из печати:
О.Болдырева "Крадуш. Чужие души" М.Николаев "Вторжение на Землю"

Как попасть в этoт список

Кожевенное мастерство | Сайт "Художники" | Доска об'явлений "Книги"