Шеляженко Юрий Вадимович : другие произведения.

Очі, що світяться в пітьмі

"Самиздат": [Регистрация] [Найти] [Рейтинги] [Обсуждения] [Новинки] [Обзоры] [Помощь|Техвопросы]
Ссылки:


 Ваша оценка:
  • Аннотация:
    Я спав і бачив сон – чорно-білий сон, де біле сяяло, а чорне було загадкою. Й світ, який постав переді мною після пробудження, також був чорно-білим. Сталося неможливе: ліс наче перетворився у негатив свого фото. Наді мною нависали брудно-білі пазурі гілляк, затуляючи чорне небо. Я підскочив з землі, отупіло дивлячись вгору. Та сон відступав, залишаючи місце головній болі, я протер очі, опустив погляд – чорне небо обернулося темними кронами дерев у світлі справжнього ранкового неба...

  1.
  
   Того дня, коли моя сестра поїхала з Чонгурівська, я став жертвою якоїсь незрозумілої хворі, скоріш психологічної, ніж тілесної. Мій мозок наче поринув у безодню порожнечі; здавалося, він от-от лусне, як мильна булька. Вперше я відчув цей присмерковий стан душі, коли ми з Анютою та її сином Олегом поспішали на київський потяг. Мені, звичайно, випало тягти Анютин баул. Вона нервувалася через те, що ми спізнювалися, через те, що Олег спокійно лизав своє морозиво і через бабусю-причепу на автобусній зупинці, яка намагалася збути нам великого хутряного ведмедя:
    Люди добрі, купіть хлопцеві ведмедика, у ведмедика очі світяться в пітьмі!
   Скажена бабка не давала нам проходу, і ми дійсно спізнювалися, і от тоді я відчув, що мою бідну голову товкуть в ступі - методично і рівномірно, у ритм з биттям серця. Відчув, як утрамбовуються мої думки. Раптом навалилася втома. Я ледве дотяг клятого рюкзака в потрібне купе, здається, навіть забув попрощатися. Приплентався до будівлі вокзалу, як - не пам"ятаю. Минуло з півгодини, поки я очуняв на запиленій лаві зали очікування, намагаючись пригадати, чому в мене так болить голова й навіщо я сиджу там, втупивши погляд у зламаний годинник над касою. Вже смеркалося. Треба було поквапитися на останній автобус, щоб встигнути додому. Але я згаяв ще трохи часу, сподіваючись притамувати біль, якщо розслаблюся та заплющу очі. Марно старався. Тільки повіки пекли. І автобус поїхав без мене.
   Додому довелося іти пішки.
  
  
   2.
  
   Чонгурівськ - місто сільського типу, яких багато на Україні. Населення десять тисяч душ, рахуючи моїх батьків. Якщо відкинути передмістя, залишаться: центральна площа, де прямокутник туй затуляє бюст Шевченка; спальний район, окупований колишніми робітниками комбінату імені невідомо кого, який за радянських часів виготовляв невідомо що відомо якої якості, а зараз, і це загальновідомо, стоїть; три великих гастрономи, дві сіро-облуплені адміністративні будівлі, вокзал, пошта, ощадбанк, лотерейні кіоски та безліч продуктових ларьків, які "алкогольні напої та тютюнові вироби відпускають тільки до 2000 особам не молодше 18 років". Скоро в Чонгурівську буде храм. На гроші сумнівного походження панотець Гавриїл виписав з Ватикану проект будівлі і вже споруджує фундамент. По неділях коло чорного забору будівництва, під плакатом "Відбудуймо рідний Чонгурівськ!", справою рук місцевого осередку однієї центральної партії, правовірні бабусі лаються з бабусями - свідками Єгови.
   В нічному світлі вуличних ліхтарів, ідучи безлюдними вулицями, ви зустрічаєте примари людських загадок.
   3.
  
   Тротуарами, засипаними перестиглою шовковицею, спотикаючись о бугри асфальту, який вздувся і потріскався від напору коренів старих дерев, я минув центр та передмістя й алеєю вищерблених залізобетонних плит попрямував уздовж ріки. Це було приблизно о пів на десяту.
   Лози верб торкалися землі; я йшов краєм алеї, щоб не зачепити їх. Незабаром моя алея завела у сосновий лісок і раптово обірвалася на плиті з оголеним металічним скелетом. Я пішов стежкою, по сухих колючках. Стежка підходила майже впритул до води: по одну її сторону був берег ріки, порослий травами, а інша була майже суцільним чорним провалом, з якого місячне світло вихоплювало силуети пари-трійки найближчих стовбурів. Батьківський дім знаходився далеко попереду.
   Через деякий час нічні пахощі спокусили мене заночувати в лісі. Знявши штормівку, я постелив її на схилі біля ріки. Пригадую, мені ще здалося, ніби річна вода трохи світиться, але зелені круги, котрі попливли перед очима, щойно я заплющив їх, світилися значно яскравіше.
   Я спав і бачив сон - чорно-білий сон, де біле сяяло, а чорне було загадкою. Й світ, який постав переді мною після пробудження, також був чорно-білим. Сталося неможливе: ліс наче перетворився у негатив свого фото. Наді мною нависали брудно-білі пазурі гілляк, затуляючи чорне небо. Я підскочив з землі, отупіло дивлячись вгору. Та сон відступав, залишаючи місце головній болі, я протер очі, опустив погляд - чорне небо обернулося темними кронами дерев у світлі справжнього ранкового неба...
  
   4.
  
   Дорогою додому зустрів бабу Настю, сусідку батьків і добру знайому матері. З"ясувалося, що вона пішла у ліс по гриби, що мати дуже хвилюється за мене і кіт Васька теж позавчора кудись зник. Я порадив їй не хвилюватися за Ваську, бо вчора зранку той забрів до нашого подвір"я - Олег ще гасав за ним.
   Мати справді хвилювалася. За сніданком вона мовчала. Батько сказав, підсуваючи мені стілець:
   - Ми хвилювалися,- і замовк, пропустивши повз вуха мої пояснення.
   Щоб вони не дивилися на мене так докірливо, пішов по хліб.
   У місцевого ларька нудьгував натовп покупців. Хтось пояснив мені, що хліба ще не привезли, а він в цій черзі - крайній. Одразу зголосилося ще четверо "крайніх". Поки вони сперечалися між собою, я проштовхався до прилавка й купив пакетик солоного арахісу.
   Хвилин через десять машини все ще не було, хоч арахіс вже скінчився. Тоді я вирішив - якщо арахіс не допоміг проти головної болі, може, невеличка прогулянка подіє? Та й пішов повільно сільською дорогою, уявляючи, як назустріч мені промчить і здійме хмару куряви машина Чонгурівського хлібзаводу.
   Минувши безліч схожих хвірток і підворіть, помітив попереду перехрестя, а на перехресті - фургон з написом "ХЛІБ". Букви світилися навіть у денному світлі. Шофер весело балакав з чорнявою дівчиною. Згодом він пояснив, що "мало не переїхав її, довелося вибачатися".
   Стало весело, та головний біль не проходив. Так буває: життя - це головний біль, який не проходить від сміху.
   5.
  
   Коли повернувся, вони пили чай.
   - Мама!,- сказав я,- Як довго ти мене не помічатимеш?
   - Хліб купив?
   - Батон.
   - Сідай пити чай з нами.
   То був знак прощення, королівський жест справжньої королеви - моєї матусі. А може, їй просто забажалося булки з маслом.
   Ми пили чай, дешевий, але гарячий.
   - Вона знову поїхала рано,- мати рішуче не бажала миритися з від"їздом Анюти.
   - Ти знаєш, в неї чоловік. Олег також хоче відпочити на морі з батьком.
   - Цей батько не приїхав до мене жодного разу. Жодного разу я його не бачила!..
   - Може, він був дуже зайнятий...
   - ...і твою дружину теж!
   Коли на маму находить таке, краще помовчати. Я перезирнувся з батьком: він, як завжди, був у своїй клітчатій сороцчі та, обхвативши ліве плече величезною засмаглою правицею, нишком виловлював з чаю довгу сиву волосину.
   Монолог про вади Анютиного чоловіка та моєї дружини скоро стих.
   Мати не може довго балакати погане.
   Вона пішла у будинок поливати свій кактус. Зараз, мабуть, їй більш за все хотілося, щоб він заквіт - як в той весняний день, коли вона десятикласницею принесла його зі шкільної оранжереї.
  
  
   6.
  
   Ввечері провідав Костянтина Степановича.
   - Здоров, синку,- сказав він,- ви вже тиждень як у нас. От все чекаю на тебе.
   Так ніяково мені буває тільки раз на рік - вдома. Якщо полінувався одразу піти через болото до дяді Кості, дізнаєшся, що хтось інший не полінувався.
   Ми потиснули руки.
   Дядя Костя живе у простому надійному світі старих номерів "Юного натураліста", "Всесвіту" і "Крокодила", а якось пікетував редакцію місцевої багатотиражки "Чонгурівець" (відтоді його вірші з перцем друкують без купюр). "Парадокс: комбінат, де я працював сорок шість років, вмер! а газета живе",- любить казати він,- "Чим довше не приносять пенсію, тим більше в мене натхнення". Зараз він передплачує тільки "Чонгурівця", береже гроші, щоб відремонтувати свою дерев"яну хатинку на курячих ніжках.
   - Що у тебе новенького?
   - Ну... А у Вас?
   - Електробритва зламалася. Голюся безпечною,- він демонструє щетину. Сміємося,- Підемо допивати молоко.
   За пляшкою теплого молока розмовляємо про життя. Дядю Костю більше цікавить моя кар"єра, ніж мене його муза та рибальська удача.
   - Допивай, допивай,- каже він,- Електрику відключили за несплату, холодильник не працює. Треба допити.
   Я дивлюся скоса на півлітра молока у великій каструлі. Навколо настільної лампи, світло якої надто яскраве, від чого здається неприродним, рояться комарі. Відключили електрику, кажете?..
  
  
   7.
  
   Прокидаюся від різького світла в кімнаті. Спочатку як уві сні: світло, що давить, і темна порожнеча; думки ховаються в пітьмі. Потім повіки слабнуть, очі відкриваються. На подушці поряд зі мною - шарова блискавка. Ні, це бабин Настин кіт. Світиться, наче ліхтар.
   Заплющую очі та гладжу його. Він муркоче. Гладжу ще. Так разом і заснули, поки вранці нас не розбудила мама.
   Це старий кар"єр, пояснює батько. Його знайшли хлопчаки. Там на дні озерце, яке сяє, наче сонце. І сині вогники бігають поверхнею.
   Хтось макнув в озерце лампочку. Та засвітилася. Тепер всі чонгурівці мають такі лампочки. Оборотиста торговка з вокзалу обробляє лучистою водою очі іграшок та перепродає пасажирам прохожих поїздів. Місцевий художник додає її у фарби, тому став лауреатом обласного конкурсу.
   Небезпека? Ніякої небезпеки. Колишній комбінатський хімік провів необхідні досліди. "Свята вода" безпечна для здоров"я, навіть якщо пити її. Сам хімік хвалиться, що випив стакан. Тепер в ньго замість лисини густа жирна шевелюра. Щоправда, повторити на інших цей дослід не вдалося.
   Таємниця? Ну то й що? Мабуть, фосфор якийсь. Хімік каже - науці такі речі давно відомі. Коли назюзюкається, завжди витягає з-під столу якусь товсту книгу іноземною мовою і пояснює, що там написано. Нікому, звичайно, нічого не зрозуміло.
   Що за сині вогники? Хімік не знає. Йому це нецікаво.
  
  
   8.
  
   Через день після того, як моя сестра поїхала з Чонгурівська - нашого невеличкого рідного містечка - від нудьги і болю, злих беззмістовних думок про життя всупереч порадам матері я пішов окунутися в стрімкий холодний потік нашої річки. Вона тече з гір на горизонті й утікає-втекає кудись, де мені ніколи не доведеться побувати.
   Я пірнув, наодинці з глибиною та течією. Вода чиста, можна розплющити очі. Кілька секунд - і я бачу дно. Дно палає. По дну стелеться срібна плівка "святої води". Раптово навколо моїх рук, що ледве витримують боротьбу з глибиною, починають кружляти сині вогники. Лоскотно. І я посміхаюся. Уявляєте, як може посміхатися людина на п"ятиметровій глибині?!
   Ми їдемо сюди кожного року, сюди їздитимуть і наші діти. В Анюти є Олег та її чоловік-фінансист, що тягне її на Гаваї якраз тоді, коли вона по-справжньому починає згадувати Чонгурівськ свого дитинства. Пахощі квітів та смак морозива. Пісні матері, казки баби Насті. Мої спогади, перш за все - численні синці героїчного хлоп"яцтва. Я залишаюся тут до останнього перед початком нового учбового року. Тут можуть спокійно "пристосувати" загадку - люди завжди так робили. Але тут, вдома, легше бачити майбутнє. Тільки тут не перестаєш усьому дивуватися.
   Того дня, коли моя сестра поїхала з Чонгурівська, я став жертвою якоїсь незрозумілої хворі, скоріш психологічної, ніж тілесної. Мій мозок наче поринув у безодню порожнечі; здавалося, він от-от лусне, як мильна булька.
   Через день я виринув зі дна ріки.
   Відтоді, коли я починаю про щось мріяти, діти бачать в моїх очах яскраві сині вогники.
   (опубліковано в літературному журналі "Київ", Љ 1-2.2001)
 Ваша оценка:

Связаться с программистом сайта.

Новые книги авторов СИ, вышедшие из печати:
Э.Бланк "Пленница чужого мира" О.Копылова "Невеста звездного принца" А.Позин "Меч Тамерлана.Крестьянский сын,дворянская дочь"

Как попасть в этoт список
Сайт - "Художники" .. || .. Доска об'явлений "Книги"