Оксана нечутно пiдкралася до нiмцiв. Обережно визирнула з поза-кущiв. Прямо перед нею стояв нiмецький танк. Екiпаж вiдпочивав поруч, метрах у десяти. Четверо чоловiкiв розляглися на травi. Оксана придивилася до них. Хлопцi були молодi, гарнi. Всi як один високi, стрункi, бiлявi, та ще й з блакитними очима... Але це були вороги. I прийшли вони на Українську землю не у гостi, а грабувати, колонiзувати... Не потрiбна Українцям така краса!
Оксана прийняла рiшення. Нечутно, як завжди, вона пiдповзла до танку... Пiдпалила пляшку з "коктейлем Молотова" - i кинула до люка. Потiм - швидко назад, до схованки!
Вони спробували загасити пожежу. Один побiг по допомогу, iнший - до криницi... Скоро набiгла цiла нiмецька частина. Хто з вiдром, хто з коритом... Але все було марно - танк горiв, як скирта сiна.
Раптом, хтось пригадав про снаряди. Зараз же ж вони вибухнуть!
Переляканi нiмцi взялися тiкати.
Але Оксана цього не бачила. Пiдпаливши танк, вона побiгла до iншого кiнця села. Там, попiд смерекою, стояли ворожi мотоцикли. Бiля них дрiмав вартовий - куций нiмець вузлуватий.
- Генде гох! - гукнула йому Оксана.
- Аааааа! - закричав той з переляку. - Украiнiше партiзанен! Iх бiн капут!
Оксана й не думала, що вiн може так швидко бiгати! Вона швидко дiстала з кишенi сiрники. Запалила один - i поклала на пожовклу траву бiля мотоциклiв.
А сама поспiшила геть. Вже у лiсi, вона почула, як мотоцикли вибухають - один за одним. Оце так так, подумала Оксана. Добре попрацювала.
Вона йшла спокiйно, не поспiшаючи, бо знала за досвiдом - нiмцi не наважаться переслiдувати. Вони тепер у глухiй оборонi. Певно думають, що на них напав цiлий загiн Українцiв! А то ж лише одна Українська дiвчина...
Вiтаючи у думках, Оксана зашпорталася о рейки. Але звiдки вони тут? Вона дiстала мапу - останню, перевiрену. Що за диво? Не має тут бути залiзницi! Лiс має бути! Значить - таємна колiя.
У тому, що колiя була нiмецька, не було сумнiвiв: на рейках вибитi були свастики, а на шпалах лежала порожня пляшка з-пiд шнапсу...
Оксана дiстала з сумки динамiт та причепила, як треба. Сама ж заховалася.
Вчасно! Бо як раз у той момент загудiв паровоз. Останнi сумнiви зникли - над машиною, бiля самої труби бовванiв червоний нацистський прапор.
"I чого всi окупанти люблять червоне? - подумала Оксана - Що гiтлерiвцi, що совєти..."
- Га-га-га! - зареготав групенфюрер фон Рiльке та й похлопав машинiста по плечу. - Добре ж ми придумали iз таємною залiзницею! Всiх обдурили! I американцiв, i Сталiна, i навiть УПА! Нiхто не здогадається! А тим часом ми переправимо матерiали для секретної зброї, яка дасть Фюреровi перемогу! Тодi в нас буде безлiч рабiв!
- Та й добра ж колiя! - похвалив машинiст. - Краща, нiж у Освенцимi, куди я два роки возив ворогiв Райха!
У цей момент пролунав вибух. Паровоз iз нацистами розлетiвся на шматки. Ланцюгова реакцiя знищила увесь ворожий потяг. Прощавай, секретна, зброя! Не побачити тобi, Гiтлере, перемоги!
Оксана пiшла далi. Вона все глибше заходила у лiс. Своє головне завдання вона виконала ще вчора i тепер, за повстанським звичаєм, мала три днi вiдпуски. Але хiба ж тепер час вiдпочивати?
Вона почула за кущами якийсь шум. Прислухалася - нiчого. Потiм, знов шум. Оксана придивилася уважнiше - i помiтила маленького хлопчика.
- Виходь, козаче! - лагiдно сказала вона.
Хлопчик затремтiв.
- Не бiйся, я з УПА!
Хлопчик недовiрливо покосився на неї.
- Але ж у УПА - вуйки... - зауважив вiн.
- Не тiльки, - Оксана говорила м'яко, по-материнськи. - Є й жiнки також.
Хлопчик все ще хитався.
- А Ви, вуйно, правда з УПА?
- Та так! Ось, дивись...
Оксана вказала на тризуб, що було вишито на її форменому кашкетi.
Це, нарештi, переконала дитину.
- Виходь, Сарко! - гукнув вiн. - Це добра вуйна! Вона з УПА.
З-за дерева вийшла маленька дiвчинка.
Дiти пiдiйшли до Оксани - i та обiйняла їх.
Аж тут побачила на рукавах зiрочки на шiсть кiнцiв, що їх нiмцi примушують носити усiх жидiв.
- То ви - жиденятка? - лагiдно спитала Оксана.
- Так... - сказали дiти. - Ми з гетта втекли.
- А давно ж?
- Та вчора, зранку. Нiмцi прийшли, та почали усiх грузити на вантажiвки. I маму, i тата, i бабуся, та й навiть вуйка Соломона! А мамка нам перед цим шепоче: ховайтеся! То ми ж у двох i сховалися... А як нiмцi усiх вивезли, так ми по трохи вийшли та втекли...
- Скажiть, вуйно... ви ж в УПА все-все знаєте... коли мама з татом повернуться.
- А ось як прийде осiнь, так i повернуться, - впевнено сказала Оксана. Але вона й сама знала, що це брехня. Вчора ввечерi, пiсля завдання, вона проходила недалеко вiд гетта i бачила велику свiжу могилу. А поруч - слiди вiд колiс вантажiвок...
- То ще два мiсяцi чекати... - протягнула дiвчинка.
Оксана швидко перейшла на iншу тему:
- Ви, певно, їсти хочете?
Дiти нiчого не вiдповiли, але позiхнули.
Оксана дiстала повстанськi закрутки та хлiб.
- Їжте, не бiйтеся! - заохотила вона. - А потiм пiдемо до отця Митра, греко-католицького священика. Вiн вас сховає... Тiльки спочатку знiмiть оце!
Оксана зняла з дiтей "жидiвськi" пов'язки.
- Ви, дiти, на Українськiй землi! А у Вiльнiй Українi лояльнi меншини мають таке саме право, як i Українцi.
До села пiдiйшли у темрявi. Пересувалися крадькома: адже й серед Українцiв iнодi трапляються зрадники!
Пiдiйшли до хати отця Митра, постукали.
- А, то ти... донечко, - сказав священик, пам'ятаючи про конспiрацiю. Вiн добре знав Оксану - та й весь її курiнь. - Заходьте, заходьте...
Вiн вiдразу ж зрозумiв ситуацiю. Священик лагiдно поговорив з дiтьми, заспокоїв, наставив.
- Ну а тепер ходiть спати! - наказав вiн. - Зараз проведу... Тiльки пам'ятайте: вас вiдтепер звати Iванко та Оленка. А як хтось спитає, чиї ви - кажiть, що мої племiнники, з Коломиї...
Вiн постелив дiтям лiжка. Потiм повернувся до Оксани. Та вже приготувала трофейний ерзац-чай...
- Ой, багато ж грiхiв робиться на свiтi! - похитав вiн головою. - Хто ж таке чув, мирних людей вбивати, та ще й цiлi сiм'ї! Одне я тобi скажу, донечко: цi нацисти не кращi вiд большевикiв!
- Та правду ж Ви кажете, отче! - погодилася Оксана. - Тому ми, повстанцi з ними й б'ємося - аж поки не виженемо ворогiв з нашої землi!
- Добру ви справу робите! Досить вже натерпiлися ми вiд окупантiв! Настраждалася вже вдосталь наша Україна...
- Отче... А правда, за що ж нас Бог так карає?
Священик задумався.
- За гордiсть нашу, - вiдповiв вiн. - Що кожен себе за гетьмана вважа, а iнших навiть не слухає. Що домовитися не вмiли, анi поступитися комратовi... А то ж є великий грiх, ота гордiсть! А ще за жадобу нашу. Ось як на Буковинi, у груднi 1918 року... Нашi Українцi у своїм заслiпленнi, у своїй боротьбi за масненькi посади, не вважали за вiдповiдне зорганiзувати хоч один полк. А коли ж перед Чернiвцями з'явилося голе й босе румунське вiйсько, не було кому йому протидiяти... Розбiглися собi по домiвках, та й все! Про це ж навiть Пiгуляк писав в "Українському Голосi".
- Ми вже не розбiжимося, - запевнила Оксана.
- То най вам Бог помагає! - сказав отець Митро. - Тiльки ж i ви шануйтеся, аби не навчитися злому в нацистiв та большевикiв. Щоб й самими не стати такими ж!
- Та шануймося ж! - вiдповiла Оксана. - Адже високий моральний рiвень Українського повстанця та його палка вiдданiсть нацiональним цiнностям є гiдною запорукою вiд рiзних пустот! Менi, отче, вже час йти...
- Ну, з Богом, донечко!
Оксана заночувала у лiсi, у криївцi. Зранку пiшла далi. Треба було розвiдати, що роблять нiмцi. А потiм вже можна й до своїх повертатися - та й принести на крилах свiжу iнформацiю...
Оксана прямувала лiсом. Аж раптом почула, що хтось з шумом ломиться через зарослi ожини. На танк не схоже, на звiра - тим бiльше. Що ж то коїться? Оксана дiстала пiстолет.
На галявину вийшов чоловiк. Рокiв йому було за 50, але тримався рiвно, впевнено. У кожному жестi проглядала самоповага. На чоловiковi була якась екзотична унiформа. "Де ж я бачила таке вбрання?" - думала Оксана. Раптом пригадала: звiсно ж, в дiда! Вiн її колись вимiняв в полоненого москаля, десь там у ще 1916 роцi...
- Вот вєдь нє задача-с, - сказав незнайомець. - Савсєм с дарогi сбiлся-с! Впрочєм-с... Ех, гдє наша не прападала-с!
Вiн подивився навколо i побачив Оксану.
- Здравствуйтє, мадмуазель! - сказав вiн.
- Бог помагає, - вiдповiла Оксана. - Хто Ви є, вуйко?
- Чєсть iмєю, - додав вiн, i поцiлував Оксанi руку. - А Ви-с, мадмуазель?
- Оксана, - сказала Оксана. - Розвiдниця Української Повстанської Армiї. Нас ще кличуть "бандерiвцi".
- А-а, пра бандеравцев слихал-с, - з повагою сказав поручик Галiцин. - Толька напрасна ета всьо-с...
- Чому? - здивувалася Оксана.
- Нєт такой страни "Украiна", - пояснив поручик. - Єсть Малоросiя. Оттуда i пошла вся наша, русская гасударствєнность i рєлiгiя... Но ми об етом спорiть с Вамi нє будєм...
"Бо москалi, чужi люди, роблять лихо з вами" - пригадала Оксана. Але цей москаль здавався таким безобiдним, що Оксана навiть не образилася. Натомiсть вона спитала:
- А куди ж Ви, вуйко, йдете?
- А iду я, баришня, iз Парiжа, пєшком-с. Домой iду, в Тульскую губєрнiю. Там мойо родовоє iмєнiє-с.
- Так там же ж большевики!
- Аттаво i iду-с. Восстанiє поднiмать буду-с. Вигонєм с землi русской большевiков i нємцев, а царя-батюшку вєрньом-с...
Вiн поринув у мрiї.
- Ох i обрадуются же моi крестьянушкi-с: "Барiн, барiн вернулся!" - закрiчат, хлєбом-солью встрєтят. Я i подарок iм вєзу!
Вiн дiстав з валiзки маленький блискучий самовар.
- То Ви хочете до Власова? - здогадалася Оксана.
- Что Власов! - махнув рукою поручик Галiцин. - Власов i рукою нє пошевєлiт бєз нємецкого разрєшєнiя. Самiм освобождаться нада!
- Мудре Ви кажете, вуйко, - толерантно погодилася Оксана. - Ми, бандерiвцi, завжди виступали за створення росiйської нацiональної держави на росiйських етнiчних теренах. Повернiть нам нашi Кубань, Таганрог, Поволжя, Воронiж та Зелений Клин, а далi вже газдуйте по-своєму.
Поручик нiчого не вiдповiв - мабуть, не все зрозумiв.
Вони пiшли разом. Галiцин мав компас, i весь час перевiряв дорогу. Але все було гаразд, вони рушили у пiвнiчно-схiдному напрямку.
Нiч опускалася на Карпати. Десь далеко вив вовк. А ще дальше, за горою, шумiв Черемош.
Галiцин заснув, а Оксана залишилася на вартi. Хто його знає, що може статися у цю непроглядну карпатську нiч!
Вона оперлася на дерево i дiстала з кишенi "Лiсову пiсню" Лесi Українки. Трiщали гiлки у ватрi i її свiтло падало на пожовтiлi сторiнки. Оксана заглибилася у читання.
- Дзєнь добри! - почула вона над вухом. Оксана миттєво пiдскочила i пiдвела зброю. Перед нею стояв файний парубок рокiв двадцяти.
- Так... Дозвольте ся вiдрекомендувати, хорунжий Армiї крайової Януш Мазовецький. А Ви, чарiвна незнайомка, як ся звете?
Вiн поцiлував Оксанi руку.
- Оксана, - сказала та. - А де ти так навчився по-нашому балакати?
- А я, самий по собi, зi Львова. То в мене там усi друзi були українцями. Бiля них я й навчався. Ой, добрi ж були хлопцi - ходили до церкви, шанували батькiв... Але як хто захоче вiдняти святу батярську волю, тодi вже фаєр!
- А де ж вони тепер, твої друзi?
- Всi пiшли до УПА. А я ось у Вiйську Польському...
- А куди тепер йдеш?
- Та тут, не далеко. Має прибути лiтак з Лондона з iнструкцiями вiд нашого уряду...
- Це у якому напрямку?
- Та ось туди... - показав рукою Януш.
- А ходiмо з нами, - запропонувала Оксана. - Нам же ж бо по дорозi.
- Гаразд... А це хто? - Мазовецький помiтив Галiцина.
Той теж прокинувся i пiдозрiло дивився на хлопця.
Оксана вiдрекомендувала їх одне одному.
Ранок був теплий. Прямо перед галявиною, де вони ночували, розкинулося озерце. Чиста прозора вода манила до себе.
- Так хочеться ся скупати! - пожалiлася Оксана.
- Ат чєго би i нєт-с? - погодився Галiцин. - Купайтєсь, баришня!
- Купайтеся, панi Оксано, - пiдтвердив Януш. - А ми з колєгою вiдвернемося.
- А ви правда не пiдглядатимете? - перепитала Оксана.
- Слово дварянiна, - вiдповiв Галiцин.
- Слово польського офiцера, - вiдгукнувся Януш.
Обидва вiдвернулися.
Оксана роздягнулася. Кiлька хвилин простояла на березi гола. А там почала заходити у воду. спершу було холодно, а потiм звикла i попливла. Вода нiжила її молоде тiло.
- А чоловiки ж, мабуть у всi очi дивляться! - раптом подумала вона i почервонiла. - То ж є встид для порєдної дiвки!
Вона злякано подивилася на берiг. Але нi, чоловiки твердо тримали слово. Вони поважали жiночу цноту i жоден не повернув голови.
- Не те, що нашi сiльськi хлопцi! - з повагою подумала Оксана.
Але вiдразу ж завстидалася таких думок. Адже Степан Бандера вчив не захоплюватися чужинським, а любити своє, Українське!
Вона припливла до берега i одягнулася.
- Гей, хлопцi! Ходiмо?! - закричала вона.
Вони рушили далi.
За горою на них напали есесiвцi. Їх було кiлька тисяч. Високi бiлявi хлопцi у ретельно випрасуваний унiформi нацiлили на них автомати. У гарних блакитних очах свiтилася жорстока радiсть: радiсть мисливця, що надибав потенцiйну жертву.
Ворогiв було кiлька тисяч.
- Треба вiдступати, - сказав Януш пiсля короткої перестрiлки.
- Треба, - неохоче погодилася Оксана.
- Атступай, я прiкрою, - майже наказав Галiцин.
- А ви, вуйко? - спитала Оксана.
- Русскiє нє отступают i не сдаются. Нi пядi зємлi русской врагу нє атдам.
Сховавшись за деревом, вiн прикривав вiдступ друзiв.
Раз за разом, Галiцин стрiляв з пiстолета. Есесiвцi падали один за одним.
Але сили були не рiвнi. Гаряча нiмецька куля пробила хоробре серце. Галiцин впав.
Есесiвський офiцер копнув труп ногою.
- Русiш швайн! - зареготав вiн.
Есесiвцi наздоганяли. Оксана i Януш вiдстрiлювалися, як могли.
Навiть удвох, їм ледь вдавалося тримати ворога на вiдстанi. Набої закiнчувалися, а есесiвцiв ставало все бiльше: вони встигли викликати допомогу.
Януш впав, вражений нiмецькою гранатою.
- Єшче Полска не згiнела... - прошепотiв вiн. - Оксано... якщо зустрiнемось пiсля вiйни... виходьте за мене... замiж...
Вiн помер. Оксанi стало сумно. Сльози покотилися по дiвочих щоках, заважали цiлитися. Нiби вiдчувши це, нiмцi пiшли у наступ.
Оксана помiтила, що в неї скiнчилися набої. Навiть останнього не припасла...
Вони накинулися на дiвчину. Вдаром ноги вона нейтралiзувала одного... другого... третього... Але решта зв'язали її.
Жорстокi чоловiчi руки запхали Оксану до лiтака.
- Нах Ровно! - наказав есесовець.
Оксана прийшла до тями у маленькiй кiмнатi без вiкон. Вона лежала на пiдлозi. Жарiвка била прямо у вiчи.
У крiслi перед нею сидiв товстий лисий чоловiк в унiформi СС.
Бiлява дiвчина секретарка щось строчила на друкарськiй машинцi.
- Отямилась, швайн?! - проричав нiмець. Вiн говорив українською, але з нiмецьким акцентом. - Кажи, з якого ти загону?! Хто командир?! Яке в тебе завдання?!
Оксана мовчала.
- Шнель! - закричав нацист.
- Не кричить на мене, - тихо сказала Оксана.
- Вас?! - поперхнувся слиною ворог. - Як ти смiєш?!
- Я на своїй землi, - впевнено сказала Оксана. - То є етнiчнi терени Української нацiї.
- Ця земля належить фюреровi!! - заричав есесовець. - Дас iст дойче лебен-простiр!! Ферштейн?!
- Гiтлер капут, - вiдповiла Оксана.
Нацист аж позеленiв вiд злостi.
- Ах ти ж! - вiн навiть не знав, що сказати. - Та я ж тебе!...
Вiн вхопив зi стола пляшку шапсу i випив половину. Його злiснi очi звузилися. Вiн важко дихав.
- А хочеш, я тебе прямо тепер зґвалтую?! - закричав ворог.
Вперше за останнi роки Оксанi стало страшно. Вона знала, що немає права зрадити. Тож, треба було готуватися до найгiршого.
- Айн! - прокричав нацист. - Цвай...
- Драй, - сказала дiвчина секретарка.
Вона пiдiйшла ззаду i вдарила есесовця по головi друкарською машинкою. Той впав без тями.
Дiвчина схилилася над Оксаною.
- Не бiйся, сказала вона, - Iх бiн дайне фройндiн. Я - друг...
- Хто ти... - безсило спитала Оксана.
- Iх хайсе Анна Шульц. Я ся назваю Анна Шульц, - заговорила нова знайома. - Я є пiдпiльниця з "Бiлої Троянди"... Я тобi допоможу...
- "Бiла троянда"? - повторила Оксана.
- "Бiла Троянда"... Вайсерозе... То є пiдпiльна органiзацiї, у нiмеччинi. Ми, чеснi нiмцi, боремося проти нацизму та гiтлеризму...
Вона витерла Оксанi лоба та поправила волосся.
- Ми хочемо звiльнити нашу Батькiвщину вiд диктатури. Наздобути для неї волю.
- Боритеся - поборете, вам Бог помагає, - вiдповiла Оксана. - За вас правда, за вас слава i воля святая.
- Але як же ж вам, Українцям повезло! - захоплено говорила нiмка. - Я вам правда щиро заздрю! Якби в нас, нiмцiв, був такий керiвник, як Степан Бандера! Якби був серед нас такий командир, як ваш Тарас Чупринка! То давно б же ми вигнали отого Гiтлера, та побудували в Вiльну Нiмецьку Соборну Державу у добрiй згодi iншими волелюбними Нацiями!
- Не переймайся, - лагiдно сказала Оксана. - Почекай трохи, поки нашi упiвцi звiльнять вiд чужинцiв Українськi терени. А тодi вже й вам, нiмцям, допоможемо звiльнитися.
Анна провела Оксану вузькими коридорами комендатури. Вона допомогла бандерiвцi прийняти ванну та перебратися в Український нацiональний одяг.
- Тобi вже час йти, - сказала вона. - Адже годнi знати, коли той грос нацистен швайн отямиться!..
Вона вiдчинила перед Оксаною дверi.
- Тримайся, Оксано, - сказала вона.
- Тримайся, Анно! - сказала Оксана i поцiлувала її у щоку.
I знов Оксана йшла лiсом. Треба вже було повертатися до своїх, за новим завданням. Аби тiльки не запiзнитися!
- Рукi ввєрх! - закричав їй хтось зненацька.
Московською мовою це мало значити "Руки вгору!"
Оксана зупинилася i, про всяк випадок, пiдняла руки.
- Нє двiгаться!
З лiсу вийшов широкоплечий вуйко у шапцi-ушанцi i з довгою чорною бородою. У руцi вiн тримав автомат ППШ.