Шелковенко Александра Юрьевна: другие произведения.

Бандерівка

Журнал "Самиздат": [Регистрация] [Найти] [Рейтинги] [Обсуждения] [Новинки] [Обзоры] [Помощь]
Peклaмa:
Конкурс "Мир боевых искусств. Wuxia" Переводы на Amazon!
Конкурсы романов на Author.Today
Конкурс Наследница на ПродаМан

Устали от серых будней?
[Создай аудиокнигу за 15 минут]
Диктор озвучит книги за 42 рубля
Peклaмa
Оценка: 6.00*3  Ваша оценка:

  Бандерівка
  
  Оксана нечутно підкралася до німців. Обережно визирнула з поза-кущів. Прямо перед нею стояв німецький танк. Екіпаж відпочивав поруч, метрах у десяти. Четверо чоловіків розляглися на траві. Оксана придивилася до них. Хлопці були молоді, гарні. Всі як один високі, стрункі, біляві, та ще й з блакитними очима... Але це були вороги. І прийшли вони на Українську землю не у гості, а грабувати, колонізувати... Не потрібна Українцям така краса!
  Оксана прийняла рішення. Нечутно, як завжди, вона підповзла до танку... Підпалила пляшку з "коктейлем Молотова" - і кинула до люка. Потім - швидко назад, до схованки!
  Танк загорівся.
  - Шнель, шнель! - закричали танкісти. - Гольт, гольт!
  Вони спробували загасити пожежу. Один побіг по допомогу, інший - до криниці... Скоро набігла ціла німецька частина. Хто з відром, хто з коритом... Але все було марно - танк горів, як скирта сіна.
  Раптом, хтось пригадав про снаряди. Зараз же ж вони вибухнуть!
  Перелякані німці взялися тікати.
  Але Оксана цього не бачила. Підпаливши танк, вона побігла до іншого кінця села. Там, попід смерекою, стояли ворожі мотоцикли. Біля них дрімав вартовий - куций німець вузлуватий.
  - Генде гох! - гукнула йому Оксана.
  - Аааааа! - закричав той з переляку. - Украініше партізанен! Іх бін капут!
  
  Оксана й не думала, що він може так швидко бігати! Вона швидко дістала з кишені сірники. Запалила один - і поклала на пожовклу траву біля мотоциклів.
  А сама поспішила геть. Вже у лісі, вона почула, як мотоцикли вибухають - один за одним. Оце так так, подумала Оксана. Добре попрацювала.
  Вона йшла спокійно, не поспішаючи, бо знала за досвідом - німці не наважаться переслідувати. Вони тепер у глухій обороні. Певно думають, що на них напав цілий загін Українців! А то ж лише одна Українська дівчина...
  
  Вітаючи у думках, Оксана зашпорталася о рейки. Але звідки вони тут? Вона дістала мапу - останню, перевірену. Що за диво? Не має тут бути залізниці! Ліс має бути! Значить - таємна колія.
  
  У тому, що колія була німецька, не було сумнівів: на рейках вибиті були свастики, а на шпалах лежала порожня пляшка з-під шнапсу...
  Оксана дістала з сумки динаміт та причепила, як треба. Сама ж заховалася.
  Вчасно! Бо як раз у той момент загудів паровоз. Останні сумніви зникли - над машиною, біля самої труби бовванів червоний нацистський прапор.
  "І чого всі окупанти люблять червоне? - подумала Оксана - Що гітлерівці, що совєти..."
  - Га-га-га! - зареготав групенфюрер фон Рільке та й похлопав машиніста по плечу. - Добре ж ми придумали із таємною залізницею! Всіх обдурили! І американців, і Сталіна, і навіть УПА! Ніхто не здогадається! А тим часом ми переправимо матеріали для секретної зброї, яка дасть Фюрерові перемогу! Тоді в нас буде безліч рабів!
  - Та й добра ж колія! - похвалив машиніст. - Краща, ніж у Освенцимі, куди я два роки возив ворогів Райха!
  У цей момент пролунав вибух. Паровоз із нацистами розлетівся на шматки. Ланцюгова реакція знищила увесь ворожий потяг. Прощавай, секретна, зброя! Не побачити тобі, Гітлере, перемоги!
  
  Оксана пішла далі. Вона все глибше заходила у ліс. Своє головне завдання вона виконала ще вчора і тепер, за повстанським звичаєм, мала три дні відпуски. Але хіба ж тепер час відпочивати?
  Вона почула за кущами якийсь шум. Прислухалася - нічого. Потім, знов шум. Оксана придивилася уважніше - і помітила маленького хлопчика.
  - Виходь, козаче! - лагідно сказала вона.
  Хлопчик затремтів.
  - Не бійся, я з УПА!
  Хлопчик недовірливо покосився на неї.
  - Але ж у УПА - вуйки... - зауважив він.
  - Не тільки, - Оксана говорила м'яко, по-материнськи. - Є й жінки також.
  Хлопчик все ще хитався.
  - А Ви, вуйно, правда з УПА?
  - Та так! Ось, дивись...
  Оксана вказала на тризуб, що було вишито на її форменому кашкеті.
  Це, нарешті, переконала дитину.
  - Виходь, Сарко! - гукнув він. - Це добра вуйна! Вона з УПА.
  З-за дерева вийшла маленька дівчинка.
  Діти підійшли до Оксани - і та обійняла їх.
  Аж тут побачила на рукавах зірочки на шість кінців, що їх німці примушують носити усіх жидів.
  - То ви - жиденятка? - лагідно спитала Оксана.
  - Так... - сказали діти. - Ми з гетта втекли.
  - А давно ж?
  - Та вчора, зранку. Німці прийшли, та почали усіх грузити на вантажівки. І маму, і тата, і бабуся, та й навіть вуйка Соломона! А мамка нам перед цим шепоче: ховайтеся! То ми ж у двох і сховалися... А як німці усіх вивезли, так ми по трохи вийшли та втекли...
  - Скажіть, вуйно... ви ж в УПА все-все знаєте... коли мама з татом повернуться.
  - А ось як прийде осінь, так і повернуться, - впевнено сказала Оксана. Але вона й сама знала, що це брехня. Вчора ввечері, після завдання, вона проходила недалеко від гетта і бачила велику свіжу могилу. А поруч - сліди від коліс вантажівок...
  - То ще два місяці чекати... - протягнула дівчинка.
  Оксана швидко перейшла на іншу тему:
  - Ви, певно, їсти хочете?
  Діти нічого не відповіли, але позіхнули.
  Оксана дістала повстанські закрутки та хліб.
  - Їжте, не бійтеся! - заохотила вона. - А потім підемо до отця Митра, греко-католицького священика. Він вас сховає... Тільки спочатку зніміть оце!
  Оксана зняла з дітей "жидівські" пов'язки.
  - Ви, діти, на Українській землі! А у Вільній Україні лояльні меншини мають таке саме право, як і Українці.
  До села підійшли у темряві. Пересувалися крадькома: адже й серед Українців іноді трапляються зрадники!
  Підійшли до хати отця Митра, постукали.
  - А, то ти... донечко, - сказав священик, пам'ятаючи про конспірацію. Він добре знав Оксану - та й весь її курінь. - Заходьте, заходьте...
  Він відразу ж зрозумів ситуацію. Священик лагідно поговорив з дітьми, заспокоїв, наставив.
  - Ну а тепер ходіть спати! - наказав він. - Зараз проведу... Тільки пам'ятайте: вас відтепер звати Іванко та Оленка. А як хтось спитає, чиї ви - кажіть, що мої племінники, з Коломиї...
  Він постелив дітям ліжка. Потім повернувся до Оксани. Та вже приготувала трофейний ерзац-чай...
  - А де ж їхні батьки? - спитав старий.
  Оксана мовчки подивилася угору. Священик зрозумів.
  - Ой, багато ж гріхів робиться на світі! - похитав він головою. - Хто ж таке чув, мирних людей вбивати, та ще й цілі сім'ї! Одне я тобі скажу, донечко: ці нацисти не кращі від большевиків!
  - Та правду ж Ви кажете, отче! - погодилася Оксана. - Тому ми, повстанці з ними й б'ємося - аж поки не виженемо ворогів з нашої землі!
  - Добру ви справу робите! Досить вже натерпілися ми від окупантів! Настраждалася вже вдосталь наша Україна...
  - Отче... А правда, за що ж нас Бог так карає?
  Священик задумався.
  - За гордість нашу, - відповів він. - Що кожен себе за гетьмана вважа, а інших навіть не слухає. Що домовитися не вміли, ані поступитися комратові... А то ж є великий гріх, ота гордість! А ще за жадобу нашу. Ось як на Буковині, у грудні 1918 року... Наші Українці у своїм засліпленні, у своїй боротьбі за масненькі посади, не вважали за відповідне зорганізувати хоч один полк. А коли ж перед Чернівцями з'явилося голе й босе румунське військо, не було кому йому протидіяти... Розбіглися собі по домівках, та й все! Про це ж навіть Пігуляк писав в "Українському Голосі".
  - Ми вже не розбіжимося, - запевнила Оксана.
  - То най вам Бог помагає! - сказав отець Митро. - Тільки ж і ви шануйтеся, аби не навчитися злому в нацистів та большевиків. Щоб й самими не стати такими ж!
  - Та шануймося ж! - відповіла Оксана. - Адже високий моральний рівень Українського повстанця та його палка відданість національним цінностям є гідною запорукою від різних пустот! Мені, отче, вже час йти...
  - Ну, з Богом, донечко!
  Оксана заночувала у лісі, у криївці. Зранку пішла далі. Треба було розвідати, що роблять німці. А потім вже можна й до своїх повертатися - та й принести на крилах свіжу інформацію...
  
  Оксана прямувала лісом. Аж раптом почула, що хтось з шумом ломиться через зарослі ожини. На танк не схоже, на звіра - тим більше. Що ж то коїться? Оксана дістала пістолет.
  На галявину вийшов чоловік. Років йому було за 50, але тримався рівно, впевнено. У кожному жесті проглядала самоповага. На чоловікові була якась екзотична уніформа. "Де ж я бачила таке вбрання?" - думала Оксана. Раптом пригадала: звісно ж, в діда! Він її колись виміняв в полоненого москаля, десь там у ще 1916 році...
  - Вот вєдь нє задача-с, - сказав незнайомець. - Савсєм с дарогі сбілся-с! Впрочєм-с... Ех, гдє наша не прападала-с!
  Він подивився навколо і побачив Оксану.
  - Здравствуйтє, мадмуазель! - сказав він.
  - Бог помагає, - відповіла Оксана. - Хто Ви є, вуйко?
  - Разрєшитє прєдставітьса, Єго Імператорского Вєлічества гвардейского пєхотного полку паручік Юсупов-Галіцин!
  - Чєсть імєю, - додав він, і поцілував Оксані руку. - А Ви-с, мадмуазель?
  - Оксана, - сказала Оксана. - Розвідниця Української Повстанської Армії. Нас ще кличуть "бандерівці".
  - А-а, пра бандеравцев слихал-с, - з повагою сказав поручик Галіцин. - Толька напрасна ета всьо-с...
  - Чому? - здивувалася Оксана.
  - Нєт такой страни "Украіна", - пояснив поручик. - Єсть Малоросія. Оттуда і пошла вся наша, русская гасударствєнность і рєлігія... Но ми об етом споріть с Вамі нє будєм...
  
  "Бо москалі, чужі люди, роблять лихо з вами" - пригадала Оксана. Але цей москаль здавався таким безобідним, що Оксана навіть не образилася. Натомість вона спитала:
  - А куди ж Ви, вуйко, йдете?
  - А іду я, баришня, із Паріжа, пєшком-с. Домой іду, в Тульскую губєрнію. Там мойо родовоє імєніє-с.
  - Так там же ж большевики!
  - Аттаво і іду-с. Восстаніє поднімать буду-с. Вигонєм с землі русской большевіков і нємцев, а царя-батюшку вєрньом-с...
  Він поринув у мрії.
  - Ох і обрадуются же моі крестьянушкі-с: "Барін, барін вернулся!" - закрічат, хлєбом-солью встрєтят. Я і подарок ім вєзу!
  Він дістав з валізки маленький блискучий самовар.
  - То Ви хочете до Власова? - здогадалася Оксана.
  - Что Власов! - махнув рукою поручик Галіцин. - Власов і рукою нє пошевєліт бєз нємецкого разрєшєнія. Самім освобождаться нада!
  - Мудре Ви кажете, вуйко, - толерантно погодилася Оксана. - Ми, бандерівці, завжди виступали за створення російської національної держави на російських етнічних теренах. Поверніть нам наші Кубань, Таганрог, Поволжя, Вороніж та Зелений Клин, а далі вже газдуйте по-своєму.
  
  Поручик нічого не відповів - мабуть, не все зрозумів.
  
  Вони пішли разом. Галіцин мав компас, і весь час перевіряв дорогу. Але все було гаразд, вони рушили у північно-східному напрямку.
  
  Ніч опускалася на Карпати. Десь далеко вив вовк. А ще дальше, за горою, шумів Черемош.
  
  Галіцин заснув, а Оксана залишилася на варті. Хто його знає, що може статися у цю непроглядну карпатську ніч!
  
  Вона оперлася на дерево і дістала з кишені "Лісову пісню" Лесі Українки. Тріщали гілки у ватрі і її світло падало на пожовтілі сторінки. Оксана заглибилася у читання.
  
  - Дзєнь добри! - почула вона над вухом. Оксана миттєво підскочила і підвела зброю. Перед нею стояв файний парубок років двадцяти.
  
  - Дзєнь добри! - привітно повторив він. - Пані полка?
  - Ні... Я є Українка. З УПА.
  - Українка... - захоплено повторив незнайомець.
  - А ти поляк? - спитала Оксана.
  - Так... Дозвольте ся відрекомендувати, хорунжий Армії крайової Януш Мазовецький. А Ви, чарівна незнайомка, як ся звете?
  Він поцілував Оксані руку.
  - Оксана, - сказала та. - А де ти так навчився по-нашому балакати?
  - А я, самий по собі, зі Львова. То в мене там усі друзі були українцями. Біля них я й навчався. Ой, добрі ж були хлопці - ходили до церкви, шанували батьків... Але як хто захоче відняти святу батярську волю, тоді вже фаєр!
  - А де ж вони тепер, твої друзі?
  - Всі пішли до УПА. А я ось у Війську Польському...
  - А куди тепер йдеш?
  - Та тут, не далеко. Має прибути літак з Лондона з інструкціями від нашого уряду...
  - Це у якому напрямку?
  - Та ось туди... - показав рукою Януш.
  - А ходімо з нами, - запропонувала Оксана. - Нам же ж бо по дорозі.
  - Гаразд... А це хто? - Мазовецький помітив Галіцина.
  Той теж прокинувся і підозріло дивився на хлопця.
  Оксана відрекомендувала їх одне одному.
  
  Ранок був теплий. Прямо перед галявиною, де вони ночували, розкинулося озерце. Чиста прозора вода манила до себе.
  
  - Так хочеться ся скупати! - пожалілася Оксана.
  - Ат чєго би і нєт-с? - погодився Галіцин. - Купайтєсь, баришня!
  - Купайтеся, пані Оксано, - підтвердив Януш. - А ми з колєгою відвернемося.
  - А ви правда не підглядатимете? - перепитала Оксана.
  - Слово дваряніна, - відповів Галіцин.
  - Слово польського офіцера, - відгукнувся Януш.
  Обидва відвернулися.
  
  Оксана роздягнулася. Кілька хвилин простояла на березі гола. А там почала заходити у воду. спершу було холодно, а потім звикла і попливла. Вода ніжила її молоде тіло.
  
  - А чоловіки ж, мабуть у всі очі дивляться! - раптом подумала вона і почервоніла. - То ж є встид для порєдної дівки!
  
  Вона злякано подивилася на беріг. Але ні, чоловіки твердо тримали слово. Вони поважали жіночу цноту і жоден не повернув голови.
  
  - Не те, що наші сільські хлопці! - з повагою подумала Оксана.
  Але відразу ж завстидалася таких думок. Адже Степан Бандера вчив не захоплюватися чужинським, а любити своє, Українське!
  
  Вона припливла до берега і одягнулася.
  
  - Гей, хлопці! Ходімо?! - закричала вона.
  Вони рушили далі.
  
  За горою на них напали есесівці. Їх було кілька тисяч. Високі біляві хлопці у ретельно випрасуваний уніформі націлили на них автомати. У гарних блакитних очах світилася жорстока радість: радість мисливця, що надибав потенційну жертву.
  
  Ворогів було кілька тисяч.
  
  - Треба відступати, - сказав Януш після короткої перестрілки.
  - Треба, - неохоче погодилася Оксана.
  - Атступай, я прікрою, - майже наказав Галіцин.
  - А ви, вуйко? - спитала Оксана.
  - Русскіє нє отступают і не сдаются. Ні пяді зємлі русской врагу нє атдам.
  
  Сховавшись за деревом, він прикривав відступ друзів.
  Раз за разом, Галіцин стріляв з пістолета. Есесівці падали один за одним.
  Але сили були не рівні. Гаряча німецька куля пробила хоробре серце. Галіцин впав.
  
  Есесівський офіцер копнув труп ногою.
  - Русіш швайн! - зареготав він.
  
  Есесівці наздоганяли. Оксана і Януш відстрілювалися, як могли.
  
  Навіть удвох, їм ледь вдавалося тримати ворога на відстані. Набої закінчувалися, а есесівців ставало все більше: вони встигли викликати допомогу.
  
  Януш впав, вражений німецькою гранатою.
  - Єшче Полска не згінела... - прошепотів він. - Оксано... якщо зустрінемось після війни... виходьте за мене... заміж...
  
  Він помер. Оксані стало сумно. Сльози покотилися по дівочих щоках, заважали цілитися. Ніби відчувши це, німці пішли у наступ.
  
  Оксана помітила, що в неї скінчилися набої. Навіть останнього не припасла...
  
  Але й вони не стріляють... Чому?!
  
  - Україніше партізанен, здавайсь! - закричали вороги.
  
  Вони накинулися на дівчину. Вдаром ноги вона нейтралізувала одного... другого... третього... Але решта зв'язали її.
  
  Жорстокі чоловічі руки запхали Оксану до літака.
  
  - Нах Ровно! - наказав есесовець.
  
  Оксана прийшла до тями у маленькій кімнаті без вікон. Вона лежала на підлозі. Жарівка била прямо у вічи.
  
  У кріслі перед нею сидів товстий лисий чоловік в уніформі СС.
  Білява дівчина секретарка щось строчила на друкарській машинці.
  
  - Отямилась, швайн?! - проричав німець. Він говорив українською, але з німецьким акцентом. - Кажи, з якого ти загону?! Хто командир?! Яке в тебе завдання?!
  
  Оксана мовчала.
  
  - Шнель! - закричав нацист.
  
  - Не кричить на мене, - тихо сказала Оксана.
  - Вас?! - поперхнувся слиною ворог. - Як ти смієш?!
  - Я на своїй землі, - впевнено сказала Оксана. - То є етнічні терени Української нації.
  - Ця земля належить фюрерові!! - заричав есесовець. - Дас іст дойче лебен-простір!! Ферштейн?!
  
  - Гітлер капут, - відповіла Оксана.
  
  Нацист аж позеленів від злості.
  
  - Ах ти ж! - він навіть не знав, що сказати. - Та я ж тебе!...
  
  Він вхопив зі стола пляшку шапсу і випив половину. Його злісні очі звузилися. Він важко дихав.
  
  - А хочеш, я тебе прямо тепер зґвалтую?! - закричав ворог.
  
  Вперше за останні роки Оксані стало страшно. Вона знала, що немає права зрадити. Тож, треба було готуватися до найгіршого.
  
  - Айн! - прокричав нацист. - Цвай...
  - Драй, - сказала дівчина секретарка.
  Вона підійшла ззаду і вдарила есесовця по голові друкарською машинкою. Той впав без тями.
  
  Дівчина схилилася над Оксаною.
  - Не бійся, сказала вона, - Іх бін дайне фройндін. Я - друг...
  - Хто ти... - безсило спитала Оксана.
  - Іх хайсе Анна Шульц. Я ся назваю Анна Шульц, - заговорила нова знайома. - Я є підпільниця з "Білої Троянди"... Я тобі допоможу...
  - "Біла троянда"? - повторила Оксана.
  - "Біла Троянда"... Вайсерозе... То є підпільна організації, у німеччині. Ми, чесні німці, боремося проти нацизму та гітлеризму...
  Вона витерла Оксані лоба та поправила волосся.
  - Ми хочемо звільнити нашу Батьківщину від диктатури. Наздобути для неї волю.
  - Боритеся - поборете, вам Бог помагає, - відповіла Оксана. - За вас правда, за вас слава і воля святая.
  - Але як же ж вам, Українцям повезло! - захоплено говорила німка. - Я вам правда щиро заздрю! Якби в нас, німців, був такий керівник, як Степан Бандера! Якби був серед нас такий командир, як ваш Тарас Чупринка! То давно б же ми вигнали отого Гітлера, та побудували в Вільну Німецьку Соборну Державу у добрій згоді іншими волелюбними Націями!
  - Не переймайся, - лагідно сказала Оксана. - Почекай трохи, поки наші упівці звільнять від чужинців Українські терени. А тоді вже й вам, німцям, допоможемо звільнитися.
  
  Анна провела Оксану вузькими коридорами комендатури. Вона допомогла бандерівці прийняти ванну та перебратися в Український національний одяг.
  - Тобі вже час йти, - сказала вона. - Адже годні знати, коли той грос нацистен швайн отямиться!..
  
  Вона відчинила перед Оксаною двері.
  - Тримайся, Оксано, - сказала вона.
  - Тримайся, Анно! - сказала Оксана і поцілувала її у щоку.
  
  І знов Оксана йшла лісом. Треба вже було повертатися до своїх, за новим завданням. Аби тільки не запізнитися!
  
  - Рукі ввєрх! - закричав їй хтось зненацька.
  Московською мовою це мало значити "Руки вгору!"
  Оксана зупинилася і, про всяк випадок, підняла руки.
  - Нє двігаться!
  З лісу вийшов широкоплечий вуйко у шапці-ушанці і з довгою чорною бородою. У руці він тримав автомат ППШ.
  Оксана підозріло дивилася на нього.
  - Нє бойся, дєвочка, - майже лагідно сказав вуйко. - Я - свой, советскій. Із партізанского атряда. Мєня баяться нє нада.
  - А як ви ся назваєте? - спитала Оксана.
  - А празиваюсь я палковнік Мєдведєв, із партізанского об'єдіненія Ковпака. Слихала про такоє?
  Оксана про всяк випадок потиснула плечима.
  - Ну, пашлі са мной, в партізанскую зємлянку! Я тєбя щамі угащу!
  Це був радше наказ, аніж запрошення. Оксана підкорилася. "Хто його зна, може й надибаю якусь корисну інформацію" - міркувала вона.
  
  Біля землянки на них чекали четверо: двоє- в уніформі НКВД, і ще двоє - у обдертій формі Вермахта.
  
  - Вот, плєнних захватілі! - почав вихвалятися один чєкіст.
  - Так чєго ж нє расстрєляєтє? - здивувався партизан.
  - Да вєдь нада спєрва дапрасіть, - посміхнувся інший. - Да і ваабщє памучіть...
  - Дєло говоріш, брат. Дєло. Только ти уж сдєлй адалженіє - памух іх гдє-нібудь в лєсу, падальше. Нє відіш, у мєня з гражданочкой серьйозний разгавор намєчаєтся.
  
  Чєкісти зареготали і погнали німців до лісу.
  
  Оксана не знала, що й думати. Адже бандерівці завжди із шаною ставилися до ворожих вояків, що потрапили у полон. Не те що застрілити чи вдарити, а й годинника б відняти не посміли б!
  
  - Ану патараплівайся! - сказав Мєдвєдєв.
  Вони увійшли до землянки.
  
  - А ти дєвушка сімпатічная, - почав Мєдвєдєв.
  - Дякую, - відповіла Оксана.
  - Ви теж нічого, - збрехала вона. "Варто б йому десь поголитися та душ прийняти" - подумала вона.
  
  - А нє відєла лі ти гдє паблізості бандеравцев? - хитро спитав партизан.
  - Ні...
  - Жаль, - сказав той. - А то вєдь ми за німі ахотімся...
  - А ви хіба не з німцями б'єтеся? - здивувалася Оксана.
  - С нємцамі, дєвочка, армія воюєт. А для нас ані - задача, так сказать, втарастєпєнная. Главная наша цель - пакончіть с украінскім буржуазним националізмом єщо до пріхода саветскіх войск! Так-то!
  Оксана була шокована.
  - Але ж нацисти грабують простий народ, - заговорила вона. - Та ще й наших молодих Українок та Українців вивозять до свого Райху, на роботи. Ви ж маєте захищати трудовий народ!
  - Пусть звєрствуют, - махнув рукою партизан. - Чєм больше будут звєрствовать, тєм ясєє украінскій крєстьянін увідіт звєріноє ліцо капіталізма, і тем с большей радастью встрєтіт нашу армію-асвабадітєльніцу. К таму же, грабежи падарвут базу бандеровского подполья.
  Оксана була вражена таким цинізмом. Вона навіть не знала, що відповісти.
  Але Мєдвєдєв не чекав на відповідь.
  
  - Ану, іді ка ка мнє, красна дєвіца, - солодко сказав він. - Дай пащупать, із какога матєріала твайо платьє.
  Оксана не рухалася.
  - Ну, нє упрямься... Я вєдь, как камандір, абязан тєбя абискать. А вдруг ти нємєцкая шпіонка?!
  - Та я ж Українка! - заперечила Оксана.
  - А вот ми сейчас і правєрім... Раздєвайся, а нє то расстрєляю!
  Він підняв ППШ. Оксана відчула, що він не жартує.
  - Зараз... - якомога лагідніше сказала вона. - Тільки і ви ж, вуйко, мені допоможіть. Вона підморгнула большевику.
  - Вот, савсєм другоє дєло! - зрадів той. - Так би і сразу!
  Він поклав автомат на стіл і майже побіг до Оксани.
  Та з силою вдарила його ногою поміж ніг.
  - Ах! Ааааах! - застогнав той і впав на підлогу.
  Оксана зв'язала його і прикувала наручниками до ліжка.
  - От тут і сиди! І ще знай - я є бандерівка! Не будете ви над нами панувати! Краще по доброму забирайся до своєї Московщини! Слава Україні!
  
  Вона вийшла з землянки і сховалася за деревом. Вчасно.
  Майже у ту саму мить з лісу вийшли двоє чекістів.
  - А харашо ми с фріцамі раздєлалісь! - сказав один.
  - Харашо, но слішкам бистра, - відповів інший.
  - Так ведь і врємєні нет: нада на самольот і - в Маскву! Гдє наш сєкрєтний план?
  - Вот он, - інший дістав з портфелю папку з документами.
  - Харашо... Мєдвєдєву пра ета знать, канечна, нє абязатєльна, но ведь наша главная задача - спланіравать департацію хахлов.
  - Так точна, таваріщ Сєдих, - офіційно сказав чекіст.
  - Как толька наши вайска асвабадят ету терріторію ат немецко-фашистскіх захватчікав, все, кто бил подоккупацієй падлежат депортаціі на Калиму! Понял, Звєрєнко?
  - Так точна.
  Сєдих уважно подивився на нього.
  - А нє викажеш лі ти, Звєрєнко, ізлішнюю мягкотєлость к врагам савєтского строя?
  - Как можна, таваріщ Сєдих!
  - А то ти вєдь у нас хахол... - примружився Сєдих.
  - Я - савєтскій чєлавек, савєтскій чєкіст! - гордо випалив Звєрєнко. - Я бєспащадєн к врагам таваріща Сталіна, какой би масті ані ні билі!
  - Маладєц, Звєрєнко! - похвалив Сєдих. - План уже разработан, асталісь нєзначітєльниє дєталі. Абсудім в самальотє, а послє вручім лічна таваріщу Сталіну!
  
  Вони зайшли до кущів, де було приховано маленького літака. Швидко завели мотор і полетіли.
  
  Оксана зрозуміла: діяти треба миттєво! Вона підвела у гору трофейний ППШ Мєдвєдєва і натиснула на гачок. Ворожий большевистський літак вибухнув у повітрі.
  
  Оксана поспішила до своїх.
  
  Аж тут дорогу знов перерізала залізнична колія. На потяг не довелося чекати. Оксана побачила його здалеку. Дивний якийсь потяг: вагони наче для худоби. "То не зброю вони возять, зрозуміла Оксана. - То вивозять німці до Райху наших молодих Українок та Українців!"
  
  Немов кішка, бандерівка залізла на дерево коло колії і стрибнула на паровоз.
  Швидко долізши до кабіни, заарештувала машиніста та охорону, зупинила состав...
  
  - Ви вільні! - закричала вона ув'язненим братам та сестрам.
  Вона повипускала молодь з вагонів.
  
  - Дякуємо тобі, дівко! - зашуміла звільнена Українська молодь.
  - А ходімо з нами до УПА! - запропонувала їм Оксана. - Будемо рідну землю боронити! Разом нас багато!
  
  - Ходімо! Ходімо! - підтримала молодь.
  
  І пішла в УПА.
Оценка: 6.00*3  Ваша оценка:

Популярное на LitNet.com Б.Ту "10.000 реинкарнаций спустя"(Уся (Wuxia)) А.Вильде "Эрион"(Постапокалипсис) В.Старский ""Темный Мир" Трансформация 2"(Боевая фантастика) О.Гринберга "Отбор без правил"(Любовное фэнтези) А.Верт "Нет сигнала"(Научная фантастика) А.Ригерман "Когда звезды коснутся Земли"(Научная фантастика) Е.Азарова "Его снежная ведьма"(Любовное фэнтези) П.Роман "Ветер бури"(ЛитРПГ) В.Соколов "Мажор 3: Милосердие спецназа"(Боевик) М.Юрий "Небесный Трон 1"(Уся (Wuxia))
Связаться с программистом сайта.

Новые книги авторов СИ, вышедшие из печати:
И.Мартин "Время.Ветер.Вода" А.Кейн, И.Саган "Дотянуться до престола" Э.Бланк "Атрионка.Сердце хамелеона" Д.Гельфер "Серые будни богов.Синтетические миры"

Как попасть в этoт список
Сайт - "Художники" .. || .. Доска об'явлений "Книги"