Шилкина Елена Григорьевна : другие произведения.

Rukavychka

Самиздат: [Регистрация] [Найти] [Рейтинги] [Обсуждения] [Новинки] [Обзоры] [Помощь|Техвопросы]
Ссылки:
Школа кожевенного мастерства: сумки, ремни своими руками
 Ваша оценка:
  • Аннотация:
    ДOвiдHиk з пcиXолoгIї У кожного з нас є любимi речi,так от в мене це рукавичкi,якi дiстались менi вiд бабусi.Ну i що, що старенькi,але я їх люблю.а тепер уявiть,я одну ЗАГУБИЛА!!!I все почалась катастрофа,ну не те щоб зовсiм катастрофа, я ж все таки зустрiла Його! А як це було i в що я вляпалась Ви можете прочитати разом зi мною:)))
   PУKАBИЧKА
   ДOвiдHиk з пcиXолoгIї
   Прохолодним осiннiм ранком, як завжди, починався мiй робочий день. Це вiн менi на зло такий похмурий, бо ж менi мерзнути, стовбичачи в кiлометровiй черзi на маршрутку, а потiм ще й стояти на однiй нозi в цiй набитiй оселедцями дiжцi... Але це ще нiчого, порiвняно з перелiком всiх моїх справ, якi я маю виконати сьогоднi, що виявився нескiнченним. Але згадка про вчорашнiй день мене трохи освiжила i пустила промiнчик надiї, наче стрiлу, просто в серце. Оля пообiцяла, що виконає моє прохання, i поговорить з Анатолiєм Степановичем про мене. А оскiльки Оля була однiєю з власниць рекламної iмперiї 'Сяйво', то розмова з керiвником всього лиш її фiлiї буде простою i результативною. Це допоможе менi стати на перший щабель росту кар'єри, адже помiчник секретаря не пророкуюча посада. Iз думкою про Олю я вискочила за дверi.
   Пустився дощ. Лило як з вiдра. Люди почали метушитись, як тисячi мурах, що миттю рушили в свiй мурашник. З цим хаосом i бiганиною я забула одну сiру, як мишу, рукавичку, що була залишена менi бабусею в спадок. Рукавички були дуже дорогими для мене i тому я заплакала. Сльоза за сльозою котилися по блiдому й засмученому обличчi. Якусь мить я просто стояла на вулицi i плакала, але враз мене штовхнув якийсь дiдуган i щось швидко i голосно бурчачи почалапав своєю дорогою. Я нiби опритомнiла, вийшла з глибокого вiдчаю i мокра-мокрюська пошкандибала в офiс. На моєму робочому столi, як завжди, лежала купа паперiв, бланкiв, заяв i тому подiбних речей. Сiвши в крiсло i розклавши мокрi сумку i кульок з харчами на батареї, я помiтила на столi записку. Це було не важко, вона вирiзнялася кольором i величезними червоними буквами. Прочитавши її, я рвонула з мiсця, наче обпечена, i за якусь секунду вже стояла в кабiнетi Анатолiя Степановича. Скорчивши невинне личко з янгольськими оченятами, бо як завжди спiзнилася на цiлу годину, я готова була вислухати всю мораль, яку вже чую не вперше. Але сьогоднi, як на диво, моралi не було. З його i так кислого i завжди невдоволеного обличчя було видно, що мене звiльнено i обговоренню це не пiдлягає. Але враз вiн роззявив рота iсказав: 'Пiди переодягнися i розгреби всi папери на твоєму i моєму столах'. Потiм вiн нагнувся i поставив великий закарлючений пiдпис на якомусь документi. Коли я пiдiйшла до дверей i взялася за клямку, вiн додав: 'I ще одне! Зайди до мене в кабiнет через 15 хвилин... в
  пристойному виглядi. I взагалi, приведи себе в порядок!'
   Я кивнула головою i швиденько вибiгла за дверi. Менi з голови не виходила думка: 'Чому вiн не накричав на мене? Чому не звiльнив мене, чи бодай не завалив якоюсь, як на мене, непотрiбною роботою аж по самi вуха? Чому я маю повернутися у цей кабiнет через 15 хвилин? Чому, чому, чому???
   Я, нiчого не розумiючи, попрямувала коридором до гардеробу. Переодягнувшись, зробивши нашвидкуруч макiяж i поправивши зачiску, тобто те, що вiд неї залишилось пiсля проливного дощу, вийшла з цього тiсного примiщення i полетiла на своє робоче мiсце.
   Швиденько розправилась iз усiма паперами, наче з ворогами i поглянула на годинник. Було рiвно пiв десятої, i за наказом шефа я попрямувала до його кабiнету. З широкою, штучною усмiшкою i в елегантному костюмi, вдруге за сьогоднi, я ввiйшла в цi дверi.
   За круглим i трохи старомодним столом сидiло троє поважних осiб i моя Оля. Одного з них я впiзнала - це був Орест Ложек, я часто бачила його в Олiному домi , а iнших я нiколи не бачила (окрiм Олечки). Анатолiй Степанович довго щось бовкаючи кивнув менi, щоб я сiла поруч i ввiйшла в курс справи. Я присiла поруч з Орестом i, розкривши папку, почала виконувати наказ шефа.
   Спочатку боялася, що не справлюся з завданнями, адже потiм я повинна була донести змiст усього цього до шановної аудиторiї, а таких доручень я ще нiколи не виконувала, але пiзнiше, за якийсь час, зрозумiла, що це не так страшно як я собi уявляла, i що в мене все виходить, я навiть ввiйшла у смак. Пiсля такої собi бесiди (не знаю як це ще можна назвати) шеф попросив мене залишитися з ним на одинцi. Вiн, довго крокуючи по кiмнатi, нарештi вичавив з себе слово. З його довгого i малозрозумiлого монологу я второпала лиш одне - мене пiдвищили i я стала його особистим органiзатором дiлових зустрiчей i в мої обов'язки входить менеджерська дiяльнiсть, i все це завдячуючи Олi i її переконливому доводi щодо моїх професiйних можливостей у виконаннi саме цiєї роботи.
   Iдучи довгими сходами, якими я пронеслась сьогоднi кiльканадцять разiв, точно скiльки не згадаю, я думала про те що сталося зi мною: 'Що це за день? Чому менi так щастить, а може навпаки не щастить?' Менi було важко в собi розiбратися, i в повнiй розiбраностi я переносила свої речi у свiй новий кабiнет.
   Попереднiй органiзатор-менеджер - Зiна, вороже поглянула на мене i з голосним шморганням носа, вiд плачу, збирала свої речi. Вона любила свою роботу, а тепер заливаючись слiзьми, вона звiльняла для мене мiсце. Ця картина видавалась жалюгiдною i це пригнiчувало мене.
   'Особистий кабiнет!' - зовсiм не очiкувано щось скрикнуло всерединi
  мене. Я навiть не мрiяла колись мати свiй особистий кабiнет. Я взагалi
  не любила свою попередню роботу секретаря: марудно заповнювати всiлякi анкети, бланки, заяви, нотувати довгi розмови по телефону..., - це не для мене. Але зараз я вiдчула бажання реалiзувати себе як вiдмiнного органiзатора дiлових зустрiчей.
   Пiсля довгого оформлення мого нового мiсця я взялась до роботи, яку швидко виконала. Нарештi мiй робочий день закiнчився! Ура!!! Я ще нiколи так не радiла закiнченню роботи.
   Я вийшла з офiсу i попрямувала до автобусної станцiї. Дощ вже не лив, як вранцi, а тiльки зрiдка покрапував на перехожих. Пiднявся сильний вiтер i з ледь плюсовою температурою обпiкав червонi обличчя. Мерзнути довелося довго: маршрутки вже не ходили одна за одною, а тiльки зрiдка появлялися на горизонтi.
   Величезна сумка тягнула донизу мої руки, обриваючи їх. Голова розколювалась на частини. ЇЇ розривали думки про цей божевiльний день: я згубила рукавичку, знову запiзнилась на роботу, раптове пiдвищення, власний кабiнет,... Нарештi пiдiйшла маршрутка. Пiсля годинного стояння на зупинцi я майже не чула нiг. На менi були старенькi босонiжки, що розтягнулися i стали схожими на шматок перемеленого м'яса.
   Переступивши порiг рiдної домiвки менi стало набагато легше. Поклавши продукти в холодильник, я всiлася в крiсло i хотiла там просидiти весь вечiр з однiєю думкою, щоб нiхто мене не турбував i нiчого не треба було робити. Але ж так не буває. I на цiй думцi я вiдчула нiжний дотик Мутика, який лагiдно торкаючись моєї ноги, просив їсти. Пiзнiше вiн голосно i жалiбно м'явкнув i вскочив менi на колiна. Вiдтак треба встати i дати йому їсти: вiн ж бо не винен, що я так втомилася.
   Виконавши всю домашню роботу, я пiшла спати. Але цього разу сон покинув
  мене. В головi лiзли усiлякi думки. Так i пролежавши цiлу нiч в лiжку i нi разу не зiмкнувши повiк, настав ранок. Як завжди, нiчого не встигаючи, похапцем одягнувшись i запакувавши в себе вчорашнiй торт (треба ж було вiдсвяткувати), вискочила на вулицю.
   Ранок був прохолодним, але не таким як вчора. Дощ нiчим не нагадував про себе, бо навiть калюжi повисихали. Вiтер за нiч вщух, i тiльки розкуйовдженi вiти дерев нагадували про його силу. Автобуси знову ввiйшли в свiй буденний ритм, i один за одним шмигали по проспектах. Без жодних зусиль я сiла в один з них, де навiть було вiльне мiсце, що наче чекало саме на мене. В головi, вперше за сьогоднi, я сформулювала свою найважливiшу мету: я не маю права знову запiзнитися. I в цей момент мої очi зауважили дорогу менi рiч - сiру, як миша, рукавичку. Її тримав якийсь чоловiк, i зовсiм не пiдозрюючи хто її власник, занурив в свою кишеню i попрямував дальше. Всi мої думки про роботу вмить вивiтрилися, i мозок заполонила лиш одна думка: 'Хто вiн такий, i що вiн собi дозволяє?'
   Я миттю вибiгла з автобуса i без жодних вагань пiдiйшла до незнайомця, якому я без жодного суду i слiдства висунула обвинувачення -злодiй. Рукавичка для мене була такою дорогою, що я прирiвнювала її до дуже цiнного скарбу на кшталт золота чи брильянтiв. Зiткнувшись з його поглядом, я наче попала у полон i з якимось незрозумiлим трепотом, що охопив все моє тiло, не могла вичавити з себе анi слова. Тодi, на превеликий мiй подив, вiн зронив з уст свою першу фразу: 'Ви щось хотiли? '
   Пiсля цих слiв я наче прокинулась, але не поспiшала вiдповiдати. Чоловiк, точнiше хлопець (на вигляд рокiв 25ти), терпляче повторив запитання. Я рiшуче зазирнула в його синьо-зеленi i бездоннi, як океан, очi, i чемно вiдповiла: 'ТАК! У ВАС МОЯ РУКАВИЧКА!!!' Чемно не вдалось, це було бiльше схоже на претензiю, нiж на чемнiсть. Вiн, нiби не помiчаючи моєї експресивностi,
  спокiйно витягнув з кишенi рукавицю i мовив: 'Ви про цю рукавичку?' Менi здалось, що вiн менi посмiхнувся, або ж не здалось. Я з усiх сил намагалась вiдповiсти якомога ввiчливiше, але внутрiшнiй буревiй знову взяв надi мною гору: 'А що у Вас в кишенi є ЩЕ якiсь краденi рукавицi?' Признаюсь чесно, я зовсiм не хотiла цього говорити, але...
   Але я отетерiла, коли вiн i далi не переставав виявляти до мене своєї поваги. Я була готова вибухнути атомною бомбою. Мало того, що я не очiкувала такої реакцiї на своє хамство, ще й його погляд випромiнював якусь дивну енергiю, що її не можу описати. Вiн простягнув рукавицю до моїх рук i сказав: 'Вiзьмiть, i вибачте. Я подумав, що хтось її загубив i хотiв покласти її на видному мiсцi, де б легше було її знайти.'
   Я, навiть не дослухавши до кiнця, прямо вирвала її з його рук i без жодного 'дякую', чи 'який Ви милий', обернулася i гонорово пiшла геть. Але пройшовши якихось 10 метрiв, я повернулась i знову пiдiйшла до, i далi стоячого на тому ж мiсцi, хлопця. Вiн анi трiшечки не здивувався, навпаки, знову подарував свою милу посмiшку саме менi, тiй хамцi, що обiзвала його злодiєм. Я глянула на нього так, як дивляться маленькi дiти на свою маму, коли натворили якусь шкоду. 'Вибачте, я зовсiм не хотiла з Вами так повестись. Просто для мене цi рукавички є дуже дорогими. I я...'
   'I просто так нiчого так не буває, не треба вибачатись я Вас добре розумiю.' Вiн вперше мене перебив, але менi це навiть сподобалось, вiн врятував мене вiд приниження, хоч i заслуженого. 'Ви дуже люб'язний, менi хотiлося б якось загладити свою провину, чи не могла б я запросити Вас на каву?' Я аж здивувалась наскiльки я можу бути ввiчливою. Вiн вкотре менi посмiхнувся i вiдповiв: 'Ви не маєте передi мною нiякої провини, i це я б з радiстю хотiв Вас кудись запросити.'
   Тепер я вiдповiла йому усмiшкою i згiдно кивнула головою.Ми йшли добре вiдомою менi вулицею, але сьогоднi вона була якось особливо прекрасною. Вiн вiдчинив дверi моєї улюбленої кав'ярнi i запросив мене увiйти. Не знаю звiдки йому й це вiдомо, але вiн ще й замовив мiй улюблений десерт.
   Ми довго сидiли мовчки, але нашої взаємної симпатiї не замiтити було не можливо. За своєю холеричною вдачею, я першою порушила мовчанку, якапочала мене дратувати:
  - Я вже встигла нахамити Вам, навiть не знаючи як Вас звати. Не
  знаю, що на мене найшло, - з притаманною менi кокетливiстю я знизала
  плечима.
  - Вибачте, це моя провина. Мене звати Юра, а Вас?
  - А мене - Софiя. I менi хотiлося б, що Ви не звертались до мене
  на ВИ, а себе вiдчуваю дуже некомфортно.
  - Менi б теж цього хотiлось...
   Далi ми говорили про все на свiтi, i що бiльше я його слухала, то все бiльше вiн менi подобався. Вiн дивував мене своєю стриманiстю, ввiчливiстю i чимось досi для мене не зрозумiлим. Одним словом - вiн був не таким як всi. Але найбiльше мене вражало те, що будучи з ним зовсiм рiзних темпераментiв - ми знаходили тисячi тем для спiлкування. Вiн нiби й не розпитував мене, але якась невидима сила тягнула мене за язик.
   Аж раптом мiй погляд зупинився на його зап'ястi, а саме на годиннику, який показував зовсiм не ту годину, яку б я хотiла бачити. Нi з того нi з сього, я вскочила на рiвнi ноги (а ви про що подумали: вони в мене i справдi рiвнi), i вже було зiбралася бiгти (я мала бути на роботi вже 2,5 години тому), але я вперше не змогла пiти не попрощавшись, i тому знову присiла. Я подякувала йому i знову вибачилася за той iнцидент. Вiн пiдвiвся i, цiлуючи менi руку, тихо прошепотiв: 'Ми ще неодмiнно зустрiнемось, Софiє ...'
   Цi слова я наче вiдчула, але, щоб не виявити своєї слабкостi, пiдвелась i попрямувала до дверей, i, вже будучи на вулицi, я подарувала йому наївний повiтряний поцiлунок.
   Я ще нiколи так швидко не бiгла. I вже за 10 хвилин я стояла на порозi свого кабiнету. Переступивши за дверi я побачила в кабiнетi Анатолiя Степановича, що чекав саме на мене, i здається що довго. Вiн, нiби прочитавши мої думки, мовив:
  - Довго, довго я тебе чекаю. I де ж цього разу ти затрималась?
   Але попробуй вигадати якусь новiшу iсторiю, бо та, в якiй ти знову стояла в заторi, а потiм пiшки йшла на роботу, вже набридла..., - вiн це
  говорив iз притаманною йому монотоннiстю, а в голосi чулися нотки
  самовдоволення i зверхностi.
  - Це я тебе вчора пiдвищив, чи менi здається. Ти знаєш, якби не Ольга Орестiвна, тебе б було звiльнено ще вчора. Але сьогоднi менi вже нiчого не заважає тебе звiльнити, я ж виконав свою обiцянку дати тобi ще один шанс, а ти ним не скористалася, тож тебе ЗВIЛЬ...
 Ваша оценка:
Связаться с программистом сайта.

Новые книги авторов СИ, вышедшие из печати:
О.Болдырева "Крадуш. Чужие души" М.Николаев "Вторжение на Землю"

Как попасть в этoт список

Кожевенное мастерство | Сайт "Художники" | Доска об'явлений "Книги"