Кук Глен : другие произведения.

Том 2 Ночі кривавого заліза

Самиздат: [Регистрация] [Найти] [Рейтинги] [Обсуждения] [Новинки] [Обзоры] [Помощь|Техвопросы]
Ссылки:
 Ваша оценка:
  
  
  Table of Contents
  
  Ночі кривавого заліза
  
  1
  
  2
  
  3
  
  4
  
  5
  
  6
  
  7
  
  8
  
  9
  
  10
  
  11
  
  12
  
  13
  
  14
  
  15
  
  16
  
  17
  
  18
  
  19
  
  20
  
  21
  
  22
  
  23
  
  24
  
  25
  
  26
  
  27
  
  28
  
  29
  
  30
  
  31
  
  32
  
  33
  
  34
  
  35
  
  36
  
  37
  
  38
  
  39
  
  40
  
  41
  
  42
  
  43
  
  44
  
  45
  
  46
  
  47
  
  48
  
  49
  
  50
  
  51
  
  52
  
  53
  
  54
  
  55
  
  56
  
  57
  
  58
  
  59
  
  60
  
  Смертельна ртутна брехня
  
  1
  
  2
  
  3
  
  4
  
  5
  
  6
  
  7
  
  8
  
  9
  
  10
  
  11
  
  12
  
  13
  
  14
  
  15
  
  16
  
  17
  
  18
  
  19
  
  20
  
  21
  
  22
  
  23
  
  24
  
  25
  
  26
  
  27
  
  28
  
  29
  
  30
  
  31
  
  32
  
  33
  
  34
  
  35
  
  36
  
  37
  
  38
  
  39
  
  40
  
  41
  
  42
  
  43
  
  44
  
  45
  
  46
  
  47
  
  48
  
  49
  
  50
  
  51
  
  52
  
  53
  
  54
  
  55
  
  56
  
  57
  
  58
  
  59
  
  60
  
  61
  
  62
  
  63
  
  64
  
  65
  
  66
  
  67
  
  68
  
  69
  
  70
  
  71
  
  72
  
  73
  
  74
  
  75
  
  76
  
  77
  
  78
  
  79
  
  80
  
  81
  
  Жалюгідні свинцеві божки
  
  1
  
  2
  
  3
  
  4
  
  5
  
  6
  
  7
  
  8
  
  9
  
  10
  
  11
  
  12
  
  13
  
  14
  
  15
  
  16
  
  17
  
  18
  
  19
  
  20
  
  21
  
  22
  
  23
  
  24
  
  25
  
  26
  
  27
  
  28
  
  29
  
  30
  
  31
  
  32
  
  33
  
  34
  
  35
  
  36
  
  37
  
  38
  
  39
  
  40
  
  41
  
  42
  
  43
  
  44
  
  45
  
  46
  
  47
  
  48
  
  49
  
  50
  
  51
  
  52
  
  53
  
  54
  
  55
  
  56
  
  57
  
  58
  
  59
  
  60
  
  61
  
  62
  
  63
  
  64
  
  65
  
  66
  
  67
  
  68
  
  69
  
  Жар похмурої стали
  
  1
  
  2
  
  3
  
  4
  
  5
  
  6
  
  7
  
  8
  
  9
  
  10
  
  11
  
  12
  
  13
  
  14
  
  15
  
  16
  
  17
  
  18
  
  19
  
  20
  
  21
  
  22
  
  23
  
  24
  
  25
  
  26
  
  27
  
  28
  
  29
  
  30
  
  31
  
  32
  
  33
  
  34
  
  35
  
  36
  
  37
  
  38
  
  39
  
  40
  
  41
  
  42
  
  43
  
  44
  
  45
  
  46
  
  47
  
  48
  
  49
  
  50
  
  51
  
  52
  
  53
  
  54
  
  55
  
  56
  
  57
  
  58
  
  59
  
  60
  
  61
  
  62
  
  63
  
  64
  
  65
  
  66
  
  67
  
  68
  
  69
  
  70
  
  71
  
  72
  
  73
  
  74
  
  75
  
  76
  
  77
  
  78
  
  79
  
  80
  
  81
  
  82
  
  83
  
  84
  
  85
  
  86
  
  87
  
  88
  
  89
  
  90
  
  91
  
  92
  
  93
  
  94
  
  95
  
  96
  
  97
  
  98
  
  99
  
  100
  
  101
  
  102
  
  103
  
  104
  
  105
  
  106
  
  107
  
  108
  
  109
  
  110
  
  111
  
  112
  
  113
  
  114
  
  
  Глен Кук.
  
  Пригоди Гаррета.Том 2
  
  Ночі кривавого заліза
  
  
  
  1
  
  Коли я протиснувся в двері Будиночка Радості Морлі, всі подивилися на мене так, немов увійшла смерть з косою. Запанувала мертва тиша. Я завмер. Погляди так давили, що я не міг зрушити з місця.
  
  – Ви що, хлопці, привид побачили?
  
  Очей у мене досвідчене. По кімнаті ніби пройшовся кийком якийсь псих. Цей хлопець (а може, й кілька), не шкодуючи часу, врубался в стіни і щосили вимахував сокирою. Навколо вистачало шрамів і розбитих носів, щоб уявити собі, що сталося. Будиночок Радості пишається такою публікою.
  
  – О чорт! Це Гаррет. – Мій старий приятель Рохля цілий і неушкоджений стояв за стійкою. – Знову поліція.
  
  Зростанням Рохля під три метри, а то й більше. Колір шкіри, як у залежаного небіжчика. Готовий сперечатися, трупне задубіння голови почалося років двадцять тому.
  
  Кілька гномів, велетень, різноманітні ельфи і один-два хлопця невідомого походження залпом видули коктейлі з кислої капусти і рушили до виходу. Це були якісь незнайомі хлопці. А знайомі хлопці з усіх сил робили вигляд, що не знайомі зі мною. По кімнаті пройшов шепіт: незнайомим хлопцям повідомляли, хто я такий.
  
  Бальзам для мого самолюбства. Називайте мене Брудним Гарретом.
  
  – Всім привіт! – прикинувшись бодрячком, сказав я. – Шикарна нічка, а?
  
  І зовсім не шикарна. Дощ лив як з відра, і, схоже, це було навіть не відро, а бездонна бочка. Я не зметикував надіти капелюх, і безладні градини трохи не продолбали дірки у мене в голові. Втім, немає лиха без добра – може, потоки води очищають вулиці від смердючих куп сміття. Купи нагадували роздуті гнійні пухирці, які ось-ось лопнуть. Міські сміттярі з щурячого народца зовсім заледащіли.
  
  – Привіт, Гаррет! Приєднуйся! Гаразд. Хоч одне доброзичливе обличчя.
  
  – Плоскомордый, привіт, старий, привіт, друже!
  
  Я попрямував до прихованого в тіні кутового столика, за яким сидів Тарп з якимось типом. З-за темряви типу я помітив не відразу. Навіть з близької відстані я не міг його як слід роздивитися. На ньому було важке чорне вбрання, як у деяких священнослужителів, та ще й з капюшоном. Здавалося, від нього виходять хвилі мороку начебто міазмів. Таких типів на вечірки не запрошують.
  
  – Тягни сюди стілець, – сказав Тарп. Не знаю, чому його називають Плоскомордый. Він не в захваті від цього прізвиська, але воно подобається йому більше імені Уолдо, яким нагородили його батьки.
  
  Я плюхнувся на стілець. Приятель Тарпа зауважив:
  
  – Здається мені, вас тут не дуже-то шанують. Ви що, заразний?
  
  Він не тільки був похмурий, але і говорив те, що думав, – жахливий недолік у спілкуванні, гірше міазмів.
  
  – Ха! – пирхнув Плоскомордый. – Ха-ха-ха! Ось це так, Уник! Чорт візьми! Це ж Гаррет! Я тобі про нього розповідав.
  
  – Туман починає розсіюватися. Але не навколо нього, там була все така ж імла.
  
  – Ви ображаєте мене, – сказав я. – Ви не праві. – Я заговорив голосніше. – Ви всі не праві. Я тут не по роботі. Я нічого не винюхують. Просто подумав: заскочу сюди поспілкуватися з друзями.
  
  Вони мені не вірили.
  
  Але принаймні ніхто не витончувався в дотепності з приводу того, що у мене немає друзів.
  
  Плоскомордый сказав:
  
  – Якби ти заходив і спілкувався час від часу, а не тільки, коли в тебе на думці якась капость, дивись, хлопці при вигляді тебе і усміхнулися б.
  
  Бурчи не бурчи: що правда, то правда.
  
  – Ну й вигляд у тебе, Гаррет! Худющий і злющий. Всі працюєш мізками?
  
  – Так.
  
  Є привід ще побурчати. Я не дуже люблю працювати. Особливо мізками. Я думаю, що в будь-якому розумному світі єдина гідна робота для чоловіка – охмуряти належну йому кількість блондинок, брюнеток і руденьких.
  
  Зрозуміло? Я – Гаррет, сищик і секретний агент, непомірним честолюбством не страждаю, проявляю інтерес до людей певного сорту і спритно встреваю у справи, які навряд чи сподобалися б моїм друзям і знайомим. Мені трохи за тридцять, зростання шість футів два дюйми, рудувате волосся і блакитні очі. І коли я проходжу по вулиці, собаки не виють мені вслід, хоча мінливості ремесла залишили на мені відбиток; але цей відбиток на обличчі. Я вважаю себе привабливою. Друзі не згодні зі мною, вони вважають мене просто легковажним. Ну, будеш занадто глибокодумним, станеш таким, як дружок Плоскомордого.
  
  Тут наспів Рохля з величезною кухлем мого улюбленого напою, божественного еліксиру, який змушує мене ворушити мізками. Рохля налив його зі свого особистого барильця, захованого за стійкою. У Будиночку Радості подають тільки їжу для кроликів або соки з неї. Морлі Дотс переконаний вегетаріанець.
  
  Я зробив великий ковток гіркого пива:
  
  – Нездара, ти принц. І я витягнув з кишені срібну марку.
  
  – Ага. Стою в черзі на отримання трону. – Він не став вдавати, що шукає здачу. Справжній принц. За такі гроші можна купити ціле барило, срібло нині в ціні. – Чому ти тут, замість того, щоб гратися з купою рудих дівок?
  
  У моєму останньому великому справі було замішано безліч особин цієї чарівної різновиди. На жаль, лише з однією з них, виявилося, можна спілкуватися. Руді завжди такі. Вони або чортиці, або янголята, але на повірку янголята теж не янголи. Мені здається, це тому, що вони намагаються брати за зразок дам минулих часів.
  
  – Гратися, Нездара? – Цікаво, де Рохля підхопив слово гратися? Він власне ім'я вимовляє з працею, тому що в ньому більше одного складу. – Ти випадково не почав ходити в школу?
  
  Рохля тільки посміхнувся.
  
  Я запитав:
  
  [1]– Що тут відбувається, вечеря Томмі Такера? Добродушний старий Гаррет в ролі Томмі?
  
  Рохля сильніше розтягнув губи в усмішці, оголивши ряд непривабливого вигляду зіпсованих зубів, що чергуються з порожніми отворами. От йому б як раз звернутися у віру Морлі і відродитися вегетаріанцем.
  
  Плоскомордый сказав:
  
  – Ти ласий шматок.
  
  – Має бути. Притому для всіх. Чув. що учудив Дін?
  
  Дін – це дідок, який у нас з партнером веде господарство. Йому під сімдесят. З нього вийшла б чудова дружина.
  
  Поки ми розмовляли, приятель Тарпа всі набивав і набивав свою чортову трубку; ніколи я не бачив такої величезної трубки. Поглиблення величиною з ківш. Рохля притягнув від стійки латунне відро з вугіллям. Унік мідними щипцями взяв вугіллячко і підніс до трубки. І тут же видихнув такі клуби диму, які могли б нас усіх підкинути до стелі.
  
  – Музиканти, – пробурмотів Плоскомордый, як ніби знайшов причину всіх зол у світі. – Я не чув, Гаррет. Що зробив Дін? Привів тобі ще одну кішку?
  
  У Діна пристрасть збирати приблудних тварин. Мені довелося зайняти тверду позицію, щоб не опинитися по вуха в котячої шерсті.
  
  – Гірше. Він каже, що переїде до мене. Як ніби у мене немає права голосу. І веде себе так, точно жертвує собою.
  
  Плоскомордый усміхнувся:
  
  – Забере твою вільну кімнату. Ніде буде приховати зайву красуню. Бідний Гаррет. Доведеться задовольнятися однією. Бурчи не бурчи.
  
  – Я не страждаю від надлишку. З тих пір як Тінні і Уінгер зіткнулися у мене на ґанку, я задовольняюся нічим.
  
  Рохля розреготався. Варвар.
  
  Тарп запитав:
  
  – А Майя?
  
  – Не бачив її півроку. Напевно, виїхала з міста. Тепер я живу з Елеонорою.
  
  Елеонора – це картина на стіні у мене в кабінеті. Дівчина мені подобається, але функції в неї обмежені.
  
  Всі вважали, що у мене дуже веселе життя, все, крім дружка Тарпа. Цей приятель уже не чув нікого, крім себе. Він почав наспівувати з закритим ротом. Я вирішив, що музикант з нього кепський. Він весь час фальшивив.
  
  Рохля перестав іржати і сказав:
  
  – Впевнений, ти замишляєш якусь штуку. Не таку, як зазвичай, але все одно доведеться виручати тебе з біди.
  
  – Чорт візьми, я просто хотів піти з дому. Дін доводить мене до сказу, а Небіжчик не змикає очей – чекає, коли Слави Дуралейник щось накоїть, і боїться пропустити новини. Я стільки терпів цю парочку, інший і половини не витримав би.
  
  – Так, важке твоє життя, – пожартував Плоскомордый. – Від усієї душі співчуваю. Знаєш що? Давай поміняємося. Я займу твою квартиру, а ти мою. Біллі візьмеш на додачу.
  
  Біллі його теперішня пасія, маленька блондинка, але жару в ній, що в дюжині рудих.
  
  – Це треба розуміти як розчарування?
  
  – Ні. Це треба розуміти як стан речей.
  
  – Все одно спасибі. Може, в інший раз. – Плоскомордый живе в будинку без ліфта, в однокімнатній квартирці, де ледь поміщається сама необхідна меблі. Я теж тулився в такій халупі, поки не досяг успіху настільки, що купив будинок, який ми з Небіжчиком і займаємо.
  
  Плоскомордый відкинувся на спинку стільця, засунувши великі пальці за пояс, самовдоволено посміхнувся і кивнув. Ще раз кивнув і ще раз посміхнувся. Посмішка Плоскомордого – просто чудове видовище. Вона тримається на його потворної фізіономії так довго, що Корона може оголосити цю посмішку національним надбанням. Плоскомордый вважає себе чистокровним людиною, але його зростання і зовнішність наводять на думку, що його рідні затесався троль або велетень
  
  – Ти не готовий до угоди, Гаррет; не скажу, що я тобі дуже співчуваю.
  
  – Я міг би піти в якусь занюханную пивбар і втопити горе в спиртних напоях, плачась в жилетку участливым незнайомцям, але ні, я прийшов сюди...
  
  – Мене це влаштовує, – увернув Рохля, почувши про спиртні напої. – Дивись тільки, щоб ми тебе тут не обдерли як липку.
  
  Я ніколи не зараховував його до своїх друзів. Він просто працював у мого приятеля Морлі, так і дружні почуття Морлі до мене вельми сумнівні.
  
  – Ти позбавляєш радості Будиночок Радості, Рохля.
  
  – Кинь, Гаррет. Поки ти не увійшов, життя тут вирувало.
  
  Дружок Плоскомордого Унік вже не видавав жодного звуку, але продовжував посміхатися і пихкати, як вулкан. Диму навколо нього вистачило, щоб я сам готовий був почати муркотіти. Я втратив нитку розмови і задумався, чому цей заклад називається Будиночком Радості, дуже екзотична вивіска місця зустрічей для вегетаріанців.
  
  Унік раптом схопився як ошпарений. Він ніби плив по повітрю до дверей, п'яти ледь торкалися підлоги. Я ніколи не бачив, щоб хто-небудь курив такий міцний тютюн. Я запитав Тарпа:
  
  – Де ти його підчепив?
  
  – У Ніка? Це він мене підчепив. Він і ще кілька хлопців хочуть організувати музикантів.
  
  – Все ясно.
  
  Я зрозумів, чому їх зацікавив Плоскомордый. Тарп заробляє на життя тим, що переконує людей. Його методи включають і застосування фізичного впливу.
  
  Два або три Морлі спускалися по сходах з другого поверху, дивлячись, як музикант вискакує за двері. Морлі знав, що я прийшов. Рохля повідомив йому про це ведуть наверх в контору переговорної трубці. Дим застилав очі, але здавалося, що Дотс не в дусі.
  
  Морлі – напівкровка, частиною людина, частиною темний ельф. Але спадковість ельфів взяла гору. Він невеликого росту, пропорційний і такий гарненький, що просто сором. Та він творить суцільний сором, варто тільки зазіватися чиєї-небудь дружині. Морлі відростив вусики щіточкою. Чорне волосся гладко зачесал тому. Розрядився в пух і прах, хоча таким, як він, йде будь-який одяг. Він повільно наближався до нас, оголивши в усмішці безліч гострих зубів.
  
  – Що тут у вас відбувається? Плоскомордый запропонував грубе пояснення. Морлі не звернув на нього уваги:
  
  – Ти кинув роботу, Гаррет? Давно ти не навідувався.
  
  – Навіщо працювати, якщо немає необхідності? Я намагався взяти самовдоволений вигляд, хоча мої грошові справи залишали бажати кращого.
  
  Утримувати будинок коштує недешево.
  
  – Щось затівається?
  
  Морлі зайняв стілець Уніка і помахав рукою, розсіюючи густий тютюновий дим.
  
  – Навряд чи.
  
  Я оповів йому свою сумну історію. Він сміявся від душі.
  
  – Дуже барвисто, Гаррет. Я тобі майже вірю. Треба визнати, твої історії завжди дуже правдоподібні. Так чому ж ти зараз займаєшся? Суто секретним ділом? Я не чув ні про що таке з ряду геть. Місто занепадає.
  
  Він стільки просторікував, тому що я говорив невпевнено.
  
  – Чорт! І ти туди ж!
  
  – Ти приходиш, тільки коли тебе треба витягати з ями, яку ти сам собі вирив.
  
  Це несправедливо. Це неправда. Я ставився до нього так щиро, що навіть їв жуйку, яку подають в його забігайлівці. І одного разу навіть заплатив за рахунком.
  
  – Ти мені не віриш? Тоді скажи мені ось що. Де жінка?
  
  – Яка жінка?
  
  Дотс, Плоскомордый і Рохля хитро посміхнулися. Вирішили, що спіймали мене.
  
  – Ви заявляєте, що я тут по роботі. А де жінка? Коли я починаю розплутувати якесь дивне діло, завжди з'являється гарненька молодичка. Вірно? Ну, де ж красуня? Чорт забирай, мені так не щастить, що доведеться працювати тільки... Що?
  
  Вони не слухали. Вони витріщалися на щось за моєю спиною.
  
  
  
  2
  
  Їй подобався чорний колір. Поверх чорного сукні вона одягла чорний плащ. І на ній були високі чорні чобітки. У смоляних волоссі діамантами виблискують краплі дощу. Ще вона носила чорні шкіряні рукавички. Я подумав, що вона десь загубила чорний капелюх з вуаллю. Усе на ній було чорне, відтіняючи її обличчя, бліде як полотнина. Зріст приблизно п'ять з половиною футів. Молода. Красива. І перелякана.
  
  Я промовив:
  
  – Я закохався. Морлі втратив почуття гумору. Він сказав:
  
  – Не чіпляйся до неї, Гаррет. Вона тебе угробить.
  
  Вражаючі чорні очі гордовито дивилися крізь нас, ніби нас взагалі не існувало. Вона пройшла до стояв дещо осторонь вільного столика. Постійні відвідувачі смикалися при її наближенні і прикидалися, що не бачать її.
  
  Цікаво.
  
  Я придивився уважніше. Їй було років двадцять. Яскраво-червона помада на губах нагадувала свіжу кров. Це яскраве пляма на мертвотно-блідому обличчі вселяло жах. Але немає. Ні один вампір не ризикне вийти на негостинні вулиці Танфера.
  
  Я зацікавився. Чого вона боялася? Чому ці головорізи шарахалися від неї?
  
  – Морлі, ти з нею знайомий?
  
  – Ні. Але я знаю, хто вона.
  
  – Хто?
  
  – Донька Великого Боса. Я зустрів її у нього місяць тому.
  
  – Дочка Чодо?
  
  Я був вражений. Романтичний настрій майже зник.
  
  Чодо Контагью – король злочинного світу Танфера. Він отримує частину прибутку від усіх темних справ, що кояться у нас.
  
  – Так.
  
  – Ти був у нього? Ти його бачив?
  
  – Так.
  
  Морлі говорив не дуже впевнено.
  
  – Значить, він і справді живий.
  
  Я чув про це, але вірилося насилу. Моя остання справа, де було замішано багато рудих дівчат, закінчилося тим, що мм з моєю подружкою Уінгер і двома головними охоронцями Чодо погналися за цим виродком. Ми з Уінгер зметикували, що наступна черга наша, і дали драла, не чекаючи розв'язки. Йдучи, ми залишили старого Чодо на піклування Фарба і Садлера, які були готові його підійняти. Однак цього не сталося. Чодо раніше хрещений батько. Фарби та Садлер так само чекають його смерті, ніби і не було випадку, коли вони збиралися приструнити старого навіки.
  
  Мене це турбувало. Чодо відмінно мене бачив. Він не з тих, хто прощає.
  
  – Дочка Чодо! Що вона робить в такій дірі?
  
  – Що значить в такій дірі? Достатньо лише натякнути, що Будиночок
  
  Радості заклад не вищого розряду, і Морлі починає біситися.
  
  – Це означає, що вона напевно про себе високої думки. А тут, з її точки зору, дешева пивна, що ти або я про це не думали. Морлі, це не Пагорб. Це Зона безпеки.
  
  Такий у Морлі район. Зона безпеки. Це територія, на якій представники різних біологічних видів зустрічаються у справі, не надто ризикуючи, що їх замочат. Це не аристократична частина міста.
  
  Весь час, поки ми домовлялися, я намагався придумати відповідний привід для того, щоб підійти до дівчини і сказати, що любов зробила мене її рабом. І весь час, поки я це робив, внутрішній голос казав мені: не валяй дурня, дитя Чодо може нести тільки смерть.
  
  Повинно бути, я здригнувся. Морлі схопив мене за руку:
  
  – Не сходи з розуму, докатишься до Веселого куточка.
  
  Здоровий глузд. Не жартуй з вогнем. Я зберіг розсудливість. Заспокоївся. Опанував собою. Але я не зміг на неї не дивитися.
  
  Парадні двері відчинилися. Разом з двома здоровенними бандитами в приміщення влетіла буря. Вони тримали двері відкритими, поки не увійшов третій чоловік; він ступав повільно, немов грав у виставі. Він був нижче, але не менше м'язистий. Хтось розкреслив його обличчя ножем. Одне око був постійно полуприкрыт. Верхня губа застигла у вічній усмішці. Він дихав злобою.
  
  – Про диявол! – вимовив Морлі.
  
  – Ти їх знаєш?
  
  – Я знаю таких, як вони.
  
  Плоскомордый шепнув мені:
  
  – А ми ні.
  
  Тип зі шрамом озирнувся навколо. Помітив дівчину. І пішов вперед. Хтось заволав:
  
  Закрийте двері. Два важковаговика для початку зыркнули по сторонах, щоб дізнатися, які клієнти товчуться в Будиночку Радості.
  
  Потім хлопці закрили двері.
  
  Я б їх не звинувачував. У Морлі бувають дуже погані відвідувачі.
  
  Шраму було на все начхати. Він наблизився до дівчини.
  
  Вона відвернулася. Він нахилився до неї і щось прошепотів. Вона здригнулася, а потім подивилася йому прямо в обличчя. І плюнула.
  
  Чодова кров, ясна річ.
  
  Шрам посміхнувся. Він був задоволений. Він отримав привід.
  
  У повній тиші Шрам стягнув дівчину зі стільця. Її обличчя спотворилося від болю, але він? не промовила ні звуку.
  
  Морлі сказав:
  
  – Так-так!
  
  Голос звучав м'яко. І загрозливо. Морлі не дає в образу своїх відвідувачів. Шрам, ймовірно, не знав, де знаходиться. Він не звернув уваги на Морлі. Як правило, це фатальна помилка.
  
  Хоча, може, Шраму це зійде з рук.
  
  Морлі рушив до виходу. Громили у двері перегородили йому дорогу.
  
  Дотс заїхав одному з них в скроню. Хлопець був в два рази вище Морлі, але впав на підлогу як підкошений. Його напарник по дурості схопив Морлі.
  
  Ми з Плоскомордым встали через секунду після Дотса. І рушили навколо будинку, виглядаючи Шраму. Морлі не потребував допомоги. А якщо вона йому раптом знадобиться, у Рохля під прилавком цілий арсенал.
  
  Дощ шмагав по обличчю, ніби хотів загнати мене назад під дах. Коли я прийшов, дощ був не такий сильний.
  
  – Он там. – Плоскомордый показав пальцем.
  
  Я розгледів контури темної карети і борються дві фігури: Шрам намагався заштовхнути дівчину всередину.
  
  Ми припустили вперед, я на ходу зняв з пояса улюблену дубову калатало. Я ніколи не виходжу з дому без неї. Вона півтора фута завдовжки, і на кінці фунт свинцю. Діє ефективно, і жертва не залишається назавжди валятися на вулиці.
  
  Але Плоскомордый випередив мене. Він згріб Шраму в оберемок, розкрутив його і жахнув про стіну найближчого будинку з таким шумом, що в ньому потонули гуркіт далекого грому. Я ковзнув на звільнене місце і схопив дівчину.
  
  Хтось затягав її в карету. Лівою рукою я обхопив її за талію, а праву витягнув і змахнув кийком, розраховуючи врізати лиходієві між очей.
  
  І тут я побачив ці очі. Вони були як на картинках в оповіданнях про привидів: величезні для ссохшегося коротуна, якому вони належали, і горять зеленим вогнем. На вигляд цього типу було дев'яносто років. Але він був сильний. Пальцями, що нагадують пташині лапи з пазурами, він вчепився в руку дівчини і тягнув її до себе, хоча ми з нею чинили опір з усіх сил.
  
  Я розмахнувся, намагаючись не дивитися в його очі, які виділяли отрута. Вони лякали мене до смерті. Мене по всій спині продрал мороз. А я не з боязких. Довелося щосили довбанути його по голові. Хватка ослабла. Скориставшись можливістю, я націлився ще раз. І він отримав по заслугах.
  
  Його рот широко відкрився, але замість крику з нього вилетіли метелики. Ціла хмара метеликів, вони заповнили всю карету. І кружляють наді мною. Я відсахнувся і став розганяти їх калаталом. Мені завжди здавалося, що від метеликів не може бути шкоди, але хто знає, чого очікувати від комах, які вилетіли з рота мерзенного старого?
  
  Плоскомордый забрав подалі дівчину, відіпхнув мене тому, як ганчір'яну ляльку, заліз в карету і витягнув старигана. Коли Плоскомордый сердиться, не можна плутатися у нього під ногами. Він все трощить.
  
  Вогонь в очах старого потьмянів. Плоскомордый підняв коротуна однією рукою, промовив: Що це за фокуси, доходяга, чорт тебе забирай? – і шмякнул його про ту ж стіну, яка погубила Шраму. Потім почав без особливої поваги штовхати їх ногами, відважуючи удари по черзі. Я чув, як тріщать ребра. Я вирішив втихомирити Плоскомордого, а то він ще кого-небудь вб'є, але не знав, як це зробити. Не хотів потрапляти йому під руку, поки він в такому стані. І мене все ще переслідував рой мокрих від дощу метеликів.
  
  Тарп сам заспокоївся. Він узяв старого за комір і кинув в карету. Дід заскиглив, як побитий собака. Тарп кинув туди ж Шраму і підняв голову. На місці кучера нікого не було, і Тарп просто вдарив кінь стоїть поруч з заду і гикнул.
  
  Карета зірвалася з місця.
  
  Сутулячись під дощем, Тарп повернувся до мене.
  
  – Ось ми й подбали про цих шутах. Гей! Що з дівчиною? Вона зникла.
  
  – Чорна невдячність. Баба є баба. Чорт візьми. – Плоскомордый на секунду задер голову й підставив обличчя під дощ. – Я на цьому не зупинюся. Давай підемо нап'ємося, а потім гарненько з ким-небудь поб'ємося.
  
  – Я думав, ми вже досить побилися.
  
  – Ба! З цими хіба бійка? Слабаки! Пішли.
  
  Мені зовсім не посміхалося накликати на себе біду. Але сховатися від дощу і від цих метеликів непогано б. Я говорив, що не зовсім втратив здоровий глузд.
  
  Один з двох бандитів валявся в стічній канаві біля дверей Морлі, перекриваючи шлях стікає по трубі воді. Другий вилетів назовні, як раз коли ми підійшли.
  
  – Гей! – заволав Тарп. – Дивіться, куди викидаєте сміття!
  
  Я оглянув приміщення. Дівчина не повернулася. Ми з Морлі і Рохля влаштувалися за столиком і стали думати, що все це значить. Плоскомордый пішов шукати справжніх пригод.
  
  
  
  3
  
  Я як слід приклався до пива з бочки Рохля (не пропадати ж срібною марку), і ми з Морлі поговорили про королях і капусті, і про метеликів, і про старі часи, які ніколи не були дуже добрими, хоча іноді мені щастило. Ми вирішили всі світові проблеми, але прийшли до висновку, що ніхто з правителів не володіє достатнім розумом, щоб здійснити нашу програму. А самі ми не хотіли братися за цю роботу.
  
  Про жінок ми говорили недовго. Недавній успіх Морлі затьмарив мої досягнення. І сил моїх не було дивитися, як ця величезна безформна туша Рохля відкинувся на спинку стільця, подбоченился і самовдоволено посміхався, згадуючи про свої перемоги.
  
  Дощ лив не перестаючи. Нарешті я примусив себе повернутися до дійсності. Я знову промокну до нитки. А якщо Дін не відповість на мої крики і стукіт у двері, то ще сильніше. Зціпивши зуби і ні на що не сподіваючись, я покинув Морлі і його заклад. Дотс виглядав таким самозакоханим, як його бармен. Він-то вже вдома.
  
  Я опустив голову як можна нижче, і пошкодував, що не вистачило розуму надіти капелюх. Я так рідко ношу її, що мені і в голову не прийшло прикрасити себе цим предметом, хоча це було б дуже до речі. Краплі дощу тут же вдарили мене по потилиці і потекли по спині.
  
  Я уповільнив крок на тому місці, де ми врятували загадкову дочка Чодо від її не менш загадкових викрадачів. Тут було майже темно. Дощ стер більшу частину слідів. Я поникав навколо і вже подумав було, що добра половина того, що сталося мені привиділася, як раптом виявив на землі велику запачканную брудом метелика. Я підняв трупик, обережно затиснув його в лівій руці і забрав з собою.
  
  * * *
  
  Я живу в старому червоному цегляному будинку, розташованому у колись багатому кварталі на Макунадо-стріт, поблизу Дороги чарівника. Нині середній клас у повному складі втік з тонучого корабля. Більшість сусідніх будинків поділили і здали в оренду сім'ям з виводками дітей. Зазвичай, підходячи до будинку, я зупиняюся, уважно розглядаю його і міркую про те, що лише щасливий випадок допоміг мені залишитися в живих, коли я розслідував справу, яке принесло мені гроші на покупку цього самого будинку. Але стікають по спині холодні краплі вбивають всі спогади.
  
  Я вибіг по сходах; що є сили стукнув у двері, як у нас домовлено: Бум-бум-бум – і закричав: Дін, відкрий! Я тут потону. Яскраво спалахнула блискавка. Грім струснув мене так, що зуби зацокотіли. Раніше небесні володарі не ворогували між собою, тільки готувалися до другого Всесвітнього Потопу. Грім і блискавка попереджали, що вони не жартують. Я стукав і кричав. Ганок не захищає від дощу.
  
  Можливо, у мене дзвеніло у вухах. Але мені здалося, що в будинку нявчить кошеня. Я знав, що цього не може бути. Я вилаяв Діна за його приблудних котів. Він не ризикне взятися за старе.
  
  Зсередини почулися човгання і шепіт. Я знову закричав. Відкрий цю чортову двері, Дін. Мені холодно. Я не погрожував. Я не так вихований, щоб загрожувати людині, яка просто може лягти спати і залишити мене кувати під дощем.
  
  Після музичного вступу, складається з проклять, клацання засувок і брязкоту ланцюжків, двері зарипіли. Старий Дін стояв на порозі і розглядав мене з-під полуопущенных століття. В цю хвилину він виглядав років на двісті. Йому під сімдесят. І для свого віку він дуже моторний.
  
  Він ніби не збирався мене впускати, я вже вирішив, що доведеться через нього переступити. І рушив уперед. Він посторонився. Я промовив:
  
  – Як тільки дощ припиниться, щоб кішки тут не було.
  
  Я намагався дати йому зрозуміти, що, якщо кішка не піде, піде він. Він почав лязгать засувками і ланцюжками. Раніше всього цього не було.
  
  – У нас тепер тут крамниця залізних товарів?
  
  – Мені неспокійно в будинку, де вся захист від злодіїв – кілька замків.
  
  Нам треба буде як слід поговорити про те, що можна і чого не можна собі дозволяти. Я відмінно знав, що за цей метал він не заплатив зі своєї кишені. Але зараз не час для розмов. Я не в кращій формі.
  
  – Що це у вас?
  
  Я й забув про метелика.
  
  – Метелик-утоплениця.
  
  Я забрав її в кабінет, крихітну кімнатку – остання двері по лівій стороні коридору, поряд з кухнею. Дін шкандибав ззаду, тримаючи свічку. У зображенні дряхлості він справжній артист. Просто дивовижно, як він відразу стає безпорадним, коли замишляє щось сумнівне.
  
  Я взяв у нього свічку і запалив лампу.
  
  – Іди назад в ліжко.
  
  Він поглядав на зачинені двері маленької вітальні, цю двері ми прикриваємо, тільки коли в кімнаті хтось є і ми не хочемо, щоб його бачили. Мешканець вітальні дряпався у двері. Дін сказав:
  
  – Я вже зовсім прокинувся. Можу і попрацювати. – Вигляд у нього був зовсім сонний. – Ви ще не скоро ляжете?
  
  – Скоро. Ось тільки вивчу це комаха, поцілую Елеонору і побажаю їй спокійної ночі.
  
  Елеонора – прекрасна сумна жінка, що жила давно-давно. Її портрет висить над моїм письмовим столом. Я говорю про неї так, ніби у нас зв'язок. Це виводить Діна з себе.
  
  Треба ж мені було з ним якось поквитатися.
  
  Я сів у потерте шкіряне крісло. Як і все інше, включаючи будинок, воно куплено з рук. Я просто пристосував його для своєї дупи. У ньому дуже зручно. Я відштовхнув подалі рахунки і поклав метелика на стіл, розправивши крильця.
  
  Дін чекав на порозі, поки не зрозумів, що я не буду займатися прийшли рахунками. Важко дихаючи, він поплентався на кухню.
  
  Я швидко глянув на останні витрати і скорчив пику. Справи кепські. Але взяти роботу? Бр-р-р! Я побачив досить зла!
  
  А тут ще ця пошарпана зелена метелик. Вона і раніше не була красунею, але зараз її крила потріскалися, зламалися, изорвались, стерлися і згорнулися в трубочку. Чорт візьми! Я пережив мить déjà vu.
  
  Родичів цієї метелики я бачив на островах, коли проходив п'ятирічну службу в Королівському флоті. На болотах було повно цих мошок. Там водяться всі види комах, на створення яких у Бога вистачило фантазії, крім хіба що північних тарганів. Ймовірно, створенням світу керувала якась небесна комісія. В місцевостях, де території різних відомств частково збігалися, між божественними чиновниками точилася конкурентна боротьба. І вони, безсумнівно, скидали надлишок створених комах в ці тропічні болота.
  
  Але чорт з ними, з цими недобрими старими часами. З тих пір я став чоловіком. Питання в тому, навіщо мені взагалі ця метелик.
  
  Мене точно, безперечно, напевно ні в найменшій мірі не цікавлять ссохшиеся старі чудики, слабкі шлунки яких вивергають метеликів. Я здійснив свій подвиг, і з мене вистачить. Я врятував прекрасну даму. Пора зайнятися більш милими моєму серцю справами, наприклад, випровадити пухнастий клубочок, останній об'єкт благодійності Діна, через чорний хід.
  
  Я викинув дохлу метелика у відро для сміття, відкинувся в кріслі і став думати, що добре б забратися в м'яку постіль.
  
  «Гаррет!»
  
  Прокляття! Завжди забуваю про своєму так званому партнері.
  
  4
  
  Небіжчик мешкає у великій вітальні, що виходить вікнами на вулицю; ця кімната знаходиться навпроти кабінету і займає таку ж площу, як кабінет і маленька вітальня, разом узяті. Достатньо місця для істоти, яка не рухається з тих незапам'ятних часів, коли міста Танфера ще не було. Я подумую про те, щоб відправити його в підвал разом з іншим непотребом, який я тут знайшов після переїзду.
  
  Я увійшов до нього в кімнату. Там горіла лампа. Дивно. Дін не любить сюди заходити. Я обвів вітальню підозрілим поглядом.
  
  У кімнаті стоять всього два крісла і два маленьких столика, але стіни закриті полицями з книгами, картами та пам'ятними речами. Одне крісло моє. Друге займає постійний мешканець.
  
  Якщо ви ввійдете без підготовки, Покійник може вас вразити. По-перше, він не людина, а логхир. Я не зустрічав жодного представника цього виду, крім Небіжчика, і тому не можу сказати, плюхались при вигляді його свідомість логхирские дівиці, але, з моєї точки зору, він схожий на манекен, на якому якийсь лиходій шишковатой палицею відпрацьовував удари.
  
  Оцінивши його товщину, ви побачите, що ніс у нього як хобот у слона, більше фута завдовжки. Потім ви помітите, що його давнимдавно об'їли миші і міль.
  
  Небіжчиком його називають тому, що він неживий. Близько чотирьохсот років тому хтось встромив в нього перо. Але логхиры так легко не здаються. Його душа або щось в цьому роді все ще перебуває в його тілі.
  
  «Здається, у тебе було пригода.»
  
  Так як він мертвий, говорити він не може, але його це не бентежить. Він передає думки на відстані прямо в мою голову. Він також може, якщо захоче, подумки нишпорити всюди серед скиданого в купу барахла і павуків. Зазвичай він настільки ввічливий, що намагається не втручатися, поки не запитають його ради.
  
  Я знову озирнувся. В кімнаті було дуже чисто. Дін навіть змахнув пил з Небіжчика.
  
  Щось затівається. Ці двоє снюхались. Вперше. Це мене лякає.
  
  Але я не подав виду. Я майстерно приховав свої підозри. Знаючи, що мене чекає неприємність, я вирішив ударити першим.
  
  Небіжчик сильно зглупив, коли навчив мене запам'ятовувати під час роботи всі тонкощі. Я почав розповідати йому про минулий вечір.
  
  Теоретично наша співпраця заснована на тому, що я бігаю туди-сюди, терплю стусани і набиваю синці і шишки, а він вбирає все, що я дізнався, пропускає ці відомості через свої мізки, які він вважає геніальними, і каже мені, хто злочинець, або де закопали труп, або що-небудь ще. Але це теоретично. Насправді він більше мене. Щоб його розбудити, мені доводиться погрожувати йому тим, що я підпалю будинок.
  
  Я докладно розписував принади дивною міс Контагью, як раптом він щось запідозрив.
  
  «Гаррет!»
  
  Він знає мене як облупленого.
  
  – Так? – проворковал я.
  
  «Що ти робиш?»
  
  – Розповідаю тобі про надзвичайні події.
  
  «Ці події в даному випадку не представляють інтересу. Хіба тільки пристрасті у тебе знову затьмарили розум. Ти ж не думаєш зв'язуватися з цими людьми?»
  
  Я хотів набрехати, просто щоб його позлити. Ми цим часто займаємося, і я, і він. Гарне проведення часу. Але я сказав:
  
  – Я ще в здоровому глузді і не дозволю спідниць заволодіти мною цілком.
  
  «Невже? Я здивований і вражений. Я вважав, що у тебе взагалі немає розуму.»
  
  Розмова у нас не стоїть на місці. Зазвичай це гра в розумника і недоумка. Самі вирішуйте, хто тут хто.
  
  – Один нуль на твою користь, старий. Я хочу завалитися спати. Якщо у Діна раптом знову почнеться напад скаженої енергії і він вирішить ще раз тебе почистити, скажи йому, щоб розбудив мене опівдні.
  
  «Ранок не мій час. Розсудливі люди не прокидаються вранці. А то ще не вечір, а ти вже зовсім варений.»
  
  Подумайте самі. Всі ці ранні пташки, що вони отримують взамін сну? Виразку. Хворе серце. Передчасну кончину в шлунку бездомних котів. Це не для мене. Не для старого Гаррета. Я збираюся лягти і розслабитися, тому що шлях до безсмертя лежить через неробство.
  
  «Шкода, що не вдасться як слід виспатися. Подвиг в ім'я порятунку дівиці і героїчні спроби позбавити Рохлю прибутку від продажу пива заслуговують нагороди.»
  
  – Що ви тут замышляете? Чому це мені не вдасться відіспатися? У мене немає інших справ.
  
  «У вісім годин ранку тобі треба бути біля воріт Аль-Хар.»
  
  – Що?!
  
  Аль-Хар – міська в'язниця. Танфер сумно відомий бездіяльністю закону і правосуддя, але іноді з'являються такі незграбні типи, які спотикаються і самі падають у руки правоохоронців. Інший раз якийсь недоумкуватий насправді отримує термін.
  
  – Якого біса? Мене там не люблять.
  
  «Якщо б ти уникав всі місця, де тебе не люблять, тобі довелося б виїхати з міста. Ти підеш до в'язниці Аль-Хар, тому що тобі треба стежити за людиною, яку звільнять у вісім ранку.»
  
  Ось воно що! Побоюючись, що ми залишимося без грошей. Небіжчик і Дін знайшли мені роботу. Нечуване нахабство! Ці двоє багато про себе думають. Мені не важко зобразити придурка – я частенько дурачу сам себе.
  
  – Навіщо мені це?
  
  «Три марки в день і оплата всіх витрат. Трішки винахідливості, і наш домашній бюджет стане таким, як раніше.»
  
  Я нахилився і заглянув під його крісло. Там лежало кілька маленьких мішечків.
  
  – Ми ще не вилетіли в трубу. – Ось де ми зберігаємо гроші. Це саме надійне місце. Злодій, який підійде до Небіжчика, – створення, зіпсоване до мозку кісток, і я не хочу мати з ним ніякого діла. – Якщо я вышвырну Діна з його котом і буду готувати сам, ми ще багато місяців будемо пити пиво.
  
  «Гаррет.»
  
  – Так. Так. – Авжеж, що правда, то правда, настав час заробити трохи грошей. Тільки я не люблю, щоб мені підсовували роботу. Я старший партнер в цьому хреновом підприємстві. Я тут головний. Ось так. – Розкажи мені про цю справу. А поки будеш розповідати, вільною частиною мізків подумай, хто дає притулок такою невдячною свині.
  
  «Фіть! Не гарячкуй по дурницях. Це ідеальна робота. Проста стеження. Клієнт всього лише хоче доглянути за колишнім ув'язненим.»
  
  – Правильно! Цей тип мене засіче, заведе в якийсь провулок і спляшет чечітку на моїй фізіономії...
  
  «Ця людина не вдається до насильства. Він навіть не очікує, що за ним буде хвіст. Це легкі гроші, Гаррет. Візьми їх.»
  
  – Якщо вони такі легкі, навіщо доручати цю справу мені? Чому не Плоскомордому? Він завжди шукає роботу.
  
  І я часто його нею забезпечую.
  
  «Нам потрібні гроші. Піди відпочинь. Тобі вставати рано.»
  
  – Не впевнений. – Чому це я повинен піти з дому і почати метушитися? – Може, спочатку присвятиш мене в деякі подробиці? Скажімо, даси опис об'єкта. На випадок якщо завтра випускниками Академії стануть кілька хлопців. І назвеш хоч ініціали того типу, який мене найняв. Щоб я обчислив з допомогою дедукції, перед ким мені звітувати.
  
  «Клієнт – якийсь Рислінг Гулляр...»
  
  – Ось це здорово! Ти змушуєш мене працювати на мерзенного власника дансингу з Веселого кута. Кидаєш мене на саме дно, і хоч би що! А я сідав на хвіст цим негідникам, начебто Чодо і його підручних. Ну і за ким я повинен стежити? За шахраєм, який обставив одну з дівок Гулляра? І навіщо це потрібно?
  
  «Об'єкт якийсь Брешущий Пес Амато. Колоритне ім'я...»
  
  – Боже! Брешущий Пес? Ти жартуєш!
  
  «Ти його знаєш?»
  
  – Особисто не знайомий. Але знаю, хто він такий. Думаю, кожній дитині старше десяти відомий Брешущий Пес Амато.
  
  «Більше я нічого не з'ясував.»
  
  Я опирався спокусі. Він хоче зробити з мене хлопчика на побігеньках.
  
  – Брешущий Пес Амато. Інше прізвисько Малохольний Амато. Ім'я, дане при народженні, Кропоткін Ф. Амато. Не знаю, що позначає Ф. Можливо, Фрукт. Цей чоловік зовсім здурів. Він вічно ошивається на сходах Канцелярії і кричить в мегафон про те, що влада надули його предків. Він влаштовує цілі вуличні вистави з плакатами, прапорцями і таблицями. Він обрушується з критикою на всіх, хто підходить досить близько. Він у всьому бачить змову, його небувалі теорії вражають навіть тих, хто теж звик у всьому бачити підступи ворогів. Кропоткін Амато може пов'язати що завгодно з чим завгодно і плести диявольські інтриги щоб довести, що він повелитель бліх по праву народження. У нього пунктик, що за всім стоїть імператор.
  
  Імперія, попередниця карентийского держави, впала століття тому. Але імператорська родина все ще крутиться поблизу і чекає, коли його запросять. Вплив сім'ї на сучасне суспільство обмежується тим, що вона дає кошти на утримання благодійної лікарні Бледсо. Тільки Брешущий Пес міг запідозрити нащадків імператора в якісь підступи.
  
  «Цікаво.»
  
  – Цікаво. В дрібних дозах. Але якщо підійти надто близько, він пристане і почне розповідати всю цю бодягу, як його шляхетну родину обманом позбавили титулів та маєтностей. Чорт би його побрал. Його батько був м'ясником в Недороде. Мати метиска з району Дна. Він жертва тих же подій, що і ми всі. Служба в армії і війна. Він почав брехати після демобілізації.
  
  «Так, значить, він нешкідливий, збитий з пантелику дурень?»
  
  – У тому-то й річ. Такий нешкідливий, такий збитий з пантелику і такий дурень, що далі нікуди. Один із самих забавних персонажів, яких можна зустріти на вулицях. Тому йому і дозволяють розгулювати з мегафоном.
  
  «Як же цей нешкідливий дурник потрапив у в'язницю? І кому треба за ним стежити? Може, він не так вже простий?»
  
  От і я думаю.
  
  В останній раз я бачив його досить давно. Але тоді я не цікавився ним професійно.
  
  Я за нього не скучив. Якщо такі, як він, зникають, за ним не тужать. Можливо, хто-небудь коли-небудь і запитає: А що сталося з цим телепнем, який волав на сходах Канцелярії? Всі знизують плечима, і той, хто питав, забуде, про що запитав. Брешущий Пес нікого не хвилює, ніхто не кинеться його шукати.
  
  Я був впевнений, що у нього в запасі купа небилиць про його перебування у в'язниці. Може, про те, що його запроторили туди демони з потойбічного світу. У нашому світі йому не вдалося нікого розсердити до такої міри, щоб його посадили. А може, це зробили таємні агенти Венагеты. Або маленький народець. Або самі боги. Банда богів запросто може згубити кого завгодно, їй не потрібні виправдання.
  
  – Я піду спати, Розумник. – І я вийшов, перш ніж він встиг змусити мене змінити рішення, бурмочучи: – Три марки в день за те, щоб пасти Брешущего Пса Амато. Не віриться.
  
  Сходи починається в декількох кроках від кухні. Я заглянув побажати Діну спокійної ночі.
  
  – Після того, як виженеш кішку, подумай про те, що підлога в кімнаті Небіжчика потребує ремонту, – ви ж тепер такі друзі. Непогано б почистити підлогу піском і оновити.
  
  Він подивився на мене, як на привид.
  
  Я усміхнувся і пішов спати. Якщо він викине ще якусь штуку, отримає роботу на три місяці: чистити піском, шліфувати, фарбувати – це буде гарна помста господаря.
  
  Я приплентався до своєї кімнати, скинув одяг, з сумом подумав, що доведеться йти на роботу, і опустив голову на подушку. Безсоння мені не загрожує.
  
  
  
  5
  
  Багато людей, старий Дін в їх числі, володіють величезним недоліком: вони підхоплюються з ліжка, ледь лише прокричить півень. У цьому є якесь фатовское бажання першим схопити удачу за хвіст. Я відмовився від усього цього, як тільки розпрощався з армією. Я ситий по горло.
  
  Дін страждає упередженням, що спати до полудня – гріх. Я весь час намагаюся його переконати, Але його мозок затвердів разом з судинами. Він навідріз відмовляється визнати мою правоту. Старого дурня нічим не виправити.
  
  Я мав необережність сказати це вголос.
  
  Диявол, сонце ледь охололо. Ви думаєте, в такий час я щось тямлю?
  
  Мене з ніг до голови облили крижаною водою.
  
  Я кричав. Лаявся на чому світ стоїть. Говорив такі слова, від яких моя мила стара матуся переверталася в труні.
  
  Я піднявся, але даремно. Він встиг втекти.
  
  Я сів на край ліжка, вперся ліктями в коліна і уткнувся чолом у долоні. Я питав богів, в яких вірю раз у тиждень, за що мені таке покарання. Я завжди був гарним хлопчиком! Давайте зіграємо жарт із Всесвітом: нехай хоч на день запанує справедливість. Заберіть цього старого зануду.
  
  Я глипнув. І крізь несомкнутые пальці побачив, як у двері просунулась голова Діна.
  
  – Містер Гаррет, пора вставати. Через дві години вам треба бути біля воріт Аль-Хар. Я готую сніданок.
  
  Мої зауваження про сніданок могли зіпсувати травлення кому завгодно. На Діна вони не подіяли.
  
  Він важко поплентався вниз. Я голосно зітхнув і зашкутильгав до вікна. Тільки що розвиднілось. Міські сміттярі з щурячого народца лязгали і дзвеніло сміттєвими візками, прикидаючись, що роблять корисну справу. Прошмигнула повз ватага гномів з величезними мішками, більше їх самих. Гноми були похмурі, похмурі й мовчазні. Ось що значить рано вставати!
  
  Крім гномів і сміттярів на вулиці нікого не було. Всі розсудливі істоти ще сплять.
  
  Тільки загроза бідності не пускала мене приєднатися до них.
  
  А що? На старому Брешущем Пса можна багато заробити. Дурень, який наймає детектива для стеження за таким типом, заслуговує, щоб його гаманець спустошили дочиста. І завдання не таке небезпечне, як більшість достававшихся мені справ.
  
  Я привів себе в порядок і швидко спустився по сходах. Зупинився біля кухні, щоб насупитися, хоча, якщо мене будять в такий час, похмура міна виходить цілком природно.
  
  Але похмурою міни не вийшло. Я вийшов у кухню і опинився серед запахів ароматних сосисок, печених яблук, свіжозавареної гарячого чаю і тільки що вийнятого з духовки печива. Мені не залишалося вибору.
  
  Коли я не працюю, Дін такої смакоти не готує. Я ходжу навколо так близько і отримую в кращому випадку покриту плівкою миску холодної вівсянки. Якщо мені хочеться свіжого чаю, я повинен сам його заварювати.
  
  Ну що поробиш з цими маніяками і їх культом роботи? Тобто я не був би проти, якби Дін працював за мене, але щось я цього не помічаю. Справа в тому, що він з тих, що лізуть всіх перевиховувати. Він мріє, щоб я розбагатів і зліг від перевтоми напередодні свого тридцять першого дня народження. Але я його перехитрю. Його номер не пройде. Мені завжди буде тридцять.
  
  Я поїв. Навіть об'ївся. Дін мив посуд і мугикав собі під ніс. Він був щасливий. Він мене прилаштував. Я відчував себе ображеним, приниженим. Стільки навичок і талантів витратити даремно на стеження за яким-то недоумкуватим. Це все одно що стріляти з гармати по горобцях.
  
  Дін був страшенно задоволений, що я тепер при ділі, і навіть припинив бурчати і схаменувся тільки тоді, коли я вже наполовину з'їв другу порцію яблук.
  
  – По дорозі до Аль-Хар ви будете проходити повз селища Тейтов, так, містер Гаррет?
  
  О-О-О! Він називає мене містером, коли знає, що мені не сподобаються його слова. В цей раз я відразу зрозумів, про що йдеться. Тільки не зараз. Він до мене пристає, щоб я помирився з Тінні. А я не помирюсь, тому що вирішив більше не вибачатися перед жінками за те, чого не робив.
  
  – Якщо Тінні хоче помиритися, вона знає, де мене знайти.
  
  – Але... Я встав:
  
  – Ось про що подумай, Дін, поки будеш шукати місце для кішки. Що, якщо я раптом одружуся і моя дружина буде вести господарство?
  
  Це його приструнить. Я пішов до парадних дверей. Але не дійшов. У мене В голові зазвучав голос Небіжчика.
  
  «Гаррет, ти йдеш, не прийнявши належних заходів обережності.»
  
  Він мав на увазі, що я йду без зброї. Я сказав:
  
  – Я збираюся стежити за божевільним. Я не влипну ні в яку історію.
  
  Я навіть не зайшов до нього в кімнату. Все одно він чує мене не вухами.
  
  «Ти завжди думаєш, що не влипнеш в історію. Проте кожного разу, коли ти так думаєш і виходиш з дому непідготовленим, ти під кінець шкодуєш, що був настільки непредусмотрителен. Хіба не так?»
  
  Це відповідало брудної дійсності. Я бажав би, щоб було не так. Щоб ми жили не в таке варварське час. Але від мого бажання нічого не зміниться.
  
  Я піднявся на другий поверх і підійшов до чулану зі всякими гидоти, де зберігаються інструменти, які доводиться використовувати, коли мій основний інструмент – мої мізки – мене підводить. Я бурчав не перестаючи. І розмірковував, чому не хотів наслідувати доброго раді. Напевно, мене зачепило, що я сам про це не подумав.
  
  Урок, який пішов не про запас, потім вилазить боком.
  
  Танфер – неприємний місто.
  
  Я вийшов на вулицю в поганому настрої. Я не зроблю це місто приємніше.
  
  6
  
  Як більшість громадських установ в нашому місті, в'язниця Аль-Хар вже багато десятиліть потребує оновлення. Вигляд у неї такий старий, що здається, при бажанні ув'язнені могли б повалити стіни.
  
  Аль-Хар з самого початку була недоброю витівкою, казенним пирогом; хтось нагрів руки на цьому проекті, перерасходовав кошти і знизивши реальні витрати. Підрядник використовував бляклий жовто-зелений камінь, який поглинає брудні пари з повітря, що вступає з ними в реакцію, покривається прожилками, стає безобразнее день від дня і розповзається, так як занадто м'який. Він розшаровується і валиться, крихти летять по всій тюрмі, стіни стоять щербаті, як після віспи. Там, де обсипалася вапно, камені вилазять назовні. Оскільки в місті рідко кого-небудь садили, витрачати гроші на ремонт в'язниці здавалося безглуздим.
  
  Дощ перестав, але тепер він накрапав дрібними краплями. Щоб діяти на нерви, цього достатньо. Я влаштувався під самотнім лимонним деревом, таким жалюгідним, як живуть в провулках сміттярі. Це дерево не визнавало часів року. Але його понуро опущені гілки були тут єдиною захистом. Я згадав, чому нас вчили, коли я служив у флоті, і розчинився в оточенні. Хамелеон Гаррет. Чудово.
  
  Я прийшов рано, що трапляється зі мною нечасто. Але раз вже на те пішло, я рухався трохи швидше, трохи енергійніше, ніж зазвичай. Може, варто було і потренувати мізки. Їм не завадило б побільше ініціативи і натхнення.
  
  Моя професія – моє слабке місце. Робота сищика відкриває перед тобою брудну виворіт життя. За природою я людина слабка, але намагаюся щось поліпшити в цьому світі і ловлю в темряві проблиски світла. Ймовірно, моє небажання працювати походить від свідомості того, що темні сторони життя все одно будуть переважати, і наставити на шлях істинний не вдасться майже нікого, тому що люди жорстокі, себелюбні і нерозумні, і навіть найкращі з нас, якщо підвернеться випадок, продадуть рідну матір.
  
  Величезна різниця між хорошими хлопцями і поганими полягає в тому, що хорошим хлопцям ще не представилася можливість вчинити зло для власної вигоди.
  
  Похмурий погляд на світ, до нещастя, робиться все похмурішим через щодня відбуваються подій.
  
  Похмурий пейзаж лякає мене, як би кажучи, що настає моя черга.
  
  Похмура вулиця, засмічена, мощена бруківкою доріжка, що проходить повз Аль-Хар. Перехожих майже немає. Ця похмурість не зникає і при гарній погоді. Навіть перебуваючи один у лісі, я не відчував такої занедбаності і безвиході.
  
  Вулиця була дуже незручна для роботи, крім того, я тут ніяково себе почував. Я не вписувався в пейзаж. Люди почнуть дивуватися, що я тут роблю, і ще запам'ятають мене, хоча і не стануть виходити з будинків. Наші городяни не люблять будити лихо.
  
  Брешущий Пес вийшов з воріт в'язниці, важко тупаючи і тримаючись руками за пояс штанів. Він зупинився і став оглядати світ очима в'язня.
  
  Зростанням він був близько п'яти з половиною футів, років за шістдесят, кремезний, з лисіючій головою, на обличчі виділялися жорсткі сивіючі вуса і величезні грізні брови. За десятиліття, витрачені на викриття змов, шкіра потемніла від засмаги. Перебування у в'язниці на ньому ніяк не відбилося. Він носив стару, драную, засмальцьовану одяг, ту саму, в якій увійшов туди. В Аль-Хар укладеним не видають уніформу. Наскільки я знаю, у Брешущего Пса не було родичів, і ніхто не міг йому нічого принести.
  
  Його погляд ковзнув по моїй персоні. Ніякої реакції. Він підставив обличчя під дощ, насолоджуючись падаючими краплями, і рушив в дорогу. Я почекав, поки він пройшов півкварталу, і пішов за ним.
  
  У нього була незвичайна хода. Він був кривоногий. Артрит або щось в цьому роді. Він ніби котився по дорозі: піднімав цілком одну сторону тіла і штовхав її вперед, а потім іншу. Напевно, у нього були сильні болі. В'язниця не лікує артрит.
  
  Брешущий Пес не квапився. Він йшов не поспішаючи, смакуючи свою свободу. Якщо б я стільки часу просидів під замком, я б теж бовтався під дощем і отримував від цього задоволення.
  
  Але в цю хвилину я не був налаштований співчувати кому б то не було. Я сичав, бурчав і бурчав. Така непродуманість! Видатного детектива тримають під дощем.
  
  Хоча Брешущий Пес тут ні при чому. Я став складати план помсти Небіжчикові.
  
  Це завжди цікава вправа для розуму. Як нашкодити суті, яке вже вбили? Можливостей раз, та й усе.
  
  Навіть ми, майстри своєї справи, часом буваємо недбалі. Якщо не відчуваєш загрози, легко втратити пильність. Я не відчував загрози. Брешущий Пес не був схожий на вуличних громив, з якими я звик мати справу, вони зазвичай зростанням будинок, але туго міркують, і їх просто покласти на обидві лопатки. Брешущий Пес, пропади він пропадом, схожий на маленького дідка. Маленькі старички не вдаються до насильства. А якщо і вдається, то наймають для цього величезних дурних громив.
  
  Я з важливим видом повернув за ріг і – у-у-уф! – як кур в ощип! На щастя, Брешущий Пес схожий на маленького дідка, а маленькі старички не вдаються до насильства.
  
  Я шарпнувся убік, намагаючись уникнути зіткнення. Якимось дивом мені це вдалося. Зрештою Брешущий Пес, пропади він пропадом, схожий на маленького дідка. Я закашлявся і мало не задихнувся. Тим часом Брешущий Пес зметикував що до чого і вирішив, що, оскільки кулаки у нього нікчемні, найкраще, якомога активніше попрацювати п'ятами.
  
  Досить мудре рішення, враховуючи моє раптове нездужання.
  
  Я поплив за ним. Мені ще пощастило: я тренувався і був в такій хорошій формі, що швидко прийшов у себе. Скоро відстань між нами перестало збільшуватися, а потім я став його доганяти. Брешущий Пес озирнувся лише раз. Він економив енергію, сподіваючись сховатися.
  
  Що стосується мене, я став обережніше на поворотах.
  
  Мені не знадобилося багато часу, щоб наздогнати його, схопити за плече, стримати його слабкі удари і силою посадити на сходинки якогось будинку.
  
  – Якого біса ти це влаштував? – гаркнув я.
  
  Він подивився на мене, як на придурка. Може, так і є. Поки я не виявив великого розуму. Він не відповідав.
  
  Збігати він ніби не збирався, і я сів біля нього, хоча і не зовсім поруч, щоб він не міг вдарити мене знову.
  
  – Мені боляче, хлопець. За що? – Знову цей погляд. – За кого ти мене приймаєш, головоріз?
  
  Да-а. Це болючіше стусана в живіт. Я досвідчений сищик, а не вуличний бандит.
  
  – За старого чокнутого, у якого не вистачає розуму сховатися від дощу.
  
  – Я живу в гармонії з природою. Невже ти це зробиш?
  
  – Що зроблю?
  
  – Будеш погрожувати. Руки викручувати. Ха! Тепер моя черга дивитися на нього великими очима.
  
  – Цим тупим поглядом ти мене не проведеш. Хтось послав тебе, щоб ти завадив мені говорити правду.
  
  Я з хитрим виглядом запитав:
  
  – Яку правду?
  
  Він з ще більш хитрим виглядом відповів:
  
  – Якщо тобі не сказали, значить, вони не хочуть, щоб ти знав. Не хочуть втягувати тебе в це діло, а я вже в нього по вуха.
  
  Псих. І я сиджу тут і розмовляю з ним. Під дощем. І вітер в мою сторону. А цього психа перед виходом з в'язниці навіть не вимили.
  
  – Ніяких загроз не буде. Мені все одно, що ти робиш.
  
  Він не зрозумів:
  
  – Навіщо ж ти мене переслідуєш?
  
  – Щоб знати, куди ти йдеш. Треба приголомшити його новим прийомом. Правдиві відповіді на запитання. Відразу ставлять у глухий кут. Прийом спрацював. Брешущий Пес був спантеличений.
  
  – Навіщо?
  
  – Чорт візьми, я сам не знаю. Один тип заплатив моєму партнерові, і той погодився на цю роботу, не порадившись зі мною. Природно, мій партнер сидить вдома. А я тут мокну.
  
  Він мені повірив; ймовірно, тому що я не викручував йому руки.
  
  – Кому я потрібен? – Здавалося, він у подиві. – Ніхто не сприймає мене серйозно. Майже ніхто.
  
  Я подивився, не збираємо ми натовп. Брешущий Пес міг говорити тільки в одному діапазоні: дуже голосно. Він так довго кричав, що розучився видавати інші звуки. Мені раптом стало дуже цікаво, чим його годували у в'язниці. З рота у нього пахло, як у хижої птиці. Зовнішність у нього теж була малоприємна: розпатлане брови, вуса, ніс картоплею і божевільні очі. Принаймні він не намагався підсунути мені листівки і не просив підписати прохання.
  
  Доведемо експеримент до кінця.
  
  – Типу, який заплатив, звуть Рислінг Гулляр.
  
  – Як? Не знаю ніякого Рислінгу Гулляра.
  
  – Власник жульнического дансингу у Веселому куточку.
  
  Він дивно на мене подивився, ніби я або вру, або з'їхав з глузду. Потім він спохмурнів:
  
  – Підстав! Ну звичайно.
  
  – Що?
  
  – Підстав. Підставна особа, він найняв тебе для когось іншого.
  
  Брешущий Пес заусміхався і закивав головою. Хтось за ним полює. Йому це подобалося. Після стількох років хтось йде по його сліду! Хтось бере його всерйоз! Можна сказати, що його переслідують!
  
  – Можливо.
  
  Мені завжди було ніколи думати про Брешущем Пса. Іноді я задавався питанням, чи вірить він у те, що говорить. Всі знали, що його розповіді про їх сімействі не відповідають дійсності. Жодне з його тверджень про змову не підтвердилося, і це в місті, де кожен, хто щось собою являє, прагне викрити всіх інших. Ніхто не намагався його зупинити.
  
  – За що тебе посадили?
  
  От чорт! Я вже так промокла, що далі нікуди. І вогкість пом'якшує запах смердючих випарів навколо Амато.
  
  – На шістдесят днів. Блазень!
  
  – За яким звинуваченням? Це ж записано в протоколі. Я за лічені хвилини раздобуду твоя справа.
  
  Він щось пробурмотів.
  
  – За що?
  
  – За порушення громадського порядку. Він продовжував говорити тихо.
  
  – За це не дають два місяці.
  
  – Третя скарга.
  
  Радість, що його нарешті переслідують, пропала. Тепер він був збентежений. Його засудили за порушення громадського порядку.
  
  – Навіть після третьої скарги більше декількох днів не дають.
  
  – Я занадто захопився під час слухання. П'ятдесят п'ять днів додали за образу суду.
  
  Все одно занадто суворо. Знайомі мені судді звикли до образ. Засідання суду нагадують годівлю звірів у зоопарку. Треба було дуже постаратися, щоб вивести цих суддів з себе.
  
  Я згадав обурливі заяви Амато. Да-а. Він натрапив на людину, позбавлену почуття гумору, до того ж цей чоловік не знав, що Брешущий Пес справжній псих, абсолютно нешкідливий. Тільки займаного могли сходити з рук такі речі.
  
  – Тобі ще пощастило, – сказав я йому. – Ти кого-то здорово уїв тебе могли запроторити до Бледсо.
  
  У благодійної лікарні є відділення для божевільних. Хто туди потрапляє, не виходить, поки хто-небудь з волі його звідти не витягне. Існує повно історії про те, як людей запихали туди, а потім забували про них на десятиліття.
  
  Брешущий Пес зблід під шаром засмаги. Він злякався. І зібрався йти.
  
  – Стривай, старий.
  
  Він покірно сів назад Він зрозумів мої слова як погрозу. Бледсо. Перебуваючи близько Брешущего Пса, розмовляючи з ним, я все більше відчував себе базікою.
  
  – Відмовляєшся розмовляти, так?
  
  – Так.
  
  Я похитав головою. Краплі дощу скотилися по волоссю прямо в очі.
  
  – Мені платять, і можливо, цього достатньо, але непогано б хоч трохи зрозуміти, з чого я витрачаю на тебе час.
  
  Після деяких роздумів я вирішив: може, він зрозумів, що сам не знає? Холодний дощ – велике лікувальне засіб при хворої фантазії.
  
  Мої думки літали туди-сюди, як п'яні метелики, намагаючись вловити, що відбувається. Відповідь напрошувався сам собою: це або розіграш, або помилка, або злі підступи, або ще щось. Але тільки не робота.
  
  Я згадав слова Небіжчика: Три марки в день і оплата всіх витрат. Мені не прийшло в голову запитати, чи взяв він попередній гонорар.
  
  – Що збираєшся робити? – запитав я. – Зараз?
  
  – Ти промокнеш до нитки, синку. Насамперед я піду і подивлюся, чи є де мені жити. Якщо є, я піду куплю пляшку і нап'юся в устілку. Якщо тобі не шкода часу, можеш почекати, поки я прокрадусь на зустріч з таємними ворогами твого боса.
  
  Коли він говорив, що нап'ється, це звучало переконливо. Якби я тільки що вийшов з в'язниці, я б не поставив п'янку на перше місце, але він, видно, вже застарий для баб. А на друге місце п'янку поставити непогано.
  
  – А завтра?
  
  – Завтра знову за всегдашнюю роботу. Якщо не буде дощу. А якщо буде, залишуся вдома і приложусь ще до одній пляшці.
  
  Я встав:
  
  – Тоді пішли до тебе. Почекаємо, поки ти заснеш. Потім я зустрінуся з цим Гулляром і з'ясую, в чому справа.
  
  Нікому не подобається виглядати круглим ідіотом, а у мене виникла підозра, що саме так я і виглядаю. Треба було як слід розпитати Небіжчика.
  
  Я вирішив зробити це на зворотному шляху, перед тим як йти до Рислінгу Гулляру.
  
  
  
  7
  
  Дін відкрив мені двері.
  
  – Господи, навіщо ви прийшли додому? Він підняв голову і почав дивитися, як з моєї шевелюри капає вода.
  
  – Треба порадитися з генієм.
  
  Я проскочив повз Діна і несподівано відчинив двері маленької вітальні. Хм! Кішка зникла. Безслідно. Але я відчував, що вона десь тут.
  
  Дін переминався з ноги на ногу. Я кинув на нього як можна більш злісний погляд і, видаючи страхітливі звуки, зобразив, що згортаю ворогові шию. А потім відправився в кімнату Небіжчика.
  
  Він робив вигляд, що спить.
  
  Я знав, що він прикидається. Він не засне, поки не почує останніх звісток з Кантарда. Він схиблений на Славі Дуралейнике і кожну хвилину чекає новин про пригоди цього генерала-республіканця.
  
  Я все одно увійшов. Дін заметушився, притягнув рване ковдру й накинув його на моє крісло, щоб воно не промокло. Я сів, дивився на Небіжчика і сказав:
  
  – Шкода, що він задрімав, як раз, коли нарешті прийшли вісті з фронту. Завари мені пошвидше чашку чаю, я вип'ю перед відходом.
  
  «Які новини з Кантарда?.. Ти підступна тварина, Гаррет.»
  
  – Підступніше нікуди. Такий же підступний, як той тип, який для сміху послав мене шпигувати за божевільним.
  
  «Для сміху?»
  
  – Можеш сказати правду. Я не ображуся. Я навіть визнаю, що жарт вдалася. Ти тримав мене на вулиці досить довго, перш ніж я тебе розколов.
  
  «Мені дуже неприємно розчаровувати тебе, Гаррет, але нас дійсно найняли, щоб ми доповідали про пересування Брешущего Пса Амато. Клієнт заплатив аванс п'ятдесят марок.»
  
  – Перестань. Я визнав, що жарт вдалася. Вистачить.
  
  «Гаррет, це правда. Хоча зараз, відчуваючи, які думки, підозри і питання блукають у твоєму мозку, я сам засумнівався. Може бути, я теж став жертвою хитрого розіграшу.»
  
  – Хтось насправді заплатив п'ятдесят марок за те, щоб ми вистежували Амато?
  
  «А то б у мене під стільцем нічого не лежало.»
  
  Я був впевнений, що він говорить серйозно.
  
  – Ти не задавав питань?
  
  «Ні. Таких, які тебе цікавлять, немає. Якби я знав, хто такий Брешущий Пес Амато, я б поставив.»
  
  У парадні двері хтось стукав. Дін, очевидно, був так зайнятий, що не міг відкрити.
  
  – Почекай хвилину.
  
  Спочатку я подивився у вічко. Маю гіркий досвід. Я побачив двох жінок. Одна з них тремтіла від холоду, обхопивши себе руками. Судячи з усього, обидві були не в захваті від погоди.
  
  Я відкрив:
  
  – Чим можу служити, леді?
  
  Слово леді я вжив поетично. Та, що молодша, була років на двадцять старший за мене. Обидві були дуже чистенькі і одягнені в свої найкращі вбрання, але ці наряди истрепались і давно вийшли з моди. Самі жінки теж виглядали дивними і виснаженими.
  
  Одна була явно з домішкою нелюдської крові.
  
  Обидві нервово заусміхалися, як ніби я налякав їх, опинившись не тим, кого вони чекали. Та, що молодші, набралася хоробрості і запитала:
  
  – Ти врятований, брат?
  
  – Що?
  
  – Ти народився? Ти визнав Миссиссу як свого особистого Спасителя?
  
  – Що?
  
  Я не розумів, про що йдеться. Я навіть не зрозумів, що вони говорять про релігію. Релігія не посідає великого місця в моєму житті. Я не звертаю уваги на безліч різних богів, культи яких наповнюють Танфер. І нечасто обманываюсь у своїх сподівання, що боги також не будуть звертати уваги на мене.
  
  Ймовірно, жінок дуже втішило, що я не зачинив двері у них перед носом. Вони почали балакати. Від природи я дуже ввічливий. Я слухав неуважно, але нарешті врубався. Осклабился і з піднесенням промовив:
  
  – Заходьте! Заходьте!
  
  Я представився. Потиснув їм руки. Я став колишнім очаровашку Гарретом. Вони відчули себе ніяково, ніби щось запідозрили. Я копнув досить глибоко, щоб переконатися, що їх шлях до порятунку розрахований не тільки на людей. Більшість культів у нас расистські. У нелюдських істот в основному немає богів.
  
  Я зізнався:
  
  – Я не вільний і не можу прийняти нову систему вірувань, але я знаю тут одного, якому слід з вами зустрітися. Ви не уявляєте, який безбожник мій партнер. Він потребує... Але дозвольте вас попередити. Він упирається у своєму злонравии. Скільки я не намагався... Ви самі побачите. Будь ласка, пройдіть зі мною. Хочете чаю? Мій економ тільки що поставив чайник.
  
  Вони продовжували розмовляти. Свої фрази я вставляв у проміжках.
  
  Жінки пішли за мною. З великим трудом я зберігав серйозну міну. Я нацькував їх на Небіжчика. І не збирався крутитися поблизу, щоб дивитися, як полетять пір'я.
  
  Я вискочив під дощ і подумав: цікаво, чи захоче він тепер коли-небудь зі мною розмовляти. Але хто, як не він, має потребу в духовному керівництві? Він вже помер і шкребе по дорозі в рай або в пекло.
  
  Але усмішка на моїй фізіономії говорила зовсім не про те, як я задоволений власним хитруванням. До мене знову прийшло натхнення. Я зрозумів, як перетворити справу Брешущего Пса в розіграш, який принесе щастя нам обом.
  
  Старий вміє читати і писати. Він робить таблички і плакати. Він нешкідливий. І йому потрібні гроші. Я це побачив, коли прийшов до нього додому. Так нехай він сам себе і вистежує. Я можу передавати записи Брешущего Пса нашому клієнту, гонорар ми поділимо, і мені не треба буде сутулитися під дощем.
  
  Чим більше я думав про цю ідею, тим більше вона мені подобалася. Ніхто не помітить підміни.
  
  Так що чорт з ним, з Рислінгом Гулляром. Я не збираюся спокушати долю. Я посиджу в стороні, але від справи не відмовлюся. Я починаю нове життя.
  
  Я вирішив сторгуватися з Брешущим Псом. Це не передвіщає ніякої біди. Буде наш з ним змова.
  
  Гарний білий лицар, а? Наш герой, професійний шахрай третього розряду.
  
  Я не відчував за собою вини. Рислінг Гулляры цього світу заслуговують те, що отримують. Я йшов і сміявся, поки не прийшов до Брешущему Псу.
  
  
  
  8
  
  Існує думка, що ми такі, якими нас представляють інші, але ми самі створюємо образ, який інші нам повертають. Це особливо ясно видно на дітях. Так, якийсь нещасний, паршивий батько без кінця пиляє свого малюка, втовкмачує йому, що він никудышник і що він тупий, і дуже скоро малюк стає тупим никудышником. По-іншому і бути не може. Точно так само можна створити і свій образ.
  
  Я працював над цим, правда, не завжди усвідомлено, коли хотів, щоб весь світ вважав мене хамом. Не стелив постіль. Міняв шкарпетки раз в тиждень. Прибирав будинок разу в рік незалежно від того, було чи ні. Щоб виглядати справжнім лиходієм, переставав чистити зуби.
  
  Брешущий Пес, напевно, тисячу років обіймав свої дві кімнати і ніколи не робив прибирання. У його квартирі можна було влаштувати музей, де матері показували дітям, чому потрібно наводити порядок.
  
  Судячи по запаху, це єдина квартира в Танфере, не заражена паразитами. Запах належав Брешущему Псу Амато, але застоювався, посилювався від часу і згущався за рахунок гнітючої вологості. Брешущий Пес поняття не мав про засади гігієни.
  
  Слава всім богам, він досить довго був відсутній.
  
  Я ніде не бачив стільки паперу, навіть у канцеляріях королівських чиновників. Якщо у Брешущего Пса не виходила листівка, він кидав зіпсовану папірець через плече. Коли він приносив їжу, паперова або целофанова упаковка летіла до відкинутим листівок. Всюди валялися розбиті керамічні пляшки з-під вина. Вцілілі судини зберігалися, ймовірно, для поповнення запасів.
  
  Тут, у цих осадових шарах, лежала вся історія Брешущего Пса Амато; щоб почати розкопки, потрібен був лише авантюрист-історик, не боїться запаху.
  
  Все це я зрозумів з першого погляду, лише тільки Амато запросив мене увійти. Другим поглядом я окинув його меблі. Вона обмежувалася мольбертом, за яким він малював оголошення і плакати, і хистким столом, де він писав листівки. В самому чистому куті гордо лежало драное ковдру.
  
  Пройшовши два кроки, я переконався, що мої висновки хибні. Насправді Брешущий Пес прибирал квартиру. Я побачив дверний отвір (без дверей) у другу кімнату, куди Амато складав сміття, коли в першій його накопичувалася занадто багато.
  
  Брешущий Пес не вибачився. Здавалося, йому було невтямки, що він якось не так веде господарство. Він тільки запитав:
  
  – Ну що ти дізнався від свого Гулляра?
  
  – Я до нього не ходив. Я дещо придумав.
  
  – Ти не дуже перепрацював, поки думав? Видно, у мене на лобі було написано величезними літерами, який я молодець.
  
  – Тобі сподобається. Це на користь нам обом. Ось мій план.
  
  Я розповів йому, як ми можемо заробити кілька марок. В очах у нього засвітився недобрий вогник.
  
  – Синку, може, ми і зійдемося. Ти не такий дурний, як здається.
  
  – Прикидаюсь для маскування, – буркнув я. – Ну як, згода?
  
  – Чому б ні? Мені завжди потрібні гроші. Але ти неправильно обчислив, що нам треба ділити навпіл. Адже Я повинен буду виділити час свого жорсткого розкладу і робити всю роботу.
  
  – Я вирахував, що найкраще нам ділитися так: дві третини мені і одна тобі. У мене контракт. Мені доведеться переписувати твої замітки. І пертися в Веселий куточок, щоб передати їх.
  
  Брешущий Пес знизав плечима. Він не сперечався.
  
  – Легкі гроші, – пробурмотів він.
  
  – До речі, про гроші. Як ти зводиш кінці з кінцями? Я вже не питаю, як ти платиш за всю цю папір.
  
  Навіть макулатура коштує недешево. Виробництво паперу – трудомістка галузь.
  
  – Може, у декого достатньо мізків, щоб зрозуміти істину і захотіти її оприлюднити.
  
  Він сердито дивився на мене. І не хотів говорити правду.
  
  З нього вийшов би справжній віруючий. Танфер може похвалитися славної порослю психопатів, і число їх зростає з кожним днем. Хоча, можливо, Брешущий Пес краде папір. Або ховає стан у банкірів-гномів.
  
  Ніколи не знаєш точно. У нашому місті майже всі не такі, якими здаються. У відповідь на його похмурість я знизав плечима:
  
  – Я буду заходити через день.
  
  – Ага. Гей, знаєш що? Може, ти протягнеш мені руку допомоги?
  
  Може бути, тільки на великій відстані. Його дихання придбало нове властивість, до змін смороду додався важкий винний запах, і утворився отруйний газ. Мабуть, їм можна було б заповнювати пляшки і відправляти в Кантард. Однієї пляшки вистачило б паралізувати цілий загін венагетов.
  
  – Яким чином?
  
  – Поки мене не було, моє місце на сходах захопив якийсь релігійний маніяк.
  
  – Влаштуйся поруч з ним, як можна ближче, і виживи його. – Ніяка віра не витримає аромату, що виходить від Брешущего Пса. – Якщо не вийде, поклич мене.
  
  – Добре.
  
  Він сумнівався. Він не відчував власного запаху. Нюх зовсім притупилося.
  
  – Поки.
  
  Мені треба було вийти на вулицю. Очі у мене сльозилися. З носа текло. Голова паморочилась.
  
  Я не поспішав додому. Я почекав, поки дощ змиє з мене цей запах. Цікаво, дощ коли-небудь припиниться? Чи треба купувати човен?
  
  У такої погоди є і хороша сторона. З тих пір, як почався дощ, Танфер перестали дошкуляти літаючі громові ящери.
  
  Коли ці чудовиська вперше з'явилися, всі їх вітали. Вони пожирали щурів, кішок, білок і особливо голубів. Голубів мало хто любить. Але у громових ящерів виявилися ті ж мерзенні звички, що і у голубів. Випорожнення чудовиськ були більшими і точніше потрапляли в ціль.
  
  Подейкували про заснування премії за знищення цих шкідливих тварин. Чудовиськ залучав Пагорб, де живуть багаті і могутні. Їм подобаються височини. І аристократам, і громовим тваринам. Якщо б у останніх вистачало розуму триматися ближче до нетрях, їм би нічого не загрожувало.
  
  
  
  9
  
  Єдиним попередженням мені була повна дитячого єхидства посмішка Діна, але я відразу зрозумів: щось не так.
  
  «Гаррет!»
  
  О-ох! Я забув, що залишив Небіжчика наодинці з проповедницами.
  
  Я подумав, чи не втекти мені у вбиральню. Але, чорт візьми, це мій дім. Я в замку король. Я ступив у кімнату Небіжчика.
  
  – Так?
  
  «Сядь.»
  
  Я обережно сів. Він був дуже спокійний.
  
  «Ти коли-небудь думав про своєї безсмертної душі?»
  
  Повинно бути, я закричав. Коли я прийшов в себе, я біг по коридору, злякано озираючись на зачинені двері кімнати Небіжчика.
  
  Десь мяукнула кішка. Все це відбувається не зі мною. Все це сон. Я сходжу з розуму. Якщо так буде й далі, я піду з дому і буду вити на місяць разом з Брешущим Псом.
  
  Але далі було ще гірше. Я заглянув на кухню, щоб випити пива, і знайшов там Діна, що пив чай в суспільстві давешних маніячок. На колінах у одній з них сидів кошеня. Інша ніби зачарувала Діна, і він дивився їй в рот. Жінка з кошеням сказала:
  
  – Ви не посидьте з нами, містер Гаррет? Ми як раз повідомили Діну чудову новину. Невже ви не розділите нашу радість?
  
  Радість? Вигляд у неї був радісний, як на похороні. Вона не знала, що значить слово радість. Все обман. Вона посміхалася, але посмішка була фальшива. Під цією маскою ховалася кисла міна святоші. Якщо їй здасться, що де-то кому-то добре, у неї тут же стане запор.
  
  – Вибачте. В інший раз. Я тільки візьму печиво і побіжу.
  
  Бачив я таких, як вона. Це добре вимитий Брешущий Пес, різниця в тому, що її фантазії містять різкий, металевий присмак насильства. Брешущий Пес сповнений рішучості викрити уявних демонів. Вона прагне викорінити їх вогнем і мечем. При цьому вона до жаху офіційна і довподоби. Якби я на мить перестав рухатися, вона прикувала би мене до місця і дуже скоро розбудила б у мені звіра. Вона не відпускала б мене до тих пір, поки я не відшив б її так грубо, що мені цілий місяць було б соромно.
  
  Я схопив печиво і втік в кабінет. Я запитав Елеонору: адже Ти не зробиш мені ніякої гидоти, правда? Вона подарувала мені прекрасний, загадковий погляд.
  
  Я сів за письмовий стіл. У мене все валилося з рук. Треба опанувати становищем, перш ніж хаос поглине нас цілком. Треба повернути цей побитий штормом корабель на рівний кіль.
  
  Сам винен, що намагався дошкулити Небіжчикові.
  
  Я застогнав. Тільки-но я влаштувався зручніше, як хтось забарабанил в парадні двері. Якщо до нас хтось заходить, значить, він хоче побачитися зі мною. Якщо хтось бажає зустрітися зі мною, значить, мені хочуть підкинути роботу. Якщо мені хочуть підкинути роботу, значить, відчули, що я тільки що влаштувався зручніше. Але тут мене осінило: раптом це стукають ще одні проповідники. Я зможу нацькувати нову зграю на тих, що заповнили дім. Вони заведуть богословський спір. Я буду спостерігати з кращого місця для глядачів, як вони б'ються, висуваючи один нелогічний аргумент за іншим.
  
  Бачите, оптиміст. Хто сказав, що я все бачу в чорному світлі? Я? Вірно. Коли в усьому бачиш темну сторону, життя наповнюється приємними сюрпризами і рідко приносить розчарування.
  
  Одне з таких розчарувань чекало мене, коли я відкрив двері.
  
  
  
  10
  
  Спочатку я глянув у вічко. І зрозумів, що не особливо зрадію, коли відкрию. Але вибору не було.
  
  Його звуть Уэстмен Туп. Він з поліції. Яка вона не є в Танфере. Він капітан тієї самої Варти, яка здатна впіймати хіба що такого небезпечного злочинця, як Брешущий Пес Амато. Я трохи знайомий з Тупому, мені цього цілком достатньо. А він знає мене. Ми один одного не любимо. Але я поважаю його більше інших поліцейських. Він бере хабарі, але дотримується правил гри. Він не дуже жадібний.
  
  Я відкрив двері:
  
  – А, капітан, я ледве пізнав вас, ви не в формі..
  
  Сама ввічливість. Іноді в мене це виходить. Я озирнувся. Він був один. Вражаюче. Його побратими ходять зграями. Це у них один з навичок виживання.
  
  – Ми можемо поговорити?
  
  Він маленький, худий, з короткими каштановими, посивілим на скронях волоссям. У ньому немає нічого примітного, але на цей раз він був сильно схвильований. І розмовляв майже чемно. Я тут же насторожився.
  
  Коли спілкуєшся з такими, як Уэстмен Туп, невелика доза підозрілості не зашкодить.
  
  – Капітан, у мене гості.
  
  – Тоді ходімо прогуляємося. І, будь ласка, не називайте мене капітаном. Я не хочу, щоб люди здогадалися, хто я такий.
  
  Чорт забирай, він робив над собою героїчні зусилля. Зазвичай він розмовляє, як портовий вантажник.
  
  – На вулиці дощ.
  
  – Від вас нічого не вислизає. Не дивно, що у вас така слава.
  
  Зрозуміло? Просто не віриться. Я закрив двері, не закликаючи на допомогу Діна. Немає підстав для занепокоєння. Мене охороняє небесне воїнство.
  
  – Чому б нам не випити десь пива? Душа вимагає.
  
  І душа вимагає випити залпом цілий бочонок.
  
  – Буде швидше, якщо ми просто прогулятись.
  
  Його маленькі блакитні очі скидалися на крижинки. Він не любив мене, але дуже намагався не образити. Йому що-то дуже було потрібно. Я помітив, що він відростив вусики, як у Морлі. Схоже, що щось відбувається.
  
  – Добре. У мене досить розвинене почуття громадянського обов'язку. Але, може, ви мені натякнете, в чому справа?
  
  – Ви вже зрозуміли, Гаррет. Я вас знаю. Я потребую допомоги, але мені незручно вас про це просити. Серйозної допомоги. У мене виникли труднощі. Подобається мені чи ні, але, схоже, тільки ви знаєте, як ці труднощі дозволити.
  
  Напевно, це був комплімент.
  
  – Правда?
  
  Мене розпирало від свідомості раптово здобутого могутності. І одночасно моя підозрілість переходила в паранойяльную форму. Коли мої вороги лізуть зі шкіри геть, щоб сказати мені люб'язність, я починаю психувати по-справжньому.
  
  – Так.
  
  Він щось пробурмотів, повинно бути, іноземною мовою, тому що ні один благородний чоловік не стане вимовляти слова, які мені почулися. А офіцери Варти все суцільно благородні люди. Поспілкуйтеся з ними. Вони вам такого наговорять, поки будуть обчищати ваші кишені!
  
  – А в чому справа?
  
  – Краще я вам покажу. Це недалеко. Я поплескав себе по різних місцях, щоб переконатися, що зброя все ще при мені. Щось тихо пробурмотів, Туп промовив:
  
  – Боротьба за владу досягла межі, Гаррет.
  
  – Що ще новенького?
  
  Два роки у нас не було великих переворотів або позбавлення влади короля, але, загалом, зміна правителів трапляється у нас частіше, ніж Брешущий Пес змінює одяг.
  
  – Утвориться фракція реформаторів.
  
  – Ясно.
  
  Погана новина для його побратимів.
  
  – Ви розумієте, що я хочу сказати?
  
  – Так.
  
  Я й сам чув незадоволене бурчання. Але люди завжди незадоволені. Тут, в реальному світі, ми не приймаємо все це всерйоз. Це політика. Ніхто по-справжньому не хоче змін. Занадто багатьом є що втрачати.
  
  – Я радий. Тому що у нас виникло одне термінове справу. Ми отримали наказ. У разі невиконання нас підвісять за яйця.
  
  Усекаете? Він навіть став висловлюватися, як благородна людина.
  
  – А при чому тут я?
  
  – Мені ніяково зізнатися, але ніхто з нас не знає, як до нього підступитися.
  
  Прокляття! Він влип. Він наляканий. Мабуть йому вже показали мотузку, на якій його підвісять.
  
  – Я довго розмірковував. І знайшов єдиний відповідь: звернутися до вас. Ви знаєте, що робити і досить законослухняні, щоб це зробити. Якщо я зможу вас умовити.
  
  Я мовчав. Я знав, що мені не сподобаються слова, які він збирається виголосити. Я закрив рот, щоб залишити собі шлях для відступу. До старості я знайшов чудову витримку.
  
  – Якщо ви нас виручіть, Гаррет, ви не пошкодуєте. Ми подбаємо про те, щоб ви отримали гідний гонорар. І Варта буде завжди вас прикривати.
  
  Так. Це було б непогано. У мене були неприємності з Вартою. Одного разу вони оточили мій будинок. Довелося потрудитися, щоб вони віддалилися.
  
  – Гаразд. Так про що ж мова?
  
  Мене морозило. Не треба бути семи п'ядей у чолі, щоб зметикувати, що мене чекає якась капость.
  
  – Краще я покажу вам, – наполягав Туп. Хоча його пропозиція звучить заманливо, воно подобалося мені все менше і менше.
  
  11
  
  Ми пройшли всього кілометра півтора, але ці півтора кілометра привели нас на край світу, де панує інша життя, в передбанник пекла, званий Дном.
  
  Танфер славиться тим, що в ньому живуть розумні істоти майже всіх видів. В основному подібні тягнуться до подібних і живуть громадами, у близькому сусідстві. Це відноситься і до людей, які не становлять етнічної більшості. Метиси живуть раздробленно, селяться на вільних землях, де попало, і часто їм ніде не раді. Дві третіх міста займають нетрі. Бідність в порядку речей.
  
  Але жителі Дна дивляться на трущоби, як жителі нетрів на Пагорб. Мешканці Дна живуть у наметах, зшитих з ганчір'я, або в халупках, зроблених із дерева, бруду та сміття, яке треба встигнути зібрати перш, ніж на роботу вийдуть сміттярі з щурячого народца. А ще в районі Дна сотня істот нерідко тулиться в будівлі, років двісті тому побудованому для п'яти або десяти мешканців; за цей час вікна, двері та підлога розібрали по дощечці і пустили на розтопку. Бідолахи ночують в підворіттях і на вулицях; деякі настільки убогі, що у них навіть немає трав'яний циновки замість матраца. Вони живуть в невимовної бруду. Сміттярі ходять сюди тільки з охороною. Солдати з'являються тут тільки ротою, не менше – якщо взагалі з'являються. Багато солдати родом звідси і тепер не хочуть повертатися навіть ненадовго.
  
  Дно – це крайня ступінь падіння. Нижня точка, якщо котився вниз з Пагорба. Той, хто докотиться до Дна, навряд чи коли-небудь підніметься знову. Хіба що в поховального возу.
  
  В районі Дна лише трунарі відчувають себе в безпеці. Вони приходять кожен день зі своїми возами, одягнені в довгі сірі шати з вуалями, які приховують їх особи, і підбирають небіжчиків з вулиць і провулків. Вони працюють і монотонно повторюють: Виносьте мертвих! Виносьте мертвих! Трунарі не заходять в будинки. Вони навантажують вози і доставляють їх вміст в міські крематорії. Трунарі працюють зі сходу до заходу, але кожен день на вулицях залишається все більше і більше неприбраних трупів.
  
  Смерть на Дні так же неприваблива, як життя.
  
  Життя на Дні цінується менше всього. На Дні цінується лише один товар. Молоді люди. Міцні молоді люди, які вижили на вулиці. Тільки ці хлопці виграють від ведення війни в Кантарде. Вони вербують в армію, як тільки їм дозволяє вік, і на свою платню витягують з пекла всіх, кого можуть. Незважаючи на буйну, недисципліновану юність, вони щосили прагнуть стати хорошими солдатами. Якщо вони будуть хорошими солдатами, вони зароблять достатньо, щоб витягти з Дна свої сім'ї. Вони їдуть в Кантард і там мруть як мухи заради своїх сімей.
  
  Мене завжди вражало, що в такій клоаці, як Дно, збереглася і навіть часто зустрічається така любов. Чесно кажучи, я не розумію, як це може бути. У менш бідних нетрях першими жертвами стають молоді близькі люди.
  
  Дно – це інший світ. Тут все інакше. Туп зупинився. Я завмер. Здавалося, він втратив дорогу. Я з тривогою озирнувся по сторонах. Ми виглядали дуже заможними. Але на вулицях не було ні душі.
  
  Можливо, із-за дощу. Хоча сумнівно. Що тут затівається.
  
  – Сюди, – сказав Туп.
  
  Я пішов за ним, насторожившись ще більше. Нікого не видно. Нарешті я помітив парочку явних поліцейських, правда, в штатському; вони визирали з вузького проходу між будинками. Поліцейські були величезного зростання, такі трапляються тільки в районі Дна. Вони знову сховалися в проході.
  
  Нерви у мене зовсім здали. Мене заманили сюди разом з Тупому, який терпіти мене не може. Але не настільки ж він мене ненавидить. Не настільки, щоб завести мене в пастку для потіхи.
  
  Я ступив у прохід і мало не спіткнувся про якогось старого. Він важив не більше тридцяти кілограмів. Шкіра та кістки. Він міг тільки трястися. Трунарі дуже скоро заберуть його звідси.
  
  – Через весь прохід, – сказав Туп. Я не хотів йти. Але пішов. І пошкодував про це.
  
  Мені подобається думати, що, коли я служив у Морській піхоті, моя душа покрилася міцною захисною кіркою, тому що моя уява не може вмістити великих жахів, ніж ті, що бачив і пережив на війні. Мені весь час здавалося, що мене більше ніщо не здивує.
  
  Я помилявся.
  
  Ми підійшли до невеликої відкритої майданчику, де в стародавні часи вантажники складали свою ношу. Тут стояли кілька поліцейських. В руках вони тримали ліхтарі. Вигляд у правоохоронців був такий, наче вони сподівалися, що дощ погасить їх вогні.
  
  Я міг їх зрозуміти.
  
  Дівчині було близько двадцяти. Вона була оголена. І мертва. В цьому не було нічого дивного. Це трапляється.
  
  Але не так, як на цей раз.
  
  Хтось пов'язав її по руках і ногах і повісив на колоді вниз головою. Потім їй перерізали горло, вичавили кров і випатрали, як дичину. Навколо не було крові, хоча в людському тілі її дуже багато. Я пробурмотів:
  
  – Вони зібрали кров і забрали з собою.
  
  Тепер мене місяць буде нудити, і я не зможу їсти.
  
  Туп кивнув у відповідь. Йому теж було не по собі. І його хлопцям. Крім того, вони ще злились. Диявол, я теж злився, але моя злість не встигла закипіти.
  
  Незрозуміло, чому дівчину випатрали. Може бути, потрібні були якісь органи.
  
  Нутрощі кидали на землю, але тепер їх не було, напевно, собаки розтягли. Собаки підходили і до тіла, але майже не пошкодили його. Завдяки їх тявканью і виявили труп. Туп сказав мені:
  
  – Це п'ята жертва, Гаррет. Всіх їх ось так...
  
  – І всіх на Дні?
  
  – Ні, тут вона перша. Перша, відома нам.
  
  Так. Тут це може відбуватися кожен день... Я знову подивився на дівчину. Немає. Навіть на Дні не здійснюють таких гидот. Вбивство для мешканців Дна не забава, не ритуал, ними рухає пристрасть або бажання дістати собі їжу. Цю дівчину вбив якийсь божевільний.
  
  Я сказав:
  
  – Вона не місцева. Занадто квітуча, дуже гарненька.
  
  – Всі ці жінки були не з Дна, Гаррет. Їх виявили у різних районах міста.
  
  – Я нічого про це не чув. Правда, й не прислухався.
  
  – Ми намагалися це приховати, але пішли чутки. Тому зараз нам того й гляди відірвуть голову. Можновладці вимагають зловити цього психопата, і зловити його негайно.
  
  Я подумав і сказав:
  
  – Капітан Туп, сер, мені здається, ви зі мною не цілком відверті. Може, якби вбили п'ятнадцять або двадцять жінок і люди почали сходити з розуму від страху, тоді влада заворушилися б. Але я не вірю, що вони піднімуть дупу з-за чотирьох-п'яти вуличних дівчат.
  
  – Ви маєте рацію, Гаррет. Але це не вуличні дівчата. Це дівчата з кращих сімей. У день вбивства кожна вийшла з дому зовсім звичайному, навіть буденному справі. Подорож, відвідування друзів. Повна безпека.
  
  – Так? У Танфере неможливо бути в повній безпеці. І такі жінки не виходять на вулицю без озброєних охоронців. Де їхні охоронці?
  
  – Більшість із них не мали поняття про те, що сталося. Вони супроводжували своїх підопічних до їх друзям і пішли по своїх справах. Щось тут не те, але охоронці ні при чому. Хоча, може, на дибі їх пам'ять трохи проясниться. Але нам не дозволяють вдаватися до крайніх методів. Поки не дозволяють.
  
  – Є якісь версії?
  
  – Вони нікуди не ведуть. Ніхто нічого не бачив і не чув.
  
  У Танфере завжди так. Ніхто нічого не бачить.
  
  Мене нудило, я щось промимрив і змусив себе знову дивитися на жертву. Вона була красунею, струнка, з довгими чорними волоссям. Гірко, але правда, що гостріше відчуваєш несправедливість долі, коли гинуть гарненькі. Туп дивився на мене так, наче зараз я скажу щось розумне.
  
  – Так що ви від мене хочете? Ніби я не знаю.
  
  – З'ясуйте, хто це зробив. Повідомте нам його ім'я. Ми зробимо все інше.
  
  Не було потреби питати, що я за це отримаю. Він вже сказав. Він тримає слово. Я говорив, що він дотримується правил гри.
  
  – Що ще ви знаєте?
  
  – У тому-то й річ. Більше нічого.
  
  – Брехня. Ну давайте, Туп!
  
  – Що?
  
  – Цей труп говорить багато про що. Особливо якщо та інших вбили так само.
  
  – Так само.
  
  – Ну ось. Вони потрошать жертви. І збирають їх кров. Тут пахне культом диявола або чорною магією. Але якщо це культ, він не має місця поклоніння, а то тіла відносили б туди.
  
  – А якщо трупи навмисне підкидають, щоб їх знайшли?
  
  – Може, й так. Можливо, нас змушують думати, що це ритуальне вбивство, а насправді це справа рук божевільних. Чи ми думаємо, що це справа рук божевільних, а це ритуальне вбивство. Хоча вони напевно божевільні. В здоровому глузді ніхто такого не зробить.
  
  – Ви весь час говорите вони. Ви вважаєте, що вбивць кілька?
  
  Я задумався. Мені було нудно.
  
  – Так. Хтось повинен був відбити її у охоронців. Привезти сюди. Роздягнути, і зв'язати, і повісити, і зробити ось це. Здається мені, псих-одинак тут би не впорався.
  
  Мені раптом припомнилось, як в якийсь дощовий вечір я допоміг запобігти викраденню, і в мене захолонуло серце. Здається, ніякого зв'язку, але...
  
  – У цих дівчат є що-небудь загальне, крім приналежності до вищого класу? Вони знали один одного? Може, у них схожа зовнішність?
  
  Цю дівчину не сплутаєш з Чодовой донькою, але у них однакове статура, чорне волосся і темні очі.
  
  – Вік від сімнадцяти до двадцяти двох років. Одна блондинка, всі інші чорняві, всі темноокі. Зростання від ста шістдесяти до ста сімдесяти. Статура дуже схоже, наскільки можна судити, коли вони в такому вигляді.
  
  – Їх всього п'ять?
  
  – П'ять нам відомі.
  
  Ось-ось. У Танфере жертв може бути набагато більше, але їх ще не знайшли або знайшли, але не повідомили про це.
  
  – Ну й поставили ви собі задачку, капітан. Такі справи дуже важко розплутати, так як не за що вхопитися, психічно нормальній людині це здається маячнею. Якщо з'явиться ще купа трупів, все це перетвориться на фарс.
  
  – Я це знаю, Гаррет. Чорт забирай, тому я й прийшов до вас. Послухайте, якщо ви хочете, щоб я вас благав, я буду благати. Лише б...
  
  – Ні, Туп. Я не хочу, щоб ви мене благали. – Це дуже заманливо, але я цього не переварюю. – Я хочу, щоб ви заспокоїлися. Я хочу, щоб ви прогулялися зі мною під дощем і розповіли мені все, що ви знаєте. По-справжньому все. Найменша подробиця, яку ви приховуєте, щоб не поставити в незручне становище якусь важливу персону, може виявитися ключем до розгадки.
  
  Я не вирішив, втручатися чи мені в цю справу. Поки ще не вирішив. Я хотів затримати Тупа і привести його до себе, щоб він посидів з Небіжчиком. Небіжчик розкладе по поличках все, що Туп приховав у своїй дурній макітрі, і, можливо, дасть цьому дурневі потрібні відомості для розкриття злочину. Таким чином я виконаю свій громадянський обов'язок. Я буду задоволений собою, і не треба буде ризикувати головою.
  
  Але коли ми поверталися по вузькому проходу, помічники Тупа з ліхтарями йшли разом з нами. Від дощу ліхтарі шипіли і розкидали іскри, загалом, було набагато світліше, ніж коли ми прямували до місця злочину. Коротше, було достатньо світла, щоб я помітив метеликів.
  
  Їх було три. Нічого примітного. Звичайні маленькі зелені метелики. Але як потрапили в цей провулок мертві метелики?
  
  Коли ми підійшли до вузькій вуличці, я зупинився:
  
  – Витягніть звідти того старого і нагодуйте його. Викличте лікаря, старий потребує догляду. Робіть все, щоб цей стариган прийшов в себе і розповів нам, що він бачив. Якщо він що-небудь бачив.
  
  Туп віддав наказ підлеглим:
  
  – Виконуйте!
  
  Я відправився додому. Туп ледве встигав за мною і на ходу розповідав мені, що, на його думку, могло допомогти. Я не слухав дуже уважно. Я був страшенно наляканий тим і до того ж приголомшений тим, що доля Варти тепер в моїх руках. Я можу знищити цих нікчемних виродків. Або змусити їх у кілька разів скоротити свої ряди. Чорт, вони готові на що завгодно, лише б зберегти роботу. Іноді вони навіть готові попрацювати.
  
  Я не звик володіти такою владою. Ймовірно, доведеться попросити Діна, щоб він скрізь ходив за мною і пошепки нагадував про те, що я смертей.
  
  Дін помітив, що двері не замкнені. І замкнув її. Я кричав і бив кулаками до тих пір, поки він ледве не відірвав від себе проповедниц. Коли він відкрив, в очах у нього горів вогник, який не мав ніякого відношення до порятунку.
  
  – Ти негідник!
  
  Він удав, що не розуміє, про що я. Прокляття, йому пішло б на користь хороша прочухан, і йому, і цим двом тіткам. Якщо він після цього не помре.
  
  Я ніколи не запрошував Уэстмена Тупа до себе в будинок. Він вступив в коридор обережно, немов солдат на поріг ворожої фортеці.
  
  Небіжчик ні від кого не ховається. Усі, хто цікавиться, знають, що він живе у мене. Але майже ніхто його не бачив. Відвідувачі йдуть в його кімнату, не відмовившись від всіляких диких забобонів, а потім з'ясовують, що насправді все ще гірше, ніж вони собі уявляли.
  
  Я сказав Тупу:
  
  – Сядьте в крісло. Мені треба походити по кімнаті.
  
  Він так і витріщався.
  
  – Що ми тут робимо?
  
  – Старі Кості – геній. Якщо ви мені не вірите, запитайте у нього. Я думаю, ми зараз йому все викладемо. Він знайде кінці і скаже, де шукати.
  
  Мішок з кістками мовчав. Я не міг сказати, це хороший знак або поганий. Я тільки знав, що, якщо він захоче допомогти, він зробить більше, ніж будь-геній. Небіжчик існує на світі дуже довго. Розгадка сьогоднішнього кошмару може таїтися в минулому. Так вже траплялося. Деякі жахливі події повторюються періодично, як нашестя сарани, через кілька поколінь. Якщо ці ритуальні вбивства, вони впишуться в свій період.
  
  Небіжчик мовчав, але слухав. Він нас промацував. У нього до жаху тонкі методи, але, коли він починає копирсатися в мізках, я відчуваю. Якщо як слід зосереджуся.
  
  «Гаррет. Відкинемо ми удавання? Залишимо дитячі зусилля полоскотати один одному нерви? Я не стверджую, що ми повинні йти по сліду цього чудовиська, але, безумовно, справа вимагає пильної уваги.»
  
  – Коли ти вирішиш, і я прийму рішення.
  
  Туп дивно на мене подивився. Він не чув, що говорить Небіжчик. Небіжчика можна почути, тільки якщо він цього хоче. Тому наші бесіди можуть налякати.
  
  «Відмінно. Нехай душа твоя поки перебуває в невіданні.»
  
  Ох! Ніяк не залишить мене в спокої. Ці жінки образили його почуття раціонального. Він терпіти не може людей за некритичне ставлення до релігії. Він зневажає більшу частину людства, хоча, спілкуючись зі мною, в основному це приховує. Ми, люди, єдиний біологічний вид з незліченного числа володіють органами почуттів істот, який гаряче і вперто вірить у щось неймовірне з точки зору логіки і чуттєвого сприйняття. Представники інших видів, що приймають бажане за дійсне, славляться серед своїх одноплемінників божевільними, і до них ставляться так само, як ми до Брешущему Псу. Або з ще більшим неприйняттям; Істоти інших видів не зводять рехнувшихся в сан священиків, не кажучи вже про те, щоб давати їм гроші і слідувати за ними, куди б вони не повели.
  
  – Я правильно зрозумів, що ви збираєтеся взятися за цю справу, Гаррет? – запитав Туп.
  
  Він страшенно нервував. Більшість людей психують в присутності Небіжчика. У Небіжчика поважна репутація, цілком заслужена. За час нашого знайомства він домігся вражаючих успіхів.
  
  – Ми розглядаємо це питання.
  
  Я боровся з собою. Лінь і небажання вступати в чергову дивну історію билися з киплячим в мені гнівом. Гнів перемагав з великою перевагою. Білий лицар дуже давно був поза грою, лише раз йому представилася можливість проявити кращі якості, коли він вызволял загадкову дочка Чодо. Але у білого лицаря є недоліки. Йому подобається вражати ворога на повному скаку, розмахуючи іржавим мечем, але він не любить, коли треба цього вистежувати ворога. Біганина губить його рішучість вірніше, ніж насильство і погрози крутих хлопців. А щоб розкрити цю справу, доведеться побігати.
  
  «Розслабся, Гаррет. Все не так погано, як тобі здається.»
  
  Я побачив, як Туп підскочив на місці, і зрозумів, що Небіжчик звернувся до нього теж.
  
  «Капітан Туп. Я бачу, ви надаєте велике значення пропонованого вами розслідування.»
  
  Туп зблід і навіть злегка позеленів. Коли у тебе в голові лунає чийсь голос, це може вивести з рівноваги. Особливо спочатку. І особливо коли в твоїй голові захована ціла енциклопедія продажності, і ти не хочеш, щоб її хто-небудь прочитав. Однак нужда і рішучість допомогли Тупу оговтатися від потрясіння. Він швидко прийшов у себе.
  
  – Так. На нас тиснуть з вершини Пагорба. І почнуть тиснути ще сильніше, як тільки така дурна сучка достукается і скрутить собі в'язи.
  
  «Ви впевнені, що будуть ще жертви?»
  
  – Точно. А ви як думаєте?
  
  «Гадаю, ви маєте рацію. – Тепер Небіжчик розмовляв по-діловому. – Вбивства продовжуватимуться і будуть відбуватися одне за іншим, поки злочинці не будуть знищені. Мені здається, ми вперше зіткнулися з подібним випадком. Відомості, які я зібрав по дрібницях, вивчаючи ваші уми, свідчать про те, що тут діє вбивця з примусу, не здатний припинити свої злочини, і що він буде змушений вбивати знову і знову, все частіше і частіше, щоб догодити штовхає його диявола. Але мені також зрозуміло, що у нього є підручні.»
  
  Я запитав:
  
  – Ти вважаєш, що це пов'язано...
  
  Я хотів сказати: ...з тим, що відбулося у Морлі. Але Небіжчик мене перервав.
  
  «Так. – У нас був секрет, і Небіжчик не хотів, щоб Туп його впізнав. – Гаррет, здається, тебе бентежить, що ця справа потребуватиме багато біганини. Ти прав. Доведеться докладно розмовляти з кожним, хто має до цього хоч якесь відношення. З членами сімей загиблих жінок. З охоронцями. З тими, хто виявив тіла, і з поліцейськими, які прибули на місце злочину. З жителями округи, де знайшли трупи.»
  
  Небіжчик вміє вразити наповал. З кожним його словом я все більше съеживался. Я став завбільшки з мишку. Я шукав дірочку в плінтусі, куди можна шмыгнуть і сховатися. Те, про що він говорить, у мене піде вся залишилася життя. Біганина – необхідна частина моєї роботи; я розмовляю і розмовляю з можливими свідками, я всюди суну свій ніс, поки що не зрушить з місця. Але мені не подобається метушитися почасти тому, що я лінивий, але в основному із-за людей, з якими мені доводиться мати справу. Я не втомлююся захоплюватися і жахатися людської злості.
  
  «Ти не береш до уваги наші можливості, Гаррет.»
  
  Що правда, то правда. Я зайнятий тим, що жалію себе.
  
  «У нашому розпорядженні Варта. Тисячі поліцейських на побігеньках. Хіба не так, капітане? Адже будь-який співробітник Варти з величезним завзяттям кинеться нам допомагати.»
  
  – Нам кришка, якщо ми не кинемося. Нам вже натякають: ще пара вбивств – і нас всіх виб'ють.
  
  Жахливе горе!
  
  Я зрозумів, що має на увазі Небіжчик. Я занадто зосереджений на собі. Поліція зі шкіри геть лізе, аби втриматися на своїх тепленькі місця. Може, навіть буде працювати. Треба тільки звернути собі на користь їхній інстинкт самозбереження.
  
  «Тоді зробіть, що я скажу. Я хочу сам поговорити з родичами та охоронцями загиблих. І з тими, хто виявив трупи. Ваші помічники опитають населення районів, де були знайдені жертви. А також тих місць, де дівчата були викрадені. Сумніваюся, що жителі захочуть з вами співпрацювати, але співпраця не обов'язково. Навіть поліцейський, може, й невиразно, але відчуває, коли співрозмовник говорить нещиро. Всіх цих свідків доставляйте до мене. Я дізнаюся, що у них на думці.»
  
  Я був здивований. Небіжчик мене потряс. Зазвичай, коли є робота, мені доводиться погрожувати застосуванням сили, щоб тільки привернути його увагу. А тут він кинувся вперед стрімголов. Я ще не дав згоди. За його натхненням ховається таємний план. Або він щось знає, але не каже. Поки він продовжував розмовляти з Тупому, уточнюючи, з ким і на який час призначити бесіду, я уважно його розглядав.
  
  Підозрілість, переростає в психоз, стала в нашій справі звичною. Буває, що сам собі не довіряєш.
  
  Коли Небіжчика спаде в голову подрімати, він може спати місяцями. А коли він не спить – не відпочивати цілими добами.
  
  Йому добре. А бідному старому Діну доведеться туго: потрібно буде весь час відкривати двері.
  
  Туп боявся не запам'ятати всі вказівки і попросив папір і ручку. Він записував півгодини. Я ходив по кімнаті, схвильований і пригнічений. Потім Небіжчик відпустив поліцейського. Я проводив Тупа до парадних дверей.
  
  – Ви не пошкодуєте, Гаррет. Слово даю. Якщо ми розгребемо цю купу, для вас відкриються всі дороги.
  
  – Неодмінно.
  
  Я знаю ціну подяки. Подяку коштує стільки ж, скільки прострочений вексель. Особливо в Танфере. Я знаю лише одного типу, який не порушує такі обіцянки: це Чодо Контагью. Він доводив мене до ручки, повертаючи уявні борги.
  
  Я здригнувся від спогади. Старий Чодо завжди платить за рахунками. А за ним великий борг.
  
  Я випустив Тупа, закрив двері, викинув з голови думки про Чодо і пішов назад, з'ясувати, що там вигадав Старий Шахрай.
  
  
  
  12
  
  «Ще не час, Гаррет. Дін! – Небіжчик нечасто сигналить за межі своєї кімнати. Таку увагу він робить тільки нам. – Выпроводи цих старих відьом. Відправ їх до своїх племінницям. Ми отримали завдання.»
  
  – До племінницям? – Я швидко увійшов у кімнату. – Ти жадаєш породити чудовиськ?
  
  У Діна цілий полк незаміжніх племінниць, всі претендентки на титул " Міс Потвора. Дін не знає, куди від них подітися. Тому він і втік від них до мене. Він більше не міг терпіти.
  
  – Уявляєш собі, як ця банда накинеться на посланниц Господа?
  
  «У Діна вистачить розуму не допустити цього. Поки ми чекаємо Діна, я скажу тобі, що робити. Треба повернутися до подій, що відбулися в пивний містера Дотса. Але спочатку приведи до мене містера Дотса і містера Тарпа. Нам знадобиться їх допомога.»
  
  – Може, їх допомогу нам і потрібно, але як ми її отримаємо? Мій гонорар за вистежування Брешущего Пса не дозволить...
  
  «Капітан Туп бере витрати на себе. Тобі слід приділити цій справі більше уваги. Я призначив величезну ціну. Розпач змусив капітана погодитися.»
  
  – Якщо вони так налякані, що він зображує, вони візьмуть гроші, що залишилися від хабарів, і заплатять скільки завгодно.
  
  «Ось саме. Нам представилася небувала нагода. – Для Небіжчика не має значення, звідки беруться гроші. Вони ніколи не бувають брудними, брудними бувають тільки люди, яким ці гроші належать. – І я з усім своїм ентузіазмом вхоплюся за неї.»
  
  З усім своїм моїм ентузіазмом.
  
  – Тому ти так вчепився в цю справу?
  
  Я не вірив.
  
  «Скажімо так: мій мозок стає таким млявим і ледачим, як твоє тіло. Мені треба увійти в форму, а то буде запізно. Я ще не готовий поринути в небуття.»
  
  У небуття. Я відклав це слово в пам'яті, щоб відшукати його в наступний раз, коли Небіжчик заговорить про моєї безсмертної душі.
  
  Його пояснення звучало дуже добре. Але я не вірив. І він це знав. Але не дозволяв мені наполягати.
  
  «Не можна втрачати ні хвилини. Приведи містера Тарпа і містера Дотса.»
  
  * * *
  
  Містер Тарп не бажав, щоб його приводили. Він позбувся Біллі і замінив її маленької блондинкою, яка була схожа на Біллі як дві краплі води. Нова пасія ще не набридла йому. Він хотів сидіти вдома і розважатися.
  
  – І взагалі зараз ще навіть не стемніло, Гаррет.
  
  – Ти тепер працюєш тільки по ночах?
  
  – Звик, виконуючи дрібні прохання Уніка.
  
  – А тепер виконай моє прохання. Поговори з Небіжчиком. Не хочеш працювати, не треба. Я знайду кого-небудь іншого. Правда, гірше тебе, та вже перебьюсь.
  
  Ніколи не завадить його задобрити.
  
  – А що сталося?
  
  – Ряд схожих вбивств. Вбивця – справжній психопат. Його милість введе тебе в курс. Не знаю, навіщо ти йому потрібен. Він вивергає накази, наче фонтан.
  
  – Гаразд. Поговорю з ним. Він подивився на свою подружку. Вона обпекла мене гнівним поглядом. Я сказав:
  
  – Мені треба побачитися з Морлі, – і вийшов перш, ніж жінці спало на думку видряпати мені очі.
  
  Заклад Морлі було майже порожньо. Воно тільки відкрилося. Його відвідувачі, як зірки, рідко з'являються до темряви. Сиділи за столиками ранні гуляки намагалися обскакати один одного.
  
  Мій прихід нікого не чіпав. Ніхто мене не знав. За прилавком стояв новий бармен. Худорлявий маленький полуэльф начебто Морлі, гарненький до жаху, але занадто юний, щоб скористатися своїми перевагами. Він відрощував вуса.
  
  Заразительная мода.
  
  – Мені потрібен Морлі, – сказав я барменові. – Моє прізвище Гаррет. Скажи йому, що я по справі, і мерзенне справу.
  
  Хлопчик подивився мені в очі.
  
  – Морлі? Хто такий Морлі? Не знаю ніякого Морлі.
  
  Той ще хлопчик.
  
  – Дитя, я врахую, що ти новенький. Я врахую, що ти молодий і дурний і будуєш із себе розумника. А коли я все це врахую, я просто перекину тебе через стійку і буду бити до тих пір, поки Морлі не спуститься подивитися, хто тут так кричить. Візьми переговорну трубку.
  
  Глядачів було небагато, але вони все ж були присутні. Хлопчисько вирішив показати мені, що він теж дечого вартий. В одну мить він показав мені бритву. Ельфи, особливо юні, живлять пристрасть до гострих предметів. Дії хлопчаки були настільки передбачувані, що, як тільки він витягнув бритву, я дістав кийок. І вдарив його по пальцях. Він завив, ніби побита собака. Бритва впала на прилавок. Глядачі почали нам допомагати. І з кухні важкою ходою вийшов чоловік-гора.
  
  – Гаррет! Що ти робиш? Це був Сарж, один з хлопців Морлі. Він з того ж тіста, що й Рохля.
  
  – Я хотів бачити Морлі. Хлопчик витягнув бритву.
  
  Сарж сумно похитав головою:
  
  – Навіщо ти це зробив, Стручок? Цей чоловік хоче бачити Морлі, так скажи про це Морлі. Якщо Морлі подобається мати таких друзів, це його справа.
  
  – Стручок? – промовив я. Що за ім'я – Стручок? Навіть гном не назве свого гномика Стручком.
  
  – Ми його так називаємо, Гаррет. Насправді його звуть Нарциссио. Це племінник Морлі. Дитина його сестри. Вона ніяк не може з ним впоратися. Морлі взяв його сюди, щоб він тут став розсудливим.
  
  В цей час хлопець говорив у трубку, що веде в кабінет Морлі.
  
  Я похитав головою. Морлі Дотс збирається наставити на шлях істинний? Морлі, чиє справжнє покликання полягає в тому, щоб перерізати горлянки, розбивати носи, час від часу шахраювати і навіть грабувати, якщо видобуток досить велика? Мій приятель Морлі?
  
  Сарж широко посміхнувся:
  
  – Я знаю, про що ти подумав. Але ти ж знаєш Морлі.
  
  Я знаю Морлі. Він з однаковим, майже релігійним запалом може в один і той же час вважати істиною взаємовиключні ідеї. Вся його життя – клубок суперечностей. Морлі все робить з азартом. Він здатний продати будь-який товар, тому що, вихваляючи його, вірить кожному своєму слову. Ось чому Морлі так щастить з жінками. І не важливо, що через п'ять хвилин їм може опанувати абсолютно нова пристрасть. В цю хвилину він без залишку віддається нинішньої.
  
  Морлі непогано впливав на Стручка. Хлопець засмутився, що показав себе в невигідному світлі, але Морлі його заспокоїв. Хлопчисько сказав мені:
  
  – Морлі спуститься через кілька хвилин. Хочете чого-небудь, поки будете чекати?
  
  – Нездара все ще тримає тут свій барило? Отлей мені з нього. Рохля повинен мені кілька літрів.
  
  Сарж посміхнувся:
  
  – Чому б тобі його не прикінчити? Мені подобається дивитися, як Рохля виявляє, що хтось приклався до його бочонку, і починає роздуватися, немов велика стара жаба.
  
  – Я буду намагатися з усіх сил. У нього гості?
  
  Я підняв палець вгору.
  
  – Так. Удача повертається до нього.
  
  – Я радий, що хоч до когось повертається. Сарж знову посміхнувся.
  
  – Тобі б одружитися на Майї, коли вона хотіла. Вона якраз те, що треба. – Він поплескав Стручка по плечу і сказав: – Ти все зробив правильно. Тільки не поспішай з бритвою. Наступний хлопець може бути не такий хороший, як Гаррет.
  
  Сарж пішов на кухню. Цікаво, що він там робить. Я б не довірив йому готувати їжу.
  
  Навіть це сіно для коней, яке подають у Морлі.
  
  Я подумав, що самолюбство хлопчаки не повинно страждати, і непрямим чином вибачився за жорстоке з нею поводження. Публіка втратила до нас інтерес, і Стручок, теж як би вибачаючись, сказав:
  
  – Я тут усього кілька днів, містер Гаррет. – Тепер він запам'ятав прізвище. – Дядю тут просто дістали. У вас вигляд, як у нещасного чоловіка.
  
  Я розсміявся:
  
  – Я не чоловік, я просто нещасний. Морлі задоволений життям, тільки коли невиправдано ризикує. Він не хоче крутити романи з незаміжніми жінками. Раніше він потрапляв в історії і з-за азартних ігор, але тепер це позаду.
  
  Морлі зійшов з самовдоволеним виглядом. Він без слів давав мені зрозуміти, яка в нього чудова життя. Набагато краще, ніж у мене. Я не сперечаюся. У безлічі людей життя набагато краще, ніж у мене.
  
  – Що сталося, Гаррет?
  
  – Треба поговорити віч-на-віч.
  
  – Ти на роботі?
  
  – На цей раз так. Небіжчик каже, що, може, нам доведеться укласти договір. Ще він хоче промацати твої мізки.
  
  – Сядь за столик у кутку. Я взяв пиво, яке Стручок відлив з барильця Рохля.
  
  – У тебе нагорі так багато гостей, що ти не можеш всіх їх заховати?
  
  Зазвичай ми обговорювали справи у нього в кабінеті.
  
  – Ні. Просто у мене там безлад. Трошки захопився.
  
  Звучить непереконливо. Можливо, у нього зовсім не жінка. Можливо, вони прагнуть, щоб я подумав, що в нього жінка, а у нього ділова зустріч.
  
  Я не став питати. Я підійшов до столу, сів і розповів йому все як є. Він уважно слухав. Коли він хоче, він це може.
  
  – Думаєш, це пов'язано з тим, що відбулося днями?
  
  – Не знаю. Небіжчик думає, що так. І він знає, як все це припинити.
  
  – Цікаво.
  
  – Якби ти бачив цю дівчину, ти б сказав що-небудь інше.
  
  – Напевно. Я вважаю, що не можна вбивати тих, хто про це не просить. І я не проти разок взяти гроші у Варти, замість того щоб весь час їй давати.
  
  Я підняв брову. Це у мене чудово виходить. Він сказав:
  
  – Ось так воно, Гаррет. Я не перебуваю під заступництвом Чодо. Не бажаю бути частиною Організації. Така ціна незалежності.
  
  Цілком розумно, по міркуванні вирішив я. У Варти тисячі поліцейських, а у Морлі всього жменька хлопців. Поки апетити Варти не стануть непомірними, йому легше платити, ніж боротися. Правда, не можна сказати, що йому це подобається. Але він дуже практичний.
  
  Зрозуміло, Чодо Варта не чіпає. Надто багато йому зобов'язані. І він не потерпить ні найменшої спроби втрутитися в її справи.
  
  Морлі обдумав мої слова:
  
  – Дай мені розібратися нагорі. І тоді разом підемо до тебе.
  
  Я дивився, як він підіймається вгору. Що йому там робити? А потім збирається піти разом зі мною. Щоб я не бачив, хто піде після нас? Нерозумно. Якщо я захочу дізнатися, я запитаю Небіжчика після того, як Морлі поговорить з ним. Треба тільки попередити Небіжчика, щоб він з'ясував.
  
  Так, психоз!
  
  
  
  13
  
  Двері відкрив Плоскомордый.
  
  – Дворецький, – пожартував Морлі. – Ти на шляху у вище суспільство, Гаррет. Плоскомордый і оком не повів.
  
  – Як доповісти, сер?
  
  Він загородив прохід. Його ніхто з місця не зрушить. Морлі спробував, у нього не вийшло.
  
  – Гей! В чому справа? Розійдись, здоровань! На вулиці дощ. Я сказав:
  
  – Думаю, чи не зайнятися продажем човнів. Може виявитися прибутковою справою.
  
  Плоскомордый змінив вираз величезною потворної фізіономії і зробив вигляд, що прислухається. Він чекав сигналу від Небіжчика. Хоча прийшли тільки ми. Значить, Мішок з кістками вселив Плоскомордому, що може статися що завгодно. Плоскомордый з тих, хто розіб'ється в коржик, щоб, поки він на посту, що завгодно не сталося.
  
  Небіжчик переконав його не вірити своїм очам? Що за чорт? Що підозрює Небіжчик?
  
  Нарешті Плоскомордый з бурчанням відійшов в сторону. Як ніби сумнівався, чи варто. Кинувши на мене здивований погляд, Морлі попрямував вперед по коридору і увійшов до Небіжчика.
  
  – Гаррет каже, що в давешнем подію у мене в закладі є щось зловісне.
  
  Хвилин двадцять я відчував себе сиротою.
  
  – П'ять? – нарешті вимовив Морлі. – Значить, це тримають в таємниці. Я чув тільки про одну минулого місяця в районі пристані.
  
  Я втрутився:
  
  – Після неї були ще одна і та, яку знайшли сьогодні вранці. Цей психопат діє в ускоряющемся темпі. Після першого вбивства він чекав шість тижнів. Між другим вбивством є злочином на Пристані минуло чотири тижні. Потім три тижні, потім трохи більше двох, і він вбив останню жертву.
  
  – Може, є ще, тільки ми про них не знаємо.
  
  – Їх важко не помітити: всі висіли з перерізаним горлом і розпоротим животом. І Варта не отримала більше жодної заяви з Пагорба про зниклих доньок.
  
  – Гад, який це робить, ходить по хатах і для виду пропонує якісь послуги. Він не стирчить на кутку, чекаючи відповідну багату дівчину. Він підбирає собі одночасно кілька жертв.
  
  – Чому ти так думаєш?
  
  – Йому не вдалося викрасти доньку Чодо, але він тут же схопив іншу жінку, щоб встигнути повісити її сьогодні вранці.
  
  Псих і дурень не одне і те ж, казала моя стара матуся. Я часто в цьому переконувався. Цей вбивця все ретельно планував. Він знав, що його потіха викличе переполох. І був дуже обережний.
  
  – Морлі, учора ввечері цей тип зглупив. Навіть дуже зглупив. Він діяв при свідках. Він спокусився на дочку Чодо. Якщо б він погнався за сестрою короля, і то було б менше шуму.
  
  – Пам'ятаєш, коли вона увійшла, вигляд у неї був переляканий. Напевно, її вже одного разу хотіли схопити, і тепер злочинці відчайдушно намагалися замести сліди. Зайти так далеко, що переслідувати доньку Чодо... З цим типом треба боротися ось як (я так не вмію): треба проникнути в його голову. Спробувати уявити собі, що він думає. Він незвичайний і знає про це. Він з дитинства зіпсований і викидає психопатские штучки, і йому все сходить з рук. Може, він вже не бачить в нас реально існуючих створенні. Може, ми для нього лише неживі предмети; такими він вважав клопів і щурів, яких вбивав спочатку. Може, він думає, що, якщо він буде зберігати пильність, йому нічого не загрожує. Може, з його точки зору, Чодо не більш небезпечний, ніж Дін.
  
  Я розумів Морлі, але сумнівався, що справа йде саме так. Я не знав, що думати. Танфер кишить вбивцями, але такого ще не було. Бузувіри і холоднокровні наймані вбивці – цих я знаю. А це чудовисько – якийсь гібрид, мутант.
  
  – Вчорашній вечір для нас – єдина вихідна точка, – сказав Морлі. – Треба поговорити з дівчиною.
  
  Я невдоволено пирхнув:
  
  – Я знаю. І значить. Організація теж піде по сліду.
  
  Дивно, що досі не пішла. Я так і сказав. Морлі зауважив:
  
  – Повинно бути, коли донька Чодо прийшла додому, вона не згадала про цю подію. Видно, її татко не схвалив би те, чим вона займалася.
  
  Він насупився, наче не був впевнений, що правий.
  
  – Дружок?
  
  – Вона жінка.
  
  Раптом у мене виникла підозра, я зосередився і почав думати. Вона потрапила в біду і побігла до Морлі. Вона не подала вигляду, що знайома З ним, але... Немає. Він не стане. Його любов до ризику не настільки сильна. Або настільки?
  
  Тут устряв Небіжчик:
  
  «Панове, я відчуваю наближення свідків, яких мені треба опитати. Я буду зайнятий цим всю ніч. Гаррет! Я раджу тобі відпочити до ранку. Вранці я викладу тобі свої пропозиції.»
  
  Очевидно, він порився в голові у Морлі і отримав те, що йому було треба. Якщо голова у Морлі не зовсім порожня.
  
  Іноді це неясно.
  
  Я розпалився більше, ніж думав:
  
  – Я можу почати...
  
  Ніби я так і жадав приступити до роботи.
  
  «Якщо я розрахував вірно, в нашому розпорядженні одинадцять чи дванадцять днів, перш ніж вбивця вдарить знову. Часу досить. Жорна закону та Організації встигнуть перемолоти всі докази. Немає потреби поспішати і ризикувати здоров'ям.»
  
  Що? Він буде вказувати, чи виходити мені на вулицю! Я випровадив Морлі, впустив стояла на порозі пару, представив цих людей Небіжчикові як батьків першої жертви і відправився наверх.
  
  
  
  14
  
  Ледве я ліг у ліжко, у мене виникла купа запитань до Морлі. Наприклад, чи має він поняття, хто ці бандити, які увірвалися в його заклад слідом за дочкою Чодо? Він напевно намагався з'ясувати. Я знаю Морлі. Поміркувавши, він точно вирішить, що побити їх і викинути на вулицю під дощ недостатньо. Треба спробувати дізнатися, хто їх послав.
  
  Повинно бути, Морлі знає багато більше за мене.
  
  Я подумки повернувся до того, що сталося, і в пошуках ключа до розгадки згадав всі подробиці.
  
  У тих трьох чоловіків не було нічого примітного. Якщо мати гроші, можна найняти тисячу таких. Дивно тільки, що вони осмілилися вломитися в заклад Морлі Дотса. Місцеві професіонали ніколи б цього не зробили. У цих трьох було міське вимову. Значить, вони не професіонали. У всякому разі, не знайомі з життям вулиці. Хоча злочин, безсумнівно, їх професія.
  
  Нічого не розумію. Хто наймає бандитів, яким за родом роботи не доводиться мотатися по вулиці? Тільки священики і мешканці Пагорба. Версія зі священиком настільки безглузда, що я поки її відкинув і вирішив спочатку розглянути другу.
  
  Божевільний з Пагорба? Там у нього відмінна можливість спостерігати за пересуванням майбутніх жертв. Я спробував пригадати, як виглядав старий гнусняк, який отрыгивал метеликів. Він не схожий на жителя Пагорба.
  
  А карета? Я згадав її, правда, в загальних рисах. Велика, чорна і ошатна. Виготовлена на замовлення, запряжена четвіркою коней. Срібні прикраси. У вбивці є гроші.
  
  Таких карет небагато.
  
  П'ятнадцять хвилин я боровся з собою, але результат боротьби був вирішений наперед. Зрештою я сів, спустив ноги з ліжка, встав і поспішив вниз. Прощавайте, добрі наміри. Я надів плащ і (о чудо з чудес!) капелюх. Капелюх належала Діну. Не думаю, що він буде по ній нудьгувати.
  
  Плоскомордый підійшов подивитися, чим я займаюся.
  
  – Я вийду погуляти. Ненадовго. – Я сердито глянув на зачинені двері маленької вітальні. – Скажи Діну, що, якщо, коли я повернуся, кіт буде ще тут, обидва вони вилетять на вулицю під дощ.
  
  * * *
  
  Я відправився відвідати приятеля. Його звуть Плеймет. Він чорний, як вугілля і майже триметрового зросту, такий великий, що навіть Плоскомордому стало не по собі. Але Плеймет лагідний, як ягня і до того ж віруючий. Він торгує кіньми. Плеймет переді мною в боргу. Коли ми робили лише перші кроки на своїх теренах, я врятував його від шахраїв.
  
  Я не перестаю йому дивуватися. У який би час я не прийшов, до речі, чи немає мій прихід, він завжди радий мене бачити. Ось і на цей раз теж.
  
  – Гаррет! – пролунав його голос, як тільки я увійшов до стайні.
  
  Він кинув скребницу, пішов мені назустріч і уклав мене в свої залізні обійми. Відпустив він мене, тільки коли я застогнав, наче волинка.
  
  – Чорт візьми, Плеймет, іноді я шкодую, що ти не жінка. Тільки ти зустрічаєш мене з таким запалом.
  
  – Сам винен. Приходь частіше. Може, я трохи поостыну.
  
  – Так. Важкий був рік. Я закинув друзів.
  
  – Особливо крихту Майю.
  
  Я тут же забув про мету свого приходу:
  
  – Ти бачив Майю? Я думав, вона поїхала з міста.
  
  – Вона тут бувала. Приходила мені допомагати, вона любить коней.
  
  – Я чув, що у неї щось сталося. Його погляд повідав мені більше, ніж могли б сказати слова. Майя плакалася Плеймету в жилетку. Мені стало соромно дивитися йому в очі. Він промовив:
  
  – Я чув, у тебе кругом неприємності. І з міс Тінні. І з якоюсь Уінгер. Я договорив за нього:
  
  – Так. У мене особливий підхід до дівчат. І цей підхід неправильний.
  
  – Проходь, сідай. Я приберіг невеликий бочонок. На кілька ковтків нам, мабуть, вистачить.
  
  Це мене влаштовувало, тільки пійло буде теплим. Плеймет любить тепле пиво. Я віддаю перевагу холодне, таке, що ось-ось перетвориться на шматочки льоду. Але все ж пиво є пиво. Я був готовий випити літрів десять. Я примостився на старому сідлі і взяв з рук Плеймета велику олов'яну кухоль. Він плюхнул ззаду на козли.
  
  – Біда в тому, – промовив він, – що дівчата дорослішають і їм стає потрібна не тільки розвага.
  
  – Я знаю.
  
  Чорт візьми, вони дорослішають, а я старію.
  
  – Не ображайся. З мене пре проповідник. Це я теж знав. Давним-давно, коли я врятував його від шахраїв, він хотів піти з релігійної частини, по мені це те ж саме шахрайство. Він став би хорошим священиком, але не дуже досяг успіху. Танфер – місто тисячі культів. І завжди знаходиться безліч розчарованих віруючих, які бажають заснувати тисячу перший. Плеймет оцінив становище і вирішив, що він не настільки бесчестен і цинічний, щоб взятися за таку справу. Релігійність не заважає Плеймету бути практичним.
  
  – Проповідник прав, Плеймет. І можливо, він-то мені і потрібен.
  
  – У тебе труднощі?
  
  – Так.
  
  – Я так і подумав, як тільки тебе побачив.
  
  Просто геній! Перед Плейметом у мене така ж вина, як перед Морлі. Я приходжу до неї, лише коли потребую їх допомоги.
  
  Я дав собі слово в майбутньому чинити краще.
  
  Правильно, Гаррет. Пригніться! Прямо над головою летить свиня.
  
  Я виклав Плеймету все. Нічого не приховав. Моя розповідь засмутив його до глибини душі. Я навіть шкодував, що не опустив деякі подробиці.
  
  – Хто на таке здатний, Гаррет? Вбивати маленьких дівчаток! Дівчатка були не маленькі, але це не важливо.
  
  – Не знаю. Збираюся з'ясувати. Я подумав, що ти можеш мені допомогти. Ця карета на вулиці біля закладу Морлі була не стара і явно не наймана. Мені здається, іншої такої не знайти. Вона може зрівнятися тільки з каретою Чодо Контагью. І то Чодова карета не так пишно прикрашена сріблом.
  
  Плеймет хмурився при кожному згадуванні про Морлі Дотсе. Плеймет засуджував Морлі. Коли я згадав Чодо, Плеймет знову підняв брови. Якби Плеймет складав список неприємних йому людей, Чодо Контагью був би в цьому списку першим номером. Плеймет вважає Чодо причиною суспільних зол, а не їх наслідком.
  
  – Карета зроблена на замовлення?
  
  – Ймовірно, так.
  
  – І схожа на карету Чодо Контагью?
  
  – Трохи побільше і ще більш фасонистая. Срібні прикраси і повно різьби. Каже тобі це про що-небудь? Знаєш, чия вона?
  
  – Чия, не знаю, але легко здогадатися, хто її зробив. Якщо її зробили в Танфере.
  
  Еврика! Я мало не закричав. Може, навіть закричав. Мить Плеймет дивно на мене дивився, а потім соромливо посміхнувся:
  
  – Ну як, я допоміг тобі?
  
  – Тільки скажи, як звуть майстра.
  
  – Тополя. Лео Тополя.
  
  Це ім'я нічого для мене не значило. Мій дохід не дозволяє купувати зроблені на замовлення карети. І я не воджу дружбу з тими, хто їх купує.
  
  – Де мені знайти містера Лео Тополі, каретного майстра?
  
  – У Лудильном ряду.
  
  Чудово. Це цілий район, де лудильщики лудят, бочары бочарничают і хоча б один кожум'яка мне шкіру. Ця місцевість лежить на південь від Веселого куточка і на північ від броварень, вона простягається зі сходу на захід, починаючись в декількох кварталах від річки, і йде паралельно вулиці, званої Мідників провулок. Це найстаріша частина міста. Деякі сім'ї ремісників живуть тут уже кілька століть.
  
  Плеймет подивився на двері:
  
  – Скоро стемніє. Хочеш піти туди прямо зараз?
  
  – Так.
  
  – У цьому районі немає нічного життя. Дуже скоро все закриють лавки, повечеряють, а потім чоловіки вирушать в трактир на розі.
  
  – Значить, я запізнився. І врятувати тих п'ять жінок я теж запізнився. Небіжчик каже, що цей тип спробує вбити знову не раніше, ніж через одинадцять-дванадцять днів, але я сумніваюся.
  
  Плеймет кивнув, він поступився:
  
  – Я піду з тобою.
  
  – В цьому немає необхідності. Тільки скажи мені, де...
  
  – Біда іде за тобою по п'ятах. Краще я піду з тобою. Щоб порозумітися з Тополею, потрібен хитрий хід.
  
  – З тебе вистачить. – Я не хотів піддавати Плеймета небезпеки. Він цього не заслуговував. – Мене за штатом належить ладити з усіма.
  
  – Ти дієш занадто прямо і напористо. Тополю це може не сподобатися. Я тебе проводжу.
  
  Сперечатися з Плейметом – все одно, що сперечатися з конем. Толку ніякого, тільки злити кінь.
  
  Може, якби Плеймет займався іншою справою, я відвідував його частіше. Будь-якою справою, де поменше коней. Ми з ними один одного терпіти не можемо. Всі їх плем'я проти мене.
  
  – Піду одягну плащ і капелюх, – ще до того, як я погодився, знаючи, що перемога за ним, сказав Плеймет.
  
  Я озирнувся навколо в пошуках величезною намети, яку він носить замість плаща. І помітив, що за мною спостерігає кінь. Вона думала про те, як би їй перекинути стійло, підбігти до мене і станцювати що-небудь запальне на моїх втомлених кістках.
  
  – Не можна втрачати час. Демони мене засікли. Вони щось замишляють.
  
  Плеймет усміхнувся. Одного він не може зрозуміти. Він думає, що мої розбіжності з кіньми – це жарт. Господи, невже вони його так задурили?
  
  15
  
  Ми закінчили вечерю, природно, за мій рахунок. Що грунтовно підірвав мій бюджет. Плеймет жере, як кінь, але не таку дешеву їжу, як сіно.
  
  – Ти увійшов в витрата, Гаррет.
  
  – Я як раз прикидав, як би мені витрусити кишені Варти, але не розорити її дочиста.
  
  Плеймет засміявся як дитина. Просту душу легко догодити.
  
  У Лудильном ряду всі зайняті чистим ремеслом, сімейні майстерні виробляють товари, не утворюючи багато диму. Далі на південь розташовуються більш брудні виробництва, чим ближче до річки, тим брудніше. У повітрі згущується дим, вітер несе з сходу сморід ливарень і дробарок. Ця сморід змушує з сумом згадувати зиму і терпкий дух тліючих дров і вугілля або літо і запах палаючих сміттєвих куп.
  
  Лудильный ряд займає чотири квартали в ширину і в довжину вісім, якщо мати на увазі міські квартали звичайної величини. У Танфере таких небагато. Місто росло як попало без усякого плану. Може, якби сталася велика пожежа і спалив все дотла, ми б почали будувати заново вже як треба.
  
  Плеймет наполіг і залишився зі мною. Він сказав, що знає цей район і знає Лео Тополі. Я здався. Я був радий провести час з другом, який не стане мене мучити.
  
  Він ішов попереду, а я намагався не відставати. Я не встигав за його величезними кроками. Він прогулювався. Я втік. Як тільки ми опинилися в Лудильном ряду, Плеймет почав базікати з власниками крамниць, які не зачиняли двері в надії на пізню торгівлю. Я задихався і не міг віддихатися. Лудильный ряд – безпечний район. Грабіжники обходять його стороною, тому що місцеві жителі мають звичай триматися разом. Правосуддя відправляється швидко і без дотримання формальностей, вирок приводиться у виконання з великим ентузіазмом.
  
  Здавалося, Плеймета тут знали всі. Мене не знав ніхто, але я був не в образі. В моїй роботі це плюс. Я пропихтів:
  
  – Ти проводиш багато часу?
  
  – Я тут виріс. На сусідній вулиці. Татко робив цвяхи. – Може, звідси інтерес до коней. – А мене змінила війна. Я повернувся занадто психований, не міг пристосуватися. Тут час тече повільно. Люди не змінюються. Коснеют у своїх звичках. Я, напевно, міг би тобі сказати, хто де зараз знаходиться і що робить, хоча й не було тут багато місяців. Зараз Лео Тополя вечеряє вдома з дружиною. Його сини вечеряють разом зі своїми сім'ями, а учні прибирають майстерню і жують хліб з сиром. Приблизно через півгодини вони почнуть збиратися біля Скандалу і Клацання. Кожен візьме пів-літра темного пива. Всі сядуть у кут і будуть цілу годину попивати з кухлів, потім хто-небудь скаже, що йому пора додому, лягати спати, бо вранці треба рано вставати. Старий Лео попросить приятеля залишитися і випити ще і замовить кожному ще по гуртку. Всі просидять ще годину, одночасно допьют гуртки, встануть і підуть додому. Захоплююча життя в Лудильном ряду! Я ніколи не чув від Плеймета такої довгої промови. Поки він говорив, ми дісталися до кута і увійшли в трактир з незрозумілою назвою. У більшості трактирів дивні назви, наприклад, Дельфін і троянда, але це тому, що більшість людей не вміють читати. Над дверима вішають вивіску з парою малюнків, і ця вивіска є і назвою, і адресою. На Скандалі і Клацнути не було вивіски, і, коли я нарешті запитав Плеймета, що це за назва, він відповів, що це прізвища власників.
  
  Деякі загадки не варто і розгадувати. Плеймет заходився вивчати обстановку. Народу було небагато. Поки він вибирав столик, я тримався осторонь.
  
  – Ми не будемо займати столи завсідників.
  
  Очевидно, вони дуже засмучуються, коли випадкові відвідувачі незаконно захоплюють їх звичні місця. Плеймет вибрав маленький столик, що стояв посеред маленької кімнати. Столик здавався не таким обшарпаних, як інші.
  
  Плеймет зробив замовлення, але платив я. Він попросив подати темне пиво.
  
  – Ти можеш отримати будь-яке пиво, якщо не полінуєшся прогулятися до наступного трактиру, де є світле і лагер.
  
  – Розумний підхід.
  
  Мені подобається час від часу випити темного пива. А це виявилося чудовим напоєм з міцним ароматом солоду. Солод я люблю більше, ніж хміль.
  
  – Вони дуже практичні. Он йде Тополя, я виберу час, коли краще з ним заговорити.
  
  Я кивнув. Це розумно.
  
  Трактир почав заповнюватися. Всі його відвідувачі, молоді і старі, були наче на одну особу. Мені стало цікаво, чи не буде у нас труднощів із-за того, що Плеймет тут єдиний чорний. Але немає. Скоро ці хлопці почали до нас підходити, щоб привітатися, при цьому вони скоса з цікавістю поглядали на мене, але поняття про пристойність не дозволяли їм виявити цікавість відкрито. Як тільки з'явилися підмайстри каретника, Плеймет їх одразу впізнав.
  
  – Тополя взяв підмайстрів лише кілька років тому. Це все війна винна. Він втратив двох синів, онуки теж не повернулися. Щоправда, троє ще дослуживают свої п'ять років. Може, їм пощастить.
  
  Підмайстри були далеко не хлопчики. Років за двадцять п'ять.
  
  – На місці Тополі я б брав у вчення малоліток і виховував їх, щоб їм не треба було вступати в професійні об'єднання. Підрозділам постачання завжди потрібні каретники.
  
  Плеймет подивився на мене так, ніби я нічого не зрозумів з того, що він розповідав мені весь вечір.
  
  – Де він візьме малоліток? У Лудильном ряду всю малечу навчають сімейному ремеслу.
  
  Зрозуміло. Виходить, я й справді нічого не зрозумів.
  
  Увійшли вцілілі на війні сини каретника, а потім сам Лео Тополя. Такі істоти, як Лео Тополя, велика рідкість, цій людині дуже підходило його ім'я, і він виглядав так, як повинен виглядати каретний майстер. В моєму уявленні. Худий дідок, волохатий, з грубою, наче дубленою шкірою, розумними очима і величезним запасом життєвої сили. Натруджені руки говорили про те, що він все ще працює. Він стояв дуже прямо і впевнено займав своє місце в житті. Він і його учні були однією великою щасливою родиною. Він не вдавав байдужого до всього патріарха. Він затіяв гарячий спір з трьома синами і чотирма підмайстрами про те, чи правда, що королівські правила перетворюють танферских футболістів у групки ниючих, боягузливих слабаків.
  
  Є про що посперечатися. Королівські правила вступили в силу до мого народження.
  
  Карентийский футбол, або регбі, тепер такий грубий, що я не побажав би стати футболістом навіть своєму ворогові. А єдиним правилом старого футболу було не застосовувати холодної зброї.
  
  – Я дивлюся, тут захоплюються футболом.
  
  – Так, це серйозно. Найкращі гравці вийшли з Лудильного ряду. У кожному кварталі своя команда. Малюки починають грати у футбол, ледь навчаться ходити.
  
  Може, мешканці Лудильного ряду і дуже практичні, але розумом не блищать. Однак я залишив це міркування при собі. Зазвичай ці дві якості поєднуються з третім: Не дуже терпимі.
  
  – Я і сам грав, коли був молодший, – сказав Плеймет.
  
  – Ось це так!
  
  Він один вартий цілої команди.
  
  Плеймет хитрий. Він вправно використав зауваження в цей старий, ймовірно, вже увійшов у звичай спір і отримав відповідь, так як в свій час, очевидно, був зіркою. Перш ніж я зметикував що до чого, ми вже сиділи з компанією Тополі. Я старанно дотримувався раді Плеймета. Небіжчик здивувався б, як довго я не розкривав рота.
  
  Через деякий час компанія завершила обговорення вічної футбольної теми і ввічливо поцікавилася причиною появи Плеймета. Плеймет широко посміхнувся, ніби сміявся над тим, що приймає всерйоз якісь дрібниці.
  
  – Ми з моїм приятелем Гарретом зібралися в хрестовий похід.
  
  Наші співбесідники розуміли, що таке хрестовий похід. Вони були релігійні. Справжня сіль землі і становий хребет нації. Ні в кого з них до сьомого коліна не було жодної власної думки.
  
  Вибачте. Іноді я переборщую з критикою.
  
  Цікавість посилився. Плеймет з хвилину подражнив їх, а потім сказав:
  
  – Нехай краще Гаррет розповість. Він сам з цим стикнувся. Я просто намагаюся йому допомогти.
  
  Я уявив, як розлютився б Туп, якщо б дізнався, що я в присутності всього міста копаюся в його брудній білизні. Тополі, як годиться, прийшли в жах. Я цього і домагався; я помітив, що старого це хвилює більше за інших, молодь сприймає мій розповідь просто як страшну історію.
  
  Я сказав:
  
  – Так що тепер єдиною спосіб напасти на слід цього чудовиська – знайти його карету.
  
  Тут всі зрозуміли, в чому справа. Вся компанія принишкла і спохмурніла. Всі очі кинулися на старого. Він байдуже дивився на мене:
  
  – Містер Гаррет, ви вважаєте, що ця карета вийшла з моєї майстерні?
  
  – Містер Тополя, Плеймет говорить, що ви кращий каретний майстер в Танфере. Значить, якщо карету зробили в місті, тільки ви здатні змайструвати такий гарний екіпаж.
  
  – Сподіваюся, що так. Опишіть її ще раз. Я описав, згадуючи найдрібніші подробиці. Сини не так вправно, як старий, приховували свої думки. Я зрозумів, що карету зробив Лео Тополя. Питання було тільки в тому, чи назве старий замовника. Він назвав.
  
  – Містер Гаррет, ми зробили цю карету в точній відповідності з побажаннями замовника близько трьох років тому. Я не прихильник удаваної скромності. Це була найкрасивіша карета в Танфере. Я беру на себе відповідальність за її виготовлення, але не визнаю за собою ніякої провини.
  
  – Вибачте?
  
  Один із синів пробурмотів:
  
  – Ця клята штука приносить нещастя. Старий кинув на нього лютий погляд.
  
  – Карету замовила мадам Талію Літа, дружина і мати Льодових Лоцманів СтрахКошмаров. Через три місяці після покупки з мадам Літа стався нещасний випадок. Вона випала з карети. Їй розтрощило голову колесом.
  
  Про Боже! Я боявся, що тут можуть бути замішані чаклуни, що володіють величезною силою.
  
  Карентийские чародії в основному належать до школам чотири стихії: земля, Повітря, Вогню і Води. Заклинателі Вітрів і Володарі Бурі, які належать до Школі Повітря, зустрічаються дуже часто, ще більше Повелителів Вогню. Чарівники, що представляють Школу Землі, може, і є в Каренте, але в Танфере я не знаю жодного. Так само важко знайти прихильників Школи Води.
  
  – Я не знав, що у нас в місті є Льодові Лоцмани.
  
  – В місті немає, – відповів старий. – Ця жінка жила тут. А Льодові Лоцмани всі померли. У Бухті Схрещених Кісток.
  
  Ага. Там була велика морська битва. Нам дали копняка під зад. Однак венагетам теж не пощастило: перемога на море не мала стратегічного значення.
  
  – Зрозуміло, – сказав я, хоча нічого не було зрозуміло.
  
  – У мадам не залишилося спадкоємців. Стан перейшло до Корони. Королівські чиновники продали все з молотка. Карету купив лорд Мукиадан.
  
  Таким прізвищем можна налякати. Я пригадав одного Мукиадана, він був не щасливішим мадам Літа.
  
  – Його теж спіткала зла доля, так?
  
  – Його вбили. Злочинець зник.
  
  – Це сталося в кареті, – вставив один син.
  
  – Стрілою з арбалета прямо в око, – додав інший.
  
  І зобразив все це енергійними рухами зі звуковими ефектами.
  
  – Кому потім дісталася карета?
  
  – Герцогині Сумерханской. Леді Гамільтон. Я її знав.
  
  – Здається, її теж спіткала невдача. Сестра бабки короля леді Гамільтон вирішила відвідати фамільне маєток в Оккоке. Вона не подбала про охорону, хоча на небі стояла повна місяць. Перевертні зацілували її до смерті. Лео Тополя пирхнув, але нічого не сказав.
  
  – Це було півтора року тому. З тих пір карета, напевно, ще не раз змінила власника?
  
  – Ні. Наслідний принц Руперт привіз її назад в місто і поставив у каретний сарай, за будинком леді Гамільтон. Наскільки я знаю, з тих пір на ній ніхто не їздив.
  
  Старий витяг тютюн та люльку. Набив її, запалив, відкинувся на спинку стільця, закрив очі, випустив колечка диму і задумався. Сім'я спокійно чекала. Я теж. Плеймет подавав знаки офіціантові, щоб замовити на всіх ще по гуртку темного. Зрозуміло, за мій рахунок.
  
  Як тільки принесли пиво. Тополя прокинувся. Він подався вперед, відпив полкружки, витер губи тильною стороною долоні, рыгнул і промовив:
  
  – Я не вірю в чаклунство, Гаррет. – Тепер ми були друзями. Я пригощав його пивом. – Але на твоєму місці я б остерігся. Схоже, хто наблизиться до цієї кареті, відправиться на той світ.
  
  Він насупився. Йому це не подобалося. Раптом підуть чутки? Якщо всі подумають, що винен каретник?
  
  – Я теж не дуже вірю в прокляття і злих духів. – Але якщо карета дійсно зачаклована, як це могло статися?
  
  – А хрін його знає! – Він жадібно виплеснув в горло другу половину гуртки. – Хрін знає що твориться! Нісенітниця якась.
  
  Тут втрутився Плеймет:
  
  – Спасибі, містер Тополя. Ви поговорили з нами і зробили добру справу.
  
  Він штовхнув мене коліном і встав. Я здивувався, чому він так заквапився, але згадав, що обіцяв його слухатися. Я додав свою частку подяк, вибачився і пішов за Плейметом в дощ.
  
  – Що сталося? Куди ти так поспішаєш?
  
  – Тополя почав п'яніти. Зараз він почне оплакувати своїх хлопців, які не повернулися з Кантарда. Я думав, ти хочеш сьогодні хоч трохи поспати.
  
  – О-ох!
  
  – Так. Його дуже шкода. Але це не означає, що ти повинен мучитися разом з ним. Нехай він сам бореться зі своїми привидами.
  
  Справедливо. Але я не очікував, що Плеймет так думає. Я тугіше загорнувся в плащ. Нічний вітер ніс холод.
  
  – Мені вже давно пора спати, Гаррет. Сподіваюся, я тобі допоміг.
  
  – Сподіваєшся? Чорт візьми, наша розмова вирішує справу. Тепер треба тільки з'ясувати, хто їздить в цій кареті.
  
  Навряд чи це буде легко. Бачте, в обов'язки наслідного принца входить забезпечення внутрішньої безпеки Каренты. Варта Танфера – одне з підкоряються принцу загадкових підрозділів. І якщо Туп сказав правду, то за всім тиском на Варту стоїть старий добрий Руперт.
  
  – Заходь частіше, Гаррет, – сказав Плеймет. – Принаймні давай мені знати, як просувається справа.
  
  І він поплив так, немов спізнювався на побачення з однією з своїх кобил. Хвилину я стояв і від подиву мок під дощем, потім знизав плечима. Плеймет і раніше так робив. Він не розуміє, що веде себе, як дикун і грубіян.
  
  А тепер куди?
  
  
  
  16
  
  Тепер до Морлі.
  
  Це було мені по дорозі. Я просто заскочив. Мене зустріли не з великою привітністю, ніж раніше. Може бути, з меншим. Багато відвідувачі пішли. Інші, здавалося, були стривожені, лише приятель Плоскомордого Унік спокійно сидів у тіні за тим же столиком і десь витав.
  
  Рохля глянув на мене вовком і скосив очі на свій бочонок. Я сказав йому:
  
  – Цей мерзотник Сарж попередив, що все звалить на мене. Морлі тут?
  
  Рохля відразу ж підняв вгору палець і задер брову. Я мотнув головою, щоб переконатися, що він мене зрозумів: мені потрібно не тільки дізнатися, чи вдома, чи Морлі, але я хочу його бачити. З Рохля треба уточнювати. Він тупуватий.
  
  Він з тих хлопців, які думають, що якщо завдання не можна вирішити з допомогою обману або кийки, значить, це не першочергове завдання і його не варто вирішувати зовсім. Треба не звертати на неї уваги, і вона зникне сама.
  
  Рохля щось промимрив у переговорну трубку, а потім махнув рукою, показуючи, що я можу піднятися на другий поверх. Очевидно, у Морлі не було гостей.
  
  Я виліз по сходах, підкрався навшпиньки до дверей Морлі і, перш ніж постукати, прислухався. Ні звуку. Зазвичай за дверима починалася метушня, ніби чиясь дружина шукала, куди сховатися. Зараз я почув тільки голос Морлі, запрошує мене увійти.
  
  Я відкрив двері. Щось ковзнуло в повітрі перед моїм носом. Морлі сидів за письмовим столом, відкинувшись назад і задерши ноги, і метал дротики. Я не дізнався розмальоване обличчя, яке служило йому мішенню.
  
  – Ти що, хочеш наслати на кого-то псування?
  
  – Ні. Я знайшов все це в крамниці лахмітника. Вишитий на оксамиті обличчя нагадує мені чоловіка моєї сестри. – Вжик. Шмяк. Знову в око.
  
  – Що сталося?
  
  – Гостей немає?
  
  – На вулиці занадто мокро. Поки погода не налагодиться, гостей чекати нічого. – Вжик.
  
  Шмяк. Прямо в кінчик носа. – Хочеш зібрати дротики?
  
  – Ти сьогодні такий енергійний.
  
  – Так. Раз вже ти бігаєш замість мене, не бачив, цей зануда Унік внизу? Мені лінь спускатися.
  
  – Він там сидить. По-моєму, без свідомості. Дим досить густий.
  
  Морлі схопив переговорну трубку:
  
  – Нездара, вышвырни звідси цього зануду Уніка. Але не залишай там, де його переїдуть колеса. – Морлі поклав трубку і подивився на мене. – Сподіваюся, він отримає запалення легенів.
  
  – У тебе неприємності з цією людиною?
  
  – Так. Він мені не подобається.
  
  – Ну так не впускай його сюди.
  
  – Його гроші так само добре, як і твої. Може, навіть краще. Він витрачає їх тут. – Морлі не вдалося мене розсердити, і він запитав: – Що з тобою? У тебе такий вигляд, ніби ти чекаєш не дочекаєшся мерщій полегшити душу.
  
  – Я знаю, звідки карета.
  
  – Карета? Яка карета?
  
  – Та, що стояла на вулиці, і куди намагалися затягнути доньку Чодо. Я знайшов майстра, який зробив цю карету. Він сказав мені, де її знайти.
  
  Я пояснив. Морлі зітхнув і спустив ноги на підлогу.
  
  – Як це на тебе схоже! Ось я тут сиджу і насолоджуюсь життям, а ти приходиш і все псуєш.
  
  Він встав, відкрив шафу, дістав плащ і модний капелюх, яка, мабуть, коштувала йому десятка переламаних.
  
  – Що ти робиш?
  
  – Пішли перевіримо.
  
  – Що?
  
  – Наскільки я розумію, це допоможе нам побачити Чодо. Зброя при тобі?
  
  – Дещо при мені.
  
  – Хоч чого-то ти навчився, а?
  
  – Сподіваюся! Які труднощі з Чодо? Я думав, ти сидиш міцно. Це я у нього в чорному списку.
  
  – Не знаю. Я послав йому записку, що мені треба з ним поговорити. У важливій справі. Відповіді я не отримав. Раніше такого не було. Потім мені обхідним шляхом натякнули, що про мене не хочуть чути, і якщо я не дурень, то більше не буду нікого турбувати.
  
  – Дивно.
  
  Це не вкладалося у мене в голові. Морлі – великий незалежний підприємець. Чодо повинен був його вислухати.
  
  – З тих пір, як ви з Уінгер там побували, все дуже дивно. І стає все дивніше. Ми спускалися по сходах. Я сказав:
  
  – Ви збожеволіли на вусах. У чому тут справа?
  
  – А що?
  
  – Вони скрізь. Тобі вони йдуть. Стручку теж підуть, якщо він зуміє їх відростити. Але на пиці Рохля вони виглядають, як гніздо бридкої хижої птиці.
  
  – Він за ними не доглядає.
  
  Морлі метнувся до прилавка і сказав кілька слів Рохле. Я помітив відсутність Уніка і мокрі плечі Рохля. Але дух Уніка залишався з нами. Дим стояв такий, що хоч сокиру вішай.
  
  
  
  17
  
  Коли йде дощ і дме вітер, у Танфере стає темно. Вуличні ліхтарі відмовляються світити. Втім, вони і стоять лише на Пагорбі і в Веселому куточку, а злодії і хулігани, побоюючись гніву наших володарів, як світських, так і зі злочинного світу, йдуть шукати удачу в інші частини міста. В ту ніч на Пагорбі було темніше, ніж в душі священика. Мені це не сподобалося. Я волію бачити близьку біду.
  
  Морлі був збуджений, як дитина, яка збирається напакостити. Я запитав:
  
  – Що ти про це думаєш?
  
  Я неспокійно озирався навколо. Ми безперешкодно наближалися до будинку леді Гамільтон, і від цього я стривожився ще більше.
  
  Я не вірю в удачу. Я вірю в що збільшуються невдачі, нещастя, які зачаїлися і накопичуються, а потім посиплються на голову одне за іншим.
  
  – Перелезем через стіну і подивимося, чи там карета.
  
  – Ти міг би давати уроки по застосуванню тактичних новинок Слави Дуралейнику.
  
  Мені було не по душі його пропозицію. Нас могли заарештувати. Нас могли поранити. Нам могли завдати непоправної шкоди. Приватні охоронці на Пагорбі набагато більш нестриманими, ніж вартові, оплачувані державою.
  
  – Не сходи з розуму, Гаррет. Нічого не станеться.
  
  – Те ж саме ти говорив, коли обманом умовив мене допомогти доставити Великому Босу того вампіра.
  
  – Того разу ти не знав, що робиш. Ну так. Як ніби тепер я знаю, що роблю!
  
  – З твоїм оптимізмом довго не проживеш.
  
  – Оптимізм – наслідок правильного життя.
  
  – Оптимізм – наслідок кінського корму, який перетворює тебе на мула.
  
  – Тобі б теж непогано поїсти кінського корми, Гаррет. М'ясо наповнений соками тварин, які померли від страху. Тому ти стаєш таким боязким.
  
  – Так. зізнатися, ніколи не чув, щоб капуста відчувала страх.
  
  – Ось вони йдуть. Шлях вільний. Ось хто йде? Ми слоняемся і мокнемо під дощем, тому що він когось побачив? Чому він мені про це не сказав? Вночі він бачить краще за мене. Це одна з переваг, що дає йому кров ельфів. Вона визначає і головний недолік Морлі: він впевнений у власному безсмертя. Це неправда, що ельфи безсмертні. Вони просто думають, що це так. Тільки стріла, пронизав серце, може в цьому переконати.
  
  Морлі попрямував до будинку леді Гамільтон. Я пішов за ним, раз у раз озираючись, але не дивлячись собі під ноги. Я почув якийсь звук, став шукати, звідки він іде, і, підстрибнувши на три метри, врізався прямо в стіну.
  
  – Напевно, ти був хорошим матросом, – пробурчав Морлі і завів волинку: як закономірно, що Карента не може перемогти в Кантарде, якщо я уявляю найкращих і найрозумніших людей королівства.
  
  – Ймовірно, сотні тисяч тих, що б'ються там хлопців були б щасливі, побачивши, як ти влетів у стіну.
  
  Морлі не був на фронті. Напівкровки не зобов'язані служити в армії. Всі, у кого є хоча б одна восьма нелюдської крові, можуть отримати звільнення від військової служби. Представники інших біологічних видів в Кантарде – це або тубільці, або найманці, часто найманці і є тубільці. І до того ж вони агенти Слави Дуралейника. Зустрічаються також вампіри, перевертні і стада єдинорогів, але вони є скрізь і ніде нікому не дають проходу.
  
  У Кантарде веселе життя.
  
  Морлі присів навпочіпки і виставив вперед руки.
  
  – Я тебе підтримаю.
  
  Стіна була близько трьох метрів заввишки.
  
  – Ти легше, лізь першим. Я міг просто перекинути його.
  
  – Я легше, тому першим полізеш ти. Я можу вибратися без сторонньої допомоги.
  
  Знову він мене підколов. Він прав, підбиваючи мене лізти першим, але все ж прикро. Цю справу було більше в його дусі, ніж в моєму. Морлі відкинув мій план постукати в парадні ворота і попросити показати смертоносну карету. Це занадто прозаїчно для відчайдушного шукача пригод.
  
  Я знизав плечима, встав на його складені долоні, неохоче підтягнувся і вхопився за край стіни, припускаючи, що можу обдерти пальці об бите скло. Бите скло – старий трюк для відлякування непроханих гостей.
  
  Про Господи! Тепер я зовсім прийшов у відчай. Битого скла не було. Я задер підборіддя врівень з гребенем стіни і заглянув вниз. Де пастка? Розбитого скла немає, значить, буде що-небудь особливе.
  
  Морлі став бити мене по п'ятах:
  
  – Пошевеливайся, Гаррет. Вони повертаються.
  
  Я не знав, хто вони такі, але чув їхні кроки. Швидко провів голосування. Думка була одностайною: не дізнаватися, хто вони такі. Я поліз вгору і зістрибнув, м'яко приземлившись в маленькому саду і навіть не вывихнув щиколотку. Морлі гепнувся поруч зі мною. Я сказав:
  
  – Це занадто просто.
  
  – Заспокойся, Гаррет. Чого ти хочеш? Будинок на замку. Хто буде його охороняти?
  
  – Ось це мені і цікаво.
  
  – Коли ти станеш оптимістом, я покину цю країну. Пішли. Чим швидше ми все зробимо, тим раніше ти звідси підеш.
  
  Я з бурчанням погодився.
  
  – Здається, каретний сарай он там. Я не люблю пробиратися потайки. Я раніше думав пройти прямо до парадного входу.
  
  Морлі підбіг до бічних дверей. Я пропустив його вперед. Я помітив, як обережно він рухається, незважаючи на швидкість. Що б він не говорив, він не хотів ризикувати.
  
  Морлі вважає, що ніщо не можна приймати на віру. Тут наші погляди збігаються.
  
  Ми не захопили з собою ліхтарик. У поспіху завжди зробиш дурість. Але з найближчих будинків просочувалося досить світла, і Морлі все бачив. Він сказав:
  
  – Хто тут був до нас. Замок зламаний, Він потягнув за ручку. Двері відчинилися. Я дивився з-за його плеча. Всередині було темно, як в шлунку у велетня, і так само приємно. Хтось там шаркал і видавав звуки. І дихав. Хтось набагато більший за мене. Зі свого повсякчасних люб'язністю я сказав Морлі:
  
  – Тільки після вас, сер.
  
  Морлі засумнівався в своє безсмертя.
  
  – Нам потрібна лампа.
  
  – Тепер ти зрозумів. А в Кантарде тебе навчили все планувати заздалегідь.
  
  – Я повернуся через п'ять хвилин. Він зник раніше, ніж я встиг заперечити.
  
  
  
  18
  
  П'ять хвилин? Вони розтяглися до двадцяти. До самих довгих двадцяти хвилин у моєму житті, якщо не вважати час, коли я служив у флоті і на островах танцював танець смерті разом з солдатами-венагетами.
  
  Не минуло й десяти з цих п'яти хвилин, як з укриття під кривим лимонним деревом, де сподівався не так швидко промокнути до нитки, я помітив, що у вікні першого поверху будинку леді Гамільтон промайнуло пляма світла. Ймовірно, свічка. Світ був якийсь примарний, і тут же на закритій шторі показалася величезна тінь, яка нагадувала людину.
  
  У мене перехопило подих.
  
  Чорт забирай, здається, я пропав? Хтось вийшов з дому і пішов прямо до каретному сараю. Я почув шепіт – значить, їх двоє. Тип зі свічкою йшов попереду.
  
  Вони наближалися. Першим йшов мій старий приятель зі слабким шлунком. Зараз у ньому не було нічого особливого: невинного вигляду коротун в одязі, що вийшла з моди, коли мій батько був сосунком. На коротышке була крисаня, звана мисливської. Я бачив такі тільки на картинках. Він був сутулий, неповороткий, нетвердо тримався на ногах і скажено відповідав моєму уявленню про те, як повинен виглядати педераст.
  
  Позаду, згорбившись та з працею переходячи через калюжі, плентався Шрам, той самий, якого так грунтовно відгамселив Плоскомордый. Він рухався повільніше старого, немов за один день додав років сто. Плоскомордый не переламав їм кістки, але, без сумніву, залишив про себе пам'ять.
  
  Ну і що тепер робити? Підскочив до них і сказати, що вони заарештовані? Звинуватити їх чим-небудь ц домогтися того, що мені самому перерахують ребра? Викликати у дивного старигана ще один напад нетравлення шлунка, щоб він изрыгнул на мене полчища м'ясоїдних метеликів? Справа може скінчитися тим, що я потраплю під суд за словесні образи та погрози фізичним насильством. В такі хвилини мої розум блукає, вивчаючи найгірші варіанти. Шкода, що я не вмію діяти без оглядки, як Плоскомордый.
  
  У простаків є свої переваги.
  
  Поки я шукав рішення і дивувався, де чорт носить Морлі з ліхтарем, побита парочка дотащилась до каретного сараю. Вони запалили ліхтарі або лампи, і в щілині проник світло. Розмова тривала, але я не розрізняв слів.
  
  Я підкрався до дверей, але все одно не міг нічого розібрати. Почувши кінський храп, я підскочив на місці. Бог ти мій, як я був радий, що не увійшов туди першим! Вони б, напевно, влаштували мені засідку.
  
  Чути було, як вони там роблять. Потік лайок наводив на думку, що, коли все тіло ниє, запрягати нелегко. Красномовство лайка вражала. Я хотів почути краще. Мені потрібно розширювати свій словник.
  
  Я просунув пальці в щілину між дверима й одвірком і повільно потягнув двері до себе. Тепер я міг стежити за всіма стійлами і яслами, але там нічого не відбувалося. Нудне заняття. Не той кут зору.
  
  Однак коли я вирішив прикрити двері, хтось одразу це помітив. Я почув, як всередині заговорили тихими, переляканими голосами. В мою сторону попрямували важкі ноги, ніби топал в кам'яних черевиках троль. Я подумав, як би швидше злиняти, але думав дуже довго. Ледь я встиг відскочити, як двері відчинилися.
  
  Оскільки втекти я не міг, то скористався другим засобом, гірше. Я трахнув Шраму кийком по голові. Його череп хруснув, як тріснута диня. Шрам осів на землю і подивився на мене, ніби кажучи, що я граю не за правилами. А чому я повинен грати за правилами? З такими, як він, це нерозумно. Якби я робив все за правилами, я б сам постраждав. На всякий випадок я вдарив його ще разок.
  
  Я перестрибнув через Шраму, прошмигнув всередину і кинувся на коротуна зі слабким шлунком старомодною одязі. Не питайте, чому я це зробив. Зараз це здається безглуздям. А тоді я вважав це хорошою ідеєю.
  
  Він намагався відкрити двері, що ведуть на вулицю. Не зрозумію навіщо. Четвірка ще стояла в стійлах. Він не зміг би виїхати. І далеко не втік. І все ж він відчайдушно смикав двері, плюючись зеленими метеликами.
  
  Він почув, як я увійшов і закружляв на місці. Точніше, він не крутився, а повільно обертався. Однією рукою він вчепився за истрепанную мотузку, що служила йому поясом для штанів. Очі запалали зеленим вогнем. Я рушив поміж них кийком.
  
  Одна з метеликів мене вкусила. Боляче, як оса. Я відволікся, і старий ковзнув убік, так що я змастив його по плечу, замість того щоб заїхати по черепушці. Він завив. Я розбушувався і став палицею розганяти комах. Очі старого виблискували, рот широко розкрився. Я намагався уникати його погляду і величезною зеленою метелики, яка вилетіла з його утроби. Я розмахував палицею навхрест і заїхав йому по щелепі.
  
  Я перестарався. Кость затріщала. Старий зігнувся і впав, як викинутий з шафи костюм.
  
  У мені все кипіло. Я носився по сараю, як псих, побоюючись нових неприємностей, змушуючи коней кидатися в стійлах і з надією чекати, коли я піду. Я кинувся перевірити, як там Шрам. Він хрипів і, здавалося, весь просяк дощовою водою. Я метнувся назад до старого...
  
  Він не хрипів. Він видавав дивні звуки, і було видно, що скоро він замовкне назавжди. Я зламав йому не тільки щелепу.
  
  Гігантська зелена метелик наполовину виповзла з розкритих губ і застрягла. Старий бився в судомах, продовжуючи триматися обома руками за грубий мотузковий пояс, наче боявся втратити штани.
  
  Я не звик вбивати. Звичайно, це траплялося, але не навмисно і не з моєї волі.
  
  Тепер я справді переполошився. Це Пагорб. Охоронці порядку тут не ті напівсліпі, нечестолюбивые поліцейські, яким лише б здерти гроші. Якщо мене спіймають де-небудь поблизу...
  
  – Що тут таке, чорт візьми? Я не застрибнув на сінник. Хоча всього десять футів. Навіть не рекорд для стрибків у висоту. Але я вискочив за двері, яку відкрив старий, викупався по вуха в калюжі і лише після цього впізнав голос Морлі.
  
  Все ще тремтячи, я повернувся і розповів йому, що сталося. Присутність вмираючого нітрохи не збентежило Морлі. Він зауважив:
  
  – Ти дечого навчився.
  
  – Що?!
  
  – Розслідування завершено, і справу розкрито за один день. Залишається розшукати твого приятеля Тупа, пояснити йому, де знайти зловмисника, і набити кишені золотом. Тобі щастить.
  
  – Так.
  
  Але я не відчував, що мені пощастило. Мені не вірилося, що цей маленький стариган знаходив задоволення в тому, щоб різати гарненьких дівчат.
  
  Морлі закрив двері, що ведуть у двір, і обережно рушив до дверей на вулицю. Я сказав:
  
  – Почекай. Мені треба оглянути будинок.
  
  – Навіщо?
  
  Він вимовив це різко, ніби не хотів, щоб я туди ходив.
  
  – Там могли залишитися докази. Я повинен знати.
  
  Морлі глянув на мене з підозрою, похитав головою і знизав плечима. Йому чуже таке поняття, як совість.
  
  – Повинен – значить винен.
  
  – Так, повинен.
  
  
  
  19
  
  Я увійшов у сад і спіткнувся об дружка старигана. Ну ось! Ще одна загадка. Поки Шрам лежав без свідомості, якийсь лиходій штрикнув його ножем.
  
  Я похмуро подивився на Морлі. Він і бровою не ворухнув.
  
  – Він їм не потрібен, Гаррет. І тобі тепер немає потреби про нього згадувати.
  
  Морлі не міг пробачити, що цей хлопець влаштував сцену в Будиночку Радості.
  
  Я не став сперечатися. Ми сперечалися вже багато разів. Морлі не знає ні жалю, ні каяття, для нього існує лише здоровий глузд. Саме тому – не втомлюється нагадувати він мені – я так часто і звертаюся до нього.
  
  Можливо. Але мені здається, я звертаюся до нього, тому що довіряю йому мене підстраховувати.
  
  Я схопив ліхтар старого. Гніт погас. Я відставив ліхтар, втягнув Шраму в каретний сарай, закрив двері і в супроводі несучого інший ліхтар Морлі попрямував до великого будинку. По дорозі я натрапив на згаслий ліхтар.
  
  Будинок був не замкнений. Нам знадобилося лише кілька хвилин, щоб проникнути всередину і дещо знайти.
  
  Ми увійшли в курну кухню. Далі йти вже не знадобилося. Через пару секунд Морлі сказав:
  
  – Поглянь на це, Гаррет.
  
  Це була десятилитровая бадья. Її уподобала колонія мух. Їх здивоване дзижчання і запах, що йде від відра, говорили про те, що в ньому була не вода. Прилипли до стінок руді грудочки засохлої крові.
  
  – Їм треба було за щось збирати кров.
  
  Я висвітлив кухню ліхтарем і виявив на сушарці набір ножів.
  
  Це були не звичайні кухонні ножі. Їх прикрашали химерні значки. І засохла кров.
  
  Морлі зауважив:
  
  – Погано вони чистять свої інструменти.
  
  – Ти не бачив, як вони пересувалися. Після зустрічі з Плоскомордым їм, напевно, було не дуже легко возитися на кухні.
  
  – Тепер ти задоволений?
  
  Я повинен був бути задоволений.
  
  – Так.
  
  Абсолютно немає сенсу бовтатися тут далі, а то нас ще повісять з усіма цими доказами.
  
  Морлі усміхнувся:
  
  – Ти, правда, дечого навчився, Гаррет. Я думаю, ще років сто, і ти зможеш обійтись без няньки.
  
  Мені здалося, що він дуже оптимістичний.
  
  * * *
  
  Мудрий Морлі пішов своєю дорогою. Я знайшов капітана Тупа там, де менше всього чекав: в казармах, де він мешкає в гуртожитку для холостих офіцерів; цю казарму Варта ділить з місцевим військовим гарнізоном. Війська використовуються набагато рідше Варти, виходять лише на паради і для охорони королівських резиденцій.
  
  Як завжди, перш ніж провести до Тупу, мене ганяли туди-сюди, але без всякої злоби. Можливо, він попередив, що іноді його буде відвідувати якийсь бувалий, старий моряк.
  
  Він одягався, коли я увійшов і краплі дощу потекли з мене на його килим.
  
  – Мабуть, у вас новини, Гаррет. Хоч убий, не збагну, чому його не схвилювала мою появу, – адже було вже за північ.
  
  – Я знайшов вашого людини.
  
  – А?
  
  Ось що значить онеметь від подиву.
  
  – Ви хотіли, щоб я знайшов лиходія? Типу, який розважався тим, що шматував гарненьких дівчат? Якщо він вам потрібен, я його знайшов.
  
  – Угу... так?
  
  Він все ще не вірив.
  
  – Надіньте макінтош, капітан. У мене був довгий, важкий день, і я хочу додому.
  
  – Ви знайшли його?
  
  Да-а! Ніяк не втямить.
  
  – Ага. Але ви пошевеливайтесь, якщо хочете встигнути.
  
  – Угу. Звичайно.
  
  Він був приголомшений. Не міг повірити. Раптова думка затьмарила мені радість перемоги. Вони не надто пручалися.
  
  – Але як? Я задіяв сотні людей. Вони не знайшли й сліду.
  
  – Вони не знали, де дивитися. Чуття розвивається лише тоді, коли стає засобом прожитку
  
  – Схоже, вам просто довезло.
  
  – Удача мені допомогла.
  
  – Мені взяти з собою людей?
  
  – Не треба. Вони не заподіють вам неприємностей.
  
  Повинно бути, я вимовив це з особливим виразом. Він несхвально подивився на мене, але був занадто приголомшений, щоб почати розпитування. Він вліз в армійський плащ і натягнув непромокальну капелюх.
  
  – Ви не уявляєте собі, як ми цінуємо ваші послуги, Гаррет.
  
  – Злегка уявляю. Я побачу, як ви цінуєте мої послуги, якщо ви не забудете видати мені гонорар.
  
  – Що? – Йому вдалося прийняти ображений вигляд. Хтось має нахабство піддавати сумніву чесність Варти? – Ви думаєте, ми поскупимося?
  
  – Боже збав! Я? Як я можу подумати таке про нашу славну Сторожі? Ви жартуєте, капітан.
  
  Він відчув насмішку, і йому це не сподобалося, але він дуже розхвилювався, щоб образитися. Чорт візьми, він помчав, як летюча миша з дитячого віршика, хоробро кинувся прямо в дощову ніч, і тут зрозумів, що не знає, куди біжить.
  
  – Швидше я не зможу, капітан, у мене не вистачає сил, – сказав я йому. І це правда. Я хотів якнайшвидше повернутися додому. Сподівався поспати. – Я сьогодні набігався, поки накрив цих чудовиськ.
  
  – Чудовиськ? Їх що, більше одного? Він мене не слухав. Я похитав головою. Він пішов зі мною в ногу, жвавий, як п'ятирічна дитина.
  
  – Був? – Тепер він занервував, навіть насторожився. – Ви весь час говорите був.
  
  – Ви побачите.
  
  
  
  20
  
  Він побачив. Видовище не надто його зворушило.
  
  – Вам довелося їх вбити? Він витріщався на старого, ніби сподіваючись, що цей божевільний ублюдок повстане з мертвих.
  
  – Ні. Я міг дозволити їм вбити мене. Але тоді ви б ще їх розшукували, правда?
  
  Я теж дивився на старого, і мені стало страшно. Туп цього не помітив.
  
  По-перше, перш ніж відкинути копита, він підповз до дверей, що вели в сад. Потім він роздягнувся. Він настільки ссохся, як ніби хтось висмоктав з нього всі соки. Шкіра була мертвотно-блідою. Я засумнівався, що він повстане з мертвих. Хоча, схоже, він уже кілька разів це робив. Я поборов напад забобонного страху і зосередився на питанні, який в дану хвилину стало руба.
  
  Хтось побував у каретному сараї в мою відсутність. Цей хтось розділ небіжчика і стягнув всяку всячину з полиць і підставок для інструментів. Це виглядало, як випадкове злочин, вчинений обнищавшим і зневіреним дилетантом. Хтось помітив, що двері відчинені, кинувся всередину і, окинувши сарай швидким поглядом, взяв те, що може стати в нагоді, та ще й прихопив все, що міг забрати і продати за пляшку дешевого червоного вина. Якщо б мені довелося вистежувати цього злодія, я б шукав низькорослого худого п'яницю, який з ніг до голови разоделся в старомодне ганчір'я і накинув дурну мисливську капелюх.
  
  Туп поскаржився:
  
  – Було б набагато ефектніше, якби я зміг віддати їх під суд.
  
  – Не сумніваюся. Це був би цирк. Краще уявлення року. Із задоволенням подивився б. Але старий отрыгивал метеликів, метал з очей зелені блискавки і збирався обплутати мене якимись сильними чарами. Я не міг умовити його не робити цього. Ходімо. Я покажу вам докази.
  
  Я провів його на кухню і показав відро. Я хотів показати йому ножі, але їх не виявилося на місці. Цей клятий Морлі зі своїми сувенірами. Тепер у присутності представника закону, який може порозумітися з місцевими охоронцями, я відчував себе в будинку більш спокійно. Я зміг уважно оглянути. І не знайшов нічого нового.
  
  – Ви задоволені?
  
  – Мабуть, так.
  
  Він тримав у руках великий скляний посуд, який ми з Морлі не помітили. Всередині прозорої рідини плавало людське серце.
  
  – Я пришлю людей, щоб вони обшукали будинок.
  
  – Ви знаєте, хто власник?
  
  – Так. Іронія долі. Але ніяких труднощів не буде. Принц налаштований рішуче. Він просто оскаженів від того, що хтось осмілився... Принц буде рвати і метати.
  
  Я посміхнувся:
  
  – Нехай всі нагороди дістануться вам, капітане. Я хочу залишитися непоміченим. Подбайте про те, щоб мені заплатили. І тоді все закінчиться до вашого задоволення, до мого і всього Танфера, який облетить радісна звістка. А тепер, якщо ви не потребуєте моєї допомоги, я потащусь додому і поставлю храпака.
  
  – Будь ласка, – неуважно промовив він. – І ще, Гаррет!
  
  – Що?
  
  – Спасибі. Ви отримаєте свої гроші. І я буду зобов'язаний вам за чудо, яке ви створили.
  
  – Ви говорили це вже разів десять. І я змився звідти, поки все було добре.
  
  * * *
  
  Коли я прийшов додому. Небіжчик все ще розмовляв з відвідувачами. Одні були у нього в кімнаті, інші чекали в маленькій вітальні. Дін ніс вахту біля дверей. Я обдарував його єхидною посмішкою і захихотів.
  
  – Тепер ти бачиш, що значить бути на ногах в таку рань.
  
  Я швидко заскочив у маленьку вітальню і став шукати кішку, але здобич вислизнула від мене. Дін з тривогою стежив за мною і мовчав.
  
  Чудово, – подумав я і поплентався нагору. Вранці я першим ділом поговорю з Діном про цю кішці.
  
  21
  
  Вранці я ні про що не поговорив з Діном. Мені було не до кішок. Дін розштовхав мене ні світ ні зоря, ще до полудня і сказав:
  
  – Його милість вимагає до себе. Я принесу туди сніданок.
  
  Я застогнав і повернувся на другий бік.
  
  Дін не розрепетувався, як зазвичай. Це повинно було мене насторожити. Але не з ранку. У кого з ранку варить голова? Я тільки промимрив якусь недоречну подяку, звернену до небес, і зарився в подушку.
  
  Тут мене здолали клопи.
  
  Принаймні я відчував, як вони мене кусають. Але коли я почав плескати і розмахувати руками, і лаятися, і крутитися, я не знайшов жодного кровососів. Але покусування тривало.
  
  Був ранок. Минуло чимало часу, поки я здогадався, що до чого. Старий Дін не посипав мою постіль комахами. Це мене викликає Небіжчик.
  
  Усе ще лаючись, підстрибуючи і ляскаючи себе по різним частинам тіла, я виліз з ліжка. Бодрствующая частина мого мозку відкрила невідоме мені раніше якість мого партнера. Він переслідує своїх друзів з тим же натхненням, що й ворогів.
  
  Хоча мої очі лише прикидалися відкритими, а ноги пручалися кожному кроці, я зійшов униз, нічого собі не зламавши. Я прийшов в кімнату Небіжчика, плюхнувся в крісло і став мляво озиратися по сторонах, думаючи, до чого б причепитися, як тільки я прийду в себе.
  
  «Доброго ранку, Гаррет.»
  
  Стиль спілкування Небіжчика не можна назвати виразним, але він зумів зробити свій голос щасливим, як у устриці, яка не знає, що її відгодовують, щоб кинути в розсіл.
  
  «Я такий радий, що ти приєднався до мене.»
  
  Я мав до нього не такі дружні почуття.
  
  – Що ти там бормочешь, чорт забирай? Навіщо ти мене сюди притягнув? Сонце ще не встало.
  
  Це було не зовсім так. На вулиці над дощовими хмарами вже багато годин стояло сонце. Просто мені цих годин було мало.
  
  «Я не міг довше стримувати цікавість. Сьогодні вранці господа з міської Варти прийшли засвідчити свою повагу і віддати борги. Вони були неймовірно щедрі.»
  
  – Не надавай цьому значення. Здерли хабара з якихось шахраїв і стали неймовірно щедрі. Скільки вони заплатили?
  
  «Тисячу марок. І крім того...»
  
  – Всього тисячу? – Я був незадоволений. Зрозуміло, я був незадоволений. Тисяча – це немало, але я був би незадоволений, навіть якщо б вони притягли вагон і маленький візок з грошима. – І ти не міг почекати, поки я прокинусь.
  
  «І крім того, – не звертаючи уваги, продовжував він, – вони повідомили мені останні новини з Кантарда. Нарешті мої міркування підтвердилися. Ті, хто очікував поразки революції, очолюваної Слави Дуралейником, і вважав передвісниками цієї поразки всі останні невдачі і дезертирства, виявилися не праві. Слави Дуралейник просто чекав сприятливої нагоди.»
  
  – О чорт!
  
  Тепер я зрозумів, чому він мене сюди притягнув. Зовсім не з-за грошей. Він отримав можливість вилити на мене свою радість, коли я не в змозі з ним сперечатися.
  
  Я вважав, що Дуралейник на останньому подиху. Всі ознаки були очевидні. Невдачі і дезертирство ясно показували, що бунту приходить кінець. Чорт візьми, біженці з Кантарда розпорошена тепер по всій Каренте. Я бачив багатьох Танфере.
  
  Я не став питати, як Дуралейнику вдалося створити чергове диво. Він це вміє. А просто приступив до сніданку, який приніс Дін, і чекав, що ще скаже Небіжчик. Він не заспокоїться: любить, коли я програю йому начисто.
  
  Він обрушував на мене удар за ударом, не шкодуючи сил. Як я, коли хочу його помучити.
  
  Він стверджував, що більшість невдач і дезертирств було обманом. Більш того, Дуралейник просто зачаївся, розташувавшись попереду всіх армій, і час від часу стравлював війська Каренты і Венагеты один з одним, а сам чекав одного з рідкісних в Кантарде, але надзвичайно руйнівних ураганів, які налітають з моря. Коли я був на фронті, я кілька разів потрапляв у такі урагани. Лишалося тільки бігти в укриття і сподіватися, що воно встоїть під вітром і дощем.
  
  Поки вороги Дуралейника були паралізовані, він пішов в атаку. В обох напрямках. Одна частина армії вдарила по Фулл-Харбору, найбільшому військовому плацдарму Каренты в Кантарде. Дуралейник і раніше намагався атакувати Фул-Харбор, але невдало. На цей раз він досяг успіху, місто було взято з усіма запасами та військовим спорядженням.
  
  Інша частина армії завдала удару по Марачи, матеріальнотехнічного бастіону венагетов в південному Кантарде. Марачи – набагато більш великий і важливий пункт, ніж Фул-Харбор. Він побудований навколо єдиного великого і надійного оазису в цій частині пустелі. Військові успіхи Венагеты ґрунтуються на їх володінні Марачи. Без цього Венагета не змогла б просунути війська настільки далеко, щоб загрожувати срібних копальнях.
  
  Втрата Фул-Харбора завдасть шкоди Каренте, але не підірве її міць. У Каренты є й інші бази на узбережжі. У Венагеты їх немає.
  
  Я спробував слабо опір:
  
  – Твій улюбленець тепер сів у калюжу, Плут. На виручку Фул-Харбору послали моряків. Дуралейнику ніколи не впоратися з Морською піхотою.
  
  Він пропустив мої слова повз вуха, тільки хитро усміхнувся. І продовжував розповідь.
  
  Марачи не став такою ж легкою здобиччю, як Фул-Харбор. У Дуралейника не вистачило сил взяти його цілком. Бій тривав, венагеты отримували підкріплення звідусіль і прагнули відбити місто в затяжних, запеклих і кровопролитних вуличних боях.
  
  Як більшість пересічних карентийцев, я відчуваю симпатію до Слави Дуралейнику. Я не хочу, щоб моє королівство програло війну. Але коли все життя стикаєшся лише з продажністю, некомпетентністю і жадібністю правителів, мимоволі станеш захоплюватися хлопцем, який плює їм в обличчя і безсоромно не звертає уваги на їх пакості, а потім знущається над ними, коли вони не можуть втриматися на ногах. Здається, багато хто з нас таємно плекає надію, що пустощі Дуралейника дозволять покласти край нескінченній війні.
  
  – Через це ти мене витягнув з ліжка?
  
  «Так, і ще хочу почути подробиці подій цієї ночі.»
  
  Схоже, йому й справді було дуже цікаво. Я згадав, що він з самого початку ніби щось підозрював, але не бажав говорити.
  
  «Як тобі вдалося так швидко завершити цю справу?»
  
  – А? Мені, здається, почулася нотка заздрості. Легке недовіру.
  
  «Теорія ймовірності передбачає, що іноді ти можеш пробитися вперед без моєї допомоги. Ти правий, я дивуюся твоїй здатності так часто спростовувати цю теорію.»
  
  Так. Він був вражений. Він витратив стільки часу на всі ці розмови, які ми навіть не обговорили, очікуючи приголомшити всіх сенсаційним обвинувальним актом. А я зіпсував йому всю гру, розшукавши цю зачаровану карету. Гаррет, отруйний задоволення, – ось хто я.
  
  – Ти хочеш мені повідомити, що ти подумав, коли Туп вперше розповів нам про цих жінок?
  
  Хтось постукав у двері якраз вчасно, ніби сидів у кулісі і чекав виходу.
  
  «Це містер Тарп. Вчора ввечері я дозволив йому відлучитися додому. По особистих справах. Сиди. Дін відкриє.»
  
  Я заволав:
  
  – Дін, коли впустиш Плоскомордого, викинь за двері кішку.
  
  Я почекав Плоскомордого і почав свою історію.
  
  – Тобі пощастило, – коли я замовк, сказав Плоскомордый.
  
  – Чорта з два, пощастило. Розслідування злочину вимагало застосування дедуктивного методу.
  
  Тарп заворчал, його не переконаєш.
  
  – Ніхто не подумав почати з пошуку карети.
  
  – І все-таки тобі пощастило, Гаррет. Що, якщо б стариган їздив у звичайній кареті? Що, якщо б він ходив пішки?
  
  – Але він їздив у цій кареті. У цьому вся справа. І за це він поплатився. Він вирішив вломитися в заборонений будинок і влаштувати там свою базу, побачив чудову карету і просто не зміг встояти. І поплатився.
  
  На мить я замислився, винна чи зачарована карета в смерті старого клоуна. Але мені все одно. Тепер я не дуже переживав, що кокнул його. Багато істот довелося мені зустрічати, але мало хто заслуговував, щоб його вбили, більше, ніж він. Я надав світу послугу, у мене не повинно бути докорів сумління.
  
  – Тобі пощастило, – наполягав Плоскомордый.
  
  Його з місця не сдвинешь. Так само, як Покійника.
  
  «Містер Тарп, якщо ви хочете продовжити службу, у мене є для вас доручення.»
  
  – Гроші ваші, служба наша! Плоскомордому чомусь подобається Небіжчик.
  
  «З цього будинку підозріло зникли всі паразити. – Вони зникли, тому що одного разу під час його півторамісячного сну я спалив десяток сірчаних свічок. Я думав, що зробив йому послугу. Клопи люблять його дошкуляти. – При вивченні різних варіантів переміщення військ в Кантарде я звик використовувати великі кількості комах. Без них я не можу задовольнити свою цікавість.»
  
  – Значить, ви вже чули, що зробив Слави Дуралейник?
  
  «Так. Мене це схвилювало. Щоб дослідити можливості, наявні в розпорядженні уцілілих учасників битви, мені потрібно кілька тисяч комах.»
  
  Він має звичку вибудовувати клопів на стіні, як солдат, і проводити з ними бойові дії. Огидний порок.
  
  – Почекайте, – заперечив я. – Я тільки що очистив цей будинок від зарази.
  
  Клопи і миші – найгірші вороги Небіжчика. Якщо їм не заважати, вони вмить його зжеруть.
  
  «Так. Значить, ти у відповіді за це чорне діло.»
  
  Він чудово знав це, просто раніше не говорив.
  
  – Так, я. Я також власник цієї сміттєвої купи. Я також страждаю від того, що мій економ в'їхав без запрошення і вважає своїм обов'язком тягнути в будинок всіх приблудних котів. Я терпіти не можу, коли ночами він виходить шукати нічний горщик, і тут під його лапами улюблениць починає скрипіти підлогу. Не ходи за клопами, Плоскомордый. Нехай Небіжчик розвиває уяву.
  
  Небіжчик послав мені перебільшений уявний зітхання.
  
  «Нехай буде так. В такому випадку, містер Тарп, боюся, ми більше не потребуємо ваших послугах.»
  
  Я з підозрою глянув на Небіжчика. Вже дуже скоро він здався.
  
  – Небіжчик прав. Скільки ми тобі винні?
  
  – Не так вже й багато, доведеться знову йти дурити клієнтів для цього зануди Уніка.
  
  Сумна історія. Унік нікому не подобається. І мені теж, хоча я з ним не знайомий.
  
  – Треба ж Унику теж заробляти на життя.
  
  Я відрахував кілька монет. Тарп начебто був задоволений. Вся його робота полягала в тому, щоб відкривати двері.
  
  – Може, додаси трошки за особисті незручності, Гаррет?
  
  – Які особисті незручності?
  
  – Я перебував тут, замість того щоб бути вдома. Хоча я чув, що тебе вже не цікавлять жінки.
  
  – Це не зовсім так. Ще цікавлять. Але все менше і менше.
  
  – Не будь циніком. Вибачся перед Тінні.
  
  Йому подобалася Тінні. Чорт візьми, мені вона теж подобалася. Я просто не міг порозумітися з її вдачею: що з неї взяти – руда. А тепер... Тепер я заспівав по-іншому. Утримання пом'якшує серця.
  
  Плоскомордый, здавалося, не поспішає йти. Вони з Небіжчиком стали міркувати, який був бзік у дивного старигана і що змушувало його різати жінок. Я вирішив скористатися нагодою. Зібрав залишки сніданку і відніс їх на кухню. Позбувшись від доказів, я мав намір прослизнути наверх і трішки подрімати.
  
  Хтось постукав у двері.
  
  
  
  22
  
  Хто це? Я так старався відвернути клієнтів, що у мене тепер трохи відвідувачів. Дін зробив вигляд, що дуже зайнятий миттям посуду, і мені довелося йти до двері самому.
  
  Я сподівався побачити тепленьку секс-бомбу, але переді мною постав Брешущий Пес Амато. Я зовсім про нього забув.
  
  – Ти зовсім забув про мене, Гаррет, – вламываясь в коридор і відтісняючи мене назад за допомогою особистого хімічної зброї, з образою сказав він.
  
  – Ні, – збрехав я. – Я думав, ти ще не встиг нічого зробити.
  
  – Йшов дощ. Мені більше нічого було робити. Плакати та листівки швидко застарівають.
  
  Вважається, що промивання вбиває сморід. Це не так. Вода тільки підсилює запах.
  
  Я подумав було залишити розчиненими двері, відкрити кілька вікон і влаштувати протяг. Якщо б я жив на Пагорбі, зробив би це не замислюючись. Але в нашій окрузі це великий ризик. Навіть під час тайфуну завжди знайдеться який-небудь молодець, готовий ухопитися за надану можливість. Крім того, на першому поверсі у мене всього одне вікно.
  
  Пройшовши повз мене, Амато зупинився і почав озиратися навколо; дощова вода капала з нього на підлогу, отруйні випаровування стояли в повітрі.
  
  – У тебе тут є така штука, всі називають це диво Небіжчиком. Я дуже хочу глянути на нього, розумієш?
  
  Я намагався майже не дихати. Метушитися ні до чого. Все одно ніякого толку.
  
  – Звичайно. Йому варто познайомитися з такою людиною, як ти.
  
  Шкода, Мішки з кістками немає нюху. Я замкнув його наодинці з Амато і не відкривав, поки Брешущий Пес не виклав би Небіжчикові всі свої маревні теорії про таємну змову.
  
  Я відкрив двері кімнати Небіжчика і впустив Амато. Сидить впівоберта в моєму кріслі Плоскомордый побачив Брешущего Пса. Обличчя його вмить зморщилося. Але він нічого не запитав.
  
  Він почув запах. Задихаючись, Плоскомордый промовив:
  
  – Я бачу, до вас прийшов клієнт, мені краще відкланятися.
  
  Ледь я встиг увійти, Плоскомордый вислизнув за двері. Він кинув на мене погляд, що говорить, що він хотів би отримати пояснення. Після. Після того, як смердючі пари розсіються.
  
  Я йому підморгнув:
  
  – Простеж, щоб парадні двері були зачинені.
  
  Брешущий Пес сказав:
  
  – Бог мій, який бридкий тип. Хобот, як у слона, так?
  
  «Це ще один місіонер, Гаррет?»
  
  – Це Кропоткін Амато. Ти пам'ятаєш нашу попередню домовленість?
  
  «Ти знаєш, що я маю на увазі. Ти як і раніше збираєшся мене мучити? Ти припоминаешь, що твоя минула спроба закінчилася повним провалом?»
  
  – Тебе мучити? Немає...
  
  «Тобі також немає потреби згадувати про якийсь домовленості; я дізнався всі подробиці, порившись в твоїх мізках. Ми не домовлялися, що ця людина буде сам за собою стежити.»
  
  – Ми не домовлялися ні про що, Веселун. Брешущий Пес прийшов в замішання. Якщо б я чув тільки половину розмови, я б теж зніяковів. Я змінив тему:
  
  – Ти зрозумієш, чому я це зробив.
  
  Я не хотів зачіпати почуття Амато. Небіжчик міг залізти до нього в голову і побачити, чому не варто влаштовувати велику кампанію.
  
  «Ти прав, Гаррет. На цей раз прав. Як не дивно, він вірить в свої теорії. І, як ти розумієш, для нього вони реальність, в якій він живе. Я раджу тобі зустрітися з нашим наймачем і спробувати дізнатися, чому він вважає за необхідне стежити за містером Амато.
  
  Доброго ранку, містере Амато. Я спрагу з вами познайомитися з тих самих пір, як містер Гаррет почав стежити за вашими пересуваннями.»
  
  Цей гад вирішив все звалити на мене.
  
  – Уф... хм.
  
  Брешущий Пес не міг знайти слів. Може, слід було перевірити, чи це він.
  
  Але вже через секунду стало ясно, що перевірки не потрібно.
  
  – Послухайте, Веселун, хіба ви...
  
  «Нам з містером Амато потрібно обговорити купу справ, Гаррет. Я пропоную тобі піти до містера Гулляру і спробувати з'ясувати причину його інтересу.»
  
  – Так, Гаррет. Чим ти займався? Тобі треба було...
  
  Я біг, я зазнав поразки. Яке діло Брешущему Псу до того, що я не приділяв йому уваги тому, що рятував Танфер від страшного вбивці? Він упевнений, що вони мене купили. Навіть незважаючи на те, що я мав шпигувати за ним за їх завданням.
  
  Я окинув сходи тужливим поглядом, потім одягався у плащ. Подивився, скільки у мене грошей в кишенях. Може, зняти кімнату і трохи соснуть?
  
  Перед відходом я зробив раптову вилазку в маленьку вітальню в надії зловити кішку Діна і выволочь її на вулицю. Але кішки видно не було, видні були тільки сліди її кігтів на моїй меблів.
  
  І тут я зрозумів, що мені немає про що доповідати Гулляру. Я поплентався назад і з працею відібрав у Брешущего Пса його звіт. Вони з Небіжчиком вже розплутували нитки якоїсь безглуздої змови.
  
  23
  
  Веселий куточок – це частина міста, де проявляються ті риси натури, яку розумні істоти намагаються приховувати. Тут можна знайти будь-який порок, зробити будь-який гріх, задовольнити майже будь-яку потребу. Повії, кубла наркоманів і гральні будинки – це лише глянцева поверхня, романтика. Та глянсова поверхня, яку видно з вулиці.
  
  Це вулиця мишурного блиску. Або, вірніше, вулиці. Район цей більші по площі, ніж Лудильный ряд. І більш прибутковий. Ніщо так добре не продається і не купується, як гріх. Якщо не вважати Пагорб, Веселий куточок – найбільш процвітаюча, безпечна, чиста і акуратна частину міста. Деякі дуже неприємні люди стежать за тим, щоб підтримувати тут порядок
  
  Веселий куточок цілком прямо чи опосередковано належить імперії Чодо Контагью.
  
  Дансинг Рислінгу – місце, де тільки танцюють, розмовляють з самотніми хлопцями і ненав'язливо переконати їх купувати випивку. Може бути, деякі і призначають побачення, але приміщення не обладнане для такого роду занять. Це самий обшарпаний підвал в окрузі. Відверто кажучи, я не розумію, як Гулляр тримається на плаву, адже його сусіди пропонують набагато більший вибір послуг.
  
  Коли я увійшов, приміщення не здригалося від танців, втім, опівдні це не дивно. За столиком сиділи два сумного виду матроса і розмовляли з сумного виду дівчиною, яка потягувала підфарбовану воду і не особливо вдавала, що її цікавить бесіда з матросами. Тремтячий мерзенний тип мив шваброю підлогу навколо інших столиків. Стільці лежали на столах вгору ніжками. На танцмайданчику не було ні душі, хоча ще пара дівчат хиталася близько естради, де час від часу прокидався три потасканных старих музиканта. Обидві дівчата глянули на мене, прикидаючи, чи варто було заради мене стільки часу стояти на ногах. Одна з них (вигляд у неї був такий, ніби вона ось-ось покриється прищами перехідного віку) стала ліниво набивати люльку.
  
  За прилавком стояв, мабуть, самий старий гном у Всесвіті. Він був при повному параді, навіть у гостроверхій шапочці з фазаньим пером. Його бородою можна було підмітати підлогу.
  
  – Що будете пити, шеф?
  
  Він витер стоику переді мною тією ж ганчіркою, якою витирав гуртки.
  
  – Пиво.
  
  – Півлітра?
  
  – Так.
  
  – Світле? Темне?
  
  – Світле.
  
  – Лагер? Пильзенское?..
  
  – Просто налийте що-небудь. Вейдерское, якщо воно у вас є.
  
  Я вирішив, що повинен зберігати комерційну вірність старому Вейдеру, тим більше, що він дозволяє мені так довго тягнути на попередньому гонорар.
  
  – Поспішаємо. Завжди поспішаємо. – Він націдив мені півлітра. – На вулиці дуже сиро? Чорт! Балакучий попався бармен.
  
  – Дуже. Гулляр тут?
  
  – А хто питає? Він раптом насторожився.
  
  – Прізвище Гаррет. Я начебто на нього працюю.
  
  – Так? – Він обмірковував мої слова і витирав поруч зі мною стійку. Пройшла хвилина, і він сказав: – Я перевірю.
  
  І повільно поплентався геть. Я в подиві встав навшпиньки подивитися, не спіткнеться він об бороду.
  
  – Привіт! Я Бренду.
  
  Курець разом з димом набралася хоробрості і підійшла ближче. Я глянув на неї і продовжував вивчати валяється біля стійки сміття. Жінка була не так цікава.
  
  Зблизька було видно, що вона далеко не дитина, що це лише приманка. Вуличної дівчиськом вона була давним-давно. Я сказав:
  
  – Я прийшов, тому що мені потрібен Гулляр. По справі.
  
  – А-а.
  
  В її голосі і раніше було мало життя. Тепер вона згасла зовсім. Я оглянув музикантів:
  
  – Я готовий розлучитися з кількома мідяками, якщо ти мені поясниш, чому ці джазисти стирчать тут в такий час дня.
  
  Я погано знав заклад Гулляра, але не думав, що тут вдень грає музика.
  
  – Вчора ввечері після роботи хтось витрусив з них душу. Вони чекають одного хлопця, щоб розібратися.
  
  Може, це Унік приходить їх допікати.
  
  – Вас приймуть, шеф. Бос сказав, щоб ви пройшли.
  
  Я кинув у долоню жінки кілька монет. Вона спробувала всміхнутися, але не змогла згадати, як це робиться. Я хотів сказати їй що-небудь підбадьорююче, але нічого не придумав. Тільки сказав спасибі і поспішив за гномом. Якщо б я пропустив його занадто далеко вперед, я би пропустив ту мить, коли він спіткнеться про бороду.
  
  Рислінг Гулляр виявився зростанням п'ять футів і товщиною три, лисий як коліно, років за шістдесят і страшним як смертний гріх. Товстим він був не від жиру. Я чув, що в молодості він працював викидайлом і підтримував форму на випадок, якщо виникне потреба у його м'язах.
  
  – Сідайте, Гаррет. – Він вказав мені на розхитану допотопне крісло. Голос його нагадував перекочування камінців у бляшаному барабані. Хтось колись вставив йому в горло свинцеву трубку.
  
  – У вас є що-небудь для мене? Я подав йому звіт Брешущего Пса. Він взяв його і став читати.
  
  – У мене є питання, – попередив я, оглядаючи його робоче місце. Цю кімнату не можна було назвати кабінетом. Він сидів за столом, на якому лежали письмові приналежності і поруч баночки з косметикою, тобто дівчата користувалися цією кімнатою як грим-вбиральні. В цілому вона була такою убогою, як і інші приміщення.
  
  – А?
  
  Він підняв голову, маленькі сірі поросячі очі звузилися.
  
  – Питання по суті; моєму партнерові не прийшло в голову поставити, бо він думав, що ця робота – просто жарт.
  
  Оченята Гулляра звузилися ще більше.
  
  – Жарт?
  
  – Брешущий Пес Амато. Ніхто на світі не стане наймати платного агента шпигувати за божевільним. В останню чергу це стане робити власник такого закладу, як ваше. Я навіть не можу собі уявити, що ви знайомі з Брешущим Псом.
  
  – Я не знайомий. Не впізнаю його, навіть якщо він увійде сюди і встромить у мене ікла. Але вам-то що? Вам же платять.
  
  – Я підставляю свою дупу під вогонь і град стріл, Гулляр. І мені хотілося б знати, навіщо я це роблю і для кого. Щоб збагнути, звідки чекати біди.
  
  – Вам нема звідки чекати біди.
  
  – Усі так кажуть. Але якщо б нізвідки було чекати біди, ви до мене не прийшли. Я не граю наосліп, Гулляр.
  
  Він відклав звіт і подивився на мене так, ніби вирішував, не дати мені стусана, і вирішив не давати.
  
  – Про вас йде добра слава, Гаррет. Тому я вас і вибрав. Я ризикнув.
  
  Я чекав. Він роздумував. Гном-бармен стояв біля дверей, можливо, очікуючи, що босові потрібна допомога. Однак напруги не було. Я не відчував загрози.
  
  – Я тут багато не заробляю, Гаррет. Ми багато заробляємо. Але ми всі як одна сім'я. Ми дбаємо один про одного, бо, крім нашої сім'ї, у нас нікого немає. Тут наш останній притулок, далі тільки падіння в прірву.
  
  З цим я згоден. Але залишив свою думку при собі. Моя стара матінка невпинно говорила мені, що, якщо я хочу щось дізнатися, мені доведеться досить довго мовчати і слухати. Матуся була права, але я багато років не міг цього зрозуміти, та й тепер часто забуваю її слова.
  
  – Якщо хтось із моїх співробітників приходить до мене зі своїми проблемами, я зазвичай намагаюся допомогти. Якщо можу. І може, коли мені знадобиться, вони теж трохи мені допоможуть. Правильно?
  
  – Розумно. – Тільки насправді так буває нечасто. – Один з ваших співробітників хоче, щоб стежили за Брешущим Псом?
  
  Він продовжував міряти мене поглядом.
  
  – Ви цинік. Ви ні в що не вірите. Особливо у людей. Може, у вашій професії це гідність, якщо врахувати, з ким доводиться спілкуватися.
  
  – Так.
  
  Я був гордий. Я зберігав непроникний вигляд. Гулляр глянув на гнома і отримав відповідь, я не зрозумів який.
  
  – Гаразд. Справа стоїть ось як, Гаррет. У мене працює донька Амато. Коли він загримів у Аль-Хар, вона...
  
  – У нього є дочка?
  
  Знаєте такий вислів: соплів перебити? Ось хоч я і не кволий, мене такий соплів перешибло.
  
  – Ага. Цей Амато, він божевільний. Але нешкідливий. Ви це знаєте. І я це знаю. Але у нього є звичка називати імена. Донька боїться, раптом він назве когось не того, якусь шишку з Пагорба, у якої немає почуття гумору? Раптом старий влипнет по-крупному? Дівчинка і сама трохи легковажна, розумієте? Але тут вона член сім'ї, і, якщо мої співробітники про те турбуються, я намагаюся залагодити. Тому я найняв вас наглядати за старим придурком і прошу дати мені знати, якщо він вляпається в якесь лайно, щоб я встиг його звідти витягти перш, ніж він зав'язне по вуха. Ясно?
  
  І так. І немає. Брешущий Пес батько? Як це в нього вийшло?
  
  – Віриться насилу.
  
  – Так? Вам щось не подобається? Можете відмовитися. Я найму кого-небудь іншого. Я вибрав вас, тому що всі говорять, що ви майже чесний. Але я без вас обійдуся.
  
  – Це надто неймовірно. Ви не знаєте Брешущего Пса. Якби ви знали, ви б зрозуміли. Я не можу повірити, що у нього є дитина.
  
  – Хрускіт! Нехай Сас принесе нам по кухлю пива.
  
  Гном вийшов. Ми мовчали. Через кілька хвилин увійшла жінка з двома кухлями пива: світле – для мене, темний – для Гулляра. Я бачив її разом з беспризорницей, дівиця шепотілася з музикантами. Я тоді її не розгледів, але тепер поблизу схожість з Амато було явне. У неї навіть були такі ж божевільні очі витрішкуваті, вони ніби бачили те, чого ніхто не бачить. Вона прикинулася, що не дивиться на мене, а я не дивлюся на неї.
  
  – Спасибі, Сас.
  
  – На здоров'я, Ріо. Вона вийшла.
  
  – Дуже схожа на нього, – зізнався я.
  
  – Що й треба було довести. Тепер питання є?
  
  – Майже немає. – Цікаво, вона розглядала мене, тому що гном їй сказав, хто я такий? Мабуть, так. Може, він її надіслав, щоб вона побачила мене, а не щоб я побачив її. – Це таємниця?
  
  – Таємниця?
  
  – Звичайно, я розповім своєму партнерові. Він не буде тріпатися. Але від всіх інших це треба зберігати в таємниці?
  
  – Таємниця не зашкодить. Схоже, у хлопця справді є вороги.
  
  – А якщо, скажімо, він мене засіче? Можу я сказати йому, чому я за ним стежу?
  
  – Думаю, Сас від цього шкоди не буде. Послухайте, я знаю, це не зовсім по вашій частині. Занадто нудно, ви звикли мати справу з чародіями, з гангстерами, з шишками з Пагорба. Але для нас це важливо. На цій стеження ви не зробите кар'єри. Я плачу небагато. Але ми всі будемо вам вдячні, якщо ви нам повідомите, коли він вляпається. Ясно? Я встав:
  
  – Цілком. – Я повірив йому, бо хотів повірити. Не так багато розумних істот роблять приємне ближнім. – Одна з ваших дівчат каже, що у тутешніх музикантів труднощі.
  
  – Не турбуйтеся. Про музикантів вже подбали. – На мить він став таким гидким, яким я уявляв його собі до нашого знайомства. – Чи скоро подбають. Ви не віднесете мою кружку назад Хрускоту?
  
  Я відніс обидві гуртки.
  
  
  
  24
  
  Коли я вручив гномові гуртки, він заворчал. Для старого, особливо для гнома, Хрускіт був дивно ввічливий.
  
  По дорозі до дверей я глянув на естраду. І мало не впав.
  
  До музикантів підсів чоловік. Я сподівався, що більше ніколи не зустрінуся з цією людиною. Він витріщився на мене. Я на нього.
  
  Він не вищий за мене і лише трохи перевершує у вазі, але справа не в розмірах. Від нього віяло загрозою, як від Брешущего Пса Амато недотриманням особистої гігієни. Сама присутність його вселяє страх, навіть коли він посміхається. Звуть його Фарби. Він один з головних помічників Чодо Контагью. Заробляє на життя тим, що катує інші істоти. Йому подобається його робота.
  
  Я зміркував, що треба перестати на нього витріщатися. Він теж не міг відірвати від мене погляду. Кожен губився в здогадах, якого біса іншого тут треба. Він прийшов подбати про постраждалих музикантів.
  
  У старовини Уніка не було дозволу Організації. Якщо він і його дружки попадуться Фарбу, їм доведеться туго. Особливо туго тому, що вони пристають до музикантів з Веселого кута. А Веселий куточок належить Чодо. Навіть король не лізе в ці справи.
  
  Я вже зовсім підійшов до дверей, як раптом знову застиг від подиву.
  
  Поки я шукав засувку, у двері впурхнула дівчина. Я подався назад і роззявив рот. Вона не звернула на мене жодної уваги.
  
  Це була та сама дівчина, яку негідники виволокли з закладу Морлі. Та сама, про яку Морлі говорив, що вона дочка Великого Боса. Я обернувся, вирячив очі і, схоже, зітхнув; вона пройшла повз мене прямо до Хрускоту.
  
  Особа Фарба застигло, як маска смерті. У мене тьохнуло серце. Але він спостерігав за мною.
  
  Дівчина подивилася в його бік, зупинилася, скрикнула від подиву, швидко повернулася і кинулася на вулицю. По дорозі вона зіткнулася зі мною і миттєво відскочила. Я замуркотав від ніжності. Твої удари для мене як ласка...
  
  Я кинувся в дощ подивитися їй услід, і тут мене наздогнали важкі кроки Фарба. Він став поруч зі мною.
  
  – Що це було, чорт візьми? – запитав я.
  
  – Що ти тут робиш, Гаррет? Це прозвучало дуже неприємно. Як загроза переламати руки і ноги.
  
  – Це ти що тут робиш? Я думав, ти занадто велика шишка, щоб бігати по місту. Вона призначила тобі тут зустріч?
  
  – Що? – Голос був здивований. – Угу. Не торкайся. Можу що-небудь зламати.
  
  Фарби страшний тип, але битися з ним рукопаш я не боюся. Я розрахував, що, якщо ми почнемо стрибати один навколо одного й розмахувати кулаками, наші шанси будуть рівні. Він страшний, тому що він убивця, і хитрий вбивця. Якщо він вирішить відправити вас на той світ, можете почати читати собі відхідну.
  
  – Тримайся подалі, Гаррет. Або кісток не збереш.
  
  – Я не знав, що у тебе є жінка. Хто вона?
  
  Я і справді вважав, що він і його приятель Садлер не цікавляться жінками.
  
  – А?
  
  – Ось що я тобі скажу, Фарби. Я не знаю цю дівчину. Я бачив її перш за один раз. Позавчора ввечері вона увійшла у заклад Морлі Дотса. Через дві хвилини туди увірвалися кілька хлопців і спробували викрасти. Ми з Морлі і Плоскомордым показали їм, як ми ставимося до хлопців, які грубо звертаються з дівчатами. Вона зникла, не дочекавшись кінця вистави. Ось і вся історія. Тепер твоя черга. Хто вона? Як це ти так врізався за вуха?
  
  – Не твоє діло. – Дівчина вже зникла з очей. Фарби здивовано й сердито хмурився їй услід. Він повірив моїй розповіді, ймовірно, тому, що раніше я його не обманював. – Що вона робила у Дотса?
  
  – Спитай щось легше. Вона не промовила ні слова. Просто увійшла з переляканим видом, одна села, і тут влетіли три типу і потягли її на вулицю.
  
  Фарби заворчал:
  
  – Я про це не знав. Спасибі, Гаррет. Я твій боржник. Скажи Тарпу, що для його здоров'я шкідливо водити дружбу з хлопцями, які чіпляються до музикантів.
  
  – Після того, як я тебе тут побачив, я й сам збирався йому про це сказати.
  
  Я потихеньку рушив геть, щоб, коли він згадає про старі образи, між нами вже було порядну відстань.
  
  – Гаррет! Чорт забирай!
  
  – Що?
  
  – Якщо ти знову побачиш, скажи. Нам цікаво знати.
  
  – Повідомлю. Але навіщо? Хто вона?
  
  – Просто скажи, і все. І він, не обертаючись, пішов назад. Важко дихаючи, я поспішив уперед. Можливо, я даремно так боявся цієї зустрічі. Можливо. Можливо, майданчик перед дансингом Гулляра і не малювалася Фарбу як найкраще місце мого спочинку.
  
  
  
  25
  
  Скрізь запанували мир і гармонія. Мені нічого було робити, байдикувати, зрідка доставляти звіти Гулляру і стежити за приятелями Діна, коли він запрошував їх на чергову вечірку з приводу новосілля. Ви собі не уявляєте, як можуть расхулиганиться ці старі. Кішок видно не було, а Дін, відпустивши кілька образливих слів, які я пропустив повз вуха, не став нав'язувати мені своє товариство. Покійний заснув і уві сні йому з'явився Слави Дуралейник. Плоскомордый кинув аферу з приставання до музикантів як раз перед тим, як Морлі оголосив, що більше не стане терпіти звички цього людиноподібного димоходу Уніка. Я став виходити, і відвідувати друзів, і купувати їм пиво, і налагоджувати старі зв'язки, і навіть заскочив на пивоварню і витратив кілька днів на те, щоб на прохання Вейдера викрити службовця-злодія. Як завжди, він запропонував мені перейти до нього на службу. Як завжди, я відмовився: мене лякала перспектива взятися за справжню роботу.
  
  Нічиє життя не може довго протікати так весело і розслаблено. Особливо моя. У богів є спеціальний підрозділ для Гаррета, в завдання якого входить переслідувати мене і тільки мене.
  
  Так що в той ранок, коли я вийшов на пробіжку і знову потрапив під дощ, мені слід було второпати, що гарні часи позаду.
  
  Я сидів у кабінеті, наморщивши лоба, і з усіх сил намагався підтасувати цифри так, щоб розбійники з податкового управління перейнялися співчуттям до моєї крайній убогості. Хтось забив у двері. Я завив. Час підходило до вечері, і Дін ставив смажити на плиту грудинку з реберцями; він готує її дуже рідко, і вона тане у роті разом з усіма спеціями. Від виконуються з кухні ароматів у мене вже текла слина.
  
  Дін запитав:
  
  – Не відкривати?
  
  – Відкрий. Це, напевно, Плоскомордый. – Останнім часом Тарп заходив часто. Його пасія пішла. Удача теж йому зрадила. – У нас вистачить їжі, щоб його нагодувати?
  
  – Ледве-ледве. – Плоскомордый зазвичай уплітає за обидві щоки. – Нічого не залишиться. Я знизав плечима:
  
  – Коли-небудь я з ним поквитаюсь.
  
  – Ви просто хочете ухилитися від того, чим ви зараз займаєтеся.
  
  Він зашкутильгав по коридору під акомпанемент відновлення стуку. Комусь не терпілося увірватися до мене в будинок.
  
  Дін був прав. Я хотів ухилитися. Я ненавиджу платити податки. Що я за всі ці роки отримав від Корони? Спорядження, зброю і п'ять років пригоді на війні. Спорядження і зброю довелося повернути. Мене просто вирішили общипать, щоб дати якого-небудь іншого молокососу можливість побачити прищі на дупі світу.
  
  Я розучився проявляти винахідливість, але, враховуючи стан справ, я залишив би податки собі.
  
  Це був не Плоскомордый. Цю людину я сподівався більше ніколи не побачити, це був капітан Туп. Дін провів його до мене в кабінет. Вигляд у Тупа був втомився.
  
  Я не міг стриматися:
  
  – Що ще?
  
  Туп опустився в крісло, упер лікті в коліна і закрив руками обличчя.
  
  – Те ж саме. Вам треба подивитися.
  
  – Послухайте, я вже одного разу вас виручив. Хіба цього недостатньо? Дін готує вечерю. Через півгодини сядемо за стіл.
  
  – Він мені так і сказав. Ще він мені сказав, що ви зайняті підрахунком податків.
  
  – Так.
  
  – І ви, зрозуміло, забудете врахувати ту неабияку суму готівкою, яку ви отримали від Варти, чи не так?
  
  Зрозуміло, так.
  
  – Ну?
  
  – Одне із завдань Варти полягає в тому, щоб розслідувати передбачувані випадки ухилення від податків. Ми не дуже стараємося в цьому, але, коли йде поголос, ми зобов'язані перевірити, щоб нас не звинуватили в бездіяльності.
  
  – Я зараз знайду капелюх. Далеко йти?
  
  – Недалеко. – Він слабо посміхнувся. – Я знав, що можу на вас розраховувати. І впевнений, що і на цей раз ваш гаманець не постраждає.
  
  Усмішка у нього була невесела. Він виглядав ще більш прибитим, ніж минулого разу. Що його зараз мучить?
  
  Напевно щось пов'язане з політикою. Коли я виходив на вулицю, до мене долинали розмови про те, що Туп перетворив упіймання старого клоуна у велике досягнення.
  
  За лаштунками почалася якась метушня. Принц Руперт прикривав Уэстмена Тупа. Туп пустив у хід приховані козирі. Злочинний світ схвилювався.
  
  Я перевірив, чи є у мене з собою на випадок неприємностей, а все тому, що йшов з Тупому. А Туп завжди притягує неприємності.
  
  Ми йшли і говорили про Кантарде. Слави Дуралейник відмовився від наміру захопити Марачи, але Венагета вже не могла поширити свою владу далеко в пустелю. Я також поцікавився, як Морська піхота відбиває Фул-Харбор. Операція почалася. Мною оволоділи змішані почуття. Наші військові пишаються тим, що якщо вони роблять кого-то моряком, то він залишається моряком навіки.
  
  Поки ми розмовляли, я все більше переконувався, що Туп страшенно наляканий. І яка б не була причина його переляку, я знав, що мені все це не сподобається.
  
  
  
  26
  
  Тепер я теж був наляканий.
  
  – Те ж саме, – втупившись на оголену дівчину, у якої були вирізані нутрощі, сказав я.
  
  Вона висіла у провулку за спорожнілими багатоквартирними будинками в південній частині міста, недалеко від центру. Ще кілька годин тому ці будинки населяли сміттярі з щурячого народца. Тепер тут нікого не залишилося.
  
  При тьмяному світлі висить під дощем мертва дівчина в точності нагадувала ту, яку Туп показував мені на Дні.
  
  – Цього не може бути, Туп. Я їх спіймав. Я повинен був вірити, що я їх спіймав. Нелегко думати, що я вбив не того, кого треба. Як Туп не був наляканий, він зрозумів, що мене турбує.
  
  – Ви впіймали того, кого треба, Гаррет. Не сумнівайтеся! Лише тільки ми отримали дозвіл принца, ми відразу ж обшукали будинок. Ви не повірите, що ми знайшли. Злочинці жили там довгий час. Вони зберігали в будинку нутрощі всіх жертв. У підвалі лежали тіла дівчат, але не такого типу, як ці. Я вважаю, що лиходії тренувалися на них, перш ніж вийшли на даний справу.
  
  Я не зводив очей з нового трупа і слухав, як дзижчать мухи.
  
  – Там була одна...
  
  І я розповів йому про зниклої одязі і ножах. Морлі запевнив мене, що не взяв з собою ніяких сувенірів. Я не згадував Морлі. Тупу це не сподобалося б.
  
  – Раніше ви про це не говорили.
  
  – Раніше я думав, що все вже закінчилося. Але...
  
  – Ось саме. Але. Елвіс! До нас наблизився непримітного виду поліцейський.
  
  – Слухаю, капітане.
  
  – Покажи містерові Гаррету, що ти знайшов. Елвіс дістав з кишені непромокаючої накидки згорнутий клаптик паперу. Усередині виявилися три зелені метелики. Я здригнувся, немов дощ змінився снігом.
  
  – Скільки днів минуло після попереднього вбивства?
  
  – Дванадцять. Це сталося точно за розкладом.
  
  – Цього я й боявся. – Не знаю, навіщо я запитав. Може, сподівався почути, що помиляюся.
  
  – Вбивця мертвий, але вбивства тривають. Як це може бути, Гаррет?
  
  Тепер я зрозумів, чому Туп так розхвилювався. Зовсім не тому, що його кар'єрі загрожував крах.
  
  – Не знаю. Що сталося з тілом старого?
  
  – Його кремували. Я бачив, як обидва тіла зникли в печі.
  
  – А де цей дід з Дна? Ви у нього що-небудь напитали? Туп зніяковів:
  
  – Він помер.
  
  – Чому?
  
  – Ми перестаралися. Годували його занадто рясно. Він переїв і помер.
  
  Я лише похитав головою. Тільки зі мною може таке статися.
  
  – Після того, як ви знайшли це тіло, ви обшукали будинок заново леді Гамільтон?
  
  – Я отримав звіт якраз перед тим, як пішов за вами. Там нічого немає. Ніякого зв'язку.
  
  – А карета?
  
  – Не рухалася з місця. Колеса прив'язані ланцюгами, так що це неможливо. А коні продані. Вони не належать власникам будинку. Стайню здавали в оренду.
  
  – Ви вже дізналися, хто ця дівчина?
  
  – Ні. Але скоро дізнаємося. Ким-небудь вона виявиться.
  
  Він мав на увазі, що вона виявиться родичкою якої-небудь важливої особи. Ні одна з убитих дівчат нічого не представляла сама по собі, але всі вони були з Пагорба.
  
  – Якщо загальна схема збережеться. Я був переляканий, збитий з пантелику. Я сказав Тупу:
  
  – Я переляканий, збитий з пантелику і не знаю, що робити, але перш, ніж щось робити, треба порадитися з Небіжчиком. Він розмовляв зі всіма свідками.
  
  Туп підбадьорився:
  
  – Так. Якщо є за що зачепитися, він знає. Я згадав смажену грудинку. Милу, дорогу смажену грудинку, від запаху якої у мене годинами текли слинки. Тепер апетит пропав.
  
  
  
  – Ймовірно, тепер це не має значення, – сказав я, – але ви з'ясували, кого ми зловили?
  
  – Ім'я старого?
  
  Ні, чорт тебе забирай! Корінний кобили в упряжці...
  
  – Так.
  
  Туп озирнувся і прошепотів:
  
  – Идрака Матісона.
  
  – Фу! Жуть. Хто такий... був... Идрака Матісона?
  
  – Тихіше, будь ласка.
  
  – Ясно, якась шишка. Пошепки:
  
  – Идрака Матісон, віконт Нетле. Коханець леді Гамільтон. З самого початку вважали диваком, тому ми зам'яли цю справу, а інші джерела оголосили, що він помер від хвороби. Він весь час їхав і повертався в цей будинок, і ніхто не звертав уваги, тому що він завжди там жив. Тепер, коли мені це відомо, я повернуся до минулого і, якщо принц дозволить більш ретельно розслідую нещасний випадки з леді Гамільтон.
  
  – Я так і не знаю, про кого мова. Я не стежу за великосвітськими скандалами. Думаю, зараз це все одно не має значення.
  
  Я охоче б все забув, але глянув на позбавлену нутрощів молоду жінку і зрозумів, що не зможу. Я промовчав і не став допытывать Тупа, хоча мені було цікаво, яка жінка може взяти в коханці таку руїну, як старий клоун.
  
  27
  
  – Твоя мрія здійснилася, – сказав я Діну, коли він відкрив нам двері. – Я працюю. Будь обережніше з усіма побажаннями.
  
  – Сталося щось погане?
  
  – Гірше нікуди. Піди розбуди Небіжчика.
  
  – А як же вечеря? Всі вже пережарилось. Дін мало не плакав. Він пишався своєю куховарством.
  
  – Якби ти бачив те, що я, ти б теж не захотів їсти.
  
  – Ох! Тоді я прямо зараз всі зніму з плити і приберу.
  
  Так він намагався ухилитися від спілкування з Небіжчиком. У Діна справжній талант уникати неприємних положень, знаходячи собі якесь термінове заняття.
  
  Я сказав Тупу:
  
  – Можливо, доведеться розпалити під Небіжчиком багаття. Здається, він спить всього тиждень. Іноді ця сплячка триває місяцями. Дін! Якщо ти не хочеш мати справу з Його милістю, сходи за Морлі.
  
  Це на нього подіє. У закладі Морлі він почував себе гірше, ніж у кімнаті Небіжчика.
  
  Хоробрий капітан Туп стійко, не кажучи ні слова, перечікував наші дитячі суперечки. Може, згодом я навіть буду добре до нього ставитися, незважаючи на всю його некомпетентність.
  
  Я пішов вперед, беручи штурмом фортеці. Чи не фортеці.
  
  В останній раз я був у кімнаті Небіжчика задовго до того, як він заснув. З тих пір все змінилося.
  
  – Чорт! – вилаявся Туп.
  
  Я видав невизначений звук, схожий на вереск.
  
  Кімнату заполонили клопи. Великі клопи, маленькі клопи, стільки блощиць, що, якщо б вони стали працювати разом, вони змогли б винести Небіжчика геть з кімнати. І я знав, хто їх напустив.
  
  Товстун за моєю спиною змовився з Плоскомордым. Не ясно тільки, як він зробив так, що повзучі гади не поширилися по всьому будинку і не видали його. Я пробурчав:
  
  – Сподіваюся, ти насолоджуєшся снами про Кантарде.
  
  Як я не намагався, я не міг на них не наступати.
  
  – Що це? – запитав Туп.
  
  – Він збирає клопів. Хочете вірте, хочете ні. І не квапиться від них позбутися, коли закінчить з ними грати. Доведеться знову палити сірчані свічки. Терпіти не можу це заняття.
  
  Цікаво, замішаний у всьому цьому Дін. Можливо. Тому в будинку немає кішки. Дін знає, що, як тільки я виявлю клопів, я почну їх труїти. Жодна кішка не витримає запаху сірчаних свічок.
  
  * * *
  
  Я вже подумував, чи не почати палити сірчані свічки. Минуло півгодини.
  
  – Він помер? – запитав Туп. – Назовсім? Його милість не поворухнув жодним однією звивиною.
  
  – Ні. Просто дрімає. Правда. Він вибирає самий невідповідний час.
  
  – Чому?
  
  Я знизав плечима:
  
  – Так виходить.
  
  – Ну і що ви робите?
  
  – Виходжу з себе і погрожую розпалити під ним багаття. Бігаю колами з вереском і криками.
  
  – А якщо це не діє?
  
  – Абияк доводжу справу до кінця за власним розумінням.
  
  Я почав розминатися, щоб почати волати і бігати колами. З себе я вже виходив і погрожував, але це ні до чого не призвело.
  
  Туп почав витрушувати клаптики паперу з сміттєвого кошика, яку сто років ніхто не спорожняв. І кидати обривки під крісло Небіжчика. Я придивився:
  
  – Що ви робите?
  
  Під кріслом лежали мої гроші. Я сподівався, що Туп не помітить.
  
  – Збираюся розпалити багаття.
  
  – Чорт візьми, ви все-таки міркуєте.
  
  Я тільки базікав щодо багаття, але ніколи серйозно не думав його розпалити. Я сперся на двері й став дивитися. Це цікаво.
  
  Клопи захвилювалися сильніше, ніж зазвичай, коли хтось тупотить по підлозі. Я запідозрив, що мій партнер не так далеко, як хоче зобразити.
  
  Туп схопив лампу.
  
  Чорт! Він не відступає. Збирається йти до кінця. Я вирішив не втручатися, що б не трапилося. Усміхаючись, я стежив за ними.
  
  – Сподіваюся, він помітить багаття перш, ніж вогонь розгориться занадто сильно і перекинеться на хату. За чотириста років Небіжчик неабияк висох. Пам'ятаєте, коли Дежен вторгся в Польку, вони не могли знайти палива для своїх самогонних апаратів (у Польці немає дерев) і тоді витягли з давніх склепів старі мумії і почали їх палити?
  
  Туп помовчав:
  
  – Правда? Його чоло прикрасила велика млява зморшка.
  
  – Правда. Тіло, висохле за кілька сотень років, непогано горить. Не бог зна як, але достатньо, щоб отримати дорогоцінну вологу.
  
  – О!
  
  Тупа не цікавили історичні анекдоти. По правді кажучи, він був збитий з пантелику. Яке відношення мають наші справи до зграї п'яних варварів, які грабували склепи далекої країни сто років тому? Він мене дивував. І перекидав склалися у мене уявлення про Варті. Можливо, я помилявся. Можливо, там служать не тільки ледарі і хабарники. Можливо, у деяких з них, як у Тупа, добрі наміри, просто вони надто дурні, щоб виконувати свої обов'язки.
  
  Туп сів навпочіпки і став пхати лампу під крісло Небіжчика.
  
  «Вели йому припинити, Гаррет.»
  
  – Він живий. Киньте, капітан. Він починає подавати сигнали.
  
  «Гаррет.»
  
  – Заглянь-но в наші голови, Старий. У нас виникла складність.
  
  Туп завмер, полум'я менше, ніж за півметра від паперу, очі лише трішки вище мого сховку.
  
  «Ти прокляття, послане мені під кінець моїх днів, Гаррет. Я був надмірно добрий. Не раз я відчував спокуса перервати нашу співпрацю. Я шкодую, що не піддався цьому бажанням. Ти погано вихований, нагл, безрозсудна і неотесан. Тебе рятує лише твоє грубувате чарівність.»
  
  – Матуся мене любила. Але що вона розуміла?
  
  «Я можу годинами перераховувати твої недоліки. Але зараз не час.»
  
  – Ти так часто це робив, що я знаю їх напам'ять.
  
  «Чудово. Ти не позбавлений чеснот, відшкодувальних ці недоліки.»
  
  Я вперше почув від нього таке. Тінні, Майя і ще одна, а може, десяток дам поминали мої нечисленні чесноти та численні недоліки, але...
  
  «Включаючи всепоглинаючу лінь. Однак на цей раз ти був правий, що мене розбудив.»
  
  – Боже, забери мене звідси. З мене досить.
  
  «Твої манери гідні жалю. Ти міг знайти більш пристойні способи привернути мою увагу. Але ти правильно оцінив становище. Ти не справишся з цим ділом без моєї допомоги.»
  
  Самовдоволений тип, а? Я дав Тупу сигнал до відступу.
  
  – Він прокинувся.
  
  Мені дихалося легше, коли Варта не робила замах на моє майно і стан.
  
  «Я побоювався, що справа прийме такий оборот. Були натяки. Але під впливом твого блискавичного і, здавалося, остаточного успіху на Пагорбі я дозволив собі бути обдуреними. Тому що я хотів, щоб це було правдою. Так. Навіть такі реалісти, як я, час від часу піддаються спокусі прийняти бажане за дійсне. Серце і розум природним чином уникають страшного.»
  
  Голосно, чітко і зі смиренним виглядом хвалися своїми проблемами, і вони перетворяться на досягнення. Всі побачать, який ти молодець. Я сказав:
  
  – Мені здається, ти взагалі не спав, а тільки вдавав. Перестань ламати цю чортову комедію, Веселун. Дівчата вмирають чітко за розкладом. Пора покласти цьому край. Ти розмовляв з усіма, хто має хоч якесь відношення до справи. Що-небудь ти дізнався? Виклади нам свою точку зору. Скажи, як припинити це раз і назавжди.
  
  «Навряд чи це вийде. У тому сенсі, як ти це розумієш. Якщо моє перше враження вірно. Капітан Туп! Мені потрібні відомості про людину, якого ви підібрали на Дні. Гаррет, я хочу дізнатися про цих ножах для жертвоприношень.»
  
  Я відчув, як він проникає в мої мізки глибше, ніж зазвичай. Ймовірно, в той же самий час він забрався в голову Тупа. У Тупа очі полізли на лоб. Я зрозумів, що в моїй голові він шукає те, що я побачив на місці останнього злочину, але не збагнув.
  
  Це не забава і не розвага, коли хтось порпається у тебе в мізках. Я терпіти цього не можу. Вам би це теж не сподобалося. Там є таке, чого ніхто не повинен знати. Але я не став закриватися від Небіжчика.
  
  Я можу це зробити, якщо як слід постараюся.
  
  Він мене здивував.
  
  «Метелики?»
  
  – Так. Ну і що?
  
  «Вже третій раз. Це новий поворот. Хоча ніхто не згадував метеликів у зв'язку з іншими жертвами, я відчуваю, що ми маємо справу з одним і тим же вбивцею.»
  
  – Серйозно?
  
  Я не міг уявити собі десяток хлопців, одержимих одним і тим же пунктиком: як би знайти собі молоденьку, гарненьку брюнетку, повісити її, видушити кров і випатрати.
  
  «Так, Гаррет. Ось саме. В ході моїх численних бесід виявилася одна дуже цікава подробиця: білява дівчина Таня Факен була натуральною блондинкою. Блондинкою вона стала за кілька годин до загибелі.»
  
  – А чи існують взагалі натуральні блондинки? Я їх майже не зустрічав.
  
  «Так, їх небагато. Я хочу сказати, що на колір волосся жертв слід звернути увагу.»
  
  Це зрозумів навіть Тупий. Я так і сказав.
  
  «Звичайно. Але, викривши вбивцю, ми на радощах про це забули. Так?»
  
  – Коли лиходій схоплений і все закінчено, деталі вже не мають значення. Ти сказав, що боявся цього. Ти зрозумів, що відбувається, ще до того, як я все зіпсував своїм брехливим успіхом?
  
  «Так. Ти правильно думаєш, що такого роду вбивства траплялися і раніше. Я знаю в минулому три серії подібних вбивств, хоча про перших двох серіях мені відомо лише з чуток. Ці злочини відбувалися, коли я ще був на ногах і оточений істотами, чиї примхи і прикрості представляли в кращому випадку академічний інтерес. Типи жертв і способи вбивства збігаються, але, наскільки я пам'ятаю, досі не було мови про метеликів.»
  
  – Може, ніхто їх не помічав. Зазвичай, бачиш те, що очікуєш знайти.
  
  Але один з підлеглих Тупа помітив.
  
  «Можливо, ти правий. Нічого було шукати метеликів. Хоча, як я вже зазначив, мене не дуже цікавило поведінка немитих, неосвічених і недорозвинених варварів, здатних топити перегінні куби останками своїх предків.»
  
  Він любить іноді підпустити шпильку.
  
  – Гаразд. Ти щось знаєш. Кажеш, що цього боявся. Може, ти перейдеш до справи до того, як в місті будуть перебиті всі брюнетки? Зізнаюся, я маю слабкість до руденьким, але брюнетки теж мають свої переваги і представляють велику цінність.
  
  «Кошмари старих часів, Гаррет.»
  
  – Це вже було. Ну? Викладай свій сюрприз.
  
  «У попередні рази я близько не стикався з цими злочинами. Однак події були настільки драматичні, що застрягли в пам'яті, хоча і без деяких корисних подробиць.»
  
  – Ясно. – Я починав злитися. І йому це приносило задоволення. – Може, згадаєш, що в тебе там застрягло в пам'яті?
  
  Він подумки зітхнув і, знехтувавши моє нетерпіння, хоробро продовжував:
  
  «Тоді, як і тепер, жертви мали однотипними фізичними особливостями. Це були молоді брюнетки, привабливі за людським уявленням, з дуже схожими рисами обличчя. В сутності, схожість осіб здавалося більш важливим, ніж ріст і вага.»
  
  Перед моїм внутрішнім зором промайнуло безліч осіб; тих, що Небіжчик уявив собі з бесід з родичами жінок, і тих, що з давніх пір залишилися в його пам'яті. Всі ці жінки були з різних родин, але могли зійти за сестер. Всі скидалися на доньку Чодо, може, тільки не такі бліді, і зачіску носили таку ж, як вона, коли я побачив її у Гулляра...
  
  Стоп. Мені вперше прийшло в голову, що там у неї була інша зачіска. Вона розпустила волосся, а в закладі Морлі вони були покладені короною навколо голови.
  
  «Зачіска може бути ключем до розгадки. Небіжчик показав мені кілька зачісок з колишніх часів. Обличчя і фігури вимальовувалися смутно, але волосся було розкуйовджене, як у дочки Чодо в танку у Гулляра. У всіх недавніх жертв були пишно збите волосся.»
  
  – Отже, можливо, перед нами нещасливий перукар, – сказав Туп. – Він крадеться по коридорах історії, знищуючи невдалі і немодні зачіски.
  
  Все-таки у нього є почуття гумору. Щоправда, досить своєрідне.
  
  Я сказав:
  
  – Все це якось моторошно, Веселун. І так думав не тільки я. Незважаючи на удавану легковажність, Туп позеленів від страху.
  
  «Тут замішано чаклунство, Гаррет. Стародавнє, похмуре, мерзенне чаклунство. Найогидніша форма чорної магії. Кремовані небіжчики не можуть воскреснути і знову взятися за свої звірства.»
  
  – Справді? – Який геній. – Я теж так думаю.
  
  Я все-таки сищик. І застосовую дедуктивний метод. А може, індуктивний. Я завжди їх плутаю.
  
  «Тут діє прокляття. Якщо теперішня серія вбивств насправді пов'язана з попередніми, це дуже сильне прокляття. У минулому після арешту і страти злочинців вбивства припинялися.»
  
  – Але потім знову поновлювалися. З часом. Випадково. Через багато років.
  
  – А зараз вони поновилися відразу ж, – сказав Туп.
  
  «На цей раз вперше злочинця зловили швидко. На цей раз вперше обійшлися без судового процесу і страти. На цей раз вперше тіло злочинця кремували.»
  
  – Ну і що? – запитав Туп. Тепер він теж включився у гру. До того ж він знову підійшов до лампи, ніби роздумуючи, чи не варто розпалити багаття, просто щоб поквапити Небіжчика.
  
  Туп не такий дурний, як прикидається. Наскільки я пам'ятаю, раніше вбивць ловили, судили, засуджували до смерті і вішали. Повісили двох. Самому першому, здається, відрубали голову. Тоді рубати голови було в моді. У кожному разі останки ховали в загальній могилі.
  
  «Страчених злочинців досі ховають в загальних могилах. Це складова частина покарання.»
  
  – Ну? – сказав я.
  
  – І що? – сказав Туп.
  
  «Гаррет, Гаррет, невже тобі настільки лінь поворушити мізками? Я сказав тобі все що потрібно. Ти перетворив свою голову на сміттєзвалище і місце для прикріплення вух.»
  
  Все ті ж старі штучки. Я повинен скористатися даними мені богами мізками і талантами і докопатися до всього сам. Він не жартує. Він думає, що так він мене виховує.
  
  Туп схопив лампу і попрямував до крісла Небіжчика.
  
  Я помахав рукою, щоб він повернувся:
  
  – Небіжчик прав. Частково. Він повідомив нам все що потрібно. Так чи інакше, якщо ви будете йому погрожувати, він упреться. Він гордий. Швидше дозволить вам спалити його самого і весь будинок на додачу, ніж дасть більш пряму відповідь.
  
  З хвилину Туп дивився на мене, потім вирішив, що я кажу правду.
  
  – Чортів оракул, а? – Він поставив лампу на місце. – Так що він сказав? За що нам зачепитися?
  
  Я не мав поняття. Знав тільки, що Покійник " бачив якусь зачіпку, і вона, по всій видимості, була прямо в мене перед очима.
  
  Зрозуміло, він не був у самій гущі подій, він не був пригнічений і збентежений, і його ніздрі лоскотав досі запах, що йде від померла в муках дівчини. Він все обчислив і тепер говорить собі, що Гаррет безглузда неймовірно.
  
  
  
  28
  
  Мене вже майже осінило. Я мало не вигукнув: Еврика! Підсвідомість натякала мені, що, якщо я буду хорошим хлопчиком, він відплатить мені тим же. Але тут хтось забив у двері. Парадні двері – це просто бич. Треба закласти її цеглою. Входити і виходити крадькома через чорний хід. Якщо який-небудь докучник виявить замість дверей цегельну кладку, невже він стане продовжувати нав'язувати мені свою громаду?
  
  Здогад вислизнула від мене. Я глянув на Тупа. Він був у такому подиві, що, напевно, не зміг би написати власне ім'я. Допомоги чекати не доводиться. Я поплентався до дверей подивитися у вічко. І побачив Морлі і Діна, які, в свою чергу, витріщалися в щілину на мене. Мені дуже хотілося залишити їх за дверима. Але Морлі адже пройде крізь стіну, якщо його змусити чекати. І він, мабуть, не заслуговував мокнути під дощем. А я не міг придумати, як би мені його впустити, а Діна залишити на вулиці, так що довелося відкрити і впустити всю компанію і ще вислухати їх невдячні зауваження щодо того, скільки потрібно часу, щоб відімкнути двері.
  
  Мені прийшло в голову, і не вперше, що я міг би продати свій будинок набагато дорожче, ніж сам заплатив за цю руїну. І переїхати куди-небудь, де мене ніхто не знає. Я міг би влаштуватися на справжню роботу, працювати десять або дванадцять годин в день, а в інший час не мучитися всілякими неприємностями. Покупець буде насолоджуватися тим, що я йому залишу в хаті. Я зроблю покупку більш привабливою, запропонувавши весь вміст на додачу безкоштовно. Caveat emptor[2]! Поки Дін. До побачення, Небіжчик.
  
  – Якщо вже ти мене викликав, давай швидше, – сказав Морлі. Немає щоб поцікавитися моїм здоров'ям. Для того, вірно, і існують друзі, щоб в їх присутності ми відчували себе незахищеними і нелюбимими. – У мене побачення...
  
  – Справді? – Я спробував перейняти манеру Небіжчика. – Ти припоминаешь якийсь труп, не так давно опинився в якомусь каретному сараї на якомусь Пагорбі? Це тіло має відношення до якоїсь серії вкрай неприємних вбивств.
  
  – Які були для когось улюбленою розвагою?
  
  – Можливо, для когось набагато менш гідного, ніж ти чи я, але ти прав. На цей труп одного разу ми натрапили під час вечірньої прогулянки.
  
  Навіщо ми все це говорили? Я сам почав невідомо навіщо, хіба що Дін стояв поблизу і чув нашу розмову. Але яка різниця, що думає Дін? Дін любить кішок. З типами, які люблять кішок, безумовно, не все в порядку. Кого цікавить думка Діна?
  
  – Ну і що з цим трупом?
  
  – Аз ним ось що. Джентльмен, який тієї ночі отримав по заслугах, не залишив свого заняття, незважаючи на те, що потрапив у міський крематорій.
  
  – Що?! Морлі не міг більше підтримувати гру.
  
  – Сталося ще одне вбивство. Таке ж, як і всі інші. Точно за розкладом.
  
  Ми ще не знаємо, хто ця дівчина, але скоро дізнаємося. – Я повернув голову в бік кімнати Небіжчика. – У нас в будинку офіційна особа. Небіжчик сказав, що тут діє прокляття. Чаклунство.
  
  – Не може бути! Правда?
  
  – Не треба говорити в такому тоні. Дін! У тебе є робота. Ніж стирчати тут двадцять шість годин на добу, краще б...
  
  Хоч Діну і під сімдесят, роки над нею не владні. Він показав нам мову, як шестирічний карапуз. І кулею кинувся на кухню, тільки п'яти заблищали. Поки він втік, я повідав Морлі про свої плани продати будинок з усім майном на додачу. Морлі не вхопився за можливість покупки. Загроза не справила на Діна ні найменшого враження. Треба б мені більше часу проводити на вулицях і знову вчитися бути гидким.
  
  Дін був засуджений на семирічне перебування на кухні. Я зазначив настання нової ери тим, що умовив Морлі пройти до мене в кабінет і пояснив йому, як йдуть справи. Оскільки Морлі наполовину ельф і знайомий з містикою і чаклунством, він відразу усік, в чому суть, і негайно знайшов те, що не давало мені спокою з тих пір, як Небіжчик, за його твердженням, дав мені необхідні відомості.
  
  – Коли ти привів капітана Варти, чоловік, якого ти тюкнул, був голий. У старі часи злочинців ховали в тому одязі, в якій їх стратили. Одяг може бути ключем до розгадки. Або якийсь предмет, який старий носив з собою. Амулет. Прикраса. Незнайомець, що проник в каретний сарай, взяв цей предмет, коли роздягав труп.
  
  – Досить!
  
  Я зрозумів. Проклятий не людина, а предмет, який ця людина носить із собою. Може бути, ножі.
  
  Я здригнувся. Пересмикнув плечима. Весь похолов. Мені стало страшно..
  
  Доведеться побігати. Дуже багато побігати. Розкопати судові протоколи ще імперських часів і подивитися, що було спільного у всіх цих лиходіїв. Яке прикраса, який предмет одягу може нести прокляття, що змушує розумна істота вбивати дівчат, прирікаючи їх на долю, яку деякі вважають гірше смерті.
  
  Так, дівчатка?
  
  
  
  29
  
  Справа розвивалася в своєму ритмі. Коли я зібрався повернутися до Тупу і Покійнику, я вже знав, що зараз станеться. Це було неминуче.
  
  Хтось постукав у двері.
  
  – Три бородатих розбійника, – пробурмотів я і пішов відкривати, так як Дін оголосив, що він не може, ще до того, як стукіт припинився.
  
  Я подивився у вічко. Краще б це були три бородатих розбійника! Я вирішив зобразити, що нікого немає вдома. Але Брешущего Пса не так легко обдурити. Він приходив досить часто і знав нашу страшну таємницю. Хто-небудь завжди вдома.
  
  Я відкрив:
  
  – Що тобі треба?
  
  – Минуло більше тижня, Гаррет. Ти не береш мої нотатки.
  
  Він протиснувся в коридор слідом за розганяє ворогів захисними ароматами, на підлогу потекла дощова вода. Він витягнув останній звіт.
  
  – Ти пишеш всесвітню історію?
  
  – Що мені ще робити? Дощ не припиняється. Я не люблю, коли на мене ллється вода.
  
  – Я це помітив.
  
  – Що?
  
  – Нічого. Нічого. Самотність розхитала мої нерви. Може, тобі варто попрацювати над стилем своїх промов? Дощ не може йти без кінця.
  
  – Не може і не йде. Кожні добу ллє тільки вдень. Ти звернув увагу? Дощ іде тільки в денний час. Чому так зіпсувалася погода, Гаррет?
  
  Я хотів підкинути йому ідею щодо Кантарда і управління ураганами, але боявся, що вона вибухне нової божевільної теорією.
  
  – Можна подумати, що самі боги заважають мені поширювати правду.
  
  – Боги, мабуть, заважають навіть більше, ніж смертні.
  
  Я промовчав, точніше, не встиг нічого сказати. Брешущий Пес заціпенів. Очі його округлилися, дихання почастішало. Він підняв руку в жесті, покликаний захистити її від пристріту. Він промовив:
  
  – Цур мене! Цур! Цур! – і з вереском став відступати до дверей. – Це він! – прохрипів Брешущий Пес. – Гаррет! Це він!
  
  Він був капітан Туп, який, широко роззявивши рота, стояв на порозі кімнати Небіжчика. Повернувшись до Амато, я побачив, як за ним зачиняються двері.
  
  – Цур! Цур! – показуючи пальцями ріжки, сказав я. – Що це було? Туп запитав:
  
  – Що тут робив Амато?
  
  – Вони з Небіжчиком приятелі. Зустрічаються і складають історії про таємні змови. Дивно, як вони ладнають один з одним. Тепер ваша черга. Звідки ви знаєте Брешущего Пса?
  
  У Тупа сіпнулася щока. Вигляд у нього був такий, ніби він не знає, де знаходиться.
  
  – У ході моєї роботи я був змушений обмежити свободу містера Амато як поплічника таємних махінаторів, ляльководів, дергающих за мотузки суддів і чиновників-маріонеток.
  
  Я розсміявся:
  
  – Ви його арештували?
  
  – Я його не заарештовував, Гаррет. Що б він не говорив. Я просто попросив його піти і поговорити з людиною, якого засмутили його слова. Все було б чудово, якщо б він заткнувся хоч на хвилину. Але, побачивши кращу в своєму житті публіку, він не встояв і штовхнув промову. Слово за слово, і мені довелося відвести його до судді, щоб його офіційно попередили, що він може бути звинувачений у наклепі. Амато не заспокоювався. У судді Грому немає почуття гумору. Він не вважає Брешущего Пса забавним вуличним персонажем. Чим більше лютував Грім, тим більше Амато розпускав мову. Нарешті Грім сказився і дав Амато п'ятдесят п'ять днів за образу суду. І у всьому винен цей Пес. Як він лаявся, коли його вели в Аль-Хар, ви в житті не чув такої лайки! Чорт візьми, якщо б він хоч тоді притримав мову, я б, можливо, згнітивши серце випустив його. Але він вилаяв мене.
  
  – Інший погляд на події, – сказав я. – Хоча його версія не особливо відрізняється. Він теж каже, що сам винен.
  
  Туп усміхнувся, але похмуро.
  
  – Шкода, що не всі наші бунтівники так нешкідливі.
  
  – А?
  
  – Принц вважає, що ми знаходимося на порозі хаосу; ця причина, серед інших, змушує його відноситися до всього так серйозно. За його словами, якщо Корона не виявить готовності в доступній і зрозумілій формі виконати суспільний договір, укладений нею з карентийским народом, ми вступимо в період зростаючої нестабільності. Першою ознакою цього буде поява в окрузі груп, здійснюють самосуд.
  
  – У деяких районах такі групи вже є.
  
  – Я знаю. Принц вважає, що ці групи будуть посилюватися і політизуватися. І це буде відбуватися швидко, якщо тільки Слави Дуралейнику не змінить щастя. Кожен раз, коли він залишає нас у дурні, все більше патріотів направляється в Кантард, щоб допомогти приборкати бунтівника. Чим більше законослухняних громадян їде, тим менше залишається, щоб підтримувати порядок.
  
  Принц думає, що групи лінчувателів можуть об'єднатися в свого роду неофіційну міліцію. А потім ці групи через політичні розбіжності почнуть розбивати один одному голови.
  
  – Ясно. Деякі навіть можуть захотіти позбутися від теперішніх влади.
  
  – Королівська сім'я може опинитися в одному ряду з вуличними ватагами.
  
  Я промовчав і дуже цим пишався. В цілому ми, карентийские обивателі, не виявляємо інтересу до політики. Ми хочемо тільки, щоб нас залишили в спокої. Ми уникаємо платити податку, але все-таки розлучаємося з грошима в надії, що влада нас захистять. Трошки грошей туди, трохи сюди, бандити з податкового управління не відбирають все. Наскільки я можу судити, такі традиційні відносини звичайного громадянина з державою, якщо тільки цей громадянин сам не є державним шахраєм. Я сказав:
  
  – Треба як слід придивитися до цього принцу, якщо він дійсно вважає, що Корона – це. не тільки механізм для витягування грошей з населення та годівлі привілейованих класів.
  
  Я вклав у свої слова занадто багато язвительности. Туп не вловив, що я просто цинік і зубоскал, а не бунтівник. Він обдарував мене надзвичайно гидким поглядом.
  
  Я додав:
  
  – Можливо, мені варто було звернути більше уваги на байку про довгому мовою Брешущего Пса.
  
  – Можливо, Гаррет.
  
  – Що ви робили там?
  
  Це питання зрозумілий кожному ветерану. А в Танфере всі дорослі людські істоти чоловічої статі, які можуть стояти на ногах, і безліч тих, хто вже не може, – ветерани. Корона добре вміє лише визнавати всіх чоловіків непридатними для військової служби.
  
  – Я був в армії. Спочатку в бойовій піхоті, потім в дальньої розвідки. Після поранення мене перевели у військову поліцію. Одного разу я врятував одного баронета і таким чином отримав цей пост.
  
  Герої! Але це нічого не значить. Майже всі, кому вдається прожити досить довго і видертися, здійснюють коли-небудь героїчний вчинок. Навіть такі затяті покидьки, як Фарби, хизуються медалями. У Кантарде інший світ. Інша реальність. Чоловіки, будь вони герої чи злочинці, з гордістю показують свої нагороди.
  
  Суперечливість. Людина сповнений протиріч. Я знав вбивць, які були артистичними натурами, і артистичних натур, які були вбивцями. Художник, який написав портрет Елеонори, був генієм і в тій, і в іншій області. Двоїстість його натури доставляла йому страждання. Його страждання закінчилися лише тоді, коли він зустрів ще більш божевільна істота.
  
  Я сказав:
  
  – Ми відхилилися від теми. Давайте вирішимо, що нам робити з цим вбивцею.
  
  – Ви вірите, що ці вбивства дісталися нам у спадок?
  
  – Ви маєте на увазі минулі спалаху? Туп кивнув:
  
  – Так, Небіжчикові я вірю. Нам треба покопатися в старих документах. У вас є до них доступ і вистачить співробітників і влади над чиновниками.
  
  – А що шукати?
  
  – Не знаю. Загальну нитку. Що-небудь. У минулому, коли один і той же привид повертався знову і знову, його ловили і зупиняли. Ми подивимося, що вони робили, і подумаємо, що робити нам. І, може, зрозуміємо, в чому була їх помилка і чому лікування не допомагало.
  
  – Якщо ваш приятель не набрався відомостей у Брешущего Пса.
  
  – Так. Якщо.
  
  – Що ви збираєтеся робити?
  
  – Я бачив першого типу живим і одягненим. Я ставлю на одяг і сподіваюся, мені знову пощастить.
  
  Туп пильно на мене подивився. Він думав, що я знаю щось важливе. Я знав, але який толк говорити йому, що є вціліла жертва замаху і ця жертва – дочка Чодо Контагью? У Тупа зробиться серцевий напад, та ще і геморой.
  
  – Добре. Скажіть мені тільки одне, Гаррет. Що тут робить Морлі Дотс?
  
  Туп не такий дурний, щоб не знати, що ми з Морлі давні друзі.
  
  – Мені відомо, на що здатний Морлі. І відомо, що ні. – Як пояснити Тупу, що професійний вбивця Морлі ніколи не вбивав тих, хто на це не напрошувався? Як пояснити, що у Морлі більш тверді принципи, ніж у більшості вартою закону? – Він для мене вікно в інший Танфер. Якщо знадобиться там щось відшукати, ом знайде.
  
  Я на це сподівався.
  
  Тепер я вже забув, чому послав Діна за Морлі, хоча в той час мені здавалося, що так треба. Може, Морлі вдасться зв'язати мене з донькою Чодо. Вона повинна що-небудь знати. В її гарненькій голівці могла залишитися та сама деталь, яка дозволить нам схопити цього виродка.
  
  Хоча, звичайно, вона з тих, хто не бачить нічого, крім себе. Ймовірно, вона забула про старикане, изрыгавшем метеликів, як тільки страх пройшов.
  
  Туп спохмурнів, йому не подобалося, що в розслідування втягнутий Морлі. Навіть якщо співробітники Правоохоронці почнуть абсолютно нове життя, вони все одно будуть думати тільки про свою задницю.
  
  – Стримайте свій праведний гнів, – сказав я. – Він вам не допоможе.
  
  Однак як він дізнався? Морлі намагався сидіти тихо.
  
  Туп нахмурився ще більше:
  
  – Піду віддам накази. І повідомлю вам, якщо що-небудь знайдемо.
  
  Зрозуміло, повідомить. Після того, як перепробує всі засоби. Моя думка про нього покращився, але я все одно вважав його природженим чиновником. Він вдавався до моїх послуг від відчаю.
  
  – Домовилися.
  
  Я провів його до дверей, він пішов у дощ, а я відправився з'ясувати, що думає Небіжчик.
  
  
  
  30
  
  Ще тисяча марок, якщо все припиниться назовсім?
  
  «Так він обіцяв. Колишнє зобов'язання він виконав.
  
  Небіжчик був дуже гордий собою, тому що примудрився отримати ще одну обіцянку від Тупа.
  
  – Іноді я висловлював невдоволення з-за того, що ти...
  
  «Іноді? Чому не сказати часто? Або постійно? Навіть, може бути, завжди або постійно?»
  
  – Дуже рідко, вряди-годи. Але зараз я хочу сказати зовсім не те. Це вдалий хід – змусити розщедритися ще раз.
  
  «Він у відчаї.»
  
  – А час відчаю – найкращий час для тих, хто хоче цим відчаєм скористатися. Зрозуміло. Як ти ставишся до того, щоб поговорити з дочкою Чодо?
  
  Морлі вийшов з кабінету і, не спитавши дозволу, ввійшов у кімнату Небіжчика. Тепер він, не спитавши дозволу, устряв у розмову.
  
  – Про це вже йшла мова. Мої спроби не були успішними.
  
  – Залиш це мені. У мене є підхід. Передай Фарбу, що мені потрібно поговорити про дівчину. Не говори, про який. Він не знає, що мені відомо, хто вона.
  
  – Не зрозумів. Як він може не знати?..
  
  – Не треба розуміти. Просто скажи йому, що мені потрібно поговорити з ним про дівчину. Не уточнюють, про яку, він зрозуміє, що я маю на увазі. Ми з ним один одного розуміємо.
  
  – Тобою керують особисті мотиви, Гаррет. Остерегись. Ти, як завжди, хочеш вляпатися по вуха. Тобі що, кортить? Не здумай приставати до доньки Великого Боса. Якщо у тебе руки сверблять, краще висівки їх, але визволи нас від горя.
  
  – Що ти про це думаєш? – запитав я у Небіжчика.
  
  «Розмова з дівчиною може виявитися марною, але це з'ясується тільки після самої бесіди. Якщо можливо, домовтеся, щоб вона прийшла сюди.»
  
  – Це і є суть мого великого плану.
  
  «Ти брешеш. Але я вірю, що інстинкт самозбереження візьме гору над твоїми бажаннями.»
  
  – Я зріла людська істота, сер. Я не розглядаю всіх особин протилежної статі як об'єкт бажання.
  
  Морлі з'єхидничав:
  
  – Тільки тих, хто старше і молодше восьми вісімдесяти.
  
  – Хороший друг! Зрозуміло, якщо я опинюся в ліжку з жінкою, я не розгублюся. Але я не опинюся в ліжку з жінкою в найближчі років сто.
  
  Ха. Я себе переконав. Майже всього себе, залишилася лише зовсім крихітна невпевненість, що я зроблю, якщо з донькою Чодо відбудеться чудове перетворення і вона не тільки нарешті помітить мене, але і почне шепотіти мені на вухо солодку нісенітницю. Іноді навіть у самих стійких білих лицарів веління розуму, совісті і навички виживання втрачають чинність перед почуттями, не піддаються впливу розуму. У кожному з нас сидить антигромадську істота, яка тільки й думає, як би порушити зв'язок між діянням і його наслідками.
  
  – Так, звичайно.
  
  Морлі мені не вірив. Мені здалося, що і Покійний теж.
  
  Мої власні сумніви не були такими похмурими. Я побачив чимало жінок і вже не відгукуюся на поклик цих сирен. Я можу біситися і чертыхаться, але голову не втрачу. Дочка Чодо не в моєму смаку.
  
  Ми поговорили про те про се, нарешті Морлі вирішив, що з нього вистачить поганих новин:
  
  – Якщо мене дуже довго не буде, Рохля, Сарж і малюк вирішать, що я потрапив у будинок піклування.
  
  – Ну так. Іди заспокой їх. – Я подивився йому вслід і повернувся до Небіжчика.
  
  «Що ще, Гаррет?»
  
  – Я серйозно подумую про те, щоб подрімати.
  
  «Справді? А що приніс містер Амато? Сподіваюся, ти пам'ятаєш, що у нас є ще одна справа?»
  
  – Залиш. Ти хочеш, щоб я віддав цю маячню Гулляру?
  
  «Мені прийшло в голову, що це може принести користь, але не безпосередній. Коли ти віднесеш звіт, затримайся на кілька хвилин і спробуй з'ясувати, чи знає хто-небудь, чому там виявилася ця міс Контагью.»
  
  – Я теж про це думав.
  
  «Але ти не настільки цікавий, щоб це зробити. Тобі справді треба взяти собі девіз НОНЗ, Гаррет.»
  
  – НОНЗ?
  
  «НЕ ВІДКЛАДАЙ НА ЗАВТРА!» Повір знавцеві. Намагатися відкласти потрібно тільки останнє побачення зі смертю.»
  
  Якщо довше поспілкуватися з Небіжчиком, можна навчитися розбирати його сигнали, не зодягнені в слова. Він не сказав, але мав на увазі, що, якщо я не піду дошкуляти Гулляра, мені не буде спокою будинку.
  
  Ми завжди йдемо на компроміс. Таке життя. Кожен день доводиться укладати угоди, щоб забезпечити собі покої або можливість виспатися.
  
  Я вирішив, що лінія найменшого опору пролягає через дансинг Гулляра.
  
  
  
  31
  
  Ми з Хрускотом вже ставали приятелями. Він розмірковував, кидав на мене погляди крадькома всього хвилин п'ять і відразу згадав, що я люблю пиво. Цим він зробив непотрібним одне питання з повсякчасного переліку. Я зробив непотрібним всі інші, попросивши півлітра вейдерского світлого лагера, а потім сказав:
  
  – Передай Гулляру, що прийшов Гаррет.
  
  – Гаррет. Так.
  
  Хрускіт пішов навшпиньки. Я чекав, коли ноги його прийдуть у суперечність з бородою. Цього не сталося. Цей гном спростовував закони природи.
  
  Хрускіт пропав надовго. Я потягував пиво і оглядав приміщення. Тут панувало пожвавлення. Підлогу здригався від танців. Три пари танцювали під акомпанемент хрипящего оркестру, який награвав якусь невідому мелодію; я б дізнався цю п'єсу, якби її виконували справжні музиканти. За трьома столами сиділи клієнти. Всі дівчата були зайняті, для мене не залишилося жодної, хоча вони і так вже махнули на мене рукою. Пам'ять у них краще, ніж у Хрускоту.
  
  На одну я звернув увагу. Новенька. Очевидно, в минулому у неї була інша життя. Ця дівчина була великою актрисою, а може, вона дійсно розважалася. Молодші за інших, приваблива брюнетка, дуже схожа на ту, яку я бачив зовсім недавно, що відразу остудив мій запал.
  
  – Він прийде через хвилину, – почувся ззаду голос Хрускоту.
  
  Я стояв спиною до стійки і вивчав звичаї. Я глянув через плече. Хрускіт повернув мені погляд, погляд був спантеличений. Він не розумів, що відбувається. Він думав, що я збираю данину від імені Організації, а я приносив, замість того, щоб відбирати.
  
  Зараз я вперше бачив цього гнома в по-справжньому вдалий для закладу день. Майже завжди у Хрускоту було одне і те ж вираз. Спантеличений. Всім.
  
  – Хто ця брюнетка он там, Хрускіт?
  
  Він скосив очі, але не міг її роздивитися. Нашарил в кишені окуляри, приліпив їх до носа і притиснув пальцем до лоба, як висохлу картоплину. Я здивувався. Окуляри коштують дорого.
  
  – Це нова дівчина, містер. Так і є.
  
  – Сказати ім'я?
  
  Їй моє чи мені її?
  
  Він був спантеличений, проте більше не висловлювався, а тут з'явився Гулляр і сів поруч зі мною на стілець спиною до стійки. Гулляр взяв у Хрускоту кухоль.
  
  – Краще вже не буде, Гаррет. Я зміряв його поглядом. Його обличчя так само нічого не виражало, як і його тон. Може, він хотів сказати, що тут рай на землі? Може, говорив про те, як йдуть справи в танку? Або це знущання? А може, він сам не знає що.
  
  Я передав йому останній звіт Брешущего Пса. І сказав:
  
  – Коли я сюди зайшов в перший раз, тут був Фарби.
  
  – Фарби? – з раптово виниклої підозріло перепитав Гулляр.
  
  – Фарби. З Організації. Він розмовляв з музикантами.
  
  – Якщо ви так кажете, значить, так і було. Я нічого не пам'ятаю.
  
  Все він чудово пам'ятав, а то раптом не втратив пам'ять.
  
  – Якраз коли я збирався йти, увійшла дівчина. Вона попрямувала до Хрускоту, як ніби щось хотіла йому сказати, але тут помітила Фарба і несподівано кинулася бігти.
  
  – Якщо ви так кажете, значить, так і було. Я нічого не пам'ятаю.
  
  – Що ви можете про неї розповісти?
  
  – Нічого.
  
  Він сказав це дуже твердо. Так твердо, що, якщо б я став наполягати, його твердість спорудила б між нами стіну і я уперся б у цю стіну головою. У свій час я пробив головою кілька стін. Тепер я знаю заздалегідь, що розіб'ється швидше: голова або стіна.
  
  Я кинув цю тему:
  
  – Хто ця дівчина? Він знизав плечима:
  
  – Вони приходять і йдуть. Вони тут не приживаються, ніколи не знаєш, хто з них хто. Вона називає себе Цукерочка. Це не справжнє ім'я. А навіщо вам?
  
  Прийшла моя черга знизувати плечима.
  
  – Не знаю. Вона якась інша. Вона тут розважається.
  
  – Бувають і такі. Роблять це заради задоволення. У всякої пташки свої замашки. Гаррет, – він постукав нігтем по звіту Брешущего Пса. – Що в цій писульке? Старий хрін живий?
  
  – Старий Брешущий Пес все той же, тільки злиться, що дощ не дозволяє йому проповідувати.
  
  – Добре. Наступного разу просто скажіть мені про це. Немає потреби щоразу описувати на п'ятистах сторінках, як він видавив прищ. Я оплачую витрати, але не на таку кількість паперу.
  
  Я не дивився на Гулляра. Він був не в кращому настрої, але не хотів залишатися один. У Веселому куточку всі такі. Вони люблять проводити час з сторонніми, не з клієнтами і не з якими-небудь занепалими істотами. Мешканці Веселого куточка просто хочуть іноді відчути себе не гірше за всіх інших.
  
  Вони і насправді не гірше. Може бути, навіть краще. Вони знають життя краще, ніж ті, хто купує їх час, або ті, хто їх засуджує. Вони гірше лише тим, що втратили ілюзії.
  
  Гулляр тужив за ілюзіям. Він бажав відволіктися від цих вечорів, яких краще не буде.
  
  – Хочете, я розповім вам історію? – запитав я.
  
  – Яку?
  
  – Про хороших і поганих хлопців і безлічі гарненьких дівчат. Про те, чим я займаюся, коли не подглядываю за Брешущим Псом.
  
  – Давайте. Але не шукайте у мене допомоги. Я виклав йому майже все, відредагувавши деякі подробиці.
  
  – Це страшно, Гаррет. По-справжньому моторошно. Я думав, що знаю всіх негідників на світі, але це щось нове. Бідні дівчатка. А ці метелики!
  
  – Метелики. Не знаю, при чому вони тут.
  
  – Дивно. Це дію прокляття. Або ще щось. Може, вам треба знайти якогось некроманта. Ось! Я знаю одного типу, він дивак, але хороший, називає себе доктор Рок...
  
  – Ми зустрічалися. Навряд чи він допоможе. Вже точно дивак! Рок швидше шарлатан, а не експерт. Я так вважаю. Але він і справді призвичаївся заспокоювати привиди. Якщо потрібно, я його запрошу. Гулляр знизав плечима:
  
  – Вам краще знати.
  
  – Так. Становище безвихідне. – Я подивився на щасливу брюнетку. – У всіх відносинах.
  
  Я подумав, не вибачитися перед Тінні. Доля не хоче підкинути мені що-небудь натомість. Гулляр простежив за моїм поглядом. І захихотів.
  
  – Вперед, Гаррет! Може, пощастить. Але ось що я тобі скажу. Цукерка любить поговорити, і цим все закінчується. Вона така, їй достатньо знати, що, якщо вона захоче, мужик буде її. Вона трошки подинамит тебе і почне шукати наступного.
  
  – У мене так все життя. – Я підвівся з табурета. – Зайду пізніше. У мене побачення з підгорілої грудинкою.
  
  
  
  32
  
  Коли Дін хоче, він творить чудеса. Незважаючи на всі обставини, грудинка не постраждала. Спеції і гарнір були вище всяких похвал. Я їв, поки не відчув, що скоро лусну. Потім, хоч було ще рано, я прогулявся по коридору і, прагнучи скоріше забутися в мріях, пішов нагору. Довгий подорож в самотню, холодну постіль. Але замість повних світлої печалі звуків я почув (мені завжди везе як утопленику), як оркестр грянув увертюру.
  
  Так. Це була не музика душі, це лунало: «Гаррет! Я чекаю твого доповіді.» Не зовсім увертюра. Але на зразок того.
  
  Сперечатися марно. Чим швидше відбудешся, тим раніше ляжеш спати.
  
  Яке там спати? Щойно я закінчив розповідь про свій візит до Гулляру, як отримав:
  
  «Я хочу, щоб ти туди повернувся. Наступні дев'ять вечорів ти повинен присвятити Веселому куточка. Проводь час з цією Цукеркою.»
  
  – Навіщо?
  
  «У мене виникла цікава думка. Коли ти сказав, що Цукерка виглядає як не місцева, я зміцнився в своїх підозрах.»
  
  – Ось як! – Спритно. – А хто буде бігати по справах? Розшукувати наших лиходіїв?
  
  «Думай про сьогоднішній день. Ти будеш проводити вечора у Веселому куточку в пошуках юних дам з Пагорба, які бавляться тим, що зображують простолюдинок.»
  
  Він потрапив в точку. Цукерка. Донька Чодо. Дівчата з вищого суспільства, що стирчать в низькопробних притонах. Заради задоволення? Досить ймовірно.
  
  – Якщо це якась примха...
  
  «Я попрошу капітана Тупа ще раз відвідати сім'ї убитих дівчат. Мабуть, я розмовляв не з тими людьми. Сестри і подруги, мабуть, знають більше. Батьки останні дізнаються про пригоди своїх чад.»
  
  – Схоже, ти напав на слід.
  
  «Лише кілька жертв були знайомі один з одним, та й то трохи. Але якщо сюди додати сестер і подружок і пристрасть мотатися по нетрях, може скластися загальна картина.»
  
  Може, ти і прав.
  
  – Кого я маю шукати?
  
  «Дівчат, зовнішність яких приваблює вбивцю. Не виключено, що ми зможемо вгадати наступну жертву до того, як станеться злочин. Через дев'ять днів вбивця знову відчує необхідність вгамувати спрагу. Якщо схема вірна, якщо ці дівчата просто грають, ми дізнаємося, як та де вбивця вибирає жертви. З допомогою капітана Тупа ми будемо стежити за можливими жертвами і схопимо злочинця, коли він збереться нанести удар.»
  
  – Тепер я тебе обскачу. Але невже обов'язково починати прямо зараз?
  
  «НОНЗ, Гаррет. Ти весь час тільки й робив, що спав.»
  
  І то правда. Та й тепер я все одно занадто завівся, щоб заснути. Цілком можна з обов'язку служби випити пива і подивитися на дівчат.
  
  Чорт візьми! Раптово з цієї плутанини проклюнулося дещо цікаве.
  
  Вночі Танфер повністю перетворюється. Особливо коли немає дощу. Дощ перестав. На час. Я повісив плащ на руку і йшов не поспішаючи, вивчаючи нічний пейзаж.
  
  Ватаги сміттярів з щурячого народца приступили до своїх законних обов'язків – прибирати територію – і незаконним – тягти все, що погано лежить. Будинкові, гноми і інші різновиди маленького народца снували туди-сюди по своїх справах. Інколи мене дивує, як стільки народів можуть жити пліч-о-пліч, майже не спілкуючись між собою. Часом я думаю, що в Танфере зосередилося безліч міст і всі вони просто поміщаються в одній і тій же географічній точці.
  
  Я бачив, як сімейство тролів (видно, що селюк) таращилось на пам'ятки. Я отримав якусь пропозицію від велетня з поганою репутацією, ймовірно, ця жінка страждала від простою. Я зіткнувся зі зграєю орків, оседлавших червоноокий собак, які більше нагадували волков. Раніше я ніколи не бачив орків. Нам було по дорозі. Ми йшли, обмінюючись байками.
  
  Вони були мисливцями-слідопитами. Спеціалізувалися на выслеживании втікачів дружин. Люті, несимпатичні істоти, неухильно йдуть по старому сліду. Орка, яку вони розшукували, була кмітливіший усіх їх, разом взятих.
  
  У них був план затримання. Вони ні на секунду не допускали, що їх може перехитрити якась жінка.
  
  Схоже, дружини орків на вагу золота, на одну жіночу особину у них припадає п'ять-шість чоловічих. Орки не визнають многомужия, усуспільнення дружин, гомосексуалізму тощо. Орки – справжні чоловіки. Третина з них гинуть в поєдинках за жінку, не досягнувши двадцятитрирічного віку.
  
  Я дивився, як віддаляються мисливці, і у мене не було бажання засуджувати оркськіх дружин за те, що вони при першій можливості дають драла.
  
  Мені зустрілося кілька сімей кентаврів, біженців з Кантарда, вони працювали вантажниками. Відмінна думка! Віслюки з мізками і руками, і не потрібно вантажників.
  
  До кентаврам я ставлюся не дуже добре, так само, як до щурячого народу. Мій єдиний знайомий кентавр був запеклим негідником.
  
  Гноми нишпорили всюди. Вдень і вночі Танфер кишить гномами. Працьовиті шельмы. Вони схиблені на роботі. Якщо б вони могли, вони б і спати перестали, тільки гарували.
  
  Кого важко побачити вночі за межами окремих районів, так це людей. Якщо ви помітили людини, будьте обережні. Цілком може бути, що його наміри не дуже чесні і благородні. Зазвичай перепусткою є зовнішність: якщо ви молоді, сильні і не виглядаєте, як легка здобич, можете йти спокійно. Більшість людей буде вас цуратися. Тільки найгірші і божевільні шибайголови нападають на собі подібних.
  
  Чорт! У вас може створитися неправильне враження. Я кажу про пізньої ночі, коли закінчуються всі розваги. А зараз ще рано. Люди гуляють щосили. Я просто не бачив їх, бо йшов не по тих вулицях, які зазвичай обирають для безпеки.
  
  Іноді я искушаю долю. У глухому провулку я приєднався до кількох мусорщикам. Повз нас, буркочучи і чортихаючись, протопала група велетнів. Вони крокували до північних воріт полювати за громовими ящерами. Ніч – найкращий час для полювання за цими тварюками. Вночі вони стають повільними. За шкуру громового ящера платять великі гроші. З неї виходить сама міцна шкіра.
  
  Велетнів я теж не дуже люблю, але я побажав їм удачі. Переліт громових ящерів на південь важко позначається на фермерів, які втрачають поля і худобу. До того ж завжди приємно, коли велетень робить добру справу. Це буває не так вже часто.
  
  
  
  33
  
  Хрускіт впізнав мене негайно ж. Він плюхнул на стійку кухоль пива:
  
  – Ви повернулися?
  
  – Ні. Це мій гидке двійник. Він поміркував на цю тему і, так і не зрозумівши, запитав:
  
  – Хочете поговорити з Гулляром?
  
  – Не заперечую. Якщо він не зайнятий.
  
  – Гулляр ніколи не зайнятий. Йому нічого робити.
  
  І пішов. І знову наступив на бороду. Хрускіт-чарівник.
  
  Я побіжно оглянув приміщення. Народу стало менше, але дівчата були всі зайняті. Двох я бачив вперше. Дві з тих, що працювали вдень, пішли. Новенькі були блондинка і брюнетка, але іншого типу, ніж жертви. Обидві дівчини на вигляд були не місцеві.
  
  Можливо, Небіжчик прав. Можливо, ці дівиці в пошуках пригод тиняються по нетрях.
  
  Вулиці не місце для гри, хіба що знаєш їх як свої п'ять пальців. Якщо спуститися з Пагорба і принести з собою тамтешні зарозумілість і самовпевненість, то позбудешся не тільки їх, але і життя. На місцевий люд важко справити враження.
  
  Звичайно, на час спектаклю актор забуває про свою перевагу. Але тільки поки все йде гладко.
  
  Гулляр проковылял качиною ходою до стійки, видерся на стілець, відпив пива з поданою Хрускотом гуртки, озирнувся по сторонах і знизав плечима. Рислінг Гулляр не знає розчарування. Цей чоловік мені по серцю, він завжди очікує гіршого.
  
  – Тягаєшся по злачних місцях, Гаррет?
  
  – Не зовсім вгадав.
  
  – Не можу повірити, що тобі подобається наш заклад Людині з такою репутацією, як у тебе!
  
  – Вірно. Я сиджу тут з-за того, другого справи.
  
  – Вбивства? Ти не сказав мені, що вчора вночі сталося ще одне. Всі вже знали.
  
  – За вечерею я порозкинув мізками. Я думав про Цукерці і іншій дівчині, якої тут днями не було і яку ви з Хрускотом ніколи не бачили і не знаєте. Мені прийшло в голову, що багаті дівчата просто для задоволення зображують поганих дівчат. Як он ті блондинка і брюнетка. Вони не схожі на тутешніх дівчат.
  
  – Що?
  
  – Ти знаєш Веселий куточок, Гулляр. Ти знаєш, що тут відбувається. Ходять сюди багаті дівчата, які помирають від нудьги, тому що їх хлопці пішли на війну?
  
  – Скільки мені знати?
  
  – Може, вбивця, якого я шукаю, вистежує своїх жертв тут? Може, якщо я знайду наступну мішень, я выслежу його самого.
  
  – Ти що, найнявся в ангели-охоронці? Я пирхнув.
  
  – Ти відстав від життя, Гаррет. Так, тут тиняються багаті дівки. І не тільки малолітки. Ті, хто хоче лише прогулятися по краю прірви. Такі йдуть в моє заклад. Є й інші, скажені, старших, вони під кінець просиджують дупу в Страсний відьмі, або в Чорному грім, або ще де-небудь. Організацію вони влаштовують. Вони потрібні для справи. Клієнти добре клюють на шляхетних панянок.
  
  – Я знаюся на психології.
  
  – На жаль, не всі такі знавці. На жаль, не всі. І це загрожує бідою.
  
  – Гм-м?
  
  – Для справи корисно, щоб всі ці гарні панянки тут крутилися. У будь-яку погоду купа грошей. А коли дізнаються їх батьки й чоловіки? Що ми отримаємо тоді? А?
  
  – Слушне міркування. – Батьки будуть не в захваті. Та така вже людська природа, що дівчата покладуть провину на інших. Чому люди багатші, тим менше їм вдається прищепити нащадкам відповідальність за свої вчинки. – Можеш прикинути, скільки їх тут?
  
  Багато бути не може, а то б на Пагорбі вже забили на сполох.
  
  – Я не хитаюся всюди, Гаррет. Я не перераховую всіх по головах і не вираховую, хто і чому працює у Веселому куточку. Розумієш, що я хочу сказати?
  
  – Так.
  
  – Але вони виділяються. Люди балакають. За моїми підрахунками, не більше сотні. Більшість вже зав'язали. Залишилося лише кілька пізніх пташок і таких, які отримують особливий кайф від того, що їх вважають беспутными. Зараз їх ледве набереться тридцять, в основному невиправні. Дівчатка кшталт моєї Цукерочки нині рідкість. Через два місяці взагалі все затихне.
  
  – Вони знайдуть собі іншу забаву. Гулляр знизав плечима:
  
  – Можливо. Я не турбуюся за багатих дівчат.
  
  – Взаємно. Вони не хвилюються за тебе. Я спостерігав за Цукеркою. Навряд чи мені випаде нагода з нею поговорити. Вона заарканила двох матросів. Якщо вони дозволять собі зайвого, Гулляру або Хрускоту доведеться їх вибити.
  
  – Далеко зібрався?
  
  Орлиний погляд Гулляра помітив, що я встаю.
  
  – Думаю подивитися на інших дівчат, якщо знайду. Є міркування, де шукати?
  
  – Тобі потрібні тільки брюнетки? Типу Цукерки?
  
  – В основному.
  
  Гулляр задумався. Однак він не цілком зосередився на моєму питанні. Одним оком він стежив за матросами, з якими сиділа Мила. Він починав злитися.
  
  – Кришталева люстра. Людина в масці. Пристрасна відьма. У мами Сема. Час від часу я бачив те, що тобі треба у всіх цих закладах. Не ручаюся, що ти зустрінеш цих дівчат сьогодні. Вони приходять і йдуть. І не відпрацьовують повністю робочий день.
  
  – Спасибі, Гулляр. Ти справжній гранд.
  
  – А? В чому справа? – раптом гаркнув Хрускіт. Він вийшов з-за стійки з важкою палицею. – Що ти собі дозволяєш, хлопчина?
  
  Гулляр похитав головою.
  
  – Гранд! – крикнув він у вухо Хрускоту. – Він назвав мене грандом. Вибач його, Гаррет. Він читає по губах. Іноді не все розбирає.
  
  Хрускіт відклав палицю, але продовжував хмуритися. Він більше довіряв своїй уяві, ніж словами боса.
  
  Куди б я не пішов, мені всюди трапляються диваки.
  
  34
  
  Кришталева люстра, судячи по назві, претендувала на те, щоб вважатися закладом високого класу. Дівчата з Пагорба повинні бути знахідкою для власників. В цей дансинг я вирушив першим справою. Я пробув там рівно стільки, скільки було потрібно, щоб проковтнути кухоль пива. Я зрозумів лише, що комусь там знайоме моє обличчя і не подобається моя професія.
  
  В Людину в масці мені пощастило більше. У мене там виявився приятель.
  
  Це заклад теж відповідало назві. Перед тим, як увійти, відвідувачі одягали маски. Обслуга теж вся була в масках. Людина в масці прагнув відповідати смакам обраної публіки.
  
  Мій знайомий працював викидайлом, це був метис зростанням під три метри, що володіє величезною силою, при наявності якої, як відомо, не треба розуму. Перш ніж він зрозумів, про що я його питаю, я спорожнив три кухлі пива. Але навіть після цього він не став би зі мною розмовляти, якщо б не був мені зобов'язаний. Його слова нічого мені не дали. В Людину в масці ошивалась лише одна дівчина, яка могла бути з Пагорба, – блондинка і така зіпсована, що власники її боялися. Брюнеток він не бачив вже давно. Остання пішла, пропрацювавши всього два дні. Але він пам'ятає, що її звали Діксі.
  
  – Діксі. Добре. Корисна інформація. Спасибі, Клоп. Ось. Купи собі пива.
  
  – У-ух, дякую, Гаррет. Ти молодець. Клоп завжди дивується, коли йому роблять що-небудь приємне, навіть яку-небудь дрібницю. Варто подивитися, як він дивується, мені здається, заради цього видовища весь світ з радістю доставив би йому задоволення.
  
  Я поплентався у Страсну відьму. Відьма була дивна навіть для Веселого куточка. Я так і не зрозумів, що це за лавочка. В закладі працювала купа дівчат, майже всі вони танцювали, тятя всі були не надто обтяжені одягом. Вони були дуже доброзичливі. Коли вони думають, що ви сунете їм в трусики зайву марку, вони готові плазувати на череві. Вони були доступні, але не для всіх. Тут діяла свого роду система підвищення ставок. Дівчата працювали з відвідувачами: змушували їх напиватися, розпалювали їх хіть і набивали собі ціну до самого закриття. Спритна дівчина могла за допомогою прийомів витягнути з клієнта більше, ніж якби вона працювала всю ніч звичайним чином.
  
  Щоб виманити гроші у простаків, тут застосовувалися будь-які засоби. Це Веселий куточок.
  
  – Бачив коли-небудь стільки голих баб відразу, Гаррет?
  
  Я підскочив на місці. В такому закладі не чекаєш зустріти одного. Але це був не один.
  
  – Сіті! Скільки років, скільки зим. Немає. Ніколи я не бачив стільки голих баб. І очі б мої на деяких з них не дивилися.
  
  Сіті Біллі Зайдиголова вилитий шпик. Вигляд у нього мерзенний і боягузливий. І він такий і є. Сіті шпигує за людьми і продає відомості всім, хто заплатить. Я теж вдавався до його послуг, так ми з ним і познайомилися.
  
  Сіті носив яскравий одяг і багато інших дрібничок. І курив люльку з довгим черешком. Він постукав держаком по зубах і показав трубкою на якусь жінку.
  
  – От на таку?
  
  – Так. Товщі не значить краще.
  
  – До першого потопу вона була нічого. – Сіті Біллі Зайдиголова думає, що вже був другий потоп. – Гаррет, ти тут по роботі?
  
  Я не дуже потребував допомоги Сіті, але зберіг з ним хороші стосунки. Це майже нічого не коштувало. Для користі справи мені краще триматися ближче до кого-небудь, кого всі знають як дешевку.
  
  – Стирчав би я тут, якщо б не по роботі!
  
  – Половина присутніх тут сказала б те ж саме.
  
  Тут я зрозумів, що Сіті робить у Страсний відьмі. Він працює: видивляється, кого б потім закласти.
  
  Я повторив:
  
  – Так, я працюю.
  
  – Може, я буду в нагоді?
  
  – Може. Я шукаю дівчину. Особливу. Брюнетку від сімнадцяти до двадцяти двох років, зріст від п'яти футів двох до п'яти футів десяти дюймів, привабливу, з довгим волоссям, з вищого суспільства.
  
  – Скромні у тебе запити, нічого не скажеш! Ім'я у неї є?
  
  – Ні. Це загальна характеристика. Мені потрібна будь-яка жінка такого типу, яка працює у Веселому куточку.
  
  – Так? А навіщо?
  
  – А потім, що якийсь гнусняк викрадає їх і випускає з них кишки. Я хочу його розшукати і пояснити йому, чому суспільство вважає таку поведінку неприйнятною.
  
  Сіті так і вп'явся в мене очима, відкривши від збудження рот.
  
  – Давай пройдемо до столика, Гаррет. Я тут сиджу з приятелями.
  
  Я пішов за ним з побоюванням, це могло бути помилкою. Зайдиголова тріпло. Почнуться плітки. Якщо всі дівчата попрячутся і лиходії затаяться, я нікого не зловлю.
  
  Сіті підвів мене до гіршого столика в кублі. До стійки треба було посилати поштового голуба. Офіціанти могли Заблукати по дорозі.
  
  Два приятеля Сіті виглядали ще огидніша його. Дешева показуха та ще вуса.
  
  Він закупив напої на всю ніч ще до того, як стало темно.
  
  – Сідай, Гаррет. – Один стілець був вільний. – Міксер, дай цьому хлопцеві пива.
  
  – Прокляття! – У Міксера тряслися руки. Обличчя в нього було, як у пацюка. Воно викликало огиду з першого ж погляду. – Сіті, що ти роздаєш наше пиво?
  
  – Не будь дурнем, Міксер. У нас справа. Може, потім він купить нам. Не плюй в колодязь.
  
  Міксер і Сіті люто дивилися один на одного, а третій чоловік намагався розгадати таємниці пивної пляшки. Потім Міксер штовхнув пляшку в мою сторону. Це була старовинна кам'яна пляшка, комерційні пивоварні більше такими не користуються. Це означало, що всередині найдешевше пиво, виготовлене якимось шахраєм-одинаком у себе в погребі, напій для найбідніших. Мій шлунок почав благати ще до першого ковтка.
  
  Але мене не налякаєш. Нам, слідчим, не страшне ніяке пиво. До того ж я вже стільки всього вижлуктив; мені, мабуть, все одно що пити далі.
  
  Сіті нікого не представив. Так завжди буває при вуличних знайомств. Ніхто не хоче, щоб знали, як його звуть. Але про мене Сіті не дбав.
  
  – Гаррет шукає типу, який умыкает дівчат. – Він подивився на мене. – І ріже їх на частини, так? Той, про який всі говорять!
  
  Я кивнув, ковтнув з пляшки і був приємно здивований. До біса гарне пиво. Я знайшов торговельну марку. Вона була не така, як на інших пляшках, значить пивовар клеїв на свій виріб будь-яку етикетку, що попадеться під руку. Погано. Я сказав:
  
  – Як я розумію, він вистачає багатих дівчаток, які працюють тут для розваги. Думаю, він спочатку їх вистежує. Я хочу зафіксувати його за цією справою, перш ніж він викраде ще одну.
  
  Сіті поглядав на Міксера.
  
  – Що тепер скажеш, йолопе?
  
  – Я щось упустив, Сіті?
  
  – Одну хвилину, Гаррет.
  
  Сіті продовжував дивитися на Міксера.
  
  – Ну? Хвилина минула.
  
  – Я відчуваю, за тобою стоїть якась шишка, Гаррет. Батько якоїсь дівчини. А може, ціла купа батьків. У кого більше грошей, ніж розуму, і він готовий заплатити, щоб помститися. Так?
  
  – Щось на зразок того.
  
  Якщо б я сказав, хто мені платить, Сіті з дружками тут же поставив би драла.
  
  – Хто відвалить біса велику суму, якщо йому принесуть все на блюдечку з блакитною облямівкою, так?
  
  – Сумніваюся, що ти з цим впораєшся, Сіті. Ти морочиш мене. Просто чув, що я всіх розпитую. І вирішив мене подоїти.
  
  Я поранив його в саме серце. Сіті Біллі образився до глибини душі.
  
  – Гаррет! Друже! Це ж я! Твій старий приятель. Сіті Біллі Зайдиголова. Я ніколи тебе не підводив.
  
  – Тобі не було сенсу це робити.
  
  – Ти просто не в дусі. Ти ж знаєш, я так не працюю.
  
  Його жодного разу не схопили за руку. Він працював по-всякому, якщо думав, що йому все зійде з рук.
  
  – Гаразд. Я готовий виправдати тебе за браком доказів. Що ти знаєш?
  
  – Я вже сказав: якщо ти не згоден, я нічого не знаю.
  
  – Я не купую свинку в кошику. Сіті. Вистачить з мене кішок.
  
  Він до болю наморщив лоба. До нього не дійшло. У старі часи безсовісні селяни продавали легковірним громадянам молочних поросят в туго зав'язаних мішках. Як тільки мішок розкривали, з нього вистрибував кіт.
  
  – Добре, Гаррет. Я зрозумів. Справа йде так. До вчорашнього вечора тут працювала дівчина на ім'я Барбі, якраз така, як тобі потрібна. Сьогодні її немає.
  
  – Чому?
  
  – Ставки піднімалися до стелі, диявольськи високо. І коли їй прийшов час відпрацювати свої гроші, увійшли два хлопця, схопили її і кудись викрали, але не вгору.
  
  Може бути, ця ниточка куди-небудь приведе. Але я не дуже обнадежился. Я знаю Сіті. Він зробить з мухи слона і продасть його за ціле стан.
  
  – Ну і що? Нічого дивного, що клієнт, який стільки заплатив, забрав свою здобич додому. І не дивно, що він намагався нікому не показуватися на очі.
  
  – Коли він підвищував ціну, він не показувався на очі. Брудний п'яничка. Ніби жив у канаві, а потім його трошки помили, але не дочиста. Такі не роблять великі ставки.
  
  – Він жив у канаві. Це сказав третій чоловік. Сіті осклабился.
  
  – Горобець розповідав, що бачив цього типу раніше, він був на самому дні. Що не кажи, це дивно. Ми вирішили рознюхати, що й до чого. Ніколи не знаєш, що в житті знадобиться. А тут і ти, і тобі якраз цікаво, що ми бачили.
  
  – Можливо, цікаво. А що ви бачили?
  
  – Хочеш все за безкоштовно, так? Хрін тобі, Гаррет. Нам теж треба жити. Ти, видно, не знаєш, що той, хто багато хоче, мало отримає.
  
  Я зробив вигляд, що задумався. Потім витягнув з кишені кілька дрібних монет.
  
  – Мені це цікаво. Але тобі доведеться розповісти набагато більше, ніж ти повідав мені зараз.
  
  Сіті обмінявся поглядами з дружками. Їм довелося покластися на його думку. Це поставило їх у таке становище, в яке, як я сподіваюся, я ніколи не потраплю. Хоч убий, не збагну, як Сіті вдалося вціліти за п'ять років в Кантарде.
  
  – Ми ризикнемо, Гаррет. Ми розповімо тобі більше, ніж кому б то ні було, тільки тому, що я тебе знаю. Тому що в тебе репутація чесної людини.
  
  – Не тягни гуму.
  
  – Я й не тягну. Який нетерплячий!
  
  – Говори, Сіті.
  
  – Гаразд. Завжди ти поспішаєш. Ось як була справа. Два типи повели Барбі і запхали її в карету разом з слизняком, який робив ставки. Тільки він якось змінився. Став страшний. Вона не хотіла йти, але він її схопив. Я подумав, може, її виручити, але очі у цього п'яниці стали дивні.
  
  – Зелені?
  
  – Так. Як зелений вогонь.
  
  – Мені дуже цікаво, Сіті. Але якщо це все...
  
  – Міксер знає одного з типів, які допомагали запихати її в карету.
  
  – Ось як!
  
  – Я не знаю його, май на увазі, – сказав Міксер. – Але я його тут бачив. Він мені не приятель, як Сіті. Просто я часто його бачив.
  
  – Тепер, хлопці, питання на засипку. Ви знаєте, де його знайти? Міксер сказав:
  
  – Я знаю, де його буда. Я кинув монети на стіл:
  
  – Я скоро повернуся. Наведу одного хлопця, він з вами потолкует. Якщо ви зв'яжете нас з тим типом, ми наб'ємо ваші кишені.
  
  Я вийшов, не давши їм і рота розкрити.
  
  
  
  35
  
  У Морлі були гості. Мені довелося чекати. Потім ще чекати. Потім ще. Поки я чекав, прийшов Плоскомордый. Я помахав йому рукою. Він з похмурим виглядом підсів до мене.
  
  – Приободрись. Мені знадобиться твоя фізична сила, – сказав я йому.
  
  – Скоро?
  
  – Прямо зараз. Якщо тільки твої кошти...
  
  – Це не може почекати?
  
  – Чому?.. Що сталося?
  
  – Просто не хочеться, Гаррет. Я не в настрої.
  
  – З яких це пір настрій заважає тобі заробити?
  
  – Ну надавати кому-небудь по морді не так приємно, як ти думаєш, Гаррет.
  
  – Я знаю. Знаю.
  
  – Звідки тобі знати? Ти ніколи не лізеш в бійку, хіба тільки...
  
  – Настрій дозволить тобі здобути кілька монет, передавши повідомлення?
  
  – Напевно. Так, мабуть. Це я подужаю. Я послав його за капітаном Тупому. Ніж чекати до кінця століття, коли Морлі закінчить свої ігри, поки я звернуся до зацікавленій особі.
  
  Я чекав. Потім ще чекав. І ще. Я чекав стільки, що встиг протверезіти. Прийшли Туп і Тарп, з них капала вода. Дощ полив знову. Я знову подумав, чи не почати торгувати човнами. Морлі, як видно, ще не втомився від гостей, і я сказав:
  
  – Чорт з ним! Обійдемося без нього. Пішли. У Тупа полегшало на душі. Він вважав, що співпраця з професійним вбивцею може пошкодити його просуванню по службі. Плоскомордый сказав:
  
  – Я піду з вами.
  
  – Я думав, ти не в настрої.
  
  – Може, настрій зміниться.
  
  – Там дощ.
  
  – Там завжди дощ. Плювати. Виходячи під дощ, Туп тихо промовив:
  
  – Сподіваюся, що нам пощастить. Мені це дуже потрібно.
  
  – Так?
  
  – На мене знову тиснуть. Тут це не відчувається. На Пагорбі сходять з розуму. Деякі переполошилися так, ніби венагеты вже біля воріт. Мені треба щось швидко зробити. Що завгодно.
  
  – Ось що я вам скажу. Якщо у нас зараз нічого не вийде, передайте цим шишок, щоб тримали своїх дочок подалі від Веселого куточка.
  
  – Дайте мені хоч якусь надію, Гаррет.
  
  – Я не жартую. У світських дівчат повальне захоплення. Хитатися по нетрях і зображати повій. Їх батьків це не обрадує, але це правда. Схоже, що наш вбивця вибирає жертви з багатих дівчат, що працюють у Веселому куточку.
  
  – Це нікого не обрадує.
  
  – Поки що це ще не вийшло назовні. Згадайте, ні в одному оповіданні про жертви не йдеться ні про що подібне. Думаю, ми розмовляли не з тими людьми. Наші свідки ні про що не знали і не здогадувалися, тому що трупи знаходили в інших частинах міста.
  
  – Можливо, хтось щось підозрював. Деякі історії звучали так, ніби свідки дуже старалися представити померлих в хорошому світлі. – Туп засопів, хмикнув і відкашлявся. Він був застуджений. – Якщо нам пощастить, може, більше не доведеться мати з цим справу.
  
  – А якщо не пощастить, може, нам вдасться пустити чутки, так, щоб вас не звинуватили в недогляді. Якщо дівчата будуть продовжувати бавитися, всі дізнаються.
  
  Туп знову хмикнув.
  
  Я глянув через плече. Чуття мене не підвело. За нами стежили.
  
  – Ви взяли з собою помічників? Туп озирнувся:
  
  – Угу. Це мої підлеглі. Незграбна робота, так?
  
  – У них немає досвіду.
  
  – Я подумав, що непогано, якщо нас прикриють кілька ангелів-хранителів.
  
  – А-а! Ви відчуваєте себе ніяково у Веселому куточку?
  
  – Смійтеся, поки можете, Гаррет. Скоро все зміниться.
  
  Приємно чути, та віриться насилу. Добрим намірам не пересилити багаторічну відсталість.
  
  * * *
  
  Ми підійшли до Страсної відьмі. Перед тим як увійти, я оглянув своїх супутників. Тарп був на висоті. І Туп не виглядав, як охоронець закону.
  
  – Нам належить бесіда з цим непотребом. З вашого дозволу буду говорити тільки я. Про що б не йшла мова. Ясно?
  
  Плоскомордый сказав:
  
  – Це камінчик в ваш город, капітан. Варто цим хлопцям запідозрити, хто ви такий, і вони відразу слиняют. – Я з подивом глянув на Тарпа. – Я знаю Сіті Біллі Зайдиголова, Гаррет. Це покидьок з покидьків.
  
  – Я спробую привести їх сюди. Ви взяли з собою гроші? – запитав я Тупа.
  
  – Трохи. Я не дам їм мене обдерти.
  
  – У них не настільки розвинене уяву. Що для них стан, для вас просто чайові.
  
  Я пройшов у Страсну відьму. Веселощі йшло на спад, але Сіті і його дружки все ще сиділи, посмоктуючи пиво з кам'яних пляшок і вишукуючи, кого б причепитися. І тут з'явився я. Сіті пробурчав:
  
  – Я думав, ти про нас забув.
  
  – Насилу знайшов потрібну людину.
  
  – А?
  
  – Хлопця, на якого я працюю. Він хоче знати, що вам відомо. Він тут на вулиці. Жадає послухати. Гроші приніс. Ви готові з ним поспілкуватися?
  
  – Зараз?
  
  – А ти хочеш чекати до нескінченності? У нього немає часу.
  
  – Чому він не хоче ввійти? На вулиці дощик.
  
  – Він не хоче, щоб його бачили. Вам все одно мокнути. Адже ви покажете нам дорогу?
  
  – Доведеться. Міксер! Подбай про пляшках. – Це означає поповнити запаси. – Горобець! Пішли.
  
  Я рушив уперед. Сіті і Горобець за мною, вони ніби чекали біди. У кожного рука в кишені сорочки. Там ножа. Міксера не було біля стійки, де він повинен був поповнювати запаси. Він зник.
  
  – Що психуешь. Сіті?
  
  – Подумай, Гаррет! Тут повно мокрих справ, кінчають дівок з Пагорба, а їх татусі мабуть не хухри-мухри, не те що ми з тобою. Запросто напугаешься.
  
  – Так, запросто. – Мені не дуже сподобалося, що він зарахував мене до хухри-мухри. Ось ще. – Але поки немає причин. Ваш розповідь допоможе нам зробити так, що більше лякатися нічого.
  
  – Так?
  
  Він задумався, як би витягти з мене побільше грошей.
  
  З тіні виступив Туп.
  
  – Ці люди?
  
  Плоскомордого видно не було. Кому-небудь треба було стежити за Міксером. Туп виглядав зловісно при тьмяному світлі. Це добре.
  
  – Так. Вони кажуть, ніби бачили, як викрали останню жертву, яка називала себе Барбі. Їм здалося, що вони дізналися одного з викрадачів.
  
  Туп оглядав Сіті і Горобця.
  
  – Ваші умови?
  
  – А?
  
  Я запитав:
  
  – Сіті, виклавши свій план? І назви ціну.
  
  – Уф! Ох! – Сіті став дивитися по сторонах, чи не підслуховує хто, а може, прикриває його Міксер. – Так. Значить, так. Половину платите зараз. Ми показуємо вам, де знайти цього типу. Він вдома, я знаю. – Мабуть, він перевірив, поки я ходив за Тупе. – Він нікуди не піде. Ви платите другу половину. Ми змивайся. І ви забуваєте, що колись нас бачили.
  
  – Непогано, – сказав я. – Тільки другу половину ви отримаєте після того, як ми схопимо цього хлопця і переконаємося, що це той, якого ви бачили.
  
  – Гаррет! Пощади! Він смекнет, хто на нього навів.
  
  – Якщо це виявиться той, хто треба, вам нема чого турбуватися про те, що він смекнет, – сказав Туп. – Скільки?
  
  Сіті намагався трохи краще розглянути Тупа:
  
  – Це шишка з Пагорба, Гаррет?
  
  – Не думай, хто звідки. Думай про те, як заробити гроші.
  
  – Гаразд. Добре. Ми вирішили, що тридцять марок – це по-чесному. За десять на кожного.
  
  У скромних людей скромні мрії. Туп ледве стримував посмішку. Він забряжчав монетами і простягнув мені три по п'ять золотих марок. Я передав їх Сіті, який почав роздивлятися їх на світлі, що йде від ламп Пристрасної відьми.
  
  – Че-ерт!
  
  Його раптом осяяло, що він упустив рідкісну можливість.
  
  – Занадто пізно, синку, – сказав я, коли він почав щось мимрити. – Ти сам призначив ціну. Тепер пора відпрацьовувати.
  
  – Уф! Ага.
  
  І він пішов вперед.
  
  
  
  36
  
  Ми пройшли, напевно, кілометра півтора і вступили в квартал, густо населений в основному жителями, які нещодавно приїхали до Танфер. Цілком логічно. Людина, яку ми шукали, не міг бути старожилом. Тільки по невіданню він вплутався в таку справу.
  
  Сіті і Горобець підвели нас до вузького чотириповерхового будинку, що стоїть в середині суцільного ряду будівлі з загальними бічними стінами, мурашника для бідняків, хоча й вище рангом, ніж інші. Туга.
  
  Хмари розійшлися, пропустивши місячний промінь. Ніякого іншого світла не було, але я не скаржився. Добре, що дощ перестав, нехай навіть ненадовго. Сіті сказав:
  
  – Верхній поверх, далека двері. Знімає спальню, живе один.
  
  – Сіті, ти провів ціле дослідження. Особа тхора розтягнулося в гаденькой посмішці.
  
  – Я знав, що хтось зацікавиться цим субчиком.
  
  Туп заворчал, але залишив свою думку при собі. Навіть невиправні ідеалісти знають, що жителям Танфера не можна навіяти думку про цивільної відповідальності. Після того як вони століттями бачили, що вершки суспільства піклуються тільки про себе, цей номер не пройде.
  
  – Верхній поверх, далека двері, – думаючи про важкому підйомі по сходах, пробурчав я. – От виродок – ні, щоб полегшити людям життя.
  
  – Твоя правда. Витягніть його на вулицю, ми його опознаем, і все розійдемося по домівках. Гаразд?
  
  – Гаразд. Де Плоскомордый? Тарп виникло звідкись з порожнечі. Він тягнув за руку прихрамывающего Міксера.
  
  – Тут.
  
  – Я просто хотів переконатися, що ти тут. За що він побив Міксера? Може, просто в серцях. Туп сказав:
  
  – Ріплі, огляньте кімнату.
  
  З темряви виплили тіні. Коли двоє поліцейських увійшли в будівлю, Сіті з дурним виглядом витріщив очі. Він став на коліна поруч з Міксером і забурмотів про жорстоке поводження і недовіру. Я запитав:
  
  – А якби ти був на нашому місці, ти б довіряв такого, як ти? Він не знайшов відповіді. Підлеглі Тупа повернулися, важко дихаючи.
  
  – Хто там є. Він хропе. Там тільки одні двері. Запасного виходу немає. Хіба що через вікно.
  
  Тут устряв Сіті:
  
  – Є ще вихід. Якщо у нього міцні ноги, може стрибнути на сусідню дах. Я сказав:
  
  – Якщо він спить, у нього не буде часу, щоб встати, відкрити вікно і стрибнути.
  
  – Зараз перевірю, – ненав'язливо натякаючи, що він знавець у таких справах, запропонував Плоскомордый.
  
  – Добре.
  
  Ми з Плоскомордым і Тупому пішли нагору, а Ріплі на всякий випадок став внизу. Ми намагалися не шуміти, але від передчуття біди кроки стають важкими. Проходячи мимо всіх цих дверей, я відчував раптовий страх і тривогу.
  
  Другий поліцейський чекав нагорі. Туп прошепотів:
  
  – Все ще хропе?
  
  Треба було питати? Так, людина за дверима все ще хропів. Я в житті не чув нічого подібного. Ці сопіння і рик були гідні вважатися одним з чудес світу.
  
  – Обережно, – попередив я Плоскомордого.
  
  Він кивнув.
  
  Всі розступилися. Здавалося, Тарп лунає в розмірах, потім заряджається. Двері вибухнула. Хоча я стояв прямо за Плоскомордым, не встиг я озирнутися, як все було скінчено. Тіло вдарилося об тіло, хропіння перейшов в приглушений стогін. Пролунав голос Плоскомордого:
  
  – Він у нас в руках.
  
  – Тягни його вниз.
  
  Тарп пирхнув. Туп обережно пройшлася по кімнаті і відкрив вікно.
  
  – Ріплі, ми зловили його. Йди до дверей. Ми гулко попрямували вниз. Я відчував, як за іншими дверима люди завмерли від страху.
  
  Чим більше я думав про цих людей, тим менше мені подобалося те, що я роблю. Коли ми вийшли на вулицю, наш бранець ледь тримався на ногах. Туп владним тоном запитав:
  
  – Це він?
  
  Сіті і Горобець присунулися ближче і знову сховалися в тінь.
  
  – Так, – сказав Горобець. – Це він. Я запитав:
  
  – Ви бачили, як цей чоловік допомагав затягувати в карету дівчину?
  
  Я вдавав, і Плоскомордый мені підігравав. Я вірив Горобцю. Наш полонений був одним з громил, які намагалися забрати дочку Чодо. Очевидно, вбивця був інший, а помічники ті ж.
  
  – Це він, Гаррет, – наполягав Сіті. – Чого тобі треба? Заспокойся. І розрахуйся.
  
  Підлеглі Тупа вивели полоненого. Туп розплатився.
  
  – Ви знаєте цю трійцю, Гаррет? Якщо виявиться, що це обман, я зможу їх знайти?
  
  – Я їх знаю.
  
  Я все ще заощаджував розповідь про випадок у Морлі і не міг пояснити, чому я так вірю Сіті і його дружків.
  
  – Гей, Гаррет! Я хоч коли-небудь тебе надув?
  
  – Поки що ні, Сіті. Ви вільні. Гуляйте в своє задоволення.
  
  У цій частині міста десять марок, великі гроші.
  
  Сіті і його приятелі вмить зникли, тільки їх і бачили. Поки у них є гроші, їх важко буде знайти. Поки що.
  
  – Хочете брати участь у допиті? – запитав Туп.
  
  – Не дуже. Тільки якщо ви вважаєте це необхідним. Я хочу лягти спати, більше нічого. Я перевтомився, поки знайшов цю ниточку. Мені буде цікаво дізнатися, що він вам розповість.
  
  – Звичайно, я вам повідомлю. – Туп потиснув мені руку. – Ще раз дякую, Гаррет. Уинчелл! Пішли.
  
  Я не сказав: Завжди до ваших послуг, капітане, – боячись, що він зловить мене на слові.
  
  
  
  37
  
  Небіжчика все це анітрохи не вразило. Він взагалі уражається тільки, який він розумний. Він боїться, що я зазнаюсь.
  
  Однак коли я повернувся після того, як Тупий і його команда з величезною помпою, у присутності численних офіційних свідків влаштували наліт на покинуту пивоварню і схопили моторошнуватого старого, який, поза всяким сумнівом, зробив недавнє вбивство, Небіжчик пом'якшав. Знайшли одяг і внутрішні органи жертви. Ці чудовиська люблять збирати сувеніри. Немає потреби згадувати про те, що, перш ніж старого втихомирили, він виплюнув на всіх цілу купу метеликів, і деякі були отруйні.
  
  Втихомирили, значить умертвили. Ще раз. Я не вгледів, як це сталося, але вигляд десятка поліцейських, яких забрали на носилках, покликаний був показати, що Туп прийняв єдине правильне рішення.
  
  Небіжчик зауважив:
  
  «Сподіваюся, капітан Туп вжив належних заходів обережності.»
  
  – Я теж сподіваюся.
  
  «Чудово. Отже, справа, здається, закрито.»
  
  – Залишилося тільки отримати гонорар від Тупа.
  
  «Насправді. Залишок ночі в твоєму розпорядженні. Можеш спати до ранку.»
  
  – Ми дуже щедро розпоряджаємося чужим часом, так?
  
  «Вранці ти повинен відновити розслідування, як ніби нічого не закінчилося. Продовжуй пошуки міс Контагью. Спробуй визначити можливі жертви. І попильніше придивися до того суб'єкту, якого ви сьогодні затримали. У нього можуть бути спільники.»
  
  – У нього був спільник. Але другий тип утік з міста, поки ми заарештовували першого. Він жив у тому ж бараці. Але якого біса? Ти що, під кінець здурів? Думаєш, ми взяли не того вбивцю?
  
  «Я впевнений, що удача не зрадила тобі і ви схопили того самого лиходія. Але й раніше ти теж зловив того, кого треба, а Смерть знову махнула косою.»
  
  – Ти думаєш, знову не подіє?
  
  «Я б дуже хотів, щоб подіяло. Але мудрість велить готуватися до всього заздалегідь: і до хитрощів зла, і до безпорадності Варти. Було б чудово, якби все завершилося благополучно. Але якщо немає, не можна втрачати ні хвилини. Хіба не так?»
  
  – Як сказати! Я не сиджу тут склавши руки і не фантазую. Я бігаю взад і вперед, поки не впаду від втоми. Я йду спати. Розбуди мене, коли закінчиться війна.
  
  «Якщо станеться найгірше, ти пошкодуєш, що вчасно не вжив заходів.»
  
  Звичайно. Добре, я згоден. Можна пограти ще. Просто на всяк випадок. Це не зашкодить. Все одно більше нема чого робити. А тут кілька дуже гарненьких лялечок. Може, вдасться підчепити одну, товариською і без бзік
  
  Якщо залишитися вдома, доведеться проводити час з приятелями Діна. Коли ці старі йдуть вгору і ніби роблять там ремонт, вони випивають стільки пива, що дешевше найняти справжню домогосподарку.
  
  
  
  38
  
  У моїй практиці такого ще не було. Розуму незбагненно. Небіжчика заїло. Він тримав справу мертвою хваткою, як голодна собака кістку. І не відпускав.
  
  Я вважав за краще ходити по вулиці, мокнути під дощем і займатися біганиною, ніж сидіти вдома і сперечатися. Особливо з Діном, який завжди ставав на бік Небіжчика.
  
  Може, настав час подумати про переїзд?
  
  Небіжчик змушував Тупа ритися в протоколах. Туп тепер був нашим найкращим другом. Ми називали його білявим пажем принца. Він був героєм Пагорба. Його ім'я стояло першим у короткому списку кандидатів на пост глави нової, реформованої, серйозною і багатообіцяючою Варти. Його не можна було змусити тільки нам заплатити. Він вирішив затиснути наші гроші.
  
  Я не заперечував, що він дружить з Небіжчиком. Я не заперечував, що він міцно зав'язаний з принцом Рупертом. Але я збирався передати його справу в агентство по збору боргів Плоскомордого Тарпа.
  
  У той же час, крім усього іншого, я продовжував захоплюючу стеження за грізним порушником спокою Брешущим Псом Амато, яка полягала в тому, що я брав його звіти, прибирав з них воду і з кількома доречними зауваженнями віддавав Гулляру, а той, у свою чергу, дочки нашого психа. Передбачаючи настання гарної погоди. Брешущий Пес вже з меншим запалом писав автобіографічні нотатки. Я був йому вдячний за це; особливо він скоротив свої записи після того, як почав готуватися до нового, більш дієвого, ніж раніше, заходу, розробленому ним з допомогою Небіжчика.
  
  Дні проходили швидко. Я тинявся по місту, намагаючись роздобути відомості про злочини минулих часів. Але нічого не знайшов. Якщо цей шлях і міг куди-небудь привести, Туп хотів, щоб успіх належав його гаврикам. Мене навіть не допустили до громадським документами.
  
  Вечори теж пролітали миттєво. Я заводив і втрачав друзів у Веселому куточку. Мешканці притонів з жахом обговорювали те, що сталося з нещасними дівчатами, але ще з більшим жахом думали про те, що, якщо можливі жертви будуть сидіти в безпеці, добробуту закладів може прийти кінець.
  
  Загальна думка була така: ви зловили вбивцю. І не приставайте до нас.
  
  Щоб витягнути деяких жінок з Веселого кута, Небіжчик вдався до старого дитячого засобу – він став посилати батькам анонімні листи.
  
  Через шість днів після вдалого походу з Сіті Біллі Дурним я сказав Небіжчикові:
  
  – Я знайшов Дівчину. По суті, навіть двох. Одна з них точно стала б жертвою.
  
  «Цукерочка із закладу Гулляра, це ясно. А друга?»
  
  – Діксі Старр. Вона працює в казино У мами Сема.
  
  «Діксі Старр?»
  
  – Так. Вона каже, що це її псевдонім. Барбі єдина жертва, яка майже не змінила своє ім'я.
  
  Остання жертва виявилася якоюсь Барбарою Теніс, дочкою віконта, далекого родича королівської родини, до якої належав і принц Руперт. Мати Барбари була на чергуванні в Кантарде і спостерігала там за ураганами. Батька ніякими силами не можна було переконати, що його дочка продає свої принади на аукціоні і отримує від цього задоволення, але сувора дійсність вбила його наповал.
  
  – Про Діксі я вже чув у Людину в масці. Ця дівчина непроста. Цукерочка, навпаки, зовсім простенька дівчина. Думаю, буде неважко з'ясувати, хто вона насправді. Мені здається, вона навіть не помітить, якщо я простежу, де вона живе.
  
  «А що з цієї Діксі?»
  
  – Я вже знаю, хто вона. Це Емма Сетниз. Її батько і дід працювали на мясоконсервном заводі і винайшли новий спосіб упаковки сосисок, що подовжує термін їх придатності. Вони сколотили статки на військових поставках.
  
  «А про колишніх злочинах ти не дізнався нічого корисного?»
  
  – Туп не допускає мене до офіційних документів. І, наскільки я можу судити, він теж не проявляє старанності. Що б він не говорив. Він дуже зайнятий тим, що заробляє політичний капітал і поширює свій вплив на всю Варту.
  
  «Сподіваюся, він змінить своє ставлення».
  
  Я готовий був битися об заклад: Небіжчик щось знає, але не хоче говорити.
  
  * * *
  
  І ось настав світанок, коли дощ перестав. Дін так розхвилювався, що розбудив мене. Я лаявся і погрожував йому, але він переміг. Він мене заінтригував. Мені стало цікаво, як виглядає світ без дощу. Тіло нило і чинила опір, але я виліз із ліжка і почвалав снідати.
  
  На кухні Дін відчинив штори і відкрив вікно.
  
  – Тут потрібно провітрити. Можливо. Я знизав плечима і почав пити чай.
  
  – На вулицях буде стовпотворіння. Дін кивнув:
  
  – Я повинен вийти в магазин Я кивнув у відповідь:
  
  – Якщо дощу не буде. Брешущий Пес влаштує нове уявлення. Я не можу його пропустити.
  
  Кожен городянин знайде привід, щоб вийти на вулицю, хоча знає, що всі інші теж знайдуть привід і теж вийдуть.
  
  – Принаймні місто стане чистим, – зазначив Дін.
  
  – Так. Дощ йшов досить довго, щоб всі промити.
  
  – Тільки б знову не засмітили. Він поставив на стіл тарілку з сухим печивом, гарячим, тільки з духовки. У мене потекли слинки, і я надав говорити йому одному.
  
  Я не чув, що він базікає, тому що відволікся. Це траплялося все частіше і частіше, у міру того як все більше і більше дам мого серця ставали дамами моєї уяви. Піднявши голову, я побачив, що старий зник. Я в подиві підвівся на стільці. І тут почув, як він іде коридором і з кимось розмовляє. Він відкрив двері. І когось впустив.
  
  Треба з Діном поговорити як слід. Хтось просто повинен був опинитися капітаном Тупому.
  
  – Знову? – пробурмотів я, але вийшло досить голосно.
  
  Дін поставив другий прилад і налив чай. Туп всівся і став намазувати печиво медом. Я не звертав на нього уваги.
  
  – Я не впевнений, Гаррет, – набивши рот печивом, сказав він. – Але може, знову трапитися біда.
  
  – Мене це не хвилює. І не буде хвилювати. Мене хвилюють тільки злісні неплатники.
  
  Туп раптом по-справжньому розійшовся. Він вирішив, що ми намагаємося нажитися на його нещастя. Він правий. Але він сам визначав умови.
  
  І, враховуючи його становище, я вважаю, що він ще дешево відбувся.
  
  Перед тим як розкрити рот, він постарався заспокоїтися:
  
  – Гаррет, ви пам'ятаєте ножі з дому леді Гамільтон?
  
  – Ці штуки для ритуальних жертвопринесень? Що з ними стало?
  
  – Вони зникли. Ми забрали їх, коли обшукували житло Мота.
  
  Моп був проклятий бродяга, якого знайшли в покинутій пивоварні.
  
  – А далі?
  
  – Ми їх замкнули в арсеналі при казармах. У мене там є місце для зберігання доказів. Позавчора я їх там бачив. Вчора ввечері вони пропали.
  
  – Ну і що?
  
  – Цієї ночі вбивця завдасть наступний удар.
  
  – Фюйть! Правильно.
  
  Я прийняв глузливий тон, ніби мене вразило, що поліцейський виявився таким кмітливим.
  
  – Капрал Елвіс Уинчелл, який брав участь в облаві, вчора зник. У нього був доступ до складу зброї. Уинчелл і рядовий Прайс Ріплі хвилин сім залишалися одні з трупом вбивці, перед тим як він пішов у піч.
  
  – І ви боїтеся, що Уинчелл...
  
  – Так. Мені знову потрібна ваша допомога, Гаррет.
  
  – Приємно, коли тебе цінують. Дійсно приємно. Але ви звернулися не за адресою. Розмовляйте з моїм бухгалтером.
  
  – З ким? Він не зрозумів.
  
  – З Небіжчиком. Але він теж вас бачити не може. Я з-за грошей, а він з-за того, що ви приховуєте інформацію.
  
  – А-а. Знову про це.
  
  – Так, про це. Це межа. У мене таке відчуття, що, якщо вам вдасться умовити Небіжчика, він зажадає плату вперед.
  
  Туп не став сперечатися. Він не насмілювався. Ми зрозуміли, в якому він відчайдушному положенні. Я передав його Покійному.
  
  
  
  39
  
  Я вислизнув з кімнати, поки вони на мене не дивилися. Намічався довгий, нудний спір. Туп виявився ще недостатньо наляканий.
  
  Вести переговори для Небіжчика розвага. У мене більш земні, більш грубі смаки. Може, не такі вже примітивні, але не інтелектуальні. Мені це завжди допомагає у спілкуванні з дамами. Особливо якщо вони не дами.
  
  Брешущий Пес прийшов раніше і не пустив релігійного маніяка, який займав його місце останнім часом. Коли я з'явився, маніяк стояв тут же. Він був похмурий і щось бурмотів. Амато возився зі своїми плакатами і не звертав на нього уваги. Брешущий Пес був упевнений у собі. Він добре підготувався.
  
  Повернення Брешущего Пса не пройшло непоміченим. Зазвичай його глядачами ставали чиновники, які працювали в цьому районі. Вони поглядали на нього і чекали, коли він почне вирувати. Полягали парі. За час відсутності Амато загорівся новою божевільною ідеєю. Коли він з'явився знову, лише одному суті це довелося не до душі.
  
  Зрештою святий навіжені в люті пішов.
  
  Брешущий Пес стояв на сходах Королівської канцелярії. В деякому сенсі місце він обрав правильно. У перші дні тут ще засідав Суд справедливості, але часи змінилися. Зараз тут в основному займаються зберіганням офіційних документів, цивільних, герцогських і деяких королівських паперів. Пів-поверху присвоїли чиновники, які здійснюють набір в армію в цій частині Каренты. Багато років тому ці службовці переїхали з Військової канцелярії, їх витіснили контори, які відповідають за військові поставки; ці контори ростуть як на дріжджах, поки війна розгорається все сильніше.
  
  Будівля Канцелярії це все, що залишилося від імперії, воно будувалося в пізню епоху, очевидно, з наміром справити враження. Щоб досягти величезної мідної двері головного входу, треба здолати вісімдесят темних гранітних сходів, які тягнуться вздовж всього фасаду. Кожні двадцять ступенів закінчуються рівною площадкою шириною десять футів. На майданчиках влаштувалися торговці і типи начебто Брешущего Пса. На сходах Канцелярії ви знайдете все, що можна продати з лотка.
  
  Амато займав місце на першій площадці ліворуч. Повз нього проходив основний потік людей, які йдуть в будівлю і назад, до того ж Брешущий Пес стояв досить високо, і його було добре видно і чути з вулиці.
  
  Я прилаштувався у кам'яних перил на наступній майданчику і кивнув Брешущему Псу. І отримав у відповідь усмішку. Він розставив плакати. Всього їх було чотири, кожен на палиці з підставкою внизу, щоб не впав.
  
  Прямують в Канцелярію і просто перехожі сповільнювали крок і зупинялися в очікуванні початку вистави. Кілька дрібних службовців тулилися одне до одного і почувалися ніяково. Начальники прислали сюди, щоб вони не втрачали Амато з уваги і дали знати, коли почнеться потіха.
  
  Брешущий Пес був не в собі і вів себе, як десяток котів, котрі напилися валер'янки, але у нього є свої шанувальники.
  
  Плакати містили традиційні написи, які повинні були сподобатися натовпі, вони оповідали про міжнародну змову, в результаті якого Брешущий Пес Амато позбувся прав і стану.
  
  Перед тим, як вибухнути промовою. Брешущий Пес переконався, що чутки про його повернення передаються з вуст в уста. Він почекав початку робочого дня. Потім він заговорив повільно й неголосно без мегафону, і пішли чутки, що веселість починається.
  
  Я помітив те, що вислизнуло від мого побіжного погляду в минулі рази. Поряд з Брешущим Псом стояв чайник для грошових пожертв. Перехожі вражали мене своєю щедрістю.
  
  Може, Амато не такий дурень, як я думав. Може, цих грошей йому вистачає на життя. Може, якраз гроші – мета його виступів... Немає. Цього не може бути. Він би жив набагато краще.
  
  Він заговорив неголосно, повільно і м'яко, ніби звертався до друзів. Бесіди з Небіжчиком принесли плоди. М'який голос Амато залучав публіку, змушував її прислухатися. Я стояв ззаду і не міг розчути, що він говорить.
  
  – Чудеса і знамення, – злегка підвищивши голос, промовив він. – Так! Чудеса і знамення! Час настає! Воно вже близько! Нечестивці постануть у всьому своєму неподобстві. Їх викриють і викоренять, а ми, хто стільки страждав, хто ніс на плечах непосильний тягар, так що спини тепер сгорблены, ми отримаємо нагороду за свої муки.
  
  Я озирнувся по сторонах. Якщо хто-небудь тут мене знає? Слова Брешущего Пса звучали підозріло, наче він зібрався підбурювати народ до бунту. Присутність тут може зіпсувати мені кар'єру. За підбурювання до бунту можна насправді загриміти у в'язницю, якщо по дурості вести такі розмови на сходах Канцелярії, а не в найближчому шинку біля стійки бару. На вулиці серед білого дня цю балаканину можуть прийняти всерйоз, не як просте бурчання.
  
  Ха! Ошукав тебе, Гаррет!
  
  Всі почули про згорблені спини і прийшли до тих же висновків, що і я. Юрба принишкла і чекала, коли Брешущий Пес провалиться в болото по коліно, а потім зав'язне по вуха.
  
  Чому розумним істотам приносить таке задоволення дивитися, як гинуть їхні ближні?
  
  І тут Брешущий Пес повернувся на дев'яносто градусів.
  
  – Вони вкрали мої будинку. Вкрали мої землі. Вкрали мої родинні титули. Нині вони прагнуть вкрасти у мене добре ім'я, щоб заткнути мені рот. Сподіваючись змусити мене замовкнути, вони посадили мене в Аль-Хар. Вони залякували мене. І, позбавивши мене все, вони забрали навіть плакати, що нагадують їм, хто я такий. Вони забули, кого вони засудили до ув'язнення. Але Кропоткін Ф. Амато не здається. Кропоткін Ф. Амато буде боротися до останнього подиху.
  
  Все це були старі фокуси, крім згадки про в'язниці. Публіка почала розходитися. Але тут він зробив те, чого ще ніколи не було. Він назвав імена. І почав з гордим виглядом погойдуватися взад і вперед, розмахувати руками і кричати від гніву. Я знову подумав, що він риє собі могилу, але потім зрозумів, що він лише назвав імена, які у всіх на слуху. І не сказав про цих людей нічого поганого; він просто назвав їх в такому контексті, що думка про їх винність виникала сама собою.
  
  Ця людина біса розумний.
  
  
  
  40
  
  – Цей чоловік біса розумний. Я підскочив так, що мало не стукнувся головою об низькі хмари.
  
  – Я хочу сказати, що він, спритно користуючись правдою в дрібницях, створює велику брехню.
  
  У мене за спиною раптом звідкись з'явився Фарби. Я гаркнув:
  
  – Якого біса ти мене лякаєш? Він усміхнувся:
  
  – Тому що смішно дивитися, як ти стрибаєш.
  
  Йому й справді було смішно. Він весь час мене лякати, поки в один прекрасний день не зустріне з ножем і не налякає по-справжньому.
  
  – Чого тобі треба? Настрій у мене зіпсувався.
  
  – Мені нічого не треба, Гаррет. Мені ніколи нічого від тебе не треба. Треба Чодо. Ти ж знаєш. Я просто хлопчик на побігеньках.
  
  Правильно. А шаблезубий тигр – просто маленька кицька.
  
  – Гаразд. Чого треба Великому Босу? Я намагався одним оком слідкувати за Брешущим Псом. Тепер Амато з піною біля рота викривав і ображав всіх і вся і залучив, здається, найбільшу аудиторію за весь час своєї діяльності. Але я не міг думати про Амато, коли так близько був Фарби. Фарби сказав:
  
  – Чодо хоче поговорити про дівчину.
  
  – Про яку дівчину?
  
  – Не прикидайся. Це його донька. Неправильно, що вона стирчить у Веселому куточку, що б вона там робила. Це недобре. І може відкритися.
  
  – Якщо тобі це не подобається, скажи їй, щоб припинила.
  
  – Ось знову. Який розумний! Ти ж знаєш, що все не так просто, Гаррет.
  
  – Зрозуміло. Вона не якась вулична дівчисько, щоб відшмагати її по попці та перерахувати кілька ребер за те, що погано себе веде.
  
  – У тебе занадто довгий язик, Гаррет. Я вже давно кажу Чодо, що треба вкоротити тобі мову. Спочатку Чодо цього не помічав. Але тепер, напевно, помітить. Якщо під час зустрічі з ним ти не будеш тримати свій довгий язик за зубами.
  
  Я завжди так і робив... Під час зустрічі? Ще одна зустріч зі старим хрычом не входить в мої плани. Я так і сказав Фарбу.
  
  – Усім дозволяється мати свою думку і навіть мріяти. Але іноді мріям приходить кінець, Гаррет.
  
  Я швидко озирнувся. Фарби був не один. Само собою. Він навів на підмогу стільки дружків, що вони зможуть притягти силою трьох-чотирьох незговірливих хлопців мого зросту і ваги.
  
  – Думаю, в твоїх словах є частка істини. Я випростався і махнув йому рукою, щоб йшов вперед.
  
  Я прикинув, не пуститися чи навтьоки. Змішавшись з натовпом, обступившей Брешущего Пса, втеча зробити легко. Але я відчував, що мені ніщо не загрожує. Поки що. Якщо б я очолював список ворогів Великого Боса, мене би вже прибрали. Чодо і його головні помічники вбивають відразу, не рассусоливают. Вони не втрачають часу, не мучать своїх жертв, хіба тільки зрідка, коли їм вигідно вбивати кого-то через годину по чайній ложці.
  
  – Шкода пропустити кінець вистави. Я кивком показав на Брешущего Пса.
  
  – Ага. Старий дурень в ударі. Але справа є справа. Пішли.
  
  * * *
  
  Наша найближча мета стояла біля узбіччя дороги на розі Канцелярії. Це була чорна карета, схожа на ту, в якій роз'їжджав старий, изрыгавший метеликів. Особиста карета Чодо Контагью.
  
  – Скільки у нього таких?
  
  Не так давно я вистрибнув з подібної карети за кілька секунд до того, як на неї опустився поснідати громовий ящір заввишки з триповерховий будинок.
  
  – Це нова.
  
  – Я так і думав.
  
  Карета виглядала і пахла, як нова. Досвідченого сищика не обдуриш.
  
  Та, попередня поїздка відбулася за непорозуміння і дуже мене раздосадовала. До такої міри, що я вирішив пристукнуть Чодо перш, ніж він знову пришле за мною. Я об'єднався з Краском, щоб зробити справу напевно.
  
  Але Чодо був все ще живий і продовжував вершити справами.
  
  Я не міг цього збагнути.
  
  Фарби розумний, але не дуже говіркий. Від підніжжя Пагорба до маєтку Чодо довгий шлях. Сила-силенна часу, щоб подумати про сенс життя. Подорожуючи з Краском і ще парочкою дітей, позбавлених навіть мізків, мимоволі ударишься в філософію. Вибір розваг у них небагатий: хто далі плюне та обмін безглуздими відомостями з області жіночої анатомії.
  
  Як я не старався, далі ми не пішли. З бесіди з Краском я виніс лише невизначене враження, що все набагато складніше, ніж він мені повідомив.
  
  Цілком розумно з його боку, якщо він збирається згорнути мені шию. Свиню не попереджають, що настав час коптити ковбаси. Залишається лише тішитися тим (якщо це можна назвати втіхою), що, наскільки я знаю Фарба, він не став би витрачати стільки зусиль на те, щоб мене пришити.
  
  Я не був у Чодо з тієї ночі, як ми з Уінгер увірвалися в маєтку Чодо з бажанням прискорити від'їзд Великого Боса в інший світ. За цей час нічого не змінилося, тільки відремонтували те, що ми тоді зламали, та поставили охороняти територію нове стадо маленьких громових ящерів, які повинні були харчуватися непроханими гостями.
  
  – Все як у старі часи, – пробурмотів я.
  
  – Ми додали декілька нових штучок, – зловредно усміхаючись, розповів мені Фарби; він наче сподівався, що я не повірю і почну перевіряти.
  
  Йому було б дуже смішно, почуття гумору у нього специфічне.
  
  
  
  41
  
  Як і в старі часи, гості очікували Чодо в басейній. Цю кімнату так називали, тому що в ній містилася величезна ванна. Я бачив океани менше цієї ванни. Вона була з підігрівом. Зазвичай цей раз був винятком) по краю ванни в якості прикраси стояли кілька голих красунь, додаючи останній штрих до атмосфери декадансу.
  
  Поки ми чекали, я запитав:
  
  – А де милашки? Мені їх не вистачає.
  
  – Їх немає. Чодо не хотів, щоб вони тут крутилися, поки в будинку жила його дочка. А тепер він так і не зібрався взяти їх назад.
  
  Що це означає? Що дочка тут більше не живе?
  
  Терпіння, Гаррет. Все з'ясується.
  
  З'явився Чодо, злегка змінився. Він їхав у своєму інвалідному кріслі, коліна загорнуті в ковдру, воно спускалося і закривав ноги. Руки, схожі на запливші жиром клешні, складені на колінах. Я не бачив його обличчя. Голова звісилася вперед. І розгойдувалася з боку в бік.
  
  Кативший крісло Садлер зупинився в дальньому кінці басейну, нахилився і відкинув голову Чодо тому, щоб вона не ходила. Я ніколи не бачив Чодо в доброму здоров'ї, але тепер він, здавалося, просто розвалюється. Він виглядав так, ніби його отруїли миш'яком, і до того ж він страждає від сильного недокрів'я, так як до нього прив'язалися вампіри. Шкіра у нього була майже прозора.
  
  Він був ретельно підстрижений і одягнений так, точно збирався на обід до короля, і від цього його вигляд жахав ще більше.
  
  Я рушив уперед. Фарби схопив мене за руку.
  
  – Стоп, Гаррет!
  
  Садлер схилився до правого вуха Чодо:
  
  – Містер Гаррет тут, сер. Садлер говорив тихо. Я ледве чув його. Вираз очей не змінилося. Ніяких ознак того, що він мене впізнав. Не схоже, що він взагалі мене бачить. Зіниці не рухалися, погляд ні на чому не зосереджувався.
  
  Садлер нахилився вперед, ніби для того, щоб Чодо щось сказав йому на вухо. Послухавши, він випростався.
  
  – Він хоче дізнатися про свою доньку. – Тепер гра йшла у відкриту. – Все, що тобі відомо. І всі твої міркування.
  
  – Я вже сказав...
  
  – Він хоче почути сам. З усіма подробицями.
  
  Маячня якась. Може, вони вважали, що я не помічу. А може, їм було все одно, зауважу я чи ні. Губи Чодо не поворухнулися.
  
  Він не вимовив ні слова, тільки слюні текли.
  
  Я згадав той вечір, коли ми спробували дописати останні рядки в історії Чодо. Ми – Фарби, Садлер, Уінгер і я – обклали Великого Боса разом з відьмою, за якою він полював. Перш ніж ми з Уінгер вломилися в будинок, відьма полетіла, на прощання завдавши останній удар. Вона стукнула Чодо кулаком по обличчю. На пальці у неї був перстень зі зміїним отрутою.
  
  Ось так. Чодо не вбили, але отрута зробив свою справу.
  
  До радості Фарба і Садлера. Коли це сталося, вони повинні були визнати себе улюбленцями богів. Їх початковий план полягав у тому, щоб прикінчити Чодо і, поки ніхто не прочумався, захопити владу в Організації. Як відомо з історії, це найбільш часто зустрічається спосіб передачі влади в злочинному світі. Але цей спосіб означає тривалу боротьбу, в ході якої знищуються можливі суперники.
  
  А в даному випадку не виникало питання про спадкоємців. Чодо був живий. Фарби та Садлер робили вигляд, що він все ще керує, а самі потроху брали владу в свої руки.
  
  Театр абсурду.
  
  Я став їм підігравати.
  
  Не підігравати їм було б, з їх точки зору, особливо тяжким злочином.
  
  Зазвичай в складному становищі я дію правильно. Я себе не видав. Я розмовляв з Чодо через Садлера, немов не бачив у цьому нічого дивного.
  
  Я докладно розповів їм про серію вбивств і про молодих жінок, що зачастили Веселий куточок. Іноді краще всього сказати правду.
  
  – Ти бачив її останнім часом? – запитав Садлер.
  
  – Після того випадку у Гулляра – ні.
  
  – Ти не намагався вистежити її?
  
  – Навіщо? Немає. Коли я дізнався, хто вона така, я втратив до чий інтерес.
  
  – Ти не такий дурний, як здається, – промовив Фарби.
  
  – Як і ти. Це захисне забарвлення. Садлер глянув на мене з підозрою:
  
  – Ти повинен був знати, хто вона, після того, як бачив її в закладі Дотса.
  
  – Я просив Морлі зв'язатися з вами, тому що дівчина може щось знати і її свідчення дозволять зупинити вбивцю. І я не думав, що треба її вистежувати для того...
  
  Садлер мене перебив:
  
  – Ти сказав, що вбивця мертвий. Він твердо вирішив мене підловити.
  
  – Може бути. Ми сподіваємося. Але раніше вбивця теж був мертвий. Однак вбивства тривали.
  
  – А зараз?
  
  – Ножі для ритуальних жертвоприношень пропали. Поліцейський, який знаходився поряд з трупом і мав доступ до ножам, зник. Можливо, це нічого не означає, але навіщо ризикувати? Я знайшов двох жінок, які нагадують попередніх жертв. Ми будемо їх охороняти.
  
  Цікаво, чи досить переконливо це прозвучало?
  
  Садлер нахилився до Чодо і довго простояв так, хоча губи Чодо навіть не здригнулися.
  
  – Так, сер. Я скажу йому, сер. – Він випростався. – Чодо каже, що для тебе є робота, Гаррет. Він хоче, щоб ти знайшов його дочка. Він хоче, щоб ти привіз її додому.
  
  – При всіх своїх можливостях вона не може її знайти?
  
  – Він не бажає, щоб знали, що він її шукає.
  
  Фарби сказав:
  
  – Він не може сам її шукати, Гаррет. Це значить визнати, що він не господар у сім'ї.
  
  Так. І всі почнуть цікавитися, чому вона втекла.
  
  – Зрозуміло. – Я повернувся, походив для виду взад і вперед і нарешті зупинився. – Я беруся за цю справу. Але для початку мені треба спиратися на якісь відомості. А я не знаю навіть, як її звати.
  
  – Белінда, – сказав Фарби. – Але вона буде під іншим ім'ям. Яйця курку вчать.
  
  – Белінда? Ти жартуєш? Кого зараз звуть Белінда?
  
  – Це в честь старенької бабусі Чодо. – Фарби навіть не посміхнувся. – Вона виховувала його, поки він не зміг подбати про себе сам.
  
  У Фарба зробився відсутній погляд. Вже не сумує він за старими часами? Чодо років на десять старше його, так що вони не могли носитися по місту, але Фарби і Садлер, як більшість підручних Чодо, до того як прийти в Організацію, були вуличними хлопцями, а потім проходили спеціальне навчання за рахунок Корони в університетах Кантарда.
  
  – Я беруся за цю справу, – повторив я. Опинившись обличчям до обличчя з Великим Босом, я зазвичай веду себе рішуче. Єдина моя слабкість – любов до життя.
  
  Садлер нахилився до Чодо і з показною подивом слухав.
  
  – Так, сер. Я простежу за цим, сер. – І, випроставшись, додав: – Я отримав вказівку видати тобі сто марок вперед в рахунок гонорару та оплати витрат.
  
  І чого всі ці люди пхають мені гроші, може, прийшла така пора?
  
  – Вважайте, що я вже приступив до роботи, – сказав я. – Тільки сподіваюся, мені не доведеться пертися додому пішки, це кілометрів п'ятнадцять.
  
  Ось так – натяками, натяками. Але не наполягати. Мені страшенно хотілося втекти. І мерщій. Поки не з'явилося що-небудь ще.
  
  42
  
  На зворотному шляху я довго розмірковував і дійшов висновку, що, якщо я знайду прекрасну Белинду Контагью, це може обернутися проти мене.
  
  Як тільки Фарби та Садлер до неї доберуться вони захочуть мене позбутися.
  
  Можливо, саме тому, що вони вирішили відправити мене до праотців, вони й обрали мене на цю роль. Хоча могли б і здогадатися, що я і так вже занадто багато знаю. Щоб додати собі оптимізму, я вирішив покластися на їхню кмітливість.
  
  Отже, мене рятує лише те, що я ще не знайшов дівчину. Поки вона буде в бігах, мені забезпечена чудова життя.
  
  Чим довше я думав, тим більше переконувався в тому, що мені треба спростити своє життя. За всіма слідкувати очей не вистачить.
  
  * * *
  
  Коли я повернувся додому, була вже ніч. З настанням темряви пішов дощ, і це мене чомусь здивувало. Начебто нічого дивного.
  
  Я зійшов сходами ганку, вираховуючи, як би мені відшукати Белинду Контагью і приховати це, поки я не розберуся з Краском і Садлером.
  
  – Де ви були? – запитав Дін, перш ніж двері відчинилися досить широко, щоб мене впустити.
  
  – Ти мені хто, мати рідна? Тобі до всього є діло? Чому ти встреваешь, коли я розмовляю з Його милістю?
  
  Непогано б ще відпустити кілька образливих слів щодо ведення господарства. Так хочеться, щоб у будинку було чисто, але при цьому щоб нічого не робити самому.
  
  Дін бачив мене наскрізь. Він був старий і повільний, але аж ніяк не дряхл. Він пирхнув і пішов на кухню, але біля дверей кабінету зупинився:
  
  – Мало не забув. До вас прийшли. Чекають у маленькій вітальні.
  
  – Так?
  
  Мабуть нова кішка, яка подряпає мені всі ноги? Або Брешущий Пес з нічним донесенням?.. Немає. Амато був би в кімнаті навпроти, вони з Небіжчиком обмінюються божевільними ідеями. Проповідники?
  
  Є лише один спосіб з'ясувати.
  
  Я відкрив двері.
  
  Час минав. Я прийшов в себе, лише коли жінка розлютилася:
  
  – Що, так сподобалася? Або ти язика проковтнув?
  
  – Вибачте. Я очікував побачити не вас.
  
  – Тоді нема чого пялить очі, як шимпанзе. Дивина яка!
  
  – Ваш батько тільки що найняв мене, щоб я вас розшукав, Белінда. У своїй звичайній вкрадливою манері він запропонував мені цю роботу і позбавив мене всякої можливості відкинути його пропозицію.
  
  Вона тут же принишкла і втупилася на мене.
  
  – Його кучер привіз мене додому. – Я повернув їй погляд. Мені сподобалося те, що я побачив. Її зовнішність радувала око. Вона як і раніше любила чорний колір. І він як і раніше їй йшов.
  
  – В чорному ви виглядаєте чудово. Деяким жінкам так йде чорний колір.
  
  Вона була гарна в чому завгодно або без всього. У неї все було на місці, хоча в мене склалося враження, що вона намагається сховати свої форми.
  
  І тут замяукала кішка.
  
  Цікаво, де Дін ховає цю звірюку.
  
  У цей вечір Белінда не була схожа на жертв нашого маніяка. Короткі, кольору воронячого крила волосся відтіняли блідість шкіри і яскравість губної помади і за контрастом з ними виглядали зовсім незвичайними. Я подумав, що, можливо, ця блідість – сімейна особливість і через кілька років Белінда буде схожим на свого батька. Зараз вона була така, як у Морлі, а не така, як у Гулляра, хоча і там, і там вона була дуже гарна. У Гулляра вона, напевно, носила перуку, і він робив її в точності схожою на жертви вбивці.
  
  Про ці жінки, вони загадкові і багатоликі!
  
  І все-таки я люблю їх, так, люблю, незважаючи на всі їхні хитрощі. Белінда встала, ніби збираючись тікати.
  
  – Мій батько? У мого батька...
  
  – Ваш батько не цілком в твердій пам'яті і втратив здатність самостійно пересуватися. Його помічники напали на мене, привезли до нього в маєток і розіграли цілий спектакль, щоб показати, що вони виконують його волю. Ах! Вибачте мене. Я Гаррет. Дін сказав, що ви хочете мене бачити. Я дуже радий.
  
  Я мріяв з вами зустрітися з того самого вечора у Будиночку Радості. Вона була в подиві:
  
  – В Будиночку Радості?
  
  Вона почала боком, ледь помітними кроками рухатися до дверей. Вона вже не хотіла мене бачити.
  
  – Кілька тижнів тому. В Зоні безпеки. Ви вбігли і викрали моє серце. А потім якісь хулігани намагалися викрасти вас. Пам'ятаєте? Велика чорна карета. Старий з зеленими очима, изрыгающий метеликів. Викрадення скінчилося як у казці: доблесну мандрівний лицар рятує нещасну дівчину.
  
  – Ви, напевно, сиділи на дієті. Тоді ви були сантиметрів на десять вище і важили кілограмів на двадцять п'ять більше.
  
  – Ха! Ха! Це Плоскомордый. Мій приятель. Він мені трошки допоміг. Коли ви втекли, навіть не сказавши спасибі, моє серце розбилося.
  
  – Спасибі, Гаррет. Ви загораживаете прохід.
  
  – Серйозно? Ви спритна. Я сказав Плоскомордому, що ви спритна. І я всім сказав, що ви розумна. В чому справа? Я загораживаю прохід? Але я думав, ви хочете мене бачити.
  
  – Це було до того, як ви сказали, що працюєте на мерзенну парочку.
  
  – Хіба я так сказав? Я цього не говорив. Я не міг цього сказати. Про мене давно всім відомо, що я відмовляюся працювати на них і на вашого батька, хоча кілька разів я непорозуміння дещо для них робив.
  
  Я спробував розтягнути рот у своїй знаменитій хлоп'ячою посмішкою, від якої дівочі сердечка починали вискакувати з грудей.
  
  – Годі молоти нісенітницю, Гаррет. Випустіть мене.
  
  – Не бачу необхідності.
  
  – Ви не перетягніть мене до цих мерзотників?
  
  – Ні в якому разі. Навіщо мені це? Якщо я це зроблю, за моє життя ніхто не дасть і ламаного гроша.
  
  – За мою теж. За мою особливо. Не знаю, як за вашу. Випустіть мене звідси.
  
  – Не випущу, поки не почую, навіщо ви прийшли.
  
  – Тепер це не має значення. Ви не той чоловік, який мені потрібен.
  
  – Тому що я знайомий з Краском і Садлером? – Я знизав плечима, ніби намагався струсити розбите серце. – Що поробиш, я не ідеал. Але ви саме та дівчина, яка мені потрібна. Я шукав вас кілька тижнів.
  
  – Навіщо?
  
  – Хотів розпитати про людей, які намагалися вас викрасти. Ви єдина жертва, якій вдалося втекти.
  
  Вона зблідла по-справжньому. Я не очікував такої реакції. Вона запитала:
  
  – Що ви маєте на увазі?
  
  – Ви чули про вбивцю, який вішає дівчат і вирізає у них нутрощі?
  
  – Щось чула. Але не звертала на ці чутки уваги.
  
  – Дивно. Я б на вашому місці звернув на них увагу після того, як хтось трохи не відвіз вас силою.
  
  – Це були вони?
  
  Вона раптом спохмурніла. Стала сувора, як її батько.
  
  – Так.
  
  – О-о.
  
  Вона вимовила це тихо. І якимось дурненьким голосом.
  
  – Тільки ми з вами бачили вбивцю і залишилися живі. – Навіщо їй нагадувати про Плоскомордом? – І я бачив його всього секунду. Ви, мабуть, більше спілкувалися з ним і його підручними. Адже ви з'явилися у Морлі, тому що вони за вами гнались.
  
  – Час від часу я працювала в танцзалі у Рислінгу Гулляра. Не знаю навіщо. Просто так. Я там тільки танцювала. Я знала, що деякі дівчата призначають там побачення.
  
  – Я чув про їхні витівки.
  
  – Одного разу ввечері... того вечора двоє чоловіків намагалися мене відвезти. Вони сказали, що їх бос мене запримітив. І хоче зі мною зустрітися. Мені добре заплатять. Я сказала ні. Вони наполягали. Я послала їх подалі. Вони мене не слухали. Гулляр змушений був їх викинути. Але вони не пішли. Вони спробували схопити мене після роботи.
  
  Вельми правдоподібно. Є чоловіки, які думають, що жінка каже " ні " просто від сором'язливості, тому що є жінки, які дійсно кажуть немає просто від сором'язливості. Судячи з того, що я бачив в той вечір у Морлі, у тих хлопців не було великого досвіду.
  
  – Але при чому тут Будиночок Радості? Бігти в таке місце!
  
  – Морлі Дотс. Я сподівалася, що його репутація їх відлякає і у мене буде час подумати. Потім, коли вони увійшли, я сподівалася, що Дотс розлютується з-за того, що вони вторглися в його заклад.
  
  – Так і було.
  
  – Я не могла бігти до людей батька. Мені довелося б пояснити, що я робила у Веселому куточку.
  
  – А той тип, який так хотів з вами зустрітись?
  
  – Я думаю, це він був у кареті. Я бачила його один раз.
  
  Так! Чудово! Від неї не буде ніякої користі, якщо тільки Небіжчик не знайде чого-небудь такого, що вона знає, але не пам'ятає.
  
  – Чудово. Тепер почнемо все спочатку. Отже! Хоча ви потім передумали, навіщо ви до мене прийшли? Що сталося?
  
  Вона пильно роздивлялася мене.
  
  – Мені здається, він знову за мною полює. Принаймні цей тип такий же чемний і посилає замість себе слуг. Я злякалася. Я чула, що ви чесний. І подумала, що ви зможете його відвадити.
  
  У Изрыгателя метеликів, правда, не було добрих намірів, але був хороший смак. Белінда була одягнена скромно, але все одно видно, що вона красуня. Краса, напевно, дісталося їй від матері. Чодо красою не відрізнявся.
  
  – Я допоможу його відшити. Але чому ви передумали? Тому що я згадав вашого батька?
  
  – Через Фарба і Садлера. Я не дозволю їм отримувати вигоду з того, що сталося з батьком. І вони це знають.
  
  Сказати їй, яку роль в цьому зіграв я? Що Фарби і Садлер лише скористалися збігом обставин? Ні, не варто, це не найкраща стратегія.
  
  – Ми з цими мерзотниками завжди один одного терпіти не могли. Ще коли вони ходили в головних помічників вашого татуся і всі прагнули вирватися з вузди, вони мріяли зі мною розрахуватися. Тепер вони дорвалися. Шкода, у мене немає часу ними зайнятися. Я повинен зосередити увагу на цьому вбивці. Він готовий вдарити знову.
  
  Вона знову засмутилася.
  
  – Значить, Сторожа його не заарештувала. А тільки нещодавно капітан, як його там, влаштував навколо цього стільки галасу.
  
  – Капітан Туп. Його радість була передчасною.
  
  Я розповів їй про двох вбивць і попросив розповісти про парочку, чия солодка розмова справила на неї таке враження, що вона прибігла до мене.
  
  Я дещо дізнався. Белінда Контагью була так само неуважна, як її батько.
  
  – Я не зрозуміла. Чому вбивства тривають?
  
  Я знизав плечима:
  
  – Діється чорт знає що.
  
  – Чорт знає що твориться у декого в голові. Ви зловили не того, кого треба.
  
  Дивно. Майже весь час Белінда вела себе, як вулична дівчисько, і, здавалося, чого ще можна очікувати від дочки головоріза? Але несподівано в її манерах проскакувало щось, підозріло нагадує витонченість. Вона завжди жила поза домом, місцезнаходження її приховувалося, бо Чодо не хотів, щоб його дочка стала заручницею його багатства. Я подумав, що саме час їй і прищепили замашки світської дами.
  
  – Ми впіймали того, кого треба, Белінда. Обидва рази. У цьому немає сумніву. Вбивці любили збирати сувеніри, і у людей, яких ми взяли, виявили ці докази. В цей раз ми представляємо, на кого могло перейти прокляття, якщо воно переходить від однієї людини до іншої але не можемо знайти цього чоловіка. Ми приблизно знаємо, коли у нього виникне бажання вбити. Ми відшукали трьох імовірних жертв. Ви одна з них. І вас хтось переслідує.
  
  – Насправді я думала... Ледве помітна кисла посмішка.
  
  – Ви думали, що вони шпигуни Фарба і Садлера і ви виставите мене вперед, як щит, а самі швиденько дасте драла.
  
  Вона кивнула:
  
  – Ви не такий противний, як я думала.
  
  – Ось так весь час. Я стою попереду, як щит. Але мені легше стояти тому, що мене виставляє гарненька жінка.
  
  – Припиніть цей трьоп, Гаррет. Мене цим не візьмеш. Я знаю про вас усе. Перевірка? Я прийняв дуже ображений вигляд.
  
  – Про мене? Що? Я Білий лицар.
  
  – Мебльовані кімнати, де я живу під ім'ям, яке хотіла б залишити при собі, здаються самотнім жінкам.
  
  Це звучало як запрошення в рай. Я зберіг байдуже вираз.
  
  – Ну і що?
  
  – Те, що я про вас наслухалася. Ви пам'ятаєте таку Троянду Тейт?
  
  Я завмер, розкривши рот від подиву. Злитися мені чи сміятися?
  
  – Стара добра Троянда. Звичайно, я знаю Троянду. Я залишив її без стану, зробивши все можливе, щоб його отримала дама, яку брат Троянди назвав у заповіті спадкоємицею. Я не дозволив Розі домогтися свого, виляючи переді мною хвостом. Так, я її знаю. Зі мною вона дала маху. Я не знав тільки, що її випустили.
  
  Яка розгулює на волі Троянда Тейт гірше десятка вбивць. Погана жінка. Гарна, нічого не скажеш, але погана.
  
  – Ви думаєте, вона жартує?
  
  – Навряд чи. Троянда не жартує. Її жарти схожі на жарти голодного шаблезубого тигра. Коли у шаблезубого тигра болить зуб. – Я натужно засміявся. – Значить, вона досі на мене дується.
  
  – Ця жінка жадає вашої крові. Про гроші взагалі немає мови.
  
  – Коли потрібно справити враження на публіку. Роза ніколи не піклується про такі дрібниці, як точність і відповідність дійсності.
  
  – Розкажіть мені про неї. Не минуло й двох тижнів після її приїзду, як всі дівчата вже були готові її придушити.
  
  – З нею так зазвичай і буває. При моїй професії важко всім догодити. Так що ж Фарби і Садлер?
  
  – Гаррет, я не знаю. Був час, коли і той, і інший охоче віддали життя, захищаючи мене чи добре ім'я нашої сім'ї. Вони б зробили що завгодно, тільки б мене не торкнулася тінь скандалу. Ось так роблять ці люди. У них складний кодекс честі.
  
  – Я знаю. Він говорить, зокрема, що жінки і діти користуються особливими привілеями. Однак останні слова, що я почув від вашого батька, були: Оберігай цю дитину. – Не знаю, навіщо я їй це сказав. Нерозумний хід. Їй не варто було про це знати. Не потрібно давати їй зрозуміти, що мною можна вертіти, як їй заманеться. – Я відповів: Добре. Я не думав, що це знадобиться. Фарби та Садлер обіцяли про вас подбати. Може, тримаючи при цьому дулю в кишені.
  
  – Це на них схоже. На них і на нього теж. Батько був про вас дуже високої думки, Гаррет. Він любив розповідати про честі. Про те, що чесних людей не залишилося, хіба що ви, а вас скоро вб'ють, тому що ви лізете на рожен.
  
  – Він не дуже добре мене знав. Я теж буваю не на висоті.
  
  – Він був трохи дивакуватий, Гаррет. Він постійно говорив зі мною про вас, він взагалі був завжди чесний зі мною.
  
  – Тобто?
  
  – Тобто я ніколи не помилялася щодо того, чим він займається. На відміну від більшості жінок нашого кола. Скільки я себе пам'ятаю, він завжди розповідав мені, що, де, як і почому і про всю бруду, з яким пов'язані його справи. Я не бачила в цьому бруді нічого особливого, поки він не відіслав мене в школу. Там я розгубилася. Ночами лежала без сну. Молилася до знемоги. А потім дізналася, що всі інші дівчата теж соромляться своїх батьків і багато школярки складають самі дикі історії, щоб пояснити, чому... І я зрозуміла, що нс важливо, чим займається мій батько, а важливо, що він мене любить. Більшість моїх однокласниць не могли цього сказати.
  
  Вступайте, скрипки! Великий Бос був люблячим татком. Коли чорти будуть вважати його гріхи біля воріт пекла, він їм скаже: Я робив все це заради моєї малятка.
  
  Чодо був живим трупом, нс продовжував мене вражати.
  
  – Белінда, зізнатися, я захоплювався вашим батьком; хоч і ненавидів його і те, що він робив з людьми. Але про це ми поговоримо пізніше. Зараз з кожною хвилиною ми наближаємося до того моменту, коли вбивця повинен буде вгамувати свою пристрасть, щоб продовжувати існувати.
  
  – Як це?
  
  – Це як наркотик. Деякі люди потребують більш грубих стимуляторах, ніж всі інші. Для таких існує Веселий куточок. Тут є товари для дивних клієнтів.
  
  Мила Белінда здивувала мене, заговоривши по-новому: не як вулична дівчисько, але і не як панночка з Пагорба.
  
  – Тато пишався б вами, Гаррет. Деякі... Деяким людям просто нудно, і вони не можуть цього подолати.
  
  – У цьому вся справа, правда? Де проходить межа між незвичайним і неприйнятним? Коли химерне стає збоченим?
  
  Вона подивилася мені прямо в очі:
  
  – Я дам вам це зрозуміти.
  
  – Я...
  
  «Гаррет.»
  
  Звичайно, саме зараз Небіжчикові знадобилося мене смикнути за нашийник.
  
  
  
  43
  
  – Він хоче вас бачити. Белінда вытаращила очі:
  
  – Хто хоче мене бачити?
  
  – Мій партнер. Будьте з ним обережні. Він не дуже моторний, але хитрий.
  
  – Це Небіжчик?
  
  – Ви про нього чули? Це підлестить його самолюбству.
  
  «Гаррет, поквапся перейти до справи.»
  
  – Я так поспішав перейти до справи. Белінда дивно на мене подивилася. Від Небіжчика я отримав:
  
  «Твоє особисте життя мене не цікавить. Приведи дівчину сюди.»
  
  – Чи Не занадто ти поспішаєш, а?
  
  – Що з вами, Гаррет? Ви розмовляєте зі стінами?
  
  «Міс Контагью, я хотів би з вами поговорити.»
  
  – Якого біса, Гаррет? Не лізьте до мене в голову!
  
  – Це не я, маленька. Я думав, ви знаєте про Небіжчика. – Вона не пішла до дверей, а стала тулитися ближче до мене, і я, зрозуміло, її не відштовхував. Я провів її по коридору. – Я розумію. Розумію. Ви не очікували, що вам доведеться з ним спілкуватися. Ви думали, що чутки про нього перебільшені. В основному вони справді перебільшені. Правда тільки, що він дуже потворний.
  
  «Гаррет!»
  
  – І запальний. Він страшенно гарячий. Він схожий на борсука з поганими зубами.
  
  – О, Боже! Який ніс!
  
  Вона вхопилася за мою руку. Я розтанув. Я спробував обняти її за талію і трохи втішити, але вона вчепилася в мою руку і не відпускала. Вранці будуть синці.
  
  «Гаррет, прибери разом зі своїм зловтіхою на кухню, ти теж не дуже симпатичний. Поки ми з жінкою будемо обмінюватися спогадами, можеш догодити свою справжню натуру і видути кухоль пива.»
  
  – Гей! Навіщо переходити на особистості?
  
  Я пішов на кухню і став сумно поглинати свій улюблений напій – вейдерское світле пиво.
  
  «Гаррет!»
  
  Чорт! Я ледве встиг випити четверту кухоль, а він знову смикає мене за мотузочку. Не дають людині відпочити! Я прийшов в кімнату Небіжчика і встав за Белиндой. Вона весело запитала:
  
  – Де мені знайти Діна?
  
  – На кухні. Чого тобі, Шахрай?
  
  «Дівчина точно така, якою здається. – Небіжчик явно був приголомшений. – Я вражений її щирістю та відвертістю.»
  
  – Так це не спадкова риса?
  
  «Я мав на увазі інше.»
  
  – Ти мав на увазі, що вона насправді нічого не знає. І це привело тебе в захват.
  
  «У певному сенсі. Я її переконав, що в її інтересах залишатися тут, подалі від усіх, в якості нашої гості, поки ми не знайдемо вбивцю.»
  
  – Що?! – Небіжчик не любить жінок всіх біологічних видів. Йому не подобається навіть, коли вони приходять ненадовго, а вже про те, щоб сховати когось з них в будинку на невизначений час, і говорити нічого. – Твої погляди змінилися? Щоб в будинку перебувала жінка?
  
  Ясно, що він зробив це не з любові до мене.
  
  «Хіба це вперше?»
  
  – Це як подивитися!
  
  «Я би дуже бажав помірятися з тобою силами, але зараз ця гра недоречна. Я хочу, щоб ти спробував обворожить або Цукерку, або цю Діксі і умовив одну з них теж провести ніч у цьому будинку.»
  
  – Навіщо?
  
  Він більше вірив у мене, ніж я сам.
  
  «Я вже зневірився навчити тебе ворушити мізками. Потім, що, якщо тобі вдасться заманити ймовірну жертву до нас в будинок, я зможу утримати її завтра ввечері, коли вбивця вийде на полювання. Потім, що, якщо під моїм захистом будуть дві з трьох найбільш можливих мішеней, ви з капітаном Тупому зможете зосередити всю увагу на третій.»
  
  – Залиш. Я бачив цих двох жінок у справі, Веселун. Цукерка не грає в такі ігри, а Діксі мені не по кишені. Ставки занадто високі.
  
  «Я в тебе вірю. Ти знайдеш шлях.»
  
  – Залиш.
  
  «Мене дивує відсутність настрою перемоги у чоловіка, який постійно турбує мій сон доносяться із спальні вибухами сміху і радісними криками.»
  
  – Постійно? Я можу по пальцях перерахувати, скільки разів...
  
  «Гаррет, я мрець, а не дурень.»
  
  – Так? Гаразд. Можливо, я применшив. Але мені хотілося б, щоб справи йшли хоча б наполовину так добре, як ти думаєш.
  
  «Я б теж цього бажав. З тобою набагато легше порозумітися, коли...»
  
  – Заткнися! Як ми тут поселимо купу жінок? У нас немає...
  
  «Дін подбає за те, щоб вони ні в чому не потребували. Я подбаю про їх безпеку. Іди в Веселий куточок і приведи ще одну.»
  
  – Якщо вони сьогодні працюють. Не забувай, що вони займаються цим не заради заробітку. Вони працюють неповний день, для задоволення. І взагалі чого метушитися? Туп віддав борг?
  
  «Ми прийшли до угоди, фінансових перешкод більше немає.»
  
  – Правда? Дякую, що сказав. Сподіваюся, ти так його обдер, що він тут більше не з'явиться.
  
  «Раджу тобі поспішити в Веселий куточок і зайнятися справою.»
  
  Отакої!
  
  – Але мені треба...
  
  «Все інше почекає. Містер Гулляр не вмре, не отримавши один раз звіт про пригоди Брешущего Пса. Якщо вбивця цілий, я хочу накрити його на місці злочину. Я наполягаю.»
  
  Я б з задоволенням влаштував йому все, що він хоче, тільки от не знаю, як його винести на вулицю, хіба що найняти підводу і десяток міцних вантажників. Легко уявити собі, як він буде сміливо мчати по місту, проявляючи чудеса притаманною йому хоробрості, які знищать в трепет лиходіїв і викличуть радість пригноблених.
  
  «У тебе збочений розум.»
  
  – Добре що тільки розум.
  
  Я пішов і легко вибіг по сходах подивитися, як влаштовується моя випадкова гостя. Я побачив, що їй допомагає Дін. Він втручався в усі, ніби він незаміжня тітонька Белінди.
  
  Вечірки під виглядом ремонту у Діна тривають тижнями. Мою спальню, знаходиться зі сторони фасаду, і спальню для гостей він ще прибирає, але, поки він і його спільники не розійдуться, дві інші кімнати залишаються недоторканими і стають складом для барахла, яке давно треба викинути в підвал або на вулицю. Вечірки проходять у дальній кімнаті, що призначалася для Діна. Вона ще не оброблена. Але з тих пір як у нього завелися гості, він вже не спав на канапі внизу. Однак щоб кімната нагорі стала по-справжньому придатною для житла, там треба ще як слід попрацювати. Зараз чим більше Дін встрявав між мною і Белиндой, тим більше я схилявся до того, щоб в його кімнаті залишити дірки в зовнішніх стінах – хай покрутиться, коли прийде зима.
  
  – Послухай, мені дуже потрібно у тебе з'ясувати, що ти знаєш про дівчину, яку називають Цукерочка. У Гулляра. Мені треба якось умовити її провести у нас завтрашню ніч.
  
  – Я з нею не працювала. Ми з нею за весь час двох слів не сказали.
  
  – Диявол! Я думав, що ви один одного знаєте. Як мені це набридло. Так ти мені нічого не даси?
  
  Дін насупився, хоча навіть він зрозумів, що я не мав на увазі нічого непристойного. Белінда зловила його сердитий погляд, підняла брову (тут я закохався в неї знову, тому що я дуже ціную мистецтво піднімати брови) і, коли Дін відвернувся, підморгнула мені.
  
  – Ні. Не перестаючи дивуватися, я пішов геть.
  
  
  
  44
  
  – Послухай, я зробив усе, що міг, – огризнувся я, коли Небіжчик напустився на мене під час мого звіту. – Я слухав до нестями, як Брешущий Пес провів день, щоб хоч щось передати Гулляру. Потім я вбив дві години, намагаючись чого-небудь добитися від вкрай дурної жінки, яка вирішила, що розмова про порятунок її життя – це новий прикол. В кінці кінців вона послала мене куди подалі. Це не дуже підвищило мою самооцінку. Але я з'ясував, що завтра ввечері вона не працює. У неї є сімейні обов'язки.
  
  «Чудово. Якщо завтра ми зазнаємо невдачі, то залишимо цю жінку як приманку на наступний раз.»
  
  – Чому ти так впевнений, що нас ще чекають неприємності з цим вбивцею?
  
  «Я не впевнений. Я беру приклад з тебе, бачу все в похмурому світлі і чекаю найгіршого. Якщо нічого не станеться, це буде для мене надзвичайно приємним сюрпризом.»
  
  – Так? Сподіваюся, тобі подадуть цей надзвичайно приємний сюрприз. Я йду спати. Це був жахливий день.
  
  «А пиво, випите з обов'язку служби?»
  
  – Всьому є межа. Зберігай пильність. Якщо ця жінка не зможе стримати свої пориви...
  
  «Ха! Вона міцно спить, і в її голівці немає єдиної думки про когось за прізвищем Гаррет.»
  
  – Хто ж тоді вона? Черниця? Ну не важливо. Не хочу ні про що знати. Хочу тільки спати. Спокійної ночі. Приємних снів у компанії клопів. І все таке.
  
  Я вже був нагорі, коли мене знову викликали.
  
  «Гаррет. Спустися до мене.»
  
  Я не зміг боротися і пішов вниз.
  
  – Що?
  
  Треба було поборотися.
  
  «Ти не розповів мені про іншу жінку, Діксі. З казино «У мами Сема». Пам'ятаєш?»
  
  – Пам'ятаю. Вона не з'явилася на роботу. Її чекали, але вона не прийшла. Ніхто не здивувався. Це в її дусі. Ясно? Всіх продинамила. Але завтра вона повинна прийти точно. Вона буде нашою приманкою. Спокійної ночі.
  
  На всі питання він отримав прямі відповіді і не став змушувати мене витрачати час на наші знамениті словесні перепалки. Я видерся по сходах. На цей раз я встиг підійти до своєї кімнати, і тут він мене наздогнав.
  
  «Гаррет! Хтось стукає у двері.»
  
  Ну і чорт з тим, хто стукає. Нехай прийде ще раз, коли люди не сплять. Я присів на край ліжка й нахилився вперед, щоб розв'язати черевики.
  
  «Гаррет, у двері капітан Туп. Здається, у нього погані новини, але він так схвильований, що я не можу сказати з певністю.»
  
  Здорово. Для Тупа я залишу спеціальну вказівку. Нехай зайде через тиждень.
  
  Тим не менше я насилу підвівся з ліжка, проковылял до дверей і подивився у вічко. Небіжчик був прав. За дверима стояв капітан Туп. Я ще раз вступив в короткий суперечка щодо того, чи варто його впускати. Нарешті здався і відімкнув двері.
  
  Я був відвертішими, ніж зазвичай:
  
  – Ну й вигляд у вас – краше в труну кладуть.
  
  – Я хочу покінчити із собою.
  
  – І ви прийшли сюди, щоб я допоміг вам це зробити? Я не надаю такі послуги.
  
  – Ха! Ха! Він нас випередив, Гаррет.
  
  «Приведи його сюди, Гаррет.»
  
  – Що? Ніч не час для обговорення. Я так втомився, просто виснажений.
  
  – Уинчелл. Він викрав цю Цукерочку. Сьогодні увечері. Тому що він знає, що завтра ми влаштуємо йому пастку. З ним Ріплі.
  
  – Звідки ви знаєте?
  
  – Я їх бачив. Ходив на розвідку, прикидав, як завтра ввечері влаштувати засідку. І побачив, як вони викрали її, коли вона йшла з роботи. Я гнався за ними, скільки вистачило сил. Вони теж мене помітили. Вони сміялися наді мною.
  
  – Ви втратили їх з виду?
  
  – Так. Я покінчу із собою. Я сказав Небіжчикові:
  
  – Хочеш, щоб він зробив це зараз, тоді я зможу трохи виспатися? Від трупа позбудемося завтра.
  
  «Нісенітниця. Капітан Туп, ви повинні повернутися в казарми і викликати всіх, хто знайомий з капралом Уинчеллом і рядовим Ріплі. Встановіть, чи не знає хто-небудь, де вони ховаються. Надішліть вбрання перевірити ці укриття. Думайте про те, як врятувати дівчину, а не про те, щоб упіймати зловмисників. Якщо вам вдасться її врятувати, ви досягнете і розташування товариства, і схвалення вашого начальства. Я раджу вам вирушити негайно. Якщо до того ж ви зможете наздогнати лиходіїв, заарештуйте їх, але не вбивайте. З прокляттям легше буде впоратися, якщо його носій залишиться живий.»
  
  – Минулого разу я намагався. Але цей дурень зробив все, щоб ми його вбили.
  
  «Я вважаю, це теж закладено в прокляття. Той, хто його для чогось породив (ви занадто довго вивчаєте офіційні документи), так от, цей чаклун був генієм. Він не просто вигадав заклинання, понуждающее вбивати жінок з певною зовнішністю. Він винайшов прокляття, яке змінюється разом з умовами життя, вчиться на своїх помилках, помирає, а потім воскресає знову і знову і стає все більш жорстоким, долаючи час.»
  
  Туп зблід:
  
  – Значить, немає ніякого способу його перемогти? Якщо сьогодні я його знищу, завтра воно відродиться і буде в десять разів сильніше?
  
  «Я можу назвати кілька способів перемогти прокляття. Але жоден з них мені не подобається. Наприклад, можна зробити так, щоб теперішній носій прокляття помер у присутності якогось каліки, який просто фізично не зможе вчинити вбивства, або на очах у ув'язненого, який засуджений довічно. Втім, я переконаний, що проклятий не повинен померти, поки його не оглянуть фахівці і не вирішать, яке заклинання може позбавити дане прокляття спроможності переходити від однієї людини до іншої, тобто вибити клин клином.
  
  Або інший шлях: оскільки прокляття переходить при безпосередньому контакті мертвого з живим, ми зможемо спробувати поховати злочинця живцем. Найкраще в море. Можливо, в труні, якщо бути впевненим, що труну ніколи не відкриють.»
  
  – Значить, прокляття не можна знищити, тільки його носія? – запитав я.
  
  «В даний час – так. Насправді поховання лише надасть шукати розгадку наступному поколінню.»
  
  – Відчуваю, тут доведеться побігати.
  
  «Ти прав. Цю роботу потрібно було зробити раніше. Я вважаю, що по-справжньому позбавити це прокляття сили можна, лише встановивши винахідника-чародія і обставини, при яких воно було вперше застосовано. Причина, з моєї точки зору, так само важлива, як спосіб. Якщо ми дізнаємося, чому виникло це прокляття, ми зможемо зрозуміти, як його знешкодити і з чого почати.»
  
  Я сказав Тупу:
  
  – Б'юся об заклад, він знав все це, ще коли ви прийшли в перший раз. А ви увиливаете від вивчення документів під тим приводом, що це ніби дуже велика робота.
  
  Туп не став сперечатися, Небіжчик теж. Я сказав:
  
  – Що б не відбувалося, на мене не розраховуйте. Мені треба відіспатися. Туп розкрив рот.
  
  – Не волайте до моєї совісті, капітан. Скільки разів я витягав вас з лайна, а ви всі незадоволені! У вашому розпорядженні ті ж засоби, що і в моєму. Старий сказав вам, що робити. Ідіть і робіть. Врятуйте дівчину. І поблагословіте. Де Дін? Він може випровадити Тупа? Що, спати пішов? Ідіть сюди. – Я схопив Тупа за лікоть. – Робіть, що говорить Небіжчик. Ведіть розслідування. Спокійної ночі.
  
  Туп вилетів за двері, бризкаючи слиною.
  
  
  
  45
  
  Я отримав кілька годин перепочинку, але цього було явно недостатньо. Мене розбудили звуки, схожі на бомби. Я відчув запах їжі, значить, вже світанок, але ні одна розумна істота в цей час ще не встає.
  
  Сам не зрозумію, чому, але я надів труси і пішов вниз. Приплентався на кухню і плюхнувся в своє звичайне крісло.
  
  – Я думав, всіх цих маленьких вшивых морКаров забрали в армію служити повітряними розвідниками в Кантарде.
  
  МорКары – літаючі істоти, зростанням вони людині до коліна (найвищі до стегна) і нагадують старовинних червоних дияволів з крилами, як у кажана, тільки морКары не червоні, а бурі. У цього нерозумного, шумливого нестерпного племені немає ніяких стримуючих центрів. Вони прилетіли з півночі, рятуючись від громових ящерів. Вони заполонили Танфер, і тут когось раптом осяяло, і їх найняли за контрактом в армію. Якщо вони виконають роботу, за яку їм платять, ефект буде вражаючим.
  
  – Це нова хвиля іммігрантів, містер Гаррет. – Дін подав мені чашку чаю. – Принаймні так кажуть. Але мені здається, це повертаються найманці, вони сподіваються, що їм заплатять і вони знову полетять.
  
  – Дуже можливо. І що нам не жилося спокійно при імператорі? А тепер одна напасть за одною. Подивися на всю цю гидоту. На дахах МорКары. Всюди громові ящери. Минулого місяця одна з п'яти пятирогих тварюк перепливла річку і, як божевільна, носилася по Пристані.
  
  – Мені дуже її шкода.
  
  – Що?
  
  Я ширше розплющив очі, скосив їх наліво і виявив, що зі мною за столом сидить наша гостя. А я в одних трусах.
  
  – Мені було шкода цю глупышку. Вона не розуміла, що відбувається. Вона була в жаху від того, що якісь дивні маленькі істоти кричать і кидають в неї гострі предмети.
  
  – Чуєш, Дін? Ось що значить жінка! Чудовисько ніби з ланцюга зірвався, потопило людей, рознесло на друзки все навколо, а їй його жаль.
  
  – Правду сказати, мені теж було шкода його.
  
  Так. І мені теж. І, напевно, усім, хто не постраждав від цієї бідної, наляканою і збентеженою звірюки. Тепер, коли її зловили і помістили у великий загін на вільній ділянці землі, вона виглядає, як величезний симпатичне щеня, на якому замість вовни зросли мох і лишайник. Я не знаю, чи можна назвати істоту, яка важить тонн п'ятнадцять, очаровашку, але ця звірюка була очаровашку.
  
  – Думаю, ми придбали корисний досвід, на випадок, якщо хто-небудь з великих м'ясоїдних спробує виконати той же фокус.
  
  – Дін, він завжди зображує такого бовдура?
  
  Ось це так! Вже по імені! Старий з розуму мене зведе.
  
  – Завжди, міс Белінда. Не звертайте на нього уваги. Він нікому не бажає зла.
  
  – Дін, як ти себе останнім часом відчуваєш?
  
  – А що, сер?
  
  – Ти мене похвалив.
  
  – Це мила юна дама, містер Гаррет. Вона мені дуже подобається. Я хотів би, щоб ви з нею краще познайомилися.
  
  Про боги!
  
  – А! Так, сер. Я знаю, хто її батько. Ми не вибираємо предків. Я знаю, хто був ваш батько. – Це для мене новина, якщо він мав на увазі, що знав старого особисто в ті далекі роки, коли тато відправився в Кантард і був там убитий. – Наскільки я зрозумів, батько не перешкода. Містер Контагью, вибачте мене, міс Белінда, все одно що помер, а вся справа в містера Фарбі і містера Садлере.
  
  – У двох любителів розваг, які стали ще небезпечніше, коли почали господарювати, прикриваючись ім'ям Чодо. Чого ти добиваєшся, Дін?
  
  – Як завжди, містер Гаррет. Хочу вас посватати.
  
  Від такого визнання, я втратив дар мови. Белінда теж не знайшлася що сказати. Ми обмінялися безпорадними поглядами. Я знизав плечима, вибачаючись.
  
  Дін сказав:
  
  – Я багато розмовляв з міс Белиндой і зрозумів, що її зухвала поведінка на людях – тільки маска, а насправді ця дівчина дуже вам підходить.
  
  Белінда огризнулася:
  
  – Ви що, змовилися мене спокусити, Гаррет?
  
  Я заперечив:
  
  – Ви повинні мене вибачити. Це у нього пунктик.
  
  Дін не слухав. Ми обмінювалися звинуваченнями і вибаченнями, а він тихо наспівував і прибирав на кухні, а потім оголосив:
  
  – Небіжчик дрімає. Ви б пішли наверх і зайнялися любов'ю, а сперечатися закінчите пізніше, за другим сніданком.
  
  Я не вірив своїм вухам. Діна ніби підмінили.
  
  Його пропозиція не викликала у мене протесту. Щось в Белинде дуже мене приваблювало.
  
  Белінда довго сиділа, дивлячись в одну точку широко відкритими очима. Дін посміхався, а потім підморгнув їй. У мене виникла слабка надія, що Белинду пропозицію Діна теж не дуже обурило.
  
  Однак ми потрапили в таке становище, з якого важко знайти вихід, навіть якщо обидві сторони пожадливі, як березневі коти.
  
  Я сказав:
  
  – Дін, ти зваблюєш долю. Я збираюся знову лягти спати. Вибачте, міс Контагью. Будь ласка, не думайте про мене погано з-за нахабства Діна.
  
  Здавалося, Дін зараз вибухне сміхом. Ну і витівки у нього!
  
  Белінда не вимовила ні слова. Коли я кинувся навтьоки, мені здалося в її погляді легке розчарування.
  
  Ви знаєте, як це завжди буває. Як тільки я залишився один і перестав думати, що вона відповість, я втупився у стелю і почав шкодувати про втрачену можливість, а Белінда Контагью здавалася мені все привабливішим, і всі перешкоди чарівним чином зникали.
  
  Невиправний романтик. Це про мене.
  
  
  
  46
  
  Я збирався піти подивитися, чого домігся Туп. Або, скоріше, чого він не домігся, хоча в цьому випадку він би повернувся. Белінда підстрибом вибігла нагору.
  
  – Можна, я теж піду?
  
  – Ні.
  
  – Чому?
  
  – Тебе дехто розшукує. Навряд чи для того, щоб побажати тобі доброго здоров'я. І потім, у тебе такий вигляд, що ми не пройдемо і двох кварталів, як вліпнем в історію.
  
  – Чим тобі не подобається мій вигляд?
  
  – Мені дуже подобається. У цьому вся справа. Якщо я зараз вийду з тобою на вулицю, сусіди зненавидять мене на все життя. Крім того, Фарби і Садлер, напевно, стежать за будинком, і їх шпигун точно тебе впізнає. Вони не довірять мені самостійно рити собі могилу.
  
  – О чорт!
  
  Вона тупнула ніжкою – витончений жест, таке нечасто побачиш. Вірно, довго репетирувала.
  
  – Якби ти була руда, ніхто не звернув би уваги. Принаймні Фарби і Садлер. Правда, сусіди зненавиділи б мене ще більше. Але якщо б ти була до того ж і руда, я б не встояв.
  
  Дін висунувся з кухні і подивився на мене, ніби кажучи, що моя надто груба лестощі.
  
  Белінда сказала:
  
  – Твоя лестощі надто груба, Гаррет. Але мені вона подобається. Я не люблю сидіти взаперті. Я подумаю про те, щоб стати рудою. А може, блондинкою. Тебе це влаштує?
  
  Сніданок був забутий.
  
  – Звичайно. Стань якою завгодно. Я дуже поступливий. Тільки не треба товстіти на п'ятдесят кілограмів і відрощувати вуса.
  
  Вона підморгнула мені. Я розм'як. Але я все-таки не такий дурень. Цікаво, чого це вона раптом так до мене перейнялася. Я запропонував:
  
  – Якщо хочеш, можеш змінити зовнішність. Особливо зараз, коли чорні волосся як тавро.
  
  – Цікава думка.
  
  Вона послала мені повітряний поцілунок. Я довго дивився на Діна, він відвернувся, знизав плечима і похитав головою. Я не зрозумів, чи то він хотів сказати, що ніяк не візьме все це в толк, то що він тут ні при чому.
  
  Я знову пішов до дверей.
  
  «Гаррет.»
  
  От завжди так. Як тільки я зберуся куди-небудь піти і що-небудь зробити, так всі починають забирати у мене час.
  
  Я увійшов до Небіжчика:
  
  – Що?
  
  «Скажи капітану Тупу, що за роздумів я прийшов до висновку, що вчора відбулося лише викрадення. Цукерка буде вбита тільки сьогодні ввечері в урочну годину. Так що якщо капітан, що дуже ймовірно, залишив зусилля і чекає, коли виявиться труп, то він...»
  
  – Біжу.
  
  Я помчав на вулицю. Через квартал я помітив хвіст. Якийсь хлопчисько дрібна сошка в Організації, ще не навчився поводитися ненастирливо. Фарби та Садлер хотіли, щоб я знав, що вони за мною стежать. Досвідчений хвіст залишався в тіні, поки я не приступлю до серйозних пошуків.
  
  Я їх обдурю. Я взагалі не буду шукати.
  
  * * *
  
  Знайти Тупа виявилося нескладно. Я пішов в Управління Варти, щоб дізнатися, де його розшукувати, і – здрастуйте, будь ласка! Там він сидів як ні в чому не бувало.
  
  – Якого біса ви тут торчите? – запитав я.
  
  – Вчора ми нічого не досягли. Я задіяв п'ятсот поліцейських, щоб прочесати всі вулиці. Вони нічого не знайшли. Після півночі я всіх відкликав. Надії не залишилося. Наскільки ми знаємо, всі вбивства відбувалися близько опівночі.
  
  – Ви чекаєте, поки знайдуть труп. Небіжчик так і сказав.
  
  Туп знизав плечима:
  
  – Я чекаю ваших пропозицій. Якщо тільки ви не вимагатимете ще тисячу марок за те, що вам доведеться розкрити рот.
  
  – На цей раз послуга безкоштовна. Небіжчик просив вам передати, що дівчина жива. Її не вб'ють до сьогоднішнього вечора. Вбивця ніколи не порушує розкладу. Вчора він лише викрав її, так як знав, що пізніше ми будемо насторожі.
  
  – Все ще жива? – Туп схопився лівою рукою за підборіддя і почав його потирати, роздумуючи над моїми словами. – Все ще жива. – Знову мовчання й роздуми. – Я опитав усіх знайомих Уінчелла, намагаючись розгадати, де він ховається і хто йому допомагає.
  
  – Можливо, ніхто, крім Ріплі.
  
  – Можливо. Лаудермилл! З'явився типовий штабний сержант. Класичний примірник, дупа вдвічі ширше плечей.
  
  – Викликали, сер?
  
  – Є що-небудь про Уинчелле і Ріплі?
  
  – Уинчелл не намагався зв'язатися ні з сім'єю, ні з друзями. Ріплі ще перевіряють, але поки про нього теж немає відомостей.
  
  І тут мене осінило.
  
  – Може, спробуємо підійти з іншого боку. – Несподівана думка завжди вражає. Моя думка вразила мене самого. – Над чим працював Уинчелл?
  
  – А?
  
  – Чим він займався по службі? Послухайте, Туп, я в курсі, що у ваші обов'язки входить більше, ніж ви говорите всім, окрім, мабуть, принца. Хочете зробити сенсацію, коли вам дадуть волю. Як би те ні було, мені все одно. Але останнім часом деякі ваші підлеглі, як і годиться справжній поліції, проводили серйозну роботу. Чи був серед них Уинчелл? Що він робив? Може бути...
  
  – Я зрозумів. – Туп ніяк не міг зважитися, по виразу його обличчя було видно, що він дуже не хоче викладати карти на стіл. Нарешті він вимовив: – Лаудермилл! Викличте Шустера і Шипа. Нехай прийдуть сюди. Як можна швидше.
  
  Лаудермилл пішов з неймовірною для людини такого статури швидкістю. Він напевно прослужив вже років двадцять і турбувався про пенсії.
  
  Туп сказав:
  
  – Ці два хлопця, Шустер і Шип, разом з Уинчеллом і Ріплі готували операцію Пастка. Шустер і Шип вільнонаймані. Зараз не їх зміна, так що, може, ми їх не так скоро знайдемо. Мені не прийшло в голову опитати вільнонайманих працівників.
  
  * * *
  
  Вільнонаймані поліцейські з'явилися швидше, ніж очікував Туп, по-моєму, навіть занадто швидко, тому що я ще не заспокоївся. Обидва були нелюди. Шустер – метис, які зустрічаються рідко: наполовину гном, а наполовину суміш ще якихось кровей. На вигляд він був потворний. Але на мій подив, він виявився порядною і приємним у зверненні, спадковість і зовнішність не вплинули на його характер. Видно було, що він фанатично відданий ідеї створення нової Варти.
  
  Таким же був фанатиком і Шип, який походив з щурячого народца. Мені не подобається щурячий народець. Моя неприязнь межує з забобоном. Я не міг повірити, що переді мною справді варто представник цього виду. Чесна щур – неймовірне поєднання, нонсенс.
  
  Туп сказав:
  
  – Шустер і Шип залишаться вільнонайманими, поки нам не збільшать бюджет. Я вже домовився, що нас відпустять достатньо коштів, щоб взяти в штат чотири сотні таємних агентів. Ці двоє очолять операцію в одній з частин міста, вони відведуть вас туди.
  
  Страшна штука – таємна поліція. Спочатку це будуть великі борці зі злочинністю – можливо, але пройде небагато часу, і честолюбний принц зрозуміє, що цих агентів легко використовувати для знищення істот з сумнівними політичними поглядами. Все буде добре до того дня, як...
  
  – Так що ж з нашими хлопцями? Туп розпитав Шустера і Шипа. Вони знали, де можуть ховатися Уинчелл і Ріплі. При розробці операції вони знайшли одне укриття. Вони ним не скористалися, але тепер це Уінчелла не збентежить.
  
  Туп буркнув:
  
  – Гаррет, йдіть з ними. Слідкуйте за виходом з будиночка. Проведіть розвідку. Я подоспею з підкріпленням.
  
  І він вилетів за двері.
  
  Шустер і Шип вичікувально поглядали на мене, ймовірно, беручи за офіцера Варти. Вони хвилювалися. Вони стали учасниками цієї великої операції ще до того, як офіційно стали поліцейськими.
  
  Кивком голови я вказав на двері:
  
  – Пішли.
  
  
  
  47
  
  Елвіс Уинчелл і його спільник були сміливими хлопцями. Шустер і Шип розповіли мені про підприємство, що вони затіяли, перш ніж волею випадку капрал Уинчелл і рядовий Ріплі зіткнулися з тим, що виявилося їм не по зубах.
  
  Територія, де вони збиралися провести операцію, пролягала вздовж берега і огибала містечко велетнів. Справжня безплідна земля. В найбільш небезпечних місцях Уинчелл повинен був плентатися, прикидаючись п'яним. А Ріплі, Шустер і Шип намагалися розчинитися в смутному пейзажі, щоб потім, як тільки хто-небудь кинеться на Уінчелла, вистрибнути з тіні.
  
  Я захоплювався мужністю Уінчелла, але не брав його методів. Він зробив всього два арешту, та й то заарештовані були досить нешкідливі молоді грабіжники. Але відправив додому групу головорізів, перебивши їм коліна, так що вони стали каліками на все життя. Уинчелл вирішив, що про це покарання підуть чутки та іншим злочинцям неповадно буде.
  
  – Може бути, – сказав я. – Але я думаю, вони просто спробують вбити.
  
  – Всіх чотирьох? – запитав Шип. Я прийшов в замішання, я просто не звик, щоб щур зверталася до мене як до рівного. Через секунду я вже готовий був сміятися над власними забобонами. Шип продовжував:
  
  – У грабіжників немає своєї організації, і вони не працюють бандами. Я багато років жив у цьому районі. Грабіжники ніколи не ходять більше, ніж вчотирьох. В основному по двоє. З тими, хто працює по чотири, ми легко впоралися. Капітан Туп дав нам інструменти.
  
  – Може, краще не треба? Я не хочу про це знати.
  
  – Гаррет, гряде Новий Порядок, – сказав Шустер. – Більшість громадян ситі по горло. Маятник хитнувся в інший бік. Деякі кажуть, що, якщо Корона не вирішить соціальних проблем, громадяни самі про себе подбають.
  
  Він продовжував поширюватися, і я вже був готовий послати його вести бесіди з тими жінками, яких одного разу нацькував на Небіжчика. Шустер, хоч і був нелюдського походження, мав намір відігравати важливу роль у суспільстві. Я сказав:
  
  – По-моєму, ви перебільшуєте, приятель. Нелюди знаходяться в Каренте тільки за договором. Якщо вони не хочуть підкорятися карентийским законам, то не можуть вимагати захисту від держави.
  
  – Я розумію вас, Гаррет. І ви маєте рацію. Закон повинен бути один для всіх. Якщо ти народився в цьому місті і живеш у нім, ти зобов'язаний допомогти зробити це місто гідним місцем для життя. Я вніс свій внесок. Відслужив п'ять років у Кантарде і прийняв карентийское громадянство.
  
  Мені стало ясно, що він хоче сказати. Нема чого дивитися на нього звисока: мовляв, метис. Він виконує свій обов'язок так само, як і я.
  
  Я відсунувся подалі від Шустера. Він був закінченим активістом. У кожному третьому реченні говорилося про Новий Порядок з великої літери.
  
  Політики діють мені на нерви.
  
  Вірніше, я боюся їх до смерті. Вони дуже дивні і вірять, що дивний маячню, яку вони несуть, не думаючи про його сенс, приведе їх до успіху. На щастя, в Танфере політиків трохи, так і тих суспільство зневажає і відкидає.
  
  Їм треба навчитися бути менш небезпечними, як Брешущий Пес Амато.
  
  Тепер я зрозумів, що Шустер просто несвідомо знайшов вихід гніву і ненависті, які накопичилися в ньому від принижень з-за того, що він рідкісного походження і до того ж дуже негарно. Він буде продовжувати посміхатися, але перекроїть світ, щоб стати в ньому зіркою.
  
  Чудово. Дерзай, приятель. Тільки визволи мене від революції та її наслідків. Мені і так добре.
  
  Шустер і Шип підвели мене до будинку, який нещодавно згорів, але не цілком. Будинок кинули, але підвали були придатні для житла, хоча, звичайно, відносно.
  
  Я запитав:
  
  – Як би нам з'ясувати, чи є там хто-небудь?
  
  Був день. Я прогулювався з двома типами, яких Уинчелл знав і які не здатні що-небудь придумати. Світ у них складався з ангелів і лиходіїв. Годину тому Уинчелл і Ріплі були нерозлучними друзями. Тепер це просто прізвища у списку мерзотників, покидьки, яких треба знищити.
  
  Шустер з підозрою оглянув руїни:
  
  – Шип, ти б обійшов все по-тихому. І перевірив.
  
  Щурячий народець крадеться непомітно. Шип нечутно, як привид, рушив з місця, але зовсім не в бік будинку. Ми з Шустером злилися з навколишнім пейзажем і стали чекати. Шустер виявився дуже балакучим, і ніс у нього був довжиною в фут. Він хотів знати все про мене і про те, чому мене цікавить це злочин.
  
  – Не ваше діло, – сказав я йому. Шустер образився і промовив:
  
  – Принаймні ви могли б дотримуватися пристойності. Могли б проявити повагу. При Новому Порядку я буду займати важливий пост.
  
  – Я неучтив з Тупому. І не буду чемним з його начальником. І не збираюся бути чемним з вами та з Пацюком. Я сюди не рвався. Це доля мене закинула.
  
  – Я вас розумію. Зі мною відбувається те ж саме. Навіть гірше, якщо врахувати мою зовнішність.
  
  – У вас нормальна зовнішність, – збрехав я. – Он Щур. Що він там показує?
  
  – Думаю, подає знак, що вони тут. Він хоче знати, що тепер робити.
  
  – Тепер будемо чекати Тупа. Я відчуваю, що з цим Уинчеллом клопоту не оберешся.
  
  Мені не дуже сподобається, якщо він переступить через мій труп.
  
  – Я знаю, звідки ви, Гаррет. – Шустер помахав рукою і ткнув пальцем вгору. Шип відповів тим же. – Мені теж не посміхається стати мертвим героєм. Я хочу побачити настання Нового Порядку. При Новому Порядку адже ви будете колишнім Гарретом, детективом?
  
  – Напевно, буду. А що? Я ніколи не нашкодив нікому з ваших рідних чи приятелів, так адже?
  
  – Ні. Ніколи. От ви дивіться на мене і думаєте, що такого не може бути. Я єдиний з незліченної безлічі. Виродок. Чесний метис, походить з сім'ї, ні один член якої ніколи не потрапляв у поліцію навіть в якості свідка.
  
  Він говорив зухвалим тоном, і не дивно, тому що моє ставлення відображало загальне упередження. Я зніяковів: насправді мої почуття були набагато складніше.
  
  – Якщо ми не порозуміємося, то з моєї вини, Шустер. Я нічого проти вас не маю. Просто з ранку встав не з тієї ноги. Зазвичай вся моя жовч виливає на щурів-сміттярів.
  
  – Дивний ви, Гаррет. Он йде людина. Він мав на увазі Тупа. Очевидно, в деяких колах Тупа високо цінують.
  
  48
  
  А Туп все ще високо цінував мене і хотів, щоб я схвалила його план.
  
  – Будинок оточений. Вибратися з неї буде нелегко.
  
  – Небіжчик говорить, що, якщо можна, треба захопити їх живими. Швидше за все, поки вони живі, прокляття ні на кого не перейде.
  
  – Вони?
  
  – Повинно бути, прокляття частково торкнулося і Ріплі. Або частково Уінчелла; не знаю, хто з них головний.
  
  – Ясно. Зрозумів. Думаю, немає сенсу чекати далі. Пора діяти.
  
  За ці години мені кілька разів приходила в голову одна думка. Я відкидав її знову і знову. Тепер вона виникла знову. Можливо, я пошкодую, але я все-таки сказав:
  
  – Напевно, мені треба піти вперед. Дівчина мене впізнає. Якщо вона зрозуміє, що це порятунок, ми уникнемо зайвої паніки і постраждає менше наших людей.
  
  – Справа ваша. Хочете йти, йдіть. Я посилаю вперед Шустера. Скажіть, що ви збираєтеся робити, і потім не заважайте йому виконувати свою роботу. Він краще за всіх моїх штатних співробітників.
  
  – Добре. – Я підійшов до Шустера: – Я йду з вами. Дівчина мене знає.
  
  – Ви озброєні?
  
  – Легко. Я показав йому палицю. Він знизав плечима:
  
  – Тоді не болтайтесь під ногами у справжньої поліції.
  
  Яка прямолінійність! Що мені було робити, як не плутатися під ногами у поліції?
  
  Штурмовий загін Шустера був озброєний так, що міг би відбити ціле місто у дивізії Венагетских гвардійців. Якби у цієї групи захоплення виявився ще хоч який-небудь досвід! Після армії вони не проходили ніякої підготовки.
  
  – Ви думаєте, у нас будуть такі неприємності?
  
  – Ні, – відповів Шустер, – але від цієї компанії нічого хорошого чекати не доводиться.
  
  – Правильний хід думки. Щоб не заробити догану за непідготовленість, треба підготуватися до всього.
  
  Шустер посміхнувся:
  
  – Саме так.
  
  Я кинув погляд на протилежний бік вулиці. Шип місця собі не знаходив.
  
  – У такі хвилини все бачиться по-іншому.
  
  – Ви бували в подібних колотнечах в Кантарде?
  
  – Навіть гірше. Набагато гірше. Я був тоді наляканим шмаркачем.
  
  – Я теж. Ви готові?
  
  – Наскільки можна.
  
  – За мною!
  
  Він пішов уперед. Білий лицар Гаррет простував каменям на крок позаду, а за ним кралися півдесятка одягнених у форму правоохоронців, які не мали поняття, як виконати поставлене перед ними завдання. Вони поступили на службу до Варту не для того, щоб ловити божевільних або охороняти Танфер від негідників.
  
  Крысеныш знайшов маленьке підвальне віконце. Коли ми наблизились, він прошмигнув всередину, подрагивая огидним голим хвостом. Здається, я зрозумів, чому мені так не подобається щурячий народець. З-за хвостів. Хвости у них огидні.
  
  – Після вас, як тільки зник хвіст, виголосив Шустер.
  
  – Що?
  
  Віконце було дуже маленьке. Воно не призначалося для людини. Якісь невеликі істоти пробили його, щоб залізти і обчистити приміщення. Або вже не знаю для чого.
  
  – Ви сказали, що ви герой, якого вона знає.
  
  – Диявол!
  
  І я сам на це напросився.
  
  Я гепнувся на живіт і всунув ноги в вікно. Шип став тягнути, Шустер штовхати. Я протиснувся всередину, торкнувся ногами підлоги, встав, спіткнувся об валяється цегла і пробурмотів:
  
  – Де вони?
  
  – Он там, звідки йде світло, – прошепотів Шип. Зрозуміти його було важко. Щурячий народець завжди говорить пошепки. Горло у них не пристосоване для людської мови. – Ви нас прикриє, поки ми затягнемо побільше людей.
  
  Шип все життя провів поряд з людьми. Він не ховався від суспільства, він задовольнявся скромним існуванням і брав лише те, що не треба було нікому іншому. Я почав його поважати.
  
  Я витягнув палицю й пішов на світло, сочиться з щілин у двері. Мені здалося дивним, що Уинчелл і Ріплі не напали на нас або не кинулися бігти. Готується велике побоїще, – подумав я.
  
  Раптом за мною з'явилися троє поліцейських, і Шустер промовив:
  
  – Другий вихід перекрито. Приступайте, Гаррет!
  
  Я набрав у легені побільше повітря і довбонув двері. Кинувся на неї з усією силою і подумав: зараз розіб'ю плече.
  
  Двері подалися. Я і не знав, який я сильний. Що твій Плоскомордый Тарп. Висадив двері.
  
  Зробивши два нетвердих кроку, я впав на купу битої цегли.
  
  Елвіс Уинчелл і Прайс Ріплі важко хропли на підстилках з мішків і ганчір'я. Ймовірно, нести прокляття дуже втомлює. Тільки у Цукерочки очі були відкриті. Вона зауважила моя поява, але диких криків радості не було.
  
  Чорт, вона не зрозуміла, чому ми прийшли. Вона вирішила, що ми дружки Уінчелла і його спільника. Я насилу піднявся на ноги:
  
  – Ми рятувальники.
  
  Тут Уинчелл і Ріплі почали приходити в себе. Перш ніж бідний Ріплі встиг відкрити очі, Шустер стукнув його по голові, легко обійшовши купу цегли. Він рухався майже граціозно.
  
  Шип не цілком успішно прагнув укласти Уінчелла назад спати. Уинчелл ухилявся від його ударів, намагаючись метати з очей зелені іскри. Здається, він ще не дуже добре вмів це робити.
  
  Боже, вигляд у нього був жахливий. З тих пір, як він допомагав брати негідника, якого видав Сіті Зайдиголова, Уинчелл постарів років на п'ятнадцять. Ріплі теж виглядав погано, але не так, як Уинчелл.
  
  – Рятувальники? Правда? Ви більше схожі на бродячих циркачів.
  
  Шип і двоє поліцейських ловили Уінчелла. Уинчелл не бажав бути спійманим. Шустер і ще один поліцейський запихали Ріплі у величезний мішок.
  
  Біля іншого входу в підвал з'явився Туп, він старанно уникав небезпеки. Я гукнув його:
  
  – Гей, капітан! Її не треба звільняти. Вона вже сама впоралася. Цукерка сказала:
  
  – Ви той хлопець, який тинявся у
  
  Гулляра.
  
  Я перерізав мотузки, що стягують її щиколотки. Красиві щиколотки. Раніше я не помічав, які вони красиві. А вище них все було ще красивішим, прямо з розуму зійти.
  
  – Гаррет?
  
  – Так. Вірний мандрівний лицар. Незмінно отвергаемый і оскорбляемый за бажання попередити людей, яким загрожує небезпека.
  
  – Прибери руки, хлопець. Я про тебе чула. Ріплі тепер виводили на вулицю, але Уинчелл не здавався, хоча Шустер і Шип вже накинули йому на голову мішок і скрутили руки. Ріплі і Уинчелл були не в поліцейській формі. Платня дозволяло їм одягатися, як заможним городянам. Тому я з деяким подивом побачив, що Уинчелл пов'язав замість пояса товсту мотузку.
  
  – Я про себе теж чув. Іноді в цих оповіданнях я себе не впізнаю. Що ти чула? Очевидно, що я не подарунок.
  
  Шпильці, Шустеру та їх команді вдалося повалити Уінчелла і натягнути на нього мішок. Шустер намагався зав'язати його тугіше.
  
  – Що ти подарунок ворогові. Ти пам'ятаєш якусь Троянду Тейт?
  
  Шустер надавав ногою по стрибати мішку.
  
  – Це краще, ніж клітина на колесах, – ні до кого безпосередньо не звертаючись, сказав Шустер.
  
  – А-а, знову мила Роза, – промовив я. – Так. Дозволь мені розповісти тобі про неї. Це правдива історія, і якщо ти знаєш Троянду, то повіриш мені, а якщо ні, назвеш все це є казкою.
  
  Часу було достатньо. Хлопці чудово вправлялися без мене. Щоб заручитися увагою слухачки до кінця розповіді, я раптом зовсім розучився розв'язувати і розрізати мотузки. Шустер і всі інші поволокли Уінчелла до дверей. Уинчелл весь час корчився в мішку і лаявся. Крім нього в мішку ще були полонені. Зелені метелики літали й по всьому підвалу, їх дуже бентежив світло єдиної свічки. Мені знову стало цікаво, яке відношення до всього цього справі мають метелики, може, взагалі ніякого. Може, це просто захисна реакція, як смердючі виділення у скунса.
  
  У приміщенні залишилися тільки ми з Цукеркою, і її, здавалося, зовсім не засмучувало, що я так неквапливо розповідаю про Троянду Тейт. По ходу справи я став шукати ножі, які ми бачили в домі леді Гамільтон. Але мені було цікаво, звідки Цукерочка знає Троянду. Завершивши оповідання, я запитав:
  
  – Як ти познайомилася з Трояндою?
  
  – Тобі ж відомо про мене все! Я знаю, ти про мене розпитував. Мені сказав Гулляр.
  
  – Я просто намагався вберегти тебе від зустрічі з тим типом, якого тільки що звідси виволокли. Він любить шматувати на шматочки багатих дівчат.
  
  – Це я вже зрозуміла. Напевно, я повинна тебе подякувати за те, що ти не дав йому зжерти мою печінку.
  
  – Подякуй, це буде чудово. Нарешті я знайшов ножі під купою ганчір'я, яка служила Уинчеллу постіллю. Я не хотів до них торкатися, хоча вважав, що, поки Уинчелл живий, від них не може бути шкоди.
  
  – Спасибі, Гаррет. Я говорю це щиро. Коли мені страшно, я починаю підколювати.
  
  Помітили, як вона ухилилася від питання, звідки вона знає Троянду? Я тоді не помітив.
  
  – Значить, у Гулляра тобі весь час було жах як страшно.
  
  У Гулляра її так і називали – Маленька виразка.
  
  – Ти позбавляєш себе всякої можливості домогтися мого розташування, Гаррет.
  
  Я свиснув, як паровоз:
  
  – Ти красива, але я швидко охолоняю. Я вже починаю думати, навіщо я втратив з тобою стільки часу. Твій характер знищує переваги, дані тобі природою.
  
  – У мене так завжди, Гаррет. Тільки справи починають налагоджуватися, я відразу все порчу. Мама каже, я природжена невдаха. Гаразд. Я обіцяю. Постараюся. Спасибі. Ти врятував мені життя. Що я можу для тебе зробити, крім того, що напрошується сама собою.
  
  В дверях показався Туп і тут же втрутився:
  
  – Що ви тут затіяли, Гаррет?
  
  – Шукаю докази.
  
  – Що-небудь знайшли?
  
  – Так. Ножі. Небіжчик сказав, що їх треба зламати.
  
  Туп наблизився на кілька кроків і глянув на чотири оголених леза.
  
  – Не небезпечно до них торкатися?
  
  – Уинчелл і Ріплі неушкодженими?
  
  – Так.
  
  – Тоді не небезпечно. Тільки не порежьтесь. Туп вилаявся і взяв ножі.
  
  – Я відразу ж їх зламаю. І вийшов. Я сказав Цукерці:
  
  – Крім того, що напрошується сама собою, хоча воно не так напрошується, як ти думаєш, ти можеш зайти до мене і поговорити з моїм партнером. Він у нас мозковий центр. Він хоче тебе бачити.
  
  – Він що, каліка? Не може сам прийти?
  
  – Він нездужає.
  
  Я сховав посмішку. Небіжчик нездоровий більше, ніж хто-небудь інший.
  
  Ми вибралися з підвалу. Цукерка базікала без угаву. Я визнав себе переможеним. Я намагався уявити її Тупу, щоб вона знала, кому офіційно належить честь її звільнення. Це не допомогло. Вона продовжувала тріпатися, звертаючись до мене. Тупа цікавили тільки ножі, він працював дуже старанно і розламав кожен ніж на чотири частини.
  
  – Про це ми подбали. Туп був страшенно щасливий і задоволений собою. Диявол пишався так... – подумав я.
  
  – Краще перевірте, чи не взяли вони у того волоцюги чого ще. Ми не знаємо точно, що прокляття передається через ножі.
  
  – Волоцюгу кремували, і вся його одяг теж згоріла. А тепер ми кремуємо цих... Ах, так! Правильно. Після того, як дізнаємося щодо прокляття.
  
  – Так, після.
  
  Цукерка не вгамовувалася. Я сказав:
  
  – Жінка, я більше не можу. Я не мазохіст. Але я хочу, щоб ти пішла зі мною і поговорила з моїм партнером. По дорозі до тебе на Пагорб ми якраз будемо проходити повз наш будинок.
  
  Я примолк і дивився на полонених. Обидва лежали в джутових мішках. Уинчелл скаженів. Ріплі лежав спокійно, але це вселяло мені смутні підозри. Поки я дивився, мимо пролетіла крихітна мошка, схожа на моль.
  
  В цей час Цукерочка запитала:
  
  – Звідки ти знаєш, що твій будинок знаходиться по дорозі до мене?
  
  – Зізнаюся, я ще не з'ясував, хто ти насправді. Але я знаю, що з Пагорба. Цього вбивці подобалися тільки багаті дівчата. Так що якщо ти збираєшся повернутися додому, сховатися від реального світу і думати, як тобі пощастило, що можна забути про все, що було, і ставитися до біднякам...
  
  – Ти акмеист? Або анархіст?
  
  – Що? Ти втратила сенс.
  
  Це нічого, головне, що я не втратив її. Я плентався додому, і вона йшла за мною по п'ятах. Покійник буде задоволений.
  
  – Повно божевільних підпільних груп, Гаррет. Їх десятки. Пуантилисты. Деконструктивісти. Калібратори. Аватаристы, атеїсти, реалісти, постмодерністи. Ти так казав...
  
  – Я не торкаюся політики в надії, що політика не торкнеться мене. На мою думку, добре обдуманої, хоч і цинічного, нехай ми навіть перезріли для змін, всі зміни, що проводяться людьми, призведуть тільки до гіршого, підуть на користь все більш нечисленної і продажною правлячій верхівці. – В цю хвилину я зрозумів, що вона захопиться тепер революцією. – До речі, у тебе є ім'я? Справжнє ім'я?
  
  Всі ці істи зберуть під свої знамена несчастненьких, нудьгуючих багатих дівчат.
  
  – Конні.
  
  – Правда? Значить, ти його майже не змінила?
  
  – Майже. Конні мене називав тільки брат. У минулому році він загинув в Кантарде. Він був капітаном кавалерії.
  
  – Прийми мої співчуття.
  
  – А ти мої, Гаррет.
  
  – Що?
  
  – Ти теж там когось втратив. До мене дійшло.
  
  – Так. Типовий випадок. А як називають тебе інші люди?
  
  – Міккі.
  
  – Міккі? Як вони примудрилися з Конні зробити Міккі?
  
  Вона розсміялася. Коли вона нічого не робила, а просто веселилася, у неї був чудовий сміх. Я мало не очманів.
  
  – Не знаю. Це моя няня. У неї були для всіх нас ласкаві прізвиська. А що? Я захихотів:
  
  – Ти мені нагадала про мого молодшого брата. Ми звали його Фуба.
  
  – Фуба?
  
  – Не знаю чому. Це моя мама. Мене вона називала Прищ.
  
  – Прищ? Так. Ну звичайно. – Цукерочка закрутилася і стала показувати на мене пальцем. – Прищ! Прищ!
  
  – Гей! Припини!
  
  Люди витріщали на нас очі. Вона зробила пірует:
  
  – Прищ! Знаменитий детектив Прищ! Цукерка засміялася і помчала вперед. Побігла, бо я побіг за нею. Вона непогано бігала. Ноги в неї були що треба. Гарні ноги, я не дуже-то намагався її наздогнати, просто біг ззаду і насолоджувався видовищем.
  
  Ми пустилися бігом, коли були вже недалеко від дому. Починалася Макунадо-стріт, я порівнявся з Цукеркою і сказав:
  
  – Залишилося два квартали по цій вулиці. Це мій район. Тут мене знають.
  
  Вона сміялася і намагалася віддихатися.
  
  – Є, сер, містер Прищ. Я постараюся, щоб ви не упустили свою гідність.
  
  Коли Дін відкрив парадні двері, вона все ще сміялася, і мені було не по собі.
  
  
  
  49
  
  Белінда стояла в коридорі. Вона похмуро подивилася на Цукерку. Цукерка похмуро подивилася на Белинду. Вони, без сумніву, дізналися один одного. Цукерка наостанок ще раз підколола мене:
  
  – Ти знаєш, що його прізвисько Прищ?
  
  – Дін, – пробурчав я, – принеси закуски в кімнату Небіжчика. А також нюхальну сіль на випадок, якщо я дам цієї дівиці по голові і вона відключиться.
  
  У мене раптом виникла трудність. Я опинився між двох чудових жінок, обидві дуже цікаві і роздивляються один одного, як кішки, що укладаються встромити кігті. У мене.
  
  Я давно не тренувався, але згадав, як це бувало. Коли вони піднімуть бучу, я все візьму на себе. Їхнє щастя, що напали на такого, як я.
  
  Я почув шум у маленькій вітальні, і мене осінило. Я вбіг у кімнату до того, як останній приблудний кіт Діна встиг сховатися. Це був маленький пухнастий клубочок, такий ласкавий, що навіть я, якщо б мене приперли до стінки, визнав, що він душечка. Я метнувся назад у коридор, де мої дами обмінювалися убивчими поглядами. Кошеня замуркотав.
  
  – Бачу, що ви, дівчатка, знайомі. – Я сказав Цукерці: – Вона тут ховається. Від вбивці. – І Белинде: – Вчора ввечері вбивця її викрав. Ми тільки що її звільнили. Я привів її на бесіду з Небіжчиком.
  
  – Я так і думала. Я чула, що її викрали.
  
  Белінда подивилася на кошеня без того вогника, який спалахує при вигляді цих тварин в очах їх шанувальників. Чорт візьми! Така думка, та все даремно.
  
  – Який гарненький, – проворковала Цукерочка.
  
  Здорово! Хоч одна проявила інтерес.
  
  – Хочеш потримати його, поки я пораджуся з партнером?
  
  Цукерка не розуміє, коли я називаю його Небіжчиком. Я передав їй кошеня і попрямував у кімнату Його милості. Ледве я підійшов до дверей, Цукерочка підскочила і насупилася, як це відбувається з кожним, хто вперше безпосередньо чує слова Небіжчика. Я ступив у кімнату:
  
  – Відчуваєш, хто у мене тут? Будуть якісь особливі вказівки?
  
  «Просто приведи її сюди.»
  
  Щось його дуже тішило. Я здогадувався що. Дві жінки. І я, безсоромно задихаючись від пристрасті, намагаюся придумати, як зберегти при собі обох: і Белинду, і Цукерку.
  
  «Це буде справжня перевірка твого легендарного чарівності. Особливо якщо врахувати, що твоя стара подруга Троянда Тейт застерегла обох.»
  
  – Потешаешься над моїм нещастям.
  
  «Підготуй її. Вона все ще не оговталася від потрясіння. Моя зовнішність може виявитися для неї занадто великим сюрпризом.»
  
  Я подумав, що Цукерка дуже вправно долає потрясіння, разряжаясь на мені.
  
  Кошеня зробив свою справу. Тепер жінки сиділи разом і, гладячи кішку, обговорювали пригоди Цукерки. Я сказав:
  
  – Він хоче, щоб ти увійшла прямо зараз. Але я повинен тебе попередити: він не людина. Не лякайся, коли побачиш його.
  
  Цукерка ніби не здивувалася:
  
  – Він такий противний? Як велетень?
  
  – Ні, він просто товстий. І у нього довгий ніс.
  
  – Він лапочка, – сказала Белінда.
  
  – Хто лапочка? – запитав я.
  
  – Можна я візьму з собою Жартівника? Цукерка мала на увазі кошеня. Вже придумали ім'я. Белінда кивнула, навіть не порадившись зі мною.
  
  – Гаразд, – сказав я, ніби в цьому будинку кого-небудь цікавило, що думає його господар. – Хороша думка.
  
  На кішку бувають спрямовані добрі почуття і думки, які інакше залишилися б глибоко всередині.
  
  Цукерка пішла в кімнату Небіжчика. Криків не було. Белінда зауважила:
  
  – Я правда думаю, що ти, напевно, хороший хлопець, Гаррет.
  
  – А?
  
  Вона махнула рукою, немов кажучи, що чула про мене багато чого, але не хоче повторювати це в моїй присутності. Я прийшов в подив. Скільки вони могли розповісти один одному, поки я заходив до Небіжчика?
  
  Жінки. Хто їх розбере?
  
  Белінда взяла мене за руку і притиснулася до мене.
  
  – Зараз не занадто рано для того, щоб ти повів мене на кухню і пригостив пивом? Дін закінчував готувати гаряче.
  
  – Що це таке? – запитав я.
  
  – Вам треба поїсти. І юна дама, яку ви привели, видно, давно не їла хорошої їжі.
  
  Їжа для Діна – справа серйозна. Була б його воля, кожне блюдо стало б твором мистецтва. Його жахає моє ставлення до їжі просто як до пальному, хоча, коли я їм, я отримую задоволення від смачної їжі. Але я не буду заради цього лізти зі шкіри геть або витрачати зайві гроші. Можете вважати мене дикуном.
  
  Я налив Белинде пива. Вона сказала:
  
  – Я думала, як мені вчинити з Краском і Садлером.
  
  – Добре.
  
  У мене не було на це часу.
  
  – Ви не підійдете до дверей, містер Гаррет? – запитав Дін. Хтось просто ломиться всередину. – Я не можу відійти від плити.
  
  – Вибач, – сказав я Белинде. Вона лише посміхнулася і підморгнула.
  
  
  
  50
  
  – Ну що ще? – простогнав я, відступивши на крок, щоб дати увійти Тупу. – Тільки не кажіть, що ви знову сіли в калюжу. Я не витримаю, якщо ви скажете, що знову сіли в калюжу.
  
  – Гаррет, Уинчелл втік.
  
  – Я просив вас не говорити, що ви знову сіли в калюжу.
  
  – Я не винен.
  
  – А хто винен? Ви за це відповідаєте. Цей тип сидів в міцному мішку. Як він міг утекти?
  
  – Один чортів дурень захотів подивитися на злочинця і розв'язав мішок. Я мало не заволав:
  
  – І тут вискочили з мішка метелики, а слідом за ними делікатно виліз Уинчелл і пішов. Так?
  
  – Так.
  
  – Я б схопив вас і того, іншого чортова придурка, запхав у мішок і втопив у річці, заслужено б вам дісталося!
  
  – Той, інший чортів дурень – принц Руперт. І він настільки порядний, що не намагається зняти з себе провину.
  
  – Ну гаразд... Коли його коронують, я буду кричати Ура! Ну і що? Чого вам від мене треба?
  
  Туп усміхнувся:
  
  – Нічого. Я хочу бачити вашого партнера. Він добре вгадує дії вбивці.
  
  – Тому що у Небіжчика теж збочений розум. Він напевно знає, що ви прийшли. Зараз у нього відвідувач. Посидьте он там. – Я показав на маленьку вітальню. – Він вас викличе. У мене другий сніданок.
  
  А тебе не запрошували, нікудишній сучий син!
  
  Я сів навпроти Белінди:
  
  – Чому б нам не розпрощатися з Танфером? Давай одружимося, виїдемо на Карнавальские острова і відкриємо там бюро прогнозів.
  
  – Цікава пропозиція. Як ти до нього додумався?
  
  – Варта упустила вбивцю. Псих знову на волі, і в його розпорядженні вісім або десять годин, щоб виконати свій маленький фокус.
  
  – Але якщо Цукерка і я тут...
  
  – Він уб'є кого-небудь іншого. Йому треба когось вбити.
  
  * * *
  
  Подобалося мені це чи ні, але якимось чином мій будинок перетворився в тактичний штаб, керівний затриманням Елвіса Уінчелла. До кінця дня з'явився сам принц Руперт. Я не міг його виставити, але твердо вирішив не впускати його свиту. Я підскочив до нього і з лютою, зухвалою посмішкою сказав:
  
  – Ваша величність, у мене немає можливості обслуговувати всіх цих людей. – Він не настільки образився, щоб покликати ката, і я продовжував: – Така тьма народу...
  
  Справа йшла до вечора, але вулиці були порожні, й натовп привертала увагу.
  
  Ми домовилися. Ніхто з почту не увійшов всередину.
  
  Принц Руперт став першим членом королівської родини, з яким я познайомився. Те, що я побачив, не справив на мене ніякого враження, хоча пізніше Небіжчик і базікав про те, які добрі наміри він виявив в голові принца. У той час я був не в настрої, так що просто помітив, що дорога в пекло вимощена... і так далі.
  
  Сонце ще не зійшло, коли оголосили, що Емму Сетниз, відому під іменем Діксі Старр, знайшли в прискорбном вигляді. Поліція прибула, коли обряд уже був завершений. Уинчелл знову зник, але його спільника затримали. Ножі виявилися знову.
  
  – Ножі? – закричав я. – Які ножі? Ми ж їх зламали.
  
  З'ясувалося, що знайдені прості старі кухонні ножі, не дуже придатні для здійснення жертвопринесень.
  
  Небіжчик зауважив:
  
  «Я вважаю, що ножі не є знаряддям прокляття.»
  
  – Чорт візьми! – пробурчав я. – Я це ще раніше зрозумів. А то б Уінчелла вже не було в живих.
  
  «Ножі зламані, розпиляні на шматки, але ночі кривавого заліза тривають.»
  
  – Дотепно. А хто цей хлопець, якого схопили?
  
  Спільник виявився розумово відсталим крысенышем (знову неймовірне поєднання); він зізнався, що сторожував Діксі після викрадення, яке відбулося задовго до того, як поцупили Цукерку. Значить, Уинчелл вирішив тримати кілька брюнеток про запас. Втекла від Тупу і принца, він просто побіг туди, де ховав Діксі. Я пробурмотів:
  
  – Не подобається мені це все. Цей Уинчелл біса тямущий.
  
  – Уинчелл? – усміхнувся Туп. – Та він сам не може зашнурувати черевики.
  
  «Це прокляття в дії, панове. На цей раз, відродившись в наш час, вона досягла небезпечної стадії розвитку. На мою думку, можна стверджувати, що воно почало самонавчатися, а не просто повільно засвоювати нове, як собака, шляхом багаторазових повторень. Не виключено, що нам доведеться розглянути найстрашніший варіант, – що воно знайде здатність мислити.»
  
  – Зачекайте хвилиночку. Почекайте хвилиночку. Через прокляття корова може перестати давати молоко, або дитина почне косити, або ви покроетесь лишаєм. Це не те що...
  
  «З точки зору сільського чаклуна, ви праві. Можливо, жоден з нині живучих чародіїв не зміг наслати таке прокляття. Але це заклинання виникло в ті часи, коли по землі ходили титани.»
  
  Титани, або велетні, досі ходять по землі – досить глянути на вулицю. Ну, може, не тут, але в кілометрі звідси – точно. Але я не став сперечатися. Спілкування зі Старими Кістками давно навчило мене: не можна давати йому просторікувати про старі добрі часи.
  
  – Титани? Можливо. Але зараз ми розробляємо стратегію.
  
  Для принца і капітана Тупа ця стратегія носить політичний характер, хоч і має на меті виловити жахливого лиходія.
  
  Небіжчик погодився:
  
  «Уинчелл буде показуватися на вулиці як можна рідше, але він не зможе весь час ховатися. Можливо, недовго йому вдасться обійтися без помічника, але жага вбивства буде виникати у нього все частіше і частіше. Через шість днів він відчує необхідність убити знову. Оскільки міс... Альтмонтиго... звільнена, йому доведеться почати пошуки жертви спочатку, якщо, звичайно, ми зможемо утримати наших квартиранток будинку. – Це він сказав тільки мені. Нашим гостям нема чого знати, що ми від них щось приховуємо. – Уинчелл вийде на полювання. Якщо на цей раз він і зуміє викрасти жертву один, йому все одно знадобляться підручні. Він не може перестати вбивати і не може зробити так, щоб проміжок між вбивствами не скорочувався все більше.»
  
  – Стоп! Стоп! – сказав Туп. – До чого вся ця балаканина?
  
  «А ось до чого. Фінансові можливості Уінчелла невеликі. Він буде наймати спільників, а ви призначте винагороду за його упіймання.»
  
  – Хто така міс Альтмонтиго? – запитав я і тут же пошкодував.
  
  Мені було цікаво, чому Небіжчик трохи забарився перед тим, як назвати прізвище, і після. З-за Тупа і принца?
  
  «Твоя Мила. Або Міккі.»
  
  Мені стало якось не по собі. Альтмонтиго – стародавній рід з найвищих вершин Пагорба. Я вляпався? Одночасно у мене в гостях принц крові і одна з найбільш високопоставлених молодих аристократок. Не кажучи вже про те, що я надав притулок принцесі злочинного світу.
  
  Все це приверне до мене увагу. А я не люблю, коли на мене звертають увагу можновладці.
  
  Суперечка тривав. Світанок настав і залишився позаду. Я сказав собі: до біса все це. Від мене не було ніякого сенсу, і я не почув нічого корисного. Моїх пропозицій ніхто навіть не помітив. Нехай великі шишки вирішують все по-своєму. Після того, як вони опростоволосятся і виставлять себе в безглуздому вигляді, я самовдоволено откинусь в кріслі і заявлю, що треба було слухати мене з самого початку.
  
  Я зупинився біля сходів. Белінда не спала. Цукерка теж. Дін спав на кушетці в маленькій вітальні.
  
  Чортів кошеня став тертися об мої ноги, муркочучи і намагаючись зачепити мене кігтиками. Я підняв його:
  
  – Ну, друже, з самого ранку ти отримаєш гарний урок. Не можна жити, покладаючись на симпатичну мордочку і доброту чужих людей. Зараз ти вилетиш на вулицю.
  
  Кошеня нявкнув. Хтось постукав у двері.
  
  
  
  51
  
  Я не поспішав. Я пішов до парадних дверей, розмірковуючи, чи не можна влаштувати на ґанку таку пастку, щоб той, хто не натисне потаємну кнопку безпеки, провалився в бездонну прірву.
  
  Прекрасний задум, але, на жаль, нездійсненний. Здійсненно тільки одне: не підходити до дверей. Хоча більшість людей, які хочуть мене бачити, знають, що я маю таку звичку і що, якщо вони будуть довго і голосно стукати, я в кінці кінців прибіжу.
  
  Теперішнім кошмарним відвідувачем виявився якийсь всіма забутий суб'єкт, завзятий викривач змов по імені Брешущий Пес Амато. Якраз те, що треба посеред ночі. Ну добре, рано вранці. Це справи не змінює.
  
  – Я вас не розбудив, правда?
  
  – Мене? Немає. Я ще не лягав. Тільки збирався. У мене був поганий день на цю дурну тижня в цьому поганому місяці.
  
  – Вбивця дівчат? Я чув, що вбили ще одну.
  
  – Вже все знають?
  
  – Коли що-небудь цікаве, чутка поширюється швидко.
  
  – Ясно. Пішли на кухню. – Я показав пальцем на двері Небіжчика.
  
  – Твій старий приятель Туп винаходить з допомогою Його милості якийсь план. – Я посадив Амато за кухонний стіл. – Хочеш пива?
  
  – Звичайно.
  
  – Що сталося? – налив два кухлі, запитав я.
  
  – Ну... Це марновірство, я знаю. Я встав, йшов дощ, мені набридло писати плакати і листівки. Я вийшов на вулицю і пішов. Ноги самі привели мене сюди.
  
  Що за чорт! Мені не хотілося спати. Хто хоче спати, коли веде праведне життя?
  
  – Тут залишився яблучний пиріг. Хочеш?
  
  – Звичайно. Я погано харчуюся. Що ти думаєш про моєму вчорашньому виступі?
  
  – Дуже вдалий початок. Але мені не довелося побачити все цілком.
  
  – Я помітив, що ти зник.
  
  – Не по своїй волі. До мене підійшли бандити Чодо Контагью і сказали, що їх бос хоче мене бачити.
  
  – Здається, я бачив цих хлопців якраз перед тим, як ти пропав.
  
  – Ти знаєш людей Чодо?
  
  – Слава Богу, не з власного досвіду. Але я роками стежив за Організацією і збирав інформацію. Вони не намагалися поживитися за мій рахунок, але, якщо вони спробують, я буду напоготові.
  
  Що це означає? Хто в Організації страждає милосердям і терпимістю? Навряд чи. Увійшла Белінда, за нею Цукерочка. Обидві були напіводягнені. Брешущий Пес тут же довів, що він не зовсім божевільний. Він відразу вилупився. У нього потекла слина. Якщо б зараз була місяць, він би на неї завив. Він пропищав:
  
  – Хто ці чарівні дами, Гаррет?
  
  – Вони пов'язані зі справою про вбивцю дівчат. Це Белінда, а та Пісня. Дівчатка, це Кропоткін Амато.
  
  Белінда і бровою не повела, але Цукерка трохи не вискочила з штанців. З величезним піднесенням вона запитала:
  
  – Брешущий Пес Амато? – І дивлячись мені прямо в очі: – Батько Сас?
  
  У мить ока Амато став іншою людиною.
  
  – Сас? Це прізвисько Лоні. Ви знаєте Лоні Амато?
  
  Белінда зрозуміла і схопила Цукерку за руку. Цукерка зблідла як полотно, але, очевидно, Белінда не встигла його зупинити. Цукерка сказала:
  
  – Звичайно. Ми працюємо разом з Сас. Так, Белінда?
  
  Так я і думав. Дівчата провели ніч нагорі, пліткуючи про все на світі. Сподіваюся, що тип за прізвищем Гаррет не був головною дійовою особою їхньої розмови.
  
  Брешущий Пес сказав:
  
  – Лони моя донька. Про це знають всі. Коли я в останній раз бачив її, їй було п'ять років. Моя дружина... Вона ніколи не вірила в те, що я роблю. Вона вважала мене божевільним. Може, так і є. А може, ні. Це не важливо. Вона пішла. З Лони. Ви знаєте Лоні? Ви правда знаєте Лоні?
  
  Навіть психи іноді плачуть.
  
  Дівчата не знали, що сказати. Я зробив їм знак мовчати.
  
  – Старий, я повинен тобі зізнатися. Щодо тих звітів, що мм пишемо. Гулляр передає їх твоєї дочки. Так. Він підставну особу, але не лиходій.
  
  – Передає Лоні? Правда? Ти знайомий з моєю донькою, Гаррет?
  
  – Одного разу її бачив, тільки і всього. Я з нею незнайомий.
  
  – З нею все в порядку? Розкажи мені про неї. Розкажи мені все.
  
  – Змушений розбити твоє серце, друже. Ми з тобою ладнаємо, ми разом дещо розробили, але ти не мій клієнт. Мій клієнт Гулляр представляє інтереси твоєї дочки. Без схвалення цих людей я не можу тобі нічого розповісти. Я можу сказати тільки, що вона здорова. Вона не світська дама, але і не жебрачка. Якщо ти хочеш знати більше, я запитаю дозвіл у Гулляра.
  
  Белінда сказала:
  
  – Я змінила думку про тебе. Ти повне лайно, Гаррет.
  
  – А якби я працював на тебе? Ти б хотіла, щоб без дозволу обговорювали твої справи?
  
  Вона заворчала, зафыркала. Але зрозуміла. Брешущий Пес пристрасно бажає, щоб йому розповіли про його дочки, але, може, дочка зовсім не бажає, щоб він ліз в її життя.
  
  Треба запитати у Лоні.
  
  Брешущий Пес прийшов до того ж висновку. Може бути, навіть раніше за мене. Він сказав:
  
  – Гаррет, поговори з нею. Запитай, чи вона хоче мене бачити. Якщо ти влаштуєш нам зустріч, я буду твоїм рабом по труну життя. Я зроблю все, що ти захочеш. Я любив цю дівчинку. І я не бачив її з тих пір, як вона була майже немовлям.
  
  Белінда і Цукерочка дивилися на мене так, ніби чекали, що зараз з моїх вуст посиплються перли премудрості, як ніби помахом іржавого лицарського меча можна возз'єднати Брешущего Пса з його давно втраченим дитиною. У повітрі повіяло сентиментальністю. Якщо я бажаю добитися прихильності однієї з цих красунь, треба влаштувати зустріч.
  
  Я цинік. І визнаю це. Мені доведеться допомогти Брешущему Псові, щоб потім досягти успіху у баб. Я ні в якому разі не став би витрачати дорогоцінний час на цю справу з якихось почуттів. Я хлопець крутий. Мене всякою нісенітницею не проймеш.
  
  Сподіваюся, Амато не вистачить удар, коли він дізнається, чим займається його дочка.
  
  Чорт візьми, я сам не знаю, чим вона займається. Правда, не знаю. Вона танцює в закладі Рислінгу Гулляра. Це не означає, що вона повія. А навіть якщо так, це не моя справа.
  
  Я сказав:
  
  – Не хочу бути нечемним, хлопці, але я страшенно втомився. Я метушився весь день. Дами, якщо ви не хочете спати, а бажаєте поговорити з містером Амато, будь ласка. Коли підете в ліжко, перевірте, замкнені чи парадні двері. Це означає, що хтось з вас не повинен лягати, поки містер Амато і ці дурні, що розмовляють з Його милістю, не підуть.
  
  І тут Небіжчик показав, що, розважаючи членів королівської родини, він не забуває про мене.
  
  «Не турбуйся, Гаррет. Мені здається, я не зможу звільнитися від цього принца, поки він не збільшить нам суму на витрати. Я впевнений, що тоді Дін вже прокинеться і проводить нашого останнього гостя. Можеш трохи поспати.»
  
  Це виглядало підозріло. Небіжчик буває до мене добрий, тільки коли він вже приготував для мене завдання. Якщо він хоче, щоб я відпочив, значить, потім він заганяє мене до смерті. Я поплескав Амато по плечу:
  
  – Поговорити з дівчатами. Я поговорю з твоєю дочкою.
  
  Дві хвилини потому я лежав у ліжку. Я погасив лампу і вирубався перш, ніж голова моя торкнулася подушки.
  
  
  
  52
  
  Кілька днів Небіжчик ганяв мене по справах з ранку до ночі. Мені довелося виконувати всю чорну роботу, яку підлеглі Тупа повинні були зробити вже давно.
  
  Правда, вони насправді знесли всі відповідні документи в одну кімнату, що знаходиться в підвалі Канцелярії. Просто вони так і не почали переглядати ці папери. Так що мені довелося розбиратися в них самому, але це не завжди було можливо. Щоб прочитати найдавніші рукописи, написані вийшли з ужитку оделльским шрифтом, мені потрібна допомога, я все одно не зрозумів би ці документи, тому що мова дуже змінився.
  
  Поки я таким чином вбивав дні і проводив розгульні вечора у Веселому куточку, Туп, намагаючись не привертати уваги публіки, вистежував Уінчелла. Говорили, що Тупу доручили покласти край вбивствам. Також було відомо, що у нього це не дуже виходить. Масштаби того, що відбувається преувеличивались, подробиці згущувалися. Товариство охоплювала істерія, що абсолютно неправомірно, так як вбивства відбуваються щодня і без всякого прокляття.
  
  Мені здається, Туп помилився, коли запропонував винагороду за піймання Уінчелла, хоча цю думку подав Небіжчик. Оголошення нагороди привернуло увагу. У підсумку бідний дурень Туп заробив виразку. Його приятель Руперт не міг захистити Тупа від всіх високопоставлених бовдурів, які вважали своїм обов'язком пояснити йому, що йому робити. Сам принц забув, що ми маємо справу з не зовсім звичайним злочинцем.
  
  – Скажіть йому. Він мене не слухає, – скаржився Туп.
  
  – Він зневірився в успіху?
  
  – Ще ні. Але майже. Я розумію, у нього теж труднощі, і він не може нам допомагати. Мені просто трохи неприємно, як він відгороджується від усього, що не хоче чути.
  
  Я знизав плечима жестом розумника. Принц не вселяв мені довіри. Туп виправдовував його.
  
  – У нього дійсно є вороги, Гаррет. Багато людей думають, що в Танфере і так все чудово. В основному це ті, хто постраждає, якщо запанують закон і порядок.
  
  – Що-небудь обов'язково переможе: або закон і порядок, або щось ще. – Ознаки проявлялися дедалі виразніше. – Я зустрів кількох старих дам, які закликали знищити всі пивоварні, винні та горілчані заводи.
  
  – Старенькі вистачили через край.
  
  – Я намагався їм це сказати, – промовив я. – Без пива немає цивілізації. Пиво – джерело життєвих сил суспільства. Вони не стали мене слухати.
  
  Туп посміхнувся:
  
  – Фанатики. Що з ними поробиш? Ми отримуємо за п'ятдесят скарг в день на цих релігійних маніяків, послідовників Миссиссы, чи як їх там.
  
  Посмішка Тупа означала, що він не вірить в дійсне існування старих дам, про які я говорив. Проте вони існували. Вони стояли купкою на сходах Канцелярії, на кілька маршів вище Брешущего Пса, на їх місце ніхто не претендував. Вони мене не турбували. В розумному суспільстві їхні ідеї не знайдуть відгуку.
  
  Поки я працював у Канцелярії, я часто бачився з Амато. Брешущий Пес змінився. Колишній запал зник. Я зловив його в перерві між двома виставами і сказав йому про це.
  
  – Що відбувається? Що-небудь сталося?
  
  – Я боюся.
  
  Він не став ходити навколо.
  
  – Боїшся? Ти? Брешущий Пес Амато?
  
  – Так. Я. Ніхто ще не помітив, але помітить. Ти ж помітив. Що тоді зі мною буде?
  
  – А в чому справа? Що сталося? Може бути, хтось почав переслідувати його по-справжньому.
  
  – Це із-за дочки. Я раптом став вразливим. Коли я нічого про неї не знав, що мені було на всіх наплювати.
  
  – Тобі нічого не загрожує. Навряд чи хто-небудь знає про її існування. Ми неболтливы.
  
  Я принюхався. Що таке? Ага! Амато став не таким пахучим, як раніше.
  
  – Так. Я теж так думаю. Я кажу собі: ті, хто знає, порядні люди. Тоді я починаю боятися її.
  
  Я підняв брову.
  
  – Я обійшов Веселий куточок. Я зрозумів, що вона іноді буває в закладі цього Гулляра, а то як би він тебе найняв. Так? – Напевно всі брали Брешущего Пса за сищика. – Я там стирчав і стирчав, і нарешті мені показали дівчину, яку називають Сас.
  
  – Ну і що?
  
  – Вона виглядає непогано.
  
  – Я тобі так і говорив. Про неї піклуються.
  
  – Тепер я про неї знаю, але як я з нею зустрінуся? Я боюся цієї зустрічі до смерті. Що б ти сказав своїй дитині, якщо б ти не бачив її з тих пір, як вона пішки під стіл ходила?
  
  Сас теж прийде в жах. В свій час. Вона не знає, що йому відомо про її існування. Я не міг вирішити, говорити чи не говорити Гулляру. Він страшно розлютиться, але я відчував, що краще сказати.
  
  – Я тебе розумію. Але не можна піддаватися зневірі. Можливо, попереду тебе чекає важлива місія.
  
  – Яка?
  
  – Ти повинен піти в народ. Ходити по барах і відкритим кафе.
  
  Міські низи не думають про революції. Бідняки занадто зайняті роботою, думають тільки, як звести кінці з кінцями.
  
  Амато похитав головою:
  
  – У мене не вийде. Це не для мене.
  
  – Як раз для тебе. Дістань яку-небудь нову одяг. Витрать трохи часу і вивчи сьогоднішні настрої мас.
  
  – Навіщо?
  
  Він вимовив це з легким підозрою. Він все ще не цілком мені довіряв.
  
  – Зароджуються нові віяння. Поки вони не дуже помітні, але, можливо, за ними майбутнє. Тобі треба про це знати.
  
  Я подумав, що якщо він буде говорити про невигаданих тривоги і неподобства, то зможе стати справжнім вуличним агітатором. Він знає безліч людей. Він народний герой. Коли він перестав говорити про самого себе, до нього почали прислухатися.
  
  Зараз він все більше розповідає про уявному минулому, але чому б йому з такою ж пристрастю не почати говорити про поки що неймовірному майбутньому?
  
  
  
  53
  
  Ми язиком клепають з Брешущим Псом, і тут мене спіймав капітан Туп. Він менше всього схожий на офіцера Варти, хоча і був добре одягнений. Його поплічники теж змінили поліцейську форму на цивільне плаття. Одяг стала показником намірів. Той, хто скидав червоно-синій мундир, збирався працювати не за страх, а за совість. Інші будуть звільнені, якщо тільки принц Руперт отримає владу над міською поліцією.
  
  – Як справи? – запитав Туп.
  
  Він навіть не глянув на Амато. Брешущий Пес прикинувся, що Туп невидимка. Це було добре придумано.
  
  – Дещо я вичитав. Небагато. Не все так ясно, як хотілося б. І від усього цього мало пуття. У документах написано: "Ми зробили те-то і те-то, але цю жінку вбили, іншу теж, ми схопили лиходія, повісили його і поховали його на місці страти – і ще що-небудь в такому дусі. Жодного натяку на те, як зупинити прокляття. В ті часи прокляття не переходило від одного негідника до іншого, як зараз. Прокляття не давали такої можливості. Напевно, зацікавлені люди краще розуміли, про що йде мова. І саме воно не було таким витонченим. І місцевих чарівників можна було застати в місті. На Варту не звалювали всю роботу. Коли вбивства пішли по другому колу, всі зрозуміли, що мають справу з проклятим людиною, який розкопав могилу першого вбивці.
  
  І ми виявилися такими ж кмітливими, як наші предки. Ура!
  
  – І з прокляттям нічого не зробили?
  
  – То-То й воно. Злочинця повісили і поховали так, щоб могилу ніхто не знайшов. Але, на жаль! Я погано розбираюся в чаклунстві, але можу посперечатися, що це прокляття володіє силою притягати людей, поки один з них не відгукнеться на його поклик і не візьме його на себе. При цьому з кожним разом воно стає хитромудріші і сквернее.
  
  Туп задумливо промовив:
  
  – А зараз ми нічого не зможемо зробити, навіть якщо захочемо. Прокляття просто нікому знешкодити з-за воїни.
  
  Так, всі наші справжні, могутні чарівники в Кантарде.
  
  – А які у вас новини? – запитав я. Хто знає? Може, він або його хлопці вистежили Уінчелла.
  
  – Ніяких слідів. Ми влаштуємо йому засідку. Вже домовилися. Сьогодні ввечері дівчина повертається на роботу. Завтра у неї вихідний, наступні два вечори вона працює. Додатковий вечір на випадок, якщо Уинчелл відкладе викрадення. Ваш партнер говорить, що вбивця не може спізнитися на два дні.
  
  Я подумав, що Уинчелл не такий дурень, щоб взагалі йти туди, де його чекають.
  
  Туп продовжував:
  
  – У закладі, крім групи прикриття, будуть лише Гулляр, гном і три дівчата, яким Гулляр довіряє, як самому собі. Уинчелл ніяк не зможе схопити приманку. А якщо він спробує це зробити, то попадеться на нашу вудку.
  
  Це якщо йому потрібна або Цукерка, чи Белінда. Але я зовсім не впевнений, що Уинчелл не зможе знайти інших жертв. Хіба тільки йому не щастить з дівчатами так само, як мені.
  
  Я не став заперечувати. Цей план розробив Небіжчик. За всіма правилами військового мистецтва. Ми затаимся і будемо чекати, коли прокляття проявить себе. Я вже вказав на очевидні недоліки такого підходу.
  
  – А якщо він втече і схопить іншу дівчину?
  
  – Як тільки виявлять труп, ми візьмемо слід злочинця. Шип найняв кращих мисливців з щурячого народца у всьому місті. Вони чекають виклику. Зараз вони бродять усюди в надії випадково натрапити на слід.
  
  Коли все, що робиш, не допомагає, починаєш робити все, що можеш. Треба віддати Тупу належне. Тепер він викладався на всі сто.
  
  Він запитав:
  
  – Ви встановили чародія, який створив заклинання?
  
  – Тільки приблизно. Це було давно. Раніше, ніж ми думали. Щоб сказати точно, мені треба ще дещо перевести.
  
  – Чорт забирай, не скажіть точно!
  
  – Та заспокойтеся! У свідченнях свідків, що належать до тих далеких часів, коли вперше відбулися вбивства, згадується якийсь Дракир Неветц. Я впорався у історика. Він ніколи не чув ні про яке Дракире Неветце, але знає, що існував якийсь Лопата Дракир Неветцкий, справжній древній чарівник, який завжди змагався з іншим чарівником, по імені Лубок Простодушний. Коником Дракира було складання таких складних прокляття, що ніхто не міг їх уникнути.
  
  Туп заворчал, з хвилину подумав і вразив мене знанням імен. Він був краще освічений, ніж я вважав.
  
  – Чому саме таке прокляття? Є які-небудь натяки?
  
  – Дуже смутні. У Простодушного була дочка.
  
  – Арахна.
  
  – Так. Наймогутніша відьма. Якщо тільки перекладач мене не розігрує, обидва – і Дракир, і Простодушний – ганялися за її ласки, щоб заснувати династію могутніх чаклунів. Арахна вирішила власного татуся, що призвело Дракира в лють. І, здається мені, після цього він її прокляв.
  
  – Але це було задовго, дуже задовго до перших вбивств.
  
  – Так. Я думаю, що самі перші вбивства просто не знайшли відображення в документах.
  
  – А може бути, Арахна відвела від себе прокляття, призупинила його дію і нікому не сказала.
  
  – Можливо і так. – Адже людина може думати, коли захоче. – Непогано б з'ясувати, чи залишилися якісь портрети Дракира і Простодушного. І особливо Арахни.
  
  Туп знову заворчал, втупившись у простір відсутнім поглядом.
  
  – Все це не так просто зробити, правда?
  
  – Не особливо. – Господи, все це треба обговорити з Небіжчиком. А він не в дусі, так як новини з Кантарда вказують на затишшя перед бурею. – До речі, про те, що не так просто зробити: погляньте на того типу, який стежить за нами з верхнього майданчика, де старенькі закликають вести тверезий спосіб життя.
  
  Туп подивився:
  
  – Це Фарби, людина Чодо.
  
  – Правильно. Зараз я довірю вам одну таємницю. – Брешущий Пес знову приступив до роботи, не бажаючи перебувати в суспільстві прихвосня своїх гнобителів. Ніхто не почує. – Друга дівчина у мене в будинку – Белінда. Її повне ім'я Белінда Контагью. Це дочка Чодо Контагью. Вона ховається в мене, тому що Фарби і Садлер хочуть її вбити.
  
  – Що? Чому?
  
  – Тому що вони щось зробили з Чодо. Отруїли або щось ще. Я його бачив. – Якого чорта! Поліції всі брешуть. – Він не жилець.
  
  Вони тільки прикидаються, що він віддає накази. Белінда це знає, і тому вони прагнуть від неї позбутися.
  
  – Здається, я не цілком розумію, Гаррет.
  
  – Белінда може їх викрити. Вони повинні приховати обман, інакше вони втратять владу в Організації. Я знаю про це, тому що вони хотіли, щоб я знайшов їм Белинду.
  
  – Ту дівчину, одну з основних мішеней нашого вбивці?
  
  В цьому і була вся трудність.
  
  – Мені здавалося, що все це просто безглузде збіг, але потім я зрозумів, що дивлюся на справу не з того кінця. Ми оцінюємо все з точки зору упіймання Уінчелла. А тут треба дивитися по-іншому. Боротьба між Белиндой і Краском триває вже кілька місяців. А з убивцею дівчина зіткнулася ненароком. Вона б взагалі не влипла в історію з цим душогубом, якщо б Фарби не змусив її втекти з дому. Випадки кинув мене в гущу подій, і добре, що я не запізнився. Гравці відвели мені місце у своїй грі.
  
  Тупу було трохи не по собі.
  
  – Навіщо ви мені це розповідаєте? Небезпечно знати занадто багато про справи Чодо.
  
  – Я вам розповідаю, тому що на верхній площадці стоїть дуже впливовий і бридкий чоловік і кидає на мене недобрі погляди. Йому не подобається, що я не бігаю, висолопивши язика, щоб знайти Белинду, а валяю дурня і розслідую нікому не потрібні вбивства. Наскільки я пам'ятаю, мені дозволяється покликати на допомогу поліцію. Не кажучи вже про те, що вам принесе задоволення підчепити мерзотника такого масштабу, як Фарби, знаючи, що за ним не стоїть Чодо.
  
  – Сказати по правді, Гаррет, я думаю, що прибрати Фарба з вулиці – чудова думка. – Він сердито забурчав, він був збентежений. Що я наробив? – Але я не впевнений, що ми нічим не ризикуємо. Що він робить?
  
  – Метає ікру. Напевно, думає, як було б добре затягнути мене в якусь дірку і перерахувати ребра.
  
  – Чому?
  
  – З-за дівчини. Він не знає, що вона у мене в будинку. Він думає, що я палець об палець не вдарив, щоб її відшукати. А вони з Садлером дуже прозоро натякнули, що знайти її в моїх інтересах.
  
  – Ви впевнені, що Чодо в цьому не бере участь?
  
  – Абсолютно впевнений.
  
  – Тоді можна пограти з Краском. Але не чекайте чогось серйозного. У цих людей завжди знаходяться впливові друзі.
  
  – Мені цього не знати, – пробурмотів я. Туп підморгнув мені:
  
  – Бажаю вам добре провести день.
  
  Він з задумливим виглядом пішов геть, а я залишився біситися на сходах.
  
  Я помітив у натовпі приятелів Тупа, в основному вільнонайманих. Туп насолоджувався роллю чесного поліцейського. Мені стало цікаво, чи перестав він взагалі брати хабарі або відкидає тільки самі сумнівні.
  
  Я сподівався, що він не стане прихильником Нового Порядку. Адже закону і порядку теж може бути дуже багато, хоча я не думаю, що Танферу це загрожує.
  
  Я тихо попрощався з Брешущим Псом. Він розорявся щосили, навіть не міг відкласти мегафон. Він показав на свій останній звіт. Я схопив його, відійшов, чекаючи Фарба.
  
  
  
  54
  
  Фарби був мною задоволений.
  
  – Який же ти гнусняк, Гаррет, якщо якшаешься з таким лайном собачим, як Туп!
  
  – Він не такий вже й поганий. Ми старі друзі. Ти хіба не знав? У нас спільна справа. Новий Порядок називається. – У мене не вийшло, як у ставленика Тупа Шустера:
  
  Новий Порядок. – У тебе труднощі з Новим Порядком?
  
  – У мене труднощі з тобою. Тебе найняли дещо зробити. Ти не робиш нічого.
  
  – Ти помиляєшся. Хоча ви і нав'язали мені гроші, я не обмовив конкретні умови. Я не відмовляюся від роботи. Але насамперед треба закінчити парочку інших справ. Так що привіт!
  
  – Ні. Тебе найняв Чодо, і робота термінова. Це в тебе єдине завдання.
  
  – О чорт! Знову двадцять п'ять! Ти давно зі мною знайомий, Фарби? Досить давно. Знаєш, що ти можеш скільки хочеш будувати пики і грати м'язами, а я буду все одно робити по-своєму. Я тобі сказав: мені треба закінчити роботу. Чекай, поки підійде твоя черга, як всі нормальні люди.
  
  – Не буди в мені звіра, Гаррет.
  
  – Е-ех! – Непогана думка. – Я завжди так дію на людей. Особливо на тих, які лізуть без черги і думають, що вони заслуговують особливої уваги – Якщо він збирається мені щось зробити, нехай зробить при всіх яку-небудь дурість. – Послухай. Підійди ближче. Я хочу, щоб ти зрозумів, як я страждаю від того, що довелося тебе засмутити.
  
  – Я прийшов сюди, щоб ніжно попередити тебе, Гаррет. Просто, так би мовити, понарікати тобі на помилки. Але тепер я відчуваю, що треба нам куди-небудь піти і поговорити.
  
  – Який ти хитрий, Фарби! Раптом звідкись з'явився Туп:
  
  – Чому б нам усім разом не посидіти тут, на сходах, як старим друзям?
  
  – Відвали, дупа, – відповів Фарби. – Не твоє діло, про що ми говоримо.
  
  – Може, ти і прав. Може, я цікавлюся зовсім іншим. – Туп піднявся на кілька сходинок, сів на кам'яний бар'єр, що йде по краю сходів і помахав рукою. З натовпу вийшов чоловік. Навіть я був приголомшений. Людина виникла як ніби нізвідки. – Ну, Моргун?
  
  Моргун відповів:
  
  – Ми прибрали карету. Заарештували трьох.
  
  – Ну! Що ти на це скажеш? Фарби не дивився на Тупа. Він звернувся до мене:
  
  – Що відбувається, Гаррет?
  
  – Ти знаєш стільки ж, скільки і я. Туп сказав:
  
  – Спускайся, Фарби!
  
  – Чорта з два! Що за фокуси! Туп посміхнувся:
  
  – Часи змінюються, Фарби. Я чекав, коли це станеться. – Він підняв на мене очі, на губах грала лиха усмішка. – Ми з Краском старі знайомі. З однієї округи. Один час служили в Кантарде в одному підрозділі. У нас багато спільних спогадів. Фарби ніяково переминався з ноги на ногу. Напруга в голосі Тупа свідчило про старих рахунках. Фарби відчував себе невпевнено. Здавалося, щось і справді змінилося.
  
  – Тільки торкни мене, Туп, – кісток не збереш!
  
  – Сумніваюся. Я вже сказав, часи змінюються. Друзів у тебе все менше. Я чекав. В той день, коли мене викликали в капітани, я вибрав для тебе в Аль-Харе особливу камеру. Я шукаю привід, щоб тебе туди помістити, і сподіваюся, якщо ти будеш пручатися, поламати тобі кості. Я не знаю, чому так виходить, але майже всі ув'язнені, зазначені у списку Варти як п'ятдесят найбільш злісних злочинців, покінчили з собою. Може, в тюрмі з ними грубо поводилися. – Туп підморгнув мені і сказав: – Спасибі, Гаррет. Я майже забув, що повинен розквитатися з цим дурнем.
  
  Фарби зробив найстрашнішу пику, на яку був здатний:
  
  – Рвешся зіграти в ящик, Гаррет? Зі мною жарти погані.
  
  – Мені втрачати нічого. Адже ви хотіли пришити мене і доньку Великого Боса, як тільки я її знайду!
  
  – Вгамуйся, Гаррет!
  
  – Ти думаєш, я слабак. За твоїми мірками. Але невже ти вважаєш, що я дурень?
  
  Фарби готовий був ламати і трощити все навколо. Мій план привести його в сказ спрацював. Тільки...
  
  Один з підлеглих Тупа вийшов з натовпу і стукнув Фарба ззаду по голові кийком, схожа як дві краплі води на мою. Перша спроба не вдалася, Фарби не впав. Поліцейський секунду здивовано розглядав свій інструмент. Потім, перш ніж Фарби прийшов в себе, людина Тупа врізав йому п'ять разів по-справжньому і впевнився, що добився бажаного результату.
  
  Натовп, що йде по сходах, розступилася. Забавно. Нікому не прийшло в голову покликати Варту.
  
  Туп запитав:
  
  – Як ви вважаєте? Забрати його звідси? Нехай Садлер поламає голову, обчислюючи, що сталося з його дружком.
  
  – Ви не боїтеся їх помсти?
  
  – Тепер ні.
  
  Туп посміхнувся. З'явився Шустер. Не знаю чому, але мені здавалося, що Шустер буде найбільш небезпечною фігурою у Варті при Новому Порядку.
  
  – Ми замкнемо Фарба на кілька днів. Просто нехай подивиться, як йому доведеться. І процесія стала віддалятися.
  
  Я турбувався за Тупа. У нього можуть бути великі неприємності. Можливо, він і підшукав камеру для Фарба, але мені важко було собі уявити, що Фарби в ній сидіти, які б не були плани Руперта. У Великого Боса довгі руки. Ледь лише Садлер дізнається, що Фарби потрапив у біду, закрутяться колеса.
  
  І все ж...
  
  Я глянув на Шустера.
  
  Туп створював власну таємну поліцію. І дуже швидко. Можливо, з найкращими намірами, але якщо він буде відколювати такі номери, як цей, з Краском, то втягнеться в небезпечну гру.
  
  
  
  55
  
  Я доповів про все Небіжчикові. Йому це не сподобалося.
  
  – Гадаєш, я не прав, Шахрай?
  
  «Капітан Туп став занадто самовпевненим. Ці дії передчасні. Його поліція, хоча і численна, навіть у цей перехідний період не може зрівнятися за силою з злочинним синдикатом. Я не вірю, що підлеглі Тупа пройдуть через всі випробування і залишаться йому вірні. Продажність – одна з рушійних сил історії.»
  
  – Одна з рушійних сил історії? Коли Небіжчик починає вживати такі вирази, пора змотуватися. А то піде довгий повчальний розповідь.
  
  «Що стосується містера Амато, його занепокоєння цілком зрозуміло. Коли побачиш його в наступний раз, попроси зайти.»
  
  Який добрий приятель мій партнер! Я грубо хмикнув. Я три дні рився в книжках, пробиваючись у глиб століть, а йому начхати. Вже що-що, а виказати зневагу він вміє.
  
  «Щодо чарівників. Простодушного і Дракира, ймовірно, слід порадитися з фахівцями.»
  
  – Я вже радився, Веселун.
  
  «З лінгвістами і ерудитами. Обидва імені мені смутно знайомі, але не викликають ніяких особливих спогадів. Боюся, це було до мене. Я вважаю, що Туп повинен приберегти свою особливу камеру для нашого особливого лиходія.»
  
  Небіжчик розрепетувався, він посилав сигнали на весь будинок.
  
  – Можливо, з неї носій прокляття не втече.
  
  «Він буде там, поки ми не знайдемо підходящих чарівників.»
  
  Раптово Небіжчик зніяковів. За показною упевненістю відчувалася боязкість, і це зовсім збило мене з пантелику – я дивувався, що він може приховувати від свого старшого партнера.
  
  «Що стосується міс Альтмонтиго... – Він замовк на дуже коротку мить і, здавалося, не чекав, що такий дурень, як я, це помітить... – Мене провідав її прийомний батько. У нас була бурхлива дискусія.»
  
  – Можна собі уявити!
  
  Самі розумієте, який сюрприз для батька.
  
  «Йому довелося подивитися правді в очі.»
  
  – Це значить, що якийсь суб'єкт, який вважає себе моїм партнером, переупрямил іншого суб'єкта, який пробув на землі всього сімдесят років і яким не подобається, як летить час?
  
  «Це означає, що безперервна бомбардування фактами змусила його піти на співпрацю.»
  
  – Ти вбив його згадкою про принца.
  
  Неважко здогадатися.
  
  «Вирішальним аргументом виявилося моє зауваження про те, що він більше не має законних прав розпоряджатися життям міс Альтмонтиго, йому підвладна лише її власність.»
  
  Я спохмурнів. Щоразу кажучи міс Альтмонтиго, Небіжчик злегка спотикався. Я вирішив поки не думати про це.
  
  З незрозумілих мені причин карентийский закон про власність передбачає, що у жінки мізків стільки ж, скільки у курки. Закон дає право батька і чоловіка забороняти будь-яку передачу власності, навіть якщо самі вони не можуть претендувати на дані гроші або майно. Очевидно, це положення прийняте для того, щоб дурні дівчатка не роздали всі релігійним організаціям і (або) шахраям. Тільки вдова може укладати угоди від свого імені. Напевно, здоровий глузд набувається в ліжку.
  
  «Я припустив, що вона може позбавити його права розпоряджатися власністю, яку вона у величезній кількості успадкувала від його бабусі по материнській лінії, активістки феміністської. Містер Альтмонтиго керує цією власністю зі значною вигодою для себе.»
  
  Небіжчик зачепив хворе місце. Повнолітня жінка може вийти заміж без дозволу. Вона може вступити в шлюб з помираючим (або мертвим), у якого немає спадкоємців, і відразу ж стати вдовою. Це відбувається не так часто, але, коли це трапляється і на карту поставлено стан, судові процеси стають розвагою для суспільства. Свідки продають покази тій стороні, яка більше заплатить. Можете собі уявити, що витворяють юристи. Нічого не можна добитися. У будь-яку хвилину вони можуть все переграти.
  
  – Ти вдома. – Без стуку увійшла Белінда і закотила очі до неба. – О, ця жінка! Вона працює у Гулляра, але не має уявлення про реальне життя.
  
  Я насупив брови і запитливо глянув на Небіжчика.
  
  «Дитячість, жіноче суперництво. Не звертай уваги.»
  
  Розумна порада. Хоча, якщо Белінда з Цукеркою заведуться по-справжньому, стояти над сутичкою теж може бути небезпечно.
  
  Белінда запитала:
  
  – Які в тебе сьогодні успіхи? Я розповів їй, як провів день. Небіжчик без бурчання вислухав все по другому разу. Невже його так захопила історія Дракира?
  
  Ледве я згадав Фарба, Белінда задумалася. Мені довелося двічі запитувати: Що з ним? – перш ніж вона пояснила мені причину дивного настрою Небіжчика.
  
  – Заходив твій приятель, такий великий хлопець.
  
  – Плоскомордый?
  
  – Так. Він повідомив якісь новини про Кантарде. Здається, нехороші. Вибач. Белінда не любить говорити про війну.
  
  – Погані новини, Веселун? – запитав я. – Що-небудь неприємне?
  
  «Твій морський флот відбив Фул-Харбор.»
  
  – Я тобі казав, що так і буде.
  
  Мене огорнула хвиля гордості. Мене дійсно назавжди зробили моряком.
  
  «Це ще не все. Карента почала генеральний наступ невеликими силами, покладаючись на богів. За підтримки найманців морКаров карентийские сили атакували венагетов і республіканців по всьому фронту.»
  
  – Значить, скоро отримають похоронки матері багатьох героїв-карентийцев.
  
  «Ще більше похоронок отримають матері венагетов і республіканців. МорКары служать вірно і приносять користь. Якщо так буде продовжуватися, вони позбавлять Слави Дуралейника здатності збирати точні розвідані, так як не дадуть спокою його лазутчикам. МорКары взяли на себе роль, яку традиційно відігравала кавалерія: нальоти, прикриття і захист. Притому вони роблять все це з повітря, так що ні Дуралейник, ні венагеты не можуть їм зашкодити. МорКары вже домоглися переваги над повітряними союзниками Дуралейника.»
  
  – Ну і що?
  
  «Не будь тупоумным. Це означає, що війна закінчена і перемогла Карента. Якщо морКары будуть непохитні, ми станемо свідками бійні. Карентийские війська кожен раз будуть опинятися в потрібний час в потрібному місці в перевершує кількості, посилені потужною підтримкою з повітря.»
  
  – А далі?
  
  «Кінець мрії Дуралейника може виявитися для Каренты початком кошмару. Перемога обернеться поразкою. Наші найбільш мудрі керівники, повинно бути, це зрозуміли вже давно. Тому війна тяглася так довго. Коли ціна перемоги перевищує ціну продовження війни...»
  
  – Що?
  
  Я не вгамовувався.
  
  «Ти якось говорив про те, яке може виникнути стан, коли всі солдати повернуться додому.»
  
  – О! Так, звичайно.
  
  «Коли війна ведеться десятки років, економіка залежить від продовження військових дій. Цілими галузями керують нелюди. Світ принесе значні переміщення, соціальне напруження і розбрат.»
  
  – Можеш назвати це війною, яка програна за допомогою перемоги.
  
  «Ось саме.»
  
  – Що нам робити, щоб встояти?
  
  «Ми не займаємося політикою. Наші послуги будуть потрібні завжди. Навіть боги безсилі проти долі.»
  
  Це було схоже на усічену цитату. Однак я не сказав про свої підозри. Марно викривати Небіжчика в плагіаті. Він не знає сорому.
  
  Повернулася Белінда:
  
  – Я придумала, Гаррет. Мені потрібно бачити капітана Тупа.
  
  «План, гідний вашого батька, міс Контагью. Але невдало вибраний час. Я вам не раджу. Ще не настав час кидати виклик містерові Фарбу і містеру Садлеру. Всі переваги на їх стороні. А ваші нечисленні надійні друзі зайняті цим перескакивающим прокляттям. Однак дозвольте мені викласти, які кроки ми зможемо зробити, коли прийде час.»
  
  Я застогнав. Коли Небіжчик починає викладати, які ми зробимо кроки, я крокую за двері.
  
  Вони розмовляли. Я чекав, всіма забутий. Нарешті Белінда пішла, вона була сповнена енергії і послала Небіжчикові на прощання смачний і багатообіцяючий подячний поцілунок.
  
  – Що вона задумала?
  
  «Її план включає, зокрема, що мене перенесуть в заклад містера Дотса...»
  
  – Що? Ця жінка божевільна!
  
  Я не можу зрушити його з місця, щоб витерти пил, не те що винести з дому.
  
  «В її плані була якась витончена порочність, – задумливо просигналив Небіжчик. Він не став пояснювати. – Ми обговоримо деякі його подробиці в найближчі дні, коли буде вільний час. Все це потребує бесід з багатьма людьми. Скажи про це Діну.»
  
  Добре. І нехай Дін звалить всю провину на мене, хоча очевидно, що все це маячні задуми Покійного.
  
  56
  
  Ось так ми і жили: валяли дурня і всі думали, як зупинити одного з найбільш небезпечних вбивць за всю історію Танфера, залазили по вуха у справи Варти і донесення інформаторів, та ще Небіжчик намагався провернути якусь аферу, щоб Фарби і Садлер відстали від Белінди. Я змушений був грати роль хлопчика на побігеньках. Бурчить хлопчика на побігеньках. Коли у Тупа не знаходилося для мене нічого кращого.
  
  Однак мушу визнати, що подяку міс Белінди Контагью перевершила всі очікування і виявилася чи не більше того, що я можу винести.
  
  * * *
  
  Я втратив рахунок негідникам, які перебували у нас за ці дні. Більшість з них не були схожі на звичайних головорізів: це були посадові особи, військові, підприємці і навіть офіцери Варти. Люди, з-за чиєїсь недалекоглядності Чодо придбав владу, а вони – більше багатства, ніж належало. Всі вони знали Белинду. Раз в рік Чодо збирав їх разом під приводом її дня народження.
  
  Вони прийшли. Белінда розповіла їм про Фарбі, Садлере і про папаше, а Небіжчик у цей час покопався у них в головах. Тим, хто готовий був виступити проти Белінди, Небіжчик змішав всі думки, так що ці люди забули, що бачили її.
  
  Навколо шастали Плоскомордый, Морлі і його команда, вони забезпечували охорону.
  
  * * *
  
  Небіжчик був упевнений, що Уинчелл більше не клюне на Цукерку, навіть якщо вона буде валятися перед ним гола і у нього буде перевага в часі Белінда запропонувала, що вона піде.
  
  Настав вечір. На цей раз я вирішив триматися до кінця, поки все не вийде. Не дам Тупу і його невдахам знову все зіпсувати.
  
  Я мріяв з цим покінчити. Я стільки працював, ніби це не одне, а кілька справ. Хіба що не махав кулаками, хоча в нашій професії це доводиться робити часто.
  
  В дансинг Гулляра набилися підсадні качки, майже всі вільнонаймані поліцейські. Ще більше поліцейських околачивалось навколо. Веселий куточок заполонили стражі закону. Ті, хто працював на вулиці, приходили, купували пиво і йшли. Ми сиділи всередині і купували ще охочіше.
  
  Гулляр стояв, спершись на стійку, і говорив мені:
  
  – Цей покидьок з ножем скоро зробить мене багатієм, всі твої хлопці п'ють пиво. Ти, правда, збираєшся зловити цього негідника?
  
  – Ми дозволимо йому показувати свої трюки на твоїй танцмайданчику, і до тебе валом повалять клієнти-вампіри.
  
  – Це небезпечно!
  
  – Нічого не поробиш!
  
  Було вже пізно. Напруження наростало. Поліцейським все важче було прикидатися, що вони звичайні гуляки. Втім, мені не доводилося вмовляти їх розслабитися і спокійно чекати. Вони були такі звичайні, що далі нікуди, і вели себе, як відчайдушні гуляки.
  
  – Нам не слід стирчати тут, Гаррет. Гулляр був прав. Уинчелл міг дізнатися про мене.
  
  * * *
  
  Белінда пройшла в задню кімнату, де ми з Гулляром і Хрускотом вбивали час за кухлями пива. Їй потрібна була моральна підтримка.
  
  Хрускоту теж. Його виставили. Шустер зайняв його місце за стійкою.
  
  – Гулляр, я впорався б з будь-яким вискочкою, який пристане до дівчаток. Чому мене прибрали з бару?
  
  – Я не сумніваюся, що ти б справився, Хрускіт. Але я тут зараз не головне. Хрускіт блиснув на мене очима. Я сказав:
  
  – Мова йде про вбивці-психопата, Хрускіт. Зовсім полоумном. Ти його не знаєш. А той, хто встав за стійку знає. – Я сподівався, що Шустер добре замаскувався. – Якщо б ти там стояв, вбивця б увійшов і перерізав тобі глотку перш, ніж ти встиг би що-небудь збагнути. Це для твоєї безпеки.
  
  Все це вже говорилося раніше. Я втомився. Я чмостул Белинду в щічку і стиснув її руку.
  
  – Вже скоро. Продовжуй. Ні пуху ні пера. І все таке.
  
  – Гаррет, він вже повинен був щось зробити.
  
  Я боявся, що вона права. Хтось повинен був перевірити, чи тут вона, спробувати її викрасти. Я теж занепокоївся.
  
  Через годину загальна думка виплеснулося на вулицю. Щось не так. Рибка не клює. Десь помирає інша жінка, тому що...
  
  Але все продовжували грати свої ролі.
  
  Я стояв у тіні і дивився на танцмайданчик, як раптом увійшов Садлер. Вигляд у нього був зловісний. Коли він помітив Белинду, вираз його обличчя стало загрозливим.
  
  Белінда танцювала з поліцейським в одязі матроса. Вона побачила Садлера. В її очах на мить спалахнуло полум'я.
  
  Садлер попрямував до Белинде. Як тільки він перетнув невидиму межу, всі заворушилися. Він зрозумів, що влип. Запахло смаленим. Оголилися клинки. Я вийшов і нагадав всім, що сьогодні ми зібралися не за тим, щоб вбивати.
  
  І тут танцює ходою увійшов Брешущий Пес Амато.
  
  Добридень! У нас тут розгорається сварка, зривається план, за яким у кожного своя роль, включаючи тиняються по залу для відволікання підозр дівчат Гулляра. Чоловік двадцять кричать і лементують. Скрізь валяються постраждалі. А Брешущий Пес Амато видивляється свою доньку. Замість неї він вгледів мене. Він не звертав уваги на ревіння:
  
  – Гей, Гаррет! Яка удача!
  
  Повз нього пролетів відкинутий поліцейський: Садлер розлютився по-справжньому. Я спробував підійти до Брешущему Псу і відвести його куди-небудь подалі, де не так небезпечно.
  
  – Де моя дівчинка, Гаррет? Я все ходив сюди і стирчав тут, поки нарешті не набрався хоробрості з нею поговорити, і, коли я нарешті дозрів, з'ясувалося, що ця Сас зовсім не моя крихітка. Цю звати Сасна Прогель, і про Лоні Амато вона знає лише те, що Гулляр і його помічник-гном згадували це ім'я. – Ще один поліцейський відлетів убік. – Що ви тут влаштували?
  
  – У нас тут бедлам. Ти не можеш трохи відсунутися з дороги і хвилину почекати?
  
  Садлер вигукував моє ім'я, наче вирішив, що я винен у всіх його бідах. Він нападав.
  
  – Краще побережися, Гаррет, – сказав Амато. Він пішов у куток. – У цього хлопця не дуже доброзичливий вигляд.
  
  Зовсім недружній вигляд. Садлер розкинув поліцейських, перекинувши парочку на підлогу. Я з усієї сили вдарив його в скроню. Він впав на коліна, але не відключився. Поки він піднімався, я додав ще. Але він все-таки підвівся.
  
  У мене боліли кісточки пальців на лівій руці. Потім Садлер дав мені здачі. Я відлетів до Брешущему Псу. Садлер рушив до мене, не звертаючи уваги на оточуючих, які били його з усіх сторін. Він виразно відчував, що я особисто відповідаємо за його страждання. Він нахилився, щоб підняти мене в повітря.
  
  І тут Брешущий Пес його взгрел. Так бджола жалить слона, якщо він виявляється у неї на шляху. І йому вдалося настільки розсердити Садлера, що той вирішив укласти Амато в першу чергу.
  
  І тут силач Рислінг Гулляр уклав Садлера чимось нагадує кулак, але це не міг бути кулак, тому що Садлер одразу ж гепнувся на підлогу. Гулляр подув на суглоби і сказав:
  
  – Треба дивитися за дівчиною, а не розважатися, Гаррет. І показав пальцем.
  
  – Диявол!
  
  Уинчелл все ж вирішив зайти в гості. Ніким не помічений у всій цій метушні він пробирався до естраді.
  
  – Гей, у нас тут вечірка.
  
  Белінда невпевнено оглядала його, прикидаючи, чи той це чоловік, кого вона повинна побоюватися.
  
  Всі завмерли.
  
  Я закричав.
  
  Всі теж.
  
  Садлер знову кинувся в бій, але Уинчелл виявився міцнішим. Прокляття зробило його надлюдиною. Він пробився до Белинде, підняв її, поклав на плече і пішов до дверей. Коли я спробував умовити його змінити поведінку, він стусаном уклав мене під стіл. Ніхто не міг його зупинити, поки Хрускіт не взяв цю справу в свої руки: він приніс барило з пивом і ніжно кинув його через усю кімнату прямо в здивоване обличчя Уінчелла. Барило був повний. Непогано для бороданя Хрускоту.
  
  Уинчелл так і не встиг отямитися. Хлопці з вулиці увійшли всередину і допомогли його заспокоїти. Вони зв'язали його, заткнули рота кляпом, і хвилювання потроху вляглося. Тепер Уинчелл виглядав маленьким і старим, ніби прокляття, що перетворило його в зеленоокого старого, з якого все почалося у Морлі. Белінда прямо обвилася навколо мене. Злегка відвернувшись, я побачив, як Брешущий Пес щось нудно товкмачить Гулляру.
  
  Знадобилося час, щоб відбулося загальне сум'яття. Прибув Туп і з самовдоволеним виглядом почав ходити навколо Уінчелла. Я сказав йому.
  
  – Якщо він у вас знову втече, я сам прив'яжу вам до ноги кругляк і скину в річку.
  
  – Шустер! Посади його в мішок і замкни в камеру. І дивись, щоб не випав кляп.
  
  У Уінчелла був моторошний вигляд, з очей сипалися іскри. Туп посміхнувся і став хвалитися:
  
  – Цього разу помилки не буде, Гаррет. На карті наше майбутнє. Мм будемо обережні. Засадимо його в камеру, в якій я трохи помучив Фарба, Як тільки принц Руперт дізнається, що злодій спійманий, пошлють за потрібне чарівником.
  
  Я заворчал і натякнув, що не дуже впевнений у професійній придатності якогось принца і його Варти.
  
  – У вас є які-небудь світлі думки?
  
  – Так. Одна-єдина, спеціально для вас.
  
  – Яка?
  
  – У вас є мішок. Якщо вам потрібно що-небудь ще, приходьте послухати Небіжчика. Завтра.
  
  – Завтра після полудня, – сказала Белінда. – Гаррету треба ще й поспати.
  
  – А? – Ми, сищики, міркуємо туго. – Ще й поспати? Вона підморгнула:
  
  – Може, я дозволю тобі подрімати. Якщо будеш гарним хлопчиком.
  
  – А-а!
  
  – До Тупа дійшло раніше, ніж до мене. Я вів себе з належною стриманістю.
  
  Тим часом Брешущий Пес разбрехался щосили. Збентеживши Гулляра і Хрускоту, він змусив їх до втечі.
  
  
  
  57
  
  Я став ще стриманіше, переконавшись, що доля постійно прагне стримати мої пристрасті.
  
  У Уінчелла були сильні підозри, що він потрапить в пастку. Незважаючи на це, прокляття примушувало його йти, даючи, втім, деяку свободу дій при підготовці нападу. Заклинання було досить мудрим, щоб, коли необхідно, надати проклятого користуватися своїм розумом.
  
  Коли я вступив на Макунадо-стріт, у мене в голові миготіли картини дикої ночі, і тут я побачив, що наша двері зламана. Дін лежав напівмертвий в коридорі, приблудне кошеня згорнувся калачиком біля зламаної руки господаря і жалібно нявчав. Белінда сказала:
  
  – Я подбаю про Діні. З'ясуй, що сталося.
  
  Я прислухався, але не відчув присутності Небіжчика. Це мене налякало. Тільки одного разу негідники проникли в наш дім, та й то пройшли всього кілька кроків. Зазвичай Небіжчик звертає непроханих гостей в камінь, коли вони ще на вулиці. Зараз він, схоже, нічого не зміг зробити. Злодій (чи злодії) прокрокував від входу прямо на сходах.
  
  Може, Небіжчик зробив нарешті останній кидок до іншого берега? Я не відчував, що він існує.
  
  – Іди ж! – різко сказала Белінда.
  
  – Будь обережна.
  
  Я поволі рушив уперед, по спині в мене повзли мурашки. Мені не соромно зізнатися, що я злякався. Таке ж почуття я відчував, коли в числі хоробрих юних карентийских моряків брав участь у найнебезпечніших набігах. Я прокрався вздовж стіни до дверей Небіжчика і, злегка штовхнувши ліктем, відкрив її.
  
  Влетівши в кімнату, я був готовий до всього.
  
  В кімнаті не було нікого, крім мого партнера.
  
  Небіжчик виглядав, як завжди, але щось змінилося. Я відчував напругу, якого ніколи не було раніше. Я відчував, що йому не заподіяли шкоди і він не спить, він просто на чомусь дуже зосереджений і не може приділити мені увагу.
  
  Значить, біда ще в будинку. І це жахливо. Наверх. Лиходій повинен бути нагорі. Там Цукерочка.
  
  Але ми вже зловили Уінчелла... Я потягнувся думками до Небіжчика, шукаючи у нього підтвердження. Він не відповів. Зрозуміло.
  
  – Той, хто це зробив, ще тут, – сказав я Белинде. – Та він такий сильний, що Небіжчик не може з ним впоратися. Думаю, він прийшов за Цукеркою. Я піду до нього. Але боюся, якщо я встану на другий поверх, його там не виявиться. Він схопить тебе і дасть драла.
  
  – Тоді спочатку пошукай внизу. Белінда була спокійна і практична. Можливо, ці якості дісталися їй у спадок. Сподіваюся, Старий зможе протриматися ще кілька хвилин.
  
  – Тут нікого, – сміливо ввійшовши в кухню, оголосила Белінда. – І двері в підвал замкнені з цієї сторони.
  
  Зверху долинув крик, голос був Конфеткин.
  
  – Може, нас туди заманюють.
  
  Нагорі щось впало. Звук падаючого тіла. Белінда схопила мене за руку. Я запитав:
  
  – Думаєш, це пастка?
  
  – Гаррет!
  
  – Гаразд. Зараз ніколи з'ясовувати. В інший час.
  
  Я спробував переконати себе, що я Морлі Дотс. Ця робота напевно зажадає легендарного холоднокровності Морлі. Якщо моя красунька просто не бавиться нагорі з хлопцем... Холоднокровність Морлі. Так і хотілося послати за Морлі і його холоднокровністю. Тільки...
  
  Тільки що ж це таке? Я зробив все, що міг. Я допоміг скрутити і знешкодити Уінчелла. Пора отримати винагороду і їхати відпочивати. А тут якийсь бардак.
  
  В кабінеті не було ні душі. Я обмінявся поглядами з Елеонорою. Це мене заспокоїло. Вона нагадала мені, що у мене і раніше бували важкі часи і спокій – наймогутніша зброя. Не завадило б ще додати до цього трохи розуму, серденько.
  
  У маленькій вітальні теж нікого, лише стояв котячий запах, який я так ненавиджу. Маленький паршивец. Навонял тут.
  
  Я натягнув непромокальну капелюх і подався на кухню. Я орудував там, поки не знайшов марлю, яку купив Дін, коли його охопила блакитна мрія самому робити сир і таким чином економити гроші. Я йому говорив: якщо б я хотів урізати витрати, я б обійшовся без урядника. Як би те ні було, ми витратили гроші на марлю, але залишилися без сиру. Я відрізав кілька метрів, обернув марлю навколо капелюхи і засунув кінці спереду і ззаду за комір.
  
  – Що ти робиш?
  
  – Так роблять бджолярі. Можеш зробити те ж саме.
  
  – Ти здурів, Гаррет!
  
  Але вона пішла моєму прикладу. І навіть зробила собі грубі рукавиці.
  
  Я рився в ящиках і заглядав у шафи, поки не знайшов сірчані свічки.
  
  – Коли я запалю ці штуки, намагайся не вдихати дим. Він укладе тебе на місці.
  
  Белінда хитала головою, бурмотіла непристойні лайки, але продовжувала розмову:
  
  – Ти зовсім божевільний. Тобі це відомо?
  
  – Я чокнулся з тих пір, як зрозумів, що тут комахи. Так чи інакше, якщо тебе зараз розріжуть на шматки, я цього не винесу.
  
  – Ти природжений романтик.
  
  – Точно. Людина з тисячею осіб.
  
  Наша бесіда переривалася тупотом і криками, які йшли зверху. Потім крики припинилися. Настав загрозливе мовчання.
  
  – Здається, тобі настав час сідати на коня, Гаррет.
  
  – Ага.
  
  Я провідав Діна. Йому не було гірше. За ним доглядав його пухнастий приятель. Я хотів послати за підкріпленням, але мовчання нагорі говорило, що я спізнююся.
  
  – Білий лицар вирушає на виручку. Коли-то в мене й справді були білі обладунки, а тепер все з'їла іржа.
  
  – Давай, Гаррет! Ніякого аристократизму. Зате які ніжки!
  
  
  
  58
  
  – Я так і знав! – заревів я. – Я знав, що тут те, чого не може бути. – По другому поверху літали метелики. Великі, зелені і огидно м'ясоїдні, але, на щастя, їх було мало і вони були дурні. – Подивися на цих метеликів. Мені здається, такий укус тварини розносить прокляття, як москіти жовту лихоманку.
  
  У Танфере майже ніхто не знає про москітів, але на островах про них можна почути від тубільців. Якщо прислухатися, коли вони з вами заговорять.
  
  – Ну так запали свічки.
  
  Белінда не просто радила. Вона наполягала. Але запалювати свічки ще було не час. Спочатку я відкрив свій улюблений шафу, дістав звідти потворний ніж і запропонував його Белинде.
  
  – Якщо хто близько до тебе підійде, можеш вирізати у нього на обличчі свої ініціали.
  
  Для себе я вибрав ніж з таким довгим лезом, що він нагадував короткий меч. Я направив вістря в бік кімнати Цукерки.
  
  Я увійшов першим, вигляд у мене був абсолютно безглуздий. І відразу зіткнувся з нашим непроханим гостем, з цим чудовиськом, яке майже без зусиль підняло Цукерку до самої стелі. Він закріпив мотузку і нагадує плаху шматок колоди на перекладині, залишилася стирчати після ремонту. Його штовхало прокляття, і він збирався убити Цукерку прямо на місці.
  
  – Він зростає на очах, – прошепотіла Белінда.
  
  Я не міг рота розкрити. У мене язик прилип до гортані.
  
  Чоловік продовжував рухатися, незважаючи на вплив Небіжчика. Прокляття давало пекельну силу!
  
  Чому Цукерка не втекла від нього? Небіжчик забарився б кроки вбивці, і він би її не наздогнав.
  
  – Ух! Белінда! Не дивись цьому чудовиську в очі. У мене таке відчуття, що, якщо він покладе на тебе свій зелений погляд, ти пропала.
  
  – Добре. – Вона не нервувала. Моя дівчинка Белінда не з таких. Вона незворушна, як її татко. – Ти запалиш свічки чи даси цим комахам здолати мене?
  
  З кута рота лиходія вилітали метелики.
  
  Я запалив сірчану свічку від звичайної свічки, яку захопила з собою Белінда, і поставив на порозі. Коли я ставив другу свічку, негідник помітив, що він тут не один.
  
  Боже, який він був величезний! Начебто Плоскомордого, тільки ще більшими. І де Уинчелл його відшукав? Таке величезне істота не має бігати на волі. Він повільно повернув голову.
  
  – Чому ти не пырнешь його, Гаррет? Тобі подобається тягнути час, так?
  
  Так. Тому що у мене дуже багато совісті. А в цей раз ще тому, що я зовсім розгубився. Цього не могло бути. З убивцею дівчат розправилися у Гулляра. Зараз я вже повинен був лежати в ліжку, може, навіть спати.
  
  Гігант підняв Цукерку догори ногами так високо, що тільки голова її торкалася підлоги. І тут він випустив з рук мотузку. Мотузка зі свистом ковзнула по пласі, і Цукерочка гепнулася на підлогу. Хоча в роті у неї стирчав кляп, вона почала видавати якісь звуки, ніби намагаючись вимовити моє ім'я
  
  Я сподівався, що вона не хоче мене про щось попередити. У мене не було часу вивуджувати з неї це попередження. Гігант засяяв зеленими очима. І почав вивергати метеликів. В основному теж зелених. Старий Дракир любив зелений колір.
  
  Прямо у нас на очах гігант почав старіти. Кожну хвилину він ставав старшим на кілька років. Зростання його теж зменшився, хоча, щоб дістатися до нього, мені треба було підставити сходи сходинок у п'ятнадцять.
  
  Він придивлявся до Белинде.
  
  Він почав дихати важко, ніби втік проти урагану. Він пихтів і хрипів. Метелики полетіли у нього з ніздрів. Досить дурні комахи, або заклинання в цій частині було погано продумано. Майже всі метелики літали за вбивцею.
  
  Я тримав перед ним запалену сірчану свічку. Метелики не діставали мене через марлю. Правда, йому, схоже, було байдуже. Він не відривав погляду від Белінди.
  
  – Не дивись цьому ублюдку в очі, – нагадав я їй і відсунувся вбік.
  
  Я встав на коліна і поповз вперед, негідник продовжував виконувати свій льодовий душу фокус. Я перерізав йому сухожилля за правим коліном і лівої щиколоткою. До нього не відразу дійшло, що до чого, але він впав. Потім знову став підніматися. Я проштрикнув ножем його праву долоню і прибив її до підлоги. Белінда встромила ножа у ліву долоню.
  
  – Спробуй заткнути йому рот кляпом, Гаррет.
  
  В ній грала кров Контагью.
  
  Наростаюча біль і пошкодження зломили гіганта настільки, що прокляття ослаб. Тут за справу взявся Небіжчик. Лиходій немов скам'янів.
  
  Звідки-то зовсім здалеку долетів шепіт, ніби доносимый зустрічним вітром:
  
  «Ти прийшов вчасно.»
  
  Я звільнив Цукерку.
  
  – І навіщо ти розважаєшся з цими збоченцями? Немає щоб знайти нормального приємного хлопця зразок мене.
  
  Цукерка мене обняла. Вона не промовила ні слова, навіть коли Белінда пожартувала:
  
  – Може, вона подумала, що тебе вже прибрали до рук.
  
  Цукерка тільки тісніше притиснулася до мене, наче вирішила, що ніколи не відпускати.
  
  Метелики пурхали навколо, як п'яні. Я теж став задихатися від сірчаного диму. Комахи сідали на оголені руки Цукерки. І кликали своїх родичів. Я знову подумав: раптом ці маленькі чорти переносять прокляття?
  
  – Пішли звідси. Замкнемо цих тварюк тут, зі свічками.
  
  Я вирішив, поки Небіжчик зайнятий, непомітно пронести кілька свічок і в його кімнату, виключно заради ефекту.
  
  Белінда стала допомагати Цукерки, хоча і не дуже люб'язно. Я глянув на непроханого гостя. З його відкритого рота все ще виповзали метелики. Белінда сказала:
  
  – Не можна залишати його тут.
  
  – Чому?
  
  – Він здохне.
  
  – Туди йому й дорога.
  
  – Поворуши мізками, геній!
  
  «Насправді. Настане твоя черга нас лякати.»
  
  – Не втручайся. – Я заворчал, мені стало гидко. Якщо лиходій помре, прокляття може перейти тільки до мене. Не думаю, що це буде дуже здорово. – Треба, щоб він залишався без свідомості. А то він може покінчити з собою.
  
  У мене виникло раптове переконання, що прокляття призвело Уінчелла в заклад Гулляра, щоб він відвернув увагу від замаху на Цукерку.
  
  Небіжчик просигналив:
  
  «Я можу його втримати.»
  
  – Як ти утримував його, коли я повернувся?
  
  «Зв'яжи його, якщо тобі від цього легше.»
  
  – Добре. – Я зазирнув у кімнату Цукерки. Дихання негідника покращився. Підлога була встелена метеликами. Тільки деякі з них виявляли ознаки життя. Я сказав:
  
  – У мене виникла ідея. Нехай прокляття перескочить на Небіжчика. Тоді він буде...
  
  – Тоді він буде розмовляти з тобою напряму.
  
  – Ти практична до жаху. – Я розв'язав моток полотняній мотузки і взявся за нашого лиходія. У мене пішов весь моток, потім я ще вставив йому в рот кляп. Потім я визволив його від сірчаних свічок. І дав Белинде свою палицю.
  
  – Якщо він поворухнеться, відразу ж трісни його.
  
  – Куди ти йдеш?
  
  – За Тупе. Щоб вони прибрали звідси нашого гостя.
  
  Але до цього справа не дійшла. Принаймні тоді.
  
  
  
  59
  
  Я повинен був знати. Цього слід було очікувати. Чорт забирай, треба було приймати це в розрахунок. Це була доля. З тих самих пір, як я зв'язався з Брешущим Псом, як я не ухилявся, Амато ніде не давав мені проходу. Тому я зовсім не здивувався, коли побачив, що Брешущий Пес розташувався у мене в коридорі разом з Сас і Діном, Сас дуже засмучена, Амато метушиться навколо Діна, а Дін слабким голосом наполягає, що з ним все в порядку. Дін був настільки приголомшений, що не відчував болю.
  
  Як би мені звідси вибратися, – пробурмотів я, – поки ще ніхто мене не помітив? В цю хвилину мене не дуже турбували неприємності Брешущего Пса.
  
  – Гаррет!
  
  Мене помітили.
  
  – Не продовжуй. У мене свої труднощі, і я навряд чи зможу що-небудь тобі порадити.
  
  – Та не хвилюйся. Я як тільки побачив цей розгром, так і подумав, що тобі не до мене.
  
  – Прокляття якось розділилося. У мене нагорі ще один вбивця. – Чорт! В очах Брешущего Пса запалився вогник. Що ще таке? – Я йду за капітаном Тупому.
  
  – Правильно. Я тебе розумію. Я побуду тут і за всім догляну.
  
  – В цьому немає необхідності. Іди додому. Поспи трохи. Коли Небіжчик хоче, він може обійтися без допомоги.
  
  З кімнати Небіжчика до мене дійшов смішок, а Амато заперечив:
  
  – Мені буде не по собі, Гаррет. Після всього, що ти для мене зробив. Все одно мені треба поговорити з тобою про моїй дівчинці. Ось ця Сас не моя крихітка.
  
  Це я вже зрозумів. Я не став більше нічого слухати. Я мав кволу, марну надію, що Небіжчик зглянеться наді мною і вишібет Брешущего Пса до мого приходу.
  
  * * *
  
  Тупа довелося будити; від одного цього я отримав невимовне задоволення. Ось знову!
  
  Ніколи під час розслідування мені не доводилося будити людей серед ночі. Завжди хтось приходив до мене і вимагав, щоб я встав трохи світло.
  
  – Так! – наполягав я, діставшись нарешті до його квартири. – Ви, політик, підніміть дупу і ходімо зі мною, побачите самі. Прокляття розмножується. Якщо ви не заберете цього типу, прокляття піде далі, як ніби ми не зловили жодного Уінчелла. Я впевнений. Ви думаєте, я прибіг у такий час, тому що у мене проти вас зуб. Ви ж мене знаєте!
  
  Туп пирхнув:
  
  – До нещастя. Ви не можете просто привезти його завтра?
  
  – Я йду додому. Коли я прийду, я передам цього типу того, хто опиниться поблизу. Якщо не буде нікого, цей тип піде самостійно. І я більше не збираюся розплутувати історію прокльонів, вигаданих стародавніми недоумкуватими чарівниками. Якщо дійсно хочете принести мені радість, прийдіть і під яким-небудь приводом заарештуйте Брешущего Пса Амато. Можливо, він важливий свідок. Він вирішив звести мене з розуму.
  
  Деякий час Туп дивився на мене з похмурим виглядом, ймовірно, розмірковуючи, чи не варто вхопитися за запропонований мною план. На губах його блукала гидка усмішка. Я сказав:
  
  – Не здумайте зробити якусь капость, щоб змусити мене пошкодувати про своїх словах.
  
  – Та що ви! Вибачте! І навіть сто разів помилуйте. Эчавар! Раптово з'явився слизовий тип, ніби тільки й чекав, коли Туп його покличе. – Скажи Шустеру, що мені потрібен взвод для арешту ще одного носія прокляття. Або, у випадку невдачі, злісного порушника порядку.
  
  У мене склалося враження, що він має на увазі не Брешущего Пса.
  
  * * *
  
  Туп не упізнав людину, який вдерся в мій будинок. Поліцейські теж. Після того як вони його оглянули і записали свідчення Цукерки і Небіжчика, Туп неохоче визнав:
  
  – Здається, ви вчинили правильно, Гаррет.
  
  – Я завжди чиню правильно.
  
  – Скажіть це своїм ароматного приятелеві, який сидить внизу.
  
  Брешущий Пес не пішов додому. А дівчина на ім'я Сас пішла, але тільки після того, як поліцейські допомогли їй позбутися Амато. Туп і Брешущий Пес раніше не могли один одного терпіти.
  
  Ми з Тупому спостерігали, як Шустер і його підручні запихають лиходія в мішок. Туп запитав:
  
  – Ви хочете відправити його подалі?
  
  – Що?
  
  – Відправити Амато. Ах! Ви не були присутні, коли ми обговорювали, як боротися з злочинністю. Закони про дармоїдство. Думка Шустера. Виникла на основі вивчення давньої практики. Ці закони існували за часів імперії. Якщо ти не можеш довести, що заробляєш своєю працею або що у тебе є гроші, – бам! Або йди в кутузку, або виїжджай з міста. Амато якраз підпадає під цю статтю. Він ніколи не працював.
  
  – Не робіть цього. – Від всієї цієї фігні страшно стає. – З яких це пір ви стали хапати людей тому, що в одного з ваших хлопців виникла така думка?
  
  – З тих пір, як ця думка так сподобалася Руперту, що він видав закон. Застосовується до всіх міським жителям. Незалежно від біологічного виду. Договори складені досить недбало і дають нам право ставитися до всіх інших так само, як ми ставимося до людей, тобто вступати з ледарями і паразитами, як зі злочинцями.
  
  Знову гидка усмішка.
  
  Схоже, нас чекають смутні часи. Я не сумніваюся, що банда прихильників закону і порядку буде звертатися з небажаними людьми набагато суворіше, ніж з усіма іншими.
  
  – А тим часом мої дружки Фарби і Садлер сидять в будинку Великого Боса і винаходять спосіб відплатити мені за те, що я, на їхню думку, їм зробив.
  
  Мені стало прикро. Туп і його команда насаджували закон і порядок, а Фарби і Садлер розгулювали на свободі завдяки особистим зв'язкам.
  
  – Так виходить, Гаррет. Я міг би дозволити Шустеру з ними розібратися, але ви про це пошкодували б.
  
  – Чому?
  
  – Фарби міг би повіситися в камері. Бути може, від каяття. – Туп посміхнувся. Від каяття. Гарно придумано. – Садлера сьогодні ввечері могли б зарізати. Але якщо б це сталося, ви б скаженіли і лаялися до тих пір, поки ми б не заткнули вам рот.
  
  Він правий. І Морлі прав. Мені, правда, треба виробити більш практичний моральний кодекс. Давно доведено, що фанатична відданість ідеалам може згубно позначитися на повсякденному житті. Особливо в Танфере, де ідеал і етика – загадкові слова мовою, не зрозумілою дев'яноста дев'яти відсоткам населення.
  
  Я визнав, що, можливо, він правий.
  
  – Але іноді робіть вигляд, що я ваша совість. Не поспішайте діяти і не забувайте, для чого в першу чергу існують закони.
  
  – Спасибі, Гаррет. Тепер я кожен день буду чекати, коли ви у довгому сірому балахоні почнете читати проповіді на сходах Канцелярії.
  
  Треба було йти. Зараз він буде мені промивати мізки. Я страшенно втомився. Він вже наполовину мене обробив. Небезпечно погоджуватися зі Вартою навіть у дрібницях.
  
  Вдома було не краще. Я позбувся від гіршого з непроханих гостей, але Брешущий Пес продовжував сидіти. Я розмовляв з ним не дуже ласкаво.
  
  – Я стільки годин не спав, що збився з рахунку. За цей час мене три рази намагалися вбити. – Може, я й перебільшив. Хто знає, що може статися, якщо ті чи інші люди візьмуть верх. – Намагалися вбити моїх друзів. Я більше не можу чути ніяких скарг. Якщо у тебе складності, приходь через кілька днів.
  
  Я не став йому нагадувати, що я на нього не працюю і не зобов'язаний вирішувати його проблеми.
  
  Мене чекало нове випробування. Мої зауваження викликали інтерес у дам. Белінда пред'явила повний набір своїх штучок, і виявилося, що в її розпорядженні тисяча і одна шпилька і всіма вона готова мене підколоти за неповагу до старших. Цукерка абсолютно рассвирепела і зовсім забула, хто врятував її витончений задик. Вона пішла проводжати Брешущего Пса додому і не повернулася.
  
  «Вона і є його дочка», – повідомив мені Небіжчик.
  
  – Це я вже зрозумів. Навіть не довелося рахувати на пальцях.
  
  «Це довга історія».
  
  – Тоді не розповідай, не втрачай часу. Я йду спати.
  
  Я кинув на Белинду багатозначний погляд. Вона не звернула на мене уваги. Вона метушилася навколо Діна, який знову влаштувався в маленькій вітальні. Судячи з того, що Белінда йому говорила, вона не збиралася виконувати дані раніше обіцянки.
  
  «Мати Цукерки вступила в зв'язок з людиною, яку Цукерочка до недавнього часу щиро вважала своїм батьком.»
  
  – Це обов'язково потрібно знати? Зараз?
  
  Я роздивлявся парадні двері. Двері, якої більше не було. Можу я бути впевнений, що Небіжчик не засне, поки я буду відпочивати? Він дав мені знати, що я можу на нього покластися. І продовжив свою зворушливу повість про те, як прекрасна юна героїня подолала всі перешкоди, щоб возз'єднатися з рідним батьком.
  
  – Добре, Плут. Ми всі бачили, як вона з піною у рота жадала возз'єднання.
  
  Я вирішив, що через два Брешущий Пес їй набридне. Вона вже достатньо поінформована і до сьогоднішньої ночі не хотіла спілкуватися з ним безпосередньо. Може, більше ніколи й не захоче, як тільки побачить, в якій дірі він живе.
  
  Небіжчик продовжував розповідь, але я затявся. Я не став його слухати. Я не став слухати нікого і пішов спати. Перш ніж заснути, я кілька секунд злився і тужив за добрими старими часами, коли я жив один і, бувало, робив все так, як хотів.
  
  
  
  60
  
  Дін впустив мене у нову двері. Виявилося, що рука в нього таки не зламана, і вторгнення ворога стало для нього приводом поклопотати. Він найняв робітників і, ледве зійшло сонце, почав їх мучити. Вони не давали мені спати, я встав і за порадою Небіжчика вирушив перевірити, як справи у Тупа і його хлопців.
  
  – Ось що вони зробили, – повернувшись, я став розповідати Небіжчикові. – Поки вбивці були в несвідомому стані, їх помістили до камери. Двері заклали цеглою. Вікон у камерах немає. У дверях залишили шпаринку, через яку полоненим передають їжу.
  
  «Ймовірно, цього достатньо. Хоча через сміттєпровід...»
  
  Я з самовдоволеним виглядом перебив його:
  
  – Ми все врахували, Веселун. Все врахували. Я помітив ці мотузкові пояса.
  
  «Що?»
  
  – Мотузкові пояса. Всі лиходії підперізувались мотузкою. Коли Уинчелл з'явився у Гулляра, у нього не вистачало шматка пояса. Тип, який увірвався до нас у будинок, носив замість пояса шматок мотузки, такий же, як у Уінчелла. Тут я зрозумів, у чому справа. Прокляття переносить мотузка.
  
  «Ти забув про це згадати.»
  
  Я посміхнувся:
  
  – Я трохи схитрував, щоб у мене не відібрали всю славу.
  
  «Яку славу? Тобі нічого не дістанеться. Товариство упевниться, що перемога над прокляттям належить виключно капітану Тупу. Він про це подбає.»
  
  Завжди цей Небіжчик все зіпсує.
  
  – Туп замкнув мотузки в ящику і сховав його в запечатаний сейф, стоїть ще в одній обкладеної цеглою камері.
  
  Мені не вдалося переконати Небіжчика, він знав некомпетентність Варти. Я теж хвилювався. Але приховував це.
  
  – Я отримав останні переклади. Я був прав. Все почалося з-за жінки. Мені також знайшли портрет Дракира...
  
  «Я вважаю, цей Дракир виявився двійником старого, який їздив в кареті.»
  
  – Так. – Коли Небіжчик починає читати думки, він нестримний. – І Дракир носив сережки у вигляді метеликів.
  
  «Він дуже цікавився метеликами.»
  
  – Очевидно.
  
  «А ще більше він цікавився тим. як пережити свого суперника.»
  
  Небіжчик крав мої приголомшливі дані. Я прийшов додому, переповнений новинами, а він витягав їх у мене з голови або він здогадався про все ще раніше?
  
  – Так. Дракир знайшов шлях до безсмертя, але це був жорстокий шлях. Коли Дракир винайшов прокляття, він зробив так, щоб воно неодмінно наздогнало отвергнувшую його дочка Простодушного. Потім Дракир підстроїв, щоб його вбили. Для нього це не мало значення. Прокляття повертала його до життя. І завжди переставало діяти, відтворивши свого творця. Мене дивують люди, подібні Дракиру: вони готові пожертвувати сотнями життів заради сумнівної можливості віддалити власну смерть. Ці люди видають себе за людські істоти, але ви, і я, і всі інші для них все одно що таргани. Шкода, що такі люди не задовольняються тим, щоб знищувати один одного.
  
  Я очікував, що прокляття примусить обох полонених покінчити з собою. Небіжчик зі мною не погодився.
  
  «Тепер у цьому немає сенсу. Припустимо, один з них прокусит зубами вени. Ну і що? Навіть Туп не настільки дурний. щоб увійти в камеру без майстерного чарівника.»
  
  – Якщо він коли-небудь з'явиться.
  
  «Ось саме. Може бути, ніколи. Вони можуть залишитися в Кантарде.»
  
  – А труп тим часом буде розкладатися. Одного разу кого-небудь знудить від смороду, ця людина відкриє камеру...
  
  Небіжчик не слухав. Він неуважно зауважив, що, можливо, мені ще доведеться похвилюватися. Я свалял дурня, коли привернув його увагу до Кантарду. Він раптом направив всі думки туди.
  
  Звідти йшов потік новин. Я збирав їх усе ранок, але Покійник уже знав велику частину від Плоскомордого. Друже Тарп завжди радий увірватися до нас з яким-небудь вартісним звісткою, якщо воно хоч трошки може зіпсувати мені життя. Я люблю Плоскомордого, але він не здатний прорахувати наслідки. Якщо б мізки були замазкою, відпущеної йому порції не вистачило б навіть на те, щоб утеплити кімнату без єдиного вікна.
  
  Вісті з Кантарда говорили про те, що Карента на порозі перемоги. Нас чекають нескінченні паради і незліченні, доводять всіх до одуріння мови.
  
  Як я і передбачав, втрати Каренты були дуже великі, але морКары абсолютно змінили співвідношення сил. Венагеты були розгромлені, вони зазнали краху. Тепер Марачи був їх самим північним поселенням. Все це знаходилося так далеко на півдні, що навіть наші десантники до недавнього часу не могли туди потрапити.
  
  Республіканська армія Слави Дуралейника, все ще хоробра і боєздатна, теж поступилася чисельній перевазі противника в поєднанні з умілою розвідкою і чаклунством. Наше командування стало дізнаватися про плани республіканців задовго до того, як вони починали діяти.
  
  Не треба бути геніальним полководцем, щоб побачити, що скоро республіканці побіжать, і морКары будуть їх переслідувати.
  
  Цим известиям майже ніхто не вірив. Багато хто не хотіли вірити. Але важко було заперечувати свідчення того, що війна, що тривала протягом життя трьох поколінь, закінчиться щонайбільше через рік і загальний мир може наступити в будь-яку хвилину. І все завдяки якимось летючих істот, яких, коли вони вперше відвідали Танфер, багато взяли за шкідників посівів.
  
  Час покаже, як каже Плоскомордый. Ніколи не знаєш. Справжній вуличний філософ цей Плоскомордый Тарп.
  
  Майбутнє загрожує небезпеками.
  
  Белінда так і не перемістила Небіжчика в заклад Морлі. Проте їй вдалося зустрітися з усіма шишками злочинного світу і з більшістю номінально законних партнерів її батька. Не встиг я й слова сказати, як вона вирушила додому. Фарби та Садлер втекли з дому Чодо. Але вони вештаються десь поблизу і чекають своєї години.
  
  Цукерка зникла з мого життя. Вона повернулася на Пагорб, ймовірно, щоб відв'язатися від Брешущего Пса: на Пагорбі його не брали. Амато продовжував всім набридати і вимагав від мене неможливого. Я не міг відкрити для нього двері в будинок, де його не хочуть бачити. Мені було його шкода, але не більше того. Не повідомляючи Брешущему Псові, я продовжував час від часу передавати звіти Гулляру, щоб Цукерка не втрачала батька з виду. Але я не міг дати йому те, що він хотів. Я не міг розкрити йому теперішню прізвище Цукерки.
  
  Белінда прислала мені запрошення. Я найняв у Плеймета карету і почвалав на зустріч з Белиндой. Вона знала мене краще, ніж я думав. Коли вечір добігав кінця, вона викотила інвалідну коляску з татусем.
  
  Все той же старий Чодо. Ні живий, ні мертвий. Белінда використовувала його точна так само, як Фарби і Садлер. Мені стало нудно. Я пішов як можна швидше, переконавшись, що на мене ніхто не розсердиться.
  
  Я був розчарований. Белінда виявилася не краще тих, кого вона вижила. Вона сама стала Великим Босом, переступивши через ще тепле тіло свого батька.
  
  * * *
  
  «Це так необхідно? – заскиглив Небіжчик. – Я збирався подрімати. Піти з цієї юдолі скорботи в країну солодких мрій.»
  
  – Почекай! Це правда дуже терміново.
  
  «Тоді доповідай. Скоріше. Я хочу спати.»
  
  Незважаючи на військові зведення, він був дуже засмучений. Не погрожував зовсім закрити лавочку.
  
  «З ласки твого нікчемного біологічного виду я випробував безліч розчарувань. Переживу і це. Давай, викладай.»
  
  Я описав відвідування будинку Контагью. Дещо опустивши. Будучи джентльменом, я виявив скромність.
  
  Ніби навмисне, щоб довести мене до ручки, він зауважив:
  
  «Цікаво іноді відвідувати містера Контагью. Я підозрюю, що все може виявитися не так, як видається з першого погляду.»
  
  – Що ти хочеш сказати?.. Гей!
  
  Він заснув. Вмить. І не захотів прокидатися, щоб пояснити.
  
  Він так і задумав – залишити мене в подиві.
  
  Ні Белінди, ні Цукерки. І Тінні так і не прийшла, щоб сказати, що мені не треба вибачатися, раз я нічого не зробив
  
  – Знову ми з вами вдвох, леді, – сказав я Елеонорі. – Нарешті залишилися одні. Напевно. Тьху, тьху, щоб не наврочити!
  
  Небіжчик задрімав надовго, а Дін зібрався знову переселитися до себе, принаймні на якийсь час. Одна з його уродин-племінниць продала душу дияволу і знайшла сліпця, який зробив їй пропозицію. Хоча я й не віруюча, я став молитися. На полі бою немає атеїстів. Я молився, щоб заручини не засмутилася. Я мріяв, що Дін поїде на весілля, яка (якщо все відбудеться) буде відзначатися за містом. І тоді я позбудуся кошеня. Я запалю тисячу сірчаних свічок. Або продам будинок з усім вмістом і змиюся, перш ніж Небіжчик прокинеться, а Дін повернеться. Я спрощу своє життя. Переселюсь в інший кінець міста, зміню ім'я і знайду собі чесну роботу.
  
  Я виявився пророком. Моє пророцтво збулося. Наступним повальним захопленням стала революція. Вона вийшла з кафе і зазнала повного провалу. Революція спиралася на зовсім юних, вони не питали і не брали порад старших, мудрих і досвідчених. Уэстмен Туп і його таємна поліція, очолювана Шустером, з'їли цю молодь живцем. Заколот придушили в зародку. Потім Туп хвалився, що п'ять із семи членів Об'єднаного Революційного Ради були агентами Шустера.
  
  Чи потрібно доводити, що ці дурні-студенти були дурнями чистої води? У реальному житті, коли Туп потрапляв у біду, йому доводилося платити мені, щоб я врятував його дупу.
  
  Останнім часом він до мене не заходить. На щастя. Ходять чутки, що ціла купа чарівників погодилася вивчити і знешкодити Прокляття Простодушного (чому не Прокляття Дракира?) і при цьому стежити один за одним, щоб ніхто з них не міг використовувати заклинання в своїх цілях. Але тільки після того, як вони зловлять Слави Дуралейника.
  
  Це може трапитися не скоро.
  
  Улюбленець Небіжчика зник.
  
  Його не злякали нальоти морКаров, не спокусило запропоноване венагетами перемир'я.
  
  Справи йшли добре. Вони йшли своєю чергою. Я міг посидіти, подумати і попити пива.
  
  Потім раптом з'явився племінник Морлі Стручок з папугою. На загальну думку, це подарунок мого друга-забіяки. Папуга, що говорить. Морлі вирішив, що папуга мені допоможе звести з розуму Діна і вигнати кота. Птах терпіти не може кішок. Папуга кидається на них і встромляє кігті в очі і у вуха.
  
  Ось вам порада. Мудра порада. Поспішаю поділитися досвідом. Ніколи не приносите мовця папуги в будинок, де витають думки мертвого логхира. Ніколи!
  
  Смертельна ртутна брехня
  
  
  
  1
  
  
  
  З повною впевненістю заявляю – ніякої справедливості у світі немає. Посудіть самі. Я влаштувався зручніше, закинувши ноги на стіл, – свіжий бестселер Еспінози в одній руці і пінта вейдеровского портера в інший. Елеонора теж читає, заглядаючи мені через плече (вона розуміє Еспінозу набагато краще за мене). Навіть Попка-Дурак вряди-годи не верещить. Я вбираю в себе солодку тишу навіть з більшим ентузіазмом, ніж пиво... І тут якийсь ідіот починає барабанити в двері.
  
  У стукоті можна було вловити ознаки зарозумілого нетерпіння. А це значить, що я напевно не хотів би бачити того, хто до мене ломиться.
  
  – Дін! Подивися, хто там! Скажи, щоб забирався. Мене немає в місті. Я відбув в секретну місію за дорученням Його Величності. Повернуся через багато років. Та хоч би я й залишався вдома, все одно не взяв би з того, що він збирається мені запропонувати.
  
  Ніхто не поворухнувся. Насправді в місті був відсутній як раз мій кухар-домоправитель-довірена особа. Я був кинутий напризволяще можливих клієнтів і Попки-Дурня.
  
  Дін поїхав в Темизвар. Одна з орди його дурнушек-племінниць збиралася вийти заміж. Він хотів особисто простежити за тим, щоб наречений не змився до того моменту, коли бігти буде занадто пізно.
  
  Удари продовжували завдавати шкоди двері. А я ж її тільки що поставив: попередню розламав один бандит, не сприйнявши мого натяку.
  
  – Проклятий бездушна кретин! – пробурмотів я.
  
  Тепер стукіт супроводжувались лайкою і погрозами, що, безперечно, могло образити слух сусідів. В який вже раз.
  
  Сонне, трохи здивоване бурчання донеслося з маленької кімнати, розташованої між моїм кабінетом і вхідними дверима.
  
  – Уб'ю стервеца, якщо він розбудить цього мовця індика, – оголосив я, глянувши на Елеонору.
  
  Вона нічого мені не порадила. Просто тихо висіла, мабуть, вражена творінням Еспінози.
  
  – Мабуть, краще проломити негідникові череп до того, як мене запросять на розбирання в Громадський комітет громадян.
  
  Або перш, ніж мені доведеться ставити нові двері. Двері нині дороги, та й дістати їх досить непросто.
  
  Я опустив ноги, підняв всі свої шість футів два дюйми і попрямував до дверей. Попка-Дурак видав якийсь звук. Довелося зазирнути в його кімнату.
  
  Перната скотина просто розмовляла у сні. Чудово! Це чудовисько, треба віддати йому належне, досить красиво. Жовта голова, синій гребінь, зелені з червоним тіло і крила. Пір'я хвоста у нього настільки довгі, що в один прекрасний день я зможу перетворити їх у монети, продавши гномам на прикрасу для капелюхів. Але при всіх своїх достоїнствах він залишається потворою. Хтось десь колись наклав прокляття на цю пташку з брудним язиком, і її словник складається в основному з одних непристойностей. Він існує лише для того, щоб отруювати життя.
  
  Це подарунок мого друга» Морлі Дотса. Після отаких дарів мимоволі задумаєшся, а що ж таке дружба.
  
  Попка-Дурак – або інакше містер Велика Шишка – ворухнувся. Я вискочив з кімнати, не чекаючи, поки він вирішить прокинутися остаточно.
  
  На вхідних дверях у мене око. Глянувши на нього, я пробурмотів:
  
  – Торнада. Ось ще чорт приніс. Моя удача – що вода постійно прагне скотитися вниз. Торнада являє собою стихійне лихо, постійно выискивающее місце, де б вибухнути. Вона буде тарабанити, поки не відчує голод. Судячи з її вигляду, до цього ще дуже далеко.
  
  Її зовсім не хвилювало, що про мене подумають сусіди. Вона звертає увагу на думку інших не більше, ніж мастодонт в лісі – на дрібний чагарник.
  
  Я відкрив двері. Торнада без всякого запрошення рушила вперед, і мені, щоб не опинитися затоптаним, довелося відступити в сторону. Торнада – дуже велика і дуже красива, хоча я б не сказав, що свічка її розуму горить дуже яскраво.
  
  – Хочу побалакати з тобою, Гаррет, – заявила вона. – Мені потрібна твоя допомога. По справі.
  
  Можна було й здогадатися. Прокляття! Власне, я й здогадався. Однак особливих справ у мене не було. Діна не було поруч, щоб докучати. Небіжчик дрых ось вже кілька тижнів, і мені компанію становив один Попка-Дурак. Всі друзі були захоплені своїми подружками, чого зі мною вже давним-давно не траплялося.
  
  – Добре. Я тебе вислухаю, хоча і знаю, що буду шкодувати про це. Поки нічого не обіцяю.
  
  – Як щодо того, щоб випити, поки будемо молоти язиками?
  
  Ви вважаєте, що Торнада сором'язлива? Так ви помиляєтеся. Не витрачаючи зайвих слів, вона рушила на кухню. Я озирнувся, перш ніж зачинити двері. Ніколи не знаєш, кого Торнада може притягти на хвості. У неї не вистачає розуму навіть озирнутися, і те, що вона досі жива, – просто чисте везіння, а не результат професійної майстерності.
  
  – О-го-го! Святі волоцюги! Гаррет, зупини цих трах-тарарах!..
  
  Боже! Я забув закрити двері в маленьку кімнату, за що мені далося повною мірою.
  
  На вулиці опинилася лише звичайна натовп людей, тварин, гномів, ельфів і ескадрону кентаврів-іммігрантів. Все як завжди.
  
  Замкнувши вхідні двері, я підійшов до маленької кімнаті і, незважаючи на крики про огидне поводження з птахом, і зачинив ці двері.
  
  – Заткнися, пташка, якщо не хочеш опинитися в каструлі у кого-небудь з щурячого народца.
  
  Містер Велика Шишка розреготався. Він почав знущатися наді мною і був прав. Хоч я і недолюблював крысюков, але ніколи не піду на таку підлість по відношенню до них.
  
  Потім Попка-Дурак закричав, що його ґвалтують. Нехай. Це Торнаде вже доводилося чути.
  
  – Чому б тобі самій не позалицятися? – сказав я, заходячи в кухню.
  
  Вона про себе вже подбала, до країв наповнивши найбільшу кухоль в моєму господарстві. І вибрала посуд свідомо, без тіні збентеження.
  
  Підморгнувши, Торнада вимовила:
  
  – За тебе, хлопче. І за твого балакучого дружка.
  
  – Спасибі. А тобі, бува, не потрібен папуга? Я взяв кухоль з кухонного столу і наповнив її.
  
  – Ця ворона в блазенському вбранні? Що я з ним робитиму?
  
  Вона сіла навпроти мене, наполовину сховавшись за горою немитого посуду.
  
  – Ти завжди можеш завести собі чорну пов'язку на око і зайнятися піратським бізнесом.
  
  – Не знаю, чи зумію я танцювати джигу на дерев'яній нозі. А він кричить коли-небудь «Диявол вас раздери!» або «Помічника до мене!»?
  
  – Що?!
  
  – Так я і думала. Ти намагаєшся нав'язати мені дефектну птицю.
  
  – Мммм...
  
  – Це не морська птиця, Гаррет, а мешканці міських нетрів. Знає більше нецензурщини, ніж я.
  
  – Зате ти зможеш навчити його виспівувати морські балади.
  
  – Йо-хо-хо... Дін вирішив нарешті звалити від тебе?
  
  – Поїхав з міста. Простежити за тим, як племінниця виходить заміж. Тебе, до речі, тимчасова робота не цікавить?
  
  Торнаде доводилося зустрічати племінниць Діна, кожна з яких вносила свій внесок у зміст слова «погануля». Вона приховала своє здивування і одночасно прикинулася, ніби не зрозуміла мого натяку на брудний посуд.
  
  – Я одного разу була заміжня.
  
  Боже, а я-то сподівався, що вона не почне. Торнада все ще залишалася заміжня, але юридичні тонкощі ніколи її не хвилювали.
  
  – Не треба пудрити мені мізки, Торнада.
  
  – Я тобі пудрю мізки? Навіщо? Порівняно з заміжжям пекло виглядає раєм.
  
  Торнада – не зовсім звичайний дитина, якщо ви ще не зрозуміли. Їй двадцять шість років, вона майже такого ж зросту, як і я, а статурою нагадує казкове кам'яна споруда, епічне за своїми масштабами. Крім того, я чув, що у неї бувають складнощі у відносинах з людьми. Торнаде не завжди вдається зміркувати, де її справжнє місце.
  
  – Отже, ти просила моєї допомоги. – Я вирішив прискорити хід подій. Врешті-решт мій пивну бочку зовсім не бездонний. Я посміхнувся про себе. Раптом її становище настільки жахливий, що мені вдасться збути їй Попку-Дурня?
  
  – Хмм...
  
  Схоже, вона перейде до справи, тільки прикінчивши все моє пиво. Випите кількість свідчило про жалюгідний стан її фінансів. – Ти чудово виглядаєш, Торнада, – їй навіть приємно чути таке. – Напевно, справи в порядку?
  
  Вона вирішила, що я кажу про її вбранні. Наряд був зовсім новим і як завжди видатним – Там, де я працюю, вимагають, щоб все класно одягалися.
  
  Я щосили намагався зберегти серйозність. «Незвичайний» – найбільш м'яке слово, яким можна було охарактеризувати смак Торнады. В натовпі вона не могла загубитися. Якби Торнада пройшлася по вулиці з Попкою-Дурнем на плечі, птицю ніхто б і не помітив.
  
  – У тебе сьогодні скромний прикид. От коли ти працювала на жирного кретина Лаббока...
  
  – Все залежить від території. Ці хлопці хочуть, щоб я змішувалася з оточенням.
  
  І знову я зумів втриматися від усмішки. Сміятися над Торнадой, коли Торнада не сміється над собою, небезпечно для здоров'я. Особливо якщо ви візьметеся жартувати про її здібності змішуватися з оточенням.
  
  – Значить, стариган у від'їзді? А як твоє опудало?
  
  Вона мала на увазі мого партнера. Небіжчика. Він отримав своє ім'я тому, що не рухався з тих пір, як хтось застромив у нього ніж чотириста років тому. «Опудало» – вельми здатне створення. Взагалі-то він не людина, а логхир, цим і пояснюється, що він так довго зшивається серед нас після того, як його вбили. Логхиры неквапливі і вперті, або, якщо хочете, наполегливі в своєму прагненні не помирати по-справжньому.
  
  – Спить. Ось уже кілька тижнів не дошкуляє мене. Настало райське життя.
  
  Торнада, сморщив носик, відкинула назад впала на обличчя світле пасмо.
  
  – Коли він прокинеться?
  
  – Може, коли в будинку почнеться пожежа. А тобі є що приховувати?
  
  Читання думок – улюблене заняття Небіжчика.
  
  – Не більше, ніж зазвичай. Я просто думала про те, що у мене видався сухий сезон. Та й над тобою, як я чула, не йшов дощ з монет.
  
  Така моя приятелька Торнада. Сором'язлива й скромна. І повна відсутність романтики.
  
  – Отже, в тебе невідкладна справа...
  
  – Невідкладне?
  
  – Ти трохи не зірвала з петель двері. Своїми криками і гуркотом ти розбудила Попку-Дурня. – Цей негідник, якого я все-таки изжарю, продовжував кричати в своїй кімнаті. – Я вирішив, що за тобою щонайменше женуться вбивці-ельфи.
  
  – Добре було б. Я ж сказала тобі, як невдало у мене все складається. Я всього лише хотіла привернути твою увагу. – Торнада наповнила свою кружку, потім мою і закінчила: – Ти правий, Гаррет. Справа перш за все.
  
  Вона замовкла і прислухалася. Містер Велика Шишка гримів на весь голос. Знизавши плечима, Торнада ковзнула в мій кабінет. Я швидко пішов за нею. Іноді речі, якщо ви уважно не стежите за ними, мають схильність зникати в кишенях Торнады.
  
  Я гепнувся в крісло, відгородившись від неї столом. Торнада зиркнула на картинку, а потім втупилася на книгу.
  
  – Еспіноза? Не важкувато для тебе?
  
  – Справжній трилер.
  
  Взагалі-то Еспіноза – за межами мого розуміння. У нього явне прагнення піднімати шум з-за дрібниць, які в голову б не прийшли людині, що заробляє на хліб чесною працею.
  
  Я відвідував знайому, яка працює в Королівській бібліотеці, і ця книжка – все, що вдалося від неї отримати.
  
  – Філософія – трилер? Ну звичайно, начебто геморою. У чоловіка повинно бути своє хобі.
  
  – У Еспінози воно є. Філософія. Цікаво, коли ти встигла навчитися читати?
  
  – Не зображуй здивування, Гаррет. Я підвищувала освіта. Треба ж було витратити куди-небудь чесно і з працею зароблені бабки. Я думала, що знання коли-небудь зможуть стати в нагоді. Однак зрозуміла одне – ніяка освіта не робить людину розумнішою.
  
  Не можу не погодитися. Я знаю деяких досить тупих академіків, живуть як би в іншому вимірі.
  
  Торнада перервала мої роздуми:
  
  – Годі базікати. Фокус в тому, що тебе, можливо, відвідає якась старушенція по імені Меггі Дженн. Не знаю, чого вона хоче, але мій бос готовий накласти повну тачку монет, щоб дізнатися. Стара карга Дженн зі мною знайома, я не можу тертися поруч з нею. Ось я і подумала, чому б тобі не дозволити їй найняти себе, дізнатися, чого їй треба, і доповісти моєму босові?
  
  Вона вся в цих словах, моя стара, добра Торнада.
  
  – Меггі Дженн?
  
  – Так її звуть.
  
  – Начебто я чув це ім'я. Хто вона така?
  
  – Я ж сказала. Стара карга з Пагорба.
  
  – З Пагорба? – Я відкинувся назад з видом ділової людини, улучившего хвилинку для розмови зі старим другом. – Я вже веду одна справа.
  
  – Що цього разу? Розшук зниклої ящірки? – розсміялася вона. – Няв, няв.
  
  Сміх її нагадував хрипкі крики зграї гусей, що відлітають на зимівлю.
  
  Кілька днів тому на мене насіла одна стара перечниця, для якої я підрядився знайти її улюблену Могги. Деталі вам знати не обов'язково. Досить і того, що вони відомі мені.
  
  – Невже про це говорять на вулицях?
  
  – Тільки про це і говорять. Дін, не інакше. Я ні єдиної живої душі не обмовився.
  
  – Краща історія про Гарета, що мені доводилося чути. Тисяча марок за кішечку.
  
  – Ти ж знаєш, як деякі літні леді ставляться до своїх кішок.
  
  Насправді пошуки пройшли без ускладнень. Проблеми почалися, коли я знайшов нещасну тварину. Старенька, а не кішка змусила мене попотіти.
  
  – Не знаю, як би я відбилася, прийди бабулька до мене.
  
  Я теж не знаю. Становище врятувало те, що знайдену кішку я відправив клієнтці з Діном.
  
  Небіжчик, звичайно, міг би позбавити мене від ганьби, якби не спав. Правда, тоді він би вічно зводив мене нагадуваннями про це.
  
  – Гаразд, залишимо. Раз вже ми заговорили про літніх дам, скажи, що ця сама Меггі Дженн може зажадати від мене?
  
  – Схоже, вона захоче, щоб ти замочив декого.
  
  – Повтори, не зрозумів... – Я очікував зовсім іншого. – Знаєш...
  
  
  
  2
  
  Ще хтось вирішив перевірити на міцність мою вхідні двері. У цього когось, схоже, кулак побільше свинячого окосту.
  
  – Мені це дуже не подобається, – пробурмотів я. – Коли люди цілими взводами починають ломитися в вашу двері...
  
  Торнада відвела від мене погляд і кинула:
  
  – Я ховаюся.
  
  – Дивись не розбуди Небіжчика.
  
  – Жартуєш? – Вона показала на стелю. – Я буду нагорі, знайдеш мене, коли закінчиш.
  
  Саме цього я й побоювався найбільше.
  
  Дружба, не обтяжена зобов'язаннями або труднощами, виявляється здатна породжувати свої проблеми.
  
  В маленькій кімнаті біля дверей панувала тиша. Я зупинився і прислухався. Жодна непристойність не порушувала благословенного мовчання. Попка-Дурник знову заснув.
  
  Шкода, що це не останній сон ворони з джунглів. Не перетворити чи дрімоту у вічний спокій, відправивши птицю в подорож, звідки немає повернення?..
  
  Бум, бум, бум.
  
  Я подивився у вічко і побачив тільки маленьке рыжеволосое створення, яке, майже відвернувшись від мене, дивився вдалину. Невже ця крихта виробляла такий гуркіт? У такому разі вона, мабуть, набагато міцніше, ніж здається на перший погляд. Я відкрив двері. Вона продовжувала дивитися вздовж вулиці. Обережно визирнувши, я простежив за її поглядом.
  
  Піксі-підлітки, розташувавшись на карнизі і решітках потворного триповерхового будинку в полуквартале від мене по Макунадо-стріт, займалися тим, що кидали вниз гнилі фрукти і різноманітні недоїдки. Компанія гномів на бруківці орала і потрясала тростинами, вивертаючись від метальних снарядів. Гноми всі як один були старі, одягнені в сірі непоказні одягу і прикрашені бакенбардами. Не бородами, не вусами, а бакенбардами, на зразок тих, що можна побачити на старовинних портретах генералів, князів і капітанів торгового флоту. Всі гноми здаються старими, і вони ніколи не стежать за модою. У всякому разі, мені не доводилося зустрічати серед них жінок або юнаків.
  
  Самий моторний з маленьких старикашок, співаючи бойовий гімн про торгові знижки і ф'ючерсних угодах на батат, випустив уламок каменя в одного з пікс і, як не дивно, потрапив. Піксі виконав сальто-мортале над головою гарпії, що прикрашає фронтон будинку. Гноми почали стрибати від захвату, радісно здіймаючи свої тростини і посилаючи подяки Великому Судії. Але нащадок пікс раптом розправив крила і злетів вгору, знущально регочучи.
  
  Я сказав, звертаючись до рудоволосої:
  
  – Все це пусте діло, непотрібний шум. Битва йде ось вже цілий місяць, і поки в ньому ніхто не постраждав. Вони всі помруть від сорому, якщо з ким-небудь з учасників битви, не дай Бог, щось станеться.
  
  Гноми роблять стану, фінансуючи війни, але самі не бажають бачити кров. Такий вже у гномів характер.
  
  На розі Макунадо з Дорогою Чародія я помітив закритий портшез, а поруч з ним – дивна істота: не людина, то горила. Його руки як раз були схожі на те знаряддя, яким били в мої двері.
  
  – Це створення ручне? – поцікавився я. – Магвамп? Просто душка. Він така ж людина, як і ви.
  
  В тоні її чувся питання: чи не образила вона, сама того не бажаючи, свого дружка Магвампа?
  
  – Чим я можу бути вам корисний?
  
  Господи, до чого ж мені хотілося бути їй корисним. Магвамп відійшов на другий план.
  
  Я завжди намагався бути ласкавим з рыженькими, принаймні поки вони не стають ласкавими зі мною. Руді завжди були моєю слабкістю, втім, набагато випереджаючи блондинок або брюнеток.
  
  Жінка обернулася до мене.
  
  – Містер Гаррет? – запитала вона низьким, хриплуватим, повним сексу голосом.
  
  – Зазвичай я проходжу під цим ім'ям. Сюрпризи, сюрпризи. Вона була років на десять старше, ніж мені здалося з першого погляду. Але час не відняло у неї нічого. Так, гарне вино з віком стає тільки краще. З другої спроби я вирішив, що їй між тридцятьма п'ятьма і сорока. В моєму ніжному тридцятирічному віці не звертають уваги на цю різновид.
  
  – Ви так дивитеся на мене, містер Гаррет. Я завжди вважала, що це неввічливо.
  
  – Що? Ах, так. Прошу вибачення. Попка-Дурак почав бурмотіти уві сні про щось на кшталт міжвидової некрофілії. Це повернуло мене в реальний світ.
  
  – Чим можу допомогти вам, мадам?
  
  Цікаво, що, крім очевидного, якщо, звичайно, вона шукає добровольця.
  
  Я просто дивувався на себе. Взагалі-то жінки – моє слабке місце, моє, якщо так можна висловитися, сліпе пляма. Однак мене ніколи не тягнуло на зрілих матрон. Але в цьому було щось таке, що повністю заволоділо мною. І вона це знала. Більше діловитості, Гаррет. Більше діловитості.
  
  – Мадам, я – Гаррет.
  
  Я заїкався, спотикаючись про свою мову так часто, що скоро на ньому не залишилося живого місця від відбитків підошов. Вона нарешті змилостивилась і посміхнулася.
  
  – Не можемо ми піти з повітря в будинок?
  
  – Так, звичайно.
  
  Притримуючи двері, я відступив убік. Що поганого вона знайшла в повітрі? Погода – краще не буває. Хмар так мало, що не за що втриматися, якщо раптом взмоешь в небо. У місті рідко доводиться бачити таку блакить.
  
  Вона без усякої манірності протиснулась між мною і дверною рамою. Ми притиснулись один до одного – інакше розминутися було неможливо. Я закрив очі. Зціпив зуби. І залепетав:
  
  – Мій кабінет – другі двері ліворуч. Не можу запропонувати нічого, крім пива і бренді. Мій слуга Дін у від'їзді.
  
  Ця жінка, мабуть, відьма. Чи, може, я втратив навички спілкування. Дуже кепсько.
  
  – Бренді було б в самий раз, містер Гаррет. Ну ясно. Вищий клас.
  
  – Одну хвилину. Відчувайте себе як вдома. Метнувшись в кухню і гарячково розкидаючи в сторони все, що потрапляло під руку, я знайшов бренді. Дін не дурень випити і приховує випивку по різних місцях, щоб я не знав, скільки він її купив. Я налив бренді, сподіваючись, що Дін не стане пити отруту. Що я можу знати про бренді, якщо мій улюблений напій – пиво. Примчавши в кабінет, я побачив, що зріла рыжулька розташувалася в кріслі для клієнтів. Насупившись, вона вивчала Елеонору.
  
  Сівши, я теж глянув на кохану. Мила блондинка, налякана і біжить від чогось, лише злегка позначеного на задньому плані картини. Якщо як слід вдивитися в живопис, можна прочитати всю зловісну історію. Картина сповнена магії, хоча частина її і зникла після того, як я розібрався з людиною, вбили Елеонору.
  
  Я їй усе розповів. Відвідувачка виявилася чудовою слухачкою. При цьому я ухитрився не потонути остаточно у власних гормонах. Ретельно продумавши лінію поведінки, я зауважив:
  
  – Ви могли б представитися, перш ніж ми рушимо далі. По совісті кажучи, я відчуваю себе не зовсім зручно, звертаючись до пані: «Гей ви!» Від її усмішки в мене розм'якла навіть емаль зубів. – Мене звуть Меггі Дженн. Маргат Дженн, якщо точно. Але всі називають мене тільки Меггі.
  
  Так ось воно, це жахливе пророцтво. Переді мною сидить стара карга, про яку говорила Торнада. Значить, стара десь загубила свої милиці.
  
  – Ім'я Меггі як-то не в'яжеться у мене з рудим кольором, – несподівано для самого себе випалив я. Неймовірно. Її посмішка потеплішала.
  
  – Сподіваюся, ви не настільки наївні, містер Гаррет.
  
  – Просто Гаррет. Містер Гаррет – мій дідусь. Ні, звичайно.
  
  Я не раз спостерігав, як жінки миттєво самим чудесним чином змінюють свій вигляд.
  
  – Ні, немає. Я лише злегка підфарбувала волосся. Трохи більше рудого, ніж мене обдарувала природа. Звичайне марнославство. Ще один ар'єргардні бій у війні з часом. Звичайно. Нещасна беззуба руїна.
  
  – Мені здається, ви зуміли звернути час тікати.
  
  – Ви дуже милі.
  
  Вона посміхнулася і нахилилася вперед. Мені стало ще гарячіше.
  
  
  
  3
  
  Меггі Дженн схопила мою ліву руку і зціпила її. – Деяким жінкам подобається, коли на них дивляться, Гаррет. І їм хочеться відповісти тим же.
  
  Вона полоскотала мою долоню. Я насилу змусив себе дихати рівно. Йшла явна обробка, втім, мені було все одно.
  
  – Але я тут по справі, і буде краще, якщо ми до нього повернемося.
  
  З цими словами вона забрала свою руку.
  
  Мабуть, до цього часу я, за її розрахунками, повинен був остаточно розтанути.
  
  І я остаточно розтанув.
  
  – Мені подобається ця кімната, Гаррет. Вона багато про що говорить. Підтверджує те, що я про вас чула.
  
  Я чекав. Всі клієнти зазвичай ведуть себе так. Вони, бідолахи, знаходяться в скрутному становищі, коли з'являються у мене. Інакше вони б не прийшли. Проте всі вони починають ходити навколо, перш ніж зізнатися, що втратили контроль над своїм життям. Багато пускаються в розлогі пояснення, чому обрали саме мене. Ось як Меггі Дженн.
  
  Деякі, так і не дійшовши до суті справи, відмовляються від своїх намірів. Меггі Дженн не відмовилася.
  
  – А я й не знав, що так знамените. Це мене лякає.
  
  Очевидно, моє ім'я на слуху у правлячого класу, до якого явно належить Меггі Дженн, хоча з її слів і неможливо зрозуміти, в якому суспільстві вона обертається. Взагалі-то я уникаю занадто помітних справ і не люблю, коли на мене починають звертати увагу.
  
  – Все внесли вас у списки кращих фахівців, Гаррет. Якщо ви хочете побудувати карету, то звертаєтеся до Лео Тополі. Надумали замовити незвичайну посуд – йдете до Рікману Плаксу і синам. Бажаєте купити туфлі – купуєте їх у Тейтов. А якщо вам потрібно підглянути і вистежити, то ви прямуєте до Гаррету.
  
  – Отже, нам потрібно підглянути і вистежити.
  
  – Ви бажаєте, щоб я перейшла до справи?
  
  – Я звик, що люди довго топчуться навколо своїх проблем, перш ніж беруть бика за роги. Вона трохи подумала:
  
  – Тепер я розумію, чому вони так роблять. Це дуже нелегко. Ну добре, до справи так до справи. Я хочу, щоб ви знайшли мою дочку.
  
  – Що?!
  
  Меггі приголомшила мене. Я весь напружився, чекаючи, як вона почне замовляти вбивство, а дама всього-на-всього бажала отримати послугу, яку Гаррет надає постійно.
  
  – Ви мені потрібні, щоб знайти мою дочку. Вона зникла шість днів тому. Я дуже турбуюся. В чому справа? У вас такий кумедний вигляд.
  
  – Він у мене завжди такий, коли я починаю думати про роботу.
  
  – Вірно. У вас саме така репутація. Що може змусити вас покинути дім?
  
  – Побільше інформації. І, природно, розміри винагороди.
  
  Ось так-то. Маю повне право пишатися собою. Я взяв ситуацію під контроль і повернув ділову хватку, подолавши свої слабкості.
  
  Не знаю, як це вийшло, але я вже практично погодився прийняти справу.
  
  Взагалі-то, незважаючи на репутацію ледаря, я постійно займаюся невеликими справами, заробляючи марку-іншу. Робота допомагає мені уникати постійного спілкування з Діном, Небіжчиком і Попкою-Дурнем. Небіжчик вважає, що світ тільки покращиться, якщо я уработаюсь до смерті. Попка-Дурак нічого не вважає, а лише нецензурно лається.
  
  – Її звуть Юстина. Нещодавно вона досягла повноліття. Я намагаюся не втручатися в її справи.
  
  – Повнолітня? Виходить, вам під час її народження було всього десять?..
  
  – Лестощі заведе вас дуже далеко, Гаррет. Мені було вісімнадцять. Їй стало вісімнадцять три місяці тому. Арифметикою можете не займатися.
  
  – Та ви ж просто весняний курча. Двадцять п'ять плюс ще кілька років цінного досвіду. Ви ще можете продовжувати підрахунки. Тримаю парі, що всі приймають вас за сестру Жюстіни.
  
  – Ну що за милий базіка!
  
  – Я всього-навсього чесний. Спочатку я трохи відволікся...
  
  – Тримаю парі, Гаррет, жінки вас обожнюють.
  
  – Ну звичайно! Ви ж чули, як вони співають романси на вулиці. Ви бачили, як вони деруться по стінах, щоб проникнути в мій будинок через вікна другого поверху.
  
  Танфер є Танфер, і на першому поверсі у мене лише одне вікно в кухні, так і його захищає металева решітка.
  
  Очі Меггі Дженн лукаво блиснули.
  
  – Мені слід було зустрітися з вами раніше, Гаррет.
  
  Погляд її обіцяв багато. Напевно, те, чого я теж бажав. Рудим я ніколи не міг ні в чому відмовити.
  
  – Повернімося до справи, – продовжила вона. – Юстина опинилася в поганій компанії. Не можу сказати нічого конкретного, але мені не подобалася ця молодь. Здавалося, що в них таїться щось лихе. Правда, мені нема чим це підтвердити.
  
  У всіх батьків, розшукують зниклих дітей, є одна загальна риса. Їм не подобаються ті, від кого без розуму їх дитя. Дитина пішла з дому тому, що потрапив у погану компанію. Навіть намагаючись продемонструвати неупередженість, батьки все одно звинувачують друзів. Послухали б ви їх, якщо друг або подруга належать до протилежної статі.
  
  – Перш ніж приступити до пошуку, ви хочете дізнатися про моєї дочки як можна більше, не так?
  
  Виявляється, ні слова не кажучи, ми обидва прийшли до згоди про те, що я починаю працювати на маму Дженн. Мама Дженн звикла, що все йде так, як того бажає вона.
  
  – Добре було б. Я знаю одного типу моєї професії, який знаходить зниклих, проникаючи подумки у черепну коробку того, за ким веде полювання. Він звертає увагу тільки на характер об'єкта. По суті справи, починає майже ототожнювати себе з ним. Звичайно, робота йде легше, якщо він представляє все в рамках більш загальної картини.
  
  – Вам слід розповісти мені про якихось своїх справах. Я абсолютно не знаю цієї сторони життя. Повинно бути, вона дуже волнительна. Чому б вам, припустимо, не прийти до мене на ранній обід? Огляньте кімнату Жюстіни, її речі і поставите мені всі необхідні питання. Після цього ви зможете вирішити, беретеся за справу чи ні.
  
  Меггі посміхнулася, і на тлі цієї посмішки поблідли всі її попередні вправи по цій частині. Я був запечений і зажарен. Мною відверто маніпулювали, але я цим захоплювався.
  
  – Якраз сьогодні ввечері я вільний, – заявив я.
  
  – Чудово, – кинула Меггі, натягуючи рукавички тілесного кольору, які я раніше не помітив.
  
  Вона ще раз глянула на Елеонору, спохмурніла і здригнулася, як від холоду. Елеонора цілком здатна зробити подібний ефект.
  
  – Як щодо п'яти годин? – запитала Меггі.
  
  – Буду. Скажіть де.
  
  Особа під рудим волоссям потемніло. Велика помилка, Гаррет. Передбачається, що ти повинен знати і без пояснень. На жаль, я так мало знав про Меггі Дженн, звідки мені здогадатися, що моє невігластво за частиною її особистості і місця проживання викличе роздратування.
  
  Але переді мною була справжня леді. Вона не відмовилася від моїх послуг. Повагавшись всього кілька секунд, вона назвала свою адресу.
  
  І тут я по-справжньому розхвилювався.
  
  Мова йшла про житло високо на Пагорбі, там, де живуть наймогутніші і найбагатші з числа багатих і могутніх. Висота розміщення на Пагорбі служить індикатором величини стану та суспільного становища. Вулиця Блакитного Півмісяця, наскільки я знав, була епіцентром цього казкового світу.
  
  Меггі Дженн – дама з великими зв'язками, але я все ж не розумів, чому обов'язково повинен знати її ім'я.
  
  Все проясниться, коли без цього не можна буде обійтися.
  
  Я проводив милу леді до вхідних дверей. Мила леді продовжувала випромінювати манливе тепло. Цікаво, невже весь сьогоднішній вечір буде присвячений лише справі про зниклої доньки?
  
  
  
  4
  
  Я з захопленням спостерігав, як Меггі Дженн, злегка похитуючи стегнами, прямувала до свого портшезу. Вона знала, що я не зводжу з неї очей, і влаштувала справжнє уявлення.
  
  Цей вбивця-гориллоид стежив за тим, як я стежу за нею. У мене склалося враження, що він не бажає мені добра.
  
  – Ти коли-небудь будеш пускати слину, Гаррет?
  
  Виявилося, я вбираю в себе кожну деталь від'їзду Меггі. Я насилу відвів очі, щоб подивитися, хто з моїх настирних сусідок вирішив облити мене крижаним душем свого несхвалення. Але замість сусідки побачив вельми привабливу невисоку чорняву жінку. Вона наближалася до мене з іншого боку.
  
  – Лінда Лі! Який приємний сюрприз.
  
  Це була моя приятелька з Королівської бібліотеки. Саме про цю дівчину я мріяв, притискаючи до грудей замість неї томик Еспінози.
  
  Я спустився по сходах їй назустріч:
  
  – Щасливий, що ти нарешті передумала. Лінда Лі – володарка п'яти футів росту і великих карих очей, – безперечно, сама симпатична з усіх бібліотекарок, які попадалися мені на життєвому шляху.
  
  – Спокійно, хлопче. Ми знаходимося в громадському місці.
  
  – Ну так увійди в моє помешкання.
  
  – Якщо я тебе послухаю, то забуду, навіщо я прийшла.
  
  Сівши на щаблі, вона обняла руками коліна, поклала на них підборіддя і звернула на мене невинні очі маленької дівчинки, прекрасно розуміючи, що цей погляд відразу перетворить мене в киплячого пристрастю зомбі.
  
  Сьогодні я, схоже, приречений служити іграшкою.
  
  Нічого, переживемо. Я ж і був народжений для цієї ролі.
  
  Лінда зовсім не була невинною дівчинкою, яке б враження вона виробляла з першого погляду. Просто Лінда щосили намагалася здаватися крижаний дівою, щоб відповідати поширеною серед обивателів поданням про працівників бібліотеки. Дівчина намагалася, але в неї не дуже виходило. Лід і мороз не відповідали її натурі. Я стояв поруч з нею, зобразивши на пиці саму чарівну з мого широкого набору усмішок і точно знаючи, що Лінда дозволить умовити себе покинути громадське місце.
  
  – Перестань!
  
  – Що перестати?
  
  – Дивитися на мене так. Я знаю, про що ти думаєш...
  
  – Нічого не можу з собою вдіяти.
  
  – Зрозуміло, ти намагаєшся змусити мене забути, навіщо я тут.
  
  Я ні на секунду їй не повірив. Але я – хлопець що треба і вирішив підтримати її жарт.
  
  – Добре. Так розкажи мені про це.
  
  – Про що?
  
  – Та про те, що ж змусило тебе піддатися ризику стати жертвою мого чарівності.
  
  – Мені потрібна твоя допомога. Як професіонала.
  
  Чому моя?
  
  Я не вірив їй. Бібліотекарі зазвичай не потрапляють в лайно так глибоко, що не можуть вибратися без сторонньої допомоги. Особливо такі славні малятка, як Лінда Лі Лютер.
  
  Я почав поступово пересуватися ближче до дверей. Зайнята своїми проблемами, Лінда піднялася на ноги і пішла за мною. Я пропустив її повз себе в будинок. Зачинив і замкнув двері. І спробував скоріше провести її повз маленької кімнати, де Попка-Дурак, не прокидаючись, бурмотів непристойності. Лінда не избегла долі всіх моїх відвідувачів і почула багато цікавого.
  
  – Отже, що ж тебе так сильно займає? Зазвичай Лінда не упускає можливості і за таким питанням слід кумедна і часом солона жарт. Але цього разу вона лише простогнала:
  
  – Мене скоро звільнять. Я знаю.
  
  – Не думаю.
  
  В це неможливо повірити.
  
  – Ти нічого не розумієш. Гаррет, я втратила книгу. Дуже рідкісну, яку неможливо відшкодувати. Швидше за все її вкрали.
  
  Я прослизнув у кабінет. Лінда Лі пішла за мною. Де ж моя неперевершеність, яка мені зараз так потрібна?
  
  – Книгу треба повернути перш, ніж вони дізнаються про зникнення, – продовжувала Лінда Лі. – Мені просто немає прощення за те, що я це допустила.
  
  – Заспокойся, – сказав я. – Вдихни глибше. Затримай подих. Потім розкажи мені все з самого початку. У мене вже є робота, і вона мене забере на деякий час, але, бути може, я все ж зможу що-небудь запропонувати.
  
  Обійнявши за плечі, я підвів її до крісла для клієнтів. Вона сіла.
  
  – Розповідай з початку, – нагадав я. Боже мій! Замість того, щоб слідувати заздалегідь розробленим планом і стогнати з приводу нещастя, вона раптом почала розмахувати руками і щось вигукувати.
  
  Еспіноза. Прямо перед нею на моєму столі. Запозичуючи книгу, я не повністю дотримувався всіх необхідних формальностей. Бібліотечні влади зовсім перестали довіряти простим людям, хоча книги запліднюють нас ідеями.
  
  Я проквохтав щось заспокійливе, але моє кудкудакання потонуло в обурених лементах. Лінда зовсім збилася з рейок, які привели її до мене. Про втрату раритету було забуто, і вона не бажала до цього повертатися.
  
  – Як ти міг так вчинити зі мною, Гаррет? Я і без цього потрапила в біду... Якщо вони почнуть шукати і цієї книги – мені кінець! Як ти міг?!
  
  Як, як? Так дуже навіть просто. Книга зовсім не товста, а старий ветеран, що охороняє двері, подремывал. Та й взагалі він навряд чи міг встигнути за мною на своїй дерев'яній нозі.
  
  З моєї милої Лінди Лі виливався нестримний потік слів. Вона притиснула Еспінозу до грудей, наче це був її улюблений первісток, якого зібрався викрасти гном з многосложным ім'ям. Хіба можна сперечатися з жінкою, яка впала в істерику? Я і не став.
  
  Лінда несподівано вдарилася в втеча. Я не встиг відбігти стіл і наздогнати її. Тікаючи, вона не переставала голосно обурюватися.
  
  – Ха-ха-ха! – заволав Попка-Дурак. У цвітної ворони з'явився привід підняти пекельний шум, і вона негайно взялася до справи.
  
  Через секунду я вже стежив за тим, як Лінда Лі мчала Макунадо, її лють була така нестримна, що навіть восьмифутовые велетні вважали за краще забратися з дороги бібліотечного працівника.
  
  Візит Лінди був так коротко, що я встиг помітити зникаючі у вуличному русі носилки Меггі Дженн. Магвамп озирнувся і вишкірився, напевно, щоб я краще його запам'ятав.
  
  Ну і деньок. Що тепер?
  
  Ясно одне. Чергова красуня до мого дому в даний момент не наближається. Я зітхнув.
  
  Настав час дізнатися у Елеонори, що вона думає про Меггі Дженн.
  
  
  
  5
  
  Я сів за свій стіл і втупився на Елеонору.
  
  – Що ти думаєш про Меггі, люба? Скористатися мені можливістю, незважаючи на її вік? Я ж за своєю природою угодовець.
  
  Елеонора промовчала, але я сам примудрився вкласти слова в її уста. Доводилося відповідати.
  
  – Так. Мені це відомо. Але ж я втюханий в тебе, хоча ти взагалі безтілесний дух.
  
  Тобто картина. Я захоплювався кілька тисяч разів, але по-справжньому закохувався лише двічі. Причому один раз з цих двох – зовсім недавно, в жінку, яка померла, коли мені було всього чотири роки.
  
  – Нічого страшного, що вона трохи старша за мене, хіба не так?
  
  Зі мною траплялися жахливі і незвичайні речі. Я бився з вампірами і з мертвими богами, які повставали до життя. На моєму шляху зустрічалися вбивці-зомбі і вбивці-маніяки, які продовжували полювати за мною навіть після того, як їх вдавалося надіслати у кращий світ. Так чому ж вважати мою любов до духу чимось незвичайним?
  
  – Так. Я знаю. Це цинізм. Так, я розумію, вона має намір використовувати мене в своїх цілях. Але зате яким способом!
  
  Із залу до мене долинуло:
  
  – Гей, Гаррет! Чекаючи тебе, можна посивіти.
  
  Торнада, будь вона грець! Не можу ж я все тримати в пам'яті. Я повільно підвівся, продовжуючи роздумувати про своє. Меггі Дженн, поза всяким сумнівом, зачарувала мене. Я навіть майже забув про розчарування, яке спіткало мене з Ліндою Чи.
  
  Торнада сиділа на східцях сходів.
  
  – Чим ти зайнятий, Гаррет? Баба звалила хвилин п'ятнадцять тому. – Вона чомусь забула згадати про лементах Лінди Лі.
  
  – Я думав.
  
  – Це надзвичайно небезпечно для людини в твоєму стані.
  
  – А?..
  
  Я не знайшов яскравого відповіді. Лише десятитисячний раз в житті. Дотепний контрудар народиться десь перед світанком, коли я, страждаючи від безсоння, буду крутитися в ліжку.
  
  Торнада підійшла до кімнати Небіжчика і сунула туди ніс. Його обитель займала добру половину першого поверху. Всі чотириста п'ятдесят фунтів мого дружка були занурені в крісло і бездвижны, як сама смерть. Ніс логхира, що змахує на хобот слона, на цілий фут спускався йому на груди. На Небіжчика почала збиратися пил, але всілякі паразити до нього ще не добралися. Немає сенсу поки займатися чищенням, а може бути, встигне повернутися Дін і взагалі позбавить мене від малоприємною турботи.
  
  Торнада прикрила двері і, повернувшись до мене, схопила мене за лікоть.
  
  – Він зовсім відпав, – заявила вона впевнено. Небіжчик зовсім не прореагував на неї. Він взагалі недолюблював жінок і серед них особливо – Торнаду. Одного разу я навіть погрожував йому, що вижену Діна і замість нього поселю у себе Торнаду.
  
  – Що вона сказала? – поцікавилася Торнада, коли ми почали підніматися сходами на другий поверх. – Хто жертва?
  
  – А ти не знаєш?
  
  – Я не знаю нічого. Мені відомо одне: якщо я з'ясую, кого ти повинен пришити, то отримаю нічний горщик, повний лайна, а золота.
  
  Гроші для Торнады – це все. Взагалі-то вони мають значення для всіх нас. Як це співається:
  
  «... весело з ними, сумно без них...». Але для Торнады бабки значать більше, ніж її ангел-охоронець.
  
  – Вона хоче, щоб я знайшов її дочка. Та відсутня шість днів.
  
  – Повтори! Щоб мені здохнути! Я була впевнена, що вона буде тлумачити про вбивство.
  
  – Чому?
  
  – Так нипочему. Напевно, неправильно вибудувала факти. Значить, пропала дитина. Ти берешся за роботу?
  
  – Поки розмірковую. Я повинен відвідати її будинок, оглянути речі дитини і потім вирішити остаточно.
  
  – Але ти ж погодишся, правда? Може, вдасться витрусити з старої карги подвійну плату?
  
  – Приваблива ідея. Поки не вдалося отримати і одинарної.
  
  – Ну й хитрий же ти негідник. Мрієш трахнути бабу. Перебуваєш зі мною, а думаєш про карзі. Ну й негідник!
  
  – Торнада! Ця жінка годиться мені в матері.
  
  – В такому разі або ти, або твоя матуся брешете про свій вік.
  
  – Та ти ж перша стверджувала, що вона стара мізерія.
  
  – Яке це має значення. До біса! Я прощаю тебе, Гаррет. Як я вже сказала: ти тут, а вона – ні.
  
  Сперечатися з Торнадой – значить плювати проти вітру. Один збиток.
  
  Лише значно пізніше ціною величезних зусиль я зумів позбутися від неї, щоб встигнути на вечерю до Меггі Дженн.
  
  
  
  6
  
  – Так, – тихенько, щоб не почув Попка-Дурак, сказав я, звертаючись до Небіжчика. – Я провів день з прекрасною блондинкою. Це була Божа кара. Тепер мені належить провести вечір з розкішною рудоволосої леді.
  
  Він нічого не відповів. А якщо б не спав, напевно не упустив би можливості висловитися. Торнада займала особливе місце в його серці. Небіжчик наполовину повірив у мої загрози одружитися на ній.
  
  Тихо сміючись, я навшпиньках прокрався до вхідних дверей. Перед своїм від'їздом Дін завдав мені значний фінансовий збиток, поставивши на нову двері закривається на ключ замок. Я цілком обходився тими засувками і щеколдами, якими він стукав, замикаючись від зовнішнього світу, як тільки я виходив з дому. Дін огорнув своєю довірою абсолютно непотрібну річ. Такий замок здатний зупинити виключно чесної людини. Нашою головною захистом залишається Небіжчик.
  
  Логхиры, живі вони чи мертві, мають масу талантів. Я заспішив геть, посилаючи посмішки всім і нікому одночасно. Наша округу щільно заселена різними нелюдськими істотами, більшу їхню частину складають неотесані біженці з Кантарда. Ці істоти не соромляться голосно висловлювати свою думку і створюють постійне занепокоєння.
  
  Але набагато гірше них псевдореволюционеры. Ці товпляться і рояться всюди, переповнюючи таверни, голосно і нерозумно розмірковуючи про своїх ще дурніших догмах. Я розумію їхні почуття. Мені теж не дуже подобається Корона. Але в той же час я знаю, що ні один з нас – ні я, ні вони не готовий приміряти на себе королівську мантію.
  
  Справжня революція може тільки погіршити становище. У ці дні кожна пара революціонерів не здатна домовитися між собою про майбутнє Каренты. Тому вони почали б винищувати один одного пачками, перш ніж...
  
  Правда, вже були спроби вчинити революцію. Але настільки бездарні, що про революційних діях знала лише поліція.
  
  Я обходив стороною стирчать на всіх кутах і одягнених в чорне дітей хаосу. Вони вили на різні голоси, вихваляючи свої банальні доктрини. Серйозної загрози для Корони не існує. У мене є деякі зв'язки з новою поліцією, іменованої Гвардією. Хлопці звідти мені сказали, що половина революціонерів насправді поліцейські агенти.
  
  Я робив перехожим ручкою. Я насвистував. Це був справді чудовий день.
  
  Але при цьому не забував і про справу. Насвистуючи на шляху до вечері з красивою жінкою, я частенько озирався і в один прекрасний момент помітив. що за мною стежать.
  
  Я почав бродити без мети. Повертаючи назад, переходив на інохідь або крокував нарочито повільно, намагаючись визначити наміри цього блазня. Йому явно не вистачало майстерності.
  
  Я продумав варіанти дій. Найбільше мені подобалася ідея помінятися з ним ролями: скинути з хвоста і простежити, куди він побіжить доповідати про свою роботу.
  
  Як це ні сумно, але у мене є вороги. В ході своїх праць я час від часу доставляю неприємності окремим малосимпатичным людям. У декого з них виникає бажання звести зі мною рахунки.
  
  Ненавиджу тих, хто не вміє красиво програвати.
  
  Мій друг Морлі – професійний вбивця, прикидывающийся гурманом-вегетаріанцем, – не втомлюється повторювати, що я сам у всьому винен: залишаю своїх недругів в живих.
  
  Я спостерігав за своїм «хвостом», поки не переконався, що при бажанні легко можу від нього позбавитися. Тоді я знову заспішив на побачення з Меггі Дженн.
  
  
  
  7
  
  Житло Дженн виявилося п'ятидесятикімнатній халабудою, розташована майже в самому серці Пагорба. У цих місцях не могли селитися навіть найбільш впливові й заможні представники торгового стану.
  
  Забавно. Меггі Дженн не справила на мене враження великий аристократки.
  
  Її ім'я я виразно чув, але ніяк не міг пригадати – де, коли і в зв'язку з чим.
  
  У цій частині Пагорба, і в горизонтальній і у вертикальній площині, панує камінь. Жодних дворів, ніяких квітників, ніякої зелені. Рідкісний виняток – озеленені балкони третіх поверхів. І ніякого цегли. Лише бидло використовує для будівництва червоний або коричневий цегла. Забудьте про це. Вживайте тільки камінь, видобутий в іншій країні і доставлений по воді за сотні миль.
  
  Раніше мені не доводилося бувати в цьому районі, і я трохи заблукав.
  
  Будинки стояли майже впритул один до одного. Вулиці такі вузькі, що два екіпажі можуть роз'їхатися, лише виїхавши на тротуар. Правда, тут чистіше, ніж в інших районах міста, але сірі кам'яні мостові і будівлі надають серцю Пагорба вкрай сумний вигляд. Здається, що ти йдеш не по вулицях, а крокуєш по дну похмурого вапнякового каньонаДженн мешкала в центрі безликого кварталу. Двері нагадувала скоріше пекельні врата, ніж вхід у житло. На вулицю не виходило жодного вікна. Не будинок, а суцільний кам'яна скеля. Стіни його навіть не прикрашав орнамент, що досить незвично для Пагорба. Тутешні мешканці, як правило, роблять все, щоб перевершити сусідів у демонстрації поганого смаку.
  
  Якийсь хитромудрий архітектор ухитрився втовкмачити цим в цілому розумним людям думку про те, що гладке сіре простір справляє яскраве враження. Без сумніву, коли ці пакгаузи для зберігання багатства, переходили з рук в руки, їх аскетичний вигляд коштував покупцеві більше, ніж будь-пряниковий замок.
  
  Що ж стосується мене, я віддаю перевагу дешевку. Люблю, щоб з фронтону на мене витріщалися моторошні гарпії, а кути будівлі прикрашали славні ребячьи мордочки.
  
  Дверний молоток був настільки непомітний, що мені мало не довелося шукати його. Він виявився не бронзовим. Його відлили з якогось сірого металу, схожий на олово. Він видав жахливо кволий «тук-тук», і я вирішив, що його навряд чи хто-небудь зможе почути.
  
  Але я помилився.
  
  Гладка двері з тикового дерева тут же розчинилися, і я опинився лицем до лиця з типом, який, судячи з його вигляду, з усіх сил прагнув виправдати ім'я Ічабод, подароване йому десь на початку століття недобрими батьками. Схоже, він провів багато десятків років, старанно створюючи образ під стати імені. Він був високий, костляв і сутулий, з налитими кров'ю очима, білим волоссям і блідою шкірою.
  
  – Так от що з ними буває, коли приходить старість, – пробурмотів я. – Вони вішають свої чорні мечі на стіну і стають дворецькими.
  
  Адамове яблуко старого наводило на думку, що він подавився грейпфрутом. Не кажучи ні слова, він дивився на мене, немов хижий птах, чекаючи, коли охолоне її обід.
  
  Таких величезних і костистих надбрівних дуг мені в житті бачити не доводилося. До того ж порослих густейшими білими джунглями.
  
  Страшний тип.
  
  – Доктор Смерть, якщо не помиляюся? Доктор Смерть – персонаж у лялькових виставах про Панче і Джуді. У Ичабода і нехорошого доктора було дуже багато спільного, правда, ляльковий лиходій футів на шість нижче ростом.
  
  У деяких людей повністю відсутнє почуття гумору. Один з них стояв переді мною. Ічабод не посміхнувся і навіть не ворухнув недоглянутих чагарником над очима. Втім, він заговорив на вельми пристойному карентийском.
  
  – У вас є дуже вагомі причини турбувати цей будинок?
  
  – Природно.
  
  Мені не сподобався його тон. Я взагалі не виношу звуків голосу слуг з Пагорба. У них чується войовничий снобізм, частенько властивий ренегатам.
  
  – Хотів подивитися, як ви, хлопці, рассыпаетесь в прах під сонячними променями.
  
  Я мав перевагу в цій ідіотській грі, оскільки мене чекали до вечері і напевно описали йому мою зовнішність. Він, безперечно, знав, хто знаходиться перед ним.
  
  Інакше Ічабод давно б зачинив двері і дав сигнал головорізам, оберігає багатих і могутніх від настирливої шушера зразок мене. Банда б негайно з'явилася як слід излупцевать «гостя» в науку іншим.
  
  Вони ще можуть з'явитися, якщо за спиною Ичабода знаходиться колега з настільки ж розвиненим почуттям гумору.
  
  – Моє ім'я Гаррет, – оголосив я. – Меггі Дженн запросила мене на вечерю.
  
  Aged лякало відступило назад. Хоча Ічабод не вимовив ні слова, він явно не схвалював рішення господині. Він взагалі проти того, щоб типи мого класу входили в цей будинок. Важко сказати, що доведеться витягувати з моїх кишень, коли я зберуся йти. Не виключено також, що я нашкріб на собі бліх і запущу їх у будинок на предмет колонізації килимів. Я озирнувся подивитися, як почувається мій «хвіст». Бідний чурбан геть ліз зі шкіри, намагаючись залишитися непоміченим.
  
  – Прекрасна двері, – зауважив я, глянувши на неї з торця. Панель виявилася не вже чотирьох дюймів, – Очікуєте збирача податків, збройного тараном?
  
  Мешканці Пагорба настільки багаті, що у них можуть виникнути труднощі подібного роду. Мені ж це не загрожує – мені ніхто ніколи не позичить стільки грошей. – Ідіть за мною, – обернувшись, пробурчав Ічабод.
  
  – Треба казати: «Ідіть за мною, сер». Я – гість, а ви – лакей.
  
  Не знаю чому, але цей тип викликав у мене жахливу неприязнь. Я навіть почав міняти свою точку зору на революцію. Коли я заходжу до бібліотеки побачитися з Ліндою, то іноді заглядаю і книги. Мені доводилося читати про переворотах. Схоже, що слуги скинутих сприймають все болючіше, ніж їх господарі. Звичайно, якщо у них не вистачило розуму ще раніше переметнутися на бік повсталих.
  
  – Так, звичайно.
  
  – Ага, ось і коментар. Ведіть мене, Ічабод.
  
  – З вашого дозволу – Зек, сер. Звертання «сер» просто сочилося сарказмом.
  
  – Зек?
  
  Це звучало майже так само кепсько, як і Ічабод.
  
  – Так, сер. Так ви йдете? Господиня не любить, коли її змушують чекати.
  
  – Тоді – вперед! Тисяча і один бог Танфера обрушать на нас свій гнів, якщо ми засмутимо Її Рыжеволосое Величність.
  
  Зек вирішив не відповідати. Він, мабуть, вирішив, що я відчуваю себе не в своїй тарілці. Можливо, він мав рацію. Мені просто було трохи соромно. Не виключено, що він всього лише милий дідусь з купою онуків. І змушений працювати, щоб прогодувати невдячну банду нащадків його синів, які віддали життя в Кантарде за честь Каренты.
  
  Взагалі-то я ні секунди не вірив в таку нісенітницю.
  
  Інтер'єр будівлі разюче відрізнявся від його зовнішнього вигляду.
  
  Незважаючи на велику кількість пилу, будинок міг бути мрією портового бродяги, воображающего себе великим монархом. Або власністю великого монарха зі смаком портового волоцюги. Тут було багато від першого і купа від другого, але... єдине, чого в будинку не вистачало, так це полчищ вишколених слуг. Приміщення переповнювали несмачні вали багатства океану. Розкіш ставала все розкішніше по мірі руху до центру будинку. Немов ми переходили з однієї зони в іншу, і в кожній поганий смак проявлявся все сильніше.
  
  – Ото! Ось це так! – не в силах довше стримуватися, вигукнув я.
  
  Переді мною була майстерно вироблена з ноги мамонта підставка для зберігання тростин і парасольок. – У вас тут, мабуть, маса подібних речей? Зек, озирнувшись, уловив мою реакцію на весь цей домашній шик. Його кам'яна рожа на мить пом'якшилася. Він був згоден зі мною. В цей момент ми, здається, уклали хитке перемир'я.
  
  Не сумніваюся, воно проіснує не більше, ніж перемир'я між Карентой і венагетами. Останнім протрималося аж шість з половиною годин. – Іноді нам буває важко позбутися нашого минулого, сер.
  
  – Хіба Меггі Дженн коли-небудь полювала на мамонтів?
  
  Перемир'я звалилося. Він понуро побрів уперед. Швидше за все тому, що я продемонстрував своє повне незнання того, ким у свій час була Меггі Дженн.
  
  Чому всі, включаючи мене самого, вважають, що це має бути мені відомо? Моя легендарна пам'ять сьогодні працювала просто казково.
  
  Зек провів мене в саму несмачну кімнату з усіх, що мені доводилося бачити.
  
  – Мадам приєднається до вас тут.
  
  Я озирнувся і, прикривши долонею очі, задумався, не виступала колись мадам як «мадам». Будинок дуже схожий на сучасний бордель. Можливо, його декорували ті гоміки, які прикрашали кращі заклади Веселого куточка.
  
  Я обернувся, бажаючи запитати.
  
  Ічабод вже залишив мене.
  
  Я ладен був закричати, закликаючи його назад:
  
  – О, Зек! Принеси мені пов'язку на очі. Мені здавалося, що я довго не витримаю такого потужного удару по зорових нервах.
  
  
  
  8
  
  Обстановочка остаточно доконала мене. Я закам'янів, немов зустрівся поглядом з Медузою. В житті не доводилося бачити стільки червоного кольору. Все навколо було червоним, і не просто червоним, а кричущо червоним, можна сказати, краснющим. Невеликі золоті завитки на стінах тільки посилювали загальне враження.
  
  – Гаррет!
  
  Меггі Дженн. У мене не було сил обернутися. Я побоювався, що вона одягнена в багряний наряд, а нафарбовані губи роблять її схожою на упиря за їжею.
  
  – Ви живі, Гаррет?
  
  – Просто приголомшений. – Я обвів навколо себе рукою: – Це вражає.
  
  – Невеликий перебір, правда? Але Тедді це подобалося. Будинок – подарунок Тедді, і я зберегла все, як було при Ньому. Мені все ж довелося обернутися. Ні, на ній не було одягу червоного кольору. Вона опинилася в наряді сільської дівчини з молочної ферми – одні лише бежеві і білі мережива. На голові сидів типовий мереживний очіпок молочниці. Особа Меггі блищало глузливою посмішкою, ніби господиня трохи сміється наді мною і запрошує повеселитися разом.
  
  – Напевно, я зовсім отупів, – зауважив я, – але я не зовсім розумію жарт про Тедді.
  
  Мої слова чомусь змили посмішку з обличчя Меггі, і вона запитала:
  
  – Що вам відомо про мене, Гаррет?
  
  – Трохи. Ваше ім'я. Що ви найпривабливіша жінка зустрілися мені за останні сто років. Ще дещо видне неозброєним поглядом. І те, що ви живете в класному місці. Ось, мабуть, і все.
  
  Вона похитала головою, і руді локони заколихалися в такт руху.
  
  – Скандальна слава, нині, мабуть, не в ціні. Однак пройдемо в інше місце. Тут можна осліпнути.
  
  Страшенно мило, коли тобі починають видавати незрозумілі сентенції – немає необхідності винаходити їх самому або придумувати дотепні відповіді.
  
  Ми минули кілька чудернацьких, але нічим не примітних кімнат і нарешті вкотилися в щось приголомшливе – бам! Обідня зала, приготовлена для двох.
  
  – Немов казкова ніч на Пагорбі Ельфів, – пробурмотів я.
  
  – У мене точно таке ж відчуття. – Виявляється, вона не втратила слуху. – Ці приміщення іноді наводять жах. Сідайте.
  
  Я сів на стілець навпроти Меггі, ближче до кінця столу. Навколо нього без праці могла б розсістися пара дюжин гостей, не рахуючи господарів. – Це ваше любовне гніздечко?
  
  – Найменший з усіх моїх столових залів. – Вона зобразила на обличчі подобу посмішки.
  
  – У вас і У Тедді?
  
  – Залишається тільки зітхнути. Як швидко проходить погана слава. Крім членів сім'ї, ніхто нічого не пам'ятає. Хоча і цього цілком достатньо. Їх злоби вистачить на все людство. Тедді – це Теодорік, принц Камарка. Він став королем Теодориком IV а зумів протриматися в цій якості цілий рік.
  
  – Король? – нарешті-то у мене в голові прояснилося. – Я, здається, починаю розуміти.
  
  – Ось і добре. Значить, мені не доведеться вирушати в нудні пояснення.
  
  – Мені мало що відомо. У той час я служив в Морській піхоті. Там, у Кантарде, нас не дуже хвилювали скандали у королівському сімействі.
  
  – Ви не знали, хто король, і вам на нього було плювати. Мені вже доводилося чути це. – Меггі Дженн послала мені свою саму чарівну посмішку. – Тримаю парі, ви і зараз не стежите за придворними скандалами.
  
  – Вони не надто впливають на моє повсякденне існування.
  
  – Вони не вплинуть і на вашу роботу для мене. Тут не важливо, чи багато, чи мало бруду про мене вам відомо.
  
  В зал увійшла жінка. Подібно Зеку вона була стара, як первородний гріх. Крихітна, зростанням з дитини, з окулярами на носі. Меггі Дженн явно дбала про свою прислугу – окуляри нині дороги. Стара мовчки застигла, схрестивши на грудях руки.
  
  – Ми приступимо, як тільки ви будете готові, Лорі.
  
  Злегка нахиливши голову, старушенція вийшла.
  
  – Але все ж я вам дещо розповім, – продовжила Меггі, – хоча б щоб трохи задовольнити вашу цікавість. Вірніше, щоб ви зайнялися тим, за. що я вам плачу, а не копанням в моєму минулому.
  
  Я буркнув щось невиразне.
  
  Лорі і Зек доставили суп. Рот відразу заповнився слиною – занадто довго мені довелося харчуватися плодами свого власного кулінарного мистецтва.
  
  Єдиний привід сумувати за Діну.
  
  – Я, Гаррет, була коханкою короля.
  
  – Пам'ятаю.
  
  Нарешті-то я дійсно згадав. Це був скандал що треба. Кронпринц настільки втюханий в простолюдинку, що поселив її на Пагорбі. Його дружина була зовсім не в захваті. Старий Тедді не намагався приховувати свою пристрасть. Він любив, і йому було все одно, про це знає весь світ чи ні. Досить нерозсудливу поведінку для людини, якому належало стати королем. Серйозний недолік характеру для спадкоємця престолу.
  
  Так, власне, і виявилося. Король Теодорік IV проявив себе зарозумілим, вузьколобим і примхливим сучим сином, що дозволило покінчити з собою всього лише через рік правління.
  
  Ми чомусь нетерпимі до королівським слабкостям. Точніше, до них нетерпимі вища аристократія і члени сім'ї. Іншим і в голову не прийшло б піти на вбивство. Навіть скажені собаки-революціонери і ті не думають про винищення королів.
  
  – А ваша дочка?..
  
  – Її батько – не Тедді.
  
  Я прикінчив суп. Це був курячий бульйон з часником. Мені він дуже сподобався. Старі слуги понесли спорожнілу посуд. З'явилися різноманітні закуски. Я був німий як риба, і Меггі доводилося підтримувати розмову.
  
  – Мені доводилося нерозумно помилятися, містер Гаррет. Так і з'явилася моя дочка.
  
  Прожувавши щось, що складається з курячої печінки, бекону і мелених горіхів, я пробурмотів:
  
  – Непогано.
  
  – Мені було шістнадцять. Батько видав за мене заміж за тварина, яке бажало тільки незайманих. Його дочки за віком годилися мені у матері. Моє заміжжя повинно було допомогти папочкиному бізнесу. Оскільки мені ніхто не пояснив, як уникнути вагітності, я тут же понесла. Мій чоловік від люті бився в припадку. Виявляється, в моє завдання не входило мати дітей, я повинна була служити лише грілкою для його ліжку і догоджати чоловіка, повторюючи, який він могутній чоловік. Коли ж я народила дочку, він просто з'їхав з глузду. Ще одна дочка. У нього не було синів. Жіночий змова. Ми змовилися, щоб убити його. Мені ніколи не вистачало сміливості заявити, що з ним станеться, якщо ми – жінки дійсно віддамо йому належне.
  
  Злобна усмішка. На якусь мить з-під усміхненою маски виглянула інша Меггі.
  
  Вона почала жувати, надавши мені час для коментарів. Я лише кивнув з набитим ротом.
  
  – Старий мерзотник продовжував тим не менше користуватися мною. Його дочки пожаліли мене і навчили всьому тому, що мені слід було знати. Вони ненавиділи свого татка більше, ніж я. Потім мого батька вбили грабіжники, заволодівши дванадцятьма мідними монетами і парою старих чобіт. – Дуже схоже на Танфер.
  
  – Це і був Танфер, – кивнула вона.
  
  – Отже, ваш батько помер...
  
  – У мене не залишилося жодних причин і далі догоджати чоловіка.
  
  – Ви пішли.
  
  – Не раніше ніж, заставши його сплячим, вибила з нього палицею все лайно.
  
  – Я приймаю ваше оповідання близько до серця.
  
  – Чудово.
  
  Її погляд світився пустощами. Я вирішив, що Меггі Дженн мені подобається. Той, хто прожив таке життя і зберіг здатність до пустощів...
  
  Це був дуже цікавий вечерю. Я дізнався все про виникнення її відносин з Тедді, але не почув ні слова про те, як протікали роки між її розлученням і бурхливої зустріччю з майбутнім королем. Мені здалося, що вона любила Тедді настільки ж сильно, як і він її. Інакше Меггі не стала б зберігати в первозданному вигляді ці огидні кімнати.
  
  – Цей дім – тюрма, – досить туманно вимовила вона.
  
  – У такому випадку вам слід відвідати моє помешкання.
  
  – Я не те мала на увазі.
  
  Я набив рот, використавши цей старий прийом, щоб змусити її сказати більше. Метафори взагалі слабо доходять до мене.
  
  – Я можу поїхати звідси в будь-який час, Гаррет. Більше того, мене досить часто спонукають зробити це. Але якщо я поступлюся, то втрачу все. По-справжньому мені тут нічого не належить. Я лише тимчасово користуюся цим багатством. – Вона обвела рукою навколо себе. – До тих пір, поки сама не залишу будинок.
  
  – Розумію.
  
  І я дійсно розумів. Ув'язнена обставин, вона повинна була залишатися тут. Незаміжня жінка з дитиною. Їй була знайома бідність, і вона знала, що багатим бути набагато краще. Бідність – теж свого роду в'язниця.
  
  – Мабуть, ви мені можете сподобатися, Меггі Дженн.
  
  Вона підняла одну брову. Яке чудове мистецтво! Лише у небагатьох є цей природний талант. Тільки кращі люди можуть виконати трюк з бровою.
  
  – Більшість клієнтів мені зовсім не подобаються, – додав я.
  
  – Думаю, приємні люди просто не потрапляють в ситуацію, коли їм потрібна допомога таких, як ви.
  
  – Потрапляють, але нечасто. Що дуже сумно.
  
  9
  
  Розвиток подій показувало, що в ході зустрічі з Меггі переді мною могли відкритися певні можливості. Це відчуття не залишало мене з того моменту, коли я, вирушаючи на вечерю, відкрив двері свого будинку. Я не той хлопець, який прагне отримати все при першому побаченні, але ніколи не відмовляюся від подарунків долі. Що стосується сьогоднішнього вечора, то я рішуче не бажав боротися з долею.
  
  Вечеря підійшов до кінця. Я не знаходив собі місця, а Меггі Дженн продовжувала віртуозно будувати вічка Такі фокуси могли навіть єпископа змусити забути про Бога, і сама глибока відданість ідеям утримання не врятувала б святошу від небезпеки потонути в прозорих озерах її очей. Мистецтво Меггі було здатне відвести уяву самого ярого релігійного фундаменталіста в такі дали, з яких неможливо вибратися, не зробивши відчайдушної дурниці.
  
  Я настільки забувся, що навіть не помічав, яку жартома почав грати зі мною мій дорогоцінний орган.
  
  За вечерею ми мило дражнили один одного, тонко граючи словами. Меггі Дженн в цьому не мала собі рівних. Вона була по-справжньому хороша. Я вже приготувався, схопивши бойову трубу, зіграти сигнал «Атака!».
  
  Вона ж мовчки спостерігала за мною, мабуть, оцінюючи, наскільки я дозрів.
  
  Зробивши героїчні зусилля і зосередившись, я прохрипів:
  
  – Скажіть мені ось що, Меггі Дженн. Хто може сувати ніс у справи?
  
  Вона промовчала, лише підняла брову. Меггі була здивована. Вона очікувала почути від мене зовсім не це зараз намагалася виграти час.
  
  – Не намагайтеся відвести мене в бік своїми хитрощами, жінка. Вам так просто не ухилитися від відповіді.
  
  Вона розсміялася грудним сміхом, свідомо підкреслюючи свою хрипотою, – мовляв, я здатна повести тебе так далеко, як мені захочеться. Я вирішив спробувати привести себе до тями, вставши з-за столу і вивчивши розвішані по стінах картини. Однак від цієї ідеї довелося тут же відмовитися. Я виявив, що спроба піднятися на весь зріст заподіє мені як фізичне, так і моральне незручність. Відкинувшись на стільці, я втупився в розписний стелю з таким виглядом, ніби радився з танцюючими фавнами і ширяючими херувимами.
  
  – Що ви маєте на увазі? Хто втручається в мої справи?
  
  Я трохи помовчав, роздумуючи, чи варто ділитися своїми знаннями.
  
  – Перш за все давайте повернемося трохи назад. Хто-небудь знав, що ви маєте намір звернутися до мене?
  
  Природно, хтось про це знав. Інакше Торнада не провідала б мене. Але мені потрібна була оцінка самої Меггі.
  
  – Я не робила зі своїх планів секретів, якщо ви це маєте на увазі. Я просила поради у багатьох, вирішивши звернутися до послуг людини вашого сорту.
  
  Хм... Цікаво, що це означає – людина з мого сорту?
  
  У житті часто трапляється й таке. Виникає недружнє ставлення до людей, які шукають допомоги у професіонала.
  
  – Тоді підемо далі. Кого могло стурбувати, що ви приступаєте до пошуків дочки?
  
  – Нікого. – У неї почали виникати підозри.
  
  – Добре. Будемо вважати, що це нікого не колише. Просто хтось хотів підтримати вас у біді.
  
  – Ви лякаєте мене, Гаррет.
  
  Вона зовсім не виглядала переляканою.
  
  – Може, й варто трохи злякатися, – зауважив я. – Розумієте, мені було заздалегідь відомо про ваш візит.
  
  – Що? – по-справжньому захвилювалася Меггі.
  
  – Якраз перед вашою появою один мій друг, який займається тим же, що і я, попередив мене про ваш прихід.
  
  Звичайно, сказати, що ми з Торнадой колеги, – це деяка натяжка. Торнада готова взятися за будь-яку роботу, лише б без праці і швидше наповнити свій гаманець.
  
  – Він думав, що ви побажаєте, щоб я замочив кого-то, і тому вирішив попередити мене.
  
  Вловлюєте мій тонкий маневр? Навіть дохлий логхир нечасто може прийняти Торнаду за чоловіка.
  
  – Замочити? Я?..
  
  Меггі прекрасно розуміла арго. Спочатку вона трохи втратила душевну рівновагу, але, схоже, швидко приходила в себе.
  
  – Він не сумнівався в цьому.
  
  Проте особисто я сумнівався в тому, що вона не сумнівалася. Велика, велелюбна, недолуга, заповзятлива, нетерпима і лінива Торнада. Вона впевнена в тому, що якщо не зможе когось задобрити або умовити, то доб'ється свого за допомогою доброго старомодного стусана в зад. Вона залишається всього лише досить простою сільською дівчиною з простими сільськими замашками, і її слід приймати такою, яка вона є.
  
  Необхідно ще раз поговорити про Меггі Дженн з Торнадой, якщо я зможу її знайти. Втім, навряд чи це буде важко. Велика дурепа скоро з'явиться сама. Можливо, ще до того, як я буду до цього готовий. Тепер я хихикнув і поставив себе на своє місце, припустивши, що вона повернеться на своє і дозволить подіям розвиватися призначеним шляхом. Але після важкого подорожі на її бік столу виявилося, що події не отримали подальшого розвитку. Неохоче – як мені здалося – вона вислизнула з моїх рук.
  
  – Так не може продовжуватися, якщо ви дійсно хочете, щоб я відшукав вашу дочку, – пробурмотів я.
  
  – Дійсно. Ви праві. Справа є справа, і ми не повинні дозволити природі стати на його шляху.
  
  Взагалі-то я був готовий дозволити природі чинити, як їй заманеться. Проте вголос промовив:
  
  – Повернімося до справ... Я зовсім не такий, як ви про мене думаєте. Я працюю за законами логіки і на основі фактів. Перед вами, мем, ділова людина на ім'я Гаррет. Так чи не краще буде, якщо ви почнете повідомляти мені факти, замість того, щоб спокушати мене призовними поглядами?
  
  – Не треба грубити, Гаррет. Мені так само важко, як і вам.
  
  
  
  10
  
  Отже, нам все ж таки вдалося дістатися до квартир, що належали Емеральд – дочки Меггі.
  
  – Емеральд? – здивувався я. – А що ж сталося з Жюстиной?
  
  Емеральд. Уявляєте? Куди поділися милі добрі Патриції і Бетті?
  
  – Я назвала її Жюстиной. Вона себе називає Емеральд. Дівчинка сама вибрала цю кличку, так що не дивіться на мене так.
  
  – Як це «так»?
  
  – Та так, ніби виливаєте на мене відро помиїв. Вона вибрала собі це ім'я, коли їй було чотирнадцять років. Всі стали її так називати, і тепер я сама іноді покликом дочка Емеральд.
  
  – Ясно. Емеральд. Вона так вирішила. Природно. Тепер ясно, що сталося з Патриціями і Бетті. Вони почали обзивати один одного Амбер, Бранди і Фанн.
  
  – З часом вона може знову захотіти стати Жюстиной, – продовжив я. – Коли починається серйозна життя, люди повертаються до свого коріння. Чи Не бажаєте ви мені що-небудь повідомити, до того як я приступлю до розкопок в апартаментах?
  
  – Що ви маєте на увазі?
  
  – Виявлю чи щось таке, за що ви могли б побажати заздалегідь принести вибачення? Про чудо з чудес! Вона мене зрозуміла.
  
  – Не виключено, що знайдете. Тільки я ніколи туди не заходжу і не знаю, що це могло б бути. – Потім, як-то дивно глянувши на мене, Меггі запитала: – Ви налаштовані на сварку?
  
  – Ні. – Однак я, може й несвідомо, не бажав, щоб вона зазирала мені через плече. – Повернемося до питання про ім'я. Не могли б ви розповісти мені про те, що вам відомо, перш ніж я почну виявляти незнайомі для вас предмети і факти.
  
  Вона знову обдарувала мене тим же поглядом. Боюся, що мій голос звучав дійсно злегка роздратовано. Невже у мене почало розвиватися стійке відраза до роботи? Або я заздалегідь злився, знаючи, що Меггі почне брехати і перекручувати факти, намагаючись підігнати все, що їй відомо, під своє бачення світу? Клієнти завжди так роблять. Навіть коли розуміють, що правда так чи інакше випливе на поверхню. Люди. Іноді вони мене просто приводять у здивування.
  
  – Ім'я Юстина я дала дочці на честь моєї бабці.
  
  Я все зрозумів з її тону. Будь-яка дитина вийшов би з себе, дізнавшись, що отримав ім'я на честь якогось старого пердуна, якого ніколи не бачив і на якого йому абсолютно плювати. Моя матуся викинула точно такий фортель зі мною і з моїм братом. Я ніколи не знав, що наші імена для неї значило.
  
  – У вас на це були якісь особливі причини?
  
  – Ім'я Юстина постійно було присутнє в сім'ї. Крім того, бабуся була б ображена, якщо...
  
  Звичайна картина. Я не бачу в цьому ніякого сенсу. Дитини засуджують до довічного страждання тільки з-за того, що хтось міг образитися. Три привітальних східних кличу:
  
  «Дурні! Дурні! Дурні!». Невже батьки не розуміють, хто залишається ображеним на довгі роки?
  
  В апартаментах Емеральд ми увійшли через невелику вітальню. В кімнаті стояв невеликий письмовий стіл. На столі знаходилася олійна лампа, а поруч з ним – крісло. У приміщенні було ще одне крісло, диван, в який прибиралися постільні приналежності, і невеликий відкритий шафа з полицями. В кімнаті панувала стерильна чистота, і житло виглядало навіть більше спартанським, ніж випливає з мого опису.
  
  – Вона коли-небудь балувалася наркотиками? Трохи повагавшись, Меггі відповіла:
  
  – Ні.
  
  – Чому так невпевнено?
  
  – Намагаюся вирішити. Справа в тому, що, коли їй було чотири роки, її викрав батько. Потім якісь друзі переконали його, що дитині краще бути з матір'ю.
  
  – Не міг він і зараз зробити щось подібне?
  
  – Швидше за все ні. Він помер вісім років тому.
  
  – Так. Мабуть, не міг. Як правило, покійнички не борються за право виховувати своїх дітей.
  
  – У неї є приятель?
  
  – У дівчини з Пагорба?
  
  – Саме у дівчини з Пагорба, Так скільки ж їх у нього?
  
  – Кого?
  
  – Так приятелів. Послухайте. Вірте чи ні, але для дівчини з Пагорба збитися з шляху простіше, ніж для дівчини з міста.
  
  Я навів приклади зі своєї практики, включаючи розповідь про групу дівчат з Пагорба, які заради задоволення та нових вражень подвизалися у Веселому куточку.
  
  Меггі Дженн відчула сильне потрясіння і, здавалося, була не в силах повірити, що її дитина може не відповідати взлелеенному мамочкиным уявою образу. Їй не приходило в голову, що Емеральд здатна розбити серце мами. Вона явно відмовлялася розуміти, чому люди роблять мерзенні вчинки, якщо від цього не залежить їхнє життя. Проституція як розвага не входила в коло її життєвих уявлень.
  
  До речі, тільки середній клас не вірить в проституцію.
  
  – Ви ж виросли не на Пагорбі.
  
  – Я визнаю це, Гаррет.
  
  Я підозрював, яким способом моя чарівна Меггі зводила кінці з кінцями в період між розлученням з чоловіком і появою кронпринца. Все це можна уточнити без великих зусиль. Але чи потрібно мені це знати? Поки, мабуть, немає. Бути може, пізніше, коли її минуле почне позначатися на час моєї роботи.
  
  – Сідайте в крісло і розповідайте про Емеральд, поки я буду працювати.
  
  З цими словами я приступив до пошуку.
  
  
  
  11
  
  – Наскільки я знаю, – почала Меггі, – у неї не було постійного молодої людини. Наш спосіб життя не відкриває широких можливостей для знайомств. Суспільство нас не приймає. Ми самі по собі утворимо клас.
  
  І дуже класний клас, треба сказати. Спільнота коханок зовсім не мало. На цьому благословенному Пагорбі вважається, що кожен чоловік повинен мати коханку. Це як би сертифікат його чоловічої могутності. Якщо коханок дві – тим краще.
  
  – Невже у неї зовсім немає друзів?
  
  – Дуже мало. Напевно, дівчатка, з якими вона росла. Може бути, хтось з однокласників. В її віці дуже ревниво ставляться до соціального статусу. Сумнівно, щоб хтось тут дозволив їй наблизитися до себе.
  
  – Як вона виглядає?
  
  – Схожа на мене за вирахуванням двадцятирічного зносу. І приберіть з вашої будки цю ідіотську усмішку.
  
  – Я просто подумав, що якщо скинути двадцять років, то мені, мабуть, доведеться шукати істота, тільки що вийшов з пелюшок.
  
  – От і не забувайте про пелюшках. Я хочу, щоб мою дівчинку знайшли, а не...
  
  – Добре. Добре. Добре... Між вами був напряг, перед тим як вона зникла?
  
  – Що?
  
  – Ви не посварилися? Вона не топала, скиглячи, що і через десять тисяч років її ноги не буде в цьому домі?
  
  – Ні, – зі смішком відповіла Меггі. – Це я закатувала подібні сцени своєї матусі. Можливо, тому вона і не пискнула, коли батько продав мене. Немає. Емеральд не така. Моя дитина зовсім не схожий на мене, Гаррет. Її ніколи нічого не хвилювало настільки, щоб із-за цього затіяти сварку. Повірте, я ніколи не була вибагливий і занудною матір'ю. Емеральд була цілком щаслива своїм життям. Вона нагадує мені тріску, плывущую за течією річки.
  
  – Може бути, що у всій цій метушні вислизнуло від моєї уваги? Або я раптом почав придумувати події, які зовсім не мали місця? Але я готовий заприсягтися, ви говорили про те, що ваша дочка опинилася в поганій компанії.
  
  Меггі хихикнула. Меггі пирхнула. Меггі відчула незручність. Все це було дуже мило. Я прикинув, як це могло виглядати в часи Теодорика, і переді мною відчинилися неозорі горизонти.
  
  Покінчивши з мімічним поданням, вона сказала:
  
  – Тут я трохи нафантазувала. Я чула, що у вас були якісь стосунки з Сестрами Року, і вирішила, що ви станете податливі, дізнавшись ще про одну дівчину в біді.
  
  Сестри Року – вулична банда, що складається тільки з дівчат. Над кожною з них, до їх втечі на вулицю, було скоєно наругу.
  
  – Відносини були тільки з однією з Сестер, яка, до речі, пішла з вулиці.
  
  – Вибачте. Я, здається, переступила межі дозволеного.
  
  – Межі чого?
  
  – Абсолютно ясно, що я зачепила ваші ніжні почуття.
  
  – Ну звичайно. Майя була дуже славна дівчинка. Я втратив її, так як ставився до неї недостатньо серйозно. Я втратив друга, тому що не прислухався до нього.
  
  – Прошу вибачення. Одним словом, мені хотілося зачепити вас надійніше.
  
  – Отже, Емеральд ні з ким регулярно не зустрічається.
  
  Повернення до справ повинен був відволікти мене від сумних спогадів. Не скажу, що Майя була моєю великою любов'ю, але все ж вона значила для мене чимало. Вона подобалася навіть Діну і Покійнику. Ми з нею розлучилися, вона просто перестала з'являтися у мене, а наші спільні друзі дали мені зрозуміти, що вона не з'явиться, поки я не подорослішаю. Погодьтеся, це великий удар по самолюбству, особливо якщо врахувати, що мова йде про вісімнадцятирічної дівчини.
  
  Письмовий стіл Емеральд мав безліч невеликих відділень і декілька висувних ящиків. За час розмов я їх оглянув. Нічого особливого. Велика частина взагалі пустувала.
  
  – У неї є друзі. Але вона насилу сходиться з людьми.
  
  Ось це зовсім інша справа. Я підозрював, що проблеми Емеральд не мають нічого спільного з її суспільним становищем. Швидше за все вона просто загубилася в тіні своєї матусі.
  
  – За допомогою друзів я зможу натрапити на її слід.
  
  – Ну звичайно, – кивнула вона.
  
  З гуркотом відсунувши шухляду столу, я відвернувся від цієї жінки. Слід зосередитися на роботі. Переді мною – відьма. Потайки покосившись на неї, я подумав, а чи хочеться мені насправді займатися пошуками тієї, хто, мабуть, зовсім не бажає бути знайденим?
  
  Ага! Тут щось є. Срібний кулон.
  
  – Що це? – поставив я чисто рриторический питання.
  
  Я прекрасно знав, що смикнувши ручках. Це був амулет у формі срібною пентаграма на темному тлі. У центрі зірки була зображена цапина голова. По-справжньому слід було б б запитати, що ця штука робила там, де я її знайшов.
  
  Меггі взяла у мене амулет у уважно його вивчила. Я стежив за її реакцією. Ніякої реакції не послідувало. Вона просто сказала:
  
  – Цікаво, звідки це взялося?..
  
  – Емеральд цікавилася окультизмом?
  
  – Наскільки мені відомо – ні? Але що ми знаємо про своїх дітей?
  
  Нечленороздільно буркнув, я продовжив пошуки. Меггі, як сорока з казки, безупинно верещала, в основному про свою доньку. Я слухав її неуважно.
  
  На столі я більше нічого не знайшов і перейшов до полиць. Кілька книг демонстрували, яке багатство Меггі Дженн могла втратити. Листування книги займає масу часу і вона найдорожчий подарунок, який ви можете зробити вашій дитині.
  
  Я хмикнув, взявши в руки третю кнгу. Невеликий за форматом, переплетений в коржу і дуже сильно потертий томик. Лицьова сторона обкладинки була прикрашена цапиною головою, тисненій сріблом. Текст переглядався з великим трудом. Книга була дуже старою.
  
  Я звернув увагу, що текст написаний не на сучасному карентийском мовою.
  
  Ці дурні твори ніколи не пишуть на нормальному мовою. Ніхто не сприйме їх всерйоз, якщо будь-який і кожен здатний розшифрувати таємниці тисячоліть.
  
  – Погляньте-но. – Я кинув Меггі книгу. Продовжуючи пошуки, я час від часу поглядав на мою рудоволосу роботодавицю.
  
  – Все цікавіше і цікавіше, Гаррет. Моя дочка сповнене сюрпризів. – Так.
  
  Можливо. Весь мій візит був сповнений сюрпризів. І одним з них був довжелезний палець, наполегливо вказує у бік чаклунства демонічного спрямування.
  
  Спальня і ванна видали ще кілька пов'язаних з окультизмом предметів. Значно пізніше я запитав:
  
  – Емеральд дуже слідкувала за чистотою? Наскільки я знаю, молоді люди рідко відрізняються надмірною охайністю.
  
  – Не більше, ніж слід. Чому ви питаєте?
  
  Я нічого не відповів, увійшовши в роль слідчого. Ми – першокласні сищики – ніколи не відповідаємо на питання, пов'язані з нашими питаннями, особливо якщо вони задаються роботодавцями, поліцейськими або будь-якими людьми, які могли б допомогти нам вибратися з лайна. Однак житло Емеральд було дуже чистим. Можна сказати, ненормально чистим. Вельми цікаво. Не виключено, що тут ніхто не жив, і я беру участь у виставі. Я не міг позбутися відчуття, що мені спеціально підкидають докази, що ведуть у певному напрямку.
  
  Чудово, сказав я собі. Займемося дедукцією. Докази є докази і на щось вказують, навіть якщо вони штучні або фіктивні.
  
  Я ні в чому не був упевнений до кінця. Єдине, що привертало увагу – відсутність будь-якої реакції у Меггі на ознаки чаклунства. Моя нова роботодавець не висловила ні подиву, ні відрази, ні тривоги.
  
  Бути може, я подступаю до справи не з того кінця?
  
  Легке постукування по плечу, супроводжуване словами:
  
  – Тут хтось є?
  
  – А?
  
  – Ви раптом завмерли і кудись попливли.
  
  – Трапляється, коли я думаю і роблю.
  
  Вона підняла брову. Я відповів їй тим же:
  
  – Для початку у мене достатньо матеріалу. Ви дасте мені список імен, коли ми вирішимо фінансові питання.
  
  Все йшло як по маслу, поки я не зажадав сплати половини гонорару вперед.
  
  – Це непорушне правило, Меггі. На випадок слабкості людської натури. Занадто багато народу намагалося наколоти мене, отримавши бажане.
  
  Але це була не єдина причина.
  
  Відомо: чим слабкіше клієнт торгується, тим в більш скрутному положенні він знаходиться.
  
  Моя славна Меггі Дженн билася як левиця. Нарешті вона здалася:
  
  – Я подошлю до вас Магвампа зі списком як можна швидше.
  
  Це привело мене в тихий захват. Мені дуже хотілося знову побачити Магвампа. Може бути, замість чайових вдасться підсунути йому мовця папуги.
  
  
  
  12
  
  Я зупинився в тіні будинку трохи подумати.
  
  Як і ви, я не відчуваю захоплення, коли з мене роблять мавпу. Але всі чомусь постійно намагаються вчинити зі мною саме так. В моєму бізнесі це свого роду професійний ризик. Я до цього звик. Більш того, постійно чекаю. Але тим не менше мені це зовсім не подобається.
  
  Схоже, заварилася якась каша. Мною явно намагаються маніпулювати. Не можу зрозуміти одного – як моя нова любов Меггі може вірити, що я куплюсь на таку дешевку. Або вона розбирається в житті менше, ніж я міг припускати?
  
  Втім, від зустрічі з работодавицею я отримав задоволення. Побільше б таких клієнтів. Тепер залишалося зайнятися тим, чим вона не бажала, щоб я займався: покопатися в минулому і сьогоденні Меггі Дженн. Виключно в цілях власної безпеки. В нашій справі невідома небезпека може прикінчити вас настільки ж успішно і швидко, як і та, про яку ви знаєте. Ось з'ясую, на якому я світі, тоді, можливо, зможу зайнятися і пошуками Емеральд.
  
  Я глянув на небо. Стемніло, але час ще був не пізній. Залишалося час декого побачити і зробити перші кроки по шляху подальшого просвітництва. Але спочатку принесу додому отриманий від Меггі Дженн завдаток. Тільки ідіоти таскаются по місту з таким вантажем довше, ніж необхідно. Танфер кишить злочинцями, які з відстані сотень ярдів можуть з точністю до останнього медяка підрахувати вміст ваших кишень. Запропоновані Меггі Дженн пояснення сьогоднішніх подій здавалися досить переконливими. Але візит Торнады все ж продовжував мене займати. Я потряс головою, але туман, що оповила відбувається, не розсіювався. Він ніколи до кінця не розсіюється. Така вже моя служба.
  
  Я пошукав очима свій «хвіст». Він зник безслідно. Напевно, хлопець притомився і відправився додому. Або круті хлопці з охорони Пагорба прошепотіли йому на вушко мила дрібничка, на кшталт: «Забирайся звідси, і швидше, якщо не хочеш уползті повільно зі зламаними кінцівками». А може, він повинен був всього лише з'ясувати, куди прямував.
  
  Я рушив у дорогу. Користі від таких роздумів трохи, варто поберегти мізки.
  
  Як добре, що я не забуваю підтримувати свою фізичну форму. У мене вистачило дихалки випередити на крок банду охоронців і уникнути неприємних пояснень. Цим горлохватам абсолютно плювати, що я прибув сюди на цілком законних підставах. Напевно охорону викликав Ічабод в порожній надії, що ці типи здатні удосконалити мій характер.
  
  Я йшов зигзагами, повертався назад, використав усі відомі мені прийоми і, не виявивши спостереження, відправився додому. Добудувавши на місце завдаток і нацедив пива з бочки, я сів поговорити трохи з Елеонорою. Схоже, її хвилювало мій стан духу.
  
  – Так, – зізнався я, – я стаю дуже податливим, коли мова заходить про гроші.
  
  Доводилося говорити пошепки, щоб не розбудити Попку-Дурня. Я навіть навшпиньки прокрався в його кімнату і насипав в годівницю насіння.
  
  Згадуй я частіше про те, що його треба годувати, можливо, мій авторитет в його очах дещо зріс би. Може бути.
  
  – Ну і що з того? – продовжив я розмову. – Якщо це недобрі люди, так вони заслуговують, щоб я викачав з них бабки. – Елеонора постійно вчила мене, що походження грошей не має значення. – Якщо ж вони виявляться порядними, то отримають повністю все, за що платили.
  
  Більше або менше. Іноді клієнти отримують зовсім не те, на що сподіваються. В результаті одного такого справи Елеонора і оселилася під дахом мого будинку.
  
  Я не відразу переріс дитяче уявлення, що клієнт за свої гроші повинен отримати саме те, що бажає. Напевно, я старію і в силу цього намагаюся видавати клієнтам тільки такі результати, які вони, на мою думку, заслуговують.
  
  Підсумок, як ви розумієте, виходить досить неоднозначним. Але навіть і при такому відношенні я отримую більше пропозицій, ніж мені хочеться. Звичайно, частина потенційних наймачів тепер намагається уникати мене – особливо ті, хто грабує людей не за допомогою клинка, а за допомогою паперу. Всякі пройдисвіти адвокати та інші крючкотвори. Багатьох з цього племені довелося мені привести в жалюгідний стан.
  
  Взагалі-то, по правді кажучи, я старанно біжу від роботи. Вважаю, що нікому не слід працювати більше, ніж йому того хочеться. Зрозумійте мене правильно, я, природно, не проти мати гарем і замок п'ятдесяти кімнатах. Але зароби на це один раз – і далі доведеться гарувати на їх утримання. А я знаю, що ні замок, ні гарем не принесуть мені в цьому випадку ніякого задоволення.
  
  Прикінчивши кілька кухлів пива і розробивши загальну схему дій, я заявив, звертаючись до Елеонорі:
  
  – Піду-но я в «Будинок Радості» Морлі і поболтаю там з хлопцями.
  
  Вона у відповідь тільки посміхнулася.
  
  – Мені треба послухати, що тлумачать на вулицях про Меггі Дженн.
  
  Елеонора не вірила жодному моєму слову. Так, пора подумати про те, щоб змінити подружку.
  
  
  
  13
  
  Сам Морлі Дотс ніколи не змінюється, чого не можна сказати про його околицях житла. Коли-те, давним-давно, це було одне з самих жахливих місць в місті. Варто вам втратити пильність, і вас там цілком могли пришити за суму, на яку не купиш і тарілки супу. Але Морлі недолюблював сварки і іноді навіть виступав арбітром у суперечках кримінального світу, і район, у якому він мешкав, знайшов деяку респектабельність, і його навіть почали називати Зоною безпеки. Ті, хто живе і працює в підпіллі, зустрічаються і домовляються тут без побоювання нарватися на неприємності, неминуче чекають їх в інших районах Танфера.
  
  Кожному місту необхідно спокійне місце, де без перешкод можна вести справи.
  
  – Тов-уто! – прокричав якийсь тип, вилітаючи з дверей закладу Морлі як раз, коли я до них підходив. Я встиг ухилитися. Хлопець приземлився десь посередині вулиці. Бідолаха спробував бігти, і у нього це цілком пристойно виходило, поки він не натрапив на поїлку для коней і не впав у неї. З кам'яної ванни замайорів зелений фонтан зацветшей води.
  
  Другий чоловік, який вилетів з дверей, схожий на морську зірку. Він обертався в повітрі, широко розкинувши ноги і руки. Це виявився один з головорізів-офіціантів, які працюють у Морлі. Щось у них переплуталося. Адже всі офіціанти Морлі за сумісництвом вишибали, і, як правило, не їм доводиться їздити мордами по кам'яній бруківці. Офіціант з виттям заскользил по каменям, підскакуючи, як кинутий по воді камінь, і врізався в хлопця, який намагався не захлинутися в кінській поїлки. Якщо хочете знати мою думку, то спорудження цих корит на вулицях міста є серйозною помилкою. Ці поїлки принаджують коней, а в Танфере і без них вистачає чудовиськ.
  
  Опустившись на коліна, я підійшов до дверей і, обережно зазирнувши, відкрив справжню причину стовпотворіння.
  
  Чорний чоловік, зі складанням бегемота, футів на три вище мене ростом (він пригибался, щоб не проломити стеля), розважався тим, що очищав приміщення. Хлопець гарчав і ревів, розкидаючи відвідувачів та меблі. Тим, хто по чистій випадковості вилетів за двері, пощастило. Вони вибули з гри.
  
  Тих же, хто намагався втекти самостійно, здоровань хапав за комір і тягнув назад – розважитися.
  
  Підлогу біля стін був усіяний жертвами. Очі велетня яскраво виблискували. Ніхто з простих смертних не міг втихомирити його. Деякі, досить досвідчені в битвах, мабуть, вже спробували і знайшли собі місце серед полеглих.
  
  Я знав берсерка. Плеймет. Один з моїх давніх друзів – коваль і утримувач стаєнь, релігійна людина, самий милий з усіх, що живуть на землі людей. Він звертає з дороги, щоб ненароком не розчавити комашку. Я бачив, як одного разу він ридав над трупом собачонки, розчавленої екіпажем. Як і кожен з нас, він відслужив своє Кантарде, але я впевнений, що і там він уникав насильства відносно кого б то не було.
  
  Я подумав було умовити його заспокоїтися. Але тут же залишив цю витівку. Ми були хорошими друзями, але кілька хороших друзів Плеймета, як я зміг помітити, вже валялися серед полеглих.
  
  За п'ять років служби в Королівській Морській піхоті я дуже добре зрозумів, що означає бути героєм.
  
  Я не міг собі уявити, що могло вивести Плеймета з себе.
  
  Морлі Дотс був як завжди елегантний, але не як завжди збуджений. Злегка темношкірий і дуже красивий, він, на мій смак, був одягнений надто щегольски. Всі наряди на ньому постійно сидять як влиті, мої ж через десять хвилин шкарпетки виглядають так, наче я в них спав.
  
  Морлі впав у такий розпач, що вже почав заламувати руки.
  
  Думаю, і мені довелося б до смаку, якби хтось раптом почав плюндрувати мій будинок. Взагалі-то «Будинок Радості» служить лише дахом (Морлі – професійний вбивця і костолом), але тим не менш заклад процвітає.
  
  Хтось невисокий і худий раптом виринув з натовпу і стрибнув на спину Плеймета. Велетень заревів і закружляв на місці, але йому скинути вершника не вдалося. На його спині сидів Стручок – племінник Морлі, якого матуся сплавила братові, не в силах впоратися з синочком.
  
  Спочатку Стручок прагнув просто втриматися. Впоравшись з цим, він звільнив одну руку і запустив її собі за пояс. Плеймет кружляв не перестаючи. Поступово він почав розуміти, що просте кружляння, нехай навіть супроводжуване ревом і виттям, не позбавить його від небажаного вершника.
  
  Він зупинився, визначив потрібний напрямок за видимим йому одному зірок і вирішив рушити спиною вперед до стіни, щоб розмазати по ній Стручка.
  
  У хлопчиська, однак, були свої плани. Він вирішив стати героєм в очах свого дядька.
  
  Хлопчина не був дурнем, він просто страждав від властивої ельфам самовпевненості.
  
  Його рука виринула з-за пояса. В кулаці виявився затиснутий чорний матерчатий мішок – накинути Плеймету на голову. Декому ця ідея не припала до смаку.
  
  Треба сказати, що мішок являв собою знак високої поваги, яким користувався тут Плеймет. Хлопець намірився знищити світ, і ніхто не намагався його зупинити, просто вбивши. Все в закладі бажали тільки одного – поставити берсерка під контроль. Гарантую, що таке ставлення дуже нетипово для Танфера, де ніщо не ціниться так дешево, як життя.
  
  Морлі вступив у справу, як тільки зрозумів, чого хоче хлопчина. Він не втік і навіть, здавалося, не дуже поспішав, але тим не менш якимось незбагненним чином опинився на місці вчасно, в той самий момент, коли Стручок натягнув мішок, і через мить після того, як Плеймет почав задкувати до найближчої стіни. Морлі підставив ногу до п'яти гіганта.
  
  Бум!!!
  
  Плеймет незграбно впав на підлогу. Стручок зістрибнув вчасно, уникнувши долі бутерброда. Везунчик. Замість того, щоб перетворитися в коржик і потім збирати роздроблені кістки, він вийшов зі справи цілим і неушкодженим.
  
  Інша доля чекала Плеймета. Мій приятель хотів піднятися, але Морлі обрушив на нього град ударів, таких частих, що миготять рук майже не було видно. Плеймету це явно не сподобалося. Він, мабуть, вирішив, що настав час зняти мішок і поглянути, хто доставляє йому такі неприємності. Морлі почав ще стрімкіше обробляти велетня, в основному ті частини тіла, удари по яких позбавляють звичайної людини здатності рухатися.
  
  І ось настав мить, коли Плеймет, похований під десятком тіл, нарешті припинив боротьбу.
  
  
  
  14
  
  Морлі, важко дихаючи, дивився на Плеймета зверху вниз. Я увійшов у приміщення, розпливлися в усмішці.
  
  – Вітаю. Ви все-таки уклали його. Морлі подивився на мене квадратними очима. На якусь мить він мене не впізнав. А дізнавшись, завив:
  
  – Боже мій! Ти. Після всього тебе тут тільки й не вистачало!
  
  Я озирнувся подивитися, хто посмів викликати такий розлад почуттів у мого найкращого друга. Зараз я йому покажу! Але хлопець виявився дуже швидкий. Крім мене, в дверях нікого не було.
  
  Я зобразив на фізіономії образу. Мені частенько доводиться забігати по справі заклад Морлі, і його службовці постійно мучать мене. Природно, я не даю їм спуску.
  
  Уподобавши столик і вибравши стілець, я розташувався зручніше і, роздивившись як слід Плеймета, запитав:
  
  – Що сталося? Щоб цей хлопець муху скривдив, його треба до вух накачати наркотиками.
  
  Морлі зробив кілька глибоких вдихів, заспокоївся, присунув стілець і підійшов до мене.
  
  – Чудовий питання, Гаррет.
  
  Плеймет не рухався. Рев, що виходив з-під гори тіл, підозріло нагадував хропіння.
  
  Морлі Дотс невисокий за мірками дорослої людини. Але він не зовсім людина. Його предки були темні ельфи. Крім того, він ніколи не дозволяв нічого людського в ньому вставати на його шляху.
  
  Бути може, в усьому винна кров гібрида, що тече в жилах Морлі. Він витканий з контрастів. Його професія протистоїть його хобі. Заклад з вегетаріанським меню стало притоном для половини запеклих кримінальників Танфера. Ще контраст: одна половина його клієнтів – відверті бандити, інша – клоуни, які бажають харчуватися тільки здоровою їжею, і з насолодою поглинають рослинну масу невідомого походження.
  
  – Хлопець повів себе чудово, – зауважив Морлі, кинувши погляд на Стручка. Справжнє його ім'я – Нарциссио. Але так його називала тільки матуся.
  
  – Дуже добре, – погодився я. – Типовий приклад, коли хоробрості більше, ніж мізків. – Що ж, тут він дотримується сімейних традицій.
  
  – Отже, що ж сталося?
  
  Морлі, миттєво раскалившись дочиста, проволав:
  
  – Гей, Яйцеголовый! Негайно яви переді мною свою дурну жопу!
  
  Я сильно здивувався. Від Морлі дуже рідко можна почути вульгарність. Він вважає себе всього лише таким пустуном-джентльменом. Ці пустуни-джентльмени слизькі, наче змащені свинячим салом. Але лиходій залишається лиходієм, і Морлі один з гірших, тому що йому постійно вдається вислизнути сухим з води. Мені слід було б прихопити його, і я не роблю цього тільки тому, що він мій друг. З кухні виникло істота розбійного виду. Воно було одягнене в білий кухарський вбрання, але його послужний список був написаний шрамами на пиці. Він був старий і здавався тупим як пень. Так ось що трапляється з крутими хлопцями, якщо вони доживають до старості. Все ясно. Вони стають кухарями або офіціантами. Але, чесно кажучи, я не уявляв собі, як цей тип примудрився дожити до похилого років і з'явитися тут. Для такого, як він, пережити день – вже велике везіння.
  
  Може бути, боги люблять неповноцінних?
  
  Морлі поманив його до себе.
  
  Яйцеголовый неохоче рушив до нас, кидаючи короткі погляди в бік Плеймета, який відкривався погляду по мірі того, як люди вилазили з купи-малі і відправлялися збирати кістки своїх товаришів.
  
  – Нічого собі заваруха! – почав Морлі.
  
  – Ага, бос, заваруха що треба.
  
  – Як ти думаєш, чому я не можу позбутися думки, що це цілком твоя вина? Не потрудишься пояснити, чому переді мною відразу виникло твоє обличчя, як тільки мій друг поцікавився, що тут сталося.
  
  Невже сьогодні дійсно день чудес? Він ніколи раніше не називав мене своїм другом.
  
  – Напевно, тому, бос, що ви знаєте про мою любов до жартам, – пробурмотів Яйцеголовый.
  
  – Значить, це одна з твоїх жартів, – пробурмотів Морлі.
  
  Плеймет спав як дитина, але він міг прокинутися в будь-який момент і почати трощити все заново.
  
  – Значить, це було велике Ха-ха? – продовжував Морлі допит суворим тоном і так голосно, що його напевно було чути на вулиці. Він був сердитий. Яйцеголовый ж прийшов в жах. – Так що ж ти зробив?
  
  – Підкинув ангельської травички в його салат? – Яйцеголовый задав питання, як викритий у брехні дитина, вишукують нову тактику порятунку.
  
  – І багато?
  
  Чудовий питання. Ангельська трава отримала свою назву не тому, що відправляє ваші фантазії в рай. Просто якщо ви не будете дотримуватися обережності при її споживанні, то самі будете в кращий світ. Додати в салат – чудовий спосіб позбутися від будь-якого, оскільки трава схожа на шпинат, тільки трохи блакитного відтінку.
  
  – Півдюжини листочків. – Яйцеголовый хотів відвести погляд убік, але був не в силах відірвати очей від Морлі.
  
  – Півдюжини? Досить, щоб убити практично будь-якого.
  
  – Адже він не зовсім людина, бос. Що твоя гора. Я думав, що...
  
  – Ось у цьому-то і вся суть. – Морлі заговорив тихо, майже ніжно (це означає, що він готовий до вбивства). Яйцеголового почала бити дрож. – Я ж попереджав тебе, коли наймав, що ти не повинен думати. Твоя справа – різати овочі. Забирайся!
  
  – Послухайте, бос. Я міг би...
  
  – Тебе більше тут немає, Яйцеголовый. Он двері. Ти віддаєш перевагу вийти самостійно чи бажаєш, щоб тебе винесли? Вирішуй швидше.
  
  Яйцеголовый ковтнув повітря широко відкритим ротом і попрямував до виходу, важко видавивши:
  
  – Про... Звичайно.
  
  – Він несе на собі кухарську обмундирування, – зауважив я.
  
  – Нехай. Я не хочу влаштовувати сцен по дрібницях. Довелося вдатися до фокусу з бровою.
  
  – Ненавиджу звільняти людей, Гаррет. Не опускаючи брови, я округлив очі: і це говорить найнебезпечніший найману ніж у місті? За кого він приймає мене?
  
  – Я змушений зробити це, – продовжував він нести нісенітниці, – піклуючись про процвітання свого бізнесу. До того ж я заборгував йому платню за вісім днів. – Перш ніж я встиг прокоментувати його слова, Морлі запитав: – Що на цей раз привело тебе до мене, Гаррет?
  
  – А як щодо тарілочки тієї штуки з неочищеного рису з чорними грибами, зародками гороху та іншої нісенітницею? – Я кинув на стіл гроші.
  
  Прийшла його черга з цікавістю поглянути на мене круглими очима. Він зібрав монети і вивчив їх, наче побоюючись фальшивки.
  
  – Ти будеш харчуватися? Тут? І готовий за це платити? – З цими словами він прикусив монету своїми іклами – класичний прийом перевірки повноцінності металу.
  
  – Я ні за що не опущуся до того, що стану претендувати на привілеї, посилаючись на нашу дружбу. Настав час чудес. Ти повернув мене в свою віру, і я відродився до нового життя. З цього моменту не буду куштувати нічого, крім болотного очерету і кори хінних дерев, посипаних гравієм.
  
  
  
  15
  
  Морлі носком черевика поворушив руку Плеймета.
  
  – Він живий, але я не можу пояснити, чому. – Він повернувся до того місця, де я жадібно поглинав свої чорні гриби. Правда, часнику в рисі було набагато більше, ніж грибів. – Намагаєшся відлякати смородом дівчат?
  
  – Для цього мені не потрібен часник. У мене природний талант.
  
  Він не був в настрої почухати мовами. Напевно, і мені не дуже хотілося б поговорити, якби моє житло раптом набуло такий же вигляд, як його заклад.
  
  – Отже, ти знову влип, Гаррет? Що тобі від мене треба?
  
  – Я зайнятий виявленням зниклого людини. Обожнюю слово «виявлення». Я розповів йому все, опускаючи лише ті моменти, про які справжній джентльмен не повинен згадувати, і, закінчуючи розповідь, сказав:
  
  – Мені хочеться почути все, що тобі відомо про Меггі Дженн. Схоже, вона веде зі мною якусь гру.
  
  – Кожен з кожним веде свою гру. Не думаю, що ти зустрічався з справжню Меггі Дженн.
  
  – А?.. Як?..
  
  – Обожнюю глибокодумні зауваження. Думаю, на тебе впав вибір тільки з причини свого невідання.
  
  – Дякую. Може, тепер ти запалиш факел і роздувши полум'я, розсієш довколишню пітьму?
  
  – Ні. Мабуть, я не зовсім правий. Ніхто не може бути втягнутий у справу, що зачіпає інтереси королівського сімейства без... втім, з іншого боку...
  
  – Чудово. Але я цього не знаю. Саме тому я тут.
  
  – Не можна повністю виключити, що ти провів другу половину дня з коханкою короля, але я вважаю це малоймовірним. Після того як її Тедді відкинув копита, Меггі Дженн пішла в добровільне вигнання на острів Пез. Може, у Меггі і була дочка, але я про неї нічого не чув. Правда, дитина така штука, про яку всі воліють мовчати. З іншого боку, будиночок на Пагорбі цілком скидається на подарунок, піднесений Теодориком своїй дівці. Цікаво.
  
  Цікаво? Надто м'яко сказано.
  
  – Я, Морлі, в повній розгубленості. Не бачу в справі ніякого сенсу.
  
  – Тільки тому, що у тебе немає ключа.
  
  – У мене немає ключа, замку і самих треклятых дверей. Зі мною ведуть гру? Чудово. Я приймаю її. Таке трапляється постійно. Але жінка заплатила за те, щоб я виявив її дочка.
  
  – Заплатила? І добре? Я так і не зрозумів, посміхнувся він або просто криво посміхнувся.
  
  – Ну скажімо так – пристойно. Достатньо, щоб чекати від мене якогось результату. Навіть на вершині Пагорба грошима просто так не кидаються.
  
  – Тонке спостереження.
  
  – Якщо б Меггі Дженн повернулася, – продовжував я, – що б вона стала робити?
  
  – Ну, по-перше, у неї немає ніякого резону повертатися. Там вона живе не гірше королеви. Тут же у неї не буде нічого, крім турбот і неприємностей. – Кинувши погляд на Плеймета, Морлі зауважив: – Шкода, що ти не з'явився раніше. Цей тип постійно стежить за подіями в королівському сімействі.
  
  – Весь тиждень він буде здатний тільки вити від головного болю.
  
  – А ти поспішаєш?
  
  Я трохи порозкинув мізками:
  
  – Взагалі-то не дуже. Безпосередньої небезпеки для себе я не бачу. Цікаво вирішити головоломку. Меггі теж, схоже, не дуже поспішає, хоча й каже, що турбується.
  
  – Ти взяв її розповідь за чисту монету? Я ніколи не купую розповіді клієнтів. Якісь невідомі мені закони природи змушують їх наполовину брехати.
  
  – Можливо. Принаймні, частково. Але створюється враження, що навіть і правдива частина використовується для іншої мети.
  
  – Я ворухну щупальцями, щоб позондировать грунт. А ти тим часом загони в кут Торнаду.
  
  – Так, я мав намір зробити це. – Чесно сказати, я не мав великих надій, що з неї вдасться що-небудь вичавити. – Хоча ідея не дуже апетитна.
  
  – Так, дівиця – той ще фрукт, – хихикнув Морлі. – З нею можна впоратися: уяви справу так, ніби думка поділитися інформацією народилася в її голівці.
  
  – Хитромудро. Але як?
  
  – З великим трудом.
  
  – Подібна порада я міг отримати від свого папугу, заощадивши на цьому риб'ячому кормі.
  
  – Судячи по твоєму лепету, Діна немає в місті, а Небіжчик спить. Ти скучив за спілкуванням. Я всього лише хотів, щоб ти відчував себе як вдома. Ось що буває, коли намагаєшся чинити по-дружньому! – На його пиці розпливлася диявольська посмішка темного ельфа.
  
  – Якщо хочеш бути справжнім другом, дізнайся все про Меггі Дженн.
  
  – Гаразд, так і бути, постараюся, – промовив він серйозно, вже без посмішки.
  
  Морлі зробить все, що в його силах, так як вважає себе в боргу переді мною. Я з ним згоден і дію як лихвар-акула.
  
  – Думка про ліжку стає мені все рідніше, – сказав я. – Деньок сьогодні видався нелегкий.
  
  Морлі у відповідь буркнув щось незрозуміле. До нашого столу підійшов його племінник. Не зрозумівши натяків, що йому слід прибрати від нас подалі свої великі вуха, він присунув стілець і сів на нього верхи. Навколо нас, неголосно скаржачись на забої та вивихи, рухалися службовці Морлі. Вони намагалися привести приміщення у відносний порядок.
  
  – Як поживає містер Велика Шишка? – поцікавився Стручок.
  
  Я вилаявся.
  
  Як-то Морлі, перебуваючи в настрої Яйцеголового, прислав мені папугу. Взагалі-то це не в його характері, і я підозрюю, що аферу розробили інші особи. Птицю передали мені з запевненнями, що вона люто ненавидить кішок і натаскана кидатися на них зверху. Я прийняв подарунок, оскільки у Діна розвинулася безглузда пристрасть колекціонувати загубилися кішок.
  
  Стручок з докором глянув на мене. Він єдиний у світі знаходить принадність у цьому сквернослове, в цьому цыплаке з джунглів. Хлопець любив пташку. Небіжчик, правда, теж використовує Попку-Дурня. Куди б я не прямував, він здатний послати услід за мною горластое пернате створіння.
  
  Я намагався віддати чудовисько в будь-які руки. Охочих не було. Я надавав йому можливість полетіти. Він не зажадав волі. Я був готовий зробити самі героїчні заходи – лише б позбавитися від птиці.
  
  – Стручок, якщо ти так турбуєшся про папугу, то чому б тобі не забрати його зовсім? Йому так потрібен будинок, де б його всі шанували.
  
  – Ні, він не візьме його, – осклабился Морлі. – Це твоя птах, Гаррет.
  
  Я зажурився. У цій битві перемога залишилася за мною.
  
  Дотс знов оголив в оскалі всі свої гострі зуби.
  
  – Мені доводилося чути, що деякі папуги живуть добру сотню років.
  
  – Деяким, можливо, це і вдається. Але тільки на волі.
  
  Взагалі-то можна віддати містера Велику Шишку в якості гуманітарної допомоги голодуючим крысюкам, подумав я, але вголос промовив:
  
  – Ну я пішов, друже. Морлі зареготав мені вслід.
  
  16
  
  На вулиці виявилося хоч око виколи. Погано.
  
  Погано й те, що я не помітив їх наближення. У мене не було можливості підготуватися.
  
  Тим не менше я дав бій. Мені вдалося серйозно пошкодити кілька черепів своєю важкою дубовою палицею, яку завжди ношу з собою, вирушаючи в місто. Я навіть закинув одного хлопця в єдину на всій вулиці скляну вітрину. Але змитися я не зумів. Мені так і не представилося можливості використовувати ті козирі, які я зазвичай ховаю в рукаві.
  
  Хтось збоку опустив мені на голову будинок. Думаю, що це був будинок. Мав бути будинок, тому що нічим іншим такий удар нанести неможливо. Я відпав, продовжуючи міркувати, хто і чому.
  
  * * *
  
  Зазвичай, отримавши по даху, я приходжу в себе дуже повільно. Цього разу все було інакше. Хвилину тому я перебував у країні мрій і ось вже сіпаюся вниз обличчям, загорнутий у щось мокре, і в кількох дюймах від мого носа відпливає назад підлогу. Мене несли четверо хлопців. Невідомо звідки на підлогу падали червоні краплі, хоча я добре пам'ятав, що вина не пив. Голова розламувалася так, як не розламувалася з першого дня творіння.
  
  Пара милих жіночих ніжок крокувала майже поруч з моїм обличчям, так що при бажанні я міг вкусити будь-яку з них. За інших обставин я міг би повніше оцінити ці стрункі кінцівки і присвятити час вивченню. Але кожен, на жаль, змушений виходити з існуючих реалій і дивитися на світ в належній перспективі.
  
  Справи мої йшли не блискуче. Становище, в якому я опинився, було не зовсім звичайним. Я постарався забути про біль і трохи подумати.
  
  Ага! Виявляється, мене загорнули в мокре простирадло. Це відкриття не зробило мене щасливішим. Мені зовсім не хотілося бути блазнем на чиємусь святі. Я ревів, вив, звивався, смикався і сучил ногами. Але це ні на кого не справило жодного враження. Я зміг побачити, що знаходиться вище цих розкішних ніжок. Все до самого верху було не менш розкішним. Я навіть міг полюбити її. Але не зараз і не тут, а, можливо, у жаркого каміна, на ведмежій шкурі, з пляшкою «Транферского золотого»...
  
  Зате як виглядали носильники, мені зовсім не сподобалося. Зовсім не та шпана, з якою ми танцювали в темряві. Ті були стандартної дешевинкою, готової на все заради випивки. На цих клоунів напялена брудна, потерта уніформа.
  
  Якось невесело.
  
  Вони вели себе не так, як личить розумним людям. Не відповідали на запитання. Не відповідав жоден, за винятком Міс Ніжки. Та й та тільки видавала якісь сповнені сумом звуки.
  
  Нарешті мене внесли в довгий зал.
  
  Довгий зал? А звідки тут такий сморід?
  
  Всі, крім мене, зупинилися. Я ж продовжував волати і смикатися. Справа ставало все серйозніше. Я зрозумів, де перебуваю. Це було шалене відділення в Бледсо – імперської благодійної лікарні.
  
  Імперія вже давно перестала існувати, але справи її продовжували жити, а імператорська сім'я все ще сподівалася, що її покличуть назад. Вона підтримувала лікарню, обслуговуючу самих безнадійних бідняків. Психлікарня – огидне місце. Вони засовують вас туди навіки. Не має значення, що це зроблено помилково.
  
  – Гей! Відпустіть мене! Що, диявол би вас побрал, відбувається? Хіба я схожий на божевільного?
  
  Останнє питання було явно не по справі. Я виглядав як класичний примірник божевільного. Крім того, вони впевнені: був би я здоровий, не потрапив би до них у лапи.
  
  Боже, такої брудної жарти зі мною ще ніхто не витворяв.
  
  З гучним стуком відчинилися двері. Дуб і залізо дев'яти дюймів завтовшки. Я ясно побачив свою долю.
  
  Один з носильників щось проревів. Якісь люди розбіглися в сторони. Хлопці кинули мене через дверний проріз, природно, зачепивши моїм тілом за раму. Приземлення було вкрай жорстким. Міс Ніжки проводила мене жалісним поглядом. Двері зачинилися перш, ніж я зумів переконати її в тому, що сталася жахлива помилка.
  
  Покатавшись по підлозі, я звільнився від обгортки, скочив на ноги і витратив даремно час, тарабанячи в двері. Я вичерпав весь свій відповідний до ситуації лексикон, але зробив це без того ентузіазму, який міг би проявити, якщо б голова не боліла так сильно. Втім, я не сподівався на успіх, розуміючи, що даремно витрачаю час. Але ритуал завжди слід дотримуватися.
  
  Почувши позаду себе шум, я обернувся і побачив щонайменше з десяток людей, не зводять з мене очей. Я подивився, що відбувається в палаті за їх спинами. Там тупцювала ще безліч народу, зацікавленого появою в їх суспільстві нового особи. Деякі уважно вивчали мою одяг. Пацієнтам явно не змінювали наряд останній десяток років, а не милися вони .очевидно, з початку століття. Палата була джерелом смороду, яку я відчув ще в залі. Одного погляду було достатньо, щоб зрозуміти – весь вітальний комітет складається з природних мешканців даного закладу. Це можна було прочитати на їхніх очах.
  
  Я ще трохи поорал і побарабанил у двері. Медичне обслуговування не покращився ні на йоту.
  
  Слава Богу, що вони не кинули мене до буйним. Можливо, у мене залишалися деякі шанси на одужання.
  
  Якийсь дідок, у якому на вигляд було не більше п'ятдесяти фунтів вагою, прийшов до мене.
  
  – Як ви поживаєте? Мене звуть Айві.
  
  – П'ять хвилин тому, Айві, я поживав просто чудово.
  
  – Як ви поживаєте? Мене звуть Айві.
  
  – Він більше нічого не каже, приятель. Вірно. Я навчаюсь досить швидко. Айві навіть не дивився на мене.
  
  – Усік, – відповів я.
  
  Хлопець дев'яти футів зростанням зареготав і видавив:
  
  – Ти, друже, не звертай уваги на Айві. Він псих.
  
  – Як ви поживаєте? Мене звуть Айві. Це була лише верхівка айсберга. Вона виявилася не такою страшною. Те, що я поки не встиг побачити, напевно більш моторошно.
  
  Хто-то, трохи поміркувавши, раптом закричав моєму співрозмовнику:
  
  – Ти щось розбалакався, дурний!
  
  – Так? Що ти розумієш? Це місце не для мене. Хто підсунув мені наркотики і визначив сюди. Я тут прокинувся.
  
  Про Боже! Товариш по нещастю. Я почав перейматися до нього співчуттям і проникають до тих пір, поки якийсь ідіот не заверещав:
  
  – Паузиффл! Паузифл-фіз!
  
  Мій товариш по нещастю зігнув ноги в колінах, згорбився і, гуркочучи, почав бігати колами по палаті, дуже схожий на горилу. Його вої міг привести в жах навіть бэнши.
  
  – Як ви поживаєте? Мене звуть Айві.
  
  До шуму, учиненному велетнем, приєдналися різноголосі крики інших мешканців палати. В загальному бедламі я вловив крик, який мені вже доводилося чути на одному з островів у Кантарде. Так кричав поранений в живіт солдатів, що залишився на нічийній землі. Він благав добити його. Солдати обох сторін охоче відгукнулися б на його прохання, якби самі не боялися впасти жертвою снайпера. Тому кожен лежав, слухав, зціпивши зуби, і дякував свого ангела-хранителя: адже кожен з нас міг опинитися на місці нещасного.
  
  Я подивився на двері. Можливо, мені все ж таки вдасться вмовити відпустити мене?
  
  А може бути... Вміст моїх кишень виявилося недоторканим. Ті, хто бив мене, мабуть, поспішали позбавитися від своєї жертви швидше. Даний зграя недоумків. Пацієнти поступово наблизилися до мене, вирішивши вивчити уважніше. В основному ті, хто однією ногою все ще перебував у реальному світі. Багато з них виглядали переляканими наче мишки. Вони кинулися врозтіч від одного погляду. Інші ж... Деякі, як і я, мабуть, потрапили сюди помилково. Але на відміну від мене, їм варто було знаходитися не на волі, а у відділенні для буйних, і мені дуже хотілося, щоб вони відійшли подалі.
  
  Впевненість у незаконності мого приміщення в психушку тільки зміцніла, коли я виявив, що мої кишені не спустошили. Якби все йшло згідно із законом, вся моя власність була б вилучена і я ніколи б більше не побачив її.
  
  У мене з'явилася надія. Дуже маленька – розміром з таргана.
  
  Навколишнє обстановка не дуже надихала. Палата – сто футів завширшки, три сотні футів довжиною і висотою в два поверхи. На підлозі ряди і ряди матраців. До стелі добрих двадцять футів. В стіні навпроти дверей пробиті віконця настільки маленькі, що доросла людина не зміг би протиснутися крізь них, навіть якщо б і вдалося розпиляти товсту металеву решітку. До того ж ці амбразури розташовувалися дуже високо. Можливо, вдень через них і надходить певний світло. Зараз же палата висвітлювалася (якщо це можна назвати освітленням) відсвітом, проникаючим з вікон на стіні зі сторони дверей, тобто звідти, де перебували охорона і медперсонал, який спостерігав за пацієнтами.
  
  – Як ви поживаєте? Мене звуть Айві.
  
  – Я, Айві, поживаю просто чудово. Що ти думаєш про те, щоб швидше забратися з цього сортиру?
  
  Айві здивовано глянув на мене. Почухав у потилиці і зашкутильгав геть.
  
  – Гей! Тут є бажаючі бігти?
  
  
  
  17
  
  Моє звернення не викликало, прямо скажемо, загального захвату. У більшості пацієнтів, збагнув я, настільки поїхав дах, що витягти їх звідси можна тільки силою, а решта вирішили, що дах поїхав у мене.
  
  Але що це? Невже хтось відгукнувся на заклик до заколоту?
  
  Гігант, який попереджав мене щодо розумових можливостей Айві, відновив свої розумові здібності. Підійшовши до мене, він промовив:
  
  – Нічого в тебе не вийде, Спритник. Якщо б було можна, половина тутешніх хлопців давно звалила. Я озирнувся. Ситуація кращою не стала.
  
  – Тут годують?
  
  Велетень ощерился посмішкою боцмана, снисходящего до бесіди з салаги.
  
  – Двічі в день. Не важливо, чи хочеш ти жерти чи ні. Тільки там залізні прути. Роззуй очі.
  
  Я знизав плечима. Я роззув очі. Залізні прути не залишали ніякої надії.
  
  – Справи настільки лайно, що краще трохи соснуть і лише після цього почати хвилюватися. – Я почав шукати очима вільний матрац. Слід трохи подумати. І перш за все про те, як я опинився в такій замазці.
  
  Мені хотілося заволати так само голосно, як мої співтовариші-психи.
  
  – Тобі доведеться встати в чергу за постіллю, – попередив мій доброзичливець. – Заведеш друзів, дивись, хтось і поділиться. Якщо ні, будеш чекати, поки хто-небудь не помре.
  
  Він промовив це недбало, як само собою зрозуміле. Дивно. Повне втілення закону природи: виживає найсильніший.
  
  – Славна нічліжка, – кинув я, сідаючи поруч з дверима.
  
  Тут був самий малонаселений район. У всякому разі, можна продертися ліктями. Я прикинувся сплячим.
  
  В палаті не було видно мерців і був відсутній трупний запах. Отже, персонал поспішно виволікає жмуриков. Цікаво, чи можна, використовуючи це, винайти трюк, з яким наглядачі поки не знайомі.
  
  Продумавши варіанти заколоту, я вирішив, що шанси на успіх мінімальні. На місці персоналу я просто поморил б нас трохи голодом, поки все не заспокоїлися.
  
  – Як ви поживаєте? Мене звуть Айві. Моє удавання не ввів Айві в оману. Я вирішив витягнути його з цього будинку страждань.
  
  Мене осінило. Несподіваний варіант первісної ідеї заколоту. Відправившись на пошуки свого спільника, я виявив його сидячим біля стіни. Опустившись поруч з ним на твердий дерев'яний підлогу, я зауважив:
  
  – Вся дупа в скалку.
  
  – Пішли кого-небудь за кріслом. Дотепник.
  
  – Що-то дуже тихо. Чому б це?
  
  – Напевно, тому, що зараз середина ночі, щоб ти здох!
  
  І виражається красномовно.
  
  – У нас тут один головний крикун – якщо, звичайно, не вважати мого співрозмовника. Втім, зараз всі мовчали. – Я чув, тут багато любителів повопить. Особливо хлопців, не здатних упоратися зі спогадами про Кантарде.
  
  Обличчя його спохмурніло:
  
  – Так. Є такі. Якщо вони надто розходяться, у них вливають наркотики. Як тільки один починає волати, інші теж вступають.
  
  Цікаво.
  
  – Не зміг би ти прямо зараз завести хоча б одного.
  
  Уважно вивчивши мене, він запитав:
  
  – Куди ти гнеш, Спритник? Він справедливо вважав, що повинна бути досить вагома причина, щоб вчинити подібний трюк.
  
  – Хочу злиняти звідси.
  
  – Забудь. Нічого не вийде.
  
  – Може бути. Але вони не очистили моїх кишень, перед тим як кинути сюди. Можна спробувати ризикнути.
  
  Він вдарився в роздуми. Від зусиль його обличчя набуло ще більш темний відтінок.
  
  – Так... Так! У мене є справи на волі. Так. Якщо ти зумієш відкрити цю чортову двері, я ризикну.
  
  – Як ти думаєш, хто-небудь з цих хлопців здатний допомогти?
  
  – Багато підуть, якщо стіни рухнуть. Але майже ніхто не допоможе їх трощити.
  
  – Гаразд, можеш для початку змусити цих хлопців заволати?
  
  – Само собою.
  
  Він підвівся, пішов у глиб палати і, з ким-то пошептавшись, повернувся до мене. За ним стежили десятки очей. Чоловік, якого він відвідав, почав скрикувати. По моїй спині поповзли мурашки. Це був стогін втраченої душі.
  
  – Нормально? – поцікавився мій головний спільник.
  
  – Чудово, тепер знайди хлопців, які погодяться активно допомагати.
  
  Він знову пішов, і в дію вступив я:
  
  – Ей там! Заткніться! Не мішайте спати!
  
  Хлопець не замовкав, а я дуже боявся, що він мене послухається. Я глянув у бік наглядової вікон. За ними були якісь люди, але шум їх абсолютно не цікавило. Невже вони настільки байдужі? Необхідно, щоб мене помітили.
  
  Я закричав на крикуна. Хтось закричав на мене. Я, в свою чергу, – на нього. Якийсь геній у весь голос зажадав, щоб ми обидва заткнулися. Шум наростав. Ми нагадували собою зграю мавп. Деякі пацієнти почали рухатися. Вони вешталися без мети, тихо, як тіні.
  
  Шум нарешті досяг вух типу на чергуванні. Він подивився через вікно. Стан справ в палаті його, мабуть, не стурбувало.
  
  Я заволав голосніше, ніж головний крикун, погрожуючи придавити його, якщо він не заткнеться.
  
  – Як ви поживаєте? Мене звуть Айві.
  
  – Пакуй валізу, Айві. Ми отримуємо рахунок в цьому готелі для психопатів. З'явився здоровань і запитав:
  
  – Я знайшов з дюжину бажаючих. Спритник, цього досить?
  
  – Більш ніж. Тепер я хочу, щоб всі відійшли від дверей. Боюся, коли вони увійдуть, залишатися там буде вкрай неприємно.
  
  У всякому разі, я на це сподівався.
  
  – Вони не дурні, Спритник, зметикують, що заварюється каша.
  
  – Плювати. Не має значення. Мені тільки треба, щоб відкрили двері.
  
  Він хмикнув, абсолютно впевнений, що я затіяв дурне діло.
  
  Я ще гучніше загорлав на крикуна.
  
  Тепер у наглядовій вікні виднілося кілька людей, включаючи Міс Чудові Кінцівки.
  
  Я хихикнув про себе, упевнившись, що перебуваю на шляху до спасіння. Жодна жінка не може працювати в Бледсо, якщо вона не відчуває жалю до пацієнтів. Я заревів і, промчавши по лежебокам, почав душити найгучнішого крикуна.
  
  Мій спільник схопив мене за рукав, роблячи вигляд, що відтягає від жертви. Я дав йому чергові інструкції. Хлопець виявився непоганим актором.
  
  Я ж був сама досконалість. Сцена виглядала абсолютно реалістично. На мій подив, жоден з колег-пацієнтів не зробив спроби зупинити мене.
  
  Я тільки злегка придушив свою жертву. Він лише втратив свідомість.
  
  Промчавши в інший кінець кімнати, я почав душити наступного горлопана.
  
  Скоро по всьому приміщенню почали носитися люди. Більшість психів увійшла в раж. Це, звичайно, не заколот. Справжнє насильство відсутнє. Але стовпотворіння було цілком реальним.
  
  Краєм ока я помітив, як жінка сперечається з чоловіками. Вона на чомусь наполягала, а ті відмовлялися, Чудово.
  
  Крихітний, не більше трьох футів зростанням напівкровок-орк скорчився біля дверей.
  
  Нагорі милосердя, мабуть, восторжествувала. Я робив все, щоб подання не припинялося. Можливо, деякі і постраждали, але мені на відміну від Міс Ніжки було, м'яко кажучи, не до милосердя. Якщо я буду розігрувати з себе гарного хлопця, то ніколи не зможу вибратися звідси. А якщо мені не вдасться вибратися, то я не зумію проломити черепки тим клоунам, що мене сюди загнали.
  
  Здоровань знову виник поруч зі мною. – Вони йдуть, – кинув я йому. – А тобі не слід так часто з'являтися поряд зі мною.
  
  Він виглядав надзвичайно засмученим, і я не знав чому.
  
  18
  
  Кинувши погляд на двері, я попередив свого високого союзника:
  
  – Спокійно. Нам зовсім не треба вступати з ними в пояснення.
  
  Біля дверей нікого не залишалося, крім маленького гібрида. Він ще пошкодує, що зголосився нам допомогти.
  
  – Скільки наглядачів може з'явитися? Гігант знизав плечима:
  
  – Дивлячись наскільки вони стривожені. Але не менше восьми – десяти. Так що не зівай.
  
  Він підставив мені підніжку. Я заплів його ногу. Ми покотилися по підлозі, намагаючись добряче стукнути один одного. Схоже, моєму партнерові це дуже подобалося.
  
  – Вони зазвичай вибивають ногами все лайно з буянов, – поінформував він, не припиняючи боротьби.
  
  – Я здогадувався, що це повинно входити в програму. Втім, кровотеча у мене припинилося, і я готовий до всього.
  
  Взагалі-то, я без захвату чекав, коли мене почнуть копати ногами. Звичайно, все могло обернутися як завгодно, але я все ж плекав надію, що справи підуть за планом і моєму тілу не доведеться вступати в контакт з чобітьми.
  
  Щоб перемогти в перемогу слід вірити.
  
  Я просто зобов'язаний був перемогти. Ніхто не знав, де я обретаюсь. Діна немає в місті, Небіжчик спить, і пройдуть тижні, перш ніж мене почнуть шукати. Потрібні ще тиждень, щоб напасти на мій слід, якщо хто-небудь взагалі захоче цим займатися.
  
  Я не міг втрачати стільки часу. Ті години, що я провів тут, – вже перебір. Небіжчик, звичайно, міг хихикнуть і заявити, що я придбав корисний життєвий досвід – як зазвичай, коли у мене видається особливо поганий день.
  
  Якщо мені не вдасться вирватися, то цей день виявиться самим поганим днем мого життя, відкриває нескінченну смугу не менш огидних днів.
  
  Жінка не відходила від наглядової вікна. Я продовжував вити і розкидати пацієнтів, злегка придушивши гамірних.
  
  Мене бентежило, що майже половина мешканців палати ніяк не брала участь в подіях. Багато хто навіть не відкрили очі, продовжуючи лежати з повною байдужістю.
  
  Господи, як це страшно! Якщо я зараз не втечу, то через двадцять років стану таким же.
  
  Подібна перспектива надихнула мене, і я завив сильніше. Тепер я намагався кричати на різних мовах, пускаючи при цьому піну з рота. Все виходило дуже природно. Можливо, в майбутньому, коли я стану занадто старий для теперішньої роботи, мені це зможе стати в нагоді. Незамінні здібності для людини, яка має намір заснувати нову релігію.
  
  Двері відчинилися.
  
  Чарівництво! Чудо з чудес! Ці придурки все-таки відкрили двері.
  
  Я рушив уперед. Санітари-наглядачі запали всередину. Мабуть, вони відчували недобре і підготувалися до всього. Всі служителі психлікарні були озброєні палицями і невеликими щитами і здавалися не нижче дванадцяти футів. Першим ділом вони встали пліч-о-пліч, утворивши тісний гурт.
  
  Кілька місяців тому, злегка отупіла від непомірного узливання пива, я прикупив дещо у третьорозрядного чародія, іменував себе Страхітливий. Звали його Мілтон, але, погодьтеся, який ідіот повірить в мистецтво чарівника на ім'я Мілтон? Я вже встиг переконатися в його справжніх здібностях, коли, до свого розчарування, пустив у справу парочку придбаних у нього заклинань. Його товар продавався з гарантіями, не скористатися ними було неможливо – Мілтон постійно перебував у бігах.
  
  В моїх кишенях вціліло кілька маленьких бульбашок – все, що залишилося від чарівних покупок. Якщо вірити Жахливого, вони дуже корисні при зіткненні з недружньою натовпом. Не знаю, мені не довелося їх випробувати. Я навіть не пам'ятав інструкцій Страхітливого, напевно, був у той час мертвецьки п'яний.
  
  Ось ще одна причина, щоб мені вибратися звідси, подумав я. Абсолютно необхідно знайти старого Мілтона і пред'явити йому споживчий позов.
  
  З усіх настанов я пам'ятав одне – вдарити пляшкою об що-небудь тверде, а самому відскочити в сторону.
  
  Я виконав першу частину інструкції і жбурнув пляшку. Посудину пролетів повз когорти санітарів і, відскочивши від стіни, покотився під ноги наступаючим. По пляшці тупотіли ногами, але вона не бажала розбиватися.
  
  Все ясно, мій ангел-охоронець узявся за справу. Пославши йому прокляття, я зробив другу спробу.
  
  Другий пухирець розбився. Від стіни заклубился сірий туман і незабаром досяг санітарів. Хтось вилаявся. І тут же прокляття переросли в загальний виття.
  
  Тим часом мій крихітний доброволець-гібрид прослизнув в дверний отвір, щоб не дозволити дверей закритися. Йому доведеться нелегко, якщо наглядачі увійдуть в раж.
  
  Однак вони вже втратили прагнення заспокоїти психів. Санітари були занадто захоплені почесыванием, протирання очей і випусканням криків.
  
  Що ж, бути може, Страхітливий і не зовсім шахрай.
  
  Вдихнувши на повні груди свіжого повітря, я кинувся в атаку. Мені було соромно, що я використовував настільки підлий трюк. Майже соромно. Я не міг відмовитися від нього. Якщо я надовго затримаюся в компанії Айві і його приятелів, то неминуче заспіваю тим самим голосом, що й вони.
  
  Сірий туман турбував мене не дуже сильно. Звичайно, по шкірі пішов легкий свербіж. Але що таке свербіж порівняно з жахливим головним болем і цілим акром ударів. Хтось закричав у коридорі. Вони залишили людини захищати двері, і тепер той волав на мого крихту, обороняющего вихід.
  
  Принці міцно дісталося. Він надихався сірим туманом навіть більше, ніж санітари.
  
  І все-таки він не залишив свого поста і впорався зі своєю місією.
  
  Я врізався у двері з такою силою, що ледве не вивихнув плече. До чого ж боляче. Господи! А клята двері подалася лише настільки, що я насилу зміг протиснутися, переступивши через виючого гібрида.
  
  – Отримай! – заревів я, врізавши здивованому наглядачеві проміж очей.
  
  За моєю спиною до дверей з тупотом рухалася натовп пацієнтів. Ті, хто не затримався звести рахунки зі своїм коханим санітаром.
  
  Природно – мені завжди щастить! – на нашому шляху виник ще один взвод наглядачів. Видавши крик, якому міг позаздрити і бэнши, я продовжив атаку. Господи, поки я вирвуся на волю, напевно зірву голосові зв'язки.
  
  Ці наглядачі були крутіші і злобні, ніж перша зграя. Я нарахував вісім осіб. Такий рахунок мене влаштовував, всі шанси були на моєму боці – я озвірів настільки, що був готовий розправитися з цілим батальйоном.
  
  – Нічого особистого, хлопці, – заявив я, але тут же змінив точку зору, побачивши двох клоунів, які тягли мене: – Ну, тепер тримайтеся!
  
  Спочатку ніхто не прийшов до мене на допомогу. Несподіваність нападу дозволила мені впоратися з кількома санітарами, але потім інші вступили у справу і почали перекидатися Гарретом як м'ячем. Моїх прихильників, напевно, часто бивали, і нещасні невпевнено топталися в стороні, поки не виник мій девятифутовый один.
  
  – Ох! – вигукнув я, розбивши чийсь кулак своїм чолом. – Що тебе затримало?
  
  Тут-то і почалася справжня битва. Замиготіли ноги, кулаки і тіла. Я здер шкіру рук до ліктів, молотя за підвернувся під удар щоки і щелеп. Та й моїм щокам і щелеп міцно дісталося. На щастя, форма носа не зазнала суттєвої трансформації.
  
  Однак все це було нічого на тлі одолевавшей мене головного болю.
  
  Скориставшись нагодою, я подякував природу, що обдарувала мене такими прекрасними зубами, і занурив їх у тіло санітара, якого, судячи з його дій, зовсім не турбувало стан мого здоров'я.
  
  Коли перестали літати пух і пір'я і трохи осіла пил, на ногах залишалися лише я і мій великогабаритний один. При цьому мені була потрібна допомога стіни.
  
  Я зашкутильгав повз полеглих наглядачів до дверей в іншому кінці залу. Вони виявилися замкнені і виглядали такими ж міцними, як і двері палати. Вся робота даремно. Я обмінявся поглядом з великим хлопцем. Він посміхнувся.
  
  – Я ж казав. – Витерши з чола кров і осклабившись ще ширше, мій друг додав: – Їм не відразу вдасться навести порядок. Тут валяється велика частина нічної зміни.
  
  – Чудово. Ми на крок ближче до свободи. Давай-ка оттащим цих в палату.
  
  Раптом ми зможемо використовувати їх в якості заручників. Несподівано у нас виявилося безліч помічників. Расхрабрившиеся хлопці із задоволенням били наглядачів по головах, якщо вони раптом починали подавати ознаки життя.
  
  Я перевірив стіну залу, яку ще не встиг вивчити. Ще одна банківська дубові двері. Природно.
  
  – Схоже, сьогодні не мій день. – Звичайно, починався він непогано, але до кінця морок явно почав перемагати. – Хто-небудь знає, коли з'явиться нова банда, щоб втихомирити нас?
  
  Мій приятель знизав плечима. Активна частина кампанії закінчилася, і він почав втрачати інтерес до справи.
  
  Я витяг з кишені два невеликих складних ножа і подумав, що інцидент може викликати суспільний інтерес. Напевно пролунають вимоги провести розслідування з метою з'ясувати, яким чином ножі й чарівні артефакти потрапили до психічно хворим людям. Наче хто-небудь сумнівається, що будь-який пацієнт, продемонструвавши готівку, може придбати все, чого забажає його хвора душа.
  
  Розслідування несло з собою промінь надії. Якщо він буде досить серйозним, то будуть потрібні мої свідчення. І тоді типи, які за хабар безпідставно кидають у психлікарні таких героїчних особистостей, як я, будуть виведені на чисту воду. Тримай кишеню ширше! Ці лиходії відразу зрозуміють, що мої свідчення можуть покласти край їхній кар'єрі, і вживуть всіх заходів, щоб підшукати більш поступливих свідків.
  
  Я передав великому хлопцеві ніж:
  
  – Настрогай-но мені чого-небудь дерев'яного. Якщо ми зуміємо запалити пристойний багаття, то напевно прожжем собі вихід через двері.
  
  Він посміхнувся без недавнього ентузіазму. Схоже, у хлопця кінчається завод.
  
  Однак ідея підпалу привела в захват інших. Ми почали розривати матраци й тягти ганчірки до дверей.
  
  І тут на мене накотив ще один вал натхнення. Правда, він дещо запізнився, не так це буває з героями пригодницьких романів. Я можу оголосити себе генієм тільки тому, що ця очевидна думка осінила мене першим. Хлопці з романів планують такий варіант з самого початку. Це один з їхніх стандартних трюків. Персонал Бледсо хоч і носив брудну, але все ж уніформу.
  
  Я організував вогнища в обох кінцях залу. За ними доглядав Айві. Його словниковий запас не розширювався, але сам хлопець став більш жвавим. Йому так подобалися пожежі, що він навіть зрозумів, коли я сказав:
  
  – Використовуй побільше кінського волоса. Нам треба багато диму.
  
  Джерелом кінського волосу служили тюфяки.
  
  Айві посміхався від вуха до вуха. Закінчений псих, одним словом.
  
  Тепер хід був за службовцями лікарні. Вони не могли взяти нас змором, поки палахкотіла пожежа, який слід було гасити.
  
  Я знайшов хлопця стежити за Айві і не дозволяти йому розпалити занадто високе полум'я. Мені вже і без того здавалося, що підлоги прогорять наскрізь набагато раніше, ніж двері.
  
  Коли дим став досить густим, я вибрав санітара приблизно одного зі мною зростання і став змінюватися з ним одягом. Бездвижный хлопець покірно пішов на обмін.
  
  Мої соратники швидко підхопили ідею. Скоро вони одягалися в уніформу. Я спеціально подбав, щоб Айві і великий приятель обзавелися мундирами. Хотів знайти підходящу одяг і гібриду, який захищав вхід, але напівкровок був такий малий, що загубився б і в сорочці.
  
  Тепер, коли шанси на успіх справи зросли, у мене з'явилася безліч помічників. Ми вже майже задихалися від диму, коли хтось із персоналу вирішив, що більше зволікати не можна.
  
  
  
  19
  
  Мобілізувавши всю готівкову живу силу, вони увірвалися одночасно через обидві двері, виплеснувши перед собою воду з відер. Спочатку служителі сконцентрувалися на вогні і, впоравшись з ним, почали трощити всіх, хто потрапив їм під руку. Проникнувши в палату, вони першим ділом кинулися витягати з неї своїх полеглих товаришів.
  
  Розслаблятися рано – благополучний результат залишався під питанням.
  
  Дим заподіяв мені шкоди більше, ніж можна було очікувати. Коли мене витягли назовні і я вирішив, що настав час зникнути, мої ноги заявили рішуче «ні».
  
  – Не піднімайтеся. Ви ще не повністю оговталися.
  
  Щоб не видати себе, я не став дивитися вгору. Мої друзі, валяються поруч, підкоряючись інстинктивної мудрості психів, пішли мій приклад. Справжня команда однодумців! В коридорі лежало більше дванадцяти осіб, більшість – мешканці палати. Інші мої соратники впали під ударами сил вторгнення.
  
  До мене звернулася господиня чарівних ніжок.
  
  – Насамперед позбавтеся від диму в легенях, – порадила вона.
  
  Не повертаючись, я відкашлявся і зробив ще ряд звуків. Вона відійшла, мабуть, подбати про інших, які подають ознаки життя. Лікар-жінка? Що ви на це скажете? Мені не доводилося слыхивать про таке. Втім, чому б і ні?
  
  Я відповз до стіни і, спершись спиною, почав потихеньку вставати на ноги. Одночасно, піднявши голову, я став відшукувати шлях до порятунку. В очах все двоїлося, коли я намагався вивчити навколишню обстановку крізь ллються сльози. Знову відчувши під собою ноги, я попрактиковался в мистецтві стояти без допомоги верхніх кінцівок.
  
  Поки я приходив у себе, обраний мною шлях до порятунку ще не був перекритий. Відштовхнувшись від стіни, я поволочился до виходу. Десь далеко-далеко, у горизонту, футів за двадцять від мене, знаходилася двері, що виходить на сходову клітку. З-за дверей доносився такий шум, ніби там злягалася щонайменше дюжина громових ящерів. Я не став роздумувати про причини шуму. Все одно без толку. Роздумувати було нічим, мізків не залишилося. Те, що від них збереглося, повністю заповнювала одна думка – «геть звідси!».
  
  Я шкандибав до мети, навіть жодного разу не впавши по-справжньому, коли вона – власниця чудових ніжок – перехопила мене.
  
  – Що ви робите? Я ж вам сказала... О!.. Я розплився в своїй найчарівнішою посмішкою:
  
  – Ого-го!
  
  – Боже мій!
  
  – Не треба сіпатися. Я самий звичайний міський хлопчина.
  
  Можливо, вона не чула мене з-за шуму на сходовій клітці. Може бути, їй заважали шум і гам, що панують в залі і палаті. Так чи інакше, вона мого натяку не зрозуміла. Закудахтала і завила, немов її дійсно збирався викрасти якийсь псих.
  
  Я схопив її за руку, більше для того, щоб не звалитися, відзначивши про себе, що маю справу з блондинкою. Це, до речі, один з моїх улюблених забарвлень, але мені бракувало сил, щоб довести це до її відома. Кровотеча давно припинилося, але з головкою раніше було негаразд. Отруєння димом зовсім не сприяє покращенню здоров'я.
  
  – Уймитесь! – гаркнув я. – Ми трохи прогулятись, сестричка. Я не хочу, щоб хтось постраждав, але все ж це не головна турбота. Збагнули? Якщо продовжите своє виття і хай...
  
  Володарка ніжок стулила пельку. Крім красивих нижніх кінцівок вона володіла блакитними очима, теж дуже симпатичними. І премилой головкою. Зараз головка відчайдушно кивала, погоджуючись зі мною.
  
  – Я звільню вас біля виходу на вулицю. Можливо. Якщо будете вести себе гідно і не зробите спроби заподіяти мені нові неприємності.
  
  Відмінно сказано, Гаррет. Все ж твоє походження іноді позначається.
  
  Але я був готовий спалахнути в будь-яку секунду.
  
  Сподіваюся, вона буде хорошою дівчинкою і спалахувати мені не доведеться. Спалах означає полум'я. Забудь про полум'я, Гаррет. Полум'я означає дим. А ти надихався їм сьогодні на все життя.
  
  Я притулився до жінки, як ніби вона була моєю красунечкою:
  
  – Мені потрібна ваша допомога.
  
  До чого ж у тебе чорне серце, Гаррет. Але нехай це залишиться твоєю єдиною любовної зустріччю.
  
  Вона знов згідно кивнула і тут же зробила мені підніжку. Капосна дівчина!
  
  Ми обидва впали.
  
  І в цей момент через двері, що ведуть на сходову клітку, увірвався моя подружка Торнада, розкидаючи по дорозі ще залишилися в справі служителів.
  
  – Щоб ти здох, Гаррет! Я вламываюсь сюди, щоб врятувати твою дупу, і що ж я бачу? Ти згодився трахнути якусь дівку на очах у всього світу!
  
  З цими словами вона схопила мене за комір і відірвала від моєї останньої мрії, яка після падіння виявилася піді мною. Поставивши мене на ноги, Торнада почала молотити пузатого і волохатого служителя, який, очевидно, вимагав від неї дотримуватися правила виписки пацієнта. Між ударами вона приказувала:
  
  – Я завжди повинна бути у тебе на першому місці, Гаррет.
  
  Не мало сенсу пояснювати, хто тут кого повалив. З Торнадой в пояснення не пускаються. Вона існує у створених нею самою реаліях.
  
  Поки Торнада бавилася з волохатим служителем, я запитав у пані-доктора:
  
  – Що ж така мила дівчина робить в подібному закладі?
  
  Вона не відповіла, хоча я і вибачився за те, що звертався з нею дещо грубувато.
  
  – Заради всього святого, Гаррет. Кінчай розводити балаканину. Нам треба звалювати.
  
  Я пішов раді Торнады, оскільки вона схопила мене за руку і поволокла за собою. Ми рушили вниз по сходах, час від часу спотикаючись про стогнучих служителів. Торнада пронеслася тут як стихійне лихо.
  
  – Сподіваюся, я не доставив вам занадто багато занепокоєння, – пробубнів я, тягнучи, у свою чергу, за собою милого доктора. – На жаль, я не можу тут затримуватися тільки тому, що цього хоче якийсь тип, якому я наступив на мозоль. – Я надав особі похмуре вираз і додав: – Коли я приховуючи його, то доб'юся, щоб він зробив солідне пожертвування на користь лікарні. У всякому разі, достатню, щоб покрити збитки.
  
  Торнада не уповільнювала кроку і не відпускала мене. Володарка ніжок нарешті заговорила:
  
  – Ви це серйозно?
  
  – Він завжди серйозний, коли йому хочеться кого-небудь трахнути, – пробурчала Торнада.
  
  Як я, так і моя нова подруга проігнорували цей випад.
  
  – Так, цілком серйозний. Моя робота – розшукувати для клієнтів людей і предмети. Тільки сьогодні вранці одна леді з Пагорба доручила мені знайти її дочку. Я ледве встиг приступити до справи, як на мене напала банда негідників. Прийшовши в себе і побачивши вас, я вирішив, що вже помер і потрапив в рай, населений ангелами. Мене бентежило лише те, що страшенно боліла голова. В раю такого бути не могло.
  
  – І я, дурепа, ризикувала життям заради такого гада, – пробурчала Торнада. – Зараз твоя голівка заболить ще сильніше.
  
  Леді-док обдарувала мене таким поглядом, немов вона хоче мені вірити.
  
  – Він густо маже мед, правда? – все-таки запитала вона.
  
  – Розкидає гнойової лопатою, – пробурчала Торнада, повертаючись до своєї неосвіченої селянської сутності.
  
  На жаль, нікому не дано з грязі в князі...
  
  – Якщо у вас виникне потреба зустрітися зі мною, прямуйте на Макунадо-стріт. Запитайте там,. де живе Небіжчик.
  
  Дама відповіла мені слабкою посмішкою.
  
  – Можливо, я так і вчиню. Не виключено. Подивимося, що з цього вийде.
  
  – Феєрверк почуттів. Справжній феєрверк. Повірте.
  
  – Збережи себе для сімейного життя, милий, – запропонувала Торнада. – А для дружини нічого не залишиться.
  
  Посмішка зникла з обличчя доктора.
  
  Неможливо перемогти їх всіх. Особливо коли ваші друзі починають заважати вашим ігор.
  
  Ми вийшли на вулицю біля фасаду Бледсо. Я спробував кинутися в ніч швидкої інохіддю, бажаючи зникнути перш, ніж тут з'являться служителі лікарні в мстивий настрої.
  
  Коли ми віддалилися на кілька кроків, Торнада зауважила:
  
  – Мені рідко доводилося бачити тебе в таку негідну вигляді, Гаррет. І коли ти тільки зупинишся?
  
  – Нам треба змиватися. – Я кинув погляд на Бледсо. Лікарня була ще зовсім поруч, і один її вид змушував мене здригатися. – Поки не почалося переслідування.
  
  – Ти гадаєш, вони не знають, де тебе шукати? Ти дав цій дівці свою адресу.
  
  – Обережніше! Ти говориш про моєю єдиною справжньої любові. Вона ніколи не зрадить мене!
  
  Я не дав Торнаде помітити моїх схрещених пальців. – А ти думаєш, вони дійсно стануть шукати тебе? – змінила тему Торнада.
  
  Зараз навряд чи. Будь-яка їх дія приверне увагу, чого вони не можуть собі дозволити.
  
  Але вголос нічого не сказав, лише знизав плечима. Дуже зручний, ні до чого не зобов'язує жест.
  
  
  
  20
  
  Я зробив це не відразу – раптом лікарняна банда вирішить почати переслідування; але, коли ми відійшли подалі, я взяв руку Торнады в захоплення, іменований «пройдемо-ка зі мною».
  
  – Гей! Що ти робиш, Гаррет?
  
  – Ми з тобою зараз усядемся, як юні закохані, ось на ці сходи, і ти почнеш нашіптувати мені милі дурниці про те, що відбувається. Усекла?
  
  – Ні.
  
  Я злегка посилив захоплення.
  
  – Ох! Як це схоже на чоловіків! Ніякої подяки. Врятувати його дупу і...
  
  – Мені здається, я і сам цілком з цим справлявся. Сідай.
  
  Торнада всілася, продовжуючи бурчати. Я не відпустив її руки. І не відпущу, поки не отримаю відповіді на питання, що цікавлять мене.
  
  – Розкажи мені, будь ласка, про все, Торнада.
  
  – Про що? – прикинулася вона тупий сільської дівкою.
  
  – Я тебе знаю. Не витрачай на мене даремно своє артистичне обдарування. Трюк «я – дурепа» зі мною не спрацює. Розкажи-но краще про Меггі Дженн, про її зниклої дочки і про те, чому, ледь почавши роботу, я стаю об'єктом нападу. Ще мені цікаво, чому мене поклали без свідомості і відправили до психлікарні з такою швидкістю, що забули спорожнити кишені. Ніяк не зрозумію, як це могло статися, якщо тільки моя подружка Торнада знала, чим я займаюся. Тепер же я дивуюся і того, як моя подружка Торнада дізналася, що мені потрібна допомога вискочити з Бледсо. Ось і все, що я бажаю усвідомити.
  
  – Ах, це... – Вона замислилась, явно намагаючись щось винайти.
  
  – Торнада, кинь! Спробуй сказати правду. Хоча б для різноманітності.
  
  Вона кинула на мене обурений погляд а-ля Торнада і почала:
  
  – Я працювала на гомика по імені Грэндж Клівер...
  
  – Грэндж Клівер? Хіба такі імена бувають? Признавайся, в нашому світі не існує типу, якого обзивають Грэндж Клівер.
  
  – Хто тут розповідає – ти чи я? Якщо хочеш сидіти і слухати відлуння свого лепету – валяй. Мене це цілком влаштовує. Тільки не чекай, що залишуся стирчати тут, розвісивши вуха. Всім відомо, як ти надуваешься, коли сідаєш на свого коника і починаєш молоти нісенітницю.
  
  – Я? Надуваюсь?
  
  – Як войовничий святоша Реваншистської церкви, що проповідує з амвона.
  
  – Ти ранішь моє серце.
  
  – Іноді мені це приносить задоволення.
  
  – Отже, ти працювала на типу, чиє ім'я не погодився б носити навіть самий останній гном.
  
  – Ага. Його матусю і татуся, можливо, звали Тревор і Найджел. – Вона ще раз уперто, в стилі Торнады, глянула на мене. – Я працювала на нього, до вподоби тобі його ім'я чи ні. Він доручив мені стежити за Меггі Дженн – побоювався, що вона може спробувати убити його. Так він казав.
  
  – Убити? Чому?
  
  – Він не сказав, а я не питала. Хлопець весь час у такому настрої, що цікавитися нерозумно.
  
  – Та ніяких припущень?
  
  – Та ти що, Гаррет? Я отримую три марки в день за те, що виконую свою роботу і не суну ніс в чужі справи. Я ж не хочу, щоб мене покалічили.
  
  Ну ось її розповідь непомітно перейшов у дискусію про моральну відповідальність, яку ми вели вже щонайменше раз п'ятдесят. На думку Торнады, все йде правильно, якщо ваша дупа знаходиться в безпеці. А в іншому хоч трава не рости.
  
  Вона явно намагалася відвернути мене від головної теми.
  
  – Думаю, все це не має значення, Торнада. Продовжуй. Поясни краще, як ти тут опинилася.
  
  – Це дуже просто. Я – велика дура і вважала тебе своїм другом – людиною, що не заслуговує, щоб з ним брудно зверталися.
  
  – Послухай. Мені здається, у твоєму оповіданні не вистачає деяких деталей. Як щодо того, щоб наростити трохи м'ясця на голий скелет?
  
  – Ти, Гаррет, іноді ну просто як прищ на дупі. Розумієш, що я хочу сказати?
  
  – Так. Я вже чув про це, – відповів я вичікувально, не відпускаючи захоплення.
  
  – Добре, добре. Я працювала на цього Клівер. В основному стежила за бабусею Дженн, але виконувала й інші доручення. Це було ніби постійної роботи, Гаррет. Хороші бабки, але і нескінченні справи. Сьогодні я зрозуміла, чому. Клівер висував мене в перші ряди на загальний огляд, а сам зі своїми клоунами робив трюки, залишаючись у тіні.
  
  Я щось буркнув, але без співчуття. Не відчуваю жалю до тих, хто не вчиться на власних помилках. Торнада і раніше дозволяла клієнтам використовувати її у своїх іграх. Вона – велика, красива жінка, а жінку нашої професії навряд чи хтось може сприйняти серйозно. Цей Грэндж Клівер, мабуть, вирішив, що вона підходить для його цілей лох. Але цього разу лохом виявився він сам.
  
  – Я все знаю, Гаррет. Все знаю. Ти вже чув це. Напевно, і в майбутньому почуєш. Але іноді потрапити в таку ситуацію виявляється прибутковою справою.
  
  Торнада хотіла сказати, що, розігруючи з себе сільську дурочку, сама використовує своїх невдалих клієнтів. Поки ті сміються над Торнадой, вона привласнює їх срібні канделябри.
  
  Я провів свій знаменитий трюк з бровою.
  
  – Знаю, знаю. Але мені необхідно продовжувати в тому ж дусі, поки я не створю собі репутацію.
  
  – Уявляю.
  
  Вона була просто одержима ідеєю створити собі саму огидну репутацію.
  
  – Спасибі за теплу підтримку. Ну да ладно. У всякому разі, я зуміла вислизнути, поки не стало надто пізно.
  
  – Вислизнути?
  
  – Так, вислизнути. Розумієш, цей Клівер якось сказав: «Слухай, Торнада, було б здорово, якщо б ми могли підсадити кого-небудь до Меггі Дженн». На випадок, якщо вона мене впізнає. Але коли я сказала, що постараюся використовувати тебе, він зморщився, ніби у нього почався напад кривавого проносу. Тут увірвався один з дружків Клівер, немов збираючись з розбігу трахнути його. Мене виставили з кімнати так поспішно, що треба було якомога швидше підшукати місце, звідки все було б чути.
  
  Підозрюю, що Торнада постійно підслуховує.
  
  – Ніколи не чув про Кливере, – промовив я. – Як вийшло, що він має проти мене зуб?
  
  – Ти не хлопець, Гаррет, а прищ на дупі, і не просто прищ, а справжній чиряк королівських розмірів. – Згоден. Я весь час це чую. В першу чергу від тебе. Ти зрештою прищепиш мені комплекс.
  
  – Тобі? Ніколи. Щоб отримати комплекс, Гаррет, треба володіти почуттями. В тобі ж почуття не більше, ніж у старому смердючому черевику. Ось Грэндж Клівер повний справжніх почуттів, – посміхнулася вона.
  
  – Ти збираєшся сказати мені що-небудь путнє? Чи будеш сидіти осклабившись, як жаба на коров'ячої коржику?
  
  – Я ж сказала тобі, Гаррет, – хихикнула Торнада, – Грэндж Клівер – хлопець, який носить сережки.
  
  – Безліч чоловіків носять сережки. Бути може, твій Клівер – кровожерний пірат.
  
  – Ти так думаєш? Він також хлопець, який носить перуку, фарбує морду і тягає жіночий прикид. Я чула, як він хвалився про свою роботу у Веселому куточку – казав, що клієнти отримували від нього надзвичайне і неповторне задоволення.
  
  – Буває.
  
  У Веселому куточку в Танфере трапляється все. Для мене повідомлення Торнады не було сенсацією, проте Клівер надто легковажно видавав свої секрети. Надмірна відвертість може породити такі неприємності, з якими важко буде впоратися. Свідомо нариватися на неприємності щонайменше нерозумно.
  
  – Він людина?
  
  – Так.
  
  – І не приховує своїх збочень?
  
  – У всякому разі, вдома. Я не бачила, щоб на вулицях він ганявся за хлопцями. Чому ти запитуєш?
  
  – Він здається занадто необережним. Ти маєш уявлення, як з гомиками звертаються в армії? Почуєш – не повіриш. Хто не може приховати свої схильності, довго не живе. Кантард – не те місце, де вітаються сексуальні меншини.
  
  – Мені здається, Гаррет, що Грэндж не служив.
  
  – О, ти звертаєшся до нього по імені?
  
  – Він вимагає, щоб всі звали його Грэндж.
  
  – Справжній демократ, так?
  
  – Так.
  
  – Добре. Отже. Якщо він людина чоловічої статі, то обов'язково повинен був де-небудь служити, Торнада. Армія не допускає винятків.
  
  – Може бути, він ухилився від призову?
  
  – Розшук дезертирів ніколи не припиняється. І це дійсно так. Втікача шукають все життя. Коли справа доходить до призову в армію, ніхто не користується привілеями. Ніякого фаворитизму. В кінцевому підсумку тим, хто ухилився від служби, доводиться платити дорожче.
  
  Ви звернули увагу, як спритно Торнада збила мене з теми розмови? Я помітив і був упевнений, що їй є ще що сказати про це гомике. Торнада – невичерпний запас відомостей.
  
  – Повернемося на головну магістраль. Що спільного між Кливером і Меггі Дженн? Якщо він сильно блакитний, то який у нього може бути інтерес до жінки?
  
  – Думаю, вона його сестра.
  
  – Що-що?
  
  – Ну, може бути, кузіна. Загалом, вони в якомусь спорідненість. І в неї є щось таке, що він бажає отримати, по праву вважаючи своїм.
  
  – І вона вирішила його вбити?
  
  З кожною хвилиною справа здавалося все більш мерзенним.
  
  Ненавиджу сімейні війни. Найгірший вид воєн. Беручи участь у них, ви опиняєтеся в самоті на нічийній землі, без компаса і карти. Будь-ваш хід виявляється помилковим.
  
  – Що він хоче отримати?
  
  – Не знаю. – Страдницький вигляд людини, стомленого потоком безглуздих запитань маленької дитини. – Я всього-навсього працювала на хлопця. Не спала з ним, не була його особистою секретаркою, ні партнером. Не вела для нього щоденник. Я просто отримувала гроші і робила те, що він мені наказав. Рятувати ж тебе з'явилася тільки тому, що відчувала себе наче б відповідальною за те лайно, в якому ти опинився.
  
  – Відповідальність повністю лежить на тобі. Ти повела зі мною подвійну гру. Не знаю, в чому тут суть, але не виключаю, що ти все ще продовжуєш свої ігри.
  
  Я вже втомився від Торнады – це ще один з її талантів. Вона свідомо доводить вас до нестями, і відпустити її на всі чотири сторони, вірячи, що робите це з власної ініціативи і навіть з почуттям провини.
  
  – Ну і що ти збираєшся робити? – запитала вона.
  
  Я відпустив її руку:
  
  – Висмоктати кілька кухлів пива і влаштувати собі хороший сон. Як тільки зніму цей клоунський наряд і вигублю вошей.
  
  – Скласти тобі компанію? Так, така моя подруга Торнада.
  
  – Не сьогодні. Зараз мені просто хочеться виспатися.
  
  – Добре. Нехай буде так.
  
  Вона зникла перш, ніж я встиг зреагувати на що залишилася після неї самовдоволену посмішку. Перш ніж зумів збагнути, що вона покинула мене, так і не повідомивши нічого корисного, наприклад, де я зможу знайти цього дружнього хлопця по імені Грэндж Клівер.
  
  21
  
  «Зараз мені просто хочеться виспатися» – моя звичайна фраза, коли я працюю і смыкаю повіки години на три за ніч.
  
  Боги продовжували свої жарти – по дорозі додому на мене ніхто не напав. Тому я довго не міг заснути, чекаючи, що ось-ось хто-небудь почне ломитися у двері. Десь там, нагорі, а може бути, внизу, а може, і в середині якийсь не придатний ні до чого іншого божок створює собі ім'я, изголяясь наді мною найрізноманітнішими способами. Якщо він досягне успіху в цій справі, його можуть підвищити в чині і призначити директором всіх стічних ям раю.
  
  Я так і не зміг відпочити як слід. Прокинувся знервована і заходився проклинати Діна за те, що він виїхав з міста. У мене не залишилося нікого, кому можна було б отруїти існування.
  
  Всю глибину свого генія я раптом оцінив, почавши готувати мерзосвітна сніданок з коржів. Виявляється, я забув запитати Торнаду про хлопця, следившем за мною по дорозі на Пагорб.
  
  Хтось постукав у вхідні двері. Що за чорт? Втім, вже майже настав час для цивілізованих візитів. Стук був настільки делікатним, що я ледве розчув його. Злегка поворчав, я кинув коржі на сковорідку і попрямував до дверей.
  
  Те, що я побачив, подивившись у вічко, здивувало мене. Я широко відчинив двері, щоб сяйво білявою краси осяяло мене всього, з голови до ніг. – Не сподівався побачити вас так скоро, док, – промовив я, вивчаючи вулицю за спиною милашки на випадок, якщо вона притягала з собою взвод не розуміють жартів служителів Бледсо. Я нікого не помітив, але це нічого не значило. На Макунадо-стріт панувала така штовханина, що серед перехожих міг сховатися весь персонал лікарні.
  
  – Ви самі запросили мене. – Вона виглядала так, ніби з'явилася прямо з роботи. Напевно, бідоласі довелося потрудитися дві зміни, розгрібаючи сліди скоєного мною. – Ваша висока подруга змусила вас забути про все?
  
  – Я просто не очікував, що ви приймете моє запрошення. Послухайте, я справді шкодую про вчорашній неподобстві. Просто зверею, коли зі мною грають в такі ігри. Відправити до психлікарні, ха!
  
  – Ви могли б вибрати і більш поважні слова, – скривила вона губки.
  
  – Прошу вибачення. Спробую.
  
  Я тут же розповів, як люди відгукуються про моєї професії. (Треба сказати, що переважна частина відгуків мені зовсім не лестила.) Гостя кілька втішилася.
  
  – Брудний трюк, зіграний з вами, і змусив мене прийти. А чому тут так пахне?
  
  Я швидко обернувся. З кухні валили клуби диму. Испустив крик, я помчав до джерела запаху. Леді Прекрасні Ніжки велично пішла за мною.
  
  Я вивалив обвуглені коржі в мийку. Вони посилали димові сигнали, сповіщаючи про мою непридатності в якості шеф-кухаря. Прокляття. Я настільки поганий кулінар, що цілком міг би працювати на кухні у Морлі, благо там відкрилася вакансія.
  
  – Нічого, їх можна використовувати для ремонту даху, – пробурмотів я.
  
  – Дуже крихкі.
  
  – Ви думаєте? А до речі, ви снідали?
  
  – Ні. Але...
  
  – Хапайте фартух, дитинко. Простягни мені руку допомоги. Маленький шматочок порадує роточек. Так що ви хотіли у мене дізнатися?
  
  Вона взяла мій фартух. Дивовижна дівчина!
  
  – Мені не сподобалося те, що ви говорили минулої ночі, і я вирішила все перевірити. Записів про ваш надходженні в лікарню не було, хоча служителі, які вас несли, запевнили мене, що вас доставила Гвардія і всі документи у повному порядку.
  
  Я видав нечленороздільні, але грубуваті звуки, приступаючи до формування нового покоління коржів.
  
  – Перевірити було нескладно. Один з вищих офіцерів Гвардії – старий друг нашої сім'ї. Полковник Уэстмен Туп.
  
  Я гикнув кілька разів, перш ніж спромігся запитати:
  
  – Полковник Туп? Вони зробили його полковником?
  
  – Він дуже високо відгукується про вас, містер Гаррет.
  
  – Ще б.
  
  – Уест сказав – його люди вас в Бледсо не посилали, хоча і пошкодував, що така думка не прийшла йому в голову.
  
  – Це в його дусі. Туп грайливий, як клубок кобр.
  
  – Він добре відгукувався про вас як про професіонала. Але одночасно порадив мені бути обережною у всьому іншому. – Виявляється, і в її серйозному тоні можна вловити сміх.
  
  – Як ви поставитеся до бекону?
  
  – Ви тільки починаєте його смажити? Бекон слід було першим відправити на сковороду.
  
  – Я завжди все смажу окремо і, таким чином, за раз спалюю тільки один продукт.
  
  – Дуже сміливий підхід.
  
  – Зменшує витрати.
  
  Ми приготували сніданок разом, разом його з'їли. Я часто спостерігав за гостею. Леді, здається, не заперечувала.
  
  Коли ми почали прибирати зі столу, вона сказала:
  
  – Я не потерплю подібних речей. Не потерплю корупції, коли все стає можливим.
  
  Трохи відступивши назад, я подивився на неї іншими очима.
  
  – Ви, мабуть, недавно там працюєте? Важко знайти інше місце, настільки ж корумповане, як Бледсо.
  
  – Так. Я там новенька. І поступово дізнаюся, як прогнило все в цьому закладі. Кожен день там щось відбувається. Те, що сталося з вами, – поки найгірше. Адже ви могли провести там решту життя, без всякого на те підстави.
  
  – Природно. І був би не самотній у своєму нещасті. А ви, виявляється, ідеалістка і борець зі злом.
  
  Останнім часом Танфер буквально кишить подібними людьми.
  
  – Вам не слід говорити таким тоном, ніби я недоумкувата.
  
  – Прошу вибачення. Але більшість утопістів мало що тямлять у житті. Вони відбуваються з багатих сімей і нічого не розуміють в людях, існування яких залежить від Бледсо, не розуміють, як живуть люди, що працюють в Бледсо. А для цих людей весь сенс роботи в лікарні – отримання хабарів і продаж гуманітарної допомоги. Вони, в свою чергу, не зрозуміють, чому ви піднімаєте навколо цього шум, чи вирішать, що ви маєте намір таким чином витягти для себе користь десь там, у вищих сферах.
  
  Вона кинула на мене повний відрази погляд:
  
  – Вчора хтось вже висловив таке припущення.
  
  – Ось бачите. Тримаю парі, що ви відразу ж полізли на стіну, замість того щоб поставитися до всього спокійно. І тепер все в лікарні вважають вас божевільною. А грошові хлопці нагорі напевно вважають вас навіть психопаткою. Їх турбує ваша зв'язок з Гвардією, і вони думають, як все влаштувати. Для корумпування реформаторів потрібен час.
  
  Сівши з чашкою чаю і додавши в нього трохи меду і м'яти, вона задумливо протягнула:
  
  – Уест сказав, що вам можна довіряти.
  
  – Дуже мило з його боку. Не знаю, чи можу я сказати це про Нього. – Суть справи ось у чому. – Вона раптом спохмурніла. – Вже зараз я для кого-то уявляю небезпека. Не так давно зникли з лікарні медикаменти на кілька тисяч марок. Я прийняла на роботу двох санітарів. Це люди, відомі мені особисто, яким я довіряю.
  
  – Розумію.
  
  Враховуючи її зв'язок з Гвардією, це були люди Тупа. На нього працював один тип по імені Шустер – дуже неприємна особистість. Шустер керував таємною поліцією.
  
  Якщо цей чоловік зацікавився Бледсо, то можуть полетіти голови, а багато отримають стусан під зад. Шустер не дозволяє бюрократичних бар'єрів і юридичним тонкощам стати на його шляху. Він добирається до суті і призводить до почуття віруючих.
  
  – Вам слід бути гранично обережною, – сказав я. – Якщо вони вирішать, що ви привели вивідувачів, то миттєво забудуть про своїх манерах.
  
  Вона уважно вивчала мене, потягуючи свій чай. Я відчував себе не дуже затишно. Ні, в принципі я не заперечую, щоб красива жінка мене оцінювала. Я для цього і народжений. Але у цієї красуні на думці було щось зовсім інше.
  
  – Я не настільки наївна, як ви вважаєте, Гаррет.
  
  – Ось і добре. Це позбавить вас від непотрібних переживань.
  
  – Ви, випадково, не пам'ятаєте, хто приймав вас в лікарні?
  
  – Ні. Я був у відключці. Але знаю ім'я принца, який оплатив це. Його звуть Грэндж Клівер.
  
  – Клівер? Грэндж Клівер?
  
  – Ви його знаєте?
  
  – Один з опікунів лікарні. Отримав призначення завдяки імператорської сім'ї. – Вивчивши мене ще трохи, вона додала: – Я сказала, що не так наївна, як ви могли подумати. І розумію, що можу зараз перебувати в небезпеці.
  
  А може, й ні, наскільки я можу судити.
  
  – І?..
  
  – Можливо, необхідно, щоб поруч зі мною хтось залишався доти, доки не осяде пил.
  
  – Непогана ідея.
  
  – Ви згодні допомогти мені?
  
  Я був згоден, але зовсім не на це.
  
  – Отже, вам потрібен охоронець.
  
  – Уест стверджує, що ви не зрадите.
  
  – Можливо, він правий. Але є одна складність.
  
  – Яка? – В її голосі чулося занепокоєння.
  
  – Я ніколи не беруся за роботу охоронця. І в мене вже є один клієнт. Я не можу дозволити собі відмовитися від своїх зобов'язань, як би мені того хотілося. До того ж персонал лікарні має на мене зуб. Я не насмілюся там з'явитися.
  
  Мені здалося, що вона прийшла в лють.
  
  – Що ви мені можете порадити? Вона не намагалася переконати мене, і я був ображений у кращих почуттях. Відвідувачка виявилася страшенно діловий.
  
  А Меггі Дженн обов'язково постаралася б умовити мене.
  
  – Один з моїх друзів – Плоскомордый Тарп – міг би погодитися на цю роботу. Я міг би назвати ще кілька хлопців. Біда в тому. що у кращих фахівців така зовнішність, що їх професію можна побачити за милю. – Але тут на допомогу прийшла моя муза і надихнула мене. – Моя подруга, яку ви бачили вчора, шукає роботу.
  
  Личко гості просвітліло. Мабуть, вона подумки вже програла можливі негативні наслідки сусідства з охоронцем чоловічої статі.
  
  – А вона впорається зі справою?
  
  – Краще, мене. У неї відсутня совість.
  
  – Їй можна довіряти?
  
  – Не вводьте її в спокусу. Родинне срібло може випадково опинитися в її кишенях. Але свою роботу вона знає.
  
  – Вона така крута?
  
  – На сніданок вона зазвичай вживає їжаків, не знявши з них шкури. Так що не намагайтеся перевіряти її на міцність. Вона не знає, коли слід зупинитися.
  
  – Я добре її розумію, – посміхнулася гостя. – Коли відходиш від традицій, з'являється спокуса довести хлопцям, що ти можеш все робити краще, ніж вони. Я переговорю з нею. Де її можна знайти?
  
  Знайти Торнаду зовсім не легко. Їй так подобається. Є люди, з якими їй краще не зустрічатися.
  
  Я все пояснив відвідувачці. Подякувавши мені за сніданок, поради і допомогу, вона попрямувала до виходу. Я зовсім розм'як під впливом її чарівності. Коли я прийшов в себе, вона була вже в дверях.
  
  – Гей! Почекайте! Ви ж не представилися. Вона розсміялася:
  
  [3]– Чэстити, Гаррет. Чэстити Блейн. Все ще сміючись над моїм дурним виглядом, вона вислизнула на вулицю і причинила за собою двері.
  
  
  
  22
  
  Вдень в «Будиночку Радості» Морлі досить сумно. Останнім часом він відкрито цілодобово – Морлі з почуття удаваної громадянськості вирішив, що сіно та зерно повинні бути доступні всім у будь-який час дня і ночі. Мене це дуже стурбувало. Заклад може почати залучати до себе коней.
  
  Я запросив до себе стійці бару:
  
  – Приготуй мені біфштекс з кров'ю, Сарж. І дай знати Морлі, що я тут.
  
  Сарж хрокнув, подряпав в низу живота, поддернул штани і задумався, замість того, щоб приступити до справи. Думки висловлювалися вголос і зводилися до наступного: чому, власне, я вважаю, що Морлі хоч на ламаний гріш цікавить, де я перебуваю, – тут чи в пеклі, на давно уготованном мені місці.
  
  – Тобі, Сарж, варто відкрити школу хороших манер для юних леді з вищого суспільства.
  
  – Валися в дупу. Щас все зроблю. Я сів за стіл. Мій біфштекс прибув раніше, ніж Морлі. Це був злегка недожаренный товстий шматок першокласної вирізки. Вирізки з баклажана. Мені вдалось заштовхнути шматок у горлянку, затримавши подих і заплющивши очі. Не так погано, якщо на нього не дивитися і не нюхати.
  
  З кухні виникла Рохля – один з дружків Саржа. З-під розстебнутої сорочки на полфута звисало вкрита чорною поростю черево. Він зупинився і гучно висякався у фартух. На шиї у нього на мотузяній петлі бовтався якийсь ключ.
  
  – Що це за чортівня, Рохля, – поцікавився я. – Запираешь двері, щоб клієнти не змилися? Чому б просто не прив'язувати їх до стільців?
  
  – Я, Гаррет, тепер тут головний виночерпій. – Найгірші мої підозри почали виправдовуватися. Їх підтверджувало і нюх, не тільки слух. Дихання Рохля було насичене винними парами. Хлопець явно нелегально прикладався до запасів господаря.
  
  – Морлі говорить, нам треба отримати більш класних відвідувачів.
  
  Мабуть, минули часи, коли Морлі вважав за щастя заманити у свій заклад дюжину кримінальних злочинців. – Ти, Рохля, – для цього найбільш підходящий людина.
  
  – Валися в дупу.
  
  У цих хлопців, схоже, був один учитель риторики.
  
  – Хочеш винця, Гаррет? У нас тут по щасливою випадковості дещо є, може, не таке кльове, як «Намбо Арсенал», але все ж...
  
  – Нездара!
  
  – А?
  
  – Це всього-навсього зіпсований виноградний сік. Те, що називають вином, – всього лише кислий сік. Мені плювати, як ти, його кличеш: «сухим», «мокрим» або якось ще. Ти можеш до Судного дня вести зі мною снобистские бесіди про вино, але це не змінить головного. Тільки подивися, як сік перетворюється в огидне пійло. В ньому починають розвиватися цвіль і всяке інше лайно. Особливо це відноситься до вин, які отримали ви. Винам, які по кишені алкашам і за смаком крысюкам.
  
  Підморгнувши мені, Рохля прошепотів:
  
  – Тут я з тобою, Гаррет. Якщо б боги хотіли, щоб порядні люди пили цю рідину, вони б не винайшли пиво.
  
  – Щоб тут подавали пиво, тобі слід вселити Морлі, що воно – найкорисніша частина ячмінного супу.
  
  Нашу розмову перервала поява самого Морлі.
  
  – Вино – засіб для підприємливого ресторатора отримувати навар з типів, що ходять вулицями, тримаючи ніс за вітром, – глибокодумно зауважив він.
  
  – З якого дива ти захотів побачити цих хлопців на своїй танцювальному майданчику?
  
  – Готівка, Гаррет. – Він сів навпроти мене. – Прямо, просто і грубо – питання грошей. Хочеш мати більше – шукай способи вилучення грошей у тих, у кого вони вже є. У нашої нинішньої клієнтури коштів явно бракує. Дуже часто. Але я помітив, що до нас навідуються любителі пригод з інших соціальних груп. І вирішив надати закладу певний імідж.
  
  – Навіщо?
  
  У відповідь він кинув на мене здивований погляд.
  
  – Не змушуй чинити тобі допит, Морлі, а то скоро завиєш від моїх запитань. – Озирнися, і ти знайдеш відповідь. Послухавшись поради, я побачив Рохлю, Саржа і ще парочку місцевих типів, що вбивають час.
  
  – Не дуже апетитно, – зауважив я.
  
  – Це все витівки Старого Диявола по імені Час, Гаррет. Кожен день ми стаємо на фунт важче і на крок повільніше. Настав час поглянути правді в обличчя.
  
  – Можливо, ти і правий, якщо маєш на увазі Рохлю і Саржа.
  
  У Морлі-то не було і унції зайвого жиру, і я супроводжував свої слова знаменитим трюком з бровою.
  
  Він витлумачив його правильно і пояснив:
  
  – Людина може порости жирком і між вухами. Пропадає енергійний стиль мислення, мозок стає млявим.
  
  Погляд його давав зрозуміти, що слова ці в першу чергу ставляться до мене.
  
  – Людина може почати думати, як корова, ще й тому, що не їсть нічого, крім корму для худоби. – Я підкреслено уважно подивився на шматки баклажанового філе. Воно виявилося навіть гірше, ніж я очікував.
  
  – Сьогодні ми перевіряємо нашого нового кухаря, – посміхнувся Морлі.
  
  – На мені?
  
  – Хто може бути краще? Правда, Нездара? Ми ж не можемо розчаровувати Гаррета. Ледь увійшовши в двері, він вже налаштувався на розчарування. Хлопець постійно незадоволений, бурчить і ниє. Ніяк йому не попадемо.
  
  – Вам слід отруїти мене, – буркнув я.
  
  – Охоче, якщо це поліпшить твоє настрій.
  
  – Оце ідея! – захоплено відгукнувся Рохля. – І чому мені раніше не спало на думку.
  
  – Тому що в тебе немає ні єдиної думки. А якщо одна думка і загубилася в безлюдному просторі твоєї макітри, то вона ніяк не може знайти вихід, – тихо пробурмотів я, але Рохля все ж почув.
  
  – Гей, Сарж! У нас ще залишився щурячу отруту? Скажи Уіггінс принести цьому хлопцеві Гаррету спеціальний десерт – сюрприз шефа.
  
  Я дав зрозуміти, як ставлюся до їхнього почуття гумору, і вимовив, звертаючись до Морлі:
  
  – Мені треба припасти до криниці твоєї мудрості.
  
  – Може, хочеш поридати на моєму плечі про невірність одного з твоїх дівчат?
  
  – А це, однак, думка. Треба буде спробувати. Може, трохи співчуття...
  
  – Співчуття від мене ти не дочекаєшся.
  
  – Тоді не слухай моїх стогонів, я буду вислуховувати твої одкровення.
  
  – Тобто мова йде про справу Меггі Дженн?
  
  – Так. Ім'я Грэндж Клівер тобі що-небудь говорить?
  
  Миттєво помрачнев, Морлі подивився на Рохлю. Той обмінявся поглядами з Саржем. Потім всі троє по мірі сил взяли індиферентний вигляд. Морлі запитав:
  
  – Ти хочеш сказати, що Дощовик повернувся?
  
  – Дощовик?
  
  – Єдиного відомого мені Грэнджа Клівер всі звали Дощовиком. Він був скупником краденого. Дуже великим. Сам не гребував деякими справами. Де ти почув його ім'я?
  
  – Від Торнады. Вона працювала на цього хлопця.
  
  – Ця дівка – не самий надійний свідок.
  
  – Ти мені це говориш? Цього разу вона видала цікаву історію, як Клівер вирішив постежити за Меггі Дженн. Торнада вважає, що Клівер – брат Меггі або інший близький родич.
  
  Морлі, кинувши ще один погляд на Рохлю, задумався.
  
  – Ніколи не чув про це. – Він хмикнув, проте в його смешке я не відчув гумору. – Швидше за все це не так. Але якщо Торнада права, то багато чого прояснюється. Включаючи появу Меггі Дженн в місті.
  
  – Ти змінив свою думку?
  
  – Про що?
  
  – Ти казав, що вона пішла у добровільне заслання. Та Бог з нею. Скажи краще, про що ти зараз думаєш.
  
  – Кілька років тому Грэндж Клівер, він же Дощовик, був відомим скупником краденого.
  
  – Хіба може бути відомий скупник краденого? Або ти скупник, або ти відомий. Одне виключає інше.
  
  – Відомий серед тих, хто користується послугами скупника, продаючи або купуючи у нього оптом і в роздріб. Дощовик діяв нахабно. Ходили чутки, що він особисто зрежисирував кілька великих пограбувань, користуючись якимись зв'язками та інформацією. Він розбомбив кілька будинків на Пагорбі. В той час там не було так багато охоронців. Теперішні загони охоронців-головорізів – багато в чому результат тих нальотів. – Не підводить це нас до Меггі Дженн?
  
  – Не виключено. Я тільки що зрозумів, що розквіт діяльності Дощовика збігається з відомою любовною історією Меггі Дженн. Особливо з тим часом, коли Теодорік всюди носив її з собою, не даючи і ламаного гроша за те, що скажуть люди.
  
  – Ти повинен визнати, що ніхто не міг підозрювати в ній наводчицу.
  
  – Саме так. Її досить ненавиділи за порушення соціального статусу.
  
  Все це страшенно цікаво, але ніяким боком не стосується роботи, за яку мені зараз платять. Можливо, я помилявся. Клівер відправив мене в психушку зовсім не тому, що деталі мого туалету не гармоніювали з кольором. Я якимось чином представляв для нього загрозу.
  
  – Так ти кажеш, у Меггі Дженн не було доньки? – вирішив уточнити я.
  
  – Я тільки сказав, що не знав про це. І зараз не знаю. Але здається мені, що я взагалі дуже слабо інформована про Меггі Дженн.
  
  – Що чути на вулицях?
  
  – Надто рано, Гаррет. Танфер – велике місто. А якщо в ньому дійсно виник Дощовик, люди, що його пам'ятають, замкнутий рот на замок.
  
  – Так...
  
  Місто дійсно великий, і де-то в ньому знаходиться зникла дівчина.
  
  Де-то в Танфере знаходяться десятки зниклих дівчат. Ще кілька пропадають кожен день. Просто на цей раз для різноманітності є чоловік, який хоче розшукати дочку.
  
  Я попрямував до виходу.
  
  – Гаррет.
  
  Я завмер. Мені був знайомий цей тон. Зараз з-під маски повинен пролунати голос справжнього Морлі.
  
  – Що?
  
  – Будь дуже обережний, маючи справу з Дощовиком. Він божевільний. І при цьому дуже небезпечний божевільний.
  
  Я притулився до дверної рами і задумливо промовив:
  
  – У цій справі, Морлі, мені весь час трапляються дивні люди.
  
  – Як це?
  
  – У кожного з них кілька осіб. Моя Меггі Дженн і та, про яку розповідала Торнада, не схожі на жінку, змальовану тобою. Грэндж Клівер, на якого працювала Торнада, не схожий на твого Клівер і не має нічого спільного з Кливером, про який я чув з іншого джерела. Той Клівер – один з директорів лікарні Бледсо і пов'язаний з імператорською родиною.
  
  – Останнім для мене новина. Але що з цього випливає?
  
  Дійсно. Що з цього випливає? Я подумав, що джерело корупції, через яку так диміла Чес, може знаходитися десь на самому верху.
  
  Я не можу зрозуміти психології злочинців, тащащих в лікарні у бідних та незахищених. З моєї точки зору, красти у бідних і безпомічних безглуздо. Морлі з його цинізмом напевно сказав би, що якраз у них і слід красти, тому що вони безпорадні. Ніхто не зверне уваги на їх біду. Але, з іншого боку, скільки ж часу потрібно красти у бідняків, щоб заробити пристойні гроші?
  
  Думаю, тому більшість злодіїв воліють вибирати жертви серед заможних людей.
  
  
  
  23
  
  Я вирішив відправитися додому і за кухлем (або півдюжиною кухлів) пива подумати, як краще впоратися з роботою. Грэндж Клівер відходив на другий план. Не виключено, що я займуся ним, коли знайду зниклу дочку. У мене боржок перед цим клоуном. Але насамперед – Емеральд.
  
  Згадавши про борг, я подумав, що агентура в Бледсо вже повідомила шефу про моє блискучому і сміливу втечу. Тепер мені, мабуть, слід пущі колишнього оберігати свою дупу.
  
  Якщо довго вселяти собі що-небудь, то воно обов'язково станеться. Я уже повністю дозрів, щоб стати параноїком. Але доля приготувала мені зовсім інший удар.
  
  – Як ви поживаєте? Мене звуть Айві.
  
  Скрикнувши, я підстрибнув і виявився нарівні з ширяючими голубами. По дорозі вниз я цілком міг встигнути згрупуватися і зробити зворотне сальто, але був дуже зайнятий – изрыгал прокляття. Приземлившись, я озирнувся і, клянусь богами, побачив перед собою мого старого товариша по в'язниці Айві.
  
  Моєму погляду відкрився не тільки Айві. Позаду нього височів з усмішкою на пиці здоровань, який допомагав мені під час втечі.
  
  – Значить, хлопці, вам теж вдалося втекти? Здорово. Випадково, не знаєте, скільки пацієнтів втекло? – белькотів я, безуспішно намагаючись прослизнути повз парочки.
  
  Довелося лізти зі шкіри геть, демонструючи товариськість. Так поводяться з непередбачуваними і потенційно небезпечними людьми. Завжди робіть так з тими, кого ви не знаєте. Грубими можете бути тільки з хорошими друзями, знаючи, що вони не перетворять вас в фарш. Для цього нам дається виховання.
  
  Посміхаючийся дурень осклабился ще ширше:
  
  – Майже все підірвали, Гаррет. Схоже, вся палата.
  
  – Як же це вийшло? Коли я йшов з лікарні, мені здалося, що персонал починає оволодівати ситуацією.
  
  – Деякі хлопці, з тих, що переодяглися в уніформу, віддихавшись, повернулися врізати наглядачам, а багато з тих, що залишилися в палаті билися як берсерки.
  
  – Нам пощастило, що вони не психанули раніше. Однак тепер всі ці психи опинилися на волі. Я знову спробував обійти їх, але рослий один весь час примудрявся вставати на моєму шляху.
  
  Я звернув увагу, що їм було відомо моє ім'я, хоча я і не думав представлятися.
  
  – Як же ви, хлопці, потрапили сюди? Сюди – тобто на Макунадо-стріт, всього в двох кварталах від мого будинку. Такий жахливий збіг може відбуватися лише кожен третій високосний рік. А нинішній рік, наскільки я пам'ятав, був самим звичайним.
  
  Фізіономія здоровила залилася фарбою, і він зізнався:
  
  – Шныряя по лікарні в пошуках виходу, ми чули вашу розмову з доктором Чес. З тих пір ми блукаємо по вулиці і не знаємо, куди йти і що робити. Я питав Айві, але він нічого не зміг запропонувати.
  
  При згадці його імені особа Айві просвітліло, і, знову представившись, щоб ми про нього не забули, він повернувся до споглядання вулиці. Він виглядав швидше здивованим, а не переляканим, і я подумав, що не пройде багато часу, як Айві знову опиниться в Бледсо. Така ж доля напевно чекає і більшість інших втікачів. – Значить, ви мене тут шукали? Здоровань кивнув, похнюпившись, як сором'язливе дитя.
  
  – Ви виглядаєте як хлопець, який завжди знає, що треба робити.
  
  Я подумки вилаяв себе за дурість, але вголос промовив:
  
  – Добре. Я втягнув вас в цю справу. Пішли. Нагодую вас, влаштую на ніч і спробую допомогти знайти роботу.
  
  Так. Я знаю. Все говорило за те, що вони встигнуть добряче навонять, перш ніж вдасться видворити їх з дому. Однак у мене в рукаві був прихований козирний туз. Небіжчик не володіє вишуканими манерами і не обтяжений почуттям соціальної відповідальності. Гості вважають за краще не затримуватися, коли він вступає з ними в контакт.
  
  Цікаво, чи не пора його розбудити. Мені безумовно потрібен рада логхира.
  
  Я запросив гостей до хати. Здоровань нервував, як дитина, потрапивши в незнайоме місце. Айві був цікавий, як кішка. Попка-Дурак, природно, вчинив диявольський шум. Айві увійшов до папуги, а я задав верзиле важкий питання:
  
  – У тебе є ім'я? Я не знаю, як до тебе звертатися.
  
  Містер Велика Шишка між тим паплюжив Айві за те, що той не приніс йому їжі.
  
  Мені починало бракувати Діна ще з однієї причини. До свого від'їзду саме він доглядав за моїм пернатим ворогом, і я ніяк не міг звикнути, що це тепер мій обов'язок.
  
  Попка-Дурак увійшов у раж:
  
  – Караул! Гвалтують! Врятуйте! Благаю, містер, не ходіть зі мною так!
  
  Він примудрявся викрикувати все це голосом маленької дівчинки. Містер Велика Шишка – єдиний живе в неволі папуга, здатний запам'ятати більше чотирьох слів. І якийсь розумник навчив його криків. Переконаний, якщо сусіди коли-небудь почують його стогони, я ні за що не зумію переконати натовп лінчувателів, що кричав папуга. А пташка залишиться німий як риба до тих пір, поки я не буду бовтатися в петлі.
  
  Тим часом мій рослий один погойдувався з задумливим виглядом, намагаючись пригадати своє ім'я. Його розумові здібності, судячи з усього, піддані сезонним коливанням. Коли він допомагав мені в Бледсо, була, мабуть, середина літа. Зараз же настала пізня осінь або наступала рання зима. Мене втішало лише те, що я не збирався довго мати з ним справу. Інакше сам б зійшов з розуму.
  
  Паузиффл!
  
  Айві прикрив двері в маленьку кімнату. Попка-Дурак негайно зірвався на вереск. Айві посміхався. Здається, тепер я знаю, як вчинити з пташкою. Вона може скласти компанію нещасному хворому суті, якій так потрібен друг. Нещасна хвора істота вирушило досліджувати приміщення, в той час як його друг болісно продовжував шукати відповідь на серйозне питання.
  
  – Ага! – Його обличчя просвітліло. – Слизький! – ще більше радості на фізіономії. – Так! Точно – Слизький. – Його усмішка затьмарила широку усмішку Айві.
  
  – Слизький?
  
  Що за ім'я? Скоріше прізвисько. Хоча, на мій погляд, хлопець слизьким не здавався.
  
  Айві засунув голову в мій кабінет, скам'янів і скрикнув від жаху, перший раз змінивши свого стандартного набору з шести слів. Судячи з того, як він стояв, його погляду відкрилася Елеонора. Ця картина дуже багато може сказати тим, кому божевілля відкрило очі.
  
  Слизький розправив плечі, пишаючись, що згадав, як його звуть.
  
  – Проходьте-ка, хлопці, в кухню, – сказав я. – Вип'ємо пивка і трохи перекусимо.
  
  Я підозрював, що вони нічого не їли з часу втечі з лікарні. Свобода має свої недоліки.
  
  Слизький кивнув, просияв посмішкою. Айві ж мене повністю проігнорував. Він перетнув зал, увійшов до кімнати Небіжчика і отримав удар сильніший, ніж від примар, зображених на картині поряд з Елеонорою. Небіжчик зовсім не схожий на плюшевого ведмедика і не збуджує почуття миттєвої любові.
  
  Я витягнув Айві за комір і доставив в кухню. Там ми сіли закусити – холодний ростбіф, мариновані огірочки, сир і гірчиця, від якої очі лізуть на лоба. Все це заливалося пивом. Я більше пив, ніж їв. Коли Слизький і Айві трохи знизили темп і виявилися здатні не тільки жувати, але і дихати, я запитав:
  
  – Скажіть-но, хлопці, ви вмієте щось робити?
  
  – А?.. – подав голос Слизький. Айві ж висмоктував чергову кухоль пива – п'ятий за рахунком. Я починав здогадуватися про характер його божевілля. Звичайний алкоголік.
  
  – Чим ви займалися, перш ніж вас помістили в психлікарню?
  
  Слизький набув двенадцатираундовую сутичку зі своєю пам'яттю.
  
  Айві, осушивши свою порцію, знову попрямував до льодовика. Я без праці посадив його, схопивши за руку.
  
  – Не треба перебору, Айві.
  
  Нещасний страждалець з хвилину мовчки розглядав свою тарілку, а потім підніс до рота кусень м'яса. Благополучно проковтнувши його, він кинув мене в здивування, раптом заявивши:
  
  – Не забувайте є, Гаррет. Запам'ятайте мої слова. Коли п'єш – треба неодмінно закушувати.
  
  Я витріщився на нього. Слизький ж, подивившись на Айві, завив:
  
  – Будь я проклятий, Гаррет! Будь я тричі проклятий! Він залопотів! Що ми зробили? Я раніше ніколи не бачив його мовцем.
  
  Ця подія, мабуть, підштовхнуло та інтелектуальні здібності Слизького. Він почав базікати з Айві, намагаючись відволікти від того їжі. Але Айві не бажав відволікатися. Він не зводив очей з тарілки, старанно вибираючи найсмачніші шматочки. Лише раз він підняв очі, та й то лише для того, щоб кинути жадібний погляд в сторону льодовика. Об'єкт його уваги – бочонок – спочивав там на самоті.
  
  – Отже?
  
  Слизький подивився в мою сторону:
  
  – Що – отже?..
  
  – Я запитав, чим ти займався до того, як тебе помістили в Бледсо.
  
  – Навіщо вам це? – поцікавився він. До генія цій людині було дуже далеко.
  
  Слід було поквапитися, поки він знову не пішов у зиму.
  
  – Я хочу це знати, бо, можливо, зможу підшукати людину, готового платити тобі за твої таланти.
  
  У Танфере, і звичайних, і в кримінальних колах, немає нестачі вільних робочих місцях – наші молоді люди змушені проводити п'ять років у Кантарде, і багато людей залишаються там назавжди.
  
  – В основному я працював охоронцем. Коли починав, був першокласним працівником, але потім підхопив на півдні якусь болячку, і все пішло прахом. Я став часом відключатися, почав робити помилки. Провалив відмінну роботу, яку отримав завдяки моєму зростанню. Знайшов нову, майже таку ж гарну, але і її провалив. Таке місце було вже гірше, але і там нічого не вийшло. Так тривало досить довго. Відключки траплялися все частіше і частіше. З'явилися провали пам'яті. Я нічого не пам'ятав. Правда, у мене було відчуття, що я здійснював негідні вчинки. Може бути, навіть жахливі вчинки. Але мене, мабуть, не ловили, так як я завжди приходив у себе вдома. Іноді мені виявлялися подряпини і удари. І ось одного разу, опинившись у потрібний час у потрібному місці, я знову отримав чудову роботу. Потім я не пам'ятаю, що сталося. Одного разу, прокинувшись, я виявив, що перебуваю там, де ви мене зустріли. Не пам'ятаю, скільки часу пробув там і як опинився.
  
  Мені довелося бачити його під час випадання свідомості. Паузиффл. Можливо, той напад був не сильним. Цілком ймовірно, що іноді хлопець стає берсерком.
  
  Втім, у такому разі його помістили б у палаті для буйних. Хіба не так?
  
  – Чим ти займався в армії?
  
  – Нічим, хлопець. Я не був в армії серед цих маршировалок.
  
  Я все зрозумів з його тону і полум'я у погляді.
  
  – Ти був у Морській піхоті?
  
  – Абсолютно точно. Перший батальйон. Корабельна морська піхота.
  
  Вражаюче. Бути морським піхотинцем – це дещо. Слизький належав до еліти еліт. Ще цікавіше, як це він через багато років зміг опинитися в міському клоповнике. Цей хлопець повинен бути міцніше чиненої шкіри.
  
  А з іншого боку, хіба сотні міцних хлопців не ламалися, потрапивши у важкий для себе час в складні обставини?
  
  – А ви?
  
  – Морська піхота. Розвідка.
  
  – Ото! Здорово! – Він простягнув руку, і ми зітнулись долонями – дурний звичай, що залишився з часу перебування в Корпусі.
  
  Нам ще тоді переконували, що ми ніколи не перестанемо бути морськими піхотинцями.
  
  – Якщо зумієш впоратися зі своєю голівкою, я, можливо, зможу використовувати тебе в своїй роботі. Злегка помрачнев, він поцікавився:
  
  – А чим ви займаєтеся? Коли не разоряете лікарні, влаштовуючи там побоїще, як у шинку.
  
  Я все пояснив. Потім ще раз. Він нічого не зрозумів, поки я не сказав:
  
  – Це начебто б бути на війні найманцем – різниця в тому, що я допомагаю знайти пропажу чи знайти вихід з скрутного становища тих, хто не може впоратися з цим самостійно.
  
  Основну ідею Слизький все-таки взяв до уваги. Правда, він так до кінця і не зрозумів, заради чого я проявляю мужність. В його уявленні я був якимось лицарем на білому коні.
  
  Довелося викласти все в термінах, доступних його розумінню.
  
  – Більшість моїх клієнтів до вух завантажені бабками. Вони потребують в мені, а я вичавлюю з них, скільки можу.
  
  Навіть Айві підбадьорився, почувши це. Але продовжував дивитися на льодовик, як ніби саме там знаходяться райські врата.
  
  Довелося піднятися, відкопати пляшку вина, що зберігалася в будинку від початку часів, і поставити її перед Айві. Коли нарешті він відлип від горлечка, я запитав:
  
  – А ти, Айві? Що робив ти на війні? Айві намагався відповісти. Він чесно намагався з усіх сил, але мова його заплітався, і бідолаха лише нечленороздільно мукав. Я запропонував йому ще раз прикластися до пляшки і розслабитися. Він так і зробив. Як не дивно, моя порада виявився продуктивним.
  
  – Отже? – Я трохи потряс його, починаючи відчувати почуття провини (накачався з двома юродивими, замість того щоб відправитися на пошуки зниклої дочки). – Що ти робив, коли був там, на півдні?
  
  – Де-гло-глибока раз... розвідка. Рейнд... ж... ри.
  
  – Оце так... – пробурмотів Слизький. Цивільним його почуттів не зрозуміти.
  
  Я кивнув, намагаючись приховати здивування. Айві зовсім не вписувався в образ героя. Втім, я зустрічав багато подібних хлопців. Тих, хто, прослуживши в елітних частинах, примудрилися вижити. Ці хлопці знали, як постояти за себе.
  
  – Було дуже важко?
  
  Айві мовчки кивнув. Будь-який інший відповідь була б брехнею. Важкі, запеклі й криваві бої йшли суцільною низкою. Уникнути їх було неможливо. Милосердя було незнайомим словом. Навіть тепер, коли війна через багато років після нашого участі у ній, здавалося, була виграна, бої тривали, хоча і не в колишньому масштабі. Солдати Каренты переслідували окремі загони розбитих венагетов і намагалися прибрати до рук безпритульну республіку, створену Слави Дуралейником.
  
  – Дурне питання, – зауважив Слизький.
  
  – Знаю. Але іноді мені доводилося натикатися на типів, які стверджували, що їм дуже подобалося бути в Кантарде.
  
  – Значить, вони весь час залишалися в тилу. Або брешуть. А може, просто божевільні. Ті, хто справді не уявляв собі іншого життя, просто там залишалися.
  
  – Загалом, ти прав. Айві раптом заговорив тонюсеньким голосом:
  
  – Ті-тепер, коли ми від-ту-да пішли, для них осво...звільнилося багато місця. З ним я теж погодився.
  
  – Розкажіть нам більше про те, чим ви займаєтеся, – сказав Слизький. – Кого ви так сильно розлютили, що він вирішив відправити вас в Бледсо?
  
  – Я вже ні в чому не впевнений.
  
  У мене не було причин що-небудь приховувати, і я розповів їм усе в деталях. Вони слухали спокійно, поки я не згадав Грэнджа Клівер.
  
  – Стривайте, стривайте. Як його? Клівер? Пов'язано з Дощовиком... Клівер.
  
  – Так, так його іноді називають. Чого ти розхвилювався?
  
  – Моя остання робота. Та – найкраща. Я виконував доручення як раз цієї блакитний дупи.
  
  – І?.. – Я раптом відчув щось на зразок нападу зубного болю.
  
  – Та я зовсім не пам'ятаю, що в той день займався, але прокинувся в клоповнике. Певен, це справа рук Дощовика.
  
  – Цікаво. Чому ти так впевнений? Подумати тільки, кілька хвилин тому він був не здатний згадати своє ім'я.
  
  – Тепер, коли ми про це заговорили, я пригадую, що сам допомагав тягати хлопців у психлікарню. Хлопців, яких Дощовик чомусь не хотів замочувати, але які йому все-таки заважали. Він часто повторював, що на його шляху встають тільки божевільні, яким місце в клоповнике.
  
  – Все! – Я підняв руку, але він продовжував говорити без угаву. – Мені здається, тепер я просто зобов'язаний поговорити з містером Кливером.
  
  Слизький зблід. Моя ідея, схоже, не зустріла загальної підтримки.
  
  
  
  24
  
  Мені не терпілося почати нарешті які-небудь дії, що випливають з контакту з Меггі Дженн. Але які саме? За її дочкою тягнувся слід містичних артефактів, які вказують, що Емеральд захопилася стародавньої чорною магією.
  
  Достаток цих дрібничок наводило на підозру, не підлаштовано все це спеціально. Але хто і навіщо (і я ще повинен у всьому цьому копатися), а з іншого боку – їх так багато, що навряд чи вони подсунуты спеціально. Невже той, хто це зробив, був настільки тупий і вважав, ніби його фальшивки сприймуть за чисту монету?
  
  Швидше за все так. Більшість злочинців Танфера не відрізняються силою мислення.
  
  Я вирішив слідувати дорожніми вказівниками, чи вони справжні чи фальшиві. Якщо фальшиві – той, хто їх підкинув, виявиться здатний мені дещо розповісти.
  
  Не можна в цьому розслідуванні просто так відкинути окультну версію. Мої співгромадяни готові купити все, якщо продавець влаштує для них переконливу шоу. Тому у нас тут існує тисяча різноманітних культів. Багато з них схиляються до темних сторін віри. Інші присвячені чаклунства і преклонению перед демонами. Іноді нудьгуючі дівчата з багатих сімей, бажаючи розважитися, теж не проти зайнятися цим.
  
  Може бути, варто вивчити характер Емеральд? Її переваги та недоліки? Втім, встигну. Судячи з розповіді матері, дівчина була цілком нормальною і володіла гарним здоров'ям. І навряд чи в її віці вона все ще страждала від синдрому цноти. Більшість підлітків виліковуються від цієї хвороби раніше, ніж встигають вивести прищі з морди.
  
  Якщо вам потрібна інформація, завжди корисно гарненько потрясти експерта. Безперечно, вулиця – прекрасне джерело інформації, але там доводиться займатися пошуком перлів у величезній купі лайна. Чиста втрата часу. Інша справа, якщо ви знайомі з людиною, який на «ти» з усіма потрібними вас перлинами.
  
  Скільки я пам'ятаю, люди чомусь звали її Красулей. Вона була в основному людиною, однак в її жилах текло досить крові гномів, щоб нагородити її довголіттям. Коли я був маленьким хлопчиком, вона вже була старою химерною. Впевнений, що з тієї пори її вдачу анітрохи не поліпшився.
  
  Її крамничка була дірою в стіні в моєму колишньому районі. Стіна перебувала в темному і смердючому провулку, і не живи там Красуля, його уникали б не тільки людські істоти, але навіть і запійні крысюки.
  
  Провулок виявився навіть гірше, ніж я його запам'ятав. Шар покидьків став глибше, бруд більш слизькою, а сморід сильніше. Зрозуміло чому: в наш час все стало гірше, ніж в минулі часи. Танфер розвалюється на очах. Він потопає у власному лайні. І всім на це плювати.
  
  Ні, деякі піклуються. Але турботу явно недостатню. Існують десятки фронтів і груп – і сотні рецептів порятунку. Але кожен фронт або група зосереджують зусилля на те, щоб очистити свої ряди від розкольників і єретиків – що, природно, простіше, ніж очистити вулиці і поліпшити стан міста.
  
  Втім, мені скаржитися? Хаос тільки сприяє моєму бізнесу. На жаль, як не дивно, я не можу дивитися на беззаконня як на досягнення.
  
  Не дивно, що друзі мене не розуміють. Я і сам себе не завжди можу зрозуміти.
  
  В провулку все ж виявилося кілька крысюков, хоча він був настільки незначний, що навіть не заслужив ніякого назви. Щоб дістатися до дверей обителі Красулі, мені довелося переступити через валяющегося на землі любителя пляшки.
  
  Коли я увійшов, задзвонив дзвоник. Якщо в провулку було просто темно, то в дірі, іменованої житлом Красулі, панувала темрява. Я тихенько зачинив двері і, почекавши, поки очі звикнуть до темряви, обережно рушив уперед, боячись що-небудь упустити і розбити. Я добре пам'ятав цей будинок.
  
  – Будь я проклята, якщо це не нащадок Гарретов! А я-то думала, що ми позбавилися від тебе багато років тому, відправивши на війну.
  
  – Радий знову бачити тебе, Красуля. Ой! Що ж я зробив? Вона ненавидить своє прізвисько. Але, очевидно, цього разу стара перебувала в поблажливому настрої і ніяк не зреагувала на звернення.
  
  – Ти виглядаєш чудово. Спасибі, що пам'ятаєш мене. Я відслужив свою п'ятірку і повернувся додому.
  
  – А ти впевнений, що не втік від призову? Всі Гарреты чоловічої статі ніколи не поверталися з війни.
  
  Краще б вона не нагадувала. Ні мій брат, ні батько, ні батько батька не повернулися додому. Здавалося, існував закон природи – якщо твоє ім'я Гаррет, ти отримуєш почесну привілей загинути за корону і королівство.
  
  – Я побив долю, Тіллі (по-справжньому Красулю звали Тіллі Нукс), і змусив її згадати старий закон ймовірності, що діє однаково для всіх, включаючи венагетов. – Чи виявився розумніше і хитріше інших чоловіків свого роду.
  
  Мені вже доводилося чути подібні висловлювання. Правда, Тіллі завжди говорила про моїх родичах зліше, ніж інші. У неї були підстави сердитися. Мій дід Гаррет (задовго до того, як я з'явився на світ) кинув Красулю заради іншого, молодші.
  
  Проте вся гіркота і уїдливість не заважали їй ставитися до нам, малоліткам, як до власним онукам. Моя дупа досі зберігає спогади про її хлисті.
  
  Красуля з'явилася в крамниці через двері, прикриту занавіскою з шнури з нанизаними на них великими намистинами. В її руках була лампа, бросавшая світло тільки в мою сторону. Зір, дісталася Тіллі від предків-гномів, дозволяло їй чудово бачити в темряві.
  
  – Ти, Тіллі, зовсім не змінилася. – І це було справжньою правдою. Вона залишалася такою, якою я її запам'ятав.
  
  – Не годуй мене лайном, Гаррет. Я відчуваю себе так, ніби на мені проскакали тисячу миль і я сотню разів вийшла потім.
  
  І це теж було справжньою правдою.
  
  Так виглядають прожили сімдесят нелегких років. Волосся рідке й сиве, шкіра черепа під ними виблискує у світлі лампи. Шкіра на обличчі висить складками, наче стара за два тижні схудла вдвічі. Вона була бліда, якщо б не испещряющие її коричневі печінкові плями, великі і маленькі. Тіллі рухалася повільно, але досить рішуче. Ходьба завдавала їй біль, але стара не бажала поступатися хвороб. Я пригадав, що обговорення недуг постійно було основною темою її бесід. Вона вічно нарікала, але, по суті, не змінювалася, залишаючись широкої в стегнах, з висячими складками жиру з боків. Судячи з її форм, можна було припустити, що вона народила щонайменше десяток дітлахів, однак мені не доводилося чути про її нащадків.
  
  Тіллі уважно дивилася на мене, намагаючись зобразити посмішку. В роті у неї залишалося не більше пари зубів, але очі зберегли жвавість, і розум залишався гострим як завжди. Посмішка її при цьому виявилася стомленої і дещо цинічною.
  
  – Отже, чим ми зобов'язані такої високої честі після багатьох років розлуки?
  
  Сподіваюся, вона не почне обговорювати зі мною своє люмбаго.
  
  «Ми» крім неї складалося з строкатої кішки – самого злодійкуватого істоти даного виду з усіх, що мені доводилося зустрічати. Як і господиня, тварина було жахливо древнім. Кішечка дивилася на мене з таким виглядом, ніби теж впізнала.
  
  Брехати Красуле неможливо. Вона відразу ж розпізнає брехню. Я зрозумів це раніше, ніж мені виповнилося шість років.
  
  – Справа, – відповів я.
  
  – Слыхивала я, яким «справою» ти займаєшся.
  
  – У тебе такий тон, ніби ти його не схвалюєш.
  
  – Те, як ти ведеш його, – не більш ніж безглузда гра. Вона не принесе тобі ні багатства, ні щастя.
  
  – Можливо, ти й права.
  
  – Що ж, сядемо, – кинула баба й опустилася на підлогу в позу лотоса. Цим мистецтвом Красуля вражала мене, коли я був малюком. Здивувала вона мене і зараз. – Так яку справу привело тебе до мене?
  
  Кішка вляглася на схрещені ноги господині. Я спробував згадати її ім'я, але не зміг. Будемо сподіватися, що воно мені не знадобиться.
  
  – Не виключено, що справа пов'язана з чаклунством. Я шукаю зниклу дівчину. Єдиний ключ, який я поки знайшов, – чаклунські засоби, заховані в її кімнаті.
  
  Красуля невиразно буркнула. Вона не стала питати, чому ці знахідки привели мене до неї. Стара була великим постачальником чаклунських інгредієнтів – курячих губ, жаб'ячим вовни, жаб'ячих зубів і всього такого.
  
  – І вона їх залишила, тікаючи?
  
  – Мабуть.
  
  Красуля постачала першокласне магічне сировину, і я не міг зрозуміти, як їй це вдавалося. Вона ніколи не покидала будинок, щоб поповнити запаси, а мені не доводилося чути про існування оптових торговців цим добром. Ходили чутки, що Красуля, незважаючи на свій спосіб життя, дуже багата. Я вірив цим перешептываниям. Стара продавала чаклунські засоби вже багатьом поколінням магів і напевно зуміла десь приховати скрині, повні золота.
  
  – Не думаю, що так могла вчинити справжня чаклунка.
  
  – Я теж.
  
  Коли-небудь зграя негідників, проігнорувавши уроки історії, спробує пограбувати Красулю. У них нічого не вийде, і спроба завершиться вкрай болісно. Стара, мабуть, сама дуже могутня відьма.
  
  Втім, Тіллі ніколи не говорила, що вона чаклунка або що володіє надприродною могутністю. Про це свідчили факти. Одне те, що їй вдалося дожити до старості, плаваючи серед акул, говорить про багато що.
  
  Я розповів все з самого початку, не пропускаючи жодних деталей. В цьому не було необхідності. Тіллі виявилася прекрасною слухачкою.
  
  – У справі замішаний Дощовик? – Її фізіономія спохмурніла, перетворившись на зморщену черносливину. – Не подобається мені це.
  
  – Ось як? – вичікувально промовив я.
  
  – Ми давно його не бачили. Повернення Дощовика – погана новина.
  
  – Ось як?
  
  Красуля любить поговорити. Якщо її не переривати, а лише мовчки слухати, вона іноді здатна прокашлять щось дійсно важливе. Але не виключено, що вона скористається наданою можливістю поскиглити про свої хвороби і нездужання.
  
  – Всі як один твердять мені, – продовжив я, – що це дуже погана людина, але в той же час соромляться пояснити – чому. Важко налякати того, хто провів п'ять років ніс до носа з найкращими хлопцями венагетов або сшибался рогами з людьми, подібними Чодо Контагью.
  
  Чодо один час був королем злочинного світу Танфера.
  
  – Чодо використовував тортури, вбивства і погрози насильства лише в якості інструментів. Дощовик ж мучить людей тому, що це приносить йому насолоду. Думаю, він не хоче привертати уваги і тому відправляє людей у Бледсо. Інакше ми знаходили б їх шматки по всьому місту.
  
  Вона продовжила розповідь, і переді мною постало портрет садиста. Ще одна іпостась Клівер.
  
  Я почав сумніватися, чи варто мені зустрічатися з чудовиськом. Але при здоровому міркуванні прийшов до висновку, що я все ж повинен зробити це, хоча б для того, щоб пояснити йому, що відсутність симпатій до людини не може служити достатньою підставою для відправлення його в психлікарню.
  
  Красуля продовжувала базікати, щедро ділячись чутками, фактами, фантазіями і припущеннями. Вона знала дуже багато про Дощовику тих давніх часів, але нічого не могла сказати про сьогоднішній Кливере.
  
  – Ну добре. – Я спробував вгамувати її словоізверженіе. – Що ти можеш сказати про існуючі нині магічних культах? Про чорної магії, яка здатна залучити нудьгуючого підлітка. Що відбувається в цьому плані?
  
  Красуля цього разу дуже довго мовчала. Я навіть подумав, що ненароком торкнувся чогось забороненого. Нарешті вона промовила:
  
  – Не виключено.
  
  – Не виключено? Не розумію. – Я не міг повірити, що, займаючись стільки років торгівлею магічними речами, вона не знає ситуації на ринку.
  
  – Я не монополистка в цій області. В місті є й інші торговці. Ніхто не може зрівнятися зі мною за кількістю та асортиментом, але торгівля йде. Нещодавно в нашій справі з'явилися зовсім нові люди. Правда, в основному вони орієнтуються на клієнтів-нелюдів. Тобі слід поговорити з Виксоном і Уайтом. На відміну від мене вони не задають питань покупцям, і їх клієнтура складається з багатих людей.
  
  – Мені подобається, коли ти починаєш розмовляти такою мовою.
  
  – Що? Не роби поспішних висновків про людей тільки на підставі їх місцеперебування, мій хлопчик. Ти можеш зустріти геніїв на Дні і ідіотів на Пагорбі.
  
  – Не розумію, що ти хочеш цим сказати.
  
  – Ти і в дитинстві був трохи тупуватий.
  
  – Я волію, щоб люди висловлювалися прямо. У такому разі вдається уникнути непорозумінь.
  
  – Ну добре. Я не знаю і не хочу знати, за чим ти полюєш, але сильно підозрюю, що Виксон і Уайт мають цілу когорту клієнтів, які сповідують дійсно огидний демонічний культ. Починай з Виксона і Уайта. Вони готові продати найнеприємніші речі будь, лише б в того були гроші.
  
  – Це все, що мені треба. Місце, з якого можна почати. Ти пам'ятаєш Меггі Дженн?
  
  – Я пригадую скандал.
  
  – Що вона собою являє? Не може вона виявитися пов'язаної з Дощовиком?
  
  – Що вона собою являє? Ти гадаєш, вони були друзями?
  
  – Я думаю, що у тебе є думка на цей рахунок. Якщо б не виявилося, це сталося вперше.
  
  – Ходили тисячі історій. У деяких з них, на мій погляд, містилося зерно істини. Так, вони були пов'язані. Це дуже серйозно турбувало Теодорика. Одного разу він навіть погрожував вбити Дощовика. Це злякало його настільки, що він зник з міста. Я навіть чула, що Теодорік мав намір відкрити на нього полювання, але замість цього убитим виявився сам.
  
  – Думаєш, чи є зв'язок між втечею Дощовика й убивством короля?
  
  – Чистий збіг. Кожен король обзаводиться виводком ворогів. Дощовик говорив після смерті Теодорика, що у нього були інші причини для втечі з міста. Подейкували, що він зробив психами кількох розумних хлопців. Цікаво, що призвело його назад в Танфер?
  
  Вона згадала про розумних хлопців. Це могло мати відношення до відходу від справ Чодо. Кілька честолюбців намагалися цим скористатися, але дочка Чодо керувала імперією ще більш твердою рукою, ніж батько. Вона могла без праці розібратися з Дощовиком, зроби той хоч один необачний крок. А з боку закону у нас тепер нова Гвардія, яка з задоволенням би наклала руку на будь-якого лиходія – якщо можна знайти такого без протекції нагорі. Дощовик їх цілком би влаштував.
  
  Побоюючись, що вона попросить на прощання поцілувати її, я почав просуватися до виходу.
  
  – Значить, Виксон і Уайт?
  
  – Що чув. Навещай мене частіше, ніж раз на дванадцять років.
  
  – Обов'язково. – Як завжди у момент обіцянки, я щиро вважав, що так воно і буде.
  
  Вона мені явно не повірила. Все правильно. Я і сам вже почав сумніватися.
  
  
  
  25
  
  На жаль, не перший раз доводиться здійснювати непростимі помилки. Ось і тепер я забув запитати у Красулі, в якому місці розмістили свою вивіску Виксон і Уайт. Я згадав про це, відійшовши на три квартали, і відразу заспішив назад. І отримав те, що заслужив.
  
  Лавки на старому місці більше не було. Не існувало навіть самого провулка. Мене зачарували. Теоретично знаючи про такі речі, ніколи не чекаєш, що це може статися з тобою.
  
  Впоравшись з розчаруванням, я відправився в найближче містечко, де у мене були знайомі, і запитав, чи чули вони про Виксоне і Уайте. Це завжди спрацьовує. У кого-небудь з ваших знайомих виявляється знайомий, якому відомо те, що вас цікавить.
  
  Так і сталося. Знайомий бармен по імені Шрімп чув про Виксоне і Уайте від клієнта. Ми з Шримпом випили пива, за яке мені довелося розплатитися, і я відправився в експедицію. Заклад Виксона і Уайта розмістилося досить далеко, на Західній стороні.
  
  Магазин був закритий. Ніхто не відзивався на стук. По всій видимості, господарі лавки орендували це приміщення. Виксон і Уайт були настільки багаті і зарозумілі, що вважали нижче своєї гідності мешкати там, де працювали.
  
  Ця частина Західного району належить багатіям. Лавки тут обслуговують клієнтів, які не знають, куди подіти свої бабки. Це – не моє коло. Таких людей я ніколи не міг зрозуміти, чи вони покупцями або продавцями.
  
  Я весь час уважно стежив, чи не з'явиться раптом озброєний патруль. Варта повинна бути поблизу, а то всі ці дорогі крамниці впадуть жертвою пограбування. Цікаво, не бере участь в охороні Організація. У деяких магазинів були навіть скляні вітрини. Значить, в цьому місці дійсно потужна охорона.
  
  Заклад Виксона і Уайта, схоже, обслуговувало дилетантів-чорнокнижників з вищих класів суспільства. Самі ж Виксон і Уайт здобували свій товар у Красулі, утраивали її роздрібні ціни, отримане число множили на три і реалізовували продукт найбільш божевільним клієнтам. У цьому районі міста магазини відвідують люди, які обожнюють хвалитися перед своїми знайомими, скільки вони заплатили за свої покупки.
  
  Відчувши, що мої класові забобони починають породжувати нездоланне бажання розбити вітрину, я поспішив забратися геть.
  
  Робити було нічого, і я не відчував ані найменшого бажання відправитися додому, де мені складе компанію лише папуга з психопатичними нахилами. Сподіваюся, лихослов зараз дохне від голоду.
  
  А не провідати чи Плеймета – перевірити, як він себе почуває. Він вже цілком міг прийти до тями.
  
  
  
  26
  
  Плеймет зовні виглядав не гірше звичайного.
  
  – Що за чорт! – випалив я. – Хто ти такий? Близнюк самому собі?
  
  – Гаррет! – Він вискочив із стійла, широко розкинувши руки. В одній з них він тримав вила, які використовував для того, для чого вони зазвичай вживаються в стійлах. Плеймет не здавався пригніченим або хворим. Він міцно обійняв мене, висловлюючи симпатію. Хлопець не переставав демонструвати подяку за те, що колись давним-давно я врятував його від розорення.
  
  – Легше, друже. Я крихке істота, на відміну від деяких. – Мої удари усе ще давали про себе знати.
  
  – Так ти чув про халепу, в яку я потрапив?
  
  – Чув? Я був там і приголомшений, що ти здатний ходити. І як тільки вони примудрилися притягти тебе додому?
  
  – Мені трохи не по собі. Але хтось повинен подбати про тварин.
  
  – Ну то пішли за хлопцями з консервного заводу.
  
  Ми з кіньми не вживаємося один з одним. Ніхто не сприймає мене серйозно, але я твердо знаю, що весь цей вид тваринного світу тільки й чекає, щоб розправитися зі мною. Ці кляті пожирачі вівса готові напасти, як тільки я повернусь до них спиною, якщо в цей момент ніхто за ними не спостерігає.
  
  – Гаррет! Які жорстокі слова ти вимовляєш.
  
  – Ти занадто добре про всіх думаєш. Вони напевно зуміли обдурити Плеймета. Він захищає їх, а ці чудовиська, знущально похропуючи, топчуться в стійлах і косить оком, знімаючи з мене мірку для савана. Плеймет по-справжньому любить цих монстрів і вважає, що я поддразниваю його жартами поганого смаку.
  
  Коли-небудь він все зрозуміє. Але буде занадто пізно.
  
  – Багато роботи? – запитав я. Він махнув рукою на купу гною:
  
  – Треба викинути солому та добрива. У конячок не буває вихідних.
  
  – Так, відкласти неможливо. Але все ж, бути може, у тебе знайдеться час на пару кухлів пива? За рахунок свого старого друга. Купа лайна нікуди не дінеться.
  
  – Точно. Якщо я її не приберу. – Він спохмурнів. – І ти платиш? Треба думати, тобі від мене потрібно велика послуга.
  
  – Що?
  
  – Ти, мабуть, вимагатимеш гігантську послугу. Раніше тобі ніколи не приходило в голову заплатити за пиво.
  
  – Ти не правий, – зітхнув я. – Але сперечатися в мене настрою немає.
  
  Цю битву я вів без перерви вже багато-багато років. Всі мої друзі стверджують, що я з'являюся тільки тоді, коли мені від них щось треба. Не так давно мені довелося оплатити їжу і випивку Плеймета заради того, щоб він познайомив мене з каретником.
  
  – Так ти йдеш? – запитав я.
  
  * * *
  
  Біда з хлопцями такого розміру, як Плеймет, в тому, що вони не можуть обмежитися двома кухлями пива. Для них це лише крапля в потоці, яким вони повинні залити свою спрагу. Якщо такий тип задумає серйозно вас обдерти, вам доведеться посилати за цистерною.
  
  Він сам вибрав місце. Це виявилося пошарпане, темний, маленький заклад про одну кімнату, обставлену меблями стилю «Пора Викидатися». Всі тут знали Плеймета, кожен підходив його привітати. Далеко не відразу нам вдалося приступити до розмови, і кожен новоприбулий вважав своїм обов'язком перервати її.
  
  Ми їли. Ми пили. Я повинен був платити. З кожним ковтком мій гаманець видавав жалібний стогін.
  
  Хоча заклад був всього лише дірою в стіні, вони подавали прекрасне темне пиво, зварене швидше за все тут же; а ті, хто працював на кухні, явно мали більш ніж далеке знайомство з кулінарним мистецтвом.
  
  Я поглинав шматок за шматком ростбіф, в порівнянні з яким блідло кухарську майстерність Діна.
  
  Ціни теж виявилися досить помірними – звісно, для тих, хто не годував полк солдатів у складі одного гігантського істоти, звиклого повноцінно харчуватися тільки за чужий рахунок.
  
  – Як вийшло, що таверна не забита вщерть? – поцікавився я.
  
  Плеймет обдарував мене задумливим, але сповненим обурення поглядом і промовив:
  
  – Забобони, Гаррет, забобони...
  
  – Ах ось як...
  
  Плеймет, який мріяв у свій час служити в церкві, користувався кожною нагодою наставити мене на шлях істинний.
  
  Попередивши таким чином, він, мабуть, готовий був оглушити приятеля заявою, що забігайлівка належить одному з крысюков – істот, яких я не люблю навіть сильніше, ніж коней, хоча, зізнаюся, без достатніх підстав. Тому я був приємно здивований, коли Плеймет сказав:
  
  – Таверна належить кентаврам. Сім'ї біженців з Кантарда.
  
  – Звідки ж іще? – Лише завдяки героїчним зусиллям мені вдалося зберегти серйозність. – Я розумію, чому вони з працею створюють собі клієнтуру.
  
  Кентаврів не люблять. Довгий час вони несли службу в допоміжних частинах армії Каренты. Але коли найманець по імені Слава Дуралейник втік, проголосивши Кантард незалежною республікою, плем'я кентаврів цілком послідувало за ним. Не виключено, що ще зовсім недавно сімейство брало участь у бойових діях проти Каренты. Коли все розвалилося, куди їм залишалося бігти? Тільки в міста Каренты, солдатів якій вони тільки що вбивали.
  
  Не розумію, чому їх у нас взагалі приймають. Звичайно, економіка здатна поглинути їх, коли вся молодь перебуває на військовій службі. Але молоді люди так чи інакше повинні повернутися. Венагетов вигнали з Кантарда. Слава Дуралейник розгромлений. Здається, розгромлений.
  
  Кентаври. Це ж треба!
  
  Залишивши свої думки при собі, я поспішив змінити тему і розповів Плеймету про справу Меггі Дженн. Не опустив я і ганебний епізод про перебування в Бледсо. Плеймет на відміну від Торнады не стане розносити вість по всьому світу.
  
  Він лагідно посміхнувся і навіть не скористався можливістю проїхатися з приводу стану мого розуму. За це я і люблю хлопця. Жоден з решти моїх друзів не зміг би встояти перед спокусою пожартувати.
  
  – Та навіщо ж я тобі потрібен? – запитав він.
  
  – Знадобився? Так без всякої причини.
  
  – Ти прийшов до мене привів сюди, нагодував і залив пивом. І напевно щось від мене хочеш.
  
  – Колись це було смішно, приятель. Тисячу років тому. Вивести мене з себе. Просто так, для розваги. Деякий час ця жарт діяла, поки остаточно не поросла цвіллю. Вам, хлопці, давно б пора спробувати завести іншу пісню.
  
  – Так тобі й справді нічого не треба?
  
  – Нічого, чорт візьми. Я вже отримав все, що мені було потрібно, – приємну компанію і здатні прислухатися до вуха. Плеймет пробурмотів невиразно:
  
  – Може, він і не уявляє, що мені відомо, – і голосно додав: – Тоді я постараюся тобі допомогти без прохання.
  
  – Так?
  
  – Я трохи знаю, що відбувається в сфері чаклунства. Деякі мої клієнти належать до цього світу.
  
  Я був здивований. Він дотримувався доморощеного варіанти Ортодоксії, який залишав дуже мало місця для чаклунів, хоча це досить безглуздо – занадто сильно чорна магія і демонизм поширені в місті. Втім, я вважаю, що суть будь-якої релігії – у відсутності сенсу. Інакше її б ніхто не сповідував.
  
  Це ще один прояв віротерпимості і широти поглядів мого друга Плеймета.
  
  – Ну добре. Приймаю твою допомогу. Не з'явилися нещодавно нові гуртки чорнокнижників?
  
  – Звичайно, з'явилися. В такому великому місті, як Танфер, секти постійно створюються та постійно розсипаються. Людська натура така, що чиєсь его обов'язково виявляється ображеним і...
  
  – Ну так. Ти не чув про секти, які поповнилися б новонаверненими молодими жінками?
  
  – Ні.
  
  – Прокляття! Ну що ж, – ні так ні. Розкажи про Меггі Дженн. Морлі сказав, що ти на короткій нозі з королівським сімейством.
  
  – Скажи мені, що ти вже знаєш. Довелося ще раз повторити все, що мені було відомо.
  
  – Можу додати зовсім небагато, – сказав він. – У неї дійсно була дочка. Я думав, що дівчинка померла, але, значить, це не так. Поки Меггі не підібрав Теодорік, вона швидше за все була дорогою професійною повією – під іншим ім'ям, природно, – але доказів цьому немає. Морлі помиляється щодо посилання. Вона дійсно проводить більшу частину часу на острові Пез, але робить це з власної волі. Один місяць у році вона повинна залишатися в своєму будинку на Пагорбі, інакше вона втрачає його. Коли Меггі у місті, вона тримається тихіше води і нижче трави, не бажаючи привертати уваги ворогів. Я розуміюче кивнув, одночасно подавши сигнал доставити нам ще по гуртку їх чудового пива. Я вже налилося настільки, що сказані мною слова кілька змащувалися по краях, але цей супермен по імені Плеймет ніяк не бажав розпочати спотикатися про свою мову.
  
  – Гр-Грэндж Клівер, – вимовив я. – Д-Дощовик. Що скажеш про нього?
  
  – Досить довго про нього не було чути. Дивно, що він знову повернувся в місто.
  
  – Можливо. Думаю, між ним і Меггі Дженн є якийсь зв'язок.
  
  – Будь з ним обережний, Гаррет. Він божевільний. Кровожерливий псих. Його назвали Дощовиком, тому що він залишав навколо себе десятки ридаючих вдів. Обожнював катувати людей.
  
  – Нормальний середній, звичайний і звичний психопат, що мешкає в сусідньому будинку. Що спільного між ним і Меггі Дженн?
  
  – Не можу присягнути, але з того мало чого, що мені відомо, укладаю, що він був її сутенером.
  
  – Сутенером? – Я подумав трохи і повторив ще раз: – Сутенером. – В цьому дійсно щось було.
  
  Я кинув на стіл кілька монет, щоб Плеймет зміг розплатитися:
  
  – Насолоджуйся життям. Мені треба розкинути мізками.
  
  Плеймет дозволив собі кілька зауважень з приводу мого розумового апарату, зауважень, які стали настільки модними серед друзів Гаррета. Я проігнорував його.
  
  Остання інформація повністю змінювала всю картину. Якщо я, звичайно, не помиляюся у своїх міркуваннях.
  
  Що теж не виключено.
  
  
  
  27
  
  Ви вважаєте, лякана ворона і куща боїться? Сильно помиляєтеся. Скільки разів вашого покірного слугу молотили тільки тому, що у нього не вистачало здорового глузду зайнятися іншою справою? Втім, досить, щоб не залишати будинок без зброї самооборони. І достатньо, щоб не втрачати пильність – раптом хтось ще раз надумає похвалитися фізичною силою.
  
  Кілька зайвих кухлів еля не завадили мені помітити засідку, організовану на Макунадо-стріт. Мені вдалося це тільки тому, що вулиця в такий пізній час виявилася безплідною. Мешканці нашого славного міста відчувають небезпеку за тисячу ярдів і заздалегідь розбігаються, як дрібна дичина при появі в лісі троля.
  
  Руху на вулиці було не більше, ніж у зруйнованому будинку по сусідству з моїм будинком. Стояла така тиша, що я не відразу звернув увагу на сховалися в засідці.
  
  Нарешті я вловив якийсь рух на протилежній стороні Макунадо. Приховано підібратися до супротивника я не міг, тому, тихо відступивши назад, обрав кружною шлях.
  
  Несподівано для самого себе я відчув радісне збудження. Перспектива розбити кілька черепів вельми мене надихнула. Взагалі-то це на мене не схоже. Але на цей раз битва мені нав'язувалася. Якщо засідка, звичайно, не плід моєї уяви.
  
  Я підійшов до хлопця ззаду, співаючи робочий гімн крысюков. Наскільки я знаю, вони співають завжди одну і ту ж робочу пісню. Напевно, тому, що у більшості з них немає ніякої роботи... Штучний акцент і цілком натуральний п'яний рев притупили пильність ворога. Замість того, щоб підготуватися до бою, він просто вилаяв мене.
  
  Я, похитуючись, наблизився до нього і вдарив кийком прямісінько між очей. «Глимп!» – він відступив назад на напівзігнутих. Я схопив його за комір, кинув на коліна і, ковзнувши за спину, завів під підборіддя кийок.
  
  – Все відмінно, красень. Зараз я отклонюсь тому і ти дізнаєшся, що значить бути повішеним. – Для більшої переконливості і щоб позбавити його припливу повітря, я трохи посилив натиск. Тепер він буде думати тільки про те, щоб як слід зітхнути, і виявиться більш поступливим, якщо постійно тримати його на голодному пайку кисневому. – Ти все усік?
  
  Він все усік і підтвердив це хрипом, для чого я трохи звільнив йому дихалку.
  
  – От і чудово. Починаємо наступний акт драми, в ході якого ти повідаєш мені, хто тебе послав, скільки дружків тебе супроводжують і де це вони поховалися.
  
  Слід віддати хлопцеві справедливість. Він щосили намагався зберегти лояльність по відношенню до своїх корешів. Таке якість нині нечасто можна зустріти серед вуличної шпани. Перш ніж він здався мені довелося мало не придушити його. Хлопець зламався після того, як я прошепотів йому на вушко:
  
  – Я вважаю, що найкращий вид блефу – його відсутність. Якщо ти мені не допоможеш, мені просто доведеться відловити іншого хлопця.
  
  Блеф найчистішої води.
  
  Він почав видавати якісь звуки. Схоже, мені все-таки вдалося умовити його піти на співпрацю. Я трохи послабив натиск кийки і по-батьківськи порадив:
  
  – Тобі буде легше говорити на видиху. Якщо ти цього не зробиш, я можу розсердитися. Ви, хлопці, пошарпавши мене минулої ночі, повністю виснажили моє терпіння.
  
  «Хоп!» – Я швидко придушив його, щоб він і не думав про те, про що раптом почав думати.
  
  – Ну хто тебе послав? – запитав я, не перериваючи процесу удушення.
  
  – Клифер, – насилу прохрипів він. – Хлопець по імені Клифер.
  
  – Сюрпризи, сюрпризи... – пробурмотів я. – А він, випадково, не пояснив причину?
  
  Пішов слабкий хрип, що означає: «Ні» і «Це нікого не колише». Хлопець на ім'я Клифер, мабуть, віддавав непогані бабки.
  
  – Скільки твоїх приятелів вшанували мене своєю появою?
  
  – Сім.
  
  – Семеро? Я задоволений. Твій Клифер дуже високої думки про мою персону.
  
  Я теж про себе дуже високої думки, але вороги частенько не поділяють його.
  
  Мій приятель проклокотал щось, мабуть, розділяючи точку зору моїх ворогів. Схоже, він занадто швидко приходила в себе. Довелося знову його придушити.
  
  На жаль, з віком ми стаємо дедалі нестерпніший.
  
  Ми тягнули гуму, поки я не з'ясував, де ховаються його друзі і яка загальна стратегія операції. Виявляється, вони повинні були захопити мене і доставити в лігво боса. Мій дружок Грэндж Клівер, продавець живого товару, збирався поговорити зі мною.
  
  – А що? Мені ця ідея до душі. Так ми і зробимо, хоча, бути може, не станемо дотримуватися його початкового плану.
  
  Я ще раз придушив хлопця – і на цей раз досить сильно, щоб він повністю відключився. Він прокинеться з головним болем, порівняно з якою страждання, заподіяні мені його бандою, здадуться милою дрібницею.
  
  Забавно, але я не відчував з цього приводу жодних докорів сумління.
  
  Отже, я вирушив у похід, вибиваючи з колії начинку з поджидавшей мене шпани. Я розбивав їм голови, поки це заняття не перестало приносити мені задоволення. Цікаво, як літописці злочинного світу опишуть результати побоїща. Раптом, зазнавши в переказі звичайні перебільшення, вони налякають тих, хто в майбутньому спробує стати на моєму шляху.
  
  Не виключено, втім, що ніхто цим легендам не повірить. Всі чомусь вважають, що важку роботу виконує для мене Морлі Дотс.
  
  Уклавши наймолодшого з усієї команди (такий малюк напевно гібрид) і перекинувши його через плече, я попрямував в «Будинок Радості».
  
  Іноді всім потрібна дружня підтримка.
  
  
  
  28
  
  Морлі скуйовдив малюкові волосся:
  
  – Він божевільний, Гаррет, і тобі слід було саме його залишити лежати в тиші поряд з твоїм домом.
  
  Ми знаходилися в кабінеті Морлі на другому поверсі його закладу. Пожирачі овочів щосили веселилися внизу.
  
  – І це після того, як я вирішив його помилувати. Невже хтось з тих хлопців тобі доводиться родичем, Упертюх? Або коханцем?
  
  Маленький гібрид блиснув очима.
  
  – А мені цей хлопець подобається, – заявив Морлі і, кинувши суворий погляд на Стручка, отыскивающего відповідне місце на тілі бранця, щоб припекти його, гримнув: – Припини!
  
  – Чому?
  
  – Тому що поки він формально наш гість.
  
  – Ну ясно. Якби я опинився гостем людини, який уклав усю банду, але помилував мене, то б неабияк хвилювався. Погляньте на цього ідіота. Він вже прикидає, як краще заподіяти нам шкоду, ніби ми, а не він, сидимо по вуха в лайні.
  
  – Нарциссио! Стеж за своєю мовою!
  
  – Хлопчина в чомусь правий, Морлі, – зауважив я. – Клоуну слід було б злякатися сильніше.
  
  – Все ще попереду, Гаррет. Це тільки тому, що він не міський.
  
  Я був з ним повністю згоден. Але вирішив перевірити, наскільки хід його думок збігається з моїм.
  
  – Чому ти так думаєш?
  
  – Та тому, що він не боїться. Втім, стривай. Він, схоже, починає розуміти, в чиї руки попав. Весь напружився. Розумієш, йому нічого не сказали, запрошуючи на роботу. Просто сунули бабки в кишеню і веліли допомогти захопити тебе.
  
  – Мушу з тобою погодитися. – Я спробував зобразити злобну усмішку, яка з'явилася б у хлопців з буйної палати, якщо б їх раптом випустили попустувати.
  
  Морлі дійсно був правий. Наш гість, напевно, повинен був чути про Морлі Дотсе, навіть якщо нічого не знав про мене. Можливо, Торнада права, вважаючи сформовану репутацію важливим інструментом нашої роботи.
  
  – Здається мені, у нього починають виникати позиви до співпраці, – зауважив Морлі.
  
  – Отже, – почав я, – чи ти будеш проходити у нас під щасливим сьомим номером або віддаси перевагу приєднатися до решти шести?
  
  – Щасливий сьомий мене цілком влаштує.
  
  – Ні, ти тільки поглянь, Морлі. Хлопець не втратив почуття гумору. Відмінна ознака. Добре, Щасливчик. У чому полягав план? – Звертаючись до Морлі, я додав: – Було б дуже шкода не реалізувати його.
  
  – Це твоя найкраща думка за багато, багато років, – посміхнувся Морлі без найменшої частки гумору.
  
  Він був готовий відправитися разом зі мною. Я був вражений, як поспішно Дотс погодився надати мені допомогу. Я пригадав погляди, якими він обмінявся з Саржем і Рохля. Невже між ним і Дощовиком залишилися якісь старі порахунки?
  
  Я дуже турбуюся, коли Морлі стає поступливим. Кожного разу це закінчується тим, що я залишаюся осторонь.
  
  – Скільки ти готовий витратити на операцію, Гаррет?
  
  Я подумав про угоду з Меггі Дженн, згадав розмір авансу:
  
  – Зовсім небагато. У тебе виникли якісь ідеї?
  
  – Згадай репутацію Дощовика. Нам доведеться вдатися до допомоги фахівців, щоб заспокоїти його, якщо він вирішить разбушеваться.
  
  – Фахівців? – Починалася торгівля. – Кого ж це?
  
  – Трійнят.
  
  Природно. Його вічно безробітних родичів. Не знаю, які вони фахівці, але заспокоїти людини ці створіння можуть. У Дорисе і Марші не менше шістнадцяти футів, і вони здатні укласти мамонта одним ударом. Цих наполовину гоблінів, наполовину тролів можна зупинити лише міною-пасткою у вигляді декількох барелів пива. Заради того, щоб надертися, вони готові кинути всі справи.
  
  Останній з трійні – істота невелике, розміром з Морлі – базіка, придатний лише служити перекладачем своїм братам.
  
  – Ні, Морлі. І без них ми схожі на бродячий цирк. Мені і треба-то всього лише поговорити з хлопцем і з'ясувати, чому він вирішив втручатися в моє життя.
  
  Морлі, дивлячись на Щасливчика, протягнув:
  
  – Ех, Гаррет. А я було вирішив, що в тебе почав прорізуватися здоровий глузд. З Дощовиком розмовляти не можна. Він розуміє лише грубу силу. Або ти вріжеш йому проміж рогів, або він заліпить тобі копняка в зад. Якщо, звичайно, він кардинально не змінився.
  
  Я скорчила пику.
  
  – В чому справа?
  
  – Мій бюджет трохи напружений.
  
  – Теж мені новина!
  
  – Гей! Легше!
  
  – Бажаєш зберегти гроші? В такому випадку не копай під Дощовика. Замкни двері, припрячь свій грошовий мішок і моли Бога, щоб Клівер не придумав, як до тебе добратися. Після сьогоднішнього вечора він впритул займеться тобою.
  
  Я і без нього це знав. Клівер являв собою одне велике его без віжок і вузди. А я дав йому нагоду бути мною незадоволеним.
  
  Який ти все ж осел, Гаррет. Сам порождаешь всі свої неприємності. Тобі треба навчитися краще уживатися з людьми.
  
  – Цікаво, як він дізнався, що я вибрався з Бледсо, – пробурмотів я собі під ніс.
  
  Морлі і Стручок як по команді, підняли голови, відчувши, що зараз піде історія, якої вони ще не чули. Щоб вони не чіплялися, довелося присвятити їх у деякі малоприємні подробиці. В результаті вони дізналися більше, ніж мені б хотілося.
  
  – Так... – Морлі, ковзнувши по мені своєю огидною посмішкою, кинув: – Торнада.
  
  Воістину диявольська посмішка. Він був упевнений, що здогадка вірна. А я й не подумав про тих, хто вже знав всю історію моїх пригод.
  
  Те, що відомо Торнаде, за ніч може поширитися від моря до моря. Вона обожнює проводити час в компанії, напиваючись і розмовляючи. Перш ніж вона заспокоїться, будь-яка історія в її вустах набуває абсолютно жахливі форми.
  
  – Якщо ти дійсно вважаєш, що нам не обійтися без трійнят, так бери.
  
  – Ти подав мені більш привабливу думка.
  
  – Так?
  
  – Використовуємо клоунів, яких ти дав притулок у себе. Нехай відпрацьовують своє утримання. Тим більше що, за твоїми словами, у великого до Кливеру боржок.
  
  – Прекрасна ідея. Щасливчик, в якому напрямку ми рухаємося? – запитав я, а Морлі додав:
  
  – Май на увазі, я опинюся для тебе небезпечніше, ніж Клівер, якщо мій друг Гаррет залишиться розчарованим.
  
  – На захід, – прокаркал гість, намагаючись, щоб голос не тремтів від страху. Я не осуджував його. Він опинився між молотом і ковадлом, про яких тлумачить приказка.
  
  Захід – це чудово, – зауважив я. Захід означає, що по дорозі ми зможемо заскочити до мене.
  
  Я вважав, що дружки Щасливчика вже очистили територію.
  
  Морлі і його команду відвідування мого житла якось не надихнуло. Вони, звичайно, були головорізами, але ніякої головоріз в здоровому глузді не стане вступати в зону, де Покійник може читати думки. Їм не хотілося ризикувати, незважаючи на всі мої запевнення, що той спить.
  
  – Він сильніше гавкає, ніж кусає, – сказав я.
  
  – Невже? – посміхнувся Сарж. Морлі і Рохля підтримали Саржа. Стручок сприйняв це як сигнал повторити милі вирази старших товаришів. Мені довелося поступитися.
  
  
  
  29
  
  Я виявив Айві в маленькій кімнаті біля дверей – він вів диспут з Попкою-Дурнем. Папуга в цьому спорі виглядав більш розумним. У приміщенні витав потужний дух пива і бренді. Хто з них двох більше випив? Ніхто не знає. Попка-Дурак може смоктати спиртне не припиняючи, поки ви його не зупините.
  
  Схоже, Айві твердо вирішив, до того, як я його вышвырну, прикінчити мої алкогольні запаси. Довелося попередити:
  
  – Легше, хлопець. Ти нічого не залишиш до сніданку.
  
  Айві відразу придбав нещасний вигляд. Було помітно, як він з усіх сил намагається розпалити багаття своїх думок. Однак, по-моєму, вогонь навіть не почав тліти. Все ж він, здається, вловив, що мої запаси алкоголю безкінечні.
  
  – Де Слизький?
  
  Здоровили ніде не було видно. З другого поверху, правда, доносився шум, але ці звуки не могли належати людській істоті.
  
  Через відчинені двері я заглянув у кухню. Те, що я побачив, змусило мене заговорити з самим собою. Один Слизький намагався створити з моєї продовольчої коморі те, що Айві зробив з запасами випивки.
  
  От і роби після цього добрі справи.
  
  Варто вам з'явитися на світ, як вам починають читати проповіді. Але тільки погляньте, що відбувається, коли ви справді намагаєтесь допомогти своєму ближньому! Вас спускають під гору і при цьому без всякої мастила.
  
  І де тільки проповідники набираються своїх божевільних ідей? Скільки щік підставили вони особисто? Якщо вони такі хороші, чому ходять без пластирів на дупі?
  
  – Де Слизький? – цього разу більш суворо запитав я.
  
  Айві повільно знизав плечима, не зрозумівши нічого, крім мого тону. Потім він заходився пояснювати Попці-Дурневі ортодоксальну догму транссир-кумстаниации. Попка-Дурак робив зауваження, з якими я не міг не погодитися.
  
  Довелося відправитися на пошуки. Плач, що долинав згори, заслуговував на увагу.
  
  * * *
  
  Розпластавшись на спині на ліжку Діна, Слизький видавав хропіння, що нагадував рев злягаються громових ящерів. Я завмер в побожному трепеті. Цей здоровань не може бути людською істотою. Він не менш ніж напівбог. Симфонія хропіння складалася з дзижчання й ревіння, плямкання і булькотіння. Здавалося, він здатний видати одночасно на одному диханні будь-яку відому різновид хропіння.
  
  Коли до мене повернулася здатність рухатися, я попрямував в свою кімнату. Терпіти не можу переривати роботу справжніх художників своєї справи. У своїй кімнаті я, підійшовши до вікна, подивився на Морлі з його командою і натовп, постійно кишить на Макунадо. Куди поспішають всі ці створення? Що вигнало їх на вулицю в таку невизначену годину? Цікаво, бути може, життя так кипить тільки в моїй окрузі? Не можу пригадати іншого настільки ж жвавого місця, хоча місто в цілому жахливо перенаселений.
  
  До мене долинав кожен звук віртуозного хропіння Слизького. І мені не позбутися цього рева, поки він гостює в моєму будинку.
  
  От і роби після цього добрі справи.
  
  * * *
  
  Кинувши погляд на моїх хлопців, Морлі не вимовив ні слова, а лише похитав головою. Навіть я почав дивуватися, як вони примудрилися пережити військову службу. Особливо Айві. На його плечі сидів Попка-Дурак, перемежовуючи брудні лайки вигуками на кшталт: «Агов, хлопці! Ми – кровожерливі пірати!» Само собою це привертало загальну увагу – саме увага вам найбільше потрібно, коли ви хочете таємно напасти на хлопця, який називає себе Дощовик.
  
  Мій бранець показав на жахливо потворне будівля з каменю й цегли, заявивши, що саме там розташувалася штаб-квартира Дощовика.
  
  – Ти отримав те, за що заплатив, Гаррет, – заявив нарешті Морлі, ще раз оглянувши Слизького і Айві. – Тобі стало шкода грошей на трійнят.
  
  – Не нагадуй мені про це.
  
  Слизький хоч і не спав, але, здавалося, був готовий захрапеть. Під його дахом панувала холодна зима. Айві все ще намагався переконати в чомусь пернатого бандита, але той вирішив, що розправився з Айві, і віддався спогадів про дні, проведених під вітрилами.
  
  Морлі подивився по сторонах, виглядаючи Стручка. Його пальці стиснулися, ніби він відчував той же спокуса, що й я.
  
  – Валяй, не соромся, – запропонував я.
  
  – Не можу. Але я що-небудь придумаю, – посміхнувся мій друг. – За час нашого з ним знайомства я дещо дізнався про містера Велика Шишка.
  
  Цього разу я виявився мудрішим, ніж зазвичай, і, передбачаючи, що папуга може стати тягарем, прихопив з собою фляжку бренді, яку не зумів відшукати Айві.
  
  Морлі розсміявся, він прекрасно знав, що за штучка Попка-Дурак.
  
  – Щоб використовувати Айві, нам слід вивести з ладу пташку, – заявив я.
  
  – Він був розвідником, так і пішли у розвідку, – запропонував Морлі. – На пару зі Стручком.
  
  – Ти негідник, – кинув я і тут же поцікавився: – Цікаво, як вони вчинили з хлопцем, який спроектував цю будівлю?
  
  Споруда, без сумніву, колись служило невеликий фабрикою, укомплектованої сліпим персоналом. Будівлю було просто огидним. Мене вразило, якогось потворного ефекту можна домогтися, використовуючи настільки невибагливі будівельні матеріали.
  
  – Можливо, спалили на вогнищі, не придумавши гідного покарання за такий жахливий злочин, – хихикнув Дотс. Він жартував наді мною, зображуючи із себе сноба-ельфа.
  
  Його смаки в мистецтві і архітектурі відрізнялися від людських. Наскільки я знав, безумець, який спроектував цю фабрику, був одним з предків Морлі.
  
  Я поділився своїми знаннями вголос, додавши:
  
  – Напевно, це будівля включено в список архітектурних скарбів ельфів. Морлі скривився. Він не був задоволений. Сграбастав Стручка і Айві, він наказав їм розвідати обстановку.
  
  – І залиште птицю тут. У неї не вистачає розуму тримати дзьоб на замку.
  
  Вони вирушили на справу. Решта відійшли в укриття послухати скиглення бранця, якого я все ще не відпустив на свободу.
  
  – Я зараз зайнятий, хлопець. Годую свого папугу, – пояснив я йому. Попка-Дурак почав смоктати бренді. – Я відпущу тебе відразу, як тільки з'ясуєте, що ти нас не купив.
  
  Взагалі-то я не думав, що він обдурив. Ні одна розумна людина не вибере для свого штабу настільки жахливе споруда. Кливеру ж, як мені описували його характер, таке каліцтво якраз могло сподобатися.
  
  Повернулися Айві і Стручок. Хлопчина сказав:
  
  – В хаті є люди. Правда, їх імен я не запитав. Ті, кого мені вдалося побачити, виглядали досить антисоціально, щоб ними міг зацікавитися містер Гаррет.
  
  Зовсім я ніким не цікавився.
  
  – Ти що, даєш йому уроки риторики?
  
  – Це у хлопця в крові. Правда, доводиться працювати над дикцією і граматикою.
  
  – Природно. Всі хитрожопые повинні вміти висловлюватися.
  
  – Я можу йти? – поцікавився бранець.
  
  – Що трапилося з містером Велика Шишка? – сердито запитав Стручок. – Гей! Та він же п'яний! Дядько Морлі, це ви?..
  
  – Ні, Щасливчик. Я ще не впевнений, що ти нас не обдурив. А що, якщо ти привів нас до місця збіговиська крутих хлопців?
  
  – Взагалі-то це дивовижна споруда – як раз те, що вибере скупник краденого, – висловив свою думку Морлі. – Багато вільного місця для зберігання. Приміщенням найімовірніше володіє людина, якого не бачили вже багато років. Нам не вдасться простежити його зв'язки. Ти все-таки вирішив проникнути всередину?
  
  Я піддав ревізії свій загін. Ні Айві, ні Слизький не вселяли довіри.
  
  – Раз вже ми тут, мабуть, варто спробувати. Є міркування щодо тактики дій?
  
  – Чому б не спробувати просто через вхідні двері?
  
  – Розумниця. Айві, Слизький, – за мною! Я зарысил до пам'ятника страхітливого смаку. Мої дивні помічники, здивовані, але зберігають вірність, рысили слідом. Морлі наказав Саржу на всяк випадок триматися поруч з нами. Сам він теж рушив. Стручок і Рохля пішли за нами. При цьому Стручок протестував на весь голос:
  
  – Містер Гаррет, вам не слід було давати папузі алкоголь!
  
  Все життя мріяв взяти штурмом фортецю на чолі загону, що складається з убивць-ельфів, втікачів з божевільні і п'яного папугу.
  
  Попка-Дурак бурмотів щось про імператорському гідність, але говорив на мові алкашів і так швидко, що навіть завзятий п'яниця з крысюков не зміг розібрати його слів. – Дядько Морлі, – скиглив Стручок, – це ви?..
  
  – Заткнися!
  
  Я подивився на курча з джунглів і посміхнувся, як гном, тільки що уклав вигідний контракт на поставку зброї.
  
  
  
  30
  
  Виглядав будинок огидно, але фортецею він все ж не був. Нам вдалося знайти охороняється бічний вхід. Я без праці розкрив замок та запросив увійти. Шкода, що серед нас не було Діна, він переконався б, чого варті хвалені патентовані замки.
  
  – А тут темно, – промовив Айві. Цікаво, чого він очікував? Голос бідолахи звучав ображено, ніби йому здавалося, що з ним поступають несправедливо.
  
  – Нам треба слухати цього недоумкуватого, – посміхнувся Сарж. – Тримаю парі, самому Дощовика не вдасться обдурити його.
  
  – Вистачить! – кинув Морлі, вдивляючись у темряву. Ельфи бачать у темряві майже так само добре, як і гноми.
  
  – Що ти бачиш? – прошепотів я. Ми всі пояснювалися пошепки, вважаючи це запобіжним заходом.
  
  – А чого ти чекаєш?
  
  Що за дурне запитання? Я очікував побачити бруд і скваттерров, що прийшли в поганий настрій через методу, яким ми змушені були проникнути в будівлю. Але наша поява, судячи з усього, турбувало тільки щурів – так і вони виявилися настільки впевненими в собі, що тут же повернулися до своїх щоденних занять.
  
  Стручок стверджував, що всі тубільці оселилися в іншому кінці будинку. Так воно і виявилося. В основному.
  
  Ми пробиралися через зал, освітлений єдиною кволої свічкою (що за жадібна скотина цей самий Дощовик), і тут якийсь сонний придурок порушив загальний спокій.
  
  Він виник з кімнати прямо навпроти нас, пригладжуючи двома руками неабияк прореженные часом волосся. Хлопець тут же прокинувся і навіть встиг крикнути, перш ніж я опустив йому на голову кийок. Він закричав ще голосніше. Довелося стукнути його чотири рази, і лише після цього він ліг на підлогу.
  
  – Ну це вже занадто, – пробурмотів Слизький. Я насилу розчув його слова – невидимі тубільці підняли шум, бажаючи знати, що відбувається.
  
  – Завжди поважаю чужу думку. Краще скажи мені, наскільки ти знайомий з цим місцем.
  
  – Жодного разу його не бачив.
  
  – Але мені здалося, що ти казав...
  
  – Ніколи тут не був. Це я пам'ятаю точно. Направо вів коридор, по ньому я і рушив. Назустріч з'явився абориген. Теж з кийком. Його очі округлилися. Мої теж. Я вдарив першим, він ухилився і, блиснувши підошвами, з ревінням кинувся геть.
  
  – Як думаєш, Гаррет, не рухатися нам трохи швидше?
  
  Шум у будинку ставав все голосніше, і це турбувало Морлі.
  
  Втікач пірнув за двері. Я був від нього в якихось двох кроках. Але коли я зробив ці два кроки, двері виявилася вже не тільки закритою, а і замкнутою. Я врізався в неї своїм міцним, як граніт плечем. Клята двері подалася не менше ніж на тисячну частку дюйма.
  
  – Ну-ка, тепер ти, – розпорядився Морлі, вказуючи на Слизьке. – Перестань нити, Гаррет!
  
  – Я вивихнув всі суглоби, крім гомілковостопного.
  
  Слизький вдарив у двері своєї величезної ножищей. Лише завдавши з десяток ударів, він ризикнув впертися в панель своїм кволим плечиком.
  
  Двері розлетілася на друзки, ніби була сценічної декорацією. Схоже, для всякої справи потрібна вправність.
  
  Ми опинилися в приміщенні, схожому на склад. Його висвітлювали лише кілька неяскравих ламп. Рідкісний скупердяй цей Дощовик! Приміщення, судячи з його вигляду, перетворили на казарму. Її мешканці, як вспугнутые миші, розбігалися в різні сторони до інших виходів. Лише хлопець, якого ми застали в коридорі, виглядав бійцем.
  
  Забавно.
  
  Серед метушні і хаосу я раптом помітив знайому фізіономію, схожа на морду гарпії. Мій старий приятель Ічабод. Вірніше, мій старий приятель Зек. Він швидко зникав з поля зору. Я кинувся слідом. Нам обов'язково потрібно було поговорити. У моєї милашки Меггі Дженн вистачало неприємностей і без тих справ, що вів з Дощовиком її дворецький.
  
  Я не зумів зловити його. Стариган зник безслідно, як привид, на яке він так скидається.
  
  Обшукавши всі приміщення, ми не виявили ніяких слідів Грэнджа Клівер. Вдалося захопити всього трьох людей – хлопця з залу, якого я встиг укласти, та літню пару. Старички не встигли вчасно схопити свої милиці і відірватися від нас.
  
  Літня дама була, мабуть, на цілий тиждень молодше Красулі. Її чоловік, як і головоріз, не виявляв схильності до бесіди, а вона говорила так, наче її переповнювали слова, як вас часом переповнюють гази після іншої їжі.
  
  – Боже мій, бабуся, боже мій! – стогнав я, захлинаючись в потоці скарг на напади люмбаго і на невдячність дітей. – Все це дуже сумно. Співчуваю вам. Але мені треба знати, де знаходиться Грэндж Клівер.
  
  – Постарайся бути більш дипломатичним, – запропонував Морлі. Ніби сам володів терпінням святого, коли на кого-небудь полював.
  
  – Я був дипломатом перші три рази. Тепер у мене настрій зовсім не дипломатичне. Зараз я швидше має намір розбивати черепушки, – сблефовал я.
  
  Мабуть, і це мені не дуже вдалося. Ніхто з наших полонених по-справжньому не хвилювався, поки Стручок не розпустив свій молодий мову і вони не зрозуміли, що мають справу з самим Морлі Дотсом. Після цього навіть у крутого молодця прокинулася незнищенна тяга до співпраці.
  
  Так, Торнада все-таки права.
  
  Справа рушила. Бабуся-базіка дала нам відповідь, і це був цілком певний відповідь:
  
  – Він тільки що пішов. Він і його хлопці. Грэндж не сказав, куди прямує, але думаю, він вирішив перевірити, що сталося з хлопцями, яких він недавно послав на справу. Клівер цим людям добре заплатив, але вони так і не з'явилися. – Бабуся супроводжувала свої слова суворим поглядом, зверненим у бік Щасливчика.
  
  Щасливчик був схожий на переляканого дитини. Старі люди прекрасно розуміли, чия інформація привела нас прямо в це огидне будівлю. Його дуже турбував люта вдача боса.
  
  Морлі схопив Щасливчика за плечі і повернув обличчям до себе.
  
  – Клівер притягнув тебе з села, як і більшість інших своїх людей, так?
  
  Щасливчик кинув на нас злісний погляд. Ми не залишали йому виходу.
  
  – Так, – неохоче видавив він, вважаючи, що ми не виконали своєї частини угоди. Можливо, він був у чомусь правий. – Чому?
  
  – Думаю, не міг знайти тут бажаючих на нього працювати. Особливо коли все дізнавалися, ким він був під час своєї першої появи в місті. Я чув, він обзавівся тоді ворогами, з якими і зараз ніхто не хоче зв'язуватися.
  
  Я кинув погляд на Морлі. Хтось міг вирішити, що мова йде про нього, але я-то знав, що він не був тією фігурою, чиє невдоволення відвернуло б головорізів від роботи на Дощовика.
  
  – Чодо, – промовив я. Можете назвати це інтуїцією.
  
  Морлі кивнув.
  
  – Був молодший брат, який помер недоброю смертю. Чодо в той час ще невисоко піднявся по кар'єрних сходах. Він тоді нічого не зміг зробити, але і нічого не забув.
  
  Жодного разу в житті Чодо Контагью не залишав неоплачених боргів. – Але...
  
  – Про це знаємо лише ми з тобою. Більше ніхто.
  
  Ми з ним знали, що Чодо паралізований і веде рослинний спосіб життя. Влада над Організацією забрала його дочка. Вона тільки удавала, що отримує інструкції від батька.
  
  – Фарби та Садлер. – Ця парочка теж все знала.
  
  Морлі злегка нахилив голову.
  
  – Так, вони могли б дещо прояснити.
  
  Фарби та Садлер були головними костоломами на службі у Чодо. Але одного разу вони пішли проти боса, що і спровокувало параліч. Парочці довелося зникнути після того, як дочка Чодо перехитрила їх.
  
  Дивно, в місті постійно циркулювали чутки про їх чоловічої неспроможності, хоча обидва являли собою гору м'язів. Я змалював їх зовнішність, і Щасливчик не зумів приховати занепокоєння. Йому явно доводилося зустрічати хлопців. Метнувши погляд на Морлі, я кинув:
  
  – Менше за все ми потребуємо додаткових ускладненнях.
  
  Морлі потряс Щасливчика, і той поспішно залепетав:
  
  – Ви, хлопці, їх тут більше не знайдете. Грэндж хоче, щоб вони залишалися вдома, під наглядом, і не з'являлися на публіці. Боїться, що вони можуть стати приводом для виникнення складнощів тут, у місті. Тому він дав їм роботу в Саддлтоне.
  
  І там ці хлопці напевно розробляють плани, як краще мені помститися.
  
  – Морлі, тобі не здається, що наш один Щасливчик щось приховує? Він, виявляється, знає диявольськи багато про оборудки Дощовика.
  
  – Я це помітив.
  
  – Я просто чув його розмови хлопців, – запротестував Щасливчик. – Ви ж знаєте, як буває вечорами. Всі сидять, випивають, вбиваючи час...
  
  – Само собою. Скажи-но краще, один Щасливчик, куди ти має намір звернути свої стопи, коли ми тебе відпустимо?
  
  Покосившись на людей похилого віку. Щасливчик знизав плечима. Він був наляканий. Старі ж залишалися спокійні, хоча літня леді наболтала досить багато. Невже ця стара пара є для Дощовика чимось особливо цінних?
  
  Я був готовий запитати про Зэке, але мені завадив Морлі:
  
  – Ми провели тут достатньо часу, Гаррет. Боюся, підмога вже на підході.
  
  Так, він правий. Підмога може прибути в будь-який момент.
  
  31
  
  – Ви тільки прогуляєтеся з нами, відповісте на кілька питань, – сказав я Щасливчику і старим, – і ми вас відпустимо. – Я подав сигнал до відправлення. – Тут був хлопець по імені Зек...
  
  Попка-Дурак здійснив перший на моїй пам'яті гідний вчинок. Він вилетів з темряви, нестямно волаючи:
  
  – Рятуйте! Врятуйте мене, містер!.. – В голосі його було ще щось, крім звичайної сварливості.
  
  І не дивно.
  
  Їх виявилося вісім. Не надто сприятливий для них співвідношення сил, хоча банда вторгнення складалася з високих досвідчених головорізів. Сарж і Рохля першим ділом заспокоїли наших полонених і, закинувши залишки в кут, приступили до цієї розминці. В їх роботі була якась зловісна привабливість. Відвести від них погляд виявилося так само важко, як від проглатывающей жабу змії.
  
  У мене не було часу гарненько насолодитися видовищем. З усіх боків на мене насідали крокодили. Я зумів їх стримати до появи підмоги.
  
  Морлі і Стручок робили дивовижні антраша. Складалося враження, що вони танцюють сцену фантастичної битви з сучасного балету. Містер Велика Шишка плескав крилами і безперервно кричав. Шуму він виробляв більше, ніж орда павичів. Його лексикон досяг нових глибин. Рохля, Сарж, Слизький, Айві і бандити Клівер вигукували лайки, намагаючись розширити словниковий запас птиці, але та верещала своє.
  
  Четверо бандитів незабаром опинилися на підлозі.
  
  Мені доводилося чути від самовпевнених, але малодосвідчених людей висловлювання, що людину неможливо укласти за допомогою голого кулака. Це вірно, коли п'яний дилетант зав'язує в барі бійку зі своїм швагром. Зовсім інакше йде справа, коли в бій вступають високі професіонали.
  
  У Рохля був розбитий ніс. Стручок примудрився отримати удар ногою під мишку. Притулившись до стіни, він тримався за лікоть, вивергаючи непристойності. Морлі кинув на нього лютий погляд.
  
  Крізь весь цей бедлам раптом прорвався дівочий голос:
  
  – Убийте їх! Прокляття! Убийте їх всіх! Перестаньте грати з ними і переходьте до справи!
  
  Озирнувшись, я побачив низенького чоловіка. Він кричав, як йому здавалося, з безпечної відстані. Клівер? Дощовик власною персоною?
  
  Морлі теж його помітив. Головорізи Клівер тим часом прийшли до висновку, що негоже зв'язуватися з хлопцями, які так спритно з ними справляються. Вони не стали коритися наказу. Морлі, усміхнувшись, попрямував до Дощовика.
  
  Я вже був у дорозі.
  
  Дощовик, однак, вирішив не складати нам компанії.
  
  Цей коротун вмів бігати!
  
  Наші помічнички, природно, покидали всі справи і затопали слідом за нами, що призвело до цілком предсказываемым результатами. Дощовик зник у тій же щурячої нори, яка незадовго до того поглинула Зека. Його люди, вхопивши свої запасні частини, кинулися до виходів. Несподівано ми опинилися в порожньому будинку-в компанії істеричного папугу і з Гвардією на підході, як тонко зауважив Морлі.
  
  Він, напевно, має рацію. У наш час люди часто вдаються до допомоги влади, і поліція іноді навіть відгукується на їх поклик. – Нарциссио, злови цього безсоромного горобця і заткни йому пащу! – гаркнув Морлі.
  
  Містер Велика Шишка до цього часу розійшовся по-справжньому.
  
  Я перевірив, наскільки наші люди здатні рухатися самостійно. Серйозних травм не виявилося. З ногами у всіх все було нормально. Нам не вистачало тільки мізків. Слизький і Айві допомогли відловити Попку-Дурня. Містер Велика Шишка полегшив їх завдання. Він на повній швидкості врізався у стіну і ліг біля її основи.
  
  Шкода, що він не зламав собі шию.
  
  Я прикинув, не згорнути її самому, пояснивши загибель пташки помилками в пілотуванні. Але Стручок не зводив погляду з полеглого чудовиська.
  
  Коли ми вийшли на вулицю, я запитав Слизького:
  
  – Той коротун і був Клівер? Креветка з жіночим голосом?
  
  Морлі виявив жвавий інтерес до відповіді Слизького. Бути може, він ніколи раніше не бачив Клівер?
  
  – Так. Це він. Шматок лайна. Якщо б я встиг схопити його, перетворив би суку в каплуна. Помістити мене в блощичник! Я зробив би це голими руками. Відкрутив б яйця. Я б з ним розправився!
  
  Однак при цьому Слизький тремтів. Він зблід і вкрився потом. Ясно, хлопець мріяв знаходитися від Клівер не ближче ніж на відстані польоту стріли.
  
  Мабуть, цей Клівер і справді крутий хлопець.
  
  Я подивився на Айві. Він не висловив своєї думки. Айві був цілком поглинений турботами про здоров'я свого пернатого приятеля.
  
  – Тепер ми будемо рідко зустрічатися з Кливером, – промовив Морлі.
  
  – Ти думаєш?
  
  – Перебування Дощовика у місті перестало бути таємницею, Гаррет. Про це почує безліч недолюблюють його людей. І зустрівшись зі Щасливчиком, він зрозуміє, як багато у нього ворогів. – Гадаєш, він втече з міста?
  
  – Навряд чи. Але на його місці, якби у мене навіть гусячі мізки, я б злиняв. Ти збираєшся ще раз поговорити з Торнадой?
  
  Спробуйте здогадатися, хто ховався в тіні, поки в лігві Дощовика гриміла гроза?
  
  – Так ти помітив її?
  
  – Я її помітив.
  
  Ми встигли покинути район до того, як прибула Гвардія. Опинившись у безпечному місці, я уважно озирнувся і не помітив ніяких ознак моєї білявою подруги-переростка. Може бути, ми її більше не цікавили?
  
  – Тобі обов'язково треба з нею поговорити, Гаррет.
  
  – Знаю. Знаю. Але хочу почекати, поки вона дозріє.
  
  Цікаво, чому Торнада не зайнята охороною Чэстити Блейн?
  
  Морлі більше нічого не сказав, і я вирішив, що він не помітив ще одного спостерігача – типу, який супроводжував мене до дому Меггі Дженн.
  
  Я нічого не розумів. В подіях не було ніякого сенсу.
  
  Схоже, і надалі ситуація не покращиться.
  
  – Не чекай занадто довго, – зауважив Морлі. – Два замахи за дві ночі означають, що Дощовик налаштований дуже серйозно.
  
  – Серйозно стурбований, сказав би я. – Ворожість Клівер до мене взагалі не мала ніякого розумного пояснення. – Так. Саме з цією думкою в голові я і має намір відправитися додому соснуть.
  
  Попка-Дурак був у Стручка. Хлопчина щось нашіптував цветастому виродкові. Я спробував непомітно вислизнути, але не тут-то було. Морлі осклабился і, похитавши головою, гаркнув:
  
  – Нарциссио! Не сміти!
  
  Мабуть, долею написано до кінця днів своїх брести однієї і тієї ж наїждженою колією.
  
  
  
  32
  
  Я був вражений, виявивши, що Слизький – пристойний кухар. Я з'ясував це, приковыляв вниз, до сніданку, після того як Айві розштовхав мене, слідуючи який кружляє в будинку, невидимим оку нормальної людини заповітам Діна.
  
  – Ти б розслабився, Айві, – буркотів я, входячи до кухні. – Ми не на службі, нам нема чого продирать очі раніше полудня.
  
  – Мій тато завжди любив повторювати: "хто рано встає, тому Бог дає. (Рання пташка носок витирає, а пізня очі продирає!) Тільки лінь, а зовсім не стриманість не дозволила мені дати гідну спростування цього перекрученому уявленню.
  
  Одна пташка в маленькій кімнаті біля дверей вже вітала сонечко, повторюючи раз за разом:
  
  «Жила-була одна юна леді...» Цікаво, чи залишився у Діна щурячу отруту у формі насіння? Щури були занадто розумні, щоб його є, але пташка...
  
  – У вас є яка-небудь робота? – Слизький все ще не дуже уявляв собі, чим я займаюся.
  
  – Завдання. Важлива місія, – пробурмотів Айві. – Перше правило, Гаррет. Навіть остання дубина знає його. Бойова завдання – перш за все!
  
  – Поворуши мізками, армійська дубина. Добре. Добре. Ти прав. Старе добре ставлення до службі, існуюче зі старих недобрих днів. Але хіба щось зміниться, якщо приступити до виконання бойового завдання опівдні, а не на зорі? Прошу вибачення, я почав ставити під сумнів армійські догми.
  
  Цікаво, чи помітили ветерани зміни, які відбулися в Танфере. Швидше за все немає. Обидва вони були надто далеко від світу, що знаходиться поза їх черепушек.
  
  Довелося капітулювати.
  
  – Думаю, ми зробимо рейд і нанесемо удар по Виксону і Уайту.
  
  Поки ця лавка окультних товарів залишалася моєю єдиною зачіпкою. Магвамп з обіцяним списком приятелів Емеральд поки не з'явився.
  
  Кулінарне мистецтво Слизького викликало б обурення у Діна і змусило б Морлі битися в конвульсіях. Він обсмажив шматок бекону і напік коржів. Розрізав кожну корж вздовж і, заливши обидві половини розплавленим свинячим жиром, засипав їх цукром. Їжа бідняків. Їжа солдатів. Дивовижно смачна, якщо подавати її гарячою.
  
  
  
  33
  
  Всю ніч йшов дощ. Ранкове повітря було наповнене прохолодою. Дув свіжий вітерець. Вулиці здавалися чистими, а небо – вмитий. Був один із днів, коли так легко розмагнітитися, так легко забути, що яскраве сонце породжує більш глибокі тіні.
  
  На щастя, цього разу і тіні не були загрозливими. Ні одна не приховувала розбійника чи якийсь інший зловісної фігури. Весь місто перебувало в настільки рідкісному для нього прекрасному настрої. З боку Дна, чорт забирай, навіть долинало спів.
  
  Це благоліпність довго не протримається. Ще до заходу сонця зло знову з'явиться на вулицях, щоб різати горлянки.
  
  За нами потягнувся хвіст: придурок, що вів мене до будинку Меггі Дженн, і хлопець з сережкою у вусі, може бути, звичайний кровожерливий пірат, але я сильно в цьому сумнівався.
  
  Навіть Айві помітив незграбного спостерігача.
  
  – Дозволимо їм тягнутися за нами. Нехай окосеют. Нехай собі мучаться, набиваючи мозолі на п'ятах.
  
  – Усе так, ніби ми знову служимо в Корпусі, – зауважив Слизький.
  
  Айві не забув захопити з собою Попку-Дурня. Брудний лихослов насолоджувався життям.
  
  – Святі корови! – волав він. – Тільки погляньте на ці цицьки! Про! Подивіться! Підійди до мене, крихітко! Я тобі дещо покажу...
  
  Нам просто пощастило, що у нього погана дикція.
  
  Вулиці кишіли людьми. Всі бажали увібрати повні груди свіжого повітря, перш ніж атмосфера Танфера прийде в свій звичайний стан, перш ніж слабкі і хворі почнуть валитися направо і наліво. Це свіже повітря у кінці кінців виявиться отрутою.
  
  Поки ми дісталися до Західної сторони, я зумів помітити ще одного спостерігача. Цей хлопець був першокласним професіоналом. Я виявив його чисто випадково. Просто мені пощастило, а йому ні. Хлопець був мені не знайомий. Кепсько. Я завжди думав, що знаю всіх класних гравців. Нічого собі парад вийшов!
  
  
  
  34
  
  «Виксон і Уайт» виявилися відкритими.
  
  – Стій тут! Будеш дозорним, – наказав я Айві і ввійшов у крамницю. Слизький пішов за мною.
  
  Залишалося сподіватися, що у мене дійсно був той грізний вигляд, який я з усіх сил намагався надати собі.
  
  Як Виксон, так і Уайт перебували на борту, інших членів екіпажу або пасажирів-покупців в приміщенні не було.
  
  – Слава Богу, – пробурмотів я, страшно задоволений, що хоч щось йде так, як мені хотілося.
  
  Господарі з першого погляду зрозуміли, що ми не належимо до числа клієнтів, яких їм хотілося б бачити у себе. Однак вихованість не змінила ні одному з них. Вони побачили, що ми зі Слизьким перевершуємо їх за вагою в сумі фунтів на двісті.
  
  – Чим ми можемо вам допомогти? – запитав один з господарів. Своїм виглядом він нагадував жебрака-бурундука. Губки складені в зворушливу посмішку, а маленькі ручки з'єднані долонями перед грудьми.
  
  – Робін!..
  
  – Прошу тебе зберігати мовчання, Пенні. Отже, джентльмени?
  
  – Я розшукую одну людину, – відповів я.
  
  – Хіба всі ми не перебуваємо у вічному пошуку? – промовив Робін з широкою посмішкою.
  
  Цей тип, здається, надумав ламати комедію?
  
  Пенні ж подумав, що це смішно. Пенні захихотів.
  
  Слизький насупився. Гаррет теж насупив брови. Після чого ці хлопці затихли по-справжньому. Робін витріщався крізь нас на вулицю, ніби звідти могло з'явитися до нього порятунок.
  
  – Я шукаю дівчину. Можу описати. Вісімнадцять років. Руде волосся. Ось такого зростання. Не виключено, що з веснянками. Така гарненька, що навіть кровожерливий пірат кине на неї другий погляд і проллє скупу сльозу, шкодуючи про скоєне. Ймовірно, відгукується на ім'я Юстина або Емеральд Дженн.
  
  Хлопці витріщилися на мене божевільними очима. Моя магічна міць звернула їх у недоумкуватих.
  
  На вулиці Айві втовкмачував якийсь мотрони, що лавка ненадовго закрита. Дама намагалася його переконати. Попка-Дурак, розібравшись у ситуації, почав викрикувати непристойні пропозиції.
  
  Я пройшовся по магазину, вишукуючи товари на вигляд подорожче. Торгове приміщення було просторим, його прикрашала вигадлива, досить дивна на вигляд меблі.
  
  – Так, всі предмети можуть відбуватися звідси, як, втім, і з будь-якого іншого місця, – пробурмотів я.
  
  Я не помітив ніякої реакції з їх боку. Хлопці були чудово вишколені і зберігали нейтральне вираз осіб.
  
  Пенні все ж не витримав і посміхнувся:
  
  – Хіба?
  
  Я міг відрізнити його від Робіна тільки за розміром усов. В іншому вони цілком могли зійти за близнюків. Цих грубих і мерзенних флібустьєрів об'єднувало помітне прагнення до нарцисизму.
  
  – Швидше за все саме звідси. – Я описав їм кілька магічних предметів, виявлених у кімнатах Емеральд.
  
  Опис була бездоганною. Небіжчик мене відмінно видресирував. Мляві, спокійні маски, які начепили на себе Робін і Пенні, почали давати тріщини.
  
  Пенні, безперечно, знав, про що я кажу. Можливо, це було відомо і Робіну. Просто Робін краще вмів прикидатися.
  
  – Відмінно. Отже, хлопці, ви знайомі з цими предметами. Швидше за все ви їх і продали. Скажіть тепер – кому.
  
  Я взяв у руки чудовий кинджал з рубінового скла. Справжній художник витратив місяці, щоб надати йому потрібну форму, на гравіювання і поліровку. Це був шедевр диявольською краси.
  
  – Я не сказав би, навіть якщо б... Що ви робите?! Припиніть!
  
  Кинджал ледь не вислизнув з моїх пальців. – Що? Ви хотіли сказати, навіть якби ви знали... Ні, Пенні, ви скажете мені все. Я не дуже добра людина. Втім, як і мій друг. Я впустив кинджал і ледве встиг підхопити його біля самої підлоги. Дітлахи здригнулися. Вони не могли відірвати очей від клинка. Кинджал, напевно, коштував цілий статок.
  
  – Хлопці, я – той самий тип, що був вам в нічних кошмарах. Саме я ховався за маскою, яка вас в сновидіннях. Я – людина, яка обожнює незграбно грати безцінним скляним церемоніальним кинджалом над твердим дубовим підлогою, людина, здатна розгромити ваш заклад і привести вас до банкрутства. Природно, якщо ви відмовитеся зі мною розмовляти.
  
  Поклавши кинджал, я взяв у руки книгу – стару і на перший погляд нічим не примітний, оскільки в ній були відсутні каббалістичні знаки. Нічого особливого. Щоправда, так я думав недовго. Робін і Пенні почали викрикувати відповіді навіть на ті питання, яких я не ставив.
  
  Вони захлинаючись повідомили про чоловіка, який купив названі мною предмети. Подивувавшись такого повороту, Я уважно вивчив книгу. І як і раніше не знайшов у ній нічого особливого.
  
  Книга називалася «Люті клинки» – середня частина епічної трилогії «Ворони не залишились голодними». «Лютим клинкам» передували «Сталеві гри», а укладали трилогію «Урагани битв». Романтизированная історія одного типу на прізвисько Орел, який усеивал трупами два континенти і три моря майже тисячу років тому. За теперішнім стандартам Орел був запеклим негідником. Як друзі, так і вороги в кінцевому підсумку шкодували, що зустрілися з ним на життєвому шляху. У представленні свого часу він був великим героєм – тому, що зумів прожити довге і безбідне життя. Кажуть, і до нашого часу дітлахи в провінції Бусивад мріють стати новим Орлом.
  
  – Це один з ранніх списків? – поцікавився я. По-справжньому стародавні примірники стали в наш час раритетами.
  
  Робін і Пенні забалакали з ще більшим ентузіазмом. В чому справа? Невже вони вже дозріли для того, щоб зізнатися у вбивстві?
  
  – Давайте ще раз повторимо все. Ви говорите, це був невисокий чоловік з рудим, зворушеним сивиною волоссям, зеленими очима і особою без зморшок? Ви впевнені, що це був чоловік?
  
  Їх люті кивки виявилися настільки ж смертельні для моєї теорії, як сонце для витягнутого на поверхню хробака. Навіть ці безумці не могли прийняти Меггі Дженн за чоловіка.
  
  – Приблизно сорока років? Не вісімнадцяти?
  
  За описом не схожий ні на одного з відомих мені людей, окрім, мабуть, коротуна, якого я бачив на складі.
  
  – І ви не маєте жодного уявлення, хто це міг бути? – Я не встиг помітити кольору волосся і очей Клівер. – Ви знаєте про нього що-небудь?
  
  – Ні.
  
  – Ми нічого не знаємо.
  
  Вони не відривали погляду від книги, намагаючись всім своїм виглядом показати, що нічого особливого не відбувається.
  
  – Він платив готівкою? Увійшов, озирнувся, вибрав те, що йому треба, і заплатив, не торгуючись, не піклуючись про явно завищених цінах?
  
  – Так.
  
  – Напевно селюк, – посміхнувся я, повертаючи книгу на місце. – Ось бачите, якщо захотіти, можна виявитися дуже корисними. Треба всього лише зацікавитися проблемою. – Обидва власника полегшено зітхнули, коли я відійшов від їх скарби. – Ви не знаєте, що може бути загальним для всього закупленого їм барахла?
  
  Мені здавалося, що така спільність існувала, але що я знаю про предмети демонічного культу? Ніколи не відчував до нього інтересу.
  
  У відповідь я отримав енергійні кивки.
  
  – На кожному предметі була срібна зірка з цапиною головою всередині.
  
  – Все це предмети культу поклоніння демонам. Наші товари – масова продукція гномів. Ми закуповуємо її великими партіями. Думаю, велика їх частина майже не має таємничих властивостей або справжньої окультної цінності. Вони не підробка, але в той же час не надають власнику могутності, – пояснив Пенні, змахнувши ручкою.
  
  Я підійшов до вітрини, на якій рядами були покладені медальйони, подібні до того, що я знайшов у помешканні Жюстіни.
  
  – Вам відома дівчина, яку я вам описав? Негативне мотание головами. Ні, це просто дивно.
  
  – І ви впевнені, що не знаєте чоловіка, який купив предмети?
  
  Знову негативне похитування головами.
  
  – Ви не маєте уявлення, де я міг би знайти хлопця?
  
  Від постійних кивків і обертанні черепом у хлопців могло початися запаморочення.
  
  – В такому разі я, мабуть, піду, – кинув я, повертаючись до Слизького.
  
  Виксон і Уайт кинулися в задню кімнату, рятуючи свої життя. Не знаю, що вони могли подумати про моїх майбутніх діях. Мабуть, нічого приємного. Вони зачинили за собою двері. Вельми солідну двері, треба визнати. Ми почули звук що засувається тяжкого запору. Слизький посміхаючись вийшов слідом за мною на вулицю.
  
  
  
  35
  
  Слизький озирнувся і запитав:
  
  – Чому ви не взяли їх міцніше за горло? Ви ж бачили, як вони змокли, коли ви взялися за книгу.
  
  – Іноді я віддаю перевагу діяти не прямолінійно. Айві, чекай тут. Свисни, якщо хто-небудь з'явиться.
  
  Праворуч від мене знаходився вузький прохід, що веде до задньої сторони магазину Виксона і Уайта.
  
  В мене цікавить стіні будинку вікна не виявилося. Суцільні сюрпризи. Навіть у найбільш благополучних районах міста на перших поверхах було вкрай мало вікон. Спокушати долю слід якомога рідше.
  
  Проте в крамниці виявився чорний хід, не менш уразливий, ніж вікно. Цікаво, чим займаються ці хлопці, якщо їм знадобився таємний вихід? Може, з його допомогою вони рятуються від розлючених споживачів?
  
  Чорний хід вів у кімнату, куди бігли мої приятелі. Двері не могла до кінця приглушити шуму палкої суперечки.
  
  – місцем ... ти думав, виставляючи її на загальний огляд?
  
  – Я забув про неї.
  
  – Ти забув! Ти забув! Не вірю в це.
  
  – Ти ж бачив, коханий, він нічого не запідозрив. Його цікавило лише місцезнаходження дівчатка Дженн.
  
  – У такому разі чому ти відразу не сказав, щоб позбутися від нього? Він міг щось запідозрити. Те, як ти поводився...
  
  – Я не сказав тільки тому, що мені не відомо, де вона зараз знаходиться. Дівчина не з'являлася у нас з тих пір, як її матуся виникла в місті.
  
  Цікаво. Дуже цікаво.
  
  – Гаррет... – промовив Слизький. Я відмахнувся, щосили напружуючи слух. Треба було спробувати скласти з уривчастих слів щось більш цілісне.
  
  Позитивно необхідно ще раз поговорити з цими флібустьєрами моря окультизму.
  
  – Гаррет!
  
  – Почекай же! Незнайомий голос промовив:
  
  – Вам, хлопці, краще було б опинитися замаскованими крысюками – збирачами сміття. В іншому випадку...
  
  – Порадь, Гаррет, з якого з них мені починати? – вимовив Слизький.
  
  – ... вас відвезуть звідси на возі з сміттям. Балакучий тип виявився представником п'яти бовдурів в однакових, недбало скроєних шатах сірого кольору. Я зрозумів, що це уніформа місцевого загону охорони. Я, здається, згадував, наскільки мирно виглядала округу? Наближається старість і як наслідок повільність думки змусили мене втратити пильність. Вони з'явилися з боку, не прикритої Айві. З-за дверей не долинало навіть уривків розмови. Цілком природно.
  
  – Так за кого ж починати? – знову запитав Слизький. Він рвався в бій з повною упевненістю, що розправиться з усіма. Стражники не відрізнялися зростом, поверх поясів у них звисали порядні животики, а на товстих рожах ледь виднілися маленькі свинячі очка. Бурчання Слизького змусило головного кнура задуматися. Він, мабуть, почав розуміти, що Слизький зможе розібратися з усією його командою.
  
  Я вирішив, що зараз не найкращий час для битви. У мене ще залишалася пляшечка з чудовим рятівним соком Великого Магістра Мілта. Я свиснув, щоб Айві насторожився, і з силою жбурнув пляшку під ноги охоронців порядку.
  
  Мені пощастило. Пляшка розбилася.
  
  Огидно чорне пляма почала розповзатися по кам'яній бруківці як щось живе. Втім, більше нічого не відбулося. Придурків чари не зачепило. Їх як вітром здуло, ледь вони зрозуміли, що щось може трапитися. Вони не стали чекати, коли це «щось» розпочнеться. Я потягнув Слизького за рукав:
  
  – Пора рвати кігті!
  
  Тоненький стовпчик туману почав підніматися з бруківки. Що ж, краще пізно, ніж ніколи. Біда в тому, що стовпчик потягнувся до мене – єдиній людині, який рухався.
  
  – Послухай, Гаррет, хіба обов'язково потрібно бігти? Може, я наздожену цих сірих і проломлю кілька черепів?
  
  – Валяй. Але з цього моменту ти відповідаєш сам за себе. Я йду.
  
  Клуби диму насувалися все ближче.
  
  Я почав діяти у своїй звичній манері – уникати непотрібного шуму. Але діяв швидко і рішуче. Пробігаючи по проходу між будинками, я схопив Айві. Це змусило Попку-Дурня виступити з однією зі своїх найбільш пам'ятних проповідей.
  
  У Слизького, мабуть, настало прозріння, і він важко затопал за нами.
  
  
  
  36
  
  Виходить на вулицю двері крамниці Виксона і Уайта була замкнена. У вітрині виднілася табличка з написом «ЗАКРИТО», жалюзі на вікнах опущені. Я був впевнений, що навіть якщо постукати, хлопці все одно не відгукнуться.
  
  – Ми повернемося, коли ці типи почнуть думати, що ми про них забули, – сказав я. – Зараз же вирушимо в більш дружні райони нашого улюбленого міста.
  
  Я помітив, як до нас наближаються кілька загонів людей, одягнених у сірі вбрання. Помітити це було нескладно, так як вулиця раптом обезлюділа. Такий вже наш Танфер.
  
  Ми рушили з максимальною швидкістю, яку міг витримати Айві в компанії з цієї ідіотської птахом. Сірі придурки нас не переслідували, задоволені тим, що ми вирушили чинити неподобства в інших місцях.
  
  Через деякий час я запитав:
  
  – Слизький, знаєш, чому я віддаю перевагу працювати в поодинці?
  
  – Що?.. Немає. Чому?
  
  – Та тому, що коли я працюю один, поруч немає людей, які називають мене по імені в присутності типів, яких я не бажаю знати. Не терплю, якщо до мене звертаються навіть один раз, не кажучи вже про чотири спроби.
  
  Він надовго задумався і врешті дійшов висновку, до якого я його так тонко підводив:
  
  – Це, напевно, була дурість, так?
  
  – Саме так.
  
  З якого дива я повинен берегти почуття цієї людини. Помилка такого роду може виявитись фатальною.
  
  З іншого боку, у сірих бовдурів не було ніякого резону продовжувати переслідувати мене. Вони вигнали нас з своїх володінь, не давши моїх кишенях наповнитися предметами, які, на їхню думку, красти дозволено тільки їм. Тепер придурки могли бити себе в груди і заявляти Асоціації торговців, що вони могутні охоронці і неустрашимые винищувачі лиходіїв. Виксон і Уайт теж навряд чи вирішать зайнятися моєю персоною. Єдиною їхньою турботою була збереження книги.
  
  – Заткніть ж нарешті пащу цьому горобчику-мутанту! – проревів я.
  
  Книга мене зацікавила. Я прочитав всі три томи епопеї «Ворони не залишились голодними», чекаючи на свою подругу в бібліотеці. Основною пружиною дії у книзі була династична склока, в якій брала участь натовп людей, які перебувають один з одним у родинних стосунках різного ступеня. Головним призом була практично примарна королівська влада над пухкою асоціацією варварських кланів. Ні одна дійова особа в сазі ви б ні за що не зважилася запросити в свій будинок. Головний герой – головоріз Орел – за своє життя особисто вбив більше сорока чоловік.
  
  В основі сюжету «Ворони не залишились голодними» лежали справжні події, які кілька століть маринувалися у вигляді усних переказів і тільки після цього були записані.
  
  Мені книга не сподобалася. Почасти тому, що в ній не виявилося симпатичних персонажів, але головним чином тому, що автор вважав своїм обов'язком перерахувати всіх предків кожного гравця основного складу, а також його родичів, нащадків та інших родичів. І те ж саме для персонажів, з якими головні дійові особи поєднувалися шлюбом або яких вони прикінчили. Через деякий час було неможливо встежити за всілякими Торами, Торалфами, Торолфами, Торолдами, Тордами, Тодорсисами, Торидами, Торирсами, Торинсами, Тораринсами, Торгирсами, Торгьерами, Торгилами, Торбальдами, Торвальдами, Тофиннами і Торштенами. Вже не кажучи про численні Оддах, Эриках і Геральдах, кожен з яких міг змінити ім'я у будь-який час самої ничтожнейшей причини.
  
  – Що тепер? – запитав Слизький, виводячи мене з стану задумі.
  
  Айві сумно озирнувся. Він, схоже, більше Слизького був розчарований тим, що бійка не відбулася. Але він все ж зумів змусити кольорову курку припинити приставати до перехожих з мерзенними пропозиціями.
  
  – Тепер я збираюся додому, щоб перекусити.
  
  – Але яка від цього буде користь?
  
  – Я перестану відчувати голод. Крім того, зможу сховатися від нього, Айві і марширующей за нами колони вивідувачів. У мене були свої плани.
  
  
  
  37
  
  Довіривши Слизькому і Айві приготування ланчу, я відправився в свій кабінет поспілкуватися с. Елеонорою. Однак вона не допомогла мені розслабитися. Занепокоєння не зникало. Цікаво... Я пішов через зал. Небіжчик, очевидно, міцно спав. Але у мене на цей рахунок почали виникати сумніви. І раніше мені доводилося переживати подібні періоди занепокоєння.
  
  Мені зовсім не хотілося займатися логхиром. Нашвидку проковтнувши їжу і збрехавши хлопцям, що відлучуся на хвилинку, я вискочив на вулицю. Від спостерігачів вдалося позбутися швидко допомогло жвавий рух. Життя на вулицях кипіла сильніше звичайного. Всюди кишіли біженці. В результаті на кожному розі витийствовал оратор, закликаючи негайно вигнати їх з Каренты. Чи навіть більше того – прикінчити. В атмосфері клубочилися хмари чергової кризи.
  
  Переконавшись, що за мною більше ніхто не стежить, я попрямував на Пагорб.
  
  * * *
  
  Я підійшов до дверей Меггі з таким виглядом, ніби з'явився на запрошення. На багаторазовий стукіт дверним молотком ніхто не відповів.
  
  Був я здивований? По правді кажучи, не дуже.
  
  Вивчивши сірий, безликий фасад, я прийшов до висновку, що він залишався таким же похмурим і безликим, як і раніше. І до того ж негостинним.
  
  Я побродив деякий час по окрузі, і ні одна душа не зупинила мене. Вирішивши не випробовувати долю, я пішов.
  
  На половині шляху до закладу Морлі я виявив, що у мене знову з'явився «хвіст». Незграбний дурень знову плентався слідом. Що на це скажеш? Може бути, він все-таки дещо тямить?
  
  * * *
  
  Я увійшов у зал. Там сиділи два моїх кращих друзів – Морлі Дотс і Плоскомордый Тарп – і витріщалися на мою свіжу любов.
  
  – Чэстити! Що може така славна дівчина робити в подібному закладі?
  
  Морлі обдарував мене похмурим поглядом. Такий погляд він не придбав для своїх жертв, а для тих, хто дозволяв собі засумніватися, що його таверна – втілений в мініатюрі рай епікурейців. Плоскомордый осклабился. Це був величезний, могутній телепень. Я помітив, що у нього не вистачає ще одного зуба.
  
  – Я перевіряю вашу надійність, – відповіла Чэстити.
  
  – Не приймайте на віру жодного слова цих хлопців. Особливо того, якого звуть Морлі. Він ні за що не скаже правди, якщо можна збрехати. Запитайте у його дружини і сімнадцяти недоглянутих дітей.
  
  Морлі продемонстрував мені дві сотні гострих зубів. Він виглядав вдоволений. Посмішка Плоскомордого стала ще ширше. Його зуби скидалися на широкі лопати жовтого і зеленого кольору.
  
  Схоже, ці люди чудово проводять час.
  
  Сівши, я прокричав:
  
  – Нездара! Подаруй мені трохи яблучного соку. У мене якийсь неприємний присмак у роті, немов я жував підошву.
  
  Дотс і Тарп продовжували скалитися. Стручок доставив мій напій і ляснув посудину на стіл переді мною, не відриваючи погляду від леді-доктора. Я цілком схвалював смаки хлопчини. Вона дійсно чудово виглядала.
  
  – Ви не відповіли на моє питання, – звернувся я до Чес.
  
  – Чому я тут? Містер Тарп запропонував підкріпитися перед тим, як ми підемо в лікарню.
  
  – Ми? У Бледсо?
  
  Містер Тарп відчував до Бледсо сліпу, але люту ненависть. Містер Тарп мав честь народитися в Бледсо і покладався на медичні послуги цього богоугодного закладу все життя, за винятком служби в армії, де він вперше дізнався, що таке справжнє лікування. Я не міг уявити, як Плоскомордый може погодитися добровільно наблизитися до цього місця.
  
  Багато людей воліють самостійно долати всі хвороби, але не вирушати в лікарню Бледсо, яка заслужено вважається воротами смерті.
  
  – Я її охоронець, – повідомив мені Плоскомордый.
  
  – Що? Але я вважав...
  
  – Я бачила вашу подругу, – посміхнулася Чэстити. Мої найкращі друзі захихотіли.
  
  – Мою подругу? Дивно. Невже вона не погодилася на роботу?
  
  – Відіслала її до мене, – заявив Тарп. Над цим слід гарненько подумати.
  
  – А де твої дружки, Гаррет? – запитав Морлі.
  
  – Вдома. Доглядають за Попкою-Дурнем. Сподіваюся, смажать його на повільному вогні. Але чому ти питаєш?
  
  – Йдуть розмови, що ваша трійця мала намір розбомбити лавку якихось гомиков на Західній стороні.
  
  Я спохмурнів. Дивно, що про це стало відомо так швидко.
  
  – Я всього-навсього хотів опрацювати одну версію у справі Емеральд і навіть особливо не тиснув на хлопців.
  
  Я розповів їм про візит до Виксону і Уайту. У міру розповіді Морлі мрачнел все сильніше і сильніше. Він дав мені договорити, але як тільки я закінчив, запитав:
  
  – Ти впевнений, що це була старовинна копія одного з томів «Ворони не залишились голодними»?
  
  – Так. «Люті клинки». Ти знаєш що-то чакое, що не відомо мені?
  
  – Ти пам'ятаєш, про що там йдеться?
  
  – Я читав книгу.
  
  – Це мене анітрохи не дивує, – посміхнувся він, мабуть, пригадуючи труднощі в моїх відносинах з Ліндою Чи. – Раз читав, напевно, пам'ятаєш, що відбувається в самому кінці. Орлу за вісімдесят, він ще цілком бадьорий, хоча поступово сліпне. Жінки починають дошкуляти його, ймовірно, намагаючись розрахуватися за ті неприємності, які він творив раніше. Коли його пройняло, він забрав пару рабів, всі скарби, що накопичив за сімдесят років, і кудись звалив. Через кілька днів він повертається на самоті з порожніми руками і нікому не каже, що сталося з рабами і скарбами.
  
  – Ну і що?
  
  – Так те, що любителі пошукати скарби, зібравшись разом, найбільше теревенять про «скарб Орла». Відповідно до одного з міфів, ключ до виявлення сховища можна знайти в ранніх варіантах «Воронів». Легенди свідчать, що переписувачі виявили скарб, створивши лише перші п'ять примірників, але перебили один одного, перш ніж встигли відкопати скарб.
  
  В устах Морлі історія людської жадібності і зради виглядала так само огидно, як і пригоди самого Орла.
  
  По правді кажучи, розповідь Морлі не коштував і паперу, на якому його можна було б записати. Я не надав би йому ніякого значення, якби не помітив настільки знайомого блиску в очах оповідача. Я зрозумів: він схвильований і вірить в те, що говорить. Зараз він думає про те, щоб самостійно нанести візит Виксону і Уайту, без усякого зв'язку з моєю справою.
  
  – У другому томі? – запитав я, сподіваючись остудити його запал. – Але чому саме в ньому? Адже Орел схоронив скарби лише до кінця третього.
  
  Морлі, усміхнувшись, потиснув плечима. Бідний дурнуватий Гаррет не помічає очевидного. Чэстити кинула на нас дивний погляд. Вона розуміла, що щось відбувається, але не знала – що саме.
  
  – Мабуть, ти правий, – сказав Морлі, явно щоб ввести всіх в оману.
  
  Йому було відомо щось таке, про що він не бажав поширюватися. Як і всі, з ким мені довелося спілкуватися останнім часом. Я, в свою чергу, знизав плечима:
  
  – Я маю намір відвідати будинок Меггі Дженн. Не хочеш піти зі мною?
  
  – Чому б і ні?
  
  Плоскомордый теж висловив свою згоду. Він дивився на мене з підозрою, але питань ставити не став. Нема чого вводити Чэстити в курс справи у всіх деталях. Особливо пам'ятаючи, що в неї друзі в Гвардії.
  
  Годину бачила, що ми виключаємо його з гри. Дівчині це не подобалося, але вона розуміла, що все одно нічого від нас не дізнається.
  
  – Ви знайомі з Грэнджем Кливером? – запитав я її. – Він з'являється коли-небудь в Бледсо?
  
  – Я іноді зустрічаю його, правда, рідше, ніж раніше. Він член Ради піклувальників. Члени Ради з'являються час від часу, щоб продемонструвати своє значення.
  
  – Розумію. Які його функції в Раді?
  
  – Не знаю. Я всього-навсього платний ординатор і не підношу в такі височіні.
  
  Морлі не терпілося вступити в розмову, що він і не забув зробити:
  
  – Як Клівер зараз виглядає? Він зазвичай виступає в гримі, і лише близьким друзям відома його справжня зовнішність.
  
  Чэстити здивовано запитала:
  
  – Який йому сенс гримуватися? Таких коротунів серед чоловіків відшукати важко.
  
  – Він не завжди виступав чоловіком. Він міг прикинутися і гномом, якщо бажав.
  
  – Чи ельфом, – висловив я припущення.
  
  – Ніколи не існувало ельфа настільки огидного виду, Гаррет, – розлютився Морлі. – А якщо такий і з'являвся на світло, то не виходив живим з колиски.
  
  Я пригадав того типу у пакгаузі. Кілька фемінізованими, але зовсім не потворний. Просто якійсь нещасній дівчинці за іронією долі дістався не той водопровідний кран.
  
  – Не могли б ви окреслити його нам, Чэстити? Сказати щось ще, крім того, що він коротун. Вона намагалася з усіх сил.
  
  – Досить. Це той самий хлопець, Морлі. Морлі роздратовано заворчал. Чэстити знову обдарувала нас здивованим поглядом.
  
  – Все пояснимо пізніше, – пообіцяв я. Цікаво, що пов'язує Морлі з Дощовиком? Морлі вів кілька своїх власних воєн. Я залишався від них осторонь, вважаючи, що краще не бути в курсі всіх подробиць. Якщо буде потрібна моя допомога, Морлі сам розповість все, що мені потрібно знати.
  
  Втім, будемо тримати вухо гостро. Бувало, що іноді він занадто довго вичікував.
  
  – Так ти йдеш чи ні? – роздратовано запитав він.
  
  – Зустрінемося пізніше, – сказав я, звертаючись до Чес.
  
  – Обіцянки, обіцянки...
  
  Плоскомордый кинув на мене погляд, даючи зрозуміти, що він стане добре доглядати за нею. Тарп хотів дати обіцянку, тому що в минулому числил за собою серйозний гріх. У свій час я доручив йому охороняти жінку, і він провалив справу. Жінка померла. Те, що при цьому він винищив орду головорізів і ледь не загинув сам, для Плоскомордого значення не мало. Головним для нього залишалася його вина. І не було способу переконати його.
  
  Більш надійної охорони, ніж Плоскомордый, для Чэстити просто не існувало.
  
  
  
  38
  
  – Послухай, Гаррет, перестань тупо посміхатися з засклянілим поглядом і поділися зі мною своїми планами.
  
  – Ревнощі, Морлі. Вульгарна ревнощі. – Я прогнав з обличчя посмішку. – Припускаю вдатися до методу, який став відомим завдяки Морлі Дотсу.
  
  Ми наближалися до Пагорба і незабаром повинні були опинитися на території, що вони патрулюють. Морлі прав, пора перестати посміхатися, віддаючись мріям про чарівної блондинки. Головорізи з охорони не проявлять поблажливості навіть до самим щасливим на вигляд чужинцям.
  
  – Метод Дотса? Насмілюся запитати, у чому його суть?
  
  – Тобі як винахіднику методу слід було б це знати в першу чергу. Його суть – «при вперед і плюй на свідків».
  
  – Я застосував цей спосіб тільки один раз, опівночі, під час грози. Типове для тебе перебільшення.
  
  Я не удостоїв відповіддю цей жалюгідний протест:
  
  – За всіма будинками йде провулок. Його використовують торговці для доставки товарів і крысюки для вивезення сміття.
  
  – Вивезення сміття?
  
  – Перший раз чуєш? Так, це так. Проїзд набагато чистіше, ніж вулиця перед фасадами. Тримаю парі, нічого подібного тобі бачити не доводилося.
  
  – По-моєму, це вкрай непатріотично.
  
  – Зовсім не по-карентийски. Суцільний кошмар.
  
  – Чистота вулиць – змова проти країни. Він весь час намагався вразити мене, мабуть, тому, що між мною і Чэстити встановилася міцна духовна близькість.
  
  – Твоє заяву про дружину і дітлахи – брудний хід, – сказав, озираючись, Морлі.
  
  – Не сперечаюся. Але ти злишся тільки тому, що не зробив його раніше за мене. Вони все ще тягнуться за нами?
  
  – Можливо, ти правий. Дівчинка варто парочки трюків такого роду. Так, вони ще тут. Взвод потенційних свідків. На цей раз ти маєш справу з класною леді, Гаррет. Не веди справу так, як вів його з Тінні і Майєю. – І, перш ніж я встиг запротестовать, він додав: – Ти їх просто притягуєш, чи не правда?
  
  – Кого?
  
  – Як ти кажеш, «суцільні жахи».
  
  – Не смію сперечатися. Але в даному випадку кошмар полягає тільки в тому, що всі події не мають сенсу, а не в тому, що доводиться мати справу з хлопцями, що сходять з небес, чи з типами, що продовжують вбивати після того, як їх не тільки прикінчили, але і кремували. Поки ми тут ще не зустріли «змінюють форму» або вампірів, які мріють встромити ікла в чию-небудь шию.
  
  – Але і в цій справі теж витає окультний дух.
  
  – Думаю, цей дух був свідомо подпущен Кливером. Швидше за все він і утримує дівчинку. Окультна нісенітниця затіяна для того, щоб збити Меггі з пантелику.
  
  – Тим не менше ти справу не кидаєш. Я трохи подумав:
  
  – Поки що ні. Тепер щодо тих, хто плентається за нами. Цікаво простежити, як кожен з них надійде, з'ясувавши, куди ми прямуємо.
  
  Ми вже перебували на Пагорбі і з усіх сил прикидалися чесними обивателями. Завжди дійте так, ніби ви маєте право перебувати в цьому місці, і на вас ніхто не зверне уваги. Навіть тут, на Пагорбі, основна маса пішоходів перебуває цілком законно, і місцеві стражники не сміють накидатися на всіх і кожного.
  
  – Коли-небудь ці клоуни, пригадавши, чому їх вчили в армії, встановлять контрольно-пропускні пункти і введуть спеціальні перепустки.
  
  – Цьому не бувати, – пирхнув Морлі. (Він був вкрай низької думки про охоронців з Пагорба.) – Тутешні обивателі не допустять ні найменшого незручності для себе.
  
  – Швидше за все ти правий. Він торкнувся найболючіше місце в організації безпеки громадян. Вимоги безпеки входять в протиріччя з особистим зручністю охороняються.
  
  – Якщо ти, Гаррет, вважаєш, що всі, хто за нами плететься, непорядні люди, ти серйозно помиляєшся. Серед них є й ті, хто присвятив себе служінню суспільству.
  
  Я хотів запротестовать, але він тут же додав:
  
  – Дехто з них може служити таємної поліції.
  
  Таємна поліція з недавнього часу стала головним болем кримінального світу Танфера. Але Морлі, істота дуже пластичне, зумів швидко зорієнтуватися в новій обстановці.
  
  – Не виключено.
  
  Проте в глибині душі я не вірив у це. Представники Гвардії, включаючи агентів Шустера, не вели б себе так соромливо.
  
  – До речі, твоя подружка Торнада може мати контакти з таємною поліцією.
  
  – Цілком можливо, якщо вона отримує з цього прибуток.
  
  Прокляття! Цікаво, чи здатна вона за гроші зрадити людину, настільки близької їй, що його з деякою натяжкою можна назвати другом? Жахлива перспектива. Принаймні я не міг однозначно відповісти на це питання.
  
  – Одного разу ти дав мені пораду не зв'язуватися з жінками більш божевільними, ніж я сам.
  
  – І виявився прав. Хіба не так?
  
  – О так.
  
  Ми згорнули на проїзд, що йде вздовж задньої стіни будинку Меггі Дженн. Вітер удачі наповнював наші вітрила. Ми не зустріли жодної патрульної групи, значить, з офіційної точки зору нас на Пагорбі не було.
  
  – Будь обережний з Торнадой, Гаррет. Вона більш божевільна, ніж ти. – Втупившись на неправдоподібно чисту бруківку, він закінчив: – Хоча і не набагато. Дивись, як все прибрано. І кожному дозволяється тут ходити. – Він пирхнув, не вірячи у пихатій самовпевненість тутешніх мешканців. Жодна людина з тих, що живуть на Пагорбі, як би високо він не забрався, не застрахований від небезпеки. Великі чаклуни і чарівники, штурмлорды, володарі вогню, не кажучи про пересічних графах і герцогів, теж ставали жертвами грабежів.
  
  – Що до Торнады, я почну турбуватися пізніше. Зараз нам треба проникнути в будинок до появи глядачів. Через цю штуку. – Я вказав на невисокий кам'яний балкон, з якого скидали сміття. Крысюки розміщували свої ящики прямо під ним, і туди відправлялися всі домашні відходи.
  
  Точно такі ж балкони було видно на всіх будинках вздовж проїзду.
  
  – Сподіваюся, вони побудовані в цілях підтримання чистоти, а не в якості притулку для сторожових псів, – пробурмотів Морлі.
  
  – Іншими словами, ти сподіваєшся, що ці архітектурні надмірності споруджені спеціально для нас.
  
  Морлі пирхнув, високо підстрибнув, схопився за край балкона, підтягнувся і перебрався через огорожу. Розкривши кволий дверний замок, він перехилився через перила допомогти мені забратися. Балкон загрозливо скрипнув, і я, звиваючись як ящірка, поспішив перелізти через ковану огорожу. Ще мить, і ми, сховавшись в приміщенні, припали до вузького, схожому на амбразуру вікна – подивитися, де ж свідки. Минуло не менше хвилини, перш ніж переслідувачі виникли в нашому полі зору.
  
  Морлі саркастично хмикнув.
  
  – Поки лише Торнада, – сказав я.
  
  – Цікаво, де вона здобуває свої вбрання?
  
  – Якби я знав, своїми руками задушив би кравця. Її прикид – виклик не тільки суспільству, але і всім божим законам.
  
  – Добре, ми на місці. Що ж ми шукаємо?
  
  – Звідки я знаю, чорт забирай! Все що завгодно. Відбувається позбавлене всякого сенсу, якщо вважати, що переді мною стоїть скромна завдання розшукати зниклу дівчину. Я зовсім не повинен був вступати в бійку, потрапляти в психушку... Впевнений, Меггі Дженн переслідувала зовсім іншу мету, наймаючи мене. Пошуки Емеральд всього лише привід. – Ось як?
  
  – Можливо, я взявся за справу тільки тому, що мене заінтригувала Торнада, яка бажає простежити за Меггі. Вона вважала, що Меггі збирається замочити когось моїми руками.
  
  – І тепер ти думаєш, що Торнада, ймовірно, була права і весь сенс задуму – зіштовхнути лобами тебе і Дощовика.
  
  – Цілком можливо. Я вважав, що знайду в цьому будинку ключі до розгадки.
  
  – В такому разі починаємо розкопки, перш ніж Торнада здогадається, де ми, і увірветься сюди, проломивши стіну.
  
  – Точно. Але спочатку поглянемо, хто ще з'явився там внизу.
  
  Перед нами промаршировал весь загін. Морлі уважно вивчив вивідувачів. – Ось цей, – зауважив я, – справжній профі.
  
  – Бачу. Нутром чую. Гідний гравець.
  
  – Хто він?
  
  – Хороше питання. – Морлі виглядав стурбованим. – Я його не знаю.
  
  Я теж захвилювався. Можна було легко вирахувати, що Торнада працює на Торнаду або будь-якого іншого, хто їй платить. Кровожерний пірат з сережкою у вусі швидше за все проходить за платіжними відомостями Клівер. Але на кого працює цей профі?
  
  Схоже, кожен з спостерігачів знав про присутність колег. Їх дивна поведінка, мабуть, ще раніше привернуло чиюсь увагу, і на горизонті з'явився загін головорізів-охоронців. Навіть Торнада воліла тут же втекти, не провокуючи цих блазнів на бійку.
  
  – Кінчай витріщатися і приступай до роботи, – лагідно порадив Морлі.
  
  Ми почали пошуки безпосередньо з того місця, де перебували.
  
  39
  
  Ми розмовляли пошепки, і дуже скоро я почав дивуватися, з якого дива. В будинку не виявилося жодних слідів Меггі або її потрясній прислуги.
  
  Ледь я встиг подумати про це, як Морлі гучно промовив:
  
  – Тут, Гаррет, ніхто не живе. І вже багато років.
  
  Кімнати, які я минув під час свого першого візиту, виявилися покинутими, і на всьому лежав товстий шар пилу.
  
  – Так, декорації були споруджені лише для того, щоб розіграти переді мною спектакль.
  
  – Тепер спробуй збагнути, навіщо?
  
  – Ми тут саме для цього. Якщо, звичайно, Торнада не була права з самого початку.
  
  Продовжуючи шлях, ми знову і знову натикалися на запилені кімнати з покритою чохлами меблями.
  
  – Антикварні речі, – зауважив Морлі.
  
  Мій друг розігрував незворушність, але я відчував, як сильно він розчарований. На жаль, він не виявив жодної мало-мальськи цінної речі, яку можна було б без праці волокти. Напевно, зараз Морлі розмірковує, не винести хоча б частину меблів.
  
  У нас була маса часу, і ми в кінці кінців напали на спальню, яку я в той раз не бачив і якої явно користувалися.
  
  – Тут жила жінка, не страждає від надлишку охайності, – зауважив Морлі.
  
  І ніхто, очевидно, не прибирав за неї – рештки їжі на столі встигли покритися зеленим мохом цвілі.
  
  – Тримаю парі, ці недоїдки з'явилися тут ще до твого візиту. Давай-ка обшукаємо цю кімнату більш ретельно.
  
  Я саркастично хмикнув. Теж мені – геній.
  
  Через хвилину я почув:
  
  – Гаррет...
  
  – Так?
  
  – Поглянь-но на це.
  
  Це ввело мене в шок. «Це» виявилось жіночим перукою з рудого волосся – настільки схожих на волосся Меггі, що в першу мить у мене зародилося жахлива підозра.
  
  – Що це, Гаррет?
  
  – Що – що?
  
  – Так цей звук. Ніби тебе ткнули розпеченою кочергою.
  
  – Я просто намагався уявити, як виглядає Меггі без волосся. – Я взяв у руки перуку з таким почуттям, наче це була відрубана голова ворога.
  
  – Давай, давай кажи, не соромся.
  
  – Розумієш, в чому справа! Якщо взяти такий перуку, схопити Дощовика і натягнути його йому на черепушку, то замість гівнюка вийде милашка, яка підрядила мене знайти її дівчинку – звичайно, якщо гівнюка одягнути в жіноче плаття. Прийняти цього типу за красуню, яка відверто спокушала мене...
  
  Морлі посміхнувся, потім пирхнув, потім відверто розреготався.
  
  – Хо! Хо! Може вийти сама класна історія з усіх історій про Гаррета. Народ відразу забув дрібничка зі старенькою і її кішечкою. – Клацнувши в захваті пальцями, він знову осклабился. – Тримаю парі, Торнада все знала з самого початку. Щонайменше підозрювала. Може, вона якраз і хотіла прояснити картину, пославши до Меггі Гаррета. Адже у нього є підхід до рудим. Справа може далеко зайти, якщо Гаррет переконає руденьку присісти до нього на коліна. Зізнатися, Торнада здорово виросла в моїх очах, – не вгамовувався Морлі. – Навіть я не зміг би винайти такого приколу.
  
  – Ти вічно все погіршуєш, – запротестував я. – Торнада зовсім так не думала! – Я жваво уявив хід своїх можливих дій (як знавця жіночих сердець) з Меггі Дженн, довела мене до сказу.
  
  Я ще раз вивчив перуку – він повністю збігався зі стилем зачіски і кольору волосся прекрасною Меггі.
  
  – Ну тепер-то ти, сподіваюся, все зрозумів? – запитав Морлі таким тоном, немов не я першим висловив цю ідею. – Грэндж Клівер одягнув перуку і обдурив тебе на тисячу відсотків. – Може, так, а може бути, і немає. Припустимо, він зробив це. Припустимо для користі дискусії, що він і є Меггі Дженн, яка найняла мене. Не будемо звертати уваги, що події все більше і більше втрачають сенс. Не станемо шукати пояснень, чому, спробуємо з'ясувати, чого насправді бажає мій наймач, будь цей наймач «він», «вона» або «воно».
  
  – Не будь таким образливим, Гаррет. – Він все ще намагався придушити сміх.
  
  – Питання, Морлі, питання. Я отримав прекрасний завдаток. Питається, чому?
  
  – Припустимо, ти повинен зробити саме те, для чого тебе найняли, – знайти дівчину. Коли думаєш про цій плутанині, думка, що Меггі Дженн зовсім не Меггі Дженн, набуває все більшої вагомості.
  
  – Чому?
  
  – Подумай сам. Якщо вона – переодягнений Клівер, то підтверджується сказане про цю жінку першокласним експертом і знімаються всі суперечності.
  
  – Я зрозумів це відразу, як тільки ти почав розмахувати перукою перед моєю фізіономією. Справжня Меггі Дженн, як ти і припускав, ймовірно, розслабляється на своєму острові, не підозрюючи, що тим часом старовинний дружок по імені Грэндж Клівер займається тим, що кидає тінь на її репутацію.
  
  – Залишається лише здогадуватися, наскільки часто він користувався цим трюком в старі добрі часи. Коли вона мала зв'язок з принцем.
  
  – Якщо ти думаєш, що він зв'язувався з самим принцом, то помиляєшся. Принц зовсім виразно волів жінок, більше того – не терпів тих з них, хто змушував його чекати. Кронпринц мав зв'язок з справжню Меггі Дженн.
  
  – А тим часом фальшива Меггі бовталася поблизу, вишукуючи відповідні об'єкти для Дощовика.
  
  – Хтось сказав мені, що Клівер – її брат. Бути може, вони близнюки?
  
  – І він був сутенером своєї сестри?
  
  – Ти так говориш, ніби ніколи не чув, як брати відправляють на панель своїх сестер...
  
  – Ти правий. Я на мить забувся. Не слід забувати, до яких ницостей можете опуститися ви – людські істоти.
  
  – У нас залишилося ще кілька кімнат.
  
  Мені зовсім не хотілося вступати в дискусію і пояснювати, що вчинки людей іноді бувають вимушеними. Морлі мені все одно не переконати – він у принципі вкрай низької думки про всій людській породі.
  
  Якщо вчинок змушений, я завжди зможу її зрозуміти і не буду засуджувати. Але мені огидні ті, що продають своїх сестер, дочок або дружин, лише б не працювати самим.
  
  – Тобі доведеться терпіти мене, Морлі.
  
  – Терплю, Гаррет, терплю. Так само, як і всіх інших особин свого виду. Хочеш не хочеш, саме вони втілюють в собі теперішнє і майбутнє нашого світу. Всі інші змушені шукати собі нішу для існування. Якщо вони цього не зроблять, час промчить повз них.
  
  – Браво! – я зааплодував. – В Морлі прокинулася мудрість, і йому залишилося лише обиратися до міської ради.
  
  – Для цього в моїх жилах тече занадто мало людської крові. Та ж у мене немає часу.
  
  Я був приголомшений. Моє жартівливе зауваження сприйнято цілком серйозно. Подумати тільки: Морлі Дотс – костолом і вбивця – член міської ради, олдермен!
  
  Втім, не виключено, що час для цього вже настав. Думаю, навіть Попка-Дурак був би не гірше інших, виявися він на місці некомпетентних злодюг і недоумкуватих ідіотів, що засідають в раді.
  
  Танфер вважається містом людей в людському королівстві Карента. Так, принаймні, свідчать всі початкові договори. Це, в свою чергу, означає, що управління в країні здійснюється людьми, крім особливих випадків або окремих регіонів, спеціально обумовлених в угодах.
  
  Крім того, Танфер є відкритим містом, що означає: представники будь-якої раси, яка уклала договір, можуть вільно селитися в місті, володіючи тими ж правами і привілеями, що і піддані Каренты. При цьому теоретично мається на увазі і рівність обов'язків.
  
  На практиці ж різноманітні племена приходили і йшли незалежно від наявності договорів і, як правило, не виконуючи жодних громадянських обов'язків. Кентаври – найбільш яскравий приклад. Всі договори з ними втратили силу після того, як їх племена перейшли на бік Слави Дуралейника. Юридично з тих пір кентаври вважаються недружніми іноземцями. Але коли республіка Дуралейника наказала довго жити, кентаври знову заполонили королівство, і ніхто, крім екстремістів, не думав протестувати.
  
  Населення Танфера на добру половину складалося з мігрантів-робітників і постійно проживають нелюдських істот. Але в міру того як війна йшла на спад, все більше людей бачили неминучість економічних змін і починали висловлювати занепокоєння засиллям іноземців. Мабуть, дуже скоро проблема інородців перетвориться в центральний питання політики різних груп – як вже стала для організації, що іменує себе «Поклик». У програмі «Поклику» немає місця для еківоків і манівців. Стратегія організації полягає в тому, щоб вбивати чужинців до тих пір, поки залишилися в живих не вважатимуть за краще втекти самостійно.
  
  Менше всього на світі мені хотілося б опинитися в центрі гадючника, званого расової політикою. Так позбавлять мене сили неба від політики взагалі, як би вона не пахла.
  
  Ми з Морлі прискорили роботу. Ми шукали нагорі, шукали внизу. Шукали праворуч, ліворуч, на півночі і на півдні. Особливо уважно ми оглянули апартаменти, які нібито належали Жюстине Дженн.
  
  – Тут ніхто не жив, – оголосив Морлі. – Все було розіграно.
  
  Довелося погодитися.
  
  – Думаєш, варто поритися ще раз? – запитав він.
  
  – Сумніваюся, що в цьому є сенс. Чи Не бажаєш спуститися в підвал?
  
  – А ти?
  
  – Я пам'ятаю, що сталося, коли ми останній раз оглядали підвал. Зараз я більше схильний забігти в одну крамничку.
  
  – Виксон і Уайт? Відчайдушні хлопці. Вони дійсно знали дівчисько?
  
  – Вони точно знали якусь дівчину, – буркнув я. – Що ж до конкретних особистостей, то з ними останнім часом відбуваються дивні метаморфози.
  
  – Відмінно сказано. Втім, треба звідки починати. Не заперечуєш, якщо я потащусь з тобою?
  
  Ого, схоже, я стаю телепатом. Я чомусь заздалегідь знав, що він забажає піти зі мною.
  
  Вголос же я сказав:
  
  – Якби не Виксон і Уайт, я взагалі почав би серйозно сумніватися в існуванні дівиці.
  
  – Якоїсь дівчини, як ти справедливо помітив. А взагалі-то чи не час нам злиняти звідси?
  
  – Мені подобається хід твоїх думок. Насамперед ми перевірили, чи на місці спостерігачі. Торнада і кровожерливий пірат стирчали внизу, роблячи вигляд, що не помічають один одного.
  
  – Як приємно спостерігати у людей таку завидну взаємну терпимість, – пробурмотів я.
  
  – Так, це робить наш світ як-то краще, – погодився Морлі. – Глянь-но в амбразуру на фасаді і перевір, чим займається геній розшуку.
  
  Я скористався його порадою і припав до вікна-щілини.
  
  Профі вирішив, що ми вийдемо з парадних дверей, зробивши вигляд, що живемо тут. У всякому разі, він вчинив би саме так. Тепер хлопець ходив неподалік.
  
  І ніяких слідів придуркуватого спостерігача.
  
  Цікаво.
  
  Морлі хихикнув:
  
  – Цікаво, як довго вони будуть чекати, якщо не будуть знати, що ми вже змилися?
  
  – Але як?
  
  – Дах. Тепер я хихикнув:
  
  – По-моєму, варто. Ризикнемо?
  
  – Ми навіть могли б напустити на них охоронців. – Ні. Немає. Я зовсім не бажаю все життя озиратися, побоюючись помсти Торнады.
  
  – Ти правий. Пішли.
  
  І ми рушили. Все складалося як не можна краще. Єдиний люк відкривався всередину, а даху виявилися плоскими.
  
  
  
  40
  
  Ми перевірили три водостічні труби. Жодна з них не змогла б витримати мого ваги.
  
  – Невже не можна частіше ремонтувати будинки? – бурчав я. – Люди зовсім втратили почуття гідності. Так поводитися з власністю...
  
  – З іншого боку, можна було б почати програму зниження ваги з Гаррета, – заявив ельфик, який без проблем міг спуститися по будь-якій з трьох труб.
  
  До того ж під час останньої спроби ми привернули увагу зграйки хлопчаків. Вони вирішили, що двоє дорослих забралися на дах зі злим умислом. Дивні діти! Чому б їм не вирішити, що ми добронравные покрівельники в пошуках роботи?
  
  Наш експеримент закінчувався. Патруль напевно вже десь на підході.
  
  Морлі почав повівати з даху і посмикав чергову водостічну трубу. Орда підлітків уважно спостерігала за його діями. Я скорчила страшну фізіономію, але діти не злякалися.
  
  – Ця підійде.
  
  Бажаючи переконатися, я особисто посмикав трубу. Він правий. Водостік виявився більш міцним, ніж попередні. І все ж...
  
  – Нам просто необхідно опинитися внизу, Гаррет.
  
  – Які можуть бути сумніви? Я там напевно опинюся. Не знаю, правда, зі скількох шматків тобі доведеться мене збирати.
  
  Морлі переліз через край даху, кинувши мене на сваволю долі. Давши йому можливість трохи спуститися, я рушив слідом – вага мого тіла припадав на інші кронштейни. Я спустився на вісім футів, коли до моїх вух раптом долинуло чудернацьке лайка ельфів. Я вирішив було, що віддавив йому пальці.
  
  – Що сталося?
  
  – Зачепився.
  
  Я трохи відкинувся від стіни, щоб побачити те, що відбувається внизу. Точно. Його сорочка вибилася з штанів і зачепилася за один з кронштейнів, що кріплять трубу до стіни будівлі. Намагаючись звільнитися, Морлі злегка видерся вгору. Але з причини, відомої лише богам, вчинило цей трюк, справа тільки ускладнилося. Я почув звук рветься тканини. Морлі знову почав сипати прокльонами. Він повис на одній руці, намагаючись інший відчепити сорочку.
  
  Та не бажала відчіплюватися. Треба зауважити, Морлі звертався з нею жахливо делікатно.
  
  Тим часом там, внизу, одному з хлопчаків здалося, що буде жахливо смішно, якщо почати кидати в нас камінням. Перший же кидок виявився вдалим. Камінь влучив по кісточках пальців, якими Морлі чіплявся за кронштейн.
  
  Від падіння його врятував зачепився поділ сорочки.
  
  Що ж, боги карають, але вони ж дарують порятунок.
  
  Порвалася сорочка ще трохи.
  
  Витримка остаточно покинула мого друга. Лайки хлинули шаленим потоком.
  
  – Так обірви ж ти її нарешті! – проревів я.
  
  – Зовсім нова сорочка! Наділ в перший раз, – сичав він, продовжуючи нерівну боротьбу з предметом одягу.
  
  Камені як горох відскакували від стіни. Шум на вулиці, напевно, повинен був привернути увагу патруля.
  
  – Якщо ти будеш клеїти дурня, через пару хвилин у нас не полетять камені, а дещо крутіше.
  
  – Я намагаюся...
  
  – Намагаєшся? Так я перелазити через тебе, а ти можеш продовжувати висіти.
  
  Він хотів було сказати якусь гидоту, але тут невеличкий камінець влучив йому в потилицю.
  
  Сталевий погляд вниз. Прекрасна тканина з тріском розірвалася. Морлі заскользил по трубі, як білочка, а хлопчаки з криком кинулися врозтіч. Я опинився поруч з ним, поки він міркував, за ким із негідників кинутися навздогін.
  
  – Йдемо!
  
  Патруль вже виднівся неподалік. Морлі всім своїм виглядом висловлював бажання залишитися і дати бій. Йому хотілося калічити. При цьому мій друг невпинно потирав вдарений потилицю.
  
  – Біжимо! – гаркнув я і побіг жвавою інохіддю.
  
  Морлі все ж вирішив не вступати в битву з усім світом і пішов за мною.
  
  
  
  41
  
  Коли ми відірвалися від переслідувачів, навіть Морлі вже важко сопів. Я ж, ледь тримаючись на ногах, пробелькотів заплітається мовою:
  
  – Вона вже була рваною. І потім, у тебе є ще одна сорочка – я бачив її на власні очі.
  
  Він нічого не відповів, все ще оплакуючи передчасну втрату одного з предметів туалету. Взагалі-то якщо б він заправив поділ сорочки в штани, то дірки б не було видно і проблеми взагалі не існувало.
  
  – Ці хлопці в хорошій формі, – видавив я. Мої ноги були як гумові.
  
  – Добре, що ти зрозумів стартувати до того, як вони рушили з місця.
  
  Хоча Морлі і захекався, до моєї задишки йому було дуже далеко. Не знаю, як він умудряється підтримувати форму. За моїми спостереженнями, саме серйозне фізичне вправу у нього – переслідування чужих дружин.
  
  Швидше за все він просто виявився більш успішним у виборі предків. – Як щодо того, щоб випити?
  
  Ми вже могли дозволити собі таку розкіш. Більше того, якщо я негайно не сяду, то навіки втрачу ніг. В результаті ми опинилися в одній з трьох крихітних забігайлівок, що вдосталь біля підніжжя Пагорба і де обдирають мучаться від неробства багатіїв. Можна було не турбуватися – в такому місці нас шукати ніхто не буде.
  
  Патрульні в подібних закладах не були бажаними гостями.
  
  Ми примостилися на свіжому повітрі, вибравши столик неподалік від входу. Коли я досить налився пивом і надихався повітрям і до мене повернулося почуття гумору, ми почали фантазувати, що стала б робити Торнада, якби вона на нашому місці в будинку Меггі Дженн. Ми з веселим сміхом уявляли, як би вона виглядала на водостічній трубі під градом каміння.
  
  Ми вели себе так, немов нам знову по одинадцять років. Деякі відвідувачі стали озиратися на наше хихикання.
  
  – Прокляття! – Я не міг перестати сміятися, незважаючи на погану новину. – Подивися, хто до нас завітав.
  
  Незграбний соглядатай мало не спіткнувся про наші витягнуті ноги, перш ніж зрозумів, що виявив нас. Його очі округлилися. Він зблід і судорожно зітхнув.
  
  – Цей блазень напевно екстрасенс, – випалив я.
  
  – Так давай візьмемо його.
  
  Хлопець, мабуть, раніше нас подумав про це. Він відступив за ріг, перш ніж ми встигли вскочити і обтрусити пил з дуп.
  
  – Прокляття! Куди він подівся?
  
  – Саме цього я й чекав, – стривожено мовив Морлі, коли ми вискочили на поперечну вулицю.
  
  – Чекав?
  
  – Він – привид. Безтілесний дух, так сказати.
  
  – Ні, він не дух, а просто везунок.
  
  – Я десь чув, що везіння є не що інше, як одне з проявів парапсихического дарунка або, якщо хочеш, таланту.
  
  – Кинь тріпатися, Морлі. Яке відношення чиста випадковість має до таланту?
  
  – Так ти гадаєш, що удача – не більше ніж чиста випадковість? Або іншими словами: між ними стоїть знак рівності?
  
  – Мабуть.
  
  – З цього випливає, що і тобі, Гаррет, коли-небудь може пощастити. Однак тобі пощастить швидше, якщо ти сам станеш впливати на хід подій.
  
  – Але з іншого боку...
  
  Тема нашої балаканини виявилася невичерпної. Це розвага скрасило нам дорогу до Західної сторони.
  
  Врешті-решт я сказав:
  
  – Ти мене переконав. Починаю вчитися керувати ходом подій.
  
  – Значить, кажеш, в крамниці Виксона і Уайта досить квола задні двері?
  
  – Навіть смішно сказати. Якщо, звичайно, за нею не прихована пастка.
  
  – Де ця знаменита двері? Покажи. Ми доведемо твоїх друзів до запаморочливого екстазу.
  
  Зрозуміло. Морлі вирішив скласти мені компанію, просто щоб трохи розважитися.
  
  «Виксон і Уайт» були відкриті. Ми почекали, поки покупці не вийшли з крамниці.
  
  – Поквапимось. У мене дещо напружені стосунки з місцевою вартою. Ці хлопці надто серйозно ставляться до своїх обов'язків.
  
  Морлі пробурчав щось невиразне. Я познайомив його з дверима задньої стіни будинку.
  
  Оглянувши її, він промовив:
  
  – Дай мені десять хвилин.
  
  – Десять? Ти що, хочеш розібрати її на частини, і раму теж?
  
  – Ні. Просто буду працювати дуже тихо. Якщо тобі важлива швидкість, так запросив би не мене, а Плоскомордого. Витонченість, Гаррет. Витонченість і несподіванка. Я тобі не якийсь вуличний громило.
  
  – Добре, – погодився я і залишив художника за мольбертом.
  
  Я почав підозрювати, що мій старий друг у всій цій справі переслідує власну мету.
  
  Але це мене зовсім не обходило. Я всього-навсього хотів виконати свою роботу – знайти зниклу дівчинку. Саме так формулював своє завдання. І ні на йоту більше.
  
  Цікаво, чи є у мене зараз роботодавець? У всякому разі, від нього не надходило жодних звісток.
  
  Поки Морлі займався своїми справами, я чекав у проході між будинками. Мій приятель діяв абсолютно безшумно. До мене не долинало жодного звуку. Головорізи в сірому не з'являлися. Я спробував налаштуватися на роль, яку мені треба було зіграти.
  
  Пора. Я підійшов до дверей і переступив поріг.
  
  
  
  42
  
  – Привіт, – кинув я, посміхаючись. У приміщенні, крім нас, нікого не було. Замкнувши за собою двері, я виставив у вітрині табличку з написом «ЗАКРИТО».
  
  Більш безстрашний з двох піратів поцікавився:
  
  – Що ви робите? – Він хотів вимовити ці слова грізно, але голос його зірвався в мишачий писк.
  
  Другий корсар не вимовив ні звуку. Десять секунд він не відриваючись витріщався на мене, схожий на міфічну пташку, загипнотизированную поглядом кобри. Потім, як і раніше мовчки, кинувся в задню кімнату. За мить звідти пролунав такий крик, ніби Морлі зустрів його демонстрацією голої дупи.
  
  Я вирішив пустити в справу свій самий веселий і доброзичливий тон. Якщо зробити це належним чином, ваші слова будуть звучати надзвичайно зловісно.
  
  – Привіт, Робін. – Я все-таки зумів розсортувати їх по іменах. – Ми заскочили лише поговорити про Емеральд Дженн.
  
  Я відтворив посмішку комівояжера. Робін пискнув і вирішив возз'єднатися з Пенні.
  
  Кожен з цих відважних піратів був зростанням значно вище Морлі. Але коли я увійшов у кімнату, пірати являли собою жалюгідне видовище. Морлі тримав їх за коміри, повернувши до мене обличчям. Обидва корсара дрібно тремтіли.
  
  Закривши і замкнувши двері, я притулився спиною до стіни:
  
  – Хто з вас наважиться виступити з промовою? У приміщенні панував жахливий безлад. Упевнений, що близько там не було, але зараз здавалося, що кімнату поспішно обшукав, наприклад, фанатик-бібліофіл у пошуках рідкісного першого видання.
  
  – Ну давайте, хлопці, не тягніть. Дві голови синхронно похитнулися.
  
  – Починайте, хлопці, не глупите.
  
  Морлі все ж примудрився поставити їх на коліна. Він витягнув ніж з таким довгим лезом, що носіння його вважалося незаконним, і почав водити клинком по бруском.
  
  – Хлопці, мені потрібна Емеральд Дженн, відома також під ім'ям Юстина Дженн. Скажіть мені, що вам про неї відомо, і ви тут же відчуєте величезне полегшення. Почніть з того, як вперше зустрілися з нею.
  
  Виксон і Уайт почали скиглити й плакати. Вони обмінялися повними взаємної пристрасті прощальними поглядами. Господи, до чого ж я був гарний! Ось це театр! Морлі вніс свій внесок в уявлення, випробувавши гостроту леза на вусах Пенні. Великий жмут волосся, що прикрашали фізіономію пірата, впав на підлогу. Морлі повернувся до бруска.
  
  – Немає необхідності когось вбивати. – Я вказав на валяється вус і додав: – Ми просто обреем одного з вас наголо.
  
  – Іммігранти, – зауважив Морлі.
  
  – Напевно.
  
  Карентийцы, пройшовши Кантард, не так легко впадають в тремтіння. Попадись нам наші одноплемінники, вони змусили б нас попотіти.
  
  Першим зламався Робін.
  
  – Це сталося майже рік тому. Пенні обдарував його лютим поглядом.
  
  – Так що ж сталося майже рік тому?
  
  – Дівчина перший раз прийшла в крамницю. Вона здавалася абсолютно розгубленою, яка потребує підтримки.
  
  – Так просто заблукала? Сама по собі? Хотіла розжитися чашкою жаб'ячого хутра?
  
  – Ні. Вона просто познайомилася з нашими товарами. Але вона оглядала їх з надією.
  
  – Хм...
  
  – Втрачена душа, згублена в розпачі, шукаючи соломинки, за яку можна було б ухопитися. З нею був молодий чоловік. По-моєму, вона кликала його Кефью. Юний блондин-красень. Він лише раз відвідав наш магазин...
  
  – І зумів розбити ваші серця. Дуже шкодую.
  
  Пенні, як і мені, не подобався запобігали тон Робіна, але він як і раніше обмежувався лютими поглядами.
  
  – Кефью? – Я повторив ім'я так, як вимовив його Робін.
  
  – Куінс Кефор, напевно, – задумливо припустив Морлі.
  
  – Куінс? – Я теж поринув у роздуми.
  
  Квінсі Квентін К. – найдрібніший із дрібних шахраїв. Занадто тупий для будь-якого серйозного справи. В його жилах текла частинка крові ельфів, тому він виглядав молодше своїх років і ніколи не служив в армії.
  
  Я знав його дуже погано, і у мене не було ніякого бажання це знайомство поглиблювати.
  
  Коли я описав зовнішність Quincy, Робін енергійно закивав, намагаючись всіма силами продемонструвати бажання бути корисним. Цікаво, не повідомляє він мені лише те, що я, на його думку, хотів би почути?
  
  – Дякую вас, Робін. Бачите, ми чудово знаходимо спільну мову. Чого ж хотів Кефор? Здивований погляд у відповідь.
  
  – Він нічого не хотів. Просто супроводжував дівчинку, але був до неї не дуже уважний.
  
  Природно, адже ти знемагав від похоті по відношенню до нього.
  
  – Поясніть, будь ласка.
  
  – Вона шукала простих відповідей. – А я зрозумів так, що вона перебувала у відчаї.
  
  – Так, у відчаї, але тільки так, як це буває в її віці. Молоді люди бажають подолати всі труднощі, не обтяжуючи себе. Вони не бажають чути про те, що справжня магія – тяжка праця. Ваші володарі бур і володарі вогню витрачають за двадцять років на навчання і необхідну практику. Діти ж вважають, що достатньо лише натиснути пальцем...
  
  Морлі з швидкістю блискавки простягнув руку, ляснувши Робіна зап'ястя: Робін намірився клацнути пальцями, ніби ілюструючи свої слова. Він обдурив нас, якщо б ми не знаходилися в задньому приміщенні крамниці, постачальної магічними припасами чаклунів і чародіїв. Навколишнє обстановка не дозволяла нашої пильності притупиться.
  
  – Мені дуже подобається вести світську бесіду, але все-таки не відходьте від теми. Розповідайте про Емеральд, Робін. Кефор більше не з'являвся, але вона ж заходила, чи не так? Говоріть!
  
  – Не треба грубості. Еммі втекла з будинку, розташованого десь на півночі країни. Ми розмовляли про це, але подробиці стали відомі нам зовсім недавно.
  
  – Отже, кажете, втекла? – повторив я, намагаючись надати зловісний відтінок кожного слова.
  
  Морлі по-звірячому обертав очима. – І прожила самостійно цілий рік?
  
  Жахливо. Рік однієї Танфере? Такого досвіду їй повинно було вистачити на все життя.
  
  – Ну і чому ж вона вирішила втекти?
  
  – Від своєї матінки.
  
  Від матусі, виражала стурбованість з приводу шестиденного відсутності доньки.
  
  – Продовжуйте.
  
  – Вона не вдавалася в подробиці, але було ясно, що ця жінка – чудовисько.
  
  – Емеральд проводила у вас багато часу?
  
  – Вона нам допомагала. Іноді залишалася ночувати. Він вказав на худий матрац. Я не став повторювати вголос те, що подумав з цього приводу.
  
  – Емеральд була схожа на поранену пташку. Ми дали їй можливість відчувати себе в безпеці. – В останніх словах почулося щось схоже на виклик. Безперечно, з Робіном і Пенні дівчина відчувала себе спокійніше, ніж на вулиці. Але заковика в тому, що я ніяк не міг сприйняти це як філантропічний жест з їх боку. Такий вже я закінчений цинік.
  
  Робін, почавши говорити, виявився жахливим базікою, і мені доводилося витрачати багато енергії, щоразу повертаючи його на потрібні рейки.
  
  – Бачили ви її останнім часом?
  
  – Ні. Вона почула, що мати з'явилася в місті.
  
  І це змусило її сховатися?
  
  – Дівчинка побоювалася, що матуся візьметься її розшукувати. І вона дійсно шукає її, хіба не так? Ви вже тут. Еммі не бажає, щоб її знайшли. А якщо ми не знаємо, де вона, то і видати не можемо, правильно?
  
  Ми з Морлі обмінялися поглядами.
  
  – Чого ж вона боїться?
  
  Настала черга Робіна і Пенні обмінятися здивованими поглядами.
  
  Довелося пустити в хід мою знамениту інтуїцію.
  
  – Значить, не знаєте. Вона розповіла вам свою історію, але ви їй не повірили. Ви вважаєте, що знаєте її. Належить вона до типу людей, вешающих локшину на вуха і одночасно здатних згодувати вас вовкам?
  
  – Що?
  
  – Вона знає свою матусю, і їй було прекрасно відомо, якого типу людей направлять на її пошуки.
  
  Новий обмін поглядами. Кровожерними піратами опанував параноїдальний жах. Якщо б їм були відомі наші з Морлі минулі заслуги, вони злякалися б ще сильніше.
  
  Протягом всієї бесіди Пенні лише мовчки дивився на Робіна. Зараз, до кінця зустрічі, на нього накотило якесь повне песимізму одкровення, і він похмуро вимовив:
  
  – Маренго Північна Англія.
  
  – Що? – Невже я не недочув?
  
  – Маренго Північна Англія.
  
  Виявилося, зі слухом у мене все в порядку. Але з якого дива він це сказав? І без того річ здавалося досить божевільним.
  
  Прикинувшись нерозуміючим, я запитав:
  
  – Що це таке?
  
  – Не що, а хто, – завищав Робін. – Один з найбільших наших покупців. Вельми могутній таємний адепт окультизму.
  
  Дивовижні відомості. Вони можуть виявитися корисними, якщо коли-небудь доведеться мати справу з цим божевільним.
  
  – Він зустрівся з Еммі тут, – пояснив Пенні, – і запросив її на свій шабаш або збори, як хочете. Вона кілька разів була там, але їй не сподобалися ні люди, ні те, чим вони там займаються.
  
  – Ми думали, – оголосив Робін, – що вона може ховатися у нього.
  
  – Так, цей чоловік здатний захистити дівчинку, – сказав я. Морлі кинув на мене запитливий погляд. – Я зустрічав цього типу. Втім, не знав, що він, крім усього іншого, захоплюється чорною магією.
  
  Північна Англія був знаменитий своїм войовничим расизмом.
  
  Робін і Пенні були здивовані, ніби чули про Маренго Північна Англія тільки у зв'язку з окультизмом. Дурні. Цей чоловік знаходив у своєму серці місце і для таких, як вони.
  
  Морлі зі швидкістю світла кинувся до дверей чорного ходу, відчинив її, вискочив на вулицю, подивився по сторонах, похитав головою і знову приєднався до нас. Мої співрозмовники, розкривши роти, з подивом стежили за ним.
  
  – Здогадуєшся, хто?
  
  – Хлопець, який, втікаючи, спотикається про власні ноги.
  
  – Тобі покладений перший приз. Пора змотуватися.
  
  – У мене ще залишилися питання.
  
  – Цей дурень наведе на нас охоронців. Вірно.
  
  І я більше нічого не дізнався, хоча мені дуже хотілося з'ясувати, як саме вони цілий рік допомагали Емеральд.
  
  Отже, я отримав імена трьох людей, які знали дівчину. Швидше за все це виявиться абсолютно марним для справи. Лише випадкові знайомі, а не друзі. Очевидно, у Емеральд взагалі не було друзів.
  
  Ми відбули так само несподівано, як прибули. Зникли перш, ніж відважні пірати встигли збагнути, що ми їх залишаємо.
  
  Ще кілька хвилин, і ми з Морлі опинилися за межами Західної сторони. Цього разу нам вдалося вислизнути задовго до того, як з'явилися хлопці в сірому.
  
  
  
  43
  
  У декількох милях від Західної сторони ми пірнули в задимлену діру. Таку зазвичай відвідують представники нижчих станів. Бар там був – пара широких дощок, кинутих на дерев'яні козла. Меню складалося з почервонілих від сорому сосисок і позеленілої з тієї ж причини пива. На мене ніхто не звернув уваги, хоча Морлі удостоївся кількох ворожих поглядів. Причому ніхто не впізнав його і не міг дізнатися, навіть якщо б він провів тут безвилазно цілий рік. Подібна таверна – не те місце, де зазвичай слід шукати Морлі Дотса, і його знайомі в таких закладах не водилися.
  
  Морлі, сівши навпроти мене за збитий з грубих дощок стіл, поєднав кінчики пальців і промовив:
  
  – Отже, нам вже відомо кілька імен.
  
  – Всього п'ять. І жодне з них не варта того паперу, на якому його можна було б записати.
  
  – Однак ти не зміг приховати своєї реакції на одне з них.
  
  – Маренго Північна Англія. Не знаю, чому його зв'язок з чорною магією так вразила мене – адже у хлопця душа змії.
  
  – Ти з ним знайомий? Розкажи докладніше.
  
  – Він божевільний. Відчайдушний расист. – Він – «Поклик» і «Меч істини». Не може бути замішаний в нашому ділі – він одразу прогнав би Емеральд, дізнавшись про її зв'язку з Меггі і Дощовиком. Він дотримується старомодних поглядів і не позбавлений свого роду честі.
  
  – Я зовсім не про це питав.
  
  – Маренго уособлює собою «Поклик».
  
  В забігайлівці було мало відвідувачів. Почасти тому, що людей, перемелених життям і змушених користуватися послугами цієї тошниловки, взагалі не дуже багато. Але ті, хто був з нами, почали виявляти нездорову цікавість, навострив вуха при першому згадуванні про «Поклик». При другому згадці вже всі обличчя повернулися в нашу сторону.
  
  Саме в таких дірках «Поклик» черпає рекрутів в загони «Меч істини». Він шукає і знаходить їх там, де збираються люди, все життя не по своїй волі страждають від ударів долі.
  
  Морлі зрозумів значення мого погляду:
  
  – Бачу.
  
  Я знизив голос:
  
  – Маренго був батьком-засновником «Поклику». Я зустрів його в маєтку Вейдера, коли виступав там в якості охоронця. Вейдер згадав про моєму військовому минулому, і Маренго намагався завербувати мене в загін «Меч істини». Вейдер спеціально напустив Маренго на мене – таке вже в нього почуття гумору.
  
  Охороною вечірок і прийомів я, як правило, не займаюся, але я так довго оберігала пивний завод Вейдера і старий був такий милий зі мною, що я в той раз не знайшов сил відмовитися. Адже, по правді кажучи, ми практично стали діловими партнерами.
  
  – Остерігайся Маренго, – сказав я. – Він, звичайно, божевільний, але за ним стоїть реальна сила. Правда, я був готовий накласти йому в кишеню вже через п'ять хвилин після того, як він почав вербування.
  
  – Але ти все-таки стримався.
  
  – Безумовно. Ми ж перебували в будинку Вейдера, а Маренго був його гостем. – Зарплата на пивоварні змушувала мене жертвувати. – Я не хотів пошкодити Вейдеру – у старого були ділові відносини з безумцями з «Поклику».
  
  – Отже, ти не встав у ряди носіїв «Меч істини»?
  
  – Жартуєш? Я щось буркнув, кивнув і ретирувався. Так я зазвичай роблю, коли не бажаю влаштовувати сцени. Але чому це тебе цікавить?
  
  – Та тому, що я теж знайомий з Маренго Північна Англія. Цей хлопець ще доставить всім клопоту. Але чому ти не вступив в загін? Міг би стати таємним агентом здорового глузду.
  
  Я замукав невиразно, глянувши в бік допитливих відвідувачів з великими вухами. Морлі все зрозумів:
  
  – Тут є про що подумати. Обговоримо пізніше. А щодо Емеральд, я думаю, ти правий. Йому, безперечно, хотілося б залучити в ряди руху гарненьку дівчину, але він не зазнав би її і секунди, дізнавшись, що вона з сім'ї, причетного до скандалу. – У мене, напевно, був дуже дивний вигляд, бо він додав: – Мені доводилося зустрічатися з різними людьми.
  
  Очевидно, свого часу він виконував якусь роботу для Маренго. Питати я не став.
  
  – Куди, Гаррет, ми тримаємо шлях звідси?
  
  – Я згадав про Кефоре. Втім, не думаю, що він багато знає.
  
  – Мені треба повернутися до Виксону і Уайту.
  
  – Задумав почитати ту книжку?
  
  – Книжку? – Він кинув на мене здивований погляд, але потім, обравши іншу тактику, продовжив: – Книги там не було. Вона вже зникла.
  
  Коли-небудь він на смерть уб'є мене своєю відвертістю.
  
  – Страждаю разом з тобою, – посміхнувся я, кинувши монети на стіл. Господар скинув їх у кишеню раніше, ніж вони перестали дзвеніти. – Дякую за допомогу.
  
  – Не варто подяки. Я трохи розважився. Можеш звертатися за допомогою в будь-який час. А зараз хочу дати тобі одну пораду.
  
  – Я весь увага.
  
  – Схоже, у справі використовується чорна магія. Тобі варто вжити заходів обережності.
  
  – Твоя порада остаточно переконав мене в моєї геніальності. Мені, як не дивно, прийшла в голову та ж думка.
  
  І це було справжньою правдою. Особливо мене бентежило те, з якою легкістю нікудишній сищик знову і знову нападав на мій слід.
  
  Я був впевнений, що побачу його, як тільки вийду на вулицю. Та хлопець не виправдав моїх очікувань.
  
  44
  
  Провулок, в якому мешкала Красуля, на цей раз знаходився там, де належить. Я протрусил повз, не бажаючи мимоволі накликати біду на житло одного. До того ж не хотілося самому виглядати ідіотом, потрапивши в неприємну історію.
  
  Пробігаючи вдруге, я швидко заскочив у двері, залишивши нетямущого спостерігача в розгубленості на вулиці. У цей момент, щоб залишитися непоміченим, він намагався загубитися в натовпі гномів. Мене турбувало не стільки він, скільки мої інші шанувальники, які без праці зметикують, що мене можна відшукати за допомогою цього придурка.
  
  Шар сміття в провулку став ще товщі. Взагалі бруду в місті ставало все більше і більше. Що ж, такий, мабуть, загальний порядок речей.
  
  В домі панувала надприродна тиша – абсолютно неможлива тиша. Тут ніколи не було гамірно, але сьогодні не можна було розчути навіть дихання мишей чи шурхоту тарганів. З'явилася скуйовджена кішка Красулі і втупилася на мене страдницьким поглядом ревматика. Цікаво, наскільки добре вона бачить? Сам я стояв струнко, вичікуючи, поки очі адаптуються до напівтемряви приміщення. Та й не було полювання перевіряти на собі засоби захисту, встановлені Красулей.
  
  Вона раптом виникла переді мною буквально з нізвідки. На мить моя свідомість відключилася, і ось я вже не один.
  
  Жах!
  
  Красуля подивилася мені в очі:
  
  – А ти, виявляється, з віком розжився деяким умишком.
  
  – Тільки останній дурень стане ходити і торкатися до предметів в місці, подібному до цього.
  
  – Я мала на увазі зовсім інше, мій хлопчик. Того, про що ти говориш, ти чудово навчився ще в цуценячому віці. Тепер же ти порозумнішав настільки, що став помічати, коли події починають виходити з-під контролю.
  
  Порозумнішав? Невже?
  
  Тим не менше я згідно кивнув. Страшенно не люблю позбавляти людей їхніх ілюзій.
  
  – І це, до речі, пояснює, чому ти на відміну від інших Гарретов повернувся з війни.
  
  Я був заінтригований і дозволив їй висловитися. Витримка і терпіння – ось що вимагається, коли перестаєш розуміти що відбувається. Коли вона примолкла, я сказав:
  
  – Виксон і Уайт знали дівчинку. Однак схоже, що вся лінія з чорною магією спрацьована Грэнджем Кливером.
  
  Я присвятив її у всі подробиці точно так само, як в інших обставинах присвятив би Небіжчика.
  
  Красуля дозволила мені вичерпатися. Протримавши мене деякий час у мовчанні, вона запитала:
  
  – Чому Дощовик хоче знайти дівчину?
  
  – Не маю поняття. Бути може, її мати померла, а дочка потрібна, щоб зберегти контроль над власністю.
  
  – Тобто одне з двох: вона може представляти для нього цінність або, або небезпека.
  
  – Або те й інше одночасно.
  
  – Щоб це з'ясувати, тобі доведеться знайти дівчинку. Зумієш?
  
  – З часом – так.
  
  – Ти обзавівся ворогами. Хтось використав проти тебе заклинання виявлення.
  
  – Цього я й побоювався. Той кретин...
  
  – Ні. Він всього-навсього стежив за тобою. Позначив тебе хтось інший.
  
  – Торнада або Меггі.
  
  – Схоже, ця жінка, Дженн, – замаскований Дощовик.
  
  – Який спить і бачить, як я піду на корм рибам.
  
  – І який не погребує магічними засобами для досягнення своїх цілей.
  
  – Ні. Все-таки цей кретин працює не на Клівер. Там, де я затримуюся досить довго, з'являються справжні люди Дощовика. Цікаво, хто найняв це ходяче непорозуміння.
  
  – Я не вмію читати думки. Якщо ти з'явився за цим, можеш забиратися.
  
  – Не можу зрозуміти, чому Клівер відкрив на мене мисливський сезон.
  
  – В даний момент «чому» не має значення. Важливо лише те, що він веде полювання. Саме з цього тобі слід виходити.
  
  Я злегка ворухнувся. Зовсім трохи. Крихітний знак нетерпіння. Тим не менш стара кішка Красулі засичала на мене.
  
  – Терпіння, мій хлопчик. Терпіння і обережність. На тебе може обрушитися сотня нещасть ще до того, як ти відійдеш на сотню кроків від мого будинку.
  
  – Знаю. Саме тому я тут.
  
  – Я не випущу тебе звідси, поки ти не будеш краще підготовлений.
  
  – Спасибі. На це я і розраховував.
  
  – Мені це відомо.
  
  – Буду вдячний.
  
  – Не розкидай подяки гнойовими вилами, мій хлопчик. Я все це роблю лише для того, щоб поставити Дощовика на місце.
  
  Красуля знала правила гри. Ніколи ні за яких обставин не показуй, що ти про кого-то щиро переживаєш. Хто турбується – той вразливий.
  
  Кішка знову засичала.
  
  – В чому справа? Адже я ж нічого не зробив.
  
  – Не звертай уваги на Малкін. Вона чує, що ти приніс з собою небезпеку, і хвилюється за мене. Малкін... Ну звичайно. Хто ж ще?
  
  – Я сам чую, що за мною постійно йде небезпека. Це якесь прокляття.
  
  – Чи покликання.
  
  Її права брова піднялась. Чудово! Я і не підозрював, що вона володіє цим талантом.
  
  – Ні. Мені постійно хочеться позбутися цього стану. Я зовсім не бажаю весь час влипати в божевільні історії. З набагато більшим задоволенням я сидів би вдома, посмоктуючи пиво і...
  
  – Ніколи не вішай лапшу на вуха того, хто сам займається все життя, мій хлопчик. Я знаю про тебе набагато більше, ніж ти думаєш.
  
  Настала моя черга підняти брову.
  
  – Годі базікати. Пора працювати. – Вона почала рухатися по кімнаті, наспівуючи і бурмочучи щось. У нескладному наборі слів я вловив імена.
  
  – Гей, зачекай. Яке відношення до справи мають ці люди?
  
  – Поки залишається небезпека, ти не згадаєш жодну з названих мною дівчат і не зможеш познайомитися з новими...
  
  – Ну так і бути. Згоден.
  
  Правдиві слова частенько виявляються неприємними. Красуля права. Жінки – моє слабке місце. Привітна посмішка і багатообіцяюче підморгування здатні заманити мене куди завгодно.
  
  Зловісно посміхаючись, Красуля зняла людські черепи з підставки у формі куща папороті і стала замість них розміщувати інші жахливі експонати, притаскивая їх з різних кутків кімнати. Я спробував щось сказати, але язик прилип до гортані. Я так і залишився стояти з роззявленим ротом.
  
  – Дай-но мені свою палицю, малюк.
  
  Я передав їй палицю і знову відкрив рот.
  
  Красуля не дала мені й слова сказати.
  
  – Оскільки ми не уявляємо, які небезпеки можуть зустрітися на твоєму шляху, я хочу забезпечити тобі захист широкого спектру.
  
  Ці слова були приємні слуху, звичайно, якщо вони взагалі мали якийсь сенс.
  
  – Додамо кийка додаткову міць, мій хлопчик, і ти без всякого праці проб'єш нею звичайну магічну захист. Тепер подивися на цю червону штуковину.
  
  – Схоже на висушене свиняче вухо, за чиєюсь примхою пофарбована в червоний колір.
  
  – Саме так. Це схоже на свиняче вухо тому, що воно було ним, поки його не зрізали з голови нещасної худоби. Візьми вушко і поклади в правий нагрудну кишеню. Тримай його там до тих пір, поки не розберешся з Дощовиком.
  
  – Навіщо?
  
  Але вона випередила моє питання:
  
  – Та тому, що Дощовик відразу розправиться з тобою, коли ти вискочиш з дому в пошуках спідниці. Зі свинячим вухом у правому нагрудній кишені у тебе не виникне небезпечних позивів. Ось це так! Але, оцінивши ситуацію, я все ж взяв свиняче вухо і розмістив його згідно рекомендації. Про віддаленіші наслідки носіння свинячого вуха думати чомусь не хотілося.
  
  – А тепер постарайся запам'ятати. – Вона показала мені чотири предмета і розмістила їх переді мною в певному порядку.
  
  Одним із них виявилася маленька дерев'яна коробочка, з якої чулося сердите гудіння. Як ніби в коробочці був захований величезний жук.
  
  Помітивши мій інтерес, Красуля пояснила:
  
  – Він набагато небезпечніше, ніж можна судити по голосу.
  
  – Щасливий чути.
  
  – Тобі не варто побоюватися його, синку. Я повідомлю йому, що ти його друг. – Які можуть бути сумніви. Обожнюю жуков все життя. Не виключено, що я познайомився з його родичами, коли воював на островах. У Кантарде я зумів подружитися з безліччю жуков. – Ти завжди любив молоти нісенітницю, малюк. Що, чорт забирай, вона хоче цим сказати?
  
  – Не хочеш вдаватися до допомоги маленького дияволеняти – не вдавайся. Але бережи його як останню надію. Коли твоя дурість і твій язик заведуть тебе у безвихідне становище, відкрий цю кришку.
  
  – Так? – Мені не доводилося вбивати жуків з часу служби в Королівській Морській піхоті. – А що потім? Він відкусить в мене полноса, і я своїм криком зверну ворогів у втечу?
  
  – Можливо. Проте швидше за все він прилетить додому і повідомить мені, що ти потребуєш допомоги.
  
  Володіння жуком у коробочці не здавалося мені неймовірним досягненням; однак мама Гаррет виховала своїх хлопчиків так, щоб вони ніколи не вступали в суперечку з істотами, подібними Красуле. Мама Гаррет вимагала, щоб вони тримали рот на замку, коли поруч знаходився чоловік, здатний перетворити її дорогих хлопчиків у жаб.
  
  – Угу, – буркнув я.
  
  Обдарувавши мене крижаним поглядом, Красуля продовжувала пояснення. Я слухав дуже уважно, запустивши на повну потужність свою уяву.
  
  Красуля передала мені якусь дерев'яну штуковину у формі диска або швидше гральної фішки, забарвлену з одного боку в червоний, а з іншого – у зелений колір.
  
  – Якщо ти захочеш стати невидимим для своїх переслідувачів, тричі проведи великим пальцем правої руки по червоній стороні. Спостерігач нічого не запідозрить, так як заклинання виявлення, використовуване в твоєму випадку, не дуже надійно. Якщо ти хочеш, щоб за тобою плентався «хвіст», проведи три рази по зеленій стороні.
  
  – З якого дива я захочу, щоб хтось йшов за мною?
  
  – Звідки мені знати? – знизала вона плечима. – Схоже, це все, що я можу для тебе зробити. У шлях, мій хлопчик. Мене чекають клієнти, які на відміну від тебе платять за послуги.
  
  Цікаво, де ж ці клієнти? Але вголос свої сумніви я вважав за краще не висловлювати.
  
  Стара кішка дивилася на мене з таким хижим виглядом, ніби мала намір відхопити у мене шматок щиколотки. А може, вона просто думала, з яким задоволенням зробила б це, якби у неї зуби. Не знаю.
  
  Красуля підбадьорливо поплескала мене по плечу і довела до дверей, по дорозі переконавшись, що я розмістив всі магічні предмети так, як вона хотіла.
  
  – Що ти мені можеш сказати про...
  
  – Топай, малюк, топай. Забирайся швидше. Як можна займатися серйозною справою, якщо ви, діти, постійно крутитеся під ногами.
  
  Невже вона рушила розумом? Чи, може, хотіла, щоб я відчув ностальгію за далекого минулого?
  
  Я, природно, дорожив своїми дитячими спогадами, але аж ніяк не вважав той час «старими добрими днями». Старих добрих днів ніколи не існувало. Старі добрі дні я переживаю зараз, і вони весь час зі мною.
  
  Все говорить про те, що кращих днів чекати в майбутньому не доводиться.
  
  
  
  45
  
  Говорячи Морлі, що зустрінуся з Кефором, я в глибині душі сумнівався в користь такого кроку. Але я, зразковий служака, свято виконує свій обов'язок, витратив цілих півгодини, намагаючись напасти на слід цього ничтожнейшего з створінь. Мені сказали, що останній раз Кефора бачили у Веселому куточку в компанії невідомого гомосексуалістом. Вельми необачний вчинок – обурені боси могли захотіти відправити його скупатися, попередньо прив'язавши до спини стофунтовый вантаж.
  
  До чого ж здорово, коли ти сам собі господар і сам встановлюєш тривалість свого робочого дня. Якщо немає настрою, можна ні хрена не робити, поки голод не змусить тебе до дії.
  
  Вирушаючи додому, я думав, як прекрасне життя.
  
  * * *
  
  Виявляється, життя прекраснішим, ніж ви думаєте, тому що, повертаючись додому, бачите на сходах біля дверей сліпучу Чэстити Блейн. Чес настільки чудова, що всі сусіди чоловічої статі напевно гарячково вишукують привід відвідати мене, лише б подивитися на неї ближче.
  
  Вона страждала на самоті. Я перейшов на рись, лавіруючи в натовпі і відчуваючи спиною хвилю засудження, изливающуюся з бастіону моральності – мебльованого будинку місіс Кардонлос. Коли я притрусив ближче, Чэстити залишалася єдиною усміхненою жінкою у всій окрузі.
  
  – Де ж Плоскомордый? – випалив я.
  
  – Плоскомордый? – Здавалося, вона щиро здивована.
  
  – Ви розумієте, про кого я кажу – Плоскомордый Тарп. Здоровенний телепень з зубами через один. Ваш охоронець. Відмінний хлопець. Якщо дати йому час подумати, він перехитрить навіть дубовий пень.
  
  – Я відпустила його, – відповіла вона з похмурою посмішкою.
  
  – Що вас сподобило на таку дурість? – Той ще стиль бесіди з жінкою.
  
  – Мені більше ні про що не доводиться турбуватися. Схоже, епізод з втечею пацієнта, який і не повинен був там бути, так як взагалі не вступав в лікарню, позначився тільки на мені. Одним словом, Кнопфлерская Імперська Меморіальна Філантропічна Лікарня Бледсо в моїх послуг більше не потребує.
  
  – Значить, вони вас, перепрошую, вибили?
  
  – Не вибачайтеся. Я придбала досить корисний життєвий досвід.
  
  – Хм... – вислів точно в дусі Покійного.
  
  – Я зрозуміла, що старі циніки начебто мого батька мають рацію, стверджуючи: «Жодна добра справа не залишається безкарним».
  
  – Мені по душі подібний образ думок. Але яким чином ви опинилися тут? Ні, я не скаржуся. Неможливо уявити більш приємного сюрпризу.
  
  Я був голодний, до того ж мені не подобалася зібралася навколо нас натовп глядачів. Я почав демонстративно граєтесь ключем.
  
  – Я прийшла, бо ви, напевно, єдиний, хто розуміє, що відбувається.
  
  – Боже, до чого мені хочеться, щоб ви були праві.
  
  Двері виявилися замкненими зсередини. Я видав крик, який змусив здригнутися всіх в радіусі двох кварталів, і заходився гамселити в двері. Ніякої реакції.
  
  – Може, там нікого нема? Мені теж ніхто не відповів.
  
  – Їм буде краще, якщо вони здогадаються здохнути заздалегідь. А ні – я сам їх укокошу. Вони дудлять моє пиво і пожирають припаси, а тепер знахабніли настільки, що перестали пускати в мій власний будинок. Я здеру з них шкури і побудую собі чудовий шкіряний прикид.
  
  – Боже, про кого ви так?
  
  – Скільки втекли пацієнтів вдалося відловити?
  
  – Дуже небагато. По-моєму, ніхто особливо й не намагався.
  
  – Пара з них з'явилася тут, і я дозволив їм оселитися у мене.
  
  Попка-Дурак, вступивши у справу, почав волати з такою силою, що я чув його через двері.
  
  Нелюдським зусиллям я видавив з себе посмішку:
  
  – Як ви справедливо зауважили, жодна добра справа не залишається безкарним.
  
  – Та вони зараз там?
  
  – Адже хтось замкнув двері зсередини. Якщо мені доведеться зламати її, я изрублю їх у фарш і згодую щурам.
  
  – Чи Не здається вам, що ви реагуєте невиправдано бурхливо?
  
  Природно, здається.
  
  – Ні.
  
  В результаті я отримав абсолютно несподівану підтримку.
  
  – Видно, не тільки мені довелося пережити важкий день.
  
  – Обговоримо, коли потрапимо в будинок, зарубим одного, насмажимо і з'їмо.
  
  – Не треба говорити такі жахливі речі. Їх, до речі, звати?
  
  – Айві і Слизький.
  
  – Ви в цьому впевнені?
  
  – У всякому разі, вони так себе величають і хочуть, щоб так їх звали інші. Втім, про це можна буде говорити лише в минулому часі, – закінчив я, молотя що є сили в двері.
  
  У вікні на протилежній стороні вулиці з'явилася місіс Кардонлос. Вона обдарувала мене знайомим презирливим поглядом. Мабуть, не уникнути мені ще одного протесту з боку Комітету громадян. Як це я насмілююсь піднімати пекельний шум на сходах власного будинку?
  
  Я послав місіс Кардонлос чарівну посмішку:
  
  – Почекайте, леді, коли мені попадеться черговий маніяк-вбивця. Я скажу йому, що ваша мрія – познайомитися з справжнім чоловіком.
  
  – Невже у вашому помешканні немає потайного ходу?
  
  – Ви, мабуть, виростали в іншому середовищі, міс. Якби тут був потайний хід, грабіжники давним-давно скористалися б їм, обчистивши мене до нитки.
  
  – Сподіваюся, ви не чекаєте, що я буду вибачатися за своє походження?
  
  Обережніше, Гаррет.
  
  – Ми не обираємо собі батьків. Не звертайте уваги. У мене псується настрій, коли я не можу потрапити у власний будинок.
  
  З цими словами я знову взявся обробляти двері.
  
  Леді, схоже, засумнівалася в мудрості своєї появи тут і почала роздумувати, чи варто їй взагалі зв'язуватися з Гарретом.
  
  Я з усіх сил намагався виглядати спокійним і розважливим, коли Айві, не відпускаючи ланцюжка, прочинив двері на дюйм і глянув на мене.
  
  – Айві, це я прийшов додому. Мені захотілося відвідати мою кухню. Не міг би ти скоріше впустити мене?
  
  Я швидко оглянув вулицю. Здавалося, всі, хто недавно виявляв інтерес до Чес, уважно стежили за розвитком подій. Серед глядачів навіть опинився якийсь хлопець з пов'язкою на оці і сережкою у вусі. Не знаю, чи була у нього дерев'яна нога, але зате мені було відомо, де цей кровожерний пірат міг би придбати папугу. І при цьому дуже дешево.
  
  Двері відчинилися. За нею нас вітав Слизький.
  
  – Доктор Чес, Гаррет, прошу вибачення. Я був у кухні і вважав, що Айві тут зробить все як треба.
  
  Айві вже заглядав в маленьку кімнату до Попці-Дурневі.
  
  – Схоже, він знову в ступорі.
  
  – Ще трохи, і я піду слідом за ним.
  
  – Поганий день? – поцікавився Слизький і, не слухаючи відповіді, рушив до кухні.
  
  – Ці двоє втекли разом з вами? – запитала Чес.
  
  – Ні, не разом. Але вони перебували в палаті.
  
  – Я знаю Ріка Грема, – вона вказала на Айві. – Інший мені не знайомий.
  
  – Слизький твердить, що потрапив в Бледсо так само, як і я. Його помістив в лікарню той же чоловік.
  
  – Грэндж Клівер?
  
  – Саме так.
  
  – Не виключено. Втім, не дивно, що він мені не знайомий. У палаті їх було сотні чотири. Крім того, я більше займалася жіночим населенням.
  
  Нарешті нам вдалося прорватися в кухню. Слизький оголосив:
  
  – Гаррет, припасів залишилося зовсім мало. Треба відправитися за покупками.
  
  Кинувши на нього злий погляд, я обняв Чес за плечі і потягнув її до задньої двері. Як з'ясувалося, мені зовсім не хотілося залишатися вдома.
  
  Великим пальцем правої руки я тричі провів по червоній стороні дерев'яної фішки.
  
  – Слизький, ми скрываемся через чорний хід. Якщо парадні двері ще раз виявиться замкненій зсередини, я вирву чиєсь серце. Постарайся зробити так, щоб Айві все зрозумів.
  
  Знаменита інтуїція Гаррета підказувала, що в усьому був винен Айві. Людина, коли служив в глибоку розвідку, тепер боявся власної тіні.
  
  – Запам'ятай, Слизький. Це мій дім, і в ньому діють правила і порядок, встановлені мною.
  
  – Спокуха, Гаррет. Все буде під контролем. Якщо ви і док кудись їдете, бажаю вам гарно провести час.
  
  – Сподіваюся, всі лиходії залишилися стояти табором біля мого будинку.
  
  
  
  46
  
  Ми з Чэстити насолоджувалися прекрасним ввечері. Вечір був би бездоганним, якщо б не один неприємний момент. Я помітив Майю Стамп. Коли-то Майя була про мене більш високої думки, ніж я сам.
  
  Майя мене не побачила, я викинув думки про неї з голови і в підсумку чудово провів час. Чэстити була в повному порядку, і я відчував себе з нею як риба у воді. Я розповідав їй байки про Гарета, злегка подредактировав їх з урахуванням аудиторії. Вона, в свою чергу, розповіла мені про Чес Блейн (про своєму сімействі вона не дуже поширювалася). Ми втратили лік часу. А час втратило наш слід. Раптом до нас підійшов хлопець з не дуже чистим рушником, перекинутим через руку, і перепрошуючи повідомив, що заклад закривається. Ми кивнули, вибачилися і, залишивши занадто великі чайові, вийшли на вулицю. Втім, ми її не побачили – для нас обох світ злився в одну крихітну крапку. Ми самі перетворилися на власну всесвіт – як буває тільки в далекій юності...
  
  – Боже, до чого ж ти красива, – сказав я їй, коли ми опинилися вдома (це був не мій будинок).
  
  Вона і справді була прекрасна, ще прекрасніше, ніж я міг собі уявити.
  
  Однак її приховані комплекси прорвалися назовні, і вона запротестувала:
  
  – Ось і неправда. Ніс у мене кривий, одне око сидить вище іншого, а рот перекошений. І одна грудь більша за другу.
  
  – Можливо, на ногах у тебе занадто довгі пальці. Але мені на це плювати. Чуєш, як все виють від заздрощів? Мені навіть не довелося йти за своїм щастям за тридев'ять земель.
  
  – Нам обом у ці дні довелося несолодко, і ми злегка перенапряглись, правда?
  
  – Абсолютно точно. Ніхто і ніде не досягає повного комфорту. Тому те, що робить нас вільними від напруження й відчаю, є дорогоцінним подарунком життя. Хіба не так?
  
  – Це комплімент? Так постараємося діяти в його дусі.
  
  По совісті кажучи, я процитував одну з сентенцій Небіжчика. Але хіба можна розчарувати жінку?
  
  * * *
  
  Напевно, я почав старіти – прокинувся з докорами сумління, що нічого не зробив для пошуків Емеральд Дженн. Поглянувши на сплячу Чес, я пригадав, як високо відгукувався Морлі про її переваги. Потім згадав, що бачив Майю, і на душі стало сумно.
  
  Чес прочинила одне око. Побачивши, що я дивлюся на неї, вона посміхнулася і потягнулася. Простирадло зісковзнула, і я роззявив рот в німому захваті.
  
  До життя ми повернулися лише за годину. Якщо ви запитаєте, де ми провели цей час, я не відповім. Просто тому, що нічого не пам'ятаю.
  
  * * *
  
  – Ну і що ти тепер збираєшся робити? – поцікавилася Чес, почувши від мене всі подробиці справи.
  
  – У твоєму питанні – суть всього. Здоровий глузд підказує мені все кинути і виправдатися тим, що хтось намагався мною маніпулювати і за це я отримав гроші. Отже, ми квити.
  
  – Але частина Гаррета страшенно хоче дізнатися, що ж відбувається насправді, а ще одна частина турбується про дівчину – так адже?
  
  Я не став виступати з зізнаннями.
  
  – Уолдо розповідав мені про один справі, в якому він тобі допомагав.
  
  Природно. Він не упустить зіграти свою «Це все моя вина».
  
  – Уолдо? – Вони що, вже на «ти»?
  
  – Уолдо Тарп.
  
  – А... Плоскомордый. Іноді я забуваю, що у нього є ім'я.
  
  – А твій друг Морлі розповів про справу, в якому була замішана дівчина на ім'я Майя і щось таке під назвою Сестри Року.
  
  – Невже? – Її слова мене безмежно здивували.
  
  – Абсолютно очевидно, Гаррет, ти – ідеаліст і романтик. Один з останніх по-справжньому хороших хлопців.
  
  – Гей, зупинись! Я вже почав червоніти. По правді кажучи, в світі не знайдеться другого такого прагматичного людини, ніж синку місіс Гаррет.
  
  – Ти й сам у це не віриш. Що ж, валяй, вирушай на пошуки Еммі Дженн. Я йду з твого шляху. Тобі не можна відволікатися.
  
  – Тут ми повністю розходимося у поглядах.
  
  – Заспокойся. Як тільки покончишь зі справою, дай сигнал в дім мого батька. Я постукаю в твої двері, перш ніж ти встигнеш сказати: «Ах, ця противна дівчисько Чэстити!» – О Боже... – Невже все повторюється знову?
  
  – В чому справа?
  
  – Не гнівайся, але я не знаю, хто твій батько.
  
  – Невже ти не провів досудового розслідування?
  
  – Не бачив в цьому ніякої необхідності.
  
  – Мій батько – Володар Вогню Фоке Дайрхарт.
  
  Господи помилуй! Я зумів тільки пискнути.
  
  – Так ти не забудеш мене сповістити? Знову писк. Ніколи не мав справ з дочками чародіїв-аристократів. Я відчуваю, що поки не гідний честі прикрасити своєю шкурою чий-небудь портфель.
  
  – Татусю не повинен лякати тебе. Вдома він просто старий Фред Блейн.
  
  Ще б. Все життя шукав собі дівчину, чий батько – один з наймогутніших магів, мріє лише про те, щоб я тьопав його по спині і називав Фредді.
  
  – Так ти известишь мене?
  
  – Ти прекрасно знаєш, що так, жінка-диявол.
  
  Я втратив здатність чинити опір.
  
  – Тоді приступай до своєї благородної місії. – Вона зморщила носик: – Тато не забуде заявити: «А що я тобі казав?» – коли я розповім йому про лікарні. Просто ненавиджу, коли він виявляється правий, а він має рацію завжди, вважаючи людей злими, егоїстичними і жорсткими створіннями.
  
  Я підставив щоку для прощального поцілунку і попрямував додому, розмірковуючи на ходу, чому один з найяскравіших героїв Каренты знаходиться тут, в Танфере, а не очищає Кантард від залишків розбитих загонів супротивника.
  
  47
  
  Цього разу я прослизнув додому через чорний хід. Слизький і Айві проводили час на кухні. Один пив, інший займався куховарством.
  
  – Привіт, Гаррет, – почав Слизький, – буфет порожній.
  
  – Не завадило б і барильце підкупити, – заплітається мовою пробурмотів Айві.
  
  – І не набридло вам обом постійно долдонить одне і те ж? – пробурчав я.
  
  Якщо їм тут не подобається, ніхто їх не тримає.
  
  Десь біля вхідних дверей Попка-Дурак скаржився, що його, нещасного, всі кинули. Цікаво, коль скоро скінчилися всі запаси, не захоче Слизький приготувати рагу з попугаины.
  
  Ще цікаво, що подумає Небіжчик, коли прокинеться і виявить себе в цьому зоопарку.
  
  – Чи Не пора вам підшукати собі більш гладке пасовище? – поцікавився я.
  
  – А?
  
  – Ви пробували знайти роботу? Підшукати житло? Здається мені, я виконав свій обов'язок перед вами.
  
  – А?
  
  – Він абсолютно правий, – раптом заявив Айві. Його язик заплітався, але, незважаючи на це, Айві п'яний був значно більш красномовний, ніж Айві тверезий. – Хіба ми вносимо свій внесок у загальну справу? Не виключено, що ми взагалі не здатні на таке. І це врешті-решт його будинок.
  
  Прокляття. Абсолютно справедливі слова Айві чомусь змусили мене відчути себе винуватим.
  
  – Хіба я не мив його прокляту посуд, Айві? Не прав білизну? Я навіть протирав рідиною від комах ту гидоту, яка міститься в бібліотеці. На ній розвелося стільки жучків... Тому не кажи, Айві, що я не вносив свій внесок. Послухай, Гаррет, якого біса ти взагалі зберігаєш цю мумію? А якщо вже так приспічило, чому вибрав саме це страховисько?
  
  – Воно – прекрасна тема для розмов. Дівиці, наприклад, стверджують, що мумія – душка. Навіть це не розбудило Небіжчика.
  
  – А що ти зробив, Айві? – Слизький мене не чув. – Смокчеш цю кінську сечу, поки я не починаю задавати собі питання, де вона в тобі поміщається. Ви хочете їсти?
  
  – Так.
  
  – В такому разі вонзите свої ікла в ці коржі. Соус зараз буде готовий. Він грізно рушив у бік Айві, але той, не звертаючи уваги, відправився відвідати папугу. Зачинивши за ними двері, я поспішно підкріпився, розмірковуючи про себе, не поєднувалися ненароком мої постояльці шлюбом – вже дуже все нагадувало сімейну сцену. Слизький знову почав кричати. Його рев розносився по всьому будинку.
  
  – Вистачить! – у свою чергу, гаркнув я. – Скажіть краще, до мене хто-небудь заходив?
  
  – Щоб мені здохнути. Ви, Гаррет, напевно, найпопулярніший хлопець в місті. Якісь люди постійно били в двері.
  
  – І?..
  
  – І що? Якщо не звертати уваги, вони, як правило, йдуть.
  
  – Цілком і повністю поділяю цей погляд. Айві засунув голову в кухню і заявив:
  
  – Приходила невисока симпатична дівчина. Я підняв брову, що в аудиторії було марною розтратою таланту.
  
  – Ага, – підтвердив Слизький. – Айві для різноманітності вирішив відповісти на стук. Він завжди мліє при вигляді спідниці.
  
  Айві збентежено опустив очі.
  
  – І що ж далі, хлопці?
  
  – Не знаю, – відповів Айві. – Я нічого не зрозумів.
  
  «Теж мені новина», – подумав я.
  
  – Вона несла якусь нісенітницю. Щось про вашої допомоги, про пошуках книги. Питала, чи не знайшли ви її.
  
  – Лінда Лі?
  
  – Що?
  
  – Вона не називала свого імені? Лінда Лі.
  
  Айві у відповідь знизав плечима.
  
  Ось вже воістину, Гаррет, жодна добра справа не залишається безкарним. Я проковтнув останній шматок, залив його ковтком рідкого чаю і попрямував до маленькій кімнаті поруч із входом. Попка-Дурак чомусь був не настільки нестерпний, як зазвичай.
  
  Все в світі відносно.
  
  Я глянув в дверне вічко.
  
  Все в порядку. Переді мною лежала Макунадо-стріт, на якій кипіла квазиразумная життя. Вивчати цю життя через маленьку дірочку – заняття абсолютно марна.
  
  Я відчинив двері й вийшов на сходи.
  
  І одразу відчув, що за мною спостерігають, хоча нікого не помітив. Сівши на верхній сходинці, я почав вивчати життя. Мені завжди було незрозуміло, чому така кількість людей мчить кудись з такою швидкістю. Я кивав знайомим – в основному сусідам. Деякі відповідали поклоном, а інші задерши ніс пробігали повз, бажаючи в глибині душі, щоб я випарувався і змішався з блакитними хмарами. Старий містер Стакл, знімав мебльовану кімнату у місіс Кардонлос, був одним з моїх друзів.
  
  – Як справи, синку?
  
  – Коли як, папаша. Іноді нічого, іноді погано. Але так чи інакше, кожен день – Боже благословення, – Чував. А Грет з-за тебе смикається.
  
  – Знову? Або все ще?
  
  Він посміхнувся, оголивши обидва своїх зуба.
  
  Грет Кардонлос завжди була на боці тих, кого один мій вигляд виводив з себе. А що було б, подумав я, якщо б вона в свій час отримала ім'я Бріттані або Місті. Може бути, тоді вона постаріла, не перетворившись на сварливу відьму?
  
  Швидше за все немає.
  
  Поки я дивився вслід удаляющемуся Стаклу, поруч зі мною виникла сусідська дівчинка і радісно повідомила:
  
  – А за твоїм будинком стежили!
  
  Беккі Фриерка жила ілюзіями про те, що бере участь у всіх моїх пригодах. Взагалі-то я не проти, щоб поруч зі мною перебувала особа жіночої статі, проте бажано, щоб їй було трохи більше восьми років.
  
  – Невже?
  
  Ніколи не знаєш, звідки можеш отримати корисну інформацію. Крім того, мою увагу було Беккі приємно.
  
  Я погано пам'ятаю батька. Але мама часто повторювала його, як вона стверджувала, слова: «Кожен день треба зробити хоч один приємний людям вчинок».
  
  Не виключено, що вона сама це придумала. Так чи інакше, думка непогана.
  
  – Спасибі, Беккі. Це дуже корисні відомості. Тепер топай додому. – Я простягнув їй пару мідяків. – А ти запросив ту леді на вечерю?
  
  – Що?
  
  – Вчора ввечері.
  
  – А?
  
  – Мені не потрібні твої гроші, я хочу, щоб ти вивів мене в світ.
  
  Цікаво, чи наступить цього коли-небудь кінець?
  
  – Звідки тобі відомо, чим я займався вчора ввечері?
  
  – Я побачила, як ти вислизнув через задні двері, і стала стежити за тобою. – Посміхнувшись посмішкою дияволеняти, вона закінчила: – Тому я й знаю, чим ти займався.
  
  – Ти що – гном? Шантажуєш мене?
  
  – Ні. Але зате я можу сказати, хто ще за тобою стежив, Нічого собі! Я не помітив ніякого стеження, включаючи Беккі.
  
  – Я весь увага.
  
  – А ти зводиш мене повечеряти? Туди ж, куди водив біляву леді.
  
  – Зводжу. – Можна обіцяти все – її матуся не допустить цього. – Як тільки закінчу справу. Заметано?
  
  Вона з підозрою подивилася на мене. Аж надто швидко я погодився.
  
  – Заметано. І не думай, що зумієш ухилитися.
  
  – Розповідай, хто стежив за мною.
  
  – Це була людина. Дуже страшний. Зовсім не високий, але якийсь величезний. – Дівчинка широко розвела руки. – Ходив жахливо смішно. – Беккі зобразила, як саме.
  
  – Магвамп, – висловив я вголос здогад. Мені не довелося бачити ходу Магвампа, але вона повинна була бути саме такою.
  
  – Магвамп?
  
  – Так, мабуть, звуть того, хто стежив за мною. У нього дуже товсті руки?
  
  – Не знаю.
  
  – Що він робив?
  
  – Просто йшов слідом за вами. Потім зник. Він такий страшила, Гаррет. Весь час говорив сам з собою.
  
  – Напевно, виріс у такому ж оточенні, що і я.
  
  Краєм ока я побачив, як в мою сторону рухається Плоскомордый Тарп. Я не мав ні найменшого уявлення, чому він біг до мене з такою похмурою цілеспрямованістю.
  
  – Спасибі, Беккі. Настав час розходитися по домівках.
  
  Не забудеш? Ти обіцяв.
  
  – Хто? Я? Звичайно, не забуду. Можеш на мене розраховувати.
  
  Залишалося сподіватися, що вона забуде. Але навряд чи – мені ніколи не щастить.
  
  – Хто відкинув копита? – поцікавився я, коли Тарп підбіг до мене. Після пробіжки цей телепень навіть не захекався.
  
  – А?
  
  – Ти галопував з таким виглядом, ніби несеш жахливу новину.
  
  – Невже? Ні, я просто думав про Летиції.
  
  – Що це? Нове блюдо в меню Морлі?
  
  – Моя пані... Ти з нею поки не знайомий. У Плоскомордого постійно нова подружка. На ньому не було видно свіжих синців, можливо, Летиція прихильнішими, ніж всі попередні.
  
  – Значить, ти прийшов за порадою закоханому?
  
  – Це від тебе?
  
  Ні, цей хлопець начисто позбавлений великодушності.
  
  – Зовсім не від мене, а від мешкає тут вищого розуму. Від бездоганного експерта, – з усіх питань, як вважає сам логхир.
  
  – Раз ми заговорили про нього, скажи, ти повідомив йому про останні події на півдні?
  
  – Що там сталося?
  
  На вулиці не було того натовпу, яке зазвичай виникає після сенсаційних повідомлень з Кантарда.
  
  – Це поки не стала загальним надбанням, так як вважається найстрашнішою військовою таємницею. Я почув новину від чоловіка моєї сестри, двоюрідний брат якого служить у штурмлорда Бернера Скуллспайта.
  
  Перша особлива кавалерійська бригада атакувала штаб Слави Дуралейника.
  
  – Це, дурна піхота, не новина. Наші хлопці вже разів п'ять знаходили притулок Слави.
  
  Плоскомордый – славний хлопець, але міркує він туговато. Весь термін служби в армії він топтав землю в піхоті і страждав звичайними для цього, з дозволу сказати, роду військ забобонами. Наприклад, вважав, що кавалерія належить до армійської еліти. Облиште, хлопці! Кавалерії далеко до Королівської Морської піхоти. Про слабоумстві кавалеристів красномовно свідчить хоча б те, що вони без примусу, добровільно їздять на конях.
  
  – Ні. Цього разу це був справжній штаб. В старому гнізді вампірів. В його голосі я вловив дивні нотки.
  
  – Чи не хочеш ти сказати...
  
  – Саме так. В тому самому.
  
  В ході одного з минулих справ мені довелося проникнути в зону бойових дій. Події призвели до того, що Морлі, я і ще ряд людей вторглися в підземне гніздо вампірів – справжнє житло жаху. Нам пощастило, і ми вислизнули. Ми повідомили про гнізді військовим, і ті, припинивши бойові дії проти венагетов, розгромили гніздо темряви. Війна з вампірами має довгу історію. Наші пригоди сталися якраз перед заколотом Слави Дуралейника. У моєму загоні тоді був навіть один кентавр.
  
  Але Тарп не заспокоївся, і я вирішив, що це ще не все.
  
  – Що ще?
  
  – Так ось... Атака виявилася абсолютно несподіваною. Вороги навіть не зрозуміли, хто на них напав, і тим більше не встигли знищити документи.
  
  Отже, бездонне джерело везіння Дуралейника, мабуть, почав висихати.
  
  – Викладай відразу розв'язку. Що знайшли у документах?
  
  – А те, що Слави немає в Кантарде. Наші великі полководці ганялися за примарами. У мене теж бувають моменти просвітлення.
  
  – Але як раз ті документи, які могли б вказати місцеперебування Слави Дуралейника, республіканці встигли знищити.
  
  – Як ти дізнався?
  
  – Вмію добре вирішувати ребуси.
  
  Всі ці відомості могли зацікавити Небіжчика. У нього було хобі – передбачати чергові дії Дуралейника.
  
  – Що вдалося вичавити з полонених?
  
  – Не взяли ні одного, Гаррет.
  
  – Так не буває.
  
  – На цей раз сталося неймовірне. Жоден не здався в полон, хоча жодних шансів на порятунок у них не було.
  
  Я просто не міг у це повірити. Як би ні фанатично настроєна група, у неї обов'язково знайдеться хоч одна людина, яка не бажає помирати.
  
  – Але я прийшов зовсім не за цим, Гаррет.
  
  – Ось як.
  
  – Торнада хотіла, щоб я...
  
  – Торнада? Чого бажає цей немовля-переросток, який...
  
  – Якщо ти на хвилину заткнеш пельку, я зможу тобі сказати.
  
  Прекрасний рада, цілком і повністю збігається з тим, що мені частенько говорили мама і Небіжчик. Дійсно, важко слухати з відкритим ротом. Довелося зачинити.
  
  – Торнада просила передати, що ви тепер ходіть в різних упряжках. Наостанок вона бажає тебе проінформувати, що гоміки з Західної сторони домовилися направити тебе на хибний шлях. Вони заздалегідь продумали, що тобі сказати. «Нехай він забуде все» – це її справжні слова.
  
  Він подивився на мене з таким виглядом, ніби чекав пояснень.
  
  Довелося підключити мізки. Я не сумнівався, що Робін і Пенні говорили правду. Можливо, вони забули пару фактів, але в цілому не дуже збивалися з шляху істини. Інакше з якого дива вони стали б привертати увагу до Маренго Північна Англія? І чому раптом Торнада відмовилася працювати разом зі мною?
  
  Вся справа смерділо так, наче хтось підкинув мені дохлого скунса, а Торнада, схоже, абсолютно впевнена в моїй безмежній наївності.
  
  – Звідки вона все це дізналася?
  
  – Думаю, від свого дружка.
  
  – Кого, кого? Дружка? З яких це пір?
  
  – Та є там один... З'являється час від часу, – знизав плечима Плоскомордый. – Вона ніколи про це не оголошувала. Не хоче, щоб ми знали. Але якщо б ти частіше вилазив з своєї нори, то й до тебе дійшли б чутки.
  
  Він правий. Інформація – кров моєї професії або, якщо хочете, суглоби, що з'єднують кістки скелета. Останнім часом я перестав піклуватися про крові (або суглобах). До того як я оселився разом з Небіжчиком, справа йшла зовсім інакше.
  
  – Продовжуй.
  
  – Вона тільки хотіла тебе попередити, щоб ти не потрапив у пастку.
  
  – Справжній друг, постійно думає про мене. Але хіба вона не могла повідомити все це особисто?
  
  – Хочеш мою думку? – посміхнувся Плоскомордый. – Вона просто боїться, що, якщо наблизиться до тебе, ти почнеш її лапати.
  
  – Сюрпризи, сюрпризи... – Переконавшись, що ні пташка, ні мешканці за мною не стежать, я закінчив: – Думаю, варто заглянути до Морлі. Хочеш, підемо разом. Я плачу за вечерю.
  
  
  
  48
  
  Поява Плоскомордого, мабуть, не дуже обрадувало Морлі, і він похмуро зиркнув у мій бік. Я не міг зрозуміти, в чому справа, – Тарп був прекрасним клієнтом.
  
  Тим не менш Дотс підсів за наш столик. З першого погляду було помітно, що його думки витають десь дуже далеко. Він слухав неуважно, не зводячи погляду з дверей.
  
  – Мені вдалося розібратися майже у всьому, – повідомив я.
  
  – Про...
  
  Цікаво, як вдалося йому вкласти стільки недовіри в єдиний звук?
  
  – Меггі Дженн покинула місто настільки озлобленою, що присягнулася ніколи туди не повертатися. Її коханий був убитий, його родичі палали до неї ненавистю. Їй довелося пройти через приниження, щоб заради дочки себе і зберегти все, що подарував Тедді. Старий приятель (а може, і родич) Меггі, Грэндж Клівер, брав її образ, щоб ближче познайомитися з будинками на Пагорбі, які він потім грабував. Потім вона сама попросила його грати цю роль щорічно в той час, коли вона повинна була з'являтися в будинку. Клівер був щасливий надати допомогу. Це дозволяло йому з'являтися в місті і зникати з нього, уникаючи уваги Чодо Контагью. Одночасно він загравав з імператорською родиною, зумів втертися в довіру і став одним з опікунів Бледсо. Тримаю парі, він крав і з лікарні і з будинку на Пагорбі.
  
  Далі події розвивалися наступним чином. В один прекрасний день з'являються Фарби і Садлер і розповідають історію про Чодо і його доньці. Клівер щасливий. Саме цього він довго чекав. Перед ним відкривається можливість поставити під свій контроль злочинний світ величезного міста. Правда, йому належить вирішити одну дуже важливу проблему – Емеральд Дженн. Вона тут, у місті, але десь ховається. Їй відома правда про Грэндже Кливере, і вона може все розповісти.
  
  Морлі і Плоскомордый виглядали так, ніби насилу перетравлюють мої думки. Дивно. Адже все так просто.
  
  – Отже, Клівер намагається розпочати захоплення влади, але ніхто не бажає на нього працювати – всім відомо, що сімейство Чодо давно точить на нього зуб. Відмовляються всі, крім Торнады. Та й та в кінці кінців починає замислюватися і сумніватися. Проте їй хочеться урвати куш пожирніше. Коли Клівер згадує, що хоче таємно відшукати дівчину, Торнада говорить йому про мене, сподіваючись використати мене в своїх цілях. Клівер в черговий раз гримується під Меггі Дженн і наймає мене. Але я псування річ, повідомляючи, що був попереджений про його візит. Він шукає зрадника в своїх рядах. Хто це, Клівер відразу не збагнув. Будучи прекрасним актором, він без праці доводить свою роль до кінця в будинку на Пагорбі. Але як тільки я пішов, він відправився в своє лігво вжити заходів проти мене. Щоб знайти дівчину, він передбачає найняти іншого фахівця.
  
  Торнада чує, як він посилає своїх людей. Вона розуміє, що Клівер скоро визначить того, хто попередив мене про його візит, і вирішує допомогти мені вибратися з Бледсо.
  
  Коротше, коли я запитав її про те, що відбувається в дійсності, вона нагодувала мене подвійною порцією лайна. Та й зараз вона сподівається зірвати куш і тому всіма силами уникає зустрічі зі мною.
  
  Поки я розвивав свої теорії, Сарж подав чай. Морлі налив собі, відпив і скривився. Мабуть, напій був заварений з рослини, не складається з чайним кущем навіть у далекому спорідненні. Дивно, чому він дивується. Невже йому не відомо, що в його закладі взагалі не подають нормальних страв?
  
  Думки Дотса раніше були зайняті чимось іншим. Він, звичайно, слухав мене, але кожен раз, як відчинялися двері, він перемикав увагу на неї. Все ж він виявився досить уважним і зауважив:
  
  – Твоя гіпотеза не суперечить жодному з відомих нам фактів. – Ще б. Сам знаю. Я все продумав. Але... тримаю парі, ти за пазухою тримаєш своє «але».
  
  – І не одне. Ти не противоречишь фактами, але і не пояснюєш все, що відбувається навколо тебе. Мотиви дій Клівер в твоєму викладі виглядають непереконливо.
  
  – Але чому ж? Ти просто не зрозумів мене.
  
  – Скажи, дочка Чодо хоч якось манкировала своїми обов'язками фактичного глави злочинного світу?
  
  – Жодним чином. Не баба, а сталь і лід. У мене досі на тілі збереглися порізи і відморожені місця від зустрічей з нею.
  
  – Ось саме. Тому, що б Фарби і Садлер не говорили, для Клівер зберігся величезний ризик при появі в місті. Я сьогодні обчислив профі, який стежив за тобою. Його звуть Клиланд Жюстін Карлайл. Його спеціально найняли спостерігати за тобою. Здогадайся, чому. Даю тобі три спроби. Зараховується лише перша.
  
  Я згідно кивнув:
  
  – Чудо з чудес. Цього самого К. Ж. ніхто не бачив у наших краях до того, як я згадав ім'я Грэнджа Клівер своєму кращому другові Морлі Дотсу. Цей Морлі Дотс раніше ніколи не зустрічався з Кливером і не дуже уявляв, як його можна знайти.
  
  Морлі знизав плечима, що було рівнозначно визнанню.
  
  Ніяких докорів совісті він не відчував. Морлі ніколи не озирався назад і вкрай рідко вибачався. Ось і зараз він не вважав за потрібне просити вибачення.
  
  – А яка ж тут роль Торнады?
  
  – Не знаю, але думаю, це не має ніякого значення. Схоже, вона й сама не відає, що творить, і хоче одного – щоб горщик кипів до тих пір, поки вона не зможе урвати своє.
  
  На губах Морлі з'явилася стомлена, сповнена жалю посмішка.
  
  – Ти знаєш щось таке, що не відомо мені?
  
  – Ні. Ти йдеш на крок попереду мене, хоча, здається, занадто пізно усік найголовніше.
  
  – Ти гадаєш? Що ж саме?
  
  – Те, що Торнада з самого початку брехала абсолютно про все. Жодне її слово не було правдою. Тому все, що нібито вдалося дізнатися від неї, не варто приймати до уваги.
  
  – О... Так. Я знав це.
  
  Насправді я зрозумів це тільки тепер, поглянувши на події під новим кутом зору. Забудь все, сказала Торнада. Ось саме.
  
  
  
  49
  
  – Я, Гаррет, умовив Рохлю зробити тобі послугу – сказав Морлі.
  
  Я не став уточнювати, яку саме, спокійно чекаючи прояву його збоченого гумору.
  
  І знову він залишив мене в дурні. Ніякої жарти не було.
  
  – Хм...
  
  – Мені чомусь здається, що тобі не відшукати Кефора.
  
  – Нездара злякав його? Морлі кивнув.
  
  – Марна втрата часу?
  
  – Нездара все ще продовжує дутися.
  
  – Так-то ж все-таки сталося?
  
  – Кефор не зустрічав дівчину вже вісім місяців. Хлопець порвав з нею, тому що вона не поступалася його домоганиям. Велика пуританка.
  
  – І Кефор не має ні найменшого уявлення, де її можна знайти. Так?
  
  – Ні, не так, – А...
  
  Я завжди славився своєю реакцією.
  
  – Він порадив покрутитися поруч з чаклунським співтовариством. Дівчина щось шукає. Кефор радить почати з самих чорних кіл наичернейшей магії. Після їх розриву вона направила свої стопи саме туди. – Дотс обдарував мене широченною знущальною посмішкою.
  
  – Ти хочеш сказати – Клівер своїми доказами вказав мені правильний шлях?
  
  – Саме так. Думаю, ця звістка тебе розбудить. Він знову осклабился, продемонструвавши не менше двохсот гострих зубів. – Як копняк в дупу.
  
  Я почав підніматися з-за столу. Всі запутывалось ще сильніше.
  
  – Гей! – заволав Плоскомордый. – Ти обіцяв.
  
  – Нагодуй це тварина, Морлі. Дай йому що-небудь подешевше, начебто люцерни.
  
  – Куди ти пішов?
  
  Я відкрив було рота, але тут же зрозумів, що сам не знаю куди.
  
  – Ах ось як? Чому б тобі в такому випадку не податися додому? Замкни двері. Влаштуйся позатишніше. Читай хороші книги і чекай повернення Діна. Забудь про Грэндже Кливере і Емеральд Дженн.
  
  Я відповів на цю тираду одним зі своїх найбільш підозрілих поглядів. – Адже ти отримав свій сніданок, – не вгамовувався Морлі. – Схоже, ця крихта Дженн сама здатна подбати про себе.
  
  – Морлі, відповідай мені на єдине питання: з якої причини вона втекла з дому?
  
  – Тут може бути безліч причин. Діти постійно біжать зі своїх сімей.
  
  – Але зазвичай вони бунтують, прагнучи уникнути батьківського контролю. Мені не багато відомо про Емеральд. Я мало що знаю про її матусі. Їхні стосунки для мене залишаються таємницею.
  
  – Що я тобі тільки що порадив? Перестань мучити себе, Гаррет. Навіщо? Не журися, витрачай гроші, весело проведи час з Чэстити.
  
  – Так зберігають його боги, – пробурмотів Плоскомордый. Він припинив боротися з вечерею і заґелкотав. – Ти тільки подивися на його вид...
  
  – Що такого в моєму вигляді?
  
  – Вигляд тупого дурня, – пояснив Морлі, який буває у тебе, коли збираєшся вплутатися в шалений підприємство по незрозумілим для себе самого причин.
  
  – Збираюся?! Та минуло добрих чотири дні, як я вплутався в шалений підприємство.
  
  – А тепер ти поза грою. Бо це була не та гра, в яку ти грав. Весь цей час ти в своїй звичайній манері спотикався об меблі і перекидав стільці. Ти пішов з поля і залишишся в безпеці, якщо перестанеш дратувати людей. Подумай гарненько і обіцяй, що не будеш носитися з криками, з'ясовуючи, чому вчора протягом трьох хвилин йшов дощ з жаб.
  
  – Але...
  
  – Тепер немає необхідності розшукувати дівчину. Заради її власних інтересів. – Гаррет!
  
  Я підстрибнув на стільці від несподіваного рева Плоскомордого. Усі відвідувачі повернулися в його бік.
  
  – Адже він має рацію, – продовжував грюкати Тарп. – Ти краще слухай. Ясно ж: ті, хто тебе найняв, зовсім не цікавляться дівчинкою.
  
  – Так, він має рацію, – сказав я. – Морлі завжди правий. Дотс жорстко поглянув на мене і кинув:
  
  – Але?..
  
  – Жодних застережень. Ніяких «але». Я стверджую це цілком серйозно. Ти потрапив в ціль – у продовженні цієї затії немає ніякого сенсу.
  
  Він подивився на мене з таким виглядом, немов роздумував, чи не завернути мене по-новому в мокру ковдру.
  
  – Ні, правда так вважаю, – жалібним голосом продовжував я. – Я вирушаю додому, мирюся з Елеонорою і тихо сплю всю ніч. Зранку першим ділом виставляю он своїх гостей. Всіх до єдиного. Але мене турбує лише одне.
  
  – Що ж саме?
  
  Морлі явно мені не вірив. Невже вони дійсно всі вважали, що я перетворився на лицаря на білому коні, який рятує потрапили в біду дівчат?
  
  – Не може Емеральд бути ще однією маскою Клівер? Як вважаєш, чи здатний він зіграти роль вісімнадцятирічної?
  
  Морлі і Плоскомордый відкрили роти було поцікавитися, з якого дива Клівер повинен займатися цим, але вважали за краще промовчати. Жоден не хотів дати мені навіть найменшого приводу для продовження потенційно смертельного розслідування.
  
  – Мені просто цікаво. У нього репутація майстра змінювати свою зовнішність. Плеймет вважав, що дочка Меггі давно померла. А раптом з самого початку комбінація була більш складною, ніж ми вважали? Може, Клівер не просто розкидав докази на Пагорбі, а повністю сконструював персонаж?
  
  – Ти, Гаррет, просто псих, – прогарчав Морлі.
  
  – Ага, – погодився Плоскомордый. Він був настільки серйозний, що навіть відклав виделку. – Я знаю, що я не такий геній, як ви, хлопці, але мені відомо, що в дев'яносто дев'яти випадках з ста найхитріші події пояснюються найпростішим чином.
  
  Що сталося з світом, якщо навіть Плоскомордый почав виступати з мудрими сентенціями?
  
  – Та хіба я заперечую? Я повністю з вами згоден. Іноді мені здається, що мізки – моє прокляття. Спасибі тобі, Морлі, спасибі за все. Навіть за те, що ти не сказав.
  
  Я залишив гроші за вечерю Плоскомордого, хоча мав повну можливість втекти, поки ніхто не зміркував, що рахунок залишається неоплаченим. Плоскомордый заслуговував доброго до себе ставлення. Його вдача котилася під укіс навіть швидше, ніж моя, і йому частенько доводилося смоктати лапу.
  
  * * *
  
  Отже, я, Гаррет, виходжу з гри, чим би ця гра не полягала. Вирушаю додому, привожу себе в порядок, випиваю пивка, приймаю ванну і розробляю витончений план, який призводить до частих зустрічей з Чэстити Блейн.
  
  Виходячи на вулицю із закладу Морлі, я тим не менш був дуже уважний, як ніби якесь атавістичну почуття попереджав мене про можливий напад з метою впровадження нового в Бледсо.
  
  У лікарні, як мені говорили, йшла грандіозна будова, і ліси навколо будівлі росли з незвичайною швидкістю.
  
  Виявилося, напружився я даремно. Ніхто не звернув на мене уваги. За мною навіть перестали стежити. Я відчував себе покинутим.
  
  У мене ніколи не було такого цікавого справи, яке раптом розпалося б і зникло.
  
  Правда, з іншими, не такими хвилюючими справами подібне траплялося, і я залишався без гонорару. Зараз принаймні я міг пишатися тим, що вистачило розуму настояти на попередній виплаті.
  
  Схвалення Небіжчика, природно, не піде, але і він буде змушений визнати, що я час від часу здатний залишатися діловим хлопцем навіть у суспільстві хтивої рыжульки.
  
  
  
  50
  
  Я спав непогано, але все ж прокинувся трохи не в собі. Це я пояснив тим, що пробудився до полудня, хоча Айві і не смикав мене. Я навіть подумав, чи не воскрес Покійник, але, зазирнувши до нього, не побачив жодних ознак. Але чого я, власне, чекав? Спить Небіжчик або не спить – все одно, людського життя не вистачить, щоб помітити зміни в його зовнішності.
  
  Слизький і Айві поводили себе незвично тихо. Наче відчували, що я збираюся виставити їх геть. У мене було міркування, куди їх можна поселити, але я сильно сумнівався, що місіс Кардонлос повірить моїм твердженням про благонадійність цих мешканців. Будь вона проклята!
  
  Але чудо з чудес! Плеймет виступив з пропозицією, і незабаром мої давні побратими по зброї отримали роботу з випробувальним терміном і житло на тих же умовах. Чарівництво! Я знову опинився у власному будинку наодинці з самим собою. Залишалися, правда, Небіжчик і Попка-Дурак. Мерзенна пташка встигла сховатися до того, як Айві спробував її зловити і забрати з собою. Моя спроба зробити йому царський подарунок виявилася безрезультатною.
  
  Можливо, скоро повернеться Дін. У всякому разі, в мені жевріла слабка надія.
  
  Настав час подумати про Чес.
  
  * * *
  
  Я обговорив це з Елеонорою. Вона не заперечувала, і я написав листа і підрядив сусідського хлопчика доставити його Чэстити. Цей бандит наполіг на додаткову винагороду за те, що доведеться наближатися до будинку чарівника.
  
  Інструктуючи маленького найманця, я уважно оглядав вулицю. Мені не вдалося помітити нікого, хто хоча б віддалено цікавився житлом Гаррета. Навіть сусіди, і ті сьогодні обійшли мене увагою. Тим не менше я чомусь відчував неспокій.
  
  Спочатку я посварився з Попкою-Дурнем і довів його до сказу. Потім поспілкувався з Елеонорою. Мене брала нудьга. Що говорити, моє коло спілкування воістину не широкий. Він складається з промовистим птиці, картини і типу, який не тільки спить тижнями і мертвий вже кілька століть, але навіть не покидав будинку за весь час знайомства зі мною.
  
  Мої друзі праві: так більше жити не можна. Пролунав стукіт у двері. Я проігнорував його, якщо б не чекав відповіді Чес.
  
  Перш ніж відкрити, я заглянув у вічко. Це виявився мій посланець, в руці він тримав лист. Я відкрив двері, відвалив йому додаткові чайові і, оглянувши ще разок вулицю, не виявив нічого підозрілого. Добре.
  
  Сівши за письмовий стіл, я прочитав послання і поділився новинами з Елеонорою.
  
  – Чес повідомляє, що зайде за мною. Як ти до цього ставишся? Відчайдушна відьмочка, так? Після паузи продовжив:
  
  – Добре, добре. Не будемо називати її відьмою. Скажімо так: вона не дотримується традиційної ролі, закріпленої за жінкою. Вона й далі думає вести себе нетрадиційно. Збирається відвести мене в містечко, яке їй дуже подобається. І навіть притягне з собою папочку.
  
  Вся моя балаканина була порожнім внутрішня манірність. Елеонора – не більш ніж безтілесний дух і не може посилати мені цю знущальну усмішку.
  
  Мені не дуже посміхалася зустріч з татусем, що входять в двадцятку найбільш могутніх чарівників нашій частині світу. Залишалося сподіватися, що він не належить до числа батьків-ретроградів. Я насилу спілкуюся з людьми, які з піною біля рота кидаються на захист фундаментальних моральних цінностей.
  
  Новий вибух сміху з картини.
  
  Вона каже, що тато хоче поставити кілька запитань про Меггі Дженн і Грэндже Кливере.
  
  Все вірно. Але я б менше турбувався, якби Чес сказала, що тато димить від обурення з-за моїх відносин з дочкою.
  
  Пізно, Гаррет, сіпатися і верещати.
  
  Елеонора нагадала, що переді мною відкривається прекрасна можливість встановити контакт з багатими й могутніми.
  
  – Правильно, дівчинка. Ти знаєш, як я ціную зв'язку з громкопрославленными багатіями. Це якраз те, до чого я ніколи не прагнув.
  
  І я пішов готувати собі ланч.
  
  Виявилося, мої гості залишили мені для їжі лише черевики, а на випивку – полграфина води.
  
  
  
  51
  
  В той вечір я вийшов з дому, твердо дотримуючись своєї головної життєвої установки: очікуй найгіршого – і не відчуєш розчарування. Татко Чэстити був гігантом серед чарівників. Йому нічого не варто було розмазати мене як коров'яче лайно або закинути на протилежний берег річки.
  
  Він здивував мене відразу, не опинившись столітнім пнем. Тато виглядав як звичайний чоловік, ледве переступила своє п'ятдесятиріччя. Його чорне волосся затяглися сивиною. У нього було невелике черевце, а зростанням тато був на кілька дюймів нижче мене. Він був чудово доглянутий і лучився здоров'ям. Очевидно, це і є ознака його могутності. Одягнений татко був зовсім не краще за мене. І у нього виявилося обветренное обличчя людини, проводив більшу частину часу на відкритому повітрі. Схоже, хлопець не страждав і від надлишку самовдоволення.
  
  Він виявився чудовим слухачем, з тих, кому ви викладаєте навіть те, про що, здавалося, давно забули. Мистецтво слухати, напевно, здорово допомагала йому в зоні військових дій. Кращими вождями є ті, хто вміє слухати.
  
  Повелитель Вогню перервав мене тільки двічі – і обидва рази по справі, задаючи точні питання. Ще не скінчивши своєї розповіді, я вже спілкувався з ним так, як з Небіжчиком або з Елеонорою, – наче думаєш вголос.
  
  Нарешті я зупинився. Чес глянула на батька. Той зберігав мовчання.
  
  – Чому ви цим зацікавилися? – запитав я. – Через Чес та її роботи в лікарні? До речі, він теж називав її Чес.
  
  – Наш будинок був пограбований під час хвилі злочинів, що співпала за часом з романом Теодорика і Меггі Дженн.
  
  Я кинув на Чес помірно здивований погляд. Вона не згадувала про цю подію.
  
  – Деякі з викрадених речей були виявлені згодом, та від них тягнувся слід до Грэнджу Кливеру. Однак його так і не змогли знайти.
  
  – І ви ніяк не пов'язували його з тим Кливером, який став піклувальником лікарні?
  
  – Мене тут не було, коли Чес вирішила працювати в цьому філантропічний закладі. Крім того, я не шукав злодія в настільки високих колах.
  
  – Немає? Але я-то думав, що... – почав я і тут же отримав під столом сильний стусан від Чес.
  
  По виразу обличчя Повелителя Вогню було видно – він здогадався, що я хотів сказати. Але я, мабуть, не прав. Якщо ви не цинік, то шукаєте темних типів тільки в темних кутках.
  
  – Я завжди вважав, Гаррет, що Дженн замішана у крадіжках. Наліт на мій будинок, до речі, був спланований з точністю військової операції. Але, погодьтеся, не можна ж було звинувачувати коханку короля в крадіжці.
  
  – Розумію.
  
  Як ніби розумію. Чес посміхалася, намагаючись мене підбадьорити. Її усмішка не спрацювала. Я шкірою відчував, куди гне її татко.
  
  І не помилився.
  
  – Я так само мстивий, як і будь-який інший, – сказав Блейн. – Але навіть і зараз я нічого не можу вдіяти з Дженн. Хоча королевська рідня ненавидить її. Вони дбають навіть про чорних овець свого стада. Але у Клівер немає впливових друзів і могутнього ангела-хранителя. Чес вам, напевно, сказала, що ми знайомі з полковником Тупому. Я володію деяким впливом в Гвардії і в інших закладах, але хочу, щоб Клівер розшукали саме ви. Якщо його зловить Туп, справа кінчиться лавою підсудних, а мені хочеться особисто розправитися з Кливером.
  
  Плюх!
  
  Папочкин товстенький шкіряний гаманець вискочив з кишені і ліг перед ним на столі.
  
  – Чудово спрацювали, – зауважив я.
  
  Слабка усмішка у відповідь.
  
  – Чес дає вам блискучу оцінку, Гаррет. Однак Уэстмен Туп підозрює, що ви все ж не здатні ходити по водах. – Я глянув на Чес, і вона залилася фарбою. – Але я добре знаю Тупа і тому поцікавився думкою інших людей.
  
  Невже він вважає, що зможе цим справити на мене враження? Мова Блейна початку, по-моєму, звучати занадто пишномовно. Можливо, тільки я так це почув.
  
  Я надав Повелителя Вогню можливість оцінити мій коронний трюк з бровою. Трюк спрацював. Чародій пустився в подальші пояснення:
  
  – Всі стверджують, що краще вас нікого немає, але змусити вас працювати не так просто. – Він пестив рукою гаманець, немов це була його кохана жінка. – Чорт би вас побрал, Гаррет. Невже вам не хочеться розрахуватися з Кливером? Адже ви могли провести решту життя серед божевільних.
  
  Він присунув гаманець до мене ще на полфута. Чес схвально кивала, посміхаючись. Невже її татко вміє ходити по водах і умовить мене?
  
  – Я поговорив з Тупому, Гаррет. В гаманці більше ніж гроші. По-перше, ви тут знайдете (погладжування, погладжування) рекомендаційний лист, який можете використовувати на свій розсуд. У ньому сказано, що ви є моїм уповноваженим, і кожного, хто відмовиться вам допомогти, можуть чекати великі неприємності. По-друге, у гаманці знаходиться підписаний нашим добрим полковником мандат, згідно з яким ви маєте право вимагати допомоги від міських служб безпеки. Само собою зрозуміло, ви виявите та акредитиви, з лишком покривають ваші можливі витрати і гонорар.
  
  Проклятий гаманець був таким товстим, що здавалося, золота в ньому більше, ніж зміг би вкрасти троль.
  
  Папаша Чэстити гарно підготувався до ділової бесіди і не розраховував повернутися додому розчарованим. Я не став з ним сперечатися.
  
  Та він би й не дозволив мені цього.
  
  Блейн, загалом, виявився таким же, як і всі його побратими по професії, хоча і намагався зробити вигляд, що веде чесну гру.
  
  Чес мовчала, посміхаючись з таким виглядом, ніби спостерігала, як мене вводять в рай.
  
  – Не зовсім розумію, чого ви бажаєте, – набычась, запитав я.
  
  – Знайдіть Клівер. Притягнете його до мене або відведіть мене до нього. Як тільки ми опинимося віч-на-віч, ваша місія завершиться.
  
  З великою неохотою я присунув гаманець – це хабар! – до себе і зазирнув усередину. Там я побачив кілька списаних каліграфічним почерком листків, якісь папери з офіційними печатками, пристойна кількість золота і грудну кістку птиці, яка, як відомо, здатна виконати всі ваші бажання.
  
  – Кістка-вбивця? – поцікавився я.
  
  – Що? Ах це. Так, звичайно. Ви ж були на островах.
  
  У тих місцях тубільці володіли власної, досить отвратной різновидом магії, на яку карентийцы і венагеты реагували однаково – знищуючи її носіїв на місці.
  
  – Навіщо вона мені? – пробурчав я.
  
  – Це зовсім не те, що ви думаєте, – не оригінал. Якщо потрапите в безвихідне становище, плюньте на кістку, і ті, хто бажає вам зла, не зможуть сфокусувати на вас свій погляд. Дружні або нейтральні спостерігачі будуть вас прекрасно бачити, а вбивці виявляться нездатними застосувати зброю. Чи Не правда, розумно придумано?
  
  Можливо. Я промовчав. Гіганти на кшталт нього вважають себе настільки розумними, що частенько залишаються в дурнях.
  
  – Чудово! Кость не заважатиме, оскільки мої магічні здібності годяться лише на те, щоб перетворити міста в руїни.
  
  Чес продовжувала посміхатися так, немов подрядилась повністю розплавити моє серце.
  
  – Я мушу бігти, – ніби вибачаючись, промовив Повелитель Вогню. – Хтось може подумати, що тепер, після перемоги, моє життя стало легше. Нічого подібного. Та й ви, напевно, хотіли б залишитися удвох.
  
  Прошу вибачення, але у реальному житті такої людини бути не може. Я зробив йому ручкою. Мій новий бос – хочу я того чи ні.
  
  Зустріч з чародієм виявилася зовсім не такою страшною, як я побоювався.
  
  – Хіба не здорово?! – запитала Чес. Вона перебувала в такому захваті, що мені подумалося: не використовував чи хто-небудь проти неї заклинання одурманювання.
  
  – Що чудово?
  
  Її посмішка з захопленої стала непонимающей.
  
  – Що з тобою? Що тебе турбує?
  
  – Та твій татко, – відповів я, міцно стискаючи гаманець.
  
  – Не розумію. – Вона, мабуть, вважала, що я повинен верещати від щастя.
  
  – Мене турбують його слова.
  
  – Хіба він не виклав тобі все прямо і чесно? Хіба він напускав туман?
  
  – Ні. – Цього я стверджувати не міг. – Що ти пам'ятаєш про те грабіж?
  
  – Нічого, мене тут не було.
  
  – Ось як? – Порившись в своєму мішку факіра, я витягнув звідти фокус з бровою. Цей трюк виводить з себе.
  
  – Я була в школі. Закінчувала навчання. Хлопці всі пішли служити в Кантард унтерами. – Вона мала на увазі однокласників. – А ті, хто демобілізувався, повернувся, щоб завершити навчання.
  
  – Давай не будемо сваритися, особливо після того, як я пережив зустріч з папою-чародієм, не перевантаженим звичайними батьківськими забобонами.
  
  – Дорогий, забудь про таланти мого батька. Він їх, до речі, називає прокляттям. – Чес спокусливо посміхнулася, і мені здалося, що вона зовсім не схильна продовжувати обговорення свого татуся.
  
  Але я все ж запитав:
  
  – Це в його дусі?
  
  – Що?
  
  – Наймати когось, щоб відшукати кого-небудь з метою помститися за якусь давню образу.
  
  – Можливо. Нас пограбували лише один раз, і я знаю, що це його дратує досі. Коли тато починає згадувати про крадіжку, йому страшенно хочеться що-небудь спалити.
  
  Цікаво. Вірніше, цікаво. Під час бесіди я зовсім не помітив у Повелителя Вогню бажання вчинити пожежу.
  
  – Кінчай, Гаррет. Забудьмо про це, – сказала Чес.
  
  – Так? Думаєш, варто?
  
  – Краще зверни свої помисли на те, що тобі має намір прописати лікар.
  
  Довелося знову підійняти брову.
  
  – Всі мої думки тільки про це. – З її боку це був стародавній жіночий трюк, змушує нашого брата розпускати слюні.
  
  Чудово холодним, діловим тоном вона додала:
  
  – До речі, ми можемо тріскати як свині. Папа оплатив вечерю.
  
  – Хрю, хрю... Краще я не буду обмежувати себе в іншому місці.
  
  – Ох... Обіцянки, обіцянки. Стався до своїх заяв відповідально. Сьогодні ввечері я не працюю.
  
  Це були чудові слова – слова, яких я не чув від дня творіння. Треба було б щось відповісти. Але переді мною сиділа така чудова жінка – я дозволив, щоб останнє слово залишилося за нею.
  
  
  
  52
  
  Коли я увійшов у заклад Морлі, пара завсідників вітально помахала мені лапами. Проте персонал повів себе менш приязно. Рохля скривився так, ніби з усіх сил намагався пригадати, де ж він, зрештою заховав щурячу отруту.
  
  Але сам Морлі перебував у чудовому настрої. Він втік вниз по сходах, як раз коли прибув мій чай.
  
  – Мені знайомий такий твій вигляд, – сказав я. – Ти або зірвав пристойний куш на бігах водяних павуків, або чиясь дружина, спіткнувшись, впала, і ти зміг скористатися цим, перш ніж вона встигла схопитися на ноги.
  
  Його акуляча паща розтягнулася в усмішці.
  
  – А мені здалося, що саме ти зайнявся цією справою.
  
  – Чому ти так вирішив?
  
  – Тебе засікли з потрясній блондиночка в закладі явно не твого рівня.
  
  – Винен. Було діло. Але звідки тобі це відомо?
  
  – Боюся, моя відповідь тобі доведеться не до смаку.
  
  – Що ж, витерплю. Викладай свою чорну вість.
  
  – Вчора ввечері сюди злізлася парочка – познайомитися з трущобних життям. Він – містер Грошовий Мішок, вона – Роза Тейт. Вона тебе і запримітила в ресторані.
  
  – Тримаю парі, вона посміхалася своєю огидною посмішкою.
  
  Роза Тейт – кузина моєї колишньої подружки Тінні Тейт. Ще з давніх часів Троянда точить на мене зуб.
  
  – Точно. Тепер дві дівиці як слід потріпають про тебе язички.
  
  – Хто б сумнівався! На щастя, Тінні знає, що таке Троянда. До речі, вона не звернула уваги, хто ще був зі мною?
  
  – А там ще хтось був?
  
  – Чес привела свого татка. – Я розповів йому про зустріч з Володарем Вогню. – Ти зустрічав коли-небудь Блейна?
  
  – Ні. Але чому ти питаєш?
  
  – Знову все починає двоїтися в очах.
  
  – Невже ти підозрюєш, що Чес веде з тобою подвійну гру?
  
  – Настав час параноїків, Морлі. Мій світ втратив для мене всяке подобу сенсу.
  
  – Коли тобі добре платять, сенс не слід включати в систему рівнянь. Хіба не так?
  
  – Іноді він виявляється все ж корисним.
  
  – Тебе бентежать численні збіги?
  
  – Яка ймовірність того, що Чес випадково надходить на роботу туди, де знаходиться злодій, який пограбував свого часу її батька?
  
  – А які шанси на те, що тебе випадково поміщають туди, де ти можеш зустріти її? Вони ще нижче. У її випадку збіг не викликає підозр.
  
  – Але чому?
  
  – Чи є краще місце для початку кар'єри жінки-лікаря, ніж Бледсо? З іншого боку, куди влаштували члени імператорської родини Клівер, якби забажали його бачити в Танфере?
  
  – Ти думаєш, він чимось їм зобов'язаний?
  
  – Це вони так вважають. Насправді ж Клівер просто використовував їх, щоб мати можливість з'являтися в місті і зникати з нього, залишаючись непоміченим колишніми знайомцями. Пригадай, спочатку його ім'я нічого не говорило Чес.
  
  – Яка роль її батька в нашій справі?
  
  – Я вже приступив до його виконання. Його будинок пограбували. У той час це була одна з найгучніших крадіжок. Я дізнався, що в місто він повернувся тільки позавчора.
  
  – Після того, як заварилася ця каша.
  
  – Зверни увагу. Він був багато років. З'являється будинку взимку і всього лише на кілька днів. Зима – самий огидний сезон в зоні військових дій.
  
  Морлі суворо подивився на мене і кинув:
  
  – Твій основний недолік, Гаррет, – відсутність здорового глузду.
  
  – Як це розуміти?
  
  – Ти не можеш залишити проблему в спокої і обов'язково повинен продовжувати копирсатися в ній, вишукуючи для цього всі нові і нові приводи. Зараз, схоже, здоровий глузд починає стукати в твої двері. Забудь про Дощовику, Гаррет.
  
  Я здійняв угору одну брову:
  
  – Ось як?
  
  Невже він сам розробляє Клівер?
  
  – В даний момент він, Гаррет, рухома мішень. Не хвилюйся – не для мене. Але якщо ти будеш поруч з ним, тебе теж може зачепити. – Він підняв руку, як би відштовхуючи мене. – Йди. Постараюся з'ясувати все, що можу, про батька твоєї нової леді.
  
  
  
  53
  
  Без чаклунства тут явно не обійшлося. Коли я повернувся, відвідавши двох приятелів військових років – тепер членів екстремістського руху за людські права, – мій будинок був обкладений з усіх боків. По всіх кутах розташувалися кровожерливі пірати. Профі повернувся з друзями. Недотепа теж був присутній і був не один – я встиг на мить помітити Торнаду.
  
  Виявляється, я викликав інтерес і у нових персонажів. Цікаво все ж, скільки ворогів і друзів у Дощовика?
  
  Мені б треба було зібрати всіх спостерігачів у купу і виголосити перед ними промову, закликавши об'єднати зусилля з метою уникнути дублювання і непотрібної витрати ресурсів. Але від цієї затії мене відволікли топтавшиеся на сходах Айві і Слизький.
  
  У Айві вистачило совісті почервоніти.
  
  – Нас вигнали, – оголосив він. – Я хотів порозумітися, але ненавмисно виголосив слово, що починається на «П».
  
  Що це за слово, що починається на «П»? Я подивився на Слизьке. Він виглядав просто жахливо.
  
  – Ви знаєте. Той, після якого він починає психувати.
  
  Вірно. Паузиффл.
  
  – Просто з цікавості хотілося б знати: він пам'ятає, що накоїв, почувши чарівне слово?
  
  Відповідь, очевидно, зажадав занадто велике навантаження на інтелект Айві, і він обмежився знизуванням плечей. У мене були міркування на цей рахунок, і я міг пояснити походження проблеми слова, що починається на «П».
  
  Десь хтось багато років тому перекроїв розум Слизького, намагаючись перетворити його в живу зброю, спусковим гачком для якого була безглузда фраза. Хто і коли зробив це тепер не мало ніякого значення. Експеримент провалився. Слизький вийшов з-під контролю. Він потрапив в Бледсо незаконно, але все ж, по совісті кажучи, його місце було там. На волі його хвороба буде прогресувати до тих пір, поки його хто-небудь не вб'є.
  
  Взагалі-то щонайменше половині мешканців Танфера слід було б перебувати в божевільні. Тут напрочуд мало нормальних людей. Принаймні на моєму шляху вони майже не зустрічаються.
  
  Я увійшов в будинок. Хлопці пішли за мною. Айві відразу ж попрямував в кімнатку біля входу, і Попка-Дурак тут же завівся на всю котушку. Я затримався і заглянув у вічко. Морлі, напевно, вже носиться по вулицях, сповіщаючи всіх і кожного, що я знову взявся за справу.
  
  Я з цікавістю зауважив, що і друзів Дощовика, і його ворогів змило з околиць мого будинку. Цікаво, а не працює чи хто-небудь з цих спостерігачів на татка-чарівника?
  
  При такому натовпі вивідувачів неможливо повірити, що вони не знають про існування один одного. Це, в свою чергу, породжує різні припущення.
  
  Якби я працював на Гвардію і знав, що хтось поруч трудиться на Клівер, то просто б захопив цього хлопця і забув про Гарета. Невже все настільки лінуються, що вирішили звалити пошуки Дощовика тільки на мене? Не може бути. Вони напевно знають, що я не страждаю надлишком честолюбства.
  
  Слизький, очевидно, забувши орієнтири, провідні в кухню, побрів слідом за Айві. Поки хлопці відновлювали знайомство з Попкою-Дурнем, я пірнув у кухню і приховав в затишне місце свої кволі запаси.
  
  Якийсь бовдур взявся гамселити у вхідні двері. І так вимогливо, що я мало не піддався спокусі відкрити її.
  
  Тим часом Попка-Дурак поминав всіх предків Гаррета по прямій лінії.
  
  «Удушу курчати джунглів, а пір'я продам», – вирішив я і повернувся до дверного вічка.
  
  І де тільки знаходять таких? Заморених типів бухгалтерського виду, які провели військову службу, перекладаючи папірці з однієї папки в іншу. Ті, хто воював по-справжньому і зустрічав цих хлопчиків, клялися, що без всякої жалості втопили їх у сечі, якби була така можливість. Подібні типи рідко наважуються виникати в моїй частині міста.
  
  Макунадо-стріт не Дно, але і на неї люди, що народилися зі срібною ложкою в роті, заглядають вкрай рідко.
  
  Може бути, візит має відношення до Блейну?
  
  Я відкрив двері. Це було помилкою.
  
  Можливо, несвідомо я передчував неприємності – в одній руці я міцно стискав кийок. Тепер вона припала вельми до речі: з простору з обох сторін двері матеріалізувалися двоє громил і тут же спробували взяти мене в оборот.
  
  У подиві відступивши назад, я підняв палицю. Найближчий суперник забажав збити мене з ніг. Я ухилився і опустив свою зброю йому на потилицю. Ці клоуни явно з'явилися в наш світ з іншого виміру. Ніхто з наших не ризикує нападати на мене в моєму власному домі. Небіжчик не виносить занепокоєння.
  
  Скажімо так – зазвичай не виносить. Якби я не був так зайнятий, обов'язково зазирнув би до нього і з'ясував, що його стримує. Він не поворухнув жодним єдиної мозкової звивиною.
  
  Перший хлопець задрімав, згорнувшись калачиком. Його схожий на бегемота приятель зумів оцінити обстановку і почав діяти не настільки необачно. Він не втратив впевненості в собі і вирішив завдати удару з флангу усією силою своєї зброї.
  
  Слизький вистромив голову з маленької кімнати поруч з дверима. Судячи з його вигляду, він не міг надати велику допомогу, але зате міг відвернути ворога, атакуючи його з тилу.
  
  – Гей, Слизький! Паузиффл-фіз!
  
  Схоже, моє вимова виявилося цілком на рівні.
  
  * * *
  
  Крики про допомогу поступово зійшли нанівець. Стихли стогони і тріск брухту меблів. Намагаючись робити якомога менше шуму, я відсунув стіл, підпирає зсередини кухонні двері, і обережно виглянув у вітальню.
  
  Айві, притиснувши Слизького до стіни, погрожував йому пальцем. Попка-Дурак, сидячи на плечі малюка, виспівував войовничу пісню.
  
  Я вийшов до них.
  
  – Навіщо ви змусили його зробити це? – простогнав Айві.
  
  – Ці хлопці вирішили зробити мені трепанацію черепа, не отримавши на те дозволу пацієнта.
  
  Навіть той хлопець, якого я уклав, отримав додаткові поранення і виглядав так, ніби Слизький вправлявся на ньому в танцях.
  
  – Він гаразд?
  
  – Буде в порядку, але не вашими молитвами.
  
  – Зараз не час сваритися. Ми захопили полонених. Зрозумів? Починаємо допит.
  
  Я відкрив двері в кімнату Небіжчика. Цікаво, якого біса він дрых, незважаючи на весь цей шум? Побачив я лише те, що і очікував, – жирну тушу дохлого логхира, що заповнює собою запорошене крісло.
  
  Моїм приятелям вимагалося керівництво. Коли я закінчив огляд того, що раніше було моїм житлом, полонені були пов'язані як свині, готові до поджариванию живцем. Попередня обробка бранців повернула Слизького до життя.
  
  – Вам, хлопці, коли-небудь доводилося проводити допити? – поцікавився я.
  
  Айві ствердно кивнув. Слизький виглядав дуб дубом. Йому це чудово вдавалося. Природний талант.
  
  – Мій підхід – залякування без заподіяння реальної шкоди, особливо якщо без нього можна обійтися. У нас чотири бранця. Один з них напевно виявиться слабаком. Вірно?
  
  У відповідь – абсолютно безмозкі погляди.
  
  – Давайте спробуємо зрозуміти, хто з них розколеться раніше, ніж ми будемо змушені почати розколювати їх черепа.
  
  – Невже ви здатні на це?
  
  І чого я весь час намагаюся бути добряком? Навіть люди, які виступають на стороні сил добра (тобто на моїй стороні), іноді не розуміють цього.
  
  Я відвів своїх соратників в кухню. Чекаючи, поки сили вторгнення оклигають, ми розділили на трьох мої мізерні запаси невибагливою їжі.
  
  Поступово один за іншим наші вороги почали приходити в себе. Те положення, в якому вони себе виявили, їх чомусь не втішила.
  
  
  
  54
  
  З чашкою чаю в руці, з папугою на плечі і з соратниками по флангах я повернувся у вітальню. Попка-Дурак лаявся так, наче сам все це придумав.
  
  – Ви живі, хлопці? Ось і добре. Давайте зіграємо в простеньку гру. Переможець вирушить додому з цілими пальцями на руках і ногах.
  
  Якщо вони настільки неосвічені, що не побоюються Покійника, то їм і поготів не відомо, що я дуже рідко втілюю в життя загрози відрубати пальці у лиходіїв. У Слизького виявився власний підхід до спілкування з полоненими. Він просто, по-діловому, без всяких емоцій зламав одному з них руку. Я почекав, поки жертва припинить виття:
  
  – В основному мені хочеться знати, хто ви такі. І, звичайно, чому ви увірвалися в мій будинок.
  
  Тип із зовнішністю бухгалтера і з обома цілими руками виступив першим:
  
  – Наше завдання було переконати вас відмовитися від справи. У деякому роді – попередити.
  
  – Отже, ми стали на правильний шлях. Тепер натякніть – попередити проти чого? Чому? І хто це хоче зробити?
  
  Він подивився на мене як на розумово відсталого. Не виключено, що хлопець був прав. – Все ж дай мені деякі роз'яснення, дружок.
  
  – Ви повинні кинути те, чим займаєтеся...
  
  – Я займаюся багатьом. Добре б дізнатися деталі.
  
  Відповіді не було.
  
  – О боги темряви, – зітхнув я, кидаючи погляд на Слизьке. Той зробив крок вперед.
  
  – Стійте! Містер Девенпорт попросив, щоб ми переконали вас припинити пошуки міс Дженн.
  
  – Чудово. Шкода тільки, що я не знаю жодного Давенпорта. Хто це, чорт би його побрал? Бранець випростався.
  
  – А... – промовив він, і це означало, що у нього вистачає мізків подумати, чи варто було нападати на хлопця, який навіть ніколи не чув про хлопця, це напад організував. Ми обидва перебували в страшному збентеженні і скруті. Але у мене на відміну від полоненого для прояснення питання існував Слизький. Слизький насупився. Слизький важко навис над жертвою.
  
  Я ліниво протягнув:
  
  – Він просто обожнює калічити людей. Якщо у вас немає настрою повернутися додому по частинах, шепніть мені на вушко. Але тільки правду, без всяких маленьких милих хитрощів. Що ж я накоїв такого, що настільки засмутило цього клоуна Давенпорта?
  
  – Ви намагаєтеся знайти міс Дженн. Значить, міс Дженн? Зрозуміло.
  
  – Не могли б ви присвятити мене в деякі подробиці? Страшенно люблю деталі.
  
  Клерк почав говорити так, наче підхопив словесний понос. Стоячи на березі потоку слів, я почав вивуджувати з нього перлинні зерна.
  
  Хлопець ще раз повторив, що якомусь типу по імені Davenport – хорошому другу Маренго Нова Англія – не сподобалося те, що я пустився на розшуки Емеральд Дженн, і він послав своїх хлопців відвернути мене від цієї затії. Хлопці не мали ні найменшого уявлення (і їм було плювати!), чому я не повинен шукати Емеральд.
  
  Коли він замовкав, щоб зробити вдих, я встигав вставляти навідні запитання. Хлопець відповідав на все. Він тепер не міг заткнутися. З потоку слів я дізнався, що нічим не образив самого Маренго Північна Англія. Проти мене виступав тільки Девенпорт. Чудово. Мені зовсім не хотілося привертати увагу божевільного Маренго до своєї скромної персони.
  
  – Знаю, що розіб'ю ваші серця, хлопці, але я не дам і шматка щурячого лайна за цю дівчину. Для вашого відома: зараз я полюю за одним діячем по імені Грэндж Клівер. Якщо ви мені допоможете в цій справі, я постараюся забути, що моєї передпокою завдано серйозної шкоди, і навіть не стану ламати руки містера Давенпорту.
  
  Відповіддю на мій виступ стало асорті здивованих поглядів. Ні один з цих хлопців навіть гадки не мав про Грэндже Кливере.
  
  – Добре, я вам вірю. Однак для задоволення власної цікавості мені хотілося б перекинутися парою слів з Емеральд. Передайте їй це. Мені хотілося б запитати дівчину про її матусі і про Кливере.
  
  Я дав сигнал. Айві і Слизький не потребували додаткових інструкціях. Перший відчинив двері, а другий припровадив гостей до виходу.
  
  Підключився до гри Попка-Дурак підганяв їх догляд.
  
  – Гей, хлопці, вам, випадково, не потрібен розмовляючий курча?
  
  Ну чому деякі люди прагнуть так поспішно зникнути? Наші гості втекли, навіть не озирнувшись.
  
  * * *
  
  Я спостерігав, як зовнішні спостерігачі спостерігають за втечею чотирьох збентежених активістів боротьби за права людини. Треба сказати, їх поспішний відхід не викликав великого фурору.
  
  Може, захопити одного з кровожерливих піратів? Якщо хлопець разговорится, я зможу дати Повелителя Вогню те, чого він бажає. Можливо. Не можна забувати, що все своє життя Клівер був дуже легкий на підйом. І зараз він навряд чи піде мені назустріч, затримавшись у місті.
  
  Повернувшись на кухню, я спорудив собі ще один сандвіч, після чого перевірив стан Небіжчика. Він все так же перебував у відключці. Потім повернувся до дверного вічка. Ніч всі нижче опускала свої спідниці. Ну і що – вулиці як і раніше кишіли людьми. Мої шанувальники теж ще не закінчили трудовий день.
  
  Я глянув на кілька спостерігачів з сережками у вухах, і до мене прийшло осяяння.
  
  Тепер я знав, де шукати Грэнджа Клівер. Він не міг командувати цими піратами здалеку. Дощовик десь поблизу і сміється над усіма, хто безуспішно намагається напасти на його слід. Для нього це небезпечна гра. Якщо він відчує, що втрачає очки, відразу обірве всі зв'язки і сховається.
  
  Я підкликав Айві і Слизького:
  
  – Хлопці, визнаю, у мене був настрій позбутися від вас, як від вошей у волоссі. Мій план не спрацював, але нещастя обернулося удачею.
  
  Попці-Дурневі не сподобалося, що його кинули в самоті, і він підняв страшенний шум. Я встав так, щоб пташка могла побачити мене, і кинув на неї лютий погляд. Папуга заткнувся, мабуть, осмислити ситуацію.
  
  – Я прошу вас обороняти форт, хлопці, – закінчив я.
  
  Айві втупився на мене, а Слизький промовив:
  
  – А?..
  
  Просто чудово!
  
  – Йду через чорний хід. – Я говорив повільно і чітко. – Головними тут ви залишаєтеся. Якщо хтось постукає, не звертайте уваги і не подавайте голосу.
  
  Я скривив пику, подивившись на двері, за якою ховався Небіжчик. Що ти, мій старенький, заспался.
  
  Чорт, може, я потрапив в надто велику залежність від нього? Чи Не час нагадати Гаррету, що в житті слід покладатися на себе, тільки на себе і ні на кого, крім самого себе.
  
  Втім, все могло бути набагато гірше. Небіжчик не втомлюється стверджувати, що будь-яка, найгірша ситуація небезпечна ще гіршою. Не питайте мене, як це можливо.
  
  Я вислизнув з будинку через задні двері.
  
  55
  
  – Ну і лайно! – заревів Сарж. – Гаррет, невже мені доведеться тепер бачити тебе по три рази на день!
  
  – Напруж-ка мізки, хлопець. Невже ти не розумієш, що Морлі тепер для мене найкращий друг. Тримаю парі, він зараз нагорі і навчає вишивати хрестом чиюсь дружину. Можливо, я можу повідомити йому щось таке, що він просто жадає почути.
  
  – Що ж це?
  
  – Наприклад, де він зможе знайти заховані скарби.
  
  Сарж відійшов.
  
  Ми всі так давно знайомі, що безпомилково визначаємо, чи має наша балаканина якийсь сенс чи це просте струс повітря. Сарж вирішив, що мені справді є що сказати, і припав до переговорної трубці. Я не чув, що він сказав, але не минуло й трьох хвилин, як Морлі спустився вниз. На якусь мить там, нагорі, промайнула жінка сліпучої краси. Мені здалося, що вона виглянула лише для того, щоб побачити, які неймовірні події могли відірвати від неї Морлі Дотса. Наскільки я встиг його розглянути, це дійсно повинно було бути щось надзвичайне.
  
  – Прошу вибачення. – Жінка зникла, але моя уява вирушило слідом за нею. – Хто ця пані?
  
  – Підбери слину, Гаррет, ти зараз схожий на скаженого перевертня.
  
  – Так все-таки хто вона?
  
  – Залиш її в спокої. Я поводився як джентльмен щодо Чес. Мовчки страждав, коли розвалювалися твої стосунки з Тінні Тейт. Я не став встрявати, коли ваші справи пішли погано, тому що вони могли повернутися на краще. Тому прошу тебе, забудь про Джулії. Добре?
  
  – Готовий витратити на тебе півхвилини.
  
  – Щедро, Гаррет. Дуже щедро. І як ти постійно ухитряешься отруювати мені існування?
  
  Він здавався заклопотаним і поглядав угору, ніби збирався відшльопати свою красуню за те, що вона явила себе черні. Потім Морлі подивився на мене так, наче справді чекав відомостей про заховані скарби.
  
  – Деякий час тому у мене склалося враження, що ти хотів би зустрітися лицем до лиця з Дощовиком.
  
  Дотс не зводив погляду з драбини. Блискуча красуня Джулія була з нами, навіть залишаючись невидимою.
  
  – Розповідай, – кинув Морлі. Я знав про пріоритети мого друга і був украй здивований. Дуже рідко він був готовий принести в жертву проведення часу з черговою Джулією заради задоволення почуття помсти.
  
  – Думаю, що знаю, де його можна знайти. Морлі кинув вгору ще один жадібний погляд:
  
  – Як ти дізнався? Перетворився в парапсихолога? Просто психом ти був завжди. Або Небіжчик продрал очі?
  
  – Використовую посланий мені понад дар мислення, мій друг. Чистий дедукція.
  
  Морлі подивився на мене з тим виглядом, який він зазвичай брав, коли хотів дати мені зрозуміти, що я не здатний обдурити навіть самий розумово відсталий кругляк.
  
  – Добре, Гаррет, я вірю. Так де ж?
  
  – На Пагорбі. В будинку Меггі Дженн. Морлі замовк, зображуючи з усіх сил, що думає над моїми словами. Потім він вимовив:
  
  – Тримаю парі, ти випадково напоровся на цю ідею, а тепер маєш нахабство розповідати про власної геніальності. Мені першому варто було б подумати про таку можливість. Пішли.
  
  – Що я? Ні за що. Я свою партію відіграв. Шукай собі інших помічників. Саржу і Рохле пора розім'ятися. Я залишаюся обороняти форт.
  
  – Ха! І це ха – лише частина мого ха-ха-ха, Гаррет.
  
  – Цікаво, чому у деяких повністю атрофировано почуття гумору?
  
  – І це ти говориш про мене. Хіба не я подарував тобі папугу?
  
  Це тільки підтверджує правоту моїх слів. – Жахливо. Люди зовсім втратили почуття вдячності. Ну гаразд. Підемо дивитися на Дощовика.
  
  Я скорчив пику. За його спиною. Немає сенсу виховувати його, хто ким маніпулює. Ще не час.
  
  
  
  56
  
  Схоже, вони встановили систему сигналізації, яка реагує на мою появу. Тричі ми намагалися піднятися на Пагорб, і щоразу на нашому шляху вставав патруль. Неймовірне невезіння.
  
  – Годі веселитися, – випалив Морлі. Я почав було відкривати рот. – Тільки не вішай мені на вуха локшину про те, що ніколи не буваєш розчарований, так як постійно очікуєш гіршого.
  
  – У тебе чудовий настрій, так? – Трохи подумавши, я додав: – На жаль, ми дуже давно і надто добре знаємо один одного.
  
  – Вірно. Помри, краще не скажеш.
  
  – Можу повторити, якщо хочеш. На жаль, ми дуже давно і надто...
  
  – За цей час ти перетворився в справжню дупу. Той Гаррет, якого я знав... – Морлі заходився переписувати історію, все далі відходячи від реальності.
  
  Виявилося, що ми живемо в різних світах. Він бачив минуле зовсім не так, як я. Бути може, це відображає відмінність культур людей і ельфів?
  
  Зрештою, мої етичні принципи, які не дозволяють кидати розпочату справу, перемогли. З четвертої спроби нам вдалося прорватися. Я мимоволі прошепотів:
  
  – А я було подумав, що моя магічна заморочка почала працювати не в ту сторону.
  
  – Твоя – що?
  
  – Авжеж. У мене є амулет. З його допомогою я можу нейтралізувати заклинання виявлення.
  
  – Ось як? – Морлі з підозрою подивився на мене.
  
  Я розповів йому все – і він тримає щось у секреті від мене. Ні з ким не ділитися до кінця – навіть з одним.
  
  Наближаючись до сірого каньйону вулиці на вершині Пагорба, ми рухалися все обережніше. Я нервував, мною немов оволоділи погані передчуття. Навіть Морлі сказав:
  
  – Мені якось не по собі.
  
  – Взагалі-то все тихо. Але тут завжди так. Мешканці Пагорба обожнюють спокій.
  
  Ми нічого не помічали і, скільки не придивлялися, не могли відчути ніякої небезпеки.
  
  До будинку Дженн ми підібралися з тильної сторони, вдаючи з себе передовим загоном крысюков, які прибули для збору сміття.
  
  Ми виявили, що хтось вже використав балкон в якості входу, хтось, не переживаючи залишити сліди. Схоже, це було зовсім недавно – інакше патруль б вже прийняв заходи, помітивши недобре.
  
  – Треба потрапити в будинок.
  
  Дотс не став сперечатися, хоч був не в захваті від цієї ідеї.
  
  – Люк на даху не замкнено, – зауважив він, – якщо, звичайно, ніхто не вивчав шлях нашого відступу.
  
  Ми залишили його незамкненим – запор діяв зсередини.
  
  – З самого ранку сьогодні мріяв тільки про те, щоб полазити по дахах.
  
  – А все тому, що ти з тих, хто не хоче залишити події розвиватися своєю чергою.
  
  – Повелитель Вогню щедро мені платить.
  
  – Гаразд, не будемо сперечатися.
  
  Морлі озирнувся навколо, я наслідував його приклад. Здавалося, ми знаходимося в місті-примарі. Будівлі, будівлі... і ніяких ознак присутності людини.
  
  – Жах, – прошепотів я.
  
  Морлі вже почав дертися по водостічній трубі, як дві краплі води схожий на гостровуху мавпу. Я почвалав слідом і, застонав від напруги, перевалив свою тушу через карниз плоского даху.
  
  – А я-то вважав, що повернув собі колишню форму, – видавив я, відсапуючись.
  
  – Топтання по пивних калюжах – не краща вправа для м'язів ніг, Гаррет. Пішли.
  
  «Топтання по пивних калюжах»? І я «перетворився в дупу»... Так-так.
  
  Перш ніж рушити за Морлі, я кинув погляд через плече і побачив на балконі одного з будинків глазеющую на нас жінку.
  
  – Неприємності, – повідомив я. – Свідок.
  
  – Пригніться. Якщо вона не помітить, куди ми йдемо, у нас може виявитися достатньо часу.
  
  Часу для чого? У мене виникли серйозні сумніви в споконвічній мудрості нашого підходу до справи.
  
  Наблизившись до люка, я побачив, що і Морлі не страждає від надлишку впевненості в собі. Але він – темний ельф і відступає від задуманого тільки під впливом серйозних аргументів. Мої безглузді передчуття не справлять на нього ніякого враження.
  
  
  
  57
  
  Ми напружено вслухалися, але по інший бік люка панувала тиша. Без всякого ентузіазму я ризикнув підняти кришку на дюйм. Морлі включив у свої більш гострі зір і слух. Уважно вдивившись в темряву, він втягнув у себе повітря і помітно спохмурнів.
  
  – Що таке? – прошепотів я.
  
  – Поки не знаю.
  
  – Там хтось є?
  
  – Справа не в цьому. Відкривай. Нам варто поквапитися.
  
  Я підняв кришку люка. На вулиці поки панувала тиша, але я знав, що довго вона не протримається. Провідну вниз сходи залив денне світло. Ні людина, ні чудовисько не піднялися знизу привітати нас.
  
  Морлі швидко скотився по сходах. Я пішов за ним, але повільніше – ледве я опустив за собою кришку, у приміщенні запанувала чорнильна темрява. Без всяких пригод ми досягли верхнього поверху. Морлі безперервно продовжував принюхуватися. Я теж пустив у хід нюх і тут же вдихнув стільки пилу, що насилу втримався і не чхнув. Але щось я зміг вловити...
  
  Знизу долетів дивний звук. Жалібний стогін, схожий на останній крик втраченої душі.
  
  – Привиди, – сказав я.
  
  – Зовсім ні.
  
  Він був прав. Там, внизу, хтось тільки що отримав важку рану. Я б віддав перевагу зустрічі з привидом.
  
  Довелося подвоїти обережність.
  
  Переконавшись, що цей поверх безлюдний, ми безшумно спустилися вниз на один рівень.
  
  – Ми просуваємося надто повільно, – пробурмотів я.
  
  Морлі згідно кивнув:
  
  – А що нам залишається робити?
  
  До нас долинули ще два крику відчаю і агонії.
  
  Морлі був не прав. У нас були варіанти. Ми, наприклад, цілком могли забратися звідси до появи головорізів з охорони.
  
  Наступний поверх носив сліди людської присутності. Ми з Морлі без слів посперечалися про кількість колишніх мешканців і зійшлися на тому, що їх було більше півдюжини. Не виключено, що тут тулилася вся банда, яку ми зустріли у пакгаузі.
  
  Ще один крик. З площадки сходів, що ведуть вниз на другий поверх, ми чули віддалені голоси сперечаються людей. Морлі підняв три пальці, потім – чотири. Я згідно кивнув. Четверо плюс ті, хто постраждав і не міг спілкуватися.
  
  Дощовик відомий тим, що обожнює тортури, згадав я.
  
  Витало в повітрі запах ставав все сильніше. Але поки що я не міг визначити, чим саме пахне.
  
  Морлі все ще вагався, чи продовжувати спуск. Я не ризикував говорити навіть пошепки і цілком поклався на його інстинкти. Ледве почавши спускатися, ми тут же завмерли – знизу пролунав дзвін сталі. Суцільні сюрпризи.
  
  Три здоровенних типу галопом перетнули поле нашого зору, розмахуючи важкими сталевими клинками. Патруль. Увійшов через балконні двері. Болванів-охоронцям доведеться діяти швидко – хтось з них спіткнувся, наступивши на шнурок черевика, і зірвав несподіванка операції.
  
  – Ховаємося! – наказав Морлі, тицьнувши великим пальцем кудись вгору. Я мовчки погодився. Схоже, більш молоді і енергійні правоохоронці вирішили скористатися уторованим нами шляхом.
  
  Все було зроблено вчасно. Ледве встигнувши пірнути під чохли, оберігають від пилу антикварні меблі, ми почули тупіт ніг по сходах. Я боявся видати себе, расчихавшись, але тут же занепокоївся, що ми залишили сліди пилу. Я не міг пригадати, чи були там відбитки чиїхось ніг, крім наших.
  
  Десь внизу пролунав сильний шум. Схоже, вибухнула битва: дзвенів метал, бійці кричали, тріщала, ламаючись, меблі. Значить, патруль увірвався на перший поверх.
  
  Частина бійців перекочувала на сходи. Підмога з даху скотилася вниз і з ходу вступила в бій. Воплі наростали, стаючи все більш лютими, а я тим часом відчайдушно тер перенісся. З моїм-то везінням ці хлопці внизу напевно почують навіть найслабший чих.
  
  Бій ставало все лютіше. Спочатку я думав, що стражники, незважаючи на чисельну перевагу, зазнають поразки. Їм не вистачить стимулів, щоб битися на смерть. Вони наймалися на службу не для того, щоб жертвувати життям, захищаючи чужу власність.
  
  У мене не було ніяких сумнівів, що внизу помирають люди.
  
  Хлопці, спустилися по сходах, вирішили результат битви.
  
  Незабаром битва перейшла на вулицю. Там вона тривала ще лічені хвилини, після чого охорона почала шалений переслідування вигнаних з дому ворогів. Хтось поскребся про приховує мене чохол. Я підняв ломаку, готуючись нанести нищівний удар двома руками. Морлі прошепотів:
  
  – Ходімо. Перш ніж вони повернуться, нам треба все оглянути.
  
  Мій друг як завжди був прав. Вони обов'язково повернуться. Але зараз про наше присутності ніхто не здогадується. Патрульні напевно вирішили, що прогнали саме тих хлопців, яких бачили на даху.
  
  Тиша стояла недовго. Незабаром я почув стогін. За стогоном послідував звук, який мені не доводилося чути вже багато років, – булканье і клекіт пробитих легенів, відчайдушно намагається втримати в собі повітря.
  
  Ми з Морлі спускалися вниз короткими ривками, готові миттєво втекти. Нам зустрілося кілька жертв сутички, що скотилися вниз по сходах на другий поверх. Ні одному з них більше не доведеться брати участь у битвах.
  
  Тепер-то я зрозумів, що тут весь час пахло. Густий терпкий запах.
  
  Кров.
  
  Три жертви були одягнуті в мундири патрульних. Четвертий був їх противником.
  
  – Знаєш цього хлопця? – Впевнений, що він знає всіх професійних головорізів краще мене, а я дізнався у небіжчика Ніка Молотобійця – профі середньої руки, який працював на Організацію.
  
  – Так. – Мені здалося, що Морлі напружився ще сильніше.
  
  – Я пішов нижче. – По правді кажучи, мені цього не дуже хотілося.
  
  Але, з іншого боку, мені дуже хотілося дізнатися як можна більше.
  
  Я зробив перший крок. Запах смерті ставав все сильніше.
  
  Біля підніжжя сходів на першому поверсі валялося ще троє мертвих патрульних. Поряд з ними лежали залиті кров'ю клинки. Там я знайшов ще одного типу з синдикату. Він ще дихав. Я поманив Морлі до себе.
  
  – Герихт Лангсмарк? Він кивнув головою і додав:
  
  – А там – Венден Тобар.
  
  Обидва – солдати Організації. Лангсмарк застогнав. Я відійшов в сторону – навіщо мені треба, щоб він мене впізнав, якщо раптом відкриє очі.
  
  – Схоже, донька Чодо міркує швидше за мене.
  
  – Не виключено, – кинув Морлі, прямуючи до наступного номері. Саме звідти долинали звуки утрудненого дихання. – Втім, вона могла отримати інформацію.
  
  – Ось як?
  
  – У моєму закладі занадто багато вух. – Він хотів було додати «Гаррет», але вчасно згадав, що тут не те місце, де варто згадувати імена. – Якщо хто-то кому-то повідомив і цей останній почав діяти негайно... Все може бути. Однак малоймовірно. Швидше за все хлопці Чодо просто відловили пірата, якого приставив стежити за мною Дощовик.
  
  – Вони...
  
  Морлі підняв руку, закликаючи до мовчання, і ковзнув у прочинені двері. Я пригнувшись пішов за ним.
  
  В кімнаті ми знайшли хлопця з пробитими легенями, якогось Барклая Блю – костолома за наймом.
  
  – Схоже, йому довго не протягнути, – сказав я. – Якби його можна було допитати...
  
  Морлі поморщився, і я його розумів. Він був ще більш делікатної ситуації, ніж я. Але чертовски цікаво дізнатися, з якого дива люди Контагью раптом вирішили затіяти заваруху на Пагорбі. Ясно одне – політика тут ні при чому.
  
  У наступній кімнаті ми виявили сліди головною сутички. Хлопці з Організації тримали оборону саме тут. Принаймні один з охоронців мав на озброєнні арбалет. Я нарахував вісім тіл, чотири з них були колись людьми Белінди Конта-гью. Прекрасні екземпляри антикварних меблів рознесені вщент. Все навколо залите кров'ю.
  
  Мені це дуже не подобалося. Мабуть, події почали виходити з-під контролю.
  
  Коли ми увійшли до їдальні, де я вечеряв з Меггі Дженн, стало ясно, чому хлопці з синдикату не бажали здаватися.
  
  У ніздрі мені вдарив важкий запах смерті. Майже до всіх стільців навколо столу були прив'язані небіжчики або ті, хто готувався їм стати найближчим часом. Я дізнався всіх своїх приятелів з пакгауза, Зека, бабу, яка обслуговувала нас за вечерею, та інших, яких бачив на вулиці. Ті, хто залишався в живих, ледве дихали.
  
  – Вони тут спробували сховатися, – сказав я.
  
  – Всього було дві сутички. Белінда Контагью виграла першу.
  
  До стільців було прикручене чотирнадцять чоловік. Зек і Магвамп опинилися серед тих, хто ще дихав. За винятком кількох хлопців, які, очевидно, загинули в перші миті битви, на тілах всіх жертв було видно сліди тортур. Ті, хто вижив, знаходилися без свідомості.
  
  – Не знаю, як ти, а я не бачу серед них Дощовика, ні Меггі Дженн, – зауважив Морлі.
  
  – Він якраз і славиться тим, що вискакує чистим з будь-якого потоку лайна.
  
  Ще раз оглянувши Магвампа, я переконався, що він виглядає здоровіше всіх інших.
  
  – Так, справді, – погодився Морлі. – Що ти робиш?
  
  – Звільняю його. Обрізаю мотузки. Іноді я здатний на благородні вчинки.
  
  – Все ще сподіваєшся знайти тут що-небудь путнє?
  
  – Вже не сподіваюся. – Я не міг не звернути уваги, що на місце «ми» прийшло «ти». – Гадаю, нам краще піти.
  
  Напевно сюди скоро повернеться переможний патруль, а слідом за ним тут же з'являться і гвардійці.
  
  На підлозі валявся закривавлений ніж, ймовірно, служив інструментом для тортур. Я поклав його перед Магвампом:
  
  – Ось тепер звалюємо.
  
  
  
  58
  
  – Ей ти, гній, не рухатися!
  
  Тримай кишеню ширше.
  
  Я завжди за вздорности характеру був схильний до непокори і не зупинився. Навіть не спромігся перевірити, скільки їх.
  
  Морлі теж не став цього робити. До того ж він стояв так, що той, хто не міг його бачити.
  
  Я впав на підлогу, перехрестився, скочив на ноги і кинувся в атаку. Морлі з ревом напав на супротивника з-за дверей.
  
  Один з шутов вирішив, що зможе зупинити мене. Але в нього нічого не вийшло.
  
  За одну мить Морлі завдав йому дев'ятнадцять ударів руками і ногами. Я ж опустив на череп охоронця свою палицю – завдяки втручанню магічних сил зламати її було неможливо. Клоун звалився на підлогу. На морді у нього з'явився вираз несправедливо ображеної людини. Бідолаха.
  
  Мені знайоме це відчуття. Ледве ти вирішив, що розправився з ворогом, – з'являється тип з кийком довше, ніж у тебе.
  
  Ми з Морлі не стали витрачати час на взаємні вітання. В приміщення увірвалися ще кілька патрульних.
  
  Найрозумніший з них після деякого роздуми запитав:
  
  – Що тут відбувається?
  
  Трах! Бах! Бух!
  
  Навколо мене стрибали й верещали, розмахуючи сталевими клинками, справжні герої. А я був озброєний лише зачарованим шматком дуба.
  
  Морлі з виттям і свистом розкидав супротивників по кімнаті. Він насолоджувався життям. Мій приятель вміє діяти енергійно, коли у нього є переконливі мотиви для цього.
  
  Нарешті, прорвавшись, ми кинулися вгору по сходах, ігноруючи головний вхід. Вчинити інакше було неможливо – на вулиці біля дверей юрмилася вся численна охорона Пагорба. Недоумки обмінювалися враженнями, вважали жертви, поносили недавнього ворога і знущалися над полоненими.
  
  Моє повсякчасне невезіння на цей раз вирішило не виявлятися повною мірою. Швидше за все воно застрайкувало, тому що переможці справляли занадто багато шуму і слухали тільки себе.
  
  – Спочатку спробуємо через балкон, – сказав Морлі. – І швидко.
  
  Я не сподівався, що нам удасться легко сховатися. Навіть недоумкуватий мав би здогадатися поставити вартових біля кожного потенційного виходу.
  
  Втім, від охоронців Танфера всього можна чекати. Більшість з них не бачить далі тієї руки, яку в даний момент збирається викрутити. В рамках своєї професії вони чудово видресирувані, але нікуди не годяться, якщо справа доходить до планування операції і прийняття рішень.
  
  На другому поверсі на шляху до балкона, мабуть, сталася жорстока сутичка. Все було забризкане кров'ю, однак тіл не виявилося. Судячи по слідах крові на підлозі, трупи звідси виволокли. Схоже, саме тут хлопці з Організації зустріли перший серйозний опір. Цікаво, чому? Кімната зовсім не годилася для того, щоб тримати в ній оборону.
  
  Я затримався, щоб як слід озирнутися.
  
  Що за дьявольщина?
  
  Через пару секунд з балкона донісся поклик Морлі:
  
  – Ти що? Пішли, поки тут нікого немає! Я закінчив вивчення листки пергаменту – однієї з декількох сторінок, які випали з книги, пошкодженої під час сутички. Основна частина тому зникла. Сторінки швидше за все були втрачені під час поспішної втечі.
  
  – Я кидаю тебе, – пригрозив Морлі. Склавши пергамент, я сунув його під сорочку. Не варто будити у Морлі зайву цікавість.
  
  Тим більше, що я це вже читав. Всю книгу, а не єдину сторінку.
  
  Добігши до балкона, я побачив, що Морлі, зневірившись дочекатися мене, вже зістрибнув вниз. Озирнувшись і переконавшись у відсутності небезпеки, я теж стрибнув і приземлився поруч із ним.
  
  – Напевно, зараз нам краще розлучитися. Морлі уважно подивився на мене. Він вважає, що кожен раз, коли я знаю, що робити, мої дії можуть зашкодити його інтересам. Не маю ні найменшого уявлення, чому він так думає.
  
  – Але передусім хочу попросити тебе про велику послугу. Я притягну незграбного спостерігача до тебе. Допоможи мені його схопити.
  
  – Але навіщо?
  
  – Мені треба поговорити з Торнадой, а він знає, де її шукати.
  
  Він знову обдарував мене повним підозри поглядом:
  
  – Будь обережний. Зараз охоронці перевозбуждены і кидаються на все, що рухається.
  
  Я згідно кивнув, хоча за себе турбувався набагато менше, ніж за нього.
  
  
  
  59
  
  Я був не в найкращому настрої, але все ж не став перекидати столи, коли полковник Туп, відпустивши рухом руки своїх блазнів, промовив:
  
  – Вище ніс, Гаррет. От бачите, все з'ясувалося найкращим чином.
  
  – Як ви можете випускати цих ідіотів на вулицю, якщо вони не здатні дізнатися пропуск, виданий їх обожнюваним капітаном?
  
  У мене не було підстав турбуватися, залишаючи Пагорб, так як я мав стосом перепусток і посвідчень, підписаних оравою важковаговиків. – Хлопець, що вміє читати і писати, як правило, не йде на службу в правоохоронні органи. Крім того, ви повинні визнати, що відмовилися представити переконливі пояснення причин, в силу яких виявилися в тому місці, де були виявлені.
  
  – Виявлено? Та я був...
  
  – Ну добре, – затримані.
  
  – І з надмірним ентузіазмом. Я намагався пояснити. Але мені не дозволили і рота розкрити.
  
  – Я дозволяю вам зробити це.
  
  – Що?
  
  – Даю вам можливість все пояснити. Полегшити душу, так би мовити.
  
  Хитрун. Нагадавши собі про необхідність бути гранично обережним, я спокійно промовив:
  
  – Я просто намагався зробити те, заради чого Повелитель Вогню мене наймав. До мене донісся слух, що Дощовик ховається на Пагорбі.
  
  Туп подивився на мене втомленим поглядом, немов запрошуючи: «Спробуй-но ще раз, друже». Його агенти напевно поінформували б його, якби подібні чутки дійсно з'явилися.
  
  – Що сталося в будинку, Гаррет?
  
  – Ви користуєтеся моїм безпорадним становищем, капітан.
  
  – Полковник, Гаррет, полковник, що вам прекрасно відомо. І ви в моїх руках. Якби я захотів, то міг би відправити вас для допиту в Аль-Хар. А там, мабуть, можна зникнути навіки не гірше, ніж в Бледсо.
  
  Аль-Хар – міська в'язниця Танфера.
  
  – Чому ви так зі мною звертаєтеся?
  
  – Та тому, що не люблю, коли мене намагаються обвести навколо пальця. У мене є свідок, який бачив двох чоловіків, що піднімаються на дах по водостічній трубі. Один з двох був одягнений точно так, як ви.
  
  – Тримаю парі, дірок на одязі було значно менше.
  
  – Свідок викликав місцевий патруль. Патруль виявив, що будинок зазнав злому і в нього незаконно проникла кілька груп. Всередині було знайдено безліч трупів і велике число осіб, які намагалися чинити опір. Я не звинувачую вас, Гаррет, у порушенні законів. Ви не та людина. Але тримаю парі, що, якщо б я спробував висловити обґрунтоване припущення, мені довелося б і вас помістити всередину будинку. Чи Не так?
  
  Я не став нічого підтверджувати.
  
  – Хоча б натякніть, Гаррет. Хто були ці люди?
  
  Подальше мовчання не обіцяла мені нічого хорошого і було здатне лише зіпсувати відносини з владою.
  
  – Деякі з них були людьми Дощовика.
  
  – Ось бачите, вимовити це було зовсім нескладно.
  
  Складно, і ще як. Хлопцям моєї професії не пристало співпрацювати з такими хлопцями, як він, заради того, щоб полегшити їм життя. По ідеї я повинен був бути впертий, як троль.
  
  – Решта – з Організації. Я чув, що давним-давно Клівер зіграв роль у смерті брата Чодо.
  
  Сумнівно, що для Тупа це новина.
  
  – Розумію. І Чодо розплачується з боргами.
  
  – Завжди.
  
  Туп сидів, як у бастіоні, сховавшись за своїм письмовим столом. Він витяг якийсь складений документ з дивною печаткою і почав постукувати їм по кришці столу.
  
  – До якоїсь гидоти це може призвести, Гаррет? Невже нам загрожує гангстерська війна?
  
  Так, це відбилося на його послужному списку.
  
  – Сумнівно. Вам відома репутація Чодо. Кливеру доводиться вербувати собі солдатів за межами міста. Після сьогоднішнього фіаско навіть його кращі друзі почнуть запитувати: «Грэндж?.. Що за Грэндж?» Туп продовжував стукати згорнутим листком по столу. Папір все більше починала здаватися мені юридичним документом.
  
  – Так багато людей нині цікавиться Грэнджем Кливером, – промовив Туп, помахуючи папером. – Включаючи мене. Згідно тільки що отриманим розпорядженням слід розшукати якогось Грэнджа Клівер і уявити згаданого Клівер перед Судом Честі Управління людських ресурсів. Немає жодних відомостей про те, що він проходив обов'язкову королівську військову службу.
  
  Тільки перебуваючи з нею поруч, можна було побачити усмішку і вловити сарказм в голосі Тупа.
  
  Я буркнув щось невиразне. Ніби не я ще раніше висловив припущення, що Дощовик ухилився від військової служби.
  
  – Я зовсім не має наміру перенапружуватися в пошуках дезертирів. Забирайтеся-но звідси, Гаррет!
  
  Я поплескав себе по кишенях. Так, мені дійсно повернули майже всю мою власність. У команді Тупа служили в основному чесні люди. Я повернувся, щоб наслідувати його порадою.
  
  – Зачекайте!
  
  Прокляття! Я так і припускав, що він передумає.
  
  – Так?
  
  – Ви зустрічаєтеся з Белиндой Контагью?
  
  Ця людина знає про мене надто багато.
  
  – Ні.
  
  – Дуже сумно. Я-то думав, ви зможете попросити її нагадати таткові про нашу угоду триматися подалі від Пагорба.
  
  – Ах ось що. – Досить прозорий натяк, що я повинен доставити його слова за адресою. – Не думаю, що проблема знову виникне, – впевнено заявив я, знаючи, що головорізи Белінди – в усякому разі, ті, хто був досить дурний, щоб полізти на Пагорб, – покинули наш світ.
  
  Заявивши це, я ретирувався.
  
  
  
  60
  
  Цей день виявився довгим і важким. А адже він тільки починався. Все тіло боліло. Виглядав так, ніби пережив сутичку з надто ревними ревнителями громадського порядку. Саме в такому вигляді я прослизнув через службовий вхід Королівської бібліотеки. Зробити це набагато легше, ніж ви можете собі уявити.
  
  Старий Джейк повинен був тримати двері на замку. Але тоді його старовинні військові дружки не змогли б проникнути до нього з запасами гарячливого. Старий Джейк був єдиним охоронцем на всю бібліотеку. Він не дуже жваво скакав на своїй дерев'яній нозі, але, мабуть, серце його перебувало там, де йому належало бути. У Лінди Чи навіть виникла безглузда звичка повторювати, що він дуже схожий на мене – тільки в два рази старше.
  
  Джейк спав. Ну і що? У бібліотеці було дуже небагато того, що, на думку пересічного злодія, варто було б вкрасти.
  
  Я прослизнув повз старигана. Той хропів. Мені дуже рідко доводилося заставати його за іншим заняттям. Насилу вірилося в те, що він отримав довічну роботу, втративши на війні ногу і став одним з найвидатніших героїв корпусу Королівської Морської піхоти. Іноді здається – краще б деякі живі легенди помирали раніше.
  
  Я почав пошуки Лінди Лі, сподіваючись, що налякаю своїм виглядом не всіх її колег. Треба сказати, вони тут приходили в жах дуже легко.
  
  Лінда сама знайшла мене.
  
  Я вивчав, забравшись вище, полки – на офіційному жаргоні стелажі, коли позад мене почувся голос:
  
  – Що ти, чорт забирай, тут робиш? Я затримав дихання, видихнув і, переконавшись, що ноги міцно стоять на підлозі, повернувся до неї обличчям.
  
  – Страшно радий тебе бачити. Ти чарівна, як завжди.
  
  Вона оглянула мене з ніг до голови. Її премиленькая верхня губка злегка скривилася.
  
  – Залишайся на місці і відповідай на питання. Я відкрив було рот, але вона не вгавала:
  
  – Ти повинен стежити за своєю зовнішністю, Гаррет. Зовнішній вигляд відіграє величезну роль. Отже, що ти тут робиш?
  
  Я знову спробував відкрити рот.
  
  – Ти збираєшся доставити мені нові жахливі неприємності...
  
  Я стрибнув уперед і, затиснувши рот Лінди долонею, притиснув її до себе. Вона спробувала вирватися, ніж доставила мені задоволення.
  
  – Я всього лише хотів поговорити з тобою про вкрадену книзі. Це було перше видання «Лютих клинків», так?
  
  Лінда перестала звиватися і почала прислухатися. Потім вона енергійно закрутила головою.
  
  Довелося її відпустити.
  
  – Це було перше видання «Сталевих ігор». Книга знаходилася в бібліотеці з часів ранньої Імперії.
  
  Вона почала молоти про одному древньому імператора, який хотів зібрати всі три томи, щоб спробувати знайти легендарні скарби Орла. Лінда Лі запевняла, що жодна стороння особа не знала про існування книги.
  
  Мені вдалося перервати її словоізверженіе кількома зауваженнями:
  
  – Хо!.. Я був прав... Книга не та, але ідея вірна. Я дістав пергаментну сторінку, яку підібрав на підлозі в будинку Меггі Дженн. Невідомо, це перше видання чи ні, але люди пішли на смерть, намагаючись захистити книгу від тих, кому вся історія Орла була глибоко байдужа. Інтенсивність першої сутички в будинку на Пагорбі задала тон подальшому кривавому побоїщу.
  
  – А що ти сказав про «Лютих клинках»? – запитала Лінда Лі. – У нас ніколи не було першого видання цього тому.
  
  – Так просто недавно бачив копію, там, де їй не належить. Однак я зрозумів це тільки сьогодні. І подумав, що зможу допомогти тобі позбутися від неприємностей.
  
  Тим часом неприємності почали з'являтися у мене самого. Лінда не могла стояти спокійно. Я став втрачати здатність сконцентруватися. Вона стояла дуже близько від неї виходило тепло, і до того ж Лінда початку муркотіти, як високо цінує свою турботу про неї.
  
  – Ну-ка йди сюди, Джек! Я його тобі покажу. Ти мені не віриш, так переконайся власними очима!
  
  – Я не повірив би тобі, стара карга, навіть якщо б ти заявила, що небо знаходиться нагорі, – пробурмотів чийсь голос.
  
  – Ти дрыхнул. Можеш продовжувати брехати, але всі знають, що ти спав на посту і пропустив стороннього. Ти став занадто старий.
  
  Голос старої звучав для мене майже так само огидно, як і голос Попки-Дурня, хоча я і чув його лише кілька разів. Цього було більш ніж достатньо. Вона постійно скаржилася, нещадно гундося і зриваючись на виск. Її мова найбільше нагадувала скрегіт цвяха по склу.
  
  – Старий? Ти взагалі здохла роки тому три, тільки ніяк цього не зрозумієш. І продовжуєш докучати людям.
  
  Старий Джек не боявся образити свою опонентку. При всьому бажанні він не міг зробити цього. Стара була на дві третини глуха.
  
  – Коли я проходила повз, ти спав.
  
  – Я просто дав відпочити очам, проклята свиня.
  
  Бах! Старий, мабуть, впав. Його пальці втратили чутливість, і тепер, особливо коли поспішав, він не міг толком приладнати протез.
  
  Клюнувши Лінду в лобик, я кинув:
  
  – Мені краще сховатися.
  
  – Побачимося пізніше. – Вона багатообіцяюче підморгнула. (Відчуваю незрозумілу слабкість до подмигивающим жінкам.) – Клянуся... – прошепотіла Лінда і вирушила допомагати старим Джеку, проігнорувавши бабу. Та, нічого не помітивши, продовжувала вести суперечку за двох.
  
  Я зумів прослизнути непоміченим, а в цей момент старий почав мова про одержимих старих дів, яким всюди ввижаються молоді люди.
  
  
  
  61
  
  Довгий, важкий день все ніяк не кінчався. У мене боліли навіть ті місця, про існування яких більшість людей не підозрює. Я пройшов дуже багато миль, і мені надто часто м'яли боки. Все це дуже нагадувало старі недобрі дні, коли Небіжчик робив все так, що у мене взагалі не було відпочинку.
  
  Я поклявся собі, що зроблю ще одну, останню зупинку і закінчу трудовий день. Але відразу застогнав, згадавши про своє договорі з Морлі.
  
  Для повного щастя мені не вистачало лише Торнады. І навіщо тільки я придумав це?
  
  Все тому, що я не типовий солдат і справно несу службу.
  
  Дивно, у що ці цивільні недоумки зуміли перетворити колишнього морського піхотинця, який, як будь-який справжній солдат, не поворухнув пальцем без крайньої на те необхідності.
  
  Ще не бачачи торгового закладу Виксона і Уайта, я відчув, що відбувається щось неприємне. Вся округа поринула в тишу, яка зазвичай передує вибуху насильства.
  
  Наблизившись до крамниці, я побачив, як всередині неї серед закривавлених уламків сновигають упирі-мародери.
  
  Зиркнувши, я зрозумів, що мудра людина тут не став затримуватися, а продовжував рух в колишньому напрямку – наприклад, як я, на південно-схід. Але я чомусь вирішив, що необхідно оглянути лавку і з іншого боку.
  
  * * *
  
  Полковник Туп помахом руки відіслав своїх підручних.
  
  – Вище ніс, Гаррет. От бачите, все з'ясувалося найкращим чином.
  
  – У вас тут, схоже, сильне відлуння. Крім того, тут було дуже світло. Сонячні промені нестримним потоком заливали каземат через східне вікно. Для будь-якого розумного людини було ще надто рано, щоб вилазити з ліжка. Туп явно не належав до цієї категорії. По правді кажучи, у мене почали виникати сумніви, входжу і я в їх число.
  
  – Чи Не пора нам перестати зустрічатися подібним чином?
  
  – Це була не моя ідея, Гаррет. Як вам сподобалося приміщення?
  
  Я, як можливий свідок, провів надто коротку ніч на солом'яному тюфяке в смердючій камері Аль-Хара.
  
  – Воші, блохи і клопи вітали мій візит.
  
  – А зараз ви розповісте мені, чому мої люди знайшли вас в епіцентрі чергового побоїща.
  
  – Хтось заволав про допомогу, і ваші бандити виникли майже відразу. Я просто вражений. – У старі часи варта рушила би в протилежному напрямку – уникнути можливого зіткнення, в якому могли б виявитися постраждалі. – А мені вчулося, ніби ви сказали, що все з'ясувалося найкращим чином.
  
  – Я мав на увазі лише те, що ви особисто нікого не різали на шматки. Свідки стверджують, що ви виникли на місці злочину після того, як затихли передсмертні крики. Я бажаю знати, чому сталося те, що сталося. І як ви опинилися там.
  
  – Грэндж Клівер.
  
  – Ах ось як! – Він почекав продовження і, не дочекавшись, сказав: – Не бачу ніякого зв'язку. Може бути, ви бажаєте просвітити мене? Можу вам сказати: трупи виглядають так, немов для вбивства була використана сама чорна з усіх чорних магій.
  
  Я кивнув, хоч і не вірив, що там була присутня магія.
  
  – Це безглуздо.
  
  Хтось явно хотів видати їх смерть за ритуальне вбивство. Я був переконаний, що Робін і Пенні організували побачення з долею через агентство, іменоване «Грэндж Клівер», яке, однак, намагалося направити слідство по хибному шляху в бік Маренго Північна Англія. Це змушувало мене думати, що Емеральд Дженн знайшла притулок у Маренго, а Клівер бажав, щоб ми выковырнули її звідти.
  
  – Цікаво, чому у мене створюється враження, що ви, Гаррет, не до кінця зі мною щирі?
  
  – Що? Якого біса вам від мене треба? Коли я відповідаю на ваші запитання, ви злитеся. Не відповідаю – знову зліться. Для цього я міг би залишитися вдома і сперечатися з Небіжчиком.
  
  – Ви відповідаєте на питання, але мені здається, ви весь час говорите зовсім не те, що мені треба.
  
  Я зробив глибокий вдих. Нам стояв період тривалого марного бодання, дарує стільки радості людям наших професій. Я знову зітхнув...
  
  У приміщення увірвався крихітний, потворний зовні полукровка. Він кинув на мене такий погляд, ніби я не мав права стирчати в кабінеті Тупа.
  
  – Привіт, Шустер, – сказав я. Шустер не удостоїв мене відповіддю.
  
  – Почалося, – оголосив він Тулу.
  
  – Будь вони прокляті. – Туп миттєво втратив інтерес до такої крихітної козявке, як я. Мабуть, на горизонті з'явилася більш жирна видобуток. Але все ж він обдарував мене поглядом і кинув «Поклик»!», попрямувавши слідом за шефом секретної поліції, який вже встиг тікати геть. На ходу Туп заявив:
  
  – Забирайтеся звідси, Гаррет, і постарайтеся більше не спотикатися про жмуриков. Чудовий рада. Бути може, він зовсім не такий бовдур.
  
  Цікаво, що він мав на увазі, згадуючи «Поклик»?
  
  Щоб дізнатися це, багато часу не знадобилося. Я вийшов на вулицю. Десь на півночі, мабуть, недалеко від мого будинку, здіймався стовп диму. Довелося вичавлювати уривки новин з пробігають повз людей.
  
  Звичайна бійка в таверні переросла в серйозні расові заворушення. Люди відкрили полювання на кентаврів. Події, схоже, не виходили з-під контролю до тих пір, поки «Поклик» не виступив з провокаційним закликом. Пішли підпали будинків кентаврів-іммігрантів. У події були залучені і інші племена. В грандіозних будівельних лісах, що оточують Бледсо, розгорнулася своєрідна партизанська війна. Лікарня в підсумку замість ремонту зазнала ще більшого руйнування.
  
  Почалося загальне безумство. Залишалося сподіватися, що Туп і Шустер оволодіють ситуацією. Принаймні на цей раз.
  
  Напевно послідують нові спалахи. І справи, перш ніж почати поліпшуватися, стануть значно гірше.
  
  Відбувається поляризація суспільства.
  
  Я йшов дуже обережно, намагаючись, однак, залишатися видимим для всіх, хто міг цікавитися моєю персоною.
  
  
  
  62
  
  Слизький і Айві заметушилися навколо мене відразу, як тільки впустили в дім.
  
  – Хлопці! Хлопці! Мені потрібно інше увагу, те, що я міг би отримати тільки в сімейному житті. Мені треба поїсти. Треба поспати. Мені треба задушити лихослова-фламінго, щоб жити надалі, не дратуючись і без побоювання ненароком вчинити вбивство.
  
  Пташка, чекаючи мого повернення, на всяк випадок сховався.
  
  З кімнати Небіжчика я взяв трохи грошей і, перш ніж вийти, з пристрастю вивчив логхира. Мені здалося, що я відчув в атмосфері нотку прихованого веселощів і кпини.
  
  Слизького я відрядив за припасами, а Айві сказав, щоб той надав мені три години для сну. До того часу, коли він мене розбудить, ванна повинна бути приготована і сніданок готовий. Потім, насилу дотащившись до спальні, впав у ліжко. Небіжчика можна буде очистити від паразитів пізніше. Я перевертався без сну досить довго – Попка-Дурак встиг проквакали за цей час половину фрази. І відразу настала пора вставати.
  
  Айві чудово впорався зі своїм завданням, як ніби все життя займався домашньою роботою.
  
  Мене розбудили вчасно. Я зумів зішкребти з себе бруд в десятигаллонной мідної ванні. Внизу мене чекав класичний сніданок. Айві був п'яний як чіп, Попка-Дурак сидів у нього на плечі. Пташка мовчала. Всі її увага була поглинена тим, щоб втриматися. Із дзьоба у неї несло чистіше, ніж з пащі Айві. Напевно, Слизький дав йому в користування цілу пляшку. Старий добрий Слизький, він так дбайливо ставиться до всім своїм друзям.
  
  Заправившись, я заявив:
  
  – Я збираюся, хлопці, знову вас вигнати сьогодні з ранку, проте боюся, на це у мене не вистачить часу. У вашому розпорядженні вся друга половина дня. Я хочу, щоб ви витратили на пошуки житла і роботи. Я не маю наміру вічно про вас піклуватися.
  
  Слизький кивнув, а Айві промовив:
  
  – Тут для вас є кілька листів.
  
  – Листів?
  
  – Ми нікого не впускали у хату, – пояснив Слизький. – Вас хотів бачити багато людей. Деякі з них написали листи. Ми склали їх на вашому столі.
  
  Там виявилося три листи. На двох не було ніяких вказівок про те, хто їх автор. На третьому стояла карлючка Морлі. Це виявився наганяй з приводу «де ти, чорт забирай, болтаешься всю ніч?» та заява, що він «не має наміру витрачати свій дорогоцінний час на твої ігри, якщо ти відмовляєшся з'являтися, як було домовлено».
  
  Зараз він вже напевно знає, чому так сталося. Він і його бандити, упевнений, вдосталь посміються.
  
  Я відкрив другий конверт. Лист від виявилося Меггі Дженн. Вона хотіла зустрітися. Ось як? Добре.
  
  – Слизький! Ти не пам'ятаєш, хто приніс це? Телепень засунув голову в кімнату:
  
  – Це-то? Його принесла леді. Миленька комашка з рудим волоссям.
  
  Сюрпризи, сюрпризи. Хоробрий недомірок... О, жахлива думка! А що, якщо це справжня Меггі Дженн приїхала зі свого острова?
  
  Немає. Чому ні? Та просто тому, що я цього не бажав.
  
  – Те, що ви відкрили, прийшло від вашого друга зі смішними вухами.
  
  – Так, я знаю. Від Морлі Дотса. – Я взяв у руки останній лист: – А як щодо цього?
  
  – Приніс один із тих хлопців, що з'явилися тут під час мого останнього нападу.
  
  – Якийсь псих з «Поклику»?
  
  – З тих хлопців, які вас ображали.
  
  В цьому не було ніякого сенсу. Думаю, все проясниться, якщо відкрити лист.
  
  Послання виявилося від Емеральд Дженн. Вона погоджувалася поговорити зі мною, якщо я зустрінуся з нею в маєтку на південь від Танфера. Я не знав маєтку, хоча з районом був, загалом, знаком. Коли я зустрівся там з Елеонорою. Тамтешні жителі нагадували мешканців Пагорба, тільки були ще більш консервативним. В основі їх багатства лежала земельна власність. Банда самовдоволених, самовпевнених фанатиків-бузувірів. Місце, де призначала зустріч Емеральд Дженн, знаходилося поблизу маєтку Маренго Північна Англія.
  
  Цікаво.
  
  – Як у тебе з пам'яттю. Слизький?
  
  – Сьогодні, Гаррет, все в кращому вигляді. Голос його звучав не дуже впевнено, так що довелося повірити на слово.
  
  – Треба, щоб ти збігав до Морлі. Скажи йому, що я прийду, якщо він згоден зробити те, про що ми домовилися вчора ввечері. Впораєшся?
  
  Трохи подумавши, він відповів:
  
  – Зможу. Прямо зараз?
  
  – Так.
  
  – Жахливо погано на вулицях, Гаррет. Вони там вбивають один одного.
  
  – Прихопи Айві, щоб відчувати себе краще.
  
  – Я не турбуюся про себе, а про вас.
  
  – Що ж, мені доведеться випробувати долю. Теж мені – мудрець. Невже я тягаю на собі невидиму тільки для мене напис: «Самолюбство Гаррета. Бити точно в це місце».
  
  Я сів на східцях біля дверей, щоб керувати відправкою Слизького і одночасно проконтролювати стан вулиці.
  
  – Тепер я точно знаю, як почуває себе кінський гній.
  
  Фраза була звернена до Айві, той нічого не зрозумів, і алюзія вимагала подальшого роз'яснення:
  
  – Липнуть мухи.
  
  Всі мої шанувальники знову злетілися до мого дому. Не було видно тільки кровожерливих піратів. Що ж, друзі Грэнджа Клівер нині стали рідкістю...
  
  Хіба я це не передбачав?
  
  Знизавши плечима, я пройшов у будинок і надряпав записку Меггі Дженн. Айві передасть її тому, хто прийде за відповіддю.
  
  63
  
  – На старості років твої дії стають передбачуваними. – Я присів поруч з Дотсом саме на тих сходах, де чекав його застати.
  
  – Так? Я опинився тут тільки тому, що знав, де ти будеш шукати мене. Мені не хотілося, щоб ти дарма витрачав час, бовтаючись по окрузі.
  
  – Ти гадаєш, ми зможемо захопити його?
  
  – Вважай, ми це зробили. Ще не народився той везунок, що міг би вискочити із розставлених мною мереж. – Подивившись ліворуч, туди, де далеко підіймалися стовпи чорного диму, він додав: – Тиша-то яка.
  
  Дійсно, вулиця могла бути і жвавіше. І на інших вулицях життя ледь жевріло. Слизький виявився прав – вони вбивали один одного, хоча, по правді кажучи, справи могли б бути і гірше. Гвардійці Тупа діяли швидко і ефективно, до того ж до них на допомогу прийшла армія.
  
  Заколот не мав жодних шансів вийти з-під контролю.
  
  Крім усього іншого, в місті рознісся слух, що Маренго Північна Англія не схвалює хвилювання, заявляючи, що час для дій ще не настав. Керівники багатьох дрібних братніх організацій погодилися з ним і закликали своїх прихильників до витримки, обіцяючи свободу дій пізніше.
  
  – Цікаві часи, – зауважив я.
  
  – Завжди що-небудь та відбувається, – зауважив Морлі з таким виглядом, ніби поточні події його абсолютно не чіпали. – А ось і наш гість.
  
  Цього разу хлопець, мабуть, відчув небезпеку і рухався вкрай обережно. Однак його чуття виявилося недостатньо розвиненим. Коли він разнюхал що до чого, було вже пізно.
  
  – Гей, підійди-но сюди, – розпорядився Морлі, супроводивши свої слова виразним жестом.
  
  Хлопець озирнувся. Він виглядав так, немов надія на порятунок ще не залишила його. Сидів в лайні по горло, але чомусь сподівався з нього вискочити. Може, вважав, що його віднесе вітерець? Теж мені – кульбаба.
  
  Друзі, родичі і службовці Морлі замкнули кільце. Удача відвернулася від нашого гостя. Закон всесвітнього тяжіння не припинив своєї дії.
  
  Я тер великим пальцем фішку, а Морлі стежив, як цей клоун намагається приховати розчарування.
  
  – Підійди-но на крок, друже, – сказав я. Він послухався досить знервовано, сподіваючись на щасливий результат.
  
  – Ти мені не потрібен, – продовжив я. – Мені потрібна Торнада. Я не можу знайти її. Не можна сказати, що я дуже старався.
  
  – Що? Кого?
  
  – Твою подружку. Здоровенну блондинку, позбавлену здорового глузду, але має з усіх питань свою точку зору. Ту, що ні за що не скаже правду, якщо зможе збрехати. Тепер зрозумів, кого?
  
  – Половина сказаного відноситься до більшості персонажів, замішаних у цій справі, – зауважив Морлі. – Навіть там, на Пагорбі, істина втікала від них, як ртуть.
  
  – І теж брехня.
  
  – Хм. Ртутна брехня... – Мені це подобається.
  
  – Смертельна ртутна брехня. – Я згадав нашого приятеля К. Ж. Карлайла. – Подивися, хто уникнув різанини в будинку Меггі Дженн.
  
  Наш гість дивився на нас, як на божевільних. Торнада напевно розповіла йому про мої пригоди в Бледсо. Він ніколи не помічав К. Ж.
  
  Я вирішив скоротити бесіду:
  
  – Не треба переказувати нам те, що тобі казала Торнада. Її історії просто жахливі. Ми з нею знайомі з часу її появи у місті і не пам'ятаю випадку, щоб вона говорила правду, якщо не могла отримати з цього прямої вигоди.
  
  Наш гість не відповів. Однак його здатність приховувати свої почуття не дуже перевершувала здатність вести зовнішнє спостереження.
  
  Він був нездатний, але лояльний. І продовжував мовчати.
  
  – Я хочу зустрітися з нею як один, – сказав я. (Минулої ночі у мене були інші наміри. Декілька минулих годин змінили моє трактування подій.) – Я більше не думаю, що вона може повідомити мені щось таке, чого б я не знав. Більше того, впевнений, що маю невідомими їй відомостями про дещо. А її з-за цього можуть вбити. Бути може, відразу після того, як тебе доб'ють.
  
  Я не тільки змусив хлопця думати, але навіть привернув його увагу.
  
  Він не був готовий віддати життя заради своєї любові. Як шкода, що сучасна молодь позбавлена романтизму. Між ним і Торнадой дійсно щось було, але він точно знав, скільки це коштує.
  
  Тим не менш, він залишався ньому як риба.
  
  – Вона не зможе отримати ці книги, – оголосив я йому. – Жодних шансів. Ніщо – ні сміливості, ні удача – не допоможе їй.
  
  Хлопець продовжував мовчати. Морлі теж, хоча явно хотів почути більше. Я вирішив задовольнити його цікавість:
  
  – Якщо розігнати димову завісу, стає ясно – Торнада і Клівер полюють за першим виданням трилогії «Ворони не залишились голодними». Торнада чомусь вирішила, що зможе забрати книгу у Дощовика.
  
  У неї, очевидно, народилася ще більш хибна думка, що вона зможе, отримавши книгу, знайти ключ до пошуку скарбу.
  
  – Ця жінка не страждає від нестачі самовпевненості.
  
  – Вона і не підозрює, що шукає голку не в тому копиці. У Дощовика немає першого видання. Він міг би зібрати всі три томи, але по легковажності втратив і той, що мав.
  
  Морлі обдарував мене широкої, зловісною посмішкою темного ельфа.
  
  – Чомусь мені здається, що тобі доведеться пояснити все ще раз. Я прогарчав:
  
  – Забирайся і скажи Торнаде, що її мрії ґрунтуються на піску. Клівер не зможе зібрати більше двох томів. Здивований хлопець рушив геть, вирішивши, мабуть, що до нього знову повернулася його успіх, щоправда, у дещо урізаному вигляді.
  
  – Що відбувається? – запитав Морлі. – Я організую велику операцію, а ти бормочешь якісь загадкові слова і відпускаєш його з миром.
  
  – Кого ти намагаєшся обдурити, Морлі? Тобі чудово відомо, що вся ця заваруха пов'язана з скарбами Орла.
  
  – Можливо. В деякому роді. У мене з'явився легкий інтерес до справи, коли я вирішив, що на Західній стороні ти натрапив на щось істотне.
  
  – Те, що ти тоді сказав, стало ключем до всіх подій, – прибрехав я. Втім, це не було брехнею. Швидше – не зовсім брехнею.
  
  Правда в тому, що я дійшов до всього, розмірковуючи над отриманою інформацією. В кінці кінців я докопався до істини, але Дотс був прав: спочатку я помилявся.
  
  – Передай Торнаде все, що я сказав! – гаркнув я слідом віддалюваною фігурі. – І, звертаючись до Морлі, спокійно додав: – Вона плюне на моє попередження і зробити яку-небудь дурість. Але принаймні моя совість буде спокійна.
  
  
  
  64
  
  Я очікував почути нові стогони з приводу відпущеного хлопця, але Морлі відкинувся назад і, схоже, вже викинув його з голови.
  
  Спостерігати за ним ставало все цікавіше...
  
  – Кинь, Гаррет. У мене дійсно виникла ця ідея, але потім я передумав.
  
  Я нагородив його виразним підняттям брови.
  
  – Вчора ввечері Джулії не було, мене ніхто не турбував, і я почав думати про Орлі. І знаєш, до чого додумався? У всій епопеї ніде не сказано, що він був справді багатий – у всякому разі, за нашими стандартами.
  
  Я дозволив собі самовдоволено посміхнутися. Мій дорогий друг тільки що повідомив мені, що я бачив все в правильній перспективі.
  
  – А ти, до речі, не задумувався, як це Орел примудрився вбити тих рабів? Якщо він був сліпий і настільки слабкий, що не міг самостійно заховати скарби, як він зумів самотужки укласти їх всіх?
  
  Очевидно, Морлі ніколи не думав над цією проблемою.
  
  – Іноді мені подобається, як працюють твої мізки, Гаррет.
  
  – Дозволь мені розповісти про те, що тобі швидше за все не відомо. – Я й сам не знав цього. Мене просвітила Лінда Лі, поки я читав сагу. – Велика частина подібних книг створюється на замовлення самих головних героїв. «Ворони» були написані онуком сестри Орла, і не виключено, що при прямому його участю. Вони почали свою працю задовго до подій, пов'язаних з скарбами і вбивством рабів. – Впевнений, ще трохи, і ти дійдеш до суті.
  
  – Сам побачиш, якщо, звичайно, ти не більш тупий, ніж прикидываешься. Отже, хлопець замовляє героїчні історії про самому собі. Він вибирає не тільки те, що гідно опису і повинно бути вставлене в книгу, але і те, що слід приглушити або опустити зовсім.
  
  – Скажімо, що Орел не домігся великого успіху, бо мав сварливий характер і постійно хапався за меч? Або що його дар чарівника був надзвичайно слабкий?
  
  – Точно! В чаклунстві його звинувачували інші, але абсолютно ясно – це не були видатні здібності, підкріплені необхідної навчанням. Він би кричав на всю горлянку, якщо б дійсно володів великим даром. Але дещо він все-таки міг робити, і це дозволяло йому виходити зі складних ситуацій.
  
  – Значить, на скарб може бути накладено закляття?
  
  – У стародавні часи так зазвичай і надходили.
  
  – І по сусідству з коштовностями бродять злі духи?
  
  – А з якою метою, по-твоєму, вбивали рабів? Типи, подібні Орлу, зовсім не рідкість. У наш час вони намагаються використовувати свої жалюгідні магічні здібності, щоб швидко збагатитися. Весь свій час вони проводять за грою, намагаючись впливати на кістки, а потім, після викриття, довго вчаться пересуватися на милицях.
  
  – Крім того, якщо скарб і виявлять, він не буде чимось видатним. В ті часи багатство оцінювалося не так, як зараз.
  
  – Природно. Але мені в голову прийшла одна думка.
  
  Ділитися цією думкою зі мною він чомусь не став.
  
  – Ну?
  
  – Я хотів перевірити, не заразився ти від свого партнера поганою звичкою – читати думки. З іншого боку, мені було цікаво, чи здатен ти визначити, що двічі два – чотири?
  
  – Я-то? Ясно, що ні.
  
  – Срібло, Гаррет, срібло. Ти вже це сказав. В ті примітивні часи вони оцінювали багатство зовсім інакше. Срібло коштувало дешево.
  
  Тепер же справа йшла по-іншому. Навіть після закінчення війни, коли основні срібні копальні опинилися під контролем Каренты, відчувався гострий дефіцит білого металу. Бізнес просто задихався від браку срібних монет.
  
  Срібло є джерелом енергії для магічного мистецтва вищого порядку. Зовсім недавно воно за ціною наздогнало золото. Королівський Монетний двір робив відчайдушні спроби карбувати альтернативні платіжні засоби, деякі з них виходили досить екзотичними і громіздкими.
  
  Срібло. Так, це саме те, що могло пробудити користолюбсько інстинкти у багатьох.
  
  – Клянуся дияволом по імені Гаррі! – повторив я улюблену приповідку бабусі. – Схоже, ти зараз дістався до самої суті всіх речей.
  
  Це навіть пояснювало, чому такий сноб, як Маренго Північна Англія, проявив інтерес до дочки сумно знаменитої Меггі Дженн. Це пояснювало всі божевільні події, які розгорнулися навколо зовні простого справи.
  
  Очікувалося, що брак срібла збережеться досить довго.
  
  А може, й назавжди, якщо контроль над рівнем видобутку встановлять не ті люди.
  
  – Але що я можу тут зробити? – прошепотів я.
  
  – Пробач, не розчув, – сказав Морлі.
  
  – Думаю, що ти правий. Безліч людей зацікавилося скарбами Орла з-за деформації ринку металів. В інший час ці люди і не подумали б про скарб. Можливо, в їх числі і татко моєї коханої.
  
  – Поточна ціна срібла, мабуть, справді все пояснює.
  
  І він підняв одну брову, невимовно мене изумив. Я подавив зітхання:
  
  – Ти що, тренуєшся?
  
  – З незапам'ятних часів. Так що ж щодо батька Чес?
  
  – Ти можеш називати це інтуїцією, але я готовий тримати парі, що Дощовик та Меггі Дженн в свій час забрали у нього перше видання другого тому «Воронів». Цю книгу, тікаючи з дому, прихопила Емеральд. Вона хотіла віддати її на зберігання Виксону і Уайту. Мене найняли із-за цієї книги. Саме тому навколо Емеральд створювалися докази з окультних душком. Клівер знав, де дівчина, але не міг накласти на неї лапу. Він розраховував зіштовхнути мене лобами з цими божевільними активістами – борцями за людські права – і таким чином, можливо, дістати дівчину.
  
  Я відсунувся трохи в сторону, щоб як слід розглянути Морлі. Той глазел кудись у порожнечу, слухаючи мене неуважно.
  
  – Отже?
  
  – Я був правий. Це ще одне з можливих пояснень. Але ти розумієш, що твої теорії суперечать один одному?
  
  – Але не виключають. Людьми завжди рухає безліч таємних мотивів. Ти, наприклад, допомагаєш мені зовсім не з тих причин, що змушують мене допомагати батькові Чес.
  
  – Не стану сперечатися, хоча й міг би. Ти вже все для себе вирішив?
  
  – В якому сенсі?
  
  – Що будеш робити?
  
  – Я маю намір добрести до цього маєтку. Послухати, що скаже Емеральд.
  
  – У тебе більше хоробрості, ніж мізків, Гаррет. Ти лізеш в глибокі какашки.
  
  Я розсміявся. Професійний вбивця не повинен вимовляти слів, які вживають нехороші шестирічні хлопчики.
  
  – І при цьому з відкритими очима.
  
  – Намагаєшся зіграти роль Торнады?
  
  – Що?
  
  – У тебе, як і в неї, завжди свій погляд на речі.
  
  – Просто я не параноїк, як ти, і знаю, як розмовляти з цими людьми. Треба полестити їхньому самолюбству, дати зрозуміти, що ти в захваті від кожної звивини в їх мозку, і вони візьмуть тебе як члена королівської сім'ї.
  
  Дотс був не згоден, але не став сперечатися, а лише запропонував:
  
  – Може, тобі краще взяти з собою Плоскомордого?
  
  
  
  65
  
  Я не став брати з собою Плоскомордого. Допомога мені не потрібна – я всього-навсього збирався поговорити з молоденькою дівчиною.
  
  Я не взяв нікого собі в компанію, переконавши себе, що Маренго Північна Англія сповідує старомодну сувору чесність у своїх справах.
  
  Так я залишив себе в дурні. Гаряче бажання побачитися з Емеральд Дженн привело мене зовсім не до Маренго Північна Англія. Маєток належав типу, посылавшему своїх головорізів змолотити мене – і це я міг би без труднощів встановити, провівши мінімальне попереднє розслідування. Маєтком під назвою «Вершини», виявляється, володів якийсь Еліас Девенпорт. Цей Еліас Девенпорт вважав Маренго Північна Англія м'якотілої дупою, здатної тільки ляпати язиком з приводу прав людини. Сам же Девенпорт був готовий діяти.
  
  І чому я погано слухав, коли Слизький пояснював мені, хто приніс листа?
  
  Проникнути на територію «Вершин» виявилося нескладно. Важче виявилося забезпечити спокійну зустріч з Емеральд.
  
  Дурень. Я вважав, що вони дозволять мені зустрітися з дівчиною, потім викинуть мене з голови і забудуть про все. Я не врахував, що ці типи вже пішли в рознос.
  
  Однак дуже скоро мені стало ясно справжнє положення справ.
  
  Хлопці, з посмішкою распахнувшие ворота маєтку, почали жартувати, як тільки металеві стулки з дзвоном закрилися за мною. Їх гумор виявився досить убогим. Продовжуючи посміхатися, вони спробували врізати мені по нирках.
  
  З кущів вийшли хлопці, які нещодавно відвідували мене. Схоже, їх манери анітрохи не покращилися.
  
  Вони змусили мене так сильно розхвилюватися, що я завдав удару першим, захистивши себе заклинанням, не дозволяли нападникам сконцентруватися. Будь я проклятий, якщо заклинання не спрацювало як треба! Вони, як зграя п'яних мавп, верещали, стрибали, бігали з боку в бік і посилали прокляття, промахиваясь повз мене. Тим часом я старанно обробляв їх чарівною палицею, засипаючи простір навколо себе тілами. Садівникам Давенпорта чекає серйозна робота з прибирання з території добрив.
  
  Я був вражений своїми досягненнями. Але погодьтеся, всі ми час від часу дивуємо себе власними успіхами – був би гідний стимул.
  
  Будинок Давенпорта не було видно, і мені довелося відправитися в подорож через широкі простори доглянутих газонів, лавіруючи між фігурно підстриженими кущами і деревами. Я мало не заблукав год лабіринті з високого чагарнику. Потім пробіг через величезний, чудово організований квітник, розмірковуючи про те, що половина мешканців нетрів Танфера могла чудово існувати, обробляючи ці землі корисні під сільськогосподарські культури.
  
  Особняк Давенпорта навіть у кругляка міг пробудити невгамовну тягу до революційного перевороту. В хаті було щось таке, що просто кричало про презирство до всіх нижчестоящим будь-якої раси.
  
  Я вирішив не наближатися до головного входу – хто його знає, тутешнього Ичабода. Ледве я вгледів будівля, спрацювали навички розвідника. Я повз і перекочувався, пересувався короткими перебіжками і крався навшпиньки, поки не досяг задньої стіни будови. Мене бачило безліч людей, але всі вони були смутними типами у пошарпаній уніформі венагетов. Виявляється, полонених використовували тут для суспільно корисної діяльності – стрижки трави ножицями. Ми опинилися взаємно ввічливими. Вони прикинулись сліпими, а я, в свою чергу, не помітив їх приниження.
  
  Ніколи не думав, що військовополонені можуть бути зведені до такого стану. Ні, я зовсім не відчуваю велику любов до венагетам. Якщо люди ганяли вас по болотах, змушуючи, щоб вижити, жерти змій і жуков, ви не дуже співчуваєте їм, коли вони самі спіткнуться. Але все ж у цій ситуації була якась вища несправедливість. І суть її, мабуть, в тому, що Еліас Девенпорт, схоже, не проводив різницю між поваленим ворогом і нижчими класами Каренты.
  
  Еліас напевно під час служби в армії мав тепленьке місце за письмовим столом. Цікаво, що багато представників правлячих класів, опинившись в бою, з подивом виявляли, що з їх ран ллється кров точно так само, як і у фермерського сина або хлопчаки з Дна.
  
  «Загострена сталь не відчуває поваги», – любив казати один з моїх сержантів, посміхаючись до вух.
  
  Я знайшов чорний хід. Він не був замкнений і не охоронявся. А чого їм турбуватися? Хто захоче вломитися в це лігво психів? Хто наважиться потривожити Еліаса Давенпорта?
  
  Нічого не маю проти навіть самих смердючих багатіїв. Я і сам сподіваюся коли-небудь стати таким: спорудити невеликий стокомнатный особняк в маєток на тисячу акрів, укомплектувавши його набором рудоволосих красунь і, бути може, з'єднавши трубопроводом з пивоварнею Вейдера. Але при цьому вважаю, що кожен повинен досягати багатства так само, як і я, – чесною працею (наприклад, розбиваючи черепа), а не після похорону предка.
  
  Я розумію, що надмірно спрощую. Але я і є простий, невигадливий хлопець. Наполегливо працюю (але не більше, ніж вважаю за потрібне), дбаю про друзів, творю потрошку добро і нікому не завдаю неприємностей без достатніх підстав.
  
  Цей будинок був домом страждань. Увійшовши в нього, ви не могли не відчути. Печаль і біль оселилися в його тілі. Будинок впливав на своїх мешканців точно так само, як і вони впливали на нього.
  
  Всім нерідко доводиться зустрічати такі будинки – старі будівлі, що мають свої душі: добрі чи злі, веселі чи сумні.
  
  Цим будинком володіла тривожна тиша.
  
  У ньому, як у живій істоті, повинно було чути серцебиття – шум людського руху, скрипи, потріскування, ляскання далеких дверей. Однак у домі не було чути ні звуку. Він здавався порожнім, як кинута коробка з-під черевиків або як особняк Меггі Дженн на Пагорбі.
  
  Жах!
  
  Я почав подумувати про пастці. Мабуть, ті хлопці біля воріт чекали мене. Звалище знадобилася, щоб хтось домчался до будинку попередити про мою появу.
  
  Що я очікував знайти, минувши їх? Куди я йду... на що?
  
  Я посміхнувся.
  
  Плоскомордый не втомлюється повторювати, що я занадто багато думаю. Він правий. Коли ти по-справжньому вплутався в бійку, не залишається місця для всяких там сумнівів і роздумів типу «а що, якщо». Ти повинен зробити свою справу і змитися.
  
  Я неквапливо, з посмішкою на пиці вступив в тишу. Якщо мені коли-небудь прийде в голову давати назви своїм пригод, я назву пошуки Емеральд «Справою про взломщике, який був хорошим хлопцем». Мені то і справа доводиться проникати всюди таємно і незаконно.
  
  І не тому, що я цього хочу. Мене змушують люди.
  
  
  
  66
  
  У мене не було сил підняти очі і подивитися, звідки линув голос.
  
  – Ви дуже винахідливі, містер Гаррет, і віртуозно володієте кийком.
  
  Мовець прогундосил це, як старий аристократ, що веде свій рід з часів Імперії.
  
  Свідомості вистачало лише подивуватися про себе, що ж сталося. Тільки що я намагався гідно обґрунтувати, чому у мене розвинулася звичка таємно ломитися в чужі будинки, а через секунду, обвислий як мокре рушник, вже сиджу, міцно прив'язаний до стільця, в холодному червоному залі. Навіть найпотужніше розумове зусилля не відновив у пам'яті ланцюги проміжних подій.
  
  – Вам слід слухати мене, містер Гаррет. Отто...
  
  Чиїсь пальці вчепилися мені ззаду волосся. Хтось, мабуть, слухняний Отто, смикнув мою голову назад, представивши моє залите кров'ю обличчя на огляд людини, який сидів на якомусь високому стільці. Для мене це був всього лише жахливий силует на червоному тлі.
  
  Я не злякався тільки тому, що занадто сильно паморочилася голова. Але скоро переляк, мабуть, візьме своє – я з усіх сил намагався побороти запаморочення. Я вирахував своє місцеперебування за чутками, передається пошепки, які мені довелося чути в місті. Це була Зоряна палата Священного Зборів – місце суду організації «Поклик». Я не був членом «Поклику» – значить, мене звинувачували лише в тому, що я зрадив свою расу. Хіба що...
  
  Якщо не помиляюся, я повинен був постати перед трійкою суддів. Опудало у високому кріслі в центрі по ідеї зображувало собою м'ясну прошарок у сандвічі.
  
  Зосередивши всю свою увагу на мові, я прохрипів:
  
  – Що тут, чорт забирай, відбувається? Не знаю, навіщо я продовжував говорити після перших двох слів. Все звучало на незнайомому навіть мені самому наріччі. Але я оптиміст за природою і не залишив своїх спроб.
  
  – Я прийшов сюди поговорити з Емеральд Дженн. – Невже, побувши без свідомості, я почав висловлюватися мовою гномів?
  
  – Має пройти якийсь час, щоб дію заклинання ослаб, мілорд, – оголосив голос позаду мене.
  
  Цікаво, чи можуть силуети сердитися? Той, що був переді мною, безумовно міг. – Мені це прекрасно відомо, Отто.
  
  Цікаво, як це буде звучати, якщо вимовити «Отто» з іншого кінця?
  
  Я знову клюнув носом. Отто потужно, від усього серця, смикнув мою голову назад – не випускай з поля зору силует. Якийсь хлопець почав бити мене по щоках. Це теж добре допомагало зосередитися.
  
  Боже! Переді мною матеріалізувався ще один тип, щоб допомогти першого. Точна копія свого побратима. Головорізи – однояйцеві близнюки! Жахлива перспектива. Настав час приходити в себе.
  
  Я прийшов в себе лише для того, щоб усвідомити – однояйцеві кретини молотять по моїй фізіономії. До цього часу я втратив здатність говорити мовою гномів і почав висловлюватися карентийски лише з невеликим акцентом.
  
  – Ви розумієте, з ким розмовляєте? – поцікавився силует зарозуміло.
  
  – Якби знав, сказав би точно, що і куди тобі потрібно вставити і з якою силою.
  
  – Залиште вульгарні висловлювання, містер Гаррет, – промовив силует. – Ви насильно вторглися в мій будинок.
  
  – Мене запросили. Зустрітися з Емеральд Дженн.
  
  – Боюся, що це неможливо.
  
  – Невже її немає поблизу? В такому разі я, мабуть, піду додому.
  
  Девенпорт радісно закудахтал. Він, схоже, пройшов чудову школу облуди – крім радості, в кудкудакання можна було почути і загрозу.
  
  – Що за нісенітниця, містер Гаррет. Справжня нісенітниця. – Він знову посміхнувся так само майстерно. – Де книги?
  
  – А?..
  
  – Де книги?
  
  Ах, ось в чому справа...
  
  – Що, диявол вас забирай, ви хочете сказати?! Ось вже не думав, що хтось стане розпитувати про це мене.
  
  – Ви гадаєте, я такий наївний чоловік, містер Гаррет?
  
  – Я вважаю, що ви буйнопомешанный... Бах! Точно по губах. Боюся, що Чес, коли ми зустрінемося наступного разу, доведеться обійтися без поцілунків. Схоже, Отто не поділяє моїх оцінок.
  
  Подумав я і про те, що Девенпорт просто дурень. Ту ж помилку зробили і головорізи Дощовика, коли не спустошили мої кишені. Ці хлопці теж виявилися ідіотами, не спромігшись мене пронизати. Сам Девенпорт ні за яких обставин не став би торкатися до мене.
  
  Всі цінності залишилися на своїх місцях. Треба всього лише дістатися до них. Ніяких шансів, поки я сиджу в коконі з мотузки довжиною дванадцять морських миль.
  
  – Де книги?
  
  – Хоча б натякніть, шеф, про що йдеться.
  
  – Отто.
  
  Бах!
  
  Коли зірки перед очима трохи потьмяніли, мене осяяла ідея. Не найкраща ідей. Вона повинна принести мені додаткові страждання.
  
  Словом, досить типовий для Гаррета план.
  
  – Книги, містер Гаррет. Оригінальні перші видання трьох томів «Ворони не залишились голодними». Де вони?
  
  – Ах ось воно що. Книги. Не маю ні найменшого уявлення.
  
  Цікаво, не Девенпорт чи стояв за вбивством Пенні і Робіна?
  
  – Я вам не вірю.
  
  – Ви хочете переконати мене, що така багата вонючка, як ви, калічить і вбиває людей лише для того, щоб роздобути нікчемні скарби Орла?
  
  – Як кажуть, скарб повністю складається з срібла, містер Гаррет. Щоб досягти поставленої мети, «Поклик» потребує сріблі.
  
  Срібло – джерело магічної сили. За «Покликом» маячила примара чорної магії. Не виключено, що брак срібла стримувала «Поклик» сильніше, ніж здоровий глузд, гуманізм або порядність. Не виключено, що людина, який здобув срібло, стане господарем «Поклику». А той, хто почне командувати «Покликом», може отримати в свої руки все королівство, якщо безумцям вдасться розв'язати расистський заколот.
  
  – Маренго Північна Англія наказав вам знайти скарб?
  
  Еліас Девенпорт промовчав, що тільки підтвердило мою здогадку. Потім, як і раніше, не кажучи ні слова, він рушив у мій бік. Однак наближатися до мене не став, і, коли на нього впав світло, я зрозумів – чому. Хлопець, напевно, вже блукав по землі, коли Орел справлявся зі своїми рабами.
  
  – Дивись, дідок, як би тебе не схопив удар, – сказав я.
  
  Удар його, звичайно, не вхопив. Але мої слова по-справжньому вивели старця з себе. Він зробив жест, який означав «лупите Гаррета по морді, поки він не вивернеться навиворіт».
  
  Близнюки приступили до справи.
  
  Я відчував себе дуже добре, коли вони зупинялися перепочити. Перерви давали мені можливість сплюнути кров і набрати в груди повітря.
  
  – Куди поділися вирвані сторінки, містер Гаррет? – перейшов на вереск Девенпорт.
  
  
  
  67
  
  Так. Це виявилося не найрозумнішою з моїх ідей. І вона насправді принесла мені страждання. Вирішивши, що витримав їх досить, я прохрипів:
  
  – Сорочка... Кишеню... Коробка... Ключ від будинку...
  
  Девенпорт буквально нависла над моїм обличчям, обдаючи смородом гнилих зубів. Він був щасливий, що не побажав слухати складену мною історію. Простягнувши лапу до моїх грудей, старець намацав коробку, витяг її з кишені (тобто зробив саме те, на що я розраховував) і зашкутильгав до свого високого крісла.
  
  У мене у вухах стояв дзвін, але й крізь нього до мене долинуло гудіння пробудившегося мешканця коробки. Близнюки теж його почули.
  
  – Благаю, мілорд, обережніше! – вискнув один з них. – Там щось не так...
  
  Девенпорт відкрив коробку і тут же, скрикнувши, дав мені знати про це.
  
  Не будь я так скалічений, міг би його й пожаліти – стільки болю й відчаю було в його крику.
  
  Один з близнюків здавив моє горло.
  
  – Негайно припини...
  
  Я так і не дізнався, чого хлопець хотів, – останні слова він замінив вереском. Це роздратувало його названого братика, який виступив ззаду, щоб розібратися зі мною. Але не встиг. На обличчі його з'явилося здивування, і він завив.
  
  Вони зв'язали мене на совість, і мені так і не вдалося побачити, що їх вразило. Я знав одне – воплі Давенпорта і його головорізів привернули увагу інших, тому що навколо мене пролунав гучний тупіт, тут же змінилася криками жаху. Я опинився в самому центрі пекла. Потім крики перенеслися в коридор і поступово вщухли.
  
  Зробити я нічого не міг і почав обмірковувати можливий наступний крок. Незважаючи на незручну позу, я ухитрився ненадовго заснути (я надто міцний хлопець, щоб втрачати свідомість). Втім, в моєму становищі час тече не так, як у звичайних обставинах. Не думаю, що, поки я дрімав, у зовнішньому світі пройшло більше двох місяців. Найбільше мене турбувало можливе повернення жука-вбивці, але коли якісь звуки привели мене до тями, я зрозумів, що слід хвилюватися зовсім з іншого приводу.
  
  – На цей раз, Гаррет, ти по-справжньому вліз у лайно.
  
  Навколо мене ходила Торнада, а в деякому віддаленні топтався її серцевий дружок. Це була моя вина. Я знову дозволив йому мене виявити. У мене на те були причини. Правда, тепер ці причини втратили всякий сенс.
  
  Торнада зовсім не горіла бажанням звільнити мене, тому я робив вигляд, що мені цього і не треба. Напевно Отто і його дружки, перш ніж покинути цей світ, розчленили мене під горіх. Я злегка застогнав, благо це не потребувало великих зусиль.
  
  – Ти не думаєш, що він їм все розповів?
  
  – Що? Як? Йому самому нічого не відомо. Дружок щось буркнув, але залишився, судячи з усього, при своїй думці. Його право – адже він тинявся за мною набагато ближче і довше, ніж Торнада.
  
  Торнада згребла мене за волосся і звела голову.
  
  – Гей, Гаррет, ти тут? Куди всі поділися? Куди ти їх услал?
  
  – Не точний питання, мила, – зауважив її приятель, який стояв уже поруч з високим кріслом, – краще запитай, що він з ними зробив.
  
  Торнада відправилася подивитися на те, що залишилося від Давенпорта.
  
  – Що б це могло бути? – запитала вона, нервово поглядаючи на мене.
  
  – Немає настрою з'ясовувати, – оголосив її приятель. – Тут ще кілька схожих. Четверо, а може, п'ятеро. Всі розтерзані точно так само.
  
  – Що ти з ними зробив, Гаррет? – по-справжньому захвилювалася Торнада. Схоже, вона побоювалася, що я зможу повторити свій трюк. Так, видно, дівчинка починає старіти.
  
  І ніхто навіть не намагається мене звільнити.
  
  – У них всі три книги, Гаррет? – запитала Торнада. – Чи тільки одна – та, що дівча стибрила у матері?
  
  Як би подманить її ближче і спробувати вкусити?
  
  – Дорога!
  
  Я не міг обернутися, зате почув, як у приміщення увірвалися четверо. Можливо, і більше. Все завмерло. Торнада не знала, що робити. Цікаво, чому?
  
  – Святі угодники! Подивіться-но на цю трах-тарарах!
  
  Попка-Дурак! Що за диявол?
  
  Поле мого зору перетнув Слизький. За відомою лише йому одному через мій мешканець був озброєний армійської саперною лопатою. Не сказавши ні слова, він замахнувся нею на Торнаду.
  
  Потім я побачив Морлі, який намагався підняти мою голову і поглянути на те, що ще недавно можна було назвати очима. Точніше, в те, що поки що виднілася між подушками величезних пухлин.
  
  – Він живий. Розв'яжіть його.
  
  Через мить Айві і Стручок, притримуючи мене, почали знімати мотузку. На мою думку, вони не дуже квапилися.
  
  – Плоскомордый, прикривай двері. Сарж, перевір там, схоже, вони зникли в тому напрямі. – Потім, знову піднявши мою голову: – Що трапилося?
  
  – Мрымма дранка чубби вурка сот! – Прокляття! Я знову швидко заговорив мовою гномів. Милістю набряклою фізіономії і розпухлого язика. Але на цей раз я все ж знав, що хочу сказати.
  
  Попка-Дурак не міг спокійно пролетіти повз спідниці. І тепер він висловлював Торнаде те, що думав про її жіночі принади.
  
  Вона ж і її приятель намагалися не викликати роздратування присутніх.
  
  Айві і Стручок неквапливо возилися з мотузкою, а я намагався сказати їм, що не варто так турбуватися про чужому добрі. Краще було б взяти ніж і розрізати. Вони не могли зрозуміти, чого я від них хочу, і продовжували працювати, поки Морлі не випалив:
  
  – Не треба берегти мотузку, Нарциссио. Її власник валяється тут дірявий, як друшляк. Прокурор не стане висувати звинувачення за ушкоджену власність.
  
  Плоскомордый шпетив Торнаду. Стручок і Айві намагалися поставити мене на ноги. Морлі прикидався, що більше всього на світі його турбує моє благополуччя. Слизький безцільно вештався, щось бурмочучи і розмахуючи лопатою. Сарж вивчав простори свого круглого, як глобус, черева, мабуть, приміряючись, як точніше нанести на нього обриси материків. Хтось десь закричав від болю – не тут, в кімнаті, але зовсім недалеко. Потім почувся ще один крик, і до нас долинуло шалений дзижчання. Воно ставало дедалі голосніше. Моє улюблене домашнє тварина поверталася з польоту.
  
  Цей ідіот Слизький радісно посміхнувся, наче все життя чекав саме цього. Здавалося, він радів можливості проявити свій інстинкт вбивці, настільки розвинений в ньому чотирнадцять років тому.
  
  – Відійди-но в бік, дитинко, – сказав він Саржу, – якщо не хочеш, щоб він пролетів крізь тебе.
  
  Сарж кинув погляд на діряві тіла і, вирішивши остерігатися, поспішно відступив убік від дверей.
  
  Миттю пізніше щось зі страшною швидкістю пронеслося через двері й згорнув у мій бік.
  
  Слизький змахнув лопатою і з поворотом завдав удар, вклавши в нього всю вагу свого тіла.
  
  Банг!
  
  Опустивши лопату на підлогу, він заходився чистити її краєм підошви, безтурботно посміхаючись.
  
  – Бачили, як треба разделываться з ними, з цими маленькими жучочками? Вони швидкі і небезпечні, але з ними легко впоратися, якщо не спускати з них очей. Напевно, ніхто з вас і не бачив раніше цих звірів?
  
  – Ти можеш ходити? – запитав мене Морлі. Мені хотілося дізнатися, де Слизькому довелося зустрічати ці диявольські створення. Але я як і раніше міг висловлюватися тільки мовою гномів. Морлі вирішив, що я розмовляю з ним.
  
  – Відмінно. Ти набагато міцніше, ніж здаєшся. Пішли звідси.
  
  Прекрасна думка. Треба йти, тільки спочатку переконатися, що не залишили жодних доказів проти себе. Хоча, по правді кажучи, важко було припустити, що деяким з нас вдасться залишитися осторонь. В будинку ще залишалися живі люди, так і військовополонених можна було змусити розповісти, що вони бачили.
  
  Торнада і її приятель кілька разів намагалися потихеньку звалити, але Попка-Дурак кожен раз привертав до них нашу увагу.
  
  – Ми можемо залишити вас обох тут. Мотузки вистачить. – Морлі вказав на покинутий мною стілець.
  
  – Ні. Немає. Все в порядку. – Торнада не хотіла залишатися. Вона розуміла – справжня гроза вибухне тут трохи пізніше, коли «Поклик» дізнається, що Девенпорт зіграв в ящик, і вимагає розплати кров'ю.
  
  * * *
  
  Я опинився у всьому винен. Чесно визнаю. Якщо б я міг переставляти свої нижні кінцівки спритнішими, ми могли б уникнути участі у другому таймі кривавої гри.
  
  
  
  68
  
  Нам так і не вдалося вибратися з Зоряної палати. Я, природно, топал з максимальною швидкістю, на яку були здатні мої топталы, але далеко втекти не зумів.
  
  Морлі несподівано коротко скрикнув. Інші завмерли. «У чому справа, – подумав я, – ще один жук? Яким чином?..» Дотс злетів в повітря, і тут в приміщення вступив якийсь хлопець. Його рот був відкритий. Морлі вдарив ногою, і прибулець впав як підкошений. В палату, наступаючи на полеглого, дроблячи йому кістки і перетворюючи в суцільний синець, увірвалася ціла банда головорізів. Всі, крім Реклами, вступили в сутичку. Айві і Слизький, відштовхнувши мене до стіни, кинулися в гущу тел. Я стояв, зосередивши всю свою увагу лише на те, щоб не впасти, і майже не звертав уваги на те, що відбувається з моїми приятелями. Втім, я намагався намацати в кишенях що-небудь корисне для даної ситуації, але навіть це настільки легке зусилля перевершувала мої жалюгідні можливості.
  
  Я не знав, на кого працює ця банда до тих пір, поки у другій хвилі атакуючих не побачив Магвампа. До цього часу події розгорнулися настільки серйозно, що на полюбовне вирішення конфлікту надії не залишалося. Убиті і поранені встеляли підлогу. В основному люди Дощовика. Однак нещасний Айві, втративши на секунду орієнтацію, зробив невірний крок і негайно отримав не менше сорока п'яти ножових поранень у спину. Попка-Дурак з криком вчепився в волосся вбивці, а той не міг скинути птицю, продовжуючи наносити удари звіра Айві.
  
  Слизький, піднявши Магвампа і отшвырнув його ярдів на сорок, рушив у бік тільки що з'явився Дощовика. Негідник, помітивши, що до нього спрямовується Плоскомордый, зосередив свою увагу на тому, щоб ухилитися від цього бегемота. Побачивши Слизького, Клівер заверещав і прослизнув між двома гігантами. Цікаво, як він примудрився знайти собі в допомогу стільки ідіотів в нашому Танфере, де всі до єдиного знали, що за його головою ведеться загальна полювання. Швидше за все він вербував їх, замаскувавшись, і кретини думали, що працюють на жінку.
  
  Його головорізи напевно відчули здивована, дізнавшись моїх друзів.
  
  Слизький між тим надто захопився у своїй рішучості відплатити Дощовика за Айві. Він розкидав шматки людей направо і наліво, пробиваючи собі шлях до Дощовика. Однак при цьому хлопець втратив контроль над тим, що відбувається за його спиною. Я намагався кричати, але кричало відмовився служити. В ту мить, коли Слизький простягнув руку, щоб схопити цю шалену щура, хтось встромив кинджал йому в хребет. Я заридав би, якби міг. Замість цього, зібравши останні сили, я крикнув:
  
  – Паузиффл-фіз!
  
  Слизький був вже мертвий, але така дрібниця не міг зупинити його. Ніхто з знаходилися в зоні досяжності не міг сховатися. Він зламав руку Морлі, який не встиг забратися з його шляху.
  
  Я спробував змусити ноги рушити в бік дверей, але вони відмовлялися коритися. Бандити Давенпорта, видно, не тільки били мене, але і накачали якоюсь гидотою. У мене з'явилося передчуття, що я не зумію втекти звідси, як зник з Бледсо, незважаючи на те, що мертвий Слизький продовжував гвоздить билися без всякого ентузіазму людей Клівер.
  
  Мені здалося, що всі, хто стежив за мною, з'явилися сюди. Мабуть, вони вирішили, що я нарешті то наклав лапи на містичну трилогію.
  
  Приблизно тоді ж, коли Слизький нарешті впав, один з бандитів Дощовика зумів увіткнути ніж у приятеля Торнады. Та розсердилася і атакувала декількох молодиків, які намагалися сховатися. В результаті їх спроба повністю провалилася.
  
  Я озирнувся. Схоже, Торнада і Грэндж Клівер залишилися єдиними, хто не постраждав у сутичці. Зблідлий Плоскомордый важко дихав, притулившись спиною до стіни. Сарж валявся на підлозі, але я зі свого місця не міг розглянути, наскільки серйозно він поранений. Стручок стояв рачки, не в силах піднятися. На його спині сидів і лаявся Попка-Дурак. Морлі, незважаючи на травму, ходив серед лежать, роблячи так, щоб ніхто з поранених головорізів Клівер його надалі не потурбував.
  
  Для мене все це виглядало абсолютно марним кривавим жертвопринесенням. Ніхто нічого не виграв, а багато втратили все.
  
  Я був страшенно гордий собою. Лише з мінімальною допомогою моєї подружки стіни я поплентався у бік дверей.
  
  Це заняття поглинуло всі мою увагу. Час від часу я зупинявся, щоб набратися сил для подальшої боротьби.
  
  Справи йшли не дуже добре. Пол був усіяний тілами поганих хлопців, а всі хороші хлопці кудись зникли. Якщо, звичайно, не вважати Попку-Дурня, який вився поблизу, вправляючись у вимові найбільш брудних слів із свого лексикону. Я хотів голосно волати до Морлі, Торнаде або ще до кого-небудь про негайної допомоги.
  
  Клівер все ще був на ногах; втім, так само як і Магвамп. Останньому було легше. Такий широкий і круглий – він просто перекочувався, коли хто-небудь збивав його з ніг. Слизький у ході битви застосував до нього правильний тактичний прийом – взяв міцніше і закинув подалі. Куди поділися всі мої друзі? Невже сховалися від ще чиїхось друзів? Я відновив рух, як раз коли Клівер і Магвамп попрямували в мою сторону, і тут у цю юдоль печалі і божевілля увірвалася нова команда свіжих гравців. Я впізнав одного з них. Клиланд Жюстін Карлайл – один з кращих фахівців Белінди. Не буде помилкою припустити, що його компаньйони також службовці Організації.
  
  Тепер я знав, чому зникли мої друзі. Очі Карлайл і його корешів були налиті кров'ю. Події в будинку Дженн вимагали помсти. Той, хто стикається з хлопцями з синдикату, повинен розплачуватися за свою необережність.
  
  Магвамп схопив мене за комір. Іншою рукою він сграбастал Дощовика і поволік нас обох до дверей. Не знаю, що він задумав. Мені здалося, що він трохи засмучений. Він проштовхнув Клівер за двері і затримав мене на секунду, прошепотівши:
  
  – Ми в розрахунку, хлопець. Після цього я відправився слідом за Дощовиком. Ми опинилися в темній таємницею норі, прихованої за тронами божевільних суддів «Поклику». Другого виходу в норі не було.
  
  Магвамп справив сильний шум, вступивши в дискусію з хлопцями з Організації. Потім дебати закінчилися. У всесвіті запанувала повна тиша... якщо не вважати воплів цього сучого сина Попки-Дурня, який, напевно, не заспокоїться навіть після того, як його втоплять.
  
  Всі втекли, кинувши пташку. Бути може, і мені вдасться наслідувати їх прикладу.
  
  Ніяких шансів. Видно, це боже покарання, що я не можу позбутися цього грудки пір'я. У шафі, де ми опинилися, було досить-таки тісно. Він не був розрахований на двох людей, і тим більше на двох людей на зразок нас.
  
  Безперечно, Магвамп помістив мене досить близько до Кливеру, щоб я міг придушити його. У мене навіть виникло таке бажання, але сил не було.
  
  – Заберіть руки! – зашипів я, поки зовні йшла битва між папугою і розумним світом. – Я не граю в ігри!
  
  Боюся, хто-небудь, володіє гострим слухом, міг розчути моє шипіння.
  
  Клівер захихотів.
  
  Я страшенно почервонів. Залишалося лише дивуватися, що наше тісне приміщення не освітилося багровим світлом. Почервонів я тому, що рухи рук Клівер не мали до мене ніякого відношення. Іноді чоловіки здійснюють необачні вчинки, але тільки останній ідіот стане домагатися близькості в той момент, коли за дверима нишпорять кровожерливі головорізи.
  
  – Гаррет, ви просто диво. – Це був голос Меггі Дженн. Вона сичала, як опущена в воду розпечена кочерга. – Може бути, мені вдасться помацати вас, якщо ми виберемося звідси живими.
  
  – Геть руки! – гаркнув я.
  
  Дощовик послухався, продовжуючи зловісно хихикати голосом Меггі Дженн. Дуже, дуже порочна особистість. Але вже через секунду він заговорив зовсім іншим, суто діловим тоном:
  
  – До вас повернулися сили?
  
  – Вони мене напоїли, так що я ще не скоро повністю прийду в себе.
  
  – Нам треба звідси вибиратися, а у мене з усієї зброї тільки пилка для нігтів.
  
  – Оемо! – промовив я мовою гномів, що в перекладі означало: «От лайно!» Вибратися звідси! Важливіше завдання не було. Вилізти з шафи, бігти з «Вершин», бути може, навіть з Танфера. Більш привабливої мети в даний момент не існувало. Приховати те, що тут з моєю участю сталося, неможливо. Події давно вийшли з-під контролю.
  
  Двері шафи відчинилися.
  
  Яскраве світло майже засліпив мене. Я ледь зміг розгледіти силует низенького і, судячи з його рухів, нетерплячого людини. Повз, як завжди сквернословя, пролетів Попка-Дурак.
  
  69
  
  – Вилазьте! – віддав наказ суворий голос. Я затремтів, але заспокоївся, дізнавшись, хто переді мною.
  
  – Шустер?
  
  – Так. – Маленький напівкровка – керівник таємної поліції – був як завжди небагатослівний і як завжди нетерплячий. – Пошевеливайтесь!
  
  – А я гадав, хто тут буде першим, ви або люди Повелителя Вогню.
  
  – Її чоловік був тут першим – це ви. А я всього лише вас знайшов в коморі з якоюсь дівкою у будинку, з якого нам знову доведеться вивозити жмуриков возами.
  
  Люди Шустера допомогли нам вибратися з шафи. Особливо уважні вони були до «дівку».
  
  Я зумів приховати здивування. Всі стверджували, що Клівер – майстер гриму. І ось він, доказ. Він намацав у темряві лише для того, щоб поправити на собі плаття і натягнути чорний парик.
  
  Перед нами стояла жінка-диявол – втілення сексуальних фантазій багатьох.
  
  – Мене б тут не було, якби не особистість власника маєтку. Туп схиляється перед шишками, але я...
  
  – Шишками? З дитинства не чув цього слова.
  
  – Вважайте, що я старомодний. А тепер викладайте вашу версію.
  
  – Я розшукував одну особу, яка повинна була знаходитися тут. Я отримав лист, імовірно від неї. Вона кликала мене поговорити. Я прийшов. Якісь бандити захопили мене, накачали наркотиками по самі зябра, прикрутили до стільця і почали задавати безглузді запитання. Потім сюди увірвалася інша команда, і зав'язалася сутичка. Хто розв'язав мене, вважаючи, мабуть, що я з їхнього табору. Я знайшов укриття, не маючи сил боронитися.
  
  Він явно розумів, що я розповідаю не всі. Не можу зрозуміти, чому Шустер не виявив інтересу до Кливеру і не став ставити запитань про відомих приятелів якогось Гаррета, яких не могли не помітити в окрузі.
  
  – Чому вас цікавить Девенпорт? – поцікавився я.
  
  – Та тому що він – та божевільна «шишка», порівняно з якою частина «Поклику» виглядає безневинним жіночим клубом. За більшістю заколотів коштує він. Що за магію вони використовували?
  
  – Магію?
  
  – Щось залишило нам масу трупів. Виконало в них дірки. Ніяка зброя не здатна на це.
  
  – І це «щось» не мало улюбленців, лейтенант, – зауважив один з людей Шустера. – Воно дырявило всіх підряд.
  
  Шустер невизначено хмикнув.
  
  – Мені не вдалося як слід розглянути, – сказав я, – здається, це був величезний жук. Один хлопець вбив його лопатою.
  
  Зазначений хлопець і його зброю валялися неподалік. Шустер підійшов і нахилився над тілом.
  
  – Ви отримали те, за чим прийшли? – запитав він мене.
  
  – Який до біса отримав! Так і не побачив її. Я прокинувся прямо тут. Що було до цього, не пам'ятаю. Не маю уявлення, де вона.
  
  І знову Шустер всім своїм виглядом показав, що не переконаний у правдивості моїх слів. На жаль, люди в наш час зовсім розучилися вірити словам ближнього.
  
  – Ах ось як. Ми до цього ще повернемося. Зараз я буду збирати факти, а ви тим часом доповісте про свої успіхи Повелителя Вогню. Мені здається, він відчуває себе незатишно, бачачи, як слідом за вами котиться потік крові.
  
  – Можна йти?
  
  – Не йдіть далеко, щоб я міг знайти вас.
  
  – Не турбуйтеся, – відповів я, намагаючись згадати старих армійських друзів, які живуть за містом і здатних надати мені притулок.
  
  – Гаррет!
  
  Я завмер на шляху до дверей.
  
  – Що?
  
  – Незвичайний набір жмуриков. Ви не помітили, хто привів їх сюди? – По тону голосу і виразу обличчя я уклав, що думки його зайняті чимось іншим.
  
  – Ні. У всякому разі, я нікого не впізнав.
  
  – Не було тут кентаврів? Чи істот з незвичайним вимовою?
  
  – Що? – Він і справді був дуже далекий від дійсності.
  
  – Ви не бачили нікого, хто міг би бути біженцями з Кантарда?
  
  – Наскільки я знаю, немає. Але чому ви питаєте?
  
  – Є підстави вважати, що біженці створили власну організацію. Для самозахисту. Керують нею колишні офіцери Дуралейника.
  
  – Ось як? – Це вам вже не квіточки, а ягідки. Ветерани військ Слави Дуралейника ховаються в Танфере. – Цікаве припущення.
  
  Шустер відмовиться від нього, як тільки пізнає кілька трупів. Я відновив шлях, переконавшись, що міцно тримаю за руку свою «дівку». При цьому я не спускав очей з її вільної лапи – раптом вона полізе за виріз плаття, щоб витягти зброю і зрівняти шанси.
  
  Від Клівер завжди треба чекати капостей.
  
  
  
  70
  
  Схоже, Шустер притягнув з собою цілу кавалерійську бригаду. Біля будинку юрмилися щонайменше десять тисяч коней. Всі вони як по команді припинили знищення трав'яного покриву і втупилися на мене злим поглядом. Я, кульгаючи, лавірував між поліцейськими возами і зумів вискочити на волю, перш ніж звірюки встигли зорганізуватися.
  
  Вони не дуже розумні. Це особливо помітно, якщо застати їх зненацька.
  
  Коли я вибирався по скрипучим сходами з підвалу Давенпорта, повз мене пройшов якийсь тип. Йому, напевно, повідомили, що я вільний і можу піти. Ніхто на мене не звернув уваги. Лише кілька віддалено знайомих хлопців вітали Гаррета легкими кивками.
  
  Клівер тримав рот на замку, поки ми не пішли настільки, що нас ніхто не міг почути.
  
  – Це було дуже мило з вашого боку, Гаррет. Адже ви могли видати мене.
  
  – Я не надав вам ніякої послуги.
  
  – Думаю, що ні, але мені все ж хочеться вам подякувати.
  
  Він зробив слабку спробу вирватися. Я майже чув, як він прораховував різні варіанти.
  
  Я озирнувся. Коні, здається, цього разу вирішили відпустити мене з миром. Можливо, у них інші турботи, отвлекшие їх від мене. Дивна примха долі – адже я практично був у них в лапах.
  
  Клівер вловив моє занепокоєння:
  
  – В чому справа?
  
  – Тут відбуваються дивні і дивовижні речі.
  
  – А ви це помітили? – сказав він голосом Меггі.
  
  – Я вже не кажу про чудності, властивих нам. Крокуйте швидше.
  
  Я відчував, що в цій справі не обійшлося без політики. По-перше, тут виявився Шустер. Його світ ділився на хороших і поганих хлопців. У його світі голови зносили не заради прибутку, а заради влади. І для того, щоб змусити людей діяти так, як потрібно, а не так, як їм хочеться.
  
  Я дозволив собі відволіктися, і Клівер ледь не вирвав мені руку з плечового суглоба. Йому вдалося звільнитися. Я рушив за ним похмурою підтюпцем.
  
  Попереду замаячили ворота маєтку. Відстань між мною і бандитом-недоростком дещо збільшилася. Я продовжував перебирати ногами. Візьму його змором. Я звик бігати.
  
  Шльоп, шльоп... і я пройшов через ворота. За ними на під'їзній алеї мій друг Клівер лавірував між намагалися оточити його Морлі, Саржем і Стручком. Сарж і Стручок, судячи з усього, перебували в ще більш сутінковому стані, ніж я. Морлі посміхався, як крокодил, изготовившийся зжерти не дуже розумну дику свиню.
  
  Клівер врізав йому ногою під зад, і Морлі впав. Дощовик пронісся повз, збільшивши швидкість.
  
  – Привіт, – пропихтів я.
  
  Морлі виголосив кілька звучних слів, неабияк здивувавши мене. Виявляється, він може, коли хоче, досить жваво исторгать непристойні лайки. За водоспадом бридких слів послідував питання:
  
  – Гаррет, тобі коли-небудь почне везти в любові? Навіть ця тікає від тебе!
  
  – Тримаю парі, ближче до міста я б його наздогнав. Я вже скорочував розрив. Тепер не залишалося жодних шансів схопити Клівер.
  
  – Воно й видно.
  
  – А де містер Велика Шишка, містер Гаррет? – поцікавився Стручок. Хлопчина поставив питання, долаючи сильну біль.
  
  – Прокляття! Немає лиха без добра, і настав час торжества добра. – Подивившись у бік воріт, я додав: – На цей раз мені пощастило – Шустер, по горло наслухавшись мерзоти, напевно вже відкрутив пташці голову.
  
  Стручок кинув на мене повний люті погляд.
  
  – Сподіваюся, з тобою все буде в порядку? – запитав я у Морлі.
  
  – Поки я, мабуть, утримаюся ходити на руках. Прислухайся. Здається, хтось іде.
  
  Це виявилася ціла армія.
  
  Ми встигли пірнути в ліс навпроти «Вершин», перш ніж підійшов новий загін кінних гвардійців. Їх коні вели себе страхітливо.
  
  – Схоже, це регулярна кавалерійська частина, – прошепотів Морлі. Мені теж так здалося.
  
  – Шустер влаштовує грандіозне шоу. Бути може, його параноя не позбавлена підстав?
  
  – Краще нам швидше злиняти звідси, – запропонував Сарж. – Скоро їх тут наб'ється стільки, що не проштовхнешся.
  
  Відмінна думка.
  
  – Поки рано, – заявив Морлі.
  
  – Це з якої ж ласки нам тут бовтатися? – здивувався Сарж.
  
  Відмінний питання. Подальше перебування у «Вершин» не принесе нам ніякої користі.
  
  – Я чекаю Тарпа.
  
  – Він гаразд? – запитав я.
  
  – У всякому разі – був.
  
  – І скільки ж часу ми збираємося...
  
  – Я дам тобі знати, Сарж, коли ми йдемо. Гаррет!
  
  Я почав тремтіти. Перед очима все попливло. Я опинився поза часом, і у мене з'явилася можливість подумати про те, що сталося, і про те, що два розумово відсталих істоти не змогли пережити подій...
  
  – Що?
  
  – Ти серед нас найміцніший. Пошукай Плоскомордого.
  
  Я здригнувся. Мені хотілося опинитися вдома. Там я міг завалитися в ліжко і проспати тиждень, поки не вщухне біль і не пройде почуття провини. Після цього я зміню своє життя. Я прийду до Вейдеру і скажу, що згоден на роботу охоронця в пивоварні. Там не будуть накачувати наркотиками, не замучать мене чи моїх друзів – до того ж я завжди буду поблизу від пива.
  
  Я знайшов гарне місце і почав спостерігати за входом до маєтку.
  
  Дуже скоро мою увагу привернули хмара мух і дивний запах. Відмінно. Свіжий кінський гній. Кінська шерсть на стовбурі дерева. Я озирнувся. Опале листя були примяты. Придивившись, я помітив відбиток підкови. Значно меншого розміру, ніж слід верхової коня. Той, хто служив в Кантарде, міг легко розпізнати, чия це підкова.
  
  Переді мною був слід кентавра.
  
  Слід не дуже ясний – неможливо визначити, до якого племені належав кентавр. Ясно одне: зовсім недавно він саме з цього місця стежив за воротами маєтку.
  
  Мої найгірші припущення міцніли з кожною хвилиною. Мені хотілося бігти. Відбувалося не мало ніякого відношення до моїх справ і турбот.
  
  
  
  71
  
  Цей ублюдок Плоскомордый не став користуватися воротами, хоча там нікого не було, щоб перешкодити йому. Він переліз через стіну. Я помітив, як кінець товстої гілки несподівано занурився в пил і різко випростався, коли Тарп відпустив її.
  
  Він кого-то тягнув на собі.
  
  Як він примудряється проробляти подібні фокуси? Позитивно, цей тип – надлюдина.
  
  Прихромав до нього, я запитав:
  
  – Хто це? – Ніби не впізнав з першого погляду.
  
  Її матуся сказала мені, що дочка схожа на неї, тільки не так розтріпана життям. Тепер я можу з усією відповідальністю заявити: в свій час Меггі Дженн звертала чоловіків в камені. Дивлячись на дівчину, одразу зрозумієш, чому Тедді в свій час втюханий в її матінку.
  
  – Помітив її, коли ми пустилися тікати. Подумав, буде неправильно, якщо, зазнавши такі втрати, ми не отримаємо того, заради чого все і було задумане.
  
  Під його сорочкою щось ворушилося. І видавало жахливий шум. Мені стало не по собі.
  
  Плоскомордый тут же підтвердив мої найгірші побоювання.
  
  – Авжеж. Я приволік твою птицю. Запхав за пазуху, бо вона ніяк не бажала заткнутися. Я погрозив небес кулаком. Шум вітру в кущах нагадував сміх богів. – Тобі кого, дівчину або птаха?
  
  – Здається мені, пташку я вже отримав.
  
  – Я питаю, кого ти хочеш тягнути. – Потім до нього дійшло, і він додав: – От лайно. Дівчина не хотіла йти.
  
  – Природно. Хто захоче, почувши твою милу мова?
  
  Поки що вона не вимовила ні слова і лише мовчки обпікала мене поглядом. Я порадів її нездатність зробити зі мною те, про що вона думала.
  
  – Давай мені розмовляючу мітелку з пір'я. Я не можу підняти нічого важче її.
  
  – Будь ласка, з нашим задоволенням. – Плоскомордый, утримуючи дівчину на плечі, як мішок зерна, запитав її: – чи Не хочете трохи пройтися? Або мені як і раніше, вас нести?
  
  Вона не відповіла. Плоскомордый знизав плечима. Навряд чи він взагалі відчував її вагу.
  
  Інші приєдналися до нас, почувши нашу бесіду. Стручок підняв шум навколо пташки. Морлі наклав на зламану руку якусь подобу шини. Махнувши рукою в бік папуги, я пояснив:
  
  – Наш приятель зробив мені велику послугу. Морлі спробував хихикнуть, але біль йому завадила.
  
  – Ти як? – запитав я.
  
  – Боюся, доведеться відмовитися від ігор на весь тиждень.
  
  – Бідна Джулія.
  
  – Нічого, ми що-небудь придумаємо. – На його губах промайнула тінь зловісної посмішки. – Треба рухатися, поки Шустер не зрозумів, що помилився, і не зажадав нас для пояснень.
  
  – Хто-небудь бачив, що сталося з Торнадой? Ніхто не знав, але Морлі висловив припущення:
  
  – Вона зуміла втекти. У неї свої ангели-хранителі.
  
  – І вони їй дуже знадобляться, якщо Шустер піде по її сліду.
  
  Ми йшли так швидко, як тільки дозволяли наші рани та забої. Папуга посилав прокляття всьому світу за ті страждання, що йому довелося перенести. Він виснажив терпіння навіть племінника Морлі.
  
  – Принаймні він перестав таврувати тебе, Гаррет, – пробурмотів Стручок.
  
  Морлі вивчав курчати джунглів з таким виглядом, ніби вирішив відмовитися від свого вегетаріанського способу життя.
  
  – Дякуй Плоскомордого. Я залишив птицю Шустеру – думав, вони добре підходять один одному.
  
  Ніхто не розсміявся. Всі перебували в кислому настрої.
  
  – Це Дощовик улепетывал від тебе, Гаррет? – запитав Плоскомордый, сплюнувши жувальну траву. Він як і раніше не помічав ваги Емеральд.
  
  – Так.
  
  – Цей курдупель?! Гей, в чому справа? Дівчина почала звиватися на плечі Тарпа, і той, ляснувши її по дупі, кинув: – Спокійно! – Звертаючись до мене, він закінчив: – А я завжди думав, що в ньому не менше дев'яти футів. – Включаючи роги і копита. Розумію. Я сам був дуже розчарований, побачивши його вперше.
  
  – Ще як розчарований, – вставив Морлі. Я кинув на нього осудливий погляд. Цей тип не може не дошкуляти мене. Навіть біль не здатна зупинити його.
  
  
  
  72
  
  Я зазнав поразки у словесній битві, і мій будинок був перетворений у цех по відновленню людських істот зі збережених частин тіла. Морлі натякнув, що йому не хотілося б повідомляти про свою травму раніше часу. Вовки могли відчути запах крові раніше, ніж він встиг приготувати їм гідну зустріч.
  
  Я не міг не погодитися. У мого друга були свої вороги.
  
  У всьому будинку не знайшлося місця, де я відчував би себе спокійно. Занадто багато тут нагадувало мені про Слизькому і Айві.
  
  – Це несправедливо, – сказав я Елеонорі. – Вони не заслужили такої смерті.
  
  Я прислухався до того, що відбувається в будинку. Кухню перетворили в лазарет. Плоскомордый відшукав десь позбавленого ліцензії лікаря, який вдавав з себе крутого міського хлопця. Від дока тхнуло перегаром, і, схоже, ескулап вже кілька тижнів не зустрічався ні з милом, ні з бритвою.
  
  – Так, я знаю, життя безглузде і несправедлива, боги працюють вроздріб, і годі навіть мріяти про єдність їх дій. Але мені це не подобається. Ти не порадиш, до речі, як мені вчинити з дівчиною?
  
  Емеральд тужила зачинившись у кімнаті Діна. Досі вона не вимовила ні слова. Дівчина ні за що не повірила б, якби я їй, що мої праці оплачує її матуся.
  
  Та й чи не все одно їй. Якщо ви захоплюєте людей силою, вони ніколи не бувають задоволені.
  
  У Елеонори не виявилося міркування на цей рахунок.
  
  – Я б відпустив дівчину, якби не було стільки бажаючих тут же її викрасти. – Елеонора не проявила несхвалення, і я продовжив: – до Речі, про ці бажаючих. Цікаво, як скоро з'явиться Торнада з однією зі своїх запаморочливих історій?
  
  Я з нетерпінням чекав цього.
  
  Морлі завив, почувся гуркіт. Я кинувся до кухні, звідти чулися погрози Морлі пролити чиюсь кров.
  
  – Тільки не в моїй кухні! – заревів я. Я затримався, щоб заскочити в кімнату Небіжчика. По його щоці стрибнула якась комашка і сховалася за хоботом. Якщо Дін не повернеться найближчим часом, мені самому доведеться зайнятися очисними роботами. Бути може, я навіть принесу йому букет. Небіжчик обожнює квіти.
  
  Попка-Дурак заволав голосніше, ніж Морлі.
  
  – Ти не відпрацьовуєш свій хліб, – оголосив я Небіжчикові.
  
  У кухні творилося неймовірне. З усіх сторін чути виття і стогони. Док, однак, уже закінчив свою роботу. Зараз він стояв, закинувши голову. Рота він тримав пляшку – мабуть, щоб промити горло. Я скривився. Навіть крысюки відмовилися б від отрути, яку він вливав у себе.
  
  – Будеш жити? – поцікавився я.
  
  – Тільки не стараннями цього м'ясника, – прогарчав Морлі.
  
  – Ти коли-небудь бачив, щоб він вів себе як нерозумний немовля? – запитав Плоскомордый.
  
  – Ти, переросток... якби за допомогою мізків розпалювали вогонь, ти не зумів би спалити навіть власний будинок. – Дотс скочив на стілець і почав, підвиваючи, розгойдуватися на ньому, наче проповідник зі Святих Ролерів. – Невже док дав йому якусь отруту? – запитав я у Саржа.
  
  Сарж знизав плечима:
  
  – Кінчайте, бос. Залиште доктора в спокої. Він склеїв вашу руку. А адже в нього було не так вже багато практики з тих пір, як його витурили з Бледсо.
  
  Тепер зрозуміло, чому лікар пив бочками до дна. Просто він сам перебував на самому дні... Я подивився на Плоскомордого. Костоправ напевно якийсь родич його нової дами серця.
  
  Морлі мовчки, але з явним небажанням розплатився з доктором. Стручок виглядав майже так само нещасними, як його дядечко. Я вирішив спровадити старигана, поки темний ельф готовий розщедритися. Я взяв його за лікоть і потягнув.
  
  – Невже вас дійсно вигнали з Бледсо?
  
  Важко повірити, що таке взагалі можливо. Хоча за останній час переді мною вже другий чоловік, який зазнавав цієї долі.
  
  – Я трохи випиваю, синку.
  
  – Не може бути.
  
  – Набив собі руку пару сотень років тому, відрізаючи кінцівки там, в Кантарде. Більше не працюю. Заглушаю свою біль ячмеНем. Він вийшов за двері, обернувшись, як в плащ, в залишки почуття власної гідності, озирнувся навколо, спіткнувся і впав з останніх двох ступенів. Місіс Кардонлос затрималася біля своїх дверей. Вона подивилася на мене і кивнула, погоджуючись в чомусь сама з собою. Послав їй повітряний поцілунок, я уважно вивчив вулицю.
  
  Мені здалося, що я помітив декілька підозрілих типів. Знову? Або – все ще? Я знову глянув на місіс Кардонлос. Вона не рушила з місця – чекала нових доказів того, що Гаррет являє собою загрозу суспільству.
  
  Я задумливо увійшов і зачинив за собою двері.
  
  У мене з'явилася ідея.
  
  Увійшовши на кухню, я запитав:
  
  – Плоскомордый, у тебе немає настрою виконати одне доручення?
  
  Ці слова я супроводжував демонстрацією монети.
  
  – Що ж, вважай, що ти умовив мене, хитрун. Що потрібно?
  
  – Почекай хвилину. Мені треба скласти лист.
  
  
  
  73
  
  Нарешті в будинку настала тиша. Вся юрба пішла. Попка-Дурак, набивши зоб, заснув. Я сидів у кабінеті і разом з Елеонорою насолоджувався спокоєм.
  
  Природно, тут же хтось почав стукати у двері.
  
  Відповідь від Чес. А може бути, Торнада, якщо їй особливо кортить.
  
  Я припав до вічка.
  
  Перша здогадка виявилася правильною. За дверима стояв містер У. Тарп з листом у руці.
  
  * * *
  
  Я сунув голову в темряву кімнати Небіжчика, сполохавши численних комах, і оголосив:
  
  – Йду. На зустріч з прекрасною блондинкою, тобі такий і бачити не доводилося.
  
  Він не побажав мені удачі.
  
  Я вийшов з дому, майже забувши про розкішне рудоволосої красуні, обретающейся під замком на другому поверсі.
  
  * * *
  
  Ми зайняли кращий столик у всьому закладі, але це було заклад Морлі. Коли ведеш гру з чародієм світового класу, відчуваєш себе трохи впевненіше, якщо матч проходить на своєму полі.
  
  Плекаючи свою мрію підвищити клас закладу, Морлі і його бандити вели себе паіньками. Навіть Рохля, і той не тільки одягнув чисту сорочку, але навіть заправив її в брюки.
  
  Повелитель Вогню був одягнений досить недбало. Чудово. Мені не хотілося, щоб мої знайомі почали нервувати при вигляді нього.
  
  Його можна було прийняти за літнього докера.
  
  Якщо тато був одягнений недбало, то його дочка виблискувала пишністю вбрання. Тому старого просто ніхто не помічав. Навіть я міг зосередитися лише з великим трудом.
  
  – Пробачте, що ви сказали?
  
  – Я сказав, що виходжу лише з власних інтересів. Нарешті я пригадав, про що йшла мова.
  
  – Ось як?
  
  – Хочете вірте, хочете ні, але є люди, які здатні заподіяти мені шкоди, якщо їм вдасться застати мене зненацька.
  
  – Невже? – Я знову перевів погляд на Чес.
  
  Вона своїм виглядом убивав наповал, на обличчі в неї сяяла сама смертельна з її набору посмішок.
  
  – В це важко повірити, дивлячись на такого великого старого ведмедя, як я, чи не так? – Він повернувся до Морлі, який стояв на чолі цілого взводу готової до дії прислуги. – Я не дуже голодний, тому обмежуся полуфунтовым кривавим біфштексом, боком баранчика і шматочком свинини. Ніяких фруктів або овочів.
  
  Морлі став блідіше бланшованого вампіра. Він різко кивнув (напевно, це був передсмертний спазм) і кинув лютий погляд на мене і мою усмішку. В його очах горіло пекельне полум'я. Я вирішив не сипати сіль на рани і замовив фірмові страви закладу. Чес пішла моєму прикладу.
  
  Морлі кинувся в кухню, тягнучи за собою Рохлю і роздаючи на ходу накази. Цікаво, яка з довколишніх таверн подрядилась виконати замовлення Дайрхарта?
  
  Вводячи Повелителя Вогню в курс подій, я весь час намагався придушити сміх.
  
  – І ви дозволили йому піти?
  
  – Я не дозволив. Дозволити або не дозволити – так питання взагалі не стояло. Він пішов. Якщо бажаєте, я відведу вас до нього після вечері.
  
  Старий Добрий Фред задер відразу обидві брови. Потім він з пристрастю взявся розпитувати про сліди кентавра біля входу до «Вершини». Його питання підтверджували мої найгірші побоювання. У Повелителя Вогню, очевидно, були серйозні причини поспішити з Кантарда в Танфер.
  
  Через деякий час мені вдалося повернути його до розмови про Дощовику. Він спохмурнів:
  
  – Я щедрий до нерозсудливості, Гаррет. Кожен може вам підтвердити. Особливо якщо справа пов'язана з моєю донечкою. Але я не дозволю вам доїти мене вічно, – без усякого зв'язку заявив він.
  
  – Радий це чути, тому що від цієї справи мене вже давно нудить. Через нього у мене на тілі синяк на синяку.
  
  Морлі повернувся і, почувши мої слова, підняв брову.
  
  – Я поставлю крапку у справі відразу після вечері, – продовжував я.
  
  Морлі впорався зі своїм подивом, але Чес перепитала:
  
  – Що?
  
  – Коли ми поїдемо, я відведу вас до Кливеру, і на цьому моя роль закінчиться. Ви самі будете вирішувати свої проблеми. А я піду додому і, перш ніж завалитися в ліжко, прийму пивка.
  
  Дайрхарт почав вставати зі стільця. Він був готовий вирушити негайно.
  
  Морлі бочком відступив убік кухні. Напевно, шукав укриття.
  
  Чес широко посміхнулася з таким виглядом, немов у неї поїхав дах. Я почав дивуватися, дивлячись на неї. Коли татко був поруч, вона завжди намагалася здаватися як можна більш красивою і як можна більш дурною.
  
  – Сідайте, – сказав я. – Морлі довелося витратити багато зусиль, щоб виконати ваше замовлення. Клівер буде на місці, коли ми провідаємо його.
  
  Вечеря ще не був готовий. Морлі зник. Не виключено, що він вирушив перевірити, як ідуть справи. Але я не став би наполягати на цьому припущенні.
  
  Після відвідин «Вершин» у мене в запасі не залишилося жодного чарівного предмета. Частину з них я використовував, частина втратив, а що залишилися у мене конфіскували. Було б непогано, здогадайся я відвідати перед вечерею Красулю.
  
  Зараз-то вже занадто пізно.
  
  Подали вечерю. Я стікаючи слиною, дивлячись на страви Дайрхарта і поглинаючи щось на зразок суфле з овочів. Я якось їв його тут, і мене навіть не вирвало... Однак цього разу якийсь розумник додав в суміш зеленого перцю.
  
  Морлі дивився на мене так невинно, що я задушив би його негайно, якщо б він не був мені так потрібен.
  
  – До речі, вам не вдасться отримати вашу книгу назад, – сказав я. – Її давно у Дощовика немає.
  
  Повелитель Вогню не дуже зажурився і виявив лише деяке здивування:
  
  – О?..
  
  – Наскільки я можу судити, дочка Меггі Дженн потягла книгу у Клівер приблизно рік тому, привезла її в Танфер і показала не тим людям. В результаті книгою заволоділи безумці з «Поклику».
  
  Досі все, що я сказав, більш або менш відповідало істині.
  
  Повелитель Вогню посміхнувся, повністю зберігаючи контроль над своїми почуттями:
  
  – Я серйозно сумнівався, що побачу книгу знову. Особливо враховуючи той кривавий слід, який вона тягла за собою.
  
  – Я хотів, щоб ви все правильно зрозуміли.
  
  – Ви зможете повернути її, якщо я вас для цього найму?
  
  – Така робота мені не до смаку. Занадто багато людей готові йти на вбивство заради цієї книги.
  
  Таткові не сподобалися мої слова. На мене вже дивився зовсім не Старий Добрий Фред. Він над чимось роздумував.
  
  Нарешті Повелитель Вогню, мабуть, прийшов до висновку, що я занадто ледачий, щоб пуститися на пошуки книги для себе.
  
  Папа Фред поглинав вечеря зі швидкістю собачки, яка побоюється появи більш великих псів. Я ж, навпаки, жував не поспішаючи, не зводячи очей з Чес, яка, за моїм прикладом, методично відкушувала маленькі шматочки, дивлячись на мене. У неї були якісь види на Гаррета.
  
  
  
  74
  
  Переступивши поріг і пройшовши кілька кроків, я уповільнив рух. На вулиці було підозріло мало людей. Не інакше як і сюди просочилися чутки про незвичайному гостеві в закладі Морлі.
  
  Якщо Повелитель Вогню і помітив щось, виду він не подав. Проте швидше за все Фредді нічого незвичайного не побачив. Занадто довго пробувши в Кантарде, він слабо розбирався в житті вулиць.
  
  Чес, навпаки, почала турбуватися – вона була здатна вловити запах небезпеки. Маска тупуватою блондинки почала швидко линяти.
  
  Враховуючи недавній досвід, я не дозволяв собі розслабитися. Мої нерви були напружені до межі. Зрозуміло, нічого не сталося. Нічого, крім...
  
  У холодному вечірньому повітрі пролунав шум крил. Я напружився, приготувавшись до появи демона з шкірястими крилами, породженого одним з тисяч вірувань Танфера.
  
  З міфологічними істотами мені, як правило, вдається впоратися.
  
  Дійсність може бути набагато жахливіше. Попка-Дурак упав мені на плече.
  
  – Цей негідник Дін зовсім очманів, – пробурмотів я. – Повертається серед ночі і випускає мерзенне чудовисько.
  
  Цікаво, як цей пучок пір'я зумів мене відшукати?
  
  Птах перелетіла на плече Чес, не вимовивши ні звуку. Це було протиприродно.
  
  – Що трапилося, пташко? Схоже, він, Чес, в тебе втюханий.
  
  Події почали розвиватися зовсім не так, як я сподівався.
  
  Я не став напускати туману і відправився найкоротшою дорогою. Ми не пройшли половину шляху, як Чес здогадалася.
  
  – Бледсо? – прошепотіла вона. Заради Морлі – він напевно був десь поблизу в темряві – я голосно відповів:
  
  – Куди ж іще? Всі інші укриття він вже використав. А в лікарні не знають, хто він насправді.
  
  Можливо. Я, по правді кажучи, почав сумніватися в своїй інтуїції.
  
  І в своєму здоровому глузді. Відправитися на найнебезпечніша підприємство разом з могутнім чарівником? У мене немає жодних підстав довіряти Дайрхарту. Діячі типу славляться своїм віроломством. А моя єдина захист – темний ельф з перебитим крилом. Та й той залишиться вірним мені, лише поки не узреет Дощовика.
  
  Люди стверджують, що я надто багато розмірковую. Це дійсно так... Ну чому, чорт забирай, я думаю, що після всіх останніх неприємностей Клівер залишився в Танфере? І чому він з усіх можливих місць вирішить обрати Бледсо?
  
  До того часу, коли я відкрив двері приймального покою лікарні, мої нерви остаточно розбовталися. Однак дуже скоро я знову знайшов впевненість.
  
  Зробивши всього два кроки, я побачив жіночу половину старої парочки, взятою мною в полон у пакгаузі. Вона теж впізнала мене і стрімко зашаркала геть. Старушенція прямувала до сходами, по якій я втік пару століть тому.
  
  На цей раз у змаганні зі старою перемога залишилася за мною.
  
  – Яка зустріч! Вітаю вас знову. До мене приєднався Дайрхарт.
  
  – Ви когось знаєте? Довелося виступити з коротким поясненням. Повелитель Вогню вивчив обстановку. Наше прибуття не залишилося непоміченим. Почав з'являтися лікарняний персонал. Я помітив кілька знайомих недружніх осіб:
  
  – Ці хлопці зовсім не розуміють жартів, Фред.
  
  Він знав подробиці моїх пригод у лікарні. Хлопці з персоналу сильно помилялися, якщо вирішили, що настав час розплати зі мною.
  
  Повелитель Вогню зробив те, що завжди змушує нервувати звичайних хлопців. Він щось прошепотів, поклацав пальцями, і в приймальному спокої запанувала темрява чорніше, ніж серце стряпчого. Через мить прорізала темряву безліч сяючих світлових колон. У кожної був укладений відчайдушно протестуючий служитель. Один нещасний кинувся в нашу сторону. Дайрхарт зупинив його і зробив так, що ми не чули його крики. Хлопець не залишив спроб прорватися і в результаті перетворився на живий факел, освітлює наш шлях вгору по сходах.
  
  Час залишалася спокійною. Татко не розчарував її.
  
  Стара вирвалася з моїх рук і спробувала втекти по щаблях. Їй це не вдалося. Ми минули палату, якої я завдав настільки великий збиток. Ремонт ледь-ледь почався. Я пролив сльозу, згадавши Айві і Слизького.
  
  Стара раптом повернулася до нас обличчям, як би намагаючись нас зупинити. Освітлена обійнятим полум'ям людиною, вона була жахлива. Її исказившееся особа одночасно виражало жах і рішучість. В очах стояв привид смерті. Вона нагадувала ведмедицю, що піднялася на диби між мисливцями і своїм дитинчам.
  
  Точно! Тепер я знав, хто в упор дивиться на мене палаючими люттю очима. Якщо скинути кілька десятиліть, прожитих в бідності та стражданнях, переді мною виявиться ще одна Меггі Дженн.
  
  Меггі нічого не розповідала мені про долю своєї матері.
  
  
  
  75
  
  Самий верхній поверх Бледсо відведена для бідняків, які можуть існувати лише в благодійних закладах. У лікарні для цих уолдо тарпов створені мінімально прийнятні умови існування.
  
  У людському факелі потреба відпала. Старий Добрий Фред відпустив нещасного. Переставши крокувати за нами, він звалився. Обгоріла плоть і обвуглені кістки. На бабу Дайрхарт не звернув ніякої уваги. Я спробував прогнати її, але вона не йшла.
  
  Чес залишалася спокійною. Схоже, вона знову втратила контакт з реальністю. Коли до мене час від часу повертався розум, я починав сумніватися, що ця дівчина створена для мене. Переваги її очевидні, але щось дуже суттєве в ній відсутня. У суспільстві Старого Доброго Фреда Чес перетворюється в зомбі.
  
  Жовто-червоно-зелений клубок пір'я на її плечі наполегливо зберігав незвичайне мовчання.
  
  Страшно.
  
  Незабаром стало ще страшніше.
  
  По-перше, знову матеріалізувався Ічабод. Прошу вибачення – Зек. Не виключено, що він повернувся з могили. На Пагорбі мені здалося, що стариган абсолютно мертвий. Але ось він переді мною – кістки, обтягнуті шкірою, білі волосся. Намагається змахнути важким мечем, який йому явно не під силу. Старий Добрий Фред зробив щось недобре. Меч обернувся проти Зека. Старий навіть не встигла скрикнути.
  
  Звідкись з темряви виринув Магвамп (схоже, у нього імунітет проти всіх лих). Цей обрубок людини був не в кращому настрої, і я зрадів, що Фред опинився між ним і мною.
  
  Поява Магвампа застало Дайрхарта зненацька. Магвамп встиг змолотити чародія, перш ніж той зумів вилити на нього водоспад відблискує полум'я. Миттєво засліплений Магвамп перетворився на палаючий вогонь. Дайрхарт вийшов з сутички, волочачи ногу і з недіючої лівою рукою.
  
  Чес не висловила занепокоєння. Вона велично пересувалася між нами, красива і порожня. Її перетворення в безмозкої ляльку починали непокоїти мене все більше і більше.
  
  Від тривалого мовчання Попки-Дурня мені теж було не по собі.
  
  Нарешті ми виявили заспаного, намагається повернутися в реальний світ Клівер. Нас розділяли якихось двадцять футів. Фред повністю втратив контроль над собою. Він загарчав, непристойно вилаявся, витягнув ніж і кинувся в атаку. Клівер прийшов в себе і скочив з ліжка. Він витягнув два ножі. Яке щастя, що хлопець не був багаторуким східним божеством. Дощовик метнув обидва клинка, один з них пробив праве плече Дайрхарта.
  
  Удар не вивів Повелителя Вогню з ладу, але повністю знерухомив його здорову руку. Чародії втрачають значну частину своєї могутності, втрачаючи здатність розмовляти руками.
  
  Я рушив на Клівер. У того виявився ще один ніж. Він трохи пригнувся і виставив зброю вперед, погойдуючись з боку в бік. Погляд його під напівприкритими століттями був холодний і похмурий. Хлопець зовсім не здавався переляканим.
  
  Чес щось промовила.
  
  – Подбай про батька, – сказав я їй. – Але тільки після того, як запрешь двері.
  
  У лікарні повно хлопців, яких зовсім не забрав мій блискучий втечу. Дайрхарт відмахнувся від дочірньої допомоги. Він був зайнятий – терпляче пояснював Дощовика, як згодує його смердючий труп щурам. Дивно, що Повелитель Вогню досі так болісно ставиться до пограбування, що сталося сто років тому.
  
  Клівер, погойдуючись, спрямовував вістря ножа то в його, то в мою сторону. Він просувався до зовнішньої стіни будівлі і, здавалося, ставив себе в безвихідне становище.
  
  Я надто пізно зрозумів його намір.
  
  Дайрхарт залишив мене один на один з Кливером, відійшовши в сторону і розмірковуючи, яке з смертельних заклять використовувати...
  
  Дощовик кинувся на мене. Я трохи відступив. Дощовик миттєво розвернувся і викинув уперед руку з ножем. Клинок за рукоятку увійшов в горло Дайрхарта.
  
  Я завмер. Чес скрикнула. Клівер хихикнув і вистрибнув у вікно. Чес однією рукою підхопила батька, інший схопила мене і потягнула до себе, як ніби я міг йому допомогти.
  
  Природжений джентльмен, я вчепився в її біляві локони і зумів звільнитися.
  
  – Ти – медик! Роби те, до чого тебе готували.
  
  Кинувши гнівний погляд на стару, я дозволив їй піти до дверей. Тепер вона була готова піти. А я відправився в погоню за Кливером.
  
  Синку місіс Гаррет не дуже любить висоту, особливо коли ризикує впасти. На підвіконні я трохи почекав, вивчаючи будівельні ліси внизу.
  
  Глузливий смішок підштовхнув мене до дії, і я зістрибнув на вісім футів вниз, на вищий рівень, до якого були побудовані лісу. Я зумів вдало зачепитися і не продовжив шлях ще на шістдесят футів вниз, туди, де в темряві блимали чиїсь тіні. Занадто далеко, щоб кого-небудь дізнатися – та я й не намагався.
  
  Попка-Дурак, промчавши повз мене, пірнув вниз між лісами. Він летів зигзагами, наче кажан, і дозволив собі лише раз голосно взвизгнуть, порівнявшись з Кливером. Дощовик вилаявся. Не дуже голосно.
  
  Я зосередився на тому, щоб не відправитися в некерований політ. Чіплявся за все, що потрапляло під руки. Ноги з усіх сил намагалися зберегти контакт з тим, що перебувало під ними. Неймовірно повільно я заспішив туди, де Попка-Дурак вершив свою чорну справу.
  
  Клівер знову вилаявся і глянув вниз в похмуре майбутнє. Схоже, там його чекали великі неприємності.
  
  Я теж вивчив вулицю. Панує в ній тінь дала притулок тим, хто прагнув зустрітися з Дощовиком лицем до лиця. Напевно, ці люди слідували за нами від «Будинку Радості».
  
  Замість того щоб спускатися вниз, Клівер рушив навколо будинку. Через одне з вікон я помітив патруль хлопців з Організації. Команда Белінди була готова до дії.
  
  Мені не зовсім зрозуміло ставлення Морлі до цих людей. Створюється враження, що Дотс надає їм послуг більше, ніж вони заслуговують.
  
  Попка-Дурак продовжував выкаркивать інформацію про просування Клівер. Я не переставав дивуватися пташці. Це так на неї не схоже. Зазвичай пучок пір'я робить все, щоб підставити під удар свого господаря.
  
  Головорізи внизу нас не бачили і теж прислухались до криків птиці.
  
  * * *
  
  Неповноцінна яструбина принада видала воістину несамовитий крик. Клівер влаштував засідку. Я тихо підійшов.
  
  Я виявився в два рази важче Клівер і в два рази сильніше. Це врятувало мене від падіння з висоти. Коли він кинувся на мене, я щосили вхопився за ліси і самортизировал поштовх. І тут же спробував вчепитися в нього, але не встиг.
  
  Ударившись об мене, він випростався, зробив крок назад спиною до кам'яної стіни Бледсо, видав зітхання безсилій люті і провалився між стіною і будівельними лісами. У польоті він дряпав стіну і звивався, намагаючись знайти точку опори, але зберігав повне мовчання.
  
  Я обережно почав спуск слідом за ним. Попка-Дурак плескав навколо крилами, але примудрявся тримати свій великий дзьоб на замку.
  
  Я нарешті добрався до Клівер. Той закінчив своє падіння на дошках лісів приблизно в десяти футах від землі. Дощовик дихав часто і неглибоко. Було видно, що він не в кращій фізичній формі і намагається побороти біль.
  
  Життєва сила залишила його, але тим не менше я рухався вкрай обережно. Хлопця з такою репутацією слід побоюватися навіть після смерті.
  
  
  
  76
  
  Я опустився поруч з ним на коліно, і його рука несподівано захопила мою. У миттєвому переляку я сіпнувся назад. Рука виявилася теплою і ніжною.
  
  – А у нас... могло... вийти. Але ти... такий дурний... Гаррет. Дурний і упертий.
  
  Не знаю, як щодо впертості, але дурниць я здійснив у надлишку. І ніяк не можу зупинитися.
  
  Клівер тихо йшов з життя. Це, враховуючи його минуле, було неправильно. По справедливості він заслуговував довгої і болісної смерті від раку, а не тихого зникнення у небуття, як зараз. Обидві мої руки були захоплені, але я не дуже намагався вирватися. У мене вистачало співчуття і розуміння того, що відбувається в розумі Клівер. Незважаючи на переламані кістки, він тягнув мене до себе. Ближче... ближче...
  
  Осяяння прийшло само по собі, як би з боку, і не викликало потрясіння. Це створення, відчайдушно цепляющееся за мене в останньому людському контакті, не було чоловіком.
  
  Я тримав її в руках, нашіптуючи:
  
  – Кохана, – а вона продовжувала повторювати, як все чудово у нас могло вийти.
  
  Я помилявся з самого початку. Але так само помилявся і весь Танфер. Помилявся в минулому і сьогоденні, помилялися вищі класи і низи. Ми всі бачили тільки те, що були привчені бачити. І в своєму безумстві вона користувалася цією сліпотою.
  
  Ніколи, ніколи не існувало малорослого жахливого лиходія на ім'я Грэндж Клівер. Ніколи!
  
  Я заплакав, бо розумів, через яке пекло їй довелося пройти, щоб створити Грэнджа Клівер.
  
  Ви не можете не ридати, знаючи про ту біль, яку випробував дитина, коли вам доводиться знищувати чудовисько, яке він з себе створив.
  
  77
  
  Там, у Бледсо, я втратив Чес. Не знаю, чому. Можливо, в силу того, що підсвідомо, на рівні емоцій вона звинувачувала мене в смерті свого батька. Її медичного мистецтва виявилося недостатньо. Чомусь магічні сили у ту ніч не спрацювали.
  
  * * *
  
  Залишок ночі видався для мене дуже важким. Схоже, всі, хто чув про мене чи Грэндже Кливере, бажали дізнатися подробиці. Я страшенно зрадів, коли виник Шустер.
  
  Натовп навколо мене випарувалася – він справжній маг, цей Шустер.
  
  * * *
  
  – Ось бачите, Гаррет, все вирішилося найкращим чином, – сказав мені полковник Туп. Я знову відвідав його, після того, як мені дали дозріти десять годин у камері. І відсидів я там разом з Попкою-Дурнем.
  
  – На цей раз не так вже й багато трупів, – продовжив він, вичікувально поглядаючи на мене.
  
  Я не став його розчаровувати і все розповів, намагаючись не обтяжувати його зайвими деталями. Полковник не дуже зацікавився – всі його увага цілком було поглинуто расовими бунтами.
  
  Я попрямував додому, і мені, на жаль, не вдалося забути у Тупа фатальну пташку. З незрозумілих причин клубок пір'я волів мовчати. Навіть в камері він дуже рідко разевал дзьоб. А раптом він захворів? Підхопив якусь летальну пташину хвороба?
  
  Ні, такого везіння просто бути не може.
  
  * * *
  
  Дін не відповів, коли я постукав у двері. Розгнівавшись, я скористався своїм ключем, увірвався в будинок і, проклинаючи все на світі, оббіг його. Діна ніде не виявилося. І я не виявив ніяких слідів його повернення.
  
  Цікаво. Як же птах вирвалася на свободу?
  
  Була ще одна загадка. Чому Емеральд не намагалася втекти, поки мене не було? Вид кухні говорив про те, що дівчина відвідувала її кілька разів, не проявивши себе фанатичною чепуруном.
  
  Дивно.
  
  Ще більш дивно, що містер Велика Шишка відправився на свій сідало, не зронивши ні звуку.
  
  Навіть більш ніж дивно. Це викликало підозри.
  
  * * *
  
  – Юстина? Мені треба поговорити з тобою. – Я знав, що це буде нелегко.
  
  Сидячи на ліжку Діна, вона дивилася на мене без всяких емоцій і, як мені здалося, всепонимающими очима.
  
  Краще всього сказати все прямо і одразу. Я так і вчинив.
  
  Вона продовжувала дивитися на мене. Почуте, схоже, не стало для неї сюрпризом.
  
  Але вона таки любила мати, хоча знала правду про Меггі Дженн і Грэндже Кливере. З її очей покотилися сльози.
  
  Я дав їй виплакатися, обійнявши за плечі. Вона не намагалася вирватися, але так і не вимовила ні слова. Емеральд мовчала навіть тоді, коли я провів її до дверей і сказав, що вона вільна.
  
  – Забудь старого бовдура, – прошепотів я, зробивши кілька кроків слідом за нею. А коли Емеральд зникла в натовпі, додав: – Однак вона була по-справжньому красива.
  
  Я був незадоволений всім цим ділом. Не люблю сумних наслідків, хоча вони зустрічаються набагато частіше щасливих. І не впевнений, що вдалося зробити щось корисне.
  
  78
  
  Я замкнувся зсередини і не відповідав на стук, використовуючи дверне вічко, коли жадає спілкування особистість починала барабанити кулаками. Я вів нескінченні суперечки з Попкою-Дурнем. Цей верескливий урод поводився тихіше звичайного, але іноді йому вдавалося дістати мене особливо пронизливим криком.
  
  Все це починало виглядати вкрай підозріло.
  
  В якийсь момент, подолавши розпач, я послав лист Чес. Зміст відповіді можна звести до трьох слів: «Щоб ти здох!» А я-то тільки вирішив, що Чес створена для мене. Що ж, вік живи, вік учись.
  
  – Вона не розуміє, що втрачає, правда? – запитав я Елеонору.
  
  Мені здалося, що я почув шепіт:
  
  – Може бути, і розуміє...
  
  Я точно знав – Елеонора вважає, що мені пора перестати пручатися і вибачитися перед Тінні Тейт за невідомий мені вчинок, який я зробив (а може бути, і не здійснював взагалі).
  
  – А чи не спробувати побачитися з Майєю? Вона відмінно виглядала в той вечір. І у неї є голова на плечах.
  
  Посмішка Елеонори почала трансформуватися в знущальну усмішку.
  
  За весь час я тільки раз зрадив собі, впустивши в будинок одного вельми специфічного відвідувача. Ви не можете тримати на порозі короля злочинного світу. Белінда Контагью провела цілу годину, сидячи за моїм кухонним столом. Я не став спростовувати її версію про те, як я з неоціненною допомогою мого друга Морлі Дотса підстроїв заради нашого з нею минулого загибель Грэнджа Клівер.
  
  У цій крижаній дівиці світогляд самки каракурта, і я був щасливий почути, що буде краще, якщо ми залишимося просто друзями». Будь-які інші відносини могли виявитися для мене фатальними.
  
  Белінда висловила свою вдячність тим єдиним способом, який вона вивчила немовлям, сидячи на папочкиных колінах, – піднесла мені невеликий мішечок золота.
  
  Я швидко доручив золото турботам Небіжчика.
  
  Як би там не було, справа Дощовика виявилося вельми прибутковим.
  
  * * *
  
  Дні йшли за днями. Я зробив кілька коротких вилазок і виявив, що одна людина все ще веде за мною стеження. Беккі Фриерка була рішуче налаштована отримати свій обід. Не схоже, що її матінка не дозволяє їй зустрічатися з дорослими чоловіками.
  
  Але в основному я водив компанію з птицею і Елеонорою або читав, ризикуючи отримати головний біль. Я почав думати, що Дін взагалі не повернеться додому і що у Торнады, видно, все ж є здоровий глузд, раз вона не бажає зустрічатися зі мною.
  
  – У нас стало страшенно тихо, – зауважив я, звертаючись до Елеонорі. – Як у книзі, коли який-небудь придурок заявляє: «Що-то все дуже спокійно...»
  
  Хтось постукав.
  
  Зголодніла по справжньому спілкуванню, я поспішив до дверей. Навіть вечір з Беккі почав здаватися мені привабливим.
  
  Я припав до вічка:
  
  – Відмінно. – Справи явно пішли на краще. Я відчинив двері. – Лінда Лі Лютер, дорога, а я тільки що думав про тебе.
  
  Вона невпевнено посміхнулася.
  
  – У мене для тебе дещо є, – продовжив я, посміхаючись.
  
  – Хто б сумнівався.
  
  – Ти занадто молода і гарна, щоб бути настільки цинічною.
  
  – А хто в цьому винен?
  
  – У всякому разі, не я. Заходь. Я тобі дещо розповім.
  
  Лінда Лі увійшла, але так, щоб я бачив маску старого циніка на її личку. Невже вона заради цього проробила весь шлях до мого будинку?
  
  Попка-Дурак заволав:
  
  – Гей, мамо, потряси ними!
  
  – Заткнися, котячий харч! – Я закрив двері в маленьку кімнату. – Тобі не потрібне ще одне домашнє тварина? – Я знав, що у неї є кішка.
  
  – Якщо захочу говорить, краще мати матроса.
  
  – Морські піхотинці набагато цікавіше.
  
  Ми пройшли на кухню, де панувала чистота, відображає мою сумну життя, і я хлюпнув Лінде трохи бренді. Вона няньчила свій келих, поки я розповідав їй про справу Дощовика.
  
  У Лінди є одне не кидається в очі гідність – вона вміє слухати. Не перериває і не втрачає уваги. Лінда тихо сиділа, поки я не замовк, щоб долити собі пива, а їй ще кілька крапель бренді.
  
  Потім вона сказала:
  
  – І що ж ти виявив, коли повернувся назад?
  
  – Уламки. Гвардійці рознесли «Вершини» вщент науки «Поклик». Більшість полонених венагетов все ще безцільно тинялися там. Боюся, скоро хлопці начебто них стануть для нас ще одним головним болем. А зараз ходімо до мого кабінету.
  
  Лінда Лі здивовано подивилася на мене, немов робочий кабінет був останнім місцем, куди б я міг її заманити. Піднявшись зі стільця, вона потяглася, як кішечка. Боже мій!
  
  Взявши себе в руки, я сказав:
  
  – Влаштовуйся в тому кріслі. – А сам втиснувся на своє місце, запустив руку під кришку столу і витяг один з шедеврів, що додали мене в останні дні так багато нових зморшок. – Поглянь-но на це.
  
  – О, Гаррет! – заверещала Лінда Лі, підстрибнувши в кріслі. Вона ще трохи попищала, дуже мило хихикаючи, – Так ти знайшов її! – Оббігши навколо столу, вона сіла мені на коліна. – Ти великий і дивовижний герой!
  
  Хто я такий, щоб заперечувати? Для цієї мети в моєму будинку живе божевільна птах. Папуга почав кричати так, наче його різали. Я самовдоволено посміхнувся і пішов назустріч захватів Лінди Лі. Коли вона відірвалася від мене, щоб перевести подих, я нахилився і витягнув зі схованки другу книгу.
  
  – Очевидно, всі, хто знав про її місцезнаходження, загинули під час зіткнення, а інші зацікавлені особи не здогадалися раніше мене відвідати «Вершини» і пошукати там.
  
  – І це теж справжнє перше видання! Мені не доводилося раніше бачити «Люті клинки». Де вони її знайшли?
  
  – Це та книга, яку Емеральд вкрала у матері. Її матуся викрала «Клинки» у Повелителя Вогню Дайрхарта. Історія замовчує, у кого він вкрав книгу. Робін і Пенні якимось чином її виманили у Емеральд, але та поскаржилася своїм друзякам з «Поклику». Це було не дуже розумно. Але скільки молодих людей її віку, та до того ж зіпсованих донезмоги, володіють здоровим глуздом?
  
  Лінда Лі, ласкаво погладивши книгу, відкрила її.
  
  – Добре б ти зі мною зверталася так само ніжно, – зауважив я.
  
  – Ну немає. Ніжною я не збираюся, – промуркотала вона, перегортаючи сторінку.
  
  Я поліз під кришку столу і дістав останній том трилогії.
  
  – «Урагани битв»! Гаррет, ось вже триста років в одних руках не було повного комплекту.
  
  Лінда, дозволивши «Лютим клинкам» зісковзнути їй на коліна, схопила «Урагани битв». Я страшенно задоволений собою – невимушено відкинувся на спинку крісла.
  
  Я настільки розслабився, що мало не задрімав, поки Лінда Лі зітхала над своїми скарбами.
  
  Крик люті перервав бачення, в яких моя стара подружка Торнада отримувала заслужене покарання.
  
  – Що?! – Дурень, я було подумав, що Лінда Лі розкрила таємницю скарбу Орла.
  
  – Але це ж підробка, Гаррет! Ти тільки поглянь на цю сторінку. На папері є водяні знаки, які вперше з'явилися через двісті років після першого запису саги про Орлі.
  
  Вона поникла, як м'яч, з якого випустили повітря.
  
  – Ти літала від щастя, коли думала, що отримала назад свої «Сталеві ігри». Тепер у тебе в руках два оригіналу і копія...
  
  – Так, ти правий. Але не це виводить мене із себе. Не можна сказати, що це – копія або підробка. Частина книги – оригінал. Бачиш, що вони зробили? Вилучили деякі сторінки і замінили їх підробленими.
  
  Зацікавившись, я нахилився вперед. Вона вивчала книгу, яку я бачив у Виксона і Уайта, а зовсім не «Урагани битв», як я передбачав.
  
  – Це книга Емеральд. Як давно, по-твоєму, вона була фальсифікована?
  
  – Папір стара. Але не настільки, щоб належати оригіналу. І якщо ти уважніше вдивімося в чорнило, помітиш, що вони вицвіли менше, ніж слід.
  
  – Не надавай великого значення папері, моя любов. Якщо б мені знадобилася стара папір, я б спер де-небудь старовинну книгу і зішкріб б текст.
  
  Так роблять майстри підробок, коли хочуть, щоб документ виглядав старим.
  
  – Так, ти правий. – Вона піддала книгу додаткового вивчення: – Вважаю, зміни зроблені недавно. Хтось расброшюровал переплів її і знову, але вже з новими сторінками. Але фальсифікатор не зміг знайти аналог первісної нитки. Він використав стандартну нитка, яку ми зазвичай вживаємо в бібліотеці.
  
  Вона взялася за останні дві книги.
  
  – Прокляття! «Урагани битв» зовсім навіть не перше видання, хоча досить раннє. Поглянь, хтось попрацював і зі Сталевими іграми». Підмінили цілу зошит. Вони зведуть мене з розуму, Гаррет. Книга, до того як її вкрали, була в повному порядку.
  
  Цікаво. А що, якщо Емеральд Дженн настільки ж кмітливість, як і жінка, яка дала їй життя?
  
  – У всякому разі, у тебе тепер є книга. Можеш вивчити, які зміни зазнав текст.
  
  Там, в маленькій кімнаті, в Попки-Дурня почався черговий напад. Мені здалося, що він вибухнув реготом.
  
  Лінда Лі, притиснувши книгу до грудей, залпом допила свій бренді.
  
  – Я хочу, щоб ти проводив мене до бібліотеки.
  
  – Так відразу? – Тільки не хникати.
  
  – Там нікого немає. – Вона продемонструвала величезний ключ, діставши його з кишені на спідниці. – Всі відбули на уїк-енд.
  
  Лицар на білому коні в мені тут же взяв верх. – Ну, звичайно, я пройдуся з тобою. З-за цієї книжечки люди йдуть на вбивство своїх ближніх.
  
  * * *
  
  Замкнувши за собою двері, я вийшов на вулицю, дружньому помахав місіс Кардонлос. Вона поспішно відвернувся, ледь не вывихнув шию. Я показав мову свого будинку.
  
  Не сумніваюся – мій жест не залишився без уваги.
  
  
  
  79
  
  Минуло два дні. Я був сильно засмучений, що довелося відправитися додому. Всім своїм єством я все ще був з Ліндою; і кілька відволікала мене від цього лише одна думка – невже я виявився єдиним молокососом, який не підозрював про внесені до книги змін? І чи не це пояснює той факт, що ніхто не поспішив повернутися до «Вершини», коли гвардійці очистили приміщення?
  
  Ледве я поліз в кишеню за ключем, як двері відчинилися. Стариган дивився на мене майже так само переконливо, як Айві.
  
  – Давно пора повернутися. Будинок перетворений в руїни. Буфет порожній. Ні гроша мені на покупки.
  
  За його спиною Попка-Дурак теж почав клясти мене на чому світ стоїть.
  
  – Я відчував, що смуга мого везіння закінчується.
  
  – Що?
  
  – Ти, на жаль, не загубився назавжди. – Мені здалося, що Дін ще більше постарів. Напевно, це важка робота – не допустити, щоб життєві реалії засмутили шлюб молодої пари. – І тобі чудово відомо, де зберігаються гроші.
  
  Він не любив наближатися до Небіжчика і тому бурчав, змушуючи мене вирушити до логхиру. Втім, прямо він цього не сказав.
  
  – А ще ви дозволили комусь користуватися моєю ковдрою.
  
  – І не одному. Добре, що ти трохи затримався. Твоє старе серце не витримало б спільного проживання з останнім мешканцем. Ти збираєшся впустити мене в мій власний будинок? Годину занадто ранній, щоб залишатися на вулиці.
  
  Мої подальші життєві плани в якості одного з основних пунктів передбачали щонайменше шестигодинний сон у власному ліжку. Мені довелося залишити бібліотеку в безбожно ранній час, на годину, коли сплять тільки такі збоченці, як Дін.
  
  – Містер Тарп чекає вашого приходу. Містер Тарп не так болісно сприймає раннє пробудження, але і він зазвичай не любить виходити на вулицю, поки не висохла роса.
  
  – Він прибув зовсім нещодавно. Я поки розмістив його в кухні і заварив чай.
  
  Цікаво, невже він вже забув свої слова про залишених мною порожніх буфетних полицях.
  
  Плоскомордый рідко дозволяє ввічливої відмови стати між ним і дармовою їжею.
  
  Сівши за стіл і почекавши, поки Дін наллє мені чаю, я запитав:
  
  – Що сталося?
  
  – Прохання від Торнады.
  
  – Невже?
  
  – Їй потрібна допомога. – Він ледь стримував сміх.
  
  – Допомога потрібна їй постійно. Що з нею? І чому її проблеми повинні мене хоч скільки-небудь хвилювати?
  
  – Справа в тому, що хтось повинен викупити її з Аль-Хар, – подхихикивая, пояснив Тарп. – Схоже, її схопили, коли вона копошилася в одному заміському маєтку, та вона не зуміла переконати Гвардію, що там живе. По правді кажучи, гвардійці спеціально розшукували якусь високий блондинку, яка, на їх думку, мала відомості про те, що сталося в маєтку.
  
  – Це мені до душі. Але як ти про все дізнався? Говориш прямо як полковник Туп.
  
  – Туп заходив до Морлі, тому що не міг застати тебе тут.
  
  – Але навіщо я їм знадобився? – Взагалі-то нескладно здогадатися. Кілька питань про події в «Вершинах».
  
  – Туп сказав, що Торнада, коли її запитали, кого сповістити про її арешт, оголосила тебе своїм найближчим родичем. І ти внесеш заставу за її звільнення або підкупиш кого треба...
  
  – Ну да – думаю, все було саме так.
  
  – Я відвідав її у в'язниці – вона там вже встигла залізти в лайно. Зіткнулась з одним із наглядачів, який попросив у неї спеціальних послуг. Зламала хлопцеві руку.
  
  – Їй висунули формальні звинувачення? Тарп заперечливо похитав головою:
  
  – Шустер просто намагається вичавити з неї все, що їй відомо про те, що трапилося. Але ти знаєш Торнаду. Вона вміє бути впертою.
  
  – Так, я прекрасно знаю Торнаду. Однак їй пощастило, що у Шустера відмінний настрій. Його справи йдуть чудово.
  
  Погана погода і жорсткі дії Гвардії і таємної поліції змусили заколот вщухнути. Принаймні на якийсь час.
  
  Напевно послідують нові спалахи. З Кантарда не надходило втішних новин – військові дії там не поновлювалися.
  
  – Так, я їй сказав те ж саме. Її навіть не дуже сильно били.
  
  – Тоді нехай ще трохи погниет за ґратами. Втім, немає. Почекай. Зроби мені послугу. Попроси Тупа попередити мене, коли він вирішить її відпустити.
  
  Плоскомордый взяв простягнуті йому гроші:
  
  – Що ти задумав?
  
  – Зустріч її при виході і повідомлю, з якими труднощами зумів домогтися її звільнення.
  
  – Ти небезпечний чоловік, Гаррет.
  
  – Став таким під впливом компанії. Навчався у майстра. – Я тицьнув пальцем через плече в бік кімнати Небіжчика.
  
  
  
  80
  
  Я замкнув за Тарпом двері й, підійшовши до кімнати Небіжчика, заглянув всередину. Він виглядав як завжди – величезний і потворний.
  
  – Я намагаюся щосили заради типу, лінь якого...
  
  «Я пильно стежу за тобою. Ризик був набагато менше, ніж тобі здавалося», – він вводить свої думки прямо вам в мозок.
  
  – Після того як ти почав посилати до мене птицю, може бути. Але до того часу найважче я встиг пережити.
  
  «Ти, звичайно, розумієш, що це створення по імені Торнада з самого початку знала, що Клівер і Дженн одне і те ж обличчя?»
  
  – Природно. І їй було відомо, що ти ставиш храпака, інакше вона ні за що не прийшла б сюди закинути свій гачок. Вона все ще плекає якісь плідні ідеї. Так вона вважає. А взагалі-то весь цей час лише Емеральд йшла на крок попереду інших, починаючи з того моменту, як втекла з дому.
  
  «Ну ще б. Жінки людського роду, які мають хоч трохи привабливою зовнішністю, здатні маніпулювати умнейшими з вас».
  
  – Белінди, Меггі і Эмеральды, на щастя, зустрічаються не так вже часто.
  
  «Не моя справа хвилюватися з приводу твого постійного прагнення потрапити їм під каблук».
  
  – Так. Але не надовго.
  
  В іншій кімнаті Попка-Дурак почав транслювати паралельні думки Небіжчика.
  
  – З цим пора кінчати! – кричав він. Хтось постукав у двері.
  
  «У тебе є ще одна можливість стримати слово».
  
  Беккі Фриерка. І, само собою, її матуся.
  
  – Хіба я не єдиний чоловік у цій частині міста, який завжди тримає слово і говорить тільки правду?
  
  Поки я йшов до дверей. Небіжчик повідомив:
  
  «Пошуки скарбів Орла марні. Вони були зариті на схилі гори над фиордом Пьесембердал. Весь схил впав у фіорд під час землетрусу, за три сотні років до того, як зі мною сталося нещастя».
  
  – Невже? – Він був єдиним, хто дійсно міг знати правду. – Було б непогано, якби я почув про це раніше. У той час, коли ти так уважно стежив за мною.
  
  «Кожен шукач пригод, якому вдається розшифрувати сагу, в кінці кінців добирається до істини. Але при цьому проливається стільки крові, що жоден з них не наважується повідомити інший світ».
  
  Ця думка була присмачена часткою здивування з приводу дивної поведінки людських істот. Але через це здивування пробивалося ще якийсь неспокій. Його хвилювала політична обстановка. Адже, по суті, доля Небіжчика залежала від терпимості Танфера до інородців.
  
  Ті відомості, що він прочитав у моїй голові, мабуть, не заспокоїли його.
  
  Я наліпив свою хлоп'ячу посмішку і рушив до дверей. У матусі Беккі чоловіка не було, і вона активно вишукувала кандидатів на цю роль.
  
  Саме зараз потрібно, щоб папуга впав у раж, слуга проявив мерзотну сутність, а партнер побув би самим собою. Як і слід було очікувати, жоден з них не пішов мені назустріч.
  
  Я не шкодую сил для звершення правильних вчинків. Беккі отримала свій вечеря, як і домовлялися.
  
  
  
  81
  
  Плеймет в порядку ласку намагався виглядати як можна лютіша. Тут же були Плоскомордый і Торнада, яку ми підібрали у в'язниці. Два тижні за ґратами її нічому не навчили, і саме в силу цього я покликав на допомогу своїх друзів. Мені потрібно було їх сприяння, щоб наставити Торнаду на вірний шлях.
  
  За два тижні в Зоні безпеки сталися помітні зміни. Заклад Морлі змінив ім'я і став величати «ПАЛЬМИ». Біля входу стояли хирляві пальми в діжках. Нещасні рослини вже встигли померхнути в затхлій атмосфері Танфера. Тут же з'явилися вуличні ліхтарі. Юні ельфи-напівкровки, виряджені, як полковники венагетов, стирчали, незважаючи на позаурочний час, біля дверей – приймати коней та екіпажі гостей.
  
  – Мені здається, я ніколи більше не буду відчувати себе тут затишно, – зауважив Плеймет.
  
  – Ти правий. У Дотса раптом з'явилися непомірні амбіції. У цьому місці тепер не потрібні люди на зразок нас.
  
  Я подивився на Торнаду. Вона промовчала – все ще дулась.
  
  Інтер'єр «Будинку Радості» був повністю оновлений і перетворений на подобу тропічної хатини в уявленні божевільного. Я бував на островах і бачив, що з затії Морлі нічого не вийшло. Коли він швидко припровадив нас нагору, щоб ми випадково не налякали відвідувачів, якщо такі з'являться, я сказав:
  
  – Ти розвів там занадто мало комах, приятель.
  
  – Що? Яких ще комах?
  
  – У тропіках їх повно. По-перше, жуки, такі величезні, що з ними доводиться вступати в бій за свою їжу. По-друге, різноманітні мухи і москіти. Вони просто заганяють тебе на дерево. Словом, там безліч різних козявок.
  
  – При створенні антуражу не можна переборщувати і впадати в натуралізм, Гаррет.
  
  – Відвідувачів з Пагорба комахами, напевно, не заманити, – висловив геніальну здогадку Плоскомордый.
  
  Дотс насупився, наша присутність його дратувало. Ненавиджу, коли люди йдуть на все, щоб видертися вище по соціальних сходах.
  
  – Що вам треба? – запитав він.
  
  – Я хочу сказати тобі дещо, щоб повністю закрити справу Дощовика. Торнада, як ти, мабуть, помітив, вийшла з в'язниці. Трилогія знайдена, але хтось понівечив всі три книги, що, втім, не принесло йому користі.
  
  Я коротко переказав усе, що почув від Небіжчика. Знаючи характер моїх друзів і коло їхніх знайомих, я розумів, що мої слова поширяться по місту. Після цього, я сподівався, всі перестануть переслідувати мене.
  
  Справа в тому, що навколо мене знову почали збиратися спостерігачі. Мабуть, полонені венагеты з «Вершин» повідомили зацікавленим особам, що я ще раз відвідував маєток.
  
  Вкрай засмучений, Морлі запитав:
  
  – А дівчину ти бачив?
  
  – Зникла безслідно. Ймовірно, вирушила відкопувати скарби. – Взагалі-то я не робив жодних спроб знайти її.
  
  – Значить, так... – Він був спантеличений. Дотс не розділяє мій погляд на речі.
  
  У мене не було настрою втішати його.
  
  – Виходить, що так.
  
  – Змушений поквапити вас піти. До вечірнього відкриття мені ще належить переробити мільйон справ. Але перш ніж ви підете, я хотів би висловити одне побажання. Виконавши його, ви зробите мені велику послугу.
  
  – Ти почав висловлюватися прямо як Робін і Пенні. В чому справа?
  
  Він невміло зобразив прикрість:
  
  – У «Пальмах» друзям завжди будуть раді. Але ми намагаємося створити тут витончений дух. Не могли б ви одягатися трохи більш...
  
  У мене не було можливості відповісти – Торнада розрядилася першої.
  
  – Хлопці, вам коли-небудь доводилося потрапляти в таку велику купу верблюжого лайна? Ви тільки послухайте, що лопотить цей мішок гною! Тепер я точно знаю, хто ти є, смердючий гібрид-недоросток!
  
  Ця леді іноді буває по-своєму вельми красномовна.
  
  * * *
  
  Ми з Торнадой більш-менш прийшли до згоди. Плеймет і Тарп пішли. Я поплентався додому, а Торнада пошкандибала слідом. Тепер вона, судячи з усього, вирішила не дотримувати дистанцію між нами.
  
  – Гаррет, а це правда – те, що ти сказав про скарби Орла?
  
  – Правда. Відомості безпосередньо від Небіжчика.
  
  Їй дуже не хотілося вірити, але робити було нічого. Адже я, як відомо, гранично чесний і щирий.
  
  – Значить, це чудовисько прокинулося?
  
  – Так. І повернувся Дін. Тепер я знову стаю хлопчиком на побігеньках у власному будинку.
  
  – Нісенітниця. – Вона клацнула пальцями. – У мене щось затягнувся сухий сезон.
  
  Я похитав головою. З цього ми починали.
  
  – Ти не перестаєш дивувати мене, Торнада.
  
  – Так?
  
  Вона схопила мене за руку і потягнула, щоб прибрати з шляху зграйки летючих пікс. Піксі гули, немов розлючені шершні, переслідуючи кількох юних кентаврів, викритих у крадіжці. Тут же я помітив одного з агентів Шустера, який уважно стежив за розвитком подій.
  
  – Коли ти в останній раз стверджувала це, я дізнався, що у тебе є дружок, про який ти забула згадати. Він весь час ходив слідом за мною – неначе водив на повідку.
  
  Торнада чомусь вирішила не брехати:
  
  – Хайтауер? Я не стала б називати його дружком...
  
  – Звичайно, ні. Він більше скидається на молокососа, який вважав себе твоїм коханим. З-за цього помилкового уявлення він і загинув.
  
  – Гей! Не сідлай, лицар, свого білого коника в моїй присутності! Мені доводилося бачити тебе без порток.
  
  – Я, Торнада, просто хочу нагадати, що люди, яким ти дорога і які піклуються про тебе, страждають із-за цього. Брехня може виявитися смертельною. Якщо ти брешеш друзям і коханцям, щоб досягти своєї мети, може бути, варто зупинитися і задуматися, тією дорогою ти дотримуєшся.
  
  – Ти, Гаррет, можеш дотримуватися своїх чеснот. А мені доведеться жити такою, яка я є. Ти ж не хочеш розділити зі мною моє життя.
  
  В устах Торнады це звучало майже як вибачення.
  
  – Коли ти прийшла до мене, щоб закинути вудку, ти вже знала, що Меггі Дженн і була Дощовиком. Ти вирішила, що як-небудь зможеш використовувати ці відомості для своєї користі. Ніколи не пробачу тобі те, що ти мені влаштувала.
  
  Торнада ніколи не вибачається так, як це повсюдно прийнято. Замість цього вона пояснила:
  
  – Так дізналася я все по чистій випадковості. Везіння дурня. До речі, крім мене про це знала тільки її дочка. Інші, маючи перед очима всі факти, просто не хотіли в них вірити... І взагалі, що я такого зробила? Тим більше все благополучно скінчилося. Кінець. Треба крокувати далі. Те, що відбувається в місті, все це расистська лайно, відкриває перед нами величезні можливості. Але цим я займуся пізніше. А зараз, якщо хочеш, можемо відправитися до мене.
  
  Спокусливо, хоча б заради того, щоб дізнатися, де вона тепер живе.
  
  Я заперечливо похитав головою:
  
  – Не сьогодні, Торнада.
  
  Небіжчик зачекався, щоб я присвятив його в події, що розгорнулися навколо Слави Дуралейника, розповів про справи в Кантарде і про ситуацію в цілому.
  
  Я знав про його нетерпінні – він послав Попку-Дурня, який, всюди слідуючи за мною, передавав мені через свою безмозкої голову думки логхира.
  
  Мої самі жахливі припущення виправдалися. Я не міг позбутися від Покійника, навіть далеко від нього.
  
  До того ж я хотів порадитися з Елеонорою, чи не варто змінити рід занять. У мене були деякі ідеї на цей рахунок. Їх породжувала та нервове тремтіння, що починала бити мене, як тільки я згадував про свої пригоди в палаті психіатричної Бледсо.
  
  Якщо б я міг сам планувати своє життя, обов'язково народився б багатим і вів би марне існування як нікчемний плейбой.
  
  Непогано було б також оселитися подалі від Танфера.
  
  Але як би те ні було, я не можу скаржитися на життя, поки перебуваю там, де продовжують варити пиво.
  
  Жалюгідні свинцеві божки
  
  Присвячується Джастіну, він же Мавпочка, він же Дурник, він же Рева і так далі. Якби не він, ця книжка була написана на кілька місяців раніше.
  
  Люблячий батько.
  
  
  
  1
  
  Я вітав нове ранок єдиним способом, який представлявся мені розумним. Тобто застогнав. Потім, продовжуючи стогнати, сів у ліжку. На вулиці галдела ціла орава психопатів. Бурмочучи собі під ніс прокляття (які нітрохи не подіяли на крикунов), я обережно опустив ноги на підлогу, наче в безодню.
  
  Біль пронизав голову, метнулася від правої скроні до лівого, рикошетом відскочила від черепного склепіння... Схоже, я добряче набрався.
  
  – Гаррет, – кинув я самому собі, – кінчай пити дешеве пиво.
  
  Боги! Хто це сказав і чому так голосно? Я затис долонею рота, і горлопан заткнувся. Другою рукою я відсунув штору: мені раптом здалося, що, виглянувши на вулицю, я зможу дізнатися, хто і з якого дива шумить. Нікуди не дінешся, звичайне ранкове божевілля.
  
  Сонячний промінь ударив мені в обличчя, точно мене огрели важкою палицею проміж очей. Не до добра це, ох не до добра! Погожі дні, як правило, не обіцяють нічого хорошого. І люди на вулицях, напевно, будуть такими ж, як погода, – усміхненим і доброзичливими. Брр! Особисто я волів би моросить дощ і студений вітер південний.
  
  Дещо як разлепив мимоволі зімкнулися навіки, я знову виглянув на вулицю. Зрештою, надія вмирає останньою.
  
  На дальній стороні Макунадо-стріт стояла чарівна дівчина, від якої немов виходило сяйво. Ні, «чарівна» – невдале слово; за такою красунею можна було б побігти на край світу. Вона дивилася прямо на мене, ніби знала, що я дивлюся на вулицю. Ялинки-палиці!
  
  В єдину мить Танфер, в якому вирувало політичне життя, просто перестав для мене існувати. Я вже не помічав борців за людські права, які, розштовхуючи ельфів і гномів, переслідували компанію кентаврів; ці особи несли транспаранти образливого змісту, розмахували палицями і кидались камінням. Якийсь ідіот влучив у здоровенного троля і в наступну мить відчув на власній шкурі, що відчуває палиця, якою б'ють по головах. Я навіть не усміхнувся.
  
  Мені було не до того. По всій імовірності, я знову закохався.
  
  У дівчини все було на місці, причому у належних, абсолютно бездоганних пропорціях. Невеликого зросту, рівно п'ять футів – і ні на стілечки вище, вона належала до племені рудоволосих красунь, всі представниці якого зводили якогось Гаррета з розуму. Я готовий був закластися на що завгодно, що у неї зелені очі. «Боги! – несподівано подумалося мені. – Повинно бути, світ і справді охопило безумство, якщо натовп внизу в упор не помічає таку красуню!»
  
  – Гей, Гаррет! – пробурмотів я, коли край штори вислизнув з неслухняних пальців і розірвав незриму чарівну нитку, що простягнулася від мене до дівчини на вулиці. – По-моєму, це вже було, а?
  
  Що поробиш, жінки – моя слабкість. Але як приємно піддаватися їх чарам!
  
  З хвилину я бився з одягом, потім знову відсунув штору. Дівчина зникла. На тому місці, де вона стояла, п'яний однорукий ветеран намагався напоумити ще більш п'яного кентавра. Втім, кентавр виразно брав верх, оскільки міцніше стояв на ногах (адже їх у нього було більше, ніж у ветерана).
  
  Той самий троль, у якого випадково потрапили каменем, остаточно розлютився і трубним ревом сповістив про свій намір очистити вулицю від усіх, чия шкіра – не зеленого кольору. І негайно взявся за справу.
  
  Моя сусідка місіс Кардонлос, відчайдушно розмахуючи помелом, захищала ганок своєї меблірашки від біженців. Невже вона зможе звинуватити мене в цьому? Звісно, а як же інакше? Шкода, що вона не може осідлати помело і полетіти куди-небудь подалі.
  
  На жаль, мрії часто обманюють... А от кошмари нерідко збуваються.
  
  Замість рудоволосої спокусниці моєму погляду стало старе, порівняно симпатична істота, до того ж протилежної статі.
  
  Старина Дін, мій кухар, домоправитель і професійний докучник, виявляється, повернувся додому. Він їздив відвідати одну з своїх численних уродин-племінниць, щоб переконатися, що вона не виявляє самостійності і не намагається порушити його матримоніальні плани (тобто виходить заміж за того, кого він визначив їй). Дін стояв на ґанку і роздивлявся фасад мого будинку з несхваленням, якого навіть не намагався приховати.
  
  Я зашкутильгав до сходами. Кому-то потрібно його впустити.
  
  – Гаррет! – О боги! Прокинувся Небіжчик! Мій добрий друг і подільник проспав кілька місяців поспіль, а тому був не в настрої. – Будь ласка, припини скиглити і вгамуй Діна, поки він не розніс двері в друзки.
  
  Як я вже говорив, ранок не обіцяло нічого доброго.
  
  
  
  2
  
  Попка-Дурак – він же народжений містер Велика Шишка – заволав поганим голосом, ледве я доторкнувся до засуві.
  
  – На допомогу! Врятуйте! Будь ласка! Не бийте мене! – Здавалося, кричить переляканий дитина. Судячи з усього, Великий Шишці моторошно хотілося, щоб Гаррета лінчували.
  
  Цього папугу в знак поваги подарував мені мій дружок Морлі Дотс, який, схоже, кілька років навчав птицю поганим манерам і ще більш мерзенним виразами.
  
  Переступивши поріг, Дін сморщил ніс:
  
  – Ця тварюка раніше тут? І чому так смердить?
  
  Під «тварюкою», природно, він розумів папугу, але я вдав, що не зрозумів.
  
  – Спробуй зруш таку тушу. – Небіжчик важив, за моїми прикидками, ніяк не менше чотирьохсот фунтів. – А що стосується вони, напевно, він остаточно розклався. До речі, зайшов би до нього, прибрав у кімнаті. – Дін уникав з'являтися в кімнаті Небіжчика: присутність живого трупа неабияк його нервувало – можливо, тому, що постійно нагадувало про смерть.
  
  – Не смішно, Гаррет.
  
  Подумки фрази Небіжчика Дін, зрозуміло, не почув. Подібним чином його милість звертався до нашого домоправителю, тільки коли це було необхідно.
  
  Я не звернув на репліку Небіжчика ні найменшої уваги, що його, безумовно, зачепило. Не те щоб мене охоплювало бажання досадити логхиру – просто-напросто на протилежній стороні вулиці знову з'явилася рудоволоса красуня. Наші погляди зустрілися. Мені здалося, ніби в повітрі затріщали електричні розряди. Моя улюблена сусідка, вдова Кардонлос, помітила, що двері мого будинку відчинені, і тицьнула в ту сторону помелом; по всій видимості, вона втокмачували комусь із своїх мешканців, що причина всіх і всіляких нещасть в Танфере – хтось на ім'я Гаррет.
  
  Нічого розумнішого вона, звичайно ж, придумати не могла.
  
  Зізнатися, якби не здатність місіс Кардонлос доставляти мені всілякі неприємності, я б давним-давно забув про її існування.
  
  Дін випустив черговий тяжкий подих і, продовжуючи качати головою, впустив на підлогу речовий мішок. Всім своїм виглядом він ясно давав мені зрозуміти, що його відсутність стало катастрофою (чого, втім, слід було очікувати).
  
  Я знову кинув погляд на вулицю. Від рудоволосих красунь чекай біди. Але вже дуже привабливо вони виглядають...
  
  Прокляття! Знову вона кудись поділася. Між тим на вулиці розгорівся черговий етнічний конфлікт, в хід пішли палиці і каміння. Глядачі підбадьорювали б'ються, кидали їм сосиски, солодощі та сувеніри. Напевно, немає такої події, на яке не зібралася б подивитися натовп роззяв (очевидно, є істоти, у яких ніщо не викликає страху або відрази).
  
  Так, дівчина пропала. Бідний Гаррет, замучений похміллям і буркотливим слугою! Тільки знайшов справжню любов – і тут же її втратив.
  
  – На що ти вилупився?
  
  – Чого? – Зазвичай уявні фрази Небіжчика позбавлені яких би то не було емоцій. Але зараз мені здалося, що логхир спантеличений. – На дівчину. – Зрештою, міг би й сам здогадатися.
  
  – Не бачу ніякої дівчини. – Визначено в думках Небіжчика читалося подив.
  
  – Спати треба менше. Якби не дрых без просипу, давно б здогадався, що настали важкі часи. – Ой! І хто тільки тягне мене за язик?! Тепер він зажадає, щоб я ввів його в курс справ, на що піде щонайменше цілий день.
  
  Проклятий папуга не замовкав ні на секунду. Він виявив, що перед тим, як завалитися спати, я не насипав йому зерна. Йолки-палки, та я насилу пригадав, що треба замкнути вхідні двері! Хіба можна так поводитися з людиною, який ледь пережив напад рыжеволосита з психопатичними ускладненнями?
  
  Дін проник в кухню, перш ніж я встиг його перехопити. Пролунав зойк, від якого у всіх розумних істот в окрузі застигла в жилах кров. Попка-Дурак щось злякано вякнув. Небіжчик висловив співчуття, подумки поцокав мовою. Він теж не поділяв фетишистських нахилів Діна по відношенню до домашнього господарства.
  
  Дін завмер в дверному отворі, скривився, подбоченился і крижаним тоном промовив:
  
  – Містер Гаррет, будьте ласкаві пояснити.
  
  – Справа в тому, що у нас виявилося занадто багато посуду. – Я попрямував до сходів. Діну явно хотілося викласти все, що він про мене думає, але слів було так багато, що вони застрягли у нього в горлі, і я благополучно втік, відчуваючи спиною спопеляючий погляд.
  
  Я рушив до кімнати Діна, в якій під час його відсутності мешкала одна нещасна дівчина. Якщо старина Дін побачить, який там бардак, його напевно вистачить удар.
  
  Небіжчик подумки переміщався слідом за мною. Йому було весело, він з нетерпінням чекав, чим все скінчиться. Для нього світ являв собою нескінченну і виснажливу гру пристрастей, яка особисто йому нічим не загрожувало, оскільки він був мертвий ось вже чотири сотні років.
  
  Якийсь спритний розумник всадив у нього ніж, коли він спав, чи застав зненацька, під час сну. Цікаво, а живі логхиры теж так довго сплять? Ніколи не бачив живого логхира. Їх взагалі ніхто не бачив – зрозуміло, не рахуючи Небіжчика (адже народився він не мертвим, вірно?). Чесно кажучи, в житті мені довелося зустріти лише двох логхиров: обидва були мертві, і одним з цієї парочки був мій квартирант.
  
  Рідкісна порода. Але клопоту здатні заподіяти багато; бути може, тому їх і залишилося всього нічого.
  
  – Змушений приєднатися до твоєї думки щодо сорти пива, яке ти поглинаєш. Дешеве пійло просочило твоє свідомість злістю і цинізмом.
  
  – Тут справа не в пиві, а в оточенні. І взагалі, чого ти за мною ув'язався?
  
  Я взявся за прибирання, запихаючи розкидані по кімнаті речі з очей геть. Втім, мене не залишало відчуття, що я даремно витрачаю час.
  
  Гаразд, будемо сподіватися, що Дін лусне від злості, прибираясь на кухні, і в кімнату вже не підніметься.
  
  Дивно. Що змусило Небіжчика просочитися за межі його кімнати? Зрозуміло, він здатний, коли захоче, проникати набагато далі, але стверджує, що поважає право інших на свободу думки. Я йому, звичайно, не вірив і не вірю. Швидше за все причиною звичайна лінь.
  
  Більше ніж впевнений: навіть коли був живий, він роками не залишав того приміщення, в якому мешкав. По всій видимості, і помер він від того, що йому було лінь рятувати свою шкуру.
  
  – Ти не тільки цинік, але і грубіян.
  
  – А ти не відповів на питання.
  
  – Псування поширюється швидше, ніж я очікував. Місто балансує на краю прірви. Я прокинувся і виявив, що мене оточує не хаос.
  
  – Ну так. Замість того щоб битися з венагетами, ми колошматим один одного.
  
  – І це після того, як стільки ваших поколінь віддали життя за мир. – Логхиры, з людської точки зору, живуть неймовірно довго. І ще довше вмирають. – Невже ви не здатні жити у світі?
  
  Люди для Небіжчика предмет вивчення, хобі в години дозвілля. А ще він вивчає комах.
  
  Я трохи відволікся, тому що пролунав за спиною здавлений звук змусив мене здригнутися. У дверях, роззявивши в німому крику рот, застиг Дін. Схоже, ті звуки, які йому час від часу вдавалося з себе видавити, зароджувалися в іншому вимірі, там, де люди не запрошують в будинок у відсутність господаря недисциплінованих молодих жінок.
  
  – Я просто хотів прибрати...
  
  – ...Сліди злочину, – докінчив за мене Дін, підкреслюючи голосом кожне слово. – Ви поселили у мене свою чергову пасію. А ще одна, напевно, ховається у вашій спальні.
  
  – З чого ти взяв? Зовсім ні.
  
  – Ви завжди так говорите, містере Гаррет.
  
  – Що ти маєш на увазі?
  
  Знизу долинув крик папуги.
  
  – Іди сюди, Гаррет, – покликав мене Небіжчик. – Ти повинен все мені розповісти. Я передбачаю стільки нових можливостей! Слави Дуралейник в Танфере, вірно? Чудово! Чудово! Шалено здорово!
  
  – Слави Дуралейник тут? Ти що, здурів? – Дуралейник був легендарною особистістю. Він почав з командира найманців у тривала кілька століть війні між карентийцами і венагетами. На перших порах воював за венагетов, потім, вражений їх зарозумілістю, перейшов до нас. Але і карентийцы обійшлися з ним схожим чином, незважаючи на те, що він був єдиним здібним воєначальником по обидві сторони лінії фронту. Тому Дуралейник зійшовся з аборигенами Кантарда і оголосив зону бойових дій незалежною територією, що призвело до дуже цікавих наслідків.
  
  Зрештою Карента здобула перемогу: наші генерали і чаклуни виявилися трохи менше некомпетентними, ніж венагетские, а Дуралейника здолали чисельністю.
  
  Почалося велике переселення народів. Як не дивно, кожний біженець, судячи з усього, вважав своїм обов'язком переселитися в Танфер. У результаті солдати, що поверталися додому з фронту, виявляли, що робочі місця, які раніше належали людям, зайняті представниками інших племен, а справами заправляють або гноми, або ельфи. Природно, багатьом це не до вподоби.
  
  – Хіба ти не розумієш, що він просто повинен бути тут?
  
  Чесно кажучи, я почав підозрювати щось подібне кілька тижнів тому. Таємна поліція поділяла мої підозри.
  
  Папуга заволав голосніше і нахабніше. Дін продовжував трясти повітря тирадами на мою адресу. Небіжчик зазивав мене до себе і ставав дедалі наполегливіше.
  
  Похмілля турбувало мене набагато менше, ніж ця трійця.
  
  Мабуть, настав час кудись злиняти і залишитися наодинці зі своїм горем.
  
  
  
  3
  
  З'ясувалося, що відчепитися від домашніх не так-то просто. Коли я відчинив вхідні двері, старина Дін побажав мені щасливої дороги в таких виразах, яких я від нього ніколи не чув. Папуга кинувся слідом за мною на вулицю. Він злегка вщух – Небіжчик заткнув йому пельку. Все правильно: якщо мене повісять за ті гріхи, про яких розривається Попка-Дурак, хто стане піклуватися про логхире?
  
  Прихистити його ще можуть, але де він знайде настільки згідливого людини, як я? Будь-який інший напевно зажадає від нього не спати: мовляв, кінчай дрихнути і поворуши мізками, раз вони в тебе є.
  
  Безумовно, Небіжчик – геній. Порівняно з ним усі мої знайомі здаються недоумками. Вся біда в тому, що він не бажає користуватися своїми унікальними здібностями.
  
  Розмірковуючи про те, чи не продати чи Небіжчика в рабство, я досяг кінця кварталу і тут знову помітив рудоволосу дівчину – оскільки в ту мить навіщо-то обернувся. Виходило, що дівчина стежила за мною.
  
  Відверто кажучи, я зрадів зовсім не так сильно, як ви могли б припустити. Подібно моєму квартиранту я не дуже страждаю від відсутності роботи. Тим не менш у глибині моєї душі щось ворухнулося.
  
  Шпик з неї був не дуже. Втім, приваблива зовнішність, як не дивно, нітрохи їй не заважала. Я, чесно кажучи, очікував, що всі чоловіки на вулиці миттю забудуть про свої сутички, випустять з рук палиці і каміння і дивитимуться на красуню, але її практично не помічали. Лише деякі – і ті нелюди – щулилися, немов від пориву вітру, і на їх обличчях з'являлося спантеличений вираз.
  
  Природно, з якого дива звичайному гномові приходити в захват від людської самки, але... Дуже дивно. Право слово, терпіти не можу дивного, а його до мене так і тягне, як блискавки до громовідводу.
  
  Взагалі-то я вийшов із дому з наміром відвідати Морлі Дотса і дізнатися, як у нього справи. Морлі заправляв сумнівним закладом під вивіскою «Будинок Радості», яке намагався перетворити на шикарний ресторан; нещодавно ця вегетаріанська забігайлівка змінила назву на «Пальми». Але тепер мої плани змінилися. Я не дурень, щоб тягнути красуню до Морлі. У нього зовнішність і чарівність темного ельфа, і він не забуде скористатися як тим, так і іншим.
  
  Я рушив вниз по Макунадо, потім повернув у вузький і темний провулок Барле-Клоз; коли-то на нього виходили задні двері різноманітних крамничок, але всі ці лавочки давно позакривалися. Будівлі нависли над головою, в ніздрі, незважаючи на отбушевавшие днями затяжні дощі, вдарив запах тління. Я переступив через витягнуті ноги п'яного крысюка і попрямував далі, намагаючись триматися середини провулка, де ймовірність спіткнутися і впасти була дещо меншою. Моя поява сполохало щуряче сімейство, пировавшее на собачому трупі. Щури вишкірив зуби, попереджаючи, щоб я не намагався відібрати у них частування. Я від душі штовхнув саму жирну. Швидше за все моя нова подружка боїться щурів, отже...
  
  Чим далі я просувався, тим частіше мені траплялися лежать на дорозі тіла, через які я обережно переступав. У мене є золоте правило, якого я намагаюся дотримуватися завжди: в чужому домі веди себе як гість.
  
  Біля перехрестя, футах у вісімдесяти від горловини провулка, я зупинився і обернувся в той бік, звідки прийшов. Бризнув мені в обличчя сонячне світло.
  
  Прочекавши кілька хвилин, я вже зібрався йти, як раптом помітив жінку. Зростання, здається, відповідав, а ось вік... Вона була в чотири рази старше моєї красуні і шкандибала, ледь переставляючи ноги і спираючись на сучкувату палицю. На голові солом'яний капелюшок, з-під якої дивилися на світ підсліпуваті очі. Вигляд у жінки був такий, наче вона боялася, що на неї обов'язково хто-небудь накинеться. Цілком природно: не бійся вона все на світі, навряд чи дожила до такого поважного віку.
  
  Приємно усвідомлювати себе пристойною людиною. У мене не виникло навіть думки про те, щоб її налякати. Я просто стояв і чекав.
  
  Нарешті вона вирішила не входити в провулок.
  
  На мій превеликий подив, проклятий папуга мовчав. Повинно бути, Небіжчик надів на нього невидимий намордник.
  
  Схоже, моя затія провалилася і дівчина мене перехитрила.
  
  Головне – нікому про це не розповідати. Мої приятелі і без того потішаються наді мною з ранку до вечора. Немає ніякої необхідності давати їм зайвий привід для дотепів.
  
  Я повернувся на Макунадо. Все вийшло досить вдало: принаймні ніхто до мене не чіплявся. Я підійшов до проточного жолобу і хлюпнув зеленкуватої рідини на черевики, щоб змити з них бруд. Рідина в жолобі помутніла. Ось і добре. Ці жолоби служили напувалок для коней, а коні самою природою призначені для того, щоб мучити одного хлопця на ім'я Гаррет.
  
  Я відмив від бруду лівий черевик і взявся було за правий, коли в натовпі раптом виникла дірка і я знову побачив рудоволосу красуню. Наші погляди зустрілися. Я послав красуні свою саму чарівну посмішку і підняв праву брову. Подібне поєднання, як я мав можливість переконатися, діяло чарівно.
  
  Дівчина повернулася і пішла геть.
  
  Я поспішив слідом. Мене переповнювало збудження. Ось вона, моя робота, ось те, заради чого я живу. Можна було б затрубить у ріг і клікнути гончих, але тоді довелося б поступитися місцем мисливцям на конях.
  
  Папуга щось незрозуміло пробубнів. Я не розібрав ні слова, а повторити він не побажав.
  
  
  
  4
  
  Мені знову кинулося в очі, що чоловіки, як не дивно, не звертають на дівчину ні найменшої уваги. Може, у мене проблеми із зором? Або я просто приймаю бажане за дійсне? Або всі інші – щасливі сім'янини, яким немає справи до проходять повз гарненьких дівчат? Або сонце цим вранці встало на заході?
  
  Пропихиваясь крізь натовп, я спробував наблизитися до дівчини. Стежити за нею було важкувато – перед нею чомусь всі розступалися, а за її спиною натовп змикалася знову. Вулиця буквально кишіла народом, причому всі гарчали один на одного і розмахували всякого роду підручними засобами. Так, щоб остудити гарячі голови, не завадив би дощик. Інакше того й гляди спалахне полум'я...
  
  Я помітив, що до мене прямує знайомий, якому я був радий, як сьогоднішньому світанку. Плоскомордый Тарп височів над натовпом на цілу голову і тому крокував не розбираючи дороги. Оскільки він був професійним костоломом, нинішні неспокійні часи обіцяли йому непоганий заробіток.
  
  – Здорово, Гаррет! – гаркнув він, привітно піднімаючи руку. – Як справи, старий паскудник? – Такого типу, як він, краще мати в приятелів, тому доводиться миритися з браком розуму і вишуканістю виразів.
  
  – Нормально. Ти бачиш попереду дівчину з рудим волоссям? Вона така маленька, що я її загубив.
  
  Тарп вишкірив в усмішці рот, продемонструвавши страхітливих розмірів ікла.
  
  – Ти насправді? – Він наївно вважав, що рано чи пізно змусить мене взяти його в помічники.
  
  – Навряд чи. Вона стежила за моїм будинком, тому я вирішив простежити за нею.
  
  – І все?
  
  – І все.
  
  Усмішка на обличчі Тарпа змінилася гримасою жаху.
  
  – Що сталося, друже? Дін Повернувся? Або прокинувся Небіжчик? – Він підморгнув Попці-Дурневі.
  
  Так, в кмітливості йому не відмовиш.
  
  – І те, і інше.
  
  Плоскомордый хмикнув. Вже до чого, до чого, а до подібного хмыканью мені було не звикати. Часом у мене складалося враження, ніби мої друзі вважали, що Гаррет навмисне вплутується у всякі історії, щоб розважити своїх приятелів.
  
  – Послухай, Тарп, дівчисько улизнет, якщо я не...
  
  – Між іншим, я вчора бачив Тінні Тейт.
  
  Колись ми з Тінні були не розлий вода, потім розбіглися, але вона як і раніше від мене не відступалася.
  
  – Чудово. Заходь вечерком, розкажеш детальніше.
  
  – Ще я бачив Торнаду. Вона...
  
  – Це твої труднощі.
  
  Наша спільна знайома на прізвисько Торнада належала до слабкої статі, але зростанням була з мене, а гостротою розуму не поступалася Плоскомордому. До того ж вона хапала все, що потрапляло під руку і погано лежало. З іншого боку, її не можна було не любити.
  
  – Та розслабся, Гаррет. – Я зробив крок у бік. – Стривай. Їй прийшла в голову шикарна ідея.
  
  Торнаду постійно брав всякі ідеї, від яких мене кидало то в жар, то в холод.
  
  – Раз тобі подобається, і сам розбирайся.
  
  Натовп попереду стала рідше, і я знову розгледів свою красуню. Вона раз у раз озиралася, причому в її рухах відчувалася не то здивування, не то роздратування.
  
  – Природно, – відгукнувся Плоскомордый. – Але нам потрібен хлопець з мізками.
  
  – Ти звернувся не за адресою. – Скажете, я був не правий? Але хіба людина, у якого все в порядку з головою, стане переслідувати дівчину, яка явно хоче, щоб її переслідували, і виявляє нетерпіння?
  
  Ну чому ми не прислухаємося до внутрішнього голосу?
  
  Я прикинув, не помахати чи дівчині рукою: мовляв, йду, – але потім вирішив дотримуватися правил пристойності.
  
  Плоскомордый якийсь час йшов за мною, походжаючи щодо моїх дурних манер. Я повів себе вкрай неввічливо: не відповів ні слова. Натовп тим часом рідшав на очах. Дівчина вела мене все далі, і вона привертала уваги не більше, ніж стара карга, яку я зустрів в провулку.
  
  Макунадо-стріт перейшла в Арлекін-вей, і тут дівчина озирнулась і звернула на вулицю Хартлайт-лейн, де мешкали найменш компетентні з танферских астрологів та інших підозрілих осіб.
  
  
  
  5
  
  – Ей, приятель! – гукнув я кремезного старого гнома, волочившего по бруківці старомодну палицю з самого себе зростанням, вирізану з чорної деревини, що була твердіше каменю. – Скільки ти за неї хочеш?
  
  Ціна миттєво підскочила до небес. - Звичайна річ: навіть за брудну ганчірку гноми готові заламати стільки, що волосся стане дибки.
  
  – Вона не продається, Бурмило. Це знаменита Лоскіт, зброю правителів, яким кублианские гноми володіли протягом десяти поколінь. Перший з Верховних Громахов отримав її в дар від деміурга Гутча...
  
  – Знаю, знаю, Коротун. Між іншим, мені чомусь здається, що ти вирізав її зовсім недавно.
  
  Гном стукнув палицею по бруківці. Булижник, за яким припав удар, покрився тріщинами.
  
  – Три марки, – запропонував я, поки він не встиг викласти у всіх подробицях історію палиці або, чого доброго, продемонструвати її в дії, полоскотавши мені ребра.
  
  – Здурів, Дилда? Десять – і ні грошом менше! – Гноми торгують чим завгодно, навіть національним надбанням. Для них немає нічого святого – зрозуміло, крім грошей.
  
  – Приємно було поговорити, Недоросток. Мені пора. – Я прикинувся, що збираюся йти.
  
  – Постривай, Каланча. Давай поторгуємося.
  
  – Якщо мені не зраджує пам'ять, Фитюлька, ми вже пробували.
  
  – Я маю на увазі, серйозно. Облиш свої жарти при собі.
  
  – Три марки десять грошів.
  
  Гном скривився. Я рушив геть.
  
  – Стривай, Бурмило. Чотири. Домовилися? Звичайно, це грабіж серед білого дня, але мені треба розжитися хоч який-небудь готівкою, поки ви, люди, не витурили нас з міста. Скажу чесно, не дуже-то хочеться знову колупатися під землею, в рідних копальнях.
  
  Мені здалося, він говорить правду.
  
  – Три марки десять грошів і папуга на додачу? Дивись, який. Пір'ячко яскраві, солодкий голосок...
  
  Гном пильно подивився на Велику Гулю і прорік:
  
  – Чотири.
  
  Так, проклятий папуга явно нікому не потрібен.
  
  – Іде, – зітхнувши, промовив я і вивернув кишені. Угода відбулася. Гном пішов, весело насвистуючи. Йому буде про що розповісти сьогодні ввечері в підземеллі. Ще б, як спритно він охмурив чергового дурня!
  
  Ну й добре, зате я роздобув собі зброю. А якщо врахувати, що прихильність долі – штука мінлива, мені напевно, рано чи пізно випаде нагода випробувати Лоскіт в польових умовах.
  
  * * *
  
  Хартлайт-лейн виявилася безплідною, що мене дещо насторожило. Часи настали тривожні, тому клієнти, як я вважав, повинні буквально осаджувати астрологів і провісників майбутнього. А тут... Я помітив самотню ворожку, яка кидала руни, намагаючись визначити, що у неї буде на вечерю; неподалік сидів авгур, обгладывавший курчати і зовсім не звертав уваги на пташині потрухи. Хіроманти і френологи ворожили один одному; аква-, гео-, піро– і некромант дрімали у своїх лавках.
  
  Бути може, все настільки погано, що потенційні клієнти змогли визначити це самостійно?
  
  Втім, мною зацікавилися, і я отримав кілька цікавих пропозицій. Найпривабливіше виходила від темноволосої ворожки, яка тримала в руках карти таро.
  
  – Я скоро повернуся, крихта. Позич мені містечко.
  
  – Ти не повернешся. Тобі загрожують неприємності, але я можу тебе врятувати.
  
  Це прозвучало як «Всі ви обіцяєте», тому я і не подумав зупинитися. Попка-Дурак забубонів щось собі під дзьоб. По всій видимості, хватка Небіжчика почала слабшати.
  
  – Нарікай на себе, Красень. Я тебе попередила.
  
  Цікаво, коли вона встигла поставити свої карти?
  
  Рудоволоса красуня кудись поділася, я не бачив її з тих самих пір, як зіткнувся з гномом. Ба! Попереду промайнув знайомий силует...
  
  Хлопець, який прокладав Хартлайт-лейн, був то змієловом, то мисливцем на метеликів. Вулиця повертала в різні боки, виляла, петляла, причому незрозуміло, з якої радості (невже її проклали після того, як поставили вдома?). Я кинувся навздогін за рудоволосою. Звернув ліворуч, праворуч, і перед моїм носом зачинилися дверцята великого кінного екіпажу.
  
  Вулиця спорожніла як за помахом руки, що мені дуже не сподобалося. Пустельна вулиця – недобрий знак. Схоже, насуваються неприємності, від яких розумні люди вважали за краще сховатися.
  
  Може, зі мною просто хочуть поговорити? Але якщо так, чому не прийшли до мене додому? Тому що я не завжди відкриваю двері? Особливо якщо знаю, що мене збираються заарканити на роботу? Може бути, може бути. До того ж далеко не всім до вподоби здатність Небіжчика читати чужі думки...
  
  Я зробив крок, другий, озирнувся по сторонах. Ще не пізно повернутися до ворожки. Вона нічого, симпатична. Але перед моїм внутрішнім зором тут же виникло притягальний образ – руде волосся на білій подушці. Втім...
  
  Я не встиг додумати. Звідки не візьмись – то тріщин у цегляній кладці, то з-під землі, а може, з іншого виміру – з'явилися три найогидніших виродка, яких я коли-небудь бачив. Брр! По-моєму, вони відчайдушно намагалися придбати людський вигляд, але у них нічого не виходило: матусі виродків постаралися на славу. Я раптом відчув себе немічний карликом – і це при моїх шести футах двох дюймах, двохстах десяти фунтах і блакитних очах, здатних звести з розуму будь-яку жінку!
  
  – Привіт, хлопці. Як по-вашому, дощик буде? – Я тицьнув пальцем у небо.
  
  Ніхто з них не спробував підняти голову. У мене виникла страшна підозра: схоже, вони були розумніші, ніж здавалося з першого погляду. Особисто я напевно б подивився вгору. Виродки виродками, а міркують. І якщо вже мова зайшла про розумі, хто приперся сюди, в бандитський квартал, увязавшись за примарною спідницею?
  
  Я не став чекати, поки вони представляться або хоча б назвуть свої умови. Метнувся вліво, рвонувся вправо, змахнув кийком і від душі врізав одного з виродків по колінах. Схоже, гном, сам того не підозрюючи, зробив мені послугу. Покінчивши з першим бруно, я напав на другого з таким азартом, наче мав намір знести йому голову. Він не встояв під моїм напором і звалився на бруківку. Мені подумалося, що не все так погано.
  
  Перший схопився і рушив до мене. Хоч би накульгував, чи що, для пристойності! Другий теж піднявся. Третій, з яким у мене ще не було часу розібратися, відрізав шлях до відступу.
  
  Боги! Судячи з усього, цим хлопцям моя палиця дарма.
  
  – Кха! – вякнув Попка-Дурак.
  
  – Заткнися, пернатий шматок лайна!
  
  Я заніс руку для нищівного удару, повільно розвернувся, вибираючи жертву, – і помилився у виборі (втім, не помилитися було неможливо).
  
  Дубинка обрушилася на третього виродка, якого я поки не чіпав. Мій план полягав у тому, щоб повалити його на землю, а потім продемонструвати ребяткам свої швидкісні якості. Але все пішло шкереберть. Бруно перехопив мою палицю в повітрі, вирвав її у мене з рук і відкинув з такою силою, що вона розлетілася на друзки, врізався в стіну будинку.
  
  – Боги!
  
  – Кха! – знову промовив містер Велика Шишка.
  
  Я кинувся бігти, але волохата лапа, яка цілком могла б належати тролеві, схопила мене за лікоть. Я засмикалася, замахав руками, задригав ногами, виявив неабиякі пізнання в рідній мові, виконав всі фізичні вправи, яких давно і наполегливо вимагало моє тіло, але так нічого і не домігся. А клятий виродок навіть не спітнів!
  
  Другий схопив мене за лікоть іншої – ніжно, можна сказати, ласкаво, ось тільки пальці у нього були наче кам'яні. Я відразу зрозумів: якщо захоче, він расплющит мене в коржик однією лівою. Тим не менше я не припиняв спроб вирватися до тих пір, поки третій не зціпив мої щиколотки.
  
  Мене понесли до екіпажу. Папуга походжав по моїй спині, щось незрозуміло бурмочучи. Мимоволі складалося враження, що ні на що інше, крім як бурмотіти та бубоніти, він фізично не здатний.
  
  Я примудрився підняти голову, побачив чотирьох величезних коней бурої масті. На місці кучера сиділа особу в чорному, обличчя якої не було видно з-під капюшона. Для повноти картини особистості явно не вистачало великого серпа в руках.
  
  Екіпаж виглядав цілком пристойно, але ніяких гербів на дверцятах не було. Дуже дивно. У Танфере навіть затяті мерзотники не упускають випадку випендритися.
  
  Не кажучи ні слова, мерзенна трійця жбурнула мене всередину. Я врізався у дверцята з протилежного боку екіпажу. Як не дивно, ні дверцята, ні мій череп істотно не постраждали. Подібно до метелика з обпаленими крилами, я кинувся геть від світла, в благословенну темряву.
  
  
  
  6
  
  З людиною, яка займається неофіційними розслідуваннями, шукає втрачені речі, словом, виконує роботу, яка не потребує щоденної присутності на службі, час від часу щось та трапляється. Цього, на жаль, не уникнути, тому людина змушена приймати правила гри. Особливо якщо він з тих бовдурів, що переслідують дівчат, які хочуть, щоб їх переслідували, і безстрашно лізе туди, де майже напевно чекає засідка. Такий тип більш ніж заслуговує тієї порції синців і шишок, яку отримує. Я впевнений, що Морлі і йому подібних ніколи не б'ють по голові і не кидають в таємничі екіпажі.
  
  Перше, що робиш, коли потихеньку починаєш приходити до тями – за умови, що ти досить розумний, щоб не стогнати, – прикидаєшся, що ще нічого не розумієш. Таким чином можна з'ясувати що-небудь корисне. Або застати ворогів зненацька накинутися на них, розкидати й утекти. Або встановити, що вони дружно вирушили обідати, а якийсь геній до того ж забув замкнути двері камери.
  
  Або просто лежати, не в силах поворухнутися, бо до горла то і справа підступає нудота – позначається контузія в поєднанні з залишками похмілля.
  
  – Що за брудні тварини ці людці! Йоркен, принеси ганчірку! – промовив хтось громоподібним голосом. Так волають погані актори, які вважають, що головне в їхньому ремеслі – кричати голосніше.
  
  – І прихопи відро з водою, – додав жіночий голос. – Яке жалюгідне видовище!
  
  Цікаво, навіщо їм знадобилася вода? Я вже приймав ванну на цьому тижні.
  
  – Чому я? Чому мені завжди доручають саму неприємну роботу?
  
  – Тому що ти – посланець, – прошелестів третій голос, що нагадував вітер з безодні. Раптом повіяло могильним холодом. Повинно бути, цей голос належав безликому візникові в чорному плащі.
  
  Я перебував у розгубленості. Хтось може сказати, що це моє природне стан. Тим не менш відбувалося явно щось вельми дивне.
  
  Мабуть, настав час піднятися і поглянути в обличчя небезпеки. Я напружив безвольні м'язи. Мені вдалося поворухнути двома пальцями на руці, і на нозі. Тоді я вирішив зав'язати розмову.
  
  – Йпрст! Колымака дрындобам! – Боги! На якій це мові я изъясняюсь?
  
  Мене облили крижаною водою, і я трохи зменшив запал.
  
  – Распаршигнусный хреноплюх! – Знову хвилею накотилася лють, і я навіть спромігся підвестися на лікті. – Ели-моталы, кракохрясь! – Цікаво, що це означає?
  
  Друге відро води повалило мене на підлогу. З пелени туману виникла ганчірка, якою почали водити по моєму тілу. Почулося приглушене бурмотіння. За роботою зазвичай бурмочуть гноми, але в даному випадку гномами і не пахло.
  
  В тому, хто мене протирав, було щось дивне. По-перше, він розмовляв сам із собою, причому різними голосами. По-друге, на голові в нього, в тих місцях, де у нормальних людей розташовані вуха, стирчали маленькі крильця. А коли він затуляв собою джерело світла, його тіло раптово ставало напівпрозорим.
  
  Світ став сліпучо яскравим, навіть яскравіше, ніж сонячний ранок після п'янки. Я замружився і абияк прийняв сидяче положення.
  
  – Містер Гаррет!
  
  Я не став відпиратися, але і зізнаватися теж не поспішав. Чесно кажучи, я взагалі ніяк не відреагував на звернення, оскільки був зайнятий тим, що намагався не додати роботи хлопчині з ганчіркою. Нарешті, впоравшись з нудотою, я прикрив очі долонею. Внутрішній голос порадив мені розглядати те, що відбувається як наочний урок з хімії. Не грай з вибухонебезпечними предметами. І не зв'язуйся з рыжеволосыми дівчатами.
  
  Знаю, знаю. Від рудоволосих одні неприємності. Але якщо вже на те пішло, неприємності неприємностей ворожнечу.
  
  – Зменшіть світло, – промовила інша жінка. – Ви зовсім його осліпили. – Такий голос можна почути хіба що в мріях, але ніяк не наяву. Голос коханої, яку чекав усе своє життя.
  
  Куди ж я все-таки потрапив?
  
  Світло пригасили, і я зміг відкрити очі. Ставало все темніше; нарешті освітлення зробилося таким, яке буває в камері, де горить один-єдиний факел. Я зумів розгледіти своїх тюремників. Боги! Ніколи не думав, що побачу щось подібне.
  
  Втім, у великому місті можна побачити і не таке.
  
  Я був зовсім не в камері, а в чомусь на зразок великого льоху з високою стелею і парою маленьких вікон, надзвичайно брудних і забраних іржавими сталевими прутами. Всю обстановку погреби становили колони, подпиравшие стелю. Кам'яна підлога був пильним і огидно жорстким.
  
  Обмацавши і оглянувши себе з ніг до голови, я переконався, що кінцівки на місці. Відкритих ран не виявилося; правда, голова боліла, як і раніше. Повинно бути, я здорово тріснувся про дверцята екіпажу.
  
  До того ж продовжував відчуватися похмілля.
  
  Мабуть, даремно вони пригасили світло. Тепер я зміг розгледіти своїх тюремників, всіх вісьмох. Краще б я їх не бачив.
  
  У погребі був присутній той крилатий тип ганчіркою, схожий на голуба-переростка. Ще там були три виродка, з якими я познайомився на вулиці; вони виглядали більшими і уродливее, ніж раніше. Звернися вони в будь-який храм, їх охоче взяли б горгульями. Крім того, були три жінки. Рудоволосої серед них не було. Сильніше всього на неї скидалася брюнетка з блідою шкірою; її очі обіцяли невимовне насолоду, а фігуру напевно проектував якийсь небесний геометр. А губи! Мені захотілося схопитися і запрыгать від захвату. Ймовірно, звабливий голос належав саме їй.
  
  Поруч стояла жінка з надзвичайно пишним волоссям, з яких, якщо мене не обманював зір, то й справа висовувалися змійки. Її шкіра відливала зеленню, пухкі, чуттєві губи теж були зеленими. Посміхнувшись, вона продемонструвала гострі і довгі, як у вампіра, ікла. До того ж у неї була зайва пара рук – непогана підмога в роботі. Я вирішив звертатися до неї з питаннями тільки в крайньому випадку.
  
  В її погляді відчувалася то пристрасть, то голод. У мене по спині побігли мурашки.
  
  Третя, блондинка зростанням добрих десять футів, була вже у віці. Оплывшей фігурою вона нагадувала добродушну домогосподарку (як це часто буває, під зовнішнім добродушністю таїлася накопичена за довгі роки гіркота).
  
  На кам'яному троні, настільки старому, що думалось, він ось-ось розвалиться, сидів чоловік, якого я прийняв за чоловіка блондинки. Він був футів на два вище дружини і не мав ніякого одягу, якщо не вважати шкіряного стегнах пов'язки, яка виглядала так, наче її здерли з шаблезубого тигра в момент стрибка. Відчувалося, що в молодості гігант тягав на своїх широких плечах якщо не мамонтів, то вже мінотаврів точно.
  
  Його блакитні очі, лише дещицю поступалися моїм привабливості, сліпуче виблискували. Струмували По плечах сплутані, свалявшиеся сиве волосся. Бороду він явно не розчісував кілька десятиліть. Якби не погляд, можна було вирішити, що йому нудно, або він просто спить.
  
  Всі розглядали бідолаху Гаррета так, ніби чекали від нього якихось дій. Оскільки у мене не було ні палиці, ні черевиків з металевими набійками, станцювати степ я не міг. Слова, так і норовившие зірватися з язика, як і раніше не мали сенсу, тому спів теж виключалося. Я понишпорив у мішку з фокусами і намірився викинути останній фортель.
  
  Я спробував встати.
  
  Вийшло! Але щоб не впасти, мені довелося спертися на одного з виродків. У нього не було чола, а пащі позаздрила б і мінога. Готовий сперечатися на що завгодно: йому не дають проходу дівчата, яким не терпиться поцілуватися. Очі, як у риби, – жовті, затягнуті прозорими мембранами.
  
  Бруно моргнув, але в іншому ніяк не прореагував.
  
  – Хто ви такі? – прохрипів я. – І що вам потрібно?
  
  Двоє з цієї компанії цілком могли зійти за велетнів, одна жінка – за людини, а всі інші ставилися до невідомих порід. У всякому разі, я таких особистостей на вулицях Танфера ще не зустрічав. А адже в нашому місті можна зустріти кого завгодно, починаючи з пікс розміром з великий палець і закінчуючи велетнем двадцяти футів зростання. Можна навіть зіткнутися з ожилими нічними кошмарами, начебто крысюков, породжених вирвалася з-під контролю магією.
  
  Може, я попав у лапи мутантів, удравших з лабораторії якогось чарівника з Пагорба? Втім, більшість чарівників протягом останніх років билися в Кантарде і практично не з'являлися в місті. І потім, ніхто з них не зумів би створити нічого подібного.
  
  Як знати, як знати... Ладно, спати я ніби не сплю, тому приймемо за даність, що ці створіння і справді існують.
  
  Я обм'як. Урод і не подумав мене підхопити. Я повис на ньому як потопельник і якийсь час зумів випрямитися (допомогла звичка дертися на ліхтарні стовпи в стані, близькому до повній відключці).
  
  – Хлопці, я ж знаю, що ви вмієте говорити.
  
  До речі, куди поділася моя небесна кара? Де цей пернатий шмат лайна, мерзенний охальник і мерзотник Велика Шишка? У підвалі його, схоже, немає. Або йому згорнули шию, щоб змусити замовкнути? Інакше, як я переконався на власному досвіді, дзьоб поганою пташці не заткнути.
  
  Сивоволосий гігант, який, по всій видимості, був тут головним, кивнув хлопчині з крилами замість вух. Той зміряв мене поглядом і знизав плечима: мовляв, не маю ні найменшого поняття.
  
  – Мене зграя викрала недоумкуватих, – пробурмотів я собі під ніс.
  
  Вірно. А що можна сказати з приводу глибини думки того хлопця, якого викрали?
  
  Мене знову потягнуло до підлоги. Бути може, підкоритися, впасти, забутися сном – і прокинутися зовсім в іншому місці, там, де нічні кошмари ще не проникли в наш вимір?
  
  [4]Et tu, Cthulhu? У світі повним-повно психів. Боги, ну кому на світі можна довіряти?
  
  7
  
  Жінка з зеленою шкірою ковзнула до мене.
  
  – Прийміть наші щирі вибачення, містер Гаррет. Нам потрібно було побачити вас як можна швидше. Тому Дайгеду, Родріго і Рінго, – вона тицьнула пальцем по черзі в кожного з них, – довелося діяти швидко. До того ж вони не привчені до ввічливості.
  
  – Це вже точно.
  
  Я оглянув погріб, виглядаючи свого папугу. Того ніде не було видно. Може, йому вистачило розуму втекти. А може, мені справді пощастило, і пташці згорнули шию.
  
  Зайва пара рук жінки кудись зникла. Її волосся стали звичайними, шкіра придбала здоровий колір, зуби втратили гостроту, а виріз сукні опустився до талії.
  
  Схоже, я попав у лігво перевертнів.
  
  Велетні теж злегка змінилися: дещо зменшилися у зростанні; виродки стали трохи менш огидними, у крилатого типу з'явилися вуха. Зовнішність найспокусливішою з дівчат також зазнала деякі зміни (втім, вона мені подобалась і так). З брюнетки вона перетворилася на блондинку і захихотіла.
  
  Чорт забирай, навіщо їй знадобилося зображати з себе дурочку?
  
  Якийсь час опісля всі придбали нормальний вигляд – зрозуміло, за танферским мірками, а в Танфере нормальність – поняття досить широке. Тепер мої тюремники цілком могли б здатися на вулиці; от якби ще їх тіла не ставали прозорими на світлі...
  
  Може, поки я був непритомний, мене нагодували ведьмиными грибами?
  
  – Так набагато краще, – зауважив я. Жінка наблизилася до мене впритул. Я кинув погляд на її волосся, в яких кишіли блохи і воші.
  
  Вона обдарувала мене призовної посмішкою і облизнула губи роздвоєним язичком.
  
  – У тебе приємні думки. Я задоволена. Але не здумай торкатися до мене.
  
  Вона вказала на блондинку, яка дивилася на мене так, немов готова була проковтнути разом з одягом. За інших обставин я б не забув скористатися настільки явною симпатією.
  
  – У вас тут є стільці? – Я вирішив не переконувати жінку-змію, не відкривати їй своїх справжніх почуттів. Мене раптом повело в сторону. Ну і капосне відчуття! Я відчував себе крысюком, накурившимся «травички».
  
  – Вибач. Ми діяли в поспіху, тому не встигли як слід підготуватися до прийому гостей.
  
  Я обережно опустився на підлогу. Жорстко, зате буде падати не боляче.
  
  – Може, хто-небудь зволить мене просвітити? Хто ви такі? Що вам потрібно? Покваптеся, то я знову відключуся. – Голова розколювалася.
  
  – Ми – останні з годоротов. Боремося з шайирами. Не по своїй волі, просто так склалося.
  
  – І зійшло сонце мудрості, – пробурмотів я. – Чи не зійшло. Боюся, правильно друге.
  
  – Вижити можуть тільки одні. Ми знаходимося в погребі останнього з наших смертних прихильників. І залишимося тут, поки не визначиться результат битви. У своїх молитвах наш прихильник запропонував нам звернутися за допомогою до тебе. Він стверджував, що за характером ти як не можна краще підходиш для наших цілей.
  
  – Цілі цілями, а гроші вперед.
  
  Жінка спохмурніла. Моє зауваження збило її з пантелику.
  
  – Ми вже й самі думали про те, щоб покликати на допомогу невіруючого. А поспішати доводилося тому, що шайиры дізналися про тебе і влаштували тобі пастку.
  
  – Щось я нічогісінько не розумію. Хто ви такі, дідько? І що вам потрібно?
  
  Блондинка захихотіла. Природно, Гаррет – хлопець хоч куди. Висловлюється як великий мудрець. Втім, ватажка зграї мої слова зовсім не здалися смішними. З його чола зірвалася блискавка. Справжня. Він знову злегка підріс. Мене раптом осяяло, що у таких, як він, терпіння зазвичай обмаль.
  
  – Ти ніколи не чув про годоротах?
  
  – Здається, ні. І про інші теж.
  
  – Ми вибрали тебе частково з-за твого невігластва. – Правда, по тону жінки можна було здогадатися, що вона не дуже-то вірить в моє невігластво.
  
  Під склепінням погреба прогримів грім. Жінка кинула на ватажка виразний погляд, в якому видно відразу, і представилась:
  
  – Мене звуть Магодор. Ми всі належимо до годоротам, верховним божествам харов, одного з первісних племен, що колись населяли цей край. За вашими мірками вони були цілковитими дикунами. Займалися землеробством і скотарством, але не дуже вдало. Тому добували засоби до харчування не тільки роботою, але і набігами на сусідів. Їхніх слідів майже не збереглося, проте в жилах ваших правителів тече кров харов. Коротше, стародавня культура загинула, а боги цієї культури – на межі загибелі.
  
  Цікаво. Наших правителів теж відрізняють невміння займатися сільським господарством і схильність до збройного грабежу.
  
  – Шайирам ж поклонялися быкоездники-гриты. Вони з'явилися тут під час гритского навали. Гриты багато в чому нагадували харов і протрималися недовго. Вони були першою хвилею в епоху великого переселення народів. Кожне десятиліття були нові завойовники, залишали після себе насіння своєї культури. Від быкоездников не залишилося взагалі нічого. Але їх боги, шайиры, виявилися життєздатними. А нині обставини склалися так, що ми повинні боротися з шайирами за місце на вулиці Богів.
  
  Вулиця Богів... Так городяни називали проспект, який перетинав з кінця в кінець ту частину міста, яку цинічні й неосвічені особистості іменували Кварталом Мрій. Там стояли храми тисячі одного танферского божества. Уламок минулого, спадщина часів, коли правили імператори одноосібно і вкрай підозріло ставилися до світських амбіціям священиків і жерців. Щоб без перешкод спостерігати за служителями культу – а при нагоді і розправитися з ними, не докладаючи до цього особливих зусиль, – всі храми були збудовані в одному кварталі.
  
  Я озирнувся. Кажете, боги? Ну так, зрозуміло.
  
  – Тобі відомо, як йдуть справи на вулиці Богів? Все вирішують гроші. Якщо у тебе достатньо прихильників, ти переміщаєшся на захід, храми і собори, розташовані ближче до Пагорба. А якщо втрачаєш свій пай, рухаєшся в зворотному напрямку, до річки. Три десятиліття ми трималися за останню каплицю біля річки, чіплялися за неї нігтями і зубами, а храм шайиров стояв трохи навскіс, на одну будівлю на захід. Нас розділяла кумирня божка по імені Скабз. Минулого місяця прихильників у Скабза додалося, а біженці з Кантарда привели в Танфер нового бога, Антитибета, у якого шанувальників, як з'ясувалося, в надлишку. Він зайняв храм, віддалений від річки на третину відстані до Пагорба. У результаті почалися пересування. І тепер або ми, або шайиры повинні покинути вулицю Богів.
  
  Нарешті хоч щось прояснилося. Звичайно, я знав, яким чином священики та жерці обстряпують справи в Кварталі Мрій (правда, не уявляв, навіщо, але це не настільки важливо).
  
  Далі усього від річки знаходилися Четтерийский собор і оплот ортодоксів. Ці культи одночасно ворогували і підтримували один одного, усілякими шизофренічними прийомами заманюючи під свою сень як можна більше число віруючих. Їх служителі володіли багатством і могутністю.
  
  А біля самої річки тіснилися храми і каплиці богів зразок тих, з якими мені довелося зіткнутися, відомих хіба що горсточкам прихильників. Чесно кажучи, берегові храми сильно нагадували дивом уціліли під час повені розвалюхи.
  
  Мені здалося, я розібрався в ситуації. Звідси зовсім не випливало, ніби я повірив, що й справді маю справу з взаправдашними богами і богинями. Втім, стверджувати, що не повірив, я б теж не ризикнув. Самі знаєте, коли мова заходить про богів, достовірних фактів раз-два і край; часто ці факти вигадують священики, які живуть приношеннями обдурених парафіян. Але ж ми в Танфере, чудовому місті, де може статися що завгодно.
  
  – Ти скептик, – зауважила Магодор. Зараз вона виглядала біса привабливе.
  
  Я ствердно кивнув. Волію не приховувати своїх переконань – або відсутності оних.
  
  З ніздрів ватажка вирвалися цівки диму. Він виріс футів до вісімнадцяти. Мабуть, якщо розсердиться ще дужче, того й гляди проб'є головою стелю.
  
  – Про твоєму образі думок ми поговоримо іншим разом. Головне – щоб ти зрозумів: ми, годороты, опинилися у скрутному становищі. Або нам, або шайирам доведеться покинути вулицю Богів. Для нас це означає повне зникнення. Вулиця володіє власною силою, манної, яка підтримує в божеств життя. Покинувши вулицю, ми спочатку перетворимося в привидів, а потім зникнемо остаточно.
  
  Невже? Про інших говорити не буду, а три виродка виглядали такими ж ефемерними, як гранітна стіна.
  
  – Якщо нас змусять покинути вулицю Богів, – повторила Магодор на випадок, якщо я не почув, – ми загинули. Нам вже не воскреснути.
  
  Не так вже часто мене звинувачують в тому, що я розкриваю рукавичку не подумавши. Цього разу я теж витримав паузу, перш ніж запитати:
  
  – Що трапляється з богами, яких перестають почитати? У вас є своє начальство, перед яким ви повинні виправдовуватися, і все таке інше?
  
  Бум! Навколо голови ватажка виник цілий вінок із блискавок. Гігант виріс настільки, що вже не вміщувався у погребі, навіть сидячи. Він зігнувся в три погибелі і дивився на мене так, немов збирався спопелити на місці. Мені чомусь здалося, що, незважаючи на чільне становище, він не дуже розумний.
  
  Шикарна думка, вірно? І в потойбічному світі, виявляється, наверх далеко не завжди підіймаються найбільш гідні.
  
  Я давно підозрював, що багато божества відрізняються недоліком кмітливості. У більшості міфів розповідається про їх неповажному ставленні один до одного, про кровозмісних зв'язків, адюльтер, звірячої жорстокості і тому подібне, а от про розумі, як правило, не говориться ні слова.
  
  – Деякі поступово истаивают. Інші стають смертними і вмирають люди. – Мені здалося, ніби в словах Магодор прослизнула невпевненість.
  
  Ватажок замружився і видихнув з рота полум'я. У його дружини витримки було побільше. Вона зменшилася до шести футів і знову стала привабливою жінкою, такою добродушною матір'ю сімейства. Мені не склало праці уявити, як вона скаче по небу у вітряну ніч, в рогатому шоломі, розганяючи стерв'ятників і збираючи полеглих на полі бою героїв. Однак вона дивилася на мене так, ніби уявляла, як я болтаюсь під час скачки у неї поперек сідла.
  
  Голова боліла, як і раніше. До горла постійно підступала нудота. І відчайдушно хотілося спати.
  
  – Тут незручно розмовляти. – Я відчував себе збитим з пантелику і запутавшимся. – Може, посидимо де-небудь удвох? А то особисто мене постійно відволікають. – Гаррет, чорт візьми, постеж за своєю мовою, не то тобі не минути лиха! Хто знає, що може взбрести в голову гігантові або трьох виродкам?
  
  У що ж ти таке вляпався, хлопець?
  
  Ватажок сплюнув, точь-в-точь як сільські хлопці, які не курять тютюн, а жують. Вогненна куля розплавив камінь в декількох ярдів від моєї руки. Просто приголомшливо!
  
  
  
  8
  
  Над підвалом, в якому я очуняв, знаходилося досить просторе приміщення, в якому стояли винні бочки і валявся всякий непотріб. Ще там було повно пилу і павуків, щурів. Все це діяло тверезо і відсувало на задній план всякі історії про богів. Моя супутниця світилася в темряві. Обриси її фігури виглядали розпливчастими, але коли ми піднялися в кухню, де займалося готуванням з десяток жінок, вона ніби знайшла щільність. Жінки здивовано вытаращились на мене: мовляв, що це за тип виліз із погреба?
  
  Магодор вони явно не бачили. А мене просто роздивлялися, ні про що не питаючи і не піддаючи сумніву моє право перебувати на кухні. З чого випливало, що вони звикли до твориться в будинку неподобств і не сунуть носи не в свою справу.
  
  Кількість кухарок означало, що будинок стоїть на Пагорбі. Швидше за все він належить кому-небудь з найбільш могутніх і злісних танферских чаклунів, істинних правителів Каренты.
  
  Я намагаюся не потрапляти людям на очі. Спілкування з ними не обіцяє нічого хорошого.
  
  Магодор привела мене в маленьку вітальню, по всій видимості, тільки що приготовану спеціально для нас.
  
  – На їжу не розраховуй, – попередила вона. – Не можна, щоб нас бачили смертні.
  
  Я гепнувся в крісло, яке виявилося настільки м'яким, що я в ньому мало не потонув. Схопився за ручку, абияк виплив на поверхню – і тут мене ледь не убив сон. Зусиллям волі я відігнав дрімоту.
  
  – Чому?
  
  – Наші вороги можуть дізнатися від них, де ми знаходимося.
  
  – І що з того?
  
  Магодор скоса глянула на мене. Повинно бути, їй не сподобався мій тон.
  
  – Ти не уявляєш, що таке війна богів. І радій, що це так. – На мить з-під прекрасною оболонки проступила справжня суть богині: гострі зуби, зайва пара рук, змії у волоссі. – Нам і шайирам одно наплювати на смертних, які будуть боротися за нас.
  
  Наскільки мені відомо, таке ставлення до справи загрожує неприємностями.
  
  Зміїна сутність зникла, і Магодор знову стала чарівною дівчиною. Ах, які щічки!
  
  – Гаррет, це нерозумно.
  
  – Що?
  
  – Здогадатися, про що ти думаєш, нітрохи не складно. Ти думаєш про Адет, про Зорі і про мене. Знай, ті, кого я брала в коханці, рідко залишалися в живих. Попереджаю тільки тому, що ти потрібен нам цілим і неушкодженим. Я зовусь Магодор-Руйнівниця.
  
  Перед моїм внутрішнім зором постала моторошна картина: люди, що вмирають від голоду і хвороб, поля, всіяні кістками полеглих, гарячі міста, кружляють в небі стерв'ятники. Так, призначиш такий побачення, а потім клопоту не оберешся. Видіння зникло, і Магодор здалася мені обольстительнее колишнього. Отака дівчина з числа тих, що змушують вити на місяць ченців, що дали обітницю безшлюбності.
  
  – Пручайся мені.
  
  – З задоволенням. – Відверто кажучи, в глибині душі я вважав, що насправді годороты – всього-навсього бродячі фокусники; але ризикувати не хотілося.
  
  – Поки ми не отримаємо перемогу, ти будеш з нами. – Магодор стала чи не богинею краси.
  
  – Уф! – Я прикинув, не прикрити очі рукою. – Може, перейдемо до справи? Будь добра, розтлумачити, хто є хто і що вам від мене потрібно.
  
  – Іншими словами, якщо ми і справді боги, чому не вирішимо свої проблеми самі?
  
  – Щось на зразок цього. – Для богині, мабуть, вона була дуже балакуча.
  
  – Навіть у богів є свої обмеження.
  
  – Тобто?
  
  – Приміром, ми не можемо вторгнутися в храм шайиров. Про інше дізнаєшся після, коли погодишся допомогти.
  
  Взагалі-то я не збирався погоджуватися, але вголос цього говорити не став. Гаразд, будемо ввічливі з дамою, спробуємо з'ясувати що можливо і слиняем при першому ж зручному випадку. На кой мені здалися всі ці боги, вірно? Якщо я правильно пам'ятаю, пам'ять у богів коротка. Їх звичайні турботи – як би спокусити папашину подружку, пристукнуть братика або порахуватися з домашнім триголовим драконом; інше їх турбує мало. Через кілька годин ці так звані годороты забудуть приватного детектива Гаррета, на що він ні в якій мірі не образиться.
  
  – Так ти допоможеш нам?
  
  – З якого дива я повинен лізти у підвал із зав'язаними очима? Я навіть не знаю, з ким маю справу. Ти представилася, добре. Ще я запам'ятав ім'я того типу з крилами замість вух. А решта?
  
  – З крилами? А, Йоркен-Посланець. Дрібна сошка.
  
  – Так? А ті три виродка, Дайгед, Родріго і Рінго? Хто вони такі?
  
  – Віри. Ми їх успадкували від Стародавніх. Якщо не вважати фізичної сили, у них немає ніяких божественних атрибутів.
  
  – А як щодо потворності? З цим у них повний порядок.
  
  – Вибач, забула. Далі. З твоїм складом мислення ти напевно поклав око на Зірочку.
  
  – Яка така Зірочка?
  
  – Насправді у неї інше, давнє ім'я, яке означає «Ранкова Зірка». Ми кличемо її Зірочкою. Вона уособлює тілесну сторону жінки. Спокусниця, храмова повія, завжди готова віддатися.
  
  – Як романтично!
  
  – То-то ти на неї витріщився.
  
  – Проти деяких речей неможливо встояти.
  
  – Ну так, інакше ти не пішов би за Адет.
  
  – Адет?
  
  – Та рудоволоса штучка, яка намагалася заманити тебе в пастку. Тобі пощастило, що ми стежили за тобою. Повір, компанія Зірочки набагато приємніше.
  
  – Значить, рудоволоса? Як я вже говорив, проти деяких речей неможливо встояти.
  
  – Послухай моєї ради, Гаррет, займися краще Зірочкою. Дивись, вона тобою зацікавиться.
  
  Ба! Якщо вона не зацікавилася мною досі, то може запхати свою байдужість в пляшечку і торгувати ним за ринковою ціною. «Купуйте божественні покидьки!» Зате розбагатіє, стане знаменитою і, чим чорт не жартує, зуміє піднятися на кілька сходинок ближче до вершини Пагорба... А якщо підказати їй, що і як, я теж можу розбагатіти. Ну так, домовитися про відсоток за послуги і...
  
  – Шшш!
  
  З зелених волосся поповзли гадюки. Магодор розлютилася. Навряд чи вона й справді здатна читати думки, але що я відволікся, помітити було простіше простого. Ні, так не піде. Може, годороты і не боги, але вони вірять в свою божественну природу, а тому мають повне право бути примхливими і злісними. Я чарівно посміхнувся, підняв брову і вигукнув:
  
  – Я не сплю! Не сплю! – Як у старі добрі часи, у Морській піхоті, коли ми з венагетами кришили один одного у капусту на островах; сержант частенько заставав мене зненацька, бо мої думки то і справа пускалися в мандри.
  
  – Схоже, тобі не дуже цікаво.
  
  – А ти постав себе на моє місце. Мене викрали, приставили до горла ніж. Начебто хочуть найняти на роботу, але на яку не кажуть. І потім, я досі не почув ні слова про оплату. Що, до речі, наводить на підозри щодо кредитоспроможності наймачів, боги вони або не боги.
  
  Чим довше я віщав, тим менш привабливою ставала красуня Мегі. Я заткнувся, перш ніж вона вирішила проломити мною підлогу і продовжити бесіду в іншому приміщенні.
  
  – Може, розкажеш про інших? – Від Меггі струменів зелене світло. Я не сумнівався, що вона зробила позначку проти прізвища «Гаррет» у своїй книзі чорних справ. На її обличчі промайнула гримаса люті, але вона стрималася. Може бути, годороты насправді опинилися у відчайдушному положенні. – Скажімо, про ваших босів? Хто вони такі?
  
  – Имар і Имара. – Міг би й сам здогадатися. Одночасно брат і сестра, чоловік і дружина. – Правитель і Правителька Всього Сущого, Підкорювач Неба і Мати Землі, Сонце і Місяць, Звездогонитель і та-Хтось Викликає-Весну...
  
  – І так далі, – пробурмотів я. Що поробиш, у мене ввійшло в звичку потішатися над пишними прозваниями командирів варти і всяких паханів. Згоден, згубна звичка, але звільнитися від неї не так-то просто.
  
  – І так далі, – погодилася Меггі. – У кожного бога вистачає епітетів, якими його і прославляють, і ображають.
  
  Це вона вірно підмітила. У церкви, в лоні якої я виріс, не було надлишку божеств. Ми мали єдиного бога – і близько десяти тисяч святих, які грали роль малих богів і богинь. Утворилася свого роду небесна бюрократія, деякі святі займалися лише тим, що шукали втрачені гудзики або стежили за збором винограду. І бюрократія розрослася настільки, що вона напевно буде існувати не одне століття після того, як помре останній з віруючих в єдиного бога.
  
  – Гаразд. Тепер я знаю, хто ви, і смутно уявляю, в чому суть справи. Один храм. Два пантеону. Хто програє, втрачає все.
  
  – Ось саме. – Магодор постаралася взяти діловий вигляд. Ніби гарна жінка може прийняти діловий вигляд, що б вона там про себе не думала! Природі наплювати на сум'яття в думках. Благоліпність – всього лише одна з перешкод, які потрібно подолати інстинкту.
  
  Я теж спробував удати, що на думці у мене тільки справа.
  
  Коли-небудь інстинкти мене погублять.
  
  Довелося нагадати собі, що павучихи після спарювання поїдають самців.
  
  
  
  9
  
  – Слухай уважно, – попередила Магодор. – Повторювати не буду.
  
  Дуже благородно з її боку.
  
  – Я весь увага, Меггі. – Я спробував було ворушити вухами, щоб підкреслити свої слова, але у мене нічого не вийшло. Прикро, чорт візьми. Йолоп начебто Плоскомордого запросто ворушить вухами, а мені...
  
  – Гаррет!
  
  – Та не сплю я, не сплю!
  
  – Прийми до уваги, що у богів між собою особливі відносини. Про що, до речі сказати, не підозрюють і багато жерці.
  
  – Знаєш, Меггі, послухати більшість жерців, так боги, яким вони поклоняються, єдині на світі.
  
  – Більшість, але не всі: деякі, порівняно молоді культи нічого подібного не проголошують. Але повернемося до наших справ. Боги підкоряються правилам і традиціям. Не те щоб це заборонялося, проте традиція не знає випадків, коли два пантеону билися б за місце на вулиці Богів.
  
  – Не бажаєте кидати себе в очах віруючих?
  
  – Природно. У подібних ситуаціях зазвичай відбувається якесь змагання, суддею в якому виступають божества з більш удачливих пантеонів. Переможець отримує все.
  
  – Ага, – глибокодумно, багатозначно протягнув я.
  
  – Щоб уникнути можливих фальсифікацій, умови змагань завжди різні.
  
  – Невже боги здатні на фальсифікацію?
  
  Меггі обдарувала мене чарівною посмішкою.
  
  – Звичайно, ні.
  
  – Значить, змагання... В чому воно полягає і яка моя роль?
  
  – Храм, з-за якого виникли розбіжності, опечатаний. У нього не проникнути ні шайирам, ні нам. Але десь є ключ. Той, хто знайде його і дізнається, зможе заволодіти храмом.
  
  – Так? – Я продемонстрував Меггі свою підняту брову, але на нього це не справило жодного враження.
  
  – Ключ самий звичайний, але невидимий для безсмертних. Замок, до якого він підходить, не можна зламати. Швидше за все Рада – ну судді – очікує, що ми звернемося за допомогою до віруючих. Однак ніде не сказано, що суперники не можуть скористатися послугами професіонала. Ми зацікавилися тобою, а шайиры, мабуть, дізналися про наш інтерес і спробували заманити тебе в пастку.
  
  – Зрозуміло, – промовив я, сумніваючись в глибині душі, чи так це насправді. – Виходить, я повинен знайти ключ і відкрити двері і впустити вас в храм до того, як там з'являться шайиры?
  
  – Абсолютно вірно.
  
  – Цікаво.
  
  Може, мене все-таки намагаються обдурити? Чергова насмішка долі... Скільки вже разів я потрапляв в дурне становище завдяки своїй довірливості і витонченості всякого роду шахраїв!
  
  Нічого не вдієш, чоловік моєї професії повинен довіряти клієнтам.
  
  Очі Меггі блиснули. Ще трохи – і вона, мабуть, пропалить мене поглядом наскрізь.
  
  – Якщо не заперечуєш, я подумаю. Пропозиція приваблива, але аж надто незвичайне. – Я викручувався як міг, чудово усвідомлюючи, що коротким і рішучою відмовою тут не відбутися.
  
  – Час підтискає, Гаррет. Його у нас обмаль. Максимум чотири дні.
  
  – А що відбудеться, якщо ні ви, ні шайиры так і не знайдете ключа?
  
  – Зараз у Танфере один Антитибет, а тоді їх буде не перелічити. У біженців з півдня повним-повно своїх богів.
  
  – Значить, у програші залишаться і ті, й інші?
  
  – Так. Так вже бувало.
  
  – Гаразд. Давай обговоримо фінансові умови.
  
  Особа Меггі стало суворим. Звичайна історія – багаті клієнти не люблять розлучатися з грошима.
  
  – Щоб їсти, пити і містити слуг, потрібні гроші. Тому можеш навіть не пропонувати того, що обіцяють своїм помічникам боги в міфах і легендах. Вночі з Зірочкою ситий не будеш, прогулянкою по чарівного пагорба спраги не вгамуєш.
  
  
  
  10
  
  – Гаррет, я парила над полями лайки, і мені відомо, де заховані скарби тих, хто поліг у цих битвах.
  
  – Чудово. Може, розкажеш детальніше про скарби в околицях Танфера? Мене б цілком влаштував такий, за яким не довелося б далеко тягнутися, нехай навіть він буде не надто багатим.
  
  Богиня позеленіла сильніше колишнього.
  
  – Гаразд, – процідила вона, коротко кивнув. – Ми з тобою стоїмо один одного, але повинні один одному довіряти, оскільки на все інше просто немає часу. – Вона перетнула кімнату, перетворившись по дорозі з грізною Магодор в симпатяшку Меггі. У мені знову розбурхалися інстинкти. – Дивись, Гаррет.
  
  Вона вказала на ручне дзеркальце, яка стояла на полиці над каміном. В люстерку не було нічого таємничого, гноми виготовляють такі сотнями, якщо не тисячами. Меггі повела над дзеркальцем рукою, немов поліруючи металеву поверхню. У неї під долонею раптом утворився клуб туману. Коли він розтанув, виявилося, що в люстерко відображається не тут і не зараз.
  
  Моєму погляду постала лісиста місцевість. Якісь люди кудись скакали, припавши до гривам змилених коней. Їм навздогін летіли стріли. Один з вершників упав, решта раптово опинилися в частіше, настільки густий, що скакати далі не було можливості. Тоді вони спішилися і побігли слідом за провідником, який незабаром вивів їх на ледь примітну стежку.
  
  – Аміс Третій, рятується від свого брата Аліса, який підняв заколот, – повідомила Магодор. – Ми відвернулися від нього, бо він перестав приносити нам жертви. А в ті часи наша прихильність щось значило. Бачиш? Вони везли з собою скарби, які заховали у барсучьей норі. До твого відома, скарб і понині там. – Вона знову повела рукою. Картинка змінилася, і я отримав стерпне уявлення про те, де слід шукати.
  
  В дзеркальце знову виникли втікачі. Стараннями провідника вони попали у засідку. Переслідувачі, судячи з усього, щадити нікого не збиралися.
  
  – Якщо не помиляюся, нині це місце в міській межі?
  
  – Так.
  
  – Чудово. Якщо скарб нікуди не подівся, з мене цілком досить.
  
  – Я б не стала пропонувати тобі те, чого не існує. Так, до речі. Дивись. – Богиня зняла з талії шнур, який я доти не помічав. У шнурі було близько чотирьох футів. Меггі взяла шнур в ліву руку, обернула навколо долоні, пропустила вільний кінець між великим і вказівним пальцями, потім провела уздовж шнура правою рукою. Той миттєво став прямим і твердим, як стріла.
  
  – Кумедно, – зауважив я. Меггі тицьнула шнуром, немов мечем, мені в груди. – Ой!
  
  – Якби я трохи пріщіпнула кінець, цей шнур пронизав би тебе наскрізь.
  
  – Ого!
  
  Меггі знову замахнулася шнуром. Удар прийшовся точно за лівого ліктя.
  
  – Ай! – вигукнув я. – О великий і могутній грибоподібний грязежрун! Боляче ж!
  
  – Біль – кращий спосіб напоумляти недбайливих учнів. Гляди. – Меггі знову провела пальцями вздовж шнура, який одразу обм'як. Мені впало в очі, що моя нова подружка – лівша. Зізнатися, мене це не здивувало. Більшість художників і чародіїв, з якими я стикався, були лівшами, як, втім, і майже всі найбільш відомі лиходії. А по-справжньому тупі негідники, ті, які лізуть в димову трубу, не переконавшись попередньо, що вогонь у каміні не горить, все чомусь правші. З іншого боку, я не лівша, з чого випливає, що можна бути правшею і відрізнятися розумом і кмітливістю.
  
  Магодор потягнула. Шнур почав збільшуватися.
  
  – Ось так, Гаррет. Запам'ятовуй. Складаєш руки човником, потім розкриваєш долонями вгору, тягнеш посередині. Шнур подовжується на скільки тобі треба.
  
  – Корисна штука.
  
  – Ти правий. – Тим часом шнур розтягнувся футів на двадцять п'ять. – При бажанні його можна використовувати як зашморг.
  
  – Я помітив. – Шнур і справді підозріло нагадував церемоніальну зашморг, якими кефские сіди здійснюють свої ритуальні вбивства.
  
  – Дивись уважно. Щоб вкоротити шнур, треба зробити ось що. – Меггі скачала чарівну мотузку в клубок, вхопила стирчали з клубка кінці і потягнула. Шнур випростався і зіщулився до колишньої довжини. Розтягнувши його знову футів до десяти, Магодор продовжила: – Якщо тобі знадобляться кілька відрізків, зав'яжи посередині ковзний вузол. Потім розріж петлю прямо з сайту. – Двома руками вона тримала шнур, третьої зціпила тонкий ніж і розсікла вузол. Четверта рука спритно підхопила другий шнур і простягнула мені. Меггі випустила один кінець свого шнура, опустила по ньому сайт.
  
  Щось подібне я вже бачив. Це був трюк з арсеналу вуличних фокусників. Єдина відмінність полягала в тому, що шнур Меггі був справді чарівним.
  
  Магодор забрала в мене другий шматок, скачала обидва в клубок і пред'явила мені цілий четырехфутовый шнур.
  
  – Зверни увагу, я вимагатиму його назад.
  
  – Шкода, а я-то розраховував...
  
  Богиня пильно подивилася на мене.
  
  – Я покажу тобі дещо ще. Мені здається, в нинішніх обставин це – саме корисне властивість шнура.
  
  Магодор розтягла шнур до шести футів, зав'язала на одному кінці булінь, інший пропустила крізь петельку. Вийшла велика петля. Поклавши шнур на килим, Меггі ступила всередину петлі і підняла чарівну мотузку. Вона піднімала шнур все вище, а її тіло зникає буквально на очах. Залишилися лише руки, а потім зникли й вони, коли богиня затягнула петлю.
  
  – Затягує зсередини, – пояснила вона, – але не до кінця. – Я чітко розрізняв її голос.
  
  – Здорово.
  
  – Май на увазі, через маленький отвір, що залишається зверху, тебе можуть помітити. І намагайся діяти як можна тихіше. Що стосується запаху, якщо ти приймеш належні заходи безпеки, ні люди, ні тварини нічого не чують. – У повітрі з'явився вузол, потім виникли пальці. Шнур впав на килим. Магодор вийшла з петлі, розв'язала булінь і простягнула шнур мені. Її рука була м'якою і теплою, але я відсахнувся – пальці богині закінчувалися гострими як бритва кігтями. Меггі притиснула палець до губ.
  
  Я обв'язав шнур навколо талії. Той наче прилип до мого тіла. Я його не бачив, тільки відчував.
  
  – Час підтискає. Як мені звідси вибратися? – Дяка богам, мені вдалося обійтися без обіцянок. Правда, Меггі швидше за все думає інакше, але це її труднощі.
  
  – Хаос! – З тіней в кутку виник той самий тип, який правив екіпажем. Я і не підозрював про його присутності. Моє замішання явно порадувало Магодор. – Проводь містера Гаррета на вулицю.
  
  Хаос подивився на мене з-під ковпака своїми бездонними очима. В кімнаті несподівано похолодало. Мені здалося, він зовсім не в захваті від того, що змушений возитися зі мною. Я хотів було відпустити з цього приводу жарт, але потім засумнівався, чи вистачить у нього кмітливості зрозуміти сіль. До того ж не варто жартувати над тим, кому доручено випустити тебе на волю.
  
  – Будь обережний, Гаррет, – вимовила Магодор мені в спину. – Шайиры дуже небезпечні і готові піти на все.
  
  Ось, значить, як? А годороты, виходить, просто розважаються? Теж мені, грайливі цуценята.
  
  У коридорах нам зустрілися декілька слуг, які проводили мене настороженими поглядами. На Хаосу вони не звертали уваги; втім, один, ледь разминувшийся з нами у вузькому коридорчику, мерзлякувато щулився. Знайоме відчуття, вірно?
  
  Хаос не промовив ні слова, але, навіть опинившись на вулиці, я довго відчував на собі його погляд.
  
  
  
  11
  
  Значить, грайливі цуценята? Ну-ну, подивимось.
  
  Відбігши на шанобливе відстань і відчувши себе у відносній безпеці, я зупинився і спробував зорієнтуватися. Повинно бути, годороты засіли он у тому будинку. Хто його господар, я не знав; втім, дізнатися це праці не складе. Тільки чи варто? А раптом з'ясується таке?..
  
  Я прикинув, яким шляхом краще вибиратися, щоб не наразитися на чергові неприємності. Треба повернутися додому і поговорити з Небіжчиком. Я відчайдушно потребував його раді, оскільки, судячи з усього, по вуха загруз у лайні. Навіть якщо годороты – не боги, клопоту з ними явно не оберешся.
  
  Я рушив далі, щомиті перевіряючи, чи немає за мною «хвоста». Правда, не варта вичинки – адже я мав справу з перевертнями, здатними прийняти будь-яке обличчя. Піди здогадайся, хто є хто з перехожих.
  
  Голова боліла, як і раніше, але похмілля майже пройшло. Сонливість теж зникла, зате я добряче зголоднів. Боги, тільки б дістатися до будинку, а вже там Дін мене нагодує.
  
  Народу на вулицях було небагато. Природно, на Пагорбі інакше бути не могло. Хоча часи змінюються: я помітив кількох вуличних торговців, які намагалися нав'язати перехожим свої товари. Ще недавно вони просто не посміли б сюди сунутися зі страху перед стражниками, у яких розмову з цієї малопочтенной публікою був короткий – стусаном під зад.
  
  Ледве я згадав про стражниках, як вони попалися мені на очі: парочка бруно ганяла по вулиці похилого точильника. Вони уважно оглянули мене, але вирішили не зв'язуватися, оскільки я йшов з Пагорба в місто. І справді, навіщо себе обтяжувати, якщо людина і так іде? По всій видимості, до вуличних торговців у них ще не дійшли руки – або ті виклали за право торгувати на Пагорбі кругленьку суму, миттєво перекочували в кишені чиновників.
  
  Незабаром після того, як перетнув незриму межу, яка відділяє Пагорб від реального миру з його турботами, я зрозумів, що придбав «хвіст». Як слід розгледіти ту дівчину, що йшла за мною по п'ятах, мені не вдалося, проте я запідозрив, що у неї руде волосся.
  
  Іноді людина думає не головою, а тим, що нижче. Робить, здавалося б, безглузді вчинки (а потім цим хвалиться).
  
  Мені пощастило, але я досі не знаю, що змусило мене звернути до Бруксайдскому парку, замість того щоб податися додому. Адже якщо за мною стежила та сама рудоволоса, їй було чудово відомо, де живе бідолаха Гаррет.
  
  До парку було близько милі. Дерева, чагарники, басейни, наполнявшиеся водою з тих же джерел, які живили річку, сбегавшую по схилу Пагорба. В парку були королівські ставки, королівський пташник і квартал чотириповерхових зерносховищ, імовірно набитих під зав'язку на випадок облоги або голоду. Чесно кажучи, не думаю, щоб там знайшлося хоча б зернятко. Корупція в Танфере цвіла настільки пишно, що чиновники напевно продали на бік вміст сховищ відразу після того, як селяни звезли зерно в місто.
  
  Бути може, втім, я цинік і занадто похмуро дивлюся на речі.
  
  У парковій варти, не особливо чисельною і ніколи не проявлявшей особливого завзяття у виконанні своїх обов'язків, клопоту було більше, ніж у охоронців на Пагорбі. У парку жило безліч біженців. Поняття не маю, чому їх так приваблює Танфер. Зрозуміло, Кантард, на думку багатьох, гірше пекла, але ті, хто там народився, вважають інакше. Тоді чому вони залишають рідні краї і пруться за сотні миль в чуже місто, яке не обіцяє їм нічого хорошого і жителі якого пристрасно ненавидять чужинців, а влада потурають цієї ненависті?
  
  З іншого боку – я знов-таки не маю ні найменшого уявлення, чому, – всім тим, хто живе в провінції, Танфер думається таким собі золотим містом, де втілюються самі нездійсненні мрії. Цілком можливо, мешканцю Танфера зрозуміти, просто не дано.
  
  Я сподівався трохи краще розгледіти жінку, яка йшла за мною, але спочатку парк не виправдав моїх сподівань.
  
  Лівою-правою, лівою-правою, раз-два, раз-два... Згадавши, що в минулому був, як-ніяк, розвідником, я пірнув під покров вічнозелених дерев. Що значить навичка – на устилавшем землю килимі голок не залишилося жодного сліду. Забившись глибше, я зняв з талії мотузку, зробив фокус, яким мене навчила Магодор, і почав чекати.
  
  Жінка явно осторожничала. Ще б! Коли той, за ким ти стежив, раптом безслідно зникає, мимоволі запідозриш, що він влаштував тобі засідку.
  
  Нападати на неї я не збирався. Хотів лише перевірити, чи у мене вийде фокус з мотузкою, та подивитися на ту, яка так зацікавилася приватним сищиком Гарретом.
  
  Як з'ясувалося, за мною стежила висока фарбована блондинка років двадцяти п'яти. Фігурка у неї була дуже навіть нічого, а от одяг трохи підкачала. З-під балахона, який, на мій погляд, варто було б перешити і тягати в ньому картоплю, не видно було ні ніг, ні ступень. Мені чомусь згадалася дружина Имара.
  
  Жінка, наче здогадуючись, що я десь поблизу, рухалася повільно й сторожко поглядала по сторонах. Я затамував подих. Мені раптом захотілося вискочити з укриття і заволати поганим голосом, але я приборкав хлоп'яче бажання. Цікаво, хто вона така? Якийсь демон у людській подобі? У всякому разі, не моя рудоволоса зазноба.
  
  Нервує. Значить, людина. Наскільки мені відомо, біси до подібних дрібниць не опускаються.
  
  Жінка повернулася і попрямувала геть – по всій видимості, вирішила втекти, поки не потрапила в біду. З чого, до речі кажучи, слід було, що біда бродить неподалік. Може, вона з шайиров, знає, хто такі годороты, і вважає за краще з ними не зв'язуватися?
  
  Якщо так, я її розумію.
  
  Я сказав собі, що якийсь час переживу без мудрих порад Небіжчика. Треба простежити за цією пташкою. Дивись, що-небудь та дізнаюся.
  
  Пересуватися в невидимому мішку виявилося не так-то просто. Незримі стіни, крізь які вільно проникало повітря, добряче дошкуляв руху. Я наче опинився всередині величезного мильного міхура. Переставляти ноги слід вкрай обережно, бо варто було спіткнутися – і тут же покатишься під гірку і попадеш в басейн або ставок. А мішок навряд чи водонепроникний...
  
  Небо в цяточку! Хмари в смужку! Чому всі палки на світі – про двох кінцях?
  
  Щоб вибратися з мішка, мені знадобилося не менше десяти хвилин. Адже вузол на шнурі повинен знаходитися врівень з отвором нагорі, а коли йдеш, не звертаєш на його положення ніякої уваги, тому що дивишся виключно під ноги. Клята мотузка!
  
  Вивалившись назовні, я заходився розв'язувати вузол і раптово зрозумів, що у мене над головою щебечуть зовсім не горобці.
  
  – Ми тебе бачили! – прочірікал хтось противним тонесеньким голоском. – Ми тебе бачили!
  
  По гілках дерев, в тіні яких я ховався, застрибали казна-звідки взялися пікс. Повинно бути, вони спостерігали за мною з самого початку, але до пори до часу вели себе тихо, тому я їх не помічав.
  
  Мені захотілося відвести душу, і я так і вчинив, але попередньо відійшов подалі від дерев. Хто знає, що може взбрести в голову цим крилатим недоноскам?
  
  12
  
  Переконавшись, що блондинки ніде не видно, я попрямував додому.
  
  Без стуку в двері в мій будинок нікого не впускали, навіть господаря. Але перед від'їздом Дін проявив дбайливість і зробив мені ключ. Оскільки я завжди відрізнявся передбачливістю, то, виходячи з дому, прихопив ключ з собою. Похваливши себе за розсудливість, я вставив його в замок.
  
  Двері прочинилися рівно на дюйм. Відкриються навстіж їй завадила ланцюжок.
  
  Я причинив двері, зробив паузу, щоб заспокоїтися, і коротко постукав. Зсередини долинув крик Попки-Дурня. Великі небеса, облудною тварі вистачило розуму, щоб дістатися до будинку самостійно! Цікаво, що це за знак? Ні, про такі речі краще не думати.
  
  Чекаючи, поки мені відкриють, я зробив крок назад і окинув поглядом темно-коричневий фасад. Подекуди між цеглинами зяяли щілини – розчин висох і вивалився. До того ж не завадило б поєднувати фарбу на рамі верхнього вікна. Мабуть, найму Плоскомордого; вистачить йому трощити черепи, нехай займеться справою.
  
  – Чорт забирай, Дін! Відкривай, скотина така собі! Якщо у тебе серцевий напад і мені доведеться виламати двері, врахуй, я потім переламаю тобі ноги!
  
  За моєю спиною пролунав моторошний зойк. Я різко обернувся. Колесом возу отдавило лапу величезному гобліну вельми омерзительной зовнішності. Стрибаючи на одній лапі, той изрыгал прокляття і погрожував перерахувати ребра возчику.
  
  – Заткнися, ублюдок! – порадила якась літня дама і зачепила його за лапу ручкою свого парасольки. Гоблін з гуркотом звалився на бруківку і відключився. На бруківці утворилася вм'ятина: так, шкіра в цих типів не те що дублена – кам'яна. Пройде кілька місяців, якщо не років, перш ніж міська влада зберуться закрити вм'ятину, а до тих пір у мене під вікнами постійно будуть виникати затори. Бідний, бідний Гаррет...
  
  Натовп роззяв заулюлюкала і почала обсипати гобліна насмішками. Я скривився. Гоблінів у Танфере недолюблювали споконвіку, а цього разу насмішники взагалі не знали упину. Напевно, вони сміялися б над невинною черницею. Так, настали тяжкі часи.
  
  Я помітив свою нову подружку по імені Адет. Вона змінила вбрання і одягла темну перуку, але я був впевнений, що не помилився. У її рухах відчувалася котяча грація. Може, поки Дін возиться з дверима, піти і запросити даму на обід?
  
  Я замолотил за двері кулаком, потім знову дістав ключ. Одчиню, а потім як-небудь скину ланцюжок. Ну все, Діну минути лиха.
  
  Голова гула, наче в ній вальсувала парочка пікс в армійських черевиках.
  
  Ледве я підніс ключ до замку, як двері відчинилися.
  
  – Нам треба поговорити, – кинув я в обличчя Діну. – К чортам собачим цей замок, який коштував набагато більше, ніж заробляють за два місяці хлопці, трудящі по дванадцять годин в день!
  
  – Що сталося, містер Гаррет?
  
  – Я не можу потрапити в свій власний будинок! Якийсь ідіот накинув на двері ланцюжок! – Попка-Дурак заволав голосніше колишнього. – Коли повернувся цей хмир? І як він потрапив всередину?
  
  – Кілька годин тому, містер Гаррет. Я думав, ви його послали. – Дін насупився, зіщулився і хитнув головою в бік кімнати Небіжчика. – Він велів мені впустити птицю.
  
  І тут в моїй голові почувся голос Небіжчика:
  
  – Іди сюди, Гаррет. Розкажи мені, що сталося за останній час.
  
  Щоб ти провалився разом зі своїм хобі!
  
  – Обійдешся. Я розповім, що сталося за останні кілька годин.
  
  Дін знову зіщулився. Його кидало в тремтіння при одному згадуванні про Небіжчика, з яким він намагався по мірі можливості не мати ніяких справ.
  
  – Ця мерзенна тварина, яка тільки і вміє що кричати, повинна була повідомити тобі, що у мене неприємності.
  
  – Я приготую чай, – сказав Дін, викидаючи білий прапор.
  
  – Давай займися. Заздалегідь спасибі. – Коли у старого такий пришибленный вигляд, мимоволі починаєш його жаліти. – А з тобою, негідник, зрадник, з тобою я розберуся! Сьогодні у нас на обід печеня з папугу! – Коли у мене тріщить голова, зі мною краще не зв'язуватися.
  
  Я пройшов до кімнати Небіжчика.
  
  – Печеня з папугу?
  
  – Хоч якась користь буде.
  
  – Що я чую? Безстрашний Гаррет перетворюється в плаксія?
  
  – Станеш тут скиглієм! Я встиг відвикнути від бурчання Діна. Від твоїх безглуздих вимог. І на тобі – він повертається додому, ти прокидаєшся. А я виходжу на прогулянку – і отримую кийком по голові.
  
  – Птах повідомила, що, коли тебе кинули в екіпаж, ти й не подумав вислизнути через люк у підлозі.
  
  Деколи Небіжчик бачить далі власного носа, але особисто мені від цього стає тільки гірше. І ніс у нього ще той.
  
  Небіжчик віддалено скидається на людину. Коли заглядаєш в його кімнату – найпросторішу в будинку, в ній за наполяганням мого квартиранта, хоча він все одно нічого не бачить, панує напівтемрява, – погляд притягує дерев'яне крісло, такий собі трон. Масивне крісло, здатне витримати навіть чотириста з гаком фунтів – рівно стільки важить мій логхир. За всі ті роки, що я знаю Небіжчика, він ні разу не ворухнувся. Зате розкладається все сильніше, хоча цілком в силах подбати про своє тіло. Коли він відволікається, жуки і личинки лізуть буквально звідусіль.
  
  Якщо не вважати величезного зросту, найбільш оригінальна риса в його зовнішності – безумовно, носяра, що нагадує слоновий хобот.
  
  – Що, невдалий день?
  
  – Ще б, чорт візьми! Хіба він може бути іншим, коли ти прокинувся в несосвітенну рань? А далі пішло-поїхало. Зазирни в мої думки, переконаєшся сам.
  
  – Я б хотів почути про все від тебе. За словами простіше скласти загальне враження.
  
  І це говорить той тип, який наполягає, що описувати події слід як можна більш відсторонено! Ось зараза! Попало ж мене з ним зв'язатися.
  
  – Погано.
  
  – Ей, я ж тільки почав!
  
  – Я прочитав твої думки. Це ворожі божества, звиклі до беззаперечного підкорення.
  
  – Ти з ними знайомий?
  
  Дін приніс тацю з чайником і блюдечко з медом. Що за новини? Зазвичай він суне мені повну чашку, навіть без ложки. Мабуть, намагається підлеститися.
  
  – Я про них чув. Божества давніх кочівників, ніколи не мали великої кількості прихильників. У них багато спільного – і ті, і інші вельми суворі і швидкі на розправу.
  
  – Ваша голова, містер Гаррет! – вигукнув Дін, втупившись на мою маківку. – Тепер зрозуміло, чому ви в такому гуморі. Сидіть тихо, я зараз повернуся. – Він вискочив з кімнати.
  
  – Я виявився правий. Твоя голова дійсно міцніше дерева.
  
  – Чого?
  
  – Рана набагато серйозніше, ніж тобі здається.
  
  – Ні, щоб добре що сказати. – Я поміркував над почутим. – У мене питання.
  
  – Валяй. – Небіжчик подумки хмикнув.
  
  – Пам'ятаєш, коли ми валандались з тим пришелепкуватим логхиром, ти заявив, що логхиры не знайшли жодного доказу існування богів і що логіка заперечує їх буття? По-моєму, було сказано наступне: «Щоб пояснити, як влаштований світ, боги не потрібні, а природа не створює того, що не потрібно».
  
  – Правильно. Немає жодних доказів того, що будь-яке з божеств, яким поклоняються в цьому місті, коли-небудь існувало в дійсності. Вони існують лише в уяві віруючих.
  
  – Тоді хто кинув мене в екіпаж? Місцеве хуліганство?
  
  – Цією можливістю теж не слід нехтувати. Але припустимо, що на тебе напали саме Дайгед, Родріго і Рінго. Тоді ти знаєш відповідь на своє питання. Тобі його дала Магодор.
  
  Боги! Терпіти не можу, коли він приймається розширювати мої обрії, змушуючи мене напружувати інтелект.
  
  Дін повернувся з нашою домашньою аптечкою. Я ретельно стежу за тим, щоб вона вчасно поповнювалася, – спасибі моїй колишній подружці-лікаря. Та дівчина привчила мене до порядку: перебинтовывала кожну подряпину, а я їх отримую по десять на день.
  
  – Щось я не зрозумію, Товстопузий. Може, растолкуешь?
  
  – Гаррет, ти остаточно опустився і отупів. Відповідь підказує сама ситуація, в якій вони опинилися. Якщо їх виженуть з вулиці Богів, змусять покинути Квартал Мрій, якщо вони втратять останнього прихильника, то неминуче зникнуть.
  
  – Ой! – Дін доторкнувся до моєї рани мокрою тряпицей. – Ти хочеш сказати, що, якщо б ніхто не вірив у моїх нових знайомих, я не обзавівся б діркою в голові?
  
  – Ось саме.
  
  – Хто вас заштопал, містер Гаррет? – поцікавився Дін.
  
  – Мене? – Я здивовано поморщився і знову повернувся до Небіжчика: – Але вони існують зовсім самостійно! Хто міг уявити те, що сталося зі мною?
  
  – У вас тут три... шість... дев'ять швів, – сказав Дін. – Схоже, ви втратили багато крові.
  
  – Зрозуміло, чому мені так погано. Я думав, у мене струс мозку.
  
  – Може бути, може бути.
  
  – Якщо про них періодично згадують, їм цього достатньо. Вони втілюються разом зі своїми божественними атрибутами.
  
  – Обережніше! – гаркнув я на Діна. – Боляче ж, чорт візьми! Напевно, мені дали болезаспокійливий, а тепер... Аааа!
  
  – Якою ви дівчисько, містер Гаррет.
  
  – Ти що, рану смазываешь або золото шукаєш? Жартівник, твоя теорія абсурдна.
  
  – Боги – істоти абсурдні, Гаррет. І потім, це не теорія, а гіпотеза. Теорію підтверджують фактами.
  
  – Я просто хочу переконатися, чи немає інфекції, – пробурмотів Дін.
  
  Пропустивши його слова повз вуха, я промовив:
  
  – Ти педант і зануда.
  
  – Словом «теорія» зловживають всі, кому не лінь, особливо ті, хто нібито спілкується з божествами. Обережніше, Дін. Якщо шви розійдуться, його мозок може витекти. Гаррет, у тебе є якісь міркування? Як ти збираєшся викручуватися?
  
  Ось так. Не ми, а я.
  
  – Міркування? Здається, пора тікати. – З того, що Небіжчик відволікся від власних турбот, я здогадався, що він серйозно стурбований. Судячи з усього, він не сумнівався, що я потрапив під гарячу руку цим богам, а не зграї шахраїв. – Чесно кажучи, я в повній розгубленості. Тому й прийшов за порадою. Зрештою, повинен же ти платити за квартиру.
  
  Небіжчик стверджував, що ми з ним рівноправні партнери, але більшу частину часу він намагався зробити так, щоб його не чіпали і ні в що не вмешивали.
  
  – Мені здається, треба почекати, подивитися, як будуть розгортатися події.
  
  – Вірно. Щоб виплутатися, потрібно сувора самодисципліна і об'єднані зусилля всіх зацікавлених осіб.
  
  – Вистачить нити. Терпіти не можу, коли ти ноешь. Тобі все одно пора було прокидатися. До речі сказати, в минулий раз міг би пробуджуватись і раніше. Визволив мене від купи клопоту. – Він розібрався в останньому випадку – «справі Меггі Дженн» – ще до того, як я виклав йому половину фактів. І це незважаючи на те, що благополучно продрых весь той час, поки я носився по місту!
  
  
  
  13
  
  Чесне слово, ще трохи – і я накинувся б на самовдоволеного Небіжчика з кулаками.
  
  – Сидіть спокійно, – прицыкнул на мене Дін. – У вас тут гній. Якщо зараз не вичистити, почне наривати.
  
  Я уявив собі свою власну симпатичну фізіономію, перекошену гримасою від шраму на маківці, і завмер, хоча було страшенно боляче.
  
  – Поки вас не було, заходила міс Тейт, – продовжував Дін. – Вона...
  
  – Напевно, стежила за будинком, – пробурчав я. З'явилася не запорошилася. Мабуть, не варто було з нею розлучатися. По-моєму, вона чекає, поки я зроблю перший крок до примирення. У всякому разі, мені подобається так думати.
  
  – Чутками земля повниться, містер Гаррет.
  
  – Невже? А користь від цього є?
  
  – Може бути. – Ще не відомо, хто з нас двох упрямей, я або Дін. Він твердо намірився окрутити мене з Тінні Тейт або з Майєю Стамп. Обидві – миловидні дівчата, справжні душки, яким для повного щастя не вистачає лише Прекрасного Принца.
  
  – Міс Тейт була чарівна і дотепна як зазвичай, – повідомив Небіжчик, – а щоб описати її супутницю, міс Вейдер, потрібно винайти нові визначення. Тим не менш за їх проханням ми розберемося потім.
  
  – Алікс Вейдер? – Судячи з усього, дівчатка взяли Небіжчика в оборот. Досі він ні про кого з жінок не відгукувався скільки-небудь добре, бо не бачив сенсу в їх існуванні. Думаю, саме тому він постійно намагався розбудувати мої інтрижки. На його думку, жінки, здебільшого, мене просто не заслуговували.
  
  Так, свині сьогодні літають зграями.
  
  Але у Діна, як з'ясувалося, була своя точка зору.
  
  – Якщо не помиляюся, міс Тейт представила її як Алікс. – Він ворухнув рукою, і мене пронизала біль, в мить ока проникла від верхівки голови до пальців ніг.
  
  – Дін, ти в моєму чорному списку. Рано чи пізно я з тобою расквитаюсь.
  
  Папаша Вейдер платив мені платню як начальнику охорони пивоварні. Мої обов'язки полягали в тому, щоб з'являтися в несподівані моменти і заставати зненацька потенційних злодюжок. Коли-те, давним-давно, я врятував Вейдера від грабіжників. Він віддячив мені цією посадою і час від часу пропонував перейти на постійну роботу. Я відмовлявся, але м'яко: хто знає, що обіцяє майбутнє? Бувають часи, коли постійна робота стає великим благом, навіть якщо тобі доводиться терпіти над собою начальника.
  
  Алікс була донькою татуся Вейдера, молодшої серед його нащадків. Я досить довго її не бачив. У шістнадцять років вона була симпатичною, але надто сором'язливою дівчинкою, тому я так здивувався, дізнавшись, що вона приходила разом з Тінні. Папаша Вейдер був не з тих, хто дозволяє юним дівчатам шлятися по вулицях; до того ж дні настали неспокійні.
  
  – Її привела міс Тейт. У сімейства Вейдерів неприємності, щось пов'язане з «Покликом» і іншими радикалістськими угрупованнями. Ми займемося цим пізніше. Головне зараз – боги. Ах, Гаррет! Ти ж завжди був в кращому випадку агностиком, якщо не атеїстом. І все ж примудрився потрапити в лапи вимираючим богам.
  
  – Можна подумати, це я їх розшукував. І я зовсім не агностик. Мені просто все одно. Мій принцип такий: залиш богів у спокої – і вони до тебе не полізуть.
  
  – Ще один повержений у прах, – пробурмотів Дін.
  
  – Чого? – Де він цього набрався?
  
  – Чергова з ваших юнацьких фантазій.
  
  Дін – людина релігійна. Я ніколи на нього не насідав, але сам не в змозі зрозуміти сліпої прихильності мого домоправителя якомусь монотеистическому культу, коли навколо тисячі інших богів, які до того ж іноді опускаються до спілкування зі смертними. Що ж, людська здатність до виборчої сліпоти воістину безмежна.
  
  Для мене релігія починає представляти проблему, тільки коли число богів перевищує кількість віруючих.
  
  І зараз переді мною, схоже, якраз такий випадок.
  
  – Ти наче й справді зацікавився, – зауважив я, звертаючись до Небіжчика. – Якби у мене був час, я б запідозрив недобре.
  
  – Ти правий, час підтискає. Нас чекають довгі години роздумів і суворої самодисципліни. Для початку наведайся у Королівську бібліотеку і выпроси у своєї знайомої всі наявні там книги по культів шайиров і годоротов.
  
  – Хм... Це буде важкувато.
  
  – Помирись з нею.
  
  – Та не в тому справа! Ми з Ліндою в прекрасних стосунках. Я знайшов кілька рідкісних книг, які вона проґавила.
  
  – Зроби мені ту ж послугу. Дін! Відкинь свої забобони і вирушай до містера Дотсу...
  
  – Нічого не вийде, – втрутився я. – Морлі задер ніс. Він не стане приятелювати з типами зі свого минулого.
  
  – Тобі обов'язково перебивати? – Небіжчик почав методично обшарювати затишні куточки моєї свідомості. Це означало, що або він серйозно стурбований, або я його дістав. Зазвичай він поважає право особи на таємницю думок.
  
  Зізнатися, поведінка Небіжчика мене стривожило. Я почав думати, що він щось приховує.
  
  – Хто з твоїх знайомих вміє читати?
  
  – Плеймет, – схвильовано озвався я. – Але не надто добре. Морлі. Брешущий Пес. Торнада...
  
  – Хто? – здивовано перепитав Небіжчик.
  
  – А ти не знав? Вона швидко вчиться. Сподівається якось поквитатися з тобою. Наша Торнада – ходячий сюрприз.
  
  – Не годиться. Постарайся привести сюди свою подружку з бібліотеки.
  
  – Навіщо? – З глузду з'їхати! Небіжчик просить привести в дім жінку!
  
  – Комусь доведеться мені прочитати ті книги, які ти раздобудешь. Я міг би й сам, але на це піде занадто багато часу і сил.
  
  Так, уявляю, як незрячий мрець перевертає сторінки! Хоча, якщо б діватися було нікуди, він цілком би впорався самостійно.
  
  – Зрозумів.
  
  – Після того як домовишся з Ліндою Чи, вирушай у Квартал Мрій. Оглянь цікавлять нас храми. Будь обережний. Марно часу не гай, але поспішати теж не варто. І не забувай про власну безпеку.
  
  – Що? Може, мені краще пошукати ключ?
  
  – Встигну. Нам необхідна інформація. Як тільки вона у нас з'явиться, я зможу проаналізувати ситуацію. Могутні Боги, зате я набагато розумніші.
  
  – Від скромності він не лопне, – зауважив я, звертаючись до Діну, який і не думав нікуди йти.
  
  – Про тебе можна сказати те ж саме. Я не дуже добре пам'ятаю годоротов, але у мене склалося враження, що Магодор – єдина з них розумніший чотирирічної дитини. – Чудово. – Час не чекає, Гаррет. Іди в бібліотеку, а потім рушай на Квартал Мрій.
  
  – А як щодо шайиров?
  
  – Тобто?
  
  – По всій видимості, вони намагалися дістати мене ще раніше, ніж годороты. Що, якщо мені зустрінеться хто-небудь з них?
  
  – Дій по ситуації. У тебе є голова і зброю. Принаймні стоячи тут, ти нічого не доб'єшся. Дін, після того як поговориш з містером Дотсом, розшукай містера Тарпа. Якщо не вийде, звернися до містера Плеймету. В крайньому випадку знайди міс Торнаду. Потім негайно повертайся, я тобі доручу дещо ще. Гаррет!
  
  Я зупинився біля самих дверей. Треба віддати належне Небіжчикові: розворушити його надзвичайно складно, але якщо зуміли, він завалить вас вказівками.
  
  – Що?
  
  – Візьми папугу.
  
  – Ти що, здурів? Та варто мені вийти з ним з хати, як мене тут же пристукнут. Цей птах просто не вміє себе вести. Ось повідомить якогось велетня, що його матінка плуталася з тролями, і поминай як звали бідолаху Гаррета.
  
  – Візьми папугу. Якщо хочеш, накинь йому на лапу мотузку. Мені здається, він буде зговірливішим звичайного.
  
  – Ну так, якщо його придушити.
  
  – Гаррет.
  
  Небіжчик явно нервував. Коли він у такому настрої, над ним приємно пожартувати.
  
  Попка-Дурак похмуро подивився на мене клюнув в палець, коли я пересадив його з жердочки до себе на плече, але, як не дивно, тим справа і обмежилася. Прив'язувати пташку я, природно, не збирався. Нехай летить, куди хоче, я тільки зітхну з полегшенням. Ще й помахаю на прощання. Але швидше за все, нікуди він не дінеться. Вже така моя доля.
  
  – Мабуть, мені не завадила б пов'язка на оці і сережка у вусі, – пробурмотів я. – Йо-хо-хо!
  
  
  
  14
  
  Коли я вийшов на ганок, мені раптом спало на думку, що з пов'язкою на оці і сережкою у вусі непогано виглядала б борода.
  
  – Аргх! – прогарчав я. – На абордаж, хлопці!
  
  – Йок! – відгукнувся Попка-Дурак. – Стаксель на брамсель!
  
  Я хотів було кинути на нього вбивчий погляд, але у мене нічого толком не вийшло, оскільки папуга сидів на моєму плечі – іншими словами, погляд припав «в молоко».
  
  З натовпу виникли сусідські дітлахи.
  
  – Можна ми погодуємо вашого папуги, містер Гаррет?
  
  – Краще скорміть його геть тим створінням. – Я розумів парочку громових ящерів, круживших високо в небі. Вони полювали на жирних голубів.
  
  Дітлахи мене не зрозуміли. Коротка все-таки у людей пам'ять. Адже з тих пір, як батьки і матері цих хлопців билися з громовими ящерами, пройшло не так вже багато часу. Втім, нічого дивного: у нас зараз інші турботи – навала кентаврів і інші неприємності.
  
  Як казала моя тітонька Бо: «Завжди щось та трапляється».
  
  Я окинув поглядом вулицю, помахав рукою місіс Кардонлос. Привітний хлопчина цей Гаррет, вірно? Моє добродушність бісило стару і зміцнювало її впевненість у тому, що нічого хорошого від мене чекати не доводиться.
  
  Варто було мені спуститися з ґанку, як з будинку вискочив блідий Дін. Навіть не глянувши в мій бік, він мало не бігцем кинувся вниз по вулиці, в напрямку «Будинку Радості» Морлі Дотса.
  
  Я пірнув у натовп. За мною негайно ув'язався «хвіст», але я вирішив нічого не робити. Якщо у мене в союзниках справжні боги, вони чудово розберуться зі всякими «хвостами» без моєї допомоги. Але ось справжні вони? Швидше за все – інакше навряд чи б Небіжчик так розхвилювався.
  
  По-моєму, за мною стежила та ж сама жінка, що й раніше; вона лише стала трохи вище, а в її чорних, як смола волосся, ниспадавших на спину, серебрилась сиве пасмо. До одягу я особливо не придивлявся, однак мені кинулося в очі, що крій у вбрання нетутешній.
  
  У будівлі Королівської бібліотеки був бічний вхід, відомий тільки тим, у кого були знайомі всередині. Щоб скористатися ним, потрібно було прослизнути повз старезного охоронця, досыпавшего на своєму посту той час, який він недоспав на війні. Далі потрібно було лише не зіткнутися зі старшим бібліотекарем, що теж не складало труднощів: ця поважна літня дама ледве переставляла ноги і постійно на що-небудь та натикалася, роблячи страшний гуркіт. Подолавши всі перешкоди, можна було вибирати, як діяти, – побачитися зі знайомими або набрати побільше рідкісних книг і поїхати з ними на ринок.
  
  Принаймні так було раніше. Але, як говориться, все змінюється. Зізнаюся, в перервах частково є і моя вина: попало ж мене якось повернути до бібліотеки книжки, викрадені через той самий боковий вхід.
  
  Старого охоронця змінив порівняно молодий, з ветеранів нещодавньої кампанії. Він гучно хропів, стискаючи в руці порожню пляшку – швидше за все з-під самогону. Мені страшенно захотілося пересадити папугу на його плече. Ось прокинеться, побачить, що весь в лайні, – засвоїть, яке пити на посаді.
  
  Але я не піддався бажанням. Ми повинні поважати тих, хто служить суспільству.
  
  Лінду я відшукав у книгосховищі. Вона уважно роздивлялася пошарпаний корінець якоїсь книги і одночасно гриз перо. В одній руці у неї була воскова табличка для листа, в інший – маленький ліхтарик. Каштанове волосся зібрані в строгий пучок, а на скроні – ну і справи! – посверкивает сива пасмо... Схоже, коли ми з нею познайомилися, вона злегка преуменьшила свій вік.
  
  Однак більш симпатичного книжкового черв'ячка я в своєму житті не зустрічав.
  
  – Цікаво, як ти пишеш з пером у роті? – поцікавився я.
  
  Вона підскочила. Різко обернулася. Її очі метнули блискавки. Так, при кожній новій зустрічі Лінда реагувала на мене по-різному.
  
  – Якого біса тобі тут треба? – процідила вона, не виймаючи пера з рота.
  
  – Я шукав тебе.
  
  – Що, не з ким піти погуляти?
  
  – Ні, я по справі. – Молодець, Гаррет, валяй далі в тому ж дусі! Вмієш ти поводитися з людьми, нічого не скажеш. – Вибач, просто у мене сьогодні в голові одне, а мовою інше.
  
  – Тільки сьогодні? А це ще що за опудало у тебе на плечі? Кого ти з себе зображаєш?
  
  – Хіба ти забула містера Велика Шишка?
  
  – До нещастя, пам'ятаю, тому і запитала. Чому ти його не втопив? До речі, що з ним скоїлося?
  
  – Тобто? – Лінда вела себе незвично. Цікаво було б дізнатися, кого вона зображує. Тоді б я здогадався, під кого працюю сам, і ми б чудово влаштувалися всі вчотирьох.
  
  – Він мовчить як риба. А раніше, пам'ятається, так і сипав лайками.
  
  – Небіжчик що з ним зробив.
  
  Лінда Лі зіщулилася. Якщо на неї таким чином подіяло одна згадка про Небіжчика, то моє завдання істотно ускладнюється.
  
  – Мабуть, я забуду про те, що не бачила тебе з самого дитинства...
  
  – Минуло всього три дні!
  
  – Що тобі потрібно? – Вона явно шукала сварки, але говорила впівголоса. Начальство Лінди і її колеги дуже несхвально ставилися до моїх візитів, які підривали віру в надійну охорону бібліотеки. Напевно, рано чи пізно вони зроблять що-небудь отаке. Може, витратяться і наймуть справжнього охоронця.
  
  – Треба ж, за три дні ти встигла перетворитися на власну бабусю... Чорт! Вибач, будь ласка.
  
  – Так, Гаррет, деньок сьогодні не з кращих. Між іншим, у мене мало часу.
  
  З з'ясуванням відносин пора було кінчати. Я швидко і стисло виклав свою історію, ухитрившись втиснути в мінімум часу, максимум подробиць. Опустив лише те, що Лінде знати було зовсім не обов'язково – наприклад, які милашки зустрічаються серед богинь.
  
  Слухаючи мою розповідь, Лінда ставала все задумчивее.
  
  – Ось як? Справжні боги? Наскільки я розумію, ти не дуже-то в це віриш?
  
  – Загалом, так. Вони – пережиток минулого, начебто повелителів вогню і володарів бур. Ті теж визначають життя нормальних людей, але на кожному розі з ними не стикаєшся, вірно? Особисто зі мною, скажімо, такого ніколи не траплялося.
  
  – Тебе послухати, вони такі кровожерливі...
  
  – Я анітрохи не перебільшую, зуб даю! Тобі про них що-небудь відомо?
  
  – Тільки імена. У давніх міфологіях безліч пантеонів. Можна запитати в Мад...
  
  – Я думав, ти знаєш все на світі. А хто така Мад?
  
  – Маделейн. Вона керує відділом рукописів.
  
  Мені смутно пригадалася стара карга, настільки давня, що цілком могла зійти за однолітку тих рукописів, якими завідувала.
  
  – Напевно, не варто. Потрібно лише, щоб хтось прийшов до мене додому і прочитав Покійникові все, що є в бібліотеці про шайирах і годоротах.
  
  – Виносити книги з будівлі заборонено.
  
  – Я думав, що все пояснив. У мене в запасі всього кілька днів, а я навіть не знаю, з чого почати. – Я знову дозволив собі підвищити тон.
  
  Зрозуміло, Лінда зрозуміла все з самого початку. Вона просто торгувалася, намагалася втовкмачити, що не задовольниться збіглим поцілунком і ввічливим «спасибі». Так і бути, подаруємо їй букет жовтих троянд.
  
  – Добре, добре, – прошепотіла вона, стривожено озираючись. Приклала палець до губ. Я кивнув. Її слух був гостріший мого. Природно; коли йдеш працювати в бібліотеку, у тебе насамперед перевіряють саме слух.
  
  Лінда махнула рукою: мовляв, йди звідси. Я підкорився. Отже, одну справу зроблено. Вона принесе книги і, бути може, сама прочитає їх Небіжчикові. Треба віддати належне логхиру: коли йому потрібно, він зваблює дівчат не гірше столичного кавалера. Правда, зваблювати буде він, а розплачуватися доводиться мені.
  
  Я сховався в тінь у глибині книгосховища в той самий мить, коли біля плеча Лінди Лі матеріалізувалася мати всіх бібліотекарів. Вона пересувалася настільки жваво, що їй тоді було приймати участь в забігу на сто ярдів: років через десять, дивись, і допленталася до фінішу. Спиралася стара на огидного виду вузлувату ковіньку, поцятковані карбами, які, очевидно, позначали кількість випадків, коли вона застукивала підлеглих за розмовами. Втянутую в плечі голову вінчали шматки сивого волосся. Вона носила скельця, з чого випливало, що у неї багаті родичі. Окуляри в Танфере коштували цілий статок. Але навіть з окулярами ця стара мимра не бачила нічого на відстані витягнутої руки. Взбреди мені в голову, я міг би станцювати перед нею голяка, і вона б ні дулі не помітила.
  
  – Що тут за шум, дитя моє? – проскрипела стара.
  
  З іншого боку...
  
  – Ой, місіс Крайн! Що ви запитали?
  
  – Хто тут гомонів? Було чутно навіть нагорі. Твій черговий залицяльник?
  
  Черговий? Ах ти тихоня!
  
  – Ну що ви, місіс Крайн! Я просто читала вголос букви, намагаючись зрозуміти, що написано на книзі. Бачите, позолота зовсім стерлася.
  
  – Так, тобі доручили зібрати книги, які потрібно підновити. Наступного разу, дитя моє, будь стриманішими у вияві своїх почуттів... Що таке? Хто тут?
  
  Вже нікого. Я вислизнув з книгосховища бесшумнее миші і навшпиньки пройшов повз охоронця, щоб не потривожити його сон.
  
  Чорт забирай, що сталося з Попкою-Дурнем? Він втратив таку можливість влаштувати сольний концерт і прославитися на все місто!
  
  
  
  15
  
  Зовні було як світло. Сонячні промені буквально встромилися мені в очі. Ранок минув, настав день, але мимоволі складалося враження, що нічого подібного не сталося і ранок триватиме до самої ночі.
  
  Почекавши, поки очі звикнуть до світла і вщухне біль, я озирнувся по сторонах. Бібліотека знаходилася в діловому кварталі міста, куди ні подивися, всюди височіли урядові будівлі. Більшість перехожих становили чиновники. Я не помітив нічого незвичайного – іншими словами, за мною наче ніхто не стежив.
  
  Я рушив своєю дорогою.
  
  Деньок видався настільки ясним, що я, незважаючи на головний біль, почав піддаватися його чарівності. Саме тому я зупинився біля Королівської канцелярії – послухати, про що тлумачать оратори-самоучки. Будь псих, якому закортіло поскаржитися на життя або покритикувати влади, вважав своїм обов'язком виступити перед публікою у канцелярії. Ми, тобто городяни, ставилися до них досить терпимо; вони були для нас безкоштовним розвагою. Деяких із завсідників я знав особисто – людей моєї професії не слід нехтувати такими знайомими. Втім, нових знайомств серед них я не заводив вже давно. Оскільки часу було мало, надовго затримуватися я не став – показав великий палець Брешущему Псу Амато, кинув медяк в його чашку для милостині, помахав рукою іншим знайомцям і відправився далі. Папуга на моєму плечі зберігав мовчання: повинно бути, Небіжчик випалив йому мізки.
  
  Направо, наліво, вперед і вниз. Терпіти не можу ходити пішки. Існують набагато менше виснажливі способи пересування (правда, пішки в місті – швидше за все). Навіть великим чарівникам, як він роз'їжджає в розкішних екіпажах з лакеями на запятках, в супроводі охоронців і сурмачів, не випередити пішохода на міських вулицях, тому що піший, щоб скоротити шлях, може звернути у провулок або перелізти через паркан.
  
  Я вирішив бути обачним – перелазив через паркани, тільки коли не було іншої дороги, а в провулки згортав, якщо знав, що це не обіцяє неприємностей. Адже деякі з них краще не сунутися, якщо вам не набридло життя. Але все ж коли постає вибір – сто ярдів по прямій або півмилі в обхід...
  
  Подібно більшості городян, я частенько користувався Слайт-еллі. Ця вуличка була відносно спокійною. На ній панував жвавий рух, тому скваттеры і самозвані соціалісти влаштовували свої демонстрації в інших місцях, що мене цілком влаштовувало: посудіть самі, чи легко переслідувати... гм... клієнта, коли між вами й справа вклинюються всякі підозрілі особи?
  
  Загалом, я звернув на Слайт-еллі.
  
  Уздовж вулички вишикувалися похилені будиночки вельми популярною в її околицях архітектури, клонившиеся один до одного, немов п'яниці, які шукають, на кого спертися. Сонячне світло трохи потьмянів, але для мене він був як і раніше нестерпно яскравий. Мостова була вимощена цеглою і, як не дивно, виглядала порівняно чистою, хоча тут мешкали не тільки крысюки, але і цілі колонії біженців.
  
  Треба ж! І вони, виявляється, можуть дотримувати чистоту.
  
  Цікаво, чи прогодує місто всіх іммігрантів? Якщо до влади прийдуть расисти з «Поклику» і тому подібних груп, біженцям доведеться харчуватися гномами, гоблінами та іншої нелюддю.
  
  Що таке? Я завмер, бо відчув дивний запах, який неможливо описати. Не те щоб огидний, але і не особливо приємний. Розбурхує.
  
  Він випарувався в мить ока. Ось так завжди. Я рушив далі, окинувши презирливим поглядом п'яного крысюка, який сонно витріщався на мене, намагаючись збагнути, якого дідька мені тут треба.
  
  За його мірками, я поводився трохи дивно. Ледве мої ніздрі відчули дивний запах, я стис у руці мотузку Магодор. У мене звичка – зустрічати незвідане з дубовим посохом у руках. Цей посох мав у довжину вісімнадцять дюймів, а його навершя, для більшої переконливості, був залитий свинець. Але оскільки зараз при мені палиці не було...
  
  Я минув кілька відгалужень, закінчувалися тупиками, залишив за спиною іншу вуличку, що перетинала Слайт-еллі зі сходу на захід. Сонячне світло несподівано придбав золотистий, осінній відтінок. По стінах будинків повзли тіні, деякі з них здавалися смутно знайомими.
  
  Позаду почувся шепіт, наче перешіптувались між собою діточки, причому іноземною мовою. Я відчув себе набагато краще, коли вибрався з завулка на широку, заповнену людьми вуличку.
  
  Останню милю до Кварталу Мрій я розмірковував над тим, до кого з керівників всіляких сект можна було б пристати з розпитуваннями. Більшість з них – справжні параноїки і не дадуть відповіді ні на одне питання навіть під страхом смерті. А якщо уявили, що тебе цікавлять їх грошенята, взагалі пиши пропало. З цієї причини потикатися до них немає ні найменшого сенсу: вони на дух не переносять приватних сищиків.
  
  Поговорити з Плейметом? На жаль, він всього-навсього проповідник-самоучка.
  
  А може, пошукати того, хто відповість на всі мої запитання, лише б скоріше від мене позбутися? Того, кому я анітрохи не потрібен? Я напружив пам'ять, згадуючи, хто був замішаний у ту зваду між Церквою та православ'ям через зниклих терреловских реліквій. Нам з Майєю, коли ми розслідували цю справу, довелося неабияк попотіти.
  
  Чорт! Судячи з усього, в Кварталі Мрій у мене немає навіть корисних ворогів, не кажучи вже про друзів!
  
  Я вийшов на вулицю Богів дещо західніше, ніж розраховував: ось що значить пройтися по Слайт-еллі. Тепер мені ніщо не загрожувало: Квартал Мрій вважався найбезпечнішим місцем у всьому Танфере.
  
  Я прошмигнув повз Четтери та інших палаців, які належали процвітаючим культів. Зізнатися, про них у мене збереглися не дуже приємні спогади. Втім, тоді я мав справу з віровідступниками, а не з богами. Цікаво, що зараз поробляє Майя? Можна запитати у Діна. Він напевно знає, оскільки підтримує з нею зв'язок.
  
  Повинно бути, сонце розтопило крижані серця головних жерців, оскільки по вулиці твої метелики сновигали ченці, послушники і тому подібні особистості. У натовпі виднілися миловидні личка черниць, які виробляли досить приємне враження.
  
  Перші четверо чи п'ятеро перехожих, до яких я звернувся з питаннями, навіть не чули ні про шайирах, ні про годоротах. Потім я отримав кілька відповідей у дусі: «щось чув, але що саме – не пам'ятаю». Приблизно так мені відповів блідий як смерть тип в чорному плащі з капюшоном; зростання у ній було сім з половиною футів, він спирався на посох, увінчаний головою кобри, і найбільше скидався на жвавий чарами скелет.
  
  – Шайиры? – пробурмотів він. – Ви маєте на увазі богів-молюсків?
  
  – Хотів би я знати. – Молюски? Брр! Я не виношу навіть звичайних головоногих, що вже говорити про многоруких істот, що претендують на панування над всесвітом.
  
  – Ні, почекайте. Молюски – це церква Безіменній невимовно давньої темряви за межами зоряного неба. Прошу вибачення. Я щось пригадую, але дуже смутно. Однак ви йдете правильно. Храм стоїть на березі, того й гляди впасти в річку.
  
  Як можна що-небудь дізнатися у тих, хто нічого не знає?
  
  Я подякував скелета, прийняв запрошення відвідати одну із служб культу змеепоклонников, до якого він належав, і пообіцяв якось зайти. Обожнюю змій. Чим більше, тим краще. На островах мені не раз доводилося ними снідати.
  
  Скелет повідомив, що у них є змія відповідних розмірів, якої не складе праці проковтнути кінь.
  
  – Чудово. Раскормите її як слід до мого приходу. – А потім киньте крысюкам.
  
  На наступному перехресті я зіткнувся з хлопцем, який дещо знав. Це був вільнонайманий гід і двірник в одній особі. Підробляв він чим доведеться, годувався подачками, спав на папертях, куди його пускали за умови, що він не стане чіплятися до віруючих. Судячи з пошарпані увазі, роботи у нього було не так вже й багато.
  
  – Пройдисвіт, – представився він, явно пишаючись тим, що хтось вважав його гідним прізвиська. – Бач, охляв маленько, а був про-го-го.
  
  – Я так і подумав. Ти в морській піхоті не служив?
  
  – Точно! Ялинки-моталки, як дізнався?
  
  Я не став повідомляти, що помітив татуювання.
  
  – Здогадався. Морського піхотинця впізнаєш одразу.
  
  – Вірно, кореш, ох як вірно. Ти теж?
  
  – Так. Перший набір. – Я злукавив цілком свідомо, щоб уникнути спогадів і розпитувань про те, чи не було у нас спільних знайомих. Ненавиджу, коли люди починають грати в цю гру. Варто їм дізнатися, звідки ти родом або що-небудь ще в тому ж дусі, і вони приймаються розпитувати, чи знав ти того-то і того-то. Можна подумати, людині більше нічого робити, як тільки запам'ятовувати ім'я кожного зустрічного.
  
  – Здорово. Ні, правда здорово. Пішли. Я покажу, де вони ошиваються. Навіщо, ти сказав, вони тобі знадобилися?
  
  – Взагалі-то я нічого такого не говорив, але мене послали дізнатися, що тут відбувається. – Я повідав Пройдисвіту про настання Антитибета.
  
  – Ага, чув, – озвався він. – Мене кликали допомогти. По мені, так ці жерці з Кантарда не мають права виживати наших старих богів, але правила є правила, а боги встановлюють їх самі. Храмів повинно бути рівно стільки, скільки сказано, інакше скоро все піде шкереберть і місто заполонять всякі придурки, які поклоняються кровожерливим редискам.
  
  Будучи за вдачею людиною доброю, я не став засмучувати Пройдисвіта і згадувати про те, що на вулиці Богів є храми, де поклоняються святим равликам, а також брукві та іншим овочам. Якщо людська свідомість здатна вигадати божевільного бога, цей бог неодмінно з'явиться. Принаймні в уяві тих, хто в нього вірить.
  
  У більшості нелюдів свої релігії, але далеко не такі різноманітні і набагато менш збочені. Тільки ми, люди, маємо богів безумніше нас самих.
  
  А адже ми – майбутнє цього світу. Всі інші раси поступово вимирають.
  
  Мимоволі задумаєшся, не існує певна верховне божество, наділене досить своєрідним почуттям гумору.
  
  
  
  16
  
  За пару монет Пройдисвіт показав мені храми шайиров і годоротов.
  
  – Мотлох, – пробурчав я і додав, розраховуючи, що, сповнений вдячності, він не стане викручуватися: – Слухай, розкажи мені, що ти знаєш про цих богів. – Озирнувшись по сторонах, я знизав плечима. Важко було уявити, що Четтери сусідить з подібним запустінням.
  
  – Вибачай, кореш. Я чув тільки імена. Ще ті, скажу я тобі. Круговод, Чародій, Ніг Невідворотний... Мерзенні типи, всі до одного.
  
  – Я й не сумнівався.
  
  Шайиры і годороты билися за останній храм на вулиці Богів. Він стояв на напівгнилих дерев'яних палях, торчавших з води. У наступне водопілля його напевно змиє. Однак він служив будинком годоротам, а кому сподобається, коли тебе виганяють з власного будинку, яким би той не був?
  
  – Поки закриті, – повідомив Пройдисвіт, розуміючи храми, – але через пару днів точно відкриються.
  
  – Під новим керівництвом?
  
  Пройдисвіт насупився. Йому явно не вистачало розумових здібностей, щоб ловити сіль жартів і розшифровувати саркастичні зауваження.
  
  – Всередину зайти можна? – поцікавився я. Замків на дверях не було.
  
  – Це проти правил.
  
  Який він, виявляється, законослухняний, мій новий приятель!
  
  – Я не буду нічого чіпати, обіцяю. Просто оглянуся, щоб було що сказати клієнту.
  
  – Хм... – Пройдисвіт знову спохмурнів. Мені здалося, я чую, як скрегочуть його мізки. Таким, як він, завжди потрібен хтось, визначає, що і як робити. – Че-то я не взяв до уваги, хто ти є.
  
  Я пояснив, вже не в перший раз за час нашого нетривалого знайомства.
  
  – Щось на зразок особистого охоронця. Мене наймає клієнт. Правда, не для того, щоб викручувати руки або пробивати голови, а щоб дізнаватися корисні речі. Нинішній мій клієнт хоче якомога більше дізнатися про цих богів.
  
  – Коротше, він хоче знати, кому дістанеться останній храм? – уточнив Пройдисвіт.
  
  – Молоток. – Не в моїх правилах переконувати співрозмовника, нехай навіть він помиляється. До того ж Пройдисвіт був недалекий від істини.
  
  – Лади. Ти з ними не пов'язаний, значить, порядок. А якщо б прийшов від них, я б підняв хай на всю вулицю.
  
  – Усік, кореш. – Сказати відверто, мені стало трохи шкода моїх підопічних: а що, якщо храм і справді займуть брюквопоклонники? Вже краще згинути без сліду, ніж поступитися своє місце такого культу.
  
  – Ходімо заглянемо до шайирам. Але скажу тобі прямо, нічого ти там не знайдеш.
  
  Ми увійшли в храм.
  
  – Пусте, – пробурмотів я, в черговий раз показавши світові свою кмітливість.
  
  – Я ж тобі казав, – відгукнувся Пройдисвіт, у якого, судячи з усього, теж був досвідчене око.
  
  Стіни голі, як стародавня гомілкова кістка громового ящера, порожньо, як у голові Пройдисвіти.
  
  – Ми перетягли весь скарб у руїну біля річки, – повідав мій провідник. – А тут велено підмести і пофарбувати.
  
  Я подивився направо, потім наліво. Випростатися на повний зріст не представлялося можливим – заважав низький стелю. Останній притулок давньої релігії і одночасно лігво нової являло собою кімнатку дванадцяти футів в поперечнику. Здавалося, вона відзначена тією ж печаткою відчаю, яку можна помітити на обличчях літніх чоловіків і жінок, чіпляються за спогади про молодість.
  
  – Пішли подивимося, скільки тут срібла.
  
  – Срібло? Гаррет, це жалюгідні божества. У них напевно не знайдеться і медяка. Таких, як вони, у нас називають свинцевими божками. Жалюгідні свинцеві божки. – Пройдисвіт нахилився, обдавши мене часниковим ароматом, і довірливо шепнув мені на вухо: – Тримай язик за зубами, кореш, а то, не приведи господи, почують. Чим гірше їм стає, тим сильніше вони вимагають поваги, дрібнота пузата. На тому кінці вулиці про них ніхто і не згадає, а тут вони ще в силі і можуть тебе почути. – Мабуть, цим радою нехтувати не слід. – Слухай, Гаррет, я тобі допоміг, вірно? Відповідай-но мені на одне питання.
  
  – Ну?
  
  – Чого ти тягаєш на плечі це гребаное опудало?
  
  Попка-Дурак вів себе приблизно настільки, що я зовсім про нього забув.
  
  – Це зовсім не опудало. Він просто прикидається. – Я раптом засумнівався у власній правоті, і на всяк випадок вщипнув папугу. Тим часом Пройдисвіт привів мене до напівзруйнованої сходах, якою закінчувалася вулиця Богів. Схоже, сходи давним-давно не ремонтували. Над водою, точно густий туман, витав сморід. В повітрі кружляли хмари огидних голодних мух.
  
  Папуга виявився живий, хоча погляд у нього був відсутнім.
  
  – Гей, пташка, прокинься! Бачиш, людині хочеться почути твій голосок.
  
  Мерзенний виродок мовчав.
  
  – Ні дати ні взяти маленький пацан.
  
  – Тобто?
  
  – Соромиться чужих, – пояснив Пройдисвіт. – Ось залишиться удвох з татком, тоді і закричить. – Схоже, він не такий дурний, як мені здалося.
  
  – Точно. Знаєш, більшу частину часу його доводиться тримати під водою, щоб він замовк. А язик у нього як у портового вантажника. Ну і гидота!
  
  У храмі годоротов прибирати ніхто не думав. У нього просто звалили всі пожитки шайиров, навіть не розпаковуючи – на випадок, якщо доведеться викидати їх назад. По підлозі бігали пацюки упереміж з тарганами. По всій видимості, не підмітали тут цілу вічність. Зате відразу відчувався дух старовини.
  
  Пройдисвіт хихикнув:
  
  – Я чув, у годоротов залишився один-єдиний залицяльник, якийсь придурок з Пагорба. Кажуть, вони досі цілі тільки завдяки йому, хоча він вже років тридцять як не встає з інвалідного візка.
  
  – А самі боги, природно, і пальцем не поворухнули, щоб тут забратися.
  
  – А то! Я запропонував найняти людину, який стежив би за храмом. Думаєш, погодилися? Фіга з два!
  
  – Схоже, вони самі собі люті вороги. – Я зняв папугу з плеча, переконався, що цей стерв'ятник дихає, і посадив назад.
  
  – Точно, кореш. Я відпахав в Кварталі Мрій двадцять вісім років. Якщо думаєш, що люди дурять себе, поболтайся тут з моє – зрозумієш, що все не так.
  
  – Ти що, справді бачиш богів?
  
  Пройдисвіт кинув на мене сповнений лукавства погляд.
  
  – Кореш, ти зовсім не розбираєшся в тутешніх справах?
  
  – Ні. Я з задоволенням залишив би в спокої всіх і всіляких богів, якби вони залишили в спокої мене.
  
  – Їх не можна побачити, якщо тільки вони не зволять тебе торкнутися або якщо ти не пропрацював тут моє. Скажімо, я бачу тіні і відблиски, чую шепіт, часом мене ні з того ні з сього кидає в тремтіння. Може статися, нас з тобою зараз оточує ціла юрба... Кажуть, коли боги стають видимими, вони приймають форму своїх ідолів.
  
  Я підібрав з підлоги статуетку, яка, по-моєму, зображала Магодор. Ідол Меггі красою не відрізнявся, у нього було набагато більше рук, іклів, кігтів і змій у волоссі, ніж у богині, з якою я мав справу.
  
  – Милашка, вірно? З такою тільки шури-мури крутити.
  
  – Якщо міфи не брешуть, я б не став. Вона як павучиха. Ті, хто з нею спілкувався і вцілів, кажуть, що жодна жінка не годиться їй і в підметки.
  
  Я вивчив інші статуетки. Ідоли тих образин, які мене зловили, теж були паскудніше оригіналів.
  
  – Приємна компанія.
  
  – Вони ще гірше, ніж виглядають.
  
  – Та ну?
  
  – Точно. Правда, є одна красуня... Звуть Зірочкою.
  
  – Я про неї чув і цілком поділяю твої почуття. А як щодо головних? Имара з Имарой? По-моєму, пара ідіотів.
  
  – Имар – звичайний давній бог, вічно всім незадоволений, справжня скалка в дупі. Обожнює запах паленої плоті; бути може, тому у годоротов і не залишилося прихильників.
  
  – А що ти скажеш про шайирах? Я нічого про них не знаю. Хто вони такі? Скільки їх? Чим вони відрізняються від інших богів? У годоротах, як не крути, нічого особливого немає. У більшості релігій таких богів греблю гати.
  
  – Шайиры такі ж. Хоча є в них Торбит Круговод, Кильрак Тінь і Чорна Мона. Головний – Ланг, Батько Всього Сущого. По мені, так він вилупився з того ж яйця, що і Имар. Вони навіть схожі. – Пройдисвіт покопався в ящику з реліквіями шайиров. Мені раптом подумалось, що йому, напевно, не звикати ритися в священних предметах. – Тримай. – Він простягнув мені статуетку. Ідол Ланга справді підозріло схожий на ідола Имара.
  
  – Подивимось. – Я перевернув статуетку (у мене промайнула думка, що я проявляю найбільше неповагу до божества). Зрозуміло, на днище було клеймо майстра-гнома, поруч стояла дата. Оскільки я знав гномье літочислення, розібрати його не склало праці. Між іншим, більшість вчених мужів користується саме системою гномів, оскільки людський календар занадто заплутаний: адже кожен дрібний тиран, прийшовши до влади, неодмінно наказує вважати роки від дати свого народження або вступу на трон.
  
  Я повернув статуетку Пройдисвіту і підійшов до вівтаря, покритий густим шаром пилу. Чхнув, взяв ідола Имара, обійшовся з ним не більш шанобливо, ніж з ідолом Ланга. На днище статуетки стояло те саме клеймо, хоча дата була трохи давнє. Я наче наяву побачив усмішки гномів, почув їх смішки. «Дурні людиська!» Мабуть, якщо пошукати, в Кварталі Мрій знайдеться десятка два-три абсолютно не відрізняються один від одного ідолів.
  
  Шкода, що серед моїх знайомих немає хорошого теолога. Він би розтлумачив мені, який вплив надає ідол на зовнішній вигляд та атрибути того чи іншого божества. Ось потіха, якщо деяких богів виганяють з Кварталу Мрій з тієї причини, що їх шанувальники заплуталися в однакових ідолів, отштампованных в майстернях гномів.
  
  – Ти вмієш читати? – запитав я, подумки поставивши тисячу проти одного за те, що немає.
  
  – Не було часу навчитися. – Моя тисяча залишилася при мені. – Навіть у Кантарде, коли нас всіх учили, щоб ми не валяли дурня від неробства, я так і не викроїв навіть пари днів. А що?
  
  – Ці ідоли виготовлені в одній майстерні. Відлиті за єдиним зразком. Якщо б ти вмів читати, я б попросив тебе перевірити записи. Дивись, і довідалися б що-небудь цікаве.
  
  Пройдисвіт пирхнув:
  
  – Слухай, Гаррет, простим «спасибі» ти не відбудешся. Сечешь?
  
  – Секу. Ось тільки огляну все до кінця. – Шайиры були явно багатшими годоротов. І дещо симпатичніше, судячи з ідолам.
  
  – Якщо не будеш тулитися, відведу тебе в заклад Стагги Мартіна. Пропустимо по кухлику, і я розповім тобі, як тут буває хреново.
  
  – Непогана ідея. А у твого Стагги пиво хороше?
  
  – Питаєш! Найкраще. Вейдеровское.
  
  На іншу відповідь я і не розраховував.
  
  17
  
  Після кількох кухлів ми з Пройдохой стали нерозлучними друзями. Я розповів про декілька найбільш видатних випадках зі своєї практики, він пустився в спогади про військову службу. Я виявив, що ділюся власними. Тоді служба здавалося пеклом, але зараз раптом з'ясувалося, що можна дещо пригадати. Пройдисвіт перейшов до історій, пов'язаних з його роботою в Кварталі Мрій; ми реготали так голосно, що власник попросив нас вести себе тихіше або вже розповідати так, щоб було чутно всім. Сюпрз. Тобто сюрприз. Як не дивно, власника звали зовсім не Стагги Мартін. Справжній Стагги Мартін колись володів цим кабачком, але так давно, що ніхто не пам'ятав, як він виглядав і що з ним стало. Але зміна вивіски була справою тужно і дорогим, тому міняти її новий господар не збирався.
  
  Попка-Дурак, як і раніше, мовчав. У його мовчанні було щось неприродне. Відвідувачі кабачка, до тих пір поки я не замовив кухоль пива особисто для папуги, брали його за опудало.
  
  Зовні почало сутеніти. Злегка напідпитку, я сказав Пройдисвіту:
  
  – Мені пора, інакше мого партнера вистачить удар. Справа складна, час втрачати ніяк не можна. Сечешь? – Так, ноги слід відносити, і як можна швидше: я вже почав висловлюватися, як мій товариш по чарці.
  
  Між тим Попка-Дурак, прильнувший до кухля з пивом, оживав буквально на очах. Єдине, що можна про нього сказати хорошого, – він знався на пиві.
  
  Що з ним все-таки створив Небіжчик? Адже ця мерзенна тварина, наскільки мені було відомо, не затыкалась навіть уві сні.
  
  Ні, навколо явно творилися якісь справи, які саме – я не мав ні найменшого поняття.
  
  Заклад Стагги Мартіна приваблювало відвідувачів тим, що в ньому висіло вікно з цього скла, крізь яке можна було спостерігати за тим, що відбувається на вулиці. Зсередини і зовні, природно, скло захищала металева решітка, що аж ніяк не покращує вигляд, але дещо розгледіти все ж вдавалося. Вулиця, як то було в порядку речей для цієї частини міста, називалася по одній з провінцій. Самої назви я не запам'ятав, так і вулицю б поодинці не знайшов, але значення мало зовсім не це. Кинувши погляд на вулицю з провінційним назвою за вікном, я розрізнив у вечірніх сутінках рудоволосу красуню, з-за якої попав у біду. Вона причаїлася в тінях навпроти дверей кабачка і чимось нагадувала зараз троля, забрів на бал фей.
  
  Я поманив спадкоємця Стагги Мартіна, який не відрізнявся доброзичливістю, але подавав чудовий напій, свого роду еліксир святості.
  
  – Тут є запасний вихід?
  
  Хазяїн подивився на Пройдисвіта, який кивком підтвердив, що мені можна довіряти.
  
  – Природно. Чорний хід.
  
  Невже дива ніколи не закінчаться?
  
  Я випив кухоль, почепив собі на плече містера Велику Шишку, попрощався з Пройдохой, вилив те, що залишалося в гуртку папугу, і рушив до виходу. Йшов я погойдуючись, проте в точності дотримувався вказаного маршруту і розраховував незабаром дістатися до будинку і як слід виспатися. Словом, був насторожі, але трохи менше звичайного. Незрозуміло, з якого дива я вирішив, що загрозу можуть представляти тільки істоти чоловічої статі. Повинно бути, перебрав. Коли починаєш роздумувати про щось серйозне, перестаєш звертати увагу на те, що відбувається навколо.
  
  Я вибрався в провулок. Який він все-таки хитрун, цей Гаррет! Якщо за мною стежать, то напевно не спускають очей з парадних дверей. На стіни будинків падали промені призахідного сонця, химерно звивалися і перепліталися тіні.
  
  Я ковзнув поглядом по стіні, завернув за ріг, одночасно з папугою вигукнув: «Ой!», відскочив убік, розвернувся і кинувся бігти.
  
  Мене чекав тип, смахивавший на людину більше, ніж на троля або велетня, якщо не вважати того, що зростання в ньому було добрих дванадцять футів, а в руці він стискав сокиру, рукоять якого в точності відповідала відстані від моєї голови до моїх же п'ят. У сокири було два великих – величезних! – леза, прикрашених вигравіруваними на металі рунами, а рукоять, виготовлену то з чорного, то з іншого, але не менш міцного дерева і теж списану рунами, вінчав шишак з вістрям. Частина рун тьмяно поблискувала. Власник сокири був також власником довгої і всклокоченной рудої бороди і настільки ж скуйовдженого волосся, які переховувалися, втім, як і верхня половина його обличчя, під залізним шоломом, який Дін цілком міг використовувати як кухонний котел. Судячи по грозному увазі, цей лицар їздив або на драконі, або на величезній блакитний корові.
  
  Очевидно, він хотів попередити мене, щоб я не увивався за його сестричкою.
  
  Одягнений він був далеко не з придворної моді. Точніше, його вбрання був модний десь тисячу років тому, коли люди жили в печерах і ходили в смердючих, погано выделанных звіриних шкурах. Але це було давно.
  
  Повинно бути, це його я нанюхав по дорозі до Кварталу Мрій.
  
  Папуга замахав крилами, зірвався з мого плеча, вигукнув щось образливе для мого новоявленого приятеля і відвернув його рівно на стільки, скільки мені потрібно, щоб привести в рух не бажали підкорятися ноги. Я в когось врізався. «Гей, друже, що з тобою?» Уф, пощастило! То був звичайний чоловік, який повертався з роботи і аж ніяк не налаштований войовничо.
  
  – Вибачте.
  
  Я озирнувся. Рудобородий розмахував сокирою з таким виглядом, ніби то був не сокира, а мухобойка, намагаючись зачепити Попку-Дурня. Ну і справи! Я б швидше за все не зумів навіть підняти цю хреновину. Помітивши мене, гігант рушив у мій бік.
  
  – Дивись куди біжиш, – порадив той, кого я мало не збив. Він явно не бачив рыжебородого варвара, хоча той йшов йому назустріч.
  
  – О-хо-хо, – зітхнув я. – Мабуть, це хтось із шайиров.
  
  Ватяні ноги худо-бідно несли мене далі. Тіні і золотисті промені сонця переміщалися слідом. Напевно, це щось означало – по всій ймовірності, не дуже приємне.
  
  Несподівано з провулка виступила жінка. Може бути, чергова версія тієї красуні, за якою я стежив, коли у світі все було просто і ясно, а боги залишалися дурними жартами над віруючими. Я прикинувся, що повертаю вліво, а коли вона попалася на вудку, рвонувся вправо. Повз промчав папуга, люто розмахуючи крилами і волаючи благим матом. Мабуть, я б теж заволав, але слід було берегти дихання. Дивом обігнувши гнома, толкавшего перед собою візок з ножами, я перестрибнув через водяний жолоб, проскочив між стіною будинку і якимось карликом, присадкуватим, жирним і лисим, прошмигнув у провулок, схопився за мотузку – і в наступну мить зник.
  
  Трохи віддихавшись і намагаючись робити якомога менше шуму, я вибрався з провулка і рушив далі.
  
  Повз мене, нічого не помітивши, знову пронісся Попка-Дурак. Його переслідувала величезна сова. Промайнула якась тінь. Я підняв голову. В небі, уважно спостерігаючи за подіями, кружляла друга сова. Втім, змагатися з Великою Шишкою в умінні закладати віражі їм було не під силу. Папуга різко звернув убік. Сова-переслідувач не зуміла повторити маневр, врізалася в стіну, впала на бруківку; здавалося, вона відчайдушно намагається збагнути, їй залишитися собою, або стати кимось ще. Напарниця кинулася слідом за Попкою-Дурнем, який, завиваючи точно моряк, який виявив, що вчорашня подружка пропала разом з усім платнею і штрикнула наостанок ножем, рвонув до будинку, кинувши мене на сваволю долі.
  
  Незабаром зібралася вся зграя. Рудобородий тип з сокирою бурчав немов згасаючий вулкан. Красуня раніше ховалася в тіні. Жирний лисий карлик ніяк не міг отямитися від подиву. Сова, яка врізалася в стіну, абияк спурхнула над бруківкою і на моїх очах перетворилася в симпатяшку років сімнадцяти, на якій не було нічого, крім легкої прозорої накидки. Золотистий світло і тіні на стіні матеріалізувалися в юнака ростом близько семи футів, оголеного до талії; ноги у нього були козлячі, вкриті густим бурим хутром, і закінчувалися копитцями. Повинно бути, вони з дівчиною-совою були закохані одне в одного, бо тут же взялися за руки.
  
  Ніхто їх не бачив, але і проходити крізь них не проходили. Правда, перехожих майже не було. Враження було таке, ніби люди отримали уявне попередження не сунутися в околиці кабачка.
  
  Хлопчина з цапиними копитами вказав на те місце, де я забрався в свій невидимий мішок. Що він сказав, я не чув, але все і так було зрозуміло.
  
  Він бачив, як я зник. Схоже, всі члени цієї банди здогадувалися, що далеко втекти я не міг. Вони вишикувалися в ланцюг і почали шукати мене на дотик. Всі, крім милашки в накидці. Та знову перетворилася на сову і злетіла в повітря, але полетіла зовсім не в той бік, в який зник Попка-Дурак. Очевидно, вирушила за підкріпленням.
  
  В мішку мені від них не втекти, так і без мішка – теж... Я сховався в ямі біля водяного жолоба. Може, зумію відсидітися.
  
  Вони виявилися впертими. Що ж, безсмертя вчить терпінню. Досить швидко я почав підозрювати, що вони не стільки шукають, скільки чогось- чи когось чекають. Це нітрохи не поліпшило мого настрою.
  
  Прилетіла друга сова, яка звернулася в напіводягнену лапочку, відрізнялася від першої лише рисами обличчя. Все інше було настільки ж апетитно.
  
  Так, простим людям, які всього цього не бачили, добряче не пощастило.
  
  По всій видимості, фавн – взагалі-то він лише віддалено схожий на справжніх фавнів з лісу Арабраб – і до цієї дівчини ставився вельми приязно, та й вона, схоже, нічого проти нього не мала. Вони тут же почали погладжувати і пощипувати один одного, а решта, як не дивно, нічого не помічали.
  
  Я почав вивчати околиці.
  
  Цікаво, чи вдалося втекти Попці-Дурневі?
  
  
  
  18
  
  Через деякий час я почав підозрювати, що перехитрив сам себе. Треба було не ховатися, а забирати ноги. Шайиры явно чогось чекали.
  
  Я вибрався з ями, прискіпливо оглянув себе з ніг до плечей. Як ніби ніякого бруду до мене не прилипло. Шайиры раптом перестали шукати, замовкли; деякі прищурились, інші скосили очі. Повинно бути, вони відчули, що я заворушився.
  
  З неба звалилася перша сова, перетворилася на дівчину і тут же почала отпихивать від фавна, який і не подумав вибачитися, свою суперницю. Рудобородий заворчал як вулкан, готовий плюнути вогнем. Його сокира зі свистом розітнув повітря. Рідкісні перехожі на вулиці стали озиратися по сторонах. Перша дівчина на мить відволіклася від фавна, передала своє повідомлення і повернулася до колишнього заняття. Судячи по задоволеному увазі шайиров, повідомлення їх обрадувало.
  
  Гаррет, у тебе серйозні неприємності.
  
  Як би мені їх обдурити?
  
  Ніяких корисних думок в голову не приходило. Єдине, що залишалося, – рухатися. Я перебрався через невисоку стіну і заскользил на північ. Мене перехожі теж не бачили, але оскільки я не був богом, обходити не збиралися. На щастя, тип, в якого я врізався, був сильно на взводі. Він вибачився і пішов геть; лише трохи згодом у нього відвисла щелепа, і він завертів головою. Будемо сподіватися, що шайиры нічого не помітили.
  
  І тут якийсь дурень відчинив двері свого будинку, але не вийшов, а став на порозі, перелаюючись з благовірної. Дружина відпустила його адреса два-три їдких зауважень. Поки він обмірковував відповідь, я прослизнув у будинок і опинився в крихітній кімнатці, де, судячи по запаху, зберігалися світові запаси часнику. На мить мені стало шкода тих, хто живе в цьому будинку. Вони явно не бралися за прибирання з часу Великого Землетрусу. Знаєте, як буває: століття пропливають повз, а в шафах накопичується добро, яке давним-давно слід було викинути, і навіть цвіль покривається пліснявою...
  
  Господиня лежала на пошарпаної циновці, стискаючи в одній руці пляшку з дешевим вином, а другою притримуючи таку ж бутель біля губ. Невидимі чоловіка в будинку її не лякали. Я розташувався так, щоб бачити вулицю крізь щілину в дверях (вікон в будинку не було).
  
  З алеї приблизно в половині кварталу на північ виглянув худорлявий тип з крильцями на голові. Помітивши типу, шайиры захвилювалися і кинулися до нього.
  
  Крылышкоглавый зник з виду.
  
  Порівняння «як блискавка» до нього не підходив. Він зник швидше хмарки на небі ясний день. Дивовижна ватага кинулась за ним, войовничо завиваючи і розмахуючи зброєю.
  
  Я вирішив скористатися нагодою, виліз із мішка, ніж страшно налякав господиню, яка поперхнулася вином.
  
  – Обережніше, дамочка. Ця гидота коштує грошей.
  
  Помахавши рукою жінці, я вийшов на вулицю і пішов геть з виглядом людини, яка йде по своїх справах. Переконав себе, що мені в черевик потрапив камінь. Уявне вплив змінило мою ходу.
  
  Пройшовши три квартали і не зустрівши ні єдиного безсмертного, я риссю попрямував додому.
  
  Пронісся порив вітру. Поруч зі мною виник той самий тип з крильцями.
  
  – Спасибі, – сказав я.
  
  Він загадково подивився на мене і понісся вперед. Якщо придивитися, його цілком можна було розгледіти в сутінках: він всього лише швидко зменшувався в розмірах.
  
  Я зменшив крок, щоб нічим не відрізнятися від інших. На моїх губах заграла усмішка.
  
  
  
  19
  
  Сови завжди віщували нещастя, особливо якщо літали днем. Саме вони навели мене на думку, що я, мабуть, рано зрадів. А совам передувала поява цілої зграї ворон.
  
  Ворони – птиці звичайні; коли збиваються в зграї, вони ведуть себе як хлопчаки-підлітки. А коли бачать пернатих хижаків, яких можна обскубти, перетворюються у дуже кровожерливих тварюк. Цього разу жертвами стали дві знайомі мені сови. Причому ворон було так багато і вони так голосно каркали, що привернули загальну увагу.
  
  Я прислухався до розмов. Судячи з усього, сов бачили тільки ми з воронами, перехожі їх не помічали. Вистачало розмов про знамення. Що поробиш, такі часи. Люди відчайдушно шукають тих, хто зуміє наставити на шлях істинний. Ось чому процвітають релігійні культи і астрологія з хіромантією.
  
  Бути може, у ворон зір гостріший, ніж у людей, а може, їх просто так не одурачишь. Або вони самі – наполовину божественного походження. Зрештою ворони присутні в міфах і переказах багатьох народів.
  
  Коротше, ворони погналися за совами, що мене цілком влаштовувало: совам явно було не до Гаррета.
  
  Продовжуючи рысить в напрямку будинку, я раптом задумався: а чи не повернутися мені в Квартал Мрій і не сховатися в одному з великих храмів, де мене не дістануть ніякі шайиры з годоротами?
  
  Я вибіг на площу монастиря Гравіс. Сам монастир давно розібрали по цеглинці, а на площі влаштували блошиний ринок, де торгували всім на світі, від сіна до продуктів і одягу. Швидше за все площа вціліла завдяки тому, що хтось підкупив потрібного чиновника, інакше її б давно забудували. Коли мова заходить про суспільне благо, я відразу починаю принюхуватися – не пахне корупцією або скандалами.
  
  У центрі – очевидно, там, де був заповнений бутом фундамент монастиря, – площа трохи просіла. Її ширина становила близько двохсот футів. Я подолав футів двадцять, коли поруч зі мною виник крилатий Йоркен. Я сопів від напруги, а він, схоже, зовсім не дихав.
  
  – Пошевеливайся, – порадив він.
  
  Теж мені, геній. Я озирнувся і зрозумів, що в його словах є частка істини.
  
  – Непогана думка.
  
  Виконати її виявилося нелегко. На площі аж кишіли продавці і покупці, кишенькові злодії та ворожки; найбільше було роззяв, які знемагали від неробства.
  
  Я знову озирнувся. Йоркен позитивно був прав. До шайирам прибуло підкріплення. Жінка верхи на єдинорозі, майже повністю оголена, мускулиста до неподобства, зростанням футів шість з половиною, шкіра рожева, як баклажан, на голові залізний шолом з півмісяцем на маківці, вся обвішана зброєю. До сідла приторочені мотузки і мережі, на руці сокіл, біля ніг скачуть пси, жахливі тварюки, помісь вовка і гончака, величезні, як поні, на яких їздять гноми.
  
  Будь ласка, богиня полювання у всій своїй красі. Подібно багатьом богам давнім, напевно з дивацтвами. Живиться власними дітьми або що-небудь ще в тому ж дусі.
  
  Пси захлиналися гавкотом, стукали копита, переслідувачі улюлюкали. Богиня-мисливиця була не єдиною, кого я раніше не зустрічав. Над бруківкою пливла фігура, що нагадувала разворушений стіг сіна; час від часу ця фігура ронила клуби чорного диму. Не було видно ні рук, ні особи, але, глянувши на фігуру, я раптом відчув слабкість і похитнувся. «Від Нога не сховатися», – пролунав у мене в голові чийсь голос, схожий на голос Небіжчика, тільки, якщо хочете, з душком.
  
  Повернувся Йоркен, роздратований моєї повільністю.
  
  – За мною. – Він знову полетів геть, але вже не так швидко. Натовп лунала перед ним, хоча ніхто з простих смертних Йоркена не бачив. Я поплив за ним.
  
  На жаль, від долі не сховаєшся.
  
  
  
  20
  
  Мисливиця невблаганно наближалася. Відстань між нами зменшилась ярдів до тридцяти, і тут я різко звернув. Голос в моїй голові нагадав: «Від Нога не сховатися». Володар голосу плив серед зграї гончих. Здавалося, він здивований тим, що у мене вистачає нахабства тікати.
  
  Я кинувся у вузький провулок, на ходу знімаючи з талії чарівну мотузку. Йоркену це не сподобалося. «Не смій!» – крикнув він і для більшої переконливості похитав головою.
  
  Я його не послухався – заліз у свій мішок і продовжив шлях вже невидимим. Швидко темніло, але я все ж розгледів, як мисливиця зі свитою пронеслася повз провулка. «А ти боявся», – з посмішкою кинув я Йоркену. Той було посміхнувся у відповідь, але усмішка відразу ж сповзла з обличчя крилатого посланця.
  
  Я обернувся і побачив у себе за спиною щось чорне і безформне. Потім здалася мисливиця. Біля ніг єдинорога метушилися пси: відштовхуючи один одного, вони намагалися взяти слід, якого там не було. Втім, мої переслідувачі повністю довірялися чуттю – або слуху, або не знаю вже чому – старовини Нога.
  
  Незважаючи на те, що я був невидимий, вирватися на свободу мені не вдалося. Я спробував було без зайвого шуму сковзнути в чию-небудь задні двері, але мене наздогнав Ніг. Почувся шурхіт, наче волочилося по землі, шелестячи лускою, зміїне тіло. В мій невидимий мішок почали просочуватися через отвір вгорі якісь чорні черевички. Голос повідомив: «Від Нога не сховатися».
  
  Схоже, старина Ніг знав, що говорить.
  
  Від нього, скажімо так, тхнуло. На жаль, мені не представилося можливості дати йому, як чоловік чоловікові, рада щодо правил особистої гігієни. Мене ніби схопив параліч. Я усвідомлював, але не міг поворухнути й пальцем. Переконавшись, що я в правці, Ніг вислизнув з мішка назовні. Рук у нього начебто не було, проте він спромігся підтягти мішок до мисливиці. Та запустила руку всередину, пошарила, схопила мене за лікоть і выволокла на волю з такою легкістю, наче я був лялькою. Нещасного Гаррета перекинули через единорожью спину, після чого богиня випустила торжествуючий крик і натягнула поводи. Єдиноріг встав на диби, забив у повітрі копитами – і рвонув з місця в галоп; собаки помчали слідом, Ніг Невідворотний плив поруч з твариною. Над нами промчали сови; їх переслідували ворони, однак вони викроїли мить, щоб відзначити успіх своїх побратимів радісним уханням. Мисливиця наклала на чорний цибулю, який несподівано виник у неї в руках, стрілу з срібним наконечником. Вистрілила – і на бруківку впала велетенська чорна птиця. Стріла пройшла наскрізь, зробила в повітрі петлю і повернулася назад, до матусі.
  
  Пояснювати двічі воронам не довелося. Вони трохи відстали, але до кінця від погоні не відмовилися. Час від часу то однієї, то іншої сові діставалося від них по-новій (обидві пташки, треба визнати, все більше нагадували обтіпаних курок).
  
  Ми покинули Танфер і попрямували на південь, до багатих маєтках. Терпіти не можу ці місця. Всякий раз, коли я туди потрапляю, зі мною обов'язково що-небудь трапляється. Варто тільки подивитися на моїх викрадачів, щоб збагнути, що передчуття мене не обманюють.
  
  Цікаво, чому ніхто з перехожих не поцікавився, що це за хлопець пливе по повітрю. Або, опинившись на спині єдинорога, скорчившись в позі, анітрохи не відповідала моєму становищу в суспільстві, я теж став невидимий для простих смертних?
  
  По дорозі до нас приєдналися інші шайиры. Деякі з них, особливо огрядний лисий карлик, насилу встигали за мисливцем. Тим не менш ніхто і не подумав зменшити крок. Які вони милі, ці боги!
  
  
  
  21
  
  Величезний будинок ховався за деревами. Перед ним, на відстані чверті милі, височіла кам'яна стіна висотою близько десяти футів. Біля воріт, у дусі часу, стояли охоронці, однак самі ворота були відчинені навстіж. Шайиров охоронці не помітили, мене – теж, оскільки я досі сидів всередині свого невидимого мішка. Чорт забирай, я сам полегшив шайирам завдання!
  
  До будинку ми під'їхали вже в темряві. Як слід розгледіти будівля мені не вдалося; я подумав, що навряд чи впізнаю його при світлі дня. А чи варто сюди повертатися днем? До речі сказати, знає Покійник, де я і що зі мною скоїлося? Ех, лізе в голову всяка нісенітниця...
  
  Мисливиця спешилась, жбурнула поводи підручному божеству – пухленькому хлопчині, який напевно став би переможцем у світовому конкурсі володарів золотистих кучерів. Потім стягнув мене з єдинорога, звалила на плече і внесла в будинок. Хлопчина змахнув крихітними крильцями і полетів геть, ведучи в приводу єдинорога.
  
  Мене кинули на ведмежу шкуру, розстелену біля каміна, в якому потрескивало полум'я. Меблів у кімнаті майже не було (мабуть, раніше тут в дощові дні влаштовували бали). Я дивився на свою пленительницу, прекрасніше якої не зустрічав у житті. До нещастя, в ній не було душевного тепла, вона буквально випромінювала крижаний холод. Готовий сперечатися на що завгодно, вона – з розряду богинь-дів.
  
  Ніг щось прорипів. Сови підлетіли до вогню і перетворилися в чарівних, але злегка пошарпаних дівчат. Від їх прозорих накидок залишилася чи пара-трійка ниток. За інших обставин я б, мабуть, заплескав у долоні...
  
  Велетень з сокирою, карлик і всі інші, включаючи собак, дивилися на ведмежу шкуру. Наскільки я розумію, цікавив їх зовсім не дохлий ведмідь.
  
  * * *
  
  Я розрізнив та інші особи (і звірині морди). На всіх лежала, якщо можна так висловитися, друк міфологічності. По одній зі стін пробігли тіні, виник хлопчина з козлиними копитцями, який тут же почав приставати до дівчат. Приємний голос, в якому, втім, прозвучали поблажливі нотки, промовив:
  
  – Містер Гаррет, не будьте ласкаві для початку повернутися в нашу реальність?
  
  Я засмикалася всім тілом, якось викрутився і витріщився на типу, який сидів у кріслі біля каміна, як дві краплі води схожого на Имара. Можливо, то був близнюк верховного бога годоротов, більш цивілізований, ніж його брат, здатний не тільки гарчати, але і досить ввічливо розмовляти. Він простягнув руки до вогню, немов у нього були проблеми з кровообігом.
  
  Я напружив сили і зі стогоном (ні в якому разі не сідайте на коня, якщо вас не змушує до того ситуація) піднявся. Повозився з вузлом, нарешті розв'язав і вибрався з мішка. Нікого з моїх викрадачів чудова мотузка Магодор, схоже, не зацікавила. На всяк випадок – а раптом хто-небудь з них одумається? – я поспішив заховати мотузку.
  
  Та ні, навіщо їм якась мотузка, коли у них є Ніг, божество сміттєвих куп.
  
  – Прийміть мої вибачення за той спосіб, яким вас сюди доставили, містер Гаррет. Ви частково винні самі. Вам не слід було тікати.
  
  Я дивився на нього добрих п'ятнадцять секунд, потім сказав:
  
  – Ні, ви не з них.
  
  – Вибачте? – спантеличено перепитав він.
  
  – Не з шайиров. – Я обвів рукою кімнату. Він насупився. – Ніколи не чув, щоб у богів були хороші манери. Вже про повагу до смертним я і не кажу.
  
  На його обличчя лягла тінь. Вона відрізнялася від тих тіней, що панували в кімнаті; це була тінь зсередини, тінь роздратування.
  
  – Якщо бажаєте, ми можемо розмовляти інакше.
  
  – Я б волів, щоб зі мною взагалі не розмовляли. Я не чіпаю вас, ви не чіпаєте мене, і всі задоволені.
  
  – Не всі. Ви нам заважаєте. Погрожуєте нашому існуванню. Невже ви гадаєте, що ми можемо таке допустити?
  
  Я проковтнув три рази поспіль. Тип в кріслі відрізнявся тим же буйною вдачею, що і його близнюк, тільки поводився дещо стриманішими. Однак якщо вдуматися, моє становище далеко не безнадійно.
  
  – Як же я можу загрожувати вашому існуванню?
  
  – Годороты найняли вас з тим, щоб ви відшукали Храмовий Ключ. Вони забули сказати, що та група, яка зазнає поразки в боротьбі за ключ, зникне без сліду.
  
  – По-моєму, вам потрібен хтось інший. Я нічого не знаю ні про якому ключі.
  
  По кімнаті пронісся шепіт. У мене по спині поповзли мурашки.
  
  – Дивно, містере Гаррет. Торбит стверджує, що ви майже щирі. Однак... – І він пустився у всіх подробицях описувати мою зустріч з годоротами.
  
  Я озирнувся по сторонам, намагаючись запам'ятати особи. Небіжчикові – якщо ми з ним коли-небудь знову зустрінемося – напевно знадобляться найменші подробиці.
  
  – Вам прекрасно відомо, що ні на що конкретно я не погодився. Моєю метою було вибратися звідти.
  
  – Тим не менше ви і не відмовилися, – заявив добродушний двійник Имара.
  
  – Ніякий суд цього не проковтне. Суцільне примус і фізичний тиск. Відповіддю мені був здивований погляд. Природно. Інакше боги просто не вміють, тому й не розуміють. Вони звикли керувати людьми. Смертні для них – іграшки.
  
  – Так, клятву вірності ви годоротам не давали, – визнав мій співрозмовник. – Це дуже розумно. Однак що привело вас на вулицю Богів? Чому ви почали задавати питання і з якого дива забралися в храм?
  
  – Я був упевнений, що мене намагаються обдурити. Чесно кажучи, годороты на богів не тягнуть. Самі посудіть, назватися богом може кожен. А де докази? Вони не продемонстрували мені нічого надприродного, так, трюки з арсеналу бродячого фокусника. – Про чарівну мотузці я згадувати не став. – Коротше, я вирішив, що зі мною клеять дурня.
  
  Публіка заворушилася. Швидше за все мене не зрозуміли. Тип в кріслі поринув у роздуми. Нехай подумає. Навряд чи він, звичайно, сприйме точку зору смертного, але все ж...
  
  Знову почувся шепіт, від якого холонула в жилах кров.
  
  – Схоже, ви знову говорите майже щиро. Відмінно. Сподіваюся, ви уявляєте собі ситуацію. У Танфере з'явилися чужі боги, які відразу отримали місце на нашій вулиці. Це означає, що багатьом божествам судилося зазнати певні незручності, а для нас з годоротами – що кому-то доведеться зникнути. Особисто я не хотів би згинути без сліду.
  
  – Я теж.
  
  – Ви переконані, що вас обманюють?
  
  – Та ні, мені все більше здається, що справа серйозна.
  
  – Мені потрібен ключ, містере Гаррет.
  
  – Якщо хочете, можу за вас помолитися.
  
  З чола мого співрозмовника зірвалися крихітні блискавки. По всій видимості, я сказав щось не те. Правда, він швидко опанував собою.
  
  – Ви тікали від моїх друзів. Чому? Адже ви не служите годоротам.
  
  – А ви подивіться на них. Ні дати ні взяти кошмар наяву.
  
  Знову спалахували блискавки, прогримів грім. Гаррет, ти перегнув палицю. Я озирнувся. Тварини, які шастали в тінях, могли ховатися у мене під ліжком у далекому дитинстві. Шайиров було набагато більше, ніж годоротов. І виглядали вони не надто дружелюбно. Одним словом, смерть язичник.
  
  – Де ви збираєтеся шукати ключ?
  
  – Ніде. Я всього лише хочу, щоб мене залишили в спокої. Думаєте, приємно, коли до тебе пристають всякі підозрілі особи, анітрохи не піклуються про твій добробут?
  
  В черговий раз почувся шепіт. Натовп, яка, якщо мене не обманював зір, ставала все густішим, заворушилася. До речі, щодо кошмари наяву я трохи погарячкував. Там були дуже навіть симпатичні богині з нормальними волоссям, чарівними зубками і цілком пристойною кількістю рук.
  
  Переклад не потрібний. Торбит Круговод – ким би він там не був – підтвердив повну відсутність інтересу з мого боку. Нічого я шукати не збираюся. Плювати я хотів на Храмовий Ключ. У Гаррета немає ні найменшого бажання рятувати чиєсь божественну дупу.
  
  – Знаєте, у мене є друзі-пивовари, яким потрібна моя допомога. Я б залюбки зайнявся їх проблемами.
  
  – Часу обмаль, містер Гаррет. Нам необхідний смертний, який би нас виручив. У нас не так багато прихильників, всі вони вельми поважного віку. Зрозумійте, тут потрібна не віра, а добра воля. Ви – самий відповідний кандидат. Ви працюєте за плату. Ми винагородимо вас так, як ви і не мріяли.
  
  Ну так. Обіцяти всі мастаки, а як доходить до розрахунків, отримуєш пшик.
  
  
  
  22
  
  Впевнений, що вголос я цього не вимовляв. Але, мабуть, моя міміка була досить промовистою. Ех, Гаррет, Гаррет, хто ж так веде себе з богами?
  
  Ватажок прогарчав:
  
  – Замкніть його до темниці. Нехай пораскинет мізками, може, схаменеться.
  
  Я спробував було заперечити, але похмурі особистості, схожі на ожилих горгулій, залишили мої заперечення без уваги. У них були кам'яними не тільки голови, але і м'язи. Проголосували: більшість висловилася за пропозицію Ланга (єдиним голосом проти був мій). Мене витягли з кімнати, потягли по сходах, повз двох старезних старикашок, які прекрасно все бачили і навіть схилилися в подобострастном поклоні. Зрештою я опинився в досить просторому приміщенні, обстановку якого становили рване армійську ковдру (напевно крадене, інакше його б тут не було), квола свічка і два горщики ємністю в кварту, один порожній, а інший повний. Очевидно, мені треба було виконувати обов'язки прокладки між горщиками.
  
  Двері зачинилися. Я тут же взявся за справу, тобто, як від мене очікували, порозкинув мізками і вирішив, що краще підкоритися. Якби бідолаху Гаррета не відвернули, він би, мабуть, і справді піддався на вмовляння Ланга.
  
  Ще не встигла опуститися піднята моєю появою пил, як двері відчинилися і в темницю увірвалися дівчата-сови. Вони навіть не потрудилися щось на себе накинути. Їх очі грайливо виблискували. «Ой!» – вигукнув я, і тут вони на мене накинулися.
  
  Вони явно воліли справа словами. Сказати відверто, я не добився від них нічого, крім дурних смішків. Коли я спробував прийняти суворий вигляд, вони сприйняли це як виклик. Не можу не похвалитися: вже не пручаючись неминучого, я все одно продовжував ставити запитання, бо пам'ятав, що повинен відпрацьовувати свій хліб.
  
  Через деякий час у мене виникли побоювання, що допит буде тривати вічно. Мої подружки виявляли дивовижну ненаситність.
  
  Коли вони нарешті пішли, я впав на підлогу. Цікаво, що це означало? Вони не намагалися нічого вивідати, не вимагали ніяких обіцянок – були вельми прямолінійні, наполегливі та цілеспрямовані.
  
  Двері знову відчинилися. З'явилася жінка, яка мене у все це впутала. У неї знову було руде волосся, і вона виглядала дуже непогано.
  
  – Схоже, Ліла з Димной тут вже побували, – промовила вона, якщо принюхатися краще. Таким тоном люди зазвичай міркують про погоду.
  
  – Поняття не маю, що їм було потрібно...
  
  – Вони отримали, що хотіли. Це прості, дурні дівчата...
  
  – Що прості, я помітив.
  
  – І дурні. – Жінка постукала себе по голові. – Тобі подобається моя зовнішність?
  
  – Я готовий завити на місяць. – Вона буквально притягувала до себе. – Але вам від цього користі не буде.
  
  – Втомився, бідолаха.
  
  – При чому тут це? Просто я не люблю, коли мене до чогось примушують. Відразу стаю впертим.
  
  – Ти повинен дещо зрозуміти. Навіть якщо шайиры не отримають того, що їм потрібно, тобі цього теж не видно.
  
  – Те ж саме стверджували годороты. Ну та гаразд. А ось якщо заупрямлюсь, кранти всім – і годоротам, і шайирам. – Згадка про крантах мені не дуже сподобалося. Не те щоб я сам собі вірив, але... Сподіваюся, Торбит не прислухався до нашої розмови.
  
  – Чого ти хочеш?
  
  – Щоб мене залишили в спокої.
  
  – І не потикайся. Ти ж розумна людина, Гаррет. Давай укладемо угоду.
  
  – Справа в тому, що угоди з богами чреваті для людей неприємностями. Якщо вірити міфам, боги частенько забувають про своїх клятв. Обіцяють смертним золото і жінок, обіцяють владу над світом взагалі і над конкретною країною зокрема – мовляв, тільки виконайте наше прохання. А варто врятувати божественну дупу... – Між іншим, раз вже мова зайшла про божественних попку, з цією частиною тіла у моєї співрозмовниці все було в порядку. – Вдячність ідіота-смертного, пам'ятається, перетворюють то рибу, то птицю...
  
  – Ти цинік, Гаррет.
  
  – Вже який є.
  
  Жінка замислилась.
  
  – Мабуть, ти правий. Частково. – Вона пильно подивилася на мене. Її тіло ніби випромінювало жар, проте обличчя залишалося байдужим.
  
  – Що таке?
  
  – Ти для мене загадка. Я зустрічала віруючих і невіруючих, фанатиків, скептиків і єретиків, але ще жодного разу не стикалася з людиною, якій було б на нас начхати. – Як не дивно, подібне ставлення її анітрохи не гневило, швидше забавляло.
  
  – Я хочу, щоб мене залишили в спокої.
  
  – У спокої залишають тільки мертвих.
  
  – Ну да, і це залежить від того, яким богам вони молилися за життя.
  
  – Може бути, упертюх, може бути. – Жінка обдарувала мене загадковою посмішкою і вийшла з камери. По всій видимості, вона залишилася задоволена бесідою.
  
  У Танфере було незліченна кількість богів. У кожного пантеону, природно, була своя релігія. Деяких богів інакше як божевільними назвати було не можна. Якщо конкуруючі пантеони, ті ж годороты і шайиры, є смертним і підтверджують існування не тільки своє, але і своїх ворогів, звідси випливає, що існують і всі інші божества. З моєї збоченої точки зору напрошувався й інший висновок: що віросповідання правдиві все до єдиного.
  
  Може, заснувати свою власну церкву – скажімо, Божественного Хаосу? Все істинно, і немає нічого щирого.
  
  Думка про те, що всі боги існують насправді, аж ніяк не була для мене несподіваною. Мені завжди подобалося уявляти, що боги існують до тих пір, поки в них хоч хтось вірує. Однак від зробленого мною виведення кидало в дрож. Виходило, що ті догми, яких дотримуються прихильники найбільш маячних культів, істинними, якщо у них хтось вірить. Якщо ця ідея опанує масами, негайно почнуться розборки. Серед релігійних уявлень є і більш, і менш привабливі. Особисто мені симпатичний рай з пристрасними красунями і безкоштовним пивом, саме в такий я хотів би потрапити після смерті; не хочеться ні перетворюватися в іскорку світла, ні ставати похмурим привидом зразок тих, які викликають некроманти, ні знемагати до кінця часів від вічних мук, ні тим паче просто і тупо померти (що, по-моєму, найімовірніше).
  
  Мабуть, над цим варто замислитися.
  
  23
  
  На жаль, мене долали сторонні думки, та й подумати толком мені не дали. Кожні п'ять хвилин двері відчинялися, і з'являвся черговий шайир з тим же самим дорученням – умовити брата Гаррета, переконати, що він повинен знайти ключ. Я отримав кілька вельми цікавих пропозицій від парочки богинь, на яких, судячи з їх зі мною поводження, справив незабутнє враження. Може, так воно і було насправді. У глибині душі я пошкодував, що немає часу скористатися цими щедрими пропозиціями.
  
  Нарешті я задрімав, потім занурився в чудове сновидіння, в якому пишнотілі богині вирішили заснувати разом зі мною новий рай на землі. Вони погодилися забути своїх колишніх товаришів і подружжя, цих любителів шастати в тінях і розмахувати зброєю, похмурих і недолугих типів. І тут треба мною знову простягнула чорні крила моя проклята доля.
  
  У двері постукали.
  
  Здалося, ніби дзижчить бджола. Зашепотіли голосу. Гудіння стихло.
  
  Стук у двері повторився.
  
  Я не відгукнувся – напевно, тому, що ніяк не міг отямитися від подиву: треба ж, у когось вистачило ввічливості не ломитися без дозволу! Коротше, я вирішив не висовуватися: розплющив одне око і став чекати.
  
  Двері відчинилися.
  
  На порозі стояла дівчина. Який сюрприз!
  
  З першого погляду вона здалася мені сільської простачкою, з другого – привиділося, що я її знаю. Вона була схожа на селянську дочка, так і пашить здоров'ям, від народження приречену на польові роботи і безперервні пологи. Але не варто забувати, що мене оточують боги: швидше за все ця дівчина – богиня телят або весняних посівів.
  
  Вона торкнула мене за плече. Я придивився уважніше. Свічка крізь неї не просвічувала. А всі попередні відвідувачі, не важливо, як вони себе вели, відрізнялися деякою... гм... прозорістю.
  
  Я відкрив очі і втупився на дівчину. Насупився. Ми явно були знайомі... А! Вона скидалася на різко помолоділу Имару, дружину Имара. Втім, верховний бог шайиров виглядав як близнюк ватажка годоротов. Може, переді мною дочка Ланга? Так ні ж! Я зустрічав її в парку. Точно!
  
  – Чого треба? – поцікавився я.
  
  Дівчина, по всій видимості, не збиралася скористатися найдавнішим жіночим засобом переконання.
  
  – Тсс. Я прийшла допомогти.
  
  – Забавно. На чарівницю ти не схожа. – Я ущипнув її. Вона здригнулася. У всіх моїх гостей шкіра була майже гарячою, а тут – нормальна температура; до того ж дівчині явно бракувало божественного самовладання. – Ти – людина. – Розумниця, Гаррет! Я точно бачив її в парку, ніяких сумнівів. І піксі теж бачили.
  
  – Наполовину. Підемо. Ну швидше ж! – З коридору пролунало сердите гудіння. – Поспішай, поки вони не зрозуміли, що хтось проник у будинок.
  
  Щоб прийняти рішення, мені потрібна була ціла вічність – шість або сім секунд.
  
  – Веди. – Навряд чи мені загрожує щось більш серйозне, ніж та пастка, в яку я потрапив. Адже ось як буває: кинув кісточки – і... – Хто ти така? Навіщо ти за мною стежила? І що тобі потрібно?
  
  – Тсс! Поясню, коли виберемося.
  
  – Домовилися. – Я замилувався її стрункої спинкою і тим, що нижче. На дівчині була біла селянська спідниця з блідо-блакитним фартухом. Чарівний вид.
  
  Зізнатися, у всьому цьому безладі було дещо приємне. Не пам'ятаю, коли зустрічав стільки симпатичних жінок за такий короткий час.
  
  І нехай деякі з них з дивацтвами. Зрештою у кожного з нас свої слабкості, а життя вчить йти на компроміси.
  
  Світле волосся дівчини було заплетене в коси. До неї найкраще підходило слово «міцна». У всіх сенсах. Як правило, це якість чоловіків особливо не цікавить. Однак...
  
  Дівчина зробила. Я встав. Вона прочинила двері, виглянула в коридор, поманила знову. Я знову вловив сердите гудіння. Невидима бджілка то сердилася, то виявляла нетерпіння.
  
  Охоронця біля дверей не було. Навряд чи шайиры його взагалі виставляли. Навіщо їм охоронці, коли у них є Ніг? А може, то було чергове прояв божественного зарозумілості по відношенню до смертним.
  
  Цікаво, як моя нова подружка має намір впоратися з дівчатами-совами, Ногом і мисливцем, у якої собаки, зброя, мережі – і жодного почуття гумору?
  
  – Йдемо! – поквапила мене дівчина, не підвищуючи голосу. Молодець, знає толк в конспірації.
  
  Так, вона була цілком матеріальною істотою. Мостини тихенько поскрипували під її ногами. Під моїми вони застогнали. А ті, хто відвідував мене раніше, безшумно рухалися.
  
  – Сюди, містере Гаррет.
  
  Щоб вибратися на волю, дівчина вибрала дивний маршрут – не той, яким мене доставили в моє просторе житло, і не той, який обрав би я сам. Вузенький коридорчик вивів нас до прочиненого вікна. Прохолодний вітерець ворушив білі завіси. Зовні світила майже повний місяць, в світлі якої будинок здавався величезним цвинтарним надгробком. Цікаво, що ж далі?
  
  Дзижчання раптом стало набагато голосніше. Хтось промовив:
  
  – Давай, дитинко, воруши попкою.
  
  Голос долинав знадвору, звідкись зверху.
  
  Дівчина вилізла у вікно. Мабуть, її абсолютно не бентежило те, що одягнена вона неналежним чином. Висунувши голову, я виявив, що моя рятівниця дереться вгору... Брр! Якого?.. Де мотузка? Мотузки не було і в помині, хоча я очікував зворотного.
  
  Знову почулося дзижчання. Я підняв голову і встиг помітити якийсь рух на даху.
  
  Між тим дівчина залізла на виступ не ширше моїй долоні і, не гаючи часу, рушили кудись убік.
  
  Тільки тут я помітив, що виступ – на ділі зовсім не виступ, а верхня кромка якогось химерного барельєфа, розгледіти який було неможливо, оскільки місячне світло на нього не падало. Зробивши глибокий вдих, я зовсім було зібрався повідомити юної красуні, що волію ходити по землі, але мене випередили.
  
  – Гей! – вигукнув хтось у мене за спиною. – Гей, там! Ти хто такий? Що ти тут робиш?
  
  Обернувшись, я побачив старого, швидше за все воротаря. На ньому була нічна сорочка, однак у руці він тримав страхітливого вигляду різницький ніж. В коридорчик з розчиненими навстіж двері сочився тьмяне світло. Якщо його відвідували настільки ж часто, як і мене, не дивно, що він спить з м'ясницким ножем...
  
  Судячи з усього, вступати в розмову старий не збирався. Він змахнув ножем. Я прикинув, не скористатися мотузкою Магодор. Але часу було обмаль, та й куди її прив'яжеш?
  
  Може, стрибнути – і вся недовга? Подумаєш, упаду, зате не заріжуть. До землі не більше милі...
  
  Далеке гудіння посилилось.
  
  – Чого застряг, придурок? Дай йому в рило, і пішли. – Я вловив аромат «трави».
  
  Озирнувшись, я побачив пухленького немовляти з особою тисячолітнього карлика. Немовля плавав у повітрі, на ньому була тільки пов'язка, підозріло смахивавшая на пелюшку.
  
  – Ну, чого витріщився? Ворушись, козел! – Він підняв голову і гаркнув: – Ей, дитинко, ну і телепня ти собі підчепила!
  
  Він тримав у руках крихітний лук, за спиною у нього теліпався сагайдак зі стрілами, у роті жевріла велетенська самокрутка. Гудіння чулося у немовляти з-за спини, запах виходив від самокрутки.
  
  Я сяк-так видряпався на виступ. Кажеш, йолоп? Гляди. Армійське загартування іноді годиться і на громадянці. Дивись, карапуз!
  
  Старий висунувся з вікна і знову змахнув ножем. Іржавий меч завдав повітрю глибоку рану в небезпечній близькості від мого носа. На мить мені здалося, ніби стариган має намір вилізти назовні.
  
  Тональність дзижчання змінилася. Продовжуючи дертися, я ризикнув повернути голову. Немовля наклав на тятиву стрілу, вистрілив і вразив старого в тильну сторону тій долоні, в якій він стискав рукоять ножа.
  
  – Поднажми, придурок! Якщо б не ти, мене б ніхто не помітив.
  
  – По мені, краще б тебе тут і не було.
  
  Як все-таки приємно бути молодим і дурним! Років десять тому я б забрався на таку стіну не дивлячись.
  
  В двадцяти Футах над вікном бовтався кінець мотузки, що спускалася з даху, козирок якою нависав над нами. Добре ще, що для підйому вибрали найнижче місце... Моя нова подружка, молода й дурна, просто-напросто підстрибнула, ухопилася за мотузку і полізла вгору. Старий з ножем, незважаючи на поранену руку, пішов її прикладу і повис, витріщивши очі.
  
  Коли ноги дівчини зникли за парапетом, летючий немовля злетів вгору з тією самою повільною грацією, яку можна спостерігати у великих літаючих комах: вони як би підкреслюють всім своїм виглядом, що зневажають закон тяжіння, прирікає більшість їх побратимів на вічне перебування на землі. Піднімаючись, карапуз так і сипав квітчастими фразами. Яку пару ми б склали з цією дівчиною! У неї – балакучий карапуз, у мене – містер Велика Шишка...
  
  Я зажмурився, вдихнув повними грудьми, прислухався до галасу старого, відкрив очі, помахав пильному дідуганом рукою – і ступив уперед.
  
  Коли мені було дев'ятнадцять, ми з приятелями випендрювалися один перед одним, а заодно і перед ворогом, ризикуючи зламати собі шию. Але тепер-то я розміняв четвертий десяток, живу набагато більш розмірено і комфортабельно. Певною мірою, зрозуміло. Ну чому я відмовився, коли татусь Вейдер пропонував мені роботу на пивоварні?
  
  Я вхопився за мотузок, виявив, що в руках ще збереглася якась ніяка сила, підтягнувся і поліз вгору. Природно, в моїх рухах не було і натяку на витонченість, проте це мене анітрохи не хвилювало.
  
  – З розуму зійти, дитинко! Цей хмир відірвав-таки свою дупу!
  
  – Швидше! – крикнула мені дівчина з даху. – Інакше нас зловлять.
  
  Легко сказати. Я додав прудкості, здолав крутий підйом і впав на дах, настільки широкий, що на ній можна було б влаштувати плац для парадів. Або вирощувати пшеницю – якщо, звичайно, спочатку укласти поверх каменю шар землі. Я піднявся. Дівчина знову поманила до себе (мабуть, це вона вміла робити найкраще). Судячи з усього, вона не припускала, що операція з порятунку Гаррета може затягнутися.
  
  Летючий немовля з самокруткой в зубах похмуро спостерігав за подіями зі спини величезного коня, який цілком підійшов би велетня. Над лопатками немовляти виднілися кінчики крил розмірами не більше голубиних. Повинно бути, йому не так-то просто утриматися в повітрі.
  
  Коней було два.
  
  – Ну вже ні, – сказав я. – Ні. Ні за які гроші. – Після катання на єдинорога Чорної Мони у мене боліли всі без винятку ребра, і я аж ніяк не збирався знову піддавати їх випробуванню на міцність. А адже єдиноріг – не кінь, так, далекий родич. З кіньми ж у Гаррета відносини напружені. Невже мені настільки не терпиться втекти, що я погоджуся довірити своє життя одному з цих чудовиськ?
  
  – Погляньте на психа, крихта. Він не...
  
  – Будь ласка, заспокойтеся, містере Гаррет, – попросила дівчина, яка встигла сісти на одного з коней. Схоже, вона нервувала.
  
  – Ти не розумієш. Вони можуть підвести в самий невідповідний момент.
  
  Дах заходила ходором, немов у будинку прокинувся хтось великий і страшний.
  
  – Побачимося, малятко. – Карапуз змахнув крильцями і з дзижчанням зник у темряві.
  
  Я підійшов до другого коня. Чудо-юдо синяво-чорного кольору виглядало так, ніби на ньому в давнину їздив на битви лицар-троль. На мить мені здалося, що без мотузяної драбини на нього не забратися. Але нічого, обійшлося. Завершивши довгий підйом, я перекинув праву ногу через кінську спину і з задоволенням відзначив, що ми з конем дивимося в одну і ту ж сторону. Тепер можна і на дах з висоти подивитися...
  
  На дах?!
  
  Тільки тепер до мене дійшло, що я сиджу на коні, який знаходиться на даху будинку. Що за маячня? Невже мене розіграли? Якщо напружити пам'ять, можна згадати декого з так званих друзів, у кого вистачить розуму підлаштувати таку підлоту.
  
  Але навколо не видно ні душі, ніхто не сміється, прикриваючи свою мерзенну ельфійську пащу мерзенної ельфійськой долонею.
  
  Втім, жоден з моїх друзів, справжніх і уявних, не витратив би ту суму, в яку все це напевно обійшлося.
  
  Дівчина вискнула, як підпила бэнши, й вдарила коня п'ятами по ребрах. Щасливиця! Тварина кинулись слідом за талим у темряві карапузом. Кінь, який дістався мені, виправдав мої найгірші припущення: він рвонувся вперед, навіть не порадившись зі мною.
  
  
  
  24
  
  Прокляті тварини виявилися ще тупіший, ніж я очікував. Їм заманулося перейти на рись. Кінь дівчини був нижче в холці, і ноги у нього були коротше, так що мій поступово почав наганяти. Мені залишалося тільки волати без угаву так відчайдушно чіплятися за гриву. Дівчина посміхнулася і помахала рукою.
  
  Ми стрибнули з даху.
  
  Мій кінь, не моргнувши оком і ні на от стілечки не пригальмувавши, різко вильнув убік, щоб не зіткнутися з іншим тваринам. Лише тут я зметикував, що піді мною – перевертень: в лічені секунди у коня виросли величезні крила, широкі груди звузилася, круп став чи не тонше осикою жіночої талії.
  
  Сподіваюся, ніхто не чув, як я заскавчав від страху.
  
  Ми кинулися вгору, до місяця. Сріблястий сміх дівчини нагадував передзвін небесних колокольцев. Ех, молодість, молодість! Вона була впевнена, що ми в безпеці... Що стосується мене, я був поглинений думками про те, як втриматися на коні, тому забув навіть думати про сов і інші неприємності.
  
  Підйом тривав. Танфер простягнувся під нами як на долоні; я і не уявляв, що такий величезний місто. Праворуч блищала в місячному світлі річкова закрут, схожа на велетенський ятаган. У місті світилося безліч вогників. Танфер ніколи не засинав, кількість нічних його мешканців приблизно дорівнювала кількості денних. Він як би об'єднував в собі відразу кілька міст, так би мовити, міняв особи в залежності від часу доби і більш-менш затихав лише в передсвітанковий годину.
  
  Я міцніше вчепився в кінську гриву. Хотілося молитися, але я придушив це бажання: бути може, кляті звірюки виробляють піруети навмисне, щоб змусити Гаррета звернутися до небес. Втім, вигляд нічного Танфера захопив мене настільки, що незабаром я майже заспокоївся. З висоти пташиного польоту ставало ясно, чому в Танфер прагнуть всі кому не лінь. Він воістину прекрасний. Щоб відчути сморід, побачити злидні, біль і жорстокість, зіткнутися з суперечить здоровому глузду ненавистю і не менш безглуздим благородством, потрібно спуститися на брудні вулички. Танфер – як чарівна дівчина: обіймеш її, зароешься особою в запашні волосся – і лише тоді помітиш струпи, вошей і бліх.
  
  Зізнатися, навіть в самих дивовижних своїх снах я не піднімався в небо, не ширяв над землею подібно якоїсь чудесної птиці. Місячне світло перетворив водойми розкішні блискучі страви, а стічні канави – у вигадливі сріблясті руни. Наші летючі коні повернули, і земля попливла під ногами. Вражаюче! Мої руки затекли від напруги, але страху я не відчував, йому на зміну прийшло благоговіння.
  
  – Правда, здорово, містер Гаррет? – крикнула дівчина.
  
  – Так. – Ось відчуємо під ногами твердий грунт, я їй растолкую, що містером Гарретом звали мого дідуся.
  
  Я озирнувся. Якщо за нами і відрядили погоню, то вона поки нас не наздогнала. Але напевно не уникнути неприємностей. До речі, ось вдалий заголовок для моєї автобіографії: «Біда крокує по п'ятах». Хоча – не стільки крокує, скільки підстерігають у засідці. Цікаво, чи здатний Ніг взяти слід по повітрю?
  
  Дівчина зробила свій пронизливий крик і махнула рукою. З її пальців посипалися лілові іскри. Кінь моєї нової подружки кинувся вниз, до землі.
  
  Моя тварина кинулася слідом, не звертаючи уваги на перелякані вигуки вершника. Шлунок підкотив грудкою до горла. Танфер стрімко наближався, з кожною миттю все більше втрачаючи свою чарівність.
  
  Шлунок залишився десь там, серед зірок. Добре, що сьогодні я не вечеряв. Інакше довелося б полегшуватися на льоту.
  
  Коні спускалися по широкій дузі, мірно змахуючи могутніми крилами. Стали видні вулиці, незабаром я вже міг розрізнити окремі будинки і нічних перехожих, нікому з них не прийшло в голову поглянути на небо. Люди взагалі рідко дивляться вгору (чим я іноді користуюся). Сказати по правді, спостерігати за нічним життям міста зі спини летючого коня було дуже цікаво і давало масу нових відчуттів.
  
  Паніка відступила, я знову знайшов здатність міркувати. Гаррет, ти можеш собою пишатися! Твоя білизна залишилося сухим. Повинно бути, старий, ти потроху звикаєш до подібного роду пригод.
  
  Що собою являють ці коні? Звідки вони взялися? Хто такий летючий карапуз в пелюшках? Адже він десь поблизу, голос чути чудово. Таких істот я раніше бачив тільки на картинах, автори яких зверталися до міфологічних сюжетів.
  
  Я вже мав сумнівне задоволення споглядати єдинорогів, вампірів, мамонтів, п'ятдесят різновидів громових ящерів, вервольфів і цілу купу інших, не менш казкових істот. Знайомство з ними частенько закінчувалося для мене синцями і шишками. Однак крилаті коні і вульгарний лучник-недомірок належали до того розряду істот, який я завжди уявляв вигадкою живописців. До символів. Подібно грифонам, страусів, камелопардам і циклопам вони рідкісні, як адвокати, якими рухає тільки прагнення відновити справедливість.
  
  Коні ковзали крило до крила. Карапуз дзижчав десь неподалік, але розгледіти його я не міг. Схоже, ми летимо в центр міста, до Бруксайдскому парку.
  
  Я досі не знав, як звати мою полубожественную рятівницю, так само як не мав ні найменшого поняття, з чого їй знадобилося мене рятувати. Дівчина випустила черговий крик. Я потягнувся за чарівною мотузкою. Не ти одна вмієш показувати фокуси, голубонько.
  
  – Гей, подруга! Ти хто така? Ім'я у тебе є? – У вухах свистів вітер, з яким зливалося дзижчання крил карапуза, який раніше ховався в темряві.
  
  Праворуч почувся дзвінкий сміх. Коні ніби пішли на посадку.
  
  – Кличте мене Кет, містер Гаррет. Погана дівчинка Кет.
  
  – Мені подобаються погані дівчиська. – Я був не проти продовжити бесіду, але у мене раптом перехопило подих. Ми опустилися так низько, що опинилися на одному рівні з гостроверхими дахами будинків. Мій кінь заплескав крилами, скидаючи швидкість, однак, незважаючи на його зусилля, ми продовжували мчати стрімголов. Як не дивно, я був ще живий.
  
  Кінь встав на диби, розкинув крила, підставляючи їх зустрічному повітряному потоку, здригнувся всім тілом. Швидкість різко впала. Тварина втягнуло крила, його груди стала ширше, круп пролунав; в наступну секунду вона на повному скаку торкнулося землі. На спині у нього нікого не було. Принаймні так здалося б сторонньому спостерігачеві, бо я, зібравши залишки мужності, заліз у свій невидимий мішок.
  
  Для початку я зав'язав мішок під пахвами, оскільки руки могли знадобитися. Кінь вихором промчав під деревами, але я все ж встиг вхопитися за товсту гілку. Опля! Мій скакун немов і не помітив, що з його спини зник вантаж вагою в добрих двісті фунтів.
  
  Пальці не витримали, і я лантухом повалився на землю. У мене вистачило сил натягнути мішок на голову і відповзти вбік. Будемо сподіватися, моя рятівниця схаменеться не відразу.
  
  – Ми тебе бачили! Ми тебе бачили! – заволали мерзенні пікс. Втім, якщо особливо не прислухатися, крики пікс схожі на горобине цвірінькання. Особисто я б вирішив – горобці скаржаться на те, що їх розбудили серед ночі.
  
  
  
  25
  
  – Містер Гаррет, де ви? З вами все в порядку? Відгукніться, будь ласка, якщо можете.
  
  Я міг, але не став. Нехай думає, що я впав при заході на посадку. Чорт! Якщо б я не разевал пащу, не приставав до неї з дурними питаннями, вона могла б подумати, що її підопічний впав ще раніше, під час шаленої скачки по небу.
  
  Почулося дзижчання, невблаганно приближавшееся до того місця, де я ховався. Мерзенний карапуз знав, що я не впав. Він уважно оглядав околиці, ні на секунду не замолкая. З його вуст злітали вельми вишукані, барвисті вираження – зрозуміло, на мою адресу.
  
  Як мене всі люблять!
  
  Я припустив до хати; мені надав пролунав за спиною гомін. Враження було таке, ніби там зібрався цілий натовп зустрічаючих, все в поганому настрої, включаючи розбуджених серед ночі пікс. За криком переляканій курки я розрізнив крик Кет. Дівчина явно не налеталась.
  
  Крилатий карапуз виник з темряви в декількох футах від мене. Плюхнувся пружним задом на бронзову долоню одного з рідкісних пам'ятників на честь цивільного особи. На тятиві лука лежала стріла, вираз обличчя карапуза говорило про те, що він не задумається вистрілити.
  
  – Я знаю, ти десь тут. Чуєш, козел? Хитро ти придумав, нічого не скажеш. – Над його головою заклубился димок. – Жарти в сторону, приятель. Давай вилазь. Сам знаєш, крім нас, тобі ніхто не допоможе.
  
  Я задумався. По всій видимості, годоротов зачепило, що я вступив у переговори з їхніми ворогами, а тепер, після мого зникнення, вони просто оскаженіли. Може, скористатися своєю невидимістю та підібратися ближче? Ні, не варто, краще піти додому. Внутрішній голос твердив, що вдома анітрохи не безпечніше, однак переляканий тварина, що затаївся в глибині моєї душі, не бажала нічого слухати. Тільки додому, в лігво – відпочити, зализати рани... Дочекавшись, поки немовля лине, я рушив далі.
  
  Другий раз він наздогнав мене біля виходу з парку. Почувши знайоме дзижчання, я сховався в густу тінь. Він прошмигнув повз, а в наступну мить прилетіли дві сови. Вони говорили на пташиній мові, але було нескладно зрозуміти, що дівчата сваряться.
  
  Я гмикнув. Природно, про себе.
  
  Летіть, милашки. Це ви ворогуєте з годоротами, вам з ними розбиратися.
  
  Усвідомивши, що в парку з'явилися шайиры, я додав прудкості. І правильно зробив. Несподівано стало холоднішати, причому дедалі помітнішою. Я знов сховався в густій тіні і пропустив Хаосу, який плив по моєму сліду, схожий на чорний, гнаний вітром привид. Скидалось на те, що його відрядили патрулювати підступи до мого будинку зі сторони парку.
  
  Невже моє втеча – чергова пастка? Невже вони все підлаштували?
  
  Гаррет, ти параноїк.
  
  Я завжди вважав, що боги певною мірою всемогутні. Бути може, чим менше віруючих, тим слабкіше могутність? Напевно, інакше навіщо б шайирам з годоротами знадобився якийсь смертний. І втекти б мені ніколи не вдалося.
  
  Ні, це параноя, всі ознаки в наявності. У мене було погане передчуття: коли розвіється дим, земля перестане трястися і осяде пил, з'ясується, що богам на дух не потрібен смертний, настільки старанно совавший ніс в їхні секрети.
  
  Мабуть, це варто врахувати.
  
  Почувся шерех. Він долинав з півдня і ставав все голосніше. Ніг? Ні, на щастя, не Смердючий Ніг. Я завмер. Над моєю головою пролетіло щось, смахивавшее на величезного нетопыря. Або на аркуш паперу, що рухався досить цілеспрямовано. Повинно бути, той тип, якого звуть Кильрак Тінь. Уточнювати, чи правий я, не хотілося.
  
  Я намагався вибирати вулички і провулки, в які зазвичай не заходив і при світлі дня. Навіть перетнув квартал Дно, міську клоаку, де дев'ять з десяти зустрічних перерізали б мені горлянку за мої черевики, де не були б у безпеці самі боги. Двічі скористався шнурком Меггі, щоб сховатися від занадто допитливих перехожих. Так, корисна штучка, проте мене все сильніше долало бажання закинути її якнайдалі. Навряд чи простим збігом пояснювався той факт, що всякий раз, варто було розгорнути шнурок, поблизу виникало хто-небудь з годоротов.
  
  У Дні обидва рази з'являлися мордовороти-авари, ніби годороты усвідомлювали, що в цей квартал варто посилати тільки тих, ким при нагоді можна і пожертвувати. Вулички, до речі, миттєво порожніли, хоча мешканці Дна швидше за все і не здогадувалися, чому у них по спинах повзуть мурашки.
  
  Я спробував утішити себе тим, що шайиры більше не показувалися. Вони, мабуть, патрулювали заздалегідь вибрані місця.
  
  З аварами було набагато простіше, ніж з Ногом. Якщо не вважати того, що їх пики вселяли панічний страх, нічого особливого вони собою не представляли. Я без праці вислизнув від них. З іншого боку, годоротам, схоже, було точно відомо, куди я прямую. Дивись, біля мого будинку чекає ціла армія міфічних істот.
  
  Сови, химерні тіні, крилаті коні, немовлята з самокрутками в зубах снували в ночі, орієнтуючись, можливо, за годоротам, що міряли кроками вулиці. Дивно, як вони не зіткнулися.
  
  Залишивши за спиною Дно, я попрямував на північ, вздовж східної межі кварталу. У самому справі, що скаже місіс Кардонлос, якщо я приведу додому всю цю ораву і якщо боги затіють сварку прямо на Макунадо-стріт?
  
  Найбільш розумним здавалося сховатися в затишному куточку, пересидіти бучу, дочекатися, поки хто-небудь з них вимре...
  
  Перед моїм внутрішнім зором промайнуло безліч осіб. Шкода, що я не можу вибирати. Серед тих і інших було кілька панночок, без яких, на мій погляд, світ стане біднішим.
  
  
  
  26
  
  Я відхилився від потрібного напрямку на добру милю на північний схід. Жодної уваги не привернув, але як бути, так і не вирішив. Раптом мене осінило.
  
  Я немов знову опинився в армії. Адже вищі чини, як правило, не знають, що роблять, вірно? Загалом, я обклав хлопця, що віддавав накази, потім звелів собі заткнутися і виконувати розпорядження.
  
  Додому потрапити було вкрай необхідно. Я відчував, що без порад Небіжчика ніяк не обійтися. Може, йому вдасться знайти хоча б крихту сенсу у всьому цьому безладі. Від мене явно щось приховували, а що стосується правил гри, в який виявився втягнутий простий смертний на ім'я Гаррет, я раніше мав про них дуже туманне уявлення.
  
  Боги, напевно, тримають мій будинок під наглядом. Значить, треба якось їх відвернути. Наведи їх на хибний слід, приятель.
  
  Я взяв у руки вірьовку, витягнув до потрібної довжини, помахав у повітрі, пробіг ще з третину милі на північний схід і знову влаштував виставу зі шнурком у провулку, де спали покотом п'яниці. Потім рушив далі і в останній раз скористався з мотузкою на вулиці, яка вела прямо до брами.
  
  Ворота Танфера, всі без винятку, на ніч не зачиняються. На моїй пам'яті їх замикали тільки раз, коли в передмісті бешкетували громові ящери. Тому, якщо приспічило, можна втекти з міста у будь-який час дня і ночі. За моїми прикидками, незабаром ворота повинні були стати об'єктом пильної уваги з боку новоствореної таємної поліції.
  
  На вулиці, що вела до північно-східних воріт, завжди панувало пожвавлення, незалежно від часу доби. Я обв'язав мотузку навколо талії і шмигнув у натовп, сподіваючись, що годороты з шайирами не швидко зметикують, куди я міг подеваться.
  
  Мій план спрацював точь-в-точь як описують в книжках. Принаймні в початковій стадії.
  
  Я надто вже поринув у роздуми. Навколишнє обстановка змінилася, а я цього не помітив, оскільки божевільні свинцеві божки нарешті відстали. На вулиці запанувала напружена тиша, натовп почав стрімко розповсюджуватися; я схаменувся, лише коли пролунав крик. Дорогу перегородила купка мордаті хлопців під чорно-червоними прапорами. Вони були озброєні кийками та киями, грюкали у барабани і дуділи в труби, співаючи під цей акомпанемент расистські пісеньки.
  
  Грубо вирваний з роздумів, я зупинився, щоб озирнутися.
  
  З бічних вуличок выплескивались все нові групи поборників людських прав. Здавалося, вони прагнуть до якоїсь мети, а тому рішуче змітають усіх зі свого шляху. По всій видимості, морди били по простому принципу: хто не в наших рядах – той проти нас.
  
  Перехожі відбивалися як могли. Особливо старалися нелюди, яким, втім, діставалося сильніше інших. Правоборці в дискусії не вступали: не людина – отримуй в рило. Сам винен.
  
  Я розгледів прапори декількох організацій. Дуже, дуже дивно. Зазвичай борці за чистоту нації колошматити не стільки нелюдів, скільки своїх союзників і одночасно ідейних супротивників (хоча відмінність у поглядах було майже непомітним).
  
  Попереду, там, де скупчення демонстрантів було гущавині всього, почалося справжнє побоїще. Судячи з усього, нападу піддався караван, який намагався покинути місто під покровом ночі.
  
  Полетіли камені, заробили кийки. Почулися крики і стогони. Я потрапив туди-сюди, намагаючись прорватися, але в кінці кінців сховався серед поранених, яких набралося достатньо з обох сторін. Самі розумієте, камені не розбирали, де свій, а де чужий. Підвівшись, я закликав чуму на всі будинки разом. Знову розболілася голова. Чому тут стільки ліхтарів? І коли ж закінчиться бійка?
  
  В мою сторону попрямували кілька похмурого виду здорованів. Я, як зазвичай, швидко зорієнтувався: нахилився і зірвав пов'язку з рукава хлопця, що лежав без свідомості (йому вона все одно була не потрібна). А потім, не особливо прикидаючись, повів себе як повний придурок (останнім часом у мене це здорово виходило).
  
  – Гаррет! Горе моє цибульне, чи це ти?
  
  – Думаю, так. – Голос я дізнався, але кому він належить, пригадати не міг. То був голос з неймовірно далекого минулого. Я зробив вигляд, що хочу піднятися, похитнувся і впав навзнак.
  
  – Ти його знаєш? – запитав хтось.
  
  – А то! Він був у моєму відділенні. Там, на островах. Трюкач, язви його в дупу.
  
  – Татусь? – Я нарешті згадав, чий це голос. Він належав Таткові Тумсу, відомого також під прізвиськом Пустодзвін. Самий старший солдат у відділенні, ветеран в свої двадцять сім, батько рідний новобранцям, такий сержант без нашивок. В сержанти він так і не вибився, втім, не особливо й прагнув.
  
  – Точно, синку. Ну-ка, Борода, допоможи. – Мене підняли і поставили на ноги. – Ти з ким, Гаррет?
  
  Я поняття не мав, з ким він, тому просто ткнув пальцем за спину і пробурмотів:
  
  – З ними.
  
  Просвистів повз цегла. Здоровані дружно пригнулися, мало не впустивши мене.
  
  – Що з тобою скоїлося? – поцікавився Тато.
  
  – Якийсь хмир уперіщив палицею. Перед очима все пливе і ноги не слухаються.
  
  – Дивись, Борода, йому нещодавно заштопали довбешку. Що, розумник, труба кличе?
  
  Я видавив посмішку:
  
  – Старий кінь борозни не псує, вірно, Папаша? Як справи? Я чув, тебе вбили.
  
  – Я теж про це чув. Лайно собаче! Ти як, йти зможеш?
  
  – Спробую. – Татусь чекав від мене саме такої відповіді. – Гаразд, бувай, мені треба наздоганяти своїх. Радий був познайомитися, Борода.
  
  Зробивши два невпевнених кроку, я налетів на ліхтарний стовп, який підтримував двох злилися в поцілунку пришелепкуватих коханців, не даючи їм впасти. Велике небо, мені щастить як утопленику! Не встиг утекти від придуркуватих богів, як зіткнувся з хлопцем, якого не бачив років з десять і який разів п'ять вигукнув моє ім'я на всю вулицю.
  
  Що далі?
  
  Тітонька Бо була права. Завжди щось та трапляється.
  
  На щастя, ніхто не виник з нічної темряви, ніхто не вибрався з провулка. Мною зацікавився тільки Татусь зі своїми дружками. Ось і славно. Я влаштував обговорення. Ноги погодилися не підломлюватись. Можна йти. Голова буквально розколювалася. Я бурмотів собі під ніс прокляття; привид м'якій постелі переслідував мене і змушував рухатися.
  
  Хоча я перебував у тій частині міста, де можна було очікувати чого завгодно, ніхто мене більше не потривожив.
  
  
  
  27
  
  Я втомився як собака. Добре ще, що мені пощастило (хоча моєї заслуги в тім не було). Ніч видалася щодо тихою. Всі, кому хотілося неприємностей, приєдналися до демонстрації. Згодом я дізнався, що основні сили зібралися в стороні від того місця, де відбулася наша з Тумсом зустріч. Вони погуляли на славу: бійка переросла в справжню різанину, були пограбовані сотні лавок, якими володіли ельфи, гноми і інші інородці, постраждалих серед біженців було не злічити.
  
  Лякало те, що в рядах демонстрантів було багато солдатів, ветеранів декількох кампаній. Якщо вони згадають армійську дисципліну, впоратися з таким військом буде ох як нелегко. Тоді тримайся, Танфер!
  
  Цікаво, що собі думає Шустер зі своєю таємною поліцією? А може, різанина як раз в його інтересах? Таке цілком можливо.
  
  Мене з нестримною силою тягло додому, в ліжко, але я твердо намірився дотримуватися обережності – і з величезним працею не піддався спокусі стати невидимим. Вчасно одумався. Перенісся думками в минуле і немов знову став «трюкачом», як називали нас, розвідників, в піхотних підрозділах, до яких ми були приписані. Розвідники проходили повний курс виживання, що включав, серед всього іншого, психологічну тренування. Я зосередився, але так і не зумів проникнути в той куточок свідомості, де не було невпевненості і нервозності. Щоб робити це за бажанням, необхідно практикуватися кожен день, а я ухилявся від занять багато років. Гаразд, якось обійдеться.
  
  Правда, іншого мені добитися вдалося. Я злився з вночі, перетворився в бесплотную тінь, став втіленої мінливістю, ілюзією, яка перетікає зі стіни на стіну при світлі місяця в безмовності каменю. Прослизнув повз тверезих, але сонних крысюков, і жоден з них навіть не ворухнув вусом.
  
  А потім підскочив на добрих дев'ять футів, коли мені на плече опустилася щось важке і вчепилася пазурами, точно крижана лапа з могили. Ось так завжди, варто тільки порадіти своїй спритності!
  
  Я повернувся на бруківку, успішно подолавши рветься з горла крик, бо зрозумів, що крижана лапа справі пташині кігті. Ці кігті належали гнуснейшей на світі пернатої тварі, яка не вміла плавати, ні кричати по-лебединому.
  
  – Не квапся, – вимовила створіння. – За будинком стежать. Їх треба відвернути. Не рухайся, поки я не скажу. – То був голос Попки-Дурня, але говорив явно хтось інший. У мене по спині побігли мурашки.
  
  Я застиг як укопаний. Великі небеса! Заради чого я прагнув, перся в несосвітенну даль, піддавав своє життя небезпеці, якщо ніхто і не подумав прибрати від мого будинку часових?
  
  – Ні! – проскулил я. Майбутнє малювалося виключно у чорних фарбах. Ніякого притулку, ніякого порятунку. – Ні! Скажи, що це не так!
  
  Ну що йому варто мене переконати?
  
  – Аргх! Гаррет?
  
  – Слухаю і корюся, про великий клубок пір'я! – Папуга приречений. Вибору немає. Якщо мене зуміли відшукати з його допомогою, значить, залишається одне...
  
  Або він, або я. Третього не дано. Ха-ха. Знаєш, Морлі, всяке трапляється. Причому кожен день. Так що вибач.
  
  – Гаррет! Будь ласка, озовись.
  
  Я настільки захопився, прикидаючи, як краще покінчити містера Велику Шишку, що забув про обережність. Але цього разу удача від мене не відвернулася. Як говориться, пронесло. Все було тихо.
  
  – Я тут. Прямісінько під цим смердючим стерв'ятником.
  
  – Перестань. Не ображай бідну пташку. Тепер можеш йти. І поспіши, довго їх відволікати я не можу.
  
  – Йду, старий шкарбун. – Мабуть, треба продати Небіжчика в рабство. Хто з відомих чарівників відмовиться отримати мертвого логхира? У всякому разі, прирученого. Може, вдасться його сплавити. Він вам потрібен – приходьте і забирайте. Мені набридло, що він вічно за мною підглядає і критикує кожен крок.
  
  
  
  28
  
  Уявна присутність Небіжчика я відчув задовго до того, як побачив будинок. Логхир пильнував, що було тривожним ознакою.
  
  – Поспішай! – буркнула пташка. «Поспішай! Поспішай!» – повторило відлуння у мене в голові.
  
  Я кинувся бігти. Мене, як і раніше нудило при думці, що від Небіжчика, виявляється, не сховатися і на іншому кінці міста.
  
  Над Макунадо-стріт клубочився дим. З сусідніх будинків лунали обурені вигуки: «Якого хріна? Що за лабуда?» Якщо це і є відволікаючий маневр Небіжчика, даремно він намагався. Боги, навіть з розряду свинцевих, як висловився Пройдисвіт, напевно здатні бачити крізь дим, і фізично, і метафорично. Втім, я швидко виявив, що в диму снують якісь фантоми, привиди з дитячих кошмарів, викликані до життя чиєюсь злою волею.
  
  Тільки-но я видерся по сходах ганку, двері відчинилися. Десь поблизу почулося дзижчання. Я ввалився досередини, і двері тут же зачинилися; сподіваюся, проклятий карапуз не встиг нічого помітити. Вперше на моїй пам'яті Дін впорався з дорученою справою.
  
  – Треба було тобі приїхати на пару днів пізніше, – сказав я. – До того часу все б владналося.
  
  Блідий, переляканий Дін судорожно проковтнув.
  
  – Вечерю скоро буде готовий, – видавив він. – Його милість хоче вас бачити.
  
  Який збіг! Я б теж не відмовився його побачити.
  
  Увійшовши в кімнату Небіжчика, я вимовив заздалегідь приготовлену фразу:
  
  – Слухай, старий шкарбан, ми по вуха в лайні і, судячи з усього, виліземо не скоро.
  
  – Я прекрасно усвідомлюю всю складність...
  
  – Та перестань ти мучити птицю! Давай говорити як зазвичай. Гей, зачекай, не засинай!
  
  – Твій сарказм недоречний, Гаррет. Такий спосіб спілкування тебе влаштовує?
  
  – Цілком. Наскільки я розумію, як пройшов мій день, ти знаєш. У тебе, сподіваюся, справи йдуть трохи краще.
  
  – Так. Я провів досить пізнавальний вечір з твоєю подругою Ліндою Чи. Відкинувши свої забобони, вона виявилася цілком розумною дівчиною. Схвалюю твій вибір, Гаррет.
  
  Так. Вперше чую, щоб Небіжчик схвалив жінку.
  
  – Дивись не захоплюйся. Вона просто тобі голову задурила. У неї це вправно виходить.
  
  – Не бачу сенсу в твоїх інсинуаціях. Лінда Лі – рідкісне з міфічних істот, жінка, наділена розумом і...
  
  Я вибухнув реготом.
  
  – Не вірю, чуєш? Вона тебе обдурила. – Мабуть, варто придивитися до Лінде уважніше. Якщо вона запаморочила голову Небіжчика, з нею треба тримати вухо гостро. – Звісно, ти не бачиш сенсу. У тебе ж немає почуття гумору. Гаразд, що там щодо богів? Вони і справді боги? І як нам з ними бути?
  
  – Ти правий, у нас серйозні неприємності. Я б сказав, наисерьезнейшие. З того розмаху, який прийняли події, ми маємо право припустити, що гра йде по-крупному.
  
  – Скажіть на милість.
  
  Цього разу він не помітив мого сарказму. Або пропустив повз вуха. З нього станеться.
  
  – Це не розіграш. Навіть в уряду не вистачить коштів, щоб організувати щось подібне.
  
  – Та що ти таке говориш? По-твоєму, ніякий уряд не захоче мене розігрувати?
  
  – Не в такому масштабі. Тут потрібні величезні гроші.
  
  – Не кажучи вже про те, що я не уявляю для уряду ні найменшого інтересу. Подумаєш, порожнє містечко на ім'я Гаррет.
  
  – Не кажучи вже про те, що ніхто не став би докладати зусиль, щоб тебе обдурити. Досить пари струнких ніг, довгих волосся, бажано рудих для більшої переконливості, і...
  
  – Треба ж, який догадливий. – Я зітхнув. – Коротше, старовина. Нас що, справді осаджують боги?
  
  – Вони вірять у свою божественність. А з точки зору твоїх первісних предків, цілком підпадають під вельми розпливчасте визначення богів.
  
  – Ясненько. Загалом, з ними краще не зв'язуватися, так? Я відчуваю себе як муха, яку ось-ось пріхлопнут. Що ти пропонуєш? Стійко переносити негаразди або спробувати щось зробити?
  
  – Є кілька варіантів. Найпривабливіший, мабуть, – лягти на дно і зачаїтися до тих пір, поки все не владнається само собою. Якщо б це було можливо, я б не став звинувачувати тебе в боягузтві. Твій світ в цілому і Квартал Мрій зокрема нітрохи не збідніють, якщо шайиры зникнуть разом з годоротами.
  
  – Біда в тому, що вони не бажають йти тихо.
  
  – Ось саме. А оскільки в тебе є можливість врятувати одну із сторін, цьому будинку загрожують неприємності незалежно від того, вони дізнаються про твоє повернення чи ні.
  
  – Їм потрібен якийсь ключ. А я поняття не маю, де його шукати. І навіть як він виглядає. Лінда нам тут не допоможе?
  
  – З її неоціненною допомогою – ця дівчина зробила мені воістину королівську послугу – я вивчив всі доступні літературні джерела, в яких згадуються обидва пантеону, а також способи отримати місце в Кварталі Мрій.
  
  – Чудово. Звідси випливає, що ти щось з'ясував?
  
  – Угомонись, Гаррет. Ти не можеш відчувати себе в безпеці, і у нас немає часу на порожню балаканину.
  
  Я закотив очі і придушив бажання відправитися спати прямо зараз, як мені хотілося плюхнутися в ліжко.
  
  – Між іншим, я не заговорив про піднесених матерії.
  
  – На основі отриманих мною відомостей і по зрілому міркуванні я прийшов до висновку, що наповнює мене відчаєм. Шуканий ключ – це ти. До речі сказати, замішані у конфлікті сторони навряд чи встигли про це здогадатися.
  
  – Чого? – писнув я.
  
  – Ключ – це ти, Гаррет. Вони поки не знають. Можеш вважати, що тобі пощастило.
  
  – Так. – Якщо Небіжчик прав... Ні, він не може бути прав! Я не хочу, щоб він був прав!
  
  Вони переламають мені ноги, щоб я не втік, закують в кайдани і посадять в клітку, на яку накладуть охоронні чари, а для надійності ще запаяют.
  
  – У мене немає ні найменших сумнівів.
  
  – Чорт. – Коли тебе ось так чим-небудь оглоушат, мимоволі перейдеш до односкладовим словечкам. – Чорт. Я? Ключ? Цікаво, яким чином мене покладуть в замок?
  
  – Не забувай, що, коли йдеться про релігію, а також про магію, багато слід розуміти метафорично і символічно. Будь-яка релігія – ожилі метафори і символи.
  
  Зазвичай така балаканина доводить мене до нестями. Але я надто втомився, щоб лізти на рожен.
  
  Дін приніс тацю з їжею. Я окинув поглядом гігантську телячу відбивну, овочі, величезний вишневий пиріг, кухоль пива під стати одним з аварів – і важко зітхнув.
  
  – А чи немає якогось метафоричного способу надерти символів дупу, щоб вони залишили мене в спокої?
  
  – Сумніваюся. Як жалюгідними вони б не були – це боги. А ти – простий смертний. Історія цього світу, населеного безліччю народів, вчить, що богів можна умилостивити, або обдурити.
  
  – Теж мені новина! Скажи краще, як я примудрився стати ключем? І коли встиг?
  
  – У мене є теорія, але озвучувати її, на мій погляд, дещо передчасно.
  
  – Маячня якась! – Друг називається. Настільки пишається своєю непогрішністю, що не скаже ні слова, поки не буде впевнений на всі сто. – Я ж не вимагаю від тебе...
  
  – Незважаючи на те, що часу обмаль, тобі потрібно відпочити. Деякий час я ще зможу підтримувати ілюзію твоєї відсутності. Лягай спати. Так, до речі, постарайся надалі не користуватися тією мотузкою, яку запозичив у своєї Магодор.
  
  – Я й сам зрозумів.
  
  – Радий, що в тебе вистачило розуму. Іди спати, Гаррет.
  
  Ліжко здалася мені шматочком небес зі збитими вершками замість простирадла.
  
  
  
  29
  
  Ніч пролетіла дуже швидко. Якийсь спритник викрав з неї чотири кращих години. Жорстоке пробудження супроводжувалося ще більш жорстоким сонячним світлом. Хтось раздернул штори на моєму вікні, і промені сонця хльоснули мене по обличчю точно батогом. Я відвернувся, спробував, уявивши себе дикою свинею, заритися під ковдру, але все було марно – ні ворога нещадніше, ніж сонце.
  
  Я пам'ятав, що, перед тим як впасти в ліжко, зачинив двері. Однак та були розкриті навстіж. Можливо, це означало, що Дін почав мстити. Як по-вашому, приємно прокидатися під крики Попки-Дурня, який сидів на дверях і без праці увернувшегося від пущеного моєю рукою черевика?
  
  Втім, черевик подіяв: пташку як вітром здуло.
  
  Я не сумнівався, що надіслав його до мене той самий старий ледар, допомоги від якого було не дочекатися, той самий соня, який не прокинеться, навіть якщо підпалити крісло під ним.
  
  Та ну його до ляду! Я накрився ковдрою з головою.
  
  Впертість ні до чого хорошого не призвело. Я вже не міг заснути, а тому просто валявся в ліжку. З-за дверей долинали крики Попки-Дурня.
  
  – Слухай, пташка, якщо не заткнеш пельку, я тебе вб'ю. Порубаю на дрібні шматочки. Зрозумів? – А Дін потім приготує розкішне спекотне.
  
  Містер Велика Шишка послухав мого заклику. Ймовірно, страх за власну шкуру взяв верх над почуттям гумору Небіжчика (якщо воно у нього взагалі є). Але ненадовго. До чого ж безглузда птах!
  
  Гаразд, з тобою ми розберемося потім. Але чому викидає такі коники мій організм? Звідки у мене всередині взявся мерзенний садист, який стверджує, що пора вставати і братися за справу?
  
  – За яку справу? – впорався я, як і напередодні, опускаючи ноги в безодню під ліжком. – Нічого хорошого мене все одно не чекає.
  
  – Доброго ранку, Гаррет. Будь люб'язний, веди себе посдержанней. За будинком стежать. Думаю, мені вдалося замаскувати твою присутність, однак якщо ти почнеш буянити, ілюзія миттєво зникне. Тому утримайся, будь ласка, від своїх безпричинних витівок.
  
  – Нічого провокувати, – буркнув я. Сяк-так підвівся, зібрав з підлоги одяг, який розкидав вчора ввечері. Принюхався. Нічого, зійде. Потім взяв себе в руки і обережно визирнув у віконце. – Чорт!
  
  – Гаррет! Я ж просив.
  
  – Там занадто світло. – Куди поділися ті похмурі дні, які зовсім недавно облягали місто? Схоже, наближається велике потепління.
  
  – Не підходь до вікна. Хто-небудь може помітити, як ворушаться фіранки, і подумає, що ти всередині, – їм, напевно, відомо, що це вікно твоєї спальні.
  
  Чудовий початок нового дня, вірно? З ранку суцільне бурчання, і ніякого просвіту. Я подивився на ліжко. У ліжку було так гарно, так тепло і затишно. Мені снився сон про рай, в якому всі красиві жінки вели себе цілком відверто, недвозначно, а символізм в дусі «ти замок, я ключ» мав одне-єдине тлумачення. В цьому раю всюди були фонтани, з яких били струмені пива, а їжі стільки, що наяву на такій дієті я б додавав у вазі фунтів п'ять за день.
  
  Ялинки-моталки, як любила казати моя бабуся (я сам одного разу чув). Діватися нікуди, пора збирати друзів; дивись, створимо свою власну релігію. Правда, більшість моїх приятелів вірить виключно в алкоголь і начисто відкидає цнотливість, а в деяких освічених релігіях до цих пір вважається, що це в порядку речей. Досить згадати Зірочку. До речі, не переманити її від годоротов? Запропонувати, так би мовити, контракт на кращих фінансових умов...
  
  Мене облило хвилею відрази.
  
  – Якщо тобі не подобаються мої думки, геть з моєї голови.
  
  – Фантазії дурного підлітка мене не цікавлять. Я вивчаю твої спогади про вчорашній день.
  
  – Подсматриваешь, значить? Ще б пак, у самого-то руки короткі! Тебе вистачає тільки на безглузді політичні теорії та на жучиные паради.
  
  – Не буду заперечувати очевидного. Я – істота розумна, аж ніяк не схильне до одержимості плотськими втіхами.
  
  – Якщо вже говорити про очевидне, тобі просто завидно. Сам ти ні на що не здатний, навіть якщо дуже захочеш. Ось і костеришь тих, у кого ще не застигла кров у жилах.
  
  Поки ми займалися ранковою гімнастикою, я встиг спуститися сходами (для ледве прокинувся Гаррета це був подвиг схоже епічного). Увійшов у кухню, взяв кухоль з чаєм. Возившийся у печі Дін кинув у мій бік жалібний погляд, ніби дорікаючи в тому, що я піднявся так рано і тим самим позбавив його задоволення особисто витягнути мене з ліжка. Я понишпорив по засіках, відшукав залишки колишньої добродушності, видавив щиру посмішку і проспівав:
  
  – Доброго ранку, Дін. Як спалося?
  
  Судячи з убивчо похмурого погляду, він вирішив, що я знущаюся.
  
  – Сніданок ще не готовий.
  
  Я підлив собі чаю.
  
  – Не поспішай. Все одно нам з высокомудрием треба дещо обговорити. – Я був упевнений, що ця веремія з храмом має якийсь таємний сенс. Шайиры були зі мною відвертіше, ніж годороты, а дехто з них вів себе досить дружелюбно, однак мені чомусь здавалося, що боги зволили повідомити далеко не всі. – До Речі, Дін...
  
  – Так, містер Гаррет?
  
  – Як пройшло весілля? Варто було на неї їхати? – Не пам'ятаю, запитував я його вчора чи ні.
  
  – Усе гаразд, сер, дякую. Ребеці дуже сподобався ваш подарунок. Вона ніяк не очікувала, що ви її пам'ятаєте.
  
  – Ви з нею на пару постаралися як слід, щоб я не зміг її забути. Відкрию тобі маленький секрет: мій подарунок – зітхання полегшення. – Ще зовсім недавно Діна переслідувала нав'язлива ідея. Він наполегливо прагнув видати за мене одну зі своїх численних племінниць.
  
  В куточках його рота зародилася посмішка.
  
  – Подорож було таким цікавим, сер, – сказав він. – На зворотному шляху на нас напали розбійники. Досить безглузді особистості, сер. Коли стало ясно, що ні в кого з пасажирів диліжанса немає в кишені ні гроша, вони просто розгубилися. Але вдома все одно краще, сер.
  
  – Ага. – Особливо для мене, в нинішніх обставинах. – Здається, хтось стукає у двері.
  
  – Гаррет, будь ласка, сховайся в кабінеті і закрий двері.
  
  – З якого дива?
  
  – До нас завітали містер Тарп, міс Торнада поплічник містера Дотса за прізвищем Агонистес. Вони скоро підуть. Мені б хотілося, щоб ніхто з них навіть не запідозрив про твоїй присутності в будинку.
  
  Звучить розумно, але варто повідомляти про це логхиру?
  
  Цікаво, хто цей Агонистес? Щось я не пригадую в оточенні Морлі хлопців з таким прізвищем.
  
  – Агонистес – прізвисько. Кличка, як висловлюються деякі твої знайомі.
  
  – А! Тоді зрозуміло. А то я вже хотів пожаліти бідолаху: все життя маятися з таким имечком.
  
  Дін попрямував відкривати, витираючи кухонним рушником руки. Я пірнув до себе в кабінет – простору, неприбрану кімнату навпроти тієї, яку обіймав Небіжчик. Прикрив двері, залишивши лише крихітну шпаринку, щоб чути, про що піде мова, і хоч одним оком поглянути на відвідувачів.
  
  – Дін, приглядывай за Торнадой. Вона напевно спробує що-небудь поцупити.
  
  – Звичайно, сер. Я завжди придивлявся за вашими друзями.
  
  Він почав гриміти засувами, ланцюжками і ключами, тим самим позбавивши мене можливості виступити на захист моїх друзів.
  
  Справжнє ім'я цієї людини – Клод-Нед Блоджетт.
  
  Не дивно, що він відгукувався на прізвисько. Скажіть на милість, ну хто злякається бандюги по імені Клод-Нед Блоджетт (до речі, цього імені я теж не чув)? Що може бути у нього в кишені – небудь сільськогосподарський інструмент?
  
  В прізвисько Агонистес, до речі, відчувалася якась штучність, ніби він придумав його сам. Вуличні прізвиська в більшості своїй куди простіше, часто вони не викликають нічого, крім поблажливою усмішки. Зате наші правителі з Пагорба вибирають собі звучні псевдоніми начебто Рейвер Стікс.
  
  Торнада почала висловлювати претензії ще до того, як Дін встиг відчинити вхідні двері. Сподіваюся, Небіжчик доручив їй діло, яке не вимагало застосування розумових здібностей. Якщо вона почне вигадувати – всім хана.
  
  
  
  30
  
  – Гаррет будинку? – запитала Торнада.
  
  – Боюся, що ні, міс.
  
  – Готова побитися об заклад, я чула його голос!
  
  – Святі цвіркуни! – заволав Попка-Дурак. – Які стегна, щоб мені пусто було! – І присвиснув від захоплення. Незважаючи на могутню статуру, Торнаду ніхто не бере за чоловіка, навіть птахи.
  
  – Якщо б Гаррет не був моїм найкращим другом, я б давно звернула шию цієї тварюки, – прошипіла Торнада.
  
  Мені захотілося вискочити в коридор і закричати: «Я переживу, дорога! Будь ласка, роби з ним, що хочеш».
  
  Небіжчик знав, що нічого такого я, природно, не зроблю, але на всяк випадок послав мені уявне попередження. Тим часом Попка-Дурак продовжував лестити Торнаде. По коридору пролунав регіт Плоскомордого.
  
  – Здається мені, він у тебе втюханий. Якщо попросиш, Гаррет його тобі подарує.
  
  – Ще не вистачало.
  
  – Зате скільки галасу. Куди б ти не пішла, ця пташка завжди буде з тобою.
  
  – Що я, з глузду з'їхала?
  
  Я притулився обличчям до щілини між дверима і стіною, намагаючись розгледіти Агонистеса. Толком нічого не побачив, хоча він і затримався в коридорі, пропускаючи вперед Торнаду і Плоскомордого. Зовнішністю він схожий на адвоката, котрі, як відомо, бандити в законі. Втім, Морлі останнім часом піклується про свою респектабельності...
  
  Я прислухався. З кімнати Небіжчика не долітало жодного звуку. Дін повернувся на кухню, поставив на піднос чайник і тарілку з сдобами. Мій рот наповнився слиною. Я був голодний. Нічого, почекаю. Головне – щоб трійця пішла з дому, не зустрівшись зі мною.
  
  З урахуванням ситуації Діну деякий час доведеться нікуди не виходити. Отже, ми можемо розраховувати тільки на власні запаси, які, до речі, мають потребу в поповненні: я подъел їх, поки Дін був у від'їзді.
  
  По дорозі в кімнату Небіжчика Дін тихенько підійшов до моєї двері і протягнув мені чашку і кілька булочок. Підморгнув і рушив далі. Перед тим як двері навпроти закрилася, я почув уїдливе зауваження Торнады з приводу того, що Гаррет зовсім зубожів і не може нагодувати гостей пристойним сніданком.
  
  Торнада з тих, кого просто неможливо не любити. Якщо б хтось інший робив те, що робить вона, він давним-давно розгубив би всіх друзів. А так – ти лише зітхаєш і качаєш головою: мовляв, це ж Торнада, ну що з неї візьмеш.
  
  Подібні особистості, а також хлопці, які ніколи не брудняться і не мнуть одяг, мене страшенно дратують, проте я, як і всі інші, підпадаю при зустрічі під їх чарівність.
  
  Тримаючи в одній руці булочку, я обмацав іншого голову. Подряпини майже зникли, однак свербіли. Хвала небесам, нарешті пройшло похмілля. Пробратися, що в кухню за пивом? Яке пиво, Гаррет? В хаті не залишилося ні краплі.
  
  О-хо-хо! Пива немає, з дому не вийти. А найгірше – що не можна нікого просити. Плоскомордый, якщо доручити йому, звичайно, принесе барило, але ж будь-який дурень зрозуміє, для кого він старається, – ні Дін, ні Небіжчик пива не п'ють.
  
  Звідси, до речі, виникає одне питання. Чого чекати від цих богів? Може, їм набридне ходити навколо і вони увірвуться в будинок?
  
  – Вони боги, Гаррет, – нагадав я собі. – Бути може, не такі могутні і всезнаючі, якими їм хочеться виглядати в очах людей, але все одно дадуть смертним сто очок вперед. Навряд чи богам складе працю визначити, де я перебуваю.
  
  А якщо і так, чому б мені не вийти в коридор, не вручити Плоскомордому пару-трійку марок і не попросити його збігати за пивом?
  
  – Гаррет, продовжуй вважати себе центром загального інтересу. Буде краще, якщо ти повіриш в те, що ми на щось здатні.
  
  Я підстрибнув від несподіванки. Не знаю чому, мені в перший момент здалося, що зараз я почую: «Від Нога не сховатися».
  
  Що все це значить? Небіжчик не став ні про що питати, з чого випливало, що він читає мої думки, а до подібного роду речей мій співмешканець опускався лише в крайніх випадках.
  
  – Ще чаю, містер Гаррет? – пошепки запитав Дін повернувся.
  
  – Якщо не важко. Що там відбувається?
  
  – Вони передають йому міські чутки, а він намагається вибудувати теорію про справжні наміри Слави Дуралейника.
  
  Повинно бути, Діна налякала моя гримаса. Він схопив порожню кружку і тарілку і був такий. Я зціпив край стільниці з такою силою, що просто дивно, як не зламав собі пальці.
  
  Мені хотілося заволати на всю горлянку. Вчинити в хаті гармидер. Вимовити слова, яких від мене відмовилася б рідна мати. Выволочь на вулицю цей мішок висохлого верблюжого лайна, нехай годує собою бездомних личинок та інших тварюк. Але оскільки я не міг видати себе, залишалося одне – сидіти, розгойдуючись взад-вперед, і видавати звуки, за які, почуй їх хто-небудь, Гаррета напевно забрали у відділення для божевільних лікарні Бледсо.
  
  Дін відкрив мені очі на справжній стан речей. Мерзенний логхир використовував мої страхи, щоб переконати мене у своїй корисності, а насправді прагнув виключно заради себе!
  
  – Я єсмь логхир, живий і мертвий. Я прожив на цьому світі дюжину з гаком століть, Гаррет, але досі не зустрічав такого цинічного, егоїстичного і скупого типу, як ти. Настають великі зміни. На наших очах твориться історія, відбуваються справжні дива. А ти вимагаєш, щоб я зайнявся дрібної сваркою, яка, цілком можливо, згасне сама собою.
  
  Я не закричав, не став кататися по підлозі з піною у рота, не увірвався до Небіжчика в кімнату і не задушив його в присутності свідків. Бо яка від цього користь? Йому все одно, він і так мертвий. До того ж у будинку сторонні. Тому довелося задовольнятися тим, що я почав малювати в уяві всілякі тортури, яким піддамо Небіжчика, коли гості підуть.
  
  – Якщо ти будеш постійно мене відволікати, я не зможу підтримувати ілюзію твоєї відсутності.
  
  У логхира не один мозок, а декілька, тому він здатний одночасно робити дві або три справи. З чого випливає, що він може бути скалкою відразу в енному кількості дуп. З моєї точки зору, досить сумнівне достоїнство.
  
  Думка про те, що я можу битися з ним лише в темних глибинах своєї душі, лише погіршила ситуацію...
  
  – Вистачить бурчати, Гаррет. Задумайся краще над тим, як ти опинився в такому становищі.
  
  Типовий рада старого негідника. Іншими словами, вчися думати сам, мені набридло пояснювати.
  
  Легко сказати. Ні з чим подібним я досі не стикався. Правда, оскільки ключ – це я, загадки тут ніякої немає (хоча як подивитися; з якого дива мене вибрали ключі?).
  
  Бути ключем мені не подобалося, але я розумів, що Небіжчик навряд чи помилився. Чим іншим можна пояснити той факт (на який, до речі, не звернув уваги Пройдисвіт), що я спокійно увійшов у храм, куди не могли проникнути навіть боги?
  
  Як я примудрився стати ключем? І коли? Чому мене не спромоглися запитати? Діви, народжують дітей богам; наставники, вбивающие в божественних нащадків основи управління і маніпулювання віруючими, – всі вони зазвичай удостоюються візиту посланця з небес. Так би мовити, на доріжку. А я? Хто до мене прилітав? Шиш. Голий шиш. Ні вже, звільніть. Я буду допомагати звичайним людям, яких знаю і яким хочу допомогти. А боги переб'ються.
  
  Взагалі-то вникати в сімейні негаразди клану Вейдерів не хотілося. Просто цей варіант представлявся більш безпечним, ніж та яма з лайном, в яку я потрапив.
  
  Небіжчика, повинно бути, мої міркування неабияк потішили, але оскільки у нього були гості, він визволив мене від своїх зауважень. Домігшись від своєї клієнтури необхідних відомостей, він забезпечив їх новими дорученнями і відіслав геть.
  
  Останній пішла Торнада. Зрозуміло, Дін провів її до самої двері, старанно затуляючи спиною двері мого кабінету, а заодно – все цінне, що було в коридорі і на що вона могла спокуситися.
  
  31
  
  – Ти перебільшуєш аморальність міс Торнады.
  
  Ще не встигнувши вийти за двері, вищезгадана міс почала обмінюватися люб'язностями з Попкою-Дурнем. Дочекавшись, поки двері зачиняться, я промовив:
  
  – Сумніваюся.
  
  – Вона знає, що добре, а що погано. І твердо дотримується своїх принципів.
  
  – Ну так. Принцип у неї одна: «Якщо річ не прибита цвяхами – значить, можна брати». А якщо цю річ можна віддерти, значить, вона не прибита.
  
  – Ти несправедливий до жінки. Втім, не дивно. Тобі здається, що на тебе ополчився весь світ, і це виправдовує твою брюзгливость.
  
  – Мені зовсім не здається, старий шкарбун. Я знаю напевно. А що стосується брюзгливости, вона буде посилюватися, якщо ти не перестанеш займатися дурницями, а мене не припинять дошкуляти типи, порівняно з якими ти – писаний красень.
  
  Я вискочив з кабінету і увірвався в кімнату Небіжчика. Дін з'явився слідом за мною і став біля стіни, мерзлякувато щулячись. Йому було страшно. Небіжчик тримався як зазвичай, однак інтуїція підказувала Діну, що у нас великі неприємності. Його спосіб виплутуватися з халепи полягав у тому, що він не вилазив з кухні.
  
  – Хоча ти впевнений у зворотному, я довго розмірковував над твоєю проблемою. Лінда Лі вчора привезла цілу візок книг. Кілька годин поспіль вона, твоя подруга Тінні, її подруга Алікс і їх загальна подруга Нікс читали мені вголос. Порівняно з тим, що відомо тобі, я не дізнався майже нічого нового. Ні годороты, ні шайиры не належать до золотого століття, породженому схильної до всяких дурниць фантазією людства. Ці пантеони заслуговують уваги виключно як скопища ходячих нісенітниць. Вони виникли в запаленому мозку первісних покидьків суспільства. Таких, як вони, цікавлять лише сварки та бійки, плотські втіхи і скандали; своїх прихильників вони переводять голодом і хворобами, принижують і всіляко ігнорують – просто заради розваги. Але не слід забувати, що в них, як в дзеркалі відображаються їхні шанувальники. Боги такі, якими малюються віруючим.
  
  Чудове, ймовірно, було видовище: Небіжчик, прихильно слухає красивим жінкам, які читають йому вголос, поглинає нові відомості і одночасно потешающийся над Гарретом, якою де-то повзає на череві в грязі. А адже він знав, як мені доводиться, – Попка-Дурак, кинувши мене на сваволю долі, полетів прямо додому.
  
  – Крім того, ми повинні враховувати наступне. Дівчина, яка врятувала тебе від шайиров, не згадується ні в одній з книг, присвяченій обом пантеонам. Так само як і крилатий немовля. Таких істот, до речі, називають херувимами.
  
  – Треба ж! Як я одразу не згадав? – Херувими були однією з міфологічних складових віри, яку сповідувала моя матінка. Найбільш часто вони зустрічалися в релігійному живопису.
  
  – Вони відносяться до тим міфічним істотам, які присутні в більшості релігій. Коріння у них ті ж, що й у Церкві. – Чорт, він знову копається в моїх думках! – Для твоєї ж користі, Гаррет. Повернемося до дівчини. Ти гадаєш, вона побічний син Ланга або Имара від смертної жінки?
  
  – Вона мені про себе не розповідала.
  
  – Вірно. До того ж ти був занадто поглинений власними переживаннями, щоб спробувати це з'ясувати.
  
  – Гей!
  
  – Вибач. У всякому разі, як я вже сказав, в історії вона не фігурує. А херувим належить до зовсім іншого розряду божеств.
  
  – Стривай, не поспішай. Имар з Лангом – з тих типів, які хапають все, що підвернеться під руку. Може, знадобиться. Причому в засобах особливо не соромляться.
  
  – Згоден. Зізнатися, я не бачу, чим це нам може допомогти. Мене турбує аномалія, тобто гравці, яких по ідеї у грі не повинно було бути. Дівчина, херувим, крилаті коні... Там, де зустрічається аномалія, слід чекати підступу. Мабуть, тобі треба було залишатися з дівчиною і з'ясувати, що їй потрібно.
  
  – Може бути. – Як говориться, всі ми генії заднім-то розумом. – Дивись, якби залишився, плавав би вже в чиєму-небудь супі, а не точив ляси з тобою.
  
  – Які ми сьогодні колючі.
  
  – Ось саме. Причому весь, від голови до п'ят. Пора б звикнути, що я психую всякий раз, коли з'ясовується, що мій партнер витратив купу грошей, щоб зібрати міські чутки. Якого хріна тобі знадобилося платити Торнаде, яку ми знаємо, як облуплену, і цього Агонистесу, якого ми не знаємо зовсім?
  
  – Їм цілком можна довіряти. Зрозуміло, до певної міри.
  
  – Невже? А що, якщо хто-небудь там, зовні, задумається, з якого дива ти задаєш такі питання? Політики народжуються параноїками. Якщо Торнаду заарештують і допитають, вона придумає що завгодно, лише б виплутатися самої. І тоді до нас завітають молодики Шустера або активісти «Поклику», а то ще які-небудь хмыри з Кантарда або з Пан-Тантакуанской армії визволення пригноблених фейрі...
  
  – Ти гарячий. Будь ласка, заспокойся. – От мерзотник, а! – Ти відмовляєшся побачити справжні масштаби кризи, що вибухнула в Танфере. А також не віриш в те, що я здатний захистити себе.
  
  – Послухай, старий шкарбан, я аніскільки не сумніваюся, що твоя дупа нітрохи не постраждає. У тебе чудово виходить її прикривати. Мене турбує моя власна.
  
  – Ти егоїст до мозку кісток...
  
  – Вистачить! По-моєму, тобі пора відпрацьовувати своє утримання. Давай викладай, що мені робити.
  
  – Що тобі відомо про таємничих пожежах в околицях Бадена?
  
  – Чого? – Ось так завжди. Любить він задавати питання, що не мають ні найменшого відношення до справи. Занадто багато мізків. – Якби не захоплювався всякою нісенітницею на зразок пожеж і Слави Дуралейника, міг би зауважити, що я був зайнятий. При чому тут пожежі? І чим вони тебе зацікавили?
  
  – Мої відвідувачі згадували про загадкових пожежах. Це не підпали. Спочатку згорали люди, а вже потім займалися вдома.
  
  – Жах.
  
  – Так. Наскільки я розумію, між жертвами немає ніякого зв'язку. До того ж жодна з них не належить до числа тих, хто привертає до себе увагу з боку... гм... певних особистостей.
  
  – Чудово. Шикарна загадка, буде над чим поламати голову довгим зимовим вечором. Може, відкладеш її до зими і займешся мною? Як нам бути з цими богами? Адже ти навіть не сказав, боги вони чи ні.
  
  – Витрачено величезну кількість енергії, залучено безліч осіб. йде Гра по-крупному. В принципі явища, з якими ти зіткнувся, цілком могли організувати кілька об'єднали сили чародіїв. Але видається, що ставка в грі – саме та, про яку ти знаєш. Боротьба за божественний статус.
  
  – Статус? – Він знову поставив мене в безвихідь.
  
  – Ну звичайно! Ти віриш їх твердженнями, що вони зникнуть без сліду, якщо будуть змушені покинути Квартал Мрій?
  
  – Загалом, так. Мені здалося, вони були цілком щирі. Але ти правий. Цілком можливо, у них є куди відступити. Як мовиться, на заздалегідь підготовлені позиції.
  
  – Молодець. Справа в тому, що релігія не вважається такою, що заслуговує довіри, якщо в Кварталі Мрій немає її храму. У цьому випадку культ – всього лише чергова фантазія. Погана жарт. Навіть якщо у нього прихильників у десятки разів більше, ніж у офіційного культу.
  
  – Зате коли храм є...
  
  – То-То й воно. Розумієш, новий культ завжди буде відрізнятися від інших, як нова монета від старої. Тим не менш...
  
  – Почекай. Припустимо, у мене залишилася пара-трійка шанувальників. Я отримую повідомлення про виселення, вимотуюся, відкриваю лавочку в колишньому будинку сосисочної – і ніхто до мене не приходить. Можливо таке? Ще б. Але якщо домовитися з тими, хто знає потрібних людей і кому поклоняються в хорошому місці... Так, в цьому випадку їм і справді загрожує зникнення. Правда, не відразу.
  
  – Ймовірно, вони сприймають те, що відбувається саме так.
  
  – Ну і який план? Сидіти тихо і не висовуватися?
  
  – Мені треба подумати. Мені здається, що, незважаючи на прийняті мною заходів безпеки, їм відомо твоє місцезнаходження. Поки важко сказати, як довго вони будуть діяти, особливо після того, як зметикують, що ти і є шуканий ключ.
  
  – Думаєш, здогадаються?
  
  – Особисто мені не склало праці. Вони, в силу своєї природи, гірше розбираються в смертних, але рано чи пізно хтось із них згадає, що ти без найменших перешкод проник в храм.
  
  – А може, ключ – Пройдисвіт? Він же був зі мною.
  
  – І напевно за це заплатить.
  
  – Треба його попередити.
  
  – Я подбаю. – Небіжчик задумався. Я терпляче чекав. – Боюся, події підуть по наростаючій. Особливо якщо першими до відомого тобі висновку прийдуть годороты.
  
  – Чому? Будь люб'язний, поясни.
  
  Мені пощастило, що Небіжчик увійшов у раж. За інших обставин він би заявив, що пора думати своєю головою.
  
  – Ти припустив, що Ланг знає про твою зустрічі з годоротами. Мені здається, ми повинні виходити з того, що він отримав ці відомості з перших рук – від того, хто був присутній на зустрічі.
  
  – Ти хочеш сказати, серед годоротов є зрадник? – Ну і справи! З іншого боку, міфологія вчить, що боги зраджують своїм пантеонам направо і наліво.
  
  – І серед шайиров, можливо, теж. У словах Магодор, коли вона розмовляла з тобою, прослизнули деякі натяки. Суди сам: тебе перехопили на шляху до шайирам, хоча, як стверджує Лінда Лі, серед них немає і ніколи не було ніякої Адет.
  
  – Чим далі, тим гірше пахне. Мені стає страшно.
  
  – Я тебе розумію. Ось чому я витратив стільки сил і засобів, вивчаючи обстановку і можливі варіанти розвитку подій.
  
  Швидше за все Небіжчик просто випендрювався, але як було приємно почути, що він стурбований моєю долею.
  
  – Значить, сидіти тихо? – запитав я знову.
  
  – Так. І ні в якому разі не торкатися до мотузки.
  
  – Знаєш, є приказка щодо курки і яєць. Я б її процитував, але ти все одно не зрозумієш.
  
  – Ти як дитина, яка не може довго займатися чимось одним. Тобі постійно треба нагадувати. Хоча допускаю, що я трохи перестарався.
  
  Це що – вибачення? Або мене ставлять на місце?
  
  Зрозуміло, друге. Він повністю впевнений у собі, з чого випливає, що останнє слово неодмінно залишиться за ним.
  
  Я вчасно схаменувся і прибрав руку з мотузки. Чорт, так і тягне її помацати.
  
  – Шкода, що ми не можемо поговорити з Кет. Я вважаю, вона – дірка в завісі таємничості, яку напустили боги. Може статися, вона дещо знає, але не в змозі вберегти свої знання.
  
  – Пропонуєш зачарувати її і привести додому? А що, я можу. – Думка про Небіжчика моєму умінні зваблювати осіб слабкої статі жодною мірою не відповідало дійсності.
  
  У відповідь я заслужив уявну усмішку.
  
  Відпустивши зауваження з приводу того, що він витрачає на дрібниці зароблені тяжкою працею гроші, я пішов до себе в кабінет.
  
  
  
  32
  
  Коли долають неприємності, крутий хлопець на ім'я Гаррет кидається до Елеонорі. «Що скажеш, люба?» Чорт візьми, від Елеонори користі набагато більше, ніж від Небіжчика.
  
  Адже вона – цілком і повністю Звідти.
  
  Елеонора – центральний образ на картині, що зображує жінку, яка злякано втікає з похмурого помістя. За її спиною видніються купчасті тіні, котрі переслідують втікачку. Художник володів великим талантом і незбагненним могутністю. Колись від картини виходило моторошне відчуття, але з часом чари злегка розсіялися.
  
  Я познайомився з Елеонорою, розслідуючи справу, в якому вона була ключовою фігурою. Закохався з першого погляду і був вражений до глибини душі, дізнавшись, що її вбили, ще коли я ходив пішки під стіл.
  
  Таке трапляється досить рідко: жертва злочину допомагає знайти вбивцю, принагідно, вже після смерті, розбиваючи серце сищика.
  
  Так, справа була досить дивною.
  
  Так само як і наші з Елеонорою відносини, споконвічно приречені, тільки я про те не здогадувався. А в підсумку мені залишився лише портрет, який я забрав у злочинця, та деякі спогади.
  
  Але коли мені треба добряче помізкувати, я йду і розмовляю з Елеонорою. Сказати по правді, допомагає.
  
  У Небіжчика душі немає і в помині. У всякому разі, до Елеонори тут йому далеко.
  
  Мені здалося, що Елеонора от-от щось скаже.
  
  «Візьмися за розум. Бий першим, не чекай, коли вдарять тебе».
  
  – Вірно, дитинко. Ох як вірно! Але просвіти мене. Як мені схопити Имара – або старовину Ланга, – сама знаєш за що, і змусити говорити? Ану поясни. І я відправлюся здійснювати подвиги.
  
  Ось вона, суть моїх труднощів, моя одвічна головний біль. Думаю, зі мною погодяться всі ті смертні, кому довелося зіткнутися з богами. У людини, майже за визначенням, немає точки опори.
  
  З'явився Дін з великою тарілкою жаркого, яку поставив переді мною, кинув похмурий погляд на Елеонору. Поблизу від портрета, магію якого відчував шкурою, він відчував себе незатишно.
  
  – Вчора ввечері я зустрів на ринку міс Майю.
  
  Тепер зрозуміло, звідки в будинку взялася їжа. Вірний Дін дарма часу не витрачав. Взагалі-то я не дуже люблю спекотне, так і виглядало воно не апетитно, але запах у нього був – слиною изойдешь. Спробувавши, я виявив, що баранина – пальчики оближеш. Сто років не їв баранини.
  
  У Діна були свої недоліки, але готувати він все ж умів.
  
  – Просто здорово, Дін.
  
  – Тобто, сер?
  
  – Я б міг бродити по місту дні безперервно і жодного разу не зіткнутися ні з Майєю, ні з Тінні. Ніхто з них не заглядає до мене додому, коли я на місці. Але варто відійти хоча б на квартал – і на тобі, будь ласка: виявляється, міс Тінні або міс Майя побували в гостях, у них в житті трапилося те-то і те-то... Чому так, Дін? Ти що, вывешиваешь умовний знак: мовляв, все спокійно, людожер виліз із барлоги?
  
  Моє питання застав Діна зненацька і вразив у саме серце. Нічого, я вже кілька разів мовчав там, де слід було б проявити твердість.
  
  – Не знаю, сер, чесне слово. – Судячи з вигляду, він роздумував, чи не прикинутися чи скривдженим, але ніяк не міг вирішити, чим я його образив.
  
  Ми перейшли в кухню.
  
  – Не переживай, Дін. І не звертай уваги на мої слова. Я сьогодні не в найкращому настрої.
  
  – Правда? А я і не помітив.
  
  – Гаразд, гаразд. Спекотне тобі вдалося. А свіжий бочонок пива ти, бува, не замовив?
  
  – Я думав про це.
  
  Значить, ось ти як? Грати зі мною в іграшки?
  
  – І до чого ж ти додумався?
  
  – Я прийшов до висновку, що пиво нам стане в нагоді, тим більше що час від часу заглядати міс Торнада, так і містер Тарп стане частіше заходити на вогник.
  
  – Відійшли порожні барила. Зізнатися, я сам хотів це зробити в твою відсутність, але зовсім забув.
  
  – Я помітив. – Природно, адже порожні барила захаращували півкухні. – І попередив торговця, щоб той приїжджав на двох возах. Однією явно не вистачить.
  
  Теж мені, розумник вишукався! Дін категорично не схвалював моє хобі. Сам він ніякого хобі не мав і, на мій погляд, в ньому відчайдушно потребував. Особисто я не можу повністю довіряти людині, у якого немає хобі. Така людина сприймає все серйозно.
  
  Може, запропонувати Діну вечірні прогулянки в компанії Попки-Дурня?
  
  – Дін, мені прийшла в голову одна думка...
  
  Він позадкував, сховався за стілець.
  
  – Що таке? – поцікавився я, запитально підняв брову.
  
  – Коли до вас починають приходити думки, від вас краще триматися подалі.
  
  – Як тільки що наточенного клинка.
  
  – В руках п'яниці.
  
  – Народитися б тобі жінкою, з тебе вийшла б чудова дружина. Слухай, ось моя ідея. Ми пустимо чутку, що містерові Великий Шишці відомо, де заритий якийсь скарб. Мовляв, раніше наш папуга належав капітану Шраму, ватажкові ламбарских піратів, який навчив пташку читати карту. Тоді його у нас викрадуть, не встигне він вилетіти з дому.
  
  Дін хмикнув. Він теж терпіти не міг Попку-Дурня. Цей пернатий виродок доставляв йому чимало неприємностей. Ну Морлі, ну удружив! Ось наберуся духу і подкину в «Пальми» Небіжчика з його колекцією жуков.
  
  – По-моєму, набагато простіше згорнути йому шию.
  
  У чомусь Дін, безумовно, мав рацію, проте ми, люди, рідко прислухаємось до голосу розуму. Прагматиків серед нас мало, ми дозволяємо привходящим обставинам себе відволікати. В даному випадку Морлі образиться, якщо я придушу його подарунок.
  
  Дін витягнув з печі деко з булочками. Я схопив одну, ще дымившуюся, занурив в масло, поливши медом... У, райська насолода!
  
  Але рай має мерзотну звичку вислизати, ледь мелькнув на горизонті.
  
  – Гаррет, навколо будинку бродять якісь особистості.
  
  – Заворушилися мої приятелі?
  
  Дін здивовано подивився на мене, потім зрозумів, що я розмовляю не з ним.
  
  – Не можу зрозуміти. Таке відчуття, що вони лише частково присутні в нашій реальності. Я розрізняю потужний джерело несфокусированной енергії, вловлюю страхи і роздратування. Подібне поєднання не віщує нічого доброго.
  
  – Так. Коротше кажучи, господар повернувся. Можеш сказати, що вони збираються робити? І хто там?
  
  – Ні. В юності я відправився до моря. Ти бував на морі в день, коли на горизонті клубочаться штормові хмари, що спираються на косі чорні стовпи дощу, а вітер то піднімається, то зникає без сліду? У мене зараз приблизно те ж відчуття, як якщо б я стояв на палубі галеона, спостерігаючи за наближенням шторму.
  
  – Дуже мальовничо, старий шкарбун. – Я зрозумів, що він мав на увазі, оскільки і справді бував на морі. – Не знав, що ти був моряком.
  
  – Я їм не був.
  
  – Але ти сказав...
  
  – Я сказав, що відправився до моря.
  
  – Повинно бути, втік від лихварів. Іншими словами, вони просто бродять навколо, злі як собаки, але нічого особливо поганого поки не замишляють?
  
  – Так.
  
  Я піднявся нагору, щоб визирнути у вікно. На першому поверсі у нас вікон не було, якщо не вважати заґратованого кухонного, крізь яку проникав свіже повітря. Це характерна особливість танферской архітектури. Нехай злодії поламають голови.
  
  – Ми в облозі?
  
  – Я б сказав, під наглядом.
  
  – Вистачить викаблучуватися.
  
  – Кажучи твоїми словами, Гаррет, повчи качку нести яйця.
  
  Курку, а не качку, старий шкарбун. Яйця курку не вчать – так кажуть у народі. Якщо изъясняешься приказками, потрудися їх хоча б запам'ятати.
  
  
  
  33
  
  Дивно. На вулиці майже нікого не було. Поривчастий вітер ганяв по вулиці палую листя та всілякий сміття – туди-сюди, туди-сюди, немов ніяк не міг вирішити, в який бік краще. Судячи з усього, було прохолодно. Щось зарано. Місіс Кардонлос підмітала бруківку перед своїм ганком, користуючись відсутністю перехожих. Час від часу, з причин, відомим тільки їй, вона поглядала на мій будинок, ніби холоду були справою моїх рук.
  
  Ну так з неї станеться звинуватити мене в чому завгодно.
  
  На моїх очах вона поклала мітлу на бруківку, зайшла в будинок, повернулася в светрі поверх того, що на ній вже був. Люто глянула на небо, як би кажучи: «Тільки спробуй потемніти!»
  
  – Ти бачиш вулицю?
  
  – Так. Я дивлюся твоїми очима.
  
  – Нагадує осінь. Правда, листя на деревах ще залишилася. – Взагалі-то зелені було всього нічого. В околицях мого будинку вкрай мало дерев, галявин, скверів тощо. Суцільний камінь. Рідкісні плями зеленого на тлі сірого і цегляно-червоного.
  
  – Що скажеш?
  
  – Поки нічого. Вели Діну випустити папугу назовні. Сам не висовуйся ні в якому разі.
  
  – Добре. – Що це означає? Та яка різниця! Зрештою нехай сам потім пояснюється з Морлі.
  
  Місіс Кардонлос кинула помсти і сердито втупилася в простір. Чудово. Я притиснувся носом до скла, намагаючись розглянути, на кого спрямований її погляд.
  
  – Бачиш ту жінку, старий шкарбун? Та сама руда, з якої все почалося. Адет. – Цікаво, як її розгледіла стара?
  
  – Виглядає сумною. Сумний привид.
  
  – Що це на тебе найшло? Тобі снилися кошмари?
  
  – Ти про що?
  
  – Зазвичай у тебе більш раціональний і безживний погляд на світ.
  
  – Ти помиляєшся. Будь ласка, випусти птаха.
  
  – Я б із задоволенням, раз і назавжди, якщо ти візьмеш на себе розмову з Дотсом.
  
  Спустившись в кухню, я пояснив Діну, чого хоче його милість. Дін мовчки похитав головою, витер руки і, залишивши в раковині гору недомытой посуду, попрямував в передню. Містер Велика Шишка і не підозрював, що його чекає нове пригода. Поки я оглядав вулицю у вічко, Дін взяв папугу в руки.
  
  – Все чисто.
  
  Дін завозився з замками, ланцюжками та засувами. Беру назад свої слова щодо того, що у нього немає хобі.
  
  Папуга здавався напівмертвим. Вів себе напрочуд пристойно. Схоже, він був наляканий.
  
  Сподіваюся, я не скоро за нього заскучаю.
  
  Дін прочинив двері, простягнув руку, підкинув грудку різнокольорового пір'я в повітря. Всередину просочилося подув вітерцю. Брр! Ну і холодно!
  
  Дін хотів зачинити двері, але я йому завадив.
  
  – Стривай. Вийди на ганок, а я подивлюся у вічко. – Він підкорився. – Так я і думав. До нас їде торговець пивом. Купи у нього ще один бочонок. Цілком можливо, відсиджуватися доведеться довго.
  
  Дін осудливо зиркнув на двері, за яким я ховався, потім запитав:
  
  – Невже все так погано?
  
  Подумати тільки, він досі перебуває в блаженному невіданні!
  
  – Зрозуміло. Нам загрожує небезпека, що мине не скоро. – Я коротко змалював йому стан справ. Тим часом Чаранагуа Слім зупинив підводу біля нашого ґанку. Це був наполовину ельф, наполовину троль; такого раз побачиш – не забудеш до кінця своїх днів. Невисокий, щільний, обидва його батька, напевно, були самими потворними серед своїх побратимів. Сліма вважали душкою, але коли мова заходила про гроші, він ставав твердіше каменю. Я зв'язався з ним лише тому, що він був моїм головним постачальником святого напою.
  
  Дін допоміг Сліму влаштувати на ганок повний бочонок і відправився за порожніми. Зараз Сліма напевно вистачить удар – далеко не на всіх порожніх діжках стоїть клеймо.
  
  Я сховався в кабінеті. Зовсім не обов'язково, щоб Слім мене бачив. Брякнет де-небудь кому-небудь, а потім клопоту не оберешся. А ще спробує звернутися до моєї совісті і змусить порвати з іншими постачальниками.
  
  Варто було мені сісти, як я почув клацання, з яким зачинилися двері. Зі Слімом було щось не те – він не нарікав, не скаржився на долю. Я вийшов у коридор.
  
  Повз пройшов Дін з бочонком на плечі. Який маленький, не вистачить навіть, щоб намочити вуса.
  
  – Це що таке?
  
  – Більше у нього поки немає. Я забрав, що залишилося.
  
  Слідом за Діном я увійшов у кухню. Порожні барила ніхто не чіпав.
  
  – А з цими що?
  
  – У нього не було вільного місця. Обіцяв повернутися. Каже, справи йдуть непогано, працює чотирнадцять годин на добу. Самі розумієте, солдати повертаються додому.
  
  – Так. – Судячи з усього, Танферу загрожує пивний дефіцит. Черговий з нежданих жахів мирного часу. Я кинувся до дверей. Наздогнати Сліма, купити у нього віз цілком. Перетворю свій будинок в пивохранилище...
  
  – Гаррет, зупинись.
  
  Я досадливо махнув рукою і припав до вічка. Візок Сліма була битком набита діжечками і бочками.
  
  – Здається мені, це для правоборцев. Їм напевно потрібно заправка. – Розпивання пива є істотна складова частина підготовки до демонстрацій.
  
  – Гей, шкарбун!
  
  – Що?
  
  – Подивись-но он туди. Бачиш? За будинком старої Кардонлос?
  
  – Я бачу тільки дівчину, частково складається з плоті і крові.
  
  – Це Кет. Та дівчина, завдяки якій я прокотився на крилатою коні.
  
  – Я її спіймав. – Не минуло й хвилини. – Незвичайна дівчина, Гаррет. Вельми цікавий екземпляр. Між іншим, вона прямувала до нас, не підозрюючи, що наш будинок є об'єктом пильної уваги. Незважаючи на те, що вона – нащадок божества, їй не вистачає божественного світосприйняття.
  
  – Вона з самого початку генієм мені не здалася. Гей, Дін! До нас гості. Проводь дівчину до його милості. Їй ні до чого знати, що я теж вдома.
  
  Дін кинув на мене спопеляючий погляд:
  
  – Сподіваюся, тут замішані гроші. У мене немає ні найменшого бажання розшаркуватися за так перед черговою вашої подружкою.
  
  – Це діловий візит. Просто впусти її. Запропонуй чаю з булочками, а потім проведи до Небіжчика.
  
  – Слухаюсь, сер.
  
  – Спасибі.
  
  Обидві репліки прозвучали так, немов їх авторів ніхто і ніколи не обкладывал більш тяжкою повинністю.
  
  – Не за що, шкарбун. Ти хотів поговорити з Кет – будь ласка. Дій.
  
  
  
  34
  
  – Істоти зовні сприймають її як просту смертну. Я не відчуваю ні найменшого інтересу.
  
  – Цікаво.
  
  – Я б сказав, дуже.
  
  Ніхто не знав, хто така Кет, але вона безумовно брала участь у грі.
  
  – Слухай, це може бути ще заплутаніше, ніж я припускав.
  
  – Можливо. Ця дівчина ніяк не вписується в мої викладки. До того ж її свідомість оточене непроникною оболонкою, яка приховує спогади й усе інше, крім поверхневих думок. Втім, на поверхні знаходиться цілком достатньо, щоб зрозуміти, що вона не належить ні до шайирам, ні до годоротам.
  
  – Відмінні новини, старовина. А то нам без неї клопоту було мало.
  
  Дін продовжував бурчати. Мовляв, у печі варто пиріг, а тут мусиш стирчати біля дверей. Схоже, всі мої домочадці, включаючи мене самого, потихеньку перетворюються в компанію буркотливих старикашок.
  
  Повинно бути, позначається поганий вплив Небіжчика.
  
  – Фіть! Дін, з першого разу не відкривай, хай постукає ще. Мені потрібен час, щоб повернути додому птицю.
  
  Дін відповів у дусі Попки-Дурня. Повинен визнати, я в глибині душі йому поспівчував.
  
  – Гаррет, іди в кабінет.
  
  От мерзотник, як і раніше читає мої думки!
  
  Я підкорився. Але ж дивитися в щілину між дверима й стіною мені ніхто не забороняв.
  
  Дін випростався, немов проковтнув палицю. Очевидно, отримував розпорядження. Він терпіти не міг, коли Небіжчик заходив до нього в голову. Я відскочив від щілини за мить до того, як він відчинив двері, не чекаючи повторного стуку. І то сказати, який там стук, коли підгорає пиріг?
  
  В будинок увірвався Попка-Дурак. Він мало не звалив Діна з ніг і заволав поганим голосом:
  
  – Ах, яка мілка! Хапай, придурок, чого витріщився?
  
  – Що це таке? – пробелькотіла Кет. Цікаво, в ніч нашого шаленого польоту вона трималася куди хладнокровней.
  
  Ласкаво просимо в будинок гніву, дорогенька.
  
  – Домашній улюбленець. Спогад про бурхливої молодості господаря. Не звертайте на нього уваги. Він не розуміє, що каже, – заспокоїв дівчину Дін. – Втік з дому, полетів на пошуки містера Гаррета і ось тільки що повернувся. Бачите, містере Гаррет, мій господар, куди запропастився. Повинно бути, пішов по дівкам. З ним це частенько буває.
  
  У скотина! Задушу і не подивлюся на вік!
  
  – Гаррет, я попередив людини на прізвисько Пройдисвіт. Він дізнався птицю, але не прийняв попередження всерйоз. По всій видимості, вирішив, що ти граєш.
  
  Чудово.
  
  – Недарма його прозвали Пройдохой, – прошепотів я. Втім, а я послухав би пташку, яку бачив один-єдиний раз у житті, та й то напідпитку?
  
  Навряд чи.
  
  – Послухав би, якби у неї були руде волосся. Дін! Зачини двері.
  
  – Я завжди казав, що в тебе немає почуття гумору.
  
  Попка-Дурак продовжував викрикувати всякі мерзенності, немов приймаючи Кет за Торнаду. А може, йому не вистачало розуму їх розрізнити?
  
  Судячи з долинали з коридору звуків, Кет плуталася під ногами у Діна; бути може, тому, що не знала, куди подітися від папуги. У самому справі, не стане ж вона згортати шию улюбленцю того будинку, в який прийшла.
  
  Але тут мені відкрилась жахлива істина, немов високе дерево звалилося з гуркотом за спиною величезного на світі травоїдного громового ящера.
  
  – Гей, крихітко, воруши ніжками. Пішли далі.
  
  Херувим! Щоб йому пусто було, херувим!
  
  Папуга помер несамовитий крик і полетів в глиб будинку. Дін кинувся слідом, вправляючись у красномовстві. Дзижчання віддалилося. Грюкнули двері передньої.
  
  – Нікого. Зате смердить. Гаразд, потопали, малятко.
  
  Я понишпорив за столом, відшукав кийок. Що ж, настав час перевірити, наскільки міцний череп херувима.
  
  – Спокійніше, Гаррет, спокійніше.
  
  Немовля не замовкав ні на секунду. Під двері мого кабінету з коридору почав сочитися димок.
  
  Проклятий папуга кричав на всю горлянку.
  
  Дін продовжував вивергати лайки.
  
  – Прояви терпіння, – порадив Небіжчик. – Схвильована дівчина. Це дає нам шанс. Я намацав слабке місце в оболонці, навколишнього її свідомість.
  
  – Шикарно, – пробурмотів я. – А як щодо цього паршивого херувимчика?
  
  – Херувимчика?
  
  – Ну так. Він бовтається в коридорі разом з іншими. Такий карапузик з крильцями, як у бабки.
  
  – Чотирнадцятий, припини! – вискнула Кет.
  
  – Ах, це! – Мені раптом стало ясно, що сам Небіжчик не відчуває присутності херувима. Повинно бути, зараз він дивиться очима Кет, оскільки я ховаюся в кабінеті. Дін до обраним не належить, тому херувима швидше всього не бачить.
  
  Цікаво, прості смертні можуть чути дим, навіть якщо вони не бачать курця?
  
  – Він самий, – відгукнувся я. – Займися нарешті справою. – І удачі тобі з карапузом, геній ти мій кишеньковий.
  
  – Тобі слід змінити своє ставлення до оточуючих.
  
  – Геть з моєї голови, старий шкарбун. – Хвацько я його, а?
  
  Він пішов. Але не тому, що пожалів мене. Йому просто потрібно повністю зосередитися, щоб розібратися з Кет і її супутником.
  
  Я повернувся до Елеонорі. Але мої голосіння анітрохи її не зацікавили. Що і слід було очікувати.
  
  35
  
  – Гаррет, я домігся свого. Якщо хочеш, приєднуйся до нас.
  
  – З задоволенням. Лечу.
  
  Небіжчик явно був задоволений собою. Звичайна справа. Коли щось не ладиться, винуватий хто завгодно, тільки не він, зате честь перемог належить йому одному. Такий вже характер.
  
  * * *
  
  – Прямо хоч в школу амазонок, – пожартував я. Кет і справді виглядала так, немов у недалекому майбутньому стане королевою цих войовничих дівчат. – Друга Торнада.
  
  – Не зовсім. Перед тобою безневинна, чесна і добросерда дівчина. Про таких дочок мріють багато чоловіків.
  
  – Ти знайшов що-небудь цікаве в цій милій голівці? – Кет була дійсно симпатичною.
  
  Взагалі-то я до неї спочатку особливо не придивлявся, оскільки моя увага була прикута херувимом, який застиг на підлокітнику Покойникова крісла такою дивовижною статуеткою.
  
  Правда, симпатична будь-яка фізично повноцінна жінка, у якої немає жодної привабливої риси. Вона викликає виключно братські почуття. Підходяща пара для нетямущого кузена Рудольфа з Хуромала. Погладиш її по руці, обдаруєш скороминущої посмішкою – і вона щаслива, а ти вирушаєш на пошуки поганих дівчат.
  
  – Зумів щось витягнути з карапуза?
  
  – Принаймні я загасив його самокрутку. – Проте в кімнаті, так і в коридорі, як і раніше, по-звірячому смерділо. – І знерухомив. Більшого досягти не вдалося.
  
  – І не треба. Як щодо дівчини?
  
  – В ній приховано багато, але я не можу проникнути крізь бар'єр. Необхідна її допомога.
  
  – Напевно, позначається порода.
  
  Небіжчик подумки хмикнув. Вельми своєрідне, доповім я вам, відчуття.
  
  – Ей, не забувай, що ця дівчина скакала на крилатою коні і раділа як дитина.
  
  Небіжчик трохи послабив хватку. У погляді Кет з'явилася усвідомленість. Вона здригнулася, зі страхом дивилася на логхира.
  
  – Ми не знали, – пробурмотіла вона, повернулась до мене і додала: – Ви теж тут.
  
  – Зрозуміло. Я тут живу. А тобі що знадобилося в моєму домі?
  
  Дівчина пропустила питання повз вуха. Простягнула руку, що доторкнулась до херувиму.
  
  – Бідний Чотирнадцятий. Він цього не переживе.
  
  – Невже? А навіщо йому жити?
  
  – Я шукала вас.
  
  Цікаво. Я сів у крісло, предназначавшееся особисто для мене (їм користувалися досить рідко), закинув ноги на стілець і почав вивчати нігті на пальцях лівої руки. Як не дивно, все на місці.
  
  – Навіщо? Хіба ми знайомі? Хіба що нас пов'язує? Чесно кажучи, не думаю.
  
  – Ви втекли від мене до того, як я...
  
  – Правильно. До того, як ти встигла що-небудь зі мною зробити. Навряд чи в тебе на думці було щось хороше.
  
  – Але я витягла вас...
  
  – Пам'ятаю, пам'ятаю. Це було вчора вночі, я ще не встиг забути. Знаєш, мені чомусь пригадується, як я рятував з рук венагетов полковника карентийской піхоти. Коротше кажучи, я пішов подалі від гріха, надавши тобі самій розбиратися з тими, хто мене чекав.
  
  – Я хотіла передати вас своєї матері. Ми з нею засперечалися, і тут з'ясувалося, що ви пропали.
  
  Ось як? Що ж, може бути.
  
  – Здається, вона говорить правду.
  
  – Це моя мама вирішила звільнити вас.
  
  – Велике спасибі. А чому ж вона не прибула за мною особисто?
  
  – М'якше, Гаррет. Але продовжуй. Вона починає піддаватися. Дуже цікаво.
  
  – Мама не наважується йти надовго. Розумієте, її відсутність можуть помітити. Всі стали такими підозрілими через храму... До того ж вона не вміє керувати Хіроном і Отсаломом.
  
  Очевидно, ці імена повинні мені щось говорити?
  
  – Судячи з усього, так звуть крилатих коней. Про них згадується у міфології народу, міста-держави якого розташовувалися на Ламбарском узбережжі десятки людських поколінь тому.
  
  – Якраз коли ти поїхав до моря?
  
  Кет здивовано уп'ялася на мене. Небіжчик продовжував, ніби не почувши питання:
  
  – У цих міфах іноді з'являються і херувими, жоден з яких не має власного імені. До речі, релігія Ламбарского узбережжя має безпосереднє відношення до Церкви. Вони виникли з того ж джерела.
  
  – Хірон і Отсалом, містер Гаррет, це мої коні. Мої друзі. Мама так і не навчилася ними управляти. У неї просто не було часу. Тому вона попросила мене виручити вас і привести до неї. Я спробувала, але...
  
  – Я тобі дуже вдячний. Терпіти не можу всякі катівні.
  
  – Якщо ти й справді вдячний їй, перестань посміхатися. Дивитися гидко.
  
  Чорт! Він знову дивиться її очима.
  
  – Дикун, – пробурчав я. Хотілося б мені знати, хто вона така і що їй потрібно. Якщо пам'ять мене не підводить, Ламбарское узбережжя належить Каренте ще з часів Імперії. Всі давно звикли вважати цей край невід'ємною частиною нашої держави.
  
  – Гаррет, на кораблях і баржах у Танферском порту повно ламбарских моряків. Тамтешні жителі частенько йдуть у море.
  
  – Зрозуміло. Кет, поясни, будь ласка, що відбувається?
  
  Вона закусила губу, всім своїм виглядом показуючи, що помре під тортурами, але ні слова не зронить.
  
  – Ми живемо в дивовижний час, Гаррет. Ти напевно і не підозрював, що в Кварталі Мрій є храм, куди ходять ламбарские моряки?
  
  – Деякі з нас не може зробити й кроку, щоб не здивуватися. А деякі занадто ліниві, щоб померти. Природно, такий храм є. Готовий посперечатися на твоє життя, що не один. Адже солдату, моряку, навіть купцеві треба кудись діватися після того, як він просадит всі грошики в шинку, а з меблірашек його викинуть за несплату. Давай викладай, що ти ще з'ясував.
  
  Кет роззявила рота. Потім присунулася ближче до херувиму – з явним небажанням, оскільки опинилася поруч з Небіжчиком. Але дотик до Чотирнадцятого ніби додало їй впевненості.
  
  – Ти казав, що вона схожа на Ланга з Имаром. Так? Насправді вона набагато більше схожа на Имару.
  
  – Що ти мені голову морочиш?
  
  – Нічого подібного. Вона – донька Имары, звідси її полубожественность. Хто батько, вона не представляє. Знає тільки, що це не Имар, чого щиро рада. В глибині душі вона підозрює, що батька не знає і мати. Имар, до речі, поняття не має про існування Кет, а Имара, судячи з усього, аж ніяк не хоче його просвітити. Допускаю, що якщо він дізнається, то впаде в напад божественної люті з розряду тих, які порівнюють із землею гори і занурюють на океанське дно цілі континенти. Або принаймні повертають назад ріки і викликають нашестя мишей і щурів.
  
  – Чого-чого? – Що це на нього найшло? Сказати по правді, я думав, що Имар зовсім не такий страшний, яким хоче здаватися, але навіщо лізти на рожен? Той, хто напрошується на неприємності, рано чи пізно у них потрапить. – Цікава історія. Завжди приємно поритися в чужій брудній білизні. Але при чому тут я?
  
  Мій питання було адресовано Кет. Вона не відповіла. Небіжчик, загалом, теж.
  
  – Цього мені з'ясувати поки не вдалося. Можливо, вона просто не знає. Схоже, вона лише виконувала доручення матері.
  
  – У мене таке відчуття, що вона десь не тут. – Може, у Кет алергія на Небіжчика. Вона немов старіла прямо на моїх очах; вигляд у неї став такий, який буває у людей, яких вхопив удар. Вона вчепилася в херувима. Сумніваюся, щоб мені, захоти я цього, вдалося розтиснути її пальці.
  
  – Легше, Гаррет. Вгамуйся.
  
  Часом трапляється, що йдеш собі по вулиці, і раптом – бац! У моєї матінки було кілька нападів. Останній її прикінчив. У проміжку між першим і останнім про неї дбали кузени, оскільки ми з братом були в той час у Кантарде. Брата матінка пережила, але я вижив і повернувся додому до самого сумного моменту.
  
  Коли власна матінка не може згадати, як звати сина, серце того й гляди розірветься.
  
  – Вгамуйся, я сказав.
  
  – Душа болить, – відгукнувся я, процитувавши рядок з солдатського віршика. Якщо Небіжчик не втратить інтерес до політики, йому ще доведеться почути цей вірш цілком. Діячі з «Поклику» поклали його на музику. «Нехай закінчився бій, трубач зіграв відбій, душа, як і раніше болить...»
  
  – Заспокойся.
  
  – Чого пристав? Відчепись.
  
  – У нас з'явилася рідкісна можливість, яку не можна упустити. Ця дівчина – наріжний камінь.
  
  – Зовні вона теж нічого.
  
  Небіжчик подумки пирхнув:
  
  – Але до неї не підберешся. І тепер я можу з упевненістю сказати, що бар'єр встановлено не нею.
  
  Я – нормальний танферский хлопець, в жилах у мене не вода, а кров, тому форма, тим більш симпатична, по мені набагато цікавіше змісту.
  
  – Це твої проблеми, – пробурчав я.
  
  Кет закотила очі. Втім, вона розуміла, що ми говоримо про неї; швидше за все сприймала мої фрази. І ніби не заперечувала. Якщо Небіжчик прав щодо її походження, у неї багатий досвід перебування зовні.
  
  – А, ось і план! Оскільки ти знаходиш Кет певною мірою привабливою, скористайся своїм відпрацьованим способом. Зачаруй її. Подивимося, до чого це призведе. Можливо, ми дізнаємося що-небудь цікаве.
  
  – Хіба у нас є час? – Коли мова заходить про моє вміння зачаровувати протилежну стать, Небіжчик переміщається в царство вимислу. Та зрозумій ти, старий шкарбан, занадто вони для мене протилежні.
  
  А чому він так швидко відступився? Чому виштовхнув вперед Гаррета? Адже він завжди пишався своєю здатністю проникати в чужу свідомість. То Кет виявилася міцним горішком, то він вирішив мене підставити. Шкода, звичайно, засмучувати бідолаху, але я був майже впевнений, що у голівці Кет, як то частенько трапляється у молодих дівчат, за великим рахунком гуляє вітер.
  
  Здалеку долинув згасаючий, ледь помітний голос, схожий на цівку диму: «Від Нога не...»
  
  Я здригнувся.
  
  – Не дуже приємне відчуття.
  
  – Чому ти мене не попередив?
  
  – А треба було? Тепер для мене не становить праці вловити їх присутність, тому тобі турбуватися не про що.
  
  – Виявляється, бути мертвим не так вже погано.
  
  – Боги виявляють нетерпіння і прагнуть випередити один одного, тому дозорні наближаються до будинку. Нехай Дін випустить папугу на вулицю.
  
  У наступну секунду в кухні пролунав вигук, що представляв собою досить складну граматичну конструкцію. Дін пройшов до вхідних дверей, відпустив недоречне зауваження на адресу Попки-Дурня. Той промовчав. Невже навчився вести себе в суспільстві?
  
  Ну так! Скоріше вже влітку піде сніг, а по замерзлих річках почнуть розгортати на ковзанах бісики.
  
  Дін повідомив:
  
  – До нас іде містер Дотс.
  
  – Морлі? – Давненько я не бачив Морлі Дотса. А адже колись ми з ним були не розлий вода. Але потім він вирішив вийти у світ, для чого разом обрубав всі старі зв'язки.
  
  – Хіба є інший Дотс? – Дін не схвалював Морлі Дотса. Це, звичайно, не показник: Дін схвалював тільки своїх племінниць на виданні, а також двох моїх подружок, Тінні і Майю. Однак і інші, більш заслуговують довіри люди ставилися до Дотсу насторожено. Якщо скористатися слівцем, яке в ходу у рафінованої публіки, Морлі був головорізом.
  
  А серед його називали костоломом.
  
  Схильним до того ж самообольщению і маячних фантазій.
  
  – Дін, будь ласка, дочекайся містера Дотса у двері. А потім проведи до мене. Я впевнений, що він повідомить нам щось, варте уваги.
  
  
  
  36
  
  Морлі Дотс наполовину людина, наполовину – темний ельф. Але враження таке, що від ельфа в ньому набагато більше. А людської половини він соромиться. Не можу сказати, що я його за це звинувачую.
  
  Він невисокий, худорлявий і настільки смазлив, що його слід було б посадити у в'язницю і втратити ключ від камери. Щоб всі інші могли зітхнути спокійно. Я знаю Морлі з незапам'ятних часів. Коли ми були нерозлучними друзями. Але часом він викидав фортелі – на зразок того, коли подарував мені мовця папуги, одержимого божевільним демоном, що страждає словесним поносом.
  
  – Містер Дотс, – сказав Дін, впускаючи Морлі в кімнату Небіжчика.
  
  – Ексель-моксель, – сказав я. Давненько мені хотілося зустріти його такими словами, та все не надавалося можливості. – Ти що, відкрив ательє мод?
  
  До Морлі точніше все підійшло б слівце «расфуфыренный». Чорна треуголка з срібним кантом, яскравий червоно-чорний, розшитий сріблом жилет поверх сліпуче білої сорочки з жабо і пишними манжетами, щегольские кремові штани, черевики з великими срібними пряжками, начищені так, що хотілося заплющити очі. Вигляд Дотса доповнювали витончена тростину і пробиваються над верхньою губою чорні вусики.
  
  – Так, народ з Пагорба здохне від заздрості, коли ти з'явишся там.
  
  Морлі стягнув з руки білу шовкову рукавичку, вийняв з кишені крихітний флакончик, підніс до носа і зробив вдих. Потім насторожено оглянув Кет, немов прикидаючи, що нас з нею пов'язує. Треба віддати йому належне, жінок у мене він ніколи не відбивав.
  
  – Випендрюється, стервец, – зауважив я, звертаючись до Небіжчика.
  
  – Людина – господар своєї долі. – Якби в кімнаті були вікна, їх плетіння затремтіли б від сміху Небіжчика.
  
  Морлі не зглянувся до відповіді. Природно, ми, мешканці міського дна, не могли оцінити його нинішній стан.
  
  – Як мене просили, – повідомив він, граючи флаконом, точно справжній денді, – я перевірив вказане місце і забруднив дуже цінну...
  
  – Від Нога не сховатися.
  
  На цей раз голос пролунав куди виразніше. Ніг був близько. І почули його не тільки ми з Небіжчиком. Морлі зблід.
  
  – Це не логхир, – пояснив я. – Це жалюгідний свинцевий божок, основний обов'язок якого – ганятися за смертними. Зараз він полює за мною.
  
  Кет теж почула Нога і заерзала на стільці.
  
  – Гаррет, мені треба йти. Якщо Ніг застане мене тут...
  
  – Дін, проводь юну даму в передню. Міс Кет, перш ніж ви підете, я хотів би поговорити з вами наодинці. А поки мені необхідно порадитися з цими джентльменами.
  
  – Де я тебе знайду? – запитав я Кет, прикинувшись, ніби повірив, що Небіжчик і справді має намір її відпустити.
  
  – Я сама вас знайду.
  
  – Не сумніваюся. Щасливого шляху. Дивись не балуйся.
  
  Вона кинула на мене загадковий погляд і слідом за Діном вийшла з кімнати. Чотирнадцятий залишився з нами. А це щось та значило – звісно, для тих, хто розуміє.
  
  Ніг замовк, але відчувалося, що він десь поблизу і аж ніяк не в радісному настрої. Його дружки напевно крутилися поруч; їх настрій навряд чи було краще.
  
  – Боюся, скоро до нас завітають гості.
  
  – Гаррет, ти знову вляпався чорт-ті під що? – впорався Морлі і окинув херувима таким поглядом, ніби чекав, що той раптом оживе і всадить стрілу прямісінько в його чорне серце.
  
  – Я? Чорт-ті під що? Та ніколи в житті. – Я коротко виклав йому свою історію і закінчив наступною фразою: – Бачиш сам, я тут ні при чому.
  
  – Як зазвичай. Повинно бути, це якийсь інший клоун на ім'я Гаррет помчав за черговий спідницею по Макунадо.
  
  – Чия б мичала! Сам ще жодної спідниці не пропустив.
  
  – Та як сказати. Ти правий, але не зовсім. Якщо пам'ятаєш, я успішно чинив опір відразу декільком племінницям твого слуги.
  
  – Це були не жінки, а племінниці Діна.
  
  Мені згадалися дівчата-сови. Я гмикнув. Було б здорово презентувати їх Морлі – в помсту за папугу. А що, теж адже птахи. Так просто він би від них не відбувся.
  
  – Прийми мої співчуття, Гаррет. На жаль, більше нічим допомогти не можу. – Дотс знизав плечима. – До того ж я прийшов не для того, щоб вислуховувати образи. – Він тицьнув пальцем у бік Небіжчика. – Он той тип попросив мене дещо розвідати. Я прийшов повідомити про те, що дізнався.
  
  – Той факт, що ти прийшов особисто, змушує мене припустити, що скарб знаходиться саме там, де він мав бути, за словами Магодор.
  
  – З тобою все ясно, Морлі.
  
  Коли мова заходить про гроші, Морлі перестає довіряти кому б то не було. Схоже, я став закінченим циніком: мені захотілося запитати, чому він не переховав скарби і не сказав, що в тому місці нічого немає. Цікаво, чому Небіжчик відправив шукати скарб саме Морлі? Я б звернувся до Плеймету. Так, у Морлі з етикою краще, ніж у Торнады, однак вони один одного варті.
  
  Втім, даремно я його підозрюю. Він здатний розіграти мене, як робила вже не раз, подарувати мені Попку-Дурня, але й тільки. Обкрадати Гаррета він не буде.
  
  – Чудово. Можна припустити, що цього разу ми з ласки Гаррета осторонь не залишимося. Ти не відмовишся за певний відсоток отримати скарби з землі?
  
  – Гей!
  
  – Гаррет, тобі буде не до цього.
  
  Я знову вловив обривок улюбленої фрази Нога. Голос віддалявся. Але скоро мерзотник напевно повернеться.
  
  У дверях виник Дін.
  
  – Містер Гаррет, приїхав Слім, привіз свіже пиво і готовий забрати порожні барила.
  
  – Добре. – Подумати тільки, я ще навіть не приклався до того бочонку, який ми придбали сьогодні. Собаче життя. – У мене є ідея. Впусти-но його.
  
  
  
  37
  
  Моя професія була Сліму не дуже до душі, але пропозиція, яку я йому зробив, эльфотролля зацікавило.
  
  – Лади, Гаррет. Згоден. Авось вийде.
  
  Я не став згадувати, чим загрожує зустріч з годоротами або шайирами. Заради чого лякати свого основного постачальника? Ще розгубиться з переляку.
  
  – Відмінно. Дін, каті сюди бочку.
  
  У нас у погребі цілу вічність стояла велика винна бочка. Я все збирався вимити її і залити проточною водою на випадок довготривалої облоги. Мені частенько лізли в голову подібного роду ідеї – наприклад, прорити парочку підземних ходів, – але здійснити хоча б одну з них я так і не спромігся.
  
  Поки ми з Діном викочували бочки з льоху, Слім звільнив місце на возі. Дін працював мовчки, оскільки нічого приємного мені сказати не міг, а все інше вимовляти вголос побоювався. Правда, гаркнув на Кет, яка висунулася з передньої.
  
  З'ясувалося, що бочка розсохлося. Я трохи стривожився: а що, якщо вона розсиплеться на порох, коли її намагаються накопичити на Слимову віз? Не дуже-то хочеться падати на бруківку. Приватному детективові це не до лиця.
  
  Ледве потрапивши всередину, я зрозумів, що зробив помилку. Простіше було не криючись вийти з дому. Я ніби опинився в труні закінченого п'янички. Причому про комфорт залишалося тільки мріяти. Бочку покотили, вона застрибала по сходинках ганку, потім закинули на повозку. Мої погані передчуття ставали все наполегливіше. Я розчув, як Морлі скаржиться, що забруднив одяг, а в наступну секунду він відпустив жарт щодо Гаррета в бочці.
  
  Треба звести його з Магодор. Відмінна вийде пара. Меггі зі зміями у волоссі, з гострими іклами і кігтями якраз для нього.
  
  Візок рушила, що нітрохи не полегшило мого становища. Оскільки Слім йшов пішки, ведучи своїх скакунів в приводу, він не звертав уваги на вибоїни в бруківці. Коли дерев'яне колесо потрапило в яму, я кривився від болю.
  
  Мені здалося, ніби я провів в бочці не одну вічність, а дві або три відразу. Ми домовилися, що Слім відправиться прямо до пивоварні Вейдера і там мене висадить, після чого завантажить віз по-новій, проте незабаром я проникся переконанням, що він свідомо вибрав кружною шлях і спеціально вишукує вибоїни глибше. Бочка підозріло потрескивала і перекатывалась з боку в бік.
  
  Бам! Колесо потрапило в чергову вибоїну. Я вирішив, що мені кришка. Слім заворчал на своїх ослів. Клянуся, один з них розреготався. Чесне слово.
  
  Природно, адже осли – родичі коней.
  
  Бам! У мене всередині все перевернулося. Бочка підстрибнула і розлетілася вщент, вдарившись об бруківку. Я встав, обтрусився і озирнувся, прикидаючи, чи не пора бігти. На щастя, поблизу не було ні єдиного херувима, не кажучи вже про третьосортних божках.
  
  – Вибач, – сказав Слім. – Ці кляті осли так і норовлять пройтися по ямах.
  
  Тварина, поруч з яким я стояв, презирливо фыркнуло.
  
  – Скорми їх вовкам. Або використовуй як наживку для громових ящерів. Послухайся моєї поради, інакше рано чи пізно вони тебе знищать.
  
  Слім здивовано втупився на мене.
  
  – Спасибі, що підкинув. Тобі потрібні ці деревинки? – У Танфере винна бочка, навіть розбита, являє собою неабияку цінність.
  
  – Звичайно.
  
  Небезпеки ніякої не було, якщо не вважати ослів. Я допоміг Сліму зібрати те, що залишилося від бочки. Перехожі, на очах яких я виник з дерев'яного яйця, спостерігали за нашими діями роззявивши роти. Ці роззяви мене почасти турбували: напевно почнуть розповідати всім підряд, і рано чи пізно якийсь розумник зрозуміє, хто був той клоун в бочці.
  
  Тут вже нічого не поробиш. Треба швидше тікати.
  
  Повз пронісся Попка-Дурак. Він мовчки зник за рогом.
  
  Я зробив крок, другий, не маючи ні найменшого уявлення, куди податися. Мабуть, на південь. Якщо доберусь до Кварталу Мрій, годороты з шайирами нічого мені не зроблять – побояться розсердити інших богів.
  
  
  
  38
  
  Я підібрався так близько до мети, що вже вирішив, що справу зроблено. Однак з'ясувалося, що треба було як слід обміркувати дорогу. Я йшов трохи чи не тими ж вулицями, що і в перший раз. У якийсь момент по стінах будинків зазмеились химерні тіні, почувся шепіт, долинав незрозуміло звідки. Втім, дещо мені нашіптував Попка-Дурак, мене невідступно супроводжував.
  
  Птах заклала віраж, сіла мені на плече і висловилася в тому дусі, що, мовляв, негайно звертай.
  
  – Судячи з усього, за мною ув'язався Торбит Круговод. Він з шайиров. Якщо я ні з ким його не плутаю, він має матеріалізуватися в образі великого і протилежного фавна рогатее триголовий рогатої жаби.
  
  Папуга завищав на всю вулицю. На нас почали обертатися. Я звернув у провулок, намагаючись викинути з голови думки про те, наскільки безрадісна життя мені належить, якщо пташка, по милості Небіжчика, ніколи від мене не відчепиться.
  
  Містер Велика Шишка привів мене до закладу Стагги Мартіна. З кабачком щось сталося, справи явно пішли на лад. Біля дверей стояли, похитуючись, поднабравшиеся особистості, пили і переругивались. Деякі, правда, воліли сваритися і пити.
  
  Оскільки я так і не приклався до бочонку з пивом, то вирішив заглянути до Мартіна і промочити горлянку. Як говориться, залити тугу.
  
  Я і не здогадувався, що Небіжчик привів мене сюди не випадково.
  
  Напередодні у Стагги Мартіна було нудно. Сьогодні всередині наче настала зима. Я замовив темного вейдеровского, а потім запитав у спадкоємця Стагги:
  
  – Що скоїлося? У цих хлопців такий вигляд, ніби вони тільки що дізналися, що їх дядечко Ферді залишив все своє майно притулку для бездомних кішок.
  
  – Ви не чули? Зрозуміло, зрозуміло. З вашим приятелем Пройдохой трапилася біда. Ми всі його любили.
  
  – Що з ним таке?
  
  – Знайшли на вулиці. Він був ще живий, але не тому, що хтось його пошкодував. Йому добряче дісталося.
  
  Я грюкнув кулаком по стійці – точніше, по дошці, яка тут заміняла стійку.
  
  – Ми намагалися попередити його! А він не послухався.
  
  – Ви про що?
  
  – Він зробив одну послугу, яка декому не припала до смаку. Ми намагалися попередити його, щоб він був обережнішим.
  
  Господар кивнув і підлив мені пива. Він напевно розбирався у відвідувачів і знав, кого потрібно обслужити особисто. Інакше давно б прогорів.
  
  Чорт! Я ще не встиг як слід прикластися, а вже знову почалися неприємності.
  
  – Ви були друзями? – запитав господар, посуваючи до мене повну кружку.
  
  – Та ні. Швидше за товаришами. Обидва служили в морській піхоті. – У нього була армійська татуювання. Зрозуміло, розмова перейшла на службу.
  
  Якийсь час я встав з-за столика похмуріше хмари. Пройдисвіта замучили до смерті лише тому, що він не прислухався до внутрішнього голосу і погодився мені допомогти.
  
  Такий людський доля – жити і вмирати з волі примхливих богів.
  
  З смерті Пройдисвіти випливало, що хтось із богів вирішив не церемонитися.
  
  Мабуть, чим швидше я потраплю в Квартал Мрій, тим краще для мене.
  
  – У нього хто-небудь залишився? – запитав господар.
  
  – Не знаю. Ми з ним зустрілися тільки вчора. Він про себе особливо не поширювався.
  
  – Шкода. Хороший був хлопець. Треба комусь повідомити, щоб поховали як годиться.
  
  Якщо б мене не переслідувала шайка богів, я б, напевно, погодився відшукати родину Пройдисвіти. Але зараз мені було не до того. Самому б ноги винести.
  
  І значить, крысюки відвезуть Пройдисвіта за місто, де його тіло спалять в одному з танферских крематоріїв.
  
  
  
  39
  
  Варто було вийти на вулицю, як мені на плече знову сів Попка-Дурак.
  
  – Стаксель на брамсель! – пробурмотів я. – Ось так завжди.
  
  – Аргх! За тобою стежать.
  
  – Який сюрприз!
  
  – Знайомі тобі істоти наближаються.
  
  Перехожі безсоромно витріщалися на мене. Ще б пак, не кожен день бачиш людину, розмовляє з папугою.
  
  – А я прямую. – Я додав крок і, перейшовши на рись, кинувся до Кварталу Мрій. Подумати тільки, з якими труднощами пов'язане шлях на вулицю Богів. Але повертати назад не було ні найменшого бажання, нехай навіть мене чекало чергове грандіозне пригода.
  
  По всій видимості, зараз, коли Небіжчик зацікавився тим, що відбувається, йому не складало труднощів визначити присутність богів. Сказати по правді, він здатний на багато що, треба лише дати йому стусана, щоб він прочумався. Але як це здійснити на практиці... Готовий махнутися на свою, якщо можна так висловитися, ключевость.
  
  Цікаво: раз Небіжчик легко їх засікає, значить, вони вирішили матеріалізуватися у всій своїй величі? Або ми відчуваємо їх присутність лише тому, що спостерігаємо за ними, і це дозволяє виокремити їх з числа інших танферских божків? Швидше всього причина у третьому – шайиры борються з годоротами за право існувати. Звідси й настільки чіткі відчуття.
  
  Попка-Дурак зірвався з мого плеча і помчав невідомо куди, в черговий раз кинувши мене на сваволю долі. Брр! Невже бідолаху Гаррета і справді чекає майбутнє, в якому Небіжчик буде стежити за кожним його кроком очима проклятого грудки пір'я?
  
  Я повернув за ріг і наштовхнувся на Родріго, який здався мені величезнішої і уродливее колишнього. Він підпирав стіну, ні дати ні взяти член якої-небудь з численних міських зграй. Навряд чи він знав, що я ось-ось з'явлюся; швидше його поставили тут на всякий випадок. Я ні на мить не забарився кроку. Метнувся у вузький провулок, який закінчувався тупиком, підтягнувся, поліз по стіні... Між тим Родріго зрозумів, кого тільки що бачив, і кинувся слідом за мною, сповнюючи вулицю ревом. Втиснутися в провулок, більше смахивавший на тріщину в скелі, йому не вдалося; на моє щастя, він був надто тупий, щоб згадати, що наділена божественними здібностями.
  
  Моя удача – дама примхлива. Будинок виявився висотою в два поверхи. Добре. Дах була плоскою, за нею відкривався безмежний простір точно таких же дахів. Відмінно. По них можна було бігти, як по вулиці, благо відстань між сусідніми будинками становило від сили три фути. Чудово.
  
  Але домовласники в цій частині міста явно не дбали про стан своїх будинків. Ледь ступивши на дах, я провалився однією ногою і зрозумів, що потрібно або зменшити швидкість, або спуститися на землю.
  
  Я вибрав перше, завдяки чому до мене раптом дійшло, що я віддаляюся від Кварталу Мрій. Пора було спускатися і рухатися в протилежну сторону.
  
  Спуск пройшов не те щоб гладко: я стрибнув – і проломив тілом чергову дах. На щастя, встиг ухопитися за балку. Почекав, поки очі звикнуть до напівтемряви, обдивився. Ніби нікого. Я сповз на підлогу. Той виявився напрочуд міцним.
  
  Будинок був порожній. Дерево у багатьох місцях прогнило, камінь ще сяк-так тримався. Світло проникало в кімнату з численних отворів у стінах. Обсипана штукатурка, скрипучі дошки під ногами; сходи вниз виглядала настільки ненадійні, що я спустився по ній навколішки. Красти в будинку було нічого, якщо не вважати цегляної кладки і деяких дощок, ще годяться на дрова (не те щоб я збирався щось прихопити з собою – просто кинулось в очі).
  
  Везе ж мені на небіжчиків у всіх сенсах цього слова. Мій партнер – мрець. Слуга стоїть однією ногою в могилі. Місто, в якому я живу, того й гляди покінчить життя самогубством.
  
  Вулиця перед будинком була пустельною. Зловісний знак. Зазвичай такі вулиці аж кишать дітьми, на лавках пліткують їх матусі, скаржаться один одному на ревматизм баби, а люди похилого віку грають в шашки і зітхають про те, що світ котиться під три чорти. Куди подівся Попка-Дурак? Я б не відмовився від даних повітряної розвідки.
  
  Втім, у мене немає часу на подібну розкіш. Я кинувся бігти в напрямку Кварталу Мрій. З-за будинку як і раніше доносився рев Родріго. Може бути, це він налякав місцевих жителів.
  
  Ні, з богами одні неприємності.
  
  
  
  40
  
  Я майже дістався до мети. Як завжди – майже. Звичайна історія. Я майже народився королем, тільки в останній момент вибрав не ту матінку.
  
  Я звернув на Гнорлибон-стріт в декількох кварталах від вулиці Богів. Цією вуличкою користуються рідко, тому що вона нікуди не веде. Зате з неї відкривається шикарний вид. Ніби нічого підозрілого, ніяких химерних тіней на стінах, ніяких виродків поперек себе ширше, ніяких смертельно привабливих дівчат, мисливиць з собаками і іншої нечисті. Все чисто. Я перейшов з рисі на швидкий крок і спробував на ходу перевести дух.
  
  Кажуть, темніше за все перед світанком. Того, хто так говорить, побувати б у моїй шкурі. У мене так: настрій приємніше всього перед тим, як на мою голову звалиться молот темряви.
  
  Не знаю, чим мене огрели. Я йшов собі по вулиці, відсапуючись і посміхаючись, а в наступну мить виявив, що повзу крізь непроглядний морок. Час минав, принаймні в моїй голові, але в темряві воно немов застигло. Бути може, я опинився в чистилищі або потрапив у нірвану, кому що подобається?
  
  Виник світ. Я проповз до нього. З світла з'явилося обличчя.
  
  – Кет?
  
  Чиїсь пальці гладили мою щоку. Потім ущипнули. Від болю в голові прояснилося, зір стало гостріше. Це була не Кет, а її мати. Имара. Годороты добралися-таки до мене! Втім, озирнувшись, я нікого більше не побачив. Ми з Имарой знаходилися в місці, яке нагадувало велетенське яйце. В яйці містився невеликий диванчик, прибраний пурпуровим шовковим покривалом. Світло сочився невідомо звідки.
  
  – Що за...
  
  – Почекай. – Имара приклала палець до мого чола, як висловлюються деякі, на третьому оці. Потім провела рукою по переніссі, торкнулася носа і губ. Нігті в неї були гострими як бритва. Я зіщулився; однак треба визнати – її дотик, як не дивно, збуджувало. – У тебе непогана репутація. – Пальці Имары продовжували блукати по моєму тілу. – Вона відповідає дійсності?
  
  – Не знаю. – Я не міг поворухнутися, зате мій голос підскочив на цілу октаву. – Ай!
  
  – Сподіваюся, що так. Мені рідко представляється така можливість.
  
  – Тобто? – Я опирався, причому на повному серйозі. Ця божественна матрона мала намір розважитися, не розуміючи того, що робить мене заклятим ворогом свого чоловіка. І не важливо, що у них в пантеоні панує свобода вдач. Боги – істоти ревниві і мають погану звичку перетворювати своїх коханих дружин у жаб і павуків. Але Имару моє опір тільки заохотило. Їй було плювати, що станеться з Гарретом потім; вона прагнула до одного і домагалася свого з наполегливістю, яку зазвичай приписують не надто дотримуються правила гуртожитку смертним чоловічої статі. Я почав відбиватися, але було вже пізно – неминуче сталося. Залишалося лише сподіватися, що Имара не обернеться яким-небудь потворою з двома сотнями щупалець і диханням дохлої зубатки.
  
  Я – агностик, якого змусили вірити. Мені слід було покликати на допомогу.
  
  Якщо вони всі такі, тоді зрозуміло, чому їх переслідують неприємності.
  
  Віддихавшись, я запитав:
  
  – У тебе що, звичка вистачати перехожих на вулиці?
  
  – Тільки коли мені вдається втекти надовго. Зрештою, повинна ж я якось заохочувати себе за те, що терплю цього ублюдка Имара!
  
  Небіжчик і словом не обмовився щодо того, закононароджена чи Имар. Мені стало ясно, чому зобов'язаний верховний бог годоротов своєю чарівністю.
  
  – Стривай! Я всього лише смертний. – Якщо не вважати її невтомності, Имара і сама виглядала зараз звичайною жінкою.
  
  – Гаразд. Все одно нам потрібно поговорити.
  
  – Правильно.
  
  – Ти знайшов ключ?
  
  – Е... – Треба було викручуватися. Становище не з приємних. – Ні.
  
  – Добре. А шукав?
  
  Добре? Я заскреготав зубами. Ну і справи.
  
  – Взагалі-то ні. Колись було.
  
  – Добре, – повторила вона. – І не шукай.
  
  – Не шукати?
  
  – Ну так. Сховайся. Сховайся. Пересиди.
  
  – Ти хочеш, щоб вас витурили з Кварталу Мрій?
  
  – Я хочу, щоб витурили Имара з його тупоголовими поплічниками. Цілу тисячу років мені хотілося позбутися від цього придурка. Я про все домовилася і не має наміру упускати свій шанс.
  
  Вона почала перераховувати недоліки і гріхи Имара, що нагадало мені про одну із причин, за якими я намагаюся уникати заміжніх жінок. Між іншим, усі її скарги я чув сотні раз з вуст смертних. Мабуть, бути богом – заняття смертельно нудний. Поживи так тисячу років... не Дивно, що вони такі знервовані.
  
  Скарги на чоловіка викликають позіхання. А якщо у тебе немає ні найменшого бажання їх вислуховувати, вони стають справжнім покаранням. Я постарався відволіктися і повернувся до реальності, коли Имара вирішила, що я вже достатньо відпочив.
  
  – Ой! Значить, ти збираєшся перебігти від годоротов до шайирам?
  
  Цікаво, як це у неї вийде? Будь теолог скаже, що божества здатні і не на таке, але я ніколи не розумів, яким чином вони влаштовують свої справи.
  
  – До шайирам? Не сміши мене! Ланг нічим не краще Имара. Навіщо він мені здався? А його домашні ще хлеще годоротов. Нехай провалюються всі разом в безодню часу. – Тон у Имары був абсолютно байдужий. Вона думала про щось інше.
  
  Може, даремно вона зайнялася храмовою проституцією?
  
  – Тобто ти не домовилася з шайирами?
  
  – Звичайно, ні. Заткнися. – Вона знову притиснула пальці до мого чола. Я заткнувся. Солодке мука тривало добру тисячу років...
  
  Мене знов огорнув непроглядний морок. Останнє, що я пам'ятаю, – Имара нашіптувала мені, що я до кінця життя не пошкодую, якщо Имар з Лангом не отримають ключа.
  
  Ну чому все це відбувається саме зі мною?
  
  
  
  41
  
  Боліла кожна м'яз, кожна кісточка. Я відчував себе так, немов виконав тисячу присідань і пробіг десять миль, а щоб охолонути, наостанок пару сотень разів віджався від підлоги. Кругом, куди ні подивися, синці та подряпини. Мабуть, пора завести собі нове хобі. Колишнє стало надто небезпечним.
  
  Тут переді мною знову виникло чиєсь обличчя. Цього разу – омерзительнее первородного гріха. Це була морда крысюка, якого, по-моєму, вижене надвір навіть крысючья самка. Я схопив його за горло і не відпускав, поки не піднявся.
  
  З'ясувалося, що мене кинули в якомусь провулку і що крисюк нишпорив у моїх кишенях. Я повернув собі своє добро. Крисюк було заскавчав. Я не збирався панькатися: настрій було настільки паршивим, що хотілося кого-небудь убити.
  
  Повернулася головний біль.
  
  Зрозуміло, зі смертю цього крысюка на світі стало б легше дихати, я всього лише відважив йому стусани. Тут мені прийшла цікава думка. Втрачати було нічого, і я вирішив спробувати. Богам все одно відомо, куди я прямую.
  
  Я витягнув вздовж мотузку Магодор, відрізав від неї шматок і прив'язав до хвоста крысюка. Він був настільки заклопотаний своїми бідами, що нічого не помітив.
  
  Пора було рухатися. І пошустрее.
  
  Може, вдасться навести годоротов на помилковий слід.
  
  Я вийшов на Флітвуд-плейс, одну з тих коротких, не занадто жвавих вулиць, які ведуть до Кварталу Мрій. Вона бігла повз комплексу будівель арсеналу. Незважаючи на те, що війна майже закінчилася, там кипіла робота. Поняття не маю, як люди витримують цей гуркіт.
  
  Я пересувався від укриття до укриття, будучи впевнений в тому, що через сотню ярдів опинюся в Кварталі Мрій. У мене над головою шугонули дві сови, вони мали якесь розпливчасте пляма. Я усміхнувся. Молодець, Йоркен, старається.
  
  По цегляній стіні поповзли тіні. Над моєю головою почувся шелест. Вітерець підхопив і закружляв у повітрі сотні чорних листя. Я був не проти почути рев драконів і побачити колони громових ящерів, але до цього не дійшло.
  
  Кожен новий крок наближав мене до Кварталу Мрій. Здалеку прийшов грізне до остраху нагадування: «Від Нога не сховатися». Так, запас слів у мого старого приятеля не занадто великий.
  
  На бігу я прикинув, чи не повторити той фокус, який я викинув з крысюком. Може, вийде. Цікаво, куди подівся Йоркен?
  
  У тій стороні, звідки я з'явився, раптом заклубился густий темно-коричневий дим. Блиснула блискавка. В повітря по широкій дузі злетіла сова. Прогримів грім. Все це бачив не тільки я. Перехожі на вулиці зупинилися і пороззявляли роти.
  
  Годороты зчепилися з шайирами. Я не став чекати, поки вони перейдуть до рукоприкладства. Мені і без того вистачало клопоту. За моєю спиною завив вовк (або пес) з розмірами корову. Його вої міг означати тільки одне: «Господар, я взяв слід». Опустивши голову, я кинувся до заповітної мети.
  
  Переді мною, на рубежі, за яким чекало порятунок, виникло щось, згустилася невідомо звідки узялася тінь. Виття за спиною повторився, цього разу набагато ближче. Я не став ні згортати, ні зупинятися, а стрімголов кинувся вперед.
  
  
  
  42
  
  Виникло обличчя.
  
  – Дістали вже, – пробурмотів я. Спробував поворухнутися. Темрява тримала міцно, не відпускала. Я міг тільки кліпати очима і бачити. Всі інші органи чуття діяли.
  
  Особа відсунулося. Воно нагадувало металеву маску зі стилізованими рисами. Крізь отвори для рота, носа і очей проглядав морок. Маска зменшилася до розмірів іскорки.
  
  Протягом кількох хвилин або цілої вічності – з'явилися десятки і сотні інших іскорок. Деякі почали рухатися, закладати віражі, наближатися до мене, утворюючи якийсь візерунок. Проступали особи і навіть фігури, змахують на найвідоміших танферских богів. Всі були з різних пантеонів.
  
  О-хо-хо.
  
  Я виріс в парафії святого Шаромыги, тому дізнався старця з першого погляду.
  
  – Ви з нами, містер Гаррет?
  
  – Внутрішній голос підказує, що з вами краще не сваритися.
  
  Святий Шахрай був покровителем шукають мудрості. До того ж він наглядав за слабоумными, п'яницями і маленькими дітьми – загалом, за тими, хто здатний побачити, що небесна бюрократія нічим не відрізняється від земної.
  
  Шаромыгу зарахували до святих не за божественне почуття гумору і не за терпимість до інших віровчень, проте зараз він був дуже заклопотаний, щоб впасти в свою знамениту лють.
  
  – Якщо ви утримайтеся від подібних зауважень, ми зможемо швидко вирішити кілька питань.
  
  – Хто це «ми»? – Я був у настільки похмурому настрої, що плювати хотів на всіх богів, разом узятих, не кажучи вже про святих, нехай навіть переді мною той, в кого я не вірив років так з одинадцяти.
  
  – Ми – Комітет, який також називають Комісією, постійно діючий орган із вирішення спорів та конфліктів між божествами різних релігій. Склад Комітету безперервно змінюється, оскільки участь в його роботі – обов'язок кожного божества. Завдання Комітету – забезпечити порядок у танферском Кварталі Мрій. Саме ми приймаємо нових богів і виселяємо старих.
  
  – Мені з дитинства не було ніякого діла до богів. Чому б їм не відповісти люб'язністю на люб'язність? – Повинно бути, це типи з Комітету перетворили мене в ключ (можливо, в помсту за неповагу).
  
  – Кращого кандидата не знайшлося. Втім, ми не передбачали, що ваше життя опиниться під загрозою. Прийміть наші вибачення. Ми розраховували, що, виконавши прохання зацікавлених сторін, ви розбагатієте.
  
  – Велике спасибі. Звучить просто чудово. Я так розумію, що відтепер і до кінця своїх днів буду купатися в розкоші? І коли мені почнуть давати хабарі? Я б не відмовився від золотих злитків. До речі, а хто мене захистить?
  
  – Захистить? – Схоже, це слово було для святого настільки нове, що він не зміг його вимовити. Адже люди вірять, що він оберігає тих, хто сам не здатен про себе подбати. Скажіть на милість, ну як тут не стати циніком?
  
  Щоб вгадати відповідь святого, досить було подивитися на його обличчя, але я вирішив не відступати.
  
  – Ось саме. Хто захистить Гаррета від ваших божевільних годоротов і шайиров, до яких потроху починає доходити, що ключ – це я? Ви влаштували так, що переможець отримує все, в тому числі і мене. Але ж переможені заартачатся, вірно? Почнуть шукати, кого б звинуватити у своїй поразці. Почнуть прикидати, кому б переламати кістки, щоб поквитатися зі світобудовою. Як по-вашому, кого вони оберуть?
  
  Поки я розпинався, добрий святий замружився, то показуючи, як йому набридли мої тиради, то радячись зі своїми дружками.
  
  – Вас захистять, містер Гаррет, – повідомив він, відкривши очі. – Ми порахували, що вам вже заподіяли досить незручностей. Від ворогуючих сторін очікували, що вони будуть добиватися вашої допомоги, але жодною мірою не стануть до неї примушувати. Мабуть, нам доведеться внести деякі зміни в правила змагання.
  
  Божественні фігури колихалися в ритмі, підпорядкованому тільки їм. Я відчував, як деякі намагаються залізти до мене в голову, шарять в моїй свідомості, швидше за звичкою, ніж з потреби. Їм було нудно, вони явно чекали, щоб істоти звідти, де небесне пишність перетворюється в небесний ж мотлох, розібралися самі і не вплутували вищестоящих в свої брудні справи.
  
  – Навіщо мене сюди притягли?
  
  – Неподалік від того місця, де ви перебували, розгорнулася битва шайиров з годоротами. Події розгорталися таким чином, що вам могла загрожувати небезпека. Між тим ви ні в якому разі не повинні поки гинути.
  
  Якщо б я був матеріальний, то принюхався б і вщипнув себе, щоб переконатися, що не сплю.
  
  – Яка турбота! Не заперечуєте, якщо я поболтаюсь тут пару тисяч років? До тих пір, поки не згине останній з членів Комітету.
  
  – Я б міг дати вам ту відповідь, на яку ви напрошуєтесь, однак це означало б безглузде струс повітря. – Треба ж, а у святого є почуття гумору. – Якщо ми зробимо виняток для вас, всі інші смертні завалять нас проханнями, посилаючись на виняткові обставини.
  
  Трам-там-там. Великі небеса, не допустіть, щоб мені коли-небудь дісталася така робота.
  
  – Вас перетворили в ключ тому, що нам здалося: ви, смертний, зможете встановити, чим боги одного пантеону перевершують богів іншого, і тим самим визначити, хто з них гідний залишитися у Кварталі Мрій.
  
  Хлопці, ви жорстоко помилилися. Вам був потрібен зовсім не я.
  
  – Чесно кажучи, і ті і інші не дуже мені сподобалися. Може, потримайте мене тут, поки не закінчиться відведений час і вони не згинуть всі разом?
  
  – Це неможливо, містер Гаррет. Зберігайте мужність і ворушіть мізками. Який з пантеонів повинен залишитися на вулиці Богів.
  
  Я ж тобі вже сказав, старий прощелыга. Святий дещо віддалився.
  
  – І пам'ятайте, деякі смертні удостоювалися честі судити богів.
  
  Навколо мене снували інші члени Комітету. Дехто з найбільш цікавих то і справа підлітав ближче. Звідкись взялося переконання, що боги процвітаючих пантеонів злегка відірвалися від дійсності. Вони нагадували мені тих власників фабрик, які ніколи не з'являються на своїх підприємствах з побоювання, що замарают себе спілкуванням з робітниками (праця яких, до речі, і дозволяє їм вести такий образ життя). Було гранично зрозуміло – більшість божеств не має ні найменшого поняття про те, що вони несуть відповідальність за своїх прихильників. Будь у звичайних смертних підлітків необмежений час і кошти, з них виросли б ось такі боги. Небожителі роздивлялися мене так, наче я був комашкою під збільшувальним склом.
  
  – Всього доброго, містер Гаррет. – Голос святого вірш на віддалі.
  
  Іскорки зникли, я опинився в непроглядній темряві, густій, як патока. Ні, мені виразно пора змотувати вудки, і нехай ці чокнуті розбираються без мене.
  
  Було б здорово знайти глечик з джином. Я б доручив йому все залагодити, а сам відійшов від справ і розслабився... Тут на мене накотив морок, проник у тайники моєї душі, і раптом я відчув себе краще. Головний біль зникла, кісточки перестали нити, синці та подряпини зникли, ніби їх і не було. Настрій рішучим чином змінилося. Я пошкодував про те, що не лис – дивись, відросли б нові волосся. Я ніби помолодшав, мені захотілося зробити що-небудь отаке – включити дурня, бо я знову знайшов властива юності нетерпіння.
  
  Мене знову поглинула темрява. На якусь мить я втратив всі відчуття до єдиного.
  
  
  
  43
  
  Я прокинувся в провулку. Звична справа. У мене перед очима маячила чиясь пика. Чудеса. Чому ці пики постійно змінюються? Я знову спробував схопити свого візаві за горло, але швидко переконався, що це не крисюк. Він підняв нещасного Гаррета однією рукою і як слід струснув.
  
  – Мамо, це ти? – Моя матінка мала звичку трясти мене, коли я викидав щось з ряду геть. Зрозуміло, те було в далекому дитинстві.
  
  – Чого?
  
  Велике небо, знову промахнувся.
  
  Мене відсунули на відстань витягнутої руки, оглянули з голови до ніг, повертели в повітрі. Я теж не упустив нагоди вивчити свого нового знайомого.
  
  Довгі, кучеряві, світле волосся. Блакитні очі, здатні звести з розуму будь-яку дівчину. Точніше, одне око. Другий закритий чорною шкіряною пов'язкою. Зростання близько дев'яти футів. М'язи так і випирають з-під шкіри. Зразок фізичної досконалості. По всій видимості, займається тільки тим, що качає м'язи так виглядає в дзеркало.
  
  Таких, як він, я в Танфере ще не зустрічав. Повинно бути, черговий жалюгідний божок. Але не годорот і не шайир.
  
  – Що далі? – пробурмотів я. – Хто ти такий, дубина стоеросовая?
  
  Я як і раніше відчував себе молодим і сильним.
  
  Мене знову струснув.
  
  Чорт забирай, я сильний, як зграя диких кішок!
  
  – Мовчи, поки тебе не запитають.
  
  – Домовилися. – Здається, хтось обіцяв, що мене будуть захищати?
  
  Шмяк. Шмяк.
  
  – Родріго! Трог! – Мені потрібен був хтось, хто-небудь здоровіше, щоб відвернути цього хлопця.
  
  На мій заклик відгукнувся Попка-Дурак. Він увірвався в напівтемряву провулка з широкою, залитої світлом вулиці.
  
  – Як тобі це видовище? – Я знову удостоївся струшування.
  
  – Розумово відсталий тип, – визначив папуга.
  
  – Ти його бачиш?
  
  Здоровань замахнувся на пташку. Папуга метнувся в сторону. Він явно бачив мого супротивника.
  
  – Помовч, Гаррет.
  
  – Легко тобі казати.
  
  Красень, схоже, розгубився. Мабуть, не звик, щоб його не слухалися. Знов замахнувся на Попку-Дурня. Може, у нього упередження проти мовців птахів? Папуга без праці ухилився.
  
  – Ти пробував з ним поговорити?
  
  – Так. Він велів мені заткнутися, а потім почав мене трясти. Ти не знаєш, хто він такий? – Здоровань підніс мене до очей. – До речі, у богів є свої зубні лікарі? Йому давно пора здатися дантиста. Від нього смердить, як від поля битви...
  
  Велике небо!
  
  Небіжчик теж здогадався.
  
  – Бог війни.
  
  – Ти мене не боїшся? – поцікавився мій новий знайомий, опускаючись на навпочіпки.
  
  – Я цілих п'ять років гуляв на твоєму святі. Так що ти мене вже нічим не злякаєш. – Сподіваюся, він не страждає схильністю вишукувати, де правда, а де вигадка. – Як тебе звуть? І що тобі потрібно?
  
  – Я зовусь Шинриз Руйнівник. – Маестро, барабани, будь ласка! І фанфари.
  
  – А! Я знайомий з твоєю сестричкою Меггі.
  
  Він насупився. Схоже, не зрозумів. Напевно, руйнівники тримають кожен свою лавочку.
  
  І з чого я взяв, що боги розумніші за людей?
  
  – Гаррет, – гукнув папуга, сідаючи на моє плече. – Я цього імені не чув. А ти?
  
  – Начебто чув. На службі.
  
  Шинриз Руйнівник махнув кулаком. Від удару з найближчої стіни вилетіло кілька цеглин. Відкрилася кімната, в якій займалася любов'ю якась парочка. Вони на мить відволіклися від свого заняття і пороззявляли роти. Жінка заверещала. Значить, Шинриза бачив не тільки я.
  
  Бог тупнув ногою. Зі стіни знову посипалися цеглини.
  
  – Мабуть, пора змотуватися, поки він усе не розвалив, – зауважив я.
  
  Напад люті, обуявшей Шинриза, несподівано минув. Бог знову схопив мене.
  
  – Ти знайшов ключ?
  
  – Ні.
  
  – І не шукай.
  
  Здалеку долинуло затухающее: «Від Нога не сховатися».
  
  – Чому? І яке тобі діло? Ти ж не годорот і не шайир.
  
  – Я хочу, щоб дісталося і тим і іншим. Ти не станеш...
  
  – Звичайно, старина, звичайно. Тільки розберіться спочатку між собою.
  
  Шинриз насупився, нахилив голову. Повинно бути, задумався.
  
  – Наближаються інші, – повідомив папуга і злетів у повітря.
  
  – Знаю.
  
  Бог війни посміхнувся. Так, зубки у нього були ще ті.
  
  – Я буду тебе захищати, – заявив він, вкрай задоволений собою.
  
  – Зрозуміло. До речі, сюди спрямовується Ніг Невідворотний, який хоче мене викрасти. Розберися з ним, а я поки сховаюся.
  
  Я пробрався крізь напівзруйновану стіну в ту кімнату, в якій залицялася спугнутая Шинризом парочка. У велетня був такий вигляд, наче він запідозрив недобре. З-за його спини пролунало торжествуюче: «Від Нога не сховатися». Ніг взяв слід.
  
  Що там говорив Шахрай? Комітет поставить гравцям на вигляд за надмірне старання? Повинно бути, ще не всі дізналися про догану. До того ж Шинриз напевно і чутки не чував ні про якому Комітеті. Адже він домагається того, що повністю суперечить інтересам Шаромыги.
  
  Чому я не уточнив, що йому конкретно потрібно?
  
  Ах так. Через Нога.
  
  Ніг між тим прибув.
  
  Пролетіли цеглини. Загримів грім. Заблищали блискавки. Я затулив вуха долонями і кинувся бігти. Шинриз Руйнівник, схоже, прагнув виправдати своє прізвисько, знищуючи за допомогою Нога прилеглі будівлі.
  
  Почулися крики.
  
  Ці жалюгідні свинцеві божки занадто багато про себе думають. Мабуть, чим ближче термін, тим більше вони набридають людям. Може...
  
  Але адже раніше боги мешкали на своїй вулиці, нікого не чіпаючи.
  
  – Від Нога не сховатися. – Мені здалося, Ніг був чимало здивований тим, що хтось посмів кинути йому виклик.
  
  Хотів би я знати, де знаходжуся, щоб прикинути, де мені слід бути. Надійніше за все, по-моєму, прилаштуватися біля головного вівтаря Четтери.
  
  Ступивши однією ногою з завулка на широку вулицю, я помітив розмита пляма. Йоркен сьогодні не знав ні хвилини відпочинку. Він промчав повз, поспішаючи на божественне змагання.
  
  Події брали потрібний мені оборот. Шайиры і годороты підтягувалися до місця сутички. А я спокійно йшов все далі – крадькома, як нас вчили на службі, коли ми билися з венагетами.
  
  Гуркіт посилювався. Падали димові труби. Літали по повітрю уламки дахів. Здалися стражники. Роззяви миттєво втратили всякий інтерес до подій і розбіглися хто куди. Я наслідував їхній приклад.
  
  
  
  44
  
  На моє плече опустився Попка-Дурак. Вчепився кігтями, придбав відчужений вигляд, на питання відповідати не захотів. По всій видимості, Небіжчик був зайнятий і не мав можливості відволіктися. Втім, я був вдячний за те, що пташка помалкивала.
  
  Небо затягнули дивовижні хмари, в яких виблискували блискавки. Вітром немов охопила нестримна лють. Перехожі тремтіли, лаялися, але вели себе не стільки злякано, скільки розгублено. Відбувалося щось дивне.
  
  Події явно вийшли з-під контролю. Повинно бути, Комітет задрімав у повному складі. Відбувається не могло піти на користь жодному з численних танферских культів. Шкода, що я не можу втрутитися і зупинити... Так, я знаю як, але у мене немає ні найменших підстав віддавати комусь перевагу.
  
  Зорієнтувавшись, я тут же пошкодував про це. Комітет аніскільки мені не допоміг. Я був дуже і дуже далеко від Кварталу Мрій. Правда, можна було сховатися в місті гоблінів. Жоден поважаючий себе людський бог туди не полізе.
  
  Жодна людина в здоровому глузді у місто гоблінів на ніч дивлячись теж не попреться.
  
  Я втомився і зголоднів; до того ж мені неабияк набридло, що мною помыкают всі кому не лінь. Моєю єдиною зброєю був час. Якщо вийде, я хотів би сплавити в небуття як можна більше божеств.
  
  Темніло швидко. Але зірок на небі не було. Вдалині на тлі клубящихся хмар продовжували виблискувати блискавки. Зайнялися пожежі, повалив дим, загудів сполох. На моє обличчя впали перші краплі дощу, одна з яких була досить важкою і обпекла мені щоку.
  
  Ставало все холодніше.
  
  Я рушив на південь, намагаючись ніде не затримуватися. Ну і деньок видався, суцільні фізичні вправи. Незабаром я добрався до знайомих місць. Було темно і неприродно тихо. По місту хвилею поширювалася незвичайність. Я пірнув у двері закладу, в якому цілком міг розраховувати на пінту пристойного пива і на порцію сосисок, не побоюючись, що мене нагодують собачатиною або чим гірше.
  
  – Гей, Жук!
  
  Господар відірвався від склянки, який ретельно протирав.
  
  – А, Гаррет! Сучий ти син, де тебе чорти носили? Ти не заглядав добрих три місяці.
  
  – Робота, сам розумієш. Зовсім не було часу.
  
  – Я дещо чув. Правда, не повірив жодному слову.
  
  – Правда набагато гірше того, що ти чув.
  
  Я взяв кухоль, зробив великий ковток і почав розповідати.
  
  – Слухай, сподіваюся, ти прихопив з собою вила.
  
  – Чого?
  
  Він прикинувся, ніби роздивляється підошви черевиків.
  
  – Якщо у тебе немає вил, тобі доведеться вигрібати все це лайно голими руками.
  
  Він мені не повірив!
  
  – Знаєш, Жук, в мене самого з працею в голові вкладається. Може, познайомити тебе з однією з совушек?
  
  – Дружина не зрозуміє.
  
  – А куди всі подівались? Останній раз тут було так тихо на поминках Томмі Маку.
  
  – Погода.
  
  – І все? – Жука безумовно щось турбувало.
  
  Він подався до мене:
  
  – В основному. Розумієш, «Поклик» не вважає мене благонадійним. Хтось накапав, що я співаю нелюдів.
  
  По-справжньому пили тільки гноми і крысюки. Причому гноми воліли накачуватися по домівках.
  
  Крысюков я недолюблюю, тому наступна фраза далася мені насилу:
  
  – Їх гроші за кольором не відрізняються від інших.
  
  – Скажу тобі чесно, приятель, твориться невідомо що.
  
  Я погладив опік на щоці:
  
  – Ти й не підозрюєш, наскільки прав. Чим годуватимеш?
  
  Він поставив переді мною ще один кухоль темного. Я жбурнув на стійку монету. Як говориться, квити.
  
  – Фірмовим блюдом. Сосиски з кислою капустою. Або з бобами. А хочеш, подам пиріг з нирками. Його ніхто не пробував, хіба що Торчок. – Він тицьнув пальцем у бік найменш респектабельного зі своїх клієнтів.
  
  – А де Хвалько? – Зазвичай вони з Сторчма надирались разом.
  
  Жук знизав плечима. Коли він так робив, ставало зрозуміло, звідки взялося його прізвисько. В минулому, коли він був мясистее, воно підходило до нього куди більше.
  
  – Я чув, вони посварилися. З-за баби.
  
  – Ялинки-моталки, так їм обом років по двісті.
  
  – Не клей дурня, Гаррет. Вони обидва трохи старше твого.
  
  Я спорожнив кухоль і попросив налити по-новій.
  
  – Давай свої сосиски. І не нагадуй мені так часто, що я веду себе як п'яний крисюк.
  
  Він посміхнувся і почав помішувати вариво у казані. По доброті душевній Жук поклав мені дві сосиски замість однієї. Судячи за кольором, варилися вони занадто довго.
  
  – Не бурчи, Гаррет. Моя тобі порада: не налягай на пиво. А то впадеш де-небудь під тином.
  
  – Розтлумачити краще, що в тебе з «Покликом». Вони пропонували тобі свою допомогу? – Це означало вимагання під слушним приводом.
  
  – Можна сказати і так. – Він поклав на тарілку поверх кислої капусти дві картоплини.
  
  – Я можу посприяти. Поговорю з деким, і вони від тебе відчепляться.
  
  Шустера хлібом не годуй – підкинь йому такий випадок. До того ж мені далеко не по душі діяльність «Поклику».
  
  – Поговори. – Жук підсунув тарілку до мене, потім втупився на щось за моєю спиною і раптово зблід.
  
  45
  
  Я обернувся.
  
  У дверний проріз проник чорний паперовий аркуш. Він трепыхался немов на вітрі. За ним виднілася величезна собака з роззявленою пащею, з якої звисав довгий язик. Очі псини виблискували червоним. Показався другий пес, потім з'явилася Мона у всій своїй красі і в повному озброєнні.
  
  – Що ти накоїв, Гаррет? – прохрипів Жук.
  
  Невже він їх бачить?
  
  – Хто, я?
  
  – Вони ж прийшли не за мною.
  
  – Ти маєш рацію, друже.
  
  Дверний отвір став золотистим. Замиготіли тіні. Завітав старина Торбит. Схоже, ось-ось з'являться і інші.
  
  Значить, шайиры здолали годоротов?
  
  Я почав поглинати сосиски з кислою капустою. Шайиры испепеляли мене поглядами.
  
  – Хто вони такі? – впорався Жук, наповнюючи мою кружку.
  
  – Тобі не варто цього знати. – Він був релігійним і звик ставитися до богів з повагою.
  
  З дверей війнуло холодом. Промайнуло розмита пляма.
  
  Чорна Мона похитнулася. Пси затявкали. Кильрак зашелестел своїми оборками. Переді мною матеріалізувався Йоркен. Він був не в настрої. Природно, йому довелося побігати. Йоркен схопив мене за сорочку і відкинув убік.
  
  Одна зі стін закладу впала. В шинок увірвалися Дайгед, Родріго і Рінго. Мабуть, тепер Жуку доведеться мені повірити.
  
  Слідом за доблесними аверами увійшов Имар, з чола якого зривалися крихітні блискавки. Він зміряв мене аж ніяк не ласкавим поглядом і обернувся до шайирам.
  
  – Рвемо кігті, Жук. – Коли Йоркен відвернувся, я виявив, що моя порада запізнився. Жука ніде не було видно.
  
  Йоркен виволік мене назовні крізь дірку, зроблену аверами. Шкода, що їх не було з нами в Кантарде. Ми б закінчили війну в два-три дні.
  
  Ми мчали з такою швидкістю, що я ледве переводив дух. З неба, як і раніше, сипався то дощ, то сніг. З темряви проступали обриси екіпажу. На козлах сидів Хаос. Йоркен жбурнув мене всередину, не потрудившись відкрити двері. Я заробив кілька свіжих саден. Магодор поплескала Гаррета по щоці і спешилась. Її дружелюбність було удаваним. Вона постала переді мною у своєму справжньому вигляді. Справжня Руйнівниця, готова кинутися в бій. Йоркен приєднався до неї.
  
  Я залишився один. Точніше, наодинці із Зірочкою. У якій було при собі, щоб оживити статую.
  
  Екіпаж рушив. Зірочка піднялася з місця.
  
  Вона знала свою справу.
  
  В цьому божевіллі все ж були свої приємні моменти. На жаль, те, що відбувалося в проміжках між ними, до приємного віднести було не можна.
  
  Коли я запросив пощади, Зірочка трохи заспокоїлася. Сіла навпроти, навіть не подумавши привести в порядок одяг, що, втім, було їй до лиця. І захихотіла, немов остання дурепа без єдиної думки в голові. Загалом, мрія кожного чоловіка.
  
  Я зав'язував шнурки, коли коні раптом заіржали і пролунав тріск.
  
  – Чорт! – вигукнув я. – Ну все, з мене вистачить.
  
  Я вискочив назовні, плюхнувся у сніг, що покривав бруківку. У мене майнула шалена думка: що стало з Попкою-Дурнем?
  
  Хаос вибрався з пролому в стіні. Він розлютився, темрява під його капюшоном була гущі звичайного. Можливо, чим сильніше він сердиться, тим бездоннее стає морок.
  
  Екіпаж осів на правий бік, позбувшись одного із задніх коліс. Дверцята відчинилися, і я побачив Зірочку, восседавшую всередині, точно птах у клітці, і цілком задоволене собою.
  
  Пора змотуватися.
  
  Хаос рушив навперейми. Щось зі свистом вилетів з нічної темряви. Демонічного кучера знову відкинуло до стіни. Так, мулярам буде роботи на багато місяців вперед.
  
  Хаос сповз по стіні і завмер нерухомо. Так-так, навіть у богів є своя межа.
  
  Я почув шерех. З неба спустилися дві сови, які тут же перетворилися в чарівних дівчат.
  
  – Спрацювало! – прощебетала то Димна, то Ліла і попрямувала до мене з таким виглядом, ніби на думці у неї було самі знаєте що. Друга забралася в екіпаж і відобразила на губках Зірочки аж ніяк не сестринський поцілунок. Зірочка притиснулася до нього всім тілом.
  
  В ночі заіскрився золотаве світло, замиготіли тіні. З'явився фавн Торбит.
  
  – Перестаньте! – гримнув він на не в міру розійшлися дівчат. – Трог, бери його і уматывай звідси. – Потім повернувся до Зірочці. У мене склалося враження, що вони дуже скоро забудуть про справу. Все правильно: любов, а не війна.
  
  З мороку проступили розпливчасті обриси чоловічої фігури. Хлопець із палицею, якої, схоже, і зламав колесо екіпажу, підхопив мене, немов маленька дівчинка – ляльку. Я відразу здогадався, що чинити опір марно. Мені в ніздрі вдарив запах поту.
  
  Що називається, з вогню та в полум'я. Ні хвилини спокою. А тут ще цей сніг лізе за комір.
  
  
  
  46
  
  Біситися толку не було. Дурневі ясно, що з богами мені не впоратися. Моя єдина зброя – те, що у мене між вухами, а смертоносним його ніяк не назвеш.
  
  Терпіти не можу скигліїв і тому подібних особистостей, однак... Важко ворушити мізками, коли тебе тягнуть невідомо куди, в обличчя б'є град, а за комір сиплються сніжинки.
  
  Очевидно, примхи погоди якимось чином пов'язані з викрутасами богів. Може, вони просто-напросто позбавили людей тепла на віки віків.
  
  Якщо б навчитися, як це робиться, я б неабияк розбагатів. Але хіба може смертний домовитися з богом?
  
  Трог зупинився і почав розвертатися. В наступну мить я зрозумів чому. У повітрі кружляв старина Йоркен. Мені стало шкода бідолаху. На його місці я б зажадав надбавки. Бам! Дубинка проробила дірку у бруківці. Йоркен встиг ухилитися в самий останній момент.
  
  Мені в голову прийшла думка. Треба її здійснити, поки вона не зникла. Все одно годороты знають, де я перебуваю.
  
  Я розв'язав мотузку Магодор. Мені довелося приловчитися: адже Трог раніше тримав мене в руці. Я витягнув мотузку в довжину, зав'язав булінь, приготував петлю і обережно підвів її до своїх ніг. Між тим Трог продовжував розмахувати палицею, звеселяючи роззяв, прилиплих носами до шибок. Сподіваюся, Гаррета ніхто з них не впізнав.
  
  Трог знову промахнувся і розніс на друзки жолоб для води заодно з чиїмось ганком. Йоркен не постраждав. Він явно тягнув час, чекаючи підмоги.
  
  Я заліз у невидимий мішок, зігнувся, затягнув петлю на зап'ясті Трога, а потім зробив так, як показувала Магодор.
  
  Мотузка зменшилася до звичної довжини. Трог застиг як укопаний, видав гучний крик, у якому злилися воєдино біль і подив. Я гепнувся в бруд, під якою виявилися найбільш тверді з танферских булижників.
  
  Відрубана рука Трога, очутившаяся в мішку разом зі мною, почала ялозити по бруківці. Ось що значить рука безсмертного! Я сховався в стіни будинку. Здається, мене ніхто не помітив. Втім, дійових осіб вистави було не до Гаррета. Трог розбушувався остаточно. Йоркен ледве встигав коротшати. Дивно, як у нього не закрутилася голова.
  
  Я почав вибиратися з мішка. Зовсім не обов'язково повідомляти годоротам, куди я звідси подамся.
  
  Йоркен помітив відрубану руку Трога, побачив мене і на мить втратив обережність.
  
  Шмяк! У вираження «розплющити в коржик» з'явився новий сенс. Трог заніс кийок для нового удару.
  
  Я кинувся бігти.
  
  Озирнувшись наостанок, я побачив Дайгеда з Родріго. Потім пролунав жахливий гуркіт.
  
  * * *
  
  Щось пролетіло повз. Я пригнувся – на випадок, якщо це сова.
  
  – Аргх! – Літун врізався в цегляну стіну. – Проклята тварюка нічого не бачить в темряві! Гаррет!
  
  – Чорт візьми, де ти був? – Було так темно, що птицю я зміг відшукати тільки на дотик.
  
  – Я втратив тебе, коли ти вирішив перекусити. Було багато справ. Я повернувся, сповнений лихих передчуттів, і вони мене не обдурили. Мені вдалось тебе знайти лише завдяки тому, що я стежив за аверами.
  
  Я відпустив недоречне зауваження, почепив птицю собі на плече і рушив далі.
  
  – Як тобі уявлення?
  
  – Вони немов примхливі діти, трощать все підряд. Іди в парк. І пошевеливайся!
  
  – Не можу. – Мої ноги ковзали, я ледве зберігав рівновагу. Вода під шаром снігу замерзла, і бруківка покрилася кіркою льоду.
  
  Сніг повалив дужче.
  
  На снігу залишаються сліди, але завірюха здатна їх замести в мить ока. А все йшло до того, що ось-ось буде справжній буран.
  
  Позаду розгорталася чергова битва. Боги волали що твої торгівлі рибою.
  
  – Мені потрібно одягнутися тепліше. Інакше я замерзну.
  
  – Нічого, переживеш. Іди в парк. Там тебе чекає міс Кет. Вона доставить нас у безпечне місце. – Птах на моєму плечі теж тремтіла від холоду.
  
  Чим далі я просувався, тим рідше ставав сніг, а позаду виблискували блискавки і гримів грім. Причому настільки часто, що я вирішив – повинно бути, зійшлися врукопашну Имар з Лангом.
  
  Нехай повоюють, а ми поки смотаемся.
  
  – Я втомився, – поскаржився я папузі, в черговий раз оступившись на галявині парку. Снігу було по кісточки; на щастя, під ним ховалася тверда земля. Не те що там, звідки ми прийшли.
  
  Піднявся пронизливий вітер, який шпурнув мені в обличчя жменю сніжинок. Я щось пробурмотів і вилаявся. Попка-Дурак, не бажаючи повторюватися, вилаявся і забурмотів. Я попрямував у той бік, де, за моїми прикидками, чекала мене Кет, де вона здійснила посадку в минулий раз. Йшов навмання, оскільки в парку було темніше, ніж в серце скнари.
  
  
  
  47
  
  – Гаррет! Я тут!
  
  Кет. Я завертів головою, намагаючись визначити, звідки лунає голос. Спіткнувся об щось, звалився в яму, де снігу було мало не по пояс. Попка-Дурак обклав мене за неуважність.
  
  З імли з'явилася Кет.
  
  – Тримайте. – Вона простягла мені ковдру. Я помітив, що дівчина одягнена по погоді, з чого випливало, що вона має якесь уявлення про події. Але уточнити, чи це так, можливості не було. – Піднімайтеся! Треба поспішати. Вони знову взяли ваш слід.
  
  Як справжня кішечка, Кет бачила в темряві. Але ось зі слухом у неї було не все в порядку. Моє запитання: «Що, чорт забирай, тут діється?» – залишився без відповіді, зник у сніговій пелені.
  
  Ми рушили в ніч під прямим кутом до того напрямку, якого я дотримувався досі. А ось і крилаті коні. Тварини про щось перемовлялися між собою. Поруч кружляв Чотирнадцятий, якого погода, судячи з усього, аніскільки не турбувала. Коня втупилися на мене лукавее звичайного. Правда, у нас нарешті з'явилося щось спільне. Вони, як і я, були не в захваті від снігопаду.
  
  – Воруши ніжками, мілка. Сюди тупотять круті хлопці.
  
  У сніговій пелені мерехтів вогник, трохи більш яскравий, ніж сонце у хмарний день.
  
  Кет допомогла мені влізти на одну з коней. Схоже, цього я скакав і в минулий раз. Про чудо з чудес! Я знову примудрився сісти особою в потрібну сторону. Як тут не повірити в божественне провидіння?
  
  Попка-Дурак хотів щось сказати, але так і не зміг розтиснути дзьоб. Він весь тремтів. Папуги не пристосовані до холодів. Я сунув його під ковдру. Він засовався, заліз мені під сорочку і почав бурмотіти.
  
  – Кет, скажи, будь ласка...
  
  Десь завив вовк. Щось по імені Ніг изрекло єдину фразу, яку знало. Я не розібрав, що крикнула Кет, але це явно був не відповідь на моє недовысказанный питання.
  
  Коні пустилися навскач. Моє ковдру забилося на вітрі. Я стис ногами кінські боки і постарався запахнуться щільніше. Мене била дрож. Ще трохи – і Гаррета вже ніхто і ніколи не розморозить.
  
  Повз промчав Чотирнадцятий.
  
  – Бережи дупу, козел. – Він посміхнувся і зник у темряві.
  
  З-під копит коня пішла земля, могутні крила почали розмірено здійматися і опускатися. Вітер став трохи тепліше. Я занепокоївся, що покроюсь інеєм, але незабаром цілком і повністю зосередився на тому, щоб не втратити свідомість.
  
  Чотирнадцятий носився навколо, не замолкая ні на мить; він набрид навіть мого скакуна, який спробував вкусити його на льоту. В повітрі закружляли два пір'їнки з крил херувимів. Чотирнадцятий вискнув, метнувся до Кет і сів їй на плече.
  
  На північ від Танфера знову щось блиснуло. За хуртовиною розгледіти що-небудь було неможливо. Я наче опинився в крижаному міхурі серед молочного моря.
  
  Спалах змусила крилатих коней подвоїти зусилля. Під кінське іржання Чотирнадцятий почав сваритися. Кет поцікавилася у нього, що відбувається. Коні різко згорнули убік, відстань між ними збільшилася.
  
  Цікаво. Втім, я не дуже сподівався що-небудь дізнатися. Зі мною поводилися як з шампіньйоном – тримали в темряві і підживлювали гноєм.
  
  Зрозуміло, спалахи пов'язані з чварами богів.
  
  Щось пролетіло між мною і Кет. Занадто швидко, щоб можна було розрізнити. Почулося шипіння, потім тихенько гримнуло.
  
  Коні відчайдушно замахали крилами.
  
  Як по-вашому, моя рятівниця пояснила, що це означає, щоб я не хвилювався? Природно, відразу після того, як підказала, на кого треба ставити в Імперських скачках.
  
  Ми піднялися над хмарами, і я виявив, що наш шлях лежить на південь. Внизу, в тридцяти милях від міста, виднівся Великий Мис з Хайденским маяком. Чим вище ми піднімалися, тим тепліше ставало, але дякувати за це богів особисто я не збирався. На сході виднівся клапоть місяця, яка то усмехалась, то підморгувала.
  
  Я озирнувся. Танфер приховувала перекинута чаша клубящихся хмар. По днищу чаші повзли зміями білясті струмені туману, мало-помалу исчезавшие у воронці.
  
  Попка-Дурак раптово ожив. Затріпотів, висунув голову з-під ковдри і повідомив:
  
  – Гаррет, я дещо з'ясував. Шинриз Руйнівник, виявляється...
  
  – Бог війни в релігії мешканців Ламбарского узбережжя? З тієї ж компанії, що херувими і крилаті коні?
  
  – Звідки ти дізнався? – Треба ж, мені вдалося втерти носа Небіжчикові.
  
  – Згадав. – В умовах стресу деякі просто не можуть мовчати. Коли я служив в армії, у нас був один хлопчина з Ламбарского узбережжя. Так от, він постійно звертався до свого Шинризу.
  
  На краю міста блиснула черговий спалах. На мить в її серці виникло темна пляма. Потім хмари згустилися, і знову нічого не стало видно.
  
  Праворуч палахкотіла сліпуче яскрава блискавка. Коні заіржали, Кет закричала, Чотирнадцятий вибухнув потоком лайки. Я дивився на північ, тому блискавка мене не засліпила, зате порив вітру трохи не відправив у самотню прогулянку від неба до землі. Вчепившись в кінську гриву, я повернувся.
  
  Мені здалося, я помітив щось, промайнув на тлі місяця. Якби я не знав, що такого не може бути, що це вигадки людей, які не бачили навіть громових ящерів, то побожився б, що бачив дракона.
  
  Світло послабшав, він вже не різав очі. Знову те ж саме явище; просто цього разу спалах трапилася настільки близько, що нас зачепило ударною хвилею. Мій кінь на мить збився з ритму, але швидко прийшов у себе і дужче замахав крилами.
  
  В ночі виникла діра. В ній було темніше, ніж у саркофазі, який стоїть в підземній гробниці на планеті, над якою ніколи не сходило сонце. З дірки высунулось щось, ще більш темне, мерцавшее на світлі. На тлі чорноти іскрилися веселки, точно масляна плівка на воді. Чорнота рухалася в мою сторону, але навряд чи свідомо...
  
  Попка-Дурак немов збожеволів. То він хотів вибратися назовні, то йому заманулося скуштувати на смак мої нутрощі.
  
  Чотирнадцятий заволав, ніби йому прижгли п'яти.
  
  Стало нестерпно холодно. Чорнота прошмигнула назад в дірку, яка тут же сомкнулась. Я встиг помітити велетенський зрак і зловити погляд, сповнений валившей з ніг ненависті.
  
  Все це тривало не довше кількох секунд. Мій кінь тільки-тільки закінчив черговий мах.
  
  Холод пробирал до кісток. Я здогадався, що заглянув в царство богів (не важливо, чи вірю я в них чи ні). Можливо, зрак належав комусь настільки жахливим, що боги охочіше знищили б мій світ, ніж повернулися туди, до себе.
  
  Гм... щось не так. Але в одному я впевнений: те, що бачив істота, куди більш жахливе, ніж всі ті божки, які настільки успішно отруювали мені життя.
  
  Чорт! Куди поділася Кет? Мого скакуна немов вхопив удар. А до землі щонайменше десяток миль.
  
  Не те що я боюся висоти, просто не люблю. У мене від неї мурашки по шкірі.
  
  
  
  48
  
  «Найгірше попереду». У дитинстві я частенько чув цю приказку від дорослих, яким мав дурість скаржитися на долю. «Не сумуй, малець. Найгірше попереду».
  
  Вони знали, про що говорили.
  
  Вчепившись у гриву коня, я замружився. Мій скакун судорожно взмахивал крилами і волав на всю пельку, раз у п'ятнадцять голосніше будь-якій нормальній коні.
  
  Якщо чесно, я завжди хотів загинути ось так. На спині у крилатого чудовиська з кошмарних снів.
  
  – Вони таки до мене добралися, – пробурмотів я і міцніше колишнього вчепився в гриву. Як не дивно, коняка падала разом зі мною.
  
  Згори долинуло у відповідь іржання. Скидалось на те, що другий кінь швидко наближається. Я розплющив одне око, щоб оцінити обстановку.
  
  – Чорт! – Краще б не відкривав.
  
  Кінь відчайдушно забила крильми, замахала копитами. Схоже, перспектива розбитися в коржик її теж нітрохи не приваблювала.
  
  З ночі виринула херувим. Якийсь час він носився навколо, спостерігаючи і немов отримуючи задоволення від незавидного становища, в якому я опинився. Потім мерзенно посміхнувся і раптом вирячив очі.
  
  – О, ні! Ми так не домовлялися!
  
  Я озирнувся і помітив з півдюжини височенних, напівпрозорих постатей, рішуче які крокували до Танферу. Це були не шайиры і не годороты. До членів Комітету, який неабияк згрішив, вони, по-моєму, також не ставилися. Скидалось на те, що великі начальники відволіклися від своїх справ – перестали змушувати людей приносити в жертву первістків і кинули викрадати дівчат, – щоб навести порядок в небесному царстві.
  
  Чотирнадцятий підлетів до мене і заліз під ковдру.
  
  – Ще один нахлібник, – пробурчав я. Це відвернуло мене від крику, який я збирався видати.
  
  Кінь докладала всі зусилля, щоб утриматися в повітрі, але у неї нічого не виходило. Дуже великим було прискорення. Бам! Ми врізалися в дерево, проробили в гілках колію в півмилі завдовжки. На щастя, гілки уповільнили падіння; до того ж вони були досить тонкими, інакше б нам не минути лиха. Мені пощастило і в тому, що я занурився у воду тільки по вуха.
  
  Виринувши, кінь почала отфыркиваться. Попка-Дурак висунувся з-під ковдри і завів тягучу тираду, яка складалась з усіх лайливих слів на тих п'ятдесяти мовами, які знав Небіжчика.
  
  Так, старий шкарбун пожив на світі в своє задоволення.
  
  Херувим злетів над нами і почав повторяти птиці.
  
  Винен, звичайно, був я.
  
  Як завжди.
  
  Зізнатися, я був дуже радий, що залишився цілий, щоб звертати на них увагу. До того ж мені в голову прийшла цікава думка.
  
  – Куди нас занесло?
  
  – В болото, придурок, – відгукнувся Чотирнадцятий.
  
  Я й сам здогадався. Над водою кружляли москіти, досить великі для того, щоб харчуватися невеликими домашніми тваринами. В іншому це було типове карентийское болото. Якщо не рахувати поодиноких отруйних комах і змій, небезпек воно не являло. Не те що болота на островах, де нам траплялися змії, довгі, як якірні ланцюги, і крокодили, здатні їх проковтнути.
  
  Я виявив, що відчуваю себе цілком стерпно – зрозуміло, для людини, який ледь не розбився на смерть і мало не потонув.
  
  У коня, як не дивно, вистачило мізків, щоб не намагатися злетіти. Коли до неї повернулося дихання, вона приречено заржала. До її великий подив, зверху почулося у відповідь іржання. Чотирнадцятий, не перестаючи сваритися, злетів у повітря і зник серед гілок. Через кілька хвилин він повернувся з самокруткой в зубах, що відразу повернуло йому колишній самовдоволений вигляд.
  
  – Сюди. – Кінь попливла, ігноруючи мої вимоги.
  
  Херувим вивів нас на сушу. Кінь втягнула крила, перетворилася на нормальна тварина. До неї швидко поверталися сили. Пару хвилин ми вибралися з-під дерев. Кінь пустилася навскач – риссю, кентером, потім життєрадісним галопом. Так тривало якийсь час; до мого полегшення, злетіти вона не пробувала. Ми перевалили через пагорб, минули виярок з фермою, а Кет кружляла у нас над головами. Шлях лежав на південний захід. Ніч і не думала кінчатися.
  
  [5]Коли оброблені землі залишилися позаду, я кинув погляд на місяць. Вона стояла майже на тому ж місці, на якому я бачив її востаннє. Повинно бути, ми забралися в ельфійський пагорб. І покрили величезну відстань, бо досягли тих країв, про яких ходила недобра слава. У всякому разі, люди тут не селилися.
  
  Попереду виникло примарне сяйво. Мені здалося, ніби пагорби вишикувалися в гурток і дивляться на те, що знаходиться посередині. Час від часу не легше.
  
  Я ущипнув Попку-Дурня. Той у відповідь вкусив мене за палець. По всій видимості, думки Небіжчика сюди не діставали. Нарешті! А то я вже відвик від того, що папуга викладає свої власні, нехай не надто ввічливі міркування.
  
  Черговий урок Гаррету: бажати треба з розумом, оскільки бажання можуть здійснитися.
  
  Ці пагорби швидше за все не що інше, як Бохдан Жибак. Що перекладається на сучасний карентийский як «Примарний Коло». Легенди стверджували, що у них з незапам'ятних часів коїться щось неймовірне. А до нашого прибуття, схоже, розпалили горезвісні Багаття Долі.
  
  Чотирнадцятого туди потикатися не хотілося, про що він з готовністю оповістив всіх, хто міг його чути.
  
  49
  
  Кет приземлилася. Ми спішилися. Чотирнадцятого вона веліла заткнутися – або забиратися геть. Я схопився за стремено – на випадок, якщо мене нестримно потягне вниз. Відчуття було таке, наче я провів у сідлі кілька днів.
  
  – Ти врятувала мене від цих божевільних богів лише для того, щоб принести в жертву на болоті?
  
  – Заспокойтеся, містере Гаррет. Чотирнадцятий, та замовкни ти нарешті! Інакше відправлю тебе до твоїх родичів.
  
  Це подіяло. Херувим замовк.
  
  – Я спокійний, – заперечив я, попередньо кинувши на Кет спопеляючий погляд. – Дівчина, перед тобою ветеран танферских баталій, а не який-небудь пустодзвін зразок нашого спільного приятеля. З-за чого мені хвилюватися? З-за того, що ми опинилися на Примарному Колі? З-за того, що нас трохи не занапастила спалах? Подумаєш, ека дивина! Тут навіть миша не злякається.
  
  Попереду майнула якась тінь, явно кудись торопившаяся. Толком я її не розгледів, але того, що побачив, було досить, щоб вирішити – знайомитися ближче у мене немає ні найменшого бажання.
  
  – Наші плани змінилися, містер Гаррет. Спочатку мама просто хотіла витягти вас з міста. Але сталося непередбачене.
  
  – Ти про що? Останнім часом стільки всього сталося. – Я витяг з-під сорочки Попку-Дурня, потім оглянув себе, намагаючись визначити, якої шкоди він завдав мені. Нічого, жити буду, але папугу безумовно слід придушити; я б так і вчинив, якби він прийшов в себе настільки, що міг би оцінити мої дії. А так довелося посадити пташку на плече. Вчепитися пазурами йому розуму вистачило. Чотирнадцятий намірився було примоститися на іншому моєму плечі, але я без всякого сорому зігнав докучливого херувима.
  
  – Я розумію порушення дисципліни. Сварка між богами переросла в конфлікт, який послабив перешкоду між реальністю і потойбічним світом. А це що таке? – Дівчина тицьнула пальцем у папуги.
  
  – Погана жарт.
  
  – Вибачте?
  
  – Папуга. Аргх! Стаксель на брамсель! І так далі в тому ж дусі.
  
  – Я дуже рада, що у вас збереглося почуття гумору. – Тон, яким були сказані ці слова, говорив про протилежне.
  
  – Зате іншого нічого не залишилося. Що будемо робити? – Навіть Торнаде не вистачило б мужності шлятися по пагорбах Бохдан Жибак.
  
  – В тканини світобудови виникли прогалини. Ви бачили одну з них власними очима. Якщо перешкода впаде...
  
  Моїх пізнань в міфології цілком вистачило, щоб подумки закінчити фразу дівчини. Холоднеча, яку неможливо уявити. Морок, який неможливо уявити. Кінець світу. І в той же час – початок, перша ланка в ланцюзі жахливих подій, терор безіменних чудовиськ з-за меж часу (не важливо, що насправді вони виникли в людській свідомості).
  
  – Да ладно тобі! Дві банди придуркуватим божков затіяли між собою сварку, а я тепер повинен рятувати світ? – Чесно кажучи, це не по мені. Занадто багато клопоту і роз'їздів, а винагорода зазвичай мізерна. І виспатися ніяк не вдається...
  
  – Зовсім ні. Не смішіть мене, містер Гаррет. Ви занадто про себе уявили. Якщо ви будете відкривати рот, лише коли вас про щось запитають, і перестанете мудрувати, то, можливо, доживете до того моменту, коли світ буде врятований.
  
  Як говориться, поставила на місце.
  
  – А що, власне, відбувається?
  
  Ми перебували в розпадку між пагорбами. Хрумтів під ногами жорства. Погода була під стать настрою. Чотирнадцятий кружляв попереду, намагаючись триматися ближче до землі. По всій видимості, йому тут подобалося ще менше, ніж мені. Над головами, в безхмарному небі, виблискували міріади зірок. Місяць піднялася трохи вище.
  
  Далекі відблиски затремтіли і потьмяніли. Пролунало сердите бурчання.
  
  – Кет, я туди не піду. Повернувшись з Кантарда, я пообіцяв собі, що більше з Танфера ні ногою. І не порушував своєї обіцянки. – Скажімо так, майже не порушував. Але в таку далечінь, безумовно, не забирався.
  
  Чорт! Ну і каша заварилася. Ні, хочу додому.
  
  – У богів є своя таємниця, містер Гаррет. – Кет склала руки на грудях, чим негайно скористався херувим. Дівчина обняла його, погладила по голівці, немов то був звичайний немовля. Він, схоже, залишився задоволений.
  
  – Всього одна? Скільки паперу витрачено даремно! Адже вийшло безліч книг, де розкривалися мільйони божественних таємниць...
  
  – Ви знову за своє? Хоча б дослухайте.
  
  Здається, я здогадався: базікаючи без угаву, я сяк-так опановував собою. А зараз самовладання було життєво необхідно.
  
  – Валяй, дитинко.
  
  Херувим сунув в рот чергову самокрутку, яку витягнув з-під своєї пелюшки. Клацнув пальцями, прикурив від виниклого в повітрі вогника.
  
  – Не тепер і не тут, містер Гаррет, – відповіла Кет, вдихнувши дим. – Але знайте, всі боги до єдиного, до якого б пантеону вони ні належали, прийшли в наш світ з одного і того ж місця. Ви бачили його деякий час назад. Боги втекли звідти, оскільки не могли винести тамтешніх умов. А тут вони швидко слабшають і гинуть, якщо в них не вірять. Правда, вони можуть вижити, черпаючи сили в потойбічному світі, але для цього потрібно відкривати двері між світами. А оскільки загиблий бог повертається до себе, так би мовити, на батьківщину, нітрохи не дивно, що вони всіляко намагаються затриматися тут.
  
  – Виходить, всі боги – родичі?
  
  – Ні. Хіба можна сказати, що всі жителі Танфера складаються в спорідненні один з одним? Боги належать до різних рас. Об'єднує їх тільки спільна мета. Пошуки кращого життя. Якщо вони її знайдуть, то повертатися вже не побажають.
  
  – Іншими словами, боги – біженці? – Ось це так! Уявляю, яка зчиниться галас в Кварталі Мрій. Мабуть, поширюватися на цю тему особливо не варто – не приведи господи, приб'ють. Щоб не пхав носа в чужі справи.
  
  – Кет, ти принадність, я б з радістю з тобою погуляв, але тобі не здається, що містечко не дуже підходить для першого побачення? У мене така підозра, що в іншому місці нам було б набагато приємніше і веселіше. – Де завгодно, тільки не тут.
  
  Дівчина схопила мене за руку. Ну і сила, однак!
  
  – У вас є підручний засіб.
  
  – Чого?
  
  – Ви можете стати невидимим.
  
  – Так. Але годороты негайно взнають, де я.
  
  – По-вашому, вони ризикнуть напасти на вас тут?
  
  – Чому б ні, чорт візьми? Це справжні психи. Втім, тобі видніше.
  
  – Буде краще, якщо нас ніхто не помітить.
  
  – Вірно, крихта. Пора змотуватися. – Я подався до коней, які раптом здалися мені чи не милейшими на світі створіннями.
  
  Кет і не подумала відпустити мою руку. Довелося зупинитися.
  
  Ми досягли краю освітленого простору, зумівши не привернути до себе уваги. По схилах пагорбів ковзали тіні, погляд розрізняв розмиті обриси фігур. Одне слово, Примарний Коло. Знайомих фігур я не побачив. Людиноподібних, до речі, серед них майже не було.
  
  Безперервно з'являлися нові – прилітали, приповзають, припрыгивали на двох сотнях ніг...
  
  – Рано чи пізно на нас хтось наткнеться, – пробурмотів я, роблячи чергову спробу забратися геть.
  
  Спроба знов закінчилася провалом. Як я вже говорив, хватка у Кет була про-го-го.
  
  Я зняв з талії мотузку Магодор, витягнув в довжину, зав'язав вузол так, що вийшов мішок, в якому вистачало місця для двох. Ми забралися всередину.
  
  – Тут тісно, так що вибачай, – попередив я.
  
  Кет лукаво усміхнулася. Я витлумачив її усмішку так: вона б не проти, але зараз у неї немає часу. Так, матуся цілком могла б повчитися дисципліни у доньки.
  
  Скидалось на те, що невидимий мішок здатний лунати в довжину і у висоту ледь не до нескінченності; все залежить від того, де зав'язаний вузол. Взявшись за руки і крокуючи в ногу, ми рушили в дорогу. Кет наполягла на тому, щоб вийти на середину освітленого простору. Діставшись до мети, ми отримали можливість бачити все, що діялося навколо, залишаючись непоміченими.
  
  Знайомі фігури поки не з'являлися.
  
  Раптом настала тиша, від якої у мене по шкірі поповзли мурашки. Якщо б на пагорбах зібралися не боги, а люди, вони підняли такий галас, немов на Бохдан Жибак налетів тропічний ураган. Я повільно повернувся. Мені було не по собі, однак я цілком володів собою. На відміну від Чотирнадцятого, який плутався у нас під ногами, намагаючись заритися в гальку; схоже, він не вірив, що ми і справді невидимі.
  
  – Повинно бути, з карапузами нього начебто не особливо церемоняться? – прошепотів я.
  
  – Жорстокість в природі богів, – відгукнулася Кет.
  
  Я продовжував роздивлятися. Лише деякі з присутніх на пагорбах божеств мали ту форму, якою наділені їх ідоли в Кварталі Мрій. Може бути, далеко від своїх прихильників вони отримують можливість розслабитися? Брр! Важко уявити, що на якому-небудь з тутешніх схилів мирно сидять пліч-о-пліч виродки начебто Рінго і красуні ніби Зірочки.
  
  Виродки мені, природно, не потрібні, а от щодо всього іншого...
  
  – Ти кого-небудь знаєш? – Деякі боги приймали на мить більш-менш пристойні обриси. Очевидно, їх час від часу досягали думки віруючих.
  
  – Ні. Мама намагалася мене до них не підпускати. Якби Имар дізнався...
  
  Ну зрозуміло. За традицією, що йде з незапам'ятних часів, тому, у кого тато бог, а матінка – смертна, все життя доводиться несолодко. У всіх без винятку героїв давнину була дещиця божественної крові. Але до богиням традиція, мабуть, кілька терпиміше, ніж до богів.
  
  Іншими словами, мешканці небес раніше дотримувалися подвійних мірок. Чорт забирай, на душі стає тепліше, коли дізнаєшся, що там, нагорі, такий же бардак, як на землі. Так, у загальному і цілому боги нічим не краще за людей.
  
  Тіні продовжували згущуватися, точно зліталися на падло мухи. Почали підходити велетні, очі яких сяяли, начебто міські вогні, а волосся іскрилися блискавками. Я підштовхнув Кет: мовляв, розтлумачити, що тут діється. Мені чомусь здавалося, що раніше подібних зустрічей не проводили.
  
  – Прийшовши сюди, боги залишили діри в тканини світобудови. Коли хочуть випендритися або коли їм потрібно створити диво, вони використовують могутність, яке видобувають через ці дірки. Виникає прохід. А в потойбічному світі живуть страшні тварюки, яким теж хочеться проникнути в нашу реальність. Битва шайиров з годоротами відкрила безліч проходів. Деякі з чудовиськ виявили проходи до того, як ті встигли закритися. І спробували прорватися. Ось що означали спалахи, які ми бачили. Дурні боги боролися так довго, що тканину світобудови ослабла, і перешкода в будь-який момент може звалитися під натиском чудовиськ. На зустрічі буде вирішуватися, як відобразити цю загрозу. А також як вчинити з шайирами і годоротами. Боги дурні, але не настільки. Вони чудово пам'ятають тих монстрів, від яких втекли десять тисяч років тому. Страх перед чудовиськами служив досі основною стримуючою силою.
  
  – Звідки ти все це дізналася? – Я був впевнений: ті відомості, якими поділилася зі мною, Кет отримала буквально тільки що.
  
  – Я чую, про що вони говорять. – Дівчина доторкнулася до свого скроні. – Ось тут.
  
  Виходить, вона чує уявну мова? Я раптом збагнув, що вже давним-давно у вухах у мене лунає монотонний гул; повинно бути, я теж чув переговори богів, тільки слів розібрати не міг. Гул неабияк дратував; судячи з усього, скоро разболітся голова.
  
  І тут я помітив знайому сутність.
  
  
  
  50
  
  Біля підніжжя пагорба, футів за сто від того місця, де стояли ми, здалася Магодор. На відміну від інших богів вона виглядала цілком матеріальною у своєму страхітливе обличчя. Справжня богиня боїв. Дивилася Меггі точно мені в очі. Вигляд у неї був не надто доброзичливий, але перетворювати моє життя у безперервне страждання, вона ніби не збиралася.
  
  Я пригадав, що городяни, як правило, не помічали насідали на мене богів.
  
  – Кет, ти що-небудь бачиш?
  
  – Я бачу Магодор. Вона дивиться на нас.
  
  – Вона знає, що я тут, хоча й не бачить. Розумієш, це вона дала мені мотузку.
  
  – А... – Кет втратила всякий інтерес до Магодор. Ну звичайно – завітала її матінка. Горда, як і личить дружині верховного бога, байдужа до засуджень поглядам.
  
  Слідом прибутку решта годороты і шайиры, в тому самому вигляді, в якому билися на міських вулицях. Божественна лють стала настільки очевидною, що її можна було помацати пальцями. Головний біль посилилась.
  
  – Ти його знаєш? – запитав я Кет, показавши на одноокого здоровила, який не належав ні до шайирам, ні до годоротам.
  
  – Це Богг. Коханець моєї матері.
  
  – Богг? Ти впевнена? – Він підозріло схожий на Шинриза Руйнівника. – Симпатичний хлопчина. – Цікаво, чи опускаються божества до брехні смертним? І може мати обдурити дочка?
  
  У нагороду за свої думки я заробив презирливий погляд.
  
  – А он та рудоволоса? Схожа на звичайну жінку? – Як же, звичайна. Тримай кишеню ширше. Якби всі були такими звичайними, я б здурів від неможливості розірватися на частині. Вона була схожа на Зірочку, яка раптом вирішила в усьому відповідати смаку якогось Гаррета.
  
  – Це фальшивка. Вона виглядає інакше. – Голос Кет ледь помітно здригнувся.
  
  – Вона мене у все це впутала. Стежила за моїм будинком, а я вирішив простежити за нею.
  
  – Вона не з годоротов і не з шайиров.
  
  Знаю, дитинко. Однак...
  
  – Від Нога не сховатися.
  
  Ну зрозуміло. Старина Ніг повертався в самі невідповідні моменти, як безробітний кузен.
  
  Перед моїм внутрішнім зором виник образ крихітній бабусі в провулку. Очевидно, від богинь не вимагають дотримуватися одного-єдиного вигляду.
  
  – Ім'я Адет що-небудь означає? Магодор згадувала якусь Адет, яка намагалася заманити мене в пастку. Швидше за все вона мала на увазі якраз цю жінку.
  
  – Одна з кронских богинь звалася Адет... – Кет замовкла.
  
  – І що? Кінчай крутити, малятко. Зараз не час грати в іграшки.
  
  – Вона належить до пантеону якогось південного племені, який торгував хутром і добував камінь. Вони так і не зуміли отримати окремий храм на вулиці Богів. – Дівчина говорила без запинки, немов у неї всередині прорвало греблю. – Поняття не маю, з якого дива на раду закликали цих дикунів. А її ім'я, якщо не помиляюся, означає «Підступність».
  
  – Вже чого-чого, а підступності на світі вистачає, – глибокодумно зауважив я. Рудоволоса красуня виглядала занадто витонченою для богині мисливців на хутрового звіра. Ті, як правило, поклонялися деревам, каменів тощо. І богам бурі. Їм подобалися боги, які трощили все навкруги під неумолчний рев.
  
  Загалом, на зразок тих, що зібралися тут і зараз.
  
  – Від Нога не сховатися.
  
  – Цьому хлопцеві пора завести собі хобі, – пробурчав я. Між тим Ніг виповз з распадка, завмер, повільно повернувся і рушив у наш бік.
  
  – Чорт! – пробурмотіла Кет.
  
  В землю перед Ногом, ледь не залишивши його без рила, вп'ялося сліпуче сверкавшее спис близько дюжини футів завдовжки. Воно було майже прозорим, однак пролунав такий гуркіт, ніби гора звалилася. На всі боки полетіли шматки землі. З списи сипалися блискавки і зривалися іскри.
  
  Хтось із найвищих у всіх сенсах слова божеств зробив Ногу зауваження.
  
  Чотирнадцятий заскавчав, гепнувся на землю, безуспішно намагаючись прикрити короткими пухкими ручками голову.
  
  – Цікаво, – сказав я. – Ти не знаходиш?
  
  Кет состроила гримасу.
  
  Ніг послухав попередження. Мабуть, вирішив, що раз він невідворотний, то можна і почекати. Повернув назад і незабаром приєднався до решти шайирам. Вони зібралися біля підніжжя пагорба навпаки годоротов. І ті й інші виглядали стурбованими і невдоволеними (правда, блискавок на чолах Имара з Лангом я не помітив).
  
  Повинно бути, підійшли всі, оскільки більшість божеств раптово постарався взяти вигляд, звичний для смертних. Близько третини в цьому не досяг успіху. Мабуть, не вистачило сил.
  
  Мені в голову прийшла думка. Таке зі мною трапляється.
  
  – У Кварталі Мрій перешкода між світами тонше, ніж скрізь?
  
  – Годі скиглити! – Кет штовхнула херувима під ребра, потім з підозрою дивилася на мене. Судячи з усього, їй не дуже-то хотілося відповідати на мої запитання.
  
  – Логіка підказує, що боги знаходяться там, де найближче до джерела сили. – Без сумніву, саме тому сутичка між шайирами і годоротами поблизу від Кварталу Мрій набула настільки значні масштаби.
  
  Кет хмикнула.
  
  Між тим тембр докучливого гула у мене у вухах змінився. Гул став тихіше. Я вловив обривок фрази когось із великих начальників. Боги на схилах пагорбів застигли в нерухомості.
  
  Присутніх закликали до порядку.
  
  Я продовжував розмірковувати про могутність богів. Вони збираються там, де легко поповнити запас могутності; до того ж у них існує поділ на касти, засноване на здатності здобувати це саме могутність і підпорядковувати його своїй волі. Мій плаксивий приятель Чотирнадцятий напевно належить до распоследнейшей з каст.
  
  Якщо у мене є можливість отримати шістдесят відсотків могутності, а вам дістанеться лише тридцять, здогадайтеся, хто з нас головніший? І не забудьте про те, як за міфами і легендами ведуть себе боги.
  
  Я вловив божественний гнів. В моїй голові пролунав голос, в якому було стільки люті, що я впав на коліна, хоча удар у загальному-те прийшовся по дотичній, притиснув долоні до скронь і лише якимось дивом придушив рветься назовні крик.
  
  З натовпу годоротов виступив Имар. Йому назустріч вийшов Ланг. Вони почали рости, немов змагаючись, хто швидше. І кожен попутно демонстрував всі ті штучки і фокуси, яких зазвичай очікують від богів смертні.
  
  Я притулився спиною до валуну, поплескав по дупі Чотирнадцятого і промовив, роздумуючи вголос:
  
  – Непогано було б перекусити. Шкода, ми нічого з собою не прихопили. А розбирання, схоже, затягується.
  
  На килим тим часом викликали членів Комітету, а Имар з Лангом, схожі, як брати-близнюки, як і раніше, намагалися перевершити один одного. Гул у вухах знову посилився. По всій видимості, божественне керівництво влаштувало підлеглим рознос за невиправдану жорстокість.
  
  Особисто я був впевнений, що вони заслуговують покарання за невиправдану тупість.
  
  Одним оком я стежив за Имарой і її коханцем, як пак його. Іншим поглядав на збори і на рудоволосу красуню, яку Кет чомусь огорнула ореолом загадковості. Ні на що третє око вже не залишилося.
  
  
  
  51
  
  Ялинки-моталки! От і міркуй після цього про божественному промислі! Бідолаха Гаррет весь скукожілся, чекаючи, коли настануть Сутінки Богів – принаймні коли не зазналися свинцевим божкам надерут дупи, а в підсумку – всього-навсього заробив головний біль і почав з тугою згадувати про недавньому похмілля.
  
  – Ледарі, – пробурмотів я. – Ні, щоб зайнятися справою.
  
  – Ти просто не чуєш. Шайиры і годороты нервують.
  
  Я і справді помітив якийсь неспокій серед тих і інших. Між тим Имар з Лангом раніше витріщалися один на одного, хоча, по-моєму, начальство веліло їм потиснути один одному руки. Раптово мені кинулося в очі, що Имара потихеньку відходить у бік, поступово зменшуючись в рості і змінюючи зовнішність.
  
  Цікаво. Я б навіть сказав, дуже цікаво.
  
  – Кет, ти стежиш за своєю матінкою?
  
  – Ні. А з якого дива?
  
  Я тицьнув пальцем:
  
  – Он вона. Пробирається до свого залицяльника. І по дорозі у когось перетворюється. – Повинно бути, я бачив Имару тому, що вона приховувала своє перетворення тільки від богів.
  
  – Ой! Вона виглядає набагато молодше.
  
  – Ага. Ще та штучка, вірно? – Я штовхнув херувима, бажаючи, щоб той перестав скиглити і теж помилувався на Имару. – Як по-твоєму, що вона затіяла?
  
  У мене виникла підозра, що Кет всупереч твердженням Небіжчика далеко не наріжний камінь. Що наша зустріч з нею – черговий обхідний маневр, зроблений особливо спритним гравцем.
  
  Дівчина примружилася, пильно глянула на матір, потім спопелила поглядом мене. Пояснювати нічого не потрібно. Ми обидва знали, що у божеств свої уявлення про правила пристойності.
  
  – Мабуть, пора йти, – сказала Кет.
  
  – Раніше треба було думати. Поки нас не помітили. А тепер вже пізно. Прикинь, як далеко нам дадуть піти.
  
  – Рішення ще не прийнято. І термін не закінчився. – Дівчина підвелася, схопила в оберемок свого приятеля, явно маючи намір піти геть. Я теж встав. Обстановка просто змушувала ворушити мізками. Що, на думку Небіжчика, траплялося зі мною вкрай рідко.
  
  – Слухай, Кет. Наш світ існував коли-то сам по собі, без богів, так?
  
  – Природно. Чому ви питаєте?
  
  Та тому, що перед нами в такому випадку зовсім не боги в звичному розумінні. Адже виходить, що справжнє божество, яке, як мене вчили, жваво відправить язичницьких богів в пекло, належить до тієї ж зграї втікачів – або біженців? – з іншого виміру.
  
  – Вони прийшли сюди з власної волі?
  
  – Що?
  
  – Мені подумалося, може, їх вигнали? За погану поведінку або непрохідну тупість?
  
  – Ні, вони прийшли добровільно, і ніхто з них не бажає повертатися. Звідси і сутички.
  
  – Може бути, може бути. – У мене були на цей рахунок певні сумніви. Я оглянув присутніх. Вже набагато більше половини прийняло звичний для смертного вигляд. Мені попалися на очі кілька дійсно великих «шишок». Втім, тут вони здавалися лише трохи більш вдалими, ніж шайиры з годоротами. Напевно, правильно організували рекламну кампанію.
  
  Имары ніде не було видно. Як і рудоволосої чортиці по імені Адет з пантеону первісних божеств. Шинриз Руйнівник – тобто Богг Сосунок – озирався по сторонам, ніби щось загубив.
  
  І взагалі в рядах шайиров і годоротов помітно не вистачало богинь.
  
  Я окинув поглядом інші пантеони, але нічого толком не розібрав. Ці пантеони справляли враження процвітаючих. Давалася взнаки, ймовірно, не стільки підтримка віруючих, скільки здатність черпати силу з потойбічного світу.
  
  По мені, боги схожі одночасно на політиків і на сосиски. До них теж не варто особливо придивлятися, щоб не випробувати розчарування.
  
  Я завжди чекаю найгіршого. Тому деколи мене можна приємно здивувати. Але цього разу мої погані передчуття виправдалися сповна. Перебіг подій повністю підтвердив правильність цинічного погляду на світ.
  
  На пагорбах зібралися тисячі богів, в основному дрібнота, навіть менше Чотирнадцятого.
  
  Херувим, до речі, заспокоївся. Мабуть, зрозумів, що ніхто не звертає на нього уваги. Я знав, що невидимий, але відчував себе так, немов стою голяка перед натовпом роззяв.
  
  Щось колыхнулось; напруга моментально підскочило. Мої волосся встало дибки.
  
  
  
  52
  
  Я знову відчув на собі божественний гнів, посилення чи не стовідсотково. Чотирнадцятий знову заскиглив. Щось явно відбувалося. Натовп навколо Ланга з Имаром прийшла в шаленство.
  
  – Нам пора, – голос Кет зірвався. – Рішення прийнято, але шайиры і годороты відмовилися йому підкорятися.
  
  Тримаючись за руки, бурмочучи під ніс прокльони, ми рушили туди, де залишили коней.
  
  – Поясни, – видавив я. До горла підкотив грудку. Я помітив, що Магодор відокремилася від натовпу і слід за нами. Що їй потрібно?
  
  – За те, що вони влаштували в місті, верховні боги вигнали годоротов і шайиров з вулиці Богів і з Танфера.
  
  – А наші спільні знайомі не послухалися?
  
  – Имар з Лангом відповіли: «Ідіть ви самі!»
  
  – Невже вони на таке здатні? – Ще як. Досить побіжного погляду, щоб зрозуміти – від них можна чекати чого завгодно. Від подібної публіки краще триматися подалі.
  
  – Назріває сутичка.
  
  – О-хо-хо.
  
  – А місце для неї зовсім невідповідний. Саме тут боги вперше ступили в наш світ. З тих пір пройшло десять тисяч років, але потрібно набагато більше часу, щоб світобудову залікував рани. Вистачить і слабкого удару, щоб зруйнувати перешкоду.
  
  Бути може, в цьому і полягає причина, по якій свинцеві божки ведуть себе настільки зухвало. Справжні бовдури – ні, щоб задуматися про можливі наслідки.
  
  – Давай, дівчинка, ворушись. А ти мовчи, не то викину назовні.
  
  Чотирнадцятий зловтішно осклабился. Смертні його не лякали. Шкода, що я був дуже зайнятий, щоб привести свою загрозу у виконання.
  
  Я озирнувся. Магодор ніде не було видно. Зате біля Ланга тріпотів на вітрі шматок чорного паперу і миготіли тіні. Ланг здійняв до небес ліву руку і пред'явив верховним богам древній як світ дулю. А потім ударив з правого, націливши світловий меч в горло Имару. Звідки не візьмись з'явився Йоркен, віри взялися колошматити всіх, хто подворачивался під руку, Имар почав сипати блискавками. Трог замахав молотом, Торбит, Кильрак та інші наче збожеволіли. Примчала на єдинорога Чорна Мона, за нею мчали пекельні пси.
  
  – Поднажми, Кет. Залишилося трохи. – Над полем бою заклубилась густа пил, заблищали сліпуче яскраві спалахи. Повалив сніг. Ми з Кет припустили бігом.
  
  – Чому ви раптом зупинилися?
  
  – Хотів перевірити, чи не здалося мені.
  
  – Не розумію.
  
  – Я не помітив жодної богині, якщо не вважати Чорної Мони. Правда, вона одна стоїть десятка. – Як не дивно, в сутичці не брала участь навіть Магодор, що особливо мене турбувало. Який кінець світу без Разрушительницы?
  
  Температура повітря різко впала. Моя головний біль став нестерпний, і Кет довелося підтримувати мене, щоб я не впав. У сутичку спробували втрутитися верховні боги, але шайиры з годоротами не звертали жодної уваги на те, хто перед ними. Втрачати їм було нічого. До того ж їх підтримували свинцеві божки з інших пантеонів, які нападали нишком, зрівнюючи сили супротивників.
  
  Незважаючи на мішок, який неабияк утрудняв наші рухи, ми встигли. Коштувало нам перевалити через гребінь горба, як в небі над Бохдан Жибак блиснула всім спалахам спалах.
  
  Я гепнувся додолу і пробурмотів:
  
  – Готовий посперечатися, її бачили у місті. – Голова розколювалася. На мить я втратив свідомість, але швидко прийшов у себе. – Що ти робиш?
  
  – Намагаюся витягнути нас.
  
  Взагалі-то вона намагалася вибратися з мішка. Що ж, я її не звинувачую. Посудіть самі – я лежу трупом, а їй одній зрушити з місця мішок з таким вантажем не під силу.
  
  Головний біль трохи відпустила. Я намацав вузол, і ми вилізли з мішка. Чотирнадцятого зі страху вхопив удар. Я обв'язав мотузку Магодор навколо талії.
  
  З-за пагорба лунали незрозумілі крики.
  
  – Ходімо ж, – поквапила мене Кет.
  
  – Зараз. – Треба подивитися, хоча б одним оком. Я повинен побачити Сутінки Богів, інакше до кінця своїх днів не пробачу собі, що упустив такий шанс.
  
  
  
  53
  
  На всякий випадок я міцніше вхопився за Кет. Терпіти не можу коней, боюся висоти, але добиратися до будинку пішки категорично відмовляюся. Особливо з головним болем і в компанії папуги-психопата.
  
  Якщо б захотіла, вона вирвалася. Але не стала.
  
  Ви коли-небудь бачили актинию? Щось на зразок невеликого квітки з купою щупалець. Не бачили? Мені свого часу довелося здійснити вельми важку подорож на острови. Там я їх набачився. Сидять собі на дні, склавши щупальця, але варто підпливти чого-небудь їстівного, як зразу – хап!
  
  У небі над пагорбами виникла дірка, з якої висунулася величезна чорна актинія тридцяти футів в поперечнику. Вона висіла, нахилившись приблизно на сорок градусів, і шалено розмахував щупальцями над сошедшимися в битві Имаром, Лангом і іншими.
  
  – Тепер я розумію, чому боги вирішили втекти.
  
  На щастя, ця штука настільки щільно заткнула собою дірку, що ніхто інший слідом за нею протиснутися в наш світ вже не міг. Сніг почав стрімко танути.
  
  Боги аж ніяк не діяли. Одні намагалися впоратися з актинией, інші норовили втекти. Верховні божества її підгодовували. На моїх очах одне з щупалець схопило Рінго. Здебільшого жертви належали до годоротам або до шайирам. Обом пантеонам діставалося приблизно порівну.
  
  Судячи з усього, великі «шишки» влаштували грандіозну чистку божественних рядів.
  
  Втім, багато хто дійсно намагалися прогнати актинию назад. Діра дещо зменшилася в розмірах.
  
  – Від Нога не сховатися. – Блін! Як він мені набрид!
  
  – Пішли звідси.
  
  Кет вмовляти не довелося. Вона навіть випередила мене, правда, не набагато. Чудо з чудес! Крилаті коні покірно чекали нашого повернення. Я-то думав, вони давним-давно змоталися (аж надто підозріло притих Чотирнадцятий).
  
  – Від Нога не сховатися.
  
  Може бути. Він і справді наганяв.
  
  Ледве ми злетіли в повітря, як Ніг підстрибнув і вдарив мого скакуна в лівий бік. Коні це, природно, не сподобалося. Вона піднялася трохи вище, розгорнулася, впала в піке і з розмаху врізалася в Нога усіма чотирма копитами відразу.
  
  – Ой! – промовив той. – Боляче.
  
  Виявляється, він знає набагато більше слів, ніж я думав. Ну і фіг з ним. Мені було не до Нога: я кричав на коня, вимагаючи умативать звідси, поки я не звалився і поки Ніг не продемонстрував свої таланти, а також поки не з'явилася Магодор в компанії інших богів, яким набридло годувати їх домашню тваринку.
  
  Як не дивно, кінь підкорилася.
  
  Чим вище ми піднімалися, тим менше боліла голова. Хвала небесам, а то я наскрізь промок від поту, намагаючись перетерпіти біль.
  
  Місяць стояла майже на тому ж місці, на якому я бачив її востаннє. Мабуть, отак ми повернемося в місто до того, як вилетіли з нього. Чи зустрінемо себе шляхом. Що ж, пораджу собі розвернути голоблі.
  
  Я подивився вниз. Примарний Коло нагадував горезвісний разворушений мурашник. Дірок в небі виявилося безліч, з землі ми помітили лише найбільшу. Всюди виднілися щупальця, що шукали, кого б схопити. Але боги трималися стійко. Щупальця ковзали по голим схилах пагорбів, натикалися на валуни. Бам! Ура, наша бере! Бам! Бам! Але перемога діставалася дорогою ціною. Бум! Здається мені, після цієї битви кожен пантеон з тих, що мешкали на вулиці Богів, скоротиться разів у десять. Ну і що? Ека важливість!
  
  Яка різниця людині з вулиці? Не можу собі уявити, щоб, скажімо, боги управлінських рецидивістів Нового Конкорда повідомили віруючим: мовляв, хлопці, старої доброї Жерони Лихварки з нами більше немає, тому десятину можете не платити. Навпаки, вони вимагатимуть нових поборів – на будівництво головного храму в Тимснороэ або на звернення до істинну віру язичників-венагетов. І лише гріш з кожної срібної марки дійсно піде на те, про що було оголошено привселюдно.
  
  Хоча самі боги навряд чи сильно стурбовані грошима і дорогоцінними металами.
  
  Ні, ви тільки подивіться! Виявляється, далеко не всі боги – герої по натурі. Я був занадто далеко, щоб розгледіти, хто саме втік з поля битви, але таких знайшлося чимало. Втім, всі вони втекли? Одна група рішуче шагала на північ. У мене виникла підозра, що в тій групі мої хороші знайомі.
  
  І правда...
  
  
  
  54
  
  І правда, повз, зліва направо, виринувши з-за моєї спини, промайнули дві сови. Вони каменем кинувся вниз, так швидко, що розгледіти їх було майже неможливо, проте цей смішок я впізнав би серед тисячі. Одна розгорнулася, злетіла вгору, сіла на коня прямо переді мною і перетворилася на напіводягнену дівчину. Друга почала кружляти поруч і скаржитися:
  
  – Гаррет, я була першою! Привіт, Гаррет. Здивувався? Може, поговоримо? Ми не такі дурні, якими здаємося.
  
  – Слухайте, дівчата, тут розмовляти біса незручно. Того і дивися впадеш. Не ображайтеся, але, може, ви не станете розпускати руки, поки ми не спустимося? Адже У мене крил немає.
  
  Сова хихикнула. Та, що перетворилася на дівчину, брюзгливо простягла:
  
  – Брешеш. Всі смертні однакові. – Природно, рук вона не прибрала. – Подумай, Гаррет, скільки нових відчуттів! Я ще жодного разу не спокушала смертного в повітрі.
  
  Питання на засипку: якщо повія розумніші, ніж про неї думають, вона стає від цього менш розпусну чи ні?
  
  – Дорогуша, невже ти і справді хочеш, щоб я впав? – Я вирішив підлеститися. – Димна, ти просто чудо. Мені ще ні з ким не було так добре. – Ба! В яблучко з першої спроби. – Але зараз не час освідчуватися в коханні, розумієш? Я боюся висоти. У мене по-звірячому болить голова, і я не їв відтоді, як почалася ця катавасія.
  
  Зрозуміло, я перебільшував. Всі ми схильні злегка пересмикувати, щадячи почуття співрозмовника. Або прагнучи уникнути падіння з двох тисяч футів.
  
  Виглядала вона, до речі, вельми спокусливо.
  
  Знаю, я – свиня. Мені говорили, і не раз. Але нічого не можу з собою вдіяти. Може, пора перестати бігати за спідницями? І вибрати собі інший, менш веселий рід занять?
  
  Або взяти так впасти і загинути в момент найвищої насолоди під вереск Димны?
  
  Вона потерлася про мене, грайливо провела рукою по моєму стегна і заявила:
  
  – По-моєму, ти прикидаєшся.
  
  – Дорогуша, клянуся – якщо я піддамся, то вже ніколи не зможу прикидатися. Бо впаду і розіб'юся. Зрозумій, перед тобою всього-навсього старий і дряхлий колишній морський піхотинець.
  
  Їй, схоже, лестило, що я вважаю наш повітряний флірт чимось схоже на самогубство.
  
  А хіба не так?
  
  – Аргх? – поцікавився Попка-Дурак, несподівано вийшовши з трансу.
  
  – Ти не повіриш, старий шкарбун. – Я поняття не мав, чи чує мене Небіжчик, але, пам'ятаючи про його словах рахунок професійного ставлення до справи, вирішив скористатися настроєм Димны і почав її щипати і лоскотати. Вона нітрохи не заперечувала. Обурена до глибини душі тим, що я віддав перевагу їй сестрицю, закрив від задоволення очі, Ліла пирхнула і полетіла геть.
  
  Я продовжував говорити, в основному ніс всяку нісенітницю, але час від часу ставив питання, на які Димна справно відповідала.
  
  Можливо, вона й справді розумніші, ніж здається, але до генія їй далеко.
  
  Шкода, що це відомо не тільки мені. З'ясувалося, що в серйозні справи її майже не присвячували. Однак сам допит Димне, безумовно, подобався.
  
  Я зневажав себе, але мистецтво, як кажуть, вимагає жертв.
  
  – Гаррет, куди ти пропав? – прохрипів папуга.
  
  Навіть на мить відволіктися не можна!
  
  – Ти ж знаєш, що я не один.
  
  – Сподіваюся, не з черговим Пройдохой.
  
  Він що, не розбирається в звуках? Не бачить очима Попки-Дурня? Цікаво.
  
  – Зі мною сама шикарна дівчина на світі. Мрія всіх молодиків. Таку б кожному з них на шістнадцятиріччя. – Я вимучено посміхнувся Димне і подарував їй поцілунок. Таке враження, що більше нічого в житті їй не потрібно.
  
  А я, втомлений, голодний, змучений, хотів одного – швидше дістатися до будинку. Мені чомусь здавалося, що тепер я в безпеці.
  
  Не знаю, що подумала про мене Кет. Вона летіла далеко попереду, показуючи дорогу.
  
  
  
  55
  
  Кет приземлилася в Бруксайдском парку. Там сніг лежав щільним шаром і зовсім не думав танути.
  
  – Слухай, дівчинко, – сказав я, – я отримав масу задоволення від спілкування з твоєю мамою і всіма іншими. Вистачить на все життя. Тому як ти дивишся на те, щоб розбігтися? Ні шайиров, ні годоротов більше можна не побоюватися.
  
  Кет відпустила коней, які неквапливою підтюпцем зникли в темряві. Чотирнадцятого, який немов скам'янів, вона залишила при собі. Ліла і Димна трималися поблизу від мене. Напевно, їм просто було нікуди йти. Не можу сказати, що відчував з цього приводу приступ радості; з іншого боку, було б цікаво заявитися до Морлі під ручку з двома напівголими красунями.
  
  Кет уважно оглянула совушек і нарешті промовила:
  
  – Якщо гарненько подумати, виходить, що в усьому винна моя мама.
  
  – Це тебе турбує?
  
  – Так. Схоже, ні вона, ні її підручні не подумали про наслідки. Вони хотіли позбутися від мотлоху, тому і нацькували Ланга з Имаром один на одного в такому місці, де не могли не виставити себе повними ідіотами. Мені здається, мама не здогадувалася, що їх сутичка зруйнує тканину світобудови.
  
  На моє глибоке переконання, матуся була ідіоткою крутіше татуся. Досі їй просто не представлялося випадку проявити себе у всій красі. Вголос я цього, звісно, говорити не став.
  
  – Знаєш, якщо згадати історію, жінки загалом і в цілому не особливо розумнішими і краще чоловіків. Вони можуть бути розумними і дурними, нетямущими і слушними, жалюгідними і заслуговують поваги, а також настирливими і до огиди впертими. В чому я згоден з релігійними вченнями, так це в тому, що людям слід працювати над собою. Втім, я цинік, а тому впевнений, що цього від людей не дочекатися.
  
  – Ви швидше реаліст, ніж цинік. Я провела пліч-о-пліч з богами набагато більше часу, ніж будь-хто з смертних... – Кет обірвала фразу. Мабуть, їй не особливо хотілося вдаватися в пояснення.
  
  * * *
  
  В ліжко лягти не дали. І навіть нагодували не відразу. Якби не Небіжчик, дав уявний запотиличник Діну, я б поїв тільки вранці. Старина Дін спав як бабак, замкнувши вхідні двері на всі замки.
  
  Молодець, не забув мої настанови.
  
  Близько години ми зібралися у кімнаті Небіжчика. Ми – це я, Кет і Чотирнадцятий. Совушки залишилися в передній разом з Попкою-Дурнем. У мене злипалися очі. Дін порався на кухні. Повинно бути, чекав, поки вечерю візьме і виросте, щоб зарубати його на місці. Моєму слузі явно не заважало підняти настрій. Підкинути йому, чи що, совушек? Шкода, що їх бачимо тільки ми з Небіжчиком, та ще й Кет з Чотирнадцятим.
  
  – Що відбувається – справа рук Имары та деяких інших богинь, – прорік його высокомудрие. – Гадаю, вони всього лише хотіли позбутися своїх богів...
  
  – Ми з Кет вже це обговорювали.
  
  – ... і не подумали про наслідки.
  
  – Ти чув, що я сказав?
  
  Він проігнорував моє питання і заходився докладно викладати свої міркування. Втомлений мозок Гаррета сумлінно намагався перевести його заум на нормальну мову, але мислення Небіжчика разюче відрізнялося від людського, оскільки він сприймав світ абсолютно інакше. Я немов поринув у казку, де немає необхідності вислуховувати брехня і вдивлятися в ілюзії, бо вони не можуть приховати істини.
  
  – А дівчата нам нічого цікавого не розкажуть?
  
  – Вони такі, якими здаються, ні більше і ні менше. У них достатньо кмітливості, однак немає ні найменшого бажання обтяжувати себе непотрібними клопотами, які доставляє знання. Підходяща пара для тебе. Сон наяву, тим паче що з мораллю у них справа йде приблизно так само, як у кішок на міських вулицях.
  
  – І правда здорово... Проте якщо перефразувати аморального філософа Морлі Дотса, що мені з ними робити решта двадцять три години на добу?
  
  – Не турбуйся. Нудьгувати тобі не дадуть. У деяких, на жаль, довга пам'ять.
  
  Чесно кажучи, я і сам про те здогадувався.
  
  Очі нестримно злипалися. Здається, ще трохи – і я засну.
  
  Небіжчик між тим продовжував вивалювати на мене все, про що розмірковував у мою відсутність.
  
  – Старий шкарбун, ти вирішив приготувати салат з думок?
  
  – Вибач, Гаррет. Я не помітив, що ти засинаєш. В цій мішанині має бути відсутня ланка. Я вибудовую події в логічний ланцюжок і одночасно розбираюся в тому бардаку, який панує у тебе в голові. Ти повинен знати щось, сам про те, можливо, і не підозрюючи. Навіть не здогадуючись, що варто підозрювати.
  
  – Щось я зовсім заплутався.
  
  – Ситуація дуже складна.
  
  – Приємна новина. Ти порпався у моїх думках, так що тобі чудово відомо, що я цього не бажаю чути. Виходить, що очі бачать одне, а відбувається інше?
  
  Зі мною таке трапляється постійно.
  
  – Боюся, в даному випадку події приймають такий оборот, що позірна стає реальністю. Втім, соціологія підказує, що прості ситуації дуже часто ускладнюються привхідними обставинами, причому під останніми розуміється аж ніяк не тільки божественне втручання.
  
  Я відкинувся на спинку крісла і зробив великий ковток. У Діна просто не вистачило нахабства відмовити мені в пиві, коли я ввалився в будинок, втомлений до знемоги. Цілком можливо, його поступливість – заслуга Покійного. Правда, логхир не розбирається в тому, що і коли слід подавати на стіл...
  
  – Принаймні одна проблема вирішилася сама собою.
  
  – Хіба?
  
  – Звичайно. Тепер не потрібно вибирати між шайирами і годоротами. Вони більше не існують.
  
  – Від Нога не сховатися.
  
  – Чорт! – Я судорожно проковтнув. Ось стервец, не міг почекати, поки я висплюся. І тут до мене дійшло. – Ах ти, мерзотнику!
  
  – Невже я тебе піймав? Пам'ятається, дехто стверджував, що у мене немає почуття гумору?
  
  – Не смішно.
  
  – Вважай, що це було попередження.
  
  – Чого?
  
  – Ми не повинні виключати можливості того, що хтось із твоїх супротивників уцілів під час бійні і знову захоче дістатися до тебе.
  
  – Шкода, що я не можу ні в чому тебе звинуватити. Єдине, що приходить в голову, – до того, як ти в мене оселився, зі мною нічого подібного не траплялося.
  
  Раніше життя було простіше. Ні, не приємніше, а саме простіше. І вже ніщо не йшло в порівняння з перебуванням на островах, у цієї рукотворної пекла.
  
  Небіжчик видав уявний звук, виражав, як я зрозумів, щось подібне до огиди.
  
  – Якщо в ситуації і присутній аномалія, я її не бачу. Можливо, бачити просто нічого. Можливо, ніхто з самого початку не будував довгострокових планів. Так звані володарі світобудови зазвичай діють, як їм спаде на думку.
  
  – Сказати по правді, я ще не зустрічав богів-мислителів.
  
  – Гаррет, ти розумниця. Коли захочеш.
  
  – Ага. Був би розумницею, не бігав би за всякими рудими дівками. Все, я готовий. Зараз засну прямо тут.
  
  – Почекай.
  
  – Годі наді мною знущатися.
  
  – Та рудоволоса жінка-перевертень. Адет. Вона вибивається з загальної схеми.
  
  – Я тобі вже пояснив. Вона мене у все це втягнула і кинула. Правда, раз відвідала, коли я сидів у годоротов. По-моєму, то була вона. Ще я бачив її в Примарному Колі. Потолкуй краще з Кет. Ця дівчина знає про Адет щось таке, про що мені повідомити не побажала. – Я настільки втомився, що навіть не подивився на Кет. – Все, мене немає. Скажи Діну, він може робити з нашими гостями все, що йому заманеться.
  
  Пиво, чи не самий чудовий напій на світі, позбавило мене останніх сил.
  
  В коридорі я зустрів Діна. Забрав у нього тарілку з ковбасою та коротко виклав усе, про що говорив Небіжчикові.
  
  Заснув я навіть до того, як моя голова торкнулася подушки.
  
  
  
  56
  
  Я впав у колодязь сновидінь і полетів вниз зі швидкістю, якої раніше без сторонньої допомоги (коли мені діставалося по голові) досягти не міг. Колодязь перетворився в тунель, в дальньому кінці якого мене чекала розкішна жінка, буквально лучащаяся красою. Вона простягнула руку, заканчивавшуюся гострими кігтями, підставила для поцілунку зелені губи. З її волосся змія підморгнула.
  
  – Не зараз, Меггі.
  
  Вона посміхнулася. Хоча світла не було, у неї в роті блиснув ікло. Як і раніше посміхаючись, вона доторкнулася до моєї щоки, провела по ній кігтем. Потекла кров. Тільки тепер я зрозумів, що змерз, що в цьому місці біса холодно.
  
  Магодор потягнула мене за лікоть. Мовчки; слова тут не мали сили. Ми підійшли до величезної скелі, біля підніжжя якого хлюпало широке чорне озеро; на далекому березі озера розташовувався місто, у порівнянні з яким Танфер виглядав убогій селом. У місті, як і всюди, незважаючи на те, що в небі перебували одночасно сонце і три місяця, панував морок.
  
  Якісь істоти плавали в озері, повзали по землі, літали по небу (до речі сказати, було так холодно, що повітря весь вимерз). Людському оку вони здавалися живими кошмарами. Ці істоти харчувалися лише холодним світлом зірок, для них не мали ніякого сенсу такі поняття, як надія, відчай, радість і все інше. Древні, чи не як сам час, вони протягом тисячоліть прагнули вирватися зі своєї крижаної в'язниці. Злими в нашому розумінні вони не були. Звинувачувати їх у ненависті до людей – все одно що приписувати погані наміри землетрусу, повені або урагану. Зла в них було не більше, ніж в орача, чий плуг руйнує нори кроликів і полівок і кротячі тунелі.
  
  Тим не менш вони нудилися в катівні. Хтось вирішив ізолювати їх від радощів буття. На віки віків.
  
  Над поверхнею озера, вода в якому була густої, як смола, з'явилося щось. Оскільки світла не було, як слід розглянути це щось я не зміг, чого, зізнаюся, ні крапельки не засмутився. Таку жуть тільки розглядати.
  
  Можливо, хтось побував тут до мене, наркотичних мареннях. Інакше як пояснити ті історії про непередаваемом жаху, невимовних іменах та іншої дурниці (правда, я вважаю, що оповідачі навмисно перебільшують, щоб заінтригувати слухачів).
  
  Твердо знаю одне: жити в такому місці я б ні за що не погодився.
  
  З темряви виникла серебрящаяся рука, з блідою, як у потопельника, шкірою. Вхопилася за край балкона, на якому стояли ми з Магодор. Потім з'явився господар руки – труп з криницями бездонними мороку замість очей. Він підтягувався до тих пір, поки його рот не опинився на одному рівні з підлогою балкона. Обличчя трупа було перекошене гримасою відчаю, тому я не відразу впізнав Батька Всього Сущого, Женця Душ, Владику Повішених і так далі. Тобто Имара, Головного Пинателя Дуп.
  
  Другу руку він простягнув до Магодор Руйнівниці, Карательнице і все таке інше, Старшому Помічникові Головного Пинателя Дуп.
  
  Магодор наступила йому на пальці. Потім вдарила ногою в обличчя. От і міркуй після цього про повагу до начальства. Не видавши ні звуку, Имар впав в озеро.
  
  Я рушив вгору по тунелю. Магодор якийсь час йшла поруч, посміхаючись так, немов ми поверталися додому з побачення. Вона була настільки збуджена, що безперервно змінювала зовнішність – намагаючись, втім, не особливо далеко відходити від людського.
  
  Напевно, ми теж якось на них діємо.
  
  А що, це думка. Тоді відразу стає зрозуміло, чому вони не такі всемогутні, якими хочуть здаватися.
  
  Я вискочив з тунелю в нормальний людський сон, який, до нещастя, тривав набагато менше, ніж мені хотілося.
  
  Який сюрприз!
  
  
  
  57
  
  Прокинувшись, я відчув себе збитим з пантелику. Голова боліла, хоча напередодні я не пив. З вулиці долинав гамір. З розуму зійти! В таку рань, коли всі порядні розумні істоти ще сплять.
  
  Здається, це вже було. Може, я сплю і мені сниться, що я сплю?
  
  Той же самий лемент. Ті ж самі кретини намагалися влаштувати ту ж саму заварушку.
  
  Я зі стогоном підвівся. Ну і уява у мене навіть уві сні ухитрився заробити свіжі синці.
  
  Бідні мої очі... Я трохи відсунув штору. Ай! Цим ранком у вогнище сонця явно підкинули хмизу; до того ж на небі – ні хмаринки. Я позадкував, дочекався, поки очі перестануть сльозитися, і знову виглянув на вулицю.
  
  Точно. Компанія старих ідіотів, які маються від неробства. І заради розваги напрошуються на неприємності.
  
  На протилежній стороні вулиці, на тому ж самому місці, що й раніше, стояла рудоволоса красуня. І пильно вдивлялася в моє вікно. Але тепер-то я знав, хто вона така. І зв'язуватися не збирався. Більше їй мене не обдурити. Обійдеться. Якщо закортить, я і сам облапошу.
  
  Відчувши легке поколювання в потилиці, я зміркував, що Небіжчик проник у мою свідомість. Може бути, провів там цілу ніч. З чого випливало, що він, можливо, знайшов якусь нитку. Треба йому подякувати. Я спробував встати так, щоб він міг як слід роздивитися рудоволосу – моїми очима.
  
  Вона ніби здогадалася, що за нею спостерігають, – покинула своє укриття і немов розчинилася у натовпі, що зібрався навколо двох жінок, люто дивилися одна на іншу. Перша була низенького людської матроною, товстої і потворною, друга – високою, худорлявої красунею з гномів. Поруч вони виглядали як сестри-близнючки.
  
  Хтось це помітив. І почав помішувати закипаюче вариво величезним ополоником.
  
  Від натовпу відокремилася жінка. У її рухах було щось отаке...
  
  – Це вона?
  
  – Так. Я стежу за нею. Цікаве відчуття. Відсутність присутності в русі.
  
  Я не став уточнювати, що він мав на увазі. Мені було все одно, бо на моїх очах творилося найбільше диво нашого часу: місіс Кардонлос, розмахуючи помелом, успішно розганяла натовп за допомогою якоїсь велетня, стурбованої, схоже, охороною громадського порядку.
  
  – Во дає, стара карга! Не така вже вона, виявляється, і стерво. Чорт візьми, з ким же мені тепер ворогувати? – Попка-Дурак заволав як не можна більш до речі. – Ну звичайно! Спасибі, Морлі.
  
  За Макунадо простував Морлі Дотс власною персоною. Роззяви розступалися перед ним, то віддаючи данину поваги його щегольскому увазі, то побоювання перед супроводжували Дотса гроллями, зеленими виродками п'ятнадцяти футів зростанням. З пащ стирчали значні ікла, в лапах гролли стискали важкі палиці, за плечима у них теліпалися мішки. Вони посміхалися; між іншим, посміхаючийся гролль виглядає в два рази грознее того, який хмуриться.
  
  Гролли з'явилися на світ з волі випадку; то був сумний результат випадкових зв'язків між тролями і гоблінами. Ці двоє походили від однієї матінки і були братами. Їх звали Доріс і Маршу.
  
  Згоден, імена дивовижні. Але ніхто з мешканців Танфера не ризикував заводити з братами розмова про імена. Доріс і Маршу не відрізнялися кмітливістю і распалялись далеко не відразу, але потім їх було просто не зупинити.
  
  Як ні дивно, вони припадали Морлі родичами – правда, дуже далекими. Варто було лише глянути на них, щоб засумніватися в здоровому глузді ватажків «Поклику». Хлопці начебто Дориса з Маршів здатні накоїти справ, які і не снилися борцям за чистоту раси.
  
  З якого дива він веде їх до мене в будинок?
  
  – Ти слідкуєш за Адет? – запитав я у Небіжчика.
  
  – Так. Схоже, вона сама не знає, куди йде.
  
  – Може, здогадалася, що ти за нею ув'язався?
  
  – Ні в якому разі.
  
  Я хотів було осадити його, щоб не дуже задирав ніс, однак Морлі був вже в п'ятдесяти метрах від мого ганку. Його супроводжували не тільки гролли. Слідом тупотіли старі дружки, Сарж, Рохля і Дожанго Роуз (якщо б не крихітний росточок, останнього можна було б обізвати точною копією гроллей). Всі були озброєні до зубів. Розуму на всіх шістьох було менше, ніж в моєму мізинці, зате величезної сили!
  
  Небіжчик попередив Діна. Коли Морлі наблизився до ганку, з дверей йому назустріч вилетів Попка-Дурак. Заклав віраж і, підкоряючись внутрішнім наказом Небіжчика, кинувся навздогін Адет. На прощання він залишив сувенір, який міг би забруднити наряд Морлі, не будь Дотс настільки спритний і спритний.
  
  Сміючись, я відсунув штору, одягнувся в більш-менш пристойний костюм і спустився вниз. У мене нила кожна кісточка, голова розколювалася від болю. Чорт! Адже ні з чого! Ось що найобразливіше. Якщо вже мучитися, так по справі.
  
  
  
  58
  
  Спустившись по сходах, я звернув праворуч і ввійшов у кухню. Дін ще не повернувся. Я взяв печиво, намазав парочку маслом, а зверху покрив товстим шаром меду. Потім налив собі чаю і кинув у кухоль меду. Потім відшукав старий чайник, налив і поставив грітися, щоб приготувати свій улюблений чай з вербової кори.
  
  Увійшов Дін, який, побачивши мене, похитав головою і пробурмотів:
  
  – Сподіваюся, ви знаєте, що робите.
  
  – Хочу заварити вербову кору.
  
  – Знаєте, містере Гаррет, на вашому місці я б спочатку прожував, а потім говорив. Ви вчора не пили?
  
  – Ні грама. Просто втомився як собака.
  
  – Від чого? – Дін з підозрою втупився на мене. – За чесну роботу так не платять.
  
  Він уже набрид мені своїми побоюваннями з приводу того, чи заплатить нам черговий клієнт. Але от щодо того, що клієнт переплатив, – це щось новеньке.
  
  – Чого-чого?
  
  – Містер Дотс приніс купу скарбів. Напевно, він знайшов скарб.
  
  – Аргх! І велика купа, старина?
  
  – Величезна.
  
  – Чудово. Можна побайдикувати.
  
  – Помиляєтеся, сер. Містеру Вейдеру настійно потрібна ваша допомога.
  
  Я зітхнув і, щоб утішитися, намастив собі чергове печиво.
  
  – Як змовилися. Всі чомусь впевнені, що я повинен працювати не перестаючи. От скажи, Дін, хіба кішка робить що-небудь, крім того, що для неї життєво необхідно? Людям не завадило б повчитися у кішок – на світі стало б набагато легше жити.
  
  – Кішки нічого не залишають у спадок.
  
  – Ну-ка, прикинь. Скільки дітей зазвичай заводять, якщо заводять взагалі? Нам плювати на потомство, тому що у нас його немає.
  
  – Може бути, – сумно погодився Дін. – Але коли ж ви навчитеся не говорити з набитим ротом?
  
  В ньому явно пропадала турботлива матуся. Моя власна не годилася йому і в підметки. В ній не було притаманної Діну цілеспрямованості.
  
  – Піду до нашим гостям. – З цими словами я вийшов з кухні.
  
  Першим ділом я підійшов до вхідних дверей і подивився у вічко. Гролли сиділи на ґанку, пліткуючи з Дожанго. Той був зростанням з Морлі, проте стверджував, що його батьком був татусь гроллей. Мовляв, ми – трійнята від різних матерів. Морлі, як правило, підтакував Дожанго. Раніше я вважав, що це неможливо, але тепер, поборсавшись кілька днів у міфологічному море, без зусиль зміг уявити собі, як служителі якогось культу изрекают грізне пророцтво про народження трійнят від різних матерів.
  
  Потім я обережно заглянув в передню. Совушки кудись поділися. Може, полетіли разом з папугою. Зізнатися, їх відсутність мене не здивувало.
  
  Я попрямував до кімнати Небіжчика:
  
  – Де Кет?
  
  – Спить нагорі.
  
  Чотирнадцятий застиг нерухомо на підлокітнику крісла. Сарж з Рохля уважно роздивлялися. Цікаво.
  
  – А сови?
  
  – Полетіли. Їм стало нудно. Однак вони повернуться. Боюся, бідні дівчинки настільки дурні, що не зможуть придумати, куди б ще злітати.
  
  – Нехай повертаються. Посидимо, поміркуємо...
  
  – Фі, Гаррет!
  
  – Я думав, ти тримаєш будинок на замку, – зауважив Морлі.
  
  – Ти ж мене знаєш. Я завжди готовий допомогти бездомним.
  
  – Ну так. Двоногим бездомним жіночої статі, бажано не старше двадцяти п'яти.
  
  Я повернувся до Саржу з Рохля:
  
  – Привіт, хлопці. Як справи? Все в порядку?
  
  – А то. Знав би ти, з якими чуваками доводиться возитися. Всі з себе, носи догори, крутіше нікуди.
  
  – Розумію. І співчуваю.
  
  – А ці хмыри з «Поклику»... Прикінчити б парочку...
  
  Морлі багатозначно прокашлявся.
  
  – Бос, ми вам тут потрібні? – Нездара боязко зиркнув на Небіжчика. Чомусь у присутності логхира всі, у кого нечиста совість, починають нервувати.
  
  – Почекайте на вулиці. Заодно подбайте про гроллями, щоб вони не влаштували чергову бійку. – Дотс знизав плечима. – Варто вийти з дому, обов'язково зустрінеться який-небудь кретин, який з ходу починає приставати до Дорису з Маршів.
  
  Думаю, ця проблема з часом вирішиться сама собою. До того ж гролли займаються корисною справою – рятують людство від нездар.
  
  – Щоб з цим впоратися, не вистачить всіх на світі гроллей, гоблінів і тролів. – Морлі тицьнув пальцем у бік мішків. – Я викопав твій скарб.
  
  Судячи з його вигляду, сам він нічогісінько не викопував. Чим далі, тим більше Дотс дбав про справедливому розподілі праці між начальниками і підлеглими.
  
  – Я дивлюся, свою частку ти вже забрав, – зауважив я, щоб позлити його.
  
  Він кинув на мене той самий погляд, якого я очікував. Ні дати ні взяти маленький хлопчик, захоплений з банкою варення в руках.
  
  – Я заплатив хлопцям, Гаррет. Вони безкоштовно не працюють.
  
  Лише дурень стане за безкоштовно викопувати скарб. Чесно кажучи, я чимало здивувався тому, що скарби опинилися в кінцевому підсумку у мене вдома.
  
  Я порився в мішках з таким виглядом, ніби знаю, що роблю. Морлі навряд чи здогадується, що я не маю ні найменшого поняття про цінності скарбу.
  
  – Чим валяти дурня, запитав би краще у партнера, – пробурчав Морлі.
  
  І позбавити себе задоволення? Ну вже дудки.
  
  – Він не партнер, а квартиронаймач. Знаєш що? Ти мені здорово допоміг, тому я зроблю тобі подарунок. Шикарний подарунок. Ти не знайдеш нічого подібного не тільки в Танфере, але і в цілому світі.
  
  – Не намагайся, папуги назад не візьму.
  
  Чорт! Всі навчилися читати думки.
  
  Коли хоче понадоедать, Небіжчик починає рухати предмети силою думки. Мішки з скарбами заворушилися, щось дзенькнуло.
  
  – Здається, там мишка.
  
  – Слухай, як ти дізнався? – запитав Морлі. – Такий скарб, та ще в місті...
  
  – Мені розповіла про нього одна дама, яка бачила, як його закопували. Вона таким чином заплатила за роботу. – Яку я, між іншим, не доробив.
  
  Морлі явно не повірив.
  
  – Гаррет, там немає жодної сучасної монети.
  
  – Він правий. В мішках предмети, які ми просто не зможемо продати.
  
  – Чого?
  
  – У мішках знаходяться вінці, скіпетри і інші регалії, які королівська влада привласнить, як тільки про них дізнається.
  
  – Чого? Так в ту пору не існувало ніякої Каренты! Навіть Імперія ще не виникла! Жоден крючкотвор не зможе...
  
  – Зможе, Гаррет. Зможе.
  
  – Вибач, що я останнім часом поглупел. – Де замішана влада, про логіці, праві і справедливості можна забути. Все грунтується на тому, що корона має в своєму розпорядженні великою кількістю мечів, ніж хто б то не було. – Морлі, ти своїм орлам заплатив нормальними грошима?
  
  Дотс ствердно кивнув:
  
  – До твого відома, це не перший скарб, який мені довелося викопати. Тобі доведеться переплавити скарби. Я знаю, хто може допомогти.
  
  Природно. За помірну плату Морлі зведе мене з ким завгодно.
  
  Ось так сьогодні робляться справи.
  
  – А я знаю тих, кого старовинні монети цікавлять самі по собі. Останнє, до речі, можна продати все разом.
  
  – Думаю, не варто ризикувати. До того ж багато з предметів мають не тільки матеріальну цінність.
  
  – Так їх ніхто не пам'ятає. Вони стільки років провалялися в землі.
  
  – Сховай мішки під моє крісло. І заплати містерові Дотсу те, що йому належить.
  
  – Не переживай. Я його просто подначиваю.
  
  – Знаю, і містер Дотс теж здогадується. Забратися потрібно з тієї причини, що скоро до нас завітають гості, які, помітивши мішки, можуть проявити непотрібне цікавість.
  
  – Чого? – Я почав заштовхувати мішки під крісло. Морлі допомагав, водночас набиваючи свої кишені. Адже знає, стервец, що образив мене! – Які ще гості, старий шкарбун? – Я не уявляв, хто здатний продертися крізь натовп на моєму ганку.
  
  Тим не менш хтось постукав у двері.
  
  – Священики, – коротко відповів Небіжчик.
  
  Допоможіть!
  
  59
  
  До нас прийшла ціла зграя, причому деякі були озброєні. За наполяганням Небіжчика я впустив декількох в будинок. Вони не справляли враження людей, які часто виходять в місто. Можливо, цим пояснювалося їх кількість та наявність зброї.
  
  – А хто залишився за головного, хлопці? Дивіться, повернетеся, а злодії винесли все, крім черепиці.
  
  Найстаріший з священиків, такий старезний, що його в пору було носити на руках, примружився, гмикнув, порився в складках свого балахона, витягнув окуляри з товстого тенхагенского скла. Тремтячими руками в старечих плямах почепив скельця собі на ніс, зрушив трохи вниз і, відкинувши голову, почав мене розглядати. Знову хмикнув і сказав:
  
  – Ви, мабуть, Гаррет.
  
  Голос ніяк не відповідав його зовнішності. Соковитий, гучний, як у людини, що звикла віддавати розпорядження. Мені здавалося, я знаю всіх заправив Четтери, але цього типу я бачив вперше.
  
  – Боюся, у вас переді мною перевагу, батько.
  
  Старий сильніше закинув голову:
  
  – Мені казали, що ви – греховодник. Може навіть статися, єретик.
  
  Я не став сперечатися. Ті, хто так казав, безумовно, праві. Але хто вони такі? У свій час у мене виникло одне непорозуміння з хлопцями з Четтери, але я думав, що про нього давно забуте. Схоже, немає. Схоже, святим більше нічого робити, окрім як стежити за мною і повідомляти про мої витівки жерцям.
  
  – Я Мелтон Карнифан. – Старий витримав паузу і, бачачи моє байдужість, додав: – Секретар Його Святості.
  
  – Усік, Крейда. – Треба ж! Яка честь, ялинки-моталки! Єпископ Мелтон Карнифан був з тих людей, які користувалися необмеженою довірою наших володарів. Його побоювалися самі церковники. Мабуть, більший страх вселяв тільки Великий Інквізитор зі своїми веселими молодцями.
  
  Всяка поважаюча себе релігія повинна вселяти віруючим страх.
  
  Як вірно зауважив брат Мелтон, я відрікся від церкви. А події останніх днів зайвий раз підтвердили правильність мого рішення.
  
  – Припустимо, я задоволений. Ви з'явилися всієї натовпом, щоб повернути мене в лоно церкви. Вгадав?
  
  Карнифан посміхнувся. У нього було почуття гумору, нехай вельми своєрідне, живе, як штучні квіти. Ймовірно, найнаочніше воно проявлялося, коли добрий єпископ на пару з інквізитором розтлумачував чергового єретику всю глибину його гріха.
  
  – Містер Гаррет, спасіння вашої душі мене анітрохи не турбує. З вашого досьє випливає, що навіть якщо ви звернетеся в істинну віру, церкву від цього анітрохи не виграє. Швидше навпаки.
  
  Молодець, догадливий.
  
  – Невже ви хочете повернути мені гроші, які справно платила церкви моя матінка? – На всякий випадок я велів собі заткнутися. Можливо, ці хлопці зовсім не такі круті, як вони себе уявляють, але отруїти мені життя їм праці не складе. Релігійні розбіжності – відмінний привід до суворих заходів.
  
  – Ні, містер Гаррет. Зовсім ні. Справа в тому, що Його Святість бачив сон. Точніше, йому було видіння, він в той момент не спав.
  
  – Здається, я знаю, яка. Святий Шахрай обняв старого за плечі і велів йому зіграти зі мною в тріктрак.
  
  У Карнифана відвисла щелепа. Потрапив! Пару-трійку секунд він тільки сопів та віддувався. Двоє священиків молодший (я впустив у будинок тільки трьох) підсунулися до нього, щоб підхопити, якщо у нього раптом підкосять ноги. Втім, доторкнутися до єпископа вони не посміли.
  
  – Приведи їх до мене, Гаррет.
  
  Відмінна думка!
  
  – Чи Не хочете присісти? У ногах правди немає.
  
  * * *
  
  Вони покірно пішли за мною. Ха!
  
  Навіть якщо ви чули про Небіжчика, навіть якщо вважаєте себе пупом землі, на того, хто бачить логхира вперше, він справляє незабутнє враження. Єпископ застиг у дверях. Щоб остаточно збити з неї пиху, я пояснив:
  
  – Ловить всі до єдиної думки. Особливо ті, які намагаються приховати. Так що він напевне впізнає, про що ви думаєте.
  
  – Гаррет!
  
  – Переходьте до справи, єпископ, – продовжував я, не звернувши уваги на уявний окрик Небіжчика. – Врахуйте, останнім часом я спілкувався виключно з богами, які довели мене до сказу.
  
  – Гаррет, він у нас в руках. Ти вивів його з себе. Цей церковник майже повністю відповідає твоєму цинічного поданням про те, які насправді священики. Втім, невіра єпископа добряче похитнули недавні події. Схоже, святий з'явився Шахрай не тільки Його Святості.
  
  – Чого? – Мабуть, мені в пору було присуджувати нагороду за кмітливість.
  
  – Єпископ Карнифан з'явився сюди за дорученням. Проте він має і власну мету – переконатися, що його невіра цілком обґрунтовано... Ага! Він вирішив бути відвертим, бо зрозумів, що люди не в змозі обдурити логхира.
  
  Брехня. Будь-хто може навішати логхиру локшину на вуха, якщо знати, як. А також мати бажання і щодня практикуватися.
  
  Єпископ Карнифан шкутильгав до мого крісла, обережно сів, склав руки на колінах. Він виглядав зразком священика і чудово це усвідомлював. Подібний зразок наскрізь просякнута цинізмом церква культивувала протягом століть.
  
  – Камов, Бондюран, – промовив єпископ. – Почекайте в коридорі.
  
  Обличчя молодих священиків висловили здивування.
  
  – Я хочу поговорити з містером Гарретом наодинці.
  
  – Він бажає задовольнити свою цікавість.
  
  Краєчком свідомості я уловив фразу Небіжчика, що призначалася Діну: брати Камов і Бондюран виходять з кімнати, не дозволяй їм бродити по будинку.
  
  Ледь за молодими священиками зачинилися двері, я сказав:
  
  – Вони існують насправді. Всі до єдиного, від крихітних духів до верховних божеств. Їм плювати, що ми про них думаємо, але вони сердяться на священиків і жерців, які дурять віруючих.
  
  У єпископа знову відвисла щелепа. Він спопелив поглядом Небіжчика, зиркнув на Морлі, подпиравшего шафа і схожого на манекен у крамниці модного одягу. Я свідомо не представив Дотса і не збирався пояснювати, з якого дива Морлі присутній при розмові.
  
  Небіжчик велів мені не відволікатися.
  
  – Ви хочете дізнатися, що сталося вчора ввечері? Отримати інформацію з перших рук, від хлопця, який розмовляв з богами? Бажаєте погріти на цьому руки? Я вас не звинувачую. На вашому місці я б теж розгубився.
  
  Небіжчик вирішив не відставати. Раптово в моїй свідомості стали одне за одним виникати події останніх днів: його высокомудрие перекачував їх безпосередньо в мозок єпископа.
  
  Він не пропустив жодної подробиці. Выдоил мене до дна, обрушив на старого доброго єпископа мої всі почуття, всі мої муки. Тортури тривала не більше години. Я страждав не занадто сильно, оскільки вже через все це проходив, а ось на старого було шкода дивитися. Зате Карнифан відчув на власній шкурі, як смертному в компанії богів.
  
  Ні, не можна так жорстоко поводитися з людиною, нехай він і закінчений атеїст.
  
  Морлі, погладжуючи підборіддя, задумливо спостерігав за стражданнями Карнифана. Його Небіжчик пощадив.
  
  – Всі. Не поспішай, Гаррет. Нехай єпископ прийде в себе.
  
  Чекати довелося недовго. Погляд Карнифана став осмисленим.
  
  – Це правда? – спитав єпископ.
  
  – Невже я, по-вашому, здатний придумати таку нісенітницю? Правда найчистішої води.
  
  – Я не можу повернутися ось так...
  
  – Состряпайте яку-небудь історію. – Він не зрозумів. – Посудіть самі, хто вам повірить?
  
  Нарешті до нього дійшло, і він усміхнувся.
  
  – Ви маєте рацію. Ніхто не захоче повірити.
  
  – Що вам було потрібно?
  
  – Зовсім не те, що я отримав. Я був впевнений, що всьому виною якийсь катаклізм, і припускав, що ми зуміємо тим чи іншим чином звернути трапилося на користь церкви. Але ви мене переконали в тому, що боги дійсно існують. Всі, навіть ті, про яких я ніколи не чув. Крім того, мені стало ясно, що мати богів – набагато гірше, ніж не мати їх зовсім.
  
  Я подумки погодився з ним.
  
  – Але віра в те, що вони існують, приносить втіху безлічі людей.
  
  – А мене не втішає, а турбує. Сьогодні воістину важкий день, містер Гаррет. – Очі єпископа блиснули. – Наскільки я розумію, до кінця ще далеко? Залишилися якісь обірвані нитки, сліди, що ведуть в нікуди... Так?
  
  Я потер чоло. Наскільки прекрасною було моє життя, коли я турбувався лише про те, щоб не завдати прикрощів танферским паханам! Перед моїм внутрішнім зором виникли пагорби Бохдан Жибак. Десять тисяч тіней на схилах пагорбів, і кожній з них тепер відомо, хто такий Гаррет. Терпіти не можу привертати увагу публіки з Пагорба. Що вже говорити про богів. Самі розумієте, наскільки це небезпечніше.
  
  А я привернув увагу, інакше цей паршивий єпископ не завітав до мене в будинок. Святий Шахрай, представник Комітету... Мабуть, такий же святий, як брат Карнифан. А раптом священикам і жерцям всіх без винятку культів, знаходяться на вулиці Богів у Кварталі Мрій, були бачення зі мною в головній ролі? Що тоді?
  
  І що, якщо вони завітають до мене за словами мудрості, як ніби я не детектив, а пророк?
  
  – Чорт! Яка перспектива! – вигукнув я, розмірковуючи вголос. – Я б міг...
  
  Морлі з Карнифаном здивовано воззрились на мене. А Небіжчик хмикнув.
  
  – Шкода, що у тебе невідповідний склад розуму. Було б забавно розіграти пророка – особливо якщо б нам вдалося якийсь час підтримувати контакт з богами.
  
  – Мене все більше приваблює пропозицію Вейдера. – Я обернувся до єпископа. – Брат. То є батько. Тобто єпископ. Коротше кажучи, не хочу здатися грубіяном, але я дуже втомився, а ваше товариство кілька втомлює.
  
  – Напевно, варто було б залучити містера Плеймета, – гнув своє Небіжчик. – Адже він збирався прийняти сан. – Мій партнер такий же цинік, як я. Мабуть, навіть той факт, що боги і справді існують, не похитнув його скептицизму.
  
  – Якщо ми закінчили, я готовий побажати вам щасливого шляху. – Щоб скрасити враження від своїх слів, я змовницьки підморгнув єпископу. – І, будь ласка, передайте всім у Кварталі Мрій, що до мене сунутися безглуздо. Я вийшов з гри.
  
  – Від Нога не сховатися.
  
  Я підскочив на цілий ярд і лише потім відчув зловтіху Небіжчика.
  
  
  
  60
  
  Карнифан пішов разом зі свитою. Здавалося, за Макунадо простує невелика армія. Подивившись у вічко, я побачив рудоволосу, що спостерігала за священиками.
  
  – Гей, старий шкарбан, поясни-но, що відбувається?
  
  – Єпископ, як, цілком можливо, і багато інші служителі культів, помилково припустив, що тобі відведена головна роль в поточних подіях, куди більш бажана, ніж насправді. Поставивши себе на його місце, ти зрозумієш, чому церковники настільки схильні до поспішних допущеннях.
  
  – Думаєш, ти що-небудь пояснив?
  
  – Ти опинився в невигідному становищі. Ми маємо справу з людьми, які звикли приймати існування богів за вигадку, яка відмінно служить їх цілям. Але твоя зустріч з богами довела, що ті існують в дійсності. Крім того, боги проявили себе вузько мислили, досить жалюгідними істотами, не надто відрізняються від смертних. І все це завдяки тобі.
  
  – Слава мене не лякає.
  
  – Можуть виникнути ускладнення.
  
  – Не забувай, я – відомий цинік. Можу нести що заманеться, але доказів у мене немає. Якщо навіть я змушу заступитися за себе якого-небудь бога начебто Ано, більшість мені не повірить. Знаєш, велике чудо релігії полягає в тому, що прагматики з готовністю приймають найбезглуздіші посилки і найнеймовірніші висновки.
  
  – Справа не у віруючих, а в тих, хто наживається за їх рахунок. Адже добробут священиків і жерців безпосередньо залежить від тих, хто вірить у богів.
  
  – Що за чортівня тут діється, Гаррет? – впорався Морлі.
  
  Ми пропустили його запитання повз вуха.
  
  – Чого-чого? – перепитав я, в черговий раз демонструючи гостроту розуму.
  
  – Проблема полягає не в людині з вулиці. У нього вистачає інших турбот. Де роздобути побільше грошей, як уникнути вуличних сутичок... Священики та жерці, вирішили, що ми робимо замах на їх шматок хліба, становлять загрозу до тих пір, поки не зрозуміють, що вони нам байдужі...
  
  – Говори за себе. – Я б із задоволенням намял боки всієї цієї банди. Бандити під личиною святош. – Між іншим, Адет повернулася.
  
  – Знаю. До речі сказати, ми ще не винайшли то пристосування, яке нам напевно знадобиться.
  
  – Чого? – Схоже, у мене з'явилося улюблене прислів'я.
  
  – Я розумію пастку для богів.
  
  – Ха-ха. Що ти витягнув з Кет, признавайся.
  
  – Ця дівчина не так проста, – глибокодумно прорік Небіжчик.
  
  Морлі попрямував до дверей.
  
  – Піду, мабуть. Все одно я тут не потрібен.
  
  – Помиляєтесь, містер Дотс. Наберіться, будь ласка, терпіння. Нам з Гарретом необхідно обговорити нагальні справи.
  
  Загадкова фраза, вірно? Морлі з виглядом мученика знову притулився до шафі.
  
  – Якщо хочеш, закривай свою лавочку і йди до мене в домоправителі. Я тобі все розповім – після того як ми розберемося в обірваних нитках.
  
  Морлі пильно подивився на мене. В куточках його рота зародилася лукава усмішка.
  
  – У тебе завжди повно обірваних ниток, Гаррет. А знаєш, чому? Тому що ти не пристосований до життя. Корчиш з себе циніка, а варто тобі встати перед вибором, як з'ясовується, що ти щиро віриш в торжество доброти – незважаючи на те, що кожен день возишся в грязі і давним-давно вимазався з голови до ніг.
  
  – Будь-якій людині потрібен моральний ідеал, Морлі. Інакше як переконати себе, що ти хороший? Бруд тому і бруд, що її так називають.
  
  – Отже, ті, хто в ній бовтається, не несуть ні за що відповідальності. Їм нема чого думати, їх справа – діяти.
  
  Великі небеса, до чого дійшло – бандит з великої дороги захищає закон і порядок!
  
  – Чого ти розсердився?
  
  – Та тому, що ти вічно все погіршуєш.
  
  – Поганий спадок. Моя матінка могла годинами костерить кого завгодно, проте завжди знаходила в людях що-небудь хороше. Вона могла придумати виправдання навіть для закінченого мерзотника.
  
  – Спір, який ви завели, триває не один десяток років. Але у нас немає часу на подібні розваги. Містер Дотс, не хочете приєднатися до містера Тарпу і міс Торнаде...
  
  На цьому місці я перестав чути Небіжчика, вловив тільки, що він згадав про Слави Дуралейнике. Ну чому він не може забути про Слави Дуралейнике, про Кантарде і про все інше? Чому не може зайнятися справою? Думаю, через пару тижнів все закінчиться. Тоді ми розбіжимося: він поглибиться в свої роздуми, я примусь дегустувати нові сорти пива, а Дін перестане снувати до дверей і назад і займеться своїми прямими обов'язками.
  
  Цікаво, майнула у мене шалена думка, скільки коштує створити заклинання, яке не дозволяє відшукати будинок за вказаною адресою?
  
  – Від Нога не сховатися, – нагадав мені Небіжчик.
  
  – Знаю. Морлі, забирай свою частку і выматывайся. Іди до своїх нових дружків, подавай їм коктейлі з морквяним соком і биточки з буряка і заробляй бабки.
  
  Дотс, природно, не міг не скористатися нагодою і досить розлого пояснив, наскільки краще я буду себе почувати і наскільки приємніше буде зі мною, якщо я дозволю йому скласти для мене особливу дієту, цілком і повністю відповідає потребам мого організму.
  
  – Вибач, але мені подобається бути старим буркуном Гарретом, який поглинає відбивні з кров'ю, а кролячу їжу залишає кроликам, щоб вони були смачніші і корисніші в зажаренном вигляді.
  
  – Щодо буркухи – це ти правильно сказав, Гаррет. Більшою частиною ти поглинаєш овочі в рідкому стані. До нещастя, в пиві практично не міститься елементів, які необхідні...
  
  – Зате в тебе цих елементів повним-повно. Он, з вух стирчать.
  
  Морлі кисло посміхнувся і приклав два пальці до скроні, як би віддаючи честь.
  
  – Старий хрін. – Він повернувся до Небіжчика. – Тобі ще що-небудь від мене потрібно?
  
  З'ясувалося, що Небіжчикові треба про що з ним поговорити, правда, до справ насущних це ніяк не відноситься. Я б, мабуть, не став слухати, якщо б розмова не торкався частково мого майбутнього.
  
  
  
  61
  
  Морлі пішов. Поміркувавши, я запитав у Небіжчика:
  
  – По-твоєму, все настільки погано?
  
  – Неприємності тільки починаються, а люди гинуть щодня. І Слави Дуралейник як-то в цьому замішаний. Бути може, сам того не підозрюючи.
  
  – Ти, як і раніше, переконаний, що він в місті?
  
  – Він або в Танфере, або десь поблизу. У мене немає ні найменших сумнівів. Минулого тижня ти наблизився до нього майже впритул.
  
  – Чого?
  
  Небіжчик прочитав мої думки і зрозумів, що я мав на увазі.
  
  – Слави Дуралейник впевнений у власних силах. Це засвідчують усі, хто з ним зустрічався. До того ж, за повідомленнями свідків, він не приховує свого презирства до карентийским владі. Він знає лише тих, з ким стикався в Кантарде. А там його навчили поважати серйозних супротивників, до яких наших місцевих правителів і чародіїв він не відносить. Коротше, Слави Дуралейник вважає, що в Танфере йому ніщо не загрожує.
  
  – У мене таке відчуття, що нашого приятеля чекає парочка неприємних сюрпризів. – Далеко не всі наші правителі отримали свої посади у спадок; до того ж деякі з них ще не занадто відірвалися від дійсності (хоча більшість, звичайно, тільки і знає, що милуватися своїм відображенням у дзеркалі).
  
  – Ось саме. У такому разі слід покладатися лише на Шустера і йому подібних. Лише вони здатні запобігти катастрофі.
  
  – Ти думаєш, Слави Дуралейник спробує захопити владу?
  
  – Все можливо. Як я вже сказав, він не страждає від нестачі впевненості. До того ж він знає, що його колись вважали народним героєм. Може статися, він вважає, що прості карентийцы приймуть його як спасителя.
  
  У Кантарде під час війни так і сталося. Аборигени, які втомилися від нескінченних чвар між двома наскрізь прогнилими імперіями, проголосили Слави своїм королем.
  
  Чорт візьми, він був моїм кумиром, бо не церемонився з можновладцями і не терпів некомпетентності і хабарництва. Без Слави нам не вдалося здобути перемогу в Кантарде. Цього не зможе заперечувати ніхто, ні сам король, ні простий солдат (хоча роль Дуралейника кожен з них пояснив би по-різному). Серед можновладців друзів у нього не було. А здогадайтеся, хто платить тим хлопцям, які пишуть історію великої війни?
  
  – Чесно кажучи, не хочеться вірити в те, що він такий холоднокровний і безпринципний сучий син.
  
  – Він ненавидить карентийскую аристократію нітрохи не менше венагетской.
  
  З того самого моменту, як перейшов на нашу сторону, Слави Дуралейник цілком свідомо і систематично принижував, ображав і третирував венагетских генералів, чарівників і правителів, які колись завдали йому кровну образу.
  
  – Може, він не розібрався в карентийском характері? Хоча навряд чи, раніше він помилок не допускав...
  
  – Ти правий. Він не зрозумів, що карентийцы прив'язані до свого королівського роду і своїм аристократам, незважаючи на те, що регулярно їх вбивають.
  
  Взагалі-то аристократи самі вбивають один одного. У ці дні на вулицях повно полум'яних революціонерів, але навіть отъявленнейшие з них, наскільки мені відомо, не сміють робити замах на державний лад, тобто на монархію.
  
  Точніше, дехто робив замах. Але то були не люди. І вгадайте-но, до речі, кого зневажали найбільше?
  
  – Скоро повернуться міс Торнада і містер Тарп, але час ще є, і я можу розповісти тобі про останні подвиги Слави Дуралейника.
  
  – Сказати по правді, мене набагато більше цікавлять подвиги знайомих тобі божеств. Цілком можливо, ці боги, укупі з богинями, захистять нас від майбутніх неприємностей.
  
  Небіжчик неохоче визнав, що в моїх словах є частка істини.
  
  – Ти слідкуєш за Адет?
  
  – Я відчуваю її присутність.
  
  – Якщо я вийду, ти зможеш щось з нею зробити?
  
  Він не відповів. А коли я вже зібрався його штурхнути, промовив:
  
  – На те і хоробрість, щоб її відчувати.
  
  
  
  62
  
  Я подивився у вічко. Адет відважно несла вахту. Моє і без того невисока думка про богів посилився. Ця богиня навіть не підозрювала, що за нею спостерігає смертний.
  
  Може, вона просто не вірила, що таке можливо? Той, хто вірить у свою всемогутність, найчастіше виявляється сліпий до очевидного.
  
  – Що ви робите?
  
  Я підскочив від несподіванки.
  
  – Не смій до мене підкрадатися!
  
  Дін насупився. Він став значно менше боязкий з тих пір, як переконався, що може видати своїх племінниць заміж без моєї участі – будь то в якості жертви або помічника. До того ж він анітрохи не сумнівався в міцності свого становища в цьому будинку.
  
  – До речі, я тут подумав, а чи не почати мені готувати самому, щоб йти з дому і повертатися, коли мені заманеться.
  
  – Прошу вибачення?
  
  – Я думав, і мені спало на думку ось що: як бути, якщо Небіжчик вирішить подрімати, а на тебе в черговий раз знайде і ти запрешь двері на всі замки та запори? Уяви. Я повертаюся, ледве переставляючи ноги, і передчуваю, як завалюся спати. Але він спить, ти пішов до себе, а наші двері не вишібет навіть троль. Отже, господареві будинку доведеться провести ніч на ґанку. По-моєму, простіше готувати самому, щоб уникнути таких незручностей.
  
  Поки Дін бундючився, підшукуючи відповідь, я знову подивився у вічко. Рудоволоса стояла на тому ж місці. Попки-Дурня видно не було. Я схрестив пальці. Треба ж, відразу два хороших ознаки. Може, удача нарешті повернулась до мене обличчям?
  
  – Вийди через задні двері. Спробуй непомітно до неї підібратися. Я послежу за вулицею.
  
  – Лади. – Оскільки мені довелося залишити будинок через задній хід, без Діна було не обійтися, тому він теж почув репліку Небіжчика. Ми користуємося заднім ходом лише в крайніх обставинах, щоб всяка шваль не запідозрила, що в моєму будинку дві двері. Наостанок я знову припав до вічка. – Ох! Йдуть твої розвідники.
  
  Вулицею крокували Торнада з Тарпом, між ними пританцьовував якийсь напівкровка, ухмылявшийся так, наче йому тільки що подарували сотню марок. Гострі коліна, не менш гострі лікті, коричневі шкіряні шорти і отруйно-зелена сорочка. Я ніколи його раніше не бачив.
  
  Цікаво, куди подівся приятель Морлі на прізвисько Агонистес.
  
  – З живими спокою не дочекаєшся. – Можна подумати, це не він посилав Плоскомордого з якимось таємничим дорученням. – Дін, випусти Гаррета з дому. Гаррет, постарайся застати її зненацька і приведи до мене.
  
  – А якщо вона не захоче?
  
  – Використовуй свою чарівність. Посміхнися, проявити наполегливість.
  
  Взагалі-то мені це теж прийшло в голову, проте... Небіжчик чомусь був упевнений, що варто Гаррету посміхнутися і підняти брову, як высокородные дами і богині сомлеют від захвату. Принаймні вдавав, ніби впевнений (може, вважав, що тим самим змушує мене відповідати його очікуванням).
  
  Я почув, як він подумки хмикнув, і поквапив Діна: мовляв, тобі ще відкривати двері Тарпу. Нічого, Тарп почекає. Якщо б у мій будинок було так легко проникнути, у нас би днювали і ночували вуличні торговці. Перш ніж Торнада і Плоскомордый потраплять всередину, Дін оглядит їх у вічко з ніг до голови. І наслухається невтішних зауважень в свою адресу від Торнады, яка не вміє берегти чиїхось почуттів. Я усміхнувся і, вислизнувши в провулок, навіть привітався з двома бездельничающими крысюками. Вони відповіли на привітання і насторожено озирнулися – не тому що знали мене, а просто за звичкою, яку придбали останнім часом всі жителі Танфера. Як кажуть, життя змушувала бути обережними.
  
  Я метнувся до Візардс-Річ, звернув на Макунадо і кинув погляд на свій будинок. Рудоволосої видно не було. Я перетнув Макунадо і знайшов собі затишний куточок подалі від натовпу. Незважаючи на ранню годину, вже починало припікати. День обіцяв бути спекотним.
  
  На вулиці міркували про дивовижне вчорашньої грози, про дивні постаті, які нишпорили по місту. В деяких місцях, судячи з розмов, ще лежав сніг. Знайшлися такі, хто стверджував, що це – ознаки наближення кінця світу. Інші запевняли, що боги вирішили покарати Танфер за гріхи жителів. Зрозуміло, служителі культів, користуючись нагодою, вербували нових прихильників.
  
  Звичайна історія. Скільки їх, любителів ловити рибку в каламутній воді?
  
  Перевівши дух, я підвівся навшпиньки і спробував розгледіти Адет. Вона немов провалився крізь землю.
  
  Звідки не візьмись з'явився Попка-Дурак. Він плюхнувся мені на плече, і я ледве встояв на ногах. Проходили повз люди шарахнули вбік. Папуга налякав їх ще сильніше, грізно спитав:
  
  – Чого став?
  
  – Я її не бачу.
  
  – Вона стоїть, де стояла. Давай рухай. Мені потрібно відволіктися на міс Торнаду.
  
  Високий і худий тип, схожий на злодія, втупився на папугу.
  
  – Ей, приятель, скільки хочеш за пташку?
  
  – О! Ходімо зі мною, друже, поторгуємося. – Я нарешті помітив промайнула в натовпі пасмо рудого волосся. – Скільки даси? – Мене влаштує будь-яка сума більша нуля. А Морлі що-небудь збрешу. Бідний містер Велика Шишка! Справжній герой. Влітає в палаючі будинки, пробуджуючи своїми криками сплячих немовлят.
  
  Мабуть, я трохи поквапився. Худий щось запідозрив.
  
  – А, ти з тих хлопців, які продають говорять пташок. Черевомовець, язви їхню душу.
  
  – Він тебе розколов, Гаррет. Ваук! – Ви коли-небудь чули, як сміється папуга?
  
  – Я куплю собі пива, щоб він зрозумів, що говориш у нас тільки ти. Правда, з тебе станеться замовкнути в самий невідповідний момент.
  
  Знову майнула руда пасмо. Адет стояла на тому ж місці, просто її заступали спини перехожих.
  
  – Слухай, шеф, навчи, будь другом. Як ти розкриваєш йому дзьоб?
  
  – Береш павутину, один кінець прив'язуєш йому до його достоїнств, другий пропускаєш через рукав і прив'язуєш до своїх. Коли захочеш, щоб він роззявив дзьоба, досить поворухнути сам розумієш чому.
  
  – Круто. – Тут до нього дійшло, що над ним знущаються. Він запропонував мені спосіб самозадоволення, недоступний для більшості представників роду людського, і розчинився у натовпі. Бідолаха настільки розлютився, що забув про обережність і попав у халепу: намагаючись викрасти гаманець, потягнув занадто сильно, і відразу кілька гномів взялися обробляти мого невдалого учня кийками.
  
  – Гаррет, поквапся. Невідомо, чим це скінчиться.
  
  Небіжчик був прав. Деякі перехожі вже почали цікавитися, з якого дива гноми чіпляються до людини. Якщо вони з тих, хто вважає, що гномів слід грабувати лише тому, що це гноми, скоро полетить пух.
  
  
  
  63
  
  Я піднявся на ганок будинку, що стояв навпроти мого власного, щоб трохи краще розгледіти Адет. В цю мить у натовп врізався чолов'яга, в роду якого явно були не тільки люди, і голосно поцікавився, з-за чого сир-бор. Все було загомонили разом, але притихли, коли він заявив, що хоче спершу послухати гномів. Щось у його зовнішності наводило на думку про таємної поліції. З підручними Шустера вважали за краще не зв'язуватися. До того часу, коли я зорієнтувався і рушив далі, чолов'яга вже дозволив гномам продовжити екзекуцію. Решта мовчки спостерігали за торжеством справедливості.
  
  Якийсь навчений життям сусід спитав:
  
  – Гаррет, ти що, записався в пірати?
  
  – Точно. Аргх! Стаксель на брамсель! Віддати швартові!
  
  Перш ніж він встиг запитати що-небудь ще, я прошмигнув у натовп.
  
  Тепер мій зріст дозволяв мені не спускати з Адет очей. Вона стояла нерухомо, оточена таким ореолом спокою. Ніхто її не бачив – і не намагався наблизитися. Навпаки, смертні обходили невидиму богиню стороною.
  
  Я намагався не привертати уваги. Перестрибував через сходинки сходів, перевалював через одне крильце за іншим, крокував циновкам і одеялам жебраків і бездомних, протискався між саморобними столиками вуличних торговців. І це на околиці! Макунадо проходить в основному по житлових кварталах. Що ж діється в центрі?
  
  Раптово в тінях щось ворухнулося. Наче мене вжалили в ліву щоку. Жінка, яка йшла назустріч, вискнула. Я доторкнувся до щоки.
  
  На пальцях залишилася кров.
  
  З тіней виступила Магодор. Посміхнулася, показала мені гострий як бритва ніготь.
  
  – Запорука любові, – пробурмотів я, дістаючи з кишені зім'яту носову хустку. Буде здорово, якщо залишиться шрам на щоці. Скажу, що це від шабельного удару. Буду розповідати, як бився на дуелі, захищаючи честь принцеси-діви... Ніхто не повірить, ось у чому біда. Серед моїх знайомих дівчат зроду не було.
  
  – Я нічого не бачу, – прохрипів папуга. – Озовися, Гаррет.
  
  – На мене напала Магодор. Чуєш?
  
  – Ні. – Папуга знявся з мого плеча і відлетів подалі, поки Магодор не зміркувала, що він – не просто жива прикраса. У наступну секунду двері мого будинку відчинилися, з неї вискочили Торнада і Плоскомордый. На мить завмерли, мабуть, отримуючи останні вказівки Небіжчика. За ними показався Дін.
  
  Кавалерія стояла напоготові, але допомогти нічим не могла.
  
  Магодор засміялася. Не зловтішно. Їй було весело.
  
  Я продовжив шлях. Адет, від якої мене відділяло кілька кроків, судячи з усього, була в трансі. Може, накурилась «травички»? До речі, в кімнаті Небіжчика досі стирчить любитель самокруток, головна визначна пам'ятка нашого маленького музею.
  
  Я відчув щось. Його высокомудрие намагався пробитися в мою свідомість. Але йому перешкодили.
  
  Меггі знову засміялася.
  
  Я взяв Адет за руку. Дівчина не поворухнулася. Тоді я обійняв її за талію. Невже мене знову провели?
  
  Перехожі намагалися не дивитися на придурка, вальсировавшего по вулиці в гордій самоті.
  
  – Цей дядько – клоун, мамочко?
  
  Адет здригнулася.
  
  – Тихо, зіронько, – заблагав я. – Я просто хочу відвести тебе додому.
  
  Роззяви пороззявляли роти.
  
  – Мамо, хіба клоуни говорять?
  
  Цікаво, якщо плеснути на невидиму богиню фарби, вона стане видимою?
  
  Адет помалкивала, але вирватися не намагалася. Люди хитали головами, помічаючи щось краєм ока. У них прокинулося притаманне всім танферцам шосте почуття. Натовп переді мною розступилася.
  
  Магодор засміялась знову. Вона явно отримувала задоволення від того, що відбувається.
  
  – Ходімо з нами, дорогенька. Ти теж запрошена.
  
  – Мамочко, з ким дядько розмовляє?
  
  Матуся не мала ні найменшого бажання це дізнатися. Матусі хотілося якомога швидше опинитися в натовпі. Невже вона не розуміє, що там зараз нітрохи не менш небезпечно, ніж поруч зі мною? Так, ну і чортівня, доповім я вам, твориться в Танфере!
  
  – Чудово. Давно хотіла побувати у тебе вдома, – відповіла Магодор. Її згоду мене здивувало й налякало. Що вона задумала? У що я знову вляпався?
  
  Вона взяла мене під вільну руку. По-моєму, дехто з перехожих помітив примарне мерехтіння, що йшло від Магодор. Простір переді мною чудесним чином очистилося.
  
  Місіс Кардонлос дивилася на події зі свого ганку.
  
  Торнада з Плоскомордым відступилися. Мені здалося, що Дін насилу втримався від того, щоб не закрити двері у мене перед носом. Спасибі совушкам, які злетіли звідкись зверху і перетворилися в напівголих дівиць. Дін так і завмер з витріщеними очима.
  
  Магодор вишкірила зуби.
  
  Торнада з Плоскомордым кинулися бігти в різні боки. Цікаво, куди подівся їх дивовижний приятель?
  
  
  
  64
  
  – Меггі! Меггі! Мила! Навіть найпрекраснішою з усіх богинь не слід вставати посеред вулиці з розкритим ротом.
  
  – Гаррет, ти нестерпний.
  
  – Знаю. Але поясни, чим я ризикую. Я – сам по собі, не брав нічию сторону і ніколи не прийму, однак мені вас в цьому переконати не вдалося. Тому ми приблизно однаково дбаємо про те, що один з одним станеться. А раз я обов'язково когось ображаю, що б ні робив, нічого переживати. Ласкаво просимо в звіринець Гаррета.
  
  Дін ширше прочинив двері, пропускаючи нас, але в наш бік навіть не глянув. Його увага була прикута до спокусливим фігуркам в коридорі.
  
  – Шкода, що ти не бачив Зірочку. Вона б тебе доконала, – сказав я йому.
  
  – Пустушка, – кинула Магодор.
  
  – А навіщо їй розум при такій зовнішності?
  
  – Типово чоловічий погляд.
  
  Адет несподівано ожила. Вона здригнулась і стала видимою.
  
  Дін анітрохи не втратив інтересу до совушкам, однак на Адет не відволіктися не міг. Природно, адже ця рудоволоса стерва – з тих, хто здатний звести з розуму самого стійкого із чоловіків.
  
  – Бачиш, – сказав я, – мрії іноді збуваються. – В його очах Адет виглядала, мабуть, втіленим ідеалом жіночої краси у поданні Гаррета. – І кошмари теж. – Магодор чомусь вирішила матеріалізуватися в одному зі своїх вселяють жах зовнішностей.
  
  – Я приготую чай, – видавив Дін і попрямував у кухню.
  
  Впустивши в будинок Попку-Дурня, який сидів на перилах ганку і оголошував вулицю віршиками непристойного змісту, я зачинив двері. Мерзенна пташка! Ніби мені мало інших клопотів з сусідами!
  
  Магодор насторожено подивилася на Адет, але робити нічого не стала. Я проводив своїх супутниць в кімнату Небіжчика. Цікаво, що цього разу затіяв старий шкарбун?
  
  Нас чекали прокинулася Кет і жвавий Чотирнадцятий, якого била дрібна дрож.
  
  – Хто це? – запитала Магодор, дивлячись на Кет. Чотирнадцятого вона дізналася (точніше, без праці визначила в ньому херувима).
  
  – Гаррет, приведи дівчат, – попросив Небіжчик. – Пані, будьте люб'язні, уймитесь, будь ласка.
  
  Як сказав один мій знайомий, хоробрість дається, щоб її відчувати.
  
  Я увійшов в передню. Совушки забилися в кут. Вони були настільки перелякані, що про втечу й не думав. Невже вони так бояться милашки Меггі?
  
  Втім, прізвисько Руйнівниця навряд чи дісталося їй тільки тому, що вона любить бити посуд.
  
  – Пішли, дівчатка. Не хвилюйтеся, все буде в порядку. Вам нічого поганого не зроблять.
  
  Димна спробувала втекти. Я перехопив її, поплескав нижче спини. Вона миттєво заспокоїлася. Друга, Ліла, тут же послідувала її прикладу, кинувшись мені в обійми. Все дуже просто...
  
  Звідки у дівчаток взятися розуму, якщо шайиры були богами дикунів-скотарів?
  
  Здається, коли ми дегустували пиво в закладі Стагги Мартіна, Пройдисвіт сказав, що ці боги – покидьки небесного суспільства. Чи то був не Пройдисвіт, а Небіжчик? Хоча – яка різниця?
  
  – Все буде гаразд, – повторив я. Мені було анітрохи не шкода Имара з Лангом, нехай собі бултыхаются в Чорному Озері; однак прирікати на подібну долю двох несмышленых дівчат – верх жорстокості. Не дуже войовничі божества світу ще знадобляться.
  
  – Дін! Пива Принеси!
  
  Він з'явився з кухні в той самий мить, коли я відчинив двері кімнати Небіжчика і зупинився, пропускаючи совушек. В руках у Діна був великий піднос з чайником, чашками, блюдцями і моїм пивом.
  
  – Я подумав, одним пивом ви не обійдетеся, – пробурчав він, розуміючи їжу. Совушки буквально притягували його погляд. Піднос в руках Діна затремтів.
  
  – Вірно підмічено.
  
  Дін хотів щось додати, але тут помітив Магодор, яка намагалася зміною вигляду показати всім, хто тут головний.
  
  – Меггі, припини! – гаркнув я. – Тепер зрозуміло, чому вас витурили з вулиці Богів. Ватажок – повний ідіот, так і інші трохи краще. Кет! Перестань тремтіти! Це чашка моєї матінки. Чи не останнє, що від неї залишилося.
  
  – Що ти робиш? – пролунав у моїй свідомості голос Небіжчика.
  
  
  
  65
  
  Я? Намагаюся роздратувати всіх і кожного. Може, почнуть думати.
  
  В якійсь мірі мій план спрацював.
  
  Всі пороззявляли роти і витріщили на мене очі.
  
  – Напередодні ми стояли за крок від катастрофи. Зайвий раз показавши свою тупість і зарозумілість, Имар з Лангом майже зруйнували перешкоду між світами. Богині, які їх нацьковували, про наслідки теж не думали. Магодор, я завжди вважав тебе розумною дівчинкою. Коли ти переконала інших богинь поговорити з богами...
  
  – Гаррет!
  
  Я захопився, а тому ніяк не відреагував на оклик Небіжчика.
  
  – Не клей дурня, – прошипіла Магодор.
  
  – Гаррет, все не так просто, хоча й не надто складно.
  
  – Чого?
  
  Кет з Чотирнадцятим і совушки зберігали мовчання. Я від них нічого іншого і не чекав. А ось Адет мене поки розчаровувала.
  
  – Вона зовсім не богиня, Гаррет. Я не можу прочитати її думки. Найімовірніше, тому, що їх просто немає.
  
  – Чого? – здивовано повторив я.
  
  [6]– Це гомункул. Або, якщо хочеш, голем[7]. Диббук[8], який заманив тебе в пастку. Виведи її на вулицю. Хто знає, що вона може викинути.
  
  Я обійняв руду красуню за талію і спробував зрушити з місця.
  
  Марно. Таке враження, що тендітна жінка придбала раптом масу піраміди.
  
  – Кет, ти щось знаєш, але приховуєш. Давай викладай. – Я подивився на Магодор. Судячи з усього, богиня не чула того, що сказав мені Небіжчик.
  
  – Так, – підтвердив логхир. – Я не можу до неї пробитися. Можливо, заважає диббук.
  
  Кет промовчала.
  
  Тоді я виклав присутнім доводи Небіжчика. Совушки нервово захихотіли. Магодор пильно подивилася на Адет.
  
  – Цікаво. Ти хочеш від неї позбутися?
  
  – Ага.
  
  Магодор немов завибрировала. Пролунав неголосний звук, і Адет зникла.
  
  – Вона на вулиці.
  
  – Ти про неї що-небудь знаєш?
  
  – Це якась знайома Имары. Я не чула про неї до тих пір, поки Имара не організувала змову, щоб позбавитися від Имара, Ланга і всіх інших. Адет легко стає видимою і швидко змінює вигляд. Від неї вимагалося тільки заманити тебе до нас, причому так, щоб Хаос, Дайгед та інші вирішили, що вона – з шайиров.
  
  – Думка влаштувати змову подала мамі Адет, – сказала Кет.
  
  Меггі немов обухом по голові вдарили. Мене, втім, теж.
  
  – Давно? – запитав я. – Кет, мені здається, ти з'явилася на світ аж ніяк не випадково. Твоя матінка розраховувала...
  
  – Перестаньте.
  
  – Вибач. Я всього лише...
  
  – Перестаньте, будь ласка.
  
  – Дуже можливо, – погодилася Магодор. – Якщо вона когось боялася, тіло смертного було самим безпечним укриттям...
  
  – Прошу вас!
  
  – Не відволікайся, – нагадав мені Небіжчик.
  
  – Хто така Адет? Це дуже важливо, Кет.
  
  – Подруга моєї матері. Може бути, коханка, я не знаю. Варто було Имару відвернутися, як мама... загалом, скільки себе пам'ятаю, Адет завжди була поруч. Але мене вона не помічала.
  
  – Де зараз твоя мати? – процідила Магодор. – І де справжня Адет?
  
  – Не знаю. Я була тут.
  
  Дін пройшов по коридору. Я почув, як відчинилися і зачинилися двері.
  
  – Якого біса?
  
  – Я велів випустити папугу.
  
  – Відмінно. Ще знайди йому кота, хай побавиться. – Я повернувся до Магодор. – Що тобі відомо про Адет?
  
  – Нічого. Я вперше почула про неї, коли Имара запропонувала заманити тебе в пастку.
  
  – Скільки вас? Чи ти не знаєш?
  
  – Поняття не маю. По-моєму, ніхто не уявляє, скільки тисяч богів прийшло в цей світ у пору Великого Переселення. Не було необхідності рахувати. І потім, хіба ти, наприклад, знайомий з усіма мешканцями цієї величезної звалища під назвою Танфер?
  
  Зрозуміло, немає. Я навіть не всіх сусідів знаю в обличчя. Люди приходять і йдуть. Але боги – справа інша. Чи я помиляюся? Можу і помилятися, адже я не з тих, хто хизується трьома «В» – всевіданням, всемогутністю і всюдисущістю.
  
  Жалюгідні свинцеві божки. Вірно, Пройдисвіт, ох як вірно! Жалюгідні і свинцеві, всі до єдиного.
  
  Чим довше я з ними спілкувався, тим гірше ставало моя думка про богів. Може, правий був поет, який сказав, що близькість породжує зневагу[9].
  
  – Гаррет, диббук вирішив повернутися. Або йому наказали.
  
  В коридорі пролунав гуркіт. Миттю пізніше заволали в унісон Дін і Попка-Дурак.
  
  Я посміхнувся Магодор.
  
  – Вона повернулася.
  
  
  
  66
  
  Магодор викинула голема назад на вулицю.
  
  – У мене не вистачає сил закинути її якнайдалі, – здивовано промовила вона.
  
  Диббук знову рушив до мого дому.
  
  Сусіди швидко зрозуміли, що відбувається щось дивне. Вулиця спорожніла.
  
  Я почав бідкатися: мовляв, ви тільки подивіться, це ж розбій; потім побачив місіс Кардонлос – стара переможно ухмилялась: ще б, у неї з'явився новий привід для презирства.
  
  – Що скажеш, старий шкарбун?
  
  – Інтуїція підказує мені, що Адет – цій Адет – немає ні в одному пантеоні.
  
  З допомогою своєї інтуїції Небіжчик штопал діри в павутині, яку плели його численні мізки. Латати діри, треба віддати йому належне, він вміє. Але не розкриє своїх думок до тих пір, поки не буде впевнений на всі сто. Він терпіти не може помилятися – помилки дошкуляють його сильніше, ніж неможливість відчувати задоволення, доступні для живих.
  
  – Точно?
  
  – Не зовсім. Щоб дати однозначну відповідь, треба провести порівняльний аналіз. А якщо я правий, ми не можемо витрачати час на подібні дослідження. Особливо тепер, коли наші противники, мабуть, зрозуміли, що мені все відомо.
  
  Тільки Небіжчик здатний уявити себе загрозою для богів.
  
  – Викладай, поки не пізно.
  
  – Тобі доведеться викладати мої думки вголос. Я не можу пробитися до нашим гостям.
  
  – Слухайте всі! Його высокомудрие збирається штовхнути речугу.
  
  – Диббука створили спеціально для того, щоб маніпулювати Гарретом. А Гаррета вибрали тому, що він неминуче повинен був стати осередком інтересу. Від тебе чекали провокуючих дій.
  
  – Від мене? Виходить, я плюнув їм в душі?
  
  – Вистачить, Гаррет. Вправлятися в дотепності будеш пізніше.
  
  Як не дивно, цей уявний окрик почули всі, хто був у кімнаті. Принаймні мені так здалося.
  
  – За боротьбою між двома ж вигнаних з вулиці Богів пантеонами, за феміністськими витівками Имары, навіть за таємним прагненням Магодор стати верховним божеством нового, суворого, суто жіночого культу стоїть хтось, чия головна мета – провокувати сутички на зразок тієї, що сталася в Примарному Колі. Не перебивайте! – осадив Небіжчик Магодор, вже раскрывшую рот.
  
  – Справжньою причиною конфлікту, Гаррет, стало зовсім не бажання Имары та інших богинь позбутися від представників сильної статі. Ти розповідав, що в сутичку на пагорбах Бохдан Жибак втрутилися божества з інших пантеонів. З якого дива? Щоб помститися? Якщо так, тоді виникає друге питання: звідки вони знали, що у них буде можливість помститися? Я довго розмірковував. Зрештою мені залишилося з'ясувати лише, хто і навіщо. Навіщо – зрозуміло, а от хто?
  
  – Поясни, – зажадав я. Наші гості, включаючи Чотирнадцятого, теж були явно не проти, щоб їм розтлумачили детальніше.
  
  – Твій сон, в якому Магодор показала тобі обитель богів, свідчить про те, що між двома світами існує зв'язок. А зараз я скажу те, чого ви навряд чи очікували. Вважаю, Великі Древні, пообіцявши комусь нагороду, вимагали знищити бар'єр між світами. Було кілька спроб, але всі вони провалилися. Значить, буде нова. До того ж навіть недосвідченому конспиратору зрозуміло, що зацікавлені особи напевно вже порівняли всі факти. Оскільки противнику відомо, що в справі замішаний я, він, безумовно, зробить рішучі заходи.
  
  Мало того, що Небіжчик сповнений свідомості власної величі – він ще підкреслює це при кожному зручному випадку.
  
  Можливо, він трохи перебільшує, однак у загальному і цілому картина ніби вимальовується струнка. Вона не суперечить фактам, у ній начебто нічого не втрачено на відміну від більшості моїх теорій.
  
  – Що скажеш, Меггі?
  
  – Гаррет, мене втомила твоя фамільярність. Але заради спільного блага я згодна потерпіти. Мені представляється, в його словах щось є. Міркуючи таким чином, ми знаходимо пояснення багатьом дивним подіям останнього часу. – Вона замислилась і відразу втратила свою красу. У неї виросло дуже багато рук, з рота здалися ікла. У ніздрі вдарив запах давно немитого тіла. Я хотів втрутитися, але Магодор жестом наказала мовчати. – Не знаю, хто за всім цим стоїть, але не більше ніж впевнена, що скоро йому стане відомо про все, що дізналася Адет. І тоді нам намагаються заткнути роти.
  
  Чудова перспектива! Все життя мріяв виявитися мішенню.
  
  – Е...
  
  – Треба зв'язатися з усіма, хто може допомогти. Розпустити слух. Бути може, нам не повірять, але це вже не важливо. Ти, ти і ти. – Магодор тицьнула пальцем спочатку в совушек, потім в Чотирнадцятого. Озирнула їх спопеляючим поглядом. Вони затряслися, заскулили – і пропали. У мене промайнула шалена думка: а що, якщо Магодор – посланець нашого невідомого ворога?
  
  – Я відправила їх до божеств, яких добре знаю. У кожного з них при собі щось, що підтверджує, що вони від мене. Я попросила про допомогу, тепер залишається тільки чекати. Що стосується Адет, з нею я впораюся сама.
  
  – Мене захоплює твоя самовпевненість.
  
  – Я – Магодор Руйнівниця. Моя тінь осіняє поля битв.
  
  – Чули, як же, але...
  
  – Підкріплення нам не завадять у будь-якому випадку.
  
  – А зайві свідки?
  
  – Я намагаюся встановити особистість противника, – повідомив Небіжчик. – Але мені не вистачає фактів.
  
  Передавши його слова Магодор, я додав:
  
  – Фактів у нас, по суті справи, ніяких. Але це не страшно. Головне – не повертатися спиною до підозрілим істотам.
  
  – Напевно, за всім стоїть моя мама, – тоненьким голоском мовила Кет.
  
  – Навряд чи, – відповів я. – Вона розумна, але не настільки.
  
  – Не квапся, Гаррет, – спинив мене Небіжчик. – Справжню Имару могли підмінити. Ти ж сам сказав, що Адет – перевертень.
  
  Брр! Мене наче осяяло.
  
  – Їхній план полягав у тому, щоб підмінити Кет. І зробити це повинна була Адет, а не Имара. У Кет своє життя; до того ж зі смертної простіше розібратися і від неї легше позбутися. А полубожественная природа Кет стала б чудовим виправданням тих недоречностей, які могли б виникнути. Причому маскарад тривав б лише до того, як упала б перешкода між світами.
  
  Виходило, що це стародавній план, що здійснювали його протягом десятиліть, готуючи сутичку пантеонів... Як до речі підвернулися шайиры з годоротами! Богам поспішати нікуди, вони безсмертні, а тому можуть чекати відповідного моменту як завгодно довго.
  
  На Кет було шкода дивитися. Швидше за все підозри виникли у неї не вчора. Але їй не вистачало сміливості поглянути в обличчя правді.
  
  Полилися сльози. Я обняв дівчину. Її плечі стрясалися від ридань. Великі небеса, як боляче і гірко!
  
  67
  
  – Ми не знали, що Имару підмінили.
  
  – Та яка різниця? Якщо ми нічого не наплутали...
  
  – Ти правий.
  
  – А де Магодор? – Поки я заспокоював Кет, милашка Меггі кудись поділася.
  
  – Навколо нас. Тепер, коли вона развоплотилась, я зміг глибше проникнути в її єство.
  
  – Звучить не дуже приємно.
  
  Небіжчик удав, ніби не зрозумів, що я хочу дізнатися, яка у богині – у цій богині – душа.
  
  – Вона стурбована. Посланці досі не повернулися. Вона побоюється, що їх перехопили.
  
  Пройшло від сили десять хвилин. Тим не менш... Зазвичай я уникаю міцних виразів, але погодьтеся, не кожен день доводиться відбивати атаки феміністськи налаштованих богинь. А чекав я, скажу відверто, саме цього. Подружки Имары навряд чи упустять шанс закріпити свою перемогу.
  
  – Приємно було познайомитися, старий шкарбун. До речі, не завадило б відіслати Діна. – Йому, певно, нічого не загрожує, оскільки він ні сном ні духом ні про що не відає. Але навіщо піддавати життя старого небезпеки?
  
  – Поспіши.
  
  Я попрямував на кухню. Дін готував чай. Точніше, просто кип'ятив воду, намагаючись таким чином заспокоїтися: як відомо, механічна робота отупляє, а отже, заглушає страх.
  
  – Дін, вирушай до своїх племінницям. Негайно. Чуєш? Постав чайник на плиту і йди.
  
  Він приголомшено втупився на мене. Мабуть, до нього дещо встигло дійти. Шкода старого. Все-таки людина релігійний...
  
  – Не стій стовпом. Час піджимає. – Я схопив його за плече і легенько струснув. Він зробив крок, другий, рухаючись ніби уві сні. – Швидше!
  
  Випустивши його назовні, я окинув поглядом вулицю. Сусіди, якщо не вважати найхоробріших, поховалися по домівках. Над вулицею зависла напружена тиша. Адет ніде видно не було.
  
  Місіс Кардонлос чи не приплясывала від збудження. Її виразно радувало, що над Гарретом згущуються хмари. Як-небудь потім треба буде з'ясувати, чому ж я так їй досадив.
  
  Я помахав старій рукою і послав повітряний поцілунок.
  
  – Це допоможе.
  
  – Нам вже ніщо не допоможе, старий шкарбун. Але навіщо ображати бабусю, приємну в усіх відношеннях? – Нам загрожувала така небезпека, порівняно з якою всі витівки місіс Кардонлос здавалися дитячими пустощами.
  
  Сонячне світло раптово придбав дивний відтінок, став кольору ірисок.
  
  – Що відбувається?
  
  – Магодор облекла будинок захисним куполом.
  
  Лапочка Меггі! Мила, я ніколи про тебе погано не думав.
  
  Як не могло з'ясуватися, Магодор ледь встигла. Місіс Кардонлос спохмурніла (її ганок було вище мого, тому вона побачила те, що наближалося, раніше за мене), сміливці на вулиці розбіглися хто куди, і на безхмарному небі блиснула блискавка. Зрикошетила від бруківки, прослизнула в декількох ярдів від ганку місіс Кардонлос і втихомирився, попавши в громовідвід на даху багатоквартирного будинку.
  
  В наступну мить в дальньому кінці Макунадо виникло темна пляма.
  
  – Від Нога не сховатися, – нагадали мені на випадок, якщо я встиг забути.
  
  – Чорт!
  
  – Заспокойся, Гаррет.
  
  – Він не один. – Нога супроводжували всі богині шайирского пантеону, за винятком Чорної Мони, а також Кильрак (треба ж, уцілів, мерзотник!). Я гмикнув. Весела картинка, вірно, місіс Кардонлос?
  
  – Ліла з Димной прорвалися.
  
  Я кинув погляд на Діна, який тікав у всі лопатки. Старий козел! Невже не здогадається звернути у провулок?
  
  Повз нього прошмыгнуло щось. Дін похитнувся від несподіванки. Над бруківкою виник Йоркен. Приповзла слідом цівка туману, яка перетворилася на Зірочку. Місіс Кардонлос витріщила очі.
  
  Шайиры з годоротами старанно ігнорували один одного. Посипалися розряди – це Магодор перемовлялася зі своїми приятелями. У мене заболіла голова.
  
  – Старий шкарбун, звідки взялися Зірочка і інші дівчата? Хіба вони не з Имарой?
  
  Знову мигнула блискавка.
  
  – Що стосується Зірочки, Имара швидше за все визнала, що їй не можна довіряти. Щодо інших – не знаю. Ланга знищили, Чорна Мона, що зберегла вірність, розділила його долю. Тому...
  
  Я повторював його слова вголос. Коли я вимовив: «Отже...», почався суще пекло. Бруківка під ногами шайиров вспучилась, поруч з моїм ганком звалився шалений кругляк. Одна з богинь негайно здалася. Очевидно, вона послухала умовлянь Магодор і вирішила перебігти на інший бік. То була нимфочка; такі, як вона, пробуджують навесні природу.
  
  Друга кинулася бігти. З радісним криком «Від Нога не сховатися!» мій приятель кинувся в погоню. Повинно бути, стара ворожнеча...
  
  Раптово настала тиша. На Макунадо не залишилося жодного смертного, тільки боги, причому щохвилини підходили нові. Знайомих серед них майже не було, тим не менше я подумки подякував Лілу з Димной, Чотирнадцятого і Йоркена. Особливо гарячої подяки заслуговували совушки: адже бідолахам довелося напружити всі свої розумові здібності.
  
  Тишу порушив грім, під гуркіт якого по околицях гупнули цілим пучком блискавок. Жодна з них не принесла особливої шкоди.
  
  – Меггі, я люблю тебе! Так і продовжуй. Ми їм ще покажемо!
  
  Вона явно віддавала собі звіт в тому, що відволікатися не слід. І, як мені здалося, постаралася переконати у цьому, що прийшли на допомогу.
  
  На сусідніх дахах сиділи горгульї. За вітром пливли не піддаються опису тварини. Уздовж Макунадо ходили істоти, віддалено нагадували людей. Серед них сновигали ті, у кого не було ні найменшої схожості з людьми; деякі були більші мамонтів.
  
  Місіс Кардонлос, яку, схоже, ніщо не могло налякати, позирала на події зі свого ганку.
  
  Почалося бомбардування. Температура різко впала. Вітер задув поривами. Небо затягли хмари. Пішов дощ, швидко перейшов у мокрий сніг.
  
  І раптом все скінчилося. У мить ока.
  
  З-за хмар виглянуло сонце. На бруківку лягли тіні.
  
  Заклик Магодор почули великі «шишки» з Кварталу Мрій. Повітря буквально вібрував від їх люті. Варто було їм втрутитися, як поплічники Адет позадкували. Відчуття було таке, ніби небезпека минула.
  
  Так, ці хлопці, на відміну від мене, володіли всіма трьома «В». Зрозуміло, певною мірою.
  
  Здалося чорне пляма.
  
  – Від Нога не сховатися! – урочисто заявив бог.
  
  Старий добрий Ніг. Сподіваюся, він не думає, що я як і раніше в його владі?
  
  – Боляче, – пискнув він.
  
  Авжеж. Давненько я не відчував такого болю.
  
  На ганок вийшла Кет. Дівчина приголомшено втупилася на запруд вулицю богів. Вони сиділи на дахах, тіснилися на балконах, літали туди-сюди. Найбільш неймовірних розмірів, найбільш дивовижних обрисів. Божеств все прибувало, причому більшість становили богині, злегка присмиревшие і готові виправитися.
  
  Між цим збіговиськом і тим, яке ми спостерігали на пагорбах Бохдан Жибак, була суттєва різниця. Від богів смерділо. Моторошно. Очевидно, їх фізичні втілення давним-давно не приймали ванну.
  
  Наскільки я пам'ятаю, всевонность як божественний атрибут не згадується ні в одній священній книзі?
  
  Біль стала вщухати. Великі «шишки» повернулися до своїх занять. Порядок був відновлений. Вони пощадили хіба що купку злочинців, у яких навряд чи вистачить нахабства знову турбувати начальство.
  
  Я помітив Имару. Вона прямувала до мого дому. Така собі невинна овечка.
  
  Я підштовхнув Кет.
  
  – Все добре, що добре кінчається.
  
  
  
  68
  
  Кет зробила крок вперед, але я схопив її за руку.
  
  – Їм зовсім не обов'язково про тебе знати. – Тим паче, що серед них вистачає тих, хто не проти усунути помилки.
  
  Голова ще трохи боліла. Цікаво, подумалося мені раптом, переживу цю катавасію?
  
  Прилетів Чотирнадцятий і сів на перила. Попка-Дурак кружляв над натовпом богів. Скидалось на те, що він стежить за Имарой. З якого дива? Несподівано Кет сказала: «Це не мама» – і ховається за мою спину.
  
  – Гаррет, швидше додому!
  
  Я стрибнув у дверний проріз. Мені в спину врізався Чотирнадцятий, якого раптово охопило бажання опинитися всередині. Ми з Кет покотилися по підлозі. Прогримів грім; Попка-Дурак супроводив небесне явище виразним коментарем. В дверні петлі влучила блискавка, полетіли тріски, заклубился дим. Я з прокльонами вивільнився з обіймів Кет і скочив. Дівчина теж встала. Я ляснув її по заду: мовляв, ворушись, – а сам притулився до стіни.
  
  Повітря почервонів від люті Магодор, сообразившей, що її обдурили. Не знаю, що змусило мене вигукнути: «Ні!» Ноги підкошувалися від страху, а в далекому куточку свідомості виникла шкурна думка: не пред'явити чи якогось храму на вулиці Богів рахунок і не вимагати чи відшкодування збитків? Нічого дивного, в хвилини небезпеки людський мозок викидає і не такі фортелі.
  
  На будинок обрушився могутній удар. Мене віднесло від стіни, жбурнуло на коліна. Я вчепився однією рукою за одвірок. Здавалося, з дому викачали все повітря, який був всередині.
  
  Уф... викачали Повітря не тільки з мого дому. Весь Танфер немов опинився в безповітряному просторі.
  
  Між моїм будинком і житлом старої Кардонлос виникла дірка п'ятнадцяти футів в поперечнику. В ній виднівся величезний чорний місто, а також ціла компанія істот, розрізнялися лише кількістю щупалець. Вони носилися по колу як божевільні, а з Чорного Озера гуляли хвилі, які піднімав свирепеющий на очах вітер. Все сміття, який валявся на Макунадо, невблаганно затягувало в дірку.
  
  Великі начальники вирішили влаштувати щось на зразок генерального прибирання в масштабі однієї вулиці. В дірку потрапили кілька не надто повороткість богів. Крізь завивання вітру я розрізнив войовничий крик місіс Кардонлос, частина даху будинку якої вирушила з дружнім візитом у потойбічний світ. Саму бабу не зрушив би з місця навіть ураган.
  
  Тепер з нею не буде взагалі ніякого слад.
  
  У всьому є свої принади, Гаррет. Коли верховні божества відчинили ворота своєї темниці, Попка-Дурак знаходився на вулиці. Значить, пернатого базіку віднесло у ті краї, яких він цілком заслуговував.
  
  Ха! Наступного разу буде вибирати вирази.
  
  – Забери всіх крысюков, – попросив я у вітру. – Всіх борців за людські права. Очисти місто від бруду.
  
  Навряд чи моя молитва буде почута. Адже в заварушки беруть участь всі боги, в тому числі божества крысюков і правоборцев. Сьогодні молитви залишаться без відповіді.
  
  Діра зіщулилася, перетворилася в точку, зникла.
  
  Вулиця придбала колишній вигляд. Боги, богині і інші надприродні створіння були на місці, за винятком Имары, тобто Адет, чи не найкрасивішою рудоволосої жінки всіх часів і народів.
  
  Я спробував видавити сльозу.
  
  Безуспішно.
  
  Раптом переді мною виникла симпатична дівчина. Правим плечем вона спиралася на одвірок. Хтось поклав чимало зусиль на те, щоб розрахувати і відтворити ці форми і пропорції. Божественно стрункі ніжки, спокусливі вигини, апетитні опуклості. Повинно бути, хтось заглядав через плече того чертежнику, який проектував фігуру Зірочки.
  
  – Скінчилося? – запитав я.
  
  – Угу. Пора, Гаррет.
  
  – Чого? Е... – Вона виглядала справжньою Разрушительницей. – Знаєш, Меггі, мені щось перехотілося зводити рахунки з життям.
  
  Її посмішка означала смерть. Я обм'як.
  
  – Не бійся, Гаррет. Тобі напевно сподобається. – Вона дивилася на мене як змія, яка гіпнотизує жертву.
  
  Врятуйте! Елеонора! Допоможіть! Втім, я не дуже-то хотів, щоб мене рятували.
  
  Одна рука обняла мене за шию. Друга лягла на плече. Дві інші ковзнули по боках, взялися за пряжку ременя. Цікаво, ці зайві...
  
  
  
  69
  
  – Вибачте, – промовив хтось за спиною нової, доброзичливою, неймовірно чуттєвої Магодор. Вона роздратовано обернувся. Я, загалом, теж не зрадів.
  
  – Забирайся.
  
  Вулиця спорожніла. Жодних богів. На ній панувала тиша. Ще п'ять хвилин – і ця частина Танфера повернеться до повсякденності.
  
  – Не можу. Комітет призначив мене наглядати за вами. До того ж ви, як і раніше залишаєтеся ключем до вільного храму в Кварталі Мрій.
  
  – Сучий ти син! Бюрократ вошивий! Де тебе чорти носили, поки я тут віддувався?
  
  Війнуло «травичкою». Виник Чотирнадцятий з самокруткой у роті.
  
  – Так його, шеф! – радісно вякнув херувим.
  
  Повинно бути, моя прочуханка була останньою краплею. Святий Шахрай почав перераховувати всі ті неприємності, які я йому заподіяв. Зізнатися, я здивувався. Раніше такі скарги я чув тільки на Пагорбі, де всілякі чинуші безперервно плачуться, що в них повно роботи.
  
  – Забирайся геть, я сказав.
  
  – Відкрий храм, Гаррет, – порадив Небіжчик. – Це буде остання сцена нашої божественної комедії".
  
  Меггі з гарчанням подалася вперед. Притулилася губами до мого вуха, прошепотіла: «До зустрічі, Гаррет». Мене пронизала біль. По щоці потекла кров. Меггі прокусила мені мочку вуха.
  
  І зникла.
  
  Напевно, мене все-таки врятувала Елеонора.
  
  * * *
  
  Магодор не повернулася. Велике їй за те спасибі. Оскільки мені довелося розбиратися з міс Мерзавкой (зовсім не тієї, про яку ви подумали).
  
  Шкода, що моторні ручки Меггі позбавили мене від мотузки. А я вже почав уявляти, де і як її використовувати... Клята звичка ділити шкуру невбитого мамонта.
  
  Ти невдаха, Гаррет.
  
  Меггі не повернулася. Вона залишила мені на згадку кілька дрібничок, але я так і не набрався мужності сходити в храм (вона стала босом нового феміністського культу шайиро-годоротов). Коли мене переповнювало спокуса, я торкався до шраму на мочці вуха, прямо над сонною артерією, і спокуса з ганьбою відступало. Тим паче що в далекому куточку свідомості час від часу лунало: «Від Нога не сховатися». Чорт його знає, кого ще можна зустріти в цьому храмі.
  
  У всякому разі, любові до мене там явно не мають.
  
  А я надто зайнятий, щоб кінчати самогубством.
  
  Коли в Кварталі Мрій трапилася чергова розбирання, зграя Меггі просунулася відразу на десять храмів ближче до центру. Вони примудрилися звернути собі на користь катастрофу, яка ледь не спіткала Танфер.
  
  * * *
  
  Чесно кажучи, я думав, що найгірше вже позаду, а тому полегшено зітхнув і дозволив собі розслабитися, але одного разу до мене заявився сусідський пацан, дрібний пакостник і брехун, і це була справжня катастрофа. Він постукав по одвірка – двері ще не вставили – і покликав:
  
  – Містер Гаррет!
  
  – Чого тобі? – п'яно пробурмотів тип, нітрохи не схожий на колишнього Гаррета.
  
  – Місіс Кардонлос сказала, що це ваше. – Він простягнув мені пошарпаного, мокрого, замерзлого до напівсмерті папугу. І тут на порозі з'явився Морлі Дотс, заглянув під приводом дізнатися, чи все зі мною гаразд.
  
  Спочатку я вилаявся. Потім заридав. Марно. Місіс Кардонлос з злорадной усмішкою помахала мені рукою. А Небіжчик зауважив:
  
  – Я не міг допустити, щоб його понесло у дірку. Дуже цінний екземпляр, щоб так їм розкидатися.
  
  – Чим це він цінний? І для кого?
  
  Морлі мерзенно усміхнувся.
  
  Може, підпалити будинок і спалити Небіжчика заодно з папугою?
  
  Жар похмурої стали
  
  Всім чудовим людям з Балтиморского НФ-суспільства, а особливо – Сью Хо і її дитині.
  
  Глен Кук
  
  
  
  1
  
  У хороших книжках все починається з дівчини. З якою-небудь розкішної милашки, що є непроханої в твій дім. Зрозуміло, неприємностей у неї по саме... гм... «не балуйся». Зрозуміло, вона знати не знає – чи вдає, що не знає, – з якого дива за нею женуться ці хмыри з перебитими носами. Зрозуміло, сама вона не проти поозорничать – знайшовся б тільки відповідний хлопець...
  
  Саме так все і повинно було бути. А насправді – почалося з цілих трьох симпампушек, від погляду кожний з яких мужиків падають штабелями.
  
  Ах так, забув представитися. Гаррет, він же містер Праведник, до ваших послуг. Колишній морський піхотинець, шість футів два дюйми від п'ят до маківки, собою непоганий – запитайте хоч якусь з моїх подружок: якщо вона не злиться і не ревнує, то неодмінно підтвердить. Ну так, на фізіономії пара-трійка шрамів, але шрами, кажуть, прикрашають чоловіка. За шрамами красуня в біді завжди може збагнути, що відшукала собі спасителя – у всякому разі, того, хто заради гарненької мордочки готовий перевернути гори.
  
  Дін, мій кухар, домоправитель, штатний воротар і мажордом (останнім ніхто, крім нього самого, бідолахи, не вірить) якраз був відсутній. Тому коли у двері постукали, довелося відкривати самому. Був полудень, я тільки-тільки пригубив ранковий чай... Відок у мене спросоння був злегка пошарпаний – вряди-годи я дозволив собі відіспатися. Тим більше, що привід був гідний: моя шкура майже не постраждала у сутичці з давніми божками, які вчинивши в Танфере справжній розгардіяш. По правді сказати, ці божки своїми кровожерними звичками скидалися радше на всеїдних термітів, ніж на слюнтяйчиков, що населяють нині Квартал Мрій.
  
  У-тю-тю, мої птенчики, Гаррет вам не по зубах. Сміливець-молодець, дарма що шельмец... Жінки від таких мліють.
  
  Налитим кров'ю оком я втупився в «глазок». Ух ти! Видовище, що відкрилося погляду, повністю примирило мене з ненависним вранці. Ви про що, яка нудьга, коли на порозі спокусниці, одна інший бажанішим? Юність. Краса. Вигини і округлості, здатні приборкати самого брюзгливого геометра. Відрада погляду, насолода серця... загалом, все, що треба, і в належних пропорціях.
  
  За спинами красунь маячили громили – повинно бути, охоронці. І звідки тільки беруться отакі образины?
  
  Я розчинив двері навстіж.
  
  – Вже пощастить, так пощастить! Прошу!
  
  Блондинка – її звали Алікс Вейдер – выпучилась на мене так, немов побачила привида. Її єдиний недолік, невеликий зріст, з лишком заповнювали численні переваги.
  
  – Гаррет! Це ти? – Можна подумати, я начепив карнавальний балахон.
  
  – А ти підросла, – зауважив я. Вона і справді підросла з нашої останньої зустрічі.
  
  – Підбери слину, Гаррет, – порадила руденька. Тінні Тейт, гроза приватних сищиків на ім'я Гаррет, моя майже колишня майже подружка. – А то пів забруднить, і самому доведеться підтирати.
  
  Ось вже чудо з чудес! Вперше за кілька місяців Тінні зволила заговорити зі мною!
  
  – Ти, як завжди, чарівна, зіронько. Проходьте. – Я окинув поглядом третю з красунь, брюнетку. Одяг простенька, на личку – бліда тінь бойової розмальовки. Даремно вона потрапила в компанію з Тінні і Алікс, дуже навіть дарма. Поряд з ними вона виглядала непримітної мишкою. Втім, досвідчений, гостре око з ходу визначив би, що решта двоє їй і в підметки не годяться. А в мене око – алмаз.
  
  Хто вона така? Я її не впізнав.
  
  – Раніше ходиш в холостяках, Гаррет? – впоралася Тінні.
  
  – Чого? – Взагалі-то я розумний не по роках, зазвичай мені вистачає і натяку, щоб зрозуміти, про що йдеться, але в присутності Тінні я якось гублюся.
  
  – Гаррет, тебе в дитинстві мішком з-за рогу стукнули. Як шандарахнули, досі висить пил. – Так, Тінні вміла вибирати слова. Кожне слівце – що удар м'ясника на бойні.
  
  – Ось вона, моя подружка, – повідомив я привселюдно і зробив крок назад. – Ну хіба не краса?
  
  – Гаррет, здається мені, твою подружку звуть зовсім не Тінні Тейт. Чи це моя тезка?
  
  – Та що ти! – я сплеснув руками. – Які тезки? Ти одна-єдина в цілому світі!
  
  – Може, ти зламав ногу? Чи забув, де мій дім? Або писати розучився?
  
  Тут вона мене уела. Виправдовуватися було марно, та й не зміг би я, при всьому своєму увійшло в приказку хитромудрість, підшукати гідне виправдання. Вийшло-то як: я зробив те, що зробив, не думаючи про наслідки, а потім думати про них було вже пізно; мало того, мені і в голову не прийшло вибачитися при всіх перед моєю огнекудрой зазнобой. Лише з часом я почав здогадуватися, що принциповість нерідко виявляється стратегічною помилкою.
  
  – Сподіваюся, ти прийшла не для того, щоб влаштувати скандал? – Я променисто посміхнувся.
  
  Тінні состроила гримасу: мовляв, я тобі все сказала, дубина стоеросовая, але почекаю, поки ми залишимося одні.
  
  Зізнатися, гості застали мене зненацька. Я їх не чекав. І Тінні, і Алікс бували у мене раніше, але тоді я був трішки зайнятий – в черговий раз рятував світ. Точніше, тата Вейдера, у якого виникли проблеми. Він володів найбільшими в Танфере пивоварнями – і, треба віддати старому негідникові належне, варив найкраще в місті пиво. Я розкрив змову, який роз'їдав його підприємство зсередини, як рак роз'їдає тіло. В знак подяки він наблизив мене до своєї особи, дозволив безкоштовно попивати пивко і навіть запропонував мені постійну роботу. Від цієї пропозиції я відмовився: терпіти не можу, коли мною помыкают. Одна справа, коли ти сам собі господар, і зовсім інша – коли над тобою хтось є. Але на пивоварню регулярно заходив і до кухлику прикластися, і лиходіїв полякати, якщо такі ще залишилися.
  
  В ту пору Алікс була незграбною дівчинкою, тільки-тільки починала наливатися. Зате її старша сестричка, Киттиджо...
  
  Ех, як час біжить! Не встигнеш озирнутися, а вже й свіжа поросль на підході.
  
  Про що пак я? Так, сьогодні я гостей не чекав. Так що вони взяли мене тепленьким. Напевно Тінні Тейт постаралася. Мила моя, добра, лагідна... Лютий звір у спідниці.
  
  – Давай не будемо сваритися, Тінні, – сказав я. – Твоя все одно візьме.
  
  – Коли так, чому ж ти...
  
  – Гей! Я ж не казав, що ти кругом права! – Тьху! Знову вляпався! І хто мене за язик тягнув?
  
  – Гаррет! Ах ти...
  
  
  
  2
  
  – Щоб мені пусто було! – гаркнув хтось у мене за спиною. – А ну, хлопці, надерти пір'ячко! Ми у раю! З кого почнемо?
  
  Голос долинув з кімнатки праворуч по коридору. Здається, я забув її замкнути...
  
  – Це знаменитий папуга? – запитала брюнетка. Дві інші дівчини промовчали, але, перехопивши їх погляди, я порадів, що вони звернені не на мене: ці погляди могли заморозити воду і вщент розбити скло.
  
  – Ну так, це містер Велика Шишка. Найзапекліший лихослов на всьому білому світі. Не звертайте уваги, а то ще перевозбудится на радощах.
  
  – Перевозбудится?
  
  – Угу. Поки він веде себе цілком пристойно.
  
  – Гаррет кличе його Попкою-Дурнем, – зауважила Тінні.
  
  Звідки вона дізналася? Адже пернатий москіт з'явився вже після того, як вона урочисто відбула.
  
  Ну звичайно! Це мене вона переводила, лишаю і свого суспільства, і останніх залишків розуму, а от з Діном завжди ладила. Він же на неї мало не молився. Коротше кажучи, ось він, злобливий донощик, мошка в моїй зіниці, кріт в моєму саду!
  
  – Я б охоче звернув йому шию, але не хочу ображати того хлопця, який мені його подарував. – Про себе я додав: «Постривай, Морлі! Ми з тобою ще розрахуємося!»
  
  – Він милий, у своєму роді, – промовила Алікс, розглядаючи папугу. – Але до тітки Клер я б його не взяла.
  
  – Солоденька моя! – заволав папуга. – Аргх! Я закоханий!
  
  – Єдина мовець пташка на світі, – пробурчав я, – а користі від неї – одна шкода.
  
  – Перш ніж ти зберешся нарешті запитати, – сказала Тінні, притискаючись до мене, – твій папуга потомством обзаведеться. – На пухких губках грайлива усмішка, зелені очі лукаво поблискують. Ні дати ні взяти, сама невинність. – Це Нікс. Джорджі Нікс, повністю – Ніколас.
  
  – Привіт, повністю красуня Ніколас, – привітався я. Ай! Ну що таке: проявиш ввічливість, а тебе тут же щипають!
  
  Попка-Дурак тим часом вихваляв принади Алікс Вейдер у виразах, від яких почервоніли б і портові вантажники. Втім, коли б не моя вихованість, я б його підтримав.
  
  – Гей, любовничек, вгамуйся! – Тінні знову мене ущипнула. В її очах танцювали бісики. – Вона зайнята.
  
  – Пощастило комусь, – зітхнув я. – Бідний містер Шишка, а він-то разохотівся.
  
  Перната тварюка між тим углядела Нікс і почала підносити її гідності.
  
  Нікс підморгнула мені і посміхнулася. Усмішка в неї була чудовою, а очі – блакитні, як безхмарне небо.
  
  – Гаррет, я тільки заручена, – повідомила вона. – Нічого більше.
  
  Алікс присвистнула. Тінні розреготалася, однак загрозливо примружилася.
  
  Мабуть, саме час змотувати вудки. Піти, наприклад, допомогти Діну донести до будинку покупки...
  
  – Тут щось не так, – задерикувато оголосила Нікс. – Ти й справді той самий Гаррет, про який Тінні розривається на всіх кутах?
  
  – Інших начебто немає. Принаймні, я не зустрічав. А про що вона дзвонить?
  
  Моя рудоволоса подружка негайно тицьнула пальцем мені під ребра і присовокупила:
  
  – Обережніше, Гаррет.
  
  – Дорогуша, обережність – моє друге ім'я.
  
  – Нікс в своєму репертуарі, – зауважила Алікс. – Просто не може втриматися.
  
  – Чого?
  
  – Нікс фліртує з усіма чоловіками поспіль. Ми знайомі з семи років, і вона завжди була такою... велелюбної. Вона не навмисне, Гаррет. Сама не розуміє, що робить. Нікс, якщо ти не угомонишься, у тебе будуть неприємності.
  
  Алікс права як ніколи. Жінка, яка заграє з чоловіком, ні про що такому серйозному не думаючи, наривається на неприємності.
  
  – Я щось упустив? Нікс, ти виросла в гаремі? – Заводити гареми в Карентии не прийнято, але у багатих свої чудасії. Алікс, приміром, росла, можна сказати, в ув'язненні, під пильним батьківським наглядом.
  
  – Майже. – Попка-Дурак злетів зі своєї жердочки і опустився їй на руку, такий собі сокіл в блазенському вбранні. – Мій батько змалку оберігав мене від згубного впливу. До недавніх пір я була знайома тільки з Вейдерами і парочкою інших сімейств.
  
  – Він живе у нас, – пояснила Алікс. – Тато вже не той тиран і деспот, яким був раніше.
  
  Хто б говорив! Своєї ненаглядної донечці тато Вейдер потурав у всьому: варто було їй захныкать, як будь-яке бажання малявки миттєво виконувалося.
  
  Нікс безстрашно погладила крилатий виплодок пекла. Проклятий птах закотив очі і закинув голову, запрошуючи почухати йому під дзьобом. Ніколи не бачив його таким розімлілий.
  
  Я подивився на Алікс. Що примусило її залишити сімейне фортеця і призвело під мій гостинний притулок? Схоже, папаша Вейдер і справді втрачає хватку.
  
  Ось вона, причина! І далеко ходити не треба. Ось чому з'явилася до мене ця запаморочлива трійця. Тримай він як і раніше кермо влади в своїх руках, допомога йому не знадобилася б і доньці його не довелося б звертатися за порадою до всяких підозрілих особистостей.
  
  Я знизав плечима.
  
  – Гаразд, пора зайнятися справою. Пропоную відвідати Його Словоблуддя, влаштуватися зручніше і все обговорити.
  
  Тінні спопелила мене поглядом.
  
  – Може, ти спочатку оденешься?
  
  Красуня Тінні завжди на варті моїх інтересів.
  
  – Чудова думка, зіронько. – Взагалі-то я був одягнений. Злегка пом'ятий, звичайно, ну і що з того? Це частина мого чоловічої чарівності. – Скоро повернуся, милашки. Якщо хочете чаю, не соромтеся. Тінні знає, що де лежить. Діна можете не кликати, він пішов за покупками.
  
  Гаррет у нас малий не промах! І в порядок себе призведе, і чайку йому наллють – так не хто-небудь, а ті самі дівчата, які з'явилися його мучити.
  
  Я квапливо вибіг по сходах, поки Тінні не отямилася.
  
  
  
  3
  
  Причепурившись, я спустився до гостям – та виявив їх у компанії худого Діна, який, виявляється, вже встиг повернутися. Він перехопив мій погляд, поморщився, сумно похитав головою і пройшов у кухню.
  
  – Швидко ти, – зауважила Алікс з лукавою посмішкою. – Ну так, ти ж чоловік. Це жінки годинами вбираються.
  
  З кухні долинув голос Діна.
  
  – Міс Тейт? Який приємний сюрприз! Насмілюся зауважити, ви чудово виглядаєте.
  
  – Дякую, містере Підлиза. Хоч хтось помітив! Тобі допомогти?
  
  Я заглянув у кухню. Прокляття! Моя подружка щосили обіймалася з моїм же домогосподарем, який, схоже, був на вершині блаженства.
  
  Що не кажіть, а життя несправедливе. З ним Тінні обіймається, а мене тільки щипає так пальцем в ребра тицяє.
  
  І тут я відчув щось – свого роду передчуття, чи що, навіяне чужою волею. Мало того, що зайди красуні розбудили мого партнера, – вони ще примудрилися вселити йому гарний настрій. В будинку не проштовхнутися від осіб жіночої статі, а Небіжчик тільки сміється, – на моїй пам'яті таке трапилося вперше. Цікаво, яким боком вийде мені ця його примха?
  
  Я глибоко вдихнув.
  
  Справа нечиста. Явно намічається щось... отаке.
  
  Дами рушили за мною в апартаменти Небіжчика, займали всю ліву половину першого поверху, за винятком комори. Треба сказати, вони вели себе по-хазяйськи: і не подумавши запитати дозволу, швиденько притаранили з мого кабінету – клітки навпаки Покойницкого житла – три крісла і зручно в них розташувалися. Тінні зайняла гостьове крісельце, Алікс всілася в те, яке зазвичай займав я, ведучи бесіди з Небіжчиком, а Нікс розкинувся в кріслі, витягнутому з-за мого столу. Що ж, крісло збереже тепло її тіла, буде що згадати... Попка-Дурак, як і раніше сидів на руці Нікс, склевывал те, що вона підсовувала йому, і воркотав що твій растреклятый голубочек.
  
  – Гаррет, неввічливо витріщатися на інших жінок в присутності міс Тейт. – Мій партнер у своєму репертуарі: лізе з непрошеними порадами прямо до мене в голову.
  
  – Ніхто і не витріщається, – огризнувся я. Алікс і Нікс обмінялися розуміючими поглядами. Невже Старий Шкарбун поділився своєю порадою не тільки зі мною?
  
  Здається, я злегка почервонів. Тінні безсовісно посміхнулася.
  
  Небіжчик височів купою гниючої плоті у величезному дерев'яному кріслі посеред кімнати. Зазвичай у кімнаті було темно, оскільки йому світ не був потрібний. Але дівчата захотіли світла і принесли лампи з сусіднього приміщення.
  
  Краще б вони цього не робили.
  
  Небіжчик аж ніяк не красень. Почнемо з того, що він і не людина. Він логхир, рідкісна порода, лише віддалено нагадує людину. Важить він чотириста фунтів з гаком; правда, личинки в ньому аж кишать, так що він міг трішки схуднути. До того ж мій партнер – виродок виродком, безобразнее останнього чоловіка молодшої сестри (ті, у кого є заміжня молодша сестра, мене зрозуміють), і замість носа у нього слонячий хобот добрих чотирнадцяти дюймів завдовжки. Живого логхира я ніколи не бачив, тому відати не відаю, для чого їм цей шланг.
  
  Небіжчиком його звали вже в ті незапам'ятні часи, коли ми зустрілися. Влучне вуличне прізвисько, яке виникло завдяки тому, що до дня нашої зустрічі він був мертвий вже чотири сотні років. Хтось устромив ножа йому в спину – повинно бути, під час чергової його шестимісячної сплячки. Втім, я можу лише здогадуватися: сам він, зрозуміло, мене в подробиці не присвячував.
  
  Тим не менш, він – логхир, а логхиры славляться тим, що нічого не роблять похапцем. І особливо не поспішають відкидати копита. До мене доходили чутки, що чотириста років життя після смерті для них далеко не межа.
  
  Але чутки чутками, а толком про логхирах нічого не відомо. Небіжчик здатний годинами тріпатися про що завгодно, однак ні про себе, ні про свою породі і словом не обмовитися.
  
  Я притулився плечем до стелажу зі всякими дрібничками – сувенірами, здобутими у попередніх розслідуваннях. Небіжчик використовує їх, щоб відваджувати небажаних відвідувачів: заявиться такий до нього в кімнату, подивиться на тушу в кріслі, сомлеет зі страху, жижки затрясутся, а тут штучки як візьмуть, як почнуть літати туди-сюди!..
  
  – Ти навмисне вибрав ці лахміття? Діловий чоловік повинен виглядати по– діловому.
  
  І він туди ж? Кріпись, Гаррет. Стисни зуби, підбери живіт, груди выпяти...
  
  – Між іншим, я одягаюся, наскільки дозволяють мої гонорари.
  
  – Гонорари?
  
  – Гроші. Золото, срібло, мідь. Та дурницю, на яку Дін купує боби та іншу жратву і на яку ми дах кроєм, щоб тобі на тім'ячко не капало. А якщо б дах протікав, тебе давно б звідси змило.
  
  Дами здивовано воззрились на мене, з чого випливало, що вони сприймають тільки мої слова, а Небіжчика не чують. Природно, їм було цікаво, і з кожною миттю цікавість ставало все гостріше.
  
  – Вірно підмічено. До речі, раз вже виглядати по– діловому не виходить, выкажи хоча б ділову кмітливість. Ти, мабуть, упустив з виду ту обставину, що ми як і раніше пов'язані контрактом з містером Вейдером і тому повинні відпрацьовувати вже виплачені суми.
  
  – Угу. – Чесно кажучи, цей контракт, при всіх його миленьких умовах, неабияк набрид. – Гей, Алікс! Скажи чесно – тебе татко надіслав або ти просто заглянула на вогник?
  
  – Сама не знаю. Посилати він мене не посилав, але питав у Манвила, чи не варто звернутися до тебе за порадою. Проблема серйозна. Розумієш, папа вважає, що в справах від мене ніякої користі; інакше б давно послухав – я-то відразу запропонувала тебе покликати. По-моєму, йому соромно визнати, що він сам не може впоратися. Він все ще сподівається обійтися без тебе, а час іде...
  
  Про що це вона? Яка-така проблема? Я зиркнув на Нікс.
  
  – Вона тут тому, що мій брат причетний, – пояснила Алікс. – Вони ж заручені, ось Нікс і турбується.
  
  В якому жорстокому світі ми живемо! Красуні начебто Нікс гинуть у розквіті юності за таких типів, як Тай Вейдер! Мені вистачило одного погляду, щоб зрозуміти: майбутнє одруження не дуже-то радує милашка Нікс.
  
  – Так і є, – підтвердив Небіжчик. – Але вона не хоче засмучувати батьків, які змовилися одружити їх двадцять років тому. Церемонія вже не раз відкладався, але тепер всі хитрощі вичерпані і відстрочок більше не буде.
  
  – А Тінні? – запитав я у Алікс.
  
  – Тінні – моя подруга, Гаррет. Вона прийшла підтримати мене у важку хвилину.
  
  – Вияви мудрість, Гаррет, вгамуй свою допитливість.
  
  Я прожив з Його Высокомудрием так довго, що привчився знаходити раціональне зерно навіть у його брюзжании. Цього разу він милостиво зволив вказати, що мала птаха в руках краще великий у небі і що дарованому коневі в зуби не дивляться. Тінні тут, в моєму домі, і цього достатньо.
  
  – Так у чому проблема-то, Алікс? Може, викладеш все по порядку? І будь ласка, постарайся не упускати подробиць.
  
  – Гаразд. Наша проблема – «Клич».
  
  Я зітхнув.
  
  Зізнатися, я очікував чогось подібного. Зуб даю, накличемо ми на себе біду – якщо вже не накликали. Чи не накличили?
  
  
  
  4
  
  – Чим вони займаються? – запитав я. – Здирництвом? У вас багато грошей, а у нас міцні кулаки?
  
  – Тінні каже, це називається «дахом».
  
  Я подивився на руденьку. Щось вона раптом присмирела, ніби води в рот набрала. Це на неї не схоже...
  
  – До дядечка теж підкочувалися, – повідомила вона і хижо посміхнулася.
  
  Н-да... Мені якось довелося працювати з її дядечком. Віллард Тейт – на диво міцний старий шкарбун, до того ж у нього купа родичів, готових виконати будь-яке його прохання. Я б такого типу загрожувати не став.
  
  – Він знайшовся?
  
  – Природно, – осклабилась Тінні. – Ти ж знаєш дядечка! Але він був ввічливий, запросив заходити знову.
  
  – Не дуже розумно з його боку. Серед цих хлопців трапляються особливо злопам'ятні... Алікс... Ні, ви обидва, скажіть, це був саме «Клич»?
  
  Взагалі-то «Клич» – повністю «Заклик до зброї» – це найбільше, влиятельнейшее, найбагатше і найгучніше з ветеранських об'єднань в Танфере; очолює його Маренго Норт-Энглиш. До цього об'єднання належать сотні заможних і наділених владою громадян Танфера, незадоволених тим, в якому напрямку рухається Карента. Наскільки мені відомо, «Клич» існує на добровільні внески та пожертвування. Але внески внесками, а зайві гроші ніколи не завадять, вірно? Заодно і заняття знайдеться для гарячих голів, які, як вони самі висловлюються, втомилися мовами чесати...
  
  – Так, – відповіла Алікс. – Чи ні? Не знаю. Тай з ними розмовляв. Начебто він із кимось знайомий. Начебто вони сказали, що Вейдер повинен відраховувати п'ять відсотків з прибутку. А ще – звільнити всіх, хто не людина.
  
  Тай – брат Алікс. Точніше, один з трьох старших братів. Двоє не змогли повернутися з Кантарда в цілості й схоронності (втім, хоч повернулися, і на тому спасибі), третій же не повернувся зовсім... Я, зізнатися, Тая Вейдера недолюблював. Може бути, з-за жорстокості, яку він і не працював приховувати. З іншого боку, як тут не озлобитися: ти боровся за вітчизну, втратив на війні ногу, а вітчизні на тебе плювати з високої дзвіниці?
  
  І Тай не самотній. Таких, як він, безліч. Вийдіть на вулицю, озирніться по сторонах – самі побачите. Відрізняє його від інших хіба те, що він – нащадок багатої і впливової сім'ї.
  
  – А чому вони взялися за Тая, а не за твого татка?
  
  – Тато майже відійшов від справ. Мамі-то все гірше стає, і він сидить з нею з ранку до вечора. А в пивоварню якщо і вибирається, то ненадовго, поговорити з тими, кого знає вже багато років.
  
  – Виходить, головний пивовар у нас тепер Тай? – Я зиркнув на Небіжчика. Той зберігав пихате мовчання, з чого випливало, що Алікс щира – то є в дійсності все може бути зовсім інакше, але вона вірить в те, що говорить.
  
  – Так, він. Йому допомагають містер Хельдемак і містер Кліз.
  
  – Зрозуміло, – покивав я. Як же інакше? Тай Вейдер – нікудишній пивовар і ладити з людьми не вміє. І ніхто з працівників його не любить. А Хельдемак і Кліз – більше, ніж просто помічники. Правильніше було б назвати їх молодшими партнерами. Вони вклали в пивна справа Вейдера свої знання і вміння; і того й іншого у них було в достатку, бо перш ніж прийти до Вейдеру, обидва вони володіли власними пивоварнями.
  
  Пивна імперія Вейдера розкинула свої щупальця по всьому Танферу. Папаша Вейдер не замислюючись і не соромлячись скуповував дрібні пивоварні, гнав у шию колишніх керівників і призначав своїх. Здорова конкуренція: виживає і процвітає той, у кого краще організовано.
  
  І містер Хельдемак, і містер Кліз були присутні при розмові Тая з вимагачами.
  
  – Ось як? – Я знову покосився на Небіжчика. Той продовжував мовчати.
  
  Сюрприз, сюрприз. Чесно кажучи, зі слів Алікс я запідозрив, що Тай просто-напросто вкручує таткові мізки: вирішив заробити, от і вигадав всю цю історію. Так, Гаррет, ти у нас чемпіон з поспішним висновком. Яка спритність!
  
  Правда, я донині переконаний, що Тай мав хоча б віддалене відношення до того ділкові, яке, власне, і звело молодчагу Гаррета з татусем Вейдером. Барила, повні відмінного пива, ніби розчинялися в повітрі, приносячи чималий прибуток тим, хто так уміло вилучав їх із звичного обороту і пускав наліво. Я підрядився вивести лиходіїв на чисту воду і провів на пивоварні кілька місяців, будуючи з себе підсобного робітника. Скажу чесно, прищучити Тая мені не вдалося: всі докази були непрямими, все можна було витлумачити двояко – як зловмисність і як явну дурість і нездатність керувати. З такого приводу таткові Вейдеру я ні словом не обмовився про його синочка (а він, бути може, за тим мене й наймав, щоб я розкусив Тая).
  
  Як би те ні було, шпарину, крізь яку випаровувалося пиво, я прикрив, причому не влаштовував скандалів. І прикрив надійно, за що тато Вейдер продовжував мене дякувати і по цю пору. Щодо кухлики-іншого я вже згадував, а по святах він присилав мені бочонок «Особливого темного».
  
  Гаразд, повернемося до наших овечкам. Звичайно, Небіжчик напевно вже з'ясував, хто з присутніх про що думає, але я все ж запитав:
  
  – Що ти думаєш про Таю, Алікс?
  
  – Мені його шкода. Ми всі його шкодуємо. – Вона похнюпилася, ніби не хотіла, щоб я бачив вираз її обличчя.
  
  – Але?
  
  – Що «але»?
  
  – Ти не докончила фразу. Там явно чулося «але».
  
  Алікс глянула на Нікс. Схоже, вона раптом збагнула, що сказала надто багато.
  
  Цікаво, коли Небіжчик перестане розігрувати з себе безсловесного бовдура?
  
  – Гаррет, міс Вейдер береже почуття своєї подруги.
  
  – Чого? – бовкнув я, здригнувшись від несподіванки.
  
  Небіжчик, зрозуміло, подумки захихотів: йому приносило задоволення заставати мене зненацька, що називається, з пальцем у роті.
  
  – Міс Вейдер прив'язана до свого брата і співчуває йому. У той же час вона розуміє, чим він відштовхує від себе інших людей. А до міс Ніколас вона прив'язана ще сильніше. Вони – подруги з дитинства, і свідомо заподіяти їй біль міс Вейдер ні за що не зможе.
  
  Що ж стосується міс Ніколас, вона спокійно сприймає всі невтішні епітети на адресу свого нареченого, оскільки ця весілля для неї – не більше, ніж світська необхідність. Вона виходить заміж тільки для того, щоб не розчаровувати близьких. Звичайно, вона втішає себе, Тай Вейдер зовсім не прекрасний принц, зате з часом стане одним з найбагатших людей Танфера. І затягувати з одруженням не слід, особливо якщо страхи, якими повниться головка міс Вейдер, мають під собою підставу.
  
  Я кинув погляд на Нікс. Так, бабки – велика сила. Як кажуть, любов зла – полюбиш і Тая Вейдера, якщо тобі пообіцяють добре заплатити.
  
  А Тінні хмуриться. Злиться, повинно бути, що я не приділяю їй достатньої уваги. З нею завжди так – скільки не ублажай, все мало.
  
  – Гаразд, Алікс, підіб'ємо підсумок. «Клич» на вас наїхав і зажадав грошей. Раніше такого не бувало, але все коли-небудь трапляється вперше. Що ти хочеш від мене?
  
  – Щоб ти їх зупинив. Правда, я розумію, тобі це навряд чи під силу, тому...
  
  – Я можу бути до жаху переконливим, – вставив я. Ну да, особливо коли мої слова підкріплюють своєю присутністю Морлі Дотс і Плоскомордый Тарп.
  
  Алікс мене не почула – настільки була захоплена власною тирадою:
  
  – Напевно, насправді я хочу, щоб ти надивився за татом. Коли він дізнався, що відбувається, то пообіцяв розібратися з вимагачами. Боюся, йому захочуть дати урок.
  
  – Розумна думка, – зауважив Небіжчик.
  
  – Люди, які приходили до нас, теж говорили, що вони з «Кличу», – сказала Тінні. Тейты тримали взуттєву фабрику. Розбагатіли вони під час війни, коли цілодобово безперервно тачали чоботи для солдатів. – По-моєму, вони брехали. Очі у них так і бігали.
  
  – Я порівняв спогади міс Вейдер із спогадами міс Тейт, – повідомив Небіжчик, – і тепер припускаю, що ми, можливо, маємо справу з декількома самозванцями, вирішили поживитися на чужих страхи.
  
  Іншими словами, на білому світі немає нічого настільки святого, що не згодилося б для комерції.
  
  – Значить, хтось намагається стати поперек дороги Маренго Норт-Энглишу? Він сильно ризикує...
  
  Я продовжував міркувати – і одночасно все питав себе, що красуня Нікс могла знайти в такому типі, як Тай Вейдер. Може, я щоразу заставав його в поганому настрої? Може, на ділі він милий, ласкавий і пухнастий, просто цього відразу не розгледіти?
  
  
  
  5
  
  – Що ти ще встигла накоїти? – запитав я у Алікс. – До того, як прийшла до мене? З батьком розмовляла? З Таєм? З Манвилом? Що вони сказали?
  
  – Ні з ким я не говорила. Батько заявив би, що це не жіночого розуму справа. Але сам би напевно послав мене до тебе. А Тай роздратувався б... Він терпіти не може чужинців. І щодо тебе вони з татом довго лаялися.
  
  Яка несподіванка! Хто б міг подумати? Втім, симпатії і антипатії Тая Вейдера для мене рівним рахунком нічого не значили.
  
  – Думаєш, якби його воля, я залишився б без пива?
  
  По всій видимості, моєї жарти ніхто не оцінив. Навіть Небіжчик. А я-то думав податися в коміки...
  
  – Пані, ви повинні вибачити Гаррета. Ваша краса, в безпосередній близькості, позбавила його розуму.
  
  От виродок!
  
  Нікс підстрибнула, почувши голос Небіжчика, але швидко заспокоїлася. І справді, чого хвилюватися – його ж попереджали.
  
  Тінні і Алікс, давно звичні до манери спілкування логхира, і плечиком не повели.
  
  – Не можу сказати, що я його не розумію, – продовжував Його Высокомудрие. – Навіть я зачарований, адже я був мертвий задовго до того, як ви з'явилися на світ.
  
  Теж мені, дамський угодник.
  
  – Спасибі, старий шкарбун. Може, мені заплющити очі і уявити, що я зовсім не повний сил молодий чоловік, якого безжально відшили...
  
  – Краще уяви, що ти нарешті порозумнішав.
  
  – Як вишукано! Все, замовкаю на віки вічні.
  
  – Він завжди такий, Тінні? – поцікавилася Нікс.
  
  – Зараз він майже ручний, – відгукнулася моя подружка. – Ось постривай, прокинеться...
  
  – І озвіріє, – докінчив я похмуро. – Алікс, твій батько сприйняв погрози всерйоз?
  
  – Він турбується. Розпитує тих, хто у нього працює, як вони ставляться до «Кличу». Вирішив брати на роботу тільки ветеранів.
  
  Я подумки знизав плечима. Це навряд чи втихомирити молодиків Норт-Энглиша. Майже всі чоловіки – ветерани, але далеко не всі ветерани – чоловіки, в сенсі далеко не всі – люди. А Вейдер ніколи не проводив відмінності між людиною і нелюдиною. Не проводив і проводити не стане, як на нього не тисни. І своїх працівників він захищає, як вовчиця дитинчат. Працівники ж платять йому непохитною вірністю; я так навіть пиво п'ю його.
  
  Втім, завжди і скрізь знайдеться купка тих, хто неодмінно виявиться незадоволеним. І в самому стиглому яблуці можуть завестися хробаки...
  
  Наші гості продовжували базікати, але нічого корисного мені від них дізнатися не вдалося. Тоді я повернувся до Небіжчика.
  
  – Вони налякані, – сказав мій квартирант. – Досі не зроблено нічого, що могло б заспокоїти «Клич». Напевно існує крайній термін, втім, міс Алікс він невідомий.
  
  Міс Алікс, ось як? Я подивився на Попку-Дурня, клевавшего пальчик Нікс.
  
  – Він тобі подобається? Забирай. Це мій весільний подарунок.
  
  Алікс пирснула.
  
  Схоже, задатки коміка у мене все ж є. Знати б тільки, що її розвеселив...
  
  – Вибачте, – промовила Алікс. – Я просто уявила, як папуга коментує першу шлюбну ніч.
  
  Так, я б не відмовився послухати. Правда, з них станеться сунути бідну пташку в мішок і вивісити мішок за віконце. Правда, милий?
  
  Нікс навіть не посміхнулася.
  
  Виглядала вона як людина, поняття не має про те, що чекає його попереду.
  
  На жаль, зіронько, можу тільки поспівчувати. Чи мені не знати Тая Вейдера?!
  
  – Вона чудова актриса, Гаррет. Прикидається перед іншими і, здається, здатна обдурити саму себе. Всякий раз, вивчаючи її, я помічаю щось новеньке. Доводиться зосереджуватися понад звичайного.
  
  – Цікаво.
  
  – Прибережи свою цікавість для міс Тейт.
  
  – Як скажеш, друже.
  
  – На твоєму місці я б вгамувався. Ситуація і без того вкрай заплутана, не варто посилювати її з'ясуванням відносин з велелюбними жінками. – Так, мій партнер часом підпадав під жіночі чари, але в цілому ставився до прекрасної статі досить недружелюбно.
  
  У Тінні був такий вигляд, ніби вона марить наяву, що означало – вона розмовляє з Небіжчиком. Логхир запросто може вести пару-трійку розмов одночасно – адже у нього не один мозок, а кілька.
  
  – Може, вся справа в крамниці? – запитав я у Алікс. – Сама розумієш, торгівля...
  
  – Прихильників «Кличу» можна зустріти де завгодно.
  
  – Це навряд чи. Ні в місті огрів, ні в форте гномів, ані в ельфійськой обителі ти їх не знайдеш. І щось я не пригадую, щоб крысюки або пікс ходили вулицями під прапорами доблесного Маренго.
  
  – Їх просто не запрошували.
  
  Така симпатична – а скільки в голівці всякої дурі! Не дивно, що самозвані борці за права людини нині в такій пошані.
  
  Зовні раптом долинули такі звуки, ніби хтось почав люто відстоювати ті самі права прямо у мене під вікнами. По правді сказати, у нас в околицях вічно щось з'ясовують.
  
  – Алікс, де хлопці, яких ви привели з собою? – Життя сповнене несправедливостей: і чому тільки симпатичних дівчат всюди супроводжують громили трохи смазливее мавпи?
  
  – Їм веліли перекусити, а потім повернутися сюди і чекати зовні.
  
  – Відмінно. Щось мені не подобаються ті крики. – Я подивився на Небіжчика. Той нітрохи не зацікавився тим, що відбувається. Отже, хвилюватися нічого.
  
  – Ми можемо залишитися, поки шум не вщухне, – запропонувала Алікс.
  
  – Я цього не винесу. Растаю, як масло на сковорідці. Бачиш, руки вже плавляться.
  
  – Гаррет!
  
  – Гаррет!
  
  – Тінні, любов моя! Маслечко моє кипляче! Ти нарешті прокинулася?
  
  Тінні глянула на Алікс і смикнула плечиком. І справді: як їй мене приручити, якщо навіть власні подруги фліртують з її кавалером?
  
  Точніше, одна подруга. Нікс не зводила погляду з Попки-Дурня.
  
  Тільки я встиг зрадіти, як вона мені підморгнула.
  
  Допоможіть!
  
  І чому жінкам так подобається доводити чоловіків до стану бекону, забутого на розпеченій сковороді?
  
  6
  
  Дами зволили піти. Вирушили вони не на пивоварню, як можна було очікувати, а додому до Тінні. (Треба сказати, її будинок підозріло схожий на маленьку фортецю. У недавні смутні роки ця фортеця послужила Тейтам непогану службу – за її стінами вони відчували себе в цілковитій безпеці і безкарно творили свої розбійні справи. Тому перемир'я сімейство Тейтов сприйняло як кровну образу.)
  
  Усяка війна, вона буде надто затягується, стає джерелом неприємностей. Мало-помалу вона перетворюється на сенс життя – і не тільки для солдатів на полі бою, але і для тих, хто залишився в тилу, серед домашнього затишку. Нехай пора битв минула – якщо не вважати дрібних сутичок з недобитыми партизанами Слави Дуралейника, – нині в Танфер повертаються демобілізовані, щодня сходять десятками і сотнями з кораблів, і ще невідомо, що гірше – коли молодих чоловіків в місті можна перерахувати по пальцях або коли їх щодня додається в числі.
  
  Адже робочі місця, спорожнілі з відходом цих чоловіків на війну, були, як прийнято нині виражатися у вузьких колах, зайняті нелюддю. І солдати, які поспішали додому, відкривали для себе малоприємну істину: поспішати було нікуди...
  
  Але я відволікся. Отже, карколомна трійця пішла. Я повернувся в кімнату Небіжчика і нарешті всівся у своє крісло, ще зберігало тепло жіночого тіла. У повітрі витав легкий аромат парфумів.
  
  – І що знову затіяв твій Дуралейник? – я запитав без передмов.
  
  Багато років тому Дуралейник вплутався у війну як найманець на службі венагетов. Незважаючи на численні перемоги, він не зумів досягти того, щоб його визнали своїм: з ним поводилися зверхньо, шлях у вищі верстви суспільства, в правлячу кліку чаклунів, був йому заказаний. І тоді він, палаючи праведним гнівом, переметнувся до супротивника і наступний десяток років забирав спокій і сон у тих, хто посмів вразити її гордість.
  
  Втім, карентийские правителі зверталися з ним трохи краще. Ні, платили йому вчасно, зате почестей не чинили зовсім, яких би успіхів він не домагався. І тому Дуралейник дезертирував знову. Він оголосив Кантард республікою, не підвладний ні Каренте, ні венагетам, зібрав під свої прапори всіх, кого приваблювала така собі свобода, і почав воювати на дві сторони.
  
  Але доля в черговий раз виявилася до нього несправедлива. Карента посилила натиск, венагеты не встояли і втекли з ганьбою. І карентийские загони почали винищувати республіканців.
  
  Мешканці Кантарда спішно переселялися в Каренту. Більше всього їх чомусь притягував Танфер, в якому і без того вже було неспокійно. І добре б тільки прості партизани! Розслідуючи минуле справа, я натрапив на якісь факти, з яких випливало, що і сам Дуралейник тиняється в нашому милому містечку.
  
  Небіжчик відповів – зазвичай брюзгливо:
  
  – Цілком імовірно, що він збуджує невдоволення, сподіваючись на свою колишню популярність у простого народу.
  
  – А ти, схоже, розчарований.
  
  – Героїв краще тримати на відстані. Поблизу занадто помітні вади.
  
  Попка-Дурак сидів на плечі Небіжчика. Це Нікс його туди посадила. На превеликий жаль, мені так і не вдалося вмовити її забрати пернатого стервеца з собою.
  
  В цей самий мить клята птиця вирішила полегшитися.
  
  А в наступну мить вона вже вибиралася з купи дрібничок, що звалилися на підлогу, коли в стелаж врізався папуга, відкинутий силою логхирской думки. Стрімкий політ настільки приголомшив крилатого негідника, що він лише здавлено писнув. Потім стріпнувся, зробив обережний крок, озирнувся – і напаскудив на підлогу.
  
  – Якщо ця тварюка не доживе до завтрашнього ранку, передай мої найглибші співчуття містерові Дотсу.
  
  – Ух ти! Шикарна думка! І як я сам не здогадався! Ні, я, звичайно, тугодум, але умищу-то у мене дівати нікуди! Я зверну цій тварюці шию, а піду всі на тебе. Морлі прийде, побачить пір'я і лайно на підлозі, похитає головою і тут же про все забуде. З тобою зв'язуватися він не ризикне.
  
  – Дуже дотепно. Тільки спробуй, і я підвішу тебе до стелі на твоїх власних шнурках. Птах ця – неоціненний дар долі, і подібних речей про неї говорити не варто навіть в жарт.
  
  – Дарунок долі?! Так його і жерти не станеш, хіба що коли всіх ворон і ящірок зі зміями в окрузі переведуть!
  
  – Це незамінний засіб спілкування.
  
  – Ну, для кого як...
  
  – Тихо!
  
  – Чого? Я щось...
  
  – У нас скоро будуть гості. Чужинці. Прийми їх у своєму кабінеті. Їм зовсім не обов'язково мене бачити.
  
  Старина Дін випередив мене і першим відгукнувся на стукіт у двері, але Покійник, судячи з усього, обсмикнув нашого домомучителя. Подивившись у вічко, Дін позадкував.
  
  – Що скоїлося? – поцікавився я.
  
  – Вони мені не подобаються. – З цими словами Дін пройшов у кімнату Небіжчика, а до мене на плече плюхнувся Попка-Дурак, выпорхнувший з відчиненої двері. Я шуганув його, але він і не подумав полетіти. Тим часом Дін знову вийшов у коридор, тягнучи за собою крісло.
  
  – Не чіпай птицю, Гаррет. Дін, коли закінчиш, притвори мої двері і не відкривай її, поки гості не підуть.
  
  – І постав казанок на вогонь, – додав я. – Ми ж привітні господарі, вірно?
  
  Дін обдарував мене поглядом, у якому ясно читалося його думка про моїх розумових здібностях: мовляв, не ліз би ти не в свою справу, все одно ні дулі не розумієш.
  
  Тим часом у двері знову постукали, наполегливіше, ніж минулого разу. Я припав до «вічка».
  
  – Мені неодмінно треба з ними тлумачити? – Два охламона на порозі мого будинку втілювали потаємну мрію Діна: таким красенем він завжди прагнув бачити мене.
  
  – Бесіда з ними може виявитися корисною.
  
  – Для ково?
  
  – Для кого, Гаррет.
  
  – Сам зміркував, – пробурчав я, беручись відкидати клямки і відсувати засуви. Дін, який закінчив рухати меблі, несхвально спостерігав за моїми діями.
  
  Корисна бесіда, говорите? Гаразд, вже знайду про що погомоніти, поки мій гниє дружок буде копирсатися в чужих мізках.
  
  Ці двоє, напевно що-небудь продавали. Такі акуратненькі, такі чистенькі і пригладжені; боронь боже, проповідники. Якщо мені почнуть втюхувати релігійну маячню, я можу і не стриматися. Останнім часом ваш покірний слуга переобщался з божествами.
  
  Варто було мені відкрити двері, як перше враження зникло без сліду. Досить було побачити армійську виправку і губи без натяку на посмішку, щоб зрозуміти: ця парочка торгує істинною вірою, ніяк не пов'язаної з благочестивими бреднями.
  
  Обидва зростанням під шість футів, накладні, гарненькі – загалом, смерть дівкам. Один світловолосий і блакитноокий; другого належало б мати світлі блакитні очі і волосся, але на жаль, наші сподівання збуваються далеко не завжди: волосся у нього були темні, а очі – теж блакитні. Ні в того, ні в іншого ні шрамів, ні татуювань – у всякому разі, на відкритих місцях.
  
  Повинно бути, клерки, підказав мені мій прославлений інтелект.
  
  – Містер Гаррет? – впорався блондин. Які у нього рівні зуби! Зізнайтеся, вам часто зустрічаються люди з абсолютно рівними зубами? Правильно, я теж ніколи таких не зустрічав. Навіть у Тінні один передній зубик налазить на інший.
  
  – Припустимо. Все може бути. Залежить від того, що вам потрібно.
  
  Ні тіні усмішки у відповідь.
  
  – Друг назвав нам ваше ім'я, – повідомив брюнет. – Сказав, що слід звернутися саме до вас. Що ви – герой війни, на якого завжди можна покластися.
  
  – Хлопці, нині героїв на вулицях греблю гати: плюнь з закритими очима – точно не промахнешся. Всякий, хто повернувся додому, вже герой. Ви з якого спільноти? – Одягнені вони були так, немов збиралися на парад. Армійська виправка, армійська манера одягатися, – тут і останній бовдур здогадається.
  
  Клерки!
  
  – Не дражни їх задля власного задоволення, Гаррет.
  
  Мені позитивно необхідний новий напарник. Старий надто добре вивчив мене.
  
  – Звідки ви?..
  
  – Я ж сищик, хлопці. – Так, очей у мене досвідчене. Як говориться, метал-метал і дометался.
  
  – Невже так помітно? – простягнув, майже проскулил брюнет. Всі вони однакові: по виду того й гляди заричать, а на ділі тільки скиглити і можуть. Самі ж щиро вірять у свою крутизну: і груди у нас волохата, і морда цеглою...
  
  Клерки.
  
  – Коли ми з вами розстанемося, не полінуйтеся, порівняйте себе з іншими. Принаймні, з іншими людьми, особливо з молодими чоловіками. – Звичайно, тут можливий небажаний побічний ефект: порівняння лише укріпить в них почуття переваги; однак вони можуть і зміркувати, куди я хилю. – Таємні агенти блях на грудях не носять.
  
  Хлопці спантеличено перезирнулися. Розгубилися, милі. А ви тупі, як я подивлюся.
  
  – Можна нам увійти? – запитав блондин.
  
  – Прошу. – Я посторонився. – Завітайте в мій кабінет. Другі двері зліва.
  
  – Більше привітності, Гаррет.
  
  – Хлопці, вам не потрібен папуга?
  
  – Гаррет!
  
  Судячи з того, як вони поморщились, папуга їх не зацікавив. Або вони не схвалили мій наряд? В наші дні кожен вважає себе знавцем моди. Між іншим, я цілком пристойно одягнений: сорочка свіжа, брюки чисті. А ці хмыри озиралися довкола з таким виглядом, ніби потрапили на звалище. І схоже, чистота всередині мого будинку їх приємно розчарувала. Що ж, іноді і від Діна буває толк...
  
  Ми ввалилися в закуток, який я називав своїм кабінетом.
  
  – Мій слуга зараз принесе чай, – повідомив я.
  
  Гості недовірливо воззрились на мене: мовляв, звідки ти знаєш?
  
  У кабінеті, зрозуміло, не так чисто, як в коридорі, і безладу куди більше. Просто я не дозволяю Діну тут що-небудь чіпати. А над моїм столом висить картина, яку Дін ненавидить усією душею.
  
  При першому погляді на картину помічаєш тільки молоду жінку, яка тікає від підступає темряви. Але чим довше приглядываешься, тим густіше і розширилося тьма. Автор картини був наділений талантом настільки лютим, що він межував з чаклунством. Цей талант звела його з розуму. І в картину художник вклав усе, що міг, включаючи власне божевілля. Тому картина вийшла глибоко особистою. Вона одночасно розповідала про подію і вказувала на лиходія. Нині в ній не збереглося і десятої частки початкового заряду, але враження вона досі виробляла вбивче. Можна сказати, дихала злістю і страхом.
  
  – Це Елеонора, – пояснив я. – Вона померла ще до мого народження, але допомогла мені розплутати одне дільце. – І не тільки; але непроханим гостям про те знати не обов'язково.
  
  Портрет колись належав того, хто вбив Елеонору. Зараз він теж мертвий, так що, самі розумієте, картина йому без потреби. А в моєму будинку Елеонора прижилася. З нею набагато легше, ніж з Діном, Покійником або Попкою-Дурнем. Вона рідко критикує мої дії і ніколи не грубить.
  
  – Нам відомо, що ви часто беретеся за... е... незвичайні випадки, – вякнув блондин.
  
  – Беруся? Я їх кличу, як громовідвід – блискавки! Спасибі, Дін. – На столі з'явився величезний тацю з чашками, печивом, тістечками і чайником, над якими клубочився пар. Хлопці знову перезирнулися: їм явно було незатишно під пильним поглядом Елеонори, а тут ще суворий Дін, така собі ходяча алегорія осуду.
  
  Але ось Дін пішов. Я налив гостям чаю і запитав:
  
  – Так навіщо ви прийшли, хлопці? Тільки чесно.
  
  Вони знову перезирнулися.
  
  – Слухайте, у мене повно роботи. – Попка-Дурак видав обурений крик. – Якщо вам ніде сховатися від дощу, загляньте до місіс Кардонлос. Вона...
  
  – Аргх! Стара стерво! Стара стерво!
  
  – Дощу начебто немає, – зауважив блондин. Клерки що діти все сприймають буквально.
  
  – Заткнися, скотина! – прошипів я папузі.
  
  Гості переглянулися в черговий раз.
  
  Уф! Схоже, це на цілий день.
  
  
  
  7
  
  – Перепрошую, містер Гаррет, – сказав блондин. – Нас попереджали, що ми можемо натрапити на... е... нерозуміння, тому ми нітрохи не...
  
  – А член в тебе маленький! – сказав папуга.
  
  – Заткнися, не то в мішок посаджу, ти, опудало пернате! – прогарчав я.
  
  Брюнет невпевнено посміхнувся.
  
  – Це чревовещание? Пам'ятаю, в дитинстві мій дядько...
  
  – Ну чому всі питають? Ні, ніяке не чревовещание! Цей ублюдок, нащадок дикої курки в сьомому коліні, і справді вміє розмовляти! Запас слів у нього такий, що ми з тобою обзавидуемся, і кожне нове слівце сквернее попереднього. Може, на нього наклали закляття, не знаю. Мені його подарували. І я ніяк не можу позбутися від нього.
  
  – Маленький, маленький, член-недочлен!
  
  Посмішка розтанула. Мені знову захотілося задушити Небіжчика. Втім, що толку душити того, хто і так вже давно мертвий?
  
  – Мене звуть Картер Стоквелл, – повідомив блондин.
  
  Значить, все ж переходимо до справи?
  
  – Я так і думав. А тебе?
  
  – Трейс Уэндовер.
  
  – Ну звичайно. Привіт, Картер! Приветик, Трейс! Вам не потрібен мовець папуга? Віддаю задешево. Відмінний подарунок на день народження.
  
  – Гаррет, вгамуйся і перестань їх даремно дратувати!
  
  – Не потрібен, ні? Гаразд, кому-небудь іншому впарю. Пошкодуєте – пізно буде. Викладайте, навіщо прийшли. Або йдіть.
  
  – Нам говорили, що ваші манери залишають бажати кращого, – холодно промовив чорнявий, чи то пак Трейс.
  
  – Ми хочемо залучити вас до нашої спільної справи, – заявив Картер.
  
  – Прямо зараз у мене одна справа, одна-єдина турбота – де б роздобути грошенят на поповнення свого обіднього фонду.
  
  – Нам не потрібні гроші. Нам потрібна допомога. Будь ласка, вислухайте нас.
  
  – Вам грошей ніхто не пропонує. А що до послухати, ви тут уже десять хвилин і досі нічого не сказали.
  
  – Ви маєте рацію, ми з Вільних Громад. Чорні Дракони Вальсунга. – Картер пильно подивився на мене.
  
  – Це хто такі? – поцікавився я.
  
  – Ви не чули про Драконів? – устряв Трейс.
  
  – Вибач. – Слідуючи пораді Небіжчика, я утримався від фрази, яка могла б видати мої справжні почуття по відношенню до цих скроєним на військовий манер бандам, які іменують себе Вільними Громадами. Їх розвелося стільки, що всіх було ні за що не пригадаєш.
  
  – Наш проводир – полковник Вальсунг. Нортон Вальсунг. – Тепер уже обидва вперили в мене свої погляди.
  
  Я знизав плечима.
  
  – Ми з ним не знайомі. Полковник, говорите?
  
  Картер, схоже, почав закипати. Трейс поки ще зберігав холоднокровність.
  
  – Ось саме, містер Гаррет, – процідив блондин. – Полковник Вальсунг командував бригадою Чорних Драконів. – Приятель метнув на нього застережливий погляд, але Картер продовжував: – Його послужний список сповнений великих перемог.
  
  Не сумніваюся. На війні швидко стає зрозуміло, хто чого вартий.
  
  – Він вам не родич?
  
  – Мій дядько, – гордо повідомив Трейс.
  
  – Який черевовіщатель? Знав я таких полковників. Знатні були умільці свої слова в чужі роти вкладати.
  
  – Ні, містер Гаррет, інший дядько.
  
  – Ага! Нарешті ми маємо хоч щось. Полковник, який не черевовіщатель. І що ж вашій іншому дядькові потрібно від мене?
  
  – Ми чули про ваші таланти і ваш досвід, як бойовому, так і... е... мирному.
  
  Все-таки я не стримався.
  
  – Вам знадобився колишній морський піхотинець, звичний до вилову вампірів, порятунку чаклунів і розшуку втікачів дружин, щоб здолати одряхлілі гномів і калік крысюков? Невже самі не справляєтеся?
  
  – Гаррет!
  
  Хлопці побагровели. Картер скипів раніше, тому його фізіономія стала навіть не багровим, а бурою.
  
  – Містер Гаррет, – процідив Трейс, – ми не нападали на людей на вулицях. Ми складаємося в братстві ветеранів, а не в вуличної банди, і наша мета – допомагати повернулися з війни.
  
  – Ну да, ну да. Днями прямо у нас перед будинком ледь не забили до смерті ветерана, який відслужив п'ять термінів за п'ять років, останні три терміни Кантарде. У нього вісім нагород, серед них Імперська зірка з мечами та дубовим листям. У битві він втратив ліву руку, а обличчя йому спотворила чаклунський залп. Зараз він у Бледсо. Можливо, не виживе. Ці м'ясники обробили його по повній, просто так. Ідіть-но допоможіть йому. Його звуть Берт Верняк.
  
  – Але ж Бледсо – благодійна...
  
  – Ти що, народився не в Танфере? У нашому місті за благодійність треба платити.
  
  – Яка ницість! – Трейс, схоже, не на жарт розчулився. А ось Картеру було явно плювати на всіх ветеранів разом узятих. – Тому-то ми і намагаємося...
  
  – Пробач, Трейс, я не закінчив. Бачиш, Брет – справжній герой, відмінний солдатів. На жаль, він здійснив величезну, жахливу помилку...
  
  Гості очікувально дивились на мене.
  
  – Гаррет, припини! Замовкни негайно! – мало не благав Небіжчик.
  
  – Він неабияк зглупив, вибравши собі в діди обме.
  
  До них дійшло не відразу. Я спостерігав, як звужуються очі, як починають сіпатися губи. З двох Картер був, мабуть, потупее, але тут він дотумкал першим.
  
  – Ви помиляєтеся, – сказав він мені. – Пішли, Трейс, ми даремно гаємо час.
  
  – Нічого подібного, – заперечив я. – Постарайтеся зрозуміти, крім чорного та білого є безліч інших квітів. – Я подивився на Трейса; той поспішно відвів погляд. – Чим ви займаєтеся, хлопці? Папірці складаєте, за дорученнями бігаєте? Дядько підшукав тобі місце потепліше, а, Трейс? Картер, і у тебе, мабуть, є покровитель? Так хто з нас, по-вашому, захищає карентийскую корону? Ви або потворний мій приятель?
  
  – Ви поняття не маєте, що відбувається насправді, – сказав Картер. Чомусь моє невігластво його втішило.
  
  Я встав і попрямував до дверей.
  
  – Валіть звідси, хлопці. Я теж іду. Піду проведаю Берта і інших бідолах.
  
  Трейс розкрив було рота, але Картер не дав йому нічого сказати.
  
  В наступну мить ці серйозні молоді люди покинули мій будинок. Картер напевно назавтра і не згадає історію про нещасного Берта. (Зізнатися, я склав її не сходячи з місця. Ні, Берт Верняк існує, на нього і справді напали, ось тільки побити не вийшло – обме, навіть обме-полукровку, побити не так-то просто). Однак мої гості нітрохи не заперечували б проти того, щоб Берт опинився в Бледсо. Або на цвинтарі.
  
  Коротше, за Картера можна не хвилюватися, а от з Трейсом треба б повозитися. Він здався мені людиною, у якого іноді настає просвітлення.
  
  Я замкнув двері, насвистуючи в блаженному невіданні.
  
  
  
  8
  
  – Гаррет, ти втратив форму. Це подання було далеко не найкращим. Чи мені не знати, що ти здатний на набагато більше.
  
  – Чого? Невже пошкодував цю шушваль? Так вони повні придурки, блондин в особливості.
  
  – Ці придурки, як ти зволив висловитися, зовсім не закосніли у забобонах, які ти їм приписываешь. Крім того, вони мало чим відрізняються від більшості сучасних людей. Ви всі відчуваєте себе ураженим, вам необхідно виплеснути образу і роздратування. Ці двоє в основі своїй цілком пристойні люди. Однак...
  
  – Ну? Чого замовк?
  
  – В них не відчувається глибини. А глибина є у всіх, навіть у настільки поверхневого свідомості, як те, яким наділений твій друг містер Тарп.
  
  – Жартуєш? Ця парочка білоручок, в житті палець об палець не вдарили...
  
  – Ти не зрозумів, Гаррет. Їх свідомість має поверхню – і все, далі нічого немає. Зазвичай людей переповнюють емоції, темні течії думок свиваются в моторошні кільця в нижніх шарах свідомості, недоступних людському розумінню. Це відбувається у всіх, навіть у містера Тарпа і міс Торнады. Але ці двоє позбавлені якої б то не було глибини; на поверхні фанатизм, далі – порожнеча. До речі сказати, їх фанатизм зовсім не такий сліпий, як у більшості. Вони вловили суть твого велеречивого виступи, осягнути сенс притчі про огре. Нерозуміння – не більше, ніж удавання; вони повели себе так, тому що того вимагали їх маски.
  
  Зізнатися, я зовсім заплутався. Вхопив тільки те, що Покійний говорив щодо поверхні.
  
  – Це мене не дивує. Знаю я таких типів, набачився по саме не можу. Вони воліють, щоб за них думали інші. Так воно набагато простіше, вірно?
  
  – Може бути. Але мене не покидає відчуття, що в наших спільних інтересах було затримати гостей подовше, щоб я встиг як слід вивчити їх свідомості – або, висловлюючись твоїм язиком, видоїти їх до дна.
  
  – Видоїти? Хіба хоч один з них мугикав?
  
  – Прибережи свої шпильки для чергової красуні, яку тобі заманеться звабити. Тобі слід було отримати з них максимум інформації. Слід було зайняти їх бесідою, поки я проникаю під поверхню. – Судячи з напруженням уявної мови, я таки примудрився злегка розсердити свого партнера. – Це Вільне Співтовариство може добувати засоби, наживаючись ім'ям «Кличу». Подібною можливістю аж ніяк не можна нехтувати. Ти згоден?
  
  Терпіти не можу, коли Небіжчик виявляється прав у наших суперечках. А зараз він був прав. Я піддався емоціям. Зовсім не подумав про те, що ці двоє блазнів можуть мати відношення до наїздів на Вейдера. А адже з них цілком станеться. Між іншим, хто-небудь з їхніх спільників міг помітити трьох дівчат, заглянувших до приятеля-сищикові...
  
  – Коли ти подорослішаєш, Гаррет?
  
  – Чого?
  
  – Ти не міркуєш. Ти дієш під впливом почуттів. І твої дії часто йдуть на шкоду здоровому глузду. Втім, наші недавні гості ніби не пов'язані зі справою Вейдера. З чого, правда, зовсім не випливає, що те ж саме можна сказати про тих, хто їх прислав.
  
  – Ага! Так вони знали про тебе?
  
  – Ці двоє – ні. І про тебе вони теж нічого не знали, за винятком того, що їм повідомили. По– моєму, ти знову все зіпсував, Гаррет.
  
  Не знаю, не знаю. Може, вони і справді хотіли найняти мене... Я зітхнув. Так, як це не огидно, Небіжчик прав. Як же мені набридла його вічна правота!
  
  – Думаю, треба прогулятися на пивоварню і...
  
  – Зрозуміло. Але не в цю секунду. Потім. Коли заступить нічна зміна. У ній молоді чоловіки, які ще добре пам'ятають Кантард. Якщо на пивоварні є борці за права людей, майже напевно їх слід шукати серед молодих.
  
  Що я міг відповісти? Коли Небіжчик прав, він правий. Але щось занадто часто він виявляється правим останнім часом.
  
  – Гаразд. Що ти пропонуєш? – Може, що-небудь розумне?
  
  – Вирушай до капітана Блоку. Розпитай його щодо «Кличу». Оброни два– три натяку щодо пивоварні.
  
  І справді розумна порада. Капітан Вестман Блок – командир Гвардії, як іменують в Танфере йолопів з міської поліції. У Гвардії безліч недоліків, але достоїнств теж вистачає; у всякому разі, останніх у неї побільше, ніж у Варти, попередниці нинішніх поліцейських. Варта в основному займалася тим, що збирала хабара; недарма стражників нині визначили в пожежники.
  
  Гвардія не те щоб палала завзяттям, але було в ній коротун по імені Релвей, наполовину гном, на третину помісь інших народів і на одну восьму людина. Виродка страшніше я в житті не зустрічав. Так от, Релвей просто марив порядком і дотриманням законів. Всі розмови, які він вів, оберталися навколо Нового Порядку, тобто навколо абсолютного, незаперечного верховенства Його Величності Закону. Не так давно ми зіткнулися з ним в дощову ніч; він «на добровільних засадах» допомагав кримінальної службі Блоку, тоді ще входила до складу Варти, проводити розслідування. Я сказав йому щось не дуже приємне. Він у відповідь порадив мені притримати мову, бо в незабаром йому належить стати важливою особою.
  
  По всій видимості, він володів даром пророцтва.
  
  Коли принц Руперт заснував Гвардію і призначив її командиром Вестмана Блоку, старина Блок тут же згадав про Релвее. А Релвей в два рахунки організував таємну поліцію, зібравши тих, хто поділяв його погляди. Відтоді частенько траплялося, що люди, яких вдалося привернути до себе увагу Релвея, зникали без сліду...
  
  Не більше тисячі людей знали про існування таємної поліції. Релвей, зрозуміло, не розпинався про свою діяльність на кожному розі. І сперечаюся – знайдеться від сили дюжина тих, хто знає самого Релвея в обличчя.
  
  Один з таких людей – я. Іноді при думці про це мене пробирає дрож.
  
  Варто кому-небудь при мені згадати Блоку, я зразу ж згадую Релвея. Іншими словами, зі мною Релвей домігся свого: він якось обмовився, що кожен повинен відчувати на собі незриме і недреманное око закону...
  
  Старина Вейдер – один з видатних городян. Він не аристократ, але багатий і впливовий. У нього чимало друзів нагорі, і друзів справжніх, прив'язаних до нього по-людськи, а не через його багатства. Блок, не задумуючись, кинеться на його захист.
  
  А вже Релвей і поготів – тим паче якщо йому повідомити, що тут замішаний «Клич».
  
  – Мабуть, я з тобою погоджуся. Треба напустити на них Гвардію. Зрештою, у Блоку можливостей набагато більше нашого.
  
  – На жаль, не все так просто.
  
  – І чому мене це не дивує?
  
  – Тому що ти нарешті навчився розпізнавати людей – хоча досі не віддаєш собі звіту. У глибині душі і міс Вейдер, і міс Ніколас побоюються, що Тай Вейдер – не мішень, а джерело загрози.
  
  – Я цього хлопця недолюблюю, але це ще нічого не означає. Виходить, Нікс не дарма відкладає весілля?
  
  – Бідна дівчинка буквально розривається на частини. Я їй співчуваю. Вона б з радістю розірвала заручини, коли б не пам'ятала того Тая Вейдера, якого знала в дитинстві і який анітрохи не схожий на нинішнього, який повернувся з Кантарда без ноги. Перекуси, а потім вирушай до капітана Блоку.
  
  – Як скажеш, матуся.
  
  Природно, випад прийшовся мимо цілі.
  
  Небіжчик витягнув уявний кляп із дзьоба Папуги-Дурня. Мерзенна пичуга все це час, повинно бути, збирала лайки, підбираючи самі мерзенні. І не забула гучно їх видати.
  
  9
  
  Контора Блоку розміщувалася в міській в'язниці Аль-Хар. Дуже зручно, особливо якщо врахувати, скільки в наші дні розвелося злочинців. Сама в'язниця простора, холодна, потворна і заждавшаяся ремонту. Просто дивно, що укладені поки не здогадалися втекти, зламавши, наприклад, стіну або висмикнувши іржаві грати на вікнах. Століття тому якась сімейка з Пагорба неабияк збагатилася на будівництві Аль-Хара: крали і мухлювали, де тільки могли. Скажімо, замість відмінного карентийского вапняку, який видобувають у дні шляху по річці від міста, поставили м'який жовто-зелений камінь, впитывавший вологу з повітря і швидко почав кришитися. Пройтися по вулицях поблизу тюрми – вони всі в цьому кам'яному крошеве.
  
  А розчин виявився навіть гірше каменів, які передбачалося їм скріпити. На щастя, хоч товщину стін витримали.
  
  Я завернув за ріг – і обімлів, бо моєму погляду постала зовсім нова в'язниця.
  
  Вся в будівельних лісах, на яких аж кишіли роботяги, старанно драившие камінь і повертали йому молодість.
  
  Втім, навіть отчищенный, цей камінь залишався таким же невиразним.
  
  Цікаво, звідки взялися грошенята? До недавніх пір танферская в'язниця, можна сказати, пустувала, тому грошей на її утримання з казни не виділяли.
  
  Мало того: коли Блок вирішив влаштуватися у в'язниці, звідти довелося вигнати чесних танферцев, влаштували собі там затишне житло.
  
  Як з'ясувалося, капітан Блок був на місці. До того ж він побажав мене прийняти. Причому негайно.
  
  – Блок, ти ж у нас тепер бюрократ. Тобі потрібно відповідати, що ти надто зайнятий, щоб приймати тих, кому не призначено. Прецедент – річ небезпечна. Ну гаразд, скажи краще, що ти справді живеш тут? У в'язниці?
  
  – Я холостяк, а холостякам багато місця не потрібно.
  
  Виглядав Блок трохи сумним і сильно втомленим. Ще б – спробуй-но день у день по-справжньому розшукувати і ловити тих, хто злоумышляет проти закону. Справа, звичайно, важливе, хто б сперечався, але тут необхідний якийсь внутрішній стрижень, а оного за Блоком, по-моєму, не водилося.
  
  – Погано виглядаєш, приятель, – поспівчував я. Обстановка контори ніяк не відповідала положенням Блоку в суспільстві. Та й одяг міг би змінити. Я б розрядився, що твій адмірал в день параду. Але йому, схоже, на такі умовності було наплювати.
  
  – Принц перейнявся до мене після справи про заклинання-кілера, воспроизводившем себе, – зітхнув Блок. – Тепер я майже недоторканий. Напевно, тому, що ніхто інший за таку роботу не візьметься. Хоча... робота пристойна, а що подяки не дочекаєшся – так я звик. Варто зловити одного лиходія, тут же з'являються нові. Як зуби дракона в тій старій байці. Знаєш, повірити не можу, що всі вони примудрилися пережити війну.
  
  Я знизав плечима. Поняття не маю, про який старій байці він тлумачить.
  
  Переді мною сидів все той же Блок – невисокий, худорлявий, з коротко остриженными темним волоссям, в яких помітно пробивалася сивина. Той і не той. Як звичайно, йому не завадило б поголитися. З нього вийшов би чудовий шпигун – в ньому не було рівним рахунком нічого видатного. Такого не побачиш, поки він не закричить тобі у вухо. При нашій першій зустрічі, ще в ті часи, коли під законом зрозуміли мзду охоронцям закону, Блок лаявся не гірше Попки-Дурня, звичками ж нагадував оголодавшую змію.
  
  Не можу сказати, що мені було до вподоби новий Блок – пообтесавшийся, навчився хорошим манерам і, головне, цілеспрямований.
  
  – В колишні часи ти був спокійнішим, – сказав я. – Вимагали – робив, не вимагали – не робив...
  
  Блок спохмурнів.
  
  – Я знайшов віру, Гаррет.
  
  – Чого?
  
  – Я дозволив Релвею вмовити себе і взяв його на службу. Це була велика помилка. Своїм завзяттям він заражає всіх навколо.
  
  – Угу. – Так, Релвей, з його головою і з його життєвими принципами, до кінця року змусить нас забути саме слово «злочин». Цей тип вершить святе діло. Від таких краще триматися подалі, щоб уникнути.
  
  – Навіщо завітав? Послухати, який ти пройдисвіт?
  
  – Ну, не зовсім. Хотів розпитати щодо «Кличу» – і про Макса Вейдера поговорити. Хтось до нього під'їжджав на днях. – Порушивши традицію, я виклав Блоку всі подробиці.
  
  Природно, він запідозрив недобре. Я б на його місці теж нашорошив вуха. Адже в минулому ми один перед одним карт не розкривали.
  
  – А навіщо ти мені все це розповідаєш?
  
  – Напарник велів. І потім, я в боргу перед Вейдером. Буде краще, якщо за ним доглядатиме хто-небудь при виконанні...
  
  – Догляне? А що може статися?
  
  – З нашими бравими хлопцями? Та що завгодно!
  
  – Тут ти правий. Чув, днями спалили народ на північній стороні?
  
  – Чути-то чув, але й тільки. Справ по горло, не до чуток.
  
  – П'яниці, дрібні злодюжки... У таких ворогів не буває. Згоріли дотла.
  
  – Жартуєш.
  
  – Якби. Шість випадків. Чую, не обійшлося без чаклунства. Релвей наполягає на зв'язки з Громадами, але я хоч убий не бачу, яка тут може бути зв'язок. Правда, уявити чарівницю, живцем сжигающую п'яниць, у мене теж не виходить.
  
  – Чому чарівницю, а не чарівника?
  
  – Якого мужика спаде в голову розправлятися з п'яницями?
  
  – Одного я знаю. – Живе в моєму будинку. – Ну так що? «Клич» зайнявся здирництвом?
  
  – Я про таке не чув. Джирек!
  
  Двері відчинились, і в кімнату ввалилися якесь істота, що віддалено нагадувала людину. В ньому було намішано всього потроху, найбільше від обме, троля і виродка звичайного. І не забудьте додати родову травму. Рухалося це істота бочком і сильно сутулилось, ніби у нього боліла спина.
  
  – Джирек був поранений у сутичці у Каунсил-Уеллс.
  
  Ага, ветеран. І не людина. Відразу згадалася історія, яку я намагався напоумити Картера з Трейсом. Деякі з наших найбільших героїв – зовсім не люди.
  
  – Каунсил-Уеллс, – повторив я. – Велика перемога...
  
  – Мені здалося, чи я почув знущання?
  
  У містечку Каунсил-Уеллс хотіли влаштувати переговори про перемир'я. А ми, тобто карентийцы, розмістили в довколишній пустелі загін командос. І в ніч напередодні переговорів вони вирізали всю делегацію венагетов уві сні.
  
  Загалом, один з тих маленьких тріумфів, що призвели до перемоги Каренты.
  
  – Глузування? Спаси мене всі боги разом узяті!
  
  Джирек скорчив страшну гримасу, яку при великому бажанні можна було прийняти за усмішку, а потім неголосно заухал. Ну і смердить у нього з рота! Черв'як і той здохне. Але почуттям гумору він явно не обділений.
  
  – Релвей повинен бути в своїй комірчині, – сказав Блок. – Поклич його.
  
  – Хороша жарт. – Джирек глянув на мене, хмикнув і уковылял геть.
  
  – Що це було? – запитав я.
  
  – Просто Джирек. Унік. – На жаргоні «униками» називали напівкровок з надзвичайно заплутаною родоводу. – У Кантарде він пару раз рятував мою дупу. Відмінний солдатів. Бився на чудо. Занадто дурний, щоб оскаржувати накази. Веліли – виконав, і ніяких цвяхів.
  
  – Щось я тебе не впізнаю, капітан.
  
  – Я завжди такий був, ти просто не придивлявся. Про твоє легковажності вже стільки байок склали!
  
  – Капітан! Ти мене ображаєш...
  
  Тут з'явився Релвей – без стуку. Нечутно, як тінь, прослизнув у кімнату і завмер біля порога.
  
  Він теж унік, та такий, що Джирек поруч з ним – зразок людської породи. І мислить абсолютно не по-людськи. Вічно шукає приводу поцапаться, і апетит вовчий: палець протягнеш – можна з рукою попрощатися. Настільки дбає про дотримання законів, що сам себе підніс над будь-якими законами, що заважають карати злочинців. Його помічники, донощики і нічні хижаки, тепер всюди. Скоро ім'ям Релвея дітей лякати почнуть, якщо вже не почали.
  
  Що він собою являє як людина (в сенсі «розумне істота, ходячи на задніх лапах»), нікому не відомо. Я з ним познайомився зовсім випадково – так сказати, опинився в потрібний час у потрібному місці.
  
  – А, Гаррет. – Релвей кивнув. – Як справи? – Голос у неї був хрипкий, якийсь навіть потойбічний.
  
  – Відмінно. Ти що, нема?
  
  – Погода чудить. Я чув, до речі, ти можеш про це щось знати.
  
  – Я? Таких, як я, в таємниці погоди не посвячують. – Не стану ж я, справді, розповідати про свої заморочки з ополоумевшими богами!
  
  Він окинув мене поглядом типового охоронця закону. Цей погляд говорив: «Ми обидва знаємо, що ні слову з твого поганого рота вірити не можна». І такі от молодці охороняють наш спокій? Втім, треба віддати йому належне: бандюків він пошерстил неабияк.
  
  – А що це у тебе на плечі, Гаррет?
  
  У Блоку вистачило ввічливості як би не помітити злісного філіна в клоунському вбранні.
  
  – Мій обід. Готовий поділитися. Розводь вогонь.
  
  Попка-Дурак – або Покійник, який віщав через пташку, – зрозуміло, не змовчав:
  
  – Аргх! Тупиця!
  
  – Як це в тебе виходить? – поцікавився Релвей. – Губи начебто не ворушаться...
  
  – У морській піхоті навчили.
  
  Релвей повернувся до Блоку.
  
  – Що скоїлося, Вага?
  
  Ого! Яка фамільярність!
  
  – Та так, Діл, дрібниця. Адже ти займаєшся правозахисними зграями?
  
  – Загалом, так. У них важкувато впровадитися. Як правило, в них збиваються ті, хто знав один одного ще в Кантарде.
  
  Нічого дивного, я теж підтримую знайомство зі своїми побратимами по зброї. Ми частенько збираємося попити пивка, але нам і в голову не приходить влаштовувати розборки на вулицях.
  
  – Найбільш уразливі великі групи, на кшталт «Кличу», – продовжував Релвей. – Дуже багато народу, всіх в обличчя не запам'ятаєш. Сам «Клич» організований по армійському принципом. Маренго Норт-Энглиш намагається створити власну армію. Вони називають себе «вільними стрілками Теверли».
  
  – Полковник Теверли теж з ними? – здивувався я. Мені довелося служити під його початком. Один з небагатьох офіцерів, не чуравшихся простого солдата. Не скажу, щоб ми були близько знайомі; у всякому випадку, як він ставиться до людей, я поняття не мав. Там, у Кантарде, він до всіх ставився однаково.
  
  – Людина переконань, – хмикнув Релвей. В очах уніка промайнула тінь. – Ти що, знаєш його?
  
  – Воювали разом, на островах. Він був поранений, і його відправили в тил як раз перед тим, як венагеты на нас накинулися. Якщо правильно пам'ятаю, в госпіталі йому відрізали ногу. Хороший був командир.
  
  – Ти тут з-за нього?
  
  – Ні. Я і не знав, що він у місті.
  
  – Діл, – подав голос Блок, – міг «Клич» вдаритися в рекет? Щоб поповнити свою казну?
  
  Релвей насупився.
  
  – Невже зловив на гарячому, Гаррет?
  
  – Якщо б... У мене є клієнт. Макс Вейдер. Пивний король.
  
  Релвей кивнув. Схоже, мої відносини з Вейдером не були секретом ні для кого в Танфере.
  
  – Його дочка Алікс стверджує, що хтось із «Кличу» наїхав " на її братика Тая. Вимагав частку прибутку. Взагалі-то на «Клич» не дуже схоже. Але якщо їм терміново знадобилися гроші, вони цілком могли придумати що-небудь отаке.
  
  – Могли, – погодився Релвей. – Сам я ні про що подібне не чув. Зате чув, правда, що у них були далекосяжні плани – в тому, що стосується не-людей.
  
  – Двох зайців одним махом?
  
  – Ось саме. Їх Внутрішній Рада сформулював це так: «Ми вважаємо, що хвороба виправдовує методи лікування».
  
  Цікаво. Він що, особисто був присутній на засіданні цієї Ради?
  
  – Дивні справи кояться. Якісь шмаркачі залізли на територію Чодо, і у них до сих пір здоров'я в порядку?
  
  Не можу собі уявити, щоб самий фанатичний член «Кличу» наважився кинути виклик Чодо Контагью. У Танфере Чодо – некоронований король, якщо хочете, пахан з паханів. З ним жарти жартувати – собі дорожче, простіше відразу повіситися. Таких ворогів розсудливі люди намагаються не заводити.
  
  До того ж я знав те, про що, по всій видимості, Релвей поки не здогадувався. Чодо майже відійшов від справ, нині всім заправляла його донька Белінда. А з нею зв'язуватися – гірше, ніж з татком: дівка молода, гаряча, ні чужих не щадить, ні своїх...
  
  – Поки в порядку. – Релвей криво усміхнувся. – Але довго це не триватиме. Не тобі розповідати, що у Контагью за сімейка.
  
  – Угу.
  
  – На твоє питання, Гаррет, я відповім так: до цього дня «Клич» не виявляв інтересу до рекету. Можливо, вони вирішили спробувати, що та як. Якщо Вейдер не подужає і пивоварня опиниться під «дахом», інші багатії послідують його прикладу.
  
  – Я знаю Макса. Він не віддасть ні гроша, скільки б йому не погрожували. І більшість товстосумів його підтримає, нехай навіть вони в душі співчувають «Кличу». Кому потрібен прецедент? До того ж, всі вони не боязкого десятка, інакше ніколи б не розбагатіли.
  
  Бути може, раптом подумалося мені, зовсім не випадково разом з Алікс в мій будинок заглянули Нікс і Тінні. Тейты адже володіли взуттєвою фабрикою, а сімейство Ніколас запустив свої щупальця у виноробство, добування вугілля і торгівлю.
  
  По правді сказати, звернися до мене навіть сам Макс Вейдер, я б, швидше за все, відмовився від цієї справи. Але пошліть до Гаррету гарненьку мордочку – і він весь ваш.
  
  Занадто я передбачуваний. І занадто багато навколо гарненьких мордочок.
  
  Релвей спрямував на мене пильний погляд.
  
  – Домовимося, Гаррет? – запропонував він, лукаво усміхаючись.
  
  – У сенсі?
  
  – Мені відомо, що ти не схвалюєш мої методи. Ти ж у нас містер Праведник, святіший распоследнего святоші. Я не в претензії; справа, сам розумієш, хазяйська. – Він посміхнувся, а я зіщулився. Страх та й годі – Релвей з почуттям гумору. Може, це підкидько? – Але ніщо не заважає нам допомогти один одному.
  
  Нарешті! Ні, не даремно я навідався до Блоку.
  
  – Я слухаю.
  
  – Що-то натхнення не відчувається.
  
  – Хіба? Я просто окропом від захвату писаю.
  
  – Непомітно. Ідея ось у чому: ти запросто сойдешься з цими хлопцями. Їм потрібні такі хлопці.
  
  Напевно. Інакше ті два телепні, Стоквелл з Уэндовером, не постукали б у мої двері.
  
  – Сумнівний комплімент.
  
  Релвей вишкірив в усмішці зуби – зовсім не людські.
  
  – Ти служив з цими людьми. Ти знаєш, як вони думають. Ти чув всі їхні марення. Невже складно буде змавпувати? – Він подивився на Попку-Дурня, і його посмішка стала ширше. – Чи спопугайничать? Повторюй чужі слова, і ніяких проблем.
  
  Я пирхнув. Сподіваюся, Релвей з Блоком не надто зацікавилися папугою. Не вистачало ще, щоб вони здогадалися, що пташка – не проста, що нею на відстані керує Небіжчик.
  
  – Може бути. Але навіщо?
  
  – Мої люди не можуть потрапити. Ці параноїки не підпускають до себе нікого підозрілого – з їх точки зору, зрозуміло. Якщо в тобі хоча б крапля чужої крові, значить, ти полукровка, і говорити з тобою нема про що, хоч ти тричі герой війни. Павуки плетуть мережа ненависті... Людство врятується лише через винищення всіх інших. Тому навіть крапля чужої крові – вже привід до рішучих дій. Інакше всюди розплодяться користувачі.
  
  По-моєму, у мене відвисла щелепа. На щастя, під стелею не літало ні мух, ні ворон, так що в рот до мене залетіти ніхто не міг.
  
  – Маячня якась! Дурість...
  
  – Віра залишається вірою, Гаррет, який би сміховинною вона не була. І ці люди ходять по наших вулицях.
  
  Я хотів було заперечити щодо віри, але пригадав свою останню справу: кілька релігій, одна смехотворнее і безглуздіше іншого... Людям треба у щось вірити, і вони готові повірити у що завгодно. Бажано в щось, що перевершує розуміння більшості, будь то божество або якась першопричина. Була б віра, а вже у що вірити завжди знайдеться.
  
  – Зрозуміло.
  
  – Ніхто від тебе не вимагає чудес героїзму. Просто зайди в розслідуванні трохи далі, ніж збирався, і розкажи мені те, що зумієш з'ясувати.
  
  – А мені з того яка користь?
  
  – Я поділюся з тобою тим, що відомо мені. І буду охороняти Вейдера – якщо до того дійде.
  
  Старине Вейдеру, звичайно, я багатьом зобов'язаний, але і Тейтам дещо заборгував.
  
  – Може, тоді і за Тейтами приглядишь?
  
  Релвей зітхнув.
  
  – Добре. – Він посміхнувся, знову показавши свої страшні зуби. – Ти помирився зі своєю подружкою?
  
  Повинно бути, приватне життя якогось Гаррета відома Танферу у всіх подробицях. Варто Тінні підморгнути мені – і все місто вже знає.
  
  – Просто я перед ними в боргу.
  
  – Домовилися. Вага, я піду поброжу по вулицях. Може, чого дізнаюся.
  
  Дізнається, дізнається, не треба сумніватися. Гірше того – ніхто й не запідозрить у ньому горезвісного Релвея.
  
  – Стривай, – зупинив його я. – Ще пара питань. Ти чув про Чорних Драконів Вальсунга?
  
  Релвей знизав плечима, потім, для більшої переконливості, розвів руками.
  
  – Що це?
  
  – Нове Вільне Співтовариство. Командує ними полковник Нортон Вальсунг, який служив у бригаді Чорних Драконів.
  
  Релвей похитав головою.
  
  – Ніколи про таке не чув, – зауважив Блок.
  
  – Я теж. Воно й дивно.
  
  – Чому? – впорався Релвей.
  
  – До мене сьогодні вдень заявилися два телепня. По виду клерки. Картер Стоквелл і Трейс Уэндовер. Запрошували влитися в ряди.
  
  Блок переглянувся з Релвеем.
  
  – Нові зграї виникають щодня, – сказав Релвей. – Поспрашиваю.
  
  Блок махнув рукою, і Релвей ковзнув до дверей. Я теж хотів було піти, але Блок промовив:
  
  – Стривай, Гаррет.
  
  – Ну?
  
  – Обережніше там, гаразд? Ці хлопці не церемоняться.
  
  – Я не перший день на світі живу, капітан. Всі помилки залишилися в минулому.
  
  – Все одно, моя тобі порада – дивись в обидва. І не таких, як ти, пройдисвітів вбивали.
  
  – Зрозумів, врахую. Дякуємо за турботу.
  
  – Ось ще що. Релвей часом занадто захоплюється. Забуває про все, крім того, що його в даний момент цікавить...
  
  – Куди ти хилиш?
  
  – Його люди бачили вчора Фарба з Садлером. Пам'ятаєш їх? Вони повернулися в місто і по дурості своїй одразу засвітилися.
  
  – Та вже, гіганти думки... – Я зіщулився. Не те щоб я сильно злякався, просто обидва – і Фарби, і Садлер – наймані вбивці найгіршого ґатунку. Того самого сорту, яким вийми та поклади голову єдиного сина місіс Гаррет. Того самого, якому випала рідкісна удача – займатися улюбленою справою.
  
  Треба сказати, у них великий зуб на улюбленого синочка матусі Гаррет. Я доклав руку до того, щоб їх витурили з міста, так і в парі-трійці інших справ замішаний...
  
  – Гаразд, поберегусь.
  
  – Вже ласка. Гей, навчи своє пернате опудало – нехай по сторонах витріщається і попереджає, якщо що.
  
  – Чула, пичуга?
  
  Попка-Дурак гордо промовчав. Зашити йому, чи що, дзьоб – щоб уже напевно?..
  
  10
  
  Фарби та Садлер... Прокляття! А я-то сподівався, що ми з цією солодкою парочкою попрощалися назавжди.
  
  Вони повели себе не дуже гарно, коли Чодо вхопив удар. По правді сказати, мало хто про це знає. Більшість упевнена, що старина Чодо як і раніше на коні. Коли б не Белінда, одурачившая Фарба з Садлером, цієї впевненості не було і в помині. Вже Фарби і Садлер, смертельні вороги Контагью, вмить дізналися про недугу Чодо, звідси і прагнення Белінди як можна швидше витурити їх у сусідню площину буття.
  
  Нині Чодо Контагью – не більш ніж гора плоті в інвалідному кріслі. І користь від нього один-єдиний: Белінда робить вигляд, що накази, які вона віддає, виходять від татуся.
  
  – Ти обережніше, – повторив Блок.
  
  – Ти теж. – Я помовчав. – Мабуть, новий Вестман Блок буде більш симпатичний старого.
  
  Блок криво усміхнувся.
  
  – На твоєму місці я б сюди більше не приходив. В наші дні нікому довіряти не можна, кругом донощики, не одні, так інші.
  
  
  
  Вийшовши на вулицю, я оглянувся. Корисна, треба сказати, звичка – по життю корисна. У нашому милому містечку завжди вистачало охочих серед білого дня стирити золотий зуб у тебе з рота.
  
  Схоже, на мене ніхто не звертав уваги. І не дивно: не те, щоб я виглядав надто грізно, але на легку здобич зовсім не скидався.
  
  Ось і славненько. Що ж, закон на свою сторону я залучив, і особливої праці це не склало – адже Макс Вейдер належав до числа тих, кого наш закон і оберігав... Суспільне надбання.
  
  День видався чудовий, трохи жарковатый, але вітряний; по небу, такого синього, немов це був прообраз небесної блакиті на віки вічні, бігли рідкісні хмаринки. У такі дні ми, шанувальники світлого часу доби, готові танцювати від радості. У такі дні люди регочуть на вулицях, відвідують давно забутих друзів, заводять дітей. В такі дні обходиться майже без кровопролиття, і навіть страшенні лиходії насолоджуються красою всесвіту. У такі дні можна очікувати неприємностей від Релвея і компанії, тому що у них з'являється надлишок вільного часу.
  
  Я попрямував на північний схід. Пора і мені відвідати давно забутого друга.
  
  Народу на вулицях було чимало, але доморощені борці за права людей не проявляли особливої активності. Якщо така погода протримається ще декілька днів, доведеться закривати похоронні контори – у них просто не стане клієнтів.
  
  Проскакав повз кентавр у пошарпаній армійської попоне. Значок полку я розгледіти не встиг. Н-да... Якщо кентавр цю попону спер, а не отримав в нагороду за вірну службу короні, його запросто могли пристукнуть – щоб не робив замах на святині.
  
  Втім, кентаврові було все одно. Він був занадто п'яний, щоб замислюватися про всяку нісенітницю.
  
  Повітря над головою кишів незліченними пікс, фейрі та іншої шатией. Молодняк безцеремонно переводив голубів. І нехай – ніхто й словечка проти не скаже, хіба що голуби.
  
  Якщо придивитися, у височині можна було розрізнити двох-трьох яструбів і соколів. Малому народу не завадило б остерігатися... Ось-ось! Якийсь сокіл-недоумок спікірував на симпатичну піксі – і негайно ретирувався під градом отруєних дротиків. Малеча успішно ростила нове покоління хижаків.
  
  Шкода, що люди бестолковее птахів. Інакше ми могли б навчити пернатих простої речі – на родичів, як завгодно далеких, не нападають.
  
  У такі дні на вулицю висипають все підряд. Неймовірно, скільки в Танфере народу! Взагалі-то Танфер – це кілька міст на одному і тому ж місці. У ньому є вечірні жителі, є нічні та ранкові. Як правило, один з одним вони не перетинаються, тому що у кожного свій спосіб життя. У всякому разі, так було до цих пір.
  
  Попка-Дурак змахнув крилами, заодно потривоживши мені волосся, і спорхнул з мого плеча – має бути, вирішив поспілкуватися з іншими птаха.
  
  – Лети, лети, пташко, – похмуро пробурмотів я йому вслід. – А то знаю я одне містечко, де обожнюють готувати голубів. І ніхто не стежить, справжній голуб в супі або який-небудь папуга...
  
  – Аргх! – відгукнувся папуга. – Я буду парити з орлами і...
  
  – Давай покличемо он того яструба. Думаю, він не відмовиться скласти тобі компанію.
  
  – Рятуйте!
  
  – Дядьку, ваша пташка і правда говорити вміє?
  
  – Не чіпляйся до дядька, Берті. Це черевовіщатель. – Матуся Берті метнула на мене суворий погляд: мовляв, як не соромно морочити людям голови і мучити невинну крилату створіння.
  
  – Можливо, ви праві, мем. Хочете забрати його? Впевнений, у вас йому буде набагато краще.
  
  Тягнучи за собою синочка, жінка побігла геть з такою швидкістю, що почувся свист повітря, що розсікається.
  
  Ось так завжди. Бідний нещасний папуга нікому не потрібен.
  
  
  
  11
  
  Заклад було з потугами на шик. Потуги потугами, але конкурентам воно програвало неабияк – тому, що серед фірмових страв у цьому закладі було не знайти нічого твердіше баклажана або гарбуза. Назва забігайлівки змінювалося під стати настрою її власника, Морлі Дотса. Останнім часом він вважав за краще іменувати свою едальню «Пальмами». Що стосується клієнтури, в ній числилися і дрібні злочинні сошки, які приходили сюди побалакати, забити «стрілку» і навіть укласти тимчасове перемир'я, і світські леви, які вели розмови, укладали пакти про ненапад і забивали «стрілки».
  
  Єдине, що в «Пальмах» не змінювалося, це обслуга.
  
  Коли я заглянув до Морлі, напливу відвідувачів у нього не спостерігалося. Я б навіть сказав, що відсутність клієнтів впадало в очі. Обслуга готувалася до того моменту, коли місця за столиками почнуть заповнюватися.
  
  Останній бзік Морлі – респектабельність. Від позолоти на стінах і іншої дурниці просто рябіло в очах.
  
  – Блін! А я-то думав, цей довгохвостий мішок з гноєм давно віддав кінці.
  
  – Ти б вибирав слова простіше, Сардж, а то, боронь боже, язик зламаєш. – Цікаво, де він підчепив це слівце? Зазвичай його лексикон складався з слів завдовжки не більше трьох складів.
  
  – Знову ця паскуда приперлась? – пробурчав хтось із напівтемряви за стійкою. – Сардж, я ж тобі говорив...
  
  – Це не він, Пудель. Це Гаррет.
  
  – Один хрін.
  
  – А то.
  
  – Хлопці, займіться краще справою, – порадив я. Що Сардж, що Пудель вийшли немов з однієї форми: обидва здорові, жирні, неохайні, з голови до ніг в татуюваннях. Типові погані хлопці – але не настільки погані, як вони самі про себе думали.
  
  – Не лізь, Гаррет. Наша справа – шлятися по вулицях, до дівок приставати. А дівки гарячі бувають... Ех-ма, старію я, приятель...
  
  – Тобі чого, Гаррет? – впорався Пудель. – Милостиню на цьому тижні ми не подаємо.
  
  – Залиш собі. Хочу порадувати Морлі поганими новинами.
  
  Нерозрізнений в напівтемряві, Пудель забурмотів у переговорну трубку, що з'єднувала зал з кабінетом Дотса. Потім зі сходів долинув голос Морлі:
  
  – Що за новини, Гаррет?
  
  – Садлер і Фарби повернулися.
  
  Відповіддю було тривале мовчання.
  
  – Звідки ти дізнався? – запитав нарешті Морлі.
  
  – Не скажу. – Це йому все пояснило.
  
  – Блі-ін! – простягнув Сардж. – Бос, я б послав його на хрін послав би. Він не просто так приперся, йому чогось треба.
  
  – А те, – погодився Пудель. – Йому завжди що-небудь треба. Мене шляк вистачить, коли він зайде так, на вогник.
  
  Я скорчив люту гримасу. Сардж дружелюбно посміхнувся, анітрохи не наляканий.
  
  – Шикарний погонів, Гаррет. Ми знали, ти до пташці звикнеш.
  
  І цих людей вважають моїми друзями?!
  
  Я повернувся до Морлі.
  
  – Не знаєш, баклажани бувають отруйними?
  
  – Угу. Я спеціально тримаю парочку таких на кухні – для тих, хто погоджується одягатися, як прийнято у нас. – Він повів мене нагору. – Тут ніхто не підслухає. Хто сказав тобі про Фарба з Садлером? Блок?
  
  – Він самий. А йому повідомив Релвей.
  
  – М-да... – Морлі шмигнув у кімнату, яка служила йому кабінетом, плюхнувся в крісло за великим столом, взяв зубочистку і задумливо провів нею по ряду гострих іклів у себе в роті. – Фарби та Садлер... Цікаво.
  
  
  
  12
  
  Морлі Дотс – з тих хлопців, які сняться вам в кошмарних снах, якщо у вас є хоча б одна дочка. Він до огиди смазлив на ельфійський манер – смаглявий, ладний, ставний. Що б він на себе натягнув, вигляд у нього завжди такий, наче він тиждень не вилазив від кравця. Йому нічого не варто одягатися в біле і відправитися на вугільний двір, і він вийде звідти чистенький, без єдиної плямочки на вбранні. Ніколи не бачив його спітнілим. Ледве він з'являється в суспільстві, дами усіх порід і вікових груп тимчасово втрачають розум.
  
  При всьому при тому він – надійний друг. Точніше, приятель, – адже справжній друг не подарує вам мовця папуги і не стане обплутувати вас різноманітними зобов'язаннями, позбавляючи від згаданого папугу позбутися. Такий собі подарунок – все одно що прокляття старої відьми: від нього можна позбутися, лише якщо знайдеться інший дурень, згідний з доброї волі взяти на себе цей тягар.
  
  Напевно Морлі кожен вечір перед сном давився від сміху, згадуючи, як спритно обдурив цього недотепу Гаррета.
  
  – Схоже, у тебе зміни на краще, – зауважив я.
  
  Все треба робити вчасно, Гаррет. Сусіди спершу артачились, але я їх переконав.
  
  Не сумніваюся. Район, в якому знаходилося заклад Морлі, був відомий як Зона Безпеки. Свого роду нейтральна територія, на якій работнічкі ножа і сокири, а також інших інструментів і приладдя, могли не тремтіти за власні шкури при зустрічі з конкурентами. Центром Зони був Будинок Задоволень. Зона існувала багато в чому завдяки Морлі, і його стараннями приносила прибуток.
  
  Тому будь-які зміни в закладі Дотса не могли не насторожити сусідів.
  
  – У багатих ті ж вимоги, що і у бідних, і порокам вони піддаються тим же самим, – продовжував Морлі. Його сліпуче, неприродно білі зуби блиснули у світлі лампи. – Зате грошей у них набагато більше. Це був вирішальний довід.
  
  Ну зрозуміло. А якщо цей аргумент підкріпити похмурими фізіономіями Сарджа, Пуделя та іншої братви...
  
  – Ти відволікся. Ми говорили про Фарбу з Садлером.
  
  – Блок знає, хто їх привів?
  
  – Ні. Може знати Белінда, але я з нею ще не бачився.
  
  – Якщо вона досі ні про що не чула, то її приємно здивують. – Морлі усміхнувся.
  
  – Угу. Тільки давай домовимося. Я волів би повідомити їй про все сам.
  
  Дотс подивився на мене, піднявши брову.
  
  – Ти впевнений, що це розумно?
  
  – Я на нього зла не тримаю. Зрештою, вона змилася, а не я.
  
  – Ти-то, може, і не тримаєш, а вона... Белінда Контагью – не звичайна жінка, Гаррет. Особисто я тримався б від неї подалі.
  
  – Добре, вмовив. Потолкуешь з нею за мене?
  
  – Ще чого! Не в тому віці я, щоб любовні записочки відносити. Пошукай когось іншого.
  
  Ось так завжди. Втім, я не став наполягати. Нехай собі думає, що він мене "відшив". Потім розрахуємось.
  
  – Як справи-то? – впорався Дотс. – Все у нас якось не складається посидіти, за життя поговорити, світові проблеми обговорити... – Під світовими проблемами він розумів або поголовне звернення м'ясоїдів у вегетаріанців, або криваву лазню для своїх ворогів. Або те й інше одночасно.
  
  Я розповів йому про те, чим завершилися мої розборки з богами. А також з богинями.
  
  – Мабуть, варто було звести тебе з Магодор. Тобі такі подобаються, я знаю.
  
  – Чого? – Морлі, схоже, думав про щось своє.
  
  – У неї чотири руки, змії в волоссі, зелені губи, зуби, як у крокодила. А в іншому – очей не відвести.
  
  – Так-так, все життя мріяв. Спав і бачив.
  
  – Ельфи ж не сплять.
  
  Він знизав плечима.
  
  – А тепер що?
  
  – Тепер?
  
  – Ти ж до Блоку зайшов не просто пивка попити та старі справи позгадувати, вірно?
  
  – Саме за цим.
  
  – Кинь, Гаррет. Не пудрити мені мізки.
  
  – Та я й не пудрю. На пивоварні щось дивне коїться. Хтось погрожував старому. Чи не погрожував... – Я коротко змалював ситуацію.
  
  – Вмієш ти влипати в неприємності, Гаррет, – повідомив Морлі, дослухавши до кінця.
  
  – Не знаю, як бути. Загроз Вейдер не потерпить. А якщо «Клич» зайнявся вимаганням...
  
  – «Клич» в цілому навряд чи. Швидше, чиясь особиста ініціатива. Комусь раптом стало не вистачати грошей. І це ще квіточки, Гаррет, ягідки попереду. Я чув, Белінда точить ножі. Ти всередину збираєшся?
  
  – Всередину?
  
  – Ну так. Всередину «Кличу». Разузнаешь, що та як. Проблем у тебе не буде. Ти не кентавр який-небудь, а чистокровний людина, та ще герой війни. – Морлі теж герой війни; у всякому разі, він щиро себе таким вважає. На ділі ж він всю війну просидів в тилу і допомагав вітчизні тим, що втішав переляканих солдатських дружин. – Ти достатньо здоровий, щоб стояти на ногах. Ніде не працюєш. Словом, ідеальний рекрут.
  
  – Ось тільки мислю інакше, – пробурмотів я.
  
  Морлі знову вишкірив в усмішці білосніжні зуби.
  
  – Якщо вони тебе приймуть, тут тобі краще не показуватися. І з Небіжчиком доведеться розлучитися.
  
  – Ага. – Я, між іншим, Релвею нічого не обіцяв. Ніяких там клятви на крові і іншої фігні. Але зізнаюся, як на духу: мені досі і в голову не приходило, що спроба проникнути в ряди борців за права людини буде означати повну відмову від мого звичного життєвого укладу.
  
  Змінити личину – назватися чужим ім'ям – просто не вийде. Занадто багато хто мене знають, ветерани в особливості. Коли живеш один, так би мовити, вхолосту, і ніде не працюєш, мимоволі почнеш шукати спілкування з собі подібними. Я, звичайно, віддаю перевагу жіночу компанію, але зрідка – майже щодня трапляється так, що жінки мене уникають. Ви не повірите, але це чиста правда.
  
  – Так далеко я заходити не збираюся. – Принаймні сподіваюся, що не зайду. – Поброжу по пивоварні, подивлюся, послухаю. Якщо за всім стоїть Тай, вирішив загарбати куш до смерті батька, я його розколю. Якщо ж він ні при чому, будемо думати далі. Мені просто не віриться, що в когось з цих недоумків вистачило нахабства наїхати на Вейдера.
  
  – Гаррет, тут питання віри. Коли людина вірить, решта не має значення. Вони переконані в своїй правоті, розумієш? Їм цього цілком достатньо. – Морлі випростався, даючи зрозуміти, що розмова підходить до кінця. – Будь обережний.
  
  – Я завжди обережний.
  
  – Нісенітниця. Тобі просто щастить. Не спокушай удачу, Гаррет; удача – жінка, а жінки мінливі. Вчися обережності, тим більше, що тобі є у кого вчитися – у мене.
  
  Я гмикнув. Морлі ніколи не відрізнявся скромністю.
  
  – Скажи Пуделеві, щоб зайшов до мене. Треба дещо куди тікати.
  
  – Не схоже, щоб він вмів бігати. Гаразд, скажу.
  
  Морлі ні словом не обмовився про папугу у мене на плечі. Нічого не питав, навіть жодного разу не поглянув на птицю. Щось неймовірне!
  
  Повинно бути, знову зі мною грає.
  
  Придумав: разрублю-ка я цю різноманітну тушку, нашинкую у смужки і подсуну нерозлучного одного Морлі як приправу до його пряним травичка.
  
  
  
  13
  
  Я проводив поглядом Пуделя, важко взбиравшегося по сходах, і повернувся до Сарджу, протиравшему кухоль. За наполяганням Морлі його хлопці в стінах закладу старанно корчили з себе офіціантів і кухарів.
  
  – Твоєму дружкові треба їсти побільше того, чим він пригощає клієнтів.
  
  – На себе глянь, Гаррет, – порадив громила. – У всіх з роками черево зростає. Доки голодний, думаєш: «Блін, як би пожерти?» А коли заходиш в шинок, де пивка наливають і жратви від пуза, так отямитися не встигнеш, як полкоровы сожрешь.
  
  – Згоден. – Вже мені не знати, з моїм-то Діном і його кулінарними здібностями.
  
  І пиво тут ні при чому. Хіба що в найменшій мірі.
  
  – Слухай, Гаррет, мені працювати треба.
  
  – Ну так. Будь здоровий.
  
  – Частіше озирайся, Гаррет. Все кругом сказилися.
  
  Я не повірив своїм вухам: Сарджу взбрело в голову проявити турботу про Гарета! Цікаво, з якого дива?
  
  Попка-Дурник знову зачепив мене крилом, піднявшись в піднебессі.
  
  Так, пташка не відала спокою. Гаразд, хоч мовчить. Спасибі Небіжчикові; коли б не він, папуга давним-давно повідомив би всій окрузі, що Гаррет любить маленьких діточок. В тому самому значенні. А так... По правді сказати, зв'язка «папуга-логхир» не могла не викликати здивування: адже Небіжчик здатний був подумки керувати пташкою на відстані в декілька миль. Наш же з ним контакт розривався, варто було мені вийти з дому і згорнути за кут.
  
  Мало того, що Небіжчик пильнує за мною вдома. Варто було йому побачити, що він може керувати пернатим негідником, як мені зовсім не стало життя.
  
  – Я йду в пивоварню, – повідомив я папузі. Там, до речі, скоро перезмінок.
  
  Йде по вулиці людина, розмовляє з птахом... Здавалося б, що в цьому особливого? Але навколо мене миттєво утворилося порожній простір: ніхто не бажав навіть пройти поруч зі мною.
  
  Взагалі-то на вулицях Танфера повним-повно типів, які розмовляють з примарами. Для них в Кантарде відкрилися двері до вимірювання, недоступні простим смертним.
  
  Сама по собі війна – далеко не найгірше із зол, але вона, безумовно, руйнує бар'єр між людським світом і пекла.
  
  Папуга помахав мені крилами і полетів уздовж вулиці. Мабуть, Небіжчик послабив хватку: бідолахам-перехожим довелося вислухати про себе багато цікавого. Люди почали кидати в птаху палицями та камінням. У відповідь Попка-Дурак развопился голосніше колишнього, всіляко виявляючи двоногим своє презирство. Двоногих він не боявся.
  
  Інша справа – яструби...
  
  З неба несподівано звалився пернатий хижак не піддається визначенню породи. Містер Велика Шишка схаменувся в останню мить і зумів-таки ухилитися. Страждаючи від ураженої гордості, він вибухнув новим потоком лайки.
  
  Я посміхнувся:
  
  – Так їй і треба тобі, выкормыш ельфійський! Наступного разу він вже не промахнеться.
  
  Папуга сів до мене на плече і склав крила. Хижак покружляв над нами і вирішив пошукати іншу здобич. Чого-чого, а голубів у Танфере вистачало...
  
  – Аргх! – прохрипів я. – Через око пов'язка, через череп шрам! – Проковылял кілька кроків, приволакивая ліву ногу. Моїх зусиль не оцінили гідно; навпаки, я заслужив пару-трійку косих поглядів. І то сказати: сьогодні чи не в кожній карентийской родині був повернувся з війни інвалід...
  
  
  
  14
  
  Коли я підійшов до пивоварні Вейдера, назустріч мені висипала невелика юрба: робочі денної зміни. Околиці пивоварні просочилися запахом закваски; втім, цей запах переважав тільки незвичних: ні робітники, ні мешканці сусідніх будинків його не помічали.
  
  Будівля пивоварні – цегляна громадина з десятками башточок і башт, серед яких в сутінках вилися нетопири, – скидалося швидше на притулок для перевертнів і вампірів, ніж на столицю великої ділової імперії. Ні дати ні взяти стародавній замок.
  
  Що я можу сказати? Ось вам зразок художнього смаку татуся Вейдера. Мало одного – на Делор-стріт інший точно такий же, тільки поменше. Малий замок побудували першим; коли з'ясувалося, що в ньому пивоварню не розмістити, Вейдер почав будувати ту саму потужність, а в малий замок перевіз сім'ю. З тих пір він так і жив у цьому замку, а великий за роки встиг обрости безліччю корисних прибудов.
  
  У Танфере люблять пиво.
  
  Охорони як такої на пивоварні не було. Старші робітники по черзі обходили територію, наглядаючи за порядком. Досі цього було цілком достатньо: робочі патрулі захищали завод не гірше, ніж робочі бджоли – свій вулик.
  
  Біля головного входу ніс дозор знайомий дідок по імені Джерал Діар.
  
  – Привіт, Джеррі! – гукнув я. – Пропустиш?
  
  – Гаррет? – Старий подслеповато примружився. Схоже, моя поява застало його зненацька. Це добре. Якщо мене ніхто не чекає, мені, може бути, пощастить застукати поганців на гарячому. – Тобі чого?
  
  – Ось, прийшов подивитися, як ви тут пробавляєтеся. Скільки діжок за сьогодні сперли?
  
  – Веселися, поки молодий, Гаррет. Потім пізно буде.
  
  – Тобто тобі вже пізно?
  
  Діар був з тих людей, кому тільки дай привід, щоб розпустити мову.
  
  – Мені веселитися не з чого.
  
  – Чому це?
  
  – Так до чого країну-то довели?! Разор, розбрат... Кожен на своєму стоїть, а інших і слухати не бажає.
  
  Ну-ка, ну-ка. Подкину-ка я Джеррі наводить питаннячко:
  
  – Невже і у вас за політику морди б'ють?
  
  – Та ні, тут поки не б'ють. Містер Вейдер такого не потерпить. А от зовні-то жах що робиться. Ми ж не сліпі, Гаррет, і не глухі. Куди не сунься, то в демонстрацію воткнешься, а то і в самий справжній бунт. І хто, питається, винен? Звісно, ці чужинці з Кантарда. Самі нариваються на неприємності.
  
  – Зрозуміло. – Гаррет – хамелеон: з ким базікає, під того і підлаштовується. Так простіше всього розв'язати мову співрозмовника. Слова Диара, між тим, підтверджували підозри Небіжчика: судячи по всьому, за заворушеннями в Танфере і справді варто Слави Дуралейник.
  
  – Кого як, Гаррет, а мене це дістало, чесно скажу. Чи То справа в наш час... Ми боялися тільки злодіїв та нічних грабіжників.
  
  – Впевнений, король скоро що-небудь зробить. – Наприклад, як це у нього в звичаї, повернеться спиною до проблеми, надавши підданим розбиратися самим. Особи королівської крові не надто шанують Танфер і рідко ощасливлюють городян своєю появою; і вже до такої дрібниці, як назріває кровопролиття, вони точно не захочуть.
  
  – Гаразд, Гаррет, бувай. Удачі тобі.
  
  – Тобі теж, Джеррі. Тобі теж.
  
  Як відомо, на пивоварні варять пиво. Не поспішайте облизуватися в передчутті. Вам доводилося бувати на пивоварні? Перше, що помічаєш – не можеш не помітити, – це запах. У ніс б'є так, що того і дивися на ногах не встоїш. Як ні сумно, ця сморід – невід'ємна приналежність виробничого процесу. А сам процес полягає в наступному: зерно змішують з водою і всякими добавками, начебто хмелю, і залишають гнити під пильним наглядом досвідчених фахівців, у яких все розраховано по хвилинах.
  
  Серед молодих пивоварів не зустрінеш. У Вейдера молодняк, навіть продовжувачами родинних династій, трудиться на підсобних роботах, де потрібна груба сила, а вміння майже не потрібно. Сам Вейдер, ще перед війною, починав з погонича; він був упевнений, що саме фізична праця зробив його тим, хто він нині є. Втім, у часи його молодості працювати починали з дев'яти років і робочих місць було навалом.
  
  Коротше, тато Вейдер міг підмінити будь-якого зі своїх працівників – і часом так і чинив, щоб «не відриватися від землі». Від своїх найближчих помічників він очікував подібного відношення до справи.
  
  Далеко не всі вони виправдовували його очікування. Взяти хоча б Манвила Гилби. Як він бундючився, намагаючись ворочати барила! Ця епічна картина розгорталася на моїх очах, і я, природно, не забув повідомити босові, що Гилби мало не ліг під барильцями. Можливо, тому Манвил косо на мене поглядає.
  
  Я привітався з пивоварами на чергуванні. Скиббер Кессел щось сердито пробурчав у відповідь. Містер ж Кліз був надто зайнятий, щоб звертати увагу на настирливих мух начебто якогось Гаррета. Що ж, люди на роботі; наскільки я пам'ятаю, вони і в години дозвілля не схильні були ляпати язиками. Повинно бути, їх все влаштовує в житті. Я крутився на пивоварні досить довго, щоб засвоїти: якщо пивовару щось не по душі, він не задумається підняти хай на весь білий світ. У кращих з них голосины все одно що в оперних співаків.
  
  Коли приходжу до Вейдеру, я намагаюся вести себе непередбачувано. В нашій справі рутина загрожує неприємностями: будеш діяти за заведеним порядком – миттю опинишся на гачку у поганців. Іноді я заглядаю на пивоварню всього на півгодинки, а іноді практично не вилажу звідти, стаю таким допитливим кузеном з провінції, який вештається де ні попадя, зрідка допомагаючи розвантажувати – або вантажити – барила. І не тільки: мені доводилося і прибирати двір в компанії підмайстрів, і махати лопатою на елеваторі, і засипати в чани хміль. Крім того, я перевіряв рахунки на овес, рис і пшеницю, зіставляв прихід із зафіксованою виробленням. Іншими словами, всіляко намагався стати скалкою в дупі для передбачуваних злочинців.
  
  Крадуть на будь-пивоварні. Скажу не вихваляючись: у Вейдера з моєю появою крадіжок стало менше, але вапна під корінь все ж не вдалося – провиною чому горезвісна слабкість людської натури.
  
  
  
  15
  
  Я досить близько знав погоничів і вантажників – пивали разом, так що цілком природно було почати розпитування з них. Вони викладуть мені все, було б що викладати.
  
  До навантажувальної можна було дістатися трьома способами. По-перше, пройти через вантажні ворота. По-друге, по великому підвалу, де зберігалися пляшки з пивом. І по-третє, через стайні, величезні, якщо не сказати – жахливо величезні. Де-де, а на пивоварні кінські сили були потрібні в запаморочливій кількості.
  
  Між іншим, коли татусь Вейдер вибирав місце для свого заводика, він спокусився природними печерами, в яких потім влаштував підвал, і близькістю річки, по якій на пивоварню доставляли сировину.
  
  Я обрав шлях через підвал. При моєму ставленні до коней сунутися в стайні було дещо ризиковано. І потім, пробираючись серед бочок і діжок, нескінченними рядами йшли в напівтемряву, я щоразу відчував захоплення схоже блаженству віруючого в храмі.
  
  У підвалі робота кипіла добу безперервно. Зрозуміло, я натрапив на містера Беркела, сверявшегося, як зазвичай, з довжелезним списком у руках.
  
  – Містер Беркелі, ви що, взагалі не спите?
  
  – А, Гаррет! Чому ж – сплю, і досить регулярно. А вам щастить: як не прийдете, ми обов'язково з вами зустрічаємося.
  
  – Та вже... Що там з цифрами? Сходяться?
  
  – Ще й як! Чудово сходяться.
  
  Тобто крадіжки, як і раніше наявний, але в допустимих розмірах. Коли збитки розумні, папаша Вейдер готовий закрити очі на слабкості своїх працівників.
  
  Беркелі простягнув мені велику кружку. Як не дивно, гуртка виявилася наповненою до країв пивом.
  
  – Спробуйте. Новий сорт, щойно випустили.
  
  Я пригубив – і сам не помітив, як осушив півпінти.
  
  – Відмінне пиво, містер Беркелі. Міцніше світлого, але легше мого улюбленого темного. – Я налаштувався було на тривалу бесіду про переваги і недоліки різних сортів пива, однак Беркелі не виявив інтересу. – Ось що мені подобається в Вейдере: вічно він що-небудь придумає. Спасибі. Мабуть, загляну до вас на зворотному шляху.
  
  – Милості просимо. Так, Гаррет, скажіть-но, з чого це вам заманулося посадити на плече це опудало? Виглядає огидно.
  
  – Це не опудало. Він живий. Можна вважати його розпізнавальним знаком. Треба ж мені чимось відрізнятися від інших.
  
  – А... – Беркелі скривився так, наче я довго і нудно розповідав йому, які в мене в хаті шпалери. – Гаразд, мені пора. Ви там обережніше, Гаррет.
  
  – Ви теж, містере Беркелі.
  
  
  
  16
  
  Складські приміщення на пивоварні – ні дати ні взяти втілений хаос, але з цього хаосу, як не дивно, випливає бурхливий потік цілющої вологи. Пиво – кров нашого міста, воно живить його серце та проникає у найпотаємніші місця.
  
  Погоничі і вантажники зустріли мене хто доброзичливими посмішками, а хто – кривими усмешечками. Як зазвичай. Можливо, ті, хто скривився, мали якесь відношення до крадіжок, які я розслідував. Швидше за все, міркували вони так: цей хлопець здорово нас підставив, адже красти у господаря – святе право кожного працівника.
  
  Згущалися сутінки. Конюхи розбирали коней і забирали їх в стійла. З настанням темряви будуть вантажити тільки чужі вози. Наближався улюблене времечко роботяг, коли можна розслабитися.
  
  Тоді простіше простого стирити пару-трійку діжок.
  
  Поміркувавши, я виліз на порожню коляску, що стояла осторонь – поламалася, а полагодити ще не встигли. Ліг на дно і завмер, прислухаючись. Попка-Дурак глухо заворчал, але, на щастя, цим все і обмежилося. Небіжчик раніше керував ним, не даючи розвернутися.
  
  Отже, я прислухався. Розмов було достатньо, проте майже ніяких міркувань про політичну ситуацію і ні слова про черговій появі на пивоварні коханого синка матінки Гаррет. Ну та гаразд. Звичайно, тупість танферских злодюжок увійшла в приказку, але все ж я не чекав, що вони візьмуться обтяпывать свої брудні справи прямо в мене під носом.
  
  Коротше, я лежав, слухав, спостерігав.
  
  Запідозрити було нікого.
  
  
  
  – Гаррет!
  
  Я відкрив очі, зміркувавши, що задрімав. Час-то пізніше, давно пора в ліжечко...
  
  – Гилби? – Манвил Гилби будує з себе денщика татуся Вейдера, однак він – не слуга, а друг. Їхня дружба, якій не страшні ніякі негаразди, почалася ще в армії. Гилби живе один, його дружина померла. Вейдер – єдине, що залишилося у нього в житті. Так що якщо Макс – мозок пивної імперії, то Манвил Гилби – її душа і совість.
  
  – Макс просить тебе допомогти йому честь і заглянути в його будинок, як тільки випаде можливість.
  
  Н-да, Гилби не завадило б пропустити кухлик-другий. Після третьої він стає нормальною людиною.
  
  – Передай, що я прийду, коли зовсім стемніє.
  
  – Добре. – Гилби розвернувся і карбуючи крок рушив геть.
  
  Візник по імені Спаркі пробурмотів йому вслід:
  
  – Ех, служивий, в казарму б тебе.
  
  – Так, ходить, як на плацу, – погодився я.
  
  – Він тільки на вигляд такий дерев'яний...
  
  – Угу.
  
  – На серці коти шкребуть, от і сприймається...
  
  – Не він один. Нині в місті таких повно.
  
  – А те, – пирхнув Спаркі. – Після дембеля я працював з ранку до вечора, барила ці кляті орудував. З ніг валився, додому приходив і падав мертвим. Мало того – що ні вечір мені зустрічалася натовп дурнів, які хотіли врятувати світ. І всім їм не терпілося завербувати мене в спасителі. Кажеш, мовляв, отвалите-но ви, хлопці, а вони знай своє товкмачать.
  
  – А я от взагалі думаю пересидіти, поки метушня не вляжеться, – вставив інший візник. – Дістало мене всякий раз закутками пробиратися, щоб у бійку не вляпатися.
  
  – Може, ти не ті дороги вибираєш? – припустив я. – Особисто я сюди добрався без перешкод. Жодна зараза не пристала.
  
  – Ну так, пристанешь до тебе! В руці ціпок, на плечі пташка... Двадцять разів подумаєш.
  
  – Точно, Гаррет. Вони, мабуть, від страху в штани нагадили, коли цього дохлого орла у тебе на плечі побачили.
  
  – Спасибі на доброму слові, Зардо. – Я погладив палицю, без якої останнім часом не виходив з дому. Ну і часи настали: виявляючи обережність, вже не відчуваєш себе ідіотом. – До речі, нікому пташка не потрібна? Ні? Поступлюся за подібною ціною. Пов'язка на око додається.
  
  – Гаррет, я не ти, мене відразу цеглою по голові огреют, щоб не випендрювався.
  
  – Ти вже вибачай, Гаррет, – підтримав колегу Спаркі, – і без того хренеем.
  
  Ми з Спаркі були не так близько знайомі, щоб я став його благати, тому я просто знизав плечима.
  
  – Життя – штука жорстока. Був у мене приятель, він вічно цитував вірш про те, що хороші люди гинуть, а погані процвітають. Сам був хлопець що треба. Ну от, його зжер крокодил; а те, що залишилося, ми поховали на болоті – там, на островах.
  
  – Чув я цей віршик.
  
  – Гаразд, піду я, мабуть, до боса.
  
  – Валі. Гей, зачекай, зовсім забув запитати.
  
  – Що?
  
  – Твоя пташка, адже вона не жива?
  
  – Живіше не буває. Просто спить. – Задрыхнешь тут, коли тобою керує Небіжчик. – А прокинеться, почне костерить всіх підряд крутіше старовини Метта Беррі. Зазвичай ганьбить тих, хто мене однією лівою в баранячий ріг скрутити може.
  
  – Зрозуміло, – розчаровано протягнув Спаркі. Схоже, він програв парі.
  
  17
  
  Я вирулив зі складу і рушив до стаєнь. Як не крути, а якщо я хочу потрапити в основну будівлю, шляхи коротше просто немає.
  
  Ступаючи навшпиньки, я подолав половину дороги – і раптом опинився в оточенні трьох типів, вид яких викликав певні побоювання.
  
  Схоже, рада Морлі мав під собою підстави. В мене був поганий настрій, то я дуже поспішав, – так чи інакше, я навіть не став питати, що їм потрібно.
  
  Гаррет в дії – це треба бачити. Моя палиця влучила точно в скроню тому хлопцю, який зайшов ззаду. Свинець, залитий в кийок, додав вагомості моїх аргументів. Очі хлопця помутніли, і він звалився додолу, не встигнувши промовити і слова.
  
  Я розвернувся, розмахнувся і вдарив кийком другого – прямо по колінному суглобі. Ноги у нього немов подломились, і цей здоровенний чолов'яга, вже занесли було кулак, простягся на землі. Я для вірності садонув його по маківці – і обернувся до третього.
  
  – Чого тобі треба, хмирь болотний?
  
  Замість відповіді він кинувся на мене. З голими руками! І звідки така самовпевненість? Я спершу вхопив його за ліктя, а потім ткнув палицею в груди. Мене обдало смердючим диханням. Я жахнув його по голові – а в наступну мить з'ясувалося, чому він і не думав тікати.
  
  Звідки не візьмись з'явилася інша трійця. Поняття не маю, хто такі ці хлопці, але, судячи з їхнього вигляду, їм було не звикати до грубої фізичної праці. Добре хоч, ніхто з них не зрозумів зайти мені за спину...
  
  Поки вони вирішували, як вчинити, раз план номер один благополучно провалився, я пройшовся кийком по головах повержених противників. Ще не вистачало, щоб хто-небудь прочумався в самий невідповідний момент.
  
  Один з трійці схопився за вила. Другий взяв в руки лопату. Н-да, жарти закінчилися...
  
  Попка-Дурак зірвався з мого плеча, злетів під стелю і радісно повідомив з крокви:
  
  – Аргх! Гаррет по вуха в лайні!
  
  І третій з нової трійці – схоже, він був за ватажка, тому й тримався позаду, – так от, і він, і його подільники скинули голови і втупилися на папугу. Повинно бути, в житті не бачили мовців птахів.
  
  Зате я набачився їх предостатньо.
  
  Коротше кажучи, поки вони роззявляли роти, я напав.
  
  Звичайно, і вила, і лопату можна з успіхом використовувати як зброю, але справжнє призначення у них все-таки інше. А ось моя палиця з'явилася на світ саме для того, щоб калічити моїх ворогів. Я зробив випад, викрутився – і вліпив кийком по пальцях руки, сжимавшей вила. Хлопець закричав; той, який тримав лопату, на мить завмер – остовпів, вірно. Цієї миті мені цілком вистачило: я що було сил шандарахнул його по черепу.
  
  Клянусь, він замерехтів! Мені здалося, ще трохи-і він розчиниться в повітрі. Невже знову якісь боги? Що за свинство!
  
  Краєм ока я вловив рух: тип з вилами, схоже, трохи отямився. Бац! – і він вирубався надовго, а я повернувся до третього.
  
  Той заскочив в стійло, сперся на загородку і скривив губи в улыбочке.
  
  – Вражає.
  
  – Угу. Ти теж не повинен стояти, а в гної відпочивати. Хто ти такий? І що вам від мене потрібно?
  
  – Аргх! – заволав зі крокви Попка-Дурак.
  
  – Можна сказати, я ніхто. Просто посланець.
  
  Я закотив очі.
  
  – Розплодилося вас, нахлібників. Та будь ти хоч тричі посланець, ноги я тобі все одно переламаю.
  
  – Притримай язика.
  
  – Чия б мичала! – Я штовхнув того охламона, який мріяв взяти мене на вила. На частку секунди він теж замерехтів.
  
  – Моє діло передати, інше мене не стосується.
  
  – Невже? – Я задумливо зважив у руці кийок. – Давай подивимося, ти замерцаешь чи ні.
  
  – А передати мені веліли ось що. Тримайся подалі від пивоварні Вейдера. Ми знаємо, де ти живеш.
  
  – Жартувати изволите? – поцікавився я, вказуючи на купу тіл на підлозі. – Між іншим, і мені відомо, де я живу. Заходьте в гості, ласкаво просимо.
  
  На якусь мить він втратив самовладання.
  
  – Ти мене чув. Відвали. Не втручайся.
  
  – І хто це говорить? Слухай мене уважно і запам'ятовуй. Це ви побережіть свої дупи і не пхайтеся до таткові Вейдеру. Ще раз зустріч – всі кістки переламаю.
  
  Тип посміхнувся. Тоді я опустив палицю йому на пальці правої руки, якої він тримався за загородку. Він відсахнувся, і я стусаном відчинив хвіртку. Його відкинуло до дальньої стіни, та й сам я, на жаль, не втримався на ногах і гепнувся на підлогу, вистелене соломою. Треба визнати, ця солома неабияк пованивала.
  
  Попка-Дурак утробно заухал, а потім сказав:
  
  – Настав твій день!
  
  Тип жваво підхопився, вхопився за стояли біля стінки граблі, зробив загрозливий рух. Він більше не посміхався.
  
  – Ну тримайся, паскуда, – прогарчав він. – Тепер я розсердився. І ніхто мене не просив залишити тебе цілим і неушкодженим.
  
  Зустрічаються на світі люди, яким не вистачає розуму зрозуміти, що на всякий лом рано чи пізно знайдеться інший. А серед них трапляються дурні, яких навіть стусани нічому не вчать. Схоже, цей тип був як раз з таковских.
  
  Попка-Дурак заплескав крилами.
  
  Я метнувся до кийка, яку впустив, коли впав. Зачепився ногою за повалене тіло, знову впав на солому – і, сам того не бажаючи, заїхав ліктем в живіт хлопцеві, угодившему мені під ноги. Він застогнав...
  
  – Що тут відбувається? – пролунав начальницький голос. Я схопив палицю і лише після цього ризикнув обернутися. Біля сусіднього прилавка стояла інвалідна коляска, в якій сидів Тай Вейдер власною персоною, а за спиною Тая вишикувалися плечем до плеча його помічник Ланселин Мак і двоє конюхів.
  
  Мій супротивник теж відволікся, і його замішання подарувало мені шанс упускати який не слід ні в якому разі. Не встаючи, я замахнувся і врізав йому кийком по коліну. Він заволав, застрибав на одній нозі. Я поспішно відкотився вбік.
  
  – Ланс, Айк, перевірте, що там таке, – звелів Тай.
  
  – Це я, Гаррет, – повідомив я, встаючи. – Я йшов зі складу в управління, коли на мене напали. – Тип, скакавший за стійла, опинився в безпосередній близькості, і я врізав йому кулаком по пиці, а потім стусаном відправив в гнойову купу в кутку.
  
  Тут підбігли Ланс і Айк.
  
  – Дізнаєтеся кого-небудь? – запитав я, обводячи рукою тіла на підлозі.
  
  Замість відповіді мої рятівники втупилися на Вейдера, теж подкатившего до стійла. Той скривився.
  
  – Посадіть їх, щоб обличчя було видно.
  
  Ми з Айком виконали розпорядження, а Ланс тільки спостерігав, як ми пыжимся. Йому явно не хотілося бруднити руки.
  
  Я завжди підозрював, що він з породи нероб. Високий, світловолосий, сповнений зарозумілості, – дурні жінки від таких просто мліють. Ми з ним ніколи не ладнали; втім, від нас цього і не вимагалося, навіть з обов'язку служби. Я підкорявся одному таткові Вейдеру, і більше нікому.
  
  – Хвацько ти з ними розправився, – зауважив Тай.
  
  – Зненацька застав, – скромно зізнався я.
  
  – Це вже точно, – погодився Вейдер-молодший.
  
  І то сказати: коли б цих хлопців просвітили щодо того, хто такий Гаррет і з чим його їдять, вони б напевно підготувалися до зустрічі.
  
  – Ланс, он ті пики мені знайомі, – промовив Тай, вказуючи пальцем. – Гаррет, а ти що робиш?
  
  – Перевіряю кишені, – чесно відповів я, постукуючи палицею по голові хлопця, який вирішив поворухнутися. – Раптом знайду щось цікаве.
  
  – Може, тут особисті рахунки? Ти нічию сестру не зганьбив?
  
  – Ніби як немає. І потім, вони претензій не пред'являли. Он той, – я тицьнув пальцем, – сказав, їм велено мені передати, щоб я тримався подалі від пивоварні. Він єдиний говорив, всі інші мовчали.
  
  – Ти його знаєш?
  
  – Ні.
  
  – І я не знаю. Ланс? Айк? Дуже цікаво...
  
  – Я он того знаю, – повідомив Айк. – Вотил Ханбе його звуть. Він стійла чистить. А цей, – він вказав на другого хлопця, – на складі працює. Забув, як його кличуть...
  
  – Кессел, – підказав Ланс, – Мило Кессел. Племінник Скиббера Кессела. Його взяв на роботу містер Кліз – Скиббер просив. Як раз при мені розмова була.
  
  – З ними ми ще поміркуємо, – сказав Тай. – Не чіпай їх, Гаррет. А як з іншими вчинити?
  
  – Як зазвичай робите з усякими злодюжками, – відгукнувся я.
  
  – Повісити! – гаркнув Попка-Дурак.
  
  – Отдубасить як слід, – продовжував я, – і кинути в канал. Стривай-но...
  
  – Що?
  
  – У всіх У них, виявляється, пов'язки. – Я показав одну, чорно-червоно-синьої забарвлення, типовою для всіх человеколюбцев. На цій пов'язці був зображений двоголовий дракон. – Вперше таке бачу.
  
  Всі присутні згідно закивали. Потім Тай сказав:
  
  – Ланс, прибери їх звідси по-швидкому. Айк, Мейс, допоможіть Лансу.
  
  – Цікаво, кому з цих божевільних завадив Гаррет? – запитав я сам себе. – Кому не хочеться, щоб він бовтався по пивоварні?
  
  – Хто-небудь знав, що ти йдеш сюди? – Старина Тай завжди віддавав перевагу конкретні питання риторичним.
  
  – Ніхто. – Зрозуміло, я лукавив. Цілком можливо, Тай ще не розмовляв зі своєю нареченою. Навряд чи Нікс стала приховувати від свого нареченого, що вони з Алікс затіяли, навіть якщо б Алікс на тому наполягала. Чи стала б? – Але я пробув тут досить довго, і хтось міг запросто викликати підмогу. Питання в тому, чого злякалися ці придурки. Що таке я можу тут відшукати?
  
  – Гаррет, ці придурки, як ти зволив висловитися, – в більшості своїй жебраки ветерани. А щоб збити політичну групу, потрібні гроші. Може, знову почали красти?
  
  – Не схоже. Я б помітив.
  
  – Гаразд, я перевірю рахунки і дам тобі знати, якщо знайду якусь дивність. Кажеш, батько хотів тебе бачити?
  
  – На складі я зустрів Гилби і велів, як тільки закінчу, йти у Великий Будинок.
  
  – Швидше за все, батько сердиться, що ти так затримався. Я сповіщу тебе, що сказали ці двоє. А вони заговорять, не сумнівайся, інакше підуть шукати собі іншу роботу.
  
  Тим часом нападників на кого мене вивели, а кого і винесли на вулицю. Що ж, вранці їх чекає не дуже приємне пробудження – синців я наставив неабияк.
  
  А відважний Гаррет не отримав, можна сказати, ні подряпини. І все тому, що рухався швидко і бив першим. Загалом, свято виконував заповіти Морлі Дотса. Мабуть, скоро я почну різати горлянки за косий погляд в мою сторону.
  
  – Знову я спізнююся, – пробурмотів Тай, розвертаючи візок так, щоб опинитися віч-на-віч з двома робітниками, вже прийшли до тями. – Ланс, почнемо з Ханбе. Скиббера Кессела без приводу краще не сердити.
  
  Попка-Дурак, впевнившись, що небезпека минула, злетів зі крокви і прилаштувався у мене на плечі.
  
  Тай навіть здригнувся від несподіванки, потім посміхнувся.
  
  – Посади другого на інше плече, – порадив він. – Ще капелюх додати, пов'язку на око, шрами на фізіономію, ходу кульгає, – і запросто зійдеш за капітана Скарлета.
  
  Цей триклятий папуга всім страшенно подобається. Всім, крім бідного Гаррета.
  
  – Піду я до твого батька, якщо не заперечуєш.
  
  – Попутного вітру, капітан.
  
  
  
  18
  
  Манвил Гилби і справді зачекався. Ледве я доторкнувся до дверного молотка, як з дверей висунулась його блякла фізіономія. Зізнатися, я здивувався – зазвичай двері відкривав лизоблюд по імені Джеррис Дженорд.
  
  Гилби наморщив ніс.
  
  – Якого?.. Гаррет, адже ти в пристойний будинок прийшов, а не в шинок який-небудь!
  
  – Та знаю я. На мене напали по дорозі, у стайні. Треба б поговорити з босом, вірно? Але спочатку я, мабуть, зайду з чорного ходу, змию з себе всю цю пахучу мерзоту, а ти пришлеш кого-небудь з рушником і з чистим одягом. Лади?
  
  – Розумно. Що ж, іди, тільки дивися, не зверни ненароком до свиням або до корів.
  
  – Обачність – моє друге ім'я.
  
  Попка-Дурак розреготався – вирішив, видно, що я відпустив жартик. Його регіт сильно нагадував ослиний рев.
  
  Я обійшов будинок і зупинився перед задніми воротами, через які в вотчину Вейдера пропускали майстрових. Чекати довелося хвилин десять. Я навіть то заговорив сам з собою, то став думати вголос, радуючи містера Велику Шишку. Нарешті Гилби власною персоною прочинив одну стулку і впустив мене на просторий мощений двір. От би де складувати барила з пивом перед відправкою!
  
  – Що, заблукав у переходах? Або ти єдиний, хто ризикнув вийти на...
  
  – Я зустрів Алікс. Вона рвалася помилуватися на тебе, але я зумів її відмовити.
  
  – Яким, однак, успіхом я користуюся.
  
  – На твоєму місці я б на Алікс не задивлявся.
  
  – Скажеш теж! Хто я, а хто вона! З Максом мені сваритися – собі дорожче. – З іншого боку, чим довше я думав про те, в яку красуню Алікс зросла, тим...
  
  – До того ж, наскільки мені відомо, тебе вже зайняли.
  
  – Аргх! – У перекладі з попугайского це, мабуть, означало: «Ну-ну».
  
  – Ти про пташку? Так, ми з нею нерозлучні. Жити один без одного не можемо.
  
  – Взагалі-то я мав на увазі міс Тейт.
  
  Бідолаха Манвил! Він завжди відрізнявся тим, що все на світі сприймав надто серйозно.
  
  – Розслабся, Гилби, – порадив я. – Візьми вихідний, в кінці кінців. Сходи туди, де тебе ніхто не знає, і відірвись на повну котушку.
  
  Очі Гилби розширилися від сили на стілечки.
  
  – Рада знавця, поза сумнівом. Я поразмыслю над твоєю пропозицією.
  
  – Згадай молодість, Манвил, іноді допомагає.
  
  – У молодості я служив у суді.
  
  – Ось це новина! – Не заздрю тим, хто був у нього в підпорядкуванні: повинно бути, він відправляв їх на камеру за одну спробу посміхнутися.
  
  – І потім, містер Гаррет, щось не пригадую, щоб я дозволяв собі критикувати ваш спосіб життя.
  
  – Уф! – Бач, як його перекосило! – Вас зрозумів, містер Гилби. Ви – рідкісне скарб. Всі інші критикують мене попало – і мій партнер, і домогосподар, і моя подружка, і мій найкращий друг, і навіть цей пернатий мішок з кістками.
  
  Попка-Дурак підняв віко і прорік: «Аргх!» тоном, від якого заледеніла б навіть хладный труп.
  
  На мить мені здалося, що Гилби посміхнеться.
  
  Він не посміхнувся, але я зрозумів, як його дістати. Ляпнути що-небудь невлад. Що-небудь отаке, що у здоровому розумі і тверезій пам'яті і придумати неможливо.
  
  – Значить, так. Троль, огр і варвар заходять в таверну. За стійкою стоїть слон. Він каже: «Ми не обслуговуємо...»
  
  – Миші – це не смішно.
  
  – Ти чув цей анекдот? – засмутився я.
  
  – Я чув їх всі. Від Киттиджо. І чим бестолковее анекдот, тим для неї чомусь цікавіше. А я змушений слухати. Але залишимо це. Я звелів принести кілька відер гарячої води. Вони в твоєму розпорядженні.
  
  – Можу я тебе про дещо запитати, Гилби?
  
  Він зупинився і вичікувально подивився на мене: мовляв, що ще?
  
  – Ти приятель Макса. Його помічник, якому він повністю довіряє. Права рука. Але найчастіше поводишся так, наче ти – якийсь сторож. Чому?
  
  – Ми те, що ми є, Гаррет. Мило, рушник і чистий одяг всередині. Не забудь сполоснути після себе, щоб інші за тобою не мили. Коли будеш готовий, приходь до Макса в кабінет.
  
  – Спасибі. У сенсі, за турботу і за все інше.
  
  Я протиснувся в комірчину, призначену, мабуть, для миття обслуги. Підлогу залізний, стіни теж. Швидше за все, тут і коні милися, не тільки люди.
  
  На лаві біля стіни стояли три відра з водою; там же лежало мило, мочалка, рушник і стопка одягу. У далекій стіні був дверний отвір, за яким перебувала «купальня» – вся в залозі, проте досить простора. Підлогу похилий, посередині зливний отвір. Під стелею – дивовижна споруда: бочка з стирчать з неї свинцевими трубами. Судячи по всьому, щоб налити воду в бочку, треба вилізти по драбині, яку я бачив у роздягальні.
  
  Схожу конструкцію ми спорудили на островах: бочок у нас було в достатку, а труби зробили з бамбука.
  
  Я наповнив бочку і почав плескатися. Клянуся, так добре мені не було давним-давно.
  
  Одяг мені приготували зовсім не того сорту, який воліють сини матінки Гаррет. По правді сказати, такий одяг їм не по кишені. І потім, особисто я ніколи в житті не обрав би собі таке вбрання: надто вже все манірно, нудно, темно – якраз на похорон. Та ще жилет. Та ще брижі. Не те щоб пишні, не те щоб начебто дотсовских. Але все одно...
  
  Брижі – це не для мене.
  
  Варто було одягтися, Попка-Дурак сів мені на плече і огидно захихотів. На себе б подивився, тварь різнокольорова!
  
  Від одежі тхнуло нафталіном. Вірно, вона належала комусь з синів Макса. Тільки не Таю: він буде нижче. Може, тому, хто не повернувся з війни, – не пам'ятаю, як його звали.
  
  Я знайшов помазок і бритву, так що гріх було не скористатися. Сам не знаю, чому я не перерізав заодно глотку папузі. Момент був краще не придумаєш: все під рукою, і ніхто не дивиться...
  
  
  
  19
  
  Старина Макс Вейдер зростанням на волосок вище п'яти з половиною футів, але враження справляє більш значний. Обличчя в нього було кругле, рум'яне, волосся світле, коротко стрижене і, в більшості своїй, що скупчилися на скронях і на потилиці – напевно, від дощу і вітру рятувалися. Ось вуса – інша річ: не вуса, а усищи, густа копиця сивини з рідкісними впертими вкрапленнями колишнього русявого.
  
  Посміхається Вейдер часто, але очі у нього при цьому залишаються холодними. Він з тих, хто на словах завжди радий тебе бачити, але варто і справді заявитися, як він тут же починає прораховувати наслідки.
  
  Макс схопив мене, міцно потиснув руку. Пальці у нього як сардельки: маленькі і пухкі.
  
  – Чув про твої подвиги, – посміхнувся він. Зуби у Макса чудові, для його віку. – Тай надіслав Айка Хейм. Поки ти мився, він нам все розповів.
  
  – Та які там подвиги, – заскромничал я. – Мені просто пощастило, що Тай з Лансом заглянули на стайню.
  
  – Чому?
  
  – Що «чому»?
  
  – Нічого. Вибач. Сідай, Гаррет. А костюмчик тобі до лиця. Це Тэдовы речі. Ти, мабуть, і сам зрозумів. Залиш їх собі. До речі, Манвил, розпорядись, щоб Дженорд доставив додому Гаррету весь одяг Теда. Адже ти не заперечуєш, правда?
  
  Макс Вейдер звик, щоб йому підкорялися, тому я не став сперечатися. Дружба дружбою, а з господарем не сперечаються.
  
  – Та ти сідай, сідай. Випити хочеш? У нас є пиво. Тобто пивко. Тобто пивушко. – Він повторював цю жарт всякий раз, коли ми зустрічалися. А зустрічі наші були рідкісні: можу припустити, ми обоє вірили, що у розлуці любов міцнішає. Я, у всякому разі, вже напевно. – Кому ж заманулося на тебе напасти і з якого дива?
  
  – Хороше питання. Не знаю. Двоє – з твоїх робітників, Макс. Тай обіцяв вибити з них всю таємницю. У всіх були нарукавні пов'язки. Борці за права людей, язви їхню душу! Емблема дивна, я такого раніше не бачив.
  
  Манвил тим часом приніс барило з пивом. «Вейдеровское темне», з характерним присмаком. Повинно бути, в раю кози дають саме це пиво замість молока.
  
  – Незвично ти виглядаєш, Гаррет, – зауважив Гилби. – Немов у Теда перевтілився.
  
  – Угу, – погодився Вейдер. – Ось покличемо хірурга, зріже він йому цю живність з плеча, і буде вилитий Тед.
  
  У погляді Вейдера майнула застарілий біль. Ми всі знаємо, що це таке, тому що немає в Танфере людини, не втратив на війні когось із близьких. Я приклався до гуртку і постарався відігнати невеселі думки про брата. З батьком було легше – я його майже не пам'ятав.
  
  Вейдер цим себе втішити не міг. І пивом теж – він не пив нічого, крім води, а все тому, що занадто любив пиво і боявся одного разу зірватися.
  
  Гилби взяв свою кружку (він цілий вечір буде тягнути одну-єдину, вже я-то знаю) і сів у крісло, що стояло неподалік від Максова; в цьому кріслі він звичайно дрімав вечорами, випадаючи з напівзабуття, коли босу приспичивало зганяти в доміно.
  
  – Гаррет, я нікому не скажу, – промовив він з таємничим виглядом. – Зізнайся, це що, нова мода – тягатися по вулицях з опудалом на плечі? Напевно, я відстав від життя...
  
  – Подарунок від одного. – Я багатозначно смикнув плечем.
  
  Сподіваюся, Небіжчик спить і не підслуховує.
  
  Вейдер подивився на мене, помовчав, потім сказав:
  
  – Значить, Алікс ходила до тебе.
  
  Я кивнув.
  
  – Я її не надсилав.
  
  – Вона так і сказала. Але натякнула, що ти мене не виженеш, якщо я навідаюсь як-небудь на дозвіллі.
  
  – Добре, що ти прийшов. І те, що на тебе напали, теж добре. Зайве підтвердження, що справа нечиста. Тепер ми знаємо напевно: та зараза, яку називають боротьбою за права людей, проникла і до нас.
  
  – Алікс говорила, хтось намагався вимагати у тебе гроші на потреби «Кличу».
  
  Схоже, Вейдер сильно здивувався.
  
  – Манвил? – запитав він, обернувшись до свого помічника.
  
  – Це для мене новина. – Гилби випростався в кріслі.
  
  – Їй сказав Тай. Тінні і Нікс підтверджують. Нібито двоє майстрів бачили цих... здирників.
  
  – Ось як? А хто це Нікс?
  
  – Міс Ніколас, наречена Тая. По правді кажучи, на «Клич» не дуже-то схоже. Не їх стиль.
  
  – Цілком з тобою згоден. У Маренго Норт-Энглиша грошей набагато більше, ніж людина заслуговує.
  
  Я поставив уявну карб. Виходить, Норт-Энглиш багатшими Вейдера?
  
  – Здається мені, він цілком міг поділитися з бідними. Скажімо, з якимсь Гарретом...
  
  Вейдер хмикнув.
  
  – Стражденний Гаррет? Не сміши мене. Гроші Маренго – основа всього; без них «Клич» – пшик.
  
  – Гроші і зв'язку, – вставив Гилби. – Багато хто нагорі поділяють упередження Норт-Энглиша.
  
  – Я їх не поділяю, – твердо сказав Макс. – Ми з ним приятелі, але і тільки. Тим не менш, я впевнений, що він не зробив би нічого подібного. Якщо б йому щось знадобилося, він би просто звернувся до мене.
  
  – Може, хто-небудь з цих відморозків вирішив проявити ініціативу? – Мені довелося не так давно поспілкуватися з публікою з «Кличу», і особливо теплих почуттів я до них не відчував.
  
  – Малоймовірно. – Гилби наповнив мою кружку за новою (так сказати, щедро обдарував щастям). – Між іншим, ті хлопці, з конюшні, – вони не з «Кличу».
  
  – Та ну?
  
  – Айк запевняє, що Тай в цьому впевнився, – пояснив Вейдер.
  
  – Ясно...
  
  – Завтра ввечері я влаштовую прийом на честь заручин Тая і Джорджі. Усі, хто хоч що-небудь із себе представляє, включаючи Маренго Норт-Энглиша і Бондуранта Алтуну. А також Гаррета. Сподіваюся, ти приєднаєшся до нас?
  
  – Я? Манери у мене не ті, і світських бесід я вести не вмію... – Для мене куди звичніше зустрічатися з нашими «верхами» у затишних куточках, у підворіттях, в тавернах, де ніхто їх не дізнається і не попрекнет потуранням своїм слабкостям.
  
  – Ти впораєшся, Гаррет. Я в тебе вірю. Уяви, що всі гості – гарненькі жінки, яких ти повинен зачарувати. Дай йому запрошення, Манвил. Охоронці тебе не знають, так що для них ти будеш всього-навсього одним з гостей – принаймні спочатку.
  
  Повинно бути, моя фізіономія на мить втратила властиве їй з мого першого дня на цьому світі безпристрасне вираз. Втрачаю вправність. Мабуть, треба сходити в Гральний квартал, посидіти в кублах, набратися незворушності.
  
  – Так, на вечорі буде охорона, – підтвердив Вейдер. – Ти для мене занадто цінний, Гаррет, нехай стовпами біля дверей інші постоять.
  
  Гаразд, зробимо вигляд, що повірили. Я взяв різнобарвний клаптик папірця, який простягнув мені Гилби, і запитав:
  
  – Навіщо ти посилав за мною Манвила?
  
  – Щось підказало мені, що без тебе на прийомі не обійтися. Що – не знаю; хочеш, назви це здоровим глуздом. Я раптом зрозумів, що, відсікаючи тебе, ввіряю своє життя купці найманих любителів. А адже в будинку буде повним-повно сторонніх, і далеко не всі вони – мої друзі. Ще я хотів дізнатися, чим пояснюється твій несподіваний інтерес до моєї пивоварні. Загалом, все так склалося, що я вирішив покликати тебе. Скажу чесно, у мене погане передчуття. Можна, звичайно, списати все на старечу параною, але краще підстрахуватися.
  
  Я зиркнув на Гилби, стосунки з яким, як уже говорилося, у нас були... гм... натягнуті.
  
  – Ти схвалюєш?
  
  – Цілком. – Він вимовив це слово з таким виглядом, немов у нього живіт пучило.
  
  – Як щодо того, щоб просвітити мене щодо передчуттів?
  
  – Завтра, – сказав Макс. – Думаю, якраз завтра ввечері ми багато дізнаємося. Змії повинні виповзти з нір.
  
  Що ж, наскільки я розумію, серед тих, хто завітає на прийом до Макса Вейдеру, і справді повинні виявитися кілька гадюк, великих у всіх відносинах. Аспіди розмірами з тих крокодилів, яких ми на островах ловили, різали на шматочки і згодовували шаблезубим кішкам...
  
  – Алікс теж хотіла, щоб тебе запросили, – перервав мої роздуми Гилби.
  
  У-ти, моя лапочка.
  
  – Чому?
  
  – В пару до міс Тейт. До того ж вона боїться змій.
  
  Куди не ткнися, всюди Тінні: де Гаррет, там і вона, і навпаки. По правді кажучи, нічого не маю проти.
  
  – Якщо не прийду, значить, не зміг підібрати відповідний костюм.
  
  – Манвил простежить, щоб Дженорд доставив тобі речі Теда вчасно. І пожалійся, не лізь на стайню, поки прийом не закінчиться.
  
  – Мене туди так і тягне, але я справлюся з собою.
  
  – Якщо прийдеш рано, – з усмішкою зауважив Гилби, – зможеш розкритикувати наші зусилля і поспостерігати за прибуттям лиходіїв... тобто гостей.
  
  – Прекрасний план, панове, – повідомив я діловито.
  
  – Аргх! Ми прийдемо!
  
  – Ми? Та я згодую тебе першій же вуличної собаці, ти, диво в пір'ї!
  
  – Ви там між собою розберіться, – усміхнувся Вейдер, – а потім прошу з'явитися, як призначено. Удвох не обов'язково, достатньо когось одного.
  
  – Один і буде. Це я. У мене хоч мізки є.
  
  Я встав – напевно, занадто швидко, тому що підлога під ногами раптом похитнувся, наче палуба в шторм.
  
  Та ви що, яке пиво?! Я тільки промочив горло.
  
  
  
  20
  
  – Та годі топтатися по мені! – Попка-Дурак ніяк не міг угніздитися: совався в мене на плечі, плескав крилами. Залишалося тільки сподіватися, що це не прелюдія до... самі розумієте, до чого; ще не вистачало, щоб Гаррета прикрасили тим самим способом, яким зазвичай пернаті прикрашають статуї забутих полководців. На сьогодні випорожнень вже досить.
  
  Вітальня Макса перебувала в затишному куточку на другому поверсі будинку; втім, по висоті цей другий поверх був всього лише трішки вище рівня бруківки. Справа в тому, що будинок Вейдера стояв на схилі пагорба, і щоб дістатися до парадного входу, треба було спершу піднятися на п'ятнадцять сходинок, а потім спуститися ще на півдюжини. Тому перший поверх розташовувався нижче рівня землі, загальноприйнятого для танферских будівель.
  
  Щодня користувалися кухнею, сімейної їдальні і чорною сходами. Інша частина будинку ставала жилої тільки у свята. Навіть другий поверх – звичайно, якщо не вважати кабінету глави дому, звідки Вейдер керував своєю імперією. Домочадці займали третій і четвертий поверхи. Слуги ж тулилися у закутах і комірках, якими рясніли всі поверхи – в тому числі підвал.
  
  Я їм не заздрив.
  
  Варто було мені поставити ногу на верхню сходинку парадних сходів, як звідкись згори долинув приглушений крик. Я обернувся. Гилби, що стояв у дверях вейдеровского кабінету, знизав плечима і тицьнув пальцем у стелю.
  
  Я теж знизав плечима і почав спускатися, бурмочучи собі під ніс: «Старина Тому, як і раніше з нами». Рушив через викладений рожевим мармуром хол, кілька разів глибоко вдихнув, готуючись вибігти по сходах до вхідних дверей з прудкістю трепетної лані. Попка-Дурак, незважаючи на всі мої вмовляння, продовжував возитися в мене на плечі.
  
  У Вейдера було три сина: Тед, Тому і Тай. З Кантарда повернулися двоє – Тому і Тай, але Тому залишив на війні свій розум.
  
  Багаті ми чи бідні, у всіх у нас є щось спільне. Всі ми, так чи інакше, були в Кантарде. І все когось втратили. І ніхто з тих, хто вцілів, не залишився колишнім.
  
  Але ж війна закінчилась. Карента перемогла. Горезвісні рудники Кантарда тепер належать чародіїв, нашим істинним правителям. Карента – могущественнейшая у світі держава. Нам слід пишатися собою.
  
  У цьому місяці, вперше за роки життя трьох поколінь, не було рекрутського набору.
  
  Ми перемогли. І тому наш світ розпадається на очах.
  
  Яке щастя, що ми не зазнали поразки!
  
  Здавалося, до дверей не менше милі. Стукіт моїх каблуків луною відбивалося від стін. У будинку, судячи з усього, вже почалися приготування до свята: у всякому разі, хол позбувся всього того, що його зазвичай закривало, – килимів, меблів, портретів уявних праотців, старовинних обладунків, мечів і списів, а також іншого добра, яке в непогожий день з такою легкістю перетворюється на зброю...
  
  У двері нікого не було: якщо Макс і страждав параноєю, вона явно не встигла зайти далеко. Треба б натякнути, що непогано виправити це упущення. Я піднявся по східцях і зупинився перевести дух.
  
  Потім вийшов на ганок і оглянув околиці. Безлюдно, як у пустелі. Від сонця залишився невеличкий краєчок на заході.
  
  – Якщо і справді вирішив обгадиться, давай, не тягни, ти, бурдюк з крилами.
  
  Папуга видав обурене «Аргх!», потім раптом заявив:
  
  – Я викликав тебе назовні. Треба поговорити.
  
  Небіжчик! Ну звичайно! Я знав, що рано чи пізно до цього дійде: недарма він наполягав, щоб я всюди тинявся з цим доморощеним стерв'ятником. Тепер я і кроку не можу ступити потайки від нього. Ні дати ні взяти пильна матуся.
  
  – Пташка, тобі кранти, – прогарчав я. – Чула? Кранти!
  
  – Що?
  
  – Це я сам з собою розмовляю. Про що будемо говорити?
  
  – Негайно повертайся додому. У нас гості, з якими впоратися можеш тільки ти.
  
  – Порадував... – Цікаво, що це означає? Уточнювати я не став – Небіжчик все одно б не відповів. Послався на те, що пояснювати дуже довго і що ніжне попугайское горлечко, мовляв, розірветься з натуги. Розірветься воно, як же! У цієї пташки луджена ковтка, в ній ні словечка не застрягне. – Імена назвеш?
  
  – Ні. Поквапся.
  
  Коли-небудь я задушу їх обох. Одного – за звички, іншого – за шкідливість.
  
  Гаразд, поквапимось. Я вибрав прямий шлях. Як не могло з'ясуватися, вибір був необачним.
  
  Гранд-авеню від самого порту до Кварталу Мрій була забита демонстрантами, що ратували, природно, за права людини. В більшості своїй вулицю заповнювали особи молодше мого. Здавалося неймовірним, що вони зібралися тут в такій кількості, замість того щоб розсіятися по сотням дрібних містечок, хуторів і ферм. З іншого боку, ненависть до не-людям – хвороба задавнена. Славне минуле Каренты рясніє кровопролитними війнами. І сьогодні багатьом людям постарше вашого покірного слуги, обтяжених родинами і дохідними місцями, нетерпимість властива нітрохи не менше, ніж безвусим молодикам, не має в цьому житті ніяких перспектив.
  
  Коротше кажучи, я вляпався по самі вуха. Шість сотень молодиків з «Кличу» марширували по Гранд-авеню, практикуючись на ходу в умінні поводитися зі зброєю; правда, їм вистачило розуму озброїтися не справжніми мечами і списами, а дерев'яними. Всі були у формі, у всіх щити, майже у всіх на головах легкі шкіряні шоломи. Вони щиро вірили у своє призначення, і раж, воспламененный недавньою війною, в них не охолонув до цих пір. Так, нічка буде ще та – особливо якщо якогось генія з Пагорба відвідає світла думка послати на розгін демонстрантів війська.
  
  Солдати проти солдатів, нехай колишніх. І хто знає, чия візьме?
  
  Я стояв, вичікуючи зручного моменту, щоб перебігти вулицю і не піддаватися при цьому під ноги якогось кретина. Якщо тільки ти не повний осел, то не станеш зв'язуватися з тим, у кого під рукою сотня найкращих друзів.
  
  А ось і проходик відкрився! Заодно з десятком-другим настільки ж аполітичних типів я рвонув через вулицю.
  
  – Гей, Гаррет! Стривай!
  
  Я впізнав голос. От халепа! Може, встигну втекти?
  
  
  
  21
  
  – Гаррет! – знову гаркнула що було сечі моя подружка Торнада – чистопородна сільська дівчина зростом не нижче мого, цілком симпатична, але кинула чоловіка і дітей заради того, щоб спробувати долю в місті. – Зупинись! Кому кажуть, стояти!
  
  – Стій! – крикнув мені у вухо Попка-Дурак. Звик підкорятися наказам, я завмер. Зупинились як укопані і декілька осіб поблизу – повинно бути, від подиву: не кожен день зустрінеш розмовляючу птицю.
  
  – Містер, а ваша пташка і справді говорить? – запитала дівчинка років п'яти, з золотистими кучерями і великими невинно-блакитними очами. Якби вона була старшою років на п'ятнадцять, я б не роздумуючи призначив їй побачення, а так... до того Ж у її батька був вигляд, вселяв відомі побоювання.
  
  – Угу. Але тільки коли сама захоче.
  
  – Аргх! Привіт, красуня! Славна малятко!
  
  – Схоже, ти йому сподобалася.
  
  І тут папуга вгледів Торнаду.
  
  – Аргх! Тримайте мене, тримайте! Які буфера у цієї дівки!
  
  Природа і справді не поскупилася на Торнаду, але це ще не привід кричати на всю вулицю. Я зціпив папузі горло, поки він не ляпнув що-небудь отаке, з-за чого мене четвертують на місці.
  
  – Я теж люблю тебе, пташко, – проворковала Торнада. На батька з дочкою вона не звернула ані найменшої уваги. Папаша зміряв мою подружку поглядом – і поволік доньку геть, подалі від цих нехороших людей». – Ти куди це чапаешь, Гаррет?
  
  – Так от, збирався перейти вулицю, поки її знову не перекрили ці обормоты. А що?
  
  – Він просто забрав ноги, – повідомив хтось за моєю спиною. – Хотів від тебе втекти.
  
  – Плоскомордый! – вигукнув я, обертаючись. Мій давній приятель Плоскомордый Тарп – людина-гора, з особою якого дуже часто робили косметичні операції. Він радісно посміхнувся. Зубів у нього залишилося небагато, та й ті виглядали преотвратно.
  
  Між собою Торнада і Плоскомордый, можна сказати, цілком ладнали – що аж ніяк не заважало їм періодично вступати в суперечки і обсипати один одного образами. Це були мої друзі, на яких я завжди міг покластися. Принаймні на Плоскомордого; з Торнадой складніше – відчувши запах грошей, вона запросто могла вильнути хвостом.
  
  – О! Торнада, любов моя! Привіт, Плоскомордый! Як поживаєте? Зі мною все гаразд, дякую. Приємно було побачитися. Вибачте, мені пора бігти.
  
  – Ми побіжимо з тобою, – заявила Торнада.
  
  – Навіщо?
  
  – Тому що нас найняв твій напарник. Попросив, щоб ми поміняли тобі пелюшки, – у самого-то сил не вистачає.
  
  – Точно, – підтримав Торнаду Плоскомордый. – Він вирішив, що на тебе хтось всерйоз розсердився.
  
  – Цікаво, з якого дива?
  
  – От уже справді, – пробурчала Торнада. – З твоїм умінням поводитися з людьми...
  
  – Пригальмуй, Торнада. Хто б говорив щодо поводження. Згадай, як ти ледь не зарізала бідну повитуху, вимагаючи від неї відповідь – це ти вагітна або тебе просто здуває.
  
  Торнада усміхнулася.
  
  Тато з донькою встиг благополучно перейти на іншу сторону вулиці і тепер поспішно віддалявся, ігноруючи прохання малятка ще послухати, як пташка каже.
  
  Молодці з «Кличу» затягнули пісню, перемежовуючи її гучними здравицами, потім почали марширувати на місці. Мостова тряслася від тупоту. Гірше того, у них, виявляється, був і оркестр.
  
  Терпіти не можу військові оркестри. І патріотичні марші, якщо вже на те пішло.
  
  В армії мене навчили помічати всі хоч скільки-небудь важливе. З часом я так в цьому насобачився, що став одним з кращих спостерігачів в елітному підрозділі, де кожен перший був генієм. Це вміння допомогло мені вціліти. Та ніколи в житті, ні колись, ні тепер, у мене не виникало ні найменшого бажання стати безіменною частинкою безглуздої юрби, за яку хтось думає (кому і водяних конячок-то пасти не довіриш).
  
  У лавах демонстрантів утворився новий прохід. Я рішуче рушила через вулицю. Торнада і Плоскомордый не відставали ні на крок. Охраннички! І що це спало Небіжчикові на один з його розумів?
  
  Може, він у сні остаточно здурів? Може, дах у нього з'їхала так, що її вже не поправиш?
  
  – Дістали мене ці придурки, – процідив я, звертаючись до Тарпу.
  
  Плоскомордый у нас – зовсім не мислитель. Однак, перш ніж відповісти, він явно задумався.
  
  – Мене теж, Гаррет. Вже занадто вони стараються. Ну, наче їм несила, що в Танфере живе хоч хтось, крім них самих.
  
  Ого! Щось я раніше не помічав за Тарпом схильності до упереджень. Ні, звичайно, якщо йому добре заплатити, упередження у нього миттю з'являться, але... У таких, як він, добувають собі їжу переломом кісток, самостійних упереджень не буває. Для них це недозволена розкіш.
  
  – Пам'ятається, ти днями говорив мені, що настають золоті часи.
  
  – Говорив, – погодився він. – Золоті часи для мене, Гаррет, от у чім штука. Люди з розуму сходять. Ніби якийсь чокнутий чарівник наклав на місто закляття ненависті, і тому-то всі ведуть себе вдвічі глупей звичайного.
  
  Ми продовжували шлях. Торнада і Плоскомордый не пропускали жодної тіні, та й сам я не забував дивитися на темні підворіття і затишні куточки. І хто посміє мене в тому дорікнути? Обачність – запорука здоров'я, тим більше зараз. Якщо зберуся писати автобіографію, треба буде, мабуть, назвати її «Біда ходила по п'ятах». Або «Небезпека – моє покликання».
  
  По дорозі, на щастя, нічого не сталося, хіба що нам довелося обійти вуличку, на якій вирувала бійка. Человеколюбцы зіткнулися з нічної публікою, не розділяла їх поглядів; в більшості своїй це були не люди, не привчені в ім'я громадського порядку зносити образи, тому у відповідь на зубоскальство вони взялися проламувати голови.
  
  Поняття не маю, чому так відбувається: варто зібратися разом трьом п'яничкам, як вони вирішують, що зможуть завоювати світ. Я б рекомендував всім таким для початку впоратися з одним-єдиним тролем. Скажу по секрету: скільки не пий, троля не здолати; з них здатна впоратися тільки лишайная інфекція.
  
  Що б там не говорили всякі сосунки, ревнителі чистоти звичаїв, пиво ніяк не можна назвати основною причиною громадських заворушень. Навпаки, старина Макс Вейдер виробляє ліки від виразок на тілі суспільства. Ну уявіть собі: ось надрался чоловік і пішов шукати неприємностей. Він їх знайде – і мало йому не здасться. І все, говорити більше не про що.
  
  Ніхто мене не переконає, що я за службовим обов'язком зобов'язаний рятувати людей від них самих. Якщо вам не терпиться на той світ і тому ви курите «травку» або опіум, п'єте як кінь, поносіть випадково зустрінутого обме, – валяйте, справа ваша. Я заважати не збираюся. Щасливого шляху.
  
  Але й підмоги від мене не чекайте. Не сподівайтеся, що я надам вам прискорення. Ні вже, самі доріжку обрали самі по ній та тупайте.
  
  
  
  22
  
  – І що далі? – поцікавився я, коли ми вийшли на Макунадо-стріт, на схід від мого житла. Звертався я до Попці-Дурню, очікуючи, що Небіжчик через нього повідомить мені про свої далекосяжні плани. А Плоскомордый з Торнадой вирішили, природно, що я питаю у них. Адже вони і поняття не мали про близьку духовну спорідненість двох істот – абсолютно безглуздого і того, у якого від надлишку мізків частенько розум за розум заходить.
  
  – Ми проводимо тебе до дверей, – повідомила Торнада. – А коли ти опинишся вдома, цілий і неушкоджений, нам заплатять.
  
  – Заплатять? Це, вірно, Небіжчик придумав? Нехай він і розплачується. Мені няньки не потрібні.
  
  Його Высокомудрие і не подумав заковтнути наживку. Повинне бути, не хотів розкривати своє попугайское інкогніто.
  
  – Глянь на дітвору, Гаррет, – сказав раптом Тарп. – Жах!
  
  На розі вулиці молодь допризовного віку приставали до стайке юних эльфиянок, невідомо яким вітром занесених в цей район міста, та ще затрималися в ньому до настання темряви. Проведай про це їх ельфійські татуся, красуням не уникнути суворої прочуханки. У кавалерів не було рівним рахунком нічого привабливого, дам вони спокушали виразами, аж ніяк не ласкавшими слух і відверто расистськими, однак їх вбрання були пошиті з ельфійської моді. Дівчата хихотіли й відповідали так жваво, що хлопці поступово втрачали голову. Втім, якщо вони увійдуть в раж і візьмуться розпускати руки, їх залишать у дурнях; знаємо ми ці фокуси.
  
  – Хочеш, щоб я повчив молодь хорошим манерам?
  
  – Чого? – спантеличено перепитав Тарп. – Яким ще зразком? Ти про що, Гаррет?
  
  – А ти про що, мій друже? Хіба тебе обурило не їх поведінку?
  
  – Так ти на волосся подивися! – Тарп подивився на мене, ніби перевіряючи, чи не осліп я. – Невже не бачиш?
  
  – Ба! Подумаєш! – Ну кошлаті, ну завиті, ну стоять у деяких волосся дибки – і що з того? Ека дивина! Ясно ж, що ці хлопці звикли виставляти себе на посміховисько.
  
  Плоскомордый, досі вважав за краще армійську стрижку, ніяк не міг заспокоїтися.
  
  – Це ж які батьки, коли діточок в такому вигляді на вулицю випускають? – пробурчав він. – Знаєш, з-за чого Карента котиться в тартарари?
  
  У мене були деякі думки на цей рахунок, але поглядів Тарпа я не поділяв.
  
  Зачіски хлопців не мали ні найменшого відношення до того, як ці хлопці поводилися – при тому, що зачіска і поведінка часто випливають одне з одного. Так би мовити, два симптоми однієї хвороби. Хлопців явно провокували дівчата. Навряд чи хто буде сперечатися, що з усіх жінок, будь то люди або не-люди, эльфиянки найкрасивіші і самі, м'яко кажучи, чуттєві; а ці милашки, до того ж, перебували в розквіті юності. І використовували весь арсенал підручних засобів, щоб принизити самозваних залицяльників.
  
  А ті були дуже наївні і тому не врубалися в таємний сенс. З висоти моїх років можу сказати з упевненістю: цей жорстокий урок життя викладає кожному чоловікові. Я сам вже вийшов з того віку, коли стоїш на розі і выкрикиваешь всякі мерзенності, тщась досягти недосяжного, але на власному багатому досвіді можу припустити – немає такої жінки, яка не спробувала б, спритно або ніяково, принизити чоловіка, який посмів знайти її привабливою.
  
  Все це я виклав Плоскомордому, намагаючись його напоумити (мізки у бідолахи скрипіли так, що було чути, напевно, на іншому кінці міста), і тут у нашу бесіду устряла Торнада.
  
  – Вистачить пороти нісенітницю, Гаррет. Дістало!
  
  – Ти Лапочка моя замучена! Добре, я мовчу, а ти розкажи про тих жінок, з якими спілкуєшся.
  
  – Чого? З ким це я спілкуюся?
  
  – Саме так! Ти образилася за жінок і явно збиралася сказати, що вони зовсім не такі. Але тобі-то звідки знати? Ти водиш компанію зі мною – і з Плоскомордым, коли він не зайнятий черговою подружкою. Ти вештаєшся по брудних шинках, шукаєш бійки з хлопцями, які нагадують тобі твого чоловіка. Ти якшаешься з злодіями, громилами та іншою поважною публікою, серед якої жінок не знайти. Так що вже вибач – ти, звичайно, сідаєш на навпочіпки, коли кличе мати-природа, але звідси аж ніяк не випливає, що тебе можна вважати експертом по частині жіночої психології, тим більше – у нашому милому місті.
  
  – Гаррет! Міг би ввічливості і не нагадувати, що я народилася в селі.
  
  Ця суперечка могла тривати годинами. Торнада обожнювала залишати за собою останнє слово, тому на будь-яку фразу у неї знаходився відповідь, часом безглуздий, але відповідь. На щастя, ми наближалися до мого дому, і дружня бесіда зів'яла сама собою. У кварталі було тихо – ніч все-таки, – але будь я проклятий, якщо місіс Кардонлос не стирчала на своєму ганку, поглядаючи на мій будинок з таким виглядом, ніби з його вікон вивалювалися учасники потворної оргії.
  
  Я зупинився і озирнувся, намагаючись нічого не пропустити. Спершу озброєна охорона, тепер домашня фурія на бойовому посту...
  
  – Що скоїлося, старий шкарбун? З яких це пір стара відьма патрулює Макунадо ночами?
  
  Плоскомордый витріщився на мене так, ніби я витворив щось вже зовсім з ряду геть.
  
  – Думаю вголос, – пояснив я. – Репетирую розмова.
  
  – Невже? – Торнада хмикнула. – Проведи репетицію заодно, як ви нам платите. Кожному, між іншим, по дві марки належить.
  
  – По дві марки? Не сміши мене.
  
  – Гаррет, вона налаштована дуже серйозно. У цієї жінки трапився черговий напад жадібності. Крім того, вона відчуває нашу можливість спілкуватися на відстані, намагається визначити її межі. Дві срібних марки – та ціна, про яку ми уславливались. Зрозуміло, плата щедра, але їх послуги того варті. До речі, в мене виникла ідея: спробуй переконати їх у тому, що брати краще не сріблом, а міддю. Срібло дешевшає – поки; його вартість зросте, як тільки свіжий вітер реальності віднесе переможну ейфорію...
  
  Про що він торочить?
  
  – Ейфорію? Жартувати изволите? Ти хоч знаєш, що навколо діється?
  
  Торнада і Тарп пороззявляли роти.
  
  – Звісно, знаю. До того, що відбувається в місті, мають безпосереднє відношення люди, які звикли звертатися з великими партіями благородних металів.
  
  – Гаразд, гаразд. – Ех, лопухнулся я затіяв цю розмову при сторонніх; тепер Торнаде точно буде над чим поміркувати.
  
  – Будь ласка, спровадь скоріше своїх друзів. У нас гості, з якими необхідно розібратися.
  
  О-хо-хо. Ось так завжди.
  
  23
  
  Від міді Торнада відмовилася навідріз. Простачка простачкою, але життєвої кмітливості, властивої всім сільським, у неї не відняти. Міркувала вона приблизно так: раз ми не хочемо розплачуватися сріблом, значить, нам відомо що-небудь отаке.
  
  До Небіжчика і його мізках вона ставилася з великою повагою.
  
  Плоскомордый підтримав приятельку – хоча навряд чи усвідомлював, чому. Коли я спробував нав'язати йому мідь, він обдарував мене похмурим поглядом.
  
  – Не витрачай усе відразу, – життєрадісно порадив я.
  
  – Вже витратив, Гаррет, – відгукнувся він. – Я заборгував Морлі.
  
  Ось як, виявляється? Ні, що Тарп прислуговує в закладі Морлі, – це я прекрасно знав. Але щоб Морлі дав у борг своєму працівнику?..
  
  – Гаррет, ти б звернувся до лікаря, – несподівано втрутилася Торнада.
  
  – До якого ще лікаря?
  
  – Який всяких психів лікує. Ти вже дійшов до ручки – он, з птахами розмовляєш.
  
  – Це хвороба виліковна. Зроби мені послугу – і я миттєво одужаю. Забери папугу з собою. Він тебе обожнює. І здорового глузду у нього побільше, ніж у деяких двоногих.
  
  У відповідь я отримав витіювате перерахування всіх своїх родичів до десятого коліна, після чого Торнада гордо пішла. Тарп поспішив слідом, переконуючи на ходу свою подружку, що вона відкинула кращу пропозицію з усіх, які тільки їй доводилося отримувати. Але Торнада не була б Торнадой, якби визнала помилку.
  
  – Заткни пащеку, то не залишишся голодним, – прогарчала вона.
  
  – Не залишуся, – огризнувся Тарп. – Пішли, сожрем чого-небудь.
  
  Я зачинив двері. Отже, охорону спровадили, причому – прошу відзначити, – без особливої праці: Торнада навіть не спробувала затягти мене в якусь божевільну аферу, начебто викрадення коштовностей корони. Як там кажуть? Рідних не вибирають, але друзів кожен сам заводить? Що ж, якщо вірна прислів'я, дивні у мене позиви і переваги...
  
  – Гаррет, час не чекає.
  
  Я зітхнув і попрямував до апартаменти Небіжчика. Біля самих дверей зупинився і гукнув: «Дін! Давай сюди, будеш свідком».
  
  Всі ознаки були очевидні. Мені належало вислухати чергове виступ великого магістра тактики і генія розшуку. І адже якщо йому заявити, що всі його промови тільки позіхання наганяють, він не повірить; переконати логхира здатний лише інший логхир. І то не всякий: мій напарник, дарма що був мертвий кілька століть, користувався репутацією до огиди самовпевненого істоти.
  
  – Дін, будь ласка, приведи нашого гостя. І чи настільки люб'язний, прихопи тарілку з їжею для Гаррета. Він явно зголоднів і тому неадекватно сприймає мої слова.
  
  Ще б я їх сприймав! По окремих фразах і словечкам Небіжчика я визначив, що в гостях у нас дама і їй ніяк не більше сорока. Дін вмів поводитися з жінками, годившимися йому в дочки. Їх так і тягнуло до нього на кухню: по-перше, він був занадто старий, щоб зазіхати на трепетне жіночу гідність, а по-друге, для зайд дам у нього завжди знаходилось щось смачненьке (мене ж, свого господаря, він тримав у чорному тілі).
  
  – Невже знову Тінні?
  
  – Ні. Розкажи мені, що ти дізнався.
  
  – Розповісти? Чого ж я тоді весь день тинявся з цим долбаным папугою?
  
  – На жаль, здібності цього птаха дуже обмежені. Вона чує тільки те, про що говорять поруч з нею. А її зір і нюх залишають бажати багато кращого.
  
  – Знайди собі людину, – необережно порадив я, тут же схаменувся і додав: – Гаррет виключається.
  
  – Чудова ідея. На жаль, людський мозок недоступний для віддаленого доступу. І не тільки людський. В світі немає такого розумного істоти, яке повністю відповідало моїм вимогам. Треба буде як– небудь обміркувати, що з цим можна вдіяти.
  
  – Обміркуй, – бадьоро погодився я. Скільки б він там не думав, мені явно не загрожує перетворитися на зомбі на уявному повідку у логхира.
  
  Двері відчинилися. Увійшов Дін з тарілкою в руках, а за ним...
  
  – Ти? – Сказати, що я здивувався, означало не сказати нічого.
  
  – Я, – визнала Белінда Контагью. – Як ти радий мене бачити, Гаррет! Прямо серце від захвату розривається.
  
  У цієї жінки, на моє глибоке переконання, серця не було і в помині, але я не став говорити вголос.
  
  Вона воліє чорне. Ні, не так. Вона обожнює чорний колір. Тому її наряд був витриманий в одному тоні: чорний плащ поверх дорогого шкіряного, чоловічого крою костюма; чорні чоботи на високих підборах; чорні шовкові рукавички за поясом з чорної шкіри. А на поличці в нашій передній напевно лежать чорна капелюшок і чорна ж вуаль. Навіть нігті Белінда фарбувала чорним, губи підводила помадою, притемнявшей їх і надавала блиск; а обличчя густо пудрила, з-за чого воно здавалося неприродно блідим.
  
  Загалом, вампіри і то виглядають здоровішими – доводилося мені зустрічати пару-трійку рум'яних кровопивців...
  
  Незважаючи на свій наряд і макіяж – а може, якраз завдяки тому й іншому, – вона була неймовірно красива. Мало того – від неї немов виходив якийсь п'янкий аромат, який позбавляв чоловіків голови і змушував начисто забути про почуття самозбереження. Коротше, цей вампірський прикид виглядав дуже еротично.
  
  Зростанням Белінда під шість футів. Виглядає вона років на двадцять п'ять, але стверджує, що їй двадцять. До недавніх пір вона вела таке життя, ніби намірилася у що б то не стало умертвити сама себе. Але це вже в минулому; нині вона у відмінній формі – досить поглянути на цю витончену фігурку, від якої, пройди Белінда кладовищем, і мертві вискочать. Очі темні, того нечуваного сорту, який прийнято іменувати «дзеркалом душі». Правда, жалості в них шукати марно; у кобри у погляді й то більше добра і співчуття.
  
  – Ти надіслав повідомлення. Я була в цей час в місті. Інших справ не знайшлося. Ось я і прийшла. Ти десь шлявся, але добрий Дін мене впустив.
  
  Я спробував спопелити Небіжчика поглядом. Попереджати ж треба!
  
  Він ніби знову впав у сплячку.
  
  Треба визнати, Белінда – відважна жінка. Вона знала про Покійника – і все одно прийшла, тоді як кожен хоча б з однією-єдиною чорною цяточкою на совісті намагався триматися подалі від мого напарника.
  
  У ті стародавні часи, коли Сім'я перебувала в перехідному стані – тобто поступово переходила у володіння Белінди, ми з нею затіяли швидкоплинну інтрижку. Поняття не маю, що вона в мені знайшла. І, мабуть, я можу вважати себе щасливчиком: мені вдалося залишитися в живих. Звички у Белінди ще ті; коли вона вживає рішучих заходів, її татусь поруч з нею здається агнцем.
  
  – Вибач, – пробурмотів я. – Ти застала мене зненацька. Тебе я очікував побачити в останню чергу.
  
  Хоча завжди думав, що вона буде переслідувати мене в думках.
  
  – Я зовсім не така погана, Гаррет, який тобі здаюся.
  
  Пам'ятається, папаша Белінди казав те ж саме.
  
  – Чого?
  
  – Адже ти подружився з моїм батьком, хіба ні? – В її голосі прослизнула нотка заздрості.
  
  Я невизначено хмикнув. З Чодо Контагью у нас стосунки були теж дивні. Одного разу я випадково надав йому важливу послугу, і з тієї пори він вважав себе зобов'язаним і всіляко дбав про мене, хоча я про те не просив. Він прикривав мою дупу і старанно намагався заманити мене в свої мережі, тобто завербувати на службу Родині. А я в кінцевому рахунку відплатив за доброту тим, що доклав руку до його повалення.
  
  – Фарби та Садлер повернулися. – Найвдаліший хід, щоб відвернути Белинду.
  
  – Ти бачив їх? – Вона ніби зблідла сильніше колишнього, якщо таке можливо.
  
  – Ні. Релвей розповів. А він дізнався від капітана Блоку. Я поділився новинами з ним, він – зі мною.
  
  За будь-який товар треба платити; це Белінда прекрасно знала.
  
  – А які у вас новини? – запитала вона.
  
  – До тебе вони не мають відношення.
  
  – Невже ми не цікаві Релвею?
  
  – Ще як цікаві. Йому цікаво все на світі, але він реаліст. Він знає: ви пропонуєте послуги, яких прагне суспільство, та законів, здебільшого, не порушуєте, що б там не говорили всякі жерці і реформатори. Релвея куди більше займають ті, хто кривдить ближнього свого або зазіхає на суспільні устої. У той же час він – раб самого себе і одержимий прагненням знати все про всіх.
  
  – Гаррет, я читаю твої думки і тому можу розібратися в них, але навіть так, що ти тільки що сказав, має вельми розпливчастий зміст.
  
  Ну та гаразд. Головне, що я себе розумію.
  
  І Белінда зрозуміла – хоч і продовжувала свердлити в мені дірки крижаним буравом, який у неї замість погляду. Ніхто на світі не розуміє хитромудрого Гаррета краще Белінди Контагью.
  
  – Дорогуша, чому ти не можеш стати іншою? – запитав я в лоб.
  
  – Я й сама часом цього хочу, – відповіла вона. – Але змінюватися занадто пізно.
  
  – Нам обов'язково бути ворогами?
  
  – А ми вороги?
  
  Обережніше, Гаррет.
  
  – Ні. Але постійно заганяємо себе в кут, з власної дурості.
  
  – Така вже в нас доля, незграбна.
  
  Я заломив брову. Перевірено – на жінок діє чудово.
  
  – І не намагайся мене зачарувати, Гаррет, ти і так в моєму серці. Може, зійдемося на домовленість, який у тебе був із моїм батьком?
  
  – Твій батько думав, що він чимось мені зобов'язаний. – Зрештою, правда, в боргу виявився я.
  
  – Я теж тобі завдячує. Ти єдиний з усіх, кого я знаю, звертаєшся зі мною по-людськи. Навіть коли я беруся колобродити, ти мене не відштовхуєш.
  
  – Суворий, але справедливий. – Я зиркнув на Небіжчика: боже збав, вирішить висловитися.
  
  – Заткнися. Я не в подружки до тебе набиваюсь і цієї рудої Тейт поперек дороги не встаю. – Н-да, шпигунів у неї побільше, ніж у Релвея. – Але в дечому я на тебе претендую.
  
  – Дихай рівніше, Гаррет.
  
  Коли я був молодший, мене переконували, що з роками дихання вирівняється само собою. Напевно, так воно і буде – після смерті. А поки навколо Тінні та Белінди, бідолаха Гаррет про таке щастя може лише мріяти.
  
  – І все-таки – чого від тебе хотів Релвей?
  
  Наполеглива, як завжди.
  
  – Він жадає проникнути в рух человеколюбцев. А я виявився замішаний тому, що хтось з них намагається вимагати гроші у Вейдера.
  
  Белінда в частку секунди перетворилася з навіженої красуні в холоднокровного вбивцю, єдиний недолік якого – його стать.
  
  – У мене з ними свої рахунки, – промовила вона. – Вони нікого не поважають. Думають, вони можуть робити що хочуть, бо борються за праве діло.
  
  Я кивнув. Саме так вони і думають.
  
  – Але влазити на свою територію я не дозволю.
  
  Пішло-поїхало. Зараз і вона почне мене вербувати...
  
  – Гаррет, я трохи вздремну. Судячи з усього, ваша розмова затягнеться на всю ніч.
  
  Що? І тут я зрозумів, чому біля ганку не було екіпажу Белінди. Вона нікуди не збиралась їхати! А Його Высокомудрие раптом погодився терпіти її присутність, хоча півгодини тому явно був не проти виставити нашу гостю геть. Цікаво, яку інтригуючу думку він витягнув з цього павукового лігва, в якому ховається свідомість Белінди Контагью?
  
  
  
  24
  
  Свиня ти, Гаррет, твердив собі я вранці. Зажерлися свиня. Жодної спідниці не пропустиш.
  
  Моя любов до жіночої статі часом оберталася неприємностями. У випадку з Белиндой було неприємностей не уникнути, це вже точно. В її голові роїлися неймовірні думки... І треба ж їй було з'явитися, як раз коли Тінні начебто змінила гнів на милість!
  
  За сніданком мені довелося вислухати Динову нотацію. Несхвалення мною відчувалася в кожному його русі.
  
  – Спасибі, – подякував я, беручи чашку з чаєм. – Коли Белінда встане, прибери, будь ласка, в кімнаті для гостей.
  
  Ошелешений моєї нахабством, Дін на мить втратив дар мови.
  
  – Будеш злитися, у тебе жовч розіллється, – продовжував я вголос, а подумки благав: «Допоможи! Скажи йому, що у мене з нею нічого не було».
  
  – Гаррет, я спав. Втім, якщо це настільки необхідно...
  
  Дін пирхнув. Судячи з усього, він відмовлявся вірити навіть Небіжчикові.
  
  І тут з другого поверху спустилася Белінда. Вона була явно не в дусі – не звикла, щоб її бажання не здійснювалися. Дін удостоївся погляду, який заморозив б і річку лави. Треба віддати Діну належне – він зустрів погляд з байдужістю старого, який настільки старий, що йому вже нема чого боятися.
  
  Белінда знизала плечима. Їй було наплювати на чию-небудь думку (гідна позиція, але не завжди себе виправдовує); вона жила в світі, де нікого не прощали, де покаранням за недотримання правил була смерть; її нітрохи не турбували вороги навіть серед наближених. З Краском і Садлером вона неодмінно розбереться, як пити дати.
  
  Одним словом, Белінда – дочка Чодо Контагью, його породження і його доля.
  
  Повинно бути, мати такого родича – задоволення нижче середнього. Белінда не поширювалася про своє дитинство, але легко можна здогадатися, що щастям у цьому дитинстві і не пахло.
  
  Між іншим, по місту ходили різні чутки: мовляв, матінка Белінди настільки рано відправилася на небеса з тієї простої причини, що Чодо засумнівався в її вірності.
  
  Ці чутки дійшли до мене ще до нашої з Белиндой першої зустрічі. Можливо, вони мали певне відношення до нинішнього стану Чодо.
  
  Зізнатися, я побоювався, що одержимість Белінди рано чи пізно змусить Сім'ю відкинути її. З іншого боку, вона дівчина рішуча; з неї станеться у відповідь покінчити з Сім'єю...
  
  – Може, пояснити? – запитала Белінда, киваючи на Діна.
  
  – Вже ласка.
  
  – Твоя подружка така недолуга?
  
  – Коли жінка в щось вірить, всі доводи розуму їй начхати. Гм... Гаразд, залишимо це. Скажи, Белінда, чого ти добивалася?
  
  – Не домоглася, і пес з ним. Поговоримо краще про справу. – Наскільки я міг судити, це означало: «Живи поки». – Не переживай, любовничек. З цими двома охламонами ми розберемося. Вони мені заважають. Однак...
  
  – Гей, зачекай! Як по-твоєму, навіщо вони повернулися? Тому, що комусь знадобилося підібрати ключик до тебе?
  
  Белінда посміхнулася посмішкою кішки, яка дивиться на загнаного в кут миша.
  
  – Можливо. Є у мене деякі думки на цей рахунок. Може, скласти тобі компанію вечерком? Коли ще я зможу побачити стільки важливих персон...
  
  – Знущаєшся?
  
  – Чудова ідея, Гаррет. Варто погодитися.
  
  Ага, тримай кишеню ширше. Тільки цього мені і не вистачало для повноти вражень.
  
  – Не лізь, старий шкарбун. Тобі з Тінні Тейт не пояснюватися.
  
  – Як вірно зауважила міс Контагью, міс Тейт здатна міркувати розсудливо.
  
  – Тоді ми толкуем про різних міс Тейт. – Втім, з Тінні він спілкувався більше мого, так що, може статися, і справді знає про неї що-небудь отаке. Раніше Тінні запросто перетворювалася в розлючений левицю. Може, тепер, якщо щось не по ній, вона обертається саблезубой кішкою?
  
  – Мені треба пободаться з моїм напарником, – сказав я Белинде. – Він тебе підтримує.
  
  – Передай, що я беру назад всі гидоти, які про нього говорила.
  
  – Не буду. Вже швидше подбавлю від себе – він того заслужив.
  
  
  
  25
  
  Я увірвався в апартаменти Небіжчика.
  
  – Що все це значить? – роздратовано спитав я з порога. – Ти що, хочеш, щоб мене лінчували?
  
  – Повторюю, міс Тейт здатна міркувати розсудливо. Годі про це, Гаррет. Є куди більш важливі справи.
  
  – Важливі для кого?
  
  – Для десятків тисяч живих істот. Назви мені хоча б п'ятьох убитих за сьогоднішній день не– людей, для яких гіпотетична сварка з міс Тейт була страшніше того, що трапилося з ними насправді.
  
  – Нечесний хід, старовина. – Так завжди: думаєш, що припер його до стінки, а він раз – і вшився. – Ніхто з них не знав Тінні, як знаю її я...
  
  – Гаррет!
  
  – Добре, добре. Так на що нам здалася Белінда?
  
  – Враховуючи ситуацію, необхідно закріпити за тобою положення посередника між усіма зацікавленими сторонами.
  
  Тим самим ти опинишся в точці, куди будуть стікатися всі новини, і це дозволить тобі здобути певні переваги перед кожним, хто спробує вийти на Сім'ю. Йдеться насамперед про тих, хто цурається «Кличу» та іншої банди.
  
  Банди? Смачне слівце.
  
  – Ти про Релвее?
  
  – І про нього теж. Інший приклад – Макс Вейдер і його приятелі, всі як один помірні радикали. При належному керівництві ти цілком можеш опинитися між екстремістами і прихильниками Слави Дуралейника.
  
  Здогадайтеся самі, хто буде керувати і направляти.
  
  Ох вже цей мені Небіжчик з його зарозумілістю! Того і дивися лусне від власної геніальності!
  
  – Стривай, старий. З якого дива їм всім мене брати? Або що, ми загримируем Гаррета під героя з пророцтв?
  
  – З містером Вейдером і містером Релвеем ти вже про все домовився. З міс Контагью непорозумінь теж не буде, оскільки вона сама пропонує співпрацю. Залишаються тільки бунтівники і борці за права людей, причому останні проявили до тебе інтерес.
  
  В гробу я бачив їх інтереси. А не влитися мені заодно в нестрункі ряди самозваних революціонерів, які поховалися, ледь Танфер захлеснула хвиля людинолюбства? Мабуть, не варто: ці хлопці на відшибі, їх ніхто до уваги не бере.
  
  – Не вигорить, розумник. Вони просто помилилися дверима. Я їм це дохідливо роз'яснив.
  
  – Гаррет, вдавшись до твоєї манери висловлюватися, відповім так: не дуй на воду, не обпікшись на молоці. Для них ти насамперед – ветеран війни.
  
  – Ну да, гарний ветеран! Живе з логхиром і папугою-психопатом, і кращий друг у нього – наполовину ельф!
  
  – У всіх У нас є свої слабкості. Ви, люди, часто прозреваете істину вже в зрілому віці. Іншими словами, ти їх обдуриш, тому що вони хочуть обманювати себе. Але мене турбують не стільки вони, скільки Слави Дуралейник.
  
  – Заради нього я намагатися не буду. Досить з мене того, що ти їм мариш.
  
  – По правді сказати, Гаррет, їм бредило моє молоде «я», з яким ми регулярно конфліктуємо. Коли Дуралейник був далеко і тягав за бороди наших аристократів, ми охоче його підтримували, тому що самі недолюблюємо можновладців. Але тепер він тут, серед нас, і мета його представляється мені все виразнішою – і все більш зловісною. Мабуть, той Дуралейник, перед генієм якого я схилявся, згинув разом зі своєю мрією про незалежність Кантарда. Або ж його призначили головним ворогом Каренты, оскільки інших ворогів у нас не залишилося, хоча ми їх, безумовно, заслуговуємо.
  
  – Знову це мерзенне слівце!
  
  – Яке саме?
  
  – «Ми». – Чому не люди при всякому зручному випадку не забудуть нагадати, що Карента створена людьми. І взагалі, їх хлібом не годуй, тільки дай понасмехаться над людськими законами і законами...
  
  – Чудово! Продовжуй в тому ж дусі, і «Клич» прийме тебе з розпростертими обіймами. Мало того, з такою логікою ти напевно будеш у їх Внутрішньому колі.
  
  – Ну не хочу я цим займатися!
  
  – Вибору немає, Гаррет. Нам випало жити в епоху змін. Кожен повинен зробити свій вибір. Того, хто відмовиться вибирати, зжеруть з потрухами, бо він залишиться один. Але тим, хто, подібно до нас, бачить знаки і вгадує прикмети, – тим надана можливість здолати подступающую темряву.
  
  – Не сотрясай даремно повітря, старий шкарбун. Не треба мене переконувати, що вода мокра. При всіх своїх благородних поривів я краще буду захищати справедливість і божественне право правителів Каренты зі свого кабінету. Позащищаю, пива поп'ю, з Елеонорою поболтаю – і знову захищати.
  
  – А ти стверджуєш, що я ледачий.
  
  – Тільки тому, що амбіцій у тебе не більше, ніж у кістки, що пролежала в землі двадцять років. Якщо вже на те пішло, ти на вулицю не суешься і під дощем не бігаєш.
  
  – Це питання також потребує осмислення та обговорення.
  
  
  
  26
  
  – Як не можна до речі, – пробурмотів я, коли хтось ближче до полудня почав гамселити у вхідні двері.
  
  – Мої люди в точності виконують доручення, – зауважила Белінда, – і роблять все вчасно. У нас такий порядок.
  
  – Розслабся, Белінда, стань звичайною жінкою, хоча б на трохи...
  
  – Я намагаюся, Гаррет. Але у мене в голові точно демон якийсь сидить. І свербить, свербить... В кінці кінців він зведе мене з розуму.
  
  Я кивнув. Ось воно, тяжкий папашино спадщину.
  
  Подивившись у вічко, я побачив на ґанку нетерпляче переминавшегося з ноги на ногу детину невизначеного походження.
  
  – Цей тип тобі знайомий?
  
  Белінда на мить припала до вічка» – і майже обняла мене, щоб не втратити рівновагу. Ну як тут рівно дихати?!
  
  – Так. Його звуть Харкер Двопалий. Це мій візник.
  
  – Візник? Та йому не кіньми правити, а огрів в підворіттях колошматити.
  
  – Просто у нього такий вигляд.
  
  Двопалий постукав знову. Незважаючи на те, що зі стелі посипалася побілка, Дін і не подумав висунути носа з кухні. Повинно бути, злився на весь білий світ. І вряди-годи звинувачував у всіх бідах не мене, а нашого мудрого до відрази члену родини.
  
  – Постривай хвилинку, гаразд? Я тільки візьму свій живий эполет.
  
  – Навіщо тобі ця мерзенна птах?
  
  Ну нарешті! Хоч хтось розділив мої почуття.
  
  Небіжчик у цей самий мить послабив уявний контроль, і папуга заволав на все своє попугайское горло:
  
  – Тримайте мене, тримайте! Який типаж! Яка попка!
  
  – Заткнися, опудало городнє! Як ти себе ведеш в присутності дами?
  
  – Добре в тебе виходить, Гаррет, – сказала Белінда. – Хоч би разочок губами ворухнув.
  
  Аргх! Ну ось...
  
  Не погодитися з папугою було важко: саме типаж, і який типаж! Мрія поета з легкої схильністю до вампиризму. Ввечері вона напевно опиниться в центрі уваги, в такому прикиді (а їй, схоже, того і треба). Може, закутати її в ковдру, щоб за нами натовп роззяв по вулицях не бігала?
  
  Н-да, вечорок мені належить... Алікс неодмінно спробує переплюнути Белинду. І Він теж. А Тінні – якщо вона спроможеться зайнятися собою, з нею поруч взагалі поставити нікого. Словом, Белінда буде чорною трояндою в саду, де досі не було інших кольорів, крім білих, жовтих і червоних.
  
  – Коли б я казав, ця пташка мене б розхвалювала відчайдушно, а не піднімалася до всіх підряд.
  
  Белінда засміялася.
  
  – Чого витріщився? – раптом запитала вона.
  
  – Дивно якось. Ти – і смієшся. А тобі йде. Смійся частіше.
  
  – Не можу. Хоча хотіла б.
  
  Раптом мені здалося, ніби я перенісся на кілька років назад і почув голос Чодо Контагью: мовляв, він зовсім не бажає бути поганим хлопцем, але обставини складаються так, що він буде запеклим лиходієм, з яким ніхто не ризикне зв'язуватися, або йому доведеться лизати чиюсь дупу. У тих, хто не в ладах із законом, все просто: виживають найсильніші.
  
  Сімейці Контагью досі вдавалося виживати.
  
  Я відчинив двері. Белінда прослизнула повз мене і шепнула щось своєму верзиле.
  
  Тут і Дін зволив нарешті висунутися з кухні.
  
  – Ключ не забули, містер Гаррет?
  
  – Ні. І не здумай замкнути двері на ланцюжок, зрозумів?
  
  Він умовив мене поставити дорогущий дверний замок – під тим приводом, що тоді йому не доведеться чекати мого повернення серед ночі. Втім, чекати він як і раніше чекав, так що покупка замку явно переслідувала єдину мету – розорити Гаррета.
  
  – Звичайно, містер Гаррет, не турбуйтеся.
  
  Я кинув на нього косий погляд. Чесно кажучи, мені не сподобався його тон.
  
  – Дякую за турботу, Дін. – Я зачинив двері і додав, навмисне не знижуючи голосу: – Ні, жити з ним – все одно що бути одруженим без доступу до тіла.
  
  Гаразд, пішли. Я помахав місіс Кардонлос, торчавшей на своєму ганку. Цікаво, сама-то вона знає, кого – або що – виглядає? І де ховається містер Кардонлос? Повинно бути, втік багато років тому і тепер живе щасливим життям далеко від своєї благовірної...
  
  Місіс Кардонлос уп'ялася на Белинду. Її очі трохи не вискочили з орбіт, а рот разинулся так, що підборіддя ледве не звалився на ганок.
  
  Ну, тепер-то у неї буде про що погомоніти. Та що вони всі знаходять в цьому типі?
  
  Екіпаж Белінди, як повідомив Двопалий, стояв за рогом. Ми рушили слідом за візником. Поглядаючи на нього, я здогадався, звідки взялося прізвисько: він крокував, сильно припадаючи на одну ногу, і кренился набік, наче йому не вистачало точок опори.
  
  Повернувшись до Белинде, я заломив брову. Вона зрозуміла, про що я хотів запитати.
  
  – Харкер дістався мені від батька. – Белінда видала якийсь звук; була б на її місці якась інша дівчина, я б сказав, що вона пирснула. – Знаєш, у нього є брат-близнюк. Харкер Безносый. Обом не дуже пощастило на війні.
  
  У мене з язика зірвалися слова, які завжди напоготові у тих, хто зумів повернутися додому:
  
  – Ще й як пощастило! Адже вони залишилися в живих.
  
  Якщо придивитися до чоловіків на вулиці, особливо до тих, хто марширує в рядах человеколюбцев, практично у кожного обличчя і тіло в шрамах від поранень. А є й інші рани душевні, їх зцілити куди складніше. І душевних ран не уникнув ніхто – ні селянин з глушини, ні наші правителі...
  
  Зрозуміло, всякі там герцоги або повелителі бурі в брудних окопах не корчились, не глушили самогонку, щоб хоч трохи зігрітися, і не курили «травку», щоб хоч трохи відволіктися. Але і за дверима розкішних особняків і пишних палаців ховалося звичайне людське горе, бо війна не щадила нікого... В сім'ях танферских багатіїв вистачало своїх Томів Вейдерів.
  
  Про це воліють мовчати. Розповідають про подвиги, про славні перемоги, а про біль і жахи і не згадують. Послухати Небіжчика, так всі історичні праці і всі перекази мають лише опосередковане відношення до того, що відбулося насправді, – іншими словами, історія така, якою її веліли вважати ті, хто нами керує.
  
  
  
  27
  
  – Гаррет, ти ж у нас завжди веселун був, – промовила Белінда. – Цинік, звичайно, але в наш час все кругом циніки. Де ж твої жарти?
  
  – Дорогуша, я якось запитав одного розумника, чому навколо стільки похмурих старих пердунов. Він відповів, що у кожного з нас свій запас жартів, і цей запас рано чи пізно вичерпується, і життя зупиняється. Я злякався: а раптом у мене залишилася остання жарт, і якщо я її вышучу, що тоді? Зовсім не хочеться ставати похмурим старим пердуном.
  
  Белінда то не зрозуміла, про що я тлумачу, то не оцінила мого дотепності.
  
  – Ти смієшся наді мною?
  
  – Хіба я посмію? Просто згадую, чого мене вчили в дитинстві. Той розумник, він був настільки старий, що пам'ятав часи, коли Карента не воювала з венагетами.
  
  – Людина?
  
  – Угу. Старий днями.
  
  Гноми, ельфи і деякі інші не-люди живуть на світі чи не довше логхиров і дуже добре при цьому зберігаються. Ельфи навіть стверджують, що вони безсмертні, але мій всезнайко-партнер сумнівається в достовірності цих тверджень. Серед його знайомих не було ельфів, яких не прикінчили б в порівняно молодому віці.
  
  Байки щодо ельфійського безсмертя – з того ж зводу міфів, що і вигадки про гномів і тролів: мовляв, якщо виманити гнома з шахти серед білого дня або забалакати троля так, щоб він не помітив настання світанку, то і той і інший звернуться в камінь. Моя вам порада: не поспішайте вірити. Життя – річ дорогоцінна, не варто ризикувати нею марно. Не на власній шкурі дізнаєтеся, що це за червона рідина у троля на лапах.
  
  Ну да, вдень на вулицях Танфера тролів не зустрінеш, але тільки тому, що тролі уникають міст. Для них в місті занадто багато метушні. А коли все-таки підете на пошуки тролів – поглядайте по сторонах, не то зіткнетеся ніс до носа з бандою гномів, вирішили поживитися вашими грошиками; і це може статися і вночі, і вранці, і вдень.
  
  – Цей старий, – продовжив я, – чудово розповідав всякі історії. Шкода, що нікому було їх записати. Він казав, що останню жарт з людиною грає смерть, а особисто він цього жарту ще не чув, тому і живий.
  
  – Мій батько теж так каже.
  
  – Чодо?
  
  – У мене один батько, Гаррет. Напевно, він був знайомий з твоїм дідом.
  
  Белінда на очах перетворювалася в льдышку, яку мені начебто тільки вдалося розтопити.
  
  – Коли-небудь ти розповіси мені, як бути донькою Чодо, гаразд?
  
  – Що?
  
  – Варто навіть побіжно згадати про твого батька, як ти одразу стаєш похмурою і... відстороненою, чи що. – Екіпаж зупинився. Я відсунув завісу на вікні. – Приїхали, між іншим. Цілі і неушкоджені.
  
  Двопалий відчинив дверцята і простягнув руку.
  
  – Стривай. – Белінда повернулася до мене. – Гаррет, часом мені здається, що я готова в тебе закохатися, але це швидко проходить. Мені подобається, як ти себе ведеш зі мною. Однак я не в силах перебороти іншу Белинду, яка тебе бентежить. І якщо ти раззявишь пащу, коли я буду інший...
  
  Не думав, що вона сама про все здогадається. Як завжди, Белінда Контагью сповнене сюрпризів.
  
  Двопалий допоміг їй спуститися. Він ладен був цілувати землю, по якій ходила його господиня, а вона цього не помічала.
  
  Чергова сумна історія.
  
  Двопалий обдарував мене поглядом, не сулившим мені нічого доброго, якщо з Белиндой що-небудь трапиться.
  
  Нас зустрів Манвил Гилби, особисто надзиравший за тим, кого впускають в дім.
  
  – Нарешті ти добрався, Гаррет! У нас і наполовину все готове не було, а гості вже почали з'їжджатися. – Він оглянув Белинду і навіть зажмурився від захоплення. – Радий вас вітати, юна дама. І що, скажіть на милість, така красуня знайшла в цьому ощипанном півні?
  
  – Гилби, чи це ти? – здивувався я.
  
  Він підморгнув мені і забрав моє запрошення. Знаючи Манвила, можу припустити, що він розпорядився вести облік: скільки запрошень роздали, скільки народу прийшло.
  
  – Ми припускали, що ти з'явишся з міс Тейт.
  
  – Людина припускає, доля розпорядженні.
  
  – Гадаю, міс Тейт з тобою не погодиться.
  
  Ще б вона погодилася!
  
  – Я їй все поясню. Може, потім посплетничаем? Я хотів би оглянути приміщення.
  
  – Зрозуміло. Просто я хотів попередити тебе, що можливі неприємності.
  
  Ніяк не зрозумію, звідки така турботливість.
  
  – Послухай, справа ось у чому. Мій партнер наполіг на тому, щоб я привів з собою цю даму. З-за осіб, які можуть вас провідати. – Що Белінда – королева танферского злочинного світу, я уточнювати не став.
  
  Гилби вислухав, кивнув і посторонився: мовляв, проходьте. М-да, якщо його так легко переконати, який толк від того, що він наглядає за входом в будинок?
  
  Може, я і перестраховуюся, але у мене чимало підстав побоюватися за свою шкуру. Адже я розворушив осине гніздо, зв'язався одночасно з таємною поліцією, з человеколюбцами, з Родиною, зі Слави Дуралейником, та ще і з компанією великих фабрикантів впридачу.
  
  – Бажаю гарно повеселитися, Гаррет. Міс, не сумніваюся, що Макс Вейдер і члени його сім'ї будуть вдоволені вашим візитом.
  
  Манвил супроводжував свої слова витонченим поклоном. Втім, я його розумію – углядівши Белинду, будь аскет забуде про обітницю безшлюбності. Той же Гилби виглядав так, наче його огрели кийком по голові, несильно, але відчутно. Ми відійшли на добрий десяток кроків, я обернувся – і побачив, що він дивиться нам услід.
  
  28
  
  В дверях зустрів нас мажордом, Джеррис Дженорд. Голос у нього був, як труба. Зрозуміло, Дженорд не міг допустити, щоб я прокрався в залу непоміченим. Він закричав так, наче оголошував про швидкий і неминучий кінець світу: «МІСТЕР ГАРРЕТ І МІС КОНТАГЬЮ!» Я показав йому кулак, а він у відповідь зловтішно осклабился: з його точки зору, мені тут було не місце.
  
  Після цього громового оголошення наші з Белиндой шанси прослизнути тихою сапою стали такими ж мізерними, як ймовірність того, що корона знизить податки в зв'язку із закінченням війни.
  
  На щастя, ми прибули досить рано, так що оголошення почула лише жменька присутніх.
  
  Ось Попку-Дурня не помітили. Він тихенько пробрався в залу і злетів під стелю (ми з ним розлучилися, ледве я вийшов з екіпажу; з'явитися на прийом на честь заручин з папугою на плечі – це вже перебір).
  
  Ми спустилися по сходах, але не встигли відійти від сходів, як мене буквально прикувало до підлоги: я потрапив під перехресний вогонь крижаних поглядів Тінні Тейт і Алікс Вейдер. Тінні була ближче, тому я скинув з себе заціпеніння і рушив прямо до неї. Вже краще отримати прочухана зараз і потім спокійно займатися справою.
  
  – Ось, приніс тобі листа від старого... гм... знайомого, з яким у вас дуже близькі стосунки, – повідомив я, старанно не помічаючи вираз обличчя Тінні.
  
  Попка-Дурак гепнувся мені на плече і, перш ніж я встиг отямитися, вякнув:
  
  – Читай лист, краля. Встигнеш ще голову йому проломити.
  
  Тінні так і завмерла з роззявленим ротом. А я подумав, що треба було, напевно, прочитати лист, перш ніж віддавати...
  
  Цей лист написав Дін під диктовку Небіжчика, який взяв з мене клятву не заглядати в зміст.
  
  Між тим погляди всіх, хто знаходився в залі, прикувала до себе Белінда. Вона нітрохи не зніяковіла, навпаки, зухвало взялася в боки. Про бідного-нещасного Гарета миттєво забули (зізнатися, в Тэдовой одягу я виглядав не таким вже і нещасним, але відчував себе паршиво – в житті так не выряжался).
  
  З іншого боку, я ж хотів залишитися непоміченим. Радуйся, Гаррет, збулася мрія ідіота...
  
  Тінні прочитала лист. Скоса глянула в мою сторону. Холодно оглянула Белинду з голови до ніг. Потім знову повернулася до мене. Попка-Дурак прочистив горло, але я був напоготові – схопив його за шию перш, ніж він вигукнув хоча б слово. Він забився, заплескав крилами, але швидко зрозумів, що я його швидше придушу, ніж відпущу, і заспокоївся.
  
  Тінні, судячи з усього, вирішила, що їй терміново потрібен свіже повітря, і попрямувала до дверей, карбуючи крок, як солдат на параді. Руде волосся розліталися в такт крокам. У самої драбини її перехопила Алікс, і вони про щось гаряче засперечалися.
  
  Я рушив у глиб залу; Белінда трималася поруч. Народу було не те щоб багато, але більше, ніж я очікував побачити, – прийом-то починався пізніше. Тих, кого знав, я півголосом називав по іменах, а Белінда повторювала.
  
  Її ім'я теж гуляв по залі – видно, хтось зрозумів, з яких вона Контагью.
  
  – А ось і закохані голубки, – вказав я. – Треба підійти, засвідчити повагу.
  
  – Вигляд у них не дуже щасливий.
  
  Заперечити було нічого: Тай виглядав так, наче з ним хвилину тому стався припадок, а Нікс явно була не проти опинитися де-небудь далеко-далеко звідси.
  
  Втім, помітивши краєм ока Белинду, Тай пожвавився. Покажіть мені того, хто б залишився байдужим!
  
  – Гаррет, як звуть красуню, яку ти супроводжуєш? – поцікавився він, зібравши всі запаси своєї ввічливості.
  
  Красуня поруч з ним обдарувала свого судженого поглядом, весившим, повинно бути не менше тонни. Звичайно, їй Тай Вейдер був ні до чого, але хай він тільки спробує задивитись на кого-то ще! А Гаррет – справжнісінька свиня, раз наважився привести цю гарненьку дівку в чорному.
  
  – Белінда Контагью. Белінда, познайомся, це Тай Вейдер, принц пивної імперії Вейдерів.
  
  Тай не визнав Белинде принцесу організованої злочинності. Але в тому не було нічого дивного: навіть ім'я Чодо було відомо в Танфере далеко не всім.
  
  – Радий зустрічі, міс Контагью. Давно ви знаєте цього шахрая?
  
  Вони що, всі змовились і тепер весь вечір будуть мене обзивати? Ну, хто наступний?
  
  – Цілу вічність, Тай. Він надавав послуги моєму батькові.
  
  Я підморгнув Нікс. Та, на відміну від нареченого, про все здогадалася. Може, вони з Белиндой зустрічалися раніше? По обличчю Белінди зрозуміти що-небудь було вкрай складно.
  
  – Б'юся об заклад, ваш батько не знає, що цей шельмец Гаррет набився до вас в кавалери.
  
  Довго чекати не довелося. Ні, вони точно змовилися. Ну та гаразд. Гей, хто там ще не терпиться принизити доблесного Гаррета?
  
  Белінда усміхнулася – і я впевнився в тому, що ці красуні знайомі один з одним.
  
  – З татом стався серцевий напад, дізнайся він, що ми тримаємося за руки. – Вона підхопила мене під лікоть. – Для нього я все ще маленька дівчинка.
  
  Так, якщо батько Контагью разу дізнається справжню історію Гаррета і Белінди, він з мене кролика зробить. Фаршированого.
  
  Белінда потягнула мене геть. Я підкорився, але не втерпів і озирнувся. Нікс нахилилася і шепотіла щось на вушко Таю.
  
  Помітивши мій погляд, вона знову підморгнула.
  
  Від цих жінок більше неприємностей, ніж від «Кличу», Сім'ї та Релвея з його командою разом узятих. Але як жити на світі, коли поруч з тобою немає ніякої довгоногою, рудоволосої, апетитною...
  
  Тай зблід і відкинувся на спинку коляски.
  
  У Чодо і справді похмура репутація.
  
  – Містер Маренго Норт-Энглиш і міс Тама Монтецума! – проволав Дженорд.
  
  – Вау! – вигукнув я. – Це вже цікаво!
  
  – Що саме?
  
  – Норт-Энглиш всюди являє Монтецуму як свою племінницю. Я її ніколи не бачив, але кажуть, що... – Белінда спохмурніла. Знову я щось не те сказав. – Чутки змушують припустити, що Маренго Норт-Энглиш регулярно порушує закон про кровну спорідненість, не кажучи вже про те, що він напевно обманює свою дружину.
  
  – Не всякому слуху можна вірити.
  
  – Диму без вогню не буває, вірно? Підемо, подивимося. Я досі бачив Норт-Энглиша тільки здалеку.
  
  – На що він тобі здався? Судячи з твоїх слів, звичайний хтивий самець. – Тим не менш Белінда не відводила очей від дверного отвору. Звести знайомство з Норт-Энглишем корисно для справи, а вже самець він або не самець – це не важливо.
  
  – Дорогуша, цинізм тобі не до лиця. Ти дуже молода і дуже красива.
  
  – Це ти винен. Розбестив мене, тварина!
  
  Новоприбулі зупинилися на верху сходів, даючи можливість як слід себе розгледіти.
  
  – Підбери слину, Гаррет, – порадила Тінні, що виникла раптом у мене за спиною. – Рот закрий, а то зуби випадуть.
  
  Я підкорився. Солдат завжди Солдат, що на війні, що в мирний час: йому кажуть – він виконує. Але ця Тама Монтецума!.. Доповім вам, це щось!
  
  Висока, з мене ростом, стегна вузькі, рухається, як пантера, і прямо-таки випромінює пожадливістю. В одних місцях плоско, в інших – округлості, і все на своєму місці. Шкіра відтінку лісового горіха, і гладка-гладка, без єдиної зморшки або тріщинки. Ноги від шиї і безсоромно виставлені на загальний огляд ледь не до самих стегон. Зуби майже занадто білі й рівні, щоб бути справжніми. Очі замріяні, мрійливі; у погляді – якесь таємне знання, щось на зразок глузування над мирською марнотою. Наряд – убогий, по ельфійськой моді, але явно дорогущий; хтось- вірно, дядечко Маренго – вбухав в нього ціле стан.
  
  Загалом, вона була з тих жінок, до яких мужиків тягне, як магнітом.
  
  – Лежати, песик, – прошепотіла Алікс, беручи мене під руку. Як вона підійшла, я теж не чув. Повинно бути, трохи відволікся.
  
  – Брись, кицьки, – огризнувся я. – Ви ж між собою зчепилися, ось і продовжуйте. – Не вміють вони вчасно зупинятися, особливо Тінні.
  
  Алікс прицокнула мовою.
  
  – Тінні, він завжди такий товстошкірий?
  
  На щастя, в суперечку втрутилася Белінда.
  
  – Гаррет, можливо, я поспішаю з висновками, але ця жінка не схожа на його племінницю. І не тому, що вона смаглява, а він бледнокожий. – Поруч з Тамой Монтецумой Маренго Норт-Энглиш виглядав трохи краще потопельника. – Найбільше вона скидається на здійснену мрію старого розпусника.
  
  У самому справі. Тільки я б замінив «старого розпусника» на «невинного юнака». Було в Тамі Монтецуме щось підозріло чуттєве, щось таке, чого не приховати, навіть якби вона в чернечому сукню і в хустці з торочками. З іншого боку, може, вона й справді доводиться Норт-Энглишу племінницею. У Танфер частенько заглядають смуглокожие шукачі пригод. У деяких з них вистачає духу затриматися тут на тривалий термін.
  
  Втім, сам Норт-Энглиш дивився на свою супутницю не так, як дивиться дядечко на племінницю, нехай кохану. У нього був погляд хлопця, який зірвав куш на рулетці. Ну, знаєте, такий погляд, який ніби говорить: «Я розумію, що отримав по заслугах, але не можу повірити».
  
  – Можеш ти мене їм уявити, Гаррет? – запитала Белінда.
  
  – Я? Навряд чи. Так високо я не літаю. Алікс, познайомиш нас? – Вже Вейдер точно оберталися в тому ж колі, що і Норт-Энглиш.
  
  – Він уже давно у нас не бував – з тих пір, як я була зовсім маленькою. Вони з татом дружили, а потім посварилися. З-за політики. Він мене не пам'ятає, Гаррет.
  
  – Я теж пас. – Тінні труснула рудими кучерями. – Ніколи раніше не зустрічала.
  
  – Ну і що накажеш робити? – отруйно поцікавилася Белінда.
  
  – Він ласий до жіночої краси. Просто підійди, назовись і скажи, що хочеш поговорити. Він неодмінно погодиться.
  
  Тінні пробурмотів щось нерозбірливе. Готовий посперечатися на що завгодно: вимов вона цю фразу голосно, ми б почули, що жінка не повинна вдаватися до таких негідних методів. І це Тінні Тейт, яка не пропускає жодної нагоди вразити своєю красою – принаймні хлопців на ім'я Гаррет!
  
  – Мабуть, так я і зроблю.
  
  – Тоді іди прямо зараз. – Норт-Энглиш ходив по залі, надутий, як фазан, купаючись в чоловічій заздрості і не помічаючи, що його поволі цураються. – Тим паче, мені все одно доведеться тебе покинути. Пора пошукати поганих хлопців.
  
  Белінда погладила мене по руці – це жест явно призначався Алікс і Тінні – і рушила до гордому собою Маренго.
  
  Кішечки випускають кігтики...
  
  Тінні зашипіла.
  
  – Хто ця жінка, Гаррет? – зажадала відповіді Алікс. – Навіщо ти її привів?
  
  Тінні не дала мені вимовити й слова.
  
  – Її звуть Белінда Контагью. Її батько – глава танферских кримінальників. Вона прийшла сюди тому, що наш друг Небіжчик попросив Гаррета привести її.
  
  Отже, ось що було написано в листі. Але, судячи з тону Тінні, лист не звільняло від відповідальності.
  
  – Давно ти її знаєш? – продовжувала розпитувати Алікс. – Чому вона тримається так, наче ти – її власність?
  
  – Кілька місяців. А з батьком її ми знайомі набагато довше. Як і з твоїм, між іншим. Веде вона себе так тому, що їй подобається дражнити Тінні і мучити мене. Як і тобі.
  
  Постріл влучив у ціль. Проте одного залпу було мало, а на другий вже не вистачало часу, і я вирішив відступити.
  
  – Піду поброжу по дому, з вашого дозволу.
  
  – Ти що, прийшов працювати? – здивувалася Тінні.
  
  – Звичайно. Гилби сам визнає, що охоронець з нього нікудишній. Ось мене і всучили запрошення.
  
  Я рушив було геть, але дівчата пішли за мною.
  
  – Е... Пані...
  
  – Я покажу тобі дім, – радісно повідомила Алікс.
  
  Вираз обличчя Тінні можна було витлумачити одним-єдиним чином: вона нітрохи не сумнівається, що на думці у Алікс зовсім інше. Я зітхнув. Ну чому мені не п'ятнадцять років? В моєму нинішньому віці дві дівчини відразу – це вже занадто.
  
  – Що ж, – сказав я, придушивши уявний стогін, – ходімо прогуляємось, подивимося, чи легко проникнути в будинок без запрошення.
  
  
  
  29
  
  Дівиці приклеїлися до мене, точно тіні. Почекавши мить, коли ми з Тінні відстали від Алікс на який-небудь крок, я на частку секунди стиснув пальці своєї подружки, а потім запитав у Алікс:
  
  – Скільки помічників ви найняли?
  
  – Що?
  
  – Ваша прислуга явно одна не впоралася б – ні на кухні, ні в залі. Плюс музиканти, плюс ще хто-небудь..
  
  – Не знаю. Запитай Манвила або Джерриса. А краще Ланса.
  
  По-моєму, вона таки помітила наше з Тінні швидкоплинне рукостискання.
  
  Насамперед справа. Отже, якщо хто-небудь спробував проникнути в будинок Вейдерів, найпростіший спосіб – влаштуватися у обслугу на сьогоднішній вечір.
  
  У нашому ремеслі часом спрацьовує інтуїція.
  
  Або ж ти щось бачиш, але не звертаєш уваги, зате мозок продовжує перетравлювати і зіставляти факти – і раптово виникає думка, настільки виразна, немов ти ненароком заглянув у майбутнє...
  
  – Почнемо з кухні, – запропонував я. Найбільше, за визначенням, прийшлих там. Таке свято вимагає посиленої приготування – варіння, смаження, парки і т. д. і т. п.
  
  – Ідіть за мною. – Алікс відверто зраділа тому, що я не роблю нових спроб помиритися з Тінні. Мабуть, у дитинстві їй не вистачало батьківської турботи – батько будував свою імперію, а мати вже в ті роки починала тихо згасати.
  
  Слідувати за Алікс було зовсім не важко. Куди важче виявилося прикидатися, ніби мене зовсім не цікавить витончена спинка і округлості нижче, пустотливо колыхавшиеся при кожному кроці.
  
  – Гаррет, перестань витріщатися! – прошипіла Тінні. Я обернувся. В очах моєї подружки грали бісики. В такому настрої вона мені особливо подобається. До нещастя, Алікс знаходилася зовсім близько і не дала нам поворковать.
  
  Ми увійшли в кухню.
  
  Знайдеться не одна релігія, в якій пекло і прохолодніше, і тихіше, і більш безлюдними, ніж ця кухня в будинку Макса Вейдера. Заправляла всім тітка з громовим голосом, така величезна, що спершу я взяв її за троллиху або огрицу. Але ні, вона виявилася звичайною жінкою, просто дуже товстою, дуже владної і дуже гучною. Голос її не замовкав ні на мить і заповнював собою, здавалося, всю кухню, проникаючи в самі затишні куточки. Акцент видавав емігрантку. Загони кухарів, пекарів, кухарів, хлопчаки, підтримували вогонь в печах, роздмухували хутра, тягали з двору кошики з вугіллям і в'язанки хмизу, – все крутилися, як очманілі, і всіх підганяли окрики і глузування, що сипалися безперервною низкою.
  
  Наша поява не залишилося непоміченим. Тітка розгорнулася, розправила плечі, набрала в груди повітря... Але тут вона дізналася Алікс.
  
  – Міс Алікс! – гримнула вона. – Вам тут робити нічого! Сьогодні вечірка, ну так. А на вас плаття нарядне, ну так!
  
  – Містерові Гаррету потрібен поводир.
  
  Тітка впустила підборіддя на груди і кинула на мене спопеляючий погляд з-під густих, як живі огорожі, брів.
  
  – Гаррет, говорите? Той, чи що, Гаррет, а?
  
  – Який? – уточнив я. Особисто я поняття не мав, хто вона така, а ось мене, схоже, тут знали. А що, якщо у неї до мене який-небудь давній рахунок?.. – І потім, хіба ми знайомі?
  
  – Може, і не знайомі, ну так. Так я питаю, ти той Гаррет, чи що? Який допомагає господареві? Який у морській піхоті лямку тягнув, а? Той мого синка витягнув з болота, ну так. З пащі крокодилячої, точно.
  
  – Так. Так. Не знаю, ми один одного стільки разів звідусіль витягали. Пам'ятаю, правда, я допоміг вибратися хлопцеві, прізвище якого була Харман, але все звали Боббі-Качка, вже не знаю чому...
  
  – Енто він, синку мій, ну так. Він змалку був такий, вірно. Не подобалося йому ім'я його, ну так. Завжди називав себе Боббі.
  
  В наступну мить мене уклали в обійми, в яких я просто потонув – ну так, потонув. Перед тим як моє дихання минулося, я встиг подумати, що татусь Боббі-Качки був справжній мужик, ну да, ну да.
  
  Нарешті обійми разомкнулись. Деякий час я жадібно хапав ротом повітря, як свіжоспіймана риба. А тітка оголосила:
  
  – У мене роботи повно, ну так! А коли за йолопами энтими, ледарями так неробами, ну так, не наглядати, так вони...
  
  – Скільки людей ви найняли на сьогодні? – перебив я. – Серед них можуть бути зловмисники. – Будемо сподіватися, моя уява не надто розпалилася.
  
  Вона відповіла зразу, не замислившись ні на секунду:
  
  – В кухні чотирнадцять, ну да, точно. А на дворі Дженорд энтот, він шістнадцять найняв, ну так.
  
  Джеррис Дженорд... Ми були з ним знайомі рівно настільки, щоб невзлюбить один одного. Більшого сноба я в житті не зустрічав; Тай Вейдер поруч з ним – просто душка. З Дженордом кожен день траплялась істерика через те, що таких, як я, пускали в пристойний будинок. Якщо б не розпорядження Гилби, він би з превеликим задоволенням зачинив двері перед моїм носом.
  
  Може, мені вдасться його обійти.
  
  Може, мені пощастить і взагалі не доведеться нічого робити.
  
  – Інших сторонніх немає? – я впорався. – Гості, зрозуміло, не в рахунок.
  
  До речі, не забути про музикантів.
  
  Тітка кивнула і відвернулася, не в силах більше стримуватися. По кухні прокотилися громові гуркіт.
  
  – Хто вона така? – поцікавився я у Алікс. Досі на кухні в будинку Вейдерів мені бувати не доводилося.
  
  – Її звуть Нейрса. Нейрса Бинтор. Вона командувала на кухні ще до мого народження. Навіть папа побоюється з нею сперечатися.
  
  Тітка перестала гарчати на підлеглих і знову повернулася до мене.
  
  – Гей, Гаррет! Тобі, мабуть, цікаво буде. Дехто з найманих собі на умі, ну так. Так і норовлять пробратися всередину, точно. Видно, стирити чого хочуть, ну так. Нейрса за ними стежить, ну так, так хіба за всіма-то вгледиш?
  
  – Спасибі, – подякував я. Ось і підтвердження моїх страхів. – Обов'язково врахую. – Я озирнувся. – Думаю, ніхто з цих людей у натовпі гостей не загубиться. – У більшості найманих слуг з першого погляду вгадувалися обшарпанці, звиклі перебиватися випадковими заробітками. Їх, звичайно, переодягнули, але звички і злодійкуваті погляди не приховає ніяка одяг. – Вони зараз всі тут?
  
  Нейрса зійшла до величного кивка.
  
  – З вашого дозволу я тут трохи поболтаюсь, подивлюся, що та як.
  
  – А нам що робити? – запитала Алікс. Схоже, вона вирішила, ніби я шукаю привід втекти.
  
  – Зачекайте мене. Я швидко. – Будь-який нормальний чоловік, зворушений красою крихти Алікс, пообіцяв їй що завгодно, навіть розуміючи, що не дотримає своїх обіцянок.
  
  Мабуть, їй не завадить пильний батьківський нагляд.
  
  
  
  30
  
  Я і справді не затримався. Чесно кажучи, аромати блюд, що готуються укупі з запахом безлічі немитих тіл, та ще скупчених на крихітному просторі, були занадто навіть для мого не те щоб витонченого нюху. Крім того, наймана обслуга ніяк не справляла враження людей, достатньо розумних (або занадто дурних) для того, щоб злоумисляти проти Макса і його пивоварні. І потім, варто кому-небудь з цієї публіки з'явитися в залі, мій ніс миттєво мене повідомить.
  
  Якби я був лиходієм, вирішили вчинити що-небудь отаке, я б затесався в «дворову команду» Дженорда. Вони і виглядають пристойніше, і манери в них на рівні. До того ж їх пускають в ті приміщення, куди кухонних обслузі вхід заборонений.
  
  Коротше кажучи, я повернувся до Алікс і Тінні.
  
  – Пішли звідси, чого дарма паритися. – Ми попрямували до дверей, причому я краєм ока продовжував спостерігати за тим, що творилося на кухні. Коли ми вийшли в залу, я запитав: – Не бачили, за мною ніхто не стежив?
  
  – Я, – негайно відгукнулася Тінні.
  
  – Чого? Що «я»?
  
  – Я за тобою слідкують. Пильно. – Вона підморгнула.
  
  Алікс це не до вподоби.
  
  – А ти що скажеш, Алікс?
  
  – Вона мене випередила. – Алікс висунула язичок – мабуть, у відповідь на відповідну гримаску Тінні. – Не вважаючи нас, ніхто не дивився в твою сторону. Та тебе, між іншим, було не відрізнити від інших. Ти наче народився на кухні. І наряд не врятував.
  
  А Белінда запевняла, що костюм Теда Вейдера ідеально підходить для подібних вечірок.
  
  – Чим тобі не подобається мій наряд?
  
  – Гаррет, тебе як не одягни, ти все одно залишаєшся собою. – Тінні хихикнула.
  
  – Коли мені захочеться образ, я покличу свого папугу. – До речі, а куди поділася ця треклятая птах? Може, нарешті боги змилувалися... Я маю на увазі, звичайно, тлумачних богів, здатних простежити, щоб Небіжчик не випав в осад, поки ми – я і папуга – в будинку Макса. Страшно навіть уявити, що може статися, якщо пташка опиниться на волі...
  
  – Він десь там, – Тінні махнула рукою. – Розважає гостей замість головного клоуна.
  
  – Куди далі? – запитала Алікс.
  
  – До офіціантам, яких найняв... Агов!
  
  – Що?
  
  – Знайоме обличчя! Навіть два! – Я вгледів серед слуг у лівреях фізіономії Трейса Уэндовера і Картера Стоквелла, тих самих хлопців, що приходили до мене агітувати за права людей. Зауважу мимохідь, що слуги Макса хизувалися в розкішних, блискали позолотою лівреї, а найманих вирядили в поношені і мало не траченные міллю.
  
  Трейс теж помітив мене і, замість того, щоб помахати рукою, боком рушив до Стоквеллу. Той насторожився, почав озиратися, потім підставив вухо, щоб Трейс нашептав йому новини.
  
  – Я був правий. Щось і справді намічається.
  
  – Що скоїлося?
  
  – Тут знаходяться двоє хлопців з Вільних Громад. Питання – з якого дива? – Ні Уэндовер, ні Стоквелл не справили на мене враження сиріт, перебиваються з хліба на воду і погоджуються на будь-яку роботу. Ці красунчики, поза сумнівом, жили в достатку, і податися в поденники їх змусила аж ніяк не потреба.
  
  – Попередити Манвила? – впоралася Алікс.
  
  – Не поспішай. Дивіться, щоб ніхто не підійшов до мене зі спини... Ось зараза!
  
  – Що? Що?
  
  – Варто було відвести погляд, як вони змилися. – Але куди? Поблизу від того місця, де вони тільки що стояли, не було ні дверей, ні розкритого вікна, так і число ліврейних слуг ніби не зменшилася. Однак Уэндовер з Стоквеллом немов випарувалися. – Мабуть, доведеться кликати Манвила.
  
  Мені безумовно не подобалося те, що затівалося на моїх очах.
  
  
  
  31
  
  Гилби привів з собою Ланселина Маку і півдюжини кремезних вантажників, чий вигляд ніяк не в'язався з святковою атмосферою.
  
  – Ну що? – запитав Манвил, войовничо роздуваючи ніздрі.
  
  – Я помітив двох хлопців з Вільних Громад. Одного звуть Трейс Уэндовер, іншого Картер Стоквелл. Вчора вони намагалися мене завербувати.
  
  – Цікавий збіг.
  
  – Та вже... Вони заявилися до мене додому і вимагали, щоб я вступив в ряди Чорних Драконів Вальсунга.
  
  – Ніколи про таких не чув.
  
  – Я теж. Тут ми помітили один одного майже одночасно. А потім вони взяли і зникли. Я відшукав містера Грессера. Он він, з дамами залицяється. Він каже, що таких імен у його списках немає. – Грессер командував найманою прислугою.
  
  – Ну, вони навряд чи записалися б під справжніми іменами.
  
  – По-моєму, з них би сталося. – У нас в Танфере погані хлопці особливою кмітливістю не відрізняються. – Грессер погодився визнати, що в його банді були двоє, зовнішність яких відповідає моєму опису. Але не більше того.
  
  Грессер, маленький чоловічок з бігаючими очима, перебував у стані крайнього збудження, цілком пояснюваного для дрібного начальника, який побоюється, що якщо вечір буде зіпсований, йому завтра ж вкажуть на двері. І все з-за того, що в число його підлеглих затесалися підозрілі особи.
  
  Гилби зміряв Грессера суворим поглядом.
  
  – Грессер, тобі відомо хоч що-небудь про твоїх людей?
  
  Я зітхнув. Зізнатися, я сумнівався, що Гилби сприйняв мої побоювання всерйоз. Я і сам не відав, наскільки вони обгрунтовані. З іншого боку, інтуїція рідко підводила мене. Чудовий дар; шкода, що прокльовується рідко.
  
  – Ну як я міг перевірити всіх до єдиного? – виправдовувався Грессер. – Часу обмаль було. Адже Тут як: даєш, значить, оголошення про роботу, спершу береш тих, кого знаєш, а з решти вибираєш народ потрезвее так одягнений пристойніше, та тих, хто не стане сякатися в скатертину або, значить, благородних дам мацати. А вже потім, коли час залишиться, питаєш, хто чим раніше займався...
  
  Прислухаючись одним вухом до виправдовувань Грессера, я одним оком стежив за Тінні (якщо їй і було боязно, то вигляду вона не подавала), а другим наглядав за Алікс, для якої все, що відбувається було грандіозним пригодою. Здавалося, ще трохи-і вона від захвату застрибає, як трирічна дитина.
  
  У тебе чудово виходить, дитинко.
  
  Отже, обидва мої очі і одне вухо були зайняті, зате друге залишалося вільним. І завдяки цьому я почув знайомий голос.
  
  Варто було мені обернутися, як всі розмови стихли.
  
  Цей голос я чув на стайні!
  
  Голос голосом, але серед осіб навколо – жодного, хоча б віддалено схожого.
  
  Поруч зі мною раптово виник Ланселин Мак.
  
  – Чув? – Він завмер у класичній стійці гончака. – Ні, здалося...
  
  – Тобі здалося, ніби ти чув той же голос, що вчора у стайні?
  
  – Угу.
  
  – І мені теж.
  
  – Я його не бачу.
  
  – А я не бачу не тільки його, але і тих двох хлопців, які були тут пару хвилин тому.
  
  – І що це значить?
  
  – Поки не знаю. По-моєму, пахне чаклунством. – Роззява ти, Гаррет: ні, щоб відразу здогадатися. – І цей запах мені не подобається. Де Тай?
  
  – На небесах від щастя. Всі його вітають, тиснуть руку, подарунки дарують... А Він злиться. В цьому одязі тебе й не впізнати. Я зі спини подивився – так вилитий Тед. І поза в тебе була тэдовская.
  
  – Вибач.
  
  – Та кинь ти! Краще скажи, що нам робити.
  
  – Максу поки не слід виходити до гостей. Ті хлопці з стайні розкололися?
  
  – Вони нічого не знають. Вступили до Співтовариства минулого тижня. Їм веліли провчити тебе, якщо ти почнеш винюхувати. Зі своїми вони не хотіли зв'язуватися, але ти завжди був скалкою в дупі, так що докорами совісті вони особливо не мучилися – поки Тай не пригрозив їх звільнити.
  
  – Допомогло?
  
  – Природно. За права людини завжди приємніше боротися, коли у тебе є робота. Але вони не знають навіть імен тих, з ким прийшли на стайню. Ті не представлялися. А вони дізнавалися один одного по паролю. От і все.
  
  – Маячня якась, – пробурмотів я.
  
  – Часи змінюються, і не сказати, щоб на краще. Люди налякані, Гаррет. Їм обов'язково треба когось звинуватити. Коли в місті повним-повно колишніх солдатів, безглуздо сподіватися, що нічого не трапиться.
  
  Як не крути, він усюди прав.
  
  Я помітив, що на мене то і справа коситься якийсь тип у лівреї. Мені він був незнайомий. Треба за ним слідкувати...
  
  – Ти бачив Киттиджо? – запитав Ланс.
  
  – Кілька років тому, – відповів я. – З тих пір ми не зустрічалися. – Киттиджо була старше Алікс на десять років. Подібно Таю, вона постійно перебувала в мінорі. Подейкували навіть, що вона намагалася покінчити з собою.
  
  Можливо, який-небудь мерзосвітна заздрісний божок намірився навчати Максу Вейдеру урок смиренності. Як завжди: страждають невинні, а лиходії грабують і вбивають, і їм все сходить з рук – поки не з'являться інші, ще більш жорстокі, і не придушать своїх попередників. Принцип Макса – грати по-чесному; він домагався власними мізками і тяжкою працею. І тому, напевно, одного сина він втратив, другий здурів, третій залишився інвалідом, у старшій дочці не в порядку з головою, а кохана дружина згасає і марніє з кожним днем. Мало того, тепер до нього в будинок норовлять заповзти отруйні політичні змеюки.
  
  Ще трохи, і я теж рехнусь, як Те Вейдер.
  
  – Вона спустилася вниз. Сказала, їй не терпиться побачити гостей. Раділа, як дитина на дні народження. Давненько я не бачив її такою веселою.
  
  – По-моєму, ти надто спостережливий.
  
  Ланс криво усміхнувся.
  
  – А ти міркуєш, Гаррет. Не знаю, як це вийшло. Я-то націлювався на Алікс. З усіх сил намагався, але... Здоровий глузд підказував, що ти, якщо і западешь на кого з Максовых дочок, то вибереш Алікс. Вона єдина нормальна в цьому будинку, не рахуючи старого.
  
  А я-то думав, що його... гм... тягне до Таю! Головне в нашій справі – не поспішати з висновками. Зовнішність, як відомо, оманлива.
  
  Я занадто довго дивився на Ланса. Зрозуміло, того підозрілого типу і слід прохолов.
  
  – Треба їм на спини номери повісити.
  
  Ні, як хочете, а без чаклунства точно не обійшлося.
  
  До нас підійшов скуйовджений Гилби.
  
  – Гаррет, Макс просив передати, щоб ти вирушав псу під хвіст. Це його слова, не мої. Ще він сказав, що, нехай на даху сидить загін венагетов, а в кухні ховаються командос, прийом все одно почнеться, і що тобі настав час відпрацьовувати твоє зміст.
  
  – Він господар, йому видніше. Сподіваюся, моя інтуїція нарешті мене підведе. Дуже на це сподіваюся.
  
  
  
  32
  
  Із зали почувся шум: жіночий вереск упереміш з чоловічим реготом. Невже?.. У мене було погане передчуття, але я звик дивитися в обличчя небезпеки...
  
  Так і є. Збулися мої найгірші побоювання. Попка-Дурак здобув довгоочікувану свободу і явно встиг щось вчинити. Дами намагалися його зловити. Кавалери з цікавістю поглядали на їх спроби і подавали цінні поради.
  
  Мені раптом прийшло в голову, що якщо триклятої пташці заманеться присісти на моє плече, я опинюся в незавидному положенні.
  
  Ну, Морлі Дотс, ти мені заплатиш. Ти мені за все заплатиш!
  
  – Зроби що-небудь! – прошепотіла Алікс.
  
  – І всі зрозуміють, що ця гадина зі мною?
  
  – Але...
  
  – Нехай розважається. Якщо йому згорнуть шию, я плакати не буду. Манвил, там вистачить людей доглянути за обслугою?
  
  Гилби застогнав – точніше, заскиглив, як побитий пес. Ще б: Вейдер збиралися влаштувати прийом, який став би окрасою сезону. Судячи з усього, це і буде цвях в кришку труни. Так що я Манвила цілком розумів.
  
  – А ти сам не справишся?
  
  – Залу велика, а підозрілих типів у нас аж вісімнадцять.
  
  – Шістнадцять, сер, – заперечив злегка приободрившийся Грессер. – У моєму списку шістнадцять осіб. Ось, подивіться!
  
  – Спокійніше, Грессер. Списки списками, а я перераховував їх по головах, причому двічі. І обидва рази у мене виходило вісімнадцять. Або ти наймав пару двоголових? Пораскинь мізками, приятель. Серед твоїх підлеглих – двоє приблудних. Подумай, як їх відрізнити і зловити.
  
  – О боги! Я цього не винесу, сер! Пропаща я людина! Виженуть мене...
  
  – Грессер, вгамуйся! Ніхто тебе не вижене, якщо ти соизволишь нарешті зайнятися справою. Давай пошевеливайся!
  
  – Слухаюсь, сер, – і він помчав збирати свою зграю.
  
  – Який живчик, – пробурмотів Гилби.
  
  – Де ти його знайшов?
  
  Манвил знизав плечима.
  
  – Дженорд привів. Стверджував, що на нього можна покластися.
  
  – Містер Гилби! Містер Гилби! – Грессер був сам не свій від збудження. За ним слідував похмурий Ланселин Мак. Заскучавшая було Алікс теж пожвавилася і рушила в нашу сторону.
  
  – Так, містер Грессер?
  
  – Містер Гилби, з найбільшим жалем змушений визнати, що цей пан абсолютно прав. У мене в підпорядкуванні не шістнадцять осіб, а більше, і всі кажуть, що так і було з самого початку. Цифри називають різні – хто вісімнадцять, а хто навіть двадцять чоловік. Але за моїми списками їх повинно бути шістнадцять! Не розумію, що сталося. Мені вкрай перед вами ніяково... Але запевняю вас, вранці працівників було рівно шістнадцять!
  
  Природно, голова садова! А потім ще парочка прибилася – ти й не помітив, коли і як.
  
  – Два офіціанта тільки що рвонули на кухню, – повідомив Ланс. – І поки не виходили.
  
  – Гаррет! – окликнула мене Алікс. – Офіціант...
  
  – Знаю. Ланс сказав, що вони пішли на кухню.
  
  – А ось і ні! Цей схопив піднос з їжею і попрямував до залу.
  
  – Один з тих двох? – уточнив я. – Чи третій?
  
  Гилби насупив брови й повернувся до Грессеру.
  
  – Скількох бандитів ви привели в цей будинок? – суворо запитав він.
  
  Я теж втупив у Грессера свій всепроникний погляд. Грессер зухвало випнув підборіддя. Ланс прикинув диспозицію і перемістився Грессеру за спину.
  
  – Я їх тільки найняв! – вигукнув коротун. – Розумієте, просто найняв, і все! Це моя робота! Коли термінове замовлення, кожного перевіряти не будеш, я ж пояснював!
  
  – Повіримо йому на слово? – запитав я.
  
  – Гадаю, так, – озвався Гилби. – Він і справді, схоже, не зустрічав нікого з цих хлопців до сьогоднішнього ранку. – Манвил на секунду задумався. – Ланс, тримайся ближче до Таю. Я пошлю двох-трьох доглянути за Максом. Гаррет, а тебе...
  
  – Я поки поброжу по дому. Може, на кого наткнуся.
  
  У змовників напевно є план дій. Знати б якийсь! Звичайно, Стоквелл з Уэндовером на командос ніяк не тягнуть, але від них цього і не потрібно: якщо не знайдеться на кухні хтось Гаррет, їх би ні в чому не запідозрили.
  
  Звідси питання: наскільки поява Гаррета відповідає планам наших невідомих ворогів? Занадто багато збігів: спершу мене намагаються завербувати, потім намагаються залякати... Ні, мені точно відведено певне місце в їх плані...
  
  Чим же старина Макс Вейдер так дошкулив Чорним Драконам Вальсунга? Треба буде поміркувати на дозвіллі. А поки – не завадило б зловити тих, хто проник у будинок.
  
  Я озирнувся. Гилби і Ланс вже пішли, Алікс і Грессер чекали моїх розпоряджень.
  
  – Містер Грессер, можете приступати до виконання своїх прямих обов'язків. Покажіть, на що ви здатні. Я вам більше докучати не стану. Мало того, я вас більше ні в чому не підозрюю.
  
  Коротун вклонився. Як легко його ощасливити!
  
  – Сподіваюся, ви розумієте, що за інших я ручатися не можу?
  
  Він опустив очі й кивнув.
  
  – Відмінно. Ідіть!
  
  – Я йому не довіряю, Гаррет, – сказала Алікс, проводжаючи Грессера поглядом. – Неприємний тип, вертлявий, і дивиться так, ніби готовий роздягнути мене прямо тут.
  
  – Вау! Ще б йому на тебе інакше дивитися, зіронько! Дивився б він по-іншому, я б його до лікаря відправив.
  
  Алікс пирснула і лукаво на мене зиркнула: мовляв, а ти не проти роздягти дівчину?
  
  Не сьогодні, дорогенька. Як-небудь потім... може бути...
  
  – Швидше за все, йому сподобалося твоє плаття, – продовжував я. – Постеж за ним, добре? І підкажи заодно, де знайти Тінні? – Моя рудоволоса подружка випарувалася, подібно Стоквеллу з Уэндовером.
  
  – Не знаю. – Алікс ображено надула губки: тільки вона разохотилась, а я знову кудись ускользаю. – Хвилину тому була тут.
  
  Гаразд, знайдеться. Її відсутність мені навіть на користь – плутатися під ногами не буде. Що ж, вперед, Гаррет! Вперед, поки тобі на голову не звалилися справжні неприємності.
  
  
  
  33
  
  По парадних сходах я піднявся на другий поверх. Постояв біля дверей у кабінет Вейдера, потім попрямував до чорної сходах: неважко припустити, що поганці відкрито по дому шастати не стануть. Тиша... Жодного звуку, тільки знизу доноситься музика.
  
  Ось і чорна сходи. Я обережно рушив нагору. Швидкість, з якою підозрювані прямо-таки розчинилися в повітрі, наводила на думку, що вони відмінно орієнтуються в будинку. Висновок напрошувався сам собою: у них був агент серед вейдеровской прислуги. Не сказати, щоб цей висновок мене грів...
  
  Зброї у мене при собі не було, якщо не вважати мізків, а значить, неслухняним не складе особливої праці обеззброїти мене. До того ж, тепер вони знають, чого від Гаррета можна очікувати.
  
  Хтось когось обдурив. Дуже не хотілося, щоб цим виявився обдуреним ваш покірний слуга.
  
  Чесно кажучи, я очікував засідку на третьому поверсі. Але мої очікування не виправдалися. Знову нікого. Правда, я не став заглядати в одну з кімнат, але там робити було нічого. У цій кімнаті повільно згасала Ханна... певною мірою вони з Небіжчиком схожі, але Покійник проугасает ще казна-скільки, а от вона...
  
  Повітря розірвав нестямний крик. Бідолаха Тому знову за своє... Втім, цей крик звучав трохи інакше, ніж попередні. Невже демони в його свідомості знайшли плоть і кров?
  
  Без звичної кийки я відчував себе абсолютно безпорадним, як якщо б опинився голяка на людній вулиці. Шкода, що кийок ніяк не підходила до костюма, в який мене вирядили стараннями Макса. Ех, треба було прихопити з собою палицю; вона б і до наряду підійшла, і для справи знадобилася. А ще краще – тростина-шпагу, як у Морлі Дотса...
  
  Я озирнувся. В межах досяжності нічого корисного не виявилося. Вище другого поверху обстановка в будинку Вейдерів убожіла на очах. Немає щоб яка-небудь знайшлася булава або старий заслужений ціп... Манвил говорив, що все зброю зі стін познімали – так, на всяк випадок – і звалили купою в кабінеті Макса.
  
  Ще один крик. У ньому виразно вчувалася не душевна – фізична біль. Невже Уэндовер з Стоквеллом мучать нещасного Тома? Та ні, дурниці... Навіть якщо у когось залишилися не зведеними старі, кантардовские рахунки, який резон, яке задоволення, якщо хочете, мучити людину, яка сама себе не пам'ятає? Тому Вейдер живе у світі, куди немає доступу нікому, крім нього...
  
  Нісенітниця. Повна нісенітниця.
  
  Вся проблема в тому, що мені не вистачає фактів, а без них картину не збудувати. (Чув би мене Небіжчик, от би зрадів: нарешті я почав засвоювати його уроки). Але де їх взяти, ці факти, якщо і розпитати-то нема кого?
  
  На сходах внизу почулися кроки. Хтось піднімався на третій поверх, намагаючись йти беззвучно, – але це в нього погано виходило. Попався, голубчику! Присяду-ка я, сховаюсь за парапетом, а як ти опинишся нагорі, тут я тебе і сцапаю.
  
  Я причаївся і став чекати.
  
  На майданчику між поверхами здалася... Алікс. Дівчина не піднімала голови, ретельно вибираючи місце, куди поставити ногу. Я зітхнув і випростався на повний зріст. Алікс краєм ока помітила рух і вискнула від несподіванки.
  
  – Оце так зустріч, – пробурчав я. – Ну, дитя моє, яким вітром тебе сюди занесло?
  
  – Тобто?
  
  – Що ти тут робиш?
  
  – Тебе шукаю. – Вона состроила невинну гримаску, це в нього здорово виходило. Але мене такими штучками з пантелику не зіб'єш, і намагатися нічого. Не подіяв навіть запасний варіант, коли Алікс подалася вперед, і моєму погляду відкрилося її декольте – до самої талії. Що не кажіть, а Гаррет у нас – кремінь. – Я бачила, як ти звернув на чорну сходи.
  
  – Алікс, ми тут не в іграшки граємо. Ти і себе підставити могла, і мене. Що на тебе найшло? Побоку все інше, ти уявляєш, яку сцену влаштує нам Тінні?
  
  Дівчина протиснулась між мною і парапетом. Ці сходи такі вузькі. І теплі... просто дивовижно теплі.
  
  – Алікс...
  
  – Не жени мене, Гаррет.
  
  Я заткнувся. Навіть Гаррет може зберігати мовчання, коли це необхідно. А по тону Алікс і останній йолоп здогадався б, що зараз краще за все промовчати.
  
  
  
  34
  
  – Ш-ш! – прошепотіла Алікс, кладучи руку мені на коліно.
  
  Я кивнув: мовляв, зрозумів. Я теж чув цей звук – нагорі голосно грюкнули двері і хтось вийшов на сходи. Засада виявилася не марною. Я повернувся до Алікс і зробив їй знак не висовуватися, а потім повільно випростався.
  
  Встав так, щоб зверху мене можна було помітити лише в самий останній момент, потім допоміг піднятися Алікс, ткнув пальцем вниз і прошепотів самими губами: «Спускайся. Тільки тихо».
  
  Побледневшая Алікс підкорилася без заперечень.
  
  На сходах показався мій старий знайомий Картер Стоквелл, за ним, природно, рухався Трейс Уэндовер. На плечах вони несли чиєсь тіло...
  
  Я вийшов з укриття.
  
  – Привіт, Картер!
  
  Стоквелл підстрибнув від несподіванки, Уэндовер завмер як укопаний. Я не став гаяти часу: підскочив і від душі врізав Стоквеллу по вуху. Він обм'як. Для вірності я надавав йому ще пару раз, після чого розвернувся до ошелешеному Уэндоверу. Зверху хтось гаркнув:
  
  – Що там у вас?
  
  Я переступив через Картера, підійшов впритул до Трейсу, изнемогавшему під тягарем викраденого тіла, і крикнув, звертаючись до третього – тому хлопцю з стайні:
  
  – Знову я! Покажи-но своє запрошення.
  
  Хлопець з стайні стрімголов скотився по сходах. Мені навіть здалося, що він змете з дороги свого приятеля Трейса, щоб дістатися до мене.
  
  Размахивался він занадто довго – я встиг ухилитися, і його кулак врізався в стіну з такою силою, що полетіла штукатурка. Він заскавчав, підвівся, став дути на забиті кісточки. Трейс нарешті прочумався, кинув свій вантаж і кинувся бігти. Я стрибнув за ним, схопив за штанину... Дубина ти, Гаррет! Вчили тебе вчили, що і клерк від переляку озвіріти може, а ти не послухав... Коротше, старина Трейс засадив мені п'ятою по фізіономії. Я покотився по сходах, успішно заробляючи нові синці, ніби мало було попередніх, отриманих у тієї самої стайні.
  
  Нарешті падіння припинилося, і я дещо як встав. На очі навернулися сльози. Поки я падав, Трейс не забув втекти: як кажуть в армії, зробив стратегічний відступ.
  
  Схоже, нам з цим Трейсом ніколи не стати нерозлучними дружками.
  
  Я піднявся на майданчик, і тут хтось схопив мене за ногу, подібно до того, як я хвилину тому хапав Уэндовера. Я впав навзнак, прямо на нерухоме тіло, і опинився віч-на-віч з викраденим. Повинно бути, це Тому Крикун: з особи вилитий Тай Вейдер, тільки старші і менш життєрадісний.
  
  Він дихає, чи ні?
  
  Може... Ні, Гаррет, не зараз. Тебе знову гатять.
  
  По правді сказати, мене не колошматити: просто хтось ліз мені, як по сходах. Це був Стоквелл, прийшов в себе і вирішив під шумок змитися. Спритний малий! Я відіпхнув його і сіл, прикидаючись, ніби в змозі захищатися.
  
  Картер не встиг зробити й двох кроків, як Алікс – ось же шкідлива дівчисько! Адже Я її відправив вниз! – як Алікс примерилась і саданула йому по голові своєю бальною туфелькою. Не чекав такого підступу Стоквелл вдруге впав у безпам'ятство.
  
  – Спасибі, – пробурмотів я. – Це Тому, вірно? І як ти тут опинилася? Ти ж повинна бути внизу.
  
  – Угу, – на друге питання вона вважала за краще не відповідати. – Гаррет, що відбувається? Кому міг знадобитися мій брат?
  
  – Сам хотів би знати. Давай з'єднаємо цього клоуна, щоб він знову нікуди не зник.
  
  І треба шукати інших. І наплювати, що їх двоє або троє на мене одного. Все одно знайду. Ось тільки не забути б, що тут напевно не обійшлося без чаклунства...
  
  – І чому ми його зв'яжемо? – роздратовано запитала Алікс. Вона була права. Ох вже ці мені чистюлі: прибирайтесь на здоров'я, але треба ж і про ближніх подбати – ні щоб залишити хоча б один моток мотузки на вбитому в стіну гаку!
  
  – Гаразд, принесу щось зверху. Якщо поворухнеться, дай йому як слід. – Чому-то містер Картер Стоквелл не викликав у мене ані найменшого співчуття.
  
  Четвертий поверх зустрів мене мертвою тишею. Я крокував обережно, майже скрадався. Зграї клерків не складе праці здолати самотнього морського піхотинця, якщо той дозволить застати себе зненацька.
  
  На щастя, ні я не зглупив, ні клерки не проявили ентузіазму. Їх і слід прохолов. Поверх був порожній.
  
  Я піднявся сюди вперше за багато років. Тут мешкали нащадки татуся Вейдера і старші слуги: у перших були апартаменти, у других – закутки... В коридор виходило багато дверей, одна з яких були розкриті навстіж. Я підійшов, зупинився, вслухаючись. Так, з роками мимоволі стаєш обачним...
  
  Мені відчайдушно бракувало Морлі Дотса. Я звик до того, що у всяких бувальцях старий Морлі прикриває мою спину – а то й лізе вперед, коли на нього находить. Хоча останнім часом Дотс змінився; якщо так і далі піде, з нього станеться взагалі порвати з «лівими» справами і стати законослухняним карентийцем. По-моєму, він був надто заклопотаний тим, що старіє...
  
  Ніхто не стрибнув на мене, коли я метнувся в дверний проріз. Ау, поганці! Мабуть сидять собі в затишному куточку, руки потирають та потішаються над недолугим Гарретом, що ковтає пил на порожньому поверсі.
  
  Це виявилася кімната Тома. Обстановка убога, на стіні біля дверей висить гамівна сорочка та інші пристосування на випадок, якщо Те почне бешкетувати.
  
  Дух у кімнаті був такий, що я мало не вдавився.
  
  На місці татуся Вейдера я б помістив Тома в більш веселе оточення. Намалював би на голих стінах картинки всякі – пастушків з пастушками, чи що, або звіряток яких-небудь. З іншого боку, чого особливо веселитися? Адже світ, в якому ми живемо, – нескінченна низка скорбот і смертей... Я затримав дихання і, задкуючи, вибрався в коридор, де повітря було відносно свіжим.
  
  У голові поступово прояснювалися. Це ж треба, як заразна божевілля, якщо воно просочило всю кімнату! Або, навпаки, кімната перетворила Томи того, ким він став? Може, всьому виною цей сморід?
  
  У дальньому кінці коридору, у парадних сходів, майнув чийсь силует. Я встиг помітити щось червоне – вірно, рукав сукні або що-небудь в тому ж роді. Хотів було побігти туди, але раптом на мене навалилася жахлива апатія: дихати і то доводилося через силу.
  
  Коротше, коли я таки добрався до парадних сходів, на ній, зрозуміло, нікого не було.
  
  Що називається, за службовим обов'язком я перевірив інші приміщення на поверсі, але не знайшов нічого скільки-небудь цікавого.
  
  Де Алікс? Чесно кажучи, я був дещо здивований, що вона, з її характером, досі не плутається у мене під ногами.
  
  
  
  35
  
  Апатія помаленьку проходила, і моя тривога за Алікс ставала все сильніше. Врешті-решт я вирішив сходити і подивитися, де вона.
  
  Того, хто завжди очікує гіршого, рідко чатує розчарування. Трапляються, звичайно, і приємні винятки...
  
  Однак цього разу все склалося так, як і повинно було скластися.
  
  Алікс без почуттів простирається на підлозі. Хтось тюкнул її по маківці і пішов у невідомому напрямку. Містер Картер Стоквелл знову зник. Тіло Тома Вейдера також зникло. Мало того, Алікс була полураздета. Ні, я все розумію; покажіть мені того, хто залишиться байдужим до її краси, але сходова площадка все-таки – не найромантичніше місце в будинку. Та й віддаватися любовним утіхам з дівчиною, яка нічого не сприймає... Може, комусь і подобається, але це не по мені.
  
  – Гей, зіронько! – покликав я. – Прокидайся! Алікс! Вистачить дурня валяти! – Спробувати, чи що, той спосіб, яким приводять у почуття героїнь у всяких казках? Ні, не варто: на мене і без того занадто багато зуб мають...
  
  Алікс шевельнулась, застогнала, спробувала сісти.
  
  – Що скоїлося? – запитав я, допомагаючи їй випростатись.
  
  – Хіба не видно? Хтось на мене напав. – Роздратування Алікс було цілком зрозуміло. – Піднявся знизу і... Ти що, не чув, як я кричала?
  
  – Ні. – Я був абсолютно щирий: будучи нагорі, я не чув жодного звуку.
  
  – Так от, я кричала. Голосно-голосно. А коли спробувала втекти, то спіткнулася про Тома і отримала по голові раніше, ніж встигла встати. – Тут вона помітила, в якому стані її одяг. – Це ще що таке? Сказав би, я сама б все скинула.
  
  – Це не я. Бездушні дівчата не в моєму смаку.
  
  – Навіть не знаю, чи радіти, чи ображатися.
  
  – Я зовсім не хотів тебе ображати. – Вічно жінки мене розуміють неправильно. Напевно, вони це роблять навмисне.
  
  – Так що? Я цілком прийшла в себе...
  
  – Звучить заманливо, ось тільки часу в обріз. По дому сновигають якісь мерзенні типи, і ми поняття не маємо, що їм потрібно. Що з Томом сталося, не знаєш?
  
  – Ні. Думаю, вони продовжили те, чим займалися, коли ми їх перервали.
  
  – Може бути. Вставай, поправ одяг. Я хочу поговорити з твоїм батьком.
  
  – Не залишай мене тут.
  
  – Я й не збираюся. Тому ти повинна виглядати пристойно.
  
  – А! – На мить вона стала колишньою пустотливою Алікс, але потім в її погляді знову промайнув страх. – Як по-твоєму, що все це означає?
  
  – Самого б хто просвітив. Я сподівався, що Стоквелл нам допоможе...
  
  – Стоквелл?
  
  – Ну так, той хлопець, якого ти стерегла. Я з ним вже зустрічався. Його звуть Картер Стоквелл.
  
  – Як я виглядаю? Як ніби ми тільки-тільки злізли з сінника?
  
  – Гм... Не зовсім.
  
  – Ех! – Вона усміхнулася. – Шкода... А то всі подумали б, що мені нарешті пощастило.
  
  – Не забувай, що коли б тобі справді пощастило, я б опинився по вуха в лайні.
  
  – Я нікому не скажу, – пообіцяла вона. – Смотри, сам не патякай. – І злегка подалася вперед.
  
  Так, за останні роки Алікс сильно подорослішала. Однак на її слова я б не особливо покладався: по-моєму, вона була з тих дівчат, які обожнюють хвалитися своїми перемогами.
  
  
  
  36
  
  Незважаючи на всі старання Алікс, вигляд у неї залишився... скажімо так... розпатланий, і, коли ми увійшли в кабінет Вейдера, Белінда озирнула нас суворим поглядом, на мить відірвавшись від дружньої бесіди з Маренго Норт-Энглишем. Судячи з усього, вони вже встигли зійтися досить близько, тим паче що племінниці Маренго ніде не було видно.
  
  Відразу відчувається ділова хватка. Посміхатися людині, який, можливо, умышляет проти тебе... Я б так не зміг.
  
  – Гаррет! – пробасив Вейдер. – Дуже до речі! Ми як раз про тебе говорили.
  
  – Бос, у нас проблеми, – випалив я. – Тома намагалися викрасти.
  
  – Викрали, – поправила Алікс.
  
  – Точно, викрали, – погодився я і швиденько виклав подробиці, а потім запитав у Норт-Энглиша: – Чули що-небудь на рахунок цих Чорних Драконів або щодо їх командира, полковника Нортона Вальсунга?
  
  Маренго зглянувся до відповіді лише тому, що був гостем будинку, в якому до мене ставилися з повагою. Повстречайся ми на вулиці, він би мене і не помітив.
  
  – Ніколи не чув ні про Драконів, ні про полковника Вальсунге, молодий чоловік. Втім, в нашій армії було багато різних загонів. До того ж організація у нас велика, за всіма не встежиш. Цілком можливо, цей полковник – якщо навіть він полягає в лавах нашої організації – діяв без мого дозволу.
  
  Ну і слизький ж ти тип, Маренго!
  
  – Я теж з ними не стикався. Правда, в Кантарде я, можна сказати, й не було – нас швиденько перекинули на острови.
  
  Вейдер, розчулено взиравший на всіх, хто був у кабінеті, сказав:
  
  – Гаррет, в найближчі дні до мене повинні заглянути наші генерали. Я їх запитаю.
  
  Щось мені не подобається його спокій.
  
  – Тобі наче начхати на Тома, – бовкнув я.
  
  – Гаррет, поміркуй сам, в будинку натовп гостей. Ну хто зуміє винести тіло і залишитися непоміченим?
  
  – Не знаю, не знаю. Дивися – вони пробралися всередину, у них був якийсь план, отже, і шляхи відступу вони повинні були прорахувати. Все командос-самогубці залишилися в Кантарде, Макс.
  
  Вейдер повернувся до міцним хлопцям, мявшимся біля дальньої стіни кабінету.
  
  – Попередьте інших, хлопці. І скажіть Гилби, щоб зайшов до мене.
  
  – І за Киттиджо приглядите, – вклинився я. – Особисто я її так і не знайшов. Макс, тут явно не обійшлося без чаклунства. Варто на секунду відвести погляд, як ці хмыри пропадають без сліду.
  
  Якщо прийняти моє припущення за істину, з нього випливало, що Чорні Дракони Вальсунга певним чином пов'язані з Горбом. Тільки цього і не вистачало для повного щастя!
  
  – Все дивасніше і дивасніше, – пробурчав Вейдер. – Але чому я? Кому я міг досадити? Чаклунів знайомих у мене раз-два та й усе, та й ті, коли розлютяться, розмінюватися на дрібниці не стануть: розчавлять, як жука, і вся недовга. А гроші вимагати, викрадати когось-ні, це для них занадто дрібно.
  
  Він підійшов до каміна, в якому потріскували дрова, і дивився на вогонь. Потім поманив мене пальцем. Коли я підійшов, він запитав пошепки:
  
  – Мені знову дістанеться, так? – На мить Макс Вейдер, голова пивної імперії, став звичайною людиною, розгубленим і наляканим.
  
  – Постараюся цього не допустити, бос, – пообіцяв я і сердито подивився на Норт-Энглиша. Той і бровою не повів. Вірно, такі погляди були для нього не дивина. Встиг звикнути.
  
  Алікс рвучко обняла батька.
  
  – Не хвилюйся, тато, Гаррет все владнає.
  
  Це вона про кого? Особисто мені той Гаррет, який перед татком Вейдером варто, особливої довіри не вселяє.
  
  Вейдер опустився в крісло й затулив рукою очі. Ніколи не бачив його таким... спустошеним, чи що. Втім, якби я на його місці, ще невідомо, як би я повівся...
  
  – Наскільки можу судити, – сказав Норт-Энглиш, – ви не симпатизуєте Вільним Спільнот, містер Гаррет?
  
  З розуму зійти – великий Маренго зволив заговорити з дрібної сошкою!
  
  – Ну чому ж? – здивувався я. – Дуже навіть симпатизую. Цілі у вас де-то навіть благородні. Ось тільки публіка зібралася... гм... луджені Глотки, лише б хай підняти. Невже, по-вашому, людям захочеться, щоб ці горлопани ними керували? І потім, вже вибачте, але більшості ваших молодиків начхати на всякі там права. Їм би загарбати собі побільше, тільки і всього.
  
  Норт-Энглиш пильно подивився на мене. Вигляд у нього був такий, наче він розкрив дорожню сумку і побачив там жирну змію.
  
  – У будь-якій організації, містер Гаррет, навіть у тій, яка переслідує піднесені цілі, обов'язково знайдуться фанатики і мародери. Така людська натура. От якби всі учасники руху були настільки ж розсудливими і спокійні, як ви...
  
  Куди це він хилить?
  
  – На вашому місці я б простежив, щоб розважливі герої доглядали за особливо буйними, а то ви двох осіб залучаєте, а десяток відштовхуєте своїми витівками.
  
  Очі Норт-Энглиша звузилися. Дрібна сошка наважилася вчити його життя! Я впевнений, в глибині душі він напевно схвалював усі фортелі своїх субчиков.
  
  Н-да, якщо далі так піде, ми з ним швидко один одного виведемо на чисту воду.
  
  Мені самому Маренго був даром не потрібний, але Макс Вейдер вважав його своїм другом, а Релвей просив мене проникнути в його рух...
  
  – Пробачте за різкість. Просто я ще не встиг відійти від зустрічі з вашими фанатиками пару днів тому.
  
  – Я чув про це. – Маренго оволодів собою, і обличчя його знову стало безпристрасною маскою. – Ми намагаємося позбутися від подібних людей. Ось, до речі, чому в Танфере зараз стільки дрібних груп – вони відкололися від «Кличу», тобто їх вигнали. Ці люди – все одно що бур'яни, і ми їх поступово висапуємо.
  
  Норт-Энглиш, схоже, і не помітив, що ненароком визнав приналежність Чорних Драконів до очолюваного ним «Кличу», а я не став йому про те повідомляти, щоб не погіршувати ситуацію. Релвею не сподобається, якщо я не зумію опинитися у Вільних Спільнотах через власну нестриманість.
  
  – Прошу вибачення, – повторив я. – Не зі зла, самі розумієте... Просто я працюю на містера Вейдера, а сьогодні у нас важкий день.
  
  – Все гаразд, містер Гаррет. Загляньте до мене, коли вас ніщо не буде обтяжувати. «Клич» зацікавлений в таких людях, як ви, у тих, хто побував на півдні, бачив війну своїми очима, здійснював подвиги на полі бою, а коли повернувся, зіткнувся з черствістю, невдячністю і відвертою байдужістю. Люди повернулися і виявили, що їх життями тепер заправляють ті, хто й пальцем не ворухнув заради перемоги... О, вибачте, будь ласка! Коли поруч немає племінниці – вона мене зупиняє, – я можу говорити годинами. На жаль, розмови далеко не завжди допомагають знайти нових друзів.
  
  Маренго Норт-Энглиш – один з найбагатших людей Танфера і всієї Каренты. Кажуть, він мало не купається в золоті. Навіщо, цікаво, йому здалося рух міських низів? Вже таким, як він, без роботи залишитися точно не загрожує. Вони все одно жодного дня в своєму житті не працювали.
  
  – Гаррет!
  
  – Так, містер Вейдер?
  
  – Час іде.
  
  – Слухаюсь, сер.
  
  Відволікся від спостережння через розмову! До чого дійшло – Макс Вейдер велить Гаррету не язиком чесати, а справою займатися!
  
  37
  
  Я був збитий з пантелику. Від мене вимагали дій, а я знати не знав, що вдіяти. Між тим гості прибували і прибували, так що відшукати зловмисників з кожною хвилиною ставало все важче. Не будеш же хапати кожного, на кого жилетка офіціанта. І потім, якщо у них вистачило розуму досі не попастися, значить, вони змінили маскування. Наряд офіціантів потрібен був лише для того, щоб «на законних підставах» проникнути в будинок.
  
  Мені в голову раптом прийшла жахлива думка. Точніше, жахливий спогад. Картер з Трейсом були в моєму будинку, знаходилися всього в який-небудь дюжині ярдів від Небіжчика, і він не відчув у них і натяку на зло!
  
  Слідом за цією думкою прискакала друга, не менш жахлива. Простучала копитцями – я виразно розчув їх цокіт. І думка була така: ці хлопці надто вже добре знали внутрішній устрій вейдеровского будинку...
  
  – Що будемо робити? – запитала Алікс, дивлячись з-за мого плеча на натовп гостей біля підніжжя сходів.
  
  – Хороше питання. Для початку підшукаємо тобі безпечне місце. Раптом вони покусятся на тебе чи на Киттиджо? Або навіть на Тая? – Нагадую: Тай бігати не може, а з Ланса охоронець так собі.
  
  – З тобою я буду в повній безпеці, Гаррет.
  
  – Не можу сказати того ж про себе.
  
  – Гаррет! Я ж і образитися можу!
  
  – Он Гилби. Пішли до нього.
  
  Манвил Гилби виглядав змученим. Гості прибували пачками, Дженорд – охрипне, бідолаха, як пити дати охрипне! – не перестаючи викрикував імена; за всіма було не встежити навіть при величезному бажанні.
  
  – Ну що ще? – буркнув Гилби.
  
  – Тому викрали. Їх було троє, можливо, четверо. Піднялися по чорних сходах, там ми з ними і зіткнулися. Тому був живий, але без свідомості. І Киттиджо я знайти не зміг.
  
  – Хвилину тому вона спустилася по парадних сходах. Помилитися було важкувато: своєю сукнею вона затьмарила всіх... Брр! Черговий бажає особисто поспілкуватися з Максом. – Гилби привітав високого, підтягнутого старого, в якому я з деяким запізненням дізнався відставного генерала кавалерії. – Треба попередити хлопців у двері.
  
  – Макс вже розпорядився.
  
  – Все одно нагадаю; від них не убуде. А ти дивись в обидва. Лиходії повинні бути десь тут.
  
  – Слухаюсь, бос, – я скривився, але Гилби вже відвернувся. Генерал – прямий, як ратище списа – оглянув мене з таким виглядом, ніби силкувався пригадати день нашого знайомства. Вірно, він з кимось мене переплутав.
  
  Я попрямував до кімнати обслуги. Алікс не відставала від мене ні на крок.
  
  До мене підскочив Грессер.
  
  – Що накажете робити? У мене тепер людей не вистачає!..
  
  – Невже ще хто-небудь утік?
  
  Його щоки порожевіли.
  
  – Вас, здається, Гарретом звуть?
  
  – З ранку точно звали, а що?
  
  – Гаррет, я не збираюся знову вибачатися за свої промахи. Якщо у вас є що обговорити, давайте обговоримо. Якщо немає, будьте ласкаві не заважатиме під ногами.
  
  – Зрозумів, врахую. Ось задачка: хтось викрав Тома Вейдера – не знаю вже, навіщо, та це й не важливо. Зараз важливо інше – зловити викрадачів. Як, по-вашому, вони могли вибратися з будинку?
  
  Чесно кажучи, тлумачний відповідь я не розраховував. Старий цинік Гаррет не звик знаходити підтримку у ближніх.
  
  – Може, скористалися доставочным фургоном?
  
  – Чим-чим?
  
  – Частина частування – торти та інші солодощі – замовлялася на стороні і доставлялася у фургонах. Ці фургони стоять на задньому дворі. Їх розвантажують по мірі необхідності...
  
  – Містер Грессер, беру назад всі невтішні висловлювання на вашу адресу. Я замолвлю за вас слівце перед містером Вейдером.
  
  – Спасибі. Але як мені бути з браком рук?
  
  – Не знаю. Стривайте, коли рук не вистачає, є ще ноги і зуби. У всякому разі...
  
  Алікс смикнула мене за рукав:
  
  – Гаррет, ти треплешься, а Тому, можливо, як раз відвозять!
  
  Я дозволив себе відвести.
  
  – Мені здалося, тебе треба виручати, – зауважила дівчина.
  
  – Ну...
  
  – Іноді корисно бути грубим.
  
  – Моя матуся вчила мене, що хороші манери – насамперед.
  
  – Сюди. – У Алікс явно було інше уявлення про хороші манери.
  
  Наскільки я міг судити, ми рухалися кружним шляхом. Вдалині промайнула Тінні; повинно бути, Алікс углядела її раніше, бо і попрямувала в обхід. Вибравши момент, коли Алікс відвернулася, я помахав Тінні. Вона махнула у відповідь. Мало того, я удостоївся помаху руки і заохочувальної посмішки від миловидної жінки у віці; схоже, вона була поза себе від щастя із-за того, що привернула увагу настільки симпатичного кавалера.
  
  Звичайно, бути грубим і справді іноді корисно, але я інакше вихований. До того ж як тут будеш грубим, коли поруч з тобою красива жінка?
  
  
  
  38
  
  – Я думала, ти турбуєшся за Тома, – дружньому дорікнула Алікс. Дуже дружньо, дуже лагідно... Моя знаменита стійкість благополучно тріщала по швах, моє дивовижне холоднокровність і нечутливість до душевних муках підбиралися до крайнього межі. Якщо я не віднесу ноги з цієї пустельної підсобки, мені загрожує стати найближчим другом Алікс Вейдер.
  
  У підсобці було порошно – не прибирались в ній, ймовірно, як мінімум, кілька років. Я чхнув. Алікс пішла моєму прикладу. Похитуючись, я вивалився у коридор.
  
  Тут, звідки-то з задвірок, з'явилася Тінні.
  
  – А, ось ви де! Я вже вирішила, що ви заблукали.
  
  – Ми шукаємо Тома, – пояснила Алікс у мене з-за спини, нітрохи не збентежена появою подруги. З її тону не можна було і думати, що вона намагалася вчинити зі мною лише мить тому. – Його викрали прямо з кімнати. Гаррет зумів затримати викрадачів, але вони вислизнули і прихопили Тома з собою. Манвил стверджує, що вони не могли вибратися з будинку, тому ми і оглядаємо все приміщення. А містер Грессер вважає, що...
  
  Обдурити Тінні не так-то просто. Поглядом вона пообіцяла мені допит з пристрастю, а вголос запитала:
  
  – Кому міг знадобитися твій брат?
  
  Алікс знизала плечима і знову обернулася такою боязкою, наївною дівчинкою, ніби натягнула на себе маску. Дивовижна здатність до вдавання! Старина Макс переконаний, що тримає доньку в строгості, але, по-моєму, він сильно помиляється.
  
  Вже щодо Киттиджо він точно помилявся. По-перше, Киттиджо була рішучіше своєї молодшої сестри. А по-друге, в ті дні нас менше відволікали...
  
  Чесно кажучи, я не рвався відновлювати знайомство. На мій смак, Киттиджо занадто... гм... збудлива. Вона з тих підступних істеричок, які спочатку успішно приховують свою істерію, зате потім дають собі волю...
  
  – Можливо, Грессер прав, – сказав я. – Самі бачите, тут стільки пилу, неодмінно повинні були залишитися хоч якісь сліди. Але слідів немає і в помині.
  
  – Треба обшукати всі приміщення, – заявила Алікс тоном, що не терпить заперечень.
  
  Я підійшов до дверей чорного ходу – саме через неї увійшла Тінні, – відкрив двері і виглянув назовні.
  
  – Гей, Рижик, ти нікого не помітила?
  
  – Я бачила те ж, що і ти зараз.
  
  Тобто двох кухарів, таскавших підноси з пиріжками. І фургони...
  
  – Пішли, подивимося.
  
  Алікс підвела голівку.
  
  – Я не хочу бруднити свої нові туфлі у гної.
  
  Пару хвилин тому вона готова була забруднити чим завгодно своє нове плаття... Я гмикнув. Зрозуміло, це зовсім інша справа.
  
  – Чому б тобі не повернутися в залу, Алікс? – запропонувала Тінні. – Таю, напевно, важко приймати гостей одному. А Нікс не в настрої.
  
  Алікс не хотіла веселитися. Алікс взагалі нічого не хотіла. Ні, їй безумовно не заважає ще трохи подорослішати. Втім, цього вона теж не хотіла.
  
  Залишивши дівчат мило щебетати, я вийшов на двір.
  
  П'ять фургонів. Два я відмів відразу – з них зняли колеса і розпрягли коней. Залишалося три; може статися, один з них був той самий...
  
  Всі брудні, похилені, обшарпані. Правда, не ті нині часи, щоб роз'їжджати в нових фургонах. Зараз взагалі нічого нового не з'являється. Останній новий будинок на моїй пам'яті побудували до того, як я пішов на фронт. Або навіть раніше.
  
  Коротше, сьогодні наш девіз: «Бережи, що маєш, і не рипайся».
  
  Я оглянув коней, запряжених в посторонки. Коні – самі хитрі створіння на всьому білому світі! Скількох простаків вони обдурили! Не виключено, що тварина злочинців така ж злодійська, як вони самі, і її можна відрізнити від інших...
  
  Один кінь міцно спала, інша засинала. А ось третя скоса поглядала на мене з-під вій, виявляючи нездоровий інтерес до моєї персони. Точніше, третій: це був кінь, якого, схоже, не терпілося помститися мені – і всьому людству в моїй особі – за своє приниження. Я намагався не підходити близько, але на якусь мить забувся – і ледве встиг ухилитися. Клацнули зуби, і я залишився без гудзиків на лівому рукаві.
  
  – Ти і є, – пробурмотів я. – З такими зубами тільки урок возити. – До речі, мерина стриножили, а це говорило про що: в'ючних коней, як правило, не триножать – тим паче в місті.
  
  Я обійшов мерзотну істоту і встав перед фургоном. Мерин вишкірив зуби в презирливій посмішці.
  
  – Слухай, коняга, чому б тобі теж не подрімати?
  
  Кобила знов усміхнувся, наочно висловивши своє ставлення до моєї пропозиції, зокрема і моїм розумовим здібностям в цілому.
  
  Фургон являв собою дерев'яний міст зі складним тентом. Зрозуміло, тент був піднятий. Кріпився він дерев'яним кілочком на шкіряному ремені. Я посмикав кілочок, взявся за ремінь, потягнув...
  
  Хтось садонув мене по черепу мішком з кінськими підковами. Я плавно опустився додолу, ніби гнаний вітром осінній лист. Як ударився об землю – то пак про плити, якими було вимощено двір, – вже не запам'ятав.
  
  
  
  39
  
  Я застогнав і обережно розплющив одне око. Невже вже ранок, будь воно прокляте? І знову з похмілля... Ну скільки можна, Гаррет?
  
  У полі мого зору вплыл ангел. Точніше, ангеліца. І щось прошепотіла. Я не розібрав слів, але цього і не вимагалося: ми з цим янголятком досхочу порезвимся, дайте мені тільки вдихнути на повні груди.
  
  Повинно бути, я помер і потрапив на небеса. Так вселяла мені матінка: всі гідні люди після смерті потрапляють на небеса.
  
  Ангеліца продовжувала говорити. Раптом у мене в голові немов щось клацнуло, і я почув, про що мовить небесне бачення:
  
  – Вистачить мені мізки пудрити, Гаррет. Я дуже давно тебе знаю.
  
  – Ой... Обдурили, значить. Я завжди думав, що ви, демниці, такі – руденькі, пухкенькі... Або пухкенькі і руденькі...
  
  – Лестощі тобі не допоможе.
  
  – Як знати, як знати. – Я провів рукою по волоссю – і намацав солідну шишку. – Чим це мене долбанули? Пташка місце для посадки шукала? – Якщо це була моя пташка, з неї цілком станеться.
  
  – Поняття не маю. Коли я нарешті вмовила Алікс піти за тобою, ми вийшли надвір і побачили, що ти лежиш на землі, а якийсь тип збирається знову тебе вдарити. Ми закричали, з кухні вискочили слуги, і він утік.
  
  – А фургон?
  
  – Який фургон?
  
  – Який тут стояв. Я як раз збирався в нього зазирнути, коли мене огрели. – Звичайно, безглуздо очікувати, що вона помітила саме той фургон. – Здається мені, ми влипли по вуха.
  
  Дещо піднявшись, я шкутильгав до воріт і розштовхав сонного охоронця. Здоровенний чолов'яга, суцільні м'язи – і жодної звивини. Такий нікого повз себе не пропустить, що ви, сер.
  
  – За останні п'ять хвилин фургони виїжджали?
  
  Він витріщився на мене з-під могутніх, як скелі, надбрівних дуг. Брів у нього, як не дивно, не було і в помині.
  
  – А ти хто такий? – буркнув він, явно незадоволений тим, що його розбудили.
  
  – Гарретом кличуть. Шеф служби безпеки на пивоварні. – Ну і що, що неправда? Для користі справи же.
  
  – А, чули. Ну так, Робін-Боббин поїхав. Круто, вірно?
  
  – Що круто?
  
  – Так ім'ячко. Як в віршиках. І запам'ятати легко.
  
  – Зрозумів. Так, круто. Кльово. Відпад. Наступне питання: чому ти його випустив? Чи не знаєш, що в будинок проникли грабіжники і ми їх ловимо?
  
  – Не-а. – Охоронець покрутив головою. – Я нікого не бачив, як на пост заступив, крім візника Робинова. Решта все всередині були.
  
  – Йех! – пробурмотів я, без особливого, втім, почуття. – Гаразд. Дивись, більше нікого не випускай без мого дозволу. Усік? Скільки народу було в тому фургоні?
  
  – Я ж кажу, один візник. – Охоронець почав злитися.
  
  Хвацько у них вийшло, нічого не скажеш. Фьюить – і шукай свищі.
  
  Я обернувся, збираючись піти.
  
  Тінні підхопила мене під руку, зазирнула мені в саме серце своїми величезними очима.
  
  – Якою ви наполегливий, містер Гаррет, – промуркотала вона. У світлі смолоскипів її зубки відливали червоним.
  
  – Я стурбований. Мало мені, чи що, було швів на голові? Доведеться носити шолом. Виберу офіцерський, із шишаком. За подібною ціною сторге і буду тягати.
  
  – Тоді тобі ногу зламають. Або руку.
  
  – Дорогуша, твоїми б вустами мед пити.
  
  – Намагаюся, Гаррет. На твоєму місці я б змінила рід занять. Не можна ж все життя витрачати на тих, хто тільки й чекає, щоб тобі нанести каліцтво.
  
  – Гм... Піду-но знову до старого загляну. У тому фургоні могли відвезти Тома.
  
  Здається, Тінні розсердилася. Ну і субчик цей Гаррет, так і норовить розмову на дрібниці звести!
  
  Є речі, яким навчитися неможливо, скільки не зубри.
  
  
  
  40
  
  Я увірвався в кабінет Вейдера, зовсім не подумавши про те, що там мене не чекають. Досі мені жодного разу не доводилося виправдовуватися за свої візити.
  
  А тут... Мене зустріла мертва тиша, на зразок тієї, яка буває після розкати грому. На нахабу – це я про себе – кинулася дюжина поглядів. Маренго Норт-Энглиш заткнувся на півслові.
  
  У кабінеті Вейдера зібралися на раду ватажки всіх танферских придурків. Точніше, всіх придурків, котрі ратують за права людей. Демократів і апологетів теорії круглої землі я не помітив.
  
  Трохи позаду Норт-Энглиша, по праву руку від нього, сиділа Белінда Контагью. Відблиски полум'я з каміна падали на її обличчя, надаючи йому бісівське вираз. Белинду явно побоювалися навіть закінчений псих Бондурант Алтуна зберігав шанобливе мовчання.
  
  Коли не бачив цього на власні очі, важко повірити, що така молода і приваблива особа може вселяти такий трепет. Але ніхто з тих, хто був присутній на цьому збіговиську, не сумнівався в її... е... кримінальних таланти.
  
  – Де Макс? – я впорався, проігнорувавши засудження у поглядах. – Він мені терміново потрібен.
  
  Звичайно, я міг би обійтися і без нього. Але ж це його син потрапив у біду, так що він повинен знати, що та як.
  
  Норт-Энглиш похитав головою: мовляв, ну й нахаба – і з батьківською усмішкою відповів:
  
  – Макс вийшов переговорити з Манвилом. Панове, перед вами той самий Гаррет, якого рекомендувала міс Контагью. Містер Гаррет, не приєднаєтеся до нас, раз ви все одно зайшли? Я впевнений, Макс скоро повернеться.
  
  Витримавши короткий суперечку з самим собою, я вирішив, що повинен дізнатися, про що вони змовляються. Тим більше, що фургон наздоганяти вже безглуздо – він міг поїхати куди завгодно.
  
  Прийнявши рішення, я дозволив собі озирнутися і вивчити чесну компанію, продолжавшую свердлити мене поглядами. Вершки півсвіту, щоб їм пусто було! Нікого з них не можна було запідозрити в нечистокровности. Ті, хто не міг похвалитися багатством – наприклад, Арнс Мингл і Бондурант Алтуна, – вносили свій внесок у їх спільну справу зграями бравих молодців. Циніку Гаррету, природно, подумалося, що «Клич» створювали з метою перерозподілити багатство і владу від не-людей до цієї купки людей.
  
  – Гаррет, – сказав Норт-Энглиш, – ми з цими високо достойними панами розходимося в думках з приводу частковостей, а ідеологія у нас загальна. І, оскільки всі тут, ми визнали корисним обговорити те, що сталося сьогодні в будинку Макса.
  
  – А я тут при чому?
  
  – Ми з'ясували, що ніхто з нас не причетний до спроб... е... чинити тиск на Вейдера. Макс не поділяє наших поглядів, проте всі ми вважаємо його своїм другом. – Перш ніж я встиг стерти з лиця усмішку, Маренго продовжив: – Трохи раніше ви помітили, що наші організації сильно розрослися, тому ми можемо не знати про події «в низах». Абсолютно справедливо. Але повторюю – ніхто з нас не замишляв зло проти Макса.
  
  Белінда засвідчила правоту його слів легким кивком.
  
  – Ви говорили, що вимагачі іменували себе Чорними Драконами Вальсунга. – Це було не питання, і відповідати я не став. – Ніхто з нас не чув про Вільному Співтоваристві з такою назвою, так само як і про полковника Нортон Вальсунге. Ми домовилися негайно почати власне розслідування. Ці Чорні Дракони можуть сильно пошкодити нашого руху.
  
  – Чорні Дракони існують, – промовив я безпристрасно. – Деякі з них і по цю хвилину знаходяться в цьому будинку. Я прийшов повідомити Максу, що вони викрали його сина Тома.
  
  Почулися перешіптування. Я вловив слова «чокнутий» і «божевільний». Що ж, про Тома Вейдере відомо багатьом.
  
  Почекавши, поки перешіптування вщухнуть, я розповів поважному зборища про свою сутичку з Уэндовером, Стоквеллом і хлопцем з стайні, причому намагався не виявляти антипатії до філософії человеколюбцев.
  
  В цю мить двері відчинилися, знизу долинули вигуки і сміх – свято було в розпалі. У кімнату влетів Вейдер, супроводжуваний охоронцем.
  
  – Гаррет! Де тебе носить?! Ми знайшли Тома!
  
  – Звідки ви дізналися, бос?
  
  – Алікс розповіла. З ним все в порядку. Він блукає по кухні і всім заважає.
  
  Макс прямо-таки засяяв посмішкою.
  
  Я спохмурнів. Щось тут було не так.
  
  Взагалі-то в цій справі з самого початку щось було не так. Але от що саме?
  
  – А з Таєм і Киттиджо теж все нормально?
  
  – Тай командує парадом. А Киттиджо я не бачив. Вона снує по хаті, як завзятий командос. Тільки відвернувся, глядь – її вже немає.
  
  За що ж тоді мене гупнули по тім'ячку?
  
  У дверному отворі з'явився Гилби. Він привів із собою Тома Вейдера, за яким слідувала Тінні.
  
  – Зроблено, Макс, – повідомив Гилби. – Я відведу його нагору, а там Люк покараулит.
  
  Хвилиночку, хвилиночку...
  
  – Гей! – вигукнув я. – Коли він встиг переодягнутися?
  
  Всі здивовано вытаращились на мене.
  
  – Півгодини тому на ньому була інша одяг.
  
  Том подивився на мене спідлоба. Це було настільки несподівано – щоб він взагалі кого-то помітив, що я не зрозумів, чи справді все сталося. Напевно, привиділося.
  
  – Ти впевнений?
  
  – На всі сто. – І Алікс може підтвердити.
  
  – Я розберуся, – сказав Гилби. – Пішли нагору.
  
  Я рушив за ними, збираючись за новою оглянути будинок. Але цьому наміру не судилося здійснитися.
  
  – Містер Гаррет, – гукнув мене Норт-Энглиш, – будьте ласкаві затриматися.
  
  Як я міг відмовити людині, яка звикла наказувати?
  
  
  
  41
  
  Я неохоче зачинив двері за Максом. Вейдер на прощання обдарував мене багатозначним поглядом. Дякую, бос. Я обернувся до бунтівним баронам: вони дивилися на мене так, ніби чекали, що Гаррет зараз окутується зеленим полум'ям. Я ж дивився на них, припускаючи, що хто-небудь ось-ось відмочить повну нісенітницю.
  
  Нарешті Норт-Энглиш прорік:
  
  – Макс стверджує, що ви фахівець своєї справи.
  
  – Намагаюся.
  
  – Ще він стверджує, що ви симпатизуєте нашим цілям.
  
  – Здається, я вам сам про це сказав. – Я злегка нахилив голову: мовляв, вибачте за різкий тон.
  
  – Тоді чому ж ви не вступили в один з Вільних Спільнот?
  
  – Не в моєму характері кудись записуватися. Хіба що в морську піхоту... І потім, мені вибирати не пропонували. А коли у мене немає вибору, я гордо йду. В нашому ділі інакше не можна, якщо сам собі господарем залишитися хочеш.
  
  – Ось саме.
  
  – Чого? – З хлопцями начебто Норт-Энглиша іноді варто зіграти в дурника: вони починають тебе недооцінювати.
  
  Втім, з Маренго цей фокус не пройшов.
  
  – Ви ідеально підходите для того, щоб довідатися якомога більше про Чорних Драконів.
  
  Чому б ні? Я і так вже працюю на всіх, крім принца Венагеты. Може, зійдуся з Чорними Драконами, внушу Стоквеллу з Уэндовером, що каюся в колишніх гріхах, і прошу зарахувати мене в ряди і приставити до хлопця на ім'я Гаррет – він мені сильно не подобається. Знав я одного шустрика, Хмирь Пиготта його звали, який настільки часто міняв личини і служив стільком господарям одночасно, що одного разу його послали стежити за самим собою.
  
  – Гаррет!
  
  – А? Ах, так. Звучить заманливо, залишилося фінанси обговорити. У мене до них свої рахунки. – Я погладив маківку. Щось надто часто останнім часом їй дістається.
  
  – Фінанси?
  
  – Природно. Навіть ідеалісти потребують прокорме, щоб не протягнути ноги.
  
  Норт-Энглиш насупився. Давай, скнара, розщедрюватися.
  
  – Заплатите йому, і нехай валить звідси, – втрутився Бондурант Алтуна. – Ми, значить, короля оббираємо, викуп сріблом...
  
  – Ви маєте рацію, Гаррет! – вигукнув Маренго, перебиваючи не в міру балакучого Алтуну. – З мого боку навіть якось непристойно сперечатися через кілька мідяків. – Він дістав з-під куртки гаманець і кинув мені.
  
  Я спритно зловив гаманець на льоту. Мідяки, кажеш? Подивимося, що за мідяки. Я тицьнув гаманець в кишеню жилета.
  
  Маренго здавлено писнув. Попка-Дурак захопився б його вимовою. Інші заусміхалися – схоже, близьких друзів у цьому скупченні павуків у Норт-Энглиша не було.
  
  Він упорався з собою і знову знайшов голос:
  
  – Я думав, ви візьмете стільки, скільки потрібно, щоб відшкодувати ваші витрати.
  
  – Яка жалість. – Я розкрив гаманець. Усмішки присутніх стали ширше.
  
  Настала моя черга выпучить очі. Ні, я здогадувався, що у кожного багатія при собі завжди знайдеться монетка-інша сріблом на випадок непередбачених витрат, але щоб гаманець був доверху набитий срібними монетами! До того ж серед них траплялися й золоті! Я швиденько зробив підрахунок: гонорар за десять днів, накладні витрати, все помножити на три, не забути про знижку для важливих клієнтів (розумію, що робити знижку – погана звичка, але ніяк не можу від неї звільнитися). Норт-Энглиш не бачив, скільки грошей я зрештою взяв, але поки гаманець був у мене в руках, він переступав з ноги на ногу, як малюк, якому закортіло пі-пі. Незважаючи на перемогу в Кантарде, срібло і раніше в ціні.
  
  Інші ділки перемовлялися між собою, майже не знижуючи голосу. Полягали парі, стане Норт-Энглиш перераховувати суму.
  
  Поміркувавши, я витягнув ще пару-трійку монет на непередбачені витрати – скажімо, на одну мою рудоволосу знайому; потім повернув гаманець господаря. Всі пильно спостерігали за Маренго, сподіваючись, що він розкриє гаманець, відновить знайомство з уцілілими монетками і оплачет перейшли до Гаррету. Однак Норт-Энглиш впорався з спокусою.
  
  – Я попереджу свого дворецького, містер Гаррет. Він пропустить вас до мене в будь-який час доби.
  
  Швидкоплинний погляд у бік переконав мене, що знайдеться чимало «друзів» Маренго, які згодні заплатити енну суму, якщо я спочатку принесу новини ним, а вже потім людині, яка мене тільки що найняв.
  
  – Поки що все, містер Гаррет, – сказав Маренго. Бідолаха так знервувався, що не знайшов у собі сил дати мені особливі інструкції. Не уточнив, ні куди не заглядати, ні в що не втручатися. Ось і славненько, от би і далі так було.
  
  Просто здорово.
  
  Я вийшов з кабінету.
  
  У коридорі мене чекав Вейдер зі своїм охоронцем.
  
  – Що вони там затівають? – запитав Макс.
  
  – Тобі краще знати. Це твої друзі.
  
  – Далеко не всі. Норт-Энглиш, Клайв, Фоді, Слинк... Вони влаштували цю зустріч і наполягли, щоб я запросив інших. Навіть частина витрат відшкодували. Їм потрібно було місце, де їх рада не привернув би уваги. Я не став відмовлятися. А раптом мені коли-небудь знадобиться їх допомога?
  
  – Послугу за послугу... Зрозуміло.
  
  – Абсолютно вірно. – Макс кивнув на Тінні, мявшуюся біля дальньої стіни. – Іди. Зі мною все в порядку, а тобі не заважає розвіятися.
  
  – Спасибі, бос. – Я попрямував до Тінні. Але розвіятися мені не судилося.
  
  
  
  42
  
  Варто мені влити в себе дві-три гуртки «Вейдеровского темного», як я перетворююся на мисливця до танцулек. Всі дівчата мої, я з усіма танцюю і всіх огорчаю. Зрозуміло, Тінні мала перевагу перед іншими, але й вона невдоволено фуркала, коли я запрошував на танець Алікс, Нікс або Киттиджо (з нею я наважився всього на одне коло). Я раздухарілся настільки, що протанцював навіть з матроною, будувала мені очі на початку вечора. Вона назвалася мадам Тинстолл. Це ім'я було мені незнайоме. Для жінки її віку у мадам Тинстолл виявилися чудово стрункі ніжки, які вона, природно, не забула мені продемонструвати.
  
  Тінні фуркала, Алікс сичала, Нікс була дуже дружелюбна для дівчини, чию сьогоднішню заручини відзначали гості; втім, про заручини ми з нею під час танцю і не заговорювали. Киттиджо, така пошарпана життям Алікс, взагалі помалкивала, не виявляючи бажання заглиблюватися у спогади. Зате мадам Тинстолл говорила не вщухаючи; у мене склалося враження, що вона аж ніяк не проти сунути Гаррета під пахву і віднести до себе додому. Що подумає про це її чоловік, я уточнювати не став.
  
  У перервах між танцями я тамував спрагу, віддаючи перевагу напоям з маркою мого боса. Гаррет – він такий: якщо вірний, то у всьому.
  
  Цікаво, куди подівся Попка-Дурак?
  
  – Що сталося? – запитала Тінні, помітивши вираз мого обличчя.
  
  – Сам себе не впізнаю. Раптом перейнявся долею тієї пернатої худоби, яку мені доводиться утримувати. Ти його бачила?
  
  – Угу. На твоєму місці я б не стала його шукати. – Вона лукаво усміхнулася.
  
  – Чому?
  
  – Його викинули з дому. Твоє щастя, що ніхто не згадав, хто його приніс.
  
  – По заслузі. Сподіваюся, сови його зжеруть. Він давно напрошувався.
  
  Мажордом Макса, Джеррис Дженорд, вже неабияк захриплий, несподівано рушив у наш бік. По дорозі він обігнув Алікс і Киттиджо. Алікс дивилася на старшу сестрицю з погано прихованою ненавистю; Киттиджо немов не помічала цього погляду – вона явно витала в хмарах.
  
  Дженорд простягнув мені складений вчетверо, неабияк пошарпаний клаптик паперу.
  
  – Просили передати, – просипел він. – Сказали, справа дуже важлива.
  
  Тінні насупилася, передчуваючи нові неприємності. Невже вона навчилася читати думки? Ну ось, тільки я розслабився. Втім, мені завжди щастить.
  
  – Спасибі, Джеррис.
  
  Записка свідчила: «Треба побачитися. Зараз. Р.». Почерк крупний, майже дитячий.
  
  «Р»? Що ще за «Р»? Хто може знати, де мене шукати? Релвей, більше нікому. Як тут не запідозрити нову біду?
  
  – І що? – впоралася Тінні. Видно, мої думки вона читати поки не вміла.
  
  – Піду, подивлюся.
  
  – Прямо зараз?
  
  – Так точно. – Я не сумнівався, що справа і справді важливе: Релвей не став відволікати мене з-за дрібниць.
  
  – А як же твоя подружка?
  
  – Що? А... Я скоро. І зовсім вона мені не подружка, Тінні.
  
  – Невже? То-то вона на тебе так дивилася, коли ти не бачив. Ніби зжерти хотіла.
  
  – Тобто як я на тебе дивлюся, навіть коли ти бачиш?
  
  Привид усмішки промайнула на її губках.
  
  – Низький льстец! Вистачить до мене підлизуватися. Я поясню їй, куди ти злиняв.
  
  – Чого-чого?
  
  – Я ж тебе знаю, Гаррет. Ти підеш на п'ять хвилин, а сам або отримаєш по голові і відрубаєшся, або задивишся на що-небудь отаке і забудеш про все на світі, або зустрінеш незнайому красуню і побіжиш за нею, виляючи хвостиком...
  
  – Жінка, ти мене ображаєш! Тепер, коли ти знову визнала моє існування, як я можу кинути тебе хоча б на п'ять хвилин?
  
  – Гаррет, на мені нові туфельки. Виготовлені за особливим замовленням. Я їх навмисно наділу, щоб у твоєму брехня ноги не замочити.
  
  – Дуже симпатичні туфельки, і колір у них такий приємний, зелений, під стати твоїм бігають. – Може, послати подалі і Релвея, і його термінове справу? Зрештою, мені велено розважатися.
  
  Виринувши з очей Тінні, я твердо вирішив, що нікуди не піду. Не повний же я ідіот, справді?
  
  Її усмішка зів'яла.
  
  – Іди, Гаррет. З'ясуй, що там скоїлося, і негайно повертайся. Якщо все буде гаразд, може, містер Вейдер не змусить тебе стирчати тут всю ніч.
  
  Ого! Звучало вельми багатообіцяюче.
  
  Пританцьовуючи, я рушив до виходу.
  
  – Містер Гаррет! Містер Гаррет!
  
  – Так, містер Грессер!
  
  – У мене ще двоє пропали! Що мені робити? Я не можу сам зі всім упоратися!
  
  А я можу? Покликав би Гилби з Дженордом; вони всяко легше на ногу.
  
  – Грессер, мене покликали ловити грабіжників і інших лиходіїв, а не втікачів офіціантів. Обслуговувати гостей містера Вейдера мені ніхто не доручав. Ви ж професіонал у своїй справі, вірно? Вам і карти в руки. А краще піднос. – Я залишив його стояти з роззявленим ротом.
  
  Біля самих дверей мене наздогнала Алікс.
  
  – Ти куди, Гаррет? – Вона підійшла майже впритул і усміхнулася так заклично, що я мало не відкусив собі язика, щоб не накинутися на неї прямо тут. Ну чому мене морять голодом, коли я на щось здатний, а коли немає часу, намагаються загодувати?
  
  – Отримав важливе послання, дитинко. Відлучуся на пару хвилин і відразу повернуся. – Я озирнувся, шукаючи Тінні, але не зумів розрізнити її в натовпі.
  
  Зате побачив Киттиджо, що спостерігала за мною з затишного містечка біля стіни. Вона виглядала стурбованою і явно не рвалася повернути молоді роки, проведені разом. Може, хоч вона розтлумачить сестриці, що зі мною не варто зв'язуватися?
  
  Я підморгнув Алікс і ступив до дверей.
  
  У Морлі Дотса є правило, яким він охоче ділиться з друзями: піддавайся спокусі, коли тільки можеш, бо всяке спокуса може бути останнім у твоєму житті. Особисто я не готовий підписатися під цим правилом. Піддатися означає, по-моєму, наблизити той горезвісний останній раз. Але коли мене спокушають блондинки, брюнетки чи руденькі, я не можу встояти.
  
  Є й інше правило, не менш корисне: ніколи не зв'язуйся з жінкою безумніше тебе самого. Проблема в тому, що жінки вміло приховують своє божевілля, і його не розпізнати, поки не виявиться занадто пізно. Наочний приклад – Киттиджо.
  
  За моєю спиною Джеррис Дженорд сипло проголосив початок церемонії. Нарешті Нікс і Таю належало привселюдно оголосити про свої заручини.
  
  43
  
  Я перекинувся парою слів з охоронцями біля дверей, попередив, що скоро повернуся, і вийшов на вулицю, виглядаючи Попку-Дурня і того, кому я раптом знадобився. Навряд чи Релвей завітав власною персоною. Він воліє триматися в тіні... І в цю мить з тіні біля стіни будинку вискочив знайомий силует. Я навіть здригнувся від несподіванки.
  
  – Уф! Налякав, однак.
  
  Релвей посміхнувся.
  
  – Вибач. І за те, що вечірку перервав, теж вибач. Я вирішив, тобі буде корисно на це поглянути.
  
  – На що? І яким вітром тебе сюди занесло?
  
  – Я тут тому, що в будинку Вейдера зібралися всі питання, що цікавлять мене особи. Випадок унікальний, їм не можна було знехтувати. Я повинен побачити все на власні очі.
  
  Цікаво, а всередині люди Релвея є? Я не став ламати голову і поставив це питання вголос. Відповіддю мені було мовчання, лише підтвердила мої підозри. Цілком можливо, в команді Грессера не тільки лиходії, але й агенти таємної поліції. Бідний містер Грессер!
  
  – Тихо сьогодні, – зауважив я. По правді сказати, тиша насторожувала. У нас в Танфере є прикмета: якщо на вулиці тихо, чекай неприємностей.
  
  – Так.
  
  Далі ми йшли мовчки.
  
  Попереду блимнув червоний відблиск. Факел. Ні зойків, ні яких інших звуків, зазвичай супроводжують мітинги і бійки, не було чути.
  
  Ми дійшли до кута. Згорнули. І вперлися в зниклий фургон. Точно, він самий. А ось і мій старий знайомий, злісний мерин з іклами, як у тигра...
  
  Фургон охороняли четверо. Троє тримали в руках смолоскипи, четвертий націлив списа у спину людині, який лежав обличчям вниз на бруківці. На двох факельщиках були лівреї. М-да, і як їм вдалося вислизнути непоміченими?.. Ба! Ось на кого скаржився Грессер! Але охоронці біля дверей їх і словом не згадали... Люди Релвея? Зрозуміло. З чого випливає, що він розіпхав своїх людей всюди. Шкода, що немає можливості доручити їм зробити за мене мою роботу.
  
  Тент був відкинутий саме з тієї сторони, з якою я підібрався до фургона, коли мене огрели по маківці. Чи кинули мені на голову шматочок неба.
  
  – Хлопці бачили, як тебе вдарили, – повідомив Релвей. – Вони прикинули, що варто, мабуть, простежити за фургоном і з'ясувати, що тут затівається.
  
  Зусиллям волі я утримався від коментарів, які так і просилися на язик.
  
  Хлопець з списом змусив бранця повернути голову в протилежний від нас бік. Релвей не хотів, щоб я розгледів обличчя мого кривдника.
  
  Ну та гаразд. З усього, ці четверо – з числа найближчих помічників Релвея. Я постарався запам'ятати їхні обличчя (особливо пильно, втім, не вдивлявся, щоб не нарватися на відповідь).
  
  Заглянувши всередину фургона, я тільки похитав головою.
  
  – От зараза! Цього я і боявся... – Три трупи; два взагалі без одягу, Тому Вейдер – у тому самому лахміття, яке було на ньому, коли я намагався відбити його у Стоквелла з Уэндовером. – Зараза! – Мене охопив відчай. Як я розповім Максу?
  
  – Ти їх знаєш?
  
  – Діти Вейдера, Тому і Киттиджо. Третій працював у пивоварні, на складі. Його звали Люк. Гилби послав його охороняти Тома. Батько сімейства, четверо дітей... По-моєму, все набагато гірше, ніж здавалося спочатку. Загадка на загадці, чув таку приказку?
  
  – А якщо конкретніше?
  
  – Я бачив їх усіх в доброму здоров'ї, вже після того, як фургон поїхав. Гірше того, з Киттиджо я перемигнулся перед тим, як вийти до тебе.
  
  Релвей хмикнув.
  
  – Звучить паскудно.
  
  – Угу. Отже, що ми маємо? Лиходії розчиняються в натовпі, варто тільки відвернутися. Але ті, кого начебто викрали, всі в залі...
  
  – Перевертні? – припустив Релвей. Я так і хотів, щоб цю версію висунув він.
  
  – Зуб даю. Або хтось, у кого в рукаві є пара-трійка потрібних заклинань.
  
  – З перевертнями у нас ніколи проблем не було. Однак...
  
  – Що?
  
  – Капітан отримав днями лист з Пагорба. Мені він його не показував, сказав лише, що мова йде про перевертнів.
  
  – В місті повним-повно сторонніх. Серед них напевно є перевертні. Хтось нагорі міг про це прознать. – Як правило, туди, де живуть чаклуни і чарівниці, перевертні вважали за краще не потикатися. До них скрізь ставилися, скажімо так, недовірливо і намагалися скоріше спровадити добром. А якщо не виходило, з ними поводилися, як з вампірами, – вбивали без всякої жалості. – Чесно кажучи, я давно запідозрив щось в цьому дусі, – продовжував я, – але думав, що обійдеться... Аж надто перспектива вимальовується безрадісна.
  
  Добре відомо, що перевертні вбивають інших живих істот і перевтілюються в убитих. Втім, на ділі до вбивства доходить рідко: куди частіше вони просто міняють вигляд, щоб вчинити якусь капость, але нікого при цьому не вбивають. І навіть якщо вони займають місця тих, кого вбили, довго зберігати маску вдається лише окремим, особливо просунутим особинам. А вже обдурити рідних покійного здатні одиниці.
  
  Ніхто не знає істинної природи перевертнів. Здогадок безліч, але достовірних фактів раз-два і край. Зазвичай вони ходять в людському вигляді. Може бути, їх мінливість – результат якогось дивовижного захворювання, як у випадку з вампірами. Напевно відомо лише одне (принаймні, у це вірять повсюдно): якщо перевертень ні в кого не перетворюється, він помирає. Ось такий розклад... Можливо, і вбивають вони для того, щоб роздобути собі нову душу...
  
  Всупереч розхожій думці, в спорідненні з вервольфами вони не складаються, хоча, як я вважаю, перекинутися в вервольфу їм праці не складе. Був би зразок.
  
  – У кого-небудь є срібло? – впорався Релвей. Розумна думка. І вампіри, і вервольфи, і перевертні, за чутками, срібла бояться. Що ж, ось і перевіримо.
  
  Ніхто не відгукнувся, тому я з небажанням витягнув з кишені одну з монет Норт-Энглиша, найменшу. При будь-якій можливості слід скорочувати витрати.
  
  – Схоже, тобі платять значно гарніше мого, – пожартував Релвей і опустився на коліна поруч з полоненим. Я в двох словах переповів історію щодо підживлення ідеалізму. Релвей розреготався. Повинно бути, і він схильний до змін: раніше почуття гумору за ним не водилося.
  
  Він задер сорочку на спині полоненого, потім тицьнув пальцем у місце під лопаткою. До цього місця самому не дотягнутися рукою при всьому бажанні, якщо ти, звичайно, не акробат який-небудь.
  
  – Я взрежу йому шкіру, а ти поклажі монету. Якщо вони справді бояться срібла, ми не приберемо монету, поки він не викладе нам все, що знає.
  
  Я кивнув. Релвей взяв ніж і розпоров йому шкіру зі спокоєм військового хірурга.
  
  Срібло подіяло миттєво. Бранець засмикалася, закрутився, зашипів, почав звиватися чистіше будь-змії.
  
  – Дивіться в обидва, – сказав Релвей. – У листі говорилося, що вони здатні відчувати біль один одного. А може, і спілкуватися без слів.
  
  Я помітив якийсь рух в сутінках.
  
  – Ти що, цілу армію з собою привів?
  
  – Армію не армію, але, щоб з человеколюбцами впоратися, вистачить.
  
  Виходить, мізки перевертнів влаштовані, як у логхиров? Тоді стає зрозуміло, чому Небіжчик не зумів побачити нічого такого у свідомості Уэндовера і Стоквелла.
  
  – Ніколи не чув, що вони вміють читати думки. Зовсім хреново.
  
  – До твого напарника їм далеко. Вони спілкуються тільки між собою і уловлюють лише емоції, а не конкретні думки.
  
  – Впевнений?
  
  – Ні, Гаррет, не впевнений. Хтось капітану розповідав, а він мені передав. На всяк випадок. На який саме, не уточнив. Йому подобається прикидатися, ніби він Пагорба за великим рахунком не підпорядковується... У Вейдера на прийомі що-небудь цікаве було? Може, вгледів чого?
  
  – Колись було. Правда, потрапив на одне совещаньице... По чистій випадковості. Загальний балаканина, нічого корисного. Хіба що мені доручили розкопати таємниці Чорних Драконів.
  
  – Сподіваюся, ти погодився?
  
  – Я ж сказав – мені доручили. Ця срібна монетка, яку ти бестрепетно спаплюжив, – з особистого гаманця Маренго Норт-Энглиша.
  
  – Ясно. Мабуть, у нього одного гаманець і лишився: усіх інших-то він обібрав до нитки. – Бранець застогнав; думаю, якби в нього сили, він би не стогнав, а волав. Релвей нагнувся і затиснув йому долонею ніс і рот, щоб погіршити становище. – Коли погодишся заговорити, дерні головою.
  
  У вечірніх сутінках почулася якась метушня. Вона тривала не більше хвилини, потім все знову стихло. Цікаво, чому немає роззяв? Танферцы привчені розбігатися при перших ознаках небезпеки, але, ледь небезпека мине, вони повертаються на місце події і витріщаються почому дарма. Може, від перевертнів виходить якийсь сигнал, що зразок наказу триматися подалі?
  
  Тоді чому я нічого не відчуваю?
  
  – Якщо вони чують один одного на відстані, ті, які в будинку, тепер зрозуміють, що їх розкололи.
  
  – Не обов'язково. Повторюю, вони вловлюють лише емоції.
  
  – Звідки ти дізнався, що вони сьогодні нападуть на Вейдера? Від Блоку?
  
  – Ні. Я не знав нічого, поки не затримав фургон. Я зупинив я його з тієї причини, що думав, ніби він має якесь відношення до задумам наших борців за права. Те, що знайшов, я ніяк не шукав.
  
  – Стільки метушні з-за зграї придурків? – Я обвів рукою оточували нас сутінки.
  
  – Ці придурки, Гаррет, вельми небезпечні. Ще півгодини тому я б сказав, що вони – найбільша небезпека, з якою коли-небудь стикалася Карента. Дбаючи за права людей, вони калічать і вбивають підданих корони, займаються шантажем і вимаганням, і з кожним днем діють все нахабніше. Я не можу допустити, щоб вони розгорнулися на повну. А тепер ще й перевертні...
  
  – По-моєму, він відрубався. – Я показав на бранця.
  
  – Точно. – Релвей прибрав руку. – Ти хоч що-небудь про перевертнів знаєш, Гаррет?
  
  – Ні. Бачив одного-єдиного. Венагетский шпигун, який будував з себе офіцера нашої контррозвідки. Сам себе видав.
  
  Релвей сів на бранця.
  
  – Цього я й побоювався.
  
  – Чого?
  
  – Потім розкажу. Нехай ця тварюка спочатку підтвердить мої побоювання.
  
  Показалися двоє або троє чоловіків, явно з людей Релвея. Вони волокли другого перевертня, особа якого змінювалося чи кожну секунду. Всі личини були мені незнайомі. Переконавшись, що перший бранець, як і раніше, без свідомості, Релвей піднявся і особисто обшукав другого.
  
  – Цікаво. – Він показав мені татуювання на правому плечі перевертня. У невірному світлі смолоскипів здавалося, що на плечі зображений дракон; втім, будемо треба глянути днем. Під драконом виднівся армійський хрест.
  
  – Дуже цікаво.
  
  – Мабуть, треба буде дещо уточнити. Здається мені, туман починає розсіюватися.
  
  Перевертень стріпнувся; обличчя його застигло, татуювання пропала. Ми зробили вигляд, що нічого не помітили.
  
  Я подивився на фургон.
  
  – Мені пора. Понесу погані вісті, спробую схопити тих, хто всередині. Подаруй тіла в будинок, гаразд? Старий буде вдячний.
  
  – Допомога потрібна?
  
  – Відійшли назад своїх офіціантів. Інакше Грессер з туги зачахне.
  
  Релвей посміхнувся. У нього був привід для радості: нарешті з'явилося стояча справа.
  
  – І скажи, що сказали ці двоє, – додав я.
  
  – Природно. А ти просветишь мене щодо наших спільних друзів.
  
  – Хоч зараз. Вони ділять сфери впливу, укладають перемир'я з Сім'єю і домовляються, кого в майбутньому чіпають, а кого залишають в спокої. Їм не хочеться злити нікого з тих, хто може послати на них регулярні війська, і між собою гризтися теж набридло.
  
  – Яка жалість!
  
  – З ними Белінда Контагью. Виступає від імені батька.
  
  – Чудова жінка. Така молода і така жорстока. До речі, ти ж друг їх сім'ї, вірно? Тобі має бути відомо, чому останнім часом ми майже не бачимо її батька. Все вона так вона...
  
  – У Чодо був удар. Він це приховує і робить все, щоб швидше видужати. І хвороба його м'якше не зробила: він все такий же безжалісний. Мало того: чим довше хворіє, тим безжалостней стає. Є новини щодо Садлера з Краском?
  
  – Ні. Вони десь в місті – це все, що я поки що знаю.
  
  Н-да, не густо. Цю парочку з рахунків краще не скидати, якщо жити хочеш.
  
  
  
  44
  
  – Я заберу їх у Аль-Хар, – сказав Релвей. – Забегай, розповім, що вдасться витрусити.
  
  Ми домовилися, що він залишить двох своїх людей в моєму розпорядженні: вони будуть вартувати на вулиці, поки я знаю в будинку Вейдера.
  
  – Не забудь про тіла, – нагадав я.
  
  – А забирай відразу.
  
  Дають – бери. Я опустив тент, закріпив, виліз на козли, підібрав поводи – гидливо, точно вони були покриті слизом – це і попросив релвеевских громив:
  
  – Хлопці, подивіться, ця скотина в правильному напрямку розгорнута?
  
  Скотина вишкірила зуби. Хтось із громив – їх звали Ріттер і Абенд, і вони були схожі один на одного, як близнюки – єхидно запитав:
  
  – Що, боїшся, що не впораєшся? Тоді слазь.
  
  – Упораюся, – пробурмотів я, обмежуючи зуби. – Коли захочу, я з усім впораюся. Але раз ти сам зголосився, на, тримай.
  
  Звичайно, я вмію правити. На фронті навчився. Але витріщатися на округлу край цій гидкій животини і знати, що мерин так і норовить викинути що-небудь отаке, – ні, вибачте, у мене інших розваг вистачає.
  
  Охоронець біля воріт пильнував в обидва ока. Не так давно він спокійнісінько випустив цей фургон – заодно з дітлахами Релвея, про що благополучно забув згадати, – але тепер твердо мав намір стояти стіною.
  
  – Як мене звуть? – вимогливо запитав я.
  
  – Гаррет.
  
  – І хто я?
  
  – Ти головний за...
  
  – Саме так! Я головний! Давай, пропускай.
  
  – Ти ж нічого не говорив з приводу...
  
  – Вважай, що сказав. Ти проспав це фургон, дав йому втекти. Я знайшов його і привіз назад. Відчиняй ворота!
  
  – Але...
  
  У хлопців Релвея скінчилося терпіння. Вони перескочили через паркан і відкрили ворота зсередини. Охоронець закричав. Я почав пояснювати йому по-новій, і тут прибіг стривожений Гилби. Хвала небесам! А то мало мені чотириногого чудовиська, з якими солоду немає, – ще і двоногий дурень попався!
  
  – Я думав, ти пішов з мадам Тинстолл, – сказав Гилби. – Твоя подружка в істериці.
  
  – Яка?
  
  – Та, з якою ти прийшов. Що в тебе?
  
  Я мовчки підняв тент. У дворі було досить світло, щоб роздивитися вміст фургона. Гилби сперся рукою об козли, інший прикрив очі.
  
  – Що це значить? – видавив він.
  
  – Перевертні. – Я переказав йому наші з Релвеем подвиги.
  
  – Я тільки що бачив Киттиджо... Вдень вона була весела, а ввечері з неї раптом стало словечка не витягнути. А я гадав...
  
  – Як по-твоєму, навіщо банди перевертнів проникати в будинок Макса?
  
  – Може, вони пива захотіли? Або пивоварню?
  
  Це був зовсім не зразок чорного гумору – Гилби питав на повному серйозі.
  
  – Думаю, ти правий. Але навіщо їм пивоварня? І чому зараз?
  
  – Спитай краще у них, Гаррет. Може статися, пивоварня тут не при чому. Що будемо робити?
  
  – Як це не гидко, доведеться розповісти босові.
  
  – Зрозуміло. – Гилби важко зітхнув. – Але я про інше: що нам робити з тими, хто в домі? Треба їх зловити. Чи ні?
  
  – Треба, і якомога швидше. Поки вони не схаменулися, не змінили обличчя і не втекли. Думаю, їх всього троє. Решту відвезли тіла...
  
  Я нітрохи не сумнівався, що якщо ми не изловим тих, хто в домі, вони незабаром приведуть під дах Макса своїх друзів-приятелів. І тоді будинок Вейдера стане оплотом перевертнів.
  
  Але все-таки чому Вейдер? Є чимало інших сімей, не менш заможних і куди більш фанатичних, так і вдома міцніше знайти теж можна.
  
  А якщо до цього має якесь відношення збіговисько наших правозащитничков? Якщо перевертні зацікавилися Вейдером тільки через списку гостей на прийомі? Якщо вони підмінили Маренго Норт-Энглиша і Бондуранта Алтуну? Найголовніше, ніхто і не помітить підміни...
  
  Як би там не було, навряд чи вони плекають довгострокові плани. Всі хитрощі перевертнів вийдуть назовні. У всякому разі, як твердить поговір, раніше воно так завжди бувало. Ледве по Танферу розійдуться чутки про події в будинку Вейдера, перевертням не поздоровиться: за них візьмуться наші важкоатлети з Пагорба. А заодно пріхлопнут і человеколюбцев – щоб зберігався чистоту рядів.
  
  Всі бояться перевертнів. Судові психіатри багатіють, доводячи невтішним родичам, що їх ненаглядні не були одержимі демонами, ні підмінені. Або навпаки – були (самі знаєте, народ різний трапляється, одним потрібно одне довести, іншим інше, а грошики капають).
  
  Психіатри схоже адвокатам. Правий, винуватий, справедливість, докази – для них ніщо не має значення. Значення має лише результат. Не дивно, що на танферских вулицях повно бідолах з порожніми гаманцями і ошелешеними фізіономіями.
  
  Клієнт психіатра, як правило, не бажає чути, що його коханка сплуталася з іншим. Це неестетично. А ось якщо приплести сюди якесь надприродне пояснення, чим темніше, тим краще...
  
  Мало того, в суді деякі особливо далекоглядні вбивці намагаються виправдатися тим, що вчинили вбивство за законом: мовляв, думав – перевертень, хто ж знав, що звичайна людина виявиться. Правда, я не чув, щоб на основі цього доводу виправдали хоч кого-небудь.
  
  – Пішли, – сказав я Манвилу. – Від того, що ми тут стоїмо, сльозами давимся, нічого не зміниться.
  
  
  
  45
  
  В коридорі біля кабінету Вейдера ми натрапили на Белинду. Вона стояла подбоченясь і слухала Норт-Энглиша. Судячи з її зачарованному увазі, я недооцінив Маренго як кавалера.
  
  А як же красуня-племінниця?
  
  Угледівши мене, Белінда миттєво підібралася. Обличчя її стало холодніше полярних льодів. Потім вона помітила сльози в моїх очах.
  
  – Що скоїлося, Гаррет?
  
  – Ходімо з нами, обидва. Макс в кабінеті?
  
  Норт-Энглиш кивнув.
  
  – Він ще не спускався. Занадто багато відвідувачів.
  
  Значить, Маренго з Белиндой вже давно тут любезничают. Интересненько.
  
  – Тай розсердиться, – дещо невпевнено зауважив Гилби. – Він страшенно не любить надаватися другим.
  
  Я знизав плечима і прочинив двері кабінету. В коридор хлинула хвиля жару від каміна. Макс сидів біля каміна, у своєму улюбленому кріслі, і пильно дивився у вогонь, ніби бачив в язиках полум'я давноминулу епоху, коли світ не знав болю і страждань.
  
  – Повернувся, Гаррет? – запитав він, піднявши голову.
  
  – Так точно, сер.
  
  – Твоя подруга на тебе розсердилась.
  
  – Звична справа. – Моя «подруга» ображено моргнула. – Треба було дещо перевірити.
  
  – Ну, викладай. Що ще поганого?
  
  – Гірше нікуди, Макс. Тому і Киттиджо загинули. Їх вбили. І Люка теж.
  
  – Того хлопця. Якого я приставив до Того, – пояснив Гилби.
  
  – Підміна сталася раніше, – продовжував я.
  
  – Підміна? – луною відгукнувся Вейдер.
  
  – Перевертні, – сказав Гилби. – Вони підмінили всіх трьох.
  
  – Схоже, Чорні Дракони пов'язані з перевертнями, – додав я. – На всякі права і свободи їм плювати. – Не-людей людські права не цікавлять. А якщо цікавлять, то аж ніяк не в тому сенсі, в якому ними цікавиться «Клич».
  
  – Я втомився, Гаррет, – промовив Макс зітхнувши. Голос у нього і справді був втомлений. – Сідайте. – Він вказав нам з Манвилом на стільці. – Більше всього на світі я хочу позбутися від турбот і відпочити. Мені набридло битися. Назвіть, кому здатися, – я з радістю стану бранцем.
  
  – Кріпись, Макс. Ми з Гарретом все владнаємо. – Він подивився на мене, отримав ствердну кивок і запитав: – Ланса беремо?
  
  – Боляче багато із себе корчить.
  
  Гилби посміхнувся, не розтуляючи губ.
  
  – Ти недалекий від істини. Але у кожного з нас є свої недоліки, Гаррет. – Він подивився кудись мені за спину. В його очах на мить блиснули сльози.
  
  – Візьміть мене. – Белінда. Зізнатися, я забув, що вона ввійшла разом з нами.
  
  Я не став сперечатися. І Гилби не став. По-моєму, він просто побоюється з нею сперечатися.
  
  – Он та купа мотлоху у кутку, – промовив Манвил, – колись була справжньою зброєю. Підберіть собі що-небудь, за вашим смаком.
  
  Белінда не вагаючись вибрала довгий, зловісного вигляду клинок. Досвідчене око, відразу видно. Гилби взяв кинджал і маленький щит на руку.
  
  – Стильно, – зауважив я. Який зручний стілець, лінь вставати.
  
  Манвил і не подумав посміхнутися. У нього в запасі залишилися посмішки лише для міс Контагью, решта зникла раз і назавжди. Всі інші теж зберегли серйозність.
  
  Ех, старі добрі часи, коли ми сміялися в обличчя небезпеці! Куди, куди ви пішли?
  
  Коли над головою згущуються хмари, тільки почуття гумору і рятує.
  
  Я рідко користуюся смертоносним зброєю, але зараз у мене вибору не було, тим більше, що в цій купі кийків не було і в помині. І взагалі нічого такого, що згодилося б для приватного сищика. Мою увагу привернув маленький арбалет з амуніції то кавалериста, то кентавра. На фронті я непогано стріляв з арбалета; правда, давненько вже не практикувався...
  
  Норт-Энглиш стурбовано спостерігав за нами.
  
  – Вам краще залишитися з Максом, – порадив Гилби. – За ним стоїть доглянути.
  
  Маренго полегшено зітхнув.
  
  Великий поборник прав людини відверто сдрейфил. Хто б сумнівався? Хоча, я так розумію, поклич його Белінда, він би пішов з нами. Яке випробування для закоханого – вибрати між власним страхом і предметом пристрасті, бестрепетно лізуть на рожен!
  
  Гилби порився в купі і витягнув довгий і тонкий меч.
  
  – Я чув, ви непоганий фехтувальник. – Він простягнув клинок Маренго.
  
  – Був колись, – заскромничал той, – у молоді роки.
  
  – Солдат завжди Солдат, – сказав я. – Тепер ми можемо не хвилюватися за Макса, він під надійною охороною. – І дружньо ляснув Маренго по плечу. Він роздувся від гордості, ніби йому належало йти в саме пекло. Можливо, в думках він бачив себе героєм. І навіть не здогадувався, що в героях йому ходити не судилося.
  
  
  
  46
  
  Ми вийшли на чорну сходи.
  
  – Тобі не обов'язково йти з нами, – сказав я Белинде.
  
  – Знаю. Не говори дурниць, Гаррет, бережи дихання.
  
  Я заткнувся. По-перше, цю розмову ми вели вже бозна-скільки разів. А по-друге, сходи були круті – не до розмов.
  
  До четвертого поверху я неабияк захекався. Надто багато довелося побігати за цей вечір. І гаразд би побігати, а то куди не сунься, скрізь намагаються огріти тебе по голові чим-небудь поважче. Доля до мене виразно неприхильна.
  
  Що ж, на те вона і доля. Всі її улюбленці рано чи пізно закінчують погано.
  
  Я зупинився, зробив глибокий вдих, щоб прийти в себе, і запитав Гилби:
  
  – З кімнати Тома один вихід чи кілька?
  
  – Не можу сказати. У будинку повно коридорів, про яких знають тільки слуги. Але якщо ми поквапимось, ніхто не встигне втекти.
  
  Вірно підмічено. А все-таки даремно я не взяв з собою нагору хлопців Релвея.
  
  – Гаррет, якщо б я знала дорогу, – прошипіла Белінда, – я б залишила тебе в кабінеті, з твоєю звичкою замислюватися ні до місця.
  
  Всі мені говорять, що я занадто багато думаю. Згоден, але з одним застереженням: коли помічаю красиву дівчину, я взагалі перестаю думати.
  
  Вже так я влаштований. Нічого не попишеш.
  
  Я ступив у коридор.
  
  Люк-перевертень стояв на варті біля дверей в кімнату Тома. Він подивився на мене з підозрою. Я скорчив саму широку усмішку, на яку тільки був здатний. Слідом за мною в коридор вийшли Белінда і Гилби.
  
  – Гей, Люк! – вигукнув я. – Бос наказав привести Тома вниз. Він хоче, щоб зібралася вся родина.
  
  Лже-Люк, природно, не посмів ослухатися наказу голови сімейства, інакше він запросто видав би себе. До того ж я не дав йому часу на роздуми.
  
  Арбалет – не дуже підходяще зброю для залякування супротивника. Інша справа ножа біля горла... Лже-Люк кинувся було в двері, але я виявився швидше і поставив йому підніжку. Він з гуркотом звалився на підлогу. А перш ніж встиг піднятися, Белінда вже сиділа на ньому верхи, граючи своїм ножичком.
  
  Ми з Гилби увірвалися в кімнату.
  
  – А виходів кілька, – розчаровано промовив я.
  
  В кімнаті панувала напівтемрява, але світла, що падав з розчиненими навстіж двері, цілком вистачило, щоб знайти інший вихід. В стіні малося невеликий отвір; людина мого росту міг протиснутися в нього з чималим працею. Прямо за стіною починалася драбинка. Я скотився по сходах – і опинився в коморі, двері якого відкривалася в коридор. Я кинувся туди, Гилби не відставав. Ми не могли допустити, щоб перевертень ушився знову.
  
  У дальньому кінці коридору грюкнули двері. Класичний приклад дурості злочинця – моя матінка була б у захваті. Ми влетіли в цю кімнату – і застигли як укопані.
  
  Спальня Ханни Вейдер.
  
  В кімнаті стояв важкий запах хвороби і відчаю. На ліжку лежала истаявшая від хвороби жінка. Коли вона побачила нас, її обличчя просвітліло. Вона спробувала щось сказати.
  
  Смертельно бліда, змарніла, Ханна Вейдер здавалася не дружиною Макса, а його старої бабусею.
  
  Вимовити хоча б слово у неї не вийшло. Вона ворухнула пальцем.
  
  – Під ліжком, – здогадався Гилби.
  
  З-під ліжка вискочив Трейс Уэндовер. Кинувся було до дверей, зрозумів, що я встигну раніше, кинувся на ліжко, схопив Ханну і заслонился нею як щитом. В його руці з'явився ніж.
  
  Слів не потрібно. Загроза і без того була очевидною.
  
  В цю мить у дверях з'явилася Алікс.
  
  – Мамо, я принесла тобі... Якого хріна!
  
  Здивований Трейс обернувся на голос.
  
  Мама докірливо глянула на доньку: мовляв, хіба личить дівчині так висловлюватися?
  
  Я вистрілив і влучив Уэндоверу між очей.
  
  Так, не дарма мене вважали відмінним стрільцем. Майстерність не проп'єш.
  
  
  
  47
  
  – Вона померла! – проридала Алікс. – Серце не витримало...
  
  Поза себе від горя, дівчина почала трясти тіло матері, ніби це могло повернути Ханну до життя.
  
  Тут у дверях виникла Белінда з перевертнем в приводу. Подивилася на Алікс, знизала плечима, метнула на мене запитливий погляд.
  
  Просити її заспокоїти Алікс було безглуздо. Вона заспокоювати не вміла. Її саму в житті ніхто напевно не втішав.
  
  – Приведи Тінні, – сказав я. Тінні вона знала. – Чи Нікс.
  
  Уэндовер, незважаючи на стрілу в лобі, не втратив рухливості. Його тіло наче тануло на очах, личини постійно змінювалися. Стріла випала з рани на підлогу.
  
  – Хитро, – пробурмотів я. – Треба буде навчитися.
  
  Алікс стрибнула на перевертня.
  
  Той відкинув її, як іграшку.
  
  Я вистрілив знову. Підбіг, висмикнув стрілу і сунув в рану срібну монетку.
  
  Перевертень обм'як.
  
  – Гилби, хто з нас піде до Макса?
  
  – Я, – відповів Манвил. – Це мій обов'язок, Гаррет. Боюся, це буде вже занадто... Він і жив заради Ханни...
  
  Той перевертень, якого привела Белінда, теж вирішив вивільнитися з пут. Став слизьким, як слимак, але це йому не допомогло. Методом проб і помилок я встановив вразливе місце у нього на голові – той самий, за яким долбанули мене – і знову вирубав.
  
  – Ні в кого немає при собі шматка срібного дроту?
  
  – Тримай, Гаррет. – Підоспіла Нікс простягнула мені свій кулон на ланцюжку. – Тінні зараз підійде. Алікс, з тобою все в порядку?
  
  І тут вона зрозуміла, що Ханна мертва. Погляд, яким Нікс обдарувала перевертня, змусила мене порадіти, що ця красуня на нашій стороні.
  
  – Ти сама прийшла чи як? – я впорався.
  
  – Твоя подружка-вампірша веліла мені піднятися. – І язик у неї гострий, можна порізатися.
  
  Я повісив кулон на шию перевертня. Він затремтів усім тілом. Мені навіть здалося, що кулон зіскочить, але все обійшлося.
  
  – Заткни йому пащу, – порадив Гилби, опускаючись на коліна поруч зі мною. – Ще не вистачало, щоб їх крики гостей переполошили.
  
  У кімнату увійшла Тінні. За нею по п'ятах слідував Белінда.
  
  – Тай прийде, як тільки Ланс скличе своїх хлопців.
  
  Гилби похитав головою.
  
  – Тут йому робити нічого. Нехай чекає нас у батьковому кабінеті. Дами, надайте Ханне останню послугу, добре? Йдемо, Гаррет. Оттащим цю падаль вниз.
  
  – Третій досі на волі, – нагадав я.
  
  – Знаю. Ми з ним розберемося.
  
  Будемо сподіватися. Якщо Релвей прав, цей третій вже зрозумів, що їх план провалився.
  
  
  
  48
  
  Макс здивував усіх. Низка жахливих новин не доконала його, навпаки – повернула до життя. Може, біль була занадто велика, щоб сприйняти її. Або він давно вже звик до ударів долі. Так чи інакше Макс більше не виглядав втомленим. Про погляд, який Вейдер метнув на наших бранців, можна було обпектися, але чіпати він їх навіть пальцем не торкнув. Ділова людина, діловий підхід: все повинно бути практичним, і помста в тому числі.
  
  Перевертні продовжували дригало. Коли б не кляпи в ротах, вони б напевно волали.
  
  Гилби відправився за Таєм і Лансом.
  
  Норт-Энглиша, Нікс і Белинду попросили вийти. Їх присутність Макс визнав небажаним.
  
  Увійшов Ланс, за ним Тай на милицях, якими користувався вкрай рідко. Він був блідий і злий.
  
  – Знову напартачив, Гаррет?
  
  – Тихо, – наказав Макс. Ну і витримка! Голос спокійний, хіба що неживий якийсь. – Сідай. – Тай не посмів ослухатися.
  
  Можу припустити, що такого голосу в батька він не чув добрий десяток років.
  
  – Гаррет ні в чому не винен. Він просив мене бути обережнішими, але... Хтось намірився вбити всіх Вейдерів. Чому – відомо одному вбивці. А ми самі підставилися. Тому що заважали Гаррету. Винен я, і ніхто інший. Ми зловили п'ятьох перевертнів. – До речі кажучи, Макс нітрохи не здивувався, дізнавшись, що за його будинком стежить таємна поліція. – Манвил, вдалося відшукати останнього?
  
  Гилби кивнув. Що ще він затіяв?
  
  – П'ятьох? – видавив Тай і втупився на два корчащихся тіла на підлозі перед каміном. Дрова майже прогоріли, але від каменя раніше виходив жар, і перевертні знемагали.
  
  – Двох ти бачиш, а трьох Гаррет спіймав на вулиці. – Макс не згадав ні про Тома, ні про Киттиджо. – Вони заговорять, Гаррет?
  
  – Думаю, так.
  
  – У будинку залишився один, останній. – продовжував Вейдер. – Гадаю, ми з ними впораємося самі.
  
  Ні, Гилби і справді щось затіяв! Треба було попередити його, що ці тварини здатні відчувати емоції один одного.
  
  – Про перевертнів майже нічого не відомо, – вставив я. – Для нас вони міфічні істоти. Громових ящерів – і тих частіше зустрічають. – Втім, у цьому році ящерів було на диво мало. – Я чув хіба що про сімейку перевертнів, яка в минулому столітті облюбувала собі куточок у лісі на північ від міста, і то ця історія сильно скидається на казку. Загалом, перевертні – рідкісні звірі, ми тому і не врубався відразу, що до чого. По правді сказати, я б, може, і не згадав про них, коли б зі мною постійно всяке чортовиння не творилась.
  
  Висловившись, я підвівся і попрямував до дверей. Вейдер було насупився, але заспокоївся, побачивши, що я встав так, щоб мене не було видно, коли двері відкриються.
  
  Розрахунок був вірний. За хвилину двері відчинилися, і в кабінет увійшла лже-Киттиджо. Вигляд у неї був такий, наче вона ні про що не підозрювала. Це мене здивувало.
  
  Виходить, вона не відчула болю двох інших перевертнів? Може, причиною срібло?
  
  Гилби підійшов, щоб закрити двері. Лже-дочку Макса кивком подякувала Манвила за послугу – і побачила мене.
  
  Повислу тишу порушив Тай:
  
  – Що відбувається, батько?
  
  – Це не твоя сестра. Ця тварюка... убила її і прийняла її вигляд.
  
  – Тату, що ти говориш?!
  
  – Киттиджо мертва, Тай. Повір мені. І Тому мертвий. І Лукас Влоклоу мертвий. Їх вбили. Вбили і підмінили. – Макс вказав на перевертнів на підлозі.
  
  Я взяв арбалет на напоготів і багатозначно подивився на фальшиву Киттиджо.
  
  – Що вам від мене потрібно? – запитав у перевертня Вейдер.
  
  – Маячня якась! – вигукнув Тай. – Джо, скажи що-небудь!
  
  Між тим його сестра змінювалася.
  
  Змінювалася на очах.
  
  Перетворюється! Вона як і раніше була вилита Киттиджо, але робила з собою щось таке, що, ймовірно, повинно було відкрити їй шлях до порятунку. Або ж вона збиралася перекинутися в щось смертоносне...
  
  – Змінюється, – повідомив я в простір.
  
  Перевертень пропалив мене поглядом. Гилби ворухнувся, і перевертень обернувся до нього. Я тицьнув лиходія кулаком у спину. Відчуття було таке, наче вдарив по мішку, напхом напханому камінням.
  
  Перевертень розвернувся до мене. Схоже, він не дуже розумний. Немає щоб драпануть, поки є можливість.
  
  Я ухилився від удару. Гилби садонув перевертня по нирках. Ніякого результату, не рахуючи того, що Манвил крякнув від болю і що на костяшках у нього виступила кров.
  
  Тай вигукнув щось на кшталт: «Залиште Джо в спокої!».
  
  Я вистрілив, цілячись тварі в горло. Стріла потрапила під шкіру чи на дюйм і в наступну мить випала з рани.
  
  Гилби знаходився ближче всіх до купи старої зброї. Він схопив грізну на вигляд булаву і двічі або тричі вдарив нею перевертня по голові. А я наклав на тятиву другий болт.
  
  Перевертень вирішив, що з нього вистачить. І пішов. Не потрудившись відкрити двері.
  
  Я вискочив у коридор, випустив стрілу. Вона попала тварі в поперек.
  
  Перевертень не встояв на ногах і впав на парадні сходи, обличчям вниз.
  
  – Влучний я стрілок, вірно? – похвалився я.
  
  – Так, – погодився Гилби.
  
  Піднятися перевертень не зумів і тому поповз вниз, чіпляючись за нігтями сходинки. Одна рука зірвалася, і він покотився стрімголов, прямо в залі.
  
  Я кинувся слідом.
  
  Перевертень втратив всяке схожість з Киттиджо. Тепер він віддалено нагадував громового ящера. Казна-звідки виникла луска розривала бальне плаття. З-під подолу висунувся кінчик хвоста.
  
  Пролунали крики. Музика обірвалася. До підніжжя сходів збіглася ціла юрба. Я підскочив до перевертня. Поруч зі мною виявився тремтячий Ланс.
  
  – Її, мабуть, підмінили першої, – сказав я. – З нею простіше всього було впоратися.
  
  По сходах, навалившись грудьми на перила, спустився Тай. Йому явно хотілося кого-небудь убити. Він витріщився на істоту, що вбило і подменившее його сестру.
  
  – Вибач, Гаррет, – прошепотів він трохи згодом. – Я не знав...
  
  – Гаразд.
  
  – Не годиться нам сваритися між собою.
  
  – Запам'ятаю.
  
  Тай кивнув, оглянув натовп.
  
  – Він утік би, якщо б не твоя стріла.
  
  Хоч хтось оцінив!
  
  – Ми з ним ще не покінчили.
  
  Відбувається підозріло скидалося на один з тих кошмарів, в якому чудовисько то йде, то повертається.
  
  – Ланс, – сказав Тай, – Джорджі пішла наверх, в мамину кімнату. І Алікс теж там. Перевір, як вони.
  
  – Та Тінні повинна бути з ними, – додав я. Цікаво, де Белінда? І хто стежить за перевертнями в кабінеті Макса?
  
  
  
  49
  
  – Як я виглядаю? – запитав спустився Макс. Він, звичайно, володів собою, але, по-моєму, в будь-який момент міг зірватися.
  
  – Все гаразд, тату, – озвався Тай.
  
  – Тоді давайте заспокоїмо гостей.
  
  Я зважив на руці арбалет, сунув руку в кишеню, де лежали болти. Роззяви позадкували.
  
  Мабуть, треба убезпечити себе від несподіванок. Я витягнув ще одну монетку. Ці перевертні – чисте руйнування.
  
  Ноги перевертня раніше не корилися. В його обличчі не залишилося нічого людського. Страшна пика, чесне слово!
  
  Макс обернувся до гостей.
  
  – Не хвилюйтеся, пані та панове, нічого страшного. У будинок проник найманий вбивця. Ми його спіймали. Веселіться, прошу вас.
  
  Звідки виник Норт-Энглиш, нахилився над вовкулакою. З мечем у руці, весь із себе безстрашний – дами мліє від захвату. Не здивуюся, якщо за містом підуть чутки, що вбивця забрався в будинок Вейдера, щоб прикінчити доблесного Маренго, захисника скривджених і пригноблених.
  
  Чим ближче я його дізнавався, тим менше у мене залишалося ілюзій – якщо вони взагалі були. Досі я не отримав жодного доказу, що сам він вірить в ідеали, які проголошував; хіба що суми, витрачені на утримання «Кличу»... Покажіть мені хоч одного товстосума, який просто так кидався б грошима.
  
  Може, запитати у Тами Монтецумы? Вона підбігла до свого стрия дізнатися, чи не поранений він у жорстокій сутичці. І де таких красунь вирощують?.. Раптово я зловив себе на дивної думки: в Тамі відчувалася якась... порожнеча, чи що.
  
  Бамс! Я садонув перевертня між лопаток.
  
  – Розріжте йому сукню, – сказав я Норт-Энглишу. – Треба добратися до рани.
  
  Перевертень засовався; йому, схоже, не терпілося забратися як можна далі від хлопців з арбалетами, ножами і срібними монетами.
  
  Гості знову відступили, але розійтися і не подумали. Витріщалися все, включаючи музикантів і слуг. Співчуття до Макса в поглядах я не помітив.
  
  І після цього мені будуть говорити, що в Танфере люди добрі?
  
  Геройський Маренго зробив крок вперед і витонченим рухом розпоров сукню. Перевертень сіпнувся всім тілом, однак його ноги відмовлялися слухатися.
  
  Я висмикнув стрілу і всунув в рану монетку.
  
  – Сподіваюся, це був останній. – Шість перевертнів в одному будинку! Нечувано, просто нечувано! Чи їх і того більше?
  
  Вейдер подивився на вовкулаку, похитав головою.
  
  – Не розумію, Гаррет. – Його голос затремтів.
  
  Якщо він не розуміє... Його будинок, його сім'я, його справа. Зате він – мій друг.
  
  – Я все з'ясую.
  
  – Постарайся, Гаррет, гаразд, – здавлено попросив Тай. – І не церемонься з ними, коли знайдеш. Ми... – Він махнув рукою і відвернувся.
  
  – Допоміг би хто-небудь унести цю тварюку. – Тут же, немов з-під землі вискочили хлопці Релвея. Напевно підслуховували. Вони просочилися крізь натовп гостей, як ніж крізь масло. – Де вас носило? – пробурчав я. – Забирайте цього. Двоє інших нагорі. У кабінеті господаря.
  
  Вейдер знову звернувся до гостей:
  
  – Прошу вас, веселіться. Згадайте, з якого приводу ви тут зібралися.
  
  Мені здалося, що ще трохи – і він заплаче.
  
  Їм не можна було не захоплюватися. Макс поводився подібно тим аристократам, які створювали імперію. Він робив те, що повинен був робити, заглушаючи терзавшую серці біль. І не дозволить собі віддатися горя, поки гості не роз'їдуться.
  
  Хлопці Релвея повернулися, і ми всі разом піднялися в кабінет Макса.
  
  Як не можна вчасно – один з полонених зумів визволитися. Щоб приборкати його, довелося пожертвувати черговий монетою. Мабуть, скоро я почну чахнути над сріблом, як Маренго.
  
  – Ми їх ззаду винесемо, – сказав Ріттер. – Шеф з тобою зв'яжеться.
  
  – Нагадай йому, що він мені дещо обіцяв.
  
  Внизу мене чекала Белінда.
  
  – Можемо піти? – запитала вона.
  
  Я зиркнув на Норт-Энглиша, який, спершись на меч, розважав компанію гостей описом своїх подвигів. Шкода, що звідси не чути. Напевно я дізнався багато цікавого.
  
  Він помітив мій погляд і спохмурнів. Я хотів було помахати, але передумав: не варто псувати людині задоволення.
  
  У міс Монтецумы вираз обличчя було загадкове, майже переляканий. Вона виглядала так, немов знайшла змію у хлібниці. Хоча звідки їй знати, що таке хлібник?
  
  – Ми можемо піти? – повторила Белінда.
  
  – Ти так, я – ні. Моє місце поруч з гостями. – І поруч з Тінні, подумки додав я.
  
  Белінда насуропила брови.
  
  – Були часи, коли ти кидав будь-яку справу...
  
  Ми обидва знали, що це неправда.
  
  – Іди, якщо тобі треба йти. Я з тобою зв'яжуся, добре?
  
  Вона сумно кивнула.
  
  Белінда Контагью, маленька дівчинка, примхлива, жорстока і нещадна. І сумна.
  
  Часом мені хочеться задушити Чодо за те, що він зробив зі своєю дочкою.
  
  – Тоді я пішла. – Вона подивилася на Тінні. – Не забувай мене.
  
  Сподіваюся, вона нічого такого не замишляє? Пам'ятається, Чодо позбавився від її матері тому, що не терпів суперництва...
  
  – Белінда, постривай.
  
  Вона не обернулася. Пробурмотіла щось, проходячи повз Тінні з Алікс. Перекинувся слівцем з Маренго. Той, схоже, одночасно зрадів, здивувався і злякався. Потім задумливо подивився на мене. Белінда підійшла до дверей, біля яких обтиралася Джеррис Дженорд. Мить – і вона зникла, а мені раптом подумалося, що Дженорду, судячи з блідою фізіономії, дісталося за сьогоднішній вечір навіть сильніше, ніж Гилби або Максу.
  
  
  
  50
  
  Більше нічого примітного не сталося. Зрозуміло, прийом не став окрасою сезону. На ньому було дуже багато варварської грубості, що ніяк не дозволено (і непробачно) для витончених представників вищого суспільства. Гості почали роз'їжджатися незабаром після відходу Белінди. Найдовше затрималися тільки ватажки человеколюбцев і ті, хто хотів поспілкуватися з Максом наодинці. Упевнений, вони відбували незадоволеними: Макс не був розташований до задушевним бесідам.
  
  Тінні залишок вечора не відходила від мене. Алікс теж трималася поруч; по всій видимості, вона не чула приказки: «Рудих не переупрямишь». Треба було її попередити; вже у мене такого досвіду предостатньо.
  
  Навіть нерозлучні друзі Вейдерів і Николасов почали збиратися задовго до того, як оркестр закінчив грати. Тай сумно поглядав на їх збори, Нікс готова була розридатися.
  
  – Паскудство, – пробурмотіла Тінні, разом з якою ми стояли біля дверей і дивилися на стрімко пустеющую залу. Джеррис Дженорд кивнув, ніби її фраза призначалася йому. Мажордом виглядав так, немов у нього раптово почалася відрижка. – Бідолаха Нікс! Принести себе в жертву заради благополуччя сім'ї і отримати замість свята купу лайна...
  
  – Жінка! І тобі не соромно так висловлюватися?
  
  – Заткнися, Гаррет. Що хочу, те й кажу. Нікс так засмутилася... І що їй тепер робити, скажи на милість?
  
  – На Макса, по-моєму, лежить прокляття. І не на ньому одному, а на всій родині. Коли Нікс увійшла в сім'ю, прокляття поширилося і на неї. – А може, тут і в самому справі замішано якесь прокляття або інше чарування? Здавалося просто неймовірним, щоб на одного-єдиної людини вервечкою сипалися всі можливі і неможливі біди.
  
  По залі носився Грессер. Таке враження, ніби з роз'їздом гостей у його уполовиненной команди різко додалося роботи.
  
  Тінні попрощалася з якимось типом, якого мені уявити не спромоглася.
  
  – Збираєшся сунути мене в комірчину і випускати по великих святах? – ревниво я впорався.
  
  – Чудова думка. – Вона пильно подивилася на мене. – Та всякі Алікс вже не пристануть. Ти йдеш?
  
  – Взагалі-то я волів би залишитися. А з яких це пір ти жеманиться стала?
  
  – Я? Гаррет, схаменись!
  
  – Ти, ти. Думаю, Дін мене не з'їсть, якщо я проведу цю ніч не вдома. Особливо якщо скласти історію і згадати пару раз твоє ім'я. – Тінні ходила в любимицах у старовини Діна.
  
  У мене, втім, теж.
  
  – Що мене в тобі захоплює, так це твоя непідробна радість з приводу...
  
  – Прошу вибачення, сер. – Дженорд проводив того типу, з яким Тінні попрощалася, до карети і встиг повернутися. – Вас хочуть бачити.
  
  Знову?
  
  – Сподіваюся, людина пристойний?
  
  – На жаль, сер, аж ніяк не пристойний.
  
  – Так я і знала, – прошипіла Тінні мені в спину.
  
  Я вийшов у двір. Там мене чекав Релвей.
  
  Звичайно. Хто це міг бути? Вже всяко не мій триклятий голубок. Після неподобства, учиненого в залі і завершився ганебним вигнанням, папуга зник безслідно.
  
  Може, до нього дісталися нетопири. Або він заліг десь у затишному містечку, чекаючи світанку. Попка-Дурак – міський папуга, не те, що ті птахи на островах: вони спали ночами, наслідуючи вигуків часових і стогонів поранених.
  
  Значить, Релвей. Кажете, не пристойна людина? Так Дженорд подавився б власною слиною, дізнайся він, кого принесла нелегка до будинку Вейдера.
  
  Вигляд у Релвея був пошарпаний.
  
  – Втомився? – запитав я.
  
  – Та ні.
  
  – Що скоїлося?
  
  – Хочу, щоб ти дещо на що поглянув.
  
  – Нічого доброго, вірно?
  
  – Вірно. Нічка видалася...
  
  
  
  51
  
  Так, нічка і справді видалася багатою на події.
  
  Йти виявилося недалеко, приблизно до того місця, де хлопці Релвея зупинили фургон перевертнів.
  
  Чорний екіпаж Белінди. Порожній. Обидві коні лежали на землі: одна не ворушилася, у неї в горлі стирчав арбалетний болт; друга нервово смикала копитами.
  
  – Отрута, – пояснив Релвей, вказуючи на болт.
  
  Зірвана дверцята екіпажу бовталася на єдиній петлі. На підніжці сидів незнайомий мені хлопець, притримував лівою рукою праву – очевидно, зламану... – і тихенько постанывал.
  
  Трохи віддалік два трупи. Обох я знав. І, природно, ніяких роззяв і ніяких свідків.
  
  – Це Пеквуд, – сказав Релвей, тицьнувши пальцем у хлопця зі зламаною рукою. – Все сталося у нього на очах.
  
  Пеквуд сумно кивнув.
  
  – Розкажи ще раз, для мого друга.
  
  Одного? Гаррет, приятель, я б частіше поглядав на руку, що плескає тебе по плечу. Одного разу в ній напевно блисне сталь.
  
  – Карета їхала з того боку, – почав Пеквуд, – коні йшли кроком. Раптом звідти вискочили два типи. – «Звідти» означало з вулиці, куди екіпаж Белінди повинен був згорнути по дорозі додому. – По-моєму, вони збиралися влаштувати засідку в іншому місці, але їм довелося переграти, бо той, хто сидів у кареті, вирішив їхати інакше.
  
  Я нітрохи не сумнівався: Релвей знає, чий перед нами екіпаж. А Пеквуду він, зрозуміло, відкрити цього не потрудився.
  
  Чому Белінда повернула на захід замість того, щоб їхати на північ?
  
  – Вони явно щось замишляли, – продовжував Пеквуд. – Я стежив за ними. Один вистрілив у візника і промахнувся – захекався, мабуть, після бігу. Візник хлестнул коней. Ну, тоді вони стрельнули в конячок. Здається мені, спочатку вони збиралися візника прикінчити і цілком карету захопити.
  
  Розумний підхід. Захопити карету разом з кіньми і з пасажиром – прекрасної міс Контагью, у якої чимало заклятих ворогів.
  
  Один з трупів на бруківці належав Двупалому Харкеру. На тілі було безліч глибоких ран. Неподалік валявся ніж: судячи по крові на лезі, Харкер дорого продав своє життя.
  
  Пеквуд перевів подих.
  
  – Ну, карета зупинилася, візник зістрибнув, і тут на нього навалився другий, і пішла кров шмагати. Запитаєте мене, так вони точно один одного зненацька застали. Ці, які напали, ніяк не чекали, що їм чинити опір будуть.
  
  – Знаєш їх? – запитав Релвей, вказуючи на трупи.
  
  – Клеланд Джастін Карлайл, більш відомий як Кі-Джей. – Я кивнув на того, хто був нижче ростом. – Головний головоріз Чодо. – Від тіла Карлайла тягнувся кривавий слід: як і Двопалий, він перед смертю встиг комусь насолити. Хто ж наважився напасти на Белинду? – Кажеш, нападників було двоє?
  
  Пеквуд ствердно смикнув підборіддям.
  
  – І вони забрали міс Контагью?
  
  – Жінку. Вже не знаю, як її кличуть.
  
  – Ну, Гаррет? – Релвей невесело усміхнувся. – Здогадуєшся, хто це був?
  
  – Фарби та Садлер?
  
  – Вони самі. Пеквуд намагався їм перешкодити, але вони його скрутили в два рахунки, хоч обидва були поранені.
  
  – Від мене їм теж дісталося. – Пеквуд вишкірив зуби в посмішці. – Довго гоїтися буде.
  
  – Белінда поїхала досить давно. Чому вона кружляла біля будинку Вейдера? – І звідки взявся Карлайл? Або Чодо визначив його в охоронці доньки? Навряд чи він стежив за нами; у всякому разі, я його не бачив.
  
  Белінда б сказала. Напевно.
  
  Фарби, Садлер і Белінда...
  
  Я раптом зрозумів, що страшенно втомився. З цією парочкою мені стосунки з'ясовувати не хотілося, навіть якщо Двопалий, Карлайл і Пеквуд відірвали їм руки і ноги. У них залишилися ікла, отруйні ікла, які вони не замислюючись пустять в хід.
  
  – Куди вони відправилися, відомо?
  
  – Ні, – зізнався Релвей. – У моїх людей наказ: якщо ти один на місці злочину, нікуди не йди. Пеквуд так і вчинив.
  
  – !!!
  
  – Ну-ка, ну-ка, детальніше.
  
  – Та кинь ти! Ну, побіг би твій Пеквуд за ними, і що? Дізнатися б ми все одно нічого не дізналися, а його прикінчили б через зайву старанність.
  
  – Радий, що ти це розумієш. Інші стали сперечатися.
  
  – Я б теж посперечався, коли б сили залишилися. Гаразд... Що будемо робити? Серед членів Сім'ї у мене близьких знайомих немає. Можна, звичайно, до її батька відправитися, але тоді раніше завтрашнього вечора я не повернуся.
  
  – Здається мені, вони були не в тому стані, щоб замітати сліди.
  
  На бруківці і справді було багато крові. Проте нерозумно сподіватися, що кривавий слід веде прямо до притулку, яке підшукали собі Садлер з Краском. У людському тілі просто-напросто немає такої кількості крові.
  
  – Не люблю крысюков.
  
  – Тебе ніхто і не просить їх любити. – Релвей усміхнувся. – Сам знаєш, коли потрібен хороший слідопит, наймають крысюка.
  
  Живих істот на світі безліч, і в кожного народу є свої особливості, що відрізняють його від інших. Ми, люди, так само як і огри, тролі, ельфи і гноми – слідопити нікчемні, особливо в місті і особливо порівняно з крысюками, які беруть слід краще будь гончака.
  
  Улюблені чаклунські штучки у тих, хто хоче збити зі сліду погоню (і може дозволити собі це дороге задоволення), – пастки з заклинаннями, які відбивали нюх.
  
  Продовжуючи посміхатися, Релвей додав:
  
  – Саме час, щоб звести знайомство, Гаррет. Вони працюють по ночах.
  
  Вже це мені відомо. Крысюки – тварини нічні, а ми – денні.
  
  – Кандидатури є? Хоча б підкажи, до кого звертатися.
  
  – Я не користуюсь послугами крысюков.
  
  – Чого ж тоді наді мною смієшся?
  
  – У них є свої дивацтва, Гаррет. Попереджаю: коли вони дізнаються, що їх хоче найняти людей, то візьмуться ридати і шерсть з себе видирати, ніби йдуть на страту. Для них ми – кати і шкуродери.
  
  Крысюки – істоти боязкі. Життя привчило їх не висовуватися. Що там говорити: навіть я, зразок чесноти, ставлюся до крысюкам з упередженням. Природно, вони платять людям тим самим.
  
  Я зітхнув. Як не крути, а доведеться заглянути до Морлі. Зізнатися, я не хотів втягувати Дотса – як заради його безпеки, так і своєї власної. Проте вибору, схоже, не залишилося.
  
  – Дай мені знати, що у тебе вийшло, – попросив Релвей.
  
  Можна подумати, їй і без мене не донесуть.
  
  – Звичайно.
  
  Тепер для Тінні я точно буду ворогом номер один. І хто мене змушує рятувати жінку в біді? Причому іншу жінку. Причому ту саму.
  
  От якби я рятував дівчину благородну Тейт...
  
  
  
  52
  
  Попка-Дурак плюхнувся на моє плече через пару секунд після того, як я розлучився з Релвеем. Він весь тремтів, – чи змерз, чи то чогось злякався. Ніч – час хижаків. Вони готові зжерти все і вся, нападають один на одного, на собак, кішок і навіть на Малий Народець. У них не вистачає умишка зміркувати, що останнім рівносильно самогубству.
  
  Здається, на ринку ціна на шкури громових ящерів не так давно підскочила...
  
  – Везе, як утопленику, – пробурчав я. – Ні щоб тебе коти з'їли.
  
  Папуга гордо промовчав.
  
  – Що, мова відкусили? – Ось це був би подарунок долі.
  
  Як і раніше ні слова у відповідь. Видно, Небіжчикові зараз не до мене.
  
  Тим не менш, я продовжував тріпатися з папугою всю дорогу до «Пальм». Нічна публіка, попадавшаяся на шляху, стривожено на мене поглядала скоса і повертала в провулки, подалі від гріха. Хто його знає, цього чоловіка, який розмовляє сам з собою. Поговорить-поговорить, а потім ще як кинеться трощити усе підряд... Божевільний – він божевільний і є, що з нього візьмеш?
  
  Відмінний спосіб, треба запам'ятати. Втім, серед білого дня мене навряд чи хтось буде цуратися. В кращому випадку не звернуть уваги, а в гіршому – покличуть санітарів з Бледсо.
  
  
  
  У «Пальмах» я натрапив на нового офіціанта.
  
  – Чим можу служити, сер? – запитав він, дивлячись на мене так, немов моя шкіра була, м'яко кажучи, не зовсім звичайного кольору. Бач як носа задер – трохи стелю не вперся. Повинно бути, на моєму одязі залишилися плями крові.
  
  – Нічим. – Я відсторонив його і рушив далі.
  
  І раптом побачив знайоме обличчя. Міс Тама Монтецума, власною персоною! Вона виглядала краше колишнього – вірно, згладила душевне потрясіння вегетаріанським салатом. Помітивши мене, вона посміхнулася і по-дружньому помахала рукою.
  
  Спина її кавалера теж була мені знайома. Ба! Доблесний Маренго! Яка несподіванка!
  
  Він обернувся подивитися, кому це махає його ненаглядна племінниця. Я завчасно натягнув на фізіономію зворушливу посмішку.
  
  Норт-Энглиш похмуро кивнув. Я кивнув і продовжив шлях. У залі знайшлися й інші гості Вейдера. Що ж, світський прийом, на якому когось вбивають, – розвага нижче середнього; щоб після такого заспокоїтися, неодмінно треба куди-небудь зайти. Вбивство на вечірці допустимо, лише коли хтось із родичів нареченого вбиває родича нареченої, і навпаки.
  
  – Кльовий прикид, Гаррет, – буркнув Пудель. – Хоч на людину став схожий. Куди преш-то? Забув, як у нас заведено?
  
  – Хочеш мене зупинити?
  
  – Що з тобою скоїлося? – продовжував він, ніби не розчувши мого питання. – Хто це тобі кружавчиков понавесил? – Він посміхнувся, зловив мій погляд, і нахилився до переговорної труби. – Бос, приперся той хмирь з папугою. Ну так. Звідки мені знати, бос? Я не питав. Гей, Гаррет, якого хріна тобі треба?
  
  – Заткни вуха.
  
  Пудель витріщив очі.
  
  – Давай, давай, заткни. – Но він вставив у вушні раковини свої товсті, волохаті пальці, я сказав в трубу: – Морлі, Садлер з Краском викрали Белинду. Мені потрібен нюхач.
  
  Не минуло й хвилини, як Дотс виник на верху сходів, застібаючи ґудзики на куртці. Його переслідував розчарований жіночий стогін. Він спустився, недбало махнув рукою клієнтам і глузливо оглянув мене.
  
  – Гаррет, чи це ти? Мабуть, насильно в мережива запхали? І хто посмів? Невже вони?
  
  – Ви про кого, бос? – сполошився Пудель. – По мені, так точно пікс постаралися, чесне слово.
  
  – Пудель, при твоїй роботі багато думати шкідливо. – Я повернувся до Морлі. – Мене там не було, зате був Кі-Джей. Його ударили. І Двупалого Харкера заодно.
  
  – Харкер був добрий малий. Вірний, як собака.
  
  – Жодна чеснота не залишається безкарною. Фарбу з Садлером теж дісталося, можливо, досить міцно. Їм намагався перешкодити один з хлопців Релвея, але у нього нічого не вийшло, тільки руку зламав.
  
  – Слід залишився?
  
  – Кровищи неміряно.
  
  – Пудель, дуй до Релиансу, скажи, мені терміново потрібен його кращий нюхач. Можеш передати, що мій друг Гаррет платить щедро. – Морлі посміхнувся, явно запрошуючи мене заперечити. Але я заперечувати не став: будеш торгуватися – напевно прогадаєш.
  
  Одного разу Морлі знадобиться моя допомога, він прибіжить до мене, і ось тоді ми з ними порахуємося. Я йому все пригадаю, кожну монетку, витрачену на його милості. А потім ще додам від себе, щоб надалі не випендрювався.
  
  Та попереджати його про це не потрібно. Навіщо позбавляти себе задоволення? Несподіваний розрахунок всяко краще уговоренного.
  
  Пудель зник.
  
  – Він не затримається, – сказав Морлі. – Релиансу вічно не вистачає бабок, так що затягування з відповіддю не буде. А ти не зглупив, завалившись сюди? Або человеколюбцы...
  
  – За одним із твоїх столиків, – перебив я, – сидить мій друг Маренго Норт-Энглиш. Ось він, з цією розкішною красунею, нібито племінницею. У кращому випадку, пахне кровозмішенням. Він мене вже бачив. І потім, я турбуюся за Белинду.
  
  – Це і є знаменита Тама Монтецума?
  
  – Вона сама. Ти тепер вращаешься у вищих сферах, тобі не знати її?
  
  – Не опускайся до пліток, Гаррет. Розкішна жінка! І що вона знайшла в цьому старому пердуне?
  
  – Не знаю. Може, підемо запропонуємо свої послуги? Мовляв, чи не хочете відмовитися від вашої нинішньої життя, від багатства, від загальної заздрості? По-твоєму, вона готова кинутися на шию першому-ліпшому молодому красунчику, хоч у нього ні гроша за душею немає?
  
  З цими словами я повернувся і попрямував до столика Маренго, залишивши Дотса стояти з роззявленим ротом.
  
  Сів обличчям до міс Тамі, але заговорив з Норт-Энглишем:
  
  – Белинду Контагью викрали, коли вона вийшла з будинку Вейдера. Кілька людей загинули. Я знаю, хто це зробив і де їх шукати. Мені потрібні добровольці. Не бажаєте піти у рятувальники?
  
  Маренго холодно подивився на мене, скосив очі на свою племінницю, яка слухала уважно і стурбовано, потім втупився на тіні в дальньому кутку. Не знаю, що він сподівався там розгледіти. І взагалі, яким вітром його занесло до Морлі Дотсу? Вже не з діловим чи візитом?
  
  – Дякую за те, що поставили мене до відома, містер Гаррет, – промовив він, нахиливши голову. – Я щиро бажав би приєднатися до вас. Міс Контагью – чарівна юна дама. Однак, як бачите, обставини не дозволяють. Будь ласка, повідомте мені про те, як все закінчиться. Я сподіваюся, нічого страшного не трапиться.
  
  Хто б сумнівався? Я підморгнув «обставини». Міс Тама винагородила мене легкою усмішкою, на єдину мить тронувшей її чуттєві губи. Як не дивно, вона, схоже, зневажала свого дядечка. Та й Норт-Энглиш, якщо вже на те пішло, тримався з племінницею незвично холодно.
  
  Ні, що б про неї не говорили, Тама Монтецума – далеко не звичайна підстилка для багатого старого.
  
  Я встав і повернувся до Морлі.
  
  – Здається мені, ця красуня – одна суцільна таємниця.
  
  – Гаррет, тебе хлібом не годуй, дай за бабами поухлестывать. Коли ти нарешті угомонишься? – Він подивився на папугу на моєму плечі. – Що ти з ним зробив? Він сам на себе не схожий. Нарциссио засмутиться, якщо...
  
  – Я й пальцем його не чіпав. – Пихатий племінник Морлі займав в моєму списку претендентів на удушення почесне третє місце, одразу за своїм дядечком і Попкою-Дурнем.
  
  – Що ж він тоді мовчить? Зрозумій правильно, я зовсім не вимагаю, щоб він розкрив дзьоб тут і зараз, але... – Ще б Морлі не побоюватися! Вже він-то прекрасно знає, на що здатна ця мила пташка!
  
  – Говорити він навчився в твоєму закладі, вірно? Повинно бути, зімлів від радості, як побачив знайомі місця. Якщо хочеш, я його растормошу.
  
  – Гаррет!
  
  – Кхе-кхе. Ну, малюк? Скажи що-небудь дядькові Морлі.
  
  Треклятая тварь і не подумала відгукнутися на моє прохання.
  
  Ось так завжди: він неодмінно знайде спосіб мене розчарувати.
  
  Морлі заспокоївся і навіть посміхнувся. Не перестаю дивуватися, які у нього рівні, перлинно-білі зуби. Їх у нього більше, ніж у двох хижаків, разом узятих. Ех, шкода, що я і справді не черевовіщатель.
  
  – Вища справедливість існує, Морлі. Проб'є і твій час.
  
  – Може бути, Гаррет. Але явно не сьогодні. – Він набув поважного вигляду й заходився будувати вічка Тамі Монтецуме. Шустер, бродяга!
  
  – Тебе хіба не чекають нагорі?
  
  – Не можу ж я піти, коли мій друг в біді! Почекають.
  
  – Благородний ти наш. – Не Морлі, з його-то захопленістю жіночими принадами, було міркувати про друзів у біді. Він готовий забути про все, коли на горизонті виникає яка-небудь Тама Монтецума, я вже його знаю.
  
  Повернувся Пудель. Поки вони з Морлі перешіптувалися, я вивчав завитки мережив на куртці Пуделя. Пудель завжди залишається самим собою, як би Морлі його не наряджав. Треба визнати, Дотс піклується про своїх друзів, а вони платять йому за це собачою відданістю і дозволяють втягувати себе в самі божевільні авантюри, на зразок цієї затії з вегетаріанським кабачком.
  
  Зовнішність оманлива, сутність кожного з нас можна дізнатися тільки по тому, хто наші друзі.
  
  Я не прислухався, але кілька разів вловив ім'я Релианса. Мені вже доводилося чути про це крысюке, який зумів піднятися над родичами, вселити їм страх і повагу. Такий ватажок банди з легким нальотом світськості. Люди на нього поки не злилися – він не встиг ще себе як слід проявити, – а родичі поважали за те, що він не боявся спілкуватися з іншими істотами. Крысюки поважали силу, в чому б вона не виявлялася.
  
  Морлі поманив мене за собою і попрямував на кухню. Пудель прилаштувався за моєю спиною. Я озирнувся. Нас проводжали цікавими поглядами, серед яких були і погляди Норт-Энглиша і його племінниці.
  
  Може, «Клич» має якесь відношення до викрадення Белінди? Звичайно, можливо все, але навряд чи зважилися б на таке. Норт-Энглишу ні до чого конфлікт з Сім'єю...
  
  53
  
  Зовні, біля задньої двері «Пальм», нас чекали три крысюка. Одним з них був сам Релианс – більший звичайного крысюка, шерсть зворушена сивиною (він зміг прожити на світі довше, ніж вдавалося досі його родичам). І одягнений краще всіх крысюков, яких мені доводилося бачити; пишний наряд доповнювали високі чорні піратські чоботи і страшна лілова капелюх на маківці. Для крысюка він тримався на рідкість самовпевнено.
  
  Запитаєте мене, так йому явно не вистачало чогось такого в тон червоно-жовтій сорочці і зеленим штанів. Містер Велика Шишка чудово виглядав би на його покаті плечі.
  
  Морлі представив мене. Релианс витягнув з кишені модні окуляри і оглянув вашого покірного слугу з голови до ніг. Дотс запропонував мені викласти суть справи. Я не став відмовлятися.
  
  – Викрали Белинду, дочка Чодо Контагью. Це зробили затяті лиходії. – Уточнювати імена я не став: згадаєш Фарба з Садлером, народ і перетрусить. – Мені потрібно вистежити їх і звільнити Белинду.
  
  Релианс переглянувся зі своїми супутниками. У світлі, падавшем з відчинених дверей, його очі відливали червоним.
  
  – Надати послугу Чодо Контагью почесно, – прошипів Релианс. Мені довелося напружити слух, щоб розібрати слова. Людська мова для крысюков – справжня мука. Між собою вони говорять зовсім на іншому діалекті.
  
  Втім, якщо практикуватися постійно, навіть крысюковым мовою можна оволодіти. У мого брата був дефект мови, якого я просто не помічав, – звик. А інші його не розуміли і всякий раз перепитували. Правда, це було давно... Мене війна пощадила, а моєму братові пощастило менше...
  
  – Згоден, – озвався я. Наслідки дружби з Чодо непередбачувані, але у мене, наприклад, все обійшлося. Мало того, я перед ним у боргу. Хоча... як повертати борг тому, хто волею долі перетворився в рослину? Ніби живе й не живе... Подбати про членів його сім'ї? А чим я зараз, цікаво, займаюся?
  
  Релианс пильно подивився на нас з Морлі. В більшості своїй крысюки не надто розумні. Я б поставив їх між розумною собакою і людиною-тугодумом. Але цей хлопець був для крысюка генієм. Він тицьнув лапою спочатку в Морлі, потім у мене.
  
  – Я чув про вас. Від Шота. Вам можна вірити. – Тепер він говорив повільно, ретельно підбираючи слова, щоб ми розуміли, про що йдеться. Він знав, що ніхто з нас свідомо не заподіював шкоди його народу. А Шот, якого він згадав, – нюхач, я його як-то наймав. – Я допоможу вам. І Чодо буде мені винен.
  
  – Зрозуміло. – Він що, не хоче грошей? Крысюки завжди ласі до бабок і перед тим, як взятися за роботу, звичайно обумовлюють, скільки їм належить; роботу вони можуть запороти, але бабки з замовника здеруть, до останньої монети. Порівняно з ними гноми – просто безсрібники.
  
  Релианс уп'явся в мене поглядом. З його точки зору, я аж надто легко погодився, тим більше, від імені Чодо. Крысюки всі підозрілі. З іншого боку, репутація Чодо була йому відома. Він знав, що Чодо завжди платить за боргами.
  
  – Це Пулар Синдж, – повідомив він. Або Пурал – я толком не розібрав. У промові крысюков «р» і «л» погано розрізняються. Ні, все-таки, напевно, Пулар. – Вона молода, але дуже талановита.
  
  Я подивився на супутників Релианса. Ось ця? Або он та? На відміну від нас, людей, у крысючих жіночі... гм... ознаки виражені нечітко. Самі крысюки, звичайно, легко визначають, де самець, а де самка. Інакше крысюковый рід давно б перервався.
  
  Маленький крисюк зробив крок вперед і щось прошепотів.
  
  – Що ж, велике тобі спасибі, Релианс. Якщо ти кажеш, що вона талановита, значить, так воно і є.
  
  Крысючиха боязко підступила до мене – вона явно не звикла мати справу з людьми. Я підморгнув, потім, вірний своїй звичці, заломив брову. Зрештою, вона теж жінка, вірно?
  
  – Як мені тебе називати? Пулар або Синдж?
  
  У крысюков друге ім'я означало приналежність до клану; так заблагорассудилось того чарівника, який створив їх плем'я. І якщо ненароком звернутися до кого-небудь з них не так, можна нажити собі неприємностей.
  
  – Чує вона поганенько, – пояснив Релианс. – У кожного таланту є оборот. І розуміє по-людськи з працею. Її двоюрідний брат Фенибро буде перекладати.
  
  Фенибро почухав мордочку:
  
  – Їй більше подобається Синдж.
  
  – Відмінно. – Я звернув увагу, що Синдж стежить за нашими особами; напевно, читає по губах. З людьми, звісно, так простіше.
  
  Час підтискав.
  
  – Ти з нами підеш? – запитав я Релианса. – Питання було поставлено лише з міркувань пристойності. І з цими двома я напевно намаюсь, але головний крисюк може образитися, що його не запросили.
  
  – Думаю, не варто. Я занадто старий і ходжу повільно.
  
  – Я з тобою, Гаррет, – несподівано заявив Морлі. – Іди сюди, Пудель.
  
  – Ти? Пам'ятається, ти не збирався бруднити руки.
  
  – Цих двох буде замало. – Всім відомо, що крысюки розбігаються при перших ознаках небезпеки. – І потім, ти занадто багато думаєш. Тебе двадцять разів пришити встигнуть, поки ти мислиш. А ти мені потрібен живий. Де ще я знайду такий чудовий негативний приклад, ходячий того ж?
  
  Може, він і правду каже. А може, я повинен йому енну суму, про яку благополучно забув. Ну не вірю я в безкорисливість Морлі Дотса!
  
  – Тоді пішли. Вони з кожною хвилиною все далі.
  
  Морлі прошепотів щось Пуделеві. Той кивнув і зник за дверима. Морлі поставив палець в небо, на місяць, потім заявив:
  
  – Я готовий.
  
  – Дякую за допомогу, – сказав я Релиансу. – Синдж, Фенибро, готові? – І поплив з місця в кар'єр. Морлі побіг слідом, крысюки теж. Треба сказати, вони бігли швидко, але досить незграбно. Взагалі-то, коли поспішають, вони скачуть на всіх чотирьох кінцівках, як горили. Налякайте якого-небудь крысюка – самі побачите.
  
  Попка-Дурак, як і раніше зберігав мовчання. Хвала небесам! Від забуття він прокинувся на єдину мить, віддав здавлений, здивований зойк і знову затих. Будь на цей час, я б, мабуть, почав хвилюватися за Небіжчика.
  
  
  
  54
  
  – Що так довго? – пробурчав Релвей. За час моєї відсутності з ним відбулася зміна не те щоб разюча, але цілком відчутна: він встиг придбати безвольно повислу руку, легку кульгавість, пришептывание і явне небажання виходити на освітлені місця. Сумніваюся, щоб Морлі згодом зміг його впізнати – в іншому одязі і в іншій компанії. Навіть запах у нього був інший – вірно, збивав з пантелику крысюков.
  
  – Справи, турботи.
  
  – Посеред ночі?
  
  – Так вийшло. До речі, я привів кращого нюхача.
  
  Релвей подивився на крысюков, які бродили трохи віддалік, принюхуючись і щось бурмочучи.
  
  – Краща – Пулар Синдж.
  
  – Вона і є. Ви знайомі?
  
  – Просто чув.
  
  Що ж, мене не обдурили. Але у кожної медалі дві сторони: Синдж відшукає Белинду, а це означає, що мені доведеться з'ясовувати стосунки з парою головних танферских лиходіїв.
  
  Загнані в глухий кут, вони напевно будуть битися як звірі. Як щури. Ха-ха.
  
  Що не кажіть, а Садлер з Краском – отака зловісна стихія, сама собі господиня, нікому не підвладна і не відає перепон...
  
  Я підморгнув Синдж. Це її підбадьорило. Вона вищирила ікла, состроила гримасу, яка у крысюков означала посмішку.
  
  Смішні вони все-таки. Так і норовлять перейняти всі кривляння тих, хто їх створив. Бідні ви, бідні, знайшли, кого наслідувати...
  
  
  
  Нюхачі мене завжди захоплювали. А Синдж захопила подвійно. Здається мені, вона стане легендою свого народу, коли досягне зрілості. Взявши слід, вона повела мене, і головне було не відставати. Фенибро радісно посміхався, ніби це він ішов по сліду. А Пулар Синдж поглядала скоса, як би просячи схвалення. Я прихильно кивав, піднімав великий палець, посміхався батьківською усмішкою. По всій видимості, будинки з нею поводилися не дуже ласкаво. Чутка стверджує, що крысюки тримають молодь і жінок у чорному тілі.
  
  Кожному з нас потрібен хтось, на кого можна дивитися зверху вниз і з ким погано звертатися. Але на кого дивитися зверху вниз юним крысючихам?
  
  – Ні щоб в найближчий підвал заповзти, – пробурмотів я через деякий час. Ми виконали вже кілька миль, залишили позаду центр Танфера і наближалися до містечка, носівшему назва Рівнина Кавалерії. Століття тому, коли в Танфере з усіх родів військ була тільки поліція, на цьому пустирі збиралися кінні загони, щоб попрактикуватися у верховій їзді перед набігами на сусідні міста. У ті роки рівнина перебувала за фортечною стіною. Потім і її обнесли стіною і влаштували на ній щось на зразок військового табору на випадок облоги. Потім почали ховати на рівнині полеглих. Мало-помалу вона перетворилася у велике кладовище. Нині кладовище прийшло в запустіння і стало предметом тривалих сперечань. Одні стверджували, що земля всередині міських стін коштує занадто дорого, щоб їй розкидатися, і що про тих, хто похований на рівнині, давно забули навіть їх нащадки. Інші, ті самі нащадки, рішуче заперечували; до їх запереченням поки прислухалися з простої причини – на рівнині були поховані герої, чиї подвиги увійшли в незліченні перекази. Втім, думаю, хабарі рано чи пізно переможуть опір.
  
  До речі сказати, кладовище потихеньку знову перетворювалося в табір. Тут і там виднілися кривобокі халупки і намети біженців. Природно, жителі довколишніх будинків були не в захваті від такого сусідства, тому в «Заклику» в окрузі нараховувалося чимало прихильників.
  
  Зізнатися, на цвинтарі було якось тривожно. Ще цей напівтемрява – ні багаття. Я пошкодував, що не прихопив з собою ліхтар. Від місяця особисто мені не було ніякого толку; правда, Синдж її світла цілком вистачало.
  
  Халупки і намети стирчали скрізь, де була хоч дещиця вільного простору. Бруд, сморід... Того й гляди, підхопити яку-небудь заразу. Здається мені, чекати залишилося недовго: в один прекрасний день міські заворушення вихлюпуються на кладовищі...
  
  – Стій, – сказав я і махнув рукою Пулар Синдж. Вона зупинилася і запитально дивилася на мене. По-моєму, зі слухом у неї все було в порядку, а розмови про те, що вона погано чує, велися виключно для того, щоб клієнт погодився взяти і Фенибро, тим самим збільшуючи свої витрати. А ось людської промовою вона і справді володіла не дуже. Шкода – у мене склалося враження, що вона володіє відмінним почуттям гумору.
  
  Всі крысюки – мутанти, але Синдж, повинно бути, мутант в квадраті.
  
  – Морлі, як по-твоєму, тут легко знайти притулок?
  
  Навколо, незважаючи на пізню годину, бродили мешканці кладовища – шукали щось незрозуміле для них самих. Як кажуть, результат – ніщо, рух – все.
  
  Серед них траплялися істоти всіх порід. Така вибухова суміш народів. Я помітив парочку типів настільки дивовижною зовнішності, що вони, по-моєму, самі себе повинні були лякатися.
  
  – Запросто, – підтвердив Морлі. – Щоб тебе тут помітили, треба бути розміром з мамонта.
  
  – Слід не пропадає? – запитав я Синдж.
  
  Вона похитала головою. Чергова людська ужимка; крысюки таких звичок не знають. По всій видимості, Пулар Синдж відчайдушно прагнула очеловечиться.
  
  – Вона не обіцяє, але постарається знайти, – сказав Фенибро.
  
  – Вона просто принадність.
  
  – Так. Кров ще не висохла.
  
  Кров? Особисто я перестав бачити кров на землі, ледь ми залишили ту вулицю, де викрали Белинду.
  
  Скільки, виявляється, можна сказати простим хитанням голови.
  
  – Другий теж пижиться, – пробурмотів Морлі, – свій талант випинає.
  
  – Який же?
  
  – Людська мова.
  
  – А! Думаєш, нас навмисне сюди завели?
  
  – Ти питаєш, чи могли Фарби з Садлером викрасти Белинду тільки для того, щоб заманити тебе на кладовищі?
  
  – Угу. З них станеться, вірно? Можливо, вони врахували і те, що до мене ти приєднаєшся...
  
  – Гаррет, такий план можу придумати я, але ніяк не ці двоє. Знайшов стратегів! Їм випав шанс схопити Белинду, вони їм і скористалися. Може бути, сподівалися, що з нею будеш ти. Але план спрацював не повністю.
  
  Ну-ну. А звідки вони дізналися, де шукати Белинду? І хто міг їм повідомити, що вона їде одна – чи не одна?
  
  – Думаєш, вони здогадуються, що їх вистежать? – По мені, Морлі вже занадто зневажливо ставився до наших ворогів. А мізки у них є, я мав нещастя переконатися в цьому. Тому-то все і бояться.
  
  – Зрозуміло. Слід, то який залишили. Але навряд чи вони очікують, що до них доберуться так скоро.
  
  Я озирнувся. Наша компанія з боку виглядала, м'яко кажучи, незвично, проте на кладовищі незвичайність була в порядку речей; а хто занадто зацікавиться, той ніс відірвемо.
  
  – Вважаєш, Релвей за нами стежить?
  
  – Місяць, із зеленого сиру зроблена?
  
  – Я теж так думаю. – Втім, в межах видимості «хвоста» не спостерігалося. – Веди, Синдж. Ти молодець. Але будь обережна.
  
  Погляд Фенибро говорив: повчи свою бабусю розбивати яйця. А ось Синдж чи не замурлыкала від похвали. Фенибро почув і ображено надувся.
  
  
  
  55
  
  Зміна в оточенні була досить відчутною. Як не дивно, першим відчув її саме я, а не Морлі і не Синдж. Правда, Дотсу пояснювати не потрібно, але я все ж махнув рукою: дивіться, мовляв, поблизу від он того склепу немає ні єдиної халупки.
  
  Склеп звели в імперські часи. Напевно фамільна усипальниця, якою користувалися з покоління в покоління. Величезний, як будинок; і під землю ще точно йде невідомо на скільки... Судячи з обветшавшему фасаду, який володів склепом рід прийшов в занепад. Таке трапляється часто-густо. Тим не менш, для тимчасового проживання цей склеп годився як не можна краще.
  
  Пулар Синдж принюхалася, тицьнула лапкою – і позадкувала. Перш ніж я збагнув, у чому справа, вона опинилася у мене за спиною.
  
  Пошепталась з Фенибро, подивилася на мене, поплескала віями, ніби випрошуючи нову похвалу.
  
  – Ті, кого ти шукаєш, всередині, – повідомив Фенибро. Він явно перетрусив і хотів одного: щоб йому заплатили і він забрався геть. Я ледве розбирав його шипіння; Синдж і ту зрозуміти було простіше. – Погано пахнуть. Навіть я їх чую, а у мене нюху ніякого. – Він пересмикнувся.
  
  Потерпи, друже: я вас відпускати поки не збираюся.
  
  Морлі присів навпочіпки. Мені з ельфом в гнучкості суглобів не змагатися, тому я опустився на одне коліно.
  
  – Ми вже це проходили, – пробурмотів Дотс.
  
  – Коли вампірів ловили? – Я придивився до двері склепу. Між дверима і косяком була щілина, цілком достатня для того, щоб крізь неї могли протиснутися Фарби з Садлером. Здавалося, склеп злобно вищиряється.
  
  – Ти прихопив що-небудь важке? – впорався Дотс.
  
  – Взагалі-то я збирався тебе туди запхати і подивитися, що вийде.
  
  Фенибро пискнув, ніби на нього наступили. Вірно, вирішив, що ми посовещаемся і кинемо в склеп його. На відміну від Синдж, він гумору не розумів.
  
  Синдж заторохтіла на своєму діалекті. Я з гріхом навпіл розібрав, про що йдеться: спочатку вона заспокоїла Фенибро, потім повідомила, що вони своє завдання виконали і можуть йти. Мабуть, пора розплачуватися.
  
  Фенибро засперечався. Випнув груди, подбоченился: мовляв, я в цьому будинку чоловік. Синдж зашипіла. Фенибро зіщулився; вся його бойовитість миттєво випарувалася.
  
  – Синдж каже, платити не треба, – проскулил він. – Релиансу гроші не потрібні. Послуга за послугу.
  
  Я подумки застогнав. Знову натуральний обмін: скільки у мене з-за нього було неприємностей!
  
  – Я думав, ти припас що-небудь отаке, – гнув своє Морлі. – Ти ж у нас запасливий.
  
  – Промашка вийшла. До нещастя.
  
  – Хоч світло-то ми добудемо?
  
  Погляд по сторонах переконав нас у тому, що знайти світло буде важко. Мешканці кладовища давним-давно спалили все, що могло горіти.
  
  – Вирушай додому, милий, – сказав я Синдж. – Тут стає небезпечно. І дивись, ні до кого не задирайся.
  
  Вона кинулася бігти. Фенибро, скиглячи, кинувся навздогін. Не доводилося сумніватися, що предмет зітхань відповідав йому взаємністю тільки в його фантазіях.
  
  – Вічно ти з голими руками на рожен преш, – пробурчав Морлі.
  
  – Ти сам зголосився йти. Міг би про ліхтарі подбати.
  
  – Я? Зовсім здурів? Хто тут головний рятівник дівчат?
  
  Звичайно, Гаррет. Правда, зараз він не дременути геть. Бачте, Гаррету дуже дорога його шкура: нехай вона груба і вся в шрамах, але це його власна шкура, і він сильно прив'язаний. А якщо вона дістанеться Фарбу з Садлером, ті, чого доброго, пустять її на ремені та на гаманці...
  
  Першим почув шурхіт Морлі, але і я теж нашорошив вуха. Хтось рухався в нашу сторону.
  
  Морлі махнув рукою. Я махнув у відповідь. Ми обидва сховалися за надгробками.
  
  Доля в черговий раз надала мені шикарну можливість висловити свою доблесть.
  
  Я вискочив з-за могильного каменю, очікуючи побачити Фарба, Садлера, одного з хлопців Релвея або місцевого хмиря, який вирішив поживитися моїми грошенятами, – словом, кого завгодно, тільки не перелякану Пулар Синдж, яка до цього часу мала бути в кількох милях звідси. Ми зіштовхнулись носами. Вона пискнула і було побігла, але я зловив її за лапку.
  
  – Гей! – прошепотів я. – Це я, Гаррет. Я думав, ти вже далеко.
  
  Переляк минув, тремтіння залишилася. Синдж подивилася на мою руку. Якби вона була людиною, напевно б почервоніла. Я відпустив її, але не спускав з моєї нової подружки очей – раптом їй знову закортить втекти.
  
  – Що скоїлося? – Я намагався говорити якомога ласкавіше. Куди подівся Морлі?
  
  – Я принесла... – Значить, я був правий у своїх підозрах: і чує вона чудово, і говорити по-людськи вміє.
  
  Синдж не докончила фрази – чомусь зніяковіла, відвела погляд... Потім простягла мені ліхтар з заслінкою.
  
  – Пулар Синдж, ти – благословення небес. Не викрасти чи мені тебе у Релианса?
  
  Вона зніяковіла і того пущі. З почуттям гумору в неї все було в порядку, але дражнень вона, схоже, не сприймала. Навіть геніальний крисюк – все-таки не людина.
  
  Гаразд, треба її втішити, то вона помре від сорому.
  
  – Спасибі тобі, Синдж. Мені і в голову чомусь не спало, що нам може знадобитися світло. Я перед тобою в боргу. Не перед Релиансом, не перед Фенибро – саме перед тобою. Розумієш?
  
  Як і раніше, уникаючи дивитися мені в очі, вона простягла лапку до Попці-Дурневі. Той не ворухнувся, сидів опудало опудалом. Може, поки я відвернувся, хто-небудь його придушив і приколов шпилькою до мого плеча? Або наклав закляття? Дякую за турботу, дуже зворушений.
  
  – Гарно, – прошепотіла Синдж.
  
  – Хочеш?
  
  Дивлячись у землю, вона мотнула головою і порскнула геть, не подумавши попрощатися. Горе тобі, містер Велика Шишка! Нікому ти не потрібен в цьому жорстокому світі! Рівним рахунком нікому.
  
  Синдж зникла майже беззвучно. Виходить, що на шляху сюди вона шаруділа навмисно, щоб ми почули.
  
  Звідки виник Морлі.
  
  – Вітаю, Гаррет. Прийшов, побачив, наслідив.
  
  – Чого?
  
  – Може, це було видіння, навіяне місячним світлом, але мої ельфійські очі бачили міс Пулар Синдж, дуже обдаровану юну особу, яка мліла перед тобою, як всяка служниця з трактиру. – Він хмикнув. – Чудова пара, Гаррет.
  
  Маячня якась! Я енергійно затряс головою. Здалися мені ці крысюки! І я їм теж здався.
  
  Морлі продовжував мерзенно хихикати, перемежовуючи смішки міркуваннями про те, на коли призначити весілля і як назвати діточок.
  
  – Чи у вас будуть діти, а крысишки?
  
  – Вистачить, – буркнув я. – Знайшов привід? Угомонись, поки я тобі ребра не перерахував.
  
  – Знаєш, Гаррет, чому я просто обожнюю складати тобі компанію? Завжди буває що згадати довгими зимовими вечорами.
  
  Вічно він пересмикує. Ну та що візьмеш з ельфа, нехай він і полукровка?
  
  
  
  56
  
  – Готовий? – запитав я крізь зуби.
  
  – Ти озброєний?
  
  – Мізки на місці, якщо ти про них. – Я пошкодував, що не прихопив з дому Вейдера той симпатичний арбалетик.
  
  – Тоді тримай. – Морлі усучив мені маленький кинджал з плоскою рукояткою. І звідки тільки дістав? Напевно у нього при собі цілий арсенал, невидимий оку. Морлі – він такий: без ножика ні кроку. – Щось підозріло тихо.
  
  Авжеж. Якщо всередині і справді Фарби з Садлером, навряд чи вони особливо церемоняться з Белиндой. Раз-другий вона всяко повинна була скрикнути. Якщо жива, звичайно.
  
  – Думаєш, вже прикінчили?
  
  – Все може бути. Ну, йдемо?
  
  – Після вас.
  
  Він не став сперечатися. Сам здогадався, що у нього переді мною істотна перевага: він бачив у темряві як кішка. І тому просто зобов'язаний був йти першим, раз вже ми вирішили лізти в це бандитське лігво.
  
  Поблизу стало ясно, що склеп зводили прихильники одного з наших полубезумных культів. Навколо дверного отвору розташовувалися різьблені зображення міфічних і напівміфічних істот, одна уродливее іншого. Я зняв папугу з плеча, посадив його на виступ. Якщо що, покличе на допомогу. Напевно.
  
  – За кольором якраз підходить, – пробурмотів я. І по нерухомості. Щипати я його не став, на всякий випадок. А то ще разорется на всю округу.
  
  Дотс посміхнувся. У місячному світлі промайнули рівні білі зуби.
  
  Морлі заглянув за двері і жестом дав зрозуміти, що відразу біля входу все чисто. Не обертаючись, він простягнув руку за ліхтарем. Я відсунув заслінку. Вузький конус світла пронизав темряву подібно вогненному клинку.
  
  Порожньо. Порошно і порожньо.
  
  Морлі тицьнув пальцем собі під ноги. У пилу виднілися сліди, які уводили кудись у глиб склепу.
  
  У мене засвербело в носі.
  
  Дотс рушив далі, присвічуючи ліхтарем. Навіть йому потрібний світло, що вже тоді говорити про мене. А ну, як він правий? А ну, як Садлер з Краском влаштували пастку? Адже вони знали, що Гаррет – лицар без страху і докору, заради порятунку прекрасної дами готовий грати в піддавки зі смертю.
  
  Слід уперся в стіну.
  
  – !!! – пробурмотів я. – Тільки потаємний двері і не вистачало! Як ми її знайдемо?
  
  Мої страхи виявилися марними. Придивившись, я розрізнив обриси масивних дубових дверей, урівень зі стіною. Посвітив на петлі. Судячи з усього, їх давненько не змащували. Це означає, що без шуму двері відкрити не вдасться.
  
  Морлі знизав плечима і пішов до дверей.
  
  – Чого став? – прошипів він.
  
  І справді, чого? Що там може бути, за цими дверима? Фарби та Садлер? Ека дивина! Всі-го-на-всього пара холоднокровних убивць. Два ходячих кошмару. Тьху! Ми таких по десятку на десерт з'їдаємо.
  
  Я потягнув за іржаве кільце.
  
  В наступну мить з отвору до моїх ніг обрушилося людське тіло розмірами з платтяна шафа. Один з лиходіїв. Хто саме, з'ясовувати було колись.
  
  Морлі садонув його в скроню рукоятку кинджала, як дві краплі води схожого на той, який він мені дав. Лиходій відрубався з тяжким зітханням, немов нарешті збулася його заповітна мрія – прилягти і відпочити.
  
  – Гаррет! – почувся слабкий голос. Белінда! Жива!
  
  – Йду, йду!
  
  – Осторож...
  
  З темряви долинуло рохкання, і переді мною виросла чудовисько вдвічі більше левіафана, хрипевшего біля моїх ніг. Ручища розміром з колоду виникла з темряви, схопила мене за шкірку і отшвырнула в бік. Знову рохкання, глухий удар, другий протяжний стогін... Морлі спритності не позичати, але іноді і спритність проти грубої сили не рятує. Дотс ногами вперед пролетів наді мною і з гуркотом врізався в купу сміття на підлозі, перш ніж я встиг піднятися. За мить двері зачинилися, і я, намагаючись проскочити в щілину, боляче вдарився плечем.
  
  Коли-то мені снилося, що я похоронений живцем... Як шкода, що це не сон.
  
  Двері злегка піддалася. Я віддав якийсь звук, щось на зразок смєшка спятившего чарівника, і налег знову. Хтось торохнув по двері з іншого боку. Удар відгукнувся тремтінням у тілі і дзвоном у вухах. Фарби – а це був він – почав клясти мене заодно з Садлером. «Вставай! Вставай, скотина!» – сипло ревів він. Якщо у нього такий голос, значить, Харкер, Карлайл і Пеквуд неабияк його оздобили, а Садлера і того більше.
  
  Я натиснув. Фарби натиснув у відповідь.
  
  – Морлі, подсоби!
  
  У світлі ліхтаря – промінь бив прямо в стелю – було видно, як Дотс крутиться біля Белінди, допомагає їй піднятися і щось запитує.
  
  – Звичайно, ні, придурок! – гаркнула вона. – Зі мною все в порядку, якщо мені просто пощастило?! Вони обидва вырубились перш, ніж встигли мене замучити. Краще Гаррету допоможи. Чи збираєшся сидіти тут до кінця днів, мишами та щурами харчуватися?
  
  Дізнаюся породу Контагью. Що б не сталося, присутність духу вони завжди зберігають.
  
  Фарби припер двері чимось важким. Ми колотились про неї, поки у мене не оніміло плече. Але справа йшла: з кожним ударом двері відкривалися на дюйм-інший. Нарешті Морлі ласкою прослизнув крізь утворену щілину. Я чув, як він бурмоче: мовляв, гудзики відриваються, тканина тріщить по швах, хто йому за це заплатить?..
  
  Він відсунув упор, і я зміг вибратися з в'язниці. Тихо стонавшая Белінда висіла в мене на руці; сил йти у неї не залишилося. Мабуть, Садлер з Краском встигли показати їй, що її очікує.
  
  Ми вийшли назовні.
  
  – Що тепер, дубина стоеросовая? – поцікавився Морлі. – Нюхача ти відпустив. Подарував би поцілунок – вона б досі нас чекала.
  
  – Я зробив те, що повинен був зробити. Я повернув Белинду. – Пора було рухати додому. От тільки яка ймовірність того, що з Краском і Садлером покінчено? Нуль без палички.
  
  – Куди вони поділися? – Я трусонув Попку-Дурня, який сидів на виступі. – Відповідай, лох пернатий!
  
  Його Высокомудрие не принизився до відповіді.
  
  З розуму зійти! Гаррет вимагає, щоб папуга заговорив!
  
  По правді сказати, я все більше турбувався за Небіжчика. Занадто довго від нього не було звісток. Він що, вирішив мене провчити?
  
  Або... Коли в мій будинок з'явилися перевертні, він їх не розпізнав. А раптом вони добралися до нього, поки я був у Вейдера? Що їм варто було прикинутися мною? Дін відімкнув замок, і...
  
  – Релвей послав за нами свого чоловіка, так? – прошипів Морлі.
  
  – Не сумніваюся. – У глибині душі я навіть розраховував, що «хвіст» нам підсобить, якщо стане зовсім погано.
  
  – Тоді йди до Релвею, і він тобі скаже, куди змилися наші старі приятелі.
  
  Розумна порада. Але чи захоче Релвей поділитись інформацією? Може, у нього свої далекосяжні плани на Фарба з Садлером?
  
  – Ми б узяли їх тепленькими. А якщо пропустимо... Вони нічого не забувають і не прощають.
  
  Морлі поплескав мене по плечу.
  
  – Хоч чогось у мене навчився... Белінда не в тому стані, щоб за ким-небудь гнатися.
  
  – Белінда витримає! – процідила врятована нами красуня. – У Белінди на всі сил вистачить. І вона не звикла відкладати... – Тут ноги її підігнулися, і вона змушена була обпертися про найближчим надгробок. – Ні слова, Гаррет! – Вона пропалила мене поглядом.
  
  В темряві почувся шерех. Щось прошелестело в траві і пішла – в тому напрямку, який, швидше за все, обрали для втечі Садлер і Фарби. Ми з Морлі перезирнулися, потім я запитав Белинду:
  
  – Куди ти їхала, коли вони на тебе напали? Наскільки я знаю, засідка була на іншій вулиці...
  
  – Ні. Вони спершу засіли на дорозі до твого дому. І сильно розлютилися, що ти не поїхав мене проводжати. Їм були потрібні ми обидва.
  
  – Нам пощастило, що у мене знайшлися інші справи, а?
  
  – Пощастило? Ну звичайно. – По тону Белінди легко було здогадатися, що вона не розділяє моєї радості.
  
  – Так куди ти їхала? – повторив я запитання.
  
  – У «Пальми», – знехотя зізналася вона. – Ми домовилися там зустрітися... після прийому.
  
  – Ясно. – Пам'ятається, перед відходом вона розмовляла з Норт-Энглишем, і той виглядав приємно здивованим. Не моя справа, зрозуміло. Але пізніше ввечері доблесний Маренго з незрозумілою тугою поглядав на публіку в «Пальмах», хоча поруч сиділа його обожнювана племінниця...
  
  – Відвези її до себе, добре? – попросив я Морлі. У нього Белінда точно буде в безпеці.
  
  – Ти ж не збираєшся переслідувати їх поодинці? – недбало впорався він. Мовляв, що б ти, Гаррет, ні викинув, мене нічим не здивуєш. Ти вже стільки дурниць в житті накоїв, що одним фортелем більше, одним менше...
  
  – Ні, не збираюся. Нехай Релвей їх шукає.
  
  А у мене інші справи. Треба провідати Небіжчика.
  
  
  
  57
  
  Околиці мого будинку зустріли мене аж ніяк не зловісною тишею. Нічне життя була в самому розпалі, торгівля правила бал, політичними чварами і не пахло. Я на ходу вітався зі знайомими. Моя поява особливої уваги не привернула; і за будинком, як з'ясувалося при побіжному огляді, ніхто не стежив.
  
  Навіть місіс Кардонлос – вряди-годи у неї знайшлося більш цікаве заняття.
  
  Піднімаючись по сходинках ганку, я раптом зловив себе на дивному відчутті. Ні, це було зовсім не погане передчуття. Швидше, враження, що чогось бракує. Якась порожнеча, немов возвратившаяся з далекого минулого.
  
  – Що тут було? – запитав я папугу. Він продовжував мовчати, що в безпосередній близькості від апартаментів Небіжчика було просто неймовірно.
  
  Неймовірно тривожно.
  
  – Старий шкарбун! – покликав я, вставляючи ключ у замок. Про чудо з чудес! Дін не замкнув жодної клямки, не навісив жодної ланцюжка. Я відчинив двері і застиг на порозі, прислухаючись до тиші.
  
  В будинку безумовно щось було не так.
  
  Темінь, як в серці священика. Дін не подбав налити масло в лампу, яка висіла в коридорі. Може, хоч у печі вогонь ще жевріє? Не хотілося б возитися з кресалом; не те щоб я не вмію з ним звертатися, просто лінь. З першого разу напевно не вийде, я починаю злитися, сусіди подумають, що мене ріжуть, і збіжаться подивитися...
  
  Я нашарил лампу, зняв її з гака і навпомацки рушив по коридору в бік кухні. Ступати намагався вкрай обережно: ніколи не вгадаєш, що Діну заманеться виставити в коридор.
  
  Як не дивно, обійшлося без травм.
  
  Піч була теплою. Я вигріб жевріючий вогонь, запалив кухонну лампу, щоб знайти масло для коридорній. Гніт треба б підрівняти, але сил немає. Завтра скажу Діну.
  
  Тінні, мабуть, криє мене попало. З ранку порепетируем вибачення.
  
  З лампою в руці я відніс папугу в комірку біля входу. Він мляво перебрався з моєї руки на свою жердинку. Схоже, і птах мій недобитий теж вымотался.
  
  Я повісив лампу назад на гак і ввалився в кімнату Небіжчика.
  
  – Гаразд, партнер, викладай. Якщо ти дрыхнешь...
  
  Однак він не дрых. Ні крапельки. Ні в одному оці.
  
  Він просто-напросто відсутній.
  
  Я завмер з роззявленим ротом. Потім злегка прочумався, взяв лампу і обшукав кімнату, ніби чверть тонни гниючої плоті можна сховати під кріслом або під шафою. Зрозуміло, чаклунське, надприродне мене давно не лякає, але це було вже занадто.
  
  Небіжчик зник. Куди? Не міг же він встати і піти. І його Діну з дому не выволочь.
  
  Ніяких слідів боротьби. Якщо б його викрали, такі сліди були б неодмінно.
  
  Пропав – і все.
  
  Як не огидно (у всіх сенсах), а доведеться розштовхати Діна.
  
  
  
  Це у мене теж не вийшло.
  
  На стук у двері Дін не відгукнувся.
  
  – Дін, ти спиш? Треба поговорити. – Я штовхнув двері, сподіваючись, що мене не зустрінуть потоком бурчання.
  
  Кімната була порожня.
  
  Не те щоб неприбрана. Саме порожня. Ні клаптика одежі, ні уламки меблів.
  
  – Великі небеса! Невже змився?
  
  В голові не вкладається. Дін втік? Втік Дін? Розумію, Тінні або Нікс, або яка-небудь Тама Монтецума, але він...
  
  – Що за хрень? – запитав я напівтемрява з видом провінційного актора-трагіка.
  
  Природно, мені ніхто не відповів. Марна трата часу.
  
  Я спустився в кухню і обстежив вміст шаф. Заодно приготував собі поїсти, налив холодного пива, продовжив пошуки, тримаючи в одній руці лампу, а в іншій бутерброд і кухоль з пивом.
  
  Нічого. Ні навіть записки зі словами «Милий Гаррет»!
  
  – Ну і хрін з вами! – пробурмотів я. – Зрозуміли? Ідіть всі в дупу. – Якось доплентався до ліжка, голосно перераховуючи всіх, кому відправитися було за вказаною вище адресою заодно з Небіжчиком і Діном.
  
  Як ліг, не пам'ятаю.
  
  
  
  58
  
  І як встав, теж не пам'ятаю. Перше, що пам'ятаю, – чийсь стогін. За мить я зрозумів, що стогін лунає в моїй спальні і що йде він з моєї пересохлої глотки. Тут на мене зійшло осяяння: боляче тому, що сонце світить прямо в очі. Я лежав, заплющивши очі витріщався у вікно, за яким то боги, то біси влаштували свято сонячного світла.
  
  Наближався полудень. Сонце, здавалося, займало половину неба.
  
  Визначившись з місцем розташування, я спробував зрозуміти, з якого дива таращусь в цю нечестиву топку.
  
  Відповідна причина відшукалася сама собою. Під моїм вікном марширували сотні ідіотів. Чергова демонстрація, трах-тібідох! Дорогі гості, а не набридли вам господарі?
  
  Сотні хлопців у коричневій формі, всі з нарукавними пов'язками, під різнокольоровими прапорами йшли по Макунадо, злагоджено викрикуючи гасла, готові розірвати на шматки не тільки не-людей, але і звичайних перехожих, що мали необережність зачесати волосся на інший бік або вбратися на іноземний манер.
  
  Швидше за все, моя матінка мене неправильно виховувала. Незважаючи на безліч доказів на користь протилежного, зміст не має значення. У конфліктах верх бере той, хто голосніше кричить і у кого товщі кийок.
  
  Ну чому всі марші проходять по Макунадо? Чому не де-небудь за містом, на природі? Там би вони нікому не заважали, крім фермерів, мамонтів та лісових ельфів. Чесно кажучи, хотілося схопити рупор побільше і гаркнути: «Хлопці, ми тут спимо, між іншим!».
  
  Я опустив штору. Через хвилину мені стало легше. Похмілля начебто не було. Що я вчора пив? Тільки пиво? Відмінно! Але все одно, варто на час перейти на здорову їжу...
  
  Спускаючись сходами, я раптом згадав, що Діна будинку немає. Доведеться готувати сніданок самому. Брр! Життя сповнене несправедливостей.
  
  Попка-Дурак почув мої кроки і радісно вякнув. А потім вибухнув тирадою, з якої випливало, що він – маленька дитина і не треба його бити.
  
  Повернувся, значить, у початковий стан? Ну-ну. Я б його нагодував, та що-то настрою не було. Може бути, коли-небудь...
  
  Я кинув на сковорідку кілька скибочок бекону, поставив грітися воду, а сам пройшовся по нижньому поверху в надії побачити що-небудь таке, чого з устатку не помітив напередодні. Результат прогулянки виявився той самий: повний пшик. Ні Діна, ні Небіжчика. І ніяких слідів злому, пограбування або боротьби. Виходило, що мої квартиранти встали і пішли, тому що їм стукнуло в голову встати і піти.
  
  Я пожував бекон, погриз черствий хліб, попив чайку, намагаючись зжитися з думкою, що Небіжчик міг переїхати куди-небудь з власної волі. Якщо все дійсно так і було, це сталося вдруге на моїй пам'яті. У перший раз він добровільно переселився під мою крівлю.
  
  Ще сто років – і він почне танцювати на вулиці.
  
  Я подивився на барило з пивом. Заманливо... Ні, зарано. І справ багато.
  
  Справи, справи... Я зіщулився. Стільки всього відразу навалилося...
  
  – Заткнися! – гримнув я на папугу, який затягнув військову пісню з десяти тисяч куплетів; кожен куплет починався словами: «Сам не бачив, але мені говорили...»
  
  Підлив в чашку окропу, я додав ложку меду, вибрав булочку м'якше (щоб не подряпати свій робочий стіл, якщо ненароком впущу) і піднявся до свого кабінету.
  
  – Доброго ранку, Елеонора.
  
  Дама на картині загадково посміхалася, як би доброзичливо картаючи мене за скуйовджений зовнішній вигляд. Те, що вона не відповіла на привітання, мене анітрохи не здивувало.
  
  Попка-Дурак тим часом дійшов до куплета про крысючих. Я б не сказав, що Пулар цей куплет припав би до вподоби. Однак папуга виявив підозрілу обізнаність в звичках щурячого народу...
  
  На відміну від нього, я з учорашнього вечора став ставитися до крысюкам інакше. Завдяки Пулар Синдж. Знайомство з нею зробило життя терпиміше.
  
  – Отже, мила. Небіжчик змився для того, щоб у мене не було проблем з человеколюбцами? Чи втомився від неробства і вирішив підшукати собі заняття? – Ну так, втомиться він, як же! Він як той камінь з приказки: не торкнеш – буде лежати, обростати мохом, торкнешся – покотиться, так недалеко.
  
  Я догрыз булочку, допив чай, сходив за добавкою. По дорозі змилувався, зняв папугу з жердочки і нагодував, ніж довелося. Він миттєво замовк. Я повернувся в кабінет, влаштувався в кріслі і сказав Елеонорі:
  
  – Ось що зі мною сталося.
  
  Після чого докладно розповів про Чорних Драконів, Садлере та Фарбі, Белинде, Релвее, перевертнів, вечірці у Вейдерів, Маренго Норт-Энглише і Тамі Монтецуме.
  
  – Що скажеш? Є між усім цим якийсь зв'язок? Або тут випадкові збіги? – Я нерідко висловлював свої думки Елеонорі або Небіжчикові; обидва, як правило, мовчали, але іноді допомагало – шматки головоломки раптом ставали на відведені їм місця.
  
  Але зараз був не той випадок... Я довго крутив-крутив відомі мені факти, лупив по них молотком зі старого заліза, намагаючись викувати щось, хоч віддалено схоже на версію. Проте у мене не виходило. Всі припущення були притягнуті за вуха.
  
  – Є гарна теорія, – сказав я Елеонорі, – хаотичної називається. Лайно літає всюди, а над тим місцем, де я стою, йде дощ з лайна. Я – центр тяжіння, фокус інтересів... О! А це, бува, не версія чи?
  
  Посмішка на портреті стала дражливою. Елеонора знала, як я радію, коли хтось стукає в мої двері.
  
  Я не завжди чую стукіт. Останнім часом двері доводилося часто міняти; під кінець я поставив саму масивну, яку зміг знайти. Мабуть, треба буде повісити дзвіночок, щоб знати напевно: прийшов гість – і ні в яку не відкривати.
  
  
  
  59
  
  – У тебе що, триденний запій був? – спитав з порога капітан Блок.
  
  – Ти теж добре виглядаєш, капітан. Вчора зустрічалися. Забув уже?
  
  – Виходить, за ніч так надрался?
  
  Напевно, у мене й справді вигляд злегка пом'ятий.
  
  – Гаразд-гаразд, я просто не голився. – Я впустив Блоку в будинок. Цікаво, з чим він прийшов?
  
  – Ну, хоча б поголися для початку.
  
  – Чаю хочеш?
  
  Попка-Дурак зірвався з жердочки і злетів під стелю, обсипавши насіння лушпинням спершу начальника міської поліції, потім і голову будинку.
  
  – Можна, я його втоплю?
  
  – Будь ласка! Готовий принести відро води. Тільки цур, труп з собою забереш. – Я провів Блоку в кабінет.
  
  – Хотів повідомити, що дізнався Релвей, – сказав капітан, сідаючи на стілець. – А заодно і тебе послухати. Релвей схильний до перебільшень.
  
  – Що там було перебільшувати? – Я коротко переповів події минулої ночі. Забавно: півроку тому я б ні за що не відкрив Блоку всієї правди, а тепер... Старію, мабуть, стаю слабкий на голову. – Поняття не маю, що це все значить.
  
  – На твоєму місці я б не задавався цим питанням, поки не знайду відповіді на інші.
  
  – Тобто?
  
  – Чим гадати, що все це означає, з'ясуй, приміром, чому перевертні напали на Вейдера. Та хіба мало інших питань виникає! Картину одним мазком не намалюєш, Гаррет.
  
  Не те щоб я раніше не чув цієї ради. Однак у словах Блоку був якийсь підтекст, якщо хочете, повідомлення. Він ненав'язливо нагадував мені, що вистачить маятися дуром, пора зайнятися справою.
  
  Що мені дійсно необхідно – так це спосіб прожити життя, не думаючи про роботу.
  
  – Так що? Скільки мазків намалював наш непомітний герой? – Точніше, звичайно, було сказати «вымучил».
  
  – Він просив тобі дещо передати. Але навряд чи ти дуже здивуєшся. Загалом, так: перевертнів ми нічого не витягли. Нічого.
  
  Напевно, у мене на фізіономії написано недовіру. Цинік ти, Гаррет; людям треба довіряти. І потім, якщо вже таємної поліції не віриш, кому тоді вірити?
  
  – Правда, Гаррет. Перш ніж Релвей повернувся в Аль-Хар, ув'язнені спробували втекти...
  
  – Я їх розумію, звідти будь втекти захоче, якщо він не закінчений псих, але як...
  
  – Вони перевертні, Гаррет. У мишей вони, зрозуміло, перетворитися не можуть, зате можуть зробитися настільки гнучкими, що ніякі прути їм не перешкода. Ось і...
  
  – Зрозумів. І як ми відразу не зрозуміли! – Я прикинув можливі наслідки, і мені, зізнатися, стало погано. Якщо ці тварини здатні на таке... – Виходить, вони знову на свободі?
  
  – Не всі. Бігли троє, причому всі поранені. Інші загинули. Релвей запрошує тебе оглянути тіла.
  
  – Татуювання у всіх були?
  
  – Звідки ти знаєш?
  
  – Здогадався. Дай ще спробую. Татуювання зображала дракона з карентийским військовим хрестом. Щоб її помітити, потрібно знати, де шукати.
  
  – Ти їх бачив. – Блок примружився, ніби стривожений моїми пізнаннями.
  
  – Так. Релвей обіцяв дізнатися, що означає ця татуювання.
  
  – По-моєму, у нього не було часу.
  
  – Думаю, ми маємо справу з найманцями, не наигравшимися у війну.
  
  – Згоден. Ну от, думав новини соообщить, а вийшло, що просто прогулявся туди-сюди. Ти вже все знаєш.
  
  – Гуляти корисно для здоров'я, капітан. Пішли на кухню, вода, вірно, скипіла. – Я не сумнівався, що це не всі новини. Щось Блок явно приховував. З собою вниз я його запросив з тієї причини, що в моєму домі не прийнято залишати гостей без нагляду. Перш за все це відноситься до Торнаде і слугам закону. Всі вони страшенно цікаві й обожнюють пхати носа в те, що їх не стосується.
  
  На кухні я налив чай. Блок спостерігав за мною, знемагаючи від внутрішньої боротьби.
  
  – Мундир звичніше? – запитав я безневинно. Він прийшов до мене в якійсь подобі військової форми; наскільки я знав, це недавнє нововведення. Сказати по честі, виглядав Блок... гм... потішно. Не те що человеколюбцы, щеголявшие в однакових вбраннях.
  
  – Бюджет у нас маленький, – пояснив капітан, беручи чашку. – Крутимося, як можемо. Начебто виходить.
  
  Про це, голубчику, не тобі судити. З боку видніше.
  
  – Значить, з перевертнями справа швах?
  
  – Угу. Хоча... З Пагорба зажадали привезти до них тіла загиблих. Імен я називати не буду. Сам розумієш.
  
  Ось що його мучило!
  
  – А я вирішив, що ви для мене бережете.
  
  Блок усміхнувся.
  
  – Зграя перевертнів привернула увагу. – І багатозначно тицьнув великим пальцем у стелю: мовляв, навіть там.
  
  – Про татуювання хто-небудь знає?
  
  Він знизав плечима.
  
  – Я нікому не розповідав. Поки що.
  
  – Ну-ну?
  
  – Хотів подивитися, помітять чи ні. Зрештою, я – тупий служака. Мені за службовим обов'язком цікавитися такими речами не належить.
  
  По-моєму, він ще щось від мене приховує.
  
  – Про новини повідомиш?
  
  Блок кивнув. Змовники, трах-тібідох!
  
  – Скоро на цей слід вийдуть гончі зверху.
  
  Більшого він сказати просто не посмів.
  
  Н-да, перспектива не з приємних. Не люблю чародіїв. Небезпечна вони публіка. Непередбачувана. Як адвокати. До них до всіх спиною краще не повертатися. Рідну матір за дурницю укокошат.
  
  Нехай їх. Але буде дурістю не розчути те, що Блок намагається мене переконати.
  
  – Ви, хлопці, мене останнім часом просто розпестили.
  
  Капітан знову знизав плечима.
  
  – Ти можеш нам допомогти. Значить, ми повинні як-то тебе зацікавити.
  
  Ні дати ні взяти Чодо Контагью, що пропонує темну аферу.
  
  – А може, мені просто втекти? Мої родичі живуть у селі...
  
  – Відмовишся від такої краси заради сільських порток? – Він вказав на мій костюм. – Вже пробач, але фермером я тебе не уявляю.
  
  – Вони пасуть овець.
  
  – Тоді звичайно. Проблем з подружками в тебе не буде.
  
  – По мені, краще б ми говорили про роботу. Інтимні подробиці давай залишимо в спокої, гаразд?
  
  Блок посміхнувся.
  
  – Як скажеш, красень.
  
  – Домовилися. Так що ми вирішили? Треба визначитися, щоб не робити подвійну роботу.
  
  – Твоє завдання – проникнути в «Клич».
  
  – Я працюю на Макса Вейдера. «Клич» нікуди не дінеться. А Вейдер можуть. Троє вже загинули, у моїй присутності.
  
  – Залізна логіка.
  
  – Так? Релвей згадував, що ми зчепилися з Краском і Садлером?
  
  – Прощупываешь мене? – Блок не настільки дурний, як хоче здаватися.
  
  – Всього лише питаю.
  
  – Згадував. Ти, кажуть, врятував чергову дівчину.
  
  Цікаво. Мені здавалося, про це Релвей повинен промовчати.
  
  – Але лиходіїв ти упустив, – продовжував Блок. – Який же ти після цього герой?
  
  – Живий. По-моєму, за нами стежили.
  
  – Для твоєї ж безпеки.
  
  – Та ну? Чого ж нам ніхто не допоміг?
  
  – Я не розумів це. Замість того, щоб гнатися за злочинцями, ти вирушив додому. Твій підозрілий дружок теж відмовився від погоні. Але у нього є виправдання: він повинен був подбати про міс Контагью. – І заодно власну дупу вберегти.
  
  – І що? – запитав я.
  
  – А те, що за злочинцями довелося бігти іншим.
  
  Мене осяяло.
  
  – Ти знаєш, де вони?
  
  – Безумовно. І мені було цікаво, чи захочеш ти це дізнатися.
  
  – Я зчепився з ними минулої ночі. Дісталося всім, але я тут, а вони десь там...
  
  – По-твоєму, ми тільки стежили і нічого більше не робили? За ним давно плаче тюрма. Вони втратили дружбу Чодо, і тепер ми можемо влаштувати показовий захоплення, на потребу важливим персонам. При неоціненною допомогою доброчесної підданого корони. Хочеш стати добропорядним громадянином?
  
  – Ти за тим і прийшов?
  
  – Чому б не засвітитися, коли успіх гарантований? Пішли разом.
  
  – В порядок привести себе треба. Не хочу підмочити твою репутацію своїм непристойним виглядом.
  
  – Якщо б мою репутацію було так легко підмочити, я б давно на пенсії сидів.
  
  – Ясно. Я скоро. Посидь у мене в кабінеті, тільки постарайся нічого не чіпати.
  
  Простежити за Блоком було, на жаль, нікому, але Блоку про це знати зовсім не обов'язково.
  
  60
  
  Мені почав подобатися смак Теда Вейдера. Я вибрав костюм, який він, ймовірно, одягав на скачки. Жовтий, червоний, коричневий; біля горла і на рукавах мережива. Я причесався. Подивився на себе в дзеркало.
  
  – Ба! Якщо мене не викраде якась эльфияночка, зіп'юся з горя. Але для такого вбрання і взуття потрібна відповідна.
  
  Мої черевики давним-давно зносилися і стоптались. Рідкісний екземпляр – хоч зараз в музей здавай. «Робочі черевики знаменитого приватного детектива Гаррета». А що, звучить.
  
  – Що з тобою скоїлося? – запитав Блок, оглядаючи мене з голови до ніг, коли я зайшов у кабінет.
  
  – Вейдер вирішили, що мені потрібно оновити гардероб.
  
  – Давно пора. Скільки можна ходити в лахмітті? М-да... Черевички теж змінити не завадило б. У цих тільки по селі топати.
  
  – Знаю. Ти казав, у нас важлива справа? Я готовий.
  
  – Нова? – поцікавився капітан, коли я зачиняв двері.
  
  – Ага. Стару хтось вибив.
  
  – Між іншим, подекуди досі йде сніг. Ти точно нічого про це не знаєш? Ходили чутки, що ти якимось боком причетний...
  
  – Капітан, подивися на мене. Схожий я на людину, який снігопад влітку влаштовує? Або ти заодно з Тінні? Вона вважає, що я винен у всьому.
  
  – І замок вставив? Шикуешь, Гаррет?
  
  Дійсно, не так давно мені пощастило, але цього Блоку знати ні до чого. А то ще напустити на мене злодіїв. Або збирачів податків. Або злодійкуватих збирачів податків. Чи я даремно на нього наговорюю? Для того, щоб чинити так з приятелями, треба бути запеклим стервецом. І психопатом.
  
  Вулиця була безлюдна, якщо не вважати кількох постраждалих під час ранкової демонстрації. Вони тулилися до стін будинків і тихенько стогнали.
  
  – Набагато краще, – зауважив я. – Бачив би ти, що тут творилося з ранку!
  
  – Я бачив. Якщо б не цей триклятий парад, я б прийшов на годину раніше.
  
  Мені не сподобалося напрямок, в якому мене вів капітан. Крокуючи по прямій, ми вийдемо до Басті – самому злачному кварталу в місті, славному своїми злачними місцями. У Басті правил один-єдиний закон – закон сили. Чужинці наважувались заходити туди тільки скопом.
  
  – Сподіваюся, ми йдемо не туди, куди ти, здається, прямуєш?
  
  – Нам потрібна північна околиця Басті.
  
  – Цього я й боявся. Зайвий привід надути щоки?
  
  – Так. Показати, що варта не спить.
  
  Явно не обійшлося без Релвея. Вже його-то нічим не проймеш. Звідки у фанатика обережність? Але чим він спокусив інших, ніж залучив тих «шишок», яких вони з Блоком прагнули вразити? Напевно, я щось упустив.
  
  Коли ми прибули на місце, нам з першого погляду стало ясно, що варта вже вразила і мешканців Басті, і роззяв. Трохи осторонь, під охороною, поневірявся дюжина охламонов в кайданах. До нещастя, легендарних лиходіїв Фарба і Садлера серед них не було.
  
  Я очікував побачити військовий загін, але Релвей навів від сили десяток стражників, ніби чекала сама що ні на є рутинна процедура. Зівак було більше рази в три, якщо не чотири. Блок представив мене деяким з них. З деким я був знайомий. Робота така – бігаєш, з людьми спілкуєшся. Одні доброзичливі, інші ні; а нам-то що – у нас робота.
  
  А ось одягнувся я неправильно. Верхи піжонства до моєї появи були балахони до колін. І тут приперся я – весь у мереживах...
  
  Залишивши Блоку підлабузнюватися перед важливими персонами, я приєднався до Релвею. За нашими діями похмуро спостерігали місцеві молодці, досі залишалися на волі лише через непорозуміння, в кращому випадку за недогляд. Вони були не проти визволити своїх закутих дружків. Або розпороти їм черево, якщо в кайданах члени ворожої зграї. Брудні, замурзані, в набедрених пов'язках, а деякі і без оних...
  
  У Басті стежити за власним здоров'ям вважається поганим тоном. Тут немає навіть примітивної каналізації – канави посеред вулиць, яка є у всіх інших кварталах. Та й самих вулиць не знайти: все забудовано, лише подекуди трапляються прогалини пустирів. Над кварталом витає особливий, ні з чим не порівнянний аромат; сплутати його з яким-небудь іншим запахом просто неможливо.
  
  – Думаєш, Фарби з Садлером ще не схаменулися?
  
  Релвей глянув на хлопців в кайданах, потім подивився на мене з таким виглядом, ніби тільки зараз упізнав у мені розумово відсталого.
  
  – Все може бути, – відповів він байдуже. – Ми ніяк не дочекаємося наказу починати.
  
  – Вибач, але...
  
  – Так, ти з'явився. Але все ж ти не настільки важлива персона, щоб ми тебе з ранку чекали.
  
  – Ти мене вбив. Так кого чекаємо?
  
  – Якийсь юний чарівник – то Вершитель Доль, то Разоритель Гнізд, не пам'ятаю – захотів взяти участь. Ми таким людям не відмовляємо. Його і чекаємо. Схоже, підмайстром його не навчили стежити за часом.
  
  Сарказм був зухвалим, чи що. Я зайвий раз зміцнився в думці, що Релвей позбавлений здорового глузду. У нас в Танфере не прийнято насміхатися вголос над тими, хто мешкає на Пагорбі.
  
  Якщо до них дійде, вони перетворять тебе в жабу, а то і що-небудь серйозніше придумають.
  
  – Тьху!
  
  – Що?
  
  – Пташку вдома забув.
  
  – Так побіжи.
  
  – Занадто пізно. Думаю, обійдуся. – Не можу сказати, що мені бракувало живого прикраси на плечі.
  
  До нас попрямував було один з хлопців Релвея, той, що допомагав мені у Макса. Здається, Ріттер. І тут із закутка між халупами виринув хлопчисько років чотирнадцяти, не більше, з іржавим ножем у руці. Злодюжка. Знаю я таких: підбіжать, гаманець зріжуть – і тікати. Їх у Танфере повним-повно на кожній вулиці, на кожному кутку; правда, в інших кварталах вони, як правило, вибирають жертв багатший. Не знаю, на що розраховував хлопчисько.
  
  Його дружки радісно заволали. А далі сталося ось що: Ріттер посторонився, пропустив хлопця повз себе, схопив за волосся і тричі полоснув його казна-звідки взявся кинджалом. Хлопець впав на землю і жалібно застогнав. Ріттер ж не озираючись продовжив шлях, ніби не людини порізав, а жука розчавив.
  
  Ось чому зі стражниками не ризикують зв'язуватися.
  
  Вони не церемоняться, ці нові слуги закону.
  
  Фанатики.
  
  – Чародій прибув, – повідомив Ріттер. – Повний придурок. Скаржиться. Що ми витрачаємо його дорогоцінний час.
  
  Ні, вони ведуть себе дуже зухвало.
  
  – Молодий ще, – сказав мені Релвей. – Схаменеться з роками.
  
  Цікаво, про кого він – про Ріттера або про цього Розорителя-Вершителя?
  
  
  
  61
  
  Під спостережний пост визначили косогір, з якого відкривався вид на убогу хатину, лепившуюся до стіни триповерхового кособокого барака.
  
  – Добре, що нам туди не треба, – зауважив я, розуміючи барак. – Аж надто кволий на вигляд: плюнь – і розвалиться.
  
  – Він міцніше, ніж здається, – буркнув Ріттер. – Там дев'яносто дві людини живуть.
  
  По-моєму, він применшив. У таких розвалюхах зазвичай сплять змінами, тобто народу там фактично набагато більше...
  
  – Всі твердять, що робочих рук не вистачає, – сказав я Релвею, – тому, мовляв, і не-людей наймають. Звідки ж тут стільки безробітних?
  
  – Тут не всі безробітні. А деяких просто нікуди не беруть. – Гіркота в голосі Релвея була, як мені здалося, якийсь вистражданою, чи що, ніби він ділився власним досвідом.
  
  Втім, так воно і є. Він теж виходець з низів. Йому вдалося пробитися наверх, вдалося чогось досягти. А багато хто навіть і не намагаються, хоча мають можливість...
  
  Між тим нас непомітно оточила ціла юрба підлітків. Все віком того хлопця, з яким так суворо обійшовся Ріттер. У кого палиці, у кого обривки ланцюгів або цеглу. Зброя бідноти...
  
  Ні Релвей, ні інші натовп наче й не помічали.
  
  До речі, командував Ріттер; вірний своїй звичці Релвей намагався не привертати уваги.
  
  Здалася візок, запряжений віслюком. Юрба захвилювалася. Чародій безперервно і верескливо скаржився. Зовсім ще молоденький, в армії точно не служив. Наступне покоління; для них вистраждана нами в окопах істина «Перед смертю всі рівні» залишалася порожніми словами.
  
  Він не розумів, не хотів розуміти, що йому – а заодно і всім нам загрожує справжня небезпека. Повинно бути, ще ні разу в житті не бував у бувальцях.
  
  Зрозуміло, доля не забарилася дати йому урок: мовляв, хлопець, не думай, що все навколо обожнюють тебе так само сильно, як ти сам.
  
  Цегла вдарив його у груди. Блок, який стояв поруч, змусив чародія сховатися за возом.
  
  Ріттер і інші стражники кинулися в натовп і почали лупити направо і наліво. Комусь із молодиків особливо не пощастило: він так невдало підставився, що йому перерізали горло.
  
  – !!! – пробурмотів я. – Ну все, зараз почнеться. – Чесно кажучи, я очікував бунту.
  
  Але мої побоювання не справдилися. Стражники втихомирили натовп, а чарівник перетворив того, хто жбурнув у нього цегла, в живий факел. Хлопець нестямно заволав, а ми стрімголов скотилися з косогору і увірвалися в хатину.
  
  І з'ясували, що всі приготування були за великим рахунком марні.
  
  Епічної битви не відбулося; відчайдушної сутички не було і в помині. Фарби метався в гарячці, а Садлер лежав на землі без свідомості. Чотири охоронця винесли моїх заклятих ворогів з хатини і повантажили на візок, в компанію до тих, кого заарештували раніше. Враховуючи їх стан, цю парочку заковувати в кайдани не стали.
  
  Це було єдине послаблення. В іншому з ними поводилися не дуже акуратно.
  
  Я не заперечував. Звичайно, були часи, коли наша ворожнеча притухала, однак...
  
  Фарби на мить прокинувся – і впізнав мене.
  
  – Привіт, ясноокий! – привітався я. Взагалі-то очі у нього були як два бездонних колодязя.
  
  Мабуть, треба буде підкинути Маренго ідейку: нехай приглядится до людей, у яких немає нічого людського.
  
  Навіть страху. Страх для цих виродків був всього лише засобом управляти іншими людьми.
  
  – Допитувати будете? – запитав я.
  
  – Ми, звичайно, тупі, але не повні ідіоти. – Релвей посміхнувся. – А заради чого, по-твоєму, ми все це думали?
  
  – Вибач. Я хотів би знати, чому вони викрали Белинду.
  
  – Ну зрозуміло. – Усмішка Релвея стала ширше.
  
  – Не зрозумів?
  
  – Здається мені, у міс Контагью теж знайдеться пара питань. Наприклад, звідки вони дізналися, де її перехопити?
  
  Я задумливо кивнув.
  
  – Що, по домівках?
  
  – Знаєш, Гаррет, я чекав кровопролиття. І радий, що обійшлося без нього. Не такі вже вони тепер і грізні, вірно?
  
  – І шаблезубі тигри, буває, хворают. Ви там обережніше, хлопці. Ці двоє і з шибениці зістрибнути можуть.
  
  – Я завжди обережний, Гаррет.
  
  Не сумніваюся. Питання в тому, чи достатньо.
  
  
  
  Коли «зачистка» Басті закінчилася, я попрощався і пішов. Моїм новоявленим друзям-патріотам ні до чого бачити мене з поліцейськими чинами.
  
  Заарештованих молодиків чекає Кантард. Цим же ввечері їх занурять на баржі. У шахтах завжди потрібні міцні руки.
  
  Наскільки мені відомо, всіх засуджених за дрібні злочини тепер відправляють у Кантард.
  
  Повернутися судилося небагатьом. Потрапити в шахту рівнозначно тому, щоб підписати собі смертний вирок.
  
  Іншими словами, нічого не змінилося. Хіба що підручні засоби – нам вручали зброю, цим підсунуть кирки і кайла... А так – в Кантарде продовжує гинути молодь...
  
  
  
  62
  
  Якщо розслідування заходить у глухий кут і моїх знань не вистачає, я зазвичай йду в Королівську бібліотеку у підніжжя Пагорба – там цілий квартал займають будівлі начебто міської управи та інших бюрократичних оплотів. В бібліотеці безліч книг; що найприємніше, серед них не знайти жодної чаклунський.
  
  Що стосується останніх, вони зберігаються на Пагорбі, під замками і під закляттями, про що чесно написано на дверях сховищ. Мабуть, бачили ці написи: «Обережно: чаклунство!» До цих книг намагаються дістатися тільки безмозкі варвари. Треба визнати, спроби трапляються досить часто, і шкіра на плетіння у чарівників не перекладається.
  
  Королівська бібліотека, що випливає з її назви, знаходиться під опікою корони. Просто так нею не скористаєшся. Але Гаррет хитрий, він знайшов спосіб проникнути всередину. У мене там працює один. Точніше, подружка.
  
  Лінда Лі – справжній скарб. І язик у неї гострий, причому варто мені заглянути в бібліотеку, як він на очах стає гостріше і гостріше.
  
  – Гаррет, ти мене дістав! – заявила вона, ледь я відшукав її в коридорчику між стелажами. – Як ти цього разу пробрався? І чому досі тягаєш на плечі цього напівдохлого пінгвіна? – Перед тим як йти в бібліотеку, я заглянув додому – перевірити, чи не з'явився Покійник. Досі ні слуху ні духу; нахлинули спогади, я розчулився і прихопив з собою папугу, як сувенір зі славного минулого. – Я ж тебе просила, не принось його сюди. Скільки можна повторювати? – Лінда терпіти не могла Попку-Дурня, зате її завжди захоплювала спритність, з якою я примудрявся говорити за пташку, не ворушачи при цьому губами. Навіть якщо ми з папугою знаходилися в різних кімнатах.
  
  Як я пробрався? Так через бокові дверцята, на яку майже ніхто майже ніколи не звертав майже ніякої уваги. Втім, не дивно: багато людей прагнули не стільки потрапити в бібліотеку, скільки вибратися з неї. Книжки – отрута для незміцнілих умів.
  
  Охоронцям у бібліотеці платили копійки, тому їм було глибоко наплювати на відвідувачів. Ну, пішов, ну, прийшов... Самі ж апатичні охоронці стерегли ту бокові дверцята, про яку я згадував. Коли ні прийди, можна було не сумніватися: охоронець – старий, молодий чи – чи п'яний, чи спить. Або п'яний і спить. Або його взагалі немає: в горлі пересохло, пішов шукати випивку.
  
  Тим не менш йти доводилося навшпиньки. У охоронців неписане правило: лізеш нахабно – вони піднімають шум, щоб не виправдовуватися потім перед начальством.
  
  Сьогодні безстрашний оборонитель безцінних томів був п'яний вдрабадан і заснув з величезної, набитою «травичкою» самокруткой в руці. Коли я проходив повз, самокрутка дотлевала, і жар ось-ось повинен був дістатися до шкіри...
  
  – Ааа! – пролунав під склепіннями бібліотеки нестямний крик.
  
  Слідом долинув верескливий голос:
  
  – Що ви собі дозволяєте? – Голос належав старшої библиотекарше, старої грымзе, яка у відмінному настрої вела себе гірше троля з хворими зубами, а вже коли на неї находило... Човгаючи по підлозі, вона попрямувала до вартового. Років їй було, мабуть, двісті, якщо не триста; за прожиті роки вона зовсім розучилася потурати людських слабостей і тепер займалася виключно тим, що отруювала життя молодим.
  
  – А за нами вона не підглядала? – прошепотів я.
  
  – Тримай свої руки при собі, Гаррет! – Можна подумати, я їх розпускав. Тут, мабуть, распустишь. – Припини мене відволікати! Жодного з тобою слад немає! Тобі жарти, а мені потім відповідати.
  
  Я не став сперечатися. Ми обидва знали, що я ніколи ні до чого Лінду не примушував. Просто у неї такий характер: останнє слово повинно залишитися за нею.
  
  – Дорогуша, я сама скромність. Тим паче, що, як стверджує Морлі, я заручений з крысючихой по імені Пулар Синдж.
  
  – Цей головоріз буде дружкою на твоєму весіллі?
  
  – Е...
  
  – Я заходила до тебе вчора ввечері. Хотіла побачити Небіжчика. – Мій напарник і Лінда примудрилися подружитися. На всі мої прохання пояснити, як це він – і з жінкою подружився, Небіжчик чіткої відповіді не дав. – Сусідка сказала, що вони з Діном з'їхали, тому що втомилися терпіти твої витівки. А ти, за її словами, бігав по вулицях за черговий повією.
  
  Не потрібно бути генієм, щоб здогадатися, з якою саме сусідкою розмовляла Лінда.
  
  – Мила, не всякої плітці можна вірити.
  
  – Тебе це не стосується, Гаррет.
  
  Я вирішив змінити тему.
  
  – А навіщо тобі знадобився Небіжчик?
  
  – Мені подобається з ним розмовляти. – Лінда взяла мою долоню, подивилася на мене знизу вгору. В її очах танцювали бісики. – Іноді мені справді хочеться просто посидіти, побалакати. З Небіжчиком цікаво. Він все бачив, все знає.
  
  – Гей! А тепер чиї руки...
  
  – Я – інша справа.
  
  Ну як з цим посперечаєшся?
  
  – Що тобі потрібно, Гаррет?
  
  – А?
  
  – Небіжчик не відволікається.
  
  – Гм... Він же мертвий. Хоча ти і мертвого розбудиш... Перевертні. Я хотів дізнатися про перевертнів.
  
  – Навіщо? – Наслідуючи Небіжчикові, Лінда прагнула знати всі.
  
  – Перевертні вбили кількох моїх знайомих. Вбивць спіймали і відвезли в Аль-Хар, але одні втекли перш, ніж їх встигли допитати, а інші померли. Такі справи.
  
  Уф!
  
  – Навряд чи ми тобі допоможемо. Книги є, але за їх достовірність ніхто не поручиться. – Лінда нахилила голівку і прислухалася. Судячи по звуках, гарпія в людському образі распекала охоронця. Поки у неї є чим зайнятися, ми можемо спокійно пошептатися. – Те, що тобі потрібно, ти знайдеш, найімовірніше, в іншій бібліотеці.
  
  – В якій? – Мене раптом відвідало погане передчуття.
  
  – У приватній. На Пагорбі.
  
  Тобто в чаклунський. Дякую покірно!
  
  – Щось перехотілося.
  
  – Ти нікого з Пагорба не знаєш?
  
  – Так, іноді зустрічав. Одного сьогодні бачив. Не нашого польоту птаха.
  
  – А з «Кличу»?
  
  – З «Кличу»? Вони-то тут при чому?
  
  – В ту бібліотеку можна потрапити за напрямком від Інституту расової чистоти, який належить «Кличу». Вони сюди приходили, намагалися переманити нас до себе. У них набралося багато книг з приватних колекцій; їм потрібно все розібрати, скласти каталоги, щоб було чим підкріплювати теорії...
  
  – Лінда Лі, ти – скарб!
  
  – Я знаю. А як ти здогадався?
  
  – У мене є знайомі в...
  
  – Ага! – гаркнула далеко стара фурія. – Ось я тебе і зловила, красень! – Як завжди, вона поквапилася з висновками: я безшумно відступив на заздалегідь підготовлені позиції, до дальнього кінця стелажа. Якщо гримза надумає мене обійти, Лінда махне рукою, і я зміню дислокацію. Так і будемо грати в піжмурки, поки стара не вирішить, що їй привиділося.
  
  Для свого віку вона напрочуд добре чує.
  
  – Я спробую довідатися, – прошепотіла Лінда, озирнулася і поцілувала мене прямо в губи. Цілуватися вона вміє не гірше, ніж книжки шукати. Пару-трійку секунд з мене можна було вити мотузки. Хто такий Вейдер? Які ще перевертні? Знати не знаю ніякого Релвея!
  
  Клекіт гарпії лунав вже зовсім близько:
  
  – Я зловила тебе, красень! Нікуди тепер не втечеш! Я тебе навчу, як пристойні люди в пристойних місцях поводяться! – І ноги човгають – шарк, шарк – все ближче і ближче.
  
  Я відірвався від Лінди. Та підморгнула і почала голосно шарудіти сторінками, а я беззвучно ковзнув в кінець стелажа. Ми це проробляли не в перший раз; можу припустити, що у Лінди і без мене вистачає практики.
  
  – Аргх! – вякнув Попка-Дурак і заплескав крилами. – Рятуйте! Допоможіть!
  
  Як завжди, він вибрав самий підходящий момент.
  
  Задушу гада.
  
  На моє праве плече лягла важезна лапа. Підкоряючись грубій силі, я обернувся – і роззявив від подиву рот: мені в обличчя злісно посміхався огр, якого я ніколи раніше тут не зустрічав. І як підкрався, мерзотник! Я навіть не чув. Вдвічі більше мене і напевно вдвічі тупіший. З пащі в нього смерділо. Можу припустити, він з'явився не за тим, щоб запропонувати мені цікаву книжку.
  
  Гірше того: він справляв враження здорованю, якому подобається бити людей. Наочний приклад: зелений кулачищем був напоготові, залишалося лише дати стусана – і полетів наш Гаррет, свистя і перевертаючись...
  
  Стара гримза таки мене перехитрила.
  
  Я щосили штовхнув обме в пах. На його місці будь-яка людина би склався навпіл, а він тільки вишкірив зуби і пробурчав щось малопристойне. Ех, забув! Огрів і тролів цим не проймеш. Треба по вухах.
  
  Але до вух було не дістатися.
  
  Чому по вухах? Огр, якого разом бахнули по обох вух, падає замертво. Принаймні так кажуть. Але підійти досить близько, щоб перевірити це на практиці, нікому з моїх знайомих досі не вдавалося. Хто говорить? Як правило, посилаються на приятеля приятеля приятеля, але скільки переконаності в голосі: «Гаррет, будь пацан це знає!».
  
  Бам! Перш ніж знепритомніти, я встиг з задоволенням подумати, що старої грымзе доведеться попотіти не один тиждень, збираючи з підлоги книжки, які я звалив прольотом крізь стелажі.
  
  Мабуть, найближчим часом варто утриматися від візитів до Лінде на роботу.
  
  Якщо мене й пограбували, поки я валявся без почуттів у провулку позаду бібліотеки, ніхто і не подумав поцупити те, без чого я точно не став би тужити. Отямився я під бурмотіння Попки-Дурня, який ходив навколо з видом божевільного, що сперечається з примарами. Боліло скрізь. Кожна кісточка. Кожен суглоб. Огр отколошматил мене всмак.
  
  Щось останнім часом дуже багато народу любить бідного Гаррета. Тільки встигнеш отямитися від однієї бійки, вже інша на носі.
  
  Може, у мене неусвідомлене прагнення до смерті? Тому і нариваються?
  
  
  
  63
  
  Пора скористатися старими зв'язками.
  
  Пора заглянути до Божевільного Старцям.
  
  Не скажу, щоб я передчував цю зустріч. Нічого подібного. Однак куди ще податися побитому, покалеченному, изувеченному приватному детективові?
  
  Кажуть, зняти з кота шкуру можна кількома способами. Напевно, так і є; але навіщо? І хто говорить? Публіка з збоченими смаками. До чого білувати кішок? Я чув, на смак вони огидні.
  
  Вірно, цю приказку придумав хлопець, який огрів тиснув голими руками.
  
  Чокнуті Старці – компанія старих дідусів та бабусь, що мешкають в стародавньому абатстві, яке вони викупили корони і в якому чекають смерті. Рідні від більшості з них відмовилися – не винесли. Ось такі старці. Якийсь жартівник охрестив абатство «Райськими воротами».
  
  В пору його розквіту в монастирі мешкали п'ятдесят ченців, і кожен міг дозволити собі таку розкіш, як окрема келія. Пришелепкуватих Старців було двісті з гаком, – по три на келію, і побожністю вони не відрізнялися – монастирські каплиці пустували.
  
  «Райські брами» гнобили відвідувача не гірше Бледсо і смерділо там нітрохи не менше; залишалося лише сподіватися, що на старості років мене візьме під свою опіку юне безневинне створення років двадцяти, і мені не доведеться коротати останні роки життя в подібному закладі. Втім, з моєї-то удачею я до старості навряд чи доживу; особливо якщо врахувати, який оборот приймають події.
  
  Двоповерховий монастирський будинок площею перевершувало цілий міський квартал, а формою являла собою квадрат з двором всередині. Звичайна танферская планування. Сімейство Тейтов володіє схожим осібно: там і житлова частина, і дубильну виробництво, і шевська. По всьому першому поверху вікна – творчість ченців, живили безглузду віру в добропорядність ближніх, – були забрані залізними ґратами; Чокнуті Старці встановили решітки після того, як їм в черговий раз побили всі скла.
  
  У «Райських воротах» двоє воріт – парадні і чорні. Ті і інші вузькі, тільки возі проїхати; на обох подвійні запори і подвійні грати. Наша міська в'язниця Аль-Хар цього будинку престарілих і в підметки не годиться.
  
  Ще здалеку я помітив, що в монастирі стали встановлювати решітки на вікна другого поверху. Повинно бути, чий-то онук вирішив проявити турботу. Що ж, похвальна передбачливість: з напливом чужинців вільних будівель в місті майже не залишилося...
  
  Я підійшов до воріт, зупинився перепочити в тіні.
  
  – Гей, ти! А ну проходь! – зажадав деренчливий голосок. – Нічого тут бовтатися!
  
  Між прутами просунулся загострений кіл – занадто повільно, щоб злякатися.
  
  Так у «Райських воротах» зустрічали всіх відвідувачів, включаючи улюблених синків і ненаглядних дочок.
  
  – Я прийшов до Медфорду Шейлу. – Суть полягала в тому, що Медфорд Шейл мене аніскільки не чекав. Але біля воріт вимагалося назвати ім'я, ось я і назвав (а як дізнався, згадувати не хочеться).
  
  – Немає тут ніякого Шейла! Забирайся!
  
  – Як же ні, коли он він, під оливою? В гамаку. – Я побачив його крізь ґрати. Нарешті мені хоч в чомусь пощастило.
  
  Кількість знову спробував дістати мене, але я не ворухнувся. З тіні з протилежного боку ґрат вийшов чоловік.
  
  – Привіт, Геррік, – привітався я.
  
  Людина примружився. Насупився. Спробував розправити плечі.
  
  – Я не Геррік. Він загнувся. Я його названий брат, Віктор.
  
  – Привіт, Вікторе. Шкода Геррика, відмінний був малий. Як би мені Шейла побачити?
  
  Очі Віктора знову звузилися.
  
  – Давненько тут не був, а?
  
  – Не те щоб давненько... – Медфорд Шейл не з тих, до кого тягне повернутися.
  
  – Геррік того два роки як преставився.
  
  Значить, і справді давненько.
  
  – Вікторе, мені необхідно побачити Шейла.
  
  – Тебе як звуть, хлопче?
  
  – Гаррет. Ми старі знайомі.
  
  Віктор ошкірився в усмішці рідкісні зуби.
  
  – Це Шейл старий. А ти ще щеня. – Він почав відмикати, потім зупинився. Видно, вирішив, що занадто квапиться. – Навіщо тобі Шейл?
  
  – Приніс подарунок. – Він напевно помітив вузлик. Сподіваюся, в подробиці вдаватися не доведеться. Дуже не хочеться.
  
  – Подарунок, кажеш? – Віктор зміряв поглядом папугу на моєму плечі. – Даремно ти з пташкою приперся. Часи голодні, сам знаєш...
  
  Я поплескав по вузлику.
  
  – Смачний подарунок. – Дослідним шляхом встановлено: у «Райських воротах» краща хабар – ласощі, яке Пришелепкуватим Старцям заборонено їсти. Або пити.
  
  – З кремом?
  
  – По-моєму, був. Половина твоя.
  
  Віктор завозився з замком на внутрішній решітці, бурмочучи собі під ніс: його явно не приваблювала необхідність ділитися з Шейлом. Я його розумію. Старина Медфорд – чокнутий в квадраті. Пренеприятный стариган. Напевно, у нього в роду були огри. Або логхиры. Він не дуже постарів з тих пір, як я був хлопчиськом і приходив провідувати свою тітоньку Алісу.
  
  Але я знав його слабкість.
  
  Печиво з патокою.
  
  Віктор відімкнув зовнішню решітку.
  
  Ледве вона відкрилася настільки, щоб я міг вільно пройти, Попка-Дурак продемонстрував Віктору своє таємне спорідненість зі свинею.
  
  Віктор витріщив очі, а я пройшов повз і попрямував до Шейлу. По дорозі я вимовляв папузі:
  
  – Зверни увагу, цих старперів м'ясом не балують. М'ясо нині дорого. Думаю, вони не відмовляться від попугайского супчика.
  
  Дивився прямо перед собою, тому птаха бачив лише краєм ока, але можу заприсягтися – він посміхався! От скотина! І адже впевнений, що йому ніщо не загрожує!
  
  Визнаю, це я винен.
  
  – Гей, ти!
  
  Я зупинився, зітхнув, повернувся.
  
  – Що, Вікторе?
  
  – Чого ж ти відразу не сказав, що черевом мовити вмієш? У нас искусников всяких пристрасть як люблять.
  
  – Врахую на майбутнє. – Може, й справді змінити професію? Ніколи не бачив черевомовця з перев'язаною головою або з рукою в гіпсі. Ну чому всі впевнені, що це я вкладаю в дзьоб проклятого птаху всякі непристойності? – Давай Шейла запитаємо.
  
  Цікаво, з якого дива Попка-Дурак вирішив прокинутися від сплячки?
  
  Може, підступи якогось недобитого божка?
  
  
  
  64
  
  Шейл, схоже, спав. Або прикидався. Або помер. Груди не колишеться... Летаргічний сон? Тоді зрозуміло, чому він майже не змінюється. Я чув, в летаргічному сні людина не старіє.
  
  Повинно бути, гамак з оливи не знімали: як повісили, так і висить. Вранці гілки заступали сонце, але зараз воно світило Медфорду прямо в обличчя, зморшкувате, як печене яблуко. Сиві патли зачесане назад і зібране у хвіст; розпустити їх, так до кістлявих щиколоток дістануть. Одяг штопаная, але чиста. Бруднулею Медфорд Шейл не був ніколи.
  
  – Шейл думає, ти безталанний молодий нахаба, і говорити не вмієш. Замість тебе твоє опудало базікає. – Губи Шейла ледь ворушилися. Може, це не він говорить, а хтось з невідомого далека використовує його як рупор? – Дружину собі знайшов?
  
  – Радий бачити тебе в доброму здоров'ї, дядько Медфорд. Колись було.
  
  Будь-який інший старий у «Райських воротах» підморгнув б, ткнув би в бік: мовляв, гуляй, поки молодий. А Медфорд Шейл процідив:
  
  – Ти, бува, не гомик? У нас в сім'ї зроду таких не бувало. Чого вирядився, наче повія підзаборна?
  
  Всім родичам Шейла відомо: що б ти не зробив, він завжди знайде привід причепитися. Тому найбільш чутливі з родичів його і не відвідували. Навіть ті, кого зазвичай дорікали тролльей шкурою. Іншими словами, приходив один я.
  
  – І хвилинки викроїти не можеш, щоб рідного дядька провідати. Бач, зайнятої вишукався!
  
  – Саме так, дядечку. Якщо треба вибирати між глибокодумним неробством і твоїми нападками, я обираю перше. – Мені давно хотілося це сказати. Коли я був маленьким, забороняла мама. Коли підріс, утримувало повагу до сивині; хоча, по-моєму, повага передбачає, що і до тебе ставляться відповідно, а Шейл настільки поглинений собою, що йому не до поваги до інших. Зараз же зупинити мене було нікому, а синці, отримані в сутичці з огромом, – відмінні ліки від шанобливості до старших.
  
  – Та як ти смієш, сосунок!..
  
  – Смію, дядько, смію! Заради чого я, по-твоєму, сюди приперся? Причіпок, чи що, не чув? Теж мені, страждалець знайшовся!
  
  Очі Шейла розкрилися. Він різко сів. Важко було очікувати такої прудкості від людини втричі старший за мене.
  
  – Цей папуга зовсім здурів. Несе ахінею! Ні, він точно за тебе говорить. Мій родич ні за що таких слів не вимовив би!
  
  – Гаразд, будемо вважати, що ми не родичі. А папуга вже народився недоумком. До речі, він натякає: хочеш солодкого – допоможи мені. Я знаю, де роздобути десяток печива з патокою. – Я показав Шейлу вузлик.
  
  Медфорд Шейл далеко не дурень. Але і в геніальності його дорікнути важко. Я навчився поводитися з ним ще в дитинстві, до того як померла тітонька Аліса, а він завалився у «Райські брами», розраховуючи, що тутешній персонал буде піклуватися про нього так, як опікувалася дружина. Його очікування спочатку виправдалися. Однак він здатний обворчать будь-яка добра справа. Тому ставлення до нього мало-помалу змінювалося – така вже людська природа: за що боровся, на те й напоровся.
  
  Повз проходила сестра. Середнього зросту, товста, потворна, типова напівкровка; повинно бути, з ветеранів – жінки теж воювали. Пам'ятаю, у нас в Кантарде були такі сестрички... Вона почула мої слова щодо печива.
  
  – Гей, йому солодкого не можна! Не здумайте! Він психувати почне.
  
  – Та невже? Куди вже більше-то?
  
  – Є куди. Родич? – Зізнатися, вона нагадала мені статуї з чужоземних храмів, здоровенних ідолів, що сиділи біля дверей, височіли біля вікон або громадилися на дахах.
  
  Я кивнув.
  
  – Схожий.
  
  – Печиво нікому і ніколи не шкодило, погана відьма, – навчально помітив Шейл. – Не слухай її, хлопчик. Вона нам життя не дає. Приходить серед ночі і... – Він замовк. Видно, сестра і справді тримала неспокійних старичків в кулаці.
  
  – Чого тобі? – запитала вона у мене.
  
  – А вам яке діло?
  
  Від моєї наглості вона злегка сторопіла.
  
  – Я тут головна. Мені потрібно...
  
  – Головні тут постояльці. А ви всі на них працюєте.
  
  – Точно родич. Обидва нахаби.
  
  – Я прийшов не до вас. Або ви можете що-небудь розповісти про перевертнів? Тоді ласкаво прошу.
  
  Я хамив не тому, що заразився духом цього місця, і не з-за своїх синців. Просто потрібно було проявити характер. Я прийшов сюди в надії дізнатися хоч ось стілечки про перевертнів. Якщо вести себе нижче трави, я точно нічого не впізнаю. Мене зжеруть з потрухами, проковтнуть і не подавляться. Головне – не дати слабину, і тоді все буде в порядку.
  
  – Хлопець, – прогарчав Шейл, – з міс Трим так не розмовляють!
  
  65
  
  На одних накричав, іншим полестив, третім пива поставив – і ти вже бажаний гість навіть у «Райських воротах». Медфорд Шейл буйствував цілих шість хвилин, після чого відрубався.
  
  – Поклади його в гамак, – порадив я міс Трим. Казала, що ти тут головне? Ось і отдувайся! – Майже як у труні.
  
  Повне ім'я сестри було Квипо Трим, причому вона наполягала, щоб я кликав її Квипо і звертався на «ти». Я трохи не похлинувся, вимовивши це ім'я в перший раз, але потім пішло легше.
  
  Гуляти так гуляти!
  
  – Цей старий пердун напевно переживе і мене, і моїх дітей, якщо вони у мене коли-небудь будуть. Раз так, є привід влаштувати йому передчасні поминки. На справжніх мені все одно не бувати.
  
  Варто міс Трим пропустити пивка, з нею відразу стало легко і просто. Але не заздрю тому, хто наважиться за нею доглядати. Спробуй-но задовольни таку собі прірву! Пиво вона глушила глечиками через брак великих ємностей. З барильця сьорбати я їй, природно, не дав.
  
  – Гаррет, ти мені подобаєшся! – Вона розсміялася, грюкнула мене по спині (я ледь не гепнувся додолу). – Вмієш жінку повеселити!
  
  – Собі я теж подобаюся. Треба познайомити тебе з одним моїм приятелем. Його Пуделем кличуть...
  
  Тут з'явилася одна з помічниць Квипо. У сестри її взяли аж ніяк не за гарненьку мордочку. Серед персоналу взагалі переважали поганулі.
  
  – Новий бочонок привезли, – повідомила вона.
  
  Я застогнав. Який жах! Гаразд, я знаю, хто за це заплатить. Але от біда – скільки випито, а нічого толком не випитав. Правда, є відчуття, що якщо додати по маленькій, щось та й проясниться.
  
  – Накажіть прикотити його сюди, щоб він був у мене під боком. А то, як я бачу, народ захопився.
  
  Старички і старенькі відривалися на повну. Персонал намагався не відставати. Хлопчики і дівчатка бігали по двору, запалювали ліхтарі і намагалися ловити нічних метеликів. Частіше потрапляли по ліхтарям, але всім було дуже весело.
  
  – Добре ти придумав, Гаррет, – Квипо повела могутньої долонею. – Їм треба було розвіятися.
  
  – Добре-то добре, та боляче накладно. – Покладемо, частування за рахунок моїх роботодавців. Ух, який счетец я їм выкачу! Але для початку треба викачати корисні відомості з цієї орави очманів доходяг. – Пора за справу братися. Мені необхідно дізнатися про перевертнів.
  
  На мить мені здалося, ніби міс Трим готова повідомити щось ділове. Але я помилився.
  
  – Який ти цікавий! – проворковала вона. Її рука ковзнула по моїй нозі.
  
  Попка-Дурак помітив рух, заплескав крилами, щось сердито пробурмотів. Боги, чого тільки не доводиться терпіти заради істини?!
  
  Звістка про те, що мені потрібні відомості, розлетілася по богадільні. Від Шейла я толку не добився: наговорив він багато, але більше половини явно склав, а решта перебрехав, і до перевертням його вигадки відношення не мали.
  
  Молоді чи старі, багаті чи бідні грішники або святі – у всіх у нас, танферских чоловіків, є щось загальне. А саме – всі ми ветерани. Пов'язані одним ланцюгом. І коли ми про це згадуємо, то допомагаємо один одному – як ветеран ветерану.
  
  Стариган по імені Райт Сеттлинг, колишній морський піхотинець, донимавший всіх історіями про свої подвиги, постукав по порожньому бочонку і роздратовано заворчал. Кортить йому!
  
  – Слухай, – сказав я, – мені неодмінно треба...
  
  – Чув, чув. Ех ви, молодь, всі поспішайте. Вже хвилинку-то можеш і почекати.
  
  – Навіщо?
  
  – А потім, що Трейл зі Сторі підгребуть, вони тобі і викладуть правду-матку. – Судячи з його гримасі, невідомі Трейл і Сторі викладали правду-матку кожному, хто опинявся в межах чутності, і по двадцять разів на дню. Сеттлинг подивився на міс Трим і несподівано хмикнув. – Стережися, сину. Як би не задихнутися, під таким-то вагою.
  
  Люди похилого віку часто стають запеклими циніками, не помічали? Але мені вже краще цинік, ніж Медфорд Шейл з його безперервним бурчанням.
  
  – Мова про життя багатьох людей. Від мене залежить... – Я задумався. А що, власне, від мене залежить? Поки незрозуміло, але щось залежить напевно.
  
  – Он Сторі. Ти мені пиво, я тобі Сторі, йде?
  
  Я надув Сеттлинга – грубо порушив умови договору. І Квипо серце розбив, заявив, що мені пора йти. А сам, удвох з папугою, попрямував до Сторі.
  
  – Містер Сторі? Містер Сеттлинг запевняє, що тільки ви можете мене врятувати. – Лестощі ще ніколи і нікому не заважала.
  
  – Та ну? В чому цей старий козел мене звинувачує? І взагалі, ти хто такий, хлопець?
  
  – Внучатий небіж містера Шейла.
  
  – Мої співчуття.
  
  – Між іншим, ви все п'єте пиво, куплене на мої гроші. І, мабуть, новий бочонок я відкривати не буду. Чого даремно витрачати час і гроші просаджувати? – Я відвернувся.
  
  – Ми з Трейлом служили разом, – сказав Сторі мені в спину. Схоже, зараз я почую одну з історій про міцної військової дружбу. – У мизходскую кампанію перевертнів нам траплялося стільки, скільки ти в житті не бачив.
  
  Мизходская кампанія? Вперше про такий чую. Де цей Мизход? Хіба ми там воювали?
  
  – А якщо трохи раніше почати, містер Сторі?
  
  – Я і не чекав, що ти згадаєш. – Він сумно посміхнувся. Всі ми рано чи пізно освоюємо таку посмішку. – Славних кампаній не злічити, але хто про них пам'ятає крім тих, хто пройшов і залишився в живих?
  
  Чи мені не знати? У розмовах я нерідко згадую острова, і хлопці, які на них не були, приймаються позіхати або перебивають, щоб повідати про своє: це все дурниця, а ось вони точно сиділи по горло в лайні...
  
  – Значить, ви стикалися з перевертнями? Вони воювали за венагетов?
  
  – Та ні, за нас. Спершу вони воювали за нас, але так, що про них забувати стали.
  
  – Спецпідрозділу?
  
  – А ти що, в пехтуру б їх спровадив?
  
  – Я – ні. Але штабні щури стільки дров наламали...
  
  – Твоя правда, синку. – Сторі хихикнув. – Пам'ятаю, був випадок...
  
  – Перевертні, говорите? І що?
  
  – Вони в наступі брали участь. – Старий нарочито закашлявся. Я хлюпнув йому свіжого пива. Він пригубив, відсалютував мені кухлем і продовжив: – Мизход, щоб ти знав, – річка пересохла. Венагеты набудували на південному березі своїх укріплень і звідти на нас нападали. Укріплення були що треба, ні у лоб не взяти, ні обійти. Наші генерали на вухах стояли, вимагали кістьми лягти, але захопити південний берег. І у штабі план народили: перевертні пробираються у зміцнення і відкривають ворота командос. Ми робимо свою справу, а за нами вже регулярні приходять.
  
  У першу ніч ми відтягували в тил тіла тих, кого перевертні підмінили. На другу ніч, коли вони забралися глибше, в саме лігво, ми повинні були атакувати по сигналу. Командир нам сказав, що ми переріжемо венагетов раніше, ніж з них хто-небудь «Мама!» крикнути встигне.
  
  Сторі замовк і зробив великий ковток. По його щоці скотилася сльоза.
  
  До нас приєднався ще один старий.
  
  – Про Мизходе верзеш, Уїлл?
  
  – Ага. Гаррет, це Трейл.
  
  – Радий познайомитися, Трейл.
  
  – Ми з Уіллом почитай що одні вижили, – заговорив Трейл. – Пощастило нам, чого вже там. Ми, значить, в венагетскую форму переодяглися, ну і побігли з усіма заодно, а вони тікали, тільки п'яти виблискували. Бігли ми, бігли, а потім потихеньку в сторону згорнули ...
  
  – Це була пастка, – перебив Сторі. – Пастка, зрозумів? Тікали вони, бо їх не попередили заздалегідь, а так... Продали нас ці паскудные перевертні! Заманили в мишоловку, всіх наших і поклали. Коли б не вони, війна б років на сорок раніше скінчилася.
  
  М-да... Не дивно, що наша влада досі мовчать про таку ганьбу.
  
  Що ж, я дізнався дещо цікаве, але яке це має відношення до справи, яку я розслідую? Поки не знаю.
  
  Виходить, перевертні билися за Каренту? Тоді зрозуміло, звідки у них татуювання з карентийским хрестом.
  
  – Коли це було, Сторі?
  
  – У сорок першому або сорок другому.
  
  – У сорок другому, – твердо сказав Трейл. – В тому році моя мати померла, і брата вбили. Точно в сорок другому. Було-то як? Дісталися ми, значить, до своїх, зраділи, що живі, а нам і кажуть...
  
  – У дезертирстві нас звинуватили, хлопець! – знову перебив Сторі. – Це ми дезертири?!
  
  – Ми зажадали чародія-дізнавача привести, – продовжував Трейл. – Але нам все одно вірити не хотіли. Сам розумієш, штабні за свої шкури тряслися. Але тут і інші, хто вцілів, повертатися стали, так що довелося зрештою повірити.
  
  – Ніби битву яку виграли, що зуміли повернутися, – буркнув Сторі. – Боги нам допомагали, не інакше. Двісті миль по пустелі пройшли, і ні венагеты нас не зацапали, ні місцеві. А не повернися ми, ці сволоти, перевертні які, так би і будували з себе наших союзничков.
  
  – Страшна справа, – вставив Трейл. – Досі сняться кошмари. А як прокинусь, всі себе переконую, що воно того варте.
  
  Коли б ми з Уіллом не повернулися, вам, пацанам, і війни б не дісталося, щоб здобути перемогу.
  
  – Звичайно, коштувало, містер Трейл. – Я зіщулився. На островах точно так само було. В основному ми намагалися просто залишитися в живих, проте в глибині душі вірили, що якщо протримаємось, то хоч трішки наблизимо загальну перемогу.
  
  Значить, у сорок другому? П'ятдесят з гаком років тому. А цих старичків і раніше переслідують спогади. Попрошу-ка я їх пригадати детальніше.
  
  – Ви перевертнів близько бачили?
  
  – Близько? – Сторі пирхнув. – Синку, та ми три місяці перед настанням спали разом! Звичайно, бачили. Одного я ніколи не забуду. Ми його Бовдуром прозвали. Аж надто схоже ім'я його звучало, на їхньому мовою, та він і справді був тупуватий. Перевертні всі скудоумные. Ух як він сердився, коли прізвисько чув!
  
  – Здається мені, боги навмисне так визначили, – сказав Трейл, – щоб перевертням мізків не вистачало. А то й подобі міняти, і ще головастыми бути – це, братці, занадто.
  
  – А вони дар богів не цінували, – знову вступив Сторі. – Не могли, вірно. І свої здібності цілком підкорити не могли. Єство у них завжди було сильніше розуміння.
  
  – Ага, – погодився Трейл. – Був один, Стоквеллом звали. Курча, і той розумніший буде. За їхніми мірками тільки з пелюшок виріс. Іншим з ним...
  
  – Вау! Стоквелл? Точно?
  
  – Ну, справжнє ім'я у нього інше було, а Стоквеллом його прозвали. Так, Картер Стоквелл. Вийшло-то як: служив у нас...
  
  Невже той самий? Повноті, чи можливо таке? Скільки років минуло!
  
  – Я днями посіпався з бандою перевертнів. Хочете вірте, хочете ні, один з них називав себе Картер Стоквелл.
  
  – Ух ти! – Вперше за час бесіди Трейл зацікавився. – Ось чудеса-то, а, Уїлл?
  
  – Угу, – похмуро підтвердив Сторі. – Мені б цього Стоквелла зустріти, я б його так відгамселив, розпеченою кочергою та срібним ножичком. Гаррет, ти знаєш, що їх тільки срібло бере?
  
  Я кивнув.
  
  – Мав досвід.
  
  – Завжди казав, що вони і у війну-то вплуталися через срібла, – заявив Трейл. – Карента, венагеты – їм було плювати, вони токмо про себе пеклися. Доберися до рудників, захапали б срібло, і взагалі ніякого сладу з ними б не стало.
  
  – Цікава думка. – Якщо чесно, теорія здалася мені притягнутою за вуха. – Не соромтеся, хлопці, наливайте. Та говоріть, говоріть. Імена називайте. – Ні, не вірю я, що до мене приходив той самий Картер Стоквелл. Повинно бути, онук. – І про татуювання розкажіть.
  
  Сторі і Трейл спантеличено перезирнулися.
  
  – У тих перевертнів, які мене дістають, на руці татуювання. Розгледіти можна тільки у мертвих, у живих вона майже непомітна.
  
  Сторі похитав головою.
  
  – Не пам'ятаю ніяких татуювань.
  
  – І я не пам'ятаю, – підтримав товариша Трейл.
  
  – Зате я пам'ятаю, – сповістила міс Трим, набрана під зав'язку. З обличчя не сходила найдурніша, чисто троллья усмішка. Вона що, отак мене намагається заманити? – Дракон з хрестом командос в лапах, вірно?
  
  – Давай, Квипо, – підбадьорив я.
  
  – Найманці. Я і не знала, що вони перевертні. Чорні Дракони. Говорили, вони з Фраманагта.
  
  – З Фраманагта? Острів на сході, в такий дали, що нікому і в голову не спаде туди плисти... А про Вальсунга ти не чула?
  
  – Це їхній командир. Полковник Нортон Вальсунг. Він з Каренты.
  
  Та-ак... Пам'ятається, Стоквелл зі своїм дружком думали, ніби мені про них щось відомо.
  
  – І чим ці Чорні Дракони прославилися?
  
  – А нічим. Навпаки, вони з Фул-Харбора не висовувалися. Коли підтискав, їх мало не палицями виганяли. Яка вже тут слава...
  
  – Так ось де ти служила? У Фул-Харборі?
  
  – Дев'ять років оттарабанила, день у день.
  
  Саме в Фул-Харборі я зустрів перевертня, який видавав себе за офіцера нашої контррозвідки. Але чи пов'язане одне з іншим? І варто пов'язувати?
  
  – Коли звільнилася?
  
  – Тому шість років. – Квипо нітрохи не заперечувала перейти від слів до справи, але ось біда: єдиний досить юний кавалер не поділяв її устремлінь.
  
  Ні, шпигуна зловили набагато пізніше.
  
  Я поринув у спогади, намагаючись зрозуміти, чи знаю я що-небудь таке, про що і не здогадуюся. Напевно знаю. Або Чорні Дракони не підозрюють, що я не знаю.
  
  – Драконів у подвійній грі не звинувачували?
  
  – Ч-чого?
  
  Пиво брало своє. Погляд Квипо став безглуздим.
  
  – Ці хлопці могли співпрацювати з венагетами?
  
  Міс Трим на мить вирвався з солодкого забуття.
  
  – Мбыть... Верняк... Не дума...
  
  Шмяк! Вона впала на землю, як переспелая груша.
  
  Чокнуті Старці заходилися від захвату. Лише та обставина, що за ними доглядали кілька тверезих сестер, врятувало Квипо від посягань, наруги і кулачної розправи.
  
  Я перетворився на героя-рятівника. В мою жилетку плакалися все підряд. Кожен стариган бажав неодмінно розповісти мені історію свого життя. Природно, ні в одній історії перевертні не з'являлися навіть мигцем.
  
  Я покірно вислуховував, зображував на обличчі співчуття, глибокодумно кивав. Не виключено, що одного разу мені знову доведеться попросити у них допомоги...
  
  Гулянка тривала всю ніч, поки не зайшла місяць. Нарешті пиво вичерпалося, і я завалився спати.
  
  
  
  66
  
  Похмілля. Знову. Хто б міг подумати!
  
  Не те щоб класичне. Швидше, передвістя. Але неосяжні перспективи. І адже світанок ще тільки жевріє. Що ж то далі буде?
  
  Хтось штовхнув мене в бік. Прямо по хворому. Я розплющив одне око. Віктор. Я розплющив друге око і озирнувся. Я лежав під оливою, на холодному, сирому за ніч камені. Попка-Дурак примостився на гілці над моєю головою і щось тихенько бурмотів. Я розрізнив своє ім'я. Він що, мені кісточки миє?
  
  – Вставай, Гаррет! – зажадав Віктор. І знову штовхнув. Пліч пронизала біль. О ні, тільки не зламане ребро! Скільки можна?! – До тебе прийшли.
  
  До мене? Прийшли? Хто? Я нікому не розповідав, що збираюся заглянути в «Райські брами». І «хвоста» за мною начебто не було. Правда, я особливо не придивлявся... Садлер з Краском у в'язниці. Перевертні зализують рани. Іншим до мене діла немає. Напевно.
  
  – Вставай, п'яничка! – Віктор не збирався зі мною цяцькатися. Йому б катом служити, а не будинок престарілих охороняти.
  
  Вночі я встиг з'ясувати, що Віктор – переконаний непитущий, затятий і єдиний у «Райських воротах» – ненависник спиртного. Таким уродився. Видно, матуся частенько до пляшечки прикладалася, коли в тягаря була. І тепер мені випало випробувати його ненависть до алкоголю на власній шкурі.
  
  – Віктор, спробуй тільки знову пні, побіжиш протез замовляти.
  
  Це трохи остудило його запал.
  
  – Іди до воріт, – буркнув він.
  
  Біля воріт мене чекав Ріттер, один з релвеевской шайки. Схоже, від братика Релвея ніде не сховаєшся.
  
  – Хлопці, ви коли-небудь спите? – Я позіхнув.
  
  – Спимо? А це як? Постривай, згадав! В армії змушували, точно! Раз в тиждень, і не питали, чи хочу я чи ні. Спати нам колись, Гаррет, справ по вуха. Це Кард. – З темряви простяглася рука. Ні обличчя, ні фігури було не розгледіти.
  
  – Я завжди підозрював, що ви – психи, але тепер напевно знаю. Що скоїлося?
  
  – Бос кличе тебе до Вейдерам.
  
  – Так терміново, серед ночі? Навіщо?
  
  – Ще одне вбивство.
  
  – !!! Хто? – Ех, треба було залишити при Макса Плоскомордого.
  
  – Не можу сказати. Сам не знаю. Мені наказали привести тебе, і все.
  
  – Як ти мене знайшов?
  
  Він подивився на моє плече.
  
  – З пташиного посліду.
  
  – Дуже смішно.
  
  – Бос підказав. Звідки він дізнався, я не питав. – Ну зрозуміло. – Гаррет, мене катувати марно. Моя справа – передати звісточку.
  
  – Ви пішки або в екіпажі? – Мало мені похмілля і вчорашніх синців, так ще й не поворухнутися. Попало ж мене заснути на камені!
  
  – Жартуєш? Забув, скільки нам грошей скарбниця виділяє?
  
  – Вибач. Звик сподіватися на краще... Правда, чекаю завжди гіршого. Розчарувань менше. А деколи тебе навіть приємно дивують.
  
  – Йти недалеко. Пару миль.
  
  – Я б сказав, чотири. У мене голова тріщить і ноги не ходять.
  
  – Так, огр тебе добряче віддухопелив.
  
  Схоже, Релвей зі своїми дітлахами стежив за кожним моїм чихом. І хотів, щоб я це знав. Навряд чи Ріттер настільки тупий, щоб викласти мені службову таємницю без санкції боса.
  
  – Гаразд, умовили. Одна умова – не підганяйте. Як можу, так і буду йти. Зачекайте, я зараз.
  
  На негнущихся ногах я добрів до келії Шейла. Він жив один. Мисливців ділити з ним всі принади буття, природно, не знайшлося. Я вклав йому в руку вузлик з печивом. Тип, звичайно, мерзенний, але родич, як не крути. Та інших родичів у мене не залишилося.
  
  
  
  67
  
  У будинку Вейдерів мене зустрів капітан Блок. У формі.
  
  – Добрий ранок, Гаррет, – привітався він. Помахом руки відпустив Ріттера і Карда, уважно оглянув мене з голови до ніг. Неподалік м'явся здоровенний бугай – повинно бути, на випадок, якщо капітану терміново потрібно гора м'язів.
  
  Зовні будинок виглядав спорожнілим. У вікнах ні вогника, ніхто не виходить, хоча годину аж ніяк не ранній...
  
  – Ти сам вирішив з'явитися?
  
  – Справа серйозна. Верхи інтерес проявляють. Там, нагорі, багато чого відбувається. – Він виразно щось недоговорював і в подробиці вдаватися не збирався.
  
  – Не подобається мені це. Де Релвей?
  
  – Хороше питання. Я не бачив його з учорашнього дня.
  
  – Він за мною посилав.
  
  – Це я за тобою посилав, Гаррет. Ти знаєш цих людей, вони тобі довіряють. Їм зараз потрібен хто-небудь свій.
  
  – Ріттер сказав, сталося ще одне вбивство.
  
  – Так. Хлопця звали Ланселин Мак. Він зчепився з кимось, хто намагався проникнути в будинок. Каліка бачив, але допомогти не зумів.
  
  – Тай, чи що?
  
  – Ну так. Поговори з ним. Він тобі все розкаже.
  
  – А де він?
  
  – Там же, де всі інші, – в їдальні. Поодинці більше ніхто не ходить. Це мій наказ, і він поширюється на всіх без винятку. Зрозумів? – Ось звідки взявся цей двоногий шафа у капітана за спиною.
  
  – По-твоєму, Ланса вбили перевертні?
  
  – Може бути. Хто ще Вейдерів дошкуляв?
  
  Я знизав плечима й коротко виклав те, що мені вдалося дізнатися у «Райських воротах». Блок слухав не перебиваючи.
  
  – Цікаво, – сказав він, коли я закінчив. – Те ж саме назву... Допустити пару можливостей, в голову відразу таке лізе...
  
  Авжеж. Мені відчайдушно хотілося поговорити з Небіжчиком. Обговорити з ним дещо щодо його ненаглядного Слави Дуралейника і планів, які той міг плекати.
  
  – У них є мета. Якщо ми здогадаємося, яка, то зможемо попередити наступний удар.
  
  – Шкода, що ті у нас з-під носа ушилися. Але хто ж знав, що грати їм не перешкода? Ось сюди.
  
  Блок зупинився у двері в столову. Під час нещодавнього святкування цю їдальню займав містер Грессер зі своєю шатией.
  
  – Де ти був, йолоп?! – накинулася на мене Тінні, ледве я переступив поріг.
  
  – Мандрував По світу, врятував прекрасну даму, похилого старця прийшов, приніс йому печиво, щоб смертний годину підсолодити...
  
  – Про Белинду Контагью ми чули. Ти краще скажи...
  
  Тут з'явилася Алікс. Вся її пустотливість, всі пустощі зникли без сліду. Ні дати ні взяти маленька дівчинка, якій дуже потрібно, щоб її втішили.
  
  На осіб, які звернулися до мене, було написано відчай.
  
  – Привіт, Алікс. Тримайся, дитинко, ми впораємося. Привіт, Гилби, привіт, Макс, привіт, Тай, привіт, Нікс. – Тай в інвалідному візку. Нікс поруч з ним, за довгим столом рожевого дерева. У святковий вечір цей стіл приставили до стіни, і Грессер загромоздил його підносами з продуктами харчування. На моє привітання Нікс відгукнулася рухом руки; її думки були, по всій видимості, далеко звідси.
  
  Мабуть, треба буде попрацювати над собою: щось моє чарівність починає давати збої.
  
  – Тай, покажи, де це сталося. – Діловитість – теж моє друге ім'я. Навіть з красунею на руках я пам'ятаю про справу. Щоправда, пам'ятати і робити – різні речі...
  
  Сподіваюся, мені Тай не відмовить, як відмовив Блоку.
  
  Він відштовхнувся від столу.
  
  – Пішли. – Голос неживий. Готовий зламатися, але тримається, тому що від нього чекають саме цього. Я таке вже бачив. Витримка загартовує душу. Яких тільки приказок не придумають!
  
  Нікс встала за спиною у Тая. Рухалася вона як сомнамбула.
  
  Так, членам цієї сім'ї терміново потрібна допомога. Причому якщо я не покваплюся, може скластися так, що буде допомагати нікому.
  
  Слідом за Нікс, толкавшей коляску Тая, я вийшов у хол. За мною по п'ятах крокував Блок. Судячи з човгання ніг, до нього приєднався Макс. І Гилби. Макс виглядав так, наче постарів раз на тридцять років.
  
  – Сюди, – пробурмотів Тай.
  
  І Алікс з нами. Втім, в ній я не сумнівався.
  
  По знаку Тая Нікс підкотила коляску до підніжжя сходів. Тай поманив мене.
  
  – Я не міг заснути, Гаррет. Спина боліла, а ногу ніби палили на багатті. Я вирішив зайнятися чим-небудь корисним. Розштовхав бідолаху Ланса і змусив його спуститися разом зі мною сюди, щоб прикинути, як нам розставити меблі заново. Я сидів у колясці, ось тут, і дивився на стіну; раптом Джеррис голос подав. Я здивувався, коли його побачив. Він сказав, що у двері стукають. І йому, мовляв, тривожно. Ланс заявив, що про все подбає.
  
  – Нікс, ти не могла б зіграти для нас Ланса? – попросив я. – Алікс, стань он туди. Будеш Дженордом.
  
  – Навіщо, коли є справжній? – запитав скорботний голос. Дженорд вийшов з натовпу, який зібрався за спинами Макса і Гилби.
  
  – Відмінно. Отже, Дженорд є. Почнемо, чи що?
  
  Нікс розгорнула коляску Тая.
  
  – Пам'ятається, я міркував про те, що батькові напевно захочеться повернути на місце ті іржаві обладунки і що добре б його відмовити, коли з'явився Джеррис.
  
  Дженорд оголосив від вхідних дверей:
  
  – Сер, там якийсь молодий чоловік просить його впустити. Я б навіть сказав, вимагає.
  
  – Здається, він висловився міцніше. Юний нахаба або щось в цьому роді, – зауважив Тай. – Що йому потрібно, Джеррис?
  
  – Він просто хоче увійти, сер.
  
  – Тут Ланс і сказав, що про все подбає. Він злився, що його розбудили, і готовий був набити фізіономію кому завгодно. Я запропонував йому спустити цього хама з ганку. Він підійшов до дверей...
  
  Я подивився на Дженорда. Той зачастив:
  
  – Я з ним пішов. На всяк випадок. Але зазівався, розумієте? Щось сталося так швидко, що я і не помітив.
  
  Зрозуміло.
  
  – Нікс, іди до дверей.
  
  Дженорд підвів Нікс до входу.
  
  – Замріть, – звелів я. – Дженорд, ось так все і стояли? Тань, ти як і раніше, дивився на стіну?
  
  Дженорд ствердно кивнув.
  
  – Ні, – сказав Тай, – я дивився через плече на двері. Але не бачив ні Ланса, ні Джерриса.
  
  Мені не довелося ні нагинатися, ні сідати навпочіпки, щоб оцінити правдивість його слів. З того місця, де він сидів, не видно було навіть краю спідниць Нікс.
  
  – Зате ти напевно все бачив? – Я повернувся до Дженорду.
  
  Він знову кивнув.
  
  – Той чоловік був у тіні, розумієте? І я як раз обернувся до майстра Таю, коли Ланс застогнав.
  
  – Але ти розгледів непроханого гостя, коли розмовляв з ним, вірно?
  
  – Роздивився й запам'ятав. Дізнатися зможу.
  
  – А тоді не дізнався?
  
  – Вибачте?
  
  – Я подумав, а чи не було його на святі? Може, Грессеру допомагав? Чи комусь іншому?
  
  – О, розумію! Ні, навряд чи. Правда, якщо припустити, що вбивця – перевертень, він міг побувати у нас під іншою личиною. Але хіба ви не всіх зловили? – В голосі Дженорда несподівано пролунали самовдоволені нотки. Подобається бути в центрі уваги?
  
  – Ясно, що вбивця прийшов з певною метою, – зауважив Блок. – Чи йому все одно, кого вбивати, він би тебе прирізав, ледь ти відкрив двері. І мені здається, що все вийшло випадково, інакше він би і вас з Таєм пришив. Де один, там і троє; втрачати йому вже нічого було.
  
  – Він що-небудь сказав? – запитав я Дженорда.
  
  – Е... – Джеррис зам'явся. – По-моєму, так. Спробую згадати. – Самовдоволення випарувалося. Дженорд заплющив очі, глибоко зітхнув – і видав багатоповерхове вимога повернути втекла подружку, изукрашенное малоприличными оборотами промови. Я насупився, всі інші теж. Дженорд затнувся. – Е... Приблизно так він і висловився. Я обімлів, розумієте? Тому і Ланселина покликав. Будинком він помилитися не міг... – В околицях оплоту сім'ї Вейдерів не було інших житлових будинків.
  
  Ми з Блоком перезирнулися. Якесь нагромадження загадок, кожна безглуздіше попередньої.
  
  – Я мав на увазі, сказав він що-небудь після того, як ударив Ланса? Але для початку скажи мені ось що: вбивця звинувачував Ланса в тому, що той забрав його подружку?
  
  – Ні. – Дженорд, схоже, здивувався моєму питанню. – Не зовсім. Імен він не називав. Хоча, напевно, так і було, адже звертався він до Лансу... Потім... ну, зробив те, що зробив, сам злякався і втік.
  
  – Дівчата тут ні при чому, Дженорд, – кинув Тай. – І тобі це відомо. Я не чув, про що вони говорили, але впевнений: сварка була не з-за дівчини. Гаррет, Ланс тобі сам казав...
  
  – Угу, – підтвердив я. – Він крім Киттиджо нікого не бачив. – І потім, якщо кому заманулося звести рахунки з Лансом, звідки цей хтось міг знати, що саме Ланс підійде до дверей? – Дженорд, як вбивця був одягнений?
  
  – Що?
  
  – Адже він не голий прийшов, вірно? Опиши його одяг. Багата чи бідна? Чиста чи брудна? Нова або штопаная? Ну?
  
  Дженорд помовчав.
  
  – Е... На ньому був костюм армійського крою, сер. І тримався він як солдатів, точно. Ні, як старший сержант.
  
  Він немов описував себе самого.
  
  Самовдоволення зростало на очах. Який ти мінливий, Джеррис Дженорд.
  
  – Нарукавной пов'язки не помітив? – запитав Блок. – Медалей не було? Нічого такого, що вільного правозахисника в ньому б видало?
  
  – Ні, сер. Він же в тінях ховався.
  
  Я зробив кілька кроків у бік, подивився на двері, сказав Блоку:
  
  – Капітан, давайте-но ми з вами спробуємо.
  
  Блок здивовано погодився. Що не кажи, а чуття у нього є: слідчий експеримент виявився вельми до речі.
  
  Дженорд знову занепокоївся.
  
  – Я буду вбивцею. Ви, капітан, Дженордом. Гей, Дженорд, відійди. Нікс, ти залишишся Лансом. Тай, сиди, як приклеєний. Готові?
  
  – Сиджу, чекаю.
  
  Тінні кашлянула...
  
  – Що ти намагаєшся з'ясувати?
  
  – Я намагаюся зрозуміти, що сталося насправді. Щось тут не так. Логіка кульгає.
  
  Дженорд подивився на мене спідлоба.
  
  Так, все на місці. Я вийшов назовні – не закриваючи двері, щоб від мене ніщо не вислизнуло. Ми відтворили сцену вбивства. Впору ставити п'єсу, постановник – Джеррис Дженорд. Ох і похмура у нього пика! Потім ще раз, причому ми з Нікс помінялися ролями.
  
  – Повертайтеся в їдальню, – сказав я нарешті.
  
  Тінні було затрималася, але я підморгнув, і вона покірно пішла, навіть не спохмурніла.
  
  – Ну що? – впорався Блок.
  
  – Є одна думка. Відповідай мені, будь ласка, на дурне питання.
  
  – Гаррет, відповідати на дурні питання – моя професія. Валяй, задавай.
  
  Дурні питання розрізняються за ступенем дурниці.
  
  – Думаю, все було саме так, як ми зіграли. Протиріч у показаннях немає.
  
  – Але?
  
  – А питання таке: чому Джеррис Дженорд опинився біля вхідних дверей посеред ночі?
  
  – О небо! Мені і в голову не прийшло ...
  
  – Ти відчув нестиковку, тому і на експерименті наполіг. А що в голову не прийшло... Відкривати двері – обов'язок Дженорда, от ніхто й не подумав, чого це він ночами сновигає по дому.
  
  
  
  68
  
  – Вибач, люба, – сказав я Тінні. – Тільки члени сім'ї. Нікс, ти вже прийнята. – Я задумливо подивився на Гилби. – І ти, Манвил.
  
  Він розлютився: як я смів сумніватися!
  
  – Давайте відійдемо куточок. Тягніть стільці. – Я приволік один для себе. Потім розсадив Вейдерів і що приєдналися до них півколом.
  
  – Що в тебе на думці, Гаррет? – Макс трохи підбадьорився. Може, вирішив, що я щось з'ясував? Мені б його впевненість у власних талантах...
  
  – Ви можете визнати моє питання дурним. Але відповідь на нього вкрай важливий. Поясніть мені, чому Дженорд опинився біля вхідних дверей посеред ночі. Навіть у мене не вистачає здоров'я спати добу безперервно.
  
  Тай хмикнув, але сказати нічого не сказав. А в колишні часи неодмінно вимовив би що-небудь, щоб нагадати про свою присутність.
  
  Потім до нього дійшло, про що я запитую, і він напружився.
  
  – Не знаю... Джеррис завжди відкриває...
  
  – У вас немає нічного сторожа?
  
  – Ні.
  
  – Йдемо далі. Звідки ми знаємо, що в двері стукали? Так говорить Дженорд.
  
  – От зараза, – прогарчав Тай. – Я ж був там! Але Дженорд ніколи...
  
  – Чому Дженорд опинився біля вхідних дверей посеред ночі? – перебив сина Макс.
  
  І ніхто не похвалив мене. Ніхто не поплескав по плечу, не сказав: «Молодчина, Гаррет!».
  
  – Може, запитаємо Дженорда? – запропонував я.
  
  – Я їх обох терпіти не міг, – пробурчав Гилби, – і Ланса, і Дженорда, але тепер...
  
  – Не поспішай. А раптом Дженорд не бреше? – Лінчувати мажордома ми завжди встигнемо. Що ж стосується того, чи бреше він чи ні, особисто я йому не вірив.
  
  Макс глипнув на мене так, що захотілося зіщулитися.
  
  – Приведи його, Гаррет.
  
  – Я приведу, – зголосився Гилби. Все правильно, його Дженорд не злякається.
  
  Незабаром він повернувся разом з мажордомом. Той виглядав стурбованим. Вірно, почував, що попався.
  
  – Щось я ніяк не зрозумію, Дженорд, – почав я. – Щодо того хлопця у двері. Ніхто крім тебе його не бачив. І не чув, хоча ти стверджуєш, що він кричав.
  
  – Мені могло здатися. Я так злякався... – Дженорд знизав плечима. – Я вам розповів усе, як було.
  
  – Невже? А що ти робив у двері серед ночі, а? Адже коли Тай з Лансом вийшли в хол, ти вже стовбичив біля дверей, вірно?
  
  Дженорд переступив з ноги на ногу. Озирнувся. І не відповів.
  
  – Тебе застали зненацька, так? Вони не могли тебе не помітити. Рано чи пізно хтось поцікавився б, що ти тут робиш. Ти запанікував. І вхопився за перше, що прийшло тобі в голову. Дозволь зауважити, з твого боку це була непрощенна дурість. Яку ти поглибив, склавши неймовірно тупий байку...
  
  – Я просто відкрив двері на стукіт!
  
  – Ну так. Як же в неї били, якщо ти почув стукіт з четвертого поверху? Вистачить, Дженорд, колися. Ти десь шлявся і потайки хотів повернутися. Так? Або когось чекав. Або з ким-то гомонів, і цей хтось не встиг утекти, і Ланс його розгледів, а може, і дізнався... – Думаю, одна з моїх версій відповідає істині. – Капітан Блок?
  
  – Що?
  
  – Ваші люди спостерігають за будинком?
  
  – Той охламон, якого я надіслав, як раз відлучився. Каже, захотілося їсти.
  
  – А хіба у вас поодинці на завдання ходять?
  
  – Другий змився і того раніше. І досі ні слуху ні духу. Ми його вже відрахували.
  
  – Здається мені, розбовталися твої хлопці, Блок.
  
  – Згоден. Правда, перший підняв тривогу, коли повернувся. Хоч на тому спасибі. Знав, що йому дупу надерут, але борг виконав.
  
  Дженорд повеселішав. Це помітили всі.
  
  – Срібна монетка знайдеться? – запитав я. – І ножик заодно?
  
  
  
  69
  
  Перевертнем Джеррис Дженорд не був. Але в тому, що за ним водяться грішки, сумніватися не доводилося.
  
  Говорити він відмовився навідріз.
  
  – У нас будь заговорить, – хмикнув Блок. Оракул наш доморощений...
  
  – Обыщи його кімнату, Манвил, – запропонував я. – Може, знайдеться щось цікавеньке. Не просто ж так він своїм хлібним місцем ризикував.
  
  Люди відвели Блоку Дженорда. Він крокував, гордо випроставши спину.
  
  – Ви його добре знали? – запитав я.
  
  Не могло з'ясуватися, що не дуже.
  
  М-да... Враховуючи все, що вже сталося в будинку Вейдерів, це зрада набувало особливо зловісні риси.
  
  – Друзі в нього були?
  
  Жодного. Джеррис Дженорд, говорите? А це що? Тропічна хвороба, чи що?
  
  Повернувся Гилби.
  
  – Гаррет, іди поглянь сам.
  
  – Що там таке?
  
  – Ми зовсім не знали Джерриса.
  
  
  
  – Свиня він... – Я задумався. – Чистюля? Акуратист до мозку кісток, вірно?
  
  – Вірно. – Гилби простягнув мені обгорілий клаптик вовни. Я сумлінно його вивчив.
  
  – І що?
  
  – Ти свій одяг спалювати станеш?
  
  Деякі мої друзі думали, що мені так і слід вчинити.
  
  В кімнаті Дженорда каміна не було. Зате в кутку стояла жаровня, якої, судячи з усього, нещодавно користувалися, хоча на дворі у нас літо. У цій жаровні, крім декількох клаптиків вовни, ми знайшли обвуглені шматки паперу. Запахло паленою шерстю.
  
  – У нього був час замести сліди, – зауважив я.
  
  – Угу. Між іншим, хтось скаржився на дим, коли ми зібрали всіх внизу. Але я не надав значення. З камінів частенько тхне. Чистити їх пора.
  
  Я легенько штовхнув жаровню.
  
  – Він поспішав.
  
  – Звичайно.
  
  – Значить, ми ще можемо щось відкопати.
  
  – Краще глянь сюди. – Гилби вказав на великий мішок в протилежному кутку.
  
  – Армійський речовий мішок. Я з таким учащав.
  
  – Дивись. – Манвил вивалив вміст мішка на підлогу. Одяг, особисті речі, всякі дрібнички... – Схоже, братику Дженорд був не проти втекти нишком. І ретельно готувався. А я гадав, чому останнім часом в будинку стільки всього пропало...
  
  Так, Дженорд запасся грунтовно.
  
  – Коштовностей він не носив? – Хто його знає, цього задаваку.
  
  – Ні, Гаррет. Він просто мав намір втекти. І скоро. – Гилби витягнув з купи на підлозі золотий кулон. – Це кулон Киттиджо. Ланс їй подарував.
  
  І тут я угледів під поношеного сорочкою щось голубенькое.
  
  – Ого!
  
  – Нарукавна пов'язка! Ну і фрукт! «Я в політику не лізу». Яка група?
  
  – Вільні Спільноти, – відповів я. – Братство Вовка.
  
  Гилби насупився.
  
  – Яке братство?
  
  – Вовка. Збройне підрозділ «Кличу». Серйозні хлопці, вже повір. – Все дивасніше і дивасніше. І жутче і жутче.
  
  Більше нічого цікавого не знайшлося. Дженорд встиг зробити все, крім одного – втекти. Може, пов'язку він припас, щоб зійти за свого? Або ж це мила дрібничка, люб'язний серцю? Начебто погань, а викинути шкода.
  
  Коли ми вийшли на сходи, я сказав Манвилу:
  
  – Сповістимо тільки Макса. Якщо розійдеться слух, що в будинку Вейдера заарештували вільного спільника, напевно знайдуться дурні, які вирішать провчити Вейдерів, щоб знали своє місце.
  
  Багато чого залишалося неясним. Цілком можливо, Дженорд не змішував роботу і політику. Можливо, але якось не віриться. Занадто багато уваги останнім часом приділяли Вейдеру і його пивоварні. А у Вовків погана слава.
  
  – Хороша думка. Але довго приховувати не вийде.
  
  – Там подивимось. – Як не крути, а доведеться мені зробити наступний крок, і чим швидше, тим краще, інакше втрачу відмінну можливість.
  
  У їдальні я одразу ж відкликав убік Блоку.
  
  – Чудеса тривають. – Він втупився на пов'язку. – Це з речового мішка, який Дженорд упакував після вбивства. Видно, хотів звалити, та почав збиратися малість.
  
  – Гаррет, Вовки – хлопці міцні, що твої командос. А Дженорд тюхтій...
  
  – Може, почесний член. Або хороший актор. І потім, він уцілів у Кантарде, а це що-небудь та значить. Коли він Ланса прикінчив, совість його не мучила. Ні, ну треба ж було так проколотися!
  
  – Від страху люди здатні на будь-яку дурість. Які пропозиції?
  
  – Не знаю поки. Напевно, доведеться завербуватися в ряди. Дивись, щось випливе. А вам доведеться охороняти Макса і його сім'ю. Небезпека не минула, вже тобі не розуміти. Той, хто за всім цим стоїть, свого ще не домігся.
  
  – З твого дозволу я заберу пов'язку. Дженорду покажу. А ти постарайся не зронити випадково, що мав справу з цим типом. Його дружки можуть образитися.
  
  Слушну пораду.
  
  – Не забудь вмитися. Взагалі приведи себе в порядок. І папугу будинку залиш. У наших вболівальників трохи що – розмова коротка.
  
  – Невже вони навіть папуг ненавидять?
  
  – А ти думав! Особливо тих, які самі на стусани нариваються. Чи не бачиш, що твориться на вулицях? «Клич» не знає упину. Вже б'ють-так б'ють, до смерті.
  
  Треба запам'ятати.
  
  – І про себе менше базікай, – продовжував наставляти Блок. – Інакше розколють в два рахунки.
  
  – Не зрозумів.
  
  – Не тільки Релвей за тобою стежить.
  
  – Правда? – Він зачепив моє самолюбство. Я завжди пишався тим, що з ходу помічаю «хвіст». А тут «хвостів», виявляється, було кілька, і жодного я не помітив...
  
  Специ, нічого не скажеш.
  
  – Стежать, стежать, – запевнив Блок, з насолодою спостерігаючи мою розстроєну фізіономію. – Хто саме, не знаю. Релвей поки не з'ясував. Але з'ясує неодмінно: професійна гордість змусить.
  
  Якщо Релвей не знає...
  
  Старієш, Гаррет. На пенсію пора.
  
  Гаразд, вистачить себе мучити. Змінимо тему.
  
  – Ти чув про Інститут расової чистоти?
  
  – Ні. Це що таке?
  
  Я пояснив.
  
  – Довідаюся на дозвіллі, – пообіцяв Блок. – Обережніше там, Гаррет.
  
  – Поки що Я не йду. – За великим рахунком мене ніщо не утримувало, але я відчував, що не готовий піти. Не готовий спати на кам'яної постелі, підхоплюватися за наказом і за наказом лягати, не готовий відмовитися від радощів життя в ім'я світлого майбутнього – нехай навіть тимчасово.
  
  
  
  70
  
  Я плюхнувся на стілець і виклав Максу все дізнався, про що думав і що підозрював. Він уважно вислухав. У ньому кипів гнів, погляд обпалював, як вогонь. Людина високої душі, докоряти своїми бідами мене він не став.
  
  * * *
  
  Я прокинувся від того, що навколо моєї шиї обвилася чиясь рука. Розкрив очі, і побачив у себе на колінах чиюсь апетитну попку.
  
  – Уф!
  
  З канделябра на стіні долинув клекіт Попки-Дурня.
  
  Тінні була в бедовом настрої.
  
  – Ти заснув. Містер Вейдер просив тебе не чіпати: мовляв, ти дуже втомився за ці дні... – Її гримаска говорила, що особисто вона в мою виснаженість ні крапельки не вірить.
  
  – І що тепер?
  
  – Може, підемо додому? – Вона поерзала у мене на колінах. – Відпочинеш, розслабишся...
  
  Голова моя була настільки затуманена сном, що я спершу не зрозумів натяку.
  
  – Добре, добре. Тільки сосну годинку перед дорогою, гаразд?
  
  Потім, з запізненням, до мене дійшло.
  
  – З іншого боку, вдома теж турбот вистачає. Впору вмілого наймати помічника.
  
  Попка-Дурак злобно захихотів.
  
  Крім усього іншого, додому треба заглянути з тієї простої причини, що в моє тривале відсутність якої-небудь навколишній хуліган вирішить забратися в будинок, незважаючи на павутину страху, якій оплів наше житло Небіжчик.
  
  Тінні загарчала. Втомилася, бідолаха. Я теж втомився – і чесно про це сказав. Але покидати відносно безпечну столову при всьому при тому якось не тягнуло. Блок залишив Вейдеру кількох своїх людей – як він висловився, на всякий випадок. Можна подумати, вони здатні нас захистити... В нинішніх обставинах озброєна охорона – не більше, ніж ілюзія безпеки.
  
  У полі мого зору з'явилася Алікс. Злегка приободрившаяся і тому знову взялася за своє.
  
  – Хочеш, я відведу тебе в затишну кімнатку з м'якою люлькою? – невинно запропонувала вона.
  
  – Спасибі, не треба. – Я підморгнув.
  
  Тінні влаштувалася зручніше: нагорода за правильну відповідь.
  
  – А як щодо моєї кімнатки? – промуркотала вона.
  
  – Я б з радістю, крихта, та справа кличе. А голос у нього верескливий, противний такий.
  
  
  
  71
  
  Тінні провела мене до дверей. На ній було просте селянське плаття і туфлі без підборів. Дурний Гаррет запитав:
  
  – Ти куди це зібрався?
  
  Дурний Гаррет не зміркував, що відмовляти її пізно. Та й не надто добре у мене, зізнатися, виходить рудих бесенят відмовляти...
  
  – З тобою. Нам велено ходити по двоє.
  
  – При мені моя мерзенна пташка.
  
  – А який від нього толк в бійці?
  
  – Він кричить як різаний і...
  
  – Обережніше, Гаррет. Думай, що говориш.
  
  О-хо-хо. Знову розпинатися... Головне, слова не переплутати. Ще б знати, чи правда, що саме я повинен сказати.
  
  Руденькі, вони такі.
  
  А блондинки з ними заодно. І брюнетки, і всі інші прекрасні дами.
  
  – Гаразд, пішли. Тільки врахуй – сама напросилася. Йдемо, чи що?
  
  Запитаєте, що з нами могло статися? Та що завгодно! Адже я мав намір нанести візит в маєтку одного з улюбленців карентийской корони.
  
  Ледве ми вийшли за межі Танфера, не могло з'ясуватися, що в сільській природі, як і раніше процвітає дикість. Я віддаю перевагу приручених, одомашнених жуків, тарганів, клопів і бліх. Вони не такі кровожерливі. Втамували Голод, і все; а ці кусають, кусають...
  
  І зелені повним-повно. Добре хоч, не занадто буйної – поблизу від міста траву, кущі і дерева регулярно підстригали.
  
  – Не втомилася? – запитав я свою супутницю. Вона виглядала свіженької і привабливою, як булочка з печі, і, напевно, такою залишиться, навіть коли я впаду без сил.
  
  – Знову від мене позбутися намагаєшся?
  
  – Що значить «знову»? Я ніколи... – Я зметикував, що заніс ногу над прірвою, і поспішно заткнувся.
  
  Потихеньку вчуся.
  
  – Ой, дивись! – Тінні жваво, як дівчинка років п'ятнадцяти, втекла з дороги і стрибнула в зарості васильків.
  
  – Все синє, тепер мені твоїх очей не розгледіти, – поскаржився я.
  
  – Нічого страшн... Ай! – Тінні буквально злетіла в повітря. Ось вже не підозрював, що вона така стрибуча.
  
  З заростей виникло малюсіньке личко. Стебла розсунулися, і з'явився крихітний чоловічок. Зростанням з пивний кухоль, не більше. Він посміхався, але веселощів в його усмішці не було. При зустрічі з нами, верзилами, Малий Народець посмішкою выгадывал час і знаходив можливість втекти.
  
  За спиною чоловічка я вгледів зелений з коричневим сукню, примітив золоті кучері, розчув тупіт каблучків. Так-так. Я усміхнувся. Попка-Дурак підтримав моє починання.
  
  Я взяв Тінні за руку, потягнув.
  
  – Ходімо. Не будемо заважати дітлахам.
  
  – Що? Ти хочеш сказати...
  
  – Угу.
  
  – Ой... А непогана думка, Гаррет! І як я сама не додумалася.
  
  Ну, якщо вона так вважає...
  
  – Взагалі-то...
  
  – Знаєш, давно я за містом не була. Повітря свіже, аж голова закрутилася. А он там, на випасі, волошки цвітуть.
  
  – І корови з кіньми пасуться.
  
  – Не знала, що Малий Народець живе за стіною. Виходить, громові ящери не всіх зжерли. Ти боїшся цих нещасних корів?
  
  Ні, корів я не боюся. Але там коні, а з кіньми у мене стосунки не складаються.
  
  Як би відповісти, щоб не упустити?
  
  – А раптом ми їх налякаємо, і вони розбіжаться?
  
  – Гаррет, коли б брехня купували на вагу, ти б неабияку стан сколотив і став першим багатієм Танфера.
  
  – Поки живий Морлі Дотс, – сумно відповів я, – мені судилося залишатися другим.
  
  Тінні підібрала спідниці – і спритно прослизнула між прутами огорожі.
  
  – Слабка жінка не може встояти проти грубої чоловічої сили. – Її зубки спокусливо блиснули.
  
  Вже така вона, моя Тінні. В сім'ї всі її тримають за янголятка, а насправді вона – справжній бесенок. До речі, як буде жіночий рід від слова «демон»?
  
  Я сперся про паркан. Наші носи майже стикнулися.
  
  – Мені тут дещо-що в голову прийшло.
  
  По дорозі з міста ми минули лісок, і за деревами виднілися лише вершина Пагорба, дві-три вежі і зловісна хмара смогу.
  
  – Напевно що-небудь непристойне.
  
  – Та ні. Швидше, тривожне.
  
  – Гаррет, ну скільки можна бути серйозним?
  
  – Вибирати не доводиться, мила.
  
  – Гаразд, викладай.
  
  – Капітан Блок стверджує, що за мною стежать. Причому сам я стеження ні разу не помічав. Цілком можливо, і зараз за нами ув'язався «хвіст».
  
  – Невже хтось приймає тебе всерйоз? Вітаю, Гаррет, збулася мрія ідіота.
  
  – Спасибі, рідна. Вельми задоволений. Мені просто подумалося, що якщо я піддамся спокусі і завалюся в квіти з самою приголомшливою красунею на північ від Кантарда – а нічого іншого мені так не хочеться, – мене може затоптати натовп спраглих дошукатися, куди я провалився.
  
  Лісок у мене за спиною представляв собою ідеальне укриття для спостерігача.
  
  Тінні подалася вперед. Повіки бринить дихання та мерехтять, губи відчиняються.
  
  – Карколомної? – видихнула вона.
  
  – Ах ти, відьмочка моя!
  
  Вона засміялася.
  
  – Бачиш, ти про все забув... – Вона раптом замовкла і дивилася кудись убік.
  
  Я обернувся.
  
  З ліска вийшов чоловік. Не поспішаючи, наче на прогулянці. Вперевалочку рушив по дорозі.
  
  Тінні прошепотіла:
  
  – Все одно думка була хороша, Гаррет. Може, на зворотній дорозі?
  
  – Подивимося.
  
  Долинув тупіт, схожий на віддалений гуркіт грому. Він йшов з-за іншого волосінь, попереду, до якого було приблизно півмилі.
  
  – Це що? – запитала Тінні.
  
  – Кінні. Цілий загін.
  
  Незнайомець на дорозі теж почув шум. Він спочатку завмер, а потім стрибнув через огорожу та зник у високій траві. Гм...
  
  Я перебрався до Тінні.
  
  – Рухай он до тих заростях.
  
  – Навіщо?
  
  – Ти знаєш, хто це скаче? І я не знаю. Нині на дорогах можна зустріти кого завгодно.
  
  – А...
  
  * * *
  
  Війна привчила мене спокійно сприймати незручності і стійко переносити їх, тому я лише заворчал під ніс, коли в мою шкіру вп'ялися колючки. Тінні підняла крик. Що візьмеш з міської дівчини? Але вона враз замовкла і витріщила очі, коли на дорозі показався загін кентаврів. Одні самці, по виду ветерани, загартовані в боях. Вони чітко витримували похідний стрій. Всі озброєні, всі готові до сутички. Н-да, справи, справи... Вважати я їх не рахував, але десятка півтора в загоні точно було.
  
  Мені вже доводилося підглядати за кентаврами – в Кантарде, на їх історичній батьківщині.
  
  Напевно, вони щось шукали. Але пасовище їх не зацікавило, і незабаром вони знову сховалися за деревами.
  
  – Що їм потрібно? – впоралася Тінні, коли тупіт копит вірш на віддалі. – Куди вони поскакали?
  
  – Не знаю. Але на біженців вони не схожі.
  
  – Мені це не подобається, Гаррет.
  
  – Мені теж. Ми майже прийшли. Обитель Норт-Энглиша за дальнім ліском.
  
  Сподіваюся, нас не витурять в шию. Мовляв, забирайтеся, гості непрохані, поки цілі.
  
  Не люблю приходити без запрошення. Але що робити?
  
  
  
  72
  
  Маєтки, в яких живуть наші товстосуми, схожі один на одного, як близнюки: висока і колючий живопліт, в півмилі від неї, на косогорі, – садиба з червоної цегли; акуратно підстрижена трава, численні дерева, купи і гайки, худобу на випасах і армійські намети на лузі. Доведись якомусь майстрові пейзажу писати вигляд маєтку, останні дві подробиці він напевно б опустив. Живописці завжди опускають деталі, що порушують сільську ідилію.
  
  – Ти бувала тут? – поцікавився я. Краще пізно, ніж ніколи, вірно?
  
  – Ні. Говорили, Маренго живе відлюдником, але... – Тінні вказала на намети. – Он скільки у нього родичів гостює! А ти бував?
  
  – Ми з ним до недавніх пір в різних колах оберталися.
  
  Тінні кивнула, зупинилася і почала взуватися. Босоніж вона йшла від самої міської стіни, під тим приводом, що хоче відчути пальцями землю. Пальчики були дуже навіть симпатичні, хоч і припадають пилом по дорозі. Зусиллям волі я змусив себе відвести погляд і втупився на сліди копит перед воротами. Цих слідів було безліч. Які дивні підкови... Або просто так падає світло?
  
  – Чому ворота не охороняють? – запитала Тінні, стрибаючи на одній ніжці і одночасно намагаючись натягнути туфлю на другу. Видовище було варте.
  
  Зізнатися, я й сам задав собі це питання. Невже Маренго настільки впевнений у своїй силі? Ні, навряд чи. У безпосередній близькості від Танфера боги і ті не могли бути ні в чому впевнені.
  
  Носком ноги я вказав на відбитки копит.
  
  – І це мене турбує.
  
  Втім, ті кентаври не надто були схожі на втікачів з поля бою. І на переможців – теж.
  
  – Повернемося?
  
  – Пізно. Завидна нам до воріт не дістатися. – А поневірятися до ранку під міською стіною я не збирався. Назвіть це забобоном, якщо вам так хочеться. Так, мені відомо, що власники маєтків, ферм, садів і виноградників і у вус не дують, але вони живуть у будинках з міцними стінками і глибокими підвалами, де можна сховатися від громових ящерів. А всі інші вони вбивають перш ніж ті встигають схаменутися.
  
  Коротше, по-дурному я ризикувати не збираюся.
  
  Вночі може статися що завгодно. І смерть у пащі голодного звіра – ще не найгірша доля.
  
  – Злякався, Гаррет?
  
  – Ну звісно. Ти розумієш, чим я займаюся? Якщо ні, краще...
  
  – Ми з тобою команда, приятель. Ти, я і той виродок у тебе на плечі.
  
  Виродок підняв голову і презирливо подивився на Тінні. До відповіді, як не дивно, він не зійшов.
  
  Я озирнувся. Куди ні подивися, жодної людини...
  
  – Гей! Чим можу допомогти?
  
  З кущів праворуч від воріт, застібаючи ширіньку, вийшов запропастившийся охоронець. Пальці його не слухалися. І він не зводив погляду з Тінні.
  
  Співчуваю. У мене таке кожен день трапляється.
  
  – Гарретом кличуть. Маренго мене найняв. Він погрожував попередити...
  
  – Було діло, називали мені ім'я. – Охоронець наморщив ніс. – Але боса зараз немає. У них сьогодні велике збіговисько... – Він знову подивився на Тінні, немов запрошуючи її змінити кавалера.
  
  Ну чому всі навколо намагаються образити бідного Гаррета? Лише б відібрати, відвести, відбити...
  
  – Ідіть у хату, – сказав охоронець. – Через парадний вхід. Там вас приймуть.
  
  Я підняв брову – мовляв, дякую – і рушив до садиби. Тінні підхопила мене під руку. Охоронець насупився і сумно сплюнув. Несправедлива штука життя...
  
  – Ах ти, маленька стервочка, – сказав я своїй маленькій стервочке.
  
  – Ти про що, Гаррет?
  
  – Як про що?! Ти пішла зі мною і розбила серце цього типу.
  
  – Не кажи дурниць. – Вона нічого не помітила, чи що?
  
  І тут Тінні підштовхнула мене стегном.
  
  Ось бесенок!
  
  
  
  73
  
  Нас і справді прийняли. З ганку за тим, як ми піднімаємося до будинку, стежила висока, ставна жінка. Виглядала вона дивно – і по-королівськи величаво, і в той же час так, немов у неї раптом розболівся зуб. По-моєму, вона була мені рада.
  
  Тінні знову підштовхнула мене стегном.
  
  – За твої брудні мыслишки, – пояснила вона.
  
  Це не жінка, це логхир якийсь, чесне слово!
  
  Міс Монтецуму, зрозуміло, поява міс Тейт анітрохи не втішила, проте вона нічим не видала своїх почуттів – трималася спокійно, відчужено, злегка гордовито.
  
  – Ласкаво просимо в «Пайпс», містер Гаррет. Міс Тейт, дякую, що завітали. На жаль, ви вибрали невдалий час для візиту. Всі поїхали в місто. Сьогоднішній вечір дуже важливий для нашого руху.
  
  Я подивився на будинок. Зведена в середині минулого століття, воно будувалося як маленька фортеця. Але нинішні власники не надто старанно про нього піклувалися: кладка рушилася, фасад весь у тріщинах, рів не чистили казна-скільки років... Якби у мене такі друзі, як у Маренго, я би наповнив цей рів кислотою і запустив туди крокодилів.
  
  З ганку я оглянув навколишні простори. То чи луки, чи пасовища. Миленько. Якийсь пастушок намагався переконати овець, що їм пора повертатися в загін.
  
  – Усі поїхали? Навіть Маренго? – Наскільки я знаю, Норт-Энглиш ніколи не брав участь у публічних акціях своєї банди. – Ой! А що там сталося? – Я вказав на частину луки, пориту копитами так, ніби на ньому зіткнулись два кавалерійських загону. Чи корови з кіньми танцювали.
  
  Тама Монтецума спохмурніла.
  
  – Напевно, корови. Знову Толлі не встежив, добрий хлопчисько!
  
  – Куди всі рвонули-то?
  
  – Маренго мені багато не розповідає. Він просто згадав мимохідь, що нинішній вечір – доленосний для нас і для всієї Каренты.
  
  – Шкода, що ми розминулися.
  
  Міс Монтецума озирнула поглядом міс Тейт.
  
  – Невже?
  
  Я вже казав, мені в житті щастить, як утопленику.
  
  Тінні стукнула мене по нозі. Я скосив очі. У неї в волоссі стирчав луговий квітка.
  
  Попка-Дурак голосно пирхнув.
  
  – Що ж нам робити?
  
  – Заходьте. Повечеряємо разом. Я як раз збиралася за стіл сідати. І ночувати залишайтеся – та міста не близько, а час пізніше. Розповісте, навіщо прийшли; бути може, я зумію допомогти.
  
  – Вау! – вигукнув я.
  
  – Вибач. – Міс Тейт прибрала свою туфлю з мого великого пальця. – Я сьогодні така незграбна.
  
  Попка-Дурник знову пирхнув.
  
  Хто я такий, щоб заперечувати красивій жінці?
  
  Але вже туфлі могла б зняти.
  
  Папуга затанцював у мене на плечі. Ще б – адже він не їв з учорашнього дня. Збуджена пташка навіть буркнула щось незрозуміле, що розібрав тільки я.
  
  У всякому разі, сподіваюся, що тільки я.
  
  Присутність відразу двох прекрасних дам, схоже, послабило закляття, накладене на його дзьоб. Або ж ми знаходилися занадто далеко, щоб Небіжчик міг повністю підпорядкувати собі волю пернатого негідника. Або Його Высокомудрие нехтував своїми обов'язками; а може, просто передав керування яким-небудь зі своїх другорядних умишек... Або... або... або...
  
  Звичайно, він не міг взяти і відмовитися від стеження за мною. Аж надто багато цікавого він дізнавався, наглядаючи через папугу за телепнем-напарником. І ніякі человеколюбцы не змусили б його розірвати уявну «зв'язок».
  
  Так, старий шкарбун десь ховається і веде свою гру, не забуваючи, втім, і про мою. У цій справі стільки всього намішано – повинно бути, лише логхиру по силам в ньому розібратися.
  
  – Який ти милий! – проворковала Тінні, чухаючи папузі голівку. – Гаррет, повчився б любезностям у своїй птахи!
  
  Тама Монтецума, немов наслідуючи відомого Гаррету, підняла брову і посміхнулася, як би запрошуючи мене заговорити. Я не став відмовлятися.
  
  – Вгамуйся, каплун хтивий, – це папузі. – По правді сказати, – це вже обдарованої міс Монтецуме, – я хотів дізнатися у вас про перевертнів.
  
  Вона мало не підстрибнула.
  
  – У нас? Про перевертнів? – Цікаво, з чого вона перелякалася?
  
  – В Королівській бібліотеці мене відправили в Інститут расової чистоти. Сказали, що в цьому інституті своя бібліотека, битком набита книгами про не-людей.
  
  – А! – Міс Монтецума оволоділа собою. – Дивно, що хтось приймає це серйозно... Книги складені у колишній їдальні. Їх збирали роками, навіщо – ніхто й гадки не має. Намагалися привезти бібліотекаря, але добровольців не знайшлося – волали до совісті, по-моєму, замість того щоб грошей запропонувати.
  
  Дуже схоже на Маренго Норт-Энглиша, найпершого танферского скнару.
  
  – Гаррет, займися справою, – запропонувала Тінні. – Ти й читать умієш, і все таке.
  
  – Наводити Порядок – це не по мені. – Я і Діна-то наймав саме для того, щоб він навів порядок в домі. Домовлялися ми на неповний день, але не встиг я отямитись, як він уже переїхав до нас...
  
  – Їсти хочете? – запитала міс Монтецума.
  
  – У нас звірячий апетит, – прощебетала Тінні. Моя красунька з Тейтов, а Тейты завжди любили попоїсти.
  
  – Я проведу вас повз билиотеки, – сказала Тама. – Після вечері можете туди заглянути.
  
  – Маренго заперечувати не буде?
  
  – Маренго тут немає.
  
  – І взагалі нікого. – Слуг не спостерігалося, хоча хижка Маренго істотно перевершувала розмірами хатину Вейдера. І темно було, хоч би свічку запалили, чи що. – Правда, в темряві не розбереш...
  
  – Слуг у нас тепер немає, – пояснила міс Монтецума. – А світло ми не запалюємо з обережності, адже з вогнем жарти погані. Всю роботу намагаємося робити вдень, на вечір нічого не залишаємо. Але для вас, містер Гаррет, ми лампу запалимо.
  
  В коржик готові що завгодно, тільки б мені догодити.
  
  – Тим більше, що в колишньої їдальні вікон немає.
  
  Попка-Дурак черговий раз пирхнув.
  
  – Гей, пташка, не заривайся! – попередив я. – А чому слуг немає? Ні, я чув, що Маренго скупий, але...
  
  – Вся справа в «Кличе». Він все одно що вампір, ніяк не може насититися. Доводиться чимось жертвувати.
  
  Невже у Норт-Энглиша гроші стали закінчуватися? Ось до чого доводить безоглядна боротьба за права людей! Того і дивися, без штанів залишишся.
  
  – Розумію. Ви за ним дивіться, щоб меблі продавати не почав.
  
  – Містер Гаррет, ви цинік. Маренго вірить у своє призначення.
  
  Цинік Гаррет в цьому сумнівався.
  
  – А міс Монтецума?
  
  – Думка міс Монтецумы не має значення. Вона – племінниця Маренго, і не більше того.
  
  – Хіба племінниця не поділяє поглядів свого дядечка? Хіба не повинна вона навертати у свою віру всіх оточуючих?
  
  – Я впевнена, міс Тейт не дозволить мені зайнятися вашим зверненням.
  
  Міс Тейт у нас така. Мені не треба було повертатися до Тінні, щоб вгадати: вона ледве стримується і в будь-який момент може вибухнути. Головне зараз – не накоїти дурниць.
  
  – Хочу запитати. – Голос Тінні звучав на диво спокійно. – Якщо у вас не залишилося слуг, як ви харчуєтеся?
  
  – Я готую сама. І роблю це набагато краще, ніж те, що мені поголоска приписує.
  
  Оп-па!
  
  Готувала міс Монтецума і справді відмінно. Під її керівництвом ми з Тінні брали участь у приготуванні страви з кролика, якого – кролика, зрозуміло – Тама, за її словами, зловила власними руками.
  
  – Скільки у неї талантів, – упівголоса процідила Тінні.
  
  – Угу. – Я зазначив собі, що треба буде перевірити минуле міс Монтецумы. Як не дивно, в чутках про цю жінку не було ні слова про її предків. Це насторожувало.
  
  74
  
  За вечерею мені веліли називати міс Монтецуму Тамой. Я також дізнався, що маєток Маренго і справді пустує. Були присутні: господиня, ми з Тінні, і троє слуг.
  
  Хлопця, який охороняв ворота, звали Стукер. Він явно не був розташований до спілкування. Толлі – хлопчина років чотирнадцяти, що пас худобу і сохший за Монтецуме – не зводив очей з господині. Третім був старий, одноокий і з протезом замість правої руки. Його звали Венейбл, і він очолював місцеву службу безпеки, яка складалась з нього самого. Від громових ящерів він був без розуму; за його словами, вони – найкраще з творінь наших богів. Про ящерах Венейбл міг говорити годинами, тим паче, що в садибі тримали цілу зграю, яку випускали на прогулянку по ночах. Венейбл запевняв, що його малятка кидаються тільки на чужинців.
  
  Іншими словами, якщо мене ненароком з'їдять, він скаже, що мій запах його крихтам був незнайомий.
  
  У ящерів як охоронців є незаперечна перевага – тупість. Їх не можна улестити, забалакати і все таке інше. Правда, у кожної медалі дві сторони. Ящери настільки тупі, що кидаються на будь-яку приманку. І тому в садибу легко проникнути, якщо, скажімо, кинути ящерам писклявого папугу з обірваними крильцями.
  
  Венейблу дуже хотілося присвятити мене у всі подробиці догляду за ящерами, однак Тама зыркнула на нього так, що він поперхнувся словами. Толлі сидів не піднімаючи голови; на Тінні він дивитися взагалі не вирішувалося, а до Тамі якщо й повертався, одразу червонів, бліднув і знову утыкался в тарілку.
  
  Після вечері пішли в бібліотеку. Я наполіг, пам'ятаючи, що Маренго може ось-ось повернутись. І хто його знає, раптом йому здасться, що ми оскверняємо святиню?
  
  Давним-давно мені втовкмачили просту істину: корисними відомостями люди діляться вельми неохоче.
  
  Приміщення, відведене під бібліотеку, було просторим і курним. Тут були і книги, і незліченні дивовижі, причому призначення багатьох з першого погляду вгадати не представлялося можливим.
  
  – Маренго збирався почати дослідження, але так і не зумів вибрати час, – сказала Тама.
  
  Здається мені, дядечко і справді не присвячував племінницю в свої плани.
  
  – Уже робочих рук у нього вистачало, вірно? Привів би своїх молодців, вони б за день впоралися.
  
  – Він занадто захоплена людина.
  
  – Так? – Я поставив лампу на припалий пилом стіл і почав оглядати поле діяльності. Книги були складені в ящики, громоздившиеся уздовж стін. Сувої окремо, перев'язані, за чотири-п'ять штук у в'язці. – А як ви ставитеся до його захоплення?
  
  – Моє відношення не має значення. – Вона не збиралася ділитися думками.
  
  І те сказати: хіба ми настільки близько знайомі?
  
  Тінні тим часом обходила кімнату, роздивлялася книги, розраховуючи, мабуть, що-небудь та знайти. Розумна тактика, нічим не гірше інших.
  
  – Міс Монтецума, ви увиливаете, – заявив я. – Мене цікавить ваша особиста думка, а не приналежність до Внутрішнього Кола.
  
  – Тама, Гаррет. Ми ж домовилися. Послухайте, я – коханка Маренго. Це ні для кого не секрет. Коханка – і все, розумієте? Він цінує мої судження не більше, ніж судження нічного горщика. Грубо, але точно. І мені таке життя подобається. – Майже завжди, додав її погляд.
  
  – А коли зів'януть троянди на щоках?
  
  Вона зрозуміла. Ну звичайно, вона повинна була про це замислюватися.
  
  Мені відразу згадався Норт-Энглиш, увивавшийся за Белиндой.
  
  Дядечко Маренго був явно не проти розширити свої горизонти.
  
  Ну і хрін з ним.
  
  – Я дещо знайшла, – подала голос Тінні. Як не дивно, вона досі примудрялася тримати себе в руках. Книга, яку вона мені дала, називалася заманливо. «Перевертні: чудовиська в людському обличчі».
  
  Незабаром з'ясувалося, що назва – найцікавіша частина цієї книженції. У ній описувалися тільки випадки перетворення людей на вовків, ведмедів, котів та інших, у тому числі міфічних тварин. Уміння управляти перетворенням – будь то в орлів, змій і т. д. і т. п. – приписувалося виключно богам і демонам. Це що ж виходить: я знову зв'язався з богами? Дякую покірно.
  
  Тама навіть не намагалася заглянути в книгу, не кажучи вже про те, щоб читати у мене через плече. Вона що, неграмотна? Може бути; неписьменних вистачає, особливо серед жінок. Особисто я навчився читати і писати тому, що це – чудовий спосіб убити час між атаками ворога. На фронті багато грамоту освоїли. З часом всі накази стали віддавати в письмовій формі. Зрештою, грамотні карентийцы виявилися сильнішими неписьменних, в більшості своїй, венагетов.
  
  Але це було на війні. А нині карентийские владики захвилювалися, почали підозрювати, що зробили велику дурницю, допустивши простий народ до грамоти і книг. Освіченість веде до того, що в голови підданих проникають всякі маячні идейки. Книги дозволяють різним хлопцям, яких на світі давним-давно немає, передавати прийдешнім поколінням свої крамольні думки.
  
  Подейкують, що і селяни стали потай навчати своїх дітей грамоті. Нинішнє вільнодумство загрожує поширитися на все суспільство і підірвати державні устої.
  
  Але дівчат раніше грамоті не вчать. Тінні – виключення; її навчили тому, що комусь було потрібно вести книгу обліку. В сім'ї Тейтов кожному знайдеться справа; своєю діловитістю вони часом нагадують гномів, їй-їй.
  
  Через деякий час Тама сказала:
  
  – Гаррет, я птах денна. І встала сьогодні рано. Пора лягати.
  
  Я неуважно кивнув. Її це, природно, не влаштувало.
  
  – Гаррет, я хочу спати. А якщо я залишу вас без нагляду, Маренго мене вб'є.
  
  – А...
  
  – Я покажу вам ваші кімнати. Сподіваюся, ви не удерете серед ночі з фамільними коштовностями Норт-Энглишей.
  
  Крастися навшпиньках повз громових ящерів, та ще без світла? Ось Венейбл порадіє.
  
  Вголос я нічого говорити не став, обмежився кивком. Тінні не оцінила моєї стриманості, взяла її за боягузтво, і я удостоївся презирливого погляду.
  
  Значить, кімнати. У кожного своя, і двері закривається на засув, і ніхто не знає, де всі інші...
  
  Мене поселили першим. Бути може, з тих міркувань, що Тінні навряд чи піде блукати коридорами. На відміну від буйного Гаррета.
  
  В кімнаті було темно хоч око виколи.
  
  – Ось ліжко, – сказала Тама, піднімаючи вище лампу, яку тримала в руці. – Горщик під ліжком. Спокійної ночі, Гаррет. Спокійної ночі, пташка. – І вони з Тінні вийшли.
  
  Я зумів навпомацки добратися до дверей і залишитися в живих. Виглянув у коридор. Ні промінчика світла. Немає щоб розсипати крихти, які світилися б у темряві. Погана дівчинка. Або – недостатньо погана.
  
  Попка-Дурак тихенько хмикнув.
  
  Ви не повірите, але я починав тужити за раніше горлопану і похабнику.
  
  – Будеш хмикати, викину у двір, – пообіцяв я. – Зжеруть як миленького. – І, не роздягаючись, впав на ліжко.
  
  
  
  75
  
  Пухова перина прийняла мене в свої обійми. Я заснув в мить ока, занадто виснажений, щоб страждати від самотності.
  
  А коли прокинувся серед ночі, то раптом з'ясував, що самотність закінчилося.
  
  – Ти що, клубок за собою разматывала, щоб мене потім знайти?
  
  – Звідки ти дізнався, що це я? – пошепки запитала Тінні.
  
  – А кому ще?
  
  – Ну, цієї худої відьмі Монтецуме, наприклад. Або вона тут вже побувала?
  
  Я взнав тебе по аромату твого волосся, по фігурці і по всьому іншому. Та ти й не така кістлява, і не така довга, як горезвісна худа відьма. Вголос я цього говорити не став.
  
  – Ні, поки її не було. Як не дивно, нікого, крім тебе, до мене особливо не тягне.
  
  – Та невже? Дивись, допросишся: тоді вже точно нікого тягнути не буде.
  
  – Тихше, зіронько, а папуги розбудиш.
  
  – Намагаєшся мені рот заткнути?
  
  Я знав один спосіб, як це зробити. Але у нього є недолік – доводиться перериватися, не в останню чергу тому, що Тінні любить, щоб їй так затикали рота.
  
  * * *
  
  Дві речі, обидві малоприємні, сталися одночасно. Попка-Дурак раптом вибухнув піратської піснею про ромі, сріблі і скринях мерців, а мене хтось тицьнув під ребра гострий, ніби навмисне заточеним пальчиком. Біль була ледь терпимою. Чийсь голос прошепотів мені на вухо:
  
  – Гаррет! В кімнаті хтось є!
  
  Ну хіба можна так кричати! Ні сорому, ні совісті...
  
  – Залиш мене, жінка, – простогнав я.
  
  Папуга заволав так, ніби з нього живцем здирали шкуру. Тінні загарчала.
  
  – Гаррет, ти що, не чуєш?! Годі спати! В кімнаті хтось є!
  
  Почувся гуркіт, немов хтось спіткнувся об не вчасно подвернувшееся під ноги меблі.
  
  – Гвалтують! – заверещав Попка-Дурак.
  
  – Пожежа! – заволала Тінні, резонно вважаючи, що ця подія приверне більше уваги.
  
  – Мовчати! – гаркнув я.
  
  Поки я вибирався з ліжка і нишпорив потемки рукою, підшукуючи що-небудь поважче, гуркіт віддалявся в бік дверей. Потім пролунав скрип, і на мить на тлі примарного світла з коридору в дверному отворі окреслилася сутула тінь. Перш ніж двері зачинилися, я благополучно перескочив через тумбу і столик, на які напевно налетів би в темряві, бо стояли вони зовсім не там, де їм належало (коли Тама привела мене в кімнату, я запам'ятав розташування меблів).
  
  До нещастя, стілець, також преграждавший дорогу, виявився більш терплячим. Він зачаївся у двері і дочекався, поки двері закриється, а вже потім метнувся мені під ноги.
  
  Я врізався головою в стіну. Виставлені вперед руки майже не пом'якшили удар. В очах запаморочилось, проте я все ж піднявся і абияк відчинив двері.
  
  Нічний гість поспішно віддалявся. В його руці слабко світився ліхтар. Його чи що? Постать ніби як у Тами... Є щось від цього закоханого пастушка, Толлі... Ну, все-таки більше на Таму скидається. Напевно, вона хотіла проявити гостинність у всьому, а Тінні її злякала своїми криками.
  
  Швидше за все, так і є. Що стосується Толлі – ну з якого дива хлопчику підглядати за мною? Чи він думав, що лізе в кімнату Тінні?
  
  Не важливо. Набагато сильніше мене обіймав інше питання: чому у нічного гостя в лівій руці ліхтар, а в правій – то тесак, то різницький ніж?
  
  – Хто це був? – прошепотіла Тінні.
  
  – Не знаю.
  
  – Здогадатися неважко.
  
  – Не сумніваюся. А ще простіше звинуватити у всьому мене.
  
  – Як же без цього, Гаррет? Може, нам двері закласти? На всяк випадок?
  
  – Гадаю, так і треба зробити. – По-моєму, це був тесак, самий справжній. – Але врахуй, якщо тебе знайдуть у моєму ліжку...
  
  – Я скажу, що ходила у сні і переплутала.
  
  Аргумент. Ми приставили до дверей меблі, потім знову лягли. Мене живенько відвернули від роздумів, і я заснув, так і не встигнувши прикинути, що ж це все означало.
  
  
  
  76
  
  Якщо Тама Монтецума і знала що-небудь про події минулої ночі, мала до них якесь відношення або принаймні про щось здогадувалася, за сніданком вона своїх почуттів не видала.
  
  – Доброго ранку, Гаррет. Я б розбудила вас раніше, але Тінні сказала, що вам треба як слід виспатися.
  
  І як накажете розуміти? Це знущання або співчуття?
  
  – Він рідко встає раніше полудня, – зауважила Тінні. – Вірно, Гаррет?
  
  – Ну... Я не в претензії. Тама, за словами Тінні, ви отримали повідомлення про те, що Маренго повертається?
  
  – Вранці прискакав гонець. Передав, що Маренго на шляху сюди і що він в поганому настрої. – В її очах промайнуло... переляк не переляк, але щось подібне занепокоєння. – В місті у нього не вийшло.
  
  – Досі не збагну, як він міг вас залишити. – Я й справді роздумував над цим. Видно, не даремно мені говорять, що я цинік: у мене виникли певні підозри щодо правдивості слів доблесного Маренго. Не вірю я в те, що Норт-Энглиш настільки відданий боротьбі з людями, щоб помчати в Танфер, кинувши напризволяще красуню небогу.
  
  – Він казав, що можливі зіткнення. – Пізнаю стиль промов Маренго. – Але не поспішайте з висновками, містер Гаррет.
  
  Я сама вирішила залишитися. – Прозвучало дуже переконливо. Схоже, вряди-годи Тама спромоглася сказати правду.
  
  Я подивився на Тінні. Думки літали далеко-далеко.
  
  Вчора я не помітив нічого такого, що могло би віщувати якусь драматичну розв'язку. З іншого боку, я весь день не міг ні на чому зосередитися. У присутності Тінні зі мною це буває.
  
  Але навіть при всьому при тому важко не помітити орду хлопців у коричневих сорочках, марширують по міських вулицях, співали войовничі пісні і готових перерахувати зуби всякому, хто не в коричневому, пісень не співає і мисок не тягне.
  
  – Він сказав, що в місті може бути небезпечно, – додала Тама. Маска холодного величі потихеньку сповзала з її обличчя.
  
  Першими повернулися з десяток вільних спільників. Вони увірвалися в будинок, голосно вимагаючи їжі. Замість одягу лахміття, в бинтах, обличчя в синцях. Ні смєшка, ні навіть посмішки.
  
  – Страшно подумати, як іншим дісталося, – пробурмотів я.
  
  Незабаром потяглися й інші – поодинці, парами, невеликими компаніями. Всі пригнічені, неговіркі. Багато поранено.
  
  Можливо, будуть і такі, хто не повернеться зовсім.
  
  На мене ніхто не звертав уваги. На Тінні і не дивилися.
  
  – Що з ними сталося? – запитав я Таму, коли вона заглянула в бібліотеку. – Якось не по-людськи себе ведуть.
  
  – Їм надерли дупи. – Міс Монтецума, живучи пліч-о-пліч з колишніми солдатами, не могла не засвоїти солдатський лексикон. – По перше число.
  
  От халепа! Всі чекали, що рано чи пізно якась демонстрація обернеться зіткненням. Дочекалися нарешті – а мене в місті не було. Свіжим повітрям дихав.
  
  Поки не можу зрозуміти, мені пощастило або не пощастило.
  
  – А чому вони вас з Тінні ніби не бачать? Їм же не по сто років. Молоді мужики...
  
  – Маренго строго стежить, щоб члени організації вели себе відповідно. Він часто повторює, що правильна поведінка – перший ознака надлюдини. Ті, хто зараз на кухні, все надлюди. У них є планка, нижче якої вони просто не можуть, не дозволяють собі опускатися. Про мене і про міс Тейт говорять, але не більше, оскільки піддатися природним залицянь означає проявити себе недолюдиною. А недолюдей в лавах організації не місце. Так говорить Маренго, який платить гроші. – Тама викарбувала все це з таким виглядом, ніби давилася сміхом. – Знаєш що? – прошепотіла вона. – Відкрию тобі страшну таємницю: у місті, серед інших людей та іншої публіки, вони стають звичайними хлопцями.
  
  – Скільки вовка не годуй, він все в ліс дивиться.
  
  – Тобі видніше, Гаррет. Ти ж чоловік як-ніяк.
  
  Я спочатку спробував перехопити кого-небудь з тих, що повернулися. Від мене відмахувалися, як від настирливої мухи. А наполягати було б неввічливо...
  
  – Вони, бува, не з кентаврами зіткнулися?
  
  – З кентаврами? – здивувалася Тама. – А чому... – Вона примолкла. – Ні, не думаю. Просто всі інші народи виявилися готові до опору. Дійшло до того, що довелося викликати війська.
  
  Напевно толку було мало. «Строковики» та «Клич» мислять приблизно однаково, так що перші навряд чи стануть беззавітно захищати не-людей від других. Найімовірніше, вони обороняли будинки і палаци важливих персон, друзів і покровителів «Кличу».
  
  Так, я цинік, і цього не приховую.
  
  Тактика «Кличу» ні для кого не була секретом – мабуть, не вчора почали і навіть не позавчора. Вони хотіли залякати нелюдів і знищити їх майно, тобто вигнати їх з Танфера. Можу припустити, що хвилювання минулої ночі за планом повинні були знайти небачений розмах; тоді короні не залишилося б нічого іншого, як вислати не-людей за межі міста, щоб уникнути подальшого кровопролиття.
  
  Внутрішній Коло припускав, що минула ніч виявиться вночі всіх ночей. Гнів мав запалити серця обивателів.
  
  Але цього не сталося. Підтримки, судячи з усього, майже не було, зате опір виявився лютим.
  
  За що боролися, на те й напоролися. Самі войовничі з не-людей чекали нападу і готувалися до відсічі.
  
  Коротше, «Клич» облажався.
  
  Але це була далеко не катастрофа. Так, дрібне непорозуміння, яке треба пережити.
  
  
  
  77
  
  Ми з Тінні – під пильним наглядом Тами – врешті-решт домовилися, хто з нас шукає книги, а хто їх переглядає. Тінні випало перше, мені – друге. Обидва почали жваво і деякий час йшли голова в голову, а потім я почав відставати.
  
  Втім, своєї подружки я готовий поступитися у всьому... Ну, майже у всьому.
  
  – Не заперечуєш, якщо я в іншу групу буду складати книжки не на карентийском? – запитала вона.
  
  – Анітрохи. – Подати сюди перекладача! Я чхнув. – Хоч би хто спромігся пил протерти.
  
  Двері відчинилися.
  
  – Міс Монтецума! А, ось ви де. – В отворі виник стариган з протезом замість ноги. Він що, теж в місто ходив? – Шеф скоро буде. Кажуть, він поранений.
  
  – Кажуть? – перепитала Тама, роблячи крок до дверей.
  
  – Ну так, різне балакають. Мовляв, і помирає майже, і начебто його тільки подряпало.
  
  – Він поранений! Гаррет, Тінні, я повинна йти.
  
  – Щасливої дороги. – Я не сумнівався: слух про те, що Норт-Энглиш при смерті, виходить від самого Маренго. З цього позера цілком станеться.
  
  – Гаррет, я не можу залишити вас самих.
  
  На мову просилося міцне слівце, але я стримався.
  
  У коридорі, крокуючи слідом за Тамой, Тінні кинула:
  
  – А ти вчишся.
  
  – Чого?
  
  – Перестав пхати ногу, ледь двері відкриють.
  
  – Я щось упустив?
  
  – Навряд чи. Але якщо так, воно і до кращого.
  
  Біль – великий учитель, красуня.
  
  Тама вибігла на той самий портик, з якого дивилася на нас напередодні. Ми приєдналися до неї в ту мить, коли прибув екіпаж Маренго в супроводі озброєних вершників.
  
  Треба ж, у Маренго є охоронці. Їм теж дісталося – все в крові, одяг звисає лахміттям.
  
  Підкотив другий екіпаж, з лікарями.
  
  Цікаво, чим все закінчилося. Диму над містом не видно, значить, до підпалів не дійшло, однак втрат явно немало – інша сторона, без сумніву, теж постраждала.
  
  Н-да, це вам не обивателів розполохувати...
  
  В глибині мого втомленого розуму завозився якийсь черв'ячок, такий собі зародок слова. Сподіваюся, я зможу не випустити його на волю. Інакше хлопці в коричневих сорочках виявляться у владі демона.
  
  Ім'я якому Війна.
  
  В маєтку Маренго, де не-людей було не знайти вдень з вогнем, вільні спільники ходили гоголем, хіба що між собою іноді цапались. Але тепер у них, схоже, з'явився гідний супротивник.
  
  Лікарі витягли Маренго з екіпажу, поклали на носилки і підтюпцем припустили до будинку. З того місця, де я стояв, Маренго і справді виглядав тяжко пораненим.
  
  Поблизу кинулася в очі його блідість, ніби він втратив багато крові. Так, так і є, і продовжує сочитися кров. Одягу на ньому майже не залишилося; видно, підступи тих, хто намагався залатати рану.
  
  Незважаючи на поранення, він був у свідомості. Насупився, помітивши мене, з підозрою зиркнув на Таму, але тут поруч зі мною встала Тінні, і всі підозри Норт-Энглиша миттєво зникли.
  
  Що з ним таке сталося?
  
  Тама захлопотала навколо дядечка. По голосу відчувалося, що турбується вона щиро.
  
  І правда, не всі ж їй обманювати.
  
  Повинно бути, в маєтку звикли до всякої публіці. Нас з Тінні ніхто ні про що не розпитував. Ми прийшли з жінкою боса. Він нас бачив і невдоволення не висловив. Значить, з нами все гаразд.
  
  Зрозуміло, на папугу на моєму плечі поглядали скоса. На щастя, Попка-Дурак не разевал дзьоба, і мені не довелося нікому пояснювати, заради чого я зробився черевомовцем. На мій превеликий жаль, нікому з молодиків Маренго домашній папуга не вимагався.
  
  – Чудовий екземпляр, – умовляв я. – Посадіть його на ваш прапор, він гномів зверху обзивати буде...
  
  Тут папуга не витерпів і обізвав мене – нерозбірливо для інших, але для мого слуху цілком виразно.
  
  Більшість повернулися просто попадали додолу й заснули де впали. Лише деякі зберегли достатньо сил, щоб залишитися на ногах.
  
  Пам'ятаю, у нас на островах було те ж саме: після бою, вимотані до останньої міри, ми падали замертво, а очі закривалися самі собою ще під час падіння.
  
  Озирнувшись, я підійшов до хлопця, який здався мені побойчее інших, і запитав:
  
  – Що було-то?
  
  Він глянув мигцем, пригадав, що бачив мене з Тамой, і знизав плечима.
  
  – Хто їх попередив. Я думав, ми їм всиплемо по повній, влаштуємо, растудыть твою, ніч Очищення. Збиралися-то, растудыть твою, зі всіх сторін вдарить. Не тільки «Клич» з Теверли, а все скопом, растудыть.
  
  Ось про що ватажки радилися в будинку Вейдера! План спільних дій погоджували. Це ж треба – прийшли на свято різанину обговорювати!
  
  – Видали, значить?
  
  – На Нас чекали. – Він замовк, немов цим вже все було сказано. Втім, поразка не позбавило його почуття гумору. Він додав: – З ограми на вулиці краще не зв'язуватися.
  
  – Так, приятель, по тобі здогадатися неважко.
  
  Здався блондинистий молодик, зростанням нижче мого, з ранцем на спині і эполетом на плечі. Він почав озиратися, зауважив Тінні, по ній встановив мене і наблизився.
  
  – Гаррет?
  
  Я кивнув.
  
  – Командир тебе кличе.
  
  – Норт-Энглиш?
  
  – А ти інших знаєш?
  
  – Я тут новенький. Може, полковник Теверли...
  
  – Пішли.
  
  Я підкорився. Проходячи повз Тінні, я зловив подружку за руку і потягнув за собою.
  
  78
  
  Норт-Энглиш прийняв нас в кімнаті, що нагадувала обстановкою кабінет Макса Вейдера; правда, ця кімната була значно більше. Якщо почнеться дощ, паради можна і тут влаштовувати. Сюди з усього, саме звідси Маренго керував своїми ватагами. У напівтемних кутках висіли карти, під картами виднілися столики з макетами будівель; деякі будівлі здавалися смутно знайомими.
  
  Дорогу до цих столиків перегороджували два хлопця – плечі розгорнуті, груди колесом, погляд тупий. Повинно бути, їх викликали на випадок, якщо зі мною станеться черговий напад мого невгамовного цікавості.
  
  Приємно бачити, що мені довіряють рівно настільки ж, наскільки довіряв би я сам.
  
  – Кликали? – запитав я, коли ми підійшли ближче.
  
  Вигляд у Маренго був непривітний.
  
  – Тама сказала, ви прийшли провідати мене. – Голос слабкий, але не тремтить. Очі його розширилися від болю – це Тама продовжувала обробляти рану. Цинік Гаррет не міг не подумати, що голий до пояса Маренго – не дуже привабливе видовище.
  
  Йому пощастило, що він залишився в живих. Не тіло, а суцільні рани, порізи, подряпини, синці та садна. Багатьом з нас цього цілком вистачило б, щоб врізати дуба.
  
  – Хотів повідомити, що дізнався, – сказав я. Маренго мляво махнув рукою: мовляв, починай. Я його прекрасно розумію: в такому положенні по-справжньому цікавить лише одне – власне життя.
  
  Розповідав я чесно, ну хіба що зовсім трохи опустив. Якщо за мною стежили, то всі мої пересування відомі. Все те, що я з'ясував, могли з'ясувати та інші. Тому сенсу приховувати що-небудь не було. Втім, я все ж не став згадувати, що працюю на Блоку з Релвеем.
  
  Я дійшов до кентаврів.
  
  – Бойовий загін. Ніяка маскування ветеранів не приховає.
  
  Маренго знову махнув рукою.
  
  – Стривайте. Тама, дай нам поговорити.
  
  Я чекав, а він щось обмірковував.
  
  – Давайте уточнимо, – сказав нарешті Норт-Энглиш. – Ви не знали, що на минулу ніч було намічено Очищення?
  
  – Поняття не мав. Ви єдиний могли мені про це повідомити, але чомусь не повідомили.
  
  – Зазвичай ви і так все дізнаєтеся. У вас гострий слух і досвідчене око. – По-моєму, Маренго і думати було важко, не те що говорити.
  
  – Гострий-то гострий, але треба знати, кого слухати і куди дивитися.
  
  – Якщо ви нічого не помітили, значить, ми нічим себе видати не могли. – Зметикував, що у нього завівся зрадник! – Тама, міс Тейт, залиште нас, будь ласка. Я хотів би переговорити з містером Гарретом наодинці. Ед, ти теж вийди, і хлопців своїх прихопи.
  
  Едом звали того самого молодика, який привів мене. Він спробував заперечити:
  
  – Сер, я б не радив...
  
  – Вийди, Ед.
  
  Він зів'яв.
  
  І Тінні з Тамой, зрозуміло, не хотілося йти. Але вони навіть голоси порушувати не стали. З Маренго Норт-Энглишем не сперечаються. Напевно...
  
  Я гмикнув.
  
  – Тепер Ед изведется, бос.
  
  Норт-Энглиш насупився.
  
  – Вчора я його вже не послухався. Велів піти – і самі бачите, чим справа кінчилася.
  
  – Непереливки?
  
  – Кажу ж, мені просто пощастило, що я залишився живий. Мене збиралися убити, і прикінчили б, коли б не ватага гномів, шукала, кому б набити фізіономію.
  
  – Щось зовсім заплутався, – зізнався я. – Може, з початку почнете? Вас врятували гноми? А вбити намагалися люди? З якого дива? – Ні, звичайно, біль і страх розв'яжуть мову кому завгодно. Але чому він раптом став розказувати саме зі мною?
  
  – Мене не впізнали. Крім того, люди, які напали на мене, були нашими прихильниками.
  
  – Тобто з Вільних Спільнот?
  
  – Так. Мені вкрай неприємна ця думка, але... У мене вистачає суперників. Можливо, хтось із них... Тому я і попросив Еда з іншими вийти, щоб ми могли говорити вільно.
  
  – Про що?
  
  – Прошу вас надати мені послугу і з'ясувати, що сталося вчора вночі. Особливо мене цікавить, хто були ці люди. Не сумніваюся, їм наказали вбити Маренго Норт-Энглиша; і те, що я вцілів лише іронія долі.
  
  – Поки я все одно що блукаю в пітьмі.
  
  – Слухайте. Минула ніч мала стати доленосною. Ми готувалися до неї багато місяців. Кілька разів відкладали виступ з причини недостатньої готовності, хоча приводи були підходящі. Але вчора все збіглося: ми були напоготові, і привід виявився чудовий – гноми відзначали Новий рік. Слід виступати негайно, інакше місто заполонять їх родичі з провінції...
  
  Перш ніж продовжити, Норт-Энглиш знову замислився. У Вейдера він тримався розкуто, а зараз був суто діловитість.
  
  – Як ви могли помітити, у нас з вами є щось спільне. Я розумію любов до прекрасним дамам. Так от, деякий час тому я познайомився з якоюсь красунею, яка ніби зацікавилася мною. Минула ніч чудово підходила для того, щоб поглибити наше знайомство. Очищення давало мені привід покинути маєток. А що стосується особистої участі... Погодьтеся, ну не солідно мені за палицю хапатися.
  
  Я невизначено знизав плечима. Ніяк не міг зрозуміти, хто він за натурою: фанатик або лицемір.
  
  Може бути, його нещирість – плід моєї уяви.
  
  – Іншими словами, ви махнули на побачення. І вам перепало...
  
  – Я попав у засідку. Дурніші нічого не придумати. Ед застерігав мене, але я відмахнувся. Ми, чоловіки, такі.
  
  – Так. – Чи мені не знати?
  
  – Я вибрався живим лише з дурної примхи долі. – Він скосив на мене очі, як би натякаючи, що жарт можна і оцінити.
  
  Я утримався від міркувань щодо дурнів і п'яниць.
  
  – Отже, ви махнули на побачення. Далі?
  
  – Далі... – Він важко зітхнув. – Минулої ночі було вбито вісім найбільш впливових членів нашого руху. Хтось зазіхав на життя Бондуранта Алтуны, підпалив його будинок. Але Алтуна будинку відсутній. – Мені здалося, чи в голосі Маренго прозвучало розчарування? – Ладоре Анкни, бідоласі, дісталося навіть більше мого. Сам я, як вже казав, потрапив у пастку.
  
  – Пам'ятається, ви зі старовиною Бондурантом не дуже ладнали.
  
  – Так і є. З ним ніхто не ладить, і в свої плани ми його не посвячували. Але він якимось чином дізнався про Очищення і покинув будинок – щоб плутатися у нас під ногами, навіщо ж іще? – буквально за хвилину до того, як спалахнула пожежа.
  
  – Нападу не були випадковими?
  
  – Ні.
  
  – Чому ви в цьому так впевнені?
  
  – Всі нападники були людьми. – Маренго прикрив очі. – Серед членів нашого рухах стількох відступників набратися не могло. Серед інших... – Він пильно подивився на мене. – Люди діляться на два сорти, Гаррет. На тих, хто з нами, і на тих, хто теж з нами, але сам поки цього не усвідомлює.
  
  Бос, тобі належить дізнатися багато нового.
  
  – Ви знаєте, хто загинув, так? Можна спробувати здогадатися, за що їх убили. Що в них було спільного.
  
  Норт-Энглишу явно не хотілося задавати собі це питання. Він вже знав відповідь.
  
  – Отже? – Я помітив, що він поволі вдивляється в моє обличчя. Шукає тавро зрадника, чи що?
  
  – Всі ті, на кого було скоєно напад, забезпечували рух грошима. Чи приймали рішення, які могли їх забезпечити. Можливо, я єдиний, хто це помітив. Як по-вашому, могли на мене напасти з цієї причини?
  
  Відповідь напрошувалася сама собою. І породжував нові питання, не менш неприємні.
  
  Маренго, палаючи пристрастю, помчав на побачення з Белиндой. І влучив як кур в ощип. Тепер його мордували не стільки рани, скільки уражене самолюбство: він побоювався, що все було підлаштовано спочатку.
  
  Белінда – дочка свого батька; до того ж вона жінка, і дуже красива жінка. Тобто чоловіків вона вбиває наповал одним своїм виглядом. І відати не відає, що таке милосердя.
  
  – На їх території доводиться грати за їхніми законами, – сказав я. – Виживають найсильніші. Того, хто зазіхає на їхні гроші, вони вбивають. Якщо не вб'ють їх самих. Вони мислять інакше, не так, як королі, генерали або ви. Вони не стануть посилати солдатів на інших солдатів. І вбивати не будуть, доки ті їм дорогу не перейдуть. Куди простіше ватажка прикінчити: немає ватажка – і солдати розбіглися.
  
  Чесно кажучи, ніколи не розумів, чому, упіймавши якого-небудь венагетского чарівника, або полководця, або аристократа, ми неодмінно вимагали за нього викуп. Або навіть просто відпускали, якщо він давав клятву більше проти нас не воювати. Хоча набагато надійніше було садити їх під замок. Дивись, і війна швидше закінчилася.
  
  Цікаво, а що може розповісти Белінда? Ні, питати я, звичайно, не буду. Не вистачало заважати роботу з особистими справами. Просто цікаво.
  
  – Я давно знайомий з цією публікою, – продовжував я. – І мене, зізнатися, вражає їх терпимість.
  
  Маренго так і скинувся.
  
  – Терпимість?
  
  – За їхніми мірками, зрозуміло.
  
  – Містер Гаррет, я не причетний до протизаконних дій. Як глава «Кличу», я постійно на увазі, але не забувайте: у нашої організації керівництво – колективне. Добувати гроші... е... не зовсім звичайними способами запропонував Рада. Я виступив проти цієї пропозиції, нагадав, що організація була заснована з благими цілями, що одне з наших завдань – подавати приклад обивателям, тому нам не дозволено переступати закон. В іншому випадку ми нічим не краще не-людей і самі створюємо прецедент, за який згодом можемо заплатити сповна...
  
  Норт-Энглиш явно намірився виголосити промову. Все-таки фанатик. Але грубий Гаррет не дав йому розвернутися.
  
  – Здається мені, вам пригадали ваші слова.
  
  – Може бути. Хоча я сумніваюся. – Він помовчав, ніби чекаючи, що я що-небудь додам, але я вже все сказав. – Гаррет, таке враження, ніби мене посадили верхи на лева. Він слухається вуздечка, лише коли йому самому заманеться. А якщо я зберуся злізти – допоможи мені боги!
  
  І знову цей допитливий, прикидывающий погляд.
  
  – Що ви хочете від мене? Схоже, Родина відправила вам вісточку. У своєму дусі, природно. Вам пощастило, що ви вижили. Але в спокої вони вас навряд чи залишать. Не зліть їх. Чодо куди суворіше Белінди.
  
  – Вона мене підставила?
  
  – Можливо. – По мені, Белінда зготувала пастку в останній момент, що називається, навмання. – Можливо, тому вона й шукала зустрічі з вами.
  
  Уражене чоловіче самолюбство – страшна штука. І справді, що ж це за світ, якщо чоловік потрібен жінці тільки для дослідів?
  
  – Ви знаєте Белинду. Поговоріть з нею.
  
  Якщо я відмовлюся, він на коліна переді мною постане?
  
  – Вам, напевно, відомо, що Чодо я знаю ближче, ніж Белинду. – У певному сенсі, зрозуміло.
  
  Норт-Энглиш загадково усміхнувся. Може, він знав більше, ніж мені подобалося думати.
  
  Він підморгнув, закрив очі і відкинувся на подушку. Рани, схоже, і справді серйозні.
  
  
  
  79
  
  – Що ж сталося насправді? – запитав я, коли Маренго відпочив і прийняв болезаспокійливе.
  
  – Ми з Белиндой домовилися зустрітися в мебльованих кімнатах на північній околиці. Вона сказала, що будинок належить її родині.
  
  – Назва вулиці пам'ятаєте?
  
  – Ні. Я ж не візник... – Помітивши, що я насупив брови, Норт-Энглиш додав: – По-моєму, у неї взагалі назви не було. – І трішки почервонів.
  
  – Вас, випадково, не до ельфів занесло? – Ельфи не забивають собі голову всякою нісенітницею, начебто назв вулиць або номерів на будинках.
  
  – Це на кордоні між кварталами. Ніхто не знав, що я туди йду.
  
  – Виходить, хтось таки знав.
  
  – Так. – Норт-Энглиш коротко оповів, як напали на його екіпаж. Схема, якщо не вважати розбіжностей в подробицях, відповідала нападу на екіпаж Белінди.
  
  Це збіг чи як?
  
  Дуже може бути, що замах планувалося раніше. Белінда призначила Маренго зустріч у «Пальмах». З нею був КиДжей Карлайл... Невже Фарби з Садлером попсували кров не тільки нам з Белиндой, але і декому ще?
  
  – Можу я поговорити з вашим візником? – запитав я.
  
  – Якщо у вас є знайомий некромант – милості прошу. Гаррет, вижив я один. Мене просто не встигли выволочь з екіпажу...
  
  Як не шкода, а про перехресному допиті можна лише мріяти. У моєму розпорядженні потерпілий, але немає ні нападників, ні хоча б свідків.
  
  І ладно. Я впевнений, тут замішана Белінда. І Маренго це знає. Але що нею рухало, ось питання.
  
  Напад вельми рішуче, навіть для неї. Якщо вона й справді за всім цим стоїть. Складися обставини так, що «Клич» прийде до влади, переслідування Сім'ї забезпечені; поки ж ми маємо низку сутичок, плавно перетікають в кишенькову війну.
  
  Повинно бути, Белінда вирішила, що необхідно в черговий раз нав'язати всім і кожному – з Сім'єю жарти погані. Коли так, значить, вона діяла у відповідь на...
  
  Якщо допустити, що Маренго якимось чином причетний до викрадення Белінди...
  
  А він напевно причетний! Доказів у мене не було, але я нітрохи не сумнівався.
  
  Бідний Маренго! Зомбований наш.
  
  Хтось повернув Фарба і Садлера. Ці двоє нікого і нічого не боялися, але дурнями їх не назвеш при всьому бажанні. Вони знали, скільки народу мріє з ними розправитися.
  
  Отже, вони були впевнені, що виконають замовлення, огребут грошенят і встигнуть втекти, перш ніж їм сядуть на хвіст.
  
  Коли Белінда з'явилася разом зі мною у Вейдерів, Норт-Энглиш знайшов спосіб сповістити Фарба з Садлером. Можливо, він не знав, що у нас з цією парочкою старі рахунки. А знав би – і що?
  
  Нічого. Ось саме.
  
  Белінда призначила побачення. Вірно, розраховувала звести Норт-Энглиша з Карлайлом, щоб останній дав першому урок фехтування на ножах. А Маренго погодився; думаю, він міркував так: навіть якщо викрадення зірветься, Белинду він все одно спокусить.
  
  Ніяких доказів. Ніяких доказів. Але Небіжчик мене б підтримав. І заглянув би в головку Белінди, в це гніздо павуків і змій.
  
  Я зовсім не поспішаю з висновками. Погоняйся ви з моє за усякими злодіями, і у вас розвинувся б нюх на цю публіку, і ви навчилися б розгадувати їхні хитромудрі загадки.
  
  З Маренго і з Белиндой все було більш-менш ясно.
  
  Але при чому тут перевертні і методичне винищування сімейства Вейдерів? І як і раніше незрозуміло, кого підтримує «Клич» – то Вейдерів втішає, то перевертнів науськивает...
  
  Зараза! І що толку, що я вивів Маренго на чисту воду? У них з Белиндой можуть бути і сварки, і примирення, і бійки до крові, – мене це не стосується. Самі знаєте, милі сваряться – тільки тішаться.
  
  Маренго розповів Белинде, а вона не попередила людей про передодні Очищення. Щупальця Сім'ї проникали в такі затишні куточки, про існування яких Релвей і не підозрював. Як не крути, а в Танфере не знайти того, хто не був би зобов'язаний Родині, хоч чимось... Іншими словами, Норт-Энглиш зрадив сам себе.
  
  – Можете дати вашої Поради по рогах? – запитав я.
  
  – В якому сенсі? – не зрозумів Маренго.
  
  – В тому сенсі, щоб займатися здирництвом кинули.
  
  – Я можу спробувати. Якщо мене назвуть переконливу причину.
  
  – В живих залишитися хочете? Чим не причина?
  
  – Гаррет, одними словами їх не переконати. І потім, ще не факт, що вони насправді цим займаються.
  
  Скільки можна вдавати?!
  
  – Добре, ось інша причина. Якщо Сім'я оголосить вам війну, Маренго Норт-Энглиш буде лише першою жертвою. З часом вони доберуться до всіх. Знайдуть в найближчому оточенні тих, кого можна підкупити, і доберуться. Їм плювати, хто ви такі, ким були ваші батьки, скільки у вас грошей або з ким ви знайомі. Повірте мені, нічні події – останнє попередження.
  
  – Саме тому я прошу вас схилити її до переговорів.
  
  Я сторопів.
  
  – Ну що? – вимогливо запитав Маренго, помітивши вираз мого обличчя.
  
  – Які переговори? Вам же сказано: не суньте свого носа, то не пошкодуєте. Наступного разу вже не буде, вас переб'ють – і справа з кінцем.
  
  Я трохи перебільшив. Як у будь-якій родині, в Сім'ї не без виродка; завжди знайдеться хто-небудь, кого можна переконати і навіть приручити, були б кошти в достатку. Думаю, рано чи пізно, коли в нього інших справ не залишиться, Релвей прибере Сім'ю до рук.
  
  Якщо Белінда не розбереться з ним раніше.
  
  – І навіщо вам здався рекет? – продовжував я. – Невже грошей мало стало?
  
  – Багаті люди не поспішають розкривати свої гаманці, містер Гаррет. Спочатку їх потрібно зацікавити. – З глузду з'їхати! Який сарказм! – Я утримую організацію практично поодинці. Годую, співаю, одягаю своїх людей і тисячу осіб полковника Теверли. А до Теверли містив Братство Вовка.
  
  – Не помирили? – Звісно, мені хотілося дізнатися побільше, щоб з'ясувати нарешті, хто такий Джеррис Дженорд.
  
  – Вони не бажали нікому підкорятися. Тому, коли з'явився полковник Теверли, їх розпустили. Частина приєдналася до нас, найбільш завзяті зникли в невідомому напрямку. – Маренго махнув рукою, ніби струшуючи з себе все, що пов'язувало його з Братством Вовка. – Знаєте, у скільки обходиться зброю, якщо купувати у гномів?
  
  Ну і справи! Гноми продають зброю людям і обдирають їх по-чорному, а люди з цією зброєю потім йдуть на гномів.
  
  Одні з грошима розлучаються, інші наживаються. Собі на шкоду.
  
  Цікава штука життя.
  
  Я гмикнув. Якщо хоче, Маренго може прийняти моє хмиканье за плід глибоких роздумів.
  
  – В бібліотеці що-небудь знайшли? – поцікавився він, змінюючи тему.
  
  – Ні. А я, зізнатися, сподівався відшукати хоч щось про перевертнів. Ця банда у Вейдерів з'явилася неспроста. Дізнавшись більше про породу, я, може, зумію зрозуміти, чого вони домагаються.
  
  Норт-Энглиш неуважно кивнув.
  
  – Тама каже, ви одночасно сортируете книги. Вельми вдячний. Кожна справа вимагає різнобічної підготовки, але ми досі бібліотекою нехтували, все більше марширували... Звідки ви дізналися про моє зборах?
  
  – Я зайшов у Королівську бібліотеку. Там мені порадили завітати сюди або в приватну бібліотеку якогось чарівника. Я вибрав перше. Серед моїх знайомих доброзичливих чарівників немає.
  
  – А вони взагалі існують?
  
  Маренго говорив сам з собою, не дивлячись у мій бік. Видно, у нього був сумний досвід спілкування з чародієм...
  
  У його манері триматися сталася разюча зміна. Тепер він звертався зі мною як з вірним старим слугою. Майже шанобливо. Але недовірливо.
  
  – Що, і вам від чарівників діставалося?
  
  Ласкаво просимо в наш клуб, приятель.
  
  Норт-Энглиш збагнув, що надто вже розговорився.
  
  – Ми всі побували в Кантарде, містер Гаррет, – буркнув він і поспішно змінив тему. – Тама перевищила свої повноваження, пустивши вас до бібліотеки без мого дозволу, однак все виявилося на краще. Дайте знати, якщо відшукаєте що-небудь корисне. Як-ніяк, Макс Вейдер – мій друг.
  
  Іншими словами, Гаррет, можеш йти. Немов підтверджуючи, Маренго прикрив очі. Він хотів відпочити, подумати, прикинути, як простіше і надійніше впровадити в Танфере свободу. Як він її розумів.
  
  Я вийшов з кімнати.
  
  Біля дверей юрбився народ. Всі тривожно перезиралися, ніби боялися пропустити щось важливе. Я гордо пройшов крізь натовп.
  
  Отже, Маренго знав чарівників? Що в цьому дивного? Він людина зі зв'язками. А чарівники воліють людей зі зв'язками дрібноті зразок вашого покірного слуги. І чому, питається? Я такий пусик...
  
  А їм що?
  
  
  
  80
  
  Тінні і Тама вичікувально витріщилися на мене.
  
  – Жити буде, – сказав я Тамі. – І настрій у нього краще, ніж я думав. Тінні, ти йому сподобалася. Любов з першого погляду. Запропонував мені три монетки за те, щоб я записав тебе в його племінниці.
  
  – Не смішно, Гаррет.
  
  – Я йому так і сказав. Попередив, що в тебе немає почуття гумору. А він запропонував мені зайти через пару місяців. Мовляв, дайте тільки її полоскотати...
  
  – Що тут смішного, Тама? – процідила Тінні.
  
  – Я просто спробувала уявити Маренго, який вимовляє ці слова. Моторошне видовище, повинно бути.
  
  – Він дозволив мені користуватися бібліотекою, – продовжував я. – І просив повідомити, якщо що-небудь знайду.
  
  – Так ідіть туди, разом з майбутньою племінницею, – усміхнулася Тама. – У мене справ по горло. – Вона кивнула і пішла геть. Навіть у коханок є турботи.
  
  Між тим до дверей кімнати Маренго стікалися всі нові офіцери. Напевно, боялися, чи не доведеться їм незабаром підшукувати собі нове заняття.
  
  Тама зробила те, на що не наважився жоден з них. Вона ввійшла у святая святих Норт-Энглиша.
  
  – Не знаю, що їх пов'язує, – пробурмотіла Тінні. – Більшу частину часу їй на нього начхати.
  
  – В її становищі це занадто велика розкіш, – не погодився я. – А цікаво, до речі, що вона думає про нас з тобою.
  
  – Ти до чого хилиш?
  
  – До того, що я теж не розумію наших відносин, але з Нового року вирішив про них взагалі не замислюватися. І без того справ вистачає.
  
  Тінні поринула в роздуми. Вона дівчинка розумна, але часом її клинить, і тоді вона починає базікати не думаючи. Коли у двох загальний порок, це загрожує обернутися неприємностями.
  
  Дін стверджує, що ми призначені один для одного.
  
  Втім, він говорив те ж саме, коли я зустрічався з іншими юними красунями. Навіть свій виводок племінниць якось ухитрився приплести. У нього-то племінниці справжні, не треба сумніватися. Він вважає, що мені потрібна опора в житті. Мій спосіб існування йому категорично не подобається.
  
  – Ау, Гаррет!
  
  – Вибач. Не виспався.
  
  – Це ти хвастаешься або скаржишся?
  
  – Я думав про Діні.
  
  – З якого дива?
  
  – Він пропав. Заодно з Небіжчиком.
  
  – Правда? – Тінні посерйознішала. – Ніколи не думала...
  
  – Всяке буває.
  
  – Угу... – Вона мовчала доти, доки ми знову не опинилися серед книг. – Гаррет, а це... назавжди?
  
  – Що?
  
  – Ваш розрив.
  
  Я озирнувся. Напружив слух. Мало хто може нас підслуховувати. Борці за права і по натурі параноїки, а після цієї ночі стануть параноїками подвійно.
  
  – Це повинно було статися. Обставини, розумієш? Дін не взяв би мене нового. Ніякі умовляння не допомогли б.
  
  – І?
  
  – Ось вони і змилися.
  
  Досі не можу повірити, що Небіжчик зрушив з місця! Точніше, сам попросив, щоб його перенесли.
  
  Я напевно відшукаю його. Мені б Плоскомордого відловити, а там все значно простіше стане. Без Тарпа тут точно не обійшлося, адже він – один з тих, кому Небіжчик довіряє.
  
  Але де його шукати? Здогадайся сам, Гаррет! Від пернатого опудала на плечі допомоги чекати нема чого.
  
  – Якщо ви розійшлися назовсім... – В тоні рудою шахрайки прозвучали нотки, що змусили мене насторожитися. У неї на думці що-то було. Чергова авантюра?
  
  Попка-Дурак здригнувся всім тілом, злетів з мого плеча і запорхал над книгами, піднімаючи клуби пилу. Із дзьоба його линули невиразні крики.
  
  – Не знаю. – Я не зводив погляду з птиці. Невже з Небіжчиком щось скоїлося? Папуга немов намагався заговорити. Може, старий шкарбун намагається пробитися до мене?
  
  Або його нарешті поглинула темрява.
  
  Сподіваюся, перш ніж покинути юдоль праху, він зволить поділитися зі мною своїми домислами.
  
  Хоча... Якщо він весь час дрых, звідки взятися домислів? Хіба що йому кошмарний сон привидівся...
  
  – Папуга сам на себе не схожий, – промовила Тінні. – І давно вже.
  
  Я розкрив книжку.
  
  – Ти у нас і в стервятниках розбираєшся? Знайшла, кого жаліти! Чи це ти придумала – мені його подарувати?
  
  А що, жарт цілком у дусі Тінні. Вона могла вирішити, що я тільки і заслуговую.
  
  – Ні. Але Морлі молодець, що знайшов його, правда?
  
  – По твоєму Морлі палиця плаче, – пробурчав я.
  
  – Довго ми тут стирчати збираємося? – запитала Тінні. – Я вдома сто років не була. Дядечко Віллард, вірно, сичить від злості.
  
  – А коли довідається, що ти зі мною була, так весь слиною деться.
  
  – Ти йому подобаєшся, Гаррет.
  
  – Ага. На відстані.
  
  – Він не сліпий і не дурний.
  
  Стоп. Інакше мене знову почнуть переконувати, що мені життєво необхідно переселитися в садибу Тейтов.
  
  – Хочеш, щоб я проводив тебе додому?
  
  – Мій новообретенный дядечко поки з ліжка не встає, так що крім тебе нікому.
  
  Я обвів поглядом приміщення. Ми переглянули десятки книг, але не вивчили і чверті вмісту бібліотеки. І це тільки книги. Далі сувої, зошити, окремі листи...
  
  Йти не хотілося. Бібліотека – відмінний привід, щоб затриматися тут довше. Саме перебування в маєтку Норт-Энглиша дозволить дізнатися багато цікавого. Скоро до мене звикнуть, перестануть помічати, як не помічають меблі, і тоді...
  
  – Аж надто хороша можливість. – Тінні у всі подробиці розповідати не варто. Чого не знає, того не розкаже балакучим подружкам.
  
  – Розумію, Гаррет. Але дядько Віллард буде сердитися.
  
  – Особливо якщо дізнається, чим ти займалася.
  
  Її очі блиснули.
  
  – А як щодо того, щоб у нього з'явився привід...
  
  – Жінка, угомонись! Прямо тут?
  
  – Сюди ніхто не ходить, Гаррет. Ми перші...
  
  Двері зі скрипом відчинилися.
  
  – Перепрошую за вторгнення, але...
  
  – Все в порядку, Ед, – втішив я помічника Маренго.
  
  Він моргнув.
  
  – У нас неприємність. Бос наказав привести вас. Сказав, що ви в бібліотеці.
  
  – Все він знає. Що за халепа?
  
  – Вбивство.
  
  – Не було щастя... – Я здув пил з книги, яку тримав у руках. – Чим можу допомогти?
  
  – Бос сказав, ви фахівець. – Він покосився на Тінні. Судячи з виразу обличчя, рудоволосі були повністю в його смаку.
  
  Хоч одна розумна людина в цій психлікарні.
  
  – Пішли.
  
  
  
  81
  
  Коли ми спустилися по сходах, я сказав:
  
  – Ед, мені б треба міс Тейт доставити додому. Вона сильно затрималася. Її рідні хвилюються.
  
  – А я тут при чому?
  
  – Венейблу наплювати на всіх, крім його ненаглядних ящірок, а ти тут ніби другий по старшинству з відповідальних за охорону, вірно? Я думав, тобі належить знати, хто іде, хтось приходить і навіщо.
  
  – В такому разі, містер Гаррет, прошу звертатися як годиться, – процідив він. – Лейтенант Нагит.
  
  – Гаразд, Ед. Більше я тебе Едом кликати не буду. Ось тільки не варто мене поглядом є. Я на фронті всякого набачився, і перед тобою витягатися не має наміру. Для мене війна закінчилася. Вважай, що я – цивільний фах.
  
  Це йому явно не сподобалося. Ще б – який вояка довіряє шпакам? Вони всі роззяви і тюхтія.
  
  – Домовилися, містер Гаррет, – сказав Ед. – Називайте мене містер Нагит.
  
  – Може, просто «лейтенант»?
  
  – Або просто «лейтенант», – підтвердив він.
  
  У цей момент хтось хихикнув у мене за спиною – то Тінні, то Попка-Дурак, який перелетів з мого плеча на плече міс Тейт. Обидва зберігали непроникне вираз; втім, я нітрохи не сумнівався в тому, хто саме це зробив.
  
  – Тобі папуга не потрібен, містер Нагит?
  
  – Навряд чи.
  
  – Мовець.
  
  – Тим більше, містер Гаррет. Але якщо вирішите позбутися пані... – Він хмикнув.
  
  – Мм... Ціну назви.
  
  – Гаррет!
  
  – Пробач, люба.
  
  Містер Нагит усміхнувся. На час ми стали друзями – надовго?
  
  Біля воріт маєтку юрбився народ. Мало того, люди продовжували підходити з усіх боків.
  
  – Зайняти б їх чим-небудь, – пробурмотів я.
  
  – Бос дав всім день відпочинку. Але ви маєте рацію. Еге! А це що означає?
  
  Ми якраз підійшли до изрытой копитами галявині.
  
  – Ще вчора питав у міс Монтецумы, – зауважив я. – Вона сказала, що знати нічого не знає.
  
  Поки лейтенант вивчав сліди, я стояв у сторонці.
  
  – Принаймні дюжина тварин, – сказав він, обійшовши галявину. – Не надто великі і підковані погано. Прискакали від воріт, розвернулися і поїхали геть. Сюди йшли риссю, звідси кроком.
  
  – За ким гналися? – припустив я.
  
  Він задумливо кивнув.
  
  – Можливо, це якось пов'язане з вбивством... – Нагит рушив було до воріт, але зупинився. – Ну й розгардіяш!
  
  Подумаєш! Хоча Нагит – військовий, а для військового будь-непорядок схоже вселенського потопу...
  
  – Може, вони мучили свою жертву?
  
  – Хто з людей на таке...
  
  – Ми з Тінні вчора, по дорозі сюди, бачили загін кентаврів. – Я описав, при яких обставинах. Таїтися сенсу не мало. Адже я вже все розповів Маренго, а він цілком міг шепнути слівце-інше своєму лейтенанту.
  
  – Кентаври? Гм...
  
  Тінні між тим намагалася втихомирити Попку-Дурня, з яким раптом трапився легкий припадок. Скажімо так, напад пустослів'я.
  
  – Містер Нагит, птиці в околицях нічого дивного не витворяють?
  
  – Не помічав. А що?
  
  – У цієї тварюки другий припадок за сьогоднішній ранок. Я подумав, може, чого він вловив?
  
  – Сумніваюся.
  
  Ми продовжили шлях. Який врешті-решт привів нас до соснової купе біля воріт.
  
  – Либонь, всі відбитки затоптали, – пробурчав я.
  
  – Я попередив, щоб до дерев ніхто не підходив.
  
  – Тіло там?
  
  – Зараз побачите.
  
  
  
  82
  
  Не обдурив.
  
  Роззяви, понукаемые лейтенантом, розступилися. Так, з дисципліною у них все в порядку.
  
  Запах стояв ще не сильний: так, пованивало, зате мух було в надлишку. Вони завжди перші. Я почув їх дзижчання до того, як що-небудь побачив.
  
  Перший труп належав людині. Колись це була дика собака. Після зустрічі з ким– то від неї залишилася лише голова, недогризок лапи, шматки хутра та осколки кісток, що валялися серед соснових голок.
  
  За моєю спиною хтось прицмокнув. Я обернувся і побачив одноокого любителя громових ящерів. Чомусь його поява мене анітрохи не здивувало.
  
  – Твої вихованці постаралися?
  
  – Вони у мене до собачок-то охочі, вірно, – озвався він із смішком. – Але до Стукеру не торкалися. Він вже був мертвий. А вони падло не чіпають, хіба коли зовсім изголодаются. І то спершу сильні пожирають слабких, а потім вже за мертвечину приймаються. Хе-хе.
  
  Обідні звички ящерів мене анітрохи не цікавили. А містера Нагита – і поготів.
  
  – Що там щодо Стукера? – запитав я. – Я бачив його живим-здоровим, хвилин десять тому.
  
  Венейбл витріщив очі.
  
  Незабаром я зрозумів.
  
  Стукер. Мертвий та голий. Весь у багнюці. Вночі його тілом ласували дикі собаки... Кого ж я зустрів зовсім недавно?
  
  Судячи з усього, його вбили напередодні вдень.
  
  – Однак він вечеряв з нами, – пробурмотів я.
  
  Хтось розворушив голки. Під ними, на землі, виднілися чіткі відбитки копит.
  
  – Чому його не поховали?
  
  – Поховали, – запевнив Венейбл. – Он там. Просто неглибоко закопали. Собаки і вирили. Ми перенесли його сюди і трохи обтрусили, перш ніж лейтенанта покликати.
  
  Я ледве втримався від того, щоб не накинутися на Венейбла з кулаками. Єдине, що мене зупинило, – який тепер толк вибивати з нього дурість?
  
  Я повернувся до Нагиту.
  
  – Ми бачили кентаврів на дорозі на північ звідси, – нагадав я лейтенанту. – А ворота ніхто не охороняв. Ми гадали, що б це могло значити, коли Стукер виліз із кущів, застібаючи штани. Я вирішив, він ходив відлити. Однак...
  
  Лейтенант вперто не розумів.
  
  – Бос знає. Це знову перевертні. Перевертні-вбивці.
  
  – А! – Нагит просвітлів, ожвавився. – Я чув, як бос розібрався з ними в будинку Вейдера. Їх ніби в тюрму посадили?
  
  – Ну, посадили. А вони втекли. Та інші подвалили. Щось занадто багато перевертнів розвелося.
  
  – Треба схопити того Стукера, в будинку.
  
  – Чудова думка! Тільки ми його не знайдемо. Сперечаємося?
  
  – Чому?
  
  – На його місці, будь ти там, нагорі, – що б ти подумав, побачивши натовп біля воріт?
  
  – Що тіло знайшли. – Містер Нагит посміхнувся.
  
  В його усмішці не було і натяку на веселощі. Так посміхаються венейбловы улюбленці, коли примічають жертву.
  
  – Ось саме. У минулі тижні щось подібне відбувалося? Вбивства, напади, загадкові крадіжки, одні і ті ж люди одночасно в різних місцях? – Останнє навряд чи: перевертні були на цей рахунок досить обачні.
  
  – Ні. – Лейтенант гримнув на роззяв, подступивших було ближче. – Гей, ви! Ти, ти, ти... – Він відібрав з півдюжини. – Ідіть у хату і затримайте Стукера.
  
  – Але...
  
  – Це не справжній Стукер. Справжній он лежить, розкладається. Живо, живо!
  
  – Наступного разу будуть знати, як підходити близько до офіцера, – зауважив я.
  
  Нагит знову посміхнувся. Треба занести в аннали.
  
  – Напевно. – Він суворо оглянув юрбу. Роззяви позадкували: нікому не хотілося спокушати долю.
  
  Хоч і колишні, а все одно солдати.
  
  – Заткнися! – гримнув я на Попку-Дурня. Він встиг перебратися назад – Тінні його перестала влаштовувати – і тепер виконував на моєму плечі щось на зразок варварського мисливського танцю.
  
  – По-моєму, він хоче поглянути на тіло, а ви все ходите колами.
  
  Теж мені, тлумач пташиних кривлянь!
  
  – Може, він зголоднів? Стерв'ятник по натурі, цей птах. Венейбл, пустимо його попустувати з твоїми ящірками?
  
  Ні?
  
  Ех, папужка! Нікому ти не потрібен. Навіть в приманку для громових ящерів не годишся.
  
  
  
  83
  
  Лже-Стукера видно не було. Яка несподіванка. І в кого він перекинувся на цей раз?
  
  Зізнатися, я анітрохи не здивувався, помітивши якогось Картера Стоквелла. Підступний перевертень пробирався крізь натовп, прямуючи до воріт. Нікому, природно, і в голову не приходило затримати його і запитати, хто він такий і чому на ньому одяг покійного Стукера.
  
  – Он наш молодик, – вказав я Нагиту. – Он там. У цьому образі він ходить, коли нікого собою не підміняє.
  
  Нагит примружився, зиркнув на мене і помахом руки підкликав до себе кількох своїх людей.
  
  – Звідки ви знаєте, містер Гаррет?
  
  – Я з ним вже стикався. Він завжди в цей вигляд повертається.
  
  З боку, напевно, здавалося, що я несу ахінею, але для мене ця ахінея була сповнена сенсу.
  
  Повинно бути, перевертні і справді відчувають загрозу. Картер раптово подивився на мене, ніби вловив мій інтерес. В наступну мить він подвоїв спритність.
  
  – Він зрозумів, що його засікли, містер Нагит.
  
  Лейтенант віддав наказ, і всі кинулись його виконувати. Ці хлопці, очевидно, ніяк не могли награтися у війнушку.
  
  Зрозуміло, нічого хорошого з цієї затії не вийшло. Черепахам не наздогнати зайця. Стоквелл перетворювався на ходу, ноги і руки його подовжувалися, поки не обернулися коров'ячими копитами. На чотирьох кінцівках він побіг жвавіше колишнього, обігнув наметове містечко і зник у лісі.
  
  – Ух ти! – промовив містер Нагит. – Ось це, я розумію, вправність. – Обличчя його залишалося байдужим.
  
  Знову Стоквелл... Цікаво, він якось пов'язаний з кентаврами?
  
  Повинен бути пов'язаний. Ми з Тінні угледіли кентаврів поблизу маєтку Маренго. Через кілька хвилин до воріт, застібаючи ширіньку, вийшов лже-Стукер, причому вийшов із тієї самої купи, де пізніше знайшли тіло справжнього. Трохи в стороні від изрытой галявини...
  
  – Галявина! – пробурмотів я. – Зрита копитами галявина. Кентаври допомагали ловити цього Стукера.
  
  Звідси випливало, що кентаври і перевертні замислили щось разом. Думаю, Небіжчик, з його пекучим інтересом до всього, пов'язаного з Кантардом, був би дуже заінтригований. Гаразд, я йому розповім. Як-небудь, коли-небудь...
  
  Попка-Дурак зірвався з мого плеча і злетів у повітря. Цей шельмец викладе мої здогадки першому зустрічному. Задарма. Давно не літав, до речі; он як його заносить. Нишпорячи з боку в бік, папуга полетів до Тінні.
  
  – Як мені дізнатися, якщо вони надумають повернутися? Чи втік всього один, а решта тут?
  
  – Спробую з'ясувати. Я тому і в бібліотеці рився, що хотів знайти що-небудь корисне. Поки нічого не знайшов, але ще не вечір. Мені відомо, що вони бояться срібла. Приготуйте на бій своїх хлопців палицями з накладками зі срібла. І чого вони зазіхнули на цього нещасного Стукера?
  
  Нагит подивився на мене так, ніби я бовкнув несосвітенну дурницю.
  
  – Він охороняв ворота вісімнадцять годин на добу, містер Гаррет. Бачив, хто приходить і хто йде. А за такі відомості багато готові заплатити, запевняю вас. Крім того, у час, що залишився він наглядав за будинком. І міг ходити, де йому заманеться.
  
  – І ніхто його не запідозрив би... Як вправно замаскувався, скотина! Ладно я, адже ми толком не були знайомі, але він навіть міс Монтецуму за вечерею обдурив!
  
  Найкраща мета, містер Гаррет. Стукер був одинаком, ні з ким близько не сходився. У його відданості руху ніхто не сумнівався. Бос часто повторював, що у Стукера всім нам не завадить повчитися ставленню до справи. Словом, на нього ніхто б не подумав.
  
  У лже-Стукера не було можливості закопати глибше людини, яку він підмінив. І все тому, що з'явився цей триклятий Гаррет. Я зіщулився: то мерзлякувато стало, то страшнувато... На місці Стоквелла я б заглянув у гості до Гаррету, краще вночі і з ножичком в кишені.
  
  Кажете, Стукер був відданий вашій великій справі? Ну-ну... Вам, звичайно, видніше.
  
  – Упевнені?
  
  – Щодо Стукера? Цілком і повністю. Він справлявся зі своєю роботою на «відмінно». А для мене це – основне.
  
  – Зрозуміло. – Краєм ока я помітив, що в нашу сторону направляється Тінні. Здавалося, вона не бачить виряченими очима і разинутых ротів. Так, випробування моєю подружкою ці сверхчеловеки явно не витримували.
  
  Ледве вона вклала свою долоню на мою лапу, всі чоловіки навколо зненавиділи мене лютою ненавистю.
  
  – Ти ще довго? – промуркотала вона.
  
  – Не знаю, мила. Тут знову перевертні з'явилися. Підмінили охоронця.
  
  – Шкода. Він мені сподобався.
  
  – Це був перевертень. А цього вбили до нашої появи.
  
  Я ткнув пальцем. Тінні зиркнула в тому напрямку і смикнула плечиком.
  
  – Мерзенне видовище, – погодився я. – Спершу їм поласували дикі собаки, а потім і венейбловы ящірки...
  
  – Фу, Гаррет! Вічно ти яку-небудь гидоту скажеш! Так ми йдемо чи ні?
  
  По правді сказати, зустрічатися з дядечком Уіллардом у мене не було ні найменшого бажання, однак...
  
  – Містер Нагит, мені потрібно проводити цю чарівну особу. Я скоро повернуся.
  
  Особливої радості лейтенант не виявив.
  
  – Робіть, як вважаєте за потрібне. Я распоряжусь, щоб вас пропустили.
  
  – Нехай Венейбл пустить свою зграю по сліду перевертня, – запропонував я на прощання. – І врахуйте: якщо ви його зловите, першим з ним говорю я.
  
  Нагит насупився.
  
  – Думаю... Ну що там ще?
  
  Всі раптом заметушилися, забігали.
  
  – Схоже, хтось їде.
  
  Так воно і було. Причому цей «хтось» не скупився на показуху. Його свита була настільки численною, що цілком могла зійти за невелику армію.
  
  До нас підбіг хлопець, занадто юний вигляд, щоб бути ветераном.
  
  – Полковник Теверли, лейтенант. Він ось-ось прибуде.
  
  І справді пора змотуватися. Готовий посперечатися на що завгодно: після вчорашньої ночі полковник, м'яко кажучи, не в дусі.
  
  
  
  Тінні притулилася до мене і проворковала:
  
  – По-моєму, нам краще згорнути в сторону.
  
  – Може, ти й права.
  
  – Звичайно, я права! Якщо вони на нас, чого доброго, накинуться, тобі потрапить не тільки від дядечка Уілларда! – Швидко дівчинка міркує, так? За це я її і люблю. Зрозуміло, орду, яка поверталася з міста в табір, ніхто не міг попередити, що ми – бажані, навіть у відомому сенсі почесні гості. А старина Теверли, пам'ятається, мав погану звичку спочатку проткнути наскрізь, а вже потім розбиратися, ти чужий чи свій.
  
  До того ж я зовсім не прагнув відновити наше з ним фронтове знайомство. Зрештою, мені все одно сюди повертатися. Ось ввечері і побачимося.
  
  Тільки ми вибралися за ворота, як повз нас проскакали перші вершники. Що дивно, лише двоє чи троє з них ковзнули поглядом по моїй подружці. Мене взагалі ніхто не помітив, ніби я був у плащі-невидимці.
  
  Провівши поглядом вершників, ми повернулися і попрямували до міста. І тут Попка-Дурак засовався у мене на плечі і почав несамовито волати. Напевно, він намагався щось сказати, але за той час, що мовчав, встиг забути людську мову.
  
  – Не пристосований до сільського життя, – пояснив я для Тінні. – Е-хе-хе... Може, залишити його в лісі?
  
  
  
  84
  
  – До речі, про ліс. – Тінні махнула рукою в бік гайка, яку нам належало пройти по дорозі з садиби. Над верхівками дерев піднімалася тонка цівка диму. – А що сталося з тими, хто, за твоїми словами, стежив за нами?
  
  – Відмінний питання, дорогенька, – схвалив я. – Мабуть, мені варто було попросити у твого нового покровителя що-небудь поважче...
  
  – Природно. Але нічого, ти уболтаешь будь-якого ворога.
  
  – Твоїми б устами, зіронько... Будь воно так, не довелося б мені тікати без оглядки від тієї богині, що в подружки набивалися.
  
  – Гаррет, вухам своїм не вірю! Ти – і тікаєш від жінки?
  
  – У неї шкіра зелена, а рук чотири замість двох. І зуби як у ящірок Венейбла. Хоча вона симпатична.
  
  – Не сумніваюся. Там хтось є.
  
  Зір Тінні гостріше мого. Особисто я нічого і нікого не бачив, але поклався на її слова: схильності до дурними жартами за нею не водилося. У всякому разі, поки.
  
  – Сподіваюся, не гнила, – пробурмотів я, підбираючи з землі палицю. Вона напевно розлетиться на дрібні шматочки при першому ж ударі, але до людини з палицею в руці звичайно ставляться шанобливо. – Треба забігти додому, прибарахлитися.
  
  – Я б склала тобі компанію, так дядечко Віллард, вірно, з ума сходить.
  
  – Справжній чоловік завжди зрозуміє жінку, – повідомив я Попці-Дурневі. Серед дерев між тим майнула тінь: комусь не сиділося на місці. Мало того, цей «хтось» був не один. – Сподіваюся, вони не разом.
  
  Обійшлося: спостерігачі і справді не були заразом; мало того, один одного вони примітили, схоже, давним-давно і все норовили сховатися так, щоб не помітили інші. Поки ми з Тінні йшли через гайок, з усіх боків доносилися шерехи і приглушені вигуки.
  
  – Це ти їх досі не помічав?
  
  – Хлопці міські. Що ти хочеш? Одна справа в місті стежити, а на природі – зовсім інше.
  
  – Прямо як ти.
  
  – Гей!
  
  – Я починаю підозрювати, що ти мені все набрехав, про морську піхоту. Служив ти, мабуть, в тилу, підлоги в штабі мив. Признавайся, так?
  
  – Ти мене розколола. Будь ласка, не розказуй нікому, а то мене з рядів виб'ють. І чим я тоді буду розважатися?
  
  – В дзеркало дивитися.
  
  – Між іншим, не всі такі кокетки, як ти.
  
  Тінні взяла мене за руку, і ми не поспішаючи рушили далі. По-моєму, не дуже-то вона поспішала під крильце до дядечка Уілларду.
  
  Ті, хто стежив за нами, ні в що не втручалися. Вірно, награлися в хованки-догонялки.
  
  
  
  85
  
  – Місто іншого.
  
  Тінні теж це відчула. Ні, на перший погляд все було як звичайно: натовпи народу на вулицях, всі зайняті своїми справами, проте...
  
  – Ніхто ні з ким не розмовляє.
  
  І правда. Крім того, всі цуралися одне одного і намагалися не повертатися спиною до тих, хто належав до іншої, ніж вони самі, породі. Як кажуть, не з нашого болота – значить ворог.
  
  Сторожкість і страх. І передчуття чогось, що має неодмінно статися. Бути може, зовсім скоро.
  
  Всупереч настрою хлопців Маренго, катастрофи не сталося. Просто-напросто світ завмер в очікуванні відповідного ходу. Коли Маренго зрозуміє...
  
  Я зыркал по сторонах, але особливо ні до чого і ні до кого не придивлявся. Мені було про що подумати. Знову і знову я вибудовував ланцюжок подій, намагаючись відшукати в них хоч якийсь сенс. Але скільки б я не бундючився, не випендрювався і напружував мізки, сенс відмовлявся проявлятися. По всьому виходило, що деякі події повинні були відбуватися одночасно. Проте в глибині душі я був впевнений, що це не так, що я упустив щось досить важливе...
  
  – Про себе забув, – сказала Тінні.
  
  – Чого? – Я озирнувся. Ми підходили до будинку Тейтов.
  
  – Ти говорив вголос. І у тебе непогано виходило. Пора міняти професію, Гаррет. Іди народ розважати. Костюм у тебе вже є.
  
  Попка-Дурак раптово видав крик, швидше вороний, ніж попугайский, зірвався з мого плеча і злетів у повітря.
  
  – Якого хріна?! – гаркнув я йому вслід. Невже мені нарешті посміхнулася удача?
  
  – Як ти його розбудив? – здивувалася Тінні.
  
  – Поняття не маю. – Втім, мені прийшла в голову одна думка. Великий, товстий, сидить у темряві і майже не дихає, – хто такий? Самі здогадайтеся. – Про себе я не забув. Так, без мене ніде не обходиться, але я з'являюся після того, як все сталося. – Папуга зник за рогом. – Адже і повернеться, зараза така, обов'язково повернеться.
  
  – Не зайдеш? – запитала Тінні з усмішкою. Вона знала, що я зовсім не горю бажанням побачити дядечка Вілларда.
  
  – В інший раз. Мені треба в бібліотеку. – Ми перейшли вулицю. Я раптом помітив, що народ збивається в компанії і зброї на увазі куди більше звичайного. Траплялися екземпляри, за носіння яких перш саджали у в'язницю.
  
  – Ну, звичайно. До Тамі Монтецуме з її кістлявою дупою.
  
  – Жінка! Що ти таке говориш?! Я дивився тільки на тебе.
  
  Тут ворота будинку Тейтов відчинилися, і звідти висипала юрба молодих людей.
  
  – У наступний раз постарайся не відводити очей. Тоді я, може, тобі й повірю.
  
  – Гаразд. – Слідом за оравою, весело щебечучи, вибігла Розі, двоюрідна сестра Тінні. Брюнетка, красою вся в кузину, ось тільки фантазії у неї якісь дивні, небезпечні для Гаррета. Коли вона помітила мене, її обличчя освітилося, точно поблизу розпалили багаття. – Мало мені неприємностей...
  
  – Не вигадуй. Я знаю, вона з тобою заграє, але варто дядечкові Уілларду погрозити пальчиком, як вона тут же від тебе відстане. – Тінні притиснулася до мене, обдарувала довгим, наполегливим поцілунком. – Будь обережний, не зв'язуйся з підозрілими жінками. І не забувай мене провідувати.
  
  – Заметано. – Я поцілував її у відповідь. Рози ображено вздернула підборіддя і відвернулася. – Постараюся недовго. – Сподіваюся, обставини не змусять мене в черговий раз обдурити мою подружку. А то обіцяєш, обіцяєш, а потім бац! – і все коту під хвіст...
  
  
  
  86
  
  Я рушив додому, раз у раз озираючись. «Хвоста» начебто не було, але я вже встиг звикнути з думкою, що за мною постійно стежать, примудряючись при цьому не потрапляти мені на очі. Думка була не з приємних, але приємні думки останнім часом відвідували мене вкрай рідко.
  
  Куди більше мене турбувало напруга, розлите в повітрі.
  
  Досить малої іскри – і пожежа охопить все місто.
  
  Зрозуміло, сильніше інших дістанеться тим, хто виглядає уразливим. І за Попку-Дурня я теж хвилювався. Втім, від мене нічого не залежало, тому я намагався викинути його з голови.
  
  До свого будинку я завжди підходив обережно. Звичка. Сьогодні обережність здавалася цілком виправданою. Я не побачив нічого незвичайного – хіба що місіс Кардонлос кудись запропастилася. Будинок цілий, дах на місці, двері не зірвана. По всій видимості, поганці ще не набралися хоробрості, щоб перейти від слів до справи.
  
  Я переступив поріг і завмер, не встигнувши закрити за собою двері.
  
  Щось було не так. Мої ніздрі вловили чужий запах.
  
  Хтось побував в моєму будинку. Хтось спітнілий і брудний, старанно побрызгавшийся фіалковою водою, щоб заглушити запах поту. Може, Плоскомордый? З нього станеться; він у нас відомий чистюля з брудними манжетами.
  
  Або Торнада? Ні, навряд чи. Нічого ніби не зворушено, а Торнада не втрималася б і хоч дрібничку б так поцупила.
  
  На навшпиньки, уникаючи скрипучих дощок, я пройшов коридором до дверей у кімнату Небіжчика. Інших ознак злому, крім запаху, не було, але я не сумнівався, що в хаті хтось є. А це означало, що хитромудра система засувок і дорогий замок, поставлений Діном, виявилися марними.
  
  Між іншим, я одразу сказав, що цей замок – марна трата грошей.
  
  В апартаментах Небіжчика, серед всякої дрібниці, були і підручні засоби для розправи з непроханими гостями. Озброївшись, я повернувся в коридор. Ні дати ні взяти, флібустьєр; тільки пов'язки на оці не вистачає і папугу на плечі.
  
  І тут з кухні вивалилася туша з тарілкою в кожній руці.
  
  – Пудель! – гаркнув я.
  
  – А, Гаррет! Здорово! Я вирішив перекусити, щоб марно не чекати. Як ти вліз, що я навіть не чув?
  
  – Краще скажи, як ти в мій будинок забрався? І навіщо? Обожрать мене надумав?
  
  – Як-як... Через двері увійшов. Ти б замок змінив, приятель, а то понавешал фігні всякої, будь шмаркач впорається. Купи собі «пигглтон», з клинами який... – Продовжуючи вчити мене життя, Пудель попрямував у мій кабінет. Судячи з усього, він провів у будинку чимало часу і встиг розібратися, де що знаходиться. А ще він явно звик, що за ним прибирають інші... На столі громадилася гора порожніх тарілок, з яких він, мабуть, мав раніше. Він бухнул на стіл обидві свіжі тарілки і розвалився в моєму улюбленому кріслі, яке жалібно затріщала під його вагою.
  
  – Почувайся як вдома, Пудель.
  
  – А то.
  
  – Чим зобов'язаний? – Цікаво, звідки він узяв їжу? Вже не з собою приніс, це точно. Значить, Дін подбав, пошкодував страждальця. Мене б так обихаживал, як всяку шушваль. Гаразд, ось повернеться, я з ним розберуся.
  
  – Бос тебе хоче, Гаррет. Всюди шукав.
  
  – З якого дива? – Я взяв з тарілки куряче крильце. Коли я останній раз заглядав до себе додому, курки у нас точно не було. Мабуть, доведеться зайти до місіс Кардонлос і випитати її про все, що тут відбувалося у мою відсутність.
  
  Може, в димохід, чого доброго, стадо свиней залетіло?
  
  – У боса запитаєш, – видавив Пудель, не перестаючи жувати. Так, одна свиня залетів точно. Он як хрюкає.
  
  – Стривай, тільки переодягнуся. – Я піднявся на другий поверх. Там стояв білизняний шафа, в якому зроду ніякої білизни не зберігали. На те, щоб наповнити кишені, рукава і черевики різними корисними дрібничками, у мене пішло всього кілька хвилин. Коли повернуся в маєтку Маренго, треба не забути прикупити у Венейбла пару яєць. Якщо Небіжчик не повернеться, посаджу на ланцюг біля входу громових ящерів і годувати їх стану тільки-тільки, щоб не поздихали з голоду; тоді і чарівник з Пагорба міцно подумає, перш ніж поткнутися в мій будинок.
  
  Коли я спустився, Пудель знову нишпорив на кухні. Ні сорому, ні совісті.
  
  – А у тебе смачніше, ніж у нас в «Пальмах».
  
  – Сам такого босові служити пішов. Тебе ж ніхто не змушував.
  
  Пудель хрокнув.
  
  – Готовий? – Він сунув у кишеню пару крилець.
  
  – Не зовсім. – Я теж запасся їжею на доріжку. Снідав я давним-давно.
  
  
  
  87
  
  Інколи вся моя кмітливість кудись пропадає, і я стаю тупим, як цегла. Ми пройшли, має бути, з півмилі, перш ніж до мене дійшло:
  
  – Гей, ми що, не в «Пальми» йдемо?
  
  – Я босові говорив, ти взагалі не помітиш. За тобою стежать, може, знаєш? Ось бос і вирішив соломку підстелити, щоб йому твого щастя не перепало.
  
  – Бач який завбачливий, – пробурмотів я. В наступну мить мене наче щось підштовхнуло: я окинув поглядом зграю голубів на карнизі сусіднього будинку і розгледів серед сизої маси щось червоно-жовто-зелене. Подув прохолодний вітерець; вулиця здавалася неприродно спокійним для міста, загрузлого в напівкримінальних розборках. Осінь скоро... Якщо мені пощастить хоч трошки, Попка-Дурак вирішить, що гуси йому рідня, і відлетить з ними на північ...
  
  По-моєму, ми прямували до стаєнь Плеймета; втім, добропорядний, богобоязливий Плеймет з публікою начебто Морлі Дотса компанії намагався не водити. Передбачуваний «хвіст», ймовірно, визначив напрямок раніше мого – адже я був занурений у невеселі роздуми, яких додавалося з кожним днем.
  
  Ми обігнули кут, повернули ліворуч. Пудель крокував з боку мостовий. Через кілька кроків він раптом навалився на мене всією своєю тушею, і я буквально ввалився у відчинені двері. Кравецька майстерня, чи що? Не встиг я видати і звуку, як він пхнув мене далі. Я лише вгледів мигцем бабу з шиттям в руках так жінкоподібного молодика, захлопнувшего за нами двері. За мить ми опинилися в дальньому кінці кімнати, і я побачив які уводили вниз круті сходи. Десь далеко блимав вогник.
  
  – Чого встав?! – прошипів Пудель.
  
  Я став спускатися.
  
  За нами зачинили ще одні двері, повислу на єдиній петлі. Сходинки відчайдушно скрипіли; сходи навряд чи могла витримати наш здвоєний вага, але все-таки витримала. Коли ми досягли підніжжя, Пудель підняв з земляної підлоги світильник – тріснуту чашку, в яку до половини налили масло. В олії плавав гніт. Пудель поморщився: вірно, чашка встигла грунтовно нагрітися. Ну й добре: він мене сюди затягнув, йому і вогонь нести.
  
  – Морлі настільки перетрусив?
  
  – Дивися в обидва, Гаррет, довше проживеш. І мова притримай.
  
  Позитивно, все навколо з розуму посходили. Може, мені теж злегка рехнуться?
  
  – Так завжди буває. Життя налагодиться. – Питання тільки в тому, чи скоро. – Світ – театр, а ми в ньому актори...
  
  – Театр, кажеш? Був я тут нещодавно в театрі, на Стренде який. Третій раз п'єску дивлюся, а все по-новій. «Аттербонс Кривавий», чув? Це про короля Аттербонса, що в старовину правил.
  
  Зізнатися, я здивувався. На Стренде типи начебто Пуделя – нечасті гості. Їм би все таких видовищ, де баби одяг скидають, як казав один мій знайомий...
  
  А Пудель продовжував розповідати, і чим далі, тим возбужденнее ставала його мова:
  
  – Цей Аттербонс, він свого брательника ляснув і на сеструхе одружився, від неї синка здобув, а той виріс, значить, і з бабцею заодно набрав військо, щоб таткові рило начистити...
  
  Коротше кажучи, Пудель переказав мені весь сюжет, причому як мінімум половина подробиць не мала ні найменшого відношення до історичної дійсності. Сам я п'єсу не бачив, тому не міг судити, хто з них двох наплутав – Пудель або драматург. Історичний Аттербонс одружився на вдові свого брата, що в ті часи було в порядку речей (однак на вбивство навіть тоді дивилися косо). Крім того, за всім стояла та сама вдова: саме вона підстроїла вбивство свого чоловіка, не рахуючи інших кровопролить, а пізніше доклала руку до повстання сина, який згодом зник разом з матір'ю за загадкових обставин; йому успадковував його шестирічний брат-напівкровка, про чиє походження ходили різні чутки.
  
  Повинно бути, ця п'єса про Аттербонсе – з новоділів. Занадто вона похмура й холодна для традиційної мелодрами або комедії.
  
  – Мабуть, треба буде сходити, подивитися, що в п'єсі залишилося від історії. Хто її написав?
  
  – Хрін його знає. Слухай сюди: як дійдемо до кінця, щоб ні звуку, зрозумів? Там чужі краї. Тишком, мовчки, так і проскочимо.
  
  У Танфера безліч секретів. Якщо уявити їх собі такою горою, то вона на дві милі під землю йде і на стільки ж в небо піднімається. До речі, про пташок. А чи не пов'язані між собою всі ці підземні коридори? Якщо пов'язані, то по них можна добратися і до підвалів пивоварні, правильно?
  
  І той, хто заволодіє цим лабіринтом коридорів, отримає шикарний джерело доходів.
  
  Скільки я чув всяких вигадок про людей і створіння, нібито населяють танферские підземелля! Наприклад, тлумачили про короля крысюков, за чутками, помісі верховного жерця і Чодо Контагью; здається мені, це був крысючий ідеал, до якого, мабуть, прагнув Релианс – тільки йому не вистачало ні мізків, ні рішучості, ні удачі.
  
  Як не дивно, ні в одній з байок не згадувалися гноми.
  
  Пудель звернув праворуч. Я, як мені наказали, не подавав голосу. Здалася драбинка, настільки ж стара, як і в майстерні. Першим піднявся Пудель; я почекав, поки він вилізе наверх, і лише потім поставив ногу на першу сходинку. Вже якщо його витримав, то мене точно витримає.
  
  Драбинка вивела в кімнатку – щось на зразок передній в купецькому домі. Обстановка з потугами на розкіш, як її розуміють обивателі, і ні душі навколо. Ні тобі криків немовлят і вереску дітей, ні рику чоловіків і батьків, ні плачу матерів і дружин, ні бурчання людей похилого віку. Але відчувалося, що тут живуть, і що мешканці будинку затамували подих і забилися в затишні куточки, перечікуючи, поки ми підемо. Можливо, для них розкрита навстіж двері льоху була свого роду знаком біди.
  
  Пудель пихтів і віддувався; мені навіть здалося, що з них от-от станеться удар. Але з'ясувалося, що це він просто дме на гніт в чашці, щоб загасити вогонь. Коли гніт згас, він поставив чашку на верхній щабель сходів і зачинив двері.
  
  Ми вийшли на вулицю і через п'ять кварталів натрапили на Морлі, який сидів у гномьей забігайлівці. Гноми ніби анітрохи не заперечували проти його присутності.
  
  – Через що сир-бор? – я впорався. – Або просто розважаєшся?
  
  – У тих, хто стежить за тобою, просто надзвичайний нюх. Я вирішив перевірити, чи це так.
  
  – І все?
  
  – Ні. Про інше поговоримо там. – Він кивнув на задню двері.
  
  Ми пройшли повз гномів-офіціантів, які наче нічого не бачили. Ми для них були все одно що привиди.
  
  На що тільки не погодишся заради вигоди?
  
  88
  
  В кімнаті за дверима нас чекали дуже цікаві особистості. Белінда Контагью і Пулар Синдж сиділи за колченогим столиком, на якому височіла купа лахміття.
  
  – Це що?
  
  В цю мить Морлі що було сил огрів мене за вуха.
  
  – Каво хрна ти длешь? – обурився я. Моя фраза мені самому здалася до відрази виразної, однак всі інші її, мабуть, не розібрали. У всякому разі, мені ніхто не відповів.
  
  Удар, звичайно, був сильним, але не настільки, щоб я вирубався. Я смутно усвідомлював, як мене тискают руки чоловічі і жіночі, крысючьи і наполовину ельфійські; зрештою Гаррета роздягли до білизни, і я став схожий на тих хлопців, котрі просять милостині на вулицях. Пудель засунув мою одяг і всі ті речі, які я прихопив з собою з дому, в сумку і пішов. Морлі з Белиндой прив'язали мене до хлипкому стільця, на якому, коли ми прийшли, сиділа Пулар Синдж. Сама вона пробурмотіла щось на зразок вибачення і вислизнула слідом за Пуделем.
  
  Свідомість моє то приливало, то відступало, як якщо б воно перетворилося раптом у бурливое море. Удар відгукувався в голові болем від усіх попередніх. Те, що я говорив, міг зрозуміти тільки п'яний вантажник. Або Синдж – я її розумів.
  
  Морлі заявив, що якщо, мовляв, я опинюся цим, він нагодує мене найкращими стравами свого закладу. Я б і радий був погодитися, та не міг це висловити.
  
  Обіцянки Белінди, до речі, звучали більш привабливо.
  
  Удвох вони почали терти мене сріблом.
  
  Грубий гномий голос щось прогарчав. Морлі відповів на тому ж мовою. Белінда почала мене розв'язувати. Я спробував перегнути через коліно, але сил у мене залишилося лише на те, щоб підняти й опустити руку. Тоді я сказав пару слів на мові, нагадував за звучанням гномий, але незрозумілою для оточуючих.
  
  – Ти надто сильно його стукнув, – дорікнула Белінда. Нарешті я почав уловлювати, про що вони говорять!
  
  – Не кажи дурниць. Інакше б він дихати перестав.
  
  – Та ти мізки йому вибив!
  
  – Це навряд чи. Було б, що вибивати. - Стривай, зараз він оклигає.
  
  Нічого, Морлі Дотс, прийде час, я тобі пригадаю. І папуги, і ці твої слова.
  
  – Вибач, – сказав він мені, причому в голосі його не було і частки каяття. – Треба було переконатися, що ти справжній. Тут з'явилося з півдюжини Гарретов. Наскільки мені відомо, при всіх своїх талантах ти роздвоюватися ще не навчився?
  
  – Навчуся, – буркнув я. – Готуйся. Наступного разу один Гаррет буде обідати з Релвеем і капітаном Блоком, а інший в цей же час почне запихати тебе в глотку пернатий мішок з лайном. І добре, якщо в глотку.
  
  Як не дивно, мені вдалося все це вимовити на цілком розбірливій карентийском. Морлі, схоже, здивувався і злегка образився, але не дозволив почуттям відвернути його від справ.
  
  – Твій близнюк з'явився вчора в «Пальмах» і став питати Белинду.
  
  Я зиркнув на міс Контагью. Вона що, все ще тиняється в цій забігайлівці?
  
  – Не дивися на мене так, Гаррет, – криво посміхнулася вона. – Садлер з Краском добре попрацювали. Я ледве можу рухатися.
  
  – Ми відразу зрозуміли, що це не ти, – продовжував Морлі.
  
  – Так? – Значить, у мене є звички, за яким цього Гаррета можна відрізнити від перевертня? Хотів би я їх знати; але для початку добре б, щоб перестала боліти голова.
  
  – Сардж підсунув тобі тарілку з перцем. Одна з його звичайних жартів. А ти з'їв і не скривився.
  
  – От ідіоти! – Навіть голодна свиня не стане жерти перець. А у Морлі перець подають на блюді, і його там повним-повно, всіх розмірів і забарвлень. Такий папуга з перцю. Я поперхнувся одним тільки запахом, якщо б і прийняв таке частування. – Що ви з ним... зі мною зробили? Через кілька годин ці перевертні зруйнують репутацію, яку я створював роками.
  
  – Ми його схопили, але він втік, варто було відвернутися. У них, схоже кісток і в помині немає. Він вибрався крізь дірку, в яку і не всяка кицька пролізе.
  
  Шестерінки у мене в мозку потихеньку проверталися. А в руці раптово виявилася чашка – вірно, її приніс гном – з чим-то на рідкість пахучим. Якщо не помиляюся, це настій вербової кори. Годинку потерпіти – і головний біль як рукою зніме; головне потім – не відходити далеко від нічного горщика.
  
  – Дайте подумати. Він прийшов за Белиндой, так?
  
  – Напевно. Ти куди балакучішою, ніж твій двійник.
  
  – Дивасніше і дивасніше. Спочатку перевертні напали на будинок Вейдерів. Потім на «Клич». Потім взялися за Белинду... – Я завмер з розкритим ротом. Скороминуща думка виявилася настільки важливою, що упустити її було б непрощенним гріхом. – Белінда, після того як ми тебе звільнили, ти сиділа у Морлі?
  
  – Не сиділа, а спала. В основному.
  
  – Але зі своїми пов'язувалася?
  
  – За необхідності.
  
  – А з Маренго Норт-Энглишем?
  
  – З Маренго? Навіщо?..
  
  Я підняв руку, перериваючи.
  
  – Стривай. – Думки ворочались, важко, але ворочались. – Минулої ночі «Клич» намагався влаштувати ніч довгих ножів.
  
  – І лопухнулся. – Морлі вишкірив зуби в посмішці. Він не поділяв ідей Маренго.
  
  – Між тим як його підлеглі роздавали стусани і ламали двері, сам Норт-Энглиш перебував на північному рубежі Кварталу Ельфів, де він розраховував зустріти Белинду і зайнятися з нею утіх любові.
  
  – Що? – прогарчала Белінда. – Та як ти...
  
  – Він отримав записку, в якій говорилося, що ти будеш чекати його там. І він ні на мить не засумнівався в її достовірності. – Я й сам не запідозрив каверзи, коли Маренго мені розповідав. – Чоловіки часто піддаються спокусам. – Згадай я про стан Белінди, я сповнився підозр, ледь Маренго згадав про записці. А так... Сімейства Контагью належать багато будівель у Кварталі Ельфів, тому призначити зустріч там було цілком природно. У всякому разі, для Норт-Энглиша. – Коли він приїхав туди, на нього напала зграя хлопців у коричневих сорочках. Вони прикінчили б його, коли б не гноми, які йшли розбиратися з человеколюбцами.
  
  – Іронія долі, – пробурмотів Морлі з абсолютно байдужим обличчям.
  
  – Так. – Я видавив посмішку. Настій потихеньку починав діяти: головний біль стихла, в кінчиках пальців покалывало. – У всіх подіях є щось спільне. А саме – перевертні. І не просто перевертні, а найманці-командос із загону «Чорні Дракони».
  
  – Як щодо Фарба і Садлера? – запитала Белінда. – Вже вони-то точно не перевертні.
  
  – Поняття не маю, – зізнався я. Голова раптом розболілася по-новій, ніби Фарби з Садлером, якщо вони ще живі, пом'янули мене тихим недобрим словом у своїх камерах. – Перевертні їх найняли. – Коли є версія, треба підганяти під неї всі факти.
  
  – Або їх найняв той, на кого працюють перевертні, – додав Морлі.
  
  Ну спасибі, удружив! Так все було чітко і просто, а тепер що?
  
  – Не забудьте ще про Слави Дуралейника. Який теж якимось боком сюди замішаний. – Я скривився. Так, без Дуралейника напевно не обійшлося, інакше звідки б взялися кентаври? Дуралейник єдиний вмів управлятися з кентаврами, йому єдиному вони підкорялися. Ніхто інший не змусив би їх боротися за ідею, а не за гроші або здобич.
  
  В кімнату прослизнула Пулар Синдж. Цікаво, раптом подумалося мені, а де Фенибро? Може, вона вирішила, що стала цілком самостійною і тепер обійдеться без дружка? Що ж, подивимося, як у неї вийде.
  
  – Вони пішли за сумкою з одягом. – Пулар намагалася вимовляти слова якомога виразніше. Дикція у неї вже була не гірше, ніж у Фенибро. Молодець, нічого не скажеш. – Я простежила за всіма, крім одного. Він сліду не залишив.
  
  Судячи з усього, мова йшла про тих хлопців, що стежили за мною.
  
  Я спохмурнів. Як це – не залишає сліду? Морлі знизав плечима.
  
  – Вони скоро зметикують, що в мішку Пуделя тільки одяг, – сказала Белінда.
  
  – Слушне зауваження. Гаррет, ти можеш йти?
  
  – Колами.
  
  – Той, який сліду не залишає, схожий на... – Пулар Синдж вказала на мене. – У того теж запаху не було.
  
  Цікаво. Існує спосіб розпізнати вовкулаку? Ну зрозуміло – візьміть в охоронці крысюка.
  
  
  
  89
  
  – Хто міг підсадити на тебе «жучка»? – впорався Дотс, коли ми вийшли на вулицю й подалися до стаєнь Плеймета (тепер вже точно). Морлі єдиний з нас йшов нормально. Я шкандибав дещо як і був до того ж полуодет. З боку ми, мабуть, виглядали купкою жебраків.
  
  Вся моя одяг, яку я носив в останні дні, належала Теду Вейдеру. Тим самим список підозрюваних виявляється не занадто великий. «Жучка» могли підсадити тільки в будинку Вейдера, інакше до цього одягу було не дістатися – адже я її не знімав. А в обителі Макса лише деяким було відомо, що цей одяг переходить мені.
  
  По правді сказати, як все було зроблено, мене не дуже цікавило. Швидше за все, наклали відповідне заклинання на гудзики штанів або на папірці в кишенях. Якщо знадобиться, я вам за півгодини знайду дюжину чародіїв, здатних створити щось подібне за вартість пляшки вина. А знаходили мене, має бути камертоном або чого-небудь на зразок пташиного пера в чашці з маслом? Куди я піду, туди воно й покаже.
  
  – Починає прояснюватися, – сказав я. – Не знаю поки, хто і навіщо, але, схоже, здогадуюся, як.
  
  – Ну? – поквапив Морлі, не дочекавшись продовження.
  
  Я повернувся до Пулар Синдж.
  
  – Синдж, ці хлопці, які пішли за мною... точніше, за Пуделем і моїми речами. Хто саме стежив – перевертень? А решта втекли за ним по п'ятах?
  
  Пулар замислилася. Їй, напевно, було важко визначити, що має значення, а що ні – все-таки її особисто ці події не зачіпали. Крім того, вона не набила руку в людських звичаї, які для крысюков дивні самі по собі.
  
  – Той, який без запаху. Так.
  
  – Що все це означає, Гаррет? – роздратовано запитав Морлі.
  
  – Це означає, що розсіюється завіса. Одяг позначили, щоб знати, куди я ходжу. Позначили її перевертні. Але одяг принесли мене додому прямо від Вейдера, незадовго до вечірки. В той час ніяких перевертнів у будинку Макса ще не водилося. Е... Белінда, ти можеш присягнути, що не маєш відношення до нападу на Норт-Энглиша?
  
  – Можу, красень. Клянусь землею під небесами. Але якщо б знадобилося, я б із задоволенням його пришила.
  
  – А як щодо інших? В його русі вистачає великих рибин.
  
  – Ми з ними домовилися. Вони обіцяли не залазити в наші угіддя. Порушити домовленість вони, звичайно, порушать, але поки у них часу на це не було.
  
  – А через Садлера з Краском?
  
  – Гаррет, пораскинь мізками. Я для себе вирішила, що Маренго занадто зайнятий собою і своїми забобонами, щоб наймати цю парочку. Він би послав підлеглих. І інші великі риби, думаю, теж. Принаймні з першої спроби.
  
  Я пригадав слова Тами Монтецумы: мовляв, бібліотекаря знайти важкувато, тому що Маренго та інші не бажають платити пристойних грошей.
  
  – Сходиться, – пробурмотів я.
  
  – Що сходиться?
  
  – Синдж, як вистежити того, хто не залишає запаху? – Для вірності я додав пояснює жест, щоб ми зрозуміли один одного, напевно.
  
  Пулар Синдж – серйозна молода особа, готова трудитися не покладаючи рук при наявності гідної мети. Взагалі велика річ – цілеспрямованість: було б бажання, а з бажанням і гори звернути можна.
  
  – Я б стежила за тими, хто йде за ним, – відповіла Синдж, поміркувавши. – Але вони можуть кинути навздогін, коли зрозуміють, що їх перехитрили.
  
  Останнім часом мені вдавалося перехитрити хіба що себе самого. Але Синдж ми про це нагадувати не станемо, вірно?
  
  Коли Пулар відвернулася, Белінда і Морлі обдарували мене усмешечками. Такі друзі завжди готові підколоти, щоб показати, як вони вас люблять. Втім, якщо так міркувати, вийде, що у Гаррета в друзях весь світ.
  
  – До Плеймету йти немає сенсу, – сказав я. – Їм, напевно, відомо, що ми з ним дружимо. Піду я краще до Вейдеру. – Повертатися в маєтку Маренго в темряві – вже вибачте. – Синдж... Куди вона поділася?
  
  – Побігла стежити за тими, хто стежить за тобою, – відгукнувся Морлі.
  
  – Вона закохана, Гаррет, – додала Белінда. – Таке трапляється з багатьма жінками, які бачать тебе в перший раз. Вона готова розбитися в коржик, лише б ти погладив її по спинці. Почекай тиждень, вона прийде в себе.
  
  Виклавши все це, Белінда хихикнула, Морлі розреготався, а зверху, з висоти другого поверху, долинув утробний легіт і щось жовто-зелено-червоне зірвалося з карниза, розмахуючи крилами. Дотс, як не дивно, нічого не помітив. Можливо, папуга здався тільки мені – так сказати, дав зрозуміти, що знає, де мене шукати в разі чого.
  
  
  
  90
  
  – Вибач за прямоту, але ти виглядаєш, як гімно на паличці, – сказав Макс. – По мені, краще б уже зовсім роздягся. Де та одяг, яку ми тобі дали?
  
  – Втратив і прийшов за новою, – холодно припустив Гилби.
  
  – Скажіть чесно, за останню добу я тут нічого не накоїв?
  
  – А мав? – стомлено спитав Манвил.
  
  – Справа в тому, що по місту бігають мої двійники і влаштовують капості. А ви, хлопці, якісь смурные. Ось я і подумав...
  
  – Пробач, ми не навмисне. Так вже вийшло. А смурные ми тому, що ти нічого не з'ясував. Плюс варто тобі з'явитися, як починається всяка дурня.
  
  Я не моргнув і оком. Проти правди що заперечиш?
  
  – Думаю, скоро все зміниться. Картинка потроху прояснюється. Я хочу знати, хто пакував одежину, яку ви мені надіслали. На ній був «жучок», слідкуючий заклинання, і перевертні могли стежити за кожним моїм кроком. – Шкода, що я насправді не можу роздвоїтися. У моїй професії така здатність була б неоціненним підмогою.
  
  – Дженорд, – відповів Макс. – Одяг упаковував Джеррис Дженорд. – Тільки він це сказав, як я і сам згадав: ім'я Дженорда поминалось. Ось і доказ. Так... Може, мене дуже часто по голові били, що я очевидні речі пропускати став? Або від пива отупів?
  
  Зізнатися, я навіть трохи зрадів. Добре, що це Дженорд. Гилби підозрювати не хотілося, він мені подобався.
  
  Тепер ясно, чого Дженорд так рознервувався, коли Ланс з Таєм його біля дверей застукали. Напевно там був хтось сторонній, хтось, кого не повинні були побачити... Але що його пов'язувало з перевертнями? Сам-то він не перевертень, ми це встановили.
  
  Одну ниточку між Дженордом і Чорними Драконами я міг назвати і сам. Братство командос. Як би Дженорд виглядав, у нього була нарукавна пов'язка вільного спільноти, що складався з колишніх командос. З прибуттям в місто полковника Теверли Братство Вовка, до того що було в фаворі, виявилося не у справ – у всякому разі, формально. Але я був упевнений, що вони як і раніше діють, як і раніше допомагають Норт-Энглишу. І той перевертень в маєтку Маренго...
  
  – Чого?
  
  – Я сказав: «Чому б не запитати Дженорда?» – повторив Гилби. – Він же у в'язниці, правильно?
  
  Зрозуміло, правильно. Але тягтися в Аль-Хар було вище моїх сил. І без того я за сьогоднішній день відмахав чимало миль.
  
  – Не заперечуєте, якщо ми з друзями у вас трохи перепочинемо?
  
  Дія настою закінчувалося, синці і шишки хворіли все сильніше, а очі злипалися самі собою.
  
  – Підшукай їм містечко, Манвил, – звелів Макс. За його тону можна було здогадатися, що він розчарувався в мені. Що ж, я не звинувачую його. Я і сам в собі розчарувався.
  
  Старанно уникаючи коридорів, де назустріч могли попастися слуги, Гилби провів нас у кімнату, призначену, судячи з усього, для відпочинку заїжджих торговців. Белинду він не дізнався, а з Морлі він знайомий взагалі не був (але з ходу вгадав, що перед ним – ельф-полукровка) і тримався до відрази ввічливо.
  
  Ми з Морлі поступилися Белинде єдину в кімнаті ліжко (чоловіки ми чи ні?). Я розклав постільна білизна на підлозі. У Дотса сну не було ні в одному оці. Він ніяк не міг заспокоїтися і бурмотів собі під ніс, що така в нього планида – послуги надавати.
  
  – Займися справою, поки я дрыхну. Спробуй зрозуміти, на що потрібна пивоварня, крім як варити пиво.
  
  – Навіщо?
  
  – Потім, що все почалося саме з неї. Перевертні хотіли підмінити Вейдерів. А це мало сенс лише в одному випадку: якщо вони прагнули прибрати до рук пивоварню. – Я ліг. Пол був м'якше самого податливого каменю. Спати... спати...
  
  Мене зацідили під ребра. Не відкриваючи очей, я здогадався, хто це. Белінда. Тільки жінка копає під ребра. Чоловік зазвичай мітить по стегну або нижче спини.
  
  Я хрокнув.
  
  – Вставай, Гаррет. Чотири години пройшло. Ми з Дотсом не збираємося до кінця життя слухати твій хропіння. Не ті обставини. Якщо я затримаюсь ще трохи, мені вже можна буде нікуди не повертатися.
  
  Я сів, потряс головою, проганяючи залишки сну.
  
  – А чому раніше не збудили?
  
  – Тобі слід було виспатися, – відгукнувся Морлі. – На твоєму місці я б пішов додому і знову завалився в ліжко. Вигляд у тебе, між іншим...
  
  Ну, відок. Ну і що? Мало у кого який відок?
  
  Белінда теж виглядала втомленою. Я відчув укол совісті. Їй відпочинок був потрібніше, ніж мені. Однак вона і не подумала відпочивати.
  
  – Ви, бува, не забули згадати ні про що важливе?
  
  Морлі зиркнув на мене, але промовчав. Белінда дивилася прямо перед собою.
  
  – Спасибі, що огрели мене по голові й від «хвоста» повели. – Я потер вухо. – Але ось чого я зрозуміти не можу – з якого дива?
  
  Морлі знизав плечима.
  
  – Крысючиха попросила, – відповіла Белінда, не дивлячись у мій бік. – Злякалася, що вони з тобою що-небудь зроблять.
  
  Так-так. Схоже, я опинився в центрі якоїсь угоди між Сім'єю, Релиансом і Морлі Дотсом. Сподіваюся, вони не помруть від засмучення, коли зрозуміють, що я граю за своїми правилами.
  
  – Не знаю, як у тебе виходить, Гаррет. – Морлі посміхнувся і розвів руками. – Ця Синдж готова за тобою хоч в пекло відправитися і там тобі прислужувати.
  
  Белінда піднялася і кисло додала:
  
  – А ця дурашка-блондиночка, яка нещодавно сюди заходила, так засмутилася, що ти не один.
  
  – Алікс? Та вона просто розпещений дитина.
  
  Морлі знову усміхнувся і обдарував мене згинання брови у своєму власному варіанті.
  
  – Може бути, – знехотя погодилася Белінда. – Вона принесла їжу.
  
  – На твоє щастя, ми зжерли не всі. – Дотс ткнув пальцем. – В мішку твоя частка.
  
  Проводжати нас ніхто не проводжав. Будинок Вейдера нагадував величезний мавзолей. Саме повітря в ньому був наповнений відчаєм, истекавшим, здавалося, з кімнати Тома. Мені раптом стало страшно – а що, якщо біди Вейдерів ще не закінчилися?
  
  – З перевертнів станеться повернутися, – пробурмотів я.
  
  Хоча капітан Блок повинен бути на сторожі. За чутками, це його робота.
  
  
  
  91
  
  На вулиці було темніше звичайного, і перехожих потрапляло незвично мало. Нас окидывали недружніми поглядами, але відкритого виклику ніхто не посмів кинути. Я помітив, що деякі городяни, особливо біженці, готуються до від'їзду. Ніч довгих ножів все ж пройшла недаремно.
  
  Місто тремтів від напруги. Половина населення Танфера – не-люди, і в більшості своїй вони ведуть нічний спосіб життя. Але для людей, об'єднаних ідеєю, кількість супротивника не має значення. До того ж не-люди і між собою не ладять. Приміром, ельфи ворогують з гномами яке вже тисячоліття. Так що, якщо почнеться серйозна веремія...
  
  – Безкровна перемога, – похмуро промовив я. – «Клич» домігся свого, налякав обивателів.
  
  – Вірно. Але життя триває.
  
  Можливо, Морлі знав щось таке, що не хотів ділитися. Прямо він, зрозуміло, ні в що не вплутувався. Скільки я його пам'ятаю, він завжди підтримував нейтралітет.
  
  – Якщо у Маренго залишилися хоч якісь мізки, – сказала Белінда, – він сховається і не буде нічого робити. Він уразив гордість Аллегруана і Дрижкакгула Гнарриссона, тепер вони будуть триматися заодно. – Аллегруан і Дрижкакгул – це танферские вожді ельфів і гномів відповідно. – Але союз розпадеться, якщо дати їм час пригадати старі образи.
  
  – Ти права, – погодився Морлі. – Вже пішли розмови. Один з братів Аллегруана посіпався з дядьком Дрижкакгула в ту саму ніч, і все тому, що прабаба Гнарриссона була сестрою Бурли Бурлиссона, який напав на ельфів в каньйоні Зенд, коли вони поверталися додому після нападу на печери гномів в Сталевий горі.
  
  – Довга у них пам'ять, однак. – Я не чув про цю сутичку в каньйоні. У Каренты багатовікова історія, всього не згадаєш і не зазубришь, тим більше коли трапилося не стосується тебе і твого народу. А зради й віроломства в ній завжди вистачало. Серед лісових ельфів, до речі сказати, зрада – вища форма мистецтва.
  
  – Йому так і відповіли. Якщо вже на те пішло, Бурли змалку був не в ладах з хорошими манерами.
  
  Ось що значить очевидець, хоч і напівкровний.
  
  – Морлі, мене захоплює твоя здатність у всьому знаходити смішне.
  
  – Смішно воно за нинішніми мірками, Гаррет. А за мірками тієї пори, що гномьим, що ельфійськім, Бурли повів себе дуже негарно. Він навіть полонених не брав. Убив всіх ельфів, повідрізав їм голови, насадив на піки і виставив ці піки на узліссі Тромдредил. А виправдовувався тим, що провів кілька років у Танфере і заразився людської кровожерливістю і людським безумством. Гаразд, пора розходитися. Передавай привіт в'язниці.
  
  Вони з Белиндой розтанули в мороці. А у мене було стільки питань!
  
  
  
  92
  
  – Не треба! – вигукнув я, помітивши, що мене знову збираються тріснути по маківці – за те, що я попросив зустрічі з капітаном Блоком. – Це справжній я. Хоч все сріблом обітріть. Або суньте мені під язик монету. Тільки по голові не бийте!
  
  За мить мене оточила ціла юрба. Особи суцільно незнайомі, якщо не вважати Релвея. Нарешті підійшов Блок, зміряв мене поглядом і наказав упевнитися. Міцні руки міцно тримали Гаррета, поки хлопець зі срібним кинджалом перевіряв мою здатність до зміни вигляду.
  
  Вибачитися ніхто і не подумав.
  
  – Ти сьогодні вже забігав, – повідомив Блок. – Але ми тебе розкололи.
  
  – Та ну? Та як же?
  
  – Ми знали, що ти в маєтку Норт-Энглиша. За тобою, звичайно, гріхів багато, але схильності до роздвоєння начебто не водилося.
  
  – Дізнався що-небудь? – вимогливо запитав Релвей.
  
  – Цим вранці ми довго розмовляли з Маренго один на один. Можу переказати, про що йшла мова, слово в слово, але навряд чи ти почуєш щось для себе нове. Їх секрети – нісенітниця собача. – Тим не менше я виклав Релвею всі подробиці розмови з Маренго, так, на всякий випадок. А потім поцікавився у Блоку: – Це я, який не я... Що йому було потрібно?
  
  – Він намагався умовити чергового наглядача, щоб той відпустив Садлера з Краском. А наглядач, йолоп, розвісив вуха і... Якби ця парочка в змозі ходити, їх би давно слід прохолов. Але наглядач прийшов до мене з проханням надати транспорт. Я пригадав, що тебе в місті немає, і спустився з'ясувати, в чому, власне, справа. Перевертень зрозумів, що проколовся, і дременув перш, ніж ми встигли його схопити.
  
  – Отже, мої добрі друзі як і раніше у вас?
  
  – А куди вони подінуться? Камери під зав'язку забиті. Правда, на мене тиснуть з Пагорба, вимагають відпустити всіх, хто так чи інакше причетний до події минулої ночі.
  
  – А як там Джеррис Дженорд? Вдалося вам його розколоти? Я знайшов докази його зв'язку з перевертнями. – Чи з таким собі посередником між перевертнями і человеколюбцами; ця версія мені самому здавалася найбільш правдоподібною. Навряд чи Дженорд навмисно заподіяв зло Вейдерам. І навряд чи він свідомо допомагав перевертням проникнути в будинок. Швидше, він був пішаком, яку пересували таким чином, що будь-хід неодмінно вів за собою неприємні наслідки для оточуючих. Цілком можливо, він врешті-решт зрозумів, за кого його тримають, і саме запізнілим каяттям і пояснюється його стан в ту ніч, коли з ним зустрілися Тай і бідолаха Ланс.
  
  – Ми його ще не допитували, – сказав Релвей. – Колись було. Турбот повний рот.
  
  Однак за мною простежити він не забув, тхір отакий.
  
  – Я можу з ним поговорити?
  
  – Постривай, покличу хлопців, і разом сходимо.
  
  – Я не збираюся виривати йому нігті. Всього-навсього хочу задати пару питань.
  
  – Якщо за твоєю спиною буду я, зі щипцями в руках, у нього швидше язик розв'яжеться. Не турбуйся. Втручатися я не стану.
  
  Релвей – це Релвей. Йому цікаво все: і які питання я буду ставити Дженорду, і що Дженорд мені відповість.
  
  Ну та гаразд.
  
  – Тоді пішли.
  
  * * *
  
  Коли ми увійшли в камеру, Дженорд спав, але миттєво прокинувся і сів, дико озираючись по сторонах. Камера у нього була на рідкість мерзенна, немов з кошмарів спятившего ката. З іншого боку, йому не доводилося ні з ким її ділити. А в інших камерах в'язні в буквальному сенсі сиділи на головах один в одного.
  
  – Зручно? – я впорався. – Я зазирнув подивитися, як про тебе піклуються. – Дженорд змінився; і ця зміна в хлопця, якого сунули в Аль-Хар, була дещо несподіваною: він ніби змужнів, погляд став крижаним. Коммандос в натурі. Як кажуть, з ким поведешся – сокирою не вирубаєш: наякшался з перевертнями і теж став перетворюватися.
  
  Мій питання залишилося без відповіді.
  
  – Я ось що подумав, – сказав я Релвею. – Як по-твоєму, перевертні знають, що ми його спіймали?
  
  – Напевно. Той, який за тебе зійти намагався, бачив Дженорда, коли Фарба з Садлером провідував.
  
  – Тобто, якщо він щось знає, його спробують або викрасти, або заспокоїти назавжди? – Обом – і Релвею, і Дженорду – здалося, ніби вони розуміють, куди я хилю. Але я поспішив розвіяти їхні припущення. – А якщо ми його випустимо? Що вирішать його дружки?
  
  – Що він їх продав, – негайно відгукнувся Релвей. – Мені це подобається. І місце звільниться, а то камера на одного за теперішніх умов – занадто привільно. Та й на їжі заощадимо, а то годуй його, поки суддя не засудить до шибениці. Сам знаєш, ми на бюджеті. Кого утримуємо, за того і звітуємо.
  
  Можна подумати, я йому повірю! Блок мені дещо розповідав про те, як фінансують Варту.
  
  Я повернувся до Дженорду.
  
  – Братство Вовка складається з колишніх партизанів, так? А перевертні – Чорні Дракони Вальсунга – воювали в Кантарде. Наймана еліта. Мабуть, ви з ними на фронті заспівали? – Помовчавши, я висловив думку, що давненько не давала мені спокою: – Чи вас звів Слави Дуралейник?
  
  Маска байдужості на якусь мить спала з лиця Дженорда. Очі його розширилися, знову звузилися. Він кивнув.
  
  – Так, Дуралейник за всім стоїть.
  
  – Бреше, – театральним шепотом повідомив Релвей.
  
  – Думає, що бреше, – поправив я. – Точніше, думав, а тепер ворожить, не залишили його з носом. – Дженорд і справді виглядав так, немов засумнівався у своїх незнаних господарях.
  
  Мені здалося, він хотів щось сказати, але передумав. Вибрав мовчанку, як найбезпечніше. Що ж, я його розумію. Адже він не головний і тому повинен вірити у своїх босів. Вірити в те, що вони його врятують.
  
  Коммандос в цьому відношенні схожі на морську піхоту. І ті й інші своїх в біді не кидають.
  
  Я сказав про це Релвею. Той випнув подбродок: мовляв, хай тільки спробують.
  
  Отже, імен ми не почули, безперечних доказів не знайшли, зате тепер знаємо твердо, що між зграєю Дженорда і перевертнями існує певний зв'язок. Решту я сподівався з'ясувати в маєтку Маренго.
  
  – Потримайте його ще трохи, щоб у мене був час розповісти про нього в парі-трійці місць. А потім випускайте.
  
  Тай Вейдер знає толк в помсти. Йому мій спосіб точно сподобається. Правда, Дженорд може викрутитися і, якщо зуміє запудрити мізки своїм друзякам...
  
  По-моєму, цим талантом його природа обділила.
  
  
  
  Релвей залишив при Дженорде охоронця – на той малоймовірний випадок, якщо Джеррис вирішить покінчити з собою. А сам зник по дорозі до кабінету Блоку.
  
  – Фарба з Садлером перевіряти будеш? – запитав капітан.
  
  – Навіщо? Ти кажеш, що вони нікуди не дінуться. Цього з мене цілком досить. Поправляються хоч?
  
  – На жаль, так.
  
  – Обережніше з ними, капітан. І не забудь: на волі вистачає тих, хто готовий про них подбати.
  
  – Я пам'ятаю. І навіть дещо придумав. – Блок зловісно усміхнувся.
  
  – Хочеш їх використовувати як наживку? Тоді і братика Дженорда не забудь.
  
  – Його можна викреслити зі списку. – Знову зловісний сміх. – Ми їх всіх зловимо, Гаррет.
  
  – Не сумніваюся. Сподіваюся тільки, що до того часу хоч хтось з моїх друзів в живих залишиться.
  
  – Друзі корисні і мертвими: вони тобі містечко в пеклі приготують. Знаєш, що тебе там чекає? Бочонок пива в кожному кутку і орда распаленных дівчат.
  
  – По-твоєму, це пекло?
  
  – А що, не подобається?
  
  – Та ні, подобається, але я поки туди не хочу.
  
  Блок скривив пику.
  
  – Який ти вибагливий.
  
  – Своєю поганою славою я зобов'язаний виключно місіс Кардонлос.
  
  Невже капітан моргнув? Або мені здалося?
  
  – Що далі робити будеш? – запитав він.
  
  – Повернуся в маєтку Норт-Энглиша. Я майже впевнений, що особисто він тут ні при чому. Хоча мене обдурити нескладно... Ти як вважаєш, він й справді вірить у те, що говорить?
  
  – Я намагаюся не прислухатися до слів таких особистостей. Головне – не що говорять, а що роблять.
  
  – До речі, ти сказав, що з Пагорба на тебе тиснуть.
  
  – Подавлять і перестануть.
  
  – Виходить, на Пагорбі підтримують «Клич»?
  
  – Поки він перемагає. Ніхто не бажає бовтатися в сусідній з Маренго петлі, якщо вони врешті-решт опростоволосятся.
  
  Наближався час вовка – найхолодніше, найжорстокіше час ночі, коли відчай проникає навіть у серця записних сміливців. Час, коли на вулиці висипають страшенні негідники з тролів і огрів. В таку годину самотньому сищикові, у якого дуже багато ворогів, не слід покидати гостинний притулок.
  
  – У тебе немає вільної камери на пару годинок? До світанку, не довше?
  
  Солдат спить, служба йде; в цю ніч може статися що завгодно, але я все одно ляжу спати, а вранці вже подивимось, що там скоїлося.
  
  – Є одна, з таким прізвищем на дверях. Жартую. Лягай у моєму кабінеті. Я спати не збираюся, мені працювати треба. Допрошу кой-кого. – Що таке година вовка, Блоку пояснювати не потрібно. Найкращий час для допиту тих, хто валяється в кайданах на купі брудної соломи, тремтить від холоду, оббирає з себе вошей і відганяє щурів.
  
  – Спасибі. Вели, щоб мене розбудили на світанку. – Перш ніж він встиг відпустити чергову жарт, я додав: – Хочу побачити сонце, поки не помер.
  
  Ось і ліжко. Я витягнувся на весь зріст. Уф! Поспати двічі за ніч – яке блаженство! І найприємніше – жодної говорить пернатої тварі поблизу.
  
  
  
  93
  
  Розбудив мене зовсім не хто-небудь з блюдущих закон Блокових бандюг. Розбудила мене Пулар Синдж. Я мало не закричав спросоння, чесне слово.
  
  – Ти як сюди пробралася?
  
  Вона злякалася. Мені довелося довго її заспокоювати, перш ніж я зумів домогтися скільки-небудь виразної відповіді. Від переляку вона сильно пришептывала, а розуміла людську мову набагато гірше попереднього. Ну, через деякий час я з'ясував, що вона просто увійшла в Аль-Хар, слідуючи за моїм запахом. Охоронців на дверях не було. Не було, і все.
  
  – А трупів?
  
  – Я не бачила.
  
  – Прокляття! Сподіваюся, з ними нічого поганого не сталося. – Відсутність охоронців могло означати лише одне: напали на в'язницю, і всі кинулися відбивати напад. Хто напав? І живі досі Блок і Релвей? Зізнатися, бігти дізнаватися особливого бажання не було. – А ти чого прийшла? – Я прокинувся остаточно, встав і почав акуратно підштовхувати Синдж до найближчої двері на вулицю. У нападі стратегічної геніальності я зміркував, що чим швидше ми звідси заберемось, тим краще для нас.
  
  – Релианс приставив нюхачей до всіх, хто стежив за тобою. Він вважає, що тепер, коли ти відірвався від того, у кого немає запаху, інші побіжать до своїх господарів. А за тим стежила я сама і двоє моїх друзів. Його можна вистежити.
  
  Ми підійшли впритул до дверей. Мені здалося, я розрізняю в віддаленні злобний сміх Блоку.
  
  – Яким чином?
  
  – Він не озирається. Не помічає тих, хто не людина. Тому за ним легко доглядати. Навіть Фенибро вистачає розуму іноді обертатися. Ми стежили по черзі. Підміняли один одного.
  
  – Гм... – Чим далі, тим в більшому боргу у крысюков я опиняюся. Не подобається мені це, по правді кажучи. Рано чи пізно борг доведеться повертати. І, наскільки я знаю Релианса, там і відсотки набіжать.
  
  На вулиці було вже досить світло. З річки наповзав туман. Повинно бути, це трапляється не так рідко, але я зазвичай в таку рань не встаю і тому ніякого туману не бачу.
  
  Для деяких рано – вже пізно. Синдж явно відчувала себе на світлі незатишно, але крокувала поруч зі мною, викладаючи в подробицях все, що крысюкам вдалося з'ясувати про моїх переслідувачів. Я був дуже задоволений таким інтересом до власної персони. Мої друзі могли стежити один за одним і при цьому пізнавати факти, корисні для мене.
  
  За мною не стежив хіба що Макс Вейдер. Але йому про все, що зі мною відбувається, доповідає Релвей, а вже він-то приставив до мене цілу ораву.
  
  І де він стільки народу набрав?
  
  Думка про те, що він відшукав стільки людей, фанатично відданих закону і порядку, лякала нітрохи не менше тієї, що всякі Маренго Норт-Энглиши і Бондуранты Алтуны з такою легкістю вербують собі нових прихильників.
  
  Починався новий день. Люди потихеньку вивалювалися на вулиці. Багато з них напевно підтримували Маренго. Їм, очевидно, не подобалася моя компанія.
  
  Людина і крисюк – що у них може бути спільного?
  
  По-моєму, мужності Синдж надовго не вистачить.
  
  А мого?
  
  – Я не можу залишатися, – сказала вона.
  
  – Розумію. Поки не пішла, скажи, будь ласка, ось що: чи вдалося вам знайти інших без запаху?
  
  – Так. Він пішов прямо туди, де його чекали інші.
  
  – Ага! І де це? І скільки їх там було?
  
  – Троє і той, за яким ми стежили. Вони говорили незрозумілою мовою. Близько я не могла підібратися. Вони були насторожі. Турбувалися.
  
  – Але ти була достатньо близько, щоб почути розмову?
  
  Вона урочисто кивнула.
  
  – Ми часто підбираються ближче, ніж думають.
  
  Я обійняв її за плечі. Синдж ледь діставала мені до пояса. Чомусь, коли ми йшли, вона здавалася вище.
  
  – Ти молодець, Синдж! Ти просто молодець!
  
  Виявляється, крысюки вміють муркотіти. Я чув, як муркочуть кішки і єноти, але ось пацюки... А Синдж саме замурлыкала від задоволення.
  
  – Але більше на рожен не лізь, гаразд? Ці негідники дуже небезпечні. Їм вбити кого-небудь – раз плюнути. А якщо з тобою що-небудь трапиться, я собі ніколи не пробачу.
  
  Синдж замурлыкала голосніше колишнього. Я почув наче наяву хихикання Морлі і Белінди. Мабуть, пора зупинитися, а то зовсім дівчинці голову задурю.
  
  – Де вони ховаються?
  
  Синдж важко з відповіддю. Крысюки не розбираються в таких речах, як назви вулиць та номери будинків. Втім, останнє в ходу тільки на Пагорбі. А простий народ вважає так: мій будинок у стількох-то дверях від тієї чи іншої місцевої визначної пам'ятки. Скажімо, від таверни. А таверни в більшості своїй називаються за вивісками, які легко запам'ятати і безграмотному. «Веселий кріт». «Холодний шов» – це таверна гномів. Або «Пальми» – притулок людей з тугими гаманцями і надмірною зарозумілістю.
  
  Сяк-так я почав розуміти. Тим більше, що Синдж перейшла на мову жестів.
  
  – Лампа? Біля річки? Але там же немає таверн... Ах, пивоварня Лампа? Її ж двадцять років як прикрили...
  
  Ідеальне місце! Пивоварня Лампа, звичайно, поступалася розмахом пивної імперії Вейдера, але в пору свого розквіту справно постачала дешевим пивом робочий клас. Люди похилого віку до цих пір згадують це пиво добрим словом. Напевно, за давністю років будь пійло здається живою водою. А між тим, будь пиво Лампа справжнім пивом, його пивоварня існувала б донині.
  
  – Дуже цікаво. Спасибі, Синдж. – Треба сповістити Релвея. Ми з ним обов'язково наведаемся до річки, коли я повернуся з маєтку Маренго.
  
  Значить, у перевертнів є пивоварня. Яка не діє і яку, судячи з усього, вже не запустити знову. Все, що на ній було корисного, давним-давно розтягнули.
  
  – З мене належить, – сказав я. Синдж замурлыкала ще голосніше. – Але тобі, а не Релиансу. Він явно замишляє щось недобре.
  
  Дівчина промовчала. Найправильніше, що вона могла зробити. Якщо нас, паче сподівання, підслуховує хтось з її родичів, їй в провину поставити буде нічого.
  
  Я гмикнув.
  
  – Ти краще всіх. Слухай, мені треба прогулятися за місто, а ти йди додому і відіспися. І перестань ризикувати собою заради цього шалбера.
  
  Синдж зупинилася. Набралася хоробрості, подивилася мені прямо в очі (для крысюка це справжній подвиг). Потім простягла лапу. Я у відповідь простяг свою. Ми обмінялися коротким, нервовим рукостисканням.
  
  – Спасибі, що ти не злий.
  
  – Злий? В якому...
  
  Пулар Синдж звернула в провулок і розчинилася в ньому беззвучнее тих хвостатих гризунів, від яких стався її народ.
  
  
  
  94
  
  Крокуючи до міських воріт, я несподівано виявив, що за мною знову стежать. Цілих троє, причому явно професіонали. Але тепер у них не було колишнього переваги: адже на мою нову одежинку ніяких стежать заклинань накласти не встигли. Тому їм доводилося триматися до мене майже впритул, а це означало, що я рано чи пізно повинен їх помітити – звичайно, якщо не стану, зазвичай, рахувати ворон.
  
  Один з трьох – релвеевский громила, якого я бачив у будинку Вейдера. Значить, мої друзі-приятелі в Аль-Харе знайшли час згадати про мене навіть в тій метушні, яка охопила в'язницю цим ранком.
  
  До речі, а хто напав на Аль-Хар? Перевертні, за словами Синдж, відсиджувалися на пивоварні Лампа. Невже дружки Дженорда?
  
  Скоро дізнаюся, не від Релвея, так від Блоку. Якщо вони будуть в настрої розповідати.
  
  Чесно кажучи, навіть під наглядом недреманого ока Варти я відчував себе беззахисним. По-перше, один-однісінький. По-друге, без якого б то не було зброї, крім власних мізків. А зустрічні проводжали мене оцінними поглядами. Ще б пак – у наші дні чоловік, який ходить по танферским вулицями поодинці, або впевнений в собі на всі сто, або повний кретин.
  
  Я набундючився, показуючи, що впевнений у собі на всі двісті.
  
  Повіяв холодний вітерець. Як завжди, я забігався і не встежив за погодою. Між тим на півдні громадилися хмари. Чого доброго, і грозу завдасть. В цей час грози зазвичай починалися після полудня. Що ж, якщо покваплюся, то, може, і встигну повернутися в місто до грози...
  
  Коли я дістався до маєтку Маренго, різко потепліло, а хмари стали менш зловісними. Щоправда, навряд похолодає, вони знову розбухнуть.
  
  Гей! Щось не пригадаю, щоб хто-небудь звертав особливу увагу на подібні речі. Хіба що фермери. Але на передбаченні погоди можна заробити просто шалені бабки. Он володарі бур – які вони гроші забивають тільки на те, що творять погоду в конкретній місцевості! З іншого боку, є і більш приємні способи набити калитку. Магія діє на самого мага куди сильніше, ніж на навколишній світ.
  
  На дорозі було жваво, але я вже не турбувався; всі мої страхи залишилися за міською стіною. Тут я був всього лише одним з юрби жебраків. Всюди виднілися мундири і нарукавні пов'язки повинно бути, Маренго і його прибічники в місті влаштували нараду через вестовых. Як не дивно, через ворота мене пропустили відразу; видно, містер Нагит і справді не забув попередити. Тепер ворота охоронялися як слід. Зрозуміло, загін кентаврів пробився б без праці, але всі інші, мабуть, задумалися б, перш ніж атакувати.
  
  А до речі, що стало з тими кентаврами? Блок і Релвей обіцяли мені зв'язатися з армією. А може, це зробив містер Нагит – чи полковник Теверли. Ситуація вимагала втручання. Не вистачало ще, щоб в околицях Танфера шлялися озброєні банди.
  
  Від воріт до садибі мене зголосився проводити молодик, що віддалено нагадував Гаррета шести– або семирічної давності.
  
  – Ти пішки прийшов? – запитав він з недовірою.
  
  – Угу. А ти, мабуть, в кавалерії служив?
  
  – Точно.
  
  – Ясненько.
  
  – У сенсі?
  
  – Нічого особистого, друже. Просто я не люблю коней. Які новини зі вчорашнього вечора? – Краще змінити тему. Кавалеристи терпіти не можуть, коли погано відгукуються про конях. Це мене завжди вражало: начебто в іншому тлумачні хлопці...
  
  – Та ніяких. Начальство радиться. Старий злий, тільки що не кусається. Ніс йому втерли.
  
  Невже Норт-Энглиш поплакався в жилетки підлеглим? Я запитав у лоб.
  
  – Ні, що ти! Мовчить, як риба. Інші розтріпали, хто з ним був.
  
  Цікаво. Мені Маренго говорив, що він єдиний уцілів у сутичці. І я не сумнівався, що він говорив правду.
  
  – Слухай, перекажи мені, будь ласка, що там балакають в таборі.
  
  Молодик охоче відгукнувся на моє прохання. Його розповідь майже в точності відповідав розповіді Маренго.
  
  Дивасніше і дивасніше.
  
  Чому так вийшло? Більшість з нас вважає за краще приховувати свої промахи і помилки. Маренго Норт-Энглиш не справляв враження людини, схильної до публічного самобичування. У чому ж тоді причина?
  
  А якщо він поділився з кимось, хто не став зберігати його таємницю? Або... Або в таборі ховається один з нападників, який все і розповів?
  
  
  
  95
  
  Моє повернення, вірно, здалося Маренго подарунком долі. Не минуло й п'ятнадцяти хвилин, як я вже сидів у його напівтемному кабінеті. Судячи з виразу обличчя, він жадібно чекав хороших новин. Доведеться його засмутити. Я не став зволікати.
  
  – Вам відомо, що весь табір знає правду про події минулої ночі? Мені переповіли історію мало не вашими словами. – Напевно і Тама чула. Саме час поцікавитися, що вона про це думає.
  
  Очі Маренго звузилися. Ймовірно, від гніву.
  
  – Я розповів тільки вам, – прогарчав він. І втупився на мене. Поняття не маю, що він розраховував побачити.
  
  – Я був у ньому, як камінь. – Я прикинувся, що розмірковую. – Ви начебто казали, що ті, хто на вас напав, були у формі «Кличу»?
  
  Норт-Энглиш крякнув і насупився. Ця думка була йому вкрай неприємна. Однак від неї, як ні крути, було нікуди не дітися. Молодик, який проводив мене в садибу, повідав по шляху, що Маренго відсиджується в кабінеті і нікого не приймає, крім Тами. Навіть охоронців прогнав; судячи з усього, він починав підозрювати всіх і кожного.
  
  – Я бачив Белинду, – продовжував я. – Вона присягнулася, що запрошення не посилала і нападати не нападала. Я їй вірю.
  
  Норт-Энглиш знову крякнув. Витончений аристократ на очах перетворювався в плебея. Куди подівся колишня люб'язність? Він сидів, дивлячись перед собою, і напружено думав. Через деякий час стріпнувся, як собака, і заставив на мене палець.
  
  – Далі.
  
  Я виклав пару-трійку ідей, які прийшли мені в голову по дорозі з міста. Маренго уважно вислухав. Схоже, він проникся до мене довірою; гірше того, я поволі ставав для нього кимось на кшталт оракула.
  
  – Ви впевнені, що між Братством Вовка і Чорними Драконами існує зв'язок?
  
  – Прямих доказів немає, але непрямі докази особисто мені здаються переконливими.
  
  – Непрямих мало.
  
  – Шукаємо. Варта теж підключилася до розслідування. Цілком можливо, що Вовки і Дракони здружилися ще на фронті. Крім того, перевертні можуть бути якось пов'язані і зі Слави Дуралейником.
  
  Маренго поморщився: цього імені він не хотів чути зовсім.
  
  – Що ви пропонуєте? – Щойно переді мною сидів Маренго Норт-Энглиш, принижений і ображений у кращих почуттях; і раптом він зник, а замість нього з'явився той, кому хотілося беззастережно вірити, той, хто готовий без жалю винищувати своїх супротивників. І голос його тепер звучав твердіше і суворіше.
  
  – Я пропоную ризикнути. Є у вас люди, яким ви довіряєте цілком і повністю? Перш ніж відповісти, пригадайте, що Вовки – ваші, можна сказати, охоронці.
  
  Маренго спопелив мене поглядом. Нічого, ми вогнетривкі.
  
  – Або я сам підшукаю потрібних людей. – Можна подумати, він вже погодився.
  
  – Поясніть детальніше.
  
  Я пояснив. Він насупився. Схоже, його щось бентежило, причому що саме, він і сам не міг сказати.
  
  Помовчавши, він раптом запитав:
  
  – Бібліотека вас більше не цікавить?
  
  – Ще й як цікавить. – Я коротко похвалився своїми разысканиями.
  
  – Вейдер буде співпрацювати?
  
  – Гадаю, так, – бовкнув я, хоча з Максом ми цю тему і побіжно не зачіпали.
  
  – Зрозуміло. Що ж, вибирати не доводиться. Скільки людей вам потрібно?
  
  – Зо два десятки. Для підстраховки.
  
  – Добре. Коли починаємо? – П'ять хвилин тому він і пальцем об палець вдарити не бажав.
  
  Наодинці Маренго Норт-Энглиш здавався зовсім іншою людиною. Це перед своїми прихильниками він випендрювався, а один на один вів себе цілком розумно.
  
  – Як тільки, так відразу. Скажімо, завтра ввечері. Сподіваюся, встигнемо все приготувати.
  
  – Домовилися. За справа, містер Гаррет. Знайдіть Нагита. Нічого йому не кажіть, просто попросіть зайти до мене. Я його введу в курс, потім пошлю до вас, так що вам не доведеться скакати туди-сюди кожні три години.
  
  – Спасибі за турботу. Взагалі-то я не скачу, я пішки ходжу. – З цими словами я попрямував до дверей.
  
  – Що за маячня, Гаррет? Чому ви досі собі коня не підібрали?
  
  – Ноги треную. – Адже напевно знає, клоун. Повинен був довідатися перед тим, як мені роботу пропонувати.
  
  Маренго усміхнувся.
  
  – Ясно.
  
  Точно знає. І не тільки про коней. У мене виникло відчуття, що йому відома вся моя життя, до найдрібніших подробиць. Ще й дражниться, паразит. Чи дає зрозуміти, щоб я не розраховував на прилучення до кола обраних? Що у нас не більше ніж шлюб за розрахунком?
  
  – І скажіть Нагиту, що я велів дати вам наряд попристойнее, – додав Маренго. – Буде дуже шкода, якщо все піде в дупу з-за того, що вас заберуть в богадільню.
  
  В дупу? З чого це раптом Норт-Энглиш став висловлюватися на простонародному мовою? А як же надлюдські манери?
  
  96
  
  В коридорі я зіткнувся з Тамой. Вона тримала в руках тацю з чайником, двома чашками і рулетом. Війнуло свежезаваренним чаєм. Міс Монтецума неначе рада була бачити мене, однак з підозрою глянула.
  
  – Сподіваюся, цього разу ви затримаєтеся подовше? – хриплувато промовила вона.
  
  У мене по спині побігли мурашки. Підігнулися коліна мої, ноги стали ватяними. Ця жінка вміла сказати багато чого, не сказавши нічого!
  
  Її посмішка стала ширше. Ну звичайно, адже поруч зі мною не було Тінні, так що врятувати мене було нікому.
  
  – Я б дуже хотів... – промимрив я.
  
  Вона присунулася ближче. Довгі, тонкі пальці ковзнули по моїх грудях, пробігли по обличчю, пошарпали волосся... Ось бесовка!
  
  – Ловіть момент, містер Гаррет. З справами покінчено?
  
  – Гм... – Це не з справами, це зі мною покінчено. – Мені треба знайти містера Нагита. – Я судорожно проковтнув і раптом відчув, що задихаюся.
  
  – Він на стайні. По-моєму, ховається від полковника Теверли. Вони один з одним не ладнають. Скуштуйте чайку, містер Гаррет, поки не охолов.
  
  Вона присунулася ще ближче. Пустотливі пальчики знову пробіглися по моїй щоці... Маренго Норт-Энглишу невимовно пощастило. Тама продовжувала посміхатися, від неї виходила сама що ні на є тваринна хіть. Я взяв чашку, ковтнув і, дивлячись услід своєї искусительнице, яка врешті-решт попрямувала в кабінет, намагався приборкати разнуздавшиеся думки.
  
  Не знаю, що там Тінні навигадувала. Нижче спини у Тами все в порядку. Навіть більш ніж...
  
  
  
  Нагита я знайшов на задньому дворі. За його фізіономії можна було здогадатися, що менше він зрадів би хіба що приходу баби з косою. Тим не менш лейтенант був вишукано ввічливий. Я розповів те, що, на мою думку, йому слід було знати.
  
  – Старий збирається висмикнути затичку? Відмінно. Прокинувся нарешті, старий шкарбун!
  
  – Мені здається, чи я вловлюю сумне недовіру до здібностей командира?
  
  – Відразу видно сищика. – Нагит кисло усміхнувся. – Яке вже тут довіру, коли зображаєш з себе меблі, а шишки наші радяться, важливо або не важливо, якщо хтось попередить не-людей про нашому виступі. Я вирішив, що бос погодився з загальною думкою: мовляв, не важливо.
  
  – Бос розумніше і міцніше, ніж виглядає. По мені, він просто давав висловитися всім.
  
  Нагит хмикнув.
  
  – Вони всі забувають або не хочуть про це думати, – що десь поблизу блукає Слави Дуралейник. Ніхто не хоче про нього чути.
  
  – Я бажаю. Ти прав, лейтенант. Він затіяв велику гру. Не знаю, що це за гра. Поки не знаю. А Маренго весь скривився, коли я йому про Дуралейника сказав.
  
  – Він дивно себе веде з самого повернення з міста. Сьогодні в особливості. Як зачинився з ранку в кабінеті, так і сидить, нікого до себе не підпускає, крім цієї Монтецумы. Здається мені, ти переодягнутися хочеш?
  
  – Ну чому всім не подобається, як я виглядаю? Раз мене так наполегливо просять, я не можу відмовитися. І буду дуже вдячний за пару-трійку ножів і чого-небудь ще, щоб впевненіше себе почувати.
  
  – Думаю, ми підберемо і вбрання, і начиння. – Останнє слово Нагит вимовив з легкої глузуванням в голосі. – Конячку?
  
  – Е...
  
  – Гаррет, я витрачаю свій час, щоб тобі допомогти. Як кажуть, послуга за послугу.
  
  Ну що за знущання? Невже вся Карента знає, як я ставлюся до коней – точніше, як вони до мене ставляться?
  
  У, кляті тварюки! Вони, вони всім навколо розпатякали! Адже ті ідіоти, які коней обожнюють, напевно, розуміють їх мова.
  
  – Мені, будь ласка, саму смирну.
  
  – Як скажеш. Але на твоєму місці я б вибрав коника пожвавіше – на випадок, якщо з тими кентаврами зіткнемося.
  
  – Чого-чого?
  
  – В околицях ходить зграя кентаврів. Ти ж сам про це попередив. Полковник відправив патрулі на їх пошуки. – Нагит прицокнул мовою, немов дивуючись, що полковник Теверли міг віддати настільки розумне розпорядження. – Поки ніяких новин. Вони вміють маскуватися. Відчуваються бувалі солдати.
  
  – Рано чи пізно ми їх знайдемо. – Я випнув груди.
  
  – Гаррет, удача – річ примхлива. Вибирай коня.
  
  Він мені буде про примхи удачі розповідати!
  
  – Гаразд, виберу. А потім піду в бібліотеку і буду ритися там до посиніння. Не забудь до боса сходити.
  
  – Постараюся. По правді сказати, у мене і без того турбот вистачає, щоб ще хлопчиком на побігеньках служити.
  
  Його тон змусив мене насторожитися.
  
  – Що скоїлося?
  
  – Крім кентаврів? Черговий труп. Плюс один з моїх людей пропав без вісті. Плюс один понівечений. Худобу розбігся. Громові ящери збожеволіли і кусають всіх, хто підвернеться, включаючи один одного. Можеш додати сюди якогось полковника, який будує з себе батька солдатам, а сам ні в чому ні вухом, ні рилом.
  
  Я заломив брову. На чоловіків ця моя манера діє зовсім інакше, ніж на жінок.
  
  – Детальніше можна? – Будемо сподіватися, у моєму голосі прозвучало співчуття.
  
  – Бардак почався минулої ночі, коли ящірки Венейбла раптом рехнулись. Вони перелякали корів і овець, стали кидатися один на одного, відкусили Венейблу другу руку, коли він спробував їх вгамувати, і загризли якогось чужинця. Потрудилися на славу, його вже не опознаешь. Вранці з'ясувалося, що пропав Толлі, але не загризли його: цей, чужий, нижче ростом і ширше в плечах. Все решта на місці, от і виходить, що ящірки закусили прийшлим.
  
  – Венейбл говорив, що його тваринки нападають тільки на чужинців.
  
  – Говорив, говорив.
  
  – А сьогодні що сказав?
  
  – Те ж саме. Твердить, що їх то зачарували, то що їм в їжу підсипали. Гарненька дільце, вірно? А Теверли на все плювати. Знаєш, Гаррет, я людина стриманий – ти, напевно, встиг помітити, – але як же мені набридла ця дурня! Скоріше б з нею покінчити і справжнім ділом зайнятися!
  
  Я поставив кілька уточнюючих питань, на кожен з яких містер Нагит дав вичерпну відповідь, аніскільки, втім, не прояснює загальну картину.
  
  – Котися воно псу під хвіст, – пробурчав лейтенант. – Мені велено складатися при тобі, цим я і займуся, і з задоволенням тюкну тебе по голові, якщо ти ухитришься розсердити боса або його пасію.
  
  – Розчарування навпіл з цинізмом. Чи я помиляюся?
  
  – Анітрохи. Я б з радістю звідси звалив, чесне слово. Але куди? До Бондуранту Алтуне? Або до Арнесу Минглу? Найсумніше, що краще, ніж тут, ніде не буде. Паркер, до мене!
  
  Подбежавшему Паркеру наказали допомогти мені вибрати коня, після чого лейтенант пішов. А я пішов на стайню і став вибирати. Кожному коню я заглядав в очі, вишукуючи тварина міцніше і потупее, дурне настільки, щоб у нього поганих помислів і в помині бути не могло. Нарешті вибір був зроблений, і я з великою неохотою попросив осідлати коня.
  
  По дорозі в садибу я зустрів улюбленця Нагита, полковника Мошеса Теверли. По всій видимості, полковник не пам'ятав сержанта Гаррета, разом з яким воював на островах. Принаймні на шию мені він не кинувся і скупою чоловічою сльозою мою груди не окропив. Гірше того, він мене просто не помітив. Ну і славно. Цілком може трапитися так, що моє з ним знайомство виявиться мені на шкоду.
  
  Навколо нього ходили войовничі жінки. Він як і раніше виглядав генієм всіх часів і народів і раніше виставляв напоказ шрами, завдяки яким злиняв з островів як раз перед тим, як венагеты обрушилися на тих з нас, хто залишився на передовій.
  
  Я нишком последил за ним і вирішив, що він не має ні найменшого відношення до того, що відбувається. Так, випадково опинився під рукою, не більше того; актеришка, вся роль якого – пройтися по сцені.
  
  У бібліотеці я рився в книжках, відкладаючи вбік всі мало-мальськи цікаве, поки, набагато пізніше, ніж я очікував, не з'явився містер Нагит. Він приніс зброю і одяг, миттєво викликала у мене огиду.
  
  – Мундир? – простогнав я.
  
  – Іншого не знайшлося. – Нагит усміхнувся. Його явно тішило моє відчай.
  
  – Гаразд, тільки врахуй, мундир я напялю, але служити не піду. Вже якщо я вирішу повернутися в армію, то менше, ніж на генерала, не погоджуся.
  
  – І в два рахунки сповзаєш до рядового. Послухай, Гаррет, ми не зарахуємо тебе, навіть якщо ти дуже попросиш. В тобі занадто багато загадок, а у нас немає ні часу, ні бажання їх розгадувати.
  
  А всього-то кілька днів тому мене навперебій запрошували вступити в ряди! При тому, що тоді у мене був напарник нелюдів, і я водив дружбу з персонами сумнівною расової чистоти. І як це я примудрився вийти з довіри? Повинно бути, відвернувся не вчасно.
  
  Хоча – Чорним Драконам Вальсунга я, може бути, ще сгожусь. І Братства Вовка. Забудемо старі образи, хлопці. Я ваш з потрохами.
  
  Переодягаючись, я розмірковував про те, в якому скрутному становищі опинився. Все навколо вимагали, щоб я ворошил для них осині гнізда, але до своїх власних таємниць не підпускали. Ганяли туди-сюди, як горезвісний м'ячик. Морлі, мабуть, обізвав мене скалкою в дупі. Або помийній мухою, яка всім на нерви діє.
  
  – А непогано, – зауважив я, оглянувши себе. – Не люблю форму, але ваш мундирчик мені до лиця.
  
  – Дівки штабелями ляжуть, – підтакнув Нагит.
  
  – Ти зустрічав Дуралейника?
  
  – Що? – Лейтенант сторопів від несподіванки. – Ні. І не чув, щоб кому-небудь доводилося. А що?
  
  – Та так. У мене був напарник. Він на Дуралейника тільки що не молився, захоплювався його вмінням пристосовуватися до обставин. – Чесно кажучи, при всій його захопленні Дуралейником Небіжчик був прихильником традицій. Для логхиров революції та інша дребедень – прикра перешкода в плавному перебігу життя.
  
  – Таких усюди вистачає. Кожен з нас все життя аж до чого-небудь та пристосовується. Ну що, поїхали? Чим раніше закінчимо, тим швидше я додому повернусь.
  
  – Готовий. – Я оглянув себе наостанок і досадливо поморщився. Ні дати ні взяти, правофланговый борець за щастя людства. Сподіваюся, мене ні з ким не переплутають.
  
  Ми вийшли в коридор і наткнулися на Таму Монтецуму, яка розмовляла з якимось хлопцем. Той насупився. Нагит зміряв його суворим поглядом. Я ж просто не звернув уваги, оскільки бачив перед собою лише чарівну Таму.
  
  – Гаррет, це ви? Яка краса! Вам треба заборонити знімати форму!
  
  Відставлений кавалер прослизнув повз Нагита і зник за рогом. Засмутився, бідолаха, що його відтерли. Всі чоловіки однакові. Жінка чужа, а ми все одно хвіст розпускаємо.
  
  Які величезні у неї очі! І які пекучі! Щастить мені: будь-яка зустрічна жінка так і норовить підсмажити мій розум на вогні свого погляду.
  
  – Гаррет, – застережливо пробурмотів Нагит.
  
  – А? – Ну так, він же-права рука Маренго. – Перепрошую, міс Монтецума. Ми дуже поспішаємо. У нас багато справ.
  
  Вона посміхнулася посмішкою хижачки, обіцяла небувале насолоду перед загибеллю, і пішла, погойдуючи стегнами.
  
  Поняття не маю, з чого Тінні взяла, ніби у Тами кістлява...
  
  – Вау!
  
  – Угу, – погодився Нагит. – Що б це значило?
  
  Хм... В присутності Тінні він вів себе як нормальний карентиец, у якого в жилах кров, а не вода.
  
  – У сенсі?
  
  – Ця дівка і пальцем не ворухне, поки не подмаслишь. А перед тобою прямо стелиться.
  
  – Даремно старається.
  
  – Тобто?
  
  – Вона хоче нацькувати на мене боса.
  
  – Ось саме. Мені здалося, вона сильно нервує.
  
  Про що ми взагалі толкуем?
  
  Опинившись на свіжому повітрі, я першим ділом глянув на небо – як там хмари. Моя здогадка виправдалася: збирався дощ. А біля ганку мене чекала небесна кара в конячому обличчі. Коняга, яку я вибрав, виглядала тепер занадто норовливої для кобили приблизно моїх років. Ще біля ганку товпилося з дюжину хлопців в одностроях і з нарукавними пов'язками. Я завертів головою, намагаючись запам'ятати всі емблеми і виглядаючи, чи не знайдеться телепня, який начепив пов'язку з емблемою Братства Вовка.
  
  – Це необхідно?
  
  – Комусь же треба звісточки доставляти. І кентаври десь поруч.
  
  На все у тебе є відмовка, приятель.
  
  Незважаючи на ножі в кишені, я раптом відчув себе беззахисним.
  
  Щось плюхнулось мені на плече. В першу мить я вирішив, що це огр хотів дати мені ляпаса так схибив, а коли повернув голову, то зіткнувся ніс до дзьоба з Попкою-Дурнем.
  
  – Прокляття! Я думав, ти згинув без сліду! Знаєш, лейтенант, ці птахи живуть дуже довго. Рано чи пізно ти заведеш сім'ю. Порадуй своїх майбутніх діточок, прихопи для них мовця папуги.
  
  – Я не можу позбавляти твоїх майбутніх нащадків такої розкішної забави. – Нагит широко посміхнувся.
  
  Йому смішно, паразита! Немає щоб посадити птаха собі на плече, замість эполета. Я похитав головою, підійшов до кобили, примірився – і з першого разу піднявся в сідло. Ура! Зіграв на губах сигнал труби, і ми рушили в дорогу. Втім, рушили – це голосно сказано. Нас без праці обігнав би і увечный кентавр на трьох ногах.
  
  
  
  97
  
  Гилби відкинув мою пропозицію, що називається, з порога.
  
  – З нас досить неприємностей, правда, Максе?
  
  Папаша Вейдер перевернув лист, який вручив йому Нагит, ніби перевіряючи, чи не приписав чи Маренго що-небудь на звороті. Він побачив там те ж, що і я, – друк Норт-Энглиша.
  
  – Ми погодимося, Манвил. – Він знову перегорнув листок. Лист Маренго зробило свою справу, однак воно неабияк спантеличило старовину Макса. Але у своєму другу Маренго він не сумнівався. – Вели прибрати в залі. Друзі цього юного офіцера тобі допоможуть. – Ввічливе вказівку Нагиту і Гилби, що вони можуть йти.
  
  – Гаррет, план спрацює?
  
  – Не знаю. По-всякому може повернутися.
  
  – Та вже, обнадіяв. З іншого боку, ми б уникли багатьох бід, коли б вчасно тебе послухали. Я чудово розумію, що ти відчуваєш. Але хто міг уявити, що таке станеться? – Останнє питання Макс поставив самому собі.
  
  – Норт-Энглиш пришле людей, яким він довіряє. Ти, я знаю, йому віриш. Але я б запросив своїх друзів – на всяк випадок.
  
  – Гаррет, цей чоловік – мій друг, але ти можеш думати про нього що завгодно.
  
  – Спасибі. Ми домовилися, так? Ще я запрошу хлопців з Сторожі, за рекомендацією Блоку. Кожен буде стежити за кожним. Вечірка вийде на славу.
  
  Макс посміхнувся, не розтуляючи губ.
  
  – Ти не був на похороні.
  
  – А що, вже поховали? – Ну звичайно. На дворі літо, як-ніяк.
  
  – Так, сьогодні рано вранці.
  
  – Вибач. Мене ніхто не сповістив. Я б прийшов.
  
  – Не переживай. Ти був зайнятий справою. Богоугодною справою.
  
  Макс не те щоб релігійний, але належить до числа прихильників одного з стародавніх культів. Чули мабуть – пекельне полум'я, котли з сіркою, око за око, зуб за зуб? З-за хвороби Ханни він поступово втратив інтерес до пивоварінню, незважаючи на те, що випускав найкраще пиво в світі. Ні, останнє слово, як і раніше залишалося за ним, але управління пивоварнею він передоверил Таю та іншим. Боюся, як би смерть Ханни не змусила його остаточно відмовитися від усього мирського; чого доброго, вирішить за нею піти...
  
  – Я хочу помститися.
  
  – До завтрашнього дня встигнете підготуватися?
  
  – Так. – Правда, втомлююся як собака, впаду на ліжко в кутку, і ніхто мене не підніме.
  
  – Добре. Тоді вперед.
  
  Ось і мене відпустили.
  
  Коли я відчиняв двері, Макс додав:
  
  – Зніми мундир, Гаррет. У ньому ти нариваєшся, тим більше, якщо один бігати будеш.
  
  
  
  Макс виявився прав.
  
  Натовп вестовых з нарукавними пов'язками не помітити було неможливо. Новина поширилася зі швидкістю чуток. Навколишні вулиці завмерли в напруженому очікуванні. У декого нерви починали бешкетувати.
  
  Мені довелося все робити самому. Я не міг доручити своїх справ ні хлопцям Нагита, ні хлопцям з броварні.
  
  Довелося знову піднятися на скакуна і стрибати, скакати.
  
  Для початку я заглянув в «Пальми». Морлі не став відмовлятися; він також сказав, що Сардж, Пудель і ще кілька чоловік напевно не будуть проти сходити на вечірку. Я залишив записку для Белінди; Дотс клятвено пообіцяв передати. Потім я заскочив до Плеймету. Той був удома і погодився допомогти, до того ж він повідомив мені, де саме я знайду Плоскомордого. У «Райських воротах» я перекинувся слівцем з Трейлом і Сторі, з міс Трим і, як не прикро, з Медфордом Шейлом. Оскільки при мені не було ні пива, ні солодощів, стариган зустрів мене більш ніж холодно.
  
  А потім ще дивується, чому його ніхто не провідує!
  
  Провісник погоди з Гаррета цілком пристойний. До Тарпу я поїхав після обіду, і до того часу над містом йшов дощ, місцями переходив у зливу.
  
  Попка-Дурак ні разу не вимовив ні звуку. Схоже, він намагався мене піддати сумніву. Ну-ну. Він що, думає, що я сумую за раніше охальнику і горлодеру? Анітрохи.
  
  – Плеймет з нами. Морлі з нами, – сказав я Тарпу, який прагнув почути імена. – Навіть Небіжчик з нами, залишилося тільки його знайти. Ти мені потрібен, розумієш? Без тебе нічого не вийде. – Ну, перебільшив, нічого страшного, зате полестив і людині приємне зробив.
  
  Коли Плоскомордый нарешті кивнув, я дохідливо пояснив, що від нього потрібно.
  
  Він похитав головою.
  
  – Хвацько загнув, Гаррет. Бач, навалив...
  
  – У тебе інші плани? – У минулому він ніколи не відмовлявся від моїх пропозицій.
  
  – Та ні. Просто Торнада збиралася...
  
  – Тримайся від неї подалі, приятель. Вона тебе до добра не доведе, попомни моє слово.
  
  – Сам знаю. Ну... Гаразд, по руках! І не пудрити мені мізки, Гаррет. Терпіти не можу, коли мені борги мої поминають.
  
  Я хихикнув, намагаючись, щоб мій сміх нагадував зловісний сміх капітана Блоку.
  
  До речі, Блок – наступний в моєму списку. Закінчивши уламувати Плоскомордого... вибачте, наставляти містера Тарпа, я вискочив на вулицю. На мене обрушилися потоки крижаної води. Раз я обзавівся конем, треба б і плащ з капюшоном поиметь.
  
  – Це що, кінь? – здивувався Плоскомордый, який вийшов мене проводити. – Ти їздиш на коні? – Йому вистачило такту не назвати істоту клячей. – Я все зрозумів, Гаррет. Справа і справді, мабуть, найважливіше. – З цими словами він накинув на голову капелюх.
  
  Скільки разів я йому твердив, що їм з Торнадой не дістане розуму навіть від дощу сховатися? І не злічити. Що ж, виходить, не даремно стрясав повітря, коли Тарп одягає капелюх, вибігаючи під зливу.
  
  
  
  Пулар Синдж перехопила мене біля воріт Аль-Хара, коли я покидав в'язницю, заручившись згодою Блоку і обіцянкою Релвея. Капітан був у піднесеному настрої. Спроба звільнити Джерриса Дженорда завершилася повним провалом, причому ніхто з чиновників не постраждав. Один з нападників загинув, двоє склали Дженорду компанію в камері. Ще двом вдалося втекти; їх, до речі, цікавив не старий приятель Дженорд, а хтось Садлер і Фарби.
  
  Яка несподіванка!
  
  Синдж виглядала як... мокра щур. Я подумки вдарив себе за це порівняння, але вже дуже було схоже. Мокра щур у наскрізь промоклу сорочці.
  
  – Я сподівався, що твої родичі мене помітять. Де ти взяла сорочку? – Насамперед ця сорочка була моєю. А до того, як потрапити до мене, належала Теду Вейдеру.
  
  – Ти її сам викинув. А річ хороша. Негоже кидатися.
  
  Сорочка їй не йшла. Крысюки все-таки не зовсім люди, фігури у них інші.
  
  – А якщо б перевертні на тебе напали?
  
  Синдж спробувала посміхнутися. Чергова спроба відтворити людські манери.
  
  – У них суцільні розчарування.
  
  Наскільки я розумію, крысюки розподілили мої речі між собою. І плювати вони хотіли на всілякі заклинання.
  
  – Радий чути. А як щодо екіпіровки?
  
  – Екі... Що? – Ех, Гаррет, як не соромно мучити бідну дівчинку розумними словами! Бути може, вона і геній, але тільки серед свого народу.
  
  – У моєму одязі було зброю і всякі пристосування. – І коштували вони недешево, хоч і дісталися мені задарма – від злочинців, яких я затримував. А може, струсити грошенят на поповнення арсеналу з моїх численних роботодавців, а?
  
  – Не знаю.
  
  Гаразд. Здається, на зброї немає особистих міток – ні моїх, ні вейдеровских. Так що, навіть якщо воно де-небудь і засвітиться, нас до відповідальності не притягнуть.
  
  – Релианс відпустить тебе завтра на вечірку?
  
  Я зміркував, що свалял дурня, ще до того, як Попка-Дурак роззявив дзьоба і прохрипів щось нечленороздільне. Зовсім зарапортовался, кретин! Давай, пояснюй, а то дівчатка головка від щастя запаморочиться.
  
  – Чекає серйозна робота. Хочу найняти тебе, щоб ти допомогла мені відшукати істот без запаху. Крім тебе, це зробити нікому. – Як не старався, не зміг стримати посмішку.
  
  Що подумають люди? Людина без капелюха під дощем, з мокрим, нахохленным папугою на плечі і з антикварними кобилою в приводу, залицяється з крысючихой, яку ніби спершу втопили, а потім зглянулися і таки витягли на берег...
  
  Я озирнувся по сторонах. І примітив другу мокру щура.
  
  – Ти знаєш, що Фенибро стежить за тобою?
  
  Синдж роздратовано зашипіла. Ясно, кавалер з'явився непроханий.
  
  – Я ж йому веліла... – Далі було не розібрати.
  
  – Гаразд, не гнівайся. Може, його Релианс за тобою відправив.
  
  – Релианс занадто багато на себе бере. – Повністю солідарний, малятко. – Одного разу він докомандуется. Я допоможу тобі знайти перевертнів. – Останню фразу вона вимовила майже бездоганно.
  
  – До речі, про перевертнів. Вони все ще там, на березі?
  
  – Так. – Синдж озирнулася і вишкірила зуби. На місці Фенибро я поспішив ретируватися.
  
  
  
  98
  
  – Викладай, Гаррет, – звелів Макс, помахом руки вказавши на вільний стілець.
  
  – Чи варто? Суцільні здогадки, нічого правдивими...
  
  – Не мороч мені голову!
  
  З розуму зійти! І це наш флегматичний татусь Вейдер? Вже зірветься, так зірветься...
  
  – Добре, як скажете. Отже, про все по порядку. Джеррис Дженорд – підсадна качка. Частина хитромудрого плану, один з цілої юрби «качок», яких Вовки підсаджували в багаті родини. Вони полювали за грошима, не більше того. І на Тая наїхали саме Вовки. Якщо бажаєте, можемо влаштувати очну ставку у в'язниці, я впевнений, він пізнає декого із заарештованих.
  
  Джеррис дізнався, що Алікс звернулася за допомогою до мене, і негайно сповістив своїх дружків.
  
  А далі було ось що. В один прекрасний день Вовки зіткнулися з Драконами, які пам'ятали ще з Кантарду. Зіткнулися – і просили підмоги. Або просто спробували найняти Драконів. Але у тих були власні плани. Вовки думали, що вони використовують Драконів, а насправді все було навпаки: це Дракони використовували Волков. І як раз Дракони вибрали Вейдерів своєю основною метою.
  
  Коли Дженорд повідомив, що Алікс ходила до мене, наші лиходії провели розвідку і вирішили, що я уявляю собі деяку небезпеку. Після чого спробували відвернути мене, заманивши в рух за права людей. Спробували завербувати мене, як вже завербували частина працівників на пивоварні. Варто було мені з'явитися у тебе, Макс, Дракони сповістили перевертнів, і ті прислали «ударний загін» зі свого лігва на пивоварні Лампа. У них нічого не вийшло, і тоді Дженорд позначив одяг, якій його бос оделил пошарпаного Гаррета. Інше вам відомо. – Хоча б у загальних рисах.
  
  Манвил Гилби поворошил вугілля у вогнищі. Макс мерзлякувато щулився – видно, він так нервував, що постійно мерзла – і задумливо промовив:
  
  – Значить, Вовки і Дракони використовували один одного. Вовкам були потрібні гроші. А чого домагалися перевертні?
  
  – Їм була потрібна пивоварня в робочому стані. Навіщо, не знаю, сам поки не зрозумів. Може, їх спрага замучила. Здається мені – це лише здогад, підкріплена тільки чуттям, – що за всім стоїть Слави Дуралейник. І він замішаний в тому, що відбувається по саме «не балуйся». – Зізнаюся: моє припущення ґрунтувалося частково на загадковому, м'яко висловлюючись, бездіяльності Небіжчика, що тривав по сей день. – Ще я думаю, що того, хто очолює Вовків, шантажем переконали встати на сторону Драконів. Інакше звідки всі неузгодженості і дрібні сутички?
  
  По-моєму, цей таємничий «хтось» повернув у місто Садлера з Краском, щоб розібратися з шантажистами. Але тут з'явилася Белінда, що неабияк ускладнило справу. Адже вона спить і бачить, як би пустити цю славну парочку на фарш. І наш мудрагель Вовк має намір спростити життя собі і своїм приятелям, покінчивши з Белиндой і зі мною. Він нацькував на нас Садлера і Фарба, але забув попередити союзників, які теж збиралися влаштувати засідку, але пізніше.
  
  Який з мене, виявляється, спритний теоретик! Швидше за все, половина моїх міркувань вилами по воді писана. Але навіть якщо так – наплювати. Головне – впевненість у собі.
  
  – Після вечірки і зіткнення з перевертнями Дженорд раптом зметикував, що Волков безсовісно надули. Вночі він вислизнув з дому, щоб підняти хай з цього приводу. Але його не захотіли слухати. Роздосадуваний, можливо, переслідуваний, він повернувся додому, та біля вхідних дверей Тай з Лансом застали Джерриса зненацька. І закрутилося; з того самого дня все розладналося, і у Вовків, і у Драконів.
  
  Між тим ніхто з замішаних в цій бодязі не виявляв особливого інтересу до розмови по душам з вашим покірним слугою. У всіх, включаючи тебе, Макс, були свої власні справи, якими ви не бажали поступатися. Правда, кожен відкривав мені якусь цікаву подробицю, щоб я міг при нагоді вкусити когось іншого. Не знаю, що найшло на тебе, бос. Може, тобі просто не хотілося бачити в своєму будинку хлопця з брудом під нігтями? Мабуть, боявся, що я всіх твоїх гостей перепугаю? Ти мене образив, Макс, але я переживу; зрештою, це твій дім, твоя вечірка, твої гроші.
  
  Макс метнув погляд на Гилби. Ага! Ось по кому палиця плаче!
  
  – Ти знаєш, хто цей таємний лиходій? – запитав Гилби.
  
  – Здогадуюсь, але напевно не скажу. Але якщо все піде, як задумано, хтось неодмінно тицьне в нього пальцем і крикне: «Він мене змусив!»
  
  Гилби знову поворошил вугілля. Макс задумливо дивився в камін.
  
  – Думаю, на сьогодні досить, – заявив я. – Вистачить слів, пора і справою зайнятися.
  
  99
  
  Я стояв на верху парадних сходів і дивився на простору залу. Поруч зі мною, просунувши руку мені під лікоть, прилаштувалася Тінні. Про неї я згадав завдяки Морлі, який просто наполіг, щоб міс Тейт включили в список гостей; тим самим він позбавив мене від кількох століть мук у Чистилищі (причому з Тінні сталося б истерзать Гаррета ще на грішній землі). Так, Морлі Дотс у нас турботливий, але папугу я йому ніколи не пробачу.
  
  – Знаєш, так і кортить запитати, хто помер, – промовила Тінні. В залі товпилося безліч людей різноманітного віку та виду. Більшість збилося в похмурі купки. Туди-сюди снували офіціанти містера Грессера, спритно огинаючи кремезних хлопців з примруженими очима – нашу доморощену охорону, яка складалась з поплічників Теверли, хлопців з пивоварні, моїх власних друзів і пари-трійки головорізів Белінди.
  
  – Буває, – неуважно відгукнувся я. – Прокляття!
  
  – Що сталося?
  
  – Тарп привів Торнаду. – Не вистачало тільки, щоб вона влаштувала черговий скандал на очах у чесної публіки. Я стенув плечима і глянув угору. Під стелею, на ободі люстри, сидів мій пернатий лихослов. Близько години тому він раптом прокинувся від сплячки, злетів на люстру і звідти витріщався на гостей, не видаючи при цьому ні звуку. Навіть Морлі його не помітив. Все-таки з ним щось не те коїться... Але якщо він буде мовчати і далі...
  
  Двері в кабінет Макса прочинилися.
  
  – Довго ще? – запитав Манвил Гилби, визираючи з-за дверей.
  
  – Поки все не зберуться. Ага! Згадай лихо... Прибув Блок зі своїми громилами. – У залі побільшало кремезних хлопців з примруженими очима; навряд чи це таємні агенти, швидше, явні, – Релвей ні за що не погодився б виставити на загальний огляд цих таємних агентів. Деякі гості поспішили відійти в сторону, особливо коли в залу ввели укладених в кайданах – Фарба, Садлера, Джерриса Дженорда та інших. Дженорд, здавалося, переживав сильніше інших.
  
  Всіх ув'язнених посадили на лаву, прикутою ланцюгом до колони. На цій лаві компанію їм склали вісім Вовків, які не встигли втекти з маєтку Маренго до того, як лейтенант Нагит затіяв зачистку. До речі сказати, дії Нагита неабияк здивували самого Норт-Энглиша, який «просто сказився», – так стверджувала Тама Монтецума, яка раніше виступала його голосом.
  
  До нас приєдналася Алікс Вейдер.
  
  – Тут стільки народу, який один одного терпіти не може. – Яке шикарне на ній сукня! І як кровожерливо вона в ньому виглядає! – І як тобі вдалося їх зібрати?
  
  – Я їх приманил найкращим у місті пивом. Ніхто не встояв. – Я примітив Трейла, Сторі і міс Трим, поблизу яких маячив і Мелфорд Шейл, навідріз відмовився залишатися в «Райських воротах». Усі четверо з завзяттям, гідним кращого застосування, налягали на хазяйське пиво.
  
  Справжня причина, по якій всі ці люди прийшли сюди, – вони злякалися не прийти. Злякалися, що можуть упустити щось важливе. Нині час такий, напружене, на крок відстанеш – вважай, що життя прожив даремно. Нині майбутнє переписує саме себе, кожну хвилину, кожну мить, і коли не хочеш опинитися на узбіччі, потрібно не упускати рівним рахунком нічого, навіть малої дещиці.
  
  – Манвил, скажи... – Куди він подівся? – А! Краще пізно, ніж ніколи. – Плоскомордый виконав доручення: з їдальні в залу вийшов Тай Вейдер. На милицях. Його супроводжувала Нікс, не спускає з нареченого стурбованого погляду. За Таєм хлопці з пивоварні волочили величезну дерев'яну бочку на добру тисячу галонів; у таких бочках пиво відстоюється, перш ніж його переливають в пляшки, звичні для покупців. Я помітив, що бочка порушила загальну цікавість; однак гості дуже побоювалися один одного, щоб задавати питання. Тай подивився на мене, ствердно махнув рукою. Я послав їй повітряний поцілунок. Тепер ми з ним – не розлий вода.
  
  – Іди до батька, – звелів я Алікс. – Передай, що все готово, чекаємо тільки Релвея.
  
  – Тільки Релвея. Угу. Більше нічого?
  
  – Ні. Він і так все зрозуміє.
  
  Коли Алікс юркнула, Тінні запитала:
  
  – Думаєш, вона не забуде по дорозі?
  
  – Ти несправедлива до бідоласі. І потім, ви ж подруги.
  
  – Треба ж, згадав. Гаразд, залишимо це. Скажи краще, з якого дива ти зігнав сюди всю цю шатию?
  
  – О, я спрагу їх засмутити. По-справжньому. Тут вибирати не доводиться: або я засмучу їх, або засмучуся сам – через те, що виставив себе повним ідіотом.
  
  – Куди вже більше? Ти завжди ведеш себе як ідіот.
  
  – Підніми-но спідницю.
  
  – Прямо тут? Я не проти погратися, Гаррет, але...
  
  – На пару дюймів, не більше. – Щоб від підлоги відірвалася. – Ха! Так я і думав.
  
  – Ти про що?
  
  – На тобі зелені туфлі. То вони тебе в злючку перетворюють, то ти їх одягаєш, коли злишся, однак...
  
  – Хтось прийшов.
  
  Точно. Хлопці з пивоварні Лампа. Закуті в срібні ланцюги, вони виглядали дуже еротично. Чесно кажучи, не очікував, що їх відразу візьмуть в оборот. Що ж, залишається в черговий раз захопитися передбачливістю Релвея.
  
  – П'ять... шість. А де решта? Адже їх набагато більше має бути. А тут ше... п'ятеро! – Шостим був Релвей власною персоною, загримований, будував з себе молодшого помічника ката і ліниво поигрывавший кінцем ланцюга. По-моєму, дізналися його хіба що ми з Пулар Синдж.
  
  Вона, до речі, трималася чудово, не знітилася в присутності стількох людей, під численними поглядами. Щоправда, намагалася триматися біля стінки, але це цілком можна пробачити.
  
  Орли-человеколюбцы несхвально на неї косилися, але істерики не влаштовували. Їх куди більше турбували хлопці Морлі і головорізи Белінди. Крысюки своє місце знали, а ось ці...
  
  Отже, гості в зборі. Перевертнів, крім тих, яких привів Релвей, як ніби не спостерігалося, але Синдж продовжувала принюхуватися. Я, зізнатися, розраховував, що у нас будуть і непрохані гості.
  
  Проштовхався крізь натовп Маренго Норт-Энглиш. Від кожного випадкового дотику його просто-напросто пересмикувало. Ну і дівчисько, аристократ хренов! Він тягнув за собою свою чарівну племінницю. Тама сторожко озиралась, її явно щось тривожило. Може, вона побоювалася злиднів, які зібралися сьогодні у будинку Вейдера? Навряд чи; по-моєму, їй не складе праці задобрити самого запеклого лиходія. Наскільки можу судити, вона, з її холоднокровністю і гострим розумом, здатна виплутатися з будь-яких неприємностей.
  
  Я нітрохи не сумнівався: поки Маренго задивляється на Белинду, Тінні і Торнаду і пускає слину, Тама будує власні плани. На місці Норт-Энглиша я б подбав надійніше приховати всі цінності і срібні ложки.
  
  Капітан Блок про щось шепотівся з Релвеем, причому обидва поглядали у мій бік. Нарешті Блок кілька разів кивнув і рушив до сходів.
  
  Тим часом Маренго дістався до мене і запитав:
  
  – Не пора починати?
  
  Як не дивно, Тамі, судячи з виразу обличчя, моя відповідь хотілося почути куди сильніше, ніж її дядькові.
  
  Я сподівався, що збіговисько виявиться ще більш строкатим. Але і без того компанія підібралася що треба. Вхідні двері замкнули.
  
  Біля неї, точно два обрюзгших храмових троля, височіли Сардж і Пудель. Обидва одягнені відповідно оказії, з-за чого вони виглядали точнісінько як кошмари від нетравлення шлунка. До нещастя, я сам був не в тому становищі, щоб їх дражнити, оскільки на мене напнули другий вихідний костюм Тая Вейдера (перший наділ сам Тай). У цьому костюмі я виглядав худорлявих молодиком, який має намір зганьбити честь своєї добропорядній сім'ї.
  
  – Пора.
  
  У полі зору виникла Синдж. Маренго зиркнув на неї й зітхнув. За Синдж тінями слідували Плеймет, Плоскомордый і Торнада, яка поки що нічого, на щастя, не влаштувала. Погляд Норт-Энглиша затримався на Торнаде. Що ж, якщо вони вирішать, що створені одне для одного, я заперечувати не стану. Ідеальна пара. А у мене є відмінний подарунок на весілля – великий, товстий. І з крилами.
  
  Я задер голову. Ймовірний подаруночок, як і раніше, мовчав і витріщався на людей внизу.
  
  Синдж вирушила обнюхувати офіціантів Грессера і кухонну зграю Нейрсы Бинтор.
  
  А до мене нагору, важко відсапуючись, піднявся капітан Блок. Він схопився за поручні, глибоко вдихнув і видавив:
  
  – Почекай трошки, Гаррет.
  
  – Але...
  
  – Що, вагома причина? – пророкотав за моєю спиною Макс Вейдер. Я ворухнув рукою, і Попка-Дурак слухняно зірвався з люстри і впав мені на плече. Схоже, Алікс виклала таткові все, що вона про мене думає: голос Макса сочився недовірливістю. Правда, коли маєш справу зі слугами корони, недовірливість – необхідна умова.
  
  – Гадаю, так, – відповів Блок. – Ви, звичайно, можете не погодитися...
  
  – Що таке? – запитав я. Напевно нічого хорошого. Папуга нахилив голову, щоб краще чути.
  
  – Повинен з'явитися один знайомий, так би мовити, зглянутися. – Капітан зробив наголос на останньому слові. Макс не зрозумів, зате я здогадався відразу. Таємничий покровитель Блоку вирішив спуститися з Пагорба і ощасливити нас своєю присутністю. Здорово! На це я і не сподівався. Тепер в моєму плані майже не залишилося вад; передостання змеюка виповзла зі свого лігва на сонечко. Якщо ж і якийсь старий потрясатель основ, нещодавно з Кантарда, не зуміє стримати цікавості і теж заявиться на вечірку, мені впору медаль давати за бездоганну організацію.
  
  – Він трохи запізнюється, – продовжував Блок. – Треба його чекати. Від нас не убуде, а користь від нього чимала, вже повірте. – Капітан підморгнув, що було зовсім не в його дусі. Схоже, цей тип з Пагорба особливо з Блоком не церемониться, раз капітан про нього таку турботу проявляє.
  
  Макс прицокнул мовою. Він зрозумів, що мова йде про якийсь «гулі». На відміну від мене, він ставився до них до всіх... е... не надто тепло.
  
  Маренго нітрохи не засмутився. Навпаки, як ніби зрадів. В наступну мить до мене дійшло, що він не слухає нас, а розмови внизу.
  
  – Хто він такий? – запитав я у Блоку. – Чи це секрет?
  
  – Владика Бур Перилос Спайт.
  
  Ніколи про нього не чув. Я розкрив було рота, але сказати нічого не встиг, – мене випередив Макс.
  
  – Що йому тут потрібно? – Макс потемнів обличчям. Він що, цього Спайта особисто знає і терпіти не може? Або Спайта знають взагалі все, крім мене? Мені за родом занять належить знати більше, ніж іншим. Знати і розуміти. Але хоч убийте, не розумію, яким боком цей відьмак замешался в наші справи.
  
  – Він володіє великими знаннями в усьому, що стосується розвідників, партизанів, сил особливого призначення і таємних операцій Кантарде. Він особисто в них брав участь. І в нього свої рахунки з перевертнями. Щойно він почув про татуювання з драконом, як відразу запропонував свою допомогу.
  
  Від кого він міг почути? Невже капітан Вестман Блок має наказ повідомляти про всі мало-мальськи значущих розслідуваннях тим, хто може бути зацікавлений в їх результатах? Може, його і призначили на цю посаду тільки за такої умови? Фу, Гаррет, не можна ж бути настільки цинічним! Чи це не цинізм, а тверезий погляд на навколишню дійсність?
  
  – Не знаю чому, – викладав Блок, – але він і справді неабияк зацікавився. Діставав мене кожен день, крутіше тієї баби зі старої казки про рибака. І завжди знав більше, ніж Релвей... – Блок збагнув, що надто вже розговорився, і квапливо закінчив: – Це він наполіг на своєму присутності тут.
  
  – Але прийти не поспішає, – пробурчав я. – Усі вони там, на Пагорбі, однакові. – І то сказати, не пристало Владиці Бур підлаштовуватися під плани простолюду. Ну та гаразд. Зате прийде, і ми на нього подивимось. Ох, подивимось! – Скажи-ка, старий приятель, від кого цей хмир дізнався про мою вечірці?
  
  Блок знизав плечима.
  
  – Поняття не маю. Але не від мене. Йому багато відомо, я ж кажу.
  
  – Хм... – Я зиркнув на Маренго Норт-Энглиша, який стояв поруч зі своїм другом Максом Вейдером. Пам'ятається, він скаржився на примхи чародіїв. – Ясно.
  
  У Маренго не вистачило розуму прикинутися, ніби він зніяковів.
  
  – Ясно, – повторив за мною Макс. – Почекаємо, Гаррет. А ти поки продовжуй наганяти страху, щоб у них дим з вух повалив. Чародій заявиться, ми його відразу в натовп пихнем, як кота в мишачу нору.
  
  – Слухаюсь, бос. – Мабуть, ідея здорова: кого-то може і пройняти. – Прошу вибачення. – Блок завмер на середині сходів і багатозначно дивився на мене. Він явно хотів повідомити мені щось ще.
  
  Коли я підійшов, капітан прошепотів мені на вухо:
  
  – Релвей просив передати, щоб ти заглянув на пивоварню Лампа.
  
  – Він знайшов що-небудь?
  
  – По всій видимості, так. В подробиці він не вдавався. Сказав тільки, що сам розібратися не може, але вірить у тебе. І додав, що тобі не завадить подивитися на все своїми очима, перш ніж вечірка розпочнеться.
  
  Піти зараз?
  
  – Може, він не помітив, що я трохи зайнятий? І потім, щоразу, коли Релвей мене кличе, я натикаюся на трупи. Чесно кажучи, я від них втомився... Ось зараза! – Медфорд Шейл в компанії інших мешканців «Райських врат» оглаживал пивну бочку з таким виглядом, ніби це була двері в рай. Тільки б не надумали відкрити кран, інакше весь мій план піде нанівець, а гості будуть в шоці – принаймні, більшість. – Гей, пташко, лети вниз і прожени цих п'яничок. Нехай провалюють. Давай, лети.
  
  Поява папугу справило бажаний результат. Старичье відступило до відкритих бочонкам. Проте рухалися вони хитромудрим зигзагом і в підсумку опинилися віч-на-віч з закованими в кайдани ув'язненими.
  
  Тут Сторі немов збожеволів. Бризкаючи слиною, він замахнувся своїм костуром на одного з перевертнів.
  
  – Схоже, зустрів приятеля, – пробурмотів я. – Виходить, це той самий Картер Стоквелл, що на Мизходе воював...
  
  – Що?
  
  – Довго розповідати. Ці старі люди колись були солдатами. Найманці-перевертні зрадили їх венагетам, і ми отримали солідну ляпас. Здається, один з наших перевертнів був там в ту саму пору... Сторі – он той, весь з себе, з костуром – назвав мені ім'я, яке я чув зовсім недавно.
  
  – Здається, я починаю розуміти, чому так зацікавився чарівник.
  
  Я теж, тим більше якщо вірна моя думка щодо того, хто такий цей Перилос Спайт.
  
  – Треба його втихомирити.
  
  – І з Ділом поговорити.
  
  
  
  100
  
  Сторі втихомирився лише після того, як Трейла трохи не схопив удар. Перевертням перепало добряче: деякі були всі в крові, так і срібні окови не додавали їм сил. Стоквелл скиглив як побитий собака. Голос того хлопця, з яким ми зчепилися спершу на конюшні, а потім на сходах у будинку Вейдерів, вимовив: «Треба було прикінчити цю скотину». Чесно кажучи, не зрозумів, кого він розумів – Сторі або мене.
  
  Хлопці з Братства Вовка, прикуті по сусідству, сиділи бліді й присоромлені, зрідка поглядаючи на тих, з ким вони нібито співпрацювали, на тих, хто ними, за великим рахунком, помыкал – на не-людей, що підпорядкували собі человеколюбцев... Джеррис Дженорд, судячи з його фізіономії, здогадався про все вже давно. Бути може, в тюрмі. А може, ще в ту ніч, коли він докінчив бідолаху Ланселина. Можливо, він вгадав і головне.
  
  Хто за всім стоїть.
  
  У мене теж була ідея, прізвища Дуралейник. Проте я ніяк не міг втиснути його в цю схему. При тих доказах, які були у мене на руках, на роль верховоди найбільше підходив Маренго Норт-Энглиш.
  
  Вовки трималися разом, від Дженорда ніхто не відсувався. По всій видимості, Блок з Релвеем не спромоглися їм навіть натякнути... Довіряють один одному. Як зворушливо! В наші дні довіра – недозволена розкіш, від якої, втім, швидко відучуються.
  
  Значить, я помилявся щодо Дженорда. Він – справжній командос. Таку довіру на порожньому місці не виникає; щоб заслужити його, потрібно пройти крізь пекло.
  
  – Посприяти не бажаєш? – запитав я Дженорда.
  
  Він дивився прямо перед собою, немов не помічаючи мене, і рота розкривати явно не збирався. Он як випнув підборіддя – мовляв, скільки не пыжьтесь, не буду я вам допомагати.
  
  Знайоме, знайоме. Знаєш, приятель, і я проходив крізь пекло... Славні були деньки. Ось тільки нікого з тих, з ким ми йшли плече до плеча, вже не залишилося... Моя дружба з Морлі і іншими – лише блідий привид тієї дружби.
  
  З кухні долинув рев, настільки гучний, що всі без винятку гості нагострили вуха. Нейрса Бинтор засурмила, точно розлючений слониха. Перш ніж я встиг упевнитися, що хоча б половина охоронців не зірвалася зі своїх постів і не кинулася на кухню, Нейрса, палаючи гнівом, увірвалася в залу. На плечі в неї бовталося тіло – тіло перевертня, захопленого посеред перетворення. В руці Нейрса стискала калатало досить загрозливого вигляду; такими калаталами впору кілля забивати в землю. Гості поспішно розступилися. Нейрса обвела поглядом натовп, примітила мене – і жбурнула до моїх ніг перевертня. Той проїхався по підлозі, обідравши шкіру на спині.
  
  – Гей, Гаррет! – гаркнула матінка Бинтор. – Я, значить, з кухнею володію, так. А ти б краще за всякою шушваллю наглядав, так. І щура свою забери, ти!
  
  Пулар Синдж у неї за спиною виглядала одночасно смиренної, як овечка, і донезмоги задоволеною. І цілком заслужено, адже вона пронюхала чергового лиходія.
  
  Мені прийшло в голову, що Нейрсу Бинтор ми в наші плани присвятити забули. Так, упущеньице. На подібні промахи богиня іронії поблажливо не подивиться і простить не скоро. В домашній ієрархії Вейдерів Нейрса йшла відразу за Максом – чи, може, за Манвилом Гилби (правда, в останньому я сумнівався).
  
  Закликавши на допомогу все своє красномовство і чарівність, я заходився багатослівно вибачатися. Перната тварюка, восседавшая на величезній бочці, супроводжувала мої слова радісним уханням. Я не став цього терпіти – позичив у Сторі ковіньку і пару раз торохнув по бочці. Містер Велика Шишка поперхнувся смішком, досадливо покрутив головою, злетів під стелю і сів на люстрі, як на сідалі, відчуваючи себе в цілковитій безпеці.
  
  – Ти, пташко, слухай сюди! На моїй кухні тобі робити нічого, що говорить ти чи ні, зрозумів, ти?! Не то голову зверну! І інші теж щоб не лізли!
  
  Перевертень у моїх ніг надумав поворухнутися. Нейрса примерилась, штовхнула його в бік носком свого величезного черевика, потім для вірності додала калаталом. Перевертень затих. Поки стражники оповили його ланцюгами, матінка Бинтор калатало не опускала.
  
  Я прошепотів на вухо Синдж (можна подумати, вона була настільки безглузда, що потребувала моїх радах):
  
  – По-моєму, на кухні тобі краще не з'являтися.
  
  – Ти мені говорити будеш, ти, – шепнула вона у відповідь.
  
  Просто розумниця! Вже і жартувати навчилася.
  
  – Угу. Іди.
  
  Випроставшись, я побачив, що матінка Бинтор велично видаляється в свої заповідні угіддя.
  
  – Хлопці, посадіть його до решти, поки він не прочумався, – звелів я стражникам. Судячи з усього, млявість перевертнів почасти пояснювалася їх уявній зв'язком: вони, схоже, були охоплені відчаєм, який передавався від одного до іншого, і позбавляло їх... е... бойового запалу.
  
  Блок, поряд з яким стояв Релвей, замахав руками, підкликаючи мене до себе.
  
  
  
  101
  
  У деяких випадках Релвей цілком передбачуваний. Наприклад, він будь-яку ситуацію намагається перетворити в мелодраму. На пивоварні Лампа він змусив своїх хлопців бродити з факелами, заповнивши руїни чудово моторошними, хиткими, воістину готичними тінями.
  
  – Я думав, вона краще збереглася, – зауважив я, розуміючи пивоварню. Зовні цегляна будівля виглядало щодо цілим, однак усередині стіни сипалися, а в підлозі зяяли тріщини.
  
  – І пахне дивно, – пробурмотів Морлі. Він примудрявся переступати через купи сміття на підлозі, зовсім не піднімаючи пилу.
  
  – Сам побачиш, чим пахне, – буркнув Релвей. Він сердився на свого приятеля Гаррета. Цей Гаррет приволік із собою Морлі Дотса і Пулар Синдж. І Релвей чудово розумів, навіщо. Морлі постарається запам'ятати все, в тому числі і його звички. А Синдж, сама того не усвідомлюючи, напевно унюхает що-небудь отаке, особливе. Сподіваюся, Релвей не настільки зол, щоб підлаштувати мені згодом яку-небудь капость.
  
  – Сюди. – Він пірнув у дірку в підлозі. Мені довелося встати на карачки. Пилу не було, з чого випливало, що цим проходом останнім часом частенько користувалися. – Розкішна у них життя, вірно?
  
  Блок почав читати мораль: мовляв, життя лиходіїв здалеку і справді здається розкішною, але поблизу вона – потворна і огидна. Сперечатися ніхто не сперечався. Я так взагалі кожен день бачу підтвердження його слів.
  
  З іншого боку, лиходії процвітають, а праведники борсаються в безодні відчаю.
  
  – Ага. Наче ми з моїм эполетом.
  
  Попка-Дурак, який, природно, теж ув'язався за нами, презирливо пирхнув. А Морлі заявив:
  
  – Протестую. Ця птиця – мій подарунок від чистого серця.
  
  – Я тобі цей подаруночок ніколи не пробачу. Уф! – Сморід ставала все сильнішою, і в ній того ж з'явився якийсь знайомий присмак. Щось пивне...
  
  – Тут. – Релвей вказав на стародавні мідні котли, які досі ніхто не поцупив – що щонайменше дивно, враховуючи, якою ціною нині мідь. – Беріть факели і залазьте наверх. – Він тицьнув пальцем на піраміду з ящиків у стінки одного з котлів. – Ти теж, Вага.
  
  Я розжився факелом у стражника. Капітан Блок забрав факел у іншого зі своїх підлеглих. Нам вдалося влізти на ящики, нічого собі не зламавши, хіба що містер Велика Шишка позбувся декількох пір'я, коли я ненароком підпалив йому хвіст.
  
  Котли наповнився-полнехоньки. На поверхні найближчого спухло і лопнув величезний міхур.
  
  – Брр! Не вмієш пиво варити, так не берись. – Правда, я не впевнений, що тут варять саме пиво. Але запах все одно знайомий. Може, від самого котла йде?
  
  – Угу, – похмуро погодився Релвей. – Візьми он те весло і перешкодь.
  
  Поперек другого котла лежав довгу жердину з лопатою на одному кінці. Я підкорився наказу Релвея.
  
  – !!! – вигукнув Блок. – Що за дурня?!
  
  Продовжуючи ворочати шостому, я задавав собі питання.
  
  На дні котла знаходилося щось на зразок дуже великого слимака, що віддалено нагадував людину. Ні, більше воно скидалося на мавпу. Лапи довгі, кістляві, голова кругла, очі великі й без очей, як у лемурів, вух немає, зате позаду бовтається хвіст.
  
  У другому котлі переховувався брат-близнюк цього виродка.
  
  – Що скажете? – впорався Релвей. – Може, ось навіщо перевертням знадобилася найбільша в Танфере пивоварня?
  
  – Вони виховують своїх дітей. Прокляття! Тепер зрозуміло... Але не всі. Н-да, якщо так вони розмножуються, можна їм тільки поспівчувати. – Я ладен був побитися об заклад: тут було давнє чаклунство, на зразок того, яке створило народ Пулар Синдж. – Але співчуття співчуттям, а жаліти їх ніхто не збирається. Думаю, коли Макс дізнається, що ж знадобилося перевертням від нього і його сім'ї, легше йому не стане.
  
  – Мертвих не воскресиш, – похмуро підтвердив Блок.
  
  – Гаррет! Небезпека! – пискнула Синдж і прожогом кинулася геть як... як перелякана щур. У тій стороні, звідки ми прийшли, почувся шум. Хтось щось вигукнув. Релвей схопився за ніж. Стражники взялися за мечі.
  
  – Діл, розслабся! – кинув Блок. – Це...
  
  Релвей застиг, точно статуя.
  
  З тіней проступила більш щільна тінь, кошмарне бачення. Мені на пам'ять раптом прийшла легендарна порода вампірів, здатних перетворюватися в туман, проникаючий в будь-яку щілину. Коли ця тінь підпливла ближче, я розгледів в ній людини в чорному балахоні, розшитому золотими блискавками; обличчя було приховано срібною маскою. Ясненько – до нас завітав горезвісний Владика Бур Перилос Спайт. Що ж, явище як раз в дусі чародіїв: лякай своїх, щоб чужі боялися.
  
  По мені, так вдягатися зі смаком, а не аби як. Втім, у публіки з Пагорба свої пристрасті. Часом мені хочеться запитати, де вони знаходять собі кравців... Цікаво, що йому тут потрібно? Потусуватися прийшов?
  
  Попка-Дурак вирішив, що йому неодмінно треба відшукати Пулар Синдж. Непогана думка. Ще не вистачало, щоб чародій засік мого папуги.
  
  Блок перехопив мій погляд і смикнув підборіддям. Я слухняно зліз, він спустився слідом за мною, поступившись своє місце чарівника, який узяв весло і почав заважати мерзенне вариво.
  
  Який чи яка? Поняття не маю. Один шанс із трьох, що під маскою – жіноче обличчя. Хоча це без різниці. Чародії всі сволочі неабиякі – що чоловіки, що жінки.
  
  Блок потягнув мене за рукав, хитнув головою. Пора змотуватися, простим людям тут робити більше нічого.
  
  Деручись по проходу, я продовжував розмірковувати, добре це чи погано, що до нас приєднався чарівник. Цілком може бути, що його присутність змусить знову залягти на дно того самого полководця з Кантарда, з яким особисто я зустрівся б з куди більшим задоволенням.
  
  * * *
  
  По дорозі до дому Вейдера Релвей запитав:
  
  – Гаррет, ти для мене що-небудь узнав?
  
  – Не-а. І не дізнаюся, схоже. Мені у відкриту заявили, що до таємниць мене не підпустять і нічого такого, чого не знав би весь білий світ, я не з'ясую.
  
  – Але ти ж для них ласий шматочок.
  
  – Був. Поки не зв'язався з тобою.
  
  – Тобто?
  
  – Та так... На вашому з Блоком місці я б пошукав серед стражників хлопця, який і пильнує за порядком, і за права людини будь-якого шию скрутить.
  
  Релвей насупився. Його риси наче затверділи.
  
  Не здумай вклонятися іншим богам, чоловіче. Бог один, і він – твій командир.
  
  102
  
  Макс дивився на чарівника, який тільки-тільки з'явився у залі і, зрозуміло, відразу привернув до себе увагу. Футів дев'яти зростанням, весь якийсь напівпрозорий, німб навколо голови, в якому виблискують золоті блискавки. За спиною чародія м'ялися два охоронця, злегка отливавших позолотою. За помахом хазяйської долоні вони зайняли місця біля дверей. Сардж і Пудель охоче поступилися їм свій пост.
  
  З прибуттям чарівника в залі запанував страх. Всі чекали, коли Перилос Спайт припинить просто стояти і почне діяти. Перевертні тряслися від жаху; схоже, цей чародій був їм знайомий, причому досить близько, і знайомство це до приємним явно не ставилося. А Маренго Норт-Энглиш посилено намагався розчинитися в найближчій стінової панелі.
  
  Вейдер уважно вислухав мою розповідь про знахідку на пивоварні Лампа.
  
  – Захопи вони мою, могли б цілу армію наварити, – зауважив він неголосно.
  
  – Можливо, на те й розраховували.
  
  – Але з якого дива «Кличу» їм допомагати?
  
  – Поки не знаю. Зате впевнений, що Вовки думали, ніби перевертні їм допомагають, а не навпаки. Нам відомо, що ці перевертні не вчора народилися. Сторі одного з них в обличчя визнав. – Згаданий Сторі, разом з Трейлом та іншими Чокнутыми Старцями, як і раніше, тримався ближче до пивних бочонкам. – У них було достатньо часу, щоб навчитися правильно мізки пудрити і відводити очі.
  
  – Давай, з'ясовуй далі. Чесно сказати, від цього лякала у мене мурашки по шкірі. Не подобається він мені, Гаррет. Уведи його, поки він не викинув що-небудь таке, про що я потім пошкодую.
  
  – Ти з ним вже стикався?
  
  – З Спайтом? Немає. Я взагалі намагаюся з такими, як він, не перетинатися. Я пиво продаю і спілкуюся в основному з тими, хто моє пиво купує. Навіть у найгірші роки, під час війни, всякі там чаклуни та інша шушваль на мою пивоварню не зазіхали, і добре б, щоб воно і надалі так було. Займися справою, Гаррет.
  
  – Слухаю і корюся. – Я оглянув натовп і скорчив гримасу. Терпіти не можу працювати на публіці. Тим більше в присутності «великої риби» з Пагорба, та ще незнайомої. З іншого боку, Блок від нього в легкому захваті, а Маренго очевидно його боїться.
  
  – Тихо! – гаркнув я. В ту ж мить всі охоронці, яких у залі було трохи менше, ніж гостей, почали вторити мого крику. Природно, їх стараннями гомін став голосніше. Я терпляче чекав, поки вони схаменуться самі і образумят інших. Нарешті в залі встановилася відносна тиша.
  
  Всі обернулися до мене. Особи похмурі, як на підбір, жодної посмішки. Втім, я і сам не лучусь від щастя.
  
  Зізнатися, в цій частині вечора я наперед не продумав. План був простий. Зібрати всіх, кого слід, щоб вони занервували. Приховати в рукаві пару козирів, про які знаємо тільки ми з Таєм. А далі – по ситуації.
  
  Може, порозумітися? Деякі з гостей досі поняття не мали, якого рожна їх запросили. Решта щось підозрювали, але швидше за все про справжній наш задум не здогадувалися.
  
  Так, треба дещо розтлумачити.
  
  – Містер Трейл, містер Сторі! Всі бачили, як ви розбушувалися. Будьте ласкаві, розкажіть гостям, чому це сталося. – Валяйте, хлопці, а то народ знемагає від цікавості.
  
  Трейл був занадто вражений присутністю таких важливих персон, щоб видавити з себе хоч слово. Сторі, на відміну від приятеля, ніяких проблем не відчував, тим паче, що пиво, до якого він старанно прикладався, додало йому сміливості і красномовства. Він повторив свою розповідь про мизходской кампанії, дещо-що, безумовно, прикрасивши і додавши подробиць. Слухали його вкрай зосереджено, благо чарівник у двері всім своїм виглядом давав зрозуміти, що не збирається церемонитися з тими, кому кортить. Думаю, більшості гостей відомо про Перилосе Спайте куди більше мого. Мабуть, служи я не в морській піхоті, а де-небудь в тилу, займай я тепленьке містечко, і до мене теж доходили б різні міські плітки.
  
  Сторі заявив, що вони з Трейлом переконані: ці перевертні, які сидять на лаві в цій залі, – ті самі зрадники, які п'ятдесят років тому заманили в пастку всю карентийскую армію.
  
  Коли Сторі вичерпався і почав повторюватися, я оголосив:
  
  – Міс Квипо Трим, колишній сержант королівської медичної служби, викладе нам свою історію.
  
  Квипо розповіла гостям те ж саме, що говорила мені, додавши кілька деталей, які згадала з часу нашої розмови. Слідом я викликав інших, що мали справу з перевертнями, і сам виголосив маленьку промову з цього приводу. Не став я викликати тільки Релвея, який офіційно тут не був присутній. Думаю, поступово гості переконалися, що зібрали їх не з-за Вейдерів і не з примхи Гаррета, як багато хто напевно вважали, а в ім'я безпеки карентийской корони.
  
  Поглядаючи на чарівника, я сказав:
  
  – Загалом, картина виходить така. Ці істоти прикидалися, що служать короні, але їх служба щоразу приносила одні біди. Все одно що Слави Дуралейник. Ми про них мало що знаємо. Суцільні загадки. Їх командиром був якийсь полковник Нортон Вальсунг. Міс Трим казала мені, що це карентиец, але вона єдина, хто зустрічав полковника. Мені здається, що такої людини просто не існує. Найімовірніше, полковник Вальсунг – ще один перевертень.
  
  Звичайно, я йшов напролом, видаючи здогади за факти. Але раптом хто-небудь що-небудь згадає? Раптом хто-небудь скаже, хто стоїть за Братством Вовка і за «Кличем» як таким? Думаю, ті, кому є що сказати, неодмінно знайдуться, от тільки чи захочуть вони говорити?
  
  Перилос Спайт ворухнувся. Мого лівого вуха торкнувся шепіт, який прилетів невідомо звідки. Лише завдяки тому, що звик спілкуватися з Небіжчиком, я не підскочив до стелі.
  
  – Вальсунг існує. Але навряд чи протягне довго. Він їм більше не потрібен.
  
  Я кивнув, даючи зрозуміти, що почув. Судячи з усього, мені це повідомили не просто так, а з якоюсь метою. З якою, цікаво? Я подивився на Попку-Дурня, який сидів на люстрі і взиравшего на натовп з висоти. Він вів себе тихіше води. Відмінно. Чудово. Ризиковано. Якщо Владика Бур зміркує, яку роль відвели пернатому сквернослову, до довгого списку тих, хто мав на Гаррета зуб, додасться чарівник з блискавками на балахоні.
  
  Найпаскудніше, що звинувачують завжди чомусь мене. Закон бутерброда. Або, якщо хочете, закон Гаррета.
  
  – Нишкни, приятель, – прошепотів я, – нехай чарівник віддувається.
  
  Бажаного ми ще не досягли. Самовладання ніхто поки не втратив, таємниці видавати ніхто не поспішав.
  
  Я повернувся до членів Братства Вовка. З ними у мене взагалі не було ніякої впевненості: їх спонукання, хоч і людські, залишалися загадкою. «Клич» на словах від них відхрестився, але вже в чому-чому, а в нехтуванні ідеалами человеколюбцев їх ніяк не було дорікнути.
  
  Напруга серед гостей наростало. Щоб утримати увагу натовпу, я спустився по сходах на дві сходинки. І заявив:
  
  – Непрямі докази вказують на те, що Чорні Дракони співпрацювали з Братством Вовка.
  
  Я виділив голосом слово «непрямі». Мовляв, прямих доказів у мене немає, так що думайте самі, вирішуйте самі. Зрештою, для більшості достатньо зароненного сумніви... Хоча напевно знайдуться фанатики, які стануть міркувати так: «Ну і що, що зрадник, головне – людина».
  
  Вовки поглядали на мене спідлоба, косилися на перевертнів. Мабуть, прикидають, як помститися. Тільки Дженорд дивився прямо перед собою. Він безнадійний. Судячи з усього, має намір когось захищати.
  
  Я повернувся до балкона.
  
  – Гей, бос, не бажаєш пред'явити нашого приятеля?
  
  Макс коротко кивнув і дав знак Манвилу Гилби. Той зник з поля зору, але незабаром повернувся, тягнучи за собою Маренго Норт-Энглиша, який раніше намагався сховатися від погляду чарівника.
  
  Я не відчував до нього жалю.
  
  – Розкажіть нам про Вовків. Звідки вони взялися? Чому відділилися від вас?
  
  Говорити Маренго не хотілося. Чародій, повинно бути, і справді викликав у нього жах. Вірно, наш доблесний Маренго якось по дурості перебіг доріжку Спайту... Але відступати було нікуди, і він заговорив, затинаючись, заїкаючись, плутаючись у словах.
  
  Поруч зі мною виник Морлі.
  
  – Скільки можна? – прошепотів він. – Перерізати їм горлянки, і справа з кінцем!
  
  Міські ельфи не терплять манівців. Як правило, вони вихлюпують дитину разом з водою, сподіваючись на те, що боги врятують малюка, якщо від нього є хоч який-небудь зиск.
  
  – Не можна. Якщо ми прикінчимо перевертнів, з половиною гостей від злості припадок станеться. Ти погляньте на цих клоунів: всі гадають, як би їм половчее викрутитися і вигідніший новини використовувати. Щоправда, розуміють, що доведеться спершу повз чародія прошмигнути. Нам потрібно з'ясувати, наскільки глибоко проникла зараза, а з мертвяків нічого не витягнеш. У нас же тут Владика Бур, а не некромант. – А ще, додав я про себе, особисто мені дуже хочеться отримати відповідь на декілька запитань: навіщо, що і хто. Правильну відповідь можна почути, лише поставивши правильний питання в підходящий момент.
  
  Нічого особливо цікавого Маренго не розповів. Вовки були його першою спробою перетворити «Клич» в реальну силу; він свідомо добирав загін ветеранів, героїв війни, умілих і відданих справі. Однак вони не звикли співвідносити з наказами кожен свій крок, оскільки на фронті діяли майже самостійно, і тому почалися розбіжності. Коли Вовки стали переконувати Внутрішній Коло у своїй правоті, звернувшись для цього до підручним засобам, зазначений Коло оголосив Братство розпущеним. На зміну Вовкам прийшли менш войовничі і більш слухняні. Нові загони не мали єдиноначальності, поки не з'явився полковник Теверли. Багато з Волков перейшли до нього; деякі, на зразок Джерриса Дженорда, пішли у вільне плавання.
  
  Маренго стверджував, що Вовки, незважаючи на всі образи, які вони могли затаїти, ніколи і ні за що не зв'язалися б з власної волі з ворогами Каренты.
  
  В його словах засумнівався б хіба що самий безглуздий гість на нашій вечірці. Погляди, які Вовки кидали на перевертнів, були сповнені палкої ненависті.
  
  Вірність короні – наріжний камінь політики Вільних Громад. А перевертні дотримувалися зовсім іншої політики, чому немало підтверджень.
  
  Закінчивши промову, Норт-Энглиш злиняв з балкона настільки швидко, наскільки дозволяли пристойності. Ось вам і доблесний Маренго! Це не в шинках випинати груди, півник ти наш. Але все-таки, чим тебе так перелякав Перилос Спайт?
  
  До речі, про Спайте. У мене склалося враження, що він ігнорує всіх присутніх, крім перевертнів.
  
  
  
  103
  
  Поки інші міркували, я вдивлявся в обличчя. Ті, хто не чекав покарання, потихеньку починали маятися. Лише присутність чародія утримувало їх від рішучих дій.
  
  Спробую-но в черговий раз щастя з Дженордом.
  
  – Тебе підставили, Джеррис. І не тільки вони. – Я вказав на перевертнів. – Ти ні в чому не винен. Звідки тобі знати, що вони – не люди, хоч ти з ними стикався в Кантарде?
  
  Фізіономія Дженорда залишалася маскою байдужості, яку він натягнув, ледь переступивши поріг.
  
  Я опустився на коліно.
  
  – Послухай, хлопче, я тобі не просто так все це викладаю. Тебе повісять не за дурість, а за впертість. Хто знову зібрав Вовків? Хто втравил вас в цю штовханину? Чию дупу ти прикриваєш? По-твоєму, він знає щось про Драконів, а?
  
  Нам обом – і мені, і Дженорду – було відомо, що на ділі Волков ніхто не розпускав, але ми грали за правилами.
  
  – Хто вибрав метою Вейдерів? І чому?
  
  Дженорд мовчав, як риба, зате його дружки-приятелі виявилися не такими впертими. Вони швиденько зметикували, що ніхто не збирається примушувати їх кидатися на власні мечі. Значить, є можливість виплутатися. Якщо визнати, що помилилися...
  
  – Хлопці, ви ж нікого не вбивали, так? Крім Ланса, звичайно. – Від цього сумного факту Дженорду не відмазатися.
  
  Джеррис продовжував мовчати. Осел, чесне слово! Він вірив, що страждає за праве діло. Таке завзяття – і марно пропадає!
  
  – Ні, ми нікого не вбивали, – несміливо підтвердив один з Вовків. Напруга, витавшее в повітрі навколо нас, негайно ослаб. Гості стали підбиратися ближче, розраховуючи почути що-небудь цікаве.
  
  Дженорд спробував спопелити свого товариша поглядом. Але всі інші Вовки його не підтримали, тим більше, що заговоривший зі мною, судячи по звичках, був у них за старшого.
  
  – Ми винні лише в тому, що служили нашого руху і карентийской короні! – заявив він і гордо підняв голову. Його погляд ковзнув по балкону, вишукуючи Норт-Энглиша. Схоже, Вовки нарешті зрозуміли, що їх знову кинули.
  
  – Поясни детальніше, гаразд? – Я оглянув залу, потім подивився вгору, на люстру. Злодійська перната тварюка втупилася на мене у відповідь. Відмінно. А як там бочка? По-моєму, з'явилася якась зачіпка, залишилося її схопити і... – А ну, геть звідти! – Трейл, Сторі і Шейл бочком-бочком знову підібралися до величезній бочці і намагалися з'ясувати, як же її відкоркувати. Зате Квипо Трим міцно сіла біля діжки з «Вейдеровским темним» і нікуди сунутися не збиралася. Мало того, вона про щось шепотілася з Торнадой, яка теж прихлебывала пиво, замість того щоб стежити за Синдж.
  
  Яке пиво смачніше всього на світі? Правильно, дармове.
  
  Можу припустити, пані обговорюють Гаррета.
  
  Я заричав крізь зуби. Не вистачало ще, щоб Торнада нализалась. Коли вона вип'є, у неї пропадає всяке поняття про пристойність.
  
  Попка-Дурак зірвався з люстри і кинувся вниз. Гості, як один, пригнулися. Почулися прокляття. Папуга сів на руку Торнаде в той самий мить, коли вона піднесла кухоль до губ. Пиво виплеснулося на підлогу. Торнада люто подивилася на мене. Я кивнув на Дотса: мовляв, це він подарував мені папугу, з нього і питай. Попка-Дурник знову злетів у повітря, пронісся над натовпом і знову видерся на люстру. Я пропалив поглядом Торнаду, потянувшуюся було за новою кухлем. Здається, до неї дійшло. Питання, чи надовго.
  
  На балконі до Алікс і Тінні приєдналися Белінда з Нікс. Повинно бути, їх покликав то Макс, то Манвил Гилби. Вони оточили Норт-Энглиша і змусили його підійти до поручнів, щоб його було видно всім. Ще б Таму Монтецуму сюди, і ось вам збіговисько чарівних відьмочок, щоб не сказати бесовочек.
  
  А де, до речі, племінниця Маренго? Серед гостей її точно немає. І, якщо подумати, я не бачив її з тих самих пір, як вона увійшла в залу разом з дядечком.
  
  Вовк тим часом продовжував:
  
  – Нас попередили, що розпускають тільки для виду. Щоб цей козел Теверли вгамувався. – Здавалося, погляд Вовка неодмінно повинен просвердлити дірку в Маренго Норт-Энглише. До дамам на балконі підійшли Макс і Гилби; татусь Вейдер сумно хитав головою, поглядаючи на доблесного Маренго. – Нам сказали, що ми йдемо в підпіллі, але будемо робити те, до чого готувалися. Деяким веліли влаштуватися на роботу в місті, в багаті сім'ї. Іншим наказали вступити в банду Теверли, щоб стежити за ним зсередини. Третім – увійти в інші спільноти і наглядати за ними. Ми погодилися, бо з самого початку готувалися до чогось такого собі.
  
  Я зиркнув на Норт-Энглиша. Що ж, дуже, дуже на нього схоже.
  
  – Неправда! – заволав він з балкона. – Я розпустив Вовків! Ми з Теверли обидва вважали, що вони некеровані. І час підтвердив нашу правоту, хіба ні? – Проте очі в нього бігали, і він як і раніше уникав повертатися обличчям до чарівника.
  
  Вовк просто відмахнувся від звинувачень Маренго:
  
  – Ви кожен день нам що-небудь доручали. А в останні місяці посилали звісточки по три-чотири рази на день. Та що там, ви за кожним нашим подихом стежили!
  
  Я нітрохи не сумнівався в тому, що Вовк каже правду – як він її розуміє.
  
  Він сказав: «посилали звісточки». А я вже згадував про талант перевертнів: вони повідомляли карентийцам саме те, що ті хотіли почути. Ось і цього Вовкові згодували байку, яку він з превеликим задоволенням з'їв.
  
  Норт-Энглиш явно розгубився. Може, він теж говорить правду, свою правду?
  
  – «Клич» розвалювався, – не вгамовувався Вовк. – Тому терміново потрібно якомога більше грошей, щоб утримати людей. Два або два з половиною тижні тому, тільки ми з Чорними Драконами зійшлися, нам повідомили, що готується захоплення пивоварні Вейдера. А ми й самі до того підготовку вели, вже давно, – так, на всякий випадок. Дракони стали підгортати робітників, зазивали їх від нашого імені. Тяжко доводилося, часу не вистачало, то ви всі нас на збіговиська скликали. – Норт-Энглиш відчайдушно замотав головою, по-моєму, цілком щиро. Повинно бути, це Вовк відчув: його обличчя набуло спантеличений вираз.
  
  – Та я з тобою і трьох слів за останній рік не сказав! – вигукнув Маренго. – Будь-який підтвердить!
  
  – Де вже вам! Ви всі від Теверли ховалися. А як...
  
  Голосно пискнула Пулар Синдж. Заревів Тарп. Закричав Плеймет. Рикнув Сардж. Заверещав Попка-Дурак. У моєму вусі пролунав магічний шепіт: «Бережись!», а в голові пролунало: «Обережно!». З боку їдальні донісся жахливий тріск. За ним – несамовиті крики.
  
  Мить моєму погляду постала чудовисько, більше всього смахивавшее на першого виродка серед тролів. Кігті шаблі. Ікла, як у шаблезубих, що зверху, що знизу. З пащі смерділо так, що хоч стій хоч падай. І прямувало чудовисько прямо до мене, расшвыривая тих, хто траплявся йому на шляху.
  
  У залі не знайшлося жодного героя. Куди не глянь, всюди виднілися тільки п'яти: народ улепетывал з усією прудкістю, на яку був здатний. Моїм бажанням було наслідувати приклад інших. І я вряди-годи послухався.
  
  – Вниз! – гаркнув голос у мене у вусі. «Вниз!» – повторив голос у мене в голові. Гаррет у нас розумниця, натяки з півслова розуміє. Я кинувся на підлогу і вчепився в кам'яну плиту з такою силою, немов боги оголосили, що скасовують силу тяжіння.
  
  Чвак! Ніби хтось ляснув по цегляній стіні широкої і мокрій дошкою. Або жбурнув на розпечену сковорідку шматок грудинки. Чудовисько завищало голосніше за всіх, хто волав до цих пір, скукожилось і повалився навзнак, поперемінно змінюючи обличчя, поки не перетворилося на потвору на зразок тих, які ми бачили на пивоварні Лампа.
  
  По залі голос розкотився чарівника:
  
  – Не наближайтеся! Він не мертвий, тільки приголомшений. – Тварюка завозилася, знаходячи людський вигляд. По всій видимості, у юних перевертнів було якесь початкове обличчі, до якого вони машинально поверталися, коли не могли більше підтримувати обрану личину.
  
  Ті перевертні, що сиділи на лаві, тихенько запротестували. Я відчув їх відчай – можливо, тому, що звик до уявним контактам з Небіжчиком.
  
  Тварина злегка прочумалася: одна лапа її неймовірно витягнулася, на одному з пальців виріс велетенський, загнутий і гострий, як серп, кіготь. І спробував воткнуться в мене. Чи То я такий спритний, то перевертень незграбний... загалом, я ухилився, а він промахнувся.
  
  Чвак! Шмяк! Знову засичала грудинка. Перевертня підкинуло вгору, він щось вякнув – і звалився на підлогу в позі людини зі зламаним хребтом.
  
  – Мабуть, пора відступити, – сказав я Морлі.
  
  – Розумний хлопчик. Я складу тобі компанію.
  
  Я раптом помітив, що він дивиться зовсім не на перевертня.
  
  – Куди ти витріщаєшся?
  
  – Та так. – Тон був знайомий і означав приблизно наступне: «Є в мене одна думка, її перевірити не заважає». Я озирнувся.
  
  Блок з Релвеем розставляли своїх підлеглих у кожної двері. Тінні і інші дівчата раніше перебували на балконі. Маренго кудись випарувався, зате до дамам приєдналися два здоровані-вантажника. Макс, Гилби і Тай стояли біля підніжжя сходів і стурбовано поглядали на перевертня – а ну як йому заманеться перенести увагу на когось із гостей жіночої статі. Зізнатися, я й сам був би не проти відволіктися...
  
  Гаразд, справа перш за все. Я шкутильгав до Дженорду, кривлячись від болю в нозі, яку забій, коли падав на підлогу.
  
  – І тепер тобі нічого мені сказати?
  
  Судячи з усього, він вирішив мовчати до кінця часів.
  
  – Дурнем народився, дурнем і помреш... Ну що ще?
  
  На цей раз гримнуло в кухні. Я впізнав голос Нейрсы Бинтор, вельми чимось роздратована. Невже Синдж?.. Ні, он вона, у двері в їдальню, в двох кроках від Релвея: тремтить, як осиковий лист, на мене поглядає, ніби просить вибачення, що вчасно перевертня не засікла.
  
  Продовжуючи озиратися, Морлі запитав:
  
  – Хочеш погану новину?
  
  – Ні. Хорошу хочу, для різноманітності. Ну?
  
  – Садлер з Краском втекли.
  
  Бац!
  
  – Це у тебе жарти такі?
  
  Місце на лаві і справді було порожнє, тільки кайдани валялися. Як вони примудрилися? Звичайно, всі вытаращились на перевертня, але... Я кинувся до Релвею.
  
  – Поясни мені, будь ласка, як Садлер і Фарби могли зникнути на очах у сотні людей.
  
  – Що? Ніяк не могли! Ключ у мене... – Рука, марно пошаривши в кишені, вислизнула назовні. – Нічого не розумію. – Вперше в житті я бачив розгубленого Релвея. Повчальне видовище. – Хтось заліз до мене в кишеню. – Він загарчав на підлеглих, забувши на мить, що не збирався виявляти себе публіці.
  
  Я попрямував до Пулар Синдж.
  
  – Ти молодець, Синдж. Не засмучуйся, усюди встигнути неможливо. Перевертні зрозуміли, що ти їх унюхиваешь, і намагалися тобі не попадатися, тільки і всього. З тобою все в порядку? Працювати можеш? Боюся, знову доведеться вистежувати тих двох злиднів...
  
  – Не доведеться, – сказав у мене з-за спини Морлі. – Вона їх відпустила, щоб пастку зачинити.
  
  Чого? В цю мить знову пролунав чвак і знову засичала грудинка. Ті, чиїм обов'язком було стежити за перевертнем, відволіклися і дружно витріщилися на мене. А перевертень наче цього й чекав. Він схопився і кинувся до своїх родичів, на бігу перетворюючи лапи у величезні ножиці, здатні різати срібло. Схоже, чари ослабли. Знадобилося два залпи, щоб втихомирити цього шустрика.
  
  – Напевно за всім стоїть хтось, хто знає мене досить добре, щоб зрозуміти... – Природно. Той же таємничий хтось, який керує Вовками і Чорними Драконами. Той же, хто переслідував мене, коли я ще навіть не вляпався в цю катавасію. Але хто конкретно? Я окинув поглядом натовп. Тут були всі. В тій чи іншій мірі причетні до справи, не вважаючи Фарба з Садлером. Втім, вони – пішаки. З присутніх найбільше на роль ляльковода підходив Маренго. Як і стверджував старший з Волков.
  
  Бути може, в Норт-Энглише пропадає чудовий актор. З тих пір, як його поранили, він веде себе дивно – м'яко кажучи. Мимоволі запідозриш.
  
  
  
  104
  
  Секундочку! А як щодо мого суворого приятеля, лейтенанта Нагита? Чим не підходяща кандидатура? Можливо, він відчував себе недооціненим... Але тут мені згадалися слова Нагита. В свій час я не надав їм значення, але тепер...
  
  Грудку яскравих пір'я з літа гепнувся мені на плече.
  
  – Якого!..
  
  – Не будь таким тупоумным, Гаррет. Не будь таким сліпим.
  
  Гості вилупилися на мене. На щастя, про все відразу здогадався один Морлі Дотс. Він обернувся, подивився на величезну бочку і промовив:
  
  – Ах ти, ублюдок. – Потім вишкірив в усмішці свої білосніжні зуби. – Ти гідний учень, Гаррет. Кращий з всіх, хто у мене був.
  
  Я не став відповідати, замість цього сказав папуга:
  
  – Я не навмисне. Просто не відразу зміркував. Гей, Блок! Капітан Блок! – Він був неподалік, так що волати на всю залу не довелося. – Шукайте жінку. Племінницю. Монтецуму. Це вона за всім стоїть.
  
  Дурень ти, Гаррет! Повний ідіот! І куди тільки твої очі дивилися? Зрозуміло, куди, на вигини та на округлості. Хіба можна запідозрити в чомусь жінку з такими формами? Якщо б їй і з тобою пощастило, ти б скінчив нітрохи не краще Джерриса Дженорда. Або взагалі опинився б трупом.
  
  Звідки вона знає Садлера і Фарба? Вірно, сплуталася з ними ще до того, як прилаштувалася до Маренго.
  
  Може, вони разом росли.
  
  Варто було мені подумати про Маренго, як він знову з'явився на увазі. Расхабрился. Він відкрив рот, але сказати нічого не сказав.
  
  Містер Нагит обмовився якось, що ця жінка і пальцем не ворухне, поки її не подмаслишь. У Маренго, звісно, знайшлося, ніж підмаслити. І вона докладала всіх зусиль, щоб його інтерес до неї не згасає ніколи. Кому охота, покатавшись у маслі, знову на боби сідати? Втім, будучи дамочкою дорослою і розумною, вона напевно знала, що рано чи пізно лафа закінчиться.
  
  Тама Монтецума – ось ще одна, якщо не головна причина, по якій Норт-Энглиш став не в змозі утримувати свій рух. З її звичками, з її претензіями навіть його на все грошей було недостатньо.
  
  Ледве я змирився з думкою, що розкішна міс Монтецума може бути злодійкою, переді мною відкрилися неозорі простори. Немов зазвучали фанфари, сповіщаючи про прихід Слави Дуралейника. Я був впевнений, що він якимось чином пов'язаний з перевертнями. І сподівався, що зможу чутками про майбутній в будинку Макса Вейдера збіговисько заманити його на свою вечірку. Цілком ймовірно, він таки прийшов, замаскований, як розвідник у глибокому тилу ворога. Але ніяка маскування йому не допоможе, підійди він на десяток кроків до тієї великій бочці.
  
  Ймовірно, Дуралейник запустив свої пазурі в Таму, ледь Братство Вовка зв'язалося з Чорними Драконами. Як вона вертіла Вовками, тепер ясно: видавала себе за посередницю між ними і Маренго. Я запитав у Вовків, чи так це, і вони дружно підтвердили мою здогадку.
  
  Тама бажала багатства. У неї самої не було нічого, не рахуючи зовнішності. Перевертням потрібна пивоварня. В обмін вони могли запропонувати хіба що свою здатність до перевтілень. Слави Дуралейник хотів... Чого? Звідки він родом і чого домагається, завжди залишалося загадкою. Навіть мій напарник, для якого вивчення Дуралейника перетворилося на хобі, – навіть він втратив усяке уявлення про цілі цього хитруни. А весь інший світ знав лише те, що Дуралейник йде власною дорогою і може виявитися справжньою скалкою в дупі, якщо спробувати йому перешкодити.
  
  Простори розширилися, але питання залишилися. І багато питань. Як Тама змусила перевертнів напасти на Маренго? Кому завадили ватажки Вільних Спільнот? Чи це був спектакль для відводу очей? Де зараз Слави Дуралейник? Чому він не прийшов сюди? З-за Перилоса Спайта? Чи відчув пастку? І де Тама Монтецума? Заспівала вона з Дуралейником чи ні? Якщо так, у нас великі проблеми: з ними і окремо клопоту вистачає, а вже разом...
  
  І де Фарби і Садлер?
  
  Кожен з тих, хто знаходився в залі, раптом вирішив, що йому треба щось зробити. Так вчать у школі майбутніх ватажків. Роби що завгодно, навіть якщо робиш неправильно; головне – робити. По мені, Каренте жилося б набагато краще, коли б всі, кому не лінь, не намагалися що-небудь робити.
  
  Шуму, шуму-то скільки!
  
  Зізнаюся, я співчував Тамі і частково захоплювався нею. Вона тримала мене на гачку; якби не низка смертей, я б з гачка не зірвався. Її мотиви зрозумілі і простимі, от тільки – не можна бути такою самозакоханою і такою жорстокою.
  
  Це вона винна в тому, що в будинку мого друга Макса Вейдера панує відчай.
  
  – Гаррет, Дуралейник десь поблизу, – вимовив голос у мене в голові. – Він стривожений. У нього були свої плани на цей вечір, але все пішло нанівець. Можна чекати неприємностей.
  
  Чекати? По-моєму, у нас вже суцільні неприємності.
  
  – Не стій стовпом, Гаррет, – втрутився Блок. – Люди розбігаються.
  
  – Далеко не втечуть, – реготнув Морлі. – Вірно, Гаррет?
  
  – Не знаю, старовина. Мені б твою впевненість. Завжди що-небудь трапляється. – Про Дуралейника я згадувати не став, щоб уникнути непотрібних питань. – Синдж! – Я помахав рукою, однак Пулар Синдж побоялася перейти через залу. Якщо вдуматися, вона була права: всі, з ким не було кайданів, носилися по залі, не розбираючи дороги і міцно зажмурившись, хто від страху, хто з небажання бути свідком чого-небудь на світі.
  
  Старі діди з «Райських врат» загальним божевіллям не заразилися. Вони наполегливо віддавалися того самого заняття, з якого для них розпочалася вечірка. Трейл і Сторі явно не втратили бажання підібратися до великої бочки. Якщо вони все-таки до неї доберуться, готовий побитися об заклад – напій доведеться їм до смаку.
  
  – Ви двоє, залиште цю гребаной бочку в спокої! – А Шейл ніби відрубався. Хоч одна приємна новина. – Он Квипо сидить, вона вам плесне зі свого барильця. Міс Трим! Вам за службовим обов'язком належить стежити за старичьем!
  
  Але Квипо вже допилась до такого стану, що й за собою насилу могла встежити.
  
  – А, Гаррет! Твоя'дружка, Торнада яка, про тебе тлумачила, – вимовила міс Трим заплітається мовою. – А де вона? Торнада-а! Ти де?
  
  – Гаррет, – гукнув мене Макс.
  
  – Чого?
  
  – Мій будинок обов'язково повинен постраждати?
  
  – Блок! – гаркнув я. – Норт-Энглиш! Вгамуйте своїх бовдурів! – До речі сказати, за перевертнями на лаві більше ніхто не наглядав, так і за тим, який досі був без ланцюгів, – теж.
  
  В хаос ступив Владика Бур. Він пройшовся перед перевертнями, немов чаклун-венагет: ходили чутки, що у венагетов саме чаклуни визначають, кого з поранених везти до шпиталю, а кого надати власній долі. Полоненим карентийцам зазвичай діставалося друге.
  
  Бавовна, чвак! Чвак, бавовна! Чарівник не церемонився. Трах-бах – і двох немає.
  
  Вцілілі, повинно бути, погодилися співпрацювати. Охоронці чародія поставили їх на ноги і кудись потягли. Перевертні пішли покірно, побрязкуючи кайданами. А якщо чарівник повернеться до них спиною, вони осміліють?
  
  – Втрутитися? – я впорався у Макса.
  
  – Навіщо? – роздратовано запитав той.
  
  – Адже це твій дім. – Я постарався приховати власне роздратування. Ми, карентийцы, навчені гірким досвідом не виказувати емоцій у присутності «шишок» з Пагорба. Інакше ризикуєш бути зганьбленим – в кращому випадку.
  
  – Нехай забирають. Вони заслужили цю зустріч. Попроси Маренго заткнутися і підійти сюди. Він веде себе як повний кретин.
  
  Норт-Энглиш намагався з балкона втихомирити своїх людей. Напевно, він щиро вважав, що гучними образами можна змусити їх швидше знайти Таму. У мене виникла спокуса дати йому стусана під зад, але я з собою впорався. Зрештою, мені теж потрібна Тама.
  
  Поки я піднімався нагору і зводив Норт-Энглиша по сходах до Макса, Морлі Дотс встиг зібрати навколо себе своїх і моїх друзів. Він поманив мене.
  
  – Пусти Синдж по сліду Монтецумы, Гаррет. Інакше ми її ніколи не зловимо. Вона готувалася до втечі.
  
  – А твоя яка печаль?
  
  – От негідник, – пробурчала Торнада, від якої за кілька кроків тхнуло пивом. – Голова мякинная, як у нас кажуть.
  
  – Якщо вам цікаво, я нічого не розумію. – Я перехопив погляд чародія, затримався біля дверей, і мимоволі зіщулився.
  
  – Гаррет, навіть Плоскомордый здогадався, що Монтецума втекла з бабками, – навчально промовив Морлі. – І бабки там некволі. Сам порахуй, скільки років вона Норт-Энглиша доїла.
  
  – А! – Всі ми одним миром мазані, крім, хіба що, Плеймета і, може статися, Пулар Синдж. Нахапати добра і змитися, перш ніж законний власник вимагатиме його повернути. І морду цеглою – мовляв, знати не знаю, відати не відаю. Пам'ятається, Морлі не раз таку штуку проробляв. Ось тільки він забув, що з нами Торнада, а вона не втримається, щоб у першу ж ніч свою частку в кабаку не спустити. По правді сказати, вона і жива до цих пір завдяки своїй грубій силі і редкостному везінню.
  
  Не думаю, що Плоскомордый це розуміє. Бідолаха, одного разу йому доведеться гірко пошкодувати, що він дозволив їй втягнути себе в її справи.
  
  Я подивився на Маренго. Той, як і раніше не збирався зливатися з натовпом. Теж мені, пуп землі вишукався! Ми для нього невідповідна компанія. Вперед, Тама. Грабани його по повній. Ніхто не засмутиться – ні Макс, ні красуні нагорі. Світ буде набагато краще, коли Маренго Норт-Энглиш перестане бути пихатим телепнем.
  
  – Чого тобі, докучник? – запитав я папуги, ущипнувшего мене за вухо.
  
  Він нічого не відповів, хвала небесам. І без того на мене поглядають, а скоро почнуть мною дітей лякати.
  
  – Десь тут повинні бути Садлер з Краском, – промовив я задумливо.
  
  – Твій приятель з таємної поліції їх зловить, – відгукнувся Морлі. – Якщо вже не зловив.
  
  Релвей, природно, зник, наче його й не було. І половина гостей розбіглася.
  
  – Ти з нами? – поцікавився я у Синдж.
  
  – Подвійна частка, – запропонував щедрий Дотс. Торнада поперхнулася. – Погоджуйся. Скільки можна на побігеньках у Релианса бути?
  
  Морлі знав крысюков. Але він не врахував, що Синдж – розумниця. Вона збагнула, що її намагаються обвести навколо пальця. З деяким зусиллям вона заломила брови й подивилася на мене, ніби запитуючи: «Подвійна частка чого, Гаррет?».
  
  – Я не піду, – сказав я. – Справ по горло. Зловите – приводьте сюди. – І повів очима в бік чародія, попереджаючи, що він може нас підслухати. Але мої товариші не звернули уваги: вони вже всі були в гонитві. – Торнада, заспокойся. Приведіть його сюди, зрозуміло? Є на світі речі важливіші грошей.
  
  – Ух ти! – захопився Тарп. – Який склад, Гаррет! Вгамуйся, Торнада. Він, схоже, має рацію.
  
  – Будь обережна, – сказав я Синдж. Вона мене зрозуміла: її супутники не з тих, кому варто повністю довіряти.
  
  Але вони так нікуди і не пішли.
  
  – Гаррет, увага! Ось– ось почнеться невдала по часу і підготовки спроба визволення.
  
  – Що-що?
  
  Пролунав гуркіт, і в залу через вхідні двері влетів кентавр з пікою в кожній руці. На його шляху зустрілися прислужники чародія, вони зіткнулися і всі троє повалилися на підлогу. Дійсно, не вчасно: постривай він хвилину-другу – і зустріч відбулася б не в будинку, а на вулиці.
  
  Чародій нарешті відвів від мене свій пильний погляд.
  
  – Це що таке? – спантеличено запитав Морлі.
  
  – Свита Слави Дуралейника, – відповів я. По всій видимості, вони стежили за своїм патроном, але здалеку, інакше цей кентавр не ввалився б в залу, як кажуть, «на дурника». Піднявшись з підлоги, він виявив, що на нього дивиться з півсотні людей. Спробував розвернутися, але його копита роз'їхалися на полірованому камені, і він знову, з голосним іржанням, гепнувся на підлогу, та ще долбанулся підборіддям. Ну, доповім я вам, у нього лексикон! Попка-Дурак – і той вуха крилами затиснув. Висловлювався він не на карентийском, але всі ми – принаймні чоловіки – побували у тому місці, де говорять на цій мові.
  
  З'явилися інші кентаври. Подібно до першого, вони миттєво впали в розгубленість. Їх особи висловлювали одночасно рішучість звільнити друзів Дуралейника і бажання убити його ворогів. Але і те, і інше зробити було важко, оскільки вони явно не очікували, що ворогів виявиться так багато. По-моєму, вони розраховували на кавалерійський наскок: примчав-схопив-дременув. Мабуть, їх збила з пантелику та половина гостей, яка благополучно втекла.
  
  Першого кентаврові неабияк дісталося: перш ніж він встиг знову піднятися, свої ж затоптали його мало не до смерті. А потім на нього накинулись хлопці Блоку і мої друзі. Як не кумедно, орли з «Кличу», з їх ненавистю до людей, залишилися в задніх рядах. А вже кому, як не їм, було розбиратися з кентаврами: адже кентаври – самі підступні з мешканців Кантарда.
  
  Чародій миттєво окутался блискавками, причому найяскравіший з вогняних згустків клубочився у нього на рівні живота. У наступну секунду почувся звук, якого я вже встиг звикнути за цей вечір. Чвак! Кентаврів просто винесла з зали, чому вони, думаю, були невимовно раді. До нещастя, ніхто з них не тріснувся по дорозі об стіну або про косяк. Кавалерійський наскок обернувся панічною втечею.
  
  Я озирнувся по сторонах. Не потрібно бути семи п'ядей у чолі, щоб зрозуміти, що кентаври розраховували на союзників в будинку. Але таких не знайшлося. Звідси випливало, що Дуралейник затіяв набіг, не подбавши з'ясувати, що і як, покладаючись виключно на раптовість. На нього це не схоже.
  
  У пориві відчаю, чи що?
  
  – Любов сліпа, дурненький.
  
  – О ні!
  
  – О так. На жаль. Твої божевільні домисли виявилися не такими вже божевільними.
  
  Зовні долинали крики. Кентаври зчепилися з кимось ще, причому битва, судячи з лязгу і криків, розгорілася не на жарт. Я посміхнувся. Деякі з гостей, мабуть, подбали привести з собою маленькі армії.
  
  В якому сумному світі ми живемо! Люди не довіряють один одному, не те що раніше...
  
  
  
  105
  
  Хаос закінчився. Кентаври ретирувалися. Спроба виручити перевертнів провалилася, причому деякі з гостей навіть не зрозуміли, що це, власне, було. Капітан Блок і вражений до глибини душі усім тим, що трапилося Маренго Норт-Энглиш зуміли досягти хиткого згоди. Вони домовилися разом ловити Таму Монтецуму. Швидше за все, перший з них, хто побачить Таму, миттєво забуде про всяких домовленостях. В обох на неї свої види.
  
  І обидва розраховують на мене. Якщо я не переконаю Пулар Синдж вистежити Таму, погоню можна викинути з голови. Вже може бути пізно. Тама з тих, хто виживає в будь катастрофі. У неї було в надлишку часу приготуватися до неминучого. Думаю, ми її не відшукаємо.
  
  – Все пішло не так, як я хотів, – повідомив я Максові.
  
  – А що, буває інакше?
  
  – Іноді. Зате ми нарешті хоч щось з'ясували. – І дечого досягли. Приміром, «Клич» не скоро відмажеться від звинувачень у пособництві перевертням. Багато повірять, що все затіяв Маренго, а коханкою пожертвував, прикриваючи свою дупу. Я і сам розпущу такий слух і буду підтримувати його, поки Тама не визнається публічно. Потрібно злегка демонізувати Норт-Энглиша, зобразити його хитріше і изворотливее, ніж він є насправді.
  
  Перилос Спайт пішов, несучи з собою своє чаклунство. З ним пішли вцілілі Дракони – і Вовки. Боязкі протести человеколюбцев не подіяли. Смію сподіватися, що полоненим чародія прийдуться не до вподоби хвалені методи правосуддя. Гаррет, ти старий цинік. Зате ручної перевертень – відмінне підручний засіб для того, хто практикує магію та інші темні справи. Втім, хлопці начебто Спайта правосуддям не цікавляться. Більшість з них поняття не має, що це таке.
  
  – Чого ухилявся? – запитав я Попку-Дурня.
  
  – У мене не було ні найменшого бажання опинитися здобиччю чародія, Гаррет.
  
  Розумію, як не зрозуміти. Але міг би допомогти хоч чим-небудь.
  
  – Я допомагав, Гаррет, і досі допомагаю. Займаюся куди більш серйозними речами, ніж ти можеш уявити. Від тих, кого Спайт забрав з собою, він нічого не доб'ється. Даремно він працював на публіку.
  
  Чергове туманне твердження. Невже мені, як звичайно, доведеться виправдовуватися і говорити, що я не зрозумів, коли все покотиться коту під хвіст? І чого я смикався щодо цього самовдоволеного типу?
  
  Мої друзі не розходилися, мабуть, все ще сподіваючись, що я підкажу їм спосіб знайти Таму. А міс Трим і старики з «Райських врат» піти були просто не в змозі. Як не дивно, барило вони выхлебали не до дна.
  
  – Тарп, – гукнув я, – бери Торнаду з Плейметом і відведи старичків додому. Перед тим як вийти звідси, перевір кишені Торнады, – щоб були порожні. Як відведеш, повертайся. Коли будемо викидати бочку, знадобиться твоя сила.
  
  – Гаррет!
  
  – Добре, не викидати, а виносити.
  
  – Спасибі. Продовжуй в тому ж дусі. До речі, я очікую гостя, і чим менше народу тут залишиться до того часу, коли він прибуде, тим краще.
  
  Я здійняв руки до стелі в німій напрузі. Я-то думав, що він – козирна карта в моєму рукаві, а з'ясовується, що він веде свою власну гру!
  
  – Мені з тобою? – впорався Морлі.
  
  – Я нікуди не йду.
  
  – Та кинь, Гаррет! Я тебе знаю. Хочеш втекти зі своєю волохатою подружкою і першим Монтецуму захапати. І не тому, що до бабок жадібний, а тому, що звик дамочок з біди виручати.
  
  Я зовсім не такий м'якосердий, як думає Морлі. Я багато розмірковував про тієї ночі в маєтку Маренго, про незваном гостя і ножі в його руці. Хотілося думати, що це був перевертень, прикинувшийся Монтецумой. Але не будемо спокушатися: моя передчасна смерть позбавила б Таму одразу кількох проблем. Особливо якщо вона знала, що повинно статися з її дядечком Маренго на околиці ельфійського кварталу.
  
  А вона знала напевно.
  
  – Майже напевно. Скільки можна нюні розпускати? Займися справою.
  
  – Що значить «майже напевно»? Ти що, досі не спромігся їй в думці забратися?
  
  – Легше сказати, ніж зробити, Гаррет. Її думки якісь... гм... плутані. Ймовірно, захист.
  
  – Хто б міг подумати! – Бреше чи правду говорить? Спробуй розберись.
  
  А ну його куди подалі!
  
  – Ти мене розкусив, – сказав я, повертаючись до Дотсу. Нехай думає, що у Гаррета і справді одні баби на умі. – У проповідники, чи що, податися? – Він спантеличено втупився на мене, а я продовжував: – Чесно кажучи, я думав, що ти після всієї цієї метушні рванешь додому і приготуєш собі улюблену фруктову кашу. Чи ти останнім часом на яєчню перейшов?
  
  Торнада з Плоскомордым рушили до виходу, підганяючи старичье на чолі з Квипо. Фізіономія у Торнады була кисла, і шагала вона повільно. Обрычала Блоку, що мав необережність потрапити їй на шляху. Маренго спостерігав з балкона, плекаючи, подібно Блоку, марну надію, що я поспішу до нього. Треба злити обох, не в лоб, звичайно, як-небудь чемніше, але злити.
  
  Ми з Морлі вели бесіду пошепки, тому Синдж теж прошепотіла – вірніше, прошипіла:
  
  – Що потрібно від мене?
  
  Морлі вишкірив зуби в посмішці. Я сказав:
  
  – Вирішуй сама. Ти ж хотіла незалежності, так? Значить, вчися приймати рішення. – А це ой як важко. Крысючки звикли підкорятися, не те що наші жінки. Їм і в голову не приходить, що є така штука, як самовизначення.
  
  Продовжуючи посміхатися, Морлі Дотс попрямував до своїх дружків – повідомити, що можна розходитися.
  
  – Ти хочеш, щоб я це зробила? – запитала Синдж.
  
  – Звісно, хочу. Тому я тебе і попросив. Але я не хочу, щоб ти погоджувалася тільки через мене. Прийми рішення, Синдж, прикинь, що краще для тебе. – Ба! Яка логіка! Шкода, що Тінні не чує.
  
  Ні, куди простіше бути хлопцем, який просто використовує інших.
  
  Поява непроханого гостя позбавило мене від подальших мук. Старий років сімдесяти зупинився, оглянув залу і зробив крок вперед. Стражник, якому належало зупиняти всіх, його наче не помітив. Привид, чи що? Прямий, немов палицю проковтнув, спирається на ковіньку з ручкою у вигляді готової кинутися кобри. Шкіра темна, але не така смаглява, як у Плеймета або у Тами. Очі сірі. Йшов він, здавалося, наосліп: обережно спустився по сходах, сіпаючись, як лялька на ниточках, постукуючи ціпком по камінню. Я уявляв його собі зовсім інакше. І цей чоловік влаштував таку бучу в Кантарде? Так з нього пісок сиплеться!
  
  Манвил Гилби, під початком якого слуги прибирались в залі, запитав:
  
  – Твій друг?
  
  – Не зовсім. Приятель приятеля. По ідеї, він не небезпечний і надовго не затримається. – Я повернув голову так, щоб Попка-Дурак чув кожне моє слово. – Обминайте його, добре? І не чіпайте, поки він не почне буянити. – Що навряд чи можливо. Не пригадаю випадку, щоб він не знайшов кого-небудь, хто б виконав за нього брудну роботу.
  
  Слави Дуралейник, човгаючи ногами, добрів до бочонка. Тремтячими руками налив собі пива в кухоль, з якої пив то Трейл, то Сторі. В його очах причаївся страх.
  
  Я нітрохи не сумнівався, що його появі передували виснажливі розрахунки і хитромудрі комбінації. Образно висловлюючись, всі ці дні я тішив публіку грою на скрипці, а мій напарник тим часом підбивав клинці предмета своєї пристрасті. І безсовісно ігнорував всі ті неприємності, які я ухитрився влипнути.
  
  Небіжчик у нас такий. Цілеспрямований. Або я на нього наговорюю, бо як самого завидки беруть?
  
  Не мені судити.
  
  – Це той, про кого ми говорили? – прошепотів Морлі.
  
  – Сподіваюся. Ніхто і ніколи його не бачив. Що скажеш, пташка? Це він Тамой Монтецумой прикривався?
  
  – Розумниця, – поблажливо відповів папуга.
  
  – Все, підеш на суп. Синдж, надумала?
  
  – Я допоможу вам. Не тому, що ти цього хочеш, а тому, що сама собі допомагаю.
  
  – Відмінно. Запевняю тебе, всі інші думають так само. Морлі! – Цей хмир встиг вже підкотитися до Алікс. Або до Нікс. Чи до обох відразу. Він не помічав, що батько і син Вейдер дивляться на нього, як чоловіколюбець – на якого-небудь не-людя. – Морлі, вгамуйся.
  
  Він озирнувся і миттєво зрозумів, у чому справа.
  
  – Вибач. Нерозумно з мого боку. Але як було втриматися?
  
  – А як я утримуюся, хоча бачу їх мало не кожен день?
  
  Я махнув Блоку, і ми з ним піднялися на балкон, де топтався Норт-Энглиш, вперто не бажав спускатися.
  
  – Синдж обіцяє допомогти вистежити Таму. Обіцяла мені – вам обом вона відмовляється допомагати. – Навряд чи вона знала, хто з них хто, але ні Блоку, ні тим більше Маренго крысюки на дух не переносили, бо мої слова обох анітрохи не здивували.
  
  – Хто цей старий? – брюзгливо впорався Маренго. Я помітив, що він тримається до Дуралейнику спиною. Невже знайомі? Або просто боїться, що його впізнають?
  
  Старий тим часом взяв кухоль і опустився на стілець біля великої бочки. Рука з кухлем помітно тремтіла. Мені в серце закралася підозра, що Слави Дуралейник не скоро зможе повернутися в карентийскую політику. Після допиту з пристрастю, який його очікує, йому знадобиться цілий вік, щоб прийти в себе і підшукати собі нову барліг, відому тільки найближчим друзям. Після цього допиту у нього не залишиться секретів. Та він занадто старий, щоб починати все спочатку.
  
  Сподіваюся, мішок з кістками всередині тієї бочки виконав моє прохання і, так підуть до мене всі навколишні боги, покопався в мізках Маренго Норт-Энглиша, Бондуранта Алтуны та іншої шатіі-братії. Вызнав їх секрети, ми тим самим їх обезоружим. Не будь Покійник записним ледарем, він міг би заодно прочитати мыслишки Блоку, Релвея і навіть того расфуфыренного блазня з Пагорба, Перилоса Спайта. Втім, на останній він ледь б наважився – занадто велика небезпека бути викритим.
  
  – Ніхто. Так, знайомий. – Я спустився з балкона. – Ну що, Синдж, слід є?
  
  – Є.
  
  Ну хіба вона не диво – відшукати один-єдиний слід в скопище всіляких запахів!
  
  Мене чекав сюрприз. Виявляється, Тама попрямувала на кухню, повз вкрай роздратованою Нейрсы Бинтор, звідти до комори, а з комори спустилася в підвал. Як не могло з'ясуватися, з підвалу під будинком не складало труднощів потрапити в підвал під пивоварнею, що, загалом, само собою розумілося.
  
  – Ця дамочка все заздалегідь продумала, – пробурчав Морлі.
  
  Авжеж. Особисто я про вихід через кухню не підозрював. А адже його і як вхід можна використовувати, якщо мати знайомих серед прислуги. Невже Тама частенько бувала в будинку Вейдерів? Скажімо, відвідувала Дженорда? Тоді стає зрозумілим його вперте мовчання. Хто-хто, а Тама знає, як зачепити чоловіка.
  
  Цікаво, як би вона себе повела, з'явися кентаври вчасно? Прикинулася б невинною овечкою, вчепився б у Маренго?
  
  Ми бродили по підвалу в пошуках ліхтаря, і раптом Попка-Дурак щось вигукнув і зник у темряві.
  
  – Гаррет, не забудь, що за тобою, можливо, увяжется натовп вивідувачів.
  
  – Забудеш тут, як же, – пробурчав я. Супутники запитально втупилися на мене, але я не збирався присвячувати їх у наші з Небіжчиком суперечки.
  
  
  
  106
  
  Морлі упівголоса выбранился. Якимось чином до його мереживам пристала павутина, хоча він всіляко намагався не забруднитися.
  
  – Гаррет, раніше веселіше було.
  
  – Невже? Скажи на милість, що ти взагалі тут веселого знайшов? Ми – останній оплот порядку на шляху хаосу.
  
  Пулар Синдж хихикнула.
  
  Морлі знову вилаявся.
  
  – Цікаві нам дамочки трапляються, – зауважив він.
  
  – Не сперечаюся. – Одна безглуздіше іншого, прошу зауважити. – Що таке? – Синдж зупинилася і принюхалася. Особисто я не бачив ні шиша: ліхтаря, який ми врешті-решт знайшли, вистачило чи на півдороги.
  
  Ми вийшли з пивоварні через склад і зараз перебували на тележном дворі. На жаль, не було часу пропустити кухлик з містером Беркелом. Він сильно засмутився, проте повідомив, що Тама випередила нас буквально на кілька хвилин. Схоже, вона неабияк поплутала по підвалу; природно, з неї ж не було Синдж і Морлі Дотса.
  
  – Вона сіла в фургон, – сказала Синдж.
  
  У дворі, в очікуванні світанку, стояло щонайменше двадцять фургонів. Морлі висловився в тому дусі, що особисто він не бажає нишпорити у темряві під мішковиною.
  
  – Ні, той фургон поїхав, – пояснила Синдж.
  
  Я озирнувся. Біля воріт складу мирно сопіли носами в невірному світлі єдиного ліхтаря двоє робітників. Вночі вантажилися тільки дрібні торговці; великі воліли дочекатися ранку.
  
  Доведеться розбудити. Сонні роботяги заявили, що не так давно завантажили один фургончик.
  
  – Гном правил, точно. У них там свято сьогодні.
  
  – Вона у фургоні з форту гномів, – сповістив я Дотса.
  
  – Тоді нам краще поспішити. – До форту було порівняно близько.
  
  – Навряд чи. Вона знає про Синдж, знає, що ми спробуємо її вистежити, ось і збиває нас з пантелику. Зуб даю, в форт вона не поїде, зіскочить по дорозі.
  
  Синдж розгублено похитала головою:
  
  – Якщо вона їде верхи, я можу упустити її.
  
  – Вынюхивай фургон. Або коней, якщо витримаєш їх сморід. Ми знаємо, що фургон поїхав зовсім недавно, так що слід, напевно, не встиг вивітритися.
  
  Синдж обрадувано закивала. Ця думка їй в голову не приходила. Вона знову принюхалася – і повела нас далі.
  
  – Розумна, талановита, симпатична, та ще спритна, – прошепотів Морлі. – Це доля, Гаррет. Не прогав свій шанс.
  
  – Що, наобщался з Норт-Энглишем і Алтуной? – Я серйозно розлютився.
  
  – Еге! – Він примирливо посміхнувся. – Гаразд, будемо вправлятися в дотепності на папугу, якого, на щастя, поблизу не було. – Містер Велика Шишка, по всій видимості, вирішив залишитися в тилу. Міг хоча б попередити, падлюка така собі. Набрався замашок у свого... як би його обізвати-то?.. загалом, у того, хто ним керував. Ні, Небіжчик легко не відбудеться; закінчу розслідування і висловлю йому все, що накипіло.
  
  – Пізно вправлятися. Ти б рік тому засунув його у відро з водою, перевірити, скільки він може не дихати, от була б славна жарт. – Синдж сіпнулася. Вона досі не звикла до нашої манери розмови. Їй, як і раніше, потрібен час, щоб усвідомити, що ми зовсім не збираємося різати один одному глотки. – До речі, треба буде підмішати тобі в гуляш котячої м'яти. Прокинешся чоловіком Торнады.
  
  – Не вийде. У неї чоловік вже є. А я заручений.
  
  – Та ну? І давно?
  
  – Ще до народження. Просто не тріпаю на кожному розі. Бабця з дідом подсуропили. Як заведено, кажуть. Старі люди, що з них взяти.
  
  – Думаю, ти добряче їх розчарував.
  
  – О, на кожному сімейному збіговисько вони ось такенные сльози ллють.
  
  – І коли ти почнеш отруювати життя своєї бідної нареченої?
  
  – Належало почати давним-давно. Але вона не з'явилася на обряд.
  
  – Дуже розумно з її боку.
  
  – Ми з нею не зустрічалися. Якби... Не знаю, як би я з цим справився. Старі люди вперті, сам знаєш. Мої досі мене звинувачують. Хоча, якщо вдуматися, не Идалир ж. В ній королівська кров тече. Між нами, кожен ельф – нащадок якогось короля або князя, на худий кінець.
  
  – Радий за тебе. І за твоє походження, і за заручини твою. Виходить, ти у нас майже одружений?
  
  – Ну, цього ти мене дорікнути не можеш.
  
  Пулар Синдж зупинилася. Повільно повернулася. Морлі вмить підібрався і теж став вдивлятися в темряву. Потім підняв ціпок.
  
  – Сподіваюся, вони втратили нас в підвалі.
  
  – Справа не в «хвості», – сказала Синдж. – Ті двоє, які бігли. Тут вони зустріли фургон. – Вона встала на коліна і почала принюхуватися.
  
  – Збіг? – пробурмотів я. – Чи домовленість?
  
  – Як вони могли домовитися? – поставив резонне питання Морлі. – Адже вона тікала, Гаррет. Ні, про змову можна забути.
  
  – Якщо вона здогадувалася, що сьогодні ввечері її кар'єра може обірватися, то напевно залишила кого-небудь чекати її. Хто зверне увагу на гнома, який приїхав за пивом?
  
  – Запах страху, – промовила Синдж. – І від їздового, сильний запах, і від жінки. Вона злякалася цих двох.
  
  – Бачиш? – Морлі усміхнувся. – Я був правий. У них з нею свої рахунки.
  
  – Якщо вони забралися так далеко, це означає, що їм дозволили забратися, – подумав я. – Йдемо По сліду не ми одні. Мені чомусь згадується якийсь чоловічок, який не бажає, щоб його впізнавали...
  
  Морлі зважив тростина в руці.
  
  – Ти озброєний?
  
  – Дещо є. – Ех, де ти, моя палиця? Треба буде замовити ще пару-трійку, про запас.
  
  Вулиці порожні.
  
  – Тут ніколи не буває людно. До того ж по окрузі кентаври сновигають. – Втім, тиша і справді була неприродною.
  
  – Кров! – пискнула Синдж. – Слід повернув! Он туди!
  
  – Я ні хріна не бачу, – ввічливо нагадав я. – У мене зір людське.
  
  – Сюди, на мій голос, – покликала Синдж.
  
  Морлі, простуючи за мною, пробурмотів:
  
  – У неї око гостріше мого, Гаррет.
  
  Ми уткнулися в покаліченого гнома. Він був живий тільки тому, що Садлер з Краском, очевидно, не мали причини його вбивати. Вони хотіли дістати фургон. Ми залишили гнома піклуванню Релвея (сподіваюся, він не забариться з'явитися). Синдж знову взяла слід і кинулася вперед.
  
  Назвіть мене циніком – краще людиною практичною, – але я вважав, що повинен подружитися з нею зараз; потім, коли її дар розкриється повністю, до неї буде не достукатися. А поки їй всього лише і потрібно, що трохи більше впевненості, трохи більше досвіду і трохи більше внутрішньої сили.
  
  Я чесно намагався не відставати від Синдж, але незабаром видихався.
  
  – Ф-фу! – видихнув я. – Ну й часи настали, а, Морлі? Всі мої знайомі навперебій у що-небудь та влазять, один одному дорогу перебігають, підсиджують один іншого...
  
  – Так іноді трапляється, Гаррет, – відгукнувся Дотс. – Коли всі йдуть в різні боки, ніхто нікуди не дійде.
  
  Хто б сумнівався? Але мене це не влаштовує. Всі стрибають в калюжу, извозюкиваются по самі вуха, але продовжують говорити про високі матерії...
  
  Я гмикнув. Морлі зі смішком зауважив:
  
  – І тут він впав у відчай, бо раптом усвідомив, що люди ведуть себе по-людськи.
  
  Я і сам знаю, що людство – орда психопатів і маніяків, не треба мені про це нагадувати. Як приємно вірити, що хоча б деякі з нас здатні добиватися мети, не ступаючи по трупах.
  
  Синдж сповільнила крок. Я скористався можливістю перевести дух.
  
  – Фургон попереду, – прошепотіла вона. Угу. У нічній тиші виразно чувся брязкіт залізних ободів про каміння бруківки. – Два поні. – Природно; гноми воліють маленькі фургони і маленьких коней. – Пахне свіжою кров'ю.
  
  Мене обдало холодом, як бувало щоразу, коли чекала зустріч з Садлером і Краском. І було в цьому холоді що навіть від потойбічного. Не те щоб я їх боявся, але сама зустріч лякала, як якщо б ми збиралися з'ясовувати стосунки з силами природи.
  
  – Вони навряд чи у формі, – сказав Морлі. – У в'язниці здоров'я особливо не виправиш. – Судячи з тону, він намагався переконати себе у власній правоті. І безстрашний Дотс туди ж!
  
  Фургон катил на північ. Скоро він в'їде в квартал, де нічне життя б'є ключем. А кому подобається працювати, коли тобі заглядають через плече? Треба щось робити.
  
  – Заходь праворуч, – сказав Морлі. – Візник твій. А я візьму лівого.
  
  – Я?
  
  – Ти вище і важче. Мені його не поцупити.
  
  Сперечатися безглуздо.
  
  – Пішли?
  
  – Отдышись спершу. Тебе за милю чути. І не топочи.
  
  Не топочи? Я крокую беззвучно! Хто-небудь чує мої кроки? Ні, тільки цокіт кігтиків Пулар Синдж.
  
  На вулиці було досить світло, щоб я розрізняв обриси будинків і не звалився в жолоб для нечистот. А он і фургон.
  
  – Бачу, – прошепотів я.
  
  Морлі, слідував за мною по п'ятах, прошепотів у відповідь:
  
  – Давай!
  
  Серце шалено закалатало. Ця сутичка довгі роки малювалася мені у снах.
  
  Звідкись долинув крик: «Аргх!» В ньому було щось знайоме. Звучав він не як попередження, а як нагадування про те, що за мною спостерігають. Не скажу, щоб я особливо зрадів, оскільки, якщо що, підкріплення нам все одно не дочекатися.
  
  Перелякана до смерті Синдж відстала.
  
  Можна було і не таїтися: візник лаявся так, що не почув би й розкати грому. Поні не хотіли слухатися, йшли, як звикли. У гномьих поні швидкість одна – дуже повільно. Вони або йдуть, йдуть, або взагалі зупиняються, а тому з ними тільки й тікати від погоні.
  
  Забавно. Гномьи поні дуже схожі на самих гномів.
  
  Я схопив візницю за праву руку і різко смикнув, навалившись всією вагою. Поняття не маю, хто з двох це був, та й яка різниця – Садлер з Краском все одно що близнюки. Другого, до речі, не видно; повинно бути, у фургоні сидить. Або лежить.
  
  Похлинувшись лайкою, візник звалився на бруківку. Приклався він відчутно – застогнав, ворухнувся було, а потім завмер. Я обережно наблизився.
  
  Дарма побоювався. Садлер – це був він – вдарився потилицею об каміння. На всякий випадок я його пов'язав – щоб нікуди не подівся до прибуття хлопців Релвея.
  
  – Мій готовий! – Руки в мене тремтіли.
  
  Зверху почувся схвальний вигук на попугайском говіркою.
  
  Фургон зупинився.
  
  – Фарби всередині, – повідомив Морлі. – Без свідомості.
  
  – Облом.
  
  – Ти про що?
  
  – Я чекав цього кілька років. Епічна битва, тіла літають у різні боки, ударяється об стіни будинків, вибивають каміння бруківки. Годину, другий, третій... Глядачі зголодніли, купують пиріжки, кричать, ляскають у долоні... А замість того ми за останні дні стикаємося з ними тричі, і ніхто з нас навіть подряпини не отримав.
  
  – Ми взяли їх тепленькими, Гаррет. Полудохлыми. Самий надійний спосіб. Не ний. Ба, у мого кров йде! І ніж в грудей стирчить. Мабуть, я більше не хочу зустрічатися з Тамой Монтецумой.
  
  Відірвавши шматок від тюремної куртки Садлера, я зв'язав йому руки. Він знову застогнав.
  
  – Де вона? Всередині?
  
  – Погані новини, Гаррет, – відгукнувся Морлі. – Знову погані. Всередині тільки ми з Краском і десять діжок дешевого пива. За якими, між іншим, скоро з'являться гноми.
  
  – Аргх! – Вісім фунтів люті в трехфунтовой упаковці плюхнулися мені на плече. Я метнувся до фургону.
  
  Морлі не брехав: у фургоні не було жодної красивої жінки, не кажучи вже про розкішне Тамі Монтецуме.
  
  – Куди вона поділася? Як ми могли її втратити? Синдж! Синдж, ти де?
  
  Тиша. Я оббіг навколо фургона, окликаючи її по імені. Морлі розреготався.
  
  – Нас надули, Гаррет! – видавив він у перерві між нападами реготу. – Уявляєш? Нас з тобою на фуфу взяли. І хто? Крысючиха!
  
  – Заткнися, травожор грьобаний!
  
  Він не вгамовувався.
  
  – А без неї ми як без рук, вірно? Без неї нам не Релвея не випередити, ні Норт-Энглиша з Белиндой. Питання в тому, сама вона все підстроїла або це Релианс її підучив?
  
  – Вистачить іржати, Морлі! Що тут смішного?
  
  – Нічого. Я теж терпіти не можу, коли мене в дурні залишають. Ось коли я сам залишаю – це справа інша. З іншого боку... адже Нам з тобою гроші не потрібні, вірно? Ми збиралися перешкодити Норт-Энглишу отримати їх назад. А ти ще хотів з Монтецумой поквитатися за те, що вона з Вейдерами учинила...
  
  – Піду-но я додому та й спати ляжу, – пробурчав я.
  
  – Чого так?
  
  – Міг би збагнути. У цій справі все наперекосяк, ніякої логіки, суцільні закидони. Хрін з нею – я про Синдж, нехай вшивається. З мене вистачить, кому потрібно, той нехай кінці з кінцями і зводить.
  
  – Гаррет, там сила-силенна деньжищ.
  
  – Ти ж тільки що сказав, що гроші тобі не потрібні.
  
  – Але не говорив, що готовий від них відмовитися.
  
  – Тінні ще у Вейдерів. – І мій напарник теж там. Але його я витягувати не має наміру. Сам вибереться.
  
  – І ти допустиш, щоб ці бабки Торнада загарбала?
  
  – Вона старих пішла проводжати.
  
  – Думаю, де-небудь по дорозі Плоскомордого відвідала якась думка, він її висловив вголос, відповіді не отримав – і з'ясував, що Торнада благополучно змилася.
  
  – Плеймет...
  
  – Він весь із себе чесний, так що його обдурити простіше, ніж Тарпа. Мабуть, сказала йому, що їй потрібно по-маленькому, він вуха і розвісив. Плоскомордый, той насторожився б. Він не геній, але де в чому розбирається, так і з Торнадой не перший день знаком.
  
  З темряви виникли хлопці Релвея. Їх поява змусило нас закінчити розмову.
  
  Зате Попка-Дурак вибухнув триповерховими матюгами. Схоже, мій партнер сприйняв витівку Синдж як особисту образу, хоча до нього ця витівка майже не мала відношення.
  
  
  
  107
  
  Мабуть, на цьому можна було б і закінчити. Винні знайдені, їх злодійства заодно з поясненням причин явлені враженої публіки. Мій напарник всмак покопався у них в мізках, витягуючи правду і переслідуючи у мене за спиною власні цілі; його зусиллями повторення ночі довгих ножів було відкладено на невизначений термін. Ще він обеззброїв Слави Дуралейника, відкривши того, що повстання в Танфере нині неможливо. Крім того, мій напарник ухитрився розпустити мерзенні чутки, що привернули увагу королівської інквізиції, яка звернула свій погляд на чародія Перилоса Спайта – не сама, природно, а за вказівкою босів з Пагорба, вирішили впевнитись, а не задумував чи Спайт використовувати полонених перевертнів у якихось своїх мерзенних цілях.
  
  В будинку Вейдера Небіжчик не наважився заглянути в мозок чародія, проте чотири століття спостережень за поведінкою людей дозволили йому зробити чутка, від якого Пагорб перезбуджений, точно потривожений мурашник. Політичні противники Спайта швиденько пригадали старі чвари: мовляв, хай розповість, як керував розвідкою і контррозвідкою в роки війни. Друзі чародія – і ті стали замислюватися над деякими його звичками і шукати таємний сенс в кожному сказаному ним слові.
  
  Працюючи разом з Таєм Вейдером, до якого він чомусь перейнявся, Його Высокомудрие винайшов попутно щось на зразок рятівного варіанти, завдяки чому містер Тай Вейдер і красуня Джорджі Ніколас змогли розірвати заручини, не ставши при цьому загальним посміховиськом (а чого тягнути – навіть батьки нареченого з нареченою вже не бажали цього шлюбу). Знадобилося лише дохідливо пояснити, що в таких справах розрахунки можуть тільки нашкодити, і як би випадково промовити, що Тай з-за свого поранення не здатний мати дітей.
  
  Життя повернулася в звичну колію. Я займався тим, що вмів краще всього на світі. Тобто нахабно байдикував.
  
  А Тама Монтецума раніше був у бігах. І Пулар Синдж не оголошувалася з тих самих пір, як кинула мене серед ночі; Релианс і Фенибро намагалися звинуватити Гаррета в тому, що він звабив бідну дівчинку і обманом заманив її в свій гарем. Белінда з Релвеем, кожен окремо, зрозуміло, ніяк не могли вгамуватися і всі продовжували плести інтриги і знаходити собі нових ворогів. І того, і іншого було наплювати, що Небіжчикові відомо про їхні махінації. Втім, Небіжчик не став ганьбити їх публічно, як він вступив з «Кличем», з Перилосом Спайтом і з предметом свого обожнювання Слави Дуралейником.
  
  Більше всіх розлютився чарівник. На щастя, він поняття не мав, кого звинувачувати в своїх неприємностях. А дошукуватися йому було ніколи: з ранку до вечора він пояснював інквізиторам, як могло вийти, що людина його дарувань, будучи головним шпигуном Каренты, допускав стільки промахів, але примудрився розбагатіти абсолютно нескромним чином. З'явилися навіть чутки про зв'язки між Спайтом і Чорними Драконами.
  
  Коротше кажучи, ми знову врятували світ.
  
  Інколи я замислююсь, а чи варто Танфер того, щоб його рятувати, – і від наших домашніх злиднів, і від всяких чудовиськ з-за міських стін.
  
  Не будь у нас і без того доброї тисячі культів, я б відростив довгу бороду, натягнув чорний балахон, взяв у руки книгу в чорній палітурці і взявся б товкмачити про спасіння і спокутування. Чорного козла роздобути – пара дрібниць.
  
  
  
  Мені не хотілося, але я був змушений визнати, що саме стараннями Небіжчика будинок Гаррета знову став таким, яким йому слід бути. Все повернулося на круги своя. І тиждень видалася чудова: ні єдиного стражденного на порозі, ніхто в клієнти не набивається.
  
  Дін навів будинок в порядок: витер пил, перемив посуд. Плоскомордый з Торнадой притягли Небіжчика і поставили назад на його дерев'яний трон. Він виглядав так, ніби ніколи не залишав своєї кімнати; зате подорож в бочці настільки його підбадьорило, що він тепер ніяк не міг заснути. Саме тому було трохи шкода, що нового розслідування поки не передбачається: поки мій напарник не заснув, ми розкрили б будь-який злочин. З іншого боку, скоріше б засинав – він мене дістав своїми скаргами на те, як йому незручно було в бочці. Між іншим, це була його власна ідея, з початку до кінця. Я не мав до його планів ні найменшого відношення. Спасибі, хоч спромігся повідомити мене перед вечіркою.
  
  А Дін скаржився пущі Небіжчика. Скиглив, що терпіти не може переїздів, навіть на кілька днів, навіть для користі справи, що користь справи всі по-різному розуміють, і так далі. Іншими словами, він страждав і вимагав, щоб я поділяв його муки.
  
  На щастя, кілька разів заходила Тінні. Вона допомагала Діну прибиратися в будинку, підбадьорювала його, подначивала і поддразнивала, відволікала як могла. Коли б не вона, я б, напевно, з глузду з'їхав з цими двома любителями поплакатися.
  
  Що ще? Щоранку ми розмовляли з Елеонорою. Місіс Кардонлос впала в ступор, коли я заглянув до неї і радісно повідомив: мені відомо, що вона – поліцейський інформатор, але я на це плювати хотів. (У мене не залишилося сумнівів у тому, що вона з людей Релвея; що ж, у кожного свої недоліки). Вийшовши зі ступору, вона залебезила переді мною: мовляв, прошу пробачити, що раніше погано з вами зверталася, тільки нікому не кажіть, добре?
  
  До мого неймовірному, несказанного подив, всі, хто наймав мене, чесно зі мною розплатилися, покрили всі витрати, на які я виставив рахунок, і видали гонорар. З розуму зійти! Навіть Маренго Норт-Энглиш, як не дивно, виплатив все до останньої монети. Напевно, йому не терпілося нарешті від мене позбавитися.
  
  Але, незважаючи на відмінні новини, життям я був незадоволений. Скільки людей постраждало, причому безвинно! І я ж міг їх захистити, міг зробити щось ще крім того, що зробив. І досі не можу.
  
  Іноді здається, що життя не має сенсу, але куди дінешся – треба зціпити зуби і жити далі. Перемогти, може, і не переможеш, але якщо відмовишся від боротьби, прийде темрява й поглине все навколо. Хоча... рано чи пізно втомлюєшся битися зі злом. Я, Блок і навіть Релвей – всі ми часом відчуваємо себе потьмянілими, чи що, сумрачными, як охолола сталь. Але жар у нас пашить, як і раніше.
  
  
  
  108
  
  Я розслабився і перебував у блаженному спокої. Пора поговорити з Небіжчиком. Думаю, припадок розчарування з приводу того, що всі вели себе в точності, як він хотів, вже минув.
  
  Я вийшов у коридор. Попка-Дурак зиркнув на мене: повинно бути, збирався сказати чергову гидоту. Але не встиг – я шмигнув у кімнату напарника. Як не дивно, Його Высокомудрие не спав. Навіть не дрімав.
  
  – Можемо поговорити? Тиждень минув, як-ніяк. Ти всяко повинен був оговтатися.
  
  Він промовчав.
  
  – Той старий, який до Вейдеру заглянув на вогник, – це і справді був Слави Дуралейник?
  
  – Так.
  
  – Мабуть, розчарувався?
  
  – На жаль, час не щадить нікого.
  
  Я почекав, переконався, що він не збирається продовжувати, і запитав:
  
  – А тобі-то з чого на час нарікати?
  
  – Час викликає зміни. Закінчений ідеаліст всього рік потому стає затятим циніком, холоднокровним вбивцею, що рветься до влади, як дві краплі води схожим на тих, з ким він бився в своїй юності. У мене не залишилося ілюзій. Полуда спала.
  
  – Прошу вибачення, – видавив я, отхохотавшись. Веселощі було настільки бурхливим, що у мене навіть живіт розболівся. – Знаєш, кращої історії я не чув з тих пір, як мені розказали про сліпу черницю і беззубу змію. А я був упевнений, що почуття гумору у тебе і в помині немає.
  
  – Твій сміх зайвий раз підтверджує, що почуття гумору – недолік, а не перевага. Їм наділені тільки люди, тому ви переоцінюєте його.
  
  – Ти про гумор? Та кинь ти, у крысюков – і у тих почуття гумору є. – Між нами, людям цьому самому почуттю гумору ще вчитися і вчитися.
  
  Ось і ходячий приклад. В кімнату увійшов Дін, приніс два стільці. Поставив їх і, не сказавши ні слова, пішов. За хвилину знову приперся, з козлами, знову вийшов і знову повернувся, на цей раз з парою дощок.
  
  – Якого дідька ти все це притягнув? – я впорався.
  
  – Стіл збираю.
  
  – Навіщо?
  
  – Для званого обіду. Ця кімната в нас сама простора.
  
  – Який-такий прошений обід?
  
  – Я запросив друзів, Гаррет.
  
  – Ти? Запросив? Друзів? А домовласника попередити? – Або його самого запросити? – Мені потрібно поговорити щодо моїх друзів. У тебе був час у них в головах покопатися. Що дізнався? Ну?
  
  – Нічого важливого. Все, що я з'ясував, тобі вже відомо.
  
  Якийсь він сьогодні надто ухильну. Не інакше як щось замишляє. Ох, не подобається мені це.
  
  – Нічого важливого? Так чим ти там займався? Дудлив Пиво з Трейлом і Сторі?
  
  Дін приніс чергові стільці. Не пам'ятаю, щоб у нас такі були. Вірно, позичив у кого-то.
  
  – Вейдер, батько і син, просили передати, що шкодують, але прийти не зможуть, – повідомив він. – Містер Гилби прийде, його будуть супроводжувати міс Алікс і міс Джорджі.
  
  – Присутність чародія вимагало підвищеної обережності, Гаррет. Крім того, мені довелося приділяти увагу пошукам Слави Дуралейника і керівництва ним. Також папуга. На інше мене просто не вистачило.
  
  Вряди-годи Небіжчик переді мною виправдовувався! Мабуть, він і справді нічого толком не випитав, інакше давно б похвалився. От халепа! А я так на нього розраховував! Зазвичай він здатний викопати з купи мисленого мотлоху будь-який мало-мальськи цінну подробиця.
  
  – Тим не менш твоїми радениями ми налякали чародія і зганьбили «Клич». Викладай, що в голові у Норт-Энглиша було. Це він звів Таму з Вовками?
  
  – Не знаю. Я не зміг проникнути в його свідомість.
  
  Чого-чого?
  
  – Не зміг або не намагався?
  
  – І те й інше. Перша спроба показала, що завдання не з легких, тому я відмовився від неї. Судячи з усього, його мозок захищений, як і мозок Монтецумы.
  
  Проте йому вистачило часу зазирнути в думки Макса, Тая і Нікс і з'ясувати, що насправді ніхто із зацікавлених осіб не бажає весілля.
  
  Мені частенько доводиться нагадувати собі, що Небіжчик – не людина, що у нього інші, нелюдські погляди, що події і слова, важливі для мене, йому здаються дрібницями.
  
  – А у Бондуранта Алтуны в черепку порився? А у Белінди? А у інших «шишок»?
  
  – Я погодився на приниження, якому мене піддали без докорів совісті, погодився знехтувати власним достоїнством лише тому, що тільки таким чином я міг нарешті зустрітися лицем до лиця зі Слави Дуралейником. Щоб ця зустріч відбулася, мені довелося докласти чимало зусиль. Все інше мене не цікавило. Поява чародія було несподіваним, оскільки я не стежив за твоїми разысканиями, і воно значно ускладнило, навіть погіршила ситуацію. Так чи інакше, ти успішно завершив розслідування.
  
  – Та не завершив я його! І мене терзають смутні сумніви...
  
  Старого хрыча мої сумніви анітрохи не займали. Він переключився на Діна, який як раз приволік чергову порцію дерева і повідомив з порога:
  
  – Містер Релвей не прийде. Але капітан Блок дав знати, що буде. І лейтенант Нагит прийде. – На мене Дін навіть не дивився. Він доповідав Небіжчикові, а я був, що називається, для меблів.
  
  І я сам прихистив цих гаспида під своїм дахом! Який жах! А якщо ще згадати той клубок пір'я в коридорі... Ну, скажімо, папуги мені накинув Морлі.
  
  Дін сказав «Нагит»? Звідки Небіжчикові знати про Нагита? І про Манвила Гилби, між іншим? Що він затіяв, в яку аферу він мене втягує?
  
  Значить, лейтенант Нагит? Не будь він таким... е... поборником віри, ми могли б потоваришувати. Принаймні щодо рудоволосих дівчат його смак бездоганний.
  
  Треба поприглядывать за ним, до речі. Або моя рудоволоса подружка сама підстроїла, щоб він отримав запрошення? Подражнити мене захотіла?
  
  – Маренго Норт-Энглиш не прийде, – продовжував Дін.
  
  Нічого дивного. Щоб Маренго зійшов до обіду з прислугою? До того ж, у будинку того, хто останнім часом стільки про нього дізнався, хто тримає у себе ручного логхира? Та ні за які гроші! Особливо якщо врахувати її турбували мене смутні сумніви, в яких Маренго відводилося почесне місце.
  
  Треба б посидіти спокійно, поміркувати, що до чого.
  
  – Міс Тейт буде. – Зрозуміло. Щоб Тінні та відпустила на волю своїх вітряних подружок? Це навряд чи.
  
  – В чому справа-то? – запитав я. – Нічого нового ми від цих гостей не дізнаємося.
  
  З коридору долинув легіт Попки-Дурня. Потім папуга видав пишномовну фразу, майже напевно внушенную йому ззовні.
  
  – У мене іноді виникають власні плани, Гаррет.
  
  – Тільки іноді?
  
  – Міс Контагью теж буде.
  
  Що? А Белінда на кой хрен йому знадобився? В останні дні вона немов у нестямі впала. Тих, хто наважився кинути їй виклик або просто косо подивився, знаходили мертвими в темних провулках; деякі пропадали без сліду. Віддамо Белинде належне: за особисті образи вона не мстилася, виключно за... гм... ділові. Але коли вона впадала в отаке стан, коли в її голівці починали звучати кровожерливі батьківські накази, з нею краще було не зустрічатися. У всякому разі я старанно уникав зустрічі. Сподіваюся, що з часом вона про мене остаточно забуде...
  
  – А Шейла та інших старперів ти не запрошував?
  
  – Ні. Ні їх, ні містера Тарпа, ні міс Торнаду. Це не дружня вечірка і не бандитська гулянка.
  
  А що тоді?
  
  – Морлі прийде?
  
  – Гадаю, містер Дотс стоїть біля дверей.
  
  У двері забили. Дін побіг відкривати. Судячи з усього, його настільки спокусила можливість влаштувати справжній званий обід, що він нарешті згадав про інших своїх обов'язках.
  
  – Навіщо? – запитав я. Що придумав Небіжчик? Що він задумав?
  
  – У «Пальмах» робити особливо нічого, – пояснив Морлі, входячи в кімнату. – Клієнтів мало. Поки метушня не вляжеться, так і буде. – Він хитнув головою в бік виходу. З вулиці долинав бравурний марш. Точніше, слабке подобу бравурного маршу. Напевно, музиканти або в устілку п'яні, або вперше в житті інструменти в руки взяли.
  
  Після конфузу, що сталося з Маренго Норт-Энглишем і його «Кличем», в місто потягнулися більш дрібні і більш фанатичні зграї человеколюбцев. Тепер вони були всюди, тинялися по вулицях вдень і вночі, багато зі зброєю, збивались у натовп і задирали не-людей, не скупився на погрози.
  
  Ці дрібні ватаги зайняли звільнене місце. Не-люди частиною зачаїлися, частиною просто втекли з Танфера. Фанатики повилазили з нір і почали лякати обивателів картинами прийдешніх розправ. У порівнянні з цією публікою хлопці Маренго виглядали справжніми агнцями. Однак, по-моєму, все, що відбувається сильно скидалося на передсмертні судоми. Без «Кличу», без його підтримки, без його патріотичної респектабельності, якщо хочете, у человеколюбцев рівним рахунком нічого не вийде. Дрібні ватаги загнуться самі собою, фанатиків потихеньку приріжуть в темних кутках, а обивателі знайдуть собі нових героїв.
  
  Думаю, через кілька місяців про человеколюбцах геть забудуть. Єдиний, хто міг би зберегти рух, – це Маренго Норт-Энглиш, але йому зараз не до того, а коли він очухається, буде вже занадто пізно витягувати побратимів з калюжі, в яку вони неодмінно сядуть.
  
  Як не дивно, зі мною ніхто не погоджувався. Навіть Небіжчик вважав, що божевілля буде продовжуватися і посилюватися, замість того щоб пожерти саме себе.
  
  Що стосується не-людей, вони – ті, хто залишався в місті – самі лізли на рожен, обзивалися, пики будували, хизувалися по-всякому. Але і вони скоро вгамується, а Бондуранту Алтуне з його прибічниками і потугами на верховенство у Вільних Суспільствах ні дулі в Танфере не світить. Якщо, звичайно, я прав.
  
  І ось яка штука: на вулицях нині безпечніше, ніж будь-коли досі. Такі справи. Лише затяті дурні або закінчені придурки ризикують зв'язуватися з человеколюбцами, заполонили Танфер і бдящими за тим, щоб інші люди жили за встановленими ними законами.
  
  109
  
  – А Пулар Синдж хто-небудь запросити подбав? – уїдливо запитав Морлі і посміхнувся, ніби це я винен, що вона підставила нас.
  
  – Я взагалі нікого нікуди не запрошував, – огризнувся я. – Питання не до мене, а он до того типу в кріслі. Я тут живу. Поки ви будете веселитися, я, мабуть, подремлю.
  
  – Міс Пулар запрошена.
  
  – Невже? – Небіжчик, не встаючи з крісла, ухитрився розшукати крысючиху, тоді як я, бігаючи по місту, не знайшов нікого, хто міг хоча б згадати її ім'я? – Вона не прийде.
  
  – Прийде, прийде, – запевнив Морлі. – Не сумнівайся.
  
  Значить, вони з Небіжчиком заодно. Добре, якось я відіграюся.
  
  – Вона не звичайна щур, Морлі. Так просто її не обдурити. І ми поняття не маємо, чи вдалося їй обчистити Таму Монтецуму. – Якщо вдалося, то лише випадково. Міс Монтецума старше, хитрішими, міцніше, досвідченішими, кровожерливішими і смертоноснее будь танферской щури.
  
  Пошуки зниклої коханки боса велися хлопцями Маренго донині. Орли Норт-Энглиша маячили на кожному розі. Він їм сказав, що Тама, – шпигунка і що ніч довгих ножів провалилася з-за неї. Якщо в кінці кінців з'ясується, що це не так, я дуже здивуюся. Цілком можливо, вона не збиралася заважати «дядечка», але її дружки-перевертні, природно, не могли упустити випадку насолити вільним спільникам.
  
  Морлі вишкірив в усмішці зуби. По-моєму, у нього зубів більше, ніж у будь Венейбловых тварюк. Напевно хотів сказати, як засмутяться Тінні і Дін, дізнавшись про мою нової пасії. Але в нього вистачило розуму промовчати. Коли зберуся поквитатися з ним за папуги, це мовчання звільнить його принаймні від одного ляпаса.
  
  – Вона розумна, Гаррет, тут ти правий, – промовив Дотс. – І хитра, як всяка щур. Але ми-то з тобою чудово знаємо, що розум від несподіванок не вбереже. А Пулар Синдж відати не відає, що всі чутки, які до неї доходили, – повна туфта.
  
  – Які чутки? Звідки їй було їх дізнатися, якщо вона ховається від Релианса?
  
  – А, по-твоєму, вона пішла в підпілля? Тоді, звичайно, нічого не чула.
  
  – І чому мені здається, що ви обстряпываете свої темні справи за моєю спиною?
  
  – Чуття, помножене на досвід?
  
  – Знову ти? Старий шкарбун, що ти зі мною робиш?
  
  – Забезпечую твою старість. Але насамперед треба позбавити тебе від цієї жахливої, смертельної хвороби.
  
  – Можна дурне питання? Якої хвороби? Я здоровий, як кінь... Ні, як розумне і пристойне істота. Як... як громовий ящір.
  
  – За стінами цього будинку вважають інакше. Адже ти не виходив назовні з тих самих пір, як залицявся з місіс Кардонлос.
  
  – Вона прийде, тому що схиляється перед тобою, Гаррет, – сказав Морлі зі смішком. – Тому що не зуміє втриматися від прощального погляду. Тому що, незважаючи на всі домисли, що не вірить в цю купу плоті, яку ти именуешь своїм партнером.
  
  – Це не я, це він сам. По мені, він просто...
  
  – Вау! – Морлі підскочив, коли його ущипнули невидимі пальці. Підскочив – і завис над підлогою. Купа плоті явно образилася.
  
  Я усміхнувся. Може, запропонувати йому угоду? Припустимо, я вмовляю Небіжчика перевернути його вниз ногами і навіть опустити на підлогу, а він погоджується забрати Попку-Дурня.
  
  – Старий шкарбун, я ні хріна не тямлю. Ти що, розпустив слух, що я при смерті? Якщо так, навіщо мені натовп народу у смертного одра?
  
  – Ти хочеш з усіма попрощатися, – пояснив Морлі, що висів над підлогою догори дупою, точно гігантська летюча миша. Схоже, ця поза його анітрохи не бентежила. – І тому запросив своїх друзів.
  
  – Видно, запрошення я складав у маренні. Інакше з якого дива мені запрошувати Маренго Норт-Энглиша і лейтенанта Нагита і залишити за бортом Плоскомордого, Торнаду і Плеймета?
  
  – Гаррет, всі мої здібності будуть повністю задіяні. Я не зможу стежити за міс Торнадой, яка, безумовно, потребує догляду. До того ж твої справжні друзі в більшості своїй навряд чи відгукнулися на запрошення.
  
  – Є над чим замислитися, а, Гаррет? Дружба дружбою...
  
  – Мовчав би, друже добрий. Нехай повисить, старина, не відпускай його. Дін, пошукай, будь ласка, палицю. Треба повчити містера Дотса розуму.
  
  Дін, притащивший чергові стільці (судячи з вигляду, він підібрав їх у купі сміття на вулиці), задумливо подивився на Морлі.
  
  – Здається, я бачив підходящу в погребі. – Чи не вперше за всі роки служби у мене він зі мною погодився!
  
  – Дін, скоро почнуть прибувати гості. Гаррет, підіграй мені.
  
  Морлі перекинувся і опустився на підлогу.
  
  – Треба було напоїти його вчора ввечері. З похмілля у нього і відок був би відповідний, а то навіть при цьому світі він не схожий на конаючого. Зате костюмчик відмінний, фасону «смерть кравцем».
  
  – У чому підіграти? Чого ти взагалі хочеш?
  
  – Я хочу відшукати міс Монтецуму. Вважаю, вона як і раніше в місті. І Пулар Синдж, мені здається, повинна знати, де Монтецума ховається. До твого відома, міс Пулар порвала з Релиансом і тому не могла скористатися цим знанням. Сподіваюся, ми зуміємо домовитися на взаємовигідних умовах. Залишилося лише заманити її сюди.
  
  Он воно, значить, як? В голові у мене роилась тисяча запитань, але поставити я не встиг ні одного, оскільки почали прибувати гості. Одна за одною. Лейтенант Нагит, вирядився, як на парад, з'явився під руку з моєї рудоволосої подружкою. Вони про щось мило розмовляли. Тінні удостоїла мене побіжного погляду і ледь помітного кивка. Так з вмираючим не звертаються.
  
  Звісно, її повинні були присвятити плани. Вона частенько заходила в мій будинок, так що кого-кого, а Тінні моєї уявної хворобою було не обдурити. А раз я залишався в стороні від змови, то мене можна безсовісно мучити. Звідси і Нагит взявся.
  
  Манвил Гилби прибув точно в призначений час, в компанії двох спокусників. Алікс виглядала як завжди – тобто привабливо. А Нікс... Міс Джорджі Ніколас перевершила саму себе. Повинно бути, вся дорога від будинку Вейдерів до мого скромного помешкання вистелена розбитими чоловічими серцями. Вона виглядала так, як, мабуть, ворог роду людського уявляв собі Спокусу. І не забула зворушливо посміхнутися.
  
  Тінні згорнула до мене, настільки жваво покинувши лейтенанта Нагита, що у того волосся заворушилися, як під поривом вітру.
  
  – Гаррет, рекомендую дотримуватися крайню обережність.
  
  – Не вчи вченого, старий шкарбун. – Тінні підійшла впритул. – Ти просто чарівна, – видавив я. В горлі у мене раптом пересохло.
  
  – Не смій дивитися на цю кокетку!
  
  – Ти про кого, лялечка моя? А як щодо того фанфарона з еполетами і ранцем за спиною?
  
  – Гаррет, обережніше.
  
  В чомусь він правий.
  
  – Нікс сама чарівність. Але поруч з тобою, зіронько, і богиня краси поганулею здасться.
  
  – Набагато краще.
  
  – Спасибі на доброму слові. – Укладено перемир'я. Чи надовго? – Що ми тут робимо?
  
  – Запитай у тій туші в кутку. Я тільки що дізнався, що, виявляється помираю, а ви запрошені віддати мені останній борг.
  
  – Ти виглядаєш підозріло здоровим, – повідомила Алікс і по-котячому вигнула спинку, як би перевіряючи мої інстинкти.
  
  – Пані, прошу вас, не прискорюйте мою смерть. Якщо так і далі піде, я помру через п'ять хвилин.
  
  Тінні суворо подивилася на Алікс. Та ніби не помітила. Може, це в неї звичка останніх днів не помічати того, чого не хочеться?
  
  З'явилася Белінда. Вона теж подбала про свою зовнішність, хоча в усьому чорному, як і раніше, виглядала дещо... потусторонне. Прохолодно привітавшись зі мною, вона завела розмову з лейтенантом Нагитом, який з іншого кінця кімнати пожирав поглядом Нікс. І про що ж, міс Контагью?
  
  Манвил Гилби, опинившись поблизу від мене, сказав:
  
  – Прямо тут ти, сподіваюся, дух не испустишь?
  
  – Навряд чи. Я прийняв зцілююче заклинання. Окочурюсь, коли дами розійдуться по домівках, і моє життя втратить всякий сенс.
  
  Найближча – та сама симпатична з дам – ткнула мене пальцем під ребра.
  
  Знову довелося пояснювати, що я ні про що не маю поняття. Гилби спантеличено кивнув.
  
  – Якщо раптом тобі полегшає, приходь до нас. Макс хоче, щоб ти последил за набором нових слуг.
  
  – Чого?
  
  – Він вирішив звільнити всіх, хто хоч якось був замішаний у цій справі. І набрати нових, кому можна довіряти. Прямо з вулиці. Але знову промахнутися йому, природно, не хочеться. Тому він просить тебе постежити за набором і з'ясувати таємницю тих, кого ми зберемося наймати.
  
  Знову двадцять п'ять.
  
  – Як до цього поставився Скиббер Кессел? – Племінник Скиббера був тоді на стайні і намагався прикінчити мене.
  
  – Спокійно. Він відданий Максу і ненавидить політику. Для нього пивоварня – головне в житті.
  
  – Добре, коли так. – Між іншим, вправні пивовари – все одно що художники або поети. Вони теж творять, і таких висот досягають!
  
  Дін ввів в кімнату капітана Блоку. А я раптово помітив, що Морлі зник. Причому не один, а в парі з незаміжньою спокусницею і куртизанкою.
  
  – Ну не моє ж будинку, ти, кобелина!
  
  – Що? – перепитав підійшов Блок. – Знаєш, при слабкому здоров'ї шкідливо хвилюватися.
  
  Мої хвилювання були марні. Двері відчинилися, і в кімнату увійшла Нікс з папугою в руках. Морлі слідував за нею по п'ятах і виглядав злегка пришибленно. Невже хвалена эльфийское чарівність не допомогло? Ні, що не кажіть, а чудеса все-таки трапляються.
  
  Попка-Дурак, сидячи на лівому зап'ясті Нікс, млів від захвату і тому мовчав. Цікаво, а за ним Небіжчик сьогодні ввечері буде стежити?
  
  – Нехай Макс призначить строк, – сказав я Гилби. – Я підійду в будь-який день, все одно зайнятися більше нічим.
  
  Манвил покосився на Тінні, зітхнув, даючи зрозуміти, що я безнадійний, і взяв у Діна келих з вином.
  
  – Нам знадобляться твої таланти, – повідомив капітан Блок. – Видужуй швидше.
  
  – Твоїми молитвами, капітан. Як там мої дружки-приятелі?
  
  – Не дуже. Нам довелося перевести їх в Бледсо, аж надто міцно їм дісталося. Садлер першим відійшов від ран. Фарби теж преставився, але з сторонньою допомогою, – Блок подивився на Белинду. – Цікава сімейка. Треба б ближче познайомитися.
  
  – Навіть не мрій.
  
  Міс Контагью посилено фліртувала з лейтенантом Нагитом.
  
  Небіжчик, здавалося, участі в подіях не брав. Прикидався, що спить, але я його знаю! Він був на рідкість зосереджений.
  
  – Якщо я знадоблюся, знайдете мене нагорі. Помираючому потрібен відпочинок.
  
  У своїй кімнаті я ліг на ліжко, заклав руки за голову і почав пригадувати по порядку всі свої зустрічі з Маренго Норт-Энглишем. Їх було багато, але на пам'ять я не скаржуся.
  
  
  
  110
  
  – По сусідству з'явилися крысюки.
  
  Я підстрибнув. Повинно бути, задрімав. Щось внизу тихо: вечірка Небіжчика в оргію поки не перетекла. Занадто багато прийшли на нього із своїми таємними планами, немає щоб розслабитися і отримувати задоволення; мало того, всі були впевнені, що запросив їх саме я і напевно з якоюсь метою, яку досі мерзенно приховую. Навіть Морлі щиро вірить, що вечірка – моя ідея.
  
  – Я не можу проникнути в мозок щура без того, щоб мене не помітили, але я вловлюю присутність принаймні трьох істот, і всі вони цікавляться нашим будинком. Допускаю, що один мозок належить Пулар Синдж, а два інших – її побратимам по бунту проти їх Дядечка.
  
  У крысюков заведено іменувати великих босів Дядюшками – напевно, тому, що ті, подібно Релиансу, ставляться до них як до своїм племінникам і племінницям, суворо, але справедливо.
  
  Я не став уточнювати, звідки Небіжчик дізнався, що Синдж обзавелася приятелями. Все і так ясно. Хтось повинен був допомагати їй ховатися, приносити їжу, повідомляти новини та попереджати про небезпеку. Можу поручитися, один з цих побратимів – Фенибро. Хоча ні, Релианс теж би його першим запідозрив; отже, така розумниця, як Синдж, не стала б йому довірятися.
  
  – Перестань фантазувати і спускайся до гостей.
  
  – А на що вони мені здалися? Це ж твої гості, старий шкарбун.
  
  – Спускайся, Гаррет. Твоя присутність необхідна.
  
  Ну ладно, раз так, тоді спущуся.
  
  Я прослизнув у кімнату Небіжчика, непомітно, як слуга, до якого всі звикли і якого вважають членом сім'ї. По дорозі встиг ще посмикати двері кабінету і переконатися, що вона замкнена. Коли захоче, Дін справляється з усіма обов'язками. Біда в тому, що бажання на нього нападає вкрай рідко.
  
  Вечірка була в розпалі, але пиці бити ще не почали. Дін прибрав частування і зламав свій імпровізований стіл, звільнивши місце.
  
  Треба визнати, у Небіжчика виходить краще мого. Сидять давно, а отрубиться ніхто не позасинали. Поки що.
  
  Я притулився до стінки і став спостерігати. Незабаром мене помітили.
  
  – Ти в порядку? – турботливо запитала розпалена Тінні.
  
  – Угу. Полежав, подумав.
  
  – Допомогло?
  
  – Та як сказати? Щось в мене не сходиться.
  
  Через деякий час Манвил Гилби повідомив, що йому життєво необхідно повернутися в особняк Вейдерів, і потягнув за собою двох погрустневших дівчат. Алікс і Нікс отримали прощальну порцію компліментів від своїх кавалерів – лейтенанта Нагита і Морлі Дотса відповідно. По-моєму, ще трохи-і гра зайшла занадто далеко. Навіть Белінда удостоїлася чоловічого інтересу: крадькома до неї придивлявся капітан Блок, а у відкриту облягав її до свого відходу чудовий Манвил Гилби (замість того щоб за довіреними йому дамами наглядати!). Коротше, вечірка більш або менш вдалася, хоча бідний старий хворий Гаррет так і не спромігся відкинути копита. Вона могла б тривати і тривати, коли б не Небіжчик, раптово втратив всякий інтерес до подій.
  
  Назавтра всі наші гості будуть ламати голови, згадуючи, а що ж, власне, було. І у втраті пам'яті стануть звинувачувати мене. Як завжди.
  
  На прощання я знову запропонував Нікс забрати з собою папугу. Вона знову відмовилася, а коли я скорчив пику, додала змовницьки:
  
  – Принось його, коли на вогник заглянеш, – і лукаво підморгнула. Тінні, відійшла було підлити собі чайку, відчула загрозу і поспішила повернутися, на всіх вітрилах, зловісно цокаючи каблучками.
  
  Морлі, чув, як я намагався впарити Нікс Попку-Дурня, прочитав мені лекцію про те, що папуги часто живуть набагато довше людей.
  
  – Кумедно, правда?
  
  – Так, – буркнув я. – Навести мене через п'ятдесят років в «Райських воротах», ми там будемо разом з цим пернатим клоуном. – До того часу, завдяки цій милою пташці і своїм так званим друзям, я зроблюся брюзгливее Медфорда Шейла в його наипаскуднейшем настрої. – І рудоволоса літня дама буде кожен день приходити до воріт – на випадок, якщо мені почне там подобатися або я возомню, що життя прекрасне.
  
  – Гаррет, не ганьби мене, – попередила Тінні. – Мені двадцять шість, найкращий вік, і старіти я не збираюся.
  
  Ух ти, зізналася, скільки їй насправді! Зазвичай вона скидала собі років п'ять-шість. І виглядала ніяк не старше.
  
  – Радий чути. Може, й зі мною секретом свого зілля поділишся? Манвил, постривай. Запитай Макса, чи не помітив він чогось незвичайного в поведінці Норт-Энглиша. І сам поміркуй на дозвіллі. Якщо що згадаєш або дізнаєшся, відразу сповісти, гаразд?
  
  – Що в тебе на думці? – Гилби примружився.
  
  – Та так... Бджола під сорочку залетіла і спокою не дає. На вісімдесят відсотків впевнений, що помиляюся. Але мене гризе одна думка. У поведінці Маренго повинно бути щось таке, однак сам я згадую тільки одне: що він без затримки заплатив мій гонорар. І навіть не вякнув.
  
  Продовжуючи хмуритися, Гилби ствердно кивнув і повів – мало не силоміць потяг – Алікс і Нікс до дверей.
  
  Я повернувся до бравого лейтенанта Нагиту.
  
  – Чув, лейтенант? Ти весь час зі своїм босом спілкуєшся. Нічого незвичайного не помічав?
  
  – Здогадуюся, куди ти хилиш, Гаррет. Пустушка. – Але в його голосі не було переконаності. Нагит ніби сумнівався у своїх словах. – Знаєш, з тих пір, як він ледь розминувся з кістлявою, бос став якийсь... ну, піднесений, чи що... Все про душі тлумачить...
  
  – Ясно. З народом він частіше тепер спілкується?
  
  – Ні. Але я бачуся з ним кожен день. Борг служби.
  
  – Толлі знайшли? Того мертвяка впізнали?
  
  – Ні і ні. Гаразд, бувай. – Нагит пішов, похмуро хитаючи головою.
  
  Залишилися тільки Морлі, Тінні і Белінда. Міс Контагью невимовно здивувалася, коли я вийшов проводити її. Підкотив її екіпаж. Перш ніж сісти, вона з підозрою подивилася на мене.
  
  – Ти знала, що тут небезпечно, – повідомив я з ідіотською посмішкою. – Інакше б не приїхала.
  
  Це їй лестило. Вона усміхнулася, рвучко обняла мене – Тінні надула губки – і поїхала геть.
  
  – Удвох поїхали? – запитав Морлі, коли я повернувся.
  
  – Ні. Нагит досить розумний, аби не лізти в пащу крокодилові. Він і Гилби, вірно, наздоганяти не став, хоча їм по дорозі.
  
  – Гаррет, пора закінчувати. Мені потрібно, щоб ти видалив капітана Блоку.
  
  – Прокляття! Я зовсім про нього забув!
  
  Головний стражник забився в куточок і сидів собі тихенько, сподіваючись, мабуть, що про нього ніхто не згадає. Не на тих напав. До речі, мій нудний напарник вже тепер-то напевно заглянув до нього в мозок; у Небіжчика в достатку досвіду і таланту, щоб звести розрізнені факти з голови капітана в єдине ціле.
  
  – Нарешті хоч крапля поваги. Так що з Блоком?
  
  – Постривай дві хвилини. А як щодо Дотса та Тінні?
  
  – Містер Дотс може нам придатися. Пулар Синдж не єдина, хто спостерігає за нашим будинком. Правда, я поки що нікого не виявив – але лише тому, що не шукав.
  
  Так, братику Релвей вже точно давним-давно вушка нагострив і своїх шпигунів навколо понасажал.
  
  – Сподіваюся, до кровопролиття не дійде.
  
  – Все залежить від того, наскільки сторони зацікавлені в упійманні Пулар Синдж і Тами Монтецумы. А! Міс Пулар набралася хоробрості і наближається до дверей. Раджу взяти її на кухні. Міс і містер Тейт Дотс залишаться зі мною, я їх попрошу.
  
  – А Дін?
  
  – Він відкриє двері. Якщо на поріг вийдеш ти, Синдж злякається; адже вона вважає, що ти хворий.
  
  – Ти все це затіяв для того, щоб заманити її?
  
  – Не тільки. Уяви собі гобелен. Пулар Синдж – остання нитка в його вишивці.
  
  – Ти з'ясував що-небудь корисне, поки я був нагорі? – Дайте мені пару-трійку фактів, і я вам состряпаю-яку версію.
  
  – Досить.
  
  – Тобто ділитися відмовляєшся?
  
  – Поки в цьому немає необхідності. Синдж стоїть біля дверей. Скоро вона постукає. Іди на кухню.
  
  – А як же ті, хто стежить за будинком? Хіба вони не помітять, якщо вже не помітили?
  
  – Пулар Синдж невидима. Іди на кухню. Прикинься хворим. Дін! Відкрий двері.
  
  Синдж постукала в той самий мить, коли ми з Діном трохи не зіткнулися в коридорі. Цікаво, чи запам'ятають хоч що-небудь з нашої з нею розмови Морлі і Тінні?
  
  – Ні слова. Вони жадібно спілкуються з містером Велика Шишка. Іди на кухню.
  
  
  
  111
  
  Коли в коридорі почувся цокіт кігтиків по дерев'яній підлозі, я згорбився і скорчив саму жалостную гримасу, на яку тільки був здатний. Дін розмовляв з нашою гостею, але і слова, які він промовляв, і будова фраз були не його. Прокляття! Це означає, що весь наступний тиждень мені доведеться вислуховувати скарги на самоуправство Небіжчика.
  
  – Скористайся своєю чарівністю, Гаррет. Міс Пулар – штучка значно більш тонка, ніж я припускав. Я не можу прочитати її думки, залишившись непоміченим.
  
  – І який тоді від тебе толк? – пробурмотів я. – Ні з ким не можеш впоратися. Старієш, чи що?
  
  Двері відчинилися. Я почав пити чай, уявляючи, що підношу до губ кухоль з пивом.
  
  – Ось і містер Гаррет, – сказав Дін. – Містер Гаррет, мій робочий день давно закінчився. Спокійної ночі. Не забудьте замкнутися.
  
  Я пробурмотів щось незрозуміле і повернувся до Синдж.
  
  Що за?.. Переді мною стояла зігнута старушонка, закутана в лахміття по моді вуличних побирушек. Величезна потворна шляпенция – дізнаюся гномью роботу – приховувала її обличчя. Старенька спиралася на важку ковіньку. Що ж, чудовий спосіб виправдати крысючью ходу.
  
  Цікаво, а хвіст куди вона приховала?
  
  – Відмінно. Ти не перестаєш мене дивувати. Світ буде біля твоїх ніг... коли-небудь. Чаю хочеш? Або чогось іншого? Є пиво.
  
  – Ти мене чекав?
  
  – Ні. Хіба що останні п'ять хвилин. Сідай. – Крысюки можуть сидіти по-людськи, хоча і постійно метушаться від незручності. – Мої колеги хотіли, щоб ти відвідала мене.
  
  – Так ти не вмираєш? Це пастка? – Її мова стала помітно краще. Якщо не вважати шиплячих, висловлювалася вона приблизно як Торнада. У всякому разі, не гірше.
  
  – Ні, я не вмираю. Вибач, що розчарував. З іншого боку, це не пастка. Обіцяю, тебе ніхто і пальцем не зачепить. Спритно ти нас обдурила минулого тижня.
  
  – Я помилилася, – прошепотіла вона. – Про наслідки не подумала. Нас не навчили думати про наслідки.
  
  – Цього нікого і ніде не вчать, самому доводиться освоювати науку. Сідай, не бійся.
  
  Вона сіла. Я поплескав її по плечику, налив їй чаю, підсунув горщик з медом. Вона встигла набратися гарних манер, тому лізти ложкою в горщик не стала. Я помітив, що рука Синдж тремтить – мабуть, з незвички: крысюки адже чашками не користуються.
  
  Зізнатися, я відчував себе злегка винним. Вона розуміла, що нею управляли, а це означало, що її помисли відомі стороннім. В тому числі і з-за мене.
  
  – Навіщо ти покликав мене?
  
  Довелося нагадати, що покликав її зовсім не я.
  
  – Тама Монтецума, – додав я, зітхнувши. – Мої колеги вважають, що тобі відомо її місцезнаходження.
  
  – Так.
  
  – На гроші Монтецумы мені наплювати. Точніше, мені самому вони даром не потрібні; але я не хочу, щоб вони знову дісталися тим, хто готовий платити за всякі гидоти.
  
  – Мені страшно, Гаррет. Дуже страшно. Я не чекала, що цю жінку стануть шукати. Думала, раз вона зникла, все про неї забудуть.
  
  – У людей довга пам'ять, Синдж. Особливо коли стосується грошей і образ. Раджу це запам'ятати, раптом знадобиться.
  
  – Спасибі. Вже знадобилось. Мені передали, Релианс сам не свій від злості через те, що я від нього пішла.
  
  – Я з ним " стелі, наведу почуття. Так ти знаєш, де ховається Тама Монтецума?
  
  Синдж замислилася. Минуло кілька хвилин. Я терпляче чекав, готовий прийняти будь-яку відповідь. Інші мешканці мого будинку були не настільки холоднокровні. Нарешті вона вирішила, що мені можна довіряти, і ствердно кивнула.
  
  Забавно – і трохи тривожно, – що Небіжчик не може забратися в її думки і залишитися при цьому непоміченим. Попрошу при нагоді, щоб вона мене навчила, як помічати подібні речі.
  
  – Так, я знаю, де вона.
  
  – Відведеш мене туди?
  
  – Гаррет, ти не брешеш? Тебе правда гроші не цікавлять? Або ти заодно з тим ельфом? – Вона постукала себе по носику, даючи зрозуміти, яким чином засікла Дотса.
  
  – З Морлі? Він, звичайно, мені друг, але... ти права на його рахунок. За ними потрібне око та око. Він розшукує Таму насамперед через бабок. А я... З її вини загинуло багато людей, і деякі з них перебували під моїм захистом. Я повинен помститися, хоч мені й не хочеться. Чесно кажучи. Хоч я тепер і розумію, що змушувало її так чинити.
  
  – Вона страждає. І плаче. І нікуди не виходить, сидить у своєму житлі. Вона там довго сидіти може, все було підготовлено заздалегідь.
  
  – На вулицю їй і справді нема чого потикатися. Хто-небудь напевно дізнається її, не пройде вона і двох кварталів. – Насилу уявляю собі Таму Монтецуму в сльозах. Вони їй не йдуть.
  
  – У неї є маски. Вона просто чекає, коли про неї забудуть. – Піймавши мій запитливий погляд, Синдж додала: – Вона розмовляє сама з собою. Вголос. А я зуміла підібратися близько. І підслухала.
  
  – Між іншим, Фенибро з Релиансом приходили сюди, тебе шукали. Кілька разів. І до Морлі заглядали, голову морочили йому.
  
  – Дядечкові доведеться змиритися. – Синдж зіщулилася. – Я відведу тебе.
  
  – Морлі піде з нами. Я його приборкаю, не хвилюйся.
  
  – Він засмутиться. А медноволосая?
  
  – Хто?
  
  – Вона в тій же кімнаті, де і ельф. З ними твоя птах і щось ще, що пахне мертвечиною. Ця жінка була в тому будинку, де ми ловили перевертнів. Хто вона?
  
  Обережніше, Гаррет, лід тонкий.
  
  – Моя приятелька. Почула про моєї уявної хвороби і прийшла провідати. З нами вона не піде. – Принаймні я на це сподіваюся. На Тінні іноді знаходить, і тоді з нею абсолютно неможливо впоратися. – По-моєму, вона ось-ось має піти.
  
  Синдж ніби задовольнилася моїм поясненням. А там піди здогадайся, про що вона насправді думає.
  
  – Предлагаю поспішити з виходом, Гаррет. Час піджимає. І поблизу будинку не затримуйтесь. Я постараюся відволікти всіх, хто стежить за нашим будинком, але мене вистачить на хвилину, не більше. Швидше за все навіть менше.
  
  Я знизав плечима. Спостерігачі в будь-якому випадку ув'яжуться за мною, а не за жебрачкою в лахмітті.
  
  Синдж сумно зітхнула.
  
  – Що таке?
  
  – Голова закрутилася. І у вухах раптом задзвеніло.
  
  – Буває.
  
  Вона відчуває проникнення? Вражаюче.
  
  112
  
  – Теж мені, особняк, – пробурмотів Морлі. Будинок, постав нашим поглядам, лише віддалено нагадував людське житло. У такому будинку, по-моєму, просто жити соромно.
  
  Ми стояли в тіні, чекаючи, поки Синдж позбудеться свого маскараду.
  
  – Може, вона жила тут до того, як зрозуміла, що її наділила природа, і відправилася підкорювати Танфер, – припустив я.
  
  – Ну так, у Танфере золотом вулиці мостять.
  
  З усіх країв Танфер стікаються ловці удачі. Ті, кому пощастить вціліти, найчастіше знаходять відчай. Але, за чутками, кому-то все ж щастить насправді, і ці чутки залучають у наше місто нових і нових дурнів.
  
  – Готово, – прошепотіла Синдж. – Ідіть за мною. – Вона рушила вперед, перебігаючи від тіні до тіні, ведена своїм щурячою чуттям. Попка-Дурак ширяв десь над нашими головами, озираючи околиці. Ми з Морлі послідували за Синдж. Дотс продовжував бурчати: мовляв, неправильно, що йому не дозволили прихопити своїх хлопців з «Пальм». Я не прислухався.
  
  В наступну мить ми ніс до носа зіткнулися з трьома юними ограми, мужеска, жіноча і середня підлоги, блуждавшими за межами кварталу огрів і явно замышлявшими щось недобре. Синдж вони не помітили, зате вгледіли нас з Морлі – і кинулися врозтіч при вигляді нашої значного арсеналу. Ні, Попка-Дурак точно напрошується, щоб йому шию згорнули! Це він, називається, місцевість розвідує! Чому не попередив, скотина така собі?
  
  Морлі заткнувся. Це все одно сталося б (в чому Дотсу не відмовиш, так це в умінні зосереджувати в потрібний момент), але краще раніше, ніж пізніше.
  
  Всередину ми проникли щурячою ходом. Крізь діру в фундаменті. І опинилися в смердючому підвалі, де було так темно, що навіть Морлі нічого не бачив. Синдж підвела нас, одного за іншим, до хисткою драбинці.
  
  – Тримайтеся стіни, – прошепотіла вона. – Особливо ти, Гаррет. Інакше сходи не витримає. – По-моєму, вона намагалася пожартувати. Треба звести її з папугою, нехай попрактикуется в дотепності.
  
  Сходинки неприємно скрипіли. Я не втримався і чхнув. Морлі витріщив очі, коли і йому в ніс забилася пил, але зумів з собою впоратися. Цікаво, а через двері ніяк не можна було увійти? Потім запитаю. Цілком можливо, Синдж про неї просто не згадала. Сила звички.
  
  У Тами Монтецумы безліч достоїнств, і міцний сон – одне з них. Мало того, вона хропла, як п'яний боцман. Що-то на неї не схоже...
  
  У повітрі витав солодкуватий, полувыветрившийся аромат. Синдж чиркнула кременем, запалюючи для мене ліхтар, і тут я дізнався цей запах. Опіум. По правді сказати, опіумом в Танфере балувалися рідко. Штука дорога і небезпечна, є чимало дешевих зіль, які з тим же успіхом искалечат тобі мозок і залишать пускати слину з блаженною посмішкою на фізіономії.
  
  Ось вже не думав, що Тама покурює опіум. Втім, коли у людини є гроші, він може дозволити собі що завгодно.
  
  Світ упав на сплячу жінку. Лахудра лахудрою, ні крапельки не схожа на Таму Монтецуму, якою я її пам'ятав. Ця Тама примудрилася за тиждень опуститися до самого низу, якщо не глибше. Цю Таму ніхто в житті не став би розшукувати. Ця Тама настраждалася настільки, що у неї не залишилося бажання жити. У цій Тами просто не могло бути ніяких прихованих скарбів.
  
  – Ти б сама з нею впоралася, – сказав Морлі, звертаючись до Синдж. – Ми тут зайві. – Він покосився на мене, і я зрозумів, що його охоплюють почуття, схожі з моїми.
  
  – Напевно. Ви попросили – я привела.
  
  Наша розмова розбудив Таму. Вона потягнулася, потім сіла. Очі впалі. Волосся сплутане... Вона насилу підняла голову і пробурмотіла:
  
  – Добрався-таки.
  
  – Вибач, що затримався. Синдж привела. – Я не став уточнювати, що сам її не шукав.
  
  Тама потягнувся було за трубкою, але Морлі їй завадив. Розумно. Якщо вона й справді пристрастилася до опіуму, можна сторгуватися: ти нам правду – ми тобі зілля.
  
  – Поспішай, Гаррет, поки Синдж інший не зацапал, – порадив Морлі. – Одягай їй колечко на пальчик. Вона обдурила вас обох – і тебе, і Покійника.
  
  – Ти взагалі про що, приятель?
  
  – У неї срібний браслет. І у цієї тітки – теж.
  
  Значить, вони – не перевертні...
  
  – Тама, не хочеш нічого мені розповісти?
  
  – Немає в мене ніяких грошей, зрозуміло? Вони знали. Вони їх знайшли – не там, де їм належало бути. – Голова Тами звісилася на груди. – Залишили мені тільки срібло і опіум. Сподівалися, що я сама себе доб'ю, їх від цієї необхідності визволю.
  
  Сьогодні шестерінки у мене в голові крутилися вдвічі швидше звичайного. Вже знаючи відповідь, я, тим не менш, запитав:
  
  – А хто такі «вони»?
  
  – Перевертні. Дракони.
  
  Може бути, може бути. Але погано віриться. Я б запідозрив Вовків, які прорахували, що Тама, коли її зловлять, вкаже на Драконів.
  
  Навіщо Драконам залишати їй опіум? Його можна продати. Скажімо, венагетам. У них за кіло сирцю шалені бабки відкотять.
  
  – Хіба ти не всіх перевертнів спіймав? – жалібно впорався Морлі. Таким тоном він зі мною років сто не заговорював.
  
  – Ні. Принаймні один втік. Я думав спершу, він Норт-Энглиша підмінив. В ту ніч, коли на Маренго напали, пам'ятаєш? Думав, що справжній Маренго загинув, а перевертень його місце зайняв. – Це було не дуже складно – і пояснювало все ті дивацтва в поведінці Норт-Энглиша, які раптом кинулися мені в очі. Насамперед його відверте небажання спускатися з балкона на вечірці в будинку Вейдера. Швидше за все, я прикидав, він багато чув про надзвичайно гострому чуття Синдж, побоювався до неї наближатися. Були й інші дивацтва, не настільки помітні; однак, продовжуючи згадувати, порівнювати і міркувати, я поступово прийшов до висновку, що Маренго, який повернувся в маєток після невдалої ночі довгих ножів, – справжній. Як би мені не хотілося протилежного. Втім, йому пощастило, що він лишився живий: я не сумнівався, що початковий план передбачав саме «усунення» Норт-Энглиша і підміну його вовкулакою. А численні рани повинні були пояснити різницю між колишнім і новим Маренго (скопіювати людини в точності не зможе ні один перевертень, скільки б він не бундючився). За планом, очевидно, новий Маренго деякий час провів би в затворництві, а накази за нього віддавала б Тама Монтецума. Як не смішно, дупу цього Норт-Энглиша вберегли від великих неприємностей, по всій видимості, бродячі гноми, зчепилися в ту ніч з правозахисниками. Яка іронія! Можливо, тут і зарита собака: чудесний порятунок руками ворогів, зрада тих, кого уявляв вірними до гробу, – ось що підштовхнуло Маренго задуматися про душу. Хоча... хоча я поки не готовий на це купитися. То чи застарілий цинізм заважає, то відчуття, що кінці з кінцями не до кінця сходяться.
  
  Так завжди буває, в будь-якій справі. Де замішані люде, нерозумно розраховувати на математичну строгість. Істина – хитра штука, изворотливее лепрехуна. І частенько одягає чужу личину – вже мені того не знати!
  
  – Нове захоплення? – Я вказав на скриньку з опіумом і одночасно відіпхнув подалі Тамину трубку. – У ту ніч, коли на Маренго напали, його повинні були підмінити, вірно? І ти знала про перевертнів, так? До того часу ти вже на Славі Дуралейника працювала, так?
  
  Тама ніби й не чула. Вона не залишала спроб дістатися до трубки. Мені здалося, я чую, як трубка кличе її.
  
  – Мене змусили, – скиглила вона. – Вони знали, що я замышляю. Джеррис їм розповів, більше нікому. – І підтвердила мої колишні підозри, додавши, без натяку на каяття в голосі: – Джеррис думав, я візьму його з собою, коли втечу.
  
  Гаррета наче осяяло.
  
  – Це ти прийшла в будинок Вейдера в ту ніч, коли Дженорд вбив Ланселина Маку?
  
  Тама кивнула.
  
  – Джеррис викликав мене. Він перетрусив. Ми сперечалися, і тут з'явилися інвалід і цей, другий, і Джеррис поніс якусь маячню, вигороджуючи себе. Але другий підійшов до дверей і побачив мене... Я не приймала всерйоз. А вони вирішили поквитатися.
  
  – Дружки Дженорда, чи що? Братерство Вовка? – З нею треба тримати вухо гостро: бреше вона натхненно і самовіддано, а в своєму нинішньому стані і поготів буде звинувачувати всіх підряд, аби врятувати свою шкуру.
  
  – Маренго покликав їх після того, як мало не загинув. Вони зраділи. Говорили, що гори звернуть...
  
  – Тама, не вішай мені локшину на вуха. Ти зараз не в формі, брешеш непереконливо. Маренго ні за що не покликав би Волков. Занадто він на них зол. Їх витівки могли погубити його дітище, яке він настільки дбайливо плекав. Могли погубити «Клич». Він толком нічого не знав до останньої вечірки у Вейдера, але підозрювати напевно підозрював. А на вечірці він, мабуть, розкусив тебе, коли б не зомлів зі страху перед чародієм. Колись, коли Слави Дуралейник тебе завербував? Ти навряд чи чинила опір. А потім запустила в нього кігтики, як у Маренго і в Джерриса, і в інших. Я прав?
  
  – Чоловіки всі ідіоти, Гаррет! – випалила Тама. Хоч слово правди. – Особливо старі.
  
  Вірно підмічено. Пропоную тему для дисертації: проміжок часу, протягом якого чоловіком можна управляти через жіночу чарівність, скорочується з віком, оскільки з роками – і з досвідом, зрозуміло – рожеві окуляри спадають з очей все швидше і швидше.
  
  – Так ти кажеш, що тебе обробили Вовки?
  
  – Так. – Звичайно, ми переловили і пересаджали далеко не всіх Вовків, та й частина тих, кого посадили, довелося відпустити за вказівкою з Пагорба. Отака амністія з приводу розгляду з Перилосом Спайтом.
  
  – А дві хвилини тому стверджувала, що Дракони...
  
  – Дракони мене пограбували. Ще до того, як все розвалилося. А Вовки відшукали мене, на сирець посадили і сховали тут, щоб Маренго не знайшов.
  
  Цими словами я повірив не більше, ніж байку про примирення Норт-Энглиша з Вовками.
  
  Синдж торкнула мене за рукав.
  
  – Опіум – помста.
  
  Тама заплакала. Її руки тремтіли все сильніше.
  
  – Я помилилася. Давним-давно. Коли зовсім погано стало. Я розповіла Джеррису, що покуривала, потім кинула, але досі зволікає... Вовки про все знали. І змусили мене. За Джерриса. Я швидко підсіла, а вони... Це все, що вони мені залишили. Коли докурю, почнеться ломка: я буду кидатися на стіни, всю себе исцарапаю, в голову всякий брєд полізе... А потім, як злегка очуняю, виберуся на вулицю і піду шукати продавця. Де? Поняття не маю. Поки я його знайду, стільки часу пройде, що Маренго встигне відшукати мене. Навряд чи він буде ласкавий зі мною...
  
  Що вірно, то вірно. Але Таму Монтецуму шукає не тільки Маренго Норт-Энглиш. Її шукає ціла юрба. І неодмінно знайде.
  
  Месники, як правило, не страждають недоліком уяви. Якщо вже вони наздоганяють того, кого переслідують, то відриваються по повній. До того ж у нас, карентийцев, жорстокість у крові; інакше звідки беруться такі виродки начебто Вовків?
  
  – Що щодо Слави Дуралейника?
  
  – Не знаю... Втік, напевно. Вовки хочуть убити Маренго. За те, що він їх зрадив, як вони вважають. Він і справді їх спочатку зібрав, потім загнав у підпілля, а потім і зовсім покинув. Я передавала їм свої накази, не його. Синдж вважає, тобі потрібно це знати. Може бути. По мені, гори воно все синім полум'ям. Все одно, коли я помру, світ загине.
  
  – Солипсист у відчаї, – пробурмотів Морлі. – Забавно.
  
  – Не треба так, Тама, – прошепотіла Синдж.
  
  Цікаво, Небіжчик про все здогадувався? А мене сповістити не потрудився? І чому стільки народу останнім часом залишає Його Словоблуддя в дурнях? Старіє, старіє. Або просто кубики так випало, що сталося неймовірне?
  
  Покладемо, неймовірне кожен день відбувається. У всякому разі, в моєму житті.
  
  – Скільки всього було перевертнів? – запитав Морлі. – І скільки ще на волі залишилося?
  
  Тама знизала плечима. Руки її сліпо нишпорили навколо, а очі наче затяглися пеленою. Мабуть, ми від неї нічого не доб'ємося, поки вона не викурить свою трубочку і не вирине з мрій, куди більш солодких, ніж справжнє життя.
  
  – Якщо їх не переловити, скоро всім доведеться носити срібло, – пробурчав Дотс.
  
  Да уж... Не потрібно бути генієм, щоб уявити собі майбутнє, в якому – якщо дозволити перевертням плодитися і розмножуватися – випробування сріблом стане неодмінною умовою будь-якої угоди. У кожному будинку буде і срібло, і захисні заклинання на дверях. Ціна срібла підскочить до небес.
  
  – З'ясуємо. Я знаю, хто нам відповість. – В голові Слави Дуралейника мій напарник напевно порився. А Дуралейник повинен знати точну кількість перевертнів у Танфере – адже він їх і привів сюди.
  
  – Що з нею робити будемо? – впорався Морлі. Синдж не зводила з мене очей, ніби моя відповідь була якоюсь перевіркою. Боюся, я її розчарую.
  
  – У мене боржок перед Максом. А ця... вона вибирала мети. І вбивць наймала.
  
  Мені згадалася перша ніч в маєтку Маренго. Нічний гість з тесаком – це міг бути і Картер Стоквелл, що намірився поквитатися зі мною. А могла бути і красуня Тама, яка вирішила усунути надто настирливого типу, який з'явився як раз тоді, коли вона зібралася стати на чолі Вільних Громад.
  
  Окремі кімнати, говорите? Що ж, Тінні, голубко моя. З мене належить. Зайвий поцілунок. Але за що я тобі не скажу.
  
  Міс Монтецума – чудовий подарунок одному моєму знайомому з таємної поліції. Морлі заперечувати не стане: адже вона втратила горезвісних грошей, які, власне, його і залучили. Синдж їй співчуває, як подруги по нещастю, однак виправдовувати Таміни лиходійства не буде – а нам до того ж відома лише мала їх частина...
  
  
  
  113
  
  Я відправив лейтенанту Нагиту записку, в якій просив їх відвідати мене, коли службові обов'язки в наступний раз приведуть його в місто. Отримав ввічливу відповідь, який проголошував, що йому наказано надалі не підтримувати зі мною відносин. Іншими словами, з приводу Маренго Норт-Энглиша і «Кличу» нам з ним говорити більше не про що.
  
  Повторювати спробу я не став, натомість пішов до Макса і попросив його про послугу, а сам тим часом зайнявся підбором нових слуг. Морлі становив мені компанію; судячи з зевкам, він відчайдушно нудьгував – і то сказати, спостерігати за мною в ці дні було чи нудніше, ніж підглядати за спаривающимися камінням.
  
  Нікс послала Нагиту запрошення на обід у Вейдерів. До її великого подиву – всі інші анітрохи не здивувалися, – лейтенант не тільки прийняв запрошення, але і з'явився набагато раніше призначеного, при повному параді, запашний рожевою водою і з букетом квітів у руці. Дізнавшись, що за обідом буде якийсь Гаррет заодно зі своїм пернатим дружком, він спохмурнів, але погодився витерпіти моя присутність заради чарівної міс Ніколас.
  
  Ледь я, ближче до полудня, переступив поріг, як Попка-Дурак видерся на Нікс. Ці двоє створені один для одного. Чому вони не хочуть визнавати цього?
  
  Нагит розсипався в люб'язностях перед Тінні і Алікс. Як йому триматися з Морлі, він знати не знав, оскільки їх не спромоглися представити. А Дотс не звертав на лейтенанта ні найменшої уваги, зате роздавав компліменти Алікс – під пильним наглядом її родичів. З Максом, Гилби і Таєм Нагит спілкувався по-дружньому, так що справа, очевидно, було в моєму проборе – або в чомусь ще. В усякому разі, зі мною він був холодно ввічливий, не більше того.
  
  Подали обід, всі страви відразу, і слуги миттєво пішли. Залишилася лише Нейрса Бинтор, що заступила на посаду у двері на кухню, з величезним черпаком в руці.
  
  Їли майже в мовчанні, незважаючи на спроби дам розворушити кавалерів, причому кожна намагалася зробити це по-своєму.
  
  – Давай, Гаррет, – не витримав Макс. Він ледве доторкнувся до шинки, а іншого і пробувати не став.
  
  Я махнув рукою. Морлі піднявся з-за столу і разом з Нейрсой Бинтор вийшов з їдальні.
  
  – Містер Нагит, розслідування завершується. – Вибачатися за те, що заманив його сюди, я не збирався. – Залишилося відловити останнього перевертня. – Лейтенант, схоже, тільки зараз зрозумів, що їв із срібних тарілок срібними ж приладами. – Методом виключення ми прийшли до висновку, що перевертень проник в «Клич». Деякий час я вважав, що вони підмінили вашого господаря, але відмовився від цієї думки. Ви самі переконливо довели, що перевертнем не є... Так, бос?
  
  Макс почервонів. Йому не терпілося, щоб я переходив до справи.
  
  – Якщо це не Маренго, – продовжував я, – можна було б і не турбуватися, однак перевертень у лавах «Кличу» – зачіпка для Слави Дуралейника. Надійний свідок повідомив мені, що Дуралейник – злісний старий з жахливими, далекосяжними планами. За допомогою цього перевертня він здатний вчинити в Танфере щось неймовірне. До речі сказати, хоч Маренго і не підмінили в ніч нападу – пам'ятаєте? – його цілком могли підмінити потім, вже в маєтку... Ви не розумієте, чого я, власне, сіпаюся? Маренго – друг містера Вейдера. Вони разом служили в Кантарде. А Макс – мій друг. Ось тому-то вас і запросили сюди, щоб я міг поділитися з вами своїми міркуваннями. Ви можете захистити одного мого друга. Ви можете знайти останнього перевертня. Того самого, який покинув нас, гадаючи, що могло трапитися з Толлі і з одноруким любителем громових ящерів.
  
  – З Венейблом, – пробурмотів лейтенант.
  
  Повернулися Морлі і Нейрса. Вони привели Таму, Синдж і крихітну, неймовірно бридку стареньку. Синдж боязко озиралася, Монтецума тряслася від страху. Останні двадцять годин вона провела в Аль-Харе, де їй, природно, і понюшки опіуму не видали. Старенька вдавала переляканій служницею. Пояснити, навіщо її притягли, ніхто не потрудився.
  
  Я сховав усмішку. З Релвея вийшла рідкісна потвора. Проте він наполіг на тому, щоб особисто супроводжувати таку важливу в'язня. Не буду, мабуть, йому говорити, що від таких красунь молоко скисає і діти на все життя заиками залишаються, – навіщо засмучувати главу таємної поліції?
  
  Пам'ятається, він збирався причарувати Нагита і піти разом з ним у маєтку.
  
  Лейтенант на Релвея і не глянув.
  
  – Ви знайшли Монтецуму! – випалив він. – Де? Як?
  
  – Вас випередили, Ед. Хтось із Волков. Їх навів на слід Джеррис Дженорд. – Думаю, особливих претензій з приводу того, що Волков не з коренем викорчували, ми не почуємо. Зрештою, вони всі, як на підбір, герої війни – в очах більшості обивателів. Так що Бондурант Алтуна дещо поспішив зі своїми публічними звинуваченнями Волков в зраді. Будь він хоч трішки розумніший, добився в житті набагато більшого.
  
  Я переказав Нагиту все, що дізнався від Тами, додавши, зрозуміло, свої здогадки.
  
  – Тама пообіцяла співпрацювати. – Вона звикла виживати. А єдиний спосіб вибратися сухою з цієї калюжі – врятувати людину, яка, можливо, буде полювати за нею до кінця часів. – До тебе-то Норт-Энглиш як ставиться?
  
  – Прохолодно. Я занадто багато знаю, і він згадує про це щоразу, як бачить мене. Проте поки не вигнав. З іншого боку, де він знайде другого такого кретина, який взяв би на себе мою роботу? Я не вірю, що його підмінили.
  
  – Прикинь, як нам залишитися з ним наодинці і випробувати його сріблом. Як прикинешь, скажи. А поки виклавши йому все, що він захоче почути. І перевір своїх найближчих помічників. Це тебе навряд чи ускладнить. А от коли знайдеш перевертня, доведеться похвилюватися.
  
  Нагит похитав головою. Він безумовно не бажав у всьому цьому брати участь.
  
  – Останній з усієї зграї, Ед. Він у вас, більше йому бути ніде. Інакше Толлі досі б пас овець, а у містера Венейбла раніше всього однієї руки б не вистачало.
  
  Нагит піднявся, чинно подякував за запрошення і за частування, кивнув Нейрсе Бинтор, даючи зрозуміти, що знає, кому зобов'язаний ситим шлунком.
  
  – Можу я забрати Монтецуму? – запитав він.
  
  – Ні, – похмуро відгукнувся Макс. Для себе він вже вирішив, що Маренго – перевертень. А рани на серці вимагали відплати.
  
  Лейтенант не став сперечатися.
  
  – Бос засмутиться, – тільки й сказав він.
  
  – Містер Нагит, – сказав Макс, – якщо зрозумієте, що служба у Маренго обтяжує вашу совість, не соромтеся звернутися до Манвилу. У нас для такої людини, як ви, місце завжди знайдеться. Вірно, Гаррет?
  
  – Нічого не маю проти. – Хоча мені не дуже сподобалося, що Алікс пожвавилася, а Нікс просто розпливлася в усмішці. Мене ж, зрозуміло, штрикнули під ребра, знову в хворе місце, за те, що я помітив ці, призначені зовсім не мені, знаки прихильності.
  
  Нагит попрямував до виходу.
  
  Релвей пішов за ним. Можу припустити, що він безсоромно торгував собою, докучаючи Нагиту, зайнятий зовсім іншими думками.
  
  – Досить? – запитав я Макса.
  
  – Цілком. Я йду відпочивати.
  
  Манвил допоміг патрону піднятися.
  
  – Гаррет, завтра ми продовжимо підбір слуг. Ваше з Таєм присутність вкрай бажано. Приходь з світанком. – Гилби усміхнувся. Він прекрасно знав, що я терпіти не можу підніматися з ліжка раніше полудня.
  
  Попка-Дурак утробно зареготав.
  
  Я зітхнув. Ніхто не обіцяв, що світ несправедливий до мене. Або хоч от на стілечки менш божевільний.
  
  
  
  114
  
  Я сподівався, що на тому все і закінчиться, не вибухом, але схлипом. Нагит позбавить мене від зайвих клопотів, сам розбереться з тим, що тепер, за великим рахунком, стало внутрішньою справою «Кличу». Але життя – моя, принаймні ніколи не втомлюється підносити сюрпризи. Я занурився в повсякденні турботи, розважався тим, що складав питання з підковиркою для бажаючих попрацювати на пивоварні. Здавалося, все місто прагне попрацювати на Макса Вейдера. А на третій день після пріснопам'ятного обіду від моєї нудьги не залишилося і сліду: чарівна Джорджі Ніколас прийшла побачитися зі мною.
  
  Зі мною чи з моїми наплечним прикрасою? Це питання сам собою виник у бідного Гаррета, коли чарівниця Нікс сліпуче посміхнулася зовсім не йому, а кудись убік. Вона простягнула руку. Я поспішив потиснути точені пальчики.
  
  – Це додавалося до записки, яку я отримала від Еда Нагита. Адресовано тобі. Щось важливе?
  
  Попка-Дурак почав охмуряти її, ледь вона почухала йому маківку. Я тихенько загарчав. Ми отримуємо записки від Нагита, ось як? Братик Ед часу дарма не втрачає.
  
  Лейтенант Нагит просив про зустріч і пропонував, яким чином влаштувати її без того, щоб привернути увагу полковника Теверли, до якого негласно перейшло командування Вільними Громадами. Теверли твердо знав, як керувати людьми. Його правила забороняли будь-які контакти з підозрілими особами, на зразок мене, по справі або просто так. Нехай зовнішністю я людина, поборники расової чистоти відчули в мені чужого.
  
  – Ти збираєшся відповідати йому? Припишемо, що я згоден.
  
  
  
  Славний видався осінній день. По блакитному небу пливли пухнасті хмари. Птахи і бджоли раділи життю і насолоджувалися йде теплом. Таким вранці простіше простого забути, що першу половину дня боги присудили людині в покарання за первородний гріх.
  
  Лейтенант Нагит чекав мене на тому самому випасі, де ми з Тінні ховалися від кентаврів; до речі, про кентаврах – їх учора (тільки вчора!) наздогнав кавалерійський ескадрон, підсилений кількома чародіями з Пагорба. Мало того, Пагорб оголосив винагороду за піймання Слави Дуралейника, офіційно визнавши, що той перебуває в Танфере. По-моєму, порожня витівка. Дуралейник який десяток років вислизає від усіх, хто за ним ганявся.
  
  – Спасибі, що прийшов.
  
  – Як я міг не прийти? – В його записці йшлося, що він упізнав останнього перевертня, проте один з них не впорається. Немає щоб назвати ім'я! – Що, у самих не вийшло? – На одному плечі у мене сидів расфранченный індик-недоросток, а на іншому зачаїлася загострена параноя. Я постійно озирався по сторонам.
  
  – Полковник Теверли настійно порадив своїм підлеглим забути про те, що трапилося. Тому мені допомоги просити не у кого. Ніхто не хоче потрапити Теверли під гарячу руку.
  
  – А ти?
  
  – Він скалка в дупі, а зовсім не бог. – Смілива заява, сміливе і в той же час ухильне. Лейтенант явно щось замишляє, але посвячувати в свої плани не збирається.
  
  Цікаво. Вперше з таким стикаюся.
  
  – А навіщо я знадобився?
  
  – Щоб її привести, – він показав на Таму Монтецуму, яку я забрав з Аль-Хара, умаслив Блоку і надававши купу нездійсненних обіцянок. – З нею ми окрутим перевертня, перш ніж хто-небудь що-небудь зрозуміє.
  
  Що ж, він правий. Без мене йому не обійтись.
  
  
  
  Біля воріт нас ніхто не гукнув, хоча число охоронців після недавніх подій значно збільшилася. І в садибу ми теж увійшли вільно, якщо не вважати того, що багато витріщалися нам услід, перешіптувалися і вказували пальцем на Таму.
  
  Монтецума виглядала гірше колишнього, якщо таке можливо. Як гімно на паличці, якщо згадати улюблений вислів Торнады. Ломка – страшна штука. Тамі опротивело жити. На щастя, Релвей в місті був відсутній, не те, з його манерою допитів, вона б точно задумалася про самогубство.
  
  Зізнаюся, у мене трусилися жижки. Зі мною були тільки Нагит і Тама. Причому віри обом ніякої. І це в лігві ворога! Ні, матінко Гаррет не цього сина вчила.
  
  Лейтенанту і справді потрібна моя допомога? Або він мене дурить? Нагит щиро вірить у всю ту нісенітницю, яку проповідують ватажки человеколюбцев. Крім того, він живе пліч-о-пліч з людьми, у яких до мене рахунок. Я вже встиг дізнатися кілька знайомих облич, всі компанії Волков.
  
  Таке знайоме обличчя мало не змусило мене підстрибнути. У коридорі ми зіткнулися з крихітною потворною старушонкой, точнісінько сестра-близнюк Діла Релвея. Вона старанно мила підлоги.
  
  Лейтенант не звернув на неї уваги, хоча міг би і прогнати – нічого отакою уродине поблизу від боса отираться. Он як стать драит, і звідки тільки сили беруться!
  
  Охоронець біля кабінету Маренго затнувся, міркуючи, що йому робити. Лейтенант пройшов повз, навіть не спитавши, чи прийме його Маренго. Охоронець, вірно служив пехтуре або в кавалерії. Морську піхоту вчать думати ногами, тобто на ходу.
  
  Ми опинилися всередині.
  
  Як і обіцяв лейтенант, в кабінеті Маренго перебували найближчі підручні Норт-Энглиша, в тому числі грозний полковник Теверли і той хлопець, який говорив від імені Волков на вечірці у Вейдера. Як пак його? Тильд, здається. Схоже, його пробачили. І ще чоловік п'ять, у віці. І жодного охоронця. Чудово!
  
  Наш прихід перервав дуже бурхливе обговорення. Червоний від люті Теверли кричав на Норт-Энглиша, вимагаючи щось таке схвалити. Маренго мляво пручався, але відчувалося, що він піддається. Я розчув ім'я «Вейдер».
  
  Коли двері відчинилися, Норт-Энглиш схопився і кинувся в нашу сторону, маючи намір, певне, зрівняти з підлогою ідіота, який посмів увірватися без доповіді.
  
  Він побачив Таму. Застиг як укопаний. Вже її-то він очікував побачити найменше.
  
  Ми не зупинялися.
  
  – Дивіться, кого спіймав містер Гаррет! – вигукнув лейтенант. – Я вирішив, треба вам її показати.
  
  – Е... Звичайно. – Спантеличений, Норт-Энглиш повернувся у своє крісло. Гнів на його обличчі мало-помалу змінювався страхом. Мені здалося, ніби його шкіра на мить замерцала. Повинно бути, відблиск полум'я свічки. Чи примхи уяви.
  
  Теверли, Тильд та інші вытаращились на нас, ніби побачили привид. Вони не розраховували знову зустріти Таму Монтецуму. Саме на цю несподіванку і сподівався Нагит, пропонуючи мені свій план. Тильд, правда, швидко відвів погляд. Може, вкрадені Тамой скарби повернулися до свого попереднього власника, який не втомлюється заперечувати саме існування Братства Вовка?
  
  Я штовхнув Таму вперед. Вона впала до ніг Норт-Энглиша. Мета номер один. Свою роль вона виконувала бездоганно. Приголомшлива актриса, яка пройшла школу життя, яка відточує майстерність – будь здоров. Я б з нею не впорався, відмовся вона співпрацювати.
  
  Тама схопила Маренго за ноги. Він крякнув, відкинувся назад. Полковник Теверли кинувся було на підмогу босові, але на протезі не побігаєш. Він наша мета номер два, як раз із-за свого каліцтва. Я спостерігав за ним, бо в мене виходило, що лиходієм, скоріше, виявиться він, а не Норт-Энглиш, незважаючи на всі мої упередження.
  
  Нагит здивував мене. Він вихопив з кишені петлю з срібною застібкою і накинув її на шию Маренго, а сам метнувся йому за спину. Я зціпив праву руку Норт-Энглиша, Тама – ліву і повисла на ній всій своїй залишилася вагою.
  
  Нагит, Нагит... Я побоювався, що він мені не повірив. Виходить, повірив-таки. Але якщо ми помилилися, і Маренго – не перевертень, лейтенанту залишиться одне – особисто вирушати в пекло. Там ми з ним знову зустрінемося, сядемо біля одного з пекельних багать і будемо згадувати славетні бойові дні. А якщо не помилилися, я йому, коли все закінчиться, дупу надеру. Щоб попереджав про все, а не тільки про головне.
  
  Як Нагит і сподівався, компаньйони Маренго почухались не відразу, і ми отримали ті самі кілька дорогоцінних, життєво важливих секунд. Норт-Энглиш протяжно застогнав, замерехтів, почав танути на очах, перетворюючись на щось безформне. Ще один удар для Макса Вейдера, ще одна втрата. І не кому іншому, як мені, доведеться йому про це розповісти. А заодно в черговий раз обміркувати загальну картину, поміркувати над доказами і зрозуміти, де я лопухнулся у своїх прикидках.
  
  Коли його встигли підмінити?
  
  Старичье загомонило. До них нарешті доперло, що їх бос – зовсім не любий нащадок матусі Норт-Энглиш, а один з них. З чужих. З не-людей.
  
  Лже-Маренго сіпнувся наостанок – і обм'як. Схоже, він намагався перетворитися в когось іншого, але не зумів. Срібло позбавило його сил. Перш ніж Тильд зміркував допомогти Тамі, рука, в яку вона вчепилася, витягнулася на добрих два фути. Особа Маренго геть втратило людські риси і найбільше тепер скидалося на величезного слимака.
  
  Я відіпхнув Тільда і наказав:
  
  – Принеси ще срібла, солдат! Швидко!
  
  Теверли продовжував скакати на своєму протезі, і я стежив за ним куточком ока. Щоб вгамувати людей похилого віку, вистачило одного зухвалого погляду. Параноя шепотіла мені на вухо, що перевертень може бути не один. Не вистачало тільки провести залишок життя в постійному страху перед перевертнями! З мене досить коней. Інакше я ризикую перетворитися в одного з тих бродячих пророків, які на кожному розі сповіщають про близький кінець світу і постійно розкривають жахливі змови...
  
  Цей перевертень підозріло швидко здався. Може, молоденький? Не встиг набратися сил? Або видихався, видаючи себе за Маренго? Або поодинці, без уявної підтримки побратимів, вони ні на що не годяться? Він опустився на підлогу, а старичье заходився тлумачити про те, що тепер буде з «Кличем». Я пильно спостерігав відразу за всіма, гадаючи, що ж робити далі. Холоднокровно вбити людину я не в змозі, нехай навіть це не людина, а перевертень. Ну і?
  
  Перевертень розпластався на підлозі купою полурастекшейся плоті.
  
  Полковник Теверли перехопив мій погляд. Я відпустив перевертня, дістав з кишені сорочки срібний ланцюжок, взяту на всякий випадок. Теверли насупився.
  
  – Я тебе начебто знаю, хлопче. Так?
  
  – Угу. На островах служив. – «Сера» він від мене не дочекається.
  
  – На островах? Я там пробув недовго... Ба! Третій полк, команда Чорного Піта. Тобто сержанта Пітерса. Ти той хлопець, який міг знайти дівчину де завгодно, хоч посеред болота. Гаррих? Гаррет!
  
  Фу, полковник! Ви мене бентежите!
  
  – Ну що, Гаррет, я пройшов випробування?
  
  Таких подробиць ніякої перевертень знати не може. Я кивнув.
  
  Двері відчинилися. Увійшов служник з тацею, принесла перекусити. «Разрази мене грім!» – пробурмотів я. Ось це маскування!
  
  – Чай, сер... – Дуралейник витріщив очі, випустив піднос з рук. Гуркоту-то, гуркоту!
  
  – Хапайте його! – прошипів я крізь зціплені зуби. – Це Слави Дуралейник! Хапайте!
  
  Теверли миттєво підкорився. До нещастя, одноногі рідко перемагають у забігах.
  
  Дуралейник зник з кімнати, перш ніж хто-небудь інший, крім полковника, встиг поворухнутися. І то сказати – ледь усвідомили, що Маренго Норт-Энглиш насправді не Маренго, а перевертень, і тут... до того Ж Тільда затримав Теверли: полковник дуже не вчасно вирішив вжити владу. Поки він наказував зловити Дуралейника, той благополучно змився.
  
  Я вискочив у коридор. Ні сліду. Ніби в повітрі розчинився. Чесно кажучи, я досі сумніваюся в правоті Релвея: він мене запевняв, що Дуралейник не міняв вигляду. Як не крути, а Релвей – не те щоб непогрішний свідок. Однак Небіжчик теж заперечує, що Дуралейник – перевертень. Втім, не так давно нас всіх переконали – вже мене точно, – що і Його Словоблуддя можна обдурити.
  
  Що ж... Подібно Тамі Монтецуме, Дуралейник вмів виживати в будь-яких умовах. Будемо втішатися тим, що вивели його з гри.
  
  Що стосується перевертня, його доля вирішилася просто. Лейтенант Нагит, зв'язавши лже-Маренго міцніше, заходився переконувати в чомусь полковника Теверли і Тільда. Вони довго щось з'ясовували, але в кінці кінців лейтенант домігся свого: заколот йому пробачили. Натомість Теверли і старший Вовк, які, схоже, не змовляючись знайшли спільну мову, зажадали собі перевертня.
  
  Судячи з виразу облич, у них були до нього особисті рахунки. Обидва ніби прикидали, чи давно ця тварюка ними помыкала. Я не став уточнювати, що підміна могла статися буквально на днях. Вони збираються звинуватити його у всіх смертних гріхах – прапор їм в руки.
  
  Якщо їм вистачить розуму, вони запросто повернуть «Кличу» все, що той втратив, – досить оголосити привселюдно, що останні конфузи пояснюються підступністю перевертнів, тобто не-людей, які проникли в саме серце організації.
  
  Теверли і Тильд напружено міркували – і розквітали на очах. Я поманив Таму і ткнув пальцем в безвольно похиленого перевертня.
  
  – Він твій, Ед.
  
  Потім схопив Таму за руку.
  
  – Пішли звідси, дорога. Нехай прибираются у власному будинку. Ед, коли в наступний раз будеш у місті, зазирни до мене. Візьмемо Тінні і Нікс і завалимся в одне симпатичне містечко. – Треба буде підібрати таке, де на десерт подають фаршированих папуг.
  
  – Неодмінно.
  
  Ми з Тамой вийшли в коридор. Я поспішав вийти назовні. Коли ми дісталися до випасу, я прошепотів:
  
  – Пошевеливайся, жінка. Чим далі підеш, тим спокійніше тобі буде. Або ти забула: адже ніхто тобі нічого не обіцяв? – Взагалі-то Нагит дещо обіцяв, але ми обидва знали, що він бреше.
  
  – Ти стримаєш слово?
  
  – Я завжди намагаюся це робити, навіть коли мені самому боком виходить. Тому що моє слово – єдине, чим я дорожу. – Ми наближалися до воріт.
  
  Біжи, Тама, біжи. Якщо ми зустрінемося знову, я пригадаю тобі всі твої темні справи, насамперед Вейдерів. І немає в мене ніяких зобов'язань перед суспільством, що б там не говорив Небіжчик.
  
  – Я не звикла ні про що шкодувати, Гаррет. Але зараз мені шкода, що все так вийшло. Правда. Якось само собою склалося...
  
  – Розумію. Мені і самому знайдеться, про що пошкодувати.
  
  – Може, нам пощастить у наступному житті.
  
  – Там подивимось.
  
  Коли ми вийшли з воріт, Тама повернула на південь і побігла. А я побрів на північ. І чверть милі через натрапив на чергового близнюка Релвея; цього разу це був халамидник в лахмітті. Його супроводжувала ціла юрба. Повинно бути, хотіли влаштувати пікнічок.
  
  – Ти що, роботу кинув? – невинно поцікавився я. Чого Релвея принесло сюди, з усіма його громилами? Сподіваюся, ніяких дурниць, на зразок штурму маєтку, не намічається? Человеколюбцы, хоч і в сум'ятті перебувають, дати відсіч не задумаються.
  
  До мене раптом повернулася моя параноя. Орава стражників – і самотній Гаррет. Та ще з промовистим куркою на плечі. Вгадайте, хто кого?
  
  Втім, Релвей просто хотів поговорити.
  
  – Як тільки ти розколов Норт-Энглиша, я звідти злиняв. Вирішив тебе тут дочекатися. Без нього «Клич» розвалиться.
  
  – Не мені судити. Я ніколи не бачив молочних річок з кисільними берегами.
  
  – Ти цинік, Гаррет, цинік і песиміст, вірить винятково самому собі.
  
  Попка-Дурак захихотів, наче почув щось смішне.
  
  – Пташка, врахуй будинку по тобі сковорідка плаче.
  
  – Чесно кажучи, – продовжував Релвей, – я і сам не знаю, задоволений чи ні. У чомусь «Клич» був нам корисний.
  
  Природно, йому не могли не сподобатися заклики до порядку та дотримання законності.
  
  – Тобі є над чим попрацювати. Слави Дуралейник. Пам'ятаєш про нього? Він не той, що раніше, але як і раніше на волі. Якщо ти його найближчим часом не зловиш, він знову що-небудь отаке придумає. Характер у нього такий.
  
  – Я ним займуся, Гаррет. Все одно, сьогодні великий день. Ми перемогли.
  
  Він серйозно чи придурюється? З Релвеем ні в чому не можна бути впевненим. Такий у нього характер.
  
  – Мені сподобалися твої слова, Гаррет. Жар похмурої сталі. – Він розумів нашу розмову в ту ніч на пивоварні Лампа.
  
  – Війна не закінчена.
  
  – У війни немає кінця. Знаєш що? Повідом, коли зберешся нарешті засмажити цього півня. Я підливку принесу.
  
  – Ха! Чув, птах? Смерть твоя близька.
  
  – Рятуйте! Я більше не буду!..
  
  Релвей хмикнув.
  
  – Не забудь крысючиху додому забрати.
  
  – Чого?
  
  – Хлопці кажуть, вона он в тих деревах ховається. Всі тебе виглядає. Турбується, вірно. Хотів би я подивитися, як вона тебе рятує від всяких громових ящерів і крысоненавистников.
  
  Попка-Дурак зайшовся в реготі. А я – я розгубився. Вряди-годи у мене не знайшовся що відповісти.
  
  Погана штука життя. Але вона триває.
  
  
  
  1
  
  Герой англійського дитячого віршика:
  
  Томмі Такер хоче їсти,
  
  Нікого не хоче слухати.
  
  Що покладе Томмі в рот?
  
  З білим маслом бутерброд.
  
  Як його проковтнеш за один присід?
  
  Як йому одружитися, якщо немає наречених?
  
  (Пер. Д. Ермоловича).
  
  
  
  
  
  2
  
  Покупець, остерегись! (лат.)
  
  
  
  3
  
  Chastity (англ.) – невинність, незайманість.
  
  
  
  4
  
  Автор обігрує знамениту фразу Юлія Цезаря, звернену до Юнію Бруту: «І ти, Брут?». Ктулху – стародавня раса божеств, описаних американським фантастом Говардом Ф. Лавкрафтом. – Тут і далі приміт. пер.
  
  
  
  5
  
  В ельфійських пагорбах час тече інакше, ніж у світі людей. Людина може провести там одну ніч, а в реальному світі пройде не одна сотня років.
  
  
  
  6
  
  У середньовічній європейській традиції гомункул – штучний людина, створений алхимическими засобами.
  
  
  
  7
  
  Голем – в єврейських переказах глиняний велетень, жвавий магічними засобами.
  
  
  
  8
  
  Диббук – у єврейському фольклорі безпритульна душа, привид, здатний підпорядковувати собі тіло іншої людини.
  
  
  
  9
  
  Насправді це не цитата з літературного твору, а прислів'я.
  
  
 Ваша оценка:
Связаться с программистом сайта.

Новые книги авторов СИ, вышедшие из печати:
О.Болдырева "Крадуш. Чужие души" М.Николаев "Вторжение на Землю"

Как попасть в этoт список

Кожевенное мастерство | Сайт "Художники" | Доска об'явлений "Книги"