Смерть малороса або ніч перед трійцею (майже гоголівська повість з циклу "Spirit of wild Ukraine" у відповідь на «творчість» Олеся Бузини)
Лист з того світу
(Замість епіграфа)
Одного дня, блукаючи тенетами Інтернету, наштовхнувся я на прекумедну картинку з підписом «Малоросійські письменники пишуть відкритого листа Олесю Бузині». На «фотожабі» створеній за мотивами видатного «рєпінського» полотна, замість облич козаків було вставлено портрети видатних українських письменників, починаючи від Гоголя, Шевченка, Котляревського і Квітки-Основ'яненка, продовжуючи Кропивницьким, Старицьким і усіма Тобілевичами разом взятими, із Лесею Українкою, Ольгою Кобилянською, а також Іваном Франком, Нечуєм-Левицьким, Панасом Мирним, Грушевським, Винниченком, а ще чомусь Симоном Петлюрою і гетьманом Скоропадським укупі. Певне, мало підковані на українській літературі невідомі «інтернет-митці» вставляли гамузом всіх тих, хто, на їхню думку, підпадав під визначення «малоросійський літератор».
Проте, безпосередній вміст листа потішив мене ще більше. Наводжу його без купюр, бо, сподіваюся, на обкладинці цього видання стоїть позначка 21+, що означає — читання цієї книжки неповнолітнім, а також тим, кому не виповнився 21 рік заборонено.
Так от:
Отвіт малоросійських митців та філософів самозванцю та Московщини лихої запроданцю Олесю Бузині.
Ти, Бузина хрінов, орди Московської холуй та запроданець, самого Путіна прокладка обісрана. Який ти в чорта дворянин, малорос та білогвардієць, коли сам себе пальцем в жопу виїбати не можеш. Путін та Гундяєв висирають, а ти та твої прихильники пожирають. Не будеш ти, скурвий сину, синів українських під собою мати, бо азійської твоєї орди ми не боїмося, вдень і вночі будемо чортом тебе лисим називати, распройоб тебе в рот!
Московський ти підар, кацапський, анус, великодержавний козолуп, кремлівська блядь, бульварний онаніст, Великої, Малої та Білої Русі сука продажна, і всього Руськаго міра лисий задрот і блазень, самого Лєніна венеричний онук і нашого хуя крюк. КДБістська ти морда, ФСБешна срака, усіх табачників і українофобів підстилка вонюча, донецьких злодіїв скажений собака, пляшку безалкогольної «Балтики» тобі в дупу.
Отак малоросійські митці тобі відказали, плюгавче. Не дамо тобі, педофілу гнойному розказнями своїми брехливими молоду Україну спокушати, хуєм своїм недоміряним, до молодої дівиці не лізь! На морду тобі, хуєсосу, кінчаємо, бо числа не знаємо, а календарів на тім світі нема. Год у книзі, а день такий як і у нас. В аду тобі горіти, за твої писання. Поцілуй нас у сраку, довбойоб.
підписи: Григорій Сковорода Микола Гоголь Тарас Шевченко Іван Котляревський Петро Гулак-Артемовський Феофан Прокопович Пантелеймон Куліш Микола Драгоманов Та усі ті, кого ти у своїх опусах гівном обливаєш.
Ви знаєте, як прочитав я те, аж моторошно стало! Ну, думаю, Бузина, що ж ти такого там понаписував у своїх книжках, що покійники тобі з того світу листи шлють. Гоголівщина, та й годі! Хоча чого в тому Інтернеті не придумають!
Мерщій побіг на Петрівку і усього Бузину гамузом закупив. Читав «запоєм». Але нічого окрім відчуття, як кажуть малороси, «мєрзості», ця, з дозволу мовити «література», у мене не викликала. І це при тому, що я не належу до так званих «свідомітів-бандерівців», з чиїм засиллям нас майже не на кожній сторінці закликає боротися автор, а був таким само нейтральним киянином, що прагне гідного життя поза зоною «Руськаго міра», а радше в Європі, як і більшість тих мільйонів моїх однодумців, що у листопаді 2004 вийшли на Майдани у всій країні.
Проте, після оцих «бузинових» книжок, чесно скажу, я конкретно так «радикалізувався», і вискочила з-під мого пера майже гоголівська повість, теж достоту «радикальна», в дусі вищенаведеного «листа з того світу», бо «класики надихнули!»
Ти, Бузина, як її прочитаєш, не ображайся, бо «на ображених воду возять». І, хоч її головний герой схожий на тебе, але все ж таки, він — не ти. Дуже в це віриться.
Хоча, якщо отак подумати, то робиш ти зовсім непогану справу — пробуджуєш своїми брехливими розказнями «хохлів» та «малоросів», надихаєш ставати справжніми українцями. Тому я й не здивуюся, якщо раптом ти скажеш: «Справжній Бузина — то бандерівець і «свідоміт»! Бо все, що писав, то все робив навмисне, аби вас «рабів та гречкосіїв» від сну летаргічного пробудити! Бо вам сциш проміж очі, а ви все — «божа роса!».
Тож, друже, читай і смійся, бо, як казала моя бабуся: «З-під сміху люди бувають!» Отак сміхом і будемо одне одного лікувати. Ну, дай Бо!
Автор
ПЛАЧ ЗА «МАЛОРОСАМИ»
Ех, Україно! Матінко, Україно… Ти, що розляглася від самих Карпат аж до повноводного Дону, від Чорного моря до Білоруських лісів, ти, що бачила на своєму віку стільки людського горя, несправедливості, звіриної люті, ненависті та смертей, все одно лишаєшся доброю і лагідною до усіх, хто приходить пожити до твоєї оселі. Чому так, матінко Україно? Чому не схопиш оцих зміїв, що пригрілися у тебе на грудях, цих отруйних скорпіонів, що живляться твоїм теплом і щедрістю, і не вкинеш до багаття, що палає жаром помсти і відплати за облудну, диявольську сутність їхню? Бо ти мати! І любов твоя для всіх, бо всі вони — твої діти! Хай і зайди, приблуди без роду і племені… Але все одно — діти! І кожен любить тебе, як вміє, і кожен вважає тебе найріднішою, а себе найкращим сином у світі! Та й таким, що готовий не стільки з ворогами, як братами своїми битися до скону, щоби довести своє виключне право на твою любов, і ласку. І через ту «братовбивчу любов» знову заллєшся слізьми, і знову заридає, затріпоче від болю і жалю твоє багатостраждальне серце, як брат постане на брата і потечуть ріки братньої крові, і здригнеться земля від жахів, що коять вони через «любов до тебе». І не раз так було, та й, певне, не раз так буде, бо нема спокою і сталості у цьому краї, де два океани буття — Східний і Західний — сходяться між собою, утворюючи бурхливий вир, що раз у раз засіває трупом степи і гори, і обидва береги Дніпра. Але у загиблих залишаться діти, згодом підростуть онуки і все повториться знову. Скільки ж любові в тобі, Матінко Україно! Скільки ласки і добра! Скільки щедрої материнської благодаті, що на усіх її вистачає! Це, певне, тільки ти одна у світі, що в змозі весь той жах і біль покрити своєю любов'ю, спокутуючи нею усі наші гріхи, незважаючи на які над нашою землею досі світить сонце, а у садах квітнуть дерева, народжуються діти і співають птахи. І все це через твою любов, Матінко Україно! Прости нас грішних… Час починати оповідь! Так от…
Глава перша
Бандитське село
Село Плисецьке — село бандитське!
Принаймні так кажуть в усіх навколишніх селах — Калинівці, Перевозі, Яблунівці, Данилівці, Липовому Скитку… Та, ніде правди діти, й у самому Василькові кажуть так само.
Не дай боже забрести вам у суботу на місцеву дискотеку до «плисак» (так позаочі називають місцевих мешканців), та й ще запросити до танцю якусь місцеву дівчину, все гаплик, вибиті зуби й поламані ребра гарантовано!
Та що там ребра й зуби! Убивають тут часто й дико. Узяти хоча б позаторік… Пам'ятаєте, як грибники знайшли у лісі пару погано похованих покійників? Отак йшли собі, збирали багнючки та бабки (їх майже кожної пори у лісі повно), аж бачать стирчить із землі кросівок типу «Адідас», то вони за старою грибарською традицією — бух по тому кросівку чоботом, а кросівок відлітає вбік, а натомість ступня у напівзотлілій шкарпетці, і трупні черв'яки з-під неї…
Поки слідство, ексгумація, те та се, з'ясувалося, що то Надька Карпенчиха із своїм кавалером-коханцем, які аж минулої осені пропали, а всі думали, що вони до Росії на заробітки подалися. Ага! Які там заробітки… То її колишній чоловік Толік — рецидивіст й алкоголік, що допіру жив десь в Краснодарському краї, повернувся до села і давай Надьку з її коханцем тероризувати, буцім половина хати й ділянки йому за правом належать, бо купували її ще за тих часів коли Надька й Толік у шлюбі були.
По закону воно, може й так! Але у Надьки від Толіка донька дванадцятирічна, що у сусідньому селі у баби живе, лишилася, то й Надька просила свою половину на доньку переписати, «бо ти, Толян — «кончєний». Своє життя занапастив, то хоч для дитини зроби щось хороше…» — отак казала до колишнього чоловіка. Хоча у притулку йому не відмовила.
Поселився в тій же ж самій хаті, на літній кухні. Але що пили усі троє, то пили. І якось у жовтні саме на Покрову, нажлуктившись «морячкиного» самогону (є у селі місцева знаменитість Морячка, яка півлітра «дикого» самогону за десять гривень продає і у якої чоловік на флоті загинув), посварилися та й Толіка удвох Надька із своїм коханцем Віталіком відшмагали так, що той ледве ноги виніс. Відшмагали, тай сіли допивати… А Толік прогулявся лісом, оклигав трохи, протверезів, і така лють його узяла, що тієї ж ночі, вже під самий ранок, забрався у будинок і довгою швайкою, що свиней колють, обох коханців тихесенько уві сні заколов, дарма що ті, як були у одягу, так на літній кухні й позасинали.
І такий був майстер до тієї справи, що жодної краплі крові не пролив. А по тому, загорнув трупи у старі простирадла й на Віталькиному мотоциклі, де замість коляски прилаштовані дошки таким робом, щоб на них зручно було дрова возити, відвіз трупаки у ліс й закопав гарненько, хвоєю притрусив, гілочками обклав. Отак, «розчьотліво і хладнокровно», наче у школі КДБ вчився!
Та що там трупаки ховати й швайкою орудувати! Ще майже тиждень жив спокійнесенько у хаті, сусідам розповідаючи, що Надька з Віталькою до Росії попхалися на заробітки, а як облаштуються, то і він до них поїде. Отака сімейна ідилія! А наприкінці жовтня зник і він. І що ви думаєте? Тольку й досі не знайшли!
«Битовуха», скажете… Ну, може й так. Тоді вам ще одна коротенька історія із соціально-економічною, так би мовити, складовою, яка характеризує буйну вдачу місцевих мешканців.
Село Плисецьке — село дуже довге. Тягнеться воно вздовж маленької річечки Плиска, попід мотовилівським лісом кілометрів п'ять чи шість і живе у ньому чи не тисяч з вісім народу («І майже кожен другий з дорослих чоловіків відсидів!» — з гордістю кажуть плисаки про самих себе).
І от у самому кінці села є так званий «Кінський хутір», головною принадою якого є найкрасивіше в світі озерце, що постало на малі світу стараннями самих плисак, десь усередині років 70-х минулого століття. Вирішили вони тоді гуртом не «батька побити», а створити штучну водойму для своїх потреб (покупатися там, рибу половити).
Завідував тими роботами місцевий громадський активіст Микола Савкович, або просто Савкович, який відтоді й став головним наглядачем за ставом на громадських засадах. Років під двадцять тривала його благодійна діяльність, аж поки наступне покоління селян, що на початку дев'яностих долучилося до ринкових відносин, не задумало той став, який вже потроху занепадав, міліючи й гниючи, взяти у оренду, почистити, запустити рибу й брати з заїжджих рибалок гроші, а з місцевого населення благодійні внески на підтримку його цивілізованого функціонування (прибирання, чистка, розмноження риби, вивіз сміття тощо).
Але Савкович встав грудьми на захист суспільної власності: «Всім селом копали-мурували, всім селом й користуватися будемо без-кош-тов-но, аж поки я не здохну!»
Сказав, як наврочив. Десь рік його вмовляли усі, й голова сільради, й сусіди, й хлопці, навіть хабарі пропонували, щоб він соцреалістичними принципами своїми поступився, бо епоха ж змінилася, всім краще буде, а він нізащо! Аж доти впирався, доки у січні цього року якось так несподівано для всіх, прямо на третій день Різдва, не згорів у своїй хаті, якраз у ту ніч, коли його баба до дітей у Перевіз поїхала.
Всі у селі знають, що Савковичу отак вдало згоріти уві сні хтось таки та й допоміг. Але, як зазвичай буває у таких випадках, все списується на стару електричну проводку і коротке замикання.
Й таких «замикань», на моїй пам'яті за останні роки було з добрий десяток. Якось випадково у зовсім новому будинку «замкнуло» у помічника прокурора з Василькова, що за ставом живе, бо, хлопці казали, що він за ліс, з якого лазню будували, з кимось не розрахувався, «замкнуло» у клуні Петра Татарчука, бо він собі соток із вісім земельки незаконно нарізав, як новий паркан біля трансформатора будував. Хлопці попереджали: «Не треба так робити, Петре! Незаконно це!» а він: «Та я плював на ваші закони! У мене тесть головним слідчим в ментурі працює!» І що? Допомогла йому та ментура? Ну приїздили, брали свідчення, відкрили справу… Ну і що? Всі знають, хто то зробив, але офіційно — «замкнула стара проводка, та й годі. А ще «позамикало» у Пилипа Мухи — голови місцевого держлісгоспу», бо державний ліс наліво сплавляв, а з хлопцями не ділився, у помічника голови сільради Снісарчука, бо «городським сукам» землі суспільного користування за хабарі продавав, ну, і, нарешті, інколи «замикало» у самих «городських», які так чи інакше, у той чи інший спосіб ображали корінних плисаків.
Проте, на відміну від Савковича, людських жертв при раптовому «замиканні» більше не було, та й система самих «замикань» була скоріше попереджувальним засобом, мовляв: «Все бачимо, все чуємо, за усіма стежимо і себе ображати не дамо».
Якщо «попередження» не спрацьовувало, то вже намагалися діяти більш радикально. На певний час образу і план помсти заховували куди подалі, а потім, коли пристрасті вгамовувалися й усілякі неподобства поростали мохом забуття, раптово ту людину чи її родичів знаходило лихо у вигляді порції картечі на полюванні (і звідки вона взялася і хто стріляв досі не зрозуміло?), чи автокатастрофи із летальним фіналом (як правило, машину чи мотоцикл зносило у кювет поблизу села), чи просто якогось незрозумілого збігу обставин, коли «раба божого» мертвим знаходили під парканом, чи замерзлим у снігових заметах.
«То Бог злодія карає!» — казали мудрі люди. Так то вона так! Але Богу хтось трошки та й допомагав. І в кожному конкретному випадку плисаки точно знали, хто допомагає Богові вершити свої карні справи на цій землі, але до карних справ з боку чинної влади доходило рідко, бо так якось ставалося, що кінців ніхто знайти не міг… Словом — бандитське село та й годі!
Проте, незважаючи на таку дурну славу, накинули останнім часом хижим своїм оком на Плисецьке численні «городські». Бо від київського КП, що на Одеській трасі до Плисецького лише тридцять кілометрів, а місця тут, що й казати — райські!
Так ото ж я і кажу, років так із десять тому стару хату Корженчихи (Олександри Іванівни Корженко 1927 р. н.), разом із ділянкою тридцять п'ять соток прямо на березі ставу за дві з половиною тисячі доларів купили «городські» на прізвище Забуги.
І одного дня ранньої весни баба Саня, яка на усе село була знаменита тим, що прямо у себе на городі вирощувала «травку» й покурювала її, а ще купалася у ставу, аж поки лід не ставав, зібрала свої пожитки у одну торбу, закинула її на плечі, та й як була погнала у центр Плисецького, п'ять своїх кіз, до дітей віку доживати. Як і не було її тут ніколи. Старі меблі і все, що було в хаті, окрім ікон, попалила, а той шмат землі, де «травку» у низині вирощувала, залила соляркою так, що він ще років п'ять жодною рослиною не брався.
Кажуть, що «хазяїн», який купив хату старої Корженчихи, був з відставних кадебістів. А як купили, то й одразу позносили усі старі господарські споруди: клуні, сараї, а в хаті зробили типу «евроремонт» (модне слово, яке тільки й з'явилося всередині 90-х). Обшили стару мазану хату вагонкою, під яку набили пінопласту для утеплення, поміняли шифер на даху, пробурили свердловину, викопали вигрібну яму, у сінях зробили щось на кшталт санвузла (поставили унітаз, бойлер та душову кабіну), поміняли стару розсохлу підлогу на нові дубові дошки, полагодили піч і грубу, що вже років двадцять, як диміли, повставляли у вікна нові дерев'яні рами, а стіни усередині обклеїли білими шпалерами і пофарбували у прохідній кімнаті у жовтий колір, а у спальні — в рожевий, що для селян було просто «вау!», бо до цього моменту Плисецьке такої технології, що зветься «шпалери під фарбування», не знало!
А ще до хати добудували веранду метрів на двадцять, яка слугувала літньою кухнею. Меблі завезли старі з міста.
Спершу приїздили всією родиною: тато, мама та їхній синок з молодою дружиною — повногрудою, пишною дівкою з довгою косою, а потім довгий час приїжджали самі батьки Олексій Петрович та Марія Абрамівна — гарні люди! Спокійні, тихі, розважливі, що намагалися із сусідами спілкуватися українською мовою, аж ніяк не підкреслюючи свого «городського проісхождєнія», чого не скажеш про їхнього синка, який учащав до Плисецького останнім часом.
Ото був типовий «гарадской». Приїздив зазвичай із друзями чи із бабами якимись на своєму червоному «БМВ», балакав виключно по-російському і позаочі називав місцевих мешканців «змієголовими жлобами», «рагулями», чи «аборигенами», а ще поводився по-хамськи, нахабно, за що сусіди поставили його на «учьот» і вже десь не за горами світило Забугам чергове на селі «коротке замикання».
Якби не гарна вдача батьків, які підтримували малий місцевий бізнес, купуючи у селян молоко і сир, замовляючи на зиму картоплю та різні овочі, а то й просто даючи місцевим роботу у вигляді «підпиляти дерева у саду» чи «почистити колодязь», чи «полагодити дах», то вже б точно «пустили їм півня».
Взяти хоча б, цьогорічний випадок, коли на «День Победи» їхній синок із друзями влаштував опівнічний феєрверк, купання у ставу «на голяса», та до третьої ночі співав у саду «Катюшу», «Сіній платочєк» та «Ех, ти, дарожка, фронтовая…», та й так голосно, що корови наступного дня погано доїлися.
Останнього разу приїхав десь на самому початку червня.
«Оно, дивись, чмо городське приперлося!» — сказала тьотя Катя, своєму чоловікові Василю Денисовичу, який саме поливав у городі капусту, бо бачила через паркан, як біля Забугиних воріт припаркувалося добре відоме червоне «БМВ».
«Сам?» — запитав у дружини, яка уважно спостерігала за тим, хто вийде з автівки.
«Сам».
Глава друга
Портрет сучасного «малороса»
Олександр Олексійович Забуга (літературне псевдо Лесь Білий), був не юним вже чоловіком років так тридцяти п'яти, який вів напружене суспільне та літературно-публіцистичне життя і за майже п'ятнадцять років своєї професійної діяльності встиг попрацювати журналістом у п'яти виданнях, два з яких «глянцеві», послужити працівником в різних архівах, видати три книжки, заживши слави скандального письменника, та стати ведучим однієї з науково-розважальних програм, типу інтелект-шоу «Брейн-ринг».
Останнім часом його почали впізнавати на вулицях Києва, бо після співпраці з телевізійними стилістами зрозумів, як багато значить зовнішність. Стиль собі обрав суворий, мілітарний. Носив різні армійські куртки, міцні чоботи, військові кепі, а головне вже остаточно і назавжди обрав «фірмовою зачіскою» тотальне гоління черепа, бо так найбільше скидався на якогось благородного білогвардійського штаб-ротмістра часів громадянської війни.
Десь років десять тому він одружився з однією теж скандальною літераторкою-журналісткою, але оскільки обоє були особами екзальтованими і вкрай егоїстичними, то вдалого мар'яжу у них не вийшло. А ще після розлучення ця істерична мадам взялася розпускати плітки, буцім вони розійшлися через те, що у Леся маленький член, і він її не задовольняв як чоловік, мовляв, саме звідти усі його «наполеонівські комплекси», хоча сам Лесь вважав, що вона йому відверто заздрить, бо його кар'єра після розлучення стрімко пішла у гору, а її навпаки — застопорилася.
Не знаємо, так воно чи не так, ми в труси Лесю Білому не зазирали, але от вже понад п'ять років вів Лесь життя холостяцьке, парубоцьке, інколи (коли мав час і натхнення) користуючись послугами повій для зняття психоемоційного та фізичного напруження. А ще він на кожному кроці хизувався своїм начебто малоросійським походженням.
«Так, я малорос! Класичний малорос!» — гордо заявляв Лесик усюди, де мова заходила, чи могла б зайти, або і навіть не могла зайти, але все одно заходила, бо Лесь сам повертав бесіду у те русло, де б мова все одно б зайшла про стан речей у сучасній Україні. — Бо Україна це передусім — «Малоросія»! Гоголь, Шевченко, Котляревський, Куліш, Сковорода нарешті… От хто вони? Хто? Ма-ло-ро-си!»
Коли ж Лесика питали, а яке, на його думку, визначення терміну «малорос», то він вдавався до розлогих бесід, наскрізна думка яких полягала у тому, що тільки у триєдинстві трьох слов'янських народів Росії, України і Білорусії й може бути спільне майбутнє. Що тільки у складі Російської імперії та територія, що зветься нині Україною, і досягла найвищого розвитку, що тільки завдяки Радянському Союзу і товаришу Сталіну, а згодом і Хрущову, який «подарував» Україні Крим, і постала на малі світу така республіка як УРСР, з якої і народилася сучасна Україна.
«А усе те галіційське бидло, усі ці бандерлоги, які нав'язують нам так звану «західну» культурну модель, усі ці «свідоміти», що тільки з гір спустилися, та з криївок своїх лісових повилазили, хай пруться у свою Галіцію і там у своїх задрипаних кнайпах за філіжанкою кави гомонять про свого Бруно Шульца, мріють про повернення Гітлера з Бандерою чи про Ромку Шухевича, есесівського прихвосня!» — отак казав він опонентам, і не дай Боже вам було щось заперечити Лесику, згадавши Емські та Валуєвські укази чи діяння Лейби Бронштейна, чи Лазаря Кагановича, або, не дай Боже, мовити слово про Голодомор чи Розстріляне відродження — все гаплик! Ховайся! З піною на губах, бризкаючи слиною і б'ючи себе кулаком у груди, Лесик безапеляційно називав усі ті «так звані» факти геноциду і винищення українців тотальною пропагандистською брехнею Заходу та «національно стурбованих бандерлогів», що тільки й мріють, аби розсварити наші дружні, братні народи з метою недопущення відродження панслов'янського простору під назвою «Рускій мір», матеріальної колиски, або «ковчегу» православ'я, як єдино можливої ментально-духовної моделі для виживання слов'янських племен в умовах глобалізаційних та геополітичних викликів, що ставить перед нами сучасність.
«Так ви за відродження Російської імперії під керівництвом Путіна? Ви засланий «казачок» Руського міра, профінансований російськими спецслужбами? Ви провокатор і московський запроданець?» — приблизно отак на якомусь з прямоефірних телевізійних ток-шоу запитав у Леся один тодішній опозиційний політик.
«Я малорос!» — гордо заявив йому Лесь.
«Ви підарас!» — парирував політик і після того в студії між опонентами почалася бійка. Ведучий вимушено «пішов на рекламу».
Хоча, якщо чесно, то ніяким «малоросом» наш герой зовсім і не був. А був собі на чверть жидком, на чверть хохоликом і на половину конкретним москальським кацапчуком — одним словом, типовим київським міщанином у третьому поколінні, бо його діда після війни прислали у Київ з якоїсь там Тьмутаракані (правильно, десь з Криму) служити за лінією КДБ. Кадебістом був і його батько, який служив в «ідеологічному підрозділі» і засадив у тюрму не один десяток дисидентів «цих грьобаних прислужників українського буржуазного націоналізму»!
Що й казати, синок та онук з гідністю продовжував справу предків і, користуючись загальною деморалізацією та культурологічним хаосом початку 90-х років натягнув на себе машкару «героя-бєлогвардєйца», затятого борця з «нєзалєжнімі хахляцкімі уродами» і усюди підкреслював своє урбаністично-аристократичне походження, на відміну від тих шароварних селюків, які захопили в країні владу.
Жидівська частина його єства аж шипіла і шкварчала від задоволення, коли він у своїх публіцистичних опусах розмазував по стінках усі ті «вусато-кошлаті» Шевченкові чесноти, починаючи від цитування сороміцьких віршів і опублікування порнографічних малюнків «велікага, так сказать, кабзаря» і закінчуючи розповідями про його байстрюковське «енгельгартівське» походження, «пагані хвороби» та п'яні оргії із коханками у Петербурзі. їдко, із суто жидівськими прицмокуваннями губками, з удаваним хитанням головою і одвічним іудейським: «Ой-вей, смотрітє, таку него тоже есть хуй і яйца! Какой же он тогда ідол?», він, мов той вурдалак, смакував трупом Шевченка, обливаючись від задоволення слиною і з насолодою заковтуючи енергію бурхливих еманацій «свідомітів-нациків», які кинулися захищати «Батька України», шаленіючи від люті, і навіть подали на Лесика до суду, який він блискуче виграв!
Кацапське великодержавне єство його керувалося давньою монгольською мудрістю: «Тобою править той, хто здатний тебе розлютити». Саме ці слова стояли у нього перед очима, коли він писав усі свої твори, намагаючись якнайболючіше вразити та розлютити новопосталих перевертнів-патріотів у всіх темах, що стосувалися так званої ідеї «відродження української історичної та культурної правди».
«Яка нахуй правда! — обурювався Лесик, коли чув той «націоналістичний брєд», — Хохлів-гречкосіїв у стойло! Раб має пахати, а не пиздіти про Гоголя і Драгоманова! Бидло, воно ж не людина, хай і двоноге! Хай знають своє місце! Сидіти! Сосати! Лежати!»
Коли він у своєму українофобському сказі доходив до крайньої межі роздратування, то любив рукою робити спонтанний жест, який дуже нагадував фашистську «зігу» з єдиною відмінністю, що одразу вслід за «зігою» звучали приблизно такі слова «Слава Російській імперії! Слава самодержавію! Слава непереможній Русі!»
Хохляцький же бік його єства лежав саме в площині «малоросійського духу», який він справді любив усією душею, усім серцем, той милий, омріяний тихий край, де земля тече молоком, медом і прекрасними старосвітськими наливками, де вареники самі плигають у рота, і де живуть норовисті, чорноброві дівчата, (норовисті тільки з чоловіками-хлопами, а з панами м'які та податливі), яким чобітки тільки від Цариці подавай! Де й досі судяться Іван Іванович з Іваном Микифоровичем, а Пульхерія Іванівна, навпаки живе у вічному мирі з Опанасом Івановичем. Де рай і тотальне щастя…
«Бо Малоросія — основна, корінна частина України, серце Русі — її основа, — лаштував він під цю тезу історично-культурний підмурок. — 3 Малоросії починалася українська література, звідси вийшли ті знамениті генерали, філософи й політичні діячі, що склали цвіт і гордість Російської імперії, а тепер і України — Феофан Прокопович, Григорій Сковорода, Розумовські, Кочубеї, Трощинські, фельдмаршал Паскевич, який узяв штурмом Варшаву! Адже саме слово «малорос» більш давнє, аніж «українець». Малоросами звали себе Гоголь і Шевченко, Паустовський і Нарбут, Костомаров і Максимович. Але оскільки «малорос» і «українець» — це одне й те саме, то і будь-які нападки на «малоросів» слід вважати проявами печерної українофобії з точки зору тих окупантів України, що називають себе «національно-свідомими», які ненавидять малоросійство з якоюсь майже тваринною люттю, наче саме Малоросія не дає їм зжерти зайву порцію свинячої ковбаси!
А ще, коли треба, цитував Грушевського: «Я малорос, моя страна — гнєздо борцов за чєсть і волю», — якого одночасно майже в усіх своїх опусах називав «задрипаним батьком задрипаної історії».
«Нічого, час усе розставить по своїх місцях. — Прорікав Лесь найближче майбутнє. — Максимум ще років десять-п'ятнадцять і України як такої не буде, а буде так, як склалося історично — федерація у складі Малоросії, Новоросії, Криму, Галичини, Волині, Донецько-Криворізької республіки та Підкарпатської Русі. Федералізм — без нього нікуди! І ніякої історичної перспективи у Незалежної, Єдиної і Соборної України! Крапка!»
Що ховалося за усіма цими масками, які поперемінно вдягав на себе наш герой? Чорт його знає! В буквальному сенсі цих слів. Навіть сам Лесь не знав достеменно, що ним керує, бо навчився сам собі і всім іншим брехати так, що інколи сам себе перебріхував, перевертаючи все з ніг на голову і у зворотному напрямку і отримував від того найвищу насолоду, мотивуючи це цілком цивілізованим прислів'ям: «Не міняє своїх думок тільки дурак!».
Брехня! Тотальна, всеохопна брехня — були категоричним імперативом усього його життя і творчості… Для чого? Ну, передусім, хотілося, слави… Хотілося бути блискучим і неповторним… Хотілося грошей, визнання, зрештою — безсмертя… Та й час був такий, що в суспільстві як ніколи, існував політичний, соціальний і побутовий запит на брехню. Або, як казав свого часу китайський мудрець Сун-Тсу: «Руйнуйте все, що зміцнює силу ворожої держави, зсередини держави і руками її громадян. Для того вживайте всіх засобів, не оглядаючись ні на що. Приваблюйте, залучайте найвизначніших, впливових, поважних осіб до злочинної протизаконної дії. Потім примушуйте їх служити вашій державі, погрожуючи оприлюднити їхні підлі вчинки. Не шкодуйте грошей, і зусиль, щоб поширити і поглибити всяке озлоблення, невдоволення, незгоду, ненависть, підозру, упередження поміж людьми і групами їх. Під'юджуйте молодь проти старших, поважних людей. Руйнуйте національні та релігійні традиції. Поширюйте розпусту. Щедро платіть повіям, танцюристкам, шинкарям, щоб вони зваблювали молодь на пиятику і танці, що руйнують мораль і здоров'я молоді. Робіть усе, що можете, щоб їхньому війську завжди і постійно бракувало їжі та військового спорядження і за мирного часу. А понад усе не шкодуйте грошей на підкуп донощиків і шпигунів. Мусите мати їх в усіх установах, у всіх галузях життя ворожої вам держави!»
Незалежна Україна, що постала на малі світу року 1991 від Різдва Христового, була для Лесика ворожою державою. Тому його «історично-патріотичним» завданням, як справжнього «малороса» було перебрехати все, що пов'язане з якимись святими для нації поняттями, подіями, іменами та історіями, змішати все в один сірий брехливий вир, де й сам чорт ногу зломить, де б слова про українську честь, гідність і правду відразу б викликали бажання зригнути, де б не було жодних героїв і жодних принципів, через які не можна було б переступити, де не було б жодних моральних і духовних авторитетів, а тільки суцільна зневіра, розчарування, сарказм та тваринне втикання в телевізор, з якого і черпалася уся сучасна освіта, усе виховання та знання. А ще можна було «тупо поржати» над різними там сіткомами, талант-шоу та політичними клоунами, що, здавалося, одвіку жили в тому диявольському зомбоящику. Що й казати, наш герой був продуктом свої епохи.
Глава третя
«Їбав я вас, сук донецьких, або
Як малороси стають підарасами»
Село Плисецьке з його бандитським духом Лесик недолюблював. Природа — прекрасна, мікроклімат чудовий, озеро, гриби, риболовля, усілякі там конвалії-гладіолуси-чорнобривці-жоржини — все супер, якби не люди!
«От взяти би цих норовливих, бунтівливих «змієголових» плисак», — мріяв він зовсім по-маніловськи, — і кудись виселити. А натомість заселити село тихими, співочими та замріяними малоросами з якогось Шишацького, чи Лубенського районів, ото б було діло!»
І, взагалі, оцей безконфліктний, спокійний і лагідний малоросійський дух, який він вважав головною чеснотою українського народу, був для нього життєво необхідною парадигмою. Все, що виходило за рамки цієї малоросійської покірності, таврувалося як хохляцький бидло-бунт, і підлягало тотальному знищенню.
Але, ніде правди діти, навіть тут, зовсім неподалік від Києва, оцей бунтівний дух правобережної України, хоч і далеким відгомоном Холодного Яру, а відчувався в усьому.
Взяти хоча б плисецького сільського голову Романа Петровича Стадника — «довбанутого на усю голову» (як казав про нього Лесь), пузатого, п'ятдесятирічного дядька, який ще на самому початку дев'яностих, на власні гроші (!) ініціював за допомогою київських, так званих «знавців минувщини» історичне дослідження краю, метою якого була фальшива «героїзація» мародерів, бандитів та вбивць, або так званих «повстанців», зграї яких орудували тут з року 1918-го аж до початку 30-х, доки їх голодом разом із частиною місцевого населення абсолютно правильно і не виморили!
Згадуєте Миколу Островського з його «Як гартувалася криця?» Це ж про ці місця у нього йшлося! Боярка від Плисецького усього за десять верст. Це звідси банди під орудою Ангела, Плисаки, одного з-поміж численних «Чорних воронів», яких багато було на той час, нападали на комсомольські загони, котрі, не жаліючи живота свого, будували вузькоколійку, аби вчасно підвезти дрова Києву, що замерзав.
«І про цих дикунів, і бандитів він таки видав книжку!» — лютував Лесь, пригадуючи діяння голови. — А знаєте, чим вони хизуються останнім часом? Що і під час Великої Вітчизняної були «господарями на своїй землі». Ну, добре, німців вбивали… хто їх не вбивав… За це вам честь і хвала! Але віднедавна ширяться історії, що аж до середини 50-х в місцевих лісах орудувала шайка, яка й радянських солдатів та комуністів винищувала. І я вам скажу, це ж абсолютна правда! Батько мій підняв документи в архівах КДБ, так що виявляється… аж до 1954-го року от у цих навколишніх лісах, що тягнуться до самої Білорусі, ховався бандзагін з шести людей, який тільки і взяли завдяки тому, що вони «наїхали» на якогось місцевого, а той їх узяв і здав владі! І це не десь там у Карпатах у бандерівців, а тут! За тридцять кілометрів від Києва!»
Проте останньою краплею, яка перейшла межу Лесикового терпіння і змусила вдатися до «конкретних дій», була історія, яка сталася з ним цієї весни, коли вони напередодні Дня Перемоги трохи рибалили з другом на ставу, і до них підійшов місцевий п'яничка і прямим текстом запитав: «Зброя потрібна?»
У них з товаришем, чесно кажучи, очі на лоба і повилазили!
«А що за зброя?» — спитали, як зійшла перша хвиля шоку.
«А різна історична… Є й у робочому стані. Недорого віддам!»
Екскурсія до місцевого «арсеналу» була нетривалою, проте насиченою! П'ять гвинтівок Мосіна, починаючи від 1914-го до 1942 років випуску, причому три з них у бойовому стані («так лупить, що двигуна у ЗІЛа пробиває» — коментар продавця), два найсправжнісінькі «кулацькі обрізи», виготовлених з мисливських рушниць, три нагани (один в прекрасному стані з набоями), іржавий маузер, декілька німецьких штик-ножів, а головне — кулемет Максима, щоправда теж достоту іржавий, але повністю укомплектований… «Оце місяць, як із землі витягли, був замотаний у промаслену ганчірку, так що почистити, помити й можна стріляти!» — пояснив походження останнього п'яничка.
«Звідки то все?» — здивуванню друзів не було меж.
«Так копаємо потроху, та й у людей багато чого з війни лишилося».
Ціни на зброю п'яничка загнув «городські», певне, що був обізнаний на тому бізнесі… Робочі «мосінки» по п'ятсот доларів за штуку, наган за триста… Іржавий «хлам» майже вдвічі дешевший. «Максимку» віддавав за дві штуки, бо (цитуємо мовою оригіналу): «Це ж, блядь, унікальна історична річ, може ще з часів Чорного ворона!»
«Ага, — засміявся із того Лесь, — скажи ще «чорної ворони»! Та такі «максимки» на антикварному базарі новісінькі в солідолі за дві з половиною штуки продають! А тут іржава іграшка за дві! Сміх, та й годі!»
«Так, — цілком погодився п'яничка, — але ж на базарі то пропиляні макети без затворів, а тут — справжній бойовий кулемет».
Коротше, торгуватися не стали… Не взяли нічого, бо за це можна мінімум років так на п'ять за ґрати загриміти. А коли наступного тижня Лесь повернувся до Києва, то так тихесенько попросив батька звернутися до своїх братів-кадебістів, чи то пак есбеушників, і перевірити село Плисецьке на наявність у населення незареєстрованої зброї. А плисаки і гадки не мали, звідки ноги ростуть у того рейду-облави, коли наприкінці травня по всіх хатах менти ходили і перевіряли «правильність зберігання». А якби знали, то точно б Забугину хату підпалили. їй-бо!
Але вже так склалося, що більш вдалого місця, де б можна було б поєднати приємне з корисним, у Лесика в запасі не було. Тому на самому початку червня року 2005 від Різдва Христового приїхав у село Плисецьке сучасний малоросійський письменник, публіцист та телеведучий Лесь Білий.
Оселившись у старій «батьківській» хаті, він виставив на літній кухні свого модного лептопа і від самого ранку аж до пізньої ночі щось там собі писав.
Свою творчу роботу він сполучав з досить активними заняттями спортом, бо зранку доволі довго бігав, потім купався в озері, а впродовж дня робив гімнастичні вправи, переважно присідання, та розтягування пахових м'язів, бо так проходив реабілітаційний період після однієї м-м-м-м, як би це мовити, негарної хвороби. Проте по порядку.
«Гострий інфекційний хламідіоз» — цю чортову болячку Лесик підхопив у Донецьку. «Добре, що не СНІД!» — подумалося йому в першу ж мить, коли лікар оголосив діагноз і показав йому результати венерологічного аналізу, бо і в таку халепу там легко можна вскочити із цими донецькими повіями-наркоманками, що коляться, суки, не в руку, як усі довбані наркомани (бо клієнтам може не сподобатись), а у стегнову вену, бо як тільки їх трахаєш й можеш побачити ці характерні синці у промежині. А «дєло било так!»
Напевно, що малороси усіх часів і народів пам'ятають той славний з'їзд Партії регіонів у Сєвєродонецьку пізньої осені 2004 року, коли майбутній четвертий президент України Віктор Янукович абсолютно правильно назвав народ України «казламі, що мєшают жить», і коли вперше в історії нашої країни прозвучали цілком слушні, історично виправдані сепаратистські заклики до відновлення «Донецько-Криворізької республіки», бо вся ця шайка «бандерівців», фашистів та американських — запроданців на чолі з Ющенко-ТАК, веде народ України до прірви!
Ну та хрін з ним, із тим з'їздом, бо хоча Лесик на ньому і був, але за усіма історичними перипетіями спостерігав через трансляційні монітори, встановлені у фойє Льодового палацу. Бо у фойє наливали! І хоча Лесик останнім часом вів здебільшого тверезий спосіб життя, тоді, після початку цієї ганебної, так званої «Памаранчєвой революції», він вирішив трохи розслабитись. Таке з ним інколи відбувалося.
Бухати з «малоросамі-соотєчєствєннікамі» Лесик почав ще у чартерному літаку, який вранці привіз з Києва до Донецька понад дві сотні чиновників вищого рангу, представників бізнес-еліти, та «правільно мислящєй» інтелігенції, до складу якої входив і Лесик. Спершу бухали коньяк «Хеннессі», що стюардеси розливали його у необмеженій кількості (спонсорська підтримка), а вже потім, коли «інтелігентів» поселили у готелі «Шахтьор» (причому Лесика з якимись двома задрипанцями із Закарпаття, які в автобусі «розмовляли по-людськи», тобто російською, а опинившись у номері перейшли на «телячу»), так от у місцевому барі пили «Шустов» (за свої, бо добових видали по триста баксів на рило!!!), а в автобусі, що віз делегатів до Сєвєродонєцка пили і «Шустов», і «Закарпатський» («Ідеологічно неправильно, але хуй з ним!» — прокоментував ту ситуацію Лесик, грізно зиркнувши убік тих двох задрипанців із Закарпаття).
У Льодовому палаці знов продовжували «Хеннессі» за копійчаною ціною, що наливали у буфеті і бутербродами з ікрою. «Вісім гривень — п'ятдесят грам Хеннессі, і дві гривні бутерброд з червоною ікрою! Це ж, блядь, камунізм! Слава спонсорам Партії регіонів!!! — не вгамовувався Лесик, заковтуючи чергову дозу, — я хочу жити в Сєвєродонецьку!»
Ну, тут він лукавив, бо для себе означив Сєвєродонєцк, як «отстойний промишлєнний город»! Тому щойно з'їзд закінчився, і «вожді» подалися на банкет для обраних, інших делегатів знову повантажили у автобуси і повезли кого до Луганська, кого до Лисичанська, кого до Донецька (майже дві години автобусом), бо не всім поталанило зупинитися в єдиному на увесь Сєвєродонєцк більш-менш пристойному отелі.
«Зато, знаєш, какіє в Донецке бляді!!! Ето піздєц! Сосут так, шо глаза на лоб вилазят!» — гаряче дихав дорогою Лесику у вухо його випадковий друг уродженець Єнакієва Льошка Бабкін, бізнесмен з Києва, який мав мережу салонів мобільного зв'язку. — Щас прієдєм в гастініцу і оторвьомся по полной! Я за всьо плачу!»
Свого слова Льошка дотримав!
Компанія, треба сказати, підібралася гарна! Усього п'ять чоловік. Лесик, Льошка, два журналюги з телеканалу «Інтер», і ще один бізнесмен — Льошкин друг, що оптом торгував контрабандними цигарками і був головою якогось там осередку Партії регіонів на Хмельниччині.
Єдине, що псувало настрій, це тупо совкова, дебільна, до ригів облудна інфраструктура та атмосфера готелю «Шахтар» зразка 2004 року. Оці типу відремонтовані номери з дешевим ковроліном і новими ліжками, але з радянськими ще унітазами і порепаними білими кахлями на стінах, якісь «уйобіщні» фіранки на вікнах бордово-клоповного кольору, оці довгі пропахлі цигарчаним димом і дешевим фальшем коридори з вичовганим радянським часом паркетом, а часом лінолеумом. Душа його страждала від рефлексивного неприйняття неоковирного навколишнього середовища. Він же ж був естет!
Проте кількість ужитого алкоголю трохи знімала психологічну напругу. Та й хлопці від початку сказали, що інших варіантів більш пристойного житла нема, бо всі навколо готелі позаймані делегатами з'їзду, яких тільки в одному Донецьку зупинилося близько двох тисяч! «Так що блядей треба хапати зразу, бо усіх розметуть!»
Так і вчинили: Льошка і його цигарчаний магнат Серьога по прибутті до готелю першим ділом кинулися до місцевого охоронця (бо всі знають, хто саме «керує процесом») і запустили механізм, який рівно за двадцять хвилин видав перший результат.
Дев'ять дівок різної статури, кольору волосся, розміру грудей і довжини ніг стояли перед хлопцями у 510му номері, бо саме цей полулюксовий номер із спальнею і маленькою вітальнею (в якому Льошка жив сам) було вирішено зробити епіцентром сьогоднішньої оргії.
План був такий: базовий номер 510 — тут бухаємо, палимо, зажимаємося, веселимося і т. д., і т. п. Трахатися ходимо за бажанням в номер «Льоліка і Боліка» (Олексія і Бориса — так звали журналюг з «Інтера»), який знаходився на цьому ж поверсі, тільки в іншому крилі, для орального сексу використовуємо санвузли в обох номерах. Серьогин номер на дванадцятому поверсі використовувати не було можливості, бо його поселили з якимось старим комунякою, що писав антифашистські книжки у співавторстві із самим Дмитром Табачніком.
Комуняка довго пердів, перед тим, як посцяти (Серьога чув це через тонкі двері санвузла), сцяв уривками тяжко покректуючи, трохи смердів якимось гімном, а, як вийшов з туалету, вивалив на тумбочку купу ліків, витяг із старої валізи кип'ятильника, заварював якусь трав'яну баланду у емалірованій каструльці з малюнком напівзотлілого олімпійського Мішки, і взагалі викликав бажання, навіть у свого колеги по партії так легенько пристукнути себе по лисій маківці із лагідними словами: «Щоб ти швидше здохло, старе кадебістське чмо!»
Тридцять баксів — година, сто баксів ніч! Ото так прайс!!! «Я ж казав — це пиздець!» — волав до Лесика Льошка, коли вони вдвох подалися до найближчого нічного магазину за питвом і наїдками. «Це тільки в «Шахтьорі» такі розцінки! Бо у всьому місті — сто баксів година, триста баксів ніч!»
«А чому так?» — питав майже щасливий Лесик.
«Тому що тут, як правило, дівчата тільки й починають «кар'єру!» Обростають, так би мовити, досвідом!» «І хворобами!» — так і хотілося додати Лесику до слів товариша, бо він, як ніхто, знав, як дешеві повії загубили здоров'я поета Шевченка, але стримувався.
Дівчата, що прибули до номера, хоч і були на вигляд молоді, але вже якісь потаскані, бліді, навіть можна було сказати, нещасні. Вдягнені так-сяк, і навіть якось не по-повійськи. У однієї Лесик навіть побачив бруд під штучним манікюром.
«Не переймайся, гандони усьо рєшают! Наберемо їх із запасом», — ніби вгадавши його думки, радісно вихекнув у морозне листопадове повітря Льошка. — А те що вони ще не виглядають, як справжні досвідчені бляді, то це навіть гарно! Менше досвіду, більше пристрасті!»
«Ну, так!» — погодився з ним Лесь і теж видихнув з себе клуб алкогольної пари, а сам подумав. — Як гарно, що поруч є рішучі, досвідчені друзі».
Алкоголю набрали повно всякого, баксів на триста. За все платив Льоха. І той же ж самий «Хеннессі» і літрову пляшку «Джеймсона», для дівчат узяли вина і «Мартіні», а ще хамону, ковбаси с/к, сиру декілька видів, «Боржомі», оливок, лимону, цукерок «Рафаелло», ну і гандонів… Кожному по пачці. «Гусарські» називалися.
От, певне через ті «Гусарські» гандони, які виробляв невідомо хто і які умовив його взяти Льошка, з Лесиком і сталася біда. Бо він як справжній, шляхетний, цивілізований киянин не покладався на яскравість обкладинок, а волів брати перевірені часом і поколіннями їбунів, непривабливі зовні, але чесні і міцні гандони «Контекс». Але провінційний смак корінного єнакієвца Льошкі Бабкіна, який платив за все і керував ситуацією, зіграв з письменником негарний жарт.
Спершу все було супер! Повернувшись до номера, вони застали усю компанію в доброму гуморі і настрої. Льолік з Боліком розповідали анекдоти, а на столі стояли пляшки з пивом. Усі п'ятеро дівчат, що було їх обрано для початку оргії, і «знято» на цілу ніч (оплату наперед усі внесли заздалегідь із своїх власних коштів, домовившись, що за бажання можна міняти партнерок), сиділи хто де і, цмулячи пиво, надсадно сміялися над старими бородатими анекдотами «київських медійників», що ті їх поцупили безпосередньо з вуст Іллі Ноябрьова — керівника програми «Золотий гусак».
«Нахєра ви понабирали цього йобаного пива!» — удавано злостиво гримнув на них з порогу Льошка. — Ми, блядь, «Хеннессі» прінєслі, віскарь, мартіні…!»
«Так, «Сармат»… лучшєє піво в Українє… наше, данєцкоє… парні в барє бралі…» — ніяково вичавила з себе одна з дівчаток, сприйнявши грізний тон Льошки за чисту монету.
«Та єбал я ваш данєцкій «Сармат»! Я с Єнакієва, ясно?! — продовжив свій «суворий» тон Льошка. — Єбал я ваш Данецк! Єнакієво руліт!!!»
В цьому місті, навіть Лесик, трохи сконфузився. Ні, він знав, що усі «данєцкіє — подорваниє», важка злочинна спадковість, травмована психіка, необхідність збереження тваринного інстинкту виживання, боротьба за місце під сонцем, «сплять кургани тьомниє», «весна на заречной уліце», і всьо такое… Але щоб так суворо…