Пишу цей текст усього за день до здачі книги у друк (вибачте, редакторе). Позавчора були із моїм другом Орестом Лютим у зоні АТО із концертом. А вже сьогодні знімали заключні інтерв’ю з учасниками подій на Майдані для майбутнього документального фільму. Серед них були хлопці, які першими кинули коктейлі Молотова 1-го грудня на Банковій — Олексій Шемотюк і Геннадій Титов, а також Сергій Трапезун (це той чоловік, що у відеокадрах під час розстрілу 20-го лютого на Інститутській — отримав поранення в обидві ноги) та ще Юрій Щепків — один зі сміливців, хто витягував з-під куль поранених у той страшний час. Після закінчення зйомок ми стояли на ґанку нашого допіру підпільного революційного штабу на Подолі, і я спитав у Шемотюка, чи міг він тоді передбачити, що з того першого коктейлю, який він кинув у грудні, розгориться полум’я справжньої війни? «А знаєш, — відповів мені Олексій, — днями законно купив АКМ і я психологічно готовий ним скористатися. Ще на Майдані, в ніч з 18-го на 19 лютого, коли мене накрило гранатою, я зрозумів, що якщо вже наважився захищати свою свободу, то треба змиритися і з тим, що можеш за неї й загинути. У мене троє дітей, але я знаю, що дружина і мама їх «витягнуть» навіть без мене. Звичайно, зовсім не хочеться, щоб це сталося, але якщо так буде треба, то нехай».
Не знаю, що чекає на нас завтра, через місяць, через рік. Інтуїтивно відчуваю, що все буде добре. Що Путін рано чи пізно здохне, можливо, навіть наглою смертю від рук своїх поплічників, а його фашистсько-рашистська імперія розвалиться. Що Україна приєднається до вільних цивілізованих країн, де діють елементарні державні та цивілізовані закони. Розквітне середній клас, усі діти вивчать англійську, а їхні батьки чесно зароблятимуть незлі гроші, яких вистачить для якнайкращої освіти та подорожей світом. З’явиться модерне українське мистецтво, розквітне філософія, кінематограф і театр, надої молока зростуть до 100 літрів від корови на добу, а мед коштуватиме найдешевше в світі. І все це обов’язково станеться, бо цивілізаційний поступ не спинити. Але. Скільки ще за те треба буде пролити української крові — мені невідомо. Ясно одне: ми знову, як і сто, як і триста, як і вісімсот років тому — першими приймаємо удари азійської орди, захищаючи своїм життям Європу, яка в цей час спокійно п’є каву, заїдаючи її хрумкими круасанами, інколи підкидає трохи грошенят. І дає «корисні поради» щодо облаштування нашої країни, не зовсім розуміючи те, який агресивний, вічно захмелений і непередбачуваний сусід трясе своїми мудями у нас під боком.
Одвічне прикордоння, одвічний неспокій, одвічна швидко відновлювана хата-мазанка, зброя на стіні та кінь у стійлі, призвичаєний до бою, а ще дівчина чи мати, заломивши рученьки, відправляє козака на війну. Ось він — домінантний український архетип, що цілком матеріалізувався у нашому житті в сучасній нестерпній легкості буття. Всі попередні роки ми болісно і часом недолуго шукали відповідь на питання — у чому полягає українська національна ідея? Але ж раптом все стало на свої місця. Вільні люди на вільній землі відстоюють своє право на волю. Воля — ключове слово нашої історичної та ментальної парадигми. Воля як свідомий акт особистості і як синонім свободи у лібертаріанському розумінні цього терміну. Воля як особиста відповідальність за свої вчинки, за свою Батьківщину і за її майбутнє.
«Совок» вмирає в муках. Зомбіленд під назвою «путінська раша», накачаний трупним газом, лякає нас своїм вентилем та стотисячними арміями. Але ж всі бачать, що то лише труп, який позбавлений живих еманацій, життєздатного сенсу, окрім жлобства, агресії і тупої брехні.
Таке не раз вже траплялося в нашій історії, і все, про що читали в книжках, стало нашою щоденною реальністю. Кожен нинішній день посилає нам нові випробовування — і кожен з нас має щодня давати раду тим викликам, які роблять нас сильнішими, якщо від них не відвертатися і не ховати голову у пісок. Але хіба колись було інакше? «Пережили совєтськіх, переживемо й донєцкіх» — народна приказка недалекого минулого тепер звучить приблизно так: «Пережили УРСР, переживемо і ДНР». Головне — бути спокійним, зібраним і послідовним. Бо те, що діється в Україні останнім часом, є одвічною земною боротьбою життя і смерті, минувшини і майбуття, правди і брехні, честі і злочинства, підлості і гідності, гнилі і цвітіння. І, вгадайте, хто переможе? Хоча боротьба буде тривкою і запеклою. Борімося — поборемо! Разом до перемоги! Слава Україні! Героям Слава!
А ще ми cтворювали цю книгу, щоб пам’ятати — як все було насправді.
З подякою та шануванням до всіх
читачів, автор і куратор проекту,
Антін Мухарський
24 червня 2014 року
(Р)Еволюція цінностей
Сотні разів я писала цей текст у своїй уяві, у сні й на яву. Але в реальності, як в житті однієї людини, насправді одна-єдина чиста сторінка, tabula rasa. Одна-єдина країна, в якій ти народжуєшся, її історія, про яку тобі не зовсім нудно розповідали в дитячому садку, у школі, в університеті, яку проживаєш тут і тепер. Болісно, хворобливо й радісно водночас. Іншої історії ні в тебе, ні в твоєї країни немає.
Ті події, які почалися в листопаді й вибухнули у лютому 2014 року на Майдані у Києві — можна пафосно порівняти із Французькою революцією, із відомими переворотами в людській історії, але українська історія унікальна, як її культура й кожне людське обличчя на мільйонному Майдані. Хоча «білих плям» в українській історії (і вона триває) від того, закономірно, менше не стане. Тож перше питання, яке упорядники цього видання ставили його ж авторам, на позір просте: що відбулося насправді?
Я пишу ці рядки, не знаючи, чи є якесь надзавдання, надмета, висока ідея в авторів української історії 2013-2014 років. Відповісти вичерпно на вічні питання в цій книжці устами навіть найвідоміших українських (і російських) інтелектуалів, філософів, письменників, митців чи істориків — неможливо, відповіді на свої питання кожен читач віднайде сам.
Автор ідеї видання цієї книги — Антін Мухарський — запитував в очевидців, учасників, героїв українського Майдану і про те, чому вони ризикували власним життям і довгими зимовими місяцями вистоювали на морозі, сподіваючись на перемогу. У всіх була своя відповідь на це питання, і ви її знайдете, але лейтмотив один: заради майбутнього своєї країни. Це ж, інакше кажучи, вічна тема великої любові і смерті, сенсу людського життя, свободи, волі, того найважливішого, на що і минає твоє життя. У цій книзі йдеться про найінтимніше, найпристрасніше у житті кожного українця, як би голосно це не звучало.
Пишу ці рядки, бо хочу вірити, що історію творять непримітні, на перший погляд герої, які ходять поміж нас. Бо авторами української історії не мають бути ні політтехнологи, ні політики, ні сірі кремлівські кардинали чи невідомі нам «містичні сили», які керуватимуть слухняними бездумними масами людей (а ті — навіть не усвідомлюватимуть, що з ними відбувається). Бо віра в тріумф Розуму, грубо кажучи, — прерогатива дуже небагатьох освічених людей на цій планеті, і якщо говорити в геополітичному контексті про Україну, то мене не полишає відчуття, що розуму тут не знайшлося місця, як і таким важливим для цивілізованої людини цінностям — освіта, культура й наука. Ці складні і дуже важливі для розвитку країни поняття, незрозумілі хлопцям-пітбулям, в руках яких зосередилася влада й ресурси (імен злочинців не пишу, бо вони не варті згадування, ніхто з них досі не покараний (sic!) жодним законним людським судом). Це — нібито дорослі чоловіки, погано освічені, очевидно, нездорові (психічно передусім, зверніть увагу на міміку й жести), одягнені красномовно «по-багатому», як і їхні аксесуари — особи жіночої статі зі скам’янілими, неспотвореними інтелектуальною роботою накрохмаленими обличчями голлівудських акторок другого плану чи підтоптаних готельних повій. Це — так звана «політична еліта», яка дуже разюче контрастувала на тлі «колег по цеху» з Європи чи США, це «еліта», яка не зуміла вивчити не те щоб англійську «для загального розвитку», вона не знає ні мови держави (в якій народилася), ні її історії (а це елементарні речі) й не здатна фахово висловитися на жодну тему. Це глибоко травмовані з часів свого нещасливого дитинства людські істоти, які навіть не здогадуються, що їхній емоційний та інтелектуальний розвиток безповоротно зупинився в підлітковому віці. Такі персонажі в українській історії не випадкові.
Україна (і в очах Європи) була корумпованою країною ментального середньовіччя, безглуздих забобонів, ритуалів і невігластва, на телеекранах якої роками тривають примітивні шоу, «битви екстрасенсів». Інших вищих сенсів у телеглядачів, народжених для рейтингів, за визначенням немає, про існування таких ці люди навіть не здогадуються. І від початку ЄвроМайдану мені було зрозуміло, що глибинні зміни (зокрема еліт) в українському суспільстві, неможливі — відсталість й упослідженість більшості дієздатного електорату закладені навіть не російською пропагандою, а генетикою — на рівні хромосом. І найстрашніше, чим пронизаний побут українця, кров, свідомість, а відповідно й увесь соціум — неосвіченість, комплекс меншовартості, лакейство й бідність — ось цьому потрібно покласти нарешті край. Історія врешті-решт повинна конвертуватися в культуру — це аксіома. Вона й народжує нові сенси й цінності.
От тільки революцію в людських головах здійснити на практиці складніше, ніж «вбити царя».
Після Майдану українці змінилися. Народ виріс у Націю. Це вже не закомплексований неприкаяний підліток. Вона на Майдані сказала: «Я Є! Європо, Азіопо, Америко й ОАЕ! Я є!». Україна не тільки заговорила, але й продемонструвала себе сильною нацією, яка не боїться викликів часу, війни, економічної чи цивілізаційної катастрофи. І ця горда, красива й смілива країна в найтемніших присмерках Європи торує власний шлях. Бо Україна — відкрита для великого світу, не лише до науки поважної Європи чи до обійм найдемократичнішого, зажди усміхненого американського президента.
Жодної іншої України я не бачу і бачити не хочу.
Слава Україні.
Інна Корнелюк,
літературний редактор,
упорядник
Любов. Мрія. Україна
Особливістю цієї книжки є те, що її проілюстровано світлинами фотографів, які, навіть якщо і працюють із ЗМІ чи з інформагенціями, були на Майдані перш за все як громадяни, за покликом душі. Їхні знімки, на нашу думку, є найбільш переконливими, бо мають у собі дещо більше, ніж просто вдалий кадр.
Щоб обрати ці кадри, ми переглянули близько 6 тисяч фоторобіт. Не раз. І щоразу перегляд надісланих світлин, окрім часу й сил, вимагав від нас дуже багато душевної роботи: ми осмислювали себе як українців, аналізували свої вчинки — реальні й можливі, аналізували свої ж думки, відкривали нові почуття, співчували, відчували глибоку вдячність і повагу, плакали, мріяли… Мріяли про те ж, що й мільйони людей на Майдані.
Упродовж подій Майдану мені часто писали друзі зі Швейцарії, Бельгії, США, розпитували про те, що бачили у телесюжетах, звісно, часто «прикрашених» російською пропагандою (бо новини отримували від російських інформагенцій). Вони весь час дивувалися: «Ти ходиш на Майдан? Навіщо? Ти ж жінка! Там небезпечно! У вас стріляють! У тебе є віза? Приїзди, ми тебе сховаємо». Я терпляче відповідала на їхні запитання, часом зазираючи до словника, щоб точніше пояснити англійською, хто такий «тітушка», що таке «Небесна сотня», та щоб описати закони, які спричинили той факт, що все більше й більше людей виходили на вулиці…
Якби сьогодні мене спитали, чому ми там були, я б уже не стала говорити про закони, бажання вступити до Євросоюзу чи небажання об’єднуватися у Митному союзі з Росією. Саме ця революція змінила нашу свідомість. Ми нарешті відчули й усвідомили себе окремою самобутньою нацією, яка прагне мати власний шлях розвитку, звісно, не відокремлений від усього світу, але й не нав’язаний ззовні, який ґрунтувався б на загальнолюдських цінностях. Тож я б відповіла, що ми стояли через мрію. Мрію про свою Країну. А ще — через любов. І гідність. Цей проект для мене — змога передати іноземному глядачеві зрозумілою йому візуальною мовою хоча б частиночку того, що відчували ми. І відповісти на питання: «Чому?». А українцям — показати напрочуд емоційні ілюстрації тих історичних подій, частиною яких вони були. За цими світлинами, на нашу думку, можна буде оповідати дітям й онукам те, що, сподіваємося, стане підґрунтям для формування нової щасливої України — (р)еволюцію духу.
Єлизавета Бєльська,
мистецтвознавець,
куратор фотографічної
частини проекту
Хроніка подій ЄвроМайдану. Вибране.
21 листопада — після оприлюднення рішення уряду про призупинення процесу підготовки до підписання Угоди асоціації України з ЄС, українці стали самоорганізовуватися через соціальні мережі на Майдані Незалежності в Києві. Перша акція протесту розпочалася о 22:00. Під кінець доби учасників мітингу нараховувалось близько 1500 людей. На Майдан прийшли журналісти, громадські активісти, опозиційні політичні лідери. Стали з'являтися міліція та посилені загони «Беркуту». Частина активістів пішла під Адміністрацію Президента України, після чого повернулась на Майдан Незалежності. Люди вирішили лишатися на ніч. Цього дня суд прийняв рішення заборонити встановлення наметів, кіосків під час проведення акцій на Майдані Незалежності, вулиці Хрещатик та Європейській площі до 7 січня 2014 року. Цього ж дня небайдужі люди вийшли на євромайдани також у Донецьку, Івано-Франківську, Луцьку, Харкові, Хмельницькому та Ужгороді.
22 листопада з ночі 21 листопада у Києві на Майдані Незалежності лишалася частина активістів. Вдень на місці мітингу встановили металеве огородження та різдвяні кіоски. До 14:30 туди вивели «Беркут», близько 21:00 міліція перешкодила спробі активістів встановити намети, через що відбулися сутички. Увечері відбувся мітинг, на який зібралося близько 5 тисяч людей. Цього дня євромайдани відбулися також у Одесі, Вінниці, Миколаєві, Донецьку, Кривому Розі, Сумах, Харкові та Чернівцях.
23 листопада ранок на Майдані Незалежності розпочався зі штовханини з міліцією, яка намагалася відтіснити мітингувальників, розширивши площу навколо місця встановлення новорічної ялинки. В Інтернеті з'явилясь інформація, що Партія регіонів та «Український вибір» збирають людей для участі у мітингах і для здійснення провокацій за гроші. З Макіївки до Києва вирушили автобуси зі студентами, яких зібрали, пообіцявши по 200 гривень кожному, для участі у масових політичних заходах 24 листопада на підтримку Віктора Януковича.
24 листопада понад 100 тисяч протестувальників зібралися в центрі Києва на мітинг «За європейську Україну». У Львові на мітинг в підтримку євроінтеграції прийшли понад 20 тисяч учасників, серед яких — студенти львівських вишів. Близько 15:00 на вулиці Грушевського під будинком уряду відбулися зіткнення міліції з мітингувальниками. Міліціонери застосували гумові кийки, сльозогінний газ і світло-шумові гранати для розгону натовпу. За словами очевидців, вибухові пакети у правоохоронців почали кидали «тітушки», яких міліція організовано завела у Кабмін. Цього дня чимало киян та гостей міста постраждали від сльозогінного газу, розпиленого міліцією. Прем’єр-міністр Микола Азаров заявив, що не боїться «майданів» і не допустить повторення 2004 року. Цього ж дня представники об'єднаної опозиції встановили 15 армійських брезентових наметів і 20 тентів «Штабу Європейського Майдану» на Європейській площі в Києві — попри рішення Київського окружного адмінсуду про заборону встановлення МАФів в центрі Києва.
25 листопада станом на 00:10 у наметовому містечку на Європейській площі перебуває понад 300 прихильників євроінтеграції України під партійними прапорами. На Майдані Незалежності, де збирається «громадянський Майдан», перебуває близько 600 осіб. Опозиція збирається розпочати о 8-й ранку пікетування Кабінету Міністрів із вимогою відставки уряду на чолі з Миколою Азаровим.
26 листопада студенти КНУ ім. Шевченка та НаУКМА вийшли на перший попереджувальний студентський страйк. Студенти Києво-Могилянськї академії — близько 1 500 людей вирушили колоною до КНУ ім. Шевченка, де об'єдналися з його студентами.
27 листопада декілька колон учасників, що формувалися біля КНУ ім. Шевченка, КПІ та НаУКМА, пройшли повз десятки вишів Києва, закликаючи студентів виходити на страйк. Всі колони вийшли на Євромайдан. Студенти ВНЗ НМУ ім. Богомольця, НУХТу зіштовхнулися з перешкоджаннями та погрозами з боку керівництва університетів. Понад 15 тисяч студентів із 12 університетів вирушили з Майдану Незалежності до Адміністрації Президента — вручити звернення з вимогою підписати Угоду про асоціацію з ЄС.
29 листопада Президент провалив підписання Угоди асоціації з ЄС на саміті Східного партнерства у Вільнюсі. На Майдані опозиція оголошує вимогу про імпічмент Президенту. Увечері на ЄвроМайдані відбувся великий мітинг, в якому взяли участь лідери трьох опозиційних партій, а також екс-глава МВС Юрій Луценко. Опозиційні лідери пояснили, що у Верховній Раді вимагатимуть дострокових виборів.
У ніч проти 30 листопада, за особистим наказом начальника київської міліції генерал-лейтенанта Валерія Коряка, українська влада силами «Беркуту» влаштувала силовий розгін ЄвроМайдану в Києві. За іншими даними, розганяв ЄвроМайдан кримський, луганський та донецький «Беркут», скерований за посередництвом російської влади. Внаслідок розгону травмовано десятки протестувальників. Частина людей, що втекла від «Беркуту», заховалась у Михайлівському монастирі на Михайлівській площі.
1 грудня — в річницю Референдуму про суверенітет 1991 року на майдани і вулиці Києва вийшли, за різними оцінками, від 500 тисяч до 1 млн. людей. Цього ж дня на вулиці Банковій під Адміністрацією Президента сталося силове протистояння між мітингувальниками та правоохоронцями, внаслідок якого постраждало близько 200 людей, серед яких і журналісти. За неперевіреними даними, сутички спровокували «люди Медведчука» для створення необхідної «радикально-екстремістської картинки» і її використання у російських ЗМІ з метою дискредитації Майдану. З іншого боку, існує цілковита вірогідність, що вони були спричинені радикально налаштованими городянами, на знак готовності відповідати силою на силу, застосовану «Беркутом» під час розгону та побиття студентів.
3 грудня у Верховній Раді відбулось голосовання про висловлення недовіри уряду Азарова. За відставку було подано 186 голосів замість необхідних 226. Рішення про відставку прийняте не було.
4 грудня прихильники Партії регіонів встановили перед будівлею Верховної Ради шість великих наметів. В акції взяли участь близько 2 тисяч активістів.
6 грудня Президент України Янукович підписав стратегічну угоду з Росією, яка включає в себе зобов’язання про приєднання до Митного Союзу. Мітингувальники з організації «Демократичний альянс» почали лежачий протест біля Генпрокуратури. Протест проводили на підтримку вимоги звільнити дев'ятьох хлопців, заарештованих Шевченківським районним судом 3 грудня на 60 днів, за підозрою в організації масових заворушень у Києві 1 грудня.
8 грудня о 12 годині в Києві відбулось Народне віче, в якому взяли участь, за різними оцінками, понад мільйон людей. Було прийнято рішення про розширення мітингу та початок блокування Адміністрації Президента, будівлі Уряду та інших установ. Президенту Януковичу висунули ультиматум із загрозою розпочати похід на резиденцію «Межигір'я». Цього ж дня в Києві протестувальниками був знесений пам'ятник Леніну. В урядовому кварталі міста почали зводити барикади.
9 грудня загін кримського спецназу (переважно) пішим маршем рушив на Київ. Під час деблокування відбувся силовий контакт із мітингувальниками. Об 11:30 загони внутрішніх військ оточили урядовий квартал і Майдан Незалежності. Після 12-ї години проти мітингувальників почали розгортати водомети, підігнали автозаки, перекрили метро в центрі міста. У відповідь лідери опозиції закликали жінок і дітей покинути Майдан та контрольовані протестантами будівлі. Віталій Кличко та інші опозиційні депутати почали перемовини з командирами підрозділів внутрішніх військ. Близько 13-ї між барикадами ЄвроМайдану та силовиками стали священики. Також впритул до силовиків — спинами до військовиків та спецназу — вишикувалася молодь «для захисту силовиків від провокацій».
10 грудня Шевченківський суд прийняв рішення про примусове виселення штабу євромайданівців із Будинку профспілок. Близько 23-ї на Майдані оголосили мобілізацію.
В ніч проти 11 грудня, незважаючи на запевнення Президента України, спецназ та внутрішні війська розпочали масову акцію на витіснення мітингувальників з вулиць. На заклик про допомогу до Майдану вночі почали підходити кияни, через що для уникнення блокування з боку Майдану спецназ та внутрішні війська змушені були відступити.
11 грудня о 9-й ранку автобуси з «Беркутом» заблокували вхід до КМДА. Правоохоронці пішли на штурм. Однак мітингувальники відстояли будівлю. Після обговорення проблем силового штурму Майдану із спецпредставницею ЄС Кетрін Ештон і помічницею Держсекретаря США Вікторією Нуланд — Янукович заявив: «Влада діятиме виключно в рамках закону і ніколи не застосовуватиме силу проти мирних зібрань».
15 грудня на ЄвроМайдані у Києві відбувся «День Гідності», третє Народне віче. За різними оцінками, зібралось 150-300 тисяч людей. В цей день у Януковича запланований візит у Москву, Майдан забороняє йому підписувати будь-які угоди з президентом Росії Володимиром Путіним. Також приймає резолюцію з вимогою випустити всіх політв’язнів.
20 грудня у комітетах Верховної Ради «відзнаками» і «грамотами» нагороджували силовиків, які розганяли людей. Янукович висловив співчуття тим міліціонерам, які постраждали під час масових акцій протесту проти влади.
22 грудня на ЄвроМайдані відбулося Народне віче. Зібралося декілька десятків тисяч людей. Опозиція оголосила про створення народного об’єднання «Майдан», головна мета якого — відновлення балансу влади в країні. Прийняли резолюцію, у якій визначено цілі та персональний склад Ради Майдану.
23 грудня Янукович підписав Закон про заборону переслідувань майданівців. Закон передбачає, що всі кримінальні справи і провадження з приводу адміністративних правопорушень повинні бути закриті.
25 грудня вночі по дорозі додому була жорстоко побита журналістка, активістка ЄвроМайдану Тетяна Чорновол, що збурило нову хвилю євромайданівців.
29 грудня громадське об’єднання «Автомайдан» здійснило масштабні автомобільні марші до маєтків можновладців: Януковича, Пшонки, Захарченка, Медведчука. В цих маршах взяли участь від 3 до 5 тисяч автомобілів.
1 січня 2014 року понад 500 тисяч українців зустріли Новий рік на Майдані у Києві.
2 січня ДАІ почало викликати на співбесіди та відбирати водійські права у людей, які 29 грудня їздили в Межигір’я до резиденції Януковича.
5 січня відбувся мітинг на Майдані Незалежності, на який зібралося декілька десятків тисяч протестувальників. Колона АвтоМайдану знову поїхала на Межигір'я. В цей же день на ЄвроМайдан вийшли Донецьк, Дніпропетровськ, Харків та Одеса.
8 січня активісти Майдану вирушили пікетувати будівлю Генпрокуратури. Головна вимога — припинити переслідування учасників Майдану.
9 січня активісти Майдану пікетують Міністерство внутрішніх справ у Києві з вимогою відставки міністра МВС Віталія Захарченка.
11 січня вночі під Святошинським РВВС у Києві «Беркут» побив Юрія Луценка і ще декількох активістів.
16 січня Верховна Рада, з порушенням правових норм, без обговорення у режимі «ручного голосування» прийняла «диктаторські закони», у яких йшлося про багаторічний термін ув’язнення — за групові протести, поширення інформації про працівників правоохоронних органів та їхніх родичів у ЗМІ; величезні штрафи та ув’язнення — за рух у колонах більше п'яти автомобілів, за носіння камуфляжної форми, захисних масок, шоломів тощо. Наступного дня Президент підписав ці закони.
19 січня о 12:00 на Майдані почалося дев'яте Народне віче, де зібралося понад 100 тисяч людей. Лідери опозиції проігнорували народні настрої, які вимагали від них активних дій супроти «диктаторських законів», через які майже всі протестуючі потрапляли в розряд «екстремістів-терористів». На думку більшості, так звані лідери «зливали» Майдан. Після звернення до мітингуючих одного з лідерів АвтоМайдану Сергія Коби з пропозицією рушити до Кабміну, мітингувальники вирушили ходою до вулиці Грушевського, де їх зустріли загони «Беркуту» та внутрішніх військ. Почалась «штовханина», яка переросла в активні сутички. Близько 15:00 було розтрощено міліцейський автобус, проти мітингувальників застосували кийки та сльозогінний газ, у відповідь полетіла бруківка та коктейлі Молотова. Почалася активна фаза революції. Під час протистояння між протестувальниками та правоохоронцями на вулиці Грушевського (за п'ять годин) постраждали десятки людей з обох сторін. Один із журналістів, який вів пряму відеотрансляцію з місця подій, був поранений в руку під час ефіру. Першокурснику архітектурного факультету світло-шумовою гранатою відірвало кисть руки.
20 січня. Всю ніч і день тривали сутички на Грушевського. Вперше протестувальники підпалили шини, застосувавши проти «Беркуту» тактику димової завіси. З’являлися нові форми вуличних боїв. Катапульти для метання бруківки і коктейлів Молотова, саморобні піщалі і требушети для стріляння салютними установками, щити, обладунки, кийки.
21 січня у зіткненнях на вулиці Грушевського за останню добу постраждали близько 1400 людей, повідомляє координатор медичної служби Майдану Олег Мусій. Міліція шукає активіста, блогера Ігоря Луценка, який зник у ніч на 21 січня. У Лондоні більше сотні українців з плакатами та прапорами зібралися під вікнами найдорожчої квартири у Великобританії, яка належить Ринату Ахметову. У Києві активісти АвтоМайдану і пересічні городяни розпочали патрулювання вулиць з метою виявлення груп «тітушок» для попередження заворушень. Надвечір Азаров заявив про готовність влади застосувати силу до демонстрантів: «якщо провокатори не зупиняться, то у влади не залишиться жодного іншого виходу, як застосувати передбачену законодавством силу», — зазначив прем'єр в інтерв'ю телеканалу «Росія 24».
22 січня після вранішньої (близько 7-ї години) атаки «Беркута» вбито вірменина Сергія Нігояна та білоруса Михайла Жизнєвського. В околицях с. Гнідин Бориспільського району Київської області зі слідами тортур знайдено тіло львів’янина Юрія Вербицького. Викрадений напередодні Ігор Луценко в клініці розповів про те, що його разом із Юрієм Вербицьким викрали та утримували силою з десятеро чоловіків, вимагаючи зізнання, що Майдан організовано «на гроші госдепу США». Не отримавши брехливих свідчень, злочинці вивезли заручників у ліс і напівпритомних кинули у різних місцях. Луценку дивом вдалося вибратися до людей. Вербицького ж спіткала жахлива доля замерзнути на 20-градусному морозі. Вербицький, Нігоян та Жизнєвський — перші загиблі на Майдані. Цього ж дня «за масові заворушення» у центрі столиці затримано понад 70 осіб.
23 січня активізуються так звані «тітушки»: невідомі особи, нападаючи зненацька, лупцюють людей з символікою Майдану та палять автомобілі. Активісти АвтоМайдану заявляють про зникнення одного зі своїх лідерів Дмитра Булатова. В Інтернеті з’являється відео, на якому беркутівці знущаються над козаком 4-ї сотні Самооборони Михайлом Гаврилюком. Опозиційні лідери йдуть на переговори з президентом.
24 січня у Києві майданівці відмовилися припинити протистояння з силами МВС в обмін на обіцянку влади випустити затриманих активістів. Понад сотня жінок пройшла перед строєм Внутрішніх військ на вулиці Грушевського з проханням не виконувати злочинні накази проти українського народу. Після рішення розширити територію Майдану протестуючі взялися за будівництво нової барикади на вулиці Інститутській, на рівні виходу з метро Хрещатик. Будівлю Мінагрополітики захопили протестувальники. Під вечір на вулиці Грушевського «Беркут» відкрив вогонь гумовими кулями по протестувальниках — поранили одного з активістів. Тимчасове перемир'я закінчилось, бої тривали до глибокої ночі.
25 січня в Україні відбуваються масові протести. Мітингувальники захопили держадміністрації у 8-ми областях. Янукович пропонує лідерам опозиції Арсенію Яценюку та Віталію Кличку зайняти посади прем’єр-міністра та віце-прем’єра з гуманітарних питань. Лідери опозиції відмовляються. На вулиці Грушевського знову тимчасове перемир’я. У той же час бійці внутрішніх військ займають Український дім, що знаходиться в тилу у протестувальників.
Близько 5-ї ранку 26 січня, коли мороз сягав 30 градусів, відбувся штурм та захоплення протестувальниками Українського дому, в якому забарикадувалися бійці внутрішніх військ (до 500 осіб). Після півночі розпочалася активна фаза штурму, потім декілька годин тривали перемовини. Близько5-ї ранку вевешники з чорного входу покинули будівлю. Протестувальники прибрали наслідки штурму й облаштували будівлю для себе: відкрили пункт обігріву, харчування, бібліотеку та різноманітні волонтерські гуртки.
27 січня активісти Майдану звели барикаду з мішків зі снігом на вулиці Заньковецької, активісти організації «Спільна справа» звели барикаду на Городецького. Народна Самооборона бере під зовнішній контроль Міністерство юстиції, яке вночі захопили представники «Спільної справи» на чолі з Олександром Данилюком.
28 січня у Верховній Раді відкрилася позачергова сесія VII скликання. У залі зареєструвалися 395 народних депутатів, які відмінили 9 із 12-ти законів, що обмежували громадянські свободи. Президент Янукович прийняв відставку прем'єр-міністра Азарова та уряду України.
30 січня одного з лідерів АвтоМайдану Дмитра Булатова знайшли в с. Вишеньки Бориспільського району, під Києвом. На обличчі й тілі зниклого — сліди тортур.
2 лютого на Майдані Незалежності в Києві почалося чергове Народне віче. Ув’язненими залишаються 116 учасників Майдану, заявив Арсеній Яценюк. За час акцій протесту в Україні жертвами репресій стали 1739 людей. З Майдану безслідно зникли 36 активістів.
7-8 лютого активісти Майдану формують загони Самооборони в десяти областях країни. Напередодні в приміщенні Будинку профспілок на 5-му поверсі, де розташувався «Правий Сектор», спрацював саморобний вибуховий пристрій, покладений в коробку з ліками. Важко постраждав один з бійців. «Правий Сектор» попередив: продовжувати перемир’я з владою не зобов’язаний.
14 лютого влада пообіцяла закрити кримінальні справи проти євромайданівців за місяць, якщо протестувальники підуть. «Правий Сектор» погодився сприяти звільненню вулиці Грушевського, якщо Віктор Янукович піде у відставку.
18 лютого о 10:00 розпочалася занонсована опозицією мирна хода громадян до Верховної Ради. Основна вимога — відставка Януковича та призначення дострокових президентських виборів. Колону неозброєних мирних громадян супроводжують бійці Самооборони. Близько 11:00 в Маріїнському парку та на розі вулиць Інститутської та Шовковичної розпочався жорстокий розгін колон демонстрантів «Беркутом». Троє вбитих, сотні важко поранених. Силовики неприкрито використовують вогнепальну зброю. Жорстоке протистояння на Інститутській із запеклими вуличними боями. Самооборона хаотично відступає у бік Майдану та Арсенальної. О 16:00 «Беркут» займає Європейську площу, Український дім і Жовтневий палац. Припиняє роботу Київський метрополітен. Близько 20-ї починається «антитерористична операція» та зачистка Майдану. Силовики використовують БТРи для прориву барикад. Працюють водомети. За спинами «Беркуту» для «підняття бойового духу» звучать радянські пропагандистські пісні та пісні Висоцького. Від Будинку профспілок і до будівлі Консерваторії через увесь Майдан тягнеться вогняна стіна. Близько 00:00 «Беркут» підпалює Будинок профспілок, з якого поспіхом рятують поранених. Загони Самооборони відступають до Михайлівського монастиря. На Майдані лишаються кияни (до 2000 людей), стоячи в шеренгах, невпинно підтримують вогонь, в якому палять усе, що підносять до барикад — покришки, дерево, намети, одяг. Окремі відчайдухи кидають через вогонь бруківку та коктейлі Молотова. Їм відповідають кулями та бойовими гранатами. З’являється зброя і в мітингувальників, поранені — в кожної з ворогуючих сторін. Всю ніч палає вогняна стіна та Будинок профспілок. Близько 5-ї ранку «Беркут» зупиняє атаку, сили полишають і протестувальників. Вогонь зупиняється за декілька десятків метрів від головної сцени. Чому в ту ніч силовики не «дотисли» Майдан остаточно і дотепер залишається загадкою.
19 лютого Майдан являє собою суцільне згарище. Близько 7-ї ранку туди прибуває підкріплення із західних областей України. Зі свіжими силами протестувальники починають відновлювати барикади на Хрещатику та Інститутській. «Беркут» стоїть на лінії Жовтневого палацу, згори спостерігаючи за діями протестантів. Офіційно оголошено про 26 загиблих людей. Очевидці називають значно більшу цифру — через невідому кількість тих, хто заживо згорів у Будинку профспілок. Як і в попередні дні активних бойових дій, міліція масово вивозить із лікарень поранених активістів.
20 лютого близько 8-ї ранку починається черговий етап антитерористичної операції. «Беркут» атакує з боку Консерваторії. Мітингувальники, які підходять з місць перепочинку — Київради, Мінагрополітики — зустрічають атаку бруківкою та коктейлями Молотова. «Беркут» починає відступати у бік Інститутської, заманюючи атакуючих у пастку. Як тільки протестуючі озброєні лише (!) дерев’яними або тонкими металевими щитами та кийками, опиняються у зоні обстрілу снайперів і притаєних у Жовтневому палаці автоматників, починається бійня. Протестуючих розстрілюють з усіх сторін. Група снайперів засіла в готелі «Україна» і стріляє їм у спину. Групи снайперів на даху Кабміну, Нацбанку та даху будівлі метро Хрещатик координують свої дії через рації. З боку вулиці Михайлівської також працюють снайпери та озброєні бандформування. Кров ллється рікою. Усього у той день загинуло понад 50 людей. Вперше тих, хто загинув на Майдані, називають «Небесною сотнею». Розстріл триває від 9:00 до 13:00, хоча снайпери ще майже добу лишаються на своїх місцях. Країна і весь світ шоковані нечуваною жорстокістю…
21 лютого лідери опозиції та Янукович в присутності міжнародних представників підписують угоду про врегулювання політичної ситуації, за якою передбачається голосування за конституційні зміни у вересні й президентські вибори у грудні. Під час оголошення «угоди» присутні на Майдані люди освистали лідерів опозиції. Після їхніх недолугих спроб заспокоїти народний гнів, на сцену піднявся сотник Самооборони Володимир Парасюк і оголосив про продовження озброєної боротьби аж до повалення кримінального режиму та арешту Януковича. Майдан повністю підтримав цю пропозицію.
22 лютого Янукович ганебно втік з країни. Резиденцію «Межигір’я» відкрили для відвідувачів.
За матеріалами ЗМІ
Розділ перший Очевидці. Учасники майдану
Mустафа НАЙЄМ
— український журналіст, телеведучий. Народився 1981 р. в Кабулі, етнічний пуштун. У 2004 р. закінчив кафедру інформаційно-вимірювальної техніки факультету авіаційних і космічних систем Київського політехнічного інституту. Працював кореспондентом в інформагентстві «Контекст-Медіа»; кореспондентом відділу політики російськомовної української газети «Коммерсантъ». З 2006 р. й дотепер є кореспондентом і автором журналістських розслідувань інтернет-видання «Українська правда». Був редактором-спецкором телепрограми «Свобода Савіка Шустера», телеведучим ток-шоу «Чорне та біле» на ТВі. З 2013 р. працює на Громадському телебаченні. Нагороджений премією «За поступ у журналістиці» імені Олександра Кривенка (2010). Живе і працює в Києві.
FACEBOOK — щоденник української революції
21 листопада 2013 р.
Символично, что девять лет назад именно в этот день, вечером 21 ноября на Майдане начали устанавливать первые палатки.
21 листопада 2013 р.
Ладно, давайте серьезно. Вот кто сегодня до полуночи готов выйти на Майдан? Лайки не считаются. Только комментарии под этим постом со словами «Я готов». Как только наберется больше тысячи, будем организовываться.
1 601 likes 1 225 comments 878 shares
22 листопада 2013 р.
Решили собираться до Вильнюсского саммита. Сейчас колонна вместе со всеми пошла на Банковую. Присоединились Кличко и Яценюк.
Банковая забаррикадирована Беркутом и милицией.
22 листопада 2013 р. • Відредаговане
Завтра собираемся там же в 18:00 (!!!). Ранее анонсировалось время сбора 22.00. Обратите внимание, оно изменилось! Все, кто смогут быть на Майдане в течение дня — добро пожаловать, акция бессрочная. Тем временем, договорились в 12:00 вместе с активистами разработать дальнейшие планы. Присоединятся также Яценюк, Кличко и Тягнибок. Все. Я пошел писать статью.
Восхищен теми, кто остался на Майдане на ночь! Напишу статью и вернусь. И еще одно уточнение. По просьбе многих людей и после общей дискуссии решили, что начиная с завтрашнего дня собираемся в 18:00!!! А в течение дня там будут оставаться дежурить все, кто сможет. Передайте другим. Спасибо.
Я иду на #Евромайдан. Сейчас. Все, у кого есть возможность, приходите в течение дня, ребятам важна поддержка. Генеральный сбор, как и договаривались, в 18:00. С собой по-прежнему — хорошее настроение и друзья.
22 листопада 2013 р.
Всім привіт! Як і домовлялися, сьогодні збираємось о 18:00.
Я знаю, що на вулиці бридко, холодно і мокро. Розумію, що для багатьох прийти на Майдан в таку погоду — це маленький подвиг. То зробіть його)) Виходьте з квартир та офісів, беріть з собою парасольки, посмішки, друзів, родичів, термоси з чаєм, кавою, одягайте гумові чоботи і приходьте. Ми всі будемо тут.
Сьогодні в нас вже є конкретний план:
18:00 — збір на Майдані
19:00 — беремо листівки та йдемо роздавати на різні станціі метро
22.00 — повертаємося на Майдан на початок встановлення сцени.
Оголошуємо текст звернення #Євромайдану до керівників держав ЄС не закривати перед Україною двері до Європи та до Віктора Януковича — з вимогою підписати Угоду про асоціацію з Євросоюзом у Вільнюсі.
За перепост — плюс один до #Єврокарми — (почувається натхненно;).
24 листопада 2013 р.
Вместе с волонтерами создали информцентр. Это наша опорная точка в интернете. Теперь всю оперативную информацию, фото и видео можно получать тут. Напоминаю, во всех (!!!) сетях у нас два хештега: #Євромайдан#Euromaydan. За перепост +9234675786 к еврокарме)).
24 листопада 2013 р.
Сегодня большой день. Первый большой день за много лет, когда у нас есть шанс поменять ход истории. В 12 часов я приду к памятнику Шевченко, чтобы требовать подписания Соглашения об ассоциации с ЕС.
Я приду туда не потому что там будут все мои друзья и родственники. Не потому что это модно. И даже не потому что хочу во время паспортного контроля стоять в очереди «For EU citizens», а не «Citizens of other countries».
Я иду, потому что дорога в Европу — это мой осознанный выбор и искренне верю, что лично мой приход может что-то поменять. Я давно занимаюсь политической журналистикой, и, поверьте, цинизма и недоверия у меня больше, чем у любого из вас. Я тоже устал и разочарован, мне тоже не нравятся партийные знамена. Но сегодня не важно, кто поддерживает то, во что я верю сам. Важно сделать свой вклад. Приходите, это наш шанс. Независимо от того, сколько людей сегодня соберется, страна рано или поздно окажется в Европе. Мы можем либо ускорить этот процесс и самим стать свидетелями рождения другой страны. Либо пассивно ожидать, когда это сделают другие, но уже после нас. Я не хочу и не буду ждать.
Начало акции в 12:00 у памятника Шевченко, откуда колонна двинется по Владимирской в сторону Европейской площади.
29 листопада 2013 р. з Vilnius, Lithuania
Четыре часа назад. Гостиница «Кемпински». Сергей Арбузов.
— Сергей Геннадиевич, но если вы не подпишете, Россия же продолжит давление — вы это понимаете?
— Будем посмотреть. Мы пока здесь. И рассчитываем на подписание.
— А как вы оцениваете шансы на подписание соглашения в данный момент?