Брати Капранови : другие произведения.

Кобзар 2000. Hard

Самиздат: [Регистрация] [Найти] [Рейтинги] [Обсуждения] [Новинки] [Обзоры] [Помощь|Техвопросы]
Ссылки:
Школа кожевенного мастерства: сумки, ремни своими руками
Оценка: 10.00*3  Ваша оценка:
  
  
  Брати Капранови
  
  Кобзар 2000. Hard
  Розділ 1 СОН
  
  Вовк стояв край урвища. Під його ногами струмилося димочками з димарів село. Світилися вогники вікон. Дахи вкривав білий кошлатий сніг. Жовтий місяць відбивався у вовчих очах, а з ікластої пащі виривалася тоненька смужка пари. Ліворуч темнів чорний ліс. Вовк стояв і дивився на село під ногами.
  
  - Бабо Муню! А це звідки?
  
  Я завмер біля ліжка і уважно роздивлявся картину, що прикрашала стіну з вицвілими шпалерами, якраз над подуш-ками.
  
  - Та це ж, Вітюнчику, мені подарували. Хлопець у нас був один, калічений, з горбом, малював весь день. А як помер - куди матері дівати? - так пороздавала всі картини. Хай, каже, висять, хоч згадаєте коли мого Василя, - баба підійшла до мене і обхопила за плечі. - Вітюнчику, рибчику, я ж такая радая, що ти приїхав, я ж так тебе виглядала, так же ж чекала…
  
  Чесно кажучи, мені просто не було чого робить. Мав канікули, мав батьків, що вже за перший місяць достатньо набридли, і не мав ніякого бажання працювати. Інститут, диплом, дуже туманні перспективи щодо роботи - кому зараз потрібні молоді спеціалісти на шию - та й удома постійні розмови про це, - все так мені остогидло, що я зібрав торбу і поїхав до баби Муні на Косу. Моя баба Муня живе в дуже доброму місці, просто серед Коси, а це означає, що по один бік за два кілометри - лиман, а по другий - море, по один бік - прісна вода, травичка, дерева, а по другий - солона, пісок, краби та черепашки, по один бік - лящі, судаки, тараня, а по другий - бички, камбала, мідії. Щоправда, сам я рибалити не люблю, але від жодної смаженої рибки, чи, скажімо, юшки, не від-мовлявся. Баба Муня мені зраділа - самі розу-мієте. Ну і я також. Давно її не бачив. А до того, відверто кажучи, крім пляжу та риби, мав ще деякі плани на тутешніх дівчат. З міста ж приїхав, не абищо.
  
  Тепер я стояв у кімнаті, в якій планував провести найближчий тиждень, і роздивлявся картину над ліжком. Так, це було непогано намальовано, а для сільського каліки - то просто чудово. Певно, не такий простий був цей, з горбом.
  
  - А чого, мені ндравиться, - сказала баба Муня.
  
  Мені теж “ндравилось”. Щось у цій картині було.
  
  - Сідай, Вітюнчику, все вже на столі.
  
  За обідом я відірвався на всю котушку. Молотив усе підряд і після здатен був тільки долізти до кімнати та впасти на м’які подушки. Вовк на картині так само уважно дивився на село під своїми ногами. Я підморгнув йому і сказав:
  
  - Нічого, зараз трошки відпочину, а тоді - на пляж. Годиться?
  
  Давно я не був у баби Муні і зараз жалкував за цим. Це ж прямо святе місце - ніхто не чіпляється з дурними розмовами: як далі жити, що тепер робити, де працювати, політика, путчі-мутчі. Ніхто не вчить жити. У баби Муні я відпочиваю душею.
  
  - Вітюнчику! - розбудила вона мене, лагідно торсаючи за плече. - Вставай, ти ж іще на пляж хотів. А ось я тобі компотику приготувала, а хочеш - молочка.
  
  Отак от. А ви кажете.
  
  Я спочатку довго вагався, куди піти - до лиману чи до моря, але врешті вирішив - до моря. Хоч воно і трошки далі, але там більше шансів на приємну зустріч. І що ж, так воно і вийшло. Не встиг я пройти берегом і кілометра, як побачив її. Вона лежала на піску гола, як давньогрецька статуя, і засмагала під вечірнім уже сонцем.
  
  Я зупинився роздивляючись. Дівчина була струнка, молода, приємна на вигляд - принаймні те, що можна було роздивитись, мені подобалося. Вона лежала горілиць, обличчя закрите книжкою, і, крім цієї книжки, нічого не прикривало її золотавої шкіри. Тут, на узбережжі, нікого нема, села далеко в глибині, цим і користуються відпочиваючі, але іноді втрачають пильність.
  
  Надивившись досхочу на дівочі принади, я прокашлявся:
  
  - Добрий день.
  
  Вона зреагувала не зразу, спочатку відсунула з обличчя книгу, побачила мене, потім рука її автоматично сіпнулась у пошуках одежі, яку я завбачливо відсунув подалі, а потім дівчина рвучко перевернулася долілиць. Тепер я зміг роздивитися те, чого не бачив раніш. Теж добре.
  
  Я обійшов дівчину, сів навпроти, встигнувши уважно вивчити й обличчя. Нічого, гарне. Рідко буває, щоб усе було як слід, але зараз, здається, трапився саме той випадок.
  
  - Драстуйте, - сказав я.
  
  Вона підвела голову і раптом засміялася дзвінким сміхом. Я теж посміхався.
  
  - Як вас кличуть? Можна познайомитись?
  
  - Можна, - відповіла вона, відсміявшись.
  
  - Віктор, - сказав я з наголосом на останньому складі для понту.
  
  - Христина, - відповіла вона. - А що, я так і буду лежати?
  
  - Як хочете, - я знизав плечима.
  
  - Ну ти артист, - вона перейшла на “ти”, я не заперечував.
  
  - А звідки ти приїхала? - Із Свердловська.
  
  - Ого! А українську звідки знаєш?
  
  Вона посміхнулася:
  
  - Треба ж вчити іноземні мови.
  
  О, ще й жартує.
  
  Так ми знайомились досить довго, і моя співрозмовниця вже трохи призвичаїлася до свого становища. Вона здавалася непоганою дівкою.
  
  - То ти, виходить, Христя?
  
  - Виходить. Мене баба так і кличе.
  
  - Христю, - запропонував я, - а гайда купа-тися!
  
  - Гайда, - погодилася вона. - Тільки відвер-нися, я купальника одягну.
  
  - А чи варто? - я зробив просте обличчя. - Все, що треба, я вже бачив.
  
  Вона зашарілася:
  
  - Навіть більше, ніж треба. Відвертайся, кажу!
  
  Довелося слухатись.
  
  Потім ми купалися, і я спробував трошки помацати свою нову знайому. Вона не пручалася, але й до рук особливо не давалася. Христя знала свою справу. Я заводився все більше і більше.
  
  - Підемо ввечері гуляти?
  
  - А зараз що, ранок?
  
  Так я нічого й не домігся.
  
  - Де ми зустрінемось? - спитав я на прощання, коли довів дівчину до її хати.
  
  Вона підморгнула мені:
  
  - На пляжі. Тільки тепер я буду вартувати, - і засміялася.
  
  Додому я повернувся задоволений і стомлений. Баба Муня вже чекала з вечерею на столі. З каструлі запаморочливо пахла юшка.
  
  - Ну як, котику, погуляв?
  
  У баби Муниної юшки головною частиною був льок. Для тих, хто не знає, пояснюю. Льок - це така дуже-дуже солона та гостра підливка з помідорів, що її додають до юшки кожен на свій смак. У мене смак добрий, льоку я ллю багато.
  
  - Натомився, Вітюнчику?
  
  Ой, натомився. Але тепер в мене були шанси приємно відпочити останній тиждень. Я балакав з бабою Мунею за батька, за матір доти, доки зійшли на небі зорі, а тоді пішов у ліжко. На стіні над подушками мене чекав вовк. Так само пильно дивлячись на село під ногами, він стояв на білому снігу і дихав. Цей горбатий художник, певно, знав свою справу. Може, й учився десь, бо де це бачено, щоб хлопець у селі сам малював олійними фарбами. Та ще й так малював. Принаймні картина звертала на себе увагу, вона чимось відрізнялася від усього, що я досі бачив.
  
  Цікаво, а що зараз робить моя нова знайома?..
  
  - Вітюнчику! Рибчику! Вставай.
  
  Я розплющив очі. Ранок зазирав до кімнати, а коло ліжка стояла баба Муня.
  
  - Сніданок на столі.
  
  Я солодко потягнувся всіма м’язами.
  
  - Доброго ранку!
  
  - Доброго ранку, сонечко. Ну, що тобі наснилося на новому місці?
  
  - Вовк. - Сказав я і подивився на стіну над собою.
  
  - Який вовк?
  
  - Та отакий. Точно такий.
  
  - Ну то нічого. Аби не собака. І аби не кусався.
  
  Поснідав я зі смаком. На сніданок були вареники, баба їх з самого ранку наліпила.
  
  - На пляж? - спитала баба Муня і додала. - Дивися, щоб не перегрівся, бо у Стефки Кривої синок перегрівся, до больниці поклали.
  
  Настрій був чудовий. Щоправда, я трохи заспав, і коли дістався пляжу, сонце вже припікало по-справжньому. Хрис-тина вже була на місці. Вона і справді вартувала, тому, поба-чивши мене здалека, перевернулась долілиць і накрилася руш-ником.
  
  - Привіт! - я присів поруч.
  
  - Вітаю.
  
  - Як ся маєш?
  
  Вона посміхнулась:
  
  - Файно.
  
  - Гайда купатись!
  
  - Зачекай, зараз купальника одягну.
  
  Я знову стояв, відвернувшись, і чекав, доки вона впорається зі своїми бретелями.
  
  - Не набридло? - спитав я.
  
  - Що? - не зрозуміла Христина.
  
  - Купальник.
  
  - Пхе, - вона посміхнулася. - Та я його за місяць, вважай, другий раз одягаю. І дійсно, засмага на дівочому тілі підтверджувала це.
  
  Ми купалися до нестями. Я залицявся на повну котушку, весь час тиснувся до нової знайомої, чіплявся за бретелі, але вона трималася міцно. Єдине, на що врешті згодилась, - це зняти ліфчика, бо я весь час твердив, що в Європі їх уже давно не носять. На світ Божий вискочили засмаглі, задерикуваті дівочі перса. Христина трохи зашарілася.
  
  - Отак краще, - я клацнув язиком, оцінюючи побачене. Від її рухів перса ледь тремтіли і дражнили мене цим своїм тремтінням.
  
  Але більш ні на що її розкрутити не вдалося. Стояла ну просто як скеля.
  
  - Давай після обіду на лиман! - запропонував я, коли ми, вдягнувшись вже, повертались до села. Христина погодилась.
  
  Після обіду ми гуляли біля лиману. Ніде не зупиняючись, не лягаючи на пісок, ми йшли берегом - то заходячи у воду, то купаючись, то обсихаючи під гарячим ще сонцем, то ганяючи одне за одним так, що бризки летіли на всі боки і з кущів визирали сполохані сонні корови. Христина знову дражнила мене своїм розкішним тілом, але до рук не давалася.
  
  - Диви на той берег! - казала вона мені. - Там місто. А ти туди допливеш?
  
  - А як же! - хвалився я, хоча куди там - чотири кілометри, я стільки ніколи не плавав. Проте, якби знаття, що за це буде винагорода…
  
  - А там, - вказував я пальцем, - живуть мої батько з матір’ю.
  
  - А мої у Свердловську. Мати вийшла заміж, і я сюди тільки до бабуні їжджу.
  
  - Підем увечері гуляти? - спитав я.
  
  - А я тобі ще не набридла? - вона хитро посміхалася.
  
  - Гайда! - сказав я. - Я тобі такі місця покажу!
  
  Вона наче якийсь час вагалася, а потім покрутила головою:
  
  - Ні, я ввечері не можу.
  
  - Чому? - не зрозумів я. - Гайда!
  
  - Ні, - вона стояла на своєму. І я зрозумів, що це останнє слово.
  
  Тьху ти.
  
  Ми розлучилися, коли сонце своїм краєм торкалося води. Вдома на мене чекала баба Муня із смачною вечерею.
  
  - Нагулявся, котику?
  
  Нагулявся. Я повечеряв, наївшись від пуза, але так і не знищивши всього, що стояло на столі.
  
  - Щось ти зовсім погано став їсти, - похитала головою баба.
  
  Я тільки хихотнув у відповідь, бо сміятися сили не мав - шлунок був повен смаженої риби, ковбаси, фаршированого перцю, помідорів, огірків та торішнього вина, що я ним потрошку запивав вечерю. Так, з набитим пузом, я пішов відлежуватись під вовка, і вовк зустрів мене тим самим холодним вогником в очах. Він дивився на село - ні, не видивлявся там щось, а просто дивився, вивчав, а може, спостерігав. Мені здалося навіть, що він дивиться трохи зверхньо, і не тільки тому, що стоїть вище, а ще й тому, що розуміє значно більше, ніж ті, за освітленими вікнами.
  
  Я підморгнув вовкові і вклався з книжкою. Книжка виявилась нецікавою, але я більше був зайнятий перетравлюванням вечері, тому від цього не страждав.
  
  - Вітюнчику! - до кімнати увійшла баба Муня. - Все лежиш, ясеню? А то б пішов, сьогодні у клубі танці.
  
  Танці? Цікаво. Я ж зовсім забув про танці. Дійсно, тут же є клуб. От куди треба було запрошувати Христину, а я… Тю на мене. Треба було її запросити на танці, і вона б погодилась. У мені знову прокинувся ентузіазм. А що коли зараз піти її запросити, га? Дівчата рідко коли відмовляються потанцювати. Я підхопився і став одягати сорочку.
  
  Цвіркуни на вулиці торохкотіли, як заведені. Сяяв місяць, а з моря віяло свіжим духом. Хата Христининої баби зустріла мене пітьмою та повною мовчанкою. Дарма я кричав та стукав, тільки собаку налякав. Певно, сплять, вирішив я і почалапав до клубу, слушно розміркувавши, що все одно треба розвідати, як там і що. А може, й щось інше відломиться, всяке буває. Я орієнтувався за звуком - у степу чутно далеко, та й апаратура в клубі була неслабка. Може, не дуже якісна, але її низькочастотне “бум-ца” було чути по всьому узбережжю. Чомусь знову згадався вовк на картині. Цікаво, а чому той горбатий намалював його коло лісу? Тут, здається, лісу далеко немає, та й урвищ… Може, він щось таке бачив колись?
  
  Клуб містився у старезному величезному будинку. Що тут було колись - один Бог святий знає. Але зараз звідси гриміло та блимало різними кольорами.
  
  Я зайшов у великі двері, приєднуючись до складного ритму сільської гулянки. І не встиг дійти до середини зали, як побачив її. Христина танцювала з міцним парубком, обійнявшись і схиливши голівку на плече. Я зупинився. Отак-так. Так от чому вона відмовлялася від зустрічей!
  
  Хлопець був чорнявий, підстрижений за модою сторічної давності - спереду дуже коротко, ззаду - довгі пасма. Ну, звісно, мода ця сюди щойно дійшла. Мені той кавалер не здався приязним. Звичайний бик. І що вона в ньому знайшла? У мене всередині потрошку закипало. Тобто вона погребувала мною заради… І вдягнений він… ну що ти візьмеш з колгоспу? Е ні, так не піде.
  
  - Ту-у на-айт… - заволали колонки, звіщуючи про кінець танку.
  
  Кавалери і дами лускали насіння. Та Христина, здається, не помітила, що музики вже немає, вона так само притискалася до свого бугая.
  
  Це вже занадто. Я на таке не згоден. Дочекавшись, поки завиє наступна пісня, я дійшов до танцюючих і поклав руку парубкові на плече.
  
  - Ти дозволиш?
  
  Моя ввічливість справила потрібне враження. Він розгубився. А я тим часом вийняв з його рук розгублену Христину і, міцно тримаючи за стан, повів по колу. Дівчина дивилась то мені в очі, то на свого кавалера.
  
  - Віктор?
  
  - Ні, - сказав я. - Віктор лишився на пляжі чекати, поки ти завтра прийдеш, - і подивився з докором.
  
  Вона опустила очі.
  
  Деякий час ми танцювали мовчки. Краєм ока я спостерігав за залою. Христинин парубок спочатку стояв серед кола, певно, отямлюючись, але потім шморгнув носом і рушив у куток. Там до нього приєднався ще один, теж пострижений під мавпу.
  
  - Вікто-ор, - сказала Христина.
  
  Але тут музика скінчилася. Двоє хлопців наближалося до нас. Христина виструнчилась, немов розриваючи мої обійми, але я міцно тримав її за стан. Другий хлопець був меншим, рудим, і вуха в нього стирчали, наче в чебурашки.
  
  - Вийдемо? - тихо запропонував Христинин кавалер, і жили на його шиї набрякли.
  
  Я подивився на нього як міг зверхньо. Христина вирвалася з моїх рук. Я кинув на неї полум’яний погляд і недобре посміхнувся.
  
  - Вийдемо? - перепитав парубок.
  
  Я мовчки рушив до виходу, лишаючи обох супротивників позаду і таким чином отримуючи моральну перевагу. Ми спинилися під зорями. З дверей виглядали цікаві. “Зараз буде лякати”, - подумав я. Але додумати до кінця не встиг, бо парубок без жодних слів затопив мені в пику. Від несподіванки я мало не впав, спробував відповісти, але тут мене з іншого боку дістав рудий. Я відчув на губах солоний присмак крові. Вони надто швидко почали. Я влучив кавалерові в око, жили на його шиї знов набрякли, і тут рудий вмочив мені ногою під дих. Я захлинувся, а вони взялися за мене вдвох. Я не встигав підні-матися з землі, як знову опинявся на ній, щоразу надовше. Здається, я влучив у них всього кілька разів, а вони… вони били мене як хотіли. Я щоразу зводився і бачив перед собою жили на шиї одного та мавпячі вуха другого, і щоразу вони мене вирубали. Це тривало б довго, якби в якусь мить не почувся тонкий голос: “Петрику, не треба!” На полі бою з’явилася нова дійова особа. Я підвів голову. “Петрику!” - Христина стояла перед своїм кавалером і тримала його за руки.
  
  - Хм, - посміхнувся він. - Досить?
  
  - Досить, Петрику, - сказала вона, зазираючи йому в очі.
  
  Рудий підійшов до мене, огидно вишкірився і раптом копнув щосили носаком мені в обличчя.
  
  - От тепер досить, - почув я крізь шум у голові.
  
  Вони пішли. Усі. Не знаю, скільки я лежав на землі, але, здається, недовго, бо коли отямився, музика в клубі ще грала. Я сів і відплювався. Тіло нило, озиваючись на кожен рух, у голові шуміло. Перед моїми очима набрякла жилами шия “Петрика”. “Петрик”, от як вона його зве. Зуби, здається, були цілі. Всередині кипіла лють. Значить, “Петрику”.
  
  З носа по верхній губі точилася юшка. Ні, в такому вигляді з’являтись перед баби Мунині очі не можна. Я потрошку дістався лиманського берега, і там, підвиваючи від болю, помився, щоби змити з себе бруд і кров. Тіло від води свербіло і горіло, вказуючи найдрібніші подряпини. “Петрику”. Добре.
  
  Я сяк-так витерся власною сорочкою і вдягнувся. Треба було вертатись додому. Як побитому собаці. А “Петрику” гуляти з нею… Я зціпив зуби. Так.
  
  Не пам’ятаю, як опинився біля бабиної хати, як обережно, щоб не розбудити бабу Муню, прокрався до своєї кімнати і там упав на ліжко під картину з вовком. Біля серця кипіло. Я роздягнувся, накрився ковдрою та заплющив очі. Переді мною з’явилася жилава бугаяча шия “Петрика” й огидна руда пика другого, з мавпячими вухами. Я заснув.
  
  Вночі у мене знову пішла носом кров. Зранку я побачив на подушці червоні плями й відчув солоний смак у горлі. Чорт. Я зазирнув у люстро. Все обличчя було перемазане кров’ю, навіть зуби. Тільки під самим носом нічого не було, то, певно, витер об подушку. Слава Богу, баба Муня пішла до корови, і я зміг спокійно помитися, почистити зуби, прополоскати горло, щоб позбутися цього паскудного присмаку крові, солодкого і пряного. Тіло боліло й пекло. Під очима набрякли синці, на щелепі червоніла здоровезна подряпина, ребра не давали дихнути. Я повернувся до кімнати. Зі стіни на мене дивився вовк. Він так само стояв край урвища над селом, і з пащі його виривалася смужка пари. Я зупинився і раптом зрозумів, що такого незвичного було в цій картині. Так. Правильно. Просто вона написана з точки зору вовка.
  
  - Боже! Лишенько! Що це з тобою?!
  
  Баба Муня повернулася від корови. Почалися скрикування, сплескування, схлипування та причитання.
  
  - Вітюнчику, рибчику! Що це з тобою, га?!!
  
  Я спробував відмахнутись, але був посаджений на ліжко, обмацаний з усіх боків, опитаний та пожалітий.
  
  - Хто ж це, га?
  
  - Та!
  
  - Ой, іроди, падлюки ж такі, що ж наробили!
  
  Від зеленки я відбився. Ще бракувало зеленим ходити, як у дитячому садку.
  
  Баба Муня ще довго обурювалась та ззивала у свідки всіх святих, але зрештою справа дійшла до сніданку. Я їв курку, запиваючи холодним молоком, а баба дивилася на мене та мурмотіла щось, сплескуючи час від часу в долоні.
  
  - Ой, Вітюнчику, а знаєш, у Григорашів сина вовки загризли.
  
  Я спочатку не зрозумів, але потім щось наче кольнуло під серце.
  
  - Як це? - спитав я.
  
  - Отак. Петра Григораша, може, знаєш?
  
  Я тільки мовчки покрутив головою та закусив губу.
  
  - Вчора з танців повертався, так вовки напали, і звідки ж взялися. У нас, наче, не водяться. Сьогодні зранку знайшли - горло перегризене. Жах дивитися.
  
  Я відчув, як у мене на губах з’явився солоний присмак. Щелепи автоматично плюскали куряче м’ясо. Баба ще щось казала, але я не чув.
  
  - Сам? - спитав я.
  
  - Що?
  
  - Він сам був?
  
  - Так. То ж він якраз Петренчихи Христинку провів, відпо-чиває тут, і додому вже не дійшов. За селом його… Зараз скора помощ приїде, та хіба ж треба вже. Його знайшли - вже холод-ний був.
  
  Я зірвався з місця:
  
  - Де?
  
  - Хто де?
  
  - Ну, цей…
  
  Баба Муня теж підвелася:
  
  - Та тут, за посадкою якраз…
  
  Молоко лишилося недопитим.
  
  Коли я виходив з подвір’я, то побачив у дорожній пилюці кілька чітких великих відбитків. То було схоже на сліди великого собаки. Я прискорив ходу.
  
  Його якраз несли на ношах до машини швидкої допомоги. Так, це був він - та сама зачіска, спереду коротша, ззаду довша, те саме обличчя. Тільки на місці жилавої шиї зараз червоніла велика рана, вся у присохлій вже крові. І одяг, той самий, що вчора, був залитий кров’ю геть. Певно, артерію розірвали.
  
  Лікар та водій обережно поставили ноші до машини. Я підійшов ближче і зазирнув покійному в обличчя. До горла підступив солоний присмак. В рисах померлого читався жах. Я підвів голову. Біля паркану стояла бліда Христина. Поряд - рудий з мавпячими вухами. Рум’янцем він теж не вирізнявся. Плакали батьки.
  
  Я відійшов убік і сплюнув, щоб позбутися гидкого присмаку в роті. Поруч стояли цікаві. - І звідки воно в нас взялося? Зроду такого не було, щоб вовк…
  
  - Було-було. Років п’ять, тільки не у нас, а в Прогноях.
  
  - Та де Прогної, а де ми!
  
  - Ой, біда-біда…
  
  Дивитися на Христину мені не хотілося. “Швидка допомога” загарчала та поїхала, забравши з собою батьків та тіло загиблого. Люди почали розходитись, перемовляючись. Пішов і я, не обертаючись, дивлячись під ноги та не думаючи ні про що.
  
  Вдома з-за хвіртки визирала баба Муня:
  
  - Забрали?
  
  - Забрали, - сказав я.
  
  - Що ж це діється, га?
  
  Останнє запитання було суто риторичним.
  
  Я пройшов до своєї кімнати і спинився біля ліжка. На картині стояв вовк і дивився на село у себе під ногами. Я мовчки переводив очі з нього на своє ліжко і назад.
  
  - Знаєш, Вітюнчику, - баба Муня нечутно з’явилася за моєю спиною. - А кажуть, що художник цей, горбатий, і сам вовком був. Кажуть, що він перекидався вночі на вовка… - вона помовчала трошки і зітхнула. - Отак не віриш, не віриш, і ось тобі. І тут раптом мені здалося, що кров на моїй подушці… Я знову відчув у горлі солоний присмак, перед очима виникло огидне обличчя рудого…
  
  - Ні, це моя кров, - сказав я раптом.
  
  - Що? - не зрозуміла баба Муня.
  
  Але я не відповів.
  
  Ні, це моя кров. Моя.
  
  Я похапцем збирав речі і пхав їх до своєї сумки.
  
  Розділ 2 ГАЙДАМАКА
  
  Гвинт вертольота, наче ніж велетенської м’ясокрутки, різав повітря і кидав понівечені його шматки на бетонне поле аеродрому. Я стояв, притримуючи форменого кашкета на голові.
  
  - Чорта ти його ганяєш?
  
  - Хай крутиться, - махнув рукою лейтенант-технік і запалив цигарку. - Плуг він знаєш де блищить? У борозді.
  
  - У кизді. І потім плуг так часто спиртом не протирають, як оце ви.
  
  Лейтенант смачно гиготнув.
  
  - Ну заглуши свою лейбу, - сказав я. - Голова ж від неї болить.
  
  - Тяжело в ученії, легко в гробу, - знову зареготав у відповідь лейтенант.
  
  - Тоді хоч цигарку дай.
  
  Я припалив. Треба, звичайно, було б іти додому, та щось не дуже хотілося. Ми всілись на залізні стовпчики огорожі.
  
  - А оно підполковник Гриценко поспішає, - помітив лейтенант.
  
  Я обернувся. Дійсно, замполіт, тобто тепер не замполіт, а як його там, швидкою ходою наближався до нас. Поруч із замполітом, не-величким лисуватим пузанем, міряв поле впев-неними кроками чорнявий велет. Він ішов не кваплячись, навіть лінькувато, щоб не обганяти спітнілого від поспіху старшого за званням. Я неса-мохіть замилувався стрункою постаттю та впевне-ними рухами невідомого. А супутники тим часом наближалися просто до нас. Довелося відривати сідниці від уже нагрітих стовпчиків, аби привітати начальство.
  
  - Здоровенькі були! - весело вигукнув замполіт і обернувся до техніка. - А де твій командир?
  
  Той тицьнув пальцем у простір:
  
  - Оно біжить.
  
  Дійсно, від КПП біг, як завжди спізнюючись, лейтенант Галушкін.
  
  - Ой, - схаменувся замполіт. - Забувся представить. Старший прапорщик Паливода. Прибув для проходження служби із самісінького Львова. Парашутист. Герой. - Він дрібно засміявся і вказав рукою на свого супутника.
  
  Чорнявий велет теж посміхнувся, козирнув і першим простягнув руку.
  
  - Гаркуша, - відрекомендувався я, відчуваючи дужий потиск його правиці.
  
  - Капітан Гаркуша у нас диспетчер. Робота не пильна, зате потрібна, - продовжував жартувати замполіт. Він сьогодні був у доброму гуморі.
  
  Паливода, хоч і дослужився тільки до прапорщика, усмішку мав генеральську та й тримався, як генерал, ніяк не менше. В його приємному молодому обличчі, у виразі великих карих, не затьмарених горілкою очей відчувалася велика сила та впевненість у собі. Він мені сподобався. Та й не тільки мені.
  
  - Зі Львова? - перепитав лейтенант-технік. - Слава Україні!
  
  - Героям слава! - ще ширше всміхнувся Паливода.
  
  - Будем дружить. Бо хто дружить з технікою, у того завжди є технічний спирт. Так мені мама казали.
  
  Всі зареготали. І тут нарешті підбіг старший лейтенант Галушкін.
  
  - Здравія желаю, таваріщ падпалковнік! - закричав він, нама-гаючись перекрити ревіння двигуна.
  
  - Доброго здоров’ячка! - гаркнув замполіт ще гучніше, немов збиткуючись. - Слухай, Галушкін, візьмеш осьо прапорщика та полетиш до Кривої Балки. А поки він там буде зайнятий, залізеш у колгоспний садок і нарвеш мені кіла три абрикоси. Бо внучка моя сьогодні приїжджає. Абрикосу занесеш потім до Ленінської кімнати. Зрозумів?
  
  - Так точно! А єслі там нє будєт?
  
  Підполковник тільки розвів руками, немовби запрошуючи всіх у свідки.
  
  - Тоді не нарвеш. Кругом марш! Розумник ти мій.
  
  Лейтенант почервонів і, козирнувши, подавсь до своєї машини. Паливода рушив слідом. Він майже не пригинався од вітру, і кашкет, наче приклеєний, сидів у нього на потилиці. Ну генерал, і все тут, тільки зірки на погонах менші. Біля вертольота прапорщик обернувся та помахав нам рукою. І тут на мене вперше найшло.
  
  Я не знаю, що це таке було, але світ раптом зник із моїх очей. Звуки, барви, відчуття - все пропало, я вкляк на місці, несила поворухнутися, і перед мої очі випливло невідомо звідки людське обличчя. Це був чоловік із довгими вусами та голеною головою, тільки з самої маківки звисав сивий чуб, як ото оселедець у козаків. Та він взагалі був схожий на козака, цей чоловік, тільки ліву половину обличчя перетинав глибокий шрам, а замість вуха висів потворний обрубок. І шкіра була, немов посмалена вогнем, червоно-брунатна, вуса обгоріли, вії, брови - все, ніби з пожежі вискочив. Сплюснутий, певно, ударом ніс, поламані зуби, а головне - зіниці. Вони були великі-великі, немов у наркомана, а чи в людини, що терпить нелюдську муку.
  
  Саме обличчя, понівечене, пошматоване обличчя без тіла, наче тіла того і не повинно бути.
  
  Не знаю, скільки часу воно стояло перед очима, але отямився я, відчувши чийсь доторк на плечі.
  
  - Ти чого? - поруч стояв лейтенант-технік.
  
  Я крутонув головою. Марево миттєво розвіялось.
  
  - Та нічого. Цеє… Задумався.
  
  Вертоліт уже розчинився на обрії. Підполковника теж не було - певно, пішов.
  
  - Ге, - сказав лейтенант. - Отож я і кажу, цей прапор не простий хлопець. Блатний.
  
  - Еге ж, - погодився я. - Блатний.
  
  Гайдамаку Гаркушу знали і боялися всі. Ще б пак! Мав він тридцять чи сорок завзятих хлопців і робив з ними, як би по-теперішньому сказали, гоп-стоп. Ставали при дорозі, трусили подорожніх, переважно панів, бо з селянина, бува, крім воші, нічого не витрусиш. Веселі були хлопці, та й часи були веселі.
  
  А ще Гаркуша любив налітати на багаті маєтки. Тільки-но пан заспиться, а гайдамаки вже тутечки. Пограбують гарненько, ще й спалять чого - яка-не-яка розвага.
  
  Славний був отаман Гаркуша, такий славний, що впіймати його не могли, хоча не можна сказати, щоб не ловили, - пани, бачте, не дуже люблять, коли їх грабують, тому ганялися за Гаркушею скрізь, за його голову страшні гроші давали, але вловити гайдамаку не могли. Ну і, звісно, почали про нього всяке говорити - що чаклун, що з нечистим знається, а інші - навпаки, що йому пан-бог допомагає, бо Гаркуша, бачте, тільки багатих грабує, а бідним отеє все награбоване віддає. Наскільки це було правдою, невідомо, давно було, та й хіба важливо? Головне, що так чи інакше дожив отаман гайдамацький до сивого волосу. Дожив на волі серед товаришів своїх, на чолі ватаги, таким собі паханом, а це нечасто буває серед розбійників. І от треба ж такому трапитись, щоб оцей сивий Гаркуша та покохав якось молоденьку дівчину. І вона його покохала - а як же, кращого козака не було по всій Україні. Дарма що старий. Грошенята водилися, звісно. Що робити, кохання - діло святе. То й заслав Гаркуша сватів. Єдиний, хто був проти, - батько дівчини. Як це так -породичатися з гайдамакою! Він було вже почав сватам відмовляти, коли хлопці вивели його у сіни і там гарненько пояснили, що коли Гаркуша чогось просить, то відмовляти - то є великий гріх. І треба сказати, що він зрозумів. Погодився віддати свою дочку за гайдамацького отамана, тільки за однієї умови - щоб духу їхнього тут не було після весілля. І взагалі про людей, щоб нібито Гаркуша сам дівку вкрав, бо кому ж це хочеться мати потім неприємності з місцевою владою. Законно?
  
  Так і погодилися. Посадив Гаркуша свою наречену поперед себе на коня, озирнулася вона на батька-матір востаннє, і почалося подружнє життя.
  
  Ну а за дев’ять місяців, чи скільки там, народила дружина Гаркушина сина. Який не старий отаман, а на сина сили вистачило. Зрадів, звичайно. Заради такої події рекетнули вони гарненько одного панка, а всю виручку ретельно пропили. Щирі люди були гайдамаки, і коли вже бралися до діла, то робили як слід. А коли проспалися, дружина Гаркушина й говоре: годі, говоре, мені за вами по лісах ганяти, бо з малою дитиною пуття з того не буде. Не буде, погодився Гаркуша. Розумний був козак, піклувався за майбутнє покоління…
  
  - Капітан Гаркуша слухає, - підняв я телефонну рурку.
  
  - Гаркуша? Добре що це ти, - замполіт говорив неофіційним голосом, мабуть, нікого з підлеглих поруч не було. - Як там воно?
  
  - Нормально, - чесно зізнався я.
  
  - Ну то й нормально, коли нормально. Слухай, капітан, скажи отому своєму Галушкіну: коли ще раз побачать, що він над пляжем знижується і баб розгляда, я йому яйця вирву. Власними руками. Осьо у мене тут заява лежить…
  
  Цікаво, чого це Галушкін мій? Він не більше мій, ніж самого замполіта. -…потім через нього зірки втрачать не хочеться, їх і так всього дві. От. Ну і ще. Тут у неділю ожидається мєропріятіє, пов’язане з обмивкою нового члена, такби мовити, у вузькому колі. Ти як, напоготові?
  
  - Служу Совєцькому Союзу, - козирнув я телефонній рурці.
  
  - Давай, - реготнув замполіт.
  
  Я дивився через широке вікно диспетчерської, як вертольоти рубають гострими гвинтами повітря. Вгорі вже не лишилося жодного цілого клаптика, а вони все шматували та шматували. “Ні, - подумав я, - цей Паливода таки справді не простий. Чого б це замполіт так вихилявсь. Та й простого навряд чи стали обмивать у нашій компанії. Принаймні не прапора. Герой-парашутист явно з лапою”.
  
  Ми збиралися таким собі елітарним п’ян-клубом - усі свої, надійні, тому могли собі дещо дозволити навіть у нашому маленькому містечку. Збиралися, як годиться, на свята, а влітку і просто так, бо літо - то особлива пора, в ньому і свят майже нема, бо кожен день - свято.
  
  Отак ми і зустрілися в неділю, просто на пляжі, на лиманській стороні. Старший прапорщик Паливода виставив горілку, а ще було пивце, а ще було домашнє таке приємне винце, а ще сальце, м’ясце… Ну ви самі розумієте. Хлопці сказали, що за традицією годиться новоприбулому розбити об носа пляшку шампанського, все одно як кораблю, бо в нас морська держава. І добре, що хоч не знайшли шампанського, бо біс їх знає з п’яного розуму.
  
  Налили по сто. У нас таке правило - спочатку всім по сто, а тоді вже хто як хоче. За нового, значить, члена.
  
  - Пий-пий, - сказав замполіт, дивлячись, як Паливода вихиляє свою чарку. - У нас, знаєш, як кажуть: хто не п’є, той чи хворий, чи падлюка.
  
  Прапорщик не був ані хворим, ані падлюкою.
  
  Після другої полізли купатись. Я з насолодою пірнув у холодну воду і відчув, як миттєво вона огорнула, приголубила розпечене горілкою та сонцем тіло. Поруч хтось з розгону шубовснув, так що мені аж вуха позакладало. Я випірнув, форкнув, неначе кит, і поплив до буйків. Ніхто з хлопців не підтримав мого героїчного вчинку, всі лишилися грати в сала на мілині, тільки Паливода розтинав могутніми руками воду, швидко доганяючи мене. Але я, треба зізнатися, теж не слабенький, і коли ввімкну другу швидкість, пливу, як торпедний катер. Ми з прапорщиком молотили воду, аж гай шумів, до буйка дісталися майже одночасно, і все-таки я торкнувся його першим, не заганьбивши честі офіцера.
  
  - Де ти так плавать навчився? - спитав я Паливоду, коли, одсапучись, виходив на мілину.
  
  - Навчився, - широко посміхнувся він. - Я за юніорську збірну республіки колись плавав.
  
  Струмочки води текли по його могутніх плечах. Так, дійсно, статурою він був схожий на плавця, але кремезніший - плавці, вони трохи сухуваті.
  
  - Коли в горлі деренчить, деренчить, треба його промочить, промочить! - заспівав замполіт, обтрушуючись, немов собака.
  
  Поки ми плавали, молодший комсостав зняв десь двох дівчат, і тепер ретельно споював.
  
  - А ти скільки стрибків маєш?
  
  Паливода сів просто на пісок і прийняв запропоновану чарку.
  
  - До фіга. Я забобонний. Не лічу аж до останнього. Ну то що, будьмо?
  
  Я теж випив і взяв шмат смаженої риби. Цей хлопець викликав у мене відверту цікавість.
  
  - Слухай, а чого ти прапорщик?
  
  Він закушував огірком.
  
  - Я старший прапорщик, - посміхнувся, - а чом би мені не бути старшим прапорщиком?
  
  - Не придурюйся. У тебе ж зв’язки - он як наш Гриценко стелеться. Був би зараз вже в академії.
  
  Паливода засміявся, бо й справді мав зв’язки і міг би бути в академії.
  
  - Пройдемось, обсохнемо? - запропонував я.
  
  - Пройдемось.
  
  Обтрусивши з плавок пісок, ми рушили берегом. Дрібні хвильки приємно лоскотали ноги. Я мовчав, чекаючи, що він продовжить розмову, і він зрештою таки сказав:
  
  - Ну не всім же бути генералами. Шляк би всіх їх трафив. А зарплатня у мене не менша, як у тебе, їй-бо. І зірочки, до речі, ні зняти, ні додати.
  
  Він явно не хотів заглиблюватись у цю тему - може, там якісь спогади. А може, він просто не амбітний, бувають такі люди - живе, гроші сякі-такі має, стрибає з парашутом, що іще треба?
  
  - Ти хочеш бути генералом? - спитав Паливода, вдаривши ногою найнахабнішу хвильку, так що вона розсипалась дрібними бризками.
  
  - Ні, - твердо сказав я. - Хочу бути майором і прошу це якнайшвидше довести до відома підполковника Гриценка.
  
  Я сам засміявся своєму жартові, і Паливода з задоволенням приєднався. Взагалі з ним було легко спілкуватися, не дивлячись на звання. Тобто я не схильний переоцінювати свою “вищу” освіту, але досвід спілкування з прапорщиками…
  
  - Ти одружений? - спитав я.
  
  Він кивнув у тон:
  
  - Одружений. Двоє дітей. Українець. У полоні та парти-занських загонах не був. Родичів за кордоном немає. У партії був, але зараз ні через відсутність партії. Слухай, а що це за прізвище у тебе, Гаркуша?
  
  - Не знаю, - признався я. - Може, прадід гаркавив дуже. А твій воду палив, чи що? Керосиненко виходить?
  
  - Сам ти Керосиненко. Гасенчук. У нас у Львові тільки Гасенчук.
  
  Так за немудрящою розмовою ми відійшли далеченько і вже збирались повертатися, коли наштовхнулися на явне неподобство. Попереду відпочивала величенька компанія, а тут поруч, просто біля нас, троє хлопців залицялися до двох дівчат. Залицялися нахабно, з застосуванням рук, матюків та інших заборонених прийомів. Звичайно, якби ми були тверезіші і вони теж, ця зустріч скінчилася б миром. А так… Ми з Паливодою, не змовляючись, підійшли до залицяльників.
  
  - Хлопці, а троє на двох - нечесно, - п’яно-лагідно сказав Паливода.
  
  - Шо?
  
  Взагалі я не розумів, чи заперечували дівчата проти того залицяння. Але ми заперечували, це точно.
  
  - Шо? - спитали хлопці, піднімаючи голови.
  
  - Гуляйте, - сказав Паливода, - гуляйте вальсом.
  
  Хлопці підвелися. Очевидь, наша кубатура справила на них враження, але відступати не годилося.
  
  - Пагнал, да? - зіщулився один. - Ти шо?
  
  Починалися ритуальні балачки, яких я, до речі, страшенно не люблю.
  
  - Ми що, базікати сюди прийшли? - спитав я Паливоду, потім зробив крок уперед і без зайвих церемоній затопив у пику. Хлопець злетів з копит і заюшився. Решта уклякла на місці. І раптом Паливода спокійно так сказав за моєю спиною:
  
  - Ніж.
  
  Я зупинився. Дійсно, в одного з цих недоумків вже блищав ніж. Де він його взяв, чортзна. Але за такі штучки… Я не встиг додумати, що саме треба за такі штучки, коли вперед рушив сам Паливода. Він став проти придурка з ножем, зробив обманний замах, потім м’яко, наче кицька, перехопив лівицею руку з ножем, смикнув на себе і підставив коліно, так що воно влучило придуркові в живіт. Той зойкнув, зігнувшись, а Паливода, не відпускаючи руки, своєю правою долонею зацідив йому в підборіддя. Не брешу ні краплі, хлопець підлетів угору на півметра, а мій товариш супроводив його аж до землі, потім забрав ножа та обернувся до третього. Третій, на жаль, не став чекати, а вже тікав геть, тільки пісок летів з-під копит.
  
  Перемога була абсолютною. Як під Жовтими Водами. Ми розправили плечі та підійшли до захищених дівчат, аби скористатися її плодами. І тільки-но нахилились, чемно відрекомендувавшись, як почули за спиною войовничі вигуки. Схоже, ми трошки недооцінили ситуацію. Компанія, що від-почивала попереду, і до якої, як тепер стало зрозумілим, належали переможені нами воїни, вся підвелася з піску і, хапаючи хто пляшку, хто ломаку, з ревінням сунула на нас. Було їх із півтора десятка. Паливода подивився на мене, я - на нього.
  
  - Під напором превосходящих сил противника, - сказав я.
  
  Паливода подивився на ніж у своїх руках, потім взяв його двома пальцями, навіщось витер руків’я об плавки і жбурнув якнайдалі вбік.
  
  - Ну його до біса, - обернувся він до мене. - Пан офіцір має пропозиції?
  
  - Має, - сказав я. - Будемо відступати через вод-ні препони, користуючись перевагами у спеці-альній підготовці.
  
  - Гут, - погодився мій прапорщик. - Але спо-чатку приймемо бій. Як герої.
  
  Ми відступили до води і там зустріли авангард противника. Трьох-чотирьох, що вирвалися вперед, ми збили зльоту, не даючи зупинитися. Це було чудове видовисько, як у фільмі про Конана-варвара. Але незабаром підтяглися основні збройні сили і стало гаряче. Надто гаряче.
  
  - Опа! - скомандував я. Тут взагалі почався кайф, бо на очах здивованої публіки ми з Паливодою шубовснули у воду, а потім наввипередки замолотили руками, намагаючись відплисти якнайдалі. Кілька гарячих голів стрибнули за нами, але швидко переконались, що за юніорську збірну України виступає не абихто. Ми відпливли вже далеченько, коли біля самої моєї голови об воду з плюскотом вдарилася порожня пляшка.
  
  - Обстріл! - гаркнув я щосили і пірнув, змінюючи напрям руху. Зовсім не хотілося дістати по голові пляшкою наприкінці такої славної битви. Проте вороги припустилися помилки. Ті, що взялися нас переслідувати, спочатку заважали решті вести прицільний вогонь, а коли нарешті оговтались і повернулися, ми вже були далеченько і, пірнувши, опинилися поза зоною обстрілу.
  
  - Гей, козаки! - помахав я рукою. - Хто там є сміливий, гайда до нас!
  
  На березі люто матюкалися. Паливода наблизився до мене і перейшов на спокійний брас.
  
  - Ну що, тепер до Туреччини? - спитав він.
  
  - А є потреба?
  
  - Гадаю, є. Бо вони тепер на березі чекатимуть. Дивися на їхні морди.
  
  Я подивився. Морди обіцяли нас дочекатися і розібратися як слід. Ми ще раз помахали їм і повільно попливли додому.
  
  - Заманюй, - сказав я Паливоді, - заманюй, заманюй. Як учив Суворов.
  
  Ми старанно їх заманювали, а вони слухняно йшли берегом, матюкаючись та вимахуючи зброєю. Ішли, аж поки дісталися до наших хлопців. Тут ми завернули до берега, на що ворог зреагував ще одним вибухом лайки та вимахуванням рук. Я побачив, як замполіт підняв голову, відриваючись від чарки. Секунд п’ятнадцять він намагався зметикувати, що трапилось, а зметикувавши, сунув два пальці до рота і різко свиснув. Тоді я вже дав газу, щоб не пропустити найцікавішого.
  
  На бойову тривогу наші хлопці зреагували миттєво. Покидали випивку, покидали дівчат і за мить із войовничими вигуками врізались у ворожі лави. Ворог, звичайно, не чекав такого обороту і розгубився. А тільки-но отямився, з тилу на нього вдарили ми з Паливодою. У принципі сили були рівними, але ця битва ще раз продемонструвала всі переваги професійної армії перед гуртом озброєних аматорів. За якихось три-чотири хвилини цілі й не дуже цілі противники щодуж бігли туди, звідки прийшли. Ворог ганебно втік, лишивши нам всі свої дрючки та порожні пляшки.
  
  - Хай живе! - загорлав замполіт.
  
  - Ура! - підхопили добре поставлені командні голоси.
  
  - Панове! - урочисто промовив я. - Щойно на ваших очах відбулася перша значуща перемога української регулярної армії. Ця подія увійде в підручники під назвою Битва при Лимані. Вміло застосовуючи маневр та обхід, наші війська розгромили противника. Під проводом славетного полковника, тобто підполковника Гриценка…
  
  - Ну, загнув! - сказав замполіт. - Повторить зможеш?
  
  Всі радісно загигикали.
  
  - Під проводом підполковника Гриценка, - повторив я. -Але якщо ця битва увійде до рапорту, він може позачергово отримати полковника.
  
  - Сволоч ти, Гаркуша, - видихнув замполіт, - із святого смі-єшся. Богохульник.
  
  - Що це ви, замполіте, Бога згадали? - поцікавився Пали-вода.
  
  - То я раньше був замполіт, - зареготав той. - А тепер уже не та керівна і направляюча, я тепер буду знаєш хто? Полковий священик. - Далі він утнув свій коронний номер, тобто зробив пісне обличчя і заскиглив. - Отче-наш-же-єси-що-украв-принеси-а-я-вкрав-ковбасу-завтра-рано-принесу-у-у!
  
  Офіцерство цю штуку знало напам’ять, але все одно засміялося.
  
  - За нашу перемогу! - виголосив я, піднімаючи пляшку та келих.
  
  - Ура-а-а! - підхопило воїнство.
  
  Я всівся біля Паливоди.
  
  - Слухай, - сказав я йому між двома чарками. - А прийшов би ти колись до мене. Дружину б узяв. Випили б гарненько, га?
  
  Чорт його знає, а раптом і справді зможе натякнути начальству, що я хочу стати майором?
  
  - Дякую, - кивнув Паливода. - Чом не прийти? Запрошуй - прийду. - Потім він налив собі горілки і підвівся над усіма. -Алаверди мені, хлопці. Слово хочу.
  
  - Слово йому, - заревіли найп’яніші.
  
  Більше я нічого не почув. На мене знову найшло.
  
  Обличчя випливло переді мною, затуливши все навкруги, і я зразу впізнав його. Так, це було те саме обличчя, обличчя без тіла, спотворене глибоким шрамом. Сивий, немов припоро-шений, оселедець звисав на обрубок вуха, і в очах застиг той самий вираз, як у наркомана, а чи в людини, що терпить велику муку. Обпалена шкіра, вії, посмалені вуса. Немов живе, воно постало перед мої очі, і я наче провалився кудись, не володіючи своїм тілом і не можучи відірватись від цього жахливого, навіть відразливого видовиська. Зараз це було значно ближче та реальніше, ніж першого разу. Мені здалося на мить, що холодний вітер війнув мені в обличчя, вітер, який щойно ворушив цього оселедця та торкався потворного шраму. Не знаю, чи це спека так подіяла, чи горілка, але я дійсно не міг ворухнутись, не міг зробити нічого, навіть подумати, щоб відігнати примару. Це було жахливо, і жахливо не тільки через страхітливий вираз невідомого обличчя, а насамперед через те, що я втратив контроль над собою. Вперше, тобто вдруге в житті. А зіниці, великі на все око зіниці, дивилися просто на мене, немов гіпнотизуючи, і холодний вітер віяв, дістаючи до самого серця.
  
  - Що з тобою?
  
  Я знову отямився від доторку на плечі. Поруч стояв Паливода. Всі вже випили, тільки в моїй руці застигла повна чарка.
  
  - Що з тобою?
  
  - У Гаркуші вже галики, - стурбовано сказав замполіт.
  
  Я трусонув головою, розганяючи залишки примари, і одним духом вихилив чарку.
  
  - Ні, хлопці, - мовив, витерши губи. - Треба або пити як слід, або кидати зовсім.
  
  На чому ми там зупинилися? Здається, на тому, що Гаркуша піклувався про майбутнє покоління. Так-так, розумний був козак. Ну і коли дружина сказала, що годі їй з дитиною лісами вештатись, погодився. Взяв її, взяв хлопця та подавсь додому. Але ви даремно б подумали, що Гаркуша кинув свої гайдамацькі забавки. Дідька. Назад йому дороги не було, та й не збирався, бо вже, мабуть, нічого іншого не вмів та й не хотів.
  
  А був у Гаркуші вдома друг. Ще в дитинстві разом яблука трусили. Добрий був козак, звався Паливода. Старий товариш. Не так, як було казали недавно, “таваріщ Палівода”, ні, справжній старий товариш. Ну і зрозуміло, що вирішив Гаркуша лишити сина з дружиною на його піклування.
  
  Сидить козак Паливода в хаті, раптом у двері - грюк! Що воно таке?
  
  Відчиняє - Боже мій! Старий друзяка, Гаркуша! Де ж узявся? Скільки разів казали, що вбитий, скільки разів проклинали, а він осьо тут, живісінький, та ще й із молодою дружиною. От чортяка! І сивий чуб уже, а все такий самий, як був, до дівчат ласий. А сина якого зістругав, га! Без допомоги, сам? Точно?
  
  Обійнялися козаки, почоломкались. За Гаркушею слідом зайшли до хати хлопці, та всі як один мацаті, поставні, гарні - дарма що розбійники. Випили по чарці. І сказав Гаркуша: не можу я, старий товаришу, сина свого, дитину єдину, з собою возити, бо йому треба спокою, треба сонечка, треба молока свіженького, так? - Бо ж зрозуміло, козацька дитина, не Мауглі якийсь, щоб у лісі жити. І Паливода з цим погодився. - От і хочу я, - сказав Гаркуша, - аби ти за ними наглянув, не образив би хто. Де словом допоміг, де ділом. Ну а щоб, - каже, - ви мали що їсти, лишу я тобі свій гайдамацький скарб. Заносьте, хлопці, - наказав він, і ті як почали заносити! Скринь там було не злічити. А у скринях - перли-мерли, коралі-моралі, смарагди, золото-срібло, оксамит і китайський шовк, і все що завгодно, і все, що можна собі уявити. У Паливоди так щелепа і відвисла. - Дивися, - сказав Гаркуша, - оцього вам вистачить на все життя. Навіть якби зі мною щось трапилось, діло козацьке, все одно жити вам у розкошах до кінця днів, і дитину підняти вистачить. А я, - сказав, - буду приїжджати, щоб сина побачити і дружину поцілувати.
  
  Отак сказав, сів на коня - гоп-ля! - як не було його. Лишився посеред хати скарб та жінка Гаркушина з сином. Подивився Паливода на багатство - скільки живе, такого не бачив. І біс попутав старого козака. Очі в нього так і запалилися, руки затремтіли…
  
  Не знаю, як там воно насправді було, але налетіли на Гаркушу панські хлопи, налетіли, якраз коли він своїх відвідати їхав, наче знали. Страшна була бійка. Багатьох поклав Гаркуша, поки його поранили, скрутили та повезли на суд.
  
  Часи тоді були веселі, люди прості, а суд ще простіший. Катували Гаркушу так, що годі й сказати. Упрівали кати, а гайдамака поки ще говорити міг, тільки й сказав: “Я знаю, хто це. Не буде йому життя”. І все. На палю його скарали, а голову відтяли, засолили, щоби, значить, не псувалась довше, наштрикнули на списа і стали по ярмарках возить. Я ж кажу, веселі тоді були часи.
  
  Далі - невідомо. Що сталося з Паливодою, куди дівся Гаркушин син, а куди - скарби. Так ніхто нічого і не знає. Та воно й зрозуміло - не такі вже вони видатні люди, щоб в історії зберегтися. Звичайні люди, як ото ми з вами.
  
  Ми зіткнулися з Паливодою на КПП.
  
  - Привіт! - відсалютував рукою він.
  
  - Привіт. А чого це ти в комбезі?
  
  - Та так, - він прибрав з чорної поверхні комбінезона уявну порошинку і посміхнувся. - Пострибати лечу.
  
  - Коник-стрибунець, - сказав я. - Навчив би колись, га?
  
  - А чого, - розвів руками він. - І навчу. Не забоїшся?
  
  - Забоюся, - чесно зізнався я. - Я взагалі вище п’ятого поверху ніколи не підіймався.
  
  - Та бре.
  
  - Бре, - ще раз зізнався я. - Раз був на шостому. Слухай, вуйку, а приходь до мене в неділю, га?
  
  Так і домовились. Паливода пообіцяв завітати зі своєю дружиною і пляшечкою в неділю. Ми розійшлися. Він до себе - готуватися до стрибків, а я до себе - у диспетчерську.
  
  Прийняв зміну у напарника. День був нудний. Вертольотчики, спитавши дозволу, викотили свої таратайки на смугу і там краяли небо на холостих обертах. Даремно палили солярку. Потім закотили на місце, потім знову викотили. Потім я провів транспортників на виліт. Потім зателефонував замполіт і розповів свіжий анекдот про Кравчука. Так згаялось півтори-дві години. А потім на зв’язок вийшов борт.
  
  - Капітане, - сказав борт. - Я тут хлопців скинув трошки високувато, а вітер якраз на тебе, так що може донести. Ти вже якось прибери всіх із поля, щоб без ЧП.
  
  - Та-ак, - сказав я. - Молодець, сучий ти сине. А хто потім буде винуватий за зрив регламентних робіт? Пушкін? Чи Галушкін?
  
  - Я буду винуватий, - сказав борт.
  
  - Добре, кінець зв’язку.
  
  Льотчики. Літуни, шляк би їх трафив, як каже Паливода. Наче він вперше чує, що буває вітер. Тепер треба було про всяк випадок нагнати вертольотчиків чи принаймні заглушити їм двигуни.
  
  Я нахилився до мікрофона, клацнувши тумблером… І тут світ зник із моїх очей.
  
  Перше, що я побачив, була посмішка. Пекельна, диявольська посмішка, вона затулила собою все навкруги. А потім виникли очі - ті самі, з величезними зіницями, з нелюдським виразом. Голова без тіла стояла переді мною, та сама голова, з тим самим оселедцем, й одночасно не та сама, бо тепер губи розтяглися в усмішці, демонструючи в усій красі лаву покришених жовтих зубів. Щось іще було не так у цьому обличчі, і в наступну мить я зрозумів що - потворний шрам на щоці тепер відкрився, перетворившись на велику рану, і поверхня її юшилася білою рідиною, обрубок вуха набряк кров’ю, а шкіра, обпалена до брунатного кольору, тепер потріскалась і наче посивіла. Всю її поверхню вкривали дрібненькі білі кришталики, як ото буває виступає сіль на тарані. І знову мені в обличчя війнуло холодним вітром, і знову я не міг поворухнути бодай пальцем, приречений дивитись прямо в очі жахливій примарі. Так, воно було ще жахливішим, ніж завжди, це обличчя, бо воно було живим. Я втратив відчуття часу, несила протидіяти, а час, здавалося, підступно зупинився, лишивши мене сам на сам з цим лихим потворним, майже нелюдським обличчям, з головою без тіла, немов відтятою чиєюсь лихою рукою.
  
  А потім в одну мить я немов прозрів і побачив широке вікно диспетчерської, побачив вертольоти на полі і гвинти їхні, що, наче ножі велетенської м’ясокрутки, шматували повітря над собою. А над вертольотами висіла людина, просто в небі, під куполом військового парашута, і повільно знижувалась, немов загіпнотизована. Гвинти під нею продовжували свій лихий танок, рубаючи повітря на шматки. Вони притягували зір, вони засмоктували небо, і разом з ним… Наступної миті я закричав, все ще неладний ворухнутись, а людина під парашутом продовжувала падати прямо туди, у танок гострих лез, підкоряючись законам аеродинаміки та невідомій лихій волі. На мить мені здалося, що з неба пролунав крик, і крик цей здався мені знайомим. Я рвонувся, не тямлячи себе. Ноги парашутиста вже почало затягувати у гвинт, і в наступну мить перед очами знову виникла пекельна диявольська посмішка попечених губів і очі з величезними, як у наркоманів, зіницями.
  
  Я знепритомнів.
  
  Розділ 3 ТАРАСИКОВА НІЧ
  
  Панове, чи знаєте ви українську ніч? Ні, ви не знаєте укра-їнської ночі. І Тарасик Петренко її не знав, поки не потрапив у фольклорну експедицію.
  
  А чи знаєте ви, панове, що таке фольклорна експедиція? Ні, ви не знаєте, що таке фольклорна експедиція. І Тарасик цього не знав. Зателефонували йому хлопці з педагогічного, кажуть: “У нас тут літня практика. До села поїдемо фольклор збирати. Давай з нами”. А Тарасикові чого б не поїхати - до війська тільки восени, вступати до інституту нікуди не хочеться, а працювати… хто ж це останнє літо перед військом працює? “Тільки, - попередили хлопці, - з горілкою там, кажуть, напряг, тому треба з собою взяти”. Які проблеми? Хіба що важко нести. Але, як відомо, своє не тягне.
  
  Отож зібралися хлопці, зібралися дівчата, і з ними керівник практики, такий собі український патріот з російським прізвищем Поздняков. Сіли до електрички. З гітарою.
  
  - Далеко їдемо? - спитав Тарасик свого друга Коляна.
  
  - Та ні, - відповів Колян, - не далеко: три дні лісом, а потім ще хорошою дорогою трошки.
  
  - Ну, якщо хорошою дорогою, - розвів руками Тарасик, - тоді ще нічого.
  
  Керівник був невредний і проти Тарасика нічого не мав. Хай їде - харчування своїм коштом, а там хоч роту приганяйте. Але яке там харчування у фольклорній експедиції? Випивання було б, і то добре. До речі, проти випивання керівник теж нічого не мав, не те що, знаєте, ото бувають. Іще в електричці хлопці приклалися до пляшечки - потрошку, щоби шлях був швидшим. Вони теж знали міру і розуміли, що зловживати лояльністю керівництва не варто.
  
  Весело їхали. Дівчата пісню почали, бо воно так, здається, заведено, щоб дівчата в електричці співали, а хлопці випивали. Доїхали до станції Піщана. Там пересіли на автобус, ледве влізли, бо тільки студентів було зо два десятки, а ще й місцеве населення, власне кажучи, об’єкт вивчення майбутніх філологів. Об’єкта було багато, і дихав він на студентів тим самим, чим студенти на нього. Тобто у певному розумінні тут народ возз’єднався з інтелігенцією.
  
  Але до кінця маршруту доїхало їх мало - крім наших фольклористів, у салоні лишилася одна стара баба - дуже далеко заїхали. Та воно й зрозуміло, близько міст весь фольклор уже давно повизбирано, ось і лишається вченим їздити де козам роги правлять.
  
  Та врешті приїхали. Оселилися в клубі, де завжди студенти оселяються, - хоч помідори збирати, хоч фольклор. Ліжка їм там поставили на другому поверсі. Дівчата - в одній кімнаті, у другій - хлопці, у третій - керівник. Проте Тарасикові місця не вистачило, бо ж на нього не розраховували. Ліжка вільного не знайшлося.
  
  - Нічого, - поплескав друга по плечу Колян. - Ми тобі зараз квартиру знайдемо. Ще й луччє за нас будеш жить.
  
  - Та я б разом… - промимрив Тарасик.
  
  Але Коляна було не збити. І дійсно, за півгодини знайшов він Тарасикові гарну хату поруч із клубом, під боком. І хазяйка молода, трохи за тридцять, самотня гарна жінка, Ганною звати. І платня суто символічна, бо в селі воно не так, як у місті - дешевше і людяніше якось, чи що.
  
  Колян підморгнув Тарасикові на багаті хазяйчині форми:
  
  - За свої гроші матимеш всі удовольствія.
  
  На вухо, звичайно, сказав, але Тарасик зашарівся. Він ще з жінками не знався - ну, тобто цілувався потрошку, але щоб теє, так то ні - і тому легко нітився. Взагалі Тарасик Петренко мав тонку душу.
  
  А ввечері були раки. Керівник експедиції з російським прізвищем Поздняков, крім фольклору, мав стійкий інтерес до пива, а тому, поки не випили ще привезене з собою, оголосив мобілізацію серед хлопців, і скоро вже на чолі всіх із штанами через плече лазив рачки у місцевій річечці з прозорою водою, червоний сам, немов той рак. Як споночіло, розпалили вогнище, поставили казан, позичений у їдальні, а до нього води, солі, перцю, лаврового листа, як годиться. Раки ворушили клешнями, хлопці лякали ними дівчат, а ті завзято вищали. Міські ж, де вони бачили? А коли закипіло, бухнули здобич в окріп. І декотрі з дівчат навіть схлипнули - жалко стало, живі ж. Тарасика рак ухопив за палець, треба сказати, боляче вхопив, і хлопець вирішив йому помститися - прив’язав до ноги мотузочка, щоби примітити, а тоді знайшов у казані та з’їв. До речі, всі їли охоче, навіть ті, що схлипували. Керівник пив пиво, решта теж з пива почали, але потім перейшли на горілочку, консерви повитягали, ковбасу - ну звісно, що з них взяти, з молодих, їм аби ужертися, а на мистецтві, як ото пиво з раками чи фольклор, вони не розуміються геть.
  
  З дороги всі були потомлені, тому повпивалися досить швидко. Дівчата голосно сміялися, хлопці притулялися до них, а згодом вже й розповзатися почали по двоє. Тарасик теж хильнув добряче, з’їв зо п’ять раків, зажував ковбасою, потім ще хильнув і не зчувсь, як лишився біля багаття сам. А помітивши це, здивувався. Де всі поділися? Наче корова язиком злизала, тільки керівник сидів, порпаючись у своїх раках та обклавшись штабелем пляшок. Тарасик озирнувся - нікого, тільки ніч та цикади. Начебто не спав, а дивися, якось всіх прогавив. Він не дуже впевнено підвівся, відчуваючи неприємний тягар у шлунку. Лишатися тут не було рації, тим більше що раки в животі, здається, починали бунтувать. Тарасик ще раз озирнувся і, нікого не побачивши, пробурмотів до керівника:
  
  - Піду я…
  
  Той не зреагував. Тарасик потупцяв на місці, прислухаючись до свого організму, шморгнув носом та почимчикував геть, у той бік, де, на його думку, знаходилося село. Повільно пересував ноги, вдихаючи повними грудьми чисте повітря, але в шлунку робилося все гірше. Та гірше. А Тарасик ішов далі, ішов, ішов, поки стало зовсім кепсько, а тоді… Пробачте за вираз, але що було, то було - він виблював усе, що з’їв та випив. Мабуть, раки надто захмеліли від горілки, звикши за своє довге існування до пива, а може, й сам Тарасик захмелів, бо теж не надто призвичаївся до міцного. Проте зараз же йому полегшало - наче й повітря стало іншим, і ніч змінила колір, головне ж - шлунок звільнився від тягаря. І хоч у горлі лишався капосний присмак, голова пояснішала. Тарасик витерся жмутиком трави й озирнувся навколо себе. Там стояла пітьма - ані вогника, ані звука, ані руху. “Куди ж це я зайшов?” - спитав хлопець сам у себе. І сам собі не зміг відповісти, бо погано орієнтувався у сільській місцевості. Звичайно, треба було діставатися до квартири і лягати спать. Але де ця квартира? В якому боці? Тарасик довго приглядався, сподіваючись знайти дорогу, потім плюнув гіркою слиною і вирішив повертатися до багаття - звідти можна спробувати ще раз. Він обернувся кругом себе й почвалав, обережно переставляючи ноги, бо ще не певен був за їхню поведінку. От наче повз це дерево він проходив… Чи ні?.. Ішов уже довгенько, проте багаття видно не було. Тарасик часто спльовував, щоби позбутися гіркоти в роті, але та не відступала. Хотілося прополоскати горло, а ще - лягти та заснути, щоби завтра зранку прокинутись здоровим, тобто тверезим. Багаття не знаходилось, але він уперто йшов уперед, і зрештою доля посміхнулася йому крізь пітьму - десь далеко забрехав собака. Там було село. Безперечно, там було село, і Тарасик прискорив ходу, наскільки це було можливим у його стані. А собака побріхував, немов навмисне полегшуючи пеленгування. Ось уже зовсім близько. Тарасик зупинився у густому чагарнику. Так, здається, знайшов.
  
  Перед ним у пітьмі стояло село, і жоден вогник у ньому не світився - звісно, спробуй помітити. Правду кажуть, собака - друг людини. Але і його голос скоро замовк, немовби виконавши своє завдання. Село стояло тихе-тихе, просто неживе. “Знайшов, - подумав Тарасик. - Тепер тільки дійти до клубу, а там хата поруч, там розберуся”. Він зробив іще крок вперед, щоби роздивитись, де той клуб, і тут побачив, що до нього зліва наближаються темні постаті.
  
  Треба сказати, особливим героїзмом Тарасик не відзначався, і хоча був майже певен, що то “наші”, тобто студенти, все одно про всяк випадок відступив у кущі, знаючи на своєму невеличкому, але болючому досвіді, що в пітьмі легко переплутати “наших” з “ненашими”. А постаті наближалися, і скоро стало можливо розрізнити, хто є хто, і скоро вони підійшли вже зовсім близько.
  
  Першим ішов піп. Справжній. З хрестом. Навіть з кадилом. Він щось собі мугикав - здається, молився. Але не він здивував Тарасика, бо що-що, а попи останнім часом не в новину. Тарасик спочатку закліпав, а зрештою просто вирячився, бо поруч із попом виступали абсолютно голі жінки. Слово честі. Справа в тому, що Тарасик голих жінок бачив тільки по відео у Коляна, ну й іще де-не-де. Але попів поруч з ними… Крім того, жінки, що йшли з боків, мали в руках коси, так, коси, що траву косять. А ті, що йшли ззаду, вчотирьох були впряжені у плуг. Ні, не брешу, ні в якому разі. Четверо тягли справжнього плуга, накинувши на плечі широкі лямки, а п’ята, теж гола, орала ним землю, взявшись за руків’я, неглибоко, щоправда, орала, наче для проформи, але Тарасик цього не розібрав, бо, по-перше, був міським жителем, а по-друге, погляд його дуже рідко зупинявся на плузі, маючи для цього досхочу цікавих місць.
  
  Взагалі процесія нагадувала божевільню - якби-то не блищали так лиховісно широкі вістря кіс на довгих держалнах, якби-то не так суворо дивилися очі навкруги, якби не піп. Здається, він першим і помітив Тарасика.
  
  - Йой! - пронизливо вигукнув хтось.
  
  Піп дивився у бік чагарника. Жінки обернулися.
  
  Тарасик ковтнув слину, зробив крок вперед, намагаючись не хитатися, і п’яно-лагідно посміхнувся. Він всього-на-всього хотів спитати дорогу до клубу.
  
  Але в наступну мить жінки з косами кинулися на нього. Інстинкт самозбереження спрацював у підпитому Тарасиковому організмі, він відчув загрозу в тому, з яким завзяттям ті вимахують косами, тому змусив ноги ступити крок назад, потім ще крок. А жінки бігли, наставивши свою зброю, і щось агресивно вигукували. Ось уже перша добігла до Тарасика і з розгону штрикнула його гострим лезом. Він злякано відступив, хитнувся, не втримав рівноваги, і, здається, це врятувало йому життя.
  
  Жінка схибила. Коса просвистіла в якихось міліметрах від тіла. Тарасик навіть не встиг нічого зрозуміти, а друга жінка вже цілила йому в живіт. Він спробував затулитись руками, знову втратив рівновагу, похитнувся, лезо пройшло поруч, але гострий кінець увіп’явся в ліву ногу нижче коліна. Хлопець зойкнув і впав сторчака на теплу землю. Перша жінка спробувала дістати його ще раз, але сама від несподіванки заточилася, вдарила держалном другу, і вони обидві теж попадали, тягнучи за собою третю. Хтось вилаявся. Тарасик, немов мішок, відкотився вбік, потрапив у якусь яму і там завмер.
  
  - Холєра! - почулося зовсім поруч. - Де він дівся?
  
  Тарасик вмить протверезішав. Жінки підводились, брязкаючи своєю страшною зброєю.
  
  - Де він дівся?
  
  Вони взялися шукати його серед чагарника, штрикаючи землю гострими косами, а він лежав, намагаючись не дихати. Вони лаялись. Тарасик почув, як одна зупинилася просто над ним і сказала:
  
  - Холєра!
  
  Але, зрештою, так і не знайшовши його в пітьмі, жінки пішли геть. Хлопець ще довго лежав, боячись поворухнутися. Потім підвів голову - нікого. Він прислухався деякий час, намагаючись вловити найлегший звук - навкруги, здається, не було жодної живої душі. Тільки ніч. Тарасик посміливішав, почав підводитись, і тут різкій біль під лівим коліном повалив його долу. З горла мимоволі вирвався стогін, сполохавши тишу.
  
  Ліва штанина набрякла кров’ю. Тарасик, зціпивши зуби, став обережно обмацувати поранену ногу. Власна кров на доторк виявилась липкою та неприємною. Так, його добряче зачепили. Вістря коси, прорвавши джинси, увійшло під коліно, трохи збоку і, здається, досить глибоко. Треба було перемотати чимось рану, щоби спинити кров. Потім вже думати. А для цього - стягнути з себе джинси. Перш за все. Але кожен рух пораненою ногою віддавався різким болем, від якого хотілося кричати. Тарасик на мить впав у відчай, та врешті опанував себе. Здається, вперше в житті все залежало тільки від нього, і, треба віддати належне, він це розумів. Посидівши трохи, щоби оговтатись, хлопець зібрав сили і став поволі стягувати важкі джинси зі здорової ноги, а потім, сантиметр за сантиметром, шумно вдихаючи повітря, з пораненої. І коли нарешті скінчив, то відчув, що весь вкритий холодним потом. Але це вже була перемога. Відпочивши трохи, Тарасик зняв свою білу нову футболку і нею туго перемотав рану. В нозі одразу загупав пульс. Футболка вкрилася темними плямами, проте кров ута-мувалася.
  
  Вся ця процедура відібрала стільки душевних сил, що якийсь час Тарасик просто сидів, упершись поглядом в одну точку, не в змозі поворухнути бодай пальцем. Але згодом отямився і підвів голову, озираючись.
  
  Просто над ним стояла жінка. Гола. З косою. І уважно диви-лася.
  
  Тарасик зціпенів. А жінка раптом присіла поруч, поклала руку на коліно і спитала:
  
  - Боляче?
  
  Здається, якби вона штрикнула косою, хлопець менше здивувався б.
  
  - Бідолашний, - лагідно промовила жінка і погладила його по голові. - Що ж вони, курви, наробили! Давай, я допоможу, - вона підхопила його під пахви, піднімаючи, і він слухняно підвівся, намагаючись не спиратися на поранену ногу. Жінка притримала його за стан, а сама підібрала з землі джинси. Взагалі поводилась вона владно і впевнено, і це абсолютно не в’язалося з її одягом, тобто відсутністю одягу, та ідіотською, але страшною косою в руках.
  
  - Тримай, - вона тицьнула йому в правицю джинси, лівицю ж закинула собі на плечі, міцно обхопила поперек і повела потрошку до села стежкою між кущів, озираючись навкруги, немов побоюючись.
  
  Чесно кажучи, від усього цього Тарасик очманів. Так, що навіть почав наступати на хвору ногу і з подивом зрозумів, що це не так вже й боляче. Мабуть, перев’язка зробила своє діло. Він кульгав, міцно притиснутий до теплого жіночого боку, а в голові робилося казна-що. Зрозуміти це, а тим більше щось вирішити, погодьтеся, було просто неможливо, і Тарасик віддався на ласку долі.
  
  Так вони йшли до села, він у самих плавках, стискаючи у правиці закривавлені джинси, вона ж - зовсім гола, з недоречною косою, стурбовано оглядаючись навкруги.
  
  - Звідки ти? - спитала жінка, коли порівнялися з крайньою хатою.
  
  - З міста, - тільки й зміг вичавити з себе Тарасик.
  
  - А-а, - протягнула вона. - Ясно. Мене Ганною звати.
  
  Тарасик підвів очі і тут зрозумів, що знає цю жінку. Так, це була Ганна, хазяйка квартири, та сама, що на неї моргав Колян. Звичайно, її було не впізнати у такому вигляді. Та й його, мабуть, теж.
  
  У селі не світилося жодного вогника, жоден собака не брехав. Немов повимирали всі. Тарасик так зосередився на своєму кульганні, що не помітив, як вони минули клуб, а що минули - це точно, бо скоро зупинилися перед хазяйчиною хвірткою. А може, це з іншого боку?
  
  Вони зайшли до темної хати. Ганна навпомацки посадила свого квартиранта на лаву біля входу і зникла в пітьмі. За кілька хвилин вона повернулася з каганцем у руках. Біла довга сорочка ховала її тіло, а волосся було забране хусткою. Тарасик сидів, притискаючи до себе закривавлені джинси. Жінка поставила каганця на стіл, потім чомусь ретельно завішала обидва вікна в кімнаті ганчірками.
  
  - Як, кажеш, тебе кличуть? - спитала вона.
  
  - Т-тарасик, - чомусь почав заїкатися хлопець. Хазяйка вперто не пізнавала його. Вона забрала джинси, кинула в куток, потім поставила світло ближче і схилилася над пораненою ногою.
  
  - Ай-яй-яй, - похитала головою. Потім звідкись швидко взявся полумисок з водою, і жінка обережно розв’язала рану, обмила, роздивилася уважно.
  
  - Бідолашна дитина! - сказала вона. - Та то нічого, жити будеш. Кістки цілі, а м’ясо наросте. От давай зараз…
  
  Вона робила все вправно і швидко. Принесла якоїсь трави, чисту білу полотнину, прозору мазь, намастила ногу, траву навіщось приклала і полотниною перемотала під коліном, щоби нога вільно згиналася. Тарасик зробився схожим на кавалера Ордена Підв’язки, але нога зразу стала краще рухатись, біль майже вгамувався. А хазяйка знову зникла і за кілька хвилин повернулася, тримаючи в руках якусь сорочку та штани.
  
  - Тримай, Тарасику. Це від мого покійного чоловіка лишилося, - вона поклала одяг на лаву, потім принесла чистої води. - Осьо помийся трохи та вдягай. Давай я допоможу…
  
  - Ні, - Тарасик заперечно закрутив головою.
  
  - Сам? - спитала хазяйка. - Ну то й добре, - вона відійшла у куток. - Що ж вони роблять, курви, га! Та нічого, хлопче, завтра вже бігати будеш. І, обмиваючи кров із рук, Тарасик уперше несподівано для себе запитав:
  
  - А чого це?
  
  Питання було сформульовано не в найкращий спосіб, але хазяйка зрозуміла.
  
  - Та холєра, - відповіла вона і, побачивши, що хлопець не в курсі, пояснила. - Холєра у нас в селі.
  
  Чесно кажучи, про холеру Тарасик знав тільки з батьківських розповідей. Пам’ятаєте останню епідемію? “Хто вино-горілку пйоть, від холери не помрьоть”. А от більш докладно з цією хворобою знайомий не був. Може, тому, а може, через перенасиченість враженнями звістка про неї не справила особливого враження.
  
  Хлопцеві очі не засвітилися вогником розуміння, і Ганна стала пояснювати далі:
  
  - Це в нас так кажуть, що коли холєра, то треба, щоб баби голі з попом оборали все село на собі, а кого стрінуть дорогою, щоби вбили, хоч людина, хоч звірина, бо то є опир, а вся холєра йде від опирів.
  
  Як вам таке почути? Тарасик навіть витиратися припинив. Побачивши його здивування, хазяйка розвела руками:
  
  - Отож я і кажу, курви! Хто ж таке робить? А якщо людина просто собі, ніякий не опир? А якщо дитина? Я ж оце і пішла, щоб коли там щось, то хоч допомогти. Хоч рідним сказати, де могилка. Ну от ти ж не опир, правда?
  
  Тарасик несподівано для себе гикнув. Ну як на таке відповісти? Але Ганна охоче прийняла гикання за згоду.
  
  - Я ж кажу!
  
  Хлопець взявся за штани. Чорні, з грубої тканини, вони не мали гудзиків, ані гумки - замість останньої був протягнутий мотузочок, як ото, знаєте, у спортивних трусах. Фасон (якщо тут можна було говорити про фасон) більш за все нагадував мішок. Так само і сорочка - біла, груба, страшна - одягалася через голову і на шиї мала мотузочок. Але була чистою та сухою, тому Тарасик вдягнув її на себе, спробував заправити в штани, не сподобалось, випустив назовні і став остаточно схожим на опудало.
  
  - Знаєш, як страшно, - вела далі хазяйка. - Всі по хатах сидять, худобу позамикали, курей, гусей, навіть собак. Вікна не світять, нікого на вулицю не пускають. А ми йдемо кругом села… Єдине, що Тарасик не став перевдягати, - кросівки. Хоча лівий і набрався крові, все одно нічого кращого не було. До речі, сама хазяйка ходила босоніж. І тільки коли одягнувся, Тарасик зметикував, що тут десь повинна бути його сумка, а в ній спортивний костюм та капці. Так, сумка повинна буть у сусідній кімнаті. Він вже навіть відкрив рота, щоби запитати, але тут зрозумів, що не знає, як звертатися до хазяйки - чи “Ганна”, чи “тьотя Ганна”, чи на “ти”, чи на “ви”. Насправді це велика проблема, особливо для хлопця, особливо стосовно молодої ще жінки. Тому Тарасик вирішив, що краще сам подивиться пізніше, коли можна буде ввімкнути світло. Бо при каганці тільки ноги поб’єш.
  
  - А ти чого в наші краї забрів? Холєри не боїшся?
  
  Тарасик здвигнув плечима:
  
  - Я не знаю…
  
  - Не бійсь, - заспокоїла хазяйка. - В мене чоловік не від холєри помер - від п’янки. Давно вже. А ти їсти хочеш?
  
  Тарасик їсти не хотів. Шлунок ніяк не міг забути раків - досі в ньому щось буркало.
  
  - Тільки чаю - скромно сказав хлопець.
  
  Хазяйка витріщилась:
  
  - Чаю? Де ж я тобі чаю візьму? Тю. Позвикали в місті… По-сидь, я зараз на стіл зберу.
  
  З цими словами вона вийшла з кімнати, залишивши квартиранта самого.
  
  Тарасик вирішив скористатися цим і пошукати свою сумку. Почав намацувати перемикача на стіні, але чомусь не знайшов, підвівся, став шукати ближче до дверей - марно, вимикач немов провалився.
  
  - Що ти там робиш?
  
  Він озирнувся, немов спійманий на гарячому:
  
  - Та тут… світло…
  
  - Світла мало? Посунься до каганця, - хазяйка поставила на стіл полумиски, чашку і глечика. - Я знаю, що тобі треба, - сказала вона. - Вина тобі треба, ти крові скільки вилив. Осьо я знайшла, сідай.
  
  Про їжу було гидко подумати, про вино - й поготів, але відмовлятись… Не вмів Тарасик відмовлятись, якби вмів - може, й життя б йому по-іншому пішло. За кілька хвилин хлопець вже давився варениками, запиваючи їх червоним терпкуватим вином із глечика. Жахлива комбінація, а надто з перепою.
  
  У хаті було поночі, особливо заважало щось роздивитися блимаюче світло каганця. Хазяйка сиділа навпроти, підпираючи голову руками, і супроводжувала поглядом кожний вареник.
  
  - А ти гарний хлоп. Мені одразу сподобався, -посміхнулася вона. - А чого це ти такий гарний до нас забрів?
  
  Тарасик з огидою ковтнув і шморгнув носом:
  
  - Фольклор.
  
  - Це що за штука? - здивувалася жінка.
  
  - Пісні, - не надто красномовно пояснив він.
  
  - А-а, знаю. Дивись, за твої пісні колись отак приб’ють тебе, не приведи Господи, - вона перехрестилась.
  
  Розмова виходила якась ідіотська. Сформу-лювати цього Тарасик не зміг би, бо ж, як бачите, не майстер був формулювати, але щось у цих питаннях було не так, не природно, наче в кіно, або в божевільні. Та й насправді ця ніч нагадувала божевільню.
  
  - Ти їж-їж, - заохочувала хазяйка.
  
  Тарасик судомно ковтав слину. Але остаточно вдавитися варениками йому, на щастя, не дали. Раптом почувся гучний стукіт у двері.
  
  - Ганно, відчиняй!
  
  Хазяйка підхопилася до вікна. На вулиці блимало світло і лунали чоловічі голоси.
  
  - Що там?
  
  - Відчиняй, Ганно!
  
  - Та не лізь ти, хату підпалиш! - огризнулася вона. - Зараз відчиню.
  
  На порозі з’явився здоровезний дядько.
  
  - О, у тебе гості! - хитро посміхнувся він. Потім набрав серйозного вигляду. - Збирайся, Ганно, до церкви і гостя свого збирай.
  
  - По що? - здивувалася хазяйка.
  
  - Побачиш, - хитнув головою дядько. - Сказали, щоби всіх, і старих, і малих, зігнати до церкви, бо знайшовся один хлопчик, буде опирів взнавати.
  
  - Тьху ти! - плюнула вона.
  
  - Ти не тьхукай. Ти давай вдягайся. І ти! - дядько обернувся до Тарасика. - Чого витріщився? Вставай та виходь на вулицю!
  
  Надворі Тарасика зустрів ще один дядько із смолоскипом в руках. Так, у нього був справжній смолоскип, і зрозумілим стало, чому це хазяйка турбувалась за пожежну безпеку. Дядько недобре оглянув Тарасика.
  
  - Що за один?
  
  - Та! - вимахнув рукою Тарасиків супутник (чи конвоїр?) - Гість. Звідки ти? - спитав він у свою чергу.
  
  - З міста, - промимрив хлопець.
  
  На дядька ця відповідь, здається, не справила доброго враження. Смолоскип кидав непевні відблиски на їхні вусаті обличчя. Ніч мовчки дивилася з усіх боків.
  
  За хвилину з’явилася хазяйка, вдягнута у якусь куфайку, принаймні це було схоже на куфайку.
  
  - Ходімо! - виголосив той, що без смолоскипа. - Тільки дивися, щоби не втік… - і він скосився на Тарасика.
  
  - Дурень ти, - чомусь сказала Ганна, а дядько зареготав.
  
  Вони йшли селом до церкви. То там, то там блимали вогники, лунали голоси, пробігали люди зі смолоскипами - збирали все село.
  
  - Не бійсь, - зашепотіла Тарасикові у вухо жінка і підхопила під руку, щоби легше йти. - Вони побісяться й відчепляться, ти тільки стій тихо-тихо, бо ти чужий, а чужих у нас не люблять, завжди вигадують на них казна-що.
  
  На вулицях не горіло жодного ліхтаря, а самі знаєте, як на наших вулицях - і вдень перечепишся. Тому Тарасик охоче прийняв допомогу жінки, щоправда, слова її не дихали оптимізмом, але, чесно кажучи, хлопець зараз не здатен був до аналізу. Він просто кульгав за смолоскипом і намагався роздивитися хоч щось під ногами.
  
  Церква стояла на краю села. Там вже було людно.
  
  - Приймайте, - сказали дядьки, наче передаючи своїх супутників комусь.
  
  Ганна перехрестилася на порозі. Тарасик - ні, просто на думку не спало, без звички воно знаєте як. Дядьки в один голос гмикнули.
  
  Горіло багато свічок. Вогники відбивалися у золотих ризах і справляли враження великого світла, хоча насправді важко було розрізнити обличчя людини хоча б за два метри.
  
  Селяни скупчилися в одному кутку, і ті, хто приходив, теж підтягувались туди. Сірі постаті в однакових сірих одежинах, вони слухались когось, заглядаючи через спини. Підійшли і Тарасик з Ганною.
  
  Під розп’яттям у кутку стояв хлопчик. Малень-кий, років дев’яти, зачуханий і замурзаний далі нікуди. За руку його тримав старий з сивими ву-сами, він питав:
  
  - А ти кров пив?
  
  - Пив, - охоче признавався хлопчик і блискав оченятами. - Мені татко з мамкою давали, коли нап’ються. Вона смацне-енька.
  
  Люди похапцем хрестилися.
  
  - А тебе мамка з татком вчили?
  
  - Та вцили з.
  
  - А що вчили?
  
  - Та все. Як різать вцили, як заманювать. Як насих пізнавать.
  
  Хлопець безперечно був божевільним. Оченята переможно зиркали на всі боки, а язик молов не спиняючись.
  
  - А в дітей кров солодса за всіх. Вони і мене якось з’їсти хотіли, а я заховався. А як померли, я виліз.
  
  - А холєру наводить вчили?
  
  - Вцили, - погоджувався хлопець. - І холєру вцили.
  
  Так, він був божевільним, це було видно по рухах тремтячих рук, по блиску в очах, по голосу - радісному і навіть пере-можному, що ніяк не в’язався зі страшним змістом слів. Але, здається, ніхто того не помічав. Люди злякано перешіптувались та хрестились на ікони, а сивий чоловік розпитував:
  
  - А ще в нас у селі опирі є? - Є, охоче кивав хлопчик. - Є, я вам показу.
  
  В церкві не було де сісти. Тарасик притулився до стіни під якимось святим. Божевільний хлопчик розказував та розказував, а люди підходили ближче, приходили нові, і нарешті їх зібралася ціла купа, навіть не вірилось, що в цьому селі живе така сила-силенна народу.
  
  - Всі тут? - спитав сивий дядько нарешті.
  
  - Всі, - впевнено відгукнулися від дверей. - Бойчуків сина нема, до тітки поїхав, і Петренка - помер увечері.
  
  - Добре, - кивнув сивий і вийшов на середину. Від його гучного голосу тремтіли вогники свічок.
  
  - Люди добрі! - почав він, легко перекриваючи гамір, що стояв у церкві. - Всі ви чули, що сказала ся дитина. Всі ви знаєте, скільки лиха чинять нам опирі. Вони хочуть знищити наш рід і насилають на нас холєру, вони п’ють нашу кров і кров наших дітей, - за цими словами він вказав на хлопчика, що так само безтурботно блищав оченятами, здається, тішився із загальної уваги. - Я не буду довго говорити, - вів далі сивий, - бо нема серед нас людини, що не втратила б родича сього літа. Я тільки одне спитаю у вас: на що заслуговують сі опирі? - голос його злетів під саме склепіння і спустився звідти коротким словом. - Смерть.
  
  - Смерть-смерть-смерть, - загукало церквою.
  
  Здається, сивий мав якийсь гіпнотичний вплив на громаду. Люди повторювали кожне його слово, повторили й останнє, воно вітром пройшло серед ікон, похитуючи вогники свічок.
  
  Тарасик теж щось таке собі промимрив під ніс. Він остаточно розгубився, чи то навіть загубився. Було б іще де сісти, але як на гріх - ні лави, ні стільця, старі, малі, хворі - всі стояли на ногах і уважно слухали.
  
  Сивий тим часом приступився до божевільного хлопчика, вивівши його так, щоби всім було видно.
  
  - Ну скажи, як опирів пізнавать?
  
  - Ге, - широко посміхнувся хлопчик, - мозна пізнавать. Під лівим коліном мають підв’язане сирівцеве полотно.
  
  Чи сам він розумів, що казав?
  
  - Всім тихо! - владно виголосив сивий. - Не рушити! От дивіться, люди добрі, я вже стара людина, дивіться, і кожен з вас має зробити те саме, що я, - з цими словами він урочисто нахилився і закачав ліву штанину. З-під неї з’явилося жовтувате сухе коліно. Старий випнув його наперед, щоби всі упевнилися, що воно не підв’язане. Люди дивилися, затамувавши подих.
  
  - Бачите? - голосно спитав старий та владно наказав комусь за своєю спиною. - Ничипоре! І в цю мить кілька чоловік у різних кінцях церкви сіпнулися до виходу, вони зробили це майже одночасно, наче заздалегідь змовившись, і на кілька секунд натовп розгубився.
  
  - Тримайте їх! - крикнув сивий.
  
  Вони би продерлися до дверей, але люди стояли такою щільною стіною, що будь-який рух губився у ній, немов у перині. І за півхвилини втікачів вже тримали за руки. Двоє заволали.
  
  - Ні! - верещав один, сіпаючись у дужих обіймах. - Ні! Ні! Ні!
  
  Він кричав, немов механічний - з одною інтоацією, без пауз, не набираючи повітря в груди, кричав, поки його витягли на середину та жбурнули просто на підлогу.
  
  - Діточки! - волав другий. - В мене діточки! Люди добрі, у мене ж діточки! Пожалійте, люди добрі!
  
  Але його не збиралися жаліти. Баби хрестилися. Всього втікачів було четверо. Сивий підійшов до першого і різким рухом розірвав йому ліву штанину. Народ зойкнув і замокв. Нога була перев’язана під коліном полотниною.
  
  - Ні! - заверещав бідолаха, але йому заткнули рота влучним ударом. Розірвали штани ще двом - і там біліли пов’язки. Четвертий закачав штанину сам.
  
  - Не опир я, люди добрі, - сказав він.
  
  - А чого ж у тебе нога перев’язана? - спитав сивий.
  
  - То мати моя, - сказав чоловік. - Мати навчили. Проти уроків, проти вовчого ока щоб носити сирівцеве полотно. - І мене… І мене… - загукала решта.
  
  Люди почали перезиратися.
  
  - Брешуть, - впевнено сказав хтось.
  
  - Хлопчик ясно сказав.
  
  - А хто його зна…
  
  Але тут, перекриваючи все, пролунав жіночий вереск:
  
  - Ой, що він робить! Що він робить!
  
  Натовп сахнувся. Кілька чоловіків кинулися вперед. За хвилину вони тримали ще одного. Він все намагався розмотати полотно з-під коліна і скиглив з розпачу. Це був той самий чолов’яга, що вів Тарасика до церкви, старший, зі смолоскипом.
  
  - Та-ак, повільно промовив сивий. - А тепер, люди добрі, кожен з вас має вийти до мене на середину і показати ліве коліно, щоби перевірити, чи не лишився іще хтось. Нечипоре!
  
  Люди по черзі виходили на середину та демонстрували свої коліна. Перев’язаних більш не знаходилось. Уже більшість людей пройшла перевірку, коли сивий помітив під стіною худу Тарасикову постать.
  
  - Гей, хлопче, - сказав він. - А ти чого притулився? Давай сюди.
  
  Тарасик відчув, як стиснула Ганна його долоню. Вона не наважувалась нічого сказати, тільки утримувала біля себе, але це вже було неможливо.
  
  - Давай-давай! - заохочував сивий.
  
  Ганна відпустила долоню. Тарасик повільно, намагаючись не ступати на хвору ногу, вийшов наперед, нахилився і закачав простору штанину. Він нічого не сказав, та все одно ніхто б не послухав. За мить його скрутили, сплутали руки-ноги та кинули в куток.
  
  - Хто там лишився? - запитав сивий.
  
  Опирів вирішили палити вогнем. Всього їх було шестеро разом із Тарасиком. Люди вийшли з церкви, парубки винесли сплутаних бідолах та склали на галявині край лісу. Поруч поставили варту зі смолоскипами. Почали вже розчищати місце біля багаття, та хтось вчасно згадав, що опиря звичайний вогонь не візьме, а тільки терновий. І тут-таки побігли шукати тернових гілок - у лісі, в селі, в тину, може, у когось стирчить. Вони тягли всю тернину до місця розправи, і Боже ж ти мій, ніхто, мабуть, і не уявляв, що тут її стілько. Купа віття росла з неймовірною швидкістю. Носії наче змагалися - хто більше.
  
  Тарасик лежав скраю, ближче до купи і слухав сухий тріск, з яким лягали зверху нові оберемки. Руки йому було боляче заломлено за спину, у ноги віп’ялася тонка мотузка. Хлопець не міг поворушити бодай пальцем, навіть думки в голові принишкли, немов пов’язані. Трава була вологою від вечірньої роси, сорочка та штани швидко набралися водою, і його просто почало трусити від холоду. А коли людину трусить від холоду, вона мало здатна до міркувань.
  
  Принесли довгого залізного ланцюга і кинули поруч. Людей охопив нездоровий азарт, всі наввипередки готувалися до екзекуції. Варта не зводила очей з опирів.
  
  Поруч з Тарасиком лежав той самий дядько, що супроводжував його до церкви, і якби хлопець був у змозі оцінити таку іронію долі, він би хоч трохи втішився. Дядько стогнав крізь зціплені зуби, йому, очевидь, теж було боляче та незручно.
  
  Той, що кричав у церкві, спробував і тут, але його добряче вдарили, і він замовк, кусаючи розбиті губи.
  
  Нарешті на галявині зросла справді велетенська купа тернини - мабуть, цієї ночі спустошили весь навколишній ліс. Один із хлопців тицьнув у віття смолоскипом і відскочив убік. Суха деревина швидко зайнялася, вогонь полихнув під саме небо. Люди навкруги мовчали, немов заворожені. Опирі, що лежали близько від багаття, швидко відчули його великий жар. Тарасикові майнуло вогнем просто в обличчя, він заплющився, бережучи очі. Хтось скрикнув.
  
  - Не подобається сучим дітям, - сказали поруч голосно. Парубки зареготали.
  
  Керував розправою сивий.
  
  - Давай розв’язуй, - наказав він і махнув рукою.
  
  Тарасик відчув, як його почали смикати за ноги. Він розплющився, ховаючи обличчя від вогню. Біля ніг сидів худорлявий парубок і намагався розплутати мотузку. Тарасик сіпнувся, мотузка вирвалась парубкові з рук. Той лайнувся і вдарив Тарасика ногою. Боляче вдарив, але Тарасик все одно продовжував сіпатись, не даючи себе розв’язать.
  
  - Що ж ти робиш, суко, - худорлявий підвівся і замахнувся, щоби вдарити як слід, але його покликали. - Іване!
  
  - Га!
  
  - Та облиш ти його, ми вже одного взяли.
  
  Удар вийшов не дуже сильним, але від нього Тарасик скрутився, неначе хробак, і заскреготав зубами. А коли отямився і підвів очі, побачив, що вся увага прикута до того дядька, що кричав був у церкві “Ні-ні”. Дядька підвели з землі і прив’язали якраз посередині довгого залізного ланцюга. Він ледве стояв, бідолашний, від страху. А хлопці підштовхували його у спину та сміялися. Потім двоє взялися за один кінець ланцюга, двоє - за інший і стали з двох боків від багаття. Вогонь злітав до неба великими червоними язиками, стріляв снопами іскор.
  
  - Ну, - сказав сивий. - Признавайся.
  
  Чоловік на ланцюгу нічого не відповідав, тільки облизував розбиті губи і зачаровано дивився на вогонь.
  
  - Не хочеш, - немовби з жалем сказав сивий. - Як хочеш. Давайте, хлопці, з Богом.
  
  Хлопці, що стояли на тому боці багаття, потягли за свій кінець ланцюга, і тут чоловік заволав:
  
  - Ні! Ні! - він немовби забув інші слова. - Ні-і-і!
  
  А дужі хлопці тягли ланцюга, і чоловік поволі наближався до багаття, хоч і впирався щосили.
  
  - Ні! Ні!
  
  Та ось він уже зайшов у вогонь, так, саме зайшов, неначе у двері. Хлопці смикнули дужче, і чоловік вискочив з іншого боку. Одяг на ньому схопився вогнем, волосся, вуса, все палало, і він уже не волав, він вив по-звірячому страшно та хрипко.
  
  - Признавайся! - владно наказав сивий.
  
  Але чоловік, здається, не був здатен почути.
  
  - Давайте, хлопці, - наказав сивий. І хлопці взялися з другого боку. Чоловік знову зайшов до багаття, але цього разу його вже затримали там надовше, і коли з’явився перед людські очі, він уже навіть не вив.
  
  - Ну, - сказав сивий. І хлопці втретє потягли ланцюга.
  
  Тепер уже чоловік не впирався, він поволі дійшов до самого багаття і тут впав просто обличчям у вогонь. Коли відтягли геть, відв’язали від ланцюга, бідолашний ледь дихав. Його кинули на землі і взялися до наступного опиря.
  
  Наступним був Тарасиків сусіда, той, що вів його до церкви зі смолоскипом.
  
  - Людоньки добрі, не треба, людоньки, ну дорогенькі… - прохав опир, поки йому розплутували ноги, - ну що я вам зробив…
  
  Але його, зрозуміло, не слухали.
  
  - Людоньки добрі, ну людоньки…
  
  Наступна черга була за Тарасиком.
  
  Хлопці потягли ланцюга, дядькові в обличчя майнуло полум’ям, він несамовито закричав і ступив ногами на палаючу тернину.
  
  - Признавайся, - владно сказав сивий.
  
  - Не треба!.. - заволав попеченими вустами дядь-ко.
  
  А сивий вимахнув рукою.
  
  Як опир витримав вогонь вдруге, незрозуміло, але коли витягли на галявину, він захрипів:
  
  - Признаюся, признаюся…
  
  Шкіра у нього димилася.
  
  - Чекай! - крикнув сивий. - Чекай! Води йому.
  
  - Не треба води… - прохрипів опир.
  
  Він ще тримався на ногах, хоча й хитавсь, і дивився навкруги червоними без вій очима.
  
  - Признаєшся? - підійшов до нього сивий.
  
  - Так.
  
  - Розв’яжіть його, хлопці.
  
  Парубки, здається, спочатку просто боялися підійти до паленого, але зрештою хтось наважився і полоснув по мотузці ножем.
  
  - Я все скажу… - наче марив наяву опир.
  
  - Порчу насилав? - суворо спитав сивий.
  
  - Насилав, - хрипів опир. - Я все скажу, все… Там іще є, там… я покажу…
  
  - Веди, - сивий дав знак хлопцям, і ті стали попереду.
  
  Опир важко зрушив з місця. Тарасикові здалося, що з його ніг шматками відпадає шкіра. Нетерплячі хлопці відійшли трохи вперед, і тут раптом опир зупинився, потім несподівано сильно штовхнув сивого, так що той заточився, і рвонув просто в ліс. Люди на мить завмерли, а коли отямились, він вже був далеченько. Опир біг, неначе спринтер. Ось вона, опиряча сила - здається, ладен був впасти, і вже побіг, та так, що молоді не могли дістати.
  
  - Лови! Держи! - кричав сивий.
  
  Всі, хто був на галявині, кинулися навздогін. Хлопці вимахували смолоскипами. Хтось заулюлюкав. А опир уже біг між дерев, так швидко, немов йому і справді допомагав нечистий.
  
  - Коня треба! Коня! І тут Тарасикові здалося, що біля його ніг знову щось заворушилося, і руки його відчули, що їх уже нічого не тримає, і луснула мотузка на ногах.
  
  Тарасик обернувся. Над ним стояла Ганна.
  
  - Давай, хлопчику, давай, - вона схилилася, схопила його під пахви й почала підводити з землі.
  
  Люди гналися за опирем, ніхто не оглядався, ніхто не помітив нової втечі. Тарасик якимось дивом підвівся, ноги важким тягарем волочилися внизу, а руки ладні були відірватися від нестерпного болю. Спираючись на жінку, він ледь докульгав до краю галявини і спинився, неладен рушити далі.
  
  - Ну давай, давай, - шепотіла Ганна у саме вухо та підштовхувала його вперед.
  
  Тарасик зібрав усі залишки волі і, зціпивши зуби, пішов-таки. Але це тільки сказати легко: пішов.
  
  Погоня шуміла десь ззаду, на тому боці.
  
  - Ну будь ласка, ну давай, - благала Ганна.
  
  Але й вона зрозуміла - таким чином далеко не втечеш.
  
  - Що ж мені з тобою робити, га?
  
  Вони стояли метрів за двадцять від краю галявини, сюди навіть долинав тріск багаття.
  
  Жінка розгублено дивилася хлопцеві в очі.
  
  - Що ж робити, га?
  
  Тарасик не знав, що робити. І тут погляд Ганни упав на розлоге старе дерево поруч. Обличчя її одразу ожило.
  
  Десь іззаду ще тривала погоня. Ганна підвела Тарасика до дерева і сказала:
  
  - Лізь.
  
  Хлопець дивився, не розуміючи.
  
  - Лізь, - повторила вона та почала підсаджувати Тарасика, підштовхувати, налягаючи всіма своїми силами. І тут він здався, підвів неслухняні руки, почав чіплятися ними за стовбур, за гілля, потім уперся здоровою ногою, підтягнувся трохи, знову зачепився руками…
  
  Жінка дряпалась за ним, допомагаючи та підштовхуючи, вона важко дихала, але не спинялась ні на мить.
  
  Скільки це тривало, важко сказати, принаймні Тарасикові здалося, що цілу вічність. Руки вже геть відмовилися коритись, голова безвільно хилилася набік, коли нарешті втікачі опинилися досить високо, там, де гілки розходились у різні боки, утворюючи величеньку площадку, на якій можна було поміститися вдвох. Ганна важко одсапувалась над вухом. Тарасик підтягнув поранену ногу і зім’як, обвис, звалившись поперек гілки, наче лантух, самі знаєте з чим.
  
  - Ну, - сказала, витираючи мокре чоло, Ганна. - Ну все, все. І лише тоді з галявини пролунав довгий і лютий скрик. Парубки помітили нову втечу.
  
  На Тарасика цей скрик не справив жодного враження, хлопець зараз уже дійсно нагадував лантух, навіть за розумовими здібностями. Але Ганна зразу заметушилася, підхопивши Тарасика під руки, вона підтягнула його ще вгору, щоби ноги не звисали, спробувала влаштувати зручніше, потім поправила листя, немовби маскуючись, сіла поруч і уклякла.
  
  Люди кинулись на пошуки. Вони, здається, так і не наздогнали першого опиря, тому люто кричали та лаялись. Хлопці зі смолоскипами знову побігли до лісу, інші хапали гілки з багаття та приєднувались до них. Хтось уже лупцював решту опирів, намагаючись з’ясувати, де дівся Тарасик, і, здається, свого домігся, бо закричав, і скоро вся громада, галасуючи, подалася у той бік, де на дереві між зеленого листя ховалися двоє.
  
  Це було дивовижне і водночас страшне видовище - кілька десятків людей з вогнем у руках, просякнутих люттю та стадним інстинктом. Вони заглибились у ліс і розсипались по ньому новорічною гірляндою, і в кожному вогнику гірлянди відбивалося тернове багаття, в кожному стояла смерть.
  
  Тарасик побачив, як вогники наблизились до його з Ганною схованки, зупинилися просто біля стовбура, стало чутно голоси, вогнем заблищали очі. Дядьки лаялись та сипали погрозами. Втікачі на дереві затамували подих, але ніхто голови до них не підвів, та й не побачив би нічого крізь густе листя. І ще кілька їх пройшло під ногами, заглиблюючись у хащі. Ганна сиділа біля Тарасика і міцно стискала його пальці своєю гарячою долонею. Губи її нечутно ворушилися - чи то молилась. Пройшли, люто матюкаючись, ще двоє і зникли між дерев, тільки було чутно, як перегукуються. Від Ганниних рук по всьому тілу почало розливатися дивне почуття, наче от-от все має скінчитися, наче за кілька хвилин…
  
  Під ногами пройшов ще один зі смолоскипом. І в наступну мить Тарасика затрусило, затрусило крупним трусом, немов хворого, немов наркомана. Спочатку Тарасик намагався стримати лихоманку, але це було неможливо - кожен м’яз, кожен суглоб, кожна клітинка почали вибивати свій складний ритм, і хлопця просто закидало по дереву.
  
  - Що з тобою? - злякано зашепотіла Ганна.
  
  Але Тарасик не міг відповісти, його трусило та кидало, і жінка зрозуміла це як могла.
  
  - Змерз, бідолашечка? - вона взяла другу його руку, при-тисла до обличчя. - Боже, які холодні!
  
  Жінка почала дихати хлопцеві на руки, намагаючись зігріти, потім сховала їх собі під куфайку, а потім просто лягла поруч і обгорнула Тарасика полою, міцно притиснувши до себе. Тарасик лежав слухняний, наче лялька, і справді, від тепла людського тіла йому полегшало, трус почав дрібнішати, а зрештою і зовсім вгамувався, тільки іноді здригалися ноги, і тоді жінка ще міцніше притискала хлопця до себе.
  
  У лісі лунали голоси. Внизу пройшли ще троє, стомлено лаючись. А Тарасик дійсно почав отямлюватись, очі стали наводити фокус, і навіть думки закружляли - де й взялися.
  
  Він лежав на товстій гілці, ноги в кросівках трохи звисали донизу. Голова його була притиснута до пишних жіночих грудей, теплі жіночі руки пестили спину, наповнюючи кожну клітинку новою силою і лишаючи за собою приємне відчуття.
  
  Неподалік промайнув вогник смолоскипа. Тарасик ворухнувся, жінка знову притисла його до себе, намагаючись зігріти. Хлопець скосив очі і побачив прямо перед собою викот білої Ганниної сорочки. Мотузочок на ній розв’язався, тканина зсунулась у бік, і назовні визирнули білі груди, несподівано тендітні й ніжні на тлі цупкої тканини. Тарасик трохи обернув голову, і жінка ще міцніше притиснула його до себе, так що обличчям хлопець втрапив просто в ці груди. Рожевий сосок опинився біля самих губів.
  
  Хлопець розгубився. Ми вже казали, що досвіду він з жінками не мав ніякого, то й не диво. До того ж, чесно кажучи, пишні перса просто перекрили йому повітря. Він знову смикнув головою, намагаючись вдихнути, ніс його зачепив за тендітний пухирик соска, потім ще раз - зрозуміло, абсолютно випадково. Але жінка витлумачила цю випадковість по-своєму.
  
  Руки її несподівано опинилися під Тарасиковою сорочкою, почали гладити плечі, пестячи шкіру, опустилися до живота, тонкі, досвідчені жіночі руки.
  
  Тарасик захлинувся.
  
  Несміливо він торкнувся її тіла, сам себе побоюючись.
  
  - Сорочку порвеш, - лагідно посміхнулася Ганна, не припи-няючи ані на мить своїх пестощів.
  
  Серце Тарасика закалатало аж у скронях, тіло стало гарячим та неслухняним, і все зникло - ніч, дерево, вогники смолоскипів та далекі голоси.
  
  Вмить Ганна опинилася зверху, і він обхопив руками її стегна, холонучи всередині і одночасно розпалюючись, наче пічка.
  
  - Здається, ми з тобою зламали дерево, - прошепотіла жінка, нахиляючись і цілуючи його біля вуха.
  
  Руки Тарасика блукали її теплою шкірою. Внизу знову пройшов хтось зі смолоскипом. Листям прошелестів теплий вітер.
  
  - Зігрівся, котику? - лагідно торкнулися його скроні жіночі вуста.
  
  А потім вони лежали, міцно притулившись одне до одного і прислухалися до зоряної ночі, до голосів погоні, що перегукувалась в лісі, до цвіркунів і до співу зірок.
  
  А потім Тарасик заснув.
  
  Прокинувся він, коли сонце стояло вже високо. Зараз же відкинув ковдру, підвівся…
  
  Стоп.
  
  Тарасик очманіло озирнувся. Він сидів на ліжку в кімнаті. Поруч лежала картата ковдра. Одяг висів на стільці, там-таки була сумка. У вікно зазирало сонце, обіцяючи жаркий день.
  
  Наче не довіряючи власним очам, хлопець помацав ліжко, потім раптом схопився за ліву ногу і уважно її обдивився. Нога була чиста. Абсолютно нормальна біла нога. Тільки під коліном збоку можна було розрізнити тонку прозору смужку, наче слід від давньої подряпини. Тарасик схопив футболку - теж нічого, звичайна біла футболка. А джинси? Джинси теж здавалися абсолютно нормальними, тільки ліва штанина під коліном була акуратно і вміло зашита, майстерно зашита, майже непомітно.
  
  Хлопець визирнув з вікна. Поруч височіла брудна халабуда клубу. Там чувся гамір, певно, студенти прокидалися. Тарасик підійшов до люстра біля дверей і побачив там власну пику. Не можна сказати, щоб вона справляла пристойне враження, але чого іще сподіватись після перепою?
  
  Так, все було абсолютно нормальним.
  
  Тарасик натягнув джинси, футболку, взув кросівки, теж, до речі, чисті, і обережно прочинив двері у сусідню кімнату.
  
  - Вже прокинувся?
  
  Хазяйка стояла з рушником у руках.
  
  - Доброго ранку!
  
  - Доброго.
  
  Вона виглядала звичайно, так, як виглядають квартирні хазяйки: халатик, хустка - нічого особливого, нічого такого, що б нагадувало…
  
  - Снідати будеш? Ну йди, вмивайся, а я зараз зберу.
  
  Тарасик вмивався довго і ретельно. Вода приємно холодила шкіру, змиваючи сон та сліди перепою. Але по суті вона нічого не змінила, холодна вода.
  
  Хазяйка вже зібрала на стіл. Тарасик дивився на неї, наче випробовуючи.
  
  - Сідай, - запросила вона, відсуваючи стільця. - Чим багаті.
  
  Ні, вона й справді виглядала так, наче нічого не було.
  
  Тарасик сів до столу і взявся за яєшню зі шкварками, насправді чудову яєшню. Хазяйка з помітним задоволенням дивилася, як він працює щелепами.
  
  - Молока налити?
  
  - Угу, - сказав Тарасик.
  
  Вона схилилася над ним, тримаючи глечика двома руками. Тіло її опинилося зовсім поруч. І тут Тарасик несподівано для себе поклав руку на круте хазяйчине стегно. Руку зігріло тепло жіночої шкіри, стриманої тільки тонкою тканиною. Хазяйка обернула голову до хлопця, не припиняючи наливати молоко. Губи її ледь-ледь посміхалися, а в очах світилася жвава цікавість.
  
  Тарасик поклав другу руку на хазяйчине стегно і одним рухом посадив її собі на коліна.
  
  Хазяйка посміхнулася.
  
  - А ти швидкий хлопець, - сказала вона, ставлячи глечик і зазираючи Тарасикові в самісінькі очі.
  
  Розділ 4 КНЯЖИЧ
  
  Я простягнувся серед Варшави, на площі під реставрованим цегляним муром Старого Мяста. Квітень піддавав жару, і сніг на темній міській бруківці перетворився на великі калюжі. От саме в таку калюжу я, ослизнувшись, гепнувся всією вагою свого вгодованого тіла. Аж бризки полетіли.
  
  - Ляпсь!
  
  Ще в повітрі я встиг гучно вилаятись. Хтось поруч по-ідіотському зареготав. Упав я на спину, до речі, доволі боляче, і тільки підвівши голову, зметикував, що навколо діється якийсь негаразд. Озирнувся. В натовпі промайнув швидкий рух - від мене у провулок прожогом кинувся невисокий білявий хлопець. І більш нічого. Хоча…
  
  Хтось із перехожих заходився допомагати мені підвестися.
  
  - Бардзо дзенькую… - пробелькотів я, зводячись на рівні.
  
  Очі мацали простір, певні, що знайдуть-таки щось, - вони мене не підводять, вони все помічають, хоча дурна голова не завжди встигає переварити. Я оглянув перехожих, потім перевів погляд на мур і тут побачив. Якраз на рівні моїх грудей новенька цегла муру защербилася, немовби від удару міцним дзьобом. Я нахилився, шукаючи у брудній воді під ногами, і тут-таки помітив його. Біля моїх чобіт лежав невеличкий зплюснутий шматочок металу калібру десь приблизно 4 мм.
  
  Я озирнувся навкруги. Всі гуляють. Ніхто нічого не помітив. Ніхто нічого не почув.
  
  Я підняв із землі мокру безформну кулю і запхав до кишені мокрих-таки джинсів.
  
  Піднявшись угору кривенькою похмурою вулицею, я завалився до першого-ліпшого бару і там витратив кілька кров’ю зароблених тищонц на порцію віскі без нічого. Ковтнув. Віскі зігрівало, але смаком дуже нагадувало одеколон. Мокрі штани прилипли до шкіри і ніяк не додавали оптимізму. Я хильнув ще і видобув з кишені свою знахідку. Маленький непевної форми шматочок металу стукнув об пластикову поверхню столу і причаївся біля склянки. Я погладив його пальцем, відчувши шкірою доторк небезпеки. Підніс його до очей, потім потер у пучках. Під шаром бруду зблиснула світла, майже біла поверхня. Я ще раз уважно придивився, колупнув нігтем…
  
  Еге ж. Кулю, що нею в мене стріляли, було зроблено із срібла.
  
  Дійшовши такого цікавого висновку, я перехилив решту віскі і довго прислухався, як воно обмиває мої тельбухи, проймаючи їх незрівняними пахощами квіткового одеколону. Все нор-мально, хлопче. У центрі Варшави в тебе стріляли срібною кулею. І годі. І жодних проблем.
  
  Такою кулею вбити не можна - хіба дуже пощастить. Такою кулею можна скалічити. Дуже просто. Але кому потрібно калічити серед самого міста Варшави простого українського туриста?
  
  Я б, звичайно, випив ще, але жалко було грошей.
  
  Цікаво, три дні вже тиняюся біля Стадіону, цього втілення ринкових відносин, і вбити мене можна було тридцять три рази всіма відомими науці засобами. Аби мати бажання. Мене навіть ніхто не впізнав би - відвезли б до морга, а потім просто закопали.
  
  Але за що? За тих нещасних п’ять мільйонів у внутрішній кишені?..
  
  Якщо чесно, погані передчуття з’явилися у мене ще коли збирався до Польщі, але що то за передчуття - ну мєнжуєшся, щоби на митниці не дуже потрусили, самі знаєте. Але щоб отаке…
  
  Я мугикав, схилившись над порожньою склянкою, і все ніяк не міг второпати. Стріляли в мене - це абсолютно точно, цегла защербилася якраз проти грудей. Так само точно, що й не влучили. Все ж таки добре іноді ослизатися. Але щоб убити, з такого калібру не стріляють. А коли стріляють, то кулі для того роблять не зі срібла.
  
  Мафія? Дзуськи. Яка там у біса мафія. Я всього-на-всього дрібний гендляр. До речі, пострілу не було чутно, так? Точно, не було. Ніхто нічого не почув, бо звернули б увагу.
  
  Чортзна-що. А може, він маніяк, той, що кинувся тікать у провулок? Може, справді маніяк?
  
  Шматочок білого металу лежав переді мною і геть плутав усі думки. Вицідивши із склянки в горло останні кілька краплин, я остаточно нічого не зрозумів, щоправда й остаточно зігрівся. Запхав до кишені своє сьогоднішнє срібне надбання та вийшов на вулицю. Там уже споночіло - довгенько ж мені міркувалося. До справ було вже пізно, до гулянки, чесно кажучи, просто не хотілося. Й озираючись, наче божевільний, на всі боки, я подався до свого готелю, якщо можна назвати готелем ту брудну яму з ліжками, в якій зазвичай ночують совіцькі туристи.
  
  Снилося мені казна-що - якісь дівчата, а потім чомусь Нікарагуа, джунглі та Фронт імені Фарабундо Марті. Тому прокинувся пізно з абсолютно хворою головою, наче дійсно всю ніч партизанив. Певно, це віскі отруїло більш звичний до горілки організм. Я відкинув пошарпану ковдру, взяв зі стільця джинси з метою одягти, і тут намацав у кишені маленьку тверду кульку.
  
  Тьху ти.
  
  Кулька викотилась на долоню, немов із засідки. Я знову оглянув її з усіх боків. Таки срібло. “Отак починається гендель кольоровими металами”, - пожартував сам із собою. Звичайно, дивний спосіб вбивати людей. От якби ще вчора пити не таку гидоту, можна було б зараз про все це поміркувати. Щось мені підказувало, що одним пострілом ця історія не обмежиться. А може, мене з кимось переплутали? Може, це не мене, а когось іншого, дуже на мене схожого, хотіли вбити з дрібного калібру срібною кулею?
  
  Дуже смішно.
  
  Я подумав ще і вирішив, що це було просто непорозуміння. А що іще можна було вирішити?
  
  Взагалі мої справи у столиці дружньої держави вже скінчилися. Прикупити б іще чогось, і можна тікати додому. Сусіди по кімнаті десь загуляли, ну то й грець із ними, піду сам. Без них веселіше.
  
  Я сполоснувся під краном і подавсь у місто на пошуки кращої долі. Чесно кажучи, я видивлявся собі комп’ютер. Двісті вісімдесят шостого, можна секенд хенд, можна триста вісімдесят шостого, але тоді вже точно секенд хенд, бо нового фінансово не потягну. Я вештався Варшавою добрих півдня, розуміючись з продавцями за допомогою свого бездоганного українсько-польського комп’ютерного суржика.
  
  - Яка то є місткість цього харду? Штердесяць мегабайт? Осємдесяць мегабайт? І ось нарешті я видивився його. У маленькій крамничці на краю міста на прилавку поруч із розваленим “Панасоніком” стояло те саме, що потрібно. Подряпане, незграбне якесь, але при цьому дешеве, при цьому триста вісімдесять шосте, із сопро-цесором, шешцьдесяць мегабайт, тшидцять тши мегагерці, ВеГеА - самі розумієте. Ну дисковод не фуричить, але це ж дрібниці. І всього на наші гроші виходило долярів двіста п’ятдесять. Круто? Подерте воно, а дурні ляхи подертим гребують.
  
  Намагаючись зробити скептичне обличчя, я роздивився свою знахідку і з виглядом прокурора вказував продавцеві на подряпані боки дисплея. Цвяхи вони їм забивали, чи що? Продавець у відповідь розводив руками - тому, мовляв, і таньо. Я глибоко зітхав, якнайдалі ховаючи в собі радісну посмішку - таньо воно таньо, звичайно, але… Продавець знову розводив руками.
  
  Ні фіга собі таньо! Це ж просто на шармачка! Я нахилився, вдивляючись у навпрочуд ціле скло монітора, і побачив у ньому відбиток своєї особи. А за собою вітрину, а за вітриною… Я мало не обернувся, але потім отамував себе і просто міцно заплющив очі. На вулиці біля вітрини стояв білявий невисокий хлопець, дуже схожий… ні, просто той самий хлопець, що стріляв у мене з дрібного калібру.
  
  Я розплющився і знову вдивився у темне екранне скло. Хлопець знадвору уважно спостерігав за мною - певно-таки за мною, бо більш тут спостерігати не було за ким.
  
  Тут-таки з моєї голови вилетіли комп’ютери, харди та ВеГеА. Я посміхнувся якнайприродніше, виструнчився та повернув голову до вітрини. Хлопець миттєво зник за рамою. Швидкий.
  
  Оце бракувало зараз дістати ще одну кулю у спину, на згадку.
  
  Зробивши байдуже обличчя, проте не певний, що це до кінця вдалося, я попрямував до скляних дверей склепу й нібито несамохіть визирнув на вулицю. Хлопець випарувався у повітря. Позаду продавець забелькотів щось про знижку, але мені було не до нього. Що робити? Йти на вулицю? Еге ж. Сидіти тут у крамниці? І довго? Кликати поліцію? Мало мені халепи.
  
  Дідька я йому здався?
  
  Обережно прочинивши двері, я зробив крок і на мить завмер, немовби вагаючись, чи не повернутись. Так, оно він стоїть за телефонною будкою. Далеченько. З такої відстані та з такого калібру… В голові знову замерехтіли думки. Чи давно він мене пасе? Якби давно, встиг би давно і стрелити. А чом не стріляв? Я зробив другий крок і обернувся, готовий за першим підозрілим шурхотом впасти долі. Але хлопець не рушив зі своєї схованки. Боїться людей? Ну так, звичайно, вчора на площі не боявся, а зараз раптом і злякавсь. Класний чувак. Я відпустив двері і поволі пішов вулицею, намагаючись не показати, що помітив його. А він, певно, пішов за мною.
  
  Аби ви знали, як це неприємно - йти і кожної миті очікувати пострілу у спину. А що було робити? Ні, певно-таки він мене зранку пасе, і вже давно вистрелив би, якби хотів. Як учора. Але вчора - то вчора, а сьогодні - то сьогодні. І що далі я йшов, то більше заспокоювався. Судячи з усього, хлопець стріляти не збирався. А що ж тоді?
  
  Потрошку я сміливішав, почав зупинятися біля вітрин і розглядати шмаття, косячи оком на свого конвоїра. Хлопець, немов прив’язаний, товкся ззаду. Був він невеличким на зріст, худорлявим, морда порепана, сам у сіренькій курточці. Руки весь час тримав у кишенях, і от саме ці руки в кишенях найбільше мені не подобались. Що в нього там? Пістоль? Звичайно. Не з коцюби ж стріляв. Але чом сьогодні мовчить? Біс його знає.
  
  Але загалом хлопець не справив на мене великого враження - якби не оці кишені, одним пальцем розчавив би. І я почав тинятися по крамницях, де велелюдніше - відчиняв усі підряд двері, порпався у скирдах одягу, щось показував продавцям і псував повітря своїм жахливим суржиком. Хлопець, звісно, чекав на вулиці, сховавшись за деревом або телефонною будкою. Я йшов далі - і він за мною, так само не виймаючи рук із кишень. І як я його раніш не помічав? Хоча насправді помітити стеження можна тільки якщо знаєш, що воно є.
  
  Я не хотів відриватись від переслідувача - бо небезпеку краще завжди мати на очах. Невідомо, що він утне наступного разу.
  
  Ми чвалали далі містом.
  
  Так вийшло, що цей день я мимоволі провів із величезною користю. З нервами трошки, але коли б іще оце зібрався по шмаття? А так купив матінці кофтину, батькові на машину тенде-сенде, Гальці бюстгальтер. Класно пройшовся. Я навіть трохи звик до цього білявого за спиною, певний чомусь, що хлопець чекає, поки потрапимо у тихий закапелок. А саме таких закапелків я старанно уникав. До речі, тут, у місті, дещо можна було купити навіть дешевше, ніж на стадіоні.
  
  Коли сонце почало хилитися долу, я зайшов до бару і з’їв там на підвечірок добрячий шмат піци, подумки глузуючи зі свого переслідувача, що мусив був стояти за рогом, певно, голодний як собака. Я напхав у торбу іще пиріжків, і тепер з повним шлунком та торбою відчув у душі цілковиту гармонію. Ще б чарочку перехилити, і тоді можна іти до білявого брататися.
  
  Я вийшов на вулицю. Мій вартовий чатував, як завжди, недалечко. Тепер я повів його на трамвай, поки було щось видно і трамваї геть не спорожніли. Сумка з дарунками приємно відтягувала плече. Я стояв біля водійської кабіни і в її склі розглядав відбиток свого супутника. Чого він від мене хоче? Проте, зрештою, я в нього так і запитаю - цо пан зичиць? Чого панові вдома не сидиться?
  
  Білявий вже остаточно втратив свою зловісність - чи заморився, чи зголоднів - жарти вам, цілий день на ногах без шматка хліба. Жалюгідний в мене виявився конвоїр - конопатий, дрібний, очі якісь загнані. І отаке ге мене мало не скалічило вчора. Я намацав у задній кишені джинсів маленьку срібну кулю, і спина моя мимоволі похолола. Отак ходиш і не знаєш, що тебе чекає.
  
  Може, йому гроші мої потрібні?
  
  А мо’ й гроші - таке зачухане, воно, мабуть, того мільйона в житті не бачило.
  
  На вулиці швидко поночіло. Тепер треба обережніш. Досить з мене, здається, й однієї кулі.
  
  Двері трамвая з вищанням та скреготом відчинилися. Я зіскочив на асфальт і тут-таки, проштовхуючись між машин, рвонувсь на той бік вулиці. Білявий стрибнув слідом. Я вдавав, що дуже поспішаю, і весь час кидався з боку в бік, щоб не трапити на прицільну пряму. Звідси до мого “готелю” було хвилин із п’ятнадцять, і десять із них старим занедбаним парком - саме те місце, щоб когось підстрелити.
  
  Я спиною відчував рух білявого і весь час завертав на вузенькі стежки, а потім несподівано вистрибував на широкі освітлені алеї, лякаючи людей на лавах. Головне зараз - завертати якомога більше, збивати приціл, а там буде видно. Не знаю, що про мене думав білявий, але виглядало все так, наче я з’їхав з глузду. Тонкі гілки дряпали сумку та чіпляли за комір. От іще б не заблукати, тоді було б зовсім добре.
  
  Я дерся крізь парк, як та миша, що її побачив шуліка, поки опинився у найглухішому куті. Тут не було людей і навіть ліхтарів, зате була стежка, досить широка і колись, безперечно, бетонна. Я пішов, нікуди не звертаючи, і за мить почув за спиною шурхіт гілок - то білявий повторював мої останні маневри. Давши йому вийти на стежку і трохи отямитись, але не так, щоби зовсім, я знову завернув у перший-ліпший прохід і зараз же прожогом кинувся за кущ. Все, хлопче, приїхали.
  
  Він вилетів з-за рогу так, немов і справді кудись поспішав. Руки в кишенях, очі вирячені, мацають простір у пошуках моєї спини. А спина, вона осьо, тут, зовсім поруч, тільки обернися.
  
  Хлопець став, вочевидь розгубившись. Голова його закрутилася, руки в кишенях ворухнулися, і тут я вистрибнув зі своєї схованки. Неначе вовк, слово честі. Я прихопив його за плече, трохи смикнув на себе і затопив у пику. Від щирого серця. Потім іще раз. Хлопець миттєво зім’як. Я смикнув його за руку, так що кишеня сірої курточки розірвалася з кулеметним тріском. Із слабких пальців на землю випало щось довге та блискуче. І тут я затопив йому в пику ще раз, з відтягом, так що бідолашний відлетів, дригнувши ногами, і врізався головою у стовбур. Все. Нокаут.
  
  Я нахилився до землі і підняв те, що випало у нього з кишені. Це був ніж. Величенький - свиню можна зарізати, не те що мене. Ніж був старий, саме з таких, різницький. Без піжонства, знаєте: пружинки, ручки. Серйозна штука. Справжня.
  
  Познайомившись із таким знаряддям, я підійшов до непритомного хлопця, нахилився і обмацав кишені - чи нема іще чого. Знайшов тільки балончик та гаманець. Гаманець був абсолютно порожнім. Зрозуміло. Так, а з чого ж він у мене стріляв, з ножа хіба? Я ще раз уважно обмацав хлопцеві кишені і знову нічого не знайшов. Ну добре, однаково зараз все з’ясуємо.
  
  Поки напасник отямиться, я присів поруч та почав розважатися з ножем. Як у милі дні нашого дитинства. Ніж слухняно перевертався в повітрі і встрягав у м’яку землю. Десь хвилини за три у хлопця почало смикатись обличчя. Я нахилився над ним.
  
  Спочатку відкрилося одне око, потім друге, потім вони потрошку набули осмисленого виразу. Дочекавшись цього моменту, я випалив давно заготовану фразу:
  
  - Цо пан зичиць?
  
  Прозвучало це геніально. Просто як у бойовиках.
  
  Хлопець спробував підвести голову, але я придавив його груди коліном і повторив своє сакраментальне запитання:
  
  - Цо пан зичиць? І у відповідь мій терорист несподівано проскавчав:
  
  - Не бийте мене…
  
  Тю. Від несподіванки я навіть прибрав коліно з хлопцевих грудей. То він до всього ще й не пшек. Я, здається, доволі довго перетравлював цю новину, бо хлопець встиг підвести голову і спертися на лікті. Ніс його юшився двома яскравими цівками. Щелепа роздулася від удару.
  
  - Ти хохол? - спитав я, розгубившись.
  
  Він ствердно кивнув.
  
  - Тю, - вирвалось у мене. - А чого ж до мене вчепився?
  
  Він скривив розбиті губи:
  
  - Вам цього не зрозуміти.
  
  Ти ба, яка гнида.
  
  Тут я знову розлютився і копнув хлопця носаком під ребра. Губи його ще більше скривилися.
  
  - Падло, - сказав я, знову нахиляючись, і для переконливості поставив коліно на місце, а на нього, вістрям донизу, ножа. - Падло, ти не викаблучуйся, ти відповідай, зрозуміло?
  
  Він зрозумів.
  
  - Довга історія, - процідив крізь зуби.
  
  - А у мене є час, - я ще натиснув коліном. - Завдяки тобі.
  
  Здається, він ще не зовсім отямився, тому на слова реагував повільно.
  
  - Де твій пістоль?
  
  Він ледве розтулив губи:
  
  - Нема.
  
  - Та я бачу, що нема.
  
  - Це ти в мене стріляв? - вільною рукою я витяг із задньої кишені джинсів кулю і продемонстрував хлопцеві.
  
  Він знову ствердно кліпнув.
  
  Зрозуміло. Щось там із пістолем у нього не вийшло. Куля - дура, штик - молодець. Чим я тебе породив, тим я тебе і вб’ю. Не на того трапили, хлопче.
  
  - Чого тобі треба, грошей?
  
  Він скривився.
  
  Еге, звичайно, у гаманці вітер, сам на людей з ножем кидається, а гроші не потрібні.
  
  Раптом я спитав, сам не знаю чому:
  
  - Слухай, а ти людей коли-небудь убивав? І тут побачив, як хлопцеві на очі несподівано навернулися сльози. Ти ба. Били його - не плакав. Він покрутив головою і кліпнув. По щоці скотилася крапелька, лишаючи по собі вологий слід. Я відвів погляд, чомусь відчувши ніяковість. Теж мені, Рембо. Він, певно, і курки ніколи не різав, не те що людей. - І як же ж ти, сучий сину, зібрався мене вбивати?
  
  Він нічого не відповів, тільки шморгнув і злизав кров з губів.
  
  - Ні, ти розкажи, розкажи, мені дуже цікаво, - я знову натиснув коліном. Нема чого панькатись.
  
  - Боляче, - засичав він.
  
  - Ну звісно, - погодився я. - А не було би боляче, якби мене цією штричкою штрикнув, га?
  
  Він навіть скрикнув, бо своє останнє “га?” я знов-таки супроводив різким рухом коліна донизу.
  
  - Падло, - сказав я й підвівся. - Ти мені все роскажеш докладно, зрозумів? - і для переконливості я ще раз копнув його у бік ногою. Він здригнувся.
  
  - Вставай, - наказав я.
  
  Хлопець поволі почав підводитись, обережно, наче голова у нього була зроблена з кришталю. Чесно кажучи, мені зовсім не хотілося його бити, таке жалюгідне враження справляв мій заюшений убивця. Але просто було незручно перед собою - як це, він на тебе з ножем, а ти навіть йому тирси добрячої не даси? Тому я потроху підганяв його носаками, щоби швидше отямився.
  
  Коли терорист нарешті звівся на рівні, я схопив його за комір і потяг за собою, намагаючись заховати якнайдалі жаль, що виникав у душі. Боже, і отаке хотіло мене вбити, і, певно, прибило б таки, якби я вчасно не ослизнувся там на площі. Жах.
  
  Я повів його до готелю - не в парку ж, справді, розбиратися. Він слухняно перебирав ногами, не роблячи жодної спроби до опору. Ніндзя сраний.
  
  Так я затяг його на свій третій поверх. Співкамерників, дяка Богові, знову не було - певно, у бабів. Я штовхнув свого опонента до ліжка, і він упав як лантух. Хлопець остаточно розклеївся.
  
  - Витри пику, - я кинув йому сірого місцевого рушника. Він слухняно почав розмазувати по обличчю кров, слину та сльози. Грандіозне видовисько. Я відвернувся і раптом запропонував: - Їсти будеш?
  
  Він припинив свою роботу і очманіло витріщився. Я дістав із сумки пиріжка:
  
  - Тримай, Рембо.
  
  Він взяв пиріжок, наче бомбу, покрутив у руках, потім надкусив, а потім в одну мить запхав до рота і заходився жадібно ковтати. Я кинув ще один. Здається, чувак і справді зранку нічого не їв. Прочуханка на голодний шлунок - дуже корисно для здоров’я. На третьому пиріжку він почав жувати, а не ковтати, наче качка. Певно, трохи наївсь.
  
  - Ну, - сказав я, відкинувшись на ліжко та поклавши поруч із собою трофеї - кулю та ніж.
  
  Хлопець ковтнув, підвів очі. Погляд його зупинився на зброї. І раптом він відклав пиріжок зі слідами крові на тісті.
  
  - А чого ви мене годуєте? - спитав він.
  
  Я здвигнув плечем:
  
  - Не знаю. Це ж ти мене хотів убити, а не я тебе. А я й зараз не хочу твоєї смерті, принаймні з голоду.
  
  - Ви дарма мене годували, - знову сказав хлопець, злегка заїкаючись. - Бо я і справді хотів вас убити. І зараз хочу, - додав, трохи подумавши, проте доволі впевнено.
  
  Як вам таке почути? Я копнув його ногою, але він сидів далеченько, і удар влучив тільки у коліно. Хлопцеві губи знову скривилися.
  
  - А що я такого панові зробив? - спитав я лагідним голосом і примружив очі, чекаючи на відповідь.
  
  Він потер коліно і знову заїкнувся:
  
  - Н-не ви, ваш дід. Тобто прапрапрадід.
  
  Я проковтнув це без коментарів і тільки спитав ще лагідніше:
  
  - Ну і що такого зробив тобі мій прапрапрадід?
  
  Хлопець зиркнув на мене, але зразу ж опустив очі.
  
  - Він упадав за моєю прапрапрабабцею…
  
  Боже! Я ж, здається, так і думав, що він маніяк. Вендета. Кривава помста. Як вам подобається? Я скосив око та ще раз пересвідчився, що ніж біля мене і для цього придурка недосяжний. А якби він тоді мене вколошкав, га?
  
  Хлопець сидів, спершись підборіддям на руки, і дивився у стіну перед собою. Наче застиглий. Псих, одне слово. Я знову зробив лагідний голос:
  
  - А син за батька не відповідає. Так нас учив товариш Сталін. Тим більше за прапрапрадіда.
  
  Він не реагував, навіть оком не змигнув. Мені знову закортіло затопити йому в розпухлу пику, але натомість я спитав:
  
  - Де ж ти пістоль подів?
  
  - Викинув.
  
  - Чом?
  
  У нього було абсолютно відсутнє обличчя, у цього психа. Слова вилітали, наче самі по собі, тільки на губах за щось чіплялися, тому іноді вдавалися з другої спроби:
  
  - З-заклинило.
  
  Так. І я раптом здогадався, чому не чув пострілу тоді, на площі. В нього був глушник на пістолі. І заклинило - це буває у саморобок.
  
  - А ти знаєш, що з тобою годиться зробити? - спитав я.
  
  Він не відповів. Він знав, що з ним годиться зробити. Я закинув ногу на ногу, і чобіт мій прийшовся як раз хлопцеві під носа, але він все одно не поворухнувся.
  
  - Ну? - спитав я, знаючи, що знову не почую відповіді.
  
  Але хлопець раптом підвів на мене очі.
  
  - В-ваш дід, - сказав він, - тобто прапрапрадід, князь Язовецький, був одним із лідерів Краківського повстання.
  
  Це прозвучало настільки несподівано, що я навіть прибрав чобіт з-під його носа. Я все розумію, але ніяк не можу збагнути таких переходів.
  
  - Ну то й що? - спитав я автоматично.
  
  Він дивився, наче випробовуючи. Кволі очі раптом ожили, і навіть слова рідше стали чіплятися за губи.
  
  - Я був у Кракові, там у музеї є його портрет. Я в-випросив ксерокс… - і він раптом поліз рукою за пазуху.
  
  Я напружився. Біс його, придурка, зна, що у нього там. Але хлопець видобув тільки аркушик. Невеличкий. З паспорт завбільшки. Я подивився - а хто б не подивився на портрет власного прапрапрадіда? Аркушик був обгорнутий це-лофаном, але, не дивлячись на це, виглядав досить засмальцьованим. Це дійсно була ксерокопія зі старої гравюри. На мене дивився трохи пласкуватий, як то малювали раніш, не надто професіонально, але ретельно зображений польський панич. У шапці. Правильне довге обличчя, очі… Чорт забирай, у мене був нефіговенький предок.
  
  - Він на вас дуже… тобто ви на нього, - сказав хлопець.
  
  Я підвів брови. Де це таке видно? Щось лядське у мене в обличчі дійсно є, але щоб таки схожий…
  
  Надивившись на предка, я перевів очі на свого вбивцю. Той сидів, неначе перемогу якусь здобув, і аби трохи збити такий настрій, я знову копнув ногою у тонке хлоп’яче коліно. Він закусив губу. Ні, треба зізнатися, цей бовдур таки вивів мене з рівноваги.
  
  - Ну, - процідив я крізь зуби, намагаючись залишатись спокійним.
  
  Він тер коліно.
  
  - Ну, - повторив я загрозливо. - Ти, падло, не викаб-лучуйся. Почав щось казати - кажи.
  
  Він, певно, не хотів більше отримувати, тому знову заговорив:
  
  - Вашого прапрапраріда після розгрому заслали до Бесса-рабії, у його маєток. А там поруч було село, де жила моя пра-прапрабабця. Князь залицявся до дівчат, хоч мав жінку і сина, а дівчата відмовити не могли, бо він шляхтич, лях і гарний…
  
  Я дивився на нього, як на діда Панаса з “На добраніч, діти”. А він, наче й справді дід Панас, почав розходитись. Кудись зник впертий вираз із його очей, і замість нього з’явився дивний вогник. Навіть розбита пика набула якогось натхненного виразу.
  
  - Ну і почав князь з дівчат свого села, а як перебрав, пішов до сусідніх. А бабця моя була гарна, і був у неї хлопець, Іван. А її звали Марійкою. Ну і дід ваш накинув на неї оком, - хлопець шморгнув носом. - А вона була дівчина чесна. Та ще й дід мій, Іван. У них вже змовлено було. А князь - відоме діло. Пограється і покине. Ну от. Вона ні за що. Не хоче. А він ходить, подарунки носить. І вже сердитися почав, а вдіяти нічого не може. Бо село не його було, а вільне… А коли Марійка вже зовсім князю відмовила, почалися у її батьків в господарстві великі збитки. Вовки дерли овець. І не їли, а подеруть, покидають і тікати.
  
  Ні, не подумайте, що я всю цю історію слухав більше, як упіввуха. Я просто сидів і сам собі дивувався. Хто б оце міг подумати! Посеред Варшави мені дають портрет мого власного діда, і хто - та сама людина, що стріляла в мене зі справ-жнісінького пістоля. Добре, хоч глушак заклинило. І оце виходить, на картинці мій справжній дід, князь. Тобто в моїх жилах тече кров цього чувака на портреті. Чорт! Останнє вразило мене чи не більше за пістоля та ножа.
  
  А мій убивця розповідав, немов повторював сто разів говорене: - І пішов, значить, батькам великий збиток. А князь ходе і каже - згоджуйся, Марійко! А за кожну мертву вівцю буде в твого батька три. Дуже йому захотілося. А вовки вже почали навіть чабанів дерти. Одного порвали - ледве відходили. І тоді покликав Марійчин батько до себе Івана та й каже йому - ти, каже, як мені в зяті хочеш, зроби щось із тими вовками, бо ж хлоп молодий та дужий. Бо все одно твоя худоба буде, як помру, а як задеруть усіх - будеш без овець. А Іван кмітливий до того ж був і зрозумів, що тут щось не теє, бо де це бачено, щоб вовк подер вівцю і покинув. Пішов Іван до знахаря, поніс могорич. А знахар каже: ти, каже, хлопче, подивись, бо то, певно, вовкулака ходе, а не звичайний вовк. А вовкулаку можна вбити тільки ножем сім разів освяченим. І осьо на тобі, каже, свяченого ножа. А Іван взяв того ножа та пішов отару сторожити…
  
  При останніх словах я відчув під ліктем холод сталевого леза і вмить повернувся на грішну землю. А повернувшись, почав вдумуватись у все, і потрошку у мене почало холонути в животі.
  
  - Чекай, а де ти взяв ножа?
  
  Хлопець перевів на мене очі, і я жахнувся, побачивши їх вираз. В них палав вогник, навіть вогонь. Але то був вогонь божевілля. Хлопець абсолютно точно був причучурений, він говорив, наче магнітофон, без жодної власної інтонації.
  
  - Ніж? - перепитав він своїм дерев’яним голосом.
  
  Я кивнув і, знайшовши руків’я, підняв над ліжком важку зброю. Дивно, але блиск леза якось заспокоював - просто я ніколи не мав справи з божевільними.
  
  - Купив… Я його купив. Сім років святив.
  
  - Що?! - я мало не влучив вістрям у власне коліно.
  
  - Святив. На Великдень. Сім років… Важко святити ножа. Треба його ховати, щоби панотець не побачили.
  
  Точно божевільний. Я навіть пожалкував, що просто не прибив його як слід у парку - все було б легше. А хлопець відвів від мене свої палаючі очі і запитав:
  
  - Ви будете слухати далі?
  
  Я не відповів, та він, певно, й не потребував відповіді. - Іван узяв ножа і пішов сторожити отару, а як ішов селом, то до нього пристала Марійка. Візьми, каже, мене з собою. Він спочатку не хотів, а вона умовляла, ну то він і взяв. Прийшли вони отару сторожити, вогонь розпалили…
  
  Я дивився на хлопця і не міг второпати. Сім років святив ножа. Скільки ж це буде… сім… То він ще до Горбачова мав почати. Жарти, чи що? А може, він його і не святив. Може, він навигадував, цей пришелепуватий.
  
  - Вогонь розпалили. Вівці в кошарі мекають. Наче нічого нема. Але тільки минула північ, як раптом вівці заметушилися. Скочив Іван з місця, а з лісу біжить на нього вовк. Та не звичайний, а просто величезний. Хутро у нього вогнем горить, очі блискавками, лапи топчуть траву, аж та стогне. Марійка злякалась, кричить: Іване, то князь! Впізнала, значить. А вовкулака спинився і каже: так, князь. Не хотіла ти мене, Марійко, людиною, то я прийшов вовком, може, так тобі більше сподобаюсь. Тут Іван схопив ножа та як стрибне вперед просто на князя. А той засміявся і каже: жалко мені тебе, Іване, та нічого не поробиш. Задеру я тебе, як ту вівцю. А от побачимо, крикнув Іван. Почали вони битися. Вовк стрибає, а Іван його ножем. А князь спочатку не знав, що ніж у Івана свячений, а потім, як дістало його, закричав, загорлав, а Іван його ще раз, та ще раз, поки кров із нього вся вийшла на траву, а трава ту кров брати не хотіла, і потекла вона далі… І тут мене немов по голові стукнуло. Чорт! І як це я зразу не здогадався.
  
  - Слухай! - гукнув я. - Так оце тому ти в мене і стріляв срібною кулею!
  
  Хлопець кивнув, не припиняючи говорити. - І коли витекла остання краплина, перекинувся вовк на князя Язовецького, і сказав він: ти вбив мене, Іване, але це тобі не минеться. Бо я вовкулака з діда-прадіда, і діти мої усі будуть вовкулаки, і колись останній з мого роду загризе останнього з твого роду. А ти, - сказав він, - Марійко, якщо одружишся з ним, то твого онука колись загризе мій, а як ні, то ні. - Сказав так і зник. А на другий день почули, що князь Язовецький упав з коня і забився на смерть. А Іван одружився з Марійкою, і вівці в них ніколи вовк не дер.
  
  Гарна казочка. Я подивився на казкаря. Хлопець з останніми словами замовк, наче його вимкнули.
  
  - Все? - спитав я.
  
  - Все, - вичавив він з себе, і тут раптом його затрусило страшно, немов у лихоманці, голова впала і затіпалася туди-сюди, мало не відриваючись від шиї. Я вперше бачив, щоби людину отак трусило. Може, це епілепсія? Я швидко підвівся, налив склянку води і тицьнув хлопцеві в губи. Він заклацав зубами по склу, але щось таки випив. Все це скидалося на справжнісіньку божевільню, і я все менше відчував себе лікарем і все більше - пацієнтом. Коли хлопець став труситися з меншою амплітудою, я сів поруч і обхопив свою бідолашну голову обома руками. Що ж це виходить, га? Це виходить, що мене хотіли вбити через… через…
  
  - А ти останній у своїй родині? - спитав я.
  
  - Т-т-та-ак, - видушив він з себе.
  
  - А якщо діти?
  
  - У м-мене д-дітей не буде, - сказав він, знову заїкаючись.
  
  - Ти, мабуть, хворий, так?
  
  Він не відповів. Звичайно, хто ж на таке відповість.
  
  - Як ти мене знайшов?
  
  - Я в-вас давно шук-кав. І з-з-знайшов д-давно.
  
  - Давно.
  
  Це просто не вкладалося в голові. Хлопець був хворим. Абсолютно точно. Не знаю, як там щодо дітей, а на голову він хворів безперечно. Переді мною на ліжку лежав свячений ніж, куля та портрет прапрапрадіда, і від них теж не було куди подітися. Розказати комусь - не повірять, та й самому якось не вірилось, що все це відбувається насправді - срібні кулі, вовкулаки… Ніяк не можучи зібрати думки докупи, я поліз до сумки і дістав свій постійний НЗ - пляшку доброї житомирської горілки. Похапцем відкоркував і хильнув прямо з горла. Тепла рідина обпекла нутрощі. Я посидів трохи, заплющивши очі, потім хильнув ще, потім ще. Із третім ковтком до мене повернулася колишня впевненість. Я нахилився і тицьнув хлопцеві пляшку під носа.
  
  - Пий.
  
  Він смикнувся.
  
  - Пий!
  
  Його руки ще продовжували тремтіти, а очі заволоклися білим. Майже силоміць я влив у нього горілку, грамів сто, поплескав по щоці, немов дитину, чекаючи, щоби проковтнув. Конопате обличчя неймовірно скривилося, але дорогоцінна рідина слухняно влилася до горла. Після такого лікувального заходу хлопець знову впав на подушку, наче неживий. Здається, він остаточно виключився. Я взяв з ліжка всі свої трофеї і ще раз уважно роздивився. Куля обтерлася у мене в кишені, і тепер дійсно виглядала як срібна. Маленька, дрібного калібру, сплюснута об цеглу муру. Хоч не об мої ребра. Я сховав кулю в гаманець, щоб не загубити. Тепер, наче ветеран, зберігатиму знаряддя власного вбивства.
  
  Ніж. Ніж був добрий, але не надто - звичайний різницький ніж. Такий можна купити на базарі вдома. Нема чого з ним возитися, тим більше тягти через кордон. А до речі, як він сюди його провіз? Хоча у хворих своя логіка, нам цього не зрозуміти. Я ще покрутив ножа в руці і, подумки жалкуючи, закинув під ліжко якомога далі. Навіщо нам зайві пригоди, і так вже…
  
  З невеличкого аркушика на мене дивився мій власний пращур. У шапці, з вусами. Справжній князь. Вовкулака та лідер національно-визвольної боротьби. І я, гідний нащадок, приїхав на етнічну батьківщину у пошуках пошарпаного комп’ютера. І що пошарпанішого, то краще. І тут-таки, через цього-таки предка мене мало не скалічили. До речі, завтра треба буде зранку побігти і таки взяти той триста вісімдесят шостий. Розваги розвагами, а справа сама по собі. Я ще раз глянув на прадіда, немовби шукаючи його згоди, але не знайшов і сховав портрет у сумку, туди де паспорт. Приїду - батькові покажу, потішиться старий.
  
  Я кинув оком на свого вбивцю і побачив, що горілка вже почала діяти. Конопате обличчя набувало потрошку свого природного рожевого кольору, дихання стало рівнішим, губи розтулилися і ледь-ледь ворушилися, немов шепочучи. Чоло вкрили дрібні крапельки поту.
  
  От ще халепа з цим придурком. Тут і самому дай Боже вибратись з історичної батьківщини, а з таким… У нього ж, напевно, і грошей нема, у голодранця. Доведеться якось уже там… Не лишати ж власного вбивцю на поталу місцевим медикам. Не мала баба клопоту - купила порося. І чого це я такий добрий, весь час підбираю якихось придурків і чіпляю собі на шию. Певно, в діда, тобто у прапрапрадіда.
  
  Завтра зранку все треба оперативненько, та ще й комп’ютера встигнути. У крайньому разі на таксі, хоч і деруть. Я нашвидкуруч склав свої речі - подарунки окремо, щоб не переплутались. Будильника завести на сьому, ні, можна на піввосьму, бо все зібране. Так, іще б гроші поміняти, теж час. Ну нічого, встигну. Я ще раз подивився на годинника - забалакались ми. Стрілки показували двадцять на другу. Треба спати. На тумбі стояла недопита пляшка з добрячою житомирською горілкою. Половина ще лишилася - не пропадати ж добру. Хай краще пузо лусне. Я всівся з пляшкою на порожнє ліжко і хильнув. Очі мої зупинилися на конопатому вбивці.
  
  Хлопець лежав, відкинувши голову на дохлій лядській подушці. Жили на шиї натяглися, випинаючись під шкірою. Невеличкий кадик видавався трохи вперед і ледь рухався, коли хлопець починав сопіти. Шия була тонка, навіть тендітна, і під щелепою вкрита легеньким пухом. Біла, незасмагла шкіра здригалася при рухах кадика і здавалася тонкою, майже прозорою. А під нею, над ключицею, пульсувало в артерії близьке, тепле, трошки солонкувате і таке беззахисне життя.
  
  Я поставив пляшку з горілкою і заплющився.
  
  Розділ 5 ДІВОЧІЇ НОЧІ
  
  Вона заповнювала порожні графи чепурним рівненьким почерком завзятої хорошистки. Кругленькі літери тулилися одна до одної, ставали у стрункі лави слів та рівнялися направо під кутом у двадцять градусів. Та й взагалі вся вона була як тая хорошисточка - чистесенька, гарнесенька, акуратнесенька, крохмальний халатик, шапочка, хвостик чорного волосся та ясні-ясні волошкові очі.
  
  Я стояв перед нею, вісімнадцятирічний лобуряка із глибоким життєвим досвідом, викарбуваним на кістках правої руки та під черепною коробкою, у надрах струсонутого нещодавно мозку. Я був пацієнтом, вона - медсестрою травматологічного відділення, новою медсестрою, бо місяць тому її тут не було.
  
  - Тільки знаєте, - вона підвела на мене своє писане личко і несамохіть посміхнулася. - Знаєте, вам їсти не можна нічого.
  
  Очі її при цьому набрали винуватого відтінку, немовби вибачаючись за те, що мені не можна їсти. Я так замилувався цими очима, що спочатку й не второпав, про що йдеться. А потім второпав.
  
  - Як це не можна? Чого це?
  
  Вона здвигнула плечем граційно, немов косуля, і знову посміхнулася:
  
  - Не знаю, тут написано нульовий стіл. Мабуть, вас до операції готують.
  
  - Мене?
  
  Я здивувався, якщо не сказати більше. У мене вже була операція. А потім - друга, коли знімали апарат Ілізарова. Що це за фігня, справді? Я ліг на розробку суглоба - яка може бути операція?!
  
  Приблизно так я і висловився. А у відповідь отримав ще одну посмішку, здатну розтопити кригу. Дівчина розвела руками, немов зніяковівши:
  
  - Так написано. Але я спитаю, добре?
  
  - Та вже спитайте, - я не витримав і теж посміхнувся. - А вас як звуть?
  
  - Оленка, - просто відповіла вона, закрила журнал і підвелася зі стільця. - Давайте я вас проведу в палату.
  
  Ми пішли темним коридором, причому я намагався триматися позаду, щоби краще роздивитись свою супутницю. Бездоганно білий халатик облягав її постать, лишаючи для огляду стрункі засмаглі ноги. Такі ноги викликали бажання ретельно вивчити місце, де вони кріпляться, але це було можливо зробити тільки добряче відставши, щоби дівчина опинилася на тлі світлого вікна. І я вже почав відступати та примірюватись оком, коли вона раптом спинилася, прочинила двері палати та обернула до мене своє ясне личко.
  
  - Приїхали. Ваше ліжко - крайнє праворуч.
  
  Я подякував, як чемний хлопчик, а вона у відповідь посміхнулася і пішла назад до своєї конторки. Я стояв на порозі, супроводжуючи її поглядом. Стояв довго, бо хода у дівчини була така сама, як і вся вона - охайненька, рівненька, акуратненька. Халатик напинався на стегнах, потім опадав, а тоді знову напинався у такт легких кроків. Плечі пливли вперед непорушні, немов мармурові, і під ними вгадувався лебединий прогин спини. Від усієї постаті віяло свіжістю та незайманістю - ну точно як від дев’ятикласниці-хорошистки.
  
  - Задивився? - почув я поруч.
  
  На порозі палати стояв дядько у трусах на босу ногу. Крім трусів, він мав на собі піжамну куртку та окуляри. А ще мав філософськи-допитливий погляд, як у міського інтелігента-алкоголіка. Цим поглядом дядько зміряв спочатку мене, а потім медсестричку, точніш, її спину.
  
  - Сурйозна дівчина. Для жизні. Оце, знаєш, картопля буває для п’юра і для жарков’я. Так і жінки - бувають для гри і для жизні. Ця - для жизні.
  
  Під таке премудре зауваження я зайшов до палати та промовив до всіх:
  
  - Здоровенькі були. Мене кличуть Льоха.
  
  - Здоров, - не в лад відповіли місцеві жителі, і моє лежання в лікарні почалося.
  
  У палаті нас було шестеро. Досвідчений медичний вовк, я швидко познайомився з усіма.
  
  Дядько у трусах містився біля вікна. Він мав опіки обох ніг та щиру вдачу, тому охоче ділився інформацією. Сам дядько трапив сюди після гулянки - як годиться, перепився, сяк-так доліз додому і взявся варити холодець.
  
  - Буває таке, що захочеться, і край. У тебе буває?
  
  - Трапляється, - признався я.
  
  Отож захотілося йому зварити холодцю. О третій ночі. У здоровезній каструлі. А сам п’яний, як чіп, тому, звичайно, коли закипіло, всеє теє перекинув на себе. Випадково, звичайно. А потім ліг спати - зверніть увагу. І тільки коли зранку відірвав ковдру від ніг разом зі шкірою, додумався подзвонити до лікарні. Тепер він не міг вдягти навіть піжамних штанів, ходив у широченних, як Чорне море, трусах, тому поза очі звався Футболіст.
  
  Взагалі компанія у нас зібралася та ще. Навпроти Футболіста, теж біля вікна, лежав Космонавт. Це був молодий хлопець, десь мого віку, який під час звичайної прогулянки дахом свого дев’ятиповерхового будинку впав у вентиляційний люк. Впав удало, бо приземлився на першому поверсі, обідравшись, немов об наждак, та всього-на-всього зламавши ногу. Тепер Космонавт шкультигав собі правою ногою вперед, на лівій маючи чудовий апарат конструкції курганського генія професора Ілізарова.
  
  До речі, щодо Ілізарова - як відомо, кожен лікар має особисту прихильність до певного лікувального засобу і тому застосовує його направо-наліво без особливого розбору. Наш “Тато” мав слабкість до згаданих апаратів, тому не дивно, що всіх прикрашали геніальні витвори професора з Кургана - зрозуміло, за винятком мене та Футболіста, бо мені апарат щойно зняли, а Футболістові просто нікуди було чіпляти. Проте Ілізаров - це ще півбіди, бо, наприклад, мешканці палати навпроти як один лежали з гирями, причепленими до рук, ніг та вух - їхній лікар кохався на витягуванні.
  
  Сусідові Космонавта ногу прикрашали аж два апарати. Це був завзятий бандюга на ймення Жьора, якому в розбірках зламали стегно у двох місцях. Крім Ілізарова, Жьора був прикрашений надзвичайною кількістю високохудожніх нако-лок - на грудях, руках, ногах, спині - просто місця вільного не було. Пошепки Футболіст повідомив, що на дупі Жьора має зображення двох кочегарів, які у такт ході підкидають вугілля у… одним словом, у ціль. Звідкіля такі відомості, я не зрозумів, і, зрештою, їх було складно перевірити, бо Жьора свого багатства трохи нітився і всі розпитування на цю тему обривав. Але й, окрім кочегарів, там було на що подивитися, їй-бо.
  
  Поруч зі мною лежав чорний та похмурий дядько Гаврило. Свій апарат Ілізарова він заробив на цвинтарі, де серед ночі, як каже, напоровся на гострий кілок огорожі, причому так сильно, що не тільки пробив ногу, а ще й надколов кістку. Що дядько робив на цвинтарі вночі, лишилося таємницею через його відлюдкуватість та мовчазність.
  
  Ну а навпроти, біля дверей містився простий чувак, що будував з кумом хату, під п’яну лавочку упустив на руку край бетонної балки та розтрощив кістки до відповідної матері. Чувак наполегливо розповідав всім про себе та свого кума, тому звався МизКумом.
  
  - А ти? - спитав Футболіст, коли доніс до мене останні краплі інформації. І я чесно зізнався, що вони були з дрючками, а я просто не встиг. Тому тільки розбив одному носа, а вони мені зламали руку і дали по голові - всю ніч блював.
  
  - Скільки їх було? - поцікавився Футболіст.
  
  - Двоє, - сказав я.
  
  - Мало, - похитав головою він. - Скільки тут лежу, ні від кого менш як про п’ятьох не чув.
  
  Я засміявся, наскільки міг весело:
  
  - Добре, нехай буде п’ятеро.
  
  Звичайно, поки те і се, минуло півдня, і я вирішив пере-почити, для чого розправив вологу й сіру білизну на своєму ліжку та влігся зверху, не роздягаючись. І тільки-но при-лаштувався, як на порозі з’явилася медсестра, та сама Оленка з волошковими очима. Мене підкинуло з місця, як на пружині. А вона стала якраз проти обідраного бильця та подивилася на мене, намагаючись втримати на обличчі серйозний робочий вираз.
  
  - Ви знаєте, - сказала вона своїм чарівним голосом. - Я з’ясувала з вашим столом.
  
  Навіть слова з її губок злітали якісь кругленькі та чепурні, несподівано охайні на тлі пошарпаних стін та лексикону застоялих пацієнтів.
  
  - Це він вам написав не нуль, а “О”, тобто “Общий”. Він у нас трошечки москаль. Так що стіл у вас загальний. Їжте на здоров’я…
  
  МизКумом прокоментував із свого кутка:
  
  - На здоров’я. Та хіба це можна їсти?
  
  Мені закортіло дати йому по пиці. Але дівчина не зреагувала на зауваження, тільки посміхнулася і вийшла, причинивши за собою двері.
  
  - Цвіточок, - прицмокнув їй услід Жьора.
  
  - Правильно, Льоха, - додав Футболіст. - Перед такою тре-ба ставати у фрунт.
  
  Тільки тут я помітив, що досі стою, як бовдур, серед палати та всівся назад на ліжко.
  
  - Я сьогодні очень-очень сексуально озабочен, - проспівав Жьора.
  
  МизКумом знову загиготів:
  
  - Отож ми з кумом одного разу поїхали на рибалку, на ту сторону, а там якраз отака підходе та й каже: “Мене, - каже, - тут забулися”. Поїхали екскурсанти, значить, а її забулися, такот вона і каже нам, чи не перевезете, значить, її в місто, а ми з кумом і думаємо…
  
  Я не став чекати, чим скінчиться ця карколомна повість, а пішов покурити. Все-таки після отримання дозволу їсти світ змінив барви на більш оптимістичні - кому, скажіть, приємно думати, що його мають оперувати та ще й невідомо навіщо? Я курив і одночасно вивчав складний візерунок на своїй піжамній курточці. Курточка була сіренька, і по всьому тлі мала написи червоними літерами: “Мінздрав-Мінздрав-Мінздрав-Мінздрав”. Дуже естетично. Втім, як і все тут.
  
  Взагалі мені це лежання в лікарні було приший кобилі хвіст. Я розробляв суглоб після складного перелому. Теж називається хвороба. Але сказали лягти, я й ліг, і от тепер мав ходити на фізіотерапію, лікувальну гімнастику, пити якусь гидоту. Цирк! Єдиний фактично здоровий серед усієї місцевої калічі. Проте рука все-таки не гнулась. А може, й не треба? Як не розробляти, од війська можна одкосить. Хоча чорт його зна. Зараз усіх підряд гребуть, а ціле життя з каліченою рукою - кому воно впало? Краще раз одслужить.
  
  Так я міркував, поки скурив до кінця “ватрину”. А тоді повернувся до палати. Там теж не було нічого цікавого. МизКумом скінчував свою оповідь:
  
  - Ну оце ж ми з кумом і думаємо - хай спочатку до ресторану, вип’ємо, те-се, а потім…
  
  Отак завжди у перші дні - кожна хвилина цідиться, як дурна самогонка. Треба було кар-динально розважитись, і перед очима знову постала медсестра Оленка. Може, вона теж нудьгує? - понудьгували б разом.
  
  Я підтягнув піжамні штани і вирушив на пошуки. За конторкою нікого не було, та й взагалі, здається, робочий час скінчився - сумно, нічого не скажеш. У кінці коридора, у сестринській теж було порожньо. Лишалася процедурна - якщо і там нікого, значить іду слухати палатні побрехеньки або книжку почитаю.
  
  Старі обшарпані двері процедурної прочинилися напрочуд тихо. Я обережно зазирнув і побачив ту, яку шукав, - вона, стоячи в кутку біля шафи, знімала свій білий халатик. У вікно зазирало червневе вечірнє сонце, старанно освітлюючи подробиці. Дівчина стояла впівоберта, тому не бачила мене, а я з дитинства був добре вихований, тому не став її кликати, а просто зачаївся біля дверей спостерігаючи.
  
  Літо та уніформа дозволяють нашим сестричкам заощаджувати на білизні, тому, знявши халатик, дівчина лишилася у самих трусиках, і те, що відкрилося моїм очам, тільки підтвердило перші враження. Вона у всьому виявилась хорошисточкою: - засмаглі груди були акуратними, хоча й величенькими, та й ноги кріпилися правильно, біле мереживо обтягувало круглі сідниці, пружні і, здається, теж темні від засмагу. Цікаво, де це вона так встигла?
  
  Дівчина, поклавши халат, полізла за чимось у шафу, даючи змогу зайву хвилину милуватись її формами. І тут у носі в мене засвербіло, абсолютно нестерпно, легені рефлекторно набралися повітря, я почав нещадно терти перенісся, але це не допомогло, і в наступну мить розкотисте чхання розірвало тишу проце-дурної. Оленка зойкнула від несподіванки та миттєво заховалася за розкриті дверцята.
  
  - Пробачте, - сказав я. - Це, напевно, інфекція. У нашій палаті відчинене вікно.
  
  Мій глибокий життєвий досвід радив користуватися будь-яким слушним моментом для знайомства.
  
  Дівчина визирнула з-за дверцят, подивилася на мене і нічого не сказала. Вона просто заходилась вивчати мене своїми волошковими очима, так само уважно, як я її хвилину тому. Виникла пауза. Під цим допитливим поглядом я відчув себе повним ідіотом. Щоб якось виправити ситуацію, довелося спитати перше, що трапило на думку:
  
  - Де ви так добре засмагли?
  
  Вона посміхнулася і нарешті промовила своїм чарівним голосом:
  
  - Ти вже або зайди, або вийди. Не стовбич у дверях. І що, скажіть, я мусив вийти?
  
  Дівчина полишила свою схованку й, анітрохи не нітячись, підійшла до мене.
  
  - Клац! - промовив замок на дверях, зачиняючись під її пальцями.
  
  Я відчув, що піжама стає мені малою.
  
  Протягом наступної години нудьгувати нам не довелося. Звичайно, у свої вісімнадцять я не міг похвалитися розмаїттям сексуального життя, тобто навпаки - похвалитися міг, але самі розумієте, наскільки це було би правдою. Епізоди, що надихали мене раніш, ні в яке порівняння не могли іти з Оленкою - просто як “Жигулівське” пиво і “Оболонь”. Увечері, крутячись у ліжку та не можучи заснути на панцирному трясовинні, я, звичайно, міркував над тим, що сталося, і дійшов висновку, що старанність багато важить у житті. Старанність та ретельність. Дарма я раніш злигався з двієчницями, а хорошисток недооцінював. Насправді он воно як - якщо людина не може вивчити історію або географію, то де їй до більш складних наук, а якщо вже може, тоді… Тоді треба буде принаймні ще раз перевірити свої висновки.
  
  Вранці, о шостій, коли мене розбудили, щоб запхати під пахву термометр, крізь залишки сну я ще раз все згадав і, чесно кажучи, сильно збудився, тому відмітка тридцять сім і дві, до якої доліз срібний стовпчик, не здалася надмірною. Нічна сестричка похитала головою та зробила запис. Футболіст захихотів:
  
  - Як відомо, під час статевого акту температура тіла підвищується на один градус.
  
  Він, падлюка, певно-таки щось пронюхав. Жьора відізвався із властивим йому цинізмом:
  
  - У кого менструації і у кого полюції, вперед на демонстрації під прапор революції.
  
  - Лайдаки, - незадоволено пробурчав з-під ковдри дядько Гаврило. - Поспати дайте.
  
  - На сніданок буде каша, - філософським шепотом зауважив МизКумом. - А з каші не стоїть.
  
  Футболіст заперечив:
  
  - У кого як. У Космонавта оно одіяло, як палатка на альпенштоку, а кашу їсть ту саму.
  
  Космонавт знічено перевернувся на бік. Всі зареготали.
  
  - Господи, - не витримав дядько Гаврило і сів на ліжку. -Коні скажені, іржете зранку, не спиться вам…
  
  - Точно, - закивав головою Футболіст. - Коні. Зараз поїмо вівса і до ветеринара.
  
  - Доброго ранку!
  
  В палаті наче зійшло ще одно сонечко. На порозі стояла Оленка, як завжди чепурна, у біленькому халатику, що напинався при кожному русі, у крохмальній шапочці, з чорним хвостиком, свіжа, як ковток ранішнього повітря.
  
  Я впіймав себе на тому, що губи самі розтяглися у посмішці, а дівчина пройшла до вікна та скептично оглянула палату. На мені її погляд не затримався ані на мить.
  
  - Задуха у вас, - резюмувала сестричка. - Вікно треба відчи-нити, не проти?
  
  Не чекаючи на відповідь, вона потяглася до високої кватирки, піднялася навшпиньки, чіпляючи ручку своїми ніжними пальчиками.
  
  Слова позастрявали у наших горлянках. Я знав, що напинає крохмальну тканину і лоскоче погляд у недбалому запаху халата, я знав, якими бездоганно вправними можуть бути ці пальці і який вогонь запалюється у кожній клітинці шкіри від їх доторку. Шість пар чоловічих очей втелющилися в одну точку, а Оленка відчинила кватирку і обернулася до нас, начебто нічого не помічаючи. Космонавт так і завмер зкуцьорбившись на боці - каша на нього не діяла. Дівчина пройшла через мовчазний ряд ліжок, а на порозі побажала:
  
  - Не запізнюйтесь на процедури.
  
  Почався ще один койко-день.
  
  Під час обходу мені призначили масаж, УВЧ, парафін, лікувальну фізкультуру та вітаміни. Я знав, чим загрожує останнє, тому одразу захникав:
  
  - Ну, не треба вітамінів.
  
  Але наш Тато був невблаганний:
  
  - Тю, такий козак і боїться уколов. А як же ти в армію пойдеш?
  
  - Ну хоч у таблєтках.
  
  - Нема у нас таблєток, і не видумуй.
  
  Жьорі пообіцяли виписку наступного дня.
  
  - Походите місяць-полтора, пока заросте, а потом знову до нас - знімати. І не забувайте піддержувать режим.
  
  - Доктор, а пити можна? - стурбовано поцікавився Жьора.
  
  - Пити вообще не можна. Но при вашому діагнозі прямих протипоказань нема.
  
  Після обходу я пішов покурити, і, стоячи біля смітника, спостерігав, як люди чимчикували до процедурної, а потім - назад, почухуючи хто дупу, а хто руку. Чесно кажучи, терпіти не можу уколів, тому, докуривши ранішню “ватрину”, я втік на УВЧ і грівся у його променях, аж поки не настав час лікувальної фізкультури. Головне у таких випадках - не з’являтись у палаті, і я старанно дотримувався цього принципу. Але уникнути неприємностей все одно не вдалося. Перед самим обідом по мене прийшли.
  
  - Олексію! На укол.
  
  Оленка дивилася на мене з усмішкою, немов учителька на першокласника.
  
  - О-о-ой, - скривився я, але діватись не було куди.
  
  У процедурній я спробував обійняти дівчину, проте вона випручалася з рук.
  
  - Спочатку укол, - очі дивилися з неприхо-ваною іронією. - Знімай штани.
  
  Я приречено сперся на стіну біля кушетки і посунув донизу гумку піжами. Луснула ампула, щозь зашаруділо.
  
  - Знімай, я сказала, - вона підійшла до мене легкими кроками і одним рухом спустила штани до коліна.
  
  Я весь напружився у передчутті укола. А її рука стиснула мою сідницю, потім ще раз і раптом пірнула між ноги, вперед, владним рухом господаря ситуації. Від несподіванки я зойкнув і обернувся. Оленка стояла переді мною із повним шприцом у руках. Очі її горіли. Халат був розстібнутим і відкривав для огляду все розкішне тіло - від набряклих персів до голеного гладенького пагорба внизу живота. Її рука продовжувала свої мандри, а очі з кожною секундою розпалювались все більше. Раптом вона штовхнула мене в груди, так що я впав на кушетку, а сама стрибнула зверху, не випускаючи з рук шприца. Звичайно, я не чекав на такий поворот, але вона повністю володіла ситуацією. За мить стегна її зарухались у складному ритмі, і я приєднався до нього, не дивлячись на те, що насправді трошки очманів. Повні груди ходили ходором наді мною, а повний шприц описував кола просто перед очима. На кінці голки набрякла крапелька. Я намагався не збиватися з ритму, хоч це і було досить складно - штани сплутували литки, стегна давило краєм кушетки, а голова впиралася у стіну. Слава Богу, дійство не повинно було затягнутися - Оленка підвела очі, дихання її стало уривчастим, вона почала хитатися вперед-назад, стогнучи, і тут одним рухом всадила мені шприца у плече на всю довжину голки.
  
  - А-а! - закричав я на все горло і заборсався, але вона міцно тримала мене колінами. М’язи її судомно стискувались, і вона поштовхами вводила вітаміни в моє бідолашне тіло.
  
  Через секунду шприц випорожнився, та й вона зім’якла. Я перехопив її руку і висмикнув голку. Плече боліло неймовірно. Оленка підвела обличчя, посміхаючись ніжно, як жінки завжди посміхаються після цього. Я спробував розтягти губи у відповідь, але це не дуже вдалося. Дівчина злізла з мене, запахнула халатик і кинула порожній шприц у смітник.
  
  - Дурнику, - сказала вона. - Вітамін Б шість колють в руку, а не в сідницю.
  
  Я лежав із спущеними штанами, розчавлений та випотрошений. Ліва рука не ворушилася через укол, а решта кінцівок - через силу силенну вражень, що цей укол супроводжували. Очі вилізли на лоба, от справді не брешу. Напевно, це було смішне видовисько, бо Оленка обернулася на мене і засміялася дзвінко та радісно. Тут і я нарешті впорався з губами, теж посміхнувся та почав приводити до ладу свій одяг.
  
  - Ну ти даєш.
  
  - А чого ти кричав? Боїшся уколів? - вона дивилася на мене, немовби нічого не сталося. Тільки у глибині очей ховалися смішинки.
  
  Треба було терміново рятувати свою чоловічу гідність. Я підійшов до неї, одним рухом розчахнув халат і припав губами до грудей. Вона обхопила мою голову та відвела в бік.
  
  - А раптом хто зайде?
  
  - Смієшся?
  
  - Ти на обід запізнишся.
  
  - Ми сьогодні ще побачимось?
  
  - Якщо схочеш.
  
  В їдальні, ковтаючи пісний борщ, я прислухався до болю у плечі. Це ж треба, так засадити! Але, здається, останнє слово все-таки лишилося за мною. Щоправда, це було не більше, як бравада, проте пообідаю, відпочину - може, й справді зберуся.
  
  - Ти чого сумний? - причепився Футболіст, полишивши на мить боротьбу з котлетою. - Не сподобалась процедура?
  
  - Та, - почухав я руку. - Застромила по саме нікуди.
  
  - А ти б їй теж застромив. Були б квити.
  
  Я відчув, що починаю червоніти і схилився нижче до тарілки.
  
  - Та що ти переживаєш, діло парубоцьке!
  
  От падлюка, щось таки пронюхав. А врешті, яка різниця? Ну й пронюхав, ну й мать його так. Що я, звітуватися перед ним буду? Я підвів обличчя, готовий до рішучого відпору, але Футболіст уже повернувся до котлети, здається, втративши цікавість. Я з огидою подивився на нього, і тут у мене чомусь раптово пропав апетит. Здається, самий запах їжі викликав нудоту. Я відсунув тарілку якнайдалі і відчув, що руки погано слухаються мене. В голові раптом затьмарилося, по спині заструмився холодний піт. Я зрозумів, що кудись відпливаю і вже ледь не зомлів, коли відчув на плечі міцну хватку.
  
  - Льоха, ти шо?
  
  Наді мною схилився Футболіст з недожованою котлетою в роті.
  
  - Ти шо, Льоха? Може, сестру покликать?
  
  - Не треба, - вичавив я з себе. - До палати… ляжу…
  
  Він довів мене до ліжка, і я, не роззуваючись, впав зверху на ковдру.
  
  - Що таке? - спитали над головою голосом дядька Гаврила.
  
  - Та борщ цей, - відізвався з кутка голос МизКумом. - Я сам від нього третій день на очку сидю.
  
  - А мені нічого, - не згодився Футболіст.
  
  Потім звуки зникли.
  
  Скільки я так пролежав, не знаю, але коли нарешті оклигав, у палаті нікого не було. Я роззирнувся навкруги, потім помацав руки, ноги, струсонув головою та прислухався до реакції організму - начебто попустило. Ну-ну. Треба ж було так вле-тіти - може, й справді отруївся?
  
  Я сів на ліжку, замислився, але нічого розумного не вигадав. Скоріш за все екзотичні процедури зранку вкупі з пісним борщем на обід так вплинули на поки що “негодний до строєвої служби” організм. Тому треба було негайно відпочити як слід і набратися енергії. У тиху годину вся місцева каліч повилазила на сонечко гріти пуза, і я вирішив, що сили вистачить на те, щоб приєднатися до них.
  
  Надворі й справді світило сонечко, тому всі лави, що мальовничо були розкидані у хащах бур’янів, окупували хворі. Тут грілася не тільки травматологія, а й хірургія з апендицитними пов’язками нижче пупа, і терапія зі згаслими очима хроніків, і неврологія з ледь живими інсультниками та радикулітниками. Я довго ходив битими-перебитими доріжками, поки знайшов вільну лавку в кутку. Тут, щоправда, заліг тіньок від мереживних гілок акації, але зараз пекти голову не дуже й хотілося. Я всівся, запалив та почав вивчати недовивчені подробиці візерунка на піжамній курточці.
  
  - Льохо, у тебе вільно? - десь на середині цигарки почулося ззаду.
  
  До мене шкультигав дядько Гаврило з милицею під пахвою.
  
  - Сідайте, - я запрошувально посунувся. - Закурите?
  
  Він не відмовився, і далі ми палили вдвох, поки прикончили півпачки. Дядько Гаврило був насправді чудовим сусідою - за всю тиху годину ми не перемовились жодним словом. Не знаю, про що він думав, а я не думав ні про що - просто насолоджувався запахом тютюну, променями сонечка, що пробивалися крізь зелене листя, та свіжим повітрям, що пролазило-таки в легені у паузах між цигарками.
  
  - Ну добре, - підсумував нарешті нашу мовчанку дядько Гаврило. - Піду я.
  
  Він ретельно розчавив милицею недопалок, звівся і, перед тим як зробити перший крок, раптом мовив:
  
  - Будь обережним, хлопче. Здається, на тебе полюють.
  
  - Угу, - автоматично відгукнувся я, потім підвів очі і подивився дядькові услід. Що це він верзе? Але дядько шкультигав собі стежкою і не збирався пояснювати своїх попереджень. От іще бракувало, причучурений трапився в сусіди.
  
  Я йшов коридором до телевізора повз процедурну, коли раптом двері її прочинилися і на порозі з’явилася Оленка. Вона була вдягнута у цивільне - очевидь, вже збиралася додому. Напівпрозора сукня облягала стан, а темні окуляри ховали променисті очі. Я зупинився, посміхаючись. Дівчина теж посміхнулася у відповідь. Ні, все-таки вона була гарна. Навіть після ранішньої екзекуції мені стало приємно на неї дивитись.
  
  - Ти куди? - спитав я.
  
  - Вже нікуди. А ти мене шукаєш?
  
  - Ага, - збрехав я.
  
  - Ну, заходь, - сказала вона, відступаючи у процедурну.
  
  Чесно кажучи, я не відчував у собі особливих сил, але відмовитись не міг. Несміливим кроком я переступив поріг. Оленка замкнула двері і обернулася до мене.
  
  - Ну?
  
  Я посміхнувся трохи ніяково, намагаючись зосередитись, а вона наблизилась до мене і, не знімаючи окулярів, поцілувала міцно в губи. Я відчув, як язик її опинився у моєму роті, владно відкривши його. А дівочі руки одночасно почали розстібати гудзики піжами, притуляючи мене спиною до скляної шафки з ліками. Я не бачив її очей крізь темне скло, тому поцілунок здавався трохи нереальним, але гарячий язик не дозволяв сумніватися і вимагав негайної відповіді. Мої пальці намацали застібку її сукні, та дівчина раптом ковзнула донизу, вислизнувши з обіймів, і в наступну мить опустилась на коліна. Я міцніше притулився до шафки, а вона вхопила мене своїми великими пожадливими губами, і тепла хвиля покотилася животом, долинаючи до серця. Шафка дрібно затремтіла, пляшечки та склянки задзеленчали в такт, і я відчув, що не можу встояти на ногах, тому міцніше вхопився за скляні стінки. Повітря зі свистом виривалося між моїх зціплених зубів, долоні щодуж стискали скло.
  
  - А! А! А-а-а! - не витримав я нарешті та загорлав на все горло, б’ючись у судомі.
  
  За кілька секунд дівчина відпустила мене, ноги зім’якли, і я опустився на підлогу. Оленка облизала губи та посміхнулася, так і не знявши окулярів.
  
  Якщо мій стан після обіду можна було кваліфікувати як нокдаун, то це був нокаут, безсумнівний і однозначний.
  
  Як я вдягнувся, не пам’ятаю, а як дістався ліжка - досі лишається загадкою, тільки був я відсутнім не десять секунд, як вимагають правила, а добрячих три години, бо за цей час пропустив вечерю і ще багато чого.
  
  - Прокинувся? - МизКумом стояв біля мого ліжка і щирився на всі свої криві зуби. - Оце ти здоров спати! Будили тебе, будили - вечерю проспав.
  
  - Козак. Як спить, то не їсть, - філософськи зауважив Фут-боліст.
  
  МизКумом вказав рукою на мою тумбочку:
  
  - Осьо ми тут тобі булочку взяли з їдальні. Хоч щось пожувать.
  
  Я всівся на ліжку. Тумбочку й справді вінчала тарілка із глиняною булочкою зверху. Крім булочки, нашу палату прикрашав ще один монумент - на Жьориному ліжку влаштувався якийсь чорнявий шнир, а перед ним стояла велика чашка зі всунутим у неї кип’ятильником. Чашка парувала, наповнюючи приміщення незрівнянними пахощами.
  
  - Чифіру хочеш? - спитав Жьора, що сидів по другий бік від чашки.
  
  Я був згоден на все.
  
  Шнир щедрою рукою націдив мені у склянку майже чорної рідини, і я став маленькими ковточками сьорбати її, заїдаючи глиняною булочкою із слизькими родзинками всередині. Це було жахливо, але зараз мені все було байдуже.
  
  Щоправда, після перших ковтків серце закалатало із ко-лишньою енергією, а рухи набули бажаної твердості. Із розмови на Жьориному ліжку я зрозумів, що ми святкуємо завтрашнє звільнення господаря. Крім мене, зілля хильнув ще Космонавт, який у результаті сидів на ліжку з виряченими очима та безперервно гикав.
  
  - Ну і як? - тихо спитав мене МизКумом. Йому, певно, теж хотілося, але не наважувалося.
  
  Я тільки стенув плечима.
  
  - А мені більше горілка подобається, - МизКумом рішуче повернувся на своє місце.
  
  - Кому що, - слушно зауважив Жьора.
  
  Я поставив порожню чашку на тумбочку і тут помітив, що долоню мою під самими пальцями перетинає глибока подряпина із засохлою кров’ю по краях. Другу долоню теж прикрашала подряпина, хоч і не така довга. Хто це мене? Я напружився, пригадуючи. Господи, та це ж скляна шафа, я тримався за неї, а потім ковзнув на підлогу - ні фіга собі! Кров запеклася великими струпами, напевно, добряче текла. А я й не помітив. Оце так нокаут! Я звівся на рівні та почалапав до раковини в кутку. З рук потекла червона вода, а порізи запекли та засвербіли.
  
  - Що це у тебе? - спитав дядько Гаврило.
  
  Я відмахнувся і заходився витирати руки сірим рушником. Сусіда дивився на мене уважно, ніби вивчаючи. Важкий погляд зупинявся то на руках, то на рушнику, то на обличчі. Я зразу згадав розмову на лаві під акацією. Чого він до мене вчепився?
  
  Щоб уникнути зайвих розпитувань, я вирішив вийти у хол та всівся біля телевізора, але так і не зміг зосередитись на тому, що показували. Сьогодні був важкий день. Треба відпочити, бо завтра зранку знову на уколи… Боже, що ж вона зі мною зробила! Ось вам і хорошисточка! Ось акуратисточка! Але тікати з поля бою мене не вчили. Українці так просто не здаються. Зараз додивлюся до відбою, а тоді спати, набиратися сили. Завтра буде видно, хто кого.
  
  Коли черговий лікар під загальний стогін невдоволення вимкнув нарешті телевізор, я вже повністю відійшов від пригод і готовий був поринути у тенета сну. Космонавт підвівся з канапи поруч зі мною.
  
  - Льоха, ти як після чифіру?
  
  - Путьом, а ти?
  
  - Серце б’ється та бабу хочеться. Це нормально?
  
  Я засміявся. Це нормально. Але Космонавт дивився на мене з недовірою - певно, думав, що сміюся з нього.
  
  - На третьому поверсі в хірургії Тетяна чергує. Спустися до неї, може, зарадить чимось.
  
  - Правда? - його очі загорілися.
  
  - Правда.
  
  Тетяну я знав ще з першого строку, її тягали всі кому не ліньки, і вона була навіть гарною, якщо придивитися. Але порівняно з Оленкою… Боже, яким я був дурнем тоді!
  
  Космонавт скористався моєю порадою і повернувся до палати глибоко вночі, зачепивши своїм Ілізаровим за тумбочку та розбудивши всіх, хто не вживав снодійного. Я спросоння додав свій голос до загального хору лайки і поринув назад у глибокий цілющий сон.
  
  Не прокинувся я навіть коли міряли температуру.
  
  - Ну ви здорові спати! - захоплено вигукнув МизКумом перед сніданком, коли я продер-таки очі. Крім мене, заспався ще Космонавт, та воно й зрозуміло.
  
  - Це, напевно, від учорашнього чаю, - вів МизКумом, поки ми всі чередою шкультигали до їдальні, подзеленькуючи ложками в чашках.
  
  - Якого чаю! - обурився Футболіст. - Від такого чаю вони повинні до ранку миші ловити. Це у них парадоксальна реакція. От я пам’ятаю, якось кави напився, так потім день і ніч спав.
  
  МизКумом несподівано загиготів:
  
  - Кави… Точно що кави. Я теж як дам з кумом кави, так теж потім сплю.
  
  - Кава, - заперечив Футболіст, - це зовсім не те, що ти думаєш. Каву вирощують на гірських схилах молоді бразилійки, а потім її смажать, мелють і п’ють з філіжанок, дурило.
  
  Але МизКумом не вгавав:
  
  - Не бреши. От одного разу, пам’ятаю, ми так дали кави, що прочухались тільки через тиждень. А ти кажеш, бразилійки!
  
  Я цю наукову суперечку слухав упіввуха, бо насправді й досі не прокинувся. Дійсно якась парадоксальна реакція. Після сніданку я навіть ще трохи подрімав, а потім таки продер очі та відчув, що ніч не минула даремно. Я був повен сили і бажання довести Оленці, що вчорашній нокаут не більш як епізод на довгій дорозі кохання і що є ще лицарі в Україні, і що в нас та сила, що у батьків була, і що порох на люльці не погас, і… але тут моя літературна освіта вичер-палася, та й вчасно - почався обхід.
  
  Тато спинився біля Жьори і урочисто вручив йому папірчину.
  
  - Держіть. Це ваш епікриз. Станьте на учот в поліклініці. І соблюдайте режим.
  
  Жьора посміхався, немов і справді одужав.
  
  У МизКумом було не все гаразд, Тато довго хитав головою, потім призначив якісь нові уколи.
  
  - Змилуйтесь! - запросився бідолаха. - Вже і так дупа як решето. Там нема куди колоть.
  
  - Знайдемо, - впевнено сказав Тато і пішов далі.
  
  Біля мене він теж почав хитати головою.
  
  - Голуб сизокрилий, що ж це ти температуриш, га?
  
  Я здивувався. Виявилось, що зранку мені знов наміряли тридцять сім і дві.
  
  - Йому вже пора на консультацію до доктора Петровського, - мстиво підсумував МизКумом. - Запишіть на той тиждень.
  
  Всі з готовністю розреготалися. Посміхнувся і Тато, але нічого не сказав, навіть не призначив нових уколів.
  
  - А хто такий доктор Петровський? - спитав наївний Космонавт, коли двері за нашим лікарем зачинилися.
  
  - Патологоанатом, - пояснив Футболіст. - Він трупи ріже. Великий фахівець.
  
  Космонавт із забобонним жахом вирячився на МизКумом. А я не образився, бо насправді мав найменше шансів потрапити на таку консультацію, а до своєрідних лікарняних жартів встиг призвичаїтись іще під час першої серії лежання.
  
  Жьора заховав свій епікриз під сорочку, певно, щоб не загубити.
  
  - Ну що, братва, видужуйте!
  
  Він почав прощатися з нами, обкульгуючи ліжка та тиснучи кожному руку.
  
  - Прощавайте!
  
  - Кому прощавайте, а кому до зустрічі, - філософськи зауважив Футболіст. - Ти коли повернешся, за місяць?
  
  - Точно, - сумно підтвердив МизКумом. - Я дочекаюся.
  
  - Не переживай! Обійдеться. - Жьорин оптимізм шурхотів під сорочкою паперовим аркушиком виписки, він поспішав додому, щоб пити горілку з друзями, тому міг собі дозволити шляхетність.
  
  Оленка прийшла невдовзі й забрала Жьорину білизну. На мене вона знову не звернула жодної уваги - ото вже конспіраторка! Нічого, всьому свій час.
  
  Я вирішив спершу відвідати масаж та УВЧ, але сьогодні не з метою сховатися від уколів. Сидячи під лікувальними високочастотними хвилями та терплячи насильство масажиста, я збирався з силами надалі.
  
  Біля дверей процедурної нікого не було. Я підійшов, озирнувся, переконуючись, що ніхто більше не чекає на укол, і обережно натиснув на ручку. Двері раптом рвучко відчинилися, і назустріч мені з кімнати викотилась бабуся з гіпсовою рукою, охкаючи та стогнучи на кожному кроці. Я відступив убік, пропускаючи, а тоді зазирнув досередини.
  
  Оленка стояла в кутку, схилившись над столом. Коротенький халатик задерся, відкриваючи стегна аж по саме нікуди. Стукали якісь залізні інструменти. Я обережно зайшов і зачинив за собою тихі двері. Дівчина так поринула у свою роботу, що не оберталася. Тихими кроками я наблизився до неї ззаду і одним рвучким рухом задер халатик аж на спину. Задер і аж сам очманів від того, що побачив. Оленка під халатом була геть без нічого, навіть умовні мереживні трусики, що так надихали під час першого побачення, зараз виявились відсутніми. І оце так вона ходить весь день!?
  
  Але найцікавіше те, що в той час як я закляк на місці, дівчина абсолютно не зреагувала на моє нахабство. Вона так само заклопотано поралася у пляшечках та шприцах, немовби нічого не сталося.
  
  Я відчув, як кров жвавіше забігала по жилах, рішуче видихнув повітря і обійняв Оленку ззаду хворою рукою, здоровою одночасно розстібаючи гудзики халата. Бюстгальтера на ній теж не було. Я почав стягувати розстібнуту одежину, і вона на мить відклала шприц, висуваючи руки з рукавів. Бавовняна тканина полетіла у куток, дівчина, тепер вже остаточно гола, продовжувала свою справу, схилившись над столом. Я сопів, наче паротяг і вже намислив собі знімати піжаму, коли вона нарешті обернулася із шприцом та ватою в руках.
  
  - Хворий, підкотіть рукав.
  
  Вона стояла в самій шапочці, ще голіша від неї та від свого настовбурченого медичного знаряддя. Я скинув куртку з плеча і вільною здоровою рукою заходився пестити смагляві перса, спускаючись все нижче гладенькою теплою шкірою. Вона голила волосся внизу живота, і це збуджувало надзвичайно. Тут, серед медичних причандалів, Оленка виглядала настільки непристойно, наскільки це взагалі можливо, і я ледь втримався, щоб не кинутись на неї, як лев. Рука пестила ніжну шкіру, потрошку просуваючись вглиб. Оленка потерла мені плече ваткою і застромила голку. Це було насправді боляче. Я рефлекторно стиснув пальці, і очі її спалахнули, немов у кицьки. Вона натиснула на поршень, я ще звів пальці, і вона одним рухом випустила в мене весь вітамін Б шість. Корисні ліки, наче скальпель, розтинали тканини плеча. Зуби мої самі собою заскреготіли, і Оленка висмикнула шприц. Скосивши очі, я побачив, що на місці уколу швидко набрякає крапелька крові. І в наступну мить дівчина присмокталася до ранки довгим поцілунком. Я відступив на крок, не розтуляючи обіймів, і ми впали на кушетку.
  
  Під час любощів вона так і не кинула цілувати моє плече, і навіть злегка покусувала його у ритм рухам. Цей довбаний Б шість лишав таке враження, що під шкірою розливається розпечений свинець. І щойно мій запал урвався, рука заболіла так, що аж несамохіть з горла вилетів стогін. Оленка подивилася на мене по-котячому зіщулившись та облизнула губи.
  
  - Ти як? - спитала вона.
  
  - Нормально, - збрехав я.
  
  Насправді я почувався абсолютно ненормально. Треба кінчати укольні вправи, та й взагалі ну його на фіг, цей вітамін, такий болючий, краще хай Б дванадцять колють.
  
  Щойно ми привели себе до ладу, двері процедурної прочинилися і на порозі виник Футболіст.
  
  - А що це ви тут робите? - весело спитав він і сам собі засміявся.
  
  - Заходьте, - сказала Оленка, показуючи на столик із звичайним знарядям для медичних тортур. - І вам зробимо.
  
  Вона анікрихітки не знітилася і тільки прошепотіла мені на вушко:
  
  - Ти що, двері не зачинив? Божевільний!
  
  Я повернувся до палати, кульгаючи, якщо можна так висловитись, на ліву руку. І там уже роздивився, що крапочку уколу оточують червоні дрібні сліди від Оленчиних зубів. Я, напевно, довго вивчав цю картину, бо МизКумом долучився зі своїм ниттям:
  
  - Боляче робить, сука. От у вихідні буде Людка, то та не так боляче, а ця - просто душу виймає.
  
  - Рука важка, - несміливо підсумував Космонавт.
  
  - Ой, така важка, хоч би всохла.
  
  Не знаю, як там Оленчина, але моя рука дійсно була важка. Я взагалі почував себе виснаженим, наче весь ранок дрова рубав. Недарма кажуть, що кохання - то велика праця.
  
  Футболіст повернувся до палати і хитро мені підморгнув. Я, щоправда, не був здатен розлютитись, але роздратувався добряче. От уже ці інтелігенти! - гірше за баб, тільки де запахне цікавим, зразу пхають носа. Від цього роздратування мене знов занудило, тому коли покликали обідати, я навіть не звівся з ліжка. Я уявив собі на хвилину незрівнянні пахощі пересмаженого маргарину і вирішив, що краще полежу.
  
  - Ти не йдеш? - Космонавт зупинився і дзеленькнув чашкою об милицю.
  
  - Та, - махнув я у відповідь.
  
  - Він уже закусив, - значуще вишкірився Футболіст, і я його зненавидів.
  
  Весь тихий час я просидів у палаті, а точніше пролежав, ні про що не думаючи. Рука потрошку вгамувалася і тепер тільки ледь піднивала на різких поворотах. Завтра попрошуся пропустити укол, або хоч у здорову руку для комплектності.
  
  А коли наша каліч повернулася з прогулянки, я, навпаки, пішов дихати свіжим повітрям. Цигарки тхнули полином і не давали ніякого задоволення. Я примостився на тій самій лаві під акацією і спробував почитати, але погляд не міг зачепитися за текст. Сонце схилялося до добрію, робочий день скінчився і персонал потрошку потягся з парадного входу у напрямку автобусної зупинки. Я автоматично почав видивлятися знайому сукню і з півгодини не зводив очей з дверей лікарні, а коли звів, то побачив, що знайома сукня стоїть поруч зі мною.
  
  - Когось виглядаєш? - Оленка знову була в темних окулярах, тому виразу очей розрізнити я не міг.
  
  - Тебе, - зізнався я. Дивно, що при появі Оленки до руки повернувся ранішній біль.
  
  - А чом не зайшов попрощатись?
  
  Я не знайшов що сказати - не зізнаватися ж справді, що мене нудить від уколів. Але вона вже продовжила, не чекаючи на відповідь:
  
  - Твій сусіда настукав на нас заввідділенням. Мені щойно зробили останнє попередження.
  
  - Футболіст?
  
  Вона засміялась. В окулярах відбивалися два сонечка і пересувалися разом з рухами її голови.
  
  - Ах він гнида!
  
  Оленка урвала сміх, немовби згоджуючись з таким висновком.
  
  - Він про це пожаліє! - з запалом додав я.
  
  Вона кивнула, згоджуючись, і сонечка в окулярах злетіли вгору-вниз.
  
  - Ми з тобою не зможемо більше зустрічатися в процедурній, - голос дівчини був сумний.
  
  Соромно зізнатися - при цих словах я відчув таємне полегшення, але нічим його не виказав.
  
  - Наволоч! - лайнувся я. - Але ми щось вигадаємо?!
  
  - Авжеж, - просто запевнила вона. Потім пустила на мене свої сонечка і додала. - До завтра. Не скучай.
  
  - До завтра, - усміхнувся я.
  
  А вночі Футболістові стало погано. Він вийшов у туалет і раптом у коридорі впав непритомний. Злетілася чергова бригада, почалася страшенна метушня, але ми міцно спали, тому довідались про все тільки зранку, коли нічна сестричка принесла звичні термометри.
  
  - Де наш колега? - спитав цікавий МизКумом. - Щось із самого ранку ліжко пусте.
  
  - У реанімації, - лаконічно відповіла сестричка.
  
  - Боже! - Не витримали ми всі. - Що трапилося?
  
  - Кома, - в голосі сестрички дзвеніла професійна байду-жість. - Велика площа опіків, організм не справився, от і кома.
  
  - Кома - не крапка, - спробував пожартувати я. - Можна жити.
  
  Але мій жарт не здався нікому смішним.
  
  До сніданку тільки й розмов було, що про Футболіста та опіки. Навіть МизКумом згадав, як вони з кумом обпеклися одного разу. А після каші з чаєм прийшла санітарка забирати Футболістові речі, і мені раптом стало сумно - отак-от, була собі людина та в одну мить раз - і в реанімації. Дійсно, не знаєш, що кого чекає.
  
  На обхід Тато прийшов набурмосений. Він майже не розмовляв з нами, і тільки огризався на кволі спроби розпитати.
  
  - Нагорить йому, певно! - із прихованою радістю зауважив МизКумом після обходу. У нього справи були зовсім кепські, і він радів від усвідомлення, що неприємності бувають не тільки у хворих.
  
  Тут двері прочинилися. На порозі стояла Оленка. Вона обвела палату поглядом, на мить зупинивши його на порожньому Футболістовому ліжку. І в цей момент - чи мені здалося, чи справді - але губи її торкнула випадкова посмішка.
  
  Я відчув, як моя спина холоне. У голові промайнула вчорашня розмова на лавці, моя фраза про “пожаліє”, її згода… Що ж це робиться, люди добрі, га?
  
  - На процедури! - дзвінко оголосила Оленка і розвернулася на каблуках так, що поли халата розійшлися, відкриваючи стегна.
  
  Я закусив губу, щоб не скрикнути вголос. Що ж це робиться? Наступної секунди я помітив, що дядько Гаврило зі свого ліжка уважно вивчає мене безбарвними очима. Певно, на моєму обличчі відбивалося багато цікавого, тому що дядько переводив очі з мене на Оленку й назад, немовби порівнюючи.
  
  Палатні двері зачинилися. Я люто обернувся до свого цікавого сусіди, але той вже відвів погляд.
  
  Утім, все це могло бути, та й насправді було збігом. Не можна ж врешті-решт подумати, що… Ні, такого не може бути. Маячня. Тільки погляд дядька Гаврила не давав остаточно зупинитися на цій версії. Ні, насправді, наша розмова була після закінчення робочого дня, вона зразу пішла додому, не поверталася… Тьху, що ж це я, наче слідчий. Дурниці якісь. Кома вона кома і є. Не крапка, але все-таки. Що ж це вам - жарти такі великі опіки? Не кожен витримає.
  
  Дядько Гаврило іноді зиркав на мене, але знову відводив очі, щойно я обертався.
  
  На уколи я вирішив сьогодні не йти. Щось глибоко всередині не давало наблизитись до процедурної. МизКумом повернувся, тримаючись за поперек і лаючись останніми словами - сьогодні Оленчина рука стала ще важчою. Я ще раз вирішив не йти на уколи і тут отримав несподівану допомогу - наш Тато, подумавши після обходу, направив мене на рентген подивитися, чи нема десь запалення, бо температура котрий день трималася на тридцяти семи. Я з полегшенням схопив квиточок і спустився на нульовий поверх. Тепер уже все, повернуся нескоро, а там собі як знають - у мене офіційна одмазка. І поки я у свинцевому фартусі сидів під рентгенівськими променями, а потім чесно тягнув лямки на лікувальній фізкультурі, душа поволі набирала втрачену рівновагу. Що справді сталося? Аж нічого. Лікарня, хворі люди, буває, що хтось і звалиться - он, МизКумом скільки часу колють, а все гірше й гірше, це він міг так само звалитися, правда? Та й решта одною ногою чи рукою в реанімації. Все нормально. “Все нормально”, - думав я, розтягуючи еластичного бинта. І надумав. А точніше - накаркав.
  
  У їдальні, останнім отримуючи свою пайку, я почув новину - МизКумом від нас переводили у гнійне відділення. Дивно, але я навіть зрадів - от бачите, він же нікому нічого не робив, а так само переводять! “Це ж лікарня!” - слушно думав я, колупаючись у пюре.
  
  На своєму ліжку в палаті сидів чорний, як хмара, МизКумом, а Космонавт несміливо намагався його заспокоїти.
  
  - Нічого, що інфекція. Зараз антибіотики знаєте які сильні!
  
  - Ага, і так дупа болить, а ще антибіотики.
  
  - Ну так там же не наша буде колоть. Може, у тої рука легша.
  
  МизКумом невесело засміявся, і я приєднався до нього. Дійсно, можна у всьому знайти свої позитивні риси.
  
  - Та не переживай! - сказав я. - Будеш до нас у гості ходити. Це навіть краще, що тебе переводять, там за тебе справжні фахівці візьмуться і в момент все зроблять. А у нас що - травматологи, одне слово. Не переживай!
  
  МизКумом зібрав свої речі, потис усім руки та почалапав на четвертий поверх у гнійне. Я подивився на його порожнє ліжко і раптом усвідомив, що від нашої всієї палати лишилася рівно половина. Оце так - за три дні і трьох немає. Буває ж! То в коридорах лежать, а то палати порожні. Космонавт сумно дивився у вікно. Дядько Гаврило, очевидь, теж про щось таке подумав, бо зітхнув, озираючись, і спитав невідомо у кого:
  
  - А що ж це до нас нікого не кладуть?
  
  - Статистика, - відгукнувся Космонавт. - Травматизм у місті зменшився.
  
  - Хіба що.
  
  Найбільше жалко було за Футболістом. Все-таки він нас розважав своєю філософією. А з цими і слова не мовиш. Один - якийсь пришелепуватий, другий - зовсім дитина, дивно навіть, що мій ровесник. Нудно буде лежати, якщо нікого не покладуть. А завтра субота, значить, будемо нудьгувати мінімум два дні.
  
  - Піду до хірургії, - наважився Космонавт, - може, там щось.
  
  Що саме, нескладно було здогадатись - безвідмовна Тетяна якраз заступила на чергування. Хлопець понишпорив у шухляді, видобув звідти гребінця і заходився причепурюватись біля раковини. Від однієї думки про секс у мене заболів живіт. А Космонавт сховав гребінця у кишеню та відчинив палатні двері, думками він вже був там.
  
  - Щасливого полювання, - побажав я йому. - Іди ти.
  
  Ми з дядьком Гаврилом лишилися самі. Розмовляти не хотілося, гуляти не вистачало сил, і я розкрив книжку. Книжка була цікава, але на четвертій сторінці я почув над вухом:
  
  - Хлопче, вона до тебе присмокталася…
  
  - Дядько Гаврило сидів на своєму ліжку навіть суворіший, ніж завше.
  
  - Що, пробачте?
  
  - Вона до тебе присмокталася і не відпустить.
  
  Найцікавіше, що я не спитав, хто це “вона”. Я тільки закрив книжку та підвівся на лікті. - І що буде?
  
  - Не відпустить вона тебе. Ти будеш хлянути, хлянути, поки зовсім нічого не зможеш. Може, тоді.
  
  - А ви звідки знаєте?
  
  - Бачу. Якби хтось інший, вона б пустила, а тебе - ні. Ти їй припав до смаку. У тебе оно вже очі позеленіли.
  
  Ні, я таки не спитав, хто це “вона”, я, мабуть, уже тоді щось відчував. А може, й ні - може, набридло читати і просто вирішив порозважатися за рахунок несповна розуму сусіди. У дядька Гаврила погляд палав натхненням, і він продовжив свої пояснення, від яких мені попервах стало трошки моторошно.
  
  - Розумієш, вона живиться твоєю енергією. Вони взагалі живляться енергією чоловіків, але рідко коли припадають отак до одного, - він руками стис перед собою удаване горло, немов збирався задушити. - Здебільшого беруть у кожного потрошку, і тоді майже не шкідливі - ну, день після цього поболить голова і все. А за тебе зачепилась. Я давно за нею дивлюся. Ти розумієш, хлопче, вона висмоктує з тебе енергію під час кохання. Вона висмоктує з тебе життя. Ти не відчув цього?
  
  Згодіться, що відповісти ствердно на таке запитання важко, але й заперечити я не міг. Я справді відчував негаразд, але щоб так сформулювати… Висмоктує життя - це занадто. Про енергію всі останнім часом говорять, навіть по телевізору. Але ж не до такої міри!
  
  А дядько Гаврило вже знову замахав руками, намагаючись мене переконати.
  
  - Тобі треба боронитися, хлопче. Вона тебе з’їсть, висмокче, немов лимон.
  
  - Як?
  
  - Як боронитися? - по-своєму витлумачив мій вигук дядько. - Амулетом. Змійовиком. Сукуби його бояться як вогню.
  
  - Сук… хто? - не зрозумів я.
  
  - Сукуби. Це духи, які живляться нашою сексуальною енергією. Мавки, у нас їх мавками кличуть. Про них у всіх джерелах є, сам можеш почитати. З сукубами завжди боролися хрестом, а змійовик, крім того, зображає стародавню Богиню, а Богині вони бояться значно більше, Богиня для них…
  
  Він не зміг скінчити своєї промови, бо в наступну мить я зареготав, як скажений. Я відкинувся на подушки і зайшовся несамовитим реготом, ще завзятішим від того, що спочатку я мало не повірив у всю цю маячню. Звичайно, коли йшлося про енергетику, ще півбіди. Але коли пішли Богині та Суки… як їх там?.. Я реготав щиро і довго, навіть сльози на очах виступили. Дядько Гаврило спочатку дивився на мене здивовано, а потім образився і ліг на ліжко, відвернувшись до стіни.
  
  - Не ображайтеся, дядьку, - крізь регіт сказав я. - Я не цеє… ой, не можу!.. не через вас… просто від несподіванки…
  
  Але він не відгукувавсь. І правильно - тільки-но відкрив душу, а замість слухати… ой, тримайте мене, люди добрі!
  
  Певно, хвилин із десять я не міг заспокоїтись. Ну це ж треба! А ще жалкував за Футболістом. Якби знати, який цирк нам лишається, - куди тому Футболістові! Потім ще довго, читаючи книжку, я несамохіть посміювався. Артист дядько Гаврило! З ним точно не скучиш.
  
  Коли Космонавт нарешті повернувся з хірургії втомлений, але задоволений, я ще не до кінця відреготався, тому спитав:
  
  - Ну як там твоя сукуба?
  
  - Хто?
  
  - Мавка твоя.
  
  - Сам ти мавпа, - обурився Космонавт. - Придурок!
  
  - Та жартую. Не ображайся. - Іди ти на фіг!
  
  Я був у доброму гуморі аж до вечора, коли двері палати раптом відчинилися і всередину заїхала каталка. Її підштовхувала Оленка, як завжди біла й акуратненька, з чорним хвостиком під шапочкою.
  
  - Олексію! - радісним голосом оголосила вона. - На операцію. Роздягайся.
  
  Я витріщився, нічого не розуміючи, а дівчина змовницьки підморгнула і з наголосом повторила:
  
  - Роздягайся!
  
  Після підморгування я зрозумів, що все не так просто, тому теж підморгнув у відповідь і заходився розстібати гудзики.
  
  - Відріжте йому язика, - порадив Космонавт, - щоб не балакав усе підряд.
  
  - Відріжемо все що треба, - запевнила Оленка.
  
  За мить я вже лежав на каталці горілиць голий, наче немовля. Дівчина дбайливо прикрила мене простирадлом та під уважними поглядами сусідів по палаті вивезла у коридор. Ніхто з них навіть не побажав мені “ні пуха”, ото вже публіка!
  
  - Куди ми їдемо? - спитав я, спостерігаючи, як рухається наді мною стеля.
  
  - Мовчи, - лаконічно відповіла Оленка.
  
  Це дивне відчуття, коли ти їдеш каталкою, вкритий лише тонкою тканиною і цілковито залежний від слабких жіночих рук, коли під їхнім тиском ти раптом повертаєш, прискорюєш чи навпаки сповільнюєш хід. Нема з чим порівняти - хіба з тим, що відчуває дитина у колисці.
  
  Ми й справді їхали коридором у бік операційних, і це мене почало турбувати. Що вона надумала? А каталка проминула герметичні двері та зупинилася біля синього двічі знайомого мені столу. Простирадло злетіло угору, лишивши мене сам на сам зі стерильним повітрям.
  
  - Перебирайся, - владно махнула Оленка у бік столу.
  
  Я все-таки спитав, перелазячи з каталки:
  
  - Що це буде? - ну дійсно, треба ж знати плани на майбутнє.
  
  Але дівчина тільки приклала пальця до моїх вуст.
  
  Стіл був прохолодний, я з задоволенням випростався на ньому. А Оленка, наче перед справжньою операцією, заходилася пристібати мої ноги, а тоді й руки тугими пасками до спеціальних поручів.
  
  - Ти чого? - тільки почав питати я, але вже був міцно прив’язаний.
  
  Перевіривши, наскільки надійно тримають пута, дівчина задоволено гмикнула, а тоді, не говорячи ані слова, пішла геть, і даремно я намагався гукати навздогін. У наступну хвилину я лишився сам, ретельно прив’язаний та неспроможний боротися за свої права.
  
  Більш ідіотської ситуації годі собі й уявити. Я лежав у порожній операційній, голий, безпорадний і не міг навіть покликати на поміч, тому що самі розумієте. Першу хвилину я сподівався, що дівчина от-от повернеться, другу - почав підозрювати щось не те, третю - вже й справді думав про операцію, четверту… а втім, скільки їх минуло, тих хвилин? Я швидко втратив відчуття часу, а вона все не з’являлася. Якщо це був жарт, то досить сумнівний. Кричати, гукати? Кого? Я почав смикати руками й ногами, але тільки переконався у міцності медичного обладнання. Де ж вона ділася, справді?
  
  За такими переживаннями я, зрозуміло, пропустив момент, коли Оленка наблизилася до столу з іншого боку і поклала мені руку на живіт. Від несподіваного доторку я смикнувся, мало не вивихнувши зап’ястя. Дівчина стояла наді мною посміхаючись. На ній теж не було вдягнуто нічого, і своїм голеним животом вона притискалася до моєї правиці, даючи змогу пестити себе. Я миттєво відчув приплив ентузіазму. Треба віддати належне - вона вміла обставляти побачення так, що навіть у моєму хворому та перевантаженому організмі виникало непереборне бажання.
  
  - Ти мене чекав? - спитала дівчина, нахиляючись та лоскочучи мене своїми персами.
  
  Я тільки кивнув, намагаючись вхопити їх губами.
  
  Рука її простяглася кудись вбік, і тут з гучним клацанням угорі ввімкнулися круглі лампи. Я примружився від нестерпно яскравого світла.
  
  - Почнемо, - запропонувала вона і зараз же взялася за мене з усією силою та пристрастю медсестри травматології.
  
  За кілька хвилин я відчув, що всі попередні побачення були не більш як репетицією перед прем’єрою і що сил моїх стане ненадовго. Але її це не стримувало, вона володіла якимось таємним засобом збудження, так що навіть не маючи вже сил поворухнути бодай пальцем, я все одно готовий був до продовження гри і до початку нової.
  
  Після четвертого разу, коли вона зупинилась для короткого перепочинку, я почав себе страшенно поважати як чоловіка. Щоправда, сил не було навіть на те, щоб дихати.
  
  - Ти просто як Агнія Барто! - сказав я, аби виграти час.
  
  Вона сиділа верхи на моєму животі і пестила мене, намагаючись знову підняти в атаку. За легкою паузою в рухах я зрозумів, що алегорія не пройшла непоміченою і продовжив: - “Я і прямо, я і боком, З поворотом і з прискоком…” Пам’ятаєш?
  
  За ідеєю вона повинна була розсміятись, але не знаю, чи навіть посміхнулась, бо вмить повернулася до своєї роботи. Я спробував з іншого боку:
  
  - Слухай, ти мене вичавила. Просто як лимон. Не дарма дядько Гаврило говорив, що ти живишся моєю енергією.
  
  - Що? - вона озирнулася через плече.
  
  Я невимушено посміхнувся.
  
  - Ну цеє, що ти набираєшся моєї сексуальної енергії, а мене висмоктуєш.
  
  - Дядько Гаврило? - перепитала вона.
  
  - Ага, сусіда мій.
  
  - А-а, - згадала вона, і раптом її правиця стислася так, що у мене побіліло в очах. - А що ще він казав?
  
  - Ти що, здуріла! - заволав я, але дівчина вже пустила і посміхнулася винувато.
  
  - Пробач. То що він казав?
  
  - Нічого. Більше нічого, щоб ти була пропала! - І не сподівайся, - засміялася вона у відповідь і повернулася до своєї справи.
  
  Я сам дивувався собі, але не міг зупинитися ані після п’ятого, ні навіть шостого разу. Чорний силует на тлі яскравих ламп ставав наді мною і рухався у складному ритмі, а потім схилявся, і очі мої мружились під світлом. І якщо спочатку це надихало, потім дивувало, то зрештою перетворилося на справжню муку. Я просто фізично відчував, як із мене виходять сили, і став просити, а потім кричати, видиратися, проте був міцно прив’язаний і не міг нічого вдіяти, а всі мої крики, здавалося, тільки роз’ятрювали Оленку. Згодом я припинив навіть стогнати, і тільки втискувався у стіл під вагою її тіла, лампи наді мною гасли, я губив лік часу, і врешті-решт просто знепритомнів, неладен витримати цих тортур.
  
  Мені здалося, що я помер. Але це виявилось неправдою. Я розплющив очі у себе на ліжку в палаті. Ранішнє сонечко зазирало у шибки. Під пахвою у мене стирчав термометр. Судячи з цього, була сьома ранку. З величезним зусиллям я підняв руку, щоб поправити ковдру, і тут побачив, що на зап’ястку її оперізує синя широка смуга. Друга рука виглядала не краще. Це були сліди вчорашніх пут. А крім цього, все моє тіло гуло, немов усю ніч його чорти молотили, кожна кісточка, кожен м’яз відгукувались тупим ниттям на найменшу спробу ворухнутися.
  
  Дядько Гаврило, лежачи на своєму місці, невідривно дивився на мене. Я знову спробував підняти руку і не зміг втриматися від стогону.
  
  - Болить? - співчутливо відгукнувся з кутка Космонавт.
  
  - Угу.
  
  - Тебе вчора як привезли з операційної, то так шваркнули об ліжко, ми думали, ти неживий. Ти хоч знаєш, що з тобою сталося?
  
  - Ні, - самими губами промовив я.
  
  - Кажуть, як дали наркоз, то почали приміряти до тебе апарат, а ставити нема куди. Переплутали. З триста чотир-надцятої хлопця повинні були різати - просто прізвища схожі.
  
  - М-м, - вичавив я з себе.
  
  Якби то воно так було.
  
  - Ну дають! - обурювався Космонавт. - А так би зарізали не розібравшись.
  
  Прийшла нічна сестричка записувати температуру. Моя вперто лізла до тридцяти восьми, але зараз це чомусь навіть не дивувало. Я заплющив очі і знову провалився у сон.
  
  - Наркоз - важка річ, - почулося наостанок чиєсь зауваження, але не зрозуміло чиє.
  
  Прокинувся знов-таки під немудрящу розмову. Голос Космонавта просив:
  
  - Ви мене першого вколіть сьогодні, бо я додому збираюся - помитися, те-се.
  
  - Як будеш митися, ногу целофанкою замотай, щоб вода не потрапила, - радив жіночий голос у відповідь, знайомий голос.
  
  Я розплющився і побачив на тлі залитих сонцем шибок знайому Оленчину постать. І зразу у мене перед очима постала вчорашня операційна, яскраві лампи вгорі і темні обриси тіла, що нахилялися наді мною, а руки відчули холод поручів.
  
  Вона помітила мій кволий рух.
  
  - Прокинувся?
  
  Обличчя її схилилося наді мною, в очах горів вогник цікавості, так, саме цікавості, а не любові, співчуття чи чогось подібного.
  
  - Як вчорашня операція?
  
  - Нормально.
  
  В голові у мене запаморочилося, кімната попливла кудись у бік.
  
  - Може, сказати, щоб сніданок сюди принесли, га?
  
  - Скажіть-скажіть, - підтримав Космонавт зі свого кутка. -Бо він щось зовсім кволий, навіть не говорить. Ви йому відрізали язика, як я прохав?
  
  - Може, й не відрізали, але прикусили - це точно, - засмі-ялась дівчина.
  
  У мене не було сил навіть сердитись на неї. Я просто лежав і слухав, наче йшлося не про мене.
  
  - А сніданок тобі принесуть, - додала вже у дверях Оленка.
  
  Кімната, поплававши трошки сюди-туди, повернулася на місце, але це була єдина зміна на краще. Я дійсно був схожий на вичавлений лимон, і навіть сніданок, що я його врешті отримав просто в ліжко, не викликав припливу сил. Але волі мені не позичати, тому каша ложка за ложкою була з’їдена, і на хліб намащено масло до останньої молекули. Добре, що рідку кашу не треба було навіть жувати. Енергетичні витрати вимагали компенсації. При згадці про лимон та енергетичні витрати я мимоволі косив око на ліжко дядька Гаврила, але він пішов до їдальні, тому не міг відповісти на ці погляди.
  
  Мене оглянула чергова лікарка, проте нічого не знайшла, тільки головою похитала. От наша медицина - головою хитати можуть, а як лікувати - то ні.
  
  Але так чи інакше, до обіду я настільки оклигав, що зміг самостійно сідати на ліжку. Космонавт зразу після процедур зібрався додому, а дядько Гаврило зі мною не говорив, мабуть, образився за вчорашнє. Ну та й дідько з ним, я теж не нав’я-зувався.
  
  По обіді, який мені теж принесли з їдальні, дядько Гаврило пішов на прогулянку і я лишився у палаті сам. Три ліжка без білизни оточували мене. Ще на двох білизна свідчила про наявність господарів, але вони так само сиротливо щирили свої кострубаті бильця, немовби натякаючи на щось. Ця несподівана самотність вразила мене. Ще позавчора кімната гула голосами, а сьогодні… Навіть власне тіло здалося якимось маленьким на тлі порожнього приміщення, слабким та невагомим, немов пір’їнка з мізерної подушки. Мені стало сумно і лячно самому. Я спробував читати, але навіть на це не вистачало сили.
  
  Оленка немовби відчула, що мені погано, та прийшла, несподівано ніжна та лагідна.
  
  - Заморився, котику?
  
  Я сидів на ліжку і дивився на неї. Чорне волосся розлетілося по плечах, а в очах читалася турбота. Вона турбувалася про мене. Чорт забирай, вона турбувалася про мене! Раптом від усвідомлення цього мені стало тепло, просто гаряче, і сили повернулися, я просто відчув, як ними набирається кожна клітинка мого нещасного хворого тіла.
  
  - Ти любиш мене? - вихопилося у мене.
  
  Вона засміялася та припала вустами до моїх губів. Здоровою рукою я обійняв її за талію. Так ми цілувалися довго, а коли вона відхилилася, хитро позираючи мені в очі, я відчув, що в роті після поцілунку лишилося щось невеличке та кругле. Брови мої самі собою злетіли вгору, а язик зробив рефлекторний рух, намагаючись позбавитись невідомого предмета, але тут дівчина знову затулила мені рота своїми губами.
  
  - Ковтай, - звеліла вона, лоскочучи мене своїми словами. - Це допоможе тобі.
  
  Я слухняно ковтнув. Її обличчя осяяла посмішка.
  
  - Ти оклигаєш, от побачиш. Я вночі прийду. - Вона зіщулилась, немов випробовуючи мене поглядом. І дивно, чи то вже подіяли ліки, а чи просто ніжний голос, але я відповів на цей погляд.
  
  - Дядько Гаврило нам не завадить? - спитав я.
  
  Оленка замислилась:
  
  - М-м-м. Треба дати йому снодійного. Точно. Хай спить. -Тут на обличчя її набігла хмаринка. - Але розумієш, він такий кугут, такий жлоб, що навіть ампули перевіряє, коли я йому уколи роблю. Він у мене снодійного не візьме… - вона відвела погляд і раптом полізла рукою в кишеню. Пола халата її при цьому відхилилася, а у викоті визирнула грудь. Я не знаю, що мене підштовхнуло, напевно, залишки чоловічої гідності, але я зібрався з силами, нахилився і вкусив її за сосок.
  
  - Ач який! - засміялася вона. - Зачекай трохи. Ось на, тримай, - з цими словами вона увіпхала мені до рук пакетик з порошком, такий, як пакують ліки.
  
  - Що це? - поцікавився я.
  
  - Снодійне, - пояснила Оленка. - Всип йому кудись. У мене він не візьме, а ти зможеш якось непомітно. Тоді він нам не завадить.
  
  Я опустив очі. Пакетик лежав на долоні, такий безпечний та маленький. І я погодився.
  
  - Сховай, - порадила вона.
  
  - Ти прийдеш? - я раптом відчув, що хочу її просто зараз, і що навіть не дочекаюся ночі, от зараз розірву халата…
  
  Оленка раптом відсунулась від мене і сказала:
  
  - УВЧ вам тимчасово відмінили, а інструктор фізкультури приходитиме до палати.
  
  На порозі стояв дядько Гаврило і, як мені здалося, з підозрою дивився на нас.
  
  Я стиснув долоню з пакетиком, ховаючи її під ковдрою.
  
  - Не підводьтеся поки що, - наказала Оленка, відходячи до дверей. - А в понеділок вас подивиться заввідділенням.
  
  Ми виглядали, наче змовники, якими і були насправді. Дядько Гаврило нічого не сказав, а мовчки пройшов до ліжка та влігся на ньому долілиць.
  
  Решту дня я теж пролежав, фактично не мовивши жодного слова - дядько до мене не озивався, а я до нього й поготів. Дивно, але з Оленчиним відходом із палати мене залишили й сили, і я знову став таким, як зранку, що ледь-ледь міг ворушитися. Проте десь усередині сиділа надія, та де там надія - певність, що до вечора я очуняю і що варто їй з’явитися в палаті, як я буду у цілковитому порядку. І щойно я про це думав, у мені знову піднімалось бажання. Щось хворобливе було у цьому почутті, але я не здатен був до глибокого аналізу і слушно відносив усе на рахунок випитих ліків.
  
  Так минув час до вечері, на яку вирушив і дядько Гаврило, подзеленькуючи ложкою в чашці. Мені принесли кашу і чай - місцеві кулінари, либонь, ні на що інше спроможні не були. Сьорбаючи теплий солодкий напій, я згадав про пакуночок, що спочивав у мене під подушкою. Згадав і закашлявся. Господи, це ж треба всипати йому снодійне, а як? Думки розбігалися в голові, не можучи зібратися докупи. Я був певен, що це треба зробити, і навіть у глибині свідомості не поставало питання - навіщо? У хворій голові складалися плани і наступної миті розліталися на друзки. І раптом, коли черговий ковток чаю спаскудив і без того поганий присмак у роті, я зрозумів, як це зроблю. Дядько Гаврило завжди приносив з їдальні чай і ввечері запивав ним пігулки.
  
  Справді, він повернувся із повною чашкою в руках і поставив її на тумбочку. Тепер лишалося тільки дочекатися слушної нагоди. Але, як на гріх, дядько не рушив з палати, немов здогадуючись про щось. Він сидів та вивчав вивчені вже газети та гугнявив щось під ніс, а я потерпав у своєму ліжку, і пакуночок зі снодійним обпікав мені долоню. Я міг думати тільки про од-не - коли він нарешті піде в туалет, щоби я зміг висипати все у чай та гарненько перемішати. Цікаво, воно має якийсь смак? Не повинно, бо інакше він все відчує та не стане пити. А сусіда, немовби піддражнюючи мене, сьорбав іноді з чашки і ставив її на місце, паскуда.
  
  Нарешті у мене остаточно урвався терпець і, коли дядько Гаврило відійшов до раковини помити руки, я зважився на відчайдушний вчинок - одним рухом висипав йому до чашки все, що містив пакуночок. На поверхні напою утворилася пінка. Дядько плюскотів водою у раковині, він, здається, нічого не помітив. Я відкинувся на подушці, зібгавши у руці папірця. Помішати снодійне вже не вдалося. Дядько Гаврило повернувся на місце, дістав з шухляди свої вечірні пігулки та одним духом вихилив увесь вміст чашки. Він навіть не подивився на мене і не сказав “на добраніч”, бо якби сказав, я б обов’язково зізнався у тому, що накоїв, - настільки застукало серце у цю мить. А так дядько плюхнувся на свою жалюгідну подушку і захропів. Ну і хай йому чорт.
  
  Господи, що ж це зі мною робиться, га?
  
  Мені раптом стало лячно. Надворі поночіло, і пітьма прокрадалась у нашу палату. Крізь шпарки у дверях з коридору пробивалося світло, але воно тільки підкреслювало мою самотність і безсилість навіть увімкнути лампочку під стелею, бо для цього треба було дістатися до вимикача, а я не міг навіть звестися. Невідома хвороба позбавила мене сил, висмоктала, наче лимон. Наче лимон… Боже! Я відчув, що мене починає трусити. Що ж це робиться, га? Від розгубленості я спробував покликати дядька Гаврила, але той міцно спав, накачаний снодійним. Я відчув, що навколо мене стискується лихе кільце, і не міг протидіяти йому.
  
  Палатні двері прочинилися. До мого ліжка підійша Оленка.
  
  - Ти чого лежиш у пітьмі?
  
  Очі її сяяли, а вуста торкала переможна посмішка.
  
  Холодний піт виступив у мене на чолі при її появі. Язик зачепився за зуби і не зміг вимовити оптимістичної відповіді.
  
  - Ну як хочеш. У темряві навіть краще, - з цими словами дівчина повернулася до дверей і ретельно їх причинила. Білий халат полетів на підлогу.
  
  - Ти чекав мене? І вона накинулася на мене, наче дикий звір.
  
  Цього разу я втратив свідомість набагато швидше. І хоча руки мої не були прив’язані пасками, я все одно не міг боронитися, навіть капітулювати не міг, бо Оленка знала свою справу. Я відчував, як її коліна стискують мені ребра, бачив крізь марево темну постать, що злітала вгору-вниз, немов заведена, немов у якомусь жахливому сні. Здається, навіть коли я остаточно знепритомнів, вона продовжувала свій лихий танок, якимось одній їй відомим способом не даючи розслабитись. При-наймні у мареннях мені ввижалася та сама картина - її груди, що стрибають перед очима, її руки, губи, язик, що не дають жити і не дають вмерти, сховатись за рятівним мороком безтями.
  
  Я лежав, наче колода, коли мені зранку ставили термометр і коли принесли, а потім забрали недоторканим сніданок. Тільки ближче до обіду душа моя почала повертатись на цей світ, і перше, що вона почула, це бадьорий голос Космонавта:
  
  - То ви що, тепер щодня у нас чергуєте?
  
  Ви не уявляєте, наскільки приємно було почути це. Зібравшись із силами, я розтулив свинцеві повіки. Космонавт сяяв, наче місто після дощу, - помитий, у свіжій сорочині, навіть апарат Ілізарова виблискував, немов і його начистили. Питання його було спрямоване до постаті у білому халаті, що стояла біля мого ліжка спиною до мене.
  
  - Та ні, просто Людочка попросила помінятись на ці вихідні, - відповіла постать Оленчиним голосом.
  
  - А дядько Гаврило де, гуляє?
  
  - Та ні. Вже догулявся. Він же у нас принциповий, сам собі пігулки призначає. - І що? - витріщив очі Космонавт.
  
  - А нічого, передозував учора снодійного, - пояснила Олен-ка. - Вночі забрали до реанімації, може, відкачають.
  
  - Бо-оже! - жахнувся Космонавт.
  
  Я лежав і слухав, спросоння нічого не тямлячи.
  
  - А Льоха як? - спитав Космонавт, віджа-хавшись.
  
  - Спить, - Оленка обернулась до мене. - О, вже не спить! Прокинувся?
  
  Я дивився на неї широко розкритими очима, немов на примару, що постала раптом із кошмарного сну.
  
  - Прокинувся! - із задоволенням констату-вала Оленка та підійшла до мене впритул. Рука її ковзнула до кишені. - На ось, випий аспірину, бо знову температура лізе.
  
  На долоні її лежала сірувата велика пігулка. Я не великий знавець ліків, але на аспірин це не було схоже ніяк. Вона піднесла пігулку до самого мого обличчя, і я несамохіть сахнувся.
  
  - Чого ти? - здивувалась дівчина. - Пий-пий, - і палець її владно заліз мені у рота, застромлюючи пігулку вглиб.
  
  Діватися не було куди, і я рефлекторно ковтнув.
  
  - От. І чаєм запий, - холодний чай був ще гидкішим, ніж завжди. - Це додасть тобі сили, - багатозначно мовила Оленка, ставлячи чашку на тумбочку. І тут у моєму мозку вибухнула раптова думка: “Я вбив дядька Гаврила!” Вона була настільки несподівана і гучна, що я аж заплющився.
  
  - Я прийду до тебе вночі, - прошепотіла, нахиляючись, Оленка.
  
  Я відкрив очі. В цю мить вона здалася мені втіленням диявола, а її посмішка - запрошенням до пекла. Намагаючись чи то захиститися, чи то заперечити, я великим зусиллям волі підняв руку, але цей жест не справив на неї жодного враження. Вона навіть підморгнула мені значуще, коли виходила.
  
  - Це у тебе ще від наркозу? - турботливо спитав Космонавт і, не дочекавшись відповіді, підсумував. - От бачиш, як воно. А був самим здоровим серед нас. Це, напевно, алергія.
  
  Господи, це ж я вбив дядька Гаврила. Це ж я насипав йому снодійного, цілий пакетик, а треба було половину, чи скільки. Вона ж мені не сказала, скільки сипати. Чому не сказала, вона ж медик? І тут я пригадав усе, пригадав її реакцію на мої слова в операційній, коли я сказав, що вона мене висмоктує. Я все зрозумів. Вона вбила дядька Гаврила, тільки моїми руками. Вона ще раніш убила Футболіста, коли він здав її заввідділенням. Це все вона.
  
  - Ти бачиш, яке життя, - продовжував міркувати вголос Космонавт. - Тиждень тому нас було в палаті шестеро, і от сьогодні вже двоє. Як усе швидко міняється. Ти на обід підеш? Тю, блін, що це я питаю, ти ж тепер лежачий. А я піду, бо щось зголоднів.
  
  Мені обід знову принесли до ліжка. Я весь поринув у думки, тому механічно з’їв усе, не дослухаючись до смаку. Що ж це виходило? Матеріалістичне виховання не дозволяло серйозно прийняти версію дядька Гаврила про сукубів, але й нехтувати нею я не мав підстав. А може, його ще відкачають, і він ще раз усе розповість? Навіщо я тоді насміявся з нього? Господи, що ж робити?
  
  Посуд забрала санітарка, я подякував і впіймав себе на тому, що голос пролунав твердо і впевнено. Та й у руках додалося сили. Це, напевно, почала діяти пігулка, що мені її дала Оленка, вона і вчора таку давала… І раптом я зрозумів, що треба робити. Я втечу. Просто втечу, і все, а потім уже буду розбиратися з енергетикою. Втечу додому, там відлежуся, тоді вже й подивимось, що і як. Я навіть зрозумів, коли втечу, - під час вечері. Вона, напевно, чатує, а під час вечері у коридорах повно хворих і так легко загубитися серед них. Я простежу, щоб за конторкою нікого не було, і просто як є, в піжамі, вийду на подвір’я, а там уже якось дістануся, мені аби звідси вирватися.
  
  Так я міркував решту дня, поки Космонавт ходив гуляти на вулицю, потім читав книжку. Він іноді намагався заговорити до мене, але я відповідав неохоче й коротко, тому розмови не виходило.
  
  Один раз заходила Оленка, начебто щось спитати у Космонавта, але насправді перевірити, як я. А я з кожною хвилиною набирався сил, і здавалося, що тільки вирвусь на волю, то дремену, і ніхто не зупинить.
  
  Так довго ще ніколи не тяглася перерва між обідом та вечерею. Останню годину я вже просто втратив терпець, вкотре подумки міряючи дорогу від палати до воріт лікарні. Я щохвилини дивився на годинник, але той, здавалося, зупинився. І от нарешті Космонавт задзеленчав своєю ложкою, збираючись. Я напружився, наче бігун перед стартом. Треба було дочекатися, поки мені принесуть порцію, а тоді миттєво зриватися. Чого ж її так довго не несуть? А, ось, ну слава Богу. І тільки-но санітарка зникла за дверима, як я відкинув з себе ковдру.
  
  Насправді це виявилось не настільки легкою справою, як здавалося хвилину тому. Кожна рука важила щонайменше шістнадцять кілограмів, та ще й ковдра додавала кіл тридцять. Але вибору не лишалося. Я повільно сів у ліжку і завмер, відсапуючись. Ну, нічого, головне підвестися, а там уже потрошку розходжуся, крок за кроком, крок за кроком, от зараз зберуся, і… Рука, що вхопилася за бильце, вмить стала вологою і слизькою. Неймовірним зусиллям я звівся на рівні та захитався. Господи, ніколи й уявити собі не міг, що стояти настільки важко. Серце калатало аж у скронях і, здавалося, от-от вискочить через потилицю. Тримаючись за бильце, я зігнув ногу в коліні і зробив перший, малесенький крок. От, отак, саме так, потихесеньку. Я зігнув другу ногу і поставив її поруч. Чудово. Чоло вкрилося дрібними краплинами поту, які потекли по щоках, наче сльози. А може, це й були сльози, бо таких зусиль, яких коштували мені ці два кроки, я навіть уявити собі ніколи не міг. От ще крок. І ще. Але щоби зробити п’ятий, треба було пустити бильце ліжка. Звідси до дверей було зовсім близько, і якщо швидко ступити, можна було встигнути вхопитися за ручку. Я зміряв очима відстань. Один крок. Ну, може, два. Якщо швидко ступити і вхопитися хворою рукою, то дістану. Слово честі, дістану. Я набрав у груди повітря, рішуче відпустив бильце, ступив крок, потім другий, і не дістав. Я втратив рівновагу і впав просто на підлогу, зчинивши неймовірний гуркіт та вдарившись головою об край раковини. Останнє, що я запам’ятав, - це чиєсь обличчя, що зазирає у двері та скрик:
  
  - Упав! Упав!
  
  Прийшов до тями я вже в ліжку. Біля ніг моїх сиділа Оленка та усміхнено дивилася на мене. Більше в палаті нікого не було.
  
  - Оговтався? - спитала дівчина, нахиляючись до мене. - От і молодець. А чого ти туди пішов, га? Ти хотів втекти від мене? - і тут вона засміялась низьким, якимось протиприродним сміхом. - Нічого в тебе не вийде. Від мене не втечеш. Бо я тебе хочу. Зрозумів? Ти - мій. От побачиш, на що я здатна заради тебе. Сьогодні побачиш. - З цими словами вона підвелася, обсмикала халатик і солодко потяглася всім тілом. - Набирайся сил. Я ввечері прийду.
  
  Вона вийшла в коридор, лишивши мене самого. У голові моїй дзвеніло, наче у церкві на Великдень. Але навіть через цей дзвін я зміг подумати: “Не втік. Тепер мені кінець”. І ще: “Як же вона до мене прийде, а Космонавт? Його вже нема?” Але Космонавт був. Невдовзі він виник на порозі, усміх-нений.
  
  - Ну ти, Льоха, даєш! Куди ж ти поперся, їй Богу? - він коротко гиготнув. - Ні, ну ти б бачив, як тебе піднімали. Ввісьмох. Вся каліч зібралась, у того рука, у того нога. Сестрички ойкають. Сміх і гріх… Ну як ти, не дуже забився?
  
  - Я заперечливо похитав головою, і дзвони задзвонили ще гучніше.
  
  - Пощастило. Бо не дай би Бог щось собі зламав. Ти уявляєш? Впасти в травматології і зламати, припустимо, руку, га?
  
  Мені ця ідея не здалася надто захоплюючою, але Космонавт реготав над нею кілька хвилин, обсмоктуючи з різних боків.
  
  - Чи ногу зламати, га? В травматології! “Я не втік, - стукало у мене в голові. - Не втік”.
  
  Космонавт нарешті одсміявся і став вкладатися, мурмочучи собі під ніс. І тут до палати зайшла Оленка з повним шприцом у руках.
  
  - Нечипоренко! - проголосила вона. - Укол!
  
  - Чого це? - обурився Космонавт.
  
  - Вранці прогуляв?
  
  - А завтра не можна?
  
  - Не можна. Лікар щодня прописав. Лягай, не викаблучуйся.
  
  Вона рішуче підійшла до ліжка. Космонавт знехочу влігся. Оленка одним рухом випустила у стелю добрячу половину вмісту шприца, потім навіщось обернулась до мене і видобула з кишені невеличку ампулу. Вона посміхнулась мені переможно, відламала її кінець і почала набирати у шприц прозору рідину. Я закляк, не в змозі відірвати очей від того, що бачив. Язик мій прилип до гортані. А Оленка швидко та вправно набрала шприц, потім опустила ампулу назад у кишеню і ще раз переможно глянула на мене. Мені хотілося кричати, але язик не слухався і рот не розтулявся під її поглядом.
  
  - Нечипоренко! - сказала Оленка. - Укол у руку. Чого ти розлігся?
  
  - Так ви ж самі сказали лягай! - обурився Космонавт.
  
  - А тепер кажу сідай!
  
  - Тю!
  
  - Ти не тюкай, а то зараз як вколю, місця мало буде.
  
  Я з жахом дивився, як тоненька голка пробиває білу Космонавтову шкіру і рідина під тиском поршня вливається в голку і туди далі, у тіло, несучи з собою…
  
  Оленка швидко впоралась зі звичною роботою та приклала ватку до місця уколу.
  
  - Ну от, тепер будеш краще спати.
  
  Космонавт щось забурчав у відповідь, а дівчина розвернулась на підборах так, що поли халата розлетілися, і пішла до дверей. Біля порогу вона зупинилася, подивилась на мене і приклала пальця до усміхнених губів.
  
  Я лежав, немов загіпнотизований цим знаком. Космонавт вовтузився у ліжку, щось невдоволено говорив, а мені похололо всередині і несила було мовити бодай слово. Хвилин за десять він вгомонився та вимкнув світло. І я лишився в палаті сам.
  
  Що Оленка виробляла зі мною цієї ночі, навіть описати важко. Здавалося, вона мстилася мені за мою спробу втекти і за якісь ще невідомі образи. А я, як на гріх, ніяк не міг відключитися і тільки стогнав та кричав, звиваючись на ліжку.
  
  Космонавта забрали наступного дня з якимось нирковим загостренням. Він навіть прийшов до тями, але я в цей час міцно спав, знесилений нічними тортурами, і не міг навіть поглядом провести свого останнього товариша.
  
  До нашої палати нікого не поклали. Та й мене нікуди не переводили, не дивлячись навіть на важкий стан. Лікарі хитали головами, але нічого не робили. Як їй це вдалося, невідомо, але я лишився цілком у Оленчиних руках. Вона, здається, навіть додому не ходила. Вранці годувала мене своїми жахливими пігулками, від яких я ввечері знову був готовий до бою, а у проміжках піклувалася про мене, мов рідна мати, навіть годувала з ложечки, бо я, врешті-решт, не здатен був себе примусити їсти, адже це додавало мені сил, а найбільше у світі хотілося втратити їх нарешті і тихо згаснути свічкою у свічнику.
  
  Сили мої зменшувались з кожним днем, і до середи я вже навіть не сідав у ліжку, тільки Оленчині пігулки сяк-так утримували мою душу у хворому тілі. Я здебільшого спав і думки мої літали десь далеко.
  
  А в середу під час пообіднього відпочинку біля мого ліжка раптом з’явилася зовсім незнайома жінка. Я спочатку подумав, що це Оленка принесла вечерю, жахнувшись, що так швидко надходить ніч, але потім роздивився крізь свинцеві повіки і зрозумів, що цю жінку бачу вперше. Було їй років за сорок, і стомлене обличчя обрамляла темна, по-сільському зав’язана хустина.
  
  Жінка, не спитавшись дозволу, сіла на моє ліжко, чомусь озирнулась на двері і спитала:
  
  - Ти Олексій?
  
  Чесно кажучи, я здивувався, а якщо казати точніше, мої безнадійні думки набрали легкого відтінку подиву, бо по-справжньому дивуватися вже не вистачало сили.
  
  Очевидь, моя мовчанка задовольнила жінку, бо вона кивнула і пояснила:
  
  - Мене прислав до тебе пан Гаврило. Він сказав, що ти потребуєш допомоги.
  
  Я спочатку не второпав, хто такий “пан Гаврило”, бо звик кликати його дядьком, але коли зметикував, паростки надії ворухнулися в моїй душі. А тітка вела далі:
  
  - Осьо він передав тобі оберіг, - з цими словами вона полізла за пазуху, у свій жіночий “гаманець”, та видобула звідти щось загорнуте у чисту полотнину. - Це змійовик, - пояснила вона. - Мавки його бояться, наче вогню, навіть не підходять близько, але у тебе, здається, процес зайшов надто далеко, тому просто приклади це їй до тіла, і вона більш ніколи не захоче тебе чіпати, - з цими словами тітка тицьнула мені до рук згорток.
  
  Я відчув на долоні вагу, наче в полотнину була загорнута щира залізяка. А жінка подивилася на мене уважно:
  
  - Ти все зрозумів?
  
  Я нічого не зрозумів, але злегка кивнув. Жінка підвелася.
  
  - Як він? - мій кволий голос пролунав, наче котяче нявчання, але вона почула його.
  
  - Передавав тобі вітання. Він уже потрохи сідає на ліжку. - На очі її раптом навернулися сльози, і вона крадькома змахнула їх краєм долоні.
  
  - Дякую, - пронявчав я, не впізнаючи свого голосу.
  
  Жінка обернулася і пішла до дверей, на ходу дістаючи хустинку з-за викоту.
  
  Я дивився їй услід. Очі мої незрозуміло чому теж стали вологими. А думки зачепилися за згорток на долоні і підштовхували, закликали подивитися, що то воно, плекаючи останню надію. Слухняно я розгорнув полотнину і став роздивлятись дарунок дядька Гаврила.
  
  Це був металевий пошарпаний диск діаметром трохи більшим як коробка сірників. На перший погляд він здавався чимось дуже стародавнім. З потертої поверхні на мене дивилося досить невправне зображення людини з хрестом у руці. Це було схоже на примітивні малюнки давніх іконописців і не справляло особливого ефекту. Другий бік диску теж містив зображення, але зовсім інше. Тут була вибита жінка, а точніше жіноча голова з правильними, навіть класичними рисами, тільки замість волосся її оточували кубла змій, що сплелися, роззявляючи пащі, у своєрідну перуку. “Медуза-горгона”, - спливло в моїй голові щось із залишків шкільної програми. Але ця Медуза ніяк не ліпилася з картинкою на другому боці. Я перевернув диск - так, це якийсь християнський святий, он навіть напис старослов’янською, тільки не розібрати як слід. А з того боку… Богиня, от як називав її дядько Гаврило. Ця Богиня-Медуза справляла досить неприємне враження саме за рахунок вправного малюнка, бо змій я насправді не переношу. От, виявляється, чому він зветься змійовиком. Я затулив її обличчя полотнинкою і тут раптом звернув увагу, що диск теплішає, саме так, він став теплішим за мою руку і - диво - рука стала значно сильнішою, він начебто випромінював якусь енергію, що через руку вбирало моє бідолашне тіло, я просто відчув потік цієї енергії. Ви можете подумати, що “значно сильніша” - це надто сильно сказано, і матимете рацію, бо насправді все це скоріш марилося, ніж відчувалося насправді, але дивно - під поглядом Богині я раптом захотів жити, захотів боротися, і душа, що вже зазбиралась було відлітати до вищих сфер, повернулася на місце, туди, де й належало їй бути.
  
  Я міцно стиснув цей дивний оберіг і сховав руку під ковдру.
  
  Оленка прийшла перед вечерею.
  
  - У тебе хтось був? - спитала вона стурбовано.
  
  - Ні, - не змигнувши збрехав я, відчуваючи, як диск під подушкою нагрівається ще сильніше.
  
  - Гм, - Оленка роздивлялась палату, наче вперше бачила. - А щось дух такий…
  
  Тут я розсміявся, бо це вже надто нагадувало казку про Котигорошка.
  
  - Що з тобою? - здивувалася Оленка.
  
  - Нічого, - треба було і далі потрошку помирати, щоб вона ні про що не здогадалася. Я боявся загубити змійовика, бо хто його знає - забере, і остання надія пропала.
  
  Оленка пройшла палатою сюди-туди, принюхуючись, наче хорт перед полюванням. Іноді вона, зіщулившись, позирала на мене, але я не відповідав на ці погляди, прикривши очі.
  
  - Ну добре, - сказала дівчина врешті, очевидь, нічого більш не помітивши. - Зараз принесу вечерю.
  
  Поки вона годувала мене з ложечки, я чимдуж стискав під ковдрою свій оберіг і відчував, як із нього просто до руки йде потік теплої енергії. Оленка дивилася на мене з підозрою, а я старанно прикривав очі. Коли остання ложка каші зникла у мене в роті, дівчина підвелася:
  
  - Готуйся до ночі, котику, - хижо посміхнулася вона, але очі все одно горіли тривогою.
  
  Щойно дівчина зникла за дверима, я видобув з-під ковдри змійовика і став ретельно роз-дивлятися. Він дійсно випромінював енергію якимось незрозумілим чином, навіть очі розрізняли невеличке сяйво довкола диска. Дивна річ. Але вона повинна була злякатися його, чи не так сказала жінка? Не злякалась. Проте помітила, точно помітила. Значить, треба буде спробувати торкнутися її тіла, як радила тітка. І я вирішив зробити це сьогодні ж таки, сьогодні вночі. З цією думкою я й заснув, сповнений такої несподіваної надії.
  
  Вона розбудила мене зовсім не ніжно і навіть не гречно, а просто потрусивши за плече.
  
  - Спиш, котику?
  
  Я сполохано стиснув долоню. Ні, слава Богу, змійовик був на місці, рука відчула теплий доторк металу.
  
  - Не час спати, - владно сказала Оленка. Вона вже була роздягнута і рішуче відкинула з мене ковдру. Я сховав руку із змійовиком під простирадло, але дівчина не звернула уваги на цей рух. Схилившись наді мною, вона взялася до справи.
  
  Дивно, але її доторки, що завжди все-таки давали задоволення, сьогодні були просто мерзенними, неначе жаба стрибнула до мене в ліжко і плямкає своїм бридким ротом. Я ледь стримався, щоб не закричати від огиди. Але дівчина продовжувала свою справу, і коли нарешті домоглася потрібного результату, стрибнула на мене, неначе на коня, і заворушила стегнами, заводячи себе. Коліна її міцно охоплювали мої боки, а просто перед очима стрибав живіт, що закінчувався голеним, гладесеньким пагорбом між ногами. Дівчина відкинулась назад, прогинаючись у спині, та застогнала, і в цю мить я приклав до неї змійовика, просто до цього пагорба, такого ніжного і звабливого колись. Я не вибирав навмисне, але диск трапив до шкіри тим боком, де було зображено жінку зі зміями. І миттєво стогін пристрасті перетворився на зойк. Оленка заверещала так, неначе її справді вкусила змія. Вона трусилася і кричала, вигинаючись, силкуючись зіскочити з мене, але змійовик якоюсь невідомою силою тримав її. Дівчина стрибала і верещала, як несамовита, вигинаючись усім тілом, і тут я несподівано завівся, як колись заводився на неї, і приєднався до її рухів, не пускаючи змійовика. Це тривало довго, і дівчина ні на мить не припиняла своїх скриків та волань, поки я нарешті сам застогнав і знесилений відпустив руку.
  
  Змійовик викотився на простирадло та завмер. Богиня-Змія поглянула на мене. А Оленка в цю ж мить злетіла з мене на підлогу та впала на бік. Очі її, вирячені та білі, дивилися кудись у простір. Я навіть злякався виразу цих очей, стільки в них було люті, а одночасно жаху і страждання. За хвилину Оленка звелася на рівні і, як була гола, вилетіла з палати геть, все ще волаючи на бігу.
  
  Я знесилений відкинувся на подушки.
  
  Виписали мене з лікарні за три тижні. Щоправда, руку розробити повністю не вдалося, але всьому свій час, як запевнив мене наш Тато. Температура з того дня більше не піднімалася, а з нею зникла і кволість у тілі та потрошку повернулася енергія. Оленка звільнилася з лікарні наступного дня, і більше ми з нею не зустрічалися. Свою увагу я переніс на безвідмовну Тетяну з хірургії. Хоча з точки зору техніки вона й не була досконалою, зате щирість… - у стосунках з жінкою завжди передує щирість, чи не так?
  
  А змійовик я просвердлив, начепив на ланцюжок і тепер завжди ношу на шиї - про всяк випадок.
  
  Розділ 6 ВАРНАК
  
  “Хвоста” за собою я скоріше відчув, ніж побачив, та й що там казати, “хвіст” - це надто сильно, просто хтось ішов за мною невідривно і злегка човгав ногами. Власне, за цим човганням я і зорієнтувався. Приводів для неспокою в наш час хоч завалися, а тим більше у людей, що крутяться у бізнесі, тому для початку я про всяк випадок спробував поблукати провулками. Човгання не відставало. Потім заскочив до напівзачинених дверей тролейбуса та проїхав дві зупинки, озираючись через плече. Наче нічого особливого помітити не вдалося. Надворі стояла темна ніч - такі ночі я пам’ятаю з Туреччини, коли місяць на небі лишається єдиним джерелом світла і не видно навіть простягнутої власної руки. Але ж у нас, чорт забирай, не Туреччина. Я зіскочив зі сходинки рогатого транспорту і став біля дерева, намагаючись щось роздивитися. Поодинокі вогники барів та нічних магазинів тільки підкреслювали морок та прагнення міської адміністрації до заощадження коштів. Але здається, що в кільватері чисто. Тьху-тьху.
  
  Не люблю я пітьми, якось з дитинства так склалося - одразу інстинктивно шлунок підводить, а особливо якщо хтось за спиною човгає… Бр-р-р. Я людина сонячна, якщо хочете, світла. Не подумайте, що боягуз - сучасний бізнес не терпить боягузів. Якщо треба - один проти двох піду. Але вдень.
  
  Постоявши трохи біля дерева та переконавшись, що все гаразд, я посунув додому, розмірковуючи над такою своєю пригодою, і не пройшов навіть двох кварталів, коли за спиною знов почулося:
  
  - Чов-чов, - а потім знову, - чов-чов.
  
  Отут вже мені дійсно шлунок підвело. Проте навіть у складних ситуаціях я не втрачаю глузду, тому, напевно, і живий досі. Я прискорив ходу та змінив напрямок руху, навмисне віддаляючись від домівки. Як та поранена куріпка. Ні, дзуськи, зараз щось вигадаю… І знаєте, зрештою вигадав.
  
  Я заскочив у покинутий прохідний двір і тут-таки пірнув у поламані двері двірницької. Я знав, що вони тут є, а якби не знав, то хріна б здогадався - настільки класно низенька пройма замаскувалася у темному проваллі проходу. Я притиснувся спиною до холодної стіни та закляк, спостерігаючи.
  
  - Чов-чов, - наближались кроки.
  
  Ось він завернув у двір за мною. Подих рефлекторно зупинився.
  
  Господи, оце так мугир.
  
  Мій переслідувач загородив собою весь прохід. Кроки лунали, немов удари грому. Я відчув принизливі дрижаки, що від колін підіймалися вгору, і, на жаль, нічим не міг їх зупинити - що поробиш, мабуть, у мене фізіологія така. На мить здалося, що мугир зупинився, але, дяка Богові, кроки знову загриміли, і він почав віддалятися, не помітивши моєї мудрої схованки. Я проводжав його очима аж до виходу у двір. Ні, якщо чесно сказати, не був він таким вже велетенським, але зріст мав під два метри і плечі кремезні та й ногами човгав, певно, не від немочі - просто їм важко нести на собі таку конструкцію.
  
  До речі, всі здоровані отакі неповороткі, і цим треба користуватися. Вдень.
  
  Коли мій переслідувач зник із поля зору, дрижаки почали мене потрошку відпускати, але я вирішив пересидіти тут ще півгодини, незважаючи навіть на те, що у занедбаній двірницькій добряче смерділо. Це я потерплю, але краще відсиджуся. Про всяк випадок. У тролейбусі ж він мене вирахував. Нам, незалежним бізнесменам, завжди доводиться перезакладатися на четвертого валета. А що поробиш? Надто багато бажаючих на нашу мізерію, а всім платити - собі нічого не лишиться. Особливо всяким мугирям. Мало ми ментам віддаємо - але ж бачите, гроші вони беруть, а якщо отакий схопить за горло, майор Петренко зразу в кущі. Він у нас отримує за захист од себе, ну, може, ще од майора Коноваленка. Тьху ти. Як же ж працювати в такій країні, скажіть, будь ласка?
  
  Я довгенько сидів у покинутій двірницькій та все виглядав у шпаринку - чи не пливе в кораблику доктор Айболить. Але, слава Богу, нікого не було. Мій фокус вдався. Хвилин за сорок, остаточно заморившись від руїнного смороду та переконавшись, що на обрії не видно жодного мугиря, я поскакав додому, нервово озираючись та тулячись попід стіни. Вранці треба буде обов’язково поміркувати, хто це може мене вистежувати і яких запобіжних заходів треба вжити. А може, вже зараз подзвонити Кольці? Хай теж не спить, не одному ж мені думати.
  
  Вдома я ще повизирав у вікно для певності, але знов-таки нічого не побачив. Яскрава люстра під стелею одразу ж позитивно подіяла на психічний стан. Може, мене з кимось переплутали? Чого там, зовнішність у мене звичайнісінька, вдягнутий я посередньо, сіренько - хоч у шпигуни записуйся. Хтось мені казав, що у шпигуни беруть людей із середньостатистичною зовнішністю. От саме як у мене. Тим більше що вночі маму рідну не впізнаєш. Ні, ну це логічно, бо інакше хто ж іще може мною зацікавитись? Ми ж не акули якісь - так, дрібні бізнесмени, на життя б вистачило, не те, знаєте, щоб там щось.
  
  Під ці міркування я вицмулив півпляшки горілки і вирішив Кольці не дзвонити. Хай собі спить спокійно. Я, коли п’яний, стаю гуманним до нестями. Пам’ятаю, як з Колькою тільки починали, ще жили разом, так ото хто перший зранку прокинеться, бігом зразу до кухні і сто грамів - гульк. А тоді другий його цілий день возить, бо напідпитку за кермо не сядеш. Веселі були часи. Романтичний період бізнесу. Гроші самі до рук пливли. Не те що тепер.
  
  Вранці я прокинувся із невеличким дзвоном у голові. Не можна сказати, що це подіяли вчорашні півпляшки, проте ковток пива поліпшив настрій та зменшив тиск на душу. Досьорбуючи пиво, я визирав у вікно і вивчав ситуацію у дворі. Звичайно, відірватися я вчора відірвався, але мало там що. Може, якісь круті за нас взялися? Так ми їм все одно платити не будемо, краще знімемося з місця і ларі ведері. У нас бізнес мобільний.
  
  Поспішати зранку не було куди. Я щойно повернувся з Туреччини, здавши крам, був з грошима і новий цикл планував почати тільки за тиждень. А тому вирішив потелефонувати Кольці, хай приїде, поміркуємо разом - може, вже зараз треба підриватись?
  
  Поки приїхав Колька, я видивлявся в усі вікна, навіть на сходи виходив, проте нічого підозрілого не побачив. Певно-таки вчора я остаточно загубив свого переслідувача.
  
  Колька приїхав і, як завжди, мене заспокоїв. Він у нас колишній офіцер, розвідник, тому розуміється на стратегії. Ми з ним випили пляшечку горілки і все розклали по полицях.
  
  - Зачекай, - сказав Колька. - Не жени картину. Ти його де помітив, біля контори?
  
  - Не пам’ятаю, - чесно сказав я. - Наче, ні.
  
  - Додому не привів?
  
  - Та що я, хворий?
  
  - Значить так, - підсумував Колька. - Якщо це круті, вони б не стали за тобою ходити, а просто взяли за барки, і привіт. Менти теж відпадають, у них таких качків стежити не посилають. Значить це або переплутали, або… - він замислився. -… не знаю, або щось таке, що думай - не думай, все одно нічого не придумаєш.
  
  Отака стратегія.
  
  - А ти, часом, не пив учора?
  
  - Ні, ну трохи випив, але ж не до такої міри…
  
  Врешті-решт ми вирішили, що треба перевіритись. Тобто потинятися біля контори та послідкувати. Я, значить, буду тинятися, а Колька слідкувати, чи нема хвоста. Розумно.
  
  По обіді я старанно виконував наш план, тобто тинявся біля контори, а Колька спостерігав, сидячи на лаві у скверику, а потім у кафе, а потім на дитячому майданчику, але все було настільки спокійно, що спокійніше навіть уявити важко. Після трьох годин таких вправ ми з Колькою зібрали нараду під дитячим грибочком і вирішили, що все це фігня, проте обережним бути не завадить.
  
  - Запам’ятовуй людей, яких стрінеш, - вчив мене Колька. - От як одну й ту саму морду двічі побачив, зразу вуха сторч. А як уже тричі, тоді сам розумієш.
  
  До контори ми більше не пішли, та й що туди ходити, все одно роботи нема. А замість того випили по сто грамів та розбіглися у різні боки.
  
  Отак, поки те-се, й вечір настав, і знову на вулицях зробилося темно, хоч в око стрель. Я вирішив не випробувати долю і подався додому, старанно вдивляючись у всіх зустрічних та пропускаючи вперед задніх. Так, звичайно, повільніше виходить, зате з гарантією. От, наприклад, край дороги стоїть дядько, знайома постать, десь я його бачив, треба уважніше придивитись…
  
  - Ви Сергій?
  
  Від несподіванки я аж зупинився на місці. Дядько звертався до мене, безперечно до мене, бо мене кличуть саме Сергієм. Він навіть крок ступив назустріч. Чесно кажучи, це не порадувало, ба навіть більше, я почав озиратися на всі боки, очікуючи на продовження несподіванок, але поки що вони не продовжувались.
  
  - Ви Сергій?
  
  Я кивнув, не припиняючи озиратися.
  
  Дядько підійшов впритул до мене, подивився згори-вниз. Він був височенький на зріст.
  
  - Що вам? - нетерпляче спитав я.
  
  - Я батько Марічки…
  
  Якої там, к хрінам, Марічки… зачекайте, але ж у неї не було батька!
  
  Я витріщився на свого співрозмовника, проте він, здається, витлумачив мій погляд по-своєму.
  
  - Си-инку! - раптом заволав він та кинувся мене обіймати своїми довгими руками.
  
  Господи, цього тільки бракувало!
  
  Я відбивався наскільки вистачало сил і такту, але все одно був міцно обійнятий, слава Богу, хоч не поцілований.
  
  - Як вона? - стурбовано спитав мене новоспечений батько, коли я нарешті випручався із його міцних лап.
  
  - Нормально.
  
  - А де… живете?
  
  Це вже небезпечне запитання. Я вдав, що не почув його.
  
  - Треба випити, - запропонував я і, не чекаючи згоди, пішов у провулок, до дверей найближчої кав’ярні.
  
  Він, напевно, не чекав такого обороту, тому трохи забарився, але за мить я почув ззаду його кроки.
  
  - Чов-чов, - а потім знову, - чов-чов.
  
  Я немов обличчям на стіну налетів. Обернувся і вкляк.
  
  Матінко! Та це ж і є мій вчорашній мугир. Щоправда напередодні він здавався значно більшим, але то, мабуть, з переляку. Ну точно. Оце такі самі плечі, спина, човгає. Я і зараз відчув мороз поза шкірою, проте швидко опанував себе. Все виявилось значно простіше, не треба грати у шпигунів.
  
  Чорт забирай, хто ж міг подумати, що в цієї клятої Марічки виявиться батько - вона ж, падлюга, казала, що сирота.
  
  Кав’ярня війнула в обличчя вологим та гарячим тютюновим духом. У кутку під горою брудних склянок вгадувався незайнятий столик, саме місце для “родинних” розборок. Я мовчки вказав своєму супутникові на нього, а сам взяв горілки та пару бутербродів на закуску.
  
  Що ж йому казати? Звичайні наші “вона сама винна”, “вона знала, на що йшла”, “перед людьми ославимо” не канають. Тут історія складніша. Господи, де ж узявся цей батько на мою голову?
  
  - За зустріч! - підняв келих я і, не цокаючись, вихилив.
  
  Він дивився на мене, не мигаючи і не торкаючись келиха.
  
  - Ви не будете пити? Ну тоді я з вашої ласки… - друга пішла краще, я навіть зміг привести думки до ладу і вирішив поки що триматися далі від конкретики.
  
  Млява офіціантка прибрала порожній посуд, і бутерброда я вже дожував у цілком пристойних умовах.
  
  - А Марічка, начебто, казала, що сирота, га?
  
  Він кивнув, немовби згоджуючись. Взагалі дивний це був чоловік, зараз у більш-менш освітленому залі кав’ярні я роздивився його уважно. По-перше, обличчя. Ніби сокирою вирубане з суцільної деревини, воно було червоного, просто бурякового кольору, і очі теж червоні, кров’ю налиті. Ліву щоку від скроні аж до підборіддя перетинав грубезний шрам, ще червоніший за решту шкіри, якщо це взагалі можливо. По-друге, руки. Мозолясті, як у всіх селян, теж червоні, з нігтями, що ними, напевно, можна було чистити луску з риби без ножа. Просто страх якийсь, а не руки. По-третє, взагалі. Особливо враховуючи вчорашні емоції. Тьху ти.
  
  Споглядання новоспеченого “родича” давало так мало насолоди, що я повернувся до шинквасу і взяв ще дві чарки, причому одну вихилив просто стоячи, а вже з другою повернувся до столика.
  
  - То Марічка казала, що сирота, га?
  
  Він довго-довго набирав у груди повітря, але сказати так нічого і не сказав. Збирався з силами.
  
  - Ви що, покинули родину?
  
  - Ні, - нарешті вимовив він.
  
  - А чого ж?
  
  - Я був варнак… - він знову загус на півслові.
  
  У моїй голові виникли давні асоціації. Бабуся покійна завжди лаялась варнаком, коли хто нашкодить.
  
  - В смислі, злодій? - уточнив я.
  
  Він кивнув.
  
  Моя рука мимоволі простяглася до четвертої чарки. Він до всього ще й злодій. Хоча на блатного не схожий, скоріш на Кармалюка. Але ж Марічка, Марічка яка сука! Власного батька зреклася. Гребує. Ну то й що, що він злодій, - батько все ж таки. Оце так Марічка! Правильно я її здав, просто серце підказало.
  
  - Я в колгоспі… - раптом вичавив з себе мій співрозмовник, чесно кажучи, у нього взагалі щось не дуже виходило розмов-ляти. - В колгоспі… бригада… як коли сусіди щось лишать… голова посилав… сіялку там чи трактор… то ми вночі… варнаками називав… нас.
  
  Я стрепенувся. В якому колгоспі? Про що це він? Навіть у моїй підпитій голові це белькотіння ніяк не в’язалося із злодійством.
  
  - Ви що, крали у сусідніх колгоспів техніку?
  
  Він кивнув.
  
  Еге. Він же, виходить, просто механізатор і виглядає відповідно. От у чім справа. Теж мені, злодій знайшовся. Хоча… розкрадання соціалістичної власності в ті роки… Цікаво, куди вони її дівали? Певно, на запчастини. Із запчастинами тоді були проблеми.
  
  - Ми трактор тоді… весна… - знову вибухнув мій співроз-мовник із властивим йому красномовством. - Лід підтанув… вони за нами… через річку…
  
  Просто бойовик якийсь виходе. Випита горілка позитивно вплинула на мою нервову систему, і я відкинувся на спинку стільця, спостерігаючи, як “родич” добирає потрібні слова.
  
  - Ну? -… провалилися… один врятувався… - І як вам це вдалося? - щиро поцікавився я.
  
  - Не я… кум… мене потім… через місяць…
  
  Ну що ж, кум врятувався, і то добре. Зачекайте…
  
  Коли до мене нарешті дійшов зміст сказаного, я від подиву відкинувся на стільці ще більше, і тут-таки пожалкував про це, бо в наступну мить загримів на підлогу разом із благенькою меблиною.
  
  - Курва-мать!
  
  На мене обернувся весь зал, бо такого гуркоту впереміш з матюками тут, напевно, давно не чули.
  
  Слава Богу, не забився, але довелося довго підводитись під цікавими поглядами, обтрушувати штани - незатишно і навіть неприємно, коли хочете. Я відчув, як кров приливає до обличчя. І тільки мій співрозмовник сидів, не реагуючи, але при погляді на його червоний шрам мені стало ще гірше.
  
  - Зараз, - пробурмотів я. - Руки помию.
  
  З цими словами я відфутболив зрадливого стільця та швидко, наскільки дозволяла трохи розхристана координація, подався у вестибюль.
  
  Треба ж було отак впасти. Певно, люди подумали, що зовсім упився, а насправді хіба це доза? Бувало літру випивали, і нічого.
  
  Я зупинився біля брудного рукомийника та спробував вичавити з нього теплу воду, але марно.
  
  А ще цей “родич” із своїми ідіотськими розповідями. Варнак драний. І вчора як мене налякав. Червоний, аж репне скоро. Кігті.
  
  Зрештою я вирішив, що холодна вода навіть корисніша, і захлюпався, як дельфін. Шкіра обличчя приємно стиснулась та щільніше обхопила голову, щоби та не розпухла від думок. І тут я раптом зрозумів, що зараз втечу. От просто вискочу з туалету, озирнуся, чи не бачить, і тікати. Не заплативши. Та ні, не в цьому справа, я б заплатив, але зараз нехай сам платить із розмовами своїми придуркуватими. Козел старий. Батько - синку. Сирота… Сільпо прибацане.
  
  Я форкнув, відпльовуючись, і раптом руки самі прочинили двері, голова обернулася у бік залу, чітко виконуючи задумане, а ноги понеслися, немов дьогтем підмащені. Самі собою, чесне слово. Я тікав вулицею, як навіжений, і тільки вуха прислухалися, чи не чути за спиною клятого човгання. Варнак, сука.
  
  Контора наша містилася у приміщенні колишнього хореографічного гуртка колишнього палацу культури. Ну, ви самі розумієте - на стінах великі дзеркала, станок, тобто палиця на кшталт поручів у трамваї. Кольчина перша баба була балериною, вела тут раніше заняття, ну ми і присусідились, як годиться. Тоді ж і починали, що начебто набираємо танцівниць для шоу - гастролі за кордоном, валюта, ганчірки, те-се. Кольчина баба спочатку їх навчала всяким па-де-де, а Колька, пам’ятаю, ввечері нап’ється, сяде посередині, роздягне їх усіх і примушує ото ноги піднімать, начебто стриптиз репетирують, а вони у дзеркалах, і так, і сяк - він мліє, паскуда, як удав. Зараз уже не те - зараз набрав, відвіз, здав - як овець, їй-богу. Магомет, наш партнер, і називає їх “вівці”. А було колись…
  
  Так я сидів і міркував у конторі, споглядаючи у дзеркалах замість голих баб свою набряклу перекошену пику та чекаючи на Кольку, бо вчорашнє треба було обговорить.
  
  Вляпався я з цією Марічкою, хай би згоріла. А все любов. Кохання-кохання, з вечора до рання, сука. Зась мені було в рідне місто їхать, та й на неї задивляться. Я ж два місяці як приморожений ходив попід вікна, заглядав, наче піонер. А тоді як настогидла - що було мені робити, скажіть? Ну, здав я її Магомету. А що - одружуватись, скажете?
  
  Колька ввалився в контору у своїй звичайній бойовій манері - дверима об стіну, аж тиньк посипався.
  
  - Ну як, синюк, нарешті допився?
  
  - Та іди ти.
  
  Колька кинув куртку в куток та зупинився посередині кімнати в позі прокурора. Звичайно, він занепокоївся - я йому вчора такого наговорив, згадати соромно.
  
  - Ну, скажи, - він махнув рукою, і всі тисяча відбитків у дзеркалах махнули руками, неначе вітряки. - Я тебе попереджав, що у нашій роботі з бабами заводитись не можна, попереджав?
  
  - Та сядь ти, не маяч.
  
  - Ні, ти скажи, попереджав я тебе нащот любвей, було?
  
  Я заплющив очі, щоби не бачити цього махання.
  
  - Попереджав, щоб ти її кинув, щоб з собою не брав, попереджав чи ні?
  
  - Та вона ж сирота… була, - я не підіймав обличчя, але відчув, як тисячі Кольок забігали у скляних стінах сюди-туди.
  
  - Сирота, кажеш? А батько тоді звідки взявся?
  
  - Та не маяч ти, холєра ясна! - я теж почав кричати, щоб не виходило, що він наче за старшого.
  
  Це подіяло. Колька сів на підлогу, але при цьому не втратив свого прокурорського вигляду.
  
  Я наморщив чоло, намагаючись зліпити до купи вчорашню інформацію:
  
  - Ти розумієш, він у неї на тракторі втопився. Вони були у бригаді, що тирила техніку в сусідніх колгоспів на запчастини. Варнаки. Ну і навесні крига проломилася… - І що? - І він… втопився.
  
  - Ти що, дурний?
  
  - Ну, він сам так сказав. Сказав, що тільки за місяць його витягли. А вона, напевно, не знала…
  
  Колька підскочив, наче його шило в дупу штрикнуло.
  
  - Ти розумієш, що верзеш? - і знову забігав у дзеркалах сюди-туди. - Як це його за місяць витягли? З річки?
  
  Я знову заплющив очі, бо від цього мерехтіння закрутилося в голові. І тут згадав. Вона казала, що часто ходить до батьків на могилку, і що поховані обидва поруч… щось іще про те, що розповідає їм про мене… Господи, що це за фігня?
  
  - Я не знаю, - сказав я втомлено. - Я тільки знаю, що він прийшов, і що все одно мене знайде. Він страшний і весь червоний, як опир.
  
  - Як хто-о? - зупинився Колька.
  
  - Бабуся моя так завжди казала, коли хто червоний на пику, що червоний, як опир… Та яка різниця? Він все одно від нас не відчепиться.
  
  Деякий час ми мовчали, а Колька посилено чухав потилицю, це у нього такий спосіб зосередження.
  
  - А ти йому казав, що сама винувата, що знала, мовляв, на що йшла, що там ославимо…
  
  Я так промовисто подивився, що останні слова застрягли у нього в горлі. Він гмикнув.
  
  - Ну хоч женитись не обіцяв?
  
  - Та не пам’ятаю я, що там обіцяв, - втомлено відкинув я голову назад.
  
  - Ти що, обіцяв женитись? - Колька вхопився за балетний станок, щоб не впасти від подиву.
  
  - Може, - чесно признався я. - Ти розумієш, я був у такому стані…
  
  - А чого ж тоді додому її не повернув, баран?
  
  - Та розумієш, я Магомету винен був, і ще попав трохи, так під розрахунок… І настогидла вона мені… До речі, ще й розпитувала багато.
  
  - Ну ти ідіот! - підбив підсумок Колька.
  
  Я навіть не образився, тільки промимрив:
  
  - Вона ж сирота… тоді… була… я подумав…
  
  - А батько звідки взявся?
  
  Господи, якби я знав! Вона ж мене навіть на могилку якось пробувала відвести. Слава Богу, не дійшли… Ми ж з нею… Де взявся цей чортів батько на мою голову?
  
  Боже мій, як мені погано, хоч би хто зрозумів!
  
  Колька засвистів. Це у нього був другий етап зосередженості, бойовий. Він свистів довго, і я під цей свист мучився думками, ще гіршими за похмілля.
  
  Нарешті свист урвався. Колька дивився рішучо.
  
  - Гаразд, - сказав він. - Що б там не було, а треба виплу-туватись. Треба звертатися до Сяви.
  
  У мене аж в голові прочистилося від такої ідеї.
  
  Сява був Кольчиним другом по розвідці і зараз тримав таку собі бригаду - не бригаду, а скоріш загін самооборони. Ніякого серйозного даху він забезпечити не міг, але от у таких випадках, коли нема іншого виходу, його хлопці якраз ставалися у пригоді.
  
  - Це ж дорого, - сказав я.
  
  - Дорого? - обурився Колька. - А обіцяти женитися не дорого? А тягати свою курву до Туреччини спільним коштом не дорого? А сидіти потім? Дорого йому… нічого, заплатиш.
  
  Заплатиш… Я наштовхнувся на останнє слово, немов на дрючок у лісі. Значить, Колька не збирається мені допомагати? Значить, він лишає мене самого? Друга!
  
  Напарник дивився на мене прозорим поглядом. Скотина безрога. Не чекав я від нього, не чекав. Колька, напевно, прочитав мої думки, бо в наступну мить вибухнув довгою тирадою, з якої я, заплющивши очі, вицідив, що одне діло, коли заліт у справах, тоді витрати навпіл, а інше - коли з дурної голови, і що я, значить, буду грати бабів, а він за них платити - дулі дві.
  
  Рація в його словах була, але я це зрозумів пізніше, коли прийшов Сява з двома горлорізами. Щоправда на той час я вже похмелився і в першому наближенні був схожий на людину.
  
  - Здоров, Сяво!
  
  За той рік, що я його не бачив, “отаман” погладшав і завів собі чеченську манеру обійматися при зустрічі. Він притиснув мене до своїх доміру заплилих салом грудей, потім повторив процедуру з Колькою і сів просто на підлогу, по-козацькому схрестивши ноги. Демократ, холєра ясна.
  
  - Ну, що трапилось?
  
  - Пиво будеш? - спитав я, і поки наливав, Колька завів з самого початку.
  
  - Розумієш, Сяво, наш хлопчик трапив у дуже неприємну історію. “Наш хлопчик”, ти диви, як він завертає! Я підняв на Кольку зіщулене око, але він тільки зиркнув у мій бік, мовляв, не заважай, і вів собі далі.
  
  - Покохав він одну сирітку. Женитися хотів. А потім дівка йому настогидла, і він разом з останньою партією курв її здав.
  
  Сява подивився на мене, вивчаючи, і гмикнув. Мугирі біля дверей переминалися з ноги на ногу. - І розумієш, у чім річ, позавчора раптом з’явив-ся сирітчин батько. Воскрес він. І питає, як жи-веться молодятам. А Сергійко нічого йому відповісти не може, от яка історія. Їхати до Туреччини питати в Магомета, як її здоров’я, сам розумієш, дорого. То може б, твої хлопці пояснили дядькові що до чого та шугонули як слід, щоб не показувався більше, га?
  
  Сява знову подивився на мене, прийняв склянку з пивом і довго та зосереджено пив її. Потім витер мокрі вуса і спитав:
  
  - Хто в нас батько?
  
  - Варнак, - вирвалось у мене.
  
  - Хто-хто?
  
  - Колгоспник, - замахав на мене руками Колька. - Він прос-то трактори крав у сусідів. Раніше. До смерті.
  
  - В якому смислі “до смерті”? - Сява навіть примружив око.
  
  - У фігуральному, - уточнив я. - Просто вона казала, що сирота, навіть на могилку ходили…
  
  - Що ти верзеш?! - напустився на мене Колян, але Сява схопив його за руку.
  
  - Зачекай. А він що, воскрес?
  
  - Не знаю.
  
  - Та не слухай ти його, - знову замахав руками Колька. - Це у нього галики. Батько, напевно, в тюрмі за свої художества сидів, а донька всім казала, що вмер.
  
  - Курва, - підсумував Сява, поставивши склянку.
  
  - Правильно! - зрадів я. - От бачиш, що людина каже! Правильно виходить я її…
  
  - Цить, - Сява підняв руку, як диригент, і я підкорився цьому рухові. - Значить, так. Це буде коштувать вам п’ятсот баксів.
  
  Я аж свою склянку впустив.
  
  - Скільки?
  
  Колька теж не витримав:
  
  - Сяво, ти, певно, не пойняв. Його не треба мочити.
  
  - Пойняв, - запевнив Сява. - Зараз такі ціни. І гроші вперед.
  
  - Май совість!
  
  - Ну, мені ж хлопців треба годувать. А овес нині дорогий.
  
  - Сяво, ну ми ж з тобою скільки років, - Колька почав давити на сумління.
  
  - Добре, - несподівано швидко погодився Сява. - Двісті. Але тільки по дружбі.
  
  - Ні, зачекай - втрутився я. - Зараз будь-який бомж за троячку…
  
  - Замовкни і давай гроші, - раптом визвірився на мене Колька.
  
  Він Сяву знав краще за мене. І мені нічого не лишалося, як полізти в кишеню. Чортзна-що. Цей партизан має себе за Аль Капоне, слово честі. Я набрав двісті баксів дрібними, і Сява довго їх мусолив, перелічуючи. Потім запхав за пазуху, підвівся та обтрусив штани.
  
  - Так, - звернувся він до своїх башибузуків. - Підете осьо з Сергієм і шуганете одного фраєра. Шо не ясно?
  
  Башибузукам все було ясно. Вони навіть не припинили переминатися з ноги на ногу.
  
  - Він ввечері приходить, - уточнив я.
  
  - Як скажеш. Хлопців нагодувати не забудь.
  
  Коли Сява обіймав нас на прощання, його спина відбивалася у всіх люстрах балетного класу.
  
  Сявині хлопці виявились на рідкість небалакучими, але все одно їхня присутність дратувала. І як це банкіри весь час із такими ходять? По-перше, погляд. Каламутний, непорушний, наче олив’яний. Я такого погляду терпіти не можу. Я, як уже казав, людина світла, якщо хочете, сонячна. Колька, то той просто здимів по обіді, а я мусив лишитися, щоби впіймати “родича” на всі сто.
  
  - Ти тепер крутий, - ляснув мене по спині Колька на прощання. - Із власними охоронцями.
  
  - Ага, манал я за такі гроші. Двісті баксів за день. Клінтон менше платить.
  
  Хлопців дійсно довелося нагодувати, та ще й по чарці налити, так що мій “сімейний бюджет” збільшився. Хай би чорт забрав ту Марічку.
  
  Ми досиділи в конторі до самих сутінок, я від нудьги почав художньо описувати своїй охороні, що в цім залі було колись, які кобіти та які ноги тут підіймали. Аж у самого слина потекла, їй-богу. Особливо Віка у нас була - огрядна в принципі дівка, груди як відра, зате талія - тонюсінька-тонюсінька, так ото на середину вийде - таке виробляє! Особливо як рачки стане, почне крутитися, то не тільки ми - баби облизуються. Зараз у Стамбулі. Кілька ходок зробила, турка собі закадрила, крамницю має в непоганому місці, завжди на каву запрошує. Взагалі ті, що там зачепилися, нас пам’ятають, ну, не скажу, що дякують, але балакаємо з ними, сто грамів п’ємо, згадуємо. І ніхто ж тоді не приходив, права не качав. “Торгівля людьми”, “Ловля душ”, “Сексуальне рабство” - слів понавигадували! А я так скажу - знають вони, на що йдуть, і нема чого корчити з себе незайманок. Теж мені, Роксолани знайшлися. А хто не знає - тим більше. Лохами не треба бути. Он в газетах скільки пишуть, навіть по телевізору показують - сліпий побачить. Ми як санітари. Чистимо країну від лохів. Чи коли тут її задурно грають - воно краще? Жінку завжди хтось грає, вона так влаштована. До речі, про Роксолану - теж шльондрою в гаремі була, я читав, а потім до султанші догралася. А в своєму селі? Дякувать повинна.
  
  Я все оце розповідав, а сам у вікно виглядав - чи скоро стемніє, щоб скінчити справу, бо хлопці мої насправді не були приємною компанією. Навіть розмови про бабів їх не пробили. Коли нарешті місто занурилось у сутінки, я з полегкістю зітхнув та просурмив похід. Тільки б “батечко” мій не забарився. І він не забарився. Щойно ми вийшли до центральної площі, як ззаду почулося знайоме “чов-чов”, а потім знову - “чов”.
  
  Чесно скажу, зрадливі мурашки одразу забігали моєю спиною, але я вольовим зусиллям зупинив їх. Все-таки з охороною воно легше. Я вирішив вивести Маріччиного родича трохи далі, у глухий провулок, і там уже віддати на поталу Сявиним хлопам.
  
  - За мною, - прошепотів я, так щоби почула тільки “охоро-на”, та прискорив ходу.
  
  Човгання не відставало. Ну то й краще.
  
  В нашому місті тепер всюди темно, тому далеко йти не довелося. Я зупинився у першому-ліпшому провулку, тільки-но переконався, що поблизу немає людей. “Чов-чов”, - долинуло ззаду. На моє плече лягла важка рука. Мене знову кинуло в холод. І тут я скомандував хлопцям “фас”. Ну, тобто фігурально кажучи. Насправді я щось таке промимрив, і вони самі зрозуміли, що робити. За мить я обернувся і з задоволенням побачив свого варнака в дужих руках охоронців.
  
  Я посміхнувся сатанинською посмішкою і здвигнув плечем, намагаючись струсити неприємний холодний доторк.
  
  Ні, мугир він, звичайно мугир, але в руках Сявиних амбалів загубився б і Шварценеґґер. Він дивився на мене, здавалося, нічого не розуміючи.
  
  - Це він, - сказав я урочисто. - Дайте йому добрячої тирси, щоб повернувся у свій колгосп, чи річку, чи куди там хоче і назавжди забувся дорогу до мене.
  
  Хлопці потягли його вбік, попід стіну, і він слухняно пішов - а куди діватися. Навіть слова не сказав - а спробував би сказати! Отак-от зі мною зв’язуватися. Доньчин батечко! Я теж не сирота. За мене є кому заступитися.
  
  Я не став чекати кінця екзекуції, а почалапав потрошку додому, тільки ззаду долинало сопіння та глухі зойки, але й вони зникли, щойно я завернув за ріг.
  
  Вдома я упився, як свиня. Пив довго та нудно, сам, і ніяк не міг сп’яніти й позбутися холодного доторку на плечі та клятих мурашок, що знову почали бігати спиною, певно, від його погляду услід.
  
  “Дз-з-з-з-з-! Дз-з-з-з-з-з!”
  
  Господи, хто це в таку рань? Із невимовним зусиллям я розліпив очі та спробував знайти телефона. З четвертої спроби це нарешті вдалося. “Дз-з-з-з-з!” - Альо!
  
  - Здоров, зятьок, спиш?
  
  - Колько, ти?
  
  - Я-я. Ну, як вчора погуляли?
  
  Я довго намагався зсунути очі з мертвої точки, куди вони увіп’ялися, зрештою таки зсунув і побачив, що обидві стрілки стінного годинника дивляться на схід. Чверть на четверту. Ранку?
  
  - Як погуляли, питаю? Я тобі з обіду телефоную, а ти трубку не береш. Досі спиш?
  
  Вечора? Тобто дня? Не може бути. Коли ж я вчора скінчив пити? Годині в п’ятій. А може, в шостій. Ранку. А зараз третя. Мінус шість… Чортзна-що.
  
  - Сірий! Ти що там, знову заснув?
  
  - Ні.
  
  - Все нормально?
  
  - Так.
  
  Три мінус шість виходе дев’ять. Це я спав дев’ять годин? Нормально. - Із своїм варнаком зустрічався?
  
  - Зустрічався.
  
  Так, я з ним учора зустрічався. Здається.
  
  - Все пройшло добре?
  
  - Добре.
  
  Все пройшло добре. А де хлопці?
  
  - Ти хлопців відпустив?
  
  Відпустив. Хріна їх відпускать. Скінчили - самі пішли, напевно. Могли б потелефонувати. Але навіщо?
  
  Колька на тому кінці дроту не вгавав:
  
  - Слухай, я тут коника-горбоконика прочитав.
  
  - Що-що?
  
  - Коника-горбоконика. Тільки не цього, у віршах, а справ-жнього. Ти вчора сказав, червоний, мов опир, то я у своєї Лідки спитав, а вона мені дала почитати… Їй-бо, я б його зразу послав, якби мав сили. А так тільки притиснув плечем трубку до плеча та спробував вгамувати карусель, що починала крутитися в бідолашній голові.
  
  - Так знаєш, у чому там справа? У цього хлопця батько був опир, і він йому помагав з могили. Той ходив скаржитись, а цей помагав. І коника він прислав, розумієш? Опирі, вони в могилах живуть, розумієш, у чім прикол? І кров п’ють. Тому червоні… - Іди ти на фіг, - вичавив я з себе та кинув, а точніше упустив трубку.
  
  За трубкою я впав і сам, обличчям у подушку. Колька щось шурхотів там електричним голосом, але я не чув.
  
  Прочумати вдалося тільки в шостій годині.
  
  Телефон огидно пищав, і коли я кинув трубку на важелі, він квакнув, здається, із задоволенням.
  
  На хріна я вчора так напився, га?
  
  Ні, зрозуміло на хріна. Ви самі спробуйте - три дні розборок, погоні, охорона. Треба ж було якось розслабитись. А що розслабляє краще за все? Самі знаєте. Хоча зранку воно не дуже. Принаймні зараз я почувався так, неначе й сам із могили виліз. Похмелитися треба було негайно. І, тримаючи голову двома руками, щоби не загубити, я почалапав на кухню в пошуках ліків. У кухні смерділо застояним повітрям, і пляшки на столі виявились сухими, немов ручай у пустелі. Цього ще бракувало. Я відкрив холодильника і завмер біля дверцят, марно видив-ляючись щось споживне у його холодних нутрощах. Чорт забирай, виходить, я вчора все випив. Може, десь у загашнику? Я довго та ретельно нишпорив по кутках, чудово розуміючи, що ніяких загашників у мене нема, як у людини неодруженої та з власною хатою. Ого-го. Я влаштував формальний обшук навіть у кімнатах, проте тільки переконався, що там запилюжено та сухо, у тому самому розумінні сухо, в якому мені було так необхідно і без чого голову було не втримати навіть двома руками. Я зайшов до ванної, з огидою подивився на себе у люстрі та ввімкнув холодну воду. А поки набереться, будем пити аспірин. Що поробиш - Колька казав, що у невідкладних випадках допомагає.
  
  Треба віддати належне, аспірин дійсно трохи зняв біль, а холодна вода позаганяла огидні відчуття глибоко під гусячу шкіру. Я прийшов до тями і вже навіть був у змозі сяк-так пересуватися. Надворі поночіло - оце так погуляв. Але треба було йти, йти до найближчого генделика, бо найкращі ліки можна було взяти тільки там. Я став повільно вдягатися, намагаючись не трусити головою. Задзеленчав телефон, але я подумки послав його якнайдалі. Вистачить на сьогодні балачок. Я пішов до дверей по куртку. Телефон не вгавав. А от дідька лисого я візьму трубку. Він дзеленчав, немов на пожежу, проте я навіть не подивився в його бік, а просто вийшов на сходи і ляснув дверима. Донизу я спускався ще під акомпанемент дзвінків, але врешті вони ущухли - а чи то я далеко відійшов. Ноги несли мене темною вулицею, на закличний вогник гірлянди, що нею був прикрашений вхід до кав’ярні. Слава Богу, цього добра зараз наплодилося на кожній вулиці. Є де похмелитися.
  
  - Сто п’ятдесят грамів горілки! - заволав я мало не з порога, і всі відвідувачі озирнулися, наче за командою.
  
  А, плювати.
  
  Я ковтнув, ледь дочекавшись, поки дівчина за стійкою від-міряє порцію прозорою склянкою.
  
  - Уф, оце штука. Не те що аспірин.
  
  Тілом прокотилася тепла хвиля, змиваючи на своєму шляху всі негаразди - і фізичні, і духовні. Я навіть стрепенувся, немов собака, що виліз з річки. Отак би раніше.
  
  Я вмостився просто біля шинквасу. За спиною у дівчини варнякав телевізор.
  
  - Красуню, - спитав я лагідно. - Що ви робите сьогодні ввечері?
  
  Вона подивилася зверхньо і не відповіла. Ну так, зрозуміло, враховуючи, яка в мене зараз пика, слава Богу, хоч гроші вперед не заправила. Я ковтнув ще горілки і втупився в телевізора. Почалася кримінальна хроніка.
  
  - Добрий вечір. Вас вітає служба новин. За вчорашній день у місті сталося: вбивств - два, пограбувань - чотири, два розкрито по гарячих слідах, угонів - шість…
  
  Ні, все-таки вдома треба завжди тримати НЗ, аби в таких випадках не страждати. Десь його зашкерити, так щоби ніхто не знайшов, і хай собі лежить, потім як знайдеш.
  
  - На вулиці Лісовій знайдено тіла двох чоловіків, що були вбиті ввечері…
  
  Камера поїхала Лісовою вулицею.
  
  Два трупи? Це багато. Це, напевно, серйозна розбірка була.
  
  Камера наїхала на крупний план.
  
  - Обидва вбитих розшукувались міською міліцією за підоз-рою в пограбуванні, розбійному нападі та здирстві…
  
  Ого, ну і пики. Такі дійсно могли… Господи!
  
  Я упустив склянку. З телевізійного екрана на мене дивилися обличчя моїх хлопців, тобто Сявиних, тобто охоронців. Тих, що мене вчора…
  
  - Ви посуд розбили! - заверещала дівка, але я не прореа-гував. Я буквально прилип очима до екрана.
  
  Камера трохи від’їхала вбік, і стало видно, що в обох хлопців порвані, буквально порвані горлянки, наче хтось пазурами, або зубами…
  
  Ледь осоловілий слідчий почав коментувати те, що, на його думку, відбулося.
  
  - Ви посуд розбили! - схопила мене за руку дівчина, але я подивився на неї так, що вона аж присіла.
  
  Боже праведний!
  
  Я відчув, як ноги мої налилися свинцем, а спиною буквально заструмився піт.
  
  Я все зрозумів. І нігті, а точніше, кігті на руках. І червоне обличчя. І говорив він, наче плямкав… чи ні, здається, не плямкав.
  
  Він же двох, здоровезних двох бандитів… Господи, Боже мій!
  
  Я озирнувся. В залі нікого підозрілого не було. Треба тікати. Треба Кольці потелефонувати… а, дідько з ним, який там Коль-ка - тікати треба! А коли я з хати виходив, то, може, він якраз і дзвонив? Хотів попередити?
  
  Мамо, мамонько! Тікати треба. Куди завгодно. Світ за очі. Щоб і духу не було.
  
  Я скочив на ноги, і стілець з гуркотом впав на підлогу. Дівка щось знову заварнякала, але я вже полетів до виходу, змітаючи все, що траплялося на дорозі. Додому, швидше додому. А може, краще не вертатися? Ні, треба повернутися і до ранку одсидітись, а там - тю-тю. Ми собі на життя заробимо, було б на що заробляти.
  
  Я летів вулицею, неначе вихор, і серце калатало аж десь у скронях. Викликати Кольку? Може, вдвох одіб’ємось?
  
  Я заскочив у темний під’їзд, хряснув дверима і в наступну мить мало не загримів по сходах, бо зрадницька куртка зачепилася за щось у темряві. Матюкаючись крізь зуби, я почав мацати рукою, і раптом мої пальці відчули щось холодне. На мить я втратив здатність рухатись. Хтось холодною рукою тримав мене за кишеню.
  
  - Хто… тут? - губи не слухались і відмовлялися ворушитися, вимовляючи слова.
  
  Хтось із пітьми посунувся до мене і тонким голосом сказав:
  
  - Сергійку?
  
  Сірий відблиск далекої лампочки на мить висвітив обличчя.
  
  - Марічка?
  
  Я відчув, що от-от помру.
  
  Так, це була вона, Марічка, що я її продав Магомету. Тільки біла, наче віск, і холодна, холодна на дотик, немов…
  
  Я відштовхнув її холодну руку від себе і спробував зробити крок до сходів, але ззаду на плече мені лягла велика і теж крижана рука.
  
  - Сергійку, навіщо ти це зробив?
  
  Я озирнувся.
  
  Червоне обличчя з огидним шрамом наблизилося до мене впритул.
  
  - Сергійку, навіщо ти це зробив?
  
  Але я вже не чув її.
  Розділ 7 МОСКАЛЕВА КРИНИЦЯ
  
  Це сталося торік улітку. В той самий час, коли наше місто беруть в облогу орди відпочиваючих, приваблених досить низькими цінами та досить великою, як на такі ціни, кількістю сонця і моря. До речі, приїздіть і ви, у нас все і справді все дуже дешево, а моря - скільки хочете. Звісно, це я так, для реклами.
  
  Того літа наш сусіда, дід Москаль, раптом з’явився на базарі з тачкою, повною-повнісінькою всілякого краму. Тут були і стрейнджі, і легінси, і сукні гумові, і кофти, і спідниці, і якого тільки біса не було. Дід припаркував свою техніку скраєчку, біля прилавка, розстелив ряднинку, розклав добро і почав торгувати, аж гай зашумів.
  
  Всі здивувалися.
  
  Тобто відпочиваючі купували, а наші дивувалися - що то воно? Знаючи діда Москаля як облупленого, люди не могли второпати, звідкіля це раптом. Бо ж: дід тільки на прізвище був Москаль, а приїхав десь із Полісся у прийми до своєї баби, тобто ще до молодиці, бо давно це було. Дітей не нажив, родичів не мав, як баба померла, жив самотньо, компанії ні з ким не водив.
  
  До речі, казали, що баба не сама померла, що начебто хтось допоміг - чи не дід? Бо’зна. Бабу без зайвого шуму поховали, не різали, бо старих у нас не ріжуть.
  
  Жив дід тихо, комерцією не займавсь, хіба на літо пускав у хату дачників, а сам тоді перебирався у кухоньку, подалі від людей. З міста нікуди не виїздив, навіть з двору рідко виходив. Кілька разів сусіди думали, що вмер, так довго не з’являвся, але згодом старий обов’язково знаходився. Хворів, чи що.
  
  А ще він потроху випивав. Не те щоби зовсім, але так, дозволяв собі іноді. І пенсії для того вистачало якраз.
  
  Було з ним, щоправда одного літа, коли взявся просто на майдані біля пам’ятника Леніну криницю копати. Прославився тоді. Кричав, що треба криниці копати, бо з артезіанської свердловини вода не чиста - а куди у нас криницю, у нас вода на глибині сто метрів. Отак. Забрали його тоді і тирси дали, так він почав у себе в кухоньці, в літній, прямо всередині копати і божився, що таки докопає колись.
  
  Але, крім криничного закидону, за ним нічого не помічали, та й сам він був із себе непомітний - лисуватий, вайлуватий, без зубів, завжди у синьому подертому кашкеті. Тому й здивувалися люди на базарі, коли він вивалив на прилавок цілу тачку краму.
  
  - В Турції були? - ввічливо поцікавилася сусідка.
  
  - В Турції, - охоче погодився дід та дрібно захихотів. І під це хихотіння встановив такі ціни на своє добро, що покупці налетіли, як круки.
  
  - Проторгуєтесь, - зауважила сусідка.
  
  - Еге, - знову захихотів дід. - Мені грошей не треба, аби клопіт був.
  
  Не знаю щодо клопоту, проте розпродався він за дві години. Забрав свою порожню тачку, розіпхав по кишенях виручку та почвалав додому, щось мугикаючи собі під ніс.
  
  Другого дня він з’явився знову, і знову припер повно-повнісінько турецького краму.
  
  - Де взяв? - спитали його.
  
  - У Турції, - дідові, певно, сподобалась така відповідь, і він ані на крок від неї не відступав. Більш нічого істотного не сказав, а продав усе дешево та потяг додому порожню тачку.
  
  Люди заінтригувалися. Наче ніхто до діда не приїздив, та й не було кому приїздити особливо. Сам нікуди не рипався - звідкіля ж? У нас, знаєте, всім до всього є діло, тому за кілька днів на діда Москаля було розпочато справжнє полювання - сусіди видивлялися на подвір’ї, зазирали через вікна до хати, весь час розпитували, але той тільки сміявсь і все тут.
  
  Що будеш робити? Проте люди в нас не вчора на світ народилися. І от дідів колишній товариш, колега, на заготзерні разом працювали, взяв пляшку та пішов до діда випивать, та не просто, а з важливою місією. Не знаю, чи багато вони там випили, але повернувся колега із шедевральною звісткою - дід таки справді був у Туреччині. Люди не повірили. Але п’яний колега стояв на своєму. Виявляється, що дід таки докопався. Ота криниця, що він у кухні почав, вивела його не до води а до катакомби, і ця катакомба іде попід морем аж до самого Стамбула. Отож дід бере свою тачку, спускає у колодязь та катакомбою добирається до Туреччини, там накупляє всього, а тоді знов катакомбою додому - на базар продавати.
  
  Люди ще більше не повірили. Отут треба зробити відступ.
  
  Справа в тому, що наше славетне місто за давніх часів було турецькою фортецею, і жили в ньому турки у фесках з туркенями у паранджах. Ну а потім, звичайно, фортецю було зруйновано до останнього камінця, турків з туркенями порізано до останньої особи, і від колишніх жителів нам, сучасним, лишилися тільки старі черепки, люльки, ядра та катакомби. Щодо катакомб: турецькі гастарбайтери завжди славилися своєю працьовитістю, тому земля під фортецею була вщерть покопана підземними ходами та галереями. І кажуть люди, а вони знають, що кажуть, то кажуть, що ці галереї виходять аж по той бік Чорного моря, у Стамбулі, і що там десь сховані величезні скарби. Але кажуть це теоретично. На практиці ж із катакомб, як їх у нас звуть, мають більше неприємностей - то земля обвалюється просто серед двору, то хата осідає, а буває, що діти лазять у ці катакомби, то завалити може, грунт у нас м’який. Одного разу земля провалилася просто під районною бібліотекою, а то якось біля школи розкопали глечик із срібними монетами, а ще було…
  
  Проте зачекайте, щось я відірвався від теми.
  
  Ну от. Єдина користь від катакомб - це коли у кого в дворі таке провалиться, можна туди, пробачте, каналізацію пустити. Дуже зручно: нічого вивозити не треба, не забивається, не переливається - краса. Але, маючи таке брутальне використання історичної спадщини, наші люди досить стримано ставляться до романтичного минулого та легенд навколо нього, тобто переповідати переповідають, а щодо практики… От чому не повірили п’яному сусідові, колезі діда Москаля, от чому проявили скептицизм. Проте самому дідові нова версія, певно, припала до смаку, бо він почав її переповідати навіть на тверезу голову, ще й ображався, коли з нього сміялися. Однак смійся чи ні, а дід уже третій день вивозив на базар повну тачку краму і дешево його продавав. І що це виходило? Чортзна-що виходило.
  
  Я вчився тоді у школі, тобто не зовсім вчився, бо якраз почалися канікули. А на канікулах розпорядок дня у наших хлопців звичний: зранку - на пляж, опівдні - обідати, по обіді - знову на пляж, а ввечері - дискотека. І так поки набридне, або вода буде надто холодною, щоби купатись. І я, так само, як друг Павло, ретельно виконував цей розпорядок. Нам було абсолютно начхати на старого Москаля, на його ганчір’я, втім як і на решту містечкових новин. На нас чекав останній шкільний рік, і ми мусили оттягнутися як слід.
  
  Але раптом погода зіпсувалася.
  
  Я прокинувся вранці і замість сонця побачив на небі сірі набурмосені хмари. Настрій одразу зіпсувався. Я придивився до обрію і дійшов висновку, що хмарам краю не видно. І щойно так подумав, як у шибки, наче підтверджуючи, дрібно застукав дощ. Тьху ти.
  
  Мати смажила на кухні ляща, що його батько вчора припер з рибалки. Лящ був смачний, але, крім нього, ніщо мене порадувати не змогло. Як чемний хлопчик, я подякував мамі і пішов до кімнати, гадаючи, що би таке зробити, аби не пропасти з нудьги. Ввечері, звичайно, можна було піти у бар, проте до вечора лишалося ще годин із дванадцять. По телевізору, як завжди, показували муть, але я сумлінно дивився, певно, з годину. Потім почитав. Читав детектив, але він скоро скінчився, тому вдалося вбити всього години півтори. Потім ще хвилин двадцять я колупався в зубах кісткою з ляща, для чого видобув із холодильника та з’їв ще шматок. Потім геть не мав чим себе розважити і з півгодини просто тинявся хатою туди-сюди. Поки подзвонив Павло.
  
  - Здоров, Падло, - сказав я. Я його Падлом називаю, щоби смішніше було, а він не ображається.
  
  - Що поробляєш? - спитав він.
  
  - Та от, - чесно признався я. - А ти? - І я. Приходь до мене.
  
  - Дощ, - сказав я. Дійсно, дощ розійшовся, наче виправ-довуючись за свою довгу відсутність.
  
  - По ящику там нічого нема?
  
  - Та!
  
  - У бар підеш?
  
  - А як же! Давай, може, у морський бій зіграємо. І хвилин п’ятнадцять ми грали у морський бій, причому я вколошкав Павла три рази.
  
  - А ти чув про Москаля? - спитав Павло.
  
  - Якого?
  
  - Ну, вашого сусіду.
  
  - А що? І тут він мені розповів всю цю історію з колодязем, катакомбою аж до Стамбула і турецьким крамом.
  
  - Чотко. Еге?
  
  - Брехня це, - компетентно мовив я.
  
  - Ну, брехня. А чотко було б, еге?
  
  - Чотко, - я мусив погодитись.
  
  - Де ж він товар бере? - спитав Павло.
  
  - Не знаю, - сказав я. - Купляє десь. Він же причучурений. Він понарозкаже. Море ж тисячу кілометрів. Він що, їх пішки проходе?
  
  Павло мугикнув:
  
  - Ну, може, якось напрямки.
  
  - Яке напрямки, ти що, здурів?
  
  - А може, там третій вимір, я читав.
  
  - Четвертий, - виправив я. - Дурний ти, Падло, хоч і здо-ровий.
  
  - Ні, справді, чотко було б, га?
  
  Отак ми поговорили. А по обіді, коли припинився дощ, я таки пішов до Павла. І коли виходив з хвіртки, побачив, що сусіда наш сидить на лаві під хатою, зібравши коло себе кількох слухачів. Дід м’яв у руках свого синього кашкета і розповідав з виглядом національного героя:
  
  - А отим, хто спускає каналізацію в катакомби, треба ноги виривати. Самі б походили там з тачкою по коліно в гімні…
  
  Я навіть озиратися не став. У нас сусіди всі дурні, отож дід тепер у них за отамана.
  
  Павло чекав на мене, лежачи на канапі та гортаючи чергову книжку по карате. У нього це прикол такий, він з карате приколюється. Здоровий лобуряка, цеглину і так об коліно ламає, навіщо воно йому? Я оце й кажу. А йому все одно. Кожен зі свого приколюється - я от, наприклад, рибок тримав, поки передохли, а ще на гітарі пробував.
  
  - Дивися, - сказав мені Павло. - Я тобі зараз щось покажу.
  
  Тут він кинув книжку, підскочив і почав крутитися на одній нозі, намагаючись другою дістати лампочку під стелею. Але не дістав.
  
  - Розтяжки не вистачає, - похмуро підсумував він.
  
  Потім ми довго розглядали Павлову нову книжку. Чотка була книжка, після такої цілий день хочеться стати Брюсом Лі. Ми почали пробувать різні кати, в результаті чого я впав і вдарився головою об телевізор, а Павло у якомусь незрозумілому шпагаті дістав-таки лампочку під стелею та розбив її нафіг. Довелося довго вишкрябувати із килима дрібні гострі скельця, аж поки прийшли Павлові батьки. А ми тоді пішли у бар.
  
  Дорога до бару знов-таки вела через наш провулок, і на лаві під хатою ми уздріли старого Москаля, а біля нього - вдячних слухачів, всю алкогольну шатію з вулиці. - Ідеш, - загинав дід без упину. - Ідеш з тачкою, а темно і глина під ногами сиплеться. Я оце трохи порозчищав, а то було і не пройдеш.
  
  - А звідки ти узнав, що воно до Турції?
  
  - А так якось. Зайшов, ішов, ішов, вийшов - усі по-турецькому балакають. Значить, воно получається Турція.
  
  - Стамбул?
  
  - Чорт його зна. Я не питав. Може, і Стамбул. Там по-нашому не розуміють.
  
  - Ну а ти як же?
  
  - На пальцях.
  
  Павло довго і замріяно дивився через плече на цю гоп-компанію, а потім зітхнув:
  
  - Чотко, га? - Іди ти, - сказав я.
  
  Але потім, у барі, тільки й мови було, що про діда Москаля.
  
  - Де ж він товар бере?
  
  - Яка тобі різниця?
  
  - Що значить, яка? Він же за кордон не їзде? Не їзде.
  
  - Ну, може, привіз хтось.
  
  - Хто? Ти бачив у нього когось?
  
  - Ну і що, може, вони вночі.
  
  - А чого він так дешево все продає?
  
  - Ну, не знаю, може, він взагалі не уявляє, почім воно.
  
  - Ні, а справді класно було б - заліз у катакомбу, а вилазиш уже в Турції. Пішов сюди-туди, понакупляв, нирк - і вдома, а потім знову нирк - і там. І знову гуляєш. І ніякої тобі візи. Набрав скільки хочеш - і вези. Класно.
  
  Ми випили по три кави, і поки пили, Павло все розорявся, як би то воно пішки до Туреччини сходити.
  
  - А там ще, знаєш, десь закопана золота карета, от коли її знайти, тоді можна ще більше понакуплять.
  
  - Що б ти казав, якби не це, - відповів я йому. Це ж моя бабуня завжди так говоре.
  
  - Ні, ти що, турки ж спраді хотіли викупити наше місто на день, щоби тільки їм дозволили вивезти все, що вони знайдуть.
  
  Цю байку про викуплення та про турків знає в нас кожен школяр, і застосовується вона як останній аргумент. Після останнього аргументу ми випили ще по каві і присмокталися до пляшки сушняка, бо темрява вже дозволяла. Чесно кажучи, після вина думка про те, щоби знайти в катакомбі золоту карету, навіть мені почала подобатись. А й справді, чотко було б.
  
  Але тут до нас підвалив Льошка з двома сосками, і п’янка полетіла в інший бік. Павла з сушняка розвезло, він взагалі не дуже стійкий, але то було навіть на краще, бо ми з Льошкою довели його до рідної хвіртки, а самі пішли на дискотеку з сосками жматься. Жмались довго, потім знайшли ще пляшку, коротше, додому я потрапив тільки о другій, дістав тирси від батьків і ліг спати.
  
  Прокинувся пізно, коли старі вже пішли на роботу. Погоди знову не було. Одне розстройство. Я подзвонив Маринці, але вона послала мене нафіг, бо їй вже перебрехали, що вчора мене бачили на дискотеці “з якоюсь курвою”. Це Маринка так сказала. Я зрозумів, що вона тепер буде довго ображатися, але вибачатись не став, щоби не дуже багато про себе розуміла. Подзвонив Павлові. Він, бідолашний, страждав з перепою і ледь мугикав.
  
  - Похмелитися треба, - сказав я йому.
  
  Але він відповів, що вже пробував, ще гірше стало, весь обригався. Павло у нас пити не вміє. Що робити? Я вийшов на ганок, подивився, як там обрій, нічого втішного не побачив, оглянув подвір’я - може, щось таке на думку спаде. І тут під вишнею на шезлонгу помітив книжку, що читав колись та загубив на найцікавішому. Щоправда, вона добряче підмокла, але я перегорнув вологі сторінки і взявся читати з сухого, здогадуючись про себе, що ж там було раніше, де намокло. Дуже захоплює. Я сів просто на ганку і, не зважаючи на цупкий вітерець, просидів майже півдня. Така добра була книжка. У кінці там вони знайшли скарб у великій печері, а ще там був якийсь турецький паша, а тут, як на гріх, винесло надвір сусіду, старого Москаля, вже трошки напідпитку. Тобто все якось так підібралося, що, дочитавши до останньої сторінки, я підвівся і пішов до Павла.
  
  - Слухай, - спитав я його. - Давно дід на базарі став торгу-вати?
  
  - Та вже днів три-чотирі. А може, п’ять.
  
  - А шість?
  
  - Може, й шість, - погодився Павло. - Слухай, може, кави випити, щоби в голові так не крутило, га? Бо якось крутить, і в роті паскудно.
  
  - А де він отеє все бере, га?
  
  - Не знаю. Слухай, а може, в тебе кава є? Бо в мене нема.
  
  В мене кави, певно, теж не було. Павло взявся варити какао. Він вирішив, що какао теж повинне допомогти. Я підійшов до книжкової шафи та почав крутити в руках глиняні люльки, яких там лежало з десяток, ціла колекція. Люльки були різні - великі й не дуже, круглі, довгасті, у візерунках. І всіх їх познаходили в землі - хто на городі, хто у кручах. Наші були люльки. Турки, мабуть, колись їх курили. І ці люльки, хай їм грець, підштовхнули мої думки у діловому напряму.
  
  - Слухай, Падло, - гукнув я до кухні. - А може, поди-вимось, що у нього там?
  
  - Де? - озвався Павло.
  
  - Ну в колодязі.
  
  На хвилину запала тиша, а тоді в кімнаті з’явився Павло з двома чашками у руках.
  
  - На, - тицьнув він мені одну, потім сьорбнув зі своєї, подув на брунатну рідину, ще раз сьорбнув і сказав. - Давай подивимось.
  
  Какао було дуже гарячим, але навряд чи могло допомогти від похмілля. Я теж подув, сьорбнув, та все одно попік язика.
  
  - Ні, справді, - я поставив чашку на стіл. У роті свербіло, то-му слова виходили якісь квадратні. - Справді, щось там у діда є. Він же не дарма в кухні копав, а не надворі - значить знав.
  
  Павло заплющив очі, відкинув голову назад.
  
  - Ти знаєш, помагає. Я тепер завжди буду какаву варити. Хочеш булку з маслом? У мене є.
  
  Поки їли булку з маслом, Павло сказав:
  
  - А я вже лазив раз у катакомбу.
  
  - Тю, - здивувався я. - А чого не хвалився?
  
  - А я малий ще був. Ще у третім класі. Ми з Вовкою лазили. Заблукали. Перелякались, як собаки. А вилізли на складах. Нас ще охорона впіймала та вуха надрала. У мене потім знаєш як вуха боліли.
  
  - Так треба було мотузкою обв’язатись.
  
  - Еге ж, - погодився Павло. - Ми тоді нічого не сображали.
  
  Чесно сказати, я був вражений. Виходило, що Павло, якого всі вважали трохи гальманутим, так він, виходило, у катакомбу лазив, не боявся, а я, виходило, боявся. А таки боявся - я взагалі не люблю, коли нема неба, коли обмежений простір, у мене аж печінки трусяться. Оце Павло! Я навіть булку не доїв від подиву.
  
  А він її доїв, і какао моє допив, проглот.
  
  - Слухай, - спитав я. - А в тебе мотузка є? - Є, - сказав Павло.
  
  - А в мене ліхтарик є. Тільки треба якось вночі, щоб дід не бачив.
  
  От до чого може довести людину погана погода. Якби не вона, сиділи б ми на пляжі, купалися та грали у волейбол.
  
  Павло довго нишпорив по коморі, доки видобув величенький клубок тонкої мотузки.
  
  - До Турції все одно не вистачить, - зауважив я.
  
  Але Павлові то було байдуже. Він, певно, остаточно оклигав після какао, і тепер жадав бурхливої діяльності.
  
  - Слухай, - по-діловому мовив він. - Треба чо-боти такі, грубі, куфайки і щось на голову. Бо там, по-перше, холодно, по-друге, весь час сиплеться зверху.
  
  Звідки такий розумний?
  
  Ми ще довгенько порпалися у Павла, поки знайшли все що треба - куфайку, капелюха, ножа такого собі босяцького. А по решту пішли вже до мене.
  
  Дорогою Павла знову поперло на прожекти.
  
  - А чотко було б там щось знайти, га? От уявляєш, виходимо ми з тобою в Турції, та не просто так, а з якимось їхнім скарбом. Вони нам зразу магнітофони там, відики, таке-сяке…
  
  - Слухай, Падло, а ти по-турецькому вмієш?
  
  - А навіщо? - його важко було збити з думки. - Ми по-англійськи.
  
  - Ти по-англійськи? - скривився я.
  
  - Чому я? Ти. Ти ж англійську знаєш.
  
  Хіба що. Під кінець він мене так роздратував, що я сказав:
  
  - Дурний думкою багатіє.
  
  А Павло тільки розсміявся.
  
  - Здоровенькі були! - крикнув він старому Москалеві, що курив у себе на ганку.
  
  - Ти що, здурів? - гаркнув я.
  
  - А що таке?
  
  Я вже пожалкував, що потягнув із собою Павла. Але самому було якось лячно, тому доводилось терпіти.
  
  Йдучи вздовж паркану, наче несамохіть, я кинув оком на дідову літню кухоньку і смикнув Павла за руку:
  
  - Диви.
  
  На обшарпаних, але міцних дверях висів здоровезний, з півкаструлі замок. Павло присвиснув.
  
  Дід охороняв свою криницю, немов скарб.
  
  Значить, було що охороняти.
  
  Сіли ми з Павлом на ганку і стали думу думати.
  
  - Слухай, - сказав Павло. - У нього там щось сховане.
  
  Звичайно, я теж так думав, але вголос заперечив:
  
  - Сховане. Цукор. І огірки в банках. У нас же ж знаєш, як кухні бомблять, от він і закривається.
  
  Я заперечував, аби себе переконати. Бо дід сам живе - хіба багато має запасу? А якщо вже й закриватись, то не таким же замком.
  
  Павло почухав потилицю і сказав:
  
  - Треба пилку взяти. У тебе є? І ми заходились шукати. Спочатку поцупили в батька ліхтарика, що він на рибу ходить, а потім у нього-таки чоботи та куфайку. Потім знайшли в сараї пилку.
  
  - А тачка є? - спитав Павло, коли ми розклали всю амуніцію на столі.
  
  - Тачка?
  
  - Ага. Ну щоб везти з Турції все.
  
  - Що-о?
  
  Павло подивився на мене абсолютно прозорими очима:
  
  - Ну хоч сумка якась. Не на руках же тягнути.
  
  - Що тягнути?
  
  - Ну, з Турції. Магнітофони.
  
  Я мало не впав. Магнітофонів йому захотілося.
  
  - Ти дурний, правда? Яка, в біса, Турція? Ми в розвідку ідемо. Подивитися. Пойняв, бовдур африканський?
  
  - Сам ти.
  
  Отак-от ми збиралися півдня. Зрештою склали все гарненько в сарай, щоби легко було взяти. А тоді сіли чекати вечора. Чекали надворі, під вишнею, і поки чекали, крізь хмари на небі почало проглядати сонечко. Потрошку розвиднювалось. Дід Москаль знову виліз погрітися, але ми його навмисне не помічали, бо ще причепиться з розмовами, а Павло - людина не стійка, може щось бовкнути. Тому я контролював ситуацію і весь час стусав Павла у бік, бо він, зараза, наче прип’ятий, не зводив очей з дідової кухні, хіба не облизувався.
  
  Потім прийшли з роботи мої старі. Дали мені прочуханки за те, що цілий день вдома ледарюю, замість щось зробити, зате потім нагодували вечерею. Після вечері ми з Павлом знову всілися під вишнею, але, врахувавши помилки, цього разу я взяв з собою карти і заходився вчити Павла преферансу, щоб він очима не проїв дідові двері. Ви, мабуть, знаєте, як важко грати у преферанс вдвох, особливо коли один фактично в карти не дивиться. Тому можете поспівчувати. Я хвицався, немов кінь, примушуючи Павла обернутися до столу, і зрештою все-таки переміг, бо в нього заболіли від моїх стусанів литки, і він сів упівоберта.
  
  Пуля лишилася нескінченою, бо сіло сонце, і Павло, аби не викликати підозри, поплентався додому. Йдучи провулком, він весь час оглядавсь на дідове подвір’я, тому запинався й хитавсь, наче п’яний.
  
  Я зайшов до кімнати та всівся біля телевізора. В голові блукали думки одна дурніша за іншу. Було трошки лячно, і не тільки катакомби, бо ж я насправді ріс слухняним хлопчиком і по чужих господах не лазив. Звичайно, було цікаво, але що далі, то менше, і якби не Павло, я б, певно, відмовився від цієї ідеї. У катакомбах низькі стелі та паскудна, непевна порода.
  
  Але дід якось ходить. Питається, чим ми гірші?
  
  Там, певно, коридори ідуть у різні боки, тому треба триматися удвох і лишати за собою мітки, аби на заблукати. А мотузку прив’язувати тільки на початку, коли ще не знаєш, куди хід, бо її справді не вистачить, хоч скільки бери. А ще треба було б, як у спелеологів, такі каски з ліхтариком, тоді можна йти спокійніше, бо руки вільні, а може, лізти доведеться, не тільки йти, - коли так, то ще б якісь гачки, за стіни чіплятись, до речі, у криницю спускатись на мотузці незручно, драбину би, а ще…
  
  Це я вже додумував у ліжку і, певно, задрімав, бо прокинувся від брязкоту шибки. У вікно ломився Павло.
  
  - Чекай, - зашипів я та замахав руками. Ну його, ще старих побудить, нетерплячка.
  
  Я швидко натягнув джинси, футболку і навшпиньки прокрався до виходу. Надворі було хоч в око стрель. Павло стояв під стіною, майже непомітний у пітьмі. Очі його горіли від збудження, голос бринів.
  
  - Спиш, зараза? - засичав він у вухо.
  
  - Ні, - збрехав я.
  
  - Все спокійно?
  
  Все було спокійно. Принаймні так здавалося. І ми, намагаючись не шуміти, прокралися до сараю. Я ввімкнув ліхтарика. Павло поставив на підлогу величеньку торбу, що тримав у руках.
  
  - Двері зачини, - сказав я йому.
  
  Павло не сперечався, певно, від зосередженості.
  
  При жовтому світлі ліхтарика ми взялися натягувати на себе куфайки та взувати чоботи. Це було досить незвично, тим більше що з весни ми рідко мали на собі навіть сорочки. У куфайці я одразу впрів, а чоботи почали тиснути пальці. Павло сопів поруч. Кепку я навіть вдягати не став, а просто засунув до кишені. Туди ж поклав сірники, ножа та свічку - згодиться. Павло взяв мотузку та пилку і запхав до своєї величезної торби.
  
  - Що там у тебе? - пошепки поцікавився я.
  
  - Нічого, - закрутив головою Павло. - Це я так, про всяк випадок.
  
  Який там, у біса, випадок? Знову щось навигадував.
  
  Ми оглянули одне одного, перевіряючи, чи не забули чого. Потім, не змовляючись, сіли, як перед дорогою, посиділи хвилину мовчки, і видихнули:
  
  - З Богом.
  
  Тихенько рипнули двері сараю, і ми, наче дві тіні, ковзнули до дідового паркану. Павло перекинув на той бік свою торбу, стрибнув сам, м’яко гупнувши ногами по землі. Я поліз слідом. Шлях був знайомий - скільки разів у дитинстві лазив по м’яча, намагаючись не потоптати сусідську городину. Кухня стояла трохи далі, у кутку, і ми, озираючись та пригинаючись, попрямували туди. Нас ніхто не міг помітити, ніч була темною, а сірі куфайки маскували краще за маскхалат.
  
  - Дід не в кухні ліг?
  
  - Ні, я бачив, як в хату йшов із горщиком.
  
  Павло гигикнув і дістав від мене по спині. Що смішного? Дід завжди з горщиком іде спати, бо туалет на іншому кінці подвір’я. Нарешті ми дісталися великих дерев’яних дверей. Я став трохи ззаду, на шухері, пильнуючи навкруги і одночасно зазираючи Павлові через плече. Павло поставив свою торбу під стіну та видобув з неї пилку.
  
  - Дивись, - обернувся він до мене. - Зараз може трохи зарипіти.
  
  Я заоглядався на всі боки, і тут воно справді зарипіло. Ні фіга собі трохи! Звук був, наче від циркулярки. Його, певно, почули на тому кінці міста. Я аж присів із несподіванки.
  
  - Вж-ж-ж! - кричала пилка, немов навіжена. Я знову стусонув Павла у спину, але він тільки відмахнувся і продовжував свою справу. Мені здалося, що зараз прибіжить не тільки старий Москаль, а й турки з того кінця катакомби, але, на диво, навкруги ніщо навіть не ворухнулося. Пилка завивала та іржала, змагаючись із замком, і я три рази спітнів, поки, нарешті, завивання припинилося і щось глухо стукнуло по стіні.
  
  Павло розігнувся та махнув мені рукою.
  
  - Ти чого так довго? - люто засичав я йому у вухо.
  
  - Фігня, - засичав він мені у відповідь, - я кільце пиляв. Бо замок може не розпилятись, а кільце все одно старе. Це я ще вдома вигадав, еге?
  
  Еге ж. Вигадник.
  
  - Тільки треба було олією змазати, - додав Павло, і з цими словами прочинив двері та зник у проймі. Я ще раз озирнувся на всі боки, впевнився, що все тихо, і тільки тоді пірнув слідом.
  
  Ми опинилися в низькій невеличкій кімнаті. Кухня дихала назустріч вологим, трохи пліснявим повітрям. Тут було темно, як у могилі, і пахло схоже, і настрій зробився такий самий, замогильний. Мене знову кинуло у піт. Чорт її знає, де ця клята криниця. Ще бракувало впасти та зламати ноги.
  
  - Давай ліхтарик. Двері зачини, - засичав поруч Павло. І тільки тут я зметикував, що у мене й справді є ліхтарик. З полегшенням я видобув його назовні та клацнув перемикачем.
  
  Пітьму прорізав тоненький промінь світла і впав на давно не білені стіни. Чесно кажучи, він не додав мені оптимізму, бо стіни довершували собою могильну картину - вкриті пилом та незрозумілими плямами, з густими гронами павутиння в кутках, вони змикалися над головою в таку саму похмуру та непривітну стелю. А головне, тут не було ніяких меблів, тільки стіни, а на стінах великі полиці, як у склепі, їй-богу.
  
  Я знайшов поглядом широку постать Павла, і мені трохи попустило.
  
  - Тю-у-у. Оце так кухня.
  
  Промінь ліхтарика стрибав по стінах, вихоплюючи з пітьми великі дерев’яні полиці та грудки землі на підлозі, наче хтось недавно копав. А де ж сама криниця?
  
  Павло підійшов до стіни, спробував вивернути з неї залізний гак, але той не піддавсь.
  
  - На совість зроблено, - похитав головою Павло.
  
  - Слухай, Падло, тут нічого нема. Навіщо ж він тоді замок почепив, га?
  
  Павло подивився на мене замислено:
  
  - Значить, щось є.
  
  - Отож я і кажу. Значить, ми правильно полізли.
  
  Я мало не засміявся вголос сам не знаю чому.
  
  - Ну, - мовив Павло, потираючи руки. - Давай шукать. І ми почали шукать.
  
  Хто гадає, що вночі у темній кухні легко знайти хід у катакомбу, та ще й так, щоби самому туди не загриміти, той може сам спробувать. Принаймні ми лазили досить довго, винюхували кожен сантиметр, поки у кутку, під полицями, дійсно побачили накритий дошками отвір.
  
  - Осьо! - гукнув Павло на весь голос, коли жовте коло ліхтарика провалилося у порожнечу. - Є!
  
  Я теж помітив його і ретельно висвітив краї отвору. Він був зроблений на совість, за всіма законами криничного мистецтва. Дошки зверху заважали ретельніше роздивитися, і Павло під моїм чуйним керівництвом відкидав їх убік.
  
  - Клас! - несамохіть видихнули ми, коли побачили чистеньку, рівнесеньку, як по линійці, чотирикутну яму.
  
  Яма була великою, туди справді могла пролізти людина, і навіть проштовхати тачку, якщо треба. Ми обидва, не змовляючись, наблизились до краю і нахилилися, пробуючи зазирнути все-редину. Промінь ліхтарика завзято намагався допомогти нам у цій справі, але тільки ковзав по глиняних стінах всередині отвору. Кінця, чи якогось повороту там видно не було. Наскільки мені вдалося роздивитися, яма далі трохи розширювалася, і доки сягав ліхтарик, йшла углиб, у надра Землі.
  
  - Дивися, драбина, - показав пальцем Павло.
  
  У земляну стінку одна за одною були вбиті залізні скоби, так що утворювали щаблі такої собі драбини.
  
  - Чорт, як у нього все тут влаштовано!
  
  Я насправді не поділяв Павлового захвату, бо, як знаєте, боюся обмеженого простору. Але криниця справді вражала. Це було саме те, чого шукали. Вона виходила, мабуть, на тім боці, у самому Стамбулі, ніяк не ближче. Тепер лишалося тільки пірнути всередину.
  
  Що Павло й зробив.
  
  За мить він перекинув ногу через край і почав спритно перебирати щаблі, так що швидко зник у ямі. Він взагалі поводився, як справжній спелеолог.
  
  - Дай сюди, - висунулась назовні рука.
  
  Я віддав йому ліхтарика, при цьому боляче вдарившись головою об широку дерев’яну полицю, що нависала над отвором. Павло присвітив собі і, ані краплини не вагаючись, продовжив занурюватись углиб, у цю холодну чорну нору. Я чухав потилицю і дивився йому вслід.
  
  - Слухай, - гукнув Павло замогильним голосом. - А тут справжній хід. І далеко.
  
  Від хвилювання у мене почали тремтіти ноги. А Павло вже висунувся назад, тицьнув мені ліхтарика, схопив вільною рукою свою велику торбу і почав видобувати звідти мотузку. Його теж трошки трусило, тому мотузка не слухалась і кінець клубка ніяк не знаходився. Зрештою Павло все ж таки розплутав вузли і тицьнув клубка мені до рук.
  
  - На, прив’яжи десь і дуй до мене.
  
  З цими словами Павло знову пірнув у криницю. Він взагалі став розмовляти як начальник, і за інших обставин це йому просто так не минулося б. Але тепер я мовчки взяв мотузку і почав шукати очима, де б її зачепити. Полиця на стіні виглядала досить авторитетно. Я затиснув ліхтарика між підборіддям та плечем, щоби вивільнити руки, та взявся проштовхувати кінець мотузки у щілину між дошками. Це виявилось не таким простим ділом, бо на полиці лежало щось важке, що не одсунеш рукою. Я кинув клубок, перехопив ліхтарик правицею і присвітив на полицю. Там лежав великий целофановий мішок, на нашому рибзаводі у такі фасують рибне борошно. Я повів ліхтариком сюди-туди, намагаючись роздивитися уважніше, і тут побачив.
  
  З мішка на мене дивилися чиїсь очі.
  
  Двоє великих червоних очей зблиснули у промені світла. Я випустив ліхтарика. Ноги мої підкосилися, в голові запамо-рочилося. Я сів просто на підлогу і, здається, дико заверещав, бо Павло вискочив з криниці, як мавпа.
  
  - Ти чого? - кинувся він до мене.
  
  Але я не міг вичавити з себе бодай звуку і тільки перелякано тріщився на полицю, туди, звідки на мене глянули ці очі.
  
  - Що з тобою? - Павло торсав мене за плече, та я не здатен був говорити. Тоді Павло підхопив з підлоги ліхтарика і обернувся до полиці. За мить я побачив, як постать його зім’якла, а промінь ліхтарика затремтів. Павло притулився плечем до стіни і сказав тихим голосом:
  
  - Т-там лю-удина.
  
  Я знову не відповів. І в цю секунду під стелею спалахнула лампочка, її жовте світло, різонувши очі, затопило кухню.
  
  На порозі стояв дід Москаль. В руці він тримав сокиру.
  
  На деякий час все завмерло. Я сидів на підлозі в кутку. Павло притулився до стіни, а дід зупинився у дверях, уважно вивчаючи нас поглядом. Його очі блищали з-під звичного синього кашкета і перестрибували з мене на Павла. Він трохи похи-тувався, і пальці, що стискали сокиру, тремтіли, наче перебираючи невидимі струни. Мовчанка тривала довго, і раптом старий дрібно захихотів, відлуння заповнило кухню, немов горошини застукали. Від цього сміху нас аж пересмикнуло. Дід сміявся, наче радіючи чомусь, а потім урвав сміх так само раптово, як і почав. Потім він підняв сокиру, і тінь від неї впала йому на обличчя.
  
  - Залізли? - спитав дід і, не діставши відповіді, констатував. - Залізли. А я знав, що залізете. Я знав, що хто-небудь залізе. Я все знав.
  
  Він продовжував вивчати нас своїми блискучими очима. Я не витримав, перевів погляд з нього на полицю, і від того, що там побачив, мало не знепритомнів знову. На полиці у целофановому мішку лежала людина. Мрець. Запакований у целофан. Закривавлений. А за ним, ближче до стіни, визирав ще один мішок, і в мішку було видно ногу.
  
  Дід знову дрібно захихотів:
  
  - Грошей захотілося?
  
  Ми з Павлом не могли ворухнутися. Мій погляд прикипів до жахливого мерця на полиці.
  
  - Грошей захотілося? - перепитав дід. - Грошей. Будуть вам гроші. Будуть вам гроші. Буде золото. Хочете золота?
  
  Я не хотів золота. Я хотів отямитись і бігти звідсіля щосили. Але на порозі з сокирою стояв сусіда, старий Москаль.
  
  - Буде вам золото. Хазяїн дасть за вас золота. Ви йому потрібні. А золота у нього скільки хочете. І все буде ваше.
  
  Я не міг зрозуміти, що це він каже, але мені зробилося зовсім лячно. Павло, здавалося, прилип до стіни. Неначе зачарований дідовим сміхом, він не ворушився.
  
  А той все продовжував хихотіти, повільно наближаючись до нас. Жовта шкіра в електричному світлі здавалася неживою, а губи розтулялися самі собою, без жодного зв’язку з іншими м’язами, без будь-якої міміки, без будь-якого виразу.
  
  - Я вам допоможу знайти гроші. Я вас давно чекаю… А чого ви не спустилися у криницю? Ви би полізли до криниці і самі знайшли Хазяїна. Він любить таких, як ви.
  
  Дід потрошку наближався до нас, дрібно перебираючи ногами і не припиняючи свого божевільного сміху. Сокира грала у світлі лампочки. А старий потрошку наближався, і зброя піднімалася все вище над головою.
  
  - А коли я вас заріжу…
  
  Мені здалося, що серце зупинилося. Моє тіло набрякло свинцевою вагою, дихання завмерло, і навіть думки кудись поділися. Лишився тільки погляд, і він прикипів до блискучого залізного вістря.
  
  Дід на мить припинив бурмотіти і набрав у груди повітря, наче зважуючись. І в цю мить Павло відірвався від стіни та зробив крок вперед. У руці він тримав свою велику торбу. Дід вигукнув щось незрозуміле і кинувсь на Павла, а той щосили вдарив його торбою просто по голові.
  
  Я ніколи не уявляв собі, що від удару звичайнісінькою торбою може бути такий ефект. Сокира вилетіла з дідових рук та глухо гупнула об підлогу. Сам дід похитнувся і схопився за голову. Наступної миті Павло вже тримав дідову зброю в руках і зайняв бойову позицію біля порога.
  
  Дід опустив руки. Очі його бігали сюди-туди, а рот вищерився у невимовній люті. Деякий час все лишалося на своїх місцях, тобто я сидів на підлозі, біля входу стояв Павло, а старий Москаль між нами мовчки поводив очима. А потім дід раптом зірвався з місця, пробіг повз мене і легко, неначе молодий, скочив через край. Руки спритно вхопилися за скоби, і тільки голова його на мить затрималась на верху, свердлячи нас поглядом, але потім зникла і вона. Дідове вовтузіння ще долинало з-під землі, з країв криниці осипалася земля.
  
  Щойно це сталося, я підхопився з підлоги, і ми з Павлом, не змовляючись, дременули геть від клятої криниці, перечіплюючись на порозі, а далі городом, через паркан і до сараю. Моє серце знову почало свій хід і калатало в голові, наче дзвін. Павлові очі, здавалося, вилізли з орбіт. Ми зупинилися тільки в сараї і хвилин десять просто відсапувались, притулившись до стіни. Потім я набрав у груди повітря про запас і спитав, вказуючи на Павлову торбу:
  
  - Що там у тебе?
  
  - Га? - не зрозумів спочатку він, а потім ви-дихнув. - Тачечка.
  
  Він взяв з собою тачечку, щоби було чим везти з Туреччини магнітофони.
  
  Що було далі, ви легко можете уявити. Щоправда міліція довго не погоджувалась приїхати, посилаючись на відсутність пального, але зрештою таки прибула і потрапила до кухні.
  
  З матінкою сталася істерика.
  
  Якби ми тієї ночі заснули бодай на хвилину, то можна було б сказати, що прокинулися знаменитими.
  
  Старий Москаль, пірнувши до криниці, більше не з’явився.
  
  Мерців у кухні виявилось двоє. Молоді хлопці. Порубані сокирою. Голови відрубані і покладені там-таки в мішках. А ще в обох відрубані праві руки, але в мішках їх не знайшли, та й взагалі ніде не знайшли. Хлопців упізнали. Обидва з села. Поїхали до Туреччини по крам і зникли безслідно.
  
  В криницю зазирали, нічого там не побачили, а глибоко лізти ніхто не наважився.
  
  Ну і звичайно, що наші люди все згадали.
  
  Вони завжди все згадують. Опісля. Один згадав, що бачив, як двоє з величезними клумаками вночі просилися до діда переночувати. Другі - що зразу почали щось підозрювать, коли дід вийшов на базар, і що очі в нього були не такі, і голос, і… Треті сказали, що це дід заманив хлопців, аби вирізати серця і печінки на донорські та продати в Туреччину. Але все, крім рук, у вбитих було на місці, а руки, як відомо, донорськими не бувають. Четверті сказали, що дід продався Сатані, а п’яті - що просто збожеволів. Ми з Павлом спочатку охоче розповідали про свої пригоди, але зрештою так замаялись, що почали ховатися від людей. Звичайно, нам перепало і вдома, і в школі, але ореол героїзму до кінця року тримався навколо наших голів, особливо у Павла, бо він же ж у нас каратист, діда з сокирою завалив. До речі, Павло несподівано взявся за навчання, досить пристойно закінчив школу та вступив до університету на історичний.
  
  Оскільки діда Москаля так і не знайшли, якісь бабині родичі оселилися в хаті. У першу чергу, звичайно, закопали криницю, а потім просто зламали кухню - все одно стара. Тепер живуть, чекають, поки мине час, щоби діда оголосити померлим, а тоді офіційно успадкувати майно. Так що в нас нові сусіди.
  
  Я теж вступив до інституту, приїздив на канікули і впіймав себе на тому, що не можу дивитися на дідове подвір’я, особливо туди, де стояла раніше кухня. Батьки кажуть, що це мине. Я теж так гадаю.
  
  А Павло нещодавно прислав мені листа - пише, що прочитав у книжці про скитів, які жили колись у наших краях, ще до турків. Так-от, пише, скити, коли приносили своїм богам людські жертви, одрубали їм голови та праві руки. Точно так, як старий Москаль. А я йому написав, що, певно, дід, перед тим як збожеволіти, теж цю книжку читав - я люблю з Павла приколюваться, а він не ображається.
  
  Ну от, начебто, і все. Так?
  
  Розділ 8 ПРИЧИНА
  
  Я розсідлав свою “Вольву” біля метро у парку. Магнітофон співав голосом “Депеш Мод”: “Іцелоп, у-у-а-а-а, іцелоп…” Може, колись вивчу англійську, то обов’язково спитаю, що воно за іцелоп - здається, щось знайоме. Згори світило сонечко, трохи нижче співали птахи, а ще нижче стояв я - молодий, гарний і дужий. А що, я себе й справді люблю, це ж хіба гріх?
  
  Дверцята м’яко клацнули, я заховав ключі до кишені. Машина стояла переді мною слухняно й тихо, просто, як корова у стійлі, хіба що не ремигала. “Нічого, красунечко, - поплескав я її по сталевому капоту. - Нам ще з тобою доведеться похизуватись. Треба справити враження”. Я навмисне не пояснив більш нічого, бо не був певен, чи стане вона старатися задля якоїсь провінціялки. І почвалав, а точніше, полетів. Легкою ходою, стрімко, але граційно - викапаний тобі Ален Делон.
  
  Власне кажучи, я йшов на побачення - так-так, до метро на побачення, соромно зізнатися. Як каже шеф, у моєму віці і при моєму суспільному становищі, чи то пак, у моєму становищі… Але що було то було, я йшов до метро на побачення. Станція “Центральна Площа”. Вона, тобто та, на побачення до якої я йшов, іншої станції в нашому місті не знає.
  
  Важкі скляні двері хитнулися сюди-туди, пропускаючи стрункого, добре вдягнутого парубка двадцяти восьми років. Тобто мене. Повітря всередині було не з найкращих. Чом би не зустрі-тися надворі? Тим більше що зараз у метро досить людно. У кутку хлопець продавав вічночервоні гвоздики. Хай йому біс! На побачення ж годиться іти з квітами, тим більше до метро і тим більше до провінціялок… Хлопець, звичайно, винен не був, але я висмикнув у нього з відра найбільшу квітку.
  
  - Не плач, - сказав я. - В тебе ще он скільки!
  
  Очі у хлопця збільшились, а рот повільно відкрився, очевидь, щоб зарепетувати, та я вмить зробив страшне обличчя і загрозливо поліз до кишені. Хлопців рот так само повільно закрився. “Ну і дурень, - подумав я. - А так би отримав троячку”.
  
  Дрібних у кишенях, звичайно, не було. Розміняти я не здогадався, та й що потім робити - я вже сто років не був у метро і геть забувся, що куди кидати. А тому дочекавсь, поки відвернеться найближчий мент, і просто перестрибнув хитрий прилад, що їсть гроші. Перестрибнув і скривився. Ні, треба щось з собою робити - стрибучість стала не та. Якихось два роки тому я б навіть не помітив такої перешкоди. От що діє з людьми сите життя, зайва вага, регулярні статеві стосунки. Треба буде у шефа попроситися до басейну, чи, скажімо до тенісу - от де настрибаєшся. А що, буду, як великі дядьки.
  
  Деякий час я стояв, отак міркуючи, а потім спустився довгим ескалатором донизу. Зліва обганяли поспішаючі пасажири - дивні ж ці люди, їх везуть, а вони ще й самі йдуть - невже не ліньки? “Ну що, пане кавалере, - сказав я собі, стаючи з квіткою під бронзовим бюстом якогось бороданя. - Ви готові?” І сам собі відповів: “Так”. “А пізнаєте її?” - “Пізнаю, обличчя як зараз переді мною”. - Певні?” - “Авжеж”.
  
  Найцікавіше, що я її таки не впізнав. Але про це потім. Поки ж я стояв і міркував, якого дідька мене сюди занесло. Тобто ні, я, звичайно, повинен був приймати її умови, коли вже погодилася з першого разу призначити побачення, хоч і з гарним чоловіком, але все-таки. Це рідко буває з порядними. Але що мене зупинило біля неї, чом я відкрив рота, пропонуючи познайомитись, як останній вуличний залицяльник?
  
  Перед моїми очима юрмився барвистий літній натовп. Мабуть, усі поспішали з роботи додому. На тому кінці станції невтомні ескалатори з гуркотом робили свою справу, а тут блакитні поїзди ганяли поперед себе вітер.
  
  - Андрію! - пролунав, та яке там - продзеленчав, продзвенів, про… не знаю, як сказати. Коротше, я почув біля самого вуха ніжний янгольський голос. І миттєво обернувся.
  
  Дівчина, мабуть, одягла свою найкращу сукню - білу з кольоровим паском, з ледь прозорої тканини, що за нею вгадувалися обриси тіла та білизни. Туфлі на високому підборі, волосся розпустила по плечах - а тоді, здається, воно було заплетене в коси. Тобто я вже сказав, що у першу мить не впізнав її, але коли побачив очі… Як би це вам пояснити. Такі очі, що, знаєте, не можуть з’явитися на міській вулиці, а тільки в лісі, на галявині, під сонечком біля верби. Незаймана квітка Волині. Чи Полтавщини. До речі, звідки вона, ця квітка? Я при першому знайомстві встиг тільки з’ясувати, що кличуть її Оксаною і що приїхала вступати до якогось інституту, навіть не спитав до якого.
  
  - Оксаночко! - радо вигукнув я і, зрозуміло, зараз же простягнув свою гвоздику.
  
  Дівчина взяла, трохи зашарівшись. Я посміхнувся. Лелечко! Що то за сільська душа! А ви кажете - навіщо.
  
  - Я за вами скучив, - щиро зізнався, посміхнувшись ще щиріше, і з задоволенням побачив, що дівчина зовсім опустила очі долу. - Ну як там ваші п’ятірки?
  
  Боже, та вона від кожного слова збирається червоніти? Доведеться всю розмову брати на себе. Це ще диво дивне, що така взагалі погодилась на побачення - сільські дівчата, вони знаєте, як тримаються.
  
  Але мені не відмовляють. Тобто взагалі. Це я не вихваляюсь. Це закон життя.
  
  - Оксаночко, рибонько. На вулиці чудова погода, ви, мабуть, і самі знаєте. Посидьмо десь, погуляймо, я вам місто покажу.
  
  Дівчина слухала мене, опустивши очі, і погойдувала квіткою в руках. От-от, саме так і треба, щоби не букет, а одна гарна квітка. З букетами хай студенти ходять. А тут, з одного боку, увага, ця квітка так пасує до вашого обличчя, а з іншого - недбало, без наголосу і (начебто!) ні до чого не зобов’язує. І на “ви”, обов’язково на “ви”, бо, по-перше, вона з провінції, хай вважає, що в місті всі на “ви” - ах ви, пані! - а по-друге, мені подобається сам процес переходу: темне вино, кришталь - давайте вип’ємо “на ти” - і цілунок м’якими губами, п’янкими і п’яними. Шеф каже, що я гурман - може, й справді.
  
  Я розписував дівчині свої пропозиції на вечір - звичайно, спочатку легкі, щоби не злякати - а вона слухала мовчки. І раптом:
  
  - Стали тут!.. - якийсь недогризок, переповнений пивом і матюками, своєю брудною рукою відсунув мою сільську квіточку, притискаючи до бородатого бюста. Місця йому, бачте, не вистачило, щоб пройти. Оксаночка спала з лиця, а я, побачивши таке, впіймав недогризка за комірець:
  
  - Поспішаєш? - і тільки-но він відкрив рота, щоби відповісти неввічливо, як я, смикнувши за комір вгору, вдарив. Зльоту. Недогризок впав досить далеко і, здається, все-таки щось собі розбив.
  
  - Вбивають! - загорлали поруч. - Міліція!
  
  Що за люди! Я взяв дівчину за руку:
  
  - Оксаночко, поїхали звідси, вони не заслуговують дивитися на вашу красу. І ми стрибнули в перший-ліпший поїзд якраз, коли на обрії замиготів формений кашкет.
  
  - Обережно, двері зачиняються! “Пш-ш-ш-ш”.
  
  - Хто пізно ходить, сам собі шкодить! - повчально мовив я.
  
  - А ви сміливий! - вона на мене так подивилася, аж я пожалкував, що там був тільки один недогризок.
  
  - Та… - я скромно потупився. Я і таке вмію.
  
  Проте у всьому цьому був один недолік - ми віддалялись від машини в парку на цілу станцію. Доведеться вертатись.
  
  - Захищати даму - мій обов’язок. Обережно, двері відчиня-ються! - пожартував я.
  
  Поїзд загальмував біля платформи. Ми вийшли. На цій зупинці теж було людно. І чого це вдома не сидиться?
  
  - Оксаночко, вам не здається, що тут нещодавно смалили курчат? - якийсь дивний запах стояв навкруги, наче справді пір’я палене чи ізоляція.
  
  - Виходьмо з підземелля нагору, - я взяв дівчину під руку і пішов, пробиваючись у натовпі до ескалатора. Вона йшла мовчки, очевидь, тепер цілком покладаючись на мене. Що ж, треба визнати, що й від недогризків буває користь у певному розумінні. Вихід був далеко і, як годиться, з трьох стрічок ескалатора працювали дві. Як же звідси до машини дістатися, га? Доведеться пішки. Моя квіточка трималася за мене, а я говорив - здається, дурниці, та й що говорять у подібних випадках.
  
  - Ні, це неможливо, вони тут і справді щось палять, - запах посилювався. І щойно я це мовив, як на тому кінці станції почувся відчайдушний вигук:
  
  - Горимо!!
  
  - Га?! Що?! - люди на мить завмерли.
  
  Я озирнувся.
  
  - Ого!
  
  З тунелю, здавалося, просто від стін, валував справжній білий дим, він клубчився попід стелею і просувався, збільшуючись, уперед, просто до нас. І ось тут уже всі закричали, наче їх прострелили однією кулею:
  
  - Рятуйте! Пробі! Каравул! Мамонько! - здається, не було таких слів, щоб їх не згадали зараз. Люди, наче божевільні, кинулися вперед, до ескалатора, а звідти вже лунав ще дужчий лемент. За мить на станції не лишилося жодної нормальної людини, всі показилися, всі лізли одне на одного, лаючись і штовхаючись, рятуючи кожен себе.
  
  - Руки-руки!
  
  - А… мать… мать…
  
  Одна стрічка ескалатора, що працювала на вихід, вмить заповнилася людьми, по нерухомій затупотіли чоботи, вже хтось дерся по гладких панелях, чіпляючись за ліхтарі, а дим все розростався, захоплюючи відстаючих зненацька. Очі сльозилися, горло хрипіло. Бліда розкуйовджена ескалаторниця намагалася пробитися до будки, щоб перемкнути всі стрічки на вихід, але марно - де там їй проти юрби. Люди, відчуваючи, що не встигнуть, шаленіли.
  
  Нас з Оксаною в першу мить потягло разом з усіма і притисло до переляканих спин, але за хвилину я отямився від розпачу.
  
  - Стій! - загорлав я так, щоби в суцільному лементі дівчина мене почула. - Тримайся за мене!
  
  Я зразу оцінив, що ескалаторів нам не дістатись, і тому змінив напрямок.
  
  - А, туди тебе звідти! - включив усі свої фізичні й мовні сили. Головне зараз було - вирватись з юрми. - Тримайся! - гукав я через плече Оксані, пробиваючись проти течії і приймаючи на себе стусани та матюки. Не знаю, чи довго це було, мені тоді здалося, що годину, але врешті юрба виплюнула нас до металевої огорожі. Я озирнувся.
  
  Дим наздоганяв, він був швидший за ескалатори, іншого виходу не було, і я наважився.
  
  - Давай сюди! - тягнучи дівчину за руку, я пірнув під огорожу. Почувся тріск - здається, Оксана порвала сукню, але дивитися часу не було. Ми стояли понад колією, що йшла далі в тунель, геть від диму.
  
  - Стрибнеш? - спитав я дівчину, глянувши в очі. На обличчі її не було написано нічого, крім безпорадності.
  
  - А! - і я, вхопивши супутницю під пахви, обережно опустив з платформи у яму на блискучі рейки.
  
  - Зачекай! - і сам стрибнув слідом. Бетон жорстко прийняв мене - відвик я останнім часом від таких справ.
  
  - За мною.
  
  Ми пірнули в чорну пащу тунеля.
  
  Це, мабуть, і справді була єдина змога, бо тільки звідси, з печери, ми почули, який насправді жах коїться на станції. Галас там уже злився в одну довгу ноту, так що розрізнити окремі голоси було неможливо. Люди рятувалися, давлячи всіх навкруги.
  
  - Швидше!
  
  У нас була перевага, ми не залежали від ескалаторів, а тільки від прудкості власних ніг.
  
  Перші кроки ми пробігли бетонною заглибиною, яка невідомо нащо перерізувала шпали посередині, але скоро лафа скін-чилася, і Оксана стала помітно відставати, чіпляючись високими підборами за все підряд. Я схопив дівчину за руку і потягнув за собою.
  
  - Швидше! Швидше!
  
  Вона тільки мовчки сопіла, намагаючись втриматися за мною. Навкруги було поночі, тільки ліхтарі на брудних залізних конструкціях вихоплювали з пітьми сірі кола. Я стрибав через шпали і думав, що тунельний протяг віє нам назустріч, а це означає, що дим… На розі стіни раптом дрібно затремтіли, і тут я зрозумів, що це означає насправді.
  
  Попереду блимнули яскраві вогники. Я озирнувся. Шлях ліворуч нам перетинала величезна, вся в кабелях стіна, а праворуч тяглася на невисоких залізних гачках шина. Мені колись казали, скільки там вольтів, та згадувать не було часу. І я вирішив не ризикувати. Попереду ревонуло, очі нам засліпили два яскраві прожектори.
  
  - Лягай! - я сіпнув свою супутницю за рукав донизу і сам впав поруч, притискуючи її до землі. Бо’зна, що там в цих поїздів під пузом. Наступної миті у тунелі зробився невеличкий землетрус із цунамі та кінцем світу. Поїзд налетів на нас, верещачи та галасуючи, і ми з Оксаною вмить перетворилися на рейки, шпали та таке інше - це по нас грюкотіла багатотонна машина, стукали несамовиті колеса: так-так, так-так. Я під поїздами колись лежав, але й мені стало моторошно тут, у підземеллі, а дівчина… Я тільки бачив білу сукню поруч, таку ніжну й недоторкану серед суцільного бруду, і відчував під рукою дівочу спину - чи диха ж вона там?
  
  Залізний вихор пролетів над нами, лишивши оте своє “так-так, так-так”, здається, в самих печінках. Я підвів голову й машинально витер щоку. Дівчина поруч не рухалась.
  
  - Оксано! - покликав я і сам не почув власного голосу. - Оксаночко!
  
  Дівчина обережно розплющила очі.
  
  - Оксаночко, треба далі, розумієш?
  
  Боже, та що вона зараз може розуміти?!
  
  Але дівчина кивнула і стала обережно підво-дитись.
  
  - Давай-давай, - підганяв я, і вона не стала навіть обтрушувати сукню.
  
  Ми полетіли вперед. Поступово очі стали звикати до примхливого освітлення, і я вловив попід стінами сіре ворушіння - і там, і там. Пацюки.
  
  Вмить у голові сплило все, що я чув про пацюків та метро - де правда, де брехня, хто розбере. Аби тільки Оксана не побачила, бо… Та вона зараз не здатна була оглядатись.
  
  - Андрію!
  
  - Що?
  
  - Туфлі!
  
  Високі підбори заважали бігти, втомлюючи і без того знервовану дівчину. Я сказав:
  
  - Та зніми ти їх геть! - і ледве стримався, щоб не ви-лаятись.
  
  Оксана слухняно нахилилася. Коли б знаття. Треба було кросівки взувати.
  
  - Давай сюди! - я взяв з дівочих рук обідрані до нестями, ще п’ятнадцять хвилин тому зовсім нові туфлі. - Та-а-ак!
  
  Допомогти їм, мабуть, нічого не могло. Хай вже будуть на мій рахунок.
  
  - Ну їх до дідька, га? І знову в очах дівчини я нічого не побачив, навіть жалю. Вона цілком покладалася на мене.
  
  - Такі не жалко, - сказав я. - Оп-ля, і все… І в наступну мить тунель освітила блискавка. Стіни хитнулися, понизу шарахнуло, наче черга з РПК. Я від несподіванки мало не впав, а Оксана заверещала та притислася до мого плеча. Чорт! Я таки влучив у цю шину, і білі, колись нові туфлі якимось чином замкнули всі вольти. “Га-га-га-га-гах”.
  
  - Чорт!
  
  Не щастить, так не щастить.
  
  Я потягнув свою бідолашну супутницю далі. Дівчина вже відверто висіла на моїй руці.
  
  - Ну ще трошки, ще трошки… - умовляв я.
  
  Той, хто будував метро, був вельми розумний, бо в центрі міста станції стояли одна за одною майже поруч. І скоро на обрії з’явилася світлова пляма.
  
  - Слава Богу!
  
  Останні метри я вже майже ніс свою супутницю.
  
  - Ну давай, ну давай…
  
  Я вийшов на світло і обережно, щоб знову не трапити на вольти, підняв дівчину та поставив на перон. Вона нерозуміюче оглядалась.
  
  - Приїхали, - сказав я, вистрибуючи нагору, - тут наче нічого не горить.
  
  Ну й вигляд у нас був! Я тихцем озирнувся і подивився у велике люстро, що біля голови поїзда. Сукня дівчини перетворилася на брудну драну ганчірку, та й сам я, хоч нічого і не порвав, все одно потребував добрячого прання. Ну і, звичайно, всі заозирались, коли ми вийшли з закутка і попрямували до ескалаторів - ще б пак, таке видовисько. Ці ідіоти ще не знали, що діється на станції поруч.
  
  - Диви! Диви!
  
  - Ого!
  
  Я підхопив Оксану під руку і швидко потягнув уперед. Щоб не зважати на бевзнів. На ескалаторі всі тислися від нас до поручів. Нічого, нічого, їдьте, півні французькі, я б на вас подивився. Оксана не звертала уваги на реакцію публіки, бо ще не відійшла від подорожі тунелем.
  
  - Де це вони так?
  
  - Панки, чи що?
  
  Мент нагорі теж підозріло зиркав у наш бік. Нема що робить, краще б за пожежниками біг.
  
  - Давай, давай, - ми по-діловому проско-чили до виходу, і вже на вулиці я зупинився, даючи дівчині змогу перепочити й отямитись.
  
  Оксана дивилася навкруги трохи шаленими очима. Ще б пак! Я теж роззирався, міркуючи, що робити далі. З цими пожежами ми врешті-решт віддалилися від моєї “Вольви” ще на зупинку, і в такому вигляді йти туди пішки… Паскуди, зіпсували вечір! Я озирнувся на супутницю. Вона стояла босоніж на асфальті, потрошку приходячи до тями.
  
  - Оксаночко, - сказав я задумливо, - здається, я вам винен туфлі.
  
  Вона посміхнулась у відповідь, не зовсім розуміючи, про що йдеться. Ми знаходились у центрі, біля Універмагу, біля пошти, біля невеличкого майданчика з ятками та крамничками кооператорів.
  
  - За мною! - скомандував я, нітрохи не сумніваючись, що дівчина послухається. І за кілька хвилин ми вже прочиняли двері колишньої пивнички, а тепер крамнички - так, тут, здається, справді колись була пивниця.
  
  За прилавком, нудьгуючи, сидів чорнявий хлопець. Побачивши нас, він здивовано підвів очі.
  
  - Слушай, дарагой! - чемно привітався я, занурюючи руку в кишеню і дістаючи жужмом всі гроші, що там були. - Мені треба одягнути цю дівчину. І взути. Зрозумів?
  
  Обличчя продавця заграло всіма відтінками - від недовіри через подив до поштивості і нарешті щирої любові.
  
  - Савсем? - перепитав він.
  
  - Савсем, - погодився я і про всяк випадок підсунув хлопцеві під носа кулак. Хай враховує.
  
  Хлопець мене зрозумів. Кинувши ще один погляд на гроші, він заходився витягати з-під прилавка купи шмаття - сукні, сукенки, сарафани, спідниці, штани, кофти, кофтини і таке інше. Моя Оксана, що спочатку стояла, скромно опустивши очі, тепер як зачарована спостерігала за появою барвистих ганчірок. Так діти в цирку дивляться на фокусника.
  
  - Вибирай! - вигукнув продавець, очевидь, помітивши, яке враження справили його маневри.
  
  Оксана несміливо озирнулася на мене. Зараз я розумів її. І сам колись стояв перед прилавком, не вірячи. А тому лагідно посміхнувся і кивнув головою - мовляв, давай. Оксана ще раз глянула на ганчір’я, потім на продавця, знов на мене, і обережно торкнулася рукою тканини.
  
  - Дарагой! - сказав я, кладучи всі гроші на прилавок. - Візьмеш скільки треба. А зараз покажи мені, де у тебе можна помитись і почиститись.
  
  За п’ятнадцять хвилин, коли я повернувся, привівши себе до ладу, Оксана вже вибрала собі одяг і ще за десять хвилин вийшла до нас одягнена і вмита. Продавець у захваті почав цокати язиком. Я посміхнувся. Зараз переді мною стояла вже зовсім інша дівчина - у джинсах, легкій кофтині, розшитій бісером, у босоніжках на невисокому підборі, струнка, вродлива - хто й скаже, що вона з села. Тільки очі - трохи розгублені і запитальні.
  
  Я посміхнувся й показав великого пальця. Дівчина засяяла і пройшла на середину кімнати, даючи змогу роздивитися себе як слід.
  
  - Клас, - сказав я. - Панна виглядає бездоганно.
  
  - Вай-вай! - підтвердив хлопець із-за прилавка.
  
  Оксана ще раз оглянула себе у невелике люстро на стіні і лишилася задоволена.
  
  До речі, зауважив я про себе. Вона перевдягалася всього десять хвилин, тоді як жодна з моїх знайомих не вкладалася в півгодини. Не кажучи вже про вибір одягу.
  
  - Та-ак, - підсумував я. Тут нам більш не було чого робити. - Спасибі вашій хаті, а нам вже час, - потім, не перелічуючи, зібрав з прилавка решту і засунув до кишені.
  
  Ми вийшли на вулицю і попростували під деревами, милуючись чудовим липневим вечором. Настрій кардинально змінився. Можна було починати побачення спочатку. Моя супутниця вже зовсім оговталась від пригоди в метро - от що робить з жінкою новий одяг. Тепер вона спокійно спиралася на мою руку і граційно переставляла ноги у нових-таки босоніжках.
  
  - Оксаночко, - сказав я. - А давайте знайо-митись. Бо скільки вже пробігли разом, а я ще про вас нічого не знаю.
  
  Дівчина стенула плечима, наче з ніяковості, а з очей так і пирснули бісики:
  
  - Та чого там.
  
  - Ні, ну от наприклад, де ви будете вчитись, я ж не знаю?
  
  - У педінституті, - вона ніжно поворушила пальцями на моєму лікті, - якщо вступлю, звичайно.
  
  - Вступите, - запевнив я, - а звідки приїхали?
  
  - З села, - вона й справді зніяковіла.
  
  - Та я теж не з Нью-Йорка. А з якого села?
  
  - З Куцуруба.
  
  - Що то воно? - я здивувався. - Ніколи не чув.
  
  - А це біля Очакова, знаєте, “Врємьон Очаковських і покорення Крима”. Знаєте?
  
  - А-а! - я і справді щось таке чув.
  
  - Ну, це на морі.
  
  - Ага! - ну і занесло ж її! - А чого сюди, до нас?
  
  - Та бабуся тут живе. В мене батько тутешній.
  
  - А мати? - дівчатам завжди приємно розповідати про батька-матір, вони так влаштовані.
  
  - Куцурубська.
  
  - Куцю що? - засміявся я.
  
  - Куцурубська, - посміхнулася у відповідь дівчина. - У нас колись Катерина Друга дала Куцю рубль, от звідти й пішло - Куцу-руб.
  
  - Цікаво.
  
  Я тримав напрямок так, щоби наближатись до Цетральної площі. Там уже я сам собі голова. Дуже неприємно почуваєшся без машини, тим більше з дівчиною. Але звідси йти ще було довгенько.
  
  - Може, морозива?
  
  - Можна, - погодилась Оксана, і ми завернули до кафе.
  
  Я не люблю кафе, але що поробиш, коли доводиться вдавати з себе студента - побачення в метро, тепер от морозиво.
  
  У залі було незатишно і людно, але я швиденько впіймав за фартух офіціантку, чи що воно тут таке, і нам знайшли місце в кутку, знайшли морозиво з лікером і шампанське у склянках, загримоване під коктейль.
  
  - За знайомство! - виголосив я.
  
  Оксана простягнула мені назустріч свою склянку і тихенько мовила:
  
  - Спасибі вам.
  
  - За що?
  
  - Що ви мене врятували, я б без вас…
  
  - Ви б без мене туди не поїхали, - зауважив я, усміхаючись. Мені було збіса приємно.
  
  Шампанське нам дали сухе. Сеча хворого зайця, як називав його один мій знайомий. “Нічого, - подумав я, - хай тільки дійдемо до машини, то я вже тебе напою, я тебе повезу туди, де подають не склянками і де не буває савєцького шам-панського…” А чого це, власне, я розійшовся? Здається, раніш ніколи не впадав у такі амбіції з першого разу. А-я-яй. З цією дівчиною якийсь негаразд. Я сам на себе похитав голо-вою.
  
  - А ви де працюєте?
  
  Це вона мене питає. Ледь надпила зі своєї склянки і взялася до морозива.
  
  - Я? У фірмі “Екстрасенс”.
  
  - О! - дівчина зацікавилась. Вони всі цікавляться, коли таке чують. - То ви екстрасенс?
  
  - Трошки, - відказав я. Не буду ж пояснювати, чим займа-юсь насправді, та й скажи “охоронець” - зразу уявляється бабуся в куфайці з дробовиком, або сторож на баштані. Шеф на нас каже “душеприкажчик”, але мені здається, це трохи не теє.
  
  - А ви що, лікуєте?
  
  - Ні. Я тут наче у відрядженні з іншої організації. Займаюся біологічними системами захисту, - мені колись Аполідор, головний у цих екстрасенсів, збіса розумний, пропонував навіть візитівку зробити, мовляв, фірма “Екстрасенс”, експерт з біологічних систем захисту. Я відмовився тоді, але запам’ятав. На декого справляє вбивче враження.
  
  Поруч розважалася п’ятірка молодих гультяїв приблизно мого віку. Вони вже були напідпитку і розходилися дедалі більше. Не подобались мені такі сусіди, але в Оксани ще було багато морозива.
  
  - Ой, як цікаво! - вела далі моя дівчина. - А я теж одного разу була в екстрасенса, маму лікували.
  
  - Допомогло?
  
  - Ні, - розвела руками вона.
  
  - Халтурник він, а не екстрасенс, - сказав я. - В нас такі фахівці, що за валюту лікують, вищий клас, сліпі бачать після них. - І ви теж такий?
  
  - Ну, я… - я посміхнувся, - я ж кажу, що з іншої орга-нізації, але без мене вони б…
  
  - Допомагаєте?
  
  - Дуже, - щиро зізнався я. - Дуже допомагаю.
  
  - А чого ви так дивитесь? - вона помітила, що я іноді зиркаю в бік сусідів, і теж почала їх вивчати.
  
  Хлопці були коротко підстрижені, у великих хутряних кашкетах, не дивлячись на теплий вечір, та у картатих піджаках - бики.
  
  - Ой, - весело посміхнулась Оксана. - Які вони. У нас на таких кажуть Буба з Куцуруба.
  
  - Чого вона регоче? - голосно поцікавився один з парубків, один з бубів, якщо притримуватись назви, даної Оксаною.
  
  - Мабуть, потанцювати хоче, - припустив другий, підво-дячись.
  
  Я відсунув від себе морозиво. З Оксаниного обличчя повільно сповзала усмішка. Буба, відсуваючи стільці, продирався до нас.
  
  - Гей, дівко! - горлав він дорогою. - Іди, потанцюємо! Я сьогодні лагідний!
  
  Оксана переводила погляд з хлопця на мене і з мене на хлопця. За якусь хвилину той наблизився і повітря заколивалося від перегару.
  
  - Давай, дівко!
  
  Його брудна лапа лягла на стіл зовсім поруч з рукою моєї дівчини. Вона відсахнулася. За сусідніми столиками обернулися до нас.
  
  Я вдарив цього бубу легко, не підводячись зі стільця, але він таки зламав якусь меблю. У залі істерично заверещали, посхоплювалися з місць. Схопилися і бубині товариші. Треба було виграти трошки часу, щоби люди встигли звільнити місце подій. Я підвівся і демонстративно вдарив склянкою об стіл. Сипонули друзки, заверещало ще кілька голосів, і ті, хто сидів поруч з нами, почали відсуватись. Вдарений буба повільно підводився з підлоги, а його товариші, оговтавшись від подиву, стали оточувати наш куток. Почувся дзвін розбитої пляшки.
  
  - Ти шо, пагнал?
  
  Вдарений стояв ближче за всіх, а решта вже хапалася за стільці. Щоб виграти трошки часу, я спитав, посміхаючись: - І чого це пан такий лютий? Може, його в дитинстві переступила кішка?
  
  Але моя гречність пройшла мимо їхньої свідомості.
  
  - Ти шо, пагнал? І тоді я вдарив найближчого ще раз, одночасно ногою звільнивши собі місце від стільців.
  
  - Каравул!
  
  - Вбивають! - загорлав хтось поруч.
  
  Я спритно ухилився від стільця і вдарив наступного бубу. Щось хруснуло, хутряний кашкет відлетів аж до дверей, і решта зупинилась, зрозумівши, що наближення може бути небезпечним. Я схопив Оксану за руку.
  
  - Гайда звідси!
  
  Поруч пролетів і вдарився об стіну стілець. Я обернувся. Ті три буби, яких я ще не встиг вдарити, стояли віддалік і тримали кожен по стільцю. Второпавши, що силою мене не взяти, вони вирішили закидати нас меблями.
  
  - Повбиваю! - страшно загорлав я і, прикриваючи собою Оксану, почав просуватись до дверей. Але на бубів мій крик справив не настільки сильне враження, щоби вони припинили свої вправи, і дорогою мені довелося відбити ще три чи чотири стільці. Слава Богу, тепер у кафе припинили робити важкі дерев’яні меблі, як то було за часів мого дитинства, тому врешті я відбувся лише кількома синцями, чого не скажеш про бубів. “Нічого, - подумав я, коли ми з Оксаною вже вискочили на вулицю. - Ще колись зустрінемось”. Мені конче хотілося вилаятись, але самі розумієте - дівчина міцно тримала мене за руку і оглядалась назад, на двері кафе.
  
  - Не бійсь, - заспокоїв я. - Їм би зараз самим втекти, бо тут менти, як таргани, швендяють. І справді, озирнувшись на розі, ми побачили, як буби, всі вп’ятьох, вискочили з кафе і прожогом кинулись у провулок. Швидко оговтались.
  
  - Не щастить нам сьогодні, - сказав я. - А все тому, що незвичним районом ходимо.
  
  Оксана притискалася до моєї руки і тільки посміхалась у відповідь. Для неї, певно, всі райони були незвичними. Хоча, коли її бабця тутешня…
  
  - А куди ми, власне, поспішаємо? - я вповільнив ходу. Ментів близько не чулося й не виднілося, а тому і квапитись рації не було.
  
  Оксана знову посміхнулася, продовжуючи, одначе, міцно тримати мене за руку. “Чорта я з нею панькаюся?” - промайнуло в голові, але щось там таке сиділо, що не давало ставитись до цієї дівчини так, як до всіх - а чи, може, те, що вона з села і тим розбурхала всі мої сентименти, а чи, може, те, що зразу звірилась на мене, ще в метро. Ні, щось-таки було.
  
  - А ви самі з міста? - спитала Оксана, прийшовши, очевидь, до тями.
  
  - Ну як вам сказати, так і ні - трошки з міста, трошки з села, тільки геть не пам’ятаю з якого, - я посміхнувся власному жартові.
  
  - Як це? - не зрозуміла дівчина.
  
  - Комерційна таємниця, - сказав я.
  
  - А куди ви мене ведете?
  
  - Поки що прямо.
  
  - А потім? Теж комерційна таємниця?
  
  - Чом це? Потім на Центральну площу, а потім… потім побачите.
  
  Цікаво, ще не вкрали мою тачку? Я спочатку хотів відвезти дівчину до Жори у “Кришталь”, але щойно передумав. По-перше, Жора ніколи не зрозуміє мого вибору, тобто Оксани - у Жори на дівчат цілком певний смак. А по-друге, мені здавалося, що й Оксана не зрозуміє Жору, тобто мене не зрозуміє, що я там роблю. Тому краще зараз рушати до Петра - Петрові подруги до мами, в нього пиво подруга. А обслуговувати за вищим розрядом він завжди напоготові. І навіть в окремому кабінеті. Щоправда, треба буде спочатку заїхати до екстрасенсів, поцікавитись, чи все га…
  
  Я шкірою відчув вереск гальм і рефлекторно відштовхнув свою супутницю до стіни. Хтось голосно зойкнув, і за моєю спиною з ревінням та виском пролетіло щось велике. Я озирнувся. Здоровезний ЛАЗ пішов по тротуару юзом і, зустрівшись врешті-решт з телеграфним стовпом, завмер, наче під-стрелений. Там, де ми щойно йшли, тяглися два чорні сліди.
  
  - Та-а-ак, - я загарчав.
  
  Оксана, здається, так і не встигла нічого зрозуміти.
  
  - Перепрошую, - сказав я, відпускаючи її руки. - Я вас лишу на хвилинку.
  
  З автобуса вилазив скуйовджений блідий водій.
  
  - Тобі дороги не вистачає? - спитав я, наблизившись.
  
  Він винувато розвів руками:
  
  - Та я… розумієш… руль заклинило і викинуло… я ж, бачиш, юзом… я ж міг куди завгодно, розумієш…
  
  - Це твоє діло, - сказав я, хоча в глибині душі його розумів. Справді, спробуй-но всидіти за кермом такої дури, тим більше нашої дури. По пиці б йому… - Дуже побився?
  
  - Та я що, підрихтуюсь… - водій знову замахав руками. - Я там якось… а от як ви вискочити встигли, га? Я гадав, усе вже, га? “Ні, треба було б йому і справді морду набити”, - знову подумав я, але тільки сказав:
  
  - Та встигли ж.
  
  - А я думав, все уже… воно як заклинило, понесло… я крутю…
  
  Більше тут не було чого робити. “Крутю”… Я мовчки повер-нувся до Оксани, що так і лишилася під стіною.
  
  - Ходімо.
  
  - А що там? - вона дивилась запитально.
  
  - Нічого. Машина велика, а вулиця маленька, от і не вміщається.
  
  - А-а. А я боялася, що ви знову битися почнете. Он як ви всіх.
  
  - Та, - я тільки махнув рукою.
  
  Бійка на жінок завжди справляє велике враження. І пищать вони не з переляку, а від захвату, щоб і самим взяти участь, принаймні голосом. Це я точно знаю. А тому коли є змога дати по пиці комусь у їх присутності - будь ласка, всі будуть задоволені. Проте зараз… Біс його зна.
  
  - Ви ду-ужий, - вела далі Оксана, - ви, мабуть, каратист?
  
  Але я не люблю вихвалятися перед жінками - хай краще здаля поважають, воно так більше приваблює.
  
  - Знаєте, Оксаночко, як каратист прийшов до Вінні-Пуха?
  
  - Ні.
  
  Я розповів, вона засміялась.
  
  Попереду з’явилася Центральна площа.
  
  Сонечко сяяло, машини гули, тлусті добродії у сквері вигулювали жінок та собак. Я все продовжував теревенити, а сам уже почав виглядати - а чи не поцупили мою коняку. Та ні, наче не поцупили, оно стоїть, виблискує на сонечку білими боками, скучила вже, мабуть, за хазяїном. Довгенько загуляв.
  
  - Сюди, Оксаночко, давайте, через цей сквер.
  
  Дівчина глянула здивовано, не розуміючи, куди її ведуть, але не заперечила, а тільки довірливо сперлась на руку свого кавалера. Тобто, на мою.
  
  Банькатий дрючок з величеньким чорним собакою недовірливо обнюхали нас. Дрючкові, певно, було завидки, та й собаці. Оксаночка скосила очі та міцніше вхопилася за мене.
  
  - Не бійтеся, - сказав я. - Собаки в нас виховані, особливо великі… Так от, уявляєте, він поголився, і голову поголив, тільки чуприну лишив, як у козаків. Кришнаїт тепер.
  
  Ми пройшли ще з півтора десятка кроків, і тут я відчув негаразд. Є, знаєте, така властивість у людей, що звикли до несподіванок: в якийсь момент ладен заприсягтись - зараз щось трапиться. Тільки тут я, здається, не до кінця відчув. Може, отупів за день, чи дуже мирною здавався навколишній пейзаж. І поки я, наче баран, крутив головою, роздумуючи, що і звідки може взятись, ззаду вже заверещали:
  
  - А-а-а-а!
  
  Обертаючись та відсуваючи вбік Оксану, я почув:
  
  - Стій! Стій!
  
  Потім гарчання.
  
  Тихою алеєю просто до нас летіла здоровезна чорна тварина, розтинаючи повітря скаженим риком, а десь далеко з лементом шкандибав її хазяїн. Ті самі, що нас обнюхували.
  
  Зараза!
  
  Собака був величенький, здається, доберман чи щось таке. З коротким хутром, через яке аж шкіра просвічувала, з довгими ногами та пацючим хвостом, з ощиреною пащею та лютими червоними очима.
  
  За спиною тихо зойкнула Оксана. Я намацав її руку, намагаючись заспокоїти, а коли оскаженіла тварина опинилася на відстані одного кроку і вже підтягла задні ноги, рвучко стрибнув убік, намагаючись випередити блискавичні звірячі рухи. Але Тарзана з мене не вийшло.
  
  Замість того щоби схибити і закотитись у перші-ліпші кущі, собацюра встиг загальмувати і, проїхавшись юзом по алеї, розвернувся до мене й зупинився не далі як за півметра. А Оксана стояла зовсім біля нього.
  
  Першим же, якимось позасвідомим рухом я відштовхнув дівчину вбік. Роздивлятись, як вона впала, не було часу, бо доберман вже підводився на задні, збираючись повторити спробу. Якимось дивом я все-таки встиг ухилитися, почувши зовсім поряд клацання зубів. Стерво. Ну, тримайся. Коли звірюка приготувалася до наступної атаки, я викинув вперед-угору правицю. Блискавичним рухом чорний писок гойднувся за нею, і я, боячись не встигнути, як хвацький футболіст, вдарив самим носком черевика у відкрите, надивовижу тонке собаче горло. Щось голосно хруснуло. Собака, наче підстрелений, на весь зріст чвакнувся об асфальт і захрипів, б’ючи лапами.
  
  Здається, йому досить.
  
  Дещо отямившись, я почав шукати очима - де там моя панна. Ноги мої трохи трусилися, тому довелося зібрати всю природжену галантність.
  
  - Ви не забилися?
  
  Дівчина сиділа на асфальті і дивилася такими очима… Ой-ой. Жалко, що то не був лев чи носоріг. Хоча який там лев. Я озирнувся на хриплячу тварину. Бугай вгодований. Як на такого м’яса вистачає. І все-таки пригод на сьогодні вже було забагато. Навкруги почав збиратися натовп. Я допоміг дівчині підвестися, але тут несподівано відчув на лікті чийсь доторк. Просто біля мене стояв дрючок, хазяїн тварюки, вилупивши окуляри.
  
  - Що ви зробили з Джеком?!
  
  Я кліпнув очима.
  
  - Він же дві тисячі коштує. Це ж син Джульбарса…
  
  Мабуть, я виглядав дурнем, але все не міг второпати, що варнякає це непорозуміння. А воно тим часом взяло мене за комірець.
  
  - Ти бандюга. Ти вбив мого Джека. Я тебе в тюрму…
  
  Я глянув на велетенське тіло собаки, на слизькі губи дрючка, і тут всю мою галантність як вітром здуло.
  
  - Ах ти ж падло!
  
  Безпорадно дзенькнули окуляри, у натовпі знову зойкнули, а на плече мені лягла важка долоня.
  
  - Спокійно.
  
  Я очікував, що мене зараз будуть тримати, але не гадав, що так міцно, тому зараз же розвернувся, відпустивши старого жить. За спиною стояли два менти.
  
  Знайшовши очима обличчя Оксани, я підморгнув їй, мовляв, усе буде гаразд, а сам вклонився вартовим порядку:
  
  - Шеф, я тут попрацював гицелем. Результати перед вами.
  
  Ті дивилися прозоро.
  
  - Він убив мого Джека! Мого собачку. - Старий намагався звертатися до міліціонерів, тримаючись від мене якнайдалі. - І мене вдарив. От усі бачили.
  
  Я посміхнувся.
  
  - Розберемось, - сказав міліціонер і повернувся до мене. - За віщо ви били цього громадянина?
  
  - Шеф, якби я його бив…
  
  - Зрозуміло, - він взяв мене під лікоть. - Ходімо.
  
  Товариш його стояв поряд з дідом і щось ретельно занотовував. Здається, я добряче вскочив. На виході з натовпу до мене приєдналася - ото вже сільська душа - Оксана. Тепер ми гуляли під охороною.
  
  - А куди це ми йдемо? - запитав я згодом. Наче знічев’я.
  
  Міліціонери не відповідали.
  
  - До речі, собака без намордника був, і всіх міг перекусати.
  
  Оксана тислася до мене, і хоча це було досить приємно, варто було попередити, щоб у відділення за мною не йшла. Та за рогом міліціонери раптом зупинилися:
  
  - Дарма ти його вдарив.
  
  Я тільки руками розвів. А мент продовжив, замислившись на хвилинку.
  
  - Цей дід… він у нас в ОБХСС працював. З ним зв’язуватись - собі дорожче.
  
  Він знову замовк. Знаю я таку “понімаючу” міліцію.
  
  - Ну добре, - підсумував другий, - ви йдіть. Тільки на очі йому не трапляйте. Давай. І ми лишилися серед вулиці самі, добряче подряпані, але вільні. Оксаночка посміхнулась мені. Я похитав головою.
  
  - Добрі у вас міліціонери.
  
  - Ага, - погодився я, - добрі. Вони всюди добрі.
  
  Я й сам не міг зрозуміти, чого це вони нас відпустили. Мабуть, цей дід добряче допік. А втім, я ж йому навіть окулярів не розбив… чи розбив? - І куди тепер?
  
  - Га? - ми так і продовжували стояти серед вулиці. - А! Тепер підемо в обхід, щоб знову не зустріти наших друзів.
  
  Я взяв дівчину за руку і рішуче посунув уперед.
  
  - А куди ми йдемо?
  
  - Поки що прямо. А ви дивіться, щоб не наскочити на цього діда.
  
  - Боїтесь, що він запросить на похорон собачки?
  
  Я скосив око. Ти диви, ще жартує!
  
  Мене сьогодняшній вечір, відверто кажучи, починав дратувати. От як буває, коли відриваєшся від звичного життя і призначаєш побачення в метро. Але дівчина, звичайно, винна не була, тому я приязно посміхнувся:
  
  - Приблизно.
  
  - А як ви його вдарили!
  
  - Діда?
  
  - Чого діда, - дівчина посміхнулася, - собаку.
  
  - А-а.
  
  - З вами хоч куди ходити не страшно.
  
  Хто скаже, що таке неприємно чути, плюну йому в пику. Оксаночка дивилася на мене своїми величезними очима. Певно, в їхньому Куцурубі таких кавалерів немає.
  
  Я не хотів більше шукати пригод, тому повів дівчину вкругову, обійшовши всю площу. Зайве побили ноги, зате дійшли спокійно, навіть весело, бо почали згадувать цього діда, його добермана, як воно все було. Я, щоправда, не вбачав тут нічого смішного, але сміявся разом з дівчиною і сам піддавав жартів.
  
  - Якщо так далі піде, ми з вами до турецької Пасхи будемо гулять.
  
  З цього боку площі тусувалися хлопці з мотоциклами. З десяток-півтора. А за ними вже було видно мою “Вольву” - скучила за хазяїном, скучила. Ну, нічого, зараз він прийде, прийде, і все буде до…
  
  - Диви, яка тьолка!
  
  Я озирнувся. Ментів на обрії не було. Я сьогодні вже не мав бажання ні з ким зв’язуватись, а тому просто, відпустивши Оксаноччину руку, мовчки наблизився до хлопців і без зайвих слів надавав по шиях. Рокери срані. Вони зарюмсали і заварнякали щось дитяче, а я повернувся до дівчини і поволі довів її до машини.
  
  Брязкнули ключі.
  
  - Прошу пані!
  
  Оксана хвилини зо дві не могла вимовити слова. Тільки очі переводила з “Вольви” на мене і з мене на “Вольву”. А я тільки посміхався.
  
  - Це…
  
  - Сідайте, прошу пані!
  
  До честі дівчини, треба зауважити, що вона не стала голосно дивуватися чи захоплюватись, а тільки ще раз глянула на мене великими очима і обережно всілася на м’яке сидіння, наче до кінця не довіряючи, що все це насправді. Я обійшов машину і влаштувався за кермом. Треба було дати Оксаночці отямитись. Глянувши в люстро заднього огляду, я побачив, що рокерська тусовка набрала вигляду розбурханого вулика. Хтось завзято вимахував руками в наш бік, хтось бігав, наче скипидаром підмазаний. Нічого. Корисно дітям повчитися ввічливості. “Вольва” м’яко перемкнулася на передачу і повільно рушила. Оксаночка на сидінні поруч все ще не могла прийти до тями. Мабуть, в їхньому Куцурубі…
  
  Коли ми вирулювали на шосе, ззаду почувся гуркіт мотоциклетних двигунів. Хлопці знімалися з місця. “Чи не по нашу душу?” - промайнуло в голові, хоча я не думав, що ці цуценята наважаться… З площі вивернув один мотоцикл, потім другий. Я натиснув на газ. Хлопці простували в наш бік. Я озирнувся через плече. Їх було з півтора десятка і, судячи з усього, налаштовані вони були войовниче. Чорт.
  
  - Що там? - Оксана теж озирнулася.
  
  - Нічого. Діти бавляться.
  
  А що, власне, вони нам можуть зробити? Та багато чого. Побити скло щонайменше. А в мене якраз не було зайвих грошей, щоб ремонтувати тачку. Ну добре, але спочатку нас треба наздогнати. Я перемкнув передачу і наддав, намагаючись триматися посеред вулиці. Не мала баба клопоту - купила порося.
  
  Коні у хлопців були здебільшого з металобрухту, і я розраховував просто відірватися. Ми летіли напівпорожніми вулицями, розлякуючи випадкових перехожих. Добре, хоч година пік минула, а то б поганялися в потоці. На розі засюрчав мент, але, мабуть, швидко зметикував що до чого, бо влазити не став. За хвилину мої надії почали виправдовуватись - лави мотоциклістів ззаду рідшали, не витримуючи швидкості, але перші п’ятеро-шестеро трималися впевнено, мабуть, мали справжні машини. Це вже гірше.
  
  Я озирнувся на Оксану. Вона теж усе зрозуміла, бо сиділа мовчки, втиснувшись у крісло і дивилася на мене своїми очима. Гм. Нічого, дівонько, вискочимо. За сотню метрів від перехрестя я заблимав правим підфарником, а сам рвучко завернув ліворуч. Хлопці мало не впіймалися на цей немудрящий фокус, але потім зметикували, порипіли гальмами і знову вчепилися до нас. Нічого, козаки, коли ви такі дурники, поганяємось. Я тримався широких вулиць, добре розуміючи, що у вузькому лабіринті центру у мотоциклів більше переваг. Треба було знайти порожнє місце для маневру.
  
  Хлопці ззаду трималися метрів за двісті. Загалом відстані вистачить, але якщо хтось із них не дуже певен… Та й навіщо брати зайвий гріх на душу. І на черговому перехресті я виграв ще відстані. Щоб усі встигли відвернути. Оксаночка іноді озиралась на доганяючих, але переляку в її очах не було - тільки надія, надія на мене. Боже, та щоб на такій машині та не втекти від кількох шмаркачів! Ми вискочили на проспект, порожній та спокійний. Саме те, що потрібно. Я для певності ще раз озирнувся.
  
  - Тримайтесь, Оксаночко! І рвучко вдарив по гальмах, зчепленню та дав керма вліво, пустивши машину юзом. Пропадай, мої колеса! Оксана вхопилася за крісло, мало не вдарившись головою об дверцята. А я вже тиснув на газ.
  
  Хлопці ззаду не очікували на такі фінти - очевидь, не мали справ зі спеціалістами. Вони чкурнули врізнобіч, як горобці. Хтось завалився, хтось пролетів у провулок. Я набирав швидкість. У Оксани очі були по п’ять рублів. Такі справи, козакове. Ще треба повчитися.
  
  Я озирнувся. Ти ба! Двоє з рокерів таки справилися зі своїми коняками і тепер щодуж тисли на газ, намагаючись знову вчепитися нам у хвоста. Завзяті ж, наволоч! Решта кудись завалилася, що навіть видно не було. - Їдуть, - сказала Оксана.
  
  Ну, це вже смішно. Якщо вп’ятнадцятьох ці цуценята ще могли на щось розраховувать, то удвох… Я навмисне дав їм зачепитися. Хай. І повів до центру, до провулків, де у мотоциклів більше переваг. Хлопці, певно, вже не думали про наслідки, їх цікавив сам процес. Мене ж, навпаки, він геть не цікавив, і я вирішив кінчати. Намацавши лівицею біля сидіння складану пружинну палицю, подругу босяцької юності, я знову відірвався під світлофором і несподівано поперек смуги рвонув у провулок. Кілька секунд у мене було. Виїхавши на щасливо порожній тротуар, я загальмував і, вхопивши свою зброю, вискочив на дорогу.
  
  - Зачекай! - встиг на ходу крикнути Оксані.
  
  Коли мої рокери вилетіли у провулок, я стояв просто серед їхнього шляху і виписував палицею у повітрі складні широкі кола. Вперед, козаки, сміливіш!
  
  Ні, вони таки вміли триматися в сідлі, бо навіть так загальмувавши, не повбивалися, а тільки викресали з бруківки довгі іскри. Заревіли двигуни. Хтось заверещав на тротуарі, і мої переслідувачі зникли, немовби випарувавшись у повітря. Все. Алєс.
  
  Я повільно склав зброю і повернувся до машини.
  
  - Обережно, двері зачиняються.
  
  В Оксанчиних очах відбивався захват. Та де там, це був не захват - Захватище. Вона дивилася так, наче я на її очах розігнав роту американських командос, а не купку шмаркатих рокерів. Я посміхнувся. Знову закортіло закусити пальчика та знітитись. Повільно загарчав двигун. Бідолашна тачка, що не очікувала на таку гонитву, ображено порикувала. Нічого, красунечко, нічого.
  
  - Оксано, ви не заперечуватимете, коли я на хвильку зазирну на роботу? Це тут недалечко.
  
  Оксана кивнула з тим самим захватом в очах. Ет чорт, справді треба заїхати до екстрасенсів, подивитися, чи все спокійно, бо такий вечір…
  
  - Заодно подивитесь, як у нас і що.
  
  Взагалі я дівчат на роботу не воджу. Досить їм і так. Але зараз у мене язик би не повернувся запропонувати зачекать у машині. Після всього.
  
  - Так-так, - погодилася Оксаночка і знову подивилася на мене.
  
  Гм, ну й очі! Але навіть задля таких очей ми щось надто… зарозважалися.
  
  Мої екстрасенси повилазили зі своїх кабінетів, коли ми з Оксаною прочинили важкі двері. Просто як хробаки навесні. Може, в них щось сталося? У супроводі цікавих поглядів я швидким кроком попрямував до Аполідорового кабінету. Хазяїн уже стояв на порозі.
  
  - Що таке?
  
  Він мовчки зупинився своїми важкими очима на мені, потім на моїй супутниці.
  
  - У вас щось трапилося?
  
  Аполідор зробив крок назад:
  
  - Заходьте.
  
  Я глянув на Оксаночку. Вона стояла, скромно опустивши голову. Ну коли і тут щось…
  
  Всадовивши мою супутницю біля столу, Аполідор так само мовчки взяв мене за руку і відвів у куток, за ширму, де приймає блатних.
  
  - Де ти її взяв? - він кивнув у Оксанин бік.
  
  - Що значить де взяв? Це моя знайома.
  
  - Давно?
  
  - Ні, а що таке, власне кажучи?
  
  Аполідор просто виїдав у мені дірки своїми очима:
  
  - Що у вас сьогодні сталося?
  
  - Га?
  
  - Що сталося? Ну от зараз були якісь події чи ні?
  
  Я не зрозумів. Чого він вчепився?
  
  - Ви гуляли з нею?
  
  - Гуляли.
  
  - Що-небудь траплялося? Траплялося чи ні?
  
  - Траплялося.
  
  Звідки він взяв? Щоправда, вигляд у нас з Оксаною був не найсвіжіший, але не до такої міри, щоб люди оберталися.
  
  - Що саме?
  
  - Га?
  
  - Що траплялося?
  
  - А-а… - і я почав повільно розповідати, плутаючись у порядку, але намагаючись нічого не забути. Розповідав і сам дивувався. Оце так вечір сьогодні. Давно не бувало, щоб усе так разом, одне до одного.
  
  Я розповідав, а Аполідор зиркав в Оксанин бік. Я теж озирнувся. Дівчина сиділа, відверто нудьгуючи, і дивилася у вікно.
  
  - Це все? - запитав Аполідор.
  
  - Наче, все. Ну, може, десь іще побився, не пам’ятаю.
  
  - Та-ак, - мій екстрасенс почухав лисину. Він іноді буває смішним, цей Аполідор, дарма що очі олив’яні. - Розумієш, у чім справа, козаче. У твоєї дівчини дуже сильне біополе, ну просто напрочуд сильне.
  
  - Та ну?
  
  - Осьо тобі й ну. Я такого поля в житті не бачив.
  
  - Сильніше за ваше?
  
  - Безумовно.
  
  Я ще раз озирнувся з-поза ширми. Ось вона яка, квіточка куцурубська.
  
  - Так-от, Андрію, поле в неї дивовижне, але дике, розумієш?
  
  - Як?
  
  - Ну, неприборкане, - Аполідор суворо дивився на мене. - Тобі не здалося, що сьогодні було забагато пригод?
  
  Забагато, ну він сказав. Цих пригод, як я зараз їх згадав, було б забагато і для місяця нормального життя.
  
  - Не без того, - напустив я на себе розумність.
  
  - Не без того… Тож бо воно і є. Ти розумієш, Андрію, мені здається, ти їй сподобався. - Я знизав плечима. Ще б пак. - Їй сподобалось, розумієш, коли ти її захищав, рятував від чого-небудь, а вона тоді… ну, жінкам це взагалі подобається.
  
  Я все не міг второпати, до чого він веде.
  
  - Ну от. Але вона не просто жінка, а дуже сильна жінка. Її поле впливає на навколишні явища, на людей, на звірів, врешті, мабуть, і на неживі предмети… - Аполідор виглядав трохи розгубленим. - Це треба дослідити, розумієш. В неї таке поле, ну таке, що я й не уявляю, як його назвати. Це щось…
  
  - Ну-ну, - нагадав, знаючи, що на своїх полях Аполідор може зациклитись. -…так. Одне слово, їй подобається, як ти її захищаєш і борониш, і вона своїм потужним полем неначе провокує все навкруги.
  
  - Як це провокує?
  
  - Ну, впливає на людей…
  
  - На собак?
  
  - На собак, на все.
  
  - Ага. - Тут я вже почав щось розуміти. - То в метро це теж її рук справа?
  
  - Чому рук?
  
  - Ну, поля.
  
  Аполідор замислився:
  
  - Ну, не те щоб її, розумієш. Як би це тобі пояснити… Бажання, бачиш, воно на енергетичному рівні може впливати на процеси… Це, знаєш, як потужне магнітне поле, що сприяє певному напрямку, певному рухові, якщо хочеш, розвитку… от… так що при наявності тенденції до подібних випадків, тобто навіть не тенденції, а можливості їх, це поле збільшує вірогідність… - він, здається, сам не знав, як би його кругліше сказати, зморщувався і крутив руками. - Ну, одне слово, вірогідність випадковостей, що збігаються в енергетичному сенсі з цим полем, збільшується. Зрозуміло?
  
  А як же! Я почухав потилицю. Моя квіточка разом зі своїм полем нудьгувала за столом.
  
  - Так. І що робити?
  
  - А що робити - вивчати, виховувати якось, заспокоювати навіть, якщо вийде.
  
  - Так що, воно і зараз діє, тобто впливає, тобто вірогідність ця?
  
  - Звичайно. - розвів руками Аполідор. Наче воно справді було звичайним.
  
  Дідько б його вхопив!
  
  - Ні, воно зараз буде діяти, і бозна-що трапиться, а мені до-ведеться… - я знову озирнувся на дівчину, - доведеться…
  
  - Доведеться. - Аполідор тільки стенув плечима. - Їй же це подобається.
  
  Ну-ну. Оце так квіточка. Я задумливо підвів очі. Бетонну стелю кабінету перерізала довга розколина, що розповзалася в боки чорними мацаками. Старе перекриття повільно нахилилося і затріщало.
  
  Розділ 9 РОЗРИТА МОГИЛА
  
  - Копаєте?
  
  Олексій Михайлович, керівник археологічної експедиції, підвів голову. На краю траншеї стояв дідуган, невеличкий такий, худорлявий, бадьорий, але сивий-сивенний. Звідки тільки взявся серед розпеченого сонцем степу?
  
  - Драстуйте, діду.
  
  - Скарбів шукаєте, чи як?
  
  - Можна вважати, скарбів, - Олексій Михайлович приязно посміхнувся. Він звик до розпитувань і завжди намагався доброзичливо триматися з місцевим населенням. Це іноді приносило користь - від свіжого молока чи городини аж до стародавніх переказів та іншої цінної інформації.
  
  - Нема тут скарбів, - безапеляційно кинув дідуган у відповідь на посмішку. - Нема, і не шукайте.
  
  Це можна було тлумачити як запрошення до розмови, і Олексій Михайлович, обтрушуючи руки, вибрався наверх. Він не мав нічого проти невеличкого відпочинку, тим більше що перша половина дня була вдалою - у північній частині трапили на залишки стіни і прохід під нею, певно, льох. А льохи, як відомо, обіцяють багату здобич.
  
  Старий колючими очима супроводжував археолога.
  
  - Діду, а ви копали тут, чи що? - начальник експедиції зупинився біля свого несподіваного гостя і почав нишком розглядати його.
  
  - Копав… - пхекнув той. - Мені не треба копать, я і так все знаю.
  
  Маленьке дідове обличчя нагадувало печене яблуко, зморшкувате і брунатне, воно визирало з сивої хащі, яку утворювала скуйовджена чуприна, великі вуса та борода. Худорляве тіло було прикрите білою вигорілою сорочиною та невизначеного кольору штанами, а босі ноги набули відтінку глини і зливалися з відваленою породою на краю траншеї.
  
  - А звідки ви все знаєте? Ви тутешній?
  
  Старий кивнув:
  
  - Тутешній. Степ мені батько, сира земля мати, а я їхній син.
  
  З такого вступу Олексій Михайлович зрозумів, що зараз його будуть вчити уму-розуму, але не відчував протесту. Розмовляти з новими людьми тут, в експедиції, доводилось рідко, а цей дід хоч і був химерником, проте якого археолога можна здивувати химерним дідом?
  
  - Нема тут скарбів, - вів далі старий. - Ні золота, ні срібла, ні перлів. Хіба якісь черепки.
  
  Олексій Михайлович засміявся.
  
  - Та нам саме черепки й потрібні. Ми історію вивчаємо, діду. Як жили наші предки до початку першої п’ятилєтки.
  
  Сонце палило безжально, особливо зараз, коли наближалась обідня пора. Рясний піт вкривав чоло археолога.
  
  - А ходімо зі мною, - запропонував він і повів старого під рятівний тент, що вкривав собою величезний стіл із неструганих дощок. Там лежали останні знахідки експедиції - два розбитих горщики з хитромудрими візерунками, зелений мідний ніж, безліч кісток та черепків.
  
  Дідуган нахилив голову, розглядаючи здобич вчених. А Олексій Михайлович заходився коментувати кожний експонат, пояснюючи простими словами, що таке археологія, трипільська культура й таке інше, чому ці непоказні речі іноді бувають важливішими за будь-який скарб і як складно буває їх видобути, а головне, витлумачити.
  
  Чому він завів ці просвітницькі розмови, мабуть, і сам не зміг би пояснити. Чи то просто хотілося трошки посидіти в тіньку, а дід дозволяв приспати пильне сумління - хлопці ж копирсалися там, у пеклі, без відпочинку, на самому ентузіазмі. А чи то він виправдовувався перед старим за своє втручання у тисячолітній спокій цього степу, чи, може, заручався підтримкою когось невідомого у надії на успіх подальших розкопок, бо археологи - люди забобонні.
  
  Розумів дід щось, ні - невідомо, але слухав уважно, не переривав, щоправда, й не розпитував. -… Отут, на цьому самому місці, чотири тисячі років тому стояло їхнє селище. Уявляєте, діду, чотири тисячі років! Вони жили тут, народжували дітей, ліпили оці горщики, мали навіть зачатки писемності. А отам, у центрі, - він указав рукою, - був храм, в якому вони молилися своїй богині, Великій Богині-Матері… “Бомм-боммм-бомммм”, - наче у відповідь на це обізвалась рейка від кухні. Рейка правила в експедиції за дзвона і скликала всіх у випадку важливих подій. Зараз такою подією був обід, який приготувала куховарка, апетитна Настуся, мрія всіх практикантів.
  
  - Діду, пообідаєте з нами? - запросив гречний Олексій Михайлович.
  
  - Добрі вісті, коли кличуть їсти, - відгукнувся старий. Він явно був задоволений увагою до своєї персони, тому афоризми сипались без упину.
  
  Археологи вже зібралися біля велетенського кухонного столу і нетерпляче перемовлялися, коли Олексій Михайлович привів свого гостя.
  
  - Прошу, - він запропонував дідові місце поруч із собою.
  
  Той чемно подякував, сів і раптом рухом завзятого фокусника видобув з-за пазухи невеличку жовту диню.
  
  - От, не погребуйте. З нашого баштану шановному пану.
  
  Спітнілі хлопці, що заморилися вже від нескінченних концентратів та компотів, сприйняли гостинця з ентузіазмом, і розмова пожвавішала.
  
  - А ви десь близько живете? - спитав здоровань Льошка на прізвисько Шкапа, з апетитом сьорбаючи із залізної миски.
  
  Дід ламав хліб маленькими шматочками та відправляв їх до рота, обережно заїдаючи юшкою, потім витирав вуса наступним шматком і знову відправляв його до рота.
  
  - Недалечко. Отам, на півночі, байрак, за ним лісосмуга, а там уже і моя хата притулилась.
  
  - Хуторянин? - уточнив Олексій Михайлович, який уже добре вивчив місцеву географію.
  
  - Авжеж, - дід встигав відповідати, не кидаючи юшки. - І не лячно вам самому серед степу? - не вгавав Шкапа.
  
  - А чого лякатись? У мене велика сім’я, - посміхнувся старий. - Дерева-братчики, Травиця-сестриця, Степ-батечко, Матуся - сира земля. У криниці живе Водиця-Цариця, матусина сестриця, а мені, виходить, тітка. У небі - пташки, ясного Сонечка діточки. Чого мені лякатись? Вони і захистять, і доглянуть, і поховають, як помру.
  
  Певно, від самоти дід трохи з’їхав з глузду, але це не драту-вало - навпаки, навіть розважало.
  
  - Ану, красунечко, насип мені каші.
  
  Апетитна Настуся з посмішкою відважила в порожню вже тарілку гостя гречаної каші з тушонкою. Археологи з задо-воленням спостерігали за тим, як спритно старий порається з їжею, не кидаючи своїх афоризмів.
  
  Раптом уважний Шкапа помітив щось цікаве і відклав ложку.
  
  - Діду, а що це у вас на грудях? Можна подивитись?
  
  У викоті сорочки виднівся ланцюг з величеньким білим медальйоном.
  
  - А чого б не подивитись, - дід витер вуса і видобув з-за пазухи свою прикрасу. Брунатну долоню закривало срібне кружальце з класично правильним жіночим обличчям. Замість волосся навкруги нього звивалися і роззявляли пащі кубла товстих змій.
  
  Олексій Михайлович простягнув руку.
  
  - Дивитися - дивись, а руками - зась, - раптом відрізав старий, стискаючи долоню.
  
  - Де ви взяли таке? - здивувався Шкапа.
  
  - Де взяв - нема.
  
  Олексій Михайлович намагався пригадати, коли міг бачити подібне зображення. Це не було схожим на античність ані за матеріалом, ані за фактурою. Скоріш це нагадувало візерунки на глечиках, але сюжет…
  
  - Ви, дітки, добру справу робите, - дід заховав свою цяцьку за комір і несподівано полагіднішав. - Мені на-чальник ваш багато розказав. Це правильно, треба знати, якого ми роду. Але будьте обережні. Особливо з могилами. Не потри-вожте Прадавніх, - він значуще підняв пальця. - Краще взагалі не чіпайте, не спитавшись.
  
  Хлопці запосміхалися зі звичайним юнацьким нігілізмом. Ввічливий начальник спробував перевести увагу на себе, щоби гість не образився.
  
  - Діду, а розкажіть нам про могили.
  
  Старий, на щастя, не помітив іронії молоді. - Їх багато у нас, могил. Я всі знаю, як у реєстрі. От біля Пилипівки, наприклад, так то не справжня, її чумаки насипали, щоби шлях вказувала. Звичай такий був, як іде валка, то кожен шапку землі кида, от і накидали.
  
  Археологи зацікавлено принишкли. Олексій Михайлович понишпорив по кишенях вигорілих шортів у пошуках ручки, не знайшов, але професійна пам’ять ввімкнулася, наче комп’ютер.
  
  Дід відклав ложку, витер вуса, потім знову рухом фокусника видобув величезного ножа з роговим руків’ям і заходився різати диню, наділяючи кожного з присутніх соковитою скибкою. При цьому він не припиняв розповіді, і тільки очима показував, кому брати наступного шматка.
  
  - Могили, бачте, різні бувають. От, наприклад, біля Вовчого - то козацька, недавня. Біля Неситого - знову козацька, невеличка. А біля Харцизячого - то вже стара, степняки насипали, - останню, більшу скибку він віддав Настусі, і та з приємності зашарілася. - Але найстаріші - то скитські могили. Їх чіпати не можна. Небезпечно дуже. У Бабаях, біля ставу така. І край Нечистого Яру, та, що більша. А ще у Тимошівці була, але її зруйнували. Не слухали старих людей…
  
  На дідове обличчя набігла хмарка, він наче щось погане згадав і замовк, як вимкнувся.
  
  Олексій Михайлович подумки розгорнув перед собою мапу і став ретельно обробляти нову інформацію. Так, Вовче - це зараз Червоно-гвардійське. Несите, здається, - Ленінське, Хар-цизяче - Радянське, Нечистий Яр - тепер Червоний Яр, а Тимошівка… Стривайте, нема ніякої Тимо-шівки. Іванівка є, Пилипівка…
  
  - Діду, а де це - Тимошівка?
  
  - Га? - старий здригнувся, наче його несподівано розбу-дили.
  
  - Тимошівка, кажу. Де вона?
  
  Начальник експедиції помітив, що очі гостя стали білими, просто як молоко. Дід з шумом видихнув повітря, поклав ножа і відказав хрипким голосом:
  
  - Нема вже Тимошівки.
  
  Петро Бунчужний, двадцятип’ятирічний механізатор колгоспу “Шлях Ілліча” зачепився штанами за іржавий цвях і смачно вилаявся. День обіцяв бути паскудним - мало того що спізнювався на планьорку до голови, бо вчора трохи перебрав, а поки прокинувся та згадав, що його викликано, вже сонце було високо. Так до всього ще мало не порвав штани - ото вже Одарка мала б тему для розмови. Хоча, якщо розібратися, які там, в біса, розмови - от розпишуться, тоді вже хай балакає, а поки не час.
  
  Петро поспішав до контори зеленою вулицею села. Черешні похилили свої віти під вагою повних стиглих ягід. Біленькі хати радо зустрічали новий день. Ліниво по-бріхували собаки. Де-не-де кукурікав півень і другим голо-сом до нього приєднувався гучномовець зі стовпа над сільрадою:
  
  Ми всє в сваїх прафєсіях прараби, І пабрататца пєснєю прарабов нам пара би…
  
  Пускай пу-ті нє-рав-ни-є
  
  Пріво-одят нас к па-бє-дам…
  
  Відверто кажучи, ніщо не віщувало неприємностей, і настрій Петра скоріш за все був просто наслідком перепою.
  
  Під обвислим вицвілим прапором на ганку контори юрмилися бригадири, обговорюючи спільні проблеми та сьогоднішню планьорку.
  
  - Мені твій Кацо по хуй, я твого Каца бачив знаєш де? Ти відповідаєш за роботу, а не Кацо! - налітав на бригадира механізаторів агроном.
  
  - Ну то й що, що він з Москви? Такий самий йолоп, як на-ші, - доводила щось завідуюча фермою.
  
  Петро привітався з начальством і поспіхом прочинив двері.
  
  - А, Бунчужний! Заходь-заходь, - зразу помітив його го-лова, низенький голомозий товстун у застібнутій на всі гудзики гімнастьорці. - Воврем’я зайшов, у мене єсть для тебе бойове завданіє.
  
  Такі слова не віщували для Петра нічого доброго, але що поробиш - скачи, враже, як пан каже.
  
  Голова піднявся навшпиньки, змовницьки поплескав свого механізатора по могутньому плечу і повів до стіни, де сірою плямою висіла топографічна мапа колгоспних земель.
  
  - Ось, бачиш курган за посадкою? - він тицьнув своїм схожим на ковбаску пальцем у затертий папір. “Що його бачити? - Подумав Петро. - Він там споконвіку стоїть”. А вголос мовив:
  
  - Ну, бачу.
  
  - Не “ну”. Не “ну, бачу”, а як положено гвардійцю відпо-відати?
  
  Петро зітхнув та гукнув якомога бадьоріше:
  
  - Так точно, бачу!
  
  - Оце вже краще. Так от, цей курган мені вже в печінках сидить. Поки цей участок під паром, бери бульдозер, і щоб до вечора від нього мокрого місця не осталося, пойняв?
  
  - Так точно, пойняв, - відповів Петро. Чого тут не розуміти? Добре отак наказувать. В печінках у нього сидить - а сам би спробував на бульдозері у спеку. Таку кучу розгорнути по полю, це тобі не “так точно” кричать.
  
  - Не чую бодрості, гвардієць, - суворо подивився знизу на велетня Бунчужного голова. - Але виконувать прийдеться. Я сам під вечір приїду та провєрю, ясно?
  
  Голомозий товстун незадоволено похитав головою, потім повернувся до свого столу, буцімто переглядати документи. Секунд двадцять тривала пауза, поки голова підвів очі.
  
  - Ти ще тут? Ану, шагом марш! Бистренько сідлай свого стального коня і - вперьод!
  
  Петро ще раз зітхнув: - Єсть, товаришу голова, - тоді обернувся та почвалав до виходу.
  
  В дверях на нього налетів вічно заклопотаний парторг Любченков. Він мало не забився об Петрові груди, сполохано глянув, потім пізнав.
  
  - А, Петро… Комуніст Бунчужний, завтра собраніє, шоб був як штик! “Дались їм всі ці штики та гвардійці”, - думав Петро, виходячи на ганок. Особисто він по саме нікуди наївся військової романтики за два роки у танковій бригаді біля Уссурійська, тому ці колгоспні генерали зі своїми штучками не викликали захвату.
  
  Бригадири вже розбіглися, а репродуктор на стовпі замовк, тому на площі стояла елегійна тиша. Тільки з тилу, в кутку під сільрадівськими ялинками курили хлопці-механізатори на чолі з червонопиким Пилипом. Вилицюватий худорлявий дядько Костя травив щось цікаве, весело позираючи своїми хитрими очима.
  
  - А йому що, він теж п’яний, взяв молоток, та як в’їбе!..
  
  Петро дістав цигарки та неквапом підійшов до компанії.
  
  - Здоровенькі були.
  
  - Драстуй, Пєтя, дорогой, как я рад, шо ти живой! -потиснув його мозолясту руку дядько Костя. - За що тебе драло начальство?
  
  - Та, - махнув Петро у бік контори, - голова наказав розпиздячити той курган, що за посадкою. Заморишся пиль глотать. - Ї-ібать його в сраку! - присвиснув червонопикий Пилип.
  
  - А ти б сказав голові: на хую гойдався грек! - запропонував Міраб Гордкіпанідзе на прізвисько Кацо і, задоволений своїм жартом, гучно засміявся.
  
  - Ні, хлопці, - хитро посміхнувся дядько Костя, - я, наприклад, іду помагати Петрові. Стара могила, там золотішко, кажуть, водиться.
  
  - А це не та, де Тимко Дурний лазив? - уточнив чорнявий Ванько Мунтян.
  
  - Та сама, - дядько Костя замислився. - Слухай, мабуть, він усі гроші і повитягав тоді… Ні, я з тобою не піду, шукай дурніших за Дурного, - він щиро зареготав, і всі вибухнули слідом. Єдиним, хто не підтримав загальних веселощів, був дід Василь, що досі мовчазно сидів на парканчику.
  
  - Дарма ви смієтесь, - зауважив він негучно. - Мабуть, забулися, що сталося з Тимковими друзями?
  
  Сміх миттєво урвався.
  
  - Згадали, курви? - розлютився чомусь дід. - Ти, Петре, молодий тоді був, а хлопці оно пам’ятають. Де тепер Цимбалюк, де Грицько Луценко, де старший Басманчук? Теж золота хотіли. Наїлися. - Він плюнув на запорошену землю. - Не чіпав би ти тієї могили. Мать її йоб.
  
  Запала мовчанка.
  
  Про цю історію в селі згадувать не любили, надто сумною та незрозумілою вона була і надто багатьох зачепила, бо самі знаєте - в селі всі одне одному родичі або куми. І тут над головами загарчав, зачхав, закахикав гучномовець. Це одразу розрядило напругу. Ванько Мунтян нервово засміявся, а гучномовець ще двічі кахикнув і очманіло заволав:
  
  В’йотца над намі
  
  Вєтєр, как флак, вєтєр, как флак.
  
  Ми пі-шем кань-ка-мі
  
  Пє-є-єсні атак…
  
  - О, прочистив їбало, - зрадів дядько Костя.
  
  Всі знову розреготалися.
  
  - Ну добре, - Петро кинув недопалок і ретельно затоптав його чоботом. - Час уже йти, бо з цим курганом ще пиздячить і пиздячить.
  
  Він зітхнув і рушив до гаражів. Услід лунали жарти.
  
  - Дивися там не перетрудися, бо на Одарку сил не хвате!
  
  - Ги-ги-ги, знайди їй золотого хуя!
  
  На небі не було помітно жодної хмаринки - мабуть, добряча буде спека сьогодні. Петро прямував вулицею, загрібаючи ногами рудий пил. Думка про скарби, що, можливо, лежать у могилі, чомусь засіла в голові і не давала спокою. А раптом і справді? Буває ж таке. От, наприклад, в Ягорлицьку того року екскаваторник викопав цілий горщик із золотими монетами. До речі, зауважте, свій брат-тракторист. Так віддав всю знахідку до міліції. Йолоп, що сказати - все одно там все поділили менти, а державі віддали рештки - на тобі, небоже, що мені негоже. В газеті потім писали, що мовляв, хоча скарб і невеликий, зате історична цінність… Аякже, невеликий!.. От Петро, наприклад, ніколи б таку дурість не вчинив. І якби знайшов у цій могилі скарби, то вже тишком-нишком, і ніяких держав. Бо на всю державу ділити - добре якщо по копійці вийде, а якщо молодому хлопцю, що от-от має одружитися, найкращому механізаторові колгоспу “Шлях Ілліча”, гвардійцю…
  
  Петро розреготався. Це ж треба, як його понесло. Ні, якщо справді щось знайдеться, треба сховати - не в міліцію ж здавать. Він навіть заплющив очі, уявляючи ці знайдені скарби: золоті намиста, каблучки, прикрашені величезними рубінами або брильянтами. Хоч би одну таку знайти, і весілля можна забабахать на весь район! І тут раптом у голову холодною гадюкою вповзла думка. Вона з’явилася спочатку у вигляді всього двох слів “Тимко Дурний”, а потім стала більшою, прихопила крижаною рукою серце, і моторошно стало механізаторові.
  
  Тимко Дурний. Петро тоді вчився у сьомому класі, але, звичайно, знав Тимка, той тоді ще не вважався Дурним, а носив славне прізвище Стороженко і був улюбленцем сільських дівчат та молодиць, завжди веселим, відчайдушним хлопцем. Оця відчайдушність і призвела до біди - дідько його потяг до могили скарбів шукать. А вірніш, не дідько, а дядько його рідний, Микола Басманчук, як потім розповідали, він усю кашу і заварив. Десь почув про ці скарби - мовляв, царів там колись ховали, - підбив свого кума, кумового брата ну і, звичайно, небожа потяг, Тимка. Інший би відмовився, знаючи, що в Басманчука завжди коники в голові стрибають, а Тимко - ні, бо ж сказано - відчайдух. Їх тоді так усіх чотирьох рядочком і знайшли біля ями, з лопатами, ліхтарями і мішком для скарбів. Тимка ще відкачали, а ті троє вже холодні були. Відтоді Тимко Стороженко і став Дурним, бо розказати нічого не міг, тільки кричав, мов несамовитий. А потім заспокоївся і замовк - тільки сидить ото біля старої криниці, каракулі на землі малює, як спитаєш щось - верзе нісенітниці та плаче. Шкода хлопця. А раптом і правду кажуть люди, що там скарб заклятий? Бо тоді і міліція розбиралась, і з району приїздили - нічого не надумали, поховали хлопців, якби от нещасного випадку, а яму ту засипали.
  
  Такі міркування зіпсували настрій, і Петро знову розлютився на голову - приспічило ж оце саме сьогодні, і щоб саме йому, наче інших мало.
  
  - Петре, Петре-е-е… - почулося раптом від паркану.
  
  Там, під вишнею у своїх звичних драних штанах, підперезаних шматком мотузки, стояв Тимко Дурний і по-собачому сумно дивися на Петра. “Тьху ти. Про вовка промовка, а вовк і в хату”, - промайнуло в голові у кращого механізатора колгоспу “Шлях Ілліча”.
  
  - Здоров, Тимку, - Петро завжди чемно вітався з Дурним.
  
  - Петре-е, а куди ти йдеш, га-а? - Тимко підтягнув свої штани, що нагадували старий мішок, і облизав потріскані губи. - Не ходи туди-и, не ходи-и-и…
  
  Де він узявся?
  
  Бунчужний посміхнувся:
  
  - Та я б і радий не ходити, але робота гоне, мать її йоб…
  
  - Вона гоне, а ти не ходи, Петре-е, не треба. Бо лихо буде-е, - знову заскиглив дурний. - Іди ти на хуй, - доброзичливо відповів механізатор, а в голові майнуло: “Ще накаркає, падлюка, накличе лихо”. І, щоб не заохочувати Тимка до подальших пророкувань, він розвернувся та пішов геть.
  
  - Сті-ій, - донеслося йому услід від паркану. - Не чіпай моги-и-лу-у-у!
  
  Петро закляк на місці. А він звідки знає? Це ж тільки голова, і тільки зранку…
  
  Він миттєво повернувся до Дурного. Той вже плакав уголос, розтираючи сльози брудним кулаком.
  
  - Тимку, ти чого?
  
  - Не ходи-и, не ходи-и, - наче заведений повторював той і раптом відвів руки та вирячився на Петра своїми божевільними очима.
  
  - Т-ти… хто-о? - вичавив він із себе через силу. Нижня щелепа його трусилася, витанцьовуючи якийсь складний танець, і, здавалося, чорний запорошений чуб ворушився - чи то від вітру, чи сам по собі.
  
  Бунчужному стало лячно. Він схопив Тимка за плече.
  
  - Це я, Петро, ти що, не впізнаєш мене?
  
  Але той дивився кудись далеко, повз механізатора, і очі в нього були білі як молоко.
  
  - Ти-и-и… - тягнув божевільний зірваним голосом. - Ти-и-и не Петро… ти-и дядько Басманчук. Ти за мною повернувся… Але я з тобою не піду. Я крові не пробував. Це тобі скарбів захотілося, ти ліз туди, до великих ваганів, і пив з них, пив… А я не хочу до пекла, і з тобою не піду. Тимко дурний, та не зовсім… - він вирвав свою руку з Петрової і раптом закричав, залементував, що аж слина потекла з роззявленого рота. - Дивися, на тобі кров! І он кров! Он воно ворушиться, лізе до мене… зуби… не хочу! Не хочу!
  
  З цими словами Тимко затулив обличчя, наче ховаючись від когось, та дременув вулицею навпростець. На першому ж повороті він налетів на бабин Мотрин паркан, завалив його, заточився і впав, заплутавшись у дроті.
  
  Петро постояв трохи, не можучи нічого зрозуміти, потім почухав потилицю та рушив подивитися, що сталося з божевільним. Той лежав горілиць і плакав. Сльози струмками текли по брудних щоках.
  
  Механізаторові стало жаль сільського дурника, він спробував його підняти, смикнув дротину, звільняючи комірець, щось луснуло, і на землю впало та покотилося біле кружальце.
  
  Петро впізнав його. Це був медальйон - єдина здобич невдалих шукачів, його знайшли тоді, на могилі, затиснутим у Тимковій руці. Дурник ніколи не розлучався з цим медальйо-ном, але за добре слово і кілька копійок показував бажаючим.
  
  Там була намальована жінка, у якої замість волосся звивалися кубла змій.
  
  Бульдозер загарчав та неквапом виїхав на вулицю. Петро ніде так впевнено не почувався, як за кермом. Ще підлітком навчив-ся він водити машину, парубком сів на трактор та почав порпатися у його сталевих тельбухах, у війську став танкістом. От і зараз щойно почувся звичний гуркіт двигуна, настрій поліпшився. Хлопець, наче тварину, погладив чорне блискуче кермо.
  
  В кабіні було прохолодно, сонячні промені ще не встигли перетворити її на розпечену духовку. Знайомий запах солярки та машинного мастила приємно лоскотав ніздрі.
  
  - Про-сцяв, прососав півтора лимона, - наспівував Петро, їдучи вулицею. - Пішов в синагог їбать Соломона…
  
  Це була улюблена пісенька дядька Пилипа. Хто такий Соломон, з яким так нечемно поводяться герої, не знав навіть він, але Петрові все одно подобалось:
  
   “Їбав батько, їбав я
  
   За шматочок малая”, -
  
  
  мурмотів він, тиснучи на газ. -
  
   “Батько в жопу, а я в бік,
  
   Батько перднув, а я втік!”
  
  Сонце било просто в очі - за три години до металу до-торкнутися буде неможливо.
  
  Бульдозер здолав велику калюжу і виповз за межі Тимошівки. От уже лишилася позаду струнка тополя край села, а он вже видно і лісосмугу, за якою у ранішньому мареві видніється могила, непевна і гливка, як велетенська медуза.
  
  Петро ввімкнув найбільшу швидкість і загорлав щосили:
  
   “На Петрівському мосту
  
   Жорку ставлять раком…
  
  Бульдозер заревів другим голосом і понісся вперед, розкидаючи вусібіч сухі грудки землі та здіймаючи хмари жовтої куряви.
  
   … Всі биндюжники їбуть,
  
   Заливають лаком!”
  
  - весело співали вони.
  
  Біля самої могили, мети сьогоднішньої подорожі, Петро зупинився. Заглушив двигун, вийшов і піднявся на вкриту рудою травою верхівку. Запалив “ватрину” - велика робота починається з великого перекуру. Копнув ногою землю, потім щосили тупнув. Міцна, зараза. Певно, не одне століття лежить. А може, й справді тут царя поховано? Хоча навряд чи. Цареві б якийсь пам’ятник спорудили, не інакше, а тут, старі люди казали, тільки брила черепашнику колись стирчала, до неї худобу прив’язували. Та й які в Тимошівці, в біса, царі! Звідси навіть до Києва цілий день їхати, якщо машиною через Новопетрівськ.
  
  Так поміркувавши, Петро докурив, загасив бичка, спустився з могили до бульдозера, стягнув засмальцьовану сорочку та знову поліз до кабіни.
  
  - Пе-е-е-тре-е-! - долинуло здалека, а потім ще раз. - Пе-е-е-тре-е!
  
  Тракторист здивовано озирнувся. До могили від лісосмуги щосили біг Тимко Дурний, плутаючись у своїх штанях та горлаючи, мов несамовитий.
  
  Тьху ти. Знов починається.
  
  Здавалося, дурень ще більше схуд з того моменту, коли Петро кинув його на баби Мотриному городі, обличчя його було сірим, вилиці повипиналися, немов у мерця.
  
  Тимко підбіг до бульдозера і раптом упав на коліна.
  
  - Петре!.. Не чіпай могили, не чіпай, Христом Богом молю, - він захрестився і спробував обійняти Петра за ноги, але той спритно скочив до кабіни і хряснув дверцятами. - Іди на хуй звідси!
  
  Це вже не лякало, а просто дратувало. Тут працювати треба, а воно…
  
  - Петре! Благаю! Не чіпай! Лихо буде… усім нам лихо!
  
  Петро, щоб не чути божевільних волань, торкнув важелі і завів машину. Двигун загарчав, перекриваючи слабкий Тимків голос.
  
  - Не заважай, падло. Геть з дороги - задавлю! - закричав Петро і опустив важкого бульдозерного ножа.
  
  Тимко відскочив вбік. Тепер він обернувся до могили і заволав, по-звірячому завив, звертаючись невідомо до кого:
  
  - Ти бачила-а! Я його прохав! Ти все бачила-а! Я благав його-о-о!
  
  Він раптом кинувся тікати у напрямку села.
  
  - Я не-е ви-и-не-ен! - розносилося степом його відчай-душне волання.
  
  Ну сказано - дурний він і є дурний.
  
  Петро подивився йому вслід, потім плюнув, потер руки та знову заспівав, щоб поліпшити настрій: “Просцяв, прососав півтора лимона…” Бульдозер завчено підхопив другим голосом і рушив у штикову атаку на рудий бугор, що спав багатовічним сном. Ніж врізався у землю, розриваючи її суцільне покривало. На мить здалося, що почувся розпачливий, сповнений болю зойк, але Петро співав на весь голос і тому не звернув на це уваги.
  
  “І як це я заснув?” - подумав Петро, протираючи важкі очі. Голова боліла, наче з великого перепою. Під сорочкою тілом струмився піт - кабіна нагрілася під сонцем, як сковорода. Чулося тихе воркотіння двигуна. Ти ба, не заглух.
  
  Розминаючи затерплі м’язи, хлопець незграбно вивалився на розриту землю і роздивився навкруги. Сонце великим рожевим яблуком тягнулося додолу, занурюючись у сивувате павутиння хмарок.
  
  Та-ак, добряче поспав, мать його… Він почухав потилицю. Однак роботу було майже зроблено - навкруги чорніли купи землі, перемішаної з камінням та дерниною. Наче рана з розірваними краями, з якої між шматків шкіри стирчать уламки кісток.
  
  Петро добре пам’ятав, як зрізав перший шар землі, як розвертався біля балочки, як працював далі… Він майже все пам’ятав, окрім одного - коли це вирішив зупинити машину та поспати? Хоч би був п’яний, а так… Чортова спека.
  
  Бунчужний покліпав осоловілими очима і раптом закляк - неподалік бовванів знайомий силует. Петро примружився. Сумнівів не було - це стояв темно-зелений “бобик”, яким звичайно їздив голова. Ото штука! Він же й справді обіцяв під’їхати надвечір… Певно, побачив, що його механізатор замість виконувати норму спить, і зачаївся. Петро знав ці військові приколи, у нього політрук був такий вредний - сяде було в засідці, все просікає, а тоді вже як вийде - не хочеться згадувать. Хай би їм усім, паскудам… Але нічого не поробиш, треба іти виправдовуватись, тим більше що справу майже зроблено, а що заснув - то буває, зморило, от поки сонечко сяде, швиденько все можна догорнути. І тракторист попростував до бойової машини голови, що стояла на дорозі, якраз проти могили.
  
  Ще здалека було чути, що двигун вимкнений, “бобик” мовчав, затамувавши подих, і тільки з радіоприймача долинав бадьорий голос:
  
  “Пакаряєтца нам, пакаряєтца нам мєрзлата па учєбнікам вєчная…” Розважається товариш голова. Щоб не нудьгувати в “секреті”.
  
  Однак що ближче підходив Петро до машини, то сильніше зростало в ньому тривожне почуття. Щось було не так у нерухомому зеленому силуеті, підозріло завмерли на місці напіврозчинені дверцята і надто самотнім здавався бадьорий спів приймача.
  
  Наблизившись до самого “бобика”, Бунчужний прокашлявся і нерішуче покликав:
  
  - Товаришу голова!..
  
  Відповіддю була тільки мовчанка. Тракторист почухав потилицю, потім зробив ще крок вперед і голосно вигукнув:
  
  - Товаришу голова! Тракторист Бунчужний ваше завдання виконав!
  
  Знову мовчанка.
  
  Це вже виходило за межі розуміння. Петро обережно зазирнув через напівпрочинені дверцята до кабіни. Голови там не було, тільки Вітька Кучеренко, особистий водій та “ординарець”, дрімав за кермом, зкуцьорбившись.
  
  - Вітьо-ок! Агов! Не спи - замерзнеш! - гукнув Бунчужний якомога веселіше та почав трусити водія за плече. І раптом хлопця наче струмом пробило - Вітьчине тіло було холодним як… як у мерця! Він миттєво відсмикнув руку, і Кучеренко завалився на бік.
  
  Мертві вирячені очі втупилися в Петрове обличчя. В цих очах застиг вираз здивування, а чи великого жаху. Розкритий рот благав про допомогу, у кутках губів запеклася кров. Червоні промені вечірнього сонця плямами лежали на одязі, і вся кабіна здавалася закривавленою. “А вакрук, А вакрук толька щєпкі лєтят, Патаму что в тайгу ми врубаємся!” - радісно голосив радіоприймач.
  
  Петро на кілька секунд завмер на місці, а потім розлючено клацнув вимикачем. Спів урвався.
  
  - С-сука! - невідомо до кого вилаявся Бунчужний.
  
  Голову він знайшов неподалік. Войовничий керівник лежав на животі, розкидавши руки і дивно викрутивши шию мало не на сто вісімдесят градусів. Його мертві вирячені очі дивилися на захід. Кілька великих мух лінькувато повзало по обличчю. Петро відчув, що до горла огидним клубком підкотила нудота.
  
  Оце так втрапив. Думки, наче сполохані комахи, безладно заметушилися в голові. Хто це зробив? Чи не подумають на нього, Петра Бунчужного? Це запросто… Але як? Як могло таке статися? Жах почав пробирати тіло, піднімаючись зсередини і затоплюючи душу та мозок. Жах перед невідомим убивцею, жах перед наслідками цієї неймовірної події. Раптом серед усього хаосу думок зринула одна і замерехтіла, заверещала, немов “мигалка” у спецмашин. “До лікаря! Негайно до лікаря!” Петро сплюнув гірку слину, постояв, наважуючись, потім підхопив холодне тіло колишнього голови колгоспу “Шлях Ілліча” та, важко ступаючи, попрямував до “бобика”.
  
  Чималих зусиль йому коштувало закинути тіла на заднє сидіння. Одначе врешті-решт це вдалося. Бунчужний, матюкаючись крізь зуби, влаштувався за кермом та крутонув стартер. Лише тепер хлопець помітив, що його руки вимазані чимось чорним, липким та смердючим.
  
  - От холєра… - Микола Панченко, молодий лікар, витер спітніле чоло. Все йшло шкереберть. Мало на його голову цього чортового колгоспу, бруду, вічно п’яних селюків, бридкої лайки. І тепер оце. Боже! За що?!
  
  Микола важко зітхнув та підійшов до вікна. Посеред кімнати на столі лежало тіло. Молоде гарне дівоче тіло. На жаль, мертве. Ще кілька годин тому воно було Галиною Семенівною Титаренко, або простіше - Галкою Титаренчихою, шістнадцятирічною сусідкою Миколи. А тепер… тепер це було просто мертве тіло, і причину смерті встановити не вдалося.
  
  Треба буде завтра відправляти в райцентр. Ну, не вистачило в нього знань, та й не вчили їх такому в інституті… а потім, уже пізно було, коли її привезли, вже захолола. Але все одно він, Микола, матиме неприємності - тут же навіть під нещасний випадок не підведеш. Може, це епідемія? Якась невідома хвороба? Ні, я вам кажу, не можна молодого спеціаліста отак самого кидати в село, не можна!
  
  Біля ганку юрмився народ.
  
  - Ой, донечко, донечко! - голосила невтішна Титаренчиха.
  
  - Це ж треба, таке горе, - співчував хтось.
  
  - Упокой, Боже, її душу…
  
  - А все Тимко Дурний, накликав-таки біду. Сьогодні вранці біжить та кричить - тікайте всі, бо лихо і загибель нам буде…
  
  - За віщо ж таке?..
  
  - Ой, гріхи наші тяжкії-і…
  
  Ніхто не звернув уваги на зеленого “бобика”, що зупинився поряд зі старим будиночком лікарні. Петро відкрив дверцята та одразу зіштовхнувся з дядьком Пилипом.
  
  - Що?
  
  Дядько не звернув уваги на бліде обличчя хлопця і на те, що він приїхав чомусь машиною голови, а тільки розвів руками:
  
  - Та от, Галка Титаренко померла. Ще зранку на городі робила, буряки сапала, а по обіді мати знайшла холодну вже, - він побожно перехрестився.
  
  Петра наче мішком по голові стусонули. Він тільки розгублено вирячився, а дядько Пилип продовжував розповідати, сумно хитаючи головою: - І головне, ні крові, нічого. Схоже, кажуть, що хтось задушив. От зараз дохтур подивиться, розбереться…
  
  Бунчужний при цих словах, немовби про щось згадавши, зірвався з місця і, проштовхуючись межи людьми, злетів на ганок. За спиною він почув приглушену розмову:
  
  - Ой, не дарма сьогодні Тимко кричав про біду. Казав, помста нам всім буде… казав, за те, що могилу руйнуємо…
  
  Петро рвучко прочинив двері до лікарні.
  
  Люди все підходили та підходили, і воно не дивно, бо загибель молодої дівчини, яку всі знали, а також незрозумілі обставини, що її супроводжували, не могли лишити байдужим нікого. І раптом по натовпу прокотилося - спочатку як чутка, потім як шепіт, а тоді, заглушаючи горе старої Титаренчихи, виросло на скрик:
  
  - Голова помер!
  
  Бліді селяни дивилися на тіло, яке несли до лікарні велетень Бунчужний та худорлявий доктор Микола Петрович. Баби нишком хрестилися.
  
  Коли Петро з лікарем повернулися до “бобика” за тілом водія, у натовпі заголосили ще сильніше. Кучеренчиха вже вибігла і, побачивши чоловіка, впала на землю непритомна.
  
  Бунчужний упіймав за комірець хлопчика, що крутився біля машини, заглядаючи.
  
  - Знаєш де парторг живе?
  
  - Любченков? Аякже! - з готовністю відгукнувся той.
  
  - Біжи туди і скажи, щоб Антон Якович негайно їхав сюди, пойняв? Скажеш, голова помер…
  
  Хлопець зробив великі очі і, пишаючись великою відпові-дальністю, прожогом помчав вулицею.
  
  Микола Панченко у приймальному відділенні остовпіло роздивлявся мертві тіла. Його обличчя було живим втіленням розпачу.
  
  - Що ж це робиться, га? Три трупи за день!
  
  - Миколо Петровичу, - Бунчужний, як і всі селяни, відчував до лікаря велику повагу, тому звав його по батькові, не зважаючи на молодий вік. - Як ви гадаєте… хто… чим це їх?
  
  Панченко істерично смикнув плечима.
  
  - Чорт його зна! Схоже на те, що їх просто задушили! “Якби це справді було так!” - додав він про себе.
  
  У Петра похололо в животі. “Задушили. Значить, це справді хтось… хтось задушив…” - То ви думаєте, що це вбивство?
  
  - А що мені думать? Завтра відправимо їх до райцентру, там розберуться. І справді, хай самі розбираються, я ж урешті не патологоанатом!
  
  Петро не зрозумів останнього слова, але те, що в райцентрі розберуться… А як же! Якраз і розберуться, що голову задушив він, Петро Бунчужний. І все. І молися, аби “вишки” не дали. Правильно - їм аби справу закрити…
  
  - А як ви гадаєте, Миколо Петровичу… чи не подумає хто часом, що це я їх, ну, тобто, я ж їх знайшов…
  
  Микола підвів на тракториста здивовані очі:
  
  - Ти? А тобі воно нащо вбивати?
  
  - Так це ж не я! Чесне слово! От чим хочете клянусь!
  
  Микола відмахнувся, як від мухи:
  
  - Не мороч мені голову. Не вбивав - ніхто тебе не зачепить. А от мене… - він шморгнув носом. - І взагалі, йшов би ти звідси, без тебе мороки вистачає.
  
  Петро повільно вийшов на ганок. Юрба біля лікарні ще збільшилась - здавалося, зібралось все село. Люди збуджено перемовлялись.
  
  - А Вітьок, він же якраз до Галки ходив, а ви хіба не знали?
  
  - От бачите, як їх разом…
  
  - Казала ж я їй, люди добрі, казала - не ходи одна!
  
  - Це хтось із ревнощів, не інакше. Щоб і його, і її…
  
  - А голову за що?
  
  - Свідка прибрати. Вони завжди свідків прибирають.
  
  Сутінки вже перетворювались на густу темряву, коли нарешті з’явилася ідеологічна допомога - під тополями зупинився чорний парторгів “жигуль”. Товариш Любченков, ні на кого не дивлячись, пробіг до лікарні та міцно зачинив за собою двері. Петро, що стояв поруч, почув вигуки, потім заклопотаний голос лікаря, тоді - кволий і переляканий - партійного вождя. Хвилин за десять блідий Любченков з’явився перед людські очі. Він намагався триматися бадьоро, але губи сіпалися і пальці рук дрібно витанцьовували, визираючи з довгих рукавів сорочки. Парторг прокашлявся та набрав повні груди повітря:
  
  - Таварі-ш-чі! Прошу вніманія!
  
  Натовп замовк. Десятки похмурих облич обернулися на звичний заклик.
  
  - Таварішчі! Нас пастігло бальшоє горе… Лютий ворог наньос нам свой підступний удар, - спочатку Антон Якович підшукував слова, але з кожною фразою голос його ставав дедалі впевненішим, він немов підзаряджався від загальної уваги. - Пагіб наш прєдсідатєль. Пагіб як герой, на баєвом пасту. І в цей скорбний час ми должни єшчо тєснєє сплатітца навколо радной камуністічєской партії…
  
  Любченков говорив, наче заздалегідь готувався. Про те, що треба бути пильними, про ворога, який не спить, про ЦРУ, про шпигунів, про ворогів радянської влади, що тільки й чекають слушної нагоди, аби випустити свої пазурі, а потім чомусь про куркулів. Він вправлявся хвилин зо двадцять й під кінець став настільки впевненим у собі, що майже кричав, клянучи імперіалістів.
  
  Юрба схвильовано мовчала. І тут наперед виступив дід Василь. Він підійшов до парторга та став просто перед його обличчям, заступаючи громаду. Кілька секунд старий спостерігав, як Любченков вимудровує черговий епітет, а тоді махнув рукою:
  
  - Годі, Антоне! Набалакався вже!
  
  Любченков проковтнув недоказане слово.
  
  - Ти ці байки не нам розкажеш, а Господу Богу на Страшному Суді, - старий не на жарт розлютився, і голос його бринів, розлітаючись навкруги. - Це ти, курво, писав, щоби закрили нашу церкву! Це ти і вся ваша банда боролися з релігією! Це ви розриваєте могили! Мало вам живих? До мертвих вирішили дістати?
  
  - Дєд, ти шо? - ошелешено закліпав парторг.
  
  - Мовчи, собако! - дід Василь штовхнув начальство у груди. - Настав твій Суд! Ти гадав, Тимко дурень? Ні, Тимко - Божа людина, його навмисне живим лишили, щоби нас попередити. А ми не слухали, сміялися з нього! Насміялися. Це ми дурні! Тепер молися, Антоне, молися, і ви, люди добрі, моліться, бо не прожити нам і дня. Ми всі грішні! Усі! Бо не боронили своїх святинь!
  
  До Любченкова нарешті повернувся голос.
  
  - Ти, дєд, за ето отвєтіш, пойняв?
  
  Але старий знову перервав його.
  
  - Не турбуйся, відповім. Та не тобі - Богові. І ти відповіси, і всі…
  
  - Ой, людоньки, рятуйте! Ой, рятуйте! Ваня мій, Ванечко… - долинув здалеку розпачливий жіночий голос.
  
  - Ваньки Мунтяна жінка…
  
  - Господи, невже й він?..
  
  - Убили мого Ваню, уби-и-ли-и! - репетувала у себе на подвір’ї Мунтяниха.
  
  Зелений від люті та страху парторг сіпнувся до своєї машини.
  
  - Я ето запомню, дєд, пажалєєш єщо! - просичав він, а потім підвищив голос, звертаючись до натовпу. - Таваріщі! Я єду в райцентр сообщіть куда слєдуєт! Своїм замєстітєлєм назна-чаю… - погляд його зупинився на першому, хто стояв най-ближче, - тєбя, Петро. Ти комуніст… Пад тваю атвєт-ствєнность. - З цими словами він зірвався з місця і пірнув у чорні двері свого “жигуля”. Заревів двигун, і машина, прокрутивши колесами на місці, рвонула вперед. Через хвилину вона потонула у густих сутінках.
  
  Петро обвів юрбу очима. Всередині відчувалась дивна порожнеча, наче від сьогоднішніх подій душа кудись відлетіла і замість неї лишилась тільки втома. Звичайно, про те, щоб приймати командування, навіть не йшлося. Які там, у біса, замєстітєлі. Тут би самому розібратися. І раптом у голові виникла думка, проста і тривожна, яка все поставила на свої місця. “Одарка. Де вона?” Петро повів очима. Серед натовпу знайомої постаті видно не було. Серце хлопця тривожно закалатало, і він швидкою ходою попрямував у темну пащу вулиці - туди, де знаходився дім нареченої.
  
  Де ж подівся Петрусь? Одарка позіхнула. Годинник вже показував десяту, за вікном швидко поночіло. Треба ввімкнути світло.
  
  Дівчина підійшла до стіни і клацнула вимикачем. У кімнаті стало світліше. Одарка сіла перед люстром і почала поратися з косметикою. Отак-от. Ще трошки підвести вії, і буде зовсім як у тому журналі. А Петрусь прийде - треба ставити питання руба, оно вже весілля скоро, а він усе парубкує.
  
  - Ода-ро-чко!
  
  Хто це там? А, баба Мотря. Дівчина підійшла до віконниці.
  
  - Що вам, бабо Мотрю?
  
  - Одарочко, нашого голову вбито!
  
  - Як це - вбито?
  
  - А так, горло перерізано, а серце витягнуте! Кажуть, це американці зробили…
  
  Одарка нічого не відповіла та відійшла від вікна. Верзуть казна-що. Американцям, бач, наш голова потрібен, ще й його серце. Не ліньки було ходити бабі через такі дурниці. Дівчина взялася знову причепурюватись. А Петрусь усе не з’являвся. Отримає доброго прочухана, як прийде - годі вже шльондрати, майже одружений чоловік.
  
  Раптом їй здалося, що в люстрі промайнула чиясь тінь. Чи не він? Ні, наче нікого нема. Тільки лампочка почала погано світити - ледь блимає. Ну, це буває, от зараз…
  
  Збоку знову щось майнуло. Дівчина хотіла обернутися і тут відчула, що не може повернути голови. В наступну мить відмовилося коритись і все тіло. Дихати стало важко. Одарку охопив жах. Щось незрозуміле коїлося у кімнаті, щось незрозуміле і зле. Шию стискував спазм.
  
  Надворі хлопнула хвіртка. Загавкав Сірко, а потім радісно заскавчав.
  
  - Дарочко!
  
  Петро! В серці дівчини спалахнула надія. Вона спробувала крикнути, але з горла вихопився тільки хрипкий, кволий зойк. Горло наче хтось стиснув сталевими обіймами і повільно зміцнював їх, не даючи дихати.
  
  Петро підсвідомо відчув небезпеку, ще заходячи на подвір’я, він похапцем відмахнувся від радісних Сіркових загравань і прожогом скочив на ганок. Мить - і двері легко прочинилися, відкриваючи шлях до знайомої кімнати з кволою лампочкою під стелею…
  
  Боже!
  
  Невже він спізнився?!
  
  На підлозі біля столика з люстром лежала Одарка, розкинувши по килиму розкішне каштанове волосся, закривши свої карі очі. З нафарбованих вуст кольору стиглої вишні поволі стікала яскраво-червона цівочка.
  
  - Дарочко!!!
  
  В розпачі Петро схопив наречену, почав трусити ще тепле тіло. А потім відчуття непоправної втрати охопило його цілком, і він заплакав, як дитина, притуляючись до мертвої дівчини, обливаючи слізьми та цілуючи її біле лице, шию, плечі, перса.
  
  Але що це? Краєм ока хлопець помітив якусь тінь, що повільно просувалася до виходу.
  
  - Стій! - він зірвався з місця, але тінь уже зникла за зачиненими дверима, наче розтанула. Петро всім тілом вдарився у різьблене полотно, проте двері не ворухнулися, ніби їх тримали ззовні.
  
  - За віщо? - закричав Бунчужний, і тут раптом сили полишили його. Ноги підігнулися, і велике кремезне тіло безвільно сповзло додолу.
  
  - За віщо її? - питали губи. - Це я у всьому винен! Мене візьми, чуєш?
  
  Але з-за дверей не відповідали, чи то нехтуючи, чи погоджуючись. Над селом висіла тиша, і тільки згодом на подвір’ї діда Василя біля сільради затьохкала сокира - старий і мудрий господар лаштував собі труну.
  
  Антон Якович Любченков гнав свого “жигуля”, витискаючи з двигуна всі сили. Лють уже минула, тепер її остаточно витиснув жах. Звісно, парторг ні в якому разі не вважав, що голову вбили куркулі чи агенти імперіалізму, але з дитинства Антон виплекав у собі шосте почуття. Це почуття у школі допомагало уникати ризикованих хлоп’ячих розваг, а головне, їх наслідків у вигляді допитів у кабінеті директора та прочуханок від батьків. Не зраджувало воно і під час подальшої комсомольскої, тоді й партійної кар’єри. І от зараз шосте почуття, незбагнена здібність заздалегідь відчувати небезпеку, веліло, наказувало: “Тікай з Тимошівки геть!” У селі лишилися дружина з сином, але про них здібність мовчала, її цікавив тільки сам господар.
  
  Чорний “жигуль” вискочив на Ягорлицьке шосе. Під бетонною стелою з написом “Колгосп Шлях Ілліча” біліла незграбна постать - хтось сидів, притулившись спиною до дороговказу. Парторг пригальмував, намагаючись у світлі фар роздивитись, що воно таке.
  
  Людина сиділа просто на землі, виставивши довгі худі ноги. Це був чорнявий худий парубок, вдягнутий у неймовірне дрантя. На шиї зблиснуло знайоме кружальце медальйона. Так, це був Тимко Стороженко, сільський дурень. Він теж утік із села, і тепер сидів, чи то чекаючи на щось, чи відпочиваючи. Дурень не зреагував на яскраве світло фар, здавалося, він спав, і тільки повіки ледь здригалися, свідчачи про те, що Тимко насправді поринув у якусь свою дурну фантазію.
  
  Товариш Любченков не мав часу ані бажання розмовляти з божевільними, тому просто натиснув на газ, і чорний “жигуль”, наче примара, розчинився у нічній темряві.
  
  Була глибока ніч. Петро мовчки сидів біля холодного тіла своєї нареченої. Свічка горіла рівним спокійним вогником, освітлюючи земляне склепіння старого льоху. Дівчина лежала, випроставшись на підстелених рушниках, а головою - на подушці з живих квітів. Велика ікона Божої Матері поблискувала золотими ризами під складеними на грудях руками.
  
  Прийшовши до тями там, у кімнаті, Петро раптом відчув, що йому все байдуже - люди, колгосп, весь світ. Цього вже не існувало, і плювати, як там буде далі, бо виявилось, що він по-справжньому кохав Одарку. Побачивши її, простерту біля люстра, він зрозумів, що втратив цієї ночі, і тепер знав тільки одне - він не може покинути дівчину отак у хаті, що б там не трапилося далі. Що б не трапилося - а що має трапитись, він розумів.
  
  За місце останнього спочинку він обрав старенький льох у кутку подвір’я. Обережно переступаючи біля хвіртки через тіло Одарчиної матері, а своєї майбутньої тещі, він прибрав старий мотлох і закрутки. Він діяв, наче автомат. Одарка любила квіти - і Петро нарвав цілий оберемок тут-таки під вікнами. А знімаючи зі стін рушники, захопив заодно і стару ікону, сам не знаючи навіщо. І от тепер, коли все було готове, можна було спочити. Петро сидів і дивився на свічку, тримаючи Одарку за руку та чекаючи своєї долі. Він не злякався і не здригнувся, коли відчув, що не може більше рухатись, коли моторошний спазм крицевими обіймами вхопив його за шию. Жах з’явився в його серці тільки тоді, коли він побачив те, що наближалося до нього з темного кутка.
  
  Тьмяні очі дивилися з крижаною люттю. Огидно ворушилися слизькі мацаки, хижо роззявлялись численні ікласті пащі.
  
  Але жах панував у серці тільки мить - у наступну секунду тракторист колгоспу “Шлях Ілліча” мертвим упав біля тіла своєї коханої, все ще міцно стискаючи її руку.
  
  Згори почувся гуркіт каміння - це завалився кам’яний вхід, що вже давно тримався на чесному слові. Щербата цегла запечатала могилу, і свічка невдовзі загасла.
  
  Сонце вже високо стояло над степом, щедро розкидаючи свої промені на села, лани та лісосмуги, коли з райцентру виринули й побігли Ягорлицьким шосе дві машини. Попереду шурхотіла колесами жовта з синьою смугою міліцейська “Волга”, а за нею дрібно трусилася на камінчиках “покращеного дорожнього покриття” білява “швидка допомога”. Доїхавши до бетонного дороговказу, обидві завернули на жовтий путівець, що вів до Тимошівки.
  
  У міліцейській машині сиділо четверо - молодий водій-міліціянт, здоровезний сержант з кобурою на боці, парторг колгоспу “Шлях Ілліча” Антон Якович Любченков та кремезний чоловік у цивільному.
  
  - Далєко ета ваша Тімашовка? - спитав останній, обернувшись до Любченкова.
  
  - Да нєт, скоро уже прієдєм.
  
  Антон Якович був блідий, наче мрець. Після безсонної ночі під очима темніли кола, руки дрібно трусилися, а перелякані очі скоса позирали то на важке підборіддя та кам’яне обличчя супутника у цивільному, то на грубезну кобуру сержанта. Кожен метр, що наближав машини до села, відбивався всередині Любченкова справжніми тортурами. Спочатку він пробував заплющити очі, але зразу відкривав їх, бо в уяві поставало страшне, мертве обличчя голови колгоспу. Шосте почуття вже не наказувало - воно просто волало, але нічого вдіяти було неможливо.
  
  На обрії з’явилась лісосмуга, далі - темна цятка бульдозера, що застиг біля розритої могили. Так, саме там і знайшли голову, це лікар сказав. У парторга похололи всі нутрощі, але “Волга” невблаганно долала свій шлях до страшного місця.
  
  - Диви, людина! - раптом вигукнув водій.
  
  Всі припали до вікна. І дійсно, степом від села туди, до розритої могили, йшов чоловік. Обличчя його з такої відстані розібрати було неможливо, але лахміття, що розвивалося, наче плащ, не давало помилитися.
  
  - Тимко! - вигукнув Антон Якович.
  
  Тимко віддалявся, як завжди прямуючи до одному йому відомої мети.
  
  - Доженемо? - Спитав водій. - Якщо степом, потрошку.
  
  - Нє нада, - відрізав цивільний, а потім обернувся, - Ваш чєлавєк?
  
  - Ага, - підтвердив парторг, і йому стало ще моторошніше.
  
  - Нє дрєйфь, дарагой, відіш, всьо не так плохо. Паєхалі дальше.
  
  Білою примарою на обрії з’явилася Тимошівка.
  
  Мимоволі чоловіки в машині знову напружилися. Антон Якович вчепився білими руками у сидіння, водій уважніше почав перемикати передачі, а здоровань-сержант нишком розстібнув кобуру. Навіть на кам’яному обличчі цивільного промайнула тінь тривоги.
  
  Село невблаганно наближалося.
  
  Ось промайнула тополя, що росла край дороги.
  
  Ось - Титаренчишина хата.
  
  Гуркіт двигунів розрізав тихе повітря, але село не озивалося у відповідь жодним звуком. Не чутно було ані людських голосів, ані гавкоту собак. Жодної постаті не з’являлося на подвір’ях. Село зустрічало гостей цілковитою мовчанкою.
  
  Машини одна за одною пригальмували, в’їжджаючи в село.
  
  - Вони що, повмирали? - стиха промовив сержант.
  
  - Куди їхати? - поцікавився водій, озираючись на цивільного. - Єдєм в бальницу. Антон Яковлєвіч, паказуйтє дарогу.
  
  Облуплена будівля лікарні теж похмуро мовчала. Машини зупинилися, і вся четвірка вийшла з “Волги”, щоправда парторга довелося тягти мало не силоміць, настільки він боявся рідного села.
  
  Гості просувалися до зелених дверей лікарні напружено, немов у тилу лютого ворога. Першим ішов сержант, стискаючи у напруженій правиці важкого “Макарова”, далі обережно ступав чоловік у цивільному, а за ними водій вів під руку товариша Любченкова.
  
  Сержант обережно прочинив двері, зазирнув і махнув супутникам рукою - мовляв, усе спокійно.
  
  На ліжку та на столі, укриті білими простирадлами, лежали голова колгоспу “Шлях Ілліча”, його вірний ординарець Вітька та шістнадцятирічна Галка Титаренко. На підлозі темніли брудні слизькі сліди.
  
  Сліди вели у куток, де, притулившись до стіни й безпорадно розкинувши тонкі безсилі руки, на підлозі сидів молодий колгоспний лікар Микола Панченко. Тоненька цівка крові запеклася на комірці білого халата. Хлопцеве обличчя посиніло, мертві очі дивилися з-під посивілого чубчика з нелюдським жахом.
  
  Сержант з огидою копнув мерця ногою.
  
  Цивільний, затуливши хусточкою носа, вийшов на вулицю та наказав санітарам, що палили біля “швидкої”, забрати трупи.
  
  - Та тут, здається, і справді всі повмирали, - сержант запалив цигарку тремтячою рукою. Антон Якович нахилився, намагаючись припалити від сержантової запальнички, але руки не слухались, і він тільки пальці попік.
  
  - Дайте і мені, - попрохав водій, запалив та, випустивши хмару сивого диму, притулився до стовпа з німим рупором гучномовця на верхівці.
  
  Вони вже обійшли з десяток хат. Від побаченого навіть у санітарів сполотніли обличчя. Обличчя Любченкова зробилося відверто зеленим. Водій невпинно, наче жуйку, кусав нижню губу, він був близький до істерики. І тільки сталеві очі людини в цивільному не відбивали жодної емоції.
  
  - Ми ж їх усіх зараз не заберемо, - подав голос один із санітарів.
  
  - Прійдьотца висилать рєфріжератор. І каманду салдат с пратівагазамі, - відказав цивільний спокійно.
  
  Парторг раптом закашлявся і схопився руками за живіт.
  
  - Я сєйчас, - пробурмотів він та прожогом чкурнув вузенькою стежкою, що вела від сільради вглиб, до дерев’яної буди з написами “М” та “Ж” на дверцятах.
  
  Водій нервово хихотнув:
  
  - Не втримався наш парторг.
  
  - Так, йому зараз не позаздриш, - зауважив стриманіший сержант і звернувся до особи в цивільному. - Товаришу майор, а це не заразне?
  
  - Што заразна?
  
  - Ну, від чого тут усі повмирали.
  
  - Успакойтєсь, сєржант. Всьо вияснім, - запевнив цивільний безбарвним голосом.
  
  - Чортова спека, - вилаявся один з санітарів, рудий з рябим обличчям. - Чуєте, як смердить?
  
  Всі намагалися підтримувати розмову, аби якось розвіяти важку, олив’яну тишу, яка зависла над Тимошівкою. Але тиша давила, потроху стискаючи своє моторошне коло, поглинала коротенькі уривки фраз, периною лягала на вуста. Міліціонери курили, мов несамовиті. Тютюновий дим сивими струмками спливав до мовчазного репродуктора. Запах його забивав сморід та трошки заспокоював нерви.
  
  Безхмарне небо висіло над Тимошівкою, і навіть пташки не тривожили його полуденного спокою. Мовчанка накривала село своєю блакитною ковдрою.
  
  - Мьортвиє з косами стоять… і тішина… - спробував пожар-тувати рябий санітар, але його ніхто не підтримав. Жарт пролунав жалюгідно.
  
  - Зачекайте… чуєте? - несподівано напружився сержант.
  
  У цвинтарній тиші виразно почувся здавлений скрик, хрипкий, ніби хтось задихався. Звук долинав з туалету.
  
  - Туда! - гукнув чоловік у цивільному та кинувся вперед вузенькою стежкою. За мить його наздогнав сержант з настовбурченим пістолетом.
  
  Коли вони підбігли, двері туалету самі собою розчинилися. Звідти важко, немов дерев’яна колода, випав Антон Якович Любченков, парторг колгоспу “Шлях Ілліча”. Обличчя партійного лідера посиніло, язик вивалився з рота, червона цівочка поволі стікала на білий комірець сорочки.
  
  Рябий санітар підбіг до нього і похапцем став міряти пульс, але скоро безнадійно махнув рукою.
  
  - Мертвий, - сказав він розгублено.
  
  Сержант мовчки втупився у невеличку порожню кабінку туалету. І раптом у страхітливій тиші над головами вибухнув репродуктор, що до цього моменту мовчки висів на трухлявому стовпі:
  
   “За-жди, почекай, почекай, не на вік ці хо-ло-ди!
  
   Роз-та-не зима, не розтануть його слі-ди-и-и…” -
  
  
  Тут уже не витримали навіть сталеві нерви особи в цивільному. Всі, не змовляючись, рвонули до машин. Глухо клацнули дверцята. Жовто-синя міліцейська “Волга” та білява “швидка допомога” чимдуж тікали геть від страшної вимерлої Тимо-шівки, намагаючись якомога швидше вирватись на рятівне шосе, а навздогін їм дико та неприродно весело горлав самітній репродуктор:
  
   “Не мар-не твоє че-кан-ня,
  
   По-вер-неться знов ко-хан-ня,
  
   По вес-ні воно по-вер-неться назав- жди!”
  
  
  Луна котилася степом, і далекі могили на обрії легенько пританцьовували в такт, коливаючись у розпеченому повітрі.
  
  
  This file was created
  with BookDesigner program
  bookdesigner@the-ebook.org
  21.05.2009
  
  Оглавление
  Розділ 1 СОН
  Розділ 2 ГАЙДАМАКА
  Розділ 3 ТАРАСИКОВА НІЧ
  Розділ 4 КНЯЖИЧ
  Розділ 5 ДІВОЧІЇ НОЧІ
  Розділ 6 ВАРНАК
  Розділ 7 МОСКАЛЕВА КРИНИЦЯ
  Розділ 8 ПРИЧИНА
  Розділ 9 РОЗРИТА МОГИЛА
  
Оценка: 10.00*3  Ваша оценка:
Связаться с программистом сайта.

Новые книги авторов СИ, вышедшие из печати:
О.Болдырева "Крадуш. Чужие души" М.Николаев "Вторжение на Землю"

Как попасть в этoт список

Кожевенное мастерство | Сайт "Художники" | Доска об'явлений "Книги"