Мене звати Себастьян Руд. Хоч я доволі відомий громадський адвокат, ви не побачите мого імені на рекламних щитах чи автобусних зупинках, воно не кинеться вам в очі із жовтих сторінок. Я не фінансую можливості потрапити в телевізор, однак таки часто туди потрапляю. Мого імені немає в жодному телефонному довіднику. Я не маю звичайного офісу. Я ношу зброю — легально — оскільки моє ім’я і зовнішність можуть привертати увагу того штибу людей, представники якого зазвичай мають зброю і не вагаються, щоб нею скористатися. Живу я сам, сплю зазвичай сам, та мені й невластиві терпіння і чуйність, необхідні для дружби. Закон — це моє життя, він завжди цілком мене поглинає і лише часом винагороджує. Я б не назвав його «ревнивою коханкою», як хвацько висловився якийсь невідомий добродій. Це більше схоже на владну дружину, яка контролює чекову книжку. Та шляху назад немає.
Щоночі мені доводиться спати в дешевих мотельних кімнатах, щотижня в інших. Я не прагну заощадити, радше просто намагаюся лишитися в живих. Є чимало людей, які залюбки пришили б мене просто зараз, кілька з них висловились цілком однозначно. На юрфаці не розказують, що якось вам доведеться захищати людину, звинувачену у злочинах настільки мерзенних, що звичайним мирним громадянам пасувало б повстати і погрожувати прикінчити звинуваченого, його адвоката й навіть суддю.
А мені вже цим погрожували. Це складова роботи адвоката негідників, вузької професійної спеціалізації, до якої мені довелося втрапити десять років тому. Коли я закінчив юридичний факультет, роботи було негусто. Я неохоче взявся за практику на умовах часткової зайнятості в державному офісі громадського захисту. Звідти подався до невеличкої збиткової фірми, яка займалася винятково захистом у кримінальних справах. За кілька років та фірма збанкрутувала, і я опинився на вулиці, сам-один серед безлічі таких само охочих підзаробити.
Визначальною для мене стала одна справа. Не можу сказати, що вона зробила мене відомим. Та й справді, як можна назвати відомим адвоката в місті з мільйонним населенням? Чимало пройдисвітів вважають себе відомими. Вони посміхаються вам з рекламних щитів, ніби вмовляючи вас збанкрутувати, і чваняться в телевізійній рекламі, начебто щиро турбуються про ваші тілесні ушкодження. Однак за публічність їм доводиться платити. Я не з таких.
Триває мій процес у понурому забитому провінційному містечку Міло, за дві години від мого житла у Сіті. Я захищаю розумово неповноцінного вісімнадцятирічного хлопчину, звинуваченого у вбивстві двох маленьких дівчаток у спосіб найжахливіший зі всіх, що я бачив, а бачив я чимало. Мої клієнти майже завжди винні, тож я не надто побиваюся, коли вони отримують те, на що заслужили. Однак у цій справі Ґарді не винен, та суть не в цьому. Не в цьому суть. Цими днями для Міло важливо те, що Ґарді засудять і винесуть смертний вирок з якнайшвидшим приведенням у дію, аби місту полегшало і воно рушило далі. І куди ж йому рушати? А біс його зна, мене це не обходить. Ця місцина п’ятдесят років рухалася до занепаду, тож один паршивий вирок навряд чи змінить цей напрямок. Я читав і чув тезу про те, що Міло потребує «завершення справи», хай би що то означало. Треба бути ідіотом, аби повірити, що це містечко якимось чином досягне розквіту, добробуту й терпимості, щойно стратять Ґарді.
Моя робота неоднозначна і складна, та водночас дуже проста. Штат платить мені за надання якнайкращого захисту підзахисним, яким загрожує смертна кара, а отже я повинен змагатися не на життя, а на смерть і дерти горлянку в судовій залі, де ніхто мене не слухає. Ґарді висунули обвинувачення ще в день арешту, і це слухання є чистою формальністю. Тупі безголові копи сфабрикували докази. Прокурор про це знає, та йому бракує сміливості. А ще він думає переобратися наступного року. Суддя дрімає. Присяжні — милі й прості люди — наївно спостерігають за процесом і незмінно охоче вірять у брехні, що їх виголошують поважні можновладці з трибуни свідка.
У Міло не бракує дешевих мотелів, однак я не можу тут залишатися. Мене лінчують, а чи спалять живцем, а чи, якщо мені пощастить, снайпер поцілить мені межи очі, і все завершиться вже за мить. Державна поліція надає охорону під час слухань, та я чудово знаю, що ці хлопці собою не ризикуватимуть. Вони дивляться на мене такими ж очима, як і більшість людей. Я патлатий нахабний фанатик, схиблений на боротьбі за права убивць дітей і все таке.
До мотелю, в якому я зупинився зараз, «Гемптон Інн», від Міло двадцять п’ять хвилин їзди. Номер коштує 60 доларів за ніч, штат компенсує мені ці витрати. У сусідньому номері мешкає Напарник — озброєний до зубів здоровань, який одягається в чорні костюми і всюди мене супроводжує. Напарник мені і водій, і охоронець, і довірена особа, і помічник, і посильний, і єдиний друг. Я здобув його прихильність, коли суд присяжних визнав його невинним в убивстві офіцера нарковідділу, який працював під прикриттям. Із судової зали ми вийшли пліч-о-пліч і відтоді стали нерозлийвода. Принаймні двічі його намагалися вбити колишні поліцейські. Одного разу полювали на мене.
Ми тримаємось. Чи, може, я мав би сказати — ми ухиляємось.
2.
О восьмій ранку Напарник стукає в мої двері. Час вирушати. Ми вітаємося і всідаємось у мою машину — великий чорний вантажний фургон «Форд», добряче переобладнаний, щоб задовольняти мої потреби. Оскільки фургон є й офісом, задні сидіння було переставлено навколо столика, що розкладається від стіни. Є й софа, на якій я зазвичай ночую. Усі вікна затемнені й куленепробивні. Є телевізор, стереосистема, інтернет, холодильник, бар, кілька стволів і чистий одяг. Ми з Напарником влаштовуємось на передніх сидіннях і, виїжджаючи з парковки, розпаковуємо гамбургери з фастфуду. Немаркований поліцейський автомобіль рухається попереду нас, супроводжуючи до Міло. Ще один такий автомобіль їде за нами. Остання погроза надійшла електронною поштою два дні тому.
Напарник не озивається, поки до нього не заговорять. Я не запроваджував цього правила, але я його обожнюю. Напарника анітрохи не бентежать тривалі паузи в розмовах, як і мене. Майже не розмовляючи, з роками ми навчилися спілкуватися кивками, підморгуванням і мовчанням. На півдорозі до Міло відкриваю файл і починаю робити нотатки.
Подвійне вбивство було настільки жорстоким, що жоден місцевий адвокат не взявся б за цю справу. А тоді заарештували Ґарді, і одного-єдиного погляду на Ґарді вистачало, щоб вважати його винним. Довге волосся, пофарбоване в смолянисто-чорний колір, вище шиї — вражаюча колекція пірсингів, а нижче — татуювання, та до цього ще сталеві сережки, холодні тьмяні очі і самовдоволена посмішка, що ніби промовляє: «Окей, я це зробив, то й що?». У найпершій статті місцева газета Міло описала його як «члена сатаністського культу, який притягувався за розбещення неповнолітніх».
А як же чесність і неупередженість? Він ніколи не був членом сатаністського культу, та й розбещення неповнолітніх і близько не було. Але відтоді Ґарді був винним, і я не перестаю дивуватися, що ми протрималися так довго. Вони хотіли повісити його ще кілька місяців тому.
Що й казати, кожен адвокат у Міло замкнув двері й вимкнув телефон. У містечку немає системи громадського захисту — воно надто маленьке, тож неприбуткові справи розподіляє суддя. Неписане правило містечка передбачає, що такі малооплачувані справи дістаються молодим адвокатам, оскільки (1) хтось же мусить і (2) старші адвокати бралися за таке, коли були молодшими. Однак ніхто не захотів захищати Ґарді, та й, по правді, я не став би їх звинувачувати. Це їхнє місто, це їхні життя, а спілкування з отаким подвійним убивцею могло б серйозно нашкодити кар’єрі.
Ми як суспільство дотримуємося віри в справедливий судовий розгляд для звинувачуваного в тяжкому злочині, та дехто обурюється, коли йдеться про надання компетентного адвоката для гарантовано справедливого судового розгляду. Такі адвокати, як я, звикли до запитання: «Та як ви можете представляти інтереси такого мерзотника?».
Зазвичай я кидаю: «Хтось же мусить» — і йду геть.
Хіба нас насправді цікавлять справедливі судові розгляди? Ні, не цікавлять. Ми хочемо правосуддя, і то негайно. А правосуддя, як вважається, у кожному конкретному випадку може бути своє.
А ще ми не надто переймаємося справедливими судовими розглядами, бо ми їх не маємо. Презумпція невинуватості перетворилася на презумпцію винуватості. Вага доказів — пародія, адже докази часто вводять в оману. Винуватість без обґрунтованих сумнівів означає: якщо він, можливо, скоїв це, то приберімо його подалі з очей.
Коротше кажучи, адвокати поховалися, і у Ґарді не було захисника. Тож завдяки своїй репутації — сумно це чи ні — я невдовзі отримав дзвінок. У цій частині країни в юридичних колах чудово знають: якщо не можете знайти нікого іншого, зателефонуйте Себастьяну Руду. Він захищатиме будь-кого!
Коли Ґарді заарештували, люд юрмився довкола в’язниці й голосно вимагав правосуддя. Коли поліція конвоювала Ґарді до автомобіля, який мав відвезти його до суду, натовп проклинав його й закидав помідорами і камінням. Це було детально висвітлено у місцевій газеті і навіть потрапило до вечірніх новин Сіті (у Міло немає мережевої станції, лише бюджетне кабельне телебачення). Я вимагав змінити місце проведення слухань, вмовляв суддю перенести процес за сотню миль звідси, щоб ми могли сподіватися знайти присяжних, не налаштованих щодо юнака упереджено, чи принаймні не схильних проклинати його щодня. Але це було відхилено. Усі мої клопотання, подані до початку слухань, було відхилено.
Знову ж таки, місту потрібне правосуддя. Місту потрібне зближення. Мене і мій фургон не зустрічає юрма, коли ми під’їжджаємо до будівлі суду, та постійні дійові особи вже тут як уродились. Вони зовсім близько купчаться за поліцейською огорожею, тримають у руках примітивні плакати із влучними гаслами: «Убивцю дітей — на шибеницю», «Йому місце у пеклі», «Негідник Руд — геть із Міло!» Тут із дюжина цих убогих особин, вони просто чекають, щоб поцькувати мене та, головне, продемонструвати свою ненависть Ґарді, який прибуде сюди хвилин за п’ять. У перші дні слухань ця невеличка юрба привертала до себе увагу камер, кілька з цих людей із плакатами навіть потрапили в газети. Це їх, звісно, надихнуло, відтоді вони стовбичать тут щоранку. Гладуха Сьюзі з плакатом «Негідник Руд», здається, готова пристрелити мене. Буллет Боб, який назвався одним із родичів убитих дівчаток, розводився на тему «Слухання — це марнування часу». Боюся, тут він мав рацію.
Коли фургон зупиняється, Напарник швидко обходить його, підходить до дверцят з мого боку, де до нього приєднуються троє хвацьких супроводжуючих приблизно його розмірів. Я виходжу з авта, повністю прикритий, і прошмигую в задні двері будівлі суду, а Буллет Боб вигукує, що я проститутка. Ще одне безпечне прибуття. Мені не відомо про жоден випадок в наші часи, коли адвоката застрелили в момент входу до будівлі суду посеред судового розгляду. Однак я змирився з тим, що цілком можу стати першим.
Ми піднімаємося вузькими задніми сходами, прохід якими заборонено для інших, і мене проводять до крихітної кімнати без вікон, в якій раніше в’язні чекали на зустріч із суддею. За кілька хвилин прибуває Ґарді, цілий і неушкоджений. Напарник виходить і зачиняє двері.
— Як справи? — питаю, коли ми залишаємося вдвох.
Він усміхається й потирає зап’ястки, розкуті на кілька годин.
— Здається, нормально. Не виспався.
А ще він не помився, бо не любить приймати душ. Часом він миється, але гарячу воду не вмикають. Тому від Ґарді тхне давнім потом і брудною постіллю, і я тішуся, що від присяжних він буде достатньо далеко. Чорна фарба потроху облазить з його волосся, воно щодня світлішає, а шкіра блідне. Ці зміни кольорів відбуваються на очах у присяжних. Для них це ще одна ознака його тваринних нахилів і зв’язків із сатаністами.
— Що буде сьогодні? — цікавиться він з напівдитячим інтересом. У нього IQ на рівні 70. Цього достатньо, щоб бути притягнутим до відповідальності і засудженим до смертної кари.
— Боюся, нічого нового, Ґарді. Анічогісінько нового.
— Ви можете примусити їх припинити брехати?
— Ні, не можу.
У влади немає речових доказів причетності Ґарді до убивств. Жодних. Однак замість зважити на цю відсутність доказів і повторно розслідувати справу, влада робить те, що робить зазвичай. Вона вперто гне свою лінію через обман і фальшиві свідчення.
Ґарді два тижні провів у судовій залі, слухаючи брехню, заплющивши очі й повільно похитуючи головою. Він може хитати головою годинами поспіль, і присяжним може спасти на думку, що він божевільний. Я казав йому припинити, сісти, взяти ручку і писати щось у блокноті, щоб удати, ніби він при тямі й хоче боротися, хоче перемогти. Але він просто не може цього робити, а я не можу сперечатися зі своїм клієнтом у судовій залі. Також я казав йому прикрити руки і шию, щоб приховати татуювання, але він ними пишається. Я казав йому познімати пірсинг, та він воліє залишатися таким, як є. Керівництво в’язниці у Міло забороняє всі види пірсингу, крім, ясна річ, випадку, коли ви — Ґарді і вас ще повезуть до зали суду. У цьому разі обвішайте пірсингом всю свою пику. Виглядайте якнайсхибнутішим і якнайогиднішим сатаністом, Ґарді, аби ваш пірсинг не викликав сумнівів у вашій вині.
На гачку — вішак з його повсякденним одягом — білою сорочкою і простими штаньми. Я заплатив за цей простенький ансамбль. Він повільно розстібає оранжевий в’язничний комбінезон і знімає його. Білизни він не носить, це я побачив ще в перший день слухань і відтоді намагався не зважати на це. Він повільно одягається.
— Стільки обману, — каже Ґарді.
І він правду каже. Влада вже викликала дев’ятнадцять свідків, і кожен з них як не прибрехав, то геть усе збрехав. Патологоанатом, який робив розтин у державній кримінальній лабораторії, повідомив присяжним, що дві неповнолітні жертви потонули, але додав, що «травми від удару тупим предметом» на головах також відіграли свою роль. Обвинуваченню хотілося, щоб присяжні повірили, що дівчаток зґвалтували і до смерті побили, перш ніж кинути в ставок. Немає жодного речового доказу, що жертви піддалися будь-якій формі сексуального впливу, але це не завадило обвинуваченню включити цей момент до справи. Я напосідав на патологоанатома три години, але безнадійно сперечатися з експертом, навіть із некомпетентним.
Оскільки доказів влада не має, їй довелося дещо сфабрикувати. Найбільше обурили свідчення в’язничного стукача, якого називали Півником — отаке красномовне прізвисько. Півник — відомий судовий брехун, він свідчить постійно і скаже будь-що, що забажають прокурори. Щодо Ґарді — Півник вкотре опинився у в’язниці за розповсюдження наркотиків, йому загрожує десять років ув’язнення. Копам були потрібні якісь свідчення, і під руку їм саме втрапив Півник. Вони розповіли йому про деталі злочину, а тоді перевели Ґарді з регіональної в’язниці до окружної, де утримували Півника. Ґарді не знав, чому його перевели і що він потрапив у пастку. Це трапилося до того, як залучили мене. Вони помістили Ґарді у маленьку камеру з Півником, який прагнув поговорити і хотів чим-небудь допомогти. Він заявив, що ненавидить копів і знайомий з кількома хорошими адвокатами. А ще він читав про вбивство двох дівчаток і йому здавалось, він здогадувався, хто насправді їх убив. Оскільки Ґарді нічого не знав про вбивство, додати йому було нічого. Однак за двадцять чотири години Півник заявив, що почув повне зізнання. Копи витягли його з камери, і Ґарді більше не бачив його, аж до слухань. Як свідок, Півник ретельно вимився, надягнув білу сорочку з краваткою, підстригся і приховав від присяжних свої татуювання. У найяскравіших деталях він розповідав, як Ґарді стежив за дівчатками аж до лісу, зіштовхнув їх з велосипедів, позв’язував, позатуляв роти, а тоді мучив, домагався, потім бив їх і зрештою покидав у ставок. За версією Півника, Ґарді був під кайфом і слухав хеві метал.
Це був справжній спектакль. Я знав, що то суцільна брехня. Це знали Ґарді і Півник, а також копи і прокурори, та й суддя, думаю, був такої ж думки. Однак присяжні на це повелися, вони з відразою й ненавистю дивилися на мого клієнта, який слухав із заплющеними очима, похитуючи головою: ні, ні, ні. Свідчення Півника були настільки неймовірними, жахливими і детальними, що місцями складно було повірити у їх сфабрикованість. Хіба можна так брехати?!
Я дотискував Півника вісім годин поспіль, цілий довгий виснажливий день. Суддя роздратувався, присяжні знесилились, та я міг продовжувати ще тиждень. Я запитав Півника, скільки разів він свідчив на судових слуханнях. Він сказав, що, може, двічі. Я підняв записи, освіжив йому пам’ять і пройшовся по дев’яти інших слуханнях, в яких він утинав подібні речі для наших чесних і сумлінних прокурорів. Коли дещо в його затьмареній пам’яті прояснилося, я поцікавився, скільки разів прокурори скорочували йому термін після того, як він брехав для них у суді. Він сказав — ніскільки, тож я ще раз пройшовся по всіх дев’яти справах. Я попрацював з документами. Я чітко і ясно показав усім, а особливо присяжним, що Півник — брехун і стукач, який постійно давав фальшиві свідчення в обмін на пом’якшення вироку.
Зізнаюся: в суді я лютую, і часто це шкодить. Я втратив самовладання через Півника і тиснув на нього так нещадно, що деякі присяжні стали йому співчувати. Нарешті суддя сказав мені продовжувати, але я не став. Ненавиджу брехунів, особливо тих, які присягаються казати правду, а тоді дають фальшиві свідчення проти мого клієнта. Я кричав на Півника, суддя кричав на мене, час від часу усі зривалися на крик. Справі Ґарді це не пішло на користь.
Можете думати, що прокурор міг би припинити цей парад брехні надійним свідком, але для цього знадобилася б крихта розуму. Наступним свідком обвинувачення був інший в’язень, інший наркоман, який засвідчив, що перебував у коридорі неподалік од камери Ґарді і чув його зізнання Півникові.
Брехня на брехні.
— Будь ласка, зупиніть їх, — каже Ґарді.
— Я намагаюся, Ґарді. Роблю все, що можу. Нам час іти.
3.
Супровід проводить нас до судової зали, знову вщерть заповненої людом, що напружено очікує. Це десятий день розгляду справи, і я впевнений, що у цьому занедбаному містечку більше нічого зараз не відбувається. Ми їх розважаємо! Зала повна-повнісінька від першого до останнього удару молотка, навіть під стінами стоять. Дякувати Богу, хоч погода холодна, інакше ми тут умивалися б потом.
Кожен судовий розгляд справи про тяжкий злочин потребує присутності принаймні двох адвокатів захисту. Мій колега, чи «другий захисник», — Тротс, гладкий млявий молодик, який, певно, спалить свою адвокатську ліцензію і прокляне день, в який він колись з’явився в судовій залі. Він з маленького містечка, що за двадцять миль звідси, — цілком достатньо, здавалося йому, щоб захистится від неприємності приходити до Ґарді в нічних кошмарах. Тротс зголосився під час досудового розгляду і планував зіскочити перед розглядом справи по суті. Але його план не спрацював. Він партачив на досудовому розгляді, як новачок, потім спробував самовідведення. Не годиться, сказав суддя. Тоді Тротс вирішив, що може просто сидіти у другому кріслі, пробувати здобути певний досвід, відчути вагу справжніх слухань і все таке, але після кількох смертельних погроз він припинив ці спроби. Для мене смертельні погрози — річ така ж буденна, як ранкова кава чи брехня копів.
Я зробив три подання на усунення Тротса з другого крісла. Певна річ, усі відхилено, тож нам із Ґарді не вдалося усунути цього недоумка, який більше заважав, ніж допомагав. Тротс сідає якнайдалі, хоча, з огляду на нинішні стосунки Ґарді з гігієною, я навряд чи можу йому дорікати.
Кілька місяців тому Ґарді розповів мені, що під час першої бесіди з Тротсом в окружній в’язниці адвокат був шокований заявою Ґарді про невинуватість. Вони навіть посперечалися про це. Хіба може так поводитись сильний захисник?
Отож Тротс сидить в кінці столу, займається даремною писаниною, його очі нічого не бачать, вуха нічого не чують, але він відчуває на собі ці погляди усіх присутніх, які нас ненавидять і воліють повісити разом із нашим клієнтом. Тротс вважає, що і це мине і він повернеться до свого життя і кар’єри, щойно завершаться слухання. Він помиляється. Як тільки матиму нагоду, я подам скаргу про порушення етики до державної адвокатської колегії, в якій вкажу, що Тротс надавав «неефективну адвокатську допомогу» до початку і під час слухань. Я робив таке раніше і знаю, як це оформити. У мене з адвокатськими організаціями свої рахунки, а правила гри мені відомі. Коли я покінчу з Тротсом, він запрагне здати свою ліцензію і піти працювати на звалище автомобілів.
Ґарді сідає на місце посередині нашого столу. Тротс не дивиться на клієнта і не промовляє до нього ані слова.
Гувер, прокурор, підходить і подає мені аркуш паперу. Ми навіть не вітаємось. Поміж нами жодної приязні, і якби один з нас щось бовкнув із ввічливості, то другий неабияк здивувався б. Я зневажаю цього типа так само, як він зневажає мене, але в питаннях зневаги у мене є перевага. Чи не щомісяця я маю справу з самовдоволеними прокурорами, які брешуть, ошукують, перешкоджають, покривають, порушують етику і здатні на все, щоб здобути обвинувальний вирок, навіть коли вони знають правду і правда свідчить, що вони помиляються. Тож знаю я цю породу, цей типаж, цей підвид юристів, які ставлять себе понад законом, вважаючи себе за закон. А от Гувер рідко перетинається з такими негідниками, як я, бо, на жаль для нього, сенсаційних справ у нього небагато, і практично в жодній захисник не накидається на прокурора, як собака. Перетинався б він частіше зі скаженими захисниками — тоді, може, став би вправнішим у зневазі. Це, як на мене, стиль життя.
Я беру аркуш паперу і промовляю:
— То хто у тебе брехатиме сьогодні?
Він не відповідає, відходить на кілька кроків до свого столу, за яким стримано й поважно, на очах у присутньої публіки, радиться невелика ватага його помічників у темних костюмах. Тут вони на виду, вони учасники найбільшого шоу в їхніх жалюгідних нудних кар’єрах. І мені часто здається, що усі працівники офісу окружного прокурора, спроможні ходити, говорити, вбиратися в дешевий костюм і носити новенький портфель, зараз товпляться навколо столу, прагнучи почуватися причетними до правосуддя.
Судовий пристав гримає, я встаю, суддя Кауфман заходить, ми сідаємо. Ґарді відмовляється вставати на честь поважних людей. Спочатку це помітно бісило Його Честь. У перший день слухань — здається, кілька місяців тому — він накинувся на мене:
— Пане Руд, чи не будете ласкаві попросити свого клієнта піднятися?
Я попросив, та він відмовився. Суддю це зачепило, і ми потім обговорювали це в його кабінеті. Він погрожував звинуватити мого клієнта у неповазі до суду і протримати його у в’язниці протягом усього часу розгляду. Я намагався цьому сприяти, але проговорився, що така надмірна реакція може бути також згадана в апеляції.
— Що вони можуть мені зробити такого, чого досі не зробили? — мудро зауважив Ґарді.
Тому щоранку суддя Кауфман починає процедуру з промовистого неприємного похмурого погляду на мого клієнта, який зазвичай сутулиться на своєму стільці, посмикуючи кільце в носі або киваючи з заплющеними очима. Неможливо сказати, до кого з нас — до адвоката чи до клієнта — Кауфман ставиться з більшим презирством. Як і решта в Міло, він вже давно вважає Ґарді винним. І, як решта в цій залі, він зненавидів мене з першого ж дня.
Байдуже. Із такою роботою ви рідко знаходите союзників, та швидко здобуваєте ворогів.
Плануючи переобратися наступного року, як і Гувер, Кауфман вмикає свою фальшиву політиканську посмішку і запрошує всіх у цій судовій залі на ще один цікавий день пошуків істини. Згідно з розрахунками, які я зробив котрогось дня під час обідньої перерви, коли зала була порожня, позаду мене сидять приблизно 310 людей. За винятком матері й сестри Ґарді, усі палко прагнуть обвинувального вироку і його швидкого виконання. Суддя Кауфман має це забезпечити. Суддя, який досі приймав усі фальшиві свідчення з боку влади. Часом здається, що він боїться, що може втратити голос чи навіть два, підтримавши один з моїх протестів.
Коли всі всідаються, заводять присяжних. У бокс запхано чотирнадцять людей — дванадцять обраних плюс пара запасних на випадок чиєїсь хвороби чи інших обставин. Їх не ізолювали, хоч я цього вимагав, тож на ніч вони можуть іти додому і за вечерею перемивати кістки мені й Ґарді. Наприкінці кожного дня Його Честь попереджає їх не промовляти ані слова щодо справи, але ви можете майже чути, як вони базікають, їдучи звідси. Вони вже прийняли рішення. Якби вони голосували просто зараз, до того, як виступить хоча б один свідок захисту, вони визнали б його винним і вимагали б для нього страти. А потім героями повернулися б додому і розводилися про ці слухання до кінця своїх днів. Коли Ґарді зроблять ін’єкцію, вони будуть особливо пишатися своєю визначальною роллю у вчиненні правосуддя. У Міло їх звеличуватимуть. Їх вітатимуть, зупинятимуть на вулицях, впізнаватимуть у церкві.
Усе ще суплячись, Кауфман вітається з ними, дякує всім за громадянську службу, суворо запитує, чи хто-небудь контактував з ними з метою вчинення впливу. Цієї миті зазвичай кілька поглядів летять у мій бік, ніби я маю час, сили і безглуздя ночами скрадатися вулицями Міло й підбиратися до цих присяжних з метою (1) підкупити їх, (2) залякати їх (3) чи благати їх. Ніхто й не сумнівається, що я — єдиний шахрай у залі, зважаючи на всі гріхи, про які сповістила протилежна сторона.
По правді, були б у мене гроші, час і персонал, я справді пробував би підкупити і/або залякати кожного присяжного. Якщо вже влада зі своїми безмежними ресурсами береться шахраювати у справі й ошукувати на кожному кроці, то обман стає узаконеним. Нема ніяких чесних правил гри. Ніякої справедливості. Єдиний гідний шлях для адвоката, який захищає невинуватого клієнта — шахраювати у захисті.
Однак, якщо адвоката захисту піймають на обмані, його чи її притягнуть до відповідальності в суді, державна адвокатська колегія оголосить догану, навіть можуть винести обвинувачення. Якщо на обмані піймають прокурора, його або переоберуть, або підвищать до судді. Наша система ніколи не притягує до відповідальності прокурорів.
Присяжні запевняють Його Честь, що все гаразд.
— Пане Гувер, — дуже урочисто звертається він, — будь ласка, запрошуйте вашого наступного свідка.
Наступний від сторони обвинувачення — священик-фундаменталіст, який переобладнав старе представництво «Крайслер» на Храм Всесвітніх Жнив і збирає натовпи на свої щоденні спільні молитви. Якось я бачив його по місцевому телебаченню й цього мені вистачило, Тут він товкмачить, що побачив Ґарді пізнього вечора під час молодіжного служіння. За його версією, Ґарді був одягнений у футболку з рекламою хеві метал рок-гурту і якимось сатаністським написом. Відчувалася духовна боротьба, і Богові це не подобалось. Керуючись божественними вказівками, священик зрештою визначив джерело нечистої сили у натовпі, зупинив музику, підбіг до місця, де сидів Ґарді, і вигнав його геть.
Ґарді каже, що ніколи не був біля церкви. Ба більше, Ґарді запевняє, що за всі свої вісімнадцять років ніколи не був у приміщенні жодної церкви. Його мати це підтверджує. Як тут прийнято висловлюватись, родина Ґарді цілковито «нецерковна».
Приймати подібні свідчення у справі про тяжкий злочин абсолютно немислимо. Це безглуздя на межі з дурістю. З огляду на те що вирок буде обвинувальним, всю цю маячню переглядатиме неупереджений апеляційний суд за дві тисячі миль звідси. Ті судді, лише на крихту кмітливіші за суддю Кауфмана, та й то добре, скептично поставляться до вигаданої розповіді провінційного священика про суперечку, яка сталася приблизно за тринадцять місяців до злочину.
Я протестую. Відхилено. Я гнівно протестую. Гнівно відхилено. Гувер, здається, відчайдушно прагне залишити сатанізм у своїй версії справи. Суддя Кауфман вже давно відчинив ці дверцята, тож усе дозволено. Однак він їх причинить, щойно я почну викликати свідків. Пощастить, якщо нам вдасться внести в протокол із сотню слів.
У священика не сплачені податки в іншому штаті. Він не знає, що мені про це відомо, тож порозважаємось під час перехресного допиту. Не тому, що це матиме значення — не матиме. Ці присяжні вже готові. Ґарді — монстр, якому пряма дорога до пекла. Їхня справа — пришвидшити цей рух.
Він нахиляється, щоб прошепотіти:
— Пане Руд, присягаюся, я ніколи не був у церкві.
Я киваю і посміхаюся, бо це все, що я можу зробити. Адвокат захисту не може завжди вірити своїм клієнтам, та коли Ґарді каже, що ніколи не був у церкві, я йому вірю.
Священик має норов, і мені скоро вдається його розізлити. Я використовую несплачені податки, щоб добряче роздратувати його, і він на це ведеться. Я доводжу його до суперечки про Святе Письмо, Трійцю, кінець світу, говоріння «незнайомими» мовами, забави зі зміями, вживання отрути і поширеність сатаністських культів поблизу Міло. Гувер виголошує протести, і Кауфман їх задовольняє. Якоїсь миті набожний розчервонілий священик заплющує очі й підносить руки високо над головою. Я красномовно завмираю, зіщулююсь і дивлюсь на стелю так, ніби з неї випливає вогняна куля. Тоді він оголошує мене атеїстом і каже, що мені місце у пеклі.
— Хіба ви маєте повноваження відправляти людей до пекла? — огризаюсь я.
— Бог каже мені, що ваше місце у пеклі.
— То дайте Йому мікрофон, щоб усі почули.
Двох присяжних це смішить. Кауфману вривається терпець. Він стукає молотком і оголошує обідню перерву. Ми весь ранок згаяли на цього нікчемного лицемірного виродка і його брехливі свідчення, але він не перший місцевий мешканець, який вклинився в слухання. У містечку просто повно типів, які прагнуть стати героями.
4.
Обідня перерва — справжнє задоволення. Через небезпеку виходити з будівлі суду, навіть із судової зали, ми з Ґарді з’їдаємо сендвічі просто за столом захисту. Присяжним приносять такі самі коробки з ланчем. Приносять шістнадцять коробок, перемішують їх, навмання вибирають дві для нас, а решту відносять в кабінет присяжних. Це була моя ідея, бо я не хотів би бути отруєним. Ґарді не переймається: він просто зголоднів. Він каже, що можна собі уявити, яка їжа у в’язниці і що він не довіряє охоронцям. Там Ґарді нічого не їсть, тож, оскільки він тримається тільки на цих ланчах, я запитав у судді Кауфмана, чи не міг би округ розкошелитися і видавати малому по два «гумових» сендвічі з куркою, додаткову порцію смаженої картоплі і маринований огірок. Інакше кажучи, по дві коробки з ланчем замість однієї. Відхилено.
Отож Ґарді дістається половина мого сендвіча і всі мої овочі. Не був би я таким голодним — віддав би йому всю коробку з цією лайняною їжею.
Напарник приходить і знову йде на увесь день. Він боїться надовго лишати наш фургон на одному місці, з огляду на високу ймовірність отримати порізані шини і побиті вікна. А ще в нього є деякі обов’язки, і один з них — час від часу зустрічатися зі Слоном.
У подібних випадках, коли я потрапляю на поле бою у маленькому містечку, яке вже склало свою думку і вже готове убити одного зі своїх мешканців за якийсь огидний злочин, потрібен певний час на пошук контакту. Таким контактом зазвичай є інший адвокат, місцевий, який також захищає звинувачених у кримінальних злочинах і щотижня чубиться з поліцейськими і прокурорами. Такий контакт зринає рано чи пізно, потайки, боячись бути викритим у зраді. Він знає правду або щось близьке до неї. Він знайомий із гравцями — поганими акторами, а часом і хорошими. Оскільки його виживання залежить від підтримання стосунків з копами, службовцями суду і помічниками прокурора, систему він знає.
У справі Ґарді таким моїм союзником став Джиммі Бресап. Ми його називаємо Слоном. Я ніколи з ним не бачився. Він діє через Напарника, і зустрічаються вони в доволі дивних місцях. Напарник каже, що йому близько шістдесяти, у нього довге поріділе сиве волосся, кепський одяг, гучна і лайлива мова, жорстка вдача і він небайдужий до випивки. «Я у старості?» — перепитав я. «Не зовсім», — отака стримана відповідь. При всій хвалькуватості і гучних словах Слон боїться надто зближуватися із захисниками Ґарді.
Слон каже, що Гувер зі своєю ватагою вже знають, що вони взяли не того хлопця, але вони так багато вклали, що не можуть зупинитися і визнати власні помилки. Каже, з найпершого дня ходили чутки про справжнього вбивцю.
5.
П’ятниця, усі в судовій залі вже добряче стомилися. Я годину затято допитував прищавого миршавого шмаркача, який стверджує, що був на тому церковному служінні, коли Ґарді накликав демонів і все зіпсував. По правді, я бачив чимало фальшивих свідчень у суді, але це — найнікчемніше. Крім того, що воно неправдиве, воно ще й абсолютно не стосується справи. Жоден інший прокурор не вдавався б до такого. Жоден інший суддя не дозволив би такого. Нарешті Кауфман оголошує перерву на вихідні.
Ми з Ґарді зустрічаємося в кімнаті очікування, де він перевдягається у в’язничний комбінезон, поки я банально зичу йому гарних вихідних. Даю йому десять баксів на торговий автомат. Він каже, що завтра мама принесе йому лимонні тістечка, його улюблені. Часом охоронці їх пропускають, часом з’їдають самі. Ніколи не знаєш наперед. У середньому охоронці важать по триста фунтів, тож, думаю, без вкрадених ласощів їм не обійтись. Я кажу Ґарді, щоб на вихідних прийняв душ і вимив волосся.
— Пане Руд, якщо я знайду бритву, мене не стане, — каже він. І проводить вказівним пальцем по шиї.
— Не кажи такого, Ґарді.
Він вже говорив про це раніше, він не жартує. Хлопець не має заради чого жити і йому вистачає кебети, щоб знати, що буде далі. Дідько, та це й сліпому видно. Ми тиснемо один одному руки і я швидко спускаюся задніми сходами. Напарник і супровід зустрічають мене біля задніх дверей і проводять аж до мого автомобіля. Ще один безпечний вихід.
Вже за межами Міло я починаю дрімати і засинаю. За десять хвилин у мене вібрує телефон, я відповідаю. У супроводі патрульних ми повертаємось до мотелю, забираємо свої речі і виписуємось. Невдовзі ми вже самі прямуємо до Сіті.
— Бачився зі Слоном? — питаю в Напарника.
— Аякже. Сьогодні ж п’ятниця, а він, певно, по п’ятницях починає пити десь опівдні. Але тільки пиво, він на цьому наголосив. Тож я купив цілу упаковку — шість банок — і ми трохи покаталися. Нормально проїхалися, на схід, аж за місто виїхали. Він каже, Пілей — постійний клієнт.
— То ти вже випив пива? Може, я поведу?
— Тільке одне, бос. Сьорбав, поки не стало теплим. А Слон, до речі, випив своє холодним. Три.
— Ми віримо цьому типу?
— Я лише роблю свою роботу. З одного боку, йому можна довіряти, бо він прожив тут усе життя і всіх тут знає. З іншого, він такий гівнюк, що варто сумніватися в усьому, що він каже.
— Побачимо.
Я заплющую очі і провалююся в сон. Сон — це щось недосяжне посеред слухань у справі про тяжкий злочин, і я привчився засинати щоразу, як випадає нагода. Я викроїв десять хвилин на твердій лаві в порожній судовій залі під час обідньої перерви, а ще подрімав до третьої ранку у брудному мотельному номері. Часто, коли Напарник веде авто, я просто провалююсь у сон під розмірене гудіння двигуна. У якусь мить по дорозі до нашого звичного життя я відключаюсь.
6.
Сьогодні третя п’ятниця місяця, тож у мене традиційне побачення, якщо випити разом по два келихи можна назвати справжнім побаченням. Це більше схоже на похід до стоматолога. Насправді ця жінка не пішла б на побачення зі мною навіть під дулом пістолета, і це почуття взаємне. Та у нас є минуле. Ми зустрічаємося в одному й тому ж барі, за тим само столиком, де вперше разом повечеряли, це було наче в попередньому житті. Ностальгія тут ні до чого, просто так зручно. Це корпоративний бар у центрі міста, нічим особливим не прикметний, але атмосфера тут непогана, а по вечорах п’ятниці тут достатньо жваво.
Джудіт Вітлі прибуває першою і займає столик. Я з’являюся за кілька хвилин, коли вона ось-ось роздратується. Вона ніколи нікуди не запізнюється і вважає спізнення проявом слабкості. На її думку, мені властиві чимало таких проявів. Вона також адвокат — так ми з нею познайомились.
— Маєш стомлений вигляд, — каже вона без крихти співчуття. Вона також має ознаки втоми, і все ж для своїх тридцяти дев’яти вона неймовірна вродливиця. Щоразу, як бачу її, згадую, чому я так сильно в неї закохався.
— Дякую, а ти маєш чудовий вигляд, як завжди.
— Дякую.
— Минуло тільки десять днів, а ми вже геть знесиліли.
— І як успіхи? — цікавиться вона.
— Поки що ніяк, — вона в загальних рисах знає про справу Ґарді й про слухання, і вона знає мене. Якщо я вірю, що малий не винен, то їй цього достатньо. Але у неї є власні клієнти, через яких вона непокоїться і недосипає. Ми замовляємо напої: традиційний для п’ятничного вечора келих шардоне для неї та віскі сауер для мене.
Менш ніж за годину ми вип’ємо по два келихи, і цього вистачить на наступний місяць.
— Як Старчер? — питаю я.
Все ще сподіваюся, що колись зможу вимовляти ім’я свого сина, не ненавидячи його, та поки що цей день не настав. У його свідоцтві про народження я вказаний як батько, та мене не було поруч, коли він народився. Таким чином, ім’я визначала Джудіт. Воно більше скидається на прізвище, якщо взагалі годиться для використання.
— У нього все гаразд, — повідомляє вона самовдоволено, адже вона глибоко знає життя дитини, а я — ні. — Минулого тижня я бачилася з його вчителькою, і вона задоволена його успіхами. Вона каже, що він нормальний другокласник, який добре читає і насолоджується життям.
— Радий чути, — кажу я. «Нормальний» тут ключове слово, з огляду на нашу історію. Старчер не зростає нормально. Половину часу він проводить з Джудіт і її теперішньою партнеркою, а другу половину — з її батьками. Із пологового будинку вона забрала Старчера до помешкання, в якому жила із Ґвінет, жінкою, заради якої покинула мене. Наступні три роки вони намагалися офіційно всиновити Старчера, та я відчайдушно з ними боровся. Нічого не маю проти одностатевих пар, які всиновлюють дітей. Просто терпіти не міг Ґвінет. І я мав рацію. Невдовзі вони гучно розлучилися, а я з неабияким задоволенням спостерігав за цим здалеку.
Із часом усе стає складнішим. Приносять напої, ми не виголошуємо ввічливе «Будьмо» — марна трата часу. Ми просто негайно мусимо випити.
Я повідомляю неприємні новини:
— Наступного тижня до міста приїде моя мати, вона хоче побачити Старчера. Зрештою, це ж її єдиний онук.
— Знаю, — кидає вона. — Це твої вихідні. Можеш робити що хочеш.
— Правильно, але ти вмієш все ускладнювати. Я просто не хочу зайвих клопотів, ось і все.
— Твоя мати сама — суцільний клопіт.
Це щира правда, і я киваю. Джудіт і моя мати, м’яко кажучи, зненавиділи одна одну з самого початку. Настільки, що мама попередила, що викреслить мене із заповіту, якщо я одружуся із Джудіт. На той час я потай почав серйозно сумніватися в наших стосунках і нашому майбутньому, але спадок був моєю останньою надією. І хоч я сподівався, що мама доживе до ста років, її статки були чималими. Молодику з моїми прибутками потрібна мрія. Інша сюжетна лінія цієї сумної історії — те, що мама частенько використовує свій заповіт для шантажу власних дітей. Моя сестра вийшла заміж за республіканця — і її викреслили з заповіту. А через два роки республіканець, по-справжньому хороший хлопець, став батьком найпрекраснішої у світі онучки. Тепер мою сестру знову вписано в заповіт, принаймні ми так думаємо.
Хай там як, а я збирався розійтися із Джудіт, коли вона приголомшила новиною про свою вагітність. Я допускав своє батьківство, але питати про це напряму не став. Лише згодом я дізнався гірку правду — на той час вона вже зустрічалася із Ґвінет. Це стало для мене справжнім ударом. Упевнений — ознаки того, що моя мила кохана була справжньою лесбійкою, існували, та я не помічав жодної.
Ми побралися. Мама сповістила, що змінила заповіт і що я не отримаю жодного пенні. Ми жили разом час від часу п’ять жахливих місяців, залишалися формально одруженими ще п’ятнадцять і, щоб не з’їхати з глузду, розійшлися. Старчер з’явився приблизно в середині протистояння, жертвою якого став з самого народження, а ми відтоді дошкуляємо одне одному. Оцей ритуал зустрічання раз на місяць за келихом — це наша данина вимушеній ввічливості.