Кук Глен : другие произведения.

Вогняна ТІнь

Самиздат: [Регистрация] [Найти] [Рейтинги] [Обсуждения] [Новинки] [Обзоры] [Помощь|Техвопросы]
Ссылки:
Школа кожевенного мастерства: сумки, ремни своими руками
 Ваша оценка:
  
  ВОГНЯНА ТІНЬ[1]
  
  ГЛАВА 1 Ялівець
  
  ГЛАВА 2 Клеймо: Обочина дороги
  
  ГЛАВА 3 Ялівець: «Залізниця " Лілія»
  
  ГЛАВА 4 Засідка в Клеймі
  
  ГЛАВА 5 Ялівець: Марроне Шед
  
  ГЛАВА 6 Бійка в Клеймі
  
  ГЛАВА 7 Ялівець: Краг
  
  ГЛАВА 8 Клеймо: Кінець
  
  ГЛАВА 9 Ялівець: Плата за Смерть
  
  ГЛАВА 10 Поворот
  
  ГЛАВА 11 Ялівець: Робота в ніч
  
  ГЛАВА 12 Кургани
  
  ГЛАВА 13 Ялівець: Огорожа
  
  ГЛАВА 14 Ялівець: Черепиця
  
  ГЛАВА 15 Ялівець: Смерть бандита
  
  ГЛАВА 16 Ялівець: Неприємний сюрприз
  
  ГЛАВА 17 Ялівець: Підготовка до від'їзду
  
  ГЛАВА 18 Ялівець: Напустити туману
  
  ГЛАВА 19 Ялівець: Страх
  
  ГЛАВА 20 Ялівець: Поганий розмову
  
  ГЛАВА 21 Ялівець
  
  ГЛАВА 22 Ялівець: Суцільна біганина
  
  ГЛАВА 23 Ялівець: Допит
  
  ГЛАВА 24 Ялівець: Танець тіней
  
  ГЛАВА 25 Ялівець: Коханці
  
  ГЛАВА 26 Ялівець: Розставання коханців
  
  ГЛАВА 27 Ялівець: Вигнанець
  
  ГЛАВА 28 Ялівець: Ліза
  
  ГЛАВА 29 Ялівець: Розплата
  
  ГЛАВА 30 Ялівець: Нові неприємності
  
  ГЛАВА 31 Ялівець: Повернення
  
  ГЛАВА 32 Ялівець: Відвідувачі
  
  ГЛАВА 33 Ялівець: Зіткнення
  
  ГЛАВА 34 Ялівець: Політ
  
  ГЛАВА 35 Ялівець: Погані новини
  
  ГЛАВА 36 Ялівець: Феєрверк
  
  ГЛАВА 37 Ялівець: Тиша
  
  ГЛАВА 38 Ялівець: Штурм
  
  ГЛАВА 39 В бігах
  
  ГЛАВА 40 Луки: У пошуках виходу
  
  ГЛАВА 41 Луки: Корабель
  
  ГЛАВА 42 Луки: Утікач
  
  ГЛАВА 43 Луки: По свіжих слідах
  
  ГЛАВА 44 Луки: Поляна
  
  ГЛАВА 45 Луки: По гарячих слідах
  
  ГЛАВА 46 Луки: Біда
  
  ГЛАВА 47 Таверна: Втеча
  
  ГЛАВА 48 Таверна: Засідка
  
  ГЛАВА 49 Перехід
  
  Глен Кук
  
  ВОГНЯНА ТІНЬ[1]
  
  
  ГЛАВА 1
  
  Ялівець
  
  Всі люди народжуються проклятими — так кажуть мудрі. Всіх вигодовує Смерть.
  
  Перед цією Мовчазною Царицею схиляються все — досить ледь помітного руху цієї Володарки Мороку, легкого і беззвучного, як повільне падіння пера. Ніхто не розбере слів Її пісні. Ласкаво помирає молодим. А зло процвітає. Вона велить усіма Володарями Хаосу. Її дихання зупиняє серце.
  
  Ми знайшли місто, давним-давно створений в Її честь, але тепер такий старий, що про це всі вже забули. Темне велич Владичиці померкло, було забуте всіма, крім тих, хто належав до Її царства тіней. Але в Ялівець прийшла біда; в місто спустився привид, проник в даний з глибини минулих років. І тому Чорна Гвардія вирушила туди, в цей чужий місто, далеко за межі Імперії Леді... Але не відразу. Ми ще дуже далеко. І тільки два старих друга з жменькою людей, яких ми зустріли трохи пізніше, зіткнулися з Темрявою лицем до лиця.
  
  
  
  ГЛАВА 2
  
  Клеймо: Обочина дороги
  
  Дитячі голови висунулися з бур'яну, як головки земляних мишей, визирають зі своїх нірок. Діти спостерігали за наближенням солдатами.
  
  — Їх, мабуть, ціла тисяча, — прошепотів хлопчик.
  
  Колона тяглася і тяглася вдалину. Пил, яку солдати підняли, зносила вбік, до далеких горбах. Скрип і брязкіт обладунків з кожною хвилиною ставали все голосніше.
  
  День видався спекотним. Діти спітніли. Вони думали тільки про те, як би зануритися в струмок, що протікав поблизу. Але їх послали спостерігати за дорогою. За чутками, Леді вирішила покінчити з відродженим повстанським рухом в провінції під назвою «Клеймо».
  
  А це йшли її солдати. Все ближче. Похмурі, суворі люди. Ветерани. Судячи за віком, вони брали участь у розгромі повстанців шість років тому. Ця битва забрала чверть мільйона людських життів, серед яких був і батько двох спостерігають за солдатами дітлахів.
  
  — Вони! — видихнув хлопець.
  
  В його голосі звучав переляк і благоговійний страх, який майже межував із захопленням.
  
  — Це Чорна Гвардія.
  
  Дівчинка не так добре знала ворога.
  
  — Звідки ти знаєш?
  
  Хлопчик показав на кремезного чоловіка, що сидить на великий чалої коні. Волосся його були зворушені сивиною. А впевнена і навіть грубувата манера триматися показувала, що він звик командувати.
  
  — Це той, кого вони називають Капітаном. А той маленький, чорний, за ним, має бути, чаклун, якого звуть Одноокий. Бачиш його капелюх? Як ти і казала. А ті, що позаду, напевно, Елмо і Лейтенант.
  
  — А з ними є хто-небудь з Повалених? — Дівчинка піднялася вище, щоб краще було видно. — Де решта найзнаменитіші?
  
  Вона була молодшою. Хлопчик у свої десять років уже вважав себе солдатом Білої Троянди.
  
  Він смикнув свою сестру вниз.
  
  — Дурненька! Хочеш, щоб тебе помітили?
  
  — Ну і що?
  
  Хлопчик усміхнувся. Вона повірила своєму дядькові, Спритникові, який казав, що дітей гвардійці не чіпають. Хлопчик ненавидів свого дядька. Цей чоловік був боягузом.
  
  Всі, хто присягнув Білій Троянді, були боягузами. Вони лише грали в боротьбу з Леді. Найбільш сміливою операцією, яку вони провели, була засідка на випадкового кур'єра. А ворог, принаймні, мав мужністю.
  
  Хлопці виконали те, за чим їх послали. Побачили все, що їм було потрібно. Хлопчик взяв дівчинку за зап'ястя.
  
  — Пішли.
  
  Через зарості бур'яну вони поповзли до порослого лісом березі струмка.
  
  У них на шляху лягла тінь. Вони підняли очі і зблідли. Зверху на дітей дивилися троє вершників. У хлопчика перехопило подих. Ніхто не міг проскочити наверх непоміченим.
  
  — Гоблін!
  
  Стоїть у центрі маленька людина з жабьим особою криво посміхнувся.
  
  — До твоїх послуг, пацан.
  
  Хлопчик був в жаху, але все ж зберіг здатність міркувати.
  
  — Біжимо! — закричав він.
  
  Якщо тільки хто-небудь з них міг врятуватися.
  
  Гоблін повів рукою. З його пальців злетіло блідо-рожеве полум'я. Він зробив бросательное рух. Ударившись об невидиму перешкоду, хлопчик впав. Намагаючись вирватися з пастки, він бився, як потрапила в павутину муха. Його сестра хныкала десь поруч.
  
  — Доберіть-ка їх, — сказав Гоблін своїм людям. — Вони повинні розповісти нам цікаву історію.
  
  
  
  РОЗДІЛ 3
  
  Ялівець: «Залізниця " Лілія»
  
  «Лілія» стоїть в Квітневому провулку, в самому серці Котурна. У всьому Ялівці немає нетрів гірше цих. Тут кожен відчуває на мові присмак смерті, а людське життя цінується менше, ніж можливість хоча б годинку провести в теплі або скромно пообідати. Фасад «Лілії» осел і перекосився, чіпляючись за опори, зовсім як хто-небудь з які упилися в дошку відвідувачів. Задня стіна накренилася в протилежну сторону, а боки виставили напоказ сірі плями гнилі, изъевшей голе дерево стін. Вікна «Лілії» прикриті ганчірками, які тримаються на якихось дерев'яних уламках, а дах зяє провалами, в яких вітер, коли він дме з боку Воландских Гір, свистить і подвывает, наводячи сум. Там, в цих Горах, навіть у літні дні сріблястими прожилками виблискують і підморгують льодовики.
  
  Морські вітри трохи краще. Вони приносять холодну вогкість, що гризе і гризе кістки. Вони ж приганяють і крижані брили. Уламки льоду кружляють по гавані.
  
  Кудлаті руки Гір тягнуться в бік моря, охоплюючи Річковий Порт і утворюючи як би жменю, яка зачерпнула і місто і гавань. Місто постало по обох берегах річки, деручись вгору по схилах.
  
  Багатство в Ялівці піднімає тебе над іншими, і ти починаєш підніматися вгору, геть від річки. Коли люди Котурна піднімають очі, відірвавшись від своєї убогості, над собою вони бачать будинки багатіїв. Тих, хто, гордо задерши ніс, поглядає на сусідів.
  
  Ще вище, вінчаючи крайки гір, стоять два замки.
  
  З південної сторони — Черепиця, спадкове гніздо володарів Ялівцю. Там панує жахлива розруха і запустіння. Втім, як і в більшості будівель в Ялівці.
  
  Нижче Черепиці знаходиться священне місце Ялівцю, Огорожа. А під нею лежать Катакомби. В очікуванні Судного Дня там спочивають півсотні поколінь жителів міста. Їх охороняють Вартові Мертвих.
  
  На північної кордоні стоїть недобудована фортеця, яку називають просто Чорним Замком. Жахлива, чужа людині архітектура. Зі стін дивляться неймовірні монстри, а на вежах застигли в агонії гігантські змії. У схожому на обсидіан камені, з якого складені стіни, не проглядається жодного стику. Замок безперервно зростає.
  
  Населення Ялівцю просто ігнорує сама присутність Замку, так само як і його постійне розширення. Ніхто не поспішає дізнатися, що там відбувається. У безперервну боротьбу за виживання у людей просто немає часу, щоб підняти свій погляд так високо.
  
  
  
  ГЛАВА 4
  
  Засідка в Клеймі
  
  
  Я витягнув сімку, подивився карти, зніс трійку і втупився на свого самотнього туза.
  
  — Все-таки він, — пробурмотів зліва від мене Лихвар.
  
  Я з цікавістю подивився на нього.
  
  — З чого це ти вирішив?
  
  Він витягнув карту, вилаявся, зніс.
  
  — У тебе обличчя як у остиглого трупа, який ти намагаєшся оживити. Навіть очі.
  
  Льодяник потягнув карту, матернулся, зніс п'ятірку.
  
  — Він правий, Каркун. Ти стаєш таким непроникним, що одразу все ясно. Давай, Масляний.
  
  Масляний подивився на свої карти, потім на колоду. Подивився так, як ніби вирішив вирвати собі перемогу прямо з зубастою пащею поразки. Він потягнув.
  
  — Лайно. — Йому довелося знести те, що він витягнув з колоди. Це був король.
  
  Я показав їм свого туза і загреб виграш.
  
  Поки Масляний збирав карти, Льодяник втупився кудись мені за спину. Погляд його був суворий і холодний.
  
  — Що таке? — запитав я.
  
  — Наш господар осмілів. Намагається злиняти, щоб попередити їх.
  
  Я обернувся. Всі інші теж. Один за іншим господар таверни і його відвідувачі опустили очі і притихли. Всі, крім високого смаглявого чоловіка, який сидів у тіні, недалеко від каміна. Він підморгнув і підняв склянку, ніби вітаючи. Я спохмурнів. У відповідь він тільки посміхнувся.
  
  Масляний здав.
  
  — Сто дев'яносто три, — відповів я.
  
  Льодяник поморщився.
  
  — Чорт тебе дері, Каркун, — сказав він без жодного виразу.
  
  Так, я вважав партії. Це краще всяких годин. По них можна чудово відміряти наше життя в якості бійців Чорної Гвардії. З часу битви в Амулеті я зіграв більше десяти тисяч партій. І тільки одному богу відомо, скільки я зіграв до того, як зайнявся підрахунками.
  
  — Думаєш, вони нас надули? — запитав Лихвар. Від довгого очікування він вже почав нервувати.
  
  — Не помічаю. — Льодяник з надмірною обережністю розкрив свої карти.
  
  З ним все ясно. Тут щось круте. Я ще раз глянув на свої. Двадцять один. Напевно, спалять, але найкращий спосіб його зупинити... Я зіграв на пониження.
  
  — Двадцять один.
  
  — Ти-сучий син, — скоромовкою випалив Масляний.
  
  У нього було двадцять два. У Льодяника — три дев'ятки, туз і трійка. Усміхаючись, я знову загреб виграш.
  
  — Виграєш ще раз, ми твої рукави перевіримо, — пробурчав Лихвар.
  
  Я зібрав карти і почав тасувати.
  
  Рипнули двері задня. Всі застигли, дивлячись у бік кухні. Там хтось рухався.
  
  — Дурень! Де ти, чорт візьми?
  
  Господар таверни з жахом подивився на Льодяника. Той ткнув його кулаком у бік.
  
  — Я тут, Бик, — відгукнувся Придурок.
  
  — Продовжуємо грати, — прошепотів Льодяник.
  
  Я почав здавати.
  
  З кухні з'явився чоловік років сорока. За ним увійшли ще кілька. На всіх плямиста зелений одяг, перекинуті через плече луки.
  
  — Вони напевно захопили дітей, — сказав Бик. — Не розумію, яким чином, але... — Він угледів щось в очах Придурка. — В чому справа?
  
  Ми здорово його залякав, тому господар і не зважився нас видати.
  
  Втупившись у свої карти, я повільно витягнув пружинну трубку. Всі пішли мій приклад. Лихвар зніс ту карту, яку витягнув з колоди, — двійку. Зазвичай він намагається грати на пониження. Його теперішню поведінку говорило про те, що він дуже нервує.
  
  Льодяник відсунув убік знесення і відкрив туза, двійки і трійки однієї масті. Зніс він вісімку.
  
  — Я казав тобі, не треба було посилати дітей, — заскиглив один із супутників Бика. З боку здавалося, ніби вони продовжують стару суперечку.
  
  — Мені не потрібні ніякі «я тобі казав», — прогарчав Бик. — Придурок, я призначив тут збір. Доведеться всім выместись звідси.
  
  — Не можна бути абсолютно впевненим, — сказав інший чоловік у зеленому. — Адже ти знаєш дітей.
  
  — Ти сам себе дурачишь. Шукачі Леді у нас на хвості.
  
  — Я говорив, що не треба було нападати... — знову завів свою пісеньку скиглій, але раптом замовк, помітивши присутність незнайомців і неприродне поведінку інших відвідувачів.
  
  Бик схопився за меч.
  
  Їх було дев'ять, вважаючи Придурка і ще кількох занадто жвавих відвідувачів. Льодяник перекинув картковий стіл. Ми натиснули на курки трубок. Чотири отруєні стріли просвистіли через зал. Ми вихопили мечі.
  
  Все закінчилося в лічені секунди.
  
  — Всі цілі? — запитав Льодяник.
  
  — Зачепило, — відгукнувся Масляний. — Але нічого страшного.
  
  — Давай назад через стійку, друже, — кинув Придурку Льодяник. — Іншим навести тут порядок. Лихвар, доглянь за цими. Якщо у кого-небудь виникне ідея викинути який-небудь фокус, прибей на місці.
  
  — А що робити з трупами?
  
  — Скинь в колодязь.
  
  Я поставив на ноги стіл, сів і розгорнув аркуш паперу. Це був список бунтівників в Клеймі. «БИК» — вивів я на аркуші. Його ім'я я поставив в середину списку, за рангом.
  
  — Дурень, — покликав я, — іди сюди.
  
  Господар закладу наблизився так само неохоче, як собака, очікує стусана.
  
  — Спокійніше. З тобою нічого не станеться. Якщо допоможеш нам. Розкажи-но мені, хто ці люди.
  
  Він щось невиразно забурмотів. Цього слід було очікувати.
  
  — Тільки імена, — сказав я. Насупившись, Придурок подивився на список. Але читати він все одно не вмів. — Придурок, у колодязі тобі буде затісно. Там вже ой яка натовп.
  
  Він проковтнув, озирнувся. Я кинув погляд у бік людини, що сидів біля каміна. Під час сутички він навіть не поворухнувся. І навіть зараз зберігав байдужий вигляд.
  
  Придурок перерахував імена.
  
  Деякі вже були в моєму списку, деякі — ні. Ті, кого я не знав, напевно, прості списоносці. Ми вже добре вивчили Клеймо.
  
  На вулицю виволокли останній труп. Я подав Придурку маленьку золоту монету. Він закашлявся. Відвідувачі нагородили його похмурими поглядами.
  
  — Це за послуги, — посміхнувся я.
  
  Придурок побілів. Монета була для нього поцілунком смерті. Всі подумають, що він допоміг влаштувати тут засідку.
  
  — Хлопець, — прошепотів я. — Хочеш вибратися звідси живим?
  
  Придурок подивився на мене зі страхом і ненавистю.
  
  — Та хто ви, чорт забирай? — пролунав його хрипкий шепіт.
  
  — Чорна Гвардія, Придурок. Чорна Гвардія.
  
  Не знаю, як йому вдалося, але він зблід ще більше.
  
  
  
  ГЛАВА 5
  
  Ялівець: Марроне Шед
  
  Сірий, холодний день просочений похмурим туманом. Всі розмови в «Залізниці Лілії» складаються з односкладових вигуків, які вимовляються перед ледь жевріючим вогнем каміна.
  
  Опустилася завіса дрібного, моросящего дощу. Своєю щільною пеленою вона сховала всі навколо. По убогій, брудної вулиці брели понуро сгорбившиеся сіро-коричневі силуети. День як ніби вийшов з самого черева відчаю.
  
  Марроне Шед займався в «Лілії» протиранням глечиків. Він називав це підтриманням чистоти. Його паскудне глиняний посуд була нікому не потрібна, тому що ніхто не купував дешеве кисле вино. Ніхто не міг собі цього дозволити.
  
  Лілія стояла на південній стороні Квіткового Провулка. Стійка знаходилася в глибині темного загального залу і була звернена до дверей. Натовп крихітних столиків, кожен зі своїм виводком хитких табуреток, являла собою небезпечний лабіринт для всіх, хто входив сюди з яскравого сонячного світла. Півдюжини грубо обтесаних стовпів-підпор створювали додаткові перешкоди. Будь-високий людина цілком міг зачепити головою стельові балки. Дошки на підлозі розсохлися і страшно рипів.
  
  Стіни були обвішані старими дрібничками, а також різними дрібними речами, залишеними тут відвідувачами. Барахло абсолютно не цікавило прийшли на наступний день. Господар був надто ледачий, щоб викинути весь цей мотлох або хоча б зняти.
  
  Загальна кімната літерою «Р» огибала стійку, і там, в кінці її, знаходився камін і кращі столики. А за каміном, в ярді від дверей в кухню, в густій тіні, починалася сходи, що ведуть на верхні поверхи, до спальних кімнат.
  
  В цей темний лабіринт обережно увійшов маленький чоловік. Він ніс оберемок хмизу.
  
  — Шед, можна?
  
  — Чорт, а чому ні, Аза? Ми обидва виграємо.
  
  Полум'я в каміні підморгнуло й перетворилося лише в купу сірої золи. Аза стрімко метнувся до каміна. Люди з похмурим виглядом розступилися. Аза сів біля матері Шеда. Стара Джуна була сліпа і не могла впізнати його. Він поклав перед собою оберемок і почав ворушити вугілля.
  
  — У доках сьогодні знову нічого? — запитав Шед.
  
  — Ніхто не заходить, ніхто не виходить, — похитав головою Аза. — У них робота тільки для п'ятьох осіб. Розвантажувати вози. Люди б'ються за ці місця.
  
  Шед кивнув. Аза не був бійцем. До того ж він не відчував захоплення від чесної праці.
  
  — Серденько, кухоль Азі, — сказав Шед, одночасно жестикулюючи руками.
  
  Дівчинка-разносчица підхопила потрісканий глечик і піднесла до вогню.
  
  Шеду не подобався маленький чоловічок. Це був негідник, злодій і ледар, з того типу людей, які за пару мідяків і рідну сестру продадуть. До всього іншого він був скиглій і боягуз. Але в дечому Аза корисний, до того ж Шеду не чуже було милосердя. Цей коротун був одним з тих бездомних, яким Шед дозволяв спати на підлозі в загальній кімнаті, коли вони приносили дров для каміну. Це не додавало грошей, але так було тепліше, а тепло корисно для Джуни і її артриту.
  
  Знайти взимку безкоштовне паливо в Ялівці важче, ніж знайти роботу. Шеда забавляло вперте небажання Ази мати чесний заробіток.
  
  Потріскування вогню в каміні разворошило мертву тишу і холод. Вставши за спиною матері, Шед розсунув свої похмурі лахміття і простягнув руки до тепла. Під нігтями стало поколювати. Тільки тепер він зрозумів, наскільки тут холодно і як він замерз.
  
  Буде довга, холодна зима.
  
  — Аза, ти що, знаєш, де можна без проблем привезти дров?
  
  Шеду це було не по кишені. Зараз дрова привозили в Порт на баржах з самих верхів'їв річки, і коштували вони неймовірно. Ось в часи його молодості...
  
  — Ні. — Аза пильно дивився на які колишуться язики полум'я.
  
  Смолистий запах диму заповнив «Лілею». Шед турбувався про димоході. Ще одна зима з таким паливом з хвойних гілок, і димар остаточно заб'ється. А там недалеко і до пожежі.
  
  Щось має статися, змінитися. Треба щось робити. Він був вже на межі. Борги будили в ньому почуття розпачу.
  
  — Шед.
  
  Він подивився у бік столиків, на свого єдиного клієнта, який платив живі гроші.
  
  — Що, Ворон?
  
  — Будь ласка, налий іще.
  
  Шед пошукав очима Душечку. Вона випарувалася. Він щось неголосно пробурмотів. Та й не мало сенсу кричати. Дівчинка була глухою, і з нею доводилося пояснюватися знаками. Цінна якість, подумав Шед, коли Ворон запропонував йому взяти її на роботу. У Лілії можна було почути безліч таємниць і секретів, і Шед подумав, що люди почнуть базікати ще більше, якщо не будуть боятися, що їх підслухають...
  
  Шед закивав і схопив глечик. Він недолюблював Ворона. Частиною з-за того, що той постійно вигравав у Ази. У нього не було ніяких видимих джерел існування, але гроші водилися постійно. Інша причина полягала в тому, що Ворон був молодшим, крутіше і здоровіше всіх постійних клієнтів «Лілії». Він сильно відрізнявся від оточення. «Лілія» стояла в нижній частині Котурна, майже на березі. Тут вешталися всі міські п'янички, заяложені повії, наркомани та безпритульні, що обертаються в цьому останньому вирі перед тим, як зникнути в темряві. Іноді Шед страшно мучиться. Він боїться, що його дорогоцінна «Лілія» не що інше, як кінцева зупинка.
  
  Ворон — чужинець. Він міг собі дозволити і краще життя. Шед шкодував, що в нього бракує сміливості викинути цю людину геть. Сидячи за столиком у кутку, Ворон змушував обливатися холодним потом всякого вхідного, коли його нерухомі очі вбивали в людини залізні стріли підозри. Він нескінченно чистив свої нігті ножем — гострим як бритва — і холодним тоном, без жодного виразу, вимовляла кілька слів всякий раз, коли хто-небудь намагався тягнути Душечку вгору по сходах...
  
  Без явних причин Ворон захищав дівчинку так, як ніби вона була його невинної дочкою. Для чого ж тоді призначені такі сучки в тавернах?
  
  Шед здригнувся і прогнав ці думки геть. Ворон йому потрібен. Йому потрібен кожен постоялець, який в змозі платити. Одному богу відомо, як взагалі ще вдавалося вижити.
  
  Він подав вино. Ворон кинув йому на долоню три монети. Серед них була і срібна льова.
  
  — Сер?
  
  — Принеси сюди пристойних дров, Шед. Якщо б я хотів замерзнути до смерті, я б залишився на вулиці.
  
  — Так, сер!
  
  Шед підійшов до дверей, виглянув назовні. Дров'яний склад Ледхама був всього за квартал звідси.
  
  Мряка перейшла в град. Брудний провулок покрився крижаною кіркою.
  
  — Схоже, ще до темряви піде сніг, — зауважив Шед, не звертаючись ні до кого конкретно.
  
  — Туди або сюди, — прогарчав Ворон. — Не випускай тепло, яке ще залишилося.
  
  Шед ковзнув назовні. Він сподівався, що встигне дістатися до складу перш, ніж усі кістки почнуть хворіти від холоду.
  
  Крізь стіну граду здалися якісь фігури. Одна з них була просто величезною. Обидві пробивалися вперед, обмотавши шию ганчірками, щоб падаючий лід не потрапив за комір.
  
  Шед рвонувся назад в «Лілею».
  
  — Я вийду через задні двері, — сказав він і знаками показав це Душечке. — Серденько, ти мене не бачила з самого ранку.
  
  — Краг? — запитала знаками Душечка.
  
  — Краг, — відповів Шед.
  
  Він метнувся в кухню, зірвав з гака свій обдертий плащ і натягнув на себе. Дверну клямку йому вдалося відкрити тільки з другої спроби.
  
  Шед занурився в холод, і тут його зустріла зла посмішка з трьома відсутніми зубами. В ніс війнуло смердюче дихання. В груди уперся товстий палець.
  
  — Куди зібрався-небудь, Шед?
  
  — Привіт, Червоний. Просто відвідати Ледхама щодо дров.
  
  — Ні, брешеш.
  
  Палець штовхнув його. Шед летів, поки не опинився в загальній кімнаті.
  
  — Склянка вина? — обливаючись холодним потом, запитав він.
  
  — Ось це по-дружньому, Шед. Три.
  
  — Три? — пискнув Шед.
  
  — Можеш мені не розповідати, ніби не знаєш, що сюди йде Краг.
  
  — Ні, — збрехав Шед.
  
  Беззуба посмішка Червоного сказала, що йому чудово відомо про те, що Шед бреше.
  
  
  
  ГЛАВА 6
  
  Бійка у Клеймі
  
  Ти стараєшся, чорт візьми, щосили, але що-небудь завжди виходить не так. Таке життя. І якщо ти не ідіот, то завжди робиш на це поправку.
  
  Хто-то як-то все-таки змотався з таверни Придурка. Хтось з приблизно двадцяти п'яти повстанців, що потрапили у наші мережі, коли вже здавалося, що Спритник надав нам велику послугу, вирішивши зібрати тут все місцеве начальство. Озираючись назад, важко сказати, хто в цьому винен. Ми всі були зайняті справою. Але не можна постійно залишатися гранично пильним. Людина, яка зрештою зник, скоріше за все, довго і ретельно продумував свою втечу. І ми кілька годин не помічали його відсутності.
  
  Виявив це Льодяник. В самому кінці партії він кинув свої карти на стіл.
  
  — Мінус одне тіло, хлопці, — сказав він. — Один з цих свинячих фермерів. Маленький хлопець, який насправді схожий на свиню.
  
  — Точно, — пробурчав я. — Прокляття, треба було вважати їх по головах після кожного походу до криниці.
  
  Лихвар не обернувся, щоб подивитися. Він дограв партію і рушив до стійки купити кухоль пива. Поки він відволікав місцевих, я почав повільно рухати пальцями, кажучи мовою жестів.
  
  — Краще б нам підготуватися до нападу. Вони знають, хто ми. Я розпустив мову.
  
  Ми добряче насолили повстанцям. Чорна Гвардія прослыла винищувачем бунтівників, де б вони не з'являлися. Хоча ми і не такі лиходії, як про нас говорять, куди б ми не йшли, чутки про нашому підході сіють у народі жах. І там, де ми з'явилися, повстанці частенько просто лягають на дно, кидаючи всі свої заплановані операції.
  
  Але зараз ми були вчотирьох, відрізані від своїх товаришів, які, напевно, і не підозрювали, що нам загрожує небезпека. Вони, звичайно, спробують. Все питання в тому, наскільки рішуче.
  
  У нас, безсумнівно, були карти в рукавах. Ми ніколи не граємо у відкриту, якщо можемо цього уникнути. Філософія Гвардії — максимальна ефективність при мінімальному ризику.
  
  Високий смаглявий чоловік піднявся, вийшов з тіні і, похитуючись, попрямував до сходів, що ведуть до спальних кімнат.
  
  — Дивись за ним, Масляний, — кинув Льодяник.
  
  Масляний схопився. У порівнянні з мовчазним незнайомцем він виглядав зовсім дрібним. Місцеві з подивом спостерігали за всім, що відбувається.
  
  — Що далі? — знаками запитав Лихвар.
  
  — Чекаємо, — вголос сказав Льодяник. — Робимо те, навіщо нас сюди послали, — знаками додав він.
  
  — Не багато радості бути роздертим живцем, — знаками ж відповів Лихвар. Нервовим поглядом він дивився на сходи. — Влаштуй-ка карти Масляного, — запропонував він.
  
  Я подивився на Льодяника. Той кивнув.
  
  — Чому б і ні? Поклади йому що-небудь близько сімнадцяти.
  
  Масляний майже всякий раз грає на пониження, коли у нього на руках менше двадцяти. Ймовірність того, що нам це вдасться, була досить велика.
  
  Я швиденько прикинув у голові розклад і злегка посміхнувся. Я міг дати йому сімнадцять, і у нас ще залишалося досить карт, які маючи на руках, ми могли легко спалити його.
  
  — Дай-но мені он ті карти. — Я швидко зачарував над столом, створюючи потрібний розклад. — Ось так.
  
  Ні в кого не було карт більше п'ятірки, а в Масляного всі карти були старше.
  
  — Да-а, — усміхнувся Льодяник.
  
  Масляний все не повертався.
  
  — Піду нагору, перевірю, — сказав Лихвар.
  
  — Давай, — відгукнувся Льодяник.
  
  Він пішов і взяв собі ще пива. Я почав пильно роздивлятися місцевих. До них, схоже, почало доходити. Зупинивши погляд на одному, я похитав головою.
  
  Хвилиною пізніше повернулися Лихвар з Масляним. Вони пройшли за тим же смаглявим людиною, який повернувся до себе в тінь. Лихвар з Масляним полегшено зітхнули і сіли за стіл.
  
  — Хто здавав? — запитав Масляний.
  
  — Льодяник, — відповів я. — Твій хід.
  
  — Сімнадцять, — він пішов на зниження.
  
  — Ех-е-хе, — відгукнувся я. — Спалив тебе. П'ятнадцять.
  
  — І я теж, — сказав Лихвар. — Чотирнадцять.
  
  — Чотирнадцять, — підхопив естафету Льодяник. — Ти загинув, Масляний.
  
  Кілька секунд він просто сидів, заціпенівши. Потім до нього дійшло.
  
  — Виродки! Ви зробили! Якщо ви думаєте, що я буду платити...
  
  — Відпочинь. Це жарт, синку, — сказав Льодяник. — Жарт. Взагалі-то здавати повинен був ти.
  
  Карти знову пішли по колу. На вулиці вже стемніло. Нові повстанці більше не з'являлися. Місцеві почали проявляти все більше і більше занепокоєння. Деякі хвилювалися про свої родини, про те, що вони так пізно затрималися. Як і скрізь, більшість жителів Клейма хвилювала тільки власне життя. Їх не обходило, править ними Леді або Біла Троянда...
  
  Ті деякі, хто співчував бунтівникам, нервували в очікуванні удару повстанців. Вони боялися потрапити під перехресний вогонь.
  
  Ми робили вигляд, що нічого не помічаємо.
  
  — Хто з них може бути небезпечний? — знаками запитав Льодяник.
  
  Порадившись, ми визначили трьох, які могли доставити нам неприємності. Льодяник з Масляним прив'язали їх до стільців.
  
  Цим ми дали всім зрозуміти, що знаємо про небезпеку і готуємося до цього.
  
  Каральний загін вичікував до півночі. Вони були більш обережні, ніж повстанці, з якими ми зазвичай зустрічалися. Можливо, виною тому наша репутація...
  
  Волаючи, вони залізли всередину. Ми розрядили свої пружинні трубки і взялися за мечі, відступаючи в кут, протилежний тому, де знаходився камін. Високий чоловік спостерігав за нами байдужим поглядом.
  
  Повстанців була ціла юрба. Набагато більше, ніж ми очікували. Вони всі продовжували гнати всередину, заповнюючи простір, налетая один на одного, видираючись по трупах своїх товаришів.
  
  — Невелика пастка, — видихнув я. — Їх, мабуть, чоловік сто.
  
  — Так, — відгукнувся Льодяник. — Нічого хорошого.
  
  Він штовхнув чергового супротивника в пах і, коли той зігнувся навпіл, вдарив мечем.
  
  Всередині вже все простір, від стіни до стіни, було заповнено бунтівниками. І, судячи по шуму, доносяться зовні, на вулиці — така ж чортова натовп. Комусь дуже не хотілося, щоб нам знову вдалося втекти.
  
  Ось таким виявився наш план.
  
  Мій ніс щось почув. У повітрі був якийсь душок, цей ледь вловимий запах заглушався смородом поту й страху.
  
  — Закритися! — заволав я і вихопив із підсумки жмут вовни, який смердів гірше, ніж роздавлений скунс. Мої товариші пішли цьому прикладу.
  
  Ось закричав один, потім інший. Воплі злилися в один пекельний хор. Наші вороги в паніці кидалися. Люди хапалися за носи і глотки. Вони падали, утворюючи корчащиеся людські гори. Спотворені борошном особи. Я був досить вибагливий, щоб не відривати від особи шерсть, якою прикривався.
  
  З тіні вийшов довгий, худий чоловік. Тихенько, не промовляючи ні слова, він почав добивати головорізів довгим сріблястим клинком. Він пошкодував лише тих, кого ми не прив'язали до стільців.
  
  — Можна дихати спокійно, — знаками показав він.
  
  — Дивись за дверима, — сказав мені Льодяник.
  
  Він знав, що я відчуваю огиду до таких бійні.
  
  — Масляний, — продовжив він, — за тобою кухня. А ми з Лихварем допоможемо Німого.
  
  Повстанці, що стовпилися зовні, спробували дістати нас, пускаючи стріли через дверний проріз. Потім вони спробували підпалити таверну. Придурок впав у припадок істеричної люті. Німий, один з трьох чаклунів Гвардії, якого послали в Клеймо тижнем раніше, використовуючи свої чаклунські сили, загасив полум'я. Розлючені повстанці готувалися до облоги.
  
  — Напевно, з усієї провінції людей привели, — сказав я.
  
  Льодяник знизав плечима. Вони з Лихварем звалювали трупи так, щоб вийшли оборонні барикади.
  
  — У них, напевно, недалеко звідси табір.
  
  Ми досить багато знали про партизанів в Клеймі. Перш ніж послати нас, Леді завжди добре готується. Але ми не очікували, що вони можуть зібрати такі великі сили в такий короткий час.
  
  Незважаючи на те, що ми поки успішно відбивалися, мені стало страшно. На вулиці гуло величезне збіговисько, і, схоже, регулярно підходили все нові сили. Навіть присутність Німого, звичайно, не могло це компенсувати.
  
  — Шепнув вже кому треба? — запитав я, вважаючи, що саме за цим він і піднімався нагору.
  
  Німий кивнув. Це трохи заспокоїло. Але не сильно.
  
  Ситуація змінилася. Там, зовні, стало тихіше. Через дверний проріз частіше засвистіли стріли. Саму двері винесли, коли натовп увірвалася в перший раз. Трупи, навалені там, не стримають повстанців надовго.
  
  — Зібралися на приступ, — сказав я Леденцу.
  
  — Точно. — Він пішов на кухню до Масляного.
  
  Лихвар приєднався до мене. Німий, тихо і скромно, встав по центру загальної кімнати.
  
  Зовні пролунав рев.
  
  — Ідуть!
  
  Основний натиск на двері з допомогою Німого ми дотримали. Проте особливо спритні почали виносити віконниці на вікнах. Потім Льодяник з Масляним були змушені відійти з кухні. Льодяник гримнув самого завзятого з наступаючих і отримав дві секунди перепочинку.
  
  — Чорт, де вони, Німий? — прогарчав він.
  
  Німий знизав плечима. Схоже, його майже не турбувала перспектива віддати тут кінці. Він послав заклинання на людину, який намагався влізти у вікно.
  
  Різким, неприємним голосом заволали в ночі труби.
  
  — Ха! — скрикнув я. — Наші йдуть!
  
  Закрилася остання дверцята пастки.
  
  Залишався відкритим лише одне питання: чи встигне Гвардія підійти ще до того, як ці хлопці доб'ють нас?
  
  Повстанці полізли у вікна. Німий не міг бути всюди одночасно.
  
  — До сходами! — закричав Льодяник. — Відходимо на сходи!
  
  Ми кинулися туди. Німий викликав отруйний туман. Але ця штука була не такою тяжкою, як те, що він створив раніше.
  
  У Німого не залишилося часу на підготовку, і повторити старий трюк він був вже не в силах.
  
  Сходи тримати було значно простіше, ніж весь будинок. Навіть удвох, маючи за спиною ще й Німого, можна було тримати її просто вічно.
  
  Повстанці теж зрозуміли це. І попалили вогонь. На цей раз Німий не міг згасити всі відразу.
  
  
  
  РОЗДІЛ 7
  
  Ялівець: Краг
  
  
  Вхідні двері відчинилися. Через неї в «Лілію» протиснулись двоє, тупаючи ногами і струшуючи з себе лід. Шед підскочив до них, щоб допомогти. Той, що був побільше, грубо відштовхнув його геть. А той, що трохи менше, перетнув кімнату, стусаном відігнав Азу від каміна і, простягнувши до вогню руки, присів навпочіпки. Усі відвідувачі Шеда сиділи, втупившись на язики полум'я, нічого не бачачи і не чуючи.
  
  За винятком Ворона, зауважив Шед. Той виглядав зацікавленим і відчував себе цілком комфортно.
  
  Коли Краг нарешті обернувся, лоб Шеда вкрився потом.
  
  — Ти вчора не заглянув, Шед. Я нудьгував по тобі.
  
  — Я не зміг, Краг. Мені нічого було тобі принести. Подивися в мою коробку для грошей. Ти ж знаєш, я заплачу тобі. Адже Я завжди платив. Мені просто потрібно ще трохи часу.
  
  — Ти й минулого тижня запізнився, Шед. Я був терплячий. Я знаю, що у тебе проблеми. Але адже ти запізнився і за тиждень до цього теж. І перед цим. Ти псуєш мені репутацію. Я знаю, що саме це ти збираєшся зробити, коли говориш, що заплатиш мені. Але що подумають люди? А? Може бути, вони почнуть думати, що і їм можна спізнюватися. А може, вони подумають, що взагалі не повинні платити.
  
  — Краг, я не можу. Подивися в мою коробку. Як тільки справи заворушаться...
  
  Краг зробив жест рукою. Червоний зайшов за стійку.
  
  — Справи скрізь погані, Шед. У мене теж проблеми. Я порастратился. І не зможу звести кінці з кінцями, якщо ти не зведеш свої. — Він шкандибав по кімнаті, розглядаючи меблі.
  
  Шеду неважко було здогадатися, що у громили на умі. Краг хотів забрати «Лілею». Хотів, щоб Шед так заліз у борги, що кинув би свою таверну.
  
  Червоний передав Крагу коробку Шеда. Той скорчив гримасу.
  
  — Справи дійсно кепські. — Він подав знак.
  
  Здоровенний мужик, Граф, схопив Шеда ззаду за лікті. Шед вже був майже непритомний. Краг зло усміхнувся.
  
  — Шлепні його, Червоний. Подивимося, може, він що-небудь викладе. — Краг спустошив коробку для грошей. — В рахунок боргу, Шед.
  
  Червоний виявив срібну льову, яку дав йому Ворон. Краг похитав головою.
  
  — Шед, Шед, ти обманював мене.
  
  Граф боляче стис йому лікті.
  
  — Це не моє, — завищав Шед. — Це належить Ворону. Він хотів, щоб я купив дров. Тому я і йшов до Ледхаму.
  
  Краг уважно подивився на Шеда. Бандит знав, що шинкар говорить правду. У нього не вистачило б духу збрехати.
  
  Шеду було страшно. Краг міг так притиснути, що доведеться віддати «Лілію», щоб купити життя.
  
  І що далі? Він опиниться на вулиці, без гроша в кишені, зі старою жінкою на руках.
  
  Мати Шеда вголос страшно лаяла Крага. Ніхто не звертав на неї уваги. В тому числі і Шед. Вона була повністю нешкідлива. Душечка стояла в дверях, що вели на кухню, прикривши рот рукою. В очах у неї було благання. Дивилася вона швидше не на Крага з Шедом, а на Ворона.
  
  — Куди йому гупнути для початку, Краг? — запитав Червоний. Шед зіщулився від страху. Червоний насолоджувався своєю роботою. — Ти не повинен віднімати у нас час, Шед. Ти не повинен брехати Крагу.
  
  Він завдав страшного удару. Шед задихнувся і почав падати вперед. Граф не дав йому впасти. Червоний вдарив знову.
  
  — Він сказав правду, — промовив тихий, холодний голос, — я послав його за дровами.
  
  Краг з Червоним поміняли позиції. Граф не послаблював своєї хватки.
  
  — Ти хто? — зухвалим тоном запитав Краг.
  
  — Ворон. Залиште його.
  
  Краг з Червоним перезирнулися.
  
  — Мені здається, — сказав Червоний, — що тобі не варто так розмовляти з паном Крагом.
  
  Ворон підняв голову. Плечі Червоного моментально напружилися. Потім він, граючи на публіку, зробив крок вперед і наніс удар відкритою долонею.
  
  Ворон упіймав його руку в повітрі і вивернув. Червоний впав на коліна і, скрегочучи зубами, заскиглив.
  
  — Це була дурість, — сказав Ворон.
  
  — Який сам, так і робить, — відповів здивований Краг. — Відпусти його, поки цілий.
  
  Ворон посміхнувся, вперше на пам'яті Шеда.
  
  — Це теж не дуже розумно.
  
  Пролунав тріск, Червоний заволав.
  
  — Граф! — вигукнув Краг.
  
  Той відкинув Шеда в бік. Він був у два рази більше Червоного, сильний і швидкий. І майже на стільки ж кмітливий. Ніхто не міг протистояти Графу.
  
  В руці Ворона з'явився дев'ятидюймовий, зловісного вигляду кинджал. Граф зупинився так різко, що заплутався у власних ногах. Він впав вперед, кувырнувшись поруч зі столом Ворона.
  
  — Чорт, — простогнав Шед.
  
  Тут намічалося вбивство, а Краг цього не потерпить. Це зашкодить справі.
  
  Але як тільки Граф піднявся, Краг наказав йому допомогти Червоному.
  
  Граф покірно підійшов до Червоного, який відповз трохи вбік і заколисував своє пошкоджене зап'ясті.
  
  — Може бути, нас тут не зовсім правильно зрозуміли, — сказав Краг. — І у тебе буде ще час поскаржитися на це, Шед. У тебе один тиждень, щоб заплатити мені. Не більше і не менше.
  
  — Але...
  
  — Ніяких «але», Шед. Це за правилами. Убий кого-небудь, пограбуй. Або продай цей сарай. Але гроші дістань.
  
  Ніяких інших «або» він не згадав.
  
  «Все буде добре, — заспокоював себе Шед. — Він не зачепить мене, я занадто гарний клієнт».
  
  Але як, чорт візьми, йому розібратися з усім цим? Адже він не може розпродати все, що у нього є, і забратися з «Лілії». Тільки не перед обличчям наступаючої зими. Літня жінка не протягне на вулиці.
  
  У дверях Краг зупинився, і в «Лілію» увірвався холодний вітер. Він стояв і дивився на Ворона. А той навіть не став обтяжувати себе відповіддю поглядом.
  
  — Вина сюди, Шед, — сказав Ворон. — Я, здається, пролив своє.
  
  Незважаючи на біль, Шед рвонувся з місця. Він не міг утриматися, щоб не вплинути хвостом перед Вороном.
  
  — Дякую тобі, Ворон. Але ти не повинен був втручатися. Він уб'є тебе за це.
  
  Ворон лише знизав плечима.
  
  — Іди сходи за дровами, поки хто-небудь ще не спробував заволодіти моїми грошима.
  
  Шед подивився на двері. Йому дуже не хотілося виходити. Громили могли чекати його там. Але коли він знову подивився на Ворона, той вже чистив нігті ножем.
  
  — Давай прямо зараз.
  
  Тепер вже йшов сніг. Бруд на вулиці прикрита лише тонким сніговим покривалом. Зрадницька мостова.
  
  Шед не міг не дивуватися, чому Ворон все-таки втрутився. З-за своїх грошей? Мабуть... Тільки ж розумні люди в присутності Крага сидять тихіше води, нижче трави. Він міг горло перерізати вам тільки за те, що йому не сподобалося, як ви на нього подивилися.
  
  Ворон був тут новачком. Може бути, він не знав нічого про Краге.
  
  Але йому доведеться це дізнатися. І урок буде важким. Відтепер за його життя не дадуть і двох мідяків.
  
  У Ворона, схоже, тугий гаманець. Адже він не буде постійно тягати з собою все своє майно? Може бути, він сховав щось у своїй кімнаті. І цього, можливо, вистачить, щоб відкупитися від Крага. Може бути, він зможе допомогти йому справитися з Вороном. Краг буде вдячний.
  
  — Ну-ка, подивимося на твої гроші, — сказав Ледхам, коли Шед попросив у нього дров. Шед дістав срібну льову. — Ха! Хто помер на цей раз?
  
  Шед почервонів. Минулої зими в «Лілії» померла стара повія. Перш ніж віддати її Сторожам, Шед порився в її речах. Весь залишок зими його мама жила в теплі. І про це знав весь Котурн, тому що Шед мав необережність розповісти про це Азе.
  
  За традицією, Сторожа брали собі все, що належало тільки що померлим. Це, та ще пожертви, йшли на утримання і Сторожів, і Катакомб.
  
  — Ніхто не помер. Мене послав постоялець.
  
  — Ха! Настав день, коли у тебе такі постояльці, яким по кишені щедрість... — Ледхам знизав плечима. — Але яке мені до суті справу? Монета хороша. Мені навіть перевіряти її не треба. Хапай дрова, все в порядку.
  
  Похитуючись, Шед брів назад в «Лілею». Обличчя його палало, ребра боліли. Ледхам навіть не намагався приховати свого презирства.
  
  Повернувшись додому і підкинувши у вогонь добрих дубових дров, Шед витягнув два глечика з вином і сів навпроти Ворона.
  
  — За рахунок закладу.
  
  Ворон кинув на нього погляд, ковтнув і пересунув глечик точно на середину столу.
  
  — Що ти хочеш?
  
  — Ще раз подякувати тебе.
  
  — Мене нема за що дякувати.
  
  — Тоді попереджу тебе. Ти даремно не береш до уваги Крага.
  
  Ввалився Ледхам з оберемком дров під пахвою, лаючись, що не зміг витягнути на вулицю віз. Тепер йому доведеться довго хитатися туди і назад.
  
  — Піди, Шед. — А коли той, з червоним обличчям, піднявся з-за столу, Ворон сказав: — Почекай. Ти вважаєш, що в боргу переді мною? Тоді при нагоді я попрошу тебе надати мені послугу. І ти виконаєш моє прохання. Йде?
  
  — Звичайно, Ворон. Все що завгодно. Тільки скажи.
  
  — Іди, сядь біля вогню, Шед.
  
  Шед втиснувся між Азою і своєю матір'ю, приєднавшись до їх похмурого мовчання. Від цього Ворона справді кидає в тремтіння.
  
  А чоловік, який викликав у оточуючих такі почуття, у цей час жваво обмінювався з глухою дівчиною-разносчицей знаками, які заміняли їм слова.
  
  РОЗДІЛ 8
  
  Клеймо: Кінець
  
  Я дозволив собі випустити з руки клинок. Він впав і встромився вістрям у підлогу таверни. У знемозі я впав на підлогу, кашляючи від диму. Слабким рухом руки дотягнувся до перевернутого столу і сперся про нього. Це накотилася запізніла реакція на страх. Я був упевнений, що на цей раз не зможу вибратися звідси живим. Якщо б їм не довелося самим гасити вогонь...
  
  Підійшов Елмо. Він обхопив мене за пояс.
  
  — Поранений, Каркун? Знайти Одноокого?
  
  — Не поранений, просто видихався. Мені давно вже не було так страшно, Елмо. Я вже вирішив, що мені кінець.
  
  Він зачепив ногою валяється стілець, поставив його, і посадив мене. Елмо був моїм найближчим другом. Витривалий, як сталева тумба, він рідко піддавався поганого настрою. Лівий рукав його був пофарбований свіжою кров'ю. Я спробував встати.
  
  — Сиди, — наказав він. — Мешочник сам подбає про це.
  
  Мешочник був моїм учнем. Цього хлопчині було двадцять три роки. Гвардія старіє, принаймні, її ядро, люди мого покоління. Елмо вже за п'ятдесят. Капітан з Лейтенантом якраз стоять на цьому півстолітній рубежі. А мені вже ніколи не бачити своїх сорока років.
  
  — Всіх прибили?
  
  — Досить. — Елмо сів на інший стілець. — Одноокий з Німим і Гобліном пішли за тими, хто утік, — сказав він байдужим голосом. — Половина повстанців всій провінції. Перший удар.
  
  — Ми стаємо занадто старими для цього. — Солдати стали заводити бранців всередину, відсіваючи тих, хто міг знати що-небудь корисне. — Нехай синки з ними розбираються.
  
  — Вони не впораються. — Погляд Елмо зупинився на якійсь точці, ніби в спробі проникнути крізь темряву минулих років.
  
  — Що-небудь сталося?
  
  Він похитав головою і заговорив, як би сперечаючись сам із собою:
  
  — Чим ми займаємося, Каркун? Коли-небудь буде кінець усьому цьому?
  
  Я промовчав. Він не став продовжувати. Елмо взагалі трохи говорить, а особливо про своїх почуттях.
  
  — Що ти маєш на увазі? — підштовхнув я його.
  
  — Просто все це триває і триває. Полювання за повстанцями. Без кінця. Навіть раніше, коли ми працювали на Старшину, в Берилле. Ми полювали за інакомислячими. Та й до Берилу... Тридцять шість років, все те ж саме, те ж саме. І я ніколи не був упевнений, що чиню правильно. Особливо зараз.
  
  Це звучало так, ніби Елмо вже вісім років тримав свої сумніви при собі, перш ніж оголосити їх.
  
  — Зараз ми не в силах змінити що-небудь. Леді не прийме це за комплімент, якщо ми раптом скажімо, що будемо робити тільки це і це, а ось це — вибачте...
  
  На службі у Леді було непогано. Хоча на нашу долю випадали найважчі завдання, ми ніколи не займалися брудною роботою. Її виконували регулярні війська. Іноді попереджувальні удари, звичайно. Рідко — побиття. Але тільки в силу воєнної необхідності. Ми ніколи не брали участь в звірствах. Так Капітан і не допустив би.
  
  — Все одно це поведінка далеко не морально. Яка може бути у війни моральність? Хто сильніший, той і правий. Ні, я просто втомився.
  
  — Це більше не пригода? А?
  
  — Перестало ним бути багато років тому. І перетворилося в роботу. Я роблю це тому, що більше нічого не вмію.
  
  — Щось у тебе виходить досить непогано.
  
  Ця заява, звичайно, не допомогло, але нічого кращого я придумати не зміг.
  
  Валкою ведмежою ходою увійшов Капітан. Холодним поглядом він пробіг по розгромлений кабаку і підійшов до нас.
  
  — Скільки ми захопили, Каркун?
  
  — Ще не порахували. Думаю, майже всі їх начальство.
  
  Він кивнув.
  
  — Ти поранений?
  
  — Вымотался. І морально, і фізично. Давно так не лякався.
  
  Він поставив на ноги стіл, підтягнув стілець і дістав папку з картами. До нього приєднався Лейтенант. Трохи згодом Льодяник притягнув Придурка. Якимось чином господаря таверни вдалося врятуватися.
  
  — У нашого приятеля є для тебе дещо-які імена, Каркун.
  
  Я розгорнув свою папірець і надряпав там ті імена, які перерахував Придурок.
  
  Командири Гвардії погнали бранців на роботу — трохи покопати могили. Я ліниво розмірковував, чи здогадуються вони, що готують ці місця вічного заспокоєння для самих себе. Ми не звільняємо жодного ворожого солдата, якщо твердо не впевнені, що він буде вірно служити Леді. Недоумка ми звільнили. Ми придумали легенду, як йому вдалося вижити, і знищили всіх, хто міг його продати. Льодяник навіть проявив щедрість і прибрав з його колодязя всі трупи.
  
  Разом з Німим повернулися Гоблін і Одноокий, двоє наших молодших чаклунів. Вони влаштували суперечку, обмінюючись ущипливими словами. Це їх звичайний стан. Я не можу згадати причини їх сварки. Втім, це не грає ролі. Ця боротьба триває вже кілька десятиліть.
  
  Капітан невдоволено подивився на них.
  
  — Серце чи Книга?
  
  Серце і Книжка — єдині пристойні міста в Клеймі. В Серці сидить король, союзник Леді. Вона посадила його на трон два роки тому, коли Шелест вбила його попередника. У народі він не дуже популярний. На мою думку, яким, втім, ніхто не цікавиться, Леді слід було б позбутися від нього, поки він не встиг їй нашкодити.
  
  Гоблін розпалив вогонь у каміні. На світанку стає особливо холодно. Він опустився перед вогнем на коліна і простягнув до нього руки, підсмажуючи пальці.
  
  Одноокий покрутився за стійкою Придурка і виявив там глечик з пивом, чудесним чином залишився неушкодженим. Одним ковтком він випив її, витер обличчя і підморгнув мені.
  
  — А ось і ми, — пробурмотів я.
  
  — Е? — підняв голову Капітан.
  
  — Одноокий з Гобліном.
  
  — А-а. — Він повернувся до своєї роботи, не піднімаючи більше очей.
  
  В язиках полум'я перед жаб'ячим фізіономією Гобліна утворилося якесь обличчя. Він не помітив, бо очі його були закриті. Я глянув на Одноокого. Його єдине око теж був зімкнутий, фізіономія зовсім скривилася, просто зморшка на зморшці. Обриси особи у вогні стали більш детальними.
  
  — Е-е! — На секунду я навіть злякався.
  
  Воно було схоже на Леді. Або, загалом, схоже на те обличчя, яке я одного разу бачив. Це було під час битви в Амулеті. Вона викликала мене, щоб поритися в моїх спогадах і вивудити ті підозри і припущення, які у мене були щодо змови серед Десяти Переможених. Напад страху. Я жив з цим вже багато років. Якщо їй заманеться порозпитувати мене ще разок, Чорної Гвардії буде сильно не вистачати головного лікаря та зберігача Анналів. Я знав те, за що Леді віддала б зараз ціле королівство.
  
  Особа у вогні высунуло довгий і тонкий, як у ящірки, мову. Гоблін пискнув і підстрибнув, схопившись за ніс, на якому здувся пухир.
  
  Одноокий ковтнув ще пива і знову зайнявся своєю жертвою. Гоблін загарчав, потер ніс і сів назад. Одноокий відвернувся, але так, щоб бачити Гобліна боковим зором. Він чекав, поки Гоблін почне клювати носом.
  
  Це тривало цілу вічність. Коли я вступив у Гвардію, обидва чаклуна вже були там. Одноокий, принаймні, ціле століття. Він дійсно дуже старий, але рухливий так, як бувають люди в моєму віці.
  
  А може бути, і ще більш рухливими. З недавніх пір я все більше і більше відчував тягар прожитих років. Я став надто часто замислюватися про все, що втратив. Я можу сміятися над простими городянами, які все своє життя провели в одному крихітному куточку землі, в той час як я носився по ній з кінця в кінець і бачив всі її чудеса. Але коли я піду, після мене не залишиться ні дитини, який би носив моє ім'я, ні родини, щоб оплакати мене. Нікого, хто б згадав мене, хто б поставив скромний камінь над моїм маленьким шматочком холодної землі. Хоча я і був свідком і учасником великих подій, я не залишу після себе нічого вічного, за винятком Анналів.
  
  Яка нахабність — писати свою власну епітафію під виглядом історії Гвардії.
  
  Стоп! Це віз! Я ж розповідав про патологічної ворожнечі. На це варто подивитися.
  
  Одноокий склав руки в жменю, долонями вниз, і поклав їх на стійку так, як ніби спіймав метелика. Він щось пробурмотів і розкрив долоні. Там виявився огидний, завбільшки з кулак павук, у якого до того ж був пухнастий беличий хвіст. Ніколи не казав, що в Одноокого немає почуття гумору. Павук зіскочив на підлогу, підскочив до мене і криво посміхнувся чорним обличчям Одноокого, на якому не було пов'язки, приховує хвору очну ямку. Потім він прошмигнув у бік Гобліна.
  
  Головне завдання і сенс будь-якого чаклунства, навіть для тих, хто займається цим серйозно, — збити з пантелику. Як, наприклад, у випадку з цим хвостатим павуком.
  
  Гоблін не дрімав. Він просто причаївся. Коли павук наблизився, він вихопив з вогню головешку і вдарив. Павук ухилився. Гоблін молотив своєю зброєю, але все марно. Мішень металася по підлозі, хихикаючи голосом Одноокого.
  
  У вогні знову з'явилося обличчя. Мова метнувся в сторону Гобліна. Штани у нього на дупі закурились.
  
  — Чорт мене забирай, — сказав я.
  
  — Що? — запитав Капітан, не відриваючи очей від карти.
  
  Вони з Лейтенантом сперечалися про те, який місто, Серце або Книгу, краще обрати базою для проведення операцій.
  
  Народ якось пронюхав. Почали збиратися охочі поглянути на останній раунд подання.
  
  — Схоже, Одноокий його виграє, — зауважив я.
  
  — Серйозно? — Старий сірий ведмідь на секунду зацікавився.
  
  Одноокий вже багато років не міг перевершити Гобліна.
  
  Жабий рот Гобліна вирвав переляканий люте виття. Обома руками він схопився за свій зад і заплясал на місці.
  
  — Ти, змієня! — заволав він. — Я задушу тебе! Я тобі серце вирву і з'їм його! Я... Я...
  
  Вражаюче. Вкрай дивно. Гоблін ніколи не втрачає голову. Він навіть стає спокійніше. І тоді Одноокий доводиться придумувати щось ще. А якщо Гоблін спокійний, Одноокий вирішує, що він програв.
  
  — Розберіться-ка з ними, поки не пізно, — сказав Капітан.
  
  Ми з Елмо встали між ворогуючими сторонами. Загрози Гобліна були цілком серйозними. Одноокий застав його в поганому настрої. На моїй пам'яті це вперше.
  
  — Відпочинь, — сказав я Одноокий.
  
  Він зупинився, теж відчувши, що пахне смаженим.
  
  Кілька людей заворчали на Одноокого. Зазвичай ніхто нічого не має проти нього. Завжди було ясно, що переможе Гоблін, але на цей раз він виглядав зовсім кволо.
  
  А Гоблін і не думав заспокоюватися. Не хотів він грати і свою звичайну роль. Підібравши валявся меч, він рушив на Одноокого.
  
  Я не міг втриматися від посмішки. Цей зазубрений меч був просто величезний. А Гоблін був такий малий і так розлютився, що здавався просто карикатурою на воїна. Кровожерлива карикатура. Елмо не міг упоратися з ним. Я покликав на допомогу. Хтось самий кмітливий хлюпнув Гобліну на спину води. Він розвернувся, лаючись, і почав бурмотіти якесь убивче заклинання.
  
  Це вже серйозно. Дюжина людина стрибнула на нього. Хтось плеснув ще один ківш води. Це трохи остудило запал Гобліна. Коли ми відібрали у нього клинок, чаклун вже виглядав зніяковілим. Дивився на всіх зухвало, але в той же час збентежено.
  
  Я відвів його назад до вогню і посадив.
  
  — В чому справа? Що сталося?
  
  Боковим зором я бачив Капітана. Одноокий стояв перед ним, похнюпивши голову. Він отримував суворий втик.
  
  — Не знаю, Каркун. — Гоблін обм'як і сидів, втупившись на язики полум'я. — Як-то раптом все по горло обридло. Ця засада сьогодні. Знову те ж саме. Постійно якісь нові провінції, а там завжди все нові й нові повстанці. Вони розмножуються, як гнойові мухи в купі коров'ячого лайна. Я старію, але не зробив нічого для того, щоб мир став хоч трохи краще. А насправді, якщо озирнутися назад, ми все зробили його навіть гірше. — Він похитав головою. — Ні, не так. Я не те хотів сказати. Але я не знаю, як це сказати краще.
  
  — Просто епідемія.
  
  — Що?
  
  — Нічого, думаю вголос.
  
  Елмо, я, Гоблін: останнім часом дуже багато людей стало замислюватися про сенс життя. Щось у Чорній Гвардії стало не так. У мене були деякі підозри, але я не був готовий їх проаналізувати. Я дуже втомився.
  
  — Нам зараз потрібна хороша струс, — сказав я. — Ми не займалися нічим ще з часу Амулета.
  
  Це було не зовсім вірно. Операція, яка змусила б нас думати тільки про те, як залишитися в живих, стала б лікуванням симптомів, а не хвороби. Як лікар, я сам був не в захваті від боротьби з одними наслідками, а не з причиною. Вони могли повернутися в будь-який момент. Необхідно нанести удар по самій хворобі.
  
  — Що нам потрібно, — сказав Гоблін таким тихим голосом, що потріскування вогню в каміні майже заглушало його, — так це віра хоч у що-небудь.
  
  — Да-а, — погодився я, — і це теж.
  
  З вулиці долинали розпачливі крики бранців, які нарешті зрозуміли, для кого вони копають могили.
  
  
  
  РОЗДІЛ 9
  
  Ялівець: Плата за Смерть
  
  День минав за днем, і страх Шеда все збільшувався. Йому просто необхідно було дістати грошей. Краг вже растрепался про це. Шеду належало стати показовим прикладом для всіх.
  
  Він вже зрозумів, у чому справа. Краг хотів змусити його віддати «Лілею». Хоча вона була і не дуже шикарна, але, чорт забирай, коштувала набагато більше, ніж Шед заборгував громилам. Краг зможе перепродати її за ціну в кілька разів більшу за ту, за яку взяв сам. Або перетворити її в кубло. А Марроне Шед разом зі своєю матір'ю опиниться на вулиці під убивчим завиванням зими.
  
  Убий кого-небудь, сказав Краг. Пограбуй. Шед був уже готовий і на те і на інше. Заради того, щоб зберегти свою «Лілію» і захистити матір, він би пішов на все.
  
  Якщо б у нього були пристойні клієнти! Але тут давно не було нікого, крім жебраків і шахраїв. Та й ті приходили лише на одну ніч. І поки він не призведе «Лілію» в порядок, все так і залишиться. А без грошей він цього зробити не міг.
  
  У двері увірвався Аза. Блідий і переляканий, він підбіг до стійки.
  
  — Не знайшов ще дров? — запитав Шед.
  
  Коротун похитав головою і поклав на стійку пару мідяків.
  
  — Дай мені випити.
  
  Шед склав монети в коробку. Про походження грошей питань зазвичай не ставлять. Гроші не пахнуть. Він налив склянку доверху. Аза нетерпляче простягнув руку.
  
  — О ні, — сказав Шед. — Розкажи мені спочатку
  
  — Ти що, Шед? Я ж тобі заплатив.
  
  — Звичайно. А своє замовлення отримаєш, коли розкажеш, чому ти так трясешься.
  
  — Де Ворон?
  
  — Нагорі. Спить. — Ворона не було всю ніч.
  
  — Ну дай же мені, Шед, — зробив ще одну слабку спробу Аза.
  
  — Говори.
  
  — Гаразд. Мене притиснули Краг з Червоним. Вони хочуть більше дізнатися про Вороні.
  
  Ось тепер стало зрозуміло, звідкіля у Ази гроші. Він намагався продати Ворона.
  
  — Розповідай далі.
  
  — Ну, вони просто хочуть про нього знати.
  
  — А що саме?
  
  — Виходить він коли-небудь звідси.
  
  — Навіщо?
  
  Аза зам'явся. Шед відсунув склянку подалі.
  
  — Ну, добре, добре. Краг посилав двох стежити за ним. Ті пропали. І ніхто нічого не знає. Краг в люті.
  
  Шед віддав Азе вино. Той одним ковтком осушив склянку.
  
  Шед кинув погляд у бік сходів. Його пересмикнуло. Можливо, він недооцінював Ворона.
  
  — А що Краг про мене сказав?
  
  — Не завадив би другий стакан.
  
  — Я тобі дам. Після.
  
  — Та ти не потрібен мені більше, Шед. У мене з'явилися зв'язку. Краг прийме мене в будь-який момент.
  
  Шед зітхнув і скорчив гримасу.
  
  — Ти виграв. — Він налив вино.
  
  — Він збирається вивести тебе з гри, Шед. Будь-якою ціною. Він вирішив для себе, що ти заодно з Вороном. — Зловісна посмішка. — Тільки він не може зрозуміти, звідки у тебе стільки нахабства, щоб брикатися.
  
  — Нічого подібного. У мене з Вороном немає нічого спільного, Аза. І ти це знаєш.
  
  Аза насолоджувався моментом.
  
  — Я так і намагався пояснити Крагу. Але він навіть слухати не захотів.
  
  — Допивай своє вино і вимітайся.
  
  — Шед? — Витримане вино додало звучності в голос Ази.
  
  — Ти не глухий. Геть звідси. Рухай до своїм новим друзям. Подивимося, чи надовго ти їм знадобився.
  
  — Шед!..
  
  — Вони викинуть тебе на вулицю, Аза. Прямо до мене і моєї мами. Пшел! Кровопивця.
  
  Аза допив вино і вислизнув, втягнувши голову в плечі. Він відчув, що Шед прав. Його дружба з Крагом буде крихкою і недовговічною.
  
  * * *
  
  Шед спробував попередити Ворона. Той не звернув на нього уваги. Шед протирав стакани, спостерігаючи, як Ворон базікає мовою знаків з Душечкою, і намагався уявити собі, як буде завдано удар. Ці ранкові години він зазвичай проводив, розглядаючи Душку і намагаючись придумати, як би до неї підступитися. Але той дикий жах перед вулицею, який не пускав його в останні дні, заглушав ці настирливі думки.
  
  Зверху долинув крик, схожий на той, який видає свиня, коли їй полоснули по горлу.
  
  — Мама!
  
  Шед помчав по сходах, перестрибуючи через дві сходинки.
  
  Його мати стояла в дверях великий загальної спальні. Вона задихалася.
  
  — Мам? Що сталося?
  
  — Там людина, він мертвий.
  
  Серце Шеда підскочило. Він рушив до кімнати. Там на правій нижній ліжку лежав старий.
  
  Минулої ночі у нього тут було всього чотири постояльця. За шість монет з носа. Кімната була шість футів в ширину і дванадцять завдовжки, з двадцятьма чотирма ліжками, встановленими в шість ярусів. Коли кімната заповнювалася до межі, Шед брав по дві монети за те, що дозволяв спати на підлозі.
  
  Шед доторкнувся до старого. Холодний. Значить, вже кілька годин, як відійшов.
  
  — Хто він? — запитала стара Джуна.
  
  — Не знаю.
  
  Шед понишпорив у його лахмітті. Він виявив чотири монети і залізне кільце.
  
  — Прокляття! — Він не міг взяти. Сторожа почнуть його підозрювати. — Нам не щастить. За цей рік це вже четвертий жмурик.
  
  — Вся справа в клієнтах, синку. Вони всі вже однією ногою в Катакомбах.
  
  Шед сплюнув.
  
  — Пошлю-ка я краще за Сторожами.
  
  — Він чекав так довго, — промовив чийсь голос, — що може і ще трохи полежати.
  
  Шед різко розвернувся на місці. За спиною його матері стояли Ворон з Душечкою.
  
  — В чому справа?
  
  — Він міг би вирішити твої проблеми, — сказав Ворон.
  
  В ту ж секунду пальці Душечки замиготіли в повітрі так швидко, що Шед не міг розібрати і одного знака з двадцяти. Схоже, вона говорила Ворону, щоб він чого-то не робив. Ворон не звертав на неї уваги.
  
  — Шед! — вигукнула стара Джуна, в її голосі звучало застереження.
  
  — Не турбуйся, мама. Я з цим розберуся. Займися своєю роботою.
  
  Джуна була сліпою, але, коли їй здоров'я дозволяло, вона намагалася виконувати роботу покоївки. Тобто знищувати бліх і вошей у ліжках постояльців. Коли ж здоров'я приковувало її до ліжка, Шед брав свого кузена Дурня, такого ж недбайливого, як Аза, але до того ж обтяженого дружиною і дітьми. Шед наймав Дурня виключно з жалю до його дружини.
  
  Він подався вниз. Ворон, все ще сперечаючись з Душечкою, пішов за ним. На мить Шед подумав, що Ворон адже напевно з нею спить. Було б чортячим марнотратством зовсім не використовувати таке пристойне жіноче тіло.
  
  Як міг мрець з чотирма монетами в кишені врятувати його від Крага? Відповідь: законним шляхом — ніяк.
  
  Ворон сів на облюбовану табуретку і дістав жменю мідяків.
  
  — Вина. І візьми собі глечик.
  
  Шед зібрав монети, склав їх у коробку. Вміст її було до сліз мізерно. Він нічого не купував. Ним володіло пригнічений настрій. Зараз його борг Крагу міг бути якимось чудесним чином погашений, але все одно на душі було кепсько.
  
  Він поставив глечик перед Вороном і сів сам. Шед відчував себе абсолютно змученим.
  
  — Ну, розкажи. — Цей старий, хто він? Звідки?
  
  Шед знизав плечима.
  
  — Просто людина, що побажав сховатися від холоду. У Котурне їх повно.
  
  — Тоді ясно.
  
  Шед здригнувся від тону Ворона.
  
  — Ти пропонуєш те, про що я подумав?
  
  — Що ж?
  
  — Ну, я не знаю. Який зиск з трупа? Я маю на увазі, навіть якщо Сторожа тільки складають їх у Катакомбах...
  
  — Зрозумів, що є покупець?
  
  — Так, я передбачив це.
  
  — І?
  
  — Ну, а що ж робити? — Його голос був ледве чутний.
  
  Він не міг собі уявити більш огидного злочину. Навіть самий останній з міських мерців шанувався більше, ніж будь-який живий. Труп був священний. Огорожа була центром всього Ялівцю.
  
  — Дуже просто. Сьогодні вночі перетягни труп до задніх дверей. Це ти можеш зробити?
  
  Шед слабо кивнув.
  
  — Добре. Допивай своє вино.
  
  Шед залпом допив вино. Він дістав ще один глечик і почав ретельно його протирати. Кошмарний сон. Його треба прогнати.
  
  Труп здавався майже невагомим, але спустити його по сходах було нелегким завданням. Шед занадто багато випив. Він рушив через темну загальну кімнату, ступаючи сверхосторожно. Люди скупчилися навколо каміна. Догоряють вугілля кидали на них диявольські червоні відсвіти.
  
  Коли Шед увійшов у кухню, нога старого зачепилася за стояв горщик. Шед застиг в жаху. Нічого не сталося. Серце поступово заспокоїлося. Він ще раз нагадав собі, що робить це заради матері, щоб не дати їй замерзнути на вулиці.
  
  Шед тицьнув коліном двері. В ту ж мить вона рушила на нього, распахнувшись всередину.
  
  — Квапся, — прошипіла тінь, схопивши старого за ноги і допомагаючи звалити труп на віз.
  
  — Що тепер? — прохрипів Шед, важко дихаючи. Він був у розпачі.
  
  — Іди спати. Вранці одержиш свою частку.
  
  З грудей Шеда вирвався зітхання, майже переходить у плач.
  
  — Скільки? — задихаючись, прошелестів він.
  
  — Третину.
  
  — Тільки третина?
  
  — Весь ризик на мені. А тобі вже нічого боятися.
  
  — Гаразд. А скільки це може бути?
  
  — Ціни змінюються.
  
  Ворон відвернувся. Шед зачинив двері й тяжко притулився до неї, закривши очі. Що він накоїв?
  
  Він підкинув у вогонь дров і ліг в ліжко, прислухаючись до хропіння матері. Чи здогадується вона? Може, і немає. Сторожа часто чекають ночі. Він скаже їй, що вона проспала.
  
  Він не міг заснути. Хто ще міг знати про труп? Якщо це стане відомо, його почнуть підозрювати в неможливому.
  
  А що, якщо Ворон попадеться? Змусять Інквізитори його говорити? Віл може і камінь змусити співати.
  
  Весь наступний ранок він спостерігав за своєю старою. Нічого, крім односкладових слів, вона не вимовляла. Але це було її звичайним станом.
  
  Ворон з'явився відразу після полудня.
  
  — Чай і миску вівсяної каші, Шед.
  
  Розплачуючись, він не сунув через стійку звичайні мідяки.
  
  Очі Шеда округлилися. Перед ним лежало десять срібних лев. Десять? За одного мертвого старого? І це була третина? А Ворон ще й раніше цим займався? Він повинен бути казково багатим. Долоні у Шеда спітніли. При думці про те, на які злочини заради грошей він готовий піти, Шед просто завив.
  
  — Шед, — м'яко сказав Ворон, коли отримав чай і вівсянку, — навіть не думай про це.
  
  — Про що?
  
  — Не думай про те, про що ти зараз думаєш. Інакше ти сам закінчиш в цій возі.
  
  Душечка насупилася, подивившись на них з кухні. Ворон, здавалося, навіть розгубився на мить.
  
  * * *
  
  Шед пробрався в готель, де жив Краг. Зовні вона мала такий самий шикарний вигляд, як і «Лілія». Він боязко пошукав Графа, намагаючись не звертати уваги на Азу. Граф не стане мучити його заради власного задоволення.
  
  — Граф, мені треба побачитися з Крагом.
  
  Граф відкрив свої карі коров'ячі очі.
  
  — Навіщо?
  
  — Я приніс йому грошей. В рахунок боргу.
  
  Граф важко підвівся.
  
  — Гаразд, чекай тут. — Похитуючись, він пішов.
  
  — Де ти взяв гроші, Шед? — запитав Аза.
  
  — А де ти береш свої? — Аза не відповів. — Неввічливо про це питати. Займайся своєю справою або відійди від мене.
  
  — Шед, я думав, що ми друзі.
  
  — Я намагався бути твоїм другом, Аза. Я навіть спати тобі дозволяв у себе. Але як тільки ти зв'язався з цим Крагом...
  
  По обличчю Ази пробігла тінь.
  
  — Прости мене, Шед. Ти ж знаєш, я не дуже добре тямлю. Я іноді роблю дурниці.
  
  Шед пирхнув. Отже, Аза все-таки прийшов до цього неминучого висновку. Як тільки Краг розбереться з Вороном, він вышвырнет цього коротуна на смітник.
  
  Шеда весь час намагався зрадити Ворона. У нього має бути заховане ціле стан. Але Шед боявся тисячі речей. І на першому місці в цьому списку стояв сам Ворон.
  
  — Я знаю, як можна діставати з Огорожі сушняк, — сказав Азаров. Його обличчя світилося зворушливою благанням. — В основному, правда, сосна, але це теж дерево.
  
  — Огорожа?
  
  — Це цілком законно. Так в Огорожі підтримують чистоту.
  
  Шед гнівно нахмурився.
  
  — Це більш законно, ніж ритися в чиїх-небудь...
  
  Шед стримав свій гнів. Йому ще знадобляться союзники у ворожому таборі.
  
  Дрова — це як гроші, Аза. Неважливо, звідки вони.
  
  — Спасибі, Шед, — люб'язно посміхнувся Аза.
  
  — Шед! — покликав Граф.
  
  Шеда трясло, коли він йшов через кімнату.
  
  Це не спрацює, Краг не буде слухати. Він просто викине його гроші.
  
  — Граф говорить, що в тебе щось є, щоб заплатити мені за рахунком, — сказав Краг.
  
  — М-м.
  
  Лігво Крага, здавалося, було цілком вирване з якогось особняка, що стоїть високо над долиною. Шед був просто приголомшений.
  
  — Кінчай витріщатися, говори по справі. І врахуй, краще не варто пхати мені жменю мідяків на додачу до обіцянок. Знайшов собі тепленьке місце? Твої гроші — це курячі сльози, Шед.
  
  — Це не сльози, пан Краг, чесно. Я можу заплатити більше половини боргу.
  
  Краг здивовано підняв брови.
  
  — Цікаво. — Шед поклав перед ним дев'ять срібних лев. — Дуже цікаво. — Він втупив у Шеда свій пронизливий погляд.
  
  — Це більше половини, — заїкаючись, сказав Шед. — Я сподіваюся, може бути, це буде... я можу розраховувати...
  
  — Тихо! — Шед заткнувся. — Ти думаєш, я забув, що сталося?
  
  — Це була не моя вина, пане Краг. Я не хотів, щоб він... Ви не уявляєте, який він, цей Ворон.
  
  — Заткнися. — Краг роздивлявся монети. — Може, що-небудь і можна залагодити. Я знаю, що це не ти його змусив. У тебе кишка тонка.
  
  Шед втупився в підлогу, не в змозі заперечувати звинувачення в легкодухості.
  
  — Гаразд, Шед. Ти мій постійний клієнт. Повернемося до постійного розкладом. — Він знову подивився на гроші. — У тебе є три тижні.
  
  — Дякую, пане Краг, насправді. Ви не уявляєте, як багато це значить...
  
  — Заткнися. Я точно знаю, що це означає. Забирайся. Почни збирати таку суму. Це твоя остання відстрочка.
  
  — Так, сер. — Шед позадкував. Граф відкрив двері.
  
  — Шед! Мені іноді що-небудь знадобитися. Послуга за послугу. Розумієш?
  
  — Так, сер.
  
  — Добре, йди.
  
  Шед пішов. Відчуття полегшення змінилася відчаєм. Краг міг змусити його розправитися з Вороном. Шкутильгаючи до дому, він майже плакав. Ніколи не стане краще. Він завжди опиняється в пастці.
  
  
  
  ГЛАВА 10
  
  Поворот
  
  
  Книга — типовий місто з тих, в яких ми стояли останнім часом. Маленький, брудний і нудний. Всі дивувалися: чому так турбується Леді? Який толк у цих віддалених провінціях? Наполягала вона, щоб вони стали на коліна єдино для того, щоб звеличити власну персону? Тут не було нічого цінного, взяти абсолютно нічого. Окрім влади над жителями. Але навіть вони ставилися до своєї країни з явним презирством.
  
  Присутність Чорної Гвардії напружило всі ресурси цього району. Буквально через тиждень Капітан уже заговорив про те, щоб перебратися в Серці і частина людей расквартировать по селах. Наші патрулі рідко натикалися на повстанців, навіть коли допомагали полювати чаклуни. Операція в таверні у Придурка вимагала напруження всіх наших сил, але цих паразитів ми знищили.
  
  Шпигуни Леді передали нам, що ті кілька повстанців, яким вдалося вислизнути, втекли в Барабан, ще більш похмурий королівство на північний схід звідси. Мені здається, Барабан буде нашим наступним пунктом.
  
  Коли одного разу я вирішив, що треба б прикинути відстань, яку ми покрили, просуваючись на схід, то зробити це виявилося не просто. Мені було страшно дізнатися правду. Книга — в двох тисячах миль від Амулета! Далеко за межами кордонів тієї імперії, яка існувала шість років тому. Криваві завойовницькі походи Поваленої Шелест пересунули кордону на інший бік Рівнини Страху. Я згадав ті вільні міста-держави, які стояли на цьому забутому рубежі. Мороз і Стукіт, Стайні та Іржа, де повстанці кілька років успішно відбивали атаки Леді. Всі вони були величезними і грізними. Таких ми більше не бачили. Я до сих пір здригаюся, згадуючи Рівнину Страху.
  
  Ми перетинали її під захистом Шелест і Тріщини, двох Повержених, чорних підмайстрів Леді, чия сила на кілька порядків перевершувала можливості наших кволих магів. Але всього цього, а також того, що з нами була ціла регулярна армія Леді, виявилося недостатньо, аби вибратися звідти без втрат. Це жахлива ворожа земля, де незастосовні знання нормальної людини, тому що ні один закон, що діє у звичайній реальності, не має тут сили. Камені говорять, а кити літають. Корали ростуть у пустелі. Дерева здійснюють піші прогулянки. А найдивніше на цій землі — її мешканці... Але все це давно вже скінчилося. Просто кошмар з минулого. Кошмар, який досі переслідує мене, коли крики Пуми і Швидкого доносяться до мого слуху, відізвавшись луною в тунелях часу. І знову я не можу нічого зробити, щоб врятувати їх.
  
  — Які проблеми? — запитав Елмо, витягуючи з-під моєї руки карту і похитуючи головою. — Ти наче привид побачив.
  
  — Просто згадав Рівнину Страху.
  
  — О! Да-а! Ну, гаразд, повернися назад. Випий пива. — Він ляснув мене по спині. — Гей! Кегля! Якого біса тебе не було тут? — Елмо відійшов, і пішов за самим знаменитим нашим симулянтом.
  
  Хвилиною пізніше підійшов Одноокий, дуже здивувавши мене.
  
  — Як Гоблін? — тихо запитав він.
  
  З часу інциденту в таверні Придурка вони до цього часу не спілкувалися. Він роздивлявся карту.
  
  — Порожні Пагорби? Цікава назва.
  
  — Їх називають ще Порожнистими Пагорбами... З ним усе в порядку. Чому б тобі не відвідати його?
  
  — На біса? Він вів себе як справжня дупа. Жартів не розуміє...
  
  — Твої жарти стають кілька грубуватими, Одноокий.
  
  — Да-а. Може бути. Я це... Ходімо зі мною.
  
  — Потрібно підготуватися до читання.
  
  Один раз в місяць Капітан чекає від мене, щоб ввечері я почав перестерігати Гвардію, читаючи їм уривки з Анналів, — розповідав, звідки прийшла Гвардія, згадуючи наших предків, побратимів по зброї. Один раз в місяць — це дуже багато. Чорна Гвардія. Остання з вільних Гвардий Хатовара. Побратими. Всі разом. Ми — проти решти світу. І нехай він не стоїть у нас на шляху. Але та незрозуміла, гнітюча тяжкість, що так подіяла на Гобліна, а також викликала депресняк у Елмо, навалилася тепер і на інших. Все почало розклеюватися.
  
  Мені треба було вибрати хороші уривки. З того часу, коли Гвардія билася, притиснута до стіни, і вижила тільки завдяки тому, що залишилась вірною своїм традиціям. За чотири сотні років таких моментів накопичилося безліч. Мені потрібні були слова, написані з натхненням. І ще мені потрібні були слова, які звучали б з тим запалом, з яким вербувальник Білої Троянди розмовляє з потенційними новобранцями. Може бути, мені потрібен був уривок, який я міг би читати кілька вечорів поспіль?
  
  — Нісенітниця, — пробурмотів Одноокий. — Ти знаєш ці книжки напам'ять. Постійно сидиш, втупившись в них носом. І взагалі, ти можеш сам все придумати. Ніхто нічого не помітить.
  
  — Ймовірно. Це нікого не хвилює. Бридко, старовина. Гаразд, підемо відвідаємо Гобліна.
  
  Може бути, Аннали треба читати не по одному разу. А може, я лечу одні симптоми. На мій погляд, Аннали, безумовно, володіють якимись магічними властивостями. Ймовірно, я зможу ідентифікувати хворобу, якщо загляну глибше в самого себе.
  
  Гоблін з Німим як могли розмовляти без допомоги рук і мови. Те, що я скажу, відноситься до всіх трьом нашим любителям привидів. Вони не великі чаклуни, але свої здібності вони завжди тримають гостро відточеними і завжди підтримують форму. У Гобліна це поки виходило краще. Сьогодні він був у гарному настрої і навіть кивнув Одноокий.
  
  От і все. Одноокий залишилося тільки не зморозити яку-небудь дурість.
  
  На мій подив, він навіть вибачився. Знаками Німий запропонував мені залишити їх одних і дати їм укласти мир з оку на очей. Гордості у кожного з них було просто в надлишку.
  
  Ми вийшли. Як і раніше, коли ніхто не міг зрозуміти нашої мови знаків, ми обговорили старі часи. Німий теж був посвячений у таємницю, заради якої Леді знищила б цілі народи.
  
  Спочатку дещо підозрювали ще півдюжини людей, але потім все це забулося. А ми знаємо і ніколи не забудемо. Ці півдюжини, якщо Леді прийде в голову допитати їх, залишать їй лише серйозні сумніви. Ми двоє — ніколи. Ми абсолютно точно знали самого серйозного ворога Леді і за шість років не зробили нічого, що допомогло б їй усвідомити, що цей ворог існує не тільки в фантазії повстанців.
  
  Повстанці забобонні. Вони обожнюють пророків і пророцтва, а також передбачення прийдешніх великих перемог. Саме пророцтво привело їх в пастку в Амулеті, де вони чудом уникли повного знищення. Згодом вони переконали себе, що стали жертвою неправдивих пророцтв і пророків, підісланих ворогом. А переконавши себе в цьому, вони могли повірити і в більш неможливі речі.
  
  Кумедним було те, що вони обманювали себе, кажучи правду. Я був, мабуть, єдиною людиною з наближених до Леді, хто знав, що їх ведуть прямо в лапи смерті. Тільки тим ворогом, хто вів їх, була не Леді, як вони думали. Цей ворог був злом ще більш страшним. Володар. Колишній чоловік Леді, якого вона зрадила і живцем поховала. Він живий і донині. Його могила знаходиться у Великому Лісі на північ від далекого міста, який називається Весло. З своєї могили він зміг дотягнутися до людей з вищого командування повстанців, вплинути на їх мозок, підпорядкувати їх своїй волі в надії скинути Леді і забезпечити собі воскресіння. Він програв, хоч кілька Повалених і допомагали йому.
  
  Якщо б він знав про моє існування, в його списку я був би не на останньому місці. Володар і зараз лежить у своїй могилі, планує. А може бути, думає, як помститися мені за те, що я допоміг знищити Поваленого, допомагав йому... Моторошно все це. Заступництво Леді — слабка втіха. Володар був хлопцем, у порівнянні з яким все чорне зло Леді — лише слабка тінь на тлі непроглядній темряви. Принаймні, так говорять легенди. Іноді я дивуюся, чому, якщо це правда, Леді все ще ходить по землі, а він у могилі, не може знайти собі спокою.
  
  З тих пір, як я дізнався про цю могилі на півночі, мені вдалося вивчити маловідомі літопису і багато чого дізнатися. І кожен раз, коли я дізнавався щось нове, мене охоплював справжній страх. Ера, коли Володар дійсно правив світом, здається епохою загального пекла. Тільки якимось дивом Білій Троянді вдалося звалити його. Дуже шкода, що вона не змогла його знищити повністю. Втім, так само як і його підручних, включаючи Леді. Світ не був би таким, який він є зараз.
  
  Я думаю: коли ж скінчиться ця солодка життя? Зараз Леді ще не так страшна, як може бути. Коли ж нарешті вона розслабиться і дасть того похмурого жаху, який оселився в її тілі, вирватися назовні, відроджуючи весь пекло минулих епох?
  
  Ще я думаю про злодіяння, вершившихся при Правлінні. Якщо в літописах про них сказано небагато, то це тому, що історія завжди переписується для переможця.
  
  З кімнати Гобліна пролунав крик. Ми з Німим переглянулися, і кинулися всередину.
  
  Я всерйоз сподівався, що один з них вже лежить на підлозі, обливаючись кров'ю. І я зовсім не думав побачити, як Гоблін б'ється в припадку, а Одноокий відчайдушно намагається втримати його, щоб той ненароком не поранив сам себе.
  
  — Хтось увійшов з ним у контакт, — мовив Одноокий. — Допоможи мені. Це серйозно.
  
  Я роззявив рота. Контакт. Ніхто не зв'язувався з нами безпосередньо з часу того відчайдушно поспішної втечі, коли повстанці наступали на Амулет. Але це було вже кілька років тому. З того часу і Леді і Повержені воліли зв'язатися з нами за допомогою посильних.
  
  Напад тривав лише кілька секунд. Як зазвичай. Потім Гоблін розслабився і заскиглив. Тепер ще кілька хвилин, він прийде в себе і розповість. Всі троє, ми дивилися один на одного. Таке вираз облич буває у гравців в карти. Тільки в душі у кожного гравця — страх.
  
  — Треба передати Капітанові, — сказав я.
  
  — Ага, — відповів Одноокий і не рушив з місця.
  
  Німий теж.
  
  — Ну, гаразд. Вибрали мене.
  
  Я вийшов. Капітан був зайнятий тим, що виходить у нього найкраще. Ноги його лежали на робочому столі, сам він хропів. Я розбудив його і все розповів.
  
  — Знайди Лейтенанта.
  
  Він пішов до полиць з картами. Я поставив кілька запитань і, не отримавши відповіді, зрозумів натяк і вийшов геть.
  
  Чекав він чого-небудь в цьому роді? У провінції назріла криза? Але як Амулет міг дізнатися про це раніше нас?
  
  Втім, нерозумно турбуватися перш, ніж я почую, що скаже Гоблін.
  
  Лейтенант здавався здивованим не більше, ніж Капітан.
  
  — Щось назріває? — запитав я.
  
  — Можливо. Кур'єр доставив депешу, коли ви з Льодяником вже відбули в Клеймо. Там було сказано, що ми можемо знадобитися на заході. Може бути, так воно і вийшло.
  
  — На заході? У самому справі?
  
  — Ага. — У це слово він вклав такий похмурий сарказм!
  
  Идиотство. Якщо за межу між сходом і заходом прийняти Амулет, то Тавро знаходиться в двох з гаком тисячі миль на схід від неї. В кращому випадку, за три місяці шляху. А та місцевість, через яку треба було пройти, була далеко не кращим варіантом. Подекуди доріг просто не існувало. Я думаю, шість місяців — і то занадто оптимістична цифра.
  
  Але я знову впадаю в маразм раніше часу. Потрібно трохи почекати, і все стане ясно.
  
  Стало відомо те, чого не очікували навіть Капітан з Лейтенантом.
  
  Ми з тривогою стежили, коли Гоблін зможе заговорити. Капітан прикидав маршрут в Мороз. Він невдоволено бурчав, що, мовляв, в будь-якому випадку доведеться тягнутися через Рівнину Страху. Гоблін кашлянув.
  
  Напруга зростала. Чаклун не піднімав очей. Значить, новини не порадують.
  
  — Нас викликають, — пискнув він. — Це Леді. Схоже, вона була не в собі. Спочатку — в Мороз. Там нас зустріне хтось з Переможених. Він поведе нас у Кургани.
  
  Всі насупилися і спантеличено перезирнулися.
  
  — Лайно, чорт його дери, — прошепотів я.
  
  — Що таке, Каркун? — запитав Капітан.
  
  Вони не мали поняття про мою таємницю. Вони не звертали уваги на історію.
  
  — Це там, де похований Володар. Там, де всі вони раніше були поховані. У лісі, на північ від Весла.
  
  Ми вже були в Веслі сім років тому. Не дуже доброзичливий місто.
  
  — Весло! — вигукнув Капітан. — Весло! Це ж двадцять п'ять сотень миль!
  
  — Ще пару сотень треба додати до Курганів.
  
  Він втупився в карту.
  
  — Чудово. Просто чудово. Це значить, не тільки Рівнина Страху, але і Порожні Пагорби з Вітряної Країною в додачу. Поскільки говенное розвага. Вважаю, нам потрібно там бути на наступному тижні?
  
  — Не схоже, щоб Леді поспішала, — похитав головою Гоблін. — Просто засмучена і хоче, щоб ми рухалися туди.
  
  — Вона що-небудь пояснила?
  
  Гоблін лише усміхнувся. Робила вона це коли-небудь? Так ні ж, чорт забирай.
  
  — Ось так просто, — пробурмотів Капітан. — Бадьоренько. Наказ прогулятися через півсвіту. Я це просто обожнюю.
  
  Він передав Лейтенанту, щоб той почав підготовку до відходу.
  
  Це були погані новини, просто божевілля якесь, але Капітан бачив і гірші часи. Він був до цього готовий з тих пір, як отримав депешу. Зрушити з місця не важко. Проблема тільки в тому, що ніхто не хотів рухатися.
  
  На заході, звичайно, стирчати набагато приємніше, ніж тут, у цій згубній, безпросвітної дірі. Але все ж не настільки, щоб хто-небудь захотів йти так далеко.
  
  Хіба Леді не могла викликати кого-небудь, хто був ближче?
  
  Ми жертви своїх власних здібностей. Там, де положення стає найбільш загрозливим, їй завжди потрібна Гвардія. Вона знає, що краще за нас цю роботу не зробить ніхто.
  
  Прокляття і ще десять разів прокляття.
  
  
  
  РОЗДІЛ 11
  
  Ялівець: Робота в ніч
  
  Шед віддав Крагу тільки дев'ять з десяти лев. Залишилася монета пішла на те, щоб купити дров і поповнити запаси вина і пива. Його кредитори теж відчули, що у нього з'явилися гроші. Але ця невеличка поправка у справах не принесла Шеду полегшення. На наступний раз, щоб заплатити Крагу, йому знову довелося брати в борг у лихваря на ім'я Гілберт.
  
  Він зловив себе на думці, що жадає, щоб хто-небудь мерщій скопытился. Ще один десяток лев дозволив би йому протягнути зиму.
  
  А вона була суворою, ця зима. У гавані все завмерло. Роботи в Котурне не було. Єдиним просвітом для Шеда був Аза. Всякий раз, коли Аза вибирався від Крага, він приносив з собою дров, намагаючись купити собі дружбу.
  
  Увійшов Аза, несучи свій вантаж.
  
  — Будь насторожі, — довірливо сказав він, нахилившись до Шеду — Краг дізнався, що ти зайняв у Гілберта. — Шед посірів. — У нього ціла черга покупців на «Лілею». Вони вже дівчаток збирають.
  
  Шед кивнув. В цей час року власники кубел набирали на роботу зневірених жінок. А влітку, коли матроси йшли в море, вони вже були не потрібні.
  
  — Ублюдок. Змусив мене повірити, що у мене є ще час. Я повинен був це передбачити. А так він отримає і мої гроші, і мою «Лілію.» Ублюдок.
  
  — Ну, я тебе попередив.
  
  — Так. Спасибі, Аза.
  
  Безжально, невблаганно навалився день, коли Шед повинен був платити. Гілберт відмовив йому в позику. Кредитори дрібніші буквально взяли в облогу «Лілею». Напевно це Краг нацькував їх.
  
  Зі склянкою вина він підійшов до Ворону.
  
  — Можна присісти?
  
  По губах Ворона промайнула тінь усмішки.
  
  — Це твоє заклад. З яких це пір ти став таким доброзичливим?
  
  — Я нервую, — збрехав Шед. При вигляді Ворона він просто відчував докори сумління. — Хвилювався про своїх боргах.
  
  Ворон все чудово зрозумів.
  
  — Ти подумав, що я міг би тобі допомогти?
  
  — Так, — майже простогнав Шед.
  
  Ворон тихо розсміявся. Шеду здалося, що він помітив у цьому сміху нотки урочистості.
  
  — Гаразд, Шед. Сьогодні?
  
  В голові у Шеда виникла картина, як Сторожа відвозять його мати на своїй підводі. Він придушив виникло відчуття відрази до самого себе.
  
  — Ну.
  
  — Гаразд. Але на цей раз ти помічник, а не партнер. — Шед проковтнув, потім кивнув. — Вкладеш стареньку в ліжко, потім спустишся назад вниз. Зрозумів?
  
  — Так, — прошепотів Шед.
  
  — Добре. А зараз відійди. Ти мене дратуєш.
  
  — Так, сер.
  
  Шед відійшов. Весь залишок дня він нікому не посмів глянути в очі.
  
  * * *
  
  Різкий вітер завивав у долині, шмагав сніговими пластівцями. Сидячи у візку, Шед жахливо смикався. Погода все погіршувалася.
  
  — Чому сьогодні? — пробурчав він.
  
  — Найкращий час, — процідив Ворон крізь зуби. — Ніхто не помітить.
  
  Він звернув у Свічковий провулок, від якого відходило безліч вузьких алей.
  
  — Тут гарне місце для полювання. В таку погоду всі, хто повзає по алеях, дохнуть як мухи.
  
  Шеда пересмикнуло. Він був занадто старий для такої. Але саме тому він тут і знаходився. Щоб не проводити потім на вулиці кожну ніч.
  
  Ворон зупинив підводу.
  
  — Подивися в цьому проході.
  
  Як тільки Шед переніс свою вагу на ноги, вони негайно захворіли. Добре. Принаймні, він хоч щось відчуває. Значить, ще не відморозив.
  
  В алеї майже не було світла. Він шукав, орієнтуючись скоріше на інтуїцію, ніж на зір. Він знайшов тіло, яке лежало під якимось навісом, але воно раптом почало ворушитися і стогнати. Шед побіг.
  
  Коли він опинився біля воза, Ворон якраз щось взваливал на неї. Шед відвів очі. Цьому хлопчикові явно не було й дванадцяти. Ворон прикрив тіло соломою.
  
  — Це один. Сьогодні вночі, по такій погоді, ми повинні знайти те, що нам потрібно.
  
  Шед задушив у собі протест і сів на своє місце. Він думав про матір. Їй не доведеться проводити такі ночі на вулиці.
  
  На наступній алеї він знайшов свій перший труп. Старий впав і замерз, бо не зміг піднятися. З болем у душі Шед потягнув тіло до воза.
  
  — Хороша ніч, — озирнувся Ворон. — Ніякої конкуренції. Сторожа в таку погоду носа не висунутий. — Ворон секунду помовчав. — Є надія набрати цілу гору жмуриков, — сказав він тихим, м'яким голосом.
  
  Вони рушили до берега, і там кожен з них знайшов ще по одному трупу.
  
  — Але тобі-то навіщо цим займатися? — запитав Шед.
  
  — Мені теж потрібні гроші. Належить далекий шлях. А так можна швидко отримати великі гроші, і без особливого ризику.
  
  Шед подумав, що вони ризикують набагато сильніше, ніж уявляє собі Ворон. Адже їх можуть просто розірвати на частини.
  
  — Адже ти не місцевий, не з Ялівцю?
  
  — З півдня. Матрос з потерпілого аварію корабля.
  
  Шед не повірив. У Ворона був зовсім інший акцент, хоча й не сильний. Але йому не вистачило духу назвати цю людину брехуном і вибити з нього правду.
  
  Розмова тривала уривками, то поновлюючись, то припинялися. Про справжні мотиви Ворона Шеду не вдалося дізнатися більше нічого.
  
  — Піди туди, — сказав йому Ворон. — А я подивлюся тут. Остання зупинка, Шед. Досить.
  
  Шед кивнув. Він хотів, щоб ця ніч скоріше закінчилася. До свого відразі він зрозумів, що почав оцінювати людей на вулиці в якості потрібного йому товару. Він ненавидів їх за те, що ті вмирали в таких біса незручних місцях.
  
  Він почув тихий оклик і швидко повернувся. Ворон знайшов. Цього було досить. Шед побіг до воза.
  
  Ворон уже сидів на неї й чекав. Шед метушливо видерся на своє місце, прикрив обличчя від вітру. Ворон хлестнул мулів, і віз повільно рушила з місця.
  
  Вони були вже на півдорозі до Порту, коли Шед почув стогін.
  
  — Що? — Одне з тіл заворушилося. — О! Про рис, Ворон!..
  
  — Так він все одно помре.
  
  Шед згорбився, втупившись на будинки, що стояли на іншому березі річки. Йому хотілося сперечатися, битися, зробити хоч що-небудь, щоб не брати участі у цьому блюзнірстві.
  
  Через півгодини він знову підняв очі і не дізнався місця. Уздовж дороги на пристойній відстані один від одного стояло кілька великих будинків. Їх вікна були темними.
  
  — Де ми?
  
  — Майже на місці. Ще півгодини, якщо дорога не буде занадто слизькою.
  
  Шед уявив собі, як віз з'їжджає в кювет. Що тоді? Кинути все і сподіватися, що їх не вистежать? Докори сумління змінилися страхом.
  
  І тут він зрозумів, де вони знаходяться. Далі нагору, крім Чорного Замку, нічого немає.
  
  — Ворон...
  
  — Що таке?
  
  — Ти наближаєшся до Чорного Замку.
  
  — А куди, ти думав, що ми їдемо?
  
  — Там люди живуть?
  
  — Так. А що з тобою?
  
  Ворон — іноземець. Йому не зрозуміти, як у Ялівці відносяться до Чорного Замку. Люди, які підходили до нього надто близько, просто зникали. У Ялівці воліли робити вигляд, що цього місця взагалі не існує.
  
  Заїкаючись, Шед пояснив, чого він боїться.
  
  — Тільки показуєш своє невігластво.
  
  Шед подивився на чорний силует Замку, який вимальовувався крізь снігову завісу. Тут, в горах, снігопад трохи послабшав, але вітер став ще зліше.
  
  — Давай тоді скоріше покінчимо з цим, поступившись, пробурмотів шинкар.
  
  Стали помітні стіни, шпилі, башти. Ніде жодного вогню. Ворон зупинив візок перед високими воротами, сліз і пішов вперед пішки. Він гучно вдарив по воротах. Згорбившись, Шед сидів, сподіваючись, що Ворону ніхто не відповість.
  
  Але ворота відкрилися негайно. Ворон забрався на віз.
  
  — Ну, давайте, мули.
  
  — Всередину не підемо?
  
  — Чому?
  
  — Ей, це не можна, немає.
  
  — Заткнися, Шед. Якщо хочеш отримати свої гроші, допоможеш розвантажувати.
  
  Шед трохи не заскиглив. Вони так не домовлялися.
  
  Ворон проїхав через ворота, завернув направо і зупинився під широкою аркою. Єдиний ліхтар боровся з чорнильною темрявою, напиравшей з усіх боків. Ворон зіскочив униз. З напруженими до межі нервами Шед пішов за ним. Вони стягнули тіла з воза і повалили їх на лежать поруч кам'яні плити.
  
  — Залізай назад на віз і тримай язик за зубами, — сказав Ворон.
  
  Одне з тіл пошевелилось. Шед застогнав. Ворон сильно вщипнув його за ногу.
  
  — Заткнися.
  
  З'явилася якась тінь. Довга і худа, вона була одягнена в просторі чорні штани і вільну сорочку. Фігура оглянула всі тіла і, здається, залишилася дуже задоволена. Тінь обернулася до Ворона. На мить Шед побачив холодне глянсове особа, складається з гострих кутів і тіней, з парою м'яко світяться очей.
  
  — Тридцять, тридцять, сорок, тридцять, сімдесят, — бубоніла вона.
  
  — Тридцять, тридцять, п'ятдесят, тридцять, сто, — заперечував Ворон.
  
  — Сорок. Вісімдесят.
  
  — Сорок п'ять. Дев'яносто.
  
  — Сорок. Дев'яносто.
  
  — Домовилися.
  
  Вони торгувалися! Щодо старих питань не виникало. А за молодого цей довгий навідріз відмовився давати більше. І вся торгівля йшла за вмираючої людини.
  
  Шед дивився, як довгий відраховує монети. Оце пощастило! Двісті двадцять срібних! З такими грошима він зможе кинути «Лілію» і влаштуватися на новому місці. Він міг взагалі вибратися з Котурна.
  
  Ворон зсипав монети в кишеню плаща. Шеду він віддав п'ять.
  
  — Це все?
  
  — По-моєму, непогано за одну ніч.
  
  Насправді такі гроші можна заробити лише за місяць наполегливої праці, але отримати тільки п'ять з...
  
  — Минулого разу ми були партнерами, — сказав Ворон, залазячи на місце візничого. — Може бути, і ще будемо. Але сьогодні ти — найнятий людина. Зрозумів? — В його голосі з'явилася жорсткість.
  
  Шед кивнув, знову злякавшись.
  
  Ворон торкнув воза з місця. Шед відчув, що сильно замерз. Тут була далеко не пекельна спека. Він здригнувся, відчувши, як жадібно спостерігає за ними той довгий.
  
  Темний, блискучий, без проміжків камінь ковзнув убік.
  
  — О боже!
  
  Стало видно нутрощі стіни. Він побачив кістки, цілі тіла і частини їх, підвішені так, що здавалося, ніби вони пливуть в ночі. Повернувши до воріт, Ворон помітив, що Шед витріщився на нього.
  
  — Що тут таке?
  
  — Не знаю, Шед. І знати не хочу. Мене цікавить тільки те, що тут платять хороші гроші. А вони мені потрібні. Попереду далека дорога.
  
  ГЛАВА 12
  
  Кургани
  
  В Морозі Гвардію зустрів Повержений, на прізвисько Кульгавий. Ми провели на марші вже сто сорок шість днів. Всі вони були довгими, одноманітними і важкими. І люди і тварини йшли вже швидше за звичкою, ніж з власної волі. Наша армія була в хорошій формі і могла покрити від п'ятдесяти до ста миль за добу, але не тиждень за тижнем, місяць за місяцем, та ще за неймовірно поганим дорогам. Розумний командир не стане влаштовувати дуже довгих переходів, коли кожен минає день залишає після себе ще одну порцію втоми і все це накопичується, поки люди не починають валитися з ніг.
  
  Якщо поглянути на ті землі, через які ми пройшли, стає ясно, що ми біса розпусти. Між Книгою і Морозом є і гори, де ми були щасливі, якщо нам вдавалося пройти за день по п'ять миль, потім пустелі, де ми блукали в пошуках води, річки, перебратися через які варто було кількох днів. Нам ще пощастило, що, діставшись до Морозу, ми втратили лише двох.
  
  Капітан просто світився від гордості за чудово виконану роботу, поки його не викликав військовий комендант фортеці.
  
  Повернувшись, він зібрав всіх командирів.
  
  — Погані новини, — сказав він нам. — Леді посилає Кульгавого, щоб той повів нас через Рівнину Страху. Нас і караван, який ми будемо охороняти.
  
  Нашою відповіддю було похмуре мовчання. Гвардія не ладнала з Кульгавим.
  
  — Коли ми виступаємо, сер? — запитав Елмо.
  
  Нам потрібен був відпочинок. Ніхто його нам не обіцяв, і взагалі, Леді з Поваленими, здавалося, абсолютно не хвилюють людські потреби, але все ж...
  
  — Час не визначено. Але не раджу розслаблятися. Кульгавого ще немає, але він може з'явитися будь-якої миті.
  
  — Звичайно. Маючи ті килими, на яких вони літають, Повалені можуть дістатися куди завгодно в лічені дні.
  
  — Будемо сподіватися, що його затримають інші справи, — пробурмотів я.
  
  Мені не хотілося знову зустрічатися з Кульгавим. Коли-то ми вчинили з ним не дуже добре. До Амулета ми тісно співпрацювали з Переможеним по імені Ловець Душ. Ловець використовував нас в своїх особистих цілях, щоб розправитися з Кульгавим. У них була давня неприязнь один до одного, а Ловець до того ж таємно працював на Володаря. Йому вдалося залучити в цю справу і Леді. Вона майже вже придавила Кульгавого, але потім пробачила, і він брав участь у заключному бою.
  
  Давним-давно, коли встановлювалося Правління, за століття до заснування Імперії Леді, Володар подолав сили своїх головних супротивників і змусив їх служити собі. Так він зібрав десятьох злочинців, які стали відомі, як Десять Переможених. Коли Біла Троянда підняла весь світ проти злодіянь Володаря, врешті-решт ці Десять були поховані разом з ним. Але Троянда не змогла знищити їх до кінця.
  
  За кілька століть мирного життя народи відвикли битися зі злом. Один цікавий чаклун спробував вступити в контакт з Леді. Леді підпорядкувала собі його волю і в результаті змогла звільнитися. Десять повстали з могили разом з пані. За одне покоління вони створили нову Імперію зла. І вже два покоління вони боролися з повстанцями, чиї пророки передбачили відродження Білої Троянди, яка повинна повести їх до остаточної перемоги.
  
  Часом здавалося, що повстанці дійсно переможуть. Наші війська кидалися тікати, залишаючи цілі провінції. Повалені ворогували і знищували один одного. Загинуло дев'ять з Десяти. Леді вдалося повалити трьох вищих генералів повстанців. Так вона заповнила частину своїх втрат. Це були Тріщина, Найманець і Шелест — напевно, кращий полководець з часів Білої Троянди. Перед тим як Леді змусила її служити собі, Шелест доставила нам цілу купу неприємностей.
  
  Провісники повстанців загалом виявилися праві, за винятком того, що відносилося до останньої битви. Вони очікували, що їх поведе що перевтілилася Біла Троянда. І помилилися. Вони не змогли її знайти.
  
  Вона дійсно існувала, але перебувала в наших рядах, не підозрюючи, хто вона є насправді. Зате це дізнався я. З цим знанням за моє життя не дадуть і дохлої риби, варто мені тільки піддатися допиту у Леді.
  
  — Каркун! — вигукнув Капітан. — Прокинься!
  
  Всі голови повернулися в мою сторону. Люди дивувалися, як я міг заснути в той час, як Капітан говорить такі речі.
  
  — Що?
  
  — Ти не чув мене?
  
  — Ні, сер.
  
  Він загарчав своїм ведмежим риком.
  
  — Тоді слухай. Готуйся політати на килимі, коли Принижений буде тут. Тобі дозволяється взяти з собою п'ятдесят фунтів барахла.
  
  Килим? Повержений? Якого біса? Я озирнувся. Дехто шкірив зуби, дивлячись на мене. А дехто й шкодував. Летіти на килимі?
  
  — Навіщо?
  
  — Леді хоче, — терпляче почав пояснювати Капітан, — щоб ми послали десять осіб на допомогу Шелест і Тріщині, які зараз в Курганах. Що там треба робити, я не знаю. Ти — один із тих, кого вибрала Леді.
  
  Напад страху.
  
  — Чому я?
  
  Коли я вже був її улюбленцем. І це мені коштувало багатьох сивого волосся.
  
  — Може бути, вона досі любить тебе. Стільки років потому.
  
  — Капітан...
  
  — Вона так хоче, Каркун.
  
  — Ну, гаразд. Я, звичайно, не можу з цим сперечатися. А хто ще?
  
  — Якщо не будеш спати, все дізнаєшся. Але про це пізніше. Зараз у нас інші справи.
  
  * * *
  
  Шелест прибула в Мороз ще до Кульгавого. І ось я вже взваливаю тюк на її літаючий килим. П'ятдесят фунтів. Решту я залишив на Німого з Однооким.
  
  Килим називали килимом тільки з ввічливості, бо всі звикли до такої назви. Насправді це лише шматок товстої, грубої матерії, натягнутий на дерев'яну раму. Моїми супутниками виявилися Елмо, який буде командувати нами, і Кегля. Взагалі-то, Кегля — просто ледачий ублюдок, але він добре орудує мечем.
  
  Наше барахло і ще сотню фунтів лахів, що належав людям, які приєднаються до нас пізніше, ми помістили по центру. Елмо з Кеглів сіли на свої місця, в задній частині килима, по його кутах. Тремтячими руками вони прив'язалися. Моє місце було попереду ліворуч. Шелест села праворуч. Навантажилися ми важко. Шелест сказала, що ми полетимо на великій висоті і швидко. Там буде холодно.
  
  Я трусився не менше Елмо з Кеглів, хоча і літав вже на килимі. Мені подобався вигляд, який відкривається з висоти, але в той же час я боявся того відчуття вільного падіння, яке завжди супроводжує польоту на килимі. Я також побоювався і Рівнини Страху, над якою носилися дивні люті тварюки.
  
  — Всі сходили до вітру? — запитала Шелест. — Політ буде довгим. Вона не згадала, що в іншому випадку ми можемо випорожнитись від страху прямо там, нагорі, як це вже робили деякі.
  
  Голос її був спокійним і мелодійним, як у жінки, що відвідала ваш останній предутренний сон. Але її зовнішність абсолютно не відповідала голосу. Такий вигляд міг належати тільки старим суворого бійцеві, яким вона і була. Вона уважно подивилася на мене, мабуть, пригадавши нашу попередню зустріч в Хмарному Лісі.
  
  Ми з Вороном лежали в засідці там, де вона повинна була зустрітися з Кульгавим, щоб переманити його на бік повстанців. Пастка спрацювала. Ворон розібрався з Кульгавим, а моєю метою була Шелест. Потім, щоб закінчити справу, прибутку Ловець Душ і Леді. Шелест стала першим Переможеним з часів Володаря.
  
  Вона підморгнула.
  
  Тканина грюкнула мене по заду. Ми почали швидко підніматися.
  
  Подолати Рівнину Страху по повітрю — швидше, але все одно це жахливо. Повітряні кити нишпорили по всіх напрямках, загороджуючи нам дорогу, а ми виляли, ухиляючись від них. Встигнути за нами вони не могли. Але з їх спин піднімалися бірюзового кольору люті тварюки, незграбно розправляли крила, ловлячи висхідні повітряні потоки, піднімалися над нами, а потім зривалися вниз, як орли, що кидаються на здобич. Їм не подобалося наша присутність в їх повітряних володіннях. Втекти від них ми не могли, але зате набагато швидше набирали висоту. Однак забратися туди, де немає китів, досить-таки важко. Занадто високо. І повітря там таке розріджене, що людям вже важко дихати. А кити могли здолати ще цілу милю вгору, стаючи літаючими платформами для бірюзових бестій.
  
  Були й інші літаючі тварини, менші розміри і не такі небезпечні, але зовсім нестерпні. Тим не менше нам вдалося прорватися. Шелест відбивала атаки, пускаючи в хід свою хитрість і чаклунство. В ці моменти вона повністю кидала управління килимом, і ми просто падали вниз, поки їй не вдавалося відігнати тварюк. Я зумів витримати це, навіть не стравив свого сніданку, але, правда, ледь-ледь. Я не став розпитувати Елмо і Кеглю, подумавши, що вони, напевно, не захочуть втрачати своєї гідності.
  
  Шелест ніколи не нападала першої. Це головне правило, щоб вижити на Рівнині Страху. Не бий першим. В іншому випадку для тебе це буде більше, ніж просто бійка. На тебе накинуться всі монстри в окрузі.
  
  Ми прорвалися без втрат і весь залишок дня гнали вперед і вперед. Опустилася ніч. Ми повернули на північ. Ставало холодніше. Шелест спустилася нижче і зменшила швидкість. Ранок застав нас над Форсбергом, де ми починали свою службу Леді. Ми з Елмо витягли шиї, дивлячись вниз через край килима.
  
  — Це Діл! — прокричав я, витягнувши руку.
  
  Один час ми стояли в цій фортеці. Через деякий час Елмо показав в іншу сторону. Там було Весло, де ми в свій час зіграли з повстанцями диявольський жарт і заодно заслужили ненависть Кульгавого. Шелест летів так низько, що можна було роздивитися обличчя людей на вулицях. Місто виглядав не більш доброзичливо, ніж вісім років тому.
  
  Далі під нами попливли верхівки давніх і Великих незайманих Лісів, де Біла Троянда збирала свою армію, щоб рушити на Володаря. Близько полудня Шелест зовсім скинула швидкість, і ми попливли вниз. Під нами виднілася широка пляма землі, яке колись було розчищено від заростей. Кілька пагорбів у центрі його наводили на думку про творіння рук людських, хоча Кургани були вже ледь помітні.
  
  Шелест приземлилася на вулиці міста, майже повністю перетворився в руїни. Я зрозумів, що тут стояла Вічна Охорона, щоб запобігти спроби посягань на Кургани. І вони робили свою справу, поки загальна апатія і байдужість не охопили і їх.
  
  Ті, хто мріяв про повернення Володаря, витратили триста сімдесят років на те, щоб знайти і пробратися в Кургани. Але навіть після цього вони не отримали того, що хотіли. Повернулася Леді з Поваленими, а Володар залишився в ув'язненні.
  
  Леді ж потім заходилася під корінь винищувати тих людей, які її звільнили. Невелика нагорода?
  
  З будинку, який ще зберіг вигляд людського житла, вийшла група людей. Прислухавшись до їх розмови з Шелест, я вловив значення декількох слів.
  
  — Пам'ятаєш Форсберг? — запитав я Елмо, намагаючись привести до тями свої задерев'янілі м'язи.
  
  — Буде те ж саме. Не подивишся Кеглю? У нього кепський вигляд.
  
  Нічого страшного з ним не сталося. Просто злякався. Довелося витратити деякий час на те, щоб переконати його, що ми вже на землі.
  
  Місцеві, нащадки Охоронців, проводили нас в наші кімнати. Місто потихеньку відновлювали. І ми були першими краплями тієї свіжої крові, яка незабаром повинна сюди влитися.
  
  Наступним рейсом, через три дні, Шелест доставила Гобліна і двох наших кращих солдатів. Вони сказали, що Гвардія виступила з Морозу. Я запитав, як веде себе Кульгавою.
  
  — Я не помітив нічого такого, — сказав Гоблін, — але це ще нічого не значить.
  
  Дійсно.
  
  Ще через три дні прибутку останні троє. Шелест оселилася в нашій казармі. Ми виконували роль особистої охорони, а заодно і жандармів. Крім того, що ми постійно охороняли її, нам також було наказано надавати допомогу людям, стежили, щоб навколо Курганів не тинялися сторонні.
  
  * * *
  
  З'явилася Тріщина зі своїми власними охоронцями. Разом з батальйоном найнятих у Веслі робочих прибули фахівці, які повинні були дослідити Кургани. Робітники розчищали майданчики навколо входів у Кургани. Там було повно всякого мотлоху. Крім цього треба було вирубати чагарник. Але увійти в сам курган без відповідного захисту означало приректи себе на повільну й болісну смерть. Закляття, накладені Білою Трояндою, не втратили свою силу з воскресінням Леді. А та додала сюди ще й свої власні. Я думаю, Леді просто панічно боїться того, що Володарю вдасться вирватися звідси.
  
  Прибув Повержений по імені Найманець. Він теж привів з собою війська. Найманець встановив зовнішні пікети в лісі навколо Курганів. Повалені по черзі здійснювали обльоти території, несучи повітряне патрулювання.
  
  Насувалося щось серйозне. Ніхто про це не говорив, але все було ясно і так. Леді безумовно чекала спроби звільнення Володаря.
  
  На дозвіллі я переглядав записи про Гвардії, особливо що відносяться до того періоду, коли тут жив Боманц. Сорок років він провів у міському гарнізоні, видаючи себе за археолога, перш ніж спробував вступити в контакт з Леді і ненавмисно звільнив її. Він мене зацікавив. Але в записах мало що можна було вичитати, та до того ж і ця дещиця не була істиною в останній інстанції.
  
  Один раз, дуже недовго, я тримав у руках його папери. Перед тим як Шелест була переможена. Але я віддав їх нашому тодішньому начальнику, Ловцю Душ, з тим щоб той передав їх Леді. Ловець Душ вирішив залишити їх собі, і під час битви за Амулет, коли ми з Леді гналися за цим зрадником, папери знову опинилися у мене в руках. Я не обмовився про них ні слова. Нікому, крім мого друга Ворона. Того Ворона, що переховувався разом з дитиною, який, на його думку, був перевоплотившейся Білою Трояндою. Коли у мене з'явилася можливість забрати папери звідти, де вони були заховані, я їх там не знайшов. Напевно, все забрав Ворон.
  
  Я часто думаю про те, що ж з ним сталося тепер. Його наміром було втекти так далеко, де його не знайшов би ніхто. Його не цікавила політика. Він просто хотів захистити дитину, якого любив. І, захищаючи Душечку, він готовий був на все. Напевно, він подумав, що одного дня ці папери можуть перетворитися в страховий поліс.
  
  В будівлі командування Охорони висіла дюжина пейзажів, виконаних в різні часи людьми з місцевого гарнізону. Більшість зображувало Кургани. У ті часи вони були величні.
  
  Весь комплекс складався з центрального Великого Кургану, в якому був укладений Володар разом зі своєю Леді, і п'яти пагорбів поменше, розташованих навколо у вигляді зірки. Всіх їх оперізував глибокий рів з водою. В курганах поменше були укладені Повержені. Кожен пагорб оточували ідоли і чаклунські закляття. А навколо Великого Кургану звели ще кілька поясів захисту. Останній являв собою дракона, обвившегося навколо пагорба і тримає в устах свій хвіст. Більш пізня картина, виконана свідком тих подій, розповідала, як в ніч звільнення Леді дракон почав вивергати жахливе полум'я, спалюючи все навколо. Там був зображений і Боманц, кидається у вогонь.
  
  Їм маніпулювали і ті, хто бажав повернення Володаря і Леді. Він потрапив між двох вогнів, і те, що він врешті-решт накоїв, було заздалегідь обдумане і прораховано.
  
  Літописи говорять, що його дружині вдалося вижити. Вона розповіла, що її чоловік пішов до Курганам, щоб зупинити те, що там відбувається. Тоді їй ніхто не повірив. Вона стверджувала, що у нього було справжнє ім'я Леді і він хотів розправитися з нею перш, ніж їй вдасться вирватися з могили.
  
  Німий, Одноокий і Гоблін розкажуть вам: будь чаклун більше всього боїться, що його справжнє ім'я дізнається хто-небудь інший. Дружина Боманца стверджувала, ніби в паперах її чоловіка було записано ім'я Леді. У паперах, які тієї ж ночі зникли і які кілька десятиліть потому я виявив. Те, що прихопив з собою Ворон, може виявитися тим єдиним важелем, з допомогою якого можна перевернути всю Імперію.
  
  Так, вражаюче споруда ці Кургани. Коли-то вони були закуті в вапняк, а рів був широким і блакитним. Околиці швидше нагадували парк... Але страх перед Володарем померкло, і споруди, що оточують його, теж прийшли в занепад. Пізній малюнок, одного часу з Боманцем, показує, як заріс і опустився парк, зруйнувалася вапнякова облицювання, а рів перетворився в стічну канаву. Сьогодні ви не зможете навіть зрозуміти, де він знаходився. Вапняк зник під чагарником і бур'янистою травою. Сходи і кургани тепер просто бугри. Та частина Великого Кургана, де лежить Володар, досі в стерпному стані, хоча теж сильно заросла. Кілька ідолів, які зберігають заклинання, не подпускающие сюди друзів Володаря, теж все ще стоять, але час вже сильно змінило їх первісний вигляд.
  
  Зараз кромка Курганів відзначена стовпчиками з червоними прапорцями. Їх встановили, коли Леді оголосила, що тут будуть працювати не місцеві формування. Самим Охоронцям, які прожили тут все життя, не потрібні ніякі застережливі значки.
  
  Я насолоджувався там цілих півтора місяці. Весь цей час я задовольняв свою цікавість і виявив, що Тріщина і Шелест цілком доступні для спілкування. Зі старими Поваленими справа йшла по-іншому. Командир Охоронців, якого прозвали Наставник, не забув похвалитися історією своєї команди, такою ж довгою, як і у Гвардії. Посидівши за неабиякою кількістю кухлів пива, ми згодували один одному чимало різних байок і байок.
  
  На п'ятому тижні розкопали щось вартісне. Нам, холопам, природно, і не подумали повідомити, що саме. Але Повалені переполошилися. Шелест знову взялася за перекидання людей з Гвардії. З підкріпленням прибутку і новини від наших. Солдати розповідали жахливі історії про Рівнині Страху і Порожніх Пагорбах. Зараз Гвардія була вже в Лордах, всього в п'ятистах милях звідси.
  
  Наприкінці шостого тижня нас зібрала Шелест.
  
  — Леді хоче, щоб я взяла декого з вас з собою на захід, — оголосила вона. — Двадцять п'ять чоловік. Елмо, ти головний. Будемо ще ми з Тріщиною, кілька експертів і пара перекладачів. Так, Каркун, ти теж у цьому списку. Леді адже не відмовить своєму коханому історику? Правда?
  
  Хвиля страху. Я не хотів, щоб Леді знову мною зацікавилася.
  
  — Куди саме нас перекидають? — запитав Елмо.
  
  Професіонал до мозку кісток, сучий кіт. Жодної скарги.
  
  — Місто називається Ялівець. Це поза межами Імперії. Це якось пов'язано з Курганами. Місто далеко на північному заході, так що там може бути досить холодно.
  
  Ялівець? Ніколи не чув. Інші теж не знали такої назви. Навіть Наставник. Я порився в його картах і знайшов одну, де значилося західне узбережжя. Ялівець дійсно виявився на півночі, майже там, де море вкрите кригою круглий рік. Велике місто. Я здивувався, як він взагалі міг там існувати, в такому холоді. Я запитав про це Шелест. Вона, схоже, дещо знала про цьому місті. Шелест відповіла, що місто зігріває морська течія, яка несе тепло далеко на північ. Вона сказала також, що якщо вірити словам Тріщини, яка дійсно там була, місто це дуже дивний.
  
  Перед самим нашим від'їздом мені вдалося відловити Тріщину і задати їй декілька запитань. Але вона не змогла розповісти мені нічого суттєвого, крім того, що Ялівець — володіння Герцога Цимерлана і що він рік тому (зовсім незадовго до того, як з Амулета з кур'єром піде депеша до Капітана) звернувся до Леді за допомогою у вирішенні своїх місцевих проблем. Хтось звертається до Леді в той час, як весь світ намагається триматися від неї подалі... Це говорить про те, що наступають цікаві часи. Я розмірковував про зв'язки нашої місії з метушнею навколо Курганів.
  
  Погано те, що Яловець так далеко. Хоча краще опинитися подалі від Капітана, коли він дізнається, що після відпочинку в Веслі йому теж належить вирушити туди.
  
  Цілком ймовірно, що й на такій відстані мені вдасться почути його люте ревіння. Йому подібний розклад навряд чи сподобається.
  
  
  
  ГЛАВА 13
  
  Ялівець: Огорожа
  
  Вже який тиждень поспіль Шед не міг нормально спати ночами. Йому снилися чорні скляні стіни і вмираючий людина. Вже двічі Ворон запрошував Шеда на нічне полювання. І двічі він відмовився. Ворон не тиснув, хоча вони обидва знали, що якщо Ворон почне наполягати, то Шед не витримає.
  
  Шед молився тільки про те, щоб Ворон нарешті розбагатів і зник. Він був для Шеда постійним подразником совісті.
  
  Чорт, чому Краг ніяк не може з ним розібратися?
  
  Шед не міг зрозуміти, чому Ворону абсолютно на все начхати, в тому числі і на Крага. Адже він же не дурень, не недоумкуватий. А інший варіант, що він просто не боїться, не має ніякого сенсу. Для Маррона Шеда.
  
  Аза все ще залишався на утриманні Крага, але регулярно відвідував «Лілію», притаскивая кожен раз оберемок дров. А іноді пригонял і цілий віз з хмизом.
  
  — Навіщо тобі це потрібно? — нарешті не витримав Шед.
  
  — Намагаюся забезпечити собі невеликий кредит, — відгукнувся Аза. — Хлопці Крага недолюблюють мене.
  
  — Навряд чи хтось ставиться до тебе по-іншому.
  
  — Вони можуть створити якусь гидоту...
  
  — Шукаєш місце, де сховатися, коли вони ополчаться на тебе, а? І що це ти робиш таке для Крага? Чого це він з тобою возиться?
  
  Аза булькнул і забурмотів щось. Шед натиснув. Таку мокриць і він міг залякати.
  
  — Я стежу за Вороном, Шед. І доповідаю, чим він займається.
  
  Шед пирхнув. Краг використовував Азу, тому що їм можна без жалю пожертвувати. Двоє з його команди вже зникли невідомо куди. Шед подумав, що він знає, де вони.
  
  Раптово підступив крижаний страх. Тільки уявити, що Аза розповів усе про нічні пригоди Ворона. А якщо він ще й Шеда там бачив...
  
  Неможливо. Аза не зміг би тримати язик за зубами. Все своє життя він тільки і робить, що базікає.
  
  — Останнім часом ти витратив багато грошей, Аза. Звідки вони в тебе?
  
  Аза зблід. Він озирнувся, откашливаясь і сякаючись.
  
  — Дрова, Шед. Продаю дрова.
  
  — Ти брешеш, Аза. Де ти їх береш?
  
  — Адже ти зазвичай не ставиш таких питань, Шед.
  
  — Може, й ні. Але мені до зарізу потрібні гроші. Я повинен Крагу. Я вже майже розплатився з ним, а він почав викуповувати у всіх мої дрібні борги. Чортів Гілберт!.. Мені потрібно заплатити вперед, щоб потім знову не займати.
  
  Чорний Замок. Двісті двадцять срібних монет. Як же Шеду хотілося накинутися на Ворона! А Ворон тільки посміхається, ніби читаючи його думки.
  
  — Звідки у тебе ці гроші, Аза?
  
  — А де ти взяв гроші, щоб заплатити Крагу? А? Люди дивуються. Ти не міг їх заробити за одну ніч, Шед. Тільки не ти. Скажи мені, а я скажу тобі.
  
  Шед надовго замовк. Аза подивився на нього з тріумфом.
  
  — Ти — маленький змієня! Забирайся звідси, поки я не пристукнув тебе!
  
  Аза вискочив за двері. Перед тим, як закрити її, він озирнувся. На обличчі його застиг спантеличений вираз. Прокляття, подумав Шед. Тепер він почав щось підозрювати. Шед машинально взявся протирати ганчіркою липкий склянку.
  
  — В чому справа? — пролунав позаду голос.
  
  Шед розвернувся на місці. Біля стійки стояв Ворон. Вираз його обличчя свідчив, що жартувати він не має наміру. Шед коротко переказав розмову з Азою.
  
  — Значить, Краг ніяк не заспокоїться.
  
  — Ти не знаєш його, інакше не ставив питань. Тут так, Ворон. Або ти, або він.
  
  — А по-твоєму, повинен бути він, так?
  
  Шед проковтнув.
  
  — Хочу тобі дещо запропонувати, Шед. Подивись-но за своїм другом, коли він піде за дровами.
  
  Ворон повернувся за свій столик. Сівши спиною до Шеду так, щоб той не бачив його рук, він почав обмінюватися знаками з Душечкою. По тому, як дівчина тримала плечі, Шед зрозумів, що вона налаштована проти того, що пропонував їй Ворон. Через десять хвилин він вийшов з «Лілії». Кожен вечір на кілька годин Ворон кудись йшов. Шед підозрював, що він розбирається з соглядатаями Крага.
  
  Спершись об одвірок, Серденько дивилася на вулицю. Шед спостерігав за нею. Погляд його ковзнув по фігурі дівчини. «Додавання, як у Ворона, — подумав він. — Вони обидва крути. Ні, я не посмію».
  
  Але вона була такою гарною, високою, довгоногої. Будь-чоловік...
  
  «Дурень! Попастися ще і в цю пастку... Ні, проблем і так вистачає».
  
  * * *
  
  — Думаю, сьогодні саме час, — сказав Ворон, коли Шед подав йому сніданок.
  
  — А? Для чого?
  
  — Для прогулянки наверх. Доглянути за нашим приятелем Азою.
  
  — Ні. Я не можу. Тут нема кому залишитися.
  
  Піднімаючи щось з підлоги, Серденько нагнулася. Очі Шеда широко розкрилися, серце тьохнуло. Треба щось робити. Піти до дівок, або що там ще. Добром це не скінчиться. Але грошей на повій теж не було.
  
  — Душечке не впоратися тут одній.
  
  — Раніше тебе підміняв твій кузен Дурень.
  
  Виведений з рівноваги, Шед з працею придумував виправдання. Та й Серденько сильно відволікала його. Їй потрібно носити що-небудь, що краще б прикривало її зад.
  
  — М-М... Він не може працювати з Душечкою. Не знає знаків.
  
  Ворон злегка насупився.
  
  — Дай їй вихідний. Візьми ту дівчину Лізу, яка працювала, коли Серденько хворіла.
  
  Ліза, подумав Шед. Ще одна солодка дівчинка.
  
  — Лізу я беру тільки тоді, коли сам можу доглянути за нею. Цій подружці особливо довіряти не можна. Вона обчистить мене не гірше...
  
  — Шед!
  
  — А?
  
  — Приведеш сюди Дурня і Лізу. А потім підеш за Азою. Я подивлюся, щоб не винесли фамільне срібло.
  
  — Але...
  
  Ворон ляснув долонею по столу.
  
  — Пошевеливайся!
  
  * * *
  
  Світлий, прозорий день був не по-зимовому теплим. Біля лігва Крага Шед взяв слід Ази.
  
  Аза найняв візок. Шед здивувався. Взимку господарі стаєнь дерли за віз непомірні гроші. Тварин доводилося забивати, так як їх не було чим годувати. Те, що Азе довірили віз, здавалося дивом.
  
  Аза попрямував прямо до Огорожі. Низько опустивши голову, Шед поплентався за ним. На вулиці було повно народу, і він був упевнений, що Аза не впізнає його, навіть якщо обернеться.
  
  Візок Аза поставив у ліску, біля доріжки, яка тягнеться вздовж стіни, що оперізує Огорожу. Лісок цей був одним з безлічі місць, де жителі Ялівцю збираються для здійснення Весняних і Осінніх Обрядів за Померлими. З доріжки віз була не видна.
  
  Шед присів навпочіпки під кущем і дивився, як Аза пробирається до стіни. Повинен же хтось розчищати ці зарості, подумав Шед. Вони надають стіні такий неохайний вигляд. Та й саму стіну треба ремонтувати. Підібравшись ближче, він помітив пролом в стіні, через який можна було пробратися, вставши на карачки. Коли Шед виповз на іншу сторону, Аза вже перетинав відкриту галявину, за якою починався сосновий ліс. Аза квапливо дерся вгору по схилу.
  
  По іншу сторону стіни теж йшла смуга чагарнику. В заростях, тут і там, були навалені в'язки хмизу. Аза розгорнувся ще ширше, ніж підозрював Шед. Спілкування з бандою Крага змінило його. Вони явно залякували Азу.
  
  Аза дійшов до сосен. Пихкаючи, Шед рушив слідом. Попереду лунав такий звук, ніби корова ломиться через кущі.
  
  Вся Огорожа прийшла в занепад. У часи дитинства Шеда це місце було схоже на парк. Пристойна обстановка для спочилих, що чекають своєї години. А зараз Огорожа мала такий же мирного вигляд, який був характерною особливістю всього Ялівцю.
  
  Шед поповз на шум. Що там з таким тріском робить Аза?
  
  Він обрубав гілки з дерев, що впали, складаючи їх в акуратні купки. Шед не міг навіть уявити собі цього коротуна за подібним заняттям. Ось що робить з людиною страх.
  
  Ще через годину Шед був вже готовий кинути все. Він замерз, його мучив голод. Півдня пропало даремно. Нічим особливо чудовим Аза не займався. Але Шед зібрався з духом. Треба було якось виправдати витрачений час. Та й вічно роздратований Ворон чекає звіту.
  
  Аза працював старанно. Він рубав, то тягав дрова вниз, до воза. Шед був вражений.
  
  Лаючи себе, Шед продовжував сидіти і спостерігати. Нічого ж не станеться.
  
  Але тут Аза як-то весь підібрався. Він зібрав інструменти, приховав їх і злодійкувато озирнувся навколо. Ось, подумав Шед, почалося.
  
  Аза рушив нагору. Шед — за ним. На кожен крок його задерев'янілі м'язи відповідали протестом. Так, серед удлиняющихся тіней, Аза пройшов близько милі. Шед ледь не втратив слід, але хрускіт гілок попереду вивів його на правильний шлях.
  
  Коротун викрешував з кременю вогонь, зігнувшись над факелом, вийнятим із схованки. Смолоскип спалахнув, розгорівся. Через секунду Аза вже переліз через якісь камені і зник. Зачекавши хвилину, Шед пішов далі. Він ковзнув до валуну, у якого бачив Азу в останній раз. За каменем він розгледів тріщину в скелі. Тріщина була такою вузькою, що через неї ледве міг протиснутися людина.
  
  — Боже, — прошепотів Шед. — Він знайшов хід в Катакомби. Він грабує мертвих.
  
  * * *
  
  — Я відразу пішов назад, — видихнув Шед. Ворона забавляло його сум'яття. — Я знав, що Аза ідіот, але й подумати не міг, що він зважиться на таке святотатство.
  
  Ворон усміхнувся.
  
  — А ти не відчуваєш огиду?
  
  — Ні. А ти чого так боїшся? Він не вкрав жодного тіла. — Шед був на волосок від того, щоб кинутися на Ворона. Це ще гірше Ази. — Він дійсно може зрубати грошенят?
  
  — Не так, як ти. Сторожа забирають все, за винятком смертних капсул.
  
  При кожному трупі в Катакомбах є невелика запечатана капсула. Зазвичай вона закріплюється на шиї ланцюжком. Ті кілька монет, що там знаходяться, Сторожа не чіпають. Коли прийде Судний День, Човняр зажадає плату за перевіз в Рай.
  
  — Всі ці душі будуть страждати, — пробурмотів Шед. Він пояснив чому.
  
  Ворон виглядав спантеличеним.
  
  — Як може людина, що має хоч краплю міркування, вірити в цю нісенітницю? Труп є труп. Спокійніше, Шед. Відповідай тільки на запитання. Скільки всього тіл у Катакомбах?
  
  — Хто його знає... Їх складають туди з часу... Чорт, та вже тисячу років. Їх може бути там мільйон.
  
  — Вони повинні там штабелями лежати.
  
  Шед вже думав про це. Катакомби величезні, але за тисячу років кількість трупів з міста розміром з Ялівець могло стати таким неосяжним... Він подивився на Ворона. Чорт би його побрал.
  
  — Це заробіток Ази. Давай не будемо...
  
  — Чому ні?
  
  — Дуже небезпечно.
  
  — Твій приятель, здається, ще не постраждав.
  
  — Тільки поки. Якщо він стане скупитися, його приб'ють. Там, внизу, Охоронці. Чудовиська.
  
  — Розкажи-но про них.
  
  — Не можу.
  
  — Не можеш або не хочеш?
  
  — Не можу. Кажуть, що вони там є. Цілком достатньо...
  
  — Зрозуміло. — Ворон підвівся. — Треба розвідати. Не базікай ні з ким про це. Особливо з Азою.
  
  — О ні!
  
  Злякавшись, Аза може накоїти казна-яких дурниць.
  
  * * *
  
  Поповзли чутки, ніби Краг посилав за Вороном двох кращих людей зі своєї банди, а вони зникли. Після цього пропало ще троє. Самого Крага неабияк попсував якийсь невідомий. Врятувався він тільки завдяки неймовірній силі Графа. А Граф, схоже, не зможе видертися.
  
  Шеду стало страшно. Від Крага не можна було чекати якихось розумних, обдуманих дій. І він попросив Ворона покинути «Лілею». Той з презирством подивився на нього.
  
  — Слухай, — сказав Шед, — я не хочу, щоб він тебе тут вбив.
  
  — Погано для твоєї справи?
  
  — І для здоров'я, можливо, теж. Тепер він просто зобов'язаний тебе вбити. Якщо він цього не зробить, люди перестануть боятися.
  
  — Він так і не зрозумів? Воістину, місто дурнів!
  
  У двері увірвався Аза.
  
  — Шед, мені потрібно з тобою поговорити. — Він був переляканий. — Краг думає, що я його зрадив. Він женеться за мною. Ти повинен заховати мене, Шед.
  
  — Дьявольщина!
  
  Пастка ось-ось закриється. Двоє з цих покидьків тут. Шеда кинуло в холод. Краг напевно вб'є його, а мати викине на вулицю.
  
  — Шед, я всю зиму постачав тебе дровами. І я прикривав тебе від Крага.
  
  — Так, звичайно. Тому я теж повинен померти?
  
  — Ти мій боржник, Шед. Я ніколи нікому не розповідав, що ти ночами йдеш з Вороном. Напевно, Крагу було б цікаво про це дізнатися, а?
  
  Шед схопив Азу за руки і рвонув на себе, заваливши коротуна на стійку. За спиною Ази виник Ворон.
  
  Шед побачив лезо ножа. Ворон приставив його до спини Ази.
  
  — Ходімо в мою кімнату.
  
  Аза зблід. Шед видавив подобу посмішки.
  
  — Ага. — Він відпустив Азу і вийняв з-за стійки глиняну пляшку. — Я хочу поговорити з тобою, Аза. — Потім він узяв три склянки.
  
  Шед піднявся наверх останнім, відчуваючи на собі пильний незрячий погляд матері. Що вона чула? Про що здогадувалася? Останнім часом їх відносини стали натягнутими. Ті ганебні справи, якими займався Шед, спорудили між ними стіну. Він відчував, що більше не заслуговує її розташування.
  
  Він намагався заспокоїти свою совість. «Я роблю це для неї!»
  
  Єдиною дверима, що залишилася на верхніх поверхах, була та, що веде в кімнату Ворона. Ворон притримав її, пропускаючи Азу і Шеда.
  
  — Сідай, — сказав він Азе, вказуючи на ліжко.
  
  Аза сіл. Він був так наляканий, що здавалося, накладе зараз в штани.
  
  Кімната Ворона мала такий же спартанський вигляд, як і її мешканець. Жодного натяку на багатство.
  
  — Я вклав всі гроші, Шед, — сказав Ворон, зловісно посміхаючись, — в морські перевезення. Розливай вино. — Він заходився чистити ножем нігті.
  
  Аза докінчив свою порцію ще до того, як Шед встиг налити іншим.
  
  — Налий ще, — сказав Ворон, відсьорбуючи з келиха. — Шед, якого біса ти давав мені кислу котячу сечу, коли у тебе є прекрасне вино?
  
  — Я нікому його не даю, якщо мене не попросять. Воно коштує дорожче.
  
  — З цього моменту я буду брати тільки його.
  
  Чухаючи себе по щоці лезом ножа, Ворон подивився Азе в очі.
  
  Ні, Ворон не стане економити. Трупний бізнес — прибуткова справа. Вклав гроші? У перевезення? Дивним тоном все це сказано. Те, куди поділися гроші, могло бути не менш цікавим, ніж те, звідки вони з'являлися.
  
  — Ти погрожував моєму другові, — сказав Ворон. — О, вибач, Шед. Я неправильно висловився. Партнеру. Партнерам не обов'язково сильно любити один одного. Коротун, тобі є що сказати в своє виправдання?
  
  Шеда пересмикнуло. Проклятий Ворон. Він все так закрутив, що Аза моментально рознесе плітку по всій окрузі. Цей ублюдок бере його за горло і стискає так, що життя починає витікати з тіла.
  
  — Серйозно, пан Ворон, я не мав на увазі нічого такого. Я просто злякався. Краг думає, що я пляшу під вашу дудку. Мені треба сховатися, а Шед побоявся пустити мене. Я просто намагався змусити його...
  
  — Заткнися. Шед, я думав, це твій приятель.
  
  — Я просто надавав йому деякі послуги. З жалості.
  
  — Ти укроешь його від негоди, але не від ворогів. Ти дивно боязкий, Шед. Може бути, я зробив помилку. Я збирався зробити тебе повноправним партнером. Збирався передати тобі все справа. Думав надати послугу. Але ти просто негідник повзучий. І в тебе до того ж кишка тонка посперечатися з цим. — Він різко обернувся. — Говори, коротун. Що ти знаєш про Краге? Та що ти знаєш про Огорожі?
  
  Аза побілів. Він пручався, поки Ворон не пригрозив, що покличе Сторожів.
  
  * * *
  
  У Шеда тремтіли коліна. Вони прямо-таки стукали один про одного. Рукоятка ножа для оброблення м'яса була вологою і слизькою. Він би не зміг пустити його в хід, але Аза був так переляканий, що не помічав цього. Він тільки пискнув на коней, і віз покотився. Ворон пішов за ними на своєму возі. Шед кинув погляд на інший бік долини. Над горизонтом, відкидаючи на Ялівець зловісну тінь, навис Чорний Замок.
  
  Навіщо він там? Звідки з'явився? Шед відігнав від себе ці думки. Краще не звертати уваги.
  
  Як він міг вляпатися у все це? Він побоювався гіршого. У Ворона не було почуття міри.
  
  Вози залишили в лісочку і проникли в Огорожу. Ворон оглянув купи дров, зібрані Азою.
  
  — Тягніть ці в'язки до возів. Покладіть їх поки там поруч.
  
  — Ти не можеш забрати мої дрова, — обурився Азаров.
  
  — Заткнися. — Ворон проштовхнув оберемок дров через пролом у стіні. — Спочатку ти, Шед. Коротун, якщо втечеш, я знайду тебе і доб'ю.
  
  Вони перетягли вже дюжину оберемків, коли Аза наблизився до Шеду.
  
  — Шед, один з бовдурів Крага стежить за нами, — прошепотів він.
  
  Ворона ця новина не дуже засмутила.
  
  — Ви зараз підете в ліс і притягнете дрова, які там лежать.
  
  Аза знову обурився. Ворон люто подивився на нього, і Аза поплентався нагору.
  
  — Звідки він знає? — обернувся він до Шеду. — Він ніколи не ходив за мною. Я в цьому впевнений.
  
  Шед знизав плечима.
  
  — Може, він чаклун. Він завжди знає, про що я думаю.
  
  Коли вони повернулися, Ворона не було. Шед подивився навколо.
  
  — Підемо за наступною партією, — нервово промовив він.
  
  Повернувшись, вони побачили, що Ворон вже чекає їх.
  
  — Кладіть ці дрова віз Ази.
  
  — Наочне підтвердження, — сказав Шед, показуючи на віз. З-під купи дров, навалених на повозку, сочилася кров. Стікаючи по дошках, вона капала на землю. — Зрозумів, що він за людина?
  
  — Тепер наверх, — скомандував Ворон, коли вони підійшли до нього. — Веди, Аза. Тільки прихопи свій інструмент і факели спочатку.
  
  Всі побоювання Шеда спалахнули з новою силою, коли він спостерігав, як Ворон споруджує носилки. Але немає. Навіть Ворон не може впасти так низько.
  
  Вони стояли, дивлячись у чорну пащеку підземелля.
  
  — Ти перший, Аза, — сказав Ворон. Той неохоче почав спускатися вниз. — Ти наступний, Шед.
  
  — Ебать совість, Ворон...
  
  — Ворушися!
  
  Шед пішов вниз. Ворон спустився слідом за ним.
  
  У Катакомбах стояв трупний запах, хоча і був слабшим, ніж очікував Шед. Протяг ворушив полум'я факела в руках Ази.
  
  — Стій! — наказав Ворон. Він вихопив у Ази факел. Оглянувши провал, через який вони пролізли, він кивнув і повернув факел. — Давай далі.
  
  Вузький прохід почав розширюватися і нарешті перейшов в досить велику печеру. Дійшовши до її середини, Аза зупинився. Шед теж завмер на місці. Навколо були кістки. Кістки на підлозі, кістки в стінних нішах, скелети, що звисають з гаків. Кістки, звалені в купи, перемішані в отакі величезні страшні мурашники. Скелети, замерзлі посеред цього хаосу. Кістки, ще в лоскутьях похоронних одягу. Черепа, дивляться з кілочків уздовж далекої стіни. У світлі факела погляд порожніх очниць здавався особливо зловісним. На кожен кілочок була накинута ланцюжок зі смертної капсулою.
  
  Тут були і муміфіковані тіла, але зовсім трохи. Тільки багаті могли собі це дозволити. А тут багатство не значило нічого. Їх звалили разом з усіма іншими.
  
  — Це дуже давнє місце, — добровільно зголосився пояснювати Аза. — Сторожа не ходять сюди, хіба що тільки позбутися від кісток. Таким чином вони і забили всю цю печеру, просто відгрібаючи кістки з дороги.
  
  — Давай подивимося, — вирішив Ворон.
  
  Аза виявився прав. Печера звужувалася, стеля ставав нижче. Прохід був забитий кістками. Шед помітив, що тут немає ні черепів, ні капсул.
  
  — Твої Сторожа, — захихотів Ворон, — не так вже закохані в трупи.
  
  — Печери, які можна побачити під час Весняних і Осінніх Обрядах, зовсім не такі, — погодився Шед.
  
  — Не думаю, що хто-небудь все ще дивиться за старими приміщеннями, — сказав Азаров.
  
  — Ходімо назад, — запропонував Ворон. Поки вони йшли, він міркував: — Ми всі так закінчимо. Багаті і бідні, сильні і слабкі. — Він штовхнув ногою мумію. — Але багаті зберігаються краще. Аза, а що там, з іншого проходу?
  
  — Я заходив туди тільки футів на сто. Те ж саме. — Він намагався розкрити похоронну капсулу.
  
  Ворон заворчал, взяв капсулу, розкрив її і витрусив на долоню кілька монет.
  
  — Хм. Який, по-твоєму, їх вік, Аза?
  
  — Гроші не пахнуть, — сказав Шед.
  
  — А я пояснюю, що відкопав старовинний скарб, — додав Азаров.
  
  — Зрозуміло. Пішли далі.
  
  — Далі я вже не ходив, — незабаром заявив Аза.
  
  — Іди, іди.
  
  Вони йшли все далі і далі, поки навіть на Ворона не подіяла гнітюча обстановка печери.
  
  — Вистачить. Пішли нагору. — Вони вибралися на поверхню. — Підемо за інструментами. Чорт, я сподівався на краще.
  
  Незабаром вони повернулися назад, з лопатою і мотузками.
  
  — Шед, викопай тут яму. Аза, тримай цей кінець мотузки. Коли я крикну, будеш тягнути.
  
  Ворон спустився в Катакомби.
  
  Аза стояв як укопаний, тримаючи в руках мотузку. Шед працював лопатою. Через деякий час Аза захвилювався.
  
  — Шед, що він робить?
  
  — Ти не знаєш? Я думав, ти знаєш все, чим він займається.
  
  — Я тільки Крагу так говорив. Не міг же я стежити за ним ночі безперервно?
  
  Шед поморщився і кинув ще одну лопату землі. Він міг би й здогадатися, як працює Аза. В основному, десь спить. Стеження чергувалася зі збором дров і грабунком могил.
  
  Шед відчув полегшення. Аза не знав, чим вони з Вороном займалися. Але це ненадовго.
  
  Він як би глянув на себе зі сторони і не відчув особливого відрази. Прокляття! Він вже звик до злочинів. Ворон кроїть його по своїй підошві.
  
  Знизу пролунав крик Ворона. Аза навалився на мотузку.
  
  — Шед, дай руку! Мені одному не впоратися.
  
  Кинувши лопату, Шед приєднався до нього. Улов в точності відповідав тому, чого й чекав Шед. Мумія виповзла з темряви, як якийсь Привид далекого і похмурого минулого. Шед відвів погляд.
  
  — Бери його за ноги, Аза.
  
  — Боже мій, Шед, — заголосив він, — боже мій. Що ти робиш?
  
  — Тихше ти. Роби, що сказано. Так буде краще. Бери за ноги.
  
  Вони відтягнули тіло в кущі, до ями, викопаної Шедом. З мішка, прив'язаного до мумії, викотилися смертні капсули. Там було ще дві дюжини. Так. Яма була потрібна для того, щоб закопати порожні капсули. Чому Ворон не набив кишені внизу?
  
  — Треба вибиратися звідси, Шед, — заскиглив Аза.
  
  — Берися за мотузку.
  
  Працювали вони, звичайно, не за красиві очі. Дві дюжини капсул з кожної мумією — це купа грошей.
  
  — Шед...
  
  — Куди ти зібрався бігти, Аза? — День був ясним і теплим не по сезону. Але все одно це зима. З Ялівцю не вибратися. — Він знайде тебе. Берись за мотузку. Ти вже влип, хочеш ти цього чи ні. — Шед знову заходився копати.
  
  Ворон послав наверх шість мумій. І з кожною — в'язку капсул. Потім виліз назад. Він подивився на попелясто-сіре обличчя Ази, потім на Шеда, від якого виходило невдоволення.
  
  — Твоя черга, Шед.
  
  Шед проковтнув, відкрив було рот, але придушив протест і рушив до міжгір'я. Він був на волосок від бунту.
  
  — Пошевеливайся, Шед. У нас не так багато часу.
  
  Марроне Шед спустився вниз, у царство мертвих.
  
  Йому здавалося, що він знаходиться в Катакомбах вже цілу вічність, оцепенело відбираючи трупи, збираючи капсули, підтягаючи свою брудну видобуток до мотузки. Свідомість не сприймала навколишній. Це був просто сон, звичайний нічний кошмар. Спочатку Шед навіть не зрозумів, коли Ворон покликав його наверх.
  
  Він видряпався в темні сутінки.
  
  — Цього вистачить? Можна йти?
  
  — Ні, — відповів Ворон. — У нас їх тільки шістнадцять. А я думаю, на два вози влізе тридцять.
  
  — А! Гаразд...
  
  — Тепер ти витягуєш, — наказав Ворон. — А ми з Азою йдемо вниз.
  
  І Шед тягнув. В сріблястому світлі неповної місяця мерці, здавалося, дивилися обвиняюще. Шед придушив огиду і складав трупи в купу. Потім спустошував капсули.
  
  Його кортіло взяти гроші і втекти. Не зробив він цього швидше з жадібності, ніж зі страху перед Вороном. На цей раз вони були партнерами. Тридцять трупів за тридцять лев кожен — це дев'ятсот лев.
  
  Навіть невелика частина від цієї суми була таким багатством, про який він і не мріяв.
  
  Що це? Це не команда Ворона знову тягнути мотузку. Скоріше, схоже на крик... Шед мало не побіг. Якусь мить він просто розривався на частини. Рев Ворона привів його до тями. Від холодної презрительности цієї людини не залишилося і сліду.
  
  Шед метнувся до міжгір'я. Важкий він... Крекчучи, Шед напружився... Ворон вибрався нагору. Одежа його була подерта, на щоці кривава відмітина. Лезо ножа залите червоним. Він розвернувся, схопився за мотузку.
  
  — Тягни! — закричав він. — Тягни, чорт!
  
  Через секунду здався Аза, обв'язаний мотузкою.
  
  — Що сталося? Боже, що сталося?
  
  Аза важко дихав. Але крім цього він був ні на що не здатний.
  
  — На нас хтось накинувся. І встиг розкурочили Азу перш, чим я його вбив.
  
  — Охоронець. Я тебе попереджав. Візьми ще один факел, подивимося, що з ним.
  
  Але Ворон не рушив з місця. Він тільки з хрипом втягував морозне повітря. Шед узяв смолоскип і запалив.
  
  Рани виявилися не такими страшними, як він очікував. Крові було багато, і Аза був в шоці, але він не помирав.
  
  — Нам треба забиратися звідси, Ворон. Поки не прийшли Сторожа.
  
  Ворон уже опанував собою.
  
  — Ні. Там більше нікого немає. А ми все одно вже тут. Так давай зробимо все як треба.
  
  — А що з Азою?
  
  — Не знаю. Давай працювати.
  
  — Ворон, я видихнув.
  
  — Зараз ти ще не так втомишся. Давай. Треба навести тут порядок.
  
  Вони перетягли трупи до візкам, віднесли інструменти, потім спустили вниз Азу.
  
  — Що ми будемо з ним робити? — запитав Шед, коли вони пропихали носилки через пролом у стіні.
  
  Ворон подивився на нього як на дебіла.
  
  — А ти як думаєш, Шед?
  
  — Але...
  
  — Тепер це не так важливо, а?
  
  — Напевно... — Проте це було не так. Аза, звичайно, не бозна-хто, але Шед його знав. Вони не були друзями, але іноді допомагали один одному. — Ні, Ворон, немає. Він зможе видертися. Якщо б я був впевнений, що він підійме коні, тоді так. Немає тіла, немає ніяких питань. Але я не можу його вбити.
  
  — Да-а. Все-таки проявив трохи мужності. А як ти збираєшся змусити його мовчати? Цей тип з тих, чия балаканина може коштувати комусь життя.
  
  — З цим я розберуся.
  
  — Як схочеш, партнер. Шия — приватна власність.
  
  До Чорного Замку вони дісталися вже пізно вночі. Першим в'їхав Ворон. Шед — відразу за ним. Вони зупинилися під тією ж аркою, що і раніше. Та й робота була тією ж. Після того, як вивантажили тіла, висока, худа фігура рушила вздовж ряду трупів.
  
  — Десять, десять, тридцять. Десять, десять... — і так далі.
  
  Ворон почав сперечатися. Більше десятки пропонували лише за тих бандитів, що стежили за Вороном біля Огорожі, і за Азу, який залишився лежати у возі.
  
  Довгий обернувся до Ворону.
  
  — Вони померли дуже давно. Майже нічого не варті. Якщо тобі не подобається, забирай їх назад.
  
  — Добре, добре, домовилися.
  
  Довгий відрахував монети. Шість з кожних десяти Ворон поклав собі в кишеню. Решту віддав Шеду. Зробивши це, він повернувся до довгого.
  
  — Цей чоловік — мій партнер. Він може прийти один.
  
  Довга фігура злегка нахилила голову, вийняла щось з-під одягу і подала Шеду. Це була срібна емблема у формі двоголового змії.
  
  — Якщо прийдеш один, тримай її при собі, — сказав Ворон. — Це твоя охоронна грамота.
  
  Під його пильним поглядом Шед опустив емблему в кишеню, вже набитий сріблом.
  
  Він квапливо почав рахувати. Його частка — сто дванадцять лев. Щоб зібрати таку суму, знадобилося б щонайменше років п'ять. Він багатий! Чорт забирай, він багатий! Тепер він може зробити все, що забажає. Ніяких боргів, ніякого Крага, який повільно, але вірно душив. Можна не економити на їжі, можна привести в порядок «Лілею». Може бути, знайти місце, де матері буде забезпечений хороший догляд. Жінки. Всі жінки, яких Шед забажає.
  
  Розгортаючи воза, він помітив шматок стіни; його ніби в минулий раз не було. З нього дивилося обличчя. Це було обличчя людини, якого вони з Вороном привезли ще живим. Очі дивилися прямо на Шеда.
  
  
  
  ГЛАВА 14
  
  Ялівець: Черепиця
  
  
  Шелест доставила нас в напівзруйнований замок під назвою Черепиця. Він височів над усім Ялівцем, а Огорожа знаходиться безпосередньо під ним. Протягом усього наступного тижня ми жодного разу не спілкувалися з господарями. Прислівник, на якому говорили вони, було зовсім не схоже на нашу мову. Потім ми були ощасливлені знайомством з головорізом по імені Вол, трохи болтавшим на мові Міст-Коштовностей.
  
  Віл був свого роду буксиром місцевої релігії, яку я, наприклад, абсолютно не розумів. На перший погляд це схоже на культ мертвих. Але якщо придивитися, можна помітити, що мерцям тут не поклоняються, а, швидше, поважають їх. І фанатично бережуть, тисячоліттями складаючи в одному місці. На цьому шанування вибудувана життя всього Ялівцю, за винятком Котурна. У його мешканців є набагато більш насущні проблеми, ніж турбота про мертвих.
  
  Я одразу ж не злюбив Вола. Ця людина, відвертий садист, готовий був у будь-яку секунду пустити в хід силу. Громила, який всі питання вирішує кулаком. Коли Леді захопить Ялівець, він виживе. Її підручним потрібні такі типи.
  
  Я очікував, що захоплення цих земель станеться ще до прибуття Капітана. Коли він сюди добереться, ми вже все сварганим. Та одного лише слова з Амулета достатньо, щоб зробити це. Та я не помічав нічого, що говорило б про те, що люди Герцога спробують цьому перешкодити.
  
  Як тільки Тріщина і Шелест доставили сюди всіх наших людей, включаючи перекладачів, Вол, Герцог власною персоною і людина по імені Харгадон (головний Сторож Мертвих, у його віданні перебували Катакомби, куди складають мерців) вивели нас на північну стіну Черепиці, на найлютіший холод. Герцог витягнув руку.
  
  — Я просив про допомогу он з-за тієї фортеці.
  
  Подивившись на неї, я здригнувся. Було в цій фортеці щось таке, від чого мурашки побігли по тілу.
  
  — Ми кличемо її Чорним Замком, — сказав він. — Цей Замок стоїть тут уже кілька століть. — І тут він видав таке, від чого ми трохи не поперхнулись. — Почалося все з одного чорного каменя, що лежав поруч з мерцем. Людина, її знайшов, спробував забрати камінь. І помер. А камінь почав рости. З тих пір він так і росте. Наші предки намагалися експериментувати. Вони пробували зруйнувати камінь. Але не змогли. А той, хто доторкався до нього, помирав. В ім'я порятунку свого розуму люди вирішили просто не звертати на цей камінь уваги.
  
  Прикриваючи очі від сонця, я знову почав роздивлятися Замок. Нічого особливо незвичайного я не помітив, за винятком того, що він був зовсім чорним, і його вигляд викликав страшну острах.
  
  — Кілька століть практично не ріс, — продовжував Герцог. — Але пройшло всього кілька поколінь з тих пір, як він перестав бути просто каменем. — Обличчя його набрало змучене вираз. — Кажуть, в ньому хтось живе.
  
  Я посміхнувся. А чого він чекав? Фортеці існують, щоб захищати кого-небудь, незалежно від того, будуються вони ростуть самі.
  
  Харгадон підтвердив розповідь. Він був на своєму посту вже дуже давно і за цей час добре освоїв пишномовний стиль поведінки, належний офіційній особі.
  
  — Останні кілька років Замок зростає біса швидко. Сторожовий Департамент стурбований чутками, що доходять з Котурна. Правда, вони надто неймовірні, щоб бути правдою. Кажуть, що той, хто живе в Замку, скуповує трупи. Достовірність цих чуток є причиною безперервних суперечок в Департаменті. Проте не можна не визнати, що зараз з Котурна надходить недостатньо трупів. Десять років назад наші вуличні патрулі збирали більше. Часи зараз важче. Жебраків на вулицях стало більше. Має і вмирати більше. Живуть вони під відкритим небом...
  
  Ну і лапочка цей Харгадон. Звучить так, як ніби фабрикант скаржиться на зниження прибутку.
  
  — Є припущення, — продовжував він, — що скоро Замку більше не потрібні трупи. Якщо всім цим чуткам взагалі можна довіряти. Я не впевнений. — Він чесно розповів справжній стан речей. Це по мені. — Мешканці Замку можуть стати досить численними, щоб захопити тут все, що їм захочеться.
  
  — Так ти думаєш, що люди продають трупи? — запитав Елмо. — Тоді чому ти не сцапаешь їх і не змусиш говорити?
  
  Настав час і громиле вступити в розмову.
  
  — Ми не можемо зловити їх, — сказав Волин. Він говорив тоном «ох, якби вони дали мені зробити, як хочу я...» — Бачте, все діється в Котурне. А це інший світ. Ви не зможете нічого з'ясувати, якщо ви самі не звідти.
  
  Шелест з Тріщиною стояли трохи осторонь, розглядаючи Чорний Замок. Вираз їхніх облич було на рідкість похмурим.
  
  Герцог бажав отримати те, що хотів, за безкоштовно. По суті, йому набридло постійно турбуватися із-за цієї фортеці. Він сказав, що будь-якою ціною хоче позбутися від занепокоєння. Тільки нам доведеться робити те, що захоче він. Наприклад, Герцог побажав, щоб ми залишалися в Черепиці. А його люди і люди Харгадона будуть діяти як наші очі, вуха і руки. Він боявся неприємних наслідків, якщо про нашому присутності стане відомо.
  
  Після розгрому Амулета в Ялівці осіло кілька селян-повстанців. Про Леді тут знали, але не брали до уваги. Герцог побоювався, що біженці можуть доставити йому неприємності, якщо запідозрять у змові з Леді.
  
  В якомусь сенсі він був ідеальним володарем. Все, що йому треба було від своїх людей, щоб ті залишили його в спокої. А він, у свою чергу, готовий був обіцяти те ж саме.
  
  Таким чином, деякий час ми залишалися в стороні, поки Шелест не стало дратувати якість наданої нам інформації.
  
  Її фільтрували. А оброблена, вона ставала зовсім марною. Шелест загнала Герцога в кут і просто сказала йому, що відтепер її люди теж будуть виходити в місто.
  
  Перші декілька хвилин він гідно захищався. Але потім вона почала погрожувати, що покине Ялівець разом зі своїми людьми, кинувши Герцога напризволяще. Чистий блеф. Вона і Тріщина були вкрай зацікавлені в Чорному Замку. Озброєна армія не зрушила б їх з цього місця.
  
  Герцог здався. Шелест повела наступ на Сторожів. Вол вперто не бажав розлучатися зі своїми привілеями. Я не знаю, як вона врешті-решт його взула. А сам він ніколи не говорив про це.
  
  Я став його супутником по розважальних прогулянок в місто в основному тому, що швидко вивчив мову. Ніхто внизу не звертав на мене ніякої уваги.
  
  Зате звертали увагу на Вола. Він був просто ходячим жахом. Люди переходили на інший бік вулиці, щоб не зустрічатися із ним лицем до лиця. Схоже, у костолома явно погана репутація.
  
  Незабаром до нас дійшли новини, чудесним чином прояснившие, чому Герцог і Сторожа чинили нам перешкоди.
  
  — Чув? — запитав Елмо. — Хтось вдерся в їх дорогоцінні Катакомби. Вол вже парує. А його шеф пісяє окропом.
  
  Я спробував збагнути, що до чого. Не зміг.
  
  — Трохи детальніше, будь ласка. — Елмо схильний говорити коротко.
  
  — Взимку вони дозволяють убогим залазити в Огорожу, де ті збирають хмиз на дрова. А зараз туди вліз хтось, хто вирішив взяти побільше. Вони знайшли лаз в Катакомби. Троє чи четверо пройдисвітів.
  
  — Я все одно не до кінця розумію, Елмо. — Він обожнює, коли його просять.
  
  — Добре, добре. Вони проникли всередину і стягнули всі похоронні капсули, які тільки змогли відкопати. Винесли їх нагору, спустошили і закопали в яму. Ще вони виволокли наверх цілу гору старих мумій. Я ніколи не бачив стільки ниття і лайки. Ти б краще помовчав щодо своєї ідеї побродити по Катакомбах.
  
  Як-то я побіжно згадав, що хотів би глянути на те, що сталося в Катакомбах. Всі тутешні звичаї були настільки дивними, що мені хотілося поглянути на Катакомби ближче. І по можливості без супроводу.
  
  — Думаєш, вони сильно разнервничаются?
  
  — Це не те слово. Варто тільки подивитися на Вола. Я б дуже не хотів опинитися на місці тих хлопців, коли він їх сцапает.
  
  — Так? Треба б цим зайнятися.
  
  Віл був тут, в Черепиці. Він намагався скоординувати свої дії з роботою невмілої таємницею жандармерії Герцога.
  
  Ці хлопці — просто ходячий анекдот. У місті вони стали вже практично знаменитостями. І в жодного з них не вистачало духу спуститися в Котурн, де відбувалися дійсно цікаві речі.
  
  У кожному великому місті є свій Котурн. Змінюються лише назви. Це така гнила діра, що стражники наважуються влазити туди тільки групами. Законами тут слідують в кращому випадку випадково. А правосуддя в основному здійснюється самозваными магістратами, влада яких тримається на силі ними ж завербованих головорізів. Тому суд тут скор, суворий і нещадний. Домовитися з ним можна тільки за допомогою підкупу.
  
  Я зловив Вола.
  
  — Поки не з'ясуємо, у чому тут справа, я скрізь ходжу з тобою, — заявив я. Він насупився. Його обвислі щоки почервоніли. — Наказ, — збрехав я, зобразивши тон вибачення.
  
  — Так? Ну гаразд, пішли.
  
  — А куди ти збирався?
  
  — У Котурн. Такі справи можуть виходити тільки звідти. Я хочу знайти якусь ниточку.
  
  При всіх його недоліках він був сміливою людиною. Його ніщо не могло налякати.
  
  Мені хотілося подивитися на Котурн. А Вол був найкращим гідом, якого можна собі уявити в даній ситуації. Я чув, що він туди часто ходить, і без всяких перешкод. Настільки зловісна у нього репутація. Він буде для мене хорошим прикриттям.
  
  — Зараз? — запитав я.
  
  — Зараз.
  
  Він вивів мене назовні, на холод, і повів вниз. Віл не сів на коня. Це було частиною його гри на публіку. Він ніколи не їздив верхи. І як людина, що звикла ходити по своїх справах пішки, він задав хороший темп.
  
  — А що ми, власне, будемо шукати? — запитав я.
  
  — Старі монети. Тій печері, яку вони грабанули, кілька сотень років. Якщо ми дізнаємося, що за останню пару днів хтось витратив купу старих грошей, ми можемо напасти на слід цих хлопців.
  
  — Я не знаю, як тут, — похмуро зауважив я, — але в інших місцях люди можуть накопичувати добро цілими поколіннями. А потім знаходиться одна паршива вівця, і все вилітає в трубу в один момент. Кілька старих монет можуть нічого не значити.
  
  — Ми шукаємо цілу гору монет, а не пару мідяків. Людини, хто витрачає їх жменями. Там було троє або четверо. Якщо нам пощастить, один з них виявиться дурнем.
  
  Вол добре розбирався в такий людської риси, як дурість. Може бути, тому, що і сам був до цього близький. Або я?
  
  — Ми здорово розважимося, — сказав він мені, мабуть, припускаючи, ніби я теж не проти познущатися над людьми. Іншого він собі і уявити не міг. — Той, хто нам потрібен, побіжить, як тільки дізнається, чим я цікавлюся.
  
  — Ми поженемося за ним?
  
  — Ні. Просто не будемо давати йому зупинитися. Він може привести нас куди-небудь. Я знаю кілька шишок там, внизу. Вони цілком могли організувати це. Якщо хто-небудь з них дійсно причетний, я йому яйця відірву.
  
  Він розпалився, як учасник розбійницького рейду. У нього, може бути, свої особисті рахунки з воротилами злочинного світу з цієї брудної діри? Я запитав його.
  
  — Так, я сам звідти. Впертий малюк, якому пощастило, і він зміг вибитися в Сторожа. Мою папашке не так пощастило. Він заплатив громилам, щоб вони захищали його від інших банд, а ті й не подумали. Тоді він сказав, що не збирається більше викладати гроші невідомо за що. Вони перерізали йому горло. Я був серед тих Сторожів, що забирали його. А бандити тинялися навколо, сміялися і відпускали жарти.
  
  — Розібрався з ними потім? — запитав я, заздалегідь знаючи відповідь.
  
  — Ага. Тепер вони всі теж в Катакомбах. — Він кинув погляд на Чорний Замок. Той стояв, наполовину прикритий туманом, який сповзає з далеких гір. — Якби я вірив у всі ці плітки про Замок, я б, може, теж... Ні, не став би.
  
  Я теж так подумав. Віл свого роду фанатик. Він би ніколи не пішов на порушення законів професії, яка дозволила йому вирватися з Котурна, якщо тільки це не знадобилося б для виконання прямих обов'язків.
  
  — Думаю, почнемо прямо з гавані, — сказав він. — І будемо рухатися нагору. Таверна за таверною, притон за притоном. Може, нападемо на якийсь слід.
  
  Ледве стримуючи гнів, він грюкнув кулаком об долоню. А злості в ньому накопичилося багато. Коли-небудь він просто вибухне.
  
  Ми почали жваво. Я відвідав стільки таверн, притонів, смердючих льохів, скільки не бачив за останню дюжину років. І в кожному з цих місць поява Вола зазначалося раптово настала переляканою тишею і обіцянками повної підтримки і співпраці.
  
  Але, крім обіцянок, у нас поки що нічого не було. Ми не змогли знайти ніяких слідів старих грошей, за винятком декількох монет, ходили тут вже дуже давно, щоб належати до тієї награбленной горі, яку ми шукали. Але Віл не здавався.
  
  — Що-небудь спливе, — сказав він. — Зараз важкі часи. Трохи терпіння. — Він замислився. — Напевно, варто було б послати сюди кого-небудь з ваших. Їх тут ніхто не знає, і виглядають вони досить суворо. Так що повинні впоратися.
  
  — Звичайно.
  
  Уявивши собі команду з Елмо, Гобліна, Лихваря, Кеглі і ще кількох гвардійців, я посміхнувся. Було б здорово, якщо б з нами був ще Ворон. Через шість місяців вони вже керували всім Котурном. Це навело мене на думку поговорити з цього приводу з Шелест.
  
  Якщо ми хочемо з'ясувати, що відбувається, треба брати Котурн під контроль. Можна послати сюди Одноокого. Цей маленький чаклун — природжений пройдисвіт. Хоча це трохи не те. З тих пір, як ми перетнули Море Страждань, я не бачив більше ні однієї черномазой фізіономії.
  
  — Є ідея? — запитав Вол. Ми підходили до чергової таверні, яка називалася «Залізна Лілія». — По-моєму, у тебе вже башка димить.
  
  — Не виключено. Дещо є. Якщо все виявиться важче, ніж ми очікували.
  
  «Залізна Лілія» була схожа на всі інші подібні заклади. Навіть ще гірше. Хлопець, який порядкував там, зіщулився від страху. Він нічого не знає, нічого не чув і клятвено обіцяє одразу ж покликати Вола, якщо хтось із відвідувачів дасть хоча б єдиний медяк, викарбуваний до приходу до влади теперішнього Герцога. Кожне слово — лайно собаче. Мені хотілося якнайшвидше вибратися звідти. Я боявся, що весь цей сарай впаде прямо на мене ще до того, як господар закінчить лизати Волу дупу.
  
  — У мене ідея, — сказав Волин, коли ми вийшли. — Місцеві лихварі.
  
  Через секунду я вже зрозумів, звідки така думка. Цей хлопець в таверні скаржився про свої борги.
  
  — Непогано. — Людина, що потрапив у лапи до лихваря, готовий на все, щоб тільки викрутитися.
  
  — Це територія Крага. Він один з найбільш небезпечних. Давай заглянемо.
  
  Безстрашний чоловік. Він так впевнений у своїх силі та авторитеті, що ризикує влазити прямо в лігво шакалів, які не моргнувши оком переріжуть горлянку будь-кому. Я прикинувся, що зі мною все в порядку, але насправді злякався. У цього придурка, Крага, була в розпорядженні ціла армія головорізів, і у них явно свербіли руки.
  
  У наступну секунду ми зрозуміли чому. Нашого героя хтось пошматував. Він нерухомо лежав на спині, весь замотаний бинтами.
  
  — Клієнти стали дуже жвавими, Краг? — посміхнувся Вол. — Чи це хтось з твоїх хлопчиків вирішив просунутися по службі?
  
  Краг з кам'яним обличчям дивився на нас.
  
  — Можу чимось допомогти, Інквізитор?
  
  — Скоріше за все, немає. Адже ти, покидьок, все одно збрешеш, щоб врятувати свою шкуру.
  
  — Ти пропадеш зі своїми лестощами. Що тобі потрібно, паразит?
  
  Суворий хлопець цей Краг. Вибився з тієї ж середовища, що і Віл, але виявився залученим в менш престижну професію. Я думаю, між ними немає особливої різниці.
  
  — Дотепно. Я шукаю одного хлопця.
  
  — Невже?
  
  — У нього купа старовинних грошей. Монети часів Кайана.
  
  — А я його знаю?
  
  — Він міг бути винен кому-небудь, — знизав плечима Вол.
  
  — Гроші не пахнуть.
  
  — Улюблена приказка в Котурне, — кинув мені Вол. Він знову повернувся до Крагу. — Ці пахнуть. Вони краще, скажімо так. Це дуже серйозно, Краг. Це не для показухи. Не маленька заварушка. Ми знайдемо їх. Усі, хто буде причетний до приховування, подохнуть разом з тими покидьками. Пам'ятай, це сказав Вол.
  
  На якийсь час його слова справили враження. Те, що Віл хотів донести, здається, зрозуміли. Потім обличчя Крага знову прийняло кам'яне вираз.
  
  — Ти обнюхиваешь не те дерево, Інквізитор.
  
  — Просто сказав, щоб ти знав.
  
  — А що він зробив цей чоловік?
  
  — Декого стукнув, кого стукати не можна.
  
  Краг здивовано підняв брови. Він здавався спантеличеним. Йому ніяк було не пригадати нікого, хто підходив би під цей опис.
  
  — Хто?
  
  — Ага. Просто не дозволяй своїм хлопцям брати старовинні гроші, поки не перевіриш, звідки вони взялися, і не передаси мені. Зрозумів?
  
  — Все сказав, Інквізитор?
  
  — Ага.
  
  — Тоді, може, тобі краще піти?
  
  Ми пішли. Я не знав правил гри і тому не вступав у розмову. Хто знає, як місцеві до цього поставляться.
  
  — А він сказав би нам, якби сам розплачувався старими монетами? — запитав я, коли ми вже трохи відійшли.
  
  — Ні. Принаймні, поки сам не з'ясує обстановку. Але він старих монет не бачив.
  
  Я здивувався, чому він так вирішив. Але питати не став. Він краще знав цих людей.
  
  — По-моєму, він щось знає. Я по очах помітив.
  
  — Може бути. А може, й ні. Нехай понервничает.
  
  — Може, якщо б ти сказав йому, чому...
  
  — Ні! Ніхто не повинен знати. Навіть чуток не можна допустити. Якщо люди почнуть думати, що ми не можемо захистити їх мертвих родичів або їх самих після того, як вони відкинуться, тут почнеться справжнє пекло. — Він рубонув рукою повітря. — Ось так. Весь Ялівець. Крах. — Ми йшли далі. — Справжнє пекло, — пробурмотів він. — Ось тому ми і зобов'язані дістати цих хлопців, — заговорив він знову через півкварталу. — Не стільки, щоб покарати їх, скільки для того, щоб заткнути їм впасти.
  
  — Зрозуміло.
  
  Ми брели в тому напрямку, звідки прийшли, маючи намір продовжити наш похід по тавернах і заглянути до лихваря на ім'я Гілберт, коли дійдемо до його території.
  
  — Ой!
  
  Вол зупинився як укопаний.
  
  — Що таке?
  
  Я потряс головою.
  
  — Нічого. По-моєму, я бачив привид. Хлопець... Хода, як у людини, яку я колись знав.
  
  — Може, це він і був.
  
  — Не-є. Дуже давня і дуже темна історія. Давно вже помер. Це просто тому, що я як раз про нього недавно згадував.
  
  — Я думаю, ми встигнемо зайти ще півдюжини місць. Потім треба рухати вгору. Не хочеться тут шлятися по темряві.
  
  Я подивився на нього, піднявши одну брову.
  
  — Ти що, хлопче, коли сідає сонце, тут стає трохи небезпечно.
  
  Він усміхнувся і обдарував мене одного зі своїх досить рідкісних посмішок. Це було щось.
  
  На якусь мить він мені навіть сподобався.
  
  
  
  ГЛАВА 15
  
  Ялівець: Смерть бандита
  
  
  Шед довго і люто сперечався з матір'ю. Вона ніколи не звинувачувала його безпосередньо, але було ясно, що вона підозрює Шеда у злочинах.
  
  Вони з Вороном по черзі доглядали за Азою.
  
  Потім настав час знову йти до Крагу. Шеду дуже цього не хотілося. Він боявся, що Краг не стане робити відмінностей між ним, Вороному і Азою, зваливши їх в загальну купу. Але якщо не піде, то Краг прийде сам. А в нього зараз чешуться руки... Тремтячи, Шед шкандибав по промерзлій вулиці. На землю повільно опускалися важкі пластівці снігу.
  
  Один з людей Крага доповів про його прихід. Графа Шед не помітив, але молва говорила, що він одужує. Біса нерозумно було б так померти, подумав Шед.
  
  — А, Шед, — пролунав голос Крага з глибини величезного крісла. — Ну як ти?
  
  — Холодно. А ти як поживаєш?
  
  Така привітність Крага Шеда дуже стурбувала.
  
  — Нормально. — Краг помацав свої пов'язки. — Мені ще пощастило. Прийшов платити?
  
  — А скільки я повинен, взагалі-то кажучи? Ти скуповуєш мої борги, я не можу встежити.
  
  — А ти можеш їх виплатити? — Очі Крага звузилися.
  
  — Не знаю. У мене є десять лев.
  
  — Цього досить, — театрально зітхнув Краг. — Не думав, що ти знайдеш такі гроші. Гаразд. Дещо віддаси, дещо залишиться. З тебе вісім з копійками.
  
  Шед відрахував дев'ять монет. Краг віддав йому здачу.
  
  — У тебе непогано йдуть справи цієї зими, Шед.
  
  — Так, звичайно.
  
  — Бачив Азу? — Голос Крага посуровел.
  
  — За останні три дні немає. А що?
  
  — Нічого особливого. Ми в розрахунку, Шед. Але зараз мені потрібна обіцяна послуга. Ворон. Він мені потрібен.
  
  — Краг, я не хочу втручатися у ваші справи, але цього людини тобі краще залишити в спокої. Він ненормальний. Він небезпечний. Йому так само просто вбити тебе, як сказати «привіт». Я не хочу проявити неповагу, але він ставиться до тебе, ніби ти просто клоун.
  
  — Клоуном стане він, Шед. — Скривившись, Краг виліз зі свого крісла. Він схопився за рану. — Клоуном буде він.
  
  — Може бути, в наступний раз він тобі не дасть піти.
  
  На обличчі Крага промайнула тінь страху.
  
  — Шед, зараз так: або він, або я. Якщо я його не вб'ю, мої справи підуть прахом.
  
  — А якими будуть твої справи, якщо він уб'є тебе?
  
  Знову тінь страху.
  
  — У мене немає вибору. Будь готовий, Шед, ти мені знадобишся. Вже скоро.
  
  Шед похитав головою і ретирувався. Треба вибиратися з Котурна, подумав він. Він міг собі це дозволити. Але куди б він пішов? Куди не спираючись, в Ялівці Краг знайде його. І взагалі, втеча не спокушало. «Лілія» була його домівкою. Йому доведеться вистояти. Або один, або інший помре. Але в будь-якому випадку сам Шед не потрапить на гачок.
  
  Шед вагався. Він ненавидів Крага. Краг роками принижував його, постійно тримаючи в боржниках, відбираючи останній шматок хліба. З іншого боку, через Ворона його ім'я можуть пов'язати з Чорним Замком і злочинами в Огорожі.
  
  Сторожа вийшли на полювання, розшукуючи того, хто розплачується старовинними грошима. Ніхто нічого не говорив публічно, але по поведінці Вола Шед зрозумів, наскільки серйозно поставилися до цієї пригоди там, нагорі. Його трохи удар не вхопив, коли в «Лілію» ввалився Вол.
  
  Що стало з похоронними грошима? Шед їх взагалі не бачив. Напевно, вони все ще у Ворона. А вони з Вороном тепер партнери...
  
  — Що сказав Краг? — запитав Ворон, коли Шед нарешті добрався до «Лілії».
  
  — Хоче, щоб я допоміг тебе вбити.
  
  — Я так і думав. Шед, це дуже до речі. Пора відправити Крага наверх. Кого ти вибираєш, партнер? Його або мене?
  
  — Я... М-М...
  
  — Якщо дивитися вперед, то тобі краще позбутися Крага. Він все одно знайде спосіб заволодіти «Лілією».
  
  Це правда, подумав Шед.
  
  — Добре. Що ми тепер будемо робити?
  
  — Завтра ти підеш і скажеш йому, що я продаю трупи. І що Аза — мій партнер. А я його вбив. Аза був твоїм другом, і ти дуже засмучений. Все це досить близько до дійсності, щоб сплутати його карти... Що таке?
  
  Одні пастки. Ворон прав. Краг повірить в цю байку. Але Шед сподівався, що йому не доведеться безпосередньо брати участь у цьому. Якщо затія Ворона провалиться, то Маррона Шеда знайдуть у канаві з перерізаним горлом.
  
  — Нічого.
  
  — Добре. Післязавтра вночі я піду. Ти побіжиш, і скажеш про це Крагу. Я кину його людям помилковий слід. Краг теж захоче взяти. Я влаштую на нього засідку.
  
  — Ти вже займався такими справами, так?
  
  — У будь-якому випадку, він прийде. Адже він дурень.
  
  Шед проковтнув.
  
  — Цей план не дуже корисний для моїх нервів.
  
  — Твої нерви — не моя проблема. Це твої нерви. Ти сам їх засмутив. І тільки ти сам можеш їх покращити.
  
  * * *
  
  Краг клюнув на розповідь Шеда. Він був у захваті, що Ворон виявився таким лиходієм.
  
  — Якщо б я не хотів з ним розправитися особисто, я б просто свиснув Сторожів. Ти правильно вчинив, Шед. Я повинен був раніше запідозрити Азу. Він ніколи не приносив звістки, що заслуговують уваги.
  
  — Але кому потрібні ці трупи? — заскиглив Шед.
  
  — Про це не турбуйся, дурья башка, — усміхнувся Краг. — Коли він наступного разу відправиться на свою прогулянку, скажеш мені. Ми йому влаштуємо маленький сюрприз.
  
  Як і було задумано, в наступний раз Шед доповів про все Крагу. І випробував найбільше в житті розчарування. Краг наполягав, щоб він пішов з ними.
  
  — Який від мене толк, Краг? У мене навіть зброї немає. А він просто звір. Ви не візьмете його без бійки.
  
  — А я іншого і не очікую. Ти підеш з нами на всякий випадок.
  
  — На всяк випадок?
  
  — На випадок, якщо там пастка. Я тебе зможу відразу дістати.
  
  Шед здригнувся і знову заскиглив.
  
  — Я завжди говорив тобі правду. Я хоч коли-небудь робив що-небудь не так?
  
  — Ти завжди надходив як боягуз. Тому я тобі не довіряю. Тебе могли залякати. І гроші у тебе звідти ж. Ввижається мені, що ти в частці з Вороном.
  
  Шед похолов. Краг натягнув плащ.
  
  — Підемо, Шед. Будь поруч. Спробуєш відійти уб'ю.
  
  Шед затрусився. Він мрець. Все, через що він пройшов, щоб позбутися від Крага, не варто й гроша. Просто не варто було й одного паршивого гроша. У нього ніколи нічого не виходило. Він ступив на вулицю, роздумуючи, що ж ще можна зробити, заздалегідь знаючи виходу немає. По його щоках покотилися сльози.
  
  Немає виходу. Якщо він втече, Краг все зрозуміє. Якщо не побіжить, він уб'є його, як тільки Ворон вискочить із засідки. А що буде з мамою?
  
  Він зобов'язаний щось зробити. Набратися хоробрості, зважитися і діяти. Він не здасться долю і не віддасться на волю випадку. А інакше ще до світанку він опиниться в Катакомбах або в Чорному Замку.
  
  Шед збрехав Крагу. У лівому рукаві він тримав великий ніж для оброблення м'яса. Взяв він його з собою з чистою бравади. Краг навіть не обшукав його. Старий Шед озброєний? Ха! Дурниця. Він же сам себе поранить.
  
  Старина Шед все-таки ходить іноді збройним, але ніколи не оголошує це привселюдно. Ніж додає йому трохи впевненості. Він може сказати собі, що пустить його в хід в разі чого, і вірити в цю брехню скільки завгодно, але якщо б його притиснули, він все одно віддався на волю провидіння.
  
  Його доля визначена... Якщо він сам не поставить її на диби, сподіватися більше ні на що.
  
  Але як?
  
  Людей Крага бавив його жах. Їх шестеро... Вже семеро... Вісім. Повернулися ті, хто стежив за Вороном. Чи є хоч крапля надії викрутитися? У самого Ворона немає ні єдиного шансу.
  
  Ти мрець, знову і знову шептав йому якийсь тоненький голос. Мрець, покійник.
  
  — Він рухається по Свічкового, — тихо сказала підійшла тінь. — Поглиблюється в ті вузькі алеї.
  
  — Думаєш, він знайде що-небудь так пізно, та ще взимку? — запитав Шеда Краг.
  
  — Не знаю, — знизав плечима Шед.
  
  Він витягнув ліву руку і притиснув її до тулуба. Присутність ножа допомогло, але не дуже сильно.
  
  Жах вже досяг своєї межі і тепер починав спадати. Ним опановувало тупе спокій. І тільки страх перед невідомістю змушував Шеда шукати неіснуючий вихід.
  
  Знову хтось виринув з темряви і доповів, що до вози Ворона залишилася сотня футів. Сам Ворон зник в алеї десять хвилин тому, і ще не виходив.
  
  — Він що, засік тебе? — прогарчав Краг.
  
  — Не думаю. Але все може бути.
  
  — Шед, — обернувся Краг, — він кинув би свого воза?
  
  — Та звідки я знаю? — пропищав Шед. — Може, він щось знайшов.
  
  — Давай-но подивимось.
  
  Вони рушили в один з незліченних тупиків, що відходять від Свічкового провулка. Злегка нахиливши голову, Краг втупився в темряву.
  
  — Тиша, як у Катакомбах. Перевір-ка там, Люк.
  
  — Хазяїн...
  
  — Спокійно, Люк. Старина Шед простісінько піде за тобою. Так, Шед?
  
  — Краг...
  
  — Ворушися!
  
  Шед ступив уперед. Люк ступав як можна тихіше, з усією обережністю. Він виставив перед собою руку з ножем. Шед спробував щось сказати.
  
  — Заткнися! — кинув Люк. — У тебе є зброя?
  
  — Ні, — збрехав Шед. Він крадькома озирнувся назад. Їх тут тільки двоє.
  
  Вони дійшли до глухого кута. Ворона немає.
  
  — Чорт мене візьми, — сказав Люк. — Куди ж він зник?
  
  — Не знаю. Давай з'ясуємо.
  
  Це могло стати для нього шансом на порятунок.
  
  — Ось, — сказав Люк. — Він забрався з цієї водостічній трубі.
  
  Шед весь стиснувся. В горлі застряг клубок.
  
  — Можна спробувати, — прохрипів він. — Може, наздоженемо.
  
  — Ну-ну, — сказав Люк і поліз наверх.
  
  Шед навіть не зрозумів, як все вийшло. Здоровенний ніж сам опинився у нього в руці. Рука рвонулася вперед. Люк вигнувся тому, звалився на землю. Шед стрибнув на нього, затиснув йому рота долонею. Через хвилину все було скінчено. Шед відступив, не в силах повірити в те, що він створив.
  
  — Що там відбувається? — вигукнув Краг.
  
  — Нічого не розумію! — прокричав у відповідь Шед.
  
  Він підтягнув Люка до стіни, закидав його сміттям і снігом і побіг до водостічної труби.
  
  Наближення Крага змусило його зробити дивовижні речі. Він закряхтел, напружився і виліз на дах. Вона складалася з пологого карниза шириною в два фути, потім дванадцять футів ската, який йшов вгору під кутом у сорок п'ять градусів, і на самому верху дах була плоскою. Важко дихаючи, Шед ліг на крутий схил. Він все ще не міг повірити, що вбив людину. Почувши голоси внизу, він почав просуватися вздовж даху.
  
  — Вони зникли, Краг, — пробурчав хтось. — Ворона немає. Люка з Шедом теж.
  
  — От виродок. Я знав, що він мене підставить.
  
  — Тоді чому Люк пішов з ним?
  
  — Та не знаю я, чорт. Не стійте на місці. Подивіться навколо. Вони ж якось вибрались звідси.
  
  — Гей, сюди. Хтось забрався з цієї водостічній трубі. Може, вони погналися за Вороном.
  
  — Лізь туди. З'ясуй. Люк! Шед!
  
  — Сюди, — тихо покликав голос.
  
  Шед застиг. Що за чорт? Ворон? Напевно Ворон.
  
  Він повільно просувався уздовж даху, намагаючись змусити себе думати, що за його спиною немає ніяких тридцяти п'яти футів порожнечі. Він дійшов до кута, де можна було видертися на плоский верх даху.
  
  — Сюди. Схоже, ми загнали його в пастку.
  
  — Так влазьте ж туди, виродки! — бушував Краг.
  
  Нерухомо лежачи на холодній, обледенілій поверхні даху, Шед побачив, як на карнизі з'явилися дві тіні. Вереск заліза і люті лайки передвіщали появу третього.
  
  — Ногу вивихнув, — поскаржився чоловік.
  
  — Давай, — прогарчав Краг. — А ми пошукаємо інший шлях наверх.
  
  Біжи, поки є можливість, подумав Шед. Швидше додому і забитися в нору, поки все це скінчиться. Але він не зміг. Замість цього Шед зісковзнув на карниз і поповз за людьми Крага.
  
  Хтось закричав, зацарапал по даху, намагаючись зачепитися, і пірнув у темряву між будинками. Краг закричав. Ніхто не відповів.
  
  Діставшись до входу на горище, Шед піднявся по ньому вгору. Плоский дах була вкрита димоходом.
  
  — Ворон, — тихо покликав він. — Це я, Шед.
  
  Він помацав ніж у рукаві, все ще не в силах усвідомити, що все-таки пустив його в хід.
  
  Поруч виникла тінь. Шед присів навпочіпки, обхопивши коліна руками.
  
  — Що тепер? — запитав він.
  
  — А ти що тут робиш?
  
  — Краг потягнув мене з собою. У разі засідки я повинен був померти першим. — І він все розповів.
  
  — Чорт! Ти все-таки не злякався.
  
  — Він загнав мене в кут. Що тепер?
  
  — Ситуація поліпшується. Дай подумати.
  
  В Свічковий провулку знову пролунав крик Крага.
  
  — Сюди! — закричав у відповідь Ворон. — Ми наступаємо йому на п'яти. — Він знову повернувся до Шеду. — Не знаю, скільки ще мені вдасться його дурити. Я збирався розправитися з ними по одному. Не думав, що він приведе з собою цілу армію.
  
  — У мене нерви на межі, — сказав Шед. Висота, як і все інше, його теж дуже лякала.
  
  — Тримайся. Звідси ще довго не вибратися. Оточуйте його! — знову закричав Ворон. Потім він знову перейшов на шепіт: — Пішли, Шед.
  
  Шед не встигав за Вороном. Він був не такий спритний.
  
  З темряви виступила постать. Шед писнув.
  
  — Це ти, Шед? — здивовано запитав один із людей Крага. Серце Шеда застукало вдвічі швидше.
  
  — Так. Бачили Ворона?
  
  — Ні. А де Люк?
  
  — Прокляття, та він йшов прямо на тебе. Як ви могли розійтися? Дивись. — Шед показав на безладні сліди на снігу.
  
  — Слухай, та не бачив я його. І не наїжджай на мене, ніби ти Краг. А то я тобі зараз швидко дупу натягну на вуха.
  
  — Гаразд, гаразд. Заспокойся. Мені страшно, і я хочу, щоб все це скоріше закінчилося. Люк звалився вниз. Он там, позаду. Посковзнувся на льоду або ще на щось. Так що обережніше.
  
  — Я чув. Хоча це було схоже на Селезня. Готовий заприсягтися, що це був Селезень. Идиотство. Він може пришити нас тут поодинці. Треба зібратися і зробити що-небудь інше.
  
  — Ага. Але треба це зробити сьогодні. Я не хочу, щоб він завтра почав за мною полювати. — Шед здивувався. Як просто йому давалася ця брехня! Він тихо лаяв бандита за те, що той не хотів повертатися до нього спиною. — У тебе є ще ножа?
  
  — Тобі? Ніж? Кінчай ти. Краще тримайся мене, Шед. Я догляну за тобою.
  
  — Так, звичайно. Дивись, сліди йдуть туди. Давай перевіримо.
  
  Чоловік повернувся, щоб розглянути сліди, залишені Вороном. Шед витягнув з рукава ніж і наніс сильний удар. Чоловік заволав, сіпнувся. Лезо ножа переломилось з гучним клацанням. Шед трохи не звалився вниз. А його жертва кувырнулась в проріз між будинками. Закричали люди Крага, не розуміючи, в чому справа. Схоже, вони всі вже були на дахах.
  
  Коли Шеда перестало бити, він рушив далі по даху, намагаючись згадати розташування сусідніх будинків. Він хотів спуститися вниз і попрямувати до будинку. Ворон і сам міг довершити це божевілля.
  
  На наступній даху Шед налетів на Крага.
  
  — Краг! — заскиглив він. — Заради бога, відпусти мене звідси! Він нас усіх повбиває!
  
  — Я тебе вб'ю, Шед. Це була пастка, а?
  
  — Ні, Краг! — Що ж тепер робити? Ножа у нього більше немає. Прикидатися. Нити і прикидатися. — Краг, тобі треба йти звідси. Він вже вбив Люка, Селезня і когось ще. Він би і мене пришив, коли розправлявся з Люком, якщо б не звалився з даху. А потім він знову мене застукав, коли я розмовляв з одним із твоїх хлопців он там. Вони почали битися, і один з них шубовснув з даху. Я не знаю хто, але вважаю, що це був не Ворон. Нам треба спускатися вниз, тому що тут нічого не видно і незрозуміло, хто є хто. Треба бути обережніше. Я б міг його прикінчити в цей раз, тільки у мене навіть не було зброї і ми думали, що це наближається один з твоїх хлопців. У Ворона немає таких проблем. Будь-якого, кого він бачить, він може вважати своїм ворогом. Тому йому ні до чого така обережність...
  
  — Заткнися, Шед.
  
  Краг вже майже повірив у це. Шед заговорив трохи голосніше, сподіваючись, що Ворон почує, прийде і покінчить з цим.
  
  Над дахами пролунав крик.
  
  — Це Тескус, — загарчав Краг. — Четвертий, правильно?
  
  — Тільки ті, про яких ми знаємо, — похитав головою Шед. — Може, ми вже залишилися тільки вдвох. Краг, треба вибратися звідси, поки він не встиг прикінчити нас.
  
  — Може бути, в цьому щось є, Шед. Може бути. Нам не треба було забиратися сюди. Пішли.
  
  Шед плентався за Крагом, не перестаючи тарабанити.
  
  — Це Люк придумав. Він думав, що зможе заробити твою похвалу. Ми бачили його на цій водостічній трубі, а він нас — ні. Тому Люк і сказав: мовляв, давай-ка дістанемо його, а старина Краг потім...
  
  — Заткнися, Шед. Заради всіх святих, заткнись. Мене від твого голосу тягне блювати.
  
  — Так, пане Краг. Тільки я не можу. Мені так страшно...
  
  — Якщо ти цього не зробиш, я тобі заткну назавжди. І ти не будеш більше так турбуватися з-за цього Ворона.
  
  Шед замовк. Він і так вже зайшов занадто далеко.
  
  Незабаром Краг зупинився.
  
  — Ми влаштуємо засідку біля його вози. Адже він повернеться за нею?
  
  — Я думаю, так, пан Краг. Але від мене-то який сенс? Я маю на увазі, що у мене немає зброї і я не вмію ним користуватися, навіть якщо б воно було.
  
  — Заткнися. Ти прав. Від тебе мало пуття, Шед. Але я думаю, ти пригодишься, щоб збити його з пантелику. Ти відволічеш її, розмовлятимеш з ним. А я нападу ззаду.
  
  — Краг...
  
  — Заткнися.
  
  Краг перевалився через край карнизу, тримаючись за нього руками і намацуючи хорошу опору для ніг. Шед нахилився вперед. До землі три поверхи.
  
  Він вдарив Крага по пальцях. Краг загарчав, змахнув рукою, намагаючись знову вхопитися за карниз, промахнувся, зірвався вниз, закричав і впав з глухим стуком. Шед бачив, як його тіло сіпнулося і завмерло.
  
  — Я знову це зробив. — Його почало трясти. — Не можна тут залишатися. Його люди можуть мене знайти.
  
  Він спустився з карниза і поліз униз, більше боячись того, що його спіймають, ніж висоти.
  
  Краг ще дихав. Практично він був у свідомості, але не міг рухатися.
  
  — Ти був правий, Краг. Це пастка. Не треба було так тиснути на мене. Ти змусив мене ненавидіти тебе більше, ніж боятися.
  
  Шед озирнувся. Було ще не так пізно, як він думав. Ця біганина по дахах тривала недовго. А де Ворон-то?
  
  Треба було якось прибратися тут. Шед схопив Крага, потягнув його до воза. Той скрикнув. На мить Шед злякався, що хто-небудь вирішить дізнатися, в чому справа. Але нічого не сталося. Адже це Котурн.
  
  Краг заволав знову, коли Шед взваливал його на віз.
  
  — Зручно, Краг?
  
  Наступним був Люк. Потім він пішов шукати інші тіла. Шед знайшов ще три трупи. Ворона серед них не було.
  
  — Якщо він не з'явиться через півгодини, — пробурмотів Шед, — я пошлю його до біса і сам повезу їх наверх.
  
  Через деякий час він знову забурмотів.
  
  — Що з тобою відбувається, Марроне Шед? Що спало тобі на думку? Ну, ти став менше боятися. Ну і що? Адже це не зробило тебе Вороном.
  
  Хтось наближався. Шед схопив трофейний кинджал і сховався в темряві.
  
  Це був Ворон. Він жбурнув у віз тіло.
  
  — Що за чорт? Що це?
  
  — Я підібрав їх, — пояснив Шед.
  
  — Хто це?
  
  — Краг та його люди.
  
  — Я думав, він втік і мені доведеться все починати спочатку. Що тут сталося?
  
  Шед розповів. Ворон здивовано потряс головою.
  
  — Ти? Шед?
  
  — Мені здається, людину можна залякувати тільки до певної межі.
  
  — Правильно. Але я ніколи не думав, що ти це зрозумієш. Ти мене вразив, Шед. І трохи засмутив. Я сам хотів розібратися з Крагом.
  
  — Так он він там ворушиться. У нього зламаний хребет або щось ще. Убий його, якщо хочеш.
  
  — Живий він більше коштує.
  
  Шед кивнув. Бідний Краг.
  
  — А де решта, Ворон?
  
  — Один — на даху. Інший, по-моєму, втік.
  
  — Чорт. Це означає, що ще нічого не закінчилося.
  
  — Ми його потім дістанемо.
  
  — А тим часом він піде збере інших, і всі вони будуть висіти у нас на хвості.
  
  — Думаєш, вони стануть ризикувати своїм життям, щоб помститися за Крага? Ніколи. Вони швидше поб'ються між собою з-за його спадщини. Почекай тут. Я притягну останнього.
  
  — Швидше, — сказав Шед. Наступала зворотна реакція. Він вижив. І старий Шед повертався тепер разом з усіма своїми страхами.
  
  * * *
  
  Замок вони покинули, коли зоря вже забруднила далекі гори рожевими і пурпуровими мазками.
  
  — Чому він кричить? — запитав Шед.
  
  Той високий при вигляді Крага досить розсміявся і заплатив за нього сто двадцять лев. І тепер воплі Крага були чутні навіть звідси.
  
  — Я не знаю. Не озирайся, Шед. Це не твоя справа. — Через секунду він продовжив: — Я радий, що все закінчилося.
  
  — Закінчилося? Що ти маєш на увазі?
  
  — Це був останній раз. — Ворон поплескав себе по кишені. — Мені вже вистачить.
  
  — Мені теж. У мене немає боргів, я можу відремонтувати «Лілію», забезпечити гідний догляд моєї матері. Вистачить і на наступну зиму, незалежно від того, як підуть справи. Я хочу забути про існування цього Замку.
  
  — Не думаю, що тобі це вдасться, Шед. Якщо хочеш втекти від цього Замку, краще ходімо зі мною. Він завжди буде тебе притягувати, коли тобі терміново знадобляться гроші.
  
  — Я не можу виїхати. Мені потрібно дивитися за мамою.
  
  — Ну гаразд. Я тебе попередив. — Ворон на секунду задумався. — А що з Азою? — запитав він. — Він може принести неприємності. Сторожа будуть винюхувати до тих пір, поки не знайдуть того, хто грабанул Катакомби. Він слабенький. Може розколотися.
  
  — З Азою я все улагоджу.
  
  — Сподіваюся, Шед. Сподіваюся.
  
  * * *
  
  У Котурне тільки й говорили, що про зникнення Крага. Шед прикидався дурником, казав, що нічого не знає, хоча деякі чутки стверджували протилежне. Його не розкусили. Він був старим, боягузливим Шедом. А єдиний чоловік, який знав про нього зовсім інше, не перечив йому.
  
  Найважче було постати перед матір'ю. Стара Джуна нічого не сказала, але її незрячий погляд звинувачував. Під цим поглядом Шед відчув себе злодієм, варваром. Вона відкидала його. Прірва між ними стала нездоланною.
  
  
  
  ГЛАВА 16
  
  Ялівець: Неприємний сюрприз
  
  Наступного разу, коли Волин зібрався вниз, він сам покликав мене з собою. Може бути, одному йому просто було нудно. Серед місцевих у нього зовсім не було друзів.
  
  — Що таке? — запитав я, коли він втиснувся в мою крихітну кімнатку, яка одночасно служила амбулаторією.
  
  — Хапай свій плащ. Пора знову в Котурн.
  
  Його запал передався й мені, але тільки з тієї причини, що я смертельно втомився від нудьги, сидячи в Черепиці. Я пошкодував своїх товаришів. Вони ще ні разу звідси не вибиралися.
  
  Так що ми вийшли з Черепиці і пішли вниз, повз Огорожі.
  
  — Чого такий переполох? — запитав я.
  
  — Не зовсім переполох. І до нас це навіть взагалі не ставиться. Пам'ятаєш того красеня лихваря?
  
  — Всього перев'язаного?
  
  — Так, Крага. Так ось — він зник. Разом з половиною своїх хлопчиків. Схоже, він обламав про когось зуби. І відтоді його не бачили.
  
  Я спохмурнів. Це не здавалося чимось особливо чудовим. Громили постійно то зникають, то з'являються знову.
  
  — Ось тут. — Вол показав на кущі, що ростуть уздовж стіни Огорожі. — Тут наші друзі пролізли всередину. — Потім він ткнув пальцем у невелику групу дерев. — Вози поставили там. У нас є свідок, він їх бачив. Каже, що вони були набиті дровами. Ходімо, покажу.
  
  Він заліз у кущі і гепнувся на коліна. Я пішов за ним, тихо бурмочучи. Мені ставало жарко. Холодний північний вітер не допомагав.
  
  Зсередини Огорожа була запущена ще більше, ніж зовні. Вол показав мені кілька дюжин в'язанок дров, знайдених в кущах недалеко від пролому в стіні.
  
  — Схоже, у них тут солідні заготовки.
  
  — Я вважаю, дрова їм були потрібні, щоб прикрити трупи. Он там, нагорі, нарубали. — Він показав на дерева, які стоять над нами вгору по горбу.
  
  Ще вище, за деревами, видно наш замок, Черепиця. Він стояв, як на картині, на тлі біжать хмар. Купа сірого каменю, готова розвалитися при першому ж поштовху.
  
  Я оглянув купи дров. Підручні Вола витягли їх з кущів і склали в один штабель, що було не дуже корисно для подальшого розслідування. На мій погляд, тут працювали кілька тижнів. Це видно по дровах. Одні зрубані явно набагато раніше за інших. Я вказав на це Вола.
  
  — Я помітив і розумію так: хтось постійно здобував тут дрова. І випадково знайшов вхід в Катакомби. От тоді їх і замучила жадібність.
  
  — Хм. — Я розглядав купу хмизу. — Думаєш, вони їх продавали?
  
  — Ні. Це ми знаємо точно. Ніхто не продавав дерево з Огорожі. Швидше за все, сім'я або група сусідів самі користувалися цим паливом.
  
  — Ти перевірив стайні? Тих, хто здає вози оренду?
  
  — Ти що, думаєш, люди зовсім ідіоти? Найняти воза для набігу на Катакомби?
  
  Я знизав плечима.
  
  — Але ми ж і розраховуємо, що один з них виявиться дурнем, адже так?
  
  — Ти правий, — погодився він. — Це треба перевірити. Але так важко працювати, коли крім мене у всіх кишка тонка піти поблудити по Котурну. Але якщо доведеться, я це зроблю. Коли трохи звільнюся.
  
  — Піду подивлюся місце, де вони пролізли в Катакомби? — запитав я.
  
  Спочатку він хотів сказати «ні».
  
  — Досить пристойна прогулянка, — замість цього відповів він. — Займе не менше півгодини. Я краще піду разнюхаю що-небудь про це Краге по гарячих слідах.
  
  — Ну, тоді в інший раз, — знизав я плечима.
  
  Ми дісталися до території Крага і почали наші блукання по місту. У Вола збереглися деякі зв'язки, які залишилися ще з часів дитинства. В безпечній обстановці, задобренные кількома мідяками, люди погоджувалися дещо розповісти. Мені не дозволяли при цьому присутні, і я вбивав час, потягуючи пиво в таверні, де місцеві алкаші починали крутити переді мною хвостом, коли я давав їм гроші, і в той же час шарахалися від мене як від чумного. Коли цікавилися, хто я такий, то я не заперечував, якщо мене приймали за Інквізитора.
  
  Вол зайшов за мною в таверну.
  
  — Схоже, ми так нічого і не дізналися. Всі чутки говорять різне. Хтось стверджує, що Крага прикінчили його власні люди, хтось- що це був його конкурент. Він брутально поводився з сусідами.
  
  Вол взяв склянку вина за рахунок закладу, чого я ще ніколи за ним не помічав. Я прийняв це за неуважність.
  
  — Є один момент, треба перевірити. Краг зациклився на тому, що повинен був розібратися з одним іноземцем, який публічно виставив його дурнем... Дехто каже, що цей самий іноземець та прирізав Крага. — Він вийняв список і почав уважно його розглядати. — Я думаю, тут ми теж особливо багато не дізнаємося. У ніч, коли зник Краг, всі чули безліч криків і воплів. Але жодного свідка, звичайно, немає. — Волин усміхнувся. — Ті, хто чув крики, кажуть, що це була ціла битва на дахах. Тому я схиляюся до версії палацового перевороту.
  
  — А що це у тебе в руках?
  
  — Список людей, хто міг тягати дрова з Огорожі. Може, вони стикалися тут один з одним. Я подумав, що можна відкопати що-небудь цікаве, якщо порівняти їх розповіді.
  
  Він махнув, щоб йому принесли ще вина. На цей раз він заплатив. За попередній склянку теж, хоча господар закладу явно хотів пробачити йому ці гроші. У мене склалося враження, що жителі Ялівцю звикли віддавати Сторожам все, чого б ті не побажали. У Вола просто було присутнє деяке почуття такту, принаймні там, де справа стосувалася людей з Котурна. Він не стане ще більше ускладнювати життя людям, коли вона і без того важке.
  
  В такі моменти я не міг втриматися, щоб не відчути до Волу деякої симпатії.
  
  — Ти ж не збираєшся тепер шукати Крага або те, що від нього залишилося?
  
  — Звичайно. Тіла зникли, але в цьому немає нічого незвичайного. Швидше за все, через пару днів вони спливуть на тому боці річки, якщо ці хлопці мертві. Або займуться помстою, якщо ще не подохли. — Він тицьнув пальцем в одне з імен. — Цей хлопець тиняється в тому ж районі. Напевно, треба побалакати з цим Вороном, поки ми тут.
  
  Я відчув, як кров відринула від лиця.
  
  — З ким?
  
  Вол подивився на мене з подивом. Я змусив себе розслабитися, зробити вигляд, що це питання вирвався у мене випадково. Його брови опустилися.
  
  — З хлопцем по імені Ворон. Цей іноземець міг ворогувати з Крагом. Тиняється там же, де і людина з мого списку. Треба б поставити йому кілька запитань.
  
  — Ворон. Незвичайне ім'я. А що ти про нього знаєш?
  
  — Тільки те, що він іноземець і від нього можна чекати неприємностей. Він тут вже два роки. Типовий кочівник. Зв'язався з компанією Кратера.
  
  Кратер був одним з селян-повстанців, які влаштувалися в Ялівці.
  
  — Зроби мені послугу. Малоймовірно, але ця людина може виявитися тим привидом, про який я тобі недавно говорив. Зроби вигляд, що нічого не знаєш і ніколи не чув його імені. Просто дізнайся, як він виглядає. І з'ясуй, один він тут або з ким-небудь.
  
  Вол насупився. Йому це не сподобалося.
  
  — Це важливо?
  
  — Не знаю. Але може виявитися.
  
  — Гаразд.
  
  — І потримай поки язик за зубами, якщо можеш.
  
  — Хлопець що-то для тебе означає, а?
  
  — Якщо він виявиться тим, кого я знав і думав, що він уже мертвий, тоді так. У нас з ним були деякі справи.
  
  — Особисті? — посміхнувся Вол.
  
  Я кивнув. Тепер я тримав себе в руках. Це дуже важливо. Якщо це мій Ворон, треба діяти дуже обережно. Я не міг допустити, щоб він виявився втягнутим в нашу операцію. Чорт би його побрал, він знав надто багато і міг підвести під допит половину офіцерів і сержантів Гвардії. Що означало для них смерть.
  
  Я вирішив, що Вол сприйме мої слова краще всього, якщо я буду зберігати загадковий вигляд, наче Ворон — мій старий ворог. Людина, з яким я б дуже бажав зустрітися на вузькій доріжці, але і тільки.
  
  — Дійшло, — сказав він.
  
  Вол подивився на мене якось по-іншому, ніби радий був виявити, що я, зрештою, не так вже сильно відрізняюся від нього.
  
  Так, це правда, чорт візьми. Але мені подобалося зображувати з себе щось особливе.
  
  — Повертаюся у Черепицю, — сказав я. — Треба поговорити з приятелями.
  
  — Дорогу знайдеш?
  
  — Так. Дай знати, якщо що з'ясуєш.
  
  — Домовилися.
  
  Ми розійшлися в різні сторони. Я помчав нагору так швидко, як тільки могли мене нести ноги.
  
  Я затягнув Елмо і Гобліна туди, де нас ніхто не міг підслухати.
  
  — Схоже, у нас складності, друзі.
  
  — Типу?
  
  Гобліну не терпілося дізнатися. З тієї самої секунди, коли я розбурхав його, він знемагав від цікавості.
  
  — Там, внизу, орудує хлопець по імені Ворон. Днями, коли ми були там з Волом, мені здалося, що я побачив одного, дуже схожого на Ворона здалеку, але не став цим займатися.
  
  Через секунду вони вже нервували не менше мого.
  
  — Ти впевнений, що це він? — запитав Елмо.
  
  — Ні. Поки немає. Я рвонув звідти в ту ж мить, як почув ім'я Ворона. Дав Волу зрозуміти, що це старий ворог, якого мені неодмінно хочеться штрикнути ножем. Він порасспрашивает людей, щоб дізнатися що-небудь для мене, поки займається своїми власними справами. Добуде мені опис. Подивимося, з ним чи Душечка. Я, ймовірно, просто марю, але я хотів, щоб ви, хлопці, знали. На всяк випадок.
  
  — А що, якщо це він? — запитав Елмо. — Що ми будемо робити тоді?
  
  — Не знаю. Можуть бути великі неприємності. Якщо Шелест якимось чином зацікавиться, типу, з-за того, що він ошивається з біглими повстанцями... Ну, загалом, ви зрозуміли.
  
  — По-моєму, Німий говорив, що Ворон збирався втекти так далеко, що його ніхто ніколи не зможе знайти, — задумливо промовив Гоблін.
  
  — Може бути, він вирішив, що це досить далеко. Але тут адже і так, чорт забирай, майже що край світу.
  
  Це й було однією з причин мого неспокою. Саме в такому місці я міг собі уявити Ворона, який переховується від переслідування. Далі від Леді вам не забратися, якщо тільки ви не вмієте ходити по воді аки посуху.
  
  — Здається мені, — сказав Елмо, — перш, ніж панікувати, не заважає у всьому переконатися самим. А потім вже вирішувати, що робити. Зараз, здається, саме час послати в Котурн наших хлопців.
  
  — Якраз про це я й думав. Я вже запропонував Шелест план дій. Давайте скажемо, що пора починати працювати за цим планом, і у нас з'являться люди, щоб постежити за Вороном.
  
  — Хто буде слідкувати? — запитав Елмо. — Ворон дізнається будь-якого, хто знає його.
  
  — Не зовсім так. Треба послати людей, що вступили у Гвардію в Амулеті. Взяти хоча б Лихваря. Ворон напевно не пам'ятає всіх новачків. Їх було занадто багато. А щоб їх прикрити, пошлемо Гобліна. Треба посадити його де-небудь, де його не буде видно, але він зможе тримати руку на пульсі.
  
  — Твоя думка, Гоблін? — запитав Елмо.
  
  Гоблін нервово посміхнувся.
  
  — У будь-якому разі, мені треба чимось зайнятися. Я тут вже на стіни лізу. Ці люди просто жахливі.
  
  — Сумуєш за Одноокий? — захихотів Елмо.
  
  — Майже...
  
  — Добре, — сказав я. — Вам знадобиться провідник. Їм доведеться бути мені. Я не хочу, щоб Вол далі сунув свій ніс в цю справу. Але внизу думають, що я один з його людей. Ви повинні триматися від мене подалі. І спробуйте видати себе не за тих, хто ви є насправді. Зробіть фізіономії простіше.
  
  Елмо встав.
  
  — Я зараз викличу Кеглю з Лихварем. Ти відведеш їх вниз і покажеш місце. Один потім може повернутися за рештою. Давайте. А ти поки прикинь все з Гобліном. — Він пішов.
  
  Так все й пішло. Гоблін з шістьома гвардійцями зняли кімнати поблизу від нори Крага. Перед начальством я зробив вигляд, що місце вибрано не випадково.
  
  Я чекав.
  
  
  
  ГЛАВА 17
  
  Ялівець: Підготовка до від'їзду
  
  Шед застав Азу, коли той намагався злиняти.
  
  — Це що ще таке?
  
  — Мені треба зникнути, Шед. Я тут божеволію.
  
  — А ти не хочеш дещо дізнатися? Тебе шукають Інквізитори. Днями приходив сам Вол. Він назвав твоє ім'я і розпитував про тебе.
  
  Шед злегка пересмикував. Вол ніким конкретно не цікавився. Але візит напевно мав відношення до Катакомб. Вол зі своїм напарником з'являлися в Котурне майже кожен день і розпитували, розпитували, розпитували. Шед не хотів, щоб Аза зіткнувся з Волом лоб в лоб. Аза запанікує і, напевно, розколеться. Тоді Шед і оком не встигне моргнути, як вже буде підсмажуватися на повільному вогні.
  
  — Аза, якщо тебе зловлять, ми все — мерці.
  
  — Чому?
  
  — Ти розплачувався тими старими монетами. А вони шукають того, хто пускає їх в оборот.
  
  — Проклятий Ворон!
  
  — Що таке?
  
  — Він віддав мені всі похоронні гроші. В якості моєї частки. Я багатий. А тепер ти кажеш мені, що я не можу витратити ні єдиного медяка.
  
  — Він, мабуть, подумав, що ти збагнеш притримати їх, поки все не вщухне. Його, до речі, скоро тут вже не буде.
  
  — Не буде?
  
  — Він відбуває, як тільки відкриється гавань.
  
  — А куди?
  
  — Кудись на південь. Він не хоче про це говорити.
  
  — А мені що робити? Знову йти жебрати? Чорт забирай, Шед, так не піде.
  
  — Але є і хороші сторони. Тепер ніхто не жадає тебе вбити.
  
  — Так? Тепер за мною полює Вол. З Крагом я, може бути, ще домовився б. З Волом — ніколи. Так не піде! Все життя...
  
  Шед не слухав. Ця пісенька повторювалася занадто часто.
  
  — Що ж мені робити, Шед?
  
  — Не знаю. Думаю, тобі треба сховатися. — В голові у Шеда зажевріла думка. — Чому б тобі на час не вибратися з Ялівцю?
  
  — Так. В цьому щось є. Адже гроші можна вільно витрачати де-небудь в іншому місці, так?
  
  — Не знаю. Я ніколи не подорожував.
  
  — Коли Ворон з'явиться тут в наступний раз, пішли до мене.
  
  — Аза...
  
  — Ну ж, Шед, ти що? Питання нікому не зашкодить. Єдине, що він може зробити, це відповісти «ні».
  
  — Як хочеш, Аза. Але мені б дуже не хотілося побачити, як ти тікаєш звідси.
  
  — Звичайно, Шед, я знаю. — Коли Шед переступив через поріг, Аза його знову гукнув: — Секунду, Шед.
  
  — Так?
  
  — М-М... Досить важко. Я так і не подякував тебе.
  
  — За що?
  
  — Ну, ти врятував мені життя. Адже це ти витягнув мене звідти, так?
  
  Шед знизав плечима, кивнув.
  
  — Нічого особливого, Аза.
  
  — Та ні ж, Шед. Я запам'ятаю це. Я у великому боргу перед тобою.
  
  Спустившись вниз по сходах, Шед прийшов до ще більшого замішання. Він виявив, що повернувся Ворон. Швидко ворушачи пальцями, він розмовляв з Душечкою. Знову сперечаються. Вони напевно коханці. Чорт би їх всіх побрал. Шед почекав, поки Ворон не помітить його.
  
  — Тебе хоче бачити Аза. Я думаю, він хоче поїхати з тобою.
  
  — Це дозволило б всі твої проблеми, так? — засміявся Ворон.
  
  Шед не заперечував, що відчував би себе набагато спокійніше, якби Аза зник з Ялівцю.
  
  — А ти як думаєш? — запитав Шед.
  
  — Взагалі, непогана ідея. Аза, звичайно, не бозна-хто, але мені потрібні люди. Я приховуючи його. До того ж, якщо він звідси зникне, мені легше буде замести сліди.
  
  — Ну і бери його з богом.
  
  Ворон почав підніматися по сходах.
  
  — Почекай, — сказав Шед. Він не знав, як почати. Не знав, чи має це якесь значення. Але все одно краще розповісти. Останнім часом з Котурну частенько хитається Вол. З ним ще напарник.
  
  — Так?
  
  — Може бути, він знає більше, ніж ми думаємо. По-перше, він шукав Азу. По-друге, питав про тебе.
  
  Особа Ворона нічого не виражало.
  
  — Про мене? Як це?
  
  — Між нами. Дружина мого кузена, Сал. Так її брат одружений на одній з кузін Вола. Коротше, у Вола досі є тут свої люди. Ще з тих часів, коли він не був Сторожем. Він їм іноді допомагає, а вони розповідають йому те, що його цікавить...
  
  — Зрозуміло. Говори по справі.
  
  — Вол питав про тебе. Хто ти, звідки, хто твої друзі, і тому подібне.
  
  — Навіщо?
  
  У відповідь Шед міг лише знизати плечима.
  
  — Добре. Спасибі. Я перевірю.
  
  
  
  ГЛАВА 18
  
  Ялівець: Напустити туману
  
  
  Гоблін стояв на іншому боці вулиці, спершись об стіну, і жалібно дивився в мою сторону. Я сердито нахмурився. Якого біса він тут робить? Його може дізнатися Вол, який одразу ж зрозуміє, що ми ведемо подвійну гру.
  
  Ясно, що він хоче мені щось сказати.
  
  Волин зібрався зайти в черговий з незліченних льохів.
  
  — Треба сходити до однієї людини щодо коні, — сказав я.
  
  — Валяй. — Він зайшов всередину.
  
  Я ковзнув в алею. Тут же до мене підійшов Гоблін.
  
  — В чому справа? — запитав я.
  
  — А справа в тому, Каркун, що це він, Ворон. Наш Ворон. І не тільки він, але і Душечка. Вона працює разносчицей в таверні «Залізна Лілія».
  
  — От лайно, — пробурмотів я.
  
  — Ворон живе там же. Вони роблять вигляд, що знають один одного не дуже добре. Але Ворон доглядає за нею.
  
  — Чорт! Я так і знав. Що будемо тепер робити?
  
  — По-моєму, можна поцілувати себе в дупу і попрощатися з нею назавжди. Цей козел напевно заправляє всієї цієї торгівлею трупами. Все, що нам вдалося досі дізнатися, говорить саме за це.
  
  — Як же вам вдалося, якщо Віл не зміг нічого рознюхати?
  
  — У мене є дещо, чого немає у Вола.
  
  Я кивнув. Справді, іноді буває досить корисно мати під рукою чаклуна. А іноді і ні, якщо це одна з тих сучок в Черепиці.
  
  — Давай швидше, — сказав я. — Він почне дивуватися, чому мене так довго немає.
  
  — У Ворона є своя віз. Тримає її на іншому кінці міста. А забирає зазвичай тільки пізно вночі.
  
  Я кивнув. Ми вже вирахували, що ці торговці трупами працюють ночами.
  
  — Але... — сказав він, — і тебе це «але» приведе в захват, Каркун. Одного разу він брав віз днем. Це було недавно і, за дивним збігом, саме в той день, коли хтось забрався в Катакомби.
  
  — О господи.
  
  — Я бачив ту байду, Каркун. На ній засохла кров. Втім, досить свіжа. Я визначив би час її появи приблизно тим днем, коли зник той лихвар зі своїми хлопцями.
  
  — Чорт, ну і влипли. Тепер давай-ка сматывайся звідси. А мені ще треба придумати, що наплести Вола.
  
  — Побачимося.
  
  — Ага.
  
  В той момент я вже готовий був кинути все. Відчай переповнило мене. Цей чортів дурень Ворон! Я точно знав, чим він займається. Збирає величезну суму грошей, продаючи трупи і грабуючи могили. Совість не доставить йому ніяких неприємностей. У тій частині світу, яка була його домівкою, подібних речей взагалі не надають ніякого значення. А у нього до того ж була вагома причина: Душечка.
  
  Мені ніяк було не втекти від Вола. Хотілося негайно зірватися з місця і бігти до Елмо, але замість цього мені доводилося ходити по місту і розпитувати людей.
  
  Я подивився на північ, туди, де височить Чорний Замок, і подумав про те, що цю фортецю побудував Ворон.
  
  Ми виберемося з цієї ями, сказав я собі. Ще нічого не доведено... Ні, все ясно. Того, що ми дізналися, досить. Мої господарі не стануть чекати офіційного підтвердження або неспростовних доказів.
  
  Для Елмо це теж було ударом.
  
  — Можна вбити його. Тоді не буде ніякого ризику, що він що-небудь розповість.
  
  — Ну, Елмо, насправді!
  
  — Ти мене неправильно зрозумів. Але знаєш, ситуація може скластися так...
  
  — Да-а. — У певній ситуації ми всі б це зробили. Або, принаймні, спробували. Ворон може і не датися. Цей сучий син був настільки крутий, що іншого такого я, напевно, ще не бачив. — Але що стосується мене, то я б просто знайшов його і сказав, щоб він забирався з Ялівцю до чортової матері.
  
  Елмо роздратовано глянув на мене.
  
  — А ти не звернув уваги? Зараз єдиний спосіб вибратися звідси, так само як і навпаки, це те, як ми прибули сюди. Гавань замерзла. На перевалах по вуха снігу. Думаєш, ми зможемо умовити Шелест переправити когось з місцевих?
  
  — Місцеві. Гоблін каже, що Серденько все ще з ним.
  
  Елмо задумався. Я відкрив рот, збираючись сказати щось ще, але Елмо махнув рукою, щоб я замовк. Я почекав.
  
  — А що б він зробив, якби помітив тебе? — нарешті запитав він. — Якщо він ошивається з шайкою Кратера?
  
  Я прикусив язик.
  
  — Так. Я про це не подумав. Зараз, я дещо з'ясую.
  
  Я відшукав Вола.
  
  — У тебе чи у Герцога є хто-небудь свій в зграї Кратера?
  
  Вола це питання явно спантеличив.
  
  — Не виключено. А що?
  
  — Треба з ними поговорити. Є ідея. Це може допомогти вирішити всі наші проблеми.
  
  Він уважно на мене подивився. Швидше за все, він був набагато кмітливішим, ніж робив вигляд.
  
  — Гаразд. Але не думай, що їм багато відомо. Єдина причина, по якій вони не виганяють наших хлопців зі своєї команди, це те, що ми не надто їх турбує. Вони просто збираються разом і згадують минуле. Ні про яку боротьбу вони і не думають.
  
  — Все одно треба перевірити. Не виключено, що вони не такі безневинні, як здаються.
  
  — Дай мені півгодини.
  
  Я дав. І через півгодини ми вже сиділи в компанії двох таємних агентів. Ми по черзі задавали питання, переслідуючи кожен свою мету.
  
  Ніхто з них Ворона не знав. Принаймні під цим іменем. Але щось було не так, і Вол це негайно відчув. Він не переставав ставити питання, поки у нього не з'явилась інформація, яку можна було пережувати.
  
  — Мені потрібно до начальства, — заявив я. — ЇЙ буде цікаво про це дізнатися.
  
  Я придумав тактичний хід. І Вол, схоже, не буде проти.
  
  — Я прокачаю це з Харгадоном. У мене не виникала думка, що це можуть бути іноземці. Політика. Може бути, тому й гроші ніде не спливали. Можливо, вони теж торгують трупами.
  
  — Повстанцям напевно потрібні гроші, — зауважив я.
  
  За наполяганням Шелест, ми рушили на наступний вечір. Хоча ми і знехтували запереченнями Герцога, але нас підтримував начальник Сторожів. Герцог все ще дуже не хотів, щоб нас бачили в місті, а Сторожам було все одно. Вони просто хотіли врятувати свою репутацію.
  
  * * *
  
  Крадькома рухаючись в густіших сутінках, підійшов Елмо.
  
  — Готові тут? — прошипів він.
  
  Я озирнувся на чотирьох своїх людей.
  
  — Готові.
  
  На операцію вийшли всі члени Гвардії, на даний момент знаходилися в Ялівці. Тут же була таємна варта Герцога і дюжина людей Вола. Хоч я і був переконаний у повній непотрібності його контори, однак був вражений, наскільки мало в ній людей було насправді. Тут були всі, крім одного. Цей один був хворий.
  
  Елмо тричі промукав, наслідуючи корові.
  
  Всі повстанці зібралися разом на своє регулярне збіговисько. Подумавши про те, який сюрприз їх чекає, я не втримався і пирснув. Вони вважають, що п'ятсот миль і сім років надійно приховують їх від Леді.
  
  За одну хвилину все було скінчено. Навіть ні одного пораненого. Вони просто тупо витріщилися на нас, безвільно опустивши руки. Потім один з них навіть упізнав нас.
  
  — Чорна Гвардія. У Ялівці, — простогнав він.
  
  — Всі. Це кінець. Вона справді перемогла, — сказав другий.
  
  По вигляду, однак, не можна було сказати, що це сильно схвилювало. Деякі навіть відчули полегшення.
  
  Ми вивели їх так тихо і спокійно, що навряд чи хтось із сусідів міг що-небудь помітити. Найспокійніша операція на моїй пам'яті. Ми відігнали їх у Черепицю, і Шелест з Тріщиною взялися за роботу.
  
  А мені залишалося тільки сподіватися, що хто-небудь з них не знає занадто багато.
  
  Я готовий був битися об заклад, що Ворон не розповів їм, хто є Душечка насправді. Але якщо я раптом виявився не прав, то значить, я просто обвалив дах, замість того щоб відвернути увагу.
  
  Від Шелест нічого не чути. Значить, я виграв.
  
  
  
  ГЛАВА 19
  
  Ялівець: Страх
  
  Ворон прослизнув у двері «Лілії». Шед підняв очі, і на його обличчі відбилося сильне здивування. Важко дихаючи, Ворон сперся об одвірок. У нього був такий вигляд, ніби він тільки що побачився зі смертю. Шед відкинув убік ганчірку і, тримаючи в руці глиняну пляшку, кинувся до Ворону.
  
  — Що сталося?
  
  Ворон обернувся і подивився на Душечку. Вона обслуговувала самотнього відвідувача. Він заперечливо похитав головою, кілька разів глибоко зітхнув і пересмикнувся.
  
  Ворон наляканий! Сили небесні, ця людина була в жаху! Шеда це просто приголомшило. Що ж могло довести Ворона до такого стану? На нього не діяв навіть Чорний Замок.
  
  — Ворон, йди сюди сядь.
  
  Шед взяв його за руку. Ворон безвольно пішов за ним. Шед зловив погляд Душечки і знаками попросив дві склянки і ще одну пляшку.
  
  Варто було Душечке тільки поглянути на Ворона, як вона тут же забула про свого клієнта. Через пару секунд стакани і пляшку були вже на столі, а пальці Душечки миготіли перед особою Ворона.
  
  Ворон її, здавалося, не помічав.
  
  — Ворон! — сказав Шед свистячим пошепки. — Та прокинься ж ти! Чорт забирай, що сталося?
  
  Погляд Ворона нарешті придбав осмислене вираз. Він подивився на Шеда, на Душечку, на вино. Залпом випив склянку, з гуркотом опустив його на стіл. Душечка налила ще.
  
  Відвідувач, якого вона кинула, почав висловлювати невдоволення.
  
  — Візьми сам, — сказав йому Шед.
  
  Той не переставав набридати.
  
  — Тоді йди до біса, — сказав Шед. — Ворон, кажи. Ми що, влипли?
  
  — Ум-м... Немає. Не ми, Шед. Я. — Він знову стріпнувся, як собака, що вийшла з води, і розвернувся до Душечке. Ворон заговорив з нею знаками.
  
  В основному, Шед зрозумів.
  
  Ворон наказав їй збиратися. Їм треба знову бігти.
  
  Душечка захотіла дізнатися, чому.
  
  «Тому, що вони нас знайшли», — сказав Ворон.
  
  «Хто?» — питала Душечка.
  
  «Гвардія. Вони тут, у Ялівці».
  
  Душечка не здавалася особливо пригніченою. Вона заперечувала таку можливість.
  
  «Гвардія?» — Подумав Шед. — «А це ще що за дьявольщина?»
  
  «Вони тут, — наполягав Ворон. — Я пішов на збори, але запізнився. На щастя. Я підійшов, коли вже все почалося. Люди Герцога, Сторожа і Гвардія. Я бачив Каркуна, Елмо і Гобліна. Я чув, як вони називали один одного по імені. І чув, як вони згадували Шелест і Тріщину. Гвардія в Ялівці і Повержені з ними. Нам треба тікати».
  
  Шед поняття не мав, про що вся ця чортівня. Хто ці люди? Чому Ворон так наляканий?
  
  — А як ти, власне, збираєшся втекти? Тобі не вибратися з міста. Гавань досі стоїть замерзла.
  
  Ворон подивився на нього як на вихідця з того світу.
  
  — Заспокойся, Ворон. Подумай тверезо. Я не знаю, якого біса тут відбувається, але одне можу тобі сказати. Ти зараз схожий швидше на Маррона Шеда, ніж на Ворона. Тільки старий Шед може так панікувати, ти зрозумів?
  
  Ворон видавив із себе криву посмішку.
  
  — Ти правий. Так. Ворон думає головою. — Він кисло усміхнувся. — Спасибі, Шед.
  
  — Що сталося?
  
  — Скажімо, просто мене відвідало моє минуле. Минуле, з яким я вже ніколи більше не розраховував зустрітися. Розкажи мені про те напарника, з яким, ти говорив, нещодавно приходив Вол. За чутками, Вол завжди ходить один.
  
  Шед описав того людини, хоча і погано його запам'ятав. Всі його увага була зосереджена на Волі. Душечка встала так, щоб їй було видно рот Шеда. Одними губами вона промовила якесь слово.
  
  — Каркун, — кивнув Ворон.
  
  Шед здригнувся. Ім'я прозвучало зловісно, коли Ворон вимовив його вголос.
  
  — Він що, якийсь найманий убивця?
  
  Ворон тихо розсміявся.
  
  — Ні. Взагалі-то він лікар. Напівпрофесійний. Але у нього є й інші здібності. Він, наприклад, досить хитрий, щоб, шукаючи мене, сховатися в тіні Вола. Хто стане звертати на нього увагу? Всіх дуже хвилює цей чортовий Інквізитор.
  
  Душечка почала щось показувати знаками. Занадто швидко для Шеда, але йому здалося, що вона дорікає Ворона, кажучи, що Каркун — друг і не стане полювати за ним. І що їх шляхи перетнулися випадково.
  
  — Нічого не випадково, — заперечував Ворон і вголос і знаками. — Якщо б вони не полювали за мною, що їм тоді робити у Ялівці? І навіщо тут двоє Вбитих?
  
  І знову Душечка відповідала занадто швидко, щоб Шед міг вловити все до кінця. Схоже, вона говорила, що якщо б хтось по імені Леді дісталася до цього Каркуна або когось іншого по імені Німий, то Каркуна зараз тут би вже не було.
  
  Ворон дивився на дівчину добрих п'ятнадцять секунд, не видавши жодного звуку. Потім він знову наповнив склянку вином.
  
  — Ти права, — нарешті вимовив він. — Абсолютно права. Якщо б вони полювали за мною, то давно б вже взяли. І тебе. Підвладні самі кинулися на нас. Так. Все-таки збіг. Але збіг це чи ні, а головні пси Леді — у Ялівці. І вони щось шукають. Що? Навіщо?
  
  Тепер це був колишній Ворон. Холоднокровний, жорсткий і розумний.
  
  Чорний Замок, показала Душечка знаками.
  
  Всі благодушність Шеда знову моментально випарувалося. Ворон кілька секунд дивився на дівчину, глянув у той бік, де мав стояти Чорний Замок, потім знову перевів погляд на Душечку.
  
  — Чому?
  
  Душечка знизала плечима. Вона показала, що в Ялівці більше немає нічого, що могло б зацікавити Леді.
  
  Ворон задумався ще на кілька хвилин. Потім повернувся до Шеду.
  
  — Шед, я зробив тебе багатим? Я прикрив твою дупу від неприємностей?
  
  — Звичайно, Ворон.
  
  — Тоді зараз твоя черга простягнути мені руку. У Ялівці з'явилися деякі дуже сильні мої вороги. Вони працюють зі Сторожами і Герцогом. І вони тут, ймовірно, з-за Чорного Замку. Якщо вони засічуть мене, мені доведеться дуже туго.
  
  Марроне Шед не страждав більше від голоду. Він міг спати в теплі, під дахом. Його мати була в безпеці. У нього не було жодних боргів, і йому ніщо безпосередньо не загрожувало. Все це завдяки людині, що сидить навпроти. Правда, завдяки тому ж людині Шед відчував дикі докори сумління, але це він міг пробачити.
  
  — Говори. Я зроблю все, що зможу.
  
  — Ти будеш працювати і на себе. Якщо їм потрібен Замок, тоді ти, я і Аза — всі ми зробили велику помилку, забравшись в Катакомби. Але про це не думай. Мені потрібно, щоб ти з'ясував усе, що зможеш, про те, що відбувається в Черепиці. Якщо знадобляться гроші на підкуп, я оплачу.
  
  — Добре, — спантеличено сказав Шед. — А трохи детальніше ти не можеш розповісти?
  
  — Ні, поки що я не впізнаю більшого. Серденько, збирайся. Нам треба зникнути.
  
  Перший раз Шед запротестував:
  
  — Гей! Ти що робиш? А як, ти думаєш, я буду тут управлятися без неї?
  
  — Візьми ту дівчину, Лізу. Візьми кузена. Мене не хвилює. Нам треба зникнути.
  
  Шед ображено насупився.
  
  — Їм більше потрібна вона, а не я, — сказав Ворон.
  
  — Вона ж просто дитина.
  
  — Шед.
  
  — Так, сер. Як я з вами зв'яжуся, сер?
  
  — Ніяк. Я сам з тобою зв'яжуся. Серденько, йдемо. Там, нагорі, Повержені.
  
  — Хто ці Повалені? — запитав Шед.
  
  — Якщо ти віриш у якихось богів, Шед, молися їм, щоб ніколи цього не впізнати. — Коли Серденько спустилася вниз зі своїми мізерними пожитками, він додав: — Мені здається, тобі варто подумати про те, щоб покинути Ялівець разом зі мною. Все йде до того, що скоро тут почнеться заваруха. Вона тобі не сподобається.
  
  — Мені потрібно подбати про свою матір.
  
  — Все одно подумай про це, Шед. Я знаю, що кажу. Я сам колись працював на цих людей.
  
  
  
  ГЛАВА 20
  
  Ялівець: Поганий розмову
  
  Ворон зник. Навіть Гоблін не міг виявити його слідів. Тріщина і Шелест працювали з полоненими, поки не вижали з них все до останньої краплі. Але про наших старих друзів не дізналися нічого. Я прийшов до висновку, що Ворон, спілкуючись з повстанцями, користувався вигаданим ім'ям.
  
  Чому він тоді не назвав цим ім'ям в Котурне? Дурість? Гордість? Наскільки я пам'ятаю, у Ворона було в надлишку.
  
  Втім, Ворон — це теж не справжнє ім'я. Так само як і Каркун. Але тоді, коли він служив з нами, ми знали його під цим прізвиськом. І ніхто з нас, за винятком, може бути, Капітана, не знав його справжнього імені. Колись він був заможною людиною в Опалі. Це я знаю. Вони з Кульгавим стали смертельними ворогами, коли той з допомогою його дружини і її коханців позбавив Ворона всіх прав і титулів. Це я теж знав. Але поняття не мав про те, ким був Ворон до того, як став солдатом Чорної Гвардії.
  
  Я побоювався розповідати Капітанові про те, що ми тут знайшли. Він сходив з розуму від Ворона. Вони удвох були як брати. Думаю, Капітан сильно засмутився, коли Ворон дезертирував. І він засмутиться ще сильніше, коли дізнається, що його друг творить у Ялівці.
  
  Шелест викликала нас, щоб оголосити про результати допитів.
  
  — Нам рано святкувати тріумф, джентльмени, — суворо сказала вона. — З них, може, тільки парочка — не повні дилетанти. Бажання побитися ми з них вибили ще в Амулеті. Але ми з'ясували, що Чорний Замок насправді купує трупи. Мешканці Замку купують навіть ще не померлих людей. Двоє з наших бранців самі займалися цим. Заробляли гроші для повстанців.
  
  Ідея торгувати трупами була, звичайно, неприємною, але не особливо лякала. Я дивувався тільки, навіщо вони знадобилися мешканцям Чорного Замку.
  
  — Вони причетні до нальоту на Катакомби, — продовжувала Шелест. — Та вони практично не представляють для нас ніякого інтересу. Ми віддамо їх Сторожам. Нехай роблять з ними що хочуть. А ви, джентльмени, зараз підете назад в місто і продовжите копати там.
  
  — Вибачте, пані? — не зрозумів Елмо.
  
  — Десь у Ялівці є хтось, що постачає Чорний Замок трупами. Знайдіть його. Він потрібен Леді.
  
  Це Ворон, подумав я. Напевно Ворон. Просто напевно. І нам треба знайти цього сучого сина, так. І викинути його з міста. Або умертвити.
  
  Вам необхідно зрозуміти, що значить Гвардія. Для нас це і мати, і батько, і сім'я. Ми — люди, у яких більше немає нічого. А Ворон, будучи схопленим, вб'є сім'ю. І в прямому і в переносному сенсі. За те, що ми свого часу не видали Ворона, Леді зітре нас на порох, а залишки розвіє вітром.
  
  — Може, було б краще, — сказав я Шелест, — якщо б ми дізналися, з чим маємо справу. Важко що-небудь приймати всерйоз, коли тобі ніхто нічого не каже. Навіщо все це? Замок виглядає просто жахливо, я згоден. Але нам-то яке діло?
  
  По-моєму, це змусило Шелест задуматися. Кілька секунд вона дивилася кудись крізь нас. Вона вирішила доповісти вищестоящому начальству, і зараз Шелест увійшла в контакт з Леді.
  
  — Чорний Замок пов'язаний з Курганами, — сказала вона, повернувшись.
  
  Це цікаво.
  
  — Що? — прокаркал я.
  
  — Чорний Замок — це дірка, через яку хоче втекти Володар. Коли він виросте до визначеного розміру і настане відповідний момент, тварюки, що живуть там, на його тварі, його душа і серце, перетащат свого Володаря з Великого Кургану. Сюди.
  
  Кілька людей недовірливо фыркнули. Це дійсно здавалося неймовірним, непорівнянним з усіма жахами і чаклунством, які ми спостерігали на власні очі.
  
  — Він передбачав поразку від Білої Троянди, — сказала Шелест, — але не передбачав зрада Леді. Ще перед падінням Правління він почав готуватися до свого повернення. Він послав вірного чоловіка, який приніс сюди насіння цього Замку. Але щось пішло не так. Він не планував витратити стільки часу в очікуванні. Може бути, він не знав, що в Ялівці так піклуються про збереження своїх мертвих. І чого вони хочуть цим досягти? Вони чекають, що прийде корабель і відвезе їх у рай?
  
  — Грубо кажучи, так, — сказав я. — Я займався цим питанням, але в цілому поки що все це схоже на повну абракадабру. Гаразд, а що далі? Значить, Володар вискочить тут і кинеться на нас?
  
  — Ні, якщо ми зуміємо його зупинити. Але може виявитися і так, що ми прибули сюди занадто пізно. З-за того чоловіка. Якщо ми негайно його не візьмемо, дійсно виявиться занадто пізно. Головні ворота вже майже готові відкритися.
  
  Я подивився на Елмо. Він подивився на мене. О боже, подумав я. Якби Ворон тільки знав, що творить... А я так досі нічого й не зробив. Він займається цим заради Душечки. Ворон не може знати, що працює на Володаря. На таке він би все-таки не пішов. Він знайшов би інший варіант... На біса йому знадобилося стільки грошей?
  
  Ми зобов'язані його знайти. Тільки так. Чим би ми відтепер не займалися, нашим головним завданням, в ім'я порятунку Гвардії, стає знайти і попередити Ворона.
  
  Я глянув на Елмо. Він зі мною згоден. З цього моменту нам доведеться боротися за порятунок нашої сім'ї.
  
  Де-то, як-то Ворон відчув недобре. Гоблін заглянув під кожен камінь Котурне, вивчив всі вулиці і провулки, практично жив у «Лілії». Але все, що він поки знайшов, це величезний мішок лайна. Час між тим йшло. Погода загрожувала потеплішати. А ми усе більше нервувалися.
  
  ГОЛОВА
  
  21 Ялівець
  
  Ворон відбув незабаром після того, як розкрився зовнішній канал. Шед пішов вниз попрощатися і тільки тепер зрозумів істинний сенс капіталовкладень Ворона. Він побудував і обладнав цілий корабель. Абсолютно новий корабель таких розмірів, якого Шеду ще не доводилося бачити за своє життя.
  
  — Нічого дивного, що йому було необхідно ціле стан, — пробурмотів він. — Скільки трупів для цього знадобилося?
  
  У «Лілію» він повернувся в стані заціпеніння. Налив собі склянку вина, Шед втупився у порожнечу.
  
  — Цей Ворон мені просто приснився, — бурмотів він. — Добре, що його більше немає. Ази теж. Може бути, все встане на свої місця.
  
  * * *
  
  Шед купив будинок недалеко від Огорожі. Там він поселив свою матір, приставивши до неї прислугу з трьох осіб. Для нього це було сильним полегшенням — позбутися її злого, незрячу погляду.
  
  У «Лілії» кожен день були відвідувачі. Справи йшли непогано. У гавані вирувало життя, і роботи там вистачало для всіх.
  
  Шед не вмів поводитися з пристойними грошима. Будь спокуса відразу захоплювало його цілком. Він купував одяг, про яку й не мріяв, відвідував місця тільки для багатих. Звертав на себе увагу красивих жінок.
  
  Жінки коштують неймовірно дорого, коли ви претендуєте на роль людини з вищого суспільства.
  
  В один прекрасний день Шед відкрив свій грошовий схованку і виявив, що він порожній. Всі гроші пішли. Куди? Ремонт «Лілії» ще не закінчений, він повинен робочим. Він повинен і людям, що доглядають за його матір'ю. Прокляття! Він що, повернувся туди, звідки почав?
  
  Навряд чи. Дещо у нього було.
  
  Шед прогримів вниз по східцях, до стійки, відкрив коробку для грошей і полегшено зітхнув. Він витратив тільки те, що зберігав нагорі.
  
  Але все одно щось було не так. Грошей в коробці явно не вистачало...
  
  — Ей, Дурню!
  
  Його кузен подивився на нього, проковтнув і рвонувся до дверей. Ошелешений Шед вибіг на вулицю і побачив, як Дурень зник в одній з алей. І тут до нього дійшло. Це було як удар по голові.
  
  — Чорт би тебе побрал! — завив він. — Злодій проклятий!
  
  Шед повернувся назад, щоб спробувати оцінити обстановку.
  
  Через годину він сказав робітникам, щоб ті згорталися. Залишивши замість себе нову разносчицу Лізу, Шед почав намотувати кола по своїм постачальникам.
  
  Дурень здорово його прокатав. Решти грошей ледь вистачить, щоб розплатитися з боргами. Шед роздав все, що було. І коли у нього залишилася лише пара мідяків, Шед нарешті повернувся в «Лілію» і взявся за підрахунки.
  
  Принаймні, Дурень не продав те, що Шед закупив на кредит. Запасів «Лілії» вистачало.
  
  Але от що робити з матір'ю?
  
  За будинок було заплачено. Це плюс. Але бабусі, щоб вижити, потрібна прислуга. А він не міг заплатити. Але і повертати її назад в «Лілію» теж не хотілося. Він може продати весь одяг. Він витратив на неї ціле стан, а носити не може. Шед дещо прикинув. Так. Продати одяг, і матері до літа вистачить.
  
  Більше ніяких нарядів, ніяких жінок. І будівництво «Лілії» теж закінчити... Може, Дурень ще й не все витратив.
  
  Знайти Дурня не складало труднощів. Попрятавшись пару днів, він повернувся додому, до сім'ї. Він думав, що Шед примириться з втратою. Але Дурень не знав, що має справу з новим Шедом.
  
  Стусонувши двері ногою, Шед увірвався в крихітне однокімнатне помешкання свого кузена.
  
  — Дурень!
  
  Дурень писнув. Його діти, дружина, мати, все відразу пронизливо заволали. Шед не звертав на них уваги.
  
  — Дурень, ти повернеш назад! Все, до останнього медяка!
  
  Дружина Дурня втиснулася між ними.
  
  — Заспокойся, Шед. В чому справа?
  
  — Дурень! — Той зовсім забився в кут. — З дороги, Сал. Він поцупив майже сотню лев. — Шед схопив свого кузена і потягнув його до виходу. — Ти мені все повернеш.
  
  — Шед...
  
  Шед штовхнув його. Дурень оступився назад і покотився по сходах. Шед кинувся за ним і спустив його ще на один проліт нижче.
  
  — Шед, будь ласка...
  
  — Де гроші, Дурень? Мені потрібні мої гроші.
  
  — У мене їх немає, Шед. Я їх витратив. Чесно. Малятам потрібна одяг. Нам потрібна їжа. Я не міг втриматися, Шед. У тебе так багато всього... Ти ж мій родич, Шед. Адже ти повинен трохи допомагати.
  
  Шед випхнув його на вулицю, копнув ногою в пах, потім вирівняв і почав нишпорити по кишенях.
  
  — Де вони, Дурень? Ти не міг витратити відразу так багато. Прокляття, так твої діти ходять в лахмітті. Я тобі платив достатньо, щоб залагодити з цим. І тільки тому, що ти мій родич. Мені потрібні ті гроші, які ти вкрав.
  
  Все більше распаляясь, Шед волочив свого кузена до «Лілії».
  
  Дурень скиглив і викручувався, не бажаючи розповідати правду. Шед прикинув, що родич поцупив явно більше п'ятдесяти лев, яких цілком вистачило б, щоб завершити ремонт «Лілії». Це вже далеко не дрібне шахрайство. На Дурня посипався град лютих ударів.
  
  Шед загнав свого кузена на задній двір, подалі від цікавих очей.
  
  — Ось тепер ми поговоримо.
  
  — Шед, будь ласка...
  
  — Ти обікрав мене і ще брешеш. Я б міг пробачити тебе, якби ти зробив це для своєї сім'ї. Але ти подів гроші зовсім в інше місце. Кажи куди. Або віддавай назад. — І Шед сильно вдарив Дурня.
  
  Біль у руці, що з'явилася від удару, трохи охолодила запал Шеда. Але тут Дурень розколовся.
  
  — Я програв їх. Я знаю, що вчинив, як дурень. Але я був упевнений, що ось-ось виграю. Вони обдурили мене. Вони змусили мене повірити, що я повинен дуже багато виграти, і надули. Єдиним виходом було вкрасти гроші. Інакше вони б мене вбили. Я зайняв у Гілберта після того, як розповів йому, що справи в тебе йдуть чудово...
  
  — Програв? Посів у Гілберта? — бурмотів Шед. Гілберт переїхав на територію Крага. Він був нічим не кращий за свого попередника. — Ну як ти міг виявитися таким ідіотом? — Шедом знову заволоділа лють. Він вихопив шматок дошки з купи дерев'яного сміття, залишеного на розтопку, і з розмаху тріснув Дурня. Потім ударив знову. Кузен осів на землю, повалившись на бік, і навіть не намагався більше захищатися від ударів.
  
  Шед застиг на місці. Лють миттєво випарувалася. Дурень не ворушився.
  
  — Дурень? Дурень, гей, скажи ж що-небудь.
  
  Дурень не відповідав.
  
  Всередині у Шеда все стислося. Він сунув дошку назад в купу.
  
  — Треба занести все це всередину, поки не розтягнули. — Він потряс кузена за плече. — Ну ж, Дурень. Я тебе не буду більше бити.
  
  Дурень не ворушився.
  
  — Чорт, — пробурмотів Шед. — Я вбив його.
  
  Тепер все скінчено. Що ж робити? Не можна сказати, щоб Котурне було сильно правосуддя, але там, де воно присутнє, суд був швидкий і суворий. Вони напевно його повісять.
  
  Він озирнувся, шукаючи свідків. Нікого не видно. Мозок працював відразу в сотні напрямків. Вихід є. Якщо немає тіла, немає і доказів скоєного. Але поодинці він на ту гору не піде ні за що.
  
  Шед квапливо відтягнув Дурня до купі сміття і сховав. Потрібен амулет, щоб пройти у Чорний Замок. Де він? Шед увірвався в «Лілію», пронісся по сходах нагору, знайшов амулет і ще раз оглянув його. Точно, двоголова змія. Разюче тонка робота. В якості очей вставлені крихітні дорогоцінні камінці.
  
  В полуденному світлі сонця вони загрозливо посверкивали.
  
  Він поклав амулет у кишеню.
  
  — Шед, візьми себе в руки. Запаникуешь, і ти — мрець.
  
  Коли Сал спохопиться чоловіка? Напевно не раніше, ніж через кілька днів. Купа часу.
  
  Ворон залишив йому свою повозку. Але Шед і не думав платити за неї господаря конюшні. Може, він уже продав її? Якщо так, то Шед влип.
  
  Він спустошив всі грошові коробки і залишив замість себе Лізу.
  
  Господар стайні нічого не продав, але мули явно охляв. Шед вилаяв його.
  
  — Я що, повинен годувати за свій рахунок?
  
  Шед посварився ще трохи і заплатив те, що заборгував.
  
  — Нагодуй їх, — сказав він. — І до десятої години запряжи віз.
  
  Весь залишок дня Шед провів у муках. Хто-небудь міг виявити Дурня. Але ніхто із служителів закону не прийшов. І незабаром після настання темряви Шед крадькома вибрався з «Лілії» і попрямував до стайні.
  
  Весь шлях наверх він проробив, поперемінно то здригаючись від жаху, то прикидаючи, скільки він отримає за Дурня. І за скільки можна продати цю карету разом з мулами. У своїх попередніх підрахунках він їх не врахував.
  
  Треба допомогти родині Дурня. Він просто зобов'язаний це зробити. Це буде дуже порядна жест... Від нього залежало дуже багато людей.
  
  І ось перед ним постали чорні ворота. Замок з усіма своїми дивовижними прикрасами був просто жахливий, але схоже, з часу останнього візиту ця чорна громадина зовсім не зросла. Шед постукав, наслідуючи Ворону. Серце його провалилося в п'яти. Лівою рукою він судорожно стискав амулет.
  
  Чого вони так довго? Він знову замолотил кулаком. Ворота відкрилися одним ривком, налякавши його. Шед пробіг до воза, хлестнул мулів.
  
  В'їхав він точно так само, як робив Ворон, не звертаючи уваги ні на що, крім керування візком. Зупинився в тому ж місці, сліз і витягнув Дурня.
  
  Кілька хвилин нікого не було. Шед рознервувався ще більше, лаючи себе за те, що не набрався духу і не прийшов озброєним. Де гарантія, що вони на нього не накинуться? Цей безглуздий амулет?
  
  Якийсь рух. Він затамував подих.
  
  Фігура, яка виступила з темряви, була низькою і широкою. Від неї прямо-таки йшла хвиля презирства до незначного чоловічкові. Вона навіть не глянула на Шеда. Зате труп був ретельно оглянутий. Стриматися було важко. Це як який-небудь дрібний чиновник, який відчув мить скороминущої влади над безпорадним людиною. Але Шед знав, як з ними поводитися. Вперте терпіння, і не давати собі дратуватися. Він нерухомо стояв, чекаючи рішення.
  
  Нарешті фігура кинула до ніг Дурня двадцять п'ять срібних монет.
  
  Шед невдоволено поморщився, але зібрав гроші. Сівши на воза, він розгорнув її і направив до воріт. Тільки зараз він зважився висловити своє невдоволення.
  
  — Це ж був чудовий труп. Наступного разу робіть розумніше, або після цього ніяких разів більше не буде. Н-а-о. — Він виїхав за ворота, вражений своїм власним нахабством.
  
  По дорозі назад він співав. Відчував він себе чудово. За винятком загасаючих докорів сумління щодо Дурня. Але цей ублюдок отримав своє. А в іншому Шед відчував повну гармонію з оточуючим світом. Він був на волі і в безпеці. У нього не було боргів, а зараз з'явився навіть грошовий резерв. Він підігнав віз до стайні, розбудив господаря і заплатив йому за чотири місяці вперед.
  
  — І добре про них подбай, — нагадав Шед.
  
  * * *
  
  Людина з місцевого Магістрату з'явився на наступний день. Він задавав питання щодо зникнення Дурня. Сал все доповіла про бійку.
  
  — Так, — погодився Шед, — я витрусив з нього лайно, але що з ним сталося далі, я не знаю. Він просто змотався. Я б теж втік, якби довів кого-небудь до того, що за мною почали ганятися.
  
  — А з якого приводу була бійка?
  
  Шед грав роль людини, що не бажає нікому доставляти неприємностей.
  
  — Він працював на мене, — сказав Шед. — І вкрав у мене гроші. Мовляв, повернути кредит, який взяв, щоб оплатити картковий борг. Поговоріть зі своїми постачальниками. Вони розкажуть, як він одержав кредит.
  
  — І про які суми йде мова?
  
  — Не можу сказати точно, — відповів Шед. — Щось близько п'ятдесяти лев. Це більше, ніж я заробляю за все літо.
  
  Людина, задавав питання, присвиснув.
  
  — Не можу звинувачувати вас за те, що вийшли з себе, — сказав він.
  
  — Ага. Я б не пошкодував цих грошей, якби він допоміг своїй родині. У нього ж там семеро по лавках. Але просто програти їх у карти... Прокляття, я не на жарт розсердився. Я позичив грошей, щоб привести цю таверну в порядок. І під великі відсотки. А тепер я, може, не протягну до весни, і все тому, що цьому ублюдку закортіло пограти. Я б, напевно, і зараз йому шию скрутив.
  
  Подання було розіграно на славу. Шед проскочив.
  
  — Хочете подати офіційну скаргу?
  
  Шед зобразив збентеження.
  
  — Він мій родич. Кузен.
  
  — Я б і своєму рідному татові зламав хребет, якщо б він витворив зі мною таке.
  
  — Так. Добре. Я подам скаргу. Але не наседайте на нього прямо з ходу. Може бути, він зможе їх відпрацювати або що-небудь типу того. Чорт, та, може, у нього ще щось залишилося. Він, напевно, збрехав, що програв усі гроші. Він взагалі багато бреше. — Шед похитав головою. — Він працює на нас часом ще з тих пір, як це місце належало моєму батькові. Я уявити собі не міг, що він утне такий номер.
  
  — Знаєте, як це буває... Занадто далеко залазити в борги, і ці стерв'ятники починають брати тебе за зябра. Тоді вже готовий на все заради порятунку своєї дупи. Ви не чекали нічого подібного, а ми бачимо кожен день.
  
  Шед кивнув. Він знав, як це буває.
  
  — Я зараз вийду ненадовго, — сказав він Ліз після того, як людина з Магістрату пішов.
  
  Він хотів наостанок розважитися перед тим, як впритул зайнятися справами «Лілії».
  
  І Шед взяв собі найкрасивішу і вмілу жінку, яку тільки зміг відшукати. Ціна була чималою, але вона коштувала цих грошей. До самого останнього вошивого медяка. У «Лілію» Шед повернувся, мріючи жити так завжди. Ця жінка снилася йому наступної ночі.
  
  Ліза розбудила його рано.
  
  — Тут людина, він хоче вас бачити.
  
  — Хто?
  
  — Він не назвався.
  
  Лаючись, Шед вивалився з ліжка. Він не зробив нічого, щоб прикрити свою наготу. Не раз вже натякав він Ліз, що крім обов'язків по господарству вона могла б взяти на себе і ще деякі. Але та вперто не бажала йти назустріч. Він повинен що - небудь придумати... Але треба подивитися, що там, внизу. Він просто зациклюється на сексі. Хто-небудь може цим скористатися.
  
  Він спустився вниз. Ліза показала на людину. До тих, кого Шед знав, той не ставився.
  
  — Ти хотів мене бачити?
  
  — Тут є місце, де можна поговорити без свідків?
  
  Важкий випадок. Що таке? Він же нікому нічого не повинен. І ворогів у нього немає.
  
  — В чому справа?
  
  — Давай поговоримо про твого кузена. Про те, що зник він зовсім не так, як думають люди.
  
  Серце у Шеда пішло в п'яти. Але йому вдалося приховати свій стан.
  
  — Я не розумію.
  
  — Думаєш, ніхто не бачив, що сталося?
  
  — Ходімо на кухню.
  
  Прочинивши двері в кухню, чоловік виглянув тому.
  
  — Якийсь любитель пліток може підслухати, — пояснив він.
  
  Потім він докладно описав Шеду, як все було.
  
  — І хто тобі розповів таку байку?
  
  — Я сам бачив.
  
  — Уві сні, напевно.
  
  — А ти тримаєшся краще, ніж я думав. Я тобі скажу одну річ, друже. Моя пам'ять — це хитра штука. Дещо я можу забути зовсім. В залежності від того, як зі мною поводяться.
  
  — А-а, тепер починає доходити. Гроші за мовчання.
  
  — Ну от, бачиш?
  
  Думки Шеда металися, як перелякана миша. Таке йому було просто не по кишені. Треба знайти інший вихід. Але зараз він не може зробити нічого. Занадто приголомшений. Йому потрібен час, щоб зібратися з думками.
  
  — Скільки?
  
  — Льова в тиждень викличе випадок першокласної амнезії.
  
  Шед витріщив очі. З рота у нього вирвалося щось нечленороздільне. Але він проковтнув свій протест.
  
  Вимагач знизав плечима, типу «що я можу вдіяти»?
  
  — У мене теж свої проблеми. Я поистратился. Так що льова в тиждень, або можеш випробувати свою долю.
  
  В голові у Шеда промайнула думка про Чорному Замку. Щось нице змусило його вчепитися за цю думку, повернути назад і розглянути з усіх боків. Думка про вбивство більше його не бентежила.
  
  Але не зараз і не тут.
  
  — Як мені з тобою розплатитися?
  
  — Просто дай мені льову, — посміхнувся чоловік. Шед приніс коробку для грошей на кухню.
  
  — Тобі доведеться взяти міддю. У мене немає срібла.
  
  Посмішка людини стала ще ширше. Він явно був задоволений. Чому?
  
  Вимагач пішов.
  
  — Ліза, у мене є до тебе справа, — сказав Шед. — Я заплачу. Іди за цим типом і дізнайся, куди він пішов. — Він дав їй п'ять мідяків. — Ще п'ять — після того, як повернешся. Якщо, звичайно, твоя розповідь буде щось коштувати.
  
  Махнувши спідницею, Ліза вислизнула з «Лілії».
  
  * * *
  
  — Він довго блукав по окрузі, — доповідала Ліза, — ніби вбивав час. Потім пішов вниз по Парусної, до того одноокий жидові.
  
  — Гилберту?
  
  — Так, до нього.
  
  — Спасибі, — задумливо промовив Шед. — Купа подяк. Це проливає деяке світло.
  
  — Варто п'яти монет?
  
  — Так, звичайно. Ти гарна дівчина.
  
  Відраховуючи гроші, він зробив їй одне туманне пропозицію.
  
  — Ну, до такої міри я ще не потребую в грошах, пан Шед.
  
  Він повернувся на кухню і почав готувати вечерю. Отже, за здирником варто Гілберт. Гілберт хоче, щоб він заліз у борги? Чому?
  
  «Лілія». Що може бути ще? Ремонт перетворив це місце в набагато більш ласий шматок.
  
  Так. Отже, Гілберт, розпочав кампанію по захопленню «Лілії». Треба боротися. Але на цей раз йому ніхто вже не допоможе. Тільки власними силами.
  
  * * *
  
  Через три дні Шед пішов до знайомих, які жили в нижній частині Котурна. За певну винагороду їй назвали ім'я. Після недовгої розмови Шед залишив власника цього імені з двома срібними левами в руках.
  
  Повернувшись в «Лілію», він попросив Лізу сказати найкращим клієнтам, що Гілберт, розповідаючи неправду і погрожуючи, намагається вигнати Шеда. Він хотів, щоб Магістрат був налаштований проти Гілберта.
  
  В день, коли знову потрібно було платити, Шед з самого ранку підійшов до Лізи.
  
  — Мене весь день не буде. Якщо хто-небудь буде мене шукати, скажи, щоб приходили після вечері.
  
  — А того типу, за яким я ходила?
  
  — Йому особливості.
  
  Спочатку Шед просто хитався, вбиваючи час. Час минав, і він все більше нервував. Що-небудь піде не так. Гілберт зовсім разъярится... Але ж він не посміє? Це підірве його репутацію. Чутки, розпущене Шедом, тепер захищали його. Люди перестануть звертатися до Гилберту, якщо він розчавить Шеда.
  
  Шед знайшов собі жінку. Вона коштувала надто багато, але це дало йому можливість забутися. На час. До заходу сонця він повернувся в «Лілею».
  
  — Приходив? — запитав він Лізу.
  
  — Ще повернеться. По-моєму, він розлютився. Не думаю, що він буде занадто ввічливий, пан Шед.
  
  — Так і повинно бути. Я буду на задньому дворі, біля купи дров.
  
  Шед кинув погляд на відвідувача, який був тут вперше. Той кивнув і вийшов через передні двері.
  
  Шед рубав дрова при світлі ліхтаря. Знову і знову він вдивлявся в темряву, але нічого не помічав. Він молився, щоб все пройшло, як було задумано.
  
  Вимагач вибіг з дверей, що ведуть на кухню.
  
  — Хочеш обдурити мене, Шед? Знаєш, що станеться, якщо ти пожартувати зі мною?
  
  — Надути тебе? Що ти маєш на увазі? Я перед тобою.
  
  — Тебе не було сьогодні вдень. А тепер ще ця твоя дівчинка намагається вигнати мене. Я вже хотів тріснути її по голові, поки вона не сказала, де ти.
  
  Дуже винахідливо. Шед роздумував, як багато може підозрювати Ліза.
  
  — Побережи свої сили. Тобі потрібні гроші. А мені потрібно, щоб твоя мерзенна пика тут не з'являлася. На цьому і закінчимо.
  
  Вимагач виглядав спантеличеним.
  
  — Ти хамішь? Мені сказали, що ти найбільший боягуз у всьому Котурне.
  
  — Хто сказав? Ти на кого працюєш? Отже, за тобою хтось стоїть?
  
  Людина зрозуміла свою помилку. Очі його звузилися.
  
  Шед дістав жменю міді. Він почав довго відраховувати монети, потім відклав трохи вбік, знову перерахував.
  
  — Давай руки.
  
  Вимагач простягнув складені в жменю долоні.
  
  Шед не думав, що це буде так просто. Він відкинув монети і схопив людину за зап'ястя.
  
  — Гей! Якого біса?
  
  Рука затиснула йому рота. За його спиною з'явилося обличчя. Губи стиснуті, як при фізичному зусиллі. Вимагач піднявся навшпиньки, вигнувся тому. Від страху і болю очі його спочатку широко відкрилися, потім покотилися. Він звалився вперед.
  
  — Добре. Відмінно. Мотай звідси, — сказав Шед.
  
  Віддалені кроки швидко затихли в темряві.
  
  Шед відтягнув тіло в тінь, швидко закидав трісками і уламками дощок, потім впав на коліна і почав збирати монети. Він знайшов все, крім двох.
  
  — Що ви робите, містере Шед?
  
  Він підстрибнув.
  
  — Це ти що робиш?
  
  — Я прийшла подивитися, чи все у вас в порядку.
  
  — Так, все нормально. Ми тут посперечалися. Він вибив у мене з рук кілька монет. Не можу їх знайти.
  
  — Допомогти?
  
  — Давай за стійку, дівчинка. Або вони обкрадуть нас дочиста.
  
  — О так, звичайно.
  
  Вона ковзнула назад всередину.
  
  Ще через кілька хвилин Шед вирішив кинути цю справу. Завтра ще пошукає.
  
  Він весь замучився, очікуючи, поки не настане час закривати. Ліза була дуже серйозною дівчиною. Шед боявся, що вона піде шукати зниклі монети і наткнеться на тіло. Він не хотів брати на свою совість ще і її зникнення.
  
  Через дві хвилини після закриття він вже виходив через задні двері, прямуючи за возом.
  
  * * *
  
  Сьогодні знову чергувала довга фігура. Вона заплатила Шеду тридцять монет.
  
  — Чому ти приходиш так рідко? — запитала фігура, коли Шед вже розвернув воза.
  
  — Я не такий досвідчений, як мій партнер.
  
  — Що з ним стало?
  
  — Його немає в місті.
  
  Шед готовий був заприсягтися, що чув, як ця тварюка захихотіла, коли він виїжджав за ворота.
  
  
  
  ГЛАВА 22
  
  Ялівець: Суцільна біганина
  
  Минуло багато часу, але все залишалося по-старому. Переможеним це не подобалося. Елмо теж. Він затягнув мене до себе в кімнату.
  
  — Куди, в біса, подівся Ворон?
  
  — Не знаю, — відповів я йому.
  
  Як ніби його це так хвилює. Мені було страшно і з кожним днем ставало все страшніше.
  
  — Я повинен знати. І якнайшвидше.
  
  — Слухай, старий, Гоблін робить все, тільки що не калічить людей, намагаючись напасти на слід. Він зовсім зник. Обдурив нас.
  
  — Як? Ти не скажеш мені, яким чином? Ми тут вже півжиття провели, таке враження. І ніхто внизу ще не помітив нашої присутності. Чому Ворон повинен від них відрізнятися?
  
  — Тому що ми шукаємо його. І він засік когось із нас.
  
  — В такому разі, я хочу знати це напевно. Ти зараз попрешься вниз і подпалишь Гобліну дупу. Зрозумів?
  
  — Добре, як скажете, бос.
  
  Хоч він і командував нашою групою, але практично я був вище за званням. У цей момент мені не дуже хотілося б загострювати увагу на питаннях субординації. Занадто напруженою була ситуація.
  
  У всій Черепиці настрій теж наближалося до стресу. Я був не в курсі тієї роботи, яку вели Розбиті по вивченню Чорного Замку. Просто один з хлопчиків на побігеньках, приносять інформацію з міста. Я не мав ні найменшого уявлення про те, що вдалося з'ясувати при зовнішньому огляді Замку.
  
  Або навіть оглядали вони його взагалі чи ні. Вони могли говорити неправду, побоюючись, що Володар пронюхають про їх присутність.
  
  Один з наших шукав мене і виявив тут, у Елмо.
  
  — До Шелест, Каркун.
  
  Я злегка підстрибнув. Виною моя нечиста совість.
  
  — Навіщо? — Я не бачився з нею вже кілька тижнів.
  
  — Доведеться тобі самому це з'ясувати. Вона нічого не сказала. — Він глузливо посміхався, сподіваючись побачити, як офіцер сідає в калюжу. Він зрозумів, що я в скруті.
  
  Він це зрозумів. Я теж. Потягнувши час, скільки зміг, я був змушений все-таки постати перед Шелест. Мене зустрів її лютий погляд.
  
  — Ви, панове, так нічого і не знайшли. Чим ви там займаєтеся? Працюєте або проводите відпустку? Ну, говори що-небудь.
  
  — Я...
  
  — Ти знаєш, що Чорний Замок перестав рости після того, як ми взяли компанію Кратера? Ні? Чому? Це ти мені повинен повідомляти такі речі.
  
  — Ні один з полонених не мав відношення до...
  
  — Я знаю. Я знаю і те, що жодному з них не відомий постачальник трупів в Замок. Але цей постачальник повинен був знати їх. Він зачаївся. З тих пір в Замок було доставлено лише два тіла. Останнє — як раз минулої ночі. Чому ти цього не знаєш? Навіщо тобі люди в Котурне? Схоже, вони не здатні ні на що.
  
  Так, ну і настроеньіце у неї.
  
  — А що, тепер вже все? — запитав я. — Наскільки я розумію, із-за декількох тіл особливі неприємності нам не загрожують.
  
  — Так. Поки що. Але ми досягли тієї точки, коли купка трупів побільше може повністю все змінити.
  
  Я прикусив нижню губу. Це додало моєму обличчю вираз, відповідне того моменту, коли тобі роблять догану.
  
  — Леді тисне, — сказала Шелест. — Вона дуже нервує і бажає, щоб ми тут пошевеливались нарешті.
  
  Ось так. Як завжди, все лайно стікає вниз. Для мене зараз в самий раз було б вийти звідси і накинутися на кого-небудь, хто нижче мене за званням.
  
  — Основна наша трудність така — ми не маємо поняття про те, що тут відбувається. А якщо ви говорите, що знаєте цей Замок, знаєте, як він росте і так далі, то чому б вам просто не розбити його в коржик? Або перетворити в мариновані огірки.
  
  — Це не так просто.
  
  Це завжди не просто. Я намагаюся стояти вище політичних чвар. Я не сильний в політиці.
  
  — Напевно, скоро й інша ваша Гвардія з'явиться тут. Місто доведеться брати під контроль, а Герцогу з його профанами цього ніколи не зробити.
  
  Я стояв з виразом очікування на обличчі. Іноді це змушує людей сказати більше, ніж вони планували.
  
  — Місто вибухне, коли дізнається правду, якщо його не взяти зараз в лещата. Ти думаєш, чому Сторожа так стурбовані тим, щоб заткнути пасти хлопцям з Катакомб? Кілька тисяч городян відправили туди своїх родичів. Якщо вони дізнаються, що їхні душі улюблених втрачені, вся ця юрба сильно розсердиться.
  
  — Зрозуміло.
  
  Хоча насправді я розумів дуже небагато. Але тепер мені стало хоч щось відомо.
  
  — Будемо діяти по-іншому, — рішуче промовила Шелест. — Я займуся вашими пошуками. Будеш доповідати мені щодня. А я буду вирішувати, що вам треба робити, а що не треба. Зрозумів?
  
  — Так, мем.
  
  Навіть дуже зрозуміло. Тепер стає набагато важче зробити так, щоб вони не перетнулися з Вороном.
  
  — Перше, що тобі треба зробити, це встановити спостереження за Замком. Якщо це нічого не дасть, я пошлю туди Тріщину. Зрозумів?
  
  — Так, мем.
  
  Цікаво, чи підозрює Шелест, що у нас з нею різні задачі?
  
  — Можеш іти. Чекаю тебе завтра. З хорошими новинами.
  
  — Так, мем. — Закипаючи від люті, я пішов назад, прямо до Елмо. Це він повинен був зустрітися з нею, а не я.
  
  Я вже майже переказав йому розмову з Шелест, коли прийшов посланець від Вола. Той хотів мене бачити негайно.
  
  Віл був ще однією проблемою. Я почав підозрювати, що насправді він набагато кмітливішим, ніж здається збоку. І я був майже впевнений, що він підозрює про те, що ми теж займаємося далеко не тим, про що говоримо.
  
  Я втиснувся в його кімнатку в штабі секретної жандармерії.
  
  — Що таке?
  
  — Є рух по справі Катакомб. Ми добре попрацювали ногами, і це дало свої результати.
  
  — Ну? — запитав я грубувато. Вол здивовано подивився на мене. — Тільки що був на килимі у свого боса, — пояснив я злегка перепрошуючи. — Що у тебе нового?
  
  — Ім'я.
  
  Я чекав. Як і Елмо, Вол любив, щоб його поупрашивали. Але настрої грати в такі ігри у мене зовсім не було.
  
  — Я врахував твоє зауваження щодо возів, взятих напрокат. Спливло ім'я Аза. Людина по імені Аза, ймовірно, лазив в той пролом, що я тобі показував. Людина по імені Аза витратив кілька старих монет, але ще до набігу на Катакомби. Нарешті, людина по імені Аза працював на Крага перед тим, як той зник. Скрізь, куди б я не пішов, весь час спливає цей Аза.
  
  — Він якось пов'язаний з Чорним Замком?
  
  — Ні, я не думаю, що він чим-небудь заправляє. Але він повинен щось знати.
  
  Я почав згадувати. Вол вже згадував це ім'я одного разу в зв'язку з людиною, ошивавшимся в тому ж місці, де і Ворон. Може бути, між ними і була зв'язок. Схоже, мені доведеться знайти цього Азу до того, як це зробить хто-небудь інший.
  
  — Я йду вниз, в місто, — сказав я. — Пряме розпорядження її світлості. Візьму Гобліна, і ми знайдемо цього хлопця.
  
  Вол насупився. Дізнавшись, що ми вивели своїх людей в місто, не порадившись з ним, він залишився дуже незадоволений.
  
  — Гаразд. Але зі мною більше дурити не треба, а? Ваші люди і мої переслідують різні цілі, але це ще не причина, щоб підставляти одне одного.
  
  — Ти правий. Нам просто доводиться займатися різними справами. Побачимося, коли повернуся.
  
  — Був би дуже вдячний.
  
  Він подивився на мене так, що я зрозумів: він мені більше не довіряє. Якщо і довіряв до цього. Я пішов, роздумуючи над тим, що і я і Гвардія сильно загрузли в цьому лайні. Скрізь одні проблеми. Жонглюємо такою кількістю кульок, з яким просто не можемо впоратися. Тільки жонглюємо ми не кульками, а кинджалами з отруєними вістрями.
  
  Поштовхавшись по вулицях, я дійшов до Гобліна і розповів йому про додаткові труднощі. Не можна сказати, щоб це принесло йому більше радості, ніж Елмо або мені.
  
  
  
  ГЛАВА 23
  
  Ялівець: Допит
  
  Проблем з вимагачами у Шеда більше не виникало. Правда, хтось все-таки розповів в Магістраті, що Дурня вбив він. Але там цього не повірили. Або просто їх це не хвилювало.
  
  Потім в «Лілію» раптом заявився напарник Вола. Шед мало не впустив на підлогу дорогу тарілку. Він вважав, що позбавився від них. Єдині люди, що знали про це щось, були зараз дуже далеко. Шед зціпив в кулак нерви і мучавшее його відчуття провини і підійшов до столика, за яким сидів чоловік Вола.
  
  — Чим ми можемо вам служити, достопочтимый сер?
  
  — Принеси мені поїсти та свого найкращого вина, шанований господар.
  
  — Сер? — здивовано подивився на нього Шед.
  
  — Я заплачу. У Котурне ніхто не може собі дозволити просто так викидати їжу.
  
  — Це не зовсім так, сер. Не зовсім так.
  
  — Схоже, справи твої йдуть непогано, господар, — озирнувся Інквізитор, коли Шед повернувся з глечиком вина.
  
  Шед пирхнув.
  
  — Ми живемо на межі, достопочтимый сер. На самій межі. Одна невдала тиждень може пустити мене по світу. Кожну зиму я змушений позичати грошей у одного лихваря, щоб заплатити іншому. Хоча цього літа справи йдуть непогано. Я знайшов хорошого компаньйона, і мені вдалося тут дещо привести в порядок. Тому заклад став більш привабливим. Напевно, це мій останній подих перед тим, як вилетіти в трубу. — І він презирливо саму кислу міну, на яку тільки був здатний.
  
  Інквізитор кивнув.
  
  — Залиш тут пляшку. Нехай наше Братство трохи допоможе твоєму процвітання.
  
  — Я не шукаю ніякої вигоди, достопочтимый сер.
  
  — Навіщо робити дурниці? Візьми з мене як з звичайної людини.
  
  У розумі Шед підняв цифру на двадцять відсотків над реальною ціною. Він був радий позбутися від цієї пляшки. Після від'їзду Ворона він ніяк не міг продати це вино.
  
  — Бери склянку і приєднуйся, — запропонував Інквізитор, коли Шед подав йому їжу.
  
  Нерви Шеда натяглися, як тятива на луці. Щось не так. Вони щось знають.
  
  — Як побажаєте, достопочтимый сер.
  
  Шед підійшов до столика, прихопивши свій особистий склянку. На склянці було повно пилу. Останнім часом, зі страху розпустити мову, Шед не захоплювався вином.
  
  — Сідай. І прибери з обличчя це похмурий вираз. Ти ж нічого не зробив, адже так? Я навіть імені твого не знаю.
  
  — Шед, достопочтимый сер. Марроне Шед. «Залізна Лілія» вже три покоління належить моїй сім'ї.
  
  — Чудово. Заклад з традиціями. В наш час традиціями вже не дорожать.
  
  — Як скажете, достопочтимый сер.
  
  — По-моєму, наша репутація біжить попереду мене. Ти заспокоїшся нарешті?
  
  — Що я можу для вас зробити, достопочтимый сер?
  
  — Я шукаю людину по імені Аза. Я чув, він часто тут бував.
  
  — Так, сер, раніше, — погодився Шед. — Я добре його знав. Нікудишній, ледачий чоловічок. Ненавидів чесна праця. Я б і медяка за нього не дав. Хоча, при всьому цьому, ми були приятелями. Він був навіть по-своєму благородним. Я пускав його до себе на ніч взимку, тому що у важкі часи він завжди приносив дрова для каміна.
  
  Інквізитор кивнув. Шед вирішив розповісти майже всю правду. Азе він все одно не міг зашкодити. Аза був поза досяжності Сторожів.
  
  — Ти знаєш, де він брав дрова?
  
  Шед зобразив сильне замішання.
  
  — Він збирав їх в Огорожі, достопочтимый сер. Я сперечався зі своєю совістю, приймаючи ці дрова. Це не було протизаконно, але все одно здавалося ганебним.
  
  Інквізитор посміхнувся і знову кивнув.
  
  — З тобою все в порядку, Марроне Шед. Братство не забороняє підбирати хмиз. Огорожа не повинна мати надто занедбаний вигляд.
  
  — Тоді чому ви шукаєте Азу?
  
  — Наскільки я зрозумів, він працював на людину по імені Краг.
  
  — Так, типу того. Якийсь час. Він уявив себе королем Котурна, коли Краг взяв його до себе. Ходив з пихатим виглядом і хвалився. Але не довго.
  
  — Я чув. Саме їх крах мене і цікавить.
  
  — Сер?
  
  — Краг та дехто з його друзів зникли. Аза теж, і приблизно в той же час. А всі вони пропали незабаром після того, як хтось заліз у Катакомби і захопив кілька тисяч поховальних капсул.
  
  Шед намагався виглядати повністю ошелешеним і зануритися в жах.
  
  — Це зробили Краг з Азою?
  
  — Можливо. Цей Аза після того, як придумав збирати хмиз в Огорожі, почав витрачати старі гроші. Наші люди вважають, що він був лише дрібною сошкою. Ми думаємо, він кожен раз прихоплював з собою кілька капсул. А потім про це дізнався Краг і вирішив поставити цю справу на широку ногу. І потім була вилазка. Це якщо припустити, що Ази все-таки була хоч крапля совісті.
  
  — Можливо, сер. Я розумію, що перебиваю вас, але є такий чоловік на ім'я Гав. Його хотів убити Краг. І найняв Азу стежити за ним. Аза сам мені це говорив. Краг вирішив, що Аза погано працює. Він завжди все робив не так. Ну, у всякому разі, Аза ніколи не намагався зробити що-небудь добре. Але це, правда, не підриває вашої теорії. Аза міг набрехати. Напевно, він сказав неправду. Він дуже багато брехав.
  
  — А які стосунки були у Ази з Вороном?
  
  — Ніяких.
  
  — А де Ворон зараз?
  
  — Він залишив Ялівець відразу, як тільки в гавані скресла крига.
  
  Інквізитор здавався одночасно і спантеличеним і задоволеним.
  
  — А що стало з Крагом?
  
  — Ніхто цього не знає, достопочтимый сер. Це одна з найбільших загадок Котурна. В один день він ще був тут, а на наступний його вже не було. Чутки ходять різні.
  
  — Може, він теж забрався з Ялівцю?
  
  — Може бути. Деякі так і вважають. Але він все одно нікому б не сказав. Ті люди, які на нього працювали, теж нічого не знають.
  
  — Чи тільки так кажуть. Міг він загребти в Катакомбах стільки, заради чого варто було б забратися з Ялівцю?
  
  Шеда спантеличив це питання. У ньому крилася пастка.
  
  — Я не... Я не розумію, про що ви говорите, сер.
  
  — Хм. Шед, пограбовані тисячі мерців. Багато з них потрапили в Катакомби ще в ті часи, коли багаті люди були дуже щедрі. Ми підозрюємо, що там могло бути й золото.
  
  У Шеда перехопило подих. Він не бачив ніякого золота. Людина брехав. Навіщо? Знову пастка?
  
  — Це було саме велике пограбування. І нам дуже хотілося б задати Азе пару питань.
  
  — Можу собі уявити. — Шед закусив губу. Він напружено думав. — Сер, я не можу вам сказати, що стало з Крагом. Але мені здається, що Аза сів на судно, яке йде на південь. — Він пустився в довгий розповідь про те, як Аза прийшов до нього після вилазки з Крагом і попросив притулку. Одного разу він пішов і повернувся весь зранений. Деякий час він ховався у нього нагорі, а потім зник. Шед сказав, що бачив тільки здалеку, в доках, в той день, коли перші кораблі вирушали на південь. — Я так і не підійшов до нього поговорити, але вигляд у нього був такий, ніби він кудись збирався. У нього з собою була пара тюків.
  
  — Можеш згадати корабель?
  
  — Сер?
  
  — На який корабель він сів?
  
  — Насправді я не бачив його на борту, сер. Я просто подумав, що він сяде на корабель. Може бути, він досі ще тут тиняється. Тільки в цьому випадку, я думаю, він би зайшов до мене. Він завжди приходив до мене, коли у нього починалися великі неприємності. А зараз у нього, по-моєму, неприємності, а?
  
  — Можливо. Це ще не доведено. Але я впевнений, що він брав участь у пограбуванні. А ти Крага в доках не бачив?
  
  — Ні, сер. Там було повно народу. Люди завжди ходять подивитися, як відчалюють перші кораблі. Це щось на кшталт свята.
  
  Повірив йому Інквізитор? Рис. Він просто зобов'язаний. Інквізитор — це не хтось, від кого можна позбутися, продавши його в Чорний Замок.
  
  Інквізитор стомлено похитав головою.
  
  — Я боявся, що ти мені розкажеш що-небудь на зразок цього. Прокляття. Ти не залишив мені вибору.
  
  Шед весь стиснувся. Серце майже зупинилося. В голові у нього замиготіли божевільні ідеї. Вдарити Інквізитора, схопити свої гроші і втекти.
  
  — Я ненавиджу подорожувати, Шед. Але схоже, що Вола або мені доведеться піти за цими людьми. Як ти думаєш, кому?
  
  На Шеда нахлинула хвиля полегшення.
  
  — Гнатися за ними, достопочтимый сер? Але ж закон там не визнає прав Братства...
  
  — Це буде нелегко, так? Варвари просто не розуміють нас. — Він налив собі вина і довго дивився в склянку. — Дякую тобі, Марроне Шед, — нарешті сказав він. — Ти дуже нам допоміг.
  
  Шед понадіявся, що це було не так. Він піднявся.
  
  — Що-небудь ще, достопочтимый сер?
  
  — Побажай мені удачі.
  
  — Звичайно, сер. Я буду молитися за успіх операції.
  
  Інквізитор кивнув.
  
  — Спасибі. — І знову втупився в свою склянку.
  
  Він залишив хороші чайові. Але Шед, складаючи їх в кишеню, відчував себе не дуже добре. У Інквізиторів була репутація запеклих упертюхів. Може, вони все-таки сцапают Азу?
  
  
  
  ГЛАВА 24
  
  Ялівець: Танець тіней
  
  — Здається, я зробив це досить вправно, — сказав я Гобліну.
  
  — Треба бачити цього Шеда, — хихикнув Лихвар. — Курча, спітнілий як свиня і брехливий як собака.
  
  — А брехав він? — задумливо промовив я. — Він не сказав нічого такого, що суперечить тому, що знаємо ми.
  
  — Що ти дізнався? — запитав Гоблін.
  
  — А по-моєму, він бреше, — наполягав Лихвар. — Хоча б тим, що не розповідає все, що йому відомо. Він теж як-то в цьому замішаний.
  
  — Тоді продовжуй наглядати за «Лілією». Не спускай з нього очей.
  
  — Так що ти з'ясував? — вимогливо запитав Гоблін.
  
  Увійшов Елмо.
  
  — Ну як?
  
  — Чудово, — сказав я. — Я з'ясував, що стало з Вороном.
  
  — Що? — вигукнули вони з Гобліном в один голос.
  
  — Він покинув місто. На кораблі. В перший же день після відкриття гавані.
  
  — Серденько теж? — запитав Гоблін.
  
  — А ти бачив її тут? Як ти думаєш? Б'юся об заклад, це Аза змотався разом з ним, — пробурмотів Лихвар. — Старий шкарбун Шед сказав, що вони обидва відбули в перший же день.
  
  — Можливо. — Я був гордий собою, що змусив шинкаря розколотися. — Таке враження, що Шед тепер єдина ниточка, що веде до Ворону. Він єдиний, хто знає, куди поділися втікачі. Не буде Шеда, ніхто нічого не розкаже ні Вола, ні Переможеним.
  
  Елмо насупився. Це пропозиція швидше було в його стилі, ніж у моєму. Він подумав, що я це серйозно кажу.
  
  — Не знаю. Дуже просто. Але взагалі-то, ми стаємо помітні там, внизу, так?
  
  Гоблін кивнув.
  
  — Ми прикидываемся матросами, відставши від корабля, але люди порівнюють все, що помічають, і намагаються зрозуміти, хто ми такі. Якщо Шед виявиться убитим, Волу цього буде досить, щоб у нього з'явилися різні мыслишки на наш рахунок. А якщо думки з'являться у нього, то рано чи пізно це досягне і Переможених. Я думаю, треба притримати крайні заходи для крайніх обставин.
  
  Лихвар був повністю з цим згоден.
  
  — Цього Шеду є що приховувати. Я нутром своїм чую. Каркун розповів йому про пограбування Катакомб, а той і вухом не повів. Інший би на його місці закричав і побіг би всім розповідати.
  
  — Кегля ще доглядає за ним? — запитав я.
  
  — Вони з Акулою і Щекоткой по черзі. Йому нікуди не злиняти непоміченим.
  
  — Добре. Давайте далі в тому ж дусі. Але не перестарайтеся. Нам треба тільки тримати його подалі від Вола та від Переможених. — Я знову поринув у свої думки.
  
  — Ну? — нарешті запитав Елмо.
  
  — Коли я розмовляв з Шедом, у мене з'явилася одна ідея. З Волом ми ризикуємо найбільше, правильно? І ми знаємо, що він упертий, як бульдог. Якщо вчепиться, то вже не відпустить. А він зараз узяв слід Ази. Так чому б нам не втовкмачити йому, що він повинен відправитися за ним на південь?
  
  — Не знаю, — просипел Елмо. — Адже він може і знайти цього Азу.
  
  — Але навіщо йому потрібен Аза? Тільки щоб допитати щодо нальоту на Катакомби. А яке сприяння йому буде надано там, на півдні? Думаю, що ніякого. Наскільки я чув, в містах нижче по узбережжю вважають, що Ялівець — це просто поганий жарт. І взагалі, нам треба виграти час. А якщо він дійсно сцапает Азу, то, швидше за все, він вийде і на Ворона. Але Ворон адже тут нікому не потрібен. Ніхто не збирається везти його назад. Якщо тільки Вол не буде знати, що Переможеним потрібна Душечка. А якщо вони виявляються вплутаними в цю історію, я дам Волу грошей за Ворона. Щоб відсікти єдине джерело інформації. Тимчасово або назавжди. Зрозуміли, що я маю на увазі? Якщо Вол справді вб'є Ворона, то Ворон не зможе нічого розповісти.
  
  — А як ти збираєшся переконати у всьому цьому Вола? — запитав Елмо. — Це нерозумно, Каркун. Він не стане мчати кудись стрімголов через дрібного підозри.
  
  — Помчить. Пам'ятаєте, коли ми тільки прибули сюди, йому весь час доводилося перекладати? Де, ви думаєте, він вивчив мови Міст-Коштовностей? Я його питав. Він провів там три роки, ганяючись за хлопцем, який був такий дрібничкою, як і Аза.
  
  — Цей бардак з кожним днем стає все більш божевільним, — сказав Гоблін. — Ми вже стільки всього набрехали, що я не можу пригадати, що саме. І я думаю, нам взагалі зараз не можна ні про що думати, крім як прикривати свої дупи підходу до Капітана.
  
  У мене часто виникало відчуття, що ми тільки посилюємо положення, але я не бачив іншого виходу, окрім як продовжувати все винюхувати і сподіватися.
  
  — Найкращим виходом, — пробурчав Елмо, — було б убити всіх, хто хоч щось знає, а самим після цього кинутися на свої мечі.
  
  — Звучить надто радикально, — зауважив Гоблін. — Але якщо ти захочеш бути першим, я відразу піду за тобою.
  
  — Мені треба на доповідь до Шелест, — сказав я. — У кого-небудь є якась блискуча ідея, що я їй повинен там розповісти?
  
  Ні у кого. Я пішов, боячись цієї зустрічі. Я був впевнений, що кожен раз, коли я поставав перед нею, в моїх очах чітко відбивалося те, що я винен. Я злився на Елмо, тому що йому не доводилося виносити ці щоденні гнівні нападки Переможених.
  
  З Волом все вийшло як не можна більш просто. Я не встиг закінчити свою дурну байку, а він вже збирався в дорогу. Йому дуже хотілося дістати цього Азу.
  
  Я розмірковував, чи знає він що-небудь таке, чого не знаємо ми. Або він просто зациклився на історії з блюзнірством над Катакомбами.
  
  З Шелест було складніше.
  
  — Я хочу, щоб ти послав когось разом з ним, — сказала вона мені.
  
  Я повинен був їй щось сказати і тому розповів їй майже все як було насправді. Мені здавалося, що шанси вистежити Азу і Ворона практично дорівнювали нулю. Але... Її тут теж щось цікавило. Можливо, вона знала більше, ніж говорила. Зрештою, вона була однією з Переможених.
  
  Елмо зібрав трьох людей, додав до них Кеглю і покарав йому штрикнути Вола ножем, як тільки здасться, що в цьому назріла необхідність.
  
  Я вже говорив, Капітан і вся Гвардія були в Воландских Горах, в сотні миль від Ялівцю. Важкі перевали стояли у них на шляху, а я з нетерпінням чекав їх прибуття. Коли тут з'явиться Старий, нам з Елмо стане легше.
  
  — Швидше ж, — пробурмотів я і повернувся до заплутування складного клубка наших хитрощів.
  
  
  
  ГЛАВА 25
  
  Ялівець: Коханці
  
  
  Марроне Шед закохався. Закохався самим найгіршим з можливих способів — в жінку набагато молодшу, в жінку, утримувати яку він просто не міг собі дозволити. Пустивши в хід останні резерви, він наплював на наслідки, проматывая готівка, як ніби вона з'являлася з бездонної і невичерпної грошової коробки. Схованки спорожніли. Через два тижні після того, як він зустрів Сью, йому довелося піти до Гилберту, лихвареві. Потім послідував ще один позику і ще один. За місяць Шед так загруз у боргах, як не було навіть минулої зими.
  
  Але його ніщо не обходило. Ця жінка зробила його щасливим, і це виправдовувало все. Відкидаючи з поля зору будь-які неприємні обставини, Шед все більше занурювався в дрімучу дурість і несвідому впевненість, що гроші ніколи більше не зможуть стати для нього причиною неприємностей.
  
  Одного разу вранці в «Лілію» зайшла Сал, дружина Дурня. Вигляд у неї був похмурий і трохи присоромлений.
  
  — Марроне, — сказала вона, — ми можемо поговорити?
  
  — В чому справа?
  
  — Ти збирався допомогти нам з житлом і речами.
  
  — Так, а що таке?
  
  — Ну, я не хочу здаватися невдячною або як ніби у мене є якесь право розраховувати на твою допомогу, але наш господар погрожує викинути нас на вулицю, тому ми не платимо вже два тижні. Ми не можемо заробити, тому що зараз немає ніяких замовлень на шиття.
  
  — За житло не заплачено? Але я бачився з ним лише недавно...
  
  Зовсім не недавно. Він просто про це забув. І про свою матір теж. Через кілька днів треба платити її прислузі. Не кажучи вже про Лізу.
  
  — О господи, — сказав він. — Пробач. Я забув. Я все зроблю.
  
  — Шед, ти добрий до нас. Хоча ти й не повинен був. Мені боляче дивитися, як ти занурюєшся в цю безодню.
  
  — Яку безодню?
  
  — З цією жінкою. Вона хоче розорити тебе.
  
  Він був надто здивований, щоб розсердитися.
  
  — Сью? Чому? Навіщо?
  
  — Кинь її. Буде краще, якщо ти зробиш це зараз. Всі навколо бачать, чого вона хоче.
  
  — Чого вона хоче? — смутним голосом запитав Шед.
  
  — Не звертай уваги. Я і так вже наговорила більше, ніж повинна була. Якщо ми коли-небудь зможемо щось для тебе зробити, тільки скажи.
  
  — Добре, добре, — пообіцяв він.
  
  Шед піднявся по сходах, відкрив свій сховок і виявив, що він зовсім порожній.
  
  Ні внизу, ні нагорі не було ні єдиного медяка. Що відбувається?
  
  — Ліза, де всі гроші?
  
  — Я їх заховала.
  
  — Що?
  
  — Я сховала їх. Якщо ви і далі будете продовжувати в тому ж дусі, ви скоро втратите цей заклад. Якщо вам знадобляться гроші на розумні витрати, скажіть мені. Я оплачу.
  
  Шед витріщив очі. Він задихався.
  
  — Та хто ти, думаєш, чорт візьми, тут така, дівчисько?
  
  — Дівчина, яка збирається не дати вам потонути всупереч самому собі. Дівчина, яка не дасть більше цієї бабі Гілберта робити з вас повного ідіота.
  
  — Гілберта?
  
  — Так. А ви як думали?
  
  — Забирайся, — кинув Шед. — Ти тут більше не працюєш.
  
  Ліза знизала плечима.
  
  — Якщо тільки для цього ви і хотіли...
  
  — Де гроші?
  
  — Вибачте. Приходьте до мене, коли до вас повернеться здоровий глузд.
  
  Шед закотив скандал. Його відвідувачі аплодували, подхлестывая його. Він погрожував, він завивав. Нічого не допомагало. Ліза залишалася непохитною.
  
  — І це мої родичі! — кричав він.
  
  — Спочатку доведи, що ця баба не має відношення до Гилберту. Тоді я просто віддам гроші і піду.
  
  — Я зроблю це.
  
  — А що, якщо я права?
  
  — Ні! Я її знаю.
  
  — Та ти не чуєш запах лайна. Ти засліплений. Що, якщо я права?
  
  Шед був просто не в змозі навіть припустити таку можливість.
  
  — Мене це не хвилює.
  
  — Гаразд. Якщо я права, тоді я буду керувати «Лілією». А ти не будеш заважати мені витягнути нас з боргів.
  
  Шед лише похитав головою і вибіг геть. Він нічим не ризикує. Вона все бреше.
  
  Що вона затіяла? Вона вела себе так, наче була співвласником «Лілії» або щось на зразок того. Як його мати після смерті батька, до того, як вона втратила зір. Звертається з ним так, як ніби він не вдвічі досвідченіша її в таких справах.
  
  Близько півгодини Шед блукав вулицями. Коли роздратування трохи спала, він виявив, що знаходиться біля Парусного будинку. Чорт, він вже тут. Просто піти зараз до Гилберту і взяти у нього в борг, щоб вночі можна було побачитися зі Сью. Ця маленька сучка Ліза може заховати гроші, але вона не зможе перешкодити йому взяти в борг у Гілберта.
  
  Через півкварталу його почали мучити докори сумління. Від нього залежить дуже багато людей. Він не може ще більше погіршувати свій фінансовий стан.
  
  — Клята баба, — пробурмотів він. — Вона не повинна була так розмовляти зі мною. Тепер мені доведеться підозрювати всіх підряд.
  
  Спершись об стіну будинку, Шед боровся зі своєю совістю. У ньому перемагала хіть, то почуття відповідальності знову брало гору. Він страждав за Сью... Йому не потрібні ніякі гроші, якщо вона дійсно любить...
  
  — Що? — запитав Шед вголос.
  
  Він подивився туди знову. Так, очі його не обманювали. Це була Сью, і вона заходила до Гилберту.
  
  Всередині у нього щось обірвалося.
  
  — Ні. Вона не могла... Має ж бути якесь пояснення.
  
  Але в голові вже почали спливати зрадницькі думки, відзначають маленькі дивацтва в їх відносинах, особливо її нестримна тяга до витрати грошей. Над вогнем палаючої рани потихеньку почав скипати гнів. Він ковзнув на іншу сторону вулиці, метнувся в алею, що веде до задньої боці резиденції Гілберта. На задню ж сторону виходив і його кабінет. Шед і не очікував, що вікно виявиться відкритим. Але він сподівався, що йому вдасться трішечки підглянути.
  
  Вікно виявилося закритим, але він почув. Там займалися любов'ю. І ці звуки просто однозначно припускали, що Шед хотів підслухати спочатку.
  
  Він подумав, що вб'є себе. Вб'є прямо перед дверима Сью. На розум йому прийшла ще дюжина інших театральних жестів. Але Шед знав, що для цих гадів все марно.
  
  Вони почали говорити. І ця балаканина розвіяла останні сумніви, що залишалися у Шеда. Прозвучало ім'я Марроне Шед.
  
  — Він готовий, — сказала жінка. — Я заволоділа ним повністю. Може бути, ще один кредит до того, як він згадає про своїх родичів.
  
  — Давай. Я хочу зв'язати його по руках і ногах. Накинь йому на шию мотузку. Він пішов від Крага.
  
  Шеда просто затрясло від люті.
  
  — На скільки він вже загруз?
  
  — Вісімнадцять лев. І ще десять назріває.
  
  — Я можу розкрутити його ще на п'ять.
  
  — Давай. У мене вже є покупець. Він чекає.
  
  Шед пішов. Кілька годин він безцільно вештався Котурну. Вигляд у нього був такий похмурий, що при зустрічі з ним люди вважали за краще перейти на інший бік вулиці. Немає більш страшної помсти ніж та, яку боягуз замишляє в глибині своєї душі.
  
  Вже ввечері Шед зайшов до Гилберту. Всі свої емоції він заховав у ті схованки, про існування яких дізнався в ніч полювання на Крага.
  
  — Мені потрібно п'ятнадцять лев. Терміново.
  
  Гілберт здивувався до неможливості. Його єдине око широко розкрився.
  
  — П'ятнадцять? На чорта стільки?
  
  — Я тут затіяв одне дільце, і мені треба його сьогодні закінчити. Я накину тобі пару зайвих відсотків якщо хочеш.
  
  — Шед, ти і так вже по вуха в боргах. Я боюся, чи зможеш ти оплатити їх.
  
  — Закінчу це дільце і віддам всі.
  
  Гілберт втупився на Шеда:
  
  — Що таке, Шед?
  
  — Що?
  
  — Ти біса в собі впевнений.
  
  І Шед виголосив брехня, яка найбільше поранила його хвору душу:
  
  — Я збираюся одружитися, Гілберт. Сьогодні ввечері попрошу руки жінки. Я повинен закінчити дещо, щоб «Лілія» стала пристойним місцем.
  
  — Ну-у, — видихнув Гілберт, — ну, да-а. Марроне Шед одружується. Цікаво. Гаразд, Шед. Це ризиковано, але я спробую щастя. П'ятнадцять, ти сказав?
  
  — Дякую, пане Гілберт. Я дуже вдячний,
  
  — Впевнений, що зможеш віддати?
  
  — Десять лев я поверну ще до кінця тижня. Гарантую. А коли Сью почне допомагати мені в «Лілії», з рештою боргом теж не буде ніяких проблем.
  
  Гілберт зобразив легку посмішку:
  
  — Тоді ти не будеш заперечувати, якщо я попрошу тебе залишити тут що-небудь більш цінне, ніж твої слова?
  
  — Сер?
  
  — У заставу мені потрібна «Лілія».
  
  Шед зробив вигляд, що напружено думає.
  
  — Добре, — сказав він нарешті. — Вона коштує такого ризику.
  
  Гілберт усміхнувся посмішкою голодного людожера, але в той же час зумів зобразити стурбований вигляд.
  
  — Почекай. Я все напишу і принесу гроші.
  
  Він вийшов. Шед проводив його зловісною усмішкою.
  
  
  
  ГЛАВА 26
  
  Ялівець: Розставання коханців
  
  Шед залишив свою фіру на алеї, з задньої сторони будинку, в якому мешкала Сью. Він оббіг будинок з іншого боку і грюкнув кулаком в парадні двері. Для Котурна це містечко було просто класним. Зсередини двері сторожував людина. Тут жили вісім жінок, кожна в своїх кімнатах, і всі вони займалися тим же, чим і Сью. Дохід їх був досить солідним.
  
  — Здрастуйте, пане Шед, — сказав охоронець. — Піднімайтеся наверх. Вона на вас чекає.
  
  Шед дав йому на чай, чого з ним раніше не траплялося. Охоронець застиг в підлесливій позі. Шед навіть не глянув на нього і почав підніматися по сходах.
  
  Зараз найскладніше. Зображати закоханого ідіота, не будучи більше сліпим. Але він обведе її навколо пальця точно так само, як вона поводилася з ним.
  
  У всій своїй красі вона відкрила двері. У Шеда защеміло серце. Він сунув їй в руки.
  
  — Це тобі.
  
  — О, Марроне, не треба було... — Але якщо б він не зробив цього, йому б не вдалося навіть переступити поріг кімнати. — Яке дивне намисто. Це змії?
  
  — Чисте срібло, — сказав він. — І рубіни. Дивно. Огидні тварюки, але робота просто чудова.
  
  — Це чудово, Марроне. Скільки це коштує?
  
  — Занадто багато, — відповів Шед, сардонически усміхаючись. — У мене навіть язик не повертається сказати. Набагато більше, ніж я можу заплатити.
  
  Вона не наполягала.
  
  — Підійди, Марроне.
  
  У неї напевно був наказ поводитися з ним обережно. Раніше вона довго мучила його, перш ніж здатися.
  
  Сью почала роздягатися. Шед наблизився. Він взяв її грубо, не так, як завжди. Потім взяв її знову.
  
  — Що з тобою відбувається? — запитала вона, коли все було скінчено.
  
  — У мене є для тебе великий сюрприз. Дуже великий. Я знаю, ти будеш від нього в захваті. Ти можеш вислизнути звідси, щоб тебе ніхто не помітив?
  
  — Звичайно, але навіщо?
  
  — Це сюрприз. Зроби так, і ти не пошкодуєш, я обіцяю.
  
  — Я не розумію.
  
  — Просто зроби так, як я сказав. Виберися звідси через кілька хвилин після мене. Зустрінемося на алеї. Я хочу тебе дещо куди відвезти і дещо показати. Тільки одягни намисто.
  
  — Що ти задумав? — Вона здавалася збитої з пантелику. Але нічого не підозрювала.
  
  Добре, подумав Шед. Він одягся.
  
  — Зараз жодних розпитувань, дорога. Це буде найбільший сюрприз у твоєму житті. Я не хочу нічого розповідати раніше часу. — Він попрямував до дверей.
  
  — П'ять хвилин? — перепитала вона.
  
  — Не змушуй мене чекати. Я серджуся, коли мені доводиться чекати. І не забудь намисто.
  
  — Добре, любий.
  
  Шед чекав майже п'ятнадцять хвилин. Він нервував, але був упевнений, що жадібність вижене її з дому. Вона заглотила гачок.
  
  — Марроне? — Її голос був м'який і мелодійна.
  
  Його серце здригнулося. Як він це зробить?
  
  — Сюди, кохана.
  
  Сью підійшла, він обійняв її.
  
  — Ну, ну. Вистачить. Я хочу мій сюрприз. Я не можу більше чекати.
  
  Шед глибоко зітхнув. «Давай!» — крикнув він сам собі.
  
  — Я подсажу тебе.
  
  Вона повернулася до нього спиною. Ну! Але його руки налилися свинцем.
  
  — Давай, Марроне.
  
  Він ударив. Сью треснулась про віз і видала короткий хникати звук. Він вдарив її знову. Вона осіла на землю. Шед взяв з воза кляп і заштовхав їй ганчірку в рот, перш ніж жінка змогла закричати. Потім він швидко зв'язав їй руки. Коли Шед перейшов до кісточок, Сью почала брикатися. Майже втративши голову від люті, він ударив її ще раз.
  
  Вона перестала чинити опір. Шед закінчив з мотузками і встромив Сью на сидіння. В темряві могло здатися, що це чоловік з дружиною пізно ввечері направляються по якійсь справі...
  
  Поки вони не переїхали через Порт, Шед не вимовив ні слова.
  
  — Ти, напевно, здивована, дорога.
  
  Сью рохкнула. Вона була бліда й налякана. Шед простягнув руку за своїм амулетом. Заодно він звільнив колишню кохану від всіх коштовностей.
  
  — Сью, я любив тебе. У самому справі. Я все для тебе зробив. Коли вбиваєш таку любов, вона перетворюється у велику ненависть.
  
  Принаймні, прикраси коштують близько двадцяти лев, подумав він. Скількох же чоловіків вона розорила?
  
  — Але працювати на Гілберта... Намагатися вкрасти у мене «Лілію»... Та я б все пробачив, але тільки не це.
  
  Він говорив весь час, поки вони їхали вгору. Сью це відволікало до тих пір, поки Чорний Замок не виріс над ними настільки, що не помітити його було неможливо. Її очі округлилися. Втративши над собою будь-який контроль, вона почала трястися і псувати повітря.
  
  — Так, люба, — сказав Шед розсудливим тоном. — Так. Чорний Замок. Ти хотіла віддати мене на розтерзання своїм псів. Ти зробила хід і програла. А тепер я віддам тебе своїм псам.
  
  Він зупинив підводу, сліз і підійшов до воріт. Вони відкрилися негайно.
  
  Довгий зустрічав його, зціпивши свої схожі на величезних павуків руки.
  
  — Добре, — сказав він. — Дуже добре. Твій партнер ніколи не доставляв живий товар.
  
  Шед сіпнувся. Він хотів передумати. Він тільки хотів покарати й провчити Сью... Але було вже пізно. Він не міг дати задній хід.
  
  — Пробач, Сью. Не треба тобі було так чинити. Тобі і Гилберту. Його черга ще настане. Марроне Шед — не той, за кого його всі приймають.
  
  З-за кляпу почулися звуки жалібного виття. Шед відвернувся. Йому треба йти. Він стояв перед тим довгим. Той почав відраховувати монети прямо йому в руки.
  
  Як завжди, Шед не торгувався. Строго кажучи, він навіть не дивився на гроші, а просто розпихати їх по кишенях. Всі його увагу займала темрява позаду довгого.
  
  Натовп таких же тварюк сичала і колыхалась, ніби погрожуючи. Шед впізнав того низького, з яким він одного разу вже мав справу.
  
  Довгий закінчив свій рахунок. З відсутнім виглядом Шед поклав залишок монет в кишеню і повернувся до воза. Ті тварюки вирвалися з темряви, схопили Сью і почали зривати з неї одяг. Хтось висмикнув у неї з рота кляп. Шед почав розвертати воза.
  
  — Заради бога, Шед. Не кидай мене.
  
  — Все скінчено, жінка. Скінчено.
  
  Він клацнув віжками.
  
  — Давайте, мули.
  
  Сью почала кричати, але Шед не обертався. Він не хотів нічого знати.
  
  — Крокуйте, мули.
  
  — Повертайся скоріше, Марроне Шед! — прокричав довгий слідом.
  
  ГЛАВА 27
  
  Ялівець: Вигнанець
  
  Виклики Повалених постійно заставали мене зненацька. Для щоденного звіту було ще занадто рано. Ми щойно поснідали. Я знав, що ранній дзвінок знову означає неприємності.
  
  Моя кмітливість мене не розчарувала.
  
  Шелест металася по кімнаті, як дика тварина по клітці. Гнів і напруга виходили від неї. Я увійшов у кімнату і застиг у напруженому очікуванні.
  
  Кілька хвилин Шелест мене не помічала. Потім сіла і задумливо дивилася на свої руки.
  
  Вона підняла очі. Вже повністю володіє собою. І навіть посміхається. Якби вона була такою ж красивою, як Леді, ця усмішка розтопила б і граніт. Але вона була тим, ким вона була. Старий суворий вояка. А посмішка тільки трохи облагораживала особа.
  
  — Яким було розташування людей минулої ночі? — запитала вона.
  
  — Вибачте? — спантеличено перепитав я. — Ви маєте на увазі їх настрій?
  
  — Де вони знаходилися?
  
  — А-а. — Це було повністю в компетенції Елмо. Але сказати простіше, ніж зробити. Повалені не приймають виправдань, навіть якщо вони і поважні. — Троє — на кораблі, який йде на південь, разом з Волом. — Мене турбувало те, що Шелест послала їх. Коли я не можу зрозуміти мотивів дій Переможених, я стаю параноїком. — П'ятеро в місті, прикидаються іноземними матросами. Ще троє наглядають Котурне за людьми, що здалися нам особливо цікавими. Для вірності мені треба було б ще раз перевірити це у Елмо, але, принаймні, ще четверо зараз збирають інформацію в різних районах міста. Решта були тут, у замку. Чекали. Один чоловік повинен був бути в конторі секретної жандармерії Герцога і двоє в Огорожі, зі Сторожами. Я майже всю ніч провів з Інквізиторами, з'ясовував їх настрою. Наші сили дуже сильно розпорошені. Чим швидше з'явиться Капітан... Занадто серйозні події розгортаються для тієї кількості людей, яке ми маємо.
  
  Шелест зітхнула, підвелася і знову почала ходити по кімнаті.
  
  — Я думаю, це і моя вина теж, — мовила вона.
  
  Шелест довго дивилася у вікно, потім поманила мене. Я підійшов. Вона вказала пальцем на Чорний Замок.
  
  — На волосині. Вони вже намагаються відкрити дорогу для Володаря. Ще не час, але вони квапляться. Може бути, вони відчули нашу присутність.
  
  Вся ця історія в Ялівці нагадувала якесь величезне, з безліччю щупалець чудовисько з матроських байок. Куди б ми не сіпалися, що б не робили, все одно ще більше поринали в безодню неприємностей. Працюючи наперекір Переможеним, намагаючись замести стають все більш явними сліди, ми ускладнювали їм завдання щодо усунення небезпеки, що виходить із Чорного Замку. Якщо ми і успішно заплутували сліди, то цим тільки допомагали Володарю несподівано обрушитися на нічого не підозрює світ.
  
  А мені не хотілося брати весь цей жах на свою совість.
  
  Хоча мені трохи не по собі, але я намагався не заносити це в Аннали під таким соусом, ніби ми зіткнулися з моральними проблемами. Ми просто не знайомі з ними. Від найманців не потребує прийняття якихось високоморальних рішень. В сутності, найманець взагалі відкладає мораль в бік або, в кращому випадку, перебудовує навколишні структури так, щоб вони відповідали його способу життя. Основними перевагами стають такі: чи добре він виконує свою роботу, наскільки він вірний своїй присязі, як він ставиться до своїх товаришів. За межами безпосереднього оточення не існує нічого людського. І тоді все, що наймит робить або чого є свідком, втрачає своє значення до тих пір, поки не ставить під удар існування самої Гвардії.
  
  Нас занесло в пастку, де нам, можливо, доведеться робити самий серйозний вибір за всю історію Гвардії. Можливо, доведеться зруйнувати чотирьохвіковою міф про те, що Гвардія служить не собі, а в ім'я чогось великого.
  
  Я знав, що не можу допустити відродження Володаря, навіть якщо це виявиться єдиним способом не дати Леді знайти Ворона з Душечкою.
  
  Хоча... Леді була ненабагато краще. Ми служили їй і до недавнього часу сумлінно знищували всіх повстанців, яких виявляли. Але я думаю, для багатьох з нас особистість Леді явно небайдужа. Вона була меншим злом, ніж Володар. Але тільки тому, що не так сильно виявляла свою сутність. Вона більш стримана і терпляча у своєму прагненні до світового панування.
  
  Ще одна трудність. Чи здатний я пожертвувати Душечкою заради того, щоб запобігти повернення Володаря, якщо такою буде ціна?
  
  — У тебе дуже задумливий вигляд, — перервала мої роздуми Шелест.
  
  — Хм... В цій справі дуже багато нюансів. Сторожа, Герцог, ми. Вол, у якого свої власні причини займатися всім цим.
  
  Я вже розповідав їй про те, що Віл — виходець з Котурна. Я згодовував їй не відноситься до справи інформацію, щоб заплутати і відвернути.
  
  Вона знову вказала на Замок.
  
  — Хіба я не пропонувала вам встановити гарне спостереження за цим місцем?
  
  — Так, мем. Ми так і зробили. Але нічого не відбувалося, а потім нам сказали займатися іншими справами...
  
  Я замовк, вражений раптовою похмурим підозрою, що виникли у мене в голові. Вона вгадала мої думки.
  
  — Так. Минулої ночі. І товар був ще живим.
  
  — О господи, — прошепотів я. — Хто це зробив? Ви знаєте?
  
  — Ми тільки відчули значні зміни. Вони намагалися відкрити прохід. Їм не вистачило сил, але вони вже дуже близькі до цього.
  
  Вона знову почала ковзати по кімнаті. Я прикидав в умі розклад чергувань у Котурне. У мене назріло кілька досить гострих питань.
  
  — Я зв'язалася з Леді безпосередньо. Вона дуже стурбована. Наказує відкласти всі другорядні завдання. Зараз ми повинні зробити так, щоб у Чорний Замок не потрапило більше ні одного тіла. Так, вся ваша Гвардія скоро буде тут. Через шість-десять днів. А до їх приходу треба ще дуже багато зробити. Але як ти вже помітив, справ дуже багато, а людей надто мало. Тому залиш все своєму Капітанові. Зараз потрібно ізолювати Чорний Замок.
  
  — А чому не перевезти сюди ще людей?
  
  — Леді заборонила це робити.
  
  — Але чому? — Я зобразив спантеличений вигляд, але в голові крутилося бридке підозра, що я вже знаю відповідь.
  
  Шелест знизала плечима.
  
  — Тому що вона не хоче, щоб ви втрачали час на дурні вітання і введення в курс справи новачків. Краще йди з'ясуй, як можна ізолювати Замок.
  
  — Так, мем.
  
  Я вийшов, думаючи, що наша зустріч пройшла одночасно і краще і гірше, ніж я очікував. Краще, тому що Шелест не стала впадати в один із своїх лютих припадків. А гірше, тому що в результаті дала зрозуміти, що ті члени Гвардії, які знаходяться тут, потрапили під підозру. І Леді не хоче, щоб ми спілкувалися з нашими побратимами.
  
  Страшно.
  
  — Да-а, — сказав Елмо, коли я описав йому нашу розмову. Коментарів не потрібно. — Це означає, що нам треба зв'язуватися зі Старим.
  
  — Кур'єр?
  
  — А як ще? Хто може вибратися звідси так, щоб ніхто цього не помітив?
  
  — Хто-небудь з тих, хто зараз в Котурне.
  
  — Я займуся цим, — кивнув Елмо. — А ти працюй далі. Придумай, як ізолювати Замок з наявними в розпорядженні людьми.
  
  — А чому б саме тобі не піти та не обстежити цей Замок? А я хочу з'ясувати, що було минулої ночі в місті.
  
  — Зараз це ні те ні се, Каркун. Тепер містом буду займатися я. Це не до того, що ти погано робиш свою справу, а просто ти не закінчив його. І це взагалі-то моя вина. Адже це я солдат.
  
  — Це нічого не змінює, Елмо. Така робота — не для солдатів. Це шпигунські штучки. А шпигунам потрібно час, щоб злитися з середовищем, в якій треба працювати. У нас же всього цього не було.
  
  — Тобто, зараз у нас часу не залишилося зовсім. Ти це мав на увазі?
  
  — Напевно, — погодився я. — Гаразд, я сам огляну Замок. Але ти повинен з'ясувати, що там, внизу, сталося минулої ночі. Особливо зверни увагу на таверну під назвою «Залізниця " Лілія». Останнім часом вона спливає все частіше і частіше. Зовсім як ім'я того хлопця, Ази.
  
  Протягом усього часу, поки ми говорили, Елмо змінювався на очах. Тепер він став схожий на колишнього матроса, дуже старого, щоб його взяли на корабель, але ще досить міцної, щоб згодитися для брудної роботи. У такому вигляді йому саме місце в Котурне. Я так йому і сказав.
  
  — Ну. Давайте пошевеливаться. І навіть не думай про те, що зможеш виспатися, поки тут не буде Капітана.
  
  Ми мовчки подивились один на одного, ні слова не сказавши про те, які думки причаїлися у нас в далеких закутках мозку. Якщо Повалені не хочуть, щоб ми спілкувалися з нашими побратимами, що ж вони будуть робити, коли Гвардія подолає Воландские Гори?
  
  * * *
  
  Ось він, Чорний Замок, зовсім близько. Інтригуючий і тривожний одночасно. Я кілька разів об'їхав його навколо і навіть помітив якийсь рух на вершині стеклянистого кріпосного валу.
  
  За валом тяглося кошлата, горбисте поле, суцільно утыканное гострими валунами, поросле полувысохшим колючим чагарником, від якого несло терпким ароматом шавлії. З цієї сторони нікому, особливо з трупом під пахвою, до замку не дістатися. Трохи більше рівна місцевість відкривалася вздовж валу зі східної і західної сторін. Але малоймовірно, що навіть тут хто-небудь пройде. Люди, здатні торгувати трупами, завжди надходять тупо і просто. Це означає, що вони підуть дорогою, що пролягла від Порту повз купецьких будинків і впирається прямо в ворота замку. Хто-то часто їздив тут. До самого замку повзе добре набита возом колія.
  
  Основною моєю проблемою було те, що тут нікуди залягти цілого взводу. Його б відразу засікли з кріпосної стіни. Тому я поневірялася до самого вечора, поки план не оформився остаточно.
  
  Трохи нижче від Замку і далі вгору по річці я знайшов покинутий будинок. Свій взвод я заховаю тут, а на дорогу виставлю двох вартових. Якщо вони що-небудь помітять, то встигнуть добігти до нас і попередити. Ми поїдемо прямо на дорозі і перехватим можливих торговців трупами. Котяться вози повільно, тому у нас буде достатньо часу.
  
  Старина Каркун — чудовий стратег. Так. До півночі всі мої люди вже були на місці і все було готово. І ще до сніданку ми вже мали дві помилкові тривоги. На свій подив, я виявив, що повз мого поста вночі проїжджають і нормальні люди.
  
  Я зі своєю командою сидів у занедбаному будинку і поперемінно грав у тонк, мучився від тривожних передчуттів. І роздумував про те, що ж зараз відбувається в Котурне і на тій стороні долини в Черепиці.
  
  Я молився тільки про те, щоб Елмо зміг утримати ситуацію під контролем.
  
  
  
  ГЛАВА 28
  
  Ялівець: Ліза
  
  Весь день Шед провів, лежачи в ліжку в своїй кімнаті, тупо втупившись у стелю і відчуваючи почуття ненависті до самого себе. Він упав так низько, що далі вже нікуди. Немає діянь більше злочинних, ніж ті, які він вчинив, і неможливо вже заплямувати свою совість ще більше. Тепер і мільйон лев не врятують його в Судний День. Його ім'я повинно бути вписано в Чорну Книгу, серед імен найогидніших лиходіїв.
  
  — Пане Шед? — покликала на наступний ранок Ліза, стоячи в дверях кімнати. Він збирався провести черговий день, вивчаючи стелю і жаліючи самого себе. — Пане Шед.
  
  — Ну?
  
  — Бо тут і Лана.
  
  Бо і Лана — це прислуга матері.
  
  — Що їм потрібно?
  
  — Оплатити рахунки за цей місяць, я думаю.
  
  — Ох. — Шед піднявся.
  
  На сходах Ліза зупинила його.
  
  — Я була права щодо Сью, чи не так?
  
  — Так.
  
  — Я вибачаюся. Я б ні слова не сказала, якби ми могли собі це дозволити.
  
  — Ми? Що ти маєш на увазі під «ми»? А, чорт. Не бери в голову. Забудь про це. Я більше не хочу нічого про це чути.
  
  — Як скажете. Але я хочу нагадати вам вашу обіцянку.
  
  — Яку обіцянку?
  
  — Дозволити мені керувати «Лілією».
  
  — А-а. Гаразд.
  
  У той момент він не звернув уваги на ці слова. Шед забрав рахунку у прислуги. Він знайшов хороших людей. Вони не задавали зайвих запитань і не плутовали. Мабуть, вони навіть заслужили невелике заохочення.
  
  Він повернувся нагору за грошима. Ліза розгублено дивилася, як він піднімається по сходах. Свою помилку Шед зрозумів занадто пізно. Тепер вона буде ламати голову, звідки ж у господаря з'явилися гроші. Адже вчора не було ні гроша. Шед знайшов свою брудну одяг і вивернув над ліжком кишені. У нього перехопило подих.
  
  — О чорт! Прокляття, — прошепотів він. — Якого біса мені тепер робити з трьома золотими монетами?
  
  Там було і срібло, і навіть пригорща міді, але... Його надули! Ціле стан, який неможливо пустити в діло! Закони Ялівцю забороняли простим смертним мати карбоване золото. Навіть іноземцям доводилося обмінювати на золото срібні монети. Хоча срібло з-за кордону мало точно таке ж ходіння, як і місцеве.
  
  [2]Як тепер позбутися рыжухи? Продати якомусь капітану корабля, який прямує на південь? Зазвичай всі так і роблять. Шед заховав золоті монети в найдальший схованку, разом з амулетом з Чорного Замку. Непотрібні гроші. Він перерахував залишки. Двадцять вісім срібних монет плюс кілька лев міддю. Достатньо, щоб розплатитися з прислугою матері і допомогти Сал. Але не вистачає, щоб позбутися від Гілберта.
  
  — Все ще ці чортові борги, — пробурмотів він.
  
  Але тут він згадав про прикраси Сью і зло усміхнувся.
  
  — Розберемося і з ним, — прошепотів Шед.
  
  Він розклав гроші по кишенях, спустився вниз, заплатив прислузі і обернувся до Лізи:
  
  — Я вийду ненадовго.
  
  Першим ділом він влаштував справи сім'ї Дурня, потім рушив у бік резиденції Гілберта. Навколо його будинку, схоже, ніхто не пропадав. Гілберт не такий як Краг, в тому плані, що тому завжди потрібно, щоб під рукою була ціла банда. У Гілберта, звичайно, теж знайдуться свої прибічники, але зараз тут нікого не було. Тільки в кабінеті самого Гілберта горіло світло. Шед задумливо посміхнувся і заквапився назад, в «Лілею».
  
  Він підійшов до далекого столу, що стояв у тіні поруч з тим, за яким, бувало, сидів Ворон. Там парочка відпочивала іноземних матросів досить суворого виду. Шед вже бачив їх тут кілька разів. Вони стверджували, ніби відстали від свого корабля. А тепер чекають іншого. Назва порту, звідки вони йшли, не сказало Шеду нічого. Він ніколи не чув про таке.
  
  — Ви, хлопці, напевно не проти сшибить легкої капусти?
  
  — А хто відмовиться? — відповів один з них.
  
  — Які думки? — запитав другий.
  
  — Є невелика проблема. Треба розібратися з однією людиною. Але він може почати нервувати.
  
  — Невелика підтримка, так?
  
  Шед кивнув.
  
  Другий матрос вивчаюче подивився на Шеда.
  
  — А хто він?
  
  — Звуть Гілберт. Лихвар. Чули?
  
  — Ага.
  
  — Я тільки що був біля його будинку. Схоже, там крім нього нікого немає.
  
  Матроси перезирнулися.
  
  — Слухай сюди, — сказав той, що був вищий. — Давай-ка я зараз збігаю за одним нашим хлопцем.
  
  — Я не можу наймати цілу армію.
  
  — Ну, ніяких проблем. Ви зараз домовтеся, скільки ти заплатиш нам двом. А він піде безкоштовно. Просто з ним буде спокійніше.
  
  — Крутий?
  
  Обидва матроса оскалились. Один підморгнув іншому.
  
  — Так. Ти навіть собі уявити не можеш.
  
  — Тоді беріть його.
  
  Один пішов. Шед почав завзято торгуватися з рештою. З іншого боку кімнати на них дивилася Ліза. Вираз її обличчя було строгим, майже злим. Шед подумав, що вона занадто сильно лізе в його справи.
  
  Третій хлопець виявився типом з жаб'ячим фізіономією, чи п'яти футів зростанням. Шед насупився.
  
  — Він крутий. Пам'ятаєш, що я сказав? — нагадав приятель коротуна.
  
  — Да-а? Ну що ж. Пішли.
  
  З трьома покидьками за спиною Шед відчував себе набагато краще. Хоча він і не був до кінця впевнений, що вони допоможуть йому, якщо Гілберт що-небудь затіє.
  
  Увійшовши в передню, Шед побачив там пару громив.
  
  — Мені треба побачитись з Гілбертом, — кинув він їм.
  
  — Але йому це не дуже потрібно?
  
  Звичайний кураж крутих хлопців. Але Шед не знав, що відповісти. Його врятував один із супутників.
  
  — А йому не доводиться особливо вибирати. Якщо тільки в цьому череві ти не замаскував всі свої м'язи.
  
  Він дістав ніж і почав чистити їм нігті. Цей жест так нагадав Ворона, що Шед навіть злегка отетерів.
  
  — Він у кабінеті.
  
  Товстий переглянувся зі своїм приятелем. Шед здогадався, що той зараз побіжить за підмогою.
  
  Шед рушив далі.
  
  — Поки що Я тут почекаю, — сказав тип з жаб'ячим фізіономією.
  
  Нарешті вони ввалилися в кабінет. На столі у лихваря лежав мішок з монетами. Він зважував кожну монету на аптекарських вагах, відкладаючи у бік найбільш стерті. Лихвар зі злістю подивився на ввійшли.
  
  — Якого біса?
  
  — Парочка моїх друзів вирішила заглянути до тебе разом зі мною і поцікавитися, як у тебе йдуть справи.
  
  — Мені не подобається, як ти говориш про наших відносинах, Шед. Це означає, що ти мені не довіряєш.
  
  Шед знизав плечима.
  
  — Ходять деякі огидні чутки. Про те, як ви зі Сью заробляєте на мені гроші. І намагаєтеся випхати мене з «Лілії».
  
  — Сью? А де вона, Шед?
  
  — Так, значить, ви з нею... — Шед дав своєму особі прийняти похмуре вираз. — Будь ти проклятий. Ось чому вона відкинула мене. Ти злодій. Тепер вона навіть мене бачити не хоче. Та мавпа біля дверей весь час говорить мені, що її немає вдома. Це ти влаштував, містер Гілберт? Знаєш, ти мені не подобаєшся.
  
  Гілберт безперервно кидав злісні погляди, якщо так можна висловитися про володаря всього одного ока. В якийсь момент здалося, що він оцінює свої шанси. Тут в кабінет ввалився коротун. Він притулився до стіни, і його величезний рот розтягнувся в усмішку.
  
  — Ти прийшов сюди, щоб говорити або справою займатися? — запитав Гілберт — Якщо по справі, то викладай. Тільки я хочу, щоб ці жаби забралися звідси. Їх сусідство погано впливає на мою репутацію.
  
  Шед дістав шкіряний мішечок.
  
  — У тебе і так погана репутація, Гілберт. Дехто вже каже, що більше ніколи не стане зв'язуватися з тобою. Людям не подобається, що ти намагаєшся відібрати їх власність.
  
  — Заткнись і давай сюди гроші, Шед. А якщо хочеш тільки поскиглити, тоді забирайся.
  
  — Грубо розмовляє. Один проти чотирьох. — помітив один із супутників Шеда.
  
  Другий матрос звернувся до свого напарника чужою мовою. Гілберт, схоже, починав згадувати особи, так люто він втупився на супутників Шеда. Коротун вишкірився і поманив його пальцем. Гілберт вирішив, що з цим встигну.
  
  Шед став відраховувати монети. По мірі того, як стопка монет зростала, очі Гілберта все більше округлювалися.
  
  — Я вже говорив, що провернув одне дільце, — сказав Шед. В цю ж купу він кинув і коштовності Сью.
  
  Один із супутників взяв в руки браслет, що лежав у купі, і уважно оглянув його.
  
  — Скільки ти повинен цього типу? — запитав він.
  
  Гілберт назвав якусь цифру, яка Шеду здалася явно роздутою.
  
  — Ти продешевишь, Шед, — зауважив матрос.
  
  — Я просто хочу, щоб цей шакал віддав мені папір, в якій говориться, що я віддав йому під заставу мою таверну.
  
  Гілберт сидів нерухомо, втупившись на коштовності. Він сильно зблід. Облизнув губи, він потягнувся за кільцем. Рука його трусилася.
  
  Шеда одночасно переповнював страх і зловтішне задоволення. Гілберт дізнався кільце. Тепер він, може бути, стане хоч трохи замислюватися, намагаючись в черговий раз мухлювати з Марроном Шедом. Чи вирішить перерізати кілька ковток. У Гілберта почалися точно такі ж проблеми, які були у Краги.
  
  — Цього більше ніж достатньо, щоб покрити всі, пан Гілберт. Навіть з додатковими відсотками. Давайте повернемо мені мої папери.
  
  Гілберт тупо витягнув їх з коробки, що стояла на ближній полиці. Його очі не відривалися від кільця.
  
  Шед повільно розірвав документ.
  
  — Напевно, я вам ще щось повинен, пане Гілберт? Думаю, так. Я докладу всіх зусиль, щоб ви отримали всі, що вам належить.
  
  Гілберт сердито скосив око. Шеду здалося, що він помітив у погляді лихваря відблиск страху. Це йому сподобалося. Ніхто і ніколи ще не боявся Маррона Шеда, за винятком, може бути, лише Ази. Але він не в рахунок.
  
  Краще якнайшвидше вибратися звідси, поки Гілберт не прийшов у себе.
  
  — Дякую, пане Гілберт. Сподіваюся, ще побачимося.
  
  Проходячи через передню, Шед був вражений, побачивши людей Гілберта храпящими. Людина з жабьим особою посміхнувся. На вулиці Шед розплатився зі своєю охороною.
  
  — Я думав, доведеться важче.
  
  — Ми ж були з тобою, — сказав коротун. — Давай підемо до тебе і вип'ємо пива.
  
  — У нього був такий вигляд, ніби він в шоці, — зауважив інший матрос.
  
  — А як ти взагалі примудрився залізти в такі борги? — запитав коротун.
  
  — Спідниця. Я навіть збирався одружитися на ній. А вона просто віддавалася мені за гроші. В кінці кінців я прозрів.
  
  Матроси похитали головами.
  
  — Жінки, — сказав один. — За ними, приятель, око та око. А то й кісток потім не збереш.
  
  — Тепер я вчений. Гей, випивка за рахунок закладу. У мене залишилося ще вино, яке я тримав для особливого клієнта. Він поїхав, а вино тепер так і стоїть.
  
  — Паскудне?
  
  — Ні, хороше. Нікому не по кишені.
  
  * * *
  
  Весь вечір Шед провів, потягуючи винце. Навіть коли матроси вирішили, що їм пора зайнятися чимось іншим, і пішли, Шед не випустив склянку з рук. І щоразу, коли він згадував реакцію Гілберта на кільце, рот розпливався в посмішці.
  
  — А тепер треба обережніше, — пробурмотів Шед. — Це такий же дурень, як і Краг.
  
  Але через деякий час гарний настрій зникло. Залишився страх. Що б не зробив Гілберт, Шеду доведеться зустрічати його на самоті. А адже під тією маскою, яка з'явилася завдяки Ворону і ще кільком пригод, всередині залишився все той же старий Шед.
  
  — Доведеться відтягнути цього ублюдка наверх, в Замок, — пробурмотів він в свою склянку. — Прокляття! Я нітрохи не краще Ворона. Навіть ще гірше. Ворон ніколи не продавав живих. Цікаво, чим ця сволота зараз займається, з його шаленим кораблем і гарненької молоденькою потаскушкой?
  
  Шед дуже, дуже сильно напився, і йому дуже, дуже було себе шкода.
  
  Останній з гостей пішов спати на своє ліжко. Останній запізнілий відвідувач пішов додому. А Шед все сидів, заколисуючи пляшку вина і кидаючи похмурі погляди на Лізу, на яку він був злий, хоча сам не розумів чому. Її тіло, подумав Шед. Таке стигле. Але вона не захоче, занадто гарна для нього. А як вона його тоді відштовхнула. Да-а...
  
  Закінчивши витирати посуд, Ліза почала роздивлятися Шеда. Маленька ефектна сучка. Навіть краще, ніж Душечка, яка хоча і добре працювала, але її руху не були такими плавними і точними. Може бути, Ліза справді заслуговує того, щоб дозволити їй управляти «Лілією». Сам він ніколи стільки не працював.
  
  Через деякий час Шед виявив, що Ліза вже сидить навпроти нього. Він насупився. Вона не поворухнулася. Сувора дівчинка, не залякаєш. Нічого не боїться. Міцна сука. З такої і на неприємності нарвешся.
  
  — В чому справа, пане Шед?
  
  — Ні в чому.
  
  — Я чула, ви розплатилися з Гілбертом. За ті гроші, що взяли під «Лілею». Як ви могли закласти «Лілію»? Вона ж кілька поколінь належить вашій родині.
  
  — Не годуй мене цієї сентиментальної нісенітницею. Ти сама в неї не віриш.
  
  — Де ви взяли гроші?
  
  — По-моєму, ти занадто багато базікаєш. І це може погано позначитися на твоєму здоров'ї.
  
  Шед розмовляв з нею грубо і суворо, але зовсім не мав на увазі те, що сказав.
  
  — Останнім часом ви дивно себе ведете.
  
  — Я був закоханий.
  
  — Не тому. А що, до речі, сталося? Я чула, що Сью зникла. Гілберт каже, що це ви її прикінчили.
  
  — Що-що я зробив? Та я був у неї сьогодні.
  
  — Ви її бачили?
  
  — Ні. Охоронець сказав, що її немає вдома. — Шед обурено пирхнув. — Я ж казав, що не хочу більше з тобою говорити про неї. Зрозуміло?
  
  — Звичайно. Але скажіть, звідки у вас гроші.
  
  Шед кинув на Лізу лютий погляд.
  
  — З якого дива?
  
  — Тому що, якщо там є ще, то я хочу увійти в частку. Я не бажаю все своє життя стирчати в Котурне. І я зроблю все, аби тільки вибратися звідси.
  
  Шед нерозумно посміхнувся.
  
  Вона не зрозуміла.
  
  — Тут я працюю тільки для того, щоб не віддати богові душу, поки не знайду що-небудь пристойне.
  
  — Мільйон людей думає точно так само, Ліза. А потім вони замерзають до смерті в який-небудь алеї.
  
  — Це деякі. А я не збираюся програвати. Звідки у вас гроші, пан Шед?
  
  Дівчина принесла пляшку хорошого вина. А Шеду здавалося, що воно вже повинно було скінчитися.
  
  Він розповів їй про своє мовчазної компаньйона.
  
  — Це байки. Я вже тут досить давно, щоб все знати.
  
  — Повір мені, дівчинко, — захихотів Шед. — Будеш так напирати, цілком можеш з ним зустрітися. Тобі це не сподобається. — Він згадав, як той довгий, в Замку, просив його приїжджати скоріше знову.
  
  — Що трапилося зі Сью?
  
  Шед спробував встати. Коліна затремтіли, і він впав назад, на своє місце.
  
  — Я п'яний. П'яніший, ніж думав. Втрачаю форму. — Ліза сумно кивнула. — Я любив її. Я справді її любив. Вона не повинна була так чинити. Я б поводився з нею як з королевою, пішов би в пекло заради неї. Що я трохи і не зробив. — Він знову захихотів. — В'їхав з нею... Ой.
  
  — А для мене би ви це зробили, містер Шед?
  
  — Що?
  
  — Ви постійно намагаєтеся дістати мене. Я чогось вартий?
  
  Шед кинув на дівчину м'ясоїдний погляд.
  
  — Не знаю. Не можу сказати, поки не спробую.
  
  — Тобі нема чого мені дати, старий.
  
  — Та ти сама знаєш, де взяти.
  
  — Де?
  
  Але Шед просто сидів з дурною усмішкою ка особі. З куточка його рота потекла слина.
  
  — Гаразд, здаюся. Ти переміг. Підемо, я допоможу тобі піднятися наверх, поки я не пішла додому.
  
  Вони піднімалися По сходах класично. Шеду не вистачило одного ковтка, щоб вимкнутися зовсім. Коли вони нарешті дісталися до кімнати, він просто впав на ліжко.
  
  — Дякую, — промимрив він. — Що ти робиш зі мною?
  
  — Тобі треба роздягнутися.
  
  — Можливо. — Він і пальцем не поворухнув, щоб допомогти. — А тепер ти що робиш? Чого ти мене так хапаєш?
  
  — Ти ж хочеш мене, адже так?
  
  Через секунду Ліза вже лежала в ліжку поруч з ним і терлась про нього своїм голим тілом. Шед був занадто п'яний, щоб зробити хоч що-небудь. Він тримав дівчину за плечі і, плачучи, виливав свою душу, видаючи історію всіх пригод. Заради цього вона і затіяла всю гру.
  
  
  
  ГЛАВА 29
  
  Ялівець: Розплата
  
  Шед піднявся так різко, що голова пішла обертом. І тут же під черепом почав бухати величезний барабан. Шед перевалився через край ліжка і з гучним бульканням блеванул. А потім йому стало ще гірше. Від жаху.
  
  — Я розповів їй. Я розповів їй всю цю прокляту історію.
  
  Він спробував підвестися. Потрібно встигнути вирватися з Ялівцю до приходу Сторожів. У нього є золото. Якийсь капітан візьме його на південь. Він може знайти Ворона і Азу... Він умостився на ліжку, дуже пригнічений, щоб зробити щось негайно.
  
  — Я вмираю, — прошепотів він. — Якщо пекло існує, то саме таким він і повинен бути.
  
  А розповів він їй? Напевно. І все ні за що. Він не отримав нічого.
  
  — Марроне Шед, ти народився невдахою, ти коли-небудь уяснишь? — сказав він сам собі.
  
  Він почав підніматися знову, обережно. Вставши, Шед заходився нишпорити схованки. Золото на місці. Може бути, він їй усе розповів. Він взяв у руки амулет. Ліза може піти слідом за Сью. Якщо вона досі нікому нічого не розповіла. Але вона адже тепер насторожі. Буде важко застати її без свідків. Навіть припустивши, що він зможе її розшукати.
  
  — Моя голова! Боже! Я не можу думати. — Внизу зненацька почувся якийсь шум. — Чорт, — пробурмотів Шед. — Ліза не зачинила за собою двері. Вони ж все розкрадуть.
  
  По щоках покотилися сльози. До чого він докотився. Може, це вже Вол там зі своїми громилами вдерся в «Лілею».
  
  Краще буде зустріти долю стоячи. Лаючись, він абияк натягнув одяг і почав довгий шлях вниз по сходах.
  
  — Доброго ранку, пане Шед, — радісним голосом сказала Ліза. — Що вам подати на сніданок?
  
  Він дивився на неї, роззявивши рота. Постоявши так, Шед нарешті шкутильгав до столу і сів, обхопивши голову руками, не звертаючи уваги на здивований погляд одного з учасників вчорашнього пригоди у Гілберта.
  
  — Невелике похмілля, містер Шед? — запитала Ліза.
  
  — Так. — Його власний голос звучав гучно.
  
  — Я приготую вам дещо. Мене батько навчив. Він знатний п'яниця, ви ж знаєте.
  
  Шед слабо кивнув. Навіть такий рух викликало біль. Батько Лізи — одна з причин, по яких він її найняв. Їй дуже потрібна будь-яка допомога. Ще раз благодійність стала Шеду боком.
  
  Ліза підійшла з чимось таким смердючим, до чого навіть чаклун не став би торкатися.
  
  — Пийте швидко. Так легше.
  
  — Можу собі уявити. — Будучи майже впевненим, що отруїться, Шед проковтнув смердюче вариво. Після того, як зміг зітхнути, Шед заговорив: — Коли вони прийдуть? Скільки у мене часу?
  
  — Хто, пан Шед?
  
  — Інквізитори. Магістрат. Кому ти там розповіла?
  
  — А що їм тут робити?
  
  Він підняв свій страдницький погляд на Лізу і зустрів її погляд.
  
  — Я ж пояснила, — прошепотіла дівчина. — Я піду на все, щоб вибратися з Котурна. Саме такого випадку я і чекала. Тепер ми партнери, Шед. Все навпіл.
  
  Шед закрив обличчя руками і застогнав. Це ніколи не скінчиться. Поки він не здохне. Шед склав на Ворона і його близьких всі лайки, які тільки знав.
  
  В залі вже нікого не було. Двері закриті.
  
  — Спочатку треба розібратися з Гілбертом, — сказала Ліза.
  
  Не піднімаючи очей, Шед похитав головою.
  
  — Було нерозумно віддавати йому коштовності, які він міг дізнатися. Якщо ми не вб'ємо його, він уб'є тебе.
  
  Шед знову похитав головою. «Чому я? — скаржився він сам собі. — Що я такого зробив, щоб терпіти все це?»
  
  — І не думай, що зможеш позбутися мене так само, як ти позбувся Сью і того шантажиста. У мого батька лежить лист, він віддасть папір Волу, якщо я зникну.
  
  — Ти занадто розумна для своїх років. — І трохи згодом: — До зими вже недовго залишилося.
  
  — Так. Але ми не будемо повторювати всі за Вороном. Занадто ризиковано, і дуже багато роботи. Ми займаємося благодійністю. Пустимо в «Лілію усіх бездомних. А щоночі один або двоє з них можуть зникати.
  
  — Та ти справжня вбивця!
  
  — Хто на це зверне увагу? Ніхто. Так їм же самим буде краще. Можеш назвати це співчуттям.
  
  — Як можна бути такою молодою і такою безсердечною?
  
  — Маючи серце, ти в Котурне не виживеш. Треба зробити комірку, де їх можна тримати на холоді, поки не набереться повна віз. А відвозити можна раз в тиждень.
  
  — Зима...
  
  — Буде останньою з тих, що я проведу в Котурне.
  
  — Я цього не зроблю.
  
  — Зробиш. Або зустрінешся з Волом. У тебе немає вибору. У тебе є партнер.
  
  — Боже, спаси мене від злодіянь.
  
  — Ти що, невинней мене? Ти ж убив п'ятьох.
  
  — Четверо, — слабо заперечив Шед.
  
  — Думаєш, Сью ще жива? Не мелочись. У будь-якому випадку, ти винен у вбивстві. Ти сам — справжній вбивця, такий жадібний до грошей і настільки дурний, що продовжуєш зв'язуватися зі всякими Сью і Гилбертами. Пан Шед, одного разу вони вас просто розтерзають.
  
  Хіба посперечаєшся з такими ідіотськими міркуваннями? Ліза вважає себе центром всесвіту. Всі інші люди існують тільки для того, щоб служити їй.
  
  — Крім Гілберта є ще й інші, про кого ми повинні подумати. Наприклад, той втік людина Крага. Він знає, що тіла як-то дивно безслідно зникали. Він, правда, не поширювався про це, інакше б весь Котурн вже все знав. Але в один прекрасний день він може щось ляпнути. І ще є людина, яку ти наймав, щоб покінчити з здирником.
  
  Ліза говорила як генерал, який планує чергову кампанію. Тільки вона планувала вбивства з подальшою оптової розпродажем. Це неможливо...
  
  — Я не хочу більше бруднитися в крові.
  
  — У тебе є який-небудь вибір?
  
  Шед не міг заперечувати, що смерть Гілберта прирівнювалася до його власного виживання. А потім і ще один чоловік. Поки молода вовчиця не розправилася з ним.
  
  А що ж щодо листа? Прокляття. Мабуть, спочатку це мав бути її батько... Пастка зачинилися, і виходу не видно.
  
  — Може бути, це мій єдиний шанс вибратися звідси, пане Шед. І не сумнівайтеся — я його не втрачу.
  
  Шед струсив з себе апатію, обперся об стіл, подивився на камін. Спочатку треба вижити самому. Гілберт повинен зникнути. Це однозначно.
  
  А що з Чорним Замком? Розповів він їй про амулеті? Шед не міг згадати. Він зобов'язаний був приховати існування спеціального пропускала, а то сучка, чого доброго, спробує вбити і продати його самого. Після здійснення її плану він стане небезпечний для неї. Так. Напевно. Як тільки вона увійде в контакт із мешканцями Замку, то спробує позбутися Шеда. Отже, додамо ще один пункт до списку тих, хто повинен померти обов'язково.
  
  Прокляття. Ворон поступив розумно. Єдино можливий варіант. Він скористався єдиним виходом, покинувши Ялівець.
  
  — Схоже, доведеться піти за ним, — пробурмотів Шед. — Іншого шляху немає.
  
  — Що?
  
  — Та так, сам з собою, дівчинка. Ти перемогла. Давай займемося Гілбертом.
  
  — Добре. Не пий, завтра рано вставати. Тобі доведеться доглянути за «Лілією», поки я щось довідаюся.
  
  — Гаразд.
  
  — Але тобі доведеться відпрацювати твою долю.
  
  — Мабуть...
  
  Ліза подивилася на нього з підозрою.
  
  — Добраніч, пане Шед.
  
  * * *
  
  — Все готово. Сьогодні ввечері він прийде до мене. Один. Ти під'їдеш на возі. Я влаштую так, що мого тата не буде.
  
  — Я чув, Гілберт тепер без охорони нікуди не ходить.
  
  — Сьогодні він прийде один. Він збирається заплатити мені десять лев за те, що я допоможу йому заволодіти «Лілією». Я натякнула йому, що він може отримати дещо ще.
  
  В животі у Шеда завирувало.
  
  — А що, якщо він все зрозуміє?
  
  — Він один, а нас двоє. Як таке лайно, як ти, примудрилося провернути всі ті справи?
  
  Тоді було не так страшно. Але Шед вирішив не висловлювати думки вголос. Немає ніякого сенсу давати Лізі в руки додаткові важелі. Зараз саме час знайти спосіб впоратися з нею самою.
  
  — Ти що, нічого не боїшся, малятко?
  
  — Бідності. Особливо бути старою і бідною. Мене всю трясти починає, коли я бачу, як Сторожа витягують з алеї чергового старого і жебрака жмурика.
  
  — Да-а. Це, звичайно, зрозуміло.
  
  Шед непомітно посміхнувся. Це початок.
  
  * * *
  
  Він зупинив підводу й подивився на задні вікна нижнього поверху. Не горить жодної свічки. Лізи ще немає. Шед клацнув поводами, проїхав трохи далі. Гілберт міг помітити віз, а він зовсім не дурний.
  
  В'їхавши в алею з іншого боку будинку, Шед відкинувся на сидіння назад, прикинувшись нетверезим. Пройшло вже досить багато часу, коли у вікні, що з'явилося світло. Шед ковзнув до задньої двері, серце його закалатало втричі швидше.
  
  Двері були відчинені. Як і домовлялися. А може бути, Гілберт все-таки виявився дурнем? Шед акуратно увійшов всередину. Всередині у нього все стислося і зав'язалося в тугий вузол. Руки тряслися. А з глотки готовий був вирватися дикий крик.
  
  Це був не той Марроне Шед, який бився з Крагом і його бандою. Той Шед опинився в пастці і боровся за власне життя. Тоді у нього навіть не було часу злякатися і запанікувати. А у цього Шеда було достатньо часу. І він встиг усвідомити, що влипнет зараз в таку історію...
  
  Житло складалося з двох крихітних кімнат. Перша, одразу за дверима, порожня і не висвітлена. Шед обережно пройшов через неї і відсунув щільну завісу, що прикриває дверний отвір, через яку чувся приглушений чоловічий голос.
  
  Гілберт вже роздягнувся і сидів на краю ліжка. Ліза лежала в ліжку, натягнувши ковдру до шиї, прикидаючись дуже сором'язливою. Висохле, зморшкувате, старе тіло Гілберта, помережане борознами синіх вен, сильно контрастувало з молодістю Лізи.
  
  Гілберт злився.
  
  Шед тихо вилаявся. Лізі пора вже кінчати ці ігри. Весь час їй треба показувати якісь викрутаси, замість того, щоб йти прямо до мети. Вона постійно щось викидала, просто так, для власного задоволення.
  
  Шеду хотілося швидше покінчити з цим.
  
  Ліза зробила вигляд, що припинила опір, і посунулася, звільняючи місце для Гілберта.
  
  За планом, Шед повинен був напасти на Гілберта, коли Ліза обхопить її руками і ногами. Але він вирішив зіграти по-своєму. Шед не квапився. Посміхаючись, він стояв і дивився, як на обличчі Лізи відбилося почуття сум'яття, коли Гілберт виліз на неї.
  
  Нарешті Шед рушив уперед.
  
  Три швидких обережних кроку. Він накинув на худу шию Гілберта шнурок і рвонув на себе. Ліза міцно обхопила Гілберта. Яким же нікчемним і жалюгідним виявився цей бандит. Як не схожий на людину, який тримав у страху половину Котурна.
  
  Гілберт виривався, але безуспішно.
  
  Шеду здавалося, що це ніколи не скінчиться. Він не думав, що задушити людину — це так довго. Нарешті він відступив назад. Істерика загрожувала вирватися назовні.
  
  — Забери його! — вискнула Ліза.
  
  Шед перевалив труп на бік.
  
  — Одягайся, жвавіше. Треба вибиратися. Він міг залишити на вулиці своїх людей. Я пішов за возом.
  
  Він підскочив до дверей, виглянув назовні. Нікого. Шед швидко підвів до дверей віз.
  
  — Живо!!! — крикнув він, коли, повернувшись, виявив, що Ліза досі не одягнена. — Давай витягувати його.
  
  Вона не могла поворухнутися.
  
  Шед сунув їй в руки одяг і ляснув по голому заду.
  
  — Ворушися ж, чорт.
  
  Дівчина почала повільно одягатися. Шед ковзнув до дверей, подивився в алею. Так само нікого. Він шмигнув назад, підтягнув тіло до воза, звалив наверх і закидав соломою. Забавно, після смерті вони стають такими легкими...
  
  Знову назад.
  
  — Ти будеш ворушитися? Я тебе витягну назовні прямо в такому вигляді.
  
  Загроза не справила ніякого ефекту. Шед схопив Лізу за руку, витягнув за двері.
  
  — Залазь. — Він посадив її на сидіння і застрибнув сам.
  
  Клацнув поводами. Мули рушили вперед. Як тільки вони подолали міст, тварини вже знали, куди йти, і майже не потребували в управлінні. Цікаво, скільки разів вони вже ходили по цій дорозі, ліниво подумав Шед.
  
  Вони подолали вже половину дороги нагору, коли Шед нарешті заспокоївся настільки, що зміг подивитися на Лізу. Вона, схоже, була в шоці. Несподівано вбивство стало не просто предметом балаканини. І вона була співучасницею. Сунула свою голову в петлю.
  
  — Не так просто, як ти думала, а?
  
  — Я не знала, що так буде. Я його тримала й відчувала, як життя йде з нього. Це... Я не думала, що буде так.
  
  — А ти хочеш зробити на цьому стан. Я тобі ось що скажу. Я своїх клієнтів не вбиваю. Якщо хочеш цим займатися, роби все сама.
  
  З її вуст прозвучала якась квола загроза.
  
  — У тебе немає влади наді мною. Давай, іди до Інквізиторам. Вони відведуть тебе до ката. Партнер.
  
  Ліза затремтіла. Шед мовчав, поки вони не наблизилися до Замку.
  
  — Давай більше не будемо грати в ці ігри.
  
  Він вже подумав про те, щоб продати її заодно з Гілбертом, але вирішив, що на цей раз йому не вистачить ні ненависті, ні злості, щоб зробити це.
  
  Шед зупинив мулів.
  
  — Сиди тут. І ні в якому разі не злазь з воза. Зрозуміло?
  
  — Так. — Голос Лізи був глухим і слабким. Злякалася, подумав шинкар.
  
  Шед постукав у чорні ворота. Вони відчинилися всередину. Він сів на своє місце, в'їхав, зійшов на землю і вивалив Гілберта на кам'яні плити. Довга тварюка підійшла, оглянула тіло і обернулася до Лізи.
  
  — Ця — ні, — сказав Шед. — Вона новий партнер.
  
  Довгий кивнув.
  
  — Тридцять.
  
  — Домовилися.
  
  — Нам потрібні тіла, Марроне Шед. Багато тел. Наша робота підходить до кінця. Ми бажаємо скоріше закінчити.
  
  Шеда пересмикнуло.
  
  — Скоро буде ще.
  
  — Добре. Дуже добре. Ти будеш щедро винагороджений.
  
  Шеда знову пересмикнуло, він озирнувся.
  
  — Ти шукаєш жінку? — запитав довгий. — Вона ще не пішла в стіну. — І він клацнув довгими жовтими пальцями.
  
  В темряві залунали кроки. Висунулися тіні. Вони тримали за руки оголені Сью. Шед замружився. Вигляд її був жахливий. Вона виснажувала, і там, де не було синців і саден, шкіра її була білою як крейда. Одна з тварин підняла її підборіддя і змусила подивитися на Шеда. Погляд її був безглуздим і відсутнім.
  
  — Живий труп, — прошепотів він.
  
  — Задоволений помстою? — запитав довгий.
  
  — Заберіть її! Не хочу її бачити.
  
  Довгий знову клацнув пальцями. Тварі відступили в темряву.
  
  — Мої гроші! — прогарчав Шед.
  
  Хихикаючи, довгий відрахував монети, кинувши їх до ніг Гілберта. Шед згріб гроші в кишеню.
  
  — Привези нам ще живих, Марроне Шед, — сказала потвора. — Нам дуже потрібні живі.
  
  В темряві почулося відлуння крику. Шеду здалося, що його звали по імені.
  
  — Вона впізнала тебе, друже.
  
  У Шеда з горла вирвався стогін. Він кинувся до воза і заревів на мулів.
  
  Довгий розглядав Лізу з однозначним інтересом. Ліза це зрозуміла.
  
  — Давайте поїдемо звідси, пане Шед. Будь ласка.
  
  — Но-о!
  
  Візок рипнули, застогнала. Здавалося, минула ціла вічність, перш ніж вона виїхала за ворота. Звідкись із глибини Замку продовжували доноситися крики.
  
  Ліза якось дуже дивно подивилася на Шеда. Йому здалося, що вона водночас відчуває полегшення, страх і огиду. Але в основному полегшення. Вона відчувала, наскільки була беззахисна. Шед загадково посміхнувся, кивнув і промовчав. У точності як Ворон, пригадав він.
  
  Він усміхнувся. Як Ворон.
  
  Дав їй подумати, помучитися.
  
  Мули встали.
  
  — А?
  
  З темряви з'явилися люди. В руках — зброя. Армійське зброю.
  
  — Чорт мене забирай, — пролунав голос. — Це ж господар таверни.
  
  
  
  ГЛАВА 30
  
  Ялівець: Нові неприємності
  
  З нічної темряви ввалився Масляний.
  
  — Гей! Каркун! У нас клієнт.
  
  Я підняв голову, але не кинув свої карти
  
  — Впевнений? — Мені страшенно набридли помилкові тривоги
  
  Масляний злегка зам'явся.
  
  — Так. Напевно.
  
  Щось тут не так.
  
  — Де він? Треба подивитися.
  
  — Вони в'їжджають в Замок.
  
  — Вони?
  
  — Чоловік і жінка. Ми не думали, що це наші клієнти, поки вони не проїхали останній будинок і не вирушили далі вгору. Було занадто пізно їх зупиняти.
  
  Я ляснув долонею по столу. Мені кінець. Вранці мені влаштують таку лазню... Шелест була вже по горло сита мною. А це хороший привід влаштувати мене в Катакомбах. Назавжди. Повалені не відрізняються терплячістю.
  
  — Йдемо, — сказав я якомога спокійніше, свердлячи Масляного поглядом. Він вважав за краще переконатися, що я не дотянусь до нього. Масляний зрозумів, що я не дуже задоволений. Він знав, що я не в ладах з Поваленими і краще зайвий раз не давати мені можливості дотягнутися до його шиї.
  
  — Якщо знову щось зірветься, я точно декому переріжу горло.
  
  Ми похапали зброю і вибігли в ніч.
  
  Позицію ми зайняли у кущах, за двісті ярдів від воріт Замку. Як тільки всі були на місцях, всередині хтось заволав.
  
  — Неприємно звучить, — сказав хтось із моїх людей.
  
  — Притримай язика, — кинув я.
  
  У мене по спині холодок побіг. Дійсно кошмар.
  
  Крики все продовжувалися і продовжувалися. Потім я почув приглушене брязкіт збруї і скрип давно не смазывавшихся коліс. Потім тихі голоси людей.
  
  Ми вискочили з кущів. Хтось розкрив ліхтар.
  
  — Чорт мене забирай! — сказав я. — Це ж господар таверни.
  
  Чоловік обм'як. Жінка дивилася на нас широко розплющеними очима. Але тут вона зістрибнула з воза й побігла.
  
  — Візьми її, Масляний. І хай допоможуть тобі небеса, якщо ти її не наздоженеш. Косою, бери віз і давай її навколо, до нашого будинку. Решта — напрямки.
  
  Людина по імені Шед не пручався, тому я відправив ще двох на допомогу Масляного. Вони з жінкою продиралися через кущі. Вона рухалася в напрямку невеликого обриву. Сама себе заганяє в кут.
  
  Ми відвели Шеда до покинутого будинку. На світлі він ще більше змарнів і прийняв відчужений вигляд. Він нічого не говорив. Більшість полонених чинять опір арешту, хоча б заперечуючи наявність якого б то не було підстав для їх затримання. Шед був схожий на людину, який вирішив, що з ним неодмінно має статися найгірше.
  
  — Сядь, — сказав я, показуючи на один зі стільців, що стояли за нашим картковим столом.
  
  Сам я взяв інший, розгорнув його і сів верхи, поклавши руки на спинку і опустивши підборіддя зверху.
  
  — Ми спалили тебе, Шед.
  
  Але він лише мовчки дивився на поверхню столу. Людина без усякої надії.
  
  — Що скажеш?
  
  — А що тут говорити?
  
  — Ну-у, є купа речей, про які можна розповісти. Ми, звичайно, взяли тебе за дупу, але ти ж ще не труп. Можливо, з допомогою свого оповідання ти зміг би видертися.
  
  Він злегка примружився, але потім його очі знову втратили всяке вираз. Він мені не вірив.
  
  — Я не Інквізитор, Шед.
  
  На мить в його очах спалахнула іскорка життя.
  
  — Правда. Я тинявся разом з Волом, тому що він добре знає Котурн. Але моя робота далеко не збігається з його обов'язками. Мене не могло не цікавити пограбування Катакомб. Чорний Замок мене теж хвилює, тому що це насувається катастрофа. Але найбільше мене цікавиш ти. Через людину по імені Ворон.
  
  — Один з твоїх людей назвав тебе Каркуном. Ворон до смерті боявся когось по імені Каркун. Одного разу вночі він його бачив, коли люди Герцога схопили когось із друзів Ворона.
  
  Так. Він був присутній при нашій операції. Прокляття, як я відразу цього не відчув.
  
  — Я і є Каркун. І я хочу знати все, що знаєш ти про Ворону і про Душечке. І про всіх, хто ще хоч щось знає.
  
  На обличчі шинкаря відбилося вперте небажання говорити і навіть виклик.
  
  — Шед, тебе шукає купа народу. І Віл не єдиний. Ти потрібен і моєму начальству. А моє начальство набагато гірше Вола. Вона тобі зовсім не сподобається. І ти потрапиш прямо до неї, якщо не будеш себе добре поводити.
  
  Я б краще віддав його Волу. Того не цікавили наші неприємності з Поваленими. Але Вола в місті не було.
  
  — Ще цей Аза. Я хочу почути про нього все, що ти ще не розповів. — Далеко пролунали крики. Жінка. Звучало так, ніби Масляний з хлопцями намагалися її згвалтувати. Але я-то знав: після сьогоднішньої прочухана їм було не до цього. — Що це за сучка?
  
  — Моя разносчица в «Лілії». Вона... — І на мене виплеснувся його розповідь. Почавши, він вже не міг зупинитися.
  
  У мене з'явилася думка, як вивернутися з можливою неприємної ситуації.
  
  — Заткніть його. — Хтось заткнув Шеду рот долонею. — Ось що ми зробимо, Шед. Думаю, тобі хочеться залишитися в живих.
  
  Він чекав продовження.
  
  — Ті, на кого я працюю, дізнаються, що сьогодні вночі в замок потрапило тіло. І вони очікують, що я піймаю того, хто це зробив. Мені доведеться видати їм кого - небудь. Це можеш бути ти, дівча, або ви обоє. Але ти знаєш дещо, про що б мені не хотілося ставити до відома Повержених, Єдиний шлях не видавати тебе вбити. Я і справді можу це зробити. Або ти сам прикинешся. Нехай ця сучка побачить, що тебе прикінчили. Улавливаешь?
  
  — По-моєму, так. — відповів він, тремтячи.
  
  — Мені треба знати все.
  
  — Ця дівчина...
  
  Я підняв руку, прислухався. Шум уже був зовсім близько.
  
  — Вона не повернеться з побачення з Поваленими. Тому ми цілком можемо відпустити тебе, якщо все піде за планом.
  
  Він мені не вірив. Він зізнався у таких злочинах, за які можна отримати найжорстокіше покарання. І він чекав його.
  
  — Ми — Чорна Гвардія, Шед. Ялівець скоро гарненько це засвоїть. Як і те, що ми тримаємо свої обіцянки. Але тебе це не повинно хвилювати. Зараз у тебе завдання — залишитися в живих. Значить, тобі доведеться біса постаратися, зображуючи мертвого. І ти зробиш це краще будь-якого жмурика, якого ти коли-небудь отволок на гору. Іншого шляху у тебе немає.
  
  — Добре.
  
  — Давайте його до каміна і зробіть так, щоб було схоже, що його сильно пом'яли.
  
  Люди знали свою справу. Вони пошарпали Шеда, насправді не завдаючи йому шкоди. Я розкидав деякі речі, щоб створити враження недавньої боротьби, і закінчив як раз вчасно.
  
  Приводиться в рух кулаком Масляного, дівчина влетіла у двері. Одяг на ній виглядала гірше нікуди. У Масляного та інших вигляд був не краще.
  
  — Кішка, а?
  
  Масляний спробував посміхнутися. З куточка його рота сочилася кров.
  
  — Не те слово. — Він штовхнув дівчину ногою. — А що з цим хлопцем?
  
  — Надто рознервувався. Довелося всадити в нього ножик.
  
  — Зрозуміло.
  
  Ми поглянули на дівчину. Вона глянула на нас у відповідь, але вже без виклику. З кожним новим поглядом, що вона кидала на Шеда, дівчина ставала все більш слухняним.
  
  — Н-н-да. Ти по вуха в лайні, золотко.
  
  Вона видала нам байку. Я очікував почути щось подібне від Шеда. Ми не звертали на неї уваги, тому що заздалегідь знали, що це повна нісенітниця. Масляний витер обличчя і зв'язав дівчину по руках і ногах. Він посадив її на стілець. Я подивився, щоб вона сиділа спиною до Шеду. Старий негідник повинен дихати.
  
  Я сів навпроти дівчини і почав задавати питання. Шед говорив, що розповів їй майже все. Треба було з'ясувати, чи знає вона що-небудь про Вороні. І яким чином це могло зашкодити нам або йому.
  
  Жодних шансів дізнатися.
  
  В повітрі пролунав сильний свист. Вітер заревів, наче зовсім поруч проходив смерч. Тріск, схожий на гуркіт.
  
  — О чорт! Повалені! — крикнув Масляний.
  
  Двері рвонулася на петлях, відчинилися всередину.
  
  Я піднявся, обливаючись холодним потом. Серце моє замолотило як навіжене. Увійшла Тріщина. У неї був такий вигляд, ніби вона щойно побувала у палаючому будинку. Від її одягу піднімалися цівки диму.
  
  — Що за чорт? — запитав я.
  
  — Замок. Підібралася занадто близько. Вони мало не збили мене в повітрі. Що тут у тебе?
  
  Я швиденько все переказав, не упустивши і те, що ми пропустили в Замок ще один труп.
  
  — Один мертвий, — вказав я на Шеда. — Пручався. Але ця — жива. — Я вказав на дівчину.
  
  Тріщина впритул підійшла до неї. Я не відчував звичайної аури чаклунський сили, яку люди відчувають в присутності Переможених. Мабуть, їй тільки що сильно дісталося. А Тріщина, в свою чергу, не відчувала життя, що все ще жевріла в Марроне Шеде.
  
  — Така молода. — Вона підняла підборіддя дівчини. — О, які очі. Полум'я і сталь. Леді буде від неї в захваті.
  
  — Нам продовжувати спостереження? — запитав я, припускаючи, що вона забере полонянку.
  
  — Звичайно. Можуть бути і інші. — Тріщина повернулася до мене. — Більше жодного пропущеного трупа. Ми ходимо по лезу. Шелест пробачить останній. Але наступний — твоя могила.
  
  — Слухаюсь, мем. Тільки дуже важко стирчати тут, не привертаючи уваги місцевих. Ми не можемо просто перекрити дорогу.
  
  — Чому?
  
  Я пояснив. Вона вже оглядала Замок і знала місцевість.
  
  — Ти правий. На даний момент. Але скоро тут буде ваша Гвардія. Тоді відпаде потреба ховатися.
  
  — Так, мем.
  
  Тріщина взяла дівчину за руку.
  
  — Ходімо.
  
  Я був здивований, як покірно наша дика кішка пішла за Тріщиною. Я вийшов подивитися: пом'ятий килим піднявся в повітря і кинувся до Черепиці, залишивши позаду себе лише відлуння самотнього відчайдушного крику.
  
  Розвернувшись, щоб повернутися в будинок, я побачив у дверях Шеда. Мені захотілося рушити йому, але я втримався.
  
  — А хто це був? — запитав він. — Що це було?
  
  — Тріщина. Одна з Убитих. Моє начальство.
  
  — Чаклунка?
  
  — Одна з найсильніших. Давай сядемо. Поговоримо. Мені потрібно точно знати, що відомо дівчині про Ворону і Душечке.
  
  Інтенсивний допит переконав мене, що Ліза не знала нічого, що могло б порушити у Шелест підозри. Якщо тільки вона не пов'язує ім'я Ворона з людиною, який багато років тому допомагав брати в полон.
  
  Я продовжував мучити Шеда до світанку. Він вже практично розповів все, що представляло хоч якийсь інтерес. Йому самому хотілося виговоритися, він балакав і балакав, згадуючи різноманітні гидоти. Не думаю, що зустрічав у своєму житті багато людей, які викликали б у мені таку огиду. Більш гидких людей. Лиходії чистіше Шеда зустрічалися на кожному кроці. Але боязка закваска і постійне почуття жалості до самого себе низводили шинкаря до рівня повного нікчеми.
  
  Бідний дурень. Йому на роду написано бути іграшкою в чужих руках.
  
  І все ж... Була в Марроне Шеде одна цікава риса, проявлявшаяся в його відносинах з матір'ю, Вороном, Азою, Лізою, Сал і Душечкою, риса, яка чітко проглядалась з його розповідей. Але сам він цю межу не помічав. У нього була таємна схильність до добродійності і благородних вчинків.
  
  На наступний ранок після полону Шеда я поїхав у місто на його возі і дозволив йому, як завжди, відкрити «Лілею».
  
  
  
  ГЛАВА 31
  
  Ялівець: Повернення
  
  З того часу, як Шеда схопили, пройшло вже два дні. Але він все ще не міг прийти в себе. Кожен раз, коли він дивився в зал і бачив одного з цих гадів, що називають себе Чорної Гвардії, йому знову ставало погано. Його життя цілком залежала від них. Вони дали йому пожити в борг, і Шед абсолютно не знав, що вони збираються з ним робити. Але він був упевнений, що коли вони використовують його, то напевно викинуть на смітник. Дехто з його няньок явно ставився до нього як до сміття. Але в своїх власних думках він не міг спростувати цю точку зору.
  
  Він стояв за стійкою і мив склянки, коли в двері ввалився Аза. Шед впустив склянку.
  
  Аза лише на мить зустрівся з ним поглядом, а потім пройшов через зал і почав підніматися по сходах. Глибоко зітхнувши, Шед пішов за ним. Коли Шед досяг вершини сходів, людина по імені Лихвар уже дихав йому в спину. В руці у нього був ніж, готовий до дії.
  
  Шед увійшов туди, де раніше була кімната Ворона. Лихвар залишився зовні.
  
  — Якого біса ти тут робиш, Аза? Тебе шукають Інквізитори. З-за того ділка в Катакомбах. Сам Вол вирушив на південь на пошуки.
  
  — Спокійно, Шед, я знаю. Ми його зустріли. Була веремія. Ми його трохи порізали, але він видужає. Він повернеться сюди, за тобою. Я прийшов, щоб тебе попередити. Тобі треба вибиратися з Ялівцю.
  
  — О ні, — сказав тихо Шед. Щелепи долі стискалися все щільніше. — Я вже думав про це. — Те, про що зараз говорив Шед, Лихваря і так було ясно. — Справи тут все гірше і гірше. Я вже почав шукати покупця.
  
  Не зовсім так, але він займеться цим сьогодні ж.
  
  Чомусь повернення Ази додало Шеду духу. Може бути, тому, що він відчував у ньому союзника, людини, ділив з ним одні і ті ж труднощі.
  
  Аза розповів вже майже все. Лихвар не давав знати про свою присутність.
  
  Аза сильно змінився. Він не виглядав наляканим. Шед запитав, чому.
  
  — Тому що я провів з Вороном стільки часу... Він розповідав мені такі історії, від яких у тебе б волосся встало дибки. Все про те часу, коли він ще не прибув у Ялівець.
  
  — Ну і як він?
  
  — Мертвий.
  
  — Мертвий? — видихнув Шед.
  
  — Що? — У кімнату увірвався Лихвар. — Ти сказав, Ворон — мертвий?
  
  Аза подивився на Лихваря, потім на Шеда, знову на Лихваря.
  
  — Шед, ти сволота...
  
  — Заткнися, Аза, — перебив його Шед. — Ти й уявити собі не можеш, що тут сталося, поки тебе не було. Лихвар — один. Ну, типу того.
  
  — Лихвар? Як той, що в Чорній Гвардії?
  
  — Ворон розповідав? — здивовано підняв брови Лихвар.
  
  — Так, у нього є кілька байок про минулі дні.
  
  — Угу. Правильно, друже, це я. Давай тепер про те, що Ворон нібито мертвий.
  
  Аза подивився на Шеда. Шед кивнув:
  
  — Розкажи.
  
  — Гаразд. Насправді я не зовсім розумію, що сталося. Ми вибиралися після сутички з Волом. Бігли. Несподівано на нас напали головорізи, яких він найняв. Ми ховалися в якихось кущах, коли він раптом почав волати і носитися там, як скажений. Я нічого не зрозумів. — Аза похитав головою. Його обличчя було блідим, по носі збігали краплини поту.
  
  — Продовжуй, — акуратно підштовхнув його Шед.
  
  — Шед, я не знаю.
  
  — Що? — не витримав Лихвар.
  
  — Я не знаю. Я там нічого не розглядав.
  
  Шед скорчив гримасу. Це був той Аза, якого він знав.
  
  — Ти справжній друг, хлопець, — сказав Лихвар.
  
  — Послухай...
  
  Шед зробив йому знак замовкнути.
  
  — Шед, — сказав Аза, — тобі треба вибиратися з Ялівцю. І швидко. З дня на день може прийти лист від Вола.
  
  — Але...
  
  — Насправді там краще, ніж ми думали, Шед. У тебе є гроші, ти в порядку. Там, на півдні, Катакомби нікого не хвилюють. Всі вважають, що ми просто здорово пожартували над Сторожами. Тому Вол і знайшов нас. Усі потішалися над нашим пригодою, а дехто навіть вирішив спеціально відправитися сюди, щоб повністю вичистити Катакомби.
  
  — Але як хтось міг дізнатися про Катакомбах? Про це знали тільки ти і Ворон.
  
  Аза сконфузився.
  
  — Да-а. Так і знав. Треба було похвалитися, так?
  
  Шед заплутався, йому було страшно, і він почав вивалювати все це на Азу. Він не знав, що робити. Як сказав Аза, йому треба забиратися з Ялівцю. Але як вислизнути від сторожових псів міста? Особливо коли вони знають, що Шед спробує втекти.
  
  — У гавані стоїть корабель, вранці він йде в долину. Капітан тримає там два місця для мене. Сказати йому, що ти теж будеш?
  
  Лихвар встав в дверях, загородили вихід.
  
  — Туди не поїде ні один з вас. Дехто з моїх друзів бажає з вами поговорити.
  
  — Що це, Шед? — В голосі Ази зазвучала паніка.
  
  Шед подивився на Лихваря. Солдат кивнув. Тоді Шед видав Азе майже все. Той нічого не зрозумів. Шед і сам не розумів, тому що його опікуни не пояснювали все, і в загальній картині, що склалася у Шеда в голові, чогось не вистачало.
  
  В даний момент в «Лілії», крім Лихваря, не було нікого.
  
  — Може, мені сходити за Гобліном? — запропонував Шед.
  
  — Може, ми просто почекаємо? — усміхнувся Лихвар.
  
  — Але...
  
  — Хто-небудь повинен з'явитися. Почекаємо. Пішли вниз. Ти, — вістрям ножа він вказав на Азу. — Не думай жартувати.
  
  — Обережно, Аза, — сказав Шед. — Цих хлопців боявся сам Ворон.
  
  — Гаразд, я досить від нього наслухався.
  
  — Шкода, звичайно, — заговорив Лихвар. — Елмо і Каркуну це навряд чи сподобається. Вниз, хлопці. А ти, Шед, просто займайся своєю справою.
  
  — Хто-небудь може дізнатися Азу, — попередив Шед.
  
  — Подивимося. Давай.
  
  Лихвар відійшов убік, пропускаючи їх обох вперед. Внизу він посадив Азу за найдальший стіл і сам влаштувався там же, не перестаючи чистити нігті вістрям ножа. Аза, як зачарований, дивився на нього. Ввижаються привиди, здогадався Шед.
  
  Якщо пожертвувати Азою, то можна втекти прямо зараз. Аза їм потрібен більше. Якщо він зараз просто піде на кухню, Лихвар за ним не рушить.
  
  З кухні, несучи в кожній руці по страві, вийшла його двоюрідна сестра.
  
  — На хвилинку, Сал, коли звільнишся.
  
  Через кілька хвилин вона підійшла.
  
  — Як ти думаєш, ти з дітьми змогла б тут впоратися без мене? Кілька тижнів?
  
  — Звичайно, а що? — Вона виглядала здивованою. Але швидко глянула в дальній кінець залу.
  
  — Мені, може бути, доведеться виїхати на час. У мене на душі буде спокійніше, якщо я буду знати, що цим місцем управляє хтось з моєї родини. Я не зовсім довіряю Лізі.
  
  — У тебе немає ще ніяких звісток від неї?
  
  — Ні. Ти, напевно, подумала, що вона з'явиться, коли помер її батько?
  
  — Може бути, вона просто бовтається десь і ще не чула.
  
  В голосі Сал не було впевненості. Швидше за все, подумував Шед, вона підозрює, що він має якесь відношення до її зникнення. Занадто багато людей стало зникати навколо нього. Шед боявся, що вона зведе кінці з кінцями і зрозуміє, що в зникненні Дурня винен теж він.
  
  — Ходить така чутка, я чув, що її заарештували. Приглядывай за моєю мамою. За нею доглядають хороші люди, але за ними потрібно дивитися.
  
  — Куди ти зібрався, Марроне?
  
  — Ще не знаю.
  
  Він побоювався, що це міг бути просто шлях наверх, в Огорожу. А якщо не туди, тоді подалі від усього, що тут відбувається. Геть від цих безжалісних людей і їх ще більш безжальних командирів. Треба поговорити з Азою про Переможених. Може, Ворон розповідав йому що-небудь.
  
  Шеду хотілося вибрати момент і домовитися про що-небудь з Азою. Наприклад, про їх загальному втечу. Але не на тому кораблі. Чорт, даремно він його згадав. На якому-небудь іншому, що прямує на південь.
  
  А що стало з величезним новим кораблем Ворона? І з Душечкою?
  
  Він підійшов до столика.
  
  — Аза, що стало з Душечкою?
  
  Аза почервонів. Він дивився на свої руки.
  
  — Я не знаю, Шед. Чесно. Я сильно злякався і просто втік на першому ж кораблі на північ.
  
  Шед відійшов, у відразі хитаючи головою. Кинути дівчинку одну, ось так... Так, все-таки Аза не сильно змінився.
  
  Увійшов той, кого називали Гобліном. Лихвар ще не встиг нічого сказати, а той вже попрямував прямо до Азе.
  
  — Ой-Ой-ой, — промовив Гоблін. — Я не помилився, Ростик? Це він?
  
  — Точно. Пакостник Аза, власною персоною, повернувся з поля бою. І у нього таки є чого розповісти.
  
  Гоблін сів навпроти Ази. На обличчі в нього з'явилася жабья посмішка.
  
  — Отже?
  
  — Перше: він стверджує, що Ворон мертвий.
  
  Посмішка Гобліна зникла. В одну мить він став скажено серйозний. Гоблін змусив Азу розповісти свою історію знову. Сам він у цей час сидів, втупившись у склянку з вином. Коли він нарешті підняв голову, обличчя його набрало стомлене.
  
  — Краще обговорити з Елмо і Каркуном. Молодець, Лихвар. Я забираю його. А ти приглядывай за іншим приятелем, Шедом.
  
  Шед здригнувся. В голові у нього жевріла надія, що вони обидва підуть з Азою.
  
  Він уже наважився. При першій же можливості треба бігти. Тікати на південь, змінити ім'я, на золото купити таверну, діяти так обережно, щоб ніхто ніколи не зміг його знайти.
  
  Аза спробував чинити опір.
  
  — Так хто, чорт забирай, ви такі? Може, я не хочу нікуди йти.
  
  Гоблін зловісно посміхнувся. Він щось пробурмотів на одному диханні, і з його склянки виповзло хмара темно-коричневого диму. Зсередини воно світилося щось криваво-червоним. Гоблін в упор дивився на Азу, а той злякано витріщався на склянку.
  
  Дим згустився і прийняв форму невеликий голови. У тих місцях, де мали бути очі, замерцали червоні точки.
  
  — Мій маленький друг, — сказав Гоблін, — жадає посперечатися з тобою. Він харчується болем. І він давно вже нічого не їв. У Ялівці йому живеться не солодко.
  
  Очі Ази ще більше округлилися. У Шеда теж. Чаклунство! Він відчув його в тих створіння, Повалених, але тоді воно не було таким явним. Воно не було спрямоване проти нього. Просто щось сталося з Лізою, він цього не бачив. Але тепер...
  
  Взагалі-то, це було слабке чаклунство. Просто забава. Але в місті є і таке, не доступне сторонньому погляду. Його свідками стали тільки ті, хто взяв безпосередню участь в повільному рості Чорного Замку. На решті Ялівець чаклунство не поширювалося.
  
  — Добре, — сказав Аза, — добре.
  
  Голос його звучав огидно. Це був майже писк. Аза спробував відсунути стілець назад, але Лихвар не дав йому цього зробити.
  
  — Бачу, що Ворон згадував Гобліна. Добре, — посміхнувся чоловік з жабьим особою. — Ти будеш вести себе добре. Пішли.
  
  Лихвар відпустив стілець Ази. Той покірно пішов за Гобліном.
  
  Шед посунувся і подивився в склянку Гобліна. Нічого. Він насупився. Лихвар вишкірився.
  
  — Непоганий номер, а?
  
  — Так.
  
  Шед відніс склянку в мийку. Вибравши момент, коли Лихвар відволікся, він кинув його у сміття. Зараз йому було страшно, як ніколи. Як втекти від чаклуна?
  
  У пам'яті спливли розповіді, почуті від матросів з півдня. Нічого хорошого чародії собою не представляли.
  
  Хотілося плакати.
  
  
  
  ГЛАВА 32
  
  Ялівець: Відвідувачі
  
  Гоблін доставив до мене Азу і наполіг, щоб ми дочекалися Елмо, перш ніж починати допит. Він послав когось, щоб вивудити Елмо, зараз намагався задобрити Шелест. Її вивели з себе солдатів регулярної армії Леді, і вона кидалася на всіх, хто попадався під руку.
  
  Те, що з'ясував Гоблін, сильно його засмутило. Він не намагався грати в свої звичайні ігри, намагаючись змусити мене гадати, що ж насправді відбувається.
  
  — Аза сказав, що вони з Вороном напоролися на Вола. — випалив Гоблін. — Ворон мертвий. Аза втік. Душечка там сама по собі.
  
  Можете мені повірити, я розхвилювався не на жарт. Я готовий був почати допит прямо з ходу. Але втримався.
  
  Незабаром з'явився Елмо. Ми з Гобліном до того часу вже не знаходили собі місця. А Аза готувався до удару.
  
  Наше довге очікування виправдало себе. Елмо прийшов не один.
  
  Спочатку з'явився слабкий кислуватий запах, як нам здалося, він йшов з каміна. Я весь час підтримував там невеликий вогонь. Просто так, на всяк випадок. Поруч лежало кілька металевих прутів, їх у будь-який момент можна було загострити. Так що Аза міг добре розглянути все це і поміркувати, чи варто йому щось випускати з своєї розповіді.
  
  — Що за запах? — запитав хтось. — Каркун, ти знову пустив сюди кота?
  
  — Та я вигнав його геть після того, як він помочився мені чоботи, — відповів я.
  
  — Прямо як в цьому мерзенному Котурне. Може, він і на дрова сходив наостанок?
  
  Запах ставав різкішим. Він не був таким вже гидким, просто трохи дратував. Ми по черзі оглянули дрова. Нічого.
  
  Я вже в третій раз почав шукати джерело запаху, коли звернув увагу на вогонь. На мить в язиках полум'я я помітив обриси особи.
  
  У мене мало не зупинилося серце. Від одного присутності цієї особи мене охопила паніка. Я вже почав представляти все, що могло статися; або це спостерігали Повалені, або Леді. А може, тварі з Чорного Замку або сам Володар дивився крізь язики полум'я... Але тут наче щось перемкнулося в моїй підсвідомості, і я вмить заспокоївся. Помітив те, чого ніяк не чекав побачити. Фізіономія, колыхавшаяся в язиках полум'я, мала тільки одне око.
  
  — Одноокий, — сказав я, не роздумуючи більше ні секунди. — Цей маленький виродок — у Ялівці.
  
  З широко розкритими очима Гоблін підскочив до мене. Він понюхав повітря. Обличчя його розпливлося в знаменитій посмішці.
  
  — Точно, Каркун. Абсолютно вірно. Вся сморід — від цього дрібного негідника. Як я відразу не допер?
  
  Я подивився на вогонь. Обличчя зникло.
  
  — Як би його краще зустріти? — прошепотів Гоблін.
  
  — Думаєш, його послав Капітан?
  
  — Ймовірно. Було б цілком логічно послати вперед його чи Німого.
  
  — Гоблін, зроби мені одну послугу.
  
  — Яке?
  
  — Давай обійдемося без спеціальних привітань.
  
  Гоблін знітився. Йому не хотілося втрачати можливість з шумом і тріском зустріти Одноокого, якого він так давно не бачив.
  
  — Слухай, — сказав я. — Він тут нелегально. Не хочеться, щоб про це дізналися Повержені. Навіщо зайвий раз давати їм можливість щось рознюхати?
  
  Сказав трохи невірно. Запах був такий, що хотілося втекти.
  
  — Так, — пробурчав Гоблін. — Краще б Капітан послав Німого. А я так готувався до зустрічі. Приготував сюрприз, якого він в житті не бачив.
  
  — Дістанеш його потім. А поки чому б тобі не прибрати звідси цю сморід? І чому б тобі не дошкулити цього козла, просто не звертаючи на нього уваги?
  
  Він обдумав мою пропозицію. Очі його заблищали.
  
  — Ага, — кивнув він, і я зрозумів, що Гоблін пристосував цю ідею під своє збочене почуття гумору.
  
  У двері замолотил чийсь кулак. Я здригнувся, хоча і чекав на це. Елмо впустили в кімнату.
  
  Слідом за Елмо здався Одноокий, усміхнений, як маленький чорний мангуст, що зібрався проковтнути змію. Ми навіть не глянули на нього, тому що за його спиною стояв Капітан.
  
  Капітан! Ось вже кого я не очікував тут побачити підходу до Гвардії.
  
  — Сер? — вирвалось у мене. — А ви-то якого біса тут робите?
  
  Він важко прогримів до каміна, простягнув руки до вогню. Літо добігало кінця, але було ще не так холодно. Як завжди, Капітан нагадував великого ведмедя, хоча сильно схуд і постарів. Перехід, звичайно, виявився важким.
  
  — Лелека, — відповів він.
  
  Я насупився, глянув на Елмо. Той знизав плечима.
  
  — Я його посилав з донесенням, — пояснив Елмо.
  
  — Лелека не сказав нічого зрозумілого, — продовжив Капітан. — Що тут з Вороном?
  
  Звичайно, Ворон був його найближчим другом, перед тим як втекти. Я починав розуміти.
  
  — Цей хлопець причетний до все з самого початку, — сказав я, тицьнувши в Азу пальцем. — Тинявся тут з Вороном. Він каже, що Ворон помер, там... Як називається те місце, Аза?
  
  Аза витріщався на Капітана і Одноокого, разевая рот, як риба, не в силі що-небудь вимовити.
  
  — Ворон порассказал про нас таких казок, що хлопець мало не посивів, — пояснив я.
  
  — Послухаємо з самого початку, — похмуро промовив Капітан. Він в упор дивився на Азу.
  
  І Аза розповів свою історію в третій раз. Все це час Гоблін, напружуючи свої здібності, намагався виловити в його словах будь-найдрібніший натяк на неправду. Він ігнорував Одноокого з такою майстерністю, якого я ще в житті не бачив. Але всі його старання були марні.
  
  Капітан обірвав Азу в той самий момент, коли той закінчив говорити по суті. Його улюблена звичка, подумав я. Капітан хотів переварити інформацію, перш ніж приступити до її аналізу. Він змусив мене коротко переказати все, що тут сталося з моменту прибуття у Ялівець. Я так зрозумів, що Елмо йому свою частину вже доповів.
  
  — Ви занадто підозрілі щодо Переможених, — підбив він підсумок, коли я закінчив. — Кульгавий був з нами всю дорогу. І в його поведінці не було нічого підозрілого.
  
  Якщо у когось і були вагомі причини поквитатися з нами, так в першу чергу у Хромого.
  
  — Проте, — зауважив я. — Тут одне накладається на інше, а потім і на третє. Все, що стосується Леді і Переможених. Може бути, вони нічого не говорили йому, тому що вирішили, що він проговориться.
  
  — Може бути, — погодився Капітан.
  
  Ходячи по кімнаті човгаючою ходою, він кинув кілька збентежений погляд на Азу.
  
  — У будь-якому випадку, не треба більше давати Шелест приводів для роздумів. Працюйте акуратно. Робіть вигляд, що нічого не підозрюєте. І робіть свою справу. Одноокий зі своїми хлопчиками поблизу і прикриє вас в разі чого.
  
  Авжеж, подумав я. Прикриє від Повалених?
  
  — Якщо Кульгавий весь час поруч, то як вам вдалося втекти? Як тільки він дізнається, що вас немає, про це дізнається і Леді, чи не так?
  
  — Він не повинен нічого дізнатися. Ми з ним не спілкувалися кілька місяців. Він — сам по собі. Мається на самоті.
  
  — А що щодо Курганів?
  
  Я був налаштований з'ясувати все, що сталося з Гвардією під час довгого маршу, тому що про більшість моїх товаришів я не міг записати в Анналах жодного рядка. Зараз не час з'ясовувати подробиці, але хоча б у загальних рисах.
  
  — Ми навіть не бачили їх, — сказав Капітан. — Як сказав Кульгавий, там працюють Найманець і Леді. Як тільки Ялівець буде під контролем, можна очікувати генеральний наступ.
  
  — Тут ще кінь не валявся щодо підготовки, — сказав я. — Повалені весь час ганяють нас навколо Чорного Замку.
  
  — Огидне місце, так? — Капітан оглянув нас усіх. — Мені здається, ви могли б вже щось приготувати, якщо б не виявилися такими параноїками.
  
  — Сер?
  
  — В основному, всі ваші заметанія слідів здаються мені марною тратою часу. Це проблема Ворона, а не ваша. І він вирішив її в своїй звичайній манері. Без всякої сторонньої допомоги. — Він помовчав. — І тепер, здається, проблема вирішена на вічні часи, — рикнув Капітан на Азу.
  
  Капітан не жив тут і не мав можливості відчути того тиску, який буквально нас до землі гнуло, як літня злива прибиває дорожню пилюку. Але я не став говорити про це.
  
  — Гоблін, як ти думаєш, Аза говорить правду? — замість цього запитав я.
  
  Гоблін похмуро кивнув.
  
  — А ти, Одноокий? Помітив що-небудь?
  
  Маленький чорний чоловік обережно похитав головою.
  
  — Аза, у Ворона повинна була бути з собою зв'язка паперів. Він коли-небудь говорив про них?
  
  Аза виглядав спантеличеним. Він заперечливо похитав головою.
  
  — У нього був якийсь багаж або що-небудь, до чого він нікого не підпускав?
  
  Здавалося, така спрямованість моїх питань поставила Азу в глухий кут. Всіх інших теж. Тільки Німий знав про тих паперах. Німий і, може бути, Шелест, адже вони колись їй належали.
  
  — Аза, ну що-небудь, з чим він звертався якось незвично.
  
  Коротуна осінило.
  
  — Була маленька кошик. Я пам'ятаю, як він пожартував щодо неї. Він сказав щось загадкове, типу, що це чийсь пропуск в могилу.
  
  Я посміхнувся. Папери все ще існують.
  
  — А що він зробив там з цією кошиком?
  
  — Не знаю.
  
  — Аза...
  
  — Чесно. Я бачив її всього кілька разів, на кораблі. І ніколи про це не замислювався.
  
  — До чого ти хилиш, Каркун? — запитав Капітан.
  
  — У мене є версія. Вона просто заснована на тому, що я знаю про Азе і Вороні.
  
  Всі заворчали.
  
  — Загалом, все, що ми знаємо про Азе, передбачає, що Ворон не став би його брати із собою. Він сопляк. Безвідповідальний базіка. Але Ворон все-таки прихопив його. Взяв з собою на південь і прийняв в компанію. Навіщо? Може, вас це не хвилює, хлопці, зате хвилює мене.
  
  — Не вловив, — сказав Капітан.
  
  — Уявіть, що Ворон вирішив зникнути так, щоб нікому навіть в голову не прийшло шукати його. Один раз він вже намагався втекти, забравшись у Ялівець. Але тут з'явилися ми. Він подумав, що ми шукаємо його. Що далі? А чому б йому не померти? При свідках. Ніхто не стане полювати за мерцем.
  
  — Ти стверджуєш, — перервав мене Елмо, — що він інсценував свою смерть і змусив Азу розповісти всім про це, щоб ніхто не став його шукати?
  
  — Я кажу тільки те, що не можна ігнорувати таку можливість.
  
  Єдиною відповіддю Капітана було замислене «хм-м».
  
  — Але Аза бачив його мертвим, — сказав Гоблін.
  
  — Може бути. А може, йому тільки так здалося.
  
  Всі подивилися на Азу. Той зовсім перетрусив.
  
  — Візьми-но його, Одноокий, — сказав Капітан, — і прожени всю історію з самого початку. Крок за кроком.
  
  Дві години Одноокий знову і знову витягував жили з коротуна. Але не знайшов жодної зачіпки. Аза наполягав, що бачив Ворона мертвим, виїдені зсередини чимось, схожим на змію. І чим більше тріщин давала моя теорія, тим більше я переконувався, що вона вірна.
  
  — Я суджу за характером Ворона, — боронився я, коли всі до одного напосілися на мене. — Є кошик і є Душечка. Вона і цей скажено дорогої корабель, який він, про небеса, навіщо побудував. Прибираючи звідси, він залишив сліди. І Ворон це знав. Так навіщо, пройшовши кілька сотень миль, ставити корабель у гавань, коли хтось збирається полювати на нього? Навіщо залишати в живих Шеда, який може розповісти про наліт на Катакомби? І я, чорт візьми, ніколи не повірю, що Ворон кинув Душечку напризволяще. Та ні на одну хвилину він не зробив би цього. Він би обов'язково її пристроїв. І ви прекрасно це знаєте. — Мої доводи навіть для мене починали звучати занадто натягнуто. Я був у положенні священика, намагається нав'язати свою релігію. — Але Аза сказав, що вони залишили дівчину просто біля якоїсь таверни. Я вам кажу, у Ворона був план. Тримаю парі, що якщо ви опинитеся на півдні, то не знайдете й сліду Душечки. І якщо корабель все ще там, то кошики на борту немає.
  
  — Та при чому тут ця кошик? — вибухнув Одноокий.
  
  Я пропустив питання повз вуха.
  
  — По-моєму, у тебе надто розвинене уяву, Каркун, — сказав Капітан. — Але, з іншого боку, Ворон досить хитрий, щоб викинути що-небудь подібне. Як тільки у мене з'явиться можливість випхати тебе звідси, ти підеш туди і все перевіриш.
  
  — Якщо Ворон настільки хитрий, то Повержені, напевно, теж досить підступні, щоб зробити щось проти нас?
  
  — Буде день, буде їжа. — Капітан обернувся до Одноокий. — Я хочу, щоб ви з Гобліном притримали свої ігри. Зрозуміло? З'являться ваші фокуси, і Повержені відразу стануть цікавими. Каркун, не прогав цього типу, Азу. Ти, напевно, захочеш, щоб він показав тобі місце, де помер Ворон. Я повертаюся. Елмо, давай проїдемо трохи разом...
  
  Невелика особиста справа. Готовий заприсягтися, що воно має пряме відношення до моєї підозрілості по частині Переможених. З часом так звикаєш до людей, що майже можеш читати їхні думки.
  
  
  
  ГЛАВА 33
  
  Ялівець: Зіткнення
  
  
  Після візиту Капітана багато чого змінилося. Люди стали діяти спритнішим і з більшою обережністю. Вплив Елмо зросла, у той час як моє явно поменшало. Стали менше чесати язиками, менше коливатися. Будь-яка людина кидався виконувати наказ на першу ж вимогу.
  
  Кількість біганини різко збільшилася, тоді як часу для сну залишалося болісно мало. Жоден з нас двох годин не діяв сам по собі, без зв'язку з іншими. А Елмо знаходив приводи розсилати всіх людей подалі від Черепиці, туди, де Переможеним було б непросто їх відшукати. Аза став моїм підопічним.
  
  Напруга зростала. Я відчував себе одним з зграйки курчат, готових кинутися врозтіч, ледь побачивши лисицю, забравшуюся до них в курник. Я намагався вигнати з себе цю нервозність, приводячи в порядок Аннали. До цього я довгий час не вів у них докладних записів, обмежувався лише короткими зауваженнями.
  
  Коли обстановка ставала занадто нервової для мене, я піднімався на гору, щоб подивитися на Чорний Замок.
  
  Я навмисно йшов на ризик, як дитина, який лізе на дерево і виповзає на самий кінець гілки, ризикуючи зірватися вниз. Чим ближче я підходив до Замку, тим сильніше зосереджувався. На відстані в дві сотні ярдів всі інші думки вже просто зникали. Відчуття холодного жаху і смертельної небезпеки пробирав до самих кісток. За двісті ярдів я відчував, що це означає — дати тіні Володаря нависнути над світом. Я розумів, що відчуває Леді, коли думає про можливе повернення свого чоловіка. Всі думки і емоції придвигались на грань відчаю.
  
  У якомусь сенсі Чорний Замок був не просто воротами, з яких міг вийти найбільший лиходій. Він був конкретним втіленням самого поняття зла, живим символом. Його ефект був схожий з тим, що справляє на людину вигляд величезного собору. Як і собор, він був не просто будівлею.
  
  Я міг дивитися на обсидіанові стіни, жахливі прикраси і згадувати історії Шеда. При цьому я ніяк не міг уникнути того, щоб не ритися в помийній ямі своєї власної душі в пошуках чеснот, які б я зберігав все своє життя. Цей Замок був, якщо хочете, моральним орієнтиром. Якщо у вас є голова на плечах. І якщо ви взагалі здатні що-небудь відчувати.
  
  Іноді Одноокий, Гоблін, Елмо або хто-небудь ще складали мені компанію. І ніхто з них не йшов звідти в повному спокої. Вони могли стояти там зі мною, говорити банальності про архітектуру, конструкції або значно міркувати про значення Замку для майбутнього Гвардії. А в цей час там, всередині, постійно щось відбувалося, змінювалося.
  
  Я не вірю в абсолютне зло. Я натрапив на цю точку зору десь у Закутках, і ця філософія здобула свою дію на всю мою службу в якості зберігача Анналів. Я вірю тільки, що є ми і є вони. А хто з нас поганий чи хороший, буде вирішувати той, хто виживе, коли все скінчиться. Добро і зло у людей дуже рідко визначені чітко. У війні з повстанцями, вісім років тому, ми служили на стороні, сприймається, як погана, неправа. Хоча послідовники Білої Троянди бували набагато більш підступні і злі, ніж Леді. Темні сили нашої сторони діяли, принаймні, прямо й чесно.
  
  Всім ясно, що собою являє Леді. Це у повстанців ідеї суперечили з життям та їх діями. Ці люди мінливі, як погода, і гнучкі, як змії.
  
  Але я відволікся. Це Чорний Замок так подіяв. Він змушує спотикатися про всі помилки, гріхи, які ви зробили у своєму житті. Він змушує переглядати ваші моральні цінності. Робить так, що вам хочеться зайняти якусь певну позицію, хоча б і на стороні зла. Робить вас нетерпимим до вашої податливою, поступливою моральності.
  
  Я підозрюю, саме тому в Ялівці вирішили зробити вигляд, що цього місця в природі не існує. Чорний Замок — абсолют, що вимагає абсолютних рішень у світі відносності.
  
  Коли я стояв під цими чорними блискучими стінами, мені на розум часто приходила Душечка. Тому що вона була повною протилежністю Замку, не сумісна з ним. Білий полюс, абсолют, протистоїть тому, що символізував собою Замок. Я не часто з нею спілкувався з тих пір, як зрозумів, хто вона насправді. Але я пам'ятаю, що її присутність теж хвилювала мої почуття. Я уявляв собі, як би вона подіяла на мене зараз, після стількох років, будучи вже дорослою.
  
  Судячи за словами Шеда, її присутність не справляло враження, як справляє враження близькість до Чорного Замку. Шинкаря в ній цікавило тільки одне — як би затягнути її в ліжко. А Ворон не дотримувався якихось строгих правил. Якщо щось трапиться, він скотився ще далі в темряву, навіть діючи з високих мотивів.
  
  Можливо, в цьому був якийсь сенс. Єдність і боротьба протилежностей. Є Ворон, чинний з усієї прагматичної аморальністю, на яку може бути здатне тільки творіння пекла. Але таким чином він може врятувати дитину, яка являє собою кращу і єдину надію усього світу. Надію позбутися Леді і Володаря.
  
  О, це було б чудово, якщо всі моральні проблеми можна було б розмістити на який-небудь ігровій дошці, де грали б чорні і білі гравці. Суворі правила і жодного відтінку сірого кольору.
  
  Навіть Азу і Шеда можна було б змусити відчути ауру Замку, якщо привести їх сюди вдень і змусити дивитися на ці нещадні стіни.
  
  Особливо Шеда.
  
  Шед досяг тієї точки, коли йому стали по кишені і совісність і деякі коливання. Я маю на увазі, що тепер у нього не було тих фінансових труднощів, що терзали його раніше, і не було перспективи вирити самому собі яму, співпрацюючи з нами. Тому тепер він міг утримувати заклад і насолоджуватися огидою до самого себе. Не одного разу я брав його з собою і спостерігав, як той глибоко захований вогник порядності спалахував з новою силою і вивертав шинкаря навиворіт.
  
  * * *
  
  Не знаю, як Елмо це вдалося. Може бути, він не спав цілий тиждень. Але коли Гвардія спустилася з Воландских Гір, у нього вже був готовий план окупації. Цей план був жорстоким, але все ж краще, ніж очікували багато хто з нас.
  
  Я перебував у «Лілії» Шеда, коли перші чутки досягли нижніх рівнів міста. Вони викликали таке масове замішання, якого я на своєму віку не пригадаю. Сусід Шеда, продавець дров, увірвався в «Лілею».
  
  — Зверху спускається ціла армія! — закричав він. — Іноземці! Їх тисячі! Кажуть...
  
  Протягом наступної години ще кілька людей приносили новини. Кожен раз армія ставала все більше, а її наміри все більш неясними. Ніхто не знав, чого домагається Гвардія. Всілякі очевидці давали різні тлумачення, згідно з їх власним страхам. Деякі потрапляли майже в точку.
  
  Хоча після такого довгого маршу гвардійці були виснажені, вони швидко зайняли позиції в місті. Підрозділами командували люди Елмо. Льодяник привів у Котурн підкріплення. Як ми вже давно з'ясували, основними джерелами опору завжди ставали найбрудніші діри, нетрі. Тут було кілька серйозних зіткнень. Але основна маса городян зовсім не розуміла, в чому справа, і не мала ніякого поняття, з чим їм, взагалі-то, треба боротися. Більшість просто висовується, щоб подивитися.
  
  Я поспішив назад, до свого взводу. Настав час, коли Підвладні повинні вступити у справу. Якщо вони планували щось зробити.
  
  Нічого не сталося. Наскільки я міг здогадатися, Повалені інструктували і направляли дії новоприбулих. І, звичайно ж, ще протягом двох днів нікому не було до мене діла. Але потім місто все-таки вдалося приборкати. Всі найважливіші точки були в наших руках. Всі арсенали, всі укріплені райони і навіть контора Сторожів в Огорожі. І життя потекла далі як зазвичай. Невеликі неприємності нам доставили селяни-повстанці, коли спробували підняти повстання. Вони абсолютно точно звинуватили Герцога в тому, що він привів Леді в Ялівець.
  
  Але людей в Ялівці все це не надто хвилювало.
  
  Були ще проблеми в Котурне. Елмо хотів навести порядок у нетрях. Але деяким їх мешканцям не потрібен був ніякий порядок. Тоді він пустив у хід компанію Льодяника і силою розчавив всю веселу компашку місцевих паханів. Я не бачив у цьому необхідності, але розумні голови боялися, що банди могли стати епіцентром заворушень. А будь-яка потенційна можливість опору повинна бути негайно знищена. Думаю, наші начальники сподівалися, що такими діями теж могли б завоювати деяку популярність.
  
  На третій день після прибуття Гвардії Елмо привів Лейтенанта в мою халупу на схилі пагорба.
  
  — Ну як? — запитав я.
  
  З часу нашої останньої зустрічі Лейтенант страшенно постарів. Такі походи не проходять даром.
  
  — В місті все спокійно, — відповів він. — Смердюча помийна яма, так?
  
  — Не те слово. Які плани?
  
  — Йому треба поглянути на мету, — сказав Елмо.
  
  Я здивовано підняв брови.
  
  — Кульгавий сказав, що нам треба його взяти, — пояснив Лейтенант. — Не знаю тільки коли. Капітан хоче, щоб я оглянув Замок.
  
  — Погуляємо, — пробурмотів я. — Це вам не їжачків пасти.
  
  Я натягнув плащ. Нагорі було досить прохолодно. Елмо з Однооким пішли з нами. Лейтенант довго й пильно роздивлявся Замок.
  
  — Він мені не подобається, — нарешті сказав він. — Зовсім.
  
  Лейтенант теж відчув той могильний холод, що виходив від Замка.
  
  — У мене є чоловік, він був усередині, — сказав я. — Але Переможеним я про це не доповідав. Вважається, що він помер.
  
  — А що він мені може розказати?
  
  — Не багато. Він був там тільки вночі, на майданчику відразу за воротами.
  
  — Хм. У Повержених у Черепиці теж є дівчина. Я говорив з нею. Вона не змогла сказати нічого. Була там лише раз, і то така налякана, що боялася навіть подивитися по сторонах.
  
  — Вона ще жива?
  
  — Ага. Це та, що ти зловив? Так, жива. Напевно, Леді так наказала. Огидна маленька сучка. Давайте краще прошвырнемся подалі.
  
  Ми дісталися до далекої сторони Замку, там, де вже важко пробиратися серед каменів. Все це супроводжувалося постійним ниттям Одноокого.
  
  — З цього боку ніяких підходів, — прокоментував Лейтенант очевидну річ. — Принаймні, без допомоги Переможених.
  
  — Так з будь-якої сторони тобі не обійтися без підмоги.
  
  Він запитально подивився на мене.
  
  Я розповів йому про пригоди Тріщини в ту ніч, коли ми брали Шеда з його дівчинкою.
  
  — А з тих пір?
  
  — Нічого. Як і до цього, втім. Мій чоловік, той, що був всередині, теж не помітив нічого особливо незвичайного. Але, чорт забирай, місце пов'язане з Курганами. За всім цим стоїть Володар. Та ти ж сам знаєш, справа не пустячное. Вони в курсі, що тут у них назрівають проблеми.
  
  Одноокий писнув.
  
  — Що таке? — сіпнувся Лейтенант.
  
  Одноокий тицьнув пальцем у бік стіни, що височіє над нами на добрих шістдесят футів. Всі подивилися туди. Я нічого не побачив. Лейтенант теж.
  
  — В чому справа? — знову запитав він.
  
  — Щось спостерігала за нами. Огидна тварюка.
  
  — Я теж його бачив, — підтвердив Елмо. — Довгий, зморщений жовтуватий хлопець. Зміїні очі.
  
  Я недовірливо глянув у бік стіни.
  
  — Як ти звідси міг побачити?
  
  Елмо пересмикнувся і знизав плечима.
  
  — Зміг. І він мені не сподобався. Такий вигляд, ніби хотів мене вкусити.
  
  Ми потяглися далі, продираючись крізь кущі і перелазячи через великі камені. При цьому одним оком все доглядали за стіною, а другим дивилися собі під ноги.
  
  — Голодні очі, — пробурмотів Елмо. — Ось які.
  
  Ми вийшли на західну сторону Замку. Лейтенант зупинився.
  
  — Як близько можна підійти?
  
  Я знизав плечима.
  
  — Не випадало нагоди перевірити.
  
  Лейтенант пройшовся туди-сюди, наче щось шукав.
  
  — Треба навести кілька ув'язнених і з'ясувати це.
  
  Я поцокал мовою.
  
  — Нікого з місцевих ти не змусиш підійти сюди.
  
  — Думаєш? А якщо в обмін на помилування?
  
  Льодяник переловив половину бандитів у Котурне і оголосив справжній хрестовий похід проти злочинності. Якщо на когось надходило три скарги, він брав його.
  
  — Дуже просто, — сказав я.
  
  Ми рухалися навколо Замку, щоб поглянути на його ворота. Під «просто» я мав на увазі спрощено, а не легко.
  
  Лейтенант розсміявся. Кілька місяців важкого життя не змогли знищити його своєрідного почуття гумору.
  
  — Простота мислення дозволяє знаходити прості рішення. Кілька місяців реформ — тих, що проводить Льодяник, і Герцог стане героєм.
  
  Я розумів, про що йдеться. Ялівець був містом беззаконня. Ним керували за допомогою сили. Кожним районом — свій чоловік. І в ньому жили тисячі Шедів, вони перебували в постійному страху, над ними постійно знущалися. Будь-хто, хто позбавить їх від страху, отримає загальне благословення. При правильному використанні цієї підтримки потім будуть прощатися будь-які зловживання.
  
  Хоча, подумав я, а так важлива ця підтримка слабаків. А може, якщо нам вдасться наділити їх деяким мужністю, ми позбавимо себе в майбутньому від зайвих неприємностей?
  
  Я вже бачив таке. Маленьким людям треба ненавидіти, їм потрібно звинувачувати когось у своїх власних помилках.
  
  Але це питання не насущний. Зараз від мене вимагається лише гранична обережність і увагу.
  
  Як тільки ми опинилися навпроти воріт, важкі стулки відчинилися. Півдесятка диких тварин у чорному кинулися в нашу сторону. Мене огорнув якийсь летаргічний туман. Я виявив, що страх, ледве встигнувши виникнути, тут же зник. До того часу, коли вони подолали вже половину відстані, все, що мені хотілося зробити, це просто лягти на землю.
  
  Коліна пронизала біль. Голова розколювалася. Шлунок звела судома. Апатія зникла.
  
  Одноокий робив що-то дивне. Він пританцьовував, взвизгивал, як вовченя, махав руками, як поранена птиця. Його величезна жахлива злетіла капелюх з голови і покотилася по вітру вниз, поки не застрягла в кущах.
  
  — Робіть же що-небудь, ідіоти! — прокричав він між двома тявканьями. — Я не можу тримати їх нескінченно!
  
  Елмо з брязкотом вихопив меч із піхов. Лейтенант зробив те ж саме. У мене з собою, крім довгого кинджала, нічого не було. Я витягнув його і кинувся за іншими. Тварюки з Замку стояли, завмерши на місці. В їх зміїних очах відбивалося здивування. Лейтенант підбіг першим. Він зупинився, тримаючи меч обома руками, замахнувся і завдав лютий удар.
  
  Його меч страшенно схожий на зброю ката. А таким ударом можна було перерубати відразу три шиї. Однак голова жертви залишилася на місці, хоча рана і була досить велика. Хлинула кров.
  
  Послідував удар Елмо, а потім і мій. Меч Елмо заглибився в тіло жертви на цілий фут. У мене було таке відчуття, що я ріжу кинджалом м'яке дерево. Мені вдалося вбити лезо у твар не більше ніж на три дюйми. Напевне, недостатньо, щоб пошкодити що-небудь життєво важливе.
  
  Я вирвав клинок тому і вибрав точку нового удару, погодившись зі своїми знаннями з медицини. Елмо, для того, щоб вивільнити зброю, довелося впертися ногою в груди монстра.
  
  У Лейтенанта був самий хороший клинок і прекрасна вправність. Поки ми там метушилися зі своїми супротивниками, він встиг знести ще одну голову.
  
  І тут Одноокий втратив їх. Очі тварюк ожили, в них спалахнула люта злість. Я злякався, що ті двоє, з якими ми не встигли розправитися, розірвуть нас всіх на шматки. Але був ще один дикий удар Лейтенанта, і вони відступили. Той, кого поранив я, зашкутильгав слідом. Не доходячи до воріт, він впав. Поповз далі. Ворота закрилися у нього перед носом.
  
  — Так, — сказав Лейтенант. — Значить, там є хлопці, з якими нам не варто зустрічатися. Тобі подяку, Одноокий. — Він говорив досить спокійно, але таким високим голосом, що, скоріше, це можна було назвати фальцетом. Руки його тряслися. Ще трохи... Ми б не врятувалися, якби Одноокий не пішов з нами. — Напевно, на сьогодні вистачить. Давайте змотуватися.
  
  Все моє єство пристрасно бажала припустити навтьоки з такою швидкістю, на яку тільки був здатний.
  
  Але щось сказало, що не треба забувати і про справу.
  
  — Давайте прихопимо одного з цих ублюдків. — Слова, що злетіли з пересохлих від страху губ, були схожі на квакання.
  
  — Та на дідька? — вигукнув Елмо.
  
  — Я зможу розкрити його і подивитися, що це таке.
  
  — Ага. — Лейтенант сів навпочіпки і схопив тіло під руки.
  
  Воно слабко опирався. Передергиваясь від огиди, я взявся за ногу і потягнув нагору. Тварюка зігнулася навпіл.
  
  — Чорт з ним, — сказав Лейтенант. Він відпустив ношу і підійшов до мене. — Ти тягнеш за цю ногу, я за ту.
  
  Ми потягли тіло. Воно блукало з боку в бік. Ми почали сперечатися про те, кому що краще робити.
  
  — Ви не збираєтеся припинити молоти нісенітницю? — загарчав Одноокий.
  
  Він тицьнув кудись своїм чорним корявим пальцем. Я озирнувся. На стіні з'явилися ті ж тварюки. І тут же я відчув, як посилилася моторошна аура, що виходить від Замка.
  
  — Зараз щось буде, — сказав я і поплив вниз, не випускаючи з рук ногу чудовиська.
  
  Лейтенант пішов мій приклад. Наша ноша билася ззаду об каміння.
  
  Бац! В схил пагорба щось вдарило. Як ніби тупнула гігантська нога. Я відчув себе в ролі таргана, що тікає від людини, що ненавидить цих комах і спраглого придавити повзучу гидота черевиком. Був ще один удар, сильніше попереднього.
  
  — Чорт, — сказав Елмо.
  
  Він пронісся повз мене, швидко працюючи руками і ногами. Одноокий летів відразу за ним, низько припадаючи до землі. Жоден з них не запропонував допомогти.
  
  Третій і четвертий удари, приблизно через рівні проміжки часу, і кожен з них все ближче. При останньому над нашими головами вже полетіли камені і шматки сухого чагарнику.
  
  Ще через п'ятдесят ярдів Одноокий зупинився, розвернувся і вчинив якесь чаклунство. В його піднятих руках спалахнуло блідо-блакитне полум'я. Хмара вогню з ревом пронеслося мимо не більше, ніж у футі від мене, і потяглося вгору. Ми з Лейтенантом минули Одноокого. П'ятий гігантський крок вдарив нам у спину градом каменів і гілок.
  
  Одноокий дико закричав і кинувся вниз.
  
  — Це був мій останній постріл! — прокричав він. — Краще кидайте цього блазня і робіть ноги.
  
  Він помчав такими стрибками, яким позаздрила б і хорт собака, гонящая зайця.
  
  Долина заповнилася вереском. З південної сторони долини зі свистом неслася пара точок. Вони рухалися так швидко, що за ними було важко встежити. З низьким, глибоким ревом вони промчали повз і гримнули де-то у нас за спиною. Я не був впевнений, але мені здалося, що точки чимось пов'язані.
  
  З'явилася друга пара. Точки оберталися навколо загального центру. Я вдивився уважніше. Так, вони пов'язані. Пронеслися повз, оглушливо гримнули. Я озирнувся. Замок зник за кольоровий стіною. На неї, здавалося, хлюпнули фарбу, а та потім почала стікати вниз. Як по склу, до якого фарба не хоче приставати.
  
  — Це Повержені, — важко дихаючи, сказав Лейтенант.
  
  Вираз його очей було диким, але він цупко тримався за свою половину нашої ноші.
  
  Клята тварюка застрягла. Ми почали гарячково шматувати її одяг, що заплуталася в колючих кущах. Я продовжував дивитися вгору, очікуючи, що от зараз нас обов'язково розмажуть по схилу.
  
  З'явилася ще одна пара куль, вони розбризкували фарбу, не заподіюючи ніякої шкоди, але пов'язуючи Замку руки.
  
  Ми відчепили нашу здобич, побігли далі.
  
  Зверху впала якась інша пара точок. Я показав пальцем:
  
  — Тріщина і Шелест.
  
  Повалені кинулися до Чорного Замку. Попереду них, як хвиля, нісся пронизливий вереск. Замок оповило полум'я. Обсидіан, здавалося, почав танути і текти, як воскова свічка. При цьому потворні прикраси Замку перетворювалися на щось зовсім жахливе. Повалені відступили назад, набрали висоту і приготувалися до наступного удару. В цей час чергова пара куль здалася з іншого боку долини і забарвила невидиму стіну навколо Замку. Було здорово подивитися на все це, якщо б я не був страшенно зайнятий порятунком власної шкури.
  
  Схил гори відповів глухим гулом на удар ногою невидимого гіганта. Над нами з'явилася воронка діаметром п'ятнадцять футів і глибиною п'ять. Полетіли камені і палиці. По суті, на цей раз вони промахнулися на яку-небудь дюжину футів. Удар збив нас з ніг. Вгору по схилу йшла ціла лінія подібних відбитків.
  
  На цей раз удар був хоча і потужним, але все ж слабкіше попередніх.
  
  Тріщина і Шелест знову пішли в атаку, і знову Чорний Замок почав танути, потік. Потім повітря сколихнув гуркіт. Обидва Повалених зникли в клубах диму. Вони відсахнулися від Замку, намагаючись відновити контроль над килимами. Обидва димилися точно так само, як Тріщина в ту ніч, коли брали Шеда. Вони намагалися не втратити висоту.
  
  Замок переніс свою увагу на них. А ми з Лейтенантом тим часом змоталися.
  
  
  
  ГЛАВА 34
  
  Ялівець: Політ
  
  «Лілія» здригнулася кілька разів.
  
  Шед займався склянками і розмірковував, хто ж з його відвідувачів працює на Чорну Гвардію. Поштовхи стурбували його. Потім над головою пролунав вереск. Спочатку тон його підвищувався, а потім, коли джерело звуку почав віддалятися на північ, вереск перейшов в рев. Через мить землю знову труснуло, та так сильно, що мало не побилася посуд. Шед вибіг на вулицю. У той же час він не переставав спостерігати за відвідувачами, намагаючись визначити, хто ж з них спостерігає за ним. З приходом у місто Гвардії шанси на порятунок катастрофічно зменшилися. Він більше не знав, хто є хто. Зате його знали всі.
  
  Коли з боку Огорожі знову пролунав вереск, Шед побіг. Він подивився в той бік, куди тикали пальцями всі навколишні. Пара куль, з'єднаних ніж-те, зі свистом пронеслося на північ. Через кілька секунд все місто був расцвечен різнобарвним сяйвом.
  
  — Чорний Замок! — вигукували люди. — Вони вдарили по Чорному Замку!
  
  Шед все бачив і сам. Замок зник за кольоровий завісою. Серце стислося від страху. Шед не розумів, що відбувається. Але тут, внизу, він у безпеці. Чи ні?
  
  Гвардію підтримують могутні чаклуни. Вони не дадуть Замку... Могутній удар потряс північні схили. Шед не бачив, що відбувається, але тут же відчув, що це Замок завдав удар по комусь. Може, з того Каркуну, який охороняв підступи до Замку. А може, Замок вже намагався відкрити прохід.
  
  Крики натовпу звернули увагу Шеда на дві точки, падаючі з небесної блакиті. Замок окутался полум'ям. Обсидіан почав втрачати форму, потік, але потім знову придбав первісний вигляд. Атакуючі стрімко злетіли вгору, розвернулися. Просвистіла ще одна пара куль. По всій видимості, з Черепиці. Килими кинулися вниз.
  
  Шед знав, хто це був і що відбувається. Йому стало страшно. А навколо лютував нічого не підозрюючи Котурн.
  
  Шед взяв себе в руки і почав обмірковувати власне становище. Всюди члени Чорної Гвардії бігли на бойові позиції. Вони збиралися по відділеннях і кидалися на свої місця. Деякі солдати парами займали позиції, найбільш зручні для запобігання можливих заворушень і грабежів. Але Шед так і не зміг помітити нікого, хто був би схожий на його доглядальницю.
  
  Він прослизнув назад у «Лілію», нагору, в свою кімнату, кинувся до схованки. Шед розклав по кишенях золото і срібло, тремтячими руками вийняв амулет, повісив його на шию, під одяг. Він ще раз пробіг очима по кімнаті, не побачив нічого, що варто було б ще взяти з собою, і помчав вниз. Внизу, крім Сал, нікого не було. Вона стояла в дверях і дивилася на північ. Він ніколи не бачив її більш спокійною і домашньої, ніж зараз.
  
  — Сал.
  
  — Марроне? Пора?
  
  — Так. Я залишив у коробці двадцять лев. Поки сюди навідуються солдати, твої справи будуть в порядку.
  
  — Там нагорі те, що повинно було статися?
  
  — Все йшло до цього. Напевно, буде ще гірше. Вони прийшли сюди, щоб зруйнувати Замок. Якщо зможуть.
  
  — А ти куди збираєшся?
  
  — Не знаю. — Він справді не знав. — А якби знав, однаково не сказав би. Вони витягнуть з тебе все, що захочуть.
  
  — Коли ти повернешся?
  
  — Може бути, ніколи. Але напевно не раніше, ніж вони заберуться звідси.
  
  Він сумнівався, що Гвардія коли-небудь це зробить. А якщо й зробить, то їх замінить хто-небудь ще.
  
  Їх Леді, схоже, не з тих, хто випускає здобич із рук.
  
  Він чмокнув Сал в щоку.
  
  — Бувай здорова. І не відмовляй ні в чому ні собі, ні дітям. Якщо з'явиться Ліза, скажи їй, що вона звільнена. А якщо Дурень, скажи, що я його прощаю.
  
  Шед попрямував до задньої двері. На іншій стороні долини не припинялися спалаху і гуркіт. У якийсь момент пролунав виття, мчить до Черепиці, але десь над Огорожею він заглох. Шед підняв комір, опустив голову і алеями поплив до гавані.
  
  Тільки двічі на шляху його зустрілися патрулі. Але в жодному з них не виявилося людини, яка б його знав. Перший патруль просто не звернув на нього уваги. Капрал, який командував другим, сказав, щоб Шед забирав свою дупу з вулиці, і пройшов далі.
  
  З Причальної вулиці, крізь щогли і снасті незліченних кораблів, Шед ще раз побачив Чорний Замок. Здавалося, з ним сталися жахливі зміни. З фортеці валив густий чорний дим. Ця жирна масляниста колона, трохи нахилившись, піднімалася на добру тисячу футів вгору, а потім перетворювалася в темну млу. На схилах навколо Замку була помітна якась метушня й ворушіння, як в потревоженном мурашнику. Напевно, в дію вступає Гвардія.
  
  У гавані творилося божевілля. Дюжина кораблів, прямують до виходу, забила канал. Всі інші іноземні судна теж гарячково готувалися до відходу. Сама річка здавалася неспокійною.
  
  Шед обійшов три кораблі, перш ніж знайти такий, де гроші ще щось значили. Він віддав десять лев корабельному скарбникові, мав вигляд запеклого пірата, і знайшов собі місце, звідки його не могли побачити з берега.
  
  Однак, коли корабель уже відчалив, на причалі здався людина по імені Лихвар. З ним було кілька солдатів. Вони почали кричати, вимагаючи, щоб капітан негайно повернув корабель назад.
  
  Капітан зробив непристойний жест, сказав, куди їм слід піти, і поклав корабель в дрейф за течією. Для всіх суден, які бажали вийти в море, буксирів не вистачало.
  
  За таку непокору шкіпер негайно отримав стрілу в горло. Очманілі матроси і офіцери застигли на місці. На борт кинулася ціла лавина стріл, убивши більше дюжини людей, включаючи першого помічника капітана і боцмана. Шед зіщулився в своєму кутку, тремтячи від жаху, такого дикого, якого він, мабуть, ще ніколи не відчував.
  
  Він знав, що це суворі люди, люди, які не жартують. Але до цього моменту він не усвідомлював, наскільки вони нещадні і наскільки дикими можуть виявитися. Люди Герцога просто здалися б в такій ситуації та, страшно лаючись, забралися б геть. Вони не стали б влаштовувати таку бійню.
  
  Потік стріл не припинявся. Правда, їх ставало менше. Нарешті корабель вийшов із зони досяжності.
  
  Тільки тепер Шед наважився виглянути з свого укриття і побачив, що місто повільно відпливає назад. Ох, як же він повільно віддалявся.
  
  На диво, ніхто з команди не розлютився на Шеда. Вони, звичайно, були злі, але не пов'язували напад з пасажиром, який зіскочив на борт в останню хвилину.
  
  Все, подумав Шед з полегшенням. Настрій покращився. Це тривало, поки він не почав роздумувати, куди ж податися і чим зайнятися, коли прибуде на місце.
  
  — Сер, вони погналися за нами на човні! — закричав матрос.
  
  У Шеда тьохнуло серце. Він подивився у бік гавані і побачив, як від причалу відходить невелике судно. На човні намагалися поставити вітрило. Люди з Чорної Гвардії кричали на команду, підганяючи її.
  
  Шед забився назад в своє укриття. Після такого побиття матроси, без всякого сумніву, швидше видадуть Шеда, ніж захочуть постраждати ще. Варто їм лише зрозуміти, чого домагається Лихвар.
  
  Як вони напали на його слід?
  
  Чаклунство. Звичайно, напевно.
  
  Чи означає це, що вони можуть відшукати його де завгодно?
  
  
  
  ГЛАВА 35
  
  Ялівець: Погані новини
  
  Вся суєта скінчилася. Подання виявилося досить барвистим, хоча я бачив і чистіше. Наприклад, битва за Драбину Сльози або битва за Амулет. Всі ці спалахи і гуркіт більше били по нервах жителів Ялівцю, ніж у нас або мешканцям Чорного Замку. У нас не було жодних втрат. А для них найгірше вилазка закінчилася тих тварюк біля воріт. Пожежа у фортеці не завдав серйозної шкоди. Принаймні, так сказали Повержені.
  
  З похмурим виглядом Шелест посадила свій килим біля моєї халупи і вкотилася всередину. Одяг на ній постраждала більше, ніж вона сама.
  
  — З чого все почалося? — запитала Шелест.
  
  Лейтенант розповів.
  
  — Вони злякалися, — сказала Шелест. — А може, і зневірилися. Вони хотіли відігнати вас або взяти в полон?
  
  — Напевно захопити, — сказав я. — Вони наслали на нас якісь сонні чари, перш ніж кинутися в атаку.
  
  Одноокий кивком підтвердив мої слова.
  
  — Чому їм це не вдалося?
  
  — Одноокий зруйнував чари і наслав свої. Трьох ми вбили.
  
  — Ага! Нічого дивного, що їм це не сподобалося! Ви притягли з собою?
  
  — Я подумав, що ми зможемо краще розібратися в них, якщо я вскрою одного і подивлюся, як він влаштований.
  
  Шелест прийняла відсторонений вигляд, зв'язуючись з нашої спільної господинею. Через деякий час вона повернулася до дійсності.
  
  — Непогана думка. Але розкривати будемо ми з Тріщиною. Де тіло? Я заберу його до Черепицю.
  
  Я показав пальцем. Воно лежало поруч. Дві людини допомогли їй донести труп до килима.
  
  — Більше, чорт забирай, можеш не розраховувати, — тихо пробурмотів я.
  
  Шелест чула мене. Але нічого не сказала.
  
  Коли тіло було занурене, вона повернулася до Лейтенанта.
  
  — Негайно починай підготовку до облоги. Укріплена лінія оподаткування. Кульгавий вам допоможе. Схоже на те, що ці тварюки із Замку спробують вирватися звідси або взяти полонених. Або те й інше. Цього не можна допустити. Дюжина тел дозволить їм відкрити прохід, і ви опинитеся лицем до лиця з Володарем. Він не стане добродушничать.
  
  — Ясно, чорт забирай!
  
  У потрібний момент Лейтенант завжди приймає вигляд самого крутого з крутих хлопців. Тоді навіть Леді не зіб'є його з пантелику.
  
  — Так чого ви ще тут? Робіть свою справу і дайте мені зайнятися моїм.
  
  Його зауваження були не цілком до місця, але Поваленими він вже ситий по горло. На марші йому довелося провести кілька місяців у суспільстві Кульгавого, вообразившего себе командиром, і Капітанові Лейтенанту він до смерті набрид. Може бути, тому й виникали тертя між Гвардією й Поваленими. Капітан теж не міг терпіти до нескінченності, хоча він діяв більш дипломатично, ніж Лейтенант. Він би просто проігнорував накази, які йому не сподобалися.
  
  Я вийшов подивитися на будівництво укріпленої лінії навколо Замку. З Котурна прибували натовпу робітників з лопатами на плечах і жахом в очах. Наші люди покидали інструменти і вступили в роль охорони та керівників робіт. Час від часу Чорний Замок, як старий вулкан згасає, прокидався і робив слабкі спроби втрутитися. Місцеві кидалися врозтіч, і їх доводилося оточувати і зганяти назад. При цьому ми втратили значну частину підтримки місцевого населення, здобуту раніше.
  
  У Лихваря був дещо невпевнений, хоча і злий вигляд. Він йшов до мого штабу. Я рушив до виходу, щоб зустріти його.
  
  — Що поганого?
  
  — Цей проклятий Шед. У метушні встиг втекти.
  
  — Метушні?
  
  — Місто збожеволів, коли Підвладні почали шматувати Замок. Ми втратили Шеда з виду. До того часу, коли Гоблін його виявив, він вже був на кораблі, який йшов на Луки. Я спробував затримати їх, але вони не зупинилися. Тоді я почав стріляти, потім схопив човен і погнався, але вони пішли.
  
  Після того, як я вилаяв Лихваря і стримав свій порив кинутися на нього і задушити, я сів подумати.
  
  — Що з ним таке, Ростик? Чого він так боїться?
  
  — Все, Каркун. Навіть власної тіні. Мені здається, він думав, що ми збираємося його прикінчити. Гоблін говорить щось ще, але ти знаєш, як він любить все ускладнювати.
  
  — Що він каже?
  
  — Ну, що Шед хотів втекти від самого себе, від старого Шеда. А той страх, який йому вселяли ми, тільки підштовхнув до втечі.
  
  — Втекти від себе?
  
  — Ну, ти зрозумів. Типу, втекти від провини за все, що він тут накоїв. І від переслідувань Інквізиторів. Віл знає, що Шед був тоді в Катакомбах і після свого повернення негайно накинувся б на нього.
  
  Я роздивлявся гавань. Кораблі продовжували йти. Берегова смуга здавалася незвично оголеною. Якщо все так і будуть продовжувати бігти, то ми станемо тут дуже непопулярні. Ялівець сильно залежав від торгівлі.
  
  — Знайдеш Елмо. Розкажеш йому. Скажеш, що, на мою думку, тобі треба відправитися за Шедом. Візьми Кеглю і тих хлопців і поверни їх. Коли будеш там, повоюй про Душечке і Волі.
  
  У Лихваря був вид засудженого, але він заперечувати не став. На його рахунку вже значилося кілька помилок. Розлука з приятелями — лише легке покарання за його подвиги.
  
  — Добре, — сказав він і енергійно струсонув геть.
  
  Я повернувся до нагальних проблем.
  
  З дезорганізацією було покінчено, коли наші люди розбили місцевих жителів на робочі команди. Лопати миготіли в повітрі, земля просто літала. Спочатку пристойний глибокий рів, щоб тварюки із Замку помучилися, вибираючись з нього. Потім, за ровом, — частокіл.
  
  Один з Убитих постійно патрулював в повітрі, з великої висоти спостерігаючи за Замком.
  
  З міста потяглися вози з колодами і каменем. Там, внизу, робочі команди розбирали будинки на будівельні матеріали. Хоча споруди давно вже не були придатні для житла, людей, які за нашої милості опинилися без даху над головою, розміщували в інших місцях.
  
  Одноокий з сержантом по імені Трясун повели великий загін робітників до Замку, на самий крутий схил гори, і почали споруджувати там підкоп, щоб зруйнувати частину стіни. Вони і не приховували своїх намірів. Це марно. Ті тварини, з якими ми зіткнулися, здатні розгадати будь-які хитрощі.
  
  Взагалі, спроба докопатися до стіни повинна була коштувати величезних зусиль. Робота могла розтягнутися на тижні, навіть з посильною допомогою Одноокого. Людям доведеться пробиватися через багато ярдів суцільного каменю.
  
  Ця затія один з декількох відволікаючих маневрів, задуманих Лейтенантом. Хоча так, як він планував облогу, сьогоднішній відволікаючий маневр завтра міг запросто стати основним напрямком удару. Маючи такий резерв робочої сили, як Ялівець, можна було не скупитися на витрати.
  
  Я відчував навіть певне почуття гордості, спостерігаючи, як ростуть облогові зміцнення. У Гвардії я вже дуже і дуже давно, але ніколи ми ще не втілювали в життя такий грандіозний проект. Я блукав по околицях, поки не знайшов Лейтенанта.
  
  — А що взагалі намічається?
  
  Мені ніхто ніколи нічого не розповідав.
  
  — Просто зажмем їх, щоб їм було не вирватися. А потім на них напрыгнут Повержені.
  
  Я пирхнув. Просто й ґрунтовно. Я думав, буде що-небудь складніше. Ці тварюки будуть битися. Я підозрював, що Володар теж не втрачав часу, готуючи з своєї могили контрудар.
  
  Повинно бути, це пекельна мука — бути живцем похованим і лежати, не в змозі нічого зробити самому. Тільки сподіватися на підданих. Таке безсилля прикончило б мене в лічені години.
  
  Я розповів Лейтенанту про втечу Шеда. Його це не схвилювало. Шед мало що означав. Лейтенант нічого не знав про Ворона з Душечкою. Для нього Ворон був простим дезертиром, а Серденько — спільницею. Нічого особливого. Я хотів сповістити його про Шеде, щоб він згадав потім Капітану. Капітан міг вирішити, що потрібні більш дієві заходи, ніж ті, які я порадив зробити Елмо.
  
  Деякий час я постояв з Лейтенантом. Він спостерігав за роботами, а я дивився на ланцюжок возів, що піднімалися в гору. Це, мабуть, наша вечеря.
  
  — До чортиків набридло їсти всухом'ятку, — пробурмотів я.
  
  — Я скажу, що тобі треба зробити, Каркун. Тобі треба женитися і осісти.
  
  — Звичайно, — відповів я навіть із зайвою сарказмом. — Але тільки після тебе.
  
  — Та ні, насправді. По-моєму, відповідне місце. Відкриєш власну практику, будеш обслуговувати багатіїв. Скажімо, сім'ю Герцога. А коли твоя подружка буде тут, поставиш перед нею питання руба, і ти в дамках.
  
  Крижаний кинджал уткнувся мені в душу.
  
  — Подружка? — проквакал я.
  
  Він вишкірився.
  
  — Звичайно. Ніхто не казав тобі? Вона з'явиться до початку великого подання. Збирається диригувати власноруч. Це твій шанс.
  
  Мій шанс. Але ось на що?
  
  Він, звичайно, говорив про Леді. Минуло вже багато років, але вони досі знущаються наді мною за те, що колись я написав кілька романтичних оповідань. Ще до того, як побачив Леді власні очі. Вони завжди сідають на шию тому, хто одного разу свалял дурня. Це все частина гри. Частина нашого Братства.
  
  Готовий заприсягтися, що цей сучий син просто вскипал від нетерпіння піднести мені цю новину з того самого моменту, як почув про неї.
  
  Леді. У Ялівці.
  
  Я дійсно почав подумувати про втечу. Поки в гавані ще залишалася пара кораблів, готових до відходу.
  
  ГЛАВА 36
  
  Ялівець: Феєрверк
  
  Замок присипляв нашу увагу. Ми вбили собі в голови, що зможемо прослизнути за двері без єдиного скрипу. Вже два дні робочі команди вгризалися в північний схил, видовбуючи глибокий рів, ставлячи частокіл і выцарапывая підкоп. Незабаром вони почали висловлювати своє невдоволення.
  
  Творилася маса безлад і сум'яття, і, озираючись назад, здається, що закінчилося все зовсім не так, як почалося.
  
  Стояла безмісячна ніч, але люди працювали при світлі багать, факелів і ліхтарів. Через кожні сто футів готового рову і частоколу Лейтенант поставив дерев'яні вежі, а поруч з ними — невеликі балісти, їх треба було поставити наверх. Я ж, безцільно вбиваючи час, розмірковував. Як можуть вистояти всі ці споруди проти слуг Володаря? Але Лейтенант — наш головний спеціаліст по облоговим операціями. Він був рішуче налаштований зробити все як треба, навіть якщо балісти взагалі не знадобляться. У будь-якому випадку, вони повинні бути під рукою.
  
  Найзіркіші солдати Гвардії сиділи в закінчених вежах, намагаючись спостерігати за Замком. Один з них помітив біля воріт якийсь рух. Замість того, щоб підняти шум, він послав донесення вниз. Лейтенант примчав наверх. Він зрозумів, що хтось вийшов з Замку, щоб обійти його навколо і вийти на ту сторону, де був Одноокий. Тут же зазвучали барабани, загули труби і в повітря здійнялися хмари стріл.
  
  Тривога розбудила мене. Я кинувся нагору подивитися, що відбувається. Якийсь час я не міг нічого розрізнити.
  
  На далекому схилі гори Одноокий з Трясуном взялися за зброю. Їх робочі запанікували. Багато повбивалися або покалічилися, намагаючись прорватися через зарості чагарнику і кам'яні завали. Меншості вистачило здорового глузду об'єднатися для оборони.
  
  Хлопці з Замку хотіли завдати блискавичного удару, захопити кого-небудь з команди Одноокого і потягти всередину, щоб закінчити свої похмурі приготування по звільненню Володаря. Коли вони зрозуміли, що їх помітили, то змінили тактику. Люди з веж закричали, що з воріт виходять нові тварюки. Лейтенант наказав відкрити загороджувальний вогонь. Пара невеликих катапульт стала лупити в бік воріт палаючими в'язками хмизу. Він послав за Гобліном і Німим, зміркувавши, що ті зможуть краще влаштувати необхідну ілюмінацію.
  
  Гоблін був внизу, в Котурне. Йому знадобиться цілу годину, щоб дістатися сюди. Де може бути Німий, я не мав ні найменшого уявлення. Хоча він у Ялівці вже цілий тиждень, я ще жодного разу його не бачив.
  
  Лейтенант наказав запалити спеціальні вогні, щоб попередити спостерігачів в Черепиці.
  
  Нарешті згори спустився Повержений, щоб з'ясувати, в чому справа. Це виявився Кульгавий. Для початку він узяв оберемок копій, що з ними зробив, а потім скинув їх зверху на землю. Між Замком і ровом зросли зеленуваті стовпи світла.
  
  На далекому схилі Одноокий влаштував своє власне освітлення, розпустивши по вітру фіолетову світиться павутину. Відразу стало видно півдюжини фігур в чорному. Злетіли списи і стріли.
  
  Коли серед тварюк з'явилося кілька поранених, монстрам такий оборот довівся не за смаком. Спалахнуло світло, який потім перетворився в тьмяне мерехтіння навколо кожного з воїнів Замку. Вони атакували.
  
  На стіні Замку з'явилися інші тварини. Вони щось кидали вниз. Штуки, завбільшки з людську голову, котилися до подкопу. Одноокий поворожив, і снаряди змінили напрямок руху. Але одна річ прорвалася. Там, де вона прокотилася, солдати і робітники падали без свідомості.
  
  Ці хлопці з Замку, напевно, передбачили все, крім Одноокого. Вони готові були зустріти Кульгавого, але проти Одноокого не приготували нічого.
  
  Він прикрив своїх людей і, коли фігури в чорному наблизилися, змусив всіх битися плечем до плеча. Більшість людей було вбито, але вони відкинули атакуючих.
  
  Потім тварі зробили вилазку на рів і стіну частоколу, прямо в тому напрямку, де стояв я. Пам'ятаю, що мене це скоріше ошелешив, ніж злякало.
  
  Скільки їх всього? Шеду здалося, що Замок практично порожній. Однак для добрих двадцяти п'яти тварин, яких підтримували чаклунські чари, наші рів і стіна практично не створили ніяких проблем.
  
  Вони вийшли з воріт. А над стіною піднялося щось величезне, схоже на міхур. Цей міхур вдарився об землю, двічі підскочив і навалився на рів з частоколом, руйнуючи один і заравнивая іншого. Чудовиська кинулися в прорив. Вони дійсно могли рухатися швидко!
  
  Зверху, з ночі виринула Кульгавий. Він волав від люті, його огортало світіння, по мірі зниження становившееся все яскравіше. Хмара світла обшелушилось з Кульгавого, перетворившись в пластівці величиною з кленові сережки, вони кружляли за його спиною і повільно опадало вниз. Стикнувшись з будь-якою поверхнею, пластівці негайно починали її роз'їдати. Чотири або п'ять атакуючих впали.
  
  Лейтенант організував стрімку атаку. Він добив кілька поранених тварин, потім змушений був відступити. Дехто з атакуючих вже тягнув полеглих солдатів до Замку. Решта продовжували наступати.
  
  Не претендуючи на героїзм, я взяв руки в ноги і побіг по схилу. Це рішення було досить мудрим.
  
  Небо затріщала, заблискало й відчинилося вікно. Щось звідкись повалив. На схил гори обрушився мороз, та такий сильний, що навіть повітря перетворився на лід. Повітря, що оточував мене, кинувся в розріджену область і теж замерз. Більшість чорних монстрів примерзли, покрившись крижаною кіркою. Надіслане навмання спис вдарило в одного з них. Тварюка вщент розбилася, розсипавшись в порошок і дрібні осколки. Люди почали жбурляти в противника все, що потрапляло під руку.
  
  Небесне вікно закрилося через кілька секунд. Відносно теплий навколишній повітря стикнувся з лютим морозом. Моментально скипіли клуби туману, на кілька хвилин, прикривши всю округу. Коли туман розвіявся, від створінь не лишилося й сліду.
  
  Тим часом три вцілілі фігури в чорному мчали по дорозі в сторону Ялівцю. Елмо з цілим взводом кинувся в погоню. А в небі Кульгавий, піднявшись до вищої точки, почав швидко знижуватися для нової атаки Замку. Звідти вискочила ще одна банда.
  
  Вони похапали тих мертвяків, яких змогли знайти, і побігли назад. Кульгавий прицілився і вдарив. Половина повалилася на землю. Інші втягли всередину принаймні дюжину трупів.
  
  З боку Черепиці зі свистом пронеслося чергова пара все тих же куль. Вони врізалися в стіну, розкидавши на всі боки море фарби. Знову утворилася кольорова завіса. Над Замком з'явився ще один килим. Щось полетіло вниз. Пішла спалах, така яскрава, що люди, що знаходилися в радіусі кількох миль, на кілька секунд осліпли. В цей час я дивився в іншу сторону, але все одно моїм очам знадобилося п'ятнадцять секунд, щоб вони змогли побачити охоплений вогнем Замок.
  
  Це був не той плавящий вогонь, який ми бачили раніше. Тепер фортеця була охоплена полум'ям, швидше не плавлячим, а випалює все, що траплялося на його шляху. Із Замку пролунали якісь дивні крики і вереск; у мене по спині пробіг холодок. Це були крики, не болю, а люті. На стінах з'явилися тварини, які розмахують чимось схожим на девятихвостые кішки. Монстри збивали полум'я. Там, де вогонь ще горів, фортечні споруди помітно съеживались і руйнувалися.
  
  Над долиною ревів безперервний потік куль. Я не зрозумів, навіщо вони були потрібні, хоча, напевно, в цьому був якийсь сенс.
  
  Поки Кульгавий і інший Повержений піднімалися в небо, зверху спікірував третій. За цим тяглося хмара пилу. Ефект від неї був такий же, як і від кленових сережок Кульгавого. Тільки ще сильніше. Пил починала въедаться у будь-яку поверхню, з якою стикалася. Наздогнані воїни Замку бились в агонії. Деякі з них, здавалося, зовсім розчинилися. Решта кинулися геть із стін.
  
  Події розвивалися так, що почало здаватися, ніби Чорний Замок вже ніщо не врятує. Але адже їм вдалося захопити ті трупи, і я розумів, що нічого доброго від цього чекати не доводиться.
  
  Під час всієї цієї метушні Азе вдалося втекти. Я нічого не знав про це. Та й ніхто інший теж не звернув на це уваги, поки, вже через декілька годин, Лихвар не помітив, як Аза направляється до «Лілії». Але Лихвар був далеко, а в «Лілії», незважаючи на пізню годину, була сила-силенна людей, що вирішили пропустити по стаканчику, спостерігаючи за подіями на протилежному боці долини. Лихвар втратив Азу в натовпі. Швидше за все, Аза поговорив з сестрою Шеда і з'ясував, що той теж утік. Ми так і не встигли розпитати її.
  
  Між тим Лейтенант вже майже оволодів ситуацією. Всі поранені були евакуйовані від прориву в укріпленнях. Він приготував балісти для відображення чергової спроби атакувати наші позиції. Крім того, були викопані ями-пастки. Лейтенант послав до Одноокий команду робітників, щоб замінити убитих.
  
  Повалені продовжували атакувати Замок, але в більш лінивому темпі. Те краще, що вони могли, вже було продемонстровано.
  
  Випадкова пара куль просвистіла з боку Черепиці. Пізніше я дізнався, що, виявляється, посилав Німий. Повалені навчили його цього фокусу.
  
  Здавалося, що найгірше позаду. Якщо не рахувати трьох втікачів тварюк, за якими полював Елмо, ми втрималися. Кульгавий відбув, щоб прийняти участь в полюванні за трійцею втікачів. Шелест повернулася до Черепицю для поповнення запасу своїх зловісних трюків. Тріщина патрулировала над Замком, час від часу вниз, пікіруючи, коли його мешканці виходили, щоб загасити останні осередки вогню. Відновилося відносний спокій.
  
  Однак про відпочинок не було й мови. В Замок потрапили нові тіла. Нас всіх займала одна думка: чи достатньо їм такого врожаю, щоб відкрити дорогу Володарю?
  
  Але там готувалося дещо ще.
  
  На стіні з'явилося кілька фігур. Вони встановлювали якийсь пристрій, спрямований униз, по схилу гори. Тріщина спікірувала вниз.
  
  Бам! Навколо неї скипіли підсвічені зсередини клуби диму. Розгойдуючись, килим шатнулся в бік. І знову — бам! Бам! І ще тричі. Вона не змогла втриматися. Обійнята полум'ям комета зметнулася вгору, в бік і вигнулась дугою вниз, в напрямку міста. Там, де вона впала, зросла фіолетова хмара вибуху. Через кілька миттєвостей у кромки води вже вирував лютий пожежа. Вогонь швидко розповсюджувався серед тісно поставлених будиночків.
  
  Буквально через кілька хвилин Шелест вже атакувала Замок тієї жахливої пилом, що роз'їдала випалює все вогнем. Гранична інтенсивність її атаки показувала, наскільки її розлютило падіння Тріщини.
  
  Кульгавий тим часом перервав своє полювання за втекли тварюками, щоб допомогти боротьбі з пожежею в місті. З його допомогою за кілька годин вогонь був зупинений. Без нього тут міг вигоріти цілий район.
  
  Елмо дістав з двох втікачів. Третій зник остаточно. Коли до полювання знову підключився Повержений, ніяких слідів виявити вже не вдалося.
  
  Шелест продовжувала атаки до повного виснаження своїх ресурсів. Це сталося вже після сходу сонця. Замок скоріше був схожий на гору шлаку, ніж на фортецю. Але так і не переможений. Одноокий, коли він з'явився поблизу в пошуках додаткових інструментів, сказав, що там всередині йде бурхлива діяльність.
  
  
  
  ГЛАВА 37
  
  Ялівець: Тиша
  
  Мені вдалося подрімати пару годинок. Половині солдатів і робітників Лейтенант дозволив те ж саме. Потім іншій половині. Коли я прокинувся, майже нічого не змінилося, за винятком того, що Капітан наказав Злодію організувати польовий госпіталь. До цього Комп побував у місті, де намагався завоювати прихильність людей, пропонуючи безкоштовне лікування. Я заглянув до нього, виявив там всього декількох пацієнтів, зрозумів, що все нормально, і відновив свої спостереження за облогою.
  
  Лейтенант уже відновив зруйновану частину частоколу і рову. Він вирішив продовжити і те і інше, маючи намір повністю обнести Замок укріпленнями, незважаючи на тяжкість роботи. Споруджувалися нові, більш солідні метальні знаряддя.
  
  Лейтенант не особливо сподівався на Переможених. Він не вірив, що вони самі зможуть впоратися із Замком.
  
  Поки я спав, сюди пригнали укладених Льодяника. Але Лейтенант не дозволив цивільним покинути свої робочі місця, а змусив їх копати землю, поки він вибирав місце для будівництва штурмової драбини.
  
  — Ти б краще поспав, — запропонував я.
  
  — Треба підганяти стадо, — відповів він.
  
  Він був фахівцем. Довгі роки його талант залишався незатребуваним. Йому подобалася така робота.
  
  — Справа твоє, — сказав я. — Але буде не дуже добре, якщо вони вдарять знову, а ти опинишся дуже змученим, щоб нормально міркувати.
  
  Ми спілкувалися вже на такому рівні, коли словами було все не сказати. Втома зробила нас небагатослівними і нервовими. Ні думки, ні мова, ні наші вчинки не підпорядковувалися вже ніякій логіці.
  
  Він коротко кивнув.
  
  — Ти правий. — Лейтенант обвів поглядом схил гори. — Здається, поки що все в нормі. Я пішов вниз, в госпіталь. Якщо що, пішли за мною кого-небудь.
  
  Госпітальна палатка була найближчим місцем, де не було сонця. Стояв прозорий, яскравий день, який обіцяв бути не по сезону теплим. Принаймні, я на це сподівався. Мені страшенно набридло труситися від холоду.
  
  — Гаразд.
  
  Щодо того, що все йшло нормально, Лейтенант був прав. Воно так і буває зазвичай, коли люди знають, що їм робити.
  
  Звідти, де Кульгавий знову патрулював над Замком, наші позиції повинні були бути схожі на переворошенный мурашник. Шістсот осіб з Гвардії доглядали за роботами, які виконувалися силами, вдесятеро переважаючими за чисельністю городян. Дорога наверх експлуатувалася так інтенсивно, що вже майже перестала існувати. Я виявив, що, незважаючи на нічний переполох і недолік сну, у людей був чудовий настрій.
  
  Їх перехід тривав так довго і був таким одноманітним, що у людей накопичився величезний запас шаленої енергії. І тепер ця енергія хлинула назовні. Гвардійці заражали своїм завзяттям і місцевих робітників. Це було дуже корисно, якщо врахувати, що для виконання завдання потрібно було зосередження зусиль тисяч людей. Хтось правильно підмітив, що населенню Ялівцю вже кілька поколінь не доводилося працювати спільно і, напевно, тому в місті і панувало таке запустіння. Хочеться вірити, що Чорна Гвардія зі своїм штурмом Замку виявиться хорошим засобом, який зможе вилікувати повільно вмираючий місто.
  
  Проте більшість населення міста дотримувався іншої думки. Особливо укладені обурювалися тим, що їх використовують як безкоштовну робочу силу. Вони могли доставити нам серйозні неприємності.
  
  Про мене кажуть, що я завжди уявляю майбутнє тільки в похмурому світлі. Але ж в цьому випадку вас чекає менше розчарувань.
  
  Кілька днів назріваючі події нічого не давали про себе знати. Тварюки з Замку, здавалося, щільно засіли в своїй норі. Ми трохи послабили темп і призупинили деякі роботи, як ніби все повинно було відбутися ще сьогодні.
  
  Лейтенанту вдалося завершити будівництво лінії укріплень, включаючи і ті, що йшли із зворотного боку Замку, охоплюючи розкопки Одноокого. Потім він розібрав частину частоколу і взявся за будівництво тераси. Вона круто піднімалася вгору з нашого боку. Ступені викладали камінням з розібраних міських будинків. Робітники в місті тепер займалися розбиранням завалів, викликаних падінням Тріщини. Будівельного матеріалу тепер більше ніж достатньо. Підрозділ Льодяника відкладало найкращий матеріал для будівництва нових будинків на звільнених місцях.
  
  Тераса буде рости, поки не виявиться на двадцять футів вище кріпосної стіни. Робота йшла швидше, ніж я очікував. Це стосувалося й Одноокого. Він знайшов таку комбінацію заклинань, яка размягчала камінь. І незабаром він вже досяг Замку.
  
  Тут він натрапив на матеріал, схожий на обсидіан. Далі Одноокий просунутися вже не зміг і почав копати в сторони.
  
  З'явився сам Капітан. Я дивувався, що він тут робить, і врешті-решт запитав його про це.
  
  — Дивлюся, щоб всі були при ділі, — відповів він.
  
  Капітан розгублено блукав навколо. Ми не особливо звертали на нього увагу, а він, несподівано розвернувшись, раптом йшов інспектувати яку-небудь нісенітницю. Це приводило нас в розгубленість.
  
  — Ця чертовка Шелест хоче перетворити мене у військового коменданта.
  
  — М-М?
  
  — Що, Каркун?
  
  — Я — охоронець Анналів, якщо пам'ятаєте. І повинен все це де-небудь записати.
  
  Він заворчал і втупився на бочку з водою, поставлене поруч для тварин. З водою були проблеми. Коштувало великих зусиль підтримувати той невеликий запас, який нам вдавалося зібрати під час випадкових дощів.
  
  — Вона змусила мене керувати містом. Займатися тим, що повинні робити Герцог і батьки міста. — Він штовхнув камінь ногою і, поки той котився, не вимовив ні слова. — Схоже, я справляюся. У місті працюють всі. Їм платять тільки, щоб вони не померли з голоду, але вони працюють. Вже черга з тих, хто хоче провернути свої справи, поки ми змушуємо людей працювати. Сторожа мене з розуму зводять. Я не можу їм сказати, але всі їх старання можуть піти нанівець.
  
  Я вловив у його словах дивні нотки. У мене давно вже виникло таке відчуття, що він пригнічений всім, що тут відбувається.
  
  — Чому?
  
  Капітан озирнувся. Нікого з місцевих поблизу не було.
  
  — Просто здогад, думка. Ніхто про це не говорив, але мені здається, Леді хоче отримати Катакомби.
  
  — Люди будуть не в захваті.
  
  — Знаю. Навіть Шелест і Кульгавий це знають. Але накази віддаємо не ми. Ходять чутки, що у Леді не все в порядку з фінансами.
  
  Всі ті роки, які ми провели у неї на службі, платня видавалося день у день. Леді завжди була точна. Війська отримували платню, вони були найманими або регулярними, все одно. Я підозрюю, в деяких частинах могли бути затримки, тому що для командирів стало майже традицією час від часу робити своїх підлеглих.
  
  Але взагалі-то, більшість з нас гроші особливо не хвилювали. Ми тяжіли до простий і економною життя. Хоча все залежить від конкретної обстановки.
  
  — Дуже багато народу тримає в руках зброю. Занадто багато кордонів, — бурчав Капітан. — Занадто великі землі захоплені за дуже короткий час. Імперія не зможе утриматися. Напруга в Курганах відняла у неї всі резерви. І все це ніяк не скінчиться. Якщо вона поб'є Володаря, треба все міняти.
  
  — А може, ми зробили помилку?
  
  — Цілу купу. Про яку з них ти говориш?
  
  — Пішли на північ, через Море Страждань.
  
  — Так. Я знаю це вже кілька років.
  
  — І?
  
  — І нам не вибратися. Принаймні, зараз. Може бути, коли-небудь, якщо нам накажуть рушити назад до Міст-Коштовностей. Або де-небудь, де можна буде залишити межі Імперії і опинитися в цивілізованій країні. — В його голосі звучала майже безмежна туга. — Чим більше часу я проводжу на півночі, тим менше мені хочеться закінчити тут свої дні. Запиши це в свої Аннали, Каркун.
  
  Я змусив Капітана говорити, рідкісна можливість. Я щось промимрив, сподіваючись, що він продовжить свою промову. Він так і зробив.
  
  — Ми потрапили в безодню темряви, Каркун. Я знаю, нам не треба ні перед ким вибачатися. Чисто логічно. Ми — Чорна Гвардія. Ми не добрі і не злі. Ми просто солдати, які продають силу своєї зброї. Але я втомився від того, що ми займаємося тільки нечистими справами. Якщо це пограбування Катакомб станеться, наші шляхи можуть розійтися. Ворон правильно вирішив тоді, в Амулеті. Змотався до всіх чортів.
  
  Тоді я висловив думку, яка давно вже таїлася у мене в голові. Думка, яку я ніколи не сприймав серйозно, прекрасно знаючи, що це чисте донкіхотство.
  
  — Це не допоможе, Капітан. Ми теж повинні мати право вибору. Ми теж можемо піти.
  
  — М-М? — Він прокинувся від своїх думок і впритул подивився на мене. — Не будь дурнем, Каркун. Це все дурниця. Будь-якого, хто спробує це зробити, Леді розчавить. — Він встромив каблук чобота в землю. — Як таргана.
  
  — Да-а.
  
  Це дійсно була безглузда ідея, з кількох причин. Однією з них було те, що протилежному боці ми були просто не по кишені. І взагалі, мені важко уявити себе в ролі повстанця. Більшість з них просто ідіоти, дурні або честолюбні сволоти, які сподіваються урвати кусень пожирніше від багатства, що належить Леді. Душечка — виняток. Вона, швидше, символ, ніж реальна сила. До того ж таємний символ.
  
  — З того часу, як ми бачили в небі комету, минуло вісім років, — сказав Капітан. — Ти знаєш легенди. Вона не впаде, поки Велика Комета знову не з'явиться в небі. Ти сподіваєшся вижити, двадцять дев'ять років бігаючи від Повалених? Ні, Каркун. Навіть якщо в душі ми з Білою Трояндою, цей шлях не для нас. Це самогубство. Єдиний варіант — забратися за межі Імперії.
  
  — Так вона прийде за нами.
  
  — Навіщо? Чому б їй не задовольнитися тим, що ми зробили для неї за ці десять років? Ми для неї не загроза.
  
  Однак це не так. Зовсім не так. Навіть просто тому, що ми знали про існування Білої Троянди. А я впевнений, що як тільки ми покинемо Імперію, або Німий, або я обов'язково проболтаемся.
  
  Але Леді, звичайно, не знала, що нам відома таємниця.
  
  — Вся ця балаканина — марні потуги, — сказав Капітан. — Я не хочу більше про це говорити.
  
  — Як хочете. А чим ми тут далі будемо займатися?
  
  — Сьогодні прибуває Леді. Шелест каже, штурм почнеться, коли складуться сприятливі обставини.
  
  Я подивився у бік Чорного Замку.
  
  — Так, — промовив Капітан. — Не так просто це буде. А може, і неможливо, навіть за підтримки Леді.
  
  — Якщо вона запитає мене, скажи їй, що я помер. Або все що завгодно, — сказав я.
  
  У відповідь з'явилася посмішка.
  
  — Але, Каркун, вона ж твоя...
  
  — Ворон, — обірвав я його. — Я знаю про нього такі речі, за які всі ми розлучимося з життям. Німий теж знає. Зайшли його куди-небудь подалі від Черепиці, поки вона не з'явилася. Нікому з нас не варто зустрічатися з Оком.
  
  — Ну, тоді і мені теж. Тому що ти мені зараз про дещо натякнув. Доведеться випробувати долю, Каркун.
  
  — Добре. Тоді не треба наводити її на сумнівні думки.
  
  — Мені здається, вона давно вже тебе забула, Каркун. Ти ж просто солдатів.
  
  
  
  ГЛАВА 38
  
  Ялівець: Штурм
  
  Леді не забула мене. Ну ніскілечки. Одразу після опівночі мене розтормошив похмурий Елмо.
  
  — Тут Шелест. По твою душу, Каркун.
  
  — А?
  
  Я нічого такого не робив, за що вона могла б розсердитися. Принаймні вже кілька тижнів.
  
  — Вона доставить тебе до Черепицю. Ти потрібен Леді. Шелест тут, щоб забрати тебе.
  
  Бачили коли-небудь, як дорослий чоловік падає в непритомність? Я — ні. Але зараз я був дуже близький до цього. Ще трохи, і мене вистачить удар. Тиск у мене підскочив до небес. Хвилини дві голова крутилася так, що я не в змозі був міркувати. Серце важко ухало. Шлунок звело від страху. Я зрозумів, що вона хоче влаштувати мені побачення з Оком, від нього не сховається жоден секрет, захований в людському мозку. І зараз я нічого не міг зробити, щоб уникнути цього. Злиняти вже пізно. Як же мені хотілося опинитися на борту корабля, що йде в Луки, разом з Лихварем.
  
  Як людина, той на шибеницю, я вийшов до килиму Шелест, сів. Коли ми піднялися в повітря і понеслися крізь холодну ніч, я поринув у свої невеселі думки.
  
  — Ти, мабуть, справив на неї коли-то сильне враження! — прокричала Шелест через плече, коли ми пролітали над Портом. — Коли вона з'явилася тут, то першим, про кого запитала, чи був ти.
  
  Я навіть зумів дещо збагнути і задати питання:
  
  — Чому?
  
  — Здається, вона знову хоче, щоб події були описані. Як під час битви за Амулет.
  
  Я спантеличено подивився на Шелест. Звідки вона це знає? Я завжди уявляв собі, що Леді дуже мало спілкується з Поваленими.
  
  Але вона сказала правду. Під час битви за Амулет Леді всюди тягала мене за собою, щоб усі події були потім точно описані. Вона не вимагала ніяких спеціальних акцентів. Фактично вона хотіла, щоб я все описав так, як бачу своїми очима. Я вловив тільки один слабкий натяк. Вона припускала, що коли-небудь її влада все звалиться, і як тільки це станеться, історики почнуть поливати її брудом. Тому Леді хотілося, щоб існувала неупереджена літопис. Я не згадував про це вже багато років. Це була одна з найбільш цікавих дивацтв, з тих, що я коли-небудь помічав за нею. Її не турбувало те, що про неї подумають люди. Але вона боялася, що історію перекроять потім під кого-небудь іншого.
  
  Спалахнула маленька іскорка надії. Може, Леді справді хоче подбати про записи. Може, мені ще вдасться прорватися. Якщо тільки вистачить спритності вислизнути від Ока.
  
  Капітан зустрів нас, коли ми сідали на північній стіні Черепиці. Ціла виставка килимів говорила про те, що всі Підвладні зібралися в замку. Навіть Найманець, який за моїми припущеннями повинен був залишитися в Курганах. Але йому тепер треба втамувати спрагу помсти. Тріщина була його дружиною.
  
  Другий погляд на Капітана дав мені зрозуміти, що він співчуває мені і хотів би щось сказати, але не вирішується. У відповідь я знизав плечима, сподіваючись ще покращити для цього відповідний момент. Не вийшло. Шелест повела мене прямо до Леді.
  
  З часу нашої останньої зустрічі вона не змінилася ні на йоту. Всі ми страшенно постаріли, а вона залишалася вічно двадцятирічної, випромінюючої пишність, з карколомними чорними волоссям і очима, в які кожен чоловік готовий був провалитися і померти. Як завжди, вона була таким джерелом казковості і чарівності, який фізично просто неможливо описати. Будь-який опис все одно не мало ніякого сенсу, так як те, що я бачив, не було справжньої Леді. Ця Леді виглядала так, як ніби чотирьох попередніх століть просто не існувало.
  
  Простягнувши руку, Леді піднялася мені назустріч. Я не міг відірвати від неї очей. Вона обдарувала мене злегка глузливою посмішкою. Усмішкою, яку я так добре запам'ятав. Як ніби у нас був якийсь загальний секрет. Я легко торкнувся її руки і з подивом виявив, що вона тепла. Далеко від неї, коли цей образ майже вже стерся в пам'яті і викликав лише неясний страх, на зразок землетрусу, я міг думати про неї лише як про щось жахливе і мертвотно-холодному. Безжальна машина для вбивства, а не живий, дихаючий, можливо, навіть вразлива людина.
  
  Вона знову посміхнулася і запросила мене сісти. Я так і зробив з прикрим почуттям, ніби перебуваю зовсім не в суспільстві найбільших лиходіїв світу. Володар теж незримо був присутній тут, простягаючи на все навколишнє свою холодну тінь.
  
  Мене не збираються зробити жертвою, тепер це стало ясно. Гвардію представляли Капітан і Лейтенант, Герцог і Сторож Харгадон теж були, але їх участь навряд чи було більше мого. Розмова в основному вели Повержені. Вони ставили запитання Капітану і Лейтенантові. Тільки одного разу питання було адресовано мені, але і те він був заданий Капітаном, спросившим щодо моєї готовності до прийому поранених з поля бою.
  
  Збори, наскільки я зрозумів, було скликано тільки з одного приводу. Штурм призначений на світанку, післязавтра. Він буде тривати до тих пір, поки Замок не буде взято або не вичерпаються наші сили.
  
  — Це місце — пробоїну в днищі корабля Імперії, — сказала Леді. — Її треба заткнути, або ми всі підемо на дно.
  
  Вона не приймала ніяких заперечень ні від Герцога, ні від Харгадона, вже пожалевших, що попросили її про допомогу. Герцог був тепер безсилий що-небудь зробити в своїх власних володіннях. Харгадон трохи краще. Головний Сторож підозрював, що як тільки з Замком буде покінчено, він залишиться без роботи. Майже ніхто з Гвардії і жоден з Повалених навіть не намагалися приховати своє презирство до дивної релігії Ялівцю. Провівши серед місцевих жителів досить багато часу, я можу сказати, що вони самі ставляться до неї рівно з тієї серйозністю, з якою Інквізитори, Сторожа і ще кілька фанатиків змушують їх це робити.
  
  Проте я сподівався, що Леді не буде поспішати, проводячи реформи, і Гвардія встигне забрати звідси ноги. Маючи справу з релігією, ти завжди граєш з вогнем. Це стосується навіть тих, кому сам чорт не брат. Релігія — це така штука, яка, одного разу постукавши в вашу двері, вже ніколи не зникне повністю. І має вона абсолютно незрозумілою, надприродною силою.
  
  * * *
  
  Наставав ранок штурму. Тотальна війна. Кинути всі сили на боротьбу з Замком, знищити його під корінь. Все, чим володіють Леді, Повержені, Чорна Гвардія і Ялівець, буде кинуто на вівтар перемоги.
  
  Наставав ранок штурму. Але все пішло зовсім не так. Володаря ніхто не попереджав, що йому слід почекати, поки ми підготуємося.
  
  Він вдарив за шість годин до призначеного часу, коли майже вся армія і всі робітники спали. Патрулював єдиний Повержений — Найманець, молодший з підручних Леді.
  
  Це почалося, коли знайомий вже міхур перевалився через стіну і заровнял розрив, залишений між терасою Лейтенанта і фортецею. Із Замку вирвалася щонайменше сотня тварюк.
  
  Найманець був насторожі. Він уже відчув зміни в Замку і очікував неприємностей. Тому він відразу ж спікірував вниз, густо посипаючи атакуючих роз'їдає пилом.
  
  Бам! Бам-бам! Замок вдарив по ньому точно так само, як раніше на його дружині. Найманець зигзагами понісся до землі. Йому вдалося уникнути гіршого, але його добряче пошарпало, і він звалився на землю, весь у диму. Килим розвалився.
  
  Цей гуркіт розбудив мене. Він розбудив всіх, зазвучав одночасно з сигналом тривоги і повністю заглушивши його.
  
  Я вибіг з госпітальної намету і побачив, як чудовиська з Замку скочуються вниз по східцях тераси. Найманець зупинив лише кілька гадин. Вони всі були оповиті тим захисним свіченням, з яким Одноокий вже зустрічався одного разу. Тварі розсіялися, долаючи шквал снарядів, які надсилали люди, що стояли в караулі. Впало ще кілька, але небагато. Вони заходилися гасити вогні, тому що, як мені здається, їх очі більше пристосовані до темряви, а не до світла.
  
  Всюди бігали люди. Одні мчали в бік ворога, інші від нього. І все на ходу натягували одяг. Робочі вдарилася в паніку і сильно заважали діям Гвардії. Багато було вбито нашими ж людьми, потрапивши під гарячу руку.
  
  Лейтенант пробивався через цей хаос, вигукуючи накази. Спочатку він знайшов розрахунки важких знарядь і наказав розгорнути їх у бік ступенів тераси. Пославши всюди посильних, він наказав усім катапультам і баллистам перенести вогонь на терасу. Це поставило мене в тупик, але тільки до того моменту, поки перша тварина не здалася на сходах, прямуючи додому з парою тел під пахвами. Шквал снарядів вдарив по чорній постаті, розірвав тіла на шматки і перетворив монстра в безформну масу.
  
  Тепер катапульти метали на терасу посудини з маслом, які розбивалися на сходах. Потім слідували запальні снаряди і масло спалахнуло. У повітрі нісся безперервний потік масла і запалювальних снарядів. Чорні гадини не прорвуться через вогонь.
  
  Ось так. А я вважав, що Лейтенант марно витрачає час, споруджуючи даремні машини.
  
  Цей чоловік знав свою справу. Майстер. Те, що він зумів так підготуватися і так швидко відреагувати, відіграло тієї ночі роль набагато більшу, ніж все, що зробили тоді і Леді і Повержені. В критичний момент Лейтенант втримав оборону.
  
  Дика сутичка почалася тоді, коли тварини виявили, що вони відрізані від Замка. Вони негайно атакували, намагаючись дістати знаряддя. Лейтенант подав сигнал молодшим офіцерам і, взявши людей з резерву, пішов на допомогу своїм людям. Йому довелося це зробити. Кожен з воїнів Замку коштував принаймні двох гвардійців, та ще у них було захисне світіння.
  
  То тут, То там найбільш хоробрі жителі Ялівцю хапали зброю полеглих солдатів і вступали в сутичку. Більшість з них заплатив найвищу ціну, але їхня самопожертва допомогло не підпустити чудовиськ до знарядь. Всім було зрозуміло — якщо вони вирвуться і віднесуть тіла, то ми програли. І скоро опинимося віч-на-віч з самим володарем Замку.
  
  З боку Черепиці пішли пари куль, розриваючи ніч жахливими фарбами. Потім з темряви виринули Шелест і Кульгавий. Вони кинули по яйцю, які вибухнули яскравим світлом та вогнем, що пролився на Замок. Кульгавий ухилився від удару, вильнув і приземлився біля мого госпіталю, вже забитого пацієнтами. Мені не можна було кидати роботу, за неї мені платили. Тому я просто відкинув полог намету, щоб можна було спостерігати.
  
  Кульгавий зійшов зі свого чарівного килима і попрямував вгору по горбу. В руках у нього був довгий, зловісно виблискує у світлі палаючого Замку меч. Від Кульгавого виходило сяйво, але не схоже на те, яким захищалися тварі. Його чаклунське світіння виявилося набагато більш могутнім. Це стало очевидно, коли він атакував ворога. Вони не могли дістати Кульгавого своєю зброєю, в той час як він розсікав їх так, як ніби вони були зроблені з свинячого сала.
  
  До того часу чорні воїни порубали як мінімум п'ять сотень людей. В основному це були робочі, але Гвардія теж несла великі втрати. І ці втрати не зменшилися навіть тоді, коли в справу вступив Кульгавий, так як він не міг управлятися більше ніж з однією твариною за раз. Наші люди намагалися утримати ворога в компактній купі, поки Кульгавий розбирався з ними по одному.
  
  У відповідь монстри спробували задушити Кульгавого масою, що їм частково вдалося, коли на нього навалилося п'ятнадцять або двадцять тіл, поховавши під собою. Бачачи таку справу, Лейтенант наказав тимчасово перенести вогонь гармат на цю копошащуюся і вируючу купу. Снаряди плюхались у саму гущу, поки не розбирали більшість тіл і Кульгавий не піднявся на ноги.
  
  Атака провалилася, банда чудовиськ спробувала юрбою прорватися на захід. Я не знаю, вони хотіли втекти зовсім або просто обійти і вдарити з тилу. Дюжина тварюк, прорвавшая нашу оборону, напоролася на Шелест і щільну завісу роз'їдає пилу. Разом з кожним монстром від пилу гинуло півдюжини робітників, але атака захлинулася. Вижило тільки п'ятеро.
  
  Цих п'ятьох зустріло небесне вікно, испускавшее холодний подих вічності. Всі вони загинули.
  
  Тим часом Шелест намагалася зберегти в повітрі рівновагу. Її переслідувала довга черга гучних ударів. Вона трималася в повітрі краще Найманця, але все одно не змогла вибратися благополучно. Вона пішла вниз і впала десь за Замком.
  
  А в самому Замку його мешканці займалися гасінням пожежі, який розпалили Шелест з Кульгавим. Вся споруда мала тепер досить жалюгідний вигляд, настільки постраждала вона від нальотів Переможених. Той похмурий, вселяє жах вигляд Замку зник. Тепер фортеця перетворилася просто в один темний стеклянистый ком. Здавалося неймовірним, що там міг ще хтось вижити. Проте це було саме так. Тварини вижили і продовжували битися. Кілька постатей у чорному з'явилися на терасі. Вони там щось зробили, і в безперервній смузі вогню, влаштованої Лейтенантом, з'явилися темні провали. Наче хтось вигриз з неї шматки. Всі гадини, які перебували на схилі, кинулися до хати, не забуваючи прихоплювати з собою траплялися по дорозі трупи.
  
  Знову отворилось крижане вікно. Його дихання лягло на щаблі тераси. Вогонь миттєво згасло. Безліч чудовиськ теж застиг на місці, а потім снарядами їх розтерли в порошок.
  
  Тварини, що залишалися в Замку, зробили те, чого я вже давно чекав з острахом. Вони пустили в хід свою бухающее чаклунство проти наших солдатів.
  
  Якщо це було не зовсім те, що переслідувало тоді Лейтенанта, Елмо, Одноокого і мене, щось дуже схоже. Коли лунав гуркіт, ніякого диму і спалахів не було. Але виникали величезні воронки, часто з скривавленими шматками, розкиданими навколо них.
  
  Все сталося так швидко, що ніхто навіть подумати нічого не встиг. Я впевнений, що навіть Гвардія побігла б, будь у неї час осмислити ситуацію. Але тепер, в такому положенні, люди були здатні лише робити те, до чого готувалися з самого прибуття в Ялівець. Вони стояли на смерть і вмирали.
  
  Кульгавий скакав по схилу як божевільний. Він полював за монстрами, не загиблими на східцях тераси. Їх було досить багато, більшість з них оточили розлючені солдати. Деяких тварин прикінчили свої ж, для яких натовпу, що зібрався навколо уцілілих фігур в чорному, були хорошою метою.
  
  На терасі знову заметушилися і забігали, збираючи установки, як та, що вже намагалися використовувати. На цей раз нікому було спікірувати на них зверху і розметати в сторони.
  
  Але тільки до тих пір, поки повз госпіталю не пробіг жахливо пом'ятий Найманець. Він тягнув килим Кульгавого.
  
  Раніше я думав, що Підвладні не можуть користуватися чужими килимами. Однак це, мабуть, не так. Тому що Найманець підняв його у повітря і знову спікірував на Замок, обрушуючи на нього пил і розпалюючи пожежа. Замок знову його збив, і, незважаючи на страшний шум і крики, я почув лайку, що посилаються Кульгавим на адресу Найманця.
  
  Бачили коли-небудь, як дитина малює пряму лінію? Не дуже прямо. Що-то, тремтливе як дитяча рука, прочертило виляющую лінію від Черепиці до Замку. Вона висіла в ночі, як якась неймовірна мотузка для сушки білизни, безперервно звиваючись, невизначеного кольору. Її кінчик викрешував іскри з обсидіану, як сталь з кременю, тільки в десять тисяч разів сильніше. В результаті на це заграва неможливо було дивитися. Моторошний блакитний світло залило всю округу.
  
  Я відклав убік інструменти і вийшов назовні, щоб краще було видно. Нутром я відчував, що за всім цим стоїть Леді, вперше вступила в дію. Вона була тут головною. Її міць перевершувала всі. І якщо Замок взагалі можна знищити, то її сила зробить це.
  
  Лейтенант, мабуть, відволікся. Його загороджувальний вогонь на терасі почав гаснути. Негайно нагору по щаблях почали дертися чорні воїни. Все тягли з собою по два, а то й по три трупи. Натовп їх родичів кинулася назустріч Кривого. Я прикинув, що вони затягли всередину десь дванадцять тел. Причому в деяких, напевно, ще жевріло життя.
  
  Там, де зброя Леді стосувалося Замку, від нього відлітали здоровенні шматки, гарячі сліпучим полум'ям. На чорному тлі стін з'явилися тонкі темно-червоні тріщини. Вони повільно розповзалися в усі сторони. Монстри, збирали чаклунські знаряддя, відступили. Їх змінили інші, які спробували боротися з наслідками атаки Леді. Безуспішно. Кілька гадин було розчавлено снарядами, пущеними з важких знарядь Лейтенанта.
  
  Кульгавий досяг вершини тераси і картинно встав на тлі палаючого Замку, високо піднявши меч. Велетень-коротун, та проститься мені такий каламбур.
  
  — За мною! — проревів Кульгавий і кинувся вниз, до Замку.
  
  До мого невимовного здивування, люди пішли за ним. Сотні людей. Я побачив, як Елмо з залишком своїх хлопців промчав вгору і зник за терасою. Навіть кілька сотень трусоватых городян вирішили приєднатися до них.
  
  Нещодавно у місті частково спливла історія Шеда. Щоправда, без жодних імен, але з сильним акцентом на те, наскільки казково їм з Вороном вдалося збагатитися. Абсолютно ясно, що ці чутки поширили в розрахунку саме на такий момент, коли для безпосереднього штурму Замку потрібно, щоб туди ринув шквал людей. І зараз магічний поклик скарбів нестримно спричинив мешканців Котурна вгору по щаблях.
  
  Із зворотного боку Замку Шелест нарешті дісталася до табору Одноокого. Він зі своєю командою, звичайно, був готовий до бою, але ще не поворухнув і пальцем. Розкопки застопорилися, коли стало ясно, що матеріал, з якого зроблений Замок, не обійти і не пробити.
  
  Шелест витягла одну з тих вогненних яєць і поклала його на обсидіан, який оголосили під час розкопок. Вона сподівалася, що зможе підточити Замку черево.
  
  Як я довідався пізніше, це і передбачалося зробити з самого початку. Правда, Шелест довелося неабияк потрудитися, щоб на своєму спаплюжений килимі дістатися до Одноокого.
  
  Бачачи, як людський потік ринув в Замок, бачачи, що стіни фортеці покинуті та зруйновані, а пожежі вже ніхто не гасить, я вирішив, що перемога за нами і залишилося зробити лише останнє зусилля. Я повернувся у свій шпиталь і продовжив різати і латати, і лише скрушно хитав головою, коли вже нічим не міг допомогти чергового пораненому. Мені дуже хотілося, щоб тут був Одноокий. Він завжди допомагав мені, і зараз мені його дуже не вистачало. Хоча я і не міг звинуватити в невмілість кишенькового Злодія, але в ньому не було того таланту, яким володів Одноокий. Невелика дещиця магії дуже часто допомагала безнадійним з моєї точки зору хворим.
  
  Крики і ревіння сповістили про те, що Наймит повернувся з місця свого чергового краху і знову кинувся на ворога. Майже слідом за ним у бійку вступили гвардійці, що розташовувалися в Котурне. Льодяника зустрів Лейтенант. Він утримав його від кидка через терасу і замість цього би розпорошив людей по периметру укріплень, почавши збирати залишилися поблизу робочих. Лейтенант почав приводити все в порядок.
  
  Все це час страшно бухающее зброю ворога працювало не перестаючи. Тепер воно почало запинатися. Удари стали нерівномірними. Лейтенант голосно вилаявся з приводу того, що килимів немає і нікому метати спопеляючий вогонь.
  
  Один килим все-таки залишався. Належав Леді. Я був впевнений, що вона в курсі подій. Але наша господиня не кидала свого зброї, своєю червоною блискавки. Повинно бути, вона відчувала, що це важливіше.
  
  А в шахті Одноокого лютий вогонь витрачав заснування Замку. Отвір повільно розширювалася. Одноокий казав потім, що тепла при цьому практично не виділялося. Як тільки Шелест вирішила, що досить велика пробоїна, вона повела своїх людей в Замок.
  
  Одноокий розповідав, що всерйоз подумував про те, щоб рушити в фортецю, але у нього виникло дуже неприємне відчуття. Він подивився, як натовп рвонулася всередину, робітники, солдати, загалом, все, і закрокував у зворотний бік, до нас. Одноокий прийшов до мене в госпіталь і за роботою просвітив мене про всі події.
  
  Через кілька секунд після його прибуття задня сторона Замку обвалився. Земля у нас під ногами затремтіла. По далекому схилу гори пронісся довгий рев падаючої громади. Дуже ефектно, але мало користі. Тварини в Замку не відчули ніякого незручності.
  
  З нашого боку, під безперервним тиском Леді, стіна почала руйнуватися.
  
  З міста продовжувала прибувати Гвардія, супроводжувана загонами переляканих людей Герцога. Лейтенант розставляв їх по позиціях. Він не дозволив більше ні єдиного людині рушити в бік Замку.
  
  З фортеці доносився лютий рев, гуркіт, дивні плями і жахливий, жахливий запах. Я не знаю, що там сталося. А може, і ніколи не дізнаюся. Але я припускаю, що навряд чи хто-небудь вийшов звідти живим.
  
  Пролунав дивний, неприродний, майже на кордоні слуху, гортанний стогін. Ще перш, ніж усвідомити, що я чую, мене всього трясло. Дуже повільно звук піднявся до звичайного рівня, швидко наростаючи по потужності. Незабаром земля під ногами вже вібрувала. Звук йшов відразу звідусіль. Через деякий час стало здаватися, що в ньому є якийсь сенс, як ніби це була чиясь неймовірно уповільнена мова. Я розрізняв якийсь ритм, немов слова вимовлялися по кілька хвилин.
  
  Одна-єдина думка. Лише одна. Володар. Він уже йшов.
  
  Мені здалося, що я навіть можу розрізнити фрази.
  
  — ???
  
  Але потім це пішло, змінившись страхом.
  
  У наметі виник Гоблін, глянув на нас і, здавалося, з полегшенням зітхнув, виявивши тут Одноокого. Він нічого не сказав, а мені так і не вдалося його ні про що розпитати. Махнувши рукою, він вийшов.
  
  Через кілька хвилин з'явився Німий. Дуже похмурий. Німий, мій товариш, розділив зі мною заборонене знання. Я не бачив його більше року. Мені дуже не вистачало його під час відвідин Черепиці. Німий виглядав вище, тонше і більш смуглявою звичайного. Кивнувши, він почав швидко говорити на мові глухонімих, знаками.
  
  — У гавані корабель під червоним вимпелом. Давайте туди, негайно.
  
  — Що?
  
  — Негайно рухайте на корабель під червоним вимпелом. Зупинятися, тільки щоб попередити, кого зустрінете зі старої Гвардії. Наказ Капітана. Обговоренню не підлягає.
  
  — Одноокий...
  
  — Я зрозумів, Каркун, — сказав він. — Гей, Німий, якого біса?
  
  — Будуть неприємності з Поваленими, — продовжував він знаками. — Цей корабель піде на Луки, там все вирішимо. Ті, хто занадто багато знають, мають зникнути. Давайте. Ми тільки збираємо стару Гвардію і відразу йдемо.
  
  Навколо було не так багато людей похилого віку. Ми з Однооким пробіглися по окрузі, сповістивши всіх, кого змогли знайти, і через п'ятнадцять хвилин гуртом рушили до Порту, всі як один, в повному подиві. Я продовжував озиратися назад. Елмо був у замку. Елмо, мій найкращий друг. Елмо, якого можуть схопити Повалені...
  
  
  
  ГЛАВА 39
  
  В бігах
  
  На борту — дев'яносто шість осіб. Всі, до кого дійшов наказ. Дюжині людина цей наказ не призначався, але ми не могли їх вигнати. Не вистачало сотні старих товаришів, членів Гвардії ще з тих часів, коли ми не думали, що опинимося за Морем Страждань. Деякі з них загинули в цій битві, деяких ми не змогли відшукати. Але серед тих, хто був відсутній, не було нікого, хто б мав небезпечним знанням. За винятком Елмо і Капітана.
  
  Я на борту. Німий, Одноокий і Гоблін теж тут. Лейтенант, збитий з пантелику більше всіх. Льодяник, Масляний, Хагоп... Список тривав і тривав. Все тут.
  
  Але не було Елмо, так само як і нашого старого. І коли Німий сказав, що ми йдемо без них, мало не піднявся бунт.
  
  — Наказ.
  
  Це було все, що він показав знаками, яких багато хто не розуміли, хоча ми вже давно ними користувалися. Вони дісталися в спадок від покинула Гвардію Душечки і були досить корисним засобом спілкування в різних ситуаціях.
  
  В той момент, коли корабель відчалив від берега, Німий дістав конверт, запечатаний особистою печаткою Капітана. Він зібрав усіх присутніх офіцерів в капітанській каюті і попросив мене прочитати листа вголос.
  
  — «Ти виявився правий щодо Переможених, Каркун, — прочитав я. — У них дійсно є підозри, і вони хочуть рушити проти Гвардії. Щоб перехитрити їх, я зробив лише те, що було в моїх силах. Я найняв корабель, щоб більшість моїх братів, що знаходяться в небезпеці, могли піти від біди. Я не зможу приєднатися до вас, тому що моя відсутність стривожить Переможених. Не втрачайте часу. Я не думаю, що зможу довго протягнути, коли вони виявлять ваше зникнення. Як ви з Гобліном вже могли переконатися, ніщо не може сховатися від Ока Леді.
  
  Я не знаю, наскільки вдасться ваш втечу. Вони погонятся за вами, тому що витягнуть з мене все, якщо тільки я не втікаю від них. Адже Я знаю достатньо, щоб навести їх на слід...»
  
  — Що відбувається, чорт візьми? — перервав мене Лейтенант. Він знав, що дехто з нас присвячено такі секрети, про які йому нічого не відомо. — Я б сказав, що час ігор в хованки і якихось секретів закінчилося.
  
  Я подивився на Німого.
  
  — Думаю, треба розповісти всім. Тоді хоч буде надія, що це знання не помре зовсім.
  
  Німий кивнув.
  
  — Справа в тому, Лейтенант, що Душечка — Біла Троянда.
  
  — Як? Але...
  
  — Так. Нам з Німим про це відомо ще з часу битви за Амулет. А першим це зрозумів Ворон. Тому він і втік. Він хотів заховати її від Леді як можна далі. Ти ж знаєш, як він її любив. Думаю, деякі теж здогадувалися.
  
  Заява не викликало фурору. Тільки Лейтенант був сильно здивований. Всі інші вже щось підозрювали.
  
  У листі Капітана, загалом, більше не було нічого особливого. Слова прощання, потім пропозицію обрати замість нього Лейтенанта. І нарешті кілька слів особисто мені.
  
  — «Здається, обставини повернулися так, що з тим вибором, про який ти говорив, доведеться почекати, Каркун. Якщо тільки вам не вдасться відірватися від Повалених і піти на південь».
  
  У мене у вухах зазвучав його сардонічний сміх, яким повинні були супроводжуватися ці слова.
  
  Одноокого цікавило, що стало з казною Гвардії. Давним-давно, вже на службі у Леді, ми загарбали ціле стан. Скриня з золотом і коштовностями. Він завжди був з нами, і в погані часи і в хороші, — наша таємна страховка на чорний день.
  
  Німий сказав, що скриня залишився в Черепиці, разом з Капітаном. Не було ніякої можливості винести його звідти.
  
  Одноокий звалився на підлогу і заплакав. Цей скриню значив для нього більше, ніж всі мінливості долі, минулі, теперішні, майбутні.
  
  На нього накинувся Гоблін. Полетіли іскри. Лейтенант уже був готовий докласти руку, коли в двері хтось протиснувся.
  
  — Краще піднімайтеся наверх, хлопці, подивіться.
  
  Він зник раніше, ніж ми встигли з'ясувати у нього, що це означає.
  
  Ми поспішили на верхню палубу.
  
  Порт вже був в парі миль позаду. Ми осідлали протягом і дрейфували геть від міста. Але світло, що йшов з боку Замку, висвітлював і Ялівець і нас так яскраво, наче це був дощовий день.
  
  Замок стояв на підставі вогняного фонтану, який бив у небо на цілі милі. В язиках полум'я тремтів величезний силует людини. Губи його ворушилися. Протяжне ехо неймовірно розтягнутих слів розносилося над Ялівцем.
  
  — ???
  
  Я не помилився тоді.
  
  Рука фігури повільно, ліниво піднялася в напрямку Черепиці.
  
  — Їм вистачило трупів, — пискнув Гоблін. — Старий негідник вибирається назовні.
  
  Люди дивились на небачене видовище з благоговійним жахом. Я теж. Виникла У мене тільки одна думка: добре, що ми встигли вчасно. В цей момент я навіть не згадав про наших товаришів, що залишилися там. Я міг думати тільки про себе.
  
  — Он, — неголосно сказав хтось. — Ой, дивіться.
  
  Над стінами Черепиці утворився куля, що світиться. Переливаючись безліччю фарб, він швидко набухал. Немов гігантська, повільно обертається місяць з кольорового скла. Коли куля відокремився від Черепиці і поплив у бік Замку, в діаметрі він мав принаймні двісті ярдів. Величезна фігура простягнула руку, намагаючись схопити його, але не змогла доторкнутися до кулі.
  
  Я захихотів.
  
  — Що тут веселого, чорт забирай? — вигукнув Лейтенант.
  
  — Просто подумав, як себе почуває населення Ялівцю при вигляді усього цього. Вони ніколи не стикалися з чаклунством.
  
  Куля з кольорового скла рухався все далі і далі. Тут він повернувся іншою стороною, і я побачив те, чого не помічав раніше. Особа Леді. Її величезні блискучі очі дивилися прямо на мене, викликаючи в грудях майже фізичний біль.
  
  — Я не зрадив тебе, — промовив я. Слова вирвалися мимовільно. — Це ти зрадила мене.
  
  Готовий присягнутися чим завгодно, ми спілкувалися з нею якимось чином. Очі сказали мені, що вона мене почула. У них промайнула біль від висловленого звинувачення. Потім обличчя знову відвернувся, і більше я його не бачив.
  
  Куля вплыл у вогняний фонтан і розчинився в ньому. Мені здалося, що я знову почув протяжний голос.
  
  — ???
  
  — Там, дивіться туди, — сказав той же чоловік, і всі повернулися до Черепиці.
  
  А над стіною, там, звідки Леді почала рухатися до свого чоловіка, з'явилося ще одне заграва. Деякий час я не міг нічого розібрати. Світло рухався в нашу сторону, виляючи, піднімаючись і опускаючись.
  
  — Це килим Леді, — знаками показав Німий. — Я його бачив раніше.
  
  — Але хто?..
  
  Адже в Черепиці не залишалося нікого з тих, хто міг на ньому літати. Всі Підвладні були біля Чорного Замку.
  
  Килим полетів швидше. Хитка нестійкість змінилася все зростаючою швидкістю. Він рухався до нас, все швидше і швидше, опускаючись нижче й нижче.
  
  — Хтось, хто не вміє керувати, — припустив Одноокий. — Хто-то вб'ється, якщо...
  
  Він мчав просто на нас, не більш ніж у п'ятдесяти футів над водою. Корабель почав розвертатися, щоб обігнути останній мис, преграждающий шлях у відкрите море.
  
  — Може, його послали, щоб вдарити по нас, — сказав я. — Як снаряд. Щоб не дати нам піти.
  
  — Ні, — заперечив Одноокий. — Килими — дуже тонка річ. Дуже важко їх робити і зберігати. А той, що належав Леді, — останній з тих, що залишилися. Якщо знищити його, то навіть Леді доведеться йти додому пішки.
  
  Килим знизився до тридцяти футів. Він швидко збільшувався в розмірах, вже було чути його трепет. Він мчить не менше ста п'ятдесяти миль в годину.
  
  Ось він. Розриваючи такелаж, килим шарпнувся об щоглу, закрутився і вдарився об воду в півмилі від нас. Він підстрибнув угору, як летить плоский камінь, вдарився знову, відскочив і врізався в берегову скелю. Звільнилася зачароване енергія народила фіолетову спалах.
  
  Ніхто не вимовив ні слова. Тому що коли килим рвав корабельні снасті, перед нами промайнуло обличчя вершника.
  
  Капітан.
  
  Хто знає, що він хотів зробити? Наздогнати і приєднатися до нас? Можливо. Я підозрюю, що він піднявся на стіну Черепиці, щоб вивести килим з ладу. Тоді ніхто не зміг би погнатися за нами. Може бути, сам він хотів потім кинутися вниз зі стіни, щоб не піддаватися допиту. А можливо, він досить часто бачив килими в дії, щоб у нього з'явилася ідея скористатися ним самому.
  
  Не важливо. Йому вдалося. Килимом не скористаються, щоб відправитися за нами в погоню. І він не постане перед Оком.
  
  Але Капітан не досяг своєї власної мети. Він загинув на Півночі.
  
  Цей політ і смерть Капітана надовго відвернули нас від всього іншого. Тим часом корабель рухався далі, і незабаром Ялівець разом з північною частиною долини сховалися за мисом. Заграва над Чорним Замком все ще стояло, його пекельний вогонь затуляв зірки, але воно повільно осідало. Насувається світанок перебивав його сяйво. І коли над світом, сповіщаючи чиє-то поразка, пролунав жахливий крик, ми вже не змогли визначити переможця.
  
  Але для нас відповідь на це питання, загалом-то, не грав ніякої ролі. І Леді і її довго почивавший суджений все одно почнуть за нами полювання.
  
  Ми вийшли в море і повернули на південь. Матроси, лаючись, міняли порваний такелаж. Всі члени Гвардії, хто де, сиділи наодинці зі своїми думками. І тільки тепер я дійсно почав хвилюватися за що залишилися в місті товаришів.
  
  Після довгої служби у нас з'явилося два дні байдикування. Ми сумували за всіма покинутим братам. Але по Капітану особливо. Кожен з нас по черзі поминав його добрим словом. Він був главою сімейства, патріархом, нашим спільним батьком.
  
  ГЛАВА 40
  
  Луки: У пошуках виходу
  
  Пристойна погода і гарний вітер донесли до нас Лугів досить швидко. Капітан корабля був задоволений. За його клопіт йому було добре заплачено вперед, але він усіма силами намагався приховати своє настільки неналежне прекрасний настрій. Ми були не кращими пасажирами. Одноокий страшенно боявся води і був постійною жертвою морської хвороби. До того ж він наполягав, щоб усім навколо було так само страшно і погано, як йому. Вони з Гобліном не переставали чіплятися один до одного, незважаючи на погрози Лейтенанта викинути обох на поживу акулам. Лейтенант сам був у такому поганому настрої, що ця парочка практично не приймала його слова всерйоз.
  
  У відповідності з волею Капітана ми обрали Лейтенанта командиром, а Льодяника — його заступником. На його місці мав бути Елмо... Ми не називали Лейтенанта Капітаном. Для такої жалюгідної компанії це виглядало смішним. Нас було недостатньо навіть для того, щоб організувати стерпну вуличну банду.
  
  Остання з Вільних Гвардий Хатовара. Четырехвековое братство, стародавні традиції виродилися до такого стану. Банда в бігах. Нісенітниця якась. Не так все це, неправильно. Великі подвиги наших попередників гідні кращих послідовників.
  
  Скриня зі скарбами втрачено, але Аннали якось самі собою опинилися на кораблі. Напевно, їх прихопив з собою Німий. Для нього вони були майже настільки ж важливі, як і для мене. У ніч перед нашим приходом Луки я читав солдатам з «Книги Скорботи», в якій описана історія Гвардії після її розгрому в битві за Спеку, що в Норселе. У той раз вціліло тільки сто чотири людини, але Гвардія відродилася.
  
  Вони були до цього не готові. Біль ще не вщухла. І я закінчив, не дочитавши до половини.
  
  Луки справляли приємне враження. Справжнє місто, а не млява скеля, як Ялівець. Ми зійшли з корабля, не маючи практично нічого, крім своєї зброї і тих грошей, що виявилися при нас у Ялівці. Люди дивилися на нас з тривогою і обуренням, але ніхто не боявся, тому що ми були недостатньо сильні, щоб у разі чого влаштувати розбирання, якщо місцевий Принц побажає прогнати нас геть. Троє чаклунів були нашою головною цінністю. Лейтенант з Льодяником сподівалися, що з їхньою допомогою нам вдасться провернути що-небудь і сісти на наступний корабель, щоб рушити далі, в надії повернутися на південне узбережжя Моря Страждань. Хоча для того, щоб це зробити, нам доведеться пройти по землях, що належать Леді. Я б волів просунутися далі, вниз по узбережжю, заплутати сліди і засісти там. Принаймні, доти, поки армія Леді не виявиться занадто близько. Якщо вона взагалі тут коли-небудь виявиться.
  
  Леді. Я не переставав думати про неї. Швидше за все, її війська зараз приймають присягу на вірність Володарю.
  
  Через кілька годин прогулянки по березі ми виявили Лихваря і Кеглю. Лихвар прибув всього за два дні до нас, потрапивши на переході морем в погану погоду. Лейтенант тут же накинувся на Кеглю.
  
  — Де тебе носить, чорт забирай? — Кегля напевно перетворив своє доручення просто у тривалу відпустку. На нього це було схоже. — Ти повинен був повернутися, коли...
  
  — Я не міг, сер. Я є свідком у суді у справі про вбивство. До закінчення процесу не можу покинути місто.
  
  — Вбивство?
  
  — Звичайно. Ворон мертвий. Ростик каже, ви це знаєте. Ну, ми все зробили так, що цей хлопець, Вол, прийняв вогонь на себе. Тільки нам тепер треба вештатися тут і тримати його на гачку.
  
  — Де він? — запитав я.
  
  — У в'язниці.
  
  Лейтенант гарненько його пропісочив, обсипаючи погрозами і лайкою, в той час як випадкові перехожі нервово дивилися на двох крутих хлопців, що ображають один одного на всіх можливих мовах.
  
  — Треба відійти в сторону, — сказав я. — І давайте тихше. У нас і так вистачає неприємностей, щоб ще привертати зайву увагу. Лейтенант, якщо ви не заперечуєте, я б хотів поговорити з Кеглів. Може бути, ми придумаємо що-небудь. Кег, давай зі мною. І ви теж. — Я тицьнув пальцем у Німого, Гобліна і Одноокого.
  
  — Куди ми йдемо? — запитав Кегля.
  
  — Куди хочеш. Де можна поговорити. Серйозніше.
  
  — Гаразд. — Задавши хороший темп, він повів нас геть, бажаючи якомога швидше розлучитися з Лейтенантом. — Це правда? Все, що там сталося? Капітан загинув і все інше?
  
  — Дуже навіть, чорт забирай, щоб бути правдою!
  
  Він похитав головою, вражений думкою про загибель Гвардії.
  
  — Що ти хочеш дізнатися, Каркун? — нарешті запитав він.
  
  — Все, що ти тут з'ясував. Особливо що стосується Ворона. І про цього хлопця, Азе. І про господаря таверни.
  
  — Шед? Я бачив його на днях. Принаймні, мені так здалося. Тільки потім зрозумів, що це він. Він був одягнений незвично. Да-а. Ростик сказав, що він ушився. І Аза теж. Але його, я думаю, можна знайти. А ось Шеда... Слухай, якщо він тобі дійсно так потрібен, почни шукати там, де я його бачив.
  
  — Він тебе помітив?
  
  Ця думка виявилася для Кеглі несподіваною. По всій видимості, вона як-то не виникала у нього в голові. Іноді він буває не дуже кмітливим.
  
  — Не думаю.
  
  Ми прийшли в таверну, заповнену іноземними матросами. Тут говорили на всіх мовах, і народ був такий обдертий, як і ми. Ми сіли за стіл і перейшли на мову Міст-Коштовностей. Кегля погано говорив на ньому, але все розумів. Сумніваюся, що хтось міг зрозуміти, про що ми говорили.
  
  — Ворон, — сказав я. — Ось про кого я хочу знати все, Кегля.
  
  Він розповів нам історію, яка майже відповідала тому, що говорив Аза, тільки не таку гладку, яку можна очікувати почути від очевидця.
  
  — Ти все ще думаєш, що він це підстроїв? — запитав Одноокий.
  
  — Ага. Це наполовину здогад, але мені здається, що все було саме так. Може бути, коли ми подивимося це місце, я зміню свою думку. Хлопці, а ви зараз не можете сказати, в місті він чи ні?
  
  Вони схилили один до одного голови і через секунду видали негативну відповідь.
  
  — Без будь-якої належної йому речі, — промовив Гоблін, — ніяк. А у нас нічого немає.
  
  — Кегля, а що щодо Душечки? І корабля Ворона?
  
  — М-М?
  
  — Що стало з Душечкою після ймовірної смерті Ворона? Що стало з його кораблем?
  
  — Щодо Душечки я не знаю. А корабель стоїть в доці.
  
  Ми всі переглянулися.
  
  — Цей корабель не можна залишати просто так, якщо ми хочемо вирватися за кордон. І папери, про які я вам говорив. Аза нічого не зміг про них сказати. Їх потрібно відкопати. Це єдиний шанс позбутися від Леді.
  
  — Якщо вона ще існує, — зауважив Одноокий. — А якщо Володар вирвався, то вони і гроша ламаного не варті.
  
  — Навіть і не думай про це. — Без всяких на те підстав я чомусь був упевнений, що перемогла Леді. В основному, я впевнений, мені просто так хотілося. — Кегля, сьогодні підемо на цей корабель. Так що щодо Душечки?
  
  — Я вже сказав, не знаю!
  
  — Тебе посилали пошукати і її теж.
  
  — Так, але вона ніби випарувалася.
  
  — Випарувалася? Як?
  
  — Не каркай, Каркун, — сказав Одноокий, відповідаючи на енергійні жести Німого. — Тепер це байдуже. Інша річ — коли?
  
  — Гаразд. Так коли, Кегля?
  
  — Не знаю. З ночі, за день до того, коли помер Ворон, її ніхто не бачив.
  
  — Бінго, — тихо промовив Гоблін з якимось благоговінням. — Чорт тебе забирай, Каркун, твоя інтуїція тебе не підвела.
  
  — Що? — стрепенувся Кегля.
  
  — Вона не могла зникнути заздалегідь, якщо тільки не знала, що станеться.
  
  — Кегля, — сказав я, — ти був там, де вони жили? Я маю на увазі, всередині.
  
  — Ага. Але хтось забрався туди до мене.
  
  — Що?
  
  — Все було чисто. Не було нічого. Я питав господаря. Він сказав, що вони не виїжджали, але заплатили ще за місяць вперед. Виглядає так, ніби хтось знав, що Ворон відкинув ковзани, і вирішив почистити його житло. Думаю, це був Аза. Він пропав відразу після цього.
  
  — А ти що зробив?
  
  — Що? Я подумав, що вам, хлопці, Вол в Ялівці зовсім не потрібен, і ми повісили на нього вбивство Ворона. Їх бійку бачила купа людей. Може, цього буде достатньо, щоб переконати суд в тому, що ми дійсно бачили те, про що говоримо.
  
  — А ти зробив що-небудь, щоб вистежити Душечку?
  
  Кеглі нічого було сказати. Всі інші обмінялися роздратованими поглядами.
  
  — Я говорив Елмо, — пробурчав Гоблін. — Не треба було його посилати.
  
  — Але якого біса, взагалі-то, тебе це так хвилює, Каркун? — вигукнув Кегля. — Тобто, я хочу сказати, все це здається зовсім зайвим.
  
  — Слухай, Кегля, так це або не так, але коли Підвладні рушили на нас, вони штовхнули нас на протилежний бік. Тепер ми «Біла Троянда», хочемо ми того чи ні. І вони погонятся за нами. Єдине, що потрібно повстанцям, це Біла Троянда. Так?
  
  — Так. Якщо вона існує насправді.
  
  — Існує. Біла Троянда — це Душечка.
  
  — Та ну тебе, Каркун, вона глухоніма.
  
  — Але вона ж одночасно і магічний Нуль-центр, — зауважив Одноокий.
  
  — А?
  
  — Чаклунство навколо неї не діє. Ми помітили це ще в Амулеті. І якщо все буде нормально, цей ефект з віком буде ставати сильнішими.
  
  Я не пам'ятав нічого дивного в поведінці Душечки в Амулеті, але розсудливо промовчав.
  
  — Про що ти говориш?
  
  — Я тобі розповідав. Деякі люди — негативні. Замість здібностей до чарів у них інший талант. Ніяке чаклунство навколо них не діє. Тільки в цьому разі в існуванні Білої Троянди є якийсь сенс. Як може глухий і німий дитина перемогти Леді або Володаря на їх власній землі? Тримаю парі, що й первісна Біла Троянда не могла цього зробити самостійно.
  
  — Я не знаю. Нічого вартого уваги її силу або відсутності такої в історії не згадувалося.
  
  — Тому це ще важливіше, знайти її.
  
  Одноокий кивнув.
  
  Кегля був абсолютно збитий з пантелику. Зробити це з ним зовсім не важко, подумав я.
  
  — Якщо навколо неї не діє чаклунство, — пояснив я йому, — треба просто знайти її і не відходити ні на крок. Тоді нам не страшні ніякі Повержені.
  
  — Не забудь, що у них ціла армія, яку вони пошлють проти нас, — сказав Одноокий.
  
  — Якщо вони так завелися... О господи.
  
  — Що таке?
  
  — Елмо. Якщо його не вбили, то він знає достатньо, щоб вся Імперія рознюхала, де ми. Може, навіть не стільки за нас, скільки з-за того, що ми приведемо до Душечке.
  
  — І що ж нам робити?
  
  — А чого ви на мене дивитеся?
  
  — Так, схоже, ти, Каркун, єдиний, хто знає, що тут відбувається.
  
  — Ну гаразд. Я спробую. Спочатку треба з'ясувати щодо Душечки і Ворона. Особливо Душечки. І треба знову виловити Шеда з Азою. Може, вони щось знають. Треба пошевеливаться і тікати звідси, поки нас не приперли до стінки. І не сваритися з місцевими. Треба сісти і обговорити все з Лейтенантом, викласти карти, розповісти все і всіх, а потім вже точно вирішити, що робити.
  
  
  
  ГЛАВА 41
  
  Луки: Корабель
  
  По всій видимості, наш корабель був останнім з тих, кому вдалося покинути Ялівець. Ми чекали наступного судна, щоб дізнатися які-небудь новини. Нікого. Команда з нашого корабля теж підклала нам свиню. Вони шарпали мовами на кожному розі, і скоро нас вже облягали місцеві, намагаючись з'ясувати про долю своїх родичів у Ялівці, і міське начальство, стурбоване тим, що банда втікачів могла забезпечити їм неприємності. З усім цим розбиралися Лейтенант з Льодяником. Боротьба за виживання лягла на плечі інших.
  
  Після півночі всі троє чаклунів, плюс Олійний, Кегля, Лихвар і я кралися вздовж кромки води. Доводилося вивертатися від поліцейських патрулів. Зустрічей з ними ми уникали з допомогою Одноокого, Гобліна і Німого. Особливо корисний Гоблін. У нього було заклинання, яким він міг присипляти людей.
  
  — Ось він, — прошепотів Кегля, показавши на корабель Ворона.
  
  Я вже спробував з'ясувати, як оплачується стоянка цього судна. Безуспішно.
  
  Це був гарний, великий корабель. Навіть у темряві видно, що він новий. На борту горіли тільки звичайні вогні, носової, топовий, бортові і вогонь на трапі, де самотньо стояв нудьгуючий матрос.
  
  — Одноокий?
  
  — Не знаю, — похитав він головою.
  
  Я опитав інших. Ні Німий, ні Гоблін теж не помітили нічого незвичайного.
  
  — Ну гаразд. Гоблін, давай за справу. Заодно і перевіримо, так?
  
  Він кивнув. Якщо Серденько на борту, його заклинання на вартового не подіє.
  
  Тепер, коли всі почали розділяти мої підозри щодо того, що Ворон живий, сам я почав ставити їх під сумнів. Я не бачив жодного сенсу в тому, що Ворон досі не вислизнув куди-небудь на своєму дуже дорогому кораблі. Хоча б на острови.
  
  Ці острови притягували мене. Я думав, ми могли б захопити якийсь корабель і рвонути туди. Хоча треба мати когось, хто б знав дорогу. Острови були далеко в морі, і регулярної торгівлі з ними не велося. А навмання туди не дістатися.
  
  — Все, — сказав Гоблін. — Він відрубався.
  
  Матрос звалився на складне сидіння. Його руки повисли на поручнях, а голова впала на руки.
  
  — Ні Душечки, — сказав я.
  
  — Ні Душечки.
  
  — А хто тут ще?
  
  — Нікого.
  
  — Тоді йдемо. Пошевеливаться і не шуміти.
  
  Ми перетнули причал і взбежали по трапу. Матрос ворухнувся. Гоблін доторкнувся до нього, і той впав як мертвий. Потім наш чаклун кинувся на корму. Повернувшись, він кивнув.
  
  — Внизу ще вісім осіб, сплять. Я їх виключив. Вперед.
  
  Ми почали з найбільшою за розмірами каюти, припустивши, що вона належить господарю. Ми не помилилися. Вона розташовувалася в кормі, там, де зазвичай знаходиться капітанська каюта, і була розділена на частини. В одній з них я знайшов речі, за якими зрозумів, що її займала Душечка. На стороні Ворона ми знайшли вимазану в землі одяг. У каюті було досить пилу, щоб зрозуміти, що вже кілька тижнів тут ніхто не з'являвся.
  
  Паперів, які я шукав, ми не знайшли.
  
  Але ми знайшли гроші. І досить солідну суму. Вони були спритно заховані, але нюх Одноокого на такі речі просто незрівнянний. Ми витягли зі схованки скриньку, набитий сріблом.
  
  — Я так розумію, якщо Ворон мертвий, то вони йому ні до чого, — заявив Одноокий. — А якщо ні, тоді що ж, вони дуже потрібні його старим приятелям.
  
  Монети були якимись дивними. Уважно вивчивши їх, я зрозумів, у чому полягала ця дивина. Вони були точно такими ж, як ті, що Шед отримав в Замку.
  
  — Ну-ка, понюхай, — сказав я Одноокий. — Вони з Чорного Замку. Подивися, вони нормальні?
  
  — Абсолютно. Чисте срібло, — захихотів він.
  
  — Хм...
  
  Забираючи гроші, я не відчував ніяких коливань. Ворон добув їх злочинним шляхом. Нечесні гроші варті того, щоб прихопити їх. Гроші не пахнуть, як кажуть у Ялівці.
  
  — Всі сюди, у мене ідея.
  
  Я обернувся в бік кормового вогню. Там, через скляний ілюмінатор, було видно причал.
  
  — Що ви так зациклилися на цих грошах? А чому б не забрати весь цей чортів корабель? Якщо Ворон мертвий або робить вигляд, що мертвий, що він зможе зробити? Ми можемо перетворити його в наш штаб.
  
  Гобліну така ідея сподобалася. А Одноокий — ні. В основному тому, що це знову пов'язане з водою.
  
  — А що з командою? — запитав він. — Що робити з начальником гавані, його людьми? Закон на їх стороні. Вони спустять на нас всіх собак.
  
  — Можливо. Але я думаю, ми з цим упораємося. Ми передвинем корабель і замкнемо всю команду. Скаржитися буде нікому. А якщо ніхто не скаржиться, яке до цього діло начальнику гавані?
  
  — Але на борту не весь екіпаж. Хтось з них зараз в місті.
  
  — Ми сцапаем їх, коли вони повернуться. Чорт, хлопець, та кращого варіанту оперативно змотатися звідси в разі чого просто не придумати. Та й де швидше за все з'явиться Ворон?
  
  Одноокий припинив чинити опір. Він дивовижно ледачий. Крім того, за його очах я прочитав, що він думає вперед мене.
  
  — Краще порадитися з Лейтенантом. Він розбирається в кораблях.
  
  Зате Гоблін розбирався в Одноглазом.
  
  — Забудь про мене, якщо ти вирішив почати піратствували, — сказав він. — Пригод з мене досить. Я хочу додому.
  
  Вони завелися, почали сперечатися, і дуже голосно. Треба було їх заткнути,
  
  — Давайте краще подумаємо, як нам простягнути наступну пару днів, — прогарчав я. — Чим ми займемося пізніше, будемо думати потім. Так. У нас є одяг Душечки і Ворона. Тепер, хлопці, ви зможете їх знайти?
  
  Вони поєднали голови. Після короткої дискусії Гоблін заговорив:
  
  — Німий думає, що зможе. Складність в тому, що йому доведеться йти по сліду, як собаці. Пройти всюди, де був Ворон. Аж до того моменту, як він помер. Чи не помер. Якщо не помер, то туди, де він зараз.
  
  — Але це... Чорт, вам знадобиться пара місяців.
  
  — Люди багато часу проводять без руху, Каркун. Німий це заощадить час.
  
  — Все одно повільно.
  
  — Все, що є. Якщо тільки він сам не напорется на нас. Чого він, можливо, не в змозі зробити.
  
  — Добре, добре. А як щодо корабля?
  
  — Запитай Лейтенанта. Давай спробуємо ще пошукати твої чортові папери.
  
  Паперів не було. Одноокий не знайшов нічого, що б було заховано. Якщо я хотів простежити шлях цих паперів, треба було починати з команди. Хтось з них повинен був допомагати Ворону виносити їх на берег.
  
  Ми зійшли корабля. Гоблін з Лихварем вибрали гарне місце, звідки можна було стежити за посудиною. Німий з Масляним пішли по сліду Ворона. Решта рушили назад і розбудили Лейтенанта. На його думку, ідея щодо захоплення корабля була непоганою.
  
  Він ніколи особливо не симпатизував Ворону. Мені здалося, їм рухали не тільки суто практичні міркування.
  
  ГЛАВА 42
  
  Луки: Утікач
  
  По Лугах швидко рознеслися чутки і найнеймовірніші історії. Шед почув про кораблі з Ялівцю через кілька годин після його прибуття. Ця новина його оглушила. Чорна Гвардія втекла? Розбита власними господарями? Повна нісенітниця. Так що ж, чорт забирай, відбувається?
  
  Мама, Сал, його друзі, що сталося з ними? Якщо чутки вірні хоча б наполовину, це означає, що у Ялівці панує повне розорення. Битва з Чорним Замком поглинула місто.
  
  Йому відчайдушно захотілося піти відшукати кого-небудь і розпитати про своїх. Але Шед придушив порив. Він повинен забути про свою батьківщину. Знаючи Каркуна і його банду, все це взагалі могло бути підлаштовано лише з метою викурити Шеда.
  
  Цілий день він ховався в своїй кімнаті, обдумуючи становище, поки не прийшов до висновку, що нічого не повинен робити. Якщо Гвардія рятується втечею, то вона незабаром відбуде. Її колишні господарі пустятся в погоню.
  
  А потрібен він сам Переможеним? Немає. Він з ними ніби не сварився. А до його злочинів їм немає ніякого діла. Залишаються тільки Сторожа... Шед подумав про гниющем у в'язниці Волі, якого звинуватили у вбивстві Ворона. Цього він не зовсім розумів, але занадто нервував, щоб розібратися краще. Порівняно з виживанням Маррона Шеда відповідь на це питання рівно нічого не значив.
  
  Після денного усамітнення Шед вирішив продовжити пошуки місця, де можна зайнятися бізнесом. Він шукав компаньйона серед власників таверн, в надії зайнятися знайомим йому справою.
  
  Треба знайти краще місце. Таке, щоб не опинитися потім в боргах, як з «Лілією». Кожен раз, коли він згадував про свою «Лілії», їм опановувала туга по дому. Ностальгію викликало те безвихідну самотність, яке він тепер відчував. Все своє життя він був один, але не самотній. Вигнання коштувало Шеду тяжких душевних мук.
  
  Він йшов по вузькій, темній вулиці, пробираючись вгору по бруду, залишеної нічним дощем, коли що-то, проскочившее в боковому зорі, змусило його похолодеть. Він зупинився і розвернувся так різко, що збив з ніг іншого пішохода. Допомагаючи людині піднятися і розсипаючись в вибаченнях, Шед вдивився в темряву алеї.
  
  — По-моєму, уяву пожартувало наді мною, — пробурмотів він, розлучившись з потерпілим.
  
  Але внутрішній голос говорив йому зовсім інше. Він бачив. І чув, як голосно прозвучало його ім'я. Шед вступив у темний отвір між будинками. Його ніхто не чекав.
  
  Пройшовши ще квартал, Шед нервово розсміявся, намагаючись переконати себе, що все-таки це була гра уяви. Та і якого біса тварям із Замку робити в Лугах? Їх розгромили... Але хлопці з Чорної Гвардії, які втекли сюди, теж не знають цього напевно. Вони змоталися ще до закінчення битви. І вони просто сподіваються, що перемогли їх колишні господарі, тому що інша сторона ще гірше.
  
  Ні, він дурень. Ну як тварини могли сюди дістатися? Жоден капітан не взяв би з собою подібних виродків.
  
  — Шед, ти марно изводишь себе з-за нічого.
  
  Він увійшов в таверну під назвою «Рубіновий Стакан», господарем якої був чоловік на ім'я Селькірк. Господар того місця, де жив Шед, порекомендував йому звернутися сюди.
  
  Розмова їх виявився плідним. Домовилися, що завтра ввечері Шед зайде знову.
  
  Шед зі своїм передбачуваним партнером пили пиво. Пропозиції Шеда здалися Селькирку вигідними, і тепер він намагався продати «Рубіновий Стакан» цілком.
  
  — Нічні справи підуть в гору, як тільки закінчиться ця паніка.
  
  — Паніка?
  
  — Ага. Тут, в окрузі, пропало кілька людей. Минулого тижня — п'ять або шість. Після настання темряви. Зовсім не схоже на місцеві банди. Тому люди залишаються вдома. Зараз у нас вночі набагато тихіше звичайного.
  
  Температура, здавалося, підскочила до сорока. Шед сидів прямий як дошка, з порожніми очима. Як змії з-під каменя, почали виповзати старі страхи. Рука потягнулася до амулету, захованому під сорочкою.
  
  — Гей, Марроне, в чому справа?
  
  — Все як у Ялівці, — сказав він, навіть не думаючи про те, що вимовляє слова вголос. — Але там були тільки мертві. Але вони хотіли живих. Треба йти.
  
  — Шед, та що сталося, чорт візьми?
  
  Тут він отямився.
  
  — О, пробач, Селькірк. Да-а. Все добре, але спочатку мені треба дещо зробити. Дещо перевірити.
  
  — Що?
  
  — Тебе це не стосується. У нас з тобою все в порядку. Можна починати. Завтра я перевезу сюди свої речі і ми все владнаємо. Просто дещо мені необхідно зробити негайно.
  
  Майже бігом він вийшов з таверни. Він зовсім не знав, що треба робити, куди бігти. І він не був упевнений, що вже не збожеволів на чорних створіння. Але одне він знав напевне. Те, що відбулося в Ялівці, повториться в Лугах. І станеться це набагато швидше, якщо гадини зайнялися збором тел самостійно.
  
  Він знову помацав амулет, подумавши про те, наскільки він зможе його захистити. Мав він ще якусь силу? Чи ні?
  
  Він поспішав додому, до себе в будинок, де знімав кімнату. Люди там терпляче ставилися до його розпитувань, будучи в курсі, що Шед не місцевий. Він питав про Вороні. Про це вбивство говорило все місто. Його здійснив іноземний поліцейський. Так сказали його ж власні люди. Але ніхто нічого не знав конкретно. Очевидців смерті Ворона, за винятком Ази, не було. А Аза — у Ялівці. Напевно, вже мертвий. Адже Чорної Гвардії не потрібні зайві свідки.
  
  Швидкоплинний порив зв'язатися із залишками Гвардії пропав. Вони цілком могли розправитися і з Шедом. Так що доведеться розбиратися самому.
  
  І почати треба, схоже, з того місця, де вбили Ворона. Хто знає, де це сталося? Аза. Але Азу не дістати. Хто ж ще? Як щодо Вола?
  
  Шеда пересмикнуло. Віл був уособленням того страху, який переслідував Шеда ще вдома, у Ялівці. Хоча Вол зараз і сидить у клітці, але все одно Шед звик його боятися. Чи зможе він постати перед цією людиною?
  
  І скаже чи є цей тип що-небудь корисне?
  
  Знайти Вола не становить праці. Головна в'язниця завжди залишається на своєму місці. Чи вистачить Шеду мужності зустрітися з ним, навіть по різні сторони грат, це інше питання. Але адже все місто зараз в небезпеці.
  
  Шед мучився. Почуття провини розривало його на частини. Він накоїв таких справ, що тепер просто не знаходив собі місця. Вчинені ним злочини не залишали ніякої надії на прощення. Хоча як раз зараз він міг спробувати щось зробити...
  
  — Не будь дурнем, Марроне Шед, — сказав він самому собі. — Чого ти так розхвилювався. Луки самі про себе подбають. Треба рухатися далі, в інше місто.
  
  Але щось більш глибинне, ніж боягузтво, сказало йому, що він не зможе втекти. І навіть не просто від самого себе. Тварюки з Чорного Замку з'явилися в Лугах. І двоє людей, що мали відношення до Замку, теж були тут. Це не міг бути простим збігом. Припустимо, він побіжить далі. Що утримає монстрів від того, щоб піти за ним, куди б він не рушив?
  
  Він зв'язався з дияволом. Спинним мозком Шед відчував, що повинен нитка за ниткою розплутати ту мережу, в яку потрапив.
  
  Він відсунув звичайного, повсякденного, боягузливого Шеда в бік і вивів вперед того Шеда, який брав участь у полюванні на Крага і в результаті сам убив свого мучителя.
  
  На наступний день Шед вже не пам'ятав ту нісенітницю, яку він ніс, щоб прорватися у в'язницю, проте це марення зробив свою справу і проклав йому шлях до Вола.
  
  Інквізитор ні на йоту не втрачав присутності духу. З дикою лайкою він наблизився до грат, плюнув у бік Шеда і пообіцяв йому саму болісну смерть.
  
  — Та ти більше ніколи нікого не покараєш, — заперечив йому Шед. — Хіба тільки місцевих тарганів. Так що мовчи і слухай. Забудь про те, ким ти був, і подумай, де ти зараз. Я — твоя єдина надія вибратися звідси.
  
  Шед здивувався. Знайшов би він собі хоч половину тієї сміливості, яку виявляв зараз, якби між ними не було решітки?
  
  Обличчя Вола прийняло безпристрасне вираз.
  
  — Говори.
  
  — Не знаю, що ти тут чув, а що ні. Напевно, нічого. Після того, як ти відбув з Ялівцю, туди прийшла інша Гвардія. Всі вони захопили. Їх Леді теж з'явилася в місті, і взагалі всі, хто тільки можна. Вони штурмували Чорний Замок. Я не знаю, що там сталося, але схоже, місто змели з лиця землі. Під час бійки хлопці з Гвардії схопили корабель і змоталися звідти. Вони думають, що їх господарі накинуться на них. За що, я не знаю.
  
  Замислившись, Вол втупився на Шеда.
  
  — Це правда?
  
  — Я все чув з других рук.
  
  — Це виродки з Гвардії запроторили мене сюди. Замурували. Ми з Вороном тільки побилися. Прокляття, нехай він сам трохи мене не вбив.
  
  — Ворон мертвий. — Шед переказав те, що бачив Аза. — Я здогадуюся, хто його вбив і як. Мені тільки треба знати, де це сталося. Тоді я зможу переконатися. Якщо ти мені розкажеш, я постараюся витягти тебе звідси.
  
  — Я знаю тільки приблизно. Знаю, де ми зіткнулися і куди вони з Азою посунули, коли втекли. А навіщо тобі?
  
  — Мені здається, гадини із Замку чимось заразили Ворона. Типу насіння. Напевно, тому він і помер. Як людина, який приніс у Ялівець зародок Замку.
  
  Вол насупився.
  
  — Так, — сказав Шед. — Звучить непереконливо. Але слухай далі. Я бачив на днях одного з чудовиськ. Він стояв зовсім поруч і дивився на мене. Так! Я знаю, як вони виглядають, тому що бачив раніше. І ще почали зникати люди. Поки небагато, недостатньо для того, щоб зчинився великий гвалт. Але цього вистачило, щоб люди злякалися.
  
  Вол відійшов у глиб камери і сів на підлогу, спершись спиною об стіну. Більше хвилини він просто мовчав. Шед почав нервувати.
  
  — Навіщо тобі це треба, хлопче?
  
  — Віддаю борг. Вол, Чорна Гвардія якийсь час тримала мене своїм бранцем. Я дізнався про це Замку купу всього. І ніхто навіть не здогадується, наскільки це було жахливо. Замок виявився воротами в пекло. І через них чудовисько на ім'я Володар збиралося з'явитися в нашому світі. Я допоміг Замку зрости і досягнути тієї точки, коли їм зацікавилася Чорна Гвардія і їх чаклуни. Якщо Ялівець зруйнований, то я в цьому винен більше, ніж хто-небудь інший. А тепер та ж доля загрожує і Лугах. Я зможу їх як-небудь зупинити. Якщо знайду.
  
  Вол захихотів. Хихикання перейшло у сміх, а сміх — в регіт.
  
  — Тоді будеш гнити тут! — закричав Шед і повернувся, щоб вийти геть.
  
  — Стій!
  
  Шед обернувся. Вол придушив свої веселощі.
  
  — Пробач. Це так несподівано. Я маю на увазі твою праведність. Але я, звичайно, вірю, що насправді ти не збрехав. Гаразд, Марроне Шед, давай, спробуй. І якщо тобі це вдасться і ти витягнеш мене звідси, можливо, я і не потягну тебе назад у Ялівець.
  
  — Ніякого Ялівцю більше немає. Мене нікуди тягнути, Вол. За чутками, Леді збиралася обчистити Катакомби після того, як впорається з Чорним Замком. Ти знаєш, що це значить. Загальне повстання.
  
  З Вола злетіли залишки іронії.
  
  — Прямо по Тряскою Дорозі, дванадцята миля. Ліворуч за першою польовою, повз сухого дуба. Далі йдеш миль шість, за ферму. Там дикі місця, краще йди озброєним.
  
  — Озброєним? — Шед розплився в широкій соромливою посмішкою. — У Маррона Шеда ніколи не вистачало духу навчитися користуватися зброєю. Спасибі.
  
  — І не забудь про мене, Шед. Мене будуть судити на першому тижні наступного місяця.
  
  — Добре.
  
  * * *
  
  Коли, за розрахунками Шеда, шість миль від Тряскою Дороги були позаду, він зліз з мула і повів його за собою. Він подолав ще півмилі. Доріжка перейшла у вузьку петляє стежку, густо всипану сухими гілками. Не схоже, щоб нею хтось користувався. Дивно. Що тут робили Аза з Вороном? Він не зміг придумати жодної скільки-небудь осмисленої причини для цього. Аза стверджував, що вони втекли від Вола. Якщо так, то чому вони не рушили далі по Тряскою Дорозі?
  
  Його нерви напружилися. Він помацав амулет і ніж, захований в рукаві. Заради вихваляння він придбав два коротких ножа. Один — на пояс і один — в рукав.
  
  Але вони були слабкою підтримкою похитнулася впевненості.
  
  Стежка повернула вниз, до струмка, і ще кілька сотень ярдів йшла вздовж нього. Нарешті вона вивела Шеда до широкої галявини. Він мало не вискочив на неї. Шед був міським хлопцем і ніколи у своєму житті не бачив місцевості більш дикої, ніж Огорожа.
  
  Якесь незрозуміле почуття небезпеки змусило його зупинитися на краю галявини. Він присів на одне коліно, розсунув кущі і тихо вилаявся на мула, яка штовхнула його в спину носом.
  
  Правильно він подумав.
  
  На галявині стояв здоровий чорний камінь. Він був вже розміром з коня. Шед витріщався на обличчя, застиглі в німому крику жаху.
  
  Саме те місце для таких справ. При такому швидкому зростанні все буде скінчено ще до того, як хто-небудь тут це виявить. Якщо тільки не випадково наткнеться. А випадковий очевидець напевно сам стане будівельним матеріалом.
  
  Серце гупало, як молот. Найбільше Шеду зараз хотілося кинутися назад в Луки і почати там волати про загрозливу небезпеку. Досить. Він дізнався все, що хотів з'ясувати. Пора змотуватися.
  
  Однак Шед повільно рушив уперед. Він кинув поводи мула, але той, потягнувшись за високою травою, пішов за ним. Обережно, з зупинками, Шед наблизився до чорної брилі. Нічого не сталося. Він обійшов її навколо.
  
  З цієї сторони форма каменю стала очевидною. Це буде фортецю, ідентична тій, що нависала над Ялівцем. З однією лише різницею — ворота будуть дивитися на південь. До цієї стороні вела добре столочена стежка. Ще одне підтвердження підозр.
  
  Звідки взялися чорні монстри тут? Чи Означало це, що вони були розкидані по всьому світу, ховаючись у темряві ночі та відкриваючись лише тим, хто укладав з ними угоди?
  
  Повертаючись до того місця, звідки вийшов на галявину, Шед об щось спіткнувся.
  
  Кістки. Людські кістки. Цілий скелет — голова, руки, ноги... досі одягнений у лахміття, які Шед бачив на Вороні сотню разів. Він опустився на коліна.
  
  — Ворон, я ненавидів тебе. Але я і любив тебе теж. Я не знав лиходія гірше тебе. Але і друга краще не бачив. Ти змусив мене відчути себе людиною.
  
  Очі Шеда наповнилися сльозами.
  
  Він перебрав у пам'яті те, що вчив у дитинстві, і в кінці кінців відкопав молитву за померлих. Шед заспівав голосом, який, здавалося, і поняття не мав про те, що таке витримувати тон або якийсь мотив.
  
  Тільки один раз, майже нечутно, шевельнулась трава. На плече йому лягла рука.
  
  — Марроне Шед, — сказав голос.
  
  Шед вискнув і схопився за ніж.
  
  
  
  ГЛАВА 43
  
  Луки: По свіжих слідах
  
  Після відвідування корабля Ворона я провів не надто добру ніч. Це була ніч бачень. Нічних кошмарів, якщо хочете. Прокинувшись, я не став вголос згадувати про ці жахи, тому що всім і так вистачало страхів і турбот.
  
  Уві сні до мене прийшла Леді, чого не бувало з часу нашого відступу, коли повстанці перли на Амулет. Але це було так давно. Вона прийшла. Золоте сяйво могло бути зовсім і не сном, тому що воно мінилося прямо в кімнаті, яку я ділив з п'ятьма моїми товаришами. Воно освітлювало кімнату і всіх нас. А я лежав з важко б'ється серцем, ошелешено втупившись на танець золотих відблисків. Ніхто більше не прокинувся, і пізніше я вже не був впевнений, що мені все це не привиділося. Тоді, давно, в минулі візити Леді, зі мною відбувалося те ж саме.
  
  — Чому ти мене покинув, доктор? Я погано з тобою зверталася?
  
  — Ну, питання стояло так: або тікати, або померти, — прокаркал я, збентежений і збитий з пантелику. — Ми б не побігли, якщо б у нас був вибір. Ми вірно служили тобі, пройшли через всі тяготи і жахи, яких Гвардія ще не бачила. Ми притащились на інший кінець світу заради тебе без жодної скарги. А коли ми прийшли в місто Ялівець і втратили половину своїх людей у штурмі Замку, то дізналися, що в нагороду за всю нашу вірність нас хочуть знищити.
  
  В золотому хмарі проступили обриси до болю знайомого чудового особи. Воно було сумним.
  
  — Цього хотіла Шелест. Шелест і Тріщина, з причин, мені невідомим. Але Тріщини немає, а Шелест я приструнила. У будь-якому випадку, я б не допустила такого злочину. Ви були моїми обраними людьми. Я не допущу жодних дій Поневолених проти вас. Повертайтеся.
  
  — Занадто пізно, Леді. Кістки кинуті. Занадто багато хороших людей пішло назавжди. Ми втратили своє серце, ми постаріли. Все, чого ми хочемо, — це піти на південь і залишитися там на теплому сонці і в забутті.
  
  — Повертайтеся. Залишилося багато справ. Ви — мої обрані солдати. Я нагороджу вас так, як ще жоден солдат не бував нагороджений.
  
  Я не міг розрізнити жодного натяку на віроломство. Але яке це мало значення? Вона ж обдурила свого чоловіка, якого ввести в оману було набагато важче, ніж мене.
  
  — Занадто пізно, Леді.
  
  — Повертайся. Ти один, якщо не всі разом. Мені потрібні твої записи.
  
  Я не знаю, навіщо я після цього сказав те, що сказав. Якщо вона ще виявляла до нас хоч краплю доброзичливості й не мала бажання негайно кинутися за нами в погоню, то це було не дуже розумно.
  
  — Ми зробимо ще одну послугу, тому що ми постаріли, втомилися і не хочемо більше воювати. Ми не станемо проти тебе, якщо ти не будеш діяти проти нас.
  
  Золотистий ореол світився сумом.
  
  — Мені дуже шкода. Щиро шкода. Ви були моїми улюбленцями. Ні, доктор, так не буває. Ви не зможете залишитися в стороні. Як не могли ніколи. Ви повинні бути зі мною, або проти мене. Третього не дано.
  
  З цими словами золоте хмара померкло і я поринув у глибокий сон — якщо мене взагалі будили.
  
  Прокинувся я відпочив, але стурбованим. Спочатку я толком не міг пригадати, що ж мені наснилося, але потім все раптом так ясно спливло в голові. Я квапливо одягнувся і побіг до Лейтенанта.
  
  — Лейтенант, нам треба поспішати. Вона перемогла і збирається за нами в погоню.
  
  Він здивовано подивився на мене. Я розповів йому про нічному видінні. Він прийняв це за маячня, але я сказав, що вона вже робила подібне раніше, під час нашого довгого відступу і низки сутичок, що врешті-решт призвели армію повстанців до самих воріт Амулета. Лейтенант не хотів вірити мені, але не наважився плюнути на мої слова.
  
  — Тоді йди і дістань Азу, — сказав він. — Льодяник, сьогодні ввечері перебираємося на корабель. Каркун, скажеш всім. Ми йдемо через чотири дні, незалежно від того, чи знайдемо Ворона чи ні.
  
  Я вибухнув протестом. Зараз найважливіше — знайти Душечку. У ній вся наша надія.
  
  — А чому саме чотири дні? — запитав я.
  
  — Ми дійшли досюда з Ялівцю за чотири дні. Це при гарній погоді. Якщо Леді виступила відразу після того, як ти її відкинув, вона не зможе дістатися сюди швидше. Тому я і даю вам стільки часу. А потім поїдемо в море.
  
  — Добре. — Мені це не дуже подобалося, але рішення приймав він. Для цього ми його і обирали. — Хагоп, відшукай Кеглю. Підемо вишкрібати Азу.
  
  Хагоп вискочив, як наскипидаренный, через кілька хвилин вже притягнув Кеглю, який лаявся з приводу того, що не встиг поїсти і не встиг поспати своїх покладених восьми годин...
  
  — Заткнися, Кег. Нас взяли за дупу. — Я пояснив в чому справа, хоча в цьому не було особливої необхідності. — Прихопи що-небудь з собою, пожуешь на ходу. Нам треба знайти Азу.
  
  Хагоп, Кегля, Одноокий і я вийшли на вулицю. Як завжди, ми привертали багато уваги з боку ранкових перехожих. Не тільки тому, що прибули з Ялівцю, а в основному із-за Одноокого. У Луках ніколи не бачили чорних. А більшість народу навіть і не слыхало про таких.
  
  Кегля протягнув нас близько милі петляючих вулицями.
  
  — Я вважаю, він повинен був забитися в нору в цьому районі, тому що такі місця йому більше знайомі. До того ж він не дуже кмітливий і не стане переїжджати тільки тому, що в Луках з'явилася Чорна Гвардія. Швидше за все, вирішив відсидітися, поки ми не звалимо звідси. Він повинен здогадуватися, що нам треба поспішати.
  
  Його аргументи звучали досить переконливо. І вони таки виправдалися. Він розпитав кілька людей, з якими познайомився ще раніше, і з'ясував, що Аза справді засів десь в цьому районі. Однак ніхто не знав точно, де саме.
  
  — Зараз ми швиденько це сварганим, — заявив Одноокий.
  
  Він виліз на найближче ґаночок і зобразив кілька дешевих трюків, супроводжуваних тріском і феєрверком. Миттєво довкола нього зібрався натовп місцевих пацанів. Маленькі шибеники цілий день наповнюють вулиці міста.
  
  — Давайте зникнемо, — кинув я іншим.
  
  Своєю присутністю ми могли відлякати маленьких глядачів. Ми пройшли далі по вулиці і дали Одноокий спокійно гіпнотизувати натовп.
  
  Він чесно заробив визнання малюків. Звичайно. І через п'ятнадцять хвилин Одноокий вже приєднався до нас, оточений цілою свитою безпритульних.
  
  — Усе нормально, — сказав він. — Мої маленькі друзі покажуть нам місце.
  
  Іноді він мене просто вражає. Я готовий був заприсягтися, що Одноокий ненавидить дітей. Тобто коли він взагалі про них згадує, що трапляється приблизно раз на рік, то лише для того, щоб обговорити, як їх посмачніше підсмажити або зварити.
  
  Аза мешкав в дірі, типовою для нетрів всього світу. Цей гадючник. По-моєму, навіть великі гроші не змогли змінити звичок Ази. Зовсім не так, як старина Шед, який просто голову втрачав, отримавши щось у кишені.
  
  Вхід в дірку був тільки один. Ми увійшли. Діти протиснулись за нами. Мені це не сподобалося, але що я міг вдіяти?
  
  Ми ввалилися до кімнати. Аза називав її своїм домом. Він лежав на солом'яному тюфяке, в кутку. Поруч, в калюжі блювотини, лежав ще один чоловік. Від нього тхнуло перегаром. Аза, згорнувшись калачиком, хропів.
  
  — Пора вставати, золотко. — Я м'яко потряс Азу за плече.
  
  Він напружився під моєю рукою і різко відкрив очі.
  
  Його охопив жах. Він спробував підвестися, але я притиснув його до тюфяку.
  
  — Знову зустрілися, — промовив я.
  
  Він лише беззвучно разевал рот.
  
  — Спокійно, Аза. Ніхто не заподіє тобі шкоди. Нам потрібно тільки, щоб ти показав місце, де загинув Ворон.
  
  Я потягнув його до себе. Він поволі перевалився на другий бік, дивлячись на нас, як кішка, затиснута псами в кут.
  
  — Ви, хлопці, завжди так говорите, що вам просто щось потрібно.
  
  — Будь паинькой, Аза. Ми не хочемо бути з тобою грубими. Але нам доведеться, якщо ти нас змусиш. У нас на все про все чотири дні, потім Леді сюди заявиться. І за цей час ми збираємося відшукати Душечку. А ти нам допоможеш. Що ти будеш робити потім, нас не цікавить.
  
  Одноокий тихенько пирхнув. Він уявив собі Азу з перерізаним горлом. На його думку, коротун не заслужив нічого іншого.
  
  — Підете просто по Нерівній Дорозі. Потім, за дванадцятою милею, ліворуч, повз ферми. Тримайте весь час на схід. Це близько семи миль. Дорога там переходить в стежку. Але це нормально, підете далі і упретеся в те місце. — Він заплющив очі, відвернувся і зробив вигляд, що заснув.
  
  Я махнув Хагопу і Кеглі.
  
  — Підніміть його.
  
  — Гей! — вискнув Аза. — Я все пояснив. Що вам від мене потрібно?
  
  — Я хочу, щоб ти пішов з нами. На всяк випадок.
  
  — На який випадок?
  
  — На той випадок, якщо ти збрехав. Тоді першим ти постраждаєш.
  
  — Ми не віримо, що Ворон мертвий, — додав Одноокий.
  
  — Але я ж бачив своїми очима...
  
  — Я не знаю, що ти бачив, — заперечив я. — І я не думаю, що це був Ворон. Пішли.
  
  Ми схопили Азу за руки. Хагопу було наказано роздобути коней і провіант. Кеглю я послав до Лейтенанта, щоб той попередив, що нас не буде до завтра. Я віддав Хагопу жменю срібла із скриньки Ворона. Очі Ази злегка округлились. Якщо він і не зрозумів, звідки ми взяли гроші, то монети напевно дізнався.
  
  — Тут, хлопці, ви мене не можете примушувати, — сказав він. — Ви тут нічим не краще за інших. Ми вийдемо на вулицю, і варто мені тільки крикнути...
  
  — І ти про це пошкодуєш, — сказав Одноокий. Він зробив якісь маніпуляції руками. З його пальців заструмувало неяскраве рожеве світіння. Воно перетворилося у щось змееподобное, извивающееся навколо рук. — Ця штука може залізти тобі у вухо і виїсти твої очі зсередини. Видаси хоч один гучний звук, і я спущу її на тебе.
  
  Аза проковтнув і став більш зговірливим.
  
  — Все, що мені від тебе потрібно, — це щоб ти показав місце, — сказав я. — Тільки швидко. У мене немає часу.
  
  Аза здався. Від нас він міг очікувати чого завгодно. Занадто багато часу він провів у суспільстві лиходіїв, ще жахливіше нас.
  
  Через півгодини Хагоп вже привів коней. Ще через півгодини з'явився Кегля. Будучи Кеглів, він міг просто пошляа де-небудь. Одноокий так на нього подивився, що той зблід від страху і схопився за меч.
  
  — Рушили, — прогарчав я.
  
  Мені не подобалися такі відносини в Гвардії, коли вона, як поранена тварина, починала сама себе кусати за бік. Я задав хороший темп, сподіваючись, що люди будуть дуже зайняті і втомляться, щоб кидатися один на одного.
  
  Пояснення Ази виявилися цілком вразумительными, і було досить легко їм слідувати. Я був задоволений, і коли Аза це побачив, то одразу ж попросив дозволу повернутися назад.
  
  — Ти так не хочеш наближатися до цього місця? Там щось таке, чого ти боїшся?
  
  Щоб розв'язати Азі мова, довелося трохи натиснути, а Одноокий — знову продемонструвати рожеву змію.
  
  — Я пішов на це місце відразу після того, як змотався з Ялівцю і тут з'явився знову. Тому що ви, хлопці, не повірили мені щодо Ворона. Я подумав, може бути, ви дійсно праві і він мене обдурив. Тому я і вирішив прикинути, як він це зробив. І...
  
  — І?
  
  Він оглянув нас, оцінюючи наш настрій.
  
  — Тут ще одне таке ж диявольське місце. Але його і в помині не було, коли загинув Ворон. А зараз є.
  
  — Місце? — запитав я. — Яке місце?
  
  — Як Чорний Замок. Як раз там, де помер Ворон. Посередині галявини.
  
  — Хитрун, — сердито пробурчав Одноокий. — Намагався відправити нас всіх у пекло. Я його точно приріжу, Каркун.
  
  — Ні. Ти поки залишиш його в спокої.
  
  Протягом усієї наступної милі я докладно допитував Азу. Нічого корисного він більше видати не зміг.
  
  Будучи прекрасним розвідником, Хагоп їхав трохи попереду. Він підняв руку. Я під'їхав до нього.
  
  — Ми за ким-то йдемо, — сказав він, показуючи на купки посліду, що залишилися на стежці. — Зовсім недалеко. — Хагоп зліз з коня, ткнув палицею в купу гною і перевальцем пішов по стежці. — Він їхав на чомусь великому. Мул або кінь-ваговоз.
  
  — Аза!
  
  — А? — пискнув той.
  
  — Що там, попереду? Куди спрямовується цей хлопець?
  
  — Та там нічого немає. Наскільки я знаю. Може бути, це мисливець. Вони постійно щось продають на ринку.
  
  — Може бути.
  
  — Ну звичайно, — саркастично сказав Одноокий, граючи з рожевою змією.
  
  — А як щодо тиші, Одноокий? Ні, я маю на увазі, треба зробити так, щоб нас ніхто не міг почути. Аза, далеко ще?
  
  — Пара миль. Може, ви мене все-таки відпустіть тому? Тоді я ще до темряви встигну дістатися в місто.
  
  — Ні. Ти йдеш з нами. — Я глянув на Одноокого. Він виконав моє прохання. Тепер можна спокійно розмовляти. — Сідай на коня, Хагоп. Той хлопець один.
  
  — Але хто він, Каркун? Вважаю, що це одна з тих повзучих гадин. Якщо в тому Замку, в Ялівці, з нізвідки з'явився цілий батальйон тварюк, то чому б їм не бути й тут?
  
  Аза видав звук, що означає, мабуть, що він думає те ж саме. Тепер зрозуміло, чому він так рветься назад.
  
  — Ти бачив що-небудь, коли був там, Аза?
  
  — Ні. Але я бачив втоптану траву, наче хтось весь час там ходить.
  
  — Одноокий, коли прийдемо туди, будь уважніше. Мені не потрібні зайві сюрпризи.
  
  — Майже прийшли, — через двадцять хвилин сказав мені Аза. — Пара сотень ярдів вздовж струмка. Можна мені залишитися тут?
  
  — Припини задавати дурні питання.
  
  Я подивився на Хагопа, знову показує на сліди. Хтось все ще йшов перед нами.
  
  — Спешиваемся. І припинити балаканину. Далі пояснюватися тільки знаками. Ти, Аза, не думай взагалі відкривати рот. Зрозумів?
  
  Ми спішилися, приготували зброю і під прикриттям чаклунства Одноокого рушили вперед.
  
  Ми з Хагопом першими досягли галявини. Я посміхнувся, махнув Одноокий і показав пальцем. Він теж вишкірився. Пару хвилин я чекав зручного моменту, потім ступив уперед, став за спиною людини і схопив його за плече.
  
  — Марроне Шед.
  
  Він вискнув і зробив кілька кроків в надії втекти, одночасно намагаючись витягти ножа. Кегля з Хагопом перехопили його і завалили на землю. Тим часом я присів там, де він до цього розглядав розкидані людські кістки.
  
  
  
  ГЛАВА 44
  
  Луки: Поляна
  
  Я глянув на Шеда. Він вже перестав тріпається.
  
  — Зустрілися раніше, ніж ти очікував, а?
  
  Він щось залепетав. Я слабо його розумів, тому що Шед говорив про декількох речах одночасно. Про Вороні, про створіння з Замку, про його надії почати нове життя. Загалом, все В купу.
  
  — Заспокойся і давай тихіше, Шед. Ми на твоїй стороні.
  
  Я пояснив йому ситуацію, сказавши, що на пошуки Душечки у нас є чотири дні. Йому виявилося важкувато повірити в те, що дівчинка, яка працювала в «Залізній Лілій», не хто інша, як Біла Троянда. Я не сперечався з ним, а просто викладав факти.
  
  — Чотири дні, Шед. А потім тут можуть з'явитися Леді з Поваленими. І я тобі гарантую, що тобою вона цікавиться теж. Тепер вони знають, що ми їх обдурили, сказавши, що ти мертвий. До теперішнього моменту вони, напевно, допитали вже достатньо людей, щоб дізнатися, що відбувається. Ми боремося тільки за своє життя, Шед. — Я подивився на велику чорну брилу. — А це все ні чорта нам не знадобиться, — сказав я, не звертаючись ні до кого конкретно.
  
  Я знову глянув на кістки.
  
  — Хагоп, подивись, що ти скажеш. Одноокий, ви з Азою точно повторіть все, що він бачив в той раз. Детально. Кегля, ти для них зіграєш Ворона. Шед, ходімо зі мною.
  
  Я був задоволений. І Шед та Аза робили те, що їм кажуть. Шеда, звичайно, наша поява потрясло грунтовно, але, схоже, він не збирався впадати в паніку. Поки Хагоп дюйм за дюймом досліджував землю, я спостерігав за ним. Здавалося, Шед виріс, знайшов у собі щось таке, чого не могло з'явитися на безплідному грунті Ялівцю.
  
  — Послухай, Каркун, — прошепотів він. — Я нічого не знаю про ці справи з Леді і як ви хочете шукати Душечку. Мене це не хвилює. — Він ткнув пальцем в чорну брилу. — Але що ви збираєтеся робити з цим?
  
  — Непоганий питання.
  
  Йому не треба було пояснювати, що означає чорний камінь. Його наявність означає, що Володар не зазнав повної поразки у Ялівці. Він заздалегідь підготував відступ. І тепер тут росте ще один прохід. І швидко росте. Аза був прав, що боявся тварюк з Замку. Володар знає, що йому треба поспішати, і хоча я не думаю, що він чекав такого швидкого викриття.
  
  — За великим рахунком, ми не можемо нічого вдіяти, — відповів я Шеду.
  
  — Але ви повинні хоч що-небудь зробити. Послухай, я знаю їх, я мав з ними справу у Ялівці. Яку капость вони зробили зі мною, з Вороном і Ялівцем... Чорт забирай, Каркун, ти не можеш допустити, щоб це сталося знову.
  
  — Я не казав, що буду сидіти склавши руки. Я лише пояснив, що не можу. Ти ж не станеш просити мужика з складаним ножем в руках вирубати ліс і відбудувати ціле місто. У нього немає відповідних інструментів.
  
  — А в кого є?
  
  — У Леді.
  
  — Тоді...
  
  — Всьому є межа, друже. Я не збираюся здихати за Луки. І не бажаю, щоб моє накопичене добро виявилося в руках у чужих людей. Може бути, ми що-то кому-то і зобов'язані, але не настільки.
  
  Шед заворчал, розуміючи мене, але не приймаючи моєї позиції. Я здивувався. Навіть без слів стало зрозуміло, що Шед вирішив оголосити священну війну. Злочинець, який намагається заслужити собі прощення. Так, йому не позаздриш. Але доведеться обійтися без Гвардії і без мене.
  
  Я спостерігав за тим, як Одноокий з Азою і Кеглів повторювали все, що робив у той день Ворон. З моєї точки зору в оповіданні Ази все було абсолютно гладко. Я сподівався, що Одноокий вдасться що-небудь рознюхати. Якщо хто-небудь міг знайти зачіпку, то зробити це міг тільки він. Все-таки чаклун.
  
  Я згадав, що Ворон був мастаком на всякі фокуси. Дуже цікавим був його трюк з що з'являються з нізвідки ножем. Але була в нього й дещо інше, ніж він розважав Душечку.
  
  — Дивись сюди, Каркун, — покликав Хагоп.
  
  Я подивився і не помітив нічого незвичайного.
  
  — Що таке?
  
  — Тут, у траві. І йде в сторону каменю. Вже майже непомітно, але ще можна розгледіти. Якийсь слід. — Він розсунув траву.
  
  Деякий час я не міг нічого розгледіти. Потім помітив що ледь поблескивающее, як старий слід равлики. При найближчому розгляді стало зрозуміло, що він починається приблизно там, де мав розташовуватися серце трупа. Довелося трохи попрацювати, тому що вороняче сильно пошматувало останки.
  
  Я вивчив руку, від якої залишилися одні кістки. На пальцях все ще були надіті кільця. Навколо лежали також різні металеві деталі спорядження і кілька ножів.
  
  Нарешті Одноокий з Кеглів дійшли до кісток.
  
  — Ну? — запитав я.
  
  — Це можливо. Якщо злегка замести сліди і застосувати кілька ярмаркових чарівних фокусів... Але я не знаю, як він це зробив. Якщо він цим займався.
  
  — У нас є тіло, — сказав я, вказуючи на кістки.
  
  — Це він, — наполягав Аза. — Послухайте, на ньому ж досі надіті кільця. А це його пряжка від ременя і ножі... — Але в голосі Ази звучала нотка сумніви. Він все-таки починав схилятися до моєї версії.
  
  А я досі не міг зрозуміти, чому відмінний новий корабель залишився незатребуваним.
  
  — Хагоп, подивися, може, хтось йшов з галявини в інших напрямках. Аза, ти кажеш, що утік відразу, як тільки побачив, що сталося з Вороном?
  
  — Ага.
  
  — Так. Давайте відвернемося і просто спробуємо з'ясувати, що ж тут сталося. Коротше, у мертвої людини було з собою щось, що перетворилося потім у чорнуху. — Я тицьнув пальцем в чорну брилу.
  
  Я навіть здивувався, що мені майже не становить праці не звертати на неї уваги. Я пропадав навколо її копії до тих пір, поки не втратив відчуття того крижаного страху, який огортав мене поблизу похмурого споруди. Я маю на увазі, що якщо людина може звикнути до бойням або до моєї професії — солдата і хірурга, то він може звикнути до всього.
  
  — Аза, ти тинявся з Вороном. Шед, він жив у тебе пару років, і ви були партнерами. Що за річ він узяв з собою з Ялівцю? Річ, яка ожила і перетворилася ось в це?
  
  Вони похитали головами і знову втупилися на кістки.
  
  — Думайте, думайте краще, — наказав я їм. — Шед, це повинно бути щось, що у нього вже було, коли ти з ним заспівав. Він перестав відвідувати Чорний Замок задовго до того, як звалив на південь.
  
  Минула хвилина чи дві. Хагоп почав нишпорити галявину по периметру. Я не дуже сподівався, що йому вдасться виявити якісь сліди після такого часу. Я не був слідопитом, але я знав Ворона.
  
  Аза різко видихнув.
  
  — Що таке? — кинув я.
  
  — Тут все. Загалом, весь метал. Навіть гудзики. Але крім однієї речі.
  
  — Ну?
  
  — То намисто, яке він носив. Я бачив його лише кілька разів... В чому справа, Шед?
  
  Я обернувся. Шед схопився за груди, з боку серця. Він видавав якесь невиразне мукання. Його руки почали рвати сорочку.
  
  Я подумав, що його хтось поранив. Але коли я підскочив, щоб допомогти, він нарешті розправився з сорочкою і схопився за щось, що висіло в нього на шиї. Штуковина на ланцюжку. Він щосили рвонув ланцюг. Та не піддавалася.
  
  Я змусив його зняти ланцюг через голову, насилу витягнув її з негнущихся пальців Шеда і передав Азе.
  
  Той злегка зблід.
  
  — Так. Це воно.
  
  — Срібло, — зауважив Одноокий і багатозначно подивився на Хагопа.
  
  Для нього мало значення тільки це. Може бути, він і правий.
  
  — Хагоп! Іди сюди.
  
  Одноокий повернувся до світла, щоб розглянути річ краще.
  
  — Ручна робота, — пробурмотів він.
  
  І тут Одноокий жбурнув намисто в одну сторону, а сам, як жаба з листків латаття, з виттям стрибнув в іншу.
  
  Спалах. Я різко розвернувся на місці. Дві тварі стояли біля чорної брили. Шед вибухнув прокльонами. Аза заверещав. Повз мене пронісся Кегля. Досягнувши гадин, він глибоко увігнав свій меч в одну з них. Я зробив те ж саме. Чому це виявилося легше, ніж минулого разу, коли ми зіткнулися з ними у Ялівці.
  
  Ми встромили мечі в одну і ту ж тварину. Тепер ми вирвали наша зброя назад.
  
  — Шия, — видихнув я. — Треба вени на шиї...
  
  Одноокий був уже на ногах, готовий до дії.
  
  Пізніше він сказав мені, що коли боковим зором помітив якийсь рух, то відскочив як раз вчасно, щоб ухилитися від того, що в нього летіло. Вони знали, за кого треба наносити перший удар. Хто був для них найбільш небезпечний.
  
  Хагоп вдарив по чудовиськам ззаду. На мій подив, його прикладу послідував і Шед. Він підскочив з довгим ножем в руці, пригнувся і почав січ монстрам жижки.
  
  Все закінчилося швидко. Одноокий забезпечив нам ті кілька митей, які були так потрібні. Тварі поупирались, але в кінці кінців подохли. Остання з них подивилася на Шеда і посміхнулася.
  
  — Марроне Шед, — сказала вона, — тебе не забудуть.
  
  Шеда затрясло.
  
  — Ця гадина знає тебе, Шед, — сказав Азаров.
  
  — Це той, кому я весь час віддавав трупи. Крім одного разу.
  
  — Хвилину, — перебив його я. — З Ялівцю втекла тільки одна тварюка. Не віриться, щоб це була саме та, яка тебе знала... — Я замовк, помітивши дещо дивне.
  
  Обидві тварини були ідентичні. Аж до шрамів через всю груди, роздягнений, коли я мечем роздер чорні одягу. У тій істоті, яку ми з Лейтенантом тягли вниз по пагорбу після бійні біля воріт замку, був точно такий же шрам.
  
  Поки всі угамовували тремтіння в колінах, Одноокий підійшов до Хагопу.
  
  — Знаходив якесь срібло біля кісток?
  
  — М-М...
  
  Одноокий підняв амулет Шеда.
  
  — Це могло виглядати приблизно так. Саме це його і згубило.
  
  Хагоп хапонув ротом повітря і поліз у кишеню. Він подав намисто, точно таке ж, яке було у Шеда, Тільки на цьому у змій не було очей.
  
  — Да-а, — протягнув Одноокий і знову повернув намисто Шеда до світла. — Так. Саме очі. У відповідному місці й у відповідний час.
  
  А мене зараз найбільше цікавило, чого ще можна очікувати від чорного каменю. Я взяв Хагопа, обігнув брилу з іншого боку і виявив вхід. Швидше, він був схожий на лаз в брудну халупу. Напевно, поки брила не виросте до розмірів справжнього Замку, ворота тут не з'являться. Я показав на сліди.
  
  — Про що вони тобі говорять?
  
  — Вони говорять про те, що тут часто ходять і нам треба забиратися звідси. Там їх багато.
  
  — Ага.
  
  Ми повернулися до решти. Одноокий завертав амулет Шеда в якусь ганчірку.
  
  — Коли повернемося в місто, я запечатаю це в залізну коробку і втоплю в гавані.
  
  — Розламай його, Одноокий. Зло завжди знайде собі щілину, щоб вибратися на свободу. Володар — відмінний приклад.
  
  — Так, добре. Якщо зможу.
  
  Готуючись скоріше покинути мерзенне місце, я згадав прорив Елмо у Чорний Замок. Я передумав залишатися тут на ніч. Ще до темряви ми встигнемо здолати більше половини шляху до міста. У Луках, як і в Ялівці, не було ні міських стін, ні воріт. Так що зовні ми не залишимося.
  
  Думки і спогади про Елмо залишалися лежати десь на задвірках пам'яті, поки дозріли в здогадку, просто вразила мене.
  
  Дерево забезпечує продовження свого роду, виробляючи мільйони насінин. Яке-небудь одне напевно виживе, і на світ з'явиться нове дерево. Перед моїми очима встала картина штурму Замку, коли ціла орда людей рвонулася через фортечні ворота всередину. Я так ясно уявив собі, як вони там знаходять гори срібних амулетів і набивають ними кишені...
  
  Напевно. Той Замок був приречений. Володар знав це навіть раніше самої Леді.
  
  Моя повага до цього дияволу ще більш зросло. Підступний негідник.
  
  І тільки коли ми виїхали назад на Труську Дорогу, я згадав, що треба запитати Хагопа, виявив він які-небудь сліди, що ведуть з галявини в інших напрямках.
  
  — Ні, — відповів він. — Але це, правда, нічого не значить.
  
  — Давайте поменше чесати язиком, — скрипнув Одноокий. — Шед, ти що, не можеш змусити свого чортового мула швидше ворушитися?
  
  Йому було страшно. А якщо страшно йому, то мені й поготів.
  
  
  
  ГЛАВА 45
  
  Луки: По гарячих слідах
  
  Ми досягли міста. Але я готовий був заприсягтися, що чую, як хтось крадеться за нами по п'ятах, поки ми нарешті не в'їхали на освітлені вулиці. Ми дісталися до наших кімнат і виявили їх абсолютно порожніми. Де хлопці? Захоплюють корабель Ворона, зрозумів я.
  
  Я зовсім забув про це. Так, корабель... А Німий йде по сліду Ворона. Де він зараз? Чорт! Рано чи пізно Ворон приведе його на галявину... Хоча це варіант — дізнатися, пішов звідти Ворон, чи ні. А ще це варіант втратити Німого.
  
  — Одноокий, ти можеш зв'язатися з Німим?
  
  Він подивився на мене з подивом. Одноокий сильно втомився і дуже хотів спати.
  
  — Слухай, якщо він всюди слідує за Вороном, то він скоро відправиться на галявину.
  
  Одноокий застогнав і шумно висловив своє суто негативне ставлення до всього що відбувається. Потім він порився у своєму чарівному мішечку і витягнув щось сильно нагадує висушений палець. Відійшов у куток і почав бурмотіти.
  
  — Я знайду його, — сказав Одноокий, підійшовши до нас.
  
  — Спасибі.
  
  — Ага. А ти — сволота. Мені б змусити вас піти зі мною.
  
  Я сів перед каміном з великим кухлем пива і поринув у думки. Через деякий час я повернувся до Шеду.
  
  — Нам треба повернутися туди, — сказав я йому.
  
  — М-М?
  
  — З Німим.
  
  — А хто такий Німий?
  
  — Ще один хлопець з Гвардії. Чаклун. Як Одноокий і Гоблін. Він йде по сліду Ворона, повторюючи за ним кожен рух, яке той зробив з того моменту, як прибув сюди. Він вважає, що зможе вистежити Ворона або, принаймні, сказати, чи дійсно він вирішив надути Азу.
  
  — Якщо треба, значить треба, — знизав плечима Шед.
  
  — Хм. Ти мене поражаешь, Шед. Ти сильно змінився.
  
  — Не знаю. Може бути, мені було це зробити раніше. Знаю тільки, що не можна допустити, щоб таке сталося знову з ким-небудь іншим.
  
  — Так.
  
  Я не став згадувати про представлених мною картинах. Про те, як тисячі людей тягнуть амулети із замку в Ялівці. Шед цього не потребував. У нього була своя мета, і я не міг уявити її в світлі безнадії.
  
  Я спустився вниз і попросив у господаря ще пива. Пиво мене присипляє. Я дещо помітив. Можливо. Але я нікому не сказав, бо це їм не сподобається.
  
  Ще через годину я сходив до вітру і почвалав у свою кімнату, більш пригнічений перспективою повторного відвідування поляни, ніж тим, яким я вирішив зайнятися зараз.
  
  * * *
  
  З-за пива чи ні, але сон насувався. Я не міг розслабитися і продовжував спроби дістати, викликати Леді. Абсолютно безрезультатно.
  
  Дурна надія, що Леді відгукнеться так швидко, була, звичайно, безпідставна. Я ж відкинув заступництво. Так на чорта їй? Чому б просто не забути про мене до тих пір, поки васали не відловлять мене і не призведуть закутого в ланцюги?
  
  Напевно, зв'язок на неподдающемся усвідомлення рівні все-таки існує. Я прокинувся від напівсну, подумавши, що варто ще раз перевірити, і виявив, що наді мною зависла золотаве світло хмара. Або, може бути, я не прокидався, а просто так далі і спав. Я так і не можу цього зрозуміти. Потім завжди все згадується як сон.
  
  Я не чекав, поки вона почне. Говорити почав я, швидко розповівши все, що знав про чорній кам'яній брилі в Луках і про своє припущення, що війська тепер є носієм зарази Чорного Замку.
  
  — І ти розповідаєш це в той час, як вирішив стати моїм ворогом?
  
  — Я не хочу бути твоїм ворогом. Я стану їм, якщо у мене не знайдеться іншого вибору. — Я припинив ці дебати і знову перейшов до справи. — Нам своїми силами не впоратися. А впоратися з заразою треба. У світі і так вже досить зла. — Не називаючи ніяких імен, я розповів їй, що ми знайшли амулет у жителя Ялівцю, і запропонував залишити цю штуку там, де Леді прибуття напевно зможе її знайти.
  
  — По прибутті?
  
  — А ви хіба вже не в шляху?
  
  Легка посмішка, що свідчить про те, що їй добре відомо, що я блефую. І ніякої відповіді. Один питання:
  
  — Де ви будете?
  
  — Далеко. Дуже далеко, в дорозі.
  
  — Напевно. Подивимося. — Золоте сяйво згасло.
  
  Було ще дещо, про що мені хотілося сказати, але все це не по справі. Були й питання, які я не поставив.
  
  — Я в боргу перед одним тобою, доктор, — пролунав тихий шепіт, і останній золотий відблиск зник.
  
  * * *
  
  Вкрай змучений Одноокий приплентався тільки до сходу сонця. Досить пом'ятий вигляд мав і Німий, який увійшов слідом. Він повз по сліду Ворона, не зупиняючись ні на хвилину.
  
  — Спіймав його якраз вчасно, — сказав Одноокий, — Ще б годину, і він пішов би з міста. Я переконав його почекати до ранку.
  
  — Ага. Ну що, давай всіх будити? Сьогодні треба рано вийти, щоб повернутися до темряви.
  
  — Як?
  
  — Мені здалося, я ясно висловився. Ми знову йдемо туди. Прямо зараз. Один з відпущених нам днів вже згинув.
  
  — Ей, ей, я ж розвалююсь на частини. Я помру, якщо ти змусиш мене...
  
  — Поспиш в сідлі. Це у тебе завжди дуже здорово виходило. Спати скрізь і завжди.
  
  — О моя хвора дупа...
  
  Через годину ми вже знову рухалися по Нерівній Дорозі. Тепер з нами були ще Німий і Масляний. Шед наполіг, щоб його взяли з собою, хоча я подумував про те, щоб дозволити йому залишитися. Аза вирішив, що теж повинен піти. Може бути, він подумав, що Шед послужить для нього прикриттям. Він почав говорити про свою місію, як Шед, але навіть глухий почув би в його словах відверту фальш.
  
  На цей раз ми рухалися швидше, постійно підганяючи коней. Шеда ми теж посадили на коня. До полудня ми були вже на галявині. Поки Німий досліджував околиці, я змусив себе піднятися і піти краще розгледіти чорну кам'яну брилу.
  
  Ніяких змін. За тим винятком, що дві мертвих тварини зникли. Для того щоб побачити, що їх втягнули через лаз, не потрібен був і пильне око Хагопа.
  
  Слід вивів Німого майже в ту точку, де протоптана тварюками стежка йшла в ліс. Він підняв руку, підкликаючи мене. Я підбіг, і мені навіть не довелося розбирати те, що Німий почав показувати знаками. І так все зрозуміло, достатньо лише поглянути на його фізіономію.
  
  — Знайшов? — запитав я значно веселіше, ніж хотілося насправді.
  
  А я вважав, що Ворон мертвий.
  
  Німий кивнув.
  
  — Егей! — покликав я. — Ми знайшли! Йдемо. Давайте сюди коней.
  
  Всі зібралися. Аза виглядав трохи пригніченим.
  
  — А як він це зробив? — запитав він.
  
  Ніхто не відповів. Дехто з наших дивувався, чий же тоді скелет лежить на галявині і як вийшло, що на ньому виявилося намисто Ворона. Мене дивувало те, наскільки акуратно збігався план втечі Ворона і бажання Володаря закласти новий Чорний Замок.
  
  Здавалося, один Одноокий був схильний поговорити, та й то це було суцільне ниття.
  
  — Якщо підемо по сліду, напевно не повернемося в місто до темряви, — сказав він.
  
  Слідом за цим він виголосив ще безліч слів, в основному про те, як він втомився і йому все набридло. Ніхто не звертав на нього уваги. Навіть ті, кому вдалося відпочити, були порядком змучені.
  
  — Виводь нас, Німий, — сказав я. — Масляний, не хочеш доглянути за його конем? Одноокий, будеш прикривати ззаду, щоб звідти не було ніяких сюрпризів.
  
  Деякий час стежку навіть стежкою було важко назвати. Просто просвіт в заростях чагарнику. Ми вже майже вщухли, коли натрапили на більш пристойну доріжку. Ворон теж повинен був сильно втомитися. Напевно, тому він і звернув на дорогу і пішов за нею через пагорб, вздовж струмка, потім знову на пагорб. Потім він звернув на менш набиту стежку, тянувшуюся вздовж узлісся в сторону дороги на Трясун. У наступні дві години нам зустрілося кілька розвилок, на кожній з яких Ворон обирав той шлях, що був ближче до західного напрямку.
  
  — Цей козел пішов назад до великій дорозі, — сказав Одноокий. — Треба було відразу здогадатися і не продиратися крізь зарості.
  
  Люди просто зарычали на нього. Його ниття жахливо дратувало. Навіть Аза кинув злостивий погляд через плече.
  
  Без сумніву, Ворон обрав довгий шлях. За моїми прикидками, ми пройшли принаймні десять миль, перш ніж перетнули межу лісу і вийшли на відкриту місцевість, звідки підхід до великої дороги більш зручний. Праворуч від нас було кілька ферм. Вдалині, прямо, виднілася блакитний серпанок моря. Навколо все було пофарбовано в коричневі тони. В Луки прийшла осінь. Починали опадати листя. Аза показав на кленовий гайок і сказав, що через тиждень вона буде виглядати дивно красиво. Дивно. Від людей, подібних йому, важко очікувати проявів почуття прекрасного.
  
  — Вон. — Масляний показав на групу будиночків в милі на південь від нас. Не схоже на ферму. — Тримаю парі, це придорожній таверна, — сказав він. — І Ворон йшов саме туди.
  
  — Німий?
  
  Він кивнув, але ухилився від однозначної відповіді. Він хотів простежити шлях Ворона до кінця, щоб упевнитися напевно. Ми сіли на коней, надавши Німого прогулятися пішки по сліду. А мені ці хитання по окрузі вже по горло ситий.
  
  — Може, ми там і зупинимося? — запитав Одноокий.
  
  Я подивився на сонце.
  
  — Треба прикинути. Як думаєш, там все спокійно?
  
  Він знизав плечима.
  
  — Дим з труб йде, з вигляду все спокійно.
  
  Просто мої думки читає. Я вже розглянув господарські будівлі на фермах, вишукуючи ознаки присутності гадин з Замку. Нічого підозрілого я не помітив. По виду, життя на фермах текло своєю чергою. Швидше за все, тварі воліли діяти в місті, де їх присутність викличе менше переполоху.
  
  Слід Ворона виходив на дорогу в півмилі від тих будівель, які Масляний прийняв за таверну. Озирнувшись, я не зміг визначити, як далеко ми пішли від дванадцятої милі. Німий показав, що Ворон повернув на південь. Ми рушили в ту ж сторону і незабаром минули шестнадцатимильную позначку.
  
  — Скільки ти ще збираєшся йти, Каркун? — запитав Одноокий. — Я тобі кажу, він зустрівся тут з Душечкою і просто рвонув далі.
  
  — Так, швидше за все. Скільки звідси до Трясовини? Хто-небудь знає?
  
  — Двісті сорок сім миль, — відгукнувся Кегля.
  
  — І все по дикій місцевості? Схоже, тут не обійдешся без складнощів. Бандити і все таке інше.
  
  — Ну, я про них ніколи не чув, — сказав Кегля, — хоча там є гори. І досить суворі. Через них дійсно довго перебиратися.
  
  Я дещо прикинув. Скажімо, потрібно три тижні, щоб подолати цю відстань, не особливо напружуючись. А Ворон не зможе гнати, бо з ним Серденько і паперу.
  
  — Візок. У нього повинна бути віз,
  
  Німий вже був у сідлі. Ми швидко досягли будівель і виявили, що Масляний був прав. Безумовно, це таверна. Коли ми спішилися, з будинку вийшла дівчинка. Вона подивилася на нас широко розплющеними очима і рвонулася назад. Думаю, вигляд у нас був досить суворий. Якщо ми і не були схожі на справжніх головорізів, то все одно виглядали досить зловісно.
  
  Обсмикуючи фартух, з заклопотаним обличчям, з будинку вийшов товстун. Фізіономія його не могла вирішити, то ще більше почервоніти, то, навпаки, збліднути.
  
  — Добрий день, — сказав я. — Тут є якась їжа і корм для наших коней?
  
  — І вина, — додав Одноокий, розстібаючи попругу. — Я заглочу цілий галон. Та пухова перина.
  
  — Мабуть, — сказав чоловік. Його промову було досить важко зрозуміти. Мова Лугів — спотворений діалект; зовсім по-іншому говорять у Ялівці. У місті все досить просто, тому що Луки і Ялівець багато що пов'язує між собою. Але цей хлопець говорив на сільському діалекті, та до того ж зі старовинної інтонацією. — І ви зможете заплатити?
  
  Я дістав пару срібних монет і подав йому.
  
  — Скажи, якщо цього виявиться недостатньо. — Я кинув вуздечку на поруччя ганку, піднявся по східцях і поплескав господаря по руці. — Не турбуйся. Ми не бандити. Солдати. Йдемо дещо за ким, хто нещодавно проходив тут.
  
  У відповідь він недовірливо насупився. Було ясно як божий день, що ми не маємо ніякого відношення до Принца Лугів.
  
  Таверна виявилася дуже затишною, і хоча у товстуна було кілька дочок, хлопці тримали себе в рамках. Після того, як ми поїли і більшість вирушило відпочивати, господар почав потроху розслаблятися.
  
  — Ти відповіси мені на кілька запитань? — запитав я і поклав на стіл срібну монету. — Це може чогось коштувати.
  
  Він сів навпроти і нагородив мене підозрілим поглядом над величезною пивним кухлем. З часу нашого прибуття він осушив її вже принаймні шість разів. Зрозуміло, звідки у нього така талія.
  
  — Що ти хочеш знати?
  
  — Он той довгий, німий. Він шукає свою дочку.
  
  — М-М?
  
  Я показав на Німого. Той влаштувався як вдома, сівши на підлозі перед каміном. І навіть задрімав.
  
  — Глухоніма дівчинка. Вона проходила по цій дорозі не так давно. Може бути, навіть на возі. Можливо, зустрічалася з одним хлопцем.
  
  Я описав Ворона.
  
  Його обличчя застигло. Він згадав. І, звичайно, не хотів про це говорити.
  
  — Німий!
  
  Він підскочив як ужалений. Я пояснив знаками. Німий зловісно вишкірився.
  
  — Може, він і не сильно схожий, але мій приятель — справжній чаклун. Тепер дивись. Той чоловік, який тут був, ймовірно, сказав тобі, що повернеться і переріже тобі горло, якщо ти кому-небудь про нього розповісти. Але він зараз далеко. З іншого боку, Німий може зараз видати пару заклинань, і твої корови перестануть давати молоко, поля стануть марними, а все вино і пиво прокисне.
  
  Німий зобразив один з тих маленьких фокусів, якими він, Гоблін і Одноокий зазвичай бавляться. По кімнаті поплив куля, що світиться, тыкаясь у всі речі як цікавий щеня.
  
  Це переконало господаря, і він навіть не став звинувачувати мене в шарлатанстві.
  
  — Добре, добре. Вони тут були. Як ти сказав. Цього літа тут крутилося дуже багато народу, так що я б їх і не запам'ятав, якби дівчинка, як ти і кажеш, не була глухонімою, а той хлопець надто різким. Вона з'явилася вранці, ніби всю ніч була в дорозі. На возі. Хлопець прийшов увечері, пішки. Вони зупинилися біля мене, а на наступний ранок пішли. — Він подивився на мою монету. — Тільки прийшло в голову, вони платили такими ж дивними монетами.
  
  — Ага.
  
  — Мабуть, здалеку?
  
  — Угу. А куди вони пішли?
  
  — На південь. По дорозі. Судячи з питань, що ставив той хлопець, вони прямували в Димохід.
  
  Я здивовано підняв брову. Ніколи не чув такої назви.
  
  — Це на узбережжі. За Трясовиною. З Трясовини треба йти по дорозі на Голку. Звідти — на Петлю. Десь на південь від Петлі є розвилка, там треба повернути на захід. Димар знаходиться на Салатному Півострові, точно не знаю де. Я чув про нього від людей.
  
  — Хм. Нічого собі прогулянка. Як думаєш, скільки туди?
  
  — Зараз. Двісті двадцять чотири милі до Трясовини. Грубо, ще двісті до Голки. Петля миль на вісімдесят далі. А може, і на двісті вісімдесят. Не можу пригадати. Та розвилка повинна бути в сотні миль за Петлею. Потім до самого Димоходу. Навіть не уявляю, скільки може бути. Ну, принаймні, ще сотня. А може, і дві або три. Я якось бачив карту. Той хлопець мені показував. Півострів випирає в море як вказівний палець.
  
  До нас приєднався Німий. Він дістав маленький гостро відточений олівець і клаптик паперу і змусив господаря повторити все ще раз. Намалювавши грубу карту, Німий відкоригував її, спираючись на розповідь товстуна. Потім він заходився виписувати колонку цифр. В результаті приблизна відстань від Лугів вийшло близько дев'ятисот миль. Нацарапав останню цифру, він поставив знак «плюс» і вивів слово «дні». Я кивнув.
  
  — Ймовірно, це займе у них не менше чотирьох місяців, — сказав я. — І навіть більше, якщо вони почнуть зупинятися в кожному місті.
  
  Німий провів пряму лінію від Луків до кінчика Салатного Півострова і написав: «Прибл. 600 миль, 6 миль в годину — 100 годин».
  
  — Так, — сказав я. — Так. Тому-то корабель все ще тут. Він чекає. Думаю, завтра треба поговорити з командою. Спасибі, господар. — Я підсунув до нього монету. — Тут останнім часом нічого дивного не відбувалося?
  
  На його обличчі з'явилася слабка усмішка.
  
  — До сьогоднішнього дня — ні.
  
  — Зрозуміло, ні, я маю на увазі що-небудь на зразок зниклих сусідів або типу того.
  
  Він похитав головою.
  
  — Нічого. Крота я не беру в розрахунок, хоча не бачив його вже досить довго. Але це ще нічого не значить.
  
  — Кріт?
  
  — Мисливець. Працює в лісах на схід звідси. В основному по хутру і шкурах. Забрідає до мене, коли йому потрібна сіль або ще що-небудь. Він з'являється нерегулярно, але на цей раз його щось довго немає. Зазвичай він з початком падолисту заходить, щоб запастися на зиму. Спочатку подумав, що це він, коли ваш приятель ввалився в двері.
  
  — Що? Який приятель?
  
  — Ну, той, за ким ви полюєте. Хто відвів доньку цього хлопця...
  
  Ми з Німим перезирнулися.
  
  — Не розраховуй більше на зустріч з Кротом, — сказав я. — Думаю, він вже мертвий.
  
  — З чого ти це взяв?
  
  Я коротенько розповів йому історію про те, як Ворон інсценував власну смерть і для переконливості залишив там труп.
  
  — Недобре так. Ох, недобре так робити. Сподіваюся, ви сцапаете його. — Господар таверни хитро примружився. — А ви, хлопці, випадково не з тієї банди, заявившейся з Ялівцю? Всі, хто йдуть на південь, тільки й говорять, як... — Похмурий погляд Німого змусив його замовкнути.
  
  — Піду трохи посплю, — сказав я. — Якщо ніхто з моїх людей не встане, розбудиш мене на світанку.
  
  — Так, сер, — сказав господар. — І я обіцяю вам хороший сніданок, сер.
  
  
  
  ГЛАВА 46
  
  Луки: Біда
  
  Сніданок справді був непоганий. Я віддячив господаря ще однією срібною монетою. Він, мабуть, подумав, що я божевільний.
  
  Проїхавши півмилі по дорозі, Одноокий зупинився.
  
  — Ти просто так їх і залишиш? — запитав він.
  
  — Кого?
  
  — Цих людей. Перший Повержений, вирішив прогулятися по цій дорозі, негайно з'ясує все, що ми тут робили.
  
  Моє серце стислося. Я знав, до чого він хилить. І я вже думав над цим, але не прийшов ні до якого рішення.
  
  — А різниця? — сказав я. — Все одно ми йдемо з Луків.
  
  — Але в Луках-то ніхто не знає, куди ми прямуємо... Слухай, мені ця думка не подобається більше, ніж тобі, Каркун. Але де-то нам доведеться обірвати наш слід. Ворон цього не зробив. А ми йдемо за ним.
  
  — Так. Я знаю.
  
  Я глянув на Азу і Шеда. Їм це не дуже подобалося. Аза, принаймні, вважав, що наступним буде він.
  
  — Ми ж не можемо їх взяти з собою, Каркун
  
  — Знаю.
  
  Він розвернувся і помчав назад. Один. Навіть Масляний, ніколи не відчуваючи докорів сумління, не пішов з ним.
  
  — Що він збирається робити? — запитав Аза.
  
  — Пустити в хід магію, щоб змусити їх забути, — збрехав я. — Поїхали, він наздожене.
  
  Шед продовжував кидати на мене божевільні погляди. Такими ж він, напевно, обдаровував Ворона, коли дізнався, що той займається трупним бізнесом. Але вголос нічого не сказав.
  
  Одноокий з'явився годиною пізніше. Він вибухнув сміхом.
  
  — Їх немає, — сказав він. — Пропали всі, до останньої собаки і корови. Пішли в ліс. Чортові селяни.
  
  Він знову засміявся, майже істерично. Схоже, він відчув полегшення.
  
  — У нас залишилося менше двох днів, — сказав я. — Треба натиснути. Чим більше у нас буде фора по часу перед відходом з Луків, тим краще.
  
  Через п'ять годин ми досягли околиць. Не так швидко, як мені хотілося. Заглибившись у місто, ми зменшили темп. Напевно, ми всі це відчули. Нарешті я зупинився.
  
  — Кег, ви з Азою пройдетеся по окрузі і дізнаєтеся, що чути. Ми почекаємо біля Фонтану.
  
  На вулицях не було дітей. Дорослі здавалися очманілими. Перехожі обходили нас так далеко, як тільки могли пробратися.
  
  Кегля повернувся через дві хвилини. І без своєї звичайної дурної балаканини. Хіханьки-хаханьки скінчилися.
  
  — Біда, Каркун. Вранці тут з'явилися двоє Вбитих. У гавані велика заваруха.
  
  Я подивився в ту сторону. Тремтячі клуби диму, як після великої пожежі, піднімалися вгору. На заході, в тому напрямку, куди дув вітер, небо теж було вкрите серпанком.
  
  Аза з'явився хвилиною пізніше. Він приніс ті ж вести і ще дещо.
  
  — Вони вступили в бійку з Принцом. І схоже, вона ще не скінчилася.
  
  — Так не повинно бути тут ніякої особливої бійки, — зауважив Одноокий.
  
  — Не знаю, — заперечив я. — Навіть Леді не може бути всюди одночасно. Але як, чорт візьми, вони дісталися сюди так швидко? У них же немає жодного килима.
  
  — По суші, — сказав Шед.
  
  — По суші? Але...
  
  — Цей шлях коротше, ніж по морю. Дорога йде по прямій. Якщо гнати коней вдень і вночі, можна здолати відстань у два дні. Коли я був дитиною, тут часто влаштовували змагання. Це скінчилося, коли до влади прийшов новий Герцог.
  
  — Зараз це вже не важливо. Так. Що далі?
  
  — Треба з'ясувати, що сталося, — сказав Одноокий. — Якщо цей ублюдок Гоблін дав себе знищити, я йому шию скручу, — пробурмотів він.
  
  — Добре. Але як ми це зробимо? Адже Повалені нас знають.
  
  — Я піду, — зголосився Шед.
  
  Неможливо собі уявити більш суворих поглядів, ніж ті, якими ми обдарували Маррона Шеда. Він навіть злякався на мить. Але потім заговорив знову:
  
  — Я не дам їм себе зловити. І взагалі, з якого дива вони стануть звертати на мене увагу? Вони навіть не знають мене.
  
  — Гаразд, — сказав я. — Рушай.
  
  — Каркун...
  
  — Доведеться повірити йому, Одноокий. А інакше доведеться відправитися тобі.
  
  — Ні. Шед, якщо проведеш нас, я тебе все одно дістану, навіть якщо мені доведеться повстати для цього з могили.
  
  Шед слабо посміхнувся і пішов. Пішки. По вулицях Лугів мало їздять на конях. Ми знайшли таверну і влаштувалися там, поставивши на вулиці двох людей. Шед повернувся вже після заходу сонця.
  
  — Ну? — сказав я, давши знак, щоб принесли ще один кухоль пива.
  
  — Нічого хорошого. Ви влипли, хлопці. Ваш Лейтенант вивів корабель у морі. Двадцять чи двадцять п'ять ваших вбиті. Решта пішли на кораблі. Принц втратив...
  
  — Ні, не всі пішли, — перервав його Одноокий, тицьнувши в Шеда пальцем. — Декого ти привів за собою.
  
  Шед в жаху підскочив на місці, обернувся.
  
  У дверях стояли Гоблін з Лихварем, при цьому Лихвар був порядком поранений. Він проліз у кімнату і впав на стілець. Я оглянув його рани. Гоблін з Однооким обмінялися поглядами, які могли означати що завгодно, але швидше за все говорили про те, що чаклуни раді знову бачити один одного.
  
  Інші відвідувачі стали потихеньку випаровуватися.
  
  До людей доходило, хто ми такі. А вони вже знали, що дехто полює за нами.
  
  — Сідай, Гоблін, — сказав я. — Кег, ви з Масляним ідіть і добудьте свіжих коней. — Я віддав їм майже всі гроші, які у мене були. — Цього має вистачити і на провіант. Схоже, нас чекає довга дорога. Так, Гоблін?
  
  Він кивнув.
  
  — Ну, давай, кажи.
  
  — Шелест з Кульгавим з'явилися сьогодні зранку. З ними було п'ятдесят чоловік. Вони почали нас розшукувати, але зайво нашуміли. Так що ми їх помітили. Лейтенант покликав усіх, хто був на березі. Деякі не встигли вчасно прибути на корабель, і Лейтенантові довелося піти без них. Ми втратили дев'ятнадцять чоловік.
  
  — А що ви тут робите?
  
  — Я сам зголосився. Стрибнув за борт, доплив до берега і став чекати вас. Мені доручили розповісти вам, куди пішов корабель. На Лихваря я натрапив випадково. Я як раз намагався залатати його рани, коли побачив Шеда. Ми прийшли за ним.
  
  Я зітхнув.
  
  — Вони пішли в Димохід?
  
  Він неабияк здивувався.
  
  — Так. А звідки ти знаєш?
  
  Я коротко пояснив йому ситуацію.
  
  — Ростик, розкажи-но тепер ти.
  
  Лихвар відстав від корабля і залишився тут. Єдиний, кого я побачив живим.
  
  — Це самодіяльність Переможених. Їх послали кудись в інше місце. А вони, мабуть, вирішили, що це непоганий шанс, щоб розправитися з нами. Схоже, нам більше не ходити в любимчиках у Леді.
  
  — Вона не знає, що її васали тут?
  
  — Ні.
  
  Я розсміявся. Незважаючи на всю трагічність нашого становища я не зміг втриматися.
  
  — Тоді їх чекає гарний сюрприз. Стара сучка сама скоро сюди прибуде. У нас тут з'явився ще один Чорний Замок.
  
  Деякі з наших запитливо подивилися на мене, бо не могли зрозуміти, звідки я знаю, що збирається робити Леді. Нікому, крім Лейтенанта, я не говорив про свої сни.
  
  — Ти перенесеш дорогу, — сказав я Жидові. — Тільки давай акуратніше. А звідки ти все це дізнався?
  
  — Від Трясуна. Ми з ним трохи поговорили, перш ніж він спробував мене пришити.
  
  — Трясун? — заревів Одноокий. — Якого біса?
  
  — Не знаю, що там Розбиті нарассказали хлопців, але вони все ніби з ланцюга зірвалися. В пору забирати від них дупи. Сволочі. Правда, більшість з них все-таки перебили.
  
  — Перебили?
  
  — Принц обурився, що ці Повалені вештаються тут як у себе вдома. Загалом, зав'язалася серйозна бійка за участю Кульгавого і наших хлопців. З наших в живих не залишилося практично нікого. Може, якби спершу вони трохи відпочили, у них вийшло б краще.
  
  Забавно. Ми говоримо про це, як ніби ці люди і ми не перетворилися якимось чином в смертельних ворогів. А сам я відчував гіркоту в душі від того, що тепер нам доведеться воювати з Поваленими.
  
  — Трясун казав що-небудь про Ялівці?
  
  — Ага. Там була просто традиційна різанина і море крові. Від міста мало що залишилося. До того моменту, коли Леді покінчила з Замком, Гвардія втратила шістсот осіб, включаючи нас. І ще більше людей загинуло, коли почалися заворушення. Леді обчистила Катакомби. Весь цей чортів місто просто сказився, а Харгадон очолив повстання. Він замкнув наших хлопців в Черепиці. Тоді вже Леді втратила терпіння. Вона знесла те небагато, що ще залишалося від міста.
  
  — Капітан правильно говорив щодо Катакомб. — Я похитав головою.
  
  — Те, що залишилося від Гвардії, взяв під своє начальство Найманець, — сказав Гоблін. — Зібравши награбоване, вони збиралися піти звідти. Місто настільки зруйнований, що там просто нічого робити.
  
  Я подивився на Шеда. Похмурішим обличчя мені не уявити. Біль та болісні питання відбивалися в його очах. Він хотів довідатися про своїх, але не став питати зі страху, що його почнуть звинувачувати у всіх смертних гріхах.
  
  — Це не твоя вина, старий, — сказав я йому. — Герцог покликав Леді ще до того, як ти виявився залучений в цю історію. Що б ти не робив, цього все одно було не уникнути.
  
  — Але як люди можуть так поступати?
  
  Аза поблажливо подивився на Шеда.
  
  — Шед, що за дурні питання? А ти як міг робити все, що там накоїв? Відчай, ось причина. Всі впали у відчай і з'їхали з глузду.
  
  Одноокий виразно подивився на мене, ніби кажучи «яке?». Навіть Аза здатний іноді мислити.
  
  — Лихвар, Трясун казав що-небудь про Елмо?
  
  Найбільше я жалкував про втрату Елмо.
  
  — Ні. Я не питав. У нас було не так багато часу.
  
  — Що будемо робити? — запитав Гоблін.
  
  — Висунемо на південь, як тільки Кег з Масляним дістануть коней і провізію. — Зітхання. — Важкеньке доведеться. У мене зараз щось близько двох лев. А у вас, хлопці?
  
  Ми перерахували все, що у нас було.
  
  — Погано, — сказав я.
  
  — Лейтенант передав ось це. — Гоблін простягнув невеликий мішечок.
  
  В ньому було п'ятдесят лев запасів Ворона.
  
  — Краще. Але все одно довго не протягнемо.
  
  — У мене є трохи грошей, — оголосив Шед. — Зовсім небагато. Вони лежать там, де я зупинився.
  
  Я пильно подивився на нього.
  
  — Тебе це не стосується. Це не твої проблеми.
  
  — Ні, стосується!
  
  — Весь час, що я тебе знаю, ти завжди намагався втекти.
  
  — А тепер у мене свої рахунки, Каркун. За те, що вони зробили з Ялівцем. Я це просто так не залишу.
  
  — І я теж, — сказав Азаров. — У мене досі збереглися майже всі гроші, які Ворон дав мені після нальоту на Катакомби.
  
  Я запитально подивився на інших. Ніхто нічого не сказав. Залишили на мій розсуд.
  
  — Гаразд. Іди за грошима, але пошевеливайся. Я збираюся виступити відразу ж, як тільки зможу.
  
  — Я наздожену вас, — сказав Шед. — Та Аза може зробити те ж саме.
  
  Він звівся й несміливо простяг мені руку. Я вагався лише одну мить.
  
  — Ласкаво просимо в Чорну Гвардію, Шед.
  
  Аза не наважився піти за прикладом Шеда.
  
  — Думаєш, повернуться? — запитав Одноокий, коли вони пішли.
  
  — А ти як думаєш?
  
  — Ніяк. Я сподіваюся, ти знаєш, що робиш, Каркун. Але якщо їх спіймають, вони наведуть на нас Переможених.
  
  — Так, можливо. — Насправді я на це і розраховував. Мені в голову прийшла дика думка. — Давайте ще по одній кухлю пива. Не скоро нам вдасться так посидіти.
  
  
  
  ГЛАВА 47
  
  Таверна: Втеча
  
  На мій превеликий подив, Шед нагнав нас в десяти милях на південь від Лугів. Та він був не один.
  
  — Чорт забирай! — почув я позаду вигук Одноокого. — Каркун, ти тільки подивися.
  
  Я повернув назад. І побачив Шеда в компанії Вола, брудного і пошарпаного.
  
  — Я обіцяв витягнути його, якщо зможу. Довелося підкупити когось, але це виявилося не важко. Там зараз кожен за себе.
  
  Я глянув на Вола. А він витріщився на мене.
  
  — Ну? — сказав я.
  
  — Шед все розповів, Каркун. І мені здається, я тепер з вами, хлопці. Якщо візьмете. Мені більше нікуди йти.
  
  — Прокляття. Якщо з'явиться і Аза, я розчаруюсь в своєму знанні людської натури. І моя ідея теж впаде. Добре, Вол. І пам'ятай тільки одну прокляту річ: ми не в Ялівці. А біжимо від Переможених. Так що у нас немає часу размусоливать, хто тут кому що зробив. Хочеш помахати кулаками, прибережи їх для Переможених.
  
  — Ти начальник. Якщо ти даси мені шанс, я покажу, на що я здатний. — Він пішов за мною в голову колони. — Не надто ваша Леді відрізняється від декого по імені Краг, а?
  
  — В якомусь сенсі, — відповів я. — Можливо тобі доведеться себе показати навіть раніше, ніж ти думаєш.
  
  З темряви здалися Німий з Масляним. Вони підійшли семенящімі кроками.
  
  — Добре спрацювали, — сказав я. — Собаки навіть не загавкали.
  
  Німого я послав саме тому, що він добре умів поводитися з тваринами.
  
  — Всі вже повернулися з лісу. Зараз сплять, — доповів Масляний.
  
  — Добре. Пішли, тільки тихо. І я не хочу, щоб ви кого-небудь прішибли. Зрозуміло? Одноокий?
  
  — Чую, чую.
  
  — Гоблін, Лихвар, Шед. Ви залишаєтеся з кіньми. Я дам сигнал ліхтарем.
  
  Захопити таверну виявилося навіть простіше, ніж спланувати цю операцію. Ми застали всіх сплячих, бо Німий не дав затявкать собакам. Господар прокинувся від сну і дико перелякався. Поки Одноокий наглядав за іншими, включаючи декількох постояльців, я повів господаря вниз.
  
  — Сядь, — сказав я товстуну. — Ти вранці що п'єш, чай або пиво?
  
  — Чай, — прохрипів він.
  
  — Зараз буде. Ось так. Ми повернулися. Ми не думали, але обставини такі, що нам доведеться рухатися по суші. Я хочу побути тут у тебе пару днів. Нам з тобою треба домовитися.
  
  Хагоп приніс убивчо міцний чай. Товстун моментально осушив посудину розміром з ту, з якою він зазвичай п'є пиво.
  
  — Я не хочу нікому завдавати шкоди, — продовжив я, відсьорбнувши з своєї склянки. — І я за все заплачу. Але якщо ти хочеш, щоб все так і було, тобі доведеться піти мені назустріч.
  
  Він хрокнув.
  
  — Мені потрібно, щоб ніхто не дізнався про те, що ми тут. Це значить, звідси не вийде ні один постоялець. А ті, хто буде проходити повз по дорозі, повинен бачити, що тут все нормально. Улавливаешь?
  
  — Ти когось чекаєш. — Він був розумніший, ніж здавався на перший погляд. Не думаю, щоб навіть хтось із моїх людей здогадувався про це.
  
  — Так. І цей хтось зробить з тобою те, чого ти чекаєш від мене. Тільки за те, що ти тут сидиш. Якщо тільки я не влаштую йому гарну зустріч.
  
  У мене з'явилася божевільна ідея, яка помре, якщо Аза все-таки з'явиться.
  
  Думаю, він повірив, коли я сказав, що не збираюся завдавати ніякої шкоди його сім'ї.
  
  — Це той самий хтось, влаштував вчора у місті колотнечу? — запитав він.
  
  — Швидко новини розлітаються.
  
  — Особливо погані.
  
  — Так. Той самий. Вони вбили майже двадцять моїх людей. І місто здорово переворошили теж.
  
  — Чув. Я вже сказав, погані новини розходяться швидко. Серед тих, кого вони вбили, був мій брат. Він служив у гвардії Принца. Сержантом. Єдиний з нас, хто чогось досяг. Я чув, його вбило якесь чаклунство.
  
  — Так. Той колдун — поганий хлопець. Мій друг, Німий, не йде з ним ні в яке порівняння.
  
  Я не знав, хто з них поженеться за нами. Просто розраховував, що хто-небудь з Повалених зловить Азу і змусить його показати дорогу. Я також розумів, що все це повинно відбутися досить швидко. Аза адже розповість їм, що Леді вже на шляху до Луки.
  
  Товстун обережно роздивлявся мене. В його очах читалася прихована ненависть. Я спробував спрямувати її в потрібне русло.
  
  — Я збираюся прикінчити його, — промовив я.
  
  — Зрозуміло. Як мій брат?
  
  — Не думаю. Звичайно, якщо ми будемо діяти недостатньо швидко й хитро, він переможе. Або вона. Взагалі-то, їх там двоє. І я не знаю, хто з них з'явиться тут.
  
  Я розумів, що ми можемо виграти достатньо часу, якщо виведемо з ладу одного з Убитих. Леді буде страшенно зайнята Чорним Замком, якщо у неї залишиться всього один помічник.
  
  — Мені треба забрати звідси дружину і дітей, — сказав він. — А я залишуся тут.
  
  Я швидко перевів погляд на Німого. Той ледь помітно кивнув.
  
  — Домовилися. А що твої гості?
  
  — Я їх усіх знаю. Вони не будуть сіпатися.
  
  — Добре. Тоді займися своїми.
  
  Він пішов. А ми обговорили всі з Німим та іншими. Мене ніхто не обирав командиром. Просто на даний момент я був старшим за званням. Наша розмова кілька разів переходив на підвищені тони, але свого я домігся.
  
  Страх — прекрасна рушійна сила. На Гобліна і Одноокого він діяв як ніщо інше. Та і на інших теж. Вони вдалися до всіх хитрощів, які тільки могли уявити. Пастки, укриття — все це, підкріплене чаклунськими чарами. Зброя готувалося просто з фанатичним запалом.
  
  Повалені не невразливі. Їх просто важко дістати. І ще важче, якщо вони підготовлені заздалегідь. Всі без винятку.
  
  Німий пішов у ліс з сім'єю товстуна, а повернувся з яструбом, якого приручив в рекордний час. Тепер ця птиця патрулировала дорогу на Луки. Нас не застануть зненацька.
  
  Господар приготував тарілки, намазані отрутою, хоча я сказав йому, що Повалені їдять дуже рідко. Потім він звернувся до Німого за порадою щодо собак. Товстун тримав цілу зграю злючих мастифів і хотів пристосувати до справи і їх. Німий відвів їм місце в плані нашої операції. Ми зробили все, що могли. Залишалося тільки чекати. Коли мене підмінили з варти, я скористався можливістю, щоб трохи відпочити.
  
  Леді прийшла. По-моєму, в той самий момент як я закрив очі. На мить я запанікував, намагаючись викинути з голови думки про моє місцезнаходження, забути, де я перебуваю. Але який у цьому сенс? Адже вона вже мене знайшла. Що треба приховувати, так це план нашої засідки.
  
  — Ти не передумав? — запитала вона. — Ти не можеш втекти від мене. І я дістану тебе, доктор.
  
  — За цим ти і послала Шелест з Кульгавим? Щоб притиснути нас до нігтя? Вони вбили половину наших людей, втратили майже всіх своїх, зруйнували місто і не завоювали собі жодного союзника. Так ти намагаєшся повернути нас назад?
  
  Леді, звісно, не мала до цього відношення. Лихвар адже сказав, що Повалені діяли самі по собі. Я лише хотів її розсердити і збити з пантелику. Мені хотілося знати, як вона відреагує.
  
  — Вони повинні були повернутися назад у Кургани, — сказала Леді.
  
  — Безсумнівно. Але вони просто творять що хочуть всякий раз, коли їм забажається звести рахунки десятирічної давності.
  
  — Вони знають, де ти?
  
  — Поки що ні. — Мені здалося, що вона все-таки не може точно визначити місцезнаходження. — Я за містом, зачаївся.
  
  — Де?
  
  Я вирішив дещо уточнити.
  
  — Недалеко від місця, де росте новий Замок. Це найближчий орієнтир.
  
  Я подумав, що невелика частка правди в моїх словах не зашкодить. У будь-якому разі, мені хотілося, щоб вона відшукала подаруночок, який я збирався їй залишити.
  
  — Залишайся на своєму місці. Не привертав уваги. Я скоро буду.
  
  — Так.
  
  — Не випробовуй моє терпіння, доктор. Ти доставляешь мені клопіт, але ти не безсмертний. Мене вже майже вивели з себе. Шелест з Кульгавим занадто довго випробовували долю. Вони догралися.
  
  Двері в кімнату відчинилися.
  
  — Ти з ким розмовляєш, Каркун? — запитав Одноокий.
  
  Я здригнувся. Він стояв по інший бік золотистого хмари і не бачив його. Я вже прокинувся.
  
  — Зі своєю подружкою, — відповів я і захихотів.
  
  І тут на мене нахлинуло сильне запаморочення, щось вийшло з мене, відокремилося, залишивши відчуття одночасно здивування і роздратування. Я прийшов в себе і побачив, що Одноокий стоїть на четвереньках і лається.
  
  — Що за чорт? — закричав він.
  
  Я потряс головою.
  
  — Таке відчуття, неначе макітру звернули набік. Не треба було пити те пиво. А що таке?
  
  Він підозріло примружився.
  
  — Повернувся яструб Німого. Вони йдуть. Підемо вниз, треба змінювати план.
  
  — Вони?
  
  — Кульгавий і ще дев'ять осіб. Тому і треба переглянути план. Зараз, схоже, у нас становище не з сильних.
  
  — Схоже.
  
  Це, мабуть, люди з Гвардії. Значить, на таверну вони не клюнуть. Такі заклади завжди є центром життя в глибинці, і Капітан часто використовував їх, щоб виманити повстанців.
  
  Німий нічого не додав до цього, за винятком того, що у нас в запасі залишилося рівно стільки часу, скільки потрібно нашим переслідувачам, щоб подолати шість миль.
  
  — Гей! — Осяяння завжди приходить занадто пізно. Я раптом зрозумів, навіщо Повалені подалися в Луки. — У тебе є віз? — запитав я господаря. Я досі не знав його імені.
  
  — Ну. Я на ній вожу припаси з міста, з млина і від пивоварів. А що?
  
  — Та то, що Переможеним потрібні папери, про які я говорив.
  
  Тепер мені доведеться пояснити їх походження.
  
  — Ті самі, що ми розкопали в Хмарному Лісі? — запитав Одноокий.
  
  — Так. Розумієш, Ловець Душ говорив мені, що у них записано справжнє ім'я Кульгавого. Там ще таємні записи чаклуна Боманца, де, по всій видимості, можна знайти і справжнє ім'я самої Леді.
  
  — Ого! — вигукнув Гоблін,
  
  — І я про те ж.
  
  — Ну а нам-то що? — невдоволено запитав Одноокий.
  
  — Кульгавий хоче отримати своє справжнє ім'я. Тепер уяви, що він бачить, як натовп хлопців з возом рве звідси кігті. Що він подумає? Те, що Аза наваляв йому з три короби, ніби ці папери у Ворона. І надув. Аза адже не знає всіх наших планів.
  
  — Аза — з Кульгавим, — перервав нас знаками Німий.
  
  — Чудово. Він зробив все, як я хотів. Отже, Кульгавий вирішить, що це ми забираємо ноги разом з паперами. Особливо якщо навколо буде ще носити вітром якісь клапті з записами.
  
  — Зрозумів, — сказав Одноокий. — Тільки у нас мало людей, щоб все це зробити.
  
  — По-моєму, — зауважив Гоблін, — тобі краще припинити чесати язиком і зайнятися справою. Вони наближаються.
  
  Я підкликав товстуна.
  
  — Твоїм друзям з півдня доведеться зробити нам послугу. Скажи їм, що це їх єдиний шанс вибратися звідси живими.
  
  
  
  ГЛАВА 48
  
  Таверна: Засідка
  
  Четверо жителів півдня обливалися холодною потім і тряслися. Вони не розуміли, що відбувається, але те, що вони бачили, їм явно не подобалося. Але до них добре дійшло, що допомога нам — це їх єдина надія.
  
  — Гоблін! — заволав я наверх. — Не бачиш їх?
  
  — Вже майже. Порахуй до п'ятдесяти і давай.
  
  Я почав відраховувати. Повільно, весь час примушуючи себе не поспішати. Мені було страшно нітрохи не менше, ніж цим південцям.
  
  — Є!
  
  Гоблін скотився вниз. Ми вибігли і рвонули до сараю, де вже чекала запряжена віз, схопили її і з криками побігли по дорозі на південь, зображуючи команду з восьми чоловік, майже застигнутую зненацька. Позаду нас загін Кульгавого на секунду зупинився, потім рушив за нами. Я помітив, що Одноногим доводиться їх підганяти. Добре. Його люди не поспішали з'ясовувати стосунки зі своїми колишніми приятелями.
  
  Я зайняв місце в хвості, за Гобліном і Однооким, який правив возом. Гоблін тримав свою кінь пліч-о-пліч з повозкою.
  
  Ми досягли підйому, там, де дорога починає підійматися вгору по покритому лісом пагорба на південь від таверни. Господар говорив, що ліси тягнуться на багато миль. Сам він пішов уперед разом з Німим, Волом і жителями півдня.
  
  — Егей! — закричав хтось ззаду.
  
  Промайнув повз клаптик червоної матерії. Одноокий устав на возі і, не випускаючи з рук віжки, почав перелазити через борт. Гоблін ще пришпорив коня і поставив її зовсім поруч з возом. Одноокий стрибнув.
  
  В якусь мить мені здалося, що він не зможе. Він майже промахнувся. Ноги Одноокого проволоклись по пилюці, він підтягнувся вище і, вже лежачи на животі позаду свого друга, обернувся до мене, чекаючи моєї посмішки.
  
  Я посміхнувся.
  
  Віз врізалася у заздалегідь підготовлене колода, підскочила, перекинулася. Коні залементували, спробували утриматися, але не змогли. Віз разом з волами, з тріском полетіла з дороги, вдарилася об дерева і під хрип і відчайдушний іржання коней розвалилася на шматки. Люди, перекинули воза, негайно зникли.
  
  Я кинув свого коня вперед, обігнав Гобліна з Однооким і Лихваря і закричав південцям, щоб вони забиралися звідси до чортової матері.
  
  Через чверть милі я різко звернув на стежку, про яку говорив мені господар таверни, заглибився подалі в ліс, щоб мене не могли побачити з дороги, і почав чекати Одноокого. Нарешті він з'явився, і ми швидко помчали назад до таверні.
  
  Зверху, над нами, Кульгавий і його банда прогрохотали до того місця, де лежала розвалена віз. Коні все ще кричали від болю і жаху.
  
  Почалося.
  
  Крики, вереск, помирають люди. Шипіння і рев магічних заклять. Я і не думав, що у Німого є якісь шанси, але він взявся сам. Віз призначалася для того, щоб відвернути Кульгавого і дати нашим людям можливість непомітно підібратися до нього ближче.
  
  Коли ми вискочили на відкриту місцевість, ззаду все ще було чути приглушений відстанню шум бійки.
  
  — Не все так погано, — прокричав я, — Інакше це скінчилося б набагато швидше.
  
  Насправді я не відчував такого оптимізму, як намагався зобразити. Мені не хотілося, щоб ця бійка тривала далі. Я б волів, щоб вони завдали швидкий удар і вивели Кульгавого з ладу, змусивши його відійти до таверні зализати рани.
  
  Ми загнали коней в сарай і попрямували в своє укриття.
  
  — Знаєш, — пробурмотів я, — ми б зараз тут не були, якщо б Ворон вбив його, коли в нього була така можливість.
  
  Давно, давно я брав участь у захопленні Шелест, коли вона намагалася переманити Кульгавого на свою сторону. Так от, у Ворона була фантастична можливість розправитися з ним. Ворон не зміг, хоча й мав свої рахунки з цим Переможеним. А тепер з його милості ми ніяк не можемо від нього звільнитися.
  
  Лихвар зайшов у свинарник, де ми встановили нашвидку спрацьовану легку баллісти, колишню частиною нашого початкового плану. Гоблін вимовив якесь простеньке заклинання і прийняв вигляд борова, такого ж, як і всі інші в свинарнику. Я взагалі хотів, щоб він тримався від балісти подалі, так як сумнівався, що вона нам знадобиться.
  
  Ми з Гобліном взбежали наверх, щоб спостерігати за дорогою і узліссям лісу на сході. Якщо Німий відірветься від переслідування, він повинен лісом пробратися на галявину, щоб подивитися, що діється в таверні. Я сподівався, що хто-небудь з людей Кульгавого повисне на хвості у південців. Я їм не говорив про це, але молив бога, щоб у них вистачило почуття розуму не зупинятися ні на секунду
  
  — Геть! — сказав Гоблін. — Це Німий. Йому вдалося.
  
  Незабаром показалися люди. Мені було не розгледіти, хто з них хто.
  
  — Тільки троє, — пробурмотів я. Значить, четверо залишилися там. — Прокляття!
  
  — Спрацювало, — сказав Гоблін. — Інакше вони б взагалі не з'явилися.
  
  Це мене не заспокоїло. Мені не часто доводилося командувати, і я був не дуже досвідчений у таких справах. Я не знав, що робити з відчуттями, які виникають, коли ти знаєш, що люди загинули, намагаючись виконати твої накази.
  
  — А ось і ці.
  
  З лісу виїхали вершники. Вони рухалися по дорозі на Трясовину.
  
  — Шестеро, — сказав я. — Ні, семеро. Повинно бути, вони не погналися за тими хлопцями.
  
  — Схоже, всім їм добряче дісталося.
  
  — Фактор несподіванки. Кульгавий з ними? Можеш сказати?
  
  — Ні. Он той... Це Аза. Чорт, та це ж старина Шед, на третій коні, а слідом — господар таверни.
  
  Трохи краще. Вони втратили половину своїх, а я — двох
  
  — А що буде, якщо Кульгавий не з ними? — запитав Гоблін.
  
  — Що буде, то буде
  
  Німий вже зник з дальньої узлісся.
  
  — Він там, Каркун. Поряд з власником таверни. Таке враження, що він без свідомості.
  
  На таке я й не смів сподіватися. Хоча поки дійсно було схоже, що Повержений відключився.
  
  — Йдемо вниз.
  
  Через тріщину в віконницях я побачив, як вони в'їхали на подвір'я. Єдиним цілим і неушкодженим людиною серед них був Аза. Руки його були прив'язані до сідла, а ноги — до стременам. Один з людей зліз з коня, розв'язав Азу і, приставивши до нього ніж, змусив допомогти спішитися іншим. Так, всі вони досить сильно постраждали. У Шеда взагалі був такий вигляд, що здавалося, він давно вже повинен був померти. З господарем таверни було трохи краще. Просто сильно побили.
  
  Вони змусили Азу і господаря таверни зняти Кульгавого з коня. Тут я мало не скрикнув. Повержений майже повністю втратив праву руку. У нього було ще кілька серйозних ран. Але він, без сумніву, оклигає, якщо отримає можливість спокійно відлежатися під охороною своїх людей. Повержені — суворі хлопці.
  
  Аза з товстуном попрямували до дверей. Кульгавий обвис як мокра ганчірка. Чоловік з ножем штовхнув двері.
  
  Кульгавий отямився.
  
  — Ні! — пискнув він. — Пастка!
  
  Аза з товстуном кинули Кульгавого на землю. Закривши очі, Аза метнувся в сторону. Господар таверни різко свиснув, і його зграя собак з шумом вискочила з сараю.
  
  Гоблін з Однооким вистрибнули на вулицю. Я рвонувся до Одноногим, намагався піднятися на ноги.
  
  Мій клинок уткнувся в плече Поваленого над обрубком правої руки. У повітрі промайнув його єдиний кулак, і я отримав удар у живіт.
  
  Повітря вирвався з моєї горлянки подібно до вибуху. Я ледь не відключився і осів на землю, тримаючись руками за пузо і вже майже не сприймаючи навколишнє оточення.
  
  Собаки, діставшись до людей Кульгавого, з дикою люттю почали їх мучити. Кілька псів впало на Поверженого. Кульгавий наносив удари кулаком, кожен з яких опинявся для чергової собаки смертельним.
  
  Одноокий з Гобліном обрушили на Кульгавого все, що у них було. Але тому їх чаклунство виявилося не страшніше літнього дощику. Повержений без праці відбив атаку і, вмазав Одноокий, розвернувся на Гобліна.
  
  Гоблін побіг. Кульгавий, хитаючись, пошкандибав за ним. Вцілілі мастіфи повисли у нього на спині.
  
  Гоблін метнувся до стайні для свиней, але не добіг і розтягнувся в грязі, послизнувшись. Кульгавий навис над ним, піднявши кулак для останнього смертельного удару.
  
  Спис Лихваря пробило йому грудну клітку і на три фути вийшло з спини. І ось він стоїть, хитаючись, маленький змучений чоловік у коричневому, тримається рукою за спис. Здавалося, всі його увага зосередилася на цьому снаряді. Гоблін відкотився вбік. А Ростик в сараї знову зарядив баллісти, і з воріт вилетіло ще одне спис.
  
  Бух! На цей раз спис повністю пройшло через Кульгавого наскрізь. Удар збив Поверженого з ніг. Собаки дісталися до його горлянки.
  
  Мені вдалося зітхнути. Я пошукав очима свій меч. Тут я зрозумів, що з заростей смородини, які були в двохстах метрах на північ, доноситься якийсь тріск. Навколо туди-сюди з гарчанням бігала самотня собака... Аза. Більше йому сховатися було ніде.
  
  Я нарешті піднявся. Товстун допоміг стати на ноги Одноокий, потім підхопив чий-то меч, і втрьох ми оточили Кульгавого. Він лежав, звиваючись у багнюці. Його маска збилася на бік, і нашому погляду відкрилося спотворене обличчя Пораненого. Він не міг повірити в те, що сталося. Кульгавий слабо відмахнувся від собак.
  
  — Все марно, — сказав я йому. — Паперів тут давно вже немає.
  
  — А це за мого брата, — промовив товстун і змахнув зброєю.
  
  Але господаря таверни так вже здорово дісталося, що він майже не міг рухатися і практично не завдав шкоди Звойована.
  
  Кульгавий спробував відповісти, але у нього вже нічого не залишилося. Він зрозумів, що вмирає. Після всіх минулих століть. Після того, як йому вдалося пережити Білу Троянду і гнів Леді, коли він зрадив її в Хмарному Лісі.
  
  Його очі закотилися, і я зрозумів, що він волає матусю про допомогу.
  
  — Вбийте його, швидше, — сказав я. — Він кличе Леді.
  
  Ми почали рубати і шматувати. Собаки гарчали і рвали м'ясо зубами. Але він вперто не хотів помирати. Навіть коли ми зовсім вибилися з сил, Кульгавий продовжував подавати ознаки життя.
  
  — Давайте оттащим його на задній двір.
  
  Ми так і зробили, і там я побачив Шеда, який лежав на землі поруч з тими, хто був колись частиною Чорної Гвардії. Я підняв очі на призахідне сонце й побачив, що до нас наближається Німий. За ним слідували Хагоп з Масляним. Я відчув задоволення від того, що ці двоє вижили. Наскільки я пам'ятаю, вони завжди були кращими друзями. Неможливо собі таке уявити, що один вціліє, а інший — ні.
  
  — А Вол — всі?
  
  — Так, — сказав товстун. — Та він і Шед. Це треба було бачити. Вони вискочили на дорогу і стягнули чаклуна з коня. Вол відрубав йому руку. Вони удвох вбили чотирьох.
  
  — Вол?
  
  — Хтось розвалив йому череп. Як диню.
  
  — Кегля?
  
  — Затоптали до смерті. Але і він теж постарався.
  
  Я важко опустився біля Шеда. Одноокий теж присів поруч.
  
  — Як ти потрапив? — запитав я господаря таверни.
  
  — Занадто товстий, щоб швидко бігати. — Він із зусиллям посміхнувся. — Ніколи не відчував себе солдатом.
  
  Я посміхнувся.
  
  — Що ти думаєш, Одноокий? — Одного погляду на Шеда було достатньо, щоб зрозуміти, що я тут безсилий.
  
  Одноокий похитав головою.
  
  — Двоє з них ще живі, Каркун, — сказав Гоблін. — Що нам з ними робити?
  
  — Несіть їх всередину. Я їх залатаю.
  
  Вони були нашими побратимами. Те, що Підвладні перетворили їх у наших ворогів, ще не означало, що вони не заслуговують моєї допомоги.
  
  Поруч виник силует Німого, в невірному сутінковому світлі здавався ще вище.
  
  — Маневр, гідний Капітана, Каркун, — показав він знаками.
  
  — Та вже...
  
  Я дивився на Шеда. Все це зворушило мене навіть більше, ніж, як я думав, мало.
  
  Переді мною лежав чоловік. Він упав так низько, як тільки можливо. Але потім він пробив собі дорогу до світла і заслужив повагу. І тепер ця людина набагато достойніше мене. Тому що, визначивши собі моральні цінності, він тримався до кінця, навіть ціною власного життя. Може бути хоча б трохи він спокутував свою провину.
  
  Загинувши в бійці, яка його, загалом-то, не стосувалася, він зробив ще одну річ. Він став для мене свого роду святим, прикладом до кінця днів моїх. В останні кілька днів свого життя він зміг підняти моральну планку на серйозну висоту.
  
  Перед кінцем Шед відкрив очі. Він посміхнувся.
  
  — Все вийшло? — запитав він.
  
  — Вийшло, Шед. Завдяки тобі і Вола.
  
  — Добре. — Все ще посміхаючись, він закрив очі.
  
  — Гей, Каркун, — гукнув мене Хагоп. — Що ти думаєш робити з цією змеюкой, Аза?
  
  Аза все ще стирчав у кущах, волаючи про допомогу. Навколо заростей кружляли собаки.
  
  — Застроми в нього пару дротиків, — пробурчав Одноокий.
  
  — Ні, — слабким голосом промовив Шед. — Відпустіть його. Він був моїм другом. Він хотів повернутися до вас, але вони його схопили. Відпустіть.
  
  — Гаразд, Шед. Хагоп! Витягни його звідти і відпустили на всі чотири сторони.
  
  — Що?
  
  — Я все сказав. — Я знову повернувся до Шеду. — Так, Шед?
  
  Він нічого не відповів. Він вже не міг. Але старина Шед посміхався.
  
  — Принаймні, — сказав я, піднявшись, — хоч хтось загинув так, як він хотів. Масляний, дістань прокляту лопату.
  
  — Але, Каркун...
  
  — Дістань лопату і давай за роботу. Німий, Одноокий, Гоблін, у будинок. Треба думати, що робити далі.
  
  Зовні майже стемніло. За оцінками Лейтенанта, вже через кілька годин Леді буде в Лугах.
  
  
  
  ГЛАВА 49
  
  Перехід
  
  — Нам треба відпочити, — сперечався Одноокий.
  
  — Відпочинеш тепер тільки в могилі, — огризнувся я. — Ми вже на іншій стороні. Ми зробили те, чого не могли зробити повстанці — прикінчили Кульгавого, останнього із справжніх, первинних Переможених. Леді помчить за нами, як тільки розправиться з Чорним Замком. У неї немає іншого вибору. Якщо вона не дістане нас найближчим часом, всі повстанці в окрузі п'яти тисяч миль заворушаться і спробують щось зробити. Залишилося всього двоє Вбитих, і лише одна Шелест чогось варто.
  
  — Так. Мріяти не шкідливо, Каркун.
  
  Я дивився на намисто, яке було на Шеде. Треба б залишити його Леді, хоча срібло могло б дуже і дуже стати в нагоді в такому довгому переході. Я зібрався з духом і почав витягати з нього очі.
  
  — Якого біса ти твориш?
  
  — Залишу це Кривого. Згодую йому. Вилупляться у нього в животі.
  
  — Ха! — сказав Гоблін. — Весело. Годиться.
  
  — Я подумав, що це буде йому гідним покаранням. Віддати його назад Володарю.
  
  — А Леді доведеться розірвати його на шматочки. Мені це подобається.
  
  Одноокий знехотя погодився з ним.
  
  — Так і думав, що вам сподобається. Ідіть подивіться, всіх поховали.
  
  — Так вони почали десять хвилин тому.
  
  — Добре, тоді допоможете.
  
  Я насилу підвівся і пішов подивитися тих людей, кого я недавно латав. Не знаю, чи всі з тих, кого Хагоп з Масляним притягли з того місця, де була влаштована засідка, були вже мертві, коли ця парочка дісталася туди. Але тепер це були трупи. Точно. Кегля помер вже давно, ще коли його принесли до мене, щоб оглянути.
  
  Мої пацієнти почували себе непогано. Один вже настільки отямився, що зміг злякатися. Я перев'язав йому руку й зашкутильгав на вулицю.
  
  Кеглю вже закопали поруч з Шедом, Волом і хлопцем Кульгавого, якого поховали ще раніше. Залишалося тільки два тіла. Аза відносив ноги від собак. Всі стояли і дивилися на його блискучі п'яти, поки я не загарчав на них.
  
  — Як видобуток? — запитав я товстуна. Я сказав йому, щоб він понишпорив по кишенях мерців,
  
  — Не дуже здорово. — Він простягнув мені капелюх, наповнену всякою всячиною.
  
  — Візьми собі стільки, щоб вистачило на покриття збитків.
  
  — Та вам, хлопці, це потрібніше, ніж мені.
  
  — У тебе накрилася віз з волами. Не кажучи вже про собак. Візьми, скільки потрібно. Я-то завжди зможу пограбувати кого-небудь, хто мені не сподобається. — Ніхто не знав, що я приховав гаманець Шеда. Його вага здивував мене. Це буде мій недоторканний запас. — Візьмеш ще пару коней.
  
  Він похитав головою.
  
  — Не збираюся попастися з чиїми-небудь кіньми, коли пил уляжеться і Принц почне розбиратися, що до чого. — Він витягнув з капелюха кілька срібних монет. — Ось все, що мені потрібно.
  
  — Добре. Але тобі б краще посидіти в лісі деякий час. Леді обов'язково з'явиться. А вона набагато крутіше Кульгавого.
  
  — Домовилися.
  
  — Хагоп, якщо не збираєшся копати, давай готуй коней. Ворушись!
  
  Я підкликав Німого. Ми з ним відтягли Кульгавого під розкидисте дерево. Німий перекинув через сук мотузку. Я заштовхав зміїні очі глибше в глотку Звойована, і ми повісила його в повітря. Його тіло повільно розгойдувалося в холодному місячному світлі. Я задоволено потер руки і виголосив напутнє слово.
  
  — Ще трохи, хлопець, і ти кому-небудь дістанешся.
  
  Десять років я мріяв побачити його труп. Це був найжорстокіший з Переможених.
  
  До мене підійшов Аза.
  
  — Всіх зарили, Каркун.
  
  — Добре. Дякую за допомогу. — Я рушив до сараю.
  
  — А можна мені з вами, хлопці?
  
  Я зареготав.
  
  — Ну, Каркун, будь ласка. Не кидайте мене тут...
  
  — Я не вижену тебе, Аза. Але не розраховуй, що я буду весь час бігати за тобою і оберігати. І не здумай викидати фокусів. Оком не встигнеш моргнути, як помреш.
  
  — Спасибі, Каркун. — Він потрусив до коня і квапливо піднявся на неї.
  
  Одноокий глянув на мене і похитав головою.
  
  — По конях, панове. Знайдемо Ворона.
  
  * * *
  
  Хоча ми і пристойно гнали вперед, але не встигли від'їхати від таверни і двадцяти миль, як щось врезало мені по мізках, немов кулаком, і тут же виникло золоте світіння, що випромінює гнів.
  
  — Моє терпіння скінчилося, доктор.
  
  — А моє скінчилося вже давно.
  
  — Ти пошкодуєш про це вбивство.
  
  — Я порадію за свій вчинок. Це перше добре діло, яке я вчинив по цей бік Моря Страждань. Пошукай-но краще личинки свого Чорного Замку. І залиш мене в спокої. Ми квити.
  
  — О ні, ти ще про мене почуєш. Як тільки я перекрию своєму чоловікові останню лазівку.
  
  — Не спокушай долю, стара сучка. Зараз я готовий вийти з гри. Але варто тобі натиснути, і я вивчу Телле-Курре. — Це застало її зненацька. — Запитай Шелест, що вона втратила в Хмарному Лісі і намагалася дістати назад в Лугах. А потім подумай над тим, що міг би створити розсерджений Каркун, якби знав, де лежить.
  
  Коли вона йшла, голова в мене на секунду пішла обертом.
  
  Я виявив, що всі з жахом дивились на мене.
  
  — Просто попрощався зі своєю дівчинкою, — пояснив я хлопцям.
  
  * * *
  
  Азу ми втратили в Трясовині. Ми зупинилися там на день, щоб підготуватися до наступного переходу, і коли настав час іти, Аза так і не з'явився. Нікому не прийшло в голову йти її шукати. Я теж вирішив залишити його в спокої і, виконуючи останнє прохання Шеда, подумки побажав йому удачі.
  
  * * *
  
  Мої прощальні слова не подіяли на Леді. Через три місяці після смерті Кульгавого, під час привалу перед штурмом останньої смуги пагорбів, що відділяла нас від Димоходу, золоте хмара знову відвідало мене. На цей раз Леді була налаштована не так рішуче. Насправді вона була навіть трохи весело.
  
  — Вітаю тебе, доктор. Я подумала, що в ім'я твоїх Анналів тобі захотілося б дізнатися, що загрози Чорного Замку більше не існує. Всі зародки були виявлені і знищені. — І ще більш весело: — Мій чоловік не зможе повстати з могили. Він повністю відрізаний і абсолютно не в змозі контактувати зі своїми союзниками. В Курганах стоїть постійний гарнізон.
  
  Мені нічого було їй сказати. Я від неї нічого іншого і не чекав і навіть сподівався, що вона зробить все це, тому що Леді була меншим злом і, як я підозрював, все ще зберігала ту іскорку, яка не давала їй зануритися в повну темряву. Траплялося, вона демонструвала стриманість в таких ситуаціях, коли спокійно могла дозволити собі проявити жорстокість. Може бути, якщо б вона відчувала себе спокійно, то поступово рушила б до світла, а не продовжувала скочуватися у прірву невідомості.
  
  — Я допитала Шелест. Оком. Тепер мені все ясно, Каркун.
  
  Ніколи ще Леді не називала мене по імені. Я підвівся. Ніякої веселості в ній більше не було.
  
  — Все зрозуміло?
  
  — З тими паперами. І з дівчинкою.
  
  — Дівчинкою? Якоюсь дівчинкою?
  
  — Не зображуй невинність. Я все знаю. Ти наслідив більше, ніж думаєш. А тому, хто знає, як потрібно розмовляти, навіть мерці розповідають правду. Дехто з вашої Гвардії повідав мені майже все, коли я повернулася в Ялівець. Якщо хочеш спокійно прожити решту своїх днів, убий її. Інакше я сама це зроблю. Разом зі всіма, хто є поруч з нею.
  
  — Я не розумію, про що ти говориш.
  
  Знову бавиться, але вже по-іншому. Зловісна забава.
  
  — Бережи свої Аннали, доктор. Я зв'яжуся з тобою і розповім, як йдуть справи в Імперії.
  
  — Навіщо? — спантеличено запитав я.
  
  — Тому що це мене забавляє. Будь здоровий.
  
  Вона зникла.
  
  * * *
  
  В Димохід ми приволоклись в напівмертвому стані. Там ми знайшли Лейтенанта з кораблем і — ого! — Душку, яка теж мешкала на борту, разом з усіма. Лейтенант уже найнявся на роботу до приватної охоронної конторі і, як тільки ми відновили свої сили, заніс в списки і нас.
  
  Ворона ми не знайшли. Він знову обдурив нас, уникнувши необхідності вибору між примиренням зі своїми старими товаришами або подальшої конфронтацією.
  
  Доля — підступна сучка і нерідко буває сповнена гіркої іронії. Після всього, що він пережив, через що пройшов, в той самий ранок, коли Лейтенант прибув в місто, Ворон послизнувся на краю басейну в громадській лазні, розбив собі голову, впав у воду і захлинувся.
  
  Я відмовлявся в це повірити. Це не могло бути правдою після всього того, що він витворяв на півночі. Я вивідував, я бігав по окрузі, я допитувався. Але була купа народу, яка бачила тіло. І самий надійний свідок, Серденько, була абсолютно впевнена. Врешті-решт мені довелося здатися. На цей раз вже ніхто не стане слухати про моїх сумнівах.
  
  Сам Лейтенант стверджував, що дізнався Ворона, коли мови похоронного багаття вже піднімалися навколо тіла. Це було тим же вранці. І там же він зустрів Душечку, забравши її назад в лоно Чорної Гвардії.
  
  Що мені залишалося робити? Якщо повірила навіть Серденько, тоді це має бути правдою. Ворон ніколи б не обдурив її.
  
  Через дев'ятнадцять днів після нашого прибуття в Димохід з'явився ще дехто. Тепер туманні натяки Леді про те, що вона змогла знайти когось живого в Ялівці і допитати, стали зрозумілі.
  
  В місто в'їхав Елмо і ще сімнадцять чоловік. Багато з них були нашими старими побратимами. Поки Підвладні були відсутні, Елмо вдалося вивести їх з Ялівцю.
  
  Отже, за ці два роки Чорна Гвардія перетнула світ зі сходу до крайнього заходу, покривши майже чотири тисячі миль, прийшовши за цей час на грань повного зникнення і знайшовши нову мету і нове життя. Тепер ми належимо Білій Троянді, жалюгідна купка, покликана стати ядром тієї армії, яка повинна розгромити Леді.
  
  Я абсолютно в це не вірю. Але Ворон розповів Душечке, хто вона насправді, і вона, принаймні, була готова до своєї ролі.
  
  Спробувати ми, звичайно, можемо.
  
  Ми сиділи в капітанській каюті. Я підняв склянку вина. Елмо, Одноокий, Гоблін, Лейтенант і Душечка підняли свої. Нагорі люди готувалися до відходу. Елмо все-таки прихопив з собою скриню з казною Гвардії, і тепер нам не треба було працювати.
  
  — За двадцять дев'ять років, — проголосив я тост. Двадцять дев'ять років. Згідно з легендою, саме через цей термін у небі з'явиться Велика Комета і над Білою Трояндою блисне посмішка фортуни.
  
  — За двадцять дев'ять років, — відповіли мої брати. Мені здалося, що куточком ока я вловив легкий натяк на золоте мерехтіння.
  
  Кінець Другої Літопису
  
  
  Примітки
  
  
  
  1
  
  Shadows Linger, by Glen Cook. Роман, 1984 рік. Переклад з англійської М. Шведів. Інші назви: Тіні згущуються.
  
  
  
  2
  
  Рижуха — на жаргоні кримінальників — золото.
  
  
 Ваша оценка:
Связаться с программистом сайта.

Новые книги авторов СИ, вышедшие из печати:
О.Болдырева "Крадуш. Чужие души" М.Николаев "Вторжение на Землю"

Как попасть в этoт список

Кожевенное мастерство | Сайт "Художники" | Доска об'явлений "Книги"